Надія ЗінченкоКітлово

ВТЕЧА ВІД ВІЙНИ

119 сторінок

РОМАНИ
Психологічний роман

1
2
 1.
Лютий, 2022 рік. У новинах більшості телеканалів говорятьили про війну. Вона – неминуча,
Росія стягує війська до кордонів з Україною. 130 тисяч армійців РФ стоять біля межі з боку Донецької і
Луганської областей. Місяць тому з’ясувало ся, що з боку Білорусі теж єє кілька тисяч російських
солдатів і військової техніки. До Києва щодня приліталиють посланці з Євросоюзу, США, Британії.
Спочатку вони говорили з Президентом України, потім летіли у Москву до Путіна. Та все це, здавалося,
було марним. Згодом Оодин за одним залишали столицю України посольства: США і решти країн.
Представники амбасадпосольств закликали своїх громадян виїхати з України з міркувань безпеки.
Київ, місто з населенням у два мільйони 800 тисяч невинних людей – росіяни мають намір
бомбардувати. Таке, за даними американської розвідки, сказав Президент США Джо Байден. Наатомість
українська влада заспокоювала: нічого не бійтеся, повноцінного вторгнення не буде. А війна в Україні
триває з 2014 року. Залишайтеся вдома і не панікуйте. Це нагадувало меседжі піду часпро пандемії
COVID. По телебаченню показували сюжети, як громадяни інших держав – Нідерландів, Британії не
хочуть виїздити з України, бо вони не бояться і їм подобається ця країна. У соцмережах ширивсятриває
флешмоб із хештегом «Україна чинитиме опір». Кожен охочий викладає свою фотографію із
відповідним підписом. На світлинах – красиві та сильні чоловіки і жінки в камуфляжі, на руках –
татуювання, але найбільше вражають обличчя: світлі, усміхнені. Було очевидним, що цЦі люди нічого
не бояться, готові до виклику, можуть готові ризикувати і головне - боротися.
В цьому інформаційному нагнітанні маленька і тендітна жінка на ім’я Катя стояла у своїй
невеличкій квартирі на Лівому березі Києва і спокійно дивилася у вікно. Вона бачила поспіх людей,
машин, червоний, зелений і жовтий сигнали світлофора. Через дорогу переходили люди. Нетерпляче
чекали машини. Горіли вогні «Сімейної пекарні» і супермаркету навпроти. Якась непевність і тривога
3
 витали у повітрі. Буде широкомасштабне вторгнення чи ні – напевно не знав ніхто. Хотілося вірити, що
ні. Так, принаймні, казав Президент. І таке було відчуття, що ні. Двадцять перше століття, центр Європи
– яка може бути війна? Стріляють на сході, але не масово. Біженці тікали з Донецької і Луганської
областей вісім років тому. Вони оселились по всій Україні – хто де. Дочка дружила з Анею, вона і її
сім’я виїхали з Донецька. Живуть у Києві і досі, ще жодного разу не були вдома Донецьку відтоді. Бо
Донецьк – те місто повністю в окупації.
Катя – п’ятьшість років, як розлучена і сама виховувала двох підлітків: Тимофія і Євдокію. І так
було непросто, а тут ще й до війни готуватися. «Набирайте питну воду», - радить мер. «Заряджайте
телефони, збирайте «тривожну валізу». Катя нічого цього не робила. Вона вирішила не рухатись і
чекати. Паніка і хаос ніколи не допоможуть ухвалити вірне рішення. Натомість сприятимуть страху.
Найгірше було шість років тому: Катя вийшла з квартири свого чоловіка, де прожила 10 років, з двома
дітьми за руку. Синові ще не було десяти, а доньці якраз виповнилось 7. Тоді на вулиці вдарило 10
градусів морозу. Вони вийшли отак утрьох і стояли біля під’їзду багатоповерхівки. Катя тоді теж не
мала плану, як діяти. З двома молодшими школярами у холод не надто є варіанти, куди рухатись далі.
Але терпіти чоловіка-аб’юзера вже зовсім забракло сили. Лікувати алкоголізм він не хотів, працювати
– теж не поривався. Діти росли і, на жаль, були свідками жорстоких поганих сцен. А в дитинстві все
сприймається гостро і запам’ятовується теж – на все життя. Записується у стрічку пам’яті, як кажуть
психологи. Тож Катя боялася тільки того, що стосувалося її особисто – безгрошів’я, жорстокого
чоловіка, страшної хвороби матері чи дітей. А війни… Ну її по всій території України ще не має.
Може, це все - політика, балачки, поділ світу. Щось глобальне, на що Катя таі її діти аж ніяк не могли
вплинути. І якщо чесно, жінка вірила, що вона та її діти виживуть. Не можуть інакше. Тоді, п’ятьшість
років тому, біля під’їзду їх підібрали сусіди.
- Пішли до нас, що ви тут мерзнете? Зараз не час гуляти на холоді. - Запросив Слава, його дружина
Оля була не проти. Наші дДіти цих двох родин дружили. У сусідів Катя ми прожили три тижні.

4
 Школа якраз зачинилася на карантин, вирував грип. І за цей час Катя дітей перевезла до своєї матері
в село. Почалося нове життя.
В селі Катя з Тимофієм і Євдокією залишились на прожили три роки. Мати цьому найдужче раділа.
Вона недавно поховала чоловіка і не звикла ще жити сама. Та й не була цьому навчена. Сільська жінка
любила працювати. Любила, щоб у хаті і дворі було гамірно.
- Як добре, коли сім’я велика – казала вона. – Хтось їсти готує, хтось город поле, а хтось корову пасе.
Однак Катю таке не влаштовувало. Вона не любила город, корови вже, дякувати Богу, давно не було, а
сільську роботу - вважала важкою і марною. Навіщо так працювати на тому клапті землі, коли все
можна купити готовим? Катя 20 років прожила у великому місті. І не померла з голоду. У двадцять
першому столітті це нереально. І взагалі: доросла людина має жити, як вважає за потрібне. Але у межах
здорового глузду звісно. Тобто діти мають бути здорові і нагодовані. А вони такими й були. Навпаки:
мали трішки зайвої ваги, бо генетика – річ точна. І хлопчик, і дівчинка повністю були схожі на чоловіка
і його батьків. Катя, натомість вдалася у свого покійного батька: була невисокого зросту, середньої
статури. Фігуру мала від матері дуже жіночну: як-то кажуть все при ній – і груди, і стегна. Світла і наче
солодка шкіра, натомість русяве волосся, щоправда, стриглась вона коротко, і з-під лоба виблискували
карі очі. Взагалі, подруги казали, що Катя подобалася чоловікам і якби захотіла, то будь-хто валявся
бибув би біля її ніг. Однак, жінка так не вважала. Діти поки що мали перевагу над чоловіками. Вона
знала, що потрібна їм. Батько дітей не цікавився їхнім життям, не дзвонив і не допомагав. Її колишній
був помилкою життя, від якого, однак, народилися чудовий хлопчик і прекрасна дівчинка. От за них
жінка була вдячна Богові і... цьому колишньому чоловікові.
Останні місяці Катя почувалася спокійно і в гармонії сама з собою. Здавалася, що такого стану вона
прагнула все своє життя, і ось він нарешті настав. Живи і насолоджуйся!
Але ж ні. Вночі десь приблизно о п’ятій щось бабахнуло! Катя зіскочила з ліжка. Тривога, незнання,
непевність. Що це? Побігла до дітей. На щастя, вони обоє спали. Побігла на кухню, глянула у вікно –
нічого і нікого. Так само мигає зелений, жовтий, червоний сигнали світлофора. Машини не гасають,
5
 люди не ходять – ніч. О! Ще раз вибух, десь далі. Сну, як і не було. Катя механічно поставила на плиту
чайник. Та ні. Вимкнула. Не до кави. Почала одягатися, треба йти по воду і на всяк випадок зняти
готівку в банкоматі. За пару годин може початися колапс. У їхньому п’ятиповерховому будинку було на
диво тихо. За жодними дверима не гавкала собака, не плакала дитина, не було чути голосів. Невже
нікого не розбудили вибухи і Катрі вздрілося? З п’ятилітровими двома бутлями жінка вийшла з під’їзду.
Ще було темно. У квартирах будинку навпроти світилися кілька вікон, як зазвичай – хтось рано
збирався на роботу. Ну невже ніхто не чув? Невже ніхто не схопився так, як Катя з ліжка?
- Люди, прокидайтеся! На нас напав Ппутін!
Каті хотілося бігти вулицею до бювета з водою і кричати. Вона не могла повірити, що всі сплять і не
чують. То ж точно вибухи були, не грім. Ось, і зараз десь далеко їх чути вибухи.
Біля бюветівколонок із водою сиділи кілька нетверезих чоловіків і жінок.
- Чуєш, таки напав він на нас! Бориспіль бомбардувалиили. В мене друг дзвонить, каже: все, брат, війна!
Ховайся. А куди ховатися? Мені нікуди тікати. В мене ще й мати хвора, я її не покину. – Худорлявий
чолов’яга затягся при цьому цигаркою.
- Та тут ще ділянкуьницю треба домести! Яке «ховайся»? Зараз Данилович прийде, зробить тобі,
ледареві, «ховайся». То зараз наші все повирішують до обіду. В нас знаєш яка армія? В мене зятя брат в
ЗСУ – він вогонь! – Цей чоловік вже зранку потяг чарчину. Це було чути по голосу.
- Ну вони ж до Києва не дійдуть? – жіночка сиділа на руках одного з чоловіків і з надією дивилася тому в
очі.
- По телевізору Президент казав, що війни не буде. Тож ніхто нічого не знає. Все, ходімо мести двори! –
Той перший докурив цигарку і викинув у смітник. Рвучко вВстав і рішуче і хотів рішуче йіти. Але трохи
заточився і впав на лавку знову.

6
 Катя набрала обидві ємності води і рушила назад до квартири. Йшла повільно, наче намагаючись
розгледіти і запам’ятати цей важливий ранок. Він принесе зміни і вони будуть, як цунамі. Для всіх.
Навіть Катя до цього ще не додумалась, вона не могла цього осягнути.
На першому поверсі жила пенсіонерка Валя із сім’єю. Тобто, з чоловіком і сином Юрою, років 34-х.
Вона любила поговорити з усіма, хто проходив повз. Її вікно, зазвичай, завжди було відчинене. Катя
підійшла і постукала у шибку.
- Зараз я вийду, почекайте, одягнуся! – десь із глибини квартири почувся голос тітки Валі.
Катя зітхнула з полегшенням, бо нарешті є твереза і притомна людина, з якою можна про це
поговорити.
- Агов! – Із вікна виглянула кучерява голова сусідки. – Хто тут?
- Це я, – Катя з 35-ї квартири.
- Катрусю, ти чому так рано ходиш? Чому не спиш?
- Тьотю Валю, на нас Путін напав.
- Так, у 14-му році. Я знаю.
- Ні. Він щойно напав. Росіяни бомблять усі аеродромипорти в Україні. І Бориспіль. Ви що, не чули
вибухів?
- А… Я чула, що щось бахкало, але. Я не звернула уваги.
- Катю, це точно? Не можеу бути… Як так?
- Точно. Я сходила набрала води питної. Зробіть так і ви.
- Зараз скажу своїм хлопцям. Катю, так, а як же це? Що ж тепер буде? – Валя сподівалася, що молода
тендітна жінка знає відповіді на ці питання.
- Я не знаю, тьотю. Сподіваюся, це не надовго. Я піду, бо скоро діти прокинуться у школу. Я скажу їм,
що вони сьогодні побудуть у
- вдома.

7
 - Юро, Володю! – Валя і собі побігла углиб квартири. – Люди кажуть, що війна почалась, Путін напав.
Катя пішла і собі додому. Діти досіще спали і нічого не підозрювали. В їхньої мами – навпаки –
прокинулась активність. Треба зняти готівку в банкоматі, поки немає черг. Магазини ще зачинені і ніхто
не знає, чи їх відкриють сьогодні. Хліб і деякі продукти є, на пару днівтиждень вистачить точно. Людей
на вулиці поки що й досі майже не було. Банкомати чекали. Катя спокійно зняла дві тисячі гривень.
- Сподіваюся, на якийсь час вистачить, - сказала сама собі.
У телефоні вже всі прокинулися. У батьківських вайбер-чатах не спали. Класні керівники обох
дітей написали, що всі учні сьогодні залишаються вдома. Навчання буде дистанційним. Враз з’явився
нНовий вислів після двох років пандемії COVID – «Залишайтеся у безпеці»!
На кухню, де вже пахнуло завареною кавою, припленталася заспана Дуня.
- Мамо, ти вночі кудись ходила? Я чула, що зачинялися двері. Щось сталося? В нас немає води?
- Донечко, ти сьогодні вдома і Тимофій - теж. Війна почалася.
- Війна?? Яка ще війна? В мене сьогодні – тренування.
Катя підійшла і обійняла свою дитину. Вона Євдокію любила понад усе. Тимофія любила теж, але той
будучи хлопцем, ненавидів любив жіночих обіймів, розмов по телефону. Дочка була більш відкритою й
емоційною. Симпатична, як і мама, але з кучерявим волоссям по плечі, рРаптом Дуня почала плакати:
- Мамо, що тепер буде?
- Нічого не буде! Цить! – Катя пригорнула дочку до себе. – Все буде Українаи! У нас знаєш, які
військові? – Вогонь! Вони всіх кацапів випалять. Це все скоро сзакінчиться. Я знаю. Так що тренування
залишаються дійсними!
- Що ви тут шепочеитесь? – А ось і син.
- Тимошику, ти сьогодні будеш вдома. – Катя приготувалася повторити все, щойно сказане, але син її
зупинив:.
8
 - Та я вже знаю!
Мобільний зв’язок раптом почав працювати з перебоями. Катя не могла додзвонитися матері,
братовіу. Мережі операторів були перевантажені. За вікном Катриної кухні почався хаос. Біля
банкоматів шикувалися черги людей. Щохвилини охочих зняти готівку додавалося. Тротуарами снували
пенсіонери з валізами на коліщатах, у валізах стирчали бутлі з водою. Біля супермаркету, аптеки
шикувалися- черги з людей. На вулиці враз побільшало автомобілів. Всі кудись поспішали, нервово
ревли двигуни. Багато хто йшов вулицею й емоційно кричав у телефон, розмахуючи руками.
Катря вирішила бути спокійним спостерігачем, вона досі не знала, що робити. Діти готувалися до
дистанційних уроків. А хаос на вулиці наростав. Ще через пару годин, людей, транспорту побільшало в
рази. Із дворів старого району столиці виїздили такі ж старі автівки, про які, здається, давно всі забули і
не користувалися. Вигляд ці залізні конячки мали жалюгідний. Катря аж почала хвилюватися, щоб та
машина довезла пасажирів і не розсипалася. У салоні знаходились перелякані були люди, речі, коти.
Деякі клумаки були закріпленістирчали зверху на багажнику. Куди всі їдуть? Росіяни цілять стріляють
ракетами по всій території України. Сховатися ніде. Каті було видно жінку, яка стояла на зупинці. Вона
говорила по телефону. Поряд було кілька валіз. Не одна «тривожна». Також долі стояла сумка для
перенесення тварин. З отвору стирчала мордочка кота - перелякані очиці з острахом і тривогою кліпали
дивилися навкруги. Життя тварин змінилося теж. Загалом нЗійшло сонце, стало світло і сонячно. На
вулиці вже давно вирував мурашник. Катря гадки не мала, що поряд живуть стільки людей! Кілька
арабських пар у бігли з наплічниками та величезними валізами через дорогу. Розмірене, спокійне і
дешеве життя в Україніи – завершилося і для них. Тим часом, чЧерги біля магазинів, аптек і банкоматів
росли і досягали небачених розмірів.
Зі звернення Президента до українського народу: «Шановні громадяни України! Сьогодні рано
вранці президент Путін оголосив про спеціальну військову операцію проти України. Російська авіація
вдарила по нашій військовій інфраструктурі та по наших прикордонних загонах. В багатьох
українських містах було чути вибухи. Ми вводимо воєнний стан по всій території нашої держави.
9
 Сьогодні від кожного з вас треба спокій, за можливості - залишайтеся вдома. Ми працюємо, армія
працює, працює весь сектор оборони. Без паніки, ми – сильні і ми переможемо. Бо ми – це Україна!
Слава Україні»!
На лівому березі Києва люди не слухали Президента, а масово тікали у західному напрямку. В
надії, що Львів, Ужгород, Чернівці росіяни не атакуватимуть. РашистівЇх цікавив Київ, бо там сиділи всі
керівники держави.
Катя нарешті додзвонилася до рідні. Мати – вже все знала, їй сказала сусідка, яка приносила
молоко. Брат, схоже, не вірив і був розгублений. Родичі жили у центральній Україні. Там не було
військових аеродромівпортів чи частин. Мати сказала - брати дітей і їхати до неї. Катя не мала
впевненості:
- Як я поїду? А якщо по дорозі мене уб’ють? Я не знаю ні переміщення танків, техніки, я не знаю, куди
ще летітимуть ракети, літаки. Він напав на всю територію України. Київ має бути захищений найкраще.
Я не бачу, що його хочуть здати. Такого не може бути.
- От же ж горечко! Ну де воно взялося? – у телефоні з протилежного боку вже було чути схлипування. -
Що тепер буде? – Вісімдесятирічна жінка народилася у Другу світову і тут – знову війна.
- Ма, я поки що у Києві побуду. Я вважаю – краще не рипатися. Діти навчаються з дому, дистанційно.
Все буде добре! Бувай! – Катря від’єдналася.
Діти сиділи в навушниках і начеб-то вчилися, принаймні відповідали на уроках. Людський мурашник на
вулиці тільки наростав. Катря зайшла в Інтернет почитати новини. Росіяни напали, вночі вдарили по
багатьох аеропортах, зокрема і в Західній Україні. Отже, тікати – марна справа. Катя вирішила бодай
щось з’їсти, але апетит зник геть. Натомість біля супермаркету черги росли. Люди чекали на вулиці,
щоб зайти в приміщення. Виходили з великими торбами, задоволені. Ще вчора жодного голоду в
новинах не прогнозували. Щоправда, війни на сто відсотків не передбачували теж.

10
 Катря глянула на годинник: 12.15. Господи правий! Яка ж довга доба! Як повільно повзе час. Ні,
це не може бути надовго. Ну півтора місяця десь, максимум – до літа. Наші військові – дуже сильні і
сміливі, вони вміють воювати. Вони знають, як вибити ворога з української землі. Тому можна з Києва
не виїздити. Он Президент, Прем’єр, решта керівників країни не втекли. Всі залишаються на місцях,
працюють. Значить, все буде добре. Катя вирішила приготувати борщ.
2.
Обід виглядав досить мляво. Діти їли, але теж без апетиту. Катя не вмочила й ложки. З вікна кухняі
було чудово видно вулицю. Все залишилося так само: черги людей, до аптеки, банкоматів і
супермаркету. Повно навантажених різним ганчір’ям і пасажирами автомобілів, які рухались геть із
Києва. Щоправда, з’явилося багато чоловіків – високих, кремезних. Дехто з них тримав автомата, на
рукаві було видно жовту стрічку зі скотчу. Це означало «наших». НападникиЇхні мали таку – білу. Це ж
треба, щоб місто, країна, люди так змінилися за кілька годин! Ще вчора про таке й не йшлося!
У соцмережах уже вирувала бурхлива діяльність. Волонтери щось шукали, знаходили, дякували і
знову шукали. Ширились адреси центрів здачі крові. Найближча була від Каті за два квартали.
Вирішила йти.
- Мамо, ти куди? – до дверей прибігли обоє дітей. –
- Хочу кров здати, щоб. Хочу бодай чимось бути корисною.
- Ти для нас корисна, не йди. Ми хвилюємось, - Дуня виглядала стурбованою.
- Євдокіє, припини. Що це ти розкисла?
- Мамо, там скоріше за все – черги. – Тимофій набув виглядав серйозного вигляду. – А ти їх терпіти не
можеш. Я бачив ув телеграм-каналах, що люди чекають здати кров, мінімум, дві години. На вулиці
стоять, бо черга рухається дуже повільно.
- Гаразд, дітки, - умовили. Нікуди не піду, тинятимусь квартирою і читатиму новини.

11
 Щойно Катя це сказала, Дуня і Тимофій спокійно розійшлися кімнатами, одягли навушники і сіли у свої
смартфони.
У новинах писали жахливі речі: У Василькові поблизу Києва тривали бої, росіяни заходили з Криму
і вже захопили Генічеськ, де Катя з дітьми відпочивала п’ять років тому. Їй запам’яталось те лагідне і
тепле море, подекуди воно нагадувало свіжоздоєне молоко. Ворожі війська заходили також з півночі:
Чернігівська область рясніла ворожими колонами. Сунули і з боку Сумської області. Київ, Одесу,
Харків, Полтаву обстрілювали ракетами. Російські командири вимагали від українських військових
здаватися. Наші відповідали у відповідь рясним матом. І були праві. Тут навіть без коментарів.
- Я, русский военный корабль! Прием! Предлагаю сложить оружие! Иначе мы откроем огонь! Как
слышите меня, прием?
- Русский вроенный корабль! Иди на хуй!
Повільно, важко насувався вечір цієї нової і незвичної реальності. По телебаченню і радіо
наполегливо рекомендували нікуди не виходити під час комендантської години, інакше військові із
загонів територіальної оборони відкриватимуть вогонь на ураження. Діяли нові правила воєнного часу.
Луналиють сирени повітряної тривоги. Люди з наплічниками ййшли у бікдуть до укриття. Катя і собі
вийшла на вулицю у пошуках найближчого підвалуукриття, щоб не бігти потім у паніці. З вікна
першого поверху виглядала тітка Валя.
- Добрий вечір! Укриття шукати іду. Ви як, ховатиметесь? – запитала Катяю.
- Ми вже - пенсіонери, нам нікуди ховатися. У діда ноги хворі, він не добіжить. Син з нами. Будемо у
квартирі. – Валя промовляла говорила спокійно, без істерики. Так говорять люди, які бачили життя і
нічого не бояться йі нічому не дивуються. – А укриття в інтернаті є. Туди біжіть.
- Дякую, тьотю Валю.
- Немає за що.

12
 Катя зайшла назад до квартири, наказала дітям збиратися у підвал. Поглянула на Євдокію. Та мала
слабке здоров’я: не любила натовпів, не могла стояти довго – кілька разів у школі під час «урочистих
лінійок» непритомніла. Катя взяла плед, каремат, дволітрову пляшку води. Рушили в інтернат. Двері не
одразу відчинили дві жіночки.
- О, вас аж троє? Спробуємо знайти вам місце. Комусь доведеться стояти, а хтось, можливо, посидить.
Заходьте, ми будемо зачиняти двері.
- Як це «зачиняти двері»? – Катя з жахом подивилася на дітей. – Ми що, не зможемо вийти?
- Ні. Двері ми відчинятимемоемо о 7 ранку. Після завершення комендантської години.
- Дякую, це нам не підходить. Ходімо, діти, пошукаємо інше бомбосховище.
І отак утрьох побрели у темряву. Наступний будинок був новим і мав 10 поверхів. Біля під’їзду стояли
дві жінки і курили.
- Вечір добрий! Тут є підвал? – запитала Катя одразу.
- Є, але розумієте, ми його самі облаштували, - сказала одна жінка.
- Тож ви нас туди не впустите? – продовжила Катя. І вгадала: жінки потупили очі додолув асфальт. –
Діти, ходімо.
- Мамо, - озвався Тимофій, - Гугл показує ще одне бомбосховище поблизу.
- До початку комендантської години залишається 18 хвилин, - озвалася Євдокія. – Пішли у наші рідні
ліжка. Я хочу додому.
- Вважаймо, що це була прогулянка перед сном, – підсумувала вилазку їхня матір.
Три постаті людей мовчки почвалали у напрямку своєї п’ятиповерхівки. Вдома Катя роздяглася і аж
зітхнула з полегшенням:
- Жодних підвалів! Ми будемо вдома. Наші ЗСУ і Бог нас збережуть!
- Добраніч, мамо, - Дуня любила маму і любила обійматися. Лагідна дитина. – Я тебе дуже люблю.

13
 - Все, дівчатка, спати, - Тимофій уже лежав у своєму ліжку. – Завтра все рівно настане. Вони його у нас
не відберуть! Добраніч.
2.
Рівно о п’ятійчетвертій ранку – знову те саме, що минулої доби: вибухи. Дуже гучні і десь близько.
Здригнулася кімната. Катря так само зіскочила з ліжка від гучного звуку і так само, як учора, побігла
дивитися – чи сплять діти. Їхні носики сопіли, і це дуже втішило жінку. Вона видихнула з полегшенням.
Стан тривоги і непевності, але зовсім не страху остаточно прогнав сон з Катриної голови. Вона
почвалала на кухню, автоматично глянула у вікно. Темно і порожньо. Але ось на шаленійвеликій
швидкості із темряви вилетіла «швидка», потім ще одна. Щось сталося і осередок цього зловісного
«щось» був недалеко. Катя з дітьми жили за два квартали від величезної міської лікарні. Обидві карети
повернули в той бік. Жінка схопила смартфон і відкрила новини: українське ППО збило російську
ракету над Києвом, але її уламок упав на 16-поверховий будинок. Є жертви. Йшлося про адресу за два
кілометри від Катиного будинку. Несподівано для себе, жінка заплющила очі і почала шепотіти «Отче
наш» і свою особисту щойно вигадану молитву:.
«Цей весь кошмар не може тривати довго. Півтора місяця, максимум - до червня. Влітку в дітей –
активне життя: табори, змагання, я повинна їхати в село, щоб допомагати матері закривати огірки на
зиму. Все це має відбуватися, як інакше? Наші військові – котики. Вони відіб’ють цих мерзотників
швидко. Інакше бути не може. Амінь».
Держсекретар США Тоні Блінкен стверджує, що “всі докази свідчать про те, що Росія має намір
оточити Київ і загрожувати йому”. “Дії Росії є образою демократії, прав людини, людської
порядності, – стверджує Блінкен,- Протягом місяців Росія прикидалася дипломатією, наполягаючи, що
не мала наміру вторгнутися в Україну. Весь час Кремль готував цю холоднокровну атаку, масштабів
якої в Європі не було з часів Другої світової війни”. За словами глави Держдепу, плани РФ оточити та
загрожувати українській столиці призведе до масових порушень прав людини.

14
 Катя так само вже не могла спати. Не могла їсти, не могла думати. Вона просто не знала, як
вчинити вірно. А орієнтирів ніхто не давав. Настав другий день великої війни і нічогісінько в голові
жінки не змінилося. Натомість лишився стан повної нерухомості і споглядання. Єдине, що змінилося,
загострився слух. Вибухи далеко, вибухи ближче, сліпе угадування – де це може бути, як далеко від
Катриного будинку? І як близько підкрадається небезпека?
Будинки навпроти набули інших рис у військовий час. Стояли мовчазні і наче порожні. Зяяли
чорними ротами-вікнами. Влада міста закликала киян за можливості не вмикати світло, дотримуватися
світломаскування. Як на справжній війні, яку Катя бачила у кіно про Другу світову.
Над будинком почувся гул літака. Схоже на винищувач. Катя з подивом для себе зазначила, що ого
– вона що, вже може розрізняти літаки за звуком? А з іншого боку – нічого дивного, бо українці швидко
вчаться. А військові – оперативно реагують. Полетів, погнався за вражою гадиною кудись. Щоб Катині
діти солодко і безпечно спали. Сьогодні жінка вирішила піти по продукти. Напередодні у хлібному
магазині шикувалися довгі черги. Батони так і не завезли - через обстріли машина не змогла доїхати з
правого берега на лівий. Сьогодні теж буде ажіотаж: як із виїздом зі столиці, до якої наближалися
колони танків і іншої техніки росіян. Каті вчора подзвонила розгублена приятелька Тома:
- Катю, ти що, не бачиш, які колони сюди сунуть? Вони розтяглися на 60 кілометрів. Вони їдуть нас
убивати! Катю, рятуй дітей, виїзди негайно! Я вкинула свого Нестора в машину, рухаюсь у бік Західної
України. Ми просиділи ніч у підвалі - змерзли, не спали. Хтось кашляє, хтось хропе, як трактор. Я очей
не стулила зовсім. Підвал не облаштований для укриття. Зручностей немає жодних. Ми просто сиділи –
хто де. А під ранок дуже померзли. Щось бахкало і було чути стрілянину зовсім близько від нас. Катю,
мені дуже страшно. Я тікаю!
Влада оголосила мобілізацію. Чоловіки відповідного віку побігли штурмувати воєнкомати. Хто вже
був на фронті – тих брали одразу, хто вміли стріляти – шикувалися в окрему чергу. Хто не вмів і не був
– плентались до третьої черги. Багато чоловіків обурювалися, коли отримували відмову. Всі поспішали

15
 захищати землі, сім'ї, свій бізнес врешті-решт. І жінки, і чоловіки, старі і молоді сердилися з усієї сили
на росіян: як так – нищити, палити, бити ракетами по території, де в багатьох із загарбників жили рідні
баби з дідами або тітки з дядьками. І ті юні окупанти-засранці приїздили влітку на канікули в українське
село їсти вареники з вишнями і в ставку купатися голяка. А зараз декотрі з цих росіян їдуть на танку
мародерити у сусідів своїх баби і діда.
Катя вирішила сьогодні знайти собі заняття. Бо діяльність – знала вона зі свого досвіду – неабияк
рятує. Жінка два роки працювала координатором проектів в одному холдингу віддалено через епідемію
COVID. У перший день війни всіх співробітників зібрав онлайн директор і закликав не хвилюватися,
повторив усі слова керівництва держави: «Ми працюємо, ми на робочих місцях, не панікуйте! Ми всі
намагаємось працювати, як і раніше». Катя подзвонила своєму безпосередньому керівникові і запитала,
що конкретно вона може робити. Вона готова чимось допомагати і бути корисною.
- Ти повинна берегти дітей! – сказав чоловік і поклав слухавку.
Ця відповідь жінку не задовольнила. А як же бути корисною для України, для її людей? Діти самі
справляються. Тим більше, всі втрьох вони не боялися, не панікували. Навпаки: Катя була зібраною і
готовою працювати, допомагати. Але чомусь нічого не вдавалось і жінку це обурювало.
Настав день і Катя рушила крамницями. Загальний ажіотаж спричинив і в її голові думку, що варто
б накупити круп і макаронів, солі і цукру - про запас. Це поки що і буде заняттям і діяльністю –
здобування їжі. А стояння у чергах, серед людей, якось гаятиме час.
- Не знаю, Іро, ми в підвалі просиділи цілу ніч. – Жіночка в сірій куртці і червоній шапці говорила по
телефону, не зважаючи на людей поряд. – Продукти? Щось є, але, думаю ще взяти. Батонів учора
купила 4 штуки, більше не давали. Сусідці занесла два, Колі – з першого поверху дала один. Треба ж
ділитися. Та що? Толік подзвонив з Харкова, там цілу ніч щось горіло, дихати нічим, а бахкає – взагалі
без перестанку... Та куди їхати, Іринко, в мене – кішка з-під дивана не вилазить другу добу. Не можу ні
їжею виманити, ні водичкою. Злякалась, бідоська, вибухів... Не знаю, що це буде... Ніхто не знає.
16
 Після цієї тиради всі у черзі якось співчутливо зітхнули, багато хто наче і собі подумки говорив з
Іриною, бідкавшись, що дійсно – хто його знає, як бути далі. Дехто потупив очі додолу, якийсь
чоловічок замислено почав малювати носком черевика напівкола на асфальті. Взагалі люди в черзі
поводились тихо, наче боялися налякати один одного своєю істерикою перед страхом бути вбитим або
скаліченим. Або, можливо, люди в черзі, як і Катя, завмерли в очікуванні? Принаймні, в очікуванні своєї
черги зайти всередину супермаркета. Полиці якого були порожніми. Катя не вірила своїм очам: як
можна розібрати стільки товару буквально за кілька годин? Або ні: дещо було. Зокрема, кукурудзяні
палички, дешевий кошачий корм, кілька пляшок води. Овва! Відтепер у Каті, і не тільки у неї, з’явилося
нове хоббі – шукати їжу. В прямому сенсі цього слова. За квартал був маленький магазинчик із
напівфабрикатами. Жінка рушила туди. Традиційно – черга на вулиці. Продавчиня, у якої Катя була
постійною клієнткою, жваво важила заморожені пельмені і вареники.
- Що ви, люди! Про який завоз ви говорите? Виробництво у Миколаєві знаходиться. Там все вщент
розбомблено. Ми розпродуємо те, що є і більше нічого ніхто не привезе!
У Каті завібрував мобільний. Дзвонив брат:
- Сьогодні літак збили біля нас, за 15 кілометрів. Пілот катапультувався. Шукають його єгері, поліція і
місцеві. Що саме хотів знищити – невідомо: або міст, що з’єднує правий і лівий береги Дніпра, або
військову частину у Золотоноші.
- Отож! А ти мене вмовляв їхати до матері. Це якраз я все бачила б з вікна машини, - Катя лишень уявила
собі – потужний гул літака, вибух, стовп диму. – Зараз усюди небезпечно.
- Та да, - погодився брат. Сиди поки що в Києві. – Тут у маленькому райцентрі в центрі України постійно
виють сирени, народ теж біля банкоматів і магазинів товчеться: ажіотаж і паніка. Наче бояться з голоду
померти. А деякі взагалі виїхали!
- Це ж куди?

