Professional Documents
Culture Documents
Якби він був зі мною Лаура Новлін
Якби він був зі мною Лаура Новлін
Джеймі хоче піти далі, проте, я кажу йому, що не готова. Ми були разом
з третього тижня в школі, але це тільки ранній листопад, і я здивована, що ми
вже про це говорили. Кілька днів тому, він сказав по телефону що любить мене,
я промовила що не готова відповісти взаємністю, і тепер, лежачи поруч з ним,
дивлячись у стелю, мені цікаво, чи це та причина чому він так сказав.
— Тоді гаразд, – каже він і бере мою руку у свою.
Ми обоє все ще повністю одягнені в ексцентричну уніформу нашої
групи. Ми не готи чи хіпстери, просто диваки. Дівчата фарбують волосся в
неприродні кольори, а хлопці намагаються виглядати ніби вони щойно
викотилися з ліжка. Ми всі ходимо в чоботах та гриземо нігті. Я знаю, що ми
просто по-іншому пристосовуємось, але це не те, що я б сказала в голос. Що
об'єднує нашу групу разом – це спільне твердження, що ми різні – і тому чимось
кращі, ніж усі «нормальні» діти в школі. Особливо кращі, ніж популярні діти.
Тепер, коли я фактично навчаюся в середній школі, у мене немає
бажання бути однією з тих дівчат із хвостиками та плісированими спідницями.
Я у захваті від того, що нарешті мені дозволили бути собою, навіть якщо це все
ще має межі. З моїми новими друзями бути дивним це добре, поки я ще така
сама дивна, як вони.
— Твій дім такий дивний, – каже Джеймі.
Я повертаюся і дивлюся на нього. Він уперше бачить мій дім зсередини.
Моя мама разом із татом на офісному осінньому фестивалі. Джеймі захворів у
ніч на мій день народження, а мама досі не переконала мене запросити його на
вечерю.
— Що ти маєш на увазі?
— Все ідеальне, навіть твоя кімната, – для мене це не комплімент.
Я оглядаюся на лавандові стіни та білі плетені меблі та знизую плечима.
— Це прикрасила моя мама, – кажу я трохи підбріхуючи. Вона
прикрасила решту будинку, і він ідеальний, як і вона. Все координується, все
влаштовано саме так як треба. Це могло б бути в журналі про дизайн, коли моя
мама сидить за кухонним столом із вазою з білими тюльпанами, і ні волоска
з місця, коли вона вдає, що читає газету. Ми разом зробили мою кімнату. У
журналі я була б у формі вболівальниці та посміхалася б.
— Тобі варто придбати плакати чи щось подібне, – каже Джеймі. Я
перекочуюсь на бік і кладу голову йому на плече. Я думаю, що він красивий у
тому традиційному високому та темному образі. Він каже, що хоче проколоти
собі брову, і я намагаюся переконати його не робити цього.
— Так, мабуть, я це зроблю, – кажу я. Мені дуже подобається Джеймі,
навіть якщо я ще не впевнена, що люблю його. Він розумний і вигадливий, і він
лідер нашої групи. Поки я з ним, мене не виженуть. Він спирається рукою на
мою потилицю і занурює пальці мені у волосся.
—
обоє
наодинці
Я
Дивлюся
годин. Я хитаю головою.
— Це, мабуть, Фінні.
— Ти серйозно?
—
популярність
стала
Фінні.
комоді
нашу
лише
ранку,
шухляді комода під шкарпетками.
Зараз усі знають, хто такий Фінні, тільки вже не називають його так. Усі
в школі називають його «Фін». Він був єдиним першокурсником, який займався
університетським футболом. Він і деякі з його колишніх друзів-гіків тепер
поглинені The Clique, але вони більше не називають себе так. Мати назву для
своєї групи зараз незріло. Дивно, що всього кілька місяців тому я вважала цих
дівчат своїми найкращими подругами, і ще дивніше, що Фінні починає з ними
дружити.
Ми ледве змогли уникнути зустрічі один з одним на дні народження. У
середній школі це, можливо, не було такою великою проблемою, мої вечерки
складалися тільки з дівчат, а з його – з хлопчиків. Цього року наші мами
подумали, що якщо буде змішана група, то треба запросити всіх. Вони не
розуміли, що цього року нас із Фінеасом розділяє щось набагато більше, ніж
просто припинення спілкування. Ми рухаємося на абсолютно різних планетах
існування, і перенесення одного в сферу іншого призведе до зміни реальності,
яка порушить всю структуру Всесвіту. Фінні зараз популярний. Я була
невдахою, яка знайшла інших невдах, з якими можна було б об’єднатись.
Вони не говорили про це перед нами обома, моя мати сварилася зі мною
про це, і коли я сказала їй, що абсолютно неможливо щоб він прийшов, мама
зітхнула і сказала:
— Що з вами цього року? – тож я знала, що в нього така сама суперечка
з тіткою Анджеліною.
— Чому Фін Сміт був у вашому домі?
— Ймовірно, для того, щоб щось позичити.
— Що? — Я знизую плечима. Я не знаю, як пояснити. — Ходімо
подивимось.
Джеймі зависає в коридорі, а я дивлюся на кухню. Фінні скорчився перед
відкритим холодильником, його білява голова схована від мене.
— Привіт, – кажу я. Він дивиться на мене через плече. До середньої
школи ми завжди були однакового зросту. Якось у ті роки він промчав повз
мене і зараз його висота шість футів. Дивно бачити, як він дивиться на мене.
— О, привіт, — каже він. Він встає і дивиться на мене з іншого кінця
кімнати. Він злегка червоніє. — Вибач, задні двері були не замкнені, але я не
думав, що хтось вдома.
— Я з ними не пішла.
— О, — каже він. — У вас є яйця?
— Гм, так, – я проходжу через кімнату і знову відкриваю двері
холодильника. Фінні відступає від мене. Перш ніж нахилитися, я бачу, як його
погляд фокусується на кімнаті, і я знаю, що він бачив Джеймі, що ховається в
коридорі. — Скільки тобі потрібно?
— Я не знаю. Мама просто сказала перевірити, чи є у вас яйця, — я встаю
й простягаю йому всю коробку. — Дякую.
— Без проблем.
— До зустрічі, – каже Фінні.
— Бувай, – я залишаюся на місці й слухаю, як він торохтить по задніх
сходах, перш ніж знову зайти в коридор.
— Ого, – каже Джеймі. — Ви, знаєте один одного.
— Я ж казала тобі.
— Так, але це було дивно, – я знову знизала плечима й повернувся до
сходів. — Він це часто робить?
— Він живе по сусідству.
— Так, але... нічого, — ми нічого не говоримо, поки не повертаємося в
мою кімнату. Я спочатку лягаю на своє квітчасте покривало, а він підбирається
до мене. Ми довго цілуємося, а через деякий час я відсуваю його руки і ми
лежимо разом мовчки. Цікаво, те що я відчуваю і значить бути закоханою? Я
не впевнена. Раптом Джеймі говорить.
— Виглядає майже так, ніби ти мала бути однією із них. Але чомусь це
не так.
— Що ти маєш на увазі?
— Я не знаю. Твоя кімната і він.
— Ну, але не я, — кажу я та знову починаю його цілувати. Я цілую його,
щоб він перестав про це думати. У кімнаті знову тиша, за винятком нашого
дихання.
Хоча я думаю про це. Я думаю про те, щоб піти з тіткою Анджеліною,
щоб забрати Фінні після тренування з футболу. Я думаю про вболівальниць, які
запитують мене, чи він мій хлопець. Я думаю про те, щоб сидіти поруч з Фінні
в автобусі в перший день у школі.
Ми могли опинитися разом, усвідомлюю я, коли Джеймі починає
притискати свій таз до мого. Він вже сказав мені, що любить мене, але ще не
питав про секс. Ще ні.
Я бачу все це так, ніби це вже сталося. Я знаю все точно до найдрібніших
деталей, тому що навіть незважаючи на все, що сталося, я все ще знаю Фінні і
знаю, що могло б статися.
— Я кохаю тебе, – кажу я Джеймі.
Розділ 6
Зима для мене завжди мертва пора. Я хотіла би бути такою, як дерева.
Мені б хотілося вдавати смерть або хоча б проспати всю зиму. Я все ще постійно
ношу на голові тіару. Незабаром мене перестають питати про неї.
Другий семестр я відвідую уроки основ здоров'я замість тренажерного
залу. У перший день наша вчителька, місіс Адамс, розповіла, що вона
професійно каталася на водних лижах, але пропустила частину про те, як вона
отримала професію вчительки основ здоров'я. Після першого місяця стає
очевидним, що вона знайома з багатьма людьми, які мали хвороби, що ми
вивчаємо. Більшість із них входили до команди з воднолижного спорту. Енджі
разом зі мною відвідує заняття, тож ми часто обговорюємо місіс Адамс за
обідом.
Ходити до зупинки та чекати на автобус стало моїм особистим пеклом.
Я тупочу ногами, тримаю голову низько, а плечі згорбленими, і тихо ненавиджу
світ за те, що він такий холодний. Я завжди стою спиною до Сільві та Фінні. Я
ніколи нікому не зізнавалась, як ненавиджу бачити їх двох разом; люди роздули
б з мухи слона і це виглядало б по-дурному. Вона мені просто не подобається,
і вони мене дратують.
Іноді вранці я думаю, що, можливо, Сільві говорить, щоб я підслухала.
Коли на вулиці дуже холодно, я думаю, що ця ідея сміхотворна, і що я дурна, бо
навіть подумала про це. Лютують морози, і нічого не має значення, крім того,
щоб сісти в автобус і дістатися до Джеймі.
— Тож я подумала, що на цих вихідних ми повинні піти на ту вечірку
– ну ти знаєш, про яку я.
— Так.
— Я маю на увазі, що всі будуть там, тому нам справді варто піти.
— А Джек піде?
— Усі йдуть, Фінне.
***
— Клас, — каже нам місіс Адамс, — розлади харчової поведінки – це
не жарти. Я бачила, що вони можуть зробити з людиною. У однієї дівчини з
моєї команди з водних лиж була анорексія. У іншої була булімія. Дівчата були
гарними, але це зовсім не «гарні» хвороби».
***
Ми з Джеймі базікаємо по телефону щовечора перед сном. Ми говоримо
про те, що колись одружимося, який у нас буде будинок і скільки дітей. Мене
дивує, наскільки сильно він хоче цих речей, таких нормальних речей, і нічого
іншого.
Іноді кохання розчаровує мене. Я думала, що коли закохуєшся, це
почуття завжди буде з тобою, дивитиметься тобі в обличчя, нагадуватиме тобі
щомиті, що ти кохаєш цю людину. Здається, так буває не завжди. Іноді я знаю,
що кохаю Джеймі, але не відчуваю цього, і мені цікаво, як це – бути з кимось
іншим.
Найбільше я люблю його, коли ми сваримося, і я боюся, що він покине
мене. Після суперечки, я так сильно хочу бути поруч з ним, і наступного дня я
хочу, щоб він весь час тримав мене за руку. Іноді він любить мене більше, ніж я
його, і хоче, щоб я приділяла йому увагу, але я б хотіла, щоб він залишив мене
в спокої, щоб я могла повернутися до читання або розмови з Енджі про місіс
Адамс. Іноді ми обоє дуже любимо одне одного, і нам важко покласти трубку
вночі, і я хочу, щоб так було завжди.
***
— Клас, я теж колись була молодою, – каже місіс Адамс. — Я знаю про
те, що вас можуть схиляти до сексу. Не лише ваш партнер, але й ваші друзі,
засоби масової інформації та навіть ваше власне тіло. Це може бути важко. Але,
будь ласка, будьте обережні. Я знаю, ви думаєте, що ніхто з ваших знайомих не
хворіє на захворювання, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ), але саме
так вони й поширюються. Я пам’ятаю, як довелося підтримувати кількох моїх
товаришок по команді після того, як вони дізналися, що у них ЗПСШ. Одна
дівчина підхопила герпес, і, як ми дізналися, він ніколи не зникає. Уявіть собі,
що це назавжди.
***
Одного ранку мені здалося, ніби Сільві та Фінні сваряться. Вони
шепочуться один з одним, і Фінні раптом говорить набагато більше, ніж «Так».
Тепер, коли я дійсно хочу почути, про що вони говорять, я не можу. Я
дивлюсь на них через плече. Фінні стоїть біля неї, опустивши очі. Сільві
повернулась обличчям до нього й чіпляється за його бік. Здалеку навіть не
схоже, що вони сваряться.
— Будь ласка, — я скоріше бачу, ніж чую, що вона каже. Він хитає
головою і не відповідає.
Джеймі дарує мені перстень-обіцянку на День Святого Валентина. Цілий
день, коли я бачу когось із знайомих, я поспішаю показати їм руку і сказати,
що в мене найкращий хлопець. Він дарує мені ще одну тіару. Вона золота і має
більше завитків.
На загальний подив, весна цього року приходить рано.
Розділ 10
У той момент, коли я підходжу до дверей, я розумію, що залишила ключі
від будинку в шкільній шафці. Сьогодні четвер – день, коли моя мама йде до
свого терапевта, а потім у спортзал. Її не буде вдома до п’ятої тридцять. Зараз
друга тридцять дня на початку березня. Сніг зійшов, але на вулиці все ще
холодно, і ось-ось піде дощ.
Я на мить стою обличчям до своїх дверей. У мене є два варіанти. Перший
– залишитися на ґанку та сподіватися, що врешті не захворію, а потім
спробувати пояснити мамі, чому я не обрала другий варіант.
***
— Я забула ключі, — кажу я, коли він відчиняє двері. Він виглядає
розгубленим.
— Оу, гаразд, — каже Фінні. Він відходить в сторону, дозволяючи мені
зайти всередину. На мені черевики Doc Martens та нова рожева тіара. На ньому
ж штани хакі й светр. Він вже зняв своє взуття. У нього зелені шкарпетки. Я ледь
стримуюсь, щоб не прокоментувати це. Хто з хлопців носить зелені шкарпетки?
— Коли твоя мама повертається додому? — питаю я.
— О четвертій, — відповідає він. Його мати має запасний ключ. — А де
твоя мама?
— У терапевта. — кажу я. Я йду за ним у вітальню, де він сідає на диван.
У будинку тітки Анджеліни завжди невеликий безлад, такий собі «обжитий»
безлад, де книжки звалені в кутках, а подушки та взуття, здається, повсюди. До
того ж, тітка Анджеліна так і не закінчила декорувати помешкання. На стіні над
головою Фінні є три різні зразки фарби у вигляді великих плям. Вони були тут
все моє життя.
— Що хочеш подивитись? — питає Фінні. Він бере пульт і дивиться на
мене.
— Я збираюсь читати. — кажу я. Повернувшись додому, я планувала
дописати вірш, який я почала на уроці історії, але тут я нізащо не дістану
блокнот і не почну писати щось прямо перед ним.
Я сідаю в крісло на іншому кінці кімнати. Воно яскраво-блакитне і вже
давно тітка Анджеліна хотіла переробити його, щойно визначиться з
кольоровою гамою для кімнати. Коли я чую, що Фінні почав перемикати
канали, я дістаю книжку і дивлюсь на нього.
Фінні виглядає, наче янгол на картині доби Відродження, або наче він
член якоїсь сучасної королевської сім’ї. Протягом зими він залишається
блондином, а влітку його волосся радше золоте. Він часто червоніє, частково
через те, що він у нього така світла шкіра, а частково, бо він сором’язливий і
його легко збентежити. Я знаю, що це Сільві певне першою підійшла до нього,
і це безперечно вона запропонувала йому зустрічатись.
Фінні ніколи не каже, як він почувається. Ти просто маєш дуже добре
його знати, щоб зрозуміти, коли він сумний чи наляканий. Сьогодні вираз його
обличчя не каже мені про його ставлення до того, що я тут. Не знаю чи йому
байдуже, чи він роздратований.
Ми часто бачимось, але рідко залишаємося наодинці. І хоча ми інколи
стаємо на одну сторону в суперечках з нашими матерями, ми ніколи не маємо
якихось важливих тем для обговорення.
Багато років тому ми з Фінні натягнули нитку з двома чашками на кінцях
між вікнами наших спалень, щоб ми могли розмовляти один з одним вночі.
Коли ми перестали говорити, ми все одно її не зняли, але врешті вона згнила.
У Фінні дзвонить телефон і він мовчки виходить з кімнати.
Я дивлюся в книгу і починаю читати. Почався дощ і мене відволікає його
шум. Колись Фінні просив мене виходити разом з ним, щоб рятувати хробаків
на тротуарах. Він переймався, що вони можуть висохнути і лежати на дорозі
наступного дня після дощу. Він ненавидів, коли хтось, або щось, були сумними,
або коли їм було боляче.
Коли нам було вісім, ми чули, як його мати плаче у своїй спальні після
розлучення, тож Фінні просунув їй під двері серветки. Коли нам було
одинадцять, він вдарив Донні Бенкса в живіт, бо той назвав мене фріком. Це
була єдина бійка, в якій він колись брав участь, і думаю Місіс Моргансен
відсторонила його тільки тому, що повинна була так зробити. Тітка Анджеліна
навіть не насварила його.
«Оутем уже тут», — чую, як він каже в сусідній кімнаті. Настає пауза.
«Вона забула ключі». Знову тиша. «Добре», — відповідає він, а потім «Я теж
люблю тебе».
Цього разу він дивиться на мене, коли повертається до кімнати.
— Ви сьогодні вечеряєте у нас, тому мама каже, що ти можеш просто
залишитися.
— Але мій тато має прийти додому сьогодні ввечері, — кажу я. Фінні
знизує плечима. Мій тато так часто скасовує сімейні вечері, що мені вже не
варто звертати на це увагу. Я також знизую плечима й продовжую читати.
Наступного разу я відриваюсь від книги, бо чую, як тітка Анджеліна
входить через задні двері.
— Агов? — кличе вона.
— Ми тут, — кричить у відповідь Фінні. Він вимикає телевізор, і його
мама заходить до кімнати.
— Привіт, дітки, — каже вона. Її довга кольорова спідниця все ще
колихається на рівні щиколоток, навіть коли вона зупиняється. З її приходом
кімната сповнюється аромату олії пачулі.
— Привіт, — вітаємося ми. Тітка Анджеліна дивиться на мене й
усміхається лівим кутиком рота. Фінні має таку ж криву посмішку, коли
почувається грайливим.
— Оутем, чому на тобі сорочка виборчої кампанії Джиммі Картера? —
запитує вона.
— Я не знаю, — кажу я. — А чому ваш син носить зелені шкарпетки?
Вона озирається на Фінні.
— Фінеас, ти в зелених шкарпетках?
Він дивиться собі під ноги.
— Ну, так.
— Звідки ти їх взяв?
— Вони були в моєму ящику для шкарпеток.
— Я ніколи не купувала тобі зелених шкарпеток.
— Вони були там.
— Мені все це здається дуже підозрілим, — кажу я.
— Згодна. Фінні, ми з Оутем підемо на кухню, а коли повернемося, тобі
краще мати пояснення щодо твоїх шкарпеток.
Ми з Фінні здивовано переглянулись. Я відводжу погляд і відкладаю
книгу. Тітка Анджеліна чекає мене біля дверей. Коли я підходжу до неї, вона
кладе одну руку мені на плече, йдучи зі мною на кухню.
— Люба, у твоєї мами сьогодні поганий день, — тихо каже вона. —
Твоєму татові довелося скасувати вечерю, і це її дуже засмутило.
Для інших дітей це не звучало б як велика проблема. Але коли ваша мама
двічі потрапляла в лікарню через депресію, ви вчитесь читати між рядків.
— Гаразд, — кажу я.
Минулого разу, коли мама була в лікарні, я була в шостому класі. Я
прожила два тижні з тіткою Анджеліною та Фінні. Тоді це здавалось веселим.
Всі говорили, що з моєю мамою все буде добре. Вони розповіли мені про
хімічний дисбаланс і про те, що це така ж хвороба, як і будь-яка інша, і що
мамі стане краще, тож я прийняла це. Щовечора Фінні прокрадався до гостьової
спальні, і ми малювали пальцями на спині один одному, а потім намагалися
вгадати, що це таке.
Я сумніваюся, що цього разу все буде так. Будь-що з цього не
повториться. По-перше, цього разу я запитаю, чому, якщо це просто хімічний
дисбаланс, здається, що у всьому винен батько.
— З нею все буде добре. Сьогодні ми просто маємо поставитись до неї
з розумінням, гаразд?
— Зрозуміло, — відповідаю я. Вона наказує не влаштовувати
підлітковий бунт за вечерею.
— Твоя мати дуже-дуже любить тебе, — каже вона.
— Зрозуміло, — повторюю я. — Все добре.
— Чудово, — каже вона і стискає моє плече. Незважаючи на свою
обіцянку дізнатися більше про таємничі шкарпетки, тітка Анджеліна не йде за
мною назад у вітальню. Коли я повертаюся, Фінні вимикає звук телевізору і
спостерігає, як я знову сідаю.
— Все добре? — питає він.
— Так, — кажу я. — У мене завжди все добре, хіба ні?
Він сміється, швидко видихає через ніс, його обличчя знову стає
серйозним, і він схиляє голову набік. Він запитує мене, чи хочу я поговорити
про це. Я хитаю головою, і він знову швидко відводить погляд. Він знову вмикає
звук на телевізорі, а я беру книжку.
***
У шостому класі йому довелося нишком пробиратися в гостьову
спальню, тому що нам більше не дозволяли спати в одному ліжку. Ми майже
ніколи не порушували правила, і я нервувала щоразу, коли він приходив, але
ніколи не казала йому цього не робити. Справа в тому, що якби батьки на це не
натякали, мені ніколи б не спало на думку, що між нами все може бути інакше
лише тому, що ми подорослішали. Ми лежали на животі пліч-о-пліч і торкалися
один одного лише, щоб малювати на спині. Я малювала квіти, сердечка і тварин.
Фінні малював космічні кораблі та футбольні м'ячі.
В останню ніч, коли я була у них, тітка Анджеліна прийшла й стала на
порозі кімнати. Її силует виднівся в темряві, відтінений світлом у коридорі.
Гадаю, нас вона бачила краще, ніж ми її.
— Фінеас, що ти тут робиш? — сказала вона.
— Оутем сумує, — сказав він. Лише коли він це сказав, я зрозумів, що
це правда. Настала довга тиша. Фінні нерухомо лежав біля мене. Я дивилася на
її темну постать у дверях.
— У вас п’ятнадцять хвилин, — сказала вона і пішла. Настала черга
Фінні малювати на моїй спині. Я заплющила очі й зосередилася на фігурах, які
він креслив. Мені завжди було лоскотно, але я ніколи не сміялась.
— Два будинки, — сказала я. — І чотири людини.
— Це наші будинки, — промовив він. — І наша сім'я.
***
Моя мама пропускає сьогодні спортзал і повертається додому. Тітка
Анджеліна замовляє піцу, і ми їмо перед телевізором, чого ніколи не робимо
в мене вдома. Після цього я заявляю, що маю домашнє завдання, і прямую до
себе. Моя мама залишається. Вона каже, що прийде пізніше.
Коли я повертаюся додому, я телефоную Джеймі, щоб розповісти йому
все. Я плачу і кажу йому, що мені страшно, адже я дізналася, що хворих
госпіталізують, лише якщо вони схильні до суїциду. Я підозрюю, що це може
бути генетичним.
Джеймі каже, що завжди буде любити мене і піклуватися про мене,
незважаючи ні на що. Він говорить це знову і знову, і знову, і знову.
Розділ 11
Поле внизу The Steps to Nowhere залите водою через весняний дощ.
Навколо цього непостійного озера ходять хлопці, погрожуючи штовхнути один
одного або вдаючи, що збираються стрибнути, щоб ми почали кричати.
Ми чуємо, що майже ніхто не ходить на Spring Fling (з англ. Весняна
вечірка), тому ми вирішуємо, що має бути круто піти туди.
Всі дівчата прийшли до мене додому, аби підготуватися. Танці доволі
звичайні, тому ми одягнені в джинси. Я збираюсь одягнути корсет, який я
придбала із Сашею минулої осені.
Брук хоче зробити всім макіяж, тому ми сідаємо по черзі до неї, поки
інші дівчата дивляться. Я йду остання, під час макіяжу вона каже:
— Оутем, — каже вона, — я не залишусь на ночівлю.
— Чому? — запитуємо ми хором. Всі дівчата, включаючи і Брук,
розсілися біля мого ліжка. Брук перестає наносити мені тональний крем і робить
глибокий вдих.
— Тому що батьки Ноя за містом, я збираюсь до нього сьогодні, — каже
вона. Настає хвилина мовчання.
— Ти… — говорить Енджі, її голос стихає. Брук оглядає усіх нас і киває.
Ми кричимо, і Брук закриває обличчя руками.
— Друзі! — вона говорить.
— Боже мій, — каже Саша.
— Чому? — запитую я, а потім думаю, чи не звучало це неправильно.
Брук закриває обличчя і сміється.
— Тому що я кохаю його, — каже вона, — і це просто дивовижно.
— Ого,– говорить Енджі.
— Вау,– вигукує Саша, — я буду думати про це всю ніч. — Ми сміємося.
— Ми збираємось піти до нього після танців. Скажи своїй мамі, що я
захворіла і пішла раніше, окей? — говорить Брук. Я киваю. — Я заберу свої
речі завтра.
— Ти ж збираєшся розповісти нам все, так? — запитує Енджі.
— Ну… — каже вона.
— Ти мусиш! — каже Саша. Ми всі погоджуємось, що вона повинна.
Коли приїжджають хлопці, ми всі спускаємось вниз сходами, моя мама
робить світлину перед тим, як ми всі нагромаджуємось у фургон і їдемо до
школи. Джеймі виглядає гаряче, і я говорю йому це по дорозі туди. Він
посміхається і не говорить нічого, але коли я стискаю його руку, він розтискає.
З тисячі п’ятсот студентів близько шістдесяти з’являються на Spring
Fling. Ми маємо місце для себе, тому танцюємо разом посередині і кричимо
прохання до ді-джея, який ставить музику. Оскільки учнів дуже мало, то ніхто
не зупиняє нас, коли ми починаємо танцювати на столах. Немає значення, як
ми танцюємо, тому що нас майже ніхто не бачить, а наші танцювальні рухи
і прохання стають дедалі веселішими. Ми робимо лінію конги. Ми танцюємо
макарену, коли Electric Slide вибухає з динаміків. Ми виснажуємо себе танцями,
п’ємо пунш і йдемо танцювати знову. Під час першої повільної пісні Джеймі
запрошує нашу директорку місіс Блек танцювати, і вона танцює під радісні
вигуки усього залу.
Ми вітаємо одне одного і погоджуємось: Spring Fling – це дійсно круто,
адже на нього ніхто не ходить.
Минає багато часу, коли ді-джей заграє ще одну повільну пісню. До того
часу моє серце калатає, і я так задихаюсь, що практично падаю на Джеймі. Він
виглядає так гарно, що у мене з’являються метелики у животі, коли я дивлюсь
на нього. Я обіймаю його за шию, ми рухаємось під музику.
— Я кохаю тебе, — кажу я, і я не говорю це, щоб нагадати собі, що так
і є; в даний момент я дійсно це відчуваю.
— Я теж кохаю тебе, — говорить він.
— Ти чув про Брук та Ноя? — запитую я. Джеймі закочує очі й зітхає.
— Так, він хвалився цим цілий день, — каже він.
— Справді? — я запитую. — Що він казав? Він знизує плечима.
— Він просто казав, що вони збираються це робити.
— І?
— Що і?
— Що він ще казав?
— Більше нічого не казав. Він лише говорив, що вони збираються
зробити це сьогодні вночі.
— Ну, тоді це не хвастощі.
— Так.
— Чому?
— Про що ти говориш? — каже Джеймі. — Я щойно сказав тобі, що він
хвалився цим увесь день.
— Я просто не розумію, як він хвалився увесь день, якщо лише сказав,
що вони збираються це зробити. Це ж лише одне речення.
— Неважливо, — говорить Джеймі. — Я не хочу говорити про це.
— Чому ні?
