УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ

ь нікуди не виходив.
Настала третя ніч. Опівночі знову з’явилися чорти, виволокли Івана з постелі та й винесли на чортівську гору.
Спершу говорили з ним по-приятельськи і обіцяли гори-доли, аби лише заговорив. Та Іван не піддавався, стояв
на своєму. Побачили чорти, що ніяк не годні дати ради з молодим легенем, прив’язали його до залізно-cіpої
лавиці, схопили вогняні нагаї та й відшмагали знову. По півночі, коли вже пробило на першу годину, чорти
пощезали й залишили Івана напівмертвого. Він ледве-ледве міг устати з лавиці й дотягтися до того палацу, де
уже два дні знаходив притулок.
Тепер світився весь палац. Іван зустрів ту дівчину, що спочатку була цілком чорна. Вона вже була біленька і
врочисто, з якоюсь короною на голові, прийняла його. Принцеса сердечно дякувала Іванові за те, що він один
не здався нечистій силі й тим зняв прокляття з міста Проїма. Іван ліг у постіль, а біла дівка тут же закликала
лікаря. Його тіло помастили цілющою мастю, і від неї Іван цілком видужав.
Тепер уже хлопець зрозумів, що дівчини не треба боятися, бо то – чиста душа. Почав з нею говорити та й
дійшло до того, що закохався в принцесу. Полюбився і дівці Іван. Царська донька дала йому знати, що якби
побралися, він був би коло неї за царя Івана, бо вона – єдина спадкоємиця царського престолу. Та Іван, хоч
дуже любив дівчину, відповів їй так:
– Добре б то було, але я хотів би позвати на весілля й мою рідну маму – не хочу оженитися без її поради.
На те принцеса мовила:
– На простому возі ти і за сто років не доберешся до матері, а як справимо весілля, то станеш царем, і тоді в
чарівній кареті поїдемо разом до твоєї мамки та й привеземо її сюди.
Іван на те погодився, і молодим справили таке весілля, що кращого і більшого, напевно, ніхто у світі не бачив.
Потому привезли Іванову маму й жили собі щасливо. Либонь, живуть і нині, коли їм судилося.

1. Заночка-в’язаночка (українська народна казка)

Не за синіми морями, не за високими горами, а в хатинці край села жили собі дід та баба. Дід ходив у ліс по
дрова, а баба залишалася вдома.
Коли в печі було витоплено і в хаті прибрано, вона брала клубок ниток гарних, яскравих, в руки спиці та й
починала в’язати рукавички. Біля неї лежав кіт і розвеселяв стареньку своїм тихим муркотінням.
Ось і зв’язала баба рукавички, а нитки ще залишилися. Замислилась вона на хвилинку, а потім сплела з них
ручки, ніжки, голівку та ще й косу до самого пояса. І така гарна вийшла лялечка, що й не налюбуєшся.
Посадила її бабуся на віконце та й каже:
– Я тебе зв’язала, тому й назву тебе В’язаночкою, або Заночкою.
Тут і дідусь повернувся. Повечеряли вони та й полягали спати. А Заночка перетворилася на красну дівицю.
Справилася з усією хатньою роботою та й знову стрибнула собі на підвіконня.
Ніхто дівчинку не бачив, тільки котику крізь сон щось привиділося. Так було й на другу ніч. А на третю ніч
котик твердо вирішив не спати і все дізнатися. Примружив він очі, вдаючи, що спить. Тільки дівчинка взялася
за роботу, як він стрибнув до неї і заговорив людським голосом:
– Дівчинко-красуне, чому б тобі не залишатися такою, на радість діду й бабі?
Заплакала гірко Заночка та й розповіла котику про своє горе.
…Колись пекла вона хліб. Пишна, біла вийшла паляниця. Аж тут де не візьмись мишка, та й просить:
– Дай мені хлібця!
Шкода стало Заночці хліба. Не пригостила вона мишку і була покарана за жадібність. Чарівниця-мишка
перетворила її на ниточку. Так вона й потрапила до діда з бабою.

Пожалів котик Заночку, вирішив їй будь-що допомогти. Не чекаючи ранку, зібрався у далеку дорогу. Цілий
день йшов котик, не їв, не пив, аж поки прийшов у поле до великої скирти сіна. І побачив біля неї маленьке
мишеня. Воно злякалося, але котик сказав:
– Я тебе не скривджу, тільки приведи до мене вашу принцесу – чарівну мишку.
Юркнуло мишеня у нірку. А через деякий час з неї з’явилася мишка-чарівниця і запитала:
– Котику, що привело тебе до мене?
І котик розповів їй усе про Заночку. Замислилася мишка і каже:
– Заночка була покарана за жадібність. Але є спосіб її врятувати. Ось тобі чарівне зернятко. Якщо зуміє Заночка
до ранку виростити з нього колосок, зібрати врожай, змолоти борошно, спекти коровай і нагодувати всіх
мишок мого царства, то вона знову стане дівчинкою.
Зрадів котик, взяв обережно зернятко і пустився щодуху додому. А Заночка вже чекала його. Почувши все,
про що говорила мишка й котик, дівчинка кинулася виконувати завдання. І тільки спекла вона коровай, як
з’явилися мишки. Кожна брала крихітку і зникала. Аж ось залишилось одне мишеня. Й тільки воно з’їло
крихітку, Заночка знову стала дівчинкою.
І жила вона з дідом і бабою довго-довго. А котика за його добре серце жодного разу не залишили без
смачної їжі.

2. Всім бідам біда (українська народна казка)

Жив собі на білому світі один веселий майстер, який заробляв на життя тим, що ліпив нові та лагодив старі
горщики. Звали його Горщиков’яз. Везе, було, він на продаж у місто товар і наспівує:
– Гарні горщики продаю, горщики в’яжу! Купуйте!
Почув те цар. Сподобалося володарю, що перед ним хоча й бідна, проте весела людина.
– Чому ти такий радісний? – запитує правитель чоловіка.
– Як мені бути сумним, якщо я ніякого лиха не знаю?
– Чи знаєш ти, яка є біда, всім бідам біда? – поставив володар дивне запитання.
– Так, – мовив на те селянин, – звичайно знаю.
– Добре, тільки нікому не розповідай, – сказав мудрий повелитель, – я хочу, щоб мої міністри відповіли.
Скликав цар трьох поважних міністрів і питає:
– Скажіть, яка є біда, всім бідам біда? Якщо відповісте, то залишитеся на посаді, а якщо ні – підете геть.
Дав на роздуми три дні. Пішли міністри шукати мудреців, одначе даремно. Зібралися пихаті багатії в палац в
призначений час.
– Ну що, відгадали? – поцікавився повелитель.
І тут із вулиці долинуло:
– Горщики продаю! Горщики в’яжу! Чудовий посуд!
– Царю, накажіть, аби не кричали під вікнами, – сказав один міністр, – це заважає!
– Нехай майстер співає, якщо він ніякої біди не знає! – мовив мудрий правитель.
Тут підвівся один із царських міністрів і цікавиться:
– Чи не відгадає він загадку?
– Запитайте, – дозволив володар, – все можливо.
Наступного дня найстаріший чиновник відшукав веселого Горщиков’яза.
– Чоловіче, відгадай загадку: яка є біда, всім бідам біда?
– Заплати сто золотих! – відповів на те селянин.
Відрахував чиновник сто монет. А Горщиков’яз і каже:
– Немає найгіршої біди для людини, як злі сусіди! Вони про тебе що хоч вигадають і всім розкажуть.
Пішов підданий до правителя з відгадкою. Дорогою зустрів другого міністра.
– Ну що, відгадав Горщиков’яз? – запитав той.
– Так, за сто золотих.
– Я ніколи не дам такі гроші за відгадку, – закричав чоловік. – Надто дорого!
Та хоч і злий він був на селянина, проте міністром хотілося залишитися. Довелося йти до кмітливого майстра.
– Скажи мені, – звернувся до простого чоловіка, – яка є біда, всім бідам біда?
– Плати сто золотих.
– Чи не забагато?
– Ні, – мовив чоловік.
Заплатив міністр гроші.
– Немає більшого лиха, ніж сварлива дружина! Щоб не зробив, їй усе не так. Важко такій жінці догодити.
Прийшов до розумного Горщиков’яза і третій міністр.
– Гей, чоловіче, яка є біда, всім бідам біда? – запитав.
– Плати сто золотих – відповім, – мовив селянин.
– Чи не бачиш, що я царський міністр? Мені повинні безкоштовно відповідати!
– Бідній людині я б відповів, а тобі, пане, не скажу. Адже маєш чим заплатити.
Розлютився чиновник не на жарт і пішов ні з чим. Наступного дня він знову до селянина. Та відповіді не дістав,
шкода було віддавати великі гроші.
Третього дня Горщиков’яз сказав жадібному пану:
– Бачу я, що ти дуже хочеш чути відповідь. Гаразд, я без грошей скажу, тільки ось що зроби: вези мене на візку
на царський двір.
Довелося міністрові запрягтися й везти кмітливого Горщиков’яза. А той сидить на візку й весело вигукує:
– Горщики! Кому горщики?
Почув його правитель і вийшов. Бачить: тягне третій міністр візок, на якому повно горщиків і майстер сидить.
– Хто тебе везе? – запитує володар Горщиков’яза.
– Нерозумна голова! Найгірше за цю біду не знайдеш, – відповів чоловік, – адже з нерозумною головою дуже
важко на світі жити.
– Бути тобі, Горщиков’язе міністром. А цей відтепер ліпитиме горщики! – оголосив вирок мудрий правитель.

