Наталія Бонь

НЛО
ЗА СЕЛОМ

Ілюстрації
Олександра Продана
УДК 82-93
Б81

Бонь Наталія
Б81  НЛО за селом / Наталія Бонь. — Харків : Вид-во «Ранок»,
2020. — 152 с.

ISBN 978-617-00-0000-0

Невпізнані літаючі об’єкти, або ж НЛО, приземляються там,

де їх не мають побачити. І звичайно, роблять вони це вно-
чі. Проте якщо НЛО вирішило здійснити посадку за селом
Біленьким, де мешкає Назар, Владик, Поліна, Вікуся та інші
герої повісті Наталії Бонь, таємниця навряд чи залишиться
таємницею. Іншопланетні прибульці — жахливий і жорстокий
Скрежило, колишній тиран зірки Карлюка з Галактики Зара-
зюта, і його помічник професор Меджило, відомий служака
Таємних сил Мегапростору, — надумали завоювати Землю.
Але в нашої планети є відважні захисники. Головне — щоб
вони об’єдналися та склали дієвий план відсічі.
УДК 82-93

© Бонь Н., текст, 2020

© Продан О., іл., 2020
ISBN 978-617- © ТОВ Видавництво «Ранок», 2020
 Допригода перша
Несприятливий день

Назар наминав бабусині млинці за обидві щоки.

Запивав їх свіженьким молоком і аж підстрибував
за столом у такт музиці, що лунала з навушників.
Ясно, якою була ця музика, бо танцювало навіть
руде ластовиння на симпатичному личку. Чуприна
мідного кольору стирчала навсібіч, а у веселих зелен-
куватих очах грала хитринка.
Гірка жовтеньких, ванільно-духмяних млинчиків
танула миттєво. Хлопець швидко наївся, подякував
бабусі, похапцем запхнув навушники в кишеню та
вже хотів був вискочити на вулицю.
— Ти куди це так спозаранку? — зупинила його
бабуся. — Дивись мені, нікуди не вшелепайся. Кра-
ще б посидів сьогодні вдома. Гороскоп нині несприят-
ливий для всіх знаків Зодіаку. Просто нікудишній. Мені
на роботу лячно йти. Хоч би нічого такого не трапило-
ся, — кивнула вона на телевізор, що з висоти полиці
продовжував завантажувати її свідомість всілякими
новинами й порадами.
— Бабусю…
— Ти мені не переч, бо сьогодні ще й за місячним
календарем небезпечний день.
— Авжеж. Сьогодні особливий четвер. Усе так жах-
ливо! Треба негайно вжити заходів! Тому пропоную
Мікронову будку з-під груші перенести під шовковицю.
А то як налетить буревій — зелені груші посипляться

5
на землю. Чого доброго якась недоспіла груша хрясне
собаку по спині. А під шовковицею нашому Мікрончи-
кові боятись нічого. Хіба що стане плямистим. Ну як
можна вірити чиїмось вигадкам? Відстій, бабусю, твої
гороскопи. Он маму запитай, як вона їх для своєї газети
вигадує. А виявляється, ще не перевелися люди, які
в них вірять. Та з таким страхом і день краще не почи-
нати. Усі вже знають, що думки — матеріальні і треба
мислити позитивно.
Собака у дворі мовби почув, що про нього гово-
рять, і загавкав. Бабуся виглянула у вікно.
— О, знову цей на ровері. Промчав, мов реактив-
ний літак. Тітушка чи гопник якийсь у нашому селі
завівся. Уже вкотре бачу: мотається туди-сюди. У спор-
тивному костюмі з каптуром у таку теплінь?.. Дивно.
Назар теж підійшов до вікна, але нікого не по-
бачив.
— Не хвилюйся, бабусю, нікуди шелепатись, як
ти кажеш, не буду, — продовжив непосидючий
онук. — Сходжу спочатку до Влада, а потім твої вишні
почищу, як обіцяв. Ще й цукром засиплю! Усе буде ок!
Ну, я пішов! — Назар за мить вислизнув з будинку.
— Будь обережний! — гукнула навздогін бабуся.
Швидше для самозаспокоєння, бо хлопець її вже
не чув.
«От хитрий хлопчисько, завжди по-своєму викру-
тить! Увесь у дідуся!» — подумала з усмішкою й почала
збиратися на роботу в сільську амбулаторію.
Допригода друга
Перші неприємності
Підсвистуючи мелодії, що лунала з навушників,
Назар простував до центру села, де завжди було ве-
лелюдно.
Село Біленьке, на думку Назара, — незвичайне село!
По-перше, тут живуть дідусь і бабуся — мамині бать-
ки. По-друге, у Назара в селі є справжні друзі, і він за-
любки проводить тут майже всі свої канікули. І по-третє,
воно чистеньке, привітне, квітчасте, запашне. А ще
завдяки старанням молодого й креативного голови
та двох підприємців-фермерів — багате й сучасне.
У ньому жити людям просто прекрасно! Навіть музей
старожитностей відкрили! Стадіон з біговою доріж-
кою є класнючий! А в якому ще селі корів доять під
вальси Шопена та влаштовують на свята страусині
перегони?!
Владик, син того фермера, що розводить стра-
усів, — невисокий, червонощокий і натоптуватий
7
підліток на прізвисько Панда, уже працював: прода- кавунів» гори круглого товару танули втричі швидше.
вав кавуни та дині. Незважаючи на свою статуру, він Тато був задоволений сином і обіцяв купити йому
рухався швидко, м’яко, навіть граційно. Аякже, постійні гіроскутер. Хто б не старався?!
заняття спортом і танцями даються взнаки! Та й слова — О, дивись, наша «швидка» мчить, — Владик пер-
з нього сиплються, як із ведучого-шоумена. Де воно шим помітив червоне шевроле Назарової бабусі, яка
в нього й береться?! була сільським фельдшером і в екстремальних ситу-
Приязно усміхаючись покупцям, Владик саме аціях часто використовувала власне авто як «швидку
вправно розрізав кавуна. Зелена смугаста ягода аж допомогу». Бо поки дочекаєшся карету швидкої з ра-
крякнула під ножем, кавун тріснув і показав своє спіле йону…
нутро. Червоне, м’ясисте, гарячо-сонячне! Заклопо- Владик задивився на дорогу, на якусь хвилю втра-
таний продавець навіть не глянув на Назара. Аякже: тив пильність і… врізав вказівний палець лівої руки
діло понад усе! Швидко зважив смачну половинку.
— Три кіла триста! Шістнадцять п’ятдесят! Вам
знижечка. Давайте п’ятнадцять! Без решти! Смачного!
Приходьте ще!
— Дякую, Владику! — розпливлася в усмішці огряд-
на тітонька.
— Спілий кавун! Як мед! Хто бажає — прошу напе-
ред! Кому половинку, кому четвертинку?!
— А покуштувати можна? — запитав хтось із черги.
— Кавунчик, як казка! Пробуйте, будь ласка! При-
віт! — нарешті озвався до Назара. — Ставай поруч!
Назар діловито кивнув, узяв «бризкалку», чисту
ганчірку та став у стійку: готувати вказаний покупцем
кавун до розрізання. Треба було збризнути його водою
та протерти боки. Назар не вперше був асистентом
Владика, і йому це подобалося.
Люди в селі дуже полюбляли купувати саме поло-
винки й четвертинки кавунів. Рідко хто купував ціло-
го. Це був вдалий маркетинговий хід, який придумав
саме Владик. Після запровадження «четвертування

8
своїм велетенським ножем! Кинув ножа, затиснув
рану, скривився від болю.
Великий чорний кіт, що невідомо звідки взявся, на-
хабно повільно перейшов дорогу. Мало не потрапив
під колеса «швидкої»! Авто різко загальмувало.
— Бабусю! — Назар замахав руками, застрибав
на місці, але даремно.
Жінка вийшла, зосереджено оглянула свій «ліму-
зин», для чогось стукнула ногою по задньому колесу
й навіть не глянула в бік овочевої ятки. Довелося
скористатися телефоном.
— Алло! Бабусю, озирнись! Підійди до нас!
Фельдшерка з першого погляду оцінила ситуацію
й за мить уже робила Владикові перев’язку.
— Ого, як розпанахав. Ну нічого, загоїться. Доб-
ре, що я вчасно нагодилася. Рану обробила — пе-
реболить. Бачиш, а ти не вірив, — звернулася до
онука. — Екстремальний день. Ідіть краще додому.
І ніде не вештайтесь, щоб я спокійною була! Я до міста.
Он сусідці Олесі зле, — кивнула на авто, у салоні якого
корчилася від болю мама Назарової подружки По-
ліни. — Апендицит схопив. Недаремне ж я боялась.
А ти обов’язково пообідай. І будь уважним, я тебе
прошу. Бо день сьогодні таки шалений. Ще й цей
кіт. А бодай йому! — і бабуся тричі сплюнула через
ліве плече.
— Гаразд, бабусю. Не хвилюйся. Ось Владик ятку
передасть, і ми підемо до Поліни — кавуна їсти. Ось
цього, найспілішого!
— Віддайте мені його, Христа ради! Ще й ти по-
ріжешся, чого доброго. Нате грошей, бананів купіть.
10
Їх і їжте. Щоб я спокійною за вас була. А кавуном по-
ласуєте, як я його власноруч вам на скибки поріжу.
Бабуся безцеремонно вилучила кавуна з онукових
рук, укинула його в салон, і машина покуріла до міста.
Хлопці тільки перезирнулися.
На мопеді, як завжди, завчасно, приїхала тітонька
Тетяна — продавчиня. Вона поцікавилася самопо-
чуттям Владика, жваво перерахувала касу й узялася
до роботи. Хлопці ж почимчикували через дорогу
до магазину. По банани.
Допригода третя
По банани
Стало спекотно. Розжарене сонце гуляло по ви-
цвілому небу, на якому не було ані хмарини.
— Дивно якось магазини в селі називаються.
Я раніше й уваги не звертав. Це ж треба: «Цунамі»
й «Торнадо»! Про що тільки власники думали? Можна
людей розсмішити такими назвами сільських магази-
нів, — Назар засміявся, аж його рудий чубчик затан-
цював на голові.
— Рятуйте! Тону! Допоможіть! Трубу прорвало! —
залунало з магазину «Цунамі». Звідти вискочила мо-
лода продавчиня з відром і шваброю.
На щастя, біля магазину зупинилася вантажівка.
Водій, прихопивши ключі й молоток, сміливо кинувся
рятувати «Цунамі» від потопу. Хлопці ж попрямували
в «Торнадо».
11
 Тільки-но вони підійшли до дверей, як блискавка
розітнула небо і грякнуло так, що вони аж присіли від
несподіванки. Швидко пірнули за двері.
На вулиці враз потемніло, де й хмара взялася!
Здійнявся вихор, покрутився на площі й накинувся
на гостроверхий дах магазину. Одну шиферину зі-
рвав і з розмаху кинув просто у вікно. Дзенькнуло так,
що аж вуха позакладало всім, хто був у магазині. По-
сипалося розбите скло.
— Свят! Свят! Свят! — хрестилася побожна бабуся.
Чоловік, що стояв близько до вікна, голосно ви-
лаявся й почав струшувати з себе скалки. Продавчи-
ня, поважна Марія Карпівна, затулила голову руками
й сховалася за прилавком. Холодильники перестали
гудіти, ваги вимкнулися. Стало тихо-тихо, немов би
вся Земля спорожніла.
Перечекавши трохи, хлопці першими вийшли
на вулицю. На небі знову світило сонце. Люди здиво-
вано обговорювали те, що сталося. Електрик, дядь-
ко Микита, уже порпався у відчиненому трансфор-
маторі.
Бананів їм таки вдалося купити. У магазинчику,
що називався просто «Крамниця». З тропічними гос-
тинцями хлопці почимчикували до Поліни — сусідки
й подружки Назара. Владик теж не цурався її товарис-
тва. Однокласниця ж, не зануда, не задавака, як інші,
бігає швидше за всіх, може запросто вилізти на най-
вище дерево. Нормальна дівчина, словом.
— Ні, ну це ж треба. Тато Полінки на війні, скоро вже
рік. А до мами цей апендицит причепився. Уявляєш,
це ж вони з сестрою вдома самі залишились. Бідні

12
дівчата. Хоч бананами їх порадуємо. Ходімо, — мовив
Назар, і хлопці пришвидшили крок.
На вигоні навпроти Поліниного двору лежав
брудно-білий собака, підозріло схожий на Мікрона.
Поруч паслася біла рогата коза. Здавалося, що во-
ни про щось радяться, ніби перемовляються. Підій-
шов чорний кіт, спокійнісінько сів перед собачою
мордою.
— Дивись, це не твій Мікрон? — зупинився Влад,
показуючи на дивну компанію.
— Не вигадуй! Наш пес сидить на ланцюгу, не від-
в’яжеться, — відмахнувся Назар. І хлопці дружно по-
прямували далі.
— От, маму в лікарню повезли, а я ніяк це дівчись-
ко не заспокою. Вікусю, усе буде добре, — погладила
вона біляву голівку, виплетену дрібними кісками. —
Маму вилікують, а поки до нас приїде тітонька Сніжа-
на — гостинчика тобі привезе!
П’ятирічна дівчинка глянула на старшу сестру спо-
чатку з недовірою, а потім, усвідомивши явну вигоду
з цієї ситуації, витерла сльози.
— А ти мені моросива купис-с? Ас два! — у неї
щойно випали два передні зуби, і вона добре

Допригода четверта
У Поліни

— Хочу до ма-а-а-а-ми! — перше, що почули хлопці.

Це молодша Полінчина сестра Віка влаштувала кон-
церт. Вона може!
— Хто це тут вередує?! Це бабай до вас прийшов!
Він бананчики знайшов! — загукав Владик високим
дзвінким голосом.
Віка з цікавістю позирала на Владика. Плакати пе-
рестала, бо перспектива поласувати бананом їй явно
сподобалася.
Полінка, завжди така впевнена, сьогодні була роз-
гублена й налякана. Вимушено всміхнулась, мов ви-
правдовувалась за якусь провину.

14
присвистувала, коли говорила. Найкраще свист вда-
вався, як вона хвилювалась.
— Гайда по морозиво! Я пригощаю! — вигукнув
Владик.
У нього завжди були кишенькові гроші. Він їх за-
робляв. Тато-фермер вважав, що всяка робота має
бути щедро оплачена. Тому хто-хто, а його діти мали
удосталь і роботи, і кишенькових грошей. Своєю
«фінансовою незалежністю» Владик і Марко, його
старший брат, вигідно вирізнялися з-поміж ровес-
ників. З ними хотіли дружити всі. Але Марко взагалі
не водився з однолітками, тягнувся до старших, до-
росліших хлопців. А Владик вважав своїм найкращим
другом Назара. «Споріднена душа», — так говорив
він про друга, мало не щодня спілкувався з ним у чаті
й не міг дочекатися канікул чи вихідних, коли можна
було разом встругнути щось прикольне.
Назар завжди мав купу друзів, добре вчився, ба-
гато читав, із дитсадка займався тхеквондо. А ще
був «природженим дипломатом», як жартувала його
мама Анжеліка. Вона раділа, що син росте веселим,
життєрадісним і допитливим. Правда, інколи занадто
допитливим.
16
Допригода п’ята
Бонусне морозиво
Діти дружною ватагою рушили до центру села.
Першою, підстрибуючи, поспішала Віка. Незважаючи
на прикрість з мамою — життя вдалося!
— Мені такий рі-с-с-ок великий купите. Найбільсий!
Тато такого купував! С карамеллю! Ні, крас-сце фіс-стас-
скове! А ще крас-сце — і те, і друге. Двоє! Бо я знову
плакати пос-с-сну!
Біля «Торнадо» вже була купа ремонтників. Вони
лагодили дах, обміряли вікно, заодно знімали веле-
тенські букви злощасної назви.
Продавчиня приставляла їх до стіни, наче похо-
ронні вінки. Навколо неї бігав власник магазину —
худий і високий пан Степан. Його так називали всі,
тож звертання «пан» біля його імені можна було писа-
ти з великої літери.
— Як же його? Щоб із цих самих букв. Я за них чо-
тири штуки виклав…
— «Народ», «дно», «донор», «радон»… — уголос
розмірковувала продавчиня й сама пирскала зі смі-
ху. — «Дрон», чи як його назвати? Уже голова пухне…
О, придумала! «Дар» — гарне слово! — вона вихопила
потрібні букви й виставила їх уряд.
— Гарне, тільки для магазину не підходить. Ми
що, благодійна організація? Дар — значить дарувати
треба. А в мене ма-га-зин! Та й букви потрібно мак-
симально використати! Мінімум п’ять щоб було! —
17
запротестував власник і запитально подивився на
продавчиню.
— Назвіть «Рондо»! — не стримався Назар.
— Що це означає? — насторожено спитав пан
Степан.
— Музичний термін такий. Не переживайте, пере-
кладається як «коло», тому для магазину підходить.
Типу, завертайте в наш магазин!
— А… Тоді можна. І звучить пафосно. Молодець!
З мене морозиво!
За секунду він збігав у магазин і виніс чотири порції
найдорожчого морозива. У ріжках!
— Нам се одну треба! — безцеремонно заявила
мала Віка. — Мені се фіс-стас-скове! Будь ласка!
— Ми можемо заплатити, — Владик поліз у кишеню
своїх джинсових шортів.
— Не треба, — усміхнулася продавчиня. — Це вже
буде бонус від мене. Бо я б і досі назву вигадувала.
Чекай, мала, я зараз!
Задоволена Вікуся мало не танцювала.

Допригода шоста
Розмальований дядько

Уся компанія попрямувала до скверика, щоб там

посидіти на лавці й посмакувати морозивом. Але за
кілька кроків вражено зупинилась. Перед ними, як
з-під землі, з’явився… розмальований дядько! Одяг-
нений він був лише в білі куці шорти, майку тримав

19
у руках. Велике, мускулисте, натреноване, мов у гол-
лівудського актора, тіло було густо вкрите татуюван-
ням. Очей не відведеш!
На одному плечі сидів величезний тарантул і своєю
павутиною ловив ще більшу тигрячу морду на грудях.
Морда симпатична така, з мультяшною усмішкою. Під
мордою з правого боку стояла піраміда. Напевно,
Хеопса. З великим оком на вершині. Око було, мов
живе. З довгими віями, уважне таке око. Ось-ось кліп-
не! Скручені змії спускались аж із лівого плеча й хотіли
те око вкусити, але їм було зась через чітко вималю-
вану карту бубнового туза.
На правій нозі лякала своїм страхітливим видом
чортяча фігура з закрученими червонястими рогами,
а на лівій — щось середнє між лицарем і ніндзею.
Унизу на правій нозі — чорна смужка, сантиметрів
сім, наче резинка шкарпетки. Між великими фігурами
було ще безліч дрібних деталей: ієрогліфи, карлюки,
фігурки, викрутаси. За день не роздивитися!
Навіть хлопці спинилися і стояли ошелешені та-
ким видовищем. А Віка взагалі забула про все на світі
та з роззявленим ротом обійшла чоловіка тричі. Було
на що подивитися! Вона поволі йшла навколо нього,
а морозиво тануло й крапало на її білу сукенку в ро-
жевий горох, на засмаглі ноги, на землю.
Дивно, але чоловік стояв спокійно, даючи се-
бе добре роздивитися. Ледь усміхався, спосте-
рігаючи за дівчинкою. Він був молодий і досить
симпатичний. Виразні глибокі очі, у яких причаї-
лись іскринки сміху, охайна борода, модна корот-
ка стрижка…

21
 — А с-с-ого ти спину не рос-с-малював? — розчаро-
вано запитала Віка, бо на спині була написана тільки
якась фраза з двох добре закручених слів.
Чоловік не чекав такого запитання від малої і зди-
вовано звів брови.
Навколо вже збіглася купка цікавих.
— Що, зайдо, недавно з тюряги?! — зупинив свого
ровера біля розмальованого дід Слинько.
Всюдисущий дід вважав себе еталоном мораль-
ності на селі: не пив, не курив, не лаявся, тримав
у чистоті двір і город та завжди вітався. Це, як він був
упевнений, давало йому право повчати інших. От
і зараз немов штрикав наскрізь своїми колючими
очицями розмальованого.
— А куди ж після зони?! — продовжив дід Слинь-
ко. — Звичайно, у наше село! На роботу до Білодіда!
Коровам хвости крутить! Тільки не так, як раніше,
а по-європейському — під музику! Еге ж, той усіх при-
ймає! Рецидивістів нам ще в селі не вистачало! Нар-
котиками торгувати почнеш! Знаю я вашого брата!
Тьху! Беспредєл який! А ви мовчіть, мовчіть, — тоді
не дивуйтеся! — звернувся до людей.
Чоловік спокійно озирнувся, усміхнувся. Напевне
вже звик, йому було цікаво дивувати роззяв.
— Я до підприємця Білодіда приїхав. Яєць страуси-
них у нього купити хочу! Ще питання є?
— Це до мого батька! — вихопилося мимоволі
у Владика. — Він скоро приїде з міста. Ходімо, я про-
веду вас до нашого двору.
— І нема со тут роздивлятися! Татусок не бас-
сили! — стала на захист молодика Віка. — У моєї
22
тітоньки Снісани тес є! Ось тут! Круто! — Віка легень-
ко поплескала себе по сідницях. А тоді повернулася
до розмальованого. — Ти клас-с-сний! — з явним
обожнюванням у очах резюмувала мала, викинула
розтале морозиво в смітник, узяла розмальованого
за руку й показала дідусеві язика.
Уся ватага попростувала до Владикового двору.
Розмальований дядько виявився веселим співроз-
мовником. За кілька хвилин він уже знав усе про всіх
і про село Біленьке. Проте, як потім з’ясувалося, імені
свого він не назвав.
Невдовзі цю живописну процесію з розмальова-
ним наздогнав Владиків тато на джипі. Він голосно
забібікав і гостинно розчинив дверцята, у які й пірнув
приїжджий.
— А ти, малий, — звернувся розмальований до
Назара, — побережи свою маму Анжеліку! Скажи,
нехай удома посидить ці дні! — значуще, з якимось
притиском сказав дивний гість.
Назар аж знітився, і в його душі закрутився холодок.
Хотілося запитати, звідки він знає мамине ім’я і чому
її треба берегти? Та Назарові лишилося тільки роз-
чаровано подивитися вслід чорному джипові.
23

Допригода сьома
Сніжана плюс Руслан Іванович?
Ну й дива!
Зателефонувала бабуся.
— Поліна там далеко?
— Поруч.
— Скажи їй, що мамі вже зробили операцію. Усе
добре! Слава Богу, без ускладнень. Нехай там не пе-
реживає. Заснула вона, бідолашна, відсипається після
наркозу. Поспить — зателефонує. Я тут усе організува-
ла: догляд, лікування, харчування. Скоро буду вдома!
Вишні почистив?
— Уже чищу!
— Ой, вишні! Ми ж із мамою теж вишень відро на-
рвали. Пропадуть! — згадала Поліна.
— І я бабусі обіцяв перечистити відро. Давай разом,
веселіше буде!
— Шкода, що я поранений, а то б допоміг, — зіт-
хнув Влад. — Я вас зате розважати буду. О, я вчора
скачав таку класну музичку! Збігаю по флешку. А ви
тут організовуйтесь!
Назар приніс своє відро, Поліна своє. Зсипали всі
вишні у великий тазок, залили водою. То нічого, що
Назарові вишні були аж чорні, а Полінині — світло-
червоні. Так же цікавіше!
Невдовзі прибіг Владик, винесли магнітофон,
і робота перестала бути роботою. Під веселу музику
й вишні чистилися весело! Вікуся кружляла навколо
24
них уже в червоній сукні в дрібний білий горошок.
Улюблений принт…
Зупинку автобуса було видно із саду, де засіли діти.
Вона мала статус «за вимогою», тому там була тільки
дерев’яна лавка. На ній хтось сидів.
— Це ж Руслан Іванович, наш Співак, учитель музич-
ного мистецтва! — упізнав потенційного пасажира
Влад.
— Цікаво, що це він у своїх парадних білих джинсах
на нашій зупинці робить? Його ж зупинка «Централь-
на», — обізвалася Полінка. Хлопці не встигли нічого
сказати.
Важко загув автобус. Зупинився. Постояв якусь
хвилю. Потягнув далі. На зупинці залишилося двоє:
юнак і дівчина. Вони цілувалися! Руслан Іванович і…
Сніжана!
Поліна від подиву підвелася — миска з вишнями
перекинулась.
Закохані про щось перемовилися. Сніжана красиво
повернулась, ефектно війнула своїм довгим смоля-
ним волоссям, подарувала Русланові Івановичу свою
найчарівнішу блискучу усмішку й поцокала високими
підборами у двір.
Той так подивився їй услід, що його мармеладна
усмішка посолодила навіть розсипані вишні…
Сніжана — молодша сестра Олесі, Поліниної мами.
Вона з тих, що і розумниці, і красуні. Правда, не без
вибриків. Працює в туристичній фірмі в обласному
центрі. Сама часто їздить за кордон. Де тільки не по-
бувала! Така фіфа, і раптом — ці поцілунки! Із ким?!
Зі звичайним учителем співів?!
25
 — Снісана приїхала! — нарешті вздріла тітоньку
Вікуся та стрімголов помчала їй назустріч. Уже майже
біля тітоньки перечепилась, і голосне ревіння заглу-
шило навіть веселу музику з магнітофона. Сніжана
підхопила малу, оглянула ногу.
— Звичайна асфальтна хвороба. Не плач, зараз
лікувальною водичкою промию, то й переболить, —
втішала малу.
— Зас-сипить, еге с? І пройде! Водичка «Перекис-сь
водню» називається. Еге с?
Віка вже не плакала, заглядала в сумочку Сніжани.
Гостинці лікують усе!
Сяк-так, із горем пополам, поспіхом Назар із По-
ліною таки дочистили вишні, і всі розійшлися.
Назар, підігріваючи борщ, трохи обпік пальця.
І дійшов висновку, що гороскопам інколи можна ві-
рити. Але краще про них узагалі не знати.