17
 - До Німеччинни переважно, дехто – до Польщі. Виїхаліи ті, у кого є гроші. Видно, планують уже не
повертатися. Для когось – війна, а для когось – нагода змінити своє життя. – Брат філософськи дивився
на деякі речі.
- Може й так. Але я, наприклад, виїздити не хочу, - Катя намагалася прислухатися до себе і своїх
відчуттяв у діалозі з братом, - бо це важко морально і фізично навіть – уявляю, які черги зараз на
кордоні! Я чула – люди стоять по 15 годин, щоб пункт перетину пройти. Дуня не витримає. Їхати до
матері – теж не варіант: діти наввчаються дистанційно і їм інтернету бракуватиме. Та й у селі - досить
депресивно. Я поки що погляну, як усе складеться. Я щиро сподіваюсь, що це все скоро скінчиться!
- Амінь! – підсумував брат розмову.
Але Бог не чув. Він теж, як і Катя, споглядав і здавалося, стежив – виживуть люди в Україні чи ні.
Водночас, було оголошено велику комендантську годину на дві доби. Люди ще з більшим завзяттям
ринули в магазини з аптеками. Катю це ще більше здивувало. «Люди, що ви собі думаєте?» - хотілося
крикнути їй. Нащо розбирати всі продукти в магазині? З боку це виглядало панікою натовпу. Коли
істерить не одна конкретна людина, а багато: вулиця, місто, країна.
- Мамо, що ми сьогодні вечеряємо? – несподівано, але цілком природньо запитав син.
- Я не знаю, ще не думала про це. А що?
- Та я, можливо, схожу по піцу.
- По піцу? – Катя щиро здивувалася: війна, а тут – мирна, як ні в чому не бувало піца. - Ти думаєш, у
такому хаосі й істериці її хтось готує?
- Мамо, я схожу і подивлюся.
Хвилин за сорок Тимофій повернувся дуже задоволений з двома великими запашними «Папероні» і
«Маргаритою». Запах розпеченого сиру одразу заповнив кімнату, кухню і коридор у квартирі.
Продуктів на тісто піци було насипано з надмірною щедрістю. Смачні, як ніколи. Катя і діти щасливо
наминали шматок за шматочком.

18
 - Ще й така піцайоло трапилась, мамо: з неабиякою турботою все приготувала і ще припрошувала
приходити, як ці дві з’їмо. – Тимофій розповідав із повним ротом. - «Я дуже люблю, - каже, - піцу
готувати. Обов’язково приходьте ще».
Будинок, де жила Катя з дітьми, а також ще зо два десятки різний сімей, стояв біля дороги. Звук
тролейбусів, шум автомобілів, рев мотоциклів – це апріорі постійні і характерні звуки великого міста. А
коли будинок знаходиться біля проїжджої частини – то у квартирі спокою і тиші немає ні вдень, ні
вночі. Спочатку, коли ця сім’я оселилася тут, цей шум страшенно заважав, а потім звикли і Катя, і діти.
І от нарешті настав час, коли майже тримільйнонний мегаполіс буквально застиг. Навіть світлофор уже
не мигав: його відключили ще вдень. Пішоходи і машини поступалися один одному на великому
перехресті, а військову техніку, що мчала на великій швидкості третьою смугою руху, пропускали всі –
з шаною і розумінням.
У телеграм-каналах писали, що протягом останніх півроку до Києва приїздили підозрілі люди,
винаймали квартири і готували різні диверсії. Зараз ці люди виконують завдання – завойовуютьйовуть
одну з найбільших і найкрасивіших столиць у Європі. Щоб їм завадити це зробити і бажано схопити їх –
комендантська година була саме такою тривалою, сказав мер. Катя, як і більшість киян, ще не мала
уявлення, що таких комендантських годин ще буде кілька. Поки що було очевидно, що враз змінюється,
зокрема, і устрій звичайних і різних людей. Магазини з аптеками змінили графік роботи – о 17.00 двері
вже зачиняли. Люди, які працювали тут, повинні були доїхати додому до початку комендантської
години. Комунальний транспорт майже не їздив. Тролейбуси – точно ні. На багатьох вулицях звели
блок-пости: мішки з піском ліниво лежали один на одному і водночас виконували почесну і необхідну
місію: вони мали зупинити наступ важкої російської техніки. Поряд стояли великі і трохи менші
«їжаки», зварені із рейок. Тут же чергували військові – ох і красиві! Всі наче з отого флешмобу
«Україна чинитиме опір» трохи менше місяця тому. Катя думала, що якби мала чоловіка і він оце так
пішов в тероборону чи одразу на фронт – вона і діти ним би дуже пишалися! Це залагодило би всі
сварки і непорозуміння, якби такі були, між подружжям. Але Катеринин колишній навряд чи згодився б
19
 на цю роль. Він колись розповідав про свого діда, який у Другу світову заліз на горище і ховався там,
поки все не стихло. А баба йому їсти носила. «Бо знаєш, як страшно було?» - питав він ще зовсім малого
свого онука. Натомість Катя майже не мала дідів – одного розстріляли німці, бо партизанив і його
виказав зрадник із цього ж села. Зрадник відсидів у в’язниці 10 років і вийшов на волю. Інший дід був
поранений у війну, але помер, коли Каті було три роки. Мати розповідала, що тоді йому танк переїхав
ноги, що звісно ж позначилось згодом на загальному здоров’ї.
Якби ці дідусі жили зараз, то щоб вони казали? Колись воювали разом з росіянами проти нацистів,
як представники одного радянського народу. А зараз – треба йти на фронт проти росіян, бо вони і є
загарбники.
Росія ветувала резолюцію Ради Безпеки ООН, яка вимагає від Москви зупинити атаки і негайно
вивести всі війська з України. Посол РФ сказав, що “ми не ведемо війну з українським народом – ми
проводимо спеціальну військову операцію проти націоналістів та для захисту мешканців Донбасу,
денацифікації та демілітаризації. Ці завдання будуть незабаром виконані, і український народ
отримає можливість знову вирішувати свою долю у світі, співпраці та добросусідстві з усіма”.
У кількамільйонному Києві - місті, яке ніколи не спить - запала тиша. Така, що на диво, у Каті
з’явилась можливість виспатися. І це її дивувало і навіть радувало. Звісно ж, подекуди цю тишу
розрізали своїм шумом поодинокі автомобілі, «швидкі». Але кілька годин насолоди в тиші жінка мала.
До чергових вибухів. І знову все по колу: ранній підйом, перевірка – чи сплять діти, кухня, споглядання
у вікно. І роздуми. Нова реальність перетворювалася на буденність.
У київському метро, яке служить мешканцям столиці укриттям під час російських обстрілів,
близько півночі з 25 на 26 лютого народилася дитина, повідомили у Центрі стратегічних комунікацій
та інформаційної безпеки. Новонароджена дівчинка отримала ім’я Мія.
3.

20
 З вікна квартири кілька разів Катя бачила стовп густого білого, інколи сірого диму. Чула звуки
вибухів, пострілів. Якоїсь суботи і неділі ці звуки не вщухали, лунали без перерви – на війні немає
вихідних. А одного разу діти і їхня мати почули гул, якого досі не траплялось тут, тож всі разом побігли
до вікна. Звук наближався. Люди, які йшли вулицею, зупинялися і махали руками. Дорогою їхали кілька
танків з «нашими»: жовто-блакитний прапор переможно майорів на кожній машині. На перехресті їх
чекала жінка, колона танків зупинилася біля неї. Незабаром під’їхав білий джип, із нього діставали і
вкидали в один із танків якісь пакунки, мабуть гуманітарку. Від магазинчика з цигарками відійшов
дідусь із блоком курива і рушив у бік колони. Бігти він не міг, але намагався йти швидко. Це йому
погано вдавалось і він розкачувався з боку на бік, щоб додати своїм ногам швидкості. Танкіст віддав
дідусеві честь, коли той встиг докинути блок цигарок у люк. Продавчиня фруктів-овочів, у якої Катя
часто купувала яблука, побігла до колони з великим пучком зеленої цибулі, потім повернулася до свого
магазинчика – колона з танків ще стояла – і понесла знову до них два великих пакети з гостинцями.
Якась бабуся принесла сумку, мабуть із закрутками, - обережно, щоб не розбити, - теж віддала
танкістам, чоловік у темній куртці ніс до них півторалітрову пляшку «Фанти». Колона танків рушила,
здійнявся страшенний гул, з’явився синій густий дим. Бабуся, яка віддала сумку із закрутками, стала
край дороги і неквапливо похрестила пучкою кожен танк. З балкона четвертого поверху Тимофій, Дуня
і Катя кричали і махали танкістам з усієї сили. Котрийсь із них нарешті звернув увагу і віддав честь у
відповідь.
- Мамо, мамо! Це він – нам! – закричав син, дочка застрибала від радощів. – Мамо, о Боже! Які ж вони
круті!
Тимофій прийшов радісний і збуджений:
- Мамо, знаєш кого я зустрів на вулиці?
- Когось із друзів?

21
 - Ні! Вчительку з літератури! Ох і зраділа вона, коли мене побачила! Сказала, що як і ти – на початку
війни ще боялась, а зараз - ні, бо звикла. Обійняла і каже: «Живемо в новій реальності, вже як раніше
ніколи не буде!» Її чоловік у теробороні, охороняє усіх нас. І вона його чекає.
Один місяць, один тиждень, один день росіяни намагалися взяти штурмом Київ і провести на
Хрещатику навіть свій парад Перемоги. Нічого в них не вийшло. Коли не волали сирени повітряної
тривоги і влада не оголошувала комендантської години, перелякані кияни почали потроху оговтуватися
і виходити на вулицю зі своїх схованок. Катя двічі прогулювалася до озера, щоб подихати і побачити,
чи змінилися люди навколо або сам Київ. Шлях пролягав через кілька дворів і вулицю з блок-постами,
яка мала абсолютно мирну назву «Райдужна». Катя помітила автівку бірюзового кольору, що їхала цією
вулицею. Спокійно і впевнено кермував симпатичний темноволосий молодий водій. На дверцятах з
його боку і задніх – видніли два темних отвори від куль.
У дворі Катиного будинку відчинилося СТО. З 24 лютого воно не працювало. Тут поралися двоє
чоловіків: спокійний темноволосий Андрій, років сорока, і високий сивий Степан, якому - за шістдесят.
- Добрий день! – Катя підігнала машину. – Фільтри, оливу, шини – поміняєте?
- Загоньте! – Андрій якраз витирав руки.
Степан мав вираз обличчя не такий, як завжди: на ньому було видно пережитий страх за сім’ю,
стурбованість теперішнім. В його очах ховались якість дуже страшні картинки з недавнього минулого.
Обоє чоловіків не бачилися понад місяць, вони жваво обговорювали пережите:
- Я сам з Троєщини, - емоційно почав Степан, - крайній район Києва. Серед ночі, як почало бахкати, я
своїх усіх розбудив і рушив на дачу. А дача – у Київській області! Ми там у погріб з малесеньким
тримісячним немовлятком спускалися, і сиділи, як миші. Вони в тому селі вже орудували. Зайшли у двір
до пенсіонерів: «Так, стара, їсти готуй нам!» І дуло автомата на неї направили, щоб швидше
ворушилась. Чоловіків з хати вигонили. Це нелюди, це навіть не тварини!
- Виходить, було би краще в Києві лишатись! – чомусь сказала Катя.
22
 - Ніхто тоді не розумів, як було би краще... Хто ж думав...
- А ви не знаєте, часом, чи можна вже їхати у центр України? Там безпечна дорога? – запитала жінка.
- Безпечна. Кум мій гасає на маршрутці з Переяслава на Київ. Каже, все нормально, їхати можна.
- Ваша машинка готова, забирайте, - Андрій завжди швидко і якісно робив свою справу.
Зателефонувала Тома. Її голос був уже не такий наляканий.
- Катю, я у Німеччині. Облаштувалася у сім’ї, їхній син – ровесник мого Нестора. Все добре. Ми живемо
у великому будинку, маємо окрему спальню і ванну. Але кухня – загальна. І це для мене – не надто
добре. Але все решта – чудово. І головне – повітряних тривог немає і не стріляють. Ти як?
- Я ще досі в Києві. Вони відступили.
- Я знаю, читаю новини тут щодня. Але ж ракети падають...
- Падають. Але поки що я хочу їхати до мами в село. Подумаю там, що робити далі.
- Поки ти подумаєш, за кордоном розберуть усі гарні роботи і помешкання. Катю, людей прибуває і
прибуває. Виїзди...
- Мені майже щодня хтось пише чи телефонує з пропозицією вивезти дітей, зокрема у Польщу.
Щоправда, є пропозиція від Франції.
- Погоджуйся! – подруга знову була емоційною.
- Томо, мені ще треба трохи часу. Може все це скоро закінчиться...
- Не закінчиться скоро, Катю. У них дуже багато зброї і людей вони не рахують!..
- Томо! Я подбаю про себе і про дітей! Обіцяю.
Катя у важкі моменти свого життя завжди вирушала у село на перезавантаження. Дім, у якому
народилася і жила до 18-ти років, притягував її, наче магніт. Земля, трава, дерева допомагали
ухвалювати рішення, переконуватися у правильному виборі вчинків. Мати готувала борщ і пекла
пампушки, які Дуся обожнювала! Тимофієві перепадали пиріжки з капустою. Коли Катя з дітьми
заходили у двір, собака Соня радо виляла хвостом, звідкілясь вискакував кіт і прибігав тертися об ногу.

23
 - Діти, збираємося у село!
- Ми туди надовго, мам? – Дуня не надто зраділа цій новині, бо хотіла йти гуляти до подруги з сусіднього
будинку.
- Я не знаю. Для початку на тиждень чи два.
- Тиждень чи два! Це багато, мамо! Що ми будемо там робити? – Невдоволення дочки наростало.
- Ми там будемо жити, сподіваюсь у безпеці.
Тим часом, на вулиці господарювала весна: сонце не шкодувало своїх променів і тепла, щоб, попри
війну, зігріти і порадувати людей в Україні. На деревах уже з’являлися листочки – молоді і яскраво-
зелені. У повітрі пурхали метелики і бабки, а комашня плуталась у них межи крилець. Вранці щось за
вікном співали пташки, але часто завивали сирени повітряної тривоги, тож розібрати і повторити
мелодію було вкрай складно. Чудова пора і погода для подорожі в село. Катя особливо любила їздити
туди навесні. Зараз дорога дещо сповільнилася у часі: великі перехрестя і шляхи були заставлені
протитанковими «їжаками», мішками з піском. Їх треба було оминати – гальмувати і їхати «змійкою».
На одному з блок-постів височів причепурений манекен – в однострої і кашкеті. Він був повернутий до
дороги, наче дивився, хто саме їде: свої чи чужаки. Українці і під час війни – креативні.
На великому перехресті околиці столиці утворилася черга з автомобілів. Військові проводили
перевірку документів. Катя відчинила вікно, приготувала свій паспорт, синову ІD-картку, свідоцтво про
народження Дуні. Приємний і симпатичний хлопчина у формі нахилився до вікна:
- Вітаю, пані! Куди їдемо?
- У Черкаську область, до мами. Скажіть, безпечний шлях там?
- До Переяслава точно можна вирушати. Далі – запитаєте на блок-постах. Щасливої дороги! – Військовий
віддав честь.
Увагу дітей і Каті привернув на цьому перехресті великий експонат, як з музею просто неба: облуда
спаленої вантажівки, у кузові якої було повно ящиків з обгорілими патронами. Дверцята кабіни були

24
 відчинені навстіж. Патрони, які вже ніколи не вистрелять, валялися долі. Їх чавили колеса цивільних
авто. Мабуть і Катина червона малолітражна Дайхатсу наїхала на парочку патронів. Мовляв, так вам і
треба, гадам ворожим! Жінка з дітьми дорогою до села взагалі бачили зараз багато нового і досі
незвичного: блок-пости на поворотах до кожного села. Деякі були облаштовані, як фортеці – не
підступитися. Поряд ще й диміла польова кухня. Військові подекуди, на щастя, нудьгували. Тримали
автомати перед собою і з цікавістю розглядали машини на трасі, які мчали повз. На кожному блок-посту
майорів жовто-блакитний прапор. На повороті в одне велике село Катя побачила прапор Британії і
навіть США – найближчих союзників України у цій війні.
Коли до села лишалося кілометрів сорок, пролунав сигнал повітряної тривоги. Це якраз трапилось
на розвилці з блок-постом і дорожньою поліцією. Обабіч - кілька кремезних військових уважно
дивилися в небо. Поряд стояла якась невеличка військова техніка, схожа на мініатюрний танк з пушкою.
На центр України летіла ракета, а може й не одна. Військові готувалися її палко зустріти. Ось як це
виглядало насправді. Зупинятися чи їхати – Катя не розуміла. Але нога автоматично натиснула на
педаль газу. Подалі від гріха. На повороті у свої рідні Москаленки Катя побачила знову десь чотирьох
чоловіків у військовій формі. Вони стояли біля відчиненої автівки. Долі – руки за голову – лежав
чоловік у цивільному. Війна дійсно скрізь, - подумала жінка, - безпечних місць в Україні не існує.
Мати, як і завжди, сиділа на лавці й чекала гостей зі столиці. У пелині її фартуха, почепленого
поверх спідниці, спав, скрутившись клубочком, кіт. «Ось так виглядає мир і спокій», - подумала Катя.
Нарешті картинка змінилася у кращий бік, якщо порівнювати з тим, що вони всі щойно бачили.
- Бабо, привіт! – Дуня перша вискочила з машини і побігла обійматися.
- Живі і цілі, мої онучатка! – Як завжди вітала всіх літня жінка.
- Як ви тут з котиком? – Тимофій і собі вийшов з машини, щоб у першу чергу привітати тваринку.
- Котик упіймав мишку, з’їв та й зморив його сон, - відзвітувала бабуня.
Нормальна житейська балачка в селі. Повз двір йшла сусідка Уляна з онучкою.

25
 - Дорове, Лідо! Гості приїхали? Живі і здорові? Молодці!
- Приїхали. Пересиділи всю війну в Києві – боялися ворушитися.
- Ой, Лідо, я не можу ні спати, ні робити: все думаю, або телевізор ввімкну та дивлюся. Іроди – й більш
нічого! Супостати!
- Це хіба б ти його таке придумав? – піддакнула Катина мама. – Жили-жили – на тобі: війна.
- А ми й непогано, Лідо, жили!
- Непогано! Оце тільки зараз стало ясно.
- Ти ж подумай: все вивозять із тих областей, що захопили: цукор, олію, пшеницю. Напали, щоб
грабувати!
- Та вони ледацюги! – Емоційно вигукнула мати. - Ти його піди зароби, то й матимеш! А не прийшли,
чуєш, красти готове. Зароби піди, - чомусь удруге закликала вона.
- Йтиму, Лідочко, далі. Щось таки гребтимуся, бо хто ж його зробить?
- Ну щасливо, Улько, бо і я піду гостей годувати.
Та й розійшлися: сусідка з онучкою пішли собі вздовж дороги, а столичні гості – у двір. 80-тирічна
жінка дійсно чекала любої рідні: напекла пиріжків з капустою у духовці, пампушок. У хаті пахло
свіжим борщем. Кіт терстя поряд у надії, що йому точно щось перепаде. Катя зраділа, що вдома, що
нарешті доїхали і тут війни не чути й не видно. Щойно вона про це подумала, як на все село завила
сирена: гучно і пронизливо. Бігти в погріб не хотілося зовсім. Тим більше, що діти вже сиділи за столом
із ложками, мати крутилася біля них. Катя теж взяла ложку – їсти в селі завжди хотілося.
- Ванько Мойсючкин приїхав із дружиною, тещею і ще якимись родичами з Києва одразу, як війна
почалась. Неподалік їйхнього дому ракета впала і машини, які у дворі стояли, погоріли враз. Сидять
тепер в одній хаті в селі 10 людей. Мойсючка їм їсти готує. – Почала головні новини в селі Катина мама.
– Сусідка Тамара та, що з Луганська переселилась 5 років тому, питала за тебе. Казала, що була
впевнена, що ти дітей за кордон вивезла. Я їй відповіла, що ні, ти в Києві. Вона здивувалась дуже.
- Чому? – Катя не очікувала такого інтересу з боку сусідки.
26
 - Не знаю. Видно подумала, що ти злякалась абощо. – Мати зробила паузу, - у селі зараз багато
переселенців. І в Хомкиній хаті живуть, і у Ванюшкиній - якісь люди є, з Бучі чи що.
Наступного дня Катя поїхала у центр села, в магазин. Побачила молоду пару – явно не місцевих,
жінку з двома великими собаками-водолазами, модну дамочку з маленькою собачкою в одязі. Дивина
для цих країв, але село враз ожило і пожвавішало. Дехто з новоприбулих оселилися ув сім'ях, комусь
дали окрему хату і дров. Катя мала у селі давніх приятельок з галузі культури: бібліотекарку Світлану,
Галю-завклубшу, ще одну Світлану – техпрацівницю. Відколи Катя себе пам'ятала, ці жінки працювали
тут. Вони свого часу гралися з її маленьким сином, няньчили крикливу Дусю, втішали після розлучення.
Тут Катя дізнавалася особливо «смачні» місцеві плітки, чутки і сенсації. У фойє клубу Світлана різала
стару тканину на маскувальні сітки для військових.
- О, привіт Катюню! В тебе є щось непотрібне з одягу зеленого або сірого кольорів? Можна,
щоправда й коричневого. – Запитала одразу з порога.
- Мабуть, немає...
- Замовлення на сітки щоразу збільшується і збільшується. Я вже все своє і дочки повиносила. А це
ось одні люди дали, ріжу. Як ви, що ви? Оце тільки приїхали? – засипала нарешті Світлана питаннями.
- Так, намагаємось втекти від війни.
- В нас тільки сирени, атак з повітря поки не було. Що тут бомбити? Так що вам тут буде безпечніше,
ніж у столиці.
- Так, але я без роботи лишилася через війну і без доходів відповідно. Уявлення не маю, як далі бути.
- Воно покаже, не хвилюйся: рішення прийде само. – Світлана не відривалася від своєї роботи.
Катя піднялася на другий поверх клубау – там знаходилась бібліотека. Двері, як завжди, були
відчинені. Вздовж стіни, у коридорі стояло з десяток мішків, напханих книжками.
27
 - Привіт Катрусю! – радісно привіталась Світлана-бібліотекарка. – Так, російська так звана «велика»
література пішла вслід за руським кораблем! – Урочисто відзвітувала вона.
- Це твоя особиста ініціатива чи згори вказівка? – Катя була щиро здивована.
- З району подзвонили і наказали очистити полиці. Зараз все російське прибирають звідусіль. Як
росіяни таке творять, то нащо та їхня культура і література? Вона, виходить, їх нічому хорошому не
навчила. Тільки - вбивати, грабувати, катувати і гвалтувати. Це вони вміють, ми всі побачили, що вони у
Бучі та Ірпені натворили...
Катя згадала всі ті фото, що шокували світ: вбиті люди край дороги. Тіло застреленого чоловіка із
зав'язаними ззаду руками. Міста біля Києва були в окупації, потім їх звільнили українські військові і
світу відкрилася жахлива картина: росіяни розстрілювали цивільних. Знайшли багато братських свіжих
могил і багато тіл просто неба.
- Які ще є новини у вас тут?
- У школі молодиці ліплять вареники, крутять голубці і туди відправляють, хлопцям на фронт. Зараз
в усіх тільки одне в голові – як тих орків перемогти. Всі хочуть бути задіяними, всі намагаються
допомогти. Ми гуманітарку збираємо тут у приміщенні, потім вантажимо і теж – на фронт. Однак
книги тепер у мене в дефіциті, - Світлана показала на стелажі, - полиці порожні. Не знаю – де брати. З
району не скоро надішлють: через війну фінансування майже не лишилось.
- О, давай напишу пост у Фейсбуці: раптом хтось відгукнеться і надішле? - Катя аж пожвавилась.
Можливо, тут вона стане в нагоді.
- Якщо прийде хоча б зо п'ять примірників якихось видань – буде чудово. – Світлана зраділа.
Коли Катя розлучилася, ходила як мара: нічого не хотіла, не їла, не спала. Прийшла тоді до дівчат.
Вони поїли чаями з домашнім варенням, розповідали якісь сільські байки. Світлана тикала в руки
книжки:
28
 - Бери. Я знаю, ти таке не любиш. Це - казки для жінок, але вони тобі зараз необхідні. Ці книжки
лежать у шухляді мого столу для особливих випадків і особливих читачів.
Катя взяла. Це були жіночі романи про якесь одне-єдине кохання на все життя з непрописаними
героями і ситуаціями, що викликають питання. Але Каті тоді ці книжки дійсно допомогли. А може,
здебільшого, варення... Принаймні вона трохи оговталась, згодом знайшла роботу в столиці на
телебаченні, зняіла квартиру, перевезла дітей назад у Київ. Зараз їй хотілося віддячити – своєму селу і
цим прекрасним дівчатам. Тому вона написала пост у Фейсбуці:
Сільська бібліотека у центрі України потребує книг! Російська література попливла слідом за
кораблем. Тому допоможіть, будь ласка, заповнити полиці. Тут читають і чекають новинок.
Відповіли троє: невідома авторка із Львівської області, яка прислала свої шедеври за два дні; відома
авторка надіслала три книги і волонтерка пообіцяла прислати посилку, щойно повернеться до Києва із
Західної України. Світлана була рада. Катя – теж.
4.
Мала батьківщина не допомогла Каті перезавантажитися. На третій день перебування у селі, у
Кременчуці, що за 90 кілометрів звідти, росіяни влучили ракетами у нафтобазу, загинули люди. Півтора
місяця війна тривала і не планувала завершуватися. Дедалі частіше експерти та військові по телевізору
почали говорити про затяжну війну. Катя отримала з роботи листа, де йшлося, що грошей компанія не
має, тому договори з працівниками розірвані. В кінці тексту була приписка з розумінням поставитися до
ситуації. Якщо в кого є претензії – висловити їх Путіну. Так і було написано. У Катиній голові почала
господарювати депресія, дія якої підсилювалась частим і голосним завиванням серен і вдень, і вночі. Всі
навколо тільки й говорили про війну, вибухи, де і кого вбило цього разу. Чиї сини і чоловіки рушили
воювати, а чиї - поховалися у батьківських хатах або втекли за кордон.