3. Чорний кіт і мишачий король (українська народна казка)

Колись в одному селі прогнали геть усіх котів. Кажуть:

– Ті коти – дармоїди, їх тільки годуй, а користі ніякої, вони і не орють, і молока не дають, і яєць не несуть, і
хазяйства не стережуть. А сметану з гладущика можуть злизати, на стіл вискочити! Без них, ледацюг, будемо
жити краще.
Пішли коти світ за очі. Одні стали самі собі жити у лісі та в полі, другі подалися на ті села, де котів люблять.
Пусто якось у селі стало.
А кому радість велика, то це мишам. Почали миші розживатися, вже й людей не бояться, кругом себе
головними відчувають, у коморах порядкують. Вбрання людям перетрубили – дірка на дірці. Зерно з’їдають,
по столах, постелях білим днем лазять, дітей лякають, кругом мишами смердить.
Жив у тому селі мишачий король «Гризь Сто Дванадцятий». Поки там були коти, то навіть король був
сухоребрим. А тепер такий став, що для нього прийшлося мишам більшу дірку прогризати. Вже сам не то що
бігати, ходити розучився. Миша-кучер тепер запрягає трьох мишей-коней у глиняний черепок і везуть короля
«Гризя Сто Дванадцятого», куди йому захочеться. Король часто виступає перед своїми мишачим військом і
промову закінчує словами:
– Не будь я король «Гризь Сто Дванадцятий», якщо не підкорю всю землю!
– Хай живе король «Гризь Сто Дванадцятий!» – репетують у відповідь миші.
А людям стало зовсім погано. Ходять злі, обдерті, голодні. На все село тільки одна сім’я добре живе, бо вони
послухали стару маму і кота свого не вигнали. Спочатку всі із них сміялися: хіба чорний кіт може щось, крім
нещастя, принести? А вони не зважали, котові Чернишу ніколи молочка не жаліли, а він не допускав мишей ні
в хату, ні в комору, ні в стодолу, людям був утіхою. Пізніше всі побачили, що не треба було котів виганяти. От
просить староста того чоловіка хоч на одну ніч позичити Черниша постерегти його комору.
– Підеш? – радиться хазяїн із котиком.
– Мяу! – каже той.
А в тій коморі в ніч саме було весілля: одна з численних дочок мишиного короля «Гризя Сто Дванадцятого» –
Гострозубка – виходила заміж за генерала Грозу Котів. З’явився цей генерал у селі недавно, у нього було
розтяте вухо. Він усім мишам розказав, що це бойове поранення і він будь-якого кота один на один поборе,
тому його звуть Грозою Котів.
Король дуже зрадів і присвоїв Грозі Котів звання генерала і дозволив одружитися на своїй найкращій дочці.
Весілля було в розпалі. Миші їли, пили, танцювали, короля свого вітали. Аж тут в коморі з’явився кіт Черниш.
Хіба він зможе з’їсти таку силу-силенну мишей?
– Зятю! – закричав мишиний король. – Побий цього чорного котяру!
Та генерал Гроза Котів прищурив вуха і стрімголов кинувся до найближчої дірки. Тут всі миші почали втікати
хто куди. А король «Гризь Сто Дванадцятий» – найтовстіший і найнеповороткіший – вже був у лапах Черниша.
Хвостом кіт грався із нареченою. Мишаче військо розбіглося.
– Зараз я з’їм вашого короля, а потім половлю усіх вас, якщо ви всі негайно не покинете це село!

– Слухайтеся його! Я жити хочу! Я ваш король! – кричав «Гризь Сто Дванадцятий».
Миші слухняно одна за одною покидали село під наглядом Черниша. Генерал Гроза Котів давно втік, бо
насправді був боягузом. Непереможний король, як називав себе «Гризь Сто Двадцятий», від страху цокотів
зубами, він навіть схуд від переживання. Коли миші покинули село, кіт відпустив Гризя і той побіг, перегнавши
своїх мишей-коней.
Люди Чернишеві дякували і своїх котів повернули в село. Довго їх шукали, просили, благали повернутися. А
коли в кожній хаті замуркотів пухнастий клубочок, стало село веселішати і багатіти.
От вже бабця утомилась, але й казочка скінчилась.

4. Брати (українська народна казка)

 Були собі чоловік та жінка й мали двох синів. Так убого жили, що й не сказати. Аж ось повиростали сини.
Старший одружився й жив із старими батьками, а менший наймався до пана, хотів купити волів.
Через рік узяв у пана ділянку землі за половину врожаю, купив по якімсь часі пару волів й оселився в убогій
халупці край села. Орав, сіяв, косив парубок та й на шматок хліба якось спромагався. А як одружився та пішли
діти, стало й геть лихо.
Та тільки менший брат не тужив, щиро працював і сподівався кращого.
Старший брат теж жив не краще, адже мусив годувати не тільки дітей, а й старих батька з матір’ю. Але й він
не ятрив собі серця чорними думками.
Аж одного року видався дуже поганий урожай – гроза геть поваляла та побила хліб у полі. Старший брат
поставив якихось двадцять кіп. Та й у молодшого було не більше. От менший брат і думає: «Це ж моєму
братові й геть скрутно буде сей рік. Крім дітей годуватиме ще й старих батьків. Візьму хоч кілька снопів та
однесу на братове поле, покладу в копи».
Встав опівночі, взяв на плечі два найбільші снопи та й несе на братове поле. Місяць ще не зійшов, але
менший брат побачив, що дорогою йому назустріч іде якийсь чоловік і теж несе снопи. Обійшов його
молодший брат та й поніс снопи далі, а на братовому полі поклав снопи в копу.
Коли ж повернувся на своє поле, бачить: в тій копі, з якої він нещодавно брав два снопи, знову двадцять
снопів. Дуже здивувався менший брат та й поклав на плечі чотири снопи – іде й голови підняти не може. Коли
це посеред дороги наскочив на якогось чоловіка, що теж ніс снопи. Звели вони голови, засміялися та й
обнялися. То брати один одному носили снопи.
Виявляється, старший брат теж подумав: «Це ж мій менший брат хтозна чи й прогодує сей рік дітей. Візьму я
кілька снопів та віднесу нишком на його поле. Може, хоч хліба вистачить до нового врожаю».
Отак брати оповіли один одному свою пригоду, а тоді ще раз обнялися й пробалакали до півночі.

5. Батько та його дві дочки (українська народна казка)

Мав один чоловік двох дочок. Коли вони виросли, видав їх заміж. Одну за городника, другу – за гончаря.
Якось у неділю батько подумав: «Піду провідаю дочок. Вже давно їх не бачив, заскучав за ними».
І вирушив старий у дорогу. Спершу пішов до старшої, що була за городником. Зайшов до хати, привітався,
сказав, що сумує за нею, важко, одиноко самому.
– Я теж занудьгувала за тобою, татусю, – відповіла донька, – але маю стільки роботи, що ніколи вибратись до
тебе.
– Як тобі живеться, доню? – запитав батько.
– Добре, татку. Оце посадили капусту, картоплю та іншу городину і чекаємо дощу. Земля суха-сухісінька, а він
не йде. Біда та й годі. Молися, татусю, щоб пішов дощ. Якщо він піде, ми виростимо городину, продамо і
вторгуємо чималі гроші. Молися, батеньку.
Батько посидів ще трохи і вирішив піти до другої доньки.
– Навідаюся до твоєї сестри, – каже.
– Жаль, тату, але я не можу піти з тобою, треба варити вечеряти.
Батько попрощався і пішов. Незабаром дістався господи молодшої доньки. Та зраділа побачивши батька.
Запросила погостювати кілька день.
– Як твої справи, доню, як живеш? – запитав.
– Дякувати богу, добре. На дворі купа горщиків сушиться. Хоч би не було дощу, бо вся наша праця буде марна.

– Та погода наче гарна, доню, на небі ні хмаринки. А твоя сестра, навпаки, хоче дощу.
– Ой ні, таточку, моліться, щоб не було дощу, хоч би декілька днів сяяло сонечко. Ми б продали горшки і взяли
гарні гроші.
Не знав бідний чоловік, що відповісти дочці. Посидів ще трохи у неї і пішов додому. Дорогою розмірковував:
«Хоч би як молився, обом не догоджу. У однієї буде радість, а в другої – горе». Хай буде так, як Всевишній
скаже.
Прийшов додому і став молитися за обох дочок, бо і одна, і друга йому рідні.

6. Шию, мию (українська народна казка)

 На горбочку розкинулося село. Та таке вже гарне, як намальоване. Весною сади цвітуть, ніби один розкішний
букет, а у цих квітах виглядають хатинки біленькі, чепурненькі, як намальовані. І люди тут живуть хороші, добрі
та лагідні. Але як то кажуть «в сім’ї не без виродка».
Жив у цьому селі хлопець і гарний, і ставний, ще й до того дуже багатий був, кожна дівчина мріяла мати
такого чоловіка. Та єдина вада в нього була – дуже вже пихатий був. Все хотів за жінку взяти таку дівчину, яка б
могла робити дві-три роботи разом. Але куди не поткнеться, кожна з дівчат робить лише одну роботу. Якщо
плете то лише плете, якщо шиє то лише шиє. А такої, щоб і шила, і плела, і в печі розпалювала ну ніде не
найде.
Але вирішили його дівчата провчити. Ось одна із них розпустила чутку по селі, що може робити дві-три
роботи разом і встигає все.
Як почув це наш неборака, вирішив перевірити чи то дійсно так, як люди говорять. От одного вечора пішов
він до неї на вулицю, переліз через перелаз, підповз аж під самі вікна, а дівчина по хаті бігає та вихваляється:
– Шию мию, ой я шию мию.
Почув наш козак таке – й заслав сватів до цієї дівчини. От живуть вони вже день, другий й тиждень пройшов і
місяць, але жінка як і всі інші, виконує лише одну роботу, якщо шиє то шиє, якщо миє то миє. Дивився чоловік,
дивився та й запитує її:
– Слухай, жінко, як я тебе брав, то могла ти робити дві роботи разом, а зараз виконуєш тільки одну, як усі інші.
– Ти про що це говориш, чоловіче любий, яких дві роботи?
– Ну ось одного вечора сидів я в тебе під вікном, а ти казала «шию, мию».
– Я дуже правильно казала, бо я мила шию, а хіба щось не так я казала.
І зрозумів тоді чоловік, як же посміялися дівчата над його пихатістю.

7. Лисичка-сестричка і вовк-панібрат (українська народна казка)

Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й
поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує – пиріжки
пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла,
виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить.
От біжить, а хлопці товар женуть.
– Здорові були, хлопці!
– Здорова, здорова, лисичко-сестричко!
– Поміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!
– Де ж таки – бичка за пиріжок!
– Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..
– Таки найшла одного, – проміняв.
– Глядіть же, – каже, – хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!
Та й побігла і бичка гоном погнала. Ті почекали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка, – аж там
сміттячко... А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив’язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на
саночки. Рубає та й приказує:
– Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.
– Здорова була, лисичко-сестричко!
– Здоров, вовчику-братику!
– А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?
– От, де ж там? Бичка заробила, саночки зробила та й їду.
– Ну то підвези ж і мене!
– Куди я тебе візьму? Ти мені саночки поламаєш!
– Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.
– Та клади вже, ніде тебе діти.
От вовк і поклав лапку. Від’їхали трохи, вовк і каже:
– Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.
– Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!
– Ні, не поламаю.
– Ну, клади!
Вовк і поклав. їдуть, їдуть, коли це – трісь!
– Ой, лишенько, – каже лисичка, – санки тріщать!
– Та ні, лисичко-сестричко, то в мене кісточка хруснула.
Ну, дарма, – їдуть... А вовчик знову:
– Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.
– Та де ти И кластимеш? Та ти мені зовсім санки поламаєш!
– Та ні, чого б вони ламалися?
– Та вже клади!
Тільки поклав, а саночки знову – трісь-трісь!
– Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!
– Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко вигадуєш? То я орішок розкусив.
– Дай же й мені!
– Так останній.
Проїхали ще трохи.
– Ой лисичко-сестричко, сяду я й увесь!
– Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!
– Та я зібгаюсь так, що поміщусь.
– Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?
– От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.
– Та вже сідай.
От він вліз зовсім у саночки, та тільки сів, а санки – трісь-трісь-трісь! Так і розсипались.
Давай тоді його лисичка лаяти:
– А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив!
Лаяла його, лаяла, а тоді:
– Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!
– Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева?
– А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні! Кажи: «Рубайся, деревце,
криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!»Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:
– Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!
Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на
полозок. Давай вона його знову лаяти:
– Нащо ж ти такого нарубав?!
– Коли воно таке рубається!
– А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?
– Ні, я так саме й казав: «Рубайся, дерево, криве й криве!»– Ну і дурний же ти який і до того недотепний! Сиди
ж тут, бичка погляди, а я сама піду нарубаю!
Пішла вона.
А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в санчатах, – ні, нема ніде
нічого. Думав, думав та й надумав: «З’їм бичка та й утечу!»Приходить лисичка...
– Ну стривай же ти, вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!
Та й побігла шляхом.
Біжить, коли це їде валка запізнілих чумаків з рибою. Вона впала серед шляху і ноги відкинула – притаїлась,
мов нежива.
Чумаки зараз її й побачили:
– Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!
Обступили її, перевертають. Треба взяти – дітям шапочки будуть. Кинули її на задній віз і знову рушили. Їдуть
попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибу з воза. Кидає та й кидає по
рибці на шлях, усе кидає... Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона
позбирала ту рибу, сіла та й їсть.