Допригода восьма
Суперплан на вечір

Літня задуха поволі змінювалася вечірньою про-

холодою, і село потроху оговтувалось від спекотного
дня. Ось пройшла череда корів з пасовища, напов-
нивши й так важке повітря густими пахощами моло-
ка та свіжих кізяків.
На своєму «бобику» приїхав утомлений дідусь
із поля. Сьогодні в нього, сільського механіка, теж
був важкий день: то комбайн ламався, то тракторист

27
Микола знову напідпитку на роботу прийшов. Дове- — До чого це все ти мені розказуєш? — запитав
лося самому за кермо сідати. Назар.
Нарешті цей навіжений день добігає кінця… — А «Мумію» подивитися хочеш?
Зателефонувала Полінка. — О, круто! А до чого…
— Маю гарну новину! Сніжана збирається на по- — У Сніжани в ноуті така фільмотека! Якісні фільми
бачення. Я чула, що вони з Русланом Івановичем закачані!!! Не піде ж вона з ноутбуком на побачення?
домовлялися сонце зустріти. Гулятимуть до ранку! І в нас є шанс!
Руслан, виявляється, у Сніжану був закоханий з пер- — О! Єс! Телефоную Владові. Ти ж не проти?
шого класу. Вона нарешті оцінила його відданість. — Звичайно, ні.
Як у шикарному романі! До речі, мама телефонувала.
Почуває себе вже добре, температури немає, голос
веселенький! Так що, незважаючи на всі негаразди,
Допригода дев’ята
нам таки щастить!
Підмочена репутація вчителя
музичного мистецтва

— Хто молодець? Я молодець! Хто молодець?

Я молодець! — стрибав Руслан Іванович на дивані,
мов хлопчисько.
Руслан Іванович, по суті двадцятичотирирічний
юнак, що повернувся до села після закінчення уніве-
ру вчителем музичного мистецтва, не вважав себе
невдахою. А тут ще й Сніжана! Сама зателефонувала!
Ну як же, дочекався! А що, він — класний чувак! А для
рідного села взагалі суперстар! Кого ще по телевізору
показували? Руслан був солістом студентської рок-
групи! Ото успіх!
Але вже так сталося, що колектив розсипався
після випускного. Повернувся юнак додому. Працює
в школі, проте в будинку культури без нього теж ніяк.
Не життя — суцільне свято! Ну, якщо чесно, йому

29
й не хочеться залишати своє рідне село. Сніжана ж
весь час наполягає на переїзді. Навіть влаштувати
у свою фірму обіцяє. Побачимо ще, як воно поверне!
— Ла віта е белла! Белісімо! — вигукував Руслан
Іванович, стрибаючи на дивані.
«Що ж я туплю? — спинився він. — Треба ж квітів
доп’ясти. Найкращих! Як сама дівчина! Її сині глибокі
очі… Такі ж і в її сестри, Олесі, і в Поліни, цього беш-
кетного прудкого дівчиська. Відчуває мою слабкість,
чи що? Ще мале, сухоребре, а туди ж… Як гляне, від-
разу пропадає охота сварити. Співає ж класно! Перші
місця на фестивалях. Є що показати. Тому прощаю їй
усякі витівки. Ну, коли з даху школи зняв та ще й під
час власного уроку — добре від директора отримав!
Сварив страх як… Капосне дівчисько! Ех, сняться
комусь кислиці, та не знає, проти чого. Сніжана теж
не без вибриків, але… вона чарівна».
Руслан Іванович знав, у кого найкращі троян-
ди. Звичайно, у баби Варвари, що за вербичками
живе. На самому краю села. Уже за вісімдесят бабі,
а вона мов дівка! Худа, жилава. Город чистенький,
квіти казкові…
Наспівуючи «Така, як ти, буває раз на все життя…»,
учитель легким бігом дістався до квітучого двору.
— А кому квіти, онучку, якщо не секрет? Коханій,
напевне? — запитала баба Варвара.
— Та ні, на день народження йду. До дівчини. А во-
на троянди просто обожнює! — чомусь збрехав хло-
пець.
— А чия ж то дівчина? — не вгавала настирна баба.
— Ви її не знаєте. Приїжджа.
30
— Я всіх, синку, знаю! Не треба переді мною мо-
розиться!
Руслан Іванович здивовано глипнув на бабу Вар-
вару. Вона лагідно всміхалася і зрізала колючки з тро-
янд, щоб не поколовся. Руслан Іванович простягнув
їй банкноту з Шевченком.
— Ти що, синку, бери так! Грошей не візьму. Хай
щастить! — пішла в хату, не оглядаючись.
Радий Руслан Іванович загорнув квіти у велетен-
ський целофановий пакет і побіг таким же легким
бігом назад. Бо він уже уявляв, як ошелешить дівчину
шикарним букетом.
Здавалося, село вимерло, ніде нікого. Можна було
й не ховати квіти в торбу. Ще задихнуться…
Раптом уже на краю вербової алеї на дорогу вибіг…
велетенський пес. І сів посеред алеї. Учитель аж очі
протер. Чи не ввижається? У таку спеку й примаритися
може. Як ото, буває, у пустелі. Ні, пес таки сидів. І що
дивно, він був світло-зелений! Собацюра загарчав
і рушив, пригнувши хижо голову, на бідного вчителя.
Жовті ікла загрозливо стирчали з його пащеки. Слина
пінилась, крапала на землю. Бігун злякано озирнувся.
А хто б не злякався?! Пес грізно гарчав і зловісно на-
ближався.
Не вірте, що то тільки дівчата верещать у загрозли-
ву хвилину. Руслан Іванович, дужий молодий і гарний
юнак, теж заверещав. На увесь свій співочий діапазон!
Від найнижчих нот до найвищих! Від глибокого піано
до найгучнішого форте! Він верещав так, що здавало-
ся, той крик чи страх спресував у важку каменюку всі
внутрішні органи й вони провалилися униз живота.
31
Під їх шаленим тиском «краник» унизу відкрився сам,
мимоволі…
Русланові Івановичу заціпило тільки тоді, коли
він відчув раптове потепління в районі стегон. Він
стямився, але процес уже пішов, і його годі було при-
пинити. Від такої несподіванки переляканий зовсім
забув про собацюру та про небезпеку. І, можливо,
саме відсутність тваринного страху змусила нападника
відступити.
Пес ще раз глухо гаркнув, швидше для годить-
ся, аніж зозла. Поволі розвернувся й потрюхикав
у кущі, наче нічого й не сталося. Лише зблиснула
на сонці зелена спина. А за хвилю злився з пейзажем.
До свого дому збентежений Руслан Іванович до-
бирався городами. Кинув троянди у відро з водою,
що стояло на порозі, швидко помчав у дім. Зачинився
у ванній. Завантажив мокрі штани в пральну машину,
додав подвійну дозу засобу для прання й натиснув
кнопку. Увімкнув душ. Вода поступово змивала і страх,
і сором. Добре вимитий, він знову спіймав свій грай-
ливий настрій.
Спокою не давала тільки нав’язлива думка: «Чому
той собацюра був зеленим і дуже схожим на фельд-
шерського Мікрона?»

33

Допригода десята
Усе-таки укушений є
Назар, з яким у цей несприятливий день нічого осо-
бливого так і не трапилося, сидів на кухні й розмовляв
по скайпу з батьками. Вони теж збиралися приїхати
в село. Мама через день, тобто в суботу, а тато лише
за кілька днів — робота в нього термінова. Назар
щиро зрадів, бо вже скучив за батьками. Він із за-
хватом розповідав про сьогоднішні події, але чомусь
зовсім забув про застереження розмальованого…
Бабусин телефон, якого вона лишила на кухонному
столі, знову раз-по-раз заводив своєї надокучливої
пісні. Сама вона ще поралася на подвір’ї.
— Бабусю, тобі тут хтось третій раз телефонує! —
не витримав онук.
Щойно фельдшерка ввімкнула апарат і піднесла
його до вуха, враз зблідла.
— Щось сталося? — дідусь нагодився саме вчасно.
— О, Господи! На цей раз укушений на мою голо-
ву! Напевне, хворий на всю голову, клею нанюхався,
бо таке, кажуть, верзе, що запобіжники плавляться.
— Де? — уточнив Назар.
— У головах у людей! Де ж іще! Ні, ви тільки уяв-
ляєте, цього Кирила, онука діда Слинька, зелений со-
бака вкусив! Як вам?! А раптом той псяка не зелений,
а скажений? Що ж, знову треба їхати! Як розказав цей
наш правдолюб, то там не собака кусав, а якийсь
собакозавр, чесне слово. Якби таке щось кусало, то
пів сідниці Кирилові одгризло б. А так більше пере-
ляку. Укус там, кажуть, невеликий, на пів зуба нашому
Мікронові. Але ж повезу до району, нехай ліки від сказу
шукають. Чого доброго. От лихо! Коли вже цей день
закінчиться?
— Рівно опівночі. Це невідворотно. Істина. І я вже,
напевне, дивитимуся сни, — обізвався Назар.
— А хочеш, я з тобою поїду? — звернувся до бабусі
дідусь. — Ти вже втомилася, куди тобі знову за кермо?
Хоч поговоримо, бо щось останнім часом усе нема
коли…
— Дякую, любий. Можеш навіть не переодягатися.
Посидиш у домашньому в машині, а я сама справлюсь
там, на місці.
— Бабусю, та ти про себе подумай, одягни про
всяк випадок свій спортивний костюм. Ну той,
35
з начосом. А раптом укушений тебе захоче покусати!
Я не жартую, — мовив Назар. — Або на нього одяг-
ніть… мотоциклетний шолом. Щоб він не міг кусатися
і щоб я не переживав.
— Тобі якби жартувати! Не хвилюйся, він зі своїм
батьком їхатиме. Притримає хлопця, якщо щось таке
почнеться. І казяться не відразу, через кілька діб. Спи
спокійно. І будь розумничком!
Бабуся поцілувала онука в сонячне ластовиння
й пішла виганяти з гаража своє авто.
— Дідусю, скажи бабусі, щоб вона вже відвикала
від отого цілування без причини. Поводиться зі мною,
як з маленьким.
— Сам і скажи.
— Та якось незручно. Ще образиться. У тебе це
краще виходить. Ти так, наче від себе: мовляв, підріс
уже онук, а ти його цілуєш як маленького…
— Зрозумів. Домовлюся, — дідусь наставив засма-
глого кулака, і Назар радо стукнув його своїм. Очі обох
світилися радістю. Чоловіча дружба, одним словом!
Дідусь підморгнув онукові, причесав свою сиву
шевелюру й поспішив за бабусею.
Назар почекав, поки авто виїхало з двору, вимкнув
бойовик, якого дивився дідусь, погасив скрізь світло
та спокійно пішов з дому. На домовлене місце з Пан-
дою, тобто Владиком, він не поспішав, ще було зарано.
Волохатий Мікрон мирно спав біля своєї будки,
навіть голови не підняв. Теж, напевне, втомився за
день від спеки.
36
Допригода одинадцята
Вийти з дому? Кому як!
Сніжана вклала Вікусю, причепурилася. Заглянула
до Поліни. Та сиділа в інтернеті.
— Замкни двері, а ключа вийми. Я свій узяла, зайду
тихо, щоб вас не збудити.
— А ти на побачення? — Поліна лукаво зиркнула
на тітоньку.
— На побачення. А що, не можна?
— Та йди, чого ж. Руслан Іванович, він хороший.
Лапонька. Як ти за нього заміж вийдеш, він мене так
співати навчить, що я запросто стану… зіркою шоубізу!
А що? От поїду на «Голос країни», наприклад, чи ще
на якийсь конкурс. І все!
— Поїдеш-поїдеш. Спати лягай, мрійнице, — Сні-
жана обійняла Полінку, і солодкі парфуми чомусь за-
лоскотали дівчинці очі. Але то на мить.
Щойно каблучки постукотіли в духмяний вечір, По-
лінка відіслала заготовлені есемески: «Вхід вільний.
Чекаю в кінозалі!»
Владові сьогодні реально не щастило. Батьки
й не думали вкладалися спати. Мама їздила до міста
у справах, повернулася пізно й довго розповідала
татові про свої зустрічі та враження. Їй вдалося домо-
витися про збут страусиного пір’я та яєць, і вони дов-
го прораховували можливі прибутки й ризики. Потім
мама забажала власноруч зробити синові перев’язку.
Двічі заходив старший брат.
37
 Нарешті всі залишили Влада. Для підстраховки він
у ліжко підклав дві зайві подушки, дбайливо їх укрив
і виліз через вікно на подвір’я.
Тільки хотів вибігти на вулицю, як у ворота хтось
голосно постукав. Хлопець шелеснув у кущі улюбле-
них маминих лілій, що задушливо-солодко пахли на
увесь двір, зачаївся. Серце загупало аж у голову.
Вийшов тато, впустив пізнього гостя. Силует його
видався доволі знайомим. Що, знову розмальований?
Та ні, наче не він!
Допригода дванадцята
Майже про кохання
Чекаючи на хлопців, Полінка причепурилася,
виплела вигадливо косу за роликом у ютубі, навіть
новеньку світло-зелену сукню одягнула. Покрутилася
біля дзеркала. Класно!
Якщо признатися чесно, її серце краялось. Дів-
чинці однаково подобались і Назар, і Владик. Ну, може,
Назар трішечки більше. «Треба спитати Сніжану, чи
з нею таке було, щоб закохатися відразу у двох?» —
подумала Полінка. Гайнула на кухню, щоб налити
ягідного компоту та зробити бутерброди, бо ж хлопці
завжди бувають голодними. «Шлях до серця чоловіка
лежить через його шлунок», — чула вона не раз таке
від дорослих, отож старалася: тоненько нарізала сир,
ковбаску.
«А що ж мені робити, як вони вдвох у мене закоха-
ються? — раптом майнула думка, і вона аж спинилася. —
Як я виберу Назара — образиться Владик. А як Вла-
да, то що скаже Назар? Ще посваряться через мене,
а то й поб’ються. Ото лихо! Не буду їх смаколиками під-
годовувати!» — вона швидко прибрала все зі столу,
а два готові бутерброди з’їла сама. І запила склянкою
компоту.
Нарешті хлопці прибігли і, не віддихавшись як
слід, кинулися до Сніжаниного ноутбука. Звичайно,
вони навіть не звернули уваги ні на Полінчину косу,
ні на модне вбрання. Сподівання дівчинки на щедрі
39
хлоп’ячі компліменти розтанули, як шоколадна цу-
керка на палючому сонці.
— Ого! Яка тут шикарна фільмотека! Давайте «Гру
престолів» подивимося. Тут майже всі сезони. Нічого
собі! — пропонував Назар.
— Та ні, краще «Форсаж»! Я давно хотів! — тягнув
своє Влад.
— Так, дорогенькі, — втрутилася господиня, —
ми що збиралися подивитись? Усі тільки й обгово-
рюють цей фільм. Уже навіть Ірка зі Свєткою бачили.
Тільки й чути від них: «Ой, який лапочка цей Том
Круз! Яка фурія ця єгипетська принцеса, мумія тобто!»
А я стою, немов марсіанка!
— Там про війну, щоб ти знала. Не боїшся? —
перепитав Назар.
— Очі заплющу, як страшно стане! Вмикай!
Усі миттю втупилися в екран і забули про все
на світі.
— Ех, попкорну не вистачає та кока-коли, — заува- — Який тобі? — приречено спитала сестра. — Да-
жив Владик. Друзі на нього цитьнули і знову поринули вай подивишся на нашому компі.
в круговерть кіношних подій. — Нє, я на Сніс-саниному хос-су! «Бабая»!
— А со ви дивитесь! — усі здригнулися від неспо- — Так тут немає такого, — спробував врятувати
діванки. — І я с вами буду! Тільки мені кіно не цікаво, ситуацію Назар.
мультик хосу! — розпатлана Вікуся в довгій світлій — Ха, ви думаєте, со я тупа? В інтернеті знайдіть.
нічній сорочечці, мов нахабне привиденя, стояла Онлайн нас-сивається!
в чорному отворі дверей. Після чотирьох серій «Бабая» юна шантажистка
— Який мультик, ніч уже. Іди спи! — не відриваючи рівно засопіла носом прямо в кріслі. Хлопці вдвох
очей від екрану, відмахнулася Полінка. ледве донесли її в дитячу та вклали в ліжко. Сеанс
— Зарас! Взе он побігла! Як не покасете мультика, було відновлено.
я Снісані розказу! Я чула, со вона касала: «Мій ноут І от коли глядачі завмерли й не дихали, бо злісна
не чіпати!» Аманат, тобто мумія, заманила-таки в пастку Ніка

40 41
й ось-ось він сам стане мумією… раптом екран згас.
Настала повна темрява.

Допригода тринадцята
Що це було?

Діти не встигли оговтатись, як екран заіскрився бла-

китними кольорами і симпатичний дідок з охайно під-
стриженою борідкою та в окулярах звернувся мовби
до них: «А ви знаєте, науковці абсолютно серйозно
стверджують, що наша планета Земля — жива! Так,
так, вона дихає! Це ж усім відомо! Ви що, не знали,
що вночі наша планета спить, а вранці, тільки-но
сходить сонце, вона глибоко зітхає і… починає диха-
ти?! О! Усе це не так просто! Земля з космосу отримує
не тільки світло, а й цілющі потоки енергії Всесвіту,
які впливають на життя самої Землі й усіх її мешкан-
ців. Отже, Земля — жива сутність, енергонасичена
й високоорганізована система, що займає в космічній
ієрархії набагато вищий, ніж людина, рівень».
— Що це? Звідки взявся цей дідусь зі своїми науко-
вими розмовами? — Влад хотів вимкнути комп’ютер,
але він просто не вимикався.
Екран заіскрився червонястими кольорами, від
чого обличчя дідуся почервоніло, наче він розсер-
дився, але все ще продовжував усміхатися. «Ви по-
винні знати про те, що енергетичні вібрації Землі
весь час зростають, підвищуються! У науковому
світі давно існує вимір цих вібрацій. Називається

42
це “частота Шумана”. Ви тільки вдумайтеся, тися-
чоліття ця частота не змінювалася, становила сім
цілих і шість десятих герца. Частота енергетичних
вібрацій людини була такою ж! Але з тисяча дев’ятсот
вісімдесят шостого року вона невпинно зростає! Нині
цей показник становить…» — екран замерехтів сірим
із чорним.
— Що це було? — у Поліни так округлилися очі,
що в напівтемряві вона стала схожою на неземне
створіння.
— Схоже, простий збій програми. Не переймай-
тесь. Якась науково-популярна передача з «Діскавері».
Треба перезавантажити.
Тільки Назар простягнув руку, щоб вимкнути
комп’ютер, як на екрані з’явилася волохата зелена
собача морда. Вона вишкірилася. Навіть запахло
псиною. Поліна скрикнула, відсахнулася, хлопці пе-
резирнулися. Страх струменів з екрану, холодними
потоками обкручував дітей, ширився по всій кімнаті.
Собака з монітора значуще глянув спідлоба, роз-
крив свою зубасту пащеку, наче хотів щось сказати, і…
— Що це за таємне збіговисько! — І як зайшла Сні-
жана, що її ніхто не почув? — Ану, марш, кавалери, до-
дому! Скоро вже розвидниться! А що це ви дивитеся?!
Екран мерехтів синім світлом.
— От, шибеники, вирубити встигли! Я ж казала:
не чіпати мій ноут! Ну, вважайте, що вам пощастило,
я вас завтра насварю. А зараз до побачення! Поки
я в душ — щоб і духу вашого тут не було! — Дівчина так
глянула, що хлопці мовчки підхопились і, мов зомбі,
пішли до дверей. Полінка за ними. Провести.
44
— Ой, дивіться, зірка падає! — першою помітила
дівчинка світло-зелений вогник, що наближався
до землі.
— Якось дивно вона падає. Повільно та криво, —
підвів голову Назар.
— Нормально вона падає, не вигадуйте. Звичай-
ний метеорит. То ми вже кіна передивилися. Галюни
почалися, — сонно промуркотів Влад.
— Та ні, дивіться, вона завмерла! Дивіться, дивіть-
ся! Впала!!! Десь на краю нашого лісу! — Поліна аж
на табуретку вилізла.
Хлопці мовчали, але очі їхні світились у передчутті
чогось незвичайного.
— Давайте завтра дорослим скажемо, щоб органі-
зували пошуки НЛО, — запропонував Назар.
— Ага, скажи, скажи їм, дорослим. Уже бачу. Твоя ж
бабуся тобі й діагноз поставить. У кращому випадку,
що ти на сонці перегрівся. Хто в це повірить? А завтра
я вихідний, бо в мене вавка. Пропоную розпочати по-
шуки самостійно. Тож давайте зранку поїдемо до лісу,
начебто… по суниці, — запропонував Влад.
— Які суниці? Вони на початку літа бувають! — від-
гукнулася Поліна.
— Ну, по гриби чи по горіхи, — продовжував ви-
гадувати Влад.
— Малина саме в лісі достигла. Можна йти по
малину. Тільки, на жаль, я не зможу з вами… Сніжана
сказала, що ми завтра зранку до міста поїдемо. Маму
провідати, — зітхнула Поліна.
— Окей! На зв’язку! Ти ж Сніжані не кажи…
— Я вам що, Вікуся? Звичайно мовчатиму.
45
 — Бай-бай! — проспівали хлопці хором і рушили Обливаючись потом і відганяючи ґедзів, комарів
до хвіртки. і всяку кусючу комашню, що потрапляла в очі, хлопці
Прислухалися. Щось цокнуло, зашелестіло. Хтось притьмом летіли по лісових дорогах і стежках. Огля-
їхав по вулиці на велосипеді. Важко дихав. Блідий дали узлісся, галявини, зазирали в усі куточки. Ніяких
місяць ковзнув по обличчю… Гра тіней не дала його слідів космічних прибульців!
розгледіти. Це був якийсь юнак, бо в спортивному — Он за деревами щось блищить! Дивись! — пер-
костюмі з білими смугами на спині. І в каптурі! Хлоп- шим помітив Влад.
ців, схованих за гіллям розлогої вишні, велосипедист Хлопці залишили велосипеди під кущами й обе-
не помітив. режно почали прокрадатися до галявини. Сторожко
озираючись і прислухаючись до кожного шурхоту,
вони повільно наблизилися до підозрілого об’єкту.
— От халепа! — першим крізь гілля сосон розди-
Майже звичайна пригода перша
вився Назар. — Купа сміття!
На пошуки — Які це йолопи наносили купу пластику, металу,
целофану й усілякого непотребу в ліс? Дивись, навіть
Зранку хлопцям спалося довго. Потомилися. Про- телевізор! — Влад аж плюнув спересердя.
спали б до обіду, якби Полінка не зателефонувала — О, «Фотон» називається. Це він так блищав зда-
Назарові. Вона вже встигла навідати маму й зараз леку, наче щось неземне! Треба з’ясувати, кому він
снідає в кав’ярні. Зі Сніжаною та Вікою. належав. Хай зловмисники заплатять штраф!
— От соні-засоні, ану вставайте й гайда, куди ми
вчора збиралися?
— А куди це? — не второпав спочатку заспаний
Назар. Але зразу ж усе згадав!
— Алло, Владику, мерщій до мене! — за секунду вже
репетував хлопець у трубку. Одночасно намащував
густо товстий шмат хліба нутелою домашнього ви-
робництва, наливав із термоса заварений бабусею
кориснючий трав’яний чай і на ходу одягався. Яке там
умивання! Навіть не помічав, солодке їсть чи солоне.
Сонце знущалося з двох хлопчаків, що мчали
на велосипедах у бік лісу. Палило немилосердно.

