УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ

лич їх сюди!
Привела служниця пастухів, глянула на них царівна і пізнала Івана-царевича і Булата-молодця.
– Тікаймо з нами! – кажуть вони.
А вона їм:
– Від Кощія Безсмертного не втечеш. Наздожене він нас і повбиває.
– А де він зараз?
– Десь полетів по світу.
Булат-молодець каже їй:
– Як він прилетить, випитай у нього гарненько, де його смерть.
Царівна так і зробила. Як прилетів Кощій Безсмертний, стала вона його випитувати:
– Який ти сильний, нікого й нічого не боїшся, а чи є в тебе смерть?
Кощій і відповідає:
– Ніхто ще в світі мою смерть не знаходив і не знайде, ніхто мене не вб’є. А смерть моя на морі, на окіяні, на
острові Діяні. На тім острові є дуб, а під дубом сундук, а в тій скрині заєць, а у зайці качка, а у качці яйце, у тому
яйці моя смерть.
Ось царівна і переказала Іванові-царевичу та Булатові-молодцю, де Кощієва смерть. Сіли вони на добрих
коней і поїхали ту смерть шукати.
Їхали, їхали не день, не два, заїхали у зовсім пустинний край. Не стало вже в них харчів, а їсти хочеться.
Дивляться – біжить собака.
Булат-молодець і каже:
– Уб’ю я хоч оцю собаку, та й з’їмо її.
А собака відповідав людським голосом:
– Не вбивай мене, добрий чоловіче, я вам у пригоді стану.
Їдуть далі, а на дереві сидить орлиця.
Булат-молодець каже:
– Уб’ю я цю орлицю, та й з’їмо її.
А орлиця відповідає:
– Не вбивай мене, добрий молодче, я вам у пригоді стану.
Поїхали вони далі. Доїхали до синього моря, до самого берега. Коли це бачать – лізе по березі рак.
Булат-молодець і каже:
– З’їмо цього рака.
А рак відповідає:
– Не їжте мене, добрі молодці, я ще вам у великій пригоді стану.
Відпустили вони й рака. Дивляться – пливуть по морю рибалки. Булат-молодець почав гукати:
– Відвезіть нас до острова Діяна!
Рибалки не відмовилися, взяли їх обох і перевезли.
Ідуть Іван-царевич і Булат-молодець по острову і бачать: стоїть серед острова великий дуб. Підступивсь до
дуба Булат-молодець, ухопився та й вирвав дуб із коренем. Глянули – а внизу скриня. Дістав ту скриню Булат-
молодець, зірвав віко, а з скрині вискочив заєць і побіг.
Коли це де не взялась собака, та сама, що вони її не вбили. Погналася собака за зайцем, наздогнала в одну
мить і принесла в зубах зайця.
Булат-молодець схопив зайця, розірвав його надвоє, а з зайця вилетіла качка і полетіла в небо.
Коли це де не взялась орлиця, кинулася вже за качкою і принесла в дзьобі. Булат-молодець схопив качку,
розірвав надвоє, а з качки випало яйце і покотилося просто в море!
Зажурилися Іван-царевич і Булат-молодець – як їм з моря яйце дістати? Аж тут лізе з моря рак і котить яйце
перед себе. Схопив Булат-молодець те яйце, поклав у кишеню, і стали вони рибалок гукати, щоб перевезли їх
назад до берега. Ті й перевезли.
Посідали вони знову на коней і поскакали до Кощієвої хати. Заходять сміливо просто до хати і кажуть Кощієві:
– То ти нахвалявся, що ніхто твоєї смерті не знайде?
Та тільки – цок! – тим яйцем Кощієві по лобі, він в тую ж мить перекинувся і вмер.
Забрали вони царівну і поїхали швидше додому. Їхали вони, їхали, поки застала їх ніч. Булат-молодець
говорить царевичу:
– Лягайте ви спати, а я стерегтиму.
Полягали Іван-царевич і царівна на м’якій траві під деревом і заснули. А Булат-молодець теж лежить, та
тільки не спить, а все бачить і чує.
От опівночі прилітають на дерево три сови. А то були не звичайні сови, а чаклунки – Кощієві сестри. Посідали
вони на дерево і почали розмовляти.
Перша сова каже:
– Убили Іван-царевич і Булат-молодець нашого брата, забрали царівну-полонянку, не буде ж і їм добра: приїде
Іван-царевич додому, схоче похвалитися царівні своїм добрим конем, а кінь вирветься і вб’є Івана-царевича. А
хто це чує і скаже, той по коліна кам’яним зробиться.
А друга сова каже:
– Убили Іван-царевич і Булат-молодець нашого брата, забрали царівну-полонянку, не буде ж і їм добра: приїде
Іван-царевич додому, схоче похвалитися царівні своєю коровою, що йому змалечку молоко давала. А корова
та вирветься і заколе Івана-царевича рогами. Хто це чув і скаже, той по пояс кам’яним стане.
І третя сова каже:
– Убили Іван-царевич і Булат-молодець нашого брата, ще й царівну-полонянку забрали, то не буде й їм добра:
приїде Іван-царевич додому, схоче похвалитися царівні своєю собакою, а собака сказиться і порве Івана-
царевича. А хто це чув і скаже, той весь кам’яним стане.
Сказали, зареготали і полетіли геть.
Як розвиднілося, прокинулися Іван-царевич і царівна, посідали знову на коней і поїхали далі. Нічого їм Булат-
молодець про цих сов не сказав.
Їхали, їхали, приїхали нарешті додому. Тут їх цар з царицею зустріли, сина з нареченою привітали, а
незабаром і весілля відгуляли.
