Annotation

Погожого серпневого ранку Елеонора Бішоп купається у ставку

неподалік Паперового палацу — сімейної літньої резиденції на Кейп-
Коді. Пірнувши у воду, вона заново проживає пристрасну яскраву
пригоду, що трапилася з нею напередодні ввечері, доки чоловік та мати
безтурботно гомоніли з гостями... І тільки будинок бачив усе — цей
мовчазний свідок знає найпотаємніші секрети Елеонори.
Елла оповідає історію, що охоплює двадцять чотири години та
п’ятдесят років, історію зі світлим відтінком любові та гірким
присмаком зради. Елла змушена зробити вибір — цього разу
остаточний. Що обере вона — і яким тепер стане її життя?

Міранда Ковлі Геллер

Книга перша
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
Книга друга
13
14
15
16
17
18
 Книга третя
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
Книга четверта
29
30
31
Книга п'ята
32
33
Подяки
Про авторку
notes
1
2
3
4
5
6
7
8
9
Міранда Ковлі Геллер
Паперовий палац
Для моїх любих Лукаса та Фелікса.
А також для Мур’єль Маурер Ковлі, моєї бабці,
любов якої завжди лишалася палкою і
непохитною

Життя живемо, озираючись,

Сумуємо за тим, чого нема.
Крізь біль і сум ми усміхаємось,
Та в піснях наших завжди вчувається
журба.

Персі Біші Шеллі, «До жайворонка»

Книга перша
Елла
1

Сьогодні, 1 серпня, Беквудз

06:30
У голові порожнеча. Минає кілька митей, і я помічаю грушу.
Зелена й соковита, з листочком на ніжці, вона лежить поміж лаймів у
білій мисці посеред ветхого дерев’яного столу на старій заскленій
веранді неподалік ставка, що сховався в гущавині лісу біля океану.
Поруч із мискою — вкритий краплинами застиглого воску та товстим
шаром пилу латунний підсвічник, який всю зиму простояв на полиці.
Тарілки з недоїденою пастою, незаймана лляна серветка, залишки
кларет у пляшці, шматки хліба на грубій, зробленій власноруч
дерев’яній дошці. На столі лежить розгорнута, поцяткована пліснявою
збірка віршів. Дивлячись на натюрморт вчорашньої вечері, пригадую
сумні рядки вірша «До жайворонка». Він так красиво декламував:
«Якби ж то світ почув, що чую нині я». То було прекрасно. «На честь
Анни», — додав він, і ми сиділи немов зачаровані, слухали і згадували
її. Я могла б вічно дивитися на нього, адже в такі миті я почуваюся
щасливою. Могла б із заплющеними очима безустанно слухати й
насолоджуватися його подихом. Власне, це все, чого я хочу.
Веранда ще оповита напівмороком, проте крізь москітні сітки вже
видно, як крони дерев купаються у вранішніх променях і як виблискує
блакить ставка, берег якого досі вкритий густими тінями. Дивлюся на
недопиту чашку густого холодного еспресо і думаю, чи, бува, не
зробити ковток. Повітря свіже. Я тремчу від вранішньої прохолоди у
вицвілому материному халаті лавандового кольору. Щоліта я одягаю
його, коли ми приїздимо в нашу літню резиденцію. Халат пахне мамою
та зимовою сплячкою впереміш із мишачим послідом. Ранок на ставку,
коли ще всі сплять, — мій улюблений час у Беквудзі. Яскраво світить
сонце, вода бадьорить, нарешті стихли дрімлюги.
За дверима веранди поміж дощок дерев’яного підмостка забився
пісок — треба його підмести. І хоча біля москітної сітки стоїть мітла, я
переступаю через неї і йду вузькою доріжкою до пляжу. Дверні петлі
риплять за спиною.
Скидаю халат на землю і стою голою біля води. По той бік озера,
у просвіті між соснами та дубами вирує і реве океан. Найімовірніше,
він несе звіддаля шторм, однак тут, біля озера, тихо і спокійно. Уважно
роззираюся навкруги, прислухаюся до щебетання пташок, дзижчання
крихітних комашок та ледь чутного шелесту вітру. Потім заходжу по
коліна у воду і з головою пірнаю у крижану воду. У крові досі вирує
адреналін. Збуджена і сповнена відчуттям свободи, я випливаю повз
латаття на глибину. Раптом мене охоплює страх: а що, як із дна
випливуть кайманові черепахи і вкусять мене за груди? Можливо, їх
приманить запах сексу, що лине, коли я розводжу і змикаю ноги. Тієї
миті розумію, що конче мушу повернутися на мілину, де видно піщане
дно. Шкода, що мені бракує сміливості пливти далі. Однак я люблю
почуття страху. Те, як я жадібно хапаю повітря, а серце шалено калатає
у грудях, коли нарешті виходжу з води.

Викручую довге волосся, беру потріпаний рушник, який мати

повісила на мотузку між двома чахлими соснами, і лягаю на теплий
пісок. Яскраво-блакитна бабка сідає мені на сосок і вже за мить летить
собі далі. Мурашка повзе через дюни, які моє тіло щойно лишило на
піску.
Вчора ввечері я нарешті з ним переспала. Я стільки років
малювала це в уяві, гадки не маючи, чи він досі мене хоче. Та тієї миті
я знала, що це станеться: випите вино, спокусливий Джонасів голос,
вірші, хмільний від граппи Пітер, мій чоловік, дрімає на дивані, троє
наших дітей вже поснули у своєму будиночку, мати в яскраво-жовтих
гумових рукавицях стоїть біля раковини — миє посуд, не звертаючи
уваги на гостей. Ми зустрілися поглядами і кілька митей не зводили
одне з одного очей.
Потім я встала з-за гомінкого столу, зняла в коморі труси, сховала
їх за хлібницею і вийшла задніми дверима в темряву ночі. Стояла і
чекала у затінку, дослухаючись до шуму води, брязкоту тарілок,
склянок та срібних приборів у мильній воді.
А потім він з’явився переді мною, притиснув мене до стіни
будинку і задер сукню. «Я люблю тебе», — прошепотів він. Я
похапцем вхопила повітря, коли він у мене увійшов. Тепер уже пізно.
Я вже не шкодуватиму, що не зробила цього. Зате тепер шкодуватиму,
що зробила. Я люблю його і ненавиджу себе. Себе люблю, а його
ненавиджу. Ось і кінець довгої історії.

Грудень 1966 року. Нью-Йорк

Я кричу. Кричу і хапаю повітря доти, доки мати нарешті

усвідомлює, що щось таки сталося. Вона несеться, немов навіжена, у
лікарню вздовж Парк-авеню, притиснувши до грудей тримісячну
дитину. Батько й собі біжить із портфелем у руці по Медісон-авеню,
вискочивши із хмарочоса Фред-Ф.-Френч-Білдінґ. Думки його
плутаються в голові через страх і почуття власного безсилля. Власне,
це стосується усього, за що він береться. Лікар каже їм, що більше
чекати не можна, бо якщо згаяти бодай хвилину, дитина помре. Тоді
вириває мене з маминих рук, кладе на операційний стіл і розтинає
живота, наче спілому кавуну. Пухлина стиснула мені кишки, і кал, що
накопичився всередині, отруює крихітне тіло. Власне, лайно, воно
завжди накопичується, та найголовніше вміти те витримати і вистояти,
але про це я довідаюся багатьма роками пізніше.
Порпаючись у моїх нутрощах, лікар ненароком видаляє мені
яєчник. Таке трапляється, коли час невблаганно спливає і треба
негайно рятувати життя. Про це я також довідаюся багатьма роками
пізніше. Того дня мати вдруге розплачеться і скаже, що то вона мусила
би простежити, аби лікар був уважнішим, так, немов у її силах тоді
було бодай щось змінити.
Пізніше я лежатиму сповитою на лікарняному ліжку, кричатиму і
ревітиму від гіркої несправедливості. Вони не пускатимуть матір мене
нагодувати, і в неї пропаде молоко. Мине майже тиждень, коли вони
нарешті звільнять мені руки. «Ти завжди була таким життєрадісним
дитям», — каже батько. «Та після того ти постійно кричала», —
говорить мати.

07:30
Перевертаюся на живіт і кладу голову на руки. Люблю солоно-
солодкий запах шкіри, коли лежу на сонці. Він дещо нагадує аромат
мускусу. Своєрідна ознака, що моє тіло відпочило і зцілилося.
Наприкінці стежки, що веде від головного будинку до однокімнатних
будиночків, чутно ляскання дверей. Хтось прокинувся. Листя
шарудить під ногами. Вода хлюпоче в літньому душі та стогнуть
труби, сповіщаючи про початок дня. Я зітхаю, хапаю халат і прямую
до будинку.
Наш літній будинок складається з головної будівлі — Великого
будинку — і чотирьох односпальних будиночків, розташованих уздовж
устеленої сосновими голками стежки, що біжить довкола ставка. Це
невеличкі дерев’яні будівлі з двосхилим дахом, світловим люком та
величезними вікнами від стелі до підлоги по обидві стіни. Просто, ба
навіть дещо банально і старомодно, та, мабуть, саме таким і мусить
бути літній будиночок у Новій Англії. Між ставком та доріжкою
ростуть дерева, лавр, лохина, квітне клетра, водночас захищаючи нас
від допитливих очей моряків та купальників, котрим вдається
доплисти сюди з невеличкого громадського пляжу по той бік ставка.
Звісно, їм заборонено виходити на берег, проте іноді вони таки бродять
по мілководдю, прямісінько перед стіною з кущів та дерев, не
зважаючи на те, що тим самим зазіхають на наше особисте життя.
Між будиночками стелиться ще одна стежка — веде до старої
лазні. Облуплена фарба, іржава емальована раковина з мертвими
нічними метеликами, котрі злітаються вночі на світло лампочки;
старезна ванна на ніжках, яка стоїть відтоді, як дід побудував нашу
літню резиденцію; літній душ: труби з гарячою та холодною водою
прикріплені до дерева, а вода стікає прямісінько на землю, утворюючи
на стежці невеличкий рівчачок.
Збудований зі шлакоблоків та руберойду, Великий будинок — то
насправді одна величезна кімната, що слугує вітальнею і кухнею
водночас. Поруч із нею комора. Дерев’яна підлога, важезні балки,
величезний цегляний камін. Коли дощить, ми зачиняємо вікна та двері
й сидимо тут, слухаємо тріск полін і змушуємо себе грати в
«Монополію». Але місце, де насправді вирує наше життя — де ми
читаємо, їмо, сваримося і разом старіємо — це засклена веранда,
завширшки із самий будинок, що виходить прямісінько на ставок.
Будинок не утеплений, але це й неважливо, адже наприкінці вересня з
приходом холодів усі літні будинки зачиняються до наступного сезону,
і у Беквудзі стає геть самотньо. І хоча в зимову пору ця місцина не
втрачає краси, що не кажи, а тут таки сумно й похмуро. Ніхто не хоче
тут лишатися, щойно опадає листя, та коли приходить літня пора,
зеленіє ліс і повертаються гніздитися північні чаплі, на світі не знайти
мальовничішого куточка за цей.
Щойно ступаю на веранду, мене накриває хвиля туги й суму.
Знаю, що мушу прибрати стіл перед сніданком, але мені хочеться
знову пережити і запам’ятати вчорашню вечерю — кожну крихту,
кожну тарілку — витравити все це кислотою в голові. Проводжу
пальцями по фіолетовій плямі від вина на білій лляній скатертині,
прикладаю до губ Джонасів келих і намагаюся відчути його смак.
Заплющую очі, пригадую, як він легенько притиснувся стегном до
мого стегна під столом. Ще до того, як я переконалася, що він мене
хоче. Мені перехопило подих, я сиділа і міркувала, чи він зробив те
ненароком, а чи навмисно.
У вітальні все, як завжди, на своїх місцях: горщики й каструлі над
плитою, ополоники, шумівки й лопатки звисають з гачків для чашок,
дерев’яні ложки в банці, вицвілий список телефонних номерів
пришпилений до книжкової полиці, два складні крісла біля каміна. Все
те саме, проте, коли я йду з кухні до комори, мені здається, ніби я
ступаю іншою кімнатою. Усе навколо чітке і яскраве, немов саме
повітря пробудилося після довгого глибокого сну. Я виходжу з дверей
комори і зиркаю на стіну зі шлакоблоків. Жодних слідів, нічого не
видає того, що сталося вчора. Тут ми вкарбувалися одне в одного
назавжди. Тихо, відчайдушно, болісно. Раптом пригадую про сховані
за хлібницею труси, повертаюся до комори і встигаю натягнути їх,
перш ніж з’являється мати.
— Елло, ти щось сьогодні рано. Кава готова? — у її словах
вчувається звинувачення.
— Саме збиралася зварити.
— Тільки не надто міцну. Не люблю я твоє еспресо. Знаю, ти
вважаєш, що так смачніше, проте... — вона веде вдавано жартівливим
тоном, який доводить мене до сказу.
— Гаразд, — відказую я, не маючи зараз ані найменшого бажання
сперечатися з нею.
Мати сідає на диван на веранді. І хоча це лишень жорсткий матрац
із наповнювачем з кінського волосу, застелений старим сірим
покривалом, тут полюбляють товктися геть усі. Звідси можна
милуватися ставком, смакувати кавою або читати книжку, спершись на
старі подушки з поцяткованими іржею бавовняними наволочками. Хто
б міг подумати, що із часом навіть тканина може поржавіти?
Займати найкращі місця матері так властиво.
Її помережане сивиною золотаве волосся зібране в недбалий
пучок. Стара картата нічна сорочка геть зносилася. Та попри це матері
однаково вдається мати величний вигляд, такий, немов вона —
витесана фігура на носі новоанглійської шхуни вісімнадцятого
століття. Красива й непохитна, прикрашена перлами й увінчана вінком
з лавра, вона вказує путь.
— Вип’ю кави і відразу ж приберу зі столу, — промовляю я.
— Я тоді домию посуд. М-м-м, дякую, — відказує вона, коли
подаю їй чашку з кавою. — Як вода?
— Ідеальна. Бадьорить.
Найкращий урок, що дала мені матір: у житті є дві речі, про які не
можна шкодувати, — діти та плавання. Навіть у найпрохолодніші дні
на початку червня, коли я стою і вдивляюся в солоні води
Атлантичного океану, відчуваючи відразу до тюленів, котрі висовують
із води свої потворні голови і заманюють сюди білих акул, я все одно
чую її голос, що спонукає мене пірнути.
— Сподіваюся, ти повісила рушник на мотузку. Не хочу сьогодні
знову розбирати гору мокрих рушників. Так і перекажи дітям.
— Повісила.
— Якщо ти на них не насваришся, це зроблю я.
— Гаразд, я тебе почула.
— А ще вони мусять підмести у своєму будиночку. Там суцільний
безлад. Але, Елло, навіть не думай сама за те братися. Вони геть
розбещені. Вже дорослі...
З мішком сміття в одній руці й чашкою кави у другій я виходжу
крізь задні двері, а вітер тим часом підхоплює і розносить її
причитання.
Найгірша материна порада: «Будь як жінка з картин Боттічеллі».
Стань Венерою, що пливе на відкритій мушлі, сором’язливо склавши
губи, скромна і цнотлива попри наготу. Таке порадила мені мати, коли
ми з’їхалися з Пітером. Вона написала це все на вицвілій листівці, яку
колись купила в сувенірній крамниці галереї Уффіці: «Люба Елеоноро,
мені дуже подобається твій Пітер. Будь ласка, спробуй іноді бути
ласкавішою. Навчися вчасно стулити рота і намагайся здаватися
загадковою. Будь як жінка з картин Боттічеллі. З любов’ю — мама».
Викидаю сміття в контейнер, ляскаю кришкою і прив’язую її
міцно мотузкою, аби всередину не залізли єноти. Вони ще ті пронири,
їхні моторні довгі пальці здатні відкрити будь-що. Маленькі
людиноподібні ведмежата, кмітливіші й хитріші, ніж може здатися
спершу. Ми воюємо з ними вже не один десяток років.
— Елло, ти не забула прив’язати мотузку? — запитує мати.
— Звісно ж, ні, — я вичавлюю із себе усмішку і починаю
прибирати тарілки зі столу.