Зирк – аж і вовк-панібрат біжить.

– Здорова була, лисичко-сестричко!
– Здоров!
– А що це ти робиш, лисичко-сестричко?
– Рибку їм.
– Дай же й мені!
– Отак! Я скільки морочилась, ловила та й віддай! Піди сам собі налови!
– Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!
– Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: «Ловися,
рибко, велика й маленька!» То вона й наловиться.
– Спасибі за науку!
Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку...
– Ловись, – каже, – рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та
все велика!
Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка бігає по березі та все:
— Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!
А вовк:
— Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?
— Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!
— Ану й я так: ловися, рибко, велика та все велика!
Ворухнув вовк хвостом – важко вже. А лисичка :
– Ото вже рибка почала чіплятися.
Трохи згодом:
– Ану, вовчику, тягни!
Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки, – не витягне. А вона його ще й лає:
– А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика та все велика», – от велика
начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати, – побіжу покличу людей.
Та й майнула на село. Біжить селом людей гукає:
– Ідіть, люди, вовка бить! Ідіть, люди вовка бить!
Як назбігалося людей!... Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали
вони того бідолаху вовка періщити! А лисичка тим часом ускочила в одну хату, – нікого нема, хазяйка побігла
на річку вовка бити і діжу немішану покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто – та в поле... Коли дивиться –
вовк насилу лізе, – добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки стогне. А вовк
побачив її:
– А, – каже , – така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся!
А вона:
– Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече, – так мене побили, що й голову
провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!
– Та я й сам нездужаю!...
– Та в тебе ж тільки пів хвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому!...
– То сідай уже, що з тобою робити...
Вона злазить йому на спину, вмощується та так стогне. Повіз її вовк.
От вона їде та все приказує:
– Битий небиту везе! Битий небиту везе!
– Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
– Та то я кажу: битий биту везе.
А сама знов нищечком:
– Битий небиту везе!
От довіз він її до хатки:
– Уставай, лисичко, доїхали!
Вона тоді плиг з вовка та:
– Битий небиту привіз! Битий небиту привіз.
Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не влізе вовк.
А вона ще визирав у вікно та й дражнить:
– Битий небиту привіз!
Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки – не влізе.
– Не клята ж лисичка?... Отак піддурила! Та й потяг додому.
А лисичка живе та курей ловить.

8. Як птахи царя собі вибирали (українська народна казка)

Одного разу зібралися в лісі різні птахи, повсідалися на деревах та й стали раду радити. Всі люди і звірі,
казали вони, мають царя, а у птахів його немає.
– Давайте оберемо з-поміж нас найбільш гідного і поставимо його пташиним царем, – запропонував яструб.
– Я думаю, що нашим царем треба обрати сову, – сказала ворона. (А вона доводилась родичкою сові). – У неї
найбільша голова, отже, вона й найрозумніша серед нас.
– Згода! Згода! – загаласував пташиний народ, і стала сова царем.
Розлетілися птахи в різні краї – у поле, у село, в садки, а дехто у лісі лишився. Взялися гнізда вити, яйця
відкладати, пташенят висиджувати.
Лише сова не робить нічого. Знайшла собі місце в комині, сидить там і на білий світ своїми очиськами
величезними глипає.
Горобець з горобчихою влаштували собі гніздечко в стрісі, і незабаром з нього виглядало шестеро
жовторотих горобенят. А горобець з горобчихою метушаться навколо, добуваючи своїм діткам їжу та навчаючи
їх розуму.
Побачила якось сова з свого комина беззахисних пташенят, підстерегла, коли їхніх батьків не було близько, та
й з'їла усіх шістьох.
Прилетіли горобець з горобчихою додому, а діток немає... Дуже побивалися вони за пташенятами, а потім
горобець поскаржився на сову іншим птахам – дятлові, жайворонку, синиці.
Вирішили птахи, що не може сова бути царем, бо кривдить вона малих пташок.
Це рішення поніс горобець до великих птахів. По дорозі зустрів на болоті журавля. Той питає:
– Куди йдеш такий сумний, братику-горобчику?
– Несу рішення проти сови до великих птахів. Допоможи прогнати розбійницю.
– Не можу, братику. Нема коли мені. Треба жаб ловити, діток годувати.
Полетів горобець далі. Зустрів лелеку. Той питає:
– Куди поспішаєш, братику-горобчику?
Розповів і йому горобець про своє лихо.
Забідкався лелека:
– Нещасний ти, братику-горобчику! Таке горе в тебе – діток позбувся. Я допоможу тобі. Треба кляту
розбійницю покарати.
І почав лелека мостити гніздо на самому вершечку хати, щоб слідкувати за совою в комині.
Знову злетілися усі птахи докупи, щоб обрати собі нового царя. Зібралися та й стали сову питати:
– Ну, що ти нам скажеш?
А сова тільки зухвало сміється у відповідь:
– А нічого не скажу. Я – цариця, і роблю те, що мені заманеться.
Всі птахи обурилися, закричали разом:
– Бач, яка нахаба – наших діток їсть!
– Не бути їй, дармоїдці, царем!
– Вона ж навіть гніздечка собі не звила, а в комині сидить!
– Хочемо іншого царя!
Погаласували отак усі разом і вирішили обрати своїм царем того, хто найвище у небо злетить.
Полетіли вгору орел, жайворонок і сова. А малесенька пташка, волове вічко називається, заховалася
тихесенько в пір'я орла.
От летять вони все вище і вище... Виглянуло з-за хмари сонечко, блиснуло сові в очі. Не витримала вона і
спустилася на землю. Зрозуміла вона, що не бути їй царем, і, тікаючи від покарання, заховалась в темній
лісовій гущавині. З того часу ніхто її вдень не бачив. Вилітає вона з хащів лише вночі, коли інші птахи сплять.
Жайворонок злетів дуже високо, але незабаром стомився і повернувся на землю.
А орел піднімався все вище й вище. І коли він майже зник з виду, усі птахи закричали:
– Орел переміг! Нехай орел буде царем!
В цей час маленьке волове вічко вибралося з пір'я орла й підлетіло найвище.
Але птахи зрозуміли, що їх обдурюють, закричали на всі голоси, і волове вічко з сорому і переляку заховалося
в кущах. Там воно живе й досі.
Так орел став царем птахів.

9. Золота пшениця (українська народна казка)

Жили собі чоловік та жінка. Такі були бідні, як церковні миші. Мали вони стільки дітей, що й забували, котрого
як звати.
Цей чоловік дрова рубав у лісі і тим хліб заробляв.
 Одного разу йшов ранком на роботу і почув крик. З болота хтось кричав і просив допомоги. Бідний чоловік
мав добре серце і пішов на поміч. Дивиться – в болоті застряла золота карета, а на ній сидить золотоволоса
дівчинка. Вона попросила витягти карету. Чоловік поміг витягти карету. Дівчинка подякувала йому і сказала:
– Як сонце буде заходити, я привезу вам додому мішок золота.
Попрощався бідний чоловік і пішов у ліс. Працював за двох. Співав, танцював з радощів і все поглядав на
сонце. Ще ніколи йому день не був таким довгим, як сьогодні.
Ледве дочекався до обіду. Кинув сокиру і поспішив додому. Коли вже близько був до хати, то почав гукати на
дітей, щоб бігли йому назустріч. Жінка теж вийшла з хати і сердито каже чоловікові:
– Чому тебе треба зустрічати, коли ти ідеш додому з порожніми руками?
– Не з порожніми руками, а з великою радістю, бо щастя несу додому, – відповів чоловік.
Тоді попросив, щоб усі сіли навколо нього. І почав розповідати, що рано, коли йшов на роботу, то поміг
дівчинці, в якої карета застряла в болоті. Дівчинка пообіцяла привезти мішок золота, як сонце буде заходити.
Усі дуже зраділи від звістці.
Чоловік почав розповідати, де він діне це золото, як буде використовувати його:
– Перш за все побудую великий будинок. У тому будинку буде дуже гарна веранда, а на підвіконнях цвістимуть
цілий рік різні квіти. Біля хати розведу сад. А в саду розміщу пасіку з бджолами, що приноситимуть лікарський
мед. Недалеко у долині буде ставок з усілякою рибою. Жінка і дочки ходитимуть у пишному вбранні, а синів
віддам до школи, до вищої науки. Кожен буде займатися улюбленою роботою…
Всі уважно слухали, аж роти порозкривали. Як сонце уже мало заходити, батько закінчив. Першою отямилася
жінка і сказала, що краще б чоловік додому карету приніс, то знала б, що їхня, а так шукай вітра в полі. Вже і
час, а нема золота, і півдня згаяли. Як накинулася на чоловіка, а діти за нею. Мало до бійки не дійшло.
Але в цей час коло їхньої хатини зупинилась карета. З неї виглянула золотоволоса дівчинка і сказала, щоб
чоловік швидко йшов забирати мішок золота. Діти почали підстрибувати, а чоловік з радощів стояв на місці, як
стовп. Схаменувся лише тоді, коли жінка штовхнула його під бік.
Чоловік ледве зняв з карети великий зав’язаний мішок. А карета в ту ж мить зникла так швидко, якби її
вітром здуло. Заніс чоловік мішок до хати. Розв’язав і бачить, що в мішку гарна велика пшениця.
Лиш тепер попав у біду чоловік. Вже не міг далі слухати плачу дітей, крику жінки. Узяв той мішок на плечі і
подався геть. Коли відійшов трохи від хати, то, сердитий, порозкидав сюди-туди всю пшеницю. І пішов
найнятися десь служити.
На другий рік вернувся додому. Коли став підходити до хати, то бачить, що пшениця виросла, як ліс, а на
кожному стеблі великий важкий колос, аж стебло похилилося. І всі колоски виблискують на сонці. Тоді він
подумав, що це те золото, яке дівчинка дала. Справжнє і надійне золото.
Дуже зрадів чоловік. І знову, як і рік тому, побіг, гукаючи, щоб ішли зустрічати його. Тепер уже не повірили
йому і не вийшли назустріч. Зайшов він до хати і просить жінку та дітей, щоб ішли з ним.
Спершу вони не хотіли, потім пішли. Як побачили золоті колоски, що так гарно виблискували на сонці, то
дуже зраділи. Діти доторкалися до колосків руками, гладили, цілували їх. І не могли вирішити, що з ними
робити.
Чоловік сказав, що спочатку треба все старанно покосити, а потім дочиста помолотити і все золото скласти в
мішки. Робили всі з великою охотою й радістю. Не залишали жодного колоска, піднімали кожну зернинку.
І так вони полюбили цю працю. Щороку сіяли золоту пшеницю й збирали добрий урожай. З того часу зажили
вони заможно. І більше раділи гарній погоді, урожаю, ніж мішку золота.