29
 Катя і собі почала думати про виїзд з країни, як втечу від депресії, безгрошів'я і частих голосних
звуків сирен. Принаймні, змінить картинку, заспокоїться і покаже дітям Європу. Досі вони ще не були
за кордоном, але мали на руках всі необхідні документи. Останні кілька років не сприяли подорожам: то
пандемія, а зараз взагалі – війна.
- Діти, - звернулася вона до них, - я ухвалила рішення: ми їдемо з України!
- Куди? - ошелешено запитала Дуня.
- До Франції.
- До Франції? Навіщо? – запитав Тимофій.
- Там нас чекає своя окрема квартира, ми не будемо тулитися в таборах для біженців. Пам'ятаєте
Самуеля, який колись навчив тебе, Тимошику фокусу і ти виграв конкурс у школі? Він запропонував
пожити у свого друга Вінсента із Провансу. Прованс – дуже мальовниче місце: нам сподобається.
- Мамо, я нікуди не поїду! – закричав Тимофій і це вразило і водночас здивувало Катю. – Хіба нам
погано у баби? Тут є їжа, вода, світло, інтернет – ми проживемо. Ви з Дунею можете їхати! Я залишуся
тут!
Такого Катя не очікувала. І навіть не знала, як реагувати.
- Але я без доходів. Як ми проживемо? Війна тільки почалася і їй не видно кінця. По нас теж може
влучити якась ракета або впасти літак.
Тимофій був категоричним:
- Ні!
У сусідній кімнаті все це чула стара жінка, звідти було чути її чергове схлипування:
- Залиш Тимошика мені... Як я буду сама на старість?
30
 - Ні! – Тепер Катя була категоричною. – Всі діти їдуть зі мною. Тимофію, я не зможу оплачувати
інтернет з-за кордону. – Це його заскочило зненацька. Катя вперше в житті свідомо збрехала синові.
- То я оплачу тут...
- Як? Рахунок у телефоні, паперові не приходять. Договір записаний на мене.
- Ну добре... – Тимофій дав задній хід.
Наступного ранку червона малолітражка Дайхатсу виїхала з села Черкаської області. Попереду був
Київ, а потім – 2705 кілометрів до селища Рошфор дю Гар на півдні Франції. Шлях пролягав через
частину України, всю Польщщу, Німеччину і більшість Франції.
Катя намагалася не прислухатися до свого внутрішнього стану і настрою – вона вчепилася у кермо
та дивилася перед собою на дорогу. Після обіду приїхали на Київ, треба було зібратися. В квартирі було
дуже холодно. Опалення відключили раніше, ніж зазвичай. Невеличка синя валіза для подорожей на
моря влітку - швидко заповнилась необхідним.
- Діти, беріть книги, зошити – пакуйте у свої шкільні рюкзаки. Вчитиметеся там онлайн.
Тимофій і Дуня слухняно все виконували. Катя ще раз прокрутила в голові список необхідних речей:
наче все взяли. У столичних магазинах і досі відчувався дефіцит товарів. Алкоголь продавали з 11 до
16-ї години. Варто було б придбати подарунки для французької родини, яка складалась з двох дорослих
і двох дітей. Це виявилось проблемою. Цукерок не було, магазини іграшок не працювали. Про сувенірні
крамниці – годі було й казати. Катя знайшла розмальовку, яка була майже чиста. В нагоді мають стати
магазини на автозаправках, принаймні там продавали бодай шоколадки.
Катя вночі не могла зігрітися у квартирі. Вкуталася у дві ковдри і лише так заснула. Наступний
ранок природа розфарбувала сірим кольором. Сонце не хотіло вилазити з-за хмар. Катя заварила кави,
насолодилася самотністю на кухні і пішла будити дітей. Пора.

31
 - Дітки, прокидайтеся! Нам треба виїхати з України до коменданської години. Я не знаю, чи нам
це вдасться – до кордону 600 кілометрів, мінімум.
Обоє підлітків на диво швидко прокинулися і почали збиратися. Катя чи то нервувала, чи то
переконувала себе, що вона – спокійна: усе було, як в тумані. Вона не уявляла навіть, як проїде таку
відстань, багато країн на малесенькій машинці, з дітьми. Сама. Єдине, що просила у Бога, щоб минулося
без пригод.
Гугл-карта проклала маршрут, виїхали о дев'ятій. Вже звичні блок-пости минули, але на околиці
Києва побачили колону військової техніки і солдатів. Один сидів на БТР і щось зосереджено
ремонтував. Тимофій помахав йому.
- Мамо, мамо! Він мені відповів! Він теж помахав мені! – Син був у захваті!
Це викликало посмішку на обличчі Каті. Далі дорогою у бік Вишгорода військових побільшало – ось де
безпосередньо захищали Київ: далі від шляху у полі в окопах було видно військових, якусь техніку,
накриту маскувальними сітками. Чоловіки в камуфляжі копошилися, ніхто не сидів склавши руки. Уже
зазеленіла озима пшениця, і було дивно бачити військових у полі, а не, скажімо, цивільних і мирних
агрономів.
На горизонті виднілося містечко. Багатоквартирні сірі будинки на околиці стояли наче заплакані. І
сльози їхні були чорними – кольору кіптяви. Замість сонячних радісних вікон-очей – зіяли темні
налякані безодні прямокутників. Нещодавно тут горіло: ракета, яка сюди влучила, не запитала навіть, чи
живуть тут люди. Раптово шлях перервався – попереду був котлован. Здоровенна ямища на всю ширину
дороги і глибиною у півтори людини. Катя зупинилася. Об'їзду вона не побачила. На дні котлована руду
глину уїздили шини різних авт. У дзеркало заднього огляду жінка побачила позаду себе джип. Він
терпляче чекав, поки вона проїде. Катя уявлення не мала, як злетіти згори, а потім – на гору і не
скотитися раптово назад. Чомусь згадалося, що троса вона не мала. Спереду машин не було, тільки

32
 ззаду джип. Як він її витягне, раптом що? Виходу не було. Вдих. Натисла на педаль газу. Помолитися не
встигла: машина злетіла вниз, потім, як м'ячик, вилетіла з ями на гору. Все! Проїхала!
- Мамо, ми, здається, підскочили! – Тимофій весь цей час уважно слідкував за діями матері.
- Мамо, злетіли, як птаха! – Дуня нарешті обізвалася зі свого заднього сидіння.
Все минулося цього разу. Фух.
Далі знову поля. Згодом в'їхали в якесь село: невеличка площа у центрі, пара магазинів, велосипед біля
дерева – характерні атрибути українських поселень. З магазину вийшов просто одягнений чоловік з
хлібиною під рукою – нічого особливого.
- Мамо, це Лютіж! – вигукнув Тимофій. – Ми в цю крамницю ходили по продукти зі свого наметового
табору минулого літа.
Тимофій розповідав, що це село – здебільшого багатих людей: тут часто на дорозі можна було зустріти
дорогі марки автомобілів. Будинки переважно мали кілька поверхів, високі ошатні паркани, за якими
було видно гарний доглянутий сад. Наметовий табір хлопці і дівчата напинали в сосновому лісі, поряд
вабила водойма. Тимофій відпочивав так два літа поспіль. Він приїздив з новими емоціями і одразу
планував поїздку на наступне літо. Тим часом, дорога завела Катю на вулицю, де відчувалось щось наче
до болю надломлене. Щось псувало атмосферу цього гарного і багатого села поблизу Києва. В повітрі
витала якась біда. Водночас, людей не було видно, крім отого чоловіка з хлібиною. Таке враження, що в
селі ховають когось молодого і всі пішли на похорон. Раптом дорогу перегородив військовий. Він
підняв руку – просив зупинитися. Катя послухала, натисла на гальмо. Звідкілясь виїхали ще кілька
автівок, всі стали. Катя заглушила двигун і нарешті почала розглядати весь цей жах, що відкрився по
обидва боки її авта. Праворуч стояв будинок відомого в Україні телевізійного продюсера. Катя бачила
ці світлини фото в інтернеті – тепер вона бачить все це поряд. Повністю зрешечений кулями будинок,
розбитий дах, паркан. Немає вікон. Долі валяються шматки шиферу, ще якісь предмети, можливо

33
 уламки снарядів. Навпроти, ліворуч – ще одна садиба, огороджена залізною сіткою, тому двір
прогрлядається чудово. Добротна хата з білої цегли, вся посічена з якогось важкого озброєння:
виглядало наче після побоїща. Двері вибиті, шибки стирчали гострими краями – жодної цілої не було.
Скраю стояв туалет – весь вкритий чорними дрібними наскісними отворами. Невеличка будова теж з
білої цегли, зелені розчахнуті навстіж двері наче запитували – за що? Каті здалося, що минуло десь з
півгодини. Зрештою військовий махнув знову – це означало, що можна рушати. Під колесами автівки
щось хрустіло: дрібні гілки, якісь будівельні матеріали. Хотілось якомога швидше поїхати з цього місця.
Враження воно залишало гнітюче. Ніхто з дітей не вимовив жодного слова. Їхня матір також мовчала,
лише тисла на педаль газу.
З Лютіжа червона Дайхатсу виїхала на вузьку дорогу, обсаджену з обох боків тополями. Попри
середину квітня, ці дерева чомусь ще не вбрались у листя. Воно наче боялося вилазити з бруньок, бо
раптом росіяни повернуться і розстріляють за надмірну сміливість і природну активність. Віття тополь
було направлене вгору і наче махало Каті услід: вивозь їх, вивозь!.. Виїхали на трасу, де ліворуч
виднілося село. Одна хата гарна, ціла. Поруч сарай – повністю зруйнований: замість покрівлі стирчали
дерев'яні крокви, переважно потрощені. Паркан похилився під тягарем цегли і власне даху, бо все це
впало на нього несподівано. У звичайне сільське обійстя влучили окупанти. Праворуч дорогою
з'явилася заправка, і Катя вирішила заїхати. Табло цін і наявності пального не світилося. Але раніше
брат попереджав, що треба заїздити і запитувати. Зараз все працює не так, як до війни. У приміщенні
сидів чоловік років сорока семи. Полиці з товарами були порожні, кавомашина не працювала.
Натомість, пальне продавалось, правда, лише однієї марки.
- Такого тут накоїли, - почав чоловік, – спочатку зайшли їхні елітні так звані війська: танкісти, важка
артилерія. Грабували все дороге: телевізори, пральні машини, техніку. Потім прийшли середняки:
забрали все, що ті недобрали. А за цими вже припхалися механіки, водії - переважно, буряти: то ці
вигребли ложки і гвіздки! – Чоловік дивився на Катю. - Жах, просто жах... Не люди, а нелюди... Досі

34
 відійти не можемо. Ви ж бачили, на що вони село перетворили? Суцільні руїни. Навіщо, навіщо по
хатах стріляти? Там жили баби з дідами, військових не було...
Катя не знала, як зарадити і втішити цього дорослого чоловіка. Він говорив не про стихійне природнє
лихо – бурю чи шквальний дощ, а про людей, які свідомо прийшли виконувати наказ: убивати інших
людей і руйнувати, грабувати їхні будинки. В двадцять першому столітті у центрі Європи.
- Мені дуже шкода... - тільки і могла вимовити.
- Не доведи Господь! – відрізав чоловік. Здавалося, він і досі живе у тих нещодавніх подіях.
Катя заправила повний бак і рушила далі. Житомирською трасою жінка ще ніколи не їздила, але багато
чула про неї. Поворот на Коростишів, де були знамениті гранітні кар'єри і річка, оточена великими
каменями. Досі так і не вдалося там покупатися. Кажуть, ті місця неймовірні: чиста прозора вода, все це
оточено гранітом і соснами. «Обов'язково потім треба приїхати сюди», - подумала жінка. На горизонті
було видно черговий блок-пост з військовими, але прямо посеред дороги щось лежало чи стирчало –
чітко не було видно. Дайхатсу підкотилася ближче: з асфальту стриміла ціла ракета, поверх неї лежала
шина, щоб ніхто не наїхав. Військові Катю не зупинили, реагували спокійно і навіть буденно. Жінка
пригальмувала, почала відчиняти вікно, щоб показати документи, але один з чоловіків махнув – мовляв,
вам можна їхати.
Малолітражна автівка впевнено везла соїх пасажирів трасою, оточеною з обох боків хвойним
лісом. Катя прочинила вікно, щоб пахощі хвої потрапили в салон. Кажуть, цей запах заспокоює. Крізь
високі до неба сосни пробивалися промінчики яскравого сонця – квітень господарював на повну. На
узбіччі росла собі зелена трава, як і годиться навесні у мирний час. Про війну тут же нагадували іржаві
облуди легковиків, які де-не-де траплялися ближче до лісопосадки. Десь чотири штуки побачила Катя:
повністю спалені автівки. Розчинені дверцята і корпус – все, що лишилося. Про долю людей, можливо
навіть дітей, думати було страшно. Катя ввігнула голову в плечі, краєм ока глянула на Тимофія. Він теж
все це бачив. Вигляд співчуття і розгубленості був на його обличчі. Росіяни вміють залишати слід по
35
 собі... З якогось повороту перед ними вискочила чорна автівка. Поїхала попереду, але за кілька
кілометрів несподівано зупинилася і почала задкувати, потім розвернулася і стала ліворуч обабіч
дороги. З машини вийшов чоловік років 65-ти. Помахав до Каті, щоб вона зупинилася. Жінка стала й
відчинила вікно:
- Добрий день! Там - знаменитий Ірпінський міст. Він підірваний, на дні валяються дві автівки. Ви
не знаєте, як проїхати на той бік?
- Вітаю! Я поняття не маю, я вперше тут їду. – Катя говорила щиру правду.
Поки вона це казала, повз промчав синій легковик. Він звернув на узбіччя ліворуч і стрімко
сховався десь за кущами. Очевидно, там і був проїзд. Чоловік з чорної машини швидко скочив за кермо
і рушив слідом. Катя – за ним. Грунтовий об'їзд – це край поля, який уїздили машини і таким чином
проклали дорогу. Дайхатсу була мініатюрною і хто знає, чи витримає таке випробування. Колії для
коліс були широкими, посередині – грунт. Катя чула, що її машина за щось чіпляється днищем. Тут
головне було – не застрягнути. Або не втонути: попереду блищала вузесенька річечка з понтонною
рухливою переправою. Її швидко і явно не вперше проскочив синій легковик. Чорний - проїхав більш
обережно і повільно, став з того боку. З машини знову вийшов водій, наче передихнути після такого
маневру. Катя під'їхала до переправи, краї якої не діставали до берегів з обох боків. Треба було чітко
потрапити у колії, щоб проїхати. Жінка скомандувала дітям вийти з автівки:
- Тимофію, допоможи мені, будь ласка, потрапити колесами у колії.
Хлопець, якому ще не виповнилось 16-ти виконував дорослу роботу: допомагав мамі не застрягнути і не
зостатися назавжди на цьому відрізку шляху.
- Мамо, ліворуч, - командував син, - здай назад. Так, тепер їдь уперед!
Катя рвонула з місця і вилетіла на протилежному боці.
- Молодець! – показав великий палець догори чоловік з чорної машини. – Я думав, ви не проїдете.
36
 Метрів за 500 знову стояла знайома синя автівка, яка вивела Катю і чоловіка-пенсіонера в об'їзд через
Ірпінський міст, два буси і ще кілька машин. Один мікроавтобус застряг і його витягав інший. Кілька
чоловіків, як Катин син щойно, командували: вперед, ліворуч, газуй назад. Хтось приніс лопату. У
рихлій ріллі мікроавтобус застряг повністю заднім лівим колесом, воно не хотіло викочуватися із ями.
Решта пасажирів і водіїв чекали. Катя вийшла з машини, щоб розім'ятися. У синій автівці спереду сиділа
бабуся років вісімдесяти з двома костурами і на все це спокійно дивилася. Поряд стояла онучка:
- Забрали бабуню, веземо до нас у село. Бо вона одна залишилась, всі сусіди потікали. Ми хвилюємося,
що вона сама. А вона ще й не хотіла виїздити, казала, що їй все одно коли помирати, але хоче у рідній
хаті. Поживе у нас до оранки чи може й довше. Ми й продукти маємо і подалі від дороги живемо, у хаті
місце є.
Бабуся все те чула, але ніяк не реагувала – просто дивилася на застряглий мікроавтобус і важко дихала.
- Два сусідніх села, між нами відстань - 5 кілометрів, і не можна доїхати, - розповідала далі дівчина, -
добре, що дощів немає. Тут би все розмито було.
За півгодини ліве колесо буса нарешті виїхало з ямки. Чоловіки розійшлися по своїх автівках і двигуни
завелись.
- Ви не їдьте попереду, - звідкілясь знову з'явився власник-пенсіонер чорної машини, - якщо
застрягнете, буде затор: треба ж буде вас витягати.
Катя рушила у загальній колоні за всіма. Машин зібралося до двадцяти. Очевидно, що тут їхали і
волонтери, і місцеві. Дехто знали один одного, віталися. Катя подумала, що якби не ця ситуація із
загрузлим бусом, вона сама б не розібралася – куди об'їжджати. За кілька хвилин колона машин виїхала
на асфальтовану трасу і враз всі розсипалися – хто куди. Катя завернула ліворуч.
- Дивно, що навігатор не показав, що Ірпінський міст розбомблений і проїзду немає! – зауважив
Тимофій.
37
 - Навігатор багато чого не показав, - озвалася Дуня.
- Сподіваюся, до кордону ми вже не матимемо пригод, інакше не встигнемо до комендантської години.
– Катя натисла на педаль газу.
Кілька годин червона Дайхатсу мчала дорогою, освітленою сонцем. Може тому пригод дійсно більше не
траплялось. В'їхали у Рівненську область, вирв від снарядів чи чогось подібного тут не помічалось. На
горизонті виднілося містечко, на вказівнику було написано, що це – Сарни. Попереду явно стояв блок-
пост, черга з вантажівок і решти автівок котилася повільно. Десь за півгодини до вікна Катиної машини
підійшов сивий чоловік у формі, на погонах блищали дві великі зірки, на пришитій табличці було
вказано, що він зі Служби безпеки України.
- Що, мамочко, вивозите свого синочка з України, щоб бува на війну не забрали?
- Мій син – школяр, йому ще немає 16-ти.
- Покажіть документи, - не відступав генерал-лейтенант.
Тимофій простяг свою ID-картку і решту документів.
Сивий чоловік одяг окуляри, почав ретельно читати.
- Ага, зрозуміло. Куди їдете? – звернувся він до Каті.
- На Захід, вивожу дітей з війни.
- Щасливої дороги! Зараз будете їхати прямо і якраз упретеся у пункт пропуску «Ягодин». Маю честь! –
генерал-лейтенант підняв руку до скроні.
- Дякую, - відповіли одночасно всі троє пасажирів.
Катя зітхнула з полегшенням: до комендантської години вони точно встигнуть перетнути кордон. Чим
далі вони віддалялися від Києва, тим безпечніше почувалися. Людей у військовій формі і зі зброєю
меншало. Селяни кіньми орали невеликі клапті землі – попри війну, прийшов час садити городи. Хати,
38
 які розкинулись неподалік траси, мирно грілись на сонечку. Дерева навкруги зеленіли і готувалися
цвісти, як і зазвичай щовесни.
Черга автівок на кордоні складалася десь із п’ятнадцяти машин. Ажіотажу не спостерігалось. Тимофій
набрав Катину матір.
- Алло, бабо? Ми на кордоні. Зараз будуть перевіряти, чи веземо контрабанду, наркотики, - пожартував
він. – Та нормально ми, доїхали. Ні не важко, все добре. Дуня? Спала майже всю дорогу. Мама їхала.
- Скільки валюти везете? – раптом до машини підійшов прикордонник.
- Валюти? – перепитала здивовано Катя, - взагалі не веземо. У нас є банківська картка.
Прикордонник рушив до іншого авта, а жінка замислилась – треба ж було хоча б трохи придбати євро.
Але потім згадала: нічого ж не працювало. Банки зачинені, обмінники – теж. Польські прикордонники
запитали, скільки пляшок алкоголю везе Катя. Вона відповіла, що жодної не має. Загалом процедура
проходження кордону завершилась, коли надворі вже сутеніло. Катя відчула сильну втому, хотілося в
душ, чогось поїсти і заснути. Одразу після митниці стояв намет, в якому чергували троє волонтерів.
Катя рушила туди. Симпатична темноволоса жінка заговорила українською:
- Вітаємо у Польші! Вам щось треба? Є кава, чай, булочки. Ми маємо польські телефонні картки. Ми
роздаємо їх безкоштовно.
- Тут десь є місце для ночівлі? – запитала Катя. – Ми їхали цілий день.
- Так, звісно! Я можу вбити адресу табору вам у телефон. Це зовсім поряд, півтора кілометра звідси.
- Чудово!
Тимофій і Дуня поміняли сім-картки. Катя взяла собі теплого чаю і випила з неабияким задоволенням.
Нарешті! Нарешті той увесь жах залишився позаду і далеко. Як гарно почуватися у безпеці! Жодних
сирен і вибухів! Жодної війни і страху!

39
 Табір для біженців був облаштований у якомусь палаці – місцевій туристичній пам’ятці. Машини
стояли припарковані прямо на зеленій галявині, з українськими номерами автівок було небагато. У
приміщенні сидів симпатичний лисий поляк і голосно припрошував заходити на реєстрацію. Він підняв
очі до Каті:
- Пані хоче їсти? Ходімо на кухню.
Жінка і двоє її дітей слухняно рушили за чоловіком. У затишному приміщенні стояли продовгуваті
столи з лавами по обидва боки. На столі - набір різного печива, горішки. Долі стояло багато пляшок з
водою, соки. Ще на одному столі – великий термос, чай, кава, цукор, якісь дитячі ласощі. У кутку була
облаштована невеличка гральна зала для зовсім маленьких діток. Лежали іграшки, олівці, папір. На
стінах висіло багато дитячих малюнків. Лисий чоловік запропонував:
- Ви будете зупу?
Дуня замість всіх крикнула:
- Так!
- Треба почекати, щоб нагріли. Ви можете брати чай чи каву, що завгодно. Тут все для вас, – поляк
показав на стіл з великим термосом.
Долі стояли кілька мисочок з водою і кормом для тварин.
- Мамо, поляки такі добрі, - Дуні все подобалось і вона раділа.
- Ось ваша зупа, - жінка принесла три тарілки запашного гарячого розсольника. Катя згадала, що за
сьогодні, крім кави вранці, вона нічогісінько не їла. Втрьох одразу накинулись на страву і всім
смакувало.
- Пані ще порцію? – гукнула жінка з кухні.
- Ні, дякуємо! Дуже смачно, ми наїлись, - відповів за всіх Тимофій і взявся за печиво.

40
 До приміщення зайшла білявка років 45-ти у бежевому спортивному костюмі. За повідок вона тримала
такого ж бежевого мопса. Собака одразу рушив до мисочки з їжею.
- Вечер дрбрый! – Привіталася, - вы откуда?
- З Києва, - відповів Тимофій. – А ви?
- С Днепра. Вывозим дочку и зверей заодно, - кивнула на песика. – Мы терпели все эти взрывы. Наш папа
обустроил подвал, мы там и спали, и ели. Но уже не выдержать: очень громко и близко, наша дочка
начала очень бояться.
Слідом за своєю мамою до кімнати зайшла темноволоса дівчинка-підліток в окулярах, одразу
пригорнулася до жінки в костюмі. У дверях з’явився високий широкоплечий чоловік до п’ятдесяти
років з темним волоссям. Він намагався бути веселим:
- О, привет, новенькие! Куда едете?
- На південь Франції, - відповіла Катя. – А ви?
- В Португалию. В нас там есть знакомые, они пригласили. А вы к кому-то конкретно?
- Так, нас теж запросили. – Катя вирішила обмежитись цією фразою і не вдаватися у подробиці.
Білявка відкрила в телефоні «Галерею» і показала світлини їхнього підвалу-укриття: світлі стіни, на
підлозі один на одному стояли по два піддони. Вони слугували ліжками. Зверху заправлені
різнокольоровою білизною, як у красивому оригінальному готелі.
- Мы тут жили с 24-го февраля. Тут раньше барабанная установка стояла, наш сын занимается музыкой.
Пришлось убрать, потому что мы бы не поместились все. Тяжело жить в подвале полтора месяца. Мы
решили погостить и немного успокоиться у друзей, подальше от Украины. Может за время нашего
отсуствия война закончится и мы вернемся домой.
Катя не хотіла говорити, вона хотіла в душ. Втома після гарячого супу розлилася по всьому тілу і
хилила до сну. Діти теж були сонними.

41
 - Дякуємо за вечерю! – гукнула жінкам на кухню, ті радісно закивали головами і щось відповіли
польською.
Кімната, де мали ночувати українські біженці, була доволі просторою з високою стелею. В кутку стояв
рояль. Вікна високі, заокруглені вгорі не мали штор. Ліхтар на вулиці світив якраз в одне з вікон.
Розкладачки зі спальником, подушкою і простинею стояли у два ряди. Мали спати всі разом – бежевий
мопс, чорний кіт і люди. «Нічого, - подумала Катя, - я надто втомлена, засну. Інакше фізично не
витримаю таке навантаження». Після душу їй взагалі -покращало. На розкладачці мигав телефон, у
телеграмі прийшло повідомлення:
Привет. Что делаешь?
Катя не могла повірити: це – Андрій. Молодий чоловік, з яким вона провела минуле літо – в сексі і
радощах. Андрій мав відмінне підтягнуте тіло, світле волосся, сіро-зелені очі і бороду. На обох руках,
від плеча до кисті красувалося яскраве татуювання, за вухом також – старослов’янський знак сонця.
Такого чоловіка Катя ніколи не мала. Він їй дуже подобався. Андрій казав, що й вона – йому теж, хоча
Катя була старшою. Їхні палкі стосунки припинились з початком осені, з’їхалися з таборів діти, часу на
себе помітно поменшало. Андрій написав згодом, що зустрів іншу, але дякує Каті за проведений разом
час. Жінка звісно ж переживала, але з часом все забулося, але ось раптом – знову.
- Привіт. Як ти?
- Я в армии, точнее, на войне. Ты как?
- Я у Польщі зараз.
- Чего так?
- Вивожу дітей з війни.
- А... Понятно, до связи тогда. Надеюсь встретить тебя в Украине... Я тебя не забыл!..
І від’єднався. «От засни тепер!» - чи то радісно, чи стривожено подумала Катя. «Це ж треба, від нього
майже рік не було вістей. Що тепер робити з цим? Дивно. Навіщо він написав? Що хотів? Він же
42
 дівчину має, мабуть». Катя закуталась у спальник і приготувалася заснути. Її діти вже сопіли поруч.
Сон, однак, не хотів приходити. Катя крутилася з боку на бік, із сусідньої розкладачки хтось у смак
хропів. Ніч промайнула в якомусь мареві для Каті. На ранок вона зрозуміла, що не виспалася зовсім.
Проте тішила себе тим, що її тіло відпочило. Ще залишилося проїхати дві країни і частину Франції.
Вона вправиться.
5.
Наступного ранку Катя прокинулась удосвіта. Голова була важкою, бо поспати в класичному розумінні
цього слова не вийшло. Жінка вирішила сьогодні проїхати Польщу, а ввечері заночувати у таборі знову.
Тільки треба пошукати адреси таких місць. Бадьорий лисий поляк сидів за столом і мугикав якусь
пісеньку.
- Доброго ранку, пані!
- Доброго ранку! Я хочу запитати адреси таборів, якщо є у Німеччині, наприклад.
- Ми маємо тільки у Польщі, я не скажу про сусідню країну. Я дам вам координати табору поблизу
кордону.
Чоловік подивився якийсь буклет і нашкрябав вулицю і номер будинку на жовтому клаптику. Простяг
Каті. Звісно ж, вона уявлення не мала, де це. Але її діти розберуться. Відтак заварила собі кави і сіла в
куточку їдальні.
- Прошу пані, пригощайтеся печивом, солодощами. Набирайте собі, не соромтесь! – Жінка, яка вчора
годувала супом, знову запрошувала щось поїсти. Поляки - дуже щедрі.
Діти прокинулись, сусіди з мопсом і котом теж ворушилися.
- Мамо, збираємось? – Дуня ще була зовсім сонна.
- Нам треба їхати. Тож так.

43
 Тимофій виліз зі свого спальника і рушив за двері. Катя знову почала відчувати якийсь незрозумілий
мандраж у тілі. Вона нервувалася через далекий шлях і те, що зовсім не виспалась. Це погано для неї, бо
їхати ще довго і сили потрібні. За годину після ранкових процедур речі склали в машину, діти сіли на
свої звичні місця. Катя завела двигун.
- Пані, пані! – До машини бігла темноволоса жінка. Катя відчинила вікно. Полячка простягла три
пакунки. – Візьміть собі у дорогу, вам згодиться: тут їжа і засоби гігієни.
І раптом Катя розплакалась! Засоби гігієни і їжа! Про останнє вона взагалі забула. Дійсно, а чим
годувати дітей ще дві тисячі кілометрів? Все, що вони брали в дорогу з Києва, вже з’їли. Чим вона
думала взагалі? Куди і нащо вона їде? Це такий тривалий і виснажливий шлях! Машина може зламатися
і що вона робитиме? Та що завгодно може статися!
- Мамо, мамо, не плач, - попросили одночасно обоє дітей, - все добре! Поляки просто - дуже хороші і
вони співчувають, намагаються допомогти.
- Так, дійсно, що це я розкисла? – Катя витерла сльози і заспокоїлась. Біля машини спантеличино стояла
пані і дивилася на українку в сльозах.
- Все добре, пані, все буде добре! Ви у безпеці!
Катя впевнено рушила у бік воріт. Полячка жваво помахала рукою, побажала щасливої дороги.
Польща – красива і охайна, як наречена перед сватанням. Безкраї зелені поля, як в Україні,
доброзичливі люди, рівні і широкі дороги. По цих трасах назустріч часто їхала, або її везли, військова
техніка темно-зеленого кольору – точно в Україну. Не помітити її було вкрай важко. Весь світ, зокрема
Європа, допомагали українцям, як могли. І це було дуже щиро і щемко. Катя кілька разів зупинялася на
заправках. Скрізь велелюдно, місцеві живуть звичним життям, як і українці до 24-го лютого. Біжучи із
супермаркета до автівки, Катя випадково побачила себе у відображенні великого вікна – жах! По-перше,
так склалось випадково, але вона була одягнена у все темне: чорні кросівки, чорні джинси і темно-синя
куртка, під якою - чорна кофта з каптуром. По-друге, вираз обличчя – суцільнй страх, втома і якась
44
 внутрішня та глибока стурбованість, плюс темні кола під очима. Діти, до речі, теж були одягнені у все
темне: на Тимофієві така ж чорна кофта із каптуром і якимись написами на спині, темно-зелені штани,
чорні шкіряні кеди. Дуня у бордових кедах і голубих джинсах, але чорній куртці. Біженці, одним
словом.
Ближче до 17-ї години почався дощ. Небо потемніло і день враз перетворився на глибокий вечір. Край
дороги вказівники вже були написані німецькою мовою. На телефон Каті надійшла смс: «Радо вітаємо
вас у Німеччині! Уникайте, будь-ласка, таких міст як Берлін і Мюнхен. Вони переповнені біженцями і
селитися там ніде. З повогою – Посольство України в Німеччині». Тобто, де шукати табір для ночівлі –
невідомо. Хтось радив Каті заїздити на залізничні вокзали. Там обов’язково чергують волонтери і вони
мають підказати адреси таборів. Але поки що жінка мчала дорогою, прислухалась до себе: та ні, не
втомилась. Міняти маршрут виглядало небезпечно, інтернету вже не було і ризик заблукати існував
доволі високий. Що ж, Катя вирішила їхати без ночівлі, поки вистачить сил. Потім вирішуватиме по
ситуації. Дуня спала на задньому сидінні. Син, як і його мама, не стулив очей.
- Що ж буду їхати, а там – побачимо. – Катя проговорила своє рішення вголос.
- Так, мамо, я з тобою чергуватиму!
- Дякую, синочку!
Надворі стрімко темніло. Зустрічні машини світили фарами. Дорога, здавалося, не мала ні початку, ні
кінця. За вікном мелькотіли великі підприємства, вони чергувалися з містечками і містами. Останні
вабили жовтими рясними яскравими цятками – це горіло світло у вікнах будинків, квартир. Люди,
напевно, їли смачну вечерю, запивали пивом або вином, - разом у колі сім’ї і кожен окремо – у своєму
тихому щасті. Натомість на дорозі вночі життя теж було жвавим. Колони великих фур караванами
рухались в обох напрямках. Катя їхала в середній смузі, але коли стомлювалась, скидала швидкість і
намагалася з’їхати у крайню праву. Водіям фур це не надто подобалось: кілька - їй сигналили, чим
трохи налякали. Тимофій сидів поряд і розповідав якісь цікаві небилиці з життя своєї школи - так він
намагався підбадьорити маму. Жінка натисла на педаль газу і трохи вирвалась з полону великих машин.
45
 У дзеркало заднього огляду побачила, що їй вдалося їх залишити позаду. Та через певний час салон
червоної Дайхатсу осяяло яскраве світло: фура з фарами на даху підкотилася впритул до малолітражки.
Катя звернула на середню смугу. Велика машина праворуч і не думала минати Дайхатсу, вона їхала
поряд на однаковій швидкості. Так тривало до перехрестя «метелик» і навігатор показав повертати
праворуч. Катя ввімкнула поворот. Фура з фарами зверху зникла позаду. Та несподівано на самому
перехресті вона майже впритул до червоної малолітражки теж надумалась повертати і обігнала ліворуч.
Здавалося, що величезна машина з причепом зараз підібгає під себе таку комашку, хоча і червону.
Підібгає і навіть не помітить. Жінці за кермом стало не по собі.
- Ми що, будемо разом їхати до самої Франції? – вголос запитала Катя.
Водій звісно ж цих слів не почув, і задоволений або ні – цього не можна казати напевно – поїхав геть.
- Це, мабуть, далекобійники так розважаються, щоб не заснути, - знову вголос сказала Катя.
Вона глянула на Тимофія – його голова похилилася вниз і ситуацію з фурою він не побачив, бо уже
спав. Дуня давно розляглася на задньому сидінні, вкрилася пледом і сопіла з усієї сили. Катя, як
берегиня своєї маленької сім’ї, трималась за кермо і уважно дивилась на дорогу. Не тільки червона
малолітражка, а й час котилися до ранку. Небо із чорного повільно, але впевнено перетворювалося на
сіре. Далеко за обрієм почали проглядатися гори, а за ними - хтось дуже-дуже далеко підпалив зорю.
Вона горіла, тому край неба мав світло-сіре забарвлення. «Напевно тут вдень дуже красиво, - подумала
Катя, - шкода, що ми їдемо вночі». Несподівано прокинувся син:
- Мамо, ми вже у Франції!
- Справді? – Катя дивилася на дорогу, тому щось могла не помітити.
- Так! Поглянь: дорожні знаки більші, ніж у Німеччині! І я бачу, що тут не так, тут - дуже красиво! Точно,
це інша країна!