1969 рік. Нью-Йорк

Невдовзі прийде батько. Я ховаюся за шафою, що розділяє

вітальню від передпокою. Шафа поділена на квадратні секції. В одній
стоїть спиртне, в іншій фонограф, ще в одній батькова колекція
платівок, кілька величезних художніх альбомів, склянки для мартіні,
срібний шейкер. Секція з алкогольними напоями відкрита з обох боків
і нагадує вітрину. Я зачаровано вдивляюся у пляшки з рідинами жовто-
брунатних відтінків: скотч, бурбон, ром. Мені три роки. Поруч батькові
улюблені вінілові платівки. Веду пальцем по зношених паперових
конвертах, дослухаюся до їхнього шелесту, вдихаю аромат і чекаю,
коли ж подзвонять у двері. Врешті-решт з’являється батько, і мені
бракне терплячості сидіти у схованці.
Востаннє ми бачилися кілька тижнів тому. Я вилітаю у передпокій
і кидаюся в його міцні обійми.
Офіційно вони ще не розлучені, лишилося кілька формальностей.
Для цього батькам необхідно перетнути кордон і поїхати в Хуарес.
Кінець шлюбу настане трохи згодом, коли я та моя старша сестра,
Анна, терпляче сидітимемо біля викладеного яскравими кахлями
восьмикутного фонтана у вестибюлі готелю і спостерігатимемо, як
золоті рибки плавають довкола острівця з тропічними рослинами.
Багато років потому мати розповість, що того ранку вона
зателефонувала батькові, тримаючи у руці документи для розірвання
шлюбу. «Я передумала. Давай залишимо усе як є», — мовила вона. І
хоча саме вона й була ініціаторкою розлучення, а серце батька
розбилося навіки, він таки їй відмовив: «Ні. Знаєш, Воллес, якщо ми
вже так далеко зайшли, то давай із цим покінчимо». «По-кін-чи-мо» —
чотири склади, які змінили геть усе. Але тоді я годувала золотих рибок
крихтами від коржика і стукала п’ятами об кахлі, навіть не
підозрюючи, що відтепер наді мною завжди звисатиме дамоклів меч і
що все могло статися інакше.
Але Мексика буде пізніше. А зараз батько вдає, що радіє і досі
любить матір.
— Елеоноро! — він загортає мене в обійми. — Як моє зайченя?
Я сміюся, відчайдушно чіпляюся за нього і притискаюся до
обличчя, засліплюючи його своїми світлими кучерями.
— Татусю! — Анна біжить, немов розгніваний бик, дратується,
що я встигла поперед неї, і намагається витягнути мене з батькових
обіймів. Вона на два роки старша за мене, тож, звісно, прав у неї
більше. Але тато на все те не зважає. Він просто хоче турботи й
любові. Я знову проштовхуюся до нього.
Звідкілясь у нашій блідо-жовтій довоєнній квартирі доноситься
голос матері:
— Генрі? Хочеш чогось випити? Я готую відбивні зі свинини.
— Залюбки! — жваво відповідає він, так, немов між ними все як
раніше, проте в очах його туга.

08:15
— Як на мене, вчора все було чудово, — зауважує матір,
тримаючи в руці обтріпаний роман Дюма.
— Ще б пак.
— Джонас гарно виглядає.
Я міцніше стискаю тарілки, які збираю зі столу.
— Мамо, він завжди гарно виглядає.
Густе темне волосся, у яке так і кортить запустити пальці, зелені
очі, шкіра кольору живиці. Гаряче серце, найвродливіший чоловік на
світі.
Мати позіхає. Вона завжди так робить, перш ніж сказати щось
дошкульне.
— Він хороший, а от матір його терпіти не можу. Надто високої
думки про себе.
 — Є таке.
— Це ж треба, вважає, немов вона — єдина жінка на планеті,
котра сортує сміття. І Джина. Минуло стільки років, а я досі не можу
збагнути, про що він думав, коли одружився з нею.
— Вона молода й розкішна. Вони обоє митці.
— Була молодою, — виправляє мене матір. — Вічно виставляє
напоказ декольте і поводиться, ніби королівна. Мабуть, ніхто ніколи їй
не казав, що варто бути скромнішою.
— Мати високу самооцінку не так уже й погано, — кидаю я,
відносячи тарілки на кухню. — Певно, батьки завжди у всьому її
підтримували.
— Як на мене, це просто зухвальство, — заперечує мати. —
Апельсиновий сік є?
Я беру чисту склянку із сушарки і йду до холодильника.
— Знаєш, — гукаю їй. — Мабуть, це і є одна із причин, чому
Джонас закохався в неї. Вона видалася йому фантастичною порівняно
з невротичними жінками, з якими він виріс. Така собі дивовижна пава.
— Вона з Делаверу, — веде далі матір так, немов ця подробиця
має якусь вагу. — Там взагалі людей нема.
— У тому-то й річ. Екзотика. — Віддаю їй склянку із соком.
Насправді ж я ніколи не могла дивитися на Джину, не дивуючись:
«То от кого він обрав! Так от що він хотів!» Пригадую її мініатюрну
постать, доглянуті чорні корені волосся, що переходять у висвітлені
прядки. Що ж, мабуть, легка розтріпаність нині знову в моді. Мати
знову позіхає.
— Хоч як там було, але погодься, на розум вона бідна.
— Мамо, тобі хоч хтось сподобався за вечерею?
— Я лишень кажу як воно є.
— Припини. Джина належить до родини.
— Ти кажеш так лишень тому, що не маєш вибору. Вона
одружилася з твоїм найкращим другом. За всі ці роки ви так і не
знайшли спільної мови.
— Неправда. Мені завжди подобалася Джина. Можливо, у нас не
так багато спільного, проте я її поважаю. Та головне — Джонас її
любить.
— Хай буде по-твоєму, — мати самовдоволено посміхається.
— Господи, припини, — мені хочеться її придушити.
 — А хіба не ти якось хлюпнула їй в обличчя червоним вином?
— Ні, я не хлюпнула їй в обличчя. Тоді я перечепилася і
випадково облила її вином.
— Ви із Джонасом гомоніли допізна. Що обговорювали?
— То те, то се...
— Він дуже тебе любив у молодості. Гадаю, ти розбила йому
серце, вийшовши заміж за Пітера.
— Не верзи дурниць. Він тоді був ще геть дитиною.
— То було серйозно. Бідолашний, — кидає вона і знову береться
за книжку. Добре, що матір не дивиться на мене, бо на моєму обличчі
написано геть усе.
Я дивлюся на непорушну гладінь озера, з якої вистрибує риба,
залишаючи по собі концентричні кола. Вони розходяться — і за кілька
митей зникають безслідно, немов нічого й не було.
2
08:45
Стіл прибраний, гора тарілок вишикувалася біля раковини, чекаю,
коли ж мати нарешті вловить натяк і піде купатися до ставка,
дозволивши мені побути хоч десять хвилин наодинці. Мені потрібно
як слід усе обдумати. Порозставляти все по місцях. Скоро прокинеться
Пітер, а тоді й діти. Мені конче потрібен цей час. Та натомість мати
простягає мені чашку.
— Якщо твоя ласка, налий мені ще пів чашки.
Материна сорочка задерлася, і мені видно геть усе. Вона
переконана, що спати у спідньому шкідливо для здоров’я. «Вночі тіло
має дихати», — казала вона нам у дитинстві, та ми з Анною ігнорували
її слова. Це здавалося чимось сороміцьким, ба навіть брудним. Нам
було гидко від самої думки про те, що в матері є піхва — гірше лише
те, що вночі вона нічим її не прикриває.
— Він мусить від неї піти, — зауважує мати.
— Ти про кого?
— Про Джину. Вона зануда. Я ледь не заснула під її базікання.
«Ми творимо мистецтво...» Ні, ну ви таке чули? А нам що до того? —
мати знову позіхає і додає: — У них нема дітей, тож їхній шлюб
несправжній. Він може піти від неї, коли схоче.
— Що за нісенітниці? У них повноцінний шлюб, — уриваю її я,
проте подумки запитую себе: «Вона що, читає мої думки?»
— Елло, чого ти так її захищаєш? Зрештою, він же не твій
чоловік.
— Просто ти верзеш казна-що, — прочиняю дверцята
холодильника, голосно ляскаю ними і наливаю в каву молоко. — То
виходить, коли в подружжя нема дітей, це вже не справжній шлюб?
Хто ти така, щоби судити?
— Я маю право на власну думку, — незворушно відказує вона,
аби ще більше мене розізлити.
— Безліч подружжів не мають дітей.
— Гм-м-м.
 — Господи, та твоя невістка перенесла радикальну мастектомію,
то що, вона тепер не жінка?
— Ти що, збожеволіла? — мати спантеличено глипає на мене і
підводиться з дивана. — Піду поплаваю, а тобі варто піти ще трохи
поспати — і заново розпочати цей день.
Мені хочеться дати їй ляпаса, але натомість кажу:
— Вони хотіли дітей.
— Господь його знає навіщо, — мати виходить, і за нею ляскають
скляні двері.

Жовтень 1970 року. Нью-Йорк

Мати відправила нас до сусідів — гратися з дітьми її коханця.

Його дружина за нами всіма приглядає, а мати із сусідом тим часом
вирішують, йти йому від дружини чи ні. Я вже доволі доросла, звісно,
не настільки, аби збагнути все, та коли я визираю із сусідського вікна і
бачу, як у нашому вікні по той бік внутрішнього дворика містер Денсі
обіймає мою матір, я таки розумію, що щось не так.
У вузькій довгій кухні дворічний син Денсі сидить на високому
стільці та грається з пластиковими контейнерами. Місис Денсі глипає
на водяного клопа, що лежить на спині біля одвірка між кухнею та
їдальнею. З одвірка виповзають крихітні таргани і швидко зникають
поміж паркетних дощок. Анна виходить з дальньої кімнати разом із
Блайт, донькою Денсі. Сестра плаче. Блайт обрізала їй чубчик
ножицями, і тепер на Анниному чолі нерівним півмісяцем стирчить
темне волосся. Блайт самовдоволено посміхається, її мати натомість
нічого не помічає, і далі витріщаючись собі на комаху. По її щоці
котиться сльоза.