От і каже якось Іван-царевич молодій дружині:
– Покажу я тобі свого коня, що на ньому я змалечку їздив, та корову свою, що мені змалечку молока давала, та
ще й собаку, що з нею я змалечку гуляв.
Вийшли вони на подвір’я, і наказав Іван-царевич привести коня, корову та собаку. От ведуть конюхи коня, а
він басув, вудила гризе, поводи рве. Як гукне Булат-молодець:
– Ведіть коня геть та вбийте його, бо він вирветься й Івана-царевича вб’є!
Тільки вимовив – і враз по коліна кам’яним став.
Злякалися люди, таке побачивши, і вмить зарубали коня.
Аж тут скотарі корову ведуть, а вона реве, з рук рветься. Та Булат-молодець як гукне:
– Ведіть корову геть та вбийте її, бо вона вирветься і заколе Івана-царевича рогами.
Сказав – і одразу кам’яним став по пояс.
Зарубали корову скотарі, коли це псарі собаку ведуть.
А Булат-молодець знов гукає:
– Забийте швидше цю собаку, бо вона сказиться і царевича порве!
І в ту мить закам’янів увесь Булат-молодець, а собаку псарі зарубали.
Почали Іван-царевич з царівною плакати, тужити за вірним другом, Булатом-молодцем. Та що робити? Нема
вже його!
Минув рік, минув другий, народилося в Івана-царевича з царівною двоє діток. Жити б їм, не тужити, та все не
може забути Іван-царевич Булата-молодця. От одного разу приходить він до закам’янілого друга свого і
починає гірко плакати. Коли це чує – камінь промовляє:
– Якщо тобі так шкода мене, якщо хочеш, щоб я знову живий став, я скажу, що треба зробити.
Іван-царевич каже:
– Скажи, усе зроблю!
А камінь говорить:
– Іди заріж своїх дітей і кров’ю мене помаж, я враз оживу.
Пішов Іван-царевич, порізав дітей і помазав кров’ю камінь. І як тільки помазав, вмить ожив Булат-молодець і
став такий, як і раніше був. Зрадів Іван-царевич, друга вірного обіймає, а сам сльози гіркі проливає – бо діток
шкода.
Тут каже йому Булат-молодець:
– Не журися, Іван-царевич, ходімо на діток твоїх глянемо.
Заходять вони до світлиці, а діти в колисочках гойдаються, живі-здорові, як нічого їм і не було!
Всі раділи, гуляли, мед-пиво кружляли. І я там сидів, мед-пиво пив, по вусах текло, а в роті не було.

1. Диво Кам'яної гори (українська народна казка)

Був один бідний чоловік, що мав трьох синів: Петра, Дмитра й дурненького Федька. Сини повиростали, а
землі у бідняка – на один заячий скік. Біда так міцно засіла у хаті, що й макогоном не виженеш. Хоч сиди та й
плач, а хоч стій і реви.
Пішов бідняк до багача й каже:
– Позич мені волів і плуга. Я з синами відроблю, коли тобі треба буде.
– Три дні маєш сапати у полі.
– Добре.
Бідняк приїхав фірою до своїх воріт і покликав найстаршого сина:
– Отам, за селом, є широка Кам'яна гора. Їдь до неї, виори її та посій пшеницю.
Петро поїхав на Кам'яну гору. Зняв із фіри плуг і почав орати. Як тільки проклав першу борозну, із Кам'яної
гори висунулася якась чорна волохата рука і як вдарила волів, то вони разом із плугом полетіли стрімголов у
прірву.
Вернувся Петро додому сумний і розказав батькові, що сталося.
Бідняк закричав:
– Іди геть з моєї хати! Скільки житиму, не хочу тебе бачити.
Петро накинув на плечі сардак і подався куди очі видять. Бідняк пішов до іншого багача. Позичив волів і
плуга. Покликав середущого сина Дмитра й каже:
– Ти розумніший. Їдь на Кам'яну гору, виори її та посій пшеницю.
Середущий сів на фіру, приїхав на скалу. То, що зорав учора Петро, десь зникло, й сліду не лишилося. Дмитро
засукав рукави і взявся до роботи. Оборав гору довкола і почав другу борозну. Тільки дійшов до прірви, коли
якась чорна волохата рука висунулася з Кам'яної гори і як гепне волів поміж роги, то за ними й плугом тільки
загуло.
Дмитро налякався. Що він скаже батькові? Той його вб'є!
Закинув торбу на плече й побіг Петра наздоганяти.
Бідняк чекав Дмитра й радів, що нарешті Кам'яна гора буде зорана і засіяна.
Та минув день, а сина не видно. Жінка плаче, а чоловік заспокоює:
– Не плач, жінко, Дмитро хоче всю гору зрівняти, тому так затримався.
Другого дня дурненький син Федько витягнув з печі шию і говорить:
– Тату, Дмитро не виорав Кам'яну гору. Воли поздихали, плуг поламався, а Дмитро побіг наздоганяти Петра.
– Звідки ти знаєш, дурню?
– Нізвідки, я все знаю...
Бідняк пішов на Кам'яну гору. Побачив у прірві дві пари волів і два поламані плуги. Вернувся додому, сів на
лаву й затужив за старшими синами. Цілу ніч журився, як без них відробить багачам.
– Не журіться, тату,– сказав Федько з печі. – Завтра я піду орати, як дасте пару волів. Засію пшеницю, знайду
братів і приведу додому всю худобу.