46
 — Треба про це сільському голові сказати. Нехай
вирахують шкідника. Ходімо далі.
Хлопці побігли до кущів, де зовсім недавно залиши-
ли свої велики, але вражено спинилися. Велосипедів
під кущами не було!
Майже звичайна пригода друга, що сталася перед першою
Сільські новини
Через свій молодецький сон хлопці не бачили, що
сьогодні навіть сонце сходило якось не так. То з-за
хмарини його не видно було, а то з’явилося — якесь
невдоволене, сердите, червоніше, ніж зазвичай.
Проте це мало хто помітив, бо людям у селі не до
замилувань природою, особливо вранці. Адже тре-
ба попорати худобу, приготувати їжу, підготуватися
до робочого дня. Усі в поспіху!
Ось вправніші вже почали вигонили корів на вигін.
Кожен господар наглядав за своєю корівчиною, що
сумирно жувала траву. Стояли собі та, доки збиралася
череда, обмінювалися інформацією, балакали.
— Ти чого, Іване, такий стривожений? Що стало-
ся? — запитав кремезний чоловік у свого сусіда, що
ішов наче у воду опущений та ще й позіхав раз по раз.
— Та, не виспався! Ліг пізно, кіно дивився, а вдос-
віта мене розбудив несамовитий собачий гавкіт.
Так люто мій Бос ще ніколи не гавкав! Чесне слово!
Гарчав, рвався з ланцюга! Я аж злякався! Схопив
рушницю, вискочив на подвір’я. Щось там у кущах
48
було! Тільки зашелестіло, не встиг побачити. Точно
якась чупакабра приходила! Стривожений, так більше
й не зміг заснути… А тепер от рот дереться, але ж спа-
ти ніколи!
— Ой, лишенько, казала мені сестра, що ота
чупакабра була вже в сусідньому селі. Усіх курей
передушила, залізні клітки поламала! Таке, хоч до
хати курей забирай! — підхопила розмову жвава тітка
Катерина.
— Та чули вже, чули, — відмахнувся від неї дядько
й подався назустріч Юркові — високому юнакові,
який щойно пригнав рябу корівчину своїх батьків.
Юрко — місцевий «айтішнік» і за сумісництвом дирек-
тор місцевого музею.
— Ну що там? Ти по своєму комп’ютеру новини
вже дивився? Цікаво, що там на Сході? Коли вже
це закінчиться?!
— Авжеж, отаке у світі робиться! — зробила кру-
глі очі тітка Катерина. — Хто б міг подумати! Госпо-
ди, накажи ворогів наших! Авіацію, я чула, хочуть
у хід пустить! Почнуть бомбити — і все! Гиря нам! Ого-
лосять справжню війну, захоплять нашу територію,
як і планували, по саме Дніпро!
— Тю на вас, таке плетете! Хлопці там, на перед-
ку, тримаються. Усе одно наша візьме! — заперечив
Юрко. — Та й від нас багато залежить. Якби ж усі так
робили, як наш голова громади та ми з вами, то воно
швидше б лад у всій країні настав.
— Ой, люди, що сьогодні сталося! Ще тільки ра-
нок, а новин — купа! — підійшла сільська листоноша.
Поштарка, як у селі звикли говорити. Новини завжди
49
знаходять її самі. Усе знає! — Ні, ви не повірите! Щира
правда. Сама бачила!
— Що? Що сталося? — обступили її.
— Усе, більше немає в нас п’яниць у селі! Тракто-
рист Миколка допився до чортиків у повному сенсі
цього слова!
— І що, помер? Ой, лихо, я побіжу — помагати
похорони організувати! Подивіться за моєю Зіркою!
Таке горе! — тітка Катерина вже пустила сльозу й зі-
рвалася з місця.
— Та живий він, живісінький, не колотіться! Пішов
оце до фельдшерки проситься, щоб та його відвезла
аж в область! Закодуватись погодився! І то, як він каже,
для страховки, бо й сам твердо вирішив більше чарки
до рук не брати!
— Та що ж із ним сталося? — роззявлений рот уже
був не тільки в тітки Катерини.
— Та що з ним може трапитися, як не біла гарячка!
Привиділося вже таке, що й сам перелякався! Поча-
лося з того, що його від роботи відсторонили, бо він
уже вранці «прийняв на душу». З горя чи з радості, що
лишився без роботи, купив ще пляшечку в «Крамниці»,
випив її та й завалився спати, де прийшлося. Отож,
спав він сьогодні за селом у стіжку сіна. Прокинувся,
каже, від того, що світиться все навколо зеленим світ-
лом. Уся земля, усе небо й село вдалині!
— Ну ясно ж, зелений змій — зеленим і світився! —
засміялася тітка Катерина.
— А тоді — хоп! І все згасло. Мовби який чарів-
ник вимкнув невидимий вимикач. Знову ніч. Зоряна,
прохолодна. Сіно пахне, коники сюрчать. Усе наче
50
на місці. Він знову й заснув. Коли вже сіріти почало, чує,
наче щось схопило його й понесло. Заціпенів, каже,
голову повернути не можу, а воно підіймає мене вище
й вище… Злякався, бідолаха, не на жарт. Ну це, думає,
мене вже на небо на суд Божий тягнуть. Подумав, що
вже вмер. Прислухався: та ні, живий! Бо шия болить
і боки сверблять — сіно накололо. Коли це ним крутити
почало. Крутиться він, як ото вентилятор, усі нутрощі
ось-ось на землю виваляться. Уже й очі заплющив
і з білим світом попрощався. Коли — бамс! — кинуло
його на той же стіжок. Очунявся, додому поплентався.
Нудить його, колихає, земля хитається — світу білого
не видно! От іде він, а навпроти нього наче якийсь
динозавр суне. Страховисько небачене! Упав, каже,
я на дорогу, а воно прямо поруч як прогуркотіло!
Слава, Богу, каже, що не наступило, бо розчавило б,
мокре місце тільки лишилося б! Тільки хвостом, каже,
зачепило. І що головне: бреше ж, вигадує, свої білога-
рячні видива переказує. А синяцюра на плечі в нього
таки є! Ну, він із синцями завжди ходить. Це не дивина.
А дивина в тому, що він реально злякався. Каже, страш-
но й описати таке страховище! Заїкатися почав, сер-
дега, з переляку! Прибіг додому, скупався, поголився,
вирядився, як на свято врожаю, і до фельдшерки! Уже,
кажуть, і повезла! Вона в нас безвідмовна.
— Щось у неї останнім часом роботи, хоч від-
бавляй! Увесь час кудись мотається! Апокаліпсис
якийсь у нашому селі… — зітхнула тітка Катерина.
Майже звичайна пригода третя
Сьогодні не щастить чи, може,
навпаки
— Мене батько вб’є! — констатував Владик і в роз-
пачі сів під кущами.
— Ну так. У тебе ж дорогий велосипед. Новий,
гірський. Це в мене старий бабусин. Мене тільки по-
лають, — «втішив» друга Назар. — А от похорони —
неприємний захід. Боюсь я мертвяків. А до тебе ж
доведеться йти. Друг же. Куди ж дінешся. Бр-р-р-р.
Ні, тобі треба вижити, — жартівливо роздумував На-
зар. — Та не вб’є тебе тато, ти ж у нього улюблений
син. Ну, звичайно, залишишся живим, бо вбивство ж
карається законом. Не посміє.
— Але про обіцяний гіроскутер, напевне, можна
забути…
— Не парся, відпрацюєш! У тебе тато діловий, до-
мовитись можна. Та й украсти велосипеда можуть
у кожного. Ну хто б міг подумати. У лісі!
52
— Я думаю, що незручно йти чи їхати лісом на двох
велосипедах. Злодюга далеко не міг забігти. Гайда
на узлісся, може, вистежимо.
Добре зголоднілі, втомлені й розчаровані друзі
сиділи на узліссі під гіллястою сосною та з вишини
пагорба оглядали місцевість. Видно було аж до села.
По дорозі ніхто не йшов. На пасовищі корови вже
лежали, стійлували. Та й не дивно — час обіду давно
минув. Поруч, зовсім близько росла ще одна розлога
сосна. Тут, на роздоллі, соснам не треба було тягну-
тися вгору до сонця, можна було вільно розправляти
руки-гілля, насолоджуватися простором. Тому вони й
виросли такі гіллясті.
Хлопці трохи заспокоїлися, звикли до свого лиха.
Вони вдихали смоляне соснове повітря й тішилися
холодком.
— Ні, я вирішив ще трохи пожити! Нічого вдома
казати не буду. Тато й мама такі заклопотані, що не
скоро помітять відсутність мого гірського ровера, —
роздумував уголос Влад.
— Як хочеш. А в мене дідусь усе господарство що-
дня перевіряє, краще самому признатися. Мене не
дуже сваритимуть. Упевнений, — відгукнувся Назар.
Раптом його погляд вирізнив на сусідній сосні якусь
невідповідність.
— Ану поглянь, що то видніється на тому дереві?
Гілка якась кругла, мов колесо!
— Де? Не бачу я там нічого. Тобі від спеки ввижа-
ється!
— А раптом?! — Назар легко підхопився й побіг
до сосни. Він стояв із виряченими очима й дивився
53
вгору. Влад підвів голову і… побачив два велосипеди,
що висіли на сосні, мов дві дивні ялинкові прикраси.
— Що за жарти! Який бовдур це зробив?! Точно
якийсь навіжений дорослий, бо це ж треба було піді-
йняти наші велосипеди на таку висоту! — мітингував
Назар.
Влад так зрадів, що вже не став замислюватися,
як потрапили велосипеди на дерево, а швидко по-
дерся вгору.
Легко, мов панда, хлопець ліз по розлогому гіллі.
За хвилю вже схопив свого велосипеда.
— Ні, не можу я його відчепити!

Майже незвичайна пригода четверта

Без драбини — ніяк!

— Без драбини — ніяк!

— Абсолютно з тобою згоден, — підвівся Назар,
готовий до нового походу.
Невдовзі всі, хто зустрічався хлопцям на шляху,
здивовано оглядалися: куди ж вони її тягнуть, ту дов-
железну драбину? Але їм було байдуже, мета завжди
виправдовувала засоби. І таким засобом сьогодні
була дерев’яна, почорніла від часу драбина, що
її змайстрував ще Назарів прадід.
Хлопці довго вовтузилися, прилаштовувались,
поки таки зуміли добратися до своїх велосипедів.
По черзі дістали їх, із горем пополам спустили на
землю.

54
 У першого, Владикового, велосипеда тільки руль
звернувся в бік, а другий, Назарів, так гепнувся,
що заднє колесо деформувалося. Та хіба це біда?
Щасливі й задоволені хлопці сиділи на верхніх щаб-
лях драбини, відпочивали й роздивлялися околиці.
Знайомий краєвид було цікаво оглядати з висоти
майже пташиного польоту: узлісся, пасовище, Мокра
балка… Так споконвіку називають цю затишну низинну
місцевість під лісом. Соковита трава, зрідка кущі. Не-
величкий перелісок ховав її від людського ока. Може
колись і була ця балка мокрою, за царя Панька, як була
земля тонка, а нині вона завжди суха. Ну хіба що дощ
заллє… А трава на ній росла справді густа, хоч і неви-
сока — така, з якої виходить найсмачніше сінце. Хтось
уже й постарався — накосив три копички. Одна, прав- щось. То ж твій Мікрон! Мікроне, Мікроне! — загукав
да, трохи розтрушена. Але ж учора он який буревій на Влад, але собака й вухом не повів.
рівному місці зірвався в селі. Може, і тут покружляв… — Не знав, що в когось є схожий пес, — змахнув
Медові пахощі розливаються довкола. Сюрчать краплі поту з чола Назар.
коники, виспівують пташки… Краса невимовна! Заглянули до Поліни. Вона дуже втомилася від по-
І, на жаль, нічого підозрілого! їздки до міста. Задуха в автобусі, розжарений асфальт…
— Ходімо додому. Їсти хочеться. Та й боюсь, що Тільки й того, що побачилися з мамою й переконалися,
нас скоро розшукувати почнуть. що з нею вже все добре.
Їхати на велосипедах вони не могли — у Влада — Не знаю, що буде завтра, але як тільки зможу,
руль завертав убік, а в Назара колесо приплюснуте. приєднаюся до вас, — пообіцяла Поліна.
Та ще й ця драбина! Прив’язали дерев’яне одоро- Хлопці ж відтягли драбину й домовилися рано ляг-
бло сяк-так до двох велосипедів і мовчки покотили. ти спати. А щойно почне розвиднятися, по ранковій
Драбина добре понабивала обом ноги, але вони прохолоді знову вирушать на пошуки.
таки дотягли її до села. Далі по рівній асфальтованій — Не захворів? — запитала бабуся і приклала до-
доріжці справа пішла веселіше. лоню до лоба, коли ще засвітло Назар вклався в ліжко.
— Дивись, знову дивне збіговисько на вигоні: — Рибу ловити з Владиком завтра вдосвіта піду.
собака, кіт і коза. Кружечком сидять, мов радяться про Виспатися хочу, — пояснив онук.

56 57
 Заспокоєна бабуся пішла у своїх справах. з три і… — бамс-с-с! — удубасився в щось! Головою,
«Цікаво, що воно за частота, як його… Шумахера? плечем! Заболіло так, що аж дух перехопило! Його
Ні, Шумана! Треба буде загуглити. Яка ж вона нині…» — відкинуло назад, і за мить він приземлився в мокру
засинаючи, устиг подумати Назар. траву на обидві сідниці. Іскри полетіли з очей, а на лобі
з правого боку моментально почала рости ґуля.
Назар ошелешено дивився перед собою. От ди-
вина!
Незвичайна пригода перша
— Та що ж це діється зі мною?! — він потер рукою
Таки знайшли!!! випуклість на голові, озирнувся.
— Ти чого? Вставай, побігли! — добіг Владик.
Звичайно, таке раннє вставання можна було ви- — Стій! Допоможи встати.
правдати тільки риболовлею. Усі в селі знали, що старі
ставки за селом кишать карасиками. Отож, із вудками
на плечах друзі швидко почимчикували… до лісу.
Хлопці звернули з ґрунтової наїждженої дороги
й пішли вузькою стежиною. Займався ранок. Веселе
виспане сонце повільно випірнало з-за обрію, фарбу-
вало легкі хмаринки в рожеве, шукало в траві дрібні
росяні намистини, шліфувало своїм промінням, а потім
гралося ними, немов коштовними камінцями.
Легкий свіжий вітерець гасав верхівками дерев
і кущів та куйовдив смарагдове листя. Завмирав на
деякий час, потім знову шелестів по траві та струшу-
вав з неї росинки. Обвівав обличчя, лоскотав вуха…
Хлопцям ставало дедалі веселіше. Ось вони завернули
до Мокрої балки і знову побачили ті копички сіна.
— Гайда в сіні покачаємося! — запропонував Влад,
і вони наввипередки побігли по траві.
Спочатку попереду вистрибував Владик, але рап-
том перечепився через купину й упав. Назар наздогнав
його і з переможним «Іду на обгін!» пробіг ще кроків

58
 — Ого! Чим це тебе? На ось, хоч блешню приклади
до лоба… У кишені завалялась.
Назар, незважаючи на біль, поволі підвівся, ви-
тягнув руки вперед і з острахом почав обстежува-
ти місце, де він щойно впав. Руки наштовхнулися
на щось тверде й холодне! Немов би який жартівник
заморозив повітря. Пальцем не проткнеш — зламаєш!
Владик дивився на друга виряченими очима. Сом-
намбула якась, а не друг! Стоїть, наче мім! Німе кіно!
— У-у-у, м-м-м, о-о-о-о — нарешті прорвало Наза-
ра. — Доторкнися! Думаєш, що я звихнувся?
Влад обережно виставив свої руки. Ліва була добре
забинтована (мама постаралася), тому холод він відчув
тільки правою рукою. Відсмикнув її з несподіванки.
— Що ж воно таке прозоре? Кожну ж травинку
он видно… Ну й дивина! — тепер і Владикові стало
моторошно, аж холодний піт градом покотився по
розгарячілому обличчю. Хлопці перевели дух і поволі
почали обстежувати невидиму холодну твердиню. По-
малу йшли по колу, аж ноги їхні запліталися в траві,
а серце гатило у скроні. Вони переконувалися, що
перед ними було щось невидиме, велике і кругле!
— Це точно щось пов’язане з НЛО, нюхом чую, —
у Влада очі стали точно як у панди, на пів обличчя.
Хлопці відчули присмак космічних пригод. Назар
мимоволі став у позу одного зі своїх кумирів — Волта
Аоя — найкращого блейдера світу. Аж рудий чубчик
на його голові войовничо піднявся.
― Що тут думати? — зауважив він, потираючи свою
ґулю. — Це точно те НЛО, що ми бачили. Тільки неви-
диме.
60
— І воно прибуло з якоюсь місією, якщо просто
не поламалося. Буває ж таке, — підтримав думку друг.
Хлопці перезирнулися. Треба було діяти!
— Дивись! Он щось чорніє під цією невидимою
космічною посудиною, — Назар затулив рукою ґулю,
а разом з нею і праве око, та все ж побачив те щось.
— Це ліхтар! Не може бути, щоб хтось його просто
так загубив. Доволі потужний ліхтар! І найімовірні-
ше — він звичайний, земний…
— Он шнур до нього, зелений, не розглядіти. Це ко-
ногонка — ліхтар такий, що на лоба вчепити можна.
Він з акумулятором. У мого дідуся такий є. Давній ліх-
тар. Не знаю, чи такий ще можна десь купити? — роз-
думував Назар, розмотуючи вудку.
— Напевно, у селі є ХТОСЬ, хто в курсі. Мабуть, цим
ліхтариком він сигналізував прибульцям, куди саме
ставити цю штуку. А що, вигідна позиція.
За деревами нікому цю балку не видно. Мало хто
тут вештається.
— Хто б це міг бути?
— А пам’ятаєш, учора вночі, коли, імовірно, це НЛО
прилетіло, хтось їхав на велосипеді. У спортивному
костюмі. Доволі підозріла особа. За каптуром ховався.
У таку спеку! Темний костюм зі смужками… Стій, стій.
Точно такий костюм у Співака нашого є. У Руслана
Івановича!
— Ти думаєш, що то він ? У нього ж алібі! Він же
зі Сніжаною зустрічався.
— Ні, Руслан не міг.
— Тоді хто? І чий костюм?
61
 — Ким-ким?
— Контактером. Тобто вступити в контакт із при-
Незвичайна пригода друга
бульцями.
Без допомоги не обійтися — Тоді можна. Телефонуй йому, а я Поліні скажу.
Було б нечесно її не погукати.
— Оце знахідка на нашу голову! Що ж нам робити? Марко примчав на велосипеді. Підвіз і Поліну. На-
— Треба добре подумати, — Владик уперся спиною здогнав її вже за селом.
в невидимий об’єкт і заклав ногу за ногу. Після того як Поліна й Марко обстежили НЛО й на-
— Чудова поза. Таке фото в інстаграмі може багато дивувалися вволю, усі сіли радитися тут же на траві.
лайків назбирати. Стій-но, — Назар дістав свого ста- Коли Марко почув про незнайомця в спортивному
ренького смартфона, зробив кілька знімків. костюмі, що занадто часто мотається по селу невпіз-
— А давай селфі! У якихось чудернацьких позах! наним, то задумався.
Буде таке враження, що ми за повітря тримаємося!
А круто було б вилізти на нього зверху!
— Діяти треба, а не селфитись! Давай-но, про-
понуй, кого можна взяти в команду. Надійних треба
людей, відповідальних. Є такі тут у вас?
— Ну є, звичайно. Славко, наприклад.
— Це який? Той, що своїй мамі наскаржився, коли
ми його грязюкою майже ненароком закидали?
— Угу.
— Не годиться. Нюня він.
— Ну, може, Сашко?
— Це той білобрисий, що кавуни в тебе щодня
купує.
— Ага, однокласник. Він не тупий і не ябеда. Пере-
вірено.
— Якісь вони… молоді дуже. А зі старших?
— Маркові, братові моєму, давай довіримося.
Він у мене начитаний, багато знає про зорі, космос.
Із дитинства мріє стати контактером.

