І.Ільф і Є.

Петров
Дванадцять стільців

Розділ V
Великий комбінатор

О пів на дванадцяту з північного заходу, з боку села Чмаровки, до

Старгорода ввійшов молодий чоловік років двадцяти восьми. За ним біг
безпритульний.
— Дядю, — весело кричав він, — дай десять копійок! Молодий
чоловік витяг з кишені нагріте яблуко і подав його безпритульному, але
той не відходив. Тоді пішоходець спинився, іронічно глянув на хлопця і
тихо сказав:
— Може, тобі дати ще ключа від квартири, де гроші лежать?
Безпритульний, що зарвався не в міру, зрозумів усю безпідставність
своїх претензій і лишився позаду.
Молодий чоловік збрехав: не мав він ні грошей, ні квартири, де вони
могли б лежати, ні ключа, яким можна було б квартиру відчинити. Він не
мав навіть пальта. У місто молодий чоловік увійшов у зеленому в талію
костюмі. Його могутню шию кілька разів огортав старий вовняний шарф,
на ногах лакові штиблети із замшевим верхом апельсинного кольору.
Шкарпеток під штиблетами не було. У руці молодий чоловік держав
астролябію.
"О баядерка, ті-рі-рім, ті-рі-ра!" — заспівав він, підходячи до
привозного ринку.
Тут для нього найшлось чимало діла. Він втиснувся в шерег
продавців, що торгували на розвалі, виставив уперед астролябію і
серйозним голосом почав кричати:
— Кому астролябію?! Продається дешево астролябія! Для делегацій і
жінвідділів знижка.
Несподівана пропозиція довгий час не викликала попиту. Делегації
хатніх господарок цікавились більше дефіцитними товарами і стовбичили
біля мануфактурних яток. Мимо продавця астролябії уже двічі пройшов
агент Старгуброзшуку. Але астролябія ні в якій мірі не схожа була на
вкрадену вчора з канцелярії Маслоцентру друкарську машинку, отже,
агент перестав магнетизувати молодого чоловіка очима й одійшов геть.
До обіду астролябію було продана слюсареві за три карбованці.
— Сама міряє, — сказав молодий чоловік, передаючи астролябію
покупцеві, — аби було що міряти.
Позбувшись хитрого інструмента, веселий молодий чоловік пообідав
у їдальні "Куточок смаку" і пішов оглядати місто. Він проминув Радянську
вулицю, вийшов на Червоноармійську (колишня Велика Пушкінська),
перетяв Кооперативну і знову опинивсь на Радянській. Але це була вже не
та Радянська, яку він пройшов: у місті було дві Радянські вулиці. Немало
подивувавшись із цього, молодий чоловік опинився на вулиці Ленських
подій (колишній Денисівській). Біля гарного двоповерхового особняка №
28 з вивіскою:
СРСР, РРФСР
2-Й БУДИНОК СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
СТАРГУБСТРАХУ
молодий чоловік зупинився, щоб прикурити у двірника, що сидів на
камінній лаві при воротях.
— А що, батьку, — спитав молодий чоловік, затягнувшись, —
наречені у вас в місті є?
Старий двірник анітрохи не здивувався.
— Кому й кобила наречена, — відказав він, охоче пристаючи до
розмови.
— Ніяких запитань більше не маю, — швидко проказав молодий
чоловік.
І одразу ж поставив нове запитання:
— У такому домі та без наречених?
— Наших наречених, — заперечив двірник, — давно на тому світі з
ліхтарями шукають. У нас тут державна богадільня: старі баби живуть на
повному пенсіоні.
— Розумію. Це котрі ще до історичного матеріалізму народилися?
— Це таки правда. Коли народились, тоді й народились.
— А в цьому домі що було до історичного матеріалізму?
— Коли було?
— Та тоді, за старого режиму.
— А, за старого режиму жив мій пан.
— Буржуй?
— Сам ти буржуй! Сказано тобі — предводитель дворянства.
— Пролетар, кажеш?
— Сам ти пролетар! Сказано тобі — предводитель.
Розмова з розумним двірником, що кепсько розбирався в класовій
структурі суспільства, тривала б ще бозна-скільки часу, якби молодий
чоловік не взявся до справи рішучіше.
— От що, дідусю, — мовив він, — непогано б вина випити.
— Ну, почастуй.
На годину обидва зникли, а коли повернули назад, двірник був уже
найвірніший друг молодому чоловікові.
— То я у тебе переночую, — сказав новий друг.
— Про мене хоч все життя живи, раз хороший чоловік.
 Домігшись так швидко свого, гість моторно спустився в двірницьку,
зняв апельсинні штиблети і витягся на лаві, обмірковуючи план дії на
завтра.
Звали молодого чоловіка Остап Бендер. Із своєї біографії він
звичайно повідомляв тільки одну подробицю: "Мій тато, — казав він, —
був турецько-підданий". Син турецько-підданого за все своє життя
перемінив багато професій. Жвавість характеру, що заважала йому
присвятити себе будь-якій одній роботі, раз у раз кидала його в різні кінці
країни і тепер привела в Старгород без шкарпеток, без ключа, без
квартири і без грошей.