— Я просто не хочу, окей?
— Але чому?
— Оутем, я просто не хочу говорити про те, що вони займаються сексом,
гаразд?
— Добре, — відповідаю я. Ми закінчуємо танцювати мовчки. Після
цього я прошу Енджі піти зі мною до туалету. Ми говоримо про наше волосся,
про те, як весело проводимо час і трохи про Брук, звісно.
— Це трохи дивно, чи не так? — говорить вона. — Я маю на увазі, що
Брук не буде незаймана завтра. Це здається нереальним.
—
Джеймі
раніше,
замість
про кого вона думає?
Кажу я собі, стосунки – важка робота. Ніхто не ідеальний. Немає такого
поняття “жити довго і щасливо”.
***
У понеділок, на зібранні The Steps to Nowhere, Брук каже, що потім не
відчуваєш різниці, окрім того, що кохаєш набагато більше, ніж раніше.
— Але ти не кажеш: “Боже, я більше не незаймана”.
— Справді? – Я кажу. — Гадаю, що це була б єдине, про що я могла
думати після. Мені здаєься, що я подивилася б на себе в дзеркало і говорила б
це знову і знову.
— Так, — каже вона, — це лише як... Вона не закінчує речення, вона
просто дивиться на хлопців, які стоять біля води. Вони дивляться, хто кинув
камінь найдалі. Я спостерігаю за перемогою Джеймі. Я уявляю, що все
відчувається правильним з ним.
— Було боляче? — запитує Енджі.
— О так, — каже Брук.
Розділ 12
— То що ти знаєш про Сільві? – каже моя мама. Я беру велику ложку
морозива, кладу її до рота і дивлюсь на матір. Ми сидимо на зовнішньому
дворику The Train Stop Creamery, єдиного кафе з морозивом у місті. Це перший
спекотний день травня.
— Дівчину Фінні? – запитую я. Мама киває. — Я не знаю, – відповідаю.–
Чому ти питаєш?
— Просто, – каже вона.
— Ти почала цікавитися нею, чи випадковість це?
— Ну… – каже вона.
— Що? – питаю я.
— Ми з Анжеліною якраз говорили про неї днями, і мені цікаво, що ти
про неї думаєш.
— Вона нормальна, – кажу я. — Я насправді її не знаю. – Ми спокійно
їмо, поки я не вирішую запитати. — Вона не подобається тітці Анжеліні?
— Оу, вона подобається їй, але я думаю, що вона ніколи не зможе
прийняти те, що ви з Фінні більше не разом. – Вона штовхає мене ногою під
столом.
— Мамо! – кажу я, зиркаючи на неї. — У мене є хлопець.
— Я знаю, знаю, – каже вона. — Ми просто думали, що рано чи пізно
це станеться.
— Ну, це не так, – відповідаю я. — Ми навіть не спілкуємось один з
одним і друзі в нас різні.
— Я знаю, – повторює вона. — Мама зітхає. Я закочую очі і їм своє
морозиво.
Кожного разу, коли я уявляю, що трапилось би, якби ми з Фінні були
разом, я ніколи не уявляю поруч когось ще. Мені не подобається думати про те,
що мені довелося б стати черлідеркою, щоб бути з Фінні знову друзями. У моїй
уяві Фінні не в моїй групі, і я не в його; це лише ми удвох, як це було колись. У
школі ми завжди обідаємо разом, і він проводжає мене на заняття. Ми робимо
домашнє завдання разом. Він водить мене на художні фільми в місто. Вночі ми
лежимо на траві і говоримо. Ми записуємо диски одне для одного. Передаємо
записки. Беремося за руки на зупинці. Я уявляю, як обожнюю його без вагань.
Я впевнена, що так і було б, якби я була закохана в нього.
— Тітка Анжеліна у Фінні запитувала, що він думає про Джеймі? –
запитую я. Мама посміхається.
— Так, мила, насправді це змова, – каже вона.
— Ну, якщо ви удвох говорили про Сільві, то чому не про Джеймі?
— Мені подобається Джеймі, – відповідає вона. Вона доїдає останню
ложку морозива. — Я впевнено можу сказати, що він хороша дитина. Його
батьки, здається, чудові люди.
— Але ви не впевнені, чи Сільві хороша? – запитую я. Задоволена тим,
у якому напрямку йде розмова, але не хочу показувати цього.
— А це так? – говорить мама.
Якщо чутки правдиві, то Сільві зовсім не хороша дитина. Є історія про
неї та Алексіс, які цілувалися на колесі огляду, поки хлопці дивилися, і вся група
іноді напивається. Хоча вони хороші учні, тому більшість дорослих не
підозрюють їх у подібному.
Мені важко уявити Фінні п’яним або те, що йому подобається дівчина,
яка задля розваг зустрічалася з іншою дівчиною. Цікаво, чи він досі соромиться,
коли п’є, чи він почервонів, коли Сільві цілувала Алексіс.
Цікаво, що б зробила тітка Анжеліна, якби дізналася більше про друзів
Фінні.
— О, – кажу я, — Сільві – черлідерка. Вона входить до студентської ради
та є на дошці пошани. Вона занадто зайнята своєю ідеальністю, аби приймати
героїн десь на стороні.
— Добре, добре, – каже мама. Ми встаємо і викидаємо свої пластикові
миски та ложки, а потім йдемо до машини.
Я уявляю, як Фінні любить Сільві, але іноді хотів би, щоб вона була
інакшою, як іноді бажаю я, щоб Джеймі був інакшим. Я уявляю, який він був
знервований, коли вона розмовляла з Алексіс перед усіма, потім просив так не
робити. Я уявляю, який він вільний і впевнений, коли випиває разом з друзями,
відчуваючи свою причетність до них, стаючи частиною чогось.
У машині я опускаю вікно і відчуваю, тепле нічне повітря, що дме мені
в обличчя. Біля мене мама сидить в тиші. Цікаво, куди тітка Анжеліна та Фінні
поїхали сьогодні увечері, про що вони говорять.
Я уявляю, як ми з Фінні виходимо з наших будинків, аби попустувати
внизу біля струмка. Уявляю, як залишаю свої жалюзі відкритими для нього,
коли переодягаюсь. Я уявляю, як його рука рухається по моєму стегну, поки ми
дивимось кіно з ковдрою, накинутою на коліна.
Я
дітьми тільки через те, що були разом.
Розділ 13
Останній день у школі здається таким, ніби він справді останній, ніби
мене звільняють не на три місяці, а на тридцять років. Мої жахливі екзамени
закінчилися, все, що залишилось на сьогодні, це іспити з англійської та основ
здоров’я. Восени я здам англійську з відзнакою, а екзамен з здоров’я має бути
легким. Наркотики і секс погані, водні лижі – це добре.
У The Steps to Nowhere чути обійми та вереск. Навчається тільки Саша,
решта з нас більш-менш вільні. Джеймі голосно цілує мене й обіймає за плечі.
—
він.
— Я теж, – каже Ной.
— Ти ще не підписав мій щорічник, любий, – кажу я. Вже минає третій
день як я його прошу. Він постійно каже, що зробить це пізніше.
— Я знаю, знаю. Дай мені його, – каже він. Я простягаю щорічник йому,
і він відкриває свою сумку.
— Чому б тобі просто не підписати зараз?
— Мені зараз не хочеться. Я віддам його тобі в обід, – каже він. Він
запихає його у свою сумку й застібає її.
— Добре, – кажу я. Я зрозуміла, що легше дозволити йому вирішувати
всі дрібниці, які не мають значення.
— Гей, мама каже, що завтра вона може відвезти нас на дівочий день,
– каже Енджі.
— Ура, – каже Саша з-поміж карток.
— Так, ти знаєш, що завтра у нас також буде день для хлопців, — каже
Алекс.
— Добре, — кажу я.
— І ми будемо займатися хлопчачими речами, на які вас не запрошують,
— каже Джеймі.
— Гаразд, що б це не означало, – каже Брук. — Але ми просто йдемо до
торгового центру.
— Гей, хлопці, ходімо до торгового центру, – каже Ноа.
— Ні, – каже Саша, — ви не можете піти в торговий центр. Ми йдемо
туди.
— Ми можемо зробити манікюр, – каже Алекс.
— І зачіски. Я хочу мелірування, – каже Джеймі.
— Ой, замовкни, – каже Брук. — Ти навіть не знаєш, що таке
мелірування.
— Чому ви, хлопці, стаєте дивними кожного разу, коли ми щось робимо
наодинці? – Енджі каже.
—
запитую я.
— Ні, – каже Джеймі, але на цей раз ні він, ні хтось із інших не
повертаються. Хлопці почали говорити, що завтра поїдуть до Ноя, щоб пограти
у відеоігри.
***
Я кохаю тебе. Ти найкраще, що зі мною траплялося. Все, що я хочу від
життя, це одружитися на тобі і піклуватися про нашу сім’ю. Гарного літа.
Зі мною. — йдеться в записці Джеймі.
Я закриваю свій щорічник і запихаю його назад у сумку. Джеймі не дав
мені його за обідом, зараз кінець дня. Він попросив мене не читати це перед
іншими, тож я всім сказала, що маю піти в туалет, перш ніж ми підемо до
Джеймі. Я змиваю воду в туалеті, хоча я ним не користувалася, тому що Брук
пішла разом зі мною. Коли я виходжу з кабінки, вона дивиться на себе в
дзеркало. Я мию руки і дивлюся на неї.
— Гей, ти в порядку? – Я запитую. Їй потрібен час, щоб відповісти.
— Так, – каже вона, — вибач, я просто на секунду відключилася.
— Круто. Я не можу повірити, що ми вже не першокурсники. А ти?
— Ні, не зовсім, — каже вона.
***
У басейні Джеймі ми граємо в курячий бій, ліземо на плечі хлопців і
збиваємо один одного. Ми з Джеймі перемагаємо, і він дефілює зі мною на
плечах, а потім раптом кидає мене, щоб я закричала. Я дуюся, він цілує мене, а
потім топить. Починається війна на занурення, в якій перемагають хлопці, хоча
нас більше. Вони дають одне одному п’ять, а ми закочуємо очі.
Ми притуляємося до стіни в басейні, і хлопці обхоплюють наші оголені
талії. Сонечко гріє наші голови і воду. Зараз літо, ми вільні.
Привезли піцу, ми лежали та їли біля басейну, доки не наситились так,
що більше ніколи не захочемо їсти. Ми вирішуємо знехтувати правилом однієї
години й повертаємося у воду. Хлопці починають боротися, а ми стоїмо збоку й
спостерігаємо за ними. Через деякий час мені стає нудно, і я думаю, що спробую
спіймати Джеймі коли він буде сам в кімнаті, коли розумію, що Брук і Енджі
вже давно немає. Я заходжу всередину і босоніж гуляю по кухні. Двері у ванну
закриті. Я прихиляюся до них головою. Я чую, як вони розмовляють з іншого
боку. Я стукаю.
— Гей, що відбувається? – запитую я. Настає пауза, а потім я знову чую
їхні голоси. Енджі відчиняє двері.
— Ти сама? – питає вона.
— Так, – кажу я. Вона відчиняє двері настільки, щоб я могла
протиснутися.
Брук сидить на ванні. Її очі червоні, і вона знову одягнена в шорти та
сорочку.
—
кахельній підлозі.
— Я зрадила Ною, – каже вона. Енджі схрестила руки, спираючись на
раковину. Для неї це не нова інформація. Брук знову занурюється в сльози. Я
сідаю біля неї.
— З ким? – Я запитую. Брук продовжує плакати.
— Це був її партнер по лабораторній, Ейден, – каже Енджі. — Вони
начебто дружили весь семестр.
— Ейден Гарріс чи Ейден Шумакер?
— Ейден Гарріс, – каже Енджі.
— Ми просто весело проводили час разом на уроках, – каже Брук. — Я
не думала, що це щось означає.
— Що сталося? – Я кажу.
— Він запросив мене готуватися до екзаменів, – каже Брук. — Він
поцілував мене, і на мить я дозволила йому.
— Це все?
— Я зупинила його й пішла, і я ніколи не збиралася розповідати Ною,
– каже Брук, — але я ненавиджу приховувати від нього секрети. – Вона знову
починає плакати. Хтось стукає у двері ванної кімнати.
— Гей, дівчата, – каже Саша. — Що відбувається?
Ми впускаємо її і розповідаємо їй історію.
— Це був лише один поцілунок? – питає Саша. Брук киває.
У двері стукають.
— Гей, – каже голос Джеймі. — Що ви там робите?
— Ви щось замислюєте? – Запитує Алекс.
Саша відчиняє двері і висуває голову.
— Послухайте, хлопці, – каже вона, — у нас тут справді серйозна
ситуація, тож відваліть.
— Що ви маєте на увазі? – Ной запитує. Поруч зі мною плач Брук
перетворюється на крик. — Гей, що відбувається? Брук?
— Брук, люба, ти хочеш поговорити з ним? – Я запитую. Брук витирає
ніс і киває. Ми з Енджі миттєво юрбимося позаду Саші.
— Вона хоче з ним поговорити, – кажу я. Саша відкриває двері настільки,
щоб ми могли вийти, а Ной міг увійти. Ми зачиняємо за ним двері й
повертаємось обличчям до хлопців.
— Ми повинні вийти надвір, – каже Енджі.
— Так, – кажу я.
— Що відбувається? З Брук все гаразд? – запитує Джеймі.
— Ми не можемо вам сказати, – кажу я. Задні двері зачиняються за нами,
і ми йдемо до краю басейну.
— Чому ні?
— Тому що ви хлопці, – каже Саша. Вона, Енджі та я сідаємо й бовтаємо
ноги в басейні.
— Ной там, – каже він.
— Бо це стосується Ноя, – кажу я.
— Як це стосується Ноя? – запитує Алекс.
— Ми не можемо вам цього сказати, – каже Енджі. Я киваю.
— Це дурість. Вона моя двоюрідна сестра, – каже Джеймі.
— Я знаю, – кажу я. — Але ми не можемо вам сказати.
— Це не наша справа, – каже Саша. Ми всі троє погоджуємося.
— Вони розійдуться? – запитує Алекс.
— Можливо, – каже Саша.
— Боже мій, сподіваюся, що ні, – кажу я.
— Ні, – каже Енджі.
— Добре, це справді дурниця, – каже Джеймі. Вони з Алексом йдуть і
сідають на стільці у патіо. Ми з дівчатами починаємо перешіптуватися. Через
деякий час Ной виходить і кличе Енджі. Через кілька хвилин вона виходить
одна.
— Вона в порядку? – запитую я. Енджі киває.
— Так, – каже вона. — Вона розказала Ною. Вони підуть додому і
поговорять про це.
Ми качаємо ногами у воді і робимо хвилі, але ніхто не розмовляє. Ми
сказали одне одному все, що мали сказати, і все одно не розкажемо хлопцям.
Нарешті, через півгодини, ми збираємо свої речі, щоб піти додому. Алекс
залишається з Джеймі.
Коли я цілую Джеймі на прощання, він не обіймає мене у відповідь, а
потім відводить погляд.
— До зустрічі, – каже він.
— Бувай, кохаю тебе, — кажу я. – Я подзвоню тобі.
— Гаразд.
***
Тієї ночі ми посварилися по телефону. Незважаючи на те, що я заплакала,
він все одно не пробачив мене, поки я не розповіла йому таємницю Брук. Він
миттєво знову став милим, і ми не говорили про сварку.
У торговому центрі наступного дня Брук розповідає нам про свою
розмову з Ноєм, поки ми їмо на фудкорті. Вона каже, що Ной пробачив її, і що
Ной сказав, що знає, що вона шкодує, і що йому не подобається бачити, як вона
плаче.
— Я не можу повірити, як сильно він мене кохає, – каже вона. Вона
дивиться на свою тарілку з картоплею фрі й усміхається.
Я починаю гадати, що б сказав Джеймі, якби це були ми, і відганяю цю
думку. Нічого подібного з нами ніколи б не сталося.
Розділ 14
Четверте
Хейзелвуд
тиняємося
бачимо
Фінні
невелика,
але
картинки
ми повині піти в контактний зоопарк.
Я закохалася в буре козенятко, я йому сподобалась, коли я підняла його,
воно торкнулося мене носом і поклало голову мені на груди. Я запитую Джеймі,
чи можна мені буде мати козенятко, коли ми одружимося. Він каже, що ні, а
потім каже, можливо, якщо це означатиме, що йому не потрібно буде косити
газон.
Я сиджу на тюці сіна з Августою, моєю козою, яка лежить у мене на
колінах, як людське немовля. Вона дивиться на мене або зачарована блиском
моєї тіари, або думає, що я її мати. Я співаю Августі колискову, яку придумала
для неї, коли підводжу очі, бачу, як Фінні криво всміхається мені, Сільві присіла
біля нього, дивлячись на загін з поросятами. Я перестаю співати і дивлюся на
нього. Його плечі тремтять від тихого сміху.
— О, Фінне, дивись, я йому подобаюся, – каже Сільві. Фінні
відвертається від мене й стає разом із нею на коліна. За останні кілька місяців
я достатньо подорослішала, щоб нагадати собі, що я її насправді не знаю,
можливо вона дуже мила.
Джеймі та інші стають навколо мене. Наразі вони отримали від ярмарки
стільки задоволення, скільки могли, і хочуть повернутися до Саші.
— Але я не хочу залишати Августу, – кажу я.
— Ти дала їй їм’я? –Джеймі питає. Я киваю.
— Добре, поклади козу й повільно відійди, – каже Алекс, витягнувши
обидві руки перед собою.
— Цей жарт недоречний, – кажу я. Джеймі смикає мене за руку.
— Давай, мені спекотно, – каже він. Я зітхаю, цілую Августу в маківку
й кладу її на землю. Коли я виходжу, вона біжить поки не натягнеться повідок
і мекає.
— О, – кажу я. Джеймі бере мене за руку й продовжує йти, тягнучи мене
за собою. Я оглядаюся через плече. Фінні нахиляється й чухає Августу за
потилицю.
Ми перечікуємо денну спеку у Саші, а потім повертаємося до парку
перед заходом сонця. Ось де мені доведеться їх залишити. Мій батько сказав,
що вчасно вийде з офісу, щоб разом з нами подивитися на феєрверк, тому мама
хоче, щоб ми зробили це всією сім’єю. Сім'я, звичайно, також означає тітку
Анджеліну та Фінні.
— Тобі треба йти? – Джеймі питає. Я киваю і чмокаю його в губи.
— Я сумуватиму за тобою, – кажу я. Він виглядає настільки гарним, що
навіть очікування побачити його завтра мене вбиває.
— Зателефонуй мені, коли повернешся додому, – каже він і знову цілує
мене, але вже довше. Я червонію від гордості й усміхаюся. Перш ніж піти, я
махаю іншим, вони махають у відповідь і дивляться, як я відвертаюся. Коли я
озираюся на них, вони всі разом йдуть геть.
***
Мої мама, тато і тітка Аджеліна сидять на березі озера, де ми завжди
дивимося феєрверк.
— Привіт, солоденька, – каже мама. Вона посміхається і тримається за
руки з моїм батьком. Він встає і обіймає мене.
— Гарно провела день, Оутем? – питає він. Я киваю. Він відходить і
дивиться на мене. — Твоє волосся?
— Я знову пофарбувала його в коричневий, – кажу я. — Вчора.
— Вчора?
— Так, – кажу я. Ми посміхаємось один одному. Ми обидва раді, що він
так швидко помітив незначну різницю.
— Фінні сказав мені, що ти подружилася з козою, – каже тітка
Анджеліна.
— Так. Я хочу козу, мамо, – кажу я, а потім дивлюся на тітку Аджеліну.
— Фінні говорив про мене?
— Він детально описав, як ти гойдаєшся і кукурікаєш маленькій козі,
– каже вона. Її очі зосереджені на моєму плечі. — Ось і він, – каже вона. Я
обертаюся.
Фінні йде до нас, тримаючись за руки із Сільві.
— Привіт усім, – каже він. Сільві посміхається і махає пальцями. Батько
встає.
— А хто це?
— Дядьку Томе, це Сільві, – каже Фінні. — Сільві, дядько Том.
— Привіт, – каже вона й знову посміхається.
— Приємно познайомитися, – каже тато. — Ось, – додає він,
відступаючи вбік, — я відійду, щоб ви, дівчата, могли сидіти разом.
Здається, мій батько не може помітити не надто тонку різницю між
Сільві та мною.
Зараз я сиджу між батьком і Сільві. Фінні по інший бік від неї, а матері
розмовляють разом по той бік тата.
Я дивлюся прямо перед собою на клаптик неба, де буде феєрверк. Фінні
та Сільві тримаються за руки поруч зі мною. У мене є вибір. Я можу або
продовжувати сидіти з ними мовчки, або я можу спробувати бути дружньою і
завести одну з неглибоких розмов, які ми з Фінні іноді ведемо, коли ми разом.
— Як ти думаєш, скільки ще це триватиме? – питає вона. Фінні дивиться
на годинник.
— Десять хвилин, – каже він. Вона зітхає.
— Ви коли-небудь помічали, що час йде повільніше, поки ви чекаєте на
феєрверк? – вона питає.
— Ну, час завжди йде повільніше, коли ти чогось чекаєш, – каже він.
— Мені здається, це ще повільніше, коли ти чекаєш на феєрверк, – каже
вона. Фінні відкриває рота.
— Згодна, – кажу я. Сільві здивовано дивиться на мене. — Я думаю, це
тому, що, коли ми не дивимося на годинник, ми дивимось на світло, яке згасає
в небі. Очікування ніколи не вислизає від нашого сприйняття.
— Ха, – каже Фінні.
— Здається, так, – каже Сільві. Вона виглядає так, ніби вона думає, якщо
погодиться зі мною то попадеться на мої хитрощі. Ми ніколи раніше не
розмовляли, окрім необхідностей у школі чи на автобусній зупинці: Вибач.
Дякую. Гей, ти впустила це.
— Тож, за твоєю логікою, якщо ми подивимось на озеро, а не на небо,
час буде йти швидше, – каже Фінні.
— Ну, тільки так швидко, коли ми чекаємо чогось іншого, – кажу я.
— Добре, давай подивимося на озеро, – каже він. Я дивлюся на озеро.
Одного разу, мій батько вирішив взяти мене та Фінні на риболовлю. Мені було
нудно, я вилізла на дерево, що нависало над водою. Фінні подумав, що це
захоплююче, і сидів цілий день, наказуючи мені не трясти гілки дерева, бо це
лякає рибу. Я намагалася бути спокійною заради нього. Він зловив одну
маленьку рибку. Тітка Аджеліна не знала, як її почистити, тому поклала в
морозильну камеру, де, забувши про неї, риба повністю замерзла. Іноді ми з
Фінні діставали її й розглядали. Ми проводили пальцями по жорсткій лусці,
тицяли в замерзле око-пухир і говорили про те, як це – померти. Через кілька
місяців, коли його мати нарешті згадала та викинула рибину, ми сумували через
цю втрату.
— Одного разу я ходив рибалити сюди, – каже Фінні Сільві.
— Справді? – вона запитує.
— Я саме про це думала, – кажу я й сміюся.
— Наша морожена риба? – він запитує.
— Так.
— Я не думаю, що час плине швидше, – каже Сільві, але саме тоді
починається феєрверк.
Я мовчу наступну годину, і нехай вони шепочуться між собою. Сільві
схиляє голову йому на плече. Я думаю про Джеймі, який десь у парку дивиться
цей феєрверк без мене. Я уявляю, як притуляюся до нього, відчуваю, як він
дихає поруч зі мною, і мені стає боляче, ніби я не бачила його тижнями.
Феєрверк залишає в небі димові плями, а до нас доноситься запах сірки.
Поруч зі мною Сільві хихикає. Я б хотіла, щоб її тут не було. Це не справедливо,
тут мали бути тільки ми, сім'я.
Я хочу побути наодинці з Джеймі або з Фінні.
Ця думка вражає мене, і я кидаю погляд на гарне обличчя Фінні, на мить
освітлене вогнями в небі. Я ніколи не дозволяла собі думати про те, що іноді
змушує мене уявляти нас разом і чи це щось означає. Я люблю Джеймі.
Я дивлюся в небо.
Розділ 15
Ми з Джеймі обіймаємося, слухаючи дощ. Моє мокре волосся
розсипалося по його голих грудях, а він засунув руку під верх мого бікіні.
Повітря відчувається холодним на моїй оголеній шкірі.
Зараз я радію тому, що пішов дощ.
Я зітхаю, притискаючись до його плеча. Він пахнув так знайомо, так
заспокійливо, що з кожним подихом мої м’язи розслабляються все більше й
більше.
— Ти спиш? – бурмоче він.
— Ще ні, – відповідаю я. Намагаючись дихати синхронно з ним.
Почуваю себе задоволеною, це не завжди буває поруч з ним. Я йому цього
ніколи не говорила; оскільки я завжди мовчу, коли він мене цілує, все що мені
треба зробити, коли він перестає рухатися, це промовчати, і він вирішить, що
я також кінчила.
Однак сьогодні мої пальці на ногах підігнулися, а пальці на руках
вчепилися у його спину. Майже шкіра до шкіри, це було настільки реальним,
що я могла думати лише про цей момент.
— Я кохаю тебе, – каже Джеймі. Промовляючи це, він проводить рукою
по моїм грудях.
— Серйозно? – я запитую.
— Ти знаєш, що так, – відповідає він. Я думаю про наше спільне
майбутнє, яким ідеальним воно буде. Ми станемо сім'єю, купимо будинок та
будемо щасливі разом. Джеймі ідеальний і його життя буде відповідним, тому,
якщо я стану частиною його частиною, то також буду ідеальною. Я проводжу
пальцями по його грудях, і він раптово відхиляється.
— Не треба, – каже він. — Лоскотно.
— Вибач, – кажу я. Повертаю руку на його плече. Мої очі починають
заплющуватися.
— Я тебе хочу, – каже Джеймі. Розплющуючи очі, я відчуваю, як мої вії
торкаються його шкіри.
— Я також тебе хочу, – кажу я. — Просто поки ще не готова. – Я
відчуваю як він зітхає піді мною.
— Чому? – запитує він, хоча я йому вже говорила.
— Я хочу, щоб це було особливо, – відповідаю.
—Так і було б, – каже він.
— Як? – запитую я. — Тут, у цій кімнаті? – я розглядаю його кімнату з
рок-постерами, фігурками аніме на полицях, брудними шкарпетками на підлозі
та видом заднього дворика з вікна. Мріючи про свій перший раз, я бачу, як це
відбувається у красивій кімнаті, що має позолочене ліжко з балдахіном та видом
на Ейфелеву вежу з вікна або на оксамитовій ковдрі з польовими квітами
посеред зеленого листяного лісу.
— Так, – каже він. — Або у твоїй кімнаті.
Я кривлюсь та шукаю слова, намагаючись стримати паніку від думки
про мою, а ще гірше про його, кімнату.
— Ні, ти не розумієш, – кажу я, — це має бути ідеально, абсолютно
ідеально.
Джеймі ворушиться під мною, намагаючись сісти. Я злажу з нього та
сідаю навпроти.
— Якщо це ти і я, то це все, що має значення, правда? – каже він.
— Так, – я розтягую слово, відчуваючи, наскільки незавершеною є моя
відповідь, скільки недомовленого вона залишила.
— В житті немає нічого цілком досконалого. Я маю на увазі, чого ти
очікуєш?
— Я просто чекаю, коли це відчуватиметься правильним, – кажу я.
Опускаю погляд на його ковдру й підбираю клубок ворсу.
— І коли це буде? – запитує він. Я знизую плечема, не підіймаючи очей.
— Ти злишся?
— Ні, я розчарований, – каже Джеймі. Його голос твердий.
— Ти збираєшся мене кинути? – запитую я. Джеймі швидко
наближається та обіймає мене.
— Я ніколи, ніколи, ніколи тебе не покину, – каже він.
— Я теж кохаю тебе, – нарешті кажу я.