Бідняк ще позичив пару волів і плуга. Федько сів на фіру і, співаючи, поїхав на Кам'яну гору. Як подивився у
безодню, то сорочка стала полотном: там лежали убиті воли і поламані плуги. Коли минув страх, парубок
взявся до оранки. Проклав одну борозну і вже почав другу. Раптом із скелі висунулася якась чорна волохата
рука і наміряється ударити волів між роги. Федько випустив чепіги і – хап за ту руку. Схопив, як обценьками, і
так міцно тримає, що ніяка сила на світі не вирвала б її. Потім почав тягнути. Тягне, тягне, аж сопе. З гірким
лихом витягнув чортиська. Схопив за чуприну, кинув ним на землю і придушив коліном.
– Ти нащо людям шкоду робиш? Тепер я з тебе живого не злізу.
– Даруй життя, Федьку, – просився чортище. – У мене вже давно сверблять руки на тебе...
Федько вийняв з пазухи ножика, відрізав у чорта кінчик лівого вуха й засунув за пояс.
– Тепер ти, дияволе, маєш запрягтися в цього плуга і виорати Кам'яну гору так, аби на ній родила золота
пшениця.
– Я не люблю, парубче, орати. Зроблю щось інше...
Та Федько й не слухав. Зняв ярмо з волів і повісив чортові на шию. Потім так ушкварив батогом нечистого, що
той аж підскочив.
– Гайда, іродів сину!
Чорт тягне-тягне плуга, аж очі вилізають, а Федько тримає за чепіги і собі співає. Довго чи мало так орали, –
того вже не знаю, але рілля на Кам'яній горі зробилася м'якенька, як гусяче пір'я.
З чорта піт лив чурками.
– Ну, Федьку, біжи по пшеницю, а я тим часом відпочину,– сказав дідько хлопцеві. – Але борзо, бо в мене є й
інша робота.
Прибіг Федько захеканий додому, став перед ворітьми й закричав:
– Тату, давайте борзенько насіння, бо чорт не має часу!
Бідняк виніс торбину зерна. Більше не хотів дати – боявся, що Федько все тільки змарнує.
Чорт засіяв ріллю, хвостом заволочив, а потім скривився перед парубком:
– Віддай мені кінчик лівого вуха.
– А кольки в бік не хочеш? Щоб мені зараз Петра й Дмитра сюди привів, бо засвічу тобі лойову свічку!
– Не світи лойових свічок, Федьку! Все буде так, як хочеш.
У ту ж хвилину несподівано розперезалася страшна буря. Лютий вихор розгулявся, як дурень на хрестинах.
Чорт сів на нього верхи і полетів кудись на псю-маму. Невдовзі вернувся з Петром і Дмитром.
– Маєш братів, – сказав легеневі. – Давай кінчик лівого вуха!
– А ти, дурний мацапуро, нащо поламав плуги? Щоб вони мені з волами були тут, як новенькі!
Чорт беркицьнувся і полетів у прірву. За хвилину витягнув з безодні два нові плуги з живими волами.
– Віддай мені кінчик лівого вуха,– застогнав чортище.
Федько вийняв з-під пояса той кавальчик шкірки, шпурнув дідькові:
– Щоб і твого сопуху тут не було чути! – крикнув йому Федько. – Щоб тебе носило тільки по ярах та по болотах,
бо матимеш зі мною справу.
Дідько схопив кінчик свого вуха і так тікав, що аж світив п'ятами.
Брати сіли на фіри й поїхали додому. Бідняк дуже втішився, коли їх побачив.
Петро й Дмитро сіли за стіл, розповідали про свої пригоди, а Федько виліз на піч і грався з котом.
Другого дня бідняк пішов на Кам'яну гору подивитися, чи все добре зроблено.
Він став, як укопаний, очам своїм не вірив: пшениця вже виросла й достигла! Стебельця в неї срібні, а
колоски – золоті.
Прибіг додому і гукає:
– Ану, сини, серпи в руки і на Кам'яну гору! У нас уже настали жнива!
Петро й Дмитро зібралися жати, а Федько і далі сидів на печі.

2. Про бідного парубка та царівну (українська народна казка)

Була собі в гаю хатка, а в тій хатці жила жінка з сином. Поля у них не було, бо кругом був гай густий, а хліб
вони купували. Не стало в них хліба, то жінка й посилає свого сина по хліб.
Про бідного парубка і царівну (українська народна казка)
– На тобі, – каже, – сину, ці гроші та піди купи хліба.
Узяв той син гроші й пішов. Іде та й іде, коли дивиться, аж веде чоловік собаку.
– Здоров, дядьку!
– Здоров!
– Куди ти собаку ведеш?
– Поведу, – каже, – в гай та повішу, а то вже стара стала, ні до чого не годяща.
– Не вішай її, чоловіче, продай краще мені!
– А що ти даси за неї?
От він віддав ті гроші, що мати йому дала на хліб, а собаку взяв і повів додому. Прийшов додому, а мати його й
питає:
– А що, сину, купив хліба?
– Ні, мамо, не купив.
– Чом же ти не купив?
– Я йшов, коли дивлюсь – веде чоловік собаку вішати, то я взяв та й купив.
Дала йому мати грошей і послала його знову по хліб. Пішов він, коли дивиться – несе чоловік кота.
– Здоров, дядьку!
– Здоров!
– Куди ти, дядьку, йдеш?
– Несу кота в гай.
– Нащо ж ти його несеш у гай?
– Повішу. Не можна через нього нічого в хаті вдержати. Що б не поставив, що б не положив, уже він його не
промине!
– Ти б, – каже, – мені його продав!
– Купи!
– Що ж тобі дати за нього!
– Я не буду торгуватися: що даси, за те й продам.