Лежачи в теплій до смороду двірницькій, Остап Бендер
одшліфовував у думках два можливі варіанти своєї кар'єри.
Можна було стати багатоженцем і спокійно переїжджати з міста в
місто, тягаючи за собою новий чемодан із захопленими у чергової
дружини коштовними речами.
А можна було завтра ж піти до Стардиткомісії і запропонувати їм
взяти на себе поширення не написаної, але геніально задуманої картини:
"Більшовики пишуть листа Чемберленові", за популярною картиною
художника Рєпіна "Запорожці пишуть листа султанові". На випадок успіху
цей варіант міг би дати карбованців чотириста.
Обидва варіанти придумав Остап під час свого останнього
перебування в Москві. Варіант з багатоженством народився під впливом
вичитаного у вечірній газеті судового звіту, де ясно було сказано, що
якийсь багатоженець дістав лише два роки без суворої ізоляції. Варіант №
2 народився в голові Бендера, коли він на контрамарку оглядав виставку
АХРР[1].
Однак обидва проекти мали свої хиби. Почати кар'єру багатоженця
без чудового, сірого в яблуках костюма була річ неможлива. До того ж
треба було мати бодай десять карбованців для шику і принади. Можна
було, звичайно, женитись і в похідному зеленому костюмі, бо чоловіча
сила і краса Бендера для провінціальних Маргарит на відданні були
абсолютно непереможні, але це було б, як казав Остап: "Низький сорт,
нечиста робота". З картиною теж не все" було гаразд: могли трапитись
суто технічні труднощі. Чи зручно буде малювати т. Калініна в папасі і
білій бурці, а т. Чичеріна — голим по пояс? На всяк випадок, певна річ,
можна намалювати всіх персонажів у звичайних костюмах, але це вже не
те.
— Не буде того ефекту! — сказав Остап уголос.
Тут він помітив, що двірник уже давно про щось палко говорить.
Виявляється, двірник поринув у спогади про колишнього власника
будинку:
— Поліцмейстер під козирок йому брав… Приходиш до нього,
приміром, буду говорити, на Новий рік з привітанням — трояка дає… На
Великдень, приміром, буду говорити, іще трояк. Та, приміром, у день
янгола їхнього поздоровляєш… Ну, от самих поздоровних за рік
карбованців п'ятнадцять і набіжить… Медаль навіть обіцявсь мені
виклопотати. "Я, — каже, — хочу, щоб двірник у мене з медаллю був".
Так і говорив: "Ти, Тихоне, вважай, що ти вже з медаллю…"
— Ну і що, дали?
— Та ти зажди… "Мені, — каже, — двірника без медалі не треба". В
Санкт-Петербург поїхав по медаль. Ну, за першим разом, буду говорити,
не вийшло. Панове чиновники не захотіли. "Цар, — кажуть, — за кордон
поїхав, зараз ніяк не можна". Наказав мені пан дожидати. "Ти, — каже, —
Тихоне, дожидай, без медалі не будеш".
— А твого пана що, коцнули? — несподівано запитав
Остап.
— Ніхто не коцав. Сам поїхав. Чого йому тут було із солдатнею
сидіти… А тепер медалі за двірницьку службу дають?
— Дають. Можу тобі виклопотати.
Двірник з повагою подивився на Бендера:
— Мені без медалі не можна. У мене служба така.
— Куди ж твій пан поїхав?
— А хто його зна! Люди казали, до Парижа поїхав.
— А!.. Білої акації, квіти еміграції… Він, значить, емігрант
— Сам ти емігрант… У Париж, люди кажуть, поїхав. А будинок під
баб старих забрали. Їх хоч щодня поздоровляй — гривеника не дадуть!..
Ех! Пан був!..
У цей момент над дверима засмикавсь іржавий дзвінок. Двірник,
покректуючи, поплентавсь до дверей, одчинив їх і у великому сум'ятті
одступив.
На верхній приступці стояв Іполит Матвійович Вороб'янінов,
чорновусий і чорноволосий. Очі йому сяяли під пенсне довоєнним
блиском.
— Пан! — з почуттям промимрив Тихін. — Із Парижа!
Іполит Матвійович, збентежений присутністю в двірницькій
стороннього, голі фіолетові ступні якого тільки тепер побачив з-за краю
стола, знітився і хотів був тікати, але Остап Бендер жваво зірвався на ноги
і низько схилився перед Іполитом Матвійовичем.
— У нас хоч і не Париж, але просимо до нашого куреня.
— Здрастуй, Тихоне, — змушений був сказати Іполит Матвійович, —
я зовсім не з Парижа. Що це тобі в голову вдарило!
Але Остап Бендер, чий довгий благородний ніс виразно чув запах
печеного, не дав двірникові й писнути.