08:50
Я опускаюся на диван і вмощуюся на місце, яке нагріла мати. На
невеличкому пляжі по той бік ставка вже зібралося трохи люду.
Зазвичай це орендарі — туристи, котрі випадково забрели в гущавину
лісу і відкрили для себе тутешню ідилію. «Загарбники», — дратуюся я.
 Коли ми були дітьми, у Беквудзі всі знали одне одного. Вечірки
переходили з будинку в будинок: жінки розгулювали босоніж у
яскравих літніх сукнях; чоловіки — в закочених по щиколотки
парусинових штанях; джин і тонік, дешеві крекери, сир, рій комарів і
засіб від комах, аби бодай якось врятуватися від укусів. Сонячні
промені пробивалися крізь сосни та кущі болиголова й осяювали лісові
піщані дороги. Йдучи на пляж, ми здіймали рудувату куряву, просяклу
запахом літа: солодким, спекотним, стійким. Обабіч дороги росла
висока трава й отруйний плющ, та ми знали, що можна чіпати, а що ні.
Коли дорогою траплялася автівка, водій неодмінно сповільнювався і
пропонував підвезти нас на автомобільній підніжці чи капоті. Нікому
навіть на думку не спадало, що ми можемо впасти чи потрапити під
колеса. Ніхто не переймався, що дітей можуть затягнути підводні течії.
Ми гасали довкруж і купалися у ставках Беквудза. Ми називали їх
ставки, хоча насправді це озера — деякі глибокі й широкі, інші такі
мілкі, що було видно дно. Ці озера утворилися, коли відступали
льодовики, лишаючи по собі величезні глиби снігу, — настільки важкі,
що земна кора прогнулася, і в ній з’явилися заглиблення, які згодом
заповнилися найчистішою водою. У нашому лісі було дев’ять ставків.
Ми купалися в усіх, забігали на чужі ділянки, аби потрапити у
невеличкі бухти, вилазили на стовбури повалених дерев і стрибали у
воду. Ми рвали настурцію біля струмків, звісно ж, чужих, бо так
цікавіше. Нікому не було до нас діла. Всі вірили у право проходу та
проїзду, тож огорож не було, лишень вузенькі тінисті доріжки вели до
задніх дверей старих будинків на півострові, збудованих ще тоді, коли
прокладали перші ґрунтові дороги. Вони й досі стоять посеред
галявин, попри сніг, морські вітри та спекотне літо.
Частина Кейп-Коду, розташована ближче до затоки, була
цивілізованішою, ба навіть дещо пасторальною. На невисоких
пагорбах красувалися кущі журавлини та лавра, росли сливи. А от
частина, яку омивав океан, завжди залишалася дикою. Буруни скажено
билися об берег, а вітер наносив височезні дюни. Ми любили збігати з
них униз. Теплий пісок нісся слідом, аж доки ми, виснажені, падали на
землю. Тоді ніхто з маминих подружок не доскіпувався до нас і не
казав, начебто ми руйнуємо дюни, граючись на них, як то буває зараз,
— буцім дитячі ніжки можуть змагатися із суворими зимовими
вітрами, котрі нещадно зносять усе на своєму шляху.
 Дорослі й діти збиралися на пляжі довкола вогнища і смакували
хрусткими від піску гамбургерами з кетчупом та соусом із солоних
огірків. Ми розкладали їх на винесених на берег гілках чи дошках.
Батьки сьорбали джин із банок і зникали цілуватися з коханцями поміж
високої трави подалі від вогнища.
Із часом усі почали зачиняти двері на замки, з’явилися таблички
«Приватна власність». Діти перших поселенців, що заселили цю
місцину, — то були художники, архітектори та інші представники
інтелігенції — почали воювати за землю на Кейп-Коді. Сварки не
стихали через шум і галас на ставках, кожен намагався довести свої
права та привілеї і насолити іншим. Нині деякі пляжі навіть
огороджені, аби захистити місця гніздування куликів, там стоять
таблички «Не заходити». Право проходу лишилося хіба що у сивок.
Але ліс я досі вважаю своїм, як і ставок. Я приїжджаю сюди щоліта
вже п’ятдесят років поспіль. І тут я вперше стріла Джонаса.
Сидячи на дивані, спостерігаю, як мати пропливає близько півтора
кілометра вздовж ставка. Вона ритмічно змахує руками, розрізаючи
воду. Рухи відточені — купаючись, мати ніколи не піднімає голови,
немов має шосте чуття, яке підказує їй, куди плисти: кит, що мігрує,
інстинктивно відчуваючи шлях. Мене діймає допитливість, і це
трапляється доволі часто. Цікаво, а слух у матері часом не гостріший
за слух китів? «Він мусить від неї піти». Я дійсно цього хочу? Джина
та Джонас — наші давні друзі. Майже кожне літо нашого дорослого
життя ми провели разом: розкривали черепашки і ласували устрицями;
милувалися сяйвом повні над морем, слухаючи скиглення Джини, що
місяць сильно впливає на її організм, і саме тому в неї болючі місячні;
молилися, коли ж місцеві рибалки нарешті почнуть виловлювати
тюленів; забували вчасно витягнути з пічки індичку на День подяки;
сперечалися через Вуді Аллена... Джина — хрещена моєї доньки
Медді, хай йому грець. А що, як Джонас таки порве із Джиною? Невже
я зможу її зрадити? Власне, я вже зробила це.
Я вчора переспала з її чоловіком. Пригадуючи вчорашній вечір, я
хочу все повторити. Холод пробігає по спині.
— Добрий ранок, дружино, — Пітер цілує мене в потилицю.
— І тобі добрий ранок, — я намагаюся поводитися як зазвичай.
— Ти якась задумлива.
— Кава готова.
 — Чудово, — він дістає з кишені цигарки, запалює одну й сідає
поруч на диван. Люблю, коли його довгі ноги стирчать з-під вицвілих
шортів. Є в тому щось хлопчаче. — Повірити не можу, що ти
дозволила мені заснути на дивані.
— Ти геть втомився.
— Мабуть, через різницю в часі.
— Це точно, — я закочую очі під лоба. — Година різниці з
Мемфісом — ще той стрес.
— Ще б пак. Насилу вранці прокинувся. На годиннику дев’ята,
але клянуся, за відчуттям ніби ще тільки восьма.
— Сміх та й годі.
— Я перехилив зайвого.
— М’яко кажучи.
— Я утнув якусь дурницю?
— Нічого страшного, лишень відмовився читати вірш Шеллі для
Анни й почав сперечатися через квакерів.
— Усі знають, що вони справжні фашисти, — виправдовується
Пітер. — Страшні люди.
— Який же ти противнючий, — я цілую його чарівну неголену
щоку. — Тобі треба поголитися.
Він поправляє окуляри, проводить пальцями по кучерявому
русявому волоссю, що вже почало сивіти на скронях, намагаючись
бодай якось дати йому лад. Мій чоловік статний і вродливий. Не
гарненький, а саме вродливий, як чоловіки у старому кіно. Високий.
Елегантний. Британець. Поважний журналіст. Чоловік, який має на
диво спокусливий вигляд у костюмі. Розумний і кмітливий. Терплячий,
проте страшний у гніві. Йому можна довірити таємницю. Від нього
рідко що можна втаїти. І зараз він дивиться на мене так, немов
відчуває в повітрі запах зради.
— Де діти? — Пітер бере одну з величезних білих мушель, що
вишикувалися на підвіконні, перевертає її і тушить цигарку.
— Нехай посплять. Мати не зносить, коли ти так робиш, —
забираю в нього мушлю, йду на кухню, викидаю недопалок у смітник і
споліскую її. — Мати майже перепливла ставок.
— Господи, скільки ж у неї сил, — додає Пітер.
Єдина, кому вдалося перевершити матір у плаванні, це Анна. Вона
не плавала — літала тим ставком, не даючи нікому навіть найменшого
шансу себе наздогнати. Споглядаю, як у небі розмахує крилами скопа,
слідом за нею летить якась маленька чорна пташка, а вітер легенько
колише латаття.

09:15
Пітер смажить на кухні бовтанку з яєць. До мене на веранду лине
запах смаженої цибулі. Шматочки підсмаженого бекону лежать на
стільниці, жир стікає на паперові рушники. Ніщо не рятує від похмілля
краще за бекон та смажені яйця. Власне, нема нічого кращого за бекон.
Їжа богів. Те саме стосується руколи, нефільтрованої оливкової олії та
баклажанної ікри. Саме їх я взяла б із собою на безлюдний острів. А
ще пасту. Я частенько думаю про те, що робила б, якби таки довелося
на ньому опинитися. Як виживала б, харчуючись лишень рибою. На
якомусь дереві збудувала б хижу, аби не стати здобиччю диких тварин;
нарешті мала б гарну фізичну форму. Уява щоразу малює, як хвилі
прибивають до берега повне зібрання творів Вільяма Шекспіра, і, щоб
хоч чимось зайнятися, я вдумливо перечитую кожен рядок. У жорстких
обставинах я врешті-решт розкриваю власний потенціал і стаю
найкращою версією себе. В інших фантазіях я малюю собі в’язницю
чи армію: місце, де я не мала б вільного вибору, не мала б ані секунди
для себе, де мене зжирав би страх помилитися, зробити щось не так.
Самоосвіта, сотня відтискань і кілька сухарів з водою. От що
крутилося в моїй дитячій уяві. Про Джонаса я почала мріяти дещо
пізніше.
Йду на кухню і тягнуся до бекону, Пітер ляскає мене по долоні:
— Не чіпай, — він вмішує натертий сир у яйця, меле перець і
додає його.
— Чому взяв таку глибоку сковорідку? — ненавиджу, як британці
смажать яйця. Це ж ясне діло: береш звичайнісіньку сковороду з
антипригарним покриттям, кидаєш чимало масла і все. Але ні, вони
смажать те все на невеликому вогні й постійно помішують, а мені
потім доводиться чи не два дні відмочувати ту сковороду, перш ніж
відмити. Я гарчу і тицяю в нього лопаткою.
— Дорогенька, відчепися, я готую яйця. — Пітерова сорочка
заляпана краплинами жиру. Він підходить до хлібниці, дістає порізану
хлібину. — Приготуй тости, будь ласка.
 Я відчуваю, як у мене палають щоки. Мене обдає жаром, коли
пригадую, як вчора я сховала за неї труси: клаптик чорного мережива,
моя нагота, його палець ковзає по моєму стегну...
— Елло, агов? Прокинься!
Старий тостер підсмажує одночасно два шматочки хліба. Один бік
підгорає, другий не досмажується, тож я вмикаю духовку і починаю
викладати хліб на деко. Потім дістаю пачку масла і думаю, намазувати
скибки зараз чи вже коли посмажаться.
— Коли буде готовий сніданок?
— Вісім хвилин, — відказує Пітер. — Максимум дванадцять. Іди
буди дітей.
— Треба маму зачекати, — я визираю на ставок.
— Яйця пересмажаться.
— Вона вже пливе назад.
— Семеро одного снідати не чекають.
— Гаразд, але з наслідками будеш розбиратися сам.
Якщо, не дай боже, мати образилася, вона зробить так, аби всі
довкола почувалися так само, однак Пітер ніколи на те не зважає. Він
лиш глузує з неї і просить не втрачати здорового глузду. Як не дивно,
та вона його слухає.