10. Казка про злидні(українська народна казка)

Були собі два брати: один бідний, а другий багатий. У багатого і хліба, і худоби, і землі, і грошей багато; а в
бідного не було чого й пообідати. І він таки спочатку жив собі гарненько, аж поки не поселились у нього під
піччю злидні. Чого вже той чоловік не робив, до яких уже він знахарок не вдавався – ніяк не виб'ється з
бідності. А старший його брат не хотів бідного і братом називати.
Живе багатий рік, живе й другий, дожидає діток – не дає йому бог! В багатого і грошей, і худоби – всього,
всього багато, а діток бог не дає. Чого вже він не робив! І на церкву давав, і акафісти наймав, і сам молився
рано й вечір перед образами – не дає бог діток, та й годі! Бачить багатий, що бог його молитви не приймає,
пішов до бідного брата та й каже йому:

– Молись ще ти, щоб мені бог послав діточок, то тоді я тебе у куми візьму.
– Добре, буду молиться.
 От бідний помолиться богу за себе, а тоді молиться за брата, щоб бог йому послав хоч одну дитинку.
Пройшов рік, перечув бідний через людей, що у його брата найшлась дитина. Приходить він до жінки та й
каже:
– А знаєш, – каже, – жінко, що?
– А що там, чоловіче?
– А у мого брата родини.
– Невже родини?
– Далебі, родини.
– Від кого ж ти, чоловіче, чув?
– Люди казали. А знаєш, жінко, що?
– А що, чоловіче?
– Піду я оце на родини до брата, адже ж він мені казав, як дасть бог дитину, то тебе в куми буду просить.
– Не йди, – каже, – чоловіче, якби він тебе хотів у куми взяти, то б уже давно за тобою прислав.
– Піду я, жінко, да хоч подивлюся на хрестини.
Пішов. Приходить туди, а той і питає:
– А тобі чого треба?
– Та це я, – каже, – прийшов до тебе просить конячки, нема чим і протопить, поїду в ліс та назбираю хмизу.
– Візьми та гляди, – каже, – небагато накладай на віз, щоб ти мені коня не зіпсував.
Запріг він коня, приїхав додому та й каже:
– А вилазьте, злидні, поїдемо у ліс!
Позлазили злидні з-під печі (а їх було аж дванадцять), посідали на віз і поїхали. Приїхали туди, чоловік той
випряг коня, пустив його пастись, а сам зрубав дуба товстого-претовстого, розколов його до половини та й
каже до злиднів:
– Братики, голубчики, допоможіть мені це дерево розколоти!
– Як же, – кажуть, – ми тобі будем допомагати, коли у нас сокири нема?
– Ви, – каже, – без сокири. Закладіть усі руки у цю щілину, та й роздирайте. Половина вас нехай тягне в одну
сторону, а половина в другу, то воно й розколеться.
От злидні кинулись всі до дерева, позакладали в щілину руки по самі лікті та й силкуються. Той чоловік
стукнув обухом, клини повилітали, обаполки збіглись докупи і держать за руки усіх злиднів. А тут як схватиться
буря та вихор, як зачне корчить дерева – таке скоїлось, що господи! Одно дерево упало на віз і розтрощило
його на шматочки, друге вбило коня; насилу той чоловік вискочив з лісу.
– Ну, ще хвалить бога, що мене не вбило. Бодай вони були пропали, прокляті злидні!
Приходить той чоловік до брата та й стоїть, бідний.
– А чого ти стоїш, – питає той. – Може, вже у лісі воза поламав?
– Ох, – каже, – коли б то воза!
– А то ж що? Може, коня убив?
– Ох, коли б то тільки було на коняці окошилось!
– Так ти, може, й віз поламав й коня убив?
– Ох, так, братику... Ох, так, рідненький...
Стоїть уже, бідний, та мовчить, а той його лає та проклинає за віз та за коня... Лаяв-лаяв, а далі і каже:
– Поведи мене в ліс, я хоч подивлюсь, як ти там так добре справився.
Повів бідний його у ліс на те саме місце, де він злиднів покинув. Злидні як побачили багатого, та так його
просять, та його молять, щоб він визволив їх із неволі.
– Визволь нас, чоловіче, визволь нас, голубчику, випусти нас, соколику.
Як почали просить, як почали просить, да так гарненько, да жалібненько, що багатому аж шкода стало, – він
забив клинки, обаполки розійшлись, злидні повиймали руки та й кажуть йому:
– Ну, чоловіче, ти визволив нас, забери ж тепер нас усіх у свою господу!
– Що ж ви, – питає він, – за люди?
– Ми, – кажуть, – злидні.
– Е, – каже, – коли ви злидні, так цур вам і пек вам: навіщо ви мені здались?
– Ні вже, чоловіче, коли визволив, так забирай нас усіх у свою господу.
– Не хочу!
Як сказав він «не хочу», так усі злидні і кинулись йому на шию. Роздіймав він їм руки, роздіймав, нічого не
вдіє. Так і пішов із злиднями додому. Увійшов у хату – вони так і посипались на долівку, і з того часу стали жити
у багатого.
Після того бідний розжився трохи, як у нього не стало злиднів, а багатий ще бідніший став, як той був.
 11. Казка про Кощія Безсмертного, Івана-царевича та Булата-молодця (українська народна казка)

