Professional Documents
Culture Documents
Zhorstokii Prints - Golli Bliek
Zhorstokii Prints - Golli Bliek
Книга перша
Є і в хлопців, і в дівчаток
Цегляні чи кам’яні.
Роберт Ґрейвс.
Однієї сонної неділі по обіді перед будинком на вуличці, обабіч обсадженій деревами,
завагався чоловік у довгому темному плащі. Він не припаркував автівку й не приїхав на таксі.
Ніхто із сусідів не бачив, щоб він крокував тротуаром. Він просто з’явився, ніби пройшов
туди між двома тінями.
Чоловік підійшов до дверей і підняв кулак, щоб постукати.
У будинку, на килимі у вітальні, сиділа Джуд і їла рибні палички, розмоклі після
мікрохвильовки й вимазані густим кетчупом. Її сестра-близнючка Терін дрімала на дивані,
скрутившись калачиком довкола ковдри й запхавши пальця до перемазаного фруктовим
пуншем рота. На другому ж кінці дивана їхня старша сестра Вів’єн уп’ялася очима в екран
телевізора, зосередивши моторошний погляд зіниць-щілинок на мультяшному мишеняті, що
тікало від мультяшного кота. Коли здавалося, ніби мишеня от-от з’їдять, вона сміялася.
Віві була не така, як інші старші сестри, але семирічні Джуд і Терін теж були не такі,
як інші, бо ж мали геть однакове кудлате каштанове волосся й личка у формі сердечок. Очі та
вкриті негустим хутром кінчики вух Віві були для Джуд ненабагато дивніші за те, що вона —
дзеркальне відображення іншої людини.
А якщо Джуд і помічала інколи, як діти з їхнього району уникають Віві чи як їхні
батьки говорять про неї тихими, стривоженими голосами, то їй не думалося, що це важливо.
Дорослі завжди були стурбовані, завжди шепотілися.
Терін позіхнула, потягнулась і притиснула щоку до коліна Віві.
Надворі сяяло сонце, обпалюючи асфальт на доріжках перед будинками. Дзижчали
газонокосарки, а в басейнах на задвір’ях хлюпалися діти. Тато сховався у надвірній будівлі, де
в нього була кузня. Мама готувала на кухні гамбургери. Було нудно. Було чудово.
Коли пролунав стукіт, Джуд підскочила, щоб відповісти. Вона сподівалася, що то хтось
із дівчат через дорогу хоче пограти у відеоігри чи запросити її поплавати після вечері.
Високий чоловік стояв на їхньому килимку та гнівно дивився на неї згори вниз. Він,
незважаючи на спеку, був одягнений у брунатний шкіряний плащ. Його черевики були підкуті
сріблом і лунко задзвеніли, коли він переступив поріг. Джуд поглянула на його затінене
обличчя та здригнулася.
— Мамо! — закричала вона. — Мамо-о-о-о-о-о-о! Тут хтось прийшов!
Її мати вийшла з кухні, витираючи мокрі руки об джинси. Побачивши чоловіка, вона
зблідла.
— Іди до себе в кімнату, — сказала вона до Джуд страшним голосом. — Негайно!
— Чия то дитина? — запитав чоловік, показуючи на неї. Він мав дивний акцент. —
Твоя? Його?
— Нічия, — мама й не глянула на Джуд. — Вона — нічия дитина.
Це було неправильно. Джуд і Терін були копії свого тата. Усі так казали. Вона зробила
кілька кроків до сходів, але не захотіла сидіти сама у своїй кімнаті. «Віві, — подумала Джуд.
— Віві знатиме, хто цей високий чоловік. Віві знатиме, що робити».
Але Джуд була наче нездатна змусити себе рушити далі.
— Я бачив чимало неможливого, — промовив чоловік. — Бачив жолудь раніше за дуб.
Бачив іскру раніше за полум’я. Але такого не бачив ніколи: щоб мертва жінка жила. Щоб
дитина зродилася з нічого.
Мамі ніби відібрало мову. Її тіло тремтіло від напруження. Джуд хотілося взяти маму
за руку, стиснути долоню, але їй не стало сміливості.
— Коли Бейлкін сказав мені, що я знайду тебе тут, я засумнівався в його словах, —
промовив чоловік, його голос став тихішим. — Кістки земної жінки та її ненародженої
дитини на згарищі мого маєтку — то було переконливо. Ти знаєш, як це — повернутися з бою
й побачити свою дружину мертвою, а з нею — і свого єдиного спадкоємця? Побачити, що
твоє життя обернулося на попіл?
Мама захитала головою — не так, ніби відповідала, а так, ніби намагалася струсити із
себе ці слова.
Він ступив крок до неї — вона ступила крок назад. У високого чоловіка було щось
негаразд із ногою. Він рухався скуто, ніби йому боліло. У передпокої освітлення відрізнялося,
і Джуд бачила чудернацький зелений відтінок його шкіри та нижні зуби, що видавалися
завеликими для рота.
Їй було видно, що очі в нього такі як у Віві.
— Я б ніколи не була щаслива з тобою, — сказала йому мама. — Твій світ — не для
таких, як я.
Високий чоловік одну довгу мить дивився на неї й урешті промовив:
— Ти давала обітниці.
Вона задерла підборіддя.
— А тоді я зреклася їх.
Він перевів погляд на Джуд, і його обличчя посуворішало.
— Чого варта обіцянка смертної дружини? Здається, я знаю відповідь.
Мама повернулася. Вловивши материн погляд, Джуд гайнула до вітальні.
Терін досі спала. Телевізор досі був увімкнений. Вів’єн підвела напівприкриті котячі
очі.
— Хто там під дверима? — запитала вона. — Я чула якусь суперечку.
— Страшний чоловік, — сказала їй Джуд, задихана, хоча майже й не бігла. Серце в неї
гупало. — Нам треба піти нагору.
Джуд було байдуже, що мама сказала йти нагору тільки їй. Сама вона не піде. Віві
зітхнула, встала поволі з дивана й розбудила Терін, потрусивши її. Близнючка Джуд сонно
пішла за ними в коридор.
Коли вони рушили до вкритих килимом сходів, Джуд побачила, як із саду за домом
надходить її батько. Його пальці стискали сокиру — майже точно викувану копію тієї, яку він
вивчав у музеї в Ісландії. Тато із сокирою не був дивним видовищем. Він і його друзі
полюбляли старовинну зброю й дуже багато розмовляли про «матеріальну культуру» та
малювали ескізи фантастичних клинків. Дивно було те, як він тримав зброю, ніби
збираючись…
Її батько замахнувся сокирою на високого чоловіка.
Він жодного разу не здійняв руки, щоб покарати Джуд чи її сестер, навіть коли вони
вскакували у велику халепу. Він нікого не кривдив. Просто не кривдив.
І все ж таки. І все ж таки.
Сокира промайнула повз високого чоловіка та вгризлася в дерев’яну лиштву дверей.
Терін видала дивний високий звук, схожий на голосіння, і швидко затулила собі рота
долонями.
Високий чоловік дістав із-під шкіряного плаща вигнутий клинок. Меч, як із книжки
казок. Поки тато намагався витягнути сокиру з дверної рами, цей чоловік устромив меча
татові в живіт і проштовхнув його вгору. Пролунав звук, схожий на тріск хмизу, і тваринний
крик. Тато впав на килим у передпокої, той самий, через який мама завжди сварилася, коли
вони наносили на нього грязюки.
Цей килим червонів.
Мама закричала. Джуд закричала. Терін і Віві закричали. Здавалося, кричали всі, окрім
високого чоловіка.
— Ходи сюди, — промовив він, дивлячись просто на Віві.
— А-ах ти чудовисько! — скрикнула їхня мати, рвонувшись до кухні. — Він мертвий!
— Не тікай від мене, — сказав їй чоловік. — Не тікай після того, що ти зробила.
Присягаюсь, якщо ти знову втечеш, я…
Але вона таки побігла. І майже завернула за ріг, коли її вдарив у спину його клинок.
Вона повалилася на лінолеум, збиваючи руками магнітики з холодильника.
У повітрі добре відчувався запах свіжої крові, схожий на запах вологого розпеченого
металу. Схожий на запах отих жорстких губок, якими мама чистила пательню, коли до неї по-
справжньому щось прилипало.
Джуд кинулася на чоловіка, гамселячи його кулаками по грудях і кóпаючи його ноги.
Вона навіть не була злякана. Вона сумнівалася, що взагалі щось відчувала.
Чоловік не зважав на Джуд. Одну довгу мить він просто стояв на місці, ніби не йняв
віри тому, що скоїв. Ніби шкодував, що не може відмотати час на п’ять хвилин назад. А тоді
він опустився на одне коліно та взяв Джуд за плечі. Прип’яв її руки до боків так, що вона
більше не могла його бити, але навіть не дивився на неї.
Його погляд був звернений до Вів’єн.
— Тебе в мене вкрали, — сказав він їй. — Я прийшов забрати тебе до твого істинного
дому, до Ельфгейму під пагорбом. Там ти будеш неосяжно багата. Там ти будеш зі своїми.
— Ні, — сказала йому Віві похмурим тонким голосом. — Я нізащо й нікуди з тобою не
піду.
— Я твій батько, — сказав він, підвищивши грубий голос так, наче ляснув батогом. —
Ти моя спадкоємиця й моя кров, і ти послухаєшся мене в цьому, як слухатимешся в усьому.
Вона не ворухнулась, але зціпила зуби.
— Ти не її батько! — крикнула чоловікові Джуд. Хай у них із Віві й однакові очі, вона
не дозволить собі в це повірити.
Він сильніше стиснув їй плечі, і дівчинка тоненько, здушено писнула, та все одно
зухвало поглянула вгору. Вона вже багато кого передивилася.
І він відвів погляд першим, повернувшись до Терін, яка стояла на колінах, схлипувала
й трусила маму, ніби намагаючись її розбудити. Мама не ворушилася. Мама й тато були
мертві. Вони більше ніколи не ворухнуться.
— Я тебе ненавиджу, — заявила Віві високому чоловіку з такою злістю, що Джуд
зраділа. — Я завжди буду тебе ненавидіти. Клянуся.
Обличчя чоловіка так і залишилося кам’яним.
— І все одно ти підеш зі мною. Підготуй цих маленьких людей. Речей беріть небагато.
Ми поїдемо дотемна.
Вів’єн задерла підборіддя.
— Облиш їх. Якщо мусиш, забери мене, але не їх.
Він придивився до Віві, а тоді пирхнув.
— Ти готова захистити своїх сестер від мене, так? Тоді скажи: куди б ти їх відвела?
Віві не відповіла. У них не було ні дідусів, ні бабусь, узагалі нікого з живих родичів.
Принаймні вони про таких не знали.
Він знову поглянув на Джуд, відпустив її плечі й зіп’явся на ноги.
— Вони — потомство моєї дружини, а отже я за них відповідаю. Може, я й жорстокий,
чудовисько та вбивця, проте від зобов’язань не ухиляюся. Ти, як найстарша, теж не маєш від
них ухилятися.
Багато років по тому, розповідаючи собі, що сталося, Джуд не могла згадати, як вони
збирали речі. Ту годину, здавалося, начисто стер шок. Віві, напевно, якось знайшла торби,
напевно, поклала туди їхні наймиліші книжки з малюнками й найулюбленіші іграшки, а
також фотографії, піжами, верхній одяг і футболки.
А може, Джуд зібрала свої речі сама. Вона не була впевнена.
Джуд не уявляла, як вони це зробили, поки внизу остигали тіла їхніх батьків. Не
уявляла, що тоді відчувала, і з роками не змогла примусити себе відчути це знову. Жах від
убивств із плином часу ослаб. Її спогади про той день стали нечіткими.
Коли вони вийшли з будинку, на газоні скуб траву чорний кінь. Очі в нього були великі
та м’які. Джуд захотілось обхопити руками його шию та сховати мокре обличчя в
шовковистій гриві. Перш ніж вона встигла це зробити, високий чоловік закинув її, а тоді й
Терін поперек сідла — швидше як поклажу, ніж як дітей. Віві він посадив за собою.
— Тримайтеся, — сказав він.
Джуд та її сестри ридали всю дорогу до Краю Фейрі.
Роздiл 1
Я сиджу на подушці, поки імпеса1 заплітає мені коси, прибираючи з мого обличчя
волосся. Пальці в імпеси довгі, а нігті гострі. Я кривлюся. Її чорні очі зустрічаються з моїми в
дзеркалі, що стоїть пазуристими ніжками на туалетному столику.
— До турніру ще чотири ночі, — каже істота.
Її звати Лахмітка, і вона — служниця в господі Мадока — зав’язла тут, доки не
відробить боргу перед ним. Вона доглядала мене, відколи я була дитиною. Саме Лахмітка
намазала мої очі пекучою маззю фейрі, щоб дати Істинний Зір, завдяки якому я бачу крізь
більшість мар; саме вона зчищала бруд із моїх чобітків; саме вона низала намиста із сушених
ягід горобини мені на шию, щоб я могла опиратися чарам. Вона витирала мого мокрого носа
й нагадувала, що панчохи треба вдягати навиворіт, щоб мені у лісі ніколи не сплутали шляхів.
— І хоч як тобі кортить на нього потрапити, ти не присилуєш місяць заходити чи
сходити швидше. Постарайся здобути сьогодні славу генеральському дому, показавшись
такою вродливою, якою ми можемо тебе зробити.
Я зітхаю.
Вона ніколи не була схильна терпіти мою дратівливість.
— Танцювати разом із Двором Верховного короля під пагорбом — це честь.
Слуги обожнюють розповідати, як мені пощастило, що зі мною, позашлюбною
донькою невірної дружини, людиною без краплі крові Народу, поводяться як із законною
дитиною Фейрі. Терін кажуть майже те саме.
Я знаю, що виховуватися разом із рідними дітьми Панства2 — це честь. Страхітлива
честь, якої я ніколи не буду гідна.
Мені так часто про це нагадують, що було б важко забути.
— Так, — кажу я натомість, бо вона намагається бути доброю. — Це чудово.
Фейрі не здатні брехати, а тому зазвичай зосереджуються на словах і не зважають на
тон, особливо якщо не жили серед людей. Лахмітка схвально мені киває. Її очі, в яких не
видно ні зіниці, ні райдужки, схожі на дві вологі гагатові намистини.
— Можливо, хтось попросить твоєї руки, і ти дістанеш постійне місце при
Верховному Дворі.
— Я хочу вибороти своє місце, — кажу їй я.
Імпеса ненадовго зупиняється, затиснувши між пальцями шпильку для волосся —
мабуть, думає, чи не штрикнути мене нею.
— Не дуркуй.
Безглуздо сперечатися, безглуздо нагадувати їй про катастрофічний шлюб моєї матері.
Смертні можуть ставати постійними підданими Двору у два способи: або ввійшовши туди
завдяки шлюбу, або набувши великої майстерності в чомусь — металургії, грі на лютні
абощо. Перший спосіб мене не цікавить, тож я мушу сподіватися, що мені вистачить таланту
для другого.
Вона закінчує сплітати з мого волосся складну зачіску, через яку я здаюся рогатою.
Вдягає мене в сапфіровий оксамит. Ніщо із цього не приховує, хто я така: людина.
— Я вплела три вузлики на удачу, — доволі лагідно каже маленька фейрі.
Я зітхаю, поки вона квапиться до дверей, встаю з-за туалетного столика й розтягаюся
долілиць на накритому гобеленом ліжку. Я звикла до допомоги слуг. Імпів і гобів3, ґоблінів4 і
ґриґів5. Прозорих крилець і зелених нігтів, рогів та ікл. Я провела у Фейрі десять років. Усе
це вже не видається аж таким дивним. Тут дивна я — зі своїми тупими пальцями, округлими
вухами й довголіттям одноденки.
Десять років — це багато для людини.
Викравши мене із сестрами з людського світу, Мадок привіз нас до своїх маєтностей
на Інсмайрі, Острові Міці, де стоїть твердиня Верховного короля Ельфгейму. Там Мадок
виростив нас — мене, Вів’єн і Терін, — як його зобов’язувала честь. Хоча я і Терін — докази
маминої зради, за звичаями Фейрі ми — діти його дружини, а тому його клопіт.
Мадока, як генерала Верховного короля, часто не бувало вдома: він бився за корону.
Однак про нас усе одно добре дбали. Ми спали на матрацах, напханих м’якесеньким насінням
кульбаб. Мадок особисто навчав нас мистецтва бою на шаблях і кинджалах, фальшіонах6 і
власних кулаках. Він грався з нами перед багаттям у млин7, фідхел8, лиса й гусей9. Дозволяв
нам сидіти в себе на колінах і їсти зі своєї тарілки.
Багато ночей я поступово засинала під його розкотистий голос, що читав мені книжку
про бойову стратегію. І я полюбила його всупереч самій собі, всупереч тому, що він зробив і
хто він є. Я справді його люблю.
Просто це любов незручна.
— Непогані коси, — каже Терін, влетівши до мене в кімнату. Вона вдягнена в багряний
оксамит. Волосся в неї розпущене й летить за нею пелериною з довгих каштанових кучерів.
Кілька прядок обвиті блискучою срібною ниткою. Вона стрибає на ліжко поряд зі мною,
розкидавши невеличку купку потертих м’яких іграшок: коалу, змію, чорного котика, що їх я
полюбляла у сім років. Мені несила викинути жодну із цих реліквій.
Я сідаю й критичним поглядом зазираю в люстерко.
— Мені подобаються.
— У мене передчуття, — раптом каже Терін. — Ми сьогодні повеселимося.
— Повеселимося?
Я уявляла, як буду похмуро дивитися на натовп із нашого звичного сховку й сушитиму
голову: чи зможу показати себе на турнірі так добре, щоб хтось із королівської родини
вразився й пожалував мені лицарський титул.
Я нервуюся від самої думки, однак постійно про це думаю.
Мій великий палець легенько торкається безіменного там, де раніше був його кінчик.
Такий у мене нервовий тик.
— Атож, — каже вона й штурхає мене в бік.
— Що? Ай! — я відсовуюся досить далеко, щоб вона до мене не дотягнулася. — І що
саме випливає із цього задуму?
Зазвичай, прибуваючи до Двору, ми ховаємось. Нам траплялося спостерігати дуже
цікаві речі, але завжди здаля.
Вона різко здіймає руки.
— Як це — що випливає з веселощів? Це ж веселощі!
Я дещо нервово сміюся.
— Ти теж гадки не маєш, так? Чудово. Поїдьмо й подивімось, чи є в тебе пророчий
дар.
Ми стаємо старшими, і все змінюється. Ми змінюємось. І хоч як сильно мені цього
хочеться, я все-таки боюсь.
Терін відштовхується від ліжка та простягає руку, ніби ведучи мене на танець. Я
дозволяю викрасти себе з кімнати, рефлекторно перевіряючи однією рукою, чи ніж досі
прив’язаний до мого стегна.
Ізсередини будинок Мадока — суцільний побілений тиньк та масивні, грубо обтесані
дерев’яні балки. Скляні шибки у вікнах сірі, наче за ними застряг дим, через що освітлення
тут дивне. Коли ми з Терін спускаємося гвинтовими сходами, я помічаю Віві, що сховалася на
маленькому балкончику й супиться над поцупленим у людському світі журналом коміксів.
Віві помічає мене й широко всміхається. Вона у джинсах і вільній сорочці — явно не
збирається їхати на гуляння. Законна донька Мадока, вона не відчуває наглої потреби йому
догоджати. Вона робить, що заманеться. Наприклад, читає журнали, в яких сторінки можуть
бути з’єднані не клеєм, а залізними скріпками, і не боїться обпалити собі пальці.
— Йдете кудись? — стиха питає вона з тіні, лякаючи Терін.
Віві чудово знає, куди ми йдемо.
Тільки-но прибувши сюди, ми з Терін і Віві збиралися докупи на великому ліжку
старшої сестри й ділилися спогадами про дім. Говорили про мамину підгорілу їжу й татів
попкорн. Про імена своїх найближчих сусідів, про запах будинку, про те, як воно було у
школі, про свята, про смак глазурі на іменинних тортах. Говорили про серіали, які дивилися,
переповідаючи сюжети та згадуючи діалоги, аж поки не відшліфували всі свої спогади до
гладенької фальшивки.
Тепер ми вже не збираємося в ліжку докупи й нічого не переповідаємо. Усі наші нові
спогади — про це місце, а Віві вони цікавлять дуже мало.
Вона заприсяглася ненавидіти Мадока й залишилася вірною своїй обітниці. У вільний
від спогадів про домівку час Віві була жахіттям. Вона все ламала. Вона кричала, лютувала й
щипала нас, коли ми були вдоволені. Кінець кінцем вона припинила, та я гадаю, що почасти
вона ненавидить нас за те, що ми пристосувалися. За те, що беремо від ситуації якнайбільше.
За те, що облаштували собі домівку тут.
— Ти мусиш піти, — кажу я їй. — У Терін дивний настрій.
Віві задумливо дивиться на неї, а тоді хитає головою.
— У мене інші плани.
Це може означати, що вона чкурне на вечір до світу смертних або збирається
пересидіти його на балконі за читанням.
Так чи інак, а коли щось дратує Мадока, Віві це тішить.
Він чекає на нас у передпокої разом зі своєю другою дружиною, Оріаною. Її шкіра має
синюватий колір збираного молока, а волосся біле, як новий сніг. Вона гарна, проте дивитися
на неї неприємно, як на привида. Сьогодні вона вдягнена в зелено-золотаву, болотяного
відтінку, сукню; вигадливий блискучий комір підкреслює рожевість її вуст, вух і очей. Мадок
теж убраний у зелене, і це зелень дрімучих лісів. Меч у нього на поясі геть не декоративний.
Надворі, за відчиненими подвійними дверима, чекає гоб, тримаючи за срібні вуздечки
п’ятьох сірих у яблуках коней фейрі, з гривами, заплетеними у складні та, ймовірно, магічні
вузли. Мені згадуються вузлики у власному волоссі, і я замислююся, якою мірою вони схожі.
— Ви маєте гарний вигляд, — каже Мадок до мене й Терін. Теплота в його голосі
підказує, що ці слова — несподіваний комплімент. Його погляд прикипає до сходів. — Ваша
сестра вже йде?
— Я не знаю, де Віві, — брешу я. Брехати тут дуже просто. Я можу брехати весь день і
жодного разу не пійматися. — Напевно, вона забула.
На обличчі Мадока ненадовго відображається досада, та це й не дивно. Він виходить
надвір, щоб сказати щось гобові, який тримає віжки. Неподалік я бачу одну з його шпигунок
— зморшкувату істоту зі схожим на пастернак носом і горбом, який сягає вище її голови.
Вона ледь помітно сує йому в руку записку та з дивовижною спритністю мчить геть.
Оріана ретельно оглядає нас, ніби сподіваючись угледіти якусь хибу.
— Будьте обережні сьогодні, — наказує Оріана. — Пообіцяйте мені, що не будете ні
їсти, ні пити, ні танцювати.
— Ми вже бували при Дворі, — нагадую я їй. Виходить справжнісінька не-відповідь,
характерна для Фейрі.
— Ви можете вважати, ніби для захисту вистачить солі, але ви, діти, забудькуваті.
Краще вже обійтися без неї. Що ж до танців, то ви, смертні, почавши танцювати, затанцюєте
себе до смерті, якщо цьому не перешкодимо ми.
Я дивлюся на свої ноги й не кажу нічого.
Ми, діти, не забудькуваті.
Мадок одружився з Оріаною сім років тому, а невдовзі вона народила йому дитину,
хворобливого хлопчика на ім’я Дуб із крихітними милими ріжками на голові. Завжди було
очевидно, що Оріана терпить мене й Терін лише заради Мадока. Вона, здається, вважає нас
чимось на кшталт улюблених хортів її чоловіка — погано видресируваних і цілком здатних
будь-якої миті кинутися на свого господаря.
Дуб вважає нас сестрами, і мені видно, що це бентежить Оріану, хоч я ніколи б нічим
його не скривдила.
— Ви під захистом Мадока, а до нього прихильний Верховний король, — каже Оріана.
— Я не допущу, щоб Мадок опинився в дурнуватій ситуації через ваші помилки.
Завершивши цю маленьку промову, вона виходить до коней. Один з них пирхає та б’є
копитом землю.
Ми з Терін перезираємось, а тоді йдемо за нею. Мадок уже сидить на найбільшому з
коней фейрі, приголомшливому створінні зі шрамом під одним оком. У того з нетерплячки
роздуваються ніздрі. Він неспокійно струшує гривою.
Я заскакую на блідо-зеленого коня з гострими зубами й болотяним запахом. Терін
обирає звичайну кобилу і б’є її п’ятами по боках. Та блискавично зривається з місця, а я
поринаю в ніч за нею слідом.
1 Імпи — дрібні, непривабливі на вигляд міфічні істоти, схильні до збитошної
поведінки. Походять із германського фольклору. (Тут і далі прим. пер.)
2 Панство — один з евфемізмів на позначення фейрі.
3 Гоб — хатній дух, персонаж північноанглійського фольклору, схожий на маленького
чоловічка, волохатого та зморшкуватого. Загалом добродушний, може допомагати людям у
господарстві, але схильний мститися за образи.
4 Ґоблін — лихий, злісний дух, зазвичай малий і потворний.
5 Ґриґ — дрібний веселий фейрі.
6 Фальшіон — середньовічний європейський одноручний меч із масивним клинком
завдовжки 80—100 см.
7 Млин — настільна гра на логіку для двох учасників; відома в Європі з античних
часів, але особливої популярності зажила в середньовічній Англії. Суть: вибудовувати
«млини» з трьох фішок в один ряд і, якщо це вдасться, забирати з дошки фішки супротивника.
Програє той, кому бракує фішок, щоб побудувати бодай одного «млина».
8 Фідхел — стародавня кельтська гра, подібна до шахів.
9 Лис і гуси — настільна гра для двох учасників. Хтось один відіграє роль лиса, що
намагається з’їсти гусей, а інший керує гусьми, намагаючись захопити лиса чи дістатися
певного місця на дошці.
Роздiл 3
***
Дорогою додому Терін зупиняється й набирає ожини біля Озера Масок. Я сиджу на
камені в місячному світлі та навмисно не дивлюсь у воду. Це озеро не відбиває обличчя того,
хто в нього дивиться, а показує іншу істоту, що колись заглядала чи загляне в його води.
Малою я весь день сиділа на березі, витріщаючись на лики фейрі замість власного обличчя в
надії, що колись на мене звідти на мить визирне моя мати.
Кінець кінцем ці спроби стали надто болючими.
— Ти відмовишся від участі в турнірі? — питає Терін і закидає собі до рота пригорщу
ягід. Ми ненажерливі діти. Вже переросли Віві, стегна в нас ширші, ніж у неї, а груди важчі.
Я відкриваю свій кошик і виймаю брудну сливу, яку витираю об сорочку. Вона ще
більш-менш їстівна. Зважаючи на обставини, я жую повільно.
— Чому? Через Кардана та його Двір Падлюк?
Терін супиться; я роблю таке саме обличчя, коли до неї щось аж надто повільно
доходить.
— Знаєш, як вони нас називають? — питає вона. — Коло Черв’яків.
Я жбурляю кісточку від сливи у воду й дивлюся, як брижі на ній перешкоджають появі
будь-яких відображень. Мої вуста кривляться.
— Ти засмічуєш магічне озеро, — каже мені Терін.
— Вона зогниє, — відповідаю я. — І ми теж. Їхня правда. Ми — Коло Черв’яків. Ми
смертні. Ми не можемо вічність чекати, доки вони дозволять нам робити те, що хочеться.
Мені байдуже, подобається їм моя участь у турнірі чи ні. Коли я стану лицаркою, вони до
мене вже не дотягнуться.
— Думаєш, Мадок це допустить? — питає Терін і відстає від куща, до крові
обколовши собі пальці колючками. — Щоб ти відповідала перед кимось іще, крім нього?
— А для чого ще він нас навчав? — питаю я.
Не домовляючись, ми крокуємо в ногу, простуючи додому.
— Не мене, — вона хитає головою. — Я збираюся закохатися.
Я здивовано сміюся.
— То ти просто взяла й вирішила? Я не думала, що це так працює. Я думала, що
кохання має вражати тоді, коли його найменше очікуєш, як удар кийком по черепу.
— Ну, я так вирішила, — каже вона.
Я думаю, чи не нагадати про її останнє злощасне рішення — тоді вона вирішила
повеселитися на гулянні, — та це її тільки роздратує. Натомість я намагаюсь уявити істоту, в
яку вона може закохатися. Може, це буде меров, і він подарує їй здатність дихати під водою й
корону з перлів, а тоді віднесе на своє ліжко на дні моря.
А взагалі-то це звучить чудово. Може, то я постійно роблю неправильний вибір.
— Як сильно ти любиш плавати? — питаю я Терін.
— Що? — перепитує вона.
— Нічого, — кажу я.
Запідозривши, що я дражнюся, вона штурхає мене ліктем у бік.
Ми простуємо Кривим лісом, між його зігнутих дерев, тому що в Молочному лісі вночі
небезпечно. Нам доводиться зупинитись і пропустити кількох коренелюдів, щоб вони, бува,
не пройшли по нас. Їхні плечі та луб’яні щоки вкриті мохом. Між ребрами свище вітер.
Їхня процесія прекрасна й сумна.
— Якщо ти так упевнена, що Мадок дозволить, чому ти його ще не спитала? —
шепоче Терін. — До турніру всього три дні.
На Літньому турнірі може битися хто завгодно, та якщо я хочу бути лицаркою, то
мушу заявити про свою кандидатуру, пов’язавши в себе на грудях зелений пояс. А якщо
Мадок цього не дозволить, то мені не допоможе ніяка майстерність. Я не стану кандидаткою в
лицарі, й мене не оберуть.
Я рада, що через коренелюдів можу не відповідати, оскільки Терін, звісно, має рацію.
Я не питала Мадока, бо боюся того, що він скаже.
Коли ми повертаємося додому, відчинивши здоровезні дерев’яні двері, оздоблені
залізними завитками, нагорі хтось відчайдушно кричить. Я біжу на цей звук, у мене з грудей
мало не вискакує серце — а тоді я бачу, що то просто Віві у своїй кімнаті ганяється за хмарою
спрайтів16. Вони вихором осіннього павутиння пролітають повз мене в коридор, а вона
жбурляє книжку, якою на них махала, у дверну пройму.
— Поглянь! — кричить мені Віві, показуючи на свою шафу. — Поглянь, що вони
накоїли!
Дверцята шафи відчинені, і я бачу безладну купу речей, украдених у людському світі:
упаковки-«книжки» з-під сірників, газети, порожні пляшки, романи та полароїди. Спрайти
обернули упаковки з-під сірників на ліжка та столи, порвали все паперове й видерли з книжок
серединки, щоб угніздитися. Це було повноцінне нашестя.
Але ще більше мене збиває з пантелику те, скільки у Віві цих речей і як багато з них не
мають ніякої очевидної цінності. Це просто сміття. Сміття смертних.
— Що це все таке? — питає Терін, увійшовши до кімнати. Нагинається й витягає
смужку знімків, лише злегка пожовану спрайтами. Фото зроблені одне за одним; для таких
сидять у спеціальній будці. На фотографіях Віві обіймає однією рукою за плечі смертну
дівчину з широкою усмішкою й рожевим волоссям.
Можливо, закохатися вирішила не лише Терін.
***
***
«Завжди є що втрачати».
Я думаю про це решту світанку, обмірковуючи й так, і сяк. Врешті-решт, коли мені вже
несила крутитись у ліжку, я надягаю халат поверх нічної сорочки й виходжу на майже
полуденне сонце. Яскраве, мов куте золото, воно ріже мені очі, коли я сідаю на зарості
конюшини біля стаєнь і озираюся на будинок.
До Оріани все це належало моїй матері. Тоді мама, напевно, була молода й закохана в
Мадока. Я думаю про те, як їй велося. Чи вважала вона, що буде тут щасливою?
Коли усвідомила, що не буде?
До мене долинали чутки. Заплутати генерала Верховного короля, втекти з Фейрі з його
дитиною в животі й переховуватися майже десять років — це непросто. Вона зникла,
залишивши в почорнілих стінах його маєтку спалені рештки іншої жінки. Ніхто не може
сказати, що вона не довела своєї стійкості.
Якби їй тільки пощастило трішечки більше, Мадок ніколи б не зрозумів, що вона досі
жива.
Гадаю, їй таки було що втрачати.
Мені теж є що втрачати.
Але що з того?
***
— Пропусти сьогодні наші уроки, — кажу я Терін того дня по обіді. Я заздалегідь
одягнулася та приготувалася. Втомленою я геть не почуваюся, хоч і не спала. — Посидь
удома.
Вона дуже стривожено дивиться на мене, поки хлопчина-піксі, який нещодавно
заборгував Мадокові, плете корону з її каштанового волосся. Вона чемно сидить у брунатно-
золотому вбранні за своїм туалетним столиком.
— Якщо ти кажеш мені не йти, то я мушу піти. Зупинись, хоч що ти собі думаєш. Я
знаю, що ти засмучена через турнір…
— Це не має значення, — кажу я, хоча насправді, звісно, має. Це має таке велике
значення, що тепер, без надії на лицарський титул, я почуваюся так, ніби піді мною
розчахнулася прірва і я в неї падаю.
— Мадок може передумати, — вона спускається за мною сходами і підхоплює наші
кошики, доки цього не зробила я. — І тепер тобі принаймні не доведеться протистояти
Карданові.
Я кидаюся на неї, хоча вона ні в чому з цього не винна.
— Ти знаєш, чому Мадок не дозволяє мені претендувати на лицарський титул? Тому
що він вважає мене слабкою!
— Джуд, — застерігає вона.
— Я думала, що маю бути слухняною й дотримуватися правил, — кажу я. — Але мені
набридло бути слабкою. Набридло бути слухняною. Мабуть, я стану якоюсь іншою.
— Страшного не бояться тільки ідіоти, — заявляє Терін. Це, поза сумнівом, правда, та
все одно мене не переконує.
— Пропусти сьогодні уроки, — кажу я їй знову, однак вона не збирається цього
робити, тож ми йдемо до школи разом.
Терін сторожко стежить за мною, доки я розмовляю з ватажком удаваної війни, Фанд,
— дівчиною-піксі з блакитною, мов пелюстки квітів, шкірою. Вона нагадує мені про те, що
завтра під час підготовки до турніру буде генеральна репетиція.
Я киваю та прикушую щоку. Нікому не потрібно знати, що мої надії розбито. Нікому
не потрібно знати, що в мене взагалі колись була якась надія.
Згодом, сівши обідати, Кардан, Лок, Нікасія й Валеріан мимохіть випльовують їжу,
задихаючись від жаху. Довкола них сидять не ті жахливі діти аристократів-фейрі, які їдять
свій хліб із медом, свої тістечка й печених голубів, своє бузинове варення з печивом і сиром
та товстенькі кульки винограду. Але в кошиках кожного з моїх ворогів усе до останнього
шматочка добре й ретельно посолене.
Кардан перехоплює мій погляд, і кутики мого рота мимоволі піднімаються в лихій
посмішці. Його очі палають, мов жаринки, його ненависть оживає й мерехтить між нами, як
повітря над чорним камінням спекотного літнього дня.
— Ти що, з глузду з’їхала? — питає Терін і трусить мене за плече, щоб я повернулася
до неї. — Ти тільки робиш гірше. Їм не просто так ніхто не дає відсічі.
— Знаю, — тихо кажу я, не в змозі втриматися від усмішки. — На те є багато причин.
Вона правильно робить, що тривожиться. Я щойно оголосила війну.
16 Спрайти — мініатюрні істоти, схожі на фей; також спрайти — загальна назва
кількох різновидів фольклорних персонажів (фейрі, ельфів, сильфів, нереїд тощо).
17 Ніксі — водяні духи-перевертні з германського фольклору, схожі на русалок.
Роздiл 6
Я розповідала цю історію геть неправильно. Мені справді треба було сказати дещо про
дорослішання у Фейрі. Я викинула це з оповіді здебільшого тому, що я боягузка. Мені не
подобається дозволяти собі навіть думати про це. Але, можливо, знаючи кілька важливих
подробиць мого минулого, легше буде зрозуміти, чому я така. Як страх проникнув углиб моєї
душі. Як я навчилася вдавати, ніби його не існує.
Отже, є три речі, які я мала розповісти вам про себе раніше, та не розповіла:
1. Коли мені було дев’ять, один із Мадокових охоронців відкусив самісінький кінчик
мого лівого безіменного пальця. Ми були надворі, а коли я закричала, він штовхнув мене так
сильно, що я врізалася головою в дерев’яний стовп у стайнях. Тоді він змусив мене стояти на
місці, поки не дожував відкушений шматочок. Він розповів мені, як сильно ненавидить
смертних. У мене була дуже сильна кровотеча; хто б міг подумати, що з пальця може витекти
стільки крові. Коли це скінчилося, він пояснив, що мені краще тримати в таємниці те, що
сталося, бо інакше він мене доїсть. Тож я, звісно, нікому не розповіла. А тепер розповідаю
вам.
2. Коли мені було одинадцять, у схованці під бенкетним столом на одному з гулянь
мене знайшов особливо знуджений представник Панства. Він витягнув мене за ногу, хоч я
хвицалася й пручалася. Не думаю, що він знав, хто я така, — принаймні так я собі кажу. Але
він змусив мене випити, тож я випила, і зелене, мов трава, вино фейрі протекло моїм горлом,
як нектар. Він закружляв мене в танці довкола пагорба. Попервах це було весело; така
страхітлива веселість змушує то верещати, щоб тебе відпустили, то мучитися
запамороченням і нудотою. Та коли веселість зникла, а я все одно не могла зупинитися, то
стало просто страшно. Однак мій страх, як виявилося, теж його веселив. Коли наприкінці
гуляння мене знайшла принцеса Еловін, я блювала й плакала. Вона навіть не спитала, як я до
цього дійшла, а просто передала мене Оріані, наче забуту куртку. Мадокові ми про це ніколи
не розповідали. Який у цьому був би сенс? Усі, хто мене бачив, напевно, думали, що я чудово
проводжу час.
3. Коли мені було чотирнадцять, а Дубові чотири, він мене зачарував. Він цього не
хотів — ну, принаймні не розумів по-справжньому, чому так не можна. Захисних амулетів на
мені не було, бо я щойно вибралася з ванни. Дуб не хотів іти спати. Він сказав мені гратися з
ним у ляльки, тож ми гралися. Наказав мені погнатися за ним, тож ми грали у квача в
коридорах. Тоді він збагнув, що може змусити мене дати ляпаса самій собі, а це дуже смішно.
Кілька годин по тому на нас натрапила Лахмітка, яка добре придивилася до моїх
почервонілих щік і сліз у моїх очах, а тоді побігла по Оріану. Ще не один тиждень Дуб,
регочучи, намагався зачарувати мене, щоб я дала йому солодощів, підняла його над головою
чи плюнула на обідній стіл. Хоча це жодного разу не спрацювало, бо я після того всюди
ходила в намисті з ягід горобини, я ще не один місяць ледве стримувалася, щоб не повалити
його на підлогу. Оріана так і не пробачила мені цієї стриманості: на її думку, те, що я не
помстилася йому тоді, означає, що я планую помститися згодом.
І ось чому я не люблю цих історій: вони підкреслюють мою вразливість. Хоч яка я
обережна, рано чи пізно я оступлюся ще раз. Я слабка. Я вразлива. Я смертна.
Це бісить мене найбільше.
Навіть якщо я й зумію якимось дивом стати кращою за них, однією з них мені не бути
ніколи.
Роздiл 7
Коли Вів’єн трусить і будить мене, моя голова починає пульсувати болем. Сестра
заскакує на ліжко так, що з нього злітають укривала, а каркас стогне. Я натягаю на лице
подушку та скручуюся калачиком, намагаючись її проігнорувати й повернутися до сну без
сновидінь.
— Вставай, сплюшко, — каже вона, стягуючи з мене ковдри. — Ми їдемо до торгового
центру.
Я здушено охаю й відмахуюся від неї.
— Підйом! — командує вона й підскакує ще раз.
— Ні, — стогну я, ще глибше зариваючись у те, що зосталося від ковдр. — Мені треба
повправлятися перед турніром.
Віві перестає стрибати, і до мене доходить, що це вже не так. Мені не треба битися.
Щоправда, я здуру сказала Карданові, що нізащо не відступлюся.
Тут я згадую про річку, ніксі й Терін.
Вона тоді мала рацію, а я фантастично, просто розкішно помилилася.
— Коли ми туди дістанемось, я куплю тобі каву, каву з шоколадом і збитими
вершками, — Віві нещадна. — Ну ж бо. Терін чекає.
Я незграбно вилізаю з ліжка. Підвівшись, чухаю собі стегно й сердито зиркаю. Вона
відповідає мені найчарівнішою своєю усмішкою, і я розумію, що моє роздратування мимохіть
згасає. Віві часто поводиться егоїстично, та вона при цьому така бадьора й так заохочує
бадьорий егоїзм у інших, що з нею легко веселитись.
Я швидко вбираюсь у сучасний одяг, який зберігаю в найвіддаленішому куточку своєї
шафи: джинси, стареньку сіру кофтинку з чорною зіркою й пару високих блискучих
сріблястих конверсів. Збираю волосся під безформною в’язаною шапкою, а коли помічаю себе
в дзеркалі на повний зріст (оздобленому різьбленням так, що здається, ніби обабіч скла хитро
дивиться парочка розпусних фавнів), на мене з нього визирає інша людина.
Можливо, та людина, якою я могла б бути, якби мене виростили по-людськи.
Хоч хто то є.
Малими ми постійно говорили про повернення до людського світу. Віві повторювала,
що ми зможемо піти, якщо вона вивчить іще трішки магії. Ми планували відшукати якийсь
покинутий маєток, а вона збиралася зачаровувати пташок, щоб ті про нас піклувалися. Вони
купуватимуть нам піцу й цукерки, а ми ходитимемо до школи тільки за бажанням.
От тільки коли Віві навчилася туди мандрувати, в наші плани вже втрутилася
реальність. Виявляється, пташки насправді не можуть купувати піцу, навіть якщо вони
зачаровані.
Я зустрічаюсь із сестрами перед Мадоковими стайнями, де коні фейрі зі срібними
підковами живуть поруч величезних ропух, яких можна сідлати та загнуздувати, а також
північних оленів з увішаними дзвіночками розлогими рогами. Віві вдягнена у чорні джинси й
білу сорочку, а її котячі очі приховують дзеркальні сонячні окуляри. На Терін — рожеві
джегінси, пухнастий кардиган і напівчоботи.