От він ті гроші, що мати йому дала на хліб, віддав, узяв кота та й пішов додому.
Приходить, а мати його й питав:
– А де ж ти хліб дів?
– Та я й не купив!
– Чом же ти не купив? Де ж ти гроші дав? Може, ще якогось чорта кушів?
– Купив, – каже.
– Нащо ж ти купив?
– Ніс чоловік кота у гай і хотів його повісити, так мені його жалко стало, то я взяв та й кушів.
– Ма ж тобі ще гроші, та гляди вже – нічого не купуй, у хаті вже й одного окрайця хліба нема.
Пішов він. Іде та йде, коли давиться – б'є чоловік гадюку.
– Нащо ти, – каже, – чоловіче, гадюку б'єш? Ти б краще мені її продав!
– Купи, – каже, – продам.
– Що ж тобі дати?
– Що даси, то те й буде.
Віддав він йому всі гроші. Той чоловік забрав і пішов собі далі, а гадюка й каже:
– Спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти визволив мене від смерті. На тобі оцей перстень: як тобі чого треба
буде, то ти перекинь його з однієї руки на другу – до тебе зараз прибіжать слуги. Що б ти їм не загадав, що б ти
не придумав – усе зроблять тобі.
Узяв він той перстень і пішов додому. Підходить до хати, перекинув з однієї руки на другу – явилось їх
стільки, що страх!
– Щоб мені, – каже їм, – був хліб!
Тут сказав, а тут уже й нанесли хліба ©тільки, що страх!.. Прийшов він у хату та й каже:
– Ну, тепер, мамо, уже не будемо ходити хліба купувати: дала мені гадюка такий перстень, що як перекинути
його з однієї руки на другу, то зараз прибіжать слуги: що б я їм не казав, що б я їм не загадав, – усе зроблять.
– За що ж вона тобі дала?
– За те, що я її визволив від смерті. Й чоловік хотів убити, а я в нього купив за ті гроші, що ви дали на хліб.
От вони так і живуть, і собачка та кіт з ними. І тільки йому чого схочеться – він зараз перекине перстень, слуги
прибіжать і зроблять, що треба.
От і схотілося йому женитися. Він і каже своїй матінці:
– Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну.
Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й каже:
– Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз прийшлись, то піду за нього заміж.
Пішла вона додому та й каже синові:
– Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб на її ногу прийшлись, то піде за тебе заміж.
– Добре, – каже, – пошию.
Увечері прийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень – зараз і назбігалося слуг. От він і каже їм:
– Щоб мені до ранку були черевички, золотом шиті, а сріблом підбиті, і щоб ті черевички якраз прийшлися
царівні на ногу.
На другий день устає він – уже черевички готові стоять. Взяла мати черевички і понесла царівні.
Поміряла вона – якраз на її ногу. От вона й каже:
– Скажи своєму синові, щоб він пошив мені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукня була не довга і не
коротка, не тісна і не широка – щоб вона саме на мене прийшлась.
Приходить та жінка додому та й каже:
– Казала царівна, щоб ти пошив їй через ніч до вінця сукню і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і
не широка, – щоб вона саме тільки на неї прийшлась.
– Добре, – каже, – мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вона мені не загадала.
Полягали спати, а він вийшов надвір, перекинув перстень з руки на руку – зараз слуг найшло такого, що
страх!
– Щоб мені, – каже, – до ранку була сукня із такої матерії, що світиться так, як сонце, і щоб та сукня саме
прийшлась на царівну.
– Добре, все зробимо.
Ліг він спати. На другий день устає й каже матері:
– Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще скаже?
– Що ж я, – каже, – сину, понесу? Де ж та сукня?
Пішов він до стола, підняв хустку – так у хаті і засяяло, неначе сонце зійшло.
– Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою – несіть швиденько її.
Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона й питає:
– А що ти нам скажеш, жінко добра?
– Принесла, – каже, – вам сукню до вінця.
Як відкрила вона ту сукню – так у покоях і загорілось усе. Наділа царівна її, стала перед дзеркалом,
подивилась – аж підскочила: так зраділа, що така гарна зробилась. Пройшла вона раз по світлиці, пройшла
вдруге – просто як сонечко: так від неї й сяє.
– Ну, – каже, – жінко добра, нехай він мені ще зробить міст від мого палацу аж до тієї церкви, де ми будемо
вінчатися, і щоб той міст був із срібла й золота. Як міст буде готовий, тоді підемо до вінця.
Приходить та жінка додому та й каже синові:
– Казала царівна, щоб був міст від того палацу, де вона живе, до церкви. Казала, щоб той міст ти зробив із
золота та срібла.
– Добре, – каже, – мамо, лягайте ж відпочивати.
Полягали ввечері спати, а він вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень – такого слуг насходилось, що
й двір тісний став.
От він їм і каже:
– Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота від палацу царівниного до церкви, – я там буду вінчатися, – і
щоб, як туди я буду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а як назад буду їхати,
то щоб уже все поспівало.
– Добре, – кажуть, – до ранку все буде так, як ви хочете.
На другий день устає він, вийшов з хати, аж дивиться – стоїть міст, і з обох боків садки ростуть. От він
вернувсь у хату та й каже:
– Ідіть, мамо, та скажіть царівні, що вже й міст готовий, нехай їде до шлюбу.
Пішла мати до царівни, сказала їй, а вона й каже:
– Я вже міст бачила – дуже гарний міст. Скажи ти своєму синові, нехай він приїздить вінчатися.
Прийшла та жінка додому та й каже синові: – Казала царівна, щоб ти завтра їхав вінчатися.