1952 рік. Нью-Йорк

Матері було вісім років, коли моя бабця, Нанетт Солтонс-толл,

вдруге вийшла заміж. Нанетт була нью-йоркською світською левицею:
самовдоволена і вродлива, ще й гостра на язик. Зростала вона у
розкоші, її батько був банкіром і балував дочку як міг, та Велика
депресія перевернула все догори дриґом. Сім’я переїхала з будинку на
П’ятій авеню до похмурої квартири з прохідними кімнатами у
Йорквіллі, де мій прадід, Джордж Солтонстолл, все ще дозволяв собі
насолодитися однією-єдиною розкішшю. Щодня о шостій вечора він
готував собі горілку з мартіні у кришталевому шейкері, розмішуючи
напій срібною ложкою. Єдина валюта, що в них лишилася, —
зовнішність старшої дочки. Нанетт мусила вийти заміж за багатого
чоловіка і врятувати сім’ю. Отакий був план. Натомість вона поїхала
до Парижа вчитися моделювання та дизайну одягу і закохалася в мого
діда, Ейморі Кушинґа, представника бостонської еліти, що насправді
був бідним скульптором і мав лишень старенький будиночок біля
ставка посеред массачусетських лісів на Кейп-Коді. І будинок, і ставок
дісталися йому у спадок від якогось далекого дядька.
Дідусь Ейморі збудував нашу літню резиденцію за той короткий
час, поки вони з бабцею кохали одне одного. Він обрав довгу вузьку
ділянку берегової лінії неподалік будинку і збудував там однокімнатні
будиночки. Планував здавати їх влітку і мати з того додатковий дохід,
аби забезпечити розкішну дружину та двох дітей. Ззовні ті будинки
міцні й не пропускають ні води, ні вологи. Вони витримали суворі
зими, бурі, вітри й сімейні драми. Але через брак коштів стіни і стелю
всередині дід оббив листами пресованого картону, дешевого й
практичного, і назвав наше обійстя «Паперовий палац». Ейморі не
підозрював, що дружина піде від нього, перш ніж він встигне
завершити будівництво. Як і те, що миші обожнюють картон і взимку
прогризають у ньому діри й годують ним мишенят, котрих виводять у
шухлядах письмового стола. Щоліта той, хто приїздить сюди першим,
мусить прибрати і повикидати мишачі гнізда. Мишачий послід
страшенно смердить, і я завжди гидувала, коли миші з писком
випадали з дерев’яних ящиків у кущі. Та нічого не вдієш, зими на
півострові люті, а бідолахам також хочеться жити.
Після розлучення бабця Нанетт кілька місяців гарцювала
Європою, загорала оголеною у Кадакесі та сьорбала холодний херес з
одруженими чоловіками, доки мати і її молодший брат, Остін, чекали у
вестибюлі готелю. Коли гроші скінчилися, Нанетт вирішила, що час
повертатися додому і врешті-решт зробити те, чого так прагнули
батьки. Невдовзі бабця одружилася з банкіром. Звали його Джим. Був
він людиною порядною, родом з Андовера, закінчив Принстонський
університет. Він купив бабці квартиру з краєвидом на центральний
парк, а ще сіамського кота. Маму та Остіна відправили вчитися в
дорогі приватні школи Мангеттена, де хлопці у першому класі мусили
носити піджак і краватку, а мати вивчала французьку і готувала десерт
«Печена Аляска».
За тиждень до того, як матері виповнилося дев’ять, вона вперше
відсмоктала чоловікові. Спершу вона спостерігала, як шестирічний
Остін тримає маленькими тремтячими рученятами член вітчима, доки
той став твердим. Джим запевняв, що нічого поганого в тому не було,
та й хіба вони не хотіли його ощасливити? Врешті-решт, зізнавшись
мені про все це, мати казала, що найгіршим була липка біла сперма.
Вона ненавиділа легкий присмак сечі й те, що член був теплий. Решту
ще могла стерпіти. Джим погрожував фізичною розправою, якщо вони
бодай словом обмовляться матері, та попри це вони таки їй зізналися.
Нанетт не було куди йти, та й ніяких заощаджень вона не мала, тож
натомість звинуватила дітей у наклепі. Коли ж Нанетт спіймала на
гарячому чоловіка з нянькою в кімнаті прислуги біля кухні, то лиш
попросила його поводитися пристойно — і зачинила за собою двері.
Однієї суботи Нанетт повернулася з ресторану додому раніше, бо
під час обіду в її подружки, Мод, розболілася голова, а бабці геть не
хотілося йти самій до художнього музею. У квартирі було порожньо,
кіт підбіг і вигнув спину біля її ніг. Бабця скинула шубу і поклала її на
кушетку, зняла черевики на високих підборах і пішла коридором до
спальні. Джим сидів зі спущеними штаньми у кріслі. Мама стояла
перед ним на колінах. Нанетт підбігла і дала дівчинці ляпаса.

Мати розповіла мені про все це, коли мені було сімнадцять. Я тоді
страшенно злилася, бо вона дала Анні гроші на нову дорогу помаду, а
я лишилася вдома і мусила займатися хатніми справами.
— Елло, тільки не починай, — мовила вона, коли я стояла біля
раковини і нила над горою посуду. — Що ж, ти мусиш перемити посуд
і змиритися, що не купиш сьогодні помаду. Я мусила відсмоктувати
вітчиму, а Остін — стимулювати йому член. Що я можу тобі сказати?
Життя несправедливе.

09:20
Ідучи до будиночка дітей, я думаю про те, що, попри те все, мати
зрештою не втратила поваги до чоловіків, на відміну від жінок. Вітчим
був жорстоким збоченцем, і в тому нема жодних сумнівів, але саме
безхребетність та зрада матері змусили її очерствіти. У материному
світі чоловіків поважають. Вона знає, що таке скляна стеля, і
переконана, що Пітер не може скоїти чогось поганого. «Якщо хочеш
ощасливити Пітера, коли він повертається додому з роботи, — радила
мені мати багато років тому, — одягни чисту блузку, втягни живіт і
усміхайся».
Будь як жінка з картин Боттічеллі.
3

Квітень 1971 року. Нью-Йорк

Містер Денсі глипає на невеличку ванну у вбиральні для прислуги

поруч із похмурою кухнею у нашій квартирі. Місис Денсі виїхала з
будинку. Тепер містер Денсі частенько до нас навідується. Він засукав
рукава сорочки і своїми дужими руками закручує емальований
змішувач, на якому написані літери «X» і «Г». Старий латунний злив
блищить у холодній воді, у ванній плаває крихітний алігатор. Містер
Денсі купив його в китайському кварталі як домашнього улюбленця
для своїх дітей. Йому сказали, що цей вид виростає завдовжки не
більше тридцяти сантиметрів. Тепер він нарешті зрозумів, що його
обвели навколо пальця. Це дитинча справжнього алігатора, яке
невдовзі стане досить небезпечним. Навіть зараз, сидячи у цій ванній,
він зловісно зиркає довкруж. Опускаю у воду дерев’яну паличку для
їжі та спостерігаю, як він сердито клацає щелепою, намагаючись її
схопити.
— Дай мені паличку, — просить Анна, схиляючись небезпечно
близько над водою. — Віддай! — сестрині довгі чорні коси звисають
над водою, немов приманка.
Я даю їй паличку, і сестра тицяє нею тварину. Містер Денсі
спостерігає за тим усім, розгладжуючи пишні рудуваті вуса. Потім він
піднімає алігатора за шорсткий хвіст і тримає над унітазом. Тварина
звивається у повітрі, намагаючись вкусити його за зап’ястя. Я
захоплено дивлюся, як містер Денсі кидає алігатора в унітаз і змиває.
— Нам не можна його тримати, — пояснює він. — Ще трохи, і він
перетвориться на справжнє чудовисько.
— Карле, — доноситься голос матері. — Хочеш чогось випити?
Вечеря майже готова.

Червень 1971 року. Нью-Йорк

 Це перший тиждень, котрий ми з Анною проводимо у новій
квартирі батька. Розташована вона в курному будинку без ліфта біля
Астор-плейс, але батько робить усе, аби вона здавалася нам
екзотичною, ба навіть сповненою пригод. Повітря тут важке і затхле.
Кондиціонера нема, та його й не встановиш через стару проводку. Зате
батько купив нам вентилятор. Обіцяє, що з наступної зарплати купить
ляльок у національних костюмах. Я хочу голландку. Він обіцяє нам
купу всього, але згодом ми зрозуміємо, що його обіцянки нічого не
варті. «Що ж, відтепер тільки я і мої дівчатка». Ми стрибаємо по
розкладному ліжку, танцюємо під пісні гурту «Манкіз» і їмо
чорничний йогурт. «Якщо помішувати фрукти на дні, йогурт
темнішатиме», — каже нам батько і вмикає вечірні новини.
У понеділок вранці він одягає темно-синій смугастий костюм і
натерті до блиску коричневі туфлі. Від нього пахне одеколоном та
піною для гоління. Він стоїть у коридорі, дивиться у дзеркало і
розчісує на проділ волосся невеличким гребінцем із черепашачого
панцира, поправляє краватку, щоб та лежала точнісінько поміж
кінчиків накрохмаленого коміра, осмикує манжети, застібає золоті
запонки. «В юності ваш батько був справжнім красенем, —
розповідала мати. — Його називали „королем“ коли він грав у футбол
у Єльському університеті. Через цю дурнувату гру в нього тепер хворі
коліна».
Ми спускаємося темними риплячими сходами, і, аби не впасти, я
чіпляюся за полу батькового піджака. На голові безлад, бо мені ніхто
не нагадав розчесатися. Я хвилююся. Сьогодні наш перший день у
літньому таборі «Тріумф». Нам з Анною доведеться самим їхати в
автобусі. Ми одягнені у форму табору: темно-сині шорти й білі
футболки з написом «Тріумф» на грудях та «Усі дівчата — чемпіонки»
на спині.
«У світі мало кому з дівчаток пощастило носити такі футболки»,
— підбадьорює нас батько. Дорогою до автобуса він купує нам у кафе
сандвічі з фінікового хліба та вершковим сиром на перекує. Я не хочу
його засмучувати, проте нічого не можу із собою вдіяти — і зрадливі
сльози самі навертаються на очі. Коли він запитує, в чому річ, я
відповідаю, що ненавиджу вершковий сир, та батько запевняє, що він
мені неодмінно сподобається, і тицяє мені пакунок. Я бачу, що він
дратується, і мене це неабияк тривожить. Коли він саджає нас в
автобус, я благаю його зостатися, та батько лиш відказує, що не може
бути у двох місцях водночас, що мусить заробляти на життя, писати
рецензії на книжки. Купа роботи. Але він неодмінно чекатиме на нас,
коли ми повернемося, і запевняє, що в таборі нам сподобається.
Автобус звертає на Шосту авеню і губиться в потоці транспорту,
батько поступово стає все меншим і меншим. Я відриваю від пакунка з
перекусом клаптик паперу і жую, аж доки він перетворюється на
кульку. А що, як мені захочеться до туалету? Куди мені йти? Я хочу
отримати приз за перемогу в запливах, та навряд чи мені вистачить
спритності. Анна теревенить із дівчинкою, що сидить поруч, і не
звертає на мене уваги. Вона з’їдає половину сандвіча, перш ніж
автобус доїжджає до Вестчестера.
Табір розташований біля озера. Ми проїжджаємо повз
баскетбольні майданчики, величезні мішені для метання дротиків,
гігантського тіпі. Водій спиняється наприкінці довгого ряду жовтих
автобусів. На паркувальному майданчику сила-силенна дівчат в
однаковісіньких футболках із написом «Тріумф».
Моїх вожатих звати Джун та Піа. На їхніх футболках також
написано «Тріумф», проте, на відміну він наших, вони яскраво-
червоного кольору.
— Ласкаво просимо, група віком від п’яти до семи! Для тих, хто у
таборі вперше: якщо щось потрібно, нас можна знайти за нашими
червоними футболками, — веде Джун. — Підніміть руки ті, хто був у
«Тріумфі» минулого літа!
Більшість дівчат здіймають руки.
— У такому разі ви вже чемпіонки! Отже, давайте по порядку.
Спершу підемо і покладемо у шафки ваш обід. Ми мешкаємо у «Малій
стрілці». — Вона вишиковує нас і веде за собою до просторої
коричневої будівлі. Піа крокує позаду.
— Щоб ніхто з вас не загубився, правило перше: ви ніколи не
відстаєте від групи. Та якщо вже так сталося, що лишилися наодинці,
ви у жодному разі нікуди не біжите, а стоїте на місці й чекаєте. Котрась
із нас повернеться і неодмінно вас забере, — пояснює Піа.
На кожній шафі наліплена клейка стрічка, на якій маркером
виведено наші імена й дати народження. «Елеонора Бішоп. 17 вересня,
1966 рік». Я кусаю палець. Що ж, тепер вони знають, що мені навіть
не виповнилося п’яти, і не схочуть зі мною гратися. Поруч із моєю
шафка Барбари Даффі. Їй сім, на її скриньці для обіду зображені
«Бітлз».
— Прихопіть із собою рюкзаки! — гукає Джун. — Ми зараз усі
сходимо до вбиральні, а потім одягнемо купальники. Хтось уміє
триматися на воді? А це наша творча майстерня, — пояснює Джун,
коли ми проходимо повз кімнату, з якої пахне клеєм та кольоровим
папером.
Перевдягальня розділена шторками на невеличкі кабінки. Я
заходжу в одну з них, закриваю за собою штору, роздягаюся до трусів і
лише тоді розумію, що батько забув спакувати мій купальник. Я знову
вдягаюся і, коли виходжу з кабінки, бачу, що нікого нема, моя група
вже побігла до озера. Я сідаю на дерев’яну лавочку.
Джун та Піа помічають мою відсутність лише перед обідом, коли
рахують дітей після плавання. З роздягальні я чую, як вони стурбовано
викрикують моє ім’я, голосно свистять у свистки.
— Усі з води! — верещить рятувальник. — Негайно!
Я тихенько сиджу, чекаючи, коли мене заберуть.