Ми намагаємося наслідувати дівчат, яких бачимо в людському світі, дівчат із журналів,
дівчат на екранах у кінотеатрах із кондиціонерами, де ми їмо такі солодкі цукерки, що в мене
від них болять зуби. Я не знаю, що думають люди, коли нас бачать. Для мене цей одяг —
костюм. Я граюся в перевдягання навмання. Я не здогадуюсь, на що можуть натякати
блискучі кросівки, так само, як дитина в костюмі дракона не знає, що б подумали про колір її
луски справжні дракони.
Віві зриває стебла жовтозілля, що ростуть біля корит із водою. Знайшовши три
стеблини, що відповідають її вимогам, вона піднімає першу, дмухає на неї й каже:
— Конику, встань і понеси нас туди, куди я скажу.
Із цими словами вона кидає стеблину на землю, й та обертається на кістлявого жовтого
поні зі смарагдовими очима та схожою на ажурне листя гривою. Він якось дивно, жалібно
ірже. Віві кидає ще дві стеблини, і за кілька секунд вже троє жовтозільних поні форкають і
нюхають землю. Вони трохи схожі на морських коників і здатні їхати землею й небом — як
накаже Віві. Вони зберігатимуть свою подобу кілька годин, а тоді знов обернуться на бур’яни.
Виявляється, переходити між Фейрі та світом смертних не так уже й складно. Фейрі
існує поряд із поселеннями смертних і під ними, в затінку міст смертних і в їхніх прогнилих,
занепалих, поїдених червами центрах. Фейрі живуть у долинах, на пагорбах та згірках, у
провулках та покинутих людських будівлях. Віві — не єдина фейрі з наших островів, яка
відносно регулярно тікає за море, в людський світ, хоча більшість із них зачіпає людей під
личинами смертних. Менш ніж місяць тому Валеріан похвалявся, як вони з друзями обманом
затягнули на свій бенкет компанію туристів, і ті об’їдалися гнилим листям, зовні зачарованим
під делікатеси.
Я видираюся на свого жовтозільного коня та обвиваю руками його шию. Коли він
починає рухатися, в якусь мить я неодмінно всміхаюся на весь рот. У самій нереальності
цього, величі лісів, що миготять повз мене, та в тому, як жовтозільні копита, підскакуючи в
повітря, здіймають камінці, є щось таке, що викликає в мене блискавичний приплив чистого
адреналіну.
Я ковтаю зойк, який виривається в мене з горла.
Ми їдемо над кручами, а тоді — над морем і дивимось, як у блискучих хвилях скачуть
русалки, а вздовж прибою качаються селкі18. Минаємо туман, що вічно огортає острови й
ховає їх від смертних. А тоді наближаємося до узбережжя, їдучи повз національний парк Ту-
Лайтс, поле для гольфу та аеропорт для реактивних літаків. Сідаємо на маленькій, порослій
деревами ділянці через дорогу від «Мейн Молл»19. Під час приземлення сорочка Віві
тріпотить на вітрі. Ми з Терін спішуємося. Віві промовляє кілька слів — і жовтозільні коні
стають звичайними прив’ялими бур’янами, нічим не відмінними від інших.
— Запам’ятайте, де ми припаркувались, — усміхається Терін, і ми рушаємо до
торгового центру.
Віві від нього в захваті. Вона обожнює пити мангові смузі, приміряти капелюхи й
купувати, що захочеться, за жолуді, які вона зачаровує, видаючи за гроші. Терін не обожнює
його так, як Віві, та все одно веселиться. Зате я тут почуваюся привидом.
Ми проходимо крізь «Джей-Сі-Пенні»20 так, ніби довкола немає нікого,
небезпечнішого за нас. Але мені не подобається, як я почуваюся, коли бачу згуртовані
людські сім’ї, сім’ї з меншими сестричками, що регочуть липкими вустами.
Я почуваюся сердитою.
Я не уявляю собі, як вела б таке саме життя, а уявляю, як підходжу до них і лякаю до
сліз.
Звичайно, я б ніколи так не зробила.
Ну, я так думаю.
Терін, схоже, помічає, як мій погляд затримується на дитині, яка ниє про щось матері.
Терін, на відміну від мене, вміє пристосовуватися. Вона знає, що треба казати. Якби її
закинули назад у цей світ, у неї все було б гаразд. У неї все гаразд і зараз. Вона закохається, як
і сказала. Перетвориться на дружину чи супутницю й виростить дітей-фейрі, які її
обожнюватимуть і переживуть. Їй заважає лиш одне — я.
Я страшенно рада, що вона не може вгадати мої думки.
— Отже, — говорить Віві, — ми тут, бо вас обох не завадило б звеселити. Тож
звеселіться.
Я дивлюся на Терін і глибоко вдихаю, готова до вибачення. Хай що задумала Віві, але
я знала, що мушу це зробити, відколи вибралася з ліжка.
— Вибач, — швидко кажу я.
— Ти, мабуть, злишся, — заявляє водночас Терін.
— На тебе?
Я приголомшена.
Терін сумнішає.
— Я поклялася Карданові, що не допоможу тобі, хоч і пішла з тобою того дня, щоб
допомогти.
Я несамовито хитаю головою.
— Та ну, Терін, це тобі слід злитися, бо тебе через мене й закинули у воду. Ти розумно
вчинила, вибравшись звідти. Я б нізащо не розлютилася через таке.
— А, — каже вона. — Добре.
— Терін розповіла, як ви розіграли принца, — заявляє Віві. Я бачу в її окулярах своє
відображення, продубльоване, а з урахуванням Терін поруч — продубльоване двічі. —
Непогано, тепер вам доведеться утнути щось набагато гірше. У мене є ідеї.
— Ні! — з жаром протестує Терін. — Джуд нічого не треба робити. Вона просто була
засмучена через Мадока й турнір. Якщо вона перестане на них зважати, вони теж перестануть
на неї зважати. Може, не одразу, та рано чи пізно це станеться.
Я закушую губу, бо не думаю, що це так.
— Забий на Мадока. Бути лицаркою все одно було б нудно, — каже Віві, по суті,
знецінюючи те, над чим я працювала роками. Я зітхаю. Те, що сестра не вважає цю втрату аж
такою великою, хоча мені вона здавалася нестерпною, дратує, проте водночас надає
впевненості.
— То чим ти хочеш зайнятися? — питаю я Віві, щоб закрити цю тему. — Ми
подивимось кіно? Хочеш спробувати якісь помади? Не забудь, ти обіцяла мені каву.
— Я хочу познайомити вас зі своєю дівчиною, — зізнається Вів’єн, і я згадую дівчину
з рожевим волоссям на стрічці фотографій. — Вона попросила мене переїхати до неї.
— Сюди? — питаю я так, ніби можна було б переїхати кудись іще.
— До торгового центру? — Віві сміється з виразу наших облич. — Сьогодні ми
зустрінемося з нею тут, але житло, мабуть, знайдемо деінде. Гезер не знає, що Фейрі існує,
тож не згадуйте про нього, гаразд?
Коли нам із Терін було десять, Віві навчилася робити жовтозільних коней. Кілька днів
по тому ми втекли з Мадокового дому. На автозаправці Віві зачарувала якусь випадкову жінку,
щоб вона повезла нас до себе.
Я досі пам’ятаю, з яким порожнім обличчям та жінка сиділа за кермом. Мені хотілося
викликати в неї усмішку, та хоч які кумедні гримаси я корчила, її лице не змінювалося. Ми
провели ніч у неї вдома, почуваючись зле через те, що повечеряли морозивом. Я заснула в
сльозах, тримаючись за Терін, яка не припиняла ридати.
Після того Віві знайшла нам номер у мотелі. Там була плитка, і ми навчилися готувати
макарони з сиром — із напівфабрикатів. Ми заварювали каву в турці, бо пам’ятали, як нею
пахло в нашому старому будинку. Дивилися телевізор і плавали в басейні з іншими дітьми,
що мешкали в мотелі.
Мені це дуже не сподобалося.
Таке життя тривало два тижні, а тоді ми з Терін заблагали Віві відвезти нас додому,
повернути до Фейрі. Ми сумували за своїми ліжками, сумували за їжею, до якої звикли,
сумували за магією.
Повернення, думаю, розбило Віві серце, та вона все одно це зробила. І залишилася.
Хоч що ще я можу сказати про старшу сестру, у справді важливих ситуаціях вона була за нас.
Гадаю, мені не слід дивуватися, що вона не збиралася лишатися довіку.
— Чому ти нам не розповіла? — цікавиться Терін.
— Я розповідаю вам зараз. Щойно розповіла, — каже Віві, ведучи нас повз магазини,
де крутять на повторі картинки з відеоігор, повз блискучі вітрини з бікіні й вільними
сукнями-максі, повз сирні претцелі та крамниці з повними прилавками мерехтливих
діамантів-сердець, що обіцяють істинне кохання. Нас минають дитячі візочки, компанії
хлопців-підлітків у джемперах, літні пари, які тримаються за руки.
— Ти мала сказати щось раніше, — каже Терін, уперши руки в боки.
— Ось мій план, як вас звеселити, — говорить Віві. — Ми всі переїжджаємо до
людського світу. Оселяємося в Гезер. Джуд не треба перейматися через лицарський титул, а
Терін не треба розмінюватися на якогось дурного хлопця-фейрі.
— А Гезер знає про цей план? — скептично питає Терін.
Віві, всміхаючись, заперечно хитає головою.
— Ну звісно, — кажу я, намагаючись обернути все на жарт. — От тільки я не маю
жодних затребуваних навичок, окрім розмахування мечем і вигадування загадок, а за це,
мабуть, платять не так уже й добре.
— Ми виросли у світі смертних, — наполягає Віві, вилізає на лаву та проходить нею,
наче сценою. Насуває окуляри собі на маківку. — Ви звикли б до нього знову.
— Це ти тут виросла.
Коли нас забрали, їй було дев’ять; вона пам’ятає про людське життя незмірно більше,
ніж ми. Це несправедливо, бо магічні здібності теж лише в неї.
— Народ і далі обходитиметься з вами, як із лайном, — заявляє Віві та зіскакує
поперед нас, виблискуючи котячими очима. Нас об’їздить пані з дитячим візочком.
— Що ти маєш на увазі?
Я відводжу погляд від Віві й зосереджуюся на візерунку з плитки в себе під ногами.
— Оріана поводиться так, ніби те, що ви смертні, — це якийсь жахливий сюрприз,
який щоранку несподівано відкривається їй знову, — каже вона. — А Мадок убив наших
батьків, тож це хріново. А ще є ті засранці в школі, про яких вам не подобається говорити.
— Я саме говорила про цих засранців, — відповідаю, не тішачи її своїм шоком від
того, як вона згадала наших батьків. Вона поводиться так, ніби ми цього не пам’ятаємо, ніби я
якимось робом можу коли-небудь це забути. Поводиться так, ніби це її й тільки її особиста
трагедія.
— І тобі це не подобалося, — Віві явно неймовірно задоволена своєю відповіддю. —
Ти справді думала, що з лицарським титулом усе стане краще?
— Не знаю, — кажу я.
Віві повертається до Терін.
— А ти що думаєш?
— Фейрі — це все, що ми знаємо. — Терін здіймає руку, щоб попередити подальші
суперечки. — Тут у нас не було б нічого. Не було б ні балів, ні магії, ні…
— Ну, думаю, мені б тут сподобалося, — різко відказує Віві та простує до «Еппл
Стор», випереджаючи нас.
Ми, звісно, вже говорили про це — про те, що Віві вважає нас дурними через
нездатність опиратись яскравості Фейрі, через бажання залишатися в такому небезпечному
місці. Можливо, ми сприймаємо все погане як добре через те, що виросли в таких умовах. А
може, ми так само дурні, як будь-який інший смертний ідіот, що жадав іще разочок
скуштувати ґоблінського плода. А може, це не має значення.
Перед входом стоїть дівчина, що грається на своєму телефоні. Гадаю, та сама дівчина.
Гезер маленька, з вицвілим рожевим волоссям і смаглявою шкірою. Вона вдягнена у футболку
з нанесеним вручну малюнком спереду. На пальцях у неї плями від чорнила з ручок. До мене
раптом доходить: можливо, це та сама художниця, що намалювала комікси, які на моїй
пам’яті студіювала Віві.
Я починаю робити реверанс, а тоді отямлююсь і незграбно простягаю руку.
— Я сестра Віві, Джуд, — кажу. — А це Терін.
Дівчина тисне мені руку. Долоня в неї тепла, а хватка майже невідчутна.
Кумедно: Віві, що так старалася не стати схожою на Мадока, врешті-решт закохалася в
людську дівчину, як Мадок.
— Я Гезер, — каже дівчина. — Дуже рада знайомству. Ві майже ніколи не говорить
про свою родину.
Ми з Терін перезираємося. Ві?
— Хочете сісти? — питає Гезер і киває в бік фудкорту.
— Дехто винен мені каву, — недвозначно кажу я Віві.
Ми робимо замовлення, сидимо та п’ємо. Гезер каже нам, що вивчає образотворче
мистецтво в муніципальному коледжі. Розповідає про комікси, які їй подобаються, та гурти,
які полюбляє. Ми ухиляємося від незручних запитань. Ми брешемо. Коли Віві підводиться,
щоб викинути наше сміття, Гезер питає нас, чи вона перша дівчина Віві, з якою та дозволила
нам познайомитись.
Терін киває.
— Це, певно, значить, що ти їй дуже подобаєшся.
— То можна мені тепер до вас у гості? Мої батьки готові купити зубну щітку для Ві.
Чого це мені не можна познайомитися з її батьками?
Я мало не втягую своє мокко в ніс.
— Вона розповідала тобі щось про нашу родину?
Гезер зітхає.
— Ні.
— Наш тато дуже консервативний, — кажу я.
Повз нас проходить хлопець із колючим чорним волоссям і ланцюгом на штанях,
усміхаючись у мій бік. Я гадки не маю, чого йому треба. Може, він знає Гезер. Вона не
звертає на це уваги. Я не всміхаюсь у відповідь.
— Він хоч знає, що Ві — бішка? — приголомшено питає Гезер, але тут Віві
повертається до столика, тож нам не доводиться вигадувати щось далі. Потяг і до дівчат, і до
хлопців — єдине в цьому сценарії, чим Віві не засмутила б Мадока.
Опісля ми вчотирьох блукаємо торговим центром, тестуючи пурпурову помаду й
поїдаючи вкриті цукром мармеладки зі смаком кислого яблука, що зеленять мені язика. Я
насолоджуюся хімією, від якої, поза сумнівом, захворіли б усі лорди й леді при Дворі.
Гезер, схоже, непогана. Вона й гадки не має, у що вв’язується.
Ми ґречно прощаємося біля «Ньюбері Комікс»21. Віві жадібним поглядом стежить за
трьома дітлахами, які обирають болванчиків. Я замислююся: про що вона думає, коли ходить
серед людей? У такі миті Віві скидається на вовка, що вивчає звички овець. Але Гезер вона
цілує абсолютно щиро.
— Я рада, що ти збрехала замість мене, — каже Віві, коли ми тим самим шляхом
прямуємо до виходу з торгового центру.
— Рано чи пізно тобі доведеться їй розповісти, — відповідаю я. — Якщо ти
налаштована серйозно. Якщо ти справді переїдеш до світу смертних, аби бути з нею.
— А коли ти це зробиш, вона все одно хотітиме познайомитися з Мадоком, — додає
Терін, хоч я й розумію, чому Віві хоче уникати цього якомога довше.
Віві хитає головою.
— Кохання — справа шляхетна. Як будь-які вчинки в ім’я шляхетної справи можуть
бути неправильними?
Терін жує губу.
Перш ніж поїхати, ми зазираємо до «Сі-Ві-Ес»22, і я беру тампони. Купуючи їх, я
щоразу згадую, що Народ — це інший вид, хоч його представники й бувають схожими на нас.
Навіть Віві належить до іншого виду. Я ділю пакунок навпіл і віддаю другу частину Терін.
Я знаю, про що ви думаєте. Ні, в них не тече кров раз на місяць; але так, у них тече
кров. Раз на рік. Інколи ще рідше. Так, у них є засоби — здебільшого прокладки, — і так, ці
засоби хрінові. Так, це незручно геть у всьому.
Ми вже йдемо до своїх стеблин жовтозілля, зрізаючи шлях через автостоянку, аж тут
моєї руки торкається хлопець приблизно мого віку. Його теплі пальці змикаються просто над
моїм зап’ястком.
— Привіт, кицюню, — я бачу завелику чорну сорочку, джинси, гаманець на ланцюжку
та колюче волосся. Полиск дешевого ножа в одному черевику. — Я тебе вже бачив, і мені
просто стало цікаво…
Я розвертаюся, не встигаючи подумати, і мій кулак врізається йому в щелепу. Коли він
падає, моя нога б’є його черевиком у живіт так, що він котиться по тротуару. Я кліпаю й
розумію, що стою на місці, дивлячись згори вниз на пацана, який задихається і вже починає
плакати. Одна нога в мене піднята, готова хвицнути його в шию, розтрощити йому трахею.
Смертні, що стоять навколо, з жахом дивляться на мене. Нерви в мене на межі, але до цієї
межі їх довело завзяття. Я готова до більшого.
Думаю, він зі мною фліртував.
Я й не пам’ятаю, як вирішила його вдарити.
— Хутчіше!
Терін смикає мене за руку, і ми біжимо всі втрьох. Хтось кричить.
Я озираюся через плече. За нами погнався один із друзів хлопця.
— Сучка! — кричить він. — Сучка намахана! У Майло кров!
Віві шепоче кілька слів і робить знак позаду нас. Одразу починає рости пальчатка,
розширюючи щілини в асфальті. Хлопець зупиняється зі спантеличеним виглядом, коли повз
нього щось мчить. Це називається «ходіння за піксі». Він бреде крізь ряд машин так, ніби
гадки не має, куди йому треба. Йому ніколи нас не знайти, якщо він не виверне свій одяг
навиворіт, а він, як я цілком упевнена, не знає, що це потрібно зробити.
Ми зупиняємося на краю стоянки, і Віві негайно починає реготати.
— Мадок страшенно б цим пишався: його маленька дівчинка згадала всю свою науку,
— каже вона. — Знищує страшну перспективу романтичних стосунків.
Я надто приголомшена, щоб щось говорити. Ударивши його, я повелася так щиро, як
не поводилася вже давно. Я почуваюся краще, ніж чудово. Я відчуваю ніщо, розкішну
порожнечу.
— От бачиш, — кажу я Віві. — Я не можу повернутися до світу. Поглянь, що я з ним
зробила б.
На це вона не відповідає.
***
Я думаю про свої дії всю дорогу додому, а потім думаю про них ще раз у школі.
Викладачка з одного прибережного Двору пояснює, як усе в’яне та помирає. Коли вона
пояснює, що таке розклад і гниття, Кардан кидає на мене багатозначний погляд. Але я тим
часом думаю про спокій, який відчувала, коли била того хлопця. А ще — про завтрашній
Літній турнір.
Я мріяла про тріумф на ньому. Ніякі Карданові погрози не завадили б мені надягнути
золотий позумент і битися з усієї сили. От тільки тепер його погрози, сама по собі збочена
розкіш непокори, — це єдина причина, з якої мені треба битися.
Коли в нас перерва на обід, ми з Терін вилазимо на дерево, щоб поїсти сиру та
вівсяних коржиків, намащених черемховим желе. До мене гукає Фанд, цікавлячись, чому я не
прийшла на репетицію вдаваної війни.
— Забула, — гукаю я у відповідь. Це не надто правдоподібно, та мені байдуже.
— Але ж ти битимешся завтра? — питає вона. Якщо я відмовлюся, Фанд доведеться
заново організовувати команди.
Терін з надією дивиться на мене, ніби я ще можу отямитись.
— Я буду там, — кажу. Мене спонукає гордість.
Коли уроки майже закінчуються, я помічаю, що Терін стоїть поряд із Карданом,
неподалік від кола акацій, і ридає. Я, певно, була неуважна, надто захопилася збиранням
наших книжок і речей. Навіть не бачила, як Кардан відвів мою сестру вбік. Утім, я знаю, що
вона б пішла, хоч би який був привід. Вона досі вважає: якщо ми робитимемо те, що вони
хочуть, їм стане нудно і вони нас облишать. Може, сестра й має рацію, та мені байдуже.
По її щоках ллються сльози.
Усередині мене — глибочезний колодязь люті.
«Ти не вбивця».
Я полишаю свої книжки та йду по траві до них. Кардан наполовину розвертається, і я
штовхаю його так сильно, що він врізається спиною в дерево. В нього округлюються очі.
— Не знаю, що ти їй сказав, але ніколи більше не наближайся до моєї сестри, — кажу
я, не прибираючи руки з його оксамитового дублета. — Ти дав їй слово.
Я відчуваю на собі погляди інших учнів. Усі затамували подих.
Якусь мить Кардан просто витріщається на мене дурними очима, чорними, як
вороняче крило. А тоді в нього вигинається кутик рота.
— О, — промовляє він. — Ти про це пошкодуєш.
Думаю, він не розуміє, яка я сердита і як приємно нарешті перестати про щось
шкодувати.
18 Селкі — водні істоти з шотландського фольклору, здатні обертатися з тюленів на
людей, скидаючи тваринячу шкіру.
19 Maine Mall — торговий центр у місті Саут-Портленд (штат Мен).
20 JCPenney — американська мережа універмагів.
21 Newbury Comics — американська мережа музичних магазинів; розпочинала свою
діяльність із продажу коміксів. У обмежених кількостях продає комікси (а також інші товари,
пов’язані з поп-культурою) і дотепер.
22 CVS — американська мережа магазинів товарів широкого вжитку та аптек.
Роздiл 9
***
У себе в кімнаті я бачу, що мій костюм для турніру розкладений на ліжку й напахчений
вербеною та лавандою.
Це трохи стебнована туніка, розшита металевою ниткою. На ній гаптовано півмісяць,
що лежить на боці, як чаша; з одного його кутика падає червона краплина, а під усім цим —
кинджал. Герб Мадока.
Я не можу вдягнути завтра цю туніку й зазнати невдачі, не зганьбивши свого дому. А
ще, осоромивши Мадока, я могла б відчути хуліганське задоволення від маленької помсти за
те, що він відмовив мені в лицарському титулі, та при цьому осоромилась би сама.
Мені слід знову зачаїтись і не висовуватись. Бути порядною, але не впадати в око. Не
заважати Карданові та його друзям хизуватися. Приберегти свою майстерність до того часу,
коли Мадок дозволить мені претендувати на лицарський титул, і здивувати Двір. Якщо він
узагалі дозволить.
Ось як мені слід учинити.
Я скидаю туніку на підлогу й залізаю під ковдри, натягуючи їх на голову так, щоб
стало важкувато дихати. Щоб вдихати власний теплий подих. Так я засинаю.
По обіді, коли я встаю, одежина виявляється пом’ятою, і звинувачувати в цьому я
можу лише себе.
— Дурна ти дитина, — каже Лахмітка, зачісуючи моє волосся в тугі воїнські коси. — І
пам’ять у тебе, як у горобця.
Дорогою до кухонь я проходжу в коридорі повз Мадока. Він повністю вбраний у
зелене, а його вуста стиснуті в сувору риску.
— Затримайся на секунду, — каже він.
Я так і роблю.
Він хмурить брови.
— Я знаю, як воно — бути молодим і спраглим до слави.
Я закушую губу й нічого не кажу. Він же, як-не-як, нічого в мене не спитав. Ми стоїмо
на місці та стежимо одне за одним. Його котячі очі примружуються. Між нами дуже багато
несказаного — дуже багато причин, із яких ми можемо бути лише схожими на батька з
донькою, та ніколи не зможемо повноцінно вжитись у свої ролі.
— Ти ще зрозумієш, що це на краще, — нарешті каже він. — Приємного бою.
Я низько вклоняюсь і прямую до дверей, забувши про похід на кухні. Мені хочеться
одного — втекти з дому, втекти від нагадування про те, що мені немає місця при Дворі, немає
місця у Фейрі.
«Те, чого тобі бракує, геть не пов’язане з досвідом».
***
Літній турнір проводять на краю кручі на Інсвілі, Острові Горя. Вона так далеко, що я
їду верхи на блідо-сірій кобилі, яка стояла в стайні поруч із ропухою. Поки я сідлаю кобилу та
заскакую їй на спину, ропуха стежить за мною золотими очима. На турнір я прибуваю в
поганому гуморі, з невеликим запізненням, стривожена й голодна.
Над ложею, в якій сидять Верховний король Елдред і решта осіб королівської крові,
натягнута тканина, і довкола вже збирається натовп. У повітрі метляються довгі кремові
знамена із символом Елдреда — деревом, наполовину вкритим білими квітами, а наполовину
— шипами. Унизу звисає його коріння, а над ним — корона. Об’єднання Благих Дворів,
Неблагих Дворів і диких фейрі23 під одним вінцем. Мрія роду Смілаксів.
Розбещений найстарший син, принц Бейлкін, розвалився в різьбленому кріслі,
оточений трьома слугами. Поруч із ними сидить його сестра, принцеса Рія, мисливиця. Вона
не зводить очей із потенційних бійців, які готуються на полі.
Коли я бачу її напружене обличчя, мене накриває хвилею панічного відчаю. Я так
сильно хотіла, щоб вона обрала мене собі за лицарку. І хоча тепер вона не може цього
зробити, мене охоплює раптовий панічний страх, що я б не змогла справити на неї враження.
Може, Мадок і мав рацію. Може, мені бракує жаги позбавляти життя.
Якщо я сьогодні не надто старатимусь, то принаймні ніколи не дізнаюся, чи показала б
себе достатньо гідно.
Моя група йде першою, бо ми наймолодші. Ще навчаємося, б’ємося не живою сталлю,
а дерев’яними мечами, на відміну від тих, хто йде після нас. Сутички триватимуть увесь день
із перервами на виступи бардів, кілька вправних магічних фокусів, демонстрації стрільби з
лука та інших умінь. Я відчуваю в повітрі запах глінтвейну, та поки що не відчуваю іншого
турнірного аромату — духу свіжої крові.
Фанд вишиковує нас у ряди й роздає срібні та золоті пов’язки на рукави. Під ясним
небом її блакитна шкіра ще більше сяє лазур’ю. Обладунок Фанд теж забарвлений у різні
відтінки блакитного й синього, від аквамаринового до чорничного, а нагрудник перетинає
зелений пояс. Вона виділятиметься незалежно від своїх успіхів, і це зважений ризик. Якщо
вона впорається добре, глядачі не зможуть цього не помітити. Але краще б їй дійсно
впоратися добре.
Наблизившись до інших учнів із тренувальними мечами, я чую, як шепочуть моє ім’я.
Нервуючи, я роззираюся довкола й розумію, що мене оглядають по-новому. Ми з Терін
завжди помітні, бо смертні, але те, чим ми виділяємося, водночас робить нас не вартими
великої уваги. Проте сьогодні це не так. Здається, ніби діти Фейрі всі як один затамували
подих, чекаючи на можливість побачити моє покарання за те, що я напередодні здійняла руку
на Кардана. Чекаючи на можливість побачити, що я робитиму далі.
Я дивлюся на Кардана та його друзів зі сріблом на руках, що стоять на протилежному
кінці поля. У Кардана срібло ще й на грудях — нагрудник із лискучої сталі, що закріплений у
нього на плечах і, судячи з вигляду, більше прикрашає, ніж захищає.
Валеріан широко посміхається мені.
Я не тішу його зустрічною посмішкою.
Фанд дає мені золоту пов’язку й каже, де стати. У вдаваній війні будуть три тури та дві
сторони. Кожна сторона має захищати свого плаща з тваринячої шкури: одна — із жовтого
оленя, інша — зі сріблястого лисячого хутра.
Я випиваю трохи води з поставленого для учасників олов’яного графина й починаю
розігріватися. В животі в мене кисло від порожнечі, та голоду я вже не відчуваю. Мене
нудить, я знервована до краю. Намагаюсь ігнорувати все, окрім вправ, якими розминаю м’язи.
А тоді настає час. Ми виходимо на поле й віддаємо честь тронові Верховного короля,
хоча Елдред ще не прибув. Глядачів менше, ніж буде ближче до заходу сонця. Зате присутній
принц Даїн, а поруч із ним Мадок. Принцеса Еловін задумливо бренькає на лютні.
Подивитися на турнір приїхали Віві й Терін, хоча ні Оріани, ні Дуба я не бачу. Віві вимахує
шампуром із блискучими фруктами та смішить принцесу Рію.
Терін напружено стежить за мною, ніби намагаючись застерегти мене поглядом.
«Виправ усе».
Увесь перший бій я захищаюсь. Уникаю Кардана. До Нікасії, Валеріана чи Лока я теж
не наближаюся, навіть тоді, коли Валеріан збиває Фанд на землю. Навіть тоді, коли Валеріан
зриває нашу оленячу шкуру.
Я все одно нічого не роблю.
А тоді нас викликають на поле для другого бою.
За мною йде Кардан.
— Ти сьогодні сумирна. Тебе сестра напоумила? Вона палко бажає нашого схвалення,
— він кóпає носаком одного чобота порослу конюшиною землю та здіймає в повітря грудку
землі. — Гадаю, якби я тільки попросив, вона б тут-таки покачалася зі мною так, що її біла
сукня стала б зеленою. Ще й подякувала б мені за таку честь, — він усміхається, готуючись
до вбивчого удару, й нахиляється до мене, наче розкриваючи таємницю. — Утім, я був би не
першим, хто позеленив їй сукню.
Мої добрі наміри зникають без сліду. Кров спалахує, закипівши в жилах. Влади в мене
небагато, зате є така: я можу спонукати його до дій. Може, Карданові й хочеться мені
нашкодити, та я можу зробити так, щоб він захотів нашкодити ще більше. Ми мусимо грати у
війну. І коли нас кличуть на свої місця, я граю. Граю якомога жорсткіше. Мій тренувальний
меч тріщить об Карданів дурнуватий нагрудник. Моє плече врізається у Валеріанове так
сильно, що він незграбно задкує. Я нападаю знов і знов, збиваючи з ніг усіх, хто має на рукаві
срібну пов’язку. Коли вдавана війна завершується, у мене синець під оком, обидва коліна
подерті, а золота сторона перемогла у другому та третьому боях.
«Ти не вбивця», — сказав Мадок.
Просто зараз мені здається, що я б могла нею бути.
Глядачі аплодують, і я неначе раптом пробуджуюся від сну. Я про них забула. Якийсь
піксі обсипає нас пелюстками квітів. Віві на трибунах підіймає на мою честь келиха, тим
часом як принцеса Рія ґречно аплодує. Мадока в королівській ложі вже нема. Зник і Бейлкін.
Зате присутній Верховний король Елдред, який із відстороненим обличчям сидить на
невеликому підвищенні й розмовляє з Даїном.
Я починаю дрижати всім тілом: із мене виходить адреналін. Придворні, чекаючи на
кращі бої, оглядають мої синці й оцінюють мою майстерність. Здається, ніхто особливо не
вразився. Я зробила все можливе, билася якомога завзятіше, і цього було недостатньо. Мадок
навіть не додивився.
У мене горбляться плечі.
Навіть гірше: коли я виходжу з поля, на мене чекає Кардан. Мене раптово
приголомшує його зріст, його пихатий усміх, який він носить, як корону. Він би здавався
схожим на принца навіть у лахмітті. Кардан хапає мене за обличчя, вчепившись
розчепіреними пальцями в шию. Його дихання в мене на щоці. Другою рукою він хапає мене
за волосся та скручує з нього мотузок.
— Ти знаєш, що означає «смертний»? Це означає «народжений, щоб померти». Це
означає «гідний смерті». Ось яка ти, ось що тебе визначає — смерть. І все ж ти тут, рішучо
налаштована опиратися мені, хоч і гниєш водночас ізсередини, зіпсута, іржава смертна істото.
Скажи мені, як воно? Ти справді вважаєш, що можеш перемогти мене? Перемогти принца
Фейрі?
Я важко ковтаю й кажу:
— Ні.
Його чорні очі киплять від люті.
— Отже, ти не зовсім позбавлена сякої-такої тваринної хитрості. Добре. А зараз благай
мене про прощення.
Я відступаю на крок, силкуючись випручатися з його рук. Він тримає мене за косу, з
маленькою страшною посмішкою дивлячись мені в обличчя голодними очима. А тоді він
розтискає руку, і я незграбно звільняюся. В повітрі мають окремі пасма волосся.
Краєм ока я бачу, що Терін стоїть із Локом неподалік від місця, де надягають
обладунки інші лицарі. Вона благально, наче це її треба рятувати, дивиться на мене.
— Ставай на коліна, — говорить Кардан із нестерпно самовдоволеним виглядом. Його
лють обернулася на зловтіху. — Благай. Тільки гарненько. Пишномовно. Гідними мене
словами.
Довкола стоять інші діти Панства у стебнованих туніках і з тренувальними мечами —
дивляться, сподіваються, що моє падіння буде кумедним. Вони чекали на цю виставу, відколи
я дала йому відсіч. Це не вдавана війна, а справжня.
— Благати? — перепитую я.
Якусь мить він явно дивується, та на зміну подиву швидко приходить ще більша злоба.
— Ти пішла проти мене. І не раз. Твоя єдина надія — привселюдно віддатися мені на
милість. Зроби так, бо інакше я руйнуватиму тебе, поки буде що руйнувати.
Я згадую темні силуети ніксі у воді та хлопця на гулянні, що вив над своїм відірваним
крилом. Згадую заплакане обличчя Терін. Згадую, що Рія нізащо не обрала б мене, а Мадок
навіть не дочекався завершення бою.
Здаватися не соромно. Як сказала Терін, це лише слова. Я не конче маю казати це
всерйоз. Я можу збрехати.
Я починаю опускатися на землю. Це скінчиться швидко; кожне слово смакуватиме
жовчю, а потім це скінчиться.
От тільки, коли я роззявляю рота, з нього не виходить нічого.
Я так не можу.
Натомість я хитаю головою, усвідомивши, який захват викликає в мене божевілля, яке
я зараз зроблю. Саме такий захват відчувають, стрибаючи й не бачачи землі під собою, за
мить до того, як усвідомити: це називається падінням.
— Думаєш, якщо ти можеш мене принизити, то можеш мною керувати? — кажу я,
дивлячись у його чорні очі. — Що ж, я думаю, що ти ідіот. Відколи нас почали навчати разом,
ти аж зі шкіри пнувся, щоб я відчула себе нижчою за тебе. І я, щоб потішити твоє
себелюбство, робилася нижчою. Я зіщулювалась, я не підводила голови. Та цього не
вистачило, щоб ти облишив мене з Терін, тож я більше так не робитиму. Я йтиму проти тебе й
далі. Я соромитиму тебе своїм опором. Ти нагадуєш мені, що я — проста смертна, а ти —
принц Фейрі. Що ж, дозволь мені нагадати тобі: це означає, що тобі є що втрачати, а я не маю
нічого. Ти можеш кінець кінцем перемогти, можеш заклинати мене, кривдити, принижувати,
але я зроблю так, щоб ти втратив усе, що я, падаючи, можу забрати в тебе. Обіцяю це тобі, —
я відповідаю йому його ж словами, — це найменше, що я здатна зробити.
Кардан дивиться на мене так, ніби ніколи не бачив. Так, ніби з ним іще ніхто й ніколи
так не розмовляв. Може, так воно і є.
Я відвертаюся від Кардана й починаю йти, майже чекаючи, що він схопить мене за
плече й повалить на землю, майже чекаючи, що він намацає моє горобинове намисто, порве
його та промовить слова, які змусять мене поповзти до нього з благаннями всупереч усім
хвастощам. Але він не каже нічого. Я відчуваю його погляд у себе на спині — такий, що
волосся на голові стає дибки. Я ледве стримуюся, щоб не побігти.
Я не наважуюся дивитись у бік Терін і Лока, зате помічаю, як на мене з роззявленим
ротом витріщилася Нікасія. Валеріан, явно розлючений, стиснув кулаки в безмовному гніві.
Я незграбно проходжу повз турнірні намети до кам’яного фонтана, де оббризкую лице
водою. Нахиляюся й починаю вичищати з колін дрібні камінці. Ноги в мене здерев’яніли, а
все тіло труситься.
— Ти в порядку? — питає Лок, дивлячись згори вниз своїми світло-карими лисячими
очима. Я навіть не чула його кроків позаду себе.
Ні.
Я не в порядку, та він не може цього знати й не має про це питати.
— Яке тобі діло? — випльовую я. Від його погляду я почуваюсь як ніколи
жалюгідною.
Він спирається на фонтан, і на його вустах зростає неквапна, лінива усмішка.
— Це кумедно, та й усе.
— Кумедно? — розлючено перепитую я. — Думаєш, що то було кумедно?
Він хитає головою, не припиняючи всміхатися.
— Ні. Кумедно, як ти йому дошкуляєш.
Спершу я сумніваюся, що правильно його розчула. Мало не питаю, кого він має на
увазі, бо мені зовсім не віриться, що він визнає: зарозумілого Кардана щось зачіпає.
— Як скабка? — питаю я.
— Залізна. Його більше ніхто не турбує так, як ти.
Він бере рушник і змочує його, а тоді стає на коліна поряд зі мною та обережно
витирає мені лице. Коли холодна тканина торкається болючої частини мого ока, я судомно
вдихаю, та він поводиться набагато ніжніше, ніж поводилася б із собою я сама. Його обличчя
серйозне й зосереджене. Він, здається, не помічає, як я його вивчаю — вивчаю видовжене
обличчя й загострене підборіддя, кучеряве рудувато-каштанове волосся, вії, що
перехоплюють світло.
А тоді він таки помічає. Він дивиться на мене, а я дивлюся на нього, і це надзвичайно
дивно, бо я думала, що Лок нізащо не помітить такої, як я. От тільки тепер він мене помічає.
Він усміхається так, як усміхався тієї ночі при Дворі, ніби в нас була якась спільна таємниця.
Він усміхається так, ніби тепер ми маємо ще одну.
— Продовжуй у тому ж дусі, — каже він.
Я замислююся над цими словами. Чи справді вони можуть бути щирими?
Повертаючись до турніру й сестер, я без упину згадую шоковане обличчя Кардана й
без упину думаю про Локову усмішку. Я не знаю точно, що із цього викликає більший захват і
що із цього небезпечніше.
23 Благий Двір — відносно добродушні фейрі, здатні допомагати людям або ж просити
їх про допомогу; не схильні до безпричинних образ. Неблагий Двір — фейрі, схильні до
свавільної жорстокості та зверхнього ставлення до людей. Не всі фейрі належать до певного
Двору.
Роздiл 10
Решта Літнього турніру минає наче в тумані. Мечники сходяться в боях один на один,
б’ючись за честь справити враження на Верховного короля та його Двір. Оґри й лисолюди,
ґобліни та ґвіліони24 — усі вони кружляють у смертельному танці битви.
Після кількох турів Віві вимагає, щоб ми проштовхалися крізь натовп і купили ще
фруктів на шампурах. Я й далі намагаюся зазирнути в очі Терін, але вона цього не допускає.
Я хочу знати, чи сердита вона. Хочу запитати, що сказав їй Лок, коли вони стояли разом, хоча
це запитання, можливо, саме з тих, які вона б заборонила.
Проте її розмова з Локом не могла бути принизливою, з тих, які вона намагається
викинути з голови, чи не так? Він же мало не сказав мені, що зрадів приниженню Кардана.
Через це я замислююся про друге запитання, яке не можу поставити Терін.
«Утім, я був би не першим, хто позеленив їй сукню». Фейрі нездатні брехати. Кардан
не міг би так висловитись, якби не думав, що це правда… але чому він так думав?
Віві б’є своїм шампуром об мій, вириваючи мене із задуми.
— За нашу розумну Джуд, яка змусила Народ згадати, чому він сидить у своїх згірках і
пагорбах — бо боїться лютості смертних.
На Віві гнівно озирається високий чоловік із висячими, як у кролика, вухами та
гривою горіхово-брунатного волосся. Вона широко йому всміхається. Я хитаю головою,
потішена її тостом, хоч це й страшенне перебільшення. Хоч я й не вразила нікого, крім неї.
— Якби ж то Джуд була трішечки менш розумна, — каже собі під носа Терін.
Я обертаюся до неї, та вона вже відійшла.
Коли ми повертаємося до арени, принцеса Рія готується до свого поєдинку. Вона
тримає тонку шпагу, дуже схожу на довгу шпильку, та коле повітря, готуючись перед виходом
супротивника. Двоє її коханців підбадьорюють принцесу вигуками.
У королівській ложі знову з’являється Кардан, одягнений у вільне біле вбрання з льону
та з трояндовим вінком на голові. Не зважаючи на Верховного короля та принца Даїна, він
плюхається в крісло поруч із принцом Бейлкіном, із яким обмінюється кількома різкими
словами. Я страшенно шкодую, що стою недостатньо близько, щоб їх почути. Принцеса Келія
прийшла на поєдинок сестри й несамовито аплодує, коли Рія виходить на конюшину.
Мадок так і не повертається.
***
Додому я їду сама. Віві тікає з Рією після її перемоги в поєдинку: вони їдуть на
полювання до лісу неподалік. Терін погоджується їх супроводжувати, але я занадто втомлена,
занадто побита й занадто накручена.
На кухнях у будинку Мадока я смажу на вогні сир і мажу його на хліб. Сидячи на
пеньку із цим бутербродом і горнятком чаю, я обідаю й дивлюсь, як заходить сонце.
Кухар, трау25 на ім’я Прутик, не звертає на мене уваги та продовжує заклинати
пастернак, щоб той різався сам.
Доївши, я змахую крихти зі щік і прямую до себе в кімнату.
Побачивши мене в коридорі, Кістяк, служник із довгими вухами та хвостом, що
тягнеться по землі, зупиняється. Він несе у великих пазуристих руках тацю з чарками-
жолудями завбільшки з наперстки та сріблястим графином напою, що пахне ожиновим вином.
Його ліврея міцно затягнута на грудях, і з прорізів у ній стирчить хутро.
— О, ти вдома, — каже він буркотливим голосом, через який видається загрозливим,
хоч які доброзичливі слова говорить. Я мимоволі згадую охоронця, що відкусив мені кінчик
пальця. Кістякові зуби могли б відкусити всю долоню.
Я киваю.
— Тебе внизу хоче бачити принц.
Кардан тут? Моє серце прискорюється. Я не можу думати.
— Де?
Кістяка моя реакція явно дивує.