Жив собі в одній країні цар з царицею, і мали вони єдиного сина Івана-царевича. От як підріс Іван-царевич та
став справжнім богатирем, надумав він поїхати мандрувати, світу побачити, гарної нареченої собі пошукати.
Попрощався з батьком і матір’ю, сів на доброго богатирського коня і поїхав.
Їхав, їхав та й заїхав в якесь царство, віддав свого коня доглядати, а сам піхотинцем пішов по місту
прогулятися. Коли це бачить: ведуть чоловіка, у кайдани закутого, ще й батогами б’ють. Під’їхав Іван-царевич і
питається:
– Що це за чоловік, куди ви його ведете і за що б’єте?
А люди відповідають:
– Це в нас такий закон: хто цареві податку не сплатив, того батогами бити та у в’язницю вкинути, поки хтось за
нього викупу не сплатить.
Іван-царевич питав:
– А який же викуп?
– Десять тисяч карбованців.
Івану-царевичу стало шкода того чоловіка.
От він і каже:
– Зніміть з нього кайдани й відпустіть на волю. Я за нього викуп сплачу.
Витяг гроші, заплатив і поїхав собі далі потроху.
А той чоловік, як тільки зняли з нього кайдани і відпустили на волю, побіг услід за Іваном-царевичем та й гукає:
– Іване-царевичу, візьми мене з собою! За те, що ти мене визволив, я тобі в нагоді стану!
Іван-царевич питав:
– А як же тебе звуть?
– Булат-молодець.
От Іван-царевич і погодився його з собою взяти. Купив Булатові коня, сіли вони й поїхали.
Дізнався Булат-молодець, що Іван-царевич собі нареченої шукає, і каже:
– Є тут у сусідньому царстві одна царівна, з усіх красунь найкраща. Замкнула її зла мачуха у високу башту на
сім замків, і ніхто її визволити не може. Ото була б для тебе найкраща наречена.
Як почув Іван-царевич про таку красуню, то й закортіло йому її визволити і за себе взяти. Та тільки як до
башти із сьома замками підступитися?
Та Булат-молодець усяке зілля знав. Пішов він у дрімучий ліс, знайшов там чудодійну розрив-траву, що всі
замки відмикає. Приїхаливони з Іваном-царевичем до високої башти, всі замки відімкнули і вивели з башти
царівну-красуню, з усіх красунь найкращу. Посадив Іван-царевич її на коня позад себе, і поскакали вони
чимдуж геть з тієї країни.
Їхали, їхали цілий день до вечора, а як стало сутеніти, зупинилися в лісі на ночівлю. Булат-молодець і
говорить:
– Я ляжу відпочину до півночі, а з півночі ти відпочиватимеш, а я стерегтиму.
Ще північ не прийшла, як Іван-царевич розбудив Булата-молодця. Булат-молодець схопився:
– Що таке?
– Нема моєї нареченої! – каже Іван-царевич, а сам плаче гіркими сльозами. – Я задрімав трохи, а її не стало!
Придивився Булат-молодець до слідів на рясній траві навколо й каже:
– То Кощій Безсмертний твою наречену вкрав. Їдьмо його шукати.
Сіли на коней і поїхали.
Їхали вони, їхали, коли це дивляться – пасеться сила-силенна худоби. Булат-молодець придивився до худоби,
до пастухів і каже:
– Це худоба Кощія Безсмертного.
От Іван-царевич і Булат-молодець повбивали Кощієвих пастухів, а самі одяглися в їхню одежу і погнали
худобу до Кощієвого двору.
Тільки пригнали, вискочила служниця, вибрала з отари білу козу і почала доїти у золоту дійницю. Булат-
молодець і питає:
– Для кого це ти доїш молоко у золоту дійницю?
– Та понесу царівні умиватися, – каже служниця.
Тут Булат-молодець наказав Іванові-царевичу зняти з руки перстень, що йому царівна подарувала, та вкинути
його в молоко. Принесла служниця молоко до царівни, а та почала вмиватися і побачила перстень.
– Звідки тут перстень? – питає.
– Та то, мабуть, пастухи вкинули, – відповіла служниця.
– Біжи швидше та поклич їх сюди!
Привела служниця пастухів, глянула на них царівна і пізнала Івана-царевича і Булата-молодця.
– Тікаймо з нами! – кажуть вони.
А вона їм:
– Від Кощія Безсмертного не втечеш. Наздожене він нас і повбиває.
– А де він зараз?
– Десь полетів по світу.
Булат-молодець каже їй:
– Як він прилетить, випитай у нього гарненько, де його смерть.
Царівна так і зробила. Як прилетів Кощій Безсмертний, стала вона його випитувати:
– Який ти сильний, нікого й нічого не боїшся, а чи є в тебе смерть?
Кощій і відповідає:
– Ніхто ще в світі мою смерть не знаходив і не знайде, ніхто мене не вб’є. А смерть моя на морі, на окіяні, на
острові Діяні. На тім острові є дуб, а під дубом сундук, а в тій скрині заєць, а у зайці качка, а у качці яйце, у тому
яйці моя смерть.
Ось царівна і переказала Іванові-царевичу та Булатові-молодцю, де Кощієва смерть. Сіли вони на добрих
коней і поїхали ту смерть шукати.
Їхали, їхали не день, не два, заїхали у зовсім пустинний край. Не стало вже в них харчів, а їсти хочеться.
Дивляться – біжить собака.
Булат-молодець і каже:
– Уб’ю я хоч оцю собаку, та й з’їмо її.
А собака відповідав людським голосом:
– Не вбивай мене, добрий чоловіче, я вам у пригоді стану.
Їдуть далі, а на дереві сидить орлиця.
Булат-молодець каже:
– Уб’ю я цю орлицю, та й з’їмо її.
А орлиця відповідає:
– Не вбивай мене, добрий молодче, я вам у пригоді стану.
Поїхали вони далі. Доїхали до синього моря, до самого берега. Коли це бачать – лізе по березі рак.
Булат-молодець і каже:
– З’їмо цього рака.
А рак відповідає:
– Не їжте мене, добрі молодці, я ще вам у великій пригоді стану.
Відпустили вони й рака. Дивляться – пливуть по морю рибалки. Булат-молодець почав гукати:
– Відвезіть нас до острова Діяна!
Рибалки не відмовилися, взяли їх обох і перевезли.
Ідуть Іван-царевич і Булат-молодець по острову і бачать: стоїть серед острова великий дуб. Підступивсь до
дуба Булат-молодець, ухопився та й вирвав дуб із коренем. Глянули – а внизу скриня. Дістав ту скриню Булат-
молодець, зірвав віко, а з скрині вискочив заєць і побіг.
Коли це де не взялась собака, та сама, що вони її не вбили. Погналася собака за зайцем, наздогнала в одну
мить і принесла в зубах зайця.
Булат-молодець схопив зайця, розірвав його надвоє, а з зайця вилетіла качка і полетіла в небо.
Коли це де не взялась орлиця, кинулася вже за качкою і принесла в дзьобі. Булат-молодець схопив качку,
розірвав надвоє, а з качки випало яйце і покотилося просто в море!
Зажурилися Іван-царевич і Булат-молодець – як їм з моря яйце дістати? Аж тут лізе з моря рак і котить яйце
перед себе. Схопив Булат-молодець те яйце, поклав у кишеню, і стали вони рибалок гукати, щоб перевезли їх
назад до берега. Ті й перевезли.
Посідали вони знову на коней і поскакали до Кощієвої хати. Заходять сміливо просто до хати і кажуть Кощієві:
– То ти нахвалявся, що ніхто твоєї смерті не знайде?
Та тільки – цок! – тим яйцем Кощієві по лобі, він в тую ж мить перекинувся і вмер.
Забрали вони царівну і поїхали швидше додому. Їхали вони, їхали, поки застала їх ніч. Булат-молодець
говорить царевичу:
– Лягайте ви спати, а я стерегтиму.
Полягали Іван-царевич і царівна на м’якій траві під деревом і заснули. А Булат-молодець теж лежить, та
тільки не спить, а все бачить і чує.
От опівночі прилітають на дерево три сови. А то були не звичайні сови, а чаклунки – Кощієві сестри. Посідали
вони на дерево і почали розмовляти.
Перша сова каже:
– Убили Іван-царевич і Булат-молодець нашого брата, забрали царівну-полонянку, не буде ж і їм добра: приїде
Іван-царевич додому, схоче похвалитися царівні своїм добрим конем, а кінь вирветься і вб’є Івана-царевича. А
хто це чує і скаже, той по коліна кам’яним зробиться.
А друга сова каже:
– Убили Іван-царевич і Булат-молодець нашого брата, забрали царівну-полонянку, не буде ж і їм добра: приїде
Іван-царевич додому, схоче похвалитися царівні своєю коровою, що йому змалечку молоко давала. А корова
та вирветься і заколе Івана-царевича рогами. Хто це чув і скаже, той по пояс кам’яним стане.
І третя сова каже:
– Убили Іван-царевич і Булат-молодець нашого брата, ще й царівну-полонянку забрали, то не буде й їм добра:
приїде Іван-царевич додому, схоче похвалитися царівні своєю собакою, а собака сказиться і порве Івана-
царевича. А хто це чув і скаже, той весь кам’яним стане.
Сказали, зареготали і полетіли геть.
Як розвиднілося, прокинулися Іван-царевич і царівна, посідали знову на коней і поїхали далі. Нічого їм Булат-
молодець про цих сов не сказав.
Їхали, їхали, приїхали нарешті додому. Тут їх цар з царицею зустріли, сина з нареченою привітали, а
незабаром і весілля відгуляли.
От і каже якось Іван-царевич молодій дружині:
– Покажу я тобі свого коня, що на ньому я змалечку їздив, та корову свою, що мені змалечку молока давала, та
ще й собаку, що з нею я змалечку гуляв.
Вийшли вони на подвір’я, і наказав Іван-царевич привести коня, корову та собаку. От ведуть конюхи коня, а
він басув, вудила гризе, поводи рве. Як гукне Булат-молодець:
– Ведіть коня геть та вбийте його, бо він вирветься й Івана-царевича вб’є!
Тільки вимовив – і враз по коліна кам’яним став.
Злякалися люди, таке побачивши, і вмить зарубали коня.
Аж тут скотарі корову ведуть, а вона реве, з рук рветься. Та Булат-молодець як гукне:
– Ведіть корову геть та вбийте її, бо вона вирветься і заколе Івана-царевича рогами.
Сказав – і одразу кам’яним став по пояс.
Зарубали корову скотарі, коли це псарі собаку ведуть.
А Булат-молодець знов гукає:
– Забийте швидше цю собаку, бо вона сказиться і царевича порве!
І в ту мить закам’янів увесь Булат-молодець, а собаку псарі зарубали.
Почали Іван-царевич з царівною плакати, тужити за вірним другом, Булатом-молодцем. Та що робити? Нема
вже його!
Минув рік, минув другий, народилося в Івана-царевича з царівною двоє діток. Жити б їм, не тужити, та все не
може забути Іван-царевич Булата-молодця. От одного разу приходить він до закам’янілого друга свого і
починає гірко плакати. Коли це чує – камінь промовляє:
– Якщо тобі так шкода мене, якщо хочеш, щоб я знову живий став, я скажу, що треба зробити.
Іван-царевич каже:
– Скажи, усе зроблю!
А камінь говорить:
– Іди заріж своїх дітей і кров’ю мене помаж, я враз оживу.
Пішов Іван-царевич, порізав дітей і помазав кров’ю камінь. І як тільки помазав, вмить ожив Булат-молодець і
став такий, як і раніше був. Зрадів Іван-царевич, друга вірного обіймає, а сам сльози гіркі проливає – бо діток
шкода.
Тут каже йому Булат-молодець:
– Не журися, Іван-царевич, ходімо на діток твоїх глянемо.
Заходять вони до світлиці, а діти в колисочках гойдаються, живі-здорові, як нічого їм і не було!
Всі раділи, гуляли, мед-пиво кружляли. І я там сидів, мед-пиво пив, по вусах текло, а в роті не було.

12. Диво Кам'яної гори (українська народна казка)