От він через ніч збудував собі палац, а на другий день поїхав до церкви, повінчалися з царівною і вертаються
назад, а на мосту вже все поспіває: і яблука, і груші, і вишні, і черешні, і всяка-всяка садовина, яка тільки на
світі є...
Приїхали вони в той палац, відгуляли весілля та й живуть собі. І той собачка та котик з ними. Прожили вони
там якийсь час, от раз царівна й питає свого чоловіка:
– Скажи мені, серденько, як ти пошив мені черевички й сукню: ти ж з мене й змірка не брав? Як ти за одну ніч
збудував такий міст і де ти набрав стільки золота та срібла?
– У мене, – каже, – є оцей перстень; як я його перекину з однієї руки на другу, то зараз назбігається до мене
слуг повен двір. Що б я їм не загадав – усе зроблять. То вони зробили черевички й сукню, збудували міст і
палац цей, що ми живемо, – все вони мені роблять.
От вона діждалась, поки він заснув добре, тихенько зняла з нього той перстень, перекинула з руки на руку,
тих слуг такого найшло, що страшно й глянути.
От вона їм і каже:
– Щоб зараз тут були і коні, і ридван, – я поїду до свого палацу, а щоб із цього палацу ви зробили стовп такий,
щоб тільки можна було моєму чоловікові стояти й лежати, і зараз цей стовп щоб перенесли за море. Та глядіть
мені, щоб ви його на збудили, щоб він уже прокинувсь у стовпі.
– Добре, – кажуть, – усе буде так, як звелено.
Вийшла вона, стоїть ридван. Сіла вона та й поїхала. А палац ураз стовпом став, – так його й потягли ті слуги
через море.
Другого дня вранці прокидаться царівнин чоловік, аж нема ні жінки, ні палацу, ні персня – нічого нема; тільки
стовп стоїть. Хотів вийти – дверей нема. Полапав він одну стіну, полапав другу – не можна вийти; тільки
віконце маленьке пущено. Живе він, бідний, там, ніхто їсти йому не дає. Там би він і вмер, і пропав, якби не
собачка та кіт, бо й вони в тому стовпі зосталися і можна їм вилазити в те віконце.
От собачка побіжить у поле украде з торби в якого хлібороба шматок хліба та й принесе, а котик візьме в
зуби, полізе до віконця і віддасть йому. Назбирали трохи хліба, от собачка й каже котові:
– А що, – каже, – є в нашого хазяїна хліб, ходім за море, може, як-небудь добудемо перстень.
– Ходім! – каже кіт.
От пішли. Біжать та й біжать, підбігають до моря. Сів котик на спину собаці та й поплили. Довго плив і все ж
добились до берега.
Вийшли на берег, погрілись трохи на сонці, а собачка й каже:
– Тепер же ходімо до палацу, та хутесенько, щоб одна нога там, а друга тут. Як добудемо персня, то бігтимемо
щосили назад, а то щоб ще й не наздогнали.
– Добре, – каже котик.
От побігли вони удвох. Біжать та й біжать, біжать та й біжать. І не відпочивають та все біжать. Перебігли ліс
великий.
Коли бачать – стоїть палац і кругом його мур високий. От собачка й каже котикові:
– Зоставайся ж ти отут під лісом, а я старший, то піду на довідки, чи не знайду якого способу добутись до
палацу та викрасти персня.
Зостався той котик. А собачка надбіг до палацу, аж дивиться, – коло брами варта. Чує, – старший каже до
вояків:
– Пильнуйте ж мені гаразд, щоб, бува, який ворог не добувся.
– Не турбуйся, – кажуть, – у нас ані птиця не залетить, ані миша не пролізе.
От походив собачка, походив під муром – та з тим і вертає до котика. Прийшов, сів, та й журиться.
– Що, – каже, – коли там мур кругом превисоченний, а до брами варту приставлено, та таку, що ані птиця не
залетить, ані миша не пролізе.
– Тепер же ти зоставайся, – каже котик, – а я піду до царівни.
Та й побіг. Прибігає до палацу, – стоїть варта під брамою, і мур кругом високий. Він тоді зайшов з другого боку
– та на дерево, що коло муру, та й у двір. Прибіг під вікно до царівни та й бігає.
Підійшла та царівна під вікно, дивиться, аж кіт ходить по двору. Вона взяла його й пустила в світлиці.
Тиняється той котик по світлицях та все придивляється, де царівна перстень ховає... Як доглядівся, діждався,
що всі полягали спати, ухопив перстень та й побіг. Прибігає до моря та поспішається так – скочив собачці на
спину, собачка кинувсь у воду, – попливли.
От перепливали вже вони й море, скоро й берег, – собачка й питає котика:
– А що, держиш персня?
Кіт мовчить, бо перстень у нього в роті. А собачка таки не покидає свого:
– Скажи, я тебе питаю, чи держиш персня? А то я тебе в море скину, коли не скажеш.
Мовчить кіт, а собачка так розсердивсь:
– Ну, не кажеш, – оце ж кидаю!
Кіт злякався та:
– Держу-у!
А перстень бульк у море! Мовчить тоді кіт, знову нічого не каже. Перепливли через море, повиходили, – кіт і
напав на собачку:
– Такий-сякий! Через тебе я персня впустив! Нащо ти мене допитував? Тепер лізь у море, шукай персня! Як
хочеш, а лізь!
Поліз собачка, – бродив-бродив, бовтавсь-бовтавсь, – нема. Почали вони вельми сваритися з котиком. А далі
й кажуть:
– Будемо ходити понад морем та питати, може, хто найдеться такий, що нам його дістане з моря.