— У Мадоковому кабінеті. Я саме ніс йому оце…
Я вириваю тацю в нього з рук і спускаюся сходами, рішучо налаштована
якнайшвидше, будь-якими засобами позбутися Кардана. Мені зовсім не треба, щоб Мадок
підслухав мої нешанобливі висловлювання й вирішив, що мені ніколи не буде місця при
Дворі. Він слуга роду Смілаксів, вірний своїй присязі не менше за інших. Він не хотів би, щоб
у мене був конфлікт навіть із найнижчим серед принців.
Я злітаю зі сходів і ногою відчиняю двері до кабінету Мадока. Ручка дверей врізається
у книжкову полицю, а я заходжу до кімнати та ставлю тацю так грубо, що чарки аж
пританцьовують.
На бібліотечному столі перед принцом Даїном лежать кілька розгорнутих книжок.
Йому на очі падають золоті кучері, а комір його блідо-блакитного дублета розстебнутий так,
що видно важкий срібний торквес26 у нього на шиї. Я зупиняюсь, усвідомивши свою
колосальну помилку.
Він здіймає обидві брови.
— Джуд. Я не очікував, що ти примчиш так швидко.
Я низько кланяюсь і сподіваюся, що він вважатиме мене всього-на-всього незграбною.
Мене гризе страх, різкий і раптовий. Чи не міг його підіслати Кардан? Він прийшов покарати
мене за нахабство? На думку не спадає жодної іншої причини, з якої мене захотів би бачити
шанований і поважний принц Даїн, що незабаром стане правителем Фейрі.
— Гм… — кажу я: від панічного жаху мені відібрало мову. Та на душі стає легше, коли
я згадую про тацю й показую на графин. — Ось. Це вам, мій пане.
Він бере один жолудь і наливає в чарку трохи густої чорної рідини.
— Вип’єш зі мною?
Я хитаю головою, почуваючись геть не у своїй стихії.
— Воно одразу вдарить мені в голову.
Він сміється.
— Ну, тоді побудь зі мною трохи.
— Звісно, — від цього я відмовитися не можу. Опустившись на підлокітник одного із
зелених шкіряних крісел, я відчуваю, як глухо стукає моє серце. — Може, принести вам щось
іще? — питаю я, не знаючи напевне, що казати далі.
Він здіймає свою чарку-жолудь, наче виголошуючи тост.
— Цього мені вистачить, щоб освіжитися. Мені треба поговорити. Чи не можеш ти,
бува, сказати, чому ввірвалася сюди? З ким ти мене сплутала?
— Ні з ким, — швидко кажу я. Тру великим пальцем гладеньку шкіру на безіменному
пальці, на місці його відкушеного кінчика.
Він випрямляється так, наче я раптом стала набагато цікавішою.
— Я подумав, що тобі, можливо, дошкуляв хтось із моїх братів.
Я хитаю головою.
— Нічого подібного.
— Це дивовижно, — каже він так, ніби це якась велика похвала. — Я знаю, що люди
вміють брехати, але дивитись, як ви це робите, неймовірно. Зроби це ще раз.
Я відчуваю, як нагрівається моє обличчя.
— Я не… Я…
— Зроби це ще раз, — лагідно повторює він. — Не бійся.
Попри його слова, тут би не боявся тільки дурень. Принц Даїн прийшов сюди, поки
Мадока не було вдома. Забажав побачитися конкретно зі мною. Натякнув, що знає про
Кардана — може, побачив нас мигцем після вдаваної війни, коли Кардан смикав мене за косу.
Але чого Даїн хоче?
Я дихаю надто поверхово й надто швидко.
Даїн, який от-от стане Верховним королем, має можливість надати мені місце при
Дворі, можливість заперечити Мадокові та зробити мене лицаркою. Якби я тільки змогла
справити на нього враження, він міг би дати мені будь-що. Усе, що я вважала для себе
втраченим.
Я випрямляюся й зазираю в посріблену сірість його очей.
— Мене звати Джуд Дуарте. Я народилася тринадцятого листопада дві тисячі першого
року. Мій улюблений колір — зелений. Я люблю туман, сумні балади й родзинки в шоколаді.
Я не вмію плавати. А тепер скажіть мені: де я збрехала? Чи збрехала я взагалі? Бо саме це
незнання і є найбільшою перевагою брехні.
Раптом я усвідомлюю, що після цього маленького спектаклю Даїн жодної моєї клятви
не сприйматиме серйозно. Однак він здається вдоволеним і всміхається мені так, ніби
знайшов у багнюці необгранкований рубін.
— А тепер, — каже він, — розкажи мені, як цим твоїм талантиком користується твій
батько.
Я спантеличено кліпаю.
— Справді? Він ним не користується. Як прикро, — принц оглядає мене, схиливши
голову набік. — Скажи мені, про що ти мрієш, Джуд Дуарте, якщо це твоє істинне ім’я.
Скажи мені, чого ти хочеш.
Серце гупає у грудях, і я трохи слабну, мені трохи паморочиться в голові. Ну не може
бути, щоб це було так просто. Принц Даїн, який невдовзі стане Верховним королем усього
Фейрі, питає мене, чого я хочу. Мені ледь вистачає сміливості, щоб відповісти, і все ж я мушу.
— Я… Я хочу бути вашою лицаркою, — затинаючись, проказую я.
Він здіймає брови.
— Несподівано. І приємно. А ще що?
— Я не розумію.
Я зціплюю руки, щоб він не побачив, як вони тремтять.
— Бажання — дивна штука. Щойно його задовольняють, воно перероджується.
Одержавши золоту нитку, ми бажаємо золотої голки. І тому, Джуд Дуарте, я питаю тебе, чого
б ти захотіла далі, якби я прийняв тебе до свого товариства.
— Служити вам, — кажу я, досі спантеличена. — Віддати свій меч на службу короні.
Він відмахується від моєї відповіді.
— Ні, скажи мені, чого ти хочеш. Попроси в мене чогось. Того, чого ніколи ні в кого не
просила.
«Зробіть так, щоб я перестала бути смертною», — думаю я, а тоді жахаюся самій собі.
Я не хочу цього хотіти, особливо зважаючи на те, що це неможливо. Я ніколи не належатиму
до Народу.
Я глибоко вдихаю. Якби я могла попросити в нього будь-якого блага, чого б я
попросила? Я, звісно, розумію, як це небезпечно. Щойно я висловлю своє бажання, він
спробує укласти угоду, а угоди фейрі рідко приносять користь смертним. Та перспектива мати
силу опиняється в мене перед носом.
Мої думки переходять до намиста в мене на шиї, до поколювання в мене на щоці від
удару моєї ж долоні, до сміху Дуба.
Я згадую Кардана: «Бачиш, чого ми здатні добитися кількома словами? Ми можемо
зачарувати тебе так, щоб ти бігала на чотирьох, гавкаючи по-собачому. Можемо проклясти
тебе так, що ти зів’янеш, жадаючи пісні, якої більше ніколи не почуєш, чи доброго слова з
моїх вуст».
— Опиратися чарам, — кажу я, намагаючись завмерти зусиллям волі. Намагаючись не
соватись. Я хочу видаватися серйозною людиною, що укладає серйозні угоди.
Він пильно на мене дивиться.
— Ти вже маєш Істинний зір, що його дали тобі в дитинстві. Звісно, ти розумієш наші
звичаї. Знаєш потрібні обереги. Посоли нашу їжу — і знищиш будь-який заклин на ній.
Виверни свої панчохи — і тебе ніколи не зіб’ють з дороги. Носи повні кишені сушених ягід
горобини — і твій розум не піддасться впливу.
Останні кілька днів показали мені, що цих засобів захисту до прикрості мало.
— А що буде, як мені вивернуть кишені? Що буде, якщо мені порвуть панчохи? Що
буде, коли мою сіль розсиплють по землі?
Він задумливо дивиться на мене, а тоді каже:
— Підійди ближче, дитино.
Я вагаюся. Принц Даїн з усього, що я встигла в ньому спостерегти, видається істотою
честі. От тільки спостерігала я його до болю мало.
— Ну ж бо. Якщо ти збираєшся мені служити, то мусиш мені довіряти.
Він нахиляється вперед, не встаючи з крісла. Я помічаю в нього просто над лобом
маленькі ріжки, що стирчать із волосся обабіч обличчя.
Помічаю силу в його руках; на одному довгому пальці виблискує перстень із печаткою,
оздоблений викарбуваним знаком роду Смілаксів.
Я сповзаю з підлокітника й підходжу до нього. Змушую себе заговорити.
— Я не хотіла виявляти неповагу.
Він торкається синця в мене на щоці, якого я й не помітила. Я здригаюсь, але не
відходжу від нього.
— Кардан — розбещене дитя. При Дворі добре відомо, що він гайнує своє походження
на випивку та дрібні чвари. Ні, не заперечуй.
Я не заперечую. Я замислююсь, як так вийшло, що Кістяк повідомив мене лише про
те, що на мене внизу чекає принц, не сказавши, що то за принц. Замислююсь, чи наказав йому
Даїн передати мені саме таке повідомлення. «Бувалий стратег чекає на слушну нагоду».
— Хоч ми й брати, ми дуже відрізняємось один від одного. Я ніколи не буду
жорстоким до тебе заради власної насолоди. Присягнувши мені на вірність, ти одержиш
винагороду. Але ти потрібна мені не як лицарка.
У мене обривається серце. Думати, ніби принц Фейрі зазирнув до мене, щоб справдити
всі мої мрії, було надто зухвало, та ця думка була приємна.
— Тоді що вам потрібно?
— Нічого такого, чого ти ще не пропонувала. Ти хотіла принести мені присягу та свій
меч. Я їх приймаю. Мені потрібен хтось такий, хто вміє брехати, хтось честолюбний. Шпигуй
для мене. Долучися до мого Двору Тіней. Я можу подарувати тобі таку могутність, на яку ти,
можливо, геть не сподівалася. Жити тут, із нами, людям нелегко. Але я можу полегшити тобі
це життя.
Я дозволяю собі опуститися в крісло, почуваючись так, мовби чекала на освідчення, а
почула пропозицію стати коханкою.
Шпигунка. Стукачка. Брехуха та злодійка. Звісно, саме так він думає про мене, про
смертних. Звісно, він вважає, що таке моє призначення.
Я думаю про шпигунів, яких бачила, — наприклад, про горбулю з носом-пастернаком,
із якою вряди-годи радиться Мадок, або про затінену постать у чорному, обличчя якої мені ще
не вдалося розгледіти. Вони, мабуть, є в усіх осіб королівської крові, але почасти їхня
майстерність, звичайно, полягає в тому, як добре вони здатні заховатися.
А я ховалася б добре — власне кажучи, просто перед носом.
— Можливо, це не те майбутнє, яке ти для себе уявляла, — говорить принц Даїн. — Ні
блискучого обладунку, ні виїздів у бій, але я обіцяю тобі: коли я стану Верховним королем, ти,
якщо служитимеш добре, зможеш робити, що заманеться, бо хто може перечити Верховному
королю? А ще я накладу на тебе гейс — гейс захисту від зачарування.
Я завмираю. Гейси, які зазвичай накладають на смертних в обмін на службу, дарують
силу з якимось неприємним винятком, що наздоганяє людину тоді, коли вона найменше цього
очікує. Скажімо, вона не вразлива ні для чого, крім стріл, виготовлених із серцевини глоду, а
так уже вийшло, що саме таким стрілам надає перевагу її найлютіший ворог. Або вона
перемагатиме в геть усіх битвах, у яких братиме участь, проте їй не можна відмовлятися від
запрошень на вечерю. Тож, якщо хтось запрошує її на вечерю просто перед битвою, прибути
на бій вона не встигне. По суті, гейси, як і все, що пов’язане з Фейрі, чудові та водночас
хрінові. Однак мені, судячи з усього, пропонують саме це.
— Гейс, — повторюю я.
Його усмішка ширшає, а за мить я розумію чому. Я не сказала «ні». Отже, я думаю про
те, щоб сказати «так».
— Жоден гейс не може врятувати тебе від дії наших плодів і отрут. Добре подумай. Я
міг би надати тобі замість цього здатність викликати захват у всіх, хто на тебе подивиться.
Міг би зробити тобі мітку отут, — він торкається мого чола. — І всякого, хто її побачив,
вражало б кохання. Я міг би дати тобі магічний клинок, що розтинає зоряне сяйво.
— Я не хочу, щоб мною керували, — пошепки кажу я. Мені не віриться, що я кажу це
вголос йому. Не віриться, що я це роблю. — Ну, за допомогою магії. Дайте мені це, а з
рештою я впораюся.
Він один раз киває.
— Отже, ти погоджуєшся.
Лячно стояти перед таким вибором, вибором, що змінює всі ситуації вибору в
майбутньому.
Я страшенно хочу влади. А це — можливість її здобути, можливість страхітлива й
дещо образлива. Але водночас вона інтригує. Чи добра з мене вийшла б лицарка? Я не можу
цього знати.
Може, мені б це було не до душі. Може, довелося б стирчати десь нерухомо в
обладунку й ходити на нудні завдання. Може, довелося б битися з людьми, що мені
подобаються.
Я киваю та сподіваюся, що з мене вийде добра шпигунка.
Принц Даїн підводиться й торкається мого плеча. Від цього дотику я відчуваю шок,
схожий на статичний розряд.
— Джуд Дуарте, донько глини, віднині й надалі твого розуму не туманитимуть жодні
чари Фейрі. Жодне закляття не рухатиме твоїм тілом усупереч твоїй волі. Жодне, крім того,
що його накладе творець цього гейсу. Тепер тобою не зможе керувати ніхто, — каже він, а
тоді замовкає на мить. — Окрім мене.
Я шумно вдихаю. Звісно, ця угода закінчується неприємною заковикою. Я навіть не
можу на нього розсердитись, бо мала би про це здогадатись.
Однак думка про наявність хоч якогось захисту все одно захоплює. Принц Даїн —
лише один фейрі, і він щось у мені побачив. Щось таке, чого не хотів бачити Мадок, хоч як я
прагнула, щоб це помітили.
Я негайно стаю одним коліном на старезний килимок у кабінеті Мадока й присягаю на
вірність принцові Даїну.
24 Ґвіліони — страхітливі фейрі з валлійського фольклору, що ночами збивають людей
зі шляху на самотніх дорогах.
25 Трау — невелика на зріст, потворна, схожа на троля істота з фольклору
Шетландських та Оркнейських островів.
26 Торквес — нашийна прикраса у вигляді гладенького або витого обруча з
дорогоцінного металу.
Роздiл 11
Увесь вечір, сидячи за вечерею, я усвідомлюю, яку таємницю тримаю в собі. Через це я
вперше почуваюся так, ніби маю особисту владу, владу, якої Мадок не може в мене відібрати.
Варто мені просто затриматись на цьому думкою («Я шпигунка! Я шпигунка принца Даїна!»),
як мене вже охоплює захват.
Ми їмо маленьких пташок, фаршированих ячменем і дикою цибулею. Шкіра на них аж
блищить від жиру й меду. Оріана делікатно розбирає свою пташку. Дуб жує пташину шкіру.
Мадок не відділяє м’яса, а їсть і кістки, і все інше. Я штрикаю тушкований пастернак. Терін
за столом, а от Віві не повернулась. Я підозрюю, що полювання з Рією було прикриттям і що
вона, поїздивши трохи лісом, подалася до світу смертних. Цікаво, чи повечеряла вона з
родиною Гезер?
— Ти добре впоралася на турнірі, — заявляє Мадок між порціями їжі.
Я не зауважую, що він пішов із поля. Він не міг вразитися надто сильно. Я навіть не
знаю точно, як багато він узагалі побачив.
— Це означає, що ти передумав?
Щось у моєму голосі змушує його припинити жувати й оглянути мене примруженими
очима.
— Щодо лицарського титулу? — питає він. — Ні. Коли з’явиться новий Верховний
король, ми поговоримо про твоє майбутнє.
Мої вуста вигинаються в загадковій усмішці.
— Як хочеш.
За столом Терін стежить за Оріаною й намагається повторювати її маніпуляції з
пташиною. У мій бік вона не дивиться навіть тоді, коли просить мене передати їй графин із
водою.
Однак Терін не може перешкодити мені піти за нею до її кімнати, коли ми закінчуємо.
— Послухай, — кажу я на сходах. — Я намагалася чинити так, як ти хотіла, та не
змогла, і я не хочу, щоб ти мене за це ненавиділа. Це моє життя.
Вона розвертається.
— І тобі його гайнувати?
— Так, — кажу я, коли ми виходимо на сходовий майданчик. Я не можу розповісти їй
про принца Даїна, та якби й могла, сумніваюся, що це б допомогло. А ще дуже сумніваюся,
що вона б це схвалила. — Наші життя — це єдине, чим ми володіємо насправді, наша єдина
валюта. На неї ми можемо купувати, що захочемо.
Терін закочує очі та в’їдливо промовляє:
— Як мило! Це ти сама вигадала?
— Що з тобою таке? — питаю я.
Вона хитає головою.
— Нічого. Нічого. Можливо, було б краще, якби я мислила так, як ти. То дрібниці,
Джуд. Ти справді добре там упоралася.
— Дякую, — кажу, спантеличено насупившись. Я знову замислююся над тим, що
сказав про неї Кардан, але не хочу її засмучувати, повторюючи це. — То ти вже закохалася? —
питаю я.
У відповідь на своє запитання дістаю тільки дивний погляд.
— Завтра я не піду на лекцію й залишуся вдома, — каже Терін. — Гадаю, ти маєш
право гайнувати своє життя, та я не мушу на це дивитись.
***
***
— Скажи мені, хто це зробив, — наполягає Мадок знов і знов, але я не кажу. Він тупає
туди-сюди, детально розписуючи, як знайде винних фейрі та знищить їх. Вирве їм серця.
Відітне голови й закріпить на даху нашого будинку як пересторогу іншим.
Я знаю, що він погрожує не мені, та репетує він усе одно на мене.
Коли я налякана, то не можу забути: хоч як добре Мадок грає роль батька, він завжди,
вічно, буде ще й убивцею мого справжнього батька.
Я не кажу нічого. Я думаю про те, як Оріана боялася, що ми з Терін зганьбимо Мадока
поганою поведінкою при Дворі. Тепер мені цікаво, чи не тривожило її більше те, як відреагує
Мадок, якщо щось таки станеться. Відтяти голови Валеріанові й Нікасії — невдалий
політичний хід. Завдати шкоди Карданові рівнозначно зраді.
— Я сама це зробила, — нарешті кажу я, щоб це зупинити. — Побачила плід, він був
гарний, і тому я його з’їла.
— Як ти могла вдатися до такої дурості? — питає Оріана, що кружляє навколо. Вона
не здається здивованою: у неї такий вигляд, ніби я підтверджую найгірші її підозри. — Джуд,
ти ж надто розумна.
— Я хотіла повеселитися. Це ж має бути весело, — кажу я їй, щосили граючи роль
неслухняної доньки. — І це було весело. Це було схоже на прекрасний сон…
— Тихо! — кричить Мадок так, що ми обидві приголомшено замовкаємо. — Тихо,
обидві!
Я мимоволі зіщулююся.
— Джуд, облиш свої спроби розізлити Оріану, — каже він і роздратовано дивиться на
мене — так, як, здається, ще ніколи на мене не дивився, зате дуже часто дивиться на Віві.
Він знає, що я брешу.
— А ти, Оріано, не будь такою наївною.
Усвідомивши, що Мадок має на увазі, вона притискає маленьку витончену руку до
своїх вуст.
— Коли я дізнаюся, кого ти захищаєш, — каже Мадок, — він пошкодує, що народився
на світ.
— Це ніяк не допомагає, — кажу я й відкидаюся на спинку крісла.
Він стає на коліна переді мною й бере мою руку своїми грубими зеленими пальцями.
Найпевніше, Мадок відчуває, як я тремчу.
Він протяжно зітхає — мабуть, відмовляючись від нових погроз.
— Тоді скажи мені, що допоможе, Джуд. Скажи, і я це зроблю.
Що б сталося, якби я це сказала? «Нікасія мене принизила. Валеріан спробував мене
вбити. Вони зробили це, щоб справити враження на принца Кардана, який мене ненавидить.
Я їх боюся. Я боюся їх більше, ніж тебе, а ти викликаєш у мене жах. Змусь їх зупинитися.
Змусь їх облишити мене».
Але я цього не скажу. Гнів Мадока безмірний. Я бачила його у крові своєї матері на
підлозі в кухні. Прикликавши цей гнів, його неможливо відкликати назад.
Що, якби він убив Кардана? Що, якби він повбивав їх усіх? На його думку,
кровопролиття розв’язує безліч проблем. Якби вони загинули, їхні батьки вимагали б
сатисфакції. На Мадока впав би гнів Верховного короля. Мені стало б гірше, ніж зараз, а
Мадок, імовірно, загинув би.
— Більше навчай мене, — кажу я замість цього. — Більше навчай мене стратегії.
Більше навчай мене вправлятися з клинком. Навчи мене всього, що знаєш.
Може, принц Даїн і хоче, щоб я була його шпигункою, та це не означає, що я мушу
відмовитися від свого меча.
Мадок явно приголомшений, а Оріана — роздратована. Я бачу, що вона думає, ніби я
ним маніпулюю і мені це добре вдається.
— Чудово, — зітхає він. — Якщо ти не налаштована сісти разом з нами за стіл,
Лахмітка принесе тобі вечерю. Завтра ми почнемо інтенсивніше навчання.
— Я поїм нагорі, — кажу я й прямую до себе в кімнату, досі закутана в чужу ковдру.
Дорогою минаю зачинені двері Терін. Почасти мені хочеться зайти всередину, кинутися на її
ліжко й розридатися. Мені хочеться, щоб вона мене обійняла і сказала, що я нічого не могла б
зробити інакше. Сказала, що я смілива й що вона мене любить.
Але оскільки я впевнена, що вона цього не зробить, то проходжу повз її двері.
Поки мене не було, в моїй кімнаті прибрали, ліжко застелили, а вікна відчинили, щоб
впустити нічне повітря. І там, у ногах ліжка, лежить складена сукня з домотканого полотна —
з королівським гербом. Такі носять слуги принців і принцес.
На балконі сидить гоб із совиним обличчям. Він трохи чепуриться, розтріпуючи собі
пір’я.
— Ти, — кажу я. — Ти — один з його…
— Піди завтра до Пустого Палацу, сонечко, — щебече він, перебивши мене. —
Відшукай нам таємницю, що не сподобається королю. Відшукай зраду.
Пустий Палац. Це домівка Бейлкіна, найстаршого принца.
Я одержала перше завдання від Двору Тіней.
27 Фір даріґ — самотній фейрі з ірландського фольклору; огрядна істота з темною
волохатою шкірою, довгим писком і тонким хвостом. Полюбляє збиткуватися з людей.
Роздiл 12
Спати я лягаю рано, а прокидаюся тоді, коли вже остаточно стемніло. Голова в мене
болить — можливо, від надто тривалого сну, — а тіло ниє. Напевно, поки я спала, всі мої
м’язи були напружені.
Сьогоднішні лекції вже почалися. Байдуже. Я на них не йду.
Лахмітка залишила мені тацю з кавою, присмаченою корицею, гвоздикою та трішки
перцем. Я наливаю собі філіжанку — ледь тепла, а отже, вже досить довго тут простояла. Є й
тости, що м’якшають, коли я кілька разів умочаю їх у каву.
Тоді я вмиваю обличчя, досі липке від м’якоті, а далі — повністю миюся. Грубо
розчісую волосся, тоді скручую його у вузол, обкрутивши довкола гілочки.
Я не бажаю думати про те, що сталося напередодні. Не бажаю думати ні про що, крім
сьогоднішнього дня та свого завдання для принца Даїна.
«Піди до Пустого Палацу. Відшукай нам таємницю, що не сподобається королю.
Відшукай зраду».
Отже, Даїн хоче, щоб Бейлкіна не обрали наступним Верховним королем і я приклала
до цього руку. Елдред може посадити на престол будь-кого зі своїх дітей, але надає перевагу
трьом найстаршим: Бейлкінові, Даїнові та Еловін — і Даїнові більше за інших. Мені стає
цікаво, чи не підтримують такий стан речей завдяки зусиллям шпигунів.
Якщо я буду ефективна, то Даїн, зійшовши на престол, надасть мені владу. А після
вчорашнього дня я її жадаю. Жадаю так, як жадала скуштувати плодів фейрі.
Я надягаю сукню служниці — без білизни, купленої в торговому центрі, щоб мати
якомога достовірніший вигляд. Викопую десь із глибин своєї шафи пару старих шкіряних
туфель. У носаку однієї є дірка, яку я майже рік тому спробувала заштопати — проте шити я
вмію кепсько, тому кінець кінцем я просто попсувала взуття. Однак воно мені по нозі, а ще —
єдине не розкішне.
У нас, у Мадоковому маєтку, немає слуг-людей, але я бачила їх деінде у Фейрі.
Людських повитух, що приймають дітей від супутниць-людей. Людських ремісників,
обдарованих чи проклятих спокусливою майстерністю. Людських годувальниць, які плекають
хворобливих немовлят-фейрі. Маленьких людських підмінків, що їх ростять у Краї, та не
навчають разом із Панством, як нас. Бадьорих шукачів магії, що не проти трохи побути в
неволі в обмін на якесь своє сокровенне бажання. Коли наші шляхи перетинаються, я
намагаюся з ними поговорити. Часом вони цього хочуть, часом ні. Більшість із тих, хто не
належить до ремісників, принаймні трохи зачаровані, щоб нічого не запам’ятати. Вони
вважають, що перебувають у лікарні чи вдома в якогось багатія. Коли ж вони повертаються
додому (а Мадок запевнив мене, що вони повертаються), їм добре платять і навіть дають якісь
дари — скажімо, талан, блискуче волосся чи здатність вгадувати числа в лото.
Але я знаю, що є й люди, які укладають невдалі угоди чи ображають не того фейрі, — і
з ними обходяться не так добре. Ми із Терін дещо чуємо навіть тоді, коли цього ніхто не хоче:
історії про людей, що сплять на кам’яній підлозі й харчуються відходами, гадаючи, що
спочивають на перинах і вечеряють делікатесами. Про людей, одурманених плодами фейрі.
Ходять чутки, що до останніх належать слуги Бейлкіна, люди з огидною зовнішністю та ще
огиднішою долею.
Від думки про це я здригаюся. Та все ж розумію, чому зі смертного вийшов би
корисний шпигун, і річ не лише у здатності брехати. Смертний може майже непоміченим
проходити на дно суспільства та у високі кабінети. З арфою в руках ми — барди. У
домотканому полотні — слуги. У розкішних сукнях — дружини з верескливими дітьми-
ґоблінами.
Гадаю, незначущість має свої переваги.
Далі я кладу в шкіряну торбу сорочку й ніж, накидаю на сукню товстий оксамитовий
плащ і спускаюся зі сходів. У мене в животі бурчить кава. Майже дійшовши до дверей, я бачу
Віві, яка сидить на накритій гобеленом бенкетці.
— Ти не спиш, — зауважує вона й підводиться. — Добре. Хочеш постріляти? У мене є
стріли.
— Може, згодом.
Щільно закутана у плащ, я намагаюся пройти повз неї з банально-радісним обличчям.
Не виходить. Вона викидає вперед руку, спиняючи мене.
— Терін розповіла мені, що ти сказала принцові на турнірі, — каже вона. — А Оріана
розповіла мені, як ти прийшла додому вчора ввечері. Решту я можу додумати.
— Мені не потрібна ще одна лекція, — відповідаю їй я. Від думок про те, що сталося
напередодні, мене береже лише це завдання від Даїна. Я не хочу втрачати концентрацію.
Боюся, що разом з нею втрачу ще й самовладання.
— Терін почувається жахливо, — каже Віві.
— Еге ж, — кажу я. — Часом хріново мати рацію.
— Припини, — вона хапає мене за руку й дивиться на мене своїми щілинками-
зіницями. — Ти можеш зі мною поговорити. Можеш мені довіритись. Що відбувається?
— Нічого, — кажу я. — Я зробила помилку. Розізлилася. Захотіла щось довести. Це
була дурість.
— Це через те, що я сказала?
Її пальці міцно тримають мою руку.
«Народ і далі обходитиметься з вами, як із лайном».
— Віві, ти ніяк не можеш бути винна в моєму рішенні спаскудити собі життя, —
відповідаю я їй. — Але вони ще пошкодують, що перейшли мені дорогу.
— Зажди, про що ти зараз? — питає Віві.
— Не знаю, — кажу я й вириваюся. Прямую до дверей, і цього разу вона мене не
зупиняє. Опинившись надворі, я мчу моріжком до стаєнь.
Я знаю, що зараз несправедлива до Віві, яка, зрештою, нічого не зробила. Вона просто
хотіла допомогти.
Може, я вже розучилася бути доброю сестрою.
Біля стаєнь мені доводиться зупинитись і притулитись до стіни, глибоко дихаючи. Я
більше половини життя боролася з панічним жахом. Можливо, не так уже й добре, коли
постійне нервування здається нормальним і навіть необхідним. Але тепер я б не знала, як без
нього жити.
Найважливіше — справити враження на принца Даїна. Я не можу допустити, щоб
Кардан і його друзі в мене це відібрали.
До Пустого Палацу я вирішую поїхати верхи на одній із ропух, оскільки на конях зі
срібними підковами їздить тільки Панство. Служниця, мабуть, не їхала б ні на чому, та ропуха
принаймні менше впадає в око.
Тільки в Краю Фейрі велетенські ропухи менше впадають в око.
Я сідлаю та гнуздаю одну з них, плямисту, а тоді виводжу її на траву. Ропуха ляскає
себе довгим язиком по золотому оку, і я мимоволі відступаю на крок.
Просунувши ногу в стремено, я піднімаюся в сідло. Однією рукою тягну за повіддя, а
другою погладжую м’яку прохолодну шкіру на її спині. Плямиста ропуха здіймається в
повітря, а я тримаюся за неї.
Пустий Палац — це кам’яний маєток із високою кривою вежею, наполовину зарослий
лозами та плющем. На другому поверсі є балкон, де перила, здається, не залізні, а з товстого
коріння. Із них звисає завіса тонших відростків, схожа на забрьохану грязюкою скуйовджену
бороду. В цьому маєтку є щось потворне — таке, що мало б надавати йому шарму, та замість
цього додає зловісності. Я прив’язую ропуху, запихаю свій плащ у її сакви й прямую до бічної
стіни маєтку, де сподіваюся знайти двері для слуг. Дорогою збираю трохи грибів, щоб
здалося, ніби я не просто так побувала в лісі.
Коли я наближаюся, моє серце знову прискорюється. «Бейлкін мені не нашкодить», —
кажу я самій собі. Навіть якщо мене спіймають, то він просто здасть мене Мадокові. Нічого
поганого не станеться.
Я не зовсім упевнена, що це правда, та мені вдається достатньо переконати себе, щоб
підійти до входу для слуг і прослизнути всередину.
Один коридор веде до кухонь, де я кладу гриби на стіл поряд із парою скривавлених
кроликів, пирогом із голуб’ятиною, букетом із часникових стеблин та розмарину, кількома
сливами з плямистою шкіркою та кількадесятьма пляшками вина. Троль мішає щось у
великому казані поруч із крилатим піксі. А двоє смертних із запалими щоками тим часом
ріжуть овочі; хлопчик і дівчинка — обоє з невеличкими дурнуватими усмішками на обличчях
і скляними очима. Працюючи, вони навіть не дивляться вниз, і мене дивує, що вони не
відтинають собі ненароком пальців. Навіть гірше: сумніваюсь, що вони б помітили, якби це
сталося.
Я згадую, як почувалася вчора, і до мого рота непроханим вертається присмак плоду
фейрі. Мене починає нудити, і я пробігаю далі вздовж коридору.
Зупиняє мене вартовий-фейрі з бляклими очима. Він хапає мене за руку, і я дивлюся на
нього знизу вгору, сподіваючись, що можу зробити таке саме порожнє, приємне й замріяне
обличчя, як у смертних на кухнях.
— Я тебе раніше не бачив, — каже він мені звинувачувальним тоном.
— Ти прекрасний, — відгукуюсь я, намагаючись зобразити захват і легке
спантеличення. — Такі гарні очі-дзеркала.
Він з огидою гмикає; це, мабуть, означає, що мені добре вдається прикидатися
зачаклованою служницею-людиною, хоч я й відчуваю, що через нерви почала поводитися
дивно й перестаралася. Я не так добре імпровізую, як сподівалася.
— Ти новенька? — питає він, повільно вимовляючи слова.
— Новенька? — повторюю я, намагаючись збагнути, що може думати про свій досвід
людина, яку сюди привели. Мимоволі продовжую згадувати солодкавий смак плоду фейрі в
себе на язиці, та від цього не входжу в образ глибше, а лише хочу зблювати. — Раніше я була
не тут, — бовкаю я, — але тепер мушу полірувати велику залу, доки вона не засяє вся, до
останнього дюйма.
— Що ж, тоді тобі, гадаю, варто працювати, — каже він і відпускає мене.
Я намагаюсь опанувати дрож, що наростає в мене під шкірою. Я не лещу собі думкою,
ніби моя гра його переконала: його заспокоїло, що я людина, а він звик до того, що люди — це
слуги. Знову розумію, чому принц Даїн подумав, що від мене може бути користь.
Після вартового пересуватися Пустим Палацом досить легко. Десятки людей спокійно
виконують свої обов’язки, загубившись у хворобливих снах. Вони наспівують собі пісеньки й
шепочуть щось уголос, але це явно лише уривки розмови, що відбувається в їхніх снах. Очі в
них затуманені. Вуста потріскані.
Не дивно, що вартовий подумав, ніби я новенька.
Щоправда, крім слуг, є ще фейрі. Гості на якомусь прийомі, що, схоже, ще не
закінчився, та вже пішов на спад. Вони сплять не зовсім одягнені, розвалившись на диванах і
сплівшись на підлогах віталень, якими я проходжу. Вуста в них перемазані золотом «вже-не-
жди», блискучого порошку такої високої концентрації, що він одурманює фейрі й надає
смертним здатність зачаровувати одне одного. Із повалених келихів виливається й тече
нерівною підлогою мед, неначе стікаючись притоками до великих медово-винних озер. Деякі
представники Народу зовсім нерухомі, і я побоююся: чи не догулялися вони до смерті?
— Перепрошую, — звертаюсь я до дівчини приблизно свого віку, що несе бляшане
відро. Вона проходить повз мене, наче й не помітивши, що я заговорила.
Гадки не маючи, що ще можна зробити, я вирішую піти за нею. Ми підіймаємося
широкими кам’яними сходами без перил. Біля пляшечки з алкоголем завбільшки з наперсток
лежать іще троє представників Народу в п’яному заціпенінні. Згори, з протилежного кінця
коридору, я чую дивний крик, схожий на крик болю. Падає на землю щось важке.
Збентежившись, я намагаюся повернути собі замріяно-безтурботний вираз обличчя, та це
нелегко. Моє серце б’ється, наче птах у неволі.
Дівчина відчиняє двері до апартаментів зі спальнею, і я прослизаю туди слідом за нею.
Стіни там кам’яні й не обвішані картинами чи гобеленами. Більшість простору в
першій кімнаті займає величезне ліжко з напівбалдахіном. На його узголів’ї вирізьблені різні
тварини з жіночими головами й оголеними грудьми — сови, змії, лиси, — що виконують
якийсь дивний танок.
Гадаю, мені не слід дивуватись, оскільки Бейлкін очолює розпусне Коло Граклів.
Книжки, викладені на дерев’яному столі, мені знайомі: ті самі книжки ми з Терін
вивчаємо на уроках. Вони розкладені поряд із відкритим каламарем, а по дереву між ними
розкидано кілька папірців. Одна з книжок обережно обписана з одного боку, а інша вкрита
плямами. У корінці заляпаної чорнилом книжки лежить зіпсута ручка, спеціально розламана
навпіл — принаймні я не уявляю собі, як таке можна було зробити не спеціально.
Нічого зрадницького на вигляд.
Принц Даїн подарував мені форму, знаючи, що я маю шанс потрапити сюди непомітно
— так і сталося. Решту, на його думку, мала забезпечити моя здатність брехати. Але тепер,
опинившись усередині, я сподіваюся, що у Пустому Палаці можна щось знайти.
Тому, хоч яка налякана, я мушу бути уважною.
Уздовж стіни теж стоять книжки; деякі з них знайомі мені за Мадоковою бібліотекою.
Я, насупившись, зупиняюся перед однією полицею й опускаюся на коліна. В куток запханий
примірник книжки, яку я знаю, але не очікувала побачити тут, у цьому місці: «Аліса в Країні
Чудес» і «Аліса в Задзеркаллі» в одному томі. Дуже схожу книжку читала нам мама у світі
смертних.
Розгорнувши книжку, я бачу знайомі ілюстрації, а далі — слова:
«— Але я з такими не товаришую, — зауважила Аліса.
— Іншої ради нема, — сказав Кіт. — У нас у всіх не всі вдома. У мене не всі вдома. У
тебе не всі вдома.
— Хто сказав, що у мене не всі вдома? — запитала Аліса.
— Якщо у тебе всі вдома, — сказав Кіт, — то чого ти тут?»28
У мене з горла мало не виривається бульбашка жаского сміху, і я мушу вкусити себе за
щоку, щоб її втримати.
Людська дівчина стоїть на колінах перед величезним каміном та змітає попіл з
решітки. Обабіч неї видно підставки для дров у вигляді велетенських скручених змій зі
скляними очима, готових спалахнути, коли запалять полум’я.
Хоча це абсурдно, я не можу поставити книжку назад. Віві не забрала «Алісу» із
собою, і я її не бачила, відколи мати востаннє читала з неї на ніч. Я запихаю книжку в ліф
своєї сукні.
Тоді підходжу до шафи й відкриваю її, шукаючи якоїсь зачіпки, якоїсь цінної
інформації. Та щойно я зазираю всередину, в моїх грудях здіймається дикий, панічний жах. Я
негайно здогадуюся, в чиїй я зараз кімнаті. Ці розкішні дублети та бриджі належать принцові
Кардану; саме йому належать ці кричущі, підбиті хутром пелерини та сорочки з павучого
шовку.
Закінчивши вимітати попіл з каміна, служниця складає пірамідкою свіжі дрова й кладе
зверху ароматичну сосну для розпалу.
Хочеться проштовхнутися повз неї й утекти з Пустого Палацу. До цього я вважала, що
Кардан живе в палаці зі своїм батьком, Верховним королем. Мені не спадало на думку, що він
може жити з кимось зі своїх братів. Я згадую, як Даїн і Бейлкін пили разом на останньому
гулянні Двору. Відчайдушно сподіваюся, що це не було підлаштовано для того, щоб
принизити мене ще більше, щоб надати Карданові черговий привід — або, що ще гірше,
чергову можливість — покарати мене.
Я відмовляюся в це вірити. Принцові Даїну, який от-от стане Верховним королем,
нíколи тішити себе такою дріб’язковою розвагою: прикидатися, ніби він бере мене на службу,
лише тому, що так хоче його зелений менший братик. Він би не став накладати на мене гейс
чи домовлятися зі мною лише заради цього. Я мушу вірити в це далі, бо альтернатива надто
страшна.
Усе це означає, що, пересуваючись будинком, я мушу уникати не лише принца
Бейлкіна, а й принца Кардана. Будь-хто з них може мене впізнати, помітивши моє обличчя. Я
мушу зробити так, щоб вони його не помітили.
Вони, мабуть, не приглядатимуться. Ніхто не приглядається до слуг-людей.
Усвідомивши, що я не так уже й відрізняюся від людської дівчини, я змушую себе
звернути увагу на розташування родимок у неї на шкірі, посічені кінчики білявого волосся та
шерехатість колін. Дивлюсь, як вона трохи похитується, спинаючись на ноги: її тіло явно
виснажене, хоча мозок дівчини цього й не знає.
Я хочу вірити, що впізнала б її, якби побачила знову.
Але від цього жодної користі, це не знімає жодного закляття. Вона й далі виконує свою
роботу, всміхаючись тією самою жахливою, вдоволеною усмішкою. Коли дівчина виходить з
кімнати, я йду в протилежному напрямку. Я мушу знайти особисті апартаменти Бейлкіна,
знайти його таємниці, а тоді вибратись.
Я обережно відчиняю двері й зазираю всередину. Бачу дві спальні під товстим шаром
пилу, в одній на ліжку під затягнутим павутинням укривалом лежить якась постать. Я
зупиняюся на мить, намагаючись вирішити, статуя то, труп чи взагалі жива істота, а тоді до
мене доходить, що це ніяк не стосується мого завдання, і я швидко задкую з кімнати.
Відчиняю ще одні двері й бачу кількох фейрі, що переплелися вві сні на ліжку. Один з них
сонно кліпає на мене, і мені перехоплює дух, та він просто валиться назад.
Сьома кімната виходить у коридор із гвинтовими сходами, що тягнуться далеко вгору
— певно, у вежу. Я швидко піднімаюся ними; моє серце галопує, а шкіряні туфлі м’яко
ступають по каменю.
У круглій кімнаті, якої я дістаюся, стіни обвішані книжковими полицями, що заповнені
рукописами, сувоями, золотими кинджалами, флаконами з тонкого скла, повними рідин
кольору самоцвітів; на одній із полиць — череп якоїсь схожої на оленя істоти з величезними
рогами, на яких тримаються тоненькі столові свічки. Біля єдиного вікна влаштувалися два
великі крісла. Посередині кімнати весь простір займає здоровезний стіл, а на ньому лежать
мапи, притиснуті по кутках шматками скла й металевими предметами. Під ними —
листування. Я перебираю папери, доки не дістаюся цього листа:
Мені відоме походження гриба-рум’янки, про який ти питаєш, але те, що ти з ним
робитимеш, не мають пов’язати зі мною. Надалі я вважаю свій борг сплаченим. Хай моє ім’я
зникне з твоїх вуст.
Лист не має підпису, але виведений елегантним жіночним почерком. Здається, це
важливо. Чи не міг би лист бути тим доказом, якого шукає Даїн? Чи може він бути досить
корисним, щоб потішити принца? Та все ж я не можу його забрати. Якби він зник, то Бейлкін
напевне знав би, що тут хтось побував. Я знаходжу чистий папірець і притискаю його до
записки. Якомога швидше наводжу текст листа, намагаючись точно відтворити почерк, яким
його було написано.
Майже закінчивши, я чую якийсь звук. Хтось підіймається сходами.
Я панікую. Сховатися ніде. У кімнаті майже нічого немає: якщо не брати до уваги
полиць, тут здебільшого відкритий простір. Я складаю записку, знаючи, що її не закінчено,
знаючи, що свіже чорнило розмажеться.