09:22
Я ступаю риплячими сходами дитячого будиночка. Власне, це три
старі соснові дошки, з’єднані скобами, котрі проржавіли, перш ніж я
народилася. Стукаю у двері з металевим каркасом і скляними
вставками, на яких висять москітні сітки. Мої троє дітей мирно сплять
у своїх ліжках, на фарбованій яскраво-жовтій підлозі розкидані мокрі
рушники, шорти і купальник. Мати має слушність. Вони поросята.
— Прокидаємося! Снідати! — гупаю я у двері. — Прокидайтеся,
хутко!
Джек, найстарший син, зневажливо зиркає на мене, повертається
на інший бік і натягує на голову колючу шерстяну ковдру. Він
змушений кілька ночей спати з молодшим братом та сестрою, бо моя
мати обкурює його будиночок від мурах. Сімнадцять — жахливий вік.
Двоє менших виповзають зі своїх коконів і, засліплені вранішніми
променями, кліпають сонними оченятами.
— Ще п’ять хвилин! — стогне Медді. — Я ще навіть не голодна.
Мадлен десять років. Вона надзвичайно вродлива, як моя мати.
Та, на відміну від більшості жінок у нашому роду, вона тендітна і
мініатюрна, з блідою шкірою з дещо рожевим відтінком, як в англійців,
Пітеровими сірими очима та Анниним густим темним волоссям.
Щоразу, дивлячись на неї, не надивуюся, як це створіння могло з мене
вийти.
Фінн вилазить із ліжка в гарненьких мішкуватих трусах і протирає
очі від піску. Господи, я його обожнюю. На щоках крихітні зморшки
від подушки.
Йому тільки дев’ять, ще дитина, та невдовзі й він почне зневажати
мене. Коли Джек народився, я тримала його крихітного на руках і,
поцілувавши йому повіки, мовила: «Я люблю тебе безмежно, та хоч
що я робитиму, так станеться, що ти мене ненавидітимеш. Принаймні
певний час». Таке вже життя.
— Що ж, мої дорогенькі. Хочете — йдіть, хочете — спіть, але
татусь смажить яйця, тож ви самі знаєте, що це означає.
— Повна фігня і безлад, — відказує Джек.
— Так і є, — бурмочу я собі та з гуркотом спускаюся вниз
сходами. — Ну що за слова?! Стеж, кому що кажеш! — гукаю через
плече, прямуючи встеленою сосновими голками стежкою.
Я зачиняю двері нашого будиночка і нарешті видихаю — вперше
відтоді, як Пітер зненацька з’явився на веранді. У кімнаті все як
зазвичай, хоча мені й важко в це повірити: одяг висить на старезних
металевих вішаках на власноруч зробленій дерев’яній вішалці.
Дубовий комод, нижня шухляда якого заїдає, коли йде дощ. Ліжко, на
якому ми з Пітером спали впродовж стількох років, скрутившись
разом, як молоді пагони папороті, просяклі потом, сексом та
поцілунками. Його кисло-солодкий запах. Сьогодні він лишив ліжко
розстеленим.
Вішаю халат на іржавий гвіздок, що слугує гачком. Поруч висить
тьмяне дзеркало на повний зріст, поїдене за пів століття вологою та
морозом. Я завжди була вдячна за ряботиння і нечітке зображення у
ньому. Дивлюся на своє віддзеркалення на плямистій срібній поверхні,
яка приховує мої недоліки: кривий рубець на підборідді — одного дня
до нас із Пітером вдерся грабіжник; довгий тонкий шрам уздовж
живота, який видно навіть через п’ятдесят років; нижче — крихітний
білий рубець.
Джек з’явився відразу, а після нього дітей не було. Хоч як ми
старалися, хоч яку обирали позу: ноги вгору чи вниз, розслаблено чи
напружено, зверху чи знизу, все марно. Спершу я думала, що це через
Джека. Можливо, щось обірвалося під час пологів. А може, я так
сильно його любила, що просто не могла розділити любов з іще
кимось. Врешті-решт лікар зробив невеличкий надріз над моєю
лобковою кісткою і встановив туди камеру, аби довідатися справжню
причину.
— Що ж, леді, — мовив він, коли я відійшла від анестезії, — ох і
наробили вам там плутанини, та й рубець дуже грубий і щільний.
Найгірше те, що хірург під час операції відрізав вам лівий яєчник, але
є і хороші новини, — заспокоює лікар, коли я починаю плакати. —
Здорова труба перегнулася, в одному місці вона була з’єднана з
рубцевою тканиною, тож яйцеклітини не могли потрапити до матки.
Тепер я її вивільнив.
Через рік народилася Медді. А через одинадцять місяців після неї
з’явився на світ Фінн.
— Вітаю! — мовив лікар нам із Пітером, коли я сиділа у кріслі. —
У вас ірландські близнюки[1].
— Ірландські близнюки? — перепитав Пітер. — Цього не може
бути!
— Ще й як може.
— У такому разі я знайду того п’яного ірландця, що переспав з
моєю дружиною, і в Кілкенні скину його з обриву в море.
— У Кілкенні нема моря, — відказав лікар. — Я був там кілька
років тому на змаганнях із гольфу.

Стаю навпроти найбільшого вцілілого шматка дзеркала й уважно

розглядаю оголене тіло, намагаючись знайти щось, що видавало би
правду, ту паніку всередині, голод, каяття і нестримне бажання
повторити це знову. Але я бачу лишень брехню.
— Сніданок! — гукає Пітер з Великого будинку. — Гайда!
Одягаю купальник, хапаю саронг, біжу доріжкою і знову гупаю у
двері дітей. Перед Великим будинком сповільнююся. Я не з тих, хто
миттєво і беззаперечно виконує накази, стійка «Струнко!» не про мене,
і Пітерові це відомо. Пробираюся крізь кущі на берег і зариваю
кінчики пальців у мокрий пісок.
У воді мати вправно розмахує ногами, лишаючи по собі білу
смужку піни на поверхні ставка. Вода віддзеркалює небо і здається
геть блакитною. Невдовзі блакить охопить навіть коричнювато-зелені
водорості на мілині. Кілька годин не видно буде навіть пічкурів та
великоротих окунів, що шмигають собі поміж нір у піску. Ми ніколи не
довідаємося, що ж ховається під цією блакиттю.

Червень 1972 року. Беквудз

Я біжу лісом у бавовняній нічній сорочці. Вузька доріжка

стелиться то вгору, то вниз вздовж рваного берега ставка і з’єднує наш
будинок з будинком діда Ейморі. Батько прорубав цю доріжку, коли
вони з матір’ю тільки почали зустрічатися. Дідусь Ейморі називає її
«Шлях інтелектуала», бо вона все петляє й петляє — і веде зрештою
невідомо куди. Неподалік будинку діда стежка стрімко спускається
вниз. Я лечу з пагорба, намагаючись не вдаритися босими ногами об
пеньки. Власне, ці мерзенні пеньки — єдине, що залишилося тут від
батька.
Тихенько крадуся повз вікно дідової спальні, бо не хочу, аби він
мене помітив, і біжу в самий кінець дерев’яного місточка. Опускаюся
на дошки, занурюю ноги у воду, чухаю живіт, що страшенно свербить
і, затамувавши подих, сиджу на місточку. Крихітні бульбашки
вкривають стопи, немов я опустила їх у газовану воду. «Скоро вони
підпливуть. Сиди спокійно. Тільки не рухайся. Нехай ноги стануть
наживкою». Раптом біля ніг проноситься темна тінь. Сміливість таки
бере гору над страхом, і я відчуваю, як сонячні окуні один за одним
починають цілувати мені ноги. Вони хапають шматочки ороговілої
шкіри та залишки листя і трави, що начіплялися на п’яти, доки я бігла
лісом. Люблю сонячних окунів. Вони того ж відтінку, що й вода у
ставку, у них плямисті спинки і гарненькі закопилені губи. Щоранку я
приношу їм на сніданок свої п’яти.
Коли повертаюся, мати і містер Денсі досі лежать у ліжку. Вікно
їхнього будиночка виходить на озеро. Я без стуку влітаю до них і
починаю стрибати на пружному матраці. Мої ноги мокрі й усі в піску,
нічна сорочка з кожним стрибком підлітає вгору й опускається вниз.
— Геть звідси! — сонно гаркає містер Денсі. — Воллес, що за
чортівня?!
 Крізь вікно бачу, як Анна та її найкраща подружка під час літніх
канікул, Пеґґі, хлюпочуться у воді. Пеґґі руденька, з ластовинням.
— А це ще що таке? — мама тицяє мені у живіт. — Припини
стрибати!
Я спиняюся, задираю сорочку і показую їй поцяткованого
червоними пухирцями живота.
— Вітрянка, хай йому грець! Як ти умудрилася? Піду перевірю, як
там Анна.
— У мене все свербить, — кажу я і злізаю з ліжка.
— Залишайся тут, — наказує мати. — Зараз намажу тебе маззю.
— Я хочу на ставок.
— Ти лишаєшся тут. Не вистачало ще, щоби Пеґґі заразилася.
Я намагаюся проштовхнутися повз маму, аби вибігти з будинку, та
містер Денсі різко хапає мене за руку.
— Ти чула, що мати сказала?! — гарчить він. Я намагаюся
вирватися, та він стискає мою руку ще міцніше.
— Карле, припини. Ти робиш їй боляче.
— Вона мусить навчитися слухатися старших.
— Їй лише п’ять, прошу тебе.
— Не вказуй мені, що робити.
— Я й не збиралася, — відказує мати.
— Якби мені хотілося панькатися з розбещеними шмаркачами, я
радше поїхав би до своїх дітей, — містер Денсі скидає із себе ковдри й
починає вдягатися.
— Що ти робиш? — перелякано запитує мати.
— Побачимося в місті. Мене тут все дратує.
— Карле, прошу тебе. Заспокойся.
Він грюкає за собою дверима.
— Залишайся тут, — наказує мати. — Якщо я прийду, а тебе нема,
я не знаю, що з тобою зроблю, — і вибігає слідом за ним.
Я сідаю на ліжко і спостерігаю, як Анна надіває маску і трубку
для підводного плавання. Сестра сідає навпочіпки спиною до ставка,
опускає маску у воду, піднімає її, виливає воду і плює на неї. За її
спиною Пеґґі заходить все далі й далі на глибину — з кожним кроком її
силует потроху зникає у воді. Завівся мотор. Чую крик матері, її голос
доноситься все тихіше і тихіше, доки вона біжить за автівкою містера
Денсі. Бачу, як у воді зникає Пеґґін хвостик і стирчить тільки руда
голова. За мить на поверхні залишається лише її маківка, як панцир
черепахи. А тоді зникає і вона — на воді видніються тільки бульбашки.
Я уявляю, як Пеґґі зараз виціловують рибки. Бульбашки зникають. Я
чекаю, коли вона винирне з води. Я гупаю у вікно, аби привернути
Аннину увагу. Знаю, вона мене чує, їй просто ліньки підняти голову. Я
гамселю все сильніше й сильніше. Врешті-решт Анна обертається до
мене, показує язика, сідає на пісок і починає вдягати жовті ласти.
4
10:00
У попільничці біля Пітера вже п’ять недопалків. Він п’є каву, не
виймаючи з рота цигарки «Кемел». Робить ковток, а тоді випускає
цівку димку. Без рук, ніби це якийсь фокус. Він дістає з кишені
сорочки помаранчеву запальничку і крутить її в руці, потім перегортає
сторінку газети і тягнеться за шматком бекону. Якби можна було
курити уві сні, він би курив. Коли ми почали зустрічатися, я весь час
чіплялася до нього й напосідала, аби він кинув, та це те саме, що
просити курку злетіти. Господь свідок, я хочу, аби він був здоровий,
але Пітерове здоров’я лише в його руках.
Діти повсідалися на дивані та втупилися в телефони. З усіх
розеток стирчать білі зарядки, брудні тарілки досі стоять на столі,
мамин обтріпаний роман лежить на підлозі. Бекон змели, лишилося
лиш трохи яєць. Дивлюся, як мати повільно виходить з води, струшує
із себе воду. Переливчасті краплі розлітаються навсібіч. Вона
розпускає волосся і викручує його, потім швиденько скручує і заколює
шпилькою. Бере з гілки старий рушник м’ятного кольору і загортається
в нього. Я відкушую тост. У свої сімдесят три мама досі красива.
Того ранку, коли я дивилася, як Пеґґі зникає під водою, на пляж
прибігла мати (досі в самісінькому халаті), накричала на Анну і
стрімко кинулася у воду. Винирнула, тримаючи Пеґґі за хвіст. Та була
вже синя. Мати витягнула Пеґґі за волосся на берег, поклала на спину,
натиснула на груди і почала вдихати їй у рота повітря, аж доки та
почала випльовувати воду й хапати повітря. У молодості мама
працювала рятувальницею на воді, тож знала одну таємницю: деякі
утопленики повертаються з мертвих. І я стояла, спостерігаючи, як мати
втілює у собі Бога. Тим часом містер Денсі назавжди їхав з нашого
життя, а сестра тицяла гілкою у п’яти Пеґґі, намагаючись її збудити.
Зараз я спостерігаю, як мама підіймає голову, теплий вітер дує їй в
обличчя. На її руках старечі плями. На стегнах і під колінами судинні
сітки. Вона зиркає довкруж, потім знизує плечима, що означає «Ось
вони!» — і бере з каное приписані лікарем сонцезахисні окуляри, які
вона сама туди й поклала. Я бачила це сотні разів, та сьогодні мати
дещо інша. Старіша. Від цього мені стає сумно. У матері є якась
невідома мені незламність. Вона може бути дійсно нестерпною, та в
неї виняткове почуття власної гідності. Мама нагадує мені Марґарет
Дюмон із фільмів, де вона знімалася разом із братами Макс. Тільки
вона не грає, у неї це вроджене. Нам таки слід було дочекатися її і
поснідати разом.