Розділ 16
Ми з Сашою сидимо у Брук на підлозі, читаючи журнали. Енджі пішла
з Майком. Джеймі проводить тиждень зі своєю родиною у Чикаго. Інші хлопці
роблять якісь дурниці в будинку Алекса. Ми проходимо тести з журналів. Вони
мають такі назви, як «Чи добре ви фліртуєте?» або «Чи знаєш ти як отримати
бажане?». Згідно з цими журналами, ми всі надзвичайно добре збалансовані.
Вони мають декілька варіантів відповідей, тому дізнатися правильну дуже
легко; в одному варіанті забагато певної риси, в іншому недостатньо. Ми весь
день обирали однакові відповіді, і нам сказали, що у нас все чудово і, якщо ми
продовжуватимемо як є, то все буде добре. Це мало бути нудно, але виявилось
навпаки; це втішає.
— Ти не боїшся ризикувати, але відступаєш, коли все стає надто
серйозним, – читає Саша.
— Завдяки цьому ваші друзі можуть розраховувати гарно провести з
вами час, і нічого не вийде з-під контролю. Ви можете прийняти розважливе
рішення, щоб допомогти сором'язливій дівчині розкритися, або втримати того,
хто вийшов з-під контролю. Хоча іноді ви все ж можете робити помилки, як-
от ніч, коли вас зупинили за перевищення швидкості, або вечірка, на якій ви
соромились запросити кохану людину на танець, ваш здоровий глузд та почуття
гумору завжди вам допоможе, – вона відкидає журнал убік і простягає руки над
головою.
— Коли Джеймі повертається? – запитує вона. — Я хочу поплавати.
— В п'ятницю, – кажемо я та Брук одночасно. Ми посміємося один
одному. Один з наших улюблених жартів, що ми двоюрідні сестри.
— Я так сумую за ним, – кажу я тому, що так і є, мені це подобається,
— не можу повірити, що ми разом майже рік.
Зараз початок серпня. До нашої річниці залишилося шість тижнів, і я
не можу дочекатися. Для мене це узаконить нашу пару на новому рівні; ми
безперечно будемо разом впродовж тривалого часу, а наші стосунки будуть
гідними поваги серед менш стійких пар.
— Так, у нас з Алексом також, – каже Саша.
Пригадую, як майже рік тому ми з Сашею сварилися за Джеймі і він
обрав мене. Яскраво посміхаюсь, відчуваючи самовдоволення.
— У жовтні ми з Ноа будемо разом півроку, – каже Брук. Я відчуваю
себе менш самовдоволено.
— Народ, ви такі милі, – каже Саша. Мушу з нею погодитися. Брук та
Ноа ніколи не сваряться, хоча Брук клянеться, що інколи таке все ж буває, і
виконують все, чого один одного просять, тому вони постійно підстрибують,
щоб подати газировку або помасажувати плечі один одному.
— Минула вже вічність з тих пір, коли ми були самотніми, – стогне Брук.
Я беру інший журнал. Саша щось співчутливо відповідає Брук, і я підозріло
поглядаю на неї. Вона гортає новий журнал, шукаючи тести в кінці.
— Боже мій, – каже вона, — ось один для Оутем.
— Що? – запитую я, сідаю й нахиляюсь. Мені цікаво, а також радію
особливій увазі.
— Чи любить він тебе більше, ніж друга? – читає вона. Я дивлюсь на неї.
— Хто? – запитую я. Саша сміється.
— Фін Сміт, – каже вона, — пам'ятаєш, у сьомому класі він дивився на
тебе під час обіду?
— Ні, – кажу я. Пам'ятаю, як махала йому через усе кафе. Як хтось дивися
не пам'ятаю.
— Він? – каже Брук.
— Так, але тоді він не був настільки гарячим, як зараз.
— Ти думаєш він гарячий? – запитую я. Я теж так вважаю, але здивована,
що вона такої ж думки. Фінні охайний, тихий та замкнутий, на відміну від
чарівних і соціально активних хлопців із нашої групи.
— Так, – каже Саша, закочуючи очі до стелі, — я маю на увазі, що не
хотіла б з ним зустрічатися, але так, він гарячий.
— Він дуже гарячий, – зізнається Брук.
— Добре, але я не можу пройти цей тест тому, що ми більше не друзі,
– кажу я.
— Звичайно, можеш, – каже Брук, — просто відповідай те, що було б
правдою в той час.
— Я не можу…
— Запитання номер один, – каже Саша, — ти дзвониш найкращому
другу, плачучи після сварки з мамою. Наступного дня в школі він: А – запитує
чи ти в порядку. Б – не згадує про це, оскільки поклав трубку занадто швидко.
В – обіймає тебе і пам'ятає всі деталі вашої розмови.
— Ну, В, – кажу я. Раптом відповіді Златовласки стали не такими
передбачуваними; я не знаю, яка відповідь правильна, просто, знаю, яка
правдива.
А. Він червонів, коли люди запитували, чи я його дівчина.
В. Він ніколи не говорив при мені про інших дівчат.
Б. Здавалося, йому було комфортно торкатися мене.
А. Він сказав, що я його найкраща подруга.
Я дивлюся Саші через плече, коли вона підраховує мої бали. З
полегшенням помічаю за числами моїх відповідей, що не всі вони в крайності,
хоча декілька все ж є. Закінчивши Саша переможно дивиться на мене.
— Дівчинко, ти сліпа? – читає вона, — цей хлопець мріє затягнути тебе
до ліжка…
—
навіть гормони не грали.
— У сьомому класі вам було по тринадцять, – нагадує мені Саша, — і
ви були друзями до Різдва.
— На Різдво щось трапилось? – запитує Брук.
— Ні, – кажу я, — ми просто віддалилися під час першого семестру.
Саша знизує плечима.
— Ну, очевидно він був закоханий у тебе, – каже вона.
— Та ну, половина цих питань не могла стосуватися нас як дітей. Я маю
на увазі: «Як часто для проведення часу з вами він порушував комендантську
годину?», «Чи повернувся б він до своєї машини, щоб принести твій підручник
з біології, навіть, якщо його класна кімната знаходиться на іншому кінці
кампусу?»
— Проте ти все ж мала відповіді, – Саша наполягає на своєму.
— Я просто здогадувалася, – кажу я, — у будь-якому випадку, це не має
значення. Він із Сільві Уайтхаус…
— А ти з Джеймі, – каже Брук.
— Точно, – кажу я. Саша знизує плечима, і ми повертаємось до перегляду
журналів.
Розділ 17
Розділ 28
Я повинна бути готовою йти, як тільки вони приїдуть, тому просто чекаю
на них біля дверей. Надворі сідає сонце, але я не бачу його з переднього вікна.
Небо сіре. Листя рано опадає цього року.
— Оутем!
Фінні стоїть на три фути переді мною, схрестивши руки на грудях. Він
хмуриться, дивлячись на мене.
— Що люди говорять? — запитує Фінні. Його лоб стає злим знову, але
вже по-іншому. — Чим більше все змінюється, тим більше все залишається
незмінним?
— Он як, — говорить він. Мої наступні слова мене дивують, але Фінні
взагалі здається не здивованим.
Джеймі телефонує мені, щоб сказати, що має для мене подарунок. Він
пішов із Сашею на фільм сьогодні вдень, той самий фільм із зброєю та
вибухами, котрий я відмовляюсь дивитися, а Саша завжди готова. Після дня,
проведеного за читанням у ліжку, у мене неприємне відчуття нереальності, ніби
я лише спостерігаю за усім, що відбувається.
— Так, — говорю я.
— Ти звучиш смішно.
— Я зачиталася, — кажу я.
***
— Як фільм? — запитую я.
Він майже виблискує при слабкому світлі. Він подарував мені ще один
амулет на нашу річницю і витратив на мене всю свою готівку в той день, коли
ми були в розлуці. Я не можу його втратити.
Розділ 37
Зима цього року сильно по мені вдарила. Цієї зими немає неба і жодного
листочка, що не вчепився б на одну гілочку. Крижаний вітер пропікає мої
рукавички, а пальці болять, аж заціпеніли.
Я не можу знайти нічого для читання. Я блукаю по полицях бібліотеки
і беру з собою купу книжок, але кожна розчаровує після п’ятдесяти сторінок, і
я дозволяю їм впасти на підлогу.
Після школи я дрімаю в ліжку, а під час обіду встаю, не поправляючи
простирадла. На той час сонце вже сідає і мені не залишається нічого робити,
окрім як їсти та виконувати стільки домашніх завдань, скільки потрібно перед
сном. Я знаю, що я повинна перестати спати вдень. Я починаю прокидатися за
годину чи більше до будильника, лежу без сну в темряві й спостерігаю, як моє
вікно з чорного стає сірим.
Саме тоді я думаю про те, про що ніколи не дозволяю собі думати
протягом дня.
У школі я виснажена раннім пробудженням і до останнього уроку мені
важко не спати. Моя вчителька англійської не любить мене так сильно, як я
вважаю, що мала б. Коли вона бачить, як я двічі дрімаю на уроці, вона вирішує,
що я погана учениця, незалежно від того, що я пишу чи кажу на уроці.
Припиняю брати участь в обговореннях.
Коли я приходжу додому вдень і холодні сірі години тягнуться переді
мною, я не можу стриматися, щоб не заповзти під ковдру і сховатися в забутті.
Я сварюся з Джеймі, тому що він не розуміє нічого, що я кажу. Я
ненавиджу його за те, що він не знав мене по-справжньому в глибині душі і в
кінці наших побачень я чіпляюся за його пальто і благаю його ніколи не
залишати мене. Він каже, що ніколи не буде.
Декілька разів йде сніг, але мокрий неакуратний сніг, який збирає бруд і
робить калюжі. Ніколи недостатньо скасувати школу, ніколи недостатньо бути
красивою.
Цілком зрозуміло, що Фінні любить Сільві і не сумує за мною.
Принаймні раз на тиждень вони з тіткою Анджеліною приходять на
вечерю, або ми йдемо до них і матері розмовляють, поки ми їмо, а потім я кажу,
що маю домашнє завдання і йду нагору або перетинаю галявину сама. Я не можу
сидіти мовчки, дивлячись з ним телевізор. Я не виношу нашої розмови, коли
він передає мені пульт. Він кращий з нас двох, він завжди був. Можливо, він
відчуває полегшення, коли я більше не стримую його. Зараз у нього стільки
друзів. У нього є Сільві. Це має сенс.
Мій батько повертається до свого старого розкладу, більше не проводить
сімейних обідів, і я злюся на матір за те, що вона засмучена. Вона повинна була
цього очікувати, вона повинна була знати краще, і я ненавиджу її за те, що вона
змушує мене сумувати за нею. Мені вже всього вистачає, навіть без хвилювання
про неї.
Мої руки сухі й червоні, а губи тріскаються. Я дивлюся в дзеркало і не
думаю, що я гарна. Іноді я не надягаю свої діадеми, доки коментарі та запитання
людей не допоможуть просто схопити будь-яку стару, виходячи з дому. Я не
турбуюсь про те, чи підходить вона до мого одягу.
Я не можу нічого хорошого написати. Я намагаюся і мені не вдається.
Тепер я розумію, що це все фейк. Так було завжди. Я вимикаю комп’ютер і
розриваю папір.
Раніше я казала собі, що мені просто треба пережити зиму, що мені
просто потрібно почекати. Щоб тоді справи пішли на краще.
І я знаю, що зима має закінчитися, але не завжди все так, як має бути.
Розділ 39
Мама сідає на моє ліжко. Я лежу на боці, обличчям до вікна. Вона може
піти, якщо я її проігнорую.
— Оутем, — каже вона. Її голос тихий. Вона думає, що я сплю, — Оутем,
нам треба поговорити, — вона пропускає моє волосся через пальці, а я їй це
дозволяю; це приємно. Вона продовжує гладити, і образа зменшується. Я
зітхаю.
— Про що?
— Ти можеш сісти?
— Я втомилася.
— Я хвилююся за тебе. — Я стряхую руки зі свого волосся і сідаю.
— Я в порядку, — кажу я, — просто проблематично спати вночі. Це
стане краще, коли закінчиться зима. Мені просто треба її пережити.
— Мені здається, що це більше, ніж ти думаєш, люба — каже вона, — я
записалася на прийом до доктора Сінга.
Спочатку, це прозвучало так буденно, що я навіть не зрозуміла чому вона
мені це каже. Доктор Сінг – її психіатр. Вона зустрічається з ним кожні декілька
місяців. Але вона продовжує дивитися на мене.
— Для мене? — кажу я. Вона киває і знову намагається доторкнутися до
мого волосся. Я відхилилася.
— Я не в депресії, — кажу я, — а ти так.
— Я знаю симптоми, — каже вона.
— Ні, ти просто проектуєш їх на мене. Все добре. Мені стане краще, коли
знову стане тепло. Це єдине, що не так.
— Я заберу тебе в четвер раніше, — каже вона, починаючи вставати.
— Мені не потрібні таблетки, — кажу я. Вона зачиняє за собою двері.
Чутно лише, як вона спускається сходами. Вона нічого не каже за вечерею, а
наступного дня дає мені поспати.
***
Через п’ятнадцять хвилин після англійської, надходить дзвінок з офісу.
Щойно сигналить домофон, я починаю збирати сумку. Хочу, щоб все
закінчилося якомога скоріше.
— Домашнього завдання не буде, — каже місіс Стівенс, — ти зможеш
взяти у когось конспект?
— Так, — кажу. Я зараз стою.
— У кого? — каже вона. Ось чому я її не люблю. Припускаю, вона мене
в чомусь підозрює.
— Фін, — кажу я, а потім згадую, що Саша та Джеймі теж у цьому класі.
Забарти свої слова назад вже не допоможе. Місіс Стівенс виглядає здивованою.
Їй подобається Фінні; можливо, вона думає, що він не спілкуватиметься з
кимось, як я. Шепіт, який я чую, говорить мені, що кілька моїх однокласників
також здивовані.
— Я можу завезти їх сьогодні ввечері, — каже Фінні. Цікаво, чому він
мене прикриває. Коли я йду, то не дивлюсь ні на кого з них.
***
Мама сидить в офісі, одягнена у костюм, пошитий на замовлення,
шкіряні туфлі та клатч, який лежить в неї на колінах. Вона сміється з
секретаркою, а ноги схрещені у щиколотках. Коли я відкриваю двері, вона встає
і посміхається мені.
— Гарного дня, — каже їй секретар, також посміхаючись. Я впевнена,
що вона б ніколи не змогла уявити життя моєї матері, ліки та бійки з моїм
батьком, часи в лікарні. Інколи я захоплююся здатністю моєї матері ідеално
виглядати; сьогодні я це ненавиджу.
Мамине взуття стукає по линолеуму, поки ми йдемо коридором.
— Яке заняття ти пропускаєш? — запитує вона.
— Англійську.
— Ой, вибач. Шкода, що це не математика, — каже вона. Я знизую
плечима.
— Я люблю тебе, — каже вона.
— Мамо, — кажу я. Вона мовчить.
***
В офісі, куди привела мене мама, найменша кімната очікування, в якій
я коли-небудь була. Нагадує мамину гардеробну: маленьку кімнату без вікон,
де ми з Фінні вимикали світло і розповідали історії про привидів посеред дня.
Я сідаю на м’який стілець, а мама називає медсестрі моє ім’я. Від цього звуку я
здригаюся; мені тут не місце. За два стільці від мене старий чоловік гойдає ліву
ногу вперед-назад, потім праву. Час від часу від клацає пальцями, ніби щойно
хтось вигукнув “бінго”.
— Чорт, — бурмоче він. На іншому кінці кімнати тихо плаче велика
темношкіра жінка. Обидва її кулаки набиті серветками. Все ще схлипуючи, вона
лізе в сумочку й дістає жуйку, розкидаючи серветки по сірому килиму.
Мама сідає біля мене, схрещуючи щиколотки.
— Це буде не довго, — каже вона, — він трохи запізнюється. — Вона
бере Newsweek і починає читати.
Я дивлюся на стіл. Більшість журналів для батьків або гравців у гольф.
Поки я дивлюсь, чоловік встає, бере зі столу дитячий журнал Highlights і знову
сідає.
— Мамо? — шепочу я. Вона дивиться на мене і підіймає брови, — всі ці
люди справді дуже дивні. — мама прикриває рот рукою і тихо сміється.
— Люба, — шепоче вона, — а чого ти очікувала? Як ти думаєш, що вони
скажуть про дівчину з тіарою та рваними гольфами? — я похмуро дивлюся на
неї, і вона повертається до читання.
— Ох, лайно, — бурмоче старий.
***
— Оутем? — каже медсестра в синьому. Я встаю, раптом відчуваючи
себе розкритою перед іншими. На заміну літньому чоловіку та заплаканій леді
прийшла дівчина мого віку та її вередлива дитина.
— Я чекатиму, — каже мама. Я не дивлюся на неї. Медсестра веде мене
у вузький коридор. На мене чекає невисокий індієць.
— Оутем? — запитує він. Я киваю. Він вимовляє моє ім’я “Оу-тім”. —
Оу, — каже він, — йдіть зі мною. — Я ще ніколи не чула настільки сильного
акценту, як у персонажа з фільму. Ми йдемо до офісу, навіть меншого за кімнату
очікування, який обставлений столом, книжковою полицею, шафою для
документів і маленьким стільцем. Він показує, щоб я сіла на маленький стілець.
Я розчарована тим, що це не диван. Він сідає за стіл і розкриває файл.
— Отже, Оутем, — каже він, — що вас сьогодні сюди привело?
— Моя мама.
— Мгм, а чому?
— Каже, що хвилюється за мене.
— Хм, — каже доктор Сінг. Я озираюсь на нього, — чому ти носиш
тіару?
— Тому, що мені це подобається.
— Розумію, і як довго це триває?
— Не знаю. Декілька років.
— Ти боїшся залишитися без неї? Стурбована чи тривожна?
— Ні, — ми дивимося один на одного ще кілька хвилин. Він щось
записує.
— Як твій апетит, Оутем?
— Чудово, — кажу я.
— Справді? Що ти сьогодні їла? — коли він це каже, воно звучить як
“іла”.
— Мама приготувала мені вівсянку на сніданок…
— І ти з’їла вівсяну кашу, яку приготувала тобі твоя мама?
— Так.
Він робить деякі записи на своїх паперах. Я спостерігаю за ним. У нього
занадто дрібний і неохайний почерк, щоб я могла його прочитати.
— Оутем, — каже він, — йди сюди, я перевірю твою вагу. — він веде
мене до маленьких вагів. Шкала вкрита назвою препарату, рекламу якого я
бачила по телевізору. Я стою на вагах, а він робить якісь записи.
— У мене немає розладу харчової поведінки, — кажу я.
— Мгм, — каже він і робить нові записи. Ми знову сідаємо.
— Чому твоя мама хвилюється за тебе? — каже він.
— Вона думає, що в мене депресія, — кажу я, — як у неї.
— Як у неї? — він пильно дивиться на мене, наче я щось упустила.
— Вона одна з ваших пацієнтів, — кажу я.
— А, — він гортає якісь папери у файлі. Щось читає, дивиться на мене,
потім знову читає. Нарешті він закриває файл.
— Тож розкажи мені про свою депресію, Оутем.
— Не думаю, що в мене депресія, — він схиляє голову на бік.
— Ти засмучена? — каже він.
— Ну, так.
— Що тебе засмучує?
— Я не знаю, — кажу я.
— Ти не знаєш? — каже він. Я хитаю головою, дивлячись на підлогу. Він
щось записує і продовжує говорити. Це найдовший момент на який він відвів
від мене погляд, за весь час, — як довго ти засмучена?
— Кілька місяців, — кажу я, — це все зима.
— Тобі сумно щодня?
— Більшу частину днів, але це не так вже й дивно, правда? Я маю на
увазі, що це не така вже й велика справа.
— Чи є у тебе посилене почуття гніву, Оутем?
— Не знаю.
— Ти частіше відчуваєш себе роздратованою?
— Ну, так, — кажу я.
— В тебе є тривожність чи хвилювання?
— Немає.
— Як ти спиш?
— Нормально, мабуть, — кажу я, — я багато сплю, але прокидаюся рано
вранці.
— І ти не можеш знову заснути? — каже він.
— Ні, — кажу я.
Він киває. Доктор Сінг кладе ручку й дивиться на мене.
— Чи були у тебе думки про самогубство? Тобі б хотілося померти?
— Ні, — кажу я.
— Ти впевнена, Оутем?
Я повільно киваю. Це питання мене лякає.
— Депресія впливає на режим сну, — продовжує він, — хтось спить
більше, хтось менше. Дуже часто люди, які прокидаються дуже рано мають
суїцидальні думки.
— Але в мене немає депресії, — кажу я.
— Ти думаєш, що заслуговуєш сумувати, — каже він. Ми хвилину
дивимось один на одного і мовчимо, — ти думаєш, що сумувати щодня –
нормально. Але це не нормально. І ти цього не заслуговуєш.
Я дивлюсь на підлогу, хочу він вже помітив сльози в моїх очах.
— Це не соромно, — каже він, — це нормально.
Я киваю. Я чую, як його ручка дряпає по паперу, коли він знову пише.
***
Мама мовчки забирає в мене рецепт, і ми заїжджаємо до аптеки, перш
ніж приїхати додому. Спочатку вона постійно мене питає чи випила я ліки,
потім вони пропадають, і ніхто ніколи про це не говорить.
Через кілька тижнів я почуваю себе краще, але не впевнена через ліки
чи через те, що нарешті прийшла весна.
Розділ 40
Запах відбілювача щипає мені ніздрі, і Саша сміється мені на вухо, коли
я над нею нахиляюсь. Сьогодні четвер, після уроків ми фарбуємо її волосся
спочатку в блонд, а потім спереду доламо сині пасма. Я намагаюся розподілити
білу фарбу по її волоссю, не потрапивши ні їй, ні собі на шкіру. Мої пальці
торкаються шкіри її голови, заплутавшись у волоссі.
— Не рухай головою, — кажу я. Мої руки пітніють у резинових
рукавичках із комплекту. Вікно позаду мене відчинене. Повітря все ще
прохолодне, але сонце гріє, запах занадто сильний, щоб залишити вікно
зачиненим.
— Коли ти збираєшся знову фарбувати волосся? — каже Саша. Її голова
відкинута назад, а очі слідкують за моїм обличчям, в той час, як мої руки
рухаються по її волоссю.
— Ніколи, — кажу я, — занадто багато клопоту.
— Це через те, що ти думаєш, що Джеймі не сподобається?
— Ні, — кажу я. — Джеймі каже, що вважав би мене красивою,
незважаючи ні на що.
— Ви такі милі. Іноді я заздрю, — Саша зараз єдина без пари в нашій
компанії. Алекс познайомився із першокурсницею з фальшивим діамантом у
носі. Нам вона не подобається. Ми вважаємо, що вона зухвала і виглядає занадто
розпусно. Джеймі називає її “сучкою Алекса”, коли їх немає поруч.
Я знімаю рукавички, встановлюю таймер на двадцять хвилин та
спираюсь на ванну.
— Мені б хотілося, щоб ти повернулася до Алекса, — кажу я.
— Останнім часом я про це думала, — каже вона. Я сідаю, хапаючись
за край ванни.
— Справді? — кажу я.
— Я за ним сумую, — каже вона, — але зараз він із тією дівчиною,
Тріною.
— Ти б зробила нам велику послугу, зайнявши її місце.
— Так, знаю, — на наших обличчях відображається відраза. Я
підстрибую.
— Нам необхідно терміново зайнятися цим — я подзвоню Джеймі, — я
біжу коридором до своєї кімнати, де на комоді лежить мій телефон.
Джеймі відповідає після першого гудка.
— Привіт, — каже він.
— Ми збираємося розлучити Тріну та Алекса, — кажу я.
— Чудово, — каже він, — як?
— Ми зробимо так, щоб Саша і Алекс знову зійшлися.
— Ох, а ми можемо розлучити їх без цього.
— Ні, Саша хоче повернутися до нього. Це знову приведе компанію в
норму, — я обертаюся та перетинаю свою кімнату.
— Вона хоче?
— Ти звучиш здивованим, — я повертаюся до ванної кімнати. Знову чую
цокання таймера.
— Не знаю чи подобалися вони мені як пара, — каже він.
— Що? — я зупиняюсь за дверима ванної кімнати, — чому ні?
— Не знаю. Не зважай. Нам потрібно позбутися сучки Алекса.
— Точно, — кажу я. Відчиняю двері, і знову відчуваю запах відбілювача,
— може прийдеш до мене після того, як я пофарбую Саші волосся, щоб ми
могли домовитися.
— В який колір ти її фарбуєш?
— Синій.
— Круто.
— Знаю. Вона хотіла зелений, але я змінила її думку. Я тобі передзвоню,
добре?
— Добре. Люблю тебе.
— Люблю тебе більше, — Саша видає блювотний звук, і я шльопаю її по
руці. Джеймі кладе слухавку, — він у справі, — кажу я. Саша сміється. Дивлюся
на таймер. Залишилося ще десять хвилин. Я знову сідаю, — тобі сподобається
твоє волосся.
***
Наступного дня у школі ми скаржимося Алексу, що більше не бачимо
його. Ми вигадуємо локальні жарти, які він пропустив тому, що тусувався з
Тріною. Наступного вечора ми йдемо в кіно, і Енджі приходить разом з
Охайним Дейвом, але ми не пропонуємо Алексу запросити Тріну. Саша сидить
біля Алекса в кіно, і вони діляться відерцем попкорну. Алекс ночує у Джеймі.
Він каже Алексу, що йому не подобається Тріна. Що вона нікому не
подобається. Що всім подобається Саша. Вона сумує за ним.
Лише наступного понеділка, після того, як Алекс розійшовся з Тріною і
тримає Сашу за руку на The Steps to Nowhere, я бачу щось страшне в нашому
вчинку. Я не знала, що ми маємо таку владу один над одним, і можемо змінити
любов Алекса так само легко, як колір волосся Саші. Між нами утворилося щось
могутніше, ніж кожен з нас міг би отримати окремо. Ми є сплетеною та
згуртованою силою. Якщо в майбутньому ми розійдемося, то ззовні це
виглядатиме простим зникненням зв'язку. А зсередини ми будемо розірвані та
подрібнені.
Скажемо, що розійшлися. Це був нещасний випадок.
Я сиджу на The Steps to Nowhere зі своїми друзями, ми сміємося. Весна,
вітерець тріпає наше волосся, ніби пальці люблячої людини. Ми сидимо так
близько, що постійно торкаємося один одного. Це виходить з такою
невимушеністю, яку дозволяє любов. Ноа й Алекс боряться пальцями. Енджі
штовхає мене й запитує, чим я займаюся після школи. Брук простягає руку, щоб
помилуватися новою зачіскою Саші. Ми сидимо так сотню днів, і, мені здається,
проседимо ще сто один. Це і дружба, і любов, але я знаю те, чого вони ще не
знають; наскільки небезпечною може бути дружба і яким шкідливим може бути
кохання.
Розділ 41
Я сплю в своєму ліжку, мені сниться те, чого я не згадаю через кілька хвилин,
тому що мій телефон дзвонить. Мене будять яскраве світло від екрану і
надокучливий рингтон. Я інстинктивно шукаю мобільний на своїй нічній
тумбочці, і десь подумки я зауважую пізній час на годиннику, якось
намагаючись вибратися зі сну, який вислизає від мене. Нарешті я беру телефон
і підношу до обличчя, щоб прочитати.
Фінні.
Мій сон остаточно розчинився, і все, що залишилося, це реальність – ім'я
Фінні, яке світиться на екрані. Я сідаю в ліжку. Телефон знову дзвонить.
— Привіт? — кажу я.
— Чувак, це дівчина, — я не впізнаю ні голосу, ні сміху на задньому
плані.
— Агов? — кличу я. Моя сонна логіка вважає, що якщо я скажу все як
слід, на іншому кінці мене підхоплять.
— Гей, що ти… — лунає крик і шаркання, а потім шум припиняється. Я
дивлюся на екран і бачу, що розмова тривала п’ятнадцять секунд. Я моргаю, і
телефон дзвонить знову. Фінні. Натискаю кнопку і підношу телефон до вуха.
— Привіт?
— Оутем? Мені шкода.
— Фінні?