Я якомога швидше мчу під одне з великих шкіряних крісел і щільно згортаюся
калачиком. Шкодую, що не залишила ту дурнувату книжку там, де її знайшла, бо один
гострий кутик палітурки врізається мені під пахву. Цікаво, що я собі думала, коли вважала
себе досить розумною для шпигування в Краю Фейрі?
Я замружую очі. Ніби той, хто входить у кімнату, чомусь не побачить мене, якщо я не
побачу його.
— Сподіваюся, ти тренувався, — каже Бейлкін.
Мої очі трішечки розплющуються. Біля полиць стоїть Кардан, а служник із невиразним
обличчям тримає шпагу із золотим тисненням уздовж руків’я та гардою у вигляді металевих
крил. Я змушена прикусити собі язика, щоб не писнути.
— Це нам конче потрібно? — питає Кардан. Судячи з голосу, йому нудно.
— Покажи мені, чого ти навчився, — Бейлкін виймає один жезл із копиці
різноманітних жезлів і ціпків у посудині біля свого столу. — Тобі потрібно зробити лише
один влучний удар. Лише один, менший братику.
Кардан просто стоїть на місці.
— Візьми шпагу.
Бейлкінові вже от-от урветься терпець.
Кардан, страдницьки зітхнувши, бере клинок. Стійка в нього жахлива. Я розумію,
чому Бейлкін роздратований. Карданові ж неодмінно наймали вчителів бойових мистецтв,
відколи він доріс до того, щоб тримати в руках дрючка. Мене навчали, відколи я потрапила до
Фейрі, тож він, напевно, обігнав мене на кілька років — а найперше я навчилася правильно
ставити ноги.
Бейлкін здіймає жезл.
— А тепер атакуй.
Одну довгу мить вони стоять на місці, роздивляючись один одного. Тоді Кардан
безладно змахує шпагою, а Бейлкін різко опускає свій жезл і б’є його збоку по голові. Від
звуку, з яким дерево врізається йому в череп, я кривлюся. Кардан незграбно виходить уперед,
вишкіривши зуби. У нього почервоніла щока й одне вухо аж до кінчика.
— Це абсурд, — говорить Кардан і спльовує на підлогу. — Нащо нам грати в цю
дурнувату гру? Чи тобі до вподоби мене бити? Тому вона для тебе така весела?
— Фехтування — це не гра.
Бейлкін замахується знову. Кардан намагається відскочити, але жезл злегка торкається
його стегна.
Кардан кривиться та здіймає шпагу, щоб захиститися.
— Тоді чому ти зі мною граєшся?
Бейлкінове обличчя похмурніє, і його рука міцніше стискає жезл. Цього разу він
штрикає Кардана в живіт, ударивши раптово й достатньо сильно, щоб Кардан розтягнувся на
кам’яній підлозі.
— Я намагався тебе вдосконалити, але ти вперто марнуєш свої таланти на гуляння, на
пиятику під місяцем, на свої легковажні суперництва та жалюгідні романи…
Кардан спинається на ноги й кидається на брата, несамовито розмахуючи шпагою. Він
орудує нею, як кийком. Зіткнувшись із такою шаленою атакою, Бейлкін відступає на крок.
Нарешті стає видно Карданову техніку. Він стає рішучішим, атакує з нових ракурсів. У
школі він ніколи не виказував великого інтересу до фехтування, і я не впевнена, що він
тренується, хоча основи знає. Бейлкін безжально й ефективно його обеззброює. Шпага
вилітає в Кардана з руки та з дзенькотом скаче по підлозі до мене.
Я відсуваюся назад, заповзаючи глибше у тінь під кріслом. Якусь мить мені здається,
що мене спіймають, але клинок підіймає служник, і його погляд нікуди не переходить.
Бейлкін іззаду ляскає Кардана жезлом по ногах, і той летить на підлогу.
Я в захваті. Почасти мені шкода, що це не я орудую тим жезлом.
— Не вставай, — Бейлкін розстібає на собі пасок і передає його служникові. Людський
чоловік двічі обкручує ним долоню. — Ти завалив випробування. Знову.
Кардан мовчить. Його очі виблискують знайомою люттю, та цього разу вона
спрямована не на мене. Він стоїть на колінах, але геть не видається заляканим.
— Скажи мені, — голос Бейлкіна стає шовковим, і тепер він ходить круг меншого
брата, — коли ти перестанеш бути ходячим розчаруванням?
— Можливо, коли ти припиниш удавати, ніби робиш це не для власного задоволення,
— відповідає Кардан. — Якщо ти хочеш мене скривдити, ми обидва зберегли б багато часу,
якби ти одразу…
— Батько був старий, а його сім’я — слабке, коли він породив тебе. Ось чому ти
слабкий.
Бейлкін кладе одну руку братові на шию. Цей жест здається лагідним, доки я не бачу,
як Кардан сахається, його рівновага зміщується. Тоді до мене й доходить, що Бейлкін жорстко
тисне вниз, прип’явши Кардана до підлоги.
— А тепер знімай сорочку та приймай покарання.
Кардан починає знімати сорочку, оголяючи бліду, як місяць, шкіру та спину з
витонченим плетивом побляклих шрамів.
Мене злегка нудить. Його зараз битимуть.
Я маю торжествувати, бачачи Кардана таким. Я маю радіти, що життя в нього хрінове,
можливо, ще хріновіше, ніж моє, хоча він принц Фейрі, страшне падло і, ймовірно, житиме
вічно. Якби хтось сказав, що мені випаде нагода це побачити, я б подумала, що втримуватися
мені доведеться хіба від оплесків.
Але, споглядаючи, я не можу не зауважити, що за його зухвальством ховається страх. Я
знаю, як воно — говорити щось дотепне, бо не хочеш, щоб хтось знав, як тобі страшно. Від
цього я не починаю ставитися до нього краще, зате він уперше здається справжнім. Не
хорошим, а справжнім.
Бейлкін киває. Служник б’є двічі, і ляскання шкіри гучно відлунює в застиглому
повітрі кімнати.
— Я наказую це робити не тому, що сердитий на тебе, брате, — звертається Бейлкін до
Кардана. Від його слів я здригаюся. — Я роблю це, бо люблю тебе. Роблю це, бо люблю нашу
сім’ю.
Коли рука смертного здіймається для третього удару, Кардан кидається до свого клинка
на столі в Бейлкіна, куди його поклав служник. Якусь мить мені здається, що Кардан
проштрикне людину наскрізь.
Служник не кричить і не підіймає рук, щоб оборонятися. Можливо, він надто
зачарований для цього. Можливо, Кардан міг би штрикнути його просто в серце, а він би геть
не захищався. Я ледь жива від жаху.
— Уперед, — знуджено каже Бейлкін і недбало махає рукою в бік служника. — Убий
його. Покажи, що ти не проти скоїти огидне. Покажи, що вмієш убити жертву одним ударом
— принаймні таку жалюгідну, як ця.
— Я не вбивця, — заявляє Кардан, дивуючи мене. Я б нізащо не подумала, що цим
можна пишатися.
Бейлкін за два кроки опиняється перед братом. Стоячи поруч, вони здаються дуже
схожими. Однакове чорнильне волосся, подібні криві посмішки, зажерливі очі. Але Бейлкін
демонструє кількадесят років свого досвіду, вирвавши шпагу в Кардана з рук і збивши його з
ніг хрестовиною.
— Тоді прийми покарання, гідне такої жалюгідної істоти, як ти.
Бейлкін киває служникові, і той виходить із дрімоти.
Я стежу за кожним ударом, кожним порухом. А що мені ще робити? Я можу
заплющити очі, але звуки однаково жахливі. А найстрашніше в цьому — порожнє обличчя
Кардана з тьмяними, як свинець, очима.
Ніде правди діти, жорстокості він точно набрався під опікою Бейлкіна. Він
виховувався в ній, навчався її тонкощів, відточував практичним застосуванням. Хоч який
Кардан жахливий, тепер я бачу, яким він може стати, — і мені по-справжньому страшно.
28 «Аліса в Країні Чудес» Льюїса Керрола, переклад Валентина Корнієнка.
Роздiл 13
Двоє інших учасників шпигунського гурту Даїна теж мають позивні. Один з них,
худорлявий вродливий фейрі — судячи з вигляду, принаймні частково людського походження,
— підморгує та просить мене називати його Привидом. Він має пісочне волосся — нормальне
для смертного, але незвичне для фейрі — та ледь помітно загострені вуха.
Друга — крихітна, тендітна дівчина з плямисто-бурою шкірою, наче в лані, хмаркою
білого волосся довкола голови та парою мініатюрних блакитно-сірих метеликових крилець на
спині. У ній тече принаймні трохи крові піксі, а може, й імпів.
Тепер я впізнаю її, бо бачила на гулянні Верховного короля на честь повні. Це вона
вкрала в оґра пасок зі зброєю і гаманцями.
— Я Бомба, — каже вона. — Люблю все підривати.
Я киваю. Такої відвертості в словах я від фейрі не очікую, однак я ж звикла до
оточення придворних з їхнім вигадливим етикетом. До самотніх фейрі я не звикла. Як із ними
розмовляти, і гадки не маю.
— Отже, вас лише троє?
— Тепер четверо, — відповідає Тарган. — Ми дбаємо про те, щоб принц Даїн
залишався живим і добре обізнаним у справах Двору. Ми крадемо, нишпоримо та обманюємо,
щоб гарантувати його коронацію. Коли ж він стане королем, ми будемо красти, нишпорити та
обманювати, щоб утримати його на троні.
Я киваю. Після того як я побачила сутність Бейлкіна, мені як ніколи сильно хочеться,
щоб на престолі опинився Даїн. Поруч із ним буде Мадок, а якщо я зможу досить добре
прислужитися, вони, можливо, зроблять так, щоб від мене відчепилася решта Панства.
— Ти можеш робити дві речі, на які не здатні ми, — пояснює Тарган. — По-перше, ти
можеш вписуватися в юрбу слуг-людей. По-друге, ти можеш ходити серед Панства. Ми
навчимо тебе деяких інших трюків. Тож доки ти не одержиш нового завдання безпосередньо
від принца, твоя робота буде такою, як скажу я.
Я киваю. Чогось схожого я й очікувала.
— Я не завжди можу втекти. Сьогодні я пропустила заняття, та я не можу робити це
постійно, бо хтось це помітить і запитає, де я була. А Мадок очікує, що я близько опівночі
повечеряю з ним, Оріаною й рештою родини.
Тарган дивиться на Привида та знизує плечима.
— Саме тому проникнення до Двору — це завжди проблема. Безліч норм етикету, що
забирають час. А коли ти можеш утекти?
— Я б могла потай вибратися тоді, коли вже маю бути в ліжку, — кажу я їм.
— Непогано, — відповідає Тарган. — Один з нас буде зустрічатися з тобою біля
будинку та або навчати тебе, або давати тобі завдання. Тобі не треба завжди приходити сюди,
до гнізда.
Привид киває так, ніби мої проблеми вагомі й робота без них неможлива, проте я
почуваюся дитиною. Це ж дитячі проблеми.
— Отже, час ініціації, — каже Бомба й підходить до мене.
Я затамовую подих. Хоч що станеться далі, я можу це витримати. Вони й здогадатись
не можуть, скільки я вже витримала.
Але Бомба тільки вибухає сміхом, а Тарган грайливо її штурхає.
Привид співчутливо дивиться на мене й хитає головою. Я помічаю, що в нього мінливі
карі очі.
— Якщо принц Даїн каже, що ти належиш до Двору Тіней, то так воно і є. Постарайся
не дуже підводити, і ми будемо тебе підтримувати.
Я видихаю. Не знаю — може, я б надала перевагу якомусь випробуванню, якійсь
можливості показати себе.
Бомба корчить гримасу.
— Ти здогадаєшся, що справді стала однією з нас, коли одержиш ім’я. Не чекай, що це
станеться найближчим часом.
Привид підходить до однієї шафки й виймає звідти напівпорожню пляшку блідо-
зеленкуватої рідини та стосик начищених чарочок із жолудів. Наливає чотири порції.
— Випий. І не тривожся, — каже він мені. — Це одурманить тебе не більше за будь-
який інший напій.
Я заперечно хитаю головою, згадуючи, як почувалася після того, як мені в обличчя
пхнули золоте яблуко. Мені хочеться більше ніколи не почуватися такою безпорадною.
— Я не буду.
Тарган вихиляє свій напій і кривиться так, ніби алкоголь обпалює йому горло.
— Як хочеш, — видушує він із себе, а тоді закашлюється.
Привид, випивши вміст свого жолудя, ледь помітно кривиться. Бомба п’є зі свого
малесенькими ковточками. Бачачи, яке в неї обличчя, я страшенно радію, що відмовилася від
напою.
— Із Бейлкіном будуть проблеми, — каже Тарган і розповідає, що я знайшла.
Бомба ставить свій жолудь.
— Мені в цьому не подобається геть усе. Якби він збирався піти до Елдреда, то вже
так і зробив би.
Мені не спадало на думку, що він може отруїти свого батька.
Привид підводиться, потягнувшись усім цибатим тілом.
— Уже пізно. Мені треба відвести дівчину додому.
— Джуд, — нагадую йому я.
Він усміхається.
— Я знаю короткий шлях.
Ми повертаємося до тунелів, і йти за ним складно, тому що, як і натякає ім’я, він
рухається майже без жодного звуку. Кілька разів мені здається, що він покинув мене саму в
тунелі, та ледве надумавши зупинитись, я чую тихесенький видих або човгання ніг і
переконую себе йти далі.
Коли, як мені здається, минає до болю багато часу, відчиняються двері. У них стоїть
Привид, а позаду нього видніється винниця Верховного короля. Він злегка вклоняється.
— Оце твій короткий шлях? — питаю я.
Він підморгує.
— Якщо кілька пляшечок ненароком упадуть у мою торбу, поки ми тут ходитимемо, я
ж не буду в цьому винен, так?
Я видушую із себе смішок, який здається мені рипливим і фальшивим. Я не звикла до
того, щоб хтось із Народу — принаймні поза моєю родиною — жартував так, щоб було весело
й мені. Мені подобається вважати, що тут, у Фейрі, я живу непогано. Подобається вважати,
що, хоч учора мене одурманили й мало не вбили у школі, сьогодні я здатна викинути це з
голови. Зі мною все добре.
Але якщо я не можу сміятися, то, мабуть, зі мною таки не все добре.
***
Я перевдягаюсь у блакитну сорочку, яку взяла із собою, в лісі поза землями Мадока,
хоч і стомилася до болю в суглобах. Мені стає цікаво, чи стомлюються коли-небудь так
сильно представники Народу, чи буває їм боляче після довгого вечора. Ропуха теж здається
виснаженою, хоча вона, можливо, просто сита. Як я розумію, сьогодні вона здебільшого
просто ловила язиком метеликів, які пролітали повз неї, і, може, одну-двох мишей.
Коли я повертаюся до маєтку, вже остаточно темніє. Дерева освітлюють крихітні
спрайти, і я бачу, як між них мчить зі сміхом Дуб, а за ним женуться Віві, Терін і — ох, дідько
— Лок. Його поява збиває з пантелику, тут він страшенно недоречний. Він прийшов через
мене?
Дуб із вереском кидається до мене, видирається по саквах і лізе мені на коліна.
— Побіжи за мною! — кричить він, задиханий і сповнений метушливого дитячого
нестяму.
Навіть фейрі бувають юними.
Я зопалу притискаю його до грудей. Він теплий і пахне травою та дрімучим лісом.
Якусь мить він дозволяє мені це, обвиваючи маленькими рученятами мою шию й тицяючись
у груди маленькою рогатою голівкою. А тоді зі сміхом з’їжджає униз і тікає, пустотливо
озирнувшись, щоб побачити, чи побіжу я за ним.
Чи навчиться він, зростаючи тут, у Фейрі, зневажати смертних? Чи зневажатиме він і
мене, коли я постарію, а він іще буде молодий? Чи стане він жорстоким, як Кардан? Чи стане
він безжальним, як Мадок?
Я не можу цього знати.
Я злажу з ропухи, спускаючись усім тілом і залишаючи одну ногу в стремені. Гладжу її
просто над носом, і золоті очі потихеньку заплющуються. Власне, можна подумати, ніби вона
заснула, але я смикаю за повіддя й ропуха рушає за мною назад до стаєнь.
— Привіт, — каже Лок і підбігає до мене. — І де ти могла завіятись?
— Не твоя справа, — кажу я йому, але пом’якшую свої слова усмішкою. Не можу від
цього втриматись.
— Ах! Таємнича дама. Таких я люблю найбільше.
Він одягнений у зелений дублет із розрізами, крізь які видно шовкову сорочку. Його
лисячі очі сяють. Він схожий на коханого-фейрі, що вийшов із балади, такої, де з дівчиною,
що тікає з ним, не стається нічого хорошого.
— Сподіваюся, ти розглянеш можливість повернутися завтра на заняття, — додає він.
Віві й далі ганяється за Дубом, але Терін зупинилася біля великого в’яза. Вона стежить
за мною з таким самим обличчям, як на турнірі: ніби може, достатньо зосередившись,
примусити мене не ображати Лока.
— Це щоб твої друзі знали, що не відігнали мене? — питаю я. — Хіба це має
значення?
Він кидає на мене дивний погляд.
— Ти граєш у велику гру королів і принців, королев і корон, так? Звісно, це має
значення. Усе має значення.
Я точно не знаю, як слід розуміти його слова. Я взагалі думала, що граю не в таку гру,
а в ту, де треба роздраконити людей, які вже мене ненавидять, і гідно зустріти наслідки.
— Повернись. І тобі, й Терін слід повернутись. Я їй уже казав.
Я повертаю голову, шукаючи на подвір’ї свою близнючку, та вона вже не стоїть біля
в’яза. Віві з Дубом щезають за пагорбом. Може, вона пішла разом з ними.
Ми дістаємося стаєнь, і я повертаю ропуху до її загону. Наповнюю поливалку водою з
бочки посеред приміщення, і з’являється дрібний туман, що падає дощем на її м’яку шкіру.
Коли ми йдемо, коні іржуть і тупають копитами. Лок мовчки за всім цим спостерігає.
— Можна спитати в тебе ще дещо? — питає він і позирає в бік маєтку.
Я киваю.
— Чому ти не розповіла своєму батькові про все те, що сталося?
Мадокові стайні справляють неймовірне враження. Можливо, стоячи там, Лок згадав,
як багато влади та впливу має генерал. Але це не означає, що я успадкую цю владу. Можливо,
Локові також слід згадати, що я — всього-на-всього одна з незаконних дітей людської
дружини Мадока. Без нього та його честі я всім була б байдужа.
— Тобто щоб він притупав до нас на уроки з палашем, убиваючи всіх у полі зору? —
питаю я замість пояснити Локові, яке насправді моє становище в житті.
У Лока округлюються очі. Гадаю, він не це мав на увазі.
— Я думав, що батько тебе забере, а якщо ти йому не сказала, то через те, що хотіла
залишитися.
Я коротко сміюся.
— Він зробив би аж ніяк не це. Мадок не любить здаватись.
У прохолодній темряві стаєнь, де зусібіч пирхають коні фейрі, він бере мене за руки.
— Без тебе там уже нічого не було б як раніше.
Оскільки я ніколи не збиралася кидати заняття, приємно, коли хтось докладає таких
зусиль, тільки б умовити мене на те, що я зробила б у будь-якому разі. А його погляд і
напруженість у ньому такі милі, що аж ніяково. На мене ще ніхто ніколи так не дивився.
Я відчуваю жар у щоках і думаю, чи приховують це тіні. Зараз я почуваюся так, ніби
він бачить усе: кожну надію в моєму серці, кожну випадкову думку, що з’являлася в мене на
світанку перед змореним сном.
Він підносить одну мою руку до вуст і притискає губи до моєї долоні. Я напружуюся
всім тілом. Раптом я стаю занадто теплою, і взагалі все в мені занадто. Його дихання тихо
шелестить, торкаючись моєї шкіри.
Він легким порухом притягує мене до себе. Одна його рука обіймає мене. Він
нахиляється для поцілунку, і від мене тікають усі думки.
Цього не може бути.
— Джуд! — чую я невпевнений голос Терін неподалік і незграбно відходжу від Лока.
— Джуд! Ти ще в стайні?
— Я тут, — кажу з розпашілим обличчям. Вийшовши в ніч, ми бачимо Оріану на
сходах будинку: вона тягне всередину Дуба. Віві махає йому рукою, тим часом як він
намагається випручатися з материних рук. Терін уперла руки в боки.
— Оріана покликала всіх вечеряти, — пафосно повідомляє нам сестра. — Вона хоче,
щоб Лок залишився й поїв із нами.
Він вклоняється.
— Можеш передати своїй матері, що, хоча запрошення до її столу — це честь для
мене, я не став би аж так їй нав’язуватись. Я лише хотів поговорити з вами обома. Однак я
завітаю знову. Можеш бути в цьому впевнена.
— Ти говорив із Джуд про школу?
В голосі Терін відчувається острах. Я замислююся, про що вони говорили до мого
повернення. Замислююся, чи не вмовив він її знову піти на лекції, а якщо вмовив, то як це
йому вдалося.
— До завтра, — підморгує він нам.
Я дивлюся йому вслід, досі приголомшена. Поглянути на Терін я не наважуюся, щоб
вона, бува, не побачила на моєму обличчі всього, всіх подій цього дня, того майже-поцілунку.
Я не готова до розмови, тож тепер саме я уникаю Терін. Якомога безтурботніше скачу вгору
по сходах і йду до себе в кімнату, щоб перевдягнутися до вечері.
***
Я забула, що попросила Мадока навчати мене фехтування та стратегії, але після вечері
він віддає мені стос книжок про військову історію зі своєї особистої бібліотеки.
— Коли ти їх прочитаєш, ми поговоримо, — заявляє він мені. — Я представлю тобі
низку проблем, а ти скажеш, як могла б їх подолати за допомогою тих ресурсів, які я тобі
надам.
Думаю, він сподівається, що я запротестую й вимагатиму більше займатися
фехтуванням, але я занадто втомлена навіть для думок про це.
Плюхнувшись годину по тому на своє ліжко, я вирішую навіть не знімати блакитної
шовкової сукні, в яку вдягнена. Волосся в мене досі закудлане, хоч я й спробувала
вдосконалити його кількома гарненькими шпильками. Ну хоч їх треба витягнути, кажу я собі,
але, здається, не можу й поворухнутися в цьому напрямку.
Двері моєї кімнати відчиняються, і всередину заходить Терін, одразу застрибуючи на
моє ліжко.
— Гаразд, — каже вона й тицяє мене в бік. — Чого хотів Лок? Він сказав, що має з
тобою поговорити.
— Він непоганий, — кажу я, перекочуюсь і складаю руки за головою, дивлячись на
складки тканини, що зібралися наді мною. — Не зовсім Карданова маріонетка, як усі інші.
Обличчя Терін набуває дивного виразу — ніби вона хоче мені заперечити, але
стримується.
— Байдуже. Розказуй.
— Про Лока? — питаю я.
Вона закочує очі.
— Про те, що сталося з ним і його друзями.
— Вони ніколи не поважатимуть мене, якщо я не даватиму відсічі, — кажу я їй.
Вона зітхає.
— Вони ніколи не поважатимуть тебе. Крапка.
Я згадую, як повзала по траві з брудними колінами та смаком плоду в роті. Навіть
зараз я відчуваю відгомін цього смаку, порожнечі, яку він би заповнив, запаморочливої,
божевільної радості, яку він обіцяє.
Терін продовжує.
— Учора ти прийшла додому практично гола, перемазана плодами фейрі. Невже це не
достатньо кепсько? Невже тобі байдуже?
Терін усім тілом притиснулася до одного зі стовпчиків мого ліжка.
— Я втомилася бути небайдужою, — відповідаю я. — Та й навіщо це?
— Таж вони могли тебе вбити!
— Хай убивають, — кажу я їй. — Бо щось менше тут не спрацює.
— Ти маєш план, що допоможе їх зупинити? — питає вона. — Ти сказала, що
опиратимешся Карданові, будучи собою, чудовою, а якщо він спробує тебе знищити, ти
водночас знищиш його. Як ти це зумієш?
— Точно не знаю, — визнаю я.
Вона роздратовано сплескує руками.
— Ні, послухай, — кажу я. — Кожен день, коли я не благаю в Кардана прощення через
ворожнечу, яку розпочав він, це день, коли я перемагаю. Він може мене принижувати, та
щоразу, коли він це робить, а я не здаюся, він робить слабшим самого себе. Він же кидає всі
ресурси на боротьбу з такою слабкою істотою, як я, і це нічого не дає. Він сам себе знищить.
Вона зітхає й підходить до мене, кладе голову мені на груди та обхоплює обома
руками. Шепоче мені в плече:
— Він — кремінь, а ти — трут.
Я пригортаю її до себе й нічого не обіцяю.
Так ми проводимо одну довгу мить.
— Лок тобі погрожував? — тихо питає вона. — Було страшенно дивно, що він
прийшов сюди, шукаючи тебе, а згодом, коли я ввійшла у стайні, в тебе був дуже дивний
вираз обличчя.
— Ні, нічого страшного, — кажу я їй. — Не знаю напевне, заради чого він прийшов,
але він поцілував мені руку. Це було мило, як у книжці казок.
— У книжках казок не буває нічого милого, — відповідає Терін. — А коли й буває,
далі відбувається щось погане. Бо інакше історія була б нудною і її ніхто б не читав.
Надходить моя черга зітхати.
— Я знаю, що думати добре про когось із друзів Кардана — це дурість, але він справді
мені допоміг. Він дав відсіч Карданові. Проте я б воліла поговорити про тебе. У тебе хтось є,
так? Сказавши, що ти збираєшся закохатися, ти мала на увазі когось конкретного.
«Утім, я був би не першим, хто позеленив їй сукню».
— Є один хлопець, — повільно проказує вона. — Він збирається освідчитися на
коронації принца Даїна. Він попросить моєї руки в Мадока, а тоді для мене все зміниться.
Я згадую, як вона ридала, стоячи поряд із Карданом. Згадую, як вона сердилася, що я з
ним ворогую. Я згадую про це, і мене поволі охоплює холодний жах.
— Хто? — питаю я.
Тільки не Кардан. Хто завгодно, крім Кардана.
— Я пообіцяла нікому не казати, — відповідає вона. — Навіть тобі.
— Наші обіцянки не мають значення, — кажу я, думаючи про гейс принца Даїна, що й
досі сковує мені язика, про те, як мало всі вони нам довіряють. — Ніхто не очікує від нас
честі. Усі знають, що ми брешемо.
Вона суворо, з осудом дивиться на мене.
— Це заборона фейрі. Якщо я її порушу, він знатиме. Мені треба показати йому, що я
можу жити як представниця Народу.
— Гаразд, — повільно проказую я.
— Радій за мене, — каже вона, і я відчуваю, що мене зачепило за живе. Вона знайшла
своє місце у Фейрі, а я, мабуть, знайшла своє. Проте я не можу не тривожитися.
— Просто розкажи мені щось про нього. Розкажи мені, що він добрий. Розкажи, що
кохаєш його та що він пообіцяв бути до тебе лагідним. Розкажи мені.
— Він фейрі, — промовляє вона. — Вони кохають не так, як ми. І він би, думаю, тобі
сподобався.
Ось, це вже щось. Схоже, це не Кардан, якого я зневажаю. Однак її відповідь, здається,
все одно мене не обнадіює.
Що це означає: він би мені сподобався? Це означає, що ми ніколи не зустрічалися? Що
це означає: він кохає не так, як ми?
— Я рада за тебе. Чесно, — кажу я, хоча передусім відчуваю тривогу. — Це захопливо.
Коли прийде Оріанина швачка, неодмінно подбай про те, щоб тобі дісталася супергарна
сукня.
Терін розслабляється.
— Я просто хочу, щоб усе стало краще. Для нас обох.
Я тягнуся до своєї тумбочки по книжку, яку вкрала в Пустому Палаці.
— Пам’ятаєш оце? — питаю я й піднімаю том із казками про Алісу в Країні Чудес. Тієї
ж миті з неї випадає складений папірець і спурхує на підлогу.
— Ми читали її малими, — каже вона й тягнеться до книжки. — Де ти її взяла?
— Знайшла, — відповідаю я, не маючи змоги пояснити, з чиєї полиці ця книжка чи
чому я, власне, опинилася в Пустому Палаці. Щоб випробувати гейс, я намагаюся промовити:
«Коли шпигувала для принца Даїна». Мої вуста не ворушаться. Язик залишається нерухомим.
Мене накриває хвилею паніки, та я їй опираюся. Це невелика ціна за те, що він мені дав.
Терін не вимагає ще якоїсь інформації. Вона надто зайнята для цього: гортає сторінки
й читає мені уривки. Хоч я й не можу згадати, як звучав голос моєї матері, я, здається, чую
його відгомін у голосі Терін.
— «А в нас, як бачиш, біжиш, мов ошпарений, аби тільки втриматися на місці, —
читає вона. — А хочеш дістатися куди-інде — біжиш принаймні вдвічі шпаркіше!»29
Я непомітно тягнуся вниз і запихаю впалий папірець собі під подушку. Я збираюся
розгорнути його, щойно Терін повернеться до своєї кімнати, та замість цього засинаю задовго
до кінця історії.
***
***
Наступного дня Терін іде до школи разом зі мною, вимахуючи своїм кошиком з обідом.
Я йду, гордо піднявши голову та зціпивши зуби. У мене при собі маленький ножик із
холодного заліза, схований в одній із кишень спідниці, та більше солі, ніж мені потрібно
насправді. У мене навіть нове намисто з ягід горобини, що його нанизала Лахмітка; я
вдягнула його, бо Лахмітці не можна було знати, що воно мені не потрібне.
Я затримуюся в палацовому саду, щоб узяти ще дещо.
— А хіба їх можна рвати? — питає Терін, але я їй не відповідаю.
По обіді ми сидимо на лекції у високій вежі, де нам розповідають про пташині співи.
Відчуваючи, що моя відвага може похитнутись, я щоразу торкаюся пальцями холодного
металу клинка.
Лок дивиться на мене, а перехопивши мій погляд, підморгує.
На другому боці кімнати Кардан супиться на лектора, але мовчить. Коли він тягнеться
до торби, щоб вийняти звідти каламар, я помічаю, як він кривиться. Я думаю, яка хвора в
нього має бути спина, якого болю йому має завдавати рух. Але в його поведінці, здається,
нічого не змінилося, крім того, що він посміхається дещо напруженіше.
Схоже, він добре навчився приховувати біль.
Я згадую записку, яку відшукала, згадую, як він тиснув пером, пишучи моє ім’я — так
сильно, що аж чорнило розбризкувалося. Так сильно, що він пробивав сторінку, а може, й
дряпав стіл під нею.
Якщо він так вчинив із папером, то страшно подумати, що він хоче зробити зі мною.
***
Після школи я тренуюся з Мадоком. Він показує мені особливо спритний блок, і я
виконую його знов і знов, краще та швидше, дивуючи навіть його. Зайшовши всередину вся в
поту, я проминаю Дуба, який кудись біжить і тягне за собою на брудній мотузці мою
іграшкову змію. Змію він явно поцупив із моєї кімнати.
— Дубе! — гукаю я йому вслід, але він піднімається сходами й тікає.
Я споліскуюсь у ванні, а тоді, залишившись сама в кімнаті, розбираю свою шкільну
торбу. На дні лежить загорнутий у клаптик паперу погризений черв’яками плід фейрі, який я
підібрала дорогою додому. Я кладу його на тацю й надягаю шкіряні рукавички. Тоді дістаю
ніж і розрізаю його на шматочки. Крихітні скибочки м’якого золотого плоду.
Я шукала інформацію про отрути фейрі по запорошених, написаних від руки книжках
у Мадоковій бібліотеці. Читала про гриб-рум’янку, блідий грибок, що квітне краплинками
червоної рідини, неприємно схожої на кров. У невеликих дозах він викликає параліч, а великі
дози смертельні навіть для представників Народу. А ще є смертний нектар, який навіває сон,
що триває сто років. І примарна ягода, від якої кров мчить, доки не зупиниться серце. І,
звісно, плід фейрі, який в одній книжці було названо вічнояблуком.
Я виймаю флягу із сосновою настоянкою, поцупленою з кухонь, густою й важкою, як
деревна смола. Кидаю в неї плід, щоб зберегти його свіжість.
У мене трусяться руки.
Останній шматочок я кладу собі на язика. Його ефект сильно по мені б’є, і я скрегочу
зубами. Далі, ще почуваючись дурепою, я виймаю інші знахідки. Один лист примарної ягоди
з палацового саду. Пелюстку з квітки смертного нектару. Зовсім крихітну краплинку соку з
гриба-рум’янки. Відтинаю від кожної знахідки ще меншу порцію й ковтаю.
Це називається мітридатизм. Хіба не кумедна назва? Поглинання отрути для зміцнення
стійкості. Якщо я від цього не помру, мене стане важче вбити.
***
Ходити на лекції як ніколи важко. По-перше, я хвора: моє тіло бореться з дією плодів і
отрут, які я в себе пхаю. По-друге, я виснажена від тренувань із Мадоком і тренувань із
Даїновим Двором Тіней. Мадок дає мені головоломки (взяти штурмом фортецю, маючи
дванадцятьох лицарів-ґоблінів; захистити фортецю, маючи дев’ятьох нетренованих
представників Панства), а щовечора після їжі питає, як я їх розв’язала. Тарган наказує мені
тренуватися: непомітно проходити крізь натовпи придворних і підслуховувати, не виказуючи
зацікавлення. Бомба навчає мене знаходити слабке місце в будівлі чи больову точку на тілі.
Привид навчає непомітно висіти на кроквах, цілитися з арбалета, зупиняти дрож у руках.
Мене ще двічі посилають на завдання зі здобування інформації. Спершу я краду листа
до Еловін із письмового столу одного лицаря в палаці. Наступного разу я, одягнена як
наречена фейрі, проходжу через вечірку до особистих покоїв прекрасної Тараканд, однієї із
супутниць принца Бейлкіна, та беру там зі столу перстень. Значення вкраденого мені не
дозволяють дізнатися в жодному із цих випадків.
Я відвідую лекції разом із Карданом, Нікасією, Валеріаном і всіма тими дітьми
Панства, що сміялися з мого приниження. Я не тішу їх своїм зникненням, але після інциденту
з плодом фейрі сутички припинились. Я вичікую. Можу лише припускати, що вони роблять
те саме. Я не така дурна, щоб думати, ніби нам більше немає діла одне до одного.
Лок продовжує залицятися. Він сидить зі мною й Терін, коли ми їмо розкладений на
ковдрі обід і споглядаємо захід сонця.
Вряди-годи він проводжає мене додому крізь ліс, зупиняючись, щоб поцілувати мене,
біля ялинового гаю якраз перед Мадоковим маєтком. Я лише сподіваюся, що він не відчуває
гіркоти отрути на моїх губах.
Я не розумію, чому йому подобаюсь, але подобатися комусь прекрасно.
Терін, схоже, теж цього не розуміє. Вона дивиться на Лока з підозрою. Можливо,
зважаючи на те, що її таємничий коханий викликає в мене тривогу, логічно, що мій коханий,
судячи з усього, викликає в неї таку саму тривогу.
Одного разу я випадково чую, як Нікасія питає Лока, коли той приєднується до них
перед лекцією:
— Тобі весело? Кардан не простить тобі того, що ти з нею робиш.
Я зупиняюся, нездатна пройти повз них, не почувши його відповіді.
Однак Лок тільки сміється.
— Його більше бісить те, що ти обрала мене, а не його, чи те, що я обрав смертну, а не
тебе?
Я здригаюся, сумніваючись, що розчула його правильно.
Вона вже збирається відповісти, але тут помічає мене. Її вуста кривляться.
— Маленька мишко, — каже вона. — Не вір його улесливому язику.
Тарган утратив би надію на мене, якби побачив, як незграбно я застосовую свої нові
навички. Я не зробила нічого з того, чого він мене навчив: ні сховалася, ні злилася з іншими,
щоб залишитися непоміченою. Принаймні ніхто не запідозрить, що я багато знаю про
шпигунське ремесло.
— А тобі Кардан простив? — питаю я її, задоволена її приголомшеним виглядом. —
Кепсько. Я чула, прихильність принца — це дуже серйозно.
— Нащо мені принци? — питає вона. — Моя мати — королева!
Я багато чого могла б розповісти про її матір, королеву Орлу, що планує отруєння, та
прикушую язика. Власне, я кусаю його так сильно, що не кажу геть нічого, а просто йду з
невеликою вдоволеною усмішкою туди, де сидить Терін.
***
Минає ще не один тиждень, і ось до коронації залишається всього кілька днів. Я така
втомлена, що засинаю щоразу, коли кладу на щось голову.
Я засинаю навіть у вежі під час демонстрації виклику нетель. Мабуть, мене заколисує
шурхіт їхніх крилець. Мені потрібно небагато.
Прокидаюсь я на кам’яній підлозі. Голова в мене дзвенить, і я навпомацки шукаю ніж.
Я не знаю, де я. Якусь мить думаю, що, найпевніше, впала. Якусь мить думаю, що в мене
параноя. А тоді бачу, як мені широко всміхається згори вниз Валеріан. Він зіштовхнув мене зі
стільця. Я здогадуюся про це із самого тільки виразу його обличчя.
Моя параноя ще недостатньо сильна.
Знадвору долинають голоси: починається вечір, і решта наших однокласників обідає
на траві. Я чую вереск найменших дітей, які, мабуть, ганяються одне за одним по ковдрах.
— Де Терін? — питаю я, бо вона мала б мене розбудити.
— Вона ж обіцяла не допомагати тобі, пам’ятаєш? — У Валеріана над одним оком
нависає золоте волосся. Він, як завжди, повністю вбраний у червоний одяг такого темного
відтінку, що спершу може здатися чорним. — Ані словом, ані ділом.
Ну звісно. Я здуру забула, що сама по собі.
Я спинаюся на ноги й помічаю при цьому синець у себе на литці. Як довго я спала,
точно не знаю. Обтрушую свою туніку та штани.
— Чого тобі треба?
— Я розчарований, — хитро говорить він. — Ти похвалялася, що перевершиш
Кардана, та все ж не зробила нічого — тільки дуєшся після одного маленького розіграшу.
Моя рука машинально ковзає до руків’я ножа.
Валеріан дістає з кишені моє намисто з ягід горобини та всміхається мені. Певно,
зрізав намисто з моєї шиї, поки я спала. Я здригаюся від думки про те, що він був так близько
до мене, що замість намиста міг розрізати шкіру.
— А зараз ти робитимеш так, як я скажу.
Я мало не відчуваю в повітрі запах чарів. Він плете словами магію.
— Поклич Кардана. Скажи йому, що він переміг. А тоді вистрибни з вежі. Як-не-як,
народитися смертною — це все одно що народитись уже мертвою.
Жорстокість його наказу, його жахлива остаточність приголомшує. Кілька місяців тому
я б так і зробила. Я б сказала ці слова і стрибнула. Якби не уклала тієї угоди з Даїном, я б
загинула.
Можливо, Валеріан планував моє вбивство від того дня, коли мене душив. Я пам’ятаю,
як тоді світилися його очі, з якою охотою він дивився, як я задихаюся. Терін попереджала
мене, що я вб’юсь, а я похвалялася, що готова до цього, проте ні. Не готова.
— Думаю, я піду сходами, — кажу я Валеріанові, сподіваючись, що не здаюся й
наполовину такою приголомшеною, якою є насправді. А тоді намагаюся його оминути так,
ніби все в нормі.
Якусь мить він просто стоїть з отетерілим виглядом, але його спантеличення швидко
обертається на лють. Він загороджує мені шлях до втечі, ставши перед сходами.
— Я віддав тобі наказ. Чому ти мене не слухаєшся?
Зазирнувши йому просто в очі, я змушую себе всміхнутися.
— Ти двічі мав переді мною фору та двічі віддавав її. Бажаю тобі здобути її ще раз.
Він аж шипить від люті.
— Ти — ніщо. Людський вид удає, ніби він дуже витривалий. Життя смертних — це
гра в прикидання. Якби ви не вміли брехати самим собі, то порізали б власні горлянки, щоб
покінчити зі своїм нещастям.
Мене приголомшує слово «вид», думка про те, що він вважає мене геть інакшою
істотою, на кшталт мурахи, собаки чи оленя. Не знаю точно, чи помиляється він, але мені ця
думка не подобається.
— Просто зараз я не почуваюсь особливо нещасною.
Я не можу показати йому, що боюся.
Він кривить вуста.
— А яке у вас щастя? Злягання й розмноження. Ви збожеволіли б, якби змирилися з
правдою про свою сутність. Ви — ніщо. Ви все одно що не існуєте. Ваше єдине призначення
— створити інших собі подібних, перш ніж померти якоюсь безглуздою та страшенно
болючою смертю.
Я дивлюся йому в очі.
— І що?
Схоже, він шокований, хоча його обличчя не полишає усміх.
— Так, так, звісно. Я помру. А ще я велика брехуха. То й що?
Він сильно штовхає мене до стіни.
— А те, що ти програєш. Визнай, що ти програла.
Я намагаюся звільнитися від нього, та він хапає мене за горло, стиснувши пальці
достатньо сильно, щоб перекрити потік повітря.
— Я міг би вбити тебе просто зараз, — каже він. — І тебе б забули. Здавалося б, що ти
й не народжувалась ніколи.
У душі я не сумніваюся, геть не сумніваюся, що він зараз щирий. Задихаючись, я
витягаю зі своєї кишеньки ніж і штрикаю його в бік. Просто між ребер. Якби мій ніж був
довший, я проколола б йому легеню.
Його очі округлюються від шоку. Його хватка слабшає. Я знаю, що сказав би Мадок:
треба штовхати лезо вище. Цілитися в артерію. Цілитися в серце. Але якщо мені це вдасться,
я вб’ю одного з привілейованих синів Фейрі. Навіть уявити не можу, як би мене покарали.
«Ти не вбивця».
Я зупиняюсь і звільняю ніж, а тоді вибігаю з кімнати. Запихаю скривавлене лезо в
кишеню. Я прямую до сходів, цокаючи підборами по камінню.
Озирнувшись, бачу, що він стоїть на колінах і притискає руку до боку, щоб зупинити
кров. Він шипить від болю так, що я згадую: мій ніж із холодного заліза. Холодне залізо
завдає фейрі багато болю.
Я як ніколи зраділа, що він при мені.
Завернувши за ріг, мало не збиваю з ніг Терін.
— Джуд! — вигукує вона. — Що сталося?