Був один бідний чоловік, що мав трьох синів: Петра, Дмитра й дурненького Федька. Сини повиростали, а
землі у бідняка – на один заячий скік. Біда так міцно засіла у хаті, що й макогоном не виженеш. Хоч сиди та й
плач, а хоч стій і реви.
Пішов бідняк до багача й каже:
– Позич мені волів і плуга. Я з синами відроблю, коли тобі треба буде.
– Три дні маєш сапати у полі.
– Добре.
Бідняк приїхав фірою до своїх воріт і покликав найстаршого сина:
– Отам, за селом, є широка Кам'яна гора. Їдь до неї, виори її та посій пшеницю.
Петро поїхав на Кам'яну гору. Зняв із фіри плуг і почав орати. Як тільки проклав першу борозну, із Кам'яної
гори висунулася якась чорна волохата рука і як вдарила волів, то вони разом із плугом полетіли стрімголов у
прірву.
Вернувся Петро додому сумний і розказав батькові, що сталося.
Бідняк закричав:
– Іди геть з моєї хати! Скільки житиму, не хочу тебе бачити.
Петро накинув на плечі сардак і подався куди очі видять. Бідняк пішов до іншого багача. Позичив волів і
плуга. Покликав середущого сина Дмитра й каже:
– Ти розумніший. Їдь на Кам'яну гору, виори її та посій пшеницю.
Середущий сів на фіру, приїхав на скалу. То, що зорав учора Петро, десь зникло, й сліду не лишилося. Дмитро
засукав рукави і взявся до роботи. Оборав гору довкола і почав другу борозну. Тільки дійшов до прірви, коли
якась чорна волохата рука висунулася з Кам'яної гори і як гепне волів поміж роги, то за ними й плугом тільки
загуло.
Дмитро налякався. Що він скаже батькові? Той його вб'є!
Закинув торбу на плече й побіг Петра наздоганяти.
Бідняк чекав Дмитра й радів, що нарешті Кам'яна гора буде зорана і засіяна.
Та минув день, а сина не видно. Жінка плаче, а чоловік заспокоює:
– Не плач, жінко, Дмитро хоче всю гору зрівняти, тому так затримався.
Другого дня дурненький син Федько витягнув з печі шию і говорить:
– Тату, Дмитро не виорав Кам'яну гору. Воли поздихали, плуг поламався, а Дмитро побіг наздоганяти Петра.
– Звідки ти знаєш, дурню?
– Нізвідки, я все знаю...
Бідняк пішов на Кам'яну гору. Побачив у прірві дві пари волів і два поламані плуги. Вернувся додому, сів на
лаву й затужив за старшими синами. Цілу ніч журився, як без них відробить багачам.
– Не журіться, тату,– сказав Федько з печі. – Завтра я піду орати, як дасте пару волів. Засію пшеницю, знайду
братів і приведу додому всю худобу.
Бідняк ще позичив пару волів і плуга. Федько сів на фіру і, співаючи, поїхав на Кам'яну гору. Як подивився у
безодню, то сорочка стала полотном: там лежали убиті воли і поламані плуги. Коли минув страх, парубок
взявся до оранки. Проклав одну борозну і вже почав другу. Раптом із скелі висунулася якась чорна волохата
рука і наміряється ударити волів між роги. Федько випустив чепіги і – хап за ту руку. Схопив, як обценьками, і
так міцно тримає, що ніяка сила на світі не вирвала б її. Потім почав тягнути. Тягне, тягне, аж сопе. З гірким
лихом витягнув чортиська. Схопив за чуприну, кинув ним на землю і придушив коліном.
– Ти нащо людям шкоду робиш? Тепер я з тебе живого не злізу.
– Даруй життя, Федьку, – просився чортище. – У мене вже давно сверблять руки на тебе...
Федько вийняв з пазухи ножика, відрізав у чорта кінчик лівого вуха й засунув за пояс.
– Тепер ти, дияволе, маєш запрягтися в цього плуга і виорати Кам'яну гору так, аби на ній родила золота
пшениця.
– Я не люблю, парубче, орати. Зроблю щось інше...
Та Федько й не слухав. Зняв ярмо з волів і повісив чортові на шию. Потім так ушкварив батогом нечистого, що
той аж підскочив.
– Гайда, іродів сину!
Чорт тягне-тягне плуга, аж очі вилізають, а Федько тримає за чепіги і собі співає. Довго чи мало так орали, –
того вже не знаю, але рілля на Кам'яній горі зробилася м'якенька, як гусяче пір'я.
З чорта піт лив чурками.
– Ну, Федьку, біжи по пшеницю, а я тим часом відпочину,– сказав дідько хлопцеві. – Але борзо, бо в мене є й
інша робота.
Прибіг Федько захеканий додому, став перед ворітьми й закричав:
– Тату, давайте борзенько насіння, бо чорт не має часу!
Бідняк виніс торбину зерна. Більше не хотів дати – боявся, що Федько все тільки змарнує.
Чорт засіяв ріллю, хвостом заволочив, а потім скривився перед парубком:
– Віддай мені кінчик лівого вуха.
– А кольки в бік не хочеш? Щоб мені зараз Петра й Дмитра сюди привів, бо засвічу тобі лойову свічку!
– Не світи лойових свічок, Федьку! Все буде так, як хочеш.
У ту ж хвилину несподівано розперезалася страшна буря. Лютий вихор розгулявся, як дурень на хрестинах.
Чорт сів на нього верхи і полетів кудись на псю-маму. Невдовзі вернувся з Петром і Дмитром.
– Маєш братів, – сказав легеневі. – Давай кінчик лівого вуха!
– А ти, дурний мацапуро, нащо поламав плуги? Щоб вони мені з волами були тут, як новенькі!
Чорт беркицьнувся і полетів у прірву. За хвилину витягнув з безодні два нові плуги з живими волами.
– Віддай мені кінчик лівого вуха,– застогнав чортище.
Федько вийняв з-під пояса той кавальчик шкірки, шпурнув дідькові:
– Щоб і твого сопуху тут не було чути! – крикнув йому Федько. – Щоб тебе носило тільки по ярах та по болотах,
бо матимеш зі мною справу.
Дідько схопив кінчик свого вуха і так тікав, що аж світив п'ятами.
Брати сіли на фіри й поїхали додому. Бідняк дуже втішився, коли їх побачив.
Петро й Дмитро сіли за стіл, розповідали про свої пригоди, а Федько виліз на піч і грався з котом.
Другого дня бідняк пішов на Кам'яну гору подивитися, чи все добре зроблено.
Він став, як укопаний, очам своїм не вірив: пшениця вже виросла й достигла! Стебельця в неї срібні, а
колоски – золоті.
Прибіг додому і гукає:
– Ану, сини, серпи в руки і на Кам'яну гору! У нас уже настали жнива!
Петро й Дмитро зібралися жати, а Федько і далі сидів на печі.

13. Про бідного парубка та царівну (українська народна казка)