46
 День наступав на горло ночі і кричав: «Віддай! Віддай, бо це мій час!» В цю боротьбу втрутився
світанок і помирив день та ніч. Прошепотів, що це – його черга радувати живе і нерухоме своєю
присутністю. Обриси гір, полів вимальовувалися дедалі чіткіше. Автобан простягався нерівною
місцевістю з поворотами. Катина машина постійно котилася з гори. Щодва, три кілометри були
облаштовані місця відпочинку для всіх автомобілів – фур і легкових. Катя кілька разів уже заплющала
очі. Це означало, що настав час зупинитися і трохи подрімати. Вона заїхала на один такий острівець, де
росли трава, кущі і дерева, стояли столи з лавами. Далі було видно приміщення з туалетом, душем і
навіть французькою музикою, що починала грати, щойно відкривалися двері вбиральні. Це помітно
пожвавило пасажирів з України. Навіть Дуня прокинулася і здивовано запитала:
- Ми що, вже у Франції?
- Так – відказав їй Тимофій. – Ти проспала Німеччину.
Катя на водійському сидінні загорнулася у свою курточку і подрімала з півгодинки. Після цього їй
одразу полегшало. Їхати лишилося приблизно 600 кілометрів. Світанок уже розчинився в повітрі, його
виштовхав геть класичний чарівний французький ранок: із легкою імлою, росою на зелених схилах і
прозорим, як скло, повітрям. Автобан з обох боків був оточений деревами або пагорбами. На пагорбах
виднілися чарівні села, де всі будинки були викладені з каменя. Над червоно-череп’яними дахами у
кожному поселенні височіла дзвіниця церкви. Сонце вже високо піднялося у небі і чудово освічувало
цю казкову країну. На полях удосвіта вже паслися білі корови. Вони нікуди не поспішали, а лежали,
жували траву і насолоджувалися життям. Біля них зовсім не було людей або огорожі, і при цьому
тварини не тікали і не розбігалися. Видно, що їм було дуже добре, а відтак – навіщо втікати? На
автобані більшало автівок: була субота і переддень католицького Великодня. Французи їхали у гості, на
відпочинок – рух на дорозі був доволі жвавим. На багатьох автівках ззаду висіли по три, чотири
велосипеди. Попереду виднілося місто. Тимофій сказав, що це – Ліон.
- Мамо, дивись: дуже схоже на Київ!

47
 Червона Дайхатсу якраз виїхала на набережну, ліворуч текла Рона. Багато висоток, підприємств,
автомобілів, які займають усі три смуги руху в один бік і кудись поспішають. У Києві теж є набережна і
тече Дніпро. Багато автівок завжди - у русі, однак ще є багато дерев і оспівані поетом кручі. Натомість
Ліон можливо проїхати досить швидко через підземний тунель. На одній із зупинок Катя написала
Вінсенту, що вони приїдуть десь за три годни і що з нею відсутній зв’язок, бо українська сім-картка у
Франції не працює. Він відповів, що квартира чекає гостей і попросив повідомити йому, коли українці
прибудуть безпосередньо на адресу. Апартаменти він залишив незамкненими. Пароль до вай-фай
лежить на столі. Зв’язок буде, бо це важливо. Дуня вже не спала на задньому сидінні, а з цікавістю
дивилася у вікно. Тимофій виконував частково роль навігатора, командуючи правруч, ліворуч і прямо.
Місце призначення стрімко наближалося. За якийсь час, а зараз він пришвидшився, вказівник край
дороги показав, що до Рошфор дю Гар – 5 кілометрів. Катя не могла в це повірити! В салоні Дайхатсу
зраділи всі. Але ця відстань не хотіла скорочуватися, а навпаки: подовжувалась.
- Мам, ну скоро? – Дуня нудилась.
- Дуню, я, як і ти, тут - вперше. Скоро.
- Мабуть, вказівник трохи неточний, - висловив припущення Тимофій. – Мамо, зараз ліворуч. Здається,
ми приїхали. Треба тільки до квартири дістатися.
Малолітражка зупинилася на вузькій вуличці між кам’яними двоповерховими будинками. Діти
вискочили з машини і побігли шукати квартиру. Катя вийшла подивитися, як їй заїхати такою доріжкою
та ще й різко нагору. Буде не надто смішно, якщо так близько до цілі автівка не впишеться в поворот
абощо. Але все вийшло: Катя м’яко загальмувала прямо перед дверима квартири. Діти вже були тут,
вони раділи і сміялися: нарешті доїхали! Фініш. Дуня і Тимофій знову сховалися за дверима квартири, а
їхня матір заходилася витягати речі і заносити всередину. До машини підійшов лисий симпатичний
чоловік з триденною щетиною і в окулярах. Він був худорлявий, у синій сорочці і шортах. Привітався
французькою. Катя сказала англійською, що вона не говорить його мовою, і що вона з України. Його це

48
 вразило. Чоловік щось почав говорити ще, але жінка не розуміла. На жаль, вона не була поліглотом і
жодною мовою, крім української, досконало не володіла. На щастя, вийшов Тимофій.
- Мамо, це наш сусід Ремі. Він каже, щоб ми зверталися до нього, якщо чогось потребуватимемо. Він дав
свій номер телефону. Ремі розповів, що його покійні батьки переховували в себе вдома італійців під час
Другої світової війни і для нього – за честь допомагати українцям.
- Скажи йому, що я дуже дякую і вражена його пропозицією.
У квартирі на тумбі праворуч лежала записка українською мовою: «Ласкаво просимо до Франції знову!»
Боже, як приємно! Катя взяла папірець і посміхнулась: її і дітей тут чекали. Щоправда, не знову. Досі у
Франції ніхто з її родини не був. У двері хтось постукав. Тимофій побіг відчиняти. На порозі стояв
Вінсент. Симпатичний і приємний чоловік років тридцяти шести. Він щиро і радісно посміхався,
загалом здавався позитивним і сонячним. Він почав говорити англійською. Тимофій відповідав. Катя
ніяково мовчала. Що ж, добре, що є син!
- Мамо, Вінсент каже, що ми зараз запрошені на обід і нас чекають.
- На обід? Я не спала дві доби! Щоправда, майже не їла.
- Мамо, Вінсент нас відвезе, це недалеко.
Жінка на ім’я Стефанія, яка власне організувала обід, була дуже красива – русявка з великими зеленими
очима, струнка фігура, доглянуті руки. Вона доброзичливо усміхнулась і привіталась:
- Добрий день, українці! Ми дуже раді вітати вас у Рошфорі. Я хочу вас познайомити з іншими
українями, які живуть у мене. Це Галя і Валя та їхні діти.
Підійшли такі ж гарні і стрункі українки. Вони були чимось схожі на цю жінку, яка їх приймала. Валя
була красивою русявкою з блакитними очима, Галя мала довге чорне волосся і зелені очі.
- Привіт! – нарешті українською, - ви щойно приїхали?

49
 - Так, - відповіла Катя. – Я дуже втомлена і не налаштована на спілкування, але Вінсент наполягав... Ви
давно тут?
- Ми виїхали евакуаційним автобусом у першу ніч атак. Ми з Чернігівської області, а вона, як ви знаєте, –
прикордонна, - почала розповідати Галя, - в будинок, де я живу влучила ракета. Моя квартира ціла,
лише без вікон. Але перший під’їзд - зруйнований повністю. Такий жах пережили... Ми виїздили
колоною і поміж автобуси заїхав легковий автомобіль. Військові вимагали зупинитися, але водій не
виконав команди і вони відкрили вогонь. Хто їхав у машині і чого не стали - невідомо. Але це жахливо.
Бо це могли бути свої, і виходить, що свої стріляли по своїх.
Валя дивилася весь цей час перед собою і, здавалося, нічого не бачила і не слухала.
- Мій чоловік – військовий, - пояснила свою печаль, - він зараз на Сході. Я не знаю, чи побачу його знову.
Він просить, щоб ми тут знаходились якомога довше: війна не скоро закінчиться. Не хоче за нас
хвилюватися. Він упевнений, що ми у Франції - у безпеці і це відчуття йому допомагає виконувати свою
роботу.
- Як вам тут? – Катя намагалася змінити тему.
- Дуже додому хочеться, - сказала Валя. – Попри те, що у цьому місці дуже красиво.
Обід був у розпалі. На вогні смажились ковбаски і курятина, лилося в келихи вино. Поряд гостювали
кілька сімей французів. Вони говорили між собою і мабуть жартували, всі були доброзичливі. Хтось
запитав у Вінсента, чи знаємо ми французьку.
- Ні, нуль, - сказав він і заїв свою відповідь салатом з кус-куса й овочів. Цікаві гості у відповідь
співчутливо закивали.
Катя після бокалу вина і сосисок розм’якла і почала хвилюватися, що засне прямо тут, за столом. Цьому
сприяло сонце, яке в небі гріло і водночас все це бачило. І скоріше за все, сміялось. Ситуацію врятували
діти.

50
 - Мамо, ми стомились, ходімо додому.
Катя, Тимофій і Дуня чемно подякували і попрощались. Залишатися сили зовсім не було. Вінсент
сказав, що ввечері приїде по українців, щоб відвезти їх до себе додому. Його дружина приготує вечерю.
«Ні, - подумала Катя, - тільки не це! Ці люди ніколи не сплять! Та що ж таке?»
6.
Зайшовши у квартиру, Катя рушила в душ, а потім загорнулась у теплу ковдру і так міцно заснула, як не
спала ніколи в житті. Коли розплющила очі, за вікном було темно. Діти тихо сиділи в телефонах, але
щойно їхня матір подала ознаки життя, почали розповідати новини:
- Мамо, приходив Вінсент і його дітки, запрошував нас на вечерю. – Почала щебетати Дуня.
- Але ми сказали, що ти спиш. – Тимофій продовжив.
- Потім приходив якийсь чоловік і сказав, що він - наш сусід, і якщо нам щось треба, щоб ми до нього
звертались.
- Ремі? – запитала Катя. – Він уже дав свій телефон.
- Ні, не він! Інший. Його звати Жан.
- О, нарешті французьке типове ім’я.
- Типове? Як це? – не вгавала Дуня.
Катя згадала своє дитинство в селі і бібліотеку. І як вона жадібно читала. Найдужче любила серію
«Казки народів світу»:
- У французів найбільш поширені чоловічі імена Жан – Іван або Жак – Яків. Але найкраще те, що всі
нам пропонують допомогу і поводяться з нами дуже чемно.
- Так! – вигукнула Дуня, - французи – дуже добрі!
- Як і поляки, - додав Тимофій.

51
 Наступного дня у Європі відзначали Великдень. Всі були в гостях у своїх родинах чи серед друзів.
Вінсент напередодні приніс продуктів. Катя приготувала сніданок. Так само, як у Києві, заварила каву і
спробувала вдати, що все чудово, як і раніше. Тільки в іншій країні, серед чужих, але доброзичливих
людей. Наче інша реальність, але головне ж – безпека і спокій. Катя вирішила, що вони перебудуть тут
до літа, бо війна до того часу має закінчитися. Жінка не знала цього точно, як і ніхто не знав. Але їй
здавалося, що краще ставити певні терміни – так легше переживати стрес. Стрес, до речі, у її голові не
забарився. Каті здалося, що насправді вона тут, за кордоном, нікому не потрібна, вона тут – чужа
іноземка, яка не говорить французькою. Їй буде тяжко утримувати себе і дітей, тому звісно ж краще
було би послухати сина і нікуди не рушати з України. В таких кепських думках минув католицький
Великдень і ввечері стало ясно, що за кордоном час летить прискорено. Наступного дня прийшла
Стефанія і Галя. Вони принесли дві тарілки їжі і це було дуже мило і несподівано: французи піклуються
про українців. З’ясувалося, що Галя говорить французькою, тому вона перекладала діалоги Каті і
Стефанії.
- Чи ви вже відпочили з дороги? – запитала француженка.
- Так, вдалося міцно поспати, - відповіла Катя.
- Ви можете жити тут скільки вам потрібно. Для вас це помешкання буде безкоштовним. Я бажаю вам
асимілюватися у нашій країні якомога швидше. – Стефанія говорила це і щиро усміхалася, - у вас
чудове житло: товсті стіни з каменя – отже влітку ви не потерпатимете від спеки. Взагалі тут просторо, -
дивилася вона навколо себе, - вам буде комфортно.
Оселя дійсно була велика і незвична! В Києві Катя винаймала двокімнатну квартиру у хрущовці і їм
трьом було затісно. А тут кожен мав окрему кімнату. У кутку кухні-студії знаходився цікавий артефакт:
місце для приготування їжі на вогні. Колись тут вішали величезний казан і варили на відкритому
багатті. Ланцюг для казана висів досі. Стеля була високою і її тримали сволочки – дерев’яні колоди
через усе приміщення. Вони були пофарбовані у червоно-коричневий. В селі Катиної мами сволочки
все життя мали синій колір.
52
 - Ваше селище – чудове! – висловила захоплення Катя. - У Києві є Андріївський узвіз – там часто
збираються художники і продають картини. Рошфор схожий на ту вулицю. Ми побачили тут багато
камінчиків, розмальованих наче картини. Це дуже прикрашає вулиці.
- Приємно чути. Тут живе художниця Сандрін і вона все розмальовує, - сказала Стефанія. – Думаю,
згодом ви з нею познайомитесь.
Після Стефанії і Галі прийшла дружина Вінсента з дітьми і його батьками. Сьогодні в українців, що
втекли від війни, був день відкритих дверей. Дружина Вінсента – в’єтнамка Ту, мініатюрна і
симпатична, як лялька. Однак, вона командувала своєму тестеві – що і куди треба переставити і він все
слухняно виконував. Всі вони прийшли з речами, посудом, кавоваркою. Опісля батько Вінсента показав
Каті - брати ключі від машини і їхати слідом за ним. Дві автівки прибули у сусіднє село: тут жила
родина Вінсента, однак сам він полетів у відрядження. Посеред зали стояв довгий стіл зі стільцями, Ту –
готувала на кухні. Діти бігали, сміялися і гралися водночас. Батько Вінсента почав розпитувати про
Україну.
- Війна ж триває не на всій території, а тільки на Сході? – почав він.
- На всій! – в один голос відповіли українці. І щоб переконати, розказали про те, що бачили дорогою
сюди. Згадали про Лютіж і Бородянку.
- А ви плануєте у Франції залишитися назавжди? – знову запитав чоловік.
- Ні! – в один голос закричали українці. – Ми хочемо повернутися додому.
- Ну добре, давайте вечеряти.
Ту подала рис, макарони, курку з картоплею. Ця мініатюрна жінка готувала, як українка, щоб догодити
всім присутнім гостям. Знову було вино і багато їжі, частину Ту дала українцям з собою. А ще - не
забула покласти солодощів.
7.
На одиннадцятий день перебування у Франції подзвонив брат, його голос був тихий і хрипів:
53
 - Мати зараз в реанімації
- Що? - Катя отетеріла від несподіванки.
- Їй щойно вирізали апендицит. Я - в лікарні біля неї. Операція минула вдало. Але я не справляюся, бо
скоро треба садити городи, відвідувати матір, готувати їй бульйон... Приїзди. Повертайся.
- Я не можу приїхати! Я боюся! І це важко. – Катя аж підвищила голос. – І до стобіса далеко! Я не матиму
грошей повернутися назад. Я кілька разів просила матір позбутися хоча б половини городу. Вона не
хоче. Якщо вона не хоче, то до чого тут я? І я ненавиджу город, огірки і картоплю! Це у вас – сенс
життя! У мене – ні.
- Ну гаразд, гаразд, може я невірно сказав... Ти не повинна приїжджати. Але мені дуже тяжко, повір...
- Я вірю, братику. Але я перебуваю майже за три тисячі кілометрів і це непросто... Мені теж важко, я
сумую за домом, а тепер ще й за матір хвилюватимусь. Все складається не так, як хотілося б... І все
через кляту війну!
- Так, життя постійно підкидає стрес. Але тримаймося, що ще залишається робити?!
- Тримаймося разом, я дзвонитиму.
Катя вирішила звернутися до Ремі, їй хотілося з кимось поговорити про своє горе. Він запросив зайти.
Ремі чекав з роботи Віру, свою дружину, яку дуже любив. Неспішно за столом він крутив цигарку. Катя
розповіла про свою біду. Він одразу поставив перед нею келих вина.
- От що, - написав він у перекладачі, - привозь свою маму сюди. Ми знайдемо їй лікаря і вона швидко
одужає.
- Думаю, не варто поки що. Вона в реанімації і не може пересуватися самостійно палатою. Я сподіваюся,
все буде добре. Просто я не можу їй допомогти... І відвідати теж не можу. Мені морально дуже тяжко.

54
 - Розумію...
Незабаром до квартири зайшла яскрава жінка з фарбованим каштановим волоссям. Її карі очі були густо
підведені чорним олівцем, губи виділяла помада червоного відтінку. Одягнена у джинси, легку куртку і
чорну футболку у дрібні квіточки. Це була Віра, дружина Ремі. Вона уважно подивилася на гостю. Ремі
представив Катю. Жінка враз змінилася на обличчі:
- О, співчуваю горю у вашій країні, - сказала вона досить щиро, - такого не має бути у Європі у двадцять
першому столітті!
Ремі щось відповів на це – французькою. Потім Віра попросила Катю допомогти їй встановити додаток
з українською мовою на свій телефон. Звісно, з перекладачем простіше було спілкуватися.
- Я стояла і курила якраз біля вікна на кухні, коли твоя маленька машина підкотилася до дверей квартири
на першому поверсі. Я це побачила і мої очі змокріли. Ми тут читаємо і бачимо по телевізору те все
жахіття, що у вас відбувається.
- Дуже дякую за співчуття і розуміння... – тільки й промовила Катя.
Віра налила собі бокал червоного вина і сіла навпроти. Далі Ремі їй щось говорив, мабуть про Катину
маму. Його дружина слухала уважно і не зводила з гості очей, наче уважно вивчала. Катя відчула, що
пора йти додому:
- Дякую за вино.
- Заходь до нас, якщо чогось потребуватимеш, - запропонувала Віра, - а ще краще: приходьте завтра всі
до нас на вечерю.
Коли Катя вийшла з квартири сусідів, у небі десь поряд почувся гул літака. «О Боже!» - з жахом
подумала українка і одразу почала шукати його очима. Гучний звук наближався. Катя не зводила очей з
неба – ось він! Куди прямує? Що має на меті? Серце українки почало битися частіше. Вона бігла за ним

55
 на землі, щоб прослідкувати – куди все-таки він летить. Літак спокійно рухався за маршрутом геть, не
підозрюючи – який шквал емоцій викликав в українки, яка втекла від війни.
Наступного дня невесела і в роздумах Катя йша вузенькою кам’яною вулицею у бік магазину.
Несподівано її зупинила жінка з сивим, аж білим волоссям.
- Кетрін, - промовила вона. – Я знаю, що твоя мама в реанімації.
Катя стояла ошелешена і не могла поворухнутися від несподіванки. Цю вишукану француженку в
окулярах вона точно бачила вперше. І головне, що українка розуміла, про що та говорить. Старша жінка
показувала на свої легені, це означало слабкість, імітувала кисневий апарат. Катя і далі стояла, мов
зачарована.
- Я - мама Віри, - нарешті зізналась білявка. - Я все знаю. Мене звати Крістін.
- Дуже приємно, - видавила з себе Катя, - я – Катя.
- Я тобі дуже співчуваю і бажаю твоїй мамі одужати. Повір, все буде добре! – Крістін обійняла українку і
та нарешті з усієї сили розплакалась.
Інтерес до українців, які приїхали з війни, не зникав, а навпаки: пожвавлювався. Тижнів за два
перебування у Рошфор дю гар сусіди Ремі та Віра сказали, що сьогодні у селищі працює так званий
базар їжі і вони познайомлять Катю і дітей з найкращим виробником вина у цьому регіоні. Щочетверга
французи робили собі свято: збиралися разом, щоб поїсти, попити і часто – потанцювати. На невеличкій
площі у центрі стояли столи, за якими сиділи великі і маленькі компанії чоловіків, жінок, дітей. По
периметру площі з кількох бусів продавали різний фаст-фуд: бургери і картоплю фрі, суші, фалафель.
Біля буса з вином стояли дві бочки з дошкою зверху, вони слугували столом. У скляній великій мисці з
водою лежало і охолоджувалось десь зо п’ять пляшок різного вина. Ремі підійшов до чоловіка років
сорока, якого звали Роман:
- Це Катя, Тимофій і Євдокія, вони втекли з війни в Україні, - відрекомендував сусід.
56
 Підійшли ще кілька чоловіків, всі тримали келихи з різним вином. Французи з цікавістю розглядали
українців:
- Дивіться, - Роман вказав на Катю і дітей, - вони зовсім не бояться! На їхньому обличчі відсутній
страх!
- Вона проїхала добрих пів Європи, щоб врятувати себе і дітей, - відповів з гордістю Ремі.
Якийсь чоловік додав, що у його домі вже місяць живе сім’я українців, які прибули до Франції
наприкінці лютого. Роман дістав келихи і запропонував розе, зокрема й дітям. Дуня і Тимофій чемно
відмовились. Катя – взяла і подякувала. Вино було дійсно неперевершене, але воно не закінчувалось. З
площі більшість людей згодом розійшлися, залишилися найстійкіші: зокрема й Катя, Віра та чоловіча
компанія. Діти пішли спати. Несподівано і з подивом смілива і красива українка відчула, що сп’яніла.
Добре, що поряд була Віра, яка відвела її додому. Катя упала на ліжко, повернулась на бік, голова
закрутилась і несподівано фонтаном все вино вилетіло через рот назад. Жінка ледь встигла схопитися і
добігти до ванної кімнати.
- Але, воно дійсно смачне! – встигла подумати перед тим, як друга порція вилилась у раковину точно так
само, як і перша.
До ранку Катя спала досить міцно, але наступного дня її стан був жахливим: похмілля у Франції нічим
не відрізнялося від похмілля в Україні.
8.
Одного холодного і дощового дня у квартиру українців хтось постукав. Тимофій побіг відчиняти – на
порозі стояли жінка і чоловік. Жінка мала каштанове волосся по плечі, одягнена в пончо. Невисокий
непримітний худорлявий чоловік в окулярах стояв поряд і ніяково усміхався. Катя подумала, що перед
нею – типові люди мистецтва, яких вона часто зустрічала на Андріївському узвозі у Києві. Жінка
заговорила першою:
57
 - Я – Сандрін, це мій чоловік Люсьєн. Ми прийшли познайомитися з вами і принесли вам подарунок.
Жінка витягла із сумки камінь, красиво розписаний симетричним орнаментом – різнокольорові
крапочки на чорному тлі.
- Цей сувенір ви маєте тримати в квартирі, не на вулиці, - Сандрін простягла подарунок Каті.
- Дякуємо, дуже красиво. Зайдете?
- Ні, ні! Дякуємо, але маємо справи.
У нових знайомствах і нових враженнях місяць минув досить швидко. Українка, за сприяння
французької родини, отримала тимчасовий захист і дозвіл на проживання та роботу у цій красивій
країні. Діти вчилися онлай в українських школах. Син категорично не хотів вступати до місцевого
ліцею. Дочка погоджувалась відвідувати коледж, але довелося чекати півтора місяця цієї нагоди.
Вінсент або Ту часто приїздили до українців з гостинцями. Чоловік, крім продуктів, зазвичай привозив
дві пляшки розе.
- Це необов’язково, - опиралася Катя. Вона ще не забула про своє нещодавнє похмілля. Розказала про
історію найсмачнішого вина в регіоні Вінсентові. Він засміявся:
- Ти маєш бути обачна! У Франції вино – це обов’язково!
Вінсент мав рацію: після розе, але - в міру, життя ставало щасливішим. Війна, безгрошів’я і безвихідь
відкочувалися на задній план. У цьому чудовому місці зі старовинною архітектурою пахло і буяло
різнотрав’я. Тут росло багато материнки, яка характерна для українських степів! Ця трава мала дуже
сильний запах і він панував буквально скрізь: на вулиці – діставав аж до неба, у супермаркеті –
зберігався у чаях, обрамлював поля з виноградниками, поки лоза ще не зовсім прокинулася, щоб
пахнути самій. На пагорбі біля костелу був облаштований оглядовий майданчик. Катя приходила сюди,
бо вирішила, що тут – її місце сили. Панорама звідси дійсно відкривалася фантастична: ця місцевість
повністю оточена горами, які наче затуляють горизонт від нещасть і негоди. А ліворуч стояла гора Мон-

58
 Венту. Потужна і велична, з білою шапкою зверху. Каті вона нагадувала Аю-Даг у Криму. Гори – це
завжди велич і сила. Вони, на відміну від людей, бачили і знали набагато більше, але мовчали. Загалом
південь Франції діяв на жінку, як заспокійливе.
8.
Повз квартиру українців майже щодня проходив сивий дідусь Бернар. Він був невеличкого зросту і
статури, мав блакитні добрі очі і шикарні білі вуса. Ішов на гулянку до старої мерії. Там на лавочці
збиралися кілька чоловіків, жінок і гомоніли про те, про се. Катя згадала, що її батьки в селі, а зараз –
тільки мати – теж так роблять. Привілей у селах – це просте і невимушене спілкування.
- Піду, погуляю на лавочку до Моті, - казала мати та й рушала. За пару годин приходила задоволена, бо
наслухалась місцевих новин і наговорилась про своє: город, картоплю і кота.
Катя спостерігала тут таке саме: французи щось обговорювали, часто емоційно розмахували руками. А
потім, усмак набалакавшись – розходились вечеряти, бажаючи один одному «Смачного!» Без поспіху,
руки - в кишенях, Бертран рушав додому. Коли Катя сиділа на ганку – він обов’язково зупинявся і щось
розповідав французькою. Так українка саме від цього француза дізналась про містраль – холодний вітер,
що дме з Альп. Температура на півдні інколи перевищує сорок градусів, і тоді всі чекають містраль, як
порятунок. І він наче чує людей і починає віяти. Магічний вітер: звісно, містраль підкидає і закручує у
повітрі листя, пелюстки квітів, інколи – паперові пакети з супермаркета, але дахи будинків і дерева він
щадить, тому не руйнує. Хоча, мабуть, це не точно: він нахиляє дерева і вони далі продовжують рости
під кутом. А ще, засинаючи у своїй кімнаті, Катя чула свист цього вітру – він явно пустував і хотів
гратися з людьми, намагався когось із них виманити на своєрідний двобій. Містраль ховався у проміжки
між кам’яними спорудами, а потім різко і стрімко тікав звідти: так минало його життя в Рошфор дю гар.
Поки люди з інших містечок не кликали його до себе. Тоді вітер мчав до наступних охочих
охолодитися, лишаючи по собі тишу і розкидане сміття, впереміш із зірваним листям. А ще якийсь сум і