— Чудово, — сказав він, скосивши око, — ви не з Парижа. Звичайно,
ви приїхали з Кологрива провідати свою небіжчицю бабусю.
 Кажучи так, він ніжно обняв очманілого двірника і вигнав його, перш
ніж той зрозумів, що сталося, а коли отямився, то міг зміркувати тільки те,
що з Парижа приїхав пан, що його, Тихона, вигнали з двірницької і що в
лівій руці йому затиснутий паперовий карбованець.
Старанно зачинивши за двірником двері, Бендер обернувся до
Вороб'янінова, що все ще стояв посеред кімнати, і сказав:
— Спокій, все гаразд. Моє прізвище Бендер! Може, чували?
— Не чув, — нервово відказав Іполит Матвійович.
— Ну, звичайно, звідки ж у Парижі може бути відоме ім'я Остапа
Бендера? Тепло тепер у Парижі? Гарне місто. У мене там двоюрідна сестра
замужем. Недавно прислала мені шовкову хустку в рекомендованім листі..
— Що за нісенітниця! — скрикнув Іполит Матвійович. — Які хустки?
Я приїхав не з Парижа, а…
— Чудово, чудово! З Моршанська.
Іполит Матвійович ніколи ще не мав діла з таким темпераментним
молодим чоловіком, як Бендер, і відчув себе недобре.
— Ну, знаєте, я піду, — сказав він.
— Куди ж ви підете? Вам нікуди квапитись. ДПУ до вас само прийде.
Іполит Матвійович не знайшов, що відказати, розстебнув пальто з
потертим оксамитовим коміром і сів на лаву, недоброзичливо поглядаючи
на Бендера.
— Я вас не розумію, — сказав він ледве чутним голосом.
— Це не страшно. Зараз зрозумієте. Одну хвилиночку.
Остап озув на голі ноги апельсинні штиблети, пройшовся по кімнаті і
почав:
— Ви через який кордон? Польський? Фінляндський? Румунський?
Дорога, мабуть, штука. Один мій знайомий переходив недавно кордон, він
живе в Славуті, по наш бік, а батьки його дружини — по той бік. У
родинній справі розсварився він із жінкою, а вона з амбітної фамілії.
Плюнула йому в пику і втекла через кордон до батьків. Цей знайомий
посидів днів зо три сам і бачить — справа кепська: обіду нема, в кімнаті
бруд, і вирішив помиритися. Вийшов уночі і пішов через кордон до тестя.
Тут його прикордонники і взяли, пришили діло, посадовили на шість
місяців, а потім виключили з профспілки. Тепер, кажуть, жінка прибігла
назад, дурепа, а чоловік у бупрі сидить. Вона йому передачу носить… А
ви теж через польський кордон переходили?
— Слово честі, — мовив Іполит Матвійович, відчуваючи несподівану
залежність від балакучого молодика, що став йому на дорозі до діамантів,
— слово честі, я підданий РРФСР. Врешті-решт я можу вам показати
паспорт…
— За сучасного розвитку друкарської справи на Заході надрукувати
радянський паспорт — це така дурниця, що про це смішно говорити…
Один мій знайомий доходив до того, що друкував навіть долари. А ви
знаєте, як важко підробити американські долари? Там папір з такими,
знаєте, різнобарвними волосинками. Треба дуже добре знати техніку. Він
вдало спускав їх на московській чорній біржі; згодом виявилось, що дід
його, відомий валютник, купував їх у Києві і звівся нінащо, бо долари
були все-таки фальшиві Отже, із своїм паспортом ви теж можете
прогадати.
Іполит Матвійович, розгніваний тим, що замість енергійно шукати
діаманти він сидить у смердючій двірницькій і слухає теревені молодого
нахаби про темні справи його знайомих, ніяк, проте, не наважувався піти.
Він відчував неймовірний страх на саму згадку про те, що невідомий
молодий чоловік рознесе по цілому місту, що приїхав колишній
предводитель дворянства. Тоді— всьому край, а може, іще і посадять.
— Ви все-таки нікому не кажіть, що мене бачили, — благально сказав
Іполит Матвійович, — можуть і справді подумати, що я емігрант.
— От! От! Це конгеніально! Насамперед актив: є емігрант, що
повернув до рідного міста. Пасив: він боїться, що його заберуть у ДПУ.
— Я ж вам тисячу разів казав, що я не емігрант.
— А хто ви такий? Чому ви сюди приїхали?
— Ну, приїхав з міста N у справі.
— У якій справі?
— Ну, в особистій справі.
— І після цього ви кажете, що ви не емігрант?.. Один мій знайомий
так само приїхав…
Тут Іполит Матвійович, доведений до розпачу історіями про
знайомих Бендера і бачачи, що його не зіб'єш з пантелику, скорився.
— Добре, — сказав він, — я вам все поясню. "Врешті-решт без
помічника важко, — подумав Іполит Матвійович, — а пройдисвіт він,
здається, неабиякий. Такий може стати в пригоді".