Була собі в гаю хатка, а в тій хатці жила жінка з сином. Поля у них не було, бо кругом був гай густий, а хліб
вони купували. Не стало в них хліба, то жінка й посилає свого сина по хліб.
Про бідного парубка і царівну (українська народна казка)
– На тобі, – каже, – сину, ці гроші та піди купи хліба.
Узяв той син гроші й пішов. Іде та й іде, коли дивиться, аж веде чоловік собаку.
– Здоров, дядьку!
– Здоров!
– Куди ти собаку ведеш?
– Поведу, – каже, – в гай та повішу, а то вже стара стала, ні до чого не годяща.
– Не вішай її, чоловіче, продай краще мені!
– А що ти даси за неї?
От він віддав ті гроші, що мати йому дала на хліб, а собаку взяв і повів додому. Прийшов додому, а мати його й
питає:
– А що, сину, купив хліба?
– Ні, мамо, не купив.
– Чом же ти не купив?
– Я йшов, коли дивлюсь – веде чоловік собаку вішати, то я взяв та й купив.
Дала йому мати грошей і послала його знову по хліб. Пішов він, коли дивиться – несе чоловік кота.
– Здоров, дядьку!
– Здоров!
– Куди ти, дядьку, йдеш?
– Несу кота в гай.
– Нащо ж ти його несеш у гай?
– Повішу. Не можна через нього нічого в хаті вдержати. Що б не поставив, що б не положив, уже він його не
промине!
– Ти б, – каже, – мені його продав!
– Купи!
– Що ж тобі дати за нього!
– Я не буду торгуватися: що даси, за те й продам.
От він ті гроші, що мати йому дала на хліб, віддав, узяв кота та й пішов додому.
Приходить, а мати його й питав:
– А де ж ти хліб дів?
– Та я й не купив!
– Чом же ти не купив? Де ж ти гроші дав? Може, ще якогось чорта кушів?
– Купив, – каже.
– Нащо ж ти купив?
– Ніс чоловік кота у гай і хотів його повісити, так мені його жалко стало, то я взяв та й кушів.
– Ма ж тобі ще гроші, та гляди вже – нічого не купуй, у хаті вже й одного окрайця хліба нема.
Пішов він. Іде та йде, коли давиться – б'є чоловік гадюку.
– Нащо ти, – каже, – чоловіче, гадюку б'єш? Ти б краще мені її продав!
– Купи, – каже, – продам.
– Що ж тобі дати?
– Що даси, то те й буде.
Віддав він йому всі гроші. Той чоловік забрав і пішов собі далі, а гадюка й каже:
– Спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти визволив мене від смерті. На тобі оцей перстень: як тобі чого треба
буде, то ти перекинь його з однієї руки на другу – до тебе зараз прибіжать слуги. Що б ти їм не загадав, що б ти
не придумав – усе зроблять тобі.
Узяв він той перстень і пішов додому. Підходить до хати, перекинув з однієї руки на другу – явилось їх
стільки, що страх!
– Щоб мені, – каже їм, – був хліб!
Тут сказав, а тут уже й нанесли хліба ©тільки, що страх!.. Прийшов він у хату та й каже:
– Ну, тепер, мамо, уже не будемо ходити хліба купувати: дала мені гадюка такий перстень, що як перекинути
його з однієї руки на другу, то зараз прибіжать слуги: що б я їм не казав, що б я їм не загадав, – усе зроблять.
– За що ж вона тобі дала?
– За те, що я її визволив від смерті. Й чоловік хотів убити, а я в нього купив за ті гроші, що ви дали на хліб.
От вони так і живуть, і собачка та кіт з ними. І тільки йому чого схочеться – він зараз перекине перстень, слуги
прибіжать і зроблять, що треба.
От і схотілося йому женитися. Він і каже своїй матінці:
– Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну.
Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й каже:
– Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз прийшлись, то піду за нього заміж.
Пішла вона додому та й каже синові:
– Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб на її ногу прийшлись, то піде за тебе заміж.
– Добре, – каже, – пошию.
Увечері прийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень – зараз і назбігалося слуг. От він і каже їм:
– Щоб мені до ранку були черевички, золотом шиті, а сріблом підбиті, і щоб ті черевички якраз прийшлися
царівні на ногу.
На другий день устає він – уже черевички готові стоять. Взяла мати черевички і понесла царівні.
Поміряла вона – якраз на її ногу. От вона й каже:
– Скажи своєму синові, щоб він пошив мені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукня була не довга і не
коротка, не тісна і не широка – щоб вона саме на мене прийшлась.
Приходить та жінка додому та й каже:
– Казала царівна, щоб ти пошив їй через ніч до вінця сукню і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і
не широка, – щоб вона саме тільки на неї прийшлась.
– Добре, – каже, – мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вона мені не загадала.
Полягали спати, а він вийшов надвір, перекинув перстень з руки на руку – зараз слуг найшло такого, що
страх!
– Щоб мені, – каже, – до ранку була сукня із такої матерії, що світиться так, як сонце, і щоб та сукня саме
прийшлась на царівну.
– Добре, все зробимо.
Ліг він спати. На другий день устає й каже матері:
– Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще скаже?
– Що ж я, – каже, – сину, понесу? Де ж та сукня?
Пішов він до стола, підняв хустку – так у хаті і засяяло, неначе сонце зійшло.
– Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою – несіть швиденько її.
Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона й питає:
– А що ти нам скажеш, жінко добра?
– Принесла, – каже, – вам сукню до вінця.
Як відкрила вона ту сукню – так у покоях і загорілось усе. Наділа царівна її, стала перед дзеркалом,
подивилась – аж підскочила: так зраділа, що така гарна зробилась. Пройшла вона раз по світлиці, пройшла
вдруге – просто як сонечко: так від неї й сяє.
– Ну, – каже, – жінко добра, нехай він мені ще зробить міст від мого палацу аж до тієї церкви, де ми будемо
вінчатися, і щоб той міст був із срібла й золота. Як міст буде готовий, тоді підемо до вінця.
Приходить та жінка додому та й каже синові:
– Казала царівна, щоб був міст від того палацу, де вона живе, до церкви. Казала, щоб той міст ти зробив із
золота та срібла.
– Добре, – каже, – мамо, лягайте ж відпочивати.
Полягали ввечері спати, а він вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень – такого слуг насходилось, що
й двір тісний став.
От він їм і каже:
– Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота від палацу царівниного до церкви, – я там буду вінчатися, – і
щоб, як туди я буду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а як назад буду їхати,
то щоб уже все поспівало.
– Добре, – кажуть, – до ранку все буде так, як ви хочете.
На другий день устає він, вийшов з хати, аж дивиться – стоїть міст, і з обох боків садки ростуть. От він
вернувсь у хату та й каже:
– Ідіть, мамо, та скажіть царівні, що вже й міст готовий, нехай їде до шлюбу.
Пішла мати до царівни, сказала їй, а вона й каже:
– Я вже міст бачила – дуже гарний міст. Скажи ти своєму синові, нехай він приїздить вінчатися.
Прийшла та жінка додому та й каже синові: – Казала царівна, щоб ти завтра їхав вінчатися.
От він через ніч збудував собі палац, а на другий день поїхав до церкви, повінчалися з царівною і вертаються
назад, а на мосту вже все поспіває: і яблука, і груші, і вишні, і черешні, і всяка-всяка садовина, яка тільки на
світі є...
Приїхали вони в той палац, відгуляли весілля та й живуть собі. І той собачка та котик з ними. Прожили вони
там якийсь час, от раз царівна й питає свого чоловіка:
– Скажи мені, серденько, як ти пошив мені черевички й сукню: ти ж з мене й змірка не брав? Як ти за одну ніч
збудував такий міст і де ти набрав стільки золота та срібла?
– У мене, – каже, – є оцей перстень; як я його перекину з однієї руки на другу, то зараз назбігається до мене
слуг повен двір. Що б я їм не загадав – усе зроблять. То вони зробили черевички й сукню, збудували міст і
палац цей, що ми живемо, – все вони мені роблять.
От вона діждалась, поки він заснув добре, тихенько зняла з нього той перстень, перекинула з руки на руку,
тих слуг такого найшло, що страшно й глянути.
От вона їм і каже:
– Щоб зараз тут були і коні, і ридван, – я поїду до свого палацу, а щоб із цього палацу ви зробили стовп такий,
щоб тільки можна було моєму чоловікові стояти й лежати, і зараз цей стовп щоб перенесли за море. Та глядіть
мені, щоб ви його на збудили, щоб він уже прокинувсь у стовпі.
– Добре, – кажуть, – усе буде так, як звелено.
Вийшла вона, стоїть ридван. Сіла вона та й поїхала. А палац ураз стовпом став, – так його й потягли ті слуги
через море.
Другого дня вранці прокидаться царівнин чоловік, аж нема ні жінки, ні палацу, ні персня – нічого нема; тільки
стовп стоїть. Хотів вийти – дверей нема. Полапав він одну стіну, полапав другу – не можна вийти; тільки
віконце маленьке пущено. Живе він, бідний, там, ніхто їсти йому не дає. Там би він і вмер, і пропав, якби не
собачка та кіт, бо й вони в тому стовпі зосталися і можна їм вилазити в те віконце.
От собачка побіжить у поле украде з торби в якого хлібороба шматок хліба та й принесе, а котик візьме в
зуби, полізе до віконця і віддасть йому. Назбирали трохи хліба, от собачка й каже котові:
– А що, – каже, – є в нашого хазяїна хліб, ходім за море, може, як-небудь добудемо перстень.
– Ходім! – каже кіт.
От пішли. Біжать та й біжать, підбігають до моря. Сів котик на спину собаці та й поплили. Довго плив і все ж
добились до берега.
Вийшли на берег, погрілись трохи на сонці, а собачка й каже:
– Тепер же ходімо до палацу, та хутесенько, щоб одна нога там, а друга тут. Як добудемо персня, то бігтимемо
щосили назад, а то щоб ще й не наздогнали.
– Добре, – каже котик.
От побігли вони удвох. Біжать та й біжать, біжать та й біжать. І не відпочивають та все біжать. Перебігли ліс
великий.
Коли бачать – стоїть палац і кругом його мур високий. От собачка й каже котикові:
– Зоставайся ж ти отут під лісом, а я старший, то піду на довідки, чи не знайду якого способу добутись до
палацу та викрасти персня.
Зостався той котик. А собачка надбіг до палацу, аж дивиться, – коло брами варта. Чує, – старший каже до
вояків:
– Пильнуйте ж мені гаразд, щоб, бува, який ворог не добувся.
– Не турбуйся, – кажуть, – у нас ані птиця не залетить, ані миша не пролізе.
От походив собачка, походив під муром – та з тим і вертає до котика. Прийшов, сів, та й журиться.
– Що, – каже, – коли там мур кругом превисоченний, а до брами варту приставлено, та таку, що ані птиця не
залетить, ані миша не пролізе.
– Тепер же ти зоставайся, – каже котик, – а я піду до царівни.
Та й побіг. Прибігає до палацу, – стоїть варта під брамою, і мур кругом високий. Він тоді зайшов з другого боку
– та на дерево, що коло муру, та й у двір. Прибіг під вікно до царівни та й бігає.
Підійшла та царівна під вікно, дивиться, аж кіт ходить по двору. Вона взяла його й пустила в світлиці.
Тиняється той котик по світлицях та все придивляється, де царівна перстень ховає... Як доглядівся, діждався,
що всі полягали спати, ухопив перстень та й побіг. Прибігає до моря та поспішається так – скочив собачці на
спину, собачка кинувсь у воду, – попливли.
От перепливали вже вони й море, скоро й берег, – собачка й питає котика:
– А що, держиш персня?
Кіт мовчить, бо перстень у нього в роті. А собачка таки не покидає свого:
– Скажи, я тебе питаю, чи держиш персня? А то я тебе в море скину, коли не скажеш.
Мовчить кіт, а собачка так розсердивсь:
– Ну, не кажеш, – оце ж кидаю!
Кіт злякався та:
– Держу-у!
А перстень бульк у море! Мовчить тоді кіт, знову нічого не каже. Перепливли через море, повиходили, – кіт і
напав на собачку:
– Такий-сякий! Через тебе я персня впустив! Нащо ти мене допитував? Тепер лізь у море, шукай персня! Як
хочеш, а лізь!
Поліз собачка, – бродив-бродив, бовтавсь-бовтавсь, – нема. Почали вони вельми сваритися з котиком. А далі
й кажуть:
– Будемо ходити понад морем та питати, може, хто найдеться такий, що нам його дістане з моря.
От вони погрілись трохи на сонці та й пішли понад морем. Кого зустрінуть, кого побачать, усе розпитують, чи
не може він дістати перстень із моря або чи не знає такого, щоб міг дістати; нікого такого не напитають. А кіт і
каже:
– Знаєш що? Ходім понад берегом та візьмемось до жаб та до раків.
– Добре, – каже собачка, – ходім!
От і пішли. Найдуть оце жабу й питають:
– А що, винесеш нам із моря перстень? Винось, а то назад у море не пустимо.
Яку піймають, то вона їм каже:
– Я знаю, де ваш перстень. Пустіть мене, то я вам його принесу.
Вони пустять її, то вона собі й попливе, а про перстень і ні гадки. То жаби боялись їх, а то вже й перестали.
Котра попадеться, то зараз і каже:
– Принесу перстень.
Вони її й пустять. От ідуть вони ввечері понад морем, аж дивляться скаче жабеня. Вони піймали його та й
питають:
– Ти знаєш, де в морі лежить перстень?
– Не знаю... квак, квак!
– Як ти не знаєш, то ми тебе назад до матері не пустимо. Стара жаба побачила, вилізла із води, та така
здорова, як відро, та й каже:
– Не кривдіть моєї дитини: я вам за це із моря винесу перстень.
– Добре, – кажуть, – ми його будемо держати, аж поки ти нам принесеш; як принесеш, тоді його пустимо.
Пірнула та жаба в море, знайшла перстень, віддала їм. Вони перстень узяли, пустили те жабеня і побігли до
стовпа.
Прийшли до свого хазяїна, аж він уже весь хліб поїв; уже два дні й кришка в роті не була, – такий сухий став,
як скіпка.
Зараз котик подерсь до віконця, віддав йому той перстень. Він перекинув його з руки на руку, зараз і явились
слуги. От він їм:
– Перенесіть цей стовп назад туди, де й був, і щоб був знову з нього палац, а в ньому моя жінка й мати.
Тільки сказав – так усе й зробилося. Жінку ж він прогнав, а сам живе з матір’ю, з котиком та з собачкою.
 14. Іван Королевич (українська народна казка)