62
 — Боюся вас розчарувати, але такий костюм у нас
тільки в… Руслана Івановича. Дорогий, якісний. Він
його аж у Києві в крутому магазині на розпродажі ку-
пив. Хвалився колись на тренуванні.
— То виходить, що він резидент прибульців?! —
здивовано запитав Назар. — І Сніжана з ним? Не
зачинив же він її десь у пустому будинку?! Прийшла,
правда, злюща. Але ж ми без дозволу її ноут узяли…
Та й приземлилося воно вже тоді, коли Сніжана додо-
му повернулася…
— Можливо, вони — ті, що прилетіли на цьому
НЛО, зовсім не злі. Просто прилетіли познайомитись.
Треба нам усе це з’ясувати, — запропонував Влад.
— Але все-таки нам треба бути обережними, —
наголосив Марко. — І за Співаком нашим простежити,
а заодно й за Сніжаною. До речі, Поліно, як вона тебе
оце відпустила?
— Ніяк. Я втекла. А телефон удома залишила. На
видному місці. Дістала вже своїми вказівками й коман-
дами! Мама ніколи нас не гнобить, а ця дорвалася!
А стежити за ними не треба. Цей резидент, тобто
Співак наш, зранку вже до Сніжани заявився. Уже
встиг і зайвого їй про мене напатякати. Там поміж
ними Вікуся крутиться. То така, що все примітить,
підслухає й запам’ятає. Її й просити не треба, усе
що треба й не треба розповість! Не переживайте.
Краще давайте думати, як би нам це невидиме диво
роздивитися.
— Стоп, є ідея! — вигукнув Марко. — А давайте
привеземо драбину і спробуємо його пофарбувати!
Тато купив цілий пакет балончиків, хоче стадіон для
64
страусиних перегонів обновити. Можу взяти! Рулетку
прихоплю, фотоапарат, може, ще щось… Пофарбує-
мо — роздивимося.
Хлопці тільки перезирнулися. Знову по драбину…
Але як же без неї. Марко помчав додому по фарбу,
а Влад із Назаром — по драбину.
Незвичайна пригода третя, мала б бути першою
За селом Біленьким приземлилося
НЛО, а люди спокійно сплять!
Що ж усе-таки сталося вчора мало не на світан-
ку? Про це майже ніхто не знає, бо в передранковій
тиші спали навіть комарі. Літня ніч у невеликому
мальовничому селі видалася напрочуд тихою та
сумирною. Улеслива й лагідна, вона наспівувала
солодкі колисанки усім під зоряним небом. Спали
люди, спали їхні проблеми, дрімали їхні тривоги та
сподівання… Вітер — і той приліг спочити на гілках
розлогих дерев. Сон зморив і дорослих, і дітей. Со-
баки не гавкали…
Ніхто не бачив, окрім, звичайно, тих, хто полюб-
ляє заглядати в чужі ноутбуки, як перед світанком
із темного неба зірвалася й упала зеленкувата зірка.
Вона не згасла в атмосфері, як це зазвичай заведено
в зірок, що падають. Ні, ця зірка неймовірно збільши-
лася, пролетіла повз спляче село, зависла над лісом,
а потім тихо впала, чи, краще сказати, приземлилася.
Зовсім поряд, у балці з дивною назвою Мокра.
65

Це було НЛО. Рівненьке, гладеньке, без шва чи за-
клепочки. Золотистого кольору. Воно вгрузло в землю
чотирма ногами-стрижнями, «укорінилося».
Зверху з нього лилося м’яке зелене світло, від яко-
го листя і трави видавалися фантастично яскравого
кольору. Людська постать, що поклала ввімкнутий
ліхтар посеред балки, ховалася аж за деревами, за-
туляла рукавом собі очі, щоб не осліпнути…
Дуже цікаво, хто ж там усередині?
Незвичайна пригода четверта
Грандіозні плани прибульців
Безшумно відкрився отвір. Із нього вистрибнув…
звичайний чоловік, тільки одягнений трохи дивно —
наче середньовічний звіздар. А от за чоловіком
з’явилося справді чудернацьке створіння: видовжена
66
трикутна голова, жовті очі-ліхтарі. Руки й ноги, мов
лапи, та ще й із кігтями. Довжелезний хвіст. Трикут-
ноголовий більше скидався на робота, аніж на живе
створіння. Та ось він повернув голову… і заговорив!
Отже, розумний! Правда, ходить трохи незграбно,
шкандибає на ліву ногу. Чи лапу? Голова якась за-
велика. Здається, от-от шия не витримає й голова
відірветься… Але тримається. Ось перечепився, мало
землю не заорав своїм трикутним носом! Нарешті став
поруч свого товариша.
Перший під рукою тримав широку дошку, схожу
на скейт. Кишені сірого халата добре відстовбурчу-
вались, аж обвисали. Були наповнені якимись неве-
ликими речами.
Спочатку невідомі гості погомоніли про щось
абсолютно незнайомою мовою. Нічого не второпа-
ти! Та ось той, схожий на звіздаря, витягнув із кишені
якийсь невеличкий апарат, ніби годинник, одягнув
його на руку, увімкнув. Щось клацнуло ― і прибульці
миттєво налаштувалися на земний мовний простір,
бо відразу заговорили, не повірите, чистою україн-
ською мовою! Ніякого суржику! Без жодної помилочки!
— Ваше Шанування, ― озвався перший до свого
супутника, — зробіть наш літальний апарат неви-
димим, адже ми свого «літунця» залишаємо надовго.
Оглянемо місцевість, обдумаємо план захоплення
цього населеного пункту, — таємничий звіздар крас-
номовно показав рукою на село Біленьке, що світи-
лося вдалині поодинокими ліхтарями серед розкішної
рослинності, притемненої ніччю. — Коли наш план
удасться — завоюємо всю Землю!
67
 — Атож, — відказав йому звіророботоподібний.
Кігтем доторкнувся до браслета на своїй правій
руці. Чи все-таки лапі? Те, що сталося потому, вражає
уяву! Світло повільно згасло, й апарат розтанув у тем-
ряві, мовби його й не було!
Дивні прибульці ще хвилю постояли. Той, що був
схожий на казкового персонажа, обмацав свої кишені.
— Ану зачекайте. Здається, однієї кулі в мене таки
не вистачає, — схожий на чарівника почав ще раз
перебирати свої магічні речі. — Так і є! І як я міг її там
залишити? Дуже важливу кулю передбачень! Зробіть,
будь ласка, наш модуль видимим і відкрийте його мені.
Хочу забрати кулю. Воно надійніше, коли наперед
знаєш результат. І чого я раніше не глянув? Звик усе
робити за напрацьованими алгоритмами.
— Е-е-е-е. Той, як його… Програма для модуля роз-
рахована рівно на дві земні доби. Ви ж самі про-
грамували мій браслет. І що, тепер мені доведеться
чекати? — кострубатий злісно зиркнув, аж очі йому
засвітилися в темряві жовтизною.
— Ні, Ваше Шанування, у нас немає часу на чекання.
Ще жодного разу не траплялося, щоб мені та щось
не вдалося! Упевнений, усе в нас буде окей!
Звіздар вправно виліз на скейт і… полетів низько,
зачіпаючи вершечки трави. Ось він підлетів до людсь-
кої постаті, що, переминаючись із ноги на ногу, нетерп-
ляче танцювала під кущем верболозу. Ці двоє про щось
перемовилися, перший дав другому якийсь невелич-
кий вузлик, що виник невідомо звідки в його руці, обій-
няв, поплескав по плечу й повернувся до свого супут-
ника.
68
Людська постать нахилилася, підвела з трави вело-
сипед і покотила його до стежки.
Прибульці ж привидами заглибилися в ліс. Оби-
два добре бачили в темряві, ішли впевнено, правда,
та дивніша істота часто наштовхувалася на дерева
й кущі і плуталася в траві. Ось вона відстала, зачепи-
лася трикутною головою за кущ хмелю, почала сми-
катись. Леле! Зараз голову відірве! Лапами чи руками,
одним словом — передніми своїми кінцівками, почала
обдирати хміль. Зелена шишечка потрапила ненаро-
ком їй у рот, і вона смачно заплямкала.
Схожий на звіздаря навіть не помітив відсутності
свого колеги, аж поки не озирнувся, стурбований
довгою мовчанкою. Кинувся виручати товариша. Але
той уже не стримувався, наминав хміль, аж сіра слина
на землю крапала.
— Ти диви, який Ви ненажерливий. А говорили,
що харчуєтесь тільки енергією!
— Е, ми любимо поласувати чимось екстравагант-
ним, пікантним, вишуканим, — заплітаючись язиком,
відповів супутник і голосно почав гикати.
— Атож, засвідчую: перша ступінь алкогольного
отруєння, діарея, дизентерія та ще безліч розладів. О!
Процес пішов. Ну ви й смердите, Шановний! Швидко
ковтайте ось це, бо зараз усі наші плани пропадуть
ні за цапову душу! Сказав би я Вам… — і простягнув
жменю чорних, напевне, гірких пігулок, бо трикутна
морда спочатку аж перекосилася від огиди.
— Так і скажіть, що отруїти мене хочете! Хоча ні, ці
цукерочки, як я розпробував, дуже смачні! О, і голова
паморочитись перестала. Дякую!
69
 — Отож. Хіба ж я Вам хочу зла? Ходімо швид-
ше, — і схожий на звіздаря взяв потвору за руку.
Чи лапу…
Через якийсь час вони вийшли на невелику галя-
вину, навколо якої тільки високі сонні сосни таємни-
чо перешіптувалися між собою.
— А зараз я, професор Меджило, відомий служака
Таємних сил Мегапростору, маг і чарівник, запрошую
Вас, Ваше Шанування, до свого кабінету! — звіздар
картинно вклонився, а жовті очі того, до кого так ша-
нобливо зверталися, блиснули настороженими злими
спалахами.
Той, хто назвався професором Меджилом, вийняв
із кишені невелику кулю, кинув її об землю та про-
шепотів заклинання. У загадкових словах було так
багато шиплячих звуків, що здавалося, десь зовсім
поряд шиплять велетенські змії. Потягло свіжим ві-
тром, аж крутивій знявся й затанцював по галявині.
Щойно шипіння стихло, тут же, посеред вікових
сосон, з’явилася легка будівля. Прозорі стіни, шафа
з теками, письмовий стіл, два зручні крісла. Було на-
віть щось схоже на кавовий апарат. Тільки замість
кави, як потім з’ясувалося, він видавав зелену тягучу
рідину. Професор Меджило натиснув кнопку й націдив
такої у дві склянки. Одну завбачливо поставив перед
своїм співрозмовником, а другу з насолодою підніс
до рота.
— Сам пий цю бридоту! — трикутна голова скорчи-
ла таку жахливу гримасу, що стала ще страшнішою. —
Так чудово я не почував себе на жодній із планет
рідної Галактики Заразюта! Про Сонячну систему в нас

70
навіть не чули! Така приємна несподіванка! Планета
просто переповнена енергією! Я, Великий Скрежило,
ще не бачив такого благодатного місця!
— О, зате я Землю добре знаю! Так! Ця планета ди-
вовижна! Триста років тому випадково на неї натрапив,
мандруючи по Всесвіту. Із того часу досить частенько
сюди навідуюсь. Особисто я дуже зацікавлений, щоб
Ви тут прижилися, стали володарем. Влада потрібна
всім: і Вам, і мені… Будемо діяти злагоджено та за пла-
ном! Лабораторію з майстернею розгорнемо в лісовій
глушині та й зробимо задумане. У мене все готово для
Вашого «тиражування». Усе в моїх кишенях! — Про-
фесор Меджило доторкнувся до випуклостей кишень
свого халата і продовжив: — Вам потрібно краще озна-
йомитися з цією планетою та проявами біологічного
життя на ній. Це неймовірна планета, жива! Тільки-от
нищити тут нікого й нічого не можна! Це серйозне
застереження! Не забувайте цього! І не смійте жерти
все підряд, що вам потрапляє до рота! Хіба що інко-
ли, — поблажливо всміхнувся. — А зараз подивіться,
ознайомтесь детальніше: уся Земля в її життєвих
формах!
Звіздар змахнув рукою, і на столі з’явився монітор.
Екран заіскрився, нічна тиша наповнилася звуками.
Миготливе світло осяяло лісову галявину, на екрані
замерехтіли яскраві зображення найрізноманітніших
куточків Землі в 9D. Запахло дощем і незнайомими
квітами. Потім спілими фруктами, снігом, морем…
— А що то за спалахи, від яких зашкалює дивною,
смачною та водночас лячною енергією? — запитав
Скрежило.
72
— Розумієте, ці земляни ще далеко не ідеальні,
дехто з них має вади, як і всі ми, до речі. Так от, ці деякі
починають вважати себе найрозумнішими, хочуть ке-
рувати світом. Як і ми з Вами. З чого ж тут дивуватися?
Але тут, на цій планеті, виникає тертя свідомостей,
утворюються іскри-спалахи між людьми і… почина-
ються війни. Не мені Вам розказувати, що це таке. Ну,
звичайно, цим війнам ще далеко до тих, які ми з Вами
бачили, але все-таки… Звичайно, війна з’їдає частину
енергії, загальне поле планети у вогнищі війни слаб-
шає, але ж має такий пікантний смак! Навіть тут, у цій
країні, яка чомусь називається Україна, запульсували
спалахи війни. Але це ненадовго. Це скоро мине. Мене
навіть лякає, що тут може запанувати добро. Тому
саме звідси, на розломі пульсацій, ми повинні почати
завоювання Землі. Треба заволодіти джерелами, ви-
токами цієї надзвичайної сильної енергії! От Ви тоді
й станете тут нашим резидентом і правителем. А Вищі
Таємні сили ще придумають, як влаштувати на цій
чудовій планеті свій шабаш.
Звіздар замріяно закинув голову, наче вичитував
із космічної зоряної граматики свої бажані темні про-
роцтва.
— Тож Вам, як тут кажуть, і карти в руки, — перервав
свої думки. — Живіть, володарюйте, насолоджуйтесь
їхньою енергією, привчайте землян до покори. Змі-
нювати місце нашої дислокації недоречно. Бо саме
тут, де ми з Вами, Ваше Шанування, зупинилися, дуже
високий енергетичний рівень пульсацій. До того ж
енергія цієї місцевості має такий вишуканий смак!
І вона незмінна у своїй структурі. Мій вибір Вас тільки
73
потішить! Згоден, сто років тому тут узагалі була оаза
благодаті. Нині люди навигадували скільки штучних
генераторів енергії. Штучна енергія нам заважає,
але саме тут її не так уже й багато. До того ж ми здатні
знешкодити зайві джерела. Уміючи…
— Я ж сказав, мені тут дуже подобається! Піду за-
зирну до села…
— Раджу Вам, Ваше Шанування, змінити свій зов-
нішній вигляд. Ви ж зумієте трансформуватися… —
професор Меджило уважно обдивився дивне створін-
ня, — у якусь тварину, що тут мешкає: у собаку, лисицю,
єнота чи вовка. Ось їхні образи, — і показав щось
на зразок записної книжки, де миттєво виникли голо-
грами названих істот. — Вам рухатися, бачу, важкува-
то. Звичка пересуватися ідеально рівними площинами
дається взнаки, — зауважив чарівник. Кострубатий
прибулець мовчки кивнув головою, погодився. —
Я ненадовго відлучуся у власних справах. Оглядайте
місцевість, вивчайте закони життя на планеті, яка не-
забаром стане Вашою!
Професор легко заскочив на свою літаючу дошку,
причепив до неї розкладну систему керування, яка
теж виникла практично з нічого, і полетів понад лісом.
На тлі вже поблідлого повного місяця це було неймо-
вірно дивовижне видовище… Аладін зі своїм килимом-
самольотом відпочиває.
74
Незвичайна пригода п’ята
Перші кроки
Скрежило, що у своєму первозданному вигляді
наблизився до села, знервовано бив довгим хвостом
пилюку. Хвіст болів. Він найдовше трансформувався.
Пилюка стояла хмарою і, не встигаючи осісти, знову
піднімалася вгору від наступного нервового удару.
Дихати не було чим, усе навколо стало сірим і брудним.
Думки, що роїлися в його голові, були чіткі та роз-
мірені. Дихання поступово вирівнялося. Дискомфорт
зник, бо трансформування врешті-решт закінчилося.
Пилюка осіла. Правда, прибулець тепер нагадував
общипану тварину, схожу на вовка. Чи на соба-
ку? Отже, перетворився на справжню «чупакабру»
велетенського розміру. Задоволено вишкірившись,
Скрежило оглядав околиці.
— Люди, звірі, птахи, риби, комахи… Дивно на-
зиваються живі істоти на Землі. А ще дерева, кущі,
трави… Вони теж енергію випромінюють. Каміння,
ґрунт, вода, пісок — тут теж наче живі. Усе про цю
планету усвідомити відразу просто неможливо. Та й
навіщо? Головне, що вона мені підкориться. Тільки
мені! Ця планета стане невичерпним джерелом енер-
гії, що дасть мені, своєму володареві, силу! Надсилу!!!
Це вам не пустельна зірка Карлюка з Галактики За-
разюта! Там майже зовсім немає енергії в атмосфері,
і тому на ній навіть рухатися важко! Хоча й там, якщо
чесно признатися, мені теж було непогано… Але бач,
75
звинуватили в корупції, в узурпації влади та вигнали
мене, Великого правителя! Просто ганебно прогнали!
Вручили чорну грамоту, що називається «Заборона
перебування на зорі Карлюка». Круто придумали! Кар-
люки нещасні! Закони, що тривали тисячоліття, вони
наважилися поміняти! На недоторканість правителя
посягнули! Але вони ще пошкодують… Дізнаються, ким
я став! Мільйони моїх клонів будуть розкошувати тут,
на Землі. Мільйони… Оце воно! — перевтілений при-
булець підстрибнув від задоволення на всіх чотирьох
лапах і, насолоджуючись злагодженими рухами свого
тіла, побіг оглядати місцевість.
Він зачудовано розглядав високі дерева, обходив
кущі, нюхав траву та вже обережно пробував її на смак:
пожував, мов звичайний собака, і виплюнув. Боявся
наїстися чогось шкідливого. Його вражали кольорові
плями квітів, ще безліч якихось незнайомих біологіч-
них проявів… Усе дихало, промінилось!
Добре розвиднилося. Світло неприємно різало
жовті очі, довелося опустити затуманені захисні по-
віки.
«Це починається день, — згадав Скрежило тлу-
мачення мага. — Ось випаде роса… Цікаво, як вона
буде падати? Чи схоже це на метеоритний дощ? Може
краще сховатися?»
Помітити, як падає роса, йому не вдалося. Добре за-
брьоханий, через деякий час він стояв на пагорбі перед
селом. Перед ним постали житла людей — будинки.
— Ага, оце і є те село Біленьке, з якого ми почнемо
наймасштабнішу в Мегапросторі космічну аферу: під-
корення живої планети! Тут, на Землі, живуть люди —
наймогутніші мої вороги! Ні, чому ж вороги? Кра-
ще — мої потенційні раби! Мої постачальники енергії!
Мозок тут є навіть у курки, але мислить, говорить,
думає найкраще — людина. І енергія в людей най-
сильніша! Найсмачніша й найкорисніша, як заведено
тут говорити. З цього невеликого плацдарму почнеть-
ся моє успішне завоювання планети! Моє і моїх клонів!
О, все в нас вдасться! Професор Меджило — це саме
те, що мені було потрібно!
Село ще спало, тому Скрежило насмілився зазир-
нути на подвір’я крайньої садиби. Голосно загавкав
собака, з будинку вискочив чоловік із якоюсь зброєю.
На небезпечний бластер це було мало схоже, але про
всяк випадок монстр сховався за кущами, принишк.
Не міг відірвати уважного погляду від того, що відбу-
валося перед його очима.
— Чого ти, Босе, розгавкався, спи, ще рано. Такий
солодкий сон мені перебив!
77
 — Приходив! Приходив! Страшний! Страшний! — — І ми не проти! Це було б класно… — Влад сів
намагався сказати вірний пес, але господар тільки на краю, звісив ноги, замріявся.
махнув рукою й пішов у будинок. — Ану, друже, — попросив Назар Марка, — поки
А «страшний» спочатку порачкував у кущі, а потім ти внизу, сфоткай мене на літаючій тарілці! Буде ви-
щодуху поспішив до лісу, керований внутрішнім на- духа! Я сиджу, наче джин… Просто в повітрі! Ніхто
вігатором. У прибульців свої справи… не повірить, скажуть, фотошоп.
— Не зараз, — відмахнувся хлопець. — У мене аж
на дні наплічника фотоапарат. Доки фарба не закін-
читься, ніяких фото.
Незвичайна пригода шоста
Марко червоним струменем уперто малював сер-
Що ж воно за НЛО? дечко, воно стікало додолу, а та фарба, що лишалася
й висихала, облітала сухими лусочками. Хлопець
Пофарбувати НЛО не вдалося. Тоненькі кольорові розумів, що робота безнадійна, і це його дратувало.
цівочки стікали на траву й зовсім не прилипали до
прозорої поверхні.
Зате його було легко обміряти рулеткою. НЛО ви-
явилося не таким уже й високим: усього два метри
шістдесят вісім сантиметрів! У діаметрі, правда, було
майже п’ятиметрове.
Зверху на цій космічній посудині, як виявилося,
була ще й надбудова. Кругла, звичайно.
Першою на літаючу посудину вилізла Поліна.
Навіть Маркові не вдалося її обігнати. Сказала, що
дівчат треба пропускати вперед, — попробуй щось
заперечити!
— Це модуль багаторазового використання, — кон-
статував Марко. — Десь там, за межами атмосфери,
над нами висить космічна станція, чекає його повер-
нення. От цікаво було б на неї подивитися. Якщо вони
виявляться добрими, ці прибульці, то я б не проти,
щоб вони мене покатали. У космос і назад.