59
 тугу в душі українки Каті... Літо наближалося, війна в Україні була в активній фазі – щодня загиблі,
поранені, вибухи і ракети. Схоже, додому сім’я з жінки і двох підлітків повернеться нескоро.
- Ви маєте вчити мову, - радили французи. – найближчі курси є за 25 кілометрів звідси. Заняття -
безкоштовні.
Тимофій не хотів вивчати французьку, бо навіщо, «якщо ми тут не плануємо лишатися» і його
влаштовувало знання англійської. Дуня зацікавилась. Тому Каті доведеться їхати теж. Ну і чудово, буде
зайнятість і можливо - нові знайомства. Заняття відбувалися у містечку Вільнево в місцевій асоціації.
Катя з Дунею приїхали і ще не встигли дійти до дверей класу, як молода висока темноволоса жінка
гукнула:
- Я знаю, що ви – мама двох дітей! Вас звати Катя. А де друга дитина?
Катя здивувалася звісно такій обізнаності про себе:
- Син вирішив задовольнитися англійською. Звідки ви мене знаєте?
- Жан розповів, ваш сусід. Мене звати Дарина. Я з Києва, хоча сама – молдованка. Я маю дочку Оксану.
Висока і красива дівчина з довгим русявим волоссям посміхнулася і кивнула.
- А ви знайомі з Жаном?
- Він дружить з Террі, чоловіком, у якого ми з дочкою живемо. Террі і його дружина Алекс – вчителі і
опікуються нами, як рідними.
- Ви давно тут?
- З березня. Ракета впала на дачі моєї родички на околиці Києва, я хутко зібралась і виїхала тієї ж ночі.
Ми хотіли осісти в Німеччині, але місця не знайшлося і ми рушили сюди. Нас везли автобусом, тож ми
толком не знали, куди їдемо. Але нам подобається і ми раді, що опинилися тут. Плануємо залишитися в
Рошфорі на рік. А далі – час покаже.
- Ого, рік – це так довго, - Катя приміряла цей термін на себе і їй стало не по собі.
60
 - Ну чому довго? Кажуть, війна раніше не закінчиться... Оксанка ходить до ліцею. Планує стати моделлю,
може їй тут відчиняться двері.
- А ти що плануєш, Дарино?
- Я? Я планую не працювати, а відпочивати.
- Як це? Тут так не прийнято. Французи утримують нас своїми податками. Ми маємо теж їм віддячити
тим, що підемо десь попрацюємо. Я шукаю роботу, наприклад.
- Я – ні. Я працювала в Києві, зі мною жив чоловік, переважно на мої кошти. Я більше так не хочу.
- Але тут ти без чоловіка.
- Це не має значення. Точніше, має. Я тут вийду заміж. Я сюди за цим приїхала. Ти хіба ні?
- Я - ні.
- А які в тебе плани? Що ти шукаєш?
- Я? Ну взагалі-то, я через війну приїхала і все, що вона з собою принесла - щоденні смерті, постійні
сирени, зруйновану економіку і смуток врешті-решт.
- Треба скористатися тим, що Європа нам відчинила двері! Це шанс тут залишитися!
- Мабуть. Але скрізь, щоб жити – треба працювати, інакше не вижевеш.
- Виживеш! Я вирішила, що нехай чоловіки мене утримують!
- Ну що ж...нехай.
- Твій сусід, до речі, неодружений.
- Я не знаю.
- Я знаю!
- Чудово. Ходімо вчити мову.
Курси, щоправда - російською мовою, викладала полячка Іванка. Дуже красива блакитноока жінка, якій
було десь за 60. Але виглядала, як зірка кіно – струнка, зі смаком одягнена, завжди з поспішкою і
позитивом. Катя дивувалася її терпінню і витримці. Дехто з українців вчили мову ще до того, як
опинилися у Франції, дехто, як от Катя з дочкою – вперше в житті. Тому сили були нерівні: кілька учнів
розуміли і вже могли говорити. Катя і Дуня, щоправда, не тільки вони – сиділи і не розуміли нічого.
61
 Було непросто. Минуло кілька тижнів – Дуня вже могла складати прості речення. Натомість Каті
здавалося, що чим далі вона вчить французьку – тим дужче не розуміє жодного речення. Слова
запам’ятовувались вкрай важко. І це доводило жінку до відчаю.
- Що ж, пора виходити на роботу. Так буде більше користі і зань мови, - сказала вона сама собі одного
дня і на курси французької вже не поїхала. Українців, з якими познайомилася під час занять, попросила,
щоб допомогли їй з пошуком вакансій.
За кілька днів написала Дарина і повідомила, що в Авіньйоні старенький дідусь – в минулому актор -
шукає жінку, яка з ним гулятиме по дві години на день двічі на тиждень. Серед плюсів: дідусь трохи
говорить російською, бо його дружина не хотіла вивчати французьку. Вона була росіянкою, тож він
опанував її мову. Катя погодилась зустрітися з ним. Дідусь жив у пансіонаті для літніх людей, куди
Катю провела жінка на ім’я Маріана. Вона сказала, що сама – болгарка, але понад 20 років живе у
Франції. Трохи говорила російською, яку вивчала у школі. З паузами, видно було, що жінка згадує
слова, - Маріана сказала, що вони не любили росіян і все російське, тому їй важко зараз говорити, але
вона намагається. Жінка повідомила, що дідуся звати Філіп. Він після інсульту і з ним під час
прогулянок треба говорити про мистецтво, театр, художників. Маріана провідувала його кілька разів на
тиждень, але вона летить до Канади на місяць, тому не зможе це робити і просить її, Катю. У кімнаті
Філіпа пахло не надто приємно, але загалом було прибрано. На полицях стояли книжки, на стінах
висіли кртини, працював телевізор – показував природу і тварин. Сам Філіп сидів у туалеті, звідки
долинали характерні звуки. Чекати довелось хвилин сорок. Маріана рушила до дверей, щось говорила,
зрештою допомогла колишньому акторові вийти і дійти до кімнати, де чемно чекала Катя. Філіп був
доволі симпатичним, як на свої дев’яносто три роки: біле волосся від сивини, окуляри, приємне і навіть
гарне обличчя, зелені очі. Зросту він був невеличкого, статури середньої. Але Катя помітила, що він
зовсім немічний: Маріана вела його коридором, садовила в крісло, тримала за руку. Щось голосно йому
пояснювала і дивилася у вічі.
- Вам будет достаточно 10 євро в час? – звернувся Філіп російською до Каті.
62
 - Да, - відповіла вона.
Маріана, тим часом, щось говорила і говорила, потім дала Філіпу води, відкрила йогурт і почала його
годувати з ложечки. Дідусь покірно їв, при цьому його очі були усміхнені. Катя подумала, що цей
чоловік потребує звичайного медичного догляду, про розмови на тему мистецтва - хто знає чи йдеться –
все-таки людина після інсульту. Маріана накапала йому якихось препаратів, дала запити водою. Філіп
так само посміхався, його ліва рука трусилася. Катя остаточно вирішила, що це не та робота, про яку їй
говорили. Якщо з ним щось станеться під час прогулянки абощо, які її подальші дії? Тому Катя
вирішила відмовитись, чемно попрощалася і рушила до дверей. Маріана з розумінням поставилась до її
рішення. Натомість ввечері Каті написала Ту, яка запитала, чому Катя не захотіла працювати. Українка
все пояснила, але зрозуміла, що далі сидіти, склавши руки, не можна. І як це часто трапляється, після
випадку з Філіпом, всі двері зачинились: Каті ніхто не писав, не дзвонив – нічого підходящого в сенсі
роботи не зустрічалось. Жінка згадала свій досвід пошуку вакансій в Україні: писати і дзвонити всім
друзям та знайомим, нагадувати про себе. Катя першій написала Стефанії, адже вона обом сестрам
знайшла зайнятість: Галя влаштувалась в готелі, Валя – в ресторані. Відповідь надійшла за кілька
хвилин і вона вразила Катю: француженка обурювалась поведінкою українок. Вона жалілась, що вони
всім незадоволені – інтернет їм заслабкий і робота транспорту не задовільняє. А вона, Стефанія,
ставиться до них з усією душею, відкрила їм своє серце. Тому допомагати Каті вона не буде - з неї
досить дівчат, які живуть на всьому готовому. Сказати, що Катю це вразило – не сказати нічого! Вона
негайно подзвонила Галі. Та розповіла, що спочатку, виявляється дівчата зі своїми дітьми, жили у
дідуся, але він прискіпливо до них ставився і вони переїхали до Стефанії. Спочатку все було чудово.
Вони жили, як одна велика родина, як рідні сестри. Але згодом стосунки почали псуватися. Однак,
причину Галя не назвала. Сказала лише, що Стефанія їх виставила з будинку пізно ввечері і вони
телефонували знайомим, щоб ті допомогли. Врешті знайшли прихисток у місцевому монастирі, там
були облаштовані кімнати і кухня. Дівчатам з пошуком житла допомагала жінка з місцевої асоціації,
тож вони не були самі.

63
 - Але ви обидві працюєте і можете винаймати квартиру або розділитися, щоб жити двома родинами, а не
однією. Мені здається, так ви швидше знайдете прийомну сім’ю, - Катя це сказала вголос, а сама
подумала, що скоріше за все дівчата це знають і не потребують її порад.
- Ми не хочемо жити окремо! – Галя була категорична. – Квартиру самі ми не зможемо утримувати, це
неможливо.
- Шкода, що у вас стався конфлікт... Можливо, ви всі просто стомились один від одного... І ще відновите
спілкування.
- Скоріше за все – ні.
- В усьому насправді винна війна, - сказала Катя, - ні французи, ні українці – не винні.
- Так, це все жорстоке випробування для всіх нас.
Решту дня Каті не йшов з голови конфлікт дівчат і Стефанії. Чомусь українка відчувала сором за
землячок. Катя терпіти не могла подібних суперечок, це добряче псувало їй настрій і роздуми про
причини і наслідки забирали багато сил. Колись вона випадково зустріла дівчат на вулиці, натомість ті її
не помітили. Катя тоді звернула увагу, що вони гуртом ішли дорогою – дві красиві жінки і їхні діти, але
при цьому вираз облич у сестер дійно був незадоволений і навіть злий. Українки десь перейшли межу
дозволеного, думала Катя, а незручно тепер їй. Найгірше було те, що відтак більшість французів, з
якими, наприклад, спілкується Стефанія, будуть свою думку про українців формувати, виходячи із
поведінки цих сестер і розповіді француженки, яка їх приймала. Або Стефанія стомилася від того, що
мала дбати і опікуватися п’ятьма людьми з України – це нелегко, зважаючи на те, що війна не
закінчувалась швидко, а розтягувалась на невизначений термін. Тому Стефанія стомилася і вирішила
вчинити так, як вважала за потрібне.
У соцмережах інколи оприлюднювались історії досить неприємні: між європейцями та українцями
інколи спалахували конфлікти і траплялись непорозуміння. Каті якось зателефонувала Тома і розповіла,
що в її містечку німці навіть викликали поліцейських, щоб ті заспокоїли українців. Подробиць, звісно ж
Тома не знала, але сам факт був неприємним. Або, наприклад, Катина давня знайома з часів
64
 університету виїхала до Британії з двома синами, поселилася у пари пенсіонерів. За кілька тижнів
перебування зареєструвалася на сайті знайомств і пішла на побачення. Синів залишила удома самих.
Одному з них було шість років, іншому – 16. Після зустрічі повернулася пізно, діти були без її нагляду.
Наступного ранку пенсіонери попросили жінку звільнити помешкання. Вона переїхала до інших
хостелів, але не забула написати у Фейсбуці своє обурення, бо ж, мовляв, молода і гарна українка - має
право на особисте життя. Про те, що у Британії, як і у більшості цивілізованих країн світу, не можна
залишати дитину до дванадцяти років саму, вона звісно ж не згадала.
На початку приїзду у Францію Галя додала Катю до загального чату соцмережі переселенців
Авіньйону і Рошфор-дю-гар. Учасників прибувало і прибувало, цифра майже дійшла до двохсот. Із
постійно обговорюваних тем біженці часто переймалися отриманням грошової допомоги, шукали
україномовного або частіше – російськомовного майстра манікюру або перукарку. Якось молода жінка
Юля, яка жила у Провансі п’ять років і активно підтримувала біженців, написала, що потребує кількох
волонтерів для прибирання приміщення. Бо згодом тут запрацює українсько-французький центр, де
можна буде взяти необхідні речі. Катя повідомила Юлі у приват, що вона прийде з дітьми і допоможе. У
двокімнатній квартирі працював француз Пітер, він мовчки білував стіни ванної кімнати. Катя і Дуня
почали мити стіни і підлогу великих приміщень, їм допомагала Таня з Харкова і Світлана з-під Києва. В
обох жінок було по двоє дітей, причому до десяти років, тобто малих. І обидві жінки мали чоловіків, які
залишилися в Україні.
- Таню, твій чоловік воює? – обережно запитала Катя.
- Ні, поїхав у Полтавську область до своєї мами, - Таня опустила очі додолу. Було видно, що на цю
тему вона більше не хоче говорити.
- Мій воює, хоча має іншу, цивільну професію, - обізвалась Світлана. - Він – будівельник, але хіба
це зараз має значення? Повістка прийшла, то пішов. Я приїхала сюди з обома дітьми, бо Юля – моя
кузина, вона зі своїм чоловіком запросила нас пожити у їхньому будинку. Важко, діти сумують за

65
 татом, я сама маю з усім справлятися тут: шукати продукти, роботу, вчити мову. До речі, я дам вам
адресу, де можна брати харчі безкоштовно.
Світлана перекинула зі свого телефона кілька фотографій з адресами:
- У цих двох місцях дають йогурти, фрукти, овочі, м’ясо. Це не тільки для українців, а загалом – для
малозабезпечених родин. Зараз всі біженці мають цей статус.
До кімнати стрімко зайшла красива струнка блондинка з голубими очима:
- О, вас небагато прийшло, вітаю. Мене звати Юля, - останню фразу адресувала Каті і Дуні. Вони не були
знайомі очно. – Дякую, що зголосились допомогти. Мер виділила це приміщення спеціально для
українців. Згодом тут можна буде взяти одяг, засоби гігєни, деякі продукти. Ви вже знайомі з Пітером?
- Так, - відповіли українки.
- А ви знаєте, чому він допомагає? – запитала Юля і одразу ж відповіла, - його бабуся із Запоріжжя. У
Другу світову вона дійшла до Берліна, але потім кордони закрили і вона опинилася спочатку у Бельгії, а
згодом – у Франції. Бабусі вже немає, але Пітер дуже пишається нею і заради пам’яті про неї допомагає
зараз українцям.
- Крута історія! – із захватом вигукнула Дуня.
Весь цей час Пітер мовчки білував стіни і не здогадувався, що про нього у сусідній кімнаті говорять
жінки.
- До речі, цей француз вчить українську мову, і в нього дещо виходить! – додала Юля.
- Молодець, - згадала Катя свої потуги з вивчення французької і їй стало соромно.
До кімнати зайшов Пітер – чоловік років сорока, з бородою, голубими очима, русявим волоссям –
досить симпатичний, - зазначила про себе Катя.
- Добрий день, - сказав він українською з акцентом.

66
 - Всі присутні жінки розчулились і розпливлися в усмішках, а Катя і Дуня навіть зааплодували.
Дорогою додому українка думала, що отаким і має бути справжній чоловік: спокійним, працьовитим,
сповідувати здорові цінності сім’ї і так, – можливо дещо мовчазним. Треба розпитати у Юлі про його
сімейний стан.
9.
Катя укотре вирішила прогулятися селищем, бо не хотіла залишатися у квартирі зі своїми думками
сам на сам. На лавці біля старої мерії її зупинив чоловік у кепці та окулярах, який сидів із книгою в
руках. Він з цікавістю дивився на Катю:
- Ви – українка?
- Так, - здивовано підтвердила жінка.
- Мені про вас розповіла Сандрін. Мене звати Олів’є. Я цікавлюся новинами з України. І я знаю, шо ваша
армія переможе росіян!
Каті було приємно, що цей француз проявив щирий інтерес до її країни.
- Ви тут сама, без чоловіка? – знову запитав Олів’є. – Він воює?
- Я не маю чоловіка, я живу зі своїми дітьми.
- О, українські чоловіки і жінки – дуже мужні та сміливі! Вони захищають свою родину і країну.
- Бо не мають вибору, коли на країну напали і руйнують, убивають...
- Так, звісно. Скажіть, чого ви потребуєте? Чи можу я вам допомогти?
- Так, можете. Я шукаю роботу, але мови не знаю.
- Я куплю вам українсько-французький словник. Не хвилюйтеся, це нічого вам не коштуватиме. Я хочу
зробити вам подарунок.
За пару днів Олів’є постукав у двері до українців і приніс обіцяний словник та дитячі книжечки
французькою мовою, якими колись гралися і вчилися говорити його онуки.
67
 - Це повинно вам допомогти, - сказав він. – Якщо хочеш, Катю, ходімо пройдімося до костелу. Там –
чудовий інтернет і ми зможемо поспілкуватися через перекладач.
Катя погодилася, бо особливих планів не мала. Олів’є із захопленням ділився свіжими новинами про
російсько-українську війну. У відповідь жінка охоче розповідала про те, що сама вичитала в інтернеті і
що бачила, коли їхала до Франції. Вона вважала, що треба розповідати правду, так вона може бути
корисною своїй країні. Олів’є дуже гаряче реагував на те, що відбувалось в Україні. Це зблизило цих
двох, здавалося б, різних людей.
- Я хочу повезти вас на море, - запропонував Олів’є одного сонячного дня.
- Чудово, ми згодні, - Катя зраділа. Приємно, коли хтось дбає про жінку і її дітей. На півдні Франції таких
людей було достатньо.
У призначений день і час Катя і Дуня почали збиратися у поїздку з Олів’є, однак Тимофій не
поворухнувся.
- Синочку, ти чому не одягаєшся?
- Мамо, яне хочу нікуди їхати, я не люблю море, не люблю пісок.
- Але ж сину...
- Але ж, мамо, - як відрізав і не дав договорити.
- Мамо, він не хоче! Він тобі про це сказав! – Дуня дала зрозуміти, що не варто чіпати її брата.
- Що ж, і ось нас залишилось двоє... – радше собі мовила Катя.
Олів’є вже чекав. Дуня і Катя сіли в машину:
- Ось, - чоловік показав на термопляшку, - якщо захочете пити, я взяв холодну воду з м’ятою.
Дорога виявилась сонячною, світлою і красивою. Обабіч траси чергувалися поля з виноградниками,
садами, рядами кущів полуниці, що були вкриті спеціальною плівкою. Так ягода швидше достигала, як
потім пояснив Каті її брат з України. Кілька разів зустрічався табун білих коней з лошатами. Тварини
68
 були огороджені, як і в Україні, парканом з довгого отесаного дерева. Коні і їхнє потомство мирно
паслися під спекотним сонцем, відганяли мух хвостами і мало звертали увагу на подорожніх. Ближче до
моря дерев меншало, натомість більшало готелів, будинків, автомобілів, людей і променів від яскравого
сонця. Містечка біля морів мають схожі атрибути: розслаблених відпочивальників, які сидять у кафе,
або неквапом ходять і розглядають речі в магазинчиках, сувенірні крамниці з магнітиками, набором
мушель, необхідними речами для купання, великою точкою із сорока сімома різновидами морозива,
кількома ресторанчиками середземноморської їжі і вина. А ще посеред всього переліченого тут височіла
кам’яна церква, оточена муром. Зверху було видно оглядовий майданчик з людьми, які жваво сновигали
вздовж і дивилися вниз на відпочивальників, які навпаки – були повільними, а подекуди й зовсім
нерухомо сиділи на лавці в тіні невеличкого деревця.
- Вважається, що це - церква ромів. Раз на рік, у травні, вони приїздять сюди на прощу. Тоді кількість
людей тут збільшується в рази, - почав розповідати Олів’є. – Катю, слідкуйте за своєю сумкою. Тут
трапляються кишенькові крадії.
«Все, як у людей!» - подумала українка і автоматично стиснула сумку.
Лагідне синє море чекало, що Олів’є привезе українок – тому воно підготувалося і зараз виглядало
спокійним і теплим. Дуня дуже любить купатися, тож перша шувбовснула у воду.
- Мамо, іди сюди! Воно – чудове! Дивись, як я умію! – Дуня пірнула до піщаного дна і показала білі, як
слонова кістка, ноги.
- Молодець, - пораділа за дочку її мати і собі ступила у воду. – Олів’є, а ви? – звернулася вона до
француза.
- Ні, я не можу купатися, я порадію за вас обох, з берега. І помилуюся безкраїм синім морем.
Дівчата бавились і пірнали, бризкались і робили «зірочку» - розкинувши ноги і руки, лежали на воді, як
на ліжку. Влаштували змагання – хто довше так витримає. Спочатку обличчями догори, а потім
переверталися Дуня майже завжди вигравала. Досхочу накупавшись, обидві рушили до берега.
69
 - Підемо обідати? – запропонував Олів’є. – Я пригощаю.
В першому ліпшому ресторані було доволі багато людей, царювала невимушена атмосфера.
Відвідувачі почувались розслаблено: їли, пили, говорили - як і годиться на будь-якому курорті.
Набережною шкандибали ситі чайки і визирали, чим би й собі ще на дурничку поживитися. Якийсь
чоловік відламав шматочок багета і кинув пообідати котрійсь із тих птахів. Підлетіла найбільш
проворна: схопила миттю і подалася геть. Ділитися з рештою пернатих колег вона не планувала.
Двоє українок і француз знайшли вільний столик і замовили меню: Олів’є забажав казан смажених
мідій, Дуня – відбивну на грилі з овочами в соусі з картоплею фрі, Катя – смажену рибу в сухарях і рис.
Після моря завжди прокидається звірячий апетит. Високий смуглявий темноволосий офіціант жартував і
говорив з кожним клієнтом. Олів’є з неприхованими гордощами розповів йому, що Катя і Дуня –
українки. Вони тут вперше і варто б їм скуштувати на аперетив, скажімо, білого вина. За пару хвилин
дівчата вже насолоджувались напоєм. Позаду Каті сиділа пані в червоній сукні, яка щось сказала
французькою. Українка пояснила, що не розуміє. Пані не надто засмутилася через це і далі шепотіла на
вухо Каті якісь секретні плітки. Здається, йшлося про Олів’є, бо очима жінка в червоній сукні
показувала на нього, але українка не второпала – про погане чи хороше та говорить. Французи дуже
люблять побалакати за кожної-ліпшої нагоди, навіть якщо вперше в житті бачаться. Олів’є із
характерною йому посмішкою щось відповів пані, але вона на це розвернулась до свого столика і
продовжила пити своє розе, як нічого й не сталось.
Після трапези дівчата розімліли, захотілося десь полежати і навіть не надовго задрімати – режим
курорту почав вмикатися в організмах обох. Олів’є, водночас, дивував сплеском енергії: він розповідав
про свято биків, яке відбувається на півдні і є візитівкою цих країв. На узбіччях стояли складені
огорожі, які монтували саме під час проходження великих рогатих тварин. Мабуть, це було цікаве
видовище, але воно відбувалося у серпні. Катя сподівалася на той час бути вже в Україні. Поки що
задоволені і ситі дівчата чимчикували до машини, щоб вирушити з цього прекрасного місця додому, у

70
 Рошфор дю гар. Олів’є здавався дуже задоволеним від зробленої доброї справи, він сів за кермо у
чудовому настрої і ввімкнув радіо. Звучала класична музика. Катя дала зрозуміти, що їй подобається.
- О, ви теж любите класику? – зрадів француз. – Я – обожнюю.
- Так, - не зовсім щиро відповіла українка.
Вона любила музику різну, але в класичній якраз не надто розбиралась, однак наразі була готова
слухати. Врешті в салоні авто панувала радісна і приємна атмосфера. Всі були щасливі та задоволені, а
музика підсилювала ці емоції. Дорога назад минула швидше, ніж Катя очікувала. Біле «Пежо» Олів’є
припаркував біля свого будинку:
- Прошу, мадам, - радісно сказав він.
- Дякуємо! – хором проспівали дівчата.
Минув ще один чудовий день у Франції.
У квартирі Дуня і Катя побачили Тимофія, який сидів за комп’ютерною грою одночасно з кількома
своїми друзями онлайн і, скоріше за все, не виходив на вулицю. Його день минув так.
10.
Вранці 26 червня під ворожий обстріл вперше за місяць потрапив Київ. З-під завалів обстріляної
дев'ятиповерхівки врятували 7-річну дівчинку. Також врятували її матір, 38-річну громадянку РФ, її
затиснуло бетонною плитою. Одна людина загинула. Одна з ракет, випущених військами РФ по
столиці України, влучила в дитячий садок. Удар по Києву здійснювався Росією з району Каспійського
моря ракетами х-101. Це найточніша і найдорожча ракета, яка є на озброєнні РФ.
- Мамо, - обізвався Тимошик, - у мене всередині липня планується табір. – Ми з друзями з Пласту їдемо у
Карпати на тиждень. Ми коли повернемося в Україну? Мені ж треба встигнути зібратися...
Катя важко зітхнула:
71
 - Синочку... Після сьогоднішніх новин я не маю відповіді на це питання.
- Мамо, - різко сказав син, - спочатку ти казала, що ми тут до початку літа. Зараз уже перший місяць літа
майже закінчується! Для мене – це важливий табір, я – скарбник усього куреня! Я маю звітувати - мене
повинні або переобрати, або ні. Зараз я чую, що ти говориш, що ми тут ще залишаємось? Я не хочу тут
бути! Відправ мене додому!
- Як ти собі це уявляєш? – Катя не очікувала такого спротиву від сина знову.
- Я не знаю! Посади на літак і відправ!
- Сьогодні Київ атакували високоточними ракетами. І не забувай: з Україною відсутнє авіасполучення. Як
ти діставатимешся сам з Варшави?
- Не знаю, - буркнув зі злості Тимофій.
- Поки що я за тебе відповідаю і за твою безпеку – теж! – наполягала на своєму Катя. Вона й сама хотіла,
щоб син поїхав, але як?
- Мамо, я вже дорослий!
- Звісно, ти дорослий. Але в Україні – війна! Невже всі поїдуть у табір?
- Майже всі. І насправді це неважливо – хто поїде. Я маю там бути!
- Дай мені трохи часу подумати, але наперед скажу, що це - невдала затія. Поки що я не бачу виходу...
Тимофій набурмосився, одягнув навушники і сів за ноутбук грати. Вочевидь, це означало, що розмову
закінчено.
Катя традиційно рушила на оглядовий майданчик до церкви, щоб заспокоїтися і подумати. Якимось
чином Олів’є теж опинився тут. Цей чоловік взагалі мав здібність вчасно з’являтися там, де потрібен.
Ось і зараз він щиро намагався співчувати і зарадити:
- Підлітки часто бувають несправедливо жорстокими, - казав він. – Це мине, треба набратися терпіння.
- Так, я розумію, - Катя дійсно це розуміла. – На додачу війна зіпсувала наше звичне життя. І ніхто не
знає, коли воно повернеться. Щоліта діти їздили у табори, причому кожен – у свій. Тимофій – у
наметовий з пластунами, Дуня – на Труханів острів у Києві на базу з академічного веслування.
72
 - Я маю дочку і трьох онуків, а ще – чудового зятя. Жак займається теж цим виомвидом спорту, і я можу
поговорити з ним, що б Дуня їздила на тренування на Барталяс.
- Було б чудово! Моя дочка обожнює веслування, але з часу війни, звісно ж про жодне тренування не
йшлося.
За кілька днів радості і хвилюванню Дуні не було меж: вона веслувала Роною в Авіньйоні напроти
Папського палацу і муру, що його оточує.
- Мамо, я так за цим скучила! – радісно ділилась вона після тренування. – Тут так багато човнів! А
тренер, отой, що з пов’язкою на нозі, сивий і вже наче у віці, а насправді він - взагалі, як акула! Він тут -
головний і так потужно гребе, що молоді за ним не встигають!
- Я дуже щаслива за тебе, доню!
- Я догребла до оглядового мосту, а там так багато катерів! Майже так само, як у нас на Трухановому,
коли допливаєш до мосту Метро.
Дуня не замовкала, показувала свої долоні у водянках, але не скиглила від болю, а навпаки – пишалась.
Олів’є віз українок додому. Він нічого не розумів, про що ті говорять, але його лице випромінювало
щастя. Олів’є любив робити добрі справи. Він заздалегітьзаздалегідь про все домовився у клубі з
веслування, оплатив благодійний внесок до кінця сезону. Каті сказав, щоб про гроші вона не
хвилювалася. Дуня почувалася щасливою, а це – головне. У Катиній голові, натомість, почала
закрадатися думка, що тільки закоханий чоловік здатен так багато робити для жінки.
- Ви – самотній? – запитала Катя і не здивувалась відповіді.
- Так, ми з дружиною розлучились.
- А яка причина? – вирішила запитати Катя.
- Вона має італійську кров: зустріла іншого. Але він виявився не тим чоловіком, що їй потрібен.
- Чому?