Хлопець пив стільки свіжого молока, що став міцним парубком. Надумав він кинути службу і піти в
мандрівку.
Йде хащами й степами. Раз бачить – на скелі стоїть чоловік і тре камінь на порох. Назвався він Сучикаменем,
а хлопець – Королевичем, так йому сподобалось.
Вирішили вони силами помірятися. Сучикамінь вдарив Королевичем у землю – заглибив його до колін, а
Королевич кинув Сучикаменем – заглибив аж до пояса. Витяг його й каже:
– Будьмо побратимами і не розлучаймося.
Ідуть вони лісами. Чують великий тріск. Дивляться – якийсь чоловічисько рівне дерево кривить, а криве
виправляє. Звали його Кривихаща.
Визвав і його Королевич поборотися. Кинув Кривихаща Королевича і загнав у землю аж до пояса.
Розсердився Королевич, вискочив:
– Ну, держися добре! – крикнув Кривихащі.
І коли ним раз гупнув у землю, загнав до підплеч.
Витяг його, та й побраталися.
Пішли по світу троє. Королевич серед них за старшого. Ідуть лісами, горами. Приходять на одну полонину.
Стоїть хата з дверима відчиненими, а ніде живої душі. Лише три рушниці висять на стіні.
Переспали ніч. Уранці Королевич з Кривихащею пішли на полювання. Скоро принесли до хати убитого вепра
і знову пішли в хащу.
Сучикамінь варить їм полуденок: поставив на вогонь цілий котел м'яса. Та в одинадцять годин з'явився
якийсь дід із бородою на два метри, назвався Ногтибородою і попросив через поріг його пересадити.
Сучикамінь пересадив діда через поріг і положив на піч, щоб зігрівся. Дав йому поїсти м'яса, а той ще
просить.
– Більше не можу дати, бо нас троє – відказав Сучикамінь.
– Я з'їм оте м'ясо на твоєму череві та з хребта виріжу ремінь, – каже Ногтиборода.
Кинув Ногтиборода Сучикаменя на землю, взяв котел з вогню і висипав гаряче м'ясо йому на голе черево. І те
м'ясо з'їв. А потім перевернув хлопа догори хребтом і видер ремінь на три персти. Сам зібрався, пішов геть.
Сучикамінь поставив варити друге м'ясо. Незабаром повернулися Королевич та Кривихаща. Ганьбився він
сказати побратимам правду.
Переспали ніч. Тепер Сучикамінь йде полювати з Королевичем. Вдома залишився Кривихаща. Те саме й з
ним сталося. Прийшли додому побратими, а полуденка нема. Сучикамінь знає, чого так, мовчить.
На третій день зостався вдома хазяйнувати Королевич. Приходить дідок і просить пересадити його через
поріг.
– Перелазь сам, – відказав Королевич.
Просить Ногтиборода їсти.
– М'яса тобі не дам, на м'ясо є люди.
– Я з'їм оте м'ясо на твоєму череві, а із хребта видеру ремінь, – відказав дід.
Королевич схопив Ногтибороду і витяг дідика за хату. Розколов сокирою бука і прищепив розколиною дідову
бороду.
Вернувся до хижі та й ладить полуденок. Приходять побратими – м'ясо вже готово. Пообідали вони.
Вийшли надвір, а там, де лежав бук, нічого нема: дід бородою потяг і дерево.
Королевич злякався:
– Браття, збираймося за дідом! Той може нас ізжити зі світу!
Ідуть вони слідом, бо бук наробив борозни. Прийшли до самого царського палацу – а цар дуже плаче, бо
Ногтиборода узяв його три доньки.
Ідуть далі. Приходять до одної ями, а Королевич каже:
– Ідіть принесіть цвяха, дощок і дві тисячі метрів мотуззя.
Змайстрував він колиску і вирішив спуститися у підземний світ, а браттям звелів поклястися, що будуть чекати
й витягнуть його нагору. Вони поклялися. Спустили його в землю.
А під землею Королевич знайшов дідову хижу. Заходить, а дід на печі курить залізну люльку.
Взяв Королевич і закрив діда в бочку, а сам рушив по кімнатах.
Заходить до одної, а там царська донька шиє на машинці. А машинка така: скільки собі задумаєш, стільки вона
зшиє. Королевич розібрав машинку і склав у торбинку.
 Заходить він до другої кімнати, а там царська донька вишиває квіти.
– Що то за голка? – питає Королевич.
– То голка така: що задумаєш, те вона й пошиє.
Королевич взяв до торби й голку.
Заходить він у третю кімнату. А тут царська донька ножицями крає полотно.
– Що то за ножиці? – питає Королевич.
– То ножиці такі: скільки собі задумав, стільки і покраєш.
Взяв і ножиці.
А потім зібрав царських доньок, пішов з ними до ями.
Поклав старшу царівну в колиску і дав знак, аби тягли. Витягли нагору – одну, другу, третю.
Тоді Сучикамінь з Кривихащею порадилися і вирішили Королевича підтягти до половини ями та й пустити униз,
бо він молодшу царівну в жони собі візьме.
Але Королевич вгадав наперед думки побратимів. Поклав у колиску камінь і гукнув, щоб тягнули. Витягли
вони до половини, а далі пустили. Королевич і побачив їх вірність.
Думає, як вийти? Вернувся він і йде тією дорогою, куди заходив Ногтиборода. Тут пустився вогняний дощ! І чує
Королевич на дереві писк. Виліз на бука, а у гнізді троє змієнят. Розгорнув свого плаща і накрив їх від вогню, а
сам сховався.
Прилетів Змій і каже:
– Який подарунок хочеш за те, що ти врятував моїх дітей від вогню?
– Хочу, аби ти мене виніс на землю.
– Я винесу, якщо даси мені дванадцять буйволів, дванадцять печей хліба, дванадцять бочок вина.
Узяв Королевич усе в хаті Ногтибороди. Приніс Змієві, поклав йому на хребет ще й бочку із Ногтибородою. І
полетіли вони вгору.
Коли були від землі якісь дванадцять метрів, харчі уже вийшли, а Змій просить їсти. Королевич подав йому
бочку з Ногтибородою. І Змій вилетів нагору.
Попрощався з ним Королевич. Йде собі у місто, але має дуже бідний вигляд: оброслий і обідраний. Заходить
у місто, а там живе один кравець. Взяв він Королевича за помічника.
Завели його в кімнату, а тут було полотна на півтора року. Королевич на вечір замкнувся, поставив машинку,
котра сама шила, вийняв ножиці, котрі самі краяли. Він усе пошив за одну ніч. Побачив це кравець і пустив
чутку по світу, який у нього помічник.
Дізналися про це царські доньки і принесли шити сорочки женихам на весілля. Пошив він красні сорочки на
Сучикаменя і на Кривихащу. І його позвали на весілля.
Тим часом Королевич уже прибрався, поголився. Прийшов до царського палацу. І сам – як жених. Упізнали
його побратими і дуже злякалися. Королевич нагадав їм, як вони порушили клятву.
Царські доньки посвідчили, що то він їх визволив. І Королевич був уже у великій славі. Він узяв собі за жінку
молодшу царівну й лишився на царстві.

15. Як людям і тваринам бог ділив літа (українська народна казка)

В той час, коли бог створив світ, ще не було визначено, кому скільки років жити. Не було і того, скільки літ
дається на землі звірям, скільки людям.
Додумався бог у цій справі порядок навести. І дав він знати чоловікові, тварині й птасі, щоб зійшлися на
розподіл літ для життя.
Зібралися всі, що були покликані, коло божого шатра. Першим бог запросив до себе на бесіду чоловіка. І
каже йому так:
– Ти у мене найкраще створіння! Я думаю тобі дати для життя рівно тридцять літ.
Засмутився чоловік.
– Боже, це дуже скупо ти мені даєш! Що я встигну зробити за тридцять літ? Тільки розживуся, а вже помирай!
– Зі мною торгівлі нема! Я тебе покликав не на ярмарок! Дістав ти свої тридцять літ і забирайся! –
незадоволений був господь, що чоловік з ним так розмовляє.
Вийшов чоловік, чекає, що буде з іншими. Зайшов після чоловіка до бога віл.
– Даю тобі тридцять літ для життя!
– Ой боже милостивий! Не думаєш, що це багато для мене! Тридцять літ носити, ярмо, тягати воза, ходити в
плузі?! Зніми з мене!
– Дістав ти своє і йди!
Вийшов віл зажурений. Та чоловік тут до нього:
– Скільки тобі дав?
– Тридцять! Для мене багато, а зняти хоч пару літ не хоче.
– Мовчи! Твої роки від тебе я куплю собі! Ще й заробиш!
Поторгувалися-потокмилися, й чоловік собі купив від вола рівно двадцять літ. Волові залишилося десять, у
чоловіка вже п’ятдесят.
Зайшов після вола до бога пес. Дістав і він свої тридцять. Гавкає пес, сердиться:
– Тридцять мені багато. Дай десять! Тридцять літ гавкати й держати прив’язь на шиї?!
– Як сказано, так буде!.. – пригрозив бог, бо не любив таких, що не погоджувалися з ним на першому слові.
Чекає чоловік коло шатра далі. Сподівається ще урвати для себе щось. Вийшов пес, сказав, яке його лихо
спіткало, а чоловік не довго думав, купив собі й від пса двадцять літ.
Тепер уже має цілих сімдесят. Радий неборак! Як не як, сімдесят літ – не тридцять!
Після пса до бога зайшла мавпа. Викручується, чекає, що їй бог присудить. А бог подивився на неї і відразу:
– І тобі тридцять!
– Як тридцять? Тридцять літ смішити людей? Боже, ти маєш розум?
– Мовчи, сяка-така, я тобі покажу! – гаркнув на мавпу бог і показав на двері.
Чоловік під шатром стоїть, не може дочекатися, коли вийде мавпа. А та покрутилася, покрутилася, думала, що
бог змилостивиться, та й вийшла.
– Тобі скільки? – питає чоловік.
– Тридцять! – каже з смутком мавпа.
Продай мені двадцять!
– Купуй!
Вдарили по долонях чоловік з мавпою. Мавпа собі залишила десять літ, чоловікові відпустила двадцять. І так
у чоловіка вже зібралося цілих дев’яносто. Ото радий неборак, що поживе-таки на світі!
Зайшов до бога смиренний ворон і став коло дверей. Дивиться бог на ворона і чомусь йому так шкода стало
його. І думає собі: цьому дам найбільше! Най живе за всіх!
– Тобі – триста літ!
Почув ворон цю щедрість і на радості:
– Кра-кра, кра-кра, кра-кра…
– Що ти каркаєш? Мало?
– Кра-кра! – каркнув чорний ворон і був за дверима. "Отут я поторгуюся! Куплю відразу сто!" – подумав собі
чоловік. І тільки почав ярмаркувати, як ворон своє: "Кра-кра-кра!" Почув господь галас і відразу вийшов з
шатра.
– Що ти тут, чоловіче, ярмаркуєш? Ану, забирайся звідси так, щоб твого духу не було чути!
Пішов чоловік засмучений, що торг не удався, постояв бог і ще вслід чоловікові кинув: "Як собі постелив, так
будеш спати!"
Сказав тоді бог і слова додержав. Залишив волові таки десять, собаці – десять, мавпі – десять. Ворон своїх не
встиг продати, так йому і є триста літ для життя. А чоловік? Тридцять літ він здоровий, молодий, красний,
дужий! Не мав великої жури й не ходить по лікарях. Оце і є його людські літа. Після них приходять волячі,
куплені. Тут чоловік мусить тягнути, як віл. Бо немало лягає на його голову жури – родина, діти, заробіток! І так
тягнеться до п’ятдесяти. Після п’ятдесяти до нього приходять собачі літа: сам він уже немолодий, діти
повиростали, та сил у нього нема. Діти мають його за сторожу коло хати. І так він тягне до сімдесяти. Після
сімох десятків приходять до чоловіка літа мавпячі. Бавиться чоловік з онуками, розум у нього слабкий-слабкий.
І так до дев’яноста. А тут уже літ і нема! Ось як бог посміявся з чоловіка.

16. І туди гаряче, і сюди боляче (українська народна казка)

Жив собі в одному місті багатий купець. Та такий жаднющий, такий загребущий – все йому було мало. І було
в того купця прислуги чимало. Трудяться ото слуги на нього від зорі до зорі, не розгинаючи спини, а купцеві
все-таки здається, що за день вони зробили мало.
Об’явив купець по місту, що дає сто талярів тому, хто візьметься подовжити день.
Почув про це один селянин, пішов до купця:
– Кажуть, що ви, паночку, шукаєте такого чоловіка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо
тепер тих брехунів розвелося стільки, що кинь палицю – в брехуна потрапиш…
– А ти можеш подовжити день? – питає купець.
– Бігме, що можу! – й оком не моргнув селянин.– Оце недавно я одному дідичу таку машину змайстрував, що
сама його годує, поїть, роздягає, ще й казочки на сон розповідає – Радіє купець, аж руки потирає:
– Гаразд, як зробиш і таку машину, що подовжить день, – сто талярів твої.
– Добре, спробую, – дав згоду селянин, – тільки цю машину самому панові доведеться крутити.
– Що ж, – купець почухався за вухом, – як треба, то треба. Аби тільки день зробився довшим…
Селянин узявся за роботу. Зробив три великі дерев’яні колеса, прикріпив на осі, приробив крила, мов до
вітряка, корбу приладнав – машина готова! – Тепер, паночку, крутіть, – і селянин показав на корбу. – Увечері я
прийду за грішми.
Радий чи не радий, взявся купець за ручку. Колеса завертілися, зашуміли, загули. Крутить годину-дві, аж геть
заморився. Ох, і важка робота! А тут ні зупинитися, ні перепочити, бо день умить скоротиться знову! У поті
чола трудиться купець та все на сонце поглядає. А воно не дуже поспішає сідати на спочинок.
Коли це приходить отой селянин, що змайстрував машину.
– Ну, паночку, як? – питає й посміхається.
– Що ж, гроші твої… День таки довший став… Та чи не можна, чоловіче, аби крутив хтось інший? Я б ще грошей
не пожалів…
– Чому не можна, паночку… – каже селянин. – Але тоді день більшим не буде. Купець махнув рукою:
– І туди гаряче, і сюди боляче. Нехай день залишається таким, як був досі!