— Ходімо, — кажу їй і тягну до інших учнів. У мене кров на пальцях, на кісточках
пальців, але її небагато. Витираю її об туніку.
— Що він тобі зробив? — кричить Терін, коли я рішучо тягну її за собою.
Я кажу собі, що не образилася на Терін, бо вона мене покинула. Вона не була
зобов’язана підставлятись, тим паче тоді, коли цілком чітко показала, що не хоче участі в цій
боротьбі. Чи є в мені якийсь зрадливий бік, роздратований і засмучений тим, що вона не
розштовхала мене, наплювавши на наслідки? Звісно, є. Та навіть я не здогадувалась, як далеко
може зайти Валеріан чи як швидко він туди дістанеться.
Коли ми переходимо моріжок, у наш бік звертає Кардан. На ньому вільний одяг і
тренувальний меч.
Побачивши кров, він примружує очі, а тоді наставляє на мене дерев’яну палицю.
— Здається, ти порізалася.
Мені стає цікаво, чи не дивує його те, що я жива. Стає цікаво, чи стежив він увесь час
за вежею під час обіду, чекаючи на веселе видовище — моє смертельне падіння.
Я витягаю з-під туніки ніж із кременисто-червоними плямами, показую його Карданові
та всміхаюся.
— Я й тебе могла б порізати.
— Джуд! — вигукує Терін. Вона явно шокована моєю поведінкою. І правильно. Моя
поведінка має шокувати.
— Ой, та йди вже, — каже їй Кардан, відмахуючись від Терін однією рукою. —
Припини набридати нам обом.
Вона відступає на крок. Я теж здивована. Це що, частина гри?
— Чи мають твій брудний клинок і ще брудніші манери щось означати?
Він говорить безтурботно й протяжно. Дивиться на мене так, ніби я поводжуся
неґречно, наставляючи на нього зброю, хоча це його посіпака напав на мене. Двічі. Він
дивиться на мене так, ніби ми зараз обміняємось якимись дотепами, але я не знаю, що
сказати.
Невже його справді не турбує, що я могла зробити з Валеріаном?
Він міг не знати, що Валеріан на мене напав?
Терін помічає Лока й бігом кидається до нього по полю. Вони швидко
переговорюються, а тоді Терін відходить. Кардан помічає, що я це помічаю. Шморгає носом
так, ніби його ображає навіть мій запах.
Лок прямує до нас, гнучкий і ясноокий. Махає мені рукою. Якусь мить я почуваюся
майже в безпеці. Я неймовірно вдячна Терін за те, що вона його підіслала. Неймовірно вдячна
Локові за те, що прийшов.
— Ти думаєш, що я не заслуговую на нього, — кажу я Карданові.
Він повільно всміхається — так, наче то місяць ковзає під хвилями озера.
— О ні, я вважаю, що ви ідеально пасуєте одне одному.
Кілька секунд по тому Лок обіймає мене за плечі однією рукою.
— Ну ж бо, — каже він. — Вибираймося звідси.
І так, не озирнувшись ні на кого з них, ми йдемо.
***
Ми проходимо Кривим лісом, де всі дерева зігнуті в одному напрямку, наче на них,
відколи вони були молоденькими, дув сильний вітер. Я зупиняюся, щоб зірвати кілька ягід
ожини з колючих кущів, що ростуть між дерев. Перш ніж покласти кожну ягоду до рота, мені
доводиться здувати з неї крихітних цукрових мурашок.
Я пропоную одну ягоду Локові, та він відмовляється.
— Отже, якщо коротко, Валеріан спробував мене вбити, — завершую я свою історію,
— і я його штрикнула.
Він не зводить із мене лисячих очей.
— Ти штрикнула Валеріана.
— Отже, я, напевно, у халепі.
Я глибоко вдихаю.
Він хитає головою.
— Валеріан нікому не скаже, що його поборола смертна дівчина.
— А як же Кардан? Невже він не засмутиться, що його план не спрацював?
Я дивлюся на море, що видніється поміж стовбурів дерев. Воно неначе тягнеться
вічно.
— Сумніваюся, що він узагалі про це знає, — відповідає Лок і всміхається, побачивши
мій подив. — О, Кардан був би радий змусити тебе повірити, що він серед нас головний, але
ближче до правди те, що Нікасія любить владу, я — драматизм, а Валеріан — насильство.
Кардан може забезпечити нас усім цим — чи принаймні виправданням для всього цього.
— Драматизм? — перепитую я.
— Я люблю, коли щось відбувається, коли розгортаються історії. А якщо не можу
знайти достатньо гарної історії, то вигадую її. — Цієї миті він здається справжнісіньким
обманником. — Знаю, ти підслухала, як Нікасія говорила про стосунки між нами. Кардан
належав їй, але владу над ним вона здобула, лише пішовши від нього до мене.
Замислившись на мить над цим, я усвідомлюю, що ми не йдемо звичним шляхом до
Мадокових земель. Лок веде мене іншою дорогою.
— Куди ми йдемо?
— До моїх володінь, — каже він із усмішкою, радий, що його спіймали на гарячому. —
Вони недалеко. Думаю, лабіринт із живоплоту тобі сподобається.
Я ніколи не бувала в маєтках когось із них, тільки в Пустому Палаці. У людському світі
ми, діти, завжди гойдались, плавали та стрибали на сусідських подвір’ях, але тут правила геть
інакші. Більшість дітей при дворі Верховного короля — це особи королівської крові, прислані
з менших Дворів, щоб домогтися впливу на принців і принцес, і в них немає часу майже ні на
що інше.
Звичайно, у світі смертних є задвір’я. А тут є ліс і море, каміння й лабіринти, а також
квіти, що червоніють, лише попивши свіжої крові. Мені не надто подобається ідея
добровільно загубитись у лабіринті з живоплоту, проте я всміхаюся так, ніби ніщо й ніколи не
могло б порадувати мене більше. Я не хочу його розчаровувати.
— Згодом буде гостина, — продовжує Лок. — Тобі варто залишитись. Обіцяю, там
буде весело.
Тут у мене стискається шлунок. Я сумніваюся, що він влаштує вечірку без своїх друзів.
— Здається, це дурість, — кажу я, щоб не відмовлятися від запрошення категорично.
— Твій батько не любить, коли ти гуляєш допізна?
Лок із жалем дивиться на мене.
Я знаю, що він просто намагається спровокувати мене, зробити так, щоб я відчула себе
дитиною, хоча чудово знає, чому мені не слід там бути. Та хоч я й усвідомлюю, що він робить,
це спрацьовує.
Маєток Лока скромніший за Мадоків і не так потужно укріплений. Поміж дерев
здіймаються високі шпилі, вкриті ґонтом із порослої мохом кори. Завдяки закрученим стеблам
плюща та жимолості, що в’ються по стінах, уся споруда здається зеленою та вкритою листям.
— Ого, — не втримую подиву. Я їздила в ці місця й бачила ці шпилі звіддаля, та ніколи
не знала, чий будинок вони увінчують. — Гарно.
Він швидко мені всміхається.
— Ходімо всередину.
Хоча спереду є розкішні подвійні двері, він тягне мене до маленьких дверцят збоку, що
ведуть просто до кухні. На стільниці лежить свіжий буханець хліба, а ще — яблука, порічка
та м’який сир, але я не бачу жодного слуги, що міг би це тут розкласти.
Мені мимохіть згадується дівчина в Пустому Палаці, що чистила Карданові камін. Я
замислююся, куди вона, на думку своїх рідних, поділася, і що за угоду вона уклала.
Замислююсь, як легко могла б опинитися на її місці.
— Твої рідні вдома? — питаю я, відігнавши від себе цю думку.
— У мене немає рідних, — відповідає він. — Мій батько був надто дикий для Двору.
Він любив дрімучі, похмурі ліси значно більше, ніж інтриги моєї матері. Він пішов, а тоді
вона померла. Тепер залишився тільки я.
— Це жахливо, — кажу я. — І самотньо.
Він відмахується від моїх слів.
— Я чув історію твоїх батьків. Трагедія, гідна балади.
— Це було давно, — мені геть не хочеться говорити про Мадока та вбивства. — Що
сталося з твоєю матір’ю?
Він зневажливо махає рукою.
— Вона злигалася з Верховним королем. При цьому Дворі такого достатньо. Була
дитина — гадаю, його дитина, — і хтось не захотів, щоб вона народилася. Гриб-рум’янка.
Хоч він і розпочав свою промову легковажно, закінчується вона геть інакше.
«Гриб-рум’янка». Я згадую листа від королеви Орли, який знайшла в будинку
Бейлкіна. Намагаюся переконати себе, що в цій записці не могло йтися про отруєння Локової
матері, що Бейлкін не мав необхідних мотивів, якщо Верховний король уже обрав собі за
спадкоємця Даїна. Та хоч як я стараюся себе запевнити, не можу перестати думати, що мати
Нікасії могла (який жах!) докласти руку до смерті Локової матері.
— Мені не треба було питати — я повелася неввічливо.
— Ми діти трагедії, — він хитає головою, а тоді всміхається. — Не так я збирався
розпочати. Я збирався почастувати тебе вином, фруктами й сиром. Збирався сказати тобі, що
твоє волосся прекрасне, як завитки деревного диму, а твої очі мають колір волоських горіхів.
Думав, що зможу скласти про це оду, та оди мені даються не дуже добре.
Я сміюсь, а він кладе руку на серце так, наче його вразила жорстокість.
— Дозволь перед лабіринтом показати тобі дещо інше.
— Що саме? — зацікавлено питаю я.
Він бере мене за руку.
— Ходімо, — пустотливо каже він і веде мене будинком. Ми доходимо до гвинтових
сходів. Підіймаємось, підіймаємось, підіймаємось і підіймаємось.
Я відчуваю запаморочення. Немає ні дверей, ні сходових майданчиків. Лише камінь,
сходинки та моє серце, що гучно б’ється в грудях. Лише його крива усмішка та бурштинові
очі. Лізучи вгору, я намагаюся не спіткнутися, не послизнутися. Намагаюся не
сповільнюватись, хоч як сильно мені забиває памороки.
Я згадую Валеріана. «Вистрибни з вежі».
Я лізу далі, неглибоко дихаючи.
«Ви — ніщо. Ви все одно що не існуєте».
Опинившись нагорі, ми знаходимо маленькі двері — вдвічі нижчі за нас. Я притуляюся
до стіни, чекаючи, коли до мене повернеться рівновага, та дивлюсь, як Лок повертає
вигадливу срібну ручку. Пригнувшись, він заходить усередину. Я збираюся з духом,
відштовхуюся від стіни та йду слідом.
А тоді зойкаю. Ми стоїмо на балконі на самісінькому вершечку найвищої вежі, вищої
за дерева. Звідси мені завдяки зоряному світлу видно лабіринт унизу та павільйон у центрі.
Видно надземні частини Ельфгеймського палацу, Мадокового маєтку та Пустого Палацу
Бейлкіна. Видно море, що оточує острів, а далі — яскраві вогні людських міст і містечок у
вічному тумані. Я ще ніколи не зазирала безпосередньо з нашого світу в їхній.
Лок кладе руку мені на спину, між лопаток.
— Уночі людський світ має такий вигляд, ніби він повен упалих зір.
Я притуляюся до його руки, викидаю з голови жах цього підйому й намагаюся не
підходити надто близько до краю.
— Ти бував там коли-небудь?
Він киває.
— Мене мати в дитинстві возила. Вона казала, що без вашого світу в нашому почався
б застій.
Я хочу сказати йому, що цей світ не мій, що я майже його не розумію, — та
усвідомлюю, що саме він намагається сказати, і якби я його виправила, здалося б, ніби не
усвідомлюю. Думка його матері доброзичлива, однозначно доброзичливіша за більшість
уявлень про світ смертних. Вона, певно, й сама була добра.
Він розвертає мене до себе, а тоді поволі наближає свої вуста до моїх. Вони м’які, а
його дихання тепле. Я почуваюся далекою від свого тіла, як вогні того міста в далечині. Моя
долоня тягнеться до огорожі. Коли його рука обвивається круг мого стану, я міцно беруся за
огорожу, щоб укорінитися в тому, що відбувається, щоб переконати себе, що я тут і що ця
мить високо над усім — реальна.
Він відсторонюється й каже:
— Ти справді прекрасна.
Я як ніколи рада, що знаю: вони не здатні брехати.
— Це неймовірно, — кажу я, дивлячись униз. — Усе здається таким маленьким, як на
стратегічній дошці.
Він сміється так, ніби мої слова не можуть бути серйозними.
— Ти, як я розумію, дуже багато сидиш у батьковому кабінеті?
— Достатньо, — відповідаю я. — Достатньо, щоб знати, які в мене шанси у
протистоянні з Карданом. Із Валеріаном і Нікасією. З тобою.
Він бере мене за руку.
— Кардан дурень. А решта нас не має значення, — його усмішка кривиться. — Та,
можливо, це частина твого плану: переконати відвести тебе до самого серця моєї твердині.
Можливо, ти от-от розкриєш свій лихий план і підкориш мене своїй волі. Скажу, просто щоб
ти знала: не думаю, що підкорити мене твоїй волі буде дуже важко.
Я мимохіть сміюся.
— Ти геть не такий, як вони.
— Та невже? — перепитує Лок.
Я довго дивлюся на нього.
— Не знаю. Ти накажеш мені кинутися з цього балкона?
У нього здіймаються брови.
— Звісно, ні.
— Ну тоді ти не такий, як вони, — кажу я й сильно штовхаю його в груди. Моя рука
майже несвідомо розправляється, впускаючи його тепло в тіло крізь долоню. Я й гадки не
мала, як замерзла, стоячи на вітрі.
— А ти не така, як вони казали, — каже він і нагинається до мене. Знову цілує.
Зараз мені не хочеться думати про те, що вони могли йому казати. Мені хочеться, щоб
його губи торкалися моїх, стираючи все інше.
Ми довго спускаємося назад зі сходів. Мої руки потрапляють йому у волосся. Його
вуста торкаються моєї шиї. Моя спина притискається до старезної кам’яної стіни. Усе
відбувається повільно, ідеально й геть нелогічно. Це не може бути моїм життям. Це геть не
схоже на моє життя.
Ми сидимо за довгим порожнім бенкетним столом і їмо сир з хлібом. П’ємо блідо-
зелене вино зі смаком трав із величезних келихів, які Лок знаходить у глибині однієї шафи. На
них такий товстий шар пилу, що йому доводиться перед тим двічі їх мити.
Коли ми закінчуємо, він притискає мене до столу й підіймає так, щоб я на нього сіла,
щоб наші тіла притиснулись одне до одного. Це, як і багато всього у Фейрі, бадьорить і жахає.
Здається, я не дуже добре цілуюся. Вуста в мене незграбні. Я соромлюся. Мені
одночасно хочеться наблизити його до себе й відштовхнути. У фейрі небагато табу,
пов’язаних зі скромністю, зате їх багато в мене. Я боюся, що від мого смертного тіла
відгонить потом, розкладом, страхом. Я не знаю точно, куди класти руки, як сильно хапатись,
як глибоко вгороджувати нігті йому в плечі. І хоча я знаю, що відбувається після поцілунків,
хоча я знаю, що означає ковзання його рук по моїй побитій литці до стегна, я гадки не маю, як
приховати свою недосвідченість.
Він відсторонюється, щоб поглянути на мене, і я намагаюся не виразити поглядом
панічний жах.
— Залишся на ніч, — бурмоче він.
Якусь мить мені здається, що він просить залишитися з ним, у значенні «з ним», і моє
серце прискорюється від суміші жаги із жахом. А тоді я раптом згадую, що незабаром буде
вечірка — на неї він і просить мене залишитися. Ті невидимі слуги, хоч де вони є, певно,
готують до неї маєток. Невдовзі в садку, можливо, танцюватиме Валеріан, мій горе-вбивця.
Ну, може, й не танцюватиме. Він, мабуть, нерухомо стоятиме під стіною з напоєм у
руці, з перев’язаними ребрами та новим планом мого вбивства в серці. Якщо не новими
наказами вбити мене від Кардана.
— Твоїм друзям це не сподобається, — кажу я й зісковзую зі столу.
— Вони швидко нап’ються так, що не помітять. Ти не можеш провести все життя під
замком у причепурених казармах Мадока.
Він усміхається, явно намагаючись зачарувати мене усмішкою. В певному розумінні це
працює. Я згадую Даїнову пропозицію зробити мені на лобі мітку кохання та знічев’я
замислююся, чи немає такої в Лока, тому що я, попри все, відчуваю спокусу.
— У мене не той одяг, — кажу я й показую на заляпану кров’ю Валеріана туніку, в яку
зараз одягнена.
Він оглядає мене довше, ніж потрібно для перевірки мого вбрання.
— Я можу знайти тобі сукню. Можу знайти тобі все, що захочеш. Ти питала мене про
Кардана, Валеріана й Нікасію, то й прийди подивитися на них поза школою, прийди
подивитись, як вони дуркують, пиячать і бісяться. Побач їхні слабкі місця, тріщини в їхній
броні. Їх же треба знати, щоб перемогти, так? Я не маю на увазі, що вони почнуть тобі
подобатись, але й не треба, щоб вони тобі подобались.
— Мені подобаєшся ти, — зізнаюсь йому я. — Мені подобається грати з тобою.
— Грати? — перепитує він так, наче не знає точно, чи не ображаю я його.
— Звісно, — кажу я, йду до вікон зали й визираю надвір. На вкритий листям вхід до
лабіринту тече місячне світло. Неподалік палають смолоскипи; їхнє полум’я мерехтить і
колишеться на вітрі. — Звісно, ми граємо! Ми не можемо бути разом, але це все одно весело.
Він кидає на мене оцінювальний, змовницький погляд.
— Тоді робімо це й надалі.
— Гаразд, — безпорадно відповідаю я. — Я залишуся. Піду на твою вечірку.
Досі я мало веселилася в житті. Перед обіцянкою нових веселощів важко встояти.
Він проводить мене крізь кілька кімнат, і врешті-решт ми підходимо до подвійних
дверей. Якусь мить він вагається й озирається на мене. А тоді відчиняє двері, і ми опиняємось
у величезній спальні. Усе вкриває товстий, гнітючий шар пилу. Є сліди — дві пари. Він уже
заходив сюди раніше, але нечасто.
— Сукні в шафі належали моїй матері. Позичай, що заманеться, — каже він і бере
мене за руку.
Оглянувши цю неторкану кімнату в серці будинку, я розумію скорботу, що змусила
Лока замкнути її на такий тривалий час. Я рада, що мене сюди впустили. Не знаю, чи пустила
б я когось до кімнати, повної речей моєї матері, якби вона в мене була. Не знаю навіть, чи
зважилася б зайти туди сама.
Він відчиняє одну з шаф. Багато одягу в ньому погризла міль, але я бачу, який він був
колись. Спідниця з бісерним візерунком із гранатів; іще одна спідниця, що підіймається, мов
завіса, відкриваючи сцену з прикрашеними самоцвітами механічними ляльками внизу. Є
навіть спідниця з вишитими силуетами фавнів у танці, заввишки з усю її довжину. Я
захоплювалася вишуканістю та розкішшю суконь Оріани, але цей одяг пробудив у мені жагу
до бунтарського вбрання. Він викликає в мене жаль, що я не бачила Локової матері в одній із
цих суконь. Він наводить мене на думку, що вона, певно, любила посміятись.
— Не думаю, що коли-небудь бачила такі сукні, — кажу я Локові. — Ти справді хочеш,
щоб я вдягнула одну з них?
Він злегка проводить рукою по рукаву.
— Здається, вони трішки підгнили.
— Ні, — кажу я. — Мені вони подобаються.
Та, що з фавнами, постраждала найменше. Я обтрушую її від пилу й натягаю за
старою ширмою. Мені важко, бо ця сукня — з тих, які складно надягати без допомоги
Лахмітки. Я гадки не маю, як вкласти волосся інакше, тож залишаю його як є — заплетеним у
косу-корону довкола голови. Коли я обтираю рукою срібне дзеркало й бачу себе в одязі
мертвої фейрі, мене проймає дрож.
Раптом я перестаю розуміти, чому перебуваю тут, у цьому місці. Я достеменно не знаю
Локових намірів. Коли він намагається прикрасити мене коштовностями своєї матері, я від
них відмовляюся.
— Ходімо до саду, — кажу я. Мені вже не хочеться сидіти в цій порожній, лункій
кімнаті.
Він відкладає довгу низку смарагдів, яку тримав у руках. Коли ми виходимо, я
озираюся на шафу з одягом, що тліє. Я, попри зніяковіння, в глибині душі мимоволі уявляю,
як воно було б — бути господинею цього дому. Уявляю принца Даїна з короною. Уявляю, як
приймаю гостей за довгим столом, біля якого ми цілувались, як усі мої однокласники п’ють
блідо-зелене вино й удають, ніби ніколи не намагалися мене вбити. Як тримаю Локову
долоню у своїй.
І шпигую за ними всіма для короля.
***
Я прокидаюся кволою. Заснула в сльозах, і тепер мої очі розпухлі й червоні, а голова
розколюється. Уся попередня ніч здається жахливим гарячковим кошмаром. Видається
неможливим, що я прокралася до Бейлкіна додому та викрала одну з його служниць. Ще
неймовірнішим видається, що вона захотіла втопитись, аби тільки не жити зі спогадами про
Фейрі. Поки я п’ю фенхелевий чай і накидаю на себе дублет, до моїх дверей приходить
Кістяк.
— Перепрошую, — каже він, коротко вклонившись. — Джуд мусить негайно прийти…
Лахмітка відмахується від нього.
— Вона зараз не може ні з ким зустрітись. Я пошлю її донизу, коли вона вдягнеться.
— Унизу, у вітальні генерала Мадока, на неї чекає принц Даїн. Він наказав мені
забрати її, не зважаючи на те, наскільки по-домашньому вона вдягнена. Сказав понести її,
якщо в цьому виникне потреба.
Кістякові, схоже, шкода, що він мусить це казати, проте очевидно, що ніхто з нас не
може відмовити кронпринцові.
У мене в животі скручується холодний жах. Як я не подумала, що вже хто-хто, а він зі
своїми шпигунами довідається, що я накоїла? Я витираю руки об свою оксамитову сорочку.
Всупереч його наказу натягаю штани й черевики, перш ніж піти. Мене ніхто не спиняє. Я й
без того досить вразлива, та по змозі берегтиму свою гідність.
Бачу принца Даїна біля вікна за Мадоковим столом. Він стоїть спиною до мене, і мій
погляд машинально переходить до меча, що висить у нього на поясі й вимальовується під
важким вовняним плащем. Коли я заходжу, Даїн не повертається.
— Я схибила, — визнаю. Радію, що він залишається на місці. Коли він на мене не
дивиться, говорити легше. — І я спокутую це в будь-який спосіб…
Він обертається. Його обличчя сповнене несамовитого гніву, завдяки якому я раптом
бачу, чим він схожий на Кардана. Він грюкає рукою по Мадоковому столу так, що все на
ньому хитається.
— Хіба я не взяв тебе на службу до себе й не дав тобі великого блага? Хіба я не
пообіцяв тобі місця при своєму Дворі? Та все ж — та все ж ти ставиш під загрозу мої плани,
користуючись тим, чого я тебе навчив.
Я опускаю погляд на підлогу. Він має можливість зробити зі мною що завгодно. Що
завгодно. Його не зміг би зупинити навіть Мадок, та я й не думаю, що він би спробував. І я ж
не тільки порушила його накази, а й заявила про свою вірність тому, що геть із ним не
пов’язане. Я допомогла смертній дівчині. Повелась, як смертна.
Я закушую нижню губу, щоб не заблагати його про прощення. Я не можу дозволити
собі говорити.
— Хлопчисько постраждав не так сильно, як міг би, та з правильним ножем —
довшим ножем — удар був би смертельний. Не думай, ніби я не знаю, що ти прагнула завдати
саме такого, страшнішого удару.
Раптом я підводжу погляд, здивована надто сильно, щоб це приховати. Кілька ніякових
секунд ми дивимось одне на одного. Я втуплююсь у сріблясту сірість його очей і звертаю
увагу на те, як супляться його брови, утворюючи глибокі невдоволені зморшки. Я звертаю
увагу на все це, щоб не думати, як мало не проговорилася про злочин, ще страшніший за той,
про який він дізнався.
— То що? — питає він. — У тебе не було плану на випадок викриття?
— Він спробував зачарувати мене, щоб я вистрибнула з вежі, — кажу я.
— Отже, він знає, що тебе не можна зачарувати. Все гірше й гірше, — принц обходить
стіл, наближаючись до мене. — Ти моя істота, Джуд Дуарте. Ти завдаватимеш ударів лише
тоді, коли я тобі наказуватиму. Інакше втримуй свою руку. Зрозуміло?
— Ні, — машинально кажу я. Його прохання абсурдне. — Я мала просто дозволити
йому нашкодити мені?
Якби він знав про все, що я насправді зробила, то був би ще сердитіший, ніж зараз.
Він із грюкотом кидає на Мадоків стіл кинджал.
— Візьми його, — каже він, і я відчуваю примус чару. Мої пальці змикаються на
руків’ї. Мене накриває якимось туманом. Я знаю й водночас не знаю, що роблю.
— За мить я попрошу тебе проштрикнути собі руку клинком. Я хочу, щоб ти тоді
згадала, як розташовані твої кістки, як розташовані твої жили. Хочу, щоб ти проколола собі
руку, завдавши якнайменше шкоди.
Його голос заспокоює, гіпнотизує, та моє серце все одно б’ється стрімко.
Я всупереч своїй волі націлюю заточене вістря ножа. Злегка притискаю його до шкіри.
Я готова.
Я ненавиджу його, та я готова. Я ненавиджу його й ненавиджу себе.
— Негайно, — каже він, і чар мене відпускає. Я відступаю на півкроку. Я знову
контролюю себе, досі тримаючи ніж. Ще мить — і він би змусив…
— Не розчаруй мене, — каже принц Даїн.
Я негайно розумію, що не отримала полегкості. Він звільнив мене не тому, що хоче
пощадити. Він міг би зачарувати мене знову, але не зачарує, бо хоче, щоб я штрикнула себе
добровільно. Він хоче, щоб я довела свою відданість кров’ю та кісткою. Я вагаюся — звісно,
вагаюся. Це абсурдно. Це жахливо. Відданість показують не так. Це епічна, просто епічна
маячня.
— Джуд? — питає він.
Я не можу зрозуміти, очікує він, що я витримаю це випробування, чи хоче, щоб я його
не витримала. Я згадую Софі на дні моря з повними кишенями каміння. Згадую вдоволення
на обличчі Валеріана, коли він сказав мені вистрибнути з вежі. Згадую очі Кардана, що
підбурюють не піддаватися йому.
Я спробувала бути кращою за них, і мені це не вдалося.
Якою я могла б стати, якби перестала тривожитися через смерть, через біль, через що
завгодно? Якби я облишила намагання бути своєю?
Я могла б не боятись, а стати гідною страху.
Не зводячи з нього очей, я встромляю ножа собі в руку. Біль здіймається все вищою
хвилею і не опадає. Я тихо, гортанно стогну. Може, я й не заслуговую на покарання за це, та я
заслуговую на покарання.
У Даїна чудернацьке, порожнє обличчя. Він відступає від мене на крок, так, ніби я
зробила щось неймовірне, а не просто виконала його ж наказ. А тоді принц прокашлюється й
каже:
— Не демонструй, як добре ти вправляєшся з клинком. Не демонструй своєї влади над
чарами. Не демонструй усього, що вмієш. Показуй свою силу, здаючись безсилою. Ось що
мені від тебе потрібно.
— Так, — видихаю я й виймаю клинок. Мадоків стіл заливає кров, більше крові, ніж я
очікувала. Мені раптом паморочиться голова.
— Витри її, — каже Даїн. Він зціплює зуби. Схоже, подив, який він відчував, зник, і
замість нього прийшло щось інше.
Витирати стіл нічим, окрім поли мого дублета.
— Тепер дай мені руку.
Я нехотячи простягаю йому долоню, проте він тільки лагідно бере її й закутує в зелену
ганчірку зі своєї кишені. Я намагаюся стиснути й розтиснути пальці, та мало не млію від
болю. Тканина імпровізованої пов’язки вже темнішає.
— Коли я піду, сходи на кухні та приклади до рани мох.
Я знову киваю. Сумніваюся, що можу виразити свої думки словами. Я боюся, що вже
не в силах простояти довго, але стискаю коліна й витріщаюся на щербинку в дереві
Мадокового стола на тому місці, де його торкнулося вістря клинка. Воно забарвлене в
яскравий, але вже дещо потьмянілий червоний колір.
Двері до кабінету різко відчиняються, лякаючи нас обох. Принц Даїн випускає мою
руку, і я засовую її до кишені так, що мало не хитаюся від болю. У дверях стоїть Оріана,
тримаючи в руках дерев’яну тацю з чайником, що парує, і трьома глиняними чашками. Оріана
вдягнена в повсякденну сукню яскравого кольору нестиглої хурми.
— Принце Даїне, — каже вона вклоняючись. — Слуги повідомили, що ви
усамітнилися з Джуд, а я сказала їм, що вони, найпевніше, помиляються. Звісно, тепер, коли
ваша коронація так близько, ваш час надто цінний, щоб стільки його йшло на якусь дурну
дівчину. Ви робите їй забагато честі, а тягар вашої уваги, поза сумнівом, неабияк гнітить.
— Поза сумнівом, — озивається він і всміхається їй, показуючи зціплені зуби. — Я
надто затримався.
— Випийте чаю, перш ніж піти від нас, — пропонує вона й ставить тацю на стіл
Мадока. — Ми всі могли б випити по чашечці й поговорити разом. Якщо Джуд чимось вас
образила…
— Перепрошую, — не надто добродушно відповідає він. — Але ваше нагадування про
мої обов’язки спонукає мене до негайних дій.
Він хутко проминає Оріану й озирається на мене, перш ніж піти. Я гадки не маю,
витримала випробування чи ні. Та він у будь-якому разі вже не довіряє мені так, як колись. Я
про це подбала.
Я й сама вже не так сильно йому довіряю.
— Дякую, — кажу я Оріані, тремтячи всім тілом.
Цього разу вона, як не дивно, мене не шпетить. Вона мовчить. Її руки легко
опускаються мені на плечі, і я притуляюся до неї. Мені в ніс проникає запах подрібненої
вербени. Я заплющую очі та впиваюся знайомими пахощами. Я у відчаї. Я прийму будь-яку
доступну втіху, взагалі будь-яку.
***
Мені не думається про уроки чи лекції. Трусячись усім тілом, я повертаюся просто до
себе в кімнату й залажу в ліжко. Лахмітка трохи гладить мене по волоссю, наче сонну кішку, а
тоді знову починає перебирати мої сукні. Нове вбрання має прибути сьогодні, а коронація
почнеться наступного дня. Коли Даїна назвуть Верховним королем, почнеться місяць гулянь,
протягом якого нічне світило убуватиме, а тоді знову розбухне.
Рука в мене болить так сильно, що я не можу покласти на неї мох, а просто тулю до
грудей.
Вона пульсує; біль надходить нерівними хвилями, схожий на друге, уривчасте
серцебиття. Я не можу примусити себе до чогось більшого, ніж лежати на місці й чекати,
поки він ущухне. Мої думки від запаморочення пливуть.
Десь далеко всі лорди, леді й васали, що правлять віддаленими Дворами, прибувають,
щоб ушанувати нового Верховного короля. З Нічних Дворів і Ясних Дворів, Вільних Дворів і
Диких Дворів. Піддані Верховного короля та представники Дворів, із якими в нас перемир’я,
хоч яке нестійке. Прибуде навіть хтось із Орлиного Двору Підмор’я. Багато хто
заприсягнеться віддано коритися рішенням нового Верховного короля в обмін на його
мудрість і захист. Заприсягнеться боронити його та мстити за нього в разі потреби. А тоді всі
продемонструють свою повагу, щосили святкуючи.
Від мене очікуватимуть, що я святкуватиму разом з усіма. Місяць танців, бенкетів,
пияцтва, загадок і дуелей.
Для цього потрібно очистити від пилу, випрасувати й освіжити кожну з моїх
найкращих суконь. Лахмітка пришиває до країв потріпаних рукавів вигадливі манжети,
виготовлені з лусочок соснових шишок. Прикриває невеличкі розриви на спідницях
гаптованим листям, гранатами, а на одній сукні — пустотливою лисицею. Вона пошила для
мене десятки шкіряних туфель. Від мене очікуватимуть, що я танцюватиму так несамовито,
що зношуватиму по парі щоночі.
Принаймні поруч буде Лок, який танцюватиме зі мною. Замість болю в руці я
намагаюся зосередитися на спогаді про його бурштинові очі.
Поки Лахмітка ходить по кімнаті, мої очі заплющуються, і я поринаю в дивний,
неспокійний сон. Прокидаюсь уже серед ночі, спітнівши всім тілом. Однак я почуваюся
навдивовижу спокійно: сльози й панічний жах якось ущухли. Нестерпний біль у руці
перетворився на тупу пульсацію.
Лахмітка зникла. У ногах мого ліжка сидить Віві; її котячі очі відбивають місячне
світло й сяють зеленувато-жовтим.
— Я прийшла подивитись, чи ти в порядку, — каже вона. — От тільки ти, звісно, не в
порядку.
Я примушую себе знову сісти, спираючись лише на одну руку.
— Вибач… за те, про що я тебе попросила. Я не мала цього робити. Я наразила тебе на
небезпеку.
— Я твоя старша сестра, — відповідає вона. — Тобі не треба захищати мене від моїх-
таки рішень.
Після того як Софі поринула у воду, ми з Віві до світанку пірнали в крижане море,
гукаючи дівчину й намагаючись відшукати якийсь її слід. Ми плавали під чорною водою і,
виринаючи, кричали її ім’я, доки не захрипли.
— Та все ж, — кажу я.
— Та все ж, — рішуче повторює вона. — Я хотіла допомогти. Хотіла допомогти тій
дівчині.
— Шкода, що в нас не вийшло.
Слова застрягають у мене в горлі.
Вів’єн знизує плечима, і я згадую, що між нами, хоч вона мені й сестра, існують майже
незбагненні відмінності.
— Ти вчинила сміливо. Радій цьому. Не всі можуть бути сміливими. Я не завжди
буваю такою.
— Що ти маєш на увазі? Усю цю ситуацію з «не розповідати Гезер, що відбувається
насправді»?
Вона корчить мені гримасу, але всміхається, явно вдячна за те, що я говорю про щось
не таке страшне. Однак наші думки перейшли від однієї загиблої смертної дівчини до коханої
Віві, теж смертної.
— Кілька днів тому ми лежали разом у ліжку, — каже Віві. — І вона почала водити
пальцями по краю мого вуха. Я думала, вона спитає щось таке, з чого можна буде почати
розмову, та вона лише сказала мені, що в мене класно модифіковані вуха. Ти знала, що є
смертні, які ріжуть людям вуха й зашивають їх так, щоб вони зросталися загостреними?
Я не здивована. Мені зрозуміле прагнення мати такі вуха, як у неї. Здається, я півжиття
хотіла собі їх, із невеличкими пухнастими кінчиками.
Щоправда, я не кажу от чого: ніхто не міг би торкнутися цих вух і повірити, що їх
створила не природа. Гезер бреше або Віві, або собі.
— Я не хочу, щоб вона мене боялася, — додає Віві.
Я думаю про Софі з повними кишенями каміння й не сумніваюся, що Віві теж думає
про неї. Софі на дні моря. Можливо, сестра не така вже й невразлива до того, що
відбувається, як хоче показати.
Знизу я чую голос Терін.
— Вони тут! Наші сукні! Йдіть дивитися!
Віві зісковзує з ліжка та всміхається мені.
— Принаймні в нас була пригода. А тепер буде ще одна.
Я пропускаю її вперед, бо мені, перш ніж спуститися сходами, треба прикрити
забинтовану руку рукавичкою. Я прикладаю до рани відірваний від плаща ґудзик, щоб
уникнути безпосереднього тиску. Тепер потрібно сподіватися, що опуклість у мене на долоні
не надто помітна.
Наші сукні розкладені на трьох стільцях і дивані у вітальні Оріани. Мадок терпляче
слухає, як вона розводиться про досконалість їхнього вбрання. Її бальна сукня рожева,
точнісінько така, як її очі, темнішає до червоного й неначе пошита з величезних пелюсток, що
розходяться шлейфом. Сукня Терін — з чудової тканини, а в її манто та корсажа ідеальний
крій. Поруч із ними лежить милий маленький костюмчик Дуба, а ще — дублет і накидка для
Мадока, що мають його улюблений відтінок червоного, схожий на засохлу кров. Віві піднімає
своє сріблясто-сіре плаття з пошарпаним подолом і всміхається мені.
На іншому кінці кімнати я бачу свою сукню. Коли я беру її, Терін охає.
— Ти цього не замовляла, — звинувачувальним тоном каже вона. Так, ніби я якимось
робом зумисне її обманула.
Справді, я тримаю не те вбрання, ескіз якого зробила для мене Ожиноплітка. Це щось
геть інакше, що видається мені схожим на божевільний, неймовірний одяг, яким була напхана
шафа Локової матері. Бальна сукня з ефектом омбре: її колір темнішає від білого біля моєї шиї
до дуже блідого блакитного, а біля стоп перетворюється на дуже темний індиговий. На цьому
тлі вишиті контрастні силуети дерев, такі, які я бачу зі свого вікна, коли настають сутінки.
Кравчиня навіть пришила маленькі кришталеві намистинки замість зірок.
Я б ніколи не уявила собі такої сукні, такої ідеальної, що якусь мить, дивлячись на неї,
я не здатна думати ні про що, крім її краси.
— Не… Не думаю, що вона моя, — кажу я. — Терін має рацію. Вона геть не схожа на
ескізи.
— Вона все одно гарна, — втішає мене Оріана так, ніби я невдоволена. — І до неї
пришпилене твоє ім’я.
Я рада, що ніхто не змушує мене її повертати. Не знаю, чому мені дали таку сукню, та
якщо я маю змогу в неї влізти, то неодмінно влізу.
Мадок здіймає брови.
— Ми всі матимемо величний вигляд.
Ідучи повз мене до виходу з вітальні, він куйовдить мені волосся. В такі моменти
майже можливо подумати, ніби між нами всіма не тече ріка пролитої крові.
Оріана плескає в долоні.
— Дівчата, ходіть сюди на хвильку. Послухайте мене.
Ми втрьох умощуємося на дивані поруч із нею та спантеличено чекаємо.
— Завтра ви опинитеся серед Панства з багатьох різних Дворів. Ви перебували під
захистом Мадока, проте більшості присутніх представників Народу про цей захист буде
невідомо. Ви маєте не допустити, щоб вас обманом умовляли на якісь домовленості чи
обіцянки, які можна використати проти вас. І найголовніше: не вдавайтеся до образ, що
можуть виправдати порушення закону гостинності. Не будьте дурними й не дозволяйте
нікому собою керувати.
— Ми не буваємо дурними, — заявляє Терін.
Відверта, безсоромна брехня.
Оріана корчить зболену гримасу.
— Я б не пускала вас на гуляння, але Мадок чітко сказав, що ви маєте взяти в них
участь. Тож прислухайтеся до моїх порад. Будьте обережні, і ви, можливо, зумієте
сподобатись.
Цього я й мала очікувати: нові перестороги, нова лекція. Якщо вона не впевнена в
нашій поведінці на гулянні, то точно не буде впевнена в нас перед коронацією. Звільнившись,
ми підводимося, і вона по черзі обіймає кожну з нас, притискаючи холодні вуста до наших
щік. Мене вона цілує останньою.
— Не прагни більшого, ніж має тобі належати, — тихо каже мені Оріана.
Якусь мить я не розумію, нащо вона це каже. А тоді жахаюся: до мене доходить сенс її
слів. Після сьогоднішнього дня вона гадає, що я — коханка принца Даїна.
— Я й не прагну, — бовкаю я. Кардан, звісно, сказав би, що мені не має належати
нічого з того, що я маю.
Вона з виразом жалю на обличчі бере мене за руку.
— Я лише думаю про твоє майбутнє, — каже Оріана, не підвищуючи голосу. — Ті, хто
близькі до трону, рідко бувають близькі до когось іншого. У смертної дівчини союзників було
б іще менше.
Я киваю, неначе погоджуючись із її мудрими порадами. Якщо вона мені не вірить, то
найпростіше їй підтакувати. Гадаю, це логічніше за правду, що Даїн вирішив долучити мене
до свого гнізда злодіїв і шпигунів.
Помітивши щось у виразі мого обличчя, вона бере мене за обидві руки. Я кривлюся від
тиску на рану.
— Перш ніж стати Мадоковою дружиною, я була однією із супутниць короля
Ельфгейму. Послухай мене, Джуд. Нелегко бути коханою Верховного короля. Це означає
завжди бути в небезпеці. Це означає завжди бути пішаком.
Я так приголомшена, що, напевно, витріщилася на неї з роззявленим ротом. Я ніколи
не замислювалась, як вона жила, перш ніж прийти до нас. Раптом Оріанин страх за нас
одержує інше пояснення: вона звикла грати за геть інакшими правилами. Підлога неначе
поїхала в мене з-під ніг. Я не знаю жінки, що стоїть переді мною, не знаю, що вона витерпіла,
перш ніж прийти до цього дому, вже навіть не знаю, як вона насправді стала дружиною
Мадока. Вона кохала його чи виходила заміж із розрахунку, щоб здобути його захист?
— Я не знала, — здуру бовкаю я.
— Я так і не народила Елдредові дитини, — каже вона мені. — Зате її мало не
народила інша його кохана. Коли вона померла, чутки вказували на те, що її отруїв один із
принців, просто щоб уникнути конкуренції за престол.
Оріана стежить своїми блідо-рожевими очима за моїм обличчям. Я знаю, що вона
говорить про Ліріопе.
— Тобі не потрібно мені вірити. Є ще десяток таких самих жахливих чуток. Коли в
одному місці зосереджується багато влади, з’являється вдосталь недоїдків, за які можна
боротись. Якщо Двір не впивається отрутою, то він п’є жовч. Тобі він би не дуже підійшов.
— Чому ти так думаєш? — питаю я. Її слова неприємно нагадують ті, якими Мадок
відмовив мені в шансах на лицарський титул. — Може, він би чудово мені підійшов.
Її пальці знову злегка гладять мене по обличчю та прибирають назад волосся. Цей
жест має бути ніжним, але замість цього виходить оцінювальним.