От вони погрілись трохи на сонці та й пішли понад морем. Кого зустрінуть, кого побачать, усе розпитують, чи
не може він дістати перстень із моря або чи не знає такого, щоб міг дістати; нікого такого не напитають. А кіт і
каже:
– Знаєш що? Ходім понад берегом та візьмемось до жаб та до раків.
– Добре, – каже собачка, – ходім!
От і пішли. Найдуть оце жабу й питають:
– А що, винесеш нам із моря перстень? Винось, а то назад у море не пустимо.
Яку піймають, то вона їм каже:
– Я знаю, де ваш перстень. Пустіть мене, то я вам його принесу.
Вони пустять її, то вона собі й попливе, а про перстень і ні гадки. То жаби боялись їх, а то вже й перестали.
Котра попадеться, то зараз і каже:
– Принесу перстень.
Вони її й пустять. От ідуть вони ввечері понад морем, аж дивляться скаче жабеня. Вони піймали його та й
питають:
– Ти знаєш, де в морі лежить перстень?
– Не знаю... квак, квак!
– Як ти не знаєш, то ми тебе назад до матері не пустимо. Стара жаба побачила, вилізла із води, та така
здорова, як відро, та й каже:
– Не кривдіть моєї дитини: я вам за це із моря винесу перстень.
– Добре, – кажуть, – ми його будемо держати, аж поки ти нам принесеш; як принесеш, тоді його пустимо.
Пірнула та жаба в море, знайшла перстень, віддала їм. Вони перстень узяли, пустили те жабеня і побігли до
стовпа.
Прийшли до свого хазяїна, аж він уже весь хліб поїв; уже два дні й кришка в роті не була, – такий сухий став,
як скіпка.
Зараз котик подерсь до віконця, віддав йому той перстень. Він перекинув його з руки на руку, зараз і явились
слуги. От він їм:
– Перенесіть цей стовп назад туди, де й був, і щоб був знову з нього палац, а в ньому моя жінка й мати.
Тільки сказав – так усе й зробилося. Жінку ж він прогнав, а сам живе з матір’ю, з котиком та з собачкою.
 3. Іван Королевич (українська народна казка)

Хлопець пив стільки свіжого молока, що став міцним парубком. Надумав він кинути службу і піти в
мандрівку.
Йде хащами й степами. Раз бачить – на скелі стоїть чоловік і тре камінь на порох. Назвався він Сучикаменем,
а хлопець – Королевичем, так йому сподобалось.
Вирішили вони силами помірятися. Сучикамінь вдарив Королевичем у землю – заглибив його до колін, а
Королевич кинув Сучикаменем – заглибив аж до пояса. Витяг його й каже:
– Будьмо побратимами і не розлучаймося.
Ідуть вони лісами. Чують великий тріск. Дивляться – якийсь чоловічисько рівне дерево кривить, а криве
виправляє. Звали його Кривихаща.
Визвав і його Королевич поборотися. Кинув Кривихаща Королевича і загнав у землю аж до пояса.
Розсердився Королевич, вискочив:
– Ну, держися добре! – крикнув Кривихащі.
І коли ним раз гупнув у землю, загнав до підплеч.
Витяг його, та й побраталися.
Пішли по світу троє. Королевич серед них за старшого. Ідуть лісами, горами. Приходять на одну полонину.
Стоїть хата з дверима відчиненими, а ніде живої душі. Лише три рушниці висять на стіні.
Переспали ніч. Уранці Королевич з Кривихащею пішли на полювання. Скоро принесли до хати убитого вепра
і знову пішли в хащу.
Сучикамінь варить їм полуденок: поставив на вогонь цілий котел м'яса. Та в одинадцять годин з'явився
якийсь дід із бородою на два метри, назвався Ногтибородою і попросив через поріг його пересадити.
Сучикамінь пересадив діда через поріг і положив на піч, щоб зігрівся. Дав йому поїсти м'яса, а той ще
просить.
– Більше не можу дати, бо нас троє – відказав Сучикамінь.
– Я з'їм оте м'ясо на твоєму череві та з хребта виріжу ремінь, – каже Ногтиборода.
Кинув Ногтиборода Сучикаменя на землю, взяв котел з вогню і висипав гаряче м'ясо йому на голе черево. І те
м'ясо з'їв. А потім перевернув хлопа догори хребтом і видер ремінь на три персти. Сам зібрався, пішов геть.
Сучикамінь поставив варити друге м'ясо. Незабаром повернулися Королевич та Кривихаща. Ганьбився він
сказати побратимам правду.
Переспали ніч. Тепер Сучикамінь йде полювати з Королевичем. Вдома залишився Кривихаща. Те саме й з
ним сталося. Прийшли додому побратими, а полуденка нема. Сучикамінь знає, чого так, мовчить.
На третій день зостався вдома хазяйнувати Королевич. Приходить дідок і просить пересадити його через
поріг.
– Перелазь сам, – відказав Королевич.
Просить Ногтиборода їсти.
– М'яса тобі не дам, на м'ясо є люди.
– Я з'їм оте м'ясо на твоєму череві, а із хребта видеру ремінь, – відказав дід.
Королевич схопив Ногтибороду і витяг дідика за хату. Розколов сокирою бука і прищепив розколиною дідову
бороду.
Вернувся до хижі та й ладить полуденок. Приходять побратими – м'ясо вже готово. Пообідали вони.
Вийшли надвір, а там, де лежав бук, нічого нема: дід бородою потяг і дерево.
Королевич злякався:
– Браття, збираймося за дідом! Той може нас ізжити зі світу!