78
 Влад і Назар злізли й тинялися біля маляра. Ось
він таки спустошив балончик і з усієї сили кинув
його в те місце, де вперто малював сердечко. Пус-
та посудина стукнулася об прозору поверхню. Звук
був доволі глухий, але привернув до себе увагу. Усі
повернули голови і здивувалися. Адже сталося ней-
мовірне — балончик не відлетів назад, а впав усе-
редину. Тобто лежав хоч і скраю, але всередині об’єк-
та! Марко простягнув обидві руки й намацав отвір.
— Отвір є! — вигукнув Марко та швидко шаснув
углиб прозорої тарілки.
За ним, навіть не подумавши, поспішив Назар, що
стояв зовсім поруч. Він зачепив балончик, і той про-
валився всередину. І хлопці, і червоний балончик наче
розтанули, стали зовсім невидимими. Марко й Назар
перестали бачити один одного! Звичайно, добряче
злякалися, але ж хто про це зізнається!
— Ти де? Чуєш мене? — першим оговтався Марко.
Говорити було важко, голос звучав глухо.
— Я тут! — Назар простягнув руку.
Вони обмацували все довкола, але ні виходу, ні
чогось цікавого не знаходили. Там, за межами цього
клятого НЛО, буяв літній день, співали пташки, шумів
вітер, а тут — як у могилі. Владик з Поліною бігали
навколо, гукали їх, але… хіба догукаєшся… Поліна пла-
кала, та й у Владика був переляк на обличчі.
— Оце вистежили! Потрапили в полон… Прийдуть
зелені чоловічки, і «ву-а-ля»! — Марко сів на якусь
холодну штуковину, типу стільця.
— О, я знайшов сходи! Вони ведуть нагору! — Назар
поліз, понишпорив руками. Якісь опуклості, щось дуже
80
схоже на коробку... — О! Кулька! Я знайшов кулю і взяв
її в руки!
— Ну, потримай її… — байдуже та якось аж при-
речено відгукнувся Марко.
Назар зліз до нього. Він бачив, як заплакана Полі-
на бігала навколо НЛО, а потім надавала прозорій
космічній посудині копняків. У неї аж нога заболі-
ла, бо сердешна скривилася від болю й потерла
ступню. Спересердя почала хапати пусті й повні
балончики та з силою жбурляти їх туди, де тільки-но
щезли хлопці.
— Де ти взялася на нашу голову, брудна, ненависна
космічна зайдо! Краще б ми тебе ніколи не бачили!
Що ж тепер буде! Назаре! Марку!!! — репетувала вона,
а потім зі злістю шпурнула останній балончик, що був
у її руках.
Отвір знову відчинився! Це полонені зрозуміли
одразу: всередину долинули звуки, свіже повітря…
Зраділі хлопці один за одним випірнули з вакууму.
Це було дивовижне явище! Вони немов з’являлися
з якогось просторового порталу з іншого світу. При-
наймні так це бачили Влад з Поліною і саме так це
виглядає у фантастичних кінофільмах.
Поліна стрибала від щастя. Владик на радощах
тричі перекинувся через голову. Прозору кулю, що
тримав у руках Назар, загорнули в Полінину кофтинку
й обережно поклали в рожевий дівчачий наплічник.
Тільки-но вони відзняли кілька кадрів на фоні про-
зорого НЛО, як зателефонувала Назарова мама.
— Ти де, синку! Я за тобою скучила! Бабуся сказала,
що ти пішов на ставки. Я тут ходжу, але вас не бачу!..
81
 — Мамо! Де ти ходиш? Які ставки? Чому ти тут? Іди
швидко додому! — Назар згадав дивне попереджен-
ня незнайомця. Чому він не подумав про це раніше?
Страх опанував хлопця.
— Що за маячня? Ти де? Ви ж рибу ло…?
— Мамо! Ма! Обізвися! — але в телефоні зашелес-
тіло й засюрчав коник. — От я бовдур, забув слова
розмальованого! Треба було попередити маму, вмо-
вити її посидіти в місті… Що ж тепер буде? Це він, цей
татушний дядько вкрав її! Ви тут поки що без мене.
Я піду до ставків, а потім у село. Треба все з’ясувати,
знайти мою маму.
— Ми з тобою! Нам варто триматися разом, —
сказав Влад.
Ніхто не заперечував. Усі швидко склали свої речі
та заховали їх у кущах верболозу. Не тягти ж вело-
сипед і драбину по купинах до ставків! Рушили через
перелісок.
— Це точно справа дивних прибульців, — Марко
зупинився. — Нам треба йти в село і про все розпові-
сти дорослим. Назара треба шукати великим загалом.
— Ну, це вже не жарти, я телефоную… в поліцію, —
Поліна рішуче набрала короткий номер.
Після довгих гудків трубку взяв черговий поліціянт.
— Алло! Майор Пилипенко на проводі!
— Розумієте, у нас хлопець пропав! — дещо зати-
наючись, повідомила Полінка.
— З ким я розмовляю? Ви його мама?
— Ні, подружка.
— Коли він пропав.
— Хвилин десять тому!
На другому кінці голосно розсміялися.

Незвичайна пригода сьома

Дивні зникнення

— Де це подівся Назар? — Поліна здивовано огля-

далася довкола. — Щойно був поруч! Ось його білий
блейзер лежить…
— Назаре! Назаре! Не жартуй! — почали кликати
діти, але відповіді не було.
Вони по-справжньому злякалися і в розпачі бігали,
заглядали за дерева й кущі, гукали та шукали довкола.

82
 — Ще скажіть, що його вкрали прибульці з космо-
су! Ха-ха-ха! Пошукайте добре. Як не знайдете через
дві години — телефонуйте, ми приїдемо. А де, до речі,
його батьки?
— Не знаємо. Ось ідемо маму шукати…
— Удачі. Сподіваюся, більше мені з вами спілкува-
тися не доведеться!
Розгублені діти пішли далі — до ставків.
Незвичайна пригода восьма
Хочу бути собою!
Назар прокинувся, хотів потягнутися. Що таке?
Рук не підняти! Він розплющив очі й скрикнув від
здивування. Усе, що з ним трапилося, то був не сон!
Значить, це насправді його підхопили чиїсь міцні
руки, підняли в повітря, він навіть скрикнути не встиг,
як опинився вище лісу. Отже, він справді летів, і тва-
ринний страх заповзав у душу. Далі він провалився
в безпам’ятство й лише тепер випірнув із нього. Лежав
на чудернацькому холодному й жорсткому тапчані.
Було так неприємно, що аж у роті гірчило. Руки були
затиснені в лещатах. Боліли. Він спроквола оглянув
приміщення, схоже на якусь космічну лабораторію,
яку міг бачити хіба в кіно.
— Фантастика, — злякано вимовив Назар і так
і залишився з відкритим ротом, бо двері відчинилися
й разом зі струменем яскравого світла до лабора-
торії зайшов, точніше, залетів справжній чарівник.
84
На ньому був темно-синій плащ і гостроверха шап-
ка в блискітках. Довге волосся, борода… Викапаний
Гендальф із «Володаря перснів».
— Прокинувся, голубчику? Дай-но я тебе роздивлю-
ся. Ну й дістав ти мене зі своїми друзями. Занадто
часто крутився в мене під ногами. А я ж вас поперед-
жав! Навіть ваші двоколісні засоби пересування на
дерево закинув. Бо нема чого по лісу нишпорити. Так
ні, ходять, рознюхують! Але невгамовних я швидко
вмію нейтралізовувати. І зараз я з тобою гарненько
попрацюю. До речі, мене звати професор Меджило.
Маг я, значить. Второпав? Але це тобі не потрібно.
Ти станеш моїм черговим сувеніром. Хобі в мене таке:
робити сувеніри своїми руками, — чарівник злісно
засміявся.
Назарові здалося, що йому під спину заповзли
зо два десятки колючих їжаків. Хотів поворухнутися,
але… дзуськи!
— Я не хочу бути сувеніром, — слабким, кволим
голосом ледве вимовив Назар.
— Та хто ж тебе, голубчику, запитувати буде, хочеш
ти чи не хочеш? Тут не питають. Єдине, що я можу тобі
запропонувати, це самому вибрати, у якій конфігура-
ції ти будеш стояти цілу вічність на чиїхось шафах,
столиках чи полицях. Ось зразки.
Чаклун змахнув рукою — і прямо перед обличчям
зляканого Назара виник стенд із голограмами най-
різноманітніших сувенірів. Хлопець намагався зосере-
дитись, щоб почути, що говорить цей псевдочарівник,
але в нього це погано виходило. Він ледве розумів,
що той патякає.
85
 — Земляни в мене найчастіше перетворюються
в ельфів, гномів, орлів і херувимчиків, — продовжував
чаклун. — Але я можу зробити з тебе, кого забажаєш.
Часу на роздуми — тридцять земних секунд — і про-
фесор береться до роботи!
Чарівник байдуже глянув на хлопця і зайшов у біло-
сніжну кабіну, схожу на холодильник. Там його образ
блискавично змінився. Металеві щупальця, мов довгі
руки, що миттєво з’являлися з рівної поверхні кабіни,
переодягнули доктора-чарівника в білий із блакитним
відливом одяг. Виявляється, костюм був вдалим мас-
куванням! Зникло волосся й борода. Лискуче темне
видовжене обличчя, маленька біла шапочка на лисій
голові. Голова непропорційна, якась завелика як для
схованого під халатом тулуба. Гладка шкіра із сірува-
тим відтінком… Прибулець…
— Ну-с, вибрав? Мені треба вводити твоє бажання.
Без бажання ніяк. Ким бажаєш бути?
Шия експериментатора неприродно видовжила-
ся, обличчя нависло над Назаровим. Безгубий отвір
рота, булькаті бронзові очі, що вкручувалися в хлопця
гострими металевими шурупами, наповнювали його
розпачем.
— Я не хочу бути сувеніром, — ледве прошепотів
Назар отерплими губами. Відчував, як холод наповнює
його зсередини, паралізує. Аж млосно стало.
— Хочеш, хочеш! — мов через вату у вухах, наче зда-
леку чув противний голос чаклуна. — Усі намагаються
чинити спротив. Хто НЕ хоче, значить, хоче! Ваше
«НЕ» нічого не варте. Таке собі сміття! Де ви його тіль-
ки набралися? Я його потім спалюю, після виконаної
86
роботи. А решта бажання збувається. Адже ви, зем-
ляни, уже знаєте, що бажання збуваються! Чи не
так? Приємно виконувати! То яким сувеніром ти хо-
чеш бути? Моя тобі порада — вибирай простенький
образ. Саме такі сувеніри розкуповують миттєво. Ко-
ристуються попитом, як у вас говорять. Одне зухвале
дівчисько (я його, до речі, саме десь тут і спіймав)
скомандувало: «З чистого золота!» І що? Стоїть майже
сто років, ніхто до цього часу не купив. Дорого! Тільки
полюбуйся! Янголятко називається. Вожу за собою,
демонструю як зразок нерозумності. Глину теж не
раджу вибирати або порцеляну — б’ються!
Назар уже не прислухáвся до слів цього зухвалого
псевдопрофесора Меджила. Щось він темнить, це точ-
но! Хлопчик задумався, ловлячи клапті розтривожених
думок і стягуючи їх в одне правдиве полотно. Здогадка
блискавкою майнула в його голові: «Стверджувати
все! Не перечити!»
— Ну, вибрав, ким хочеш бути? Та швидше, бо
в мене он ще робота є!
Меджило змахнув рукою, і у відчинені двері в’їхав
ще один такий же тапчан. На ньому лежала… мама!
Вона так само була пристебнута до тапчана, а її рот був
заклеєний синім прямокутником. Мама не рухалася,
її великі зелені очі дивилися в стелю, але здавалося,
вона ними нічого не бачила.
— Не вийде в тебе нічого. Краще зараз відпусти
мене й мою маму, — раптом чітко і твердо сказав
Назар.
Професор Меджило оторопів. Він хвилю дивився
на хлопця, руки його почали зрадницьки тремтіти.
87
Він усе-таки зробив майже непомітний порух паль-
цями, з них вилетіла іскра, і на столі посеред круг-
лого предмета запалав яскраво-червоний високий
вогонь. Прозора колба, на третину наповнена білою
рідиною, зависла над вогнем. Рідина, нагріваючись,
темніла.
Віра в порятунок заспокійливою теплою хвилею
розкотилася по тілу хлопчика. Він напружився і що-
сили закричав:
— Я хочу бути собою! Я буду собою!
З очікуванням озирнувся, чи подіє? Побачив, що
миттю присів стовп вогню, а рідина в колбі посвітліла.
Радість буття повернулася до хлопчика. Він голосно,
як тільки міг, уже впевненіше повторив:
— Я буду собою! Я — Назар! І буду ним до глибокої
старості. До ста років і ще трішки!
Колба луснула, тягуча біла рідина залила вогонь.
— Ага, подіяло! — зрадів Назар.
Професор Меджило здивовано подивився на
хлопчика.
— Я самозакоханий, самовпевнений невіглас! Ви-
знаю! — нервово гукнув чаклун. — Відтепер я нікого
не буду запитувати, яким сувеніром хочуть бути мої
жертви. Геть гуманність!
— Усі твої сувеніри хочуть бути людьми! Чи тими
істотами, якими були! Усі! Вони живі й вони вільні!
Вільні! Вони звільняються від чаклунства! Абрака-
дабра! — закричав Назар. Він гарячково пригаду-
вав чарівні заклинання з давно прочитаних казок: —
Еники-беники! Карабас-барабас! Сім-сім! Чаклуй-баба,
чаклуй-дід, зачаклований ведмідь!!!

89
 Професор Меджило кинувся на полоненого, але
було вже пізно. Від голограмних сувенірів відділялись
їхні фантоми і пливли, пливли геть… Усе затремтіло,
заходило ходуном у лабораторії чаклуна. Попливло
марево, почулися голоси… Він сам поспішно метнув-
ся у свою роздягальню, переодягнувшись, транс-
формував свою шафу-холодильник у мінімодуль,
укинув його у свою велику кишеню, прошепотів
якесь заклинання, посварився пальцем на Назара і…
щез. Зникла і його лабораторія.
Хлопець не встиг змигнути оком, як опинився під
кущем. Поруч сиділа… ошелешена мама у своєму
улюбленому білому спортивному костюмчику й боязко
роззиралася довкола.
— Мамо!
— А де той… Синку, я все чула. Ми з тобою на цьо-
му світі?!
— Мамо, на цьому. І схоже, нам треба його ря-
тувати!
Незвичайна пригода дев’ята
Оце так дива!
— Оце так! Сказати кому — не повірять. Ми мало
сувенірами не стали… А ти молодчина! Боєць! Я пи-
шаюся тобою! Що воно там біліє?
— Де? — Назар підвівся й пішов у напрямку, куди
вказала мама. За кущиками глоду навпочіпки сиділо
незнайоме дівча, потирало то бік, то ногу і плакало.
90
Білою вишиванкою зараз нікого не здивуєш, а от
довга спідничка, фартушок... Русяве волосся, заплете-
не в тугу косу, у косі червона стрічка. Разочок корало-
вого намиста… Що за гурток самодіяльності?
— Ти хто? — хлопець допоміг дівчинці підвестися
й обтруситися.
Незнайомка мовчки втупилася в Назара і занадто
зосереджено його розглядала.
— Не тупи, мала, кажи, звідки ти тут узялася? Як
тебе звати?
— Я — Галя, — дівча сором’язливо всміхнуло-
ся, опанувавши себе, прикрило обличчя рукавом
вишитої сорочки. — Я місцева, із села Біленьке.
Мене вкрав чарівник і зробив із мене золотий су-
венір. А ти мене розчаклував. Я все бачила! Спасибі
тобі! І маму твою він хотів на сувенір перетворити.
Я знаю.
 — Он воно що!
— Ходімо до мене додому. Мої мама будуть раді.
А тато… Тато тобі коня за мене подарують!
— Ов-ва! Приїхали! — Назар нарешті зрозумів, із
ким розмовляє. — Це ж та сама дівчинка із сувеніра!
Вона ж мало не сто років була золотим янголятком.
Сто років!!! — хлопцеві від такої здогадки аж мото-
рошно стало. — А зараз гадає, що час зупинився
й чекав, поки вона побуде мало не століття безглуздим
злитком золота! Хоч і у формі янгола.
— Галю, може, поговоримо? Тільки спокійно, —
прийшла на допомогу синові Анжеліка. — Ти вже
не така маленька й досить розумна дівчинка, Уяви,
ти довгий час була сувеніром. Давай спробуємо разом
оцінити ситуацію. Ну, порахувала, скільки років ти
не була вдома? Чаклун сказав років сто…
— Та ні, менше, то він для красного слівця так ка-
зав! Округлив. Років вісімдесят… Може, трохи більше…
Може, трохи менше… Я вже й із ліку збилася! — Галя
задумалася, обмірковувала щось. Раптом схопилася
за голову — їй нарешті дійшло, що час не стояв на
місці! — Я що, потрапила в майбутнє?! А то я дивлюся,
ви якісь не наші… Боже, що ж це діється?!
Дівча злякано прикрило свої пухкенькі губенята
долонькою. Видно було, що вона далі обмірковує си-
туацію, і страх полонить її недорослу душу.
— То що ж це виходить? Мої мама давно вже по-
мерли?! — обличчя Галі насупилося й вона голосно
затужила. Вона плакала, протяжно вигукуючи, мов на
похоронах: — Ой, матусенько моя рідненька, на кого ж
ви мене полишили?! Ой, таточку, це ж і вас уже немає
92
на цьому світі! Ой, куди ж я прихилю свою голівоньку
біднесеньку! Ой, сестричко моя Варваронько, а чи
ти жива, чи тебе немає?! Ой, напевне й Варварки
немає! Сестриченько моя рідненька, що ж мені тепер
робити-и-и-и?!! — не вгавала Галя.
— Та годі тобі плакати, годі, — намагався заспокоїти
її Назар. Але марно…
Галя плакала. Вона загубилася в часі, її горе, змі-
шане з переляком, було невимовним. Довелося тягти
її за собою мало не силоміць і по дорозі пояснювати,
заспокоювати, втішати.
— Ні, вона ще й плаче! Ти що, назад у сувеніри
хочеш? — не витримав Назар, зупинився навпроти
дівчинки. — Вибирай: або знов у сувеніри, або з нами.
Дівчинка теж спинилася.
— З вами, що тут вибирати, — відповіла Галя. —
І плакати більше не буду.
Мама обійняла дівчинку, пригорнула.
Незвичайна пригода десята
Тварини заговорили
Назар устиг сповістити товаришам, що з ним усе
гаразд, він уже близько й іде в Мокру балку. І його
телефон відключився.
— Треба щось робити, — бідкалася мама. — Ходімо
в село, розкажемо все людям.
— І? Мамо, ти б повірила, якби я тобі розказав про
все, що ми бачили?
93
 — Навряд…
— Хто ж нам повірить? Далеко не кожен. А хто по-
вірить, таку бучу здіймуть… Паніка нам не потрібна.
Тут треба щось інше…
Налякані Поліна, Влад і Марк дуже зраділи, коли
Назар із мамою та незнайомою дівчинкою вигулькну-
ли з-за дерев. Вони кинулися їм назустріч. Владик
не стримався, обійняв Назара. Переживав.
— Ти що, по маму в село збігав? — підозріло спи-
тав. — А це хто?
Поки Назар розповідав друзям про свої пригоди
та про Галю, мама кинулася обстежувати НЛО.
Її дуже вразив вигляд, точніше сказати, абсолют-
на його відсутність у прозорого космічного об’єкта.
Не вірилося, що таке взагалі може бути. Жінка ходи-
ла навколо, торкалася прохолодних округлих форм
чогось невидимого. Зупинялась, дряпала прозору
поверхню нігтиком, нюхала її. Мов пусте місце! Заплю-
щила кілька разів очі. Напевне, надіялась, що все-таки
це їй примарилося. Але ж ні! На жаль, усе так і є!
Анжеліка першою побачила двох собак, що ви-
гулькнули з-за кущів.
— Дивіться! — вигукнула здивовано. Усі схопилися
з місця. До них з усіх лап мчав… Мікрон. А його наздо-
ганяв сусідський Бос.
— Мікроне, як ти відв’язався? — обійняв собаку
Назар.
— Настав мій час, — спокійно промовив собака,
наче й не біг кілометрів два чи й більше.
— Лихо! Лихо! Треба вам допомагати! — не так
чітко, але досить зрозуміло промовив Бос!
94
— Мікроне, ти розмовляєш? — Назар ущипнув
себе за руку, щоб пересвідчитись, що це йому
не сниться.
— Ой, то ми що, потрапили в справжню казку? Як
цікаво! — Поліна застрибала від радості. — Собаки
нам допоможуть прогнати цих поганих прибульців.
Скільки клопоту від них!
— Спокійно. Усе під контролем! — поважно сказав
Мікрон і став на задні лапи. — Ви, люди, любите повто-
рювати фразу: «Хто володіє інформацією, той володіє
світом!» — продовжив він, ну геть як учитель перед
учнями. — Це формула успіху! Отже, нам потрібна
інформація. А де її взяти?
— О, ми вже мали честь познайомилися з одним
із тих. Гнітюче враження, — розповідав Назар.
— Я теж одного бачив. Страшнючий! У мене аж
хвіст посивів з переляку! — Бос теж зіп’явся на задні,
але йому так було незручно. Він сів, почухав задньою
лапою за вухом і розповів про вранішню пригоду.
— Треба прочесати ліс і довідатися, де нині наші
незвані гості, — запропонував Марко. — Ходімо всі
разом.
— Воно то так, тільки для чого вам, людям, скільки
топтатися на своїх двох, коли є ми, чотирилапі? —
упевнено зауважив Бос. — Я берусь організувати
широкомасштабне спостереження за всіма об’єктами.
— Ми виведемо лиходіїв на чисту воду, бо нам
допомагатимуть тварини! — зраділа Поліна. Мікрон
схвально закивав своєю великою кудлатою головою.
— Але коли вже навіть тварини заговорили, то це ж
неспроста! Значить, нам загрожує якась небувала
95
небезпека? Думав, це тільки у фантастичних фільмах вих друзів, які виправили плечі й були готові до нових
буває… — Владик ще був наляканий і з надією дивився пригод, на Мікрона та його помічника Боса і тільки
на старшого брата. Марко був здивований не менше. рукою махнула: «Будь що буде!»
— Хай там як, ми ще побачимо, хто кого! Чи не так? Мікрон піймав хвилю позитивного рішення, став
Тим паче, у нас тепер є союзники! — сказав Назар. на чотири лапи й високо підстрибнув! Вище Наза-
— Навіть більше, у вас є досвідчений керівник рової голови.
спецоперацій у міжгалактичному просторі! Це — я! —
обізвався Мікрон. — І ваша команда мені подобаєть-
ся! Отже, збираємо велику нараду! Я вже наказав усім
тваринам включитися в процес, бо ситуація справді
загрозлива, але під контролем! Я давно в темі! —
відчеканив Мікрон. — А заговорили ми тому, що сама
Земля відчула небезпеку й саме тут, у цьому місці,
яке вибрали для своїх злих дій прибульці, стався мо-
гутній викид енергії. Його відчув кожен живий орга-
нізм і відгукнувся. Настав час нам об’єднатися
та зберегти свій дім.
Усі уважно слухали пса. Новина хоч була й неспо-
діваною, але дарувала надію.
— О, ми знаємо, що наша планета жива, вона на-
віть дихає! Це ти нам підсунув у ноутбук того дідуся! Ми
готові тобі допомогти! Чи собі? — Назар не втримався,
обійняв Мікрона, притиснувся до волохатого собачого
тіла й відчув, що сам набирається якоїсь надприрод-
ної сили, якої не відчував раніше. Йому стало раптом
спокійно та весело. Він усміхнувся. Пригода набувала
нового сенсу, і це хлопцеві подобалося!
— Не поспішай радіти! Тут зовсім не до жартів! —
вигукнула все ще злякана Анжеліка.
Вона, доросла, не могла так беззастережно ввійти
в азарт, як це часом уміють діти. Але глянула на сино-