— Він, певно, дуже кохав вашу матір, — каже Оріана. — Від вас, дівчаток, він
нестямиться. Якби я була ним, то вже давно б вас відіслала.
Я в цьому не сумніваюся.
— Якщо ти всупереч моєму попередженню підеш до принца Даїна, якщо в тобі буде
його спадкоємець, не кажи про це нікому, доки не скажеш мені. Присягнися могилою матері,
що так учиниш, — коли її рука опускається мені на карк, я відчуваю дотик її нігтів і
кривлюся. — Нікому. Розумієш?
— Обіцяю, — цієї обітниці я маю дотриматися без проблем. Я стараюся надати своїм
словам ваги, щоб вона повірила в мою чесність. — Серйозно. Обіцяю.
Вона відпускає мене.
— Можеш іти. Добре відпочинь. Коли ти прокинешся, розпочнеться коронація, і часу
на відпочинок буде мало.
Я роблю реверанс і йду.
В коридорі на мене чекає Терін. Вона сидить на лаві з вирізьбленими зміями, що
згорнулися клубками, та гойдає ногами. Коли двері зачиняються, вона підводить очі.
— Що з нею таке було?
Я хитаю головою, намагаючись позбутися почуттів.
— Ти знала, що вона колись була супутницею Верховного короля?
У Терін здіймаються брови, і вона задоволено чмихає.
— Ні. Вона тобі таке сказала?
— Загалом, так.
Я думаю про Локову матір і співочу пташку в жолуді, про Елдреда на троні, що схилив
голову під вагою власної корони. Мені важко уявити, як він обирає собі коханих, а тим паче
те, скількох він мав обрати, щоб породити стількох дітей, неприродно багато дітей для фейрі.
Та все ж, мабуть, це просто поза змогою моєї уяви.
— Гм.
Терін має такий вигляд, ніби її уяві це теж недоступно. Вона супиться, замислившись
на мить, а тоді неначе згадує, про що збиралася мене запитати.
— Ти знаєш, чому тут був принц Бейлкін?
— А він тут був? — я не впевнена, що можу витримати якісь нові сюрпризи. — Тут, у
будинку?
Вона киває.
— Він прийшов з Мадоком, і вони на кілька годин зачинились у нього в кабінеті.
Я замислююся, скільки часу минуло на момент їхнього прибуття, відколи пішов принц
Даїн. Сподіваюся, достатньо, щоб Даїн не підслухав нічого про зниклу служницю. Моя рука
починає пульсувати щоразу, коли я нею ворушу, але я просто рада, що взагалі можу нею
ворушити. Мені не кортить наразитися на нове покарання.
Та все ж Мадок не здавався сердитим тоді, коли побачив мене із сукнею. Він здавався
нормальним і навіть задоволеним. Можливо, вони розмовляли про щось інше.
— Дивно, — кажу я Терін, бо мені наказано не розповідати їй про своє шпигунство, а
розповісти їй про Софі мені несила.
Я рада, що коронація вже незабаром. Мені хочеться, щоб вона почалась і відсунула все
інше на задній план.
***
Тієї ночі Привид показує мені, як видиратися значно вище за майданчик, на якому
затрималися минулого разу ми з Терін. Ми ліземо аж до крокв над великою залою й сідаємо
на важкі дерев’яні балки. Вони обвиті плетивом із коріння, що часом набуває форми клітки,
часом — балкона, а часом — чогось більше схожого на туго натягнуті канати. Під нами
тривають приготування до коронації. Розгортають скатертини з блакитного оксамиту та
карбованого срібла із золотою тасьмою, кожна з яких оздоблена гербом дому Смілаксів —
деревом з квітами, шипами й корінням.
— Як гадаєш, коли принц Даїн стане Верховним королем, буде краще? — питаю я
його.
Привид відповідає неясною усмішкою і скрушно хитає головою.
— Усе буде так, як завжди, — каже він мені. — Тільки ще більше.
Я не знаю, що це означає, але така відповідь достатньо типова для фейрі, щоб я
зрозуміла: мені навряд чи вдасться витягнути з нього більше. Я згадую Валеріанове тіло в
себе під ліжком. Представники Народу розкладаються не так, як смертні. Часом їхні тіла
заростають лишайником або обростають грибами. Я чула історії про те, як поля битв
оберталися на зелені пагорби. Мені хочеться повернутись і побачити, що він став перегноєм,
але я сумніваюся, що мені так поталанить.
Мені слід думати не про його тіло — мені слід думати про нього. Слід турбуватися не
лише про те, що я можу попастися.
Ми непомітно йдемо по корінцях і колодах, високо й безшумно стрибаючи над роями
слуг у лівреях. Повернувшись до Привида, я стежу за його спокійним обличчям і за тим, як
вправно він ставить кожну ногу. Намагаюся робити так само. Намагаюся не застосовувати
хвору руку ні для чого, окрім збереження рівноваги. Він, здається, це помічає, та не запитує.
Можливо, вже знає, що сталося.
— А тепер зачекай, — каже він, коли ми сідаємо на важку колоду.
— На щось конкретне? — питаю я.
— Мене сповістили, що з маєтку Бейлкіна прямує гонець, для конспірації вдягнений у
ліврею Верховного короля, — каже він. — Ми маємо вбити його, перш ніж він увійде до
королівських покоїв.
Привид каже це без особливих емоцій. Я замислююсь, як давно він працює на Даїна.
Замислююсь, чи просив його Даїн коли-небудь проштрикнути собі долоню ножем. Чи
випробовував він так їх усіх, чи це було особливе випробування тільки для смертних?
— Гонець збирається вбити принца Даїна? — питаю я.
— Пропоную цього не перевіряти, — каже він.
Піді мною доробляють якісь творіння із цукрової вати, увінчуючи їх високими
кришталевими шпилями. На бенкетних столах накладено досить помальованих «вже-не-жди»
яблук, щоб одурманити половину Двору.
Я згадую Карданові вуста, припорошені золотом.
— Ти впевнений, що він іде сюди?
— Так, — озивається він і замовкає.
Тож ми чекаємо, хвилини потихеньку складаються в години, і я стараюся не
вовтузитись, рухаючись рівно стільки, щоб м’язи не затерпли. Це частина мого навчання —
Привид, мабуть, вважає цей його бік найважливішим після підкрадання. Він знов і знов казав
мені, що найголовніше в роботі вбивці та злодія — чекати. Найважче, на його думку, — не
дозволяти собі переходити думками до чогось іншого. Здається, він має рацію. Тут, поки я
стежу за переміщеннями слуг, мені думається про коронацію, про утопленицю, про те, як
Кардан під’їхав на своєму коні, коли я тікала з Пустого Палацу, про застиглу передсмертну
посмішку Валеріана.
Зусиллям волі я повертаюся думками до теперішнього. Піді мною по землі біжить
істота з довгим безволосим хвостом, який тягнеться по грязюці. Якусь мить я думаю, що вона
працює на кухні. Але торба в неї надто брудна, а ще щось трохи не так із лівреєю. Вона
вдягнена не як прислуга Бейлкіна, і в неї не така форма, як в інших палацових слуг.
Я кидаю погляд на Привида.
— Добре, — каже він. — Тепер стріляй.
Коли я витягаю мініатюрний арбалет і намагаюся вперти його собі в передпліччя, в
мене пітніють долоні. Я виросла в кровожерливому домі. Я готувалася до цього.
Найважливіший мій дитячий спогад — про кровопролиття. Сьогодні я вже вбивала. І все ж
якусь мить я сумніваюся, що можу це зробити.
«Ти не вбивця».
Я вдихаю й випускаю стрілу. Від відбою в мене зводить руку. Істота перекидається,
змахом руки розсипавши по землі піраміду із золотих яблук. Я припадаю до товстого
скупчення коренів, маскуючись так, як мене навчали. Кричать слуги, роззираючись навколо в
пошуках стрільця.
Поряд зі мною Привид усміхається одним кутиком рота й питає мене:
— Це в тебе вперше?
А тоді, коли я дивлюся на нього порожніми очима, уточнює:
— Ти вже кого-небудь убивала?
«Хай смерть буде єдиною твоєю супутницею».
Я хитаю головою, не вірячи, що зможу переконливо збрехати вголос.
— Смертні часом блюють. Або плачуть, — каже він, явно задоволений тим, що я не
роблю нічого такого. — Це не має викликати в тебе сорому.
— Я в нормі, — запевняю, глибоко вдихаю й заряджаю арбалет новою стрілою.
Мене сповнює нервова готовність. Здається, я переступила якийсь поріг. Раніше я не
могла сказати, як далеко зайду, та тепер гадаю, що маю відповідь. Я зайду так далеко, як
тільки можна. Зайду надто далеко.
Він здіймає брови.
— У тебе непогано виходить. Ти добре стріляєш і витримуєш насильство.
Я здивована. Привид не схильний до компліментів.
Я заприсяглася стати страшнішою за своїх супротивників. Два вбивства за одну ніч —
це падіння, яким я маю пишатися. Мадок не міг би помилитися в мені сильніше.
— Більшості дітей Панства бракує терпцю, — пояснює він. — А ще вони не звикли
бруднити рук.
Я не знаю, що на це сказати: в моїй пам’яті ще свіже Валеріанове прокляття. Можливо,
в мені щось зламане, відколи я побачила вбивство своїх батьків. Можливо, спаскуджене життя
перетворило мене на людину, здатну на паскудство. Та якась частина мене замислюється: чи
не виховав мене Мадок для сімейної справи — кровопролиття? Я така через те, що він зробив
із моїми батьками, чи тому, що він був мені батьком?
«Хай твої руки будуть вічно заплямовані кров’ю».
Привид тягнеться до мого зап’ястка і, перш ніж я встигаю його відсмикнути, показує
на бліді півмісяці біля основ моїх нігтів.
— До речі, про руки: я бачу, чим ти займалася, з того, як змінили колір твої пальці, із
цієї синюватості. А ще відчуваю це в запаху твого поту. Ти труїла себе.
Я ковтаю, а тоді киваю, бо заперечувати це безглуздо.
— Чому?
У Привиді мене подобається те, як він, очевидно, питає не для того, щоб влаштувати
потім лекцію. Він просто видається зацікавленим.
Я не знаю точно, як це пояснити.
— Те, що я смертна, означає, що мені треба більше старатися.
Привид вивчає моє обличчя.
— Хтось по-справжньому тебе намахав. Чимало смертних багато в чому
перевершують Народ. А чому ми, на твою думку, їх викрадаємо?
За мить до мене доходить, що він говорить серйозно.
— То я могла б?..
Закінчити речення я не можу.
Він пирхає.
— Перевершити мене? Не випробовуй долі.
— Я не це збиралася сказати, — заперечую я, та він лише всміхається на весь рот. Я
дивлюся вниз. Тіло досі там. Довкола зібралося кілька лицарів. Щойно вони понесуть його
геть, ми й собі підемо. — Мені просто потрібно бути здатною нищити своїх ворогів. От і все.
Він явно здивований.
— То в тебе багато ворогів?
Я впевнена, що він уявляє мене серед дітей Панства з м’якими руками та в
оксамитових спідницях. Думає про маленькі жорстокості, дрібні образи, незначні
приниження.
— Ні, небагато, — кажу я, згадуючи лінивий, сповнений ненависті погляд, яким
обдарував мене Кардан у світлі смолоскипів серед лабіринту з живоплоту. — Та вони
неабиякі.
Коли лицарі нарешті несуть тіло геть і нас уже ніхто не шукає, Привид знову веде мене
по корінню. Ми крадемося коридорами, доки не опиняємося досить близько до сумки гінця,
щоб перебрати його папери. Щоправда, зблизька я помічаю дещо таке, від чого в мене стигне
кров. Гонець був замаскований. Це істота жіночого роду, і, хоча хвіст у неї фальшивий, її
довгий ніс, схожий на пастернак, цілком справжній. Вона — одна зі шпигунів Мадока.
Привид ховає записку у своїй куртці й розгортає аж тоді, коли ми опиняємося в лісі, де
нам світить лише місяць. Щоправда, коли він на неї дивиться, його обличчя кам’яніє. Він так
міцно стискає папір, що той мнеться між його пальцями.
— Що там написано? — питаю я.
Він повертає сторінку до мене. На ній нашкрябано чотири слова: «УБИЙТЕ НОСІЯ
ЦЬОГО ПОСЛАННЯ».
— Що це означає? — питаю я. Мені стає зле.
Привид хитає головою.
— Це означає, що Бейлкін нас підставив. Ходімо. Нам треба йти.
Він тягне мене за собою в тіні, і ми разом тікаємо. Я не кажу Привидові, що думала,
ніби вона працювала на Мадока. Натомість я намагаюся розгадати все самотужки, але в мене
надто мало фрагментів головоломки.
Як убивство Ліріопе пов’язане з коронацією? Як із усім цим пов’язаний Мадок? Чи не
могла його шпигунка бути подвійною агенткою, що працювала і на Мадока, і на Бейлкіна?
Якщо так, то чи означає це, що вона крала інформацію з мого дому?
— Хтось намагається відвернути нашу увагу, — говорить Привид. — А тим часом
ставить пастку. Завтра будь насторожі.
Привид не віддає мені конкретніших наказів і навіть не каже перестати вживати отруту
в невеликих дозах. Він не наказує мені робити щось інакше, а веде додому, щоб трішки
поспати одразу після світанку. Перш ніж ми розлучаємось, мені хочеться зупинитись і
віддатися на його милість. «Я зробила дещо жахливе, — хочу сказати я. — Допоможи мені з
тілом. Допоможи».
Та нам усім хочеться дурниць. Це не означає, що ми маємо їх отримати.
***
Я ховаю Валеріана біля стаєнь, але поза загоном, щоб навіть у найхижіших із зубатих
коней Мадока було небагато шансів викопати його й погризти кістки.
Ховати труп — справа нелегка. Особливо важко ховати труп так, щоб про це не
довідалися всі у твоєму домі. Я мушу викотити Валеріана на свій балкон і викинути його в
кущі внизу. Тоді мені треба однією рукою відтягнути його від будинку. До годящої ділянки
всіяної росою трави я підходжу напружена та спітніла. Під дедалі яснішим небом
перегукуються птахи, які нещодавно прокинулись.
Якусь мить мені хочеться лиш одного: прилягти й собі.
Та я ще маю копати.
***
Дуб у цвіркуново-зеленому одязі танцює перед каретою. Побачивши мене, він підбігає
ближче — хоче, щоб я взяла його на руки, — а тоді тікає гладити коней, перш ніж я встигаю
це зробити. Він дитина фейрі, і примхи в нього як у дитини фейрі.
Терін прекрасна у своїй щедро розшитій сукні, а Віві просто сяє в м’якому фіалково-
сірому вбранні зі вправно нашитими нетлями, що неначе злітають з її плеча, долають її груди
та знову скупчуються в неї на боці. Я розумію, як рідко бачу її у справді розкішному одязі.
Волосся в неї зачесане вгору, а в злегка порослих хутром вухах виблискують мої сережки. Її
котячі очі мерехтять у напівтемряві, як Мадокові. Це несподівано викликає в мене усмішку. Я
беру долоню Терін неушкодженою рукою, і вона сильно її стискає. Ми широко всміхаємось
одна одній, бо нарешті стали спільницями.
У кареті хтось поставив кошик із харчами; це розважливо, бо ніхто з нас не згадав, що
за день треба наїстись. Я знімаю одну рукавичку та з’їдаю дві маленькі булочки — такі
легенькі й пухкі, що вони неначе тануть у мене на язиці. Всередині кожної — маса з родзинок
і горіхів у меду, таких солодких, що на очі навертаються сльози. Мадок передає мені кусень
блідо-жовтого сиру й досі скривавлений шматок оленини в ялівці та перці. Ми швидко
розправляємося з їжею.
Я помічаю червону шапку Мадока, що наполовину стирчить із його нагрудної кишені.
Мабуть, вона в нього замість ордена, який треба носити в урочистих випадках.
Ніхто з нас майже не розмовляє. Не знаю, про що розмірковують інші, та я раптом
усвідомлюю, що мені доведеться танцювати. Танцюю я жахливо, бо ніколи не вправлялася в
цьому поза принизливими уроками у школі, де танцювала в парі з Терін.
Я згадую Привида, Таргана й Бомбу, що намагаються убезпечити Даїна від будь-яких
планів Бейлкіна. Шкодую, що не знаю, що робити та як їм допомогти.
«УБИЙТЕ НОСІЯ ЦЬОГО ПОСЛАННЯ».
Я дивлюся на Мадока, який п’є глінтвейн. Він, схоже, почувається цілком комфортно й
гадки не має, що втратив одну зі своїх шпигунів — або ж не переймається цим.
Моє серце гупає частіше. Знов і знов згадую, що не слід витирати руку об спідниці,
щоб, бува, не замастити їх їжею. Кінець кінцем Оріана витягає кілька змочених у трояндово-
м’ятній воді хустинок, щоб ми обтерлися.
Тут починається погоня: Дуб намагається уникнути вмивання. Він не може далеко
втекти в кареті, проте не здається довше, ніж можна подумати, та водночас топчеться по всіх
нас.
Я така роззявкувата, що навіть не напружуюся машинально, коли ми проникаємо крізь
скелю в палац. Не встигаю я навіть помітити, що ми вже приїхали, як карета незграбно
зупиняється. Лакей відчиняє дверцята, і я бачу все подвір’я, наповнене музикою, голосами й
веселощами. А ще — свічками, цілими лісами свічок, віск із яких, танучи, стає схожим на
погризене термітами дерево. Свічки розставлені на гілках дерев, і їхнє полум’я коливається
від метляння суконь, що мають унизу. Вони стоять уздовж стін, як вартові, та щільно
скупчуються на каменях, освітлюючи пагорб.
— Ти готова? — шепоче мені Терін.
— Так, — трохи засапано кажу я.
Ми вилазимо з карети. Оріана закріплює в Дуба на зап’ястку невеличкий повідець, і
мені це здається не найгіршою ідеєю, хоча він пхинькає й на знак протесту сідає в багнюку, як
котик.
Вів’єн оглядає подвір’я. В її погляді є щось дике. В неї роздуваються ніздрі.
— Ми маємо показатися наостанок Верховному королю? — питає вона Мадока.
Він злегка хитає головою.
— Ні. Нас викличуть, коли настане час приносити присягу. Доти я мушу стояти поряд
із принцом Даїном. А ви всі веселіться, доки не задзвонять дзвони й Вел Морен не почне
церемонії. Тоді йдіть до тронної зали, щоб побачити коронацію. Я б волів, щоб ви стояли
ближче до помосту, де за вами зможуть наглянути мої лицарі.
Я повертаюся до Оріани, чекаючи на чергову промову про те, як уберегтися від халеп,
чи навіть новеньку лекцію про те, що поруч із особами королівської крові ноги слід тримати
вкупі, та вона надто зайнята: благає Дуба зійти з дороги.
— Повеселімося, — каже Віві й тягне за собою Терін і мене.
Ми тікаємо в натовп, а за кілька секунд потопаємо в ньому.
Ельфгеймський палац під зав’язку напханий тілами. Змішуються між собою вільні
дикі фейрі, придворні й монархи. Говорять власною мовою селкі з Підводного Двору
королеви Орли, в яких із плеч звисають, як накидки, шкури. Я помічаю володаря Двору
Термітів, Ройбена, про якого кажуть, що він убив власну кохану, щоб здобути трон. Він стоїть
біля одного з довгих столів на козлах, і навіть у цій тісній залі довкола нього є вільний
простір, наче ніхто не насмілюється підходити занадто близько. Його волосся кольору солі,
вбрання повністю чорне, а на поясі висить смертоносний вигнутий меч. Зеленошкіра дівчина-
піксі поруч із ним вбрана геть інакше — у щось схоже на перламутрово-сіру сукню-
комбінацію та важкі чоботи на шнурівці, явно одяг для смертних. А обабіч піксі стоять двоє
лицарів у його лівреях; у однієї лицарки вінцем укладена на голові шарлатова коса. Це
Беладона, що читала нам лекцію про корону.
Є й інші особи, про яких я чула в баладах. Рута Срібна з Нового Авалону, що вирізала
собі острів із узбережжя Каліфорнії, розмовляє з вигнаним сином Вільшаного короля,
Северином, який, можливо, спробує вступити в союз із новим Верховним королем, а може,
приєднається до Двору лорда Ройбена. Він із рудим людським хлопцем приблизно мого віку,
тож я ненадовго зупиняюся, щоб їх оглянути. Хлопець — його служник? Він зачарований? Я
не можу здогадатися лише за тим, яким він здається на другому кінці зали, та помітивши мій
пильний погляд, він усміхається.
Я швидко відвертаюся.
Тут селкі сунуться, і я помічаю з ними ще декого. У неї сіра шкіра й сині губи, довкола
обличчя із запалими очима висить волосся. Та я все одно її впізнаю. Софі. Я чула історії про
те, як русалки Підмор’я тримають у себе потонулих моряків, але не вірила їм. Коли її вуста
ворушаться, я бачу, що в неї гострі зуби. Мої плечі проймає дрож.
Я незграбно йду слідом за Віві й Терін. Озирнувшись, я не бачу Софі, і не до кінця
впевнена, що вона мені не приверзлася.
Ми проминаємо шеґфола31 й барґеста32. Всі надто голосно сміються, надто
відчайдушно танцюють. Коли я проходжу повз одного з гуляк у масці ґобліна, він піднімає її й
підморгує мені. Це Тарган.
— Чув, що сталося нещодавно ввечері. Добре зроблено, — каже він. — А тепер
дивись, чи немає довкола чогось дивного. Якщо Бейлкін збирається нашкодити Даїнові, то він
зробить це до початку церемонії.
— Гаразд, — кажу я та звільняюся від сестер, щоб затриматися на хвильку з ним. У
такому великому натовпі легко ненадовго загубитися.
— Добре. Прийшов побачити на власні очі, як принц Даїн здобуде корону, — він сягає
у свою брунатну, як листя, куртку, витягає срібну флягу, знімає кришку й робить із неї добрий
ковток. — А ще дивлюсь, як Панство пустує й дуркує.
Він простягає мені флягу однією сіро-зеленою пазуристою рукою. Навіть на цій
відстані я відчуваю запах її вмісту: різкий, сильний і трохи болотяний.
— Мені не треба, — відмовляюсь, хитаючи головою.
— Звісно, не треба, — сміючись, відповідає він, а тоді знову натягає маску.
Я з усмішкою дивлюся йому вслід, поки він тікає в натовп. Просто побачивши його, я
відчула, що нарешті стала в цьому місці своєю. Тарган, Привид і Бомба — не зовсім мої друзі,
та я, здається, подобаюсь їм по-справжньому, а прискіпуватися до дрібниць я не схильна. У
мене є місце серед них і призначення.
— Де ти була? — питає Вів’єн, схопивши мене. — Тобі треба повідець, як у Дуба.
Ходімо, потанцюємо.
Я кружляю разом з ними. Повсюди лунає музика, що спонукає до легких кроків.
Кажуть, привабливості музики фейрі неможливо опиратись, і це не зовсім так. Неможливо
припинити розпочаті танці, допоки лунає музика. А вона лунає всю ніч, і один танець
переходить в інший, одна пісня перетворюється на іншу без паузи на те, щоб віддихатися.
Поринути в музику, полинути геть на її хвилі — це запаморочливо. Звичайно, Віві, як одна з
них, може зупинитися, коли схоче. Ще вона може витягнути нас, тож танцювати з нею майже
безпечно. Щоправда, Віві не завжди згадує про заходи безпеки.
Але насправді аж ніяк не мені судити когось за це.
Ми переплітаємо руки й приєднуємося до кругового танцю, скачучи та сміючись.
Пісня неначе кличе мою кров, ганяючи її по жилах у такому самому нерівному ритмі, з
такими самими солодкими акордами. Коло розмикається, і виявляється, що я чомусь тримаю
за руки Лока. Він крутить мною із запаморочливою швидкістю.
— Ти дуже гарна, — каже він. — Як зимова ніч.
Він усміхається мені своїми лисячими очима. Його рудувате волосся закручується
довкола гострих вух. Із мочки одного звисає золота сережка, що відбиває світло свічок, наче
дзеркало. Це він тут гарний, він володіє якоюсь приголомшливою, нелюдською красою.
— Я рада, що тобі подобається сукня, — видушую із себе.
— Скажи мені, чи могла б ти мене любити? — питає він начебто просто так.
— Звісно.
Я сміюся, точно не знаючи, як маю відповісти. Але запитання так дивно
сформульоване, що я не можу йому відмовити. Я люблю вбивцю своїх батьків; гадаю, я б
могла любити кого завгодно. Я хотіла б любити його.
— Цікаво, — каже він, — що б ти зробила заради мене?
— Я не знаю, що ти маєш на увазі.
Ця істота із суворими очима, яка говорить загадками, — не той Лок, що стояв на даху
свого маєтку й так лагідно промовляв до мене чи зі сміхом ганявся за мною коридорами. Я
достеменно не знаю, хто цей Лок, але він цілковито вибив мене з рівноваги.
— Ти зреклася б обіцянки заради мене?
Він усміхається мені так, ніби дражниться.
— Якої обіцянки?
Він крутить мною довкола себе, і мої шкіряні туфлі роблять пірует над уторованою
землею. На віддалі починає грати дудар.
— Будь-якої, — легко промовляє він, хоча виконати його прохання нелегко.
— Гадаю, це залежить від ситуації, — кажу я, бо правдивій відповіді, категоричному
«ні», не зрадів би ніхто.
— Чи любиш ти мене достатньо, щоб відмовитися від мене?
Я не сумніваюся, що моє обличчя приголомшене. Він нахиляється ближче.
— Хіба це не випробування любові?
— Не… Не знаю, — кажу я. Усе це, певно, вступ до якоїсь його заяви: або про ніжні
почуття, або про те, що таких почуттів немає.
— Чи любиш ти мене достатньо, щоб ридати за мною?
Ці слова він промовляє мені в шию. Я відчуваю його дихання, від якого стають дибки
крихітні волосинки. Я тремчу від дивного поєднання жаги і ніяковості.
— Тобто якби ти постраждав?
— Тобто якби я змусив тебе страждати.
У мене на шкірі виступають сироти. Мені це не подобається. Та принаймні я знаю, що
сказати.
— Якби ти змусив мене страждати, я б не плакала. Я б сама змусила тебе страждати.
Ми пролітаємо над підлогою, і його хода стає невпевненою.
— Я певен, що ти б…
Тут він уриває мову, озирнувшись назад. Я ледве здатна думати. Обличчя в мене
пашить. Мені страшно уявити, що він скаже далі.
— Час міняти партнерів, — промовляє якийсь голос; поглянувши, я бачу, що це
говорить найгірший із можливих свідків: Кардан. — Ой, — звертається він до Лока. — Я
вкрав у тебе репліку?
Тон у нього непривітний, а коли я роздумую над його словами, вони мене не надто
втішають.
Лок віддає мене наймолодшому принцові, як і має робити з пошани. Краєчком ока я
бачу, що за нами стежить Терін. Вона з розгубленим виглядом заклякла на місці посеред
гуляння, тим часом як довкола неї скупчуються фейрі, крутячи своїми партнерами в
запаморочливих спіралях. Я думаю, чи не причепився Кардан до неї, перш ніж причепитися
до мене.
Він бере мене за поранену руку. Він одягнений у чорні рукавички зі шкіри, тепло якої
відчувається навіть крізь шовк на моїх пальцях, і чорний костюм. Верхня половина його
дублета вкрита воронячим пір’ям, а на черевиках надзвичайно гострі металеві носаки, через
які я усвідомлюю, як легко йому буде немилосердно мене кóпнути, коли ми почнемо
танцювати. На чолі в нього, трохи набакир, лежить вінець із переплетених металевих гілок.
По вилицях принца розмазана темно-срібляста фарба, а вздовж вій тягнуться чорні лінії. Ліва
лінія розмазана так, ніби він забув про неї й потер собі око.
— Чого тобі треба? — питаю я його, видушуючи із себе слова. Я досі думаю про Лока,
досі оговтуюся від того, що він сказав і чого не сказав. — Давай. Образь мене.
Він здіймає брови.
— Я не виконую наказів смертних, — відповідає зі звичною жорстокою посмішкою.
— То ти скажеш щось хороше? Не думаю. Фейрі не можуть брехати.
Я хочу злитись, але зараз відчуваю вдячність. У мене більше не палає лице й не щипає
очі. Я готова до бою, а це набагато краще. Хоча я впевнена, що він аж ніяк цього не хотів,
принц зробив мені величезну ласку, вкравши мене в Лока.
Його рука ковзає вниз по моєму стегну. Я звужую очі.
— Ти справді мене ненавидиш, так? — питає він, посміхаючись дедалі ширше.
— Майже так сильно, як ти ненавидиш мене, — кажу я, згадуючи сторінку, на якій
було нашкрябане моє ім’я. Згадуючи, як він дивився на мене, коли був п’яний у лабіринті з
живоплоту. Так, як він дивиться на мене зараз.
Він відпускає мою руку й каже:
— До наступного двобою.
І вклоняється — як я мимоволі здогадуюсь, лише заради насмішки.
Він нетвердою ходою петляє в натовпі, а я проводжаю його поглядом, не знаючи
напевне, як сприймати цю розмову.
***
Починають дзвонити дзвони, сповіщаючи про початок церемонії. Музиканти
стишують свої скрипки й арфи. Одну довгу мить пагорб мовчить і слухає, а тоді всі
розходяться по місцях. Я просуваюся вперед, де збирається решта Панства з Двору
Верховного короля. Туди, де буде моя родина. Оріана вже там, стоїть поруч одного з
найкращих лицарів Мадока з таким виглядом, ніби воліла б бути де завгодно, тільки не тут.
Дуб уже звільнився від повідця й сидить на плечах у Терін. Вона шепоче щось Локові, а той
сміється.
Я перестаю рухатись. Натовп довкола мене розростається, та я заклякла на місці, тим
часом як Терін нахиляється й заправляє Локові за вухо неслухняне пасмо волосся.
Як багато в цьому маленькому жесті. Я намагаюся змусити себе повірити, що він
нічого не означає, та не можу цього зробити після нашої дивної розмови. Але ж Терін має
коханого, який сьогодні попросить її руки. І вона знає, що ми з Локом… ну, хто ми там є.
«Чи любиш ти мене достатньо, щоб відмовитися від мене? Хіба це не випробування
любові?»
Вів’єн вийшла з натовпу. Її котячі очі виблискують, а лице обрамляє розпущене
волосся. Вона обіймає Дуба, а тоді крутить і крутить ним, доки вони обоє не падають у вихорі
її спідниць. Я маю підійти до них, але не підходжу.
Я ще не можу зустрітися віч-на-віч із Терін: спершу треба викинути з голови таку
зрадницьку думку.
Натомість я затримуюся позаду й дивлюсь, як на помості збирається королівська
родина. Верховний король у важкому вінці сидить на своєму троні з переплетеного гілля; із
його обличчя, помережаного глибокими зморшками, дивляться уважні бронзові очі, схожі на
совині. Принц Даїн сидить на скромному дерев’яному табуреті поряд із ним, одягнений у
чисто-білі шати, босий і з оголеними кистями рук. А позаду трону стоїть решта королівської
родини: Бейлкін і Еловін, Рія та Келія. Присутня навіть Таніот, мати принца Даїна, вбрана у
блискучий золотий одяг. Бракує лиш одного члена родини — Кардана.
Верховний король Елдред підводиться, і вся зала стихає.
— Довго тривало моє правління, та сьогодні я вас полишаю.
Його голос луною розноситься по пагорбу. Він рідко коли говорив так, звертаючись до
великого натовпу своїх підданих, і мене приголомшує й сила його голосу, і тендітність його
постаті.
— Уперше відчувши прагнення шукати Обіцяний Край, я гадав, що воно мине. Проте я
більше не можу йому опиратися. Відсьогодні я буду вже не королем, а мандрівником.
Хоча, напевно, всі присутні знають, заради чого ми зібралися, все одно зусібіч довкола
мене лунають крики. Один спрайт починає ридати в шерсть фуці з козлячою головою.
Від помосту збоку відходить придворний поет і сенешаль Вел Морен. Він зігнутий,
худющий, із безліччю сучків у довгому волоссі, а на плечі в нього сидить сіра ворона. Він
важко спирається на жезл із гладенького дерева, який почав брунитися на самісінькому
вершечку, ніби досі лишається живим. Ходять чутки, що Вела Морена в молодості заманили
із земель смертних до Елдредового ліжка. Я замислююся, що він робитиме тепер, без свого
короля.
— Тяжко нам тебе відпускати, мій пане, — каже він, і ці слова, вийшовши з його вуст,
неначе набувають особливого, гірко-солодкого значення.
Елдред складає руки ківшиком, і гілля на троні дрижить та починає рости, випускаючи
нові зелені пагони, що закручуються в повітрі; уздовж них розгортається листя й
розкриваються бутони квіток. Коріння на стелі починає повзти, витягуючись, наче лози, й
оплітаючи пагорб ізсередини. Повітря сповнює аромат, схожий на запах літнього вітерцю, в
якому добре відчуваються майбутні яблука.
— На моє місце прийде інший. Прошу вас, звільніть мене.
І представники Народу несподівано для мене говорять на один голос.
— Ми звільняємо тебе, — кажуть вони, і ці слова відлунюють довкола мене.
Верховний король упускає з плечей свою важку монаршу мантію. Вона падає на
каміння інкрустованою самоцвітами купкою. Король знімає корону з дубового листя. Він уже
стає пряміше. В ньому відчувається якесь підозріле завзяття. Елдред був Верховним королем
Ельфгейму довше, ніж пам’ятає багато хто з Народу; мені він завжди здавався старезним, але
роки неначе спадають із нього разом із монаршою мантією.
— Кого ти поставиш замість себе, зробивши нашим Верховним королем? — питає Вел
Морен.
— Свою третю дитину, свого сина Даїна, — відповідає Елдред. — Вийди вперед, дитя.
Принц Даїн підводиться зі свого скромного табурета. Його мати знімає з нього білу
тканину, що прикривала тіло, і він залишається голим. Я кліпаю один раз. Я звикла до певної
голизни у Фейрі, але не в королівській родині. Стоячи поряд із рештою осіб королівської
крові, в їхній важкій парчі та вишитій розкоші, він здається вишукано вразливим.
Я думаю, чи не холодно йому. Згадую про свою постраждалу руку та сподіваюся, що
холодно.
— Чи погодишся ти? — питає Вел Морен. Сіра ворона на його плечі здіймає крила з
чорними кінчиками та б’є ними повітря. Не знаю, чи має це бути частиною церемонії.
— Я прийму тягар і честь корони, — серйозно мовить Даїн, і цієї миті його голизна
перетворюється на щось інше, на своєрідний знак влади. — Я візьму її.
— Неблагий Дворе, нічне військо, вийди вперед і помаж на царство свого принца, —
мовить Вел Морен.
До високого помосту незграбно суне боґанка. Її тіло вкрите густою золотавою шерстю,
а руки такі довгі, що волочилися б по землі, якби вона їх не згинала. Вона здається досить
сильною, щоб переламати принца Даїна навпіл. На талії в неї спідниця з клаптів хутра, а в
одній величезній руці — щось схоже на каламар.
Вона розмальовує його ліву руку видовженими спіралями з крові, що зсідається,
розмальовує нею йому живіт і ліву ногу. Він не здригається. Закінчивши, боґанка відступає,
щоб помилуватися своєю жаскою роботою, а тоді злегка вклоняється Елдредові.
— Благий Дворе, сутінковий народе, вийди вперед і помаж на царство свого принца, —
мовить Вел Морен.
До помосту йде мініатюрний хлопчина в пов’язці з чогось схожого на березову кору та
із закудланим волоссям, що стирчить під різними кутами. На спині в нього маленькі блідо-
зелені крильця. Помазуючи другий бік Даїна, він розмальовує його товстими шарами пилку,
жовтого, як масло.
— Дикі фейрі, Несмілий Народе, вийдіть уперед і помажте на царство свого принца, —
мовить Вел Морен.
Цього разу виходить гоб у чепурному, старанно пошитому костюмчику. Він несе із
собою пригорщу бруду, який розмазує по середині грудей принца Даїна, просто над його
серцем.
Нарешті я помічаю в натовпі Кардана, що нетвердо тримається на ногах і стискає в
руці міх для вина. Схоже, він безсоромно напився. Згадуючи розмазану сріблясту фарбу в
нього на обличчі й те, як його рука ковзнула по моєму стегну, я розумію, що й тоді, коли його
побачила, він був добряче напідпитку. Від того, що він не стоїть разом із королівською
родиною в найважливішу за століття мить для Двору, я відчуваю безмежне зловтішне
задоволення.
Йому буде дуже непереливки.
— Хто його вдягне? — питає Вел Морен, і його сестри, а потім і мати по черзі
приносять йому білу туніку та штани зі шкури, намисто із золота й чоботи з лайки. Він
схожий на казкового короля, такого, чиє правління буде мудрим і справедливим. Я уявляю
собі, як за ним із гордістю стежать Привид серед крокв і Тарган у своїй масці. До певної міри
відчуваю цю гордість і я, бо присягнула йому.
Та я не можу забути, що він мені сказав: «Ти моя істота, Джуд Дуарте».
Я торкаюся пораненою долонею руків’я свого срібного меча, меча, що його викував
мій батько. Від сьогоднішнього вечора я буду шпигункою Верховного короля та справжньою
представницею його Двору. Я брехатиму його ворогам, а якщо це нічого не даватиме,
знаходитиму спосіб зробити щось гірше. А якщо він образить мене, то… Що ж, я знайду
спосіб якось зарадити й цьому.
Вел Морен б’є по землі кінцем свого жезла, і я відчуваю, як відгомін удару доходить до
моїх зубів.
— А хто його коронує?
Обличчя Елдреда виражає гордість. Корона виблискує в його скарлючених руках,
сяючи так, ніби із самого її металу виходить сонячне світло.
— Я.
Вартові непомітно змінюють стрій, можливо, готуючись вивести з палацу Елдреда. По
краях натовпу стоїть більше лицарів, ніж на початку церемонії коронації.
Верховний король мовить:
— Підійди, Даїне. Стань переді мною на коліна.
Кронпринц схиляється перед батьком і всіма присутніми.
Мій погляд переходить до Терін, яка досі стоїть із Локом. Оріана однією рукою обіймає
Дуба, ніби захищаючи його, до неї нахиляється й щось каже один із Мадокових помічників.
Він показує рукою на двері, і вона говорить щось Віві, а тоді прямує на вихід. Терін і Лок
ідуть за нею. Я скрегочу зубами й починаю проштовхуватися до них крізь натовп. Я не хочу
зганьбитись, як Кардан, не прийшовши туди, де маю бути.
Крізь мої думки проривається голос Вела Морена.
— І чи приймеш ти, Народе Ельфгейму, принца Даїна як свого Верховного короля?
Із натовпу щебетанням і ревом здіймається крик:
— Прийму!
Мій погляд переходить на лицарів, що оточують поміст. У іншому житті я була б
однією з них. Але коли мої очі затримуються на їхніх постатях, я помічаю знайомі обличчя.
Найкращі командири Мадока. Воїни, що відзначаються фанатичною відданістю.
Вони не у своїй формі. Поверх блискучих обладунків на них одіж із гербом Смілаксів.
Можливо, Мадок лише поводиться обережно, лише задіює найкращих своїх людей. Але та
шпигунка, яку я вбила, та, що несла знущальне послання, теж працювала на Мадока.
І Оріана, Дуб та мої сестри зникають. Їх вивів з пагорба один із Мадокових помічників
саме тоді, коли довкола помосту стало більше варти.
«У мене є план, що дасть нам змогу забезпечити собі майбутнє».
Мені потрібно знайти Таргана. Потрібно знайти Привида. Потрібно сказати їм, що
щось не так.
«Бувалий стратег чекає на слушну нагоду».
Я проштовхуюся повз трійцю ґоблінів, троля та представника Нерухомого Народу. На
мене гарчить якийсь сприджен, але я на це не зважаю. Кінець коронації близько. Я бачу, як
знову наповнюють келихи та кухлі.
Бейлкін покинув своє місце вгорі, на помості разом з іншими принцами та
принцесами. Якусь мить я думаю, що це частина церемонії, а тоді він витягає довгий тонкий
клинок, знайомий мені за його жахливою дуеллю з Карданом. Я завмираю.
— Брате, — застерігає принц Даїн.
— Я не прийму тебе, — озивається Бейлкін. — Я прийшов кинути тобі виклик через
корону.
Я бачу, як усюди довкола помосту лицарі оголюють клинки. Але зброї немає ні в
Еловін, ні в Елдреда, ні в будь-кого іншого — ні у Вела Морена, ні в Таніот, ні в Рії. Тільки
Келія витягає з корсажа ніж, проте його клинок замалий, щоб від нього була якась користь.
Я сама хочу оголити меч, але натовп занадто щільний.
— Бейлкіне, — суворо промовляє Елдред. — Дитино. Верховний Двір не може бути
таким, як нижчі Двори. У нас немає кровного успадкування. Ніяка дуель із братом не
спонукає мене покласти корону на твою негідну голову. Задовольнися моїм вибором. Не
принижуйся перед усім Фейрі.
— Це має бути лише між нами, — звертається Бейлкін до Даїна, взагалі не зважаючи
на те, що його батько заговорив. — Зараз немає Верховного монарха. Немає нікого, крім нас і
корони.
— Мені не потрібно з тобою битися, — каже Даїн і показує рукою на лицарів, які
щільно обступили поміст, чекаючи наказу. Серед них Мадок, але я недостатньо близько, щоб
побачити щось іще. — А ти не вартий навіть такої уваги.
— Тоді нехай це буде на твоїй совісті.
Бейлкін робить два кроки й викидає вбік руку. Він навіть не дивиться туди, та його
клинок проколює горло Еловін. Хтось кричить, а тоді кричать усі. На мить світ зменшується
до плямки на її шкірі, а тоді звідти червоною рікою виливається кров. Еловін, хитаючись,
виходить уперед і падає накарачки. Золота тканина та блискучі самоцвіти тонуть у шарлаті.
Це Бейлкін просто змахнув рукою, зробив майже безтурботний жест.
Елдред підводить руку. Я думаю, що він хоче застосувати ту саму магію, завдяки якій
росло коріння, завдяки якій квітнуло й вилося гілля трону. Та ця сила зникла: він позбувся її
разом із королівством. Замість цього квіти, які нещодавно розпустилися на троні, темнішають
і в’януть.
Ворона на плечі у Вела Морена злітає, кряче й летить до коріння, яке звисає з пустої
верхівки пагорба.
— Варто, — промовляє Даїн голосом, що вимагає покори.
От тільки жоден із лицарів не прямує до помосту. Вони всі як один повертаються
спиною до королівської родини й мечами до гостей. Вони допускають це, допускають, щоб
Бейлкін здійснив свій переворот.
Але я не можу повірити, що в Мадока такий план. Даїн — його друг. Даїн бував із ним
у походах. Даїн нагородить його, ставши Верховним королем.
Натовп ворушиться й несе мене із собою. Всі рухаються, проштовхуючись уперед або
геть від цієї жахливої картини. Я бачу, як король Двору Термітів — той, що із соляним
волоссям, — намагається підібратися до місця бою, але перед ним стають власні лицарі, які
його стримують. Мої рідні зникли. Я роззираюся довкола в пошуках Кардана, однак він
загубився в натовпі.
Усе це відбувається дуже швидко. Келія підбігла до Верховного короля. У неї
маленький ніж, якому ледве вистачає довжини, щоб бути зброєю, та вона сміливо його
вистромила. Таніот схиляється над тілом Еловін, намагаючись зупинити потік крові своїми
спідницями.
— Що ти скажеш тепер, батьку? — питає Бейлкін. — Брате?
Із тіні вилітають дві арбалетні стріли, що з глухим звуком влучають Бейлкінові в бік.
Він хитаючись іде вперед. Тканина його дублета, схоже, порвалась, і під нею виблискує
метал. Обладунок. Я поглядом шукаю в кроквах Привида.
Я такий самий агент принца, як і він. Дістатися Даїна — мій обов’язок. Я знову
штовхаюся вперед. У мене перед очима з’являється образ майбутнього, наче історія, яку я
розповідаю собі, — чітка, блискуча оповідь, що контрастує з безладом довкола мене. Я так чи
інакше дістануся принца й захищатиму його від зради Бейлкіна, поки до нас не доберуться
вірні члени його варти. Я буду героїнею, тією, хто стала між зрадниками та своїм королем.
Мадок опиняється на місці раніше за мене.
На одну коротку мить мені легшає на серці. Може, відданість його командирів і можна
купити, але Мадок би ніколи…
Тут Мадок із такою силою прохромлює своїм мечем груди Даїна, що клинок виходить
із протилежного боку. А тоді тягне його вгору, крізь грудну клітку, до серця.
Я зупиняюсь і дозволяю натовпу обходити себе. Я нерухома, мов камінь.
Мигцем бачу білу кістку, вологі червоні м’язи. Принц Даїн, який майже став
Верховним королем, падає на червону королівську мантію, всіяну коштовним камінням, і
кров, що тече з нього, губиться серед купи самоцвітів.
— Зрадники, — говорить Елдред пошепки, та простір підсилює його голос. Слово
неначе бринить по всій залі.
Мадок зупиняється, а тоді зціплює зуби так, ніби виконує якийсь неприємний
обов’язок. Тепер він у своїй червоній шапці, тій, яка на моїй пам’яті стирчала з його кишені,
тій, яку я оглядала в шафі. Сьогодні він її освіжить. З’являться нові патьоки. Однак я не можу
повірити в те, що він робить це за чиїмось наказом.
Він, певно, об’єднався з Бейлкіном, заплутав Даїнових шпигунів. Привів власних
командирів, щоб ізолювати королівську родину від усіх, хто допоміг би їй. Підмовив Бейлкіна
завдати удару саме в ту мить, коли цього ніхто не очікуватиме. Навіть зметикував, що не
задіяти смертельне прокляття корони можна, лише атакуючи тоді, коли вона не увінчує нічию
голову. Знаючи Мадока, я впевнена, що цей переворот спланував саме він.
Мадок зрадив Елдреда, а Даїна не стало, і з ним не стало всіх моїх надій і планів.
«Коронація — це час, коли багато що можливо».
Бейлкін здається нестерпно задоволеним собою.
— Віддай мені корону.
Елдред випускає вінець із руки. Той якусь мить котиться по підлозі.
— Візьми сам, якщо так її жадаєш.
Келія страхітливо квилить. Рія з жахом оглядає натовп. Вел Морен стоїть поряд із
Елдредом; вузьке обличчя поета зблідло. Поміст, довкола якого кружляють лицарі, подібний
до страшної сцени, на якій усі актори приречені грати свої ролі до однакового кривавого
кінця.
Мадокові руки вкриті червінню. Я не можу відвести від них погляду.
Бейлкін піднімає Верховну Корону. Її золоте дубове листя виблискує світлом свічок.
— Ти надто довго зволікав із відходом від трону, батьку. Ти став слабким. Ти дозволив
зрадникам правити дрібними володіннями, влада низьких Дворів безконтрольна, а дикі фейрі
роблять, що заманеться. Даїн був би таким самим, боягузом, що ховається за інтригами. Та я
не боюся кровопролиття.
Елдред мовчить. Не тягнеться ні до корони, ні до зброї. Просто чекає.
Бейлкін наказує одному лицареві привести йому Таніот. Жінка, червона шапка в
обладунку, виходить на поміст і хапає супутницю, а та пручається. Таніот сіпає головою
вперед-назад, і її довгі чорні роги врізаються лицарці в плече. Марно. Усе це марно. Лицарів
надто багато. Ще двоє виходять уперед, і боротьба припиняється.
Бейлкін підводиться перед батьком.
— Оголоси мене Верховним королем, поклади корону мені на голову, і зможеш піти
звідси вільним і неушкодженим. Мої сестри будуть захищені. Твоя супутниця житиме. Інакше
я вб’ю Таніот. Я вб’ю її тут, при всіх, і всі вони знатимуть, що ти це допустив.
Я переводжу погляд на Мадока, але він стоїть на сходах і стиха говорить до одного зі
своїх командирів, троля, що їв за нашим столом, дражнив Дуба та смішив його. Тоді я теж
сміялася. Тепер у мене трусяться руки й тремтить усе тіло.
— Бейлкіне, моя перша дитино, ти ніколи не правитимеш Ельфгеймом, хоч чию кров
проллєш, — відповідає Елдред. — Ти не гідний корони.
Я заплющую очі та згадую, що сказала мені Оріана: «Нелегко бути коханою
Верховного короля. Це означає завжди бути пішаком».
Таніот зустрічає свою смерть гідно. Вона спокійна. Тримається по-королівськи й
похмуро, так, ніби вже відійшла до краю балад. Її пальці переплетені. Коли одна з лицарів —
червона шапка з розітнутим плечем — відрубує їй голову одним швидким і жорстоким ударом
клинка, вона не видає жодного звуку. Рогата голова Таніот котиться й швидко зупиняється,
врізавшись у Даїнів труп.
Я відчуваю в себе на обличчі щось мокре, схоже на дощ.
Серед Народу вдосталь тих, хто насолоджується вбивствами, а ще більше тих, хто
насолоджується видовищами. Юрбу неначе охоплює якесь запаморочливе божевілля, якась
жага ще більшої різанини. Я боюся, що присутні занадто вдоволені. Двоє лицарів схопили
Елдреда.
— Я тебе більше не питатиму, — каже Бейлкін.
Але Елдред тільки сміється. Сміється він і тоді, коли Бейлкін завдає удару. Він не падає
так, як інші. З його рани не ллється кров, а вилітають у повітря червоні нетлі. Вони так
швидко вириваються з нього, що за мить тіло Верховного короля зникає й залишаються тільки
ці нетлі, що, кружляючи, здіймаються в повітря величезною хмарою, ураганом м’яких
крилець.
Але магії, що їх створила, вистачає ненадовго. Вони починають падати, врешті-решт
розсіявшись на помості, ніби розвіяне листя. Неймовірно, та Верховний король Елдред
мертвий.
Поміст усіяний тілами й залитий кров’ю. Вел Морен стоїть на колінах.
— Сестри, — каже Бейлкін і йде до них. Із голосу вбивці частково зникло зухвальство,
а натомість прийшла страхітлива м’якість. Він говорить як людина посеред жахливого сну, від
якого не бажає пробуджуватися. — Хто з вас мене коронує? Коронуйте мене — і виживете.
Я згадую, як Мадок сказав моїй матері не тікати.
Келія виходить уперед і випускає з рук ніж. Вона одягнена в золотий корсаж і блакитну
спідницю, а в її розпущеному волоссі — вінець із ягід.
— Це зроблю я, — каже вона. — Цього досить. Я зроблю тебе Верховним королем,
хоча твоє правління вічно буде заплямоване тим, що ти скоїв.
«Ніколи — це все одно що вічність», — думаю я, а тоді злюся, бо щось нагадує мені
про слова Кардана, та ще й зараз. Почасти я рада, що вона піддалася, хоча Бейлкін жахливий,
а його правління неминуче буде страшним. Принаймні це скінчилося.
Із тіні у кроквах прилітає арбалетна стріла з геть інакшою траєкторією, ніж у
попередньої. Вона влучає Келії в груди. Її очі округлюються, руки тріпотять над серцем, ніби
рана непристойна і її треба прикрити. Тоді її очі закочуються, і вона падає без жодного
зітхання. Зате роздратовано кричить Бейлкін.
Мадок віддає накази своїм людям, показуючи на стелю. Від решти вояків відривається
фаланга, що мчить сходами нагору. Кілька вартових злітають у повітря на блідо-зелених
крилах, оголивши клинки.
Він убив її. Привид убив її.
Я наосліп пхаюся до помосту, проминувши слуа33, що виє, жадаючи ще крові. Не
знаю, що я думаю робити, коли туди дістануся.
Рія підбирає сестрин ніж і тримає його однією тремтливою рукою. У своїй блакитній
сукні вона схожа на пташку, яку спіймали, перш ніж та встигла злетіти. Вона — єдина
справжня подруга Віві у Фейрі.
— Ти справді збираєшся зі мною битися, сестро? — каже Бейлкін. — У тебе немає ні
меча, ні обладунку. Послухай, для цього вже надто пізно.
— Надто пізно, — повторює вона й підносить ніж до власного горла, а тоді притискає
його вістря до місця просто під вухом.
— Ні! — кричу я, хоча мій голос заглушує натовп і Бейлкінові крики.
А тоді я заплющую очі, бо не в змозі споглядати смерть далі. Мене штовхає хтось
важкий і кудлатий, але я їх не розплющую. Бейлкін починає вимагати від когось знайти
Кардана, привести йому Кардана, і мої очі машинально розплющуються. Та Кардана ніде не
видно. Я бачу лише незграбно впале тіло Рії та нові жахи.
Крилаті лучники ціляться у скупчення коріння, в якому ховався Привид. За мить він
падає в натовп. Я затамовую подих, боячись, що в нього влучили. Однак він перекочується,
встає й біжить угору сходами, а слідом за ним мчать вартові.
Він не має жодного шансу. Їх надто багато, а під куполом надто тісно й нікуди бігти. Я
хочу йому допомогти, хочу піти до нього, та мене оточили. Я нічим не можу зарадити. Нікого
не можу врятувати.
Бейлкін кидається до придворного поета й показує на нього.
— Ти мене коронуєш. Вимови слова церемонії.
— Не можу, — каже Вел Морен. — Я не рідний тобі, не рідний короні.
— Ти це зробиш, — говорить Бейлкін.
— Так, мій пане, — з дрожем у голосі відповідає придворний поет.
Він, затинаючись, нашвидкуруч проводить коронацію, і пагорб затихає. Та коли натовп
просять прийняти Бейлкіна як нового Верховного короля, всі теж мовчать. Корона із золотого
дубового листя у Бейлкіна в руці, але ще не на голові.
Бейлкін оглядає присутніх, і я, хоча знаю, що його погляд не зупиниться на мені, все-
таки здригаюся. Його голос лунає гучно.
— Присягніть мені на вірність.
Ми не присягаємо. Монархи не стають на коліна. Панство мовчить. Дикі фейрі стежать
і оцінюють. Я бачу, як королева Аннет із найпівденнішого Неблагого Двору, Двору Нетель,
подає своїм придворним знак покинути залу. Вона відвертається з посмішкою.
— Ви присягнули на вірність Верховному королю, — голосно промовляє Бейлкін. — А
король тепер я.
Бейлкін підіймає корону й сам кладе її собі на голову. Але за мить виє та збиває її. У
нього на чолі опік, червона тінь вінця.
— Ми присягаємо не королю, а короні! — вигукує хтось.
Це лорд Ройбен із Двору Термітів. Він пробрався до лицарів і став перед ними. І хоча
безпосередньо між ним і Бейлкіном більше десятка вояків, Ройбен здається не надто
стривоженим.
— У тебе три дні на те, щоб покласти її собі на голову, братовбивце. Три дні, перш ніж
я піду звідси, не присягнувши нікому, здобувши необмежену владу й нічим не вразившись. І я
певен, що так буде не лише зі мною.
Коли його слова розходяться, подекуди лунають сміх і шепіт. Зал досі повен
різношерстої публіки: блискучих благих фейрі та страхітливих неблагих; диких фейрі, що
рідко полишають свої пагорби, річки чи могильні кургани; ґоблінів і відьом; піксі та фук.
Вони бачили, як за одну-єдину ніч було вирізано майже всю королівську родину. Я
замислююся, скільки ще буде насильства, якщо не з’явиться новий монарх, здатний їх
застерегти. Замислююся, хто цьому зрадіє.
У повітрі, що смердить нещодавно пролитою кров’ю, виблискують спрайти. Я
усвідомлюю, що гулянню не кінець. Нічому не кінець.
Та я не впевнена, чи не кінець мені.
31 Шеґфол — лиха істота з фольклору Лінкольнширу (Англія); попри здатність до
найрізноманітніших перевтілень, надає перевагу подобі кошлатого коня, лошати чи віслюка з
вогненними очима.
32 Барґест — рогата, зубата, пазуриста істота з полум’яними очима, що полюбляє
набувати подоби кудлатого чорного пса (полум’я в очах зберігається). Вважається, що поява
барґеста віщує смерть.
33 Слуа — духи неприкаяних померлих у шотландському фольклорі; літають у
небесах і влаштовують у повітрі битви, які люди можуть чути й бачити ясними морозними
ночами.
Книга друга
Я знову дитина й ховаюся під столом, тим часом як наді мною кружляють гуляки.
Притиснувши руку до серця, я відчуваю його швидке гупання. Я не можу думати. Не
можу думати. Не можу думати.
У мене на сукні кров, що маленькими крапельками просотується в блакитне небо.
Я думала, що смерть не може мене шокувати, але… Її просто було дуже багато.
Обурливо, абсурдно багато. Мені безперестанку згадуються білі ребра принца Даїна, фонтан
крові з горла Еловін і те, як Верховний король, помираючи, знов і знов відмовляв Бейлкінові.
Згадуються бідолашні Таніот, Келія та Рія, які були змушені одна за одною дізнатися, що
корона Фейрі важливіша за їхні життя.
Я думаю про Мадока, який усі ці роки перебував по праву руку від Даїна. Може, фейрі
й нездатні відверто брехати, та Мадок брехав із кожним смішком, кожним плесканням по
спині, кожним розділеним келихом вина. Мадок, який дозволив нам усім причепуритись і
подарував мені прекрасний меч, щоб я вдягнула його сьогодні, неначе в нас і справді мала
бути якась весела вечірка.
«Я знала, хто він такий, — намагаюся сказати я самій собі. — Я бачила кров, засохлу
на його червоній шапці. Якщо я дозволила собі забути, то тим гірше для мене».
Принаймні лицарі вивели моїх рідних до початку вбивств. Принаймні нікому з інших
не довелося на це дивитися, хоча крики вони могли не почути, лише перебуваючи дуже
далеко. Принаймні Дуб не виросте таким, як я: смерть не належатиметься йому за правом
народження.
Я сиджу на місці, доки моє серце не сповільнюється знову. Мені треба вибратися з
пагорба. Це гуляння стане ще несамовитішим, а позаяк на троні немає нового Верховного
монарха, ніщо не втримує гуляк від будь-яких розваг, які вони здатні вигадати. Зараз, мабуть,
не найкращий час для того, щоб бути тут смертною.
Я намагаюся згадати, як дивилася разом із Привидом на тронну залу згори. Намагаюся
згадати, де входи до основної частини замку.
Якби я змогла розшукати когось із вартових і змусити його повірити, що я з дому
Мадока, він, можливо, відвів би мене до решти рідних. Але я не хочу йти. Не хочу бачити, як
облитий кров’ю Мадок сидить поруч із Бейлкіном. Не хочу вдавати, ніби те, що сталося, не
страшне. Не хочу приховувати свою відразу.
Є ще один вихід. Я можу проповзти під столами до сходів і піднятися ними до виступу
над стратегічним кабінетом Мадока. Звідти я, здається, можу пробратися просто до тієї
частини замку, де ймовірність зустріти когось найменша, — тієї, де є доступ до таємних
тунелів. Звідти я зможу вибратися назовні, не боячись ні лицарів, ні вартових, ні когось іще. З
припливом адреналіну все моє тіло співає від бажання рухатись, але те, що я надумала — це
ще не план, хоч і здається таким. Я можу вибратися з палацу, та після того мені нема куди
йти.
«Розберися із цим згодом», — наполягає чуття.
Гаразд, половина плану — це вже незле.
Я повзу накарачках, не дбаючи про свою сукню, не дбаючи про те, як піхви мого меча
тягнуться пресованим ґрунтом, не дбаючи про біль у руці. Над собою я чую музику. Чую й
дещо інше: тріск чогось (можливо, кісток), скімлення, виття. Не звертаю уваги ні на те, ні на
інше.
А тоді скатертина підіймається, і, коли мої очі призвичаюються до яскравості світла
свічок, до мого передпліччя тягнеться постать у масці. Я не можу з легкістю витягнути меч,
бо зігнулася під столом, і тому сягаю собі в корсаж у пошуках ножа. За мить до удару впізнаю
ці безглузді черевики з гострими носаками.
Кардан. Єдиний, хто здатен по-справжньому коронувати Бейлкіна. Єдиний, окрім
нього, вцілілий нащадок роду Смілаксів. Його, певно, шукають всі у Фейрі, а він тут,
вештається в тоненькій срібній лисячій напівмасці, кліпає на мене у п’яному спантеличенні та
злегка похитується на ногах. Я одразу мало не сміюся. Оце щастя: всі його шукають, а
знайшла саме я.
— Ти смертна, — повідомляє він мені. У другій руці він тримає порожній келих,
байдужо перевернутий догори дном, — неначе забув про нього. — Для тебе тут небезпечно.
Особливо якщо штрикатимеш всіх підряд.
— Для мене небезпечно?
Якщо забути про абсурдність цієї заяви, я гадки не маю, чому він поводиться так, ніби
колись узагалі замислювався про мою безпеку без наміру поставити її під загрозу. Я
намагаюся нагадати собі, що він, найпевніше, шокований і згорьований, і саме тому, мабуть,
поводиться дивно, — але важко уявити його здатним дбати про когось достатньо, щоб
горювати. Зараз він, здається, не дбає навіть про себе.
— Лізь сюди, поки тебе не впізнали.
— Гратися в піжмурки під столом? Плазувати в багнюці? Типово для таких, як ти, але
незмірно нижче моєї гідності.
Він невпевнено сміється, ніби очікуючи, що я теж засміюся.
Я не сміюсь. Я стискаю кулак і б’ю його в живіт, саме туди, де точно буде боляче. Він
валиться на коліна. Келих із лунким дзенькотом падає на землю.
— Ой! — кричить Кардан і дозволяє мені затягнути себе під стіл.
— Ми виберемося звідси так, що ніхто не помітить, — кажу я йому. — Під столами
проберемося до сходів, які ведуть на вищі поверхи палацу. І не кажи мені, що повзати —
нижче твоєї гідності. Ти все одно такий п’яний, що ледь здатен стояти.
Я чую, як він пирхає.
— Якщо ти наполягаєш… — відповідає він. Тут надто темно, щоб побачити вираз його
обличчя, а якби й було не так, то він усе одно в масці.
Ми пробираємося під столами, тим часом як над нами співають балад і застільних
пісень, у повітрі розходяться крики й шепіт, а довкола, наче дощ, відлунюють тихі кроки
танцюристів. Моє серце важко стукає від кровопролиття, від надзвичайної близькості
Кардана, від того, що я безкарно його вдарила. Я зосереджуюся на тому, як він волочить ноги
позаду мене. Усе пахне спресованим ґрунтом, розлитим вином і кров’ю. Я відчуваю, як мої
думки линуть геть, відчуваю, як починаю тремтіти. Прикушую собі губу, щоб зосередитися на
новому болі.
Я мушу зберегти самовладання. Я не можу втратити його тут і зараз, на очах у
Кардана.
І тоді, коли у мене в голові починає визрівати план. План, для якого потрібен цей
останній принц.
Озирнувшись назад, я бачу, що він перестав рухатися. Він сидить на землі й дивиться
на свою руку. Дивиться на свій перстень.
— Він мене зневажав.
Голос у нього легкий, невимушений. Наче він забув, де перебуває.
— Бейлкін? — перепитую я, згадуючи побачене в Пустому Палаці.
— Мій батько, — Кардан пирхає. — Інших, своїх братів і сестер, я знав мало. Хіба не
смішно? Принц Даїн… він не хотів, щоб я був у палаці, і тому витурив мене.
Я чекаю, не знаючи точно, що сказати. Неприємно бачити його таким, бачити, як він
поводиться так, ніби в нього можуть бути емоції.
За мить він, схоже, повертається до тями. Його очі зосереджуються на мені,
виблискуючи в темряві.
— А тепер усі вони мертві. Завдяки Мадокові. Нашому високоповажному генералові.
Вони нізащо не мали йому довіряти. Але твоя мати дізналася про це вже давно, чи не так?
Я звужую очі.
— Повзи.
У нього підіймається кутик рота.
— Ти перша.
Ми переходимо від столу до столу, аж поки не підбираємося зовсім близько до сходів.
Кардан відсуває скатертину і простягає мені руку — галантно, наче допомагаючи піднятися
людині, з якою в нього було побачення. Можливо, Кардан скаже, що робив це заради чужих
очей, але ми обоє знаємо, що він із мене насміхається. Я встаю, не торкнувшись його.
Важливо лиш одне — вибратись із зали, перш ніж гуляння стане кривавішим, перш
ніж хтось не той вирішить, що я — кумедна іграшка, перш ніж Карданові випустить кишки
хтось, хто взагалі не хоче, щоб при владі був Верховний король.
Я починаю йти до сходів, але він мене зупиняє.
— Не треба так. Лицарі твого батька тебе впізнають.
— Вони шукають не мене, — нагадую я йому.
Він супиться — щоправда, це в основному ховається за маскою. Та все ж я бачу це з
того, як кривляться його вуста.
— Побачивши твоє обличчя, вони можуть приділити забагато уваги тому, з ким ти.
Це неприємно, проте він має рацію.
— Якби вони хоч трохи мене знали, то були б певні, що я нізащо не була б із тобою.
Це сміховинно, бо я просто зараз стою поряд із ним, але від цих слів стає краще на
душі. Зітхнувши, я розплітаю коси та куйовджу руками волосся так, що воно неохайно падає
мені на обличчя.
— У тебе такий вигляд… — каже він, а тоді замовкає, кліпнувши кілька разів:
договорити йому, здається, несила. Я здогадуюся, що ця штука з волоссям спрацювала краще,
ніж він очікував.
— Секунду, — кажу я й поринаю в натовп.
Мені не подобається такий ризик, але із закритим обличчям безпечніше, ніж із
незакритим. Я помічаю ніксі в чорній оксамитовій масці, яка їсть крихітне горобине серце на
довгій шпажці. Непомітно підкравшись до неї ззаду, перерізаю стрічки маски й ловлю її,
перш ніж вона торкається підлоги. Ніксі повертається, дивлячись, куди впала маска, та я вже
зникла. Невдовзі вона перестане шукати і з’їсть іще один делікатес — принаймні я на це
сподіваюся. Це ж, як-не-як, лише маска.
Коли я повертаюся, Кардан знову хлище вино та впивається в мене поглядом. Я гадки
не маю, що він бачить, чого взагалі шукає. По його щоці тече тоненька цівка зеленої рідини.
Він тягнеться до важкого срібного графина, ніби збираючись налити собі ще келих.
— Ходімо, — кажу я, хапаючи його за руку, теж закриту рукавичкою.
Коли ми дістаємося сходів, що ведуть із зали, у нас на шляху стають троє лицарів.
— Шукайте насолоди деінде, — заявляє нам один. — Це шлях до палацу, і простому
Народу він заказаний.
Я відчуваю, як Кардан поряд зі мною напружується: він ідіот і його більше турбує те,
що його називають простолюдином, аніж чиясь безпека — на жаль, навіть його власна. Я
тягну його за руку.
— Так і зробимо, — запевняю я лицаря й намагаюся відвести Кардана геть, поки він не
утнув щось таке, про що пошкодуємо ми обоє.
Однак Кардан не рушає з місця.
— Ти страшенно в нас помиляєшся.
Заткнися. Заткнися. Заткнися.
— Верховний король Бейлкін — друг Двору моєї пані, — пишномовно заявляє Кардан,
не знімаючи своєї срібної лисячої маски. На вустах у нього легка напівусмішка. Він розмовляє
як привілейована особа, розмовляє підкреслено повільно, розслабивши кінцівки, так, ніби
вважає, що йому належить усе в полі його зору. Він переконливий навіть у стані сп’яніння. —
Можливо, ви чули про королеву Ґлітен із Північного Заходу? Бейлкін надіслав звістку про
зниклого принца й чекає на відповідь.
— А докази цьому у вас не знайдуться? — питає один із лицарів.
— Звісно, знайдуться, — Кардан простягає кулак і розкриває його. Посередині долоні
виблискує королівський перстень. Я гадки не маю, коли він зняв його з пальця, і гадки не
мала, що він здатен на такий спритний фокус — тим паче напідпитку. — Мені дали цей знак,
щоб мене можна було за ним упізнати.
Побачивши перстень, вони задкують.
Із огидною, надміру чарівною усмішкою Кардан бере мене за руку й тягне повз них. Я
дозволяю йому це, хоч і скрегочу зубами. Ми опиняємося на сходах, і це стається завдяки
йому.
— А що там зі смертною? — гукає один із вартових.
Кардан повертається.
— О, знаєте, ви таки не повністю в мені помилились. Я мав намір залишити певні
радощі цього гуляння собі, — каже принц, і всі вони дурнувато всміхаються.
Я ледве втримуюся від того, щоб збити його на землю, але не можна заперечувати, що
він вправно поводиться зі словами. Згідно з химерними правилами, які керують язиками
фейрі, все, що він сказав, було цілком правдивим, якщо зосереджуватися суто на словах.
Бейлкін — друг Мадока, а про мене з невеликою натяжкою можна сказати, що я належу до
Двору Мадока. Отже, я — «пані». А лицарі, ймовірно, таки чули про королеву Ґлітен: вона
досить відома. Я не сумніваюся, що Бейлкін чекає на відомості про зниклого принца. Він,
мабуть, конче їх потребує. І ніхто не може стверджувати, ніби Карданів перстень не має бути
знаком, за яким його можна впізнати.
А хотіти забрати із цього гуляння він може що завгодно.
Кардан розумний, але це не приємна розумність. І вона трохи заблизька до моєї
здатності брехати, щоб мене не бентежити. Та все ж ми вільні. Позаду нас триває те, що мало
б бути торжеством на честь нового Верховного короля: вереск, бенкет, кружляння в
нескінченних танцях по колу. Я озираюся раз, поки ми ліземо нагору, оглядаючи море тіл і
крил, чорнильних очей і гострих зубів.
І здригаюся.
Ми піднімаємося сходами разом. Я дозволяю йому владно тримати себе за руку, ведучи
мене. Дозволяю йому відчинити двері власними ключами. Дозволяю йому все, чого він хоче.
А тоді, коли ми опиняємося в порожній залі на горішньому поверсі палацу, я розвертаюся й
тицяю вістрям свого ножа йому просто під підборіддя.
— Джуд? — питає він, притиснутий до стіни, вимовляючи моє ім’я з обережністю,
наче стараючись не проковтнути його. Підозрюю, я ще ніколи не чула, щоб він називав мене
моїм справжнім іменем.
— Ти здивований? — питаю я, і моє обличчя починає розтягуватись у жорстокій
посмішці. Найважливіший хлопчина у Фейрі та мій ворог нарешті в моїх руках. Це навіть
приємніше, ніж я думала. — Дарма.
Роздiл 22
Я притискаю вістря ножа до його шкіри, щоб він відчув його гостроту. Чорні очі
принца зосереджуються на мені ще напруженіше.
— Чому? — питає він. І все.
Я рідко коли відчувала такий приплив радості. Мені доводиться зосередитись на тому,
щоб вона, міцніша за вино, не вдарила мені в голову.
— Тому що тобі страшенно не пощастило, а мені дуже пощастило. Роби, як я скажу, і я
не одразу потішу себе знущанням із тебе.
— Хочеш пролити сьогодні ще трохи королівської крові?
Він посміхається й ворушиться так, ніби хоче позбутися ножа. Я ворушуся разом із
ним, тримаючи лезо біля його горла. Він веде далі:
— Почуваєшся обділеною бійнею?
— Ти п’яний, — кажу я.
— О, так і є, — він хилить голову назад, до каменю, та заплющує очі. У світлі
смолоскипів його чорне волосся здається бронзовим. — Та чи справді ти вважаєш, що я
дозволю тобі привести себе до генерала так, ніби я — якийсь нікчемний…
Я притискаю ніж сильніше. Кардан судомно вдихає й прикушує собі язика, не
закінчивши речення.
— Звісно, — каже він за мить і сміється з відвертою самоіронією. — Я валявся
непритомний, поки вирізали мою сім’ю; важко досягти більшої нікчемності.
— Замовкни, — кажу я йому, відкинувши всяке співчуття.
Він мені ніколи не співчував.
— Ворушись.
— Бо інакше що? — питає він, так і не розплющивши очей. — Ти насправді не
збираєшся мене колоти.
— Коли ти востаннє бачив свого любого друга Валеріана? — шепочу я. — Не сьогодні,
хоча його відсутність натякає на образу. Чи замислювався ти про це?
Він розплющує очі. Вигляд у нього такий, ніби я розбудила його ляпасом.
— Замислювався. Де він?
— Гниє біля Мадокових стаєнь. Я вбила його, а тоді поховала. Тож вір мені, коли я тобі
погрожую. Хоч яким неймовірним це здається, одначе ти — найважливіша особа в усьому
Фейрі. Хто володіє тобою, володіє владою. А я хочу влади.
— Гадаю, ти все-таки мала рацію, — він вивчає моє обличчя, водночас не виказуючи
нічого своїм. — Гадаю, я геть не знав, на що ти здатна.
Я намагаюся не показувати йому, як сильно мене бентежить його спокій. Через нього я
почуваюся так, ніби ножа, який має надавати мені контроль, недостатньо. Через нього мені
хочеться завдати Карданові болю, просто щоб переконати себе, що його можна злякати. Він
щойно втратив усю родину, і я не маю так думати.
Але я не можу не підозрювати, що він користатиме з будь-якого вияву мого жалю,
будь-якої моєї слабкості.
— Час рушати, — суворо кажу я. — Підійди до перших дверей і відчини їх.
Опинившись усередині, ми підемо до комірчини. Там є прохід.
— Так, гаразд, — роздратовано каже він і намагається відштовхнути мій клинок.
Я міцно його тримаю, тож ніж врізається йому в шкіру. Він лається й запихає
скривавленого пальця до рота.
— Це ще для чого?
— Для сміху, — відповідаю я, а тоді повільно, без поспіху, прибираю лезо з його горла.
Я кривлю губи, але загалом зберігаю якомога незворушніший вираз обличчя, такий
самий жорстокий і холодний, як те лице, що знов і знов являється мені в кошмарах. Лише тоді
до мене доходить, кого я мавпую, чиє обличчя налякало мене так, що я тепер хочу собі таке ж.
Його.
Моє серце гупає так сильно, що мені стає зле.
— Може, хоч скажеш, куди ми йдемо? — питає Кардан, коли я виштовхую його
поперед себе вільною рукою.
— Ні. А тепер ворушись.
Зате гарчу я цілком по-своєму.
Неймовірно, але він ворушиться: хитаючись, проходить коридором, а тоді проникає до
кабінету, на який я вказую. Коли ми дістаємося захованого проходу, він заповзає всередину,
один-єдиний раз якось загадково озирнувшись на мене. Можливо, він іще п’яніший, ніж я
думала.
Байдуже. Незабаром він протверезіє.
***
***
Ми чекаємо щонайменше годину. Я не кажу Терін ані слова, і вона теж нічого мені не
каже. Вона трохи шморгає носом, а тоді витирає його й не ридає.
Щоб підбадьорити себе, я згадую прив’язаного до стільця Кардана. Тоді згадую, як він
поглянув на мене з-за завіси свого чорного, як вороняче крило, волосся, згадую загнуті краї
його п’яної усмішки й не відчуваю ні найменшої втіхи.
Я почуваюся виснаженою й цілковито, абсолютно переможеною.
Я ненавиджу Терін. Ненавиджу Мадока. Ненавиджу Лока. Ненавиджу Кардана.
Ненавиджу всіх. Та ненавиджу я їх недостатньо.
— Що він тобі подарував? — питаю я Терін, нарешті втомившись від тиші. — Мені
Мадок подарував меч, який виготовив тато. Саме ним ми й билися. Він сказав, що в нього є
дещо й для тебе.
Вона мовчить так довго, що я не очікую від неї відповіді.
— Набір ножів, столових. Теоретично вони розрізають кістку. Меч кращий. Він має
ім’я.
— Думаю, ти могла б дати імена своїм ножам. М’ясник-Старший. Хрящоборець, —
кажу я, і вона стиха пирхає, неначе притлумлюючи смішок.
Але після цього ми знову поринаємо в тишу.
Нарешті до кімнати входить Мадок; його випереджає тінь, що розходиться підлогою,
наче килим. Він кидає Нічного Рубаку в піхвах на підлогу переді мною, а тоді сідає на диван
із ніжками у вигляді пташиних лап. Диван стогне: він не звик до такої великої ваги. Кістяк
киває Мадокові й виходить.
— Терін, я хотів би поговорити з тобою про Лока, — починає Мадок.
— Ти завдав йому шкоди?
У її голосі чутно ледве стримуваний схлип. Я зловтішно замислююся, чи не
перебільшує вона в присутності Мадока.
Він пирхає так, ніби й сам, можливо, замислився про це.
— Попросивши твоєї руки, він сказав мені, що хоча Народові, як я знаю, притаманна
мінливість, він усе одно хотів би взяти тебе за дружину. А це, гадаю, означає, що він буде не
надто тобі вірним. Тоді він не сказав нічого про інтрижку із Джуд, але коли я щойно спитав
його про це, він відповів: «Почуття смертних такі непостійні, що з ними неможливо трохи не
погратися». Він сказав мені, що ти, Терін, показала йому, що ви можете бути як ми. Поза
сумнівом, саме те, як ти йому це показала, стало причиною конфлікту між тобою і твоєю
сестрою.
Сукня Терін розкинулася довкола неї. Сестра видається зібраною, попри неглибоку
рану на боці та розрізану спідницю. Вона схожа на леді з Панства, якщо не надто
придивлятися до заокруглених вигинів її вух. Дозволивши собі замислитися над цим по-
справжньому, я не можу поставити Локові на карб те, що він обрав її. Я жорстока. Я не один
тиждень отруювала себе. Я вбивця, брехуха та шпигунка.
Я розумію, чому він обрав її. Мені просто шкода, що вона не обрала мене.
— Що ти йому сказав? — питає Терін.
— Що я ніколи не вважав себе надто мінливим, — каже Мадок. — І що його я вважаю
негідним вас обох.
Терін стискає кулаки, однак на те, що вона розгнівана, не вказує більше нічого. Вона
досконало навчилася своєрідного витонченого самовладання, якого не опанувала я. Моїм
ментором був Мадок, зате її наставницею — Оріана.
— Ти забороняєш мені прийняти його?
— Це не закінчиться добром, — відповідає Мадок. — Але я не стоятиму на заваді
твоєму щастю. І навіть не ставатиму на заваді нещастю, яке ти обереш для себе.
Терін мовчить, але з того, як вона видихає, зрозуміло, що їй полегшало.
— Іди, — каже він їй. — І більше не бийся з рідними. Хоч яке задоволення ти
отримуєш із Локом, ти маєш бути віддана своїй родині.
Мені стає цікаво, що він має на увазі зараз під відданістю. Я думала, що він відданий
Даїнові. Думала, він присягнув йому на вірність.
— Але ж це вона… — починає Терін, і Мадок здіймає руку, загрозливо показавши
вигнуті чорні нігті.
— Кинула виклик? Вона що, пхнула меч тобі в руку та змусила тебе ним махати? Ти
справді вважаєш, що твоя сестра не має честі, що вона порубала б тебе на шматки, поки ти
стояла б нерухомо без зброї?
Терін кидає сердитий погляд, задерши підборіддя.
— Я не хотіла битися.
— Тоді не роби так у майбутньому, — відповідає Мадок. — Безглуздо битись, якщо не
маєш наміру перемогти. Можеш іти. Дай мені поговорити з твоєю сестрою.
Терін підводиться та йде до дверей. Кладе руку на важкий латунний засув і озирається,
ніби хоче сказати щось іще. Товариські почуття, що прийшли до нас, коли його тут не було,
зникли. Мені видно з її обличчя, що вона хоче, щоб він покарав мене, і майже впевнена, що
він мене не покарає.
— Спитай Джуд, де принц Кардан, — каже вона, примруживши очі. — Коли я бачила
його востаннє, він танцював з нею.
На цьому вона мчить за двері, покинувши мене з шаленим серцебиттям і королівською
печаткою, що палає у моїй кишені. Вона не знає. Терін просто жахливо поводиться, просто
намагається якось мені нашкодити останнім пострілом. Мені не віриться, що сестра сказала б
таке, якби знала.
— Поговорімо про твою поведінку сьогодні, — нахиляється вперед Мадок.
— Поговорімо про твою поведінку сьогодні, — відказую я.
Він зітхає й тре обличчя однією великою рукою.
— Ти була там, чи не так? Я спробував вивести вас усіх, щоб вам не довелося цього
бачити.
— Я думала, що ти любив принца Даїна, — кажу я. — Думала, що ти був йому другом.
— Я любив його досить сильно, — відповідає Мадок. — Більше, ніж коли-небудь
любитиму Бейлкіна. Та є й інші претенденти на мою відданість.
Я знову згадую про свої шматочки головоломки, про відповіді, по які повернулася
додому. Що такого Бейлкін міг би дати чи пообіцяти Мадокові, щоб переконати його піти
проти Даїна?
— Хто? — питаю я. — Що могло вартувати стількох смертей?
— Досить, — гарчить він. — Ти ще не потрапила до моєї військової ради. У свій час ти
дізнаєшся те, що можна дізнатись. А поки цього не сталося, дозволь тебе запевнити, що мої
плани, попри безладдя, не зруйновані. Зараз мені потрібен наймолодший принц. Якщо ти
знаєш, де Кардан, я міг би вмовити Бейлкіна запропонувати тобі щедру винагороду. Посаду
при його Дворі. А також руку того, кого ти захочеш. Або свіжесеньке серце будь-кого з тих,
кого ти зневажаєш.
Я здивовано глипаю на нього.
— Думаєш, я забрала б у Терін Лока?
Він знизує плечима.
— Ти ж наче хотіла зітнути Терін голову з пліч. Вона тебе зрадила. Не знаю, що ти
можеш вважати гідною карою за це.
Якусь мить ми просто дивимось одне на одного. Він чудовисько, тож, якщо я хочу
зробити щось дуже погане, він мене за це не засудить. Не засудить сильно.
— Якщо хочеш моєї поради, — поволі мовить він, — то любов погано зростає, якщо
живити її болем. Повір мені: вже що-що, а це я знаю. Я люблю тебе й люблю Терін, але не
вважаю, що вона підходить Локові.
— А я підходжу?
Мені мимоволі думається, що любов у баченні Мадока видається не надто безпечною.
Він любив мою матір. Любив принца Даїна. Його любов до нас, імовірно, забезпечить нам не
більше захисту, ніж забезпечила їм обом.
— Я не вважаю, що Лок підходить тобі, — він зубато всміхається. — А якщо твоя
сестра має рацію й ти таки знаєш, де принц Кардан, віддай його мені. Він пустий хлопчисько,
нікудишній мечник. По-своєму чарівний і розумний, але захисту не гідний.
«Замолодий, заслабкий, надто злий».
Я знову згадую про переворот, який Мадок спланував разом із Бейлкіном,
замислившись, як він мав відбутися. Вбити двох старших дітей короля, тих, хто має вплив.
Тоді Верховний король, звісно, скориться і покладе корону на голову того принца, що має
найбільше влади, того, на чиєму боці військо. Опинившись під загрозою, Елдред коронує
Бейлкіна, хоч, може, і знехотя. Щоправда, він цього не зробив. Бейлкін спробував його
присилувати, а тоді всі загинули.
Усі, окрім Кардана. На дошці не лишилося майже жодного гравця.
Не може бути, щоб Мадок запланував саме такий розвиток подій. Я пам’ятаю його
уроки стратегії. План має бути такий, щоб за всіх варіантів розвитку вів до перемоги.
От тільки ніхто не здатен справді врахувати у плані всі змінні. Це абсурд.
— Я думала, що ти маєш прочитати мені лекцію про неприпустимість боїв на мечах у
будинку, — кажу я, намагаючись закрити тему місцеперебування Кардана. Я отримала те, що
обіцяла Двору Тіней, — пропозицію. Тепер просто треба вирішити, що з нею робити.
— Невже я мушу казати тобі, що якби твій клинок влучив і ти завдала шкоди Терін, ти
шкодувала б про це до скону? Я думав, що з усіх уроків, яких я тебе навчав, це мені вдалося
найкраще.
Мадок не відводить погляду від моїх очей. Він говорить про мою матір. Говорить про
вбивство моєї матері.
Мені нема чого на це відповісти.
— Шкода, що ти не вимістила цей гнів на комусь, хто заслуговує на це більше. У такі
часи, як зараз, представники Народу зникають.
Він багатозначно дивиться на мене.
Він хоче сказати мені, що Лока можна вбити? Цікаво, що він сказав би, якби знав, що я
вже вбила одного з Панства. Якби я показала йому тіло. Найпевніше, мабуть, «вітаю».
— Як ти спиш уночі? — питаю я його. Це хрінове запитання, і я знаю, що ставлю його
лише з однієї причини: він показав мені, як близько я до всього, що зневажала в ньому.
Він супить брови й дивиться на мене так, наче роздумує, яку відповідь дати. Я уявляю
себе такою, якою мене, напевно, бачить він, — понурою дівчиною, що засуджує його.
— Хтось добре вправляється з волинкою чи фарбою. Хтось уміє кохати, — врешті-
решт каже він. — Мій талант — вести війну. Єдине, що коли-небудь не давало мені спати, —
це заперечення цього.
Я повільно киваю.
Мадок підводиться.
— Подумай над моїми словами, а тоді подумай, у чому полягають твої таланти.
Ми обоє знаємо, що це означає. Ми обоє знаємо, що вдається мені добре, хто я така: я
щойно ганялася за своєю сестрою по нижньому поверху з мечем. Але питання полягає в тому,
що ж робити із цим талантом.
***
Коли я повертаюся до Двору Тіней, мене зустрічає сміх. Я очікую побачити Кардана
таким, яким його залишила, наляканим і тихим, можливо, ще нещаснішим, ніж напередодні.
Натомість у нього розв’язані руки і він сидить за столом, граючи в карти з Тарганом,
Привидом і... Бомбою. Посередині — купа самоцвітів і глек із вином. Під столом лежать дві
порожні пляшки, зелене скло яких відбиває світло свічок.
— Джуд! — радісно гукає Бомба. — Сідай! Будемо грати з тобою.
Від того, що я побачила її тут неушкодженою, стає легше на душі. Однак більше нічого
доброго в цій картині немає.
Кардан усміхається мені так, ніби ми все життя були великими друзями. Я забула,
яким чарівним він може бути — і як це небезпечно.
— Що ви робите?! — вибухаю я. — Він же має бути зв’язаний! Він наш полонений!
— Не турбуйся. Куди він піде? — питає Тарган. — Ти справді вважаєш, що він може
пройти повз нашу трійцю?
— Я не проти бути одноруким, — втручається Кардан. — Але якщо ви збираєтеся
спутати мені обидві руки, то вам доведеться самим лити вино мені до рота.
— Він сказав нам, де старий король зберігав по- справжньому добрі пляшки, —
говорить Бомба, відкинувши назад біле волосся. — Вже не кажучи про схованку з
коштовностями, які належали Еловін. Він вирішив, що в нинішньому безладді ніхто не
помітив би, якби їх поцупили, і поки що справді ніхто не помітив. Найлегша робота в житті
Таргана.
Мені хочеться закричати. Вони не мали йому симпатизувати, та чому б їм цього не
робити? Він — принц, який ставиться до них із повагою. Він — Даїнів брат. Він належить до
Народу, як і вони.
— Однаково все поринає в хаос, — додає Кардан. — Можна й повеселитися. Хіба не
так, Джуд?
Я глибоко вдихаю. Якщо він послабить мої позиції тут, якщо йому вдасться зробити
мене чужою, то я ніколи не вмовлю Двір Тіней пристати на план, який досі не розплутала в
себе в голові. Здається, я вже не розумію, чим тут зарадити. Мені аж ніяк не треба, щоб він
погіршив ситуацію.
— Що він вам запропонував? — питаю я так, ніби це наш внутрішній жарт. Так,
ризиковано. Може, Кардан узагалі нічого їм не пропонував.
Я намагаюся не показувати, що затамовую подих. Намагаюся не виказувати, якою
маленькою почуваюся через Кардана.
Привид обдаровує мене нечастою на його обличчі усмішкою.
— Передусім золото, а ще він пропонував владу. Статус.
— Багацько такого, чого він не має, — додає Бомба.
— А я думав, ми друзі, — без ентузіазму промовляє Кардан.
— Я відведу його в темний куток, — кажу я, по-господарськи поклавши руку на
спинку стільця. Мені потрібно вивести його з кімнати, поки він не взяв наді мною гору перед
ними. Потрібно негайно відвести його подалі.
— А що тоді? — питає Тарган.
— Він — мій полонений, — нагадую я їм, сідаю навпочіпки й розрізаю клапті своєї
сукні, якими досі прив’язані до стільця Карданові ноги. Усвідомлюю, що він, певно, спав у
цій позі, сидячи прямо, — якщо взагалі спав. Але втомленим він не здається. Навпаки,
усміхається мені згори вниз так, ніби я опинилася на колінах через звичайний реверанс.
Мені хочеться прибрати цю усмішку з його обличчя, та може, я на це й не здатна.
Може, він усміхатиметься так аж до скону.
— Невже ми не можемо залишитись тут? — питає мене Кардан. — Тут є вино.
Тарган гигикає.
— Тебе щось бентежить, королевичу? Ви з Джуд не такі вже й добрі друзі?
У Кардана змінюється вираз обличчя: тепер це щось схоже на тривогу. Добре.
Я заводжу його до кабінету Даїна, який, мабуть, щойно призначила своїм. Він іде
нетвердо, ноги в нього погано гнуться через те, що довго були в путах. А ще, може, через те,
що він допоміг моїй команді вихилити кілька пляшок вина. Втім, мені ніхто не перешкоджає
його забрати. Я зачиняю двері й замикаю замок.
— Сідай, — кажу я Карданові, показуючи на стілець.
Він сідає.
Я обходжу стіл і вмощуюся з іншого його боку.
Мені спадає на думку, що, вбивши Кардана, я можу нарешті викинути його з голови.
Якщо я його вб’ю, мені більше не доведеться так почуватися.
Немає очевидного способу посадити Дуба на трон без нього. Мені б довелося
повірити, що Мадок якимось робом може змусити Бейлкіна його коронувати. Без нього в мене
немає жодних карт. Жодного плану. Жодної можливості допомогти братові. Взагалі нічого.
Може, воно б того вартувало.
Арбалет лежить там, де я його залишила, — в шухляді Даїнового столу. Я виймаю
його, знову заряджаю й наставляю на Кардана. Він судомно вдихає.
— Ти мене застрелиш? — він кліпає. — Просто зараз?
Мій палець пестить спусковий гачок. Я почуваюся спокійною, розкішно спокійною.
Ставити страх вище за честолюбство, вище за сім’ю, вище за любов — це слабкість, але це
приємно. Це все одно що бути могутньою.
— Я бачу, чому ти можеш цього хотіти, — каже він так, наче прочитав моє обличчя й
дійшов того ж висновку. — Та я справді волів би, щоб ти цього не робила.
— Тоді не треба було постійно на мене либитися — думаєш, я терпітиму насмішки тут
і зараз? Ти й досі такий упевнений, що кращий за мене?
У мене трохи тремтить голос, і за це я ненавиджу його ще більше. Я щодня
тренувалася, щоб бути небезпечною, і він повністю під моїм контролем, однак боюся з нас
двох саме я.
Страх перед ним — це звичка, звичка, якої я б могла позбутися, випустивши стрілу
йому в серце.
Він протестує, піднявши руки й розчепіривши довгі оголені пальці. Королівський
перстень зараз у мене.
— Я нервую, — зізнається він. — Нервуючи, я багато всміхаюся. Це в мене мимоволі.
Таких слів я від нього геть не очікувала. Я навіть на секунду опускаю арбалет.
Він веде далі, ніби не бажаючи залишати мені надто багато часу на роздуми.
— Ти страхітлива. Майже всі мої рідні мертві, і хоча вони ніколи не виявляли
особливої любові до мене, я не хочу до них долучатись. Я всю ніч сушив собі голову тим, що
ти робитимеш, і я достеменно знаю, на що заслужив. У мене є причина нервувати.
Він розмовляє зі мною так, ніби ми не вороги, а друзі. І це спрацьовує: я трохи
розслабляюся. Усвідомивши це, панікую так, що мало не застрелюю його на місці.
— Я скажу тобі все, що захочеш, — каже він. — Що завгодно.
— І жодних ігор зі словами?
Спокуса величезна. У мене в голові досі крутиться все, що сказала мені Терін,
нагадуючи, як мало я знаю.
Він кладе руку на те місце, де в нього має бути серце.
— Присягаюся.
— А якщо я все одно тебе застрелю?
— Це цілком можливо, — стримано каже він. — Але я хочу, щоб ти дала слово, що
цього не зробиш.
— Моє слово вартує небагато, — нагадую я.
— Ти постійно так кажеш, — він здіймає брови. — Мушу тобі сказати, що це не
втішає.
Я здивовано сміюсь. Арбалет у мене в руці тремтить. Кардан не відводить від нього
погляду. Я демонстративно повільно кладу його на дерев’яний стіл.
— Скажи мені те, що я хочу знати — геть усе, — і я тебе не застрелю.
— А як тебе вмовити не здавати мене Бейлкіну й Мадоку?
Він здіймає брову. Я не звикла до такої сильної його уваги. Моє серце прискорюється.
У відповідь можу хіба що гнівно зиркнути.
— А може, ти зосередишся на виживанні?
Він знизує плечима.
— Що ти хочеш знати?
— Я знайшла папірець, на якому було написане моє ім’я, — відповідаю я. — Знов і
знов, тільки моє ім’я.
Він злегка здригається, та нічого не каже.
— Ну? — підганяю я.
— Це не запитання, — стогне він, неначе роздратувавшись. — Постав мені нормальне
запитання, і я дам тобі відповідь.
— Ти жахливо «розповідаєш мені все, що я хочу знати».
Моя рука тягнеться до арбалета, проте я його не беру.
Він зітхає.
— Просто спитай мене про щось. Спитай про мій хвіст. Невже ти не хочеш його
побачити?
Він здіймає брови.
Я бачила його хвіст, але не потішу його зізнанням.
— Хочеш, щоб я тебе про щось запитала? Чудово. Коли Терін розпочала те, що в неї з
Локом?
Він весело сміється. Здається, цього обговорення йому уникати не хочеться. Хто б
сумнівався.
— О, я все думав, коли ти про це спитаєш. Кілька місяців тому. Він розповів нам про
це: як жбурляв каміння їй у вікно, як лишав їй записки з проханням зустрітися в лісі, як
залицявся до неї при світлі місяця. Він узяв із нас слово, що ми мовчатимемо, представив усе
як забавку. На мою думку, спочатку він узявся за це, щоб викликати ревнощі в Нікасії. Та
згодом…
— Як він здогадався, що то її кімната? — нахмурившись, питаю я.
Його усмішка стає ще ширшою.
— А може, він і не здогадався. Може, на роль його першого смертного завоювання
підійшла б будь-яка з вас. Гадаю, його мета — кінець кінцем добитися вас обох.
Мені все це не подобається.
— А як же ти?
Він кидає на мене дивний погляд.
— Лок іще не взявся мене спокушати, якщо ти це маєш на увазі. Гадаю, мені слід
образитись.
— Я не про це. Ви з Нікасією були…
Я не знаю, як їх назвати. «Разом» — негодяще слово для лихого та прекрасного
партнерства, що нищить людей і тішиться цим.
— Так, Лок украв її в мене, — визнає Кардан, напруживши нижню щелепу. Він не
всміхається, не шкіриться. Йому явно нелегко казати мені це. — І я не знаю, навіщо вона була
йому потрібна: щоб викликати ревнощі в якоїсь іншої коханої, щоб розізлити мене, чи просто
тому що Нікасія така розкішна. А ще не знаю, через який мій ґандж вона обрала його. Тепер
ти віриш, що я даю тобі ті відповіді, які обіцяв?
Думка про те, що в Кардана розбите серце, ледве вкладається у мене в голові. Я киваю.
— Ти її кохав?
— Що це за запитання таке? — питає він.
Я знизую плечима.
— Я хочу знати.
— Так, — каже він, опустивши погляд на стіл, на мою руку, що там лежить. Я раптом
звертаю увагу на свої нігті, обкусані до м’яса. — Я її кохав.
— Чому ти бажаєш мені смерті? — питаю я, бо хочу нагадати нам обом, що відповіді
на незручні запитання — це найменше, на що він заслуговує. Ми вороги, хоч скільки він
жартує чи яким привітним здається. Симпатяги симпатичні, та більше нічого в них немає.
Він протяжно видихає й опускає голову на руки, приділяючи арбалету відверто замало
уваги.
— Ти про ніксі? Ти сама борсалася й кидалася в них чимось. Вони — надзвичайно
ліниві створіння, проте мені здалося, що ти справді можеш розізлити їх так, щоб вони тебе
погризли. Може, я й паскуда, однак у мене є одна чеснота: я не вбивця. Я хотів тебе налякати,
але смерті тобі не бажав ніколи. Я ніколи нікому не бажав смерті.
Я згадую про річку, про те, як одна ніксі відірвалася від інших і Кардан зачекав, поки
вона зупиниться, а тоді пішов, щоб ми змогли вибратися з води. Я пильно дивлюся на нього,
на срібні сліди в нього на обличчі, що зосталися з вечірки, на чорнильну пітьму його очей.
Раптом згадую, як він стягнув із мене Валеріана, коли я давилася плодом фейрі.
«Я ніколи нікому не бажав смерті».
Усупереч власній волі пригадую, як він тримав оту шпагу в кабінеті з Бейлкіном і якою
недбалою була його техніка. Я думала, він робив це навмисне, щоб позлити брата. Тепер я
вперше припускаю, що він просто не дуже любить фехтування. Що він так і не навчився його
досить добре. Що я перемогла б, якби ми коли-небудь побилися. Я роздумую про все, що
зробила, аби стати йому гідною супротивницею, — та може, я взагалі не боролася з
Карданом. Може, я боролася з власною тінню.
— Валеріан спробував по-справжньому мене вбити. Двічі. Спершу у вежі, а потім — у
моїй кімнаті в будинку Мадока.
Кардан підводить голову й напружується всім тілом, неначе до нього щойно дійшла
якась незручна істина.
— Я думав, ти, сказавши, ніби вбила його, мала на увазі, що вистежила його і… —
його голос затихає, і він починає знову. — До будинку генерала вдерся б тільки дурень.
Я відтягую вниз комірець своєї сорочки, щоб він побачив, де Валеріан спробував мене
задушити.
— Ще один слід є в мене на плечі: це Валеріан повалив мене на підлогу. Вже віриш
мені?
Він тягнеться до мене так, ніби хоче провести пальцями по синцях. Я піднімаю
арбалет, і він передумує.
— Валеріан любив біль, — промовляє Кардан. — Чий завгодно. Навіть мій. Я знав, що
він хоче завдати тобі шкоди, — принц зупиняється — мабуть, насправді почув власні слова.
— І завдав. Я думав, цим він вдовольниться.
Мені ніколи не спадало на думку замислитись, як воно — бути другом Валеріана.
Здається, це не дуже відрізнялося від того, щоб бути його ворогом.
— Отже, те, що Валеріан хотів завдати мені шкоди, не має значення? — питаю я. —
Якщо він не збирався мене вбити.
— Визнай: бути серед живих краще, — відказує Кардан. До його голосу повернулась
ота ледь помітна веселість.
Я кладу на стіл обидві руки.
— Просто скажи мені, чому ти мене ненавидиш. Раз і назавжди.
Його довгі пальці гладять дерево Даїнового столу.
— Ти справді хочеш чесності?
— Арбалет зараз у мене, і я в тебе не стріляю, бо ти обіцяв мені відповіді. Як ти
думаєш?
— Чудово, — він впивається в мене зневажливим поглядом. — Я ненавиджу тебе, бо
твій батько любить тебе, хоча ти — людське поріддя його невірної дружини, тоді як мій
ніколи мною не переймався, хоча я — принц Фейрі. Я ненавиджу тебе, бо в тебе немає брата,
що тебе б’є. А ще ненавиджу тебе, бо Лок скористався тобою та твоєю сестрою, щоб змусити
плакати Нікасію, вкравши її в мене. До того ж після турніру Бейлкін ніколи не пропускав
нагоди докоряти мені тобою як смертною, що змогла мене перевершити.
Я думала, Бейлкін узагалі не знає, хто я така.
Ми дивимось одне на одного з протилежних боків столу. Розвалившись на стільці,
Кардан видається справжнісіньким лихим принцом. Я замислююся, чи не очікує він, що його
застрелять.
— Оце й усе? — питаю я. — Це ж абсурдно. Ти не можеш мені заздрити. Тобі не треба
жити з милості тієї самої людини, яка вбила твоїх батьків. Не треба залишатися сердитим,
щоб під тобою не розчахнулася бездонна прірва страху.
Я різко замовкаю, дивуючись самій собі.
Я казала, що не піддамся чарам, але дала йому змогу обманом змусити мене
відкритись.
Поки я думаю про це, Карданові вуста складаються в уже знайому посмішку.
— Ой, справді? Я не знаю, як воно — бути сердитим? Не знаю, як воно — боятися? Це
не ти зараз торгуєшся за своє життя.
— Оце тому ти й ненавидиш мене? — питаю я. — Лише тому? Кращих причин немає?
Якусь мить я думаю, ніби він мене ігнорує, але тоді розумію, що він не відповідає, бо
не може брехати й не хоче казати правду.
— Ну? — кажу я та знов піднімаю арбалет, рада новому приводові нагадати, що я тут
головна. — Скажи мені!
Він нахиляється вперед і заплющує очі.
— Передусім я ненавиджу тебе, бо думаю про тебе. Часто. Це огидно, але я не можу
зупинитись.
Я приголомшено мовчу.
— Можливо, тобі таки варто мене застрелити, — каже він і затуляє лице однією
довгопалою долонею.
— Ти зі мною граєшся, — кажу я.
Я йому не вірю. Я не куплюся на цей дурнуватий фокус, бо він вважає мене якоюсь
дурепою, здатною втратити голову через красу; якби я була така, то не протягнула б у Фейрі
жодного дня. Я підводжуся, готова вивести його на чисту воду.
Арбалети — не найкраща зброя на короткій відстані, тож я замінюю свій арбалет
кинджалом.
Він не підводить очей, поки я обходжу стіл і наближаюся до нього. Я прикладаю вістря
клинка до основи його підборіддя, як напередодні в коридорі, а тоді піднімаю його обличчя до
свого. Він із явною неохотою переводить погляд.
Жах і сором на його обличчі здаються надто реальними. Раптом я починаю
сумніватись, у що вірити.
Я нахиляюся до нього так близько, що можу поцілувати. Його очі округлюються. Його
обличчя виражає якусь суміш панічного жаху й жаги. А воно п’янке — відчуття влади над
кимось. Над Карданом, про якого я завжди думала, що він геть не має почуттів.
— Ти справді мене хочеш, — кажу я, залишаючись досить близько, щоб відчути тепло
його уривчастого дихання. — І тебе це бісить.
Я змінюю кут ножа, повернувши його так, щоб наставити на Карданову шию.
Здається, він і близько не тривожиться так, як можна було очікувати.
Він і близько не тривожиться так, як тоді, коли я наближаю вуста до його вуст.
Роздiл 26
Досвід поцілунків у мене небагатий. Був Лок, а до нього не було нікого. Але цілуючи
Лока, я ніколи не почувалася так, як тоді, коли цілую Кардана: це все одно що бігти по ножах
«на слабо», все одно що блискавичний приплив адреналіну, все одно що запливти в море
надто далеко — так, що вороття вже немає, а є тільки холодна чорна вода, що змикається над
головою.
Жорстокі вуста Кардана дивовижно м’які, а коли наші губи торкаються, він на одну
довгу мить завмирає, мов статуя. Очі в нього заплющуються, а його вії злегка торкаються моєї
щоки. Я здригаюся так, як треба здригатися, коли хтось ходить по твоїй могилі. А тоді його
руки піднімаються, м’яко ковзаючи по моїх передпліччях. Якби я не була надто розумна для
цього, то сказала б, що його дотик був шанобливий, але я таки надто розумна. Його руки
рухаються поволі, бо він намагається зупинити себе. Він цього не хоче. Він не хоче цього
хотіти.
Він має смак кислого вина.
Я відчуваю ту мить, коли він ламається і здається, тягнучи мене до себе, хоча йому й
загрожує ніж. Він цілує мене міцно, з якимось нищівним відчаєм, запускаючи пальці мені у
волосся. Наші вуста плавно з’єднуються: зубами, губами, язиками. Жага вражає мене, як
копняк у живіт. Це схоже на бій, от тільки ми б’ємося за те, щоб залізти одне одному під
шкіру.
Тієї ж миті мене охоплює жах. Що це за божевільна помста — насолоджуватися його
відразою? А ще гірше, незмірно гірше те, що мені це подобається. В поцілунках із ним мені
подобається все: знайоме дзижчання страху, усвідомлення того, що я його караю,
підтвердження того, що він мене хоче.
Від ножа у мене в руці жодної користі. Я кидаю його на стіл, ледве помічаючи, як
вістря входить у дерево. Почувши цей звук, Кардан приголомшено відсторонюється від мене.
Вуста в нього рожеві, а очі — темні. Він бачить ніж і сміється різким, здивованим сміхом.
Цього досить, щоб я відсахнулася. Я хочу подражнити його, підкреслити його
слабкість, не показавши своєї, та не довіряю своєму обличчю, що може виказати забагато.
— То ти оце собі уявляв? — питаю й відчуваю полегшення: мій голос звучить грубо.
— Ні, — беземоційно відповідає він.
— Скажи мені, — наполягаю я.
Кардан дещо засмучено хитає головою.
— Мабуть, не скажу, якщо ти не збираєшся насправді мене штрикнути. А може, не
сказав би, навіть якби збиралася.
Я вилізаю на Даїнів стіл, щоб між нами з’явилась якась відстань. Моя шкіра здається
надто тісною, а кімната — несподівано надто маленькою. Тут він мене мало не розсмішив.
— Я висуну одну пропозицію, — додає Кардан. — Я не хочу класти корону на голову
Бейлкінові, щоб просто втратити власну голову. Проси що схочеш для себе, для Двору Тіней,
але попроси й дещо для мене. Змусь його надати мені землі далеко звідси. Скажи йому, що я
буду розкішно безвідповідальним далеко від нього. Йому більше ніколи не знадобиться про
мене думати. Він може завести якогось шмаркача, що буде його спадкоємцем, і передати йому
Верховну Корону. А може, той розріже йому горлянку, продовжуючи нову сімейну традицію.
Мені байдуже.
Мене мимохіть вражає те, що йому вдалося вигадати непогану домовленість, хоча він
був прив’язаний до стільця більшу частину ночі та, ймовірно, добряче сп’янів.
— Вставай, — кажу я йому.
— То ти не боїшся, що я дам драпака? — питає він, розминаючи ноги. У кімнаті
виблискують його гостроносі чоботи, і я замислююся, чи не конфіскувати їх як потенційну
зброю. А тоді згадую, як кепсько він володіє мечем.
— Після нашого поцілунку я так нестямлюся від тебе, що ледве стримуюся, — якомога
саркастичніше кажу я йому. — Мені хочеться займатися лише приємними речами, що роблять
тебе щасливим. Звісно, я укладу будь-яку угоду, яку ти хочеш — тільки поцілуй мене знову.
Давай, тікай. Я однозначно не стрілятиму тобі в спину.
Він кілька разів кліпає.
— Коли ти відверто брешеш, це трохи збиває з пантелику.
— Тоді дозволь мені сказати правду. Ти не втечеш, бо тобі нема куди йти.
Я прямую до дверей, відмикаю замок і визираю назовні. Бомба лежить на ліжку у
спальні. Тарган дивиться на мене, здійнявши брови. Привид сидить, близький до
непритомності, на стільці, та коли ми заходимо, пробуджується. Я відчуваю, що вся
розпашіла, і сподіваюся, що цього не помітно.
— Закінчила допитувати королевича? — питає Тарган.
Я киваю.
— Здається, я знаю, що маю робити.
Привид як слід до нього придивляється.
— То ми щось продаємо? Купуємо? Зчищаємо його кишки зі стелі?
— Я прогуляюся, — відповідаю я. — Подихаю свіжим повітрям.
Тарган зітхає.
— Просто треба привести думки до ладу, — додаю я. — А тоді все поясню.
— Справді? — цікавиться Привид, уп’явшись у мене поглядом. Я думаю, чи
здогадується він, як легко опиняються в мене на вустах обіцянки. Я тринькаю їх, як
зачароване золото, приречене обернутися назад на сухе листя в касах усього міста.
— Я поговорила з Мадоком, і він запропонував мені все, що я схочу, в обмін на
Кардана. Золото, магію, славу, що завгодно. Половини цієї домовленості досягнуто, а я ще
навіть не зізналася, де може перебувати зниклий принц.
На згадці про Мадока Привид кривить вуста, але мовчить.
— То що тобі заважає? — питає Тарган. — Мені все це подобається.
— Я просто роздумую над деталями, — кажу я. — А ви маєте мені сказати, чого
хочете. Чого саме хочете: скільки золота чи чогось іще. Запишіть це.
Тарган гмикає, однак перечити мені він, схоже, не налаштований. Однією пазуристою
рукою він запрошує Кардана назад до столу. Принц хитається й відштовхується від стіни, щоб
дістатися туди. Я перевіряю, чи лишилися всі гострі предмети там, де я їх зоставила, а тоді
прямую до дверей. Озирнувшись, бачу, як Карданові руки вправно тасують колоду карт, хоча
його блискучі чорні очі звернені до мене.
***
Я йду до Озера Масок і сідаю на один із чорних каменів над водою. Призахідне сонце
влаштувало на небі пожежу й підпалило вершечки дерев.
Тривалий час я просто сиджу там, дивлячись, як хвилі плещуться об берег. Глибоко
дихаю, чекаючи, коли мій розум заспокоїться, а в голові проясниться. Вгорі я чую щебетання
птахів, що перегукуються між собою, вмощуючись на ніч, і бачу, як у неглибоких дірах від
сучків спалахують яскраві вогники: прокидаються спрайти.
Якщо я можу хоч якось цьому зарадити, Бейлкін не може стати Верховним королем.
Він обожнює жорстокість і ненавидить смертних. Він був би жахливим правителем. Наразі
існують правила, що диктують, як нам взаємодіяти з людським світом; ці правила можуть
змінитись. А якби для того, щоб викрадати смертних, уже не треба було б укладати угод?
Якби можна було забрати кого завгодно й коли завгодно? Так було колись, а подекуди так є і
дотепер. Верховний король міг би зробити обидва світи значно гіршими, ніж зараз, міг би
підігравати Неблагим Дворам, міг би посіяти розбрат і жах на тисячу років наперед.
То що буде, якщо я замість цього здам Кардана Мадокові?
Він би посадив на трон Дуба, а тоді правив би як тиранічний і жорстокий регент. Він
би пішов війною на Двори, які не захотіли присягати тронові. Він би виростив Дуба в такому
кровопролитті, що той став би схожим на Мадока, а може, його жорстокість була б радше
потайна, як у Даїна. Проте він був би кращий за Бейлкіна. І він би уклав справедливу угоду зі
мною та Двором Тіней, хай і лише заради мене. А я… що робила б я?
Мабуть, я б могла піти з Віві.
Або домовитися про те, щоб стати лицаркою. Могла б залишитись і докласти руку до
захисту Дуба, докласти руку до його ізоляції від Мадокового впливу. Влади в мене для цього,
звісно, було б небагато.
Що було б, якби я діяла в обхід Мадока? Точно ніякого золота для Двору Тіней, ніяких
угод. Тоді слід було б якимось робом дістати корону й покласти її на голову Дубові. А що
далі? Мадок усе одно став би регентом. Я б не могла його зупинити. Дуб усе одно слухав би
його. Дуб усе одно став би його маріонеткою, все одно був би в небезпеці.
Крім того випадку, якби… якби Дуба можна було якось коронувати й викрасти з Фейрі.
Він би був Верховним королем у вигнанні. Вирісши й підготувавшись, Дуб міг би
повернутися, йому б допомогла сила корони Смілаксів. Мадок, імовірно, ще міг би здобути
певну владу над Фейрі до повернення Дуба, проте він не зміг би зробити Дуба таким
кровожерливим, таким войовничим. Він не захопив би абсолютної влади, яку мав би в ролі
регента при Верховному королі. А позаяк Дуба виховали б у людському світі, можна було б
сподіватися, що після повернення до Фейрі він би хоч трохи співчував місцю, в якому
виховувався, та людям, яких там зустрів.
Десять років. Якби ми змогли десять років тримати Дуба за межами Фейрі, він міг би
вирости таким, яким буде.
Звісно, потім йому ще, можливо, доведеться боротися за повернення на трон. Хтось —
імовірно, Мадок, можливо, Бейлкін, а може, і хтось із інших дрібних королів або королев —
міг би всістися там, як павук, і зміцнювати свою владу.
Я примружуюсь на чорну воду. Якби ж то був якийсь спосіб тримати трон незайнятим
досить довго, щоб Дуб став самостійним, без Мадока, який воюватиме, взагалі без регента…
Я підводжуся, бо вже визначилася. Добре це чи погано, та я знаю, що зроблю. У мене є
план. Мадок не схвалив би цієї стратегії. Вона не з тих, які йому подобаються, не з тих, де є
кілька способів перемогти. Вона з тих, де спосіб усього один, і він досить сумнівний.
Підвівшись, я помічаю у воді власне відображення. Подивившись знову, усвідомлюю,
що це не можу бути я. Озеро Масок ніколи не показує тим, хто в нього дивиться, їхні ж
обличчя. Я підкрадаюся ближче. У небі яскраво світить повний місяць — досить яскраво,
щоб показати, як на мене дивиться моя мати. Вона молодша, ніж я її пам’ятаю. І вона сміється
та кличе когось, невидимого мені.
Вона показує крізь час на мене. Коли вона говорить, я читаю по її губах. «Дивись!
Людська дівчина». Вона явно в захваті.
Тоді до її відображення долучається відображення Мадока, і він обіймає її однією
рукою за талію. Тоді він здається нітрохи не молодшим, але його обличчя відрізняється
відкритістю, якої я ніколи не бачила. Він махає мені.
Я для них чужа.
Хочеться крикнути: «Тікай!» Але саме цього я, звісно, й не маю їй казати.
***
Коли я заходжу, Бомба підводить погляд. Вона сидить за дерев’яним столом і відмірює
якийсь сіруватий порошок. Поряд із нею стоять кілька закоркованих куль зі скловолокна. Її
розкішне біле волосся зв’язане чимось схожим на брудний шпагат. На носі — смуга від пилу.
— Усі решта — в задній кімнаті, — каже вона. — Разом із королевичем, дрімають.
Я зітхаю й сідаю за стіл. Я серйозно приготувалася пояснювати свої дії, а тепер усю
цю енергію нікуди подіти.
— Є тут щось поїсти?
Вона швидко мені всміхається, наповнює ще одну кулю та обережно ставить її в кошик
біля своїх ніг.
— Привид узяв трохи чорного хліба з маслом. Ковбасу ми з’їли, та й вина вже нема,
зате ще може бути трохи сиру.
Я перебираю вміст серванта, виймаю їжу, а тоді машинально її поглинаю. Наливаю
собі чашку гіркого чаю з фенхелю, що надає сил. Завдяки йому я почуваюся трохи стійкішою.
Якийсь час дивлюсь, як Бомба робить вибухівку. Працюючи, вона трохи насвистує й
фальшивить. Це дивно чути: представники Народу здебільшого мають хист до музики, та
завдяки своїй неідеальності її мелодія подобається мені ще більше.
Вона здається радіснішою, легшою, не такою нав’язливою.
— Куди ти підеш, коли все це закінчиться? — питаю я Бомбу.
Вона спантеличено дивиться на мене.
— Чому ти думаєш, ніби я кудись піду?
Я суплюся на свою майже порожню чашку.
— Тому що Даїна не стало. Ну, хіба не це збираються зробити Привид і Тарган? Хіба
ти не підеш із ними?
Бомба знизує вузькими плечима й показує голим пальцем ноги на кошик із кулями.
— Бачиш їх?
Я киваю.
— Вони погано витримують дорогу, — пояснює вона. — Я залишуся тут, із тобою. У
тебе ж є план, так?
Я надто спантеличена, щоб мені було що відповісти. Я роззявляю рота й починаю
затинатися. Вона сміється.
— Кардан сказав, що є. Що якби ти просто задумала обмін, то вже здійснила б його. А
якби ти збиралася нас зрадити, то вже зробила б і це.
— Але… гм, — кажу я, а тоді гублю нитку своїх думок. Думала ж я про те, що він не
має бути аж таким пильним. — Що думають інші?
Вона знову починає наповнювати кулі.
— Вони не казали, та Бейлкін не до вподоби жодному з нас. Якщо в тебе є план, то ти
таки молодчина. Однак якщо ти хочеш, щоб ми стали на твій бік, то, ймовірно, могла б менше
його приховувати.
Я глибоко вдихаю й вирішую: якщо я справді збираюся це зробити, то мені б не
завадило трохи допомоги.
— Що ти думаєш про те, щоб украсти корону? Просто під носом у королів і королев
Фейрі?
У неї здіймаються кутики рота.
— Просто скажи, що мені можна підірвати.
***
***
Я повертаюся до свого дому — Мадокового дому, нагадую я собі, він ніколи не був по-
справжньому моїм і більше ніколи не буде моїм після цього вечора, — коли золотим
пломенем сходить сонце.
Піднімаючись гвинтовими сходами, проходячи всіма кімнатами, в яких виросла, я
почуваюся тінню. У своїй спальні збираю торбу. Отрута, ножі, сукня та коштовності, які, на
мою думку, Тарган визнає достатньо екстравагантними. З неохотою полишаю м’які іграшки
на своєму ліжку. Залишаю туфлі, книжки й улюблені дрібнички. Зі свого другого життя я
виходжу так само, як вийшла з першого: маючи при собі надто мало речей і з великими
сумнівами щодо майбутнього.
Тоді я йду до дверей Віві. Тихо стукаю. За кілька секунд вона сонно мене впускає.
— О, добре, — белькоче вона й позіхає. — Ти зібралася, — тоді помічає моє лице й
хитає головою. — Прошу, не кажи мені, що не йдеш.
— Дещо сталося, — кажу я й кладу свою торбу на землю. Я говорю тихо. Справжніх
причин приховувати те, що я тут, немає, однак переховування стали для мене звичними. —
Просто вислухай мене.
— Ти зникла, — каже вона. — Я чекала й чекала на тебе, намагаючись поводитися
перед татом так, ніби все гаразд. Ти змусила мене хвилюватись.
— Я знаю.
Вона дивиться на мене так, ніби роздумує, чи не дати мені швиденько ляпаса.
— Я боялася, що ти мертва.
— Я нітрохи не мертва, — кажу я, беру її за руку й наближаю до себе, щоб мати змогу
говорити пошепки. — Але я маю сказати тобі дещо таке, що тобі точно не сподобається: я
працювала шпигункою на принца Даїна. Він наклав на мене гейс, щоб я нічого не могла
сказати аж до його смерті.
Її трохи загострені брови здіймаються.
— Шпигунство? І що для нього треба робити?
— Прокрадатися кудись і добувати інформацію. Вбивати людей. А поки ти більш
нічого не сказала, додам, що в мене це добре виходило.
— Ага, — каже вона. Вона знала, що зі мною щось не так, але з її обличчя мені видно,
що про це вона б не здогадалася й за мільйон років.
Я веду далі:
— І я дізналася, що Мадок збирається здійснити політичний маневр за участю Дуба.
Я знову розповідаю про Ліріопе, Оріану й Даїна. Цю історію я вже проказувала стільки
разів, що мені легко переповідати лише необхідні її частини, передавати інформацію швидко
й переконливо.
— Мадок зробить Дуба королем, а сам стане регентом. Я не знаю, чи був його план
таким завжди, але впевнена, що такий він зараз.
— І тому ти не підеш зі мною до людського світу?
— Я хочу, щоб ти замість мене забрала Дуба, — пояснюю я їй. — І тримала його
подалі від усього цього, доки він не стане трохи старшим, не виросте достатньо, щоб не
потребувати регента. Я залишуся тут і подбаю про те, щоб йому було до чого повернутися.
Віві впирає руки в боки; цей жест нагадує мені про нашу матір.
— І як саме ти збираєшся це зробити?
— Залиш це мені, — відповідаю я, шкодуючи, що Віві так добре мене знає. Щоб
відвернути її увагу, я пояснюю все про бенкет Бейлкіна, про те, як Двір Тіней допоможе мені
роздобути корону. Вона знадобиться мені, щоб підготувати Дуба до коронації. — Хто
контролює короля, той контролює королівство, — кажу я. — Ти ж знаєш: якщо Мадок буде
регентом, Фейрі постійно воюватиме.
— Тому дозволь мені це повторити: ти хочеш, щоб я забрала Дуба із Фейрі, відірвала
його від усіх, кого він знає, та навчила його бути добрим королем? — вона невесело сміється.
— Якось наша мати викрала дитину фейрі — мене. Ти знаєш, що із цього вийшло. Чим це
відрізнятиметься від того випадку? Як ти завадиш Мадокові та Бейлкінові погнатися за Дубом
хоч на край світу?
— Можна послати когось охороняти його, охороняти всіх вас, але щодо решти в мене є
план. Мадок за вами не піде.
Із Віві я почуваюся так, ніби довіку приречена бути дурною меншою сестрою, що от-
от гепнеться долілиць.
— А може, я не хочу гратися в няньку, — каже Віві. — Може я загублю його на критій
автостоянці чи забуду в школі. Може, я б навчила його жахливих витівок. Може, він би
винуватив у всьому цьому мене.
— Тоді запропонуй мені інше рішення. Ти справді вважаєш, що я хочу саме цього?
Я знаю, що говорю так, ніби благаю її, та в мене не виходить інакше.
Одну напружену мить ми дивимось одна на одну. Тоді вона важко опускається в крісло
й відкидає голову на подушку.
— Як мені пояснити це Гезер?
— Думаю, розповідь про Дуба вразить її найменше з того, про що ти маєш їй
розповісти, — відповідаю я. — І це ж усього на кілька років. Ти безсмертна. А це, між іншим,
шокуватиме чи не найбільше між усього, про що вона почує.
Віві зиркає на мене поглядом, здатним обпалювати волосся.
— Пообіцяй мені, що це врятує життя Дубові.
— Обіцяю, — відповідаю я.
— А ще пообіцяй мені, що це не коштуватиме життя тобі самій.
Я киваю.
— Не коштуватиме.
— Брехло, — каже Віві. — Ти — брудне брехло, і мене це бісить, і ця ситуація мене
теж бісить.
— Ага, — мовлю я. — Я знаю.
Принаймні вона не додала до цього списку мене.
***
Коли я йду до виходу, Терін відчиняє двері своєї спальні. Вона вдягнена в сукню
кольору плюща з вишитим узором із листя, що падає.
Мені перехоплює дух. Я не мала наміру побачитися з нею.
Одну довгу мить ми споглядаємо одна одну. Терін помічає, що в мене на плечі сумка і
що на мені той самий одяг, що й тоді, коли ми побилися востаннє.
А тоді знову зачиняє двері, залишаючи мене сам на сам зі своєю долею.
Роздiл 29
Я штовхаю візок посеред супермаркету «Тарґет», тим часом як Дуб і Віві обирають
простирадла та ланчбокси, вузькі джинси й сандалі. Дуб із легким спантеличенням і
задоволенням роззирається довкола. Він постійно бере якісь предмети, роздумує над ними, а
тоді кладе на місце. У відділі солодощів він закидає до візка шоколадки, желейні цукерки,
льодяники та шматки зацукрованого імбиру. Віві його не зупиняє, і тому я теж його не
зупиняю.
Дивно бачити Дуба з прибраними чарами ріжками та з вухами, що здаються
заокругленими, як у мене. Дивно бачити його у відділі іграшок, де він, із наплічником у
вигляді сови на одній руці, тестує самокат.
Я очікувала, що вмовити Оріану відпустити його з Віві буде важко, проте після
коронації Кардана вона погодилася з тим, що буде тільки краще, якщо Дуба кілька років не
буде при Дворі. Бейлкін ув’язнений у вежі. Мадок прокинувся розлючений і дізнався, що
проґавив момент, коли міг заволодіти короною.
— То він справді твій брат, так? — питає Гезер Віві, тим часом як Дуб від’їздить на
самокаті та пролітає відділом вітальних листівок. — Якби він був твоїм сином, ти б могла
мені про це сказати.
Віві радісно сміється.
— У мене є таємниці, але такої серед них немає.
Коли Вів’єн прийшла до Гезер із дитиною та шитим білими нитками поясненням, чому
малий повинен жити з нею, дівчина не була в захваті, але й не витурила їх. Диван Гезер можна
було розкласти в ліжко, і вони погодилися, що Дуб може спати там, доки Віві не знайде
роботу й вони не зможуть дозволити собі більшу квартиру.
Я знаю, що Віві не піде на звичайну роботу, однак у неї все буде гаразд. У неї все буде
краще, ніж гаразд. У іншому світі, зважаючи на те, які в нас батьки та минуле, я б і далі
наполегливо радила Віві довіритися Гезер і розповісти їй правду. Але наразі я навряд чи маю
право їй суперечити, якщо вона вважає, що має далі підтримувати обман.
Поки ми стоїмо біля каси й Віві платить за свої покупки листям, яке завдяки чарам
здається схожим на банкноти, я знову думаю про наслідки бенкету, що перетворився на
коронацію. Про безлику масу Народу, що їв і жартував. Про те, як усі чудувалися Дубові, який
здавався вдоволеним і настрашеним водночас. Про Оріану, що явно не знала, вітати мене чи
бити по обличчю. Про тиху, задумливу Терін, що міцно трималася за Локову руку. Про те, як
Нікасія нагородила Кардана довгим поцілунком у його королівську щоку.
Я це зробила, а тепер мушу із цим жити.
Я брехала, зраджувала й торжествувала. Якби ж то хтось міг привітати мене.
Гезер зітхає й замріяно всміхається Віві, коли ми завантажуємо свої покупки в
багажник її «пріуса». Після повернення до квартири Гезер витягає з холодильника готове
тісто для піци й пояснює, як готувати порційні пироги.
— Мама приїздитиме до мене, так? — питає Дуб, кладучи на своє тісто шматочки
шоколаду й зефірки.
Я тисну йому руку, тим часом як Гезер ставить їжу в духовку.
— Звісно, приїздитиме. Вважай, що тут, із Віві, ти проходиш учнівство. Навчишся
того, що тобі потрібно знати, а тоді повернешся додому.
— Звідки я знатиму, що навчився, якщо зараз не знаю, як це? — дивується він.
Його запитання скидається на загадку.
— Повертайся тоді, коли повернення здаватиметься не легким, а важким вибором, —
кінець кінцем відповідаю я.
Віві позирає на нас так, ніби підслухала. Обличчя в неї задумливе.
Я з’їдаю шматочок піци, яку зробив Дуб, і злизую з пальців шоколад. Він такий
солодкий, що я аж кривлюся, та мені байдуже. Я просто хочу посидіти з ними ще трохи, перш
ніж вимушено полетіти самотою назад до Фейрі.
***