Ідуть вони слідом, бо бук наробив борозни. Прийшли до самого царського палацу – а цар дуже плаче, бо
Ногтиборода узяв його три доньки.
Ідуть далі. Приходять до одної ями, а Королевич каже:
– Ідіть принесіть цвяха, дощок і дві тисячі метрів мотуззя.
Змайстрував він колиску і вирішив спуститися у підземний світ, а браттям звелів поклястися, що будуть чекати
й витягнуть його нагору. Вони поклялися. Спустили його в землю.
А під землею Королевич знайшов дідову хижу. Заходить, а дід на печі курить залізну люльку.
Взяв Королевич і закрив діда в бочку, а сам рушив по кімнатах.
Заходить до одної, а там царська донька шиє на машинці. А машинка така: скільки собі задумаєш, стільки вона
зшиє. Королевич розібрав машинку і склав у торбинку.
 Заходить він до другої кімнати, а там царська донька вишиває квіти.
– Що то за голка? – питає Королевич.
– То голка така: що задумаєш, те вона й пошиє.
Королевич взяв до торби й голку.
Заходить він у третю кімнату. А тут царська донька ножицями крає полотно.
– Що то за ножиці? – питає Королевич.
– То ножиці такі: скільки собі задумав, стільки і покраєш.
Взяв і ножиці.
А потім зібрав царських доньок, пішов з ними до ями.
Поклав старшу царівну в колиску і дав знак, аби тягли. Витягли нагору – одну, другу, третю.
Тоді Сучикамінь з Кривихащею порадилися і вирішили Королевича підтягти до половини ями та й пустити униз,
бо він молодшу царівну в жони собі візьме.
Але Королевич вгадав наперед думки побратимів. Поклав у колиску камінь і гукнув, щоб тягнули. Витягли
вони до половини, а далі пустили. Королевич і побачив їх вірність.
Думає, як вийти? Вернувся він і йде тією дорогою, куди заходив Ногтиборода. Тут пустився вогняний дощ! І чує
Королевич на дереві писк. Виліз на бука, а у гнізді троє змієнят. Розгорнув свого плаща і накрив їх від вогню, а
сам сховався.
Прилетів Змій і каже:
– Який подарунок хочеш за те, що ти врятував моїх дітей від вогню?
– Хочу, аби ти мене виніс на землю.
– Я винесу, якщо даси мені дванадцять буйволів, дванадцять печей хліба, дванадцять бочок вина.
Узяв Королевич усе в хаті Ногтибороди. Приніс Змієві, поклав йому на хребет ще й бочку із Ногтибородою. І
полетіли вони вгору.
Коли були від землі якісь дванадцять метрів, харчі уже вийшли, а Змій просить їсти. Королевич подав йому
бочку з Ногтибородою. І Змій вилетів нагору.
Попрощався з ним Королевич. Йде собі у місто, але має дуже бідний вигляд: оброслий і обідраний. Заходить
у місто, а там живе один кравець. Взяв він Королевича за помічника.
Завели його в кімнату, а тут було полотна на півтора року. Королевич на вечір замкнувся, поставив машинку,
котра сама шила, вийняв ножиці, котрі самі краяли. Він усе пошив за одну ніч. Побачив це кравець і пустив
чутку по світу, який у нього помічник.
Дізналися про це царські доньки і принесли шити сорочки женихам на весілля. Пошив він красні сорочки на
Сучикаменя і на Кривихащу. І його позвали на весілля.
Тим часом Королевич уже прибрався, поголився. Прийшов до царського палацу. І сам – як жених. Упізнали
його побратими і дуже злякалися. Королевич нагадав їм, як вони порушили клятву.
Царські доньки посвідчили, що то він їх визволив. І Королевич був уже у великій славі. Він узяв собі за жінку
молодшу царівну й лишився на царстві.

4. Як людям і тваринам бог ділив літа (українська народна казка)

В той час, коли бог створив світ, ще не було визначено, кому скільки років жити. Не було і того, скільки літ
дається на землі звірям, скільки людям.
Додумався бог у цій справі порядок навести. І дав він знати чоловікові, тварині й птасі, щоб зійшлися на
розподіл літ для життя.
Зібралися всі, що були покликані, коло божого шатра. Першим бог запросив до себе на бесіду чоловіка. І
каже йому так:
– Ти у мене найкраще створіння! Я думаю тобі дати для життя рівно тридцять літ.
Засмутився чоловік.
– Боже, це дуже скупо ти мені даєш! Що я встигну зробити за тридцять літ? Тільки розживуся, а вже помирай!
– Зі мною торгівлі нема! Я тебе покликав не на ярмарок! Дістав ти свої тридцять літ і забирайся! –
незадоволений був господь, що чоловік з ним так розмовляє.
Вийшов чоловік, чекає, що буде з іншими. Зайшов після чоловіка до бога віл.
– Даю тобі тридцять літ для життя!
– Ой боже милостивий! Не думаєш, що це багато для мене! Тридцять літ носити, ярмо, тягати воза, ходити в
плузі?! Зніми з мене!
– Дістав ти своє і йди!
Вийшов віл зажурений. Та чоловік тут до нього:
– Скільки тобі дав?
– Тридцять! Для мене багато, а зняти хоч пару літ не хоче.
– Мовчи! Твої роки від тебе я куплю собі! Ще й заробиш!
Поторгувалися-потокмилися, й чоловік собі купив від вола рівно двадцять літ. Волові залишилося десять, у
чоловіка вже п’ятдесят.
Зайшов після вола до бога пес. Дістав і він свої тридцять. Гавкає пес, сердиться:
– Тридцять мені багато. Дай десять! Тридцять літ гавкати й держати прив’язь на шиї?!