96
 Незвичайна пригода одинадцята
Творіння професора Меджила

У гущині лісу на невеликій галявині професор

Меджило дістав зі своєї кишені чарівну сіру кульку
та кинув її об землю. Він був знову одягнений у гостро-
верху шапку й темно-синій плащ. Під час рухів його
одяг переливався неземними таємничими вогнями.
То був одяг для особливих магічних ритуалів.
У руках у Меджила з’явилась чарівна паличка. Той
атрибут чаклунства, який ми звикли бачити в мульти-
ках, вона зовсім не нагадувала, адже була сучасно-
автоматична. На ній миготіли датчики та було багато
різних кнопочок.
Професор творив. Спочатку велику, добре осна-
щену лабораторію для клонування Скрежил, потім
спеціальну додаткову лабораторію для створен-
ня армії мафлоків. Мафлоки — то його прадавній
винахід. Крадуни та збирачі енергії, такі собі прості,
майже невидимі створіння, схожі на медуз із довгими
щупальцями. Кількість, довжина й товщина тих щу-
палець постійно змінювались. Усе, що вони вміли, —
це збирати енергію у свої аморфні тіла.
Створені професором Меджилом мафлоки вже так
густо всіяли небо над галявиною, що стало темно.
Творець своєю чарівною паличкою розмахував, наче
диригент-віртуоз перед великим оркестром.
— Ого! — він одягнув спеціальні окуляри й оглянув
свою роботу. — Нічого собі я постарався! На кожного

98
жителя села з десяток збирачів енергії! Досить! —
Меджило задоволено потер довгі руки в тонких чор-
них рукавичках. — Усе йде просто пречудово!
Купаючись у своїй самозакоханості, професор зо-
всім не помічав з десяток сов, що сиділи під густим
гіллям дерев. Не помітив він і зайців, що зачаїлися
під кущами, і допитливу мордочку хитрої лисиці. Для
нього не існувало нічого й нікого у світі! Зловмисник
був захоплений хвилею творчості, і від цього він і сам
немов літав над землею. Він уже бачив себе волода-
рем, бо той миршавий Скрежило — це лише частина
його геніального задуму. Нехай дурнуваті Скрежили
завойовують, а він буде володарювати! Бо ж найро-
зумніший, найвинахідливіший і найталановитіший
у всьому космічному просторі він — професор Ме-
джило! І йому, а не цій нікчемній напівлюдині чи на-
півзвірині володіти такою багатою, чистою та гарною
планетою. О, він зможе!
Приємні думки перервав той самий жовтоокий
скрипучий Скрежило.
Незвичайна пригода дванадцята
Клонування
— Давайте вже мене клонувати. Я хочу до заходу
сонця провести парад Скрежил! Треба добре вимуш-
трувати військо, щоб коли зійде місяць, виступити
в похід і заволодіти селом. Темрява — наша сила,
шлях до перемоги!
100
— Розумно сказано, ой як розумно, — професор
Меджило уважно глянув на трансформованого в об-
лізлу звірину Скрежила. — Лабораторія готова! Про-
шу Вас, Ваше Шанування. Трансформуйтеся, будьте
ласкаві, у свій первозданний вигляд! Ви — справжнє
чудовисько! — не стримався чарівник, спостерігаючи
за перевтіленням свого колеги.
Скрежило трясся, немов у лихоманці. Його м’які
округлі форми ставали грубими, надміцними й тверди-
ми. Монстр із Галактики Заразюта! — цим усе сказано.
Його, потворного й підступного, вигнали звідти за
нечесні справи!
Жовті очі Скрежила могли змінювали колір, і про-
фесор Меджило добре знав, яка в цьому криється
небезпека. О, він завжди досить уважно ставився до
всякої інформації. А ця, саме ця його дуже лякала, бо
здатність змінювати колір очей була небезпечною.
— Досить гратися очима, а то ще пожежі наробите
в лісі. Усе згорить — нічого не вийде! Стежте за со-
бою. І пам’ятайте моє застереження: жовтого погляду
досить, щоб здобути бажану перемогу!
Скрежило намагався все запам’ятати, тому щосили
напружився.
— Скоро, зовсім скоро я буду тут володарем, а ці
нікчемні люди прийдуть до мене з поклоном, будуть
питати в мене, що їм робити, коли і як! Мої вірні неро-
зумні слуги, мафлоки, будуть зносити до мене енергію
з усього світу! Із якою радістю я б сплюндрував усе
живе на цій планеті! Але тоді вона помре. А це мені
невигідно, адже тут чомусь найбільше енергії виді-
ляють саме живі об’єкти. Тож для чого мені мертва
101
планета? Усе треба зберегти. Усе! Мені треба всіх
залякати, узяти в рабство! Від людини до травинки! —
у Скрежила аж дихання збилося від таких гарних думок,
він загарчав і закашлявся.
— Дивно, у нього жовта кров. І смердить, як і його
калові маси, — зазначив професор Меджило, заван-
тажуючи в систему клонування каплю жовтої рідини,
узятої з правої лапи Скрежила.
Чарівник натиснув на яскраво-червону кнопку
пульта, і система загула, запрацювала. У великій кол-
бі на відкритому вогні закипала чорна їдка рідина.
Її випари проходили через складну систему трубочок
і відводів. Концентрована чорна крапля падала туди,
де була кров прибульця, там миттєво відбувалася
вибухова реакція і з’являвся… ембріон маленького
Скрежильчика.
Пройшовши ще кілька закручених і зачакло-
ваних шляхів перетворення, на виході з’являвся
новий дорослий Скрежило. Перший клон, другий,
третій…
У щойно створених Скрежил не вистачало од-
нієї клепки. Тому їхня поведінка була дещо дивною.
Але захоплені вдалим процесом, цього не помічали
ні професор Меджило, ні тим більше сам Скрежило.
Зовні клони були схожі один на одного, як дві зірки
з галактики Парних Зірок. А табличку множення в них
на виході з системи клонування ніхто не питав. Коли
їх розтиражувалося вже зо дві тисячі, професор нареш-
ті вирішив ідентифікувати їхні розумові здібності.
Він заклав виміри інтелекту в камеру порівняння
й мало не зомлів, коли побачив свій промах.
— Тут і магія безсила, — зрозумів він і вирішив ви-
правити ситуацію в процесі клонування — змінив
розчин у колбі.
Тепер процес пішов зі стовідсотковою точністю.
З острахом маг оглянув натовп клонів із дефектом.
Трохи навіть злякався, але здоровий глузд переміг.
І Меджило впевнено промовив:
— Та якось воно буде! Таких страховиськ будь-хто
злякається!
Клони отримували медальйони з порядковими
номерами та гордо вішали їх на шию. Завдяки цьому
тих, що без клепки, можна було легко знайти й відокре-
мити від розумніших. Отож, Меджило вирішив зро-
бити ще тисячу клонів. Він поставить їх у колоні по
краях, а ті, що з дефектом, будуть усередині. Тож ні-
куди не дінуться. Головне — навчити їх виконувати
команди!
Коли справу закінчили, усіх клонів вишикували
в довгу колону на просіці. Усе було просто чудово!
Клони чітко — навіть ті, що з дефектом, — зчитували
думки Скрежила й розуміли його без слів. Армія до
наступу була готова!
Професор Меджило відпочивав, попиваючи свою
тягучу зелену рідину. Смакував нею, і вираз неземного
задоволення раз по раз спалахував на його обличчі.
Чи то пак, масці. Він уже згорнув свою диво-лабора-
торію, помістив її в сіру кулю та сховав у кишені.
— Ви — я! Я — ви! — скандував радий Скрежило.
Усі клони йому вторили. А ті, що без клепки, на-
віть азартніше й голосніше. Закінчивши репетицію
наступу, Скрежило дістав одного мафлока з тих,
що зависали навколо, випив з нього енергію й від-
пустив.
— Життя вдалося! — легко видихнув він і погу-
кав до мафлоків, які тільки й чекали його наказу: —
Давайте, слуги мої, летіть у село, тягніть енергію
104
з людей, щоб вони до ночі стали слабкими! Уперед,
уперед!
Мафлоки розлетілися. На галявині повиднішало.
— Усе добре! Надзвичайно добре! Наша союзниця
ніч нам допоможе. Село Біленьке буде відтепер просто
Чорненьким. Хі-хі! Усі одягнуть чорне вбрання. О, я й
траву перефарбував би в чорний колір! — Скрежило
аж хвостом ляскав по землі від задоволення.
— Ваше Шанування, вгамуйте свої буйні фантазії.
Якщо все стане чорним, енергія загине! Вона тут,
на Землі, в усьому: у живій істоті, у кольорі, у звуках,
у всіх проявах місцевої натуральної природи. Ніяких
штучних дій! Усе зіпсуєте. Вам просто необхідний
постійний консультант у таких делікатних питаннях.
А то Ви, Ваше Шанування, усе під корінь загубите!
За вами потрібно весь час наглядати! От пере-
фарбуєте траву — загине трава. А не буде трави —
загине все: і звірі, і люди. Енергетичний нуль!
— Гаразд, буду слухатись. Я добрий! Я буду спра-
ведливим правителем! Я і мої клони на мене обража-
тися не будуть. Своїм першим міністром я візьму вас,
професоре Меджило! Без вас мені важкувато було б.
Я розумію, що ви — талант! Ви мені дуже потрібні. Як
добре, що ми разом! — Скрежило посміхнувся, і його
гострі надміцні зуби заскреготали й хижо зблиснули.
Професор бридливо струснув плечима й відвер-
нувся. У його голові промайнула тривожна думка:
«Шкода, що в мене немає можливості проглянути всю
ситуацію наперед».
105

Незвичайна пригода тринадцята
Велика нарада в Мокрій Балці
До невидимого НЛО повернувся Мікрон. Він не-
надовго відлучився, але від його появи всі знову
оторопіли. Білий пес став… зеленим! Ну, не таким, як,
скажімо, трава, але доволі зеленкуватим.
— То це ти… — не стримався Назар.
— Я! Мікрон! — пес весело простягнув Назарові
лапу. — Радий познайомитися.
— За що ти вкусив того хлопця, Кирила? Щоб моїй
бабусі було більше клопотів?
— А за що його кусати? За сідницю, звичайно! Так
усі ваші земні собаки кусаються. Та й не вкусив я, тільки
легенько цапнув. Щоб нейтралізувати. Підозрюю його
у зв’язку з цими от злюками-карлюками.
— То це він допомагав їм? Он ліхтарика загубив, —
Владик забинтованою рукою показав туди, де між
травою валявся ліхтар.
— Не зовсім упевнений. А розмотай-но руку.
Хлопець спішно зняв бинт. Мікрон лизнув рану,
і вона… щезла.
— Дякую-ю-ю, — протягнув здивовано Влад, а Мі-
крон побіг зустрічати делегатів.
Першими прийшли з села біла коза й чорний сусід-
ський кіт, із яким любила гратися Полінина сестричка.
Він дозволяв їй усе: носити себе на руках, водити
за передні лапи, охоче гасав за «мишкою» — шматоч-
ком тканини, прив’язаним до шнурочка.
106
— Ось де ви! — радісно сповістив дитячий голос,
і перед зібранням з’явилася… Вікуся.
— Ти сама? Як ти нас знайшла?
— Як, як? Мурчик показав дорогу. Я з ним і при-
йшла. Я завжди знала, що звірі все розуміють, тільки
говорити не можуть! Я вірила, що вони заговорять!
Це тітонька Сніжана не вірить.
— Ой, ти вже всі букви вимовляєш! — Полінка ра-
дісно подивилася на сестричку.
— А в мене сьогодні відразу два зуби проросли!
Ось — висторчилися! Гостренькі! Язика дряпають!
— Ну, іди до мене, моє сестриня, — Полінка ніжно
обійняла Вікусю. — Тільки відразу давай домовимося:
ти будеш слухняною, бо тут небезпечно. І вередувати
забудь, сьогодні не до того. Удома повередуєш. Добре?
— Не хвилюйтесь, я за нею пригляну, — по-
діловому озвався чорний кіт.
Підбіг Мікрон, простягнувся у траві. Назар присів
біля нього, погладив.
— Не переживай, і не з такими доводилося… Зараз
зберемося, дізнаємося про все та виробимо стратегію
захисту. Це мені не вперше…
— Ти хто? Типу космічний рятівник?
— Ну так, схоже на те.
Назар ще хотів щось запитати в Мікрона, але за
кущами зашуміло.
Сміючись і перестрибуючи один через одного,
прискакали два зайці. Вони безцеремонно розсу-
нули Влада й Марка, що сиділи поряд, і нахабно втис-
нулися між ними. Простягнули наперед свої довгі лапи.
Хлопці тільки переглянулися: «Ну й зайці нині пішли!»
107
 Сахаючись власної тіні, прийшла руда гарненька
лисичка і стала засоромлена поблизу. Тільки після
Полінчиного запрошення вона скоромно сіла збоку.
У затемнених дзеркальних окулярах прилетіла
сова. Вона з третьої спроби сіла зверху на НЛО й ді-
ловито обійшла його по колу.
Мікрон попросив приготувати зручне місце для
комара. Анжеліка, хоч і не переставала дивуватися
сьогоднішнім подіям, постелила для маленького гостя
білу паперову хустинку на купині. І щоб було здалеку
видно, і щоб ніхто ненароком не наступив. Комар
гордо сів на своє почесне місце.
Прийшов борсук, чимось схожий на японця чи
китайця. Склавши лапки перед грудьми, він усім від-
кланявся.
Немов моделі на подіумі, придиґали косулі, за ними
припхався вайлуватий лось.
Із села ще причвалала корова і пригупотів якийсь
скуйовджений страус. Цей страус був не з лякливих —
радше навпаки. Лобуряка якийсь, а не страус. Зверх-
ньо оглянув зібрання, по-свійськи простягнув свою
міцну лапу Мікронові, той потиснув. Лисиця мало
не зомліла, коли побачила це скуйовджене диво.
Та й кіт наїжачився. А їжаки, ті взагалі чкурнули —
сховалися за купину.
— Не дрейфіть, старі, я вашого брата поважаю.
Верніться, я все прощу! — гукнув страус.
Їжаки обережно почимчикували на місце. Попро-
буй не послухайся, ще зафутболить. Он які лапища!
Тихенько підлетіли делегати від пташок: сорока,
ластівка й горобець.
108
Зробивши кілька карколомних кульбітів, прямо
біля Вікусі впала руда білочка. Дівчинка її погладила,
і білочка почала лащитися до неї, мов кіт.
Скоро кворум зібрався, і Мікрон розпочав збори.
Він сповістив усе, що вже довідався від людей і звірів.
Делікатно запитав, хто може поділитися якимись сво-
їми спостереженнями.
Першим із гостей виступив заєць-делегат. Говорив
він напрочуд ясно і зрозуміло. Його побратим схваль-
но кивав своїми довгими вухами на знак згоди.
— Ми точно знаємо, що вчора на світанку при-
летіло ось це НЛО й сіло тут, у Мокрій балці. Спочат-
ку воно було золотистого кольору, а потім стало
прозорим. Зустрічав його хтось із людей. Стать —
чоловіча, одяг — спортивний костюм із каптуром
на голові. Обличчя годі було роздивитися. Приїхав
на транспорті типу «велосипед». Залишив його ось
під тим кущем. Сигналив яскравим не пекучим вог-
нем. Далі ми не бачили, накивали п’ятами. Чесно.
Мікрон подякував, попросив виступити їжаків. Пе-
ребиваючи один одного, вони повідомили:
— Прибульців два!
— Перший, Скрежило, уміє змінювати форму!
— Транс-фор… Як же його?
— Трансформер він, одним словом! Спочатку був
драконом, а став облізлим, вибачте, собакою!
— Другий — професор Меджило!
— Підробка, а не професор!
— Уміє робити з нічого що хочеш! Будинок,
наприклад.
— Лабола…
109
 — Лабора…
— ...торія називається! — закінчили разом їжаки
і дружно згорнулися в колючі м'ячики.
— Ми порвемо цих прибульців, як заєць листок
молодої капусти! Клянуся передніми зубами! — похва-
лився заєць, підняв верхню губу й показав свої великі
зуби з масивними блискучими брекетами.
— Не все так пр-росто, — авторитетно заявила
ворона. — Я ще вам р-розповім про мафлоків. Ми,
вор-рони, їх добре р-роздивилися. Такі др-раглисті,
несмачні, пр-ротивні.
Сова, що уважно слухала, відреагувала миттєво:
— Фу! Фе! Б-р-р-р! — і від огиди струснулась, за-
крутила головою.
— Ото ж про цих… — продовжила ворона. — Нар-
робив їх цей Меджило, і вони вже летять до нас, щоб
своїми щупальцями висотувати енер-ргію. Для них
особливо смачна та цінна енер-ргія людей, тому
я мушу застер-регти особливо вас, люди: мафлоки —
це сер-рйозна небезпека!
— І що ж проти них можна вдіяти? Може, їх поло-
вити? — не стримався Марко.
— Зачекай, хлопче. Я помітила, що вони бояться
вогню. Коли таке потвор-рне створ-ріння наближа-
ється до багаття або на нього потрапляє гар-ряча
вода, воно скр-ручується, ховає свої щупальці та…
др-рапає. На одного мафлока ще в лабор-раторії по-
трапив струмінь гар-рячої пари. То він скр-рутив свої
щупальця й так чкур-рнув, що ми не пр-ростежили
навіть, куди він подівся. Отож, р-робіть висновки! —
ворона вклонилася й замовкла.
110
— Які ви всі спостережливі! Я дуже вам вдячний! —
Мікрон аж посвітлів і став злегка салатовий. — Тепер
ми знаємо багато і можемо будувати свої плани. Ще,
напевне, має важливе повідомлення лисиця.
Лисичка схопилася, зашарілась і закрила свою
мордочку пухнастим хвостом. Потім опанувала себе.
Не час бути манірною.
— Я буду говорити коротко й серйозно, — почала
вона схвильовано. — Е-е-е, серйозно й коротко. Я ба-
чила, як професор Меджило у своєму чудернацькому
будинку, який виник просто на наших очах, робив
багато моторошних звірюк. У його ла-бо-ра-торії горів
вогонь, було чимало дивного посуду зі скла: кулястого
й трубчастого. Той посуд був об’єднаний у систему.
Я не знаю, як це в нього виходило, але з цієї системи
один за одним з’являлися страшні звірюки! Спочатку
був один Скрежило, а тепер у лісі їх багато-пребагато!
— Знати б, скільки їх, — Мікрон зморщив лоба,
і на його морді утворилися дві складки. Ну чисто брови
у філософа Сократа!
— Я їх порахувати не могла, але чула, що їх там три
тисячі. Кожному з них чаклун вішав на шию медальйон
з його порядковим номером. Звірюки ті дужі й міцні,
страшні та агресивні. Про їхні очі я бою-ю-юся роз-по-
ві-дати! — розплакалася лисичка, аж хвіст затрусився.
Борсук кинувся заспокоювати подружку. Анжеліка
теж погладила руде хутро, а кіт галантно взяв її за лап-
ку та провів на місце. Щось таке приємне промуркотів
на вушко, що лисичка аж проясніла.
— А ми й не знали, що ти в нас пан Коцький! —
обійняла кота Віка.
111
 Поліна смикнула сестру за руку. Тут такі справи
вирішуються, а вона…
— Хто знає про ці загадкові очі? — Мікрон важким
поглядом обвів зібрання. Усі мовчали.
— Може, сова? — запитав лось.
Усі подивились на сову. Вона крутила головою,
щось бурмотіла.
— Гей, сово, що ти робиш? — гукнув лось.
— Я? Мантру читаю. На удачу. Вважайте, що я
вже пів справи зробила. Лишилося ще сто шістдесят
п’ять разів сказати «Ом шлі маха ганапата нама», і по-
чвар немає! А коли їх нема, то нема й проблеми. Ом
шлі маха ганапата нама…
— Та постривай! Ми хочемо дізнатися про очі
того страховиська. Що там з очима в нього? Який
секрет?
— А що про очі? Нічого про очі. Очі, та й усе. На
фари схожі. І працюють за принципом фар. Ближнє
світло — жовті очі. Порядок. Дальнє світло — червоні
очі. Усе горить. «Очі червоні — драконячі очі! У них не
дивлюся, бо жити я хочу! У-у-у!» — заспівала сова. —
Казав Меджило: «Вмикати червоні не можна, бо все
згорить!» Не заважайте. Ом шлі маха…
Мікрон подякував сові, але вона вже не чула, чи-
тала свою мантру.
— А тепер дозвольте мені виступити! — пропищав
комар у невеличкий мегафон. Стало тихо-тихо.
— Цікаво, цікаво, чому для комара такі почесті? —
запитала Поліна. Вона дуже не любила комарів за
їхню підвищену кусючість і не вірила, що він на щось
здатний.