— Так, це я, — я падаю на подушки й заплющую очі. Я відчуваю
полегшення, але я надто втомлена, щоб спробувати розібратися, чому саме.
Просто це він, тож немає нічого страшного.
— Що це було?
— Хлопці взяли мій телефон — я на вечірці — мабуть, вони дзвонили
тобі, тому що ти перша у моєму телефоні…
— Я перша у твоєму телефоні? — я відчуваю, як кутики мого рота
піднімаються, і сподіваюся, що він не почує мого здивованого задоволення.
— Ну так. Алфавітний порядок, знаєш, — його голос стихає в кінці.
— Авжеж, — я протираю очі і зітхаю, — я все ще напівсплю.
— Вибач, — каже Фінні.
— Все гаразд, — кажу я, — справді.
— Вони п'яні та дурні. Це більше не повториться.
— А ти п'яний?
— Ні, я за кермом.
— Чудово, — кажу я. Я не знаю, що я маю на увазі під цим, але це
здається правдою, тому я так сказала.
— Почекай, — прохає він. А потім каже щось тихо, не до мене: «Її знову
нудить?» Йому відповідає інший жіночий голос. «Добре», — каже він. — Гей,
Оутем?
— Так?
— Можеш лягати спати, гаразд? Вибач за те, що сталося.
— Все добре. Надобраніч.
— Надобраніч.
Я чекаю, поки він перший відключиться і чую шум вечірки на задньому
плані. Я повільно рахую до трьох і все ще чую його дихання.
Він кладе слухавку.
Телефон падає на підлогу, я перекочуюсь і ховаю обличчя в подушку.
Біль у моїх грудях калатає і гуде разом із серцем. Коли востаннє я чула його у
цій кімнаті поряд зі мною, у темряві? Потік спогадів вражає мене. Ми ще зовсім
малі, спимо згорнувшись калачиком, як кроленята. Ми трохи старші, пошепки
ночами розповідаємо одне одному секрети. Ми кладемо пальці на губи одне
одного, щоб стримати хихикання. Наш відчай, коли матері сказали, що ми надто
дорослі, щоб спати в одному ліжку. Фінні сигналить мені ліхтариком зі свого
вікна, а я підношу чашку та шнурок до вуха: «Ти мене чуєш?»
Любов, яку я намагалася стримати, ламає свою греблю і поглинає мене.
Я підгинаю пальці на ногах і стискаю руки в кулаки, коли я промовляю його
ім’я в свою подушку.
— Фінні, — кажу я самотній темряві. — Фінні. Мій Фінні. — Я
задихаюсь, а мої повіки закриваються від болю кохання до нього. Фінні. Мій
Фінні.
Розділ 42
Розділ 43
Вони люблять одна одну майже все життя, але вони ще не були закохані.
Вони пристрасні та віддані. Вони пов’язані, аби врівноважувати одне одну –
зовнішній хаос життя Анжеліни та внутрішня темрява моєї матері, сила
Анжеліни і воля мами. Я уявляю, як пальці Анжеліна переплітаються з її
волоссям і лежать на ньому.
Розділ 44
Переді мною стоїть келих з ромом і колою. У ньому три кубики льоду.
Брук наливає кока-колу в стакан Ноя. Джеймі сидить поруч зі мною за кухонним
столом моєї мами. Він вже відпив зі свого стакана, доки ми не запротестували,
сказавши, що всі мають пити перший напій одночасно.
Мама ще в лікарні, а тато поїхав у відрядження. Це перший раз, коли я
залишилась сама на кілька днів. Щовечора я маю відмічатися у тітки Анжеліни.
Вона хоче знати, як я себе почуваю, чи прийду я з ними повечеряти. Я в порядку,
у мене завжди є плани, як і сьогодні ввечері.
Джеймі та інші припаркувались за рогом, аби тітка Анжеліна не
побачила усі машини біля під’їзді. Старша сестра Брука купила нам алкоголь.
Такого ні в кого з нас ще не було в новорічну ніч. Ми вирішили, що настав час
спробувати.
— Добре, — каже Брук. Ми всі піднімаємо келихи. Лід у нас в склянках
дзвенить, як заблукала мелодія.
— За нас, — кажу я, згадуючи різдвяний тост Джеймі. І я маю на увазі
саме це. Я дивлюсь в обличчя кожного. Знову опускаємо келихи. Спочатку
напій на смак такий самий, ніби в моїй склянці тільки кола, але коли я ковтаю,
горло болить, а до живота підходить тепло. Енжі кривить обличчя. Алекс
кашляє. Джеймі п’є ще одну склянку.
— Це нормально, — каже Ной. Я роблю ще один ковток.
***
Алекс намагається укласти волосся Саші, маючи щітку і жменю моїх
шпильок і гумок.
— Ти будеш виглядати неймовірно, люба, просто неймовірно, — каже
він їй. Ми сидимо на підлозі у вітальні, спостерігаємо за ними та за їхнім
поглядом і сміхом. Моя голова здається важкою і легкою одночасно. Я щаслива.
Я люблю своїх друзів.
— Ой, — каже Саша.
— Без праці не буде результату, люба, — каже Алекс. Ми знову
сміємося. Я тримаю стакан, Брук нахиляється, щоб наповнити його. Деякі
бризки рому потрапляють на мою руку, а Джеймі нахиляється і злизує їх.
— Це огидно, — кажу я. Витираю його слину зі своєї руки і пильно
слідкую за ним. Він посміхається мені. Брук наповнює мій келих колою, і я
підношу його до губ. Лід у наших келихах давно розтанув, але ніхто про це не
бентежиться. В телевізорі автомобіль перекидається і горить.
— О ні, — кажу я.
— Що? — каже Джеймі.
— Він помер, — кажу я.
— Ні, це машина російського шпигуна.
— О.
Джеймі нахиляється і знову лиже мою руку.
— Не треба, — кажу я. Я відштовхую його. Всі сміються. Я намагаюсь
встати, тримаючись за підлокотник дивана. Вони сміються знову. — Фууу ти
двічі лизнув мою руку. Мені потрібно її помити.— кажу я.
— Ні, не треба.
— Я зараз піду і помию руку, — кажу я. Відпускаю диван і крокую по
підлозі. Мої ноги йдуть не так, як я хочу; вони відходять убік і штовхають мене
вперед, перш ніж я буду готова.
— Принеси мені ще кілька штучок для волосся, люба, — каже Алекс.
— Ти ще не закінчив? — питає Саша.
На ходу хапаюсь за дверну раму в залі, вже не чую, що Алекс каже у
відповідь. З часів, коли я випила другий напій, у мене з’явилося таке тепле,
щасливе і вільне відчуття, неначе я приймаю приємну гарячу ванну. Зараз я
випила чотири напої, щось таке почало вирувати в мені, як сміх, який застряг у
моїх грудях, лоскочучи мене, ніби намагається вирватись.
Я йду до ванної кімнати на верхньому поверсі, до моєї улюбленої ванни
через лапку. Коли мені було десять, я могла лежати на спині, поставивши ноги
на один кінець, тоді моя голова ідеально торкалася іншого. Я повинна зігнути
свої коліна зараз. Я заходжу всередину і погойдуюсь, поки мені зручно. Тоді
мені знову доводиться ворушитись, аби дістати мобільний телефон з кишені.
Я обертаюсь, намагаючись знову знайти зручне місце, дзвоню по
телефону. Коли він відповідає, я перестаю рухатись.
— Оутем?
— Привіт, Фінні , — шепочу я.
— Щось не так?
— Нічого, — кажу я. — Я п’яна.
— О, — каже він. А потім додає: — О.
Я відчуваю, як у грудях розбухає гордість; я здивувала Фінні. Я тепер я
була п’яною, як і він. Я сміюсь, а потім згадую, що намагаюсь бути спокійною.
— Тепер я знаю, чому ти це робиш, — шепочу я. Я прикриваю рот однією
рукою, щоб стримати сміх.
— Ти де? — питає він.
— У ванні,– кажу я.
— Чиїй?
— Моїй. З ногами. Я ховаюся від друзів.
— Чому?
— Тож я можу подзвонити тобі, дурнику.
Він сміється одним коротким гавкотом, який перетворюється на позіх.
Я хмурюсь і знову пересуваюсь. Порцелянові боки врізаються мені в лікті.
— Це було обідно? — запитую я.
— Ні, це не обідно. Просто правда.
— Але я все одно повинна тобі сказати, чому я тобі подзвонила.
— Чому ти подзвонила мені?
— Коли ми завтра ввечері підемо до мами, ти теж прийдеш?
— Ти хочеш, щоб я прийшов?
— Так.
— Я прийду, але ти повинна пообіцяти мені дві речі.
— Добре, — кажу я.
— По-перше, коли ми завершимо розмову, я хочу, щоб ти спустилась
вниз і випила велику склянку води. А перед тим, як лягти спати, випий ще одну
склянку.
— Навіщо?
— Сподіваюсь, ти не захворієш завтра.
— Гаразд.
— Не займайся сексом із Джеймі, коли ти п’яна, — каже Фінні.
Я закриваю очі. Я знаю, що хочу сказати, але мовчу. Мої слова не можуть
знайти свій шлях крізь туман мого розуму та з моїх вуст. Тут є щось, щось
важливе, якби я могла це знайти.
— Оутем, — каже він.
— Я не збираюсь, — кажу я. Слова падають із мене, як каміння у воду
— один, два, три, чотири.
— Добре , — каже він. Ми обидва мовчимо. Лунає стукіт внизу і сміх.
— Я збирався приїхати в четвер у будь-якому випадку, — каже він.
— Ми з Джеймі збираємося займатися сексом після випускного, — кажу
я. Пауза. Я чую його дихання.
— Чому саме тоді?
— Я не знаю. Я хочу, щоб він сказав мені, що це нормально, що це
правильно.
— Скільки склянок ти випила? — він питає.
— Три, — кажу я, — і один чекає на мене внизу.
— Я думаю, що після цього тобі слід зупинитися.
— Ти завжди такий владний, — кажу я.
— Пообіцяй мені, — каже Фінні.
— Я обіцяю, — кажу я.
— Тоді добре.
— Я маю помити руку. Я повинна йти.
— Чому ти миєш руку?
— Джеймі лизнув її двічі.
— Це те, що він зазвичай робить?
— Ні. Він теж п’яний.
— Не забувай пити воду.
— Я не забуду. Папа.
— Папа.
Внизу добрий шпигун летить на вертольоті з дівчиною. Я забула взяти
якісь “штучки” для Алекс, але голова Саші на його плечі зараз, тому він не
помічає. Моя рука червона і свербить у тих місцях, де я потерла гарячою водою,
як доказ того, що я мила її нагорі. Я сідаю біля іншого хлопця, в якого закохана.
— Що це? — він каже.
— Склянка води — кажу я. — Хочеш?
— Звичайно, — каже він. Я простягаю йому свою склянку. Він робить
два ковтка і повертає мені його. Я закінчую пити і притискаюсь до нього. Він
нахиляється, його голова торкається моєї. Шпигун цілує дівчину і лунає музика.
Екран стає чорним.
Сьогодні я буду спати всю ніч з Джеймі в моєму ліжку, але ми не будемо
займатися сексом. Вранці він поцілує мене і дихне своїм гарячим подихом у
мою шию, а я сховаю голову у його плечі.
Енжі буде блювати у ванній і коридорі. Алекс теж вмирає від похмілля.
Джеймі і я почуваємось нормально. Хтось з нас може їсти, хтось яєчню
смажить, тому із скляними очима ми дивимось новини на дивані. Нам немає
про що говорити. Я не скажу їм, що пізніше відвідаю маму. Коли вони підуть,
мені стане легше, я знову засну.
Того вечора я одягну спідницю і піду до сусідів. Я відмовлюсь, коли
Фінні пропонує мені сісти на переднє сидіння. Тітка Анжеліна заверне на
станцію для похилих людей, ніхто не співатиме. Я буду стежити за спиною і
головою Фінні, коли машина повертає на стоянку лікарні, тому що він там,
прямо там, він все одно збирався бути там.
Розділ 45
Мені здається, я прочитала усі книги в бібліотеці. Кожен роман, тобто.
Кожен роман, який я хочу прочитати. Або, можливо, захочу спробувати. Якби
мені хтось сказав про це десять років тому, я б не повірила. Кількість книг
необмежена.
Кручу стелаж із написом «Нові надходження» жирним шрифтом.
Кондиціонер занадто прохолодний, і в мене мурашки по шкірі. Мама знову
вдома. Батько на роботі. Завтра четверте липня.
Стійка не нова, вона рипить, коли крутиться. За два дні ми збираємося
відвідати університет, всі ми – мама, тітка Анджеліна, Фінні та я. Мені потрібно
знайти щось для читання, інакше я збожеволію, сидячи біля нього чотири
години з його запахом і його профілем, який дивиться у вікно. Можливо, я
божевільна. Джеймі говорить це весь час, і він знає лише половину всього.
Я простягаю руку й беру книжку, яку вже переглянула двічі. Можливо,
тут є щось, щось, за що я можу вчепитися, що може забрати мене на деякий час.
Учора я знову записалась на прийом до доктора Сінгха. Він кивнув на
все, що я сказала, і знову виписав мені рецепт. Я думаю про свій фантазійний
дім, де меблі, столи, стільці та каркаси ліжок – усе це купи книг. Цікаво, чи він
теж задумливо кивнув би на це. Можливо, він запитає мене, що для мене значать
книжки. Я б сказала йому, що це означає жити іншим життям, що я закохана в
мого втраченого найкращого друга, і в свого хлопця, і мені потрібно вірити в
інше життя. Після цього він щось записав би.
Повертаючись з його офісу, я запитала маму, чи думала вона коли-
небудь, що мені доведеться йти до лікарні, і вона заплакала. Вона не зупинилася
і навіть не пригальмувала. Вона просто дивилася на дорогу і плакала.
— Вибач, — сказав я.
— Мені шкода, — сказала вона. Вона просила вибачення не за те, що
плакала, а за щось більше, те, що вона мені дала, зробила, приховала від мене.
— Все гаразд, — сказала я. Це не її вина.
Унизу стелажа є невелика збірка японських хайку. Збірки віршів можуть
бути непоганими. Вірші можна перечитувати і вивчати.
Джеймі підходить позаду мене. Його груди торкаються моєї спини.
— Ти вже закінчила? — він питає.
— Ні, — кажу я.
— Добре, — каже він, і я відчуваю свою любов до нього, маленьке тепле
місце, затиснуте між моїм животом і легенями, воно тріпотить і знову осідає.
— Я скоро, — кажу я. Я ще не обернулася, щоб подивитися на нього.
— У нас є час, — каже він. Ми йдемо в кіно. Ми будемо їсти гамбургери у
фуд-корті торгового центру, і Джеймі висміюватиме мене за те, як я їм картоплю
фрі.
Джеймі збирається подавати документи в різні університети на відміну
від мене. Він навіть не думає про університет, до якої ми йдемо післязавтра.
Цей університет – єдиний, який я можу собі дозволити, де є програма творчого
письма. Джеймі вірить, що це зовсім не має значення, він одружиться зі мною,
як тільки коледж закінчиться. Ми вибрали будинок за кілька кварталів від мого.
У ньому жовті передні двері, тому мені це подобається. Йому це подобається,
тому що це подобається мені.
Я беру The Bell Jar (прим. “Під скляним ковпаком” автор Сильвія Плат).
Я надто боялася це читати, і частково через кліше, щоб подолати цей страх.
— Я закінчила, — кажу я.
— Круто, — каже Джеймі. Я обертаюся. Він посміхається мені. Його
темне волосся звисає в блакитних очах. Я пам’ятаю, як уперше побачила його на
сходах, як я витріщилася на нього так, наче не могла повірити, що його обличчя
може існувати.
— Що? — Я запитую.
— Ти сьогодні така гарна, — каже він.
— Я б хотіла, щоб ти подумав про поїздку до Спрінгфілда, — кажу я.
— Ми впораємося, — каже Джеймі. — Я дзвонитиму тобі щовечора
перед сном.
— Я сумуватиму за тобою, — кажу я.
— Добре, тоді ти не підеш від мене заради поета.
Зовні гаряче повітря оточує нас, наче мембрана, настільки густа, що
здається відчутною. Мої мурашки зникають.
— І знаєш, тобі не обов’язково туди йти, — каже Джеймі.
— Ні, я повинна, — кажу я. Джеймі все ще хоче, щоб я викладала. Він
хоче, щоб я принаймні здобула неповну освіту. Він нічого не каже. У машині
душно, і Джеймі опускає вікна, перш ніж завести двигун. Джеймі не може
зрозуміти мою потребу писати.
Прийняття – це те, що він дав мені, і я знаю, що мені пощастило мати
це. І я думаю, що цього достатньо.
Розділ 46
Після екскурсії по університетському містечку був момент, коли ми з
Фінні залишилися самі, стоячи біля фонтану. Сонце вибілювало все навколо нас
у болючу, яскраву білизну. Коли подув вітер, бризки фонтану охолодили нас,
тож ми залишилися на місці, чекаючи, поки матері перестануть фотографувати
та повернуться до готелю. Я дивилась навколо, на все, що не було ним, коли
він говорив.
— То що ти думаєш? — він сказав. Я знизав плечима.
— Мені подобається, але я не впевнена, чи буду я щасливою тут.
— Ти б була, — сказав він. Я підвела на нього очі. Він дивився на мене.
— Чому? — Я запитала. Він знизав плечима.
— Там багато дерев, — сказав він.
***
Зараз ми їдемо додому. Фінні за кермом. Мене здивувало, хоча цього не
повинно було бути, коли тітка Анджеліна потиснула ключі й запитала його, чи
хоче він зайняти чергу. Вона також запропонувала мені переднє сидіння, щоб я
могла витягнути ноги. На задньому сидінні мами почувались сентиментально.
Вони хочуть поговорити про Різдво, або про футбольну команду Фінні у
п’ятому класі, або про вірш про мертвих фей, який я написав, коли мені було
десять.
— Чи пам’ятаєте ви, діти, свій перший день у школі? — питає моя мати.
— Ні, — кажу я.
— Так, — каже Фінні.
— Ти втікла без Фінні, — каже тітка Анджеліна. — Він все ще чіплявся
за мої спідниці в дверях, а ти кинулась через дитячий садок до мавп.
— А потім ти повисла догори ногами і налякала мене до смерті, — каже
мама.
Я не просто не пам’ятаю цього, я навіть не вірю. Мені було страшно бути
далеко від Фінні, а він був удома, куди б ми не йшли.
— Ти була в спідниці, і всі могли бачити твою білизну, — каже мама.
— Ти завжди була сміливою, – каже тітка Анджеліна.
— У цьому вся ти, — каже Фінні. Його очі не сходять з дороги. Він не
бачить, як я дивлюся.
Я б не сказала що завжди була сміливою. Пам’ятаю, я боялась, що колись
він мене покине. Я б ніколи не залишила його.
***
— Що з тобою? — Я запитала його. Зараз ми сиділи на краю фонтану.
Матері все ще блукали з камерою. Я дивилась, як вони ходили туди-сюди.
— Мені це теж тут подобається, — сказав він.
— Справді?
— Так, — сказав він, — і це не надто далеко від дому. — Потім він
замовк, і я знову подивилась на нього. Він не дивився на мене.
— Я думаю, що, можливо, я поїду до Нью-Йорка в медичний
університет. — До того часу я вийду заміж за Джеймі і повернусь у Фергюсон.
Смішно, що все йде не так, як я думала.
— Ти одягнеш чорну водолазку і вип’єш каву зі мною? — Я запитала.
— Я не люблю каву, — каже він. Я сміюся.
— Знаєш, що? Я теж, — сказала я. Ми обидва засміялися. Матері
сфотографували нас, але ми не знали. Вони були далеко, а ми маленькі, сиділи
разом на розі фонтану. Я дивлюся на землю, він дивиться на мене. Ми
виглядаємо так, ніби сидимо там щодня разом.
Дорогою додому я дивлюся у вікно й спостерігаю, як дерева пролітають
повз, наче дорожні покажчики, які повідомляють нам, як далеко ми пройшли з
того місця, де були.
Розділ 47
Восьмого серпня нічого не сталося.
У Землю не б'є блискавка. Ніхто не з'являється на порозі з
попередженням. Коли Фінні виходить зі своєї червоної машини, то не бачить
чорного пса. Ніхто не говорить нічого пророчого або іронічного. Я не
прокидаюся в темряві, щоб почути, як годинник б'є тринадцять.
Чи відчув щось Фінні? Чи поворухнулося в ньому щось безіменне? Чи
той минулий рік здавався йому пізнім полуднем, коли сонячне світло повзало
по дошках підлоги його кімнати, повільно згасаючи, поки між днем і ніччю не
з’явилася лише тонка пелена сірого?
Чи відчула я щось? Чи знала я?
Тепер я відчуваю, ніби завжди це знала, як і всі речі, що стали історією,
неначе впродовж усього цього це ховалося в тіні. Історія прихована в історії.
Розділ 48
У перший навчальний день ми з Джеймі проїжджаємо повз мою стару
автобусну зупинку, і першокурсники виглядають, як діти. Дівчина з чорним
волоссям та у військових черевиках човгає ногами та пильно дивиться на землю.
Я бажаю їй добра.
— Ми старшокурсники, — верещать дівчата між собою. Хлопці імітують
наш вереск, закочуючи очі. На The Steps to Nowhere смертельна спека, але нам
доведеться сидіти там перед заняттями та під час обіду, щоб усі першокурсники
знали, що їм сюди заборонено. Ми сидимо разом до першого дзвінка і
розмовляємо про те, що це було наше останнє літо. Наступного літа ми вже не
будемо дітьми, ні в якому сенсі цього слова. Ми майже досягли цієї фінішної
прямої, що стояла перед нами все життя. Ми майже дорослі, і наше життя ось-
ось почнеться.
Я в класі креативного письма містера Лаугегана.
— Я ж казав, що знову тебе тут побачу, — каже він, коли я заходжу в
класну кімнату. Він каже написати нам сторінку про те, якими б фруктами чи
овочами ми були. Очевидно, я була б ківі.
У мене також є клас літератури для коледжу, два уроки англійської та
жодного класу математики. Це на грані моїх можливостей.
Однак, в мене все ще є спортзал, тематичний урок, який називається
«спорт на все життя». Це має бути вид спорту, яким ти зможеш займатися
впродовж всього життя, наприклад, боулінг, прогулянки чи щось інше. Я
погодилася тому, що це звучало просто.
Я не знаю чому Фінні підписався на це. Він хороший у всіх видах спорту;
не уявляю чому він захотів у клас з такою малою активністю. Я вже сиджу на
трибунах, коли він заходить у зал. Вчитель представляється і сідає переді мною.
Не впевнена, чи він мене бачив.
Поки міс Скоуп розповідає про очікування класу, про те, що і коли ми
будемо робити, я дивлюся на потилицю Фінні. Його мама, певне, вважає, що
йому потрібна стрижка, але мені подобається, коли його волосся стає трохи
довгим. Наприкінці своєї промови, міс Скоуп каже, що ми повинні обрати собі
партнера на семестр, когось, з ким можна буде грати в шаффлборд та змагатися
у більярді. Всі шепочуться, озираються, щоб якомога скоріше розбитися на пари
й не залишитися позаду. Фінні повертається і дивиться мені в очі.
— Хочеш? — каже він.
— Звичайно, — кажу я. Думаю про те, як стоячи поряд з ним на
автобусній зупинці того першого дня першого курсу, мені було надто незручно,
навіть, привітатися з ним у відповідь. Ми не могли бути партнерами того чи,
мабуть, навіть минулого року. Він все ще найпопулярніший хлопець школи, а я
все ще дівчина лідера лузерів, але, оскільки, ми єдині старшокласники в цьому
класі, то можемо бути партнерами; це не має виглядати так, ніби щось означає.
Міс Скоуп записує кожну пару і каже нам, що ми вільні до кінця заняття,
тому можемо посидіти на трибунах. Всі інші встають чи підіймаються вище,
щоб попліткувати. Ми з Фінні залишаємося сидіти. Він знову повертається до
мене. Носити тіару в спортзалі заборонено, тому я відчуваю себе дивним чином
відкритою перед ним.
— Отже, ми старшокурсники, — каже він.
— Так, — кажу я.
Розділ 49
Розділ 53
Я відкриваю свій блокнот і перегортаю нову сторінку.
— Добре, запам’ятайте правила, без закреслень, без зупинок. Готові? —
Містер Лаугеган каже. Ми з очікуванням дивимось на нього. — Ваш
найсильніший спогад. Почали! — Я нахиляюся над столом, і моя рука летить
по сторінці.
Тієї ночі, коли Фінні поцілував мене, я…
Моя рука відривається від сторінки, як обпечена. Це не правильна
відповідь. Це не найсильніший мій спогад. Це спогад, який я так намагаюся
забути. Я не маю це пам’ятати настільки добре, щоб записувати.
— Це потік свідомості, Оутем. Не зупиняйся.
Я не можу не слухатися містера Лаугегана.
Тієї ночі, коли Фінні поцілував мене, я не знала, що робити.
***
Ми майже не спілкувалися тижнями. Цілу осінь ми віддалялися та
віддалялися одне від одного, і я вже не знала, що йому сказати. Того останнього
шкільного тижня перед канікулами у восьмому класі ми навіть перестали разом
ходити до автобусної зупинки. Мама запитала мене, чи ми сварилися.
Але тоді був Святвечір. Ми з мамою підійшли, і я сіла біля нього на
диван, і там не було ні інших популярних дівчат, ні наших різних класів, ні того,
як діти в школі вважали нашу дружбу дивною. Була лише наша сім’я разом,
ялинка та наші подарунки, і ми разом дивилися «Це чудове життя», поки матері
готували вечерю.
Ми не говорили про те, як все було по-іншому, тому що раптом все знову
стало по-старому. Різдвяного ранку ми сміялися і кидали один в одного
згорнутий обгортковий папір. Того дня було не по сезону тепло, ми пішли на
задній двір, і він уже в сотий раз намагався навчити мене грати у футбол.
Наступного дня він прийшов, і ми зробили форт на горищі. Ми лежали на спині
й дивилися на сонячне світло, що пробивалося крізь роздерту ковдру над
нашими головами, і я розповідала Фінні сюжет роману, який збиралася
написати, про викрадену принцесу, чий корабель тоне, і вона мусить почати
нове життя серед тубільців острова, на який вона приплила.
Тиждень ми знову були собою, і я забула передзвонити Алексіс, і Фінні
вночі світив ліхтариком у моє вікно. Ми готували попкорн і дивилися фільми.
Ми зробили дурні фото один одного на фотоапарат його матері. Я робила
паперові сніжинки, і він їх розвішував на вікнах.
Це було схоже на стрімку річку. Мене занесло від Фінні й я захопилася
популярністю, не маючи можливості вийти в повітря. Але тепер я знову дихала
і думала, що ми можемо знайти спосіб залишитися друзями. Я не знаю, що він
думав.
Через тиждень Новий Рік. Мої батьки збиралися гуляти, і я збиралася
залишитися з Фінні та тіткою Анджеліною, доки вони не повернуться додому.
Після обіду ми з Фінні разом з його матір’ю спекли пиріг, і поки він стояв у
духовці, ми сиділи за кухонним столом і складали дедалі дурніші списки
рішень, що ми будемо дружити з качками та будувати реактивні ранці,
зустрінемося з п’ятьма мертвими знаменитостями, і їсти нерозрізану піцу,
починаючи з середини.
— Ось справжня, — сказав Фінні. — Давай побудуємо будиночок на
дереві цього літа.
— Добре, — сказала я. — Чи можу я його розмалювати?
— Звичайно.
— Я можу вибрати будь-який колір?
— Так.
— Навіть якщо він рожевий?
— Якщо ти цього хочеш. — Фінні додав його внизу списку, намалював
тире та додав позначення на колірних схемах. — Я сумував за тобою, — сказав
він, все ще опускаючи голову. Горло стиснуло. Він підняв очі. Ми витріщилися.
Я не знаю, як виглядало моє обличчя. Його щоки були рожеві, і я пам’ятаю,
як думала, що його очі виглядають інакше, якось темніше. І ще щось. Щось
змінилося за ті тижні, які ми прожили окремо, але я не могла цього зрозуміти.