73
 - Бо вона з ним не живе зараз. Взагалі після розлучення вона тричі була у стосунках і за останніми
новинами, зараз живе з жінкою.
А потім Олів’є додав, що йому дуже подобається говорити з Катею. І її ця фраза насторожила. Жінка
знала з досвіду, що якщо чоловік каже щось подібне – він хоче близькості або стосунків, або того й
іншого. А Каті поки що нічого цього не треба, принаймні – від Олів’є. Вона – біженка, втекла від війни,
щоб потім повернутися в Україну. Згодом ставало очевидним, що Олів’є відчував до українки щось
більше, ніж дружбу і їй це не надто подобалось. Бо виходило, що вона має відповідати на його почуття,
бо він, дійсно, дуже дбає і хвилюється за неї. Але жінка була виснажена думками про війну, Україну,
про життя своє та дітей. Тимофій, наприклад, після того, як зрозумів, що у табір не поїде – став
інертним, не хотів нічого і нікого. Психологічне здоров’я сина - теж було Катиною проблемою. А ще
француз часто казав, що українки – дуже красиві. Тобто, звісно ж, Катю він теж вважав красивою і
завуальовано натякав, що вона йому подобається. Але крім дружби і вдячності, жінка не відчувала до
цього активного чоловіка геть нічого. Натомість він, складалося враження, думає про неї і її дітей щодня
і щомиті. Згодом Олів’є повів Катю у місцевий центр зайнятості, де їй за пару днів запропонували
роботу. Йшлося про кілька годин прибирання будинку мадам Жев’є, чоловік якої хворіє на онкологію і
його дружині важко утримувати порядок у домі. Попередньо Олів’є відвіз Катю до будинку, показав, як
до нього йти і познайомив з мадам.
Тож наступного дня Катя легко і швидко дісталася мети, точніше роботи. Мадам Жев’є була приємною
і доброю жінкою, років сімдесяти. Вона зустріла українку, порпаючись у рослинах. Поряд крутився
веселий і жвавий песик Адольф. Його господиня усміхнулася, привіталася, витерла руки об фартух і
запросила всередину. Будинок був великий, просторий і прохолодний. У вітальні стояв дерев’яний
простий стіл зі стільцями, сидіння яких були сплетені із лози. Такі меблі – постійний атрибут
прованських осель. Стіл і стільці є на одній мансарді, ще два комплекти – на іншій. На кухні – само
собою. Бо після роботи на виноградниках або в саду хочеться присісти і випити чогось і не самому, а з

74
 кимось: чоловіком, дорослими дітьми, сусідами, родичами. Посуд для аперо знаходився у великій
різьбленій шафі, вона стояла тут же у великій залі.
- Кави? – запрпонувалазапропонувала господиня.
Катя не відмовилась. Їй хотілося тим часом розглянути це помешкання. Біля дверей стояв великий
дерев’яний годинник, що мелодійно відбивав час. Кілька комодів, великі крісла в стилі епохи короля
Людовіка XIV і таке ж велике дзеркало на стіні зі столиком поруч. На дзеркалі – висів букетик сухого
різнотрав’я – точно, як у Каті в селі рослини сушила сусідка бабця Маня і до неї приходили всі з
околиці по народні ліки від шлунка, болю в зубах і решти болячок. Мадам Жев’є подала каву дуже
красиво: на таці, напій налила у мініатюрну чашечку, цукор лежав у срібній цукорниці, поряд на
серветці – маленька срібна ложечка. Катя подякувала, натомість мадам почала розпитувати українку
про дітей, наявність чоловіка і війну. А після неспішного кавування Катя приступила до роботи. Жінка
старалася, і впіймала себе на тому, що їй навіть ця робота імпонує. Катя хотіла сподобатися мадам і
головне – залишити гарне враження після себе. Бо вона ж – українка.
11.
Юля написала, що в одному з ресторанів Авіньйона планується вечір українських страв:
- Катю, приходь з дітьми чи сама. Нам допомога потрібна і познайомишся з рештою людей з асоціації.
Через шалену спеку борщу не було, натомість хтось приніс бурячник – холодний суп-пюре, що
готують у країнах Східної Європи, зокрема – Білорусі, Литві, Польщі, Західній Україні. У тарілці стояв
стаканчик бурячника, до нього треба було покласти шматочок чорного хліба, оселедець, кружечок
солоного огірка і звісно ж сало. Все це заздалегідь дівчата з асоціації придбали в спеціалізованому
магазині товарів для вихідців з колишнього Союзу «Матрьошка». Катя зраділа і посміхнулась, коли
побачила цей знайомий набір продуктів. Французька, як і європейська кухня загалом, не передбачали
копченого сала або оселедця в такому асортименті, як, зокрема, в Україні. Катя розкладала нарізані

75
 продукти і дуже зраділа, коли дещо залишилось. Тихцем вона з’їла пару шматочків сала з хлібом і
оселедець. До столика підходили французи і дехто з них питав про борщ. Одна жінка дістала гаманця,
дала кілька купюр і взяла собі одразу дві тарілки з набором їжі. Дуже задоволена і радісна, як Катя
щойно, жінка рушила до столика і дорогою вже клала собі до рота – українка не розгледіла – що саме.
- Це Надя, - представила Юля красиву дівчину з рудим волоссям і сірими очима. Біля неї крутився
руденький хлопчик років семи і дівчинка, схожа на принцеску, років п’яти. – Вона – росіянка.
Катя наїжачилась. Українка бачила, що Надя теж розкладала продукти, з дітьми вона говорила
російською з характерним акцентом. Вона намагалась їх виховувати: просила не заважати, а
допомагати. Хлопчик слухав маму, але йому швидко набридла доросла волонтерська робота. Він хотів
гратися і просив про це сестричку. Зрештою діти побігли до решти однолітків, які прийшли зі своїми
батьками провести цей вечір у закладі.
- Надя дуже переймається війною, хвилюється за Україну, допомагає, - продовжувала Юля. - Вона тут
живе 20 років, вийшла заміж за француза і народила двох дітей.
- Мы - на вашей стороне, Мы тоже – за свободу, - сказала Надя. – Три братних народа – россияне,
украинцы и белоруссыбелорусы – мы все боремся против диктатуры.
- В Україні ніколи не було диктатури, - намагалася заперечити Катя, але Юля дала зрозуміти, що не варто
говорити зараз про політику. Краще об’єднатися і продати якомога більше порцій їжі, щоб виручені
кошти спрямувати на добру справу.
Тетяна з Харкова теж чула промову росіянки Наді. Її емоції на обличчі були схожими з тими, що й у
Каті. Коли обидві українки залишились наодинці, Таня не стрималась:
- Це – маячня, ніяких братніх народів не існує! Харків від російського кордону знаходиться за сорок
кілометрів. Повз нас летить усе, сховатися нікуди! В мене будинок поки що цілий, але я живу окремо
від чоловіка вже скоро півроку як. Наші спільні сини ростуть фактично без тата. Через те, що «ці брати»
вирішили, що ми – один народ!
76
 - Я думаю, ця жінка живе тут давно і її просто ніхто не попередив, що наша країна змінилася, - Катя теж
обурювалась. Але вона бачила, що дівчата з Росії, Білорусі й України дружать, спілкуються,
намагаються підтримувати одна одну. Далеко від дому їх об’єднувало слов’янське коріння, звичаї і
зрозуміла мова спілкування – російська. Хоча всі вони вже давно вивчили французьку.
Пітер теж був тут. Він знову привітався українською. На його лівому зап’ястку Катя помітила тату –
тризуб:
- Ого, боляче було?
- Я терпів, не страшно. Слава Україні!
- Героям слава! – відповіла автоматично Катя. – Пітере, ти знаєш ще один вислів: «Україна – понад усе»?
- Не чув, що це значить?
- Що українці ставлять державу, країну вище за будь що.
- І за сім’ю? – Пітер не розумів.
- Виходить, що так. Якщо зникне країна, то сім’я не утвориться, бо люди будуть поневолені. А в неволі
немає щастя, немає радості.
- Розумію... Я маю українське коріння.
- Так, я чула про це.
- Я намагаюся не втрачати зв’язок з деякими далекими родичами. Вони живуть у Запоріжжі. Я би хотів до
них приїхати. Не зараз, звісно.
- Зараз це дуже небезпечно.
- Я читаю новини. Якщо окупанти підірвуть атомну електростанцію – це буде трагедія.
- Не підірвуть, але нагадять там – це точно.
Катин погляд зупинився на худорлявій невисокій дівчині в однострої: вишита сорочка, довга синя рясна
спідниця і чепчик. Поряд крутився хлопчина, мабуть син, років семи – у вишиванці з поясом і вузеньких
шортах по коліна.

77
 - Я не впізнала ваш однострій, з якого ви регіону? – Катя вирішила запитати одразу.
- Мы – беларусыбелорусы. Меня зовут Оля. Я хочу попросить прощения у вас: простите, что ракеты
летят с нашей территории. Мы ничего не можем сделать: у нас страшные репресиирепрессии.
Катя не очікувала такої відповіді і була здивована. Дівчина мала тоненький голосок і говорила-говорила
білоруською:
- Как то я шла по улице с цветком, так меня в КГБ вызвали на следующий день. «Че, - спрашивают, - вы с
цветком по улице ходите?» Что мне было овечатьотвечать: «А что, нельзя?» «Мы, - говорят, - будем за
вами следить». «Следите», - говорю. И отпустили, Слава Богу. У меня – онкология, я во Франции
лечилась. Но не хочу назад ехать в БелорусьБеларусь. Вы простите нас еще раз, - вона знову звернулась
до Каті, - что ракеты летят з нашей территории по вам. Просто вы даже не представляете – каково нам
там жить.
Катя вже не хотіла, щоб білоруска говорила і тим паче - вибачалася. Українці було страшенно шкода
цю дівчину. Самообраний укотре президент сусідньої країни зробив зі свого добродушного і
працьовитого народу жертву. Дуже погана історія. Тим часом, вечір добігав завершення. Пітер усіх
присутніх пригостив пивом. Спека не спадала, тому його щедрий жест був дуже доречним. За одним
столом зібралися французи, росіяни, українці і білоруси. Напруженості вже не відчувалося, пиво і добра
справа зробили своє: всі обговорювали спеку, неможливість провести через неї ще один день
української кухні.
Катя розпитала у Юлі про Пітера – він не мав дружини, дітей. Натомість дуже переймався старими
батьками: няньчився з ними, провідував, возив до лікарні. Начеб-то він дійсно хотів одружитися на
українці, але ні з ким з дівчат-переселенців або емігранток у близьких стосунках ніколи не був
помічений. Катя подумала, що скоріше за все, йому потрібна жінка, яка народить йому дітей. Вона на
роль його дівчини не підходила і навіть не хотіла старатися. Катя бачила цього чоловіка двічі і щоразу
Пітер був якимось задумливим і сумним. Складалося враження, що його душу і голову ятрила глибока і

78
 нездоланна проблема. І скоріше за все, справа не тільки в пам’яті про бабусю-українку. А в чому там
справа – Катя вирішила, що це її не стосується і розбиратися, давати поради абощо вона не хоче. Тим
більше, Пітер зовсім не просив її про це. Тобто спробувати заводити з цим чоловіком близькі стосунки
здавалось для Каті дуже малоймовірним.
12.
Одного чудового сонячного ранку Катя не могла відкрити двері надвір: щось заважало. Квартира
знаходилась на першому поверсі двоповерхової кам’яної старовинної будівлі, на невеличкому ганку
лежала груда камінців. Катя їх посунула обережно дверима і вийшла крізь вузьку щілину. На всіх
камінцях були написи: любов, світло, щастя, політ. Катя присіла і почала розглядати. Сандрін, місцева
художниця - більше нікому це зробити. Підійшла Крістін.
- Подивіться, - сказала Катя після привітання, - хтось приніс це вночі. Або зовсім рано. Ми нічого не
чули.
- Так, вам бажають добра!
Крістін перекладала і жестами пояснювала напис на кожному камінчику. Вона показувала рукою на
серце. Піднімала до гори голову і таким чином Катя мала здогадатися, що йдеться про небо. Любов,
дружба, радість. Катя і так вже знала – про що на камінцях написано. Але французи й українці люблять
погомоніти, особливо зранку. Крістін пішла, натомість з’явився Жан і Мері-Ен зі своєю собакою
Майєю. Ці двоє людей прямували в різні боки, але зупинилися біля дому, де жили українці.
- Це Сандрін! – сказали вони. Вираз обличчя в обох був радісний. Ранок почався творчо і краще нікуди!
«При нагоді треба обов’язково подякувати Сандрін. Це дуже зворушливо з її боку», - подумала Катя.
Пізніше прийшов Олів’є і запросив відвідати з ним базар. На площі, де щочетверга відбувався
фудкорт, щосуботи зранку так само стояло кілька бусів з різним продовольством. З жовтого
мікроавтобуса молода господиня припрошувала скуштувати маринованих оливок – з часником,
79
 паприкою, класичних, з сиром, маринованих у червоному вині. Всього їх було насипано у понад
тридцять мисок, кожна оливка за розміром нагадувала сливу-угорку. Катю дуже часто запитували, чи
ростуть в Україні оливки.
- Ні, на жаль, - відповідала вона, - але у Криму, до анексії, ці рослини були.
- Добре, що хоч чимось ви нам поступаєтесь, - жартували дехто з французів.
А одного разу дідусь Бернар, який укотре йшов вулицею, де жили українці, приніс їм судочок оливок і
сказав, що він їх особисто маринує. Діти не їдять цей продукт, а Катя з радістю з’їла всі і швидко, тут же
– на очах у здивованого дідуся. Інший обов’язковий атрибут Франції – сир. Його тут виготовляють
понад тисячу різновидів. Вітрина-холодильник вабила маленькими медальйонами – крафтовими
сирами. Всі мали картатий візерунок, наче їх вручну відтискали у марлі. Повненький і спокійний
чоловічок сидів за прилавком на стільчику і, обмахуючи себе гілкою з дерева, споглядав покупців. Він
знав, що рано чи пізно, спродає весь свій крам, бо без сиру у Франції не сідають за стіл. Звісно ж на
базарі продавали хліб – продовгувастіпродовгуваті великі паляниці житнього і білого видів. Очевидно,
чоловік сам вирощує пшеницю, має пекарню і, скоріше за все, сам пече. Він виглядав дещо стомленим,
а може хвилювався, що біля його ятки ажіотажу не спостерігалося. Хліб коштував недешево, однак Катя
була впевнена, що на смак цей товар – божественний. Але середньої статури чорноволосий чоловік
років тридцяти п’яти не припрошував куштувати, тому дізнатися напевно не доводилось. Черга була до
буса, з якого жінка-фермер продавала овочі і фрукти. У великого пластикового рожевого кошика можна
було брати темні, як ніч, баклажани, червоні і від цього радісні томати, перець жовтий і зелений, лису,
як бубон, картоплю. А ще запашні персики або нектарин. Олів’є розповідав повненькій продавчині-
фермерші, що він прийшов з українкою, яка не говорить французькою, зараз в Україні - війна і людям
звідти треба допомагати. Продавчиня кивала зі співчуттям, щось питала і механічно робила свою
справу: важила товар і брала за нього гроші. Ще на площі готували і торгували курами-гриль, звідти
пашіло вогнем і відповідним запахом пересмаженої курятини. Продавчиня гарячої їжі не випускала з
рук віяло. Катя дивилася на неї зі співчуттям: важка робота – у спеку знаходитися біля гарячого гріля. У
80
 глибині базарної площі ще стояв стіл з виробами ручної роботи: намистами, браслетами, кулонами і
перстнями. Але Каті самій було ніяково туди підходити, а в Олів’є був план лише на овочі і фрукти.
Після обіду Катя нарешті зустріла Сандрін, яка йшла з роботи – на вихідних вона прибирала в кафе.
- Нарешті я можу подякувати тобі особисто! – Катя щиро зраділа, коли побачила авторку робіт на
камінцях.
- Я сама - емігрантка, знаю, як це тяжко!
- Звідки ти? – Катя здивувалася, бо була впевнена, що Сандрін – місцева, тобто – француженка.
- Коли мені було шість років, батьки, дідусь і бабуся переїхали сюди із Сенегалу. Моє дитинство минуло
у Того і Габолі. Я бачила тебе біля церкви. Ти сумуєш за домом, я знаю.
- Так, дуже сумую.
- Хочеш, пригощу тебе кавою? Ходімо в кафе.
Коли сіли за столик, Катя відкрила «Галерею» в телефоні і почала показувати фото. Там скільки всього
було! Минулорічна поїздка на море в Одеську область, потім екскурсія у ВилковоВилкове – містечко на
воді. Скрізь Катя радісна, з дітьми, вечеря в кафе, огляд музеїв, город у селі, котик. Сандрін з
неприхованою цікавістю все розглядала. Українка знову згадала, як їм непогано жилося, поки росіяни
не прийшли. Сандрін побачила сум на обличчі Каті і вирішила змінити тему:
- Ти вже маєш чоловіка у Франції?
- Я? – Катя від подиву ледь зі стільця не упала. - Ні! А треба?
- Ти вже тут два місяці: пора. Ти – красива жінка. Але я хочу застерегти тебе від французьких чоловіків: у
них одне в голові!
- Як і в українських, - піддакнула Катя і посміхнулася.
- Маєш когось на прикметі? – Сандрін продовжувала цікавитись.
- Ні. Ти можеш когось порадити?
- Тут, у Рошфорі? Якщо ти хочеш просто сексу – це одне, але якщо кохання – це зовсім інше.

81
 Сандрін приклала свою руку до серця і так тримала, поки говорила про свого чоловіка. Було видно, що
він для неї має значення і між ними - кохання.
- Ми руку тримаємо на серці, коли співаємо гімн країни, - зауважила українка.
- Справді? – щиро здивувалась Сандрін. – І що це означає?
- Що ми любимо свою Україну.
- А я люблю свого чоловіка.
В цей момент десь близько Катя почула гул літака у небі, насторожилась. Поглянула вгору, наче
хотіла побачити його крізь густе листя високих платанів. Ні, не сюди - полетів кудись далеко.
Тома подзвонила з Німеччини і радісно сказала, що нарешті їй місто дало квартиру і вона з сином
переїздять, щоб жити окремо. Українка часто готувала на всю велику родину і скаржилась на втому від
цього. А ще казала, що не звикла жити з кимось, бо з вісімнадцяти років існує самостійно і їй зараз
морально важко. Катя щиро пораділа за подругу.
- З боку, - резюмувала Тома, - наче все чудово виглядає, але я так сумую за чоловіком, батьками.
- Ти можеш їх провідати, - намагалася розрадити Катя.
- Я боюся! – емоційно відповіла Тома. – Ну і як це виглядатиме: ми втекли від війни, бо літали ракети, а
зараз їдемо до родичів, бо засумували? Ми ж не на курорті! Ми – втекли від війни!
- Я не наполягаю, - почала виправдовуватись Катя, - я намагаюся втішити тебе.
- Дякую. Мої батьки з часу війни живуть у Полтавській області, бо мають там хату. Кажуть, що
російські солдати і до них заходили, видно, заблукали. Голодні, обідрані, ховались десь у ярах. Я
приказувала батькам, щоб не потикались – вони вже старі, їм обом під сімдесят років. Куди їм ще
воювати чи партизанити? Їхні розповіді – це війна для мене, яка близько, вона у моїй країні, біля моїх
82
 батьків і чоловіка. Я маю сина вберегти від небезпеки. Він ще - у початковій школі, захоплюється
футболом, а не зброєю.
- Томо, ясно, що ніхто з нас не хотів війни! Я взагалі з країни не хотіла виїздити! І зараз я сумую теж,
мій син, здається, впадає у депресію. І я повинна зважати на це.
- Катю, ти хочеш сказати, що маєш намір повернутися? – Тома аж підвищила голос від своєї здогадки.
- Я повернуся, звісно. Але точного рішення ще не маю.
- Я поїду додому тільки після завершення бойових дій! Сидіти і боятися не хочу і тобі не раджу!
Депресія Тимофія – мине, а в Дуні – все складається непогано. Ти проживеш, тебе ніхто не вигонить. Бо
в Україні жити зараз дуже ризиковано.
У Каті пікнув телефон: дівчатка з Чернігова, а саме Галя, прислала смс:
Катю привіт! Ти можеш завтра о 20.00 відвезти нас до однієї чудової людини – треба привітати її з
Днем народження?
- Овва! Відколи це я почала надавати послуги таксі для українців у Франції? – сказала Катя вголос сама
собі.
У тексті не було вказано подробиць, як далеко їхати і чи везти назад? І на диво, слово «будь ласка»
також було відсутнє. І це у Франції, де люди щоразу дякують і бажають гарного дня!
Ні, не можу. Я завтра в цей час працюватиму віддалено для держави Україна. Збрехала Катя, бо не
хотіла, щоб її використовували зі споживацькою метою.
Шкода, - одразу ж надійшла відповідь. Жодних слів характерної ввічливості знову не було.
13.

83
 Тягучий і нудний біль внизу живота останнім часом нагадуванагадував Каті, що цього року в неї ще
не було сексу. Давній друг Андрій, той, що обізвався був у Польщі, більше не писав і жодним чином не
нагадував про себе. А якби і нагадав – це навряд чи допомогло б. Жінці хотілося сексу фізичного:
чоловіка тут і зараз. Кажуть, Франція – країна кохання і Каті, коли вона збиралась сюди, бажали всього
найкращого. Тобто, знайти - своє щастя. А точніше – чоловіка. Це було дивне побажання, зважаючи на
обставини. Тож жінка не бачила свого щастя поки що впритул. До Патріка ставлення з дружнього у бік
романтичного не мінялось зовсім. Решта місцевих чоловіків не викликали у Каті жодних емоцій. Вони
були дрібними, худощавими – зовсім не її тип. Єдиний, хто їй подобався, це Жан. Він мав широкі плечі,
русяве, а не чорне, волосся і мабуть зелені або сірі очі. Але принципово не карі, як у більшості тутешніх
чоловіків. Однак, сусід не проявляв до українки чоловічого інтересу, крім ввічливого питання «Як
справи?» Катя була переконана, що він – гей. Його переважно ніколи не було вдома, жив він сам, мав
десь 50 з лишком років. Однак крім ввічливого вітання він завжди пропонував звертатися до нього по
допомогу. Його телефон Катя мала і одного разу написала: «Можна я прийду і скористаюся вашою
пральною машиною»? «Звичайно, можна, - одразу надійшла відповідь, - заходь зараз». Катя зраділа і
одразу зібрала брудні речі. На другий поверх квартири Жана вели кручені сходи. Катя постукала у двері
й одразу зайшла. О! Квартира виглядала дуже затишно і цікаво. Багато картин, плакатів у рамках,
статуеток явно з різних країн. Видно, що господар любив подорожувати.
- Бонжур! – привітався він. Одразу забрав прання і відправив у машинку. – Ти можеш приходити, коли
треба, не соромся!
- Дякую! – Каті було приємно чути його запрошення. Вона усміхнулась. – У вас дуже цікава і гарна
квартира. Це на фото ви? – Катя показала на портрет маленького і гарненького хлопчика з солом’яним
волоссям. Їй не хотілося йти додому одразу, навпакунавпаки: хотілося все розглядати і говорити.
- Так, - Жан був задоволений, що Катя запитала. Його лице аж засяяло посмішкою.
- Пилка? Це декор? Чому вона тут? – У кутку навскоси над маленьким столиком була прикріплена пилка
з двома ручками. Катині батьки на таку казали «Дружба-2». В селі вони нею пиляли дрова колись. Ця
річ стояла в сараї і як декор не використовувалась ніколи.
84
 Жан не одразу відповів. Катя навіть подумала, що повелася нетактовно, бо запитала щось не те.
- Мої батьки колись нею заготовляли дрова на зиму, щоб у домі було не холодно, - сказав він неспішно. В
цих словах звучала повага, гордість, тепло і якесь світло, що було заховане глибоко в душі, а зараз
засіяло затишним і лагідним променем.
- Я бачу у будинках французів багато декору. Це дуже красиві і давні речі. І ще – вони милі, - Катя хотіла
підтримати розмову.
- Так, ми любимо антикваріат. В ньому є історія – країни, кожного з нас - окремо. Ти бачила наш базар
старожитностей? Такі базари є по всій Франції, вони дуже популярні.
- А я сьогодні була в музеї Лапідарій в Авінйоні, - відзвітувала Катя. – Хочеш, покажу, фотографії?
Жан ствердно кивнув. Жінка і чоловік всілись на диван близько один до одного і Катя відкрила
«Галерею» у телефоні. У цих місцях Франції колись господарювали римляни і у більшості музеїв було
повно експонатів тих часів, зокрема багато зразків посуду, скульптур.
- Ось, мій ідеальний чоловік! – вказала Катя на фото скульптури якогось полководця в обладунках, але
без голови.
Жан миттю схопив зі столу рулон сухих полотенець, відмотав частину і закрив собі обличчя. Виглядало
дуже кумедно. Катя засміялася:
- Ні, ні! Тобі не варто затуляти лице, Жан! В тебе все чудово з ним, – чоловік змотав рулон полотенець
назад. - Хоча Сандрін колись застерігала мене бути обачною з французькими чоловіками!
Жан дуже швидко відсунувся на край канапи. Склав руки на колінах і сидів як слухняний учень у класі.
Катю ще більше розвеселила така стрімка реакція.
Запала пауза. Катя заговорила перша:
- Але я не сказала Сандрін про те, що українських жінок теж варто остерігатися, – і показала на місце біля
себе.
85
 Після цих слів так само швидко сталося неочікуване: Жанова права рука опинилася на грудях Каті, ліва
- між її ніг і жадібно нишпорила, наче хотіла знайти таємний вхід або бажаний отвір. Язик Жана був у
роті Каті і вона не одразу здогадалася, що з ним робити. Проте чоловік не запитував, він жадібно
цілував. Жінка через кілька секунд оговталась від такої несподіванки і почала відповідати. «Ось і секс, -
ти ж так хотіла», - подумки сказала вона сама собі. Вона майже так само сиділа на канапі і намагалася
налаштуватися на інтимний лад. Чоловік тим часом знімав з неї шорти і трусики, він стояв навколішки і
не зводив очей з того місця, яке щойно інтенсивно масажував крізь одяг. Він відкинув речі Каті, як
непотріб, його очі не зважали, куди упали ті шорти з трусиками. Натомість Жан аж свиснув: побачене
без одягу йому сподобалось. Він одразу припав у те місце губами. Боже правий! Катя згадала, що
французи – королі орального сексу! Досі поцілунки там – їй подобалися тільки у виконанні Андрія, але
Жан не хотів відставати! Навпаки, француз намагався тримати першість! І так, цей чоловік був
голодним! Він досить довго не відривався від піхви, його рука періодично торкалася грудей, також час
від часу від піднімав свої очі і дивився прямо в Катині, хотів розгледіти – чи добре їй. Звісно ж, жінці
було приємно - вона закидала голову назад, заплющувала очі, стогнала. Катя була майже гола, натомість
Жан – повністю одягнутий. Катя вирішила зняти з нього футболку, але він, здавалося, взагалі не зважав
– рухи його рук і язика були чіткі і злагоджені, їм нічого не муляло. За декілька секунд ці чоловік і
жінка опинилися повністю голі. І Жан взяв Катю за руку та повів сходами нагору у спальню. Звісно, що
там було набагато зручніше, тому Жан зажадав від Каті відповіді на свої пестощі. Жінка була теж
голодна на секс, тому за кілька хвилин чоловік почав стогнати – від її рухів язиком, долонями, пальцями
і навіть віями. Мінялися пози, місця – додався душ, ванна кімната, знову канапа у вітальні і ще раз
спальня. У якийсь момент Жан ліг зверху на Катю, схопив її губами за губи і так тримав, бо йому
хотілося, щоб зараз і тут ця українка цілком і вся належала йому. Вона лежала під ним покірна, їй не
було важко, вона прагнула віддати всю себе йому. Двобій пристрасті і голоду вилився у якесь
безумство. Виснажені, мокрі два тіла простяглися на ліжку, хто як хотів і часто та голосно дихали.
- Секс – фініш, - видихнув Жан.
- Душ, - погодилась Катя.
86
 Двоє абсолютно голих людей ледь скотилися з ліжка, кожен зібрав себе до купи і разом вони рушили у
бік душу. Катині ноги трусилися, тіло гуло, довелося пару секунд постояти, щоб відновити чіткість руху
і координацію. Але йти митися разом було повторенням щойно пройденого матер’ялу – під теплим
струменем води Жанові пальці знайшли гармонійне призначення всередині Катиного тіла, і їй довелося
стогнати знову.
- Стоп, секс! – сказала вона і підняла руку догори, що мало означати: «Здаюсь!» Жан одразу зупинився,
закрутив кран, вийшов з душу і подав їй полотенце. «Фух», - видихнула вкрай знесилена жінка.
Витерлась і рушила шукати во квартирі свій одяг. Той, хто його розкидав, пішов слідом. За пару хвилин
дорослі щасливі люди були одягнені, але Жанові пальці самі лізли знову у шорти, шукали щось цінне,
приємне і вогке.
- Ні, - застогнала Катя, але при цьому її очі блищали, - я вже не можу! Ти дуже вимогливий! Відпусти
мене, будь ласка!
Жінка почала повільно задкувати до дверей. Виглядало, що чоловік так і вів її, з рукою, яка нишпорила
в шортах цієї жінки. Він не зводив з неї очей. Натомість Катя раптом відчула неабияку втому -
здавалося, що сон щойно сів на плече і почав огортати своїми лагідними крилами.
- Я зараз буду лягати спати, ти теж? – Жан тикнув у її бік пальцем.
- Так, вже дуже пізно, – позіхаючи відповіла жінка.
- Ми не можемо зустрічатися часто. Зустрінемось наступних вихідних. Добре? Добраніч! - Поцілував він
її у волосся на прощання.
Годинник показував рівно опівночі. Катя була шокована – вони займалися сексом три чи чотири години.
«О Боже! Що скажуть діти», - чомусь подумала вона і різко відчинила двері.
- Постривай! – Жан нарешті дав спокій Катиним шортам і всьому, що в них знаходилось. Він кудись
побіг. – Прання!
- Точно, - згадала Катя причину свого візиту. – То вже все там напевно і висохло, в тій пральній машині...
87
 Прийшла додому, роздяглася, упала на ліжко і заснула дуже виснажена, але водночас - щаслива.
14.
Наступного ранку Катя у чудовому настрої пішла на роботу до мадам Жев’є. О восьмій ранку
сонце вже безжалісно смажило і людей, і собак, яких вигулювали господарі, і лани з виноградниками.
Але байдуже: лозі було добре у своїй ститхіїстихії - під сонцем, собакам було прекрасно завжди, а їхнім
господарям – і поготів, жінці, яка йшла дорогою і співала, було добре також. Бо життя у чужій країні
після сексу зазнало зовсім інших, яскравіших барв. Катя досі згадувала учорашнє фатальне прання і не
могла збагнути – то це найкращий секс був у її житті чи навпаки: найгірший?
У будинку мадам Жев’є змінилася атмосфера: песик Адольф не вибіг і не помахав хвостиком – його
взагалі ніде не було видно. Жалюзі на вікнах були повністю опущені, двері – прочинені тільки для того,
щоб Катя пройшла боком у вузьку щілину. У великій кімнаті не сиділа звично мадам – тут взагалі
нікого не було. На столі лежали деякі речі, серед них – портрет сивого повнуватого, але видно, що дуже
доброго чоловіка. Це була фотографія у рамці: чоловік в одній руці тримав півня, в іншій – маленьку і
гарненьку дівчинку, котрусь з усіх дванадцятьох онуків. Коли Катя розглядала портрет, із спальні
несподівано з’явилась мадам Жев’є. Її сиве волосся було скуйовджене і розсипане по плечах. Жінка
була у піжамі, але видно, що вона не спала: темні кола під очима і якесь наче зім’яте обличчя свідчили
про це. Катя здогадалося, що сталось непоправне:
- Мадам, як ви?
- Дуже погано, - сльози зробили мокрими очі жінки, - мій чоловік, мій чоловік – він помер! – Коли мадам
Жев’є казала це, то дуже емоційно стукала своїм маленьким кулачком по місцю, де знаходиться серце.
Було видно, що вона у розпачі і великому горі. – Він хворів чотири роки, він дуже страждав – бідний
мій Мішель...
- О, мадам, я дуже вам співчуваю!.. – Катя говорила дуже щиро. Їй було шкода і жінку, і її чоловіка, якого
вона жодного разу не бачила.