— Передай мені тост, чи саранча і їх змела? — запитує мама,

увійшовши на веранду, і тягне за собою стільця.
— Як поплавали, Воллес? — цікавиться Пітер, визираючи з-за
газети.
— Не дуже, знову купа пухирника. І це все через рибалок.
Невідомо де плавають, а потім своїми човнами наносять його нам.
— Попри це сьогодні ви аж світитеся від щастя.
— Годі тобі, — фиркає мати і тягнеться за тостом. — Лестощі тобі
не допоможуть. І вже точно не повернуть бекону.
— Тоді доведеться йти і готувати.
— У твого чоловіка сьогодні на диво гарний настрій, — каже мені
мати.
— Саме так, — погоджується Пітер.
— Мабуть, ти єдина людина, якій поїздка до Мемфіса пішла на
користь.
— Воллес, я вас обожнюю, — сміється Пітер.
— Зараз підсмажу бекон і яйця. Ці вже холодні, — я підводжуся з-
за столу.
— Ні, навіть не думай! — заперечує мати. — Вже й так ціла гора
немитого посуду. У будинку лишилася бодай одна чиста каструля?
Бовтанку чи зварити? — вона знову починає мене дратувати.
— Джеку, прибери тарілки зі столу і принеси бабусі варення.
— Медді, йди і принеси Воллес варення, — бубнить Джек сестрі,
не підводячи голови.
Мама завжди наполягала, щоб діти зверталися до неї за іменем.
«Я не готова стати бабцею, — стверджувала вона, коли Джек ще навіть
не міг і слова вимовити. — І не сподівайся, що я буду няньчитися з
онуками».
Медді не звертає уваги на Джека.
— Агов?! Ви чули? — я стою руки в боки.
 — Ти вже встала, тож і неси, — каже мені син.
Я затримую дихання на десять секунд, аби не вибухнути від гніву.
Уявляю, що я під водою, спостерігаю за рибою в каламуті. Заплющую
очі. Я Пеґґі. Я обираю тишу очерету.
— Джеку, тебе ж попросили, — Пітер запалює ще одну цигарку.
— Ай справді, Джеку, — підхоплює мати. — Поводишся як
паскуда! Ганьба та й годі.

1956 рік. Ґватемала

Бабця Нанетт переїхала до Центральної Америки, після того як

від неї пішов третій чоловік. Зрештою, вона таки розлучилася з
мерзенним Джимом, та без підтримки чоловіка вижити в цьому світі
не могла. Її порятунком став Вінс Коркоран — мільйонер, що в ті часи
мало неабияке значення. Вінс заробив свій статок, імпортуючи й
експортуючи фрукти та каву. Красою він не славився, та людиною був
хорошою: великодушний, добрий до дітей і до нестями закоханий у
їхню матір. Бабця вийшла за нього через гроші. Вона ненавиділа запах
з його рота і гидувала, коли під час сексу великі краплини поту падали
з його чола їй на обличчя. Нанетт було страшенно соромно, що їй
довелося вийти заміж за торговця бананами, зате тепер у неї був
будинок у Ґремерсі-Парк і темно-червоний «Роллс-ройс». Вінс
розлучився з нею після того, як прочитав усе це в її щоденнику.
Принаймні так вона розповідала. Усе, що дісталося Нанетт після
розірвання шлюбу: автівка, невелике щомісячне утримання і величезна
вілла у Гватемалі, якої вона ніколи не бачила. За кілька років до
розлучення Коркоран виграв її в покер у колеги. Тож Нанетт, самотня
жінка, тричі розлучена у свої неповні тридцять три, облишила світське
життя, продала хутра, спакувала шкіряні валізи, посадила
дванадцятирічну Воллес та десятирічного Остіна в «Роллс-ройс» і
поїхала з Нью-Йорка до віддаленої долини у передмісті Антигуа,
красивого іспанського колоніального містечка, що ховалося поміж
вулканів.
Каса-Наранхаль — ветха садиба, огороджена стіною від
допитливих очей селян, де кишіла сила-силенна ігуан, а в садках росли
апельсини, лайми та авокадо. Навесні жакаранда вкривалася
пурпуровим цвітом, а грона бананів звисали зі скрипучих гілок. У
дощову погоду рівень води в річці піднімався, і вона виходила з
берегів. Старий беззубий дон Есек’єль охороняв величезні дерев’яні
ворота садиби. Більшість часу він сидів у тіні глиняної хижі, ласуючи
бобами з кінчика ножа. Мати любила сидіти поруч із ним на земляній
підлозі, спостерігаючи, як він їсть.
Разом із садибою бабця Нанетт отримала в розпорядження кілька
служниць, куховарку і трійку коней, котрі вільно гасали собі
територією. Красивий темноволосий садівник, який завжди ходив
тільки в білому, збирав на сніданок плоди мангостана, ганяв
броненосців із газонів і виловлював товстих черв’яків із каламутного
басейну. Бабця цілими днями сиділа у своїй спальні, до смерті
налякана дивним краєм, що зрештою її врятував, не в змозі поговорити
ні з ким, окрім власних дітей. Її кімната розташовувалася нагорі
восьмикутної башти, обвитої бузковою бугенвілією. Поверхом нижче
красувалася величезна вітальня з високою стелею і масивними
дверима, з яких відкривався чудовий краєвид. Протягом дня діти знали
про присутність матері лише завдяки стукоту її п’ят об кахлі над
головами.
Тераса з колонами сполучала вітальню з кухнею, де щоранку
куховарка готувала тортилью та соус із зелених помідорів. Позолочені
клітки зі строкатими папугами висіли поміж арками тераси. Воллес та
Остін їли на самоті за довгим обідішнім столом, годували пташок
шматочками смажених плантанів, а папуги тим часом щебетали їм
іспанською. Мама розповідала, що саме так вона вивчила мову. Її
першими словами були: «Huevos revueltos? Huevos revueltos?»[2]
Три місяці діти не ходили до школи, бо бабця не знала, як їх туди
влаштувати. (Мати завжди розповідає цю історію, коли я бідкаюся про
навчання дітей. «Що за посередність, Елло? Тобі це геть не личить.
Зрештою, кому взагалі потрібні ці задачі?» — зітхає вона, хоча
насправді вона навіть не вміє як слід рахувати, про що я частенько їй
нагадую.)
Остін боявся виходити за межі садиби, тож мама сама розвідувала
місцевість, прихопивши із собою старенький фотоапарат — подарунок
батька. Фотографувала білих биків на полях; диких коней із
розпухлими від голоду животами у пересохлих руслах; скорпіонів, що
ховалися поміж полін; брата, який пив лимонад біля басейну. Понад
усе вона вподобала кладовище за селом. Матері подобалося розглядати
статуї та зображення Мадонни на могилах; оберемки чорнобривців, які
приносили сюди селяни; облицьовані рожевою штукатуркою нагробки,
що нагадували іграшкові собори; паперові квіти, якими прикрашали
різнокольорові надгробки — бірюзові, помаранчеві та жовті, залежно
від улюбленого кольору небіжчика. Вона приходила сюди і,
вмостившись у їхній тіні, читала собі в тиші та спокої.
По обіді мати найчастіше вирушала верхи на улюбленому коні
долиною до високого пагорба, що вів в Антигуа. Прив’язавши коня до
стовпа, вона бродила брукованими вулицями, досліджувала руїни
давніх церков та монастирів, що лишилися по всьому місту після
землетрусів. Їй подобалися амулети та підвіски, котрі продавали старі
жінки на головній площі: відтяті кінцівки, очі, легені, пташки та серця
на срібних ланцюжках. Потім вона йшла у собор і запалювала свічку,
але не молилася.
Якось увечері мати спускалася в долину крутою дорогою, що
звужувалася між двома валунами. Раптом назустріч вибіг чоловік і
перегородив шлях. Він схопив повіддя і наказав матері злізти з коня.
Потер промежину і поклав руку на мачете. Спершу матері відібрало
від страху мову, та потім вона таки вирішила, що з неї вже годі й,
ударивши коня під боки, помчала вперед. Мама каже, що досі
пам’ятає, як хруснула чоловікова нога, і кінь з усієї сили копнув його у
живіт. За вечерею, сидячи над тарілкою супу з індичкою, вона таки
розповіла бабці, що сталося.
— Сподіваюся, ти його не вбила, — відказала Нанетт і вмочила
тортилью у суп. — Але Воллес, дорогенька, не забувай, що дівчатам
негоже так поводитися.

10:15
Почувши «паскуда» від бабці, Джек таки підводиться з дивана.
Треба буде якось і собі таке спробувати, хоча, найімовірніше, це
виллється у лайку, після якої я ревітиму, а Джек святкуватиме
перемогу. У мене нема материного авторитету.
Дзижчить телефон. Пітер тягнеться через стіл і хапає його
поперед мене.
 — Повідомлення від Джонаса, — він тицяє на екран. «Чорт,
тільки не це», — у мене холоне серце. — Пропонують зустрітися на
пляжі «Гіґґінс Голлов» десь об одинадцятій. Пишуть, що візьмуть із
собою сандвічі.
«Слава тобі Господи», — подумки видихаю я.
— Здається, я вчора домовився про це із Джиною, перш ніж
відключився, — додає Пітер.
— Ми справді хочемо стирчати кілька годин на пляжі? Я би краще
повалялася в гамаку.
— Джина образиться.
— Навряд, до того ж у нас усіх похмілля, — відказую я, хоча
навіть мені власні слова звучать нещиро.
— Я ніколи не міг збагнути... — Пітер допиває каву. — Джонас —
неперевершений, успішний художник із розкішною зовнішністю. Він
міг одружитися на самій Софі Лорен. Думаю, він зійшовся із Джиною,
аби насолити матері.
— Досить поважна причина, — кидає матір. Пітер сміється. Йому
подобаються уїдливі тещині жарти.
— Агов, ви двоє. Припиніть, — кажу їм я.
— Ну що, бандо? На пляж? — питає в дітей Пітер.
— Коли відплив? — запитує Медді.
— 13:23, — Пітер гортає місцеву газету і проводить пальцем по
графіку відпливів і припливів.
— А можна взяти дошки? — запитує Фінн.
— Я не їду, — відказує Джек. — Ми із Семом граємо у футбол.
— І як ти збираєшся до нього дістатися? — запитую я.
— На твоїй автівці.
— І мови бути не може. Доведеться крутити педалі.
— Ти жартуєш? Двадцять чотири кілометри?
— Востаннє, коли ти брав автівку, ти забув заправитися, і в мене
майже не лишилося пального. Я насилу дотяглася до заправки.
— Але ми вже домовилися. Він чекатиме.
— То напиши, що в тебе змінилися плани.
— Мамо.
— Ніякої автівки. Тему закрито, — телефон знову дзижчить.
Цього разу я беру його першою. «То що там із пляжем?» — запитує
Джонас. Я бачу цю мить: він стоїть з телефоном у руці й друкує
повідомлення, намагаючись стати ближчим. Кожне слово таїть у собі
секретне послання. — Піте, мушу відписатися Джонасу. О котрій ми
будемо?
— Напиши, що о пів на дванадцяту.
Джек заходить до вітальні й бере мою сумку зі столу. Я
спостерігаю, як він порпається у ній і дістає ключі від автівки.
— І що це ти робиш? — запитую я.
— Я повернуся з повним баком. Обіцяю.
— Віддай мені ключі, — я простягаю руку. — Ти або ідеш із нами
на пляж, або береш велосипед. Крапка.
— Навіщо ти це робиш? Ти навмисно все мені псуєш! — Джек
кидає ключі на підлогу і ляскає за собою дверима веранди. — Як ти
можеш жити із цією сукою?! — кричить він через плече, біжучи до
свого будиночка.
— Сам не знаю! — кричить йому вслід Пітер, сміючись.
— Піте, ти це серйозно?
— Розслабся. Він підліток. Усі підлітки грубіянять матерям. Це
частина сепарації.
Усе моє єство наїжачується. Ніщо не змушує мене так сильно
напружитися, як коли мені кажуть розслабитися.
— Грубіянять? Він назвав мене сукою. А твій сміх його тільки
заохочує.
— То виходить, я винен? — Пітер піднімає брови.
— Звісно, ні, — відказую роздратовано. — Але він бере з тебе
приклад.
— З’їжджу в місто за цигарками, — каже Пітер і підводиться.
— Ми не закінчили розмову.
— Нам щось ще потрібно? — незворушно запитує він.
— Піте, чорт забирай!
Медді та Фінн сидять нерухомо і лиш глипають очима, немов
крихітні звірята, що спостерігають, як на водопої варан крадеться до
водяного буйвола. Вони рідко бачать батька розгніваним, адже Пітер
зазвичай віджартовується. Він дивиться на мене, примружившись,
немов відчуває довкола мене якісь інші вібрації — так, ніби впіймав
мене на гарячому, проте ще не знає, що саме я скоїла.
— Зможеш купити вершки?! — гукає мати з кухні, де вона
підслуховує, вдаючи, що розігріває каву. «Будь як жінка з картин
Боттічеллі», — лунає у голові її голос. Здоровий глузд підказує мені,
що вона має слушність. Я маю поступитися. Вчора ввечері я переспала
в кущах із давнім другом. Пітер лишень віджартувався на грубість
сина, що насправді трапляється щодня. Але найбільше мене підбурює
Пітерів застережливий тон.
— Піте, тільки не треба зараз сприймати оце все на свій рахунок.
— Справді? Елеоноро, ти впевнена, що хочеш продовжити цю
розмову?
Сніданок підступає до горлянки. Я починаю панікувати. Зиркаю
на переляканих Медді та Фінна на дивані. Вони хвилюються. Що я
вчора накоїла?! Жахлива помилка, якої мені ніколи не виправити.
— Пробач, — промовляю я і, затамувавши подих, чекаю, що буде
далі.
5