— Фінні, Оутем, майже час, — покликала тітка Ангеліна. Фінні першим
перервав наш погляд і пішов по дерев’яні ложки та каструлі, щоб ми могли
стукати.
Коли настав момент, ми разом побігли по галявині, а сусіди пускали
феєрверки, а ми стояли на тротуарі, кричали, стукали й дивилися. Фінні був
голоснішим, ніж я коли-небудь бачила його раніше. Він закричав, і його голос
надломився, він підняв горщик над головою, і він заблакнув, як гонг. Це мене
трохи збентежило, як і його очі. Він уже не здавався таким.
— Добре, діти, — сказала тітка Анджеліна. Ми розвернулися й, усе ще
важко дихаючи, почали тягтися галявиною за нею. Вона майже дійшла до ґанку,
коли Фінні схопив мене за руку.
— Почекай, — сказав Фінні. Я зупинилася і подивилася на нього. Він
ковтнув і витріщився на мене.
— Що? — Я запитала. Я подивилася, як він нахилився, але подумала, що,
мабуть, розгубився. Він не міг поцілувати мене. Потім він повернув обличчя
вбік, його ніс торкнувся моєї щоки, а губи Фінні притиснулися до моїх. Теплий.
Його губи ніжно торкнулися моїх, часу вистачило лише на те, щоб мої повіки
інстинктивно затріпотіли, заплющившись і знову відкрившись. Він повільно
відірвався, його погляд не відривався від мого обличчя. Його рука все ще була
на моїй руці, його пальці стиснули мене. Мій живіт зав’язався у вузол.
— Що ти робиш? — запитала я, хоча Фінні зараз нічого не робив. Він
просто дивився на мене з таким виразом, якого я ніколи раніше не бачила. Його
пальці глибше впились у мою руку. Ми передихнули.
— Діти? — з порога покликала тітка Анджеліна. — Давайте. Торт
готовий.
Я обережно потягнла себе за руку, і його рука опустилася. Я ступила на
крок від нього. Наші очі ніколи так не тремтіли.
— Діти?
Я розвернуласяі побігла галявиною. Він пішов за мною, і я уявила, як він
хапає мене й притискає до землі.
Фінні, мій Фінні, поцілував мене. Це було жахливо. Це було дивно і
чудово. Було таке враження, ніби я спостерігаю за метеоритним потоком і не
знаю, чи означає це, що зірки падають, а небо розпадається.
Коли я повернулася додому, я закрила жалюзі й уткнулася обличчям у
подушку. Сльози були гарячі в моїх очах і було важко дихати.
— Що ти робиш? — Я запитала. — Що ти робиш? — Я шепотіла йому
це знову і знову, поки не заплакала, і заснула.
Наступного ранку, поки матері готували наш новорічний бранч, ми з
Фінні сиділи на дивані в трьох футах між нами й не розмовляли. Ми дивилися
прямо перед собою.
На моїй руці там, де його рука стиснула мене, було чотири круглі синці.
Він ніколи раніше не робив мені боляче.
І ми більше не були друзями.
***
Це несправедливо, я не була готовою. Це не моя вина. Він поцілував
мене, тому що хотів поцілувати дівчину, чи поцілував мене тому, що я мала
робити, я не була готова, я небула готова, я не знала.
— Час, — каже містер Лаугеган. Я впускаю ручку, і вона скочується з
мого столу на підлогу. — Гаразд. А тепер перечитайте те, що ви написали. Там
є історія?
Розділ 54
Я п’ю біле вино з блакитного кухля. Вечірка велелюдна і гаряча, вдалася.
Деякі люди одягнені як пірати або бродяги. Я одягнена, як я, у блакитну
футболку, чорну спідницю, неонові колготки та сріблясту тіару. Я спостерігаю
за вечіркою одна, притулившись до дверей вітальні. Брук і Ной готують напої
на кухні. Я не знаю, куди поділися Алекс і Саша. Енджі та Преппі Дейв
притулилися на дивані, п’ють кока-колу та шепочуться. Джеймі стоїть на
журнальному столику й розповідає історію своїй захопленій аудиторії. Він
широко розводить руками і знизує плечима, а всі сміються.
— Тож я знову повернувся до машини, — каже він. Цього разу один сміх
виділяється, і я оглядаю його в інший бік кімнати. Сільві сидить, схрестивши
ноги, на підлозі поруч із диваном, із пивом у руці й сяючими очима. Я знаю
цей погляд. Джеймі зачарував Сільві. Це відбувається досить легко і практично
з кожним.
Джеймі відкидає голову, щоб посміятися над власним жартом, а Сільві
посміхається. Мій рот розтягується у власну посмішку, і я спостерігаю, як
Джеймі зістрибує з журнального столика й бере поклін. Зараз він може
подобатися Сільві, можливо, навіть хотіти її, але він пливе через кімнату до
мене. Джеймі кладе руки мені на стегна й нахиляється.
— Гей, — каже він.
— Це була дуже цікава історія.
— Я знаю, — каже він. Тепер, коли його епічна історія завершена,
кімната знову починає наповнюватися іншими голосами, тихим дзижчанням
навколо нас. Він так близько, що все, що я бачу – це його глузливі очі, які
сміються і дивляться мені в очі.
— Я дуже хочу... — кажу я.
— Що хочеш? — він каже.
— Побути з тобою наодинці, — кажу я. Шкіра морщиться навколо його
очей, коли він посміхається.
— Ходімо, — каже він. Я хитаю головою.
— Якщо всі побачать, що ми йдемо разом, вони теж можуть пірнути під
мотузку, — кажу я. Перш ніж усі прийшли, я натягнула шматок мотузки на
сходи, щоб утримати вечірку внизу, божевілля та безлад.
— Я зараз піду, — каже Джеймі, — а ти за хвилину з напоями.
— Добре, — кажу я. Він міцно цілує мене, притискаючи до дверної рами,
як зазвичай ніколи не робить перед іншими. Він залишає мене задиханою і
червоною. Я нахиляю бокал і допиваю вино одним ковтком.
Я підходжу до дивана й опускаюся біля Енджі. Я обхоплюю руками рот
і нахиляюся до вуха Енджі.
— Шепотіть, шепотіть, — кажу я. Вона ніжно штовхає мене і сміється.
— Що ви тут замишляєте? – Я кажу.
— Ми збираємося одружитися, — каже Преппі Дейв.
— Можливо, у грудні, — каже Енджі. — Незабаром ми скажемо батькам.
—
входить
міцніше
на
зустріч, яку я маю залишити в спальні.
— Добре захищайтеся, — каже Преппі Дейв.
— Так, — каже Енджі. Я сміюся, відриваю руку від дивана,
відвертаючись, і натикаюся на груди Фінні.
— О!
— Вибач, — каже він, хоча це явно моя вина. Коли я зіткнулась з ним,
його напій розлився. Він витирає груди однією рукою, а я шукаю, чим би
витерти йому сорочку.
— О, крихітко, — каже Сільві. Вона торкається його грудей і кудкудакає,
як квочка.
— Мені дуже шкода, — кажу я.
— Все добре, — каже Фінні.
— Від тебе буде тхнути алкоголем, крихітко, — каже Сільві.
—
випити з нашої заначки. Він обходить зі мною стіл, і ми йдемо на кухню.
— Тобі не потрібно цього робити, — каже Фінні.
— Це справедливо, — кажу я.
— Це дуже мило з твого боку, Оутем, — сказала Сільві
Ми з Фінні нічого не відповідаємо.
На кухні Брук і Ной намагаються приготувати шейкер для мартіні,
поставивши пластиковий стакан на скляний стакан. Краплі горілки
розлітаються по кімнаті при кожному струшуванні.
— Я не думаю, що це працює, — каже Ноа.
— Ні, — каже Брук. Вона сумно кладе імпровізований шейкер.
— Гей, — кажу я, — зроби щось для Фінні з нашої заначки.
— Хочеш мартіні на замовлення? — Ной питає. Я відкриваю ящик і
дістаю кухонний рушник.
— Скажи ні, — раджу я.
— Гм, — каже Фінні, — можливо, щось таке, що не створить безладу на
кухні тітоньки Клер.
— Хто? — Брук каже.
— Моя мама, — кажу я. Я простягаю Фінні рушник, і він витирає груди,
але його сорочка зараз лише волога, і це не приносить особливої користі. Поки
Брук і Ноа варять ром для Фінні, я наповнюю свій кухоль і пластиковий стакан
вином.
— Ось тримай, мій добрий чоловіче, — каже Ной.
— Дякую, — каже Фінні. Ми втрьох – я, Фінні та Сільві – повертаємося
до вітальні. У коридорі порожньо. Я пірнаю під мотузку й дивлюся через плече,
щоб ніхто не побачив.
Фінні стоїть унизу сходів, навіть не торкається напою, що тримає в руці.
Сільві пішла. Я чую її сміх у сусідній кімнаті.
— Гей? — він каже.
— Так?
— Не забувай, що ти мені обіцяла, гаразд?
Я намагаюся перегорнути всі свої спогади про нас, намагаючись знайти
обіцянку, яку ще не порушено. Обіцянок було багато, залишилося небагато.
— Не тоді, коли ти п’яна, — каже він. Я міцніше тримаю вино, і я
відчуваю, що починаю кивати, а потім знизувати плечима.
— Тобі не потрібно турбуватися про мене, Фінеасе, — кажу я. — Гаразд?
Він дивиться на мене, не кліпає, не рухається. Він не червоніє. З сусідньої
кімнати Сільві кличе його по імені. Він ніби не чує. Я ковтаю, намагаючись
виштовхнути серце з горла.
— Добре, — кажу я, — я не… ми не збираємося, гаразд?
— Добре, — каже він і повертається на п’ятах.
— Фінн? — кличе Сільві.
Розділ 55
— Отже, ти чула про День подяки? — каже Фінні, прицілюючи свій
більярдний кий навпроти білої кульки. Він б’є і розбиває трикутник у центрі
столу. Кульки котяться у всіх напрямках. Одна потрапляє у ліву лунку.
— Ця зараховується? — кажу я. Фінні знизує плечима й подає мені знак
бити, — ми могли б це зарахувати, оскільки ти все одно виграєш.
— Ти цього не знаєш, — каже він.
— Знаю, — я нахиляюсь і намагаюсь прицілитись, як він.
— Не тримай його ззаду так високо, — каже він, — а також не горбся.
— я все одно б’ю по кульці збоку. Вона відскакує від бортику і вдаряється об
підлогу. Фінні хапає її та повертає на стіл. Він відкриває рота, щоб пояснити,
що я зробила неправильно.
— Що ти говорив про День подяки? — кажу я. Він дивиться вниз і починає
готуватися до наступного удару.
— Мій батько хоче, щоб я приїхав до нього та познайомився з його
дружиною і дочкою, — він б’є, і біла кулька котиться не туди, куди я думаю він
планував, але не потрапляє в лузу.
— У тебе є сестра? — кажу я. В грудях пече, а в животі утворилася пустота.
Фінні знизує плечима, і будь-хто інший міг подумати, що йому немає до цього
різниці. Я знаю, що він переймається. І це ще один конкурентний зв’язок.
Спочатку Сільві, тепер ця сестра. — Як її звати?
— Елізабет.
— Скільки їй років?
— Чотири, — каже він. Я трохи розслабляюсь.
— Як давно ти про неї знаєш? Чому мені не сказав? — він знову дивиться
на мене. Ми стоїмо один навпроти одного, по різні сторони столу, тримаючи
більярдні киї в руках. Навколо нас шумлять інші розмови, стукають кульки. Я
знаю, чому він мені не сказав: тому, що ми майже не розмовляли один з одним,
в той час, коли вона народилася. Хоча він не намагається мені це нагадати.
— Твоя черга, — каже він.
— Отже, ти не будеш з нами на День подяки? — кажу я. Б’ю, і біла кулька
влучає в помаранчеву цифру шість, яка безрезультатно б’ється об бортик і
котиться, доки не зупинилась.
— Ні, буду, — каже він, — я маю прийти пізніше ввечері, щоб допити
коктейлі та доїсти залишки їжі.
— О, — кажу я. Він б’є, і ще одна кулька котиться в лузу.
— Ти виглядаєш так, ніби відчула полегшення, — каже він, посміхаючись.
— Ти хотів провести з ними весь весь день? — Фінні знизує плечима. Я
нахиляюсь та намагаюсь прицілитись.
— Стоп, — каже він, — я не можу цього витримати.
— Що?
Він не відповідає, але обходить стіл і стає позаду мене. Він кладе свої руки
на мої. Вони сухі й теплі. Його стегно тисне на моє.
— Ось так, — каже він, поправляючи мої руки. Я заплющую очі. Це все
ще ми. Його руки тиснуть на мої. Переводжу подих. Чую стукіт кульок.
— Ой, — каже Фінні. Розплющую очі. Кулька, в яку ми цілились,
відскакує від борту і повільно котиться, доки не зупинилась. Ми випрамляємось
і відходимо один від одного.
— Мені здається, я настільки велика помилка, що навіть ти не зможеш це
виправити, — кажу я. Він не відповідає і не рухається, щоб прицілитись.
— Фінні? — кажу я. Він моргає.
— Це була не твоя провина, — каже він, — а моя, — він знову простягає
мені кий.
Розділ 56
Ми в будівлі суду в центрі міста. Я тримаю свою нову цифрову камеру,
подарунок на День народження. На Енджі коротка біла сукня з синіми
колготками. У її волоссі закріплена велика біла квітка. Зараз я бачу лише її
спину, але коли вона повернеться в профіль, я побачу ледве помітну опухлість її
обличчя. Дейв у сірому костюмі. Його волосся зачісане та укладене гелем. Його
мати плаче. Я не впевнена сльози щастя це чи ні. Підіймаю фотоапарат і роблю
ще один знімок. Джеймі нахиляється і дивиться на екран. Він схвально киває.
Ми всі сидимо в одному ряду зліва. З іншого боку сидять троє товаришів Дейва
по команді. Вони єдині молоді люди, не рахуючи нас. Решта - батьки, дідусі та
бабусі, кілька тіток і дядьків. У натовпі є одна дитина, яка кожні кілька хвилин
скрикує і знову замовкає.
Я знову беру Джеймі за руку.
— Ми наступні, — шепочу я. Він коротко посміхається і зжимає мою руку
у відповідь.
Дейв та Енджі повертаються один до одного, я відпускаю руку Джеймі й
знову підіймаю камеру. Її усмішка наносить мені удар в живіт; руки тремтять і
фото виходить розмите. Я видаляю його, перш ніж Джеймі побачить.
Одного дня, я буду такою ж щасливою, кажу я собі.
Енджі та Дейв стискають руки один одного, і я думаю про його руку над
своєю, поки ми цілилися більярдним києм. Я стискаю руку Джеймі.
Розділ 57
Цілий день матері нагадували, що це наше останнє Різдво перед
коледжем, і нам з Фінні було складно не закочувати очі чи не сміятися, коли
вони ставали занадто сентиментальними. Іноді наші погляди зустрічалися, і ми
мовчки попереджали одне одного не піддаватися й лише пирхали чи зітхали у
відповідь. Ми не розуміли, наскільки все зміниться наступного року, тож для
нас все виглядало смішно та плаксиво.
Батьки подарували мені ноутбук. Вони сказали, що він знадобиться для
виконання шкільних завдань. Я вирішила, що він знадобиться для моєї
творчості. Я почала дещо нове, таємниче, і тепер я зможу носити цю таємницю
з собою, куди завгодно, куди б я не пішла, тримаючи в сумці на плечі.
Фінні отримав від батька звукову систему для своєї червоної машини.
Він ніколи не захоплювався музикою, але він знизав плечима й ніби
посміхнувся.
***
Ми
святкуємо
з'являється
повністю
виправити
дереву
знову
не
відкидається на подушки й витягує перед собою довгі ноги.
На День подяки, коли він ввечері пішов від нас до своєї нової іншої
«сім’ї», наші погляди ненадовго зустрілися, але ми нічого не сказали. Без нього
я сиділа в кутку з книжкою і рано пішла до себе в кімнату. Я нічого не дізналася
від матерів про те, як він провів вечір, і він не обмовився й словом про це на
уроці фізкультури. Все, що я знаю, це те, що сьогодні ввечері він нікуди не піде.
Матері сміються на кухні, а Джиммі Стюарт у фільмі стрибає в басейн.
Ми посміхаємося, і починається реклама. Я підводжуся.
— Хочеш кока-колу? — кажу я.
— Звичайно, — каже він.
Я б'ю його по нозі.
— Ти заважаєш мені, — кажу я, і він прибирає ноги, а потім знову
витягує їх за мною, наче шлагбаум.
Ці ноги вивели нашу школу на фінал державного чемпіонату з футболу
цієї осені. Я ходила на їхню останню гру з матерями і спостерігала, як він бігає
півтори години. М’язи на його ногах, те, як він підняв сорочку, щоб витерти
піт з обличчя, зосередженість в його очах, коли він біг – все це змусило моє
серце стиснутись. Я відчувала, ніби ніколи більше не побачу його за грою, і
я чомусь знала, що вони програють чемпіонат, і це буде остання гра Фінні в
історії. Остання гра Фінні в історії школи, подумки виправилась я, але у мене все
ще боліло в грудях, коли пролунав свисток, і він поплентався полем з поразкою.
На кухні мама перевіряє баранину, а тітка Анджеліна наливає келих
вина.
— Ще двадцять хвилин, — каже мама.
—
холодильника
любимо
вирішили,
з
перетворилось
не
При кожній нагоді він досі каже, що мої стосунки з Фінні дивні.
— Кидай, — каже Фінні, коли я повертаюся. Він простягає руки.
— Ти померти хочеш чи що? — питаю я. Я перетинаю кімнату і даю
банку йому в руки.
— Ні. Навіть якби ти влучила мені в голову, ти не зможеш кинути її
настільки сильно, щоб завдати реальної шкоди, — я сідаю на свій бік дивана й
відкриваю банку. Мабуть, він має рацію. Я роблю свій перший ковток, і в цей
час він щось говорить занадто тихо, так що я його не чую.
— Що ти сказав?
Фінні прочищає горло.
— Мені бракуватиме уроків фізкультури з тобою, — каже він.
— Тобто тобі не буде з кого сміятися на фізкультурі?
— Ні, я маю на увазі, що сумуватиму за часом, проведеним з тобою.
У горлі виникає клубок. Я знизую плечима, посміхаюся і намагаюся
щось відповісти.
— Ми весь час бачимося. Ми вечеряємо з матерями приблизно двічі на
тиждень.
— Я знаю, — каже Фінні. Він дивиться на свою банку. — Але все одно...
Нам слід зустрічатись не тільки, коли ми вимушені це робити. Можемо сходити
в кіно чи щось таке.
— Гм, — кажу я. Тепер я знову відводжу погляд. Я відчуваю тепло і
тремтіння всередині і нічого не можу відповісти. Імовірно ми можемо пройти
повне коло, від найближчих людей до незнайомців, і від майже друзів до...
До кого?
Ким би ми могли бути зараз? Можна любити двох людей одночасно, але
чи можна залишатися при цьому вірним одному?
Я дивлюся на його обличчя, його розчервонілі щоки та блакитні очі, і
мені хочеться сказати «Звичайно». Я занадто сильно цього хочу.
— Я не впевнена, Фінні, — кажу я. Навіть дозволити собі назвати його
ім’я боляче. — Я не знаю, як відреагує Джеймі. Це може бути трохи дивно.
— А я думав, що Джеймі та Саша весь час гуляють разом.
— Так, — кажу я, — але ж вони друзі…
Я здригаюся і більше не можу говорити. Я дивлюся прямо перед собою
і намагаюся дихати і при цьому не тремтіти.
— Зрозуміло, — зітхає Фінні. Я чую, як на кухні дзвонить мамин
мобільний. Я роблю глибокий вдих і встаю.
— Мабуть, уже скоро будемо вечеряти, — кажу я. Фінні дивиться в
телевізор і нічого не відповідає. Я обходжу журнальний столик і якнайшвидше
йду з кімнати.
У ванній я сідаю на край ванни і притискаю долоні до очей, поки не бачу
в темряві дивні фігури. Мої пальці тремтять.
— Не плач, не плач, не плач, не плач, — шепочу я.
— Фінні! Оутем! — кличе тітка Анджеліна.
Ми з Фінні зустрічаємось у холі й нічого не кажемо одне одному. Ми
разом заходимо до їдальні й зупиняємося на порозі. Годину тому ми з Фінні
накрили стіл на п'ятьох осіб. Тітка Анджеліна прибирає з одного місця фарфор і
столове срібло. Вона несе їх на кухню. Мама ставить каре ягняти на стіл і сідає,
поклавши руки на коліна.
— Мамо? — запитую я. — Куди подівся тато?
— Я не знаю, люба, — каже вона, — але він подзвонив, щоб сказати, що
сьогодні ввечері не його не буде.
— Оу, — кажу я.
Тітка Анджеліна повертається в кімнату і кладе руку на плече моєї
матері.
— Сідайте, дітки, — каже вона. Її голос і обличчя благають нас. Фінні
робить крок вперед, але я стою на місці. Він повертається і дивиться на мене.
Наші очі зустрічаються. Він простягає руку й кладе мені на плече.
— Сідай, Оутем, — говорить він. Він ніжно стискає руку і посміхається.
— Добре, — відповідаю я.
Тітка Анджеліна та Фінні розмовляють, поки ми їмо. Після цього матері
закриваються на кухні, а ми з Фінні дивимося телевізор до півночі. Ми більше
нічого не говоримо одне одному.
Розділ 58
Джеймі відповідає на останньому гудку, якраз перед тим, як увімкнеться
його кумедний та дотепний автовідповідач. У нього сонний голос. Восьма
година ранку, перша субота після початку навчання. Цього року ми закінчуємо
школу й повинні розпочати доросле життя.
— Джеймі?
— Що? Я спав.
— Джеймі, мої батьки розлучаються, — настає тиша. Я уявляю, як він
сидить, потираючи обличчя однією рукою.
— Боже, красуне, мені шкода.
— Я навіть не знаю, чому я засмучена, — кажу я. Я сиджу в своїй кімнаті,
згорнувшись калачиком на стільці. Надворі дощ, темно і холодно. У мене на
плечах ковдра, а моя щока спирається на коліно. — Навряд чи щось зміниться.
Мабуть, десь тиждень тому тато переїхав у квартиру в центрі міста, а я навіть
не помітила цього.
— Коли ти дізналася?
— Вони розказали мені вчора за вечерею. І наговорили всі ті дурниці
про те, що це не моя провина, і вони обоє все ще люблять мене і таке подібне,
ніби мені шість років.
— Чому ти не подзвонила мені?
— Я дзвонила, але ти не відповів.
— О чорт. Я згадав. Я був у кіно з Сашею…
— Я знаю. Все гаразд.
— Я хотів тобі передзвонити.
— Все добре, — кажу я. Мої слова звучать різко, але Джеймі нічого про
це не говорить. Я ковтаю. — Як думаєш, ти міг би прийти до мене?
— Так, — каже Джеймі, — тільки дозволь я спершу прийму душ. Гей,
хочеш піти кудись поснідати?
— Не думаю, що зможу зараз їсти.
— Ти впевнена?
— Так, — кажу я. Я міцніше загортуюсь у ковдру. — Просто прийди й
обійми мене.
— Буде зроблено, красуне. Побачимось за хвилинку.
— Почекай! Джеймі?
— Що?
— Ти ніколи не покинеш мене?
— Ні.
— Обіцяєш?
— Так.
— Гаразд, бувай.
— Бувай. Люблю тебе.
— Я теж люблю тебе, Джеймі.
Я кладу телефон на стіл і дивлюся на дощ за вікном.
Розділ 59
У школі Енджі дозволяє мені помацати її живіт. Він ще не дуже великий,
але натягнутий, мов барабан. Тепер про неї знають всі в школі, а ще всі мої
друзі знають про моїх батьків. Одного разу під час обіду Алекс запитує, чи це
означає, що моя мама і тітка Анжеліна нарешті будуть разом. Саша б’є його по
плечу і називає ідіотом.
— Серйозно, чувак? — каже Джеймі. — Ти серйозно щойно це запитав?
— Ви всі теж про це думали! — каже Алекс. Він потирає плече, яке Саша
вдарила своєю рукою.
— Так, але ми не збиралися питати, — каже Ной.
— Ной! — шипить Брук.
— Послухайте, я знала, що ви про це думаєте. Мені байдуже. І ні, вони
не разом.
— Оутем, хочеш знову торкнутися до мого живота? — каже Енджі. Вона
знає, що мене це підбадьорює.
— Звичайно, — кажу я.
Більше нічого не підніме мені настрій. Я ненавиджу зиму. Лікар Сінг
підвищив дозу моїх ліків. Минулого семестру я сказала панові Лауегану, що
починаю працювати над романом. Мені не хочеться багато працювати, але і
розчаровувати його також.
— Можливо, тобі потрібно взяти одну із тих сонячних ламп, щоб сидіти
під нею, — каже Джеймі. Він везе мене зі школи додому. Падає сніг, але він не
прилипає, а розтає на лобовому склі і розтікається тонкими струменями води.
— Це не тільки через погоду, Джеймі. Мої батьки подають на
розлучення.
— Так, але ти також впадаєш у депресію щозими, тому, можливо...
— Тобі набридло піклуватися про мене? Я повертаюся набік, спеціально
обличчям до нього.
— Боже, Оутем, звісно ні. Я просто сказав, що, можливо, це допоможе.
— Вибач, я тебе люблю.
— Я тебе теж люблю. Він вмикає склоочисники, а ми мовчимо решту
дороги.
***
Енджі та Преппі Дейв показують нам свою квартиру-підвал в будинку
його батьків. У них є ліжко та кухонний стіл. Нам заборонили залишатися дуже
довго. Батьки Дейва говорять, що дарують їм місце для життя, а не відпочинку.
У школі всі думають, що це не круто, що вона заміжня, тому дивляться на Енджі
з презирством. Вона, здається, не помічає нікого, а кожного разу, коли її рука
лежить на животі, вона посміхається.
***
Наприкінці березня Саша розриває стосунки з Алексом. Вона каже, що
їй добре зараз, і я вірю. Вони домовилися піти разом на випускний в кінці квітня,
як в старі-добрі часи. А потім Брук і Ной розповідають нам випадково, що не
планують бути разом, коли вступлять до коледжу. Вони не навчатимуться в
одному університеті, тому не хочуть руйнувати те, що мають, намагаючись
вберегти стосунки. Жоден з нас, крім Саші і Джеймі, не збирається ходити в
один коледж. Іноді, коли ми разом, ми говоримо про закінчення середньої
школи. І про те, що ми завжди будемо друзями.
***
Майже кожного разу ми вечеряємо з тіткою Анжеліною і Фінні ближче
до ночі. Потім мама залишається там допізна і не повертається додому, поки
я не ляжу спати. Я ненавиджу бути вдома сама, тому іноді приношу домашнє
завдання і виконую його на їхньому кухонному столі. Фінні приєднується до
мене, і ми разом виконуємо домашнє завдання за звичкою, але не так багато
говоримо, як раніше. Щовечора Сільві телефонує йому, він бере слухавку і йде в
іншу кімнату на пів години, а потім повертається і запихає його в кишеню, перш
ніж сісти. Я чула в школі, що вона не піде навесні до коледжу. Вона збирається
поїхати до Європи на літо, а потім візьме річну відпустку, аби знайти себе чи
щось типу цього. Я хочу запитати Фінні, чи планують вони залишитись парою,
але не можу.
Я повинна проводити один вечір на тиждень із татом, але це не завжди
виходить. Коли це відбувається, він веде мене до ресторану в місті, завжди
запитує про школу та Джеймі. Йому завжди подобався Джеймі. Татова квартира
виходить на річку й арку. У нього є друга спальня, якою, за його словами, я
можу користуватися, коли мені заманеться. Я не знаю, для чого б могла її
використовувати. Кілька зелених пагонів починають з’являтися ще на початку
квітня.
Все ще холодно, але справи потроху покращуються.