112
 — Слухайте всі. Я не простий комар, я — диверсант!
Літав уночі, дзижчав, шукав поживи. Аж тут з’явилися
чоловік у халаті та звірюка. Я закружляв навколо них.
Звірюку годі було прокусити! Тоді я взявся за другого,
бо думав же, що воно людина! Дістав таки! Та замість
смачної крові я проковтнув краплю чогось такого
гіркого, що мало не зомлів. Сів, оговтався. Бачу, щось
замишляє цей гіркий! Каже, клонувати того другого
буде! Я грамотний, у курсі! Підлетів тихенько і… вкинув
йому в колбу козульку зі свого довгого носа! Хі-хі-хі!
Моєї мікроскопічної кози вистачило, щоб у складній
програмі клонування виник збій! Отож перші дві тисячі
клонів — без клепки в голові!
Комарові аплодували стоячи.
Дві косулі — як виявилось, зірки лісового драм-
театру з феноменальною пам’яттю — розіграли
в ролях усю розмову Скрежила й Меджила. Косулі
якраз паслися в Мокрій балці, коли прилетіло НЛО.
Тікати було страшно, тож вони ховалися за копичкою
сіна.
— Ми вже знаємо, з ким нам доведеться зустрітися.
Дві тисячі нерозумних і тисяча відносно розумних істот
зі страшними очима. Ще їхній прототип і один при-
булець з магічними здібностями. Давайте обговоримо
цю тему, — запропонував Мікрон.
114
Незвичайна пригода чотирнадцята
Що проти страшних очей?
— Хлопці, дівчата, не галасуйте. Ви ж заважаєте, —
цитьнула Анжеліка, бо діти зсунулися докупи і щось
досить жваво почали обговорювати.
Скуйовджений страус заглядав через плече Марка
своїм круглим правим оком. Ліве закривала пір’їна. Він
був у темі, хоча багато чого й не розумів.
— У нас ідея, — сказав за всіх Назар.
Видно було, що він хвилювався. Зрадницьки трем-
тів голос, але десь там, усередині, уже була впевне-
ність: ідея варта життя!
— Кажіть, ми повинні все зважити. А раптом
складне, як завжди, виявиться простим? — промовив
Мікрон. — Викладайте свої міркування! — і кивнув
головою. Усі навколо притихли.
— У клонів і в того оригінального страшидла очі
можуть змінювати свій колір. Зазвичай вони жов-
ті. Але бувають ще й червоними — можуть запалити
вогонь і, як сказав Меджило, усе спопелити. Вихо-
дить, що в страшидл очі — світлофор! Ми не знає-
мо, який там механізм перемикання, але він точно
існує. Ми думаємо, що їх треба здивувати, переляка-
ти, примусити перемкнути очі з жовтого на черво-
ний. А кого вони можуть злякатися? Ну не нас же
з вами. Вони можуть отримати переляк тільки від
самих себе! Пропонуємо зробити дзеркальний
щит і примусити цих тварюк у нього подивитися.
115
Якщо це вдасться й вони злякаються, то спалять
самі себе!
— Це дуже нагадує міф про Персея та Горгону! —
Влад не міг усидіти на місці.
— Їх треба змусити подивитися на самих себе! —
Поліна теж схопилася з місця і стала поруч хлопців.
Команда!
— Коли вони ввімкнуть свої червоні погляди, то за
законом відображення отримають їх назад! — продо-
вжив Марко і став за братом.
— Молодці! Ваша ідея і мені подобається! Потрібне
велетенське дзеркало! — обізвався хтось за їхніми
спинами приємним баритоном. Друзі повернулися
й заціпеніли від подиву. За ними стояв… розмальо-
ваний дядько!
— Знайомтеся, Ерік — моя права рука. Прошу! —
Мікрон усміхався (якщо можна так сказати про пса),
і його хвіст від задоволення скрутився бубликом.
— Ой! Я відразу второпала, що розмальований —
класний! Ти мені дуже сподобався! — Вікуся довір-
ливо взяла розмальованого за руку і пригорнулася
до нього.
— Я надзвичайно розчулений. Мала, ти мені та-
кож відразу сподобалася, підтримала мене привселюд-
но. Смілива. Ти теж достойна бути в нашій команді,
і я радий тебе тут бачити!
— Я — Вікторія! І зовсім я не мала. Я вже велика!
— Гаразд, гаразд, — усміхнувся розмальований. —
Вікторія — перемога! Дуже символічно, що ти з нами!
Будеш нашим талісманом! Але зараз давайте про
справу. Отже, нам потрібне дуже велике дзеркало.
116
Велетенське! А де його взяти? — розмальований обвів
веселим поглядом зібрання, що саме поринуло у ви-
рішення такого надважливого питання. — Правильно
думає більшість із вас. Зробити! І зволікати нема коли.
Несіть усі дзеркала з дому, і ми зробимо з них щит!
Для цього нам треба їх дуже багато! Тільки швидше,
бо час не чекає!
— У наших трьох будинках не знайдеться стільки
дзеркал, а 3D-принтера ми не маємо! Що робити? —
схвильована Анжеліка скидалася на старшоклас-
ницю. Вона була захоплена виром незвичайних
подій, і її дорослість, здається, танула.
— Думаю, у нашу команду доведеться залучити
ще певну кількість людей, — сказав Мікрон.
— Що, дорослих? — розчаровано протягнув Назар.
— Ні, гукайте своїх друзів. Тільки надійних! — сказав
Ерік, і Мікрон схвально кивнув головою. — Звичайно,
ми не проти, щоб нам допомагали й дорослі, — додав
Ерік. — Ось Анжеліка вже тут. Радий, до речі, бачити
тебе в команді, — звернувся до Назарової мами.
— Гадаю, це закономірно, — усміхнулася ніякові-
ючи Анжеліка. — Тільки я думала, що це все вигадки,
фантастика. Просто було цікаво.
— То ви таки знайомі? — Назар із подивом поди-
вився на маму.
— Так, у студентські роки я записалася на дивні
курси… Їх організував Ерік.
— Відтоді ми одна команда. І ти, Назаре, відтепер
теж повноправний її член. Адже нічого у Всесвіті
не відбувається без вагомих на те причин. Але про
це ми поговоримо трохи пізніше. Треба вирішити
117
сьогоднішню проблему. Можна гукати на поміч будь- — Ще два дні тобі вихідних, а потім відпрацюєш.
кого, але раджу бути обережними. У дорослих не така У Тетяни виторг упав. У тебе значно більше кавунів
гнучка психіка, їм важко сприймати те, до чого вони продається. Ти пов’язку нащо з рани зняв?
не звикли. На жаль… Тому краще працювати з дітьми. — Нема вже рани.
Вони ще не забули, що наше життя — це весела — Давай, я до страусів, — заклопотаний тато про-
й захоплива гра. пустив повз вуха слова сина й пірнув у свій джип.
Дзеркальний щит будували просто на дорозі. Його
не видно було не те що з села, а навіть із сусіднього
пасовища! На щастя, сьогодні пастушив глухенький
Незвичайна пригода п’ятнадцята
дід Толик, тому стукоту молотків він не чув.
До оборони готові! — Якби ж усе-таки швів не було… — бідкалася
Анжеліка.
Через годину за селом, на дорозі, що вела до лісу, — Я знаю! — Галя аж підстрибнула. — Я вмію.
жваво кипіла робота. Будували велике дзеркало. Ви- Підгледіла, як колись моя бабуся розбите дзеркало
користовували все, що зуміли привезти, принести склеювали. Стулить його, а потім воду холодну на
й притягти Назар, Влад, Поліна та їхні друзі. Владик нього проллє і скаже: «Ціла-ціла-цілина! Буть розбитим
зі своїм страусом притарабанили гвіздки, баночки
й туби з клеєм, а також потрібний інструмент.
На велетенський дерев’яний щит, який вправно
змайстрували Ерік з Марком із дощок, брусків, штахе-
ту, листів фанери, гіпсокартону та інших матеріалів,
Анжеліка наклеювала дзеркала. Їй допомагали дві
Полінчині подружки.
Дорослі в селі були зайняті буденними справами.
І навіть коли щось дізнавалися, то просто в це не ві-
рили. Влада теж зупинив був тато й запитав, куди це
він цупить із дому нове дзеркало? Син і не думав щось
вигадувати.
— Будуємо дзеркальний щит, щоб зупинити армію
ворожих прибульців, — спокійно відповів. Батько
тільки засміявся.

118
не годиться, зціли дзеркало, водице!» Святу воду сталося? У бермуди якісь попала, чи що? Я впізнала
брала. Хрещенську. тебе відразу! Це ж я, молодша твоя сестричка!
— Так, пішла я добувати хрещенську воду, — ска- Галя злякано відступила. Та їй таки вдалося роз-
зала Анжеліка. — Удома пошукаю, у Сніжани запитаю, в’язати головоломку. Звичайно, сестра Варвара жива,
зайду до бабусі Варвари. У неї точно є! тільки ж постаріла! А вона, Галя, збереглася! От і все!
Дзеркало чекало. Чекали й діти. Тим, хто недав- Сестра так на бабусю схожа…
но приєдналися до гурту, було надзвичайно цікаво. Галя обхопила шию Варвари, притулилася і…
Їх тільки зараз Назар із Владом вводили в курс справи: звісно ж, розплакалася. Вони вдвох рюмсали, обли-
розповідали про прозоре невидиме НЛО, прибульців, ваючи одна одну своїми сльозами чи то радості, чи
що збираються зробити лиху справу, і про всі інші смутку.
пригоди. Тут же сидів Мікрон, лежав Бос, паслася коза. — Не побивайтеся, прошу вас, — утрутився Мік-
Кіт гайнув у село організовувати своїх побратимів рон. — Спочатку давайте справу закінчимо, а потім
на битву з мафлоками. поговоримо. Галю, читай свої чарівні слова. Лийте
Анжеліка довго не поверталася. Як же здивувалися воду обережно, щоб на всі шви потрапило!
всі, коли вона прийшла не сама, а з бабусею Варва- Галя, долаючи бажання поговорити з Варва-
рою. Удвох вони дружно котили велосипед, наванта- рою та розпитати про тата й маму, підійшла до дзер-
жений сумками й пакетами. кала.
— Ось, ми привезли вам хліба, масла й ковбаси
на бутерброди. Перекусити всім уже треба. Війна-
війною, а обід за розкладом! Про воду ми теж не за-
були. У бабусі Варвари саме із хрещенською водою
ціла трилітрова банка була.
— Беріть уже, робіть святу справу, — бабуся пі-
дійшла до дзеркала.
— Де Галя? Гукніть дівчинку, будемо дзеркало вдо-
сконалювати, — Анжеліка зі своїми помічницями вже
ладнала драбину.
Тільки-но вийшла наперед Галя, щоб проказати
замовляння своєї бабусі, як її зупинив окрик.
— Галюню! Свят, свят, свят! Галю, це ти?! Ти звід-
ки взялася? Сестриченько моя рідна, що ж із тобою

120
 — Ціла-ціла, цілина… — у якійсь аж прозорій тиші
звучали дитячі слова.
І диво сталося! Вода входила в чарівне скло —
і тріщинки зникали!!!
Готовий дзеркальний щит тут же накрили прости-
радлами, спішно розмальованими під навколишній
пейзаж. Малювали дерева, небо, траву, квіти. Аква-
реллю, гуашшю, акрилом та олійними фарбами. Що
в кого було. Найбільше старалася Віка.
Щойно закінчили справу з дзеркалом, Галя по-
спішила до Варвари. Вони сиділи на траві, розмов-
ляли, згадували своє далеке дитинство, і ніхто їх
не чіпав. Зустрілися ж дві різні епохи. Нехай поро-
зуміються.
Хлопці й дівчата знову снували в село та з села.
Несли в термосах гарячу воду й водяні пістолети.
Марко притягнув велетенського казана. Про всяк
випадок прихопили парасольки та плащі для захисту
від гарячої води. Мікрон тільки споглядав усе й задо-
волено махав хвостом.
— Люблю креативних людей! — підійшов він до
Назара. — Молодці! З такими можна брати участь
у зоряних війнах. Надійні!
122
Незвичайна пригода шістнадцята
Битва з мафлоками
— Назаре, будь готовий! — сказав Мікрон. — Що
і як робити, тобі підкаже твій внутрішній голос. Я по-
кладаюся на тебе. Мафлоки наближаються. І перша
битва зовсім скоро.
Тільки-но закипіла вода в казані, як раптом потем-
ніло, аж сонця не стало видно.
— Мафлоки, мафлоки! Це вони! Ой, які потворні!
Страшні! Ось вони! Ось! — застрибали навколо людей
собаки й коти.
Діти відстрілювалися гарячою водою. Мафлоки,
що простягали до людей і звірів свої щупальця, щоб
висотувати енергією, тут же отримували по заслугах.
Скуштувавши гарячого, вони лопалися, як мильні
бульбашки! Але їх було так багато, що хмара ніяк не
зменшувалась, хоча битва тривала вже досить довго.
— Стійте! Я зможу! Зможу їх розігнати! Я це від-
чув! — Назар вийшов наперед і простягнув праву руку.
Гаряча блискавка пронизала його і стрілою поле-
тіла в найгустіше скупчення мафлоків.
— Ми з тобою! — поруч стали Влад і Поліна. Ви-
явилося, що вони також наділені здатністю посилати
блискавки! Діти раз по раз влучали згустками своєї
енергії в темну гущу. Небо посвітлішало!
— Мікроне, що це було?! Це ж фантастика!!! Диво!
Надсила! Круто! Це все ти, я знаю! — Назар обійняв
і поцілував Мікрона.
123
 — А я? Чому я не зміг? Я теж хочу! — Марко із за-
здрістю дивився на брата і його друзів.
— А ми? Ми теж хочемо! — обізвалися інші діти.
— Ваші подвиги ще попереду. У кожного своя
надважлива роль. Радійте першій перемозі! — Мікрон
усім своїм видом показував, що він головний і спере-
чатися з ним не варто.
Мафлоки пропали! Ті, що вціліли, перелякано зби-
валися в маленькі хмаринки та линули геть. Люди їх
не бачили, а от коти й собаки дружно продовжували
переслідувати безтілесних ворогів. Скоро потвори
зовсім зникли, і всі полегшено зітхнули та витерли
спітнілі лоби.
Собаки й коти вляглися на прохолодну траву. По-
томилися!
Потихеньку заступав вечір…

125

Незвичайна пригода сімнадцята
Усе станеться в темряві!
Вечоріло…
З лісу весь час прилітали розвідники: комахи
і пташки. Тож у штабі оборони, що розташувався біля
дзеркала, було відоме кожне слово, кожен рух, кожен
задум прибульців. Тут уже знали і про муштру, і про
мрії кожного із завойовників.
Зовсім скоро мав початися наступ. Про це вже було
відомо всім тваринам як у лісі, так і в селі. Домашні звірі
не спішили шокувати господарів. Делікатно мовчали,
як і завжди, тільки перемовлялися між собою.
Корови й кози, порадившись, послали найсміливі-
шу корову-забіяку Лиску на перемовини до захисників.
Вони ж усі були «в курсі» і, звичайно, хотіли допомог-
ти. Тому придумали, яку корисну справу може зробити
саме худоба.
Лиска поважно розповідала, яка ідея визріла
в її подруг. Спочатку всіх здивувала та насмішила їхня
пропозиція, але, обговоривши, люди погодилися.
Хоча, напевне, ще не було в історії воєн мінування
території… звичайними кізяками!
— Ще не чув такого способу, але однозначно це
зовсім не завадить, — погодився Мікрон.
Комарі були авангардом лісової розвідки, керував
якою знайомий нам комар-диверсант. Вони розпо-
віли про клонованих Скрежил у таких деталях, які
не підмічав ніхто. Зокрема, усі зраділи висновку, що
ті Скрежили, що без клепки, таки довше переклю-
чаються. Захоплюються попередньою командою,
тому трохи не потрапляють у загальний стрій. Цього
не помічають ні головний Скрежило, ні професор
Меджило. Вони дуже задоволені та впевнені у своїй
швидкій перемозі. Адже мафлоки їм не розповіли,
що трапилося, і прибульці гадають, що ці створіння
справно роблять запрограмоване зло.
Колона вже давно вишикувана. Четверо Скрежил
в одному ряду — видовище не для слабаків! Але ж
більша частина клонів — без клепки! І в основному
вони скупчилися у хвості.
Про це знали у штабі й раділи чудовій новині!
127
 Незвичайна пригода вісімнадцята
Останні приготування

«Мінуванням» території керувала знайома нам бі-

ленька кізонька. Вона провела коротку нараду, дала
вказівки. Уся худоба схвально закивала головами,
стала в чергу. Навіть пустунки кози вели себе напро-
чуд розважливо, трималися гурту.
Спочатку пройшлись коні. Їх було небагато, тому
де-не-де з’явилися округлі купки. Поважні корови
проколивали округлими животами, гордо підійнявши
рогаті голови. Кожна по черзі залишила на дорозі
паруючу міну, що природно тхнула перетравленою
травою.
За коровами граційно пробігли кози. Козячі бу-
руб’яшки зачорніли поміж мінами, наче мак. Страуси
теж вирішили долучитися до такої корисної справи.
Щоб не викликати підозри, вони по двоє відлучалися
через потаємний лаз, який підготував для них скуйов-
джений страус.
— Оце класно, треба військовим переймати пе-
редовий досвід проведення таких спецоперацій! —
жартував Ерік. Мікрон виважено мовчав.
Сонце ховалося за горизонт. Рожеві та бузкові
хмарини мінилися на небі. Захід сонця сьогодні був
невимовно гарним. Але ще ніколи таким тривожним
не був літній вечір…
— Пора, — коротко сказав професор, стримую-
чи войовничий дух війська Скрежил у глибині лісу.