Серпень 1972 року. Коннектикут

Наприкінці літа в сільській місцевості Коннектикуту стоїть

нестерпна спека. О восьмій ранку повітря таке вологе, що нема чим
дихати. По обіді мені подобається ховатися в тіні дідового
кукурудзяного поля, бігати з одного кінця в інший, чіпляючись об
качани, лежати на зораній землі посеред рядків, слухати тихий шелест
кукурудзиння і спостерігати, як поміж борознами мурашки несуть на
собі важку ношу. Ближче до вечора невідомо звідки налітає сила-
силенна мошкари, і ми змушені ховатися в будинку, доки та не зникне
в тіні кислої сливи.
Щовечора на дідовій фермі ми чекаємо, доки стане прохолодніше,
аби прогулятися після вечері. Удень тут навіть плавиться асфальт, зате
потім ходити по ньому — справжнє задоволення: смола досі тепла, але
вже не липка, ще й пахне лавою. Дідусь Вільям, татків батько, бере
ціпок з горіхового дерева, люльку і кисет з махоркою, який завжди
носить у кишені штанів, і йде з нами повз кукурудзяне поле, старе
кладовище по той бік вулиці, невеличку білу церкву з темними вікнами
та дощатий будиночок пастора, де за завішеними шторами світиться
настільна лампа. Ми підіймаємося на пагорб, де чутно брязкіт овечих
дзвіночків із сусідньої ферми в улоговині.
Ми з Анною біжимо попереду й несемо в кишені кубики цукру,
аби погодувати з долоні рябого коня Стрейтів. Він чекає на нас у
високій жалкій кропиві наприкінці поля і, щойно почувши наш запах,
роздуває свої теплі ніздрі. Анна чухає коню чоло, і той пирхає, б’ючи
копитом. Після прогулянки бабуся Мертл завжди готує нам сидр та
цукрове печиво. Вона каже, що хотіла б, аби ми жили тут постійно, і
що коли батьки розлучаються, діти страждають найбільше. «Мені
завжди подобалася ваша мати, — казала бабця. — Воллес дуже
вродлива жінка».
Біля церкви є невеличкий ігровий майданчик для учнів недільної
школи: гойдалки та турнік, проте нам з Анною більше до вподоби
гратися на підстрижених зелених галявинах поміж високих дерев
кладовища. Ряди надгробків ідеально підходять для гри в піжмурки.
Наше улюблене місце — Могила самогубці, розташована на пагорбі,
поодаль від решти. Бабця розповідала, що людей, котрі вкоротили собі
віку, хоронять окремо, бо вони вчинили страшний гріх. На могилі
стоїть стела, значно вища за мене, а по обидва боки височіють
кипариси. Бабуся казала, що їх посадила вдова покійного. «Спершу це
були невеличкі кущі. Та було це ой як давно. Ваш дідусь допомагав
викопати яму, а потім та вдова переїхала у Нью-Гейвен». Коли сестра
запитала, як саме загинув чоловік, Мертл відповіла: «Ваш дідусь
перерізав мотузку, на якій повісився бідолаха».
Біля стели — широка мармурова сходинка. Бабуся пояснила, що
то для квітів, хоча ніхто ніколи на могилу квітів так і не приніс.
Спекотної днини ми із сестрою любимо сидіти тут у тіні надгробка
подалі від дороги. Ми почали робити паперові ляльки. Малюємо їх на
папері й вирізаємо. За обличчя та зачіски відповідальна сестра:
хвостики, африканські косички, косички, як у Пеппі Довгапанчохи,
каре. Вигадуємо крихітний одяг і защіпками чіпляємо його на ляльок:
смугасті фіолетові брюки-кльош, фартухи, шкіряні куртки, білі
чобітки, довгі спідниці, краватки, бікіні... «Кожна лялька мусить мати
власний гардероб», — каже Анна, вирізаючи крихітну сумку.
Ми сидимо на сходинці біля могили, аж раптом чуємо хрускіт
гравію під колесами автівки.
— Це він! — вигукує Анна.
Батько залишиться з нами на цілий тиждень. Ми дуже давно не
бачилися, бо він їздив кудись по роботі. По телефону він каже, що
скучив за своїми крихітками і не може дочекатися, коли ж нас
побачить. Обіцяє поїхати разом у розважальний центр і на озеро
Кендлвуд. Каже, що на нас чекає сюрприз. Попереджає, що ми можемо
його не впізнати, бо він відпустив вуса.
Ми збираємо ляльки, з веселим криком несемося вниз схилом, з
нетерпінням чекаючи на сюрприз. Батько виходить з автівки, слідом
прочиняються передні пасажирські двері.

11:00
Після сварки Пітер сідає в автівку і їде геть. Фінн та Медді мовчки
сидять, втупившись у книжки та гаджети. Вони чимось нагадують
двох морських птахів після шторму.
— Товстуни, не проти якщо я втиснуся між вами? — діти
відсовуються, навіть не підводячи голови. — Зараз як розчавлю вас...
— Мамо! — дратується Медді.
Я спираюся на спинку дивана, заплющую очі й полегшено зітхаю.
Яке ж то щастя відчувати їхній подих і запах. Джек досі сидить
набурмосений у своєму будиночку і відмовляється виходити. Власне,
цілком типово для нього, адже він був упертим ще в утробі. Хоч
скільки риб’ячого жиру я пила, він все одно відмовлявся полишати
вологий прихисток. Врешті-решт він погодився з’явитися на світ лише
через два тижні по закінченні терміну вагітності. Пологи були
нестерпно болючими і здавалися нескінченними. Пам’ятаю, якоїсь
миті я навіть подумала, що помру. Наступного ранку я була
переконана, що дитина в мені померла, хоча до мене приєднали
сімнадцять приладів, і кожен із них пищав, підтверджуючи чіткий і
рівний ритм серцебиття. Я страшенно боялася втратити людину, якою
дорожила найбільше у світі, лишившись без права його любити. Але
Джек таки народився: рожевий, крикливий, довгоногий, вирячкуватий,
весь у зморшках. Водяне створіння. Первісне й недоторкане. Його
віддали мені вже обтертого і загорнутого у блакитну пелюшку. М’який
клубочок у моїх руках, одночасно всередині мене і вже ні.
Коли медсестри забрали Джека, я відправила Пітера додому
відпочити. Ми обоє не спали силу-силенну часу. Я прокинулася в
напівтемряві від ледь чутного сопіння Джека. Доки я спала, медсестри
його привезли. Я взяла сина з ліжечка і спробувала прикласти до
грудей, гадки не маючи, як це робиться. Почувалася самозванкою, що
вдає із себе матір. Я ридала, намагаючись його погодувати. Мене
сповнювало найбільше щастя і туга водночас. Всередині та ззовні.
У двері палати хтось постукав. «Медсестра», — подумала я і
полегшено зітхнула. Натомість увійшов Джонас; ми не бачилися і не
спілкувалися з ним чотири роки. Джонас, який пішов з мого життя,
сповнений болю і злості, коли я одружилася з Пітером. Який на той час
вже був у шлюбі з Джиною. Джонас, мій давній друг, стояв на порозі з
букетом білих півоній, загорнутих у коричневий папір, і дивився, як я
ридаю над немовлям.
Він підійшов до ліжка й обережно взяв у мене сина, навіть не
питаючи дозволу, бо знав, що він у нього вже є. Потім відгорнув
пелюшку з ніжної Джекової щоки і поцілував малюка в носик:
— Це мені здається, чи вона таки схожа на хлопчика?
— Йди до дідька, — усміхнулася я. — Припини, мені боляче
сміятися.
— Болить? — занепокоєно запитав він.
— Навіть не знаю, що тобі відповісти, — розсміялася я крізь
сльози. Щастя і втрата водночас.

Уявляю зараз Джека: лежить на дивані, закинувши руки за голову.

Вткнув у вуха навушники, аби абстрагуватися від усього світу, і думає,
пробачати мені чи ні, міркує, чи я йому пробачу. «Так!» — мені
хочеться закричати йому, бо нема такого, чого не пробачили б одне
одному ті, хто одне одного любить. Хоча тепер я знаю, що це не зовсім
так.
До веранди залетіла муха. Вона дзижчить і щосили б’ється об
москітну сітку, намагаючись вилетіти надвір. На коротку мить вона
завмирає, і на веранді западає тиша. Чутно лиш шелест сторінок та
клацання бульбашок, які надуває зі слини зосереджений на грі Фінн.
На невеличкому громадському пляжі по той бік ставка люди вже
позаймали місця на піску і почали розкладати їжу на скатертини, аби
ніхто ненароком не зайняв чужого місця. Навіщо я піддалася на
Пітерові вмовляння і погодилася зустрітися із Джонасом і Джиною на
пляжі? Гадки не маю, як зустрітися із Джонасом поглядом серед білого
дня, як їсти Джинині сандвічі з тунцем, як вичавлювати із себе
усмішку, згадуючи вчорашній вечір. Зрештою, я можу не йти, адже це
Пітер погодився. Він може піти з дітьми та й усе. Ніхто не зважатиме
на мою відсутність. За винятком мене. Бо всі вони будуть поруч із
Джонасом, а я ні. Вони лежатимуть разом з ним на розпеченому піску,
а я ні. Від думки, що я його не побачу, мене сповнює нестримне
бажання торкнутися його. Я відчуваю голод. Це якась залежність.
Мене немов кличе сирена. «Сирена з членом», — проноситься в
голові, і я сміюся вголос.
— Чого смієшся? — запитує Медді.
— Нічого, то я так, — відказую я.
— Мамо, якось дивно сміятися без причини, — зауважує донька.
— Це нагадує злого клоуна.
Медді чеше укус від комара на щиколотці.
 — Що більше чесатимеш, то більше свербітиме, — відказую їй я.
Діти досі сидять у піжамах. На рукаві Фіннової сорочки плями від
воску — він посадив учора, коли прийшов прощатися перед сном з
п’яними дорослими.

— Ми чули, як ви співали, — мовить Фінн, відхиляючи москітну

сітку на дверях, з лукавим виразом обличчя, що означає: «Знаю, я
давно вже мушу бути в ліжку, але ось я тут».
— Господи, та ви вже давно мали б спати, — зітхаю я.
— Ви так галасуєте, — зауважує Медді. — Джек спить. Він
відключився.
— Залазь уже, — кажу я і саджу Фінна на коліна. — Але лише
п’ять хвилин.
Він тягнеться вперед, аби здерти застиглу цівку воску на свічці,
кілька краплин падають йому на рукав.
— Можна задути свічки?
— Ні.
— Ти проведеш нас до будиночка? Я чув якийсь шелест у кущах.
Думаю, це вовк.
— Дурнику, тут нема вовків, — каже Медді. — Піду наллю собі
молока.
Фінн злазить з колін, чимчикує до дивана і скручується калачиком
біля Пітера. Той теревенить собі з Джиною і чухає синові спину, наче
котові. Навпроти мене Аннин хрещений, Джон Діксон, та бабця
Памела сперечаються із Джонасовою матір’ю через гнізда куликів.
— Це наш пляж, — веде Памела. — Яке право має служба
огороджувати його?
— Цілком слушно. Він для пташечок за цим столом, — вдоволено
відказує Діксон і сміється із власного жарту.
— Пляж належить матері-природі, — заперечує Джонасова мати.
— Невже вас більше турбує те, де лежатиме ваш рушник, ніж те, що
пташки можуть вимерти?
— Хтось може відчинити мені двері? — Медді виходить з комори,
тримаючи в руках дві склянки молока.
Пітер підводиться і, похитуючись, відчиняє двері веранди. Потім
куйовдить Медді волосся.
 — Татусю, я ж усе розіллю, — регоче вона і розливає молоко.
Фінн стає навкарачки і починає сьорбати з підлоги молоко.
— Я кіт! — вигукує він.
— Тьху, — кривиться Медді та шле мені повітряний поцілунок. —
Добраніч, мамо. Я тебе люблю. Усім доброї ночі.
— Добраніч, мої солоденькі, — бажає їм Пітер і знову лягає на
диван. — Але більше щоб я вас тут не бачив.
Я дивлюся, як Джонас відколупує віск зі свічки, як те щойно
робив Фінн. Він мне його пальцями, а потім виліплює кульку, далі
лебедя, черепаху, затим кубик і серце — так, немов пальці видають
його думки. Тільки зараз усвідомлюю, що коли я вперше стріла
Джонаса, йому було стільки ж, як зараз Фінну.
Чарівне хлопча. Зараз мені важко уявити, що мій маленький син
зможе одного дня перевернути догори дриґом чиєсь життя. Джонас
підводить очі й бачить, що я за ним спостерігаю.
— Ти розбещуєш дітей, — каже матір, коли вони зникають у
темряві. — Ми в дитинстві мусили бути нижче трави, тихіше води.
— Ой Воллес, шкода, що ви подорослішали і те правило на вас
більше не поширюється, — кидає Пітер.
— Ох і нестерпний у тебе чоловік, — вдоволено відповідає мама.
— Гадки не маю, як ти з ним живеш.
— Нічого не вдієш, любов сліпа. Чи принаймні моя дружина, —
сміється Пітер. — От у чому секрет мого щастя.
— У наші часи все було набагато простіше. Ми розлучалися й
одружувалися, коли хотіли, — веде мати. — Це навіть дещо бадьорить
і освіжає. Як зміна гардероба.
— Я чомусь пам’ятаю зовсім інше, — заперечую я. — Якби Анна
була тут, гарантую, вона сказала б те саме.
— Я тебе благаю, — відсікає мати. — Зрештою, з тебе вийшла
чудова людина. Хтозна, що було б, якби ми з твоїм батьком не
розлучилися. Може, була б оце розпещеною дурепою і працювала б
менеджеркою в готелі. Розлучення корисне для дітей, — мати
підводиться і починає збирати виделки. — Нещасні люди завжди
цікавіші.
В мені наростає хвиля обурення, та Джонас нахиляється і шепоче:
— Не звертай уваги. Хмільною вона завжди каже зовсім не те, що
насправді думає. І ти це знаєш.
 Я киваю, наливаю граппу і передаю йому пляшку. Наші пальці
торкаються, Джонас наливає й собі.
— Пропоную випити, — він підіймає келих.
— За що? — питаю я і цокаюся з ним.
— За сліпу любов, — ми не відриваємо одне від одного очей.
Чекаю кілька хвилин і встаю з-за столу. Мати стоїть спиною до
мене біля раковини:
— Елеоноро, буду вдячна, якщо допоможеш із посудом. Гаряча
вода знову не нагрівається.
— Хвилинку, зараз тільки збігаю до вбиральні.
— Сходи в кущі. Я так завжди роблю.
Я вислизую задніми дверима, чекаю в тіні, міркуючи, чи
правильно я його зрозуміла і як почуватимуся, якщо таки помилилася,
і от тепер стовбичу тут, як жалюгідне шістнадцятирічне дівчисько.
Двері веранди прочинилися, заскрипів пісок під чиїмись ногами.
Джонас спинився, озирнувся довкруж і знайшов мене. Ми стояли у
темряві, зі ставка дув тихий вітерець, в очереті кумкали жаби.
— Елло, ти мене чекаєш?
— Тс-с, — я приклала йому палець до вуст. З будинку доносилися
голоси, хтось увімкнув програвач.
— Повернися, — прошепотів він і задер мені спідницю. —
Поклади руки на стіну.
— Збираєшся мене арештувати?
— Так.
— Тоді хутчіш!