88
 - Ми поховаємо його дуже гідно, як він і заслуговує.
Втрата близької людини – це однакова біда для всіх людей з будь-якої країни. Катя згадала, як її мати
переживала смерть батька – так само болісно, лише не била себе у груди. Принаймні Катя цього не
бачила. Але тужила і часто питала, як же їй тепер жити самій, без нього?
Наступного разу, коли Катя прийшла прибирати, у мадам було повно гостей - як і годиться для великої
і дружньої родини, коли одна на всіх стається якась подія. Приїхала дочка з чоловіком і дітьми. Жінка,
приблизно Катина ровесниця, трохи говорила російською, перепрошувала, що знає її погано. Вона
пояснювала, що треба робити і бралася за ганчірку сама. Її чоловік порпався біля плити, він щось
готував: був у фартуху і нарізав картоплю, біля нього лежали сині баклажани, цибуля, морква і м’ясо.
Двоє підлітків – дівчина і хлопець – спілкувалися між собою, менша дівчинка не мала компанії, тому
одразу повела Катю до своєї кімнати і показала роботи, які вона щойно намалювала. Українці враз стало
дуже добре, попри те, що в цій сім’ї трапилось непоправне горе: помер голова родини. Але як чудово
мати велику і дружню сім’ю, просторий і світлий будинок, двох собак врешті-решт! Звісно, що скоро всі
вони роз’їдуться і мадам сумуватиме сама. Або ні: все ж її інша дочка зі своєю родиною живе поряд. І
літня жінка мала чудове хобі: вона любила квіти і цитрусові дерева. Навколо будинку росли троянди,
звична для цих країв лаванда, банани і лимони у величезних вазонах. Кілька разів, коли Катя приходила
- мадам із сапою полола ці квіти, пересаджувала. Нахилялася до землі низько, працювала старанно, не
зважала на сонце – була в капелюсі і білій сорочці, штанях і гумових чоботях. Поряд крутився і вертів
хвостиком вірний Адольф. Точно так само в далекому селі в Україні вчиняла мати Каті, тільки поряд за
всіма її рухами уважно, примруживши очі, спостерігав сіренький котик Степан.
- У п’ятницю не приходьте, - попередила мадам Жив’є, - ми їдемо у відпустку у гори. Тут нікого не буде.
- Гаразд, - погодилась Катя і рушила робити свою справу.
Віра написала Каті, що хоче і може допомогти фінансово будь-якій дитині-інваліду з України. Вона
працює в спеціалізованому будинку для таких дітей і дуже любить свою роботу. Віра є державним

89
 службовцем Франції і неабияк цим пишається. Наступного тижня у них у закладі заплановане свято.
Катя запрошена, але чи є серед її знайомих хтось підходящий. Можна скористатися нагодою і зібрати
гроші, щоб переказати комусь у такий непростий час. Катя згадала про свою колегу Олену. Та мала 22-
річного Мішу – сина-інваліда, з дитинства прикутого до ліжка. Олена з ним і 16-річною дочкою
наприкінці лютого втекла до Чехії. Катя одразу ж написала промову, переклала її французькою, щоб
Віра могла прочитати. У призначений день і час Ремі повіз Катю у містечко Тараско, де знаходився
центр для інвалідів і у якому працювала Віра. Це була сучасна велика і простора будівля з паркінгом.
Відвідувачів біля входу – великих скляних дверей – урочисто вабила закріплена арка з різнокольорових
кульок, грав оркестр. Музиканти, скоріше за все, були аматорами або тими людьми, які гру на
інструментах вважали своїм хоббіхобі. Жінки і чоловіки різного віку – прийшли й зовсім сиві - у
різнокольоровому одязі, подекуди хтось навіть у смішному капелюсі з квітами, мали радісний і щирий
вигляд, бо прийшли творити свято для когось. І ці «хтось» – люди з потребами. Насправді дітей тут не
було, бо всі вони давно виросли, однак, на жаль, не одужали. Хтось був зовсім прикутий до візка і
медсестра в білому халаті дбайливо годувала його з ложечки. Ніхто не кричав на цих непростих і
нетерплячих пацієнтів, не поводився стосовно них нетерпляче або грубо. Навпаки: і медперсонал, і
гості, і власне винуватці свята, переважно, раділи. Біля стіни стояв довгий стіл з наїдками і напоями:
вода, соки, кока-кола, багато різного печива і нарізаних фруктів на шпажках. Віра у білому халаті
підійшла до Каті і Ремі, привіталася, показала – де сісти. Музиканти також зайшли до приміщення, але
грати вони не припиняли. Лунала різна музика, характерна для Півдня Франції – так пояснив Ремі. Він з
багатьма вітався, було видно, що йому тут раді. З хлопцем, який мав дещо задовгі і худі руки, вони
обійнялися, наче були щирими давніми приятелями і давно не бачились. До столика підійшла жінка в
білому халаті і запитала, що Катя хоче пити. Жінка аж розгубилася і попросила води. Свято відбувалось
у розпал спеки і поки вони з Ремі дійшли з автівки до приміщення, з Каті рясно лив піт. Українка з
цікавістю розглядала людей і все довкола. Поряд за столиком подружжя пенсіонерів годували йогуртом
свого сина на візку. Було багато персоналу у білих халатах. Музика не вщухала, багато хто пішли
танцювати, бо свято ж. Віра взяла Катю за руку і теж повела на імпровізований танцмайданчик біля
90
 столу з закусками, де переважно зосталась лише вода. Віра почала танцювати, Катя повторювала рухи
за нею. Українка дещо почувалась ніяково, бо в такому місці і на такому заході опинилася вперше і не
знала, як поводитися. Здається, думала вона, коли люди мають невиліковну хворобу, то це не надто
радісно і весело. Але вона вгадала задум Віри: треба було створити настрій для цих людей, бо, попри
відсутність здоров’я, на свято вони точно заслуговують. Дехто з присутніх аплодували і щиро
посміхалися. Тим часом працівники в білих халатах підготували невеличку сцену, куди встановили стіл,
мікрофон, перевірили гучність. На столі стояли різні подарунки і барабан для розіграшу лотереї.
Крутити барабан запросили хлопця з довгими руками, який обіймався з Ремі. Призи діставалися хворим
людям, які найбільше їх потребували. В залі було надвичайнонадзвичайно емоційно, переможців
оголошував чоловік, який очевидно був головним у цьому закладі. Хлопчина з довгими руками не
отримав нічого, але він радів і аплодував кожному, кому діставався приз. Віра оголосила ім’я Каті і та
рушила до мікрофона. Почала говорити українською, потім Віра все повторювала французькою з
роздрукованого тексту на аркуші. Йшлося про хворобу і життя Міші з України. Віра
заздалегітьзаздалегідь подбала і роздрукувала фотографію хлопця, яке раніше вислала Олена. Пара
пенсіонерів, які нещодавно годували свого сина йогуртом за сусіднім із Катею столиком, стояли
вражені, жінка навіть витерла око краєм серветки. Після промови до Віри почали підходити і давати
гроші. Пара пенсіонерів щось сказали по черзі французькою, співчутливо глянули на Катю і дали
купюру в двадцять євро.
За кілька днів Віра покликала українку йти з нею на пошту, щоб відправити гроші і посилку з
харчуванням для Міші. Це була така благородна і почесна місія, що Катя подумала, як же чудово робити
добрі справи! Це окрилює і надихає, робить світ і людей кращими! І суттєво прикрашає перебування
Каті у Франції. Бо почуватися корисною і потрібною жінці було дуже важливо. За стійкою працював
молодий чорнявий чоловік з борідкою-мексиканкою. Віра з ним поговорила, потім показала фотографію
Міші. Чоловік співчутливо кивнув. Взяв з рук Віри коробку з харчуванням і почав готувати її для
відправки. Катя за всім цим спостерігала збоку і не надто розуміла, яка ж її участь у цьому. Та Віра
наче почула її думки:
91
 - Стоп! – скомандувала до хлопця, - вона напише листа для мами Міші. – Віра знайшла за стійкою папір,
ручку і простягла Каті.
Українка миттю склала текст:
Дорога Оленко, Мішик і Насточко! У Франції за всіх вас хвилюються і намагаються допомогти. Це
скромні подарунки, але від щирого серця. Нехай вам буде легше від тепла і щедрості французів.
Сподіваюся, ми незабаром знову побачимося у Києві. З найкращими побажаннями – Катя, Віра і всі-всі.
Віра була задоволена, склала аркуша вчетверо і простягла працівникові пошти. Той акуратно вклав
листа між пляшечками з харчуванням у коробці, взяв скотч і почав заклеювати краї. Скотч він відривав
зубами, при цьому жартував і дивився на реакцію жінок. Між тим, за кілька днів Олена написала листа з
подяками, вислала фото Міші, який лежав на білих простирадлах, а поряд стояла та сама коробка. Гроші
через міжнародний переказ надійшли до українців у Чехії раніше.
15.
Олів’є запропонував відвезти Катю в банк, щоб відкрити там рахунок і оформити картку для
заробітної плати. Звісно, українка погодилась. Після спілкування в установі з чарівною і витонченою
француженкою Кароліною, Олів’є повіз Катю не додому, а у зворотньомузворотному напрямку.
- Куди ми їдемо? – здивовано запитала.
- До моєї дочки, треба дещо відвезти.
Хвилин за десять автомобіль француза зупинився біля залізних бежевих воріт. Патрік взяв з машини
невеликий пакунок і пішов у бік дверей. Здається, вдома нікого не було, принаймні зустрічати гостя
ніхто не вийшов. Щойно Олів’є збирався вже сідсади у машину, до воріт під’їхав ще один автомобіль.
За кермом сиділа красива і доглянута жінка поважного віку: в окулярах, з русявим волоссям, з дуже
спокійним, але дещо легко здивованим виразом на обличчі. Вона з цікавістю розглядала Катю і,
здавалося, не могла повірити своїм, очам. Українка здогадалась: це була дружина Олів’є. Він, водночас,
92
 побіг до задніх дверей того автомобіля, відкрив їх і перецілував усіх трьох онуків, що тихо і без емоцій
сиділи на задньому сидінні. Катя не знала, куди себе подіти, відчувала себе наче використаною: чоловік
за рахунок її пристуності помстився колишній, а може й ні, - дружині. Олів’є після ритуалу палкої
любові до онуків сів нарешті за кермо, повернув ключа і включив диск з голосом французького
естрадного співака. Катя здивувалася: а як же улюблена класика?
- Цього співака у Франції дуже люблять жінки, - прокоментував задоволений чоловік, коли автомобіль
рушив. Дорогою додому Олів’є весь час співав.
«Пора дати лад своєму волоссю», - подумала Катя і пішла у перукарню робити зачіску. Бо востаннє
стриглась перед поїздкою до Франції і вже помітно заросла. У перекладачі написала, що вона –
українка, не знає мови. Але хоче, щоб її підстригли: потилицю коротко, а маківку - залишили з довшим
волоссям. Приємна і красива перукарка з тату у формі рози вітрів на спині, яке виглядало з-під
сарафана, запросила у крісло. Майстриня Каті сподобалась, вона була привітною і спокійно й акуратно
робила свою справу. Щоправда спочатку чомусь дещо розхвилювалась, коли дізналася, що Катя –
українка. Наприкінці процесу перукарка взяла велике дзеркало і піднесла до потилиці, щоб клієнтка-
іноземка побачила вид зачіски ззаду.
- Все добре, мадам, мені подобається. Дякую, - поспіхом сказала Катя.
Крім акуратно підстриженої потилиці, вона з жахом побачила ще дещо: з волосся до шиї вниз виглядала
хмарка червоних прищів. Це була давня подруга екзема – хвороба тих, хто має змінити своє життя. Катя
кілька років тому це вже нервово проходила. Тоді вона не знала подробиць і ознак цієї хвороби і через
незнання запустила її. Волосся почало випадати жмутками, вже чітко просвічувався череп. Щоб
вилікувати і поновити волосяний покрив, тоді знадобився рік. Катя не готова була знову все це
проходити. Тому з перукарні одразу рушила в аптеку. Дорогою торкала своє волосся і шкіру голови.
Ось, є! На місці завитка намацала мокру характерну пляму. Аптекарка порадила шампунь, Катя швидко
заплатила і побігла додому лікуватися.

93
 У четвер до Дуні прийшла Оксанка, дочка Дарини. Двоє дівчаток непогано здружилися на грунті
еміграції і браку спілкування на чужині. Тимофій, переважно, уперто сидів за іграми і гуляти з ними не
надто рвався. Дуню це влаштовувало. А Оксанка, здається, була не проти дружити і з Тимофієм теж.
Катя щиро раділа і сподівалася, що можливо син розворушиться і спілкування з сімнадцятирічною
дівчиною піде йому на користь. Катя і сама хотіла з кимось поговорити, тож вирішила зателефонувати
Дарині і теж запросити на прогулянку:
- Я вже маю на сьогодні запрошення, - мляво відповіла та, наче цю жінку так часто кликали до себе, що
вона від цього втомилася. – Завтра до нас приходить сусід на аперо, післязавтра я їду в Оранж в гості.
- Ого, як у тебе все розписано! – позаздрила такій активності Катя, яка мала роботу, піклування про двох
дітей і трішки Жана на вихідних. – Зізнаюсь: я почуваюсь жахливо через події в Україні, через те, що
перебуваю у чужій країні і часто мені здається, що я тут нікому непотрібна. Та нас усіх, українців,
мабуть накриває такий настрій.
- Мене – ні! І взагалі, я – молдованка. Я в Києві жила, бо колись приїхала туди навчатися, але потім
інститут покинула, однак залишилася жити, вийшла заміж. Тут у Франції мені всі роботу пропонують, а
я вважаю, що жити сюди приїхала і радіти цьому життю!
- Заздрю тобі, Дашо! Я так не можу.
- Ти не намагалась.
- Ти маєш рацію, я і в Києві мала дві-три роботи, бо тідей і себе годую.
- І що? Допомогли тобі роботи твої? – іронічно запитала Дарина. – Я за цей час, що тут знаходжуся,
з’їздила у Швейцарію, подивилася Канни, а ще планую у Монако! Моя мрія – жити там!
- Мрії повинні справджуватися, Дарино! Працюй над цим.
- Так, я хочу туди заміж! Країна яхт і казино! Ну хіба ж не мрія! Я відчуваю, що свого чоловіка я зустріну
в Монако!
- Ну тоді вирушай!
- Дякую, Катю, ти мене підтримала і підбадьорила. Це знак! Думаю, наступних вихідних поїду.

94
 І від’єдналася. Ось так просто, подумала Катя, і в своє задоволення можна жити. А не почуватися
самотньою у чужій країні і сумувати за домом, хвилюватися за моральний стан сина і його освіту.
Тимофій не полишав мрії вступати в Києві у технічний заклад, щоб вивчитися і працювати в Україні. І
Катя вважала своїм обов’язком, як матері, підтримати його. Тому повернення в Україну є обов’язковим,
син перейшов у випускний клас. Попереду обмаль часу на підготовку до вступу. Цей рік для сина буде
важливим, бо від нього залежить його подальше майбутнє. «Знайдись, будь ласка, робото, спокій і
безпека в Києві! Амінь», - проказала жінка свою нову спеціальну молитву. Склала характерним чином
долоні і глянула в небо, щиро прохаючи. Жінка подумки згадала всіх своїх знайомих, колег – до кого
можна звернутися. Часи – нелегкі, війна, але головне вірити – має пощастити. Врешті-решт, якщо
жодних пропозицій в Україні не з’явиться – можна залишатися у Рошфор-дю-гар до кращих часів. За
миття підлоги теж платять. І у Франції не літають ракети – це величезний плюс. Щоправда, кілька разів
вила сирена і Катя не одразу зрозуміла, що відбувається. Скочила з ліжка і босоніж вийшла на вулицю.
Але з’ясувалося, сирену ввімкнули, щоб попередити людей про пожежі поблизу Авіньйона. Принаймні,
Вінсент написав, що хвилюватися не варто – російські ракети сюди не долетять.
Катя сказала дітям снідати картоплею зі шпротами, яких з центру гуманітарної допомоги, де
можна було брати продукти, - накопичилось три баночки.
- Тимошик, ти з чим їв картоплю? Я бачу, що шпроти – цілі.
- Ой, мамо, я їх переплутав.
- Із чим ти їх переплутав?
- Із сосисочкою.
- Я теж не їстиму шпроти, мамо, - Дуня діяла на випередження. – Я шпроти взагалі не люблю. Я і в
Києві їх не їла, не змушуй мене, будь ласка!
- Що ж, збирайтеся, поїдемо в супермаркет. Треба докупити продуктів.
95
 Діти миттю одяглися, бо шопінгувати будь-де і у будь-який спосіб вони полюбляли. Серед майже
чотирьох рядів з йогуртами у великому магазині вони ретельно обирали той найкращий, який потім
з'їдався Дунею і Тимофієм, як правило, до вечора того ж дня. Дочка страшенно любила солодке, а син
не любив поступатися сестрі – ці двоє і у їжі конкурували. Ось і зараз Катя терпляче чекала, поки її діти
оббігають усі полиці і оберуть достойний десерт. Хвилин за п'ятнадцять задоволені підлітки прибігли до
своєї матері кожен зі своїм набором йогуртів:
- Поглянь, мамо, у мене з різнокольоровими горошинками, - похизувався радісно Тимофій, який був
вищий від своєї матері на добрих півтори голови.
- А в мене з тістечками заварними, - Дуня у зрості теж обігнала Катю, але, на щастя, брата поки що не
наздогнала.
- Дуню, де ти взяла з тістечками заварними? І я такі хочу! – Тимофій знову побіг до полиць, Дуня
рушила з ним – показувати.
Катя сміялася і водночас раділа за своїх дітей. Інколи вони виглядали досить кумедно. І в такі миті їхня
мати почувалась дуже щасливою. Через кілька хвилин діти повернулися майже з однаковими
упаковками йогуртів – нарешті обрали. Повз йшла молода світловолоса мама з синочком років семи.
Вони говорили між собою російською мовою.
- Звідки ви, - запитав їх Тимофій.
- С Харькова. А вы?
- Київ. Ви давно тут? – поцікавилась Катя.
- С начала марта. У нас такое там началось! Ракеты сыпались возле нас. Мы кто в чем были – успели
убежать в эвакуационный автобус. Только отравились – обломок ракеты попал в гараж. Все сгорело. У
мамы в доме вылетели стекла, так и стоит дом до сих пор без окон. Хорошо, что мы на тот момент в
подвале были. Папа у нас воюет, говорит, тут оставаться. А мама моя уже не выдержывает, хочет домой
96
 в Украину. Но обстрелы не прекращаются, может мы вернемся на Западную, мой муж тоже там, как и
папа. А вы как?
- Як більшість українців: сумуємо, читаємо новини про війну і попри це, хочемо додому. Франція –
чудова і красива, але не за таких обставин! – сказала Катя, вона щиро зраділа, що зустріла землячкуі
нарешті можна поговорити про спільне горе. – Я тут абсолютно сама, наприклад. То мені важкувато.
- Мы снимаем жилье, мама работает здесь – убирает. Контракт имеет на месяц и все. Но у нее уже
крышу рвет конкретно. Я переживаю за ее психологическое состояние. Стараюсь поддержать. Она
хочет в Украину, значит через месяц или полтора будем собираться.
- Я теж, якщо чесно, планую повертатися. Я шукаю роботу у Києві.
- Тогда до встечи в Украине! – бадьоро сказала молода мама на прощання.
- До перемоги в Україні! – відповів Тимофій і Катя й Дуня кивнули на знак згоди.
Несподівано, як завжди, знову знайшовся Андрій:
Привет! Ты где? Вернулась уже домой, в Украину?
Ні.
Чего?
Не знаю, поки не бачу, що там безпечно.
Я защищаю, не бойся. Возвращайся, я жду.
А ти вже... е... не воюєш?
Воюю, говорю же: я защищу тебя.
Дякую, я це врахую. Написав навіщо?
97
 Соскучился, хочу тебя. Всьо, побежал. Думай обо мне!
- Ясно тільки те, що живий, і Слава Богу, - вголос сказала Катя. - Все решта, як завжди – жодної
конкретики. Сказав би: «Повертайся, хочу на тобі одружитися»! О, це була інша справа й інший привід.
Але поки Жан знаходився набагато ближче. І стосунки з ним, на диво, не набридали, а навпаки:
розвивались.
- Ти можеш приходити без прання, - якось написав він.
- Дуже жарко, це заважає, - відповіла українка.
- Це південь, треба носити якомога менше одягу на собі. Я буквально хожу голий.
- Голий? То чому ти зустрічаєш мене завжди одягненим і роздягання тебе забирає час?
- Приходь, я виправився.
Катя одягла з речей тільки сукню і пішла. Жан дійсно відкрив двері голяка. У великій кімнаті працював
кондиціонер, що значно полегшувало заняття сексом. Після годинної чи й більше оргії, Жан одягся і
сказав:
- Залишайся говорити, - і показав сісти поряд на канапі.
Весь цей час працював телевізор. Якраз зараз говорив молодий чоловік у білій тенісці з погонами.
- Європа у вогні, - сказав Жан, - ми маємо триматися разом.
Катя зрозуміла, що йдеться про великі лісові пожежі. Нещодавно вона везла Дуню на веслування і вони
побачили великий стовп диму, що сунув на Авіньйон. Видовище – неприємне і зловтішне. Тоді Катя
глухо зачинила вікна автівки, але запах гару все-рівно проник у салон. Дуня навіть кашляти почала, Каті
теж зашкребло тоді у горлі.

98
 - Так, - підтримала вона. – І в Україні не вщухає війна, це велике навантаження на всіх вас і нас.
- Хочеш морозива? – несподівано просто Жан змінив тему і вже побіг до морозилки, Катя не встигла
відповісти. Він дав їй шоколадний брикетик на паличці.
- Дуже дякую. Я не встигла сказати – я не люблю морозиво.
На обличчі чоловіка намалювалось здивування.
- Так, ви з Олів'є мене ним годуєте, особливо він. Морозиво дуже любить моя мати і дочка. На мені
природа в цьому сенсі вирішила відпочити.
- Не їж, - Жан показав жестом викинути у вікно.
- Ні, не можна викидати продукти, ще - й у вікно, - засміялась Катя, - я з'їм, але це триватиме довго і в
муках.
- Я повинен тобі дещо сказати, - Жан свою порцію вже з'їв.
- Дозволь доїсти, - попросила українка, - відчуваю, що йтиметься про щось серйозне. За пару хвилин
справу було зроблено. І Жан почав:
- Ми не повинні були займатися сексом.
- Це ж чому? – здивовано запитала Катя.
- Я маю дівчину.
- Ти маєш дівчину?
- Так, вона живе далеко.
- А чому ви не живете разом?

99
 - Я не знаю.
- Навіщо ти мені це розповів? Це ж нічого не міняє. Я скоро повернуся в Україну.
- Я повинен був сказати. Ти зібралася в Україну? – тепер Жан здивувався. - Ти серйозно?
- Так.
- Але там... там безпечно? – несміливо і невпевнено запитав француз, наче боявся згадувати про війну,
щоб не засмучувати Катю.
- У Києві півтора місяця терактів не було взагалі. Деякі мої знайомі повернулися – живуть і радіють. –
Катя зробила паузу, - ти вдаєш, що хвилюєшся чи дійсно хвилюєшся? Жан, щойно з'ясувалося – ти мене
використав. Це не надто приємно. Я не знала, що в тебе є дівчина.
- Я дійсно хвилююся. В Україні небезпечно. І вибач мене! Про дівчину я мав раніше сказати. Я не
стримався колись, звабив тебе. Вибач ще раз.
Катин гарний настрій, який останнім часом траплявся досить нечасто, - як рукою зняло. Дивні ці
французи! Дивні ці чоловіки! Жінка ж не просила його одружитися на ній, про стосунки навіть не
йшлося. Ніхто з сусідів не здогадувався про справжні взаємини цих двох. Жан ніколи і нікуди Катю не
запрошував, разом їх ніхто не бачив. Це була фізична близкість у його помешканні за взаємною згодою і
симпатією. До речі, Жан ще на початку якось казав, що Катя йому - друг, але між ними тільки секс.
Українка тоді це зрозуміла без перекладача. Але фізичне задоволення взяло гору над розумом. Тоді вона
думала, що вони обоє згодні, то й добре. Війна вчить жити одним днем. Врешті секс чудово знімає
стрес. Але зараз Катя відчувала спустошення і образу. Виходить, що тільки Олів'є ставився до українки
щиро і по-справжньому. Переймався, завжди пропонував допомогу, часто цікавився, чи має Катя
продукти. Возив і забирав Дуню на тренування. Катя не стомлювалась дякувати йому.
- Пусте, - відповідав Олів'є. – Мені притамання доброта. Я люблю допомагати, бо я – така людина.

100
 Попри війну чи мир, світ однаковий скрізь - він складається із добрих і злих, байдужих і щирих – перш
за все людей.
16.
День народження Тимофія цього року припав у Франції. Це означало, що хлопець зостанеться без
своїх друзів і святкуватиме не так, як хотітиме. Рано-вранці Катя і Дуня сходили в магазин, щоб купити
кульки, кекси, кока-колу – необхідні атрибути для свята. Кульки понадували на вулиці, щоб не
розбудити іменинника, зв’язали їх між собою ниткою – сподівалися створити урочистий настрій. Але
шіснадцятирічний підліток прокинувся невдоволеним і арку з різнокольорових кульок не оцінив:
- Ви мене розбудили, - буркнув сонно.
- Бо іменинникові пора приймати вітання! – Катя вже відчула, що святкового настрою не вийде, але
намагалася все ж його створити.
- Тимофію, тобі не здається, що це вже занадто? – Дуні стало шкода своїх і маминих зусиль. – Ми
запрошені сьогодні на обід до Вінсента.
- Я не поїду. А ви робіть, що хочете.
- Мамо... – Дуня була близько до відчаю.
- Нічого, доцю, ми поїдемо без нього.
Катя пішла до своєї кімнати, Дуня рушила слідом.
- Мамо, чому він так себе поводить?
- Бо він – складний підліток... А підлітки часто бувають несправедливо жорстокими.
- Я – теж підліток, але я не поводжуся, як нахабна дурепа.
- Я думаю, ми повинні бути терплячими, - згадала Катя слова Олів’є.
- Я думаю, ми повинні зв’язати його і гарно віддубасити, - Дуня мала свою думку стосовно виховання
брата. – Щоб, принаймні, цінував наші зусилля: я прокинулася о сьомій ранку через нього!

101
 Дівчата зібралися і приїхали до Вінсента якраз на обід. Дорогою до нього – заїхали в супермаркет, щоб
купити торт і деякі продукти. Ту запитала перша:
- А де Тимофій? Він в порядку?
- Складно сказати, - Катя не знала, що відповісти.
- Мабуть, він має депресію, - Вінсент теж розгубився. – Що ж посвяткуємо без нього. Ми купили торт!
- Ми теж, - Дуня показала шоколадний бісквіт.
- О, в нас торт без шоколаду! – Ту відкрила холодильника і поклала туди всі продукти.
- Я купив Тимофієві на подарунок лотерейні квитки, - Вінсент показав конверта. – Можливо це
покращить йому настрій.
Вінсент посмажив на грилі сосисок, Ту подала салат, пили пиво, вино. Біля столу весь час крутились
Лука і Ліза. Діти і дорослі побавились у дитячу гру «коробочка бажань». Катя згадала, що колись своїм
дітям робила також схожу коробочку-конверт з написаними ручкою бажаннями всередені і цифрами
зверху. Треба було казати число від одного до десяти. Робити пальцями відповідну кількість рухів і
читати та виконувати дивні або смішні побажання. Тут найчастіше було – написати 10 разів «Ліза –
хороша дівчинка». Але раз випало – танцювати. Вінсент не довго думаючи ввімкнув «Танець маленьких
вутят» Вернера Томаса і запросив Катю. Всі діти аплодували і сміялися, Ту фільмувала танок на відео.
Українка і француз по черзі не потрапляли у ритм, забували рухи, але вправно кружляли, зчепившись
ліктем об лікоть. Це було чудове і радісне завершення свята підлітка, на якому той не був присутній.
Наступного тижня Дуня попросила свою матір про море:
- А нумо, мамо, поїдемо удвох, без хлопців!
- А поїдемо! – вирішила українка, - що нам може завадити?
Син теж зрадів, що жіноча половина від’їздить - він побуде сам у квартирі і в смак награється у ігри.
Дівчата одягли купальники, склали пляжні приналежності, запаслися водою і виїхали після обіду, щоб
прибути на узбережжя, коли сонце вже не буде смажити людей до напівнепритомності.
102
 - Мамо, я оберу маршрут, не хвилюйся, ми не заблукаємо! – Дуня сіла на переднє сидіння штурмана.
Дорога до пляжу Ле-Гро-Дю-Руа перевершила всі очікування: вона пролягала через казкове містечко
Ер-Морт. В центрі стояла велика фортеця, оточена височезним муром і ровом з водою, що перетворився
у невеличку річечку з рястом.
- Дуню, нумо заїдемо сюди, - запропонувала Катя, - не здивуюся, якщо тут досі живе дракон, а у башті
сидись принцеса.
- Мамо, поїхали до моря, заїдемо дорогою назад, - почала просити Дуня. – Я хочу – шувбовснути у воду:
жарко.
Катя послухала дочку тільки тому, що парковки скрізь були платними і ризик до моря не доїхати через
цю туристичну родзинку існував вельми високий. Катя любила музеї, виставки, споглядати красиве і
досі нею незвідане. Дочка-підліток наразі хотіла плавати і крапка. Праворуч на виїзді з містечка колись
прокопали канал Сент Луї, щоб у цьому місці зараз пришвартувалися, напевно, всі місцеві яхточки,
катери і навіть катамарани. Пізніше жінка побачила в інтернеті, що це був прокат плавзасобів. Катя
згадала інстаграмні фоточки деяких зірок, зокрема, українських, на фоні таких плавзасобів. Заїзд на
майданчик, де стояли катери, теж коштував грошей: дорогу перегороджав шлагбаум. Зупинитися тут
жінка не ризикнула і страшенно про це шкодувала. Іншої нагоди може не трапитися.
- Мамо, навіщо тобі фотографуватися на фоні цих яхт? Вони ж не нам належать! – Дуня не хотіла
підтримати свою матір.
- Тут якісь радісно-казкові види. Наче в цьому місці живуть тільки щасливі люди!
- Люди, які проїздять повз, - теж автоматично робляться щасливими! – підсумувала дитина.
Дуня виглядала з вікна і махала пасажирам у катерах. Ті пливли зовсім поряд і ловили бризки води та
сонця, радіючи цьому, як малі діти. Відпочивальники махали і посміхалися Дуні у відповідь. Далі за
каналом вузькою доріжкою їхали сім’ями з дітками або по двоє велосипедисти. Ліворуч було
прокладено залізничні колії, а за ними - о Боже! – рожеві озера! Величезні прямокутники відображали в
103
 собі небо і хмари, розмальовуючи їх, відповідно, у рожевий. Далі виднілось якесь устаткування з
видобування солі. Рожеві озера є у Херсонській області в Україні, згадала Катя. Колись вона з дітьми
туди не доїхала через поломку квадроцикла, що брала напрокат в інструкторів.
Море зустріло, як завжди, чарівно: ходіть-но, обмию ваші думки і піт разом з ними. Великий і
широкий пляж поміщав французів, арабів, німців і українців. Хоча націоналіність насправді значення не
мала: смагляві і білошкірі, засмаглі і не надто - люди підставляли своє майже голе тіло променям. У воді
кайтсерфінгісти змагалися із хвилями і водночас прикрашали небо різнокольоровими дугами парашутів.
Праворуч пляжу, ближче до містечка Монпельє, Катя нарахувала п’ять легкомоторних літаків: вони
кружляли своєрідним танком. Жінка стояла непорушно і дивилася на них, не відриваючи погляду,
кілька хвилин. Літаки, це - всього-на-всього літаки. Їхні пілоти веселяться або грають у гру, або
демонструють шоу для відпочивальників. Не страшно. І безпечно. Катя видихнула. Тим часом,
неподалік компанія молодих німців не зводила з Дуні очей, попри те, що її мама знаходилась поряд.
Дочці було байдуже на них:
- Мамо, ходімо у воду, вона – теплюсінька, як молоко! – Дуня вже стояла по пояс у хвилях і махала обома
руками, створюючи бризки.
Море – це радість. Катя рушила до дочки, бризкаючи їй у відповідь.
- Нумо, пірнати, хто довше пробуде під волою, - запропонувала Дуня своєї улюбленої гри.
Обидві шугнули під хвилі. Коли Катю виштовхнула солона, як ропа, вода – дочка вже стояла і
протирала очі:
- Ти виграла, мамо! Вітаю! А тепер зробімо традиційну «зірочку» носиками догори. Раз, два, три! –
продовжувала заохочувати Дуня.
«Зірочку» Катя любила. Це - природній релакс – колишешся собі на воді і дивишся у небо.