129
 — Вони рушать із настанням темряви. Так у всіх
казках буває, — авторитетно заявила Віка. Вона на-
відріз відмовилася йти додому до тітоньки Сніжани.
— Коли прийдуть — тоді й наші, — філософськи
сказала найстарша учасниця оборони бабуся Варва-
ра. Ні Мікрон, ні Ерік не були проти її присутності. Мало
того, вони приязно з нею про щось перемовлялися.
Поволі сутеніло.
— Ага, ось ви де! — з-за кущів з’явилася Сніжана
в білій вечірній сукні — наче не в ліс прийшла, а до
театру. Добре, що у своїх блискучих кедах. За нею
стояв Співак. Як же без нього! — Що це у вас тут
за гульбище? Чи не час додому? — запитала Сніжана.
— Що за дивне зібрання… — Руслан Іванович
вздрів Мікрона, і очі йому полізли на лоба — добре,
що в темряві ніхто цього не побачив.
— А ось і наші помічники! — Ерік впевнено підій-
шов до Руслана Івановича.
— Спокійно, зараз ми вас введемо в курс справи, —
доєднався Мікрон.
Руслан Іванович аж рота рукою прикрив. Сніжана
чомусь не була ні злякана, ні здивована.
— Якщо ви прийшли до нас, — приязно продовжу-
вав Мікрон, — то мусите бути нашими помічниками.
Зараз ми вам усе пояснимо, — його врівноважений
голос заспокоїв учителя.
Сніжана обійняла племінниць, дбайливо накинула
на плечі Вікусі кофтинку, яку тримала в руках. Усміх-
нулася Анжеліці, що сиділа з дітьми в очікуванні,
кивнула бабі Варварі та вмостилася поруч Мікрона
й Еріка. Руслан, усе ще дивуючись, приєднався до них.
130
Після короткого детального інструктажу Сніжана
й Руслан Іванович були готові до небезпечних пригод.
Ні в кого вже не лишилося сумнівів, що то не Співак
допомагав прибульцям.
— Ідуть! — передало радіо кажанів.
Усі напружено вдивлялися в темряву, яка вже зга-
сила спалахи на небі.
Наближалася північ.
Незвичайна пригода дев’ятнадцята
Зоряні війни за селом Біленьким
— Темно так, що ми один одного не бачимо, хоча
стоїмо поруч. Те, що треба! — радів Скрежило.
— Виморені люди, напевне, поснули. Звідки їм зна-
ти, що ми готуємося до нападу! — Маг аж підстрибував
від нетерплячки.
Mафлоки, що залишилися живі, зависли суцільною
хмарою над військом клонованих прибульців. Гово-
рити вони не вміли, а тільки тремтіли.
Клони Скрежила стояли, мов справжні солдати.
Вони були запрограмовані стати воїнами і вони ними
вже стали. Ні, вони не були воїнами смерті. Адже
вбивати їм було заборонено. Вони були воїнами на-
сильства!
— Будемо йти повільно, щоб не заплутувалися
ряди. Можна вирушати, — тихо сказав професор Ме-
джило, і Скрежило грізно здійнявся на задні ноги. Чи
лапи? Те ж саме зробили рівно три тисячі його клонів.
131
 — Руш!!! — гаркнув страхітливий прибулець і пі-
шов навздогін за професором, що крокував попереду
та ніс під рукою свій літаючий пристрій, схожий
на скейт.
Скрежило легко керував клонами, адже кожен вояк
був його частиною. Клони думали те саме, робили такі
самі рухи, одночасно повертали голови й підіймали
ноги. Їм було дозволено трохи підсвічувати дорогу —
щоб не перечіпалися.
О, це було страхітливе видовище! Такого ще не на-
малював жоден художник і не відзняв у кіно жоден
кінорежисер! Жовті очі, мов маленькі підфарники, інко-
ли висвічували битий шлях, дерева й кущі. Скрежили
рухалися темною важкою масою, аж земля двигтіла!
Ліс лишився позаду. Темне військо сунуло до села.
— Ідуть! Ідуть! — сповіщали кажани та сови.
— Дуб минули! Галявину!
— Вийшли на гірку!
— Спустилися в долину!
Далі доповідати вже зникла потреба, бо всі й так
побачили темну хмару з жовтими спалахами. Вона
поволі наближалася. Усе завмерло. Мікрон і Ерік стали
попереду.
— Готовність номер один. Чекати, — скомандував
Мікрон. — Назаре, стань біля мене. Втрутишся в бій,
коли я скажу.
Назарові багато чого хотілося запитати в Мікро-
на. Але руки вже наливалися вогнем. І якась шалена
радість нуртувала у нього всередині. Він тільки
на хвилю озирнувся. Позаду мама, друзі, звірі, птахи…
Усі свої.
132
Скуйовджений страус підморгнув йому правим
оком. Усе ок!
Військо зайшло на «мінне поле». Усі затамували
подих: чи спрацює?
Раптом один недолугий клон із третього ряду таки
вгледів свіжу коров’ячу міну, нахилився і… лизнув
її своїм довгим синюшним язиком. Йому так сподо-
балося, що він аж очі заплющив від задоволення
й замурчав. Нахилився ще і жадібно проковтнув два
паруючі кізяки. Облизався.
Програму Скрежила заклинило, і клони, особливо
ті, що були без однієї клепки в голові, кинулися шукати
смачну поживу. Вони наштовхувались один на одно-
го, гарчали, пхалися передніми й задніми кінцівками,
стукалися лобами, аж гуло, перестрибували один
через одного, бо поспішали схопити незвичайний
смаколик.
— Стійте!!! — волав Скрежило. — Професоре, зро-
біть же що-небудь!!!
Меджило кинувся навперейми на своєму диво-
скейті. Він вправно гатив кожного клона по голові
своєю чудернацькою чарівною паличкою, аж іскри
летіли навсібіч. Йому вдавалося в такий спосіб пере-
микати свідомість клонів, і вони все-таки почали ви-
рівнювати колону.
— Фу, бридота! Невігласи! Ненажери! А щоб ви
вдавилися цим непотребом!
І тільки він це проголосив, як сотня добірних вої-
нів Скрежилового війська закашлялись і повалилися
на дорогу, забились в агонії. Здійнявся такий рев,
хрюкання та стогін, що навіть професор за голову
133
вхопився. Знову стрій був безнадійно поламаний.
Меджило гасав над конаючими, приводив їх до тями.
Останній пацієнт довго ніяк не підводився. Тільки
тоді, коли Меджило зіскочив зі свого літаючого скейта
просто йому на живіт, він закашлявся, і з його трикут-
ної пащеки градом посипалися прямо в обличчя про-
фесора козячі буруб’яшки. Виявилось, що цей гурман
смакував тільки чорними дрібними кульками…
Продираючи очі та спішно витираючи духмяною
серветкою своє лице, Меджило вже хотів послати цих
Скрежил під три чорти, але вчасно прикусив язика.
Люди й тварини не могли зрозуміти, що коїться
з прибульцями. Здавалося, кінця-краю не буде цим див-
ним перешикуванням, звукам та окрикам. Нарешті ко-
лона підрівнялася і чорною зміюкою поповзла до села.
Ось уже зовсім близько. Поряд.
— Вогонь!!! — скомандував нарешті Мікрон.
Із зеленого пса він умить перетворився на серед-
ньовічного лицаря. У його руках був меч. Шолом
з опущеним заборолом надійно ховав обличчя.
Чергове маскування. Резидент не повинен бути ви-
критий.
— Вогонь! — скомандував Мікрон-воїн, і Назар
першим підняв руку.
Вогненна стріла пролетіла над військом — клони
оторопіли. Усі разом, як один, спинилися. Поруч з На-
заром стали Ерік, Влад із Марком, Анжеліка, Поліна,
Руслан, Сніжана, Галя і… бабуся Варвара! Усі інші, хто
залишився чекати нападників, згрупувалися дещо
позаду. Два дужих атлети, друзі Марка, були готові
будь-якої миті стягнути покривало з дзеркала.
— Вогонь! — знову скомандував лицар, підняв свій
меч, а друзі разом простягли руки. Вогненні стріли
розірвали темряву на шматки, і вона, наче ті мафлоки,
щезла.
Стріли зависали над військом. Їх ставало все більше.
Було так видно, наче в кінотеатрі після фільму жахів.
За командою Мікрона з велетенського дзеркала зі-
рвали тканину, і професор Меджило, Скрежило та його
клони побачили… таку саму армію брудних страхіть
навпроти себе. Вони здивувалися! Вони злякалися!
Чому?! Де ці люди набрали таких страшидл?!
— Вогонь!!! — ще раз скомандував Мікрон, і наста-
ла черга Еріка. Він просто підніс запальничку вгору
і щось прошепотів.
Небо розквітло салютами! Міріади зірочок падали
на військо клонів. Може, їм і не пекло, але…
На коротку мить, лише на одну-однісіньку мить
Скрежило впустив у своє нутро страх і зупинився.
Усього на частку секунди, але цього вистачило,
135
щоб військо знову збилося з ніг. Клони ковзалися
на коров’ячих «мінах». У тих, хто крокував скраю, дуже
сильно роз’їжджалися ноги, вони втрачали рівно-
вагу й так хряскали на землю, що аж вуха закладало.
Скрежили ж!
Щоб клони знову не кинулися жерти кізяки, Меджи-
ло почав гатити їх по головах своєю багатокнопочною
чарівною паличкою. Він ненароком ударив і самого
Скрежила. Якраз межи очі! У цю ж мить у його трикут-
ній голові сталося коротке замикання! Він злякався
і… ввімкнув свій спопеляючий погляд. Червоний!
Заборонений!!!
Недолугий завойовник метнув той погляд уперед,
він віддзеркалився на рівній поверхні дзеркала, по-
вернувся бумерангом і впав на військо!!!
Ті клони, у яких не вистачало клепки (а їх була біль-
шість, не забувайте), також метнули свої спопеляючі
погляди вперед. І тут же отримали у відповідь такі самі!
Дзеркало спрацювало!!!
Ні, не думайте, що в рядах клонів виникла велика
пожежа. Клони просто зникали, повертались у свою
вихідну субстанцію. Її годі було знайти в дорожній
пилюці. Згоріли безслідно й мафлоки, хіба хто з них
відстав чи встиг сховатися за густим гіллям дерев.
На професора Меджила напали Мікрон-воїн і ба-
буся Варвара. Назар устиг помітити, як вона хвацько
крутнулася на одній нозі, а її широка спідниця роз-
віялася парашутом. Бабуся Варвара жваво присіла,
вигукнула «хук!» і зацідила професорові прямо в його
фальшивий ніс! У того аж голова назад відлетіла
на відстань його довжелезної, наче гумової шиї.
136
Бринькнула назад і якусь хвилю почувала себе явно
загубленою. Анжеліка зі Сніжаною заплескали мимо-
волі в долоні, а Руслан Іванович аж свиснув.
Не встиг Меджило оговтатись, як до нього пригу-
потів скуйовджений страус. Своєю мускулистою лапою
він без бійцівських прийомів, але з усієї страусячої
душі так хвицонув шановного професора Таємних сил,
що той полетів по мінному полю, як м’яч для регбі!
Лаючись, наче останній чоботар сусідньої ворожої
держави, Меджило звівся на ноги й тільки намірився
застосувати свою чорну магію, як наперед вискочила
Вікуся.
— Стій! — скомандувала вона. — У всіх чарівних
казках добро перемагає зло! Затям це собі! Ніхто тебе
тут не боїться! Ви всі смішні!
Тільки-но Меджило простягнув до Віки свою дов-
железну руку-щупальце, як перед дівчинкою ви-
ріс цілий захисний вогненний щит. Команда поста-
ралася.
Прибулець ретирувався. Ненароком ще раз по-
сковзнувся на «міні», упав і добре обкачався в коров’я-
чому лайні. Замазаний, переляканий, вигукуючи най-
більші непристойності, він урешті-решт зіп’явся на свій
диво-скейт, злетів у повітря і швидко зник. Полетів
до свого невидимого літального апарата, у Мокру
балку.
Космічного війська як і не було! Перед захисника-
ми стояв один Скрежило. Страшний, небезпечний,
зі своїм спопеляючим поглядом. Ось він грізно заре-
вів, потряс залізним хвостом і знову витріщився на
дзеркало. Червоним поглядом!!!
137
 На тілі Скрежила враз з’явилися виразки й запахло
смаленим. Аж зашипіло, мов сало на сковорідці. Ну яс-
но ж, сам себе, дурень, підсмажив! Він знову заревів,
заплющив очі й повільно розвернувся. Явно хотів біг-
ти за професором. Скрежило зробив кілька важких не-
певних кроків, але його зупинили… коров’ячі й козячі
роги! Наперед знову прорвався страус. Він тільки на-
мірився буцнути це космічне диво, як Скрежило зробив
оберт і, маневруючи, плигнув у інший бік. Зробив ще
кілька кроків, спіткнувся, завалився на спину і смішно
задриґав ногами-лапами. Качався, наче ліверна ковба-
са в собачій мисці, поки знову став на ноги. Чи лапи?
Усі реготали від душі.
Чудовисько вертіло хвостом, стояло ні в сих ні в тих.
Зненацька Меджило прилетів йому на допомогу. Схо-
пив за боки й поніс над натовпом. Корови заревіли,
страус дзьобом почухав свою ногу. Свербіла ж!
Прибульці приземлилися біля невидимого НЛО
та в розпачі бігали навколо нього. Скрежило раз за
разом тикав кігтем у кнопки браслета.
Нарешті час вийшов! НЛО загуло та струснулося.
Ще якусь мить воно було невидимим, а потім стало
золотавим. Зловмисники зникли всередині за секун-
ду до того, як до Мокрої балки добіг страус. За ним
у темряві тупотіли корови.
НЛО здійнялося в повітря, розливаючи навколо
зеленкувате світло, пролетіло над натовпом і майже
вертикально чкурнуло в темне небо. Перетворилося
на зірку й зовсім зникло.
Незвичайна пригода двадцята й остання
Кінець чи, може, початок?
— Ну от, вітаю вас, мої любі земляни! Ми перемо-
гли! — Мікрон уже був собакою. І коли він устиг?! —
Усе скінчилося. Шкода, що в нас нічого й на згадку
не лишилося.
— Чого ж, ми фотографувалися на невидимому
НЛО. Прикольні фотки будуть! — похвалився Влад.
— Розслабтеся, ніхто нам не повірить. Будемо тіль-
ки ми про це пам’ятати, — зітхнув Назар.
— А та куля, що ти знайшов усередині НЛО?! Де ж
мої речі? — згадала Поліна.
Бос подав Поліні її наплічник. Дівчинка обережно
витягла кулю, дбайливо загорнену в кофтинку. Усі
присутні мовчки спостерігали.
Куля, що опинилася в руках дівчинки, мінилася
різноманітними кольорами.
— Цікаво, що воно за штука? Мабуть, прибульці
сердяться на нас за те, що ми її… взяли без дозволу…
Це єдиний речовий доказ того, що в нас за селом
139
приземлялося НЛО! — Назар узяв кулю в руки. —
Хотілося б знати, де зараз наші непрохані гості?
Раптом навколо кулі заіскрилось сяйво, і всі чітко
побачили вдало сфокусовану картину: професор Ме-
джило, який змінив свою людську подобу на страхо-
людне сіро-зелене чудовисько, та ще жахливіший
Скрежило сидять уже в якомусь велетенському косміч-
ному кораблі. Запахло болотом. Було відчуття, що всі
в цю хвилину потрапили на борт невідомого корабля
без скафандрів. Усім аж дихати стало важко.
— Побачити б цю їхню станцію збоку, — не стри-
мався Влад.
І тут, як у кіно, усі присутні немов опинилися се-
ред холодного космічного простору. Повіяло мо-
розним вітром, і перед ними пропливла золотис-
та космічна станція. Вона була вп’ятеро більша
за знайоме НЛО. До речі, а он і воно! Немов приклеїло-
ся знизу.
— Напевне, професор цей, Меджило, вб’є того
«клонованого» за такий провал. Побачити б! — утру-
тилася Поліна.
І в ту мить куля показала наших героїв-завойов-
ників. Вони сердито розмовляли все ще українською
мовою, з’ясовуючи свої помилки.
— От дурень же ти! Я ж казав, не вмикай червоний
погляд. Ти все зіпсував! Як-то кажуть, з дурним пове-
дешся…
— Ну-ну! Ану шанобливіше, ввічливіше зі мною,
бо зараз як увімкну свої червоні очі!
— Дурень — він і в космосі дурень, — зітхнув Ме-
джило. — Ще й кулю передбачень ми десь загубили.
140
У мене таке враження, що хтось усе-таки побував
на нашому модулі, — сердито додав професор.
Скрежило тільки сопів і шкірив пащеку…
— Зрозуміло! Ви чули, це — куля передбачень! І ми
вже навчилися нею користуватися! — зраділо конста-
тував Назар. — Про що ми говоримо — те вона нам
і показує! Здається, ми зможемо дізнатися, що з ким
буде через тиждень, через кілька років! Як вам?
— Я хочу дізнатися! Я! — Віка першою встигла,
як завжди! — Дайте я її потримаю! Будь ласочка!
— На! Тільки будь обачною.
Вікуся сяяла, мов різдвяний янгол. Вона стала як
на святковому ранку в дитсадку, зібралася з духом
і продекламувала:
— Куленько, ким я стану, коли виросту?
Але що це?! Зненацька куля на дитячій долоні
потемніла й за мить перетворилася на порох. Віка
дивилася розгублено, розчепірила пальці, і пил по-
сипався на траву…
— Станеш, ким захочеш, не переживай, ти в нас
бідова! — нейтралізував дитяче розчарування роз-
мальований Ерік. Йому вона вірила.
— От вам і дарунок прибульців! Які прибуль-
ці — такий і дарунок! — підсумував Мікрон. — Час
розходитись, он уже ранок надворі! Вас, діти, бать-
ки зараз шукати почнуть. За кілька секунд ввімкнуть-
ся ваші мобільники. Але ви не хвилюйтеся, вас ніхто
сварити не буде. А завтра ви сьогоднішню пригоду
будете згадувати, як дивний сон.
Іти додому нікому не хотілося, але дітям почали
приходити есемески й почулися дзвінки. Раптово
141
й одночасно увімкнулися всі телефони — вони за-
мовкли в ту хвилину, як заговорили звірі. Мікрон по-
дякував усім за підтримку й наказав розійтися.
Почвалали додому мовчазні корови, побігли тихо
кози, собаки, коти, коні. Підійшов скуйовджений
страус. Він кивнув головою, підморгнув правим оком
і полопотів до своїх. Лісові жителі розтанули в темряві.
Вони вже втратили дар мови.
Поліна за гуртом друзів повела Вікусю додому.
Руслан Іванович зі Сніжаною залишилися. Влад теж.
Варвара, про щось перемовившись із Мікроном,
посадила втомлену Галю на велосипед і покотила
по стежці.
— Не хвилюйся, сестричко, буде в тебе і дім, і ро-
дина. А друзів гарних ти вже маєш. Обвикнешся, при-
звичаїшся в теперішньому світі. Я тебе в обиду нікому
не дам, — заспокоювала Галю.
Варварин голос потроху змовкав, доки не розчи-
нився в темряві.
Усе стихло, наче нічого й не було.
— Дзеркало розберете завтра, — сказав Мікрон. —
Воно вже покололося на початкові шматки, тож де-
монтувати його буде неважко. А нам пора.
— Мікроне, ти повернешся? — Назар заглядав
у очі безстрашному резидентові.
— До тебе додому — ні. Але не хвилюйся, мій двій-
ник давно вже гавкає у вас під грушею. У мене ж буде
наступне завдання. Тому ми з Еріком змушені з вами
попрощатися. Та про це пізніше. Зараз треба з’ясувати,
хто ж тут, на Землі, допомагав цим зайдам? І чому?
Ходімо на те місце, де було НЛО. Почекаємо нашого
142
зловмисника, адже злочинці завжди повертаються
на місце злочину.
Вони попростували в Мокру балку. Там за кущами
хтось був!
Дзенькнуло. Заскрипів велосипед. Ерік увімкнув
ліхтарик. Спиною до всіх стояв… Руслан Іванович!
Точніше, його двійник. Костюм із каптуром, дві смуж-
ки на спині… Усі б подумали, що це Співак, якби вчи-
тель і Сніжана не стояли поруч, міцно тримаючись
за руки.
— Ось він, зрадник! — вигукнули Назар із Владом
і за мить висіли на руках у лиходія.
— Ти диви, яке дріб’язкове! По ліхтарика свого при-
їхало! — крутив праву руку Назар.
— Сліди замітає! — кричав Влад.
Зловмисник смикнувся, вирвався й хотів дреме-
нути, але тут йому шлях перерізали Ерік із Мікроном.
— Здаюся! — хрипко промовив спійманий і підняв
руки. Ерік висвітлив обличчя.
Це був… дід Слинько!
— Цікаво, як же ви — такий правильний, просто
еталон моральності — зв’язалися з такими… Слів не-
має! — упізнав свого нападника розмальований.
— Вони обіцяли мені молодість повернути. Збре-
хали. Слабаки! Втекли… — дід мало не плакав, його
голос зривався на фальцет. — Всьо пропало… Всьо
пропало! — обхопив він голову руками. — Пробачте,
я більше не буду, — раптом заскиглив дід Слинько,
наче типовий двієчник з минулого століття.
— Де ж ви, діду, взяли цей костюм? Я через ньо-
го двох людей образив: одного добряче налякав,
143
а другого навіть цапнув за п’яту точку. Ці мої гріхи —
на вашій совісті, знайте! — Мікрон грізно дивився
на діда.
— А не такий я вже й дурень! Це Русланів костюм,
правда. Вони з Кирилом, онуком моїм, разом у спорт-
зал ходять. Не знаю, холодно було чи просто вчитель
дав його хлопцеві пофорсить, але опинився цей кос-
тюмчик у Кирила. Бачу, сохне на мотузці саме такий,
як мені треба. Із каптуром. Я його ніччю, ніби хтось
чужий, поцупив! Прихватизував.
— Мій чудовий спортивний костюм! Негайно від-
дай мені його! Я через нього мало не втратив репу-
тацію землянина! — Руслан Іванович розсердився
не на жарт. Здавалося, він ось-ось накинеться з кула-
ками на діда.
— Любий, навіщо він тобі здався? Його ж одягала
нечесна людина! — заспокоювала Сніжана.
— До цього його одягав я і Кирило. Надіюсь, він
не вдався у свого діда!
За хвилю дід Слинько вже стояв у майці й трусах
та охайно складав костюмчик.
— Доведеться спалити, — сердито пояснив Руслан
Іванович свої дії.
Сніжана дістала із сумочки пакет, простягнула ко-
ханому.
— Костюм хороший, а той, хто його одягнув, — ні-
кудишній! Ніколи б не подумав! І не підходьте тепер
до мене по кавуни! Не дам! — сказав сердито Влад.
— І що з ним тепер робити? Хоч укуси його, Мікро-
не, щоб знав, — попросив Назар.
— Не хочу. Бридко. Відпустіть його.
144
— А якщо…
— Не посміє.
— Марш звідси!
Велосипед поторохтів по дорозі. Дід біг і тягнув
за собою велосипеда. Ланцюг спав, але зупинятися
зрадникові було страшно.
— Ватник — він і в Африці ватник, — підсумував
Мікрон. — Ну, нам пора…
— І ви, Еріку? Навіть не гадала, що ми зустрінемося.
Дякую, — Анжеліка потиснула розмальованому руку.
— Ми ж іще побачимося? — Назарові було шкода
прощатися з такими крутими друзями.
— Можливо. Життя — воно таке бентежне! Чого
тільки не буває… — відповів пес.
— Мікроне, бувай, друже! — Назар обійняв свого
собаку, також потиснув руку розмальованому.
— Не журись, — Мікрон усміхався. — Ми ж тепер
одна команда! Побачимося! Які плани на завтра?
— Зберемо сміття в лісі! Землю берегти треба.
Добраніч!
Усі одночасно підвели очі догори. Як на замовлен-
ня, через усе небо падала зірка. Вона летіла поволі,
не поспішаючи, немов ошатна красуня крокувала
по подіуму: мовляв, милуйтеся мною, я ж така гарна!
Кожен устиг загадати бажання. І всі вони неодмінно
збудуться! Тільки які та коли?
 Зміст
Допригода перша Несприятливий день................................................5
Допригода друга Перші неприємності....................................................7
Допригода третя По банани.........................................................................11
Допригода четверта У Поліни.......................................................................14
Допригода п’ята Бонусне морозиво.......................................................17
Допригода шоста Розмальований дядько..........................................19
Допригода сьома Сніжана плюс Руслан Іванович?
Ну й дива!........................................................................................................24
Допригода восьма Суперплан на вечір.................................................27
Допригода дев’ята Підмочена репутація вчителя
музичного мистецтва.............................................................................29
Допригода десята Усе-таки укушений є...............................................34
Допригода одинадцята Вийти з дому? Кому як!.................................37
Допригода дванадцята Майже про кохання........................................39
Допригода тринадцята Що це було?..........................................................42
Майже звичайна пригода перша На пошуки..........................................46
Майже звичайна пригода друга, що сталася перед першою
Сільські новини..........................................................................................48
Майже звичайна пригода третя
Сьогодні не щастить чи, може, навпаки...................................52
Майже незвичайна пригода четверта Без драбини — ніяк!................54
Незвичайна пригода перша Таки знайшли!!!.........................................58
Незвичайна пригода друга Без допомоги не обійтися....................62
Незвичайна пригода третя, мала б бути першою
За селом Біленьким приземлилося НЛО,
а люди спокійно сплять!........................................................................65
Незвичайна пригода четверта
Грандіозні плани прибульців..........................................................66
Незвичайна пригода п’ята Перші кроки...................................................75
Незвичайна пригода шоста Що ж воно за НЛО?...................................78
Незвичайна пригода сьома Дивні зникнення.......................................82
Незвичайна пригода восьма Хочу бути собою!.....................................84
Незвичайна пригода дев’ята Оце так дива!..............................................90
Незвичайна пригода десята Тварини заговорили..............................93
Незвичайна пригода одинадцята
Творіння професора Меджила..........................................................98
Незвичайна пригода дванадцята Клонування........................................100
Незвичайна пригода тринадцята
Велика нарада в Мокрій балці........................................................106
Незвичайна пригода чотирнадцята Що проти страшних очей?...115
Незвичайна пригода п’ятнадцята До оборони готові!.......................118
Незвичайна пригода шістнадцята Битва з мафлоками.....................123
Незвичайна пригода сімнадцята Усе станеться в темряві!............126
Незвичайна пригода вісімнадцята Останні приготування..............129
Незвичайна пригода дев’ятнадцята
Зоряні війни за селом Біленьким..................................................131
Незвичайна пригода двадцята й остання
Кінець чи, може, початок?.................................................................139
 Літературно-художнє видання

Наталія Бонь
НЛ О ЗА СЕЛ ОМ
Для молодшого та середнього шкільного віку

Ілюстрації Олександра Продана

Керівниця видавничих проєктів
«BaraBooka» Тетяна Стус
Провідна редакторка видавничих
проєктів «BaraBooka» Юлія Підмогильна
Макет, верстка Анни Соцької
Технічне редагування Олени Румянцевої

R987009У. Підписано до друку ??.??.2020.

Формат 60x90/16. Папір офсетний.
Гарнітура Open Sans. Друк офсетний.
Ум. друк. арк. 9,50.

ТОВ Видавництво «Ранок»,

вул. Кибальчича, 27, к. 135, Харків, 61071.
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК № 5215 від 22.09.2016.

Для листів: вул. Космічна, 21а, Харків, 61145;

e-mail: office@ranok.com.ua
Тел./факс: (057) 719-58-67.

З питань реалізації звертатися:

Харків, тел.: (057) 727-70-77;
e-mail: deti@ranok.com.ua
 ДАВАЙ КНИГОДРУЗЯЧИТИСЯ! ЧИТАЙ ЩЕ!
Аня Хромова. Володимир Арєнєв.
Космічні агенти проти Сапієнси
Сирного Монстра
2178 рік, Київ, світ далекого
Йотан Йотог — космічний агент, майбутнього. Одного квітнево-
який вчиться у звичайнісінькій го дня звичайний школяр Ми-
школі. Зі своєю надійною командою хайло Неборак познайомився
він вестиме героїчну боротьбу з новачком на ім’я Олександр
за земні запаси кетчупу, розгаду- Ненарок. У нього дві мами,
ватиме загадки та братиме участь дідусь-некромант і залізне сер-
у боях і спецопераціях. У книжці це. Але це — лише початок кар-
повно космічних секретів, тому коломних пригод у довгоочі-
перш ніж читати її, урочисто по- куваній науково-фантастичній
клянись іменем планети Земля повісті для підлітків від знано-
й галактичних прибульців ніколи го в Україні та Євро­пі письмен-
нікому нічого не розповідати. ника Володимира Арєнєва.

Сергій Лоскот. Жахлива книжка

Чубзики Збірник страшних історій

На мальовничому хутір- У страшній-престрашній

ці Трівка-Дми живе чубзик кімнаті на чорній-пречорній
Пензлик. Тут мешкають його полиці лежала жахлива-пре-
одноплемінники, а ще старий жахлива книжка… У ній вісім
чарівник Ніхто — прапрадідусь страшно на­пружених історій
Пензлика. Проте ідилічне життя про всякі містичні, часом потой-
чубзикової громади закінчуєть- бічні й геть несподівані явища
ся, адже після столітньої спляч- та події. Читайте оповідання
ки прокидається Біла Королева. Мії Марченко, Володимира
Її мета — повернути могутність Арєнєва, Лариси Андрієвської,
і поневолити не тільки чубзи- Іванки Кравцової, Йожи Коцуна,
ків, а всіх мешканців Ста одного Слави Світової, Юрія Нікітін-
королівства. ського та Марії Артеменко.
 СЕРІЯ <<ПРИГОДИ>>
Сергій Лоскот.
Таємне завдання
капітана Кепа

Бувалий у бувальцях, суворий

морський капітан Кеп отримує
таємничого листа із завданням
врятувати мешканців країни Щас-
тя. У них викрали рубінове сер-
це — запоруку їхнього безхмар-
ного життя. Героїчний самітник
приймає виклик. Хоча спокійне
життя йому більше до смаку, все ж
доводиться розплутувати клубок
таємниць і загадок, а заодно роз-
крити секрет власного щастя.

Сергій Лоскот.
Капітан Кеп
і курячі пірати

У новій повісті Сергія Лоскота

безстрашний капітан Кеп і його
смілива, проте прагматична Га-
линка опиняються на безлюд-
ному острові. Щось змушує Кепа
залишитись на острові й чекати
новин. А в цей час на його пошуки
вирушають пірати на чолі з Одно-
оким Чікеном — найжорстокішим
капітаном і ватажком курячої ко-
манди зарізяк-відчайдухів. Мета
Чікена — знищити Кепа.