— Мамо! — хтось смикає мене за сорочку. — Ма! Ти мене чуєш?

— запитує Медді. — То нам можна піти попірнати?
— Ми знайшли риб’ячу нору, — додає Фінн. — Там може бути
ікра.
— То можна? — перепитує Медді. — Мамо!
— Маски та ласти в першому будиночку, — схвально киваю я,
намагаючись повернутися до реальності.
Почуваюся брудною і сплюндрованою, мені хочеться відмитися
зсередини. Серце розбилося. Тепер кожна моя клітинка уражена
радіацією, яка вчора проникла в тіло. І я не знаю, чи зможу все це
пережити.
 Травень 1973 року. Брайркліфф, штат Нью-Йорк

Чарівний весняний ранок. Сьогодні батькове весілля. На мені

мереживна сукня, лаковані чорні туфлі та напівпрозорі білі гольфи.
Мені шість. Тато одружується зі своєю дівчиною, Джоан. Джоан —
успішна письменниця. «Справжній скарб, — зауважив батько,
представляючи її нам, і додав: — Нема нічого привабливішого за
сильну жінку». На що Джоан розсміялася і відказала: «Вашому
батькові просто подобається, коли ним командують». І вони
поцілувалися прямісінько перед нами.
Джоан лишень двадцять п’ять. «Ми могли би бути сестрами!» —
каже вона Анні. Татова дівчина красива і дещо приземкувата; вона
носить овечу дублянку. Мене це трохи непокоїть, адже тепер котрась з
овечок мусить жити без шкіри. Вони з татом переїхали в передмістя,
тож йому щодня доводиться їздити в місто на роботу, та ми однаково
бачимося з ним доволі рідко.
Джоан водить новенький червоний «Мустанг». Коли я вперше
бачу автівку, кажу Джоан: «Мама каже, що червоний — вульгарний.
Треба було купувати синю. Синій колір вишуканий». Джоан вичавлює
із себе сміх, а сестра боляче щипає мене за руку і сичить: «Ти гадки не
маєш, що верзеш».
Джоан подобається Анна, а я ні. «Ми з нею геть різні», —
пояснила вона сестрі, а та вже потім мені. Іноді Джоан приїжджає у
місто і влаштовує з Анною «дівчачий день». Вони ходять по дорогих
іграшкових крамницях, обідають разом у кафе і катаються на ковзанах.
Джоан купила сестрі помаранчево-рожеву сумку з блискучими
срібними ґудзиками, що нагадують монетки. Вона обожнює густе
темно-каштанове Аннине волосся і вчить розчісувати прядки по десять
хвилин на день, аби ті блищали.
Щовечора рівно о шостій Джоан п’є скотч із содою, а батько тим
часом готує вечерю і відкорковує пляшку вина, аби воно дихало. Тато
полюбляє додавати у страви цибулю, а ще дозволяє мені сидіти на
високому стільці на кухні, і я допомагаю йому чистити моркву. Він
готує вечерю у великій чорній чавунній сковорідці, яку потім потрібно
відмивати олією, а не мийним засобом, бо він може зіпсувати її
поверхню. Я все ніяк не второпаю, як олією можна бодай щось
відмити.
Джоан ненавидить те, що батько виплачує нам аліменти. У неділю
ввечері, коли Джоан підвозить нас на вокзал, вона тицяє нам
складений аркуш паперу з переліком їжі та речей, які вона вирахувала
з коштів на наше утримання: «8 шматочків хліба, 4 чайні ложки
арахісового масла, 6 йогуртів, 2 заморожені пироги з куркою, стейк із
картоплею...»

Спостерігаю, як батько крокує церквою. Поруч зі мною сидить

бабця Мертл, міцно стиснувши губи, капелюшок дещо з’їхав набік,
спина рівна. Їй також не подобається Джоан. Минулого разу, коли тато
з подружкою привезли нас до бабусі з дідом, наші валізи були повні
брудного одягу. «Оце нечупара, — зітхнула бабця Мертл. — Ще й
страшенне ледащо. Ваш батько з відзнакою закінчив Єльський
університет, та коли справа доходить до всього, що нижче пояса, у
нього відключаються мізки. Як він взагалі міг її обрати?! Зараз
перевірю, чи у вас часом нема кліщів».
Я розглядаю складки мережива на колінах, шкрябаючи пальцем
коросту. У мене подерті коліна, бо я впала на бетон з турніка на
дитячому майданчику. Бабуся Мертл бере мою руку і ніжно стискає. Її
зношена обручка торкається моїх пальців — приємне відчуття. Наші
долоні лежать у мене на колінах. Я гладжу сині вени, що обплели її
руки. Я так сильно її люблю.
Анна у темно-синьому. Вона погладшала, тож Джоан вирішила,
що цей колір їй пасуватиме. Я нервово стукаю носаком по підлозі.
Сестра копає ногою мене в гомілку. Мені наказали не вертітися і
поводитися чемно. Я дивлюся на червоний промінь, що падає на вівтар
з віражного вікна попід стелею. Це кров Христа, що стікає з його ран.
Батько крокує повз мене до священника. Тієї ж миті я підскакую і
вибігаю у прохід, кидаюся йому під ноги й чіпляюся за штани. Він
усміхається до гостей, водночас намагаючись вивільнитися від білого
клубка мережива впереміш зі слізьми та шмарклями. Я не відпускаю
тата, і він крокує далі, не звертаючи уваги на мале дитя біля його ніг. Я
схожа на рибку, що присмокталася до п’ят.
 Врешті-решт ми з батьком доходимо до вівтаря. Лунає весільний
марш. Гості зніяковіло підводяться. Джоан крокує проходом, пишна
вуаль приховує її гнів. Вона обрала коротку атласну сукню, з-під якої
стирчать товсті ноги. Вони нагадують дві сардельки, втиснуті у
крихітні туфлі. Вона переступає через мене, бере батька за руки й
киває священнику. Я лежу, згорнувшись клубочком, біля батькових ніг,
доки вони дають одне одному обітниці. «Чому вона без трусів?» —
міркую я, коли вони кажуть «так».

Листопад 1973 року.

Таррітаун, штат Нью-Йорк

Наші вихідні з батьком. Власне, він казав, що ми бачитимемося

щотижня, та востаннє ми проводили час разом більше місяця тому.
Вони із Джоан постійно з кимось зустрічаються. У неї сила-силенна
друзів, і всі вони хочуть познайомитися з її старим. Так пояснив нам
батько. «А хто такий цей старий? — запитала я. — Ми з ним знайомі?»
У них коричневий будинок. У дворі росте дерево. Мабуть, колись
на ньому висіла гойдалка, але тепер від неї лишилися одні мотузки. За
деревом мощена доріжка веде до маленького каламутного басейну.
Тато каже, що в ньому не можна купатися, проте коли взимку вода
замерзне, ми зможемо кататися на ковзанах. Вітальня довга і вузька, з
велетенськими вікнами, що виходять на «озеро», як називає його
Джоан. «Знайти будинок біля води — справа вкрай складна», — каже
вона. У всіх кімнатах, окрім кухні, підлога вкрита кудлатими
килимами.
Суботній вечір. Ми з Анною сидимо в кухні на підлозі й граємося
з м’ячиком і фішками. Надворі похмуро, ллє дощ. Я саме зосередилася,
бо зараз моя черга ходити, коли до кімнати влітає Джоан, розмахуючи
щіткою для волосся. Тоді дістає з неї кілька волосин і тицяє їх мені під
носа.
— Елеоноро, ти розчісувалася моєю щіткою?! Я просила тебе
цього не робити!
 — Я не розчісувалася, — брешу їй, бо таки розчісувалася.
— У вашій дорожезній школі в дітей знайшли воші. Тепер мені
доведеться кип’ятити щітку, — лютує Джоан. — Якщо з нею щось
станеться, я надішлю твоїй матері рахунок. Це щетина кабана.
— Я її не чіпала!
— Волосини світлі. Я у себе вдома брехні не терпітиму! — Джоан
нахиляється і забирає у нас фішки.
— Віддай! — кричу я. Тим часом батько повертається з гаража.
— Агов, припиніть. Нумо жити дружно, — просить він.
— Генрі, не говори зі мною як з малим дитям! — уриває його
Джоан.
— Вона забрала в нас фішки і не віддає, — скаржуся я.
— Елла взяла без дозволу Джоанину щітку, — втручається Анна.
— Це неправда! — заперечую я.
— Це лишень щітка, — каже тато. — Впевнений, Джоан не проти,
що ти її взяла. Я розповідав, що ваша бабця у школі завжди вигравала
в цю гру? — він відкриває морозильну камеру і зазирає всередину. —
На вечерю пиріг із куркою? Що скажете? Ми з Джо сьогодні йдемо у
гості.
— Я не хочу, аби ти йшов, — скиглю я. — Ти завжди кудись ідеш.
— Ми до сусідів. Сьогодні з вами побуде чарівна молода нянька.
— А можна нам подивитися телевізор? — запитує Анна.
— Можете робити все, що заманеться.
— Мені тут не подобається. Цей будинок страшний. Я хочу
додому, — кажу я.
— Замовкни. Ти завжди все псуєш! — гаркає сестра.
Я вибігаю зі слізьми з кімнати. Чую, як за спиною і собі крізь
сльози Джоан гнівно кидає:
— Я більше не витримую! Генрі, я не підписувалася на роль
матері.
Я падаю на ліжко і зариваю обличчя в подушку. «Я її ненавиджу, я
її ненавиджу, я її ненавиджу», — повторюю, як молитву. Коли до
кімнати заходить батько, щоб заспокоїти мене, я відвертаюся від нього
і згортаюся калачиком.
Він кладе мою голову собі на коліна і гладить волосся, доки я
нарешті припиняю схлипувати.
— Зайченя, все гаразд. Я нікуди сьогодні не їду. Заспокойся.
 — Вона погана.
— Вона не навмисно. Їй також важко. Джоан хороша, дай їй шанс.
Заради мене.
Я зариваюся в його обійми й киваю, хоча знаю, що це брехня.
— Розумниця.

— Генрі, це ще що таке?! — вигукує Джоан, коли дізнається, що

тато залишається з нами. — Ми домовилися зі Стріпсами кілька
тижнів тому.
— Ти чудово проведеш час. До того ж, на відміну від мене, у тебе
з ними купа спільного. Шейла приготує щось смачненьке. Я давно не
бачив дівчат.
— Суботній вечір. Я нікуди не піду сама.
— Тоді ще краще. Залишимося всі разом вдома. Приготуємо
попкорн, подивимося телевізор.
— Нянька вже їде. Надто пізно її відміняти. — Джоан
повертається до тата спиною і красується перед дзеркалом у коридорі.
Потім надіває великі золоті сережки-кільця, розчісує брови і щипає
щоки.
— Компенсуємо їй витрати на дорогу, та й по всьому. Вона