Але лише потроху.
Розділ 60
— Ти збираєшся голосувати за Фінна? — запитує Саша.
— Навіщо? — говорю я. Ми в Goodwill, переглядаємо весільні сукні на
старих стелажах. Це Сашина ідея її випускної сукні. Мама змусить мене
придбати сукню в універмазі; вона каже, що потрібно купити мені справжню
випуску сукню. Я не сперечалася з нею так затято, як могла б в минулому. Брук
також придбала випускну сукню в універмазі. Вона каже, що великий вибір
суконь з кошмарними блискітками є в торговому центрі, але знайти щось круте
виявилось набагато важче, ніж я думала.
Енджі шиє собі сукню з синього крепу. Їй важко знайти одяг зараз.
Свекруха купує їй сорочки для вагітних. Такі б Сільві одягла, якби колись
потовстішала. Переважно Енджі носить гігантські футболки з принтом гуртів,
які розпалися в дев’яностих.
Енджі простягає мені підробку на бутафорську вікторіанську сукню з
високим коміром, аби я могла роздивитися.
— Якщо ти захочеш сказати Алексу, щоб він тримав руки при собі, ось
це згодиться, — кажу я і знову повертаюсь до пошуків стелажа.
— Ну, оскільки я збираюся стати останньою незайманою серед наших
друзів, я могла б одягнутись відповідно, — каже вона. Я знову підіймаю очі.
Сашина сукня перекинута через одне плече.
— Джеймі сказав тобі про це? — запитую я.
Вона киває.
— Так, чому ти цього не зробила?
Я знизую плечима.
— Я не знаю, — кажу я, і чесно кажучи, — це здається нереальним, я
вважаю.
— Ну, у вас є два місяці й один тиждень, щоб все буде дуже реально.
— Так, мабуть так, — кажу я. Перебираю пальцем пожовкле мереживо
на найближчій сукні. — Що ти говорила про Фінні?
— О, ти збираєшся голосувати за нього як за короля випускного? Я
відчуваю, як моє обличчя кривиться у гримасу.
— Він збирається балотуватися на короля випускного? — кажу я.
— Так, разом із Сільві. Я думала, ти знаєш. Я не здивована тим, що я не
знала. Коли ми з Фінні розмовляємо, він ніколи не згадує Сільві. З часів Різдва
він тільки запитує, як у мене справи, я кажу, що добре, а потім ми дивимось
телевізор або виконуємо домашнє завдання. Іноді ми говоримо про школу чи
погоду.
— Здається, це була ідея Сільві, — кажу я. — Ні, чекай, я знаю, що так
і було. Він ненавидить бути в центрі уваги.
— Але він такий популярний, — каже Саша. Я знизую плечима.
— Це не його вина, — кажу я. — Він симпатичний.
— Мабуть, — каже Саша. — І він такий гарячий. Я знову знизую
плечима. Вона дивиться вниз на сукню в своїх руках. — Я буду виглядати так
круто, — каже вона.
***
Ми з мамою ходимо по магазинах у перші дні, коли справді відчувається
весна. Обличчя у мами схудло, під її очима завжди кола, але сьогодні вона
схвильована.
— Зараз, — каже вона, коли ми підіймаємося ескалатором ближче до
вечірнього одягу, — все рожеве повністю під забороною?
— Ні, якщо це не зухвалий рожевий, — кажу я. — Але якщо це милий,
дівчачий рожевий, тоді так. Можливо, якийсь відтінок саркастично-рожевого,
якщо він не надто різкий.
— Я матиму це на увазі, — каже вона.
***
Для неї я спробую всі види рожевого. Я ношу синє і зелене, тому що тато
кидає її, і ми розглядаємо жовтогаряче й червоне, тому що увесь світ тепер
відкритий для нас. У дзеркалі я бачу дівчину, якою я могла б бути, якби
займалася черлідингом. Я бачу, що я була б тією дівчиною, яка вміла б крутити
колесо та мати більше друзів, ніж улюблених книг. Кожна сукня — це ще одна
дівчина, якою я не є.
Тоді ще одна. Бежевий атлас, майже кольору моєї шкіри, з одним, лише
одним шаром чорного фатину поверх спідниці і ліфа. Корсет зверху і чорна
стрічка, яку мама зав’язала ззаду. Ми дивимось на мене у дзеркалі.
— Добре, — каже мама. — Так.
— Будь ласка, — говорю я.
— Ох, так, — каже вона. Я посміхаюсь, а потім сміюсь. Я намагаюсь
тримати волосся руками, але воно заплутується у моїх пальцях.
Розділ 61
—
погляд
збиралися
забирають.
цинічними. Не круто думати, що випускний вечір – це велика справа.
— Це стара весільна сукня, — кажу йому. Сукня, хоч ідея класна в теорії,
не така чудова, як ми думали. Вона виглядає гарно, але також наче вона
збирається на вечірку на Хелловін. Саша вважає, що вона виглядає
приголомшливо, а я їй нічого не говорила. Енджі виглядає приголомшливо, і
ми всі говорили їй про це з певним благоговінням. З її гнучкою вагітністю,
оповитою блакитним кольором, і світлим волоссям, зібраним у м’які локони,
вона схожа на картину Мадонни епохи Відродження. Дейв не відривав від неї
ні очей, ні рук.
— Мені подобається твоя сукня, — каже Джеймі.
— Я гарно виглядаю?.
— Сама знаєш.
— Посміхніться! — каже моя мати. Ми посміхаємося і притискаємося
щокою до щоки.
— Ми можемо піти? — кличе Брук. Вона одягнена в саркастичний
рожевий колір, який я намагалася пояснити мамі, з розкльошеною короткою
спідницею та чорними мереживними рукавичками. Її волосся зібрано в пучок,
як у балерини. Ной одягнений у відповідний рожевий смокінг із чорною
сорочкою та краваткою.
У смокінгу Джеймі гарний, як плейбой 1950-х років, він виглядає
ввічливим і різким, і якби я щойно зустріла його, я б не повірила, що він не
розіб’є моє серце.
— Ще одне фото, щоб усі разом, — каже Сашинамама. Ми
притискаємось і обхоплюємо руками один одного за талію.
— Ой, — каже Брук. — Ти наступив мені на палець ноги.
— Посміхніться! — каже моя мати.
***
У нас немає лімузина. Діти, які орендують лімузини, претензійні й
сприймають випускний бал надто серйозно. Я їду на пасажирському сидінні в
машині Джеймі, а Саша та Алекс позаду. Ми припаркуємося позаду готелю та
пливемо між лімузинами та дівчатами в досить великих сукнях, щоб розмістити
сім’ї, доки не зустрінемося з іншими біля дверей.
— Гей, — каже Ной, — я думаю, що всередині є їжа.
— Їжа, звичайно, є, — каже Саша.
— Яка їжа? — Алекс каже.
— У запрошеннях було сказано, що буде фуршет, — кажу я.
— Я така голодна, — каже Енджі.
— Звичайно, — каже Дейв.
— О, мовчи. — Він цілує її, тримаючи руки на стегнах, і я відводжу
погляд.
— Де твоя тіара? — каже Сільві. Ми всі повертаємось і дивимося на неї.
Вона та Фінні стоять біля нас. Здалеку я бачу Алексіс і Вікторію, які виходять
з лімузина.
— Діадеми на кожен день, — кажу я. — Це особлива ніч.
— О, — каже вона. Хлопчики сміються. Фінні дивиться на них і смикає
її за руку.
— Ходімо, — каже він.
— До зустрічі всередині, — кажу я. Фінні киває, і вони йдуть геть.
— Ну, оскільки це особливий вечір, ми повинні піти з’їсти трохи цієї
особливої їжі, — каже Алекс.
— У повітрі літає магія. Я це відчуваю, — каже Джеймі.
— Замовкніть, хлопці, — кажу я. — Вона думала, що ти смієшся з неї.
— Це не наші проблеми, — каже Саша.
— До речі, ми точно сміялися з вас, — каже Ноа.
— Навіть я думав, що це смішно, — каже Преппі Дейв. Усі сміються, і
ми слідуємо за натовпом усередину. Зі стелі звисають срібні зірочки, а на столах
блищать блакитно-білі.
Ми їмо кубики сиру і здебільшого жартуємо під музику. Хлопці
знімають куртки і перекидають їх на стільці. Ми танцюємо повільно і міняємо
партнерів. Я танцюю з Ноєм і Алексом, Дейв не залишить сторону Енджі.
Я бачу Фінні двічі: один раз, коли ми з Джеймі коливаємося під пісню
про кохання, і другий раз, коли він і Сільві короновані королем і королевою.
Його обличчя червоне, як яблуко, і я сміюся, плескаючи йому в долоні, і наші
погляди на мить зустрічаються. Потім він знову зникає, і ніч йде далі.
Під час останньої повільної пісні мені стає спекотно і ми з Джеймі
рухаємося разом, притиснувши стегна й щоки. Я трохи притуляюся до нього
своєю вагою, і він тримає мене.
— Я кохаю тебе, — кажу я, і в цей момент це здається одкровенням. Я
хотіла би пояснити йому, що я справді це маю на увазі прямо зараз. Його пальці
втискаються мені в спину.
— Я ніколи не зроблю тобі боляче, — каже він і дозволяє мені
притиснутися ближче.
Це був один з наших найкращих моментів.
Розділ 62
Джеймі відвозить мене зі школи додому, коли я згадую про це. Чудовий
день, небо чисте і вітер віє на деревах. Я хочу опустити вікно, але Джеймі не
любить, коли я це роблю, і мені доведеться благати. Моя книжкова сумка
лежить на підлозі, а коліна підтягнуті до грудей. Виїжджаємо зі шкільної
стоянки.
— Я думаю, що нам варто поговорити про це, — кажу я.
— Про що?
— Про... — Мені не спадало на думку, що він точно не зрозуміє, що я
маю на увазі, і тепер я не можу це сказати. — Про те, що ми домовилися, що
станеться після закінчення школи.
— О, — каже він. Їде мовчки. Він дивиться прямо перед собою. Він мені
нічого не пропонує.
— Я все ще не приймаю таблетки, — кажу я. — Я могла би почати.
— Ні, — каже він, — тобі не потрібно цього робити.
— Тоді тобі доведеться купити презервативи і, можливо,
потренуватися...
— Оутем, я зараз навіть не можу про це думати. Я дуже напружений
через екзамени... та все інше. Давай просто не будемо говорити про це зараз.
— Добре, — кажу я. Я пишаюся тим, що, на відміну від інших хлопців,
він не настільки зосереджений на сексі, щоб не міг думати про інші речі.
— Я люблю тебе, — кажу я, цілуючи його й виходячи з машини.
— Я тебе теж, — каже він.
Розділ 63
Впродовж
О’Брайана
випускного”.
наповнені
досягла,
середній школі було лише додатковим заняттям.
— Оутем Р. Девіс, — каже вчитель, і я йду вперед, щоб отримати диплом.
Пам’ятаю, що маю посміхатися. Дорослі тиснуть мені руку і вітають, дивуючи
мене своєю щирістю. Фотограф робить декілька фото, коли я тисну руку місіс
Блек. На одну мить я бачу плями, а потім повертаюсь на місце, хоча більше це
схоже на блукання.
Пізніше, коли ми зняли мантії і вчителі відпустили нас шукати свої сім’ї,
у холі занадто людно, щоб ходити і шукати їх. Я бачу Енджі з Дейвом та її
родиною, і обіймаю її, перш ніж натовп відштовхнує мене. Бачу Брук та Ноя в
кутку, вони тримаються за руки, тихо розмовляючи. Уяляю, якщо вони говорять
про свій план розійтися восени - я все ще цього не розумію.
Відчуваю як у кишені дзвонить телефон.
— Мамо? — мені доводиться майже кричати, щоб почути себе.
— Люба, ми біля вітрини. Бачиш нас? — вона також кричить. Я озираюсь
і встаю навшпиньки.
— Ні, — я бачу Джеймі, Сашу та Алекса. Вони помічають мене, і я махаю
їм рукою. Вони починають просуватися до мене.
— Де ти? Ми можемо відправити Фінні, щоб він тебе пошукав.
— Не треба, я знайду тебе, — кажу. Джеймі зупиняється переді мною,
поруч з ним Саша, Алекс стоїть позаду них, — буду там за секунду, — кажу я
та кладу трубку.
— Привіт, — каже Джеймі, — ми збираємось перекусити. Хочеш
прийти? Я підвезу тебе додому.
— Я мушу поїсти зі своєю сім’єю, — кажу я.
— О, — каже Джеймі, — я можу прийти завтра тоді? Нам треба
поговорити. — Я відчуваю як червоніють мої щоки.
— Так, знаю, — кажу я. Нахиляюсь вперед, і Джеймі швидко цілує мене.
— Я бачила Фіна і твою маму там, — каже Саша.
— Дякую, — швидко обіймаю її та Алекса й просуваюся у напрямку,
який вона вказала.
Коли матері мене бачать, то починають збуджено махати руками, а Фінні
дивиться на них і сміється. Тато в Японії. Він подзвонив мені сьогодні вранці.
— Фото, фото, — каже моя мама. Ми з Фінні стоїмо поруч,
посміхаючись. Натовп починає зменшуватись, і матері намагаються знайти
достатньо місця, щоб сфотографувати нас у повний зріст.
— Отже, вітаю, — каже Фінні. Ми все ще дивимося в камери перед
собою з фальшивими посмішками.
— З чим? — кажу я.
— Насправді я не знаю, — чую, як він сміється поруч.
— Я також не знаю. Можливо, вітаю з тим, що ми вижили?
— Може бути. Але ну ж бо, це не було настільки погано? — я дивлюсь
на нього.
— Ні, мабуть, не було, — кажу я. Він усміхається і куточком ока я бачу
спалахи камер матерів.
Це було фото, яке вони поставили в рамку.
Розділ 64
Джеймі дзвонить мені наступного ранку. Я здивована; він, зазвичай, не
прокидається раніше десятої години.
— Привіт, — каже він, — приходити ще зарано?
— Ні, — кажу я, — я прокинулась годину тому.
— Окей, круто, — його голос звучить дивно, і мій живіт перевертається.
Коли ми закінчили розмову, я йду до ванної, щоб зробити макіяж.Я пам’ятаю
його дивний голос, і в мені тріпотить нудотне хвилювання.
Я чекаю на нього на сходах із задньої сторони будинку. Ще не дуже
тепло, але яскраво світить сонце, яке сушить росу на траві та загріває сходи. Я
чую, як наближається машина, і сідаю рівніше, але це всього на всього Фінні.
Він помічає мене, сидячу на сходах.
— Привіт, — каже він.
— Привіт, — кажу я.
— Що робиш?
— Чекаю Джеймі.
— Ох, — каже Фінні.
Саме в той момент машина Джеймі заїжджає на під’їздну доріжку. Він
повільно виходить і дивиться на Фінні.
— Привіт, чувак, — каже він.
— Привіт, — каже Фінні. Він повертається та йде додому. Джеймі
підходить та стає переді мною. Я слабо йому посміхаюсь.
— Привіт, — кажу я.
— Привіт, — каже він, але не посміхається. Тоді я переконалася в цьому,
і в грудях болить так, ніби мене хтось вдарив. Я закриваю рот і ковтаю.
Що ж в кінці кінців так воно і є. Яким легким і очевидним це здається
зараз. Яким безглуздим, банальним, жахливим і реальним. Я хочу посміятися
над собою, над ним, але кутики мого рота здригаються лише один раз.
Я посуваюсь і звільняю йому місце на сходинці.
— Чому ти не сідаєш? — кажу я.
— Думав, ми могли б прогулятися, — каже він.
— Тут краще, — кажу я. Він знизує плечима, відводячи погляд. Він не
бачить, що я вже знаю. Він важко сідає, залишаючи між нами шість дюймів
вільного простору, і дивиться на свої руки між колінами. Я дивлюсь вбік,
зосереджуючись на машині Фінні, доки чекаю. Неприємне хвилювання, яке я
раніше відчувала, зникає, і мене охоплює холодний страх.
— Оутем, — каже він.
— Так, Джеймі, — кажу я.
— Я більше не можу цього робити.
— Робити що? — кажу я, просто, щоб бути жорстокою.
— Ці відносини, — помічаю, як він повернувся до мене, щоб оцінити
мою реакцію, очікуючи побачити там здивування. Я намагаюся зробити
безвиразне обличчя, але відчуваю як печуть очі.
— Чому? — кажу я. Він глибоко вдихає.
— Я не можу бути таким, як ти хочеш, — каже він. Його тон більше
нагадує переказ вивченого напам’ять уроку, ряд питань та відповідей, — я
потрібен тобі більше, ніж можу витримати. Ти весь час у депресії…
— В мене депресія не весь час.
— Так, увесь.
— Ні.
— Ти дуже депресивна.
— Мої батьки розлучаються.
— Ти завжди була такою. Я так більше не можу.
Мої руки охоплюють живіт, і я нахиляюсь вперід, ніби намагаюсь
утримати внутрішні органи на місці. Автомобіль Фінні розмитий.
— Як довго ти відчував це? — запитую я.
— Декілька тижнів.
— Декілька тижнів? Ти хочеш викинути все, що в нас було впродовж
чотирьох років після декількох тижнів? Це тупо.
Джеймі зітхає, і вперше я не чую жалю в його голосі.
— Я знав, що ти це скажеш, — каже він.
— Слухай, у тебе справді дуже тупі причини, — кажу я, — люди у
стосунках потребують один одного, як я тебе. Знаю, що піклуватися про мене
виснажливо, і мені шкода. Можу спробувати дати тобі перерву, ми зможемо
використати це літо, щоб все повернути на місця. Я справді думаю, що це лише
неприємний інцидент.
Джеймі хитає головою. Нарешті я повертаюсь і дивлюсь на нього. Він
знову дивиться на свої руки.
— Отже, це все? Ти навіть не збираєшся спробувати? Після всього цього
часу, проведеного разом?
— Я так більше не можу, Оутем.
— Ти казав, що любитимеш мене вічно, — я так легко його не відпущу.
— Я люблю тебе, просто по-іншому, — каже Джеймі.
— Ти все ще любиш мене, — кажу я, — просто не відчуваєш цього зараз.
Іноді зі мною таке трапляється, і я просто чекаю, поки відчуття повернуться. Я
не розходжусь з тобою. Просто даю цьому час.
Він знову хитає головою та зітхає. Я чекаю.
— Є дещо ще, — каже він. Мої вени наповнюються крижаною водою, і
мені здається, що я дивлюсь на нього здалеку.
— Що? — чую, як я це кажу, і думаю, як безглуздо запитувати те, на що
вже знаєш відповідь.
— Ми з Сашею зрозуміли, що у нас є почуття одне до одного.
Нарешті сміх, який накопичувався у моїх грудях, виривається. Моя
голова опускається між колінами, плечі тремтять.
— Зрозуміли? — кажу я. Мій сміх починає здаватися дивним, і я
намагаюсь знову його стримати. Ще раз сміюсь і хитаю головою, — Зрозуміли?
Яким з біса особливим це мало бути для вас двох.
Джеймі кладе руку мені на плече.
— Ми обоє досі любимо тебе дуже сильно, — каже він, — ми так
хвилюємося за тебе. Саша дуже хоче поговорити з тобою… — я скидаю його
руку.
— Ні, ні, ні, — кажу я, — просто зупинись. Дай мені хвилинку.
Роблю кілька глибоких вдихів. Джеймі з повагою дивиться на мене, вся
його аура випромінює співчуття. Я знову сідаю прямо й востаннє глибоко
вдихаю.
— Добре, — кажу я. Джеймі в очікуванні нахиляється вперед, — ти спав
з нею? — запитую я.
Джеймі відхиляється, ніби я його вщипнула. Він нічого не каже.
— Справді? — кажу я і моргаю, — коли?
— Ми не планували нічого з цього, — каже Джеймі, — ми почуваємось
жахливо через те, як все обернулось, і…
— Скажи мені коли! — кажу я.
Вираз його обличчя стає більш суворим, як тоді, коли він сказав, що знав
мою відповідь.
— За пару днів до випусного. Після того, як вона ходила зі мною
замовляти твій корсаж. Це було випадково. Ми почувалися жахливо, і ми
поклялися, що це більше не повториться. Проте минулого тижня обоє визнали,
що більше не можемо прикидатися. Ми піклуємося один про одного, але пок
нічого з цим не зробили. До того ж не хотіли зірвати твій випускний.
— І ви хочете кляту медаль? — кажу я. Згадую всі шість тижнів після
випускного. Я бачу якісь зміни лише за останні два тижні. Думала, ми всі
хвилюємося через закінчення школи. Вірила, що Джеймі завжди мене хотітиме.
Я ніколи не думала, що зможу звільнитися від його любові.
— Нам шкода за те, що ми завдали тобі болю, Оутем, — каже Джеймі,
— проте ми все ще піклуємось про тебе, і…
— Хочеш дізнатися щось смішне? — кажу я, — Я завжди думала, що ти
любиш мене більше, ніж я тебе. Я завжди думала, якщо ми розійдемось, то я
буду тією, хто покінчить з цим.
— Тривалий час я також у це вірив, — каже він. На моє зізнання та його
згода викликають в мені маленьке відчуття товариськості; ми разом
переглядаємо наші стосунки і бачимо одне й те саме. Мене охопив якийсь
дивний спокій. Знову зосереджуюсь на машині Фінні.
— Тепер можеш йти, — кажу я. Мій голос тихий і рівний. Готова піти
у свою кімнату й покінчити з цим.
— Що? — каже Джеймі.
— Тобі краще зараз піти. Більше нічого сказати. Ви, хлопці, мудаки і все.
— Знаю, що ти зла, і маєш на це право, але ми не планували нічого з
цього…
— Я справді більше нічого не хочу чути, гаразд? Давай просто
закінчимо.
— Добре, — Джеймі встає. Його обличчя знову суворе. Внизу сходів він
повертається і дивиться на мене, — Саша хоче, щоб ти знала, що їй шкода. Вона
хоче поговорити з тобою, але чекатиме, поки ти їй зателефонуєш.
— Я не буду їй дзвонити. Можеш піти і сказати їй про це, — я встаю і
прямую до дверей.
— Ми дуже сподіваємося, що колись зможемо знову стати друзями, —
каже Джеймі, — ми так про тебе дбаємо. Думаю, тобі слід…
Я відчиняю двері й повертаюсь до нього.
— Джеймі, — кажу я, — оскільки ти закінчуєш наші стосунки, думаю,
що в мене має бути останнє слово. І я хочу, щоб ти знав, що я більше ніколи,
ніколи не буду твоїм другом, — я грюкнула дверима, йду до своєї кімнати і
плачу там, де ніхто не чує.
Розділ 65
На третій день приходить мама і сідає на край ліжка. Вже полудень, але
я все ще в піжамі. Я не перевдягалась вже два дні. Я в окулярах, а моє волосся
немите. Я знаю, що стільки часу в ліжку не підтримують мої аргументи про те,
що мені просто треба побути на самоті, але я не можу знайти в собі сили робити
щось інше. Поки я спала, я практично оніміла, а оніміння добре; за онімінням
не відчуваєш біль.
— Оутем, — звертається мама.
— Я вже знаю, що ти збираєшся сказати. Ми можемо пропустити цю
частину?
— Чому ти не подзвониш комусь із своїх друзів? — питає мама. — Чому
Саша не заходила?
— Та сама Саша, яка переспала з Джеймі прямо перед випускним? —
я відчуваю, як її тіло напружується. Я згортаюся клубочком і натягую ковдру
на голову.
— Мені дуже шкода, — каже мама. Я їй не відповідаю, хоча вона чекає.
Вона прочищає горло. — А як щодо Брук?
— Двоюрідна сестра Джеймі? Впевнена, вона дуже хоче послухати, який
її брат виродок.
— Енджі...
— Мамо, вона от-от народить.
Вона сидить тихо й нерухомо, і я сподіваюся, що вона врешті облишить
мене й піде.
— Дай подумати — може хтось із хлопців? — каже вона.
— Мамо! Ти можеш просто вийти, будь ласка?
Я відчуваю, як вона встає з ліжка, і чую її кроки. Вона зачиняє за собою
двері. Я закриваю очі і знову намагаюся заснути.
***
Наступного разу я прокидаюся вже пізно вдень. Мама стоїть біля дверей.
— Тобі потрібно встати, — каже вона.
— Ні, не потрібно.
— Фінні прийде.
— Що? — я сідаю так різко, ніби мене пронизав струм. Мама підходить
до шафи і, здається, навмання витягає звідти синю безрукавку.
— Навіщо йому приходити? — кажу я. Мама кладе майку на ліжко біля
мене й підходить до комода.
— Він прийде до тебе. Твій бюстгалтер без бретелей чистий? — вона
відкриває верхню шухляду мого комода.
— Я навіть не прийняла душ! І я не хочу бачити Фінні! — кажу я. Мама
вдає, ніби не чує мене, і відкриває іншу шухляду.
— Джинси чи спідниця? Ти ж не голила ноги? Ось, тримай, — вона
намагається подати мені пару джинсів, але я відштовхую їх.
— Він буде тут за десять хвилин, тобі краще поспішити, — вона
відвертається від мене і виходить.
— Мамо! — кричу я їй в спину. Вона мене ігнорує. Я встаю з ліжка і
біжу до ванної.
***
Коли я чую його на сходах, я одягнена, але моє волосся все ще мокре, і я
без макіяжу. Я хапаю гумку для волосся і поспіхом заплітаю хвіст. Він стукає. Я
оглядаю свою кімнату. Я їла тут останні три дні, і я розумію, що поки я приймала
душ, мама зайшла й прибрала всі порожні обгортки й брудні тарілки. Я сідаю
на своє ліжко. Нічого вже не зміниш.
— Заходь, — кажу я. Двері відчиняються, і Фінні визирає з-за рогу й
дивиться на мене, потім він відчиняє двері до кінця й залишається на порозі.
— Привіт, — вітається він. Він уже трохи почервонів.
— Привіт, — кажу я. Він дивиться на мене, ніби чекає, що я щось зроблю.
— Ти збираєшся зайти чи буде стояти перед дверима, як вампір?
— Я зайду, — каже він. Він перетинає кімнату й бере стілець. Він сидить
навпроти мене, спираючись одним ліктем на стіл. Я підтягую коліна до грудей
і спираюся на узголів’я.
— Мені шкода, що вони змусили тебе прийти, — кажу я.
— Хто? — питає Фінні.
— Матері, — він хитає головою.
— Ні, — каже він, — це була моя ідея.
Він дивиться собі на коліна й не рухається. Він просто сидить зі мною. Я
дивлюся на його плечі та руки. Його волосся ще більше відливає золотом через
літнє сонце. У мені знову прокидаються почуття, але я ховаю їх подалі. Краще
вже нічого не відчуватиму.
— Однак ти маєш знати, — каже Фінні, — вони справді хвилюються за
тебе.
— Я знаю, — кажу я. Він піднімає голову і дивиться на мене.
— Вони обмірковують, чи не викликати того лікаря з дивним іменем, —
я сідаю прямо, а ноги опускаються на підлогу.
— Сінгх? — Фінні киває. — О Боже, це остання людина, яку я хочу
бачити.
— Чому? Що не так з ним?
— Я не знаю, — я хитаю головою. — Він записує все, що я кажу, у цей
файл. І кожного разу, коли я бачу його, він змушує мене зважитись, — Фінні
хмуриться.
— Чому?
— Він думає, що я анорексичка, — кажу я. Кутики рота Фінні
здригаються.
— Це не смішно, — кажу я. Фінні посміхається і хитає головою.
— Все ж трохи смішно, — каже він. Я не можу не посміхнутися, коли
він так на мене дивиться.
— Добре, — кажу я, — можливо, це дещо смішно. Але я не хочу з ним
говорити про Джеймі.
Коли я вимовляю його ім’я, у мене наче встромляється ніж, і моя
посмішка зникає.
— Я поговорю з ними, — каже Фінні.
— Ти переконаєш їх не дзвонити йому?
— За однієї умови.
— Якої? — запитую я. Фінні встає.
— Ходімо зі мною за морозивом, — каже він. Я зітхаю і знову підтягую
коліна до грудей.