– Як сказано, так буде!.. – пригрозив бог, бо не любив таких, що не погоджувалися з ним на першому слові.
Чекає чоловік коло шатра далі. Сподівається ще урвати для себе щось. Вийшов пес, сказав, яке його лихо
спіткало, а чоловік не довго думав, купив собі й від пса двадцять літ.
Тепер уже має цілих сімдесят. Радий неборак! Як не як, сімдесят літ – не тридцять!
Після пса до бога зайшла мавпа. Викручується, чекає, що їй бог присудить. А бог подивився на неї і відразу:
– І тобі тридцять!
– Як тридцять? Тридцять літ смішити людей? Боже, ти маєш розум?
– Мовчи, сяка-така, я тобі покажу! – гаркнув на мавпу бог і показав на двері.
Чоловік під шатром стоїть, не може дочекатися, коли вийде мавпа. А та покрутилася, покрутилася, думала, що
бог змилостивиться, та й вийшла.
– Тобі скільки? – питає чоловік.
– Тридцять! – каже з смутком мавпа.
Продай мені двадцять!
– Купуй!
Вдарили по долонях чоловік з мавпою. Мавпа собі залишила десять літ, чоловікові відпустила двадцять. І так
у чоловіка вже зібралося цілих дев’яносто. Ото радий неборак, що поживе-таки на світі!
Зайшов до бога смиренний ворон і став коло дверей. Дивиться бог на ворона і чомусь йому так шкода стало
його. І думає собі: цьому дам найбільше! Най живе за всіх!
– Тобі – триста літ!
Почув ворон цю щедрість і на радості:
– Кра-кра, кра-кра, кра-кра…
– Що ти каркаєш? Мало?
– Кра-кра! – каркнув чорний ворон і був за дверима. "Отут я поторгуюся! Куплю відразу сто!" – подумав собі
чоловік. І тільки почав ярмаркувати, як ворон своє: "Кра-кра-кра!" Почув господь галас і відразу вийшов з
шатра.
– Що ти тут, чоловіче, ярмаркуєш? Ану, забирайся звідси так, щоб твого духу не було чути!
Пішов чоловік засмучений, що торг не удався, постояв бог і ще вслід чоловікові кинув: "Як собі постелив, так
будеш спати!"
Сказав тоді бог і слова додержав. Залишив волові таки десять, собаці – десять, мавпі – десять. Ворон своїх не
встиг продати, так йому і є триста літ для життя. А чоловік? Тридцять літ він здоровий, молодий, красний,
дужий! Не мав великої жури й не ходить по лікарях. Оце і є його людські літа. Після них приходять волячі,
куплені. Тут чоловік мусить тягнути, як віл. Бо немало лягає на його голову жури – родина, діти, заробіток! І так
тягнеться до п’ятдесяти. Після п’ятдесяти до нього приходять собачі літа: сам він уже немолодий, діти
повиростали, та сил у нього нема. Діти мають його за сторожу коло хати. І так він тягне до сімдесяти. Після
сімох десятків приходять до чоловіка літа мавпячі. Бавиться чоловік з онуками, розум у нього слабкий-слабкий.
І так до дев’яноста. А тут уже літ і нема! Ось як бог посміявся з чоловіка.

5. І туди гаряче, і сюди боляче (українська народна казка)

Жив собі в одному місті багатий купець. Та такий жаднющий, такий загребущий – все йому було мало. І було
в того купця прислуги чимало. Трудяться ото слуги на нього від зорі до зорі, не розгинаючи спини, а купцеві
все-таки здається, що за день вони зробили мало.
Об’явив купець по місту, що дає сто талярів тому, хто візьметься подовжити день.
Почув про це один селянин, пішов до купця:
– Кажуть, що ви, паночку, шукаєте такого чоловіка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо
тепер тих брехунів розвелося стільки, що кинь палицю – в брехуна потрапиш…
– А ти можеш подовжити день? – питає купець.
– Бігме, що можу! – й оком не моргнув селянин.– Оце недавно я одному дідичу таку машину змайстрував, що
сама його годує, поїть, роздягає, ще й казочки на сон розповідає – Радіє купець, аж руки потирає:
– Гаразд, як зробиш і таку машину, що подовжить день, – сто талярів твої.
– Добре, спробую, – дав згоду селянин, – тільки цю машину самому панові доведеться крутити.
– Що ж, – купець почухався за вухом, – як треба, то треба. Аби тільки день зробився довшим…
Селянин узявся за роботу. Зробив три великі дерев’яні колеса, прикріпив на осі, приробив крила, мов до
вітряка, корбу приладнав – машина готова! – Тепер, паночку, крутіть, – і селянин показав на корбу. – Увечері я
прийду за грішми.
Радий чи не радий, взявся купець за ручку. Колеса завертілися, зашуміли, загули. Крутить годину-дві, аж геть
заморився. Ох, і важка робота! А тут ні зупинитися, ні перепочити, бо день умить скоротиться знову! У поті
чола трудиться купець та все на сонце поглядає. А воно не дуже поспішає сідати на спочинок.
Коли це приходить отой селянин, що змайстрував машину.
– Ну, паночку, як? – питає й посміхається.
– Що ж, гроші твої… День таки довший став… Та чи не можна, чоловіче, аби крутив хтось інший? Я б ще грошей
не пожалів…
– Чому не можна, паночку… – каже селянин. – Але тоді день більшим не буде. Купець махнув рукою:
– І туди гаряче, і сюди боляче. Нехай день залишається таким, як був досі!