104
 - А тепер, мамо, хто швидше допливе он до отієї людини! – На жаль, Тимофій не схотів сюди приїхати, то
його сестра нещадно використовувала для ігор свою матір.
- Дуню, я ще хочу поніжитись, я - «зірочка».
- Ну це скучно, мамо.
- Ні. Дуню, дай мені кілька хвилин спокою. Я хочу відпочити сама.
- Гаразд, не заважатиму. Але за п’ять хвилин я до тебе припливу!
Дівчата двічі виходили на берег пити воду і їсти чипси, поки Дуня не сказала:
- Все, я стомилась! Поїхали додому.
- Ти щось, доню, на диво рано! – насправді з полегшення відповіла Катя. А про себе подумала, що,
можливо, вдасться дістатися додому засвітла. Її дочка дуже любила море, тож Катя налаштувала себе,
що Дуню доведеться витягати з води силою. На щастя, море її виснажило і дитина сама здалась.
На певному проміжку шляху назад, після селища, де дорогу з обох боків обступили величні платани,
Катя подумала: ось, воно – щастя. Бери!.. Дуня, на диво не спала, а теж відчувала схожий з матір’ю
настрій:
- Мамо, Франція – красива! Я би хотіла тут жити і працювати, гребти на Барталясі у човні. А ти чула
як мило говорять їхні дітки? Я би хотіла вийти заміж за француза!
- Твої думки чудові, я підтримую, - закивала Катя.
- Народжу маленьких французиків, мій чоловік мені допомагатиме і годитиме в усьому.
- А ти - йому?
- І я - йому. Ти, мамо, приїздитемеш до нас у гості.
- Ти мрієш про прекрасне, просте і здорове. Мені подобаються твої мрії, дитинко!

105
 Вечоріло. Великі і маленькі містечка Півдня країни, що розкинулись на пагорбах і далеко у долині,
запалювали вогники. Франція – казкова і водночас, затишна. Вінсент колись вірно написав: сюди
хочеться повернутися знову.
17.
Три неділі поспіль вранці Катя їздила у сусіднє селище Домазан, щоб гуляти із самотнім дідусем
Жан-Ноелем. Це була її робота, що з’явилася несподівано. Місяць тому під час чергового походу на
базар із Олів’є, той розговорився з фермером Жульєном, який торгував абрикосами. Молодий чоловік
запропонував Каті приходити до його батька, щоб гуляти з ним на вулиці, грати в доміно і годувати
його. Все це – протягом години за десять євро, мінус податок. Українка мала час і бажання. Жан-Ноель
виявився приємним дідусем, щоправда він майже нічого не чув. Катя показувала знаками. Його
квартира була симпатичною і охайною, на канапі спав здоровенний рудий кіт. Поряд стояла мисочка з
кормом. Жан-Ноель голосно щось говорив і показував на мисочку, при цьому щиро посміхався.
Посмішка робила його надзвичайно симпатичним. Коли Катя йшла з ним селищем, дідусь залюбки з
усіма вітався, шанобливо нахиляючи голову. Одного разу зустрів немолоду жінку і дуже зрадів,
зупинився, обійняв її. Показав на Катю і сказав, що його супроводжує українка. Удвох вони повільно
прогулювались два квартали і про щось радісно розмовляли, тримаючи руки за спиною. Катя йшла
слідом і думала, що яка ж вона прекрасна – радість щирого спілкування у поважному віці!
Напередодні чергових вихідних у Рошфор-дю-гар поставили захисні огорожі, насипали піску в
центрі селища – приготувалися до свята Биків. Катя вирішила привезти Жана-Ноеля, щоб подивитися на
дійство разом. Вона написала його синові і той був не проти. Дідусь уважно і з цікавістю розглядав усе
навколо: людей, коней, погоничів. Він говорив і вітався за руку з кожною дитиною, Катя познайомила
його з Бернаром.
Свято биків на півдні було обов’язковим і проводилось щороку наприкінці серпня. Із сіл привозили
рогатих чорних великих тварин у спеціальних рефрижераторах. Лунав постріл, це означало, що бики –

106
 на вулиці. Попереду верхи на білих конях - погоничі, їх було п’ятеро. По центру їхала молода
чорноволоса жінка, по обидва боки – вершники-чоловіки. Всі одягнені в широкополі капелюхи, чорні
джинси, барвисті сорочки і ковбойські чоботи. Погоничі на конях трималися близько один до одного,
утворюючи кут. У цьому куті так само близько притулившись один до одного бігло двоє наляканих
биків. За ними гналися з десяток хлопців-підлітків. Вони намагалися повалити тварину і зняти ріг. З
балкона другого поверху старої будівлі мерії все це дійство коментував очільник міста. Бики бігли
коротку, але явно важку для них, відстань. Подібне дійство українка бачила колись по телевізору, там
цих тварин під час схожого свята показували розлюченими, вони гналися за туристами. У Рошфорі вся
процедура тривала годину, але двічі на день в суботу і неділю. Людей приходило помірно, особливого
натовпу не спостерігалось. Катя напередоні написала Вінсенту про свято биків, запросила приїхати. Він
відповів, що не приїде, бо щороку бачив це дійство з дитинства.
Хвилин за сорок Жан-Ноель показав, що голодний і Катя відвезла його додому. Розігріла маленьку
піцу, порізала її на менші частинки. Худорлявий чоловічок явно нагуляв апетит - він взяв один
шматочок, почав жадібно кутуляти, але згодом показав на щелепи. Катя зрозуміла, що йому болить
вживати тверду їжу. В холодильнику, крім шоколадного йогурту, нічого підходящого не лежало. Жан-
Ноель з’їв два стаканчики десерту. Катя не мала впевненості, що він залишився ситим.
Ввечері Жульєн прислав українці повідомлення зі словами подяки: «Тепер ми бачимо, що ви дбаєте
про мого батька просто чудово!» Користуючись нагодою Катя відповіла, що батько не може їсти тверду
їжу, йому необхідне пюре або суп. Якщо син залишатиме овочі, вона сама готуватиме йому. Жульєн
відповів, що вирішить цю проблему. Наступного разу у квартирі Жана-Ноеля Катя побачила блендер, а
в холодильнику стояло картопляне пюре з м’ясом. Дідусь припрошував до столу й українку, але та
відмовилась. Тож за обідом він із задоволенням з’їв і її порцію.
18.

107
 Попри перебування у безпечній і красивій країні, дуже далеко від обстрілів і ракет, Катя втратила
сон, тож приймала снодійне. Спека, страшенна туга за домом, що день за днем спустошувала жінку
зсередини – все це тривожило і роз’ятрювало її душу. Життя за кордоном дедалі ставало звичним і
буденним – українці, які втекли від війни, вже давно не були сенсацією і інтерес до них зі сталою
вірністю зберігав тільки Олів’є. Франція давала прихисток, невелику, але стабільну фінансову
допомогу, можливість безкоштовно вчити мову, Вінсент оплачував квартиру, роботу, за бажання,
знайти було неважко. Натомість Каті хотілося до Києва – найкращого міста на землі. «Додому, додому,
додому», - часто пульсувало в її голові. Жінка згадувала село, материн город, помідори, що саме зараз
рясно вродили. Ненависний колись клапоть землі вже не здавався таким. Навпаки, Катя уявляла, як
кусає ті соковиті томати прямо з землі і вони – неймовірні на смак. Ніде в світі немає таких смачних
помідорів, як з материного городу. Особливо цей неймовірний смак ясно уявляється за майже три тисячі
кілометрів.
Багато людей у світі міняють місце проживання – шукають кращих умов, зарплат, прагнуть розвитку.
Цих людей Катя вважала героями. Тут, у Франції, вона побачила, що більшість емігрантів проходять
через сум за батьківщиною, адаптацію до чужої мови і культури, тотальну самотність спочатку, поки не
з’являться бодай якісь друзі з емігрантів чи сусіди: на що треба час, зокрема часто - не один рік.
Катя не була готовою до цих випробувань. Ніколи в житті вона не хотіла змінити країну, навіть через
війну. Поки що українці здавалось, що вона все взяла з цього прекрасного сонячного Провансу – пора
рухатися далі, тобто вирушати додому. Про обстріли і сирени на батьківщині вона не думала, бо все це
забулося тут. Люди, які вже повернулися, писали, що в столиці України зараз безпечно. А як
влаштоване життя у Франції Катя зрозуміла і побачила не з туристичних магнітиків: так само, як і в
Україні. Тобто, працюєш – маєш, не працюєш – не маєш. На вихідних – поїздки країною або до рідні. У
Каті не було тут рідні. А з шести муніципальних музеїв в Авіньйоні, вона відвідала п’ять.
Зрештою молитву Каті про роботу в Україні таки почув Бог. А прохання допомогти з вільною
вакансією ще раніше прочитала у меседжері колишня співробітниця Лариса. Їй запропонували роботу в
108
 столичному університеті, але вона відмовилася, натомість запропонувала Каті. Жінка не довго думаючи,
вхопилася за цей привід і написала Вінсенту, що має намір повертатися в Україну. Він відповів, що все
розуміє і звісно, вона повинна вчинити так, як їй краще. Після того, як на початку серпня Тимофій не
поїхав у гості до Ту і Вінсента у свій день народження, стало очевидним, що стан хлопця не
покращується, а навпаки – погіршується. Діяти треба було негайно.
- Я привезу вам ящик вина. Дві пляшки ти вип'єш із сусідами, решту забереш в Україну. – Вінсент, як
завжди, тримав марку «хорошого хлопця».
- О, це дуже щедро з твого боку! – Катя була щиро здивована. – Я спечу торт, що називається
«Наполеон». Пригощу тебе на прощання.
- Чудово, я скуштую полководця на смак!
- Так! Цей десерт у вас зветься «Тисячолисник», а в нас – дещо інакше.
Катя пригостила тортом і Олів'є, який потім відвіз її у Домазан. Раніше з цим проханням до Олів'є
звернувся Жульєн – його батько хотів попрощатися з українкою. Катя знала, де лежать ключі від
квартири Жана-Ноеля, вона взяла їх і без проблем відкрила помешкання. Дідусь, як і зазвичай, лежав з
котиком на ліжку. Обоє вони дрімали. Та щойно Катя взяла Жана-Ноеля за руку – той прокинувся, встав
з ліжка, щось сказав і рушив до іншою кімнати. Каті й Олів'є показав сісти і чекати. Прийшов Жульєн і
теж пішов слідом за соїм батьком.
- Здається, вони вам готують подарунок, - припустив Олів'є.
Його припущення справдилось: батько і син урочисто винесли великий пакет, обгорнутий
подарунковим папером. Жан-Ноель вручив його українці. Катя такого не очікувала, від подиву і радості
вона аж закричала:
- Це - картина!

109
 Вона одразу ж звільнила шедевр від паперу. На передньому плані полотна був зображений пастух із
ціпком, він стояв боком – у чорному капелюсі, червоній куртці і темних штанях. Отара овець слухняно
паслася на галявині, поверх білих тварин стирчала чорна голова собаки. На задньому плані картини –
будинок, оточений туями і кущами з рожевими квітами, а ще позаду – гори. Ліворуч – квадрат криниці з
самотнім деревом без листя.
- Цю роботу колись подарував мені мій друг-художник, - Жану-Ноелю сподобалась реація українки, він
посміхався. - Це – типовий прованський пейзаж.
Катя була в захваті і навіть не знала, як дякувати – це ж пам'ять про її дні і пригоди тут на все життя!
Жульєн показав усім присутнім йти за ним на вулицю. З картиною під боком Катя слухняно рушила і
думала, що чоловіки вирішили провести її і Олів'є до автівки. Однак на вулиці Жуль'єн показав іти за
ним до іншого приміщення, схожого на невеликий склад. Тут стояли багато різного розміру картонних
коробок, пара велосипедів, ще якісь речі. Жуль'єн дістав маленьку баночку меду, дав Каті й Олів'є.
- Це мед з Рошфор-дю-гар, - з гордістю сказав він.
Далі відкрив ще одну коробку, витяг дві пляшки абрикосового соку. Так само вручив гостям. Після
цього почалися прощальні обійми і побажання щасливої дороги. Коли Катя опинилася в салоні автівки,
тримаючи дарунки, вона низько нахилила голову, але це не допомогло: рясні сльози потекли з очей
градом.
- Так, ти будеш ще довго згадувати своє перебування тут, - з розумінням почав кивати Олів'є. – Є люди,
які до тебе чудово ставляться, ти їм - небайдужа.
Катю ці слова не заспокоїли, а навпаки – розчулили. Вона почала ще дужче плакати. Олів'є почекав,
коли українка заспокоїться і тільки тоді рушив.
Катя створила у маседжері спільний чат і назвала «Французи». Додала туди Вінсента, звісно ж, Віру,
Ремі, Олів'є, Жана, Сандрін. Написала оголошення:
110
 Дорогі французи! Сьогодні о 18.00 чекаю всіх вас біля старої мерії. Я хочу вас бачити, щоб
пригостити вином. Я хочу вам подякувати і попрощатися. Завтра я починаю шлях, щоб повернутися в
Україну. Прохання взяти з собою келихи, бо я не маю для всіх.
Олів'є і Ремі вже чекали українку на обумовленому місці. Катя вийшла з двома пляшками вина, яке
привіз Вінсент.
- Привіт!
- Ми дещо спантеличені твоїм раптовим від'їздом, - почав Ремі.
- Мені запропонували роботу, - відповіла Катя, - і ми дуже засумували за Києвом.
- Але ви можете провідати маму, Україну і повернутися назад, - Олів'є був дещо збуджений.
- Нам те саме радив Вінсент, але я вже не витримаю цього шляху, - Катя відкрила вино і налила собі
й Олів'є. Ремі пив свій власний напій – горілку із апельсиновим соком. Підійшла Сандрін.
- Привіт, красуне! – жінки обійнялися. Катя запропонувала келих вина новій гості.
- Олів'є і Сандрін про щось сказали один одному і з очей Олів'є бризнули сльози. Сандрін у відповідь
теж заплакала.
- Не варто перейматися, друзі, - Катя не очікувала таких емоцій, - я сподіваюсь побачити вас у Києві!
- О, ні! Дякую, - категорично замахав руками Ремі. – Хіба що після закінчення війни.
- Звісно ж, після нашої перемоги! Нумо вип'ємо за це! – Катя ще долила вина.
Підійшла Віра з келихом і бутербродами.
- О, - Олів'є підняв палець догори, - треба вам купити їсти і води в дорогу. Я – миттю, - і побіг.
- Здається, Олів'є у тебе закохався, - сказала Віра Каті на вухо. – Він ровесник мого Ремі, йому 62 роки.
111
 - Чудово, але я до нього, крім вдячності і дружби нічого не відчуваю, - Катя розуміла, що вона вже
випила і балачки почалися відповідні.
- Олі'в'є – дуже тебе цінує, - додала Сандрін. – Він сказав мені, що засмучений через ваш від'їзд.
- Я знаю, але нічого не можу вдіяти. Мені і моєму синові не вистачає України. А Дуню саму я тут не
залишу, їй Франція дуже сподобалась! Вона не проти у майбутньому жити тут.
- Приїзди до нас наступного літа у відпустку! – запросила Сандрін.
- Звісно! Я не хочу втрачати з вами зв'язок.
- Коли ти приїхала, - почала Віра, - я побачила вас усіх у вікно і просльозилася. Зараз мої очі теж -
мокрі. Я відчуваю схожі емоції, як і чотири місяці тому. А ще Ремі каже, що ти, Катрін, - боєць. Бо ти
сама виховуєш двох дітей.
Жінки обійнялися. Олів'є захеканий і мокрий від поту з'явився на горизонті з великою пачкою води в
одній руці і здоровенною торбою з продуктами – в іншій. Катя побігла назустріч допомогти йому. Їй
враз стало ніяково, що Олів'є змушений був все це нести з магазину і на гору – спеціально для неї і її
дітей. Ніхто ніколи так не турбувався про українку, як цей поважний француз. Катя подумала, що його
дії – приклад для чоловіка, який має бути поряд із нею. І що турбуватися чоловікові про жінку, навіть з
двома чужими дітьми, - це нормально і природно. До речі, Жан на вечірку не прийшов, послався на
справи. Тим часом, друга пляшка вина вже спорожніла. Настанова Вінсента попередньо була хибною:
Катя побігла по третю пляшку. Олів'є вперто не пив, колись він казав, що алкоголь не сприяє розвитку і
здоровій діяльності людини, особливо – чоловіка. Сандрін і Віра курили, Катя попросила затягтися.
- О-о-о, - заспівали вони в один голос. – Тебе вже на цигарки потягло?
- Я курила колись, але покинула, - балачки ставали геть буденними і такими, як під час п'янок в Україні.
- Як? Розкажи! – обидві француженки проявили зацікавлення.
112
 - Мені набридло: кашель зранку і запах жахливий, а ще - цигарки весь час дорожчають.
- Але це затягує і кинути непросто, - Віра випустила струйку диму.
- В Україні є тоненькі цигарки для жінок, я їх курила. З ними легше було кидати, бо вони легкі. У вас –
досить міцний табак.
- Пішли до нас додому, продовжимо, - запропонувала Віра і кивнула Ремі
- Друзі, я вже нетвереза, а мені завтра сідати за кермо і везти себе і дітей. Я – пас. Я вам щиро дякую і
маю до вас є величезне прохання: не проводжати мене завтра і не приходити навіть до дверей. Бо я не
стримаюсь і почну плакати. А сльози заважатимуть очам тримати дорогу. Дякую наперед за розуміння!
Обійнялись. Олів'є підійшов останній і довго не відпускав Катю зі своїх обіймів. Власне, це був перший
його тілесний контакт з українкою:
- Якщо завтра щось станеться і потрібна буде допомога – дзвони або пиши! Олів'є зробив паузу, набрав
повітря повні груди і вимовив:
- Ти не уявляєш, що ти для мене значиш! – ці слова українка зрозуміла без перекладача.
- Олів'є, я дуже ціную і вражена вашою турботою. Якби не Ви, мені було б набагато важче і гірше. З
вами я почувалася тут не так самотньо, - після цих слів з очей Олів'є знову бризнули сльози, - але я
відчуваю до вас тільки глибоку повагу і дружбу.
- Кохання, Катю, триває не більше двох-трьох років. А дружба може існувати набагато довше. Я хочу з
тобою дружити, - сказав це і ще раз обійняв.
А потім побіг, не оглядаючись, щоб красива жінка не бачила, як ридає дорослий і серйозний чоловік. У
Каті завібрував телефон, писав Жан:
Я чекаю тебе за 15 хвилин, поки прийму душ.
113
 - Цей вечір – занадто емоційний, - подумала українка. – Треба витримати і запам'ятати кожну деталь.
Жан чекав її, лежачи на канапі, здається він уже спав. Коли Катя зайшла, чоловік одразу схопився і без
зайвих слів повів її нагору. Стоячи біля ліжка, почав пристрасно цілувати в губи, язиком торкався її
язика: облизував і його, і губи, і шию. Почав врешті роздягати, а потім нарешті поклав на постіль. Під
впливом алкоголю, емоцій, Провансу - секс виявився надто пристрасним, навіть дещо скаженим, таким,
як востаннє.
- Фініш секс, - важко дихаючи, сказав Жан. – Ходімо вниз говорити.
- Скажи, - запитала Катя, - ми ще побачимось у цьому житті?
- Ні. Зараз ми бачимось востаннє.
Катя сподівалась почути іншу відповідь, але цей чоловік ілюзій не дарував.
- Ти чомусь сумна? – помітив Жан і все ж обійняв за плечі, - чому?
- Я хвилююсь перед поїздкою. Раптом зламається моя машина абощо?
- Якщо матимеш проблеми в дорозі – одразу напиши мені. Гаразд? – Чоловік взяв жінку за плечі і
уважно подивився в очі.
- Добре. Дякую, тобі, Жан! Франція до мене була дуже прихильною: навіть пристрасний секс
передбачила.
Жан посміхнувся, поцілував на прощання у волосся. Катя попрощалася. Вдома син ще й досі сидів за
комп'ютерною грою, Дуня вже спала.
- Синочку, завтра прокидаємось і вирушаємо. Скоріше за все, це буде вдосвіта. Нумо лягати.
- Добре, мамо, - Тимофій, на диво, послухався і швидко перемістився до подушки. – Добраніч!

114
 - Добраніч, Тимошику!
Після насиченого вечора і алкоголю Каття, на щастя, миттю заснула. Наступного ранку прокинулась о
п'ятій.
- Супер! – подумала про себе, - виїдемо, ще всі спатимуть.
На диво, в голові не шуміло, нічого не боліло. Жінка почувалася добре. Або організм вже налаштувався
на тривалий шлях. Після вранішньої кави на самоті, розбудила дітей: пора. І син, і дочка збиралися
швидко і мобільно, всі прохання мами виконували безапеляційно. На тривалий шлях додому українка
одягнула синю сукню із льону, яка їй дуже пасувала. Цей одяг по приїзді у Францію вона взяла
безкоштовно в асоціації. Катя підігнала Дайхатсу до дверей квартири:
- Вантажимось!
Речей поїде в Україну більше, ніж приїхало у Францію. Продукти і вода, дбайливо куплені Олів'є Катя
поставила у салон.
- Дуню, тобі місця вистачить?
- Так, мамо, все добре.
Катя написала Вінсенту, що вони виїжджають удосвіта. Ключі від апартаментів вона залишає на
столику. Ще раз подякувала за гостинність і допомогу. Рушили, на годиннику було 7.00.
- Господи! Допоможи мені довезти дітей і мене цілими і здоровими! Захисти мене і дітей від аварій,
неприємностей і ракет, особливо - коли приїдемо в Україну. Амінь.
У важкі і відповідальні моменти Катя вірила Бога, у дію своїх власних молитов і у себе.
- Діти, я забула, а з якого боку ми заїздили в Рошфор-дю-гар, коли приїхали сюди вперше?

115
 - Ми заїздили з боку Леона і зараз знову вирушаємо туди, - повідомив Тимошик зі свого сидіння
штурмана.
Сина, як замінили: він дивився у вікно, коментував красу дерев і полів, зустрічних машин; розповідав
якісь кумедні історії з Тік-Току. Дуня, як завжди на задньому сидінні, мовчала. Катя була впевнена, що
дочка спить. Але випадково глянувши у дзеркало заднього огляду, Катя побачила Дуню, яка нерухомо
дивилася у вікно і здавалаося, що вона навіть не кліпає. Вираз її обличчя був дорослий і серйозний, по
щоці текла здоровенна прозора сльоза.
- Дуню, дитинко, не плач! – я не можу тебе втішити, бо тримаю кермо.
- Мамо, матусю, пообіцяй, що наступного літа ми приїдемо сюди ще! – Після цих слів дочка заплакала
уголос.
- Я не знаю, як вийде і що трапиться з нами за рік. Але я докладатиму максимум зусиль, щоб ми
опинилися тут знову. Олів'є успадкував будинок у центрі Франції, він уже запросив нас погостювати
або повернутися назад з України, якщо там буде небезпечно.
Катя була вражена. Важко згадати, коли дочка так гірко плакала востаннє. Всі дні відтоді, як мати
оголосила дітям, що всі вони повертаюся в Україну, Дуня не сумувала і не плакала. Принаймні ззовні
Катя не помічала жодного жалю з боку дочки. Вона зустрічалася з Оксанкою, дітьми дівчат з Чернігова.
- Мамо, тільки ми ж точно сюди ще повернемося, правда? – Дуня вже трохи вгамувалася. Її очі і щоки
були червоні від сліз. Повіки набрякли.
- Звісно, Дуню, ми сюди ще приїдемо обов'язково. Я обіцяю.
Тимофій весь цей час мовчав. Після кількох хвилин тиші сказав:
- Та нормальна поїздка вийшла! Як твоя відпустка, мамо! Ні. Це справді ми на курорті побували. Так
же, мамо?
116
 - Ти все вірно думаєш, Тимошику! Справді, - піддакнула Катя, а сама механічно помацала рукою слід
від екземи на голові. Пляма вже засохла і те місце страшенно свербіло. А від поруху рукою на плече
посипалися декілька волосинок.
За Ліоном водійка відчула, що голодна.
- Діти, зробімо перепочинок. Діставайте торбу з харчами.
Зупинилися, у Каті завібрував телефон. Повідомлення від Вінсента:
Зовсім порожня і нерадісна квартира без українських посмішок.
І фото. Помешкання виглядало холодним і непривітним без людей. Без Каті і її дітей. Українка
поставила смайлик зі сльозинкою.
Ближче до півночі Франції небо огортали сірі важкі дощові хмари. На лобове скло постукали важкі
великі краплі.
- Ця країна, мамо, плаче за нами, - проказав Тимофій, - не хоче, щоб ми звідси їхали.
- Не драматизуй, синочку, це просто подорож. Чергова подорож життя, яка нам подобається.
Навігатор показував, що кілометрів за сорок почнеться Німеччина. Тож червона Дайхатсу зупинилася
на автозаправці:
- Треба написати всім, що ми покидаємо територію найкращої в світі країни! – Катя дістала телефон,
інтернет ще працював.
Вона набрала Дарину, з тією не було зв'язку. Написала повідомлення: «Дівчатка, ми залишаємо
Францію, повертаємось додому, у Київ. Удачі вам обом!» За кілька хвилина надійшла відповідь: «І вам
всього найкращого! Ми з Оксанкою і нашим сусідом, який мені подобається (сама розумієш, як) зараз
відпочиваємо в Іспанії. Вода – супер, погода – теж!» Катя посміхнулася і написала: «Тож твоя мрія про
117
 щасливе заміжжя ось-ось стане реальністю?» Дарина відповіла: «Звичайно! Але мій кавалер про це ще
не здогадується».
Катя згадала про українок з Харкова, зокрема Марину та її маму Люсю. Написала прощальне
повідомлення і їм. З'ясувалося, вони вже взяли квитки на початок вересня до Львова. Обидві
повертаються туди, до своїх чоловіків. До Харкова поки не можуть поїхати через щоденні обстріли.
У групу «Французи» Катя написала, що подорож триває, але країна змінюється. Все добре і вона
напише пізніше. З'ясувалося, що Німеччина теж красива, особливо, коли її дорогами мчати у світлу
пору доби. Дорогою назад українці вже не їхали мовчки: радіо працювало постійно. Тимофій накрутив
станцію, де говорили польською, що автоматично робило Україну ближче.
Десь о другій ночі Тимофій закричав радісно і голосно:
- Мамо, ось лунає моя улюблена пісня! – він додав гучності. - Це знак, що все буде просто прекрасно!
Якась із радіостанцій транслювала класичний рок:
Двоє братів йшли дорогою і зустріли чорта. Він сказав – заспівайте, інакше я з’їм ваші душі! Чоловіки
почали грати перше, що спало на думку. І це була найкраща пісня в світі. Чорт онімів і запитав: ви –
ангели? Ні, - відповіли чоловіки. Ми – просто чуваки. Це не була найкраща пісня в світі, це – триб’ют.
Ніколи не запам’ятовуйте це як найкращу пісню у світі – ні, ні, це просто триб’ют. Пісня, що ми
заспівали цієї ночі, схожа на будь яку пісню у світі. Бо це просто триб’ют. І ти не можеш в це
повірити. Боже мій, як же мені це подобається! Так неочікувано дізнатися про те, що ти – суперзірка!
- Мамо, це - Тenacious D – Tribute, 2001 рік.
- Хоч дізнаюся, синочку, твої музичні смаки. А вони у тебе – нівроку! Я рада.
Німеччина так само мочила українців дощем, як і чотири місяці тому, коли вони їхали у зворотньому
напрямку. Під ранок Катя зрозуміла, що треба поспати. Вона припаркувалася у зоні відпочинку,
розбудила Дуню, щоб помінятися з нею місцями – треба було дати ногам можливість випрямитися.
118
 Тимофій мостився на передньому сидінні, але врешті вийшов із салону у пошуках вай-фай. Водійці
вистачило півтори години, щоб поновити сили. Попереду була Польща.
- Мамо, я зустрів українських волонтерів. Вони теж поряд з нами трішки спали. Переганяли джип для
ЗСУ, рушили півгодини тому.
Польща не підвела: така ж рідна і дорога для українців. Наче всі родичі тут живуть. Відчуття
спорідненості і домашнього затишку з цією країною навіть не зіпсував дощ, що періодично пускався з
чорної, як ніч, хмари. Поблизу Варшави Катя ввімкнула фари, бо день враз перетворився на пізній вечір
і це заважало бачити дорогу. Так само й досі – багато військової техніки, що їде у бік України. На одній
із стоянок трапилися польські військові – цілий автобус: молоді жінки і чоловіки. Вони пили каву, про
щось говорили, жартували, курили. Катя дивилася на них і усвідомлювала, що повертається додому
іншою людиною: вона має ще більше досвіду, знань, бачення. Найголовніше, вона має нових чудових
друзів і докладатиме зусиль, щоб зберегти цю дружбу якомога довше.
Поки що дорога, на щастя, минала без пригод, але українці категорично не хотіли, щоб маршрут
додому пролягав через зруйнований Ірпінський міст. Тож подорожували Польщею зайві дві години, аби
заїхати через пункт пропуску «Рава-Руська». Червона Дайхатсу в'їхала на територію України, коли вже
стемніло. Водій мікроавтобуса з черги на кордоні сказав, що, попри комендантську годину, їхати можна.
Блокпостів уже в рази поменшало, військових у цьому регіоні – теж. Звісно, що траплятимуться
поліцейські, які перевірятимуть документи. Катя вирішила, що не варто себе пересилювати, краще
знайти стоянку для ночівлі, а вдосвіта рушити, щоб за шістсот кілометрів побачити Київ у яскравому
світлі сонця.
За першою ліпшою заправкою на перехресті горів світлофор: червоний, жовтий, зелений. Наче
припрошував:
- Що, повернулася вже? Мерщій проїзди!

119
 Тривав 289-й день великої війни...
Рошфор-дю-гар – Москаленки- Київ,
липень – листопад, 2022

120
 Життя в києві, блокпости, пошук їжі, черги, комендантська година, військові на танках, поїздка в
село, виїзд у францію

121