— Фінні, я справді нікуди не хочу сьогодні йти, — кажу я. Фінні хапає
мене за руку й підтягує.
— Гей! — скрикую я.
— Де твої туфлі? — питає він. Він знаходить у кутку якісь шльопанці й
тягне мене. — Взувайся.
— Вони не пасують до мого вбрання, — кажу я, — і я не вдягла тіару.
— Яке це має значення? — каже він. — Ну ж бо.
Я засовую ноги в шльопанці, і Фінні веде мене вниз, все ще тримаючи
мене за руку. Матері сидять на кухні й п’ють холодний чай. Обличчя обох
світяться, коли вони бачать нас.
— Ми йдемо на морозиво, — каже Фінні.
— Мене викрадають, — кажу я.
— Браво, Фінеасе! — каже моя мама.
— Розважтеся, дітки! — каже тітка Ангеліна.
Він не відпускає мою руку, поки ми не підходимо до його машини. Він
натискає на кнопку, щоб відкрити машину, і відчиняє мені двері. Я зітхаю і
сідаю. Це лише третій раз, коли я сиділа в його маленькій червоній машині;
тут пахне шкірою та Фінні. Він обходить машину й сідає до мене. Він мовчки
виїжджає та вмикає радіо. Він їде до Train Stop, де зазвичай тусуються або навіть
працюють багато учнів.
— Я теж повинна заходити? — питаю я, коли Фінні починає
паркуватись. Тут людно. Я впізнаю більшість машин.
— Чому ні? — каже він.
— Я не хочу бачити всіх знайомих зі школи, — Фінні зупиняє машину
й глушить двигун. Він повертається до мене.
— Ти не хочеш, щоб тебе побачили зі мною? — питає він.
— Що? Звісно, ні! — кажу я. Я настільки здивована, що починаю
заїкатись. — Я… я не хочу відповідати на запитання про Джеймі.
— О, — каже він, — вибач.
Він виходить з машини. Я дивлюся йому вслід, коли він перетинає
стоянку, і намагаюся зрозуміти, чому він думав, що я не хочу, щоб мене бачили
з ним.
Через кілька хвилин Фінні повертається з двома ріжками. Він стукає
одним пальцем у вікно, і я відкриваю йому двері. Він простягає обидві порції
мені.
— Тримай, — каже він.
— Дякую, — відповідаю я. Він пам'ятає, що м’ятна шоколадна стружка –
це мій улюблений смак. У нього, як завжди, звичайна ваніль. Раніше я дражнила
його через це. Він повертає зі стоянки в протилежний бік від дому.
— Куди ми їдемо? — запитую я.
— До парку, — каже він. — Чим довше нас не буде, тим більш
задоволеними вони будуть.
Коли ми виходимо з машини, я простягаю йому ріжок, і ми йдемо
стежкою, що огинає озеро. Ми їмо мовчки кілька хвилин. Я намагаюся їсти
акуратно, щоб на обличчі не залишалося морозиво.
— Отже, — кажу я через деякий час, — що сьогодні робить Сільві?
— Вона поїхала в тур по Європі. Думаю, вона зараз у Лондоні.
— О, я забула. Коли вона повернеться?
— У серпні.
— Ого, — Фінні нічого не каже. Я дивлюся на нього, але він дивиться
прямо перед собою. — Ви все ще будете разом восени?
— Здається, так, — каже він.
— Ви не говорили про це?
— Ні.
Деякий час ми йдемо мовчки. Я з’їдаю останній шматочок морозива і
схожу зі стежки, щоб викинути серветки. Ми стоїмо біля смітника, поки Фінні
доїдає і теж кидає туди сміття.
— Саша й Джеймі обоє їдуть до Рочестера, — кажу я. Стежка прямує
ближче до озера і виходить з-під тіні дерев.
— Гм, — каже Фінні.
— Тож я думаю, що вони залишаться разом.
— Можливо, до того часу вони розійдуться, — каже Фінні.
— Ха, — кажу я, — сумніваюся в цьому.
— Ну, вони варті одне одного, — каже він.
— До того ж це не найкращий спосіб почати стосунки, — кажу я. — Не
знаю, що хорошого може вийти з цього.
— Нічого, — каже Фінні, — зовсім нічого.
— І знаєш, що сказав Джеймі? Він сказав, що він мені «надто потрібен»,
— я малюю лапки в повітрі. Фінні кривиться.
— Що це означає?
— Я не знаю. Але ти розумієш, про що я? Які у них будуть стосунки,
якщо він матиме таке ставлення?
Фінні зупиняється, бере шматок гравію та кидає його в озеро. Камінець
підстрибує чотири рази, а потім падає у воду. Я сідаю в тіні й спостерігаю, як
він шукає інший плоский камінь.
— Тобі краще без них. Ти ж знаєш це, чи не так? — каже він.
— Знаю, — кажу я. Я обхоплюю руками живіт. — Але я не можу не
хотіти повернути час назад.
Фінні дивиться на мене, а потім знову повертається до озера. Камінь
підстрибує лише один раз і тоне. Він знову нахиляється й колупає гравій.
— Ти вважаєш це дурістю? — запитую я.
— Ні, — відповідає він.
— А я так, — кажу я, — я почуваюсь ідіоткою. Я маю бути рада, що все
скінчилося. Я мала би відчути полегшення.
— Так, мала би, — каже Фінні. Він кидає камінь, і той знову і знову
стрибає по воді. — Але я не думаю, що ти ідіотка.
— Стільки разів я хотіла з ним розійтися, — кажу я, — але я цього не
зробила, тому що думала: “Він так сильно мене любить. Я не можу так вчинити
з ним.” Хіба це не дурість?
— Ні, — каже він.
— Я думала, якщо я розійдуся з ним, ніхто більше не полюбить мене так
сильно.
— А ось це дійсно дурість, — каже Фінні. Він відвертається від озера і
сідає біля мене на траву. Він спирається ліктями на коліна й дивиться на мене.
— Ти збираєшся прочитати мені лекцію про те, як я знову знайду
кохання? — питаю я.
— Ні, — каже він, — я хотів запитати… — він червоніє й озирається на
озеро, — Джеймі не спав з тобою, а потім...
— Ні, — кажу я, — він не настільки поганий.
Фінні знизує плечима.
Деякий час ми дивимося на озеро. Сонце починає сідати і забарвлює воду
в теплі кольори. Вітерець підіймається й куйовдить моє волосся. Я знову
обіймаю себе. Мені цікаво, чи Джеймі та Саша зараз разом, і що вони роблять.
Чи говорять вони про мене, чи жаліють мене. Я чешу руку.
— Як ти думаєш, нас уже достатньо довго не було? — запитую я.
— Ймовірно.
— Мене кусають жуки.
— Гаразд, — Фінні встає і простягає мені руку. Він допомагає мені
підвестися, і я вдаю, що витираю пил з джинсів, щоб забути відчуття його руки
на своїй.
По дорозі додому він опускає вікна. Я простягаю руку у вікно і відчуваю,
як повітря проходить крізь пальці. Я розпускаю волосся, і його підхоплює вітер.
Я більше не відчуваю того оніміння, і це погано. У мене болить живіт і присутня
біль у грудях. Ми їдемо мовчки, доки він не паркує машину й не вимикає двигун.
— Які в тебе плани на завтра? — запитує Фінні. Я знизую плечима. —
Дозволь мені запросити тебе на сніданок, а потім ти можеш провести решту дня
лежачи в ліжку або як захочеш.
— Гаразд.
— Тоді побачимось, — ми відкриваємо двері й виходимо.
Ми заходимо кожен у свій будинок, і я одразу піднімаюся со себе в
кімнату. Я знову засинаю в сльозах, але цього разу не лише через Джеймі.
Розділ 66
Коли я спускаюся вниз, мама сидить за столом, п’є каву і читає газету.
Вона піднімає від подиву брови, але нічого коментує. Сьогодні я нанесла
макіяж, моє волосся чисте та сухе. Я взяла діадему й майже вдягла її, але потім
знову поклала на місце.
Підходжу до холодильника і наливаю собі склянку яблучного соку.
— Дякую, — кажу я мамі, усе ще стоячи до неї спиною.
— За що?
— За те, що нічого не кажеш.
— Будь ласка, — я сідаю навпроти неї, — що ти робитимеш сьогодні?
— питає вона і робить ще один ковток,. не відриваючи погляду від газети.
— Ми з Фінні йдемо снідати, — мама дивиться вгору і посміхається. —
Спробуй не виглядати такою задоволеною, — кажу я.
— Вибач, — каже вона і знову дивиться в газету.
Годину тому Фінні надіслав мені смс, спитавши, о котрій годині я хочу
піти. Він мене розбудив. На якусь жахливу мить я подумала, що це Джеймі, а
потім все пригадала. Якби мої плани були з кимось іншим, крім Фінні, я б не
змогла піднятися з ліжка.
Я чую, як він стучить у задні двері й піднімаю очі. Він сам відчиняє двері
і заходить на кухню.
— Привіт, — каже він.
— Доброго ранку, Фінні, — каже мама.
— Секундочку, — кажу я. Я випиваю решту соку й встаю.
— О котрій годині ти будеш вдома? — запитує мама.
— Я не знаю, — кажу я, — ми йдемо лише на сніданок.
— Подзвони, якщо будеш пізніше опівночі.
— Дуже смішно, мамо.
Фінні відкриває мені двері, і ми виходимо на вулицю.
— Моя теж була в захваті, — каже він.
***
Він не сміється з того, що я замовляю гамбургер і картоплю фрі на
сніданок. Офіціантка теж не хмуриться, і я вирішую, що це ще один доказ того,
що я не одна така. Фінні замовляє бекон, яйця та смажену картоплю, як і
належить на сніданок.
— Твоя мама вже сказала тобі, що у нас більше немає комендантської
години? — каже Фінні після того, як офіціантка бере наше меню.
— Ні. Ти впевнений, що це стосується нас обох?
— Вона так сказала. І вона так само пожартувала про дзвінок опівночі.
— Ха.
У Фінні дзвонить телефон. Він витягує його з кишені, дивиться на екран
і супиться.
— Вибач, — каже він мені, а потім у слухавку: «Привіт».
Я дістаю олівець із баночки на столі й починаю малювати на паперовій
скатертині.
— У тебе все ще джетлаг? — питає він. Я малюю квітку, а потім серце.
Закреслюю серце.
— Так, я зараз буду снідати. Справді? Круто, — тоді він довго слухає.
Малюю будиночок з сонечком на небі, а у дворі дві фігурки з паличок, які
граються з червоним м'ячем. Я роблю паузу і роблю з них біляву дівчину та
брюнета. Я домальовую їм собаку. Я завжди хотіла собаку.
— Угу. Я згоден. Я теж сумую за тобою, — мої очі прикуті до столу. Я не
буду дивитися вгору. Офіціантка приносить нашу їжу і закриває мій малюнок.
Поки Фінні слухає телефон, я беру свою картоплю фрі та окунаю її в кетчуп.
— Добре, розважайся. І, Сільві? — хоча я знала, що це вона, мене вразило
її ім’я, і я піднімаю очі на нього. Він дивиться на мене й відводить погляд.
— Е-е, просто будь обережною, гаразд? Не роби нічого такого – ну, ти
знаєш, — він робить паузу і слухає. — Я знаю, знаю. Я теж тебе люблю. Бувай.
Він кладе телефон назад у кишеню. Я знову дивлюсь на свою їжу.
— Вибач, — каже він.
— Все гаразд, — кажу я.
— З огляду на різницю в часі та кількість справ, які вона робить, вона
нечасто може телефонувати. Я не міг просити їй передзвонити.
— Ні, справді, все добре. Як вона?
— Вона в порядку. Я б сказав, вона всім задоволена.
— Це чудово, — кажу я. Нарешті я беру свій гамбургер і кусаю.
— Отже… Енджі вже народила? — я повільно жую і спостерігаю, як він
ріже яєшню.
— Ні, — кажу я, — якщо чесно, я не говорила з нею після випускного.
Я знаю, що я повинна подзвонити їй, але… — я знизую плечима і відкусую ще
шматочок.
— Б'юся об заклад, вона все розуміє, — каже він. Кілька хвилин ми їмо
мовчки. Фінні з’їдає яйця, потім усю свою картоплю, а коли більше нічого не
залишається, він починає їсти бекон.
— Джеймі сказав, що сподівається, що ми всі зможемо залишитися
друзями, — кажу я. Фінні дивиться на мене.
— Друзями з ним і Сашею? — уточнює він.
— Так, — кажу я. Фінні хитає головою.
— Він божевільний, — каже він.
— Як думаєш, чи погано хотіти, щоб всі стали на мою сторону і були
проти них? — запитую я.
— Ні, — каже Фінні, — але й не розраховуй на це, бо цього може не
статися.
— Я знаю, — кажу я. Фінні ламає бекон навпіл і пропонує мені
шматочок. Я хитаю головою.
— Я на твоєму боці, — каже він і витирає руки об серветку.
— Тебе я не враховую, — кажу я.
— Дякую.
— Ти знаєш, що я маю на увазі.
— Знаю.
***
Він знову їде з опущеними вікнами, цього разу тому, що я його прошу
про це. Зараз майже полудень, але попереду ще цілий день. Я зітхаю і дивлюся
у вікно.
— Ти сьогодні знову будеш лежати в ліжку? — питає Фінні. Я знизую
плечима, коли він під'їжджає до будинку. – То що ти збираєшся робити?
— Я не знаю, — кажу я. Він паркується і більше нічого не каже. Я
проводжу пальцями по своєму волоссю знову і знову і дивлюся прямо перед
собою. Я відчуваю клубок у горлі й знову намагаюся його позбутися.
— Гей, Фінні? — шепочу я.
— Що? — каже він.
— Я боюся, що подзвоню йому.
— Навіщо? — каже він. Краєм ока я бачу, як він повертається і дивиться
на мене.
— Просто накричати на нього.
Він хитає головою.
— Це погана ідея.
— Я знаю. Але я звикла до того, що можу йому дзвонити. Я звикла
говорити йому, що я зла, чи сумна, чи що завгодно, — я ковтаю і вдихаю, —
ніби мені потрібно, щоб він допоміг мені пережити розлуку з ним самим.
— Він тобі не потрібен, — каже Фінні. Я мовчу. Мій зір розпливається,
і я зосереджуюсь на тому, щоб не заплакати перед ним.
— Оутем? Гей, — каже він.
— Що?
— Чому б тобі сьогодні не потусуватись в моїй кімнаті? Я просто
збирався пограти у відеогру. Ти можеш почитати абощо. Я не дозволю тобі
подзвонити йому.
— Добре, — кажу я.
— Що?
— Добре, — кажу я голосніше.
— Гаразд. Пішли, — він обходить машину і відкриває мені двері, а я йду
за ним.
Розділ 67
Ми робимо це протягом п’яти наступних днів. Пізно виходимо на
сніданок, а потім я згортаюсь калачиком на ліжку Фінні й читаю, поки він грає
у відеогру поруч зі мною. Увечері матері вечеряють з нами. Після цього ми
дивимось фільм, а потім я вибачаюсь і йду нагору.
Коли нарешті темніє, я вимикаю світло у своїй спальні і шпигую за
вікном Фінні. Він грає у відеоігри і серфить в інтернеті. Потім розмовляє по
телефону пів години або трохи більше, після цього він кладе трубку і виходить
з кімнати. Він повертається у боксерських шортах і сідає на ліжко. Деякий час
читає книгу, яку я бачила на його тумбочці, якийсь бестселер трилер, потім
вимикає світло.
Дивлячись на Фінні, я не можу думати про Джеймі. Я не думаю, що Фінні
був би проти, дізнавшись про це. Мені цікаво, що такого він може сказати
Сільві, та мені не цікаво, що він може сказати Джеймі та Саші. Я спостерігаю,
як Фінні чеше руку і позіхає, де завгодно, але не зараз, не з ним; я в безпеці,
щоб не завдати собі шкоди.
О шостій ранку Фінні виглядає нервовим, коли виходить на задні двері,
щоб зустрітися зі мною.
— Привіт!— кажу я.
— Привіт,— каже він. Його рот стиснутий, а руки засунуті в кишені.
Я закриваю за собою двері. Фінні йде зі мною до машини. Я чекаю, поки
він не сів на сидіння поруч зі мною.
— Що трапилось? — кажу я. Він заводить машину і ми від’їжджаємо
назад.
— Вчора увечері телефонував Джек.
— Ой! — кажу я. Мені було цікаво, від кого був попередній дзвінок.
Фінні кидає на мене дивний погляд і продовжує.
— Усі говорять про те, щоб зібратися сьогодні разом. Ми не повинні
бачитися після закінчення школи.
— Ой, — кажу я знову, але вже по-іншому.
— Тобі буде добре самій?
— Так, — кажу я, — Я маю на увазі, що не хочу, щоб ти відчував
зобов’язаність няньчити мене або щось в цьому роді.
—
подивитися на мене знову.
— Тобі варто піти повеселитися з друзями, — кажу я. — Вже пройшов
тиждень, і я почуваюсь краще.
— А ти?
— Я буду в порядку.
— Добре,— каже Фінні. Ми мовчки їдемо протягом деякого часу, а потім
наша розмова знову перетікає у нормальне русло, як і в інші ранки. Ми
висміюємо матерів і говоримо про фільм, який дивилися останньої ночі.
Після сніданку Фінні висаджує мене, я повертаюсь і махаю йому рукою
із заднього ганку, коли він знову від’їжджає. Будинок порожній; мама, тато і
всі юристи збираються сьогодні в центрі міста. Я йду до своєї кімнати і лягаю
у ліжко. Я дивлюсь у вікно і спостерігаю за вітром, що колише дерева. Через
деякий час я просто киваю. Коли я знову відкриваю очі, то на вулиці вже ранній
день, а в моїй кімнаті тепло. Співають цикади, а вітер ще й досі змушує дерева
шелестіти. Я розтягуюсь і перевертаюсь, мій погляд падає на ноутбук.
Я давно не писала. Я почала щось перед Різдвом, але воно загубилось в
метушні зими та хвилюванні весни, але тепер я можу згадати, чи було те, що
я написала дійсно гідним.
Я ступаю на підлогу, мої босі ноги відчувають нагріту сонцем деревину
піді мною, тому я сідаю.
Моя робота була дійсно хорошою, але я відриваю великі шматки і
пересуваю абзаци. Тепер у мене нове бачення, нова структура історії. Я готова
писати правдиву історію. Невдовзі єдиний звук – це клацання моєї клавіатури,
але потім і воно зникло. Я чую лише голоси в голові.
Коли мама повертається додому, вона замовляє піцу, і ми їмо її з тіткою
Анжеліною. Фінні ще не повернувся. Як тільки ми закінчуємо їсти, я йду, але і
вони не протестують; я знаю, що мама хоче поговорити з Анжеліною про
батька.
Я знову пишу, не помічаючи, як сонце рухається по підлозі, світло
починає тьмяніти. Коли я виходжу із трансу, на вулиці вже темно, я чую звук
спортивної машини біля під’їзду. Світло у кімнаті вже погасло. Я закриваю
ноутбук, щоб у кімнаті стало цілком темно, я лягла на ліжко обличчям до вікна.
Він заходить до кімнати й озирається, ніби очікував побачити щось інше.
Він проходить по кімнаті і дивиться у вікно, на мить мені здається, що він бачить
мене. Потім він повертається і сідає на своє ліжко. Фінні дістає телефон і
підносить його до вуха.
У мене дзвонить мобільний. Я дивлюсь, як він вібрує на моїй тумбочці,
а потім у вікно, на Фінні, що витягнувся на ліжку.
— Ало?
— Гей, — каже він.
— Привіт.
— Що ти робиш?
— Нічого,— кажу я, а потім, щоб було більш правдоподібно, — просто
читаю.
— Як пройшов твій день?
— Добре,а твій?
— Все гаразд.
Тоді ми мовчимо, але це незручне мовчання; це ніби ми тихо сиділи б в
одній кімнаті. Я дивлюсь, як він розтягується, чути, як він позіхає.
— Шкода, що у нас не було мобільних телефонів раніше, — кажу я. —
Тоді нам не знадобилися б чашки і шнурок.
— Так, — каже він, а потім — чекай, а ти у своїй кімнаті?
— Так, — кажу я, а потім згадую, що мала б читати, але у мене темно
в кімнаті. — Щойно зайшла.
— Бачиш мене? — Він махає рукою. Я сміюсь.
— Так, — кажу я. — Я махаю у відповідь.
— Привіт, — каже він.
— Привіт, — кажу я.
Розділ 68
Пізніше тієї ночі, через кілька годин після того, як ми з Фінні поговорили
і пішли спати, мій телефон знову вібрує. Я підіймаю голову і дивлюся, як екран
світиться. Це текстове повідомленні від Преппі Дейва.
Гвіневра Анжель 3:46 ранку години: 7 фунтів і 2 унції відвідування
завтра 13:00-18:00.
Я посміхаюсь і кладу голову на подушку. Я уявляю втомлену і щасливу
Енджі, яка плаче. Перш ніж я можу заснути, мої телефони вібрують знову. Я
бачу ім’я Джеймі, моє серце завмирає.
Енджі народила дитину. Це дівчинка. Ми можемо відвідати її завтра
після обіду. Хочеш поїхати?
Я кидаю телефон через усю кімнату і чую, як він б’ється об стінку. Він
міг зламатися. Мені байдуже. Я сплю уривчасто.
***
Коли Фінні стукає у задні двері, я сиджу на кухні, чекаю на нього, читаю
книгу та їм ескімо. Коли я дивлюсь вгору, він заходить.
— Агов, — каже він, — ти виглядаєш...
— Лютою? — кажу я.
— Ні. — Фінні насторожено дивиться на мене. — Я хотів сказати, що
втомився.
— Так, я теж, — кажу я. Я закриваю книгу і кидаю її на стіл. —
Джеймі надіслав мені смс минулої ночі.
— Про що він писав?
Я зітхаю і кладу паличку від ескімо на стіл.
— Преппі Дейв надіслав учора всім повідомлення.
— Хто? — Фінні сідає на стілець навпроти мене.
— Преппі Дейв, хлопець Енджі, тобто її чоловік. Він сказав, що Енджі
народила дитину, це дівчинка. І вона щось важить, коли ми можемо відвідати її і
все таке. Не минуло і п’яти хвилин, коли Джеймі надсилає мені повідомлення із
словами: “ Енджі народила дитину. Це дівчинка. Ми можемо відвідати її завтра.
Хочеш поїхати?” — Я прочищаю горло, намагаючись створити голос, подібний
до Джеймі.
— Він не подумав, що ти також будеш однією з тих, кому Преппі Дейв
надішле повідомлення? — каже Фінні.
— Так! — я кажу, а потім додаю: — Це Преппі Дейв, але так! І в цьому
увесь Джеймі! Він думає, що я поведусь на його щедрість, коли він повідомить
мені цю новину. Якщо припустити, що він мені дійсно потрібен.
— Ну, — каже Фінні, — чесно кажучи, тобі справді потрібна поїздка.
— Ні, я не хочу, — кажу я. — У мене є ти. — Фінні посміхається.
— Мені подобається, що ти сприймаєш мене як належне, а особливо те,
що я тебе відвезу.
— Ти ж поїдеш, чи не так? — запитую я.
— Звичайно.
Він все ще посміхається. Я більше не почуваюсь сердитою.
***
Ми блукали по дорозі до лікарні й не доїхали до години тридцять. Дивно
бути бути в такому місці без дорослих. Я нагадую собі, що теж доросла, але
все ще думаю, що медсестри будуть дивно дивитися на нас. Фінні абсолютно
невимушений, ніби він спускається до пологового будинку постійно.
Коли ми підходимо до відчинених дверей палати Енджі, я знаю, що
Джеймі всередині, ніби я відчуваю його запах. Я зупиняюсь і дивлюсь на Фінні.
Він кидає на мене погляд, який я можу прочитати, бо знаю його, але для решти
світу це була б просто мила посмішка. Все буде добре.
Енджі сидить на своєму ліжку, а іншу оточують її, ніби ми знову були
The Steps to Nowhere. У моєму горлі з’являється ком.
— Агов, ти встигла, — каже Джеймі.
— Оутем! — Енджі плаче. Вона посміхається і простягає мені руки, але
з’являється гримаси від її рухів. На мить я забуваю про все і кидаюсь до неї.
— Вибачте, що спізнилась, — кажу я, обіймаючи її. — Ми заблукали.
— Ти привела Фінна! — каже вона. — Привіт, Фінне!
— Привіт, — каже він. Фінні стоїть у дверях, і сміється тою ж посмішкою
що й коли ми йшли коридором.
— Де твоя тіара? — каже Брук. Я знизую плечима.
— Здається, я покінчила з діадемами, — кажу я.
— Справді? — запитує Саша.
— Ти хочеш потримати її? — Енджі каже мені.
— Так, — кажу я. Я оглядаю кімнату, уникаючи Джеймі і Сашу, які
сиділи разом в кутку і нарешті бачу Преппі Дейва, у якого в руках маленький
згорток, настільки маленький, що раніше я б його не помітила. Він проходить
всю кімнату і простягає його мені.
— Вау, — кажу я, коли її крихітна вага переноситься до мене. — Ого. —
Вона така крихітна, її обличчя зморщене, а очі заплющені, ніби вона намагалася
заблокувати світ. — Вау, — повторюю я. Це людина, якої раніше не існувало. —
Фінні, — кажу я тихим голосом, мій розум все ще не зі мною. — Ходи подивись.
— Я відчуваю, що він стоїть позаду і дивиться через моє плече. Якусь мить
панує мовчання.
— Її ручки такі маленькі,— каже він.
— Я знаю, — каже Енджі. Мені подобається тримати Гвіневру, я це
розумію. Я можу дивитися на неї і забути, що Джеймі і Саша сидять поруч,
неначе це було б правильно.
— То де ти заблукала? — каже Джеймі. Я намагаюсь не кривитись,
дивлячись на дитину.
— Ми пропустили виїзд І-70 і заблукали, коли повертали, — каже Фінні.
— Так, я теж спочатку заблукав, — каже Джеймі. — Але ми прийшли
раніше.
— Ми просто спочатку пообідали, — каже Фінні.
— Я б теж хотіла, щоб ми це зробили, — каже Брук. — Я голодна.
— Давайте всі разом підемо, але трохи пізніше, — каже Алекс.
— Так, — каже Джеймі.
— А ви, друзі? — каже Саша. Мені потрібна секунда, аби зрозуміти, що
вона звертається до нас з Фінні.
— Ні, у нас є плани, — кажу я. Хоча насправді я дуже хочу сказати: “Ні,
якого біса” Але чомусь я не можу змусити себе цього зробити. Я сідаю на ліжко
обличчям від неї.
— Що ви удвох робите? — запитує Енджі. Вона мені так підморгує, але
Саша і Джеймі не бачать. Я відчуваю, що мої щоки горять, тому дивлюсь на
Фінні.
— Ми йдемо в кіно, — каже він, хоча ми ніколи навіть не обговорювали
це. До нього повернулась самовпевненість. Він сідає поруч зі мною на ліжко.
— Який фільм? — каже Саша.
— Фінні, потримай її, — кажу я.
— О ні, — каже він. Я сміюсь з нього, а він підіймає руки, аби
оборонятися.
— Давай, — кажу я і кладу дівчинку йому в руки. Я змушую його
тримати її, а коли вона вже в його руках, то він дивиться на мене так, ніби я
повинна пояснити наступний крок. Я знову сміюсь і схиляюсь над нею. —
Подивіться на її насуплене лице, — кажу я. Занадто пізно розумію, що моя
голова лежить на його плечі, я не можу змусити себе поворухнутися. Фінні
дивиться вниз на дитину. На мить здається, що ми в цій кімнаті лише утрьох.
— Чи є щось більш сексуальне, аніж хлопець, який тримає дитину? —
каже Енджі, навіть не приводячи мене до тями.
— Ні, — кажу я і здригаюсь. Я відходжу на дюйм від Фінні і відчуваю,
як тіло втрачає тепло.
— Добре, тепер моя черга, — каже Брук. — Припиніть мучити
бідолашного хлопця. — Вона підходить і забирає дитину у Фінні. Я уникаю
поглядів на нього.
Протягом наступної години ми говоримо про звичайні речі і дивимось
телевізор. Я не дивлюсь на Фінні, стежу, аби не торкнутися його, коли
вмощуюсь у ліжко. Джеймі говорить найбільше, організовуючи розмову так,
щоб вона показувала його чарівність і дотепність. Це вже не як раніше, але я
відчуваю все інакше. Джеймі та Саша не тримають одне одного за руки і не
цілуються, але сидять дуже близько.
Під час головної пісні наступного шоу Гвіневра починає плакати.
— Вона голодна, — каже Енджі. Вона говорить це з таким авторитетом,
що інтригує мене. З донькою вона знайома лише пів дня.
— Мабуть, нам потрібно йти, — кажу я. Ми з Фінні встаємо разом. Енджі
дивиться на нас, але на хвилину її погляд відволікається.
— Дякую, що прийшли, — каже вона і знову дивиться на дитину. Я
швидко йду до дверей.
— Усім па-па, — кажу я.
— Бувайте! — каже Фінні.
— Нам теж варто йти, — чую я слова Джеймі, але не озираюсь назад, щоб
сповільнитися. Ми з Фінні йдемо пліч-о-пліч. Інші всі, Джеймі, Саша, Алекс,
Брук і Ной йдуть за нами. Вони розмовляють про те, що робити далі. Йдемо так,
наче не знаємо одне одного. Фінні натискає кнопку в ліфті, двері відчиняються
раптово. Ми заходимо всередину, Фінні натискає на кнопку 1 поверх. Я
дивлюсь на нього, а він споглядає на мене. Двері зачиняються. Фінні
повертається до мене.
— Ти в порядку? — запитує він.
— Так, — кажу я.
— Ти дійсно хочеш подивитися фільм? — говорить він.
— Так, — кажу я, — ми будемо дивитися все, що ти хочеш. Дякую, що
прийшов.
— Все добре, — каже він. Фінні посміхається мені, я нарешті розумію,
що я ніколи не відчувала такого до Джеймі, навіть у найкращі часи.
Розділ 69
Ми на його ліжку. Я згорнулася калачиком біля узголів’я ліжка з
ноутбуком на колінах, Фінні витягнувся на животі, добиваючи боса у своїй
відеогрі.
Я щойно закінчила розділ, і мені так легко в голові. Я спостерігаю, як
його персонаж кидає бомби в дракона. Вже минув полудень, але я не голодна,
ми залишаємося пізно зараз і спимо після сніданку. Більшу частину часу ми
проводимо за дорогою з опущеними вікнами. Ми їдемо на машину після півночі
й блукаємо між рядами цілодобових продуктових магазинів. Минулої ночі ми
сиділи на капоті його червоної машини та їли цукерки з неоновими харчовими
барвниками та штучними ароматизаторами. Фінні залишив радіо увімкненим, і
ми притулилися до лобового скла, але вуличні ліхтарі були надто яскраві, щоб
побачити зірки.
Я закриваю свій ноутбук, і Фінні, мабуть, почув клацання, тому що він
каже:
— Готово? — Ще одна бомба вибухає на екрані, і його контролер
дзижчить.
— Поки що, — кажу я. Я кладу свій комп’ютер поруч і витягую руки над
головою. Я спостерігаю, як він виграє бій і рятує свою гру.
— То коли я зможу це прочитати? — Фінні запитує.
— Ніколи, — кажу я, не задумуючись. — Вибач, — додаю я.
— Чому ні? — Він звучить здивовано. Він не дивиться на мене, він знову
грає в свою гру.
— Тому що це приватне, — кажу я, — і ще не закінчене.
— Чи можу я прочитати це, коли ти закінчиш?
Я знизую плечима, хоча він не бачить.
— Напевно, ні.
— Навіщо ти це пиеш, якщо ніхто не зможе прочитати?
— Я не сказала, що ніхто не може це прочитати.
Фінні дивиться на мене через плече.
— Тож це тільки я не зможу? — він каже. На екрані його персонаж бігає
по колу і неодноразово вдаряється об дерево.
— Ні, — кажу я. Я шугаю вперед на ліжку й витягаюся на животі біля
нього. — Це... це те, що я тебе знаю. І якщо ти прочитаєш це, ти зможеш
подумати: «О, цей персонаж — це та людина» або «вона тут розповідає про той
час», але насправді це не так.
— А що, якщо я пообіцяю не вчитуватися в це? Без аналізу взагалі.
Клянусь на могилі матері.
— Я скажу їй, що ти це сказав.
— Давай, будь ласка.
Я знизую плечима і закочую очі.
— Можливо в майбутньому.
— Ха. — Фінні відвертається й знову дивиться на телевізор. Він піднімає
свій контролер і починає натискати кнопки. — Це означає, що так.
— Ні, не так!
— Так.
— Ні! — Я б’ю його кулаком у плече, і він сміється.
— То що ти хочеш робити зараз? — він каже. Я знову знизую плечима,
але посміхаюся.
— Це, — кажу я
Розділ 70
Фінні відповідає на телефон після одного дзвінка.
— Привіт?
— Гей, я вдома.
— Ти все ще надворі?
— Так, — кажу я.
— Залишайся там, — каже він. — Я зайду за хвилину.
Коли він виходить через задні двері, я сиджу на капоті його машини. Вже
майже північ. Цвіркуни цвірінькають, а повітря ще тепле.
— То як це було? — він каже.
— Все було добре, — кажу я. — Я думаю, що вона діяла як представник
усіх. — Я щойно повернулася з перегляду фільму з Брук. Під час півгодинної
поїздки на машині додому вона сказала мені, що всі розуміють, що я зла на
Джеймі та Сашу, але всі все ще хочуть бути моїми друзями, що я все ще є
частиною групи.
— Вона сказала, що ніхто не хоче ставати на чийсь бік, — кажу я.
— Я думав, що буде щось подібне, — каже Фінні, — ти голодна?
— Так.
По дорозі на всю нічну поїздку я знімаю сандалі й висуваю ноги у вікно.
Фінні не проти.
— Тобі стало краще? — він питає. Я знизую плечима.
—
але…
залишатися
голос
ресторану швидкого харчування.
— Тобі так легко кидати друзів? — Фінні каже.
— Ні, — кажу я. Я втягую ноги всередину й кладу щоку на коліно. — Я
справді думала, що ми будемо друзями назавжди, — кажу я.
— Ти про нас чи про них? — Фінні каже. Він дивиться у вікно.
— Чи можу я прийняти ваше замовлення? — Скринька нам пищить.
— Одну хвилинку, — каже Фінні, а потім повертається до мене, — ти
знаєш, чого хочеш?
Моє серце все ще швидко б’ється від його іншого запитання. Ми більше
не говорили про те, щоб бути друзями. Матері поза собою, але вони знають,
що не варто про це згадувати. Незадовго до того, як Брук висадила мене, вона
запитала, чи я зараз із Фінні. Я сказала, що він досі з Сільві, і вийшла з машини.
— Мені номер один. З кока-колою, — кажу я. Він замовляє для нас і
оплачує. Після того, як він рушить вперед і ми чекаємо на нашу їжу, я кажу — Я
про них. Але я теж це думала про тебе. — Він мені не відповідає. Він простягає
мені сумку й розвертає машину. Коли ми повернулися в дорогу, він каже
— Сільві зараз в Італії.
— А? — Я кажу.
— Вона цілий тиждень була в художніх музеях і не виходила з них.
— Я не можу уявити Сільві в художньому музеї, — кажу я. Фінні
дивиться на мене. Хмуриться на дорогу.
— Знаєш, ти б не думала, що вона така погана, якби дала їй шанс.
— Хто сказав, що я думаю, що вона така погана? — Я кажу. — Я просто
не сприймаю її як людину з художнього музею.
— З твого боку це погано, — каже він. — А ти насправді її не знаєш.
— Гаразд. Тому я її не знаю, — кажу я. — Вона мене теж не знає, і бог
знає, що вона про мене думає.
— Здебільшого вона тебе боїться, — каже Фінні.
— Боїться мене?
— Ти лякаєш її. Я серйозно, — каже він.
— Гаразд. Ти серйозно, — кажу я. Решту дороги додому ми сидимо
мовчки. Коли Фінні виїжджає на під’їзну доріжку, він вимикає двигун, і ми
дивимося прямо перед собою.
— Ти злишся на мене? — Я запитую.
— Ні, ні, — каже він. Я не можу придумати, що ще сказати, принаймні
те, що я мала би сказати, тому я цього не роблю. Я дістаю їжу й простягаю її
Фінні. — Дякую, — каже він. Його профіль гарний у світлі панелі приладів.
Мені так хочеться нахилитися і покласти голову йому на плече. Коли ми були
дітьми, я могла.
— Я не ненавиджу Сільві, — кажу я нарешті. — Я її не знаю, ти правий.
Але це означає, що я не знаю, чи їй подобаються музеї. — Фінні знизує плечима,
але це не зневажливо.
— Б’юся об заклад, якби вона мене знала, то побачила б, яка я дурна, і
не злякалася б мене, — пропоную я. — Чи знає вона, що мене кинув Джеймі?
— Я сказав їй, — каже він. Він дивиться на мене. — Проте я не повідомив
їй жодних подробиць, — швидко додає він.
—
дивиться
запитую.
— Я не знаю, — каже він. Я їм гамбургер, поки він не охолонув. Фінні
спочатку з’їдає всю картоплю фрі, а потім починає гамбургер. Я залишаю
половину свого і загортаю його у фольгу, перш ніж кинути назад у сумку.
Згорнувшись калачиком на своєму сидінні обличчям до Фінні, я спостерігаю, як
він їсть у напівтемряві. Тихо грає радіо. Було б романтично, якби ми були разом.
— Отже, — каже Фінні — що ми будемо робити завтра?
Розділ 71
Ми разом сидимо біля озера. Поступово темніє небо, скоро почнеться
феєрверк. Мама з тіткою Анжеліною поруч, але сидять окремо від нас. Ці дні
вони залишають нас наодинці, і я вдаю, що не знаю чому, а Фінні, здається,
взагалі не помічає.
— Вони повинні почати зараз, — кажу я, — вже досить темно.
— Скоро почнуть, — каже він, а після цього ми чуємо тріск, і небо
освітлюється.
Я відхиляюся назад так, щоб спостерігати за ним, вдаючи, що дивлюсь
на небо. Його підборіддя підняте вгору, куточки рота припіднялися в м’якій
посмішці. Він простягає руку і відкидає пасмо волосся з очей.
У такі моменти мене дивує, що з мене не вилітають слова. Я відчуваю їх
у роті, як три гладкі камінці. Відчуваю їх там, коли дихаю та ковтаю.
Його брови злегка підіймаються, і я дивуюся, що в небі так його здивувало,
але не можу відвести погляд.
Можливо останні шість років були реальністю, а не сном, як мені здається
зараз? Думаю, якби я могла зосередитись, то змусила б ці спогади зникнути.
Могла б заплющити очі і повірити, що ми ніколи не розлучалися. Могла б
вигадати нове минуле для спогадів.
Бачу, як сиджу на трибунах під час футбольного матчу Фінні. Він дивиться
на мене, і я махаю рукою. Нам по п’ятнадцять.
— Оутем? — я розплющую очі, а він дивиться на мене, — щось сталося?
— Нічого, — кажу я, — просто втомилася.
— Хочеш піти?
— Ні, ні, — я посміхаюсь йому, — не хвилюйся за мене, — я відриваю очі
від нього і дивлюсь на небо.
Розділ 72
В той час, коли машина Фінні зупиняється, я сиджу на сходах та чекаю.
Вони рано. Фінні сигналить, і я встаю. Ніч, тепло. Біжу до нього довгою
галявиною.
Коли я підійшла туди, Джек пересів із переднього сидіння на заднє.
— О, ні, — кажу я, — я можу сидіти ззаду.
— Ні, — каже він, — жінки спереду. — Це наш найдовший діалог. Сідаю
й зачиняю двері.
— Джек любить вдавати з себе джентельмена, — каже Фінні, — але не
обманюй себе.
— Фін, як мені справити гарне враження на твою подругу, якщо ти так
про мене говориш?
— Я не казав, що ви повинні один одному подобатися, — каже він. Він
сказав, принаймні мені, що його непокоїло те, що двоє його найкращих друзів
були майже незнайомими. Він просто хотів, щоб ми сходили разом на один
фільм, тільки один. Я була готова протестувати, але зраділа, коли він назвав
мене своєю найкращою подругою. Не впевнена, чи було важко переконати
Джека.
— Давай порозуміємося, тільки для того, щоб позлити його, — кажу я.
Джек сміється. Може все пройде добре.
Я не хочу дивитися фільм про шпигунів або комедію з чорним гумором,
тому хлопці переконують погодитися на фільм жахів. У перші п’ятнадцять
хвилин дівчина відчиняє двері шафи, і звідти випадає манекен кравчині. Я
кричу, прикриваючи очі. Джек та Фінні сміються, але Фінні запитує, чи все зі
мною буде добре. Я киваю, згорбившись на своєму сидінні.
Годину потому, ми досягли кульмінації. Дівчина відчиняє інші двері і
бачить, що її хлопець вісить на кроквах. Вона кричить, а камера наближається,
щоб показати його обличчя крупним планом. Я здригаюсь і відвертаюсь. Моє
чоло штовхає плече Фінні. Ще більше криків, і я знову здригаюся.
— Ти в порядку? — шепоче Фінні. Я киваю, і моє чоло треться об нього.
Він відхиляється від мене. Пригнічена, я швидко підіймаю голову й дивлюся
на екран.
Відчуваю, як Фінні обійняв мене за плечі.
Типу того. Здебільшого його рука на спинці мого сидіння і, ніби,
торкається мене, ледве-ледве. Але його пальці точно на моєму плечі, і під час
наступної страшної сцени він ніжно торкається мене ними.
— Я в порядку, — шепочу я. Джек дивиться на нас.
Пізніше, коли Фінні вже заводить машину Джек каже:
— Гей, народ, хочете сьогодні напитися?
— Так, — кажу я. Фінні знизує плечима.
— Якщо ви хочете, — каже він.
— Де ми все візьмемо? — запитую я.
— Мій брат працює в магазині алкогольних напоїв на Рок-Роуд.
— Ти серйозно? — я дивлюсь на Фінні, — там ви завжди скуповуєтесь?
— Так, — каже Джек. Фінні знову знизує плечима.
***
Ми сидимо в машині з опущеними вікнами позаду будинків наших мам
і напиваємось. Хлопці взяли літр Кока-коли, відлили третину, а решту залили
віскі. Вони сидять попереду, передаючи пляшку туди-сюди. Я розлягалася на
задньому сидінні з шістьма пляшками чогось рожевого із, зображеними на них,
тропічними квітами. Фінні обрав це для мене. Сказав, що мені сподобається.
Цікаво, Сільві п'є те ж саме?
— Тобі доведеться залишитися в мене на ніч, — каже Фінні, — я не зможу
відвезти тебе додому. — Джек робить великий ковток і передає пляшку.
— Точно не зможеш, — каже він. Я хихикаю і спостерігаю, як Фінні
робить великий ковток. Тильною стороною долоні витирає рот, роблячи цей
жест якось чоловічим і елегантним.
— Отже, Оутем, — каже Джек. Він повертається обличчям до мене, —
чому ти розійшлася з Джеймі? Тому, що всі вважали, що ви одружитесь і так
далі.
— Я також так вважадала, — кажу я, — але він зрадив мені з Сашею.
— Серйозно? — каже Джек. Він корчить гримасу і підіймає руки, — вона
ж навіть не…гм…
— Наполовину така ж гарна як я? Так, знаю.
— Ну, ти скромна, — Джек голосно сміється.
— Але це правда.
— Так, але ти не повинна цього знати.
— Чому? — кажу я. Нахиляюсь вперед так, щоб моя голова опинилася
між їхніми сидіннями, — чому я маю вдавати, що не знаю наскільки я красива,
коли всі мені про це говорять?
— Ти просто не повинна цього знати.
— Поки ви двоє сперечаєтеся, я сходжу в туалет, — каже Фінні. Він
виходить і зачиняє двері. Джек дивиться, як він йде.
— Я маю на увазі, що не вважаю себе кращою за інших чи щось таке, —
кажу я, — це навіть не досягнення. Просто моя зовнішність. — Чую як за Фінні
зачиняються двері.
— Слухай, — каже Джек. Він озирається на мене, -– можеш чесно сказати
мені, що ти не тільки морочиш йому голову?
— Що? — кажу я.
— Серйозно. Фін мій друг, розумієш?
— Я не знаю про що ти говориш.
— Я був у середній школі, — каже Джек.
— Добре, — кажу я, — я теж там була.
Джек зітхає.
— Якщо для тебе це все не серйозно, то не мороч йому голову. Їм із Сільві
не завжди добре разом, але це краще, ніж, якщо він знову стане одержимим
тобою.
— Він… що? — відчуття, ніби Джек обернувся і вдарив кулаком мене в
живіт. Я ковтаю, хоча в роті раптово пересохло. Фінні поцілував мене лише
тому, що хотів побачити як це – поцілувати дівчину; він мені справді
сподобався. Хоча ми самі, я стишаю голос, — він тобі щось казав?
— Нічого. Він каже, що ви просто друзі. Але він сказав це минулого разу, і
йому знадобилася ціла вічність, щоб здолати це, — каже Джек. Я дивлюся вниз,
боюсь, що зараз розплачуюсь від розчарування. На мить моє серце підскочило
до горла. — Я не хотів тебе засмутити чи щось таке, — каже Джек.
— Ні, — кажу я, — між нами з Фінні все не так, — я знову ковтаю і вдихаю.
Джек знову бере пляшку.
— Це дивно, — каже він.
— Що? — кажу я.
— Ти називаєш його Фінні, як його мама, — я слабо посміхаюся.
— Ну, — кажу, — я знаю його майже стільки ж, скільки його мати.
— Я знаю.
— І всі його так називали. Хоча матері іноді називають його Фінеасом, а
я його так називаю тільки коли злюся, — ми чуємо як відчиняються задні, ми
обоє повертаємося і дивимося. Фінні спускається по сходах. Він несе упаковку
крекерів.
— Нічого не кажи, добре? — каже Джек.
— Звісно, не скажу. Але між нами нічого немає.
Розділ 73
Розділ 84
Пізно увечері я чую кроки в коридорі. Перевертаюсь і дивлюсь на двері.
Вони повільно відчиняються.
— Фінні? — запитую я. Настає тиша.
— Ох, Оутем, — відповідає мама.
Розділ 85
8 серпня Фінеас Сміт помер, і я можу уявити кожну деталь тієї ночі. Я
бачу його обличчя та згорнуті пальці навколо керма. Я чую його дихання і
відчуваю прискорений пульс.
Я знаю, про що він думав, коли зробив цей поворот занадто швидко.
Я знаю, про що вони сперечалися до того, як маленька червона машина
вилетіла.
Я знаю, що обличчя Сільві вже було вкрите слізьми, коли вона врізалася
в лобове скло.
Було б неправильно сказати, що Сільві вбила Фінні. Вона була знаряддям
його смерті, але не причиною. Якби він був зі мною, Фінні був би ще живий.
Якби він був зі мною, все було б інакше. Але хто винен, що його не було?
Я бачу, як Фінні сидить у червоній машині, ідеальний і недоторканий.
Крізь отвір у лобовому склі падає дощ, але він його не відчуває. Він нічого не
відчуває. Він нічого не думає. Він живий.
Залишся. Я йому шепочу. Залишайся в машині. Залишся в цьому
моменті.
Залишайся зі мною.
Але він, звісно, не чує.
Раптом, ніби його вдарили кулаком, до нього повертається почуття. Він
відчуває тепле шкіряне сидіння під джинсами і кермо, стиснуте в його пальцях
так міцно, що його кісточки білі. Він бачить скло, що блищить навколо нього, і
сяючу діру перед собою. І через ту дірку, де колись було лобове скло, він бачить
її. Крізь темряву й дощ він бачить Сільві, яка лежить на дорозі, нерухома й тиха.
Залишайся, шепочу я.
Так само раптово його руки звільняються від керма, і він знімає ремінь
безпеки, який врятував йому життя, відкриває двері й біжить дорогою до неї.
Я бачу калюжу біля її голови, хоча він цього не бачить. Я бачу чорну
блискучу лінію електропередачі, яку шторм обірвав, що тягнеться крізь воду.
Фінні ні, він бачить лише її, те, що він вважає своїм призначенням.
Сільві лежить по інший бік калюжі, безпечна й непорушна, лише
служачи своїй меті.
Він стає перед нею на коліна. Він називає її ім'я. Вона не рухається. Він
сповнений страху й паніки, які збігаються зі мною, спостерігаючи за цим
моментом. Щоб утриматися, він кладе ліву руку біля її голови.
Смерть трапляється з ним більш раптово, ніж я можу вам описати або
навіть уявити.
Розділ 86
Зараз кінець вересня. Не кажучи про це, ми всі знали, що цього року я
не піду до коледжу. Більшу частину днів я сиджу в кімнаті й кажу матерям,
що читаю. Тітка Анджеліна все ще спить тут щоночі, але моїй мамі більше не
доводиться благати її їсти. Мій батько бере мене на обід раз на тиждень, він
думає, що відволікає мене, коли говорить про те, щоб взяти мене з собою під
час наступної поїздки за кордон.
Мені довелося знову відвідати доктора Сінгха. Він поставив мені купу
запитань, а я сказала багато брехні. Він збільшив мій рецепт і відпустив мене.
Я вже місяць не приймаю таблетки.
Сьогодні день посередині між нашими днями народження, і листя
почало змінюватися. Я лежу в ліжку і дивлюся на вікно Фінні. Цьогорічний
вересень був таким спекотним і сухим, що деякі листочки вже побуріли й
відмерли, а в цій обстановці початок осені тьмяно-мідний, а не золотий. Я бачу,
як деякі троянди все ще цвітуть у маминому саду. Коричневі по краях і яскраві
іншими кольорами, вони відкриваються і розгортаються, їхні пелюстки
опускаються донизу, вмираючи, як тільки почалося їхнє життя.
Вони прожили своє життя, і я зрозуміла, що я теж.
Зрештою, моє рішення зводиться до одного: я думаю, що Фінні
пробачить мене. Це було б не те, що він хотів для мене, але він пробачив би мене.
І якщо я продовжуватиму намагатися вижити без Фінні, я зможу піти шляхами,
які, на його думку, будуть набагато гіршими за цей.
Полудень переходить у вечір, а потім у ніч. Я чекаю, поки більше не
буду чути спільну розмову матерів перед сном. Я обережно ступаю по сходах,
уникаючи кожного скрипу, який пам’ятаю. На кухні я залишаю записку на
столі. Писати зайняло більше часу, ніж я думала. Нарешті мені довелося
змиритися з тим, що я не зможу сказати все, що хотіла. Я йду до м’ясника моєї
матері, і це єдиний раз, коли я зупиняюся, і це для того, щоб подумати, чи варто
мені взяти найбільший ніж, оскільки це те, що я собі уявляла, чи мені слід бути
практичною і вибрати той, який би зробив цю роботу якнайкраще. Але якщо
мене спіймають із цією запискою, мені доведеться говорити багато брехні
протягом кількох днів чи, можливо, тижнів, доки вони не залишать мене в
спокої на достатньо довгий час, щоб спробувати ще раз, тому я вирішила, що
якщо я вже вирішила, то вибір ножа не матиме значення і тому беру великий.
Коли я викрадаюся через задні двері, я витрачаю хвилину, щоб глянути
на задній дворик, де ми разом гралися, на дерево, де ми ніколи не будували наш
будиночок на дереві. Але я поспішаю по траві до його двору і пробігаю повз те
місце, де він мене першим поцілував.
Тітка Анджеліна постійно втрачає свої речі, тому вона зберігає запасний
ключ від дому під порожнім вазоном на ганку. Відімкнувши двері, я кладу ключ
назад, щоб вона, можливо, не зрозуміла, що я ним скористалась, і звинуватила
себе. Це найменше, що я можу зробити, це вже не чесно по відношенню до неї.
Але спокуса бути ближчою до нього востаннє занадто велика, щоб я змогла
протистояти.
У хаті тихо, порожньо, темно. Сходи скриплять, коли я піднімаюся, але
нікого не чути, і я насолоджуюся цим звуком, згадуючи, як ми разом бігли
сходами.
Двері в кімнату Фінні зачинені. Я знала, що так буде. Ніхто не був там,
відколи ми з ним вийшли, тримаючись за руки.
Я використовую прозору стрічку, щоб повісити табличку, яку зробила
на двері.
Будь ласка, не намагайтеся зламати двері. Вам вже пізно щось робити.
Викличте поліцію, і нехай вони займуться цією частиною.
І я заходжу в цю кімнату і замикаю за собою двері.
Розділ 87
У книгах, люди постійно прокидаються в лікарні та не можуть згадати, як
вони туди потрапили, а потім спогади поступово повертаються. Я відкрила очі
і подумала: «От, лайно»
***
Я сиджу посеред ліжка, схрестивши ноги, одягнена в пошарпану блакитну
нічну сорочку. Лікарняна ковдра гнітюче тонка і маленька, більш схожа на
пляжний рушник. В одній руці в мене крапельниця, а зап'ястки настільки
акуратно забинтовані та заклеєні пластирем, що я замислююсь про людину, яка
це зробила. Розглядаю свої бинти, а медсестра вимірює мій тиск та запитує чи
пам'ятаю я який сьогодні день.
— Люба, а ти пам'ятаєш чому ти тут? — запитує мене медсестра. Мені не
подобається її голос, — Оутем?
— Пам'ятаю, — кажу я. Пам'ятаю набагато більше, ніж хотіла б, оскільки
планую повторити це знову.
Вона задає більше запитань. Я бурмочу відповіді. Мені не слід запитувати
про людину, яка робила перев’язки, тому що це було б дивно, і мені потрібно
якомога швидше звідси піти. Фінні пробачив би мені. Ні, Фінні вибачить мені,
після того, як я зможу йому все пізніше пояснити. Одним пальцем торкаюся
ватної пов'язки.
— А коли був твій останній менструальний цикл, люба?
Вперше за кілька тижнів усе всередині мене зупинилося і затихло.
— В який день в тебе була остання менструація, Оутем? — я вперше
дивлюсь на її обличчя. Вона молодша, ніж я думала.
— Не пам'ятаю, — кажу я. Вона хмуриться.
Розділ 88
Фінні не схвалить, якщо я спробую знову, зважаючи на те, що я вагітна. Я
могла б сперечатися з ним скільки завгодно, але він залишився б непохитним.
Фінні не міг дозволити черв'якам гинути на тротуарі; я б ніколи не переконала
його, що так буде краще.
Бачу вираз його обличчя. Його хмурий погляд несхвалення. Я намагаюся
йому пояснити, а він лише піднімає на мене брови.
Люди роблять подібні речі. Тітка Анджеліна зробила.
Спочатку ми могли жити з матерями; вони були б за нас раді. Я могла
б обслуговувати столики, заощаджувати гроші та відвідувати в коледжі кілька
курсів одночасно. Я все ще могла б писати вночі, можливо, не кожного вечора,
але все ж.
Тільки тому, що щось здається неможливим, не означає, що тобі не слід
намагатися.
Звичайно, це було б не так, як, якби він повернувся. Не зовсім. Але це було
б краще, ніж, якби його взагалі не було. Пам’ятаю, як він тримав дитину Енджі
в лікарні, як він здивовано дивився на це маленьке обличчя.
І Фінні посміхається мені тому, що знає що він виграв.
Розділ 89
— Такі правила лікарні, люба, — каже медсестра. Я дивлюся на неї.
— Що?
— Тест.
— Оу, гаразд.
— Я вийду з кімнати лише на хвилинку. Палата буде зачиненою.
Обіцяєш, що триматимеш себе в руках і чекатимеш?
— Так, — кажу я, — я зачекаю, — я заплющую очі і чекаю. Я буду в
порядку.
І вперше за багато років я відчуваю, що все складається так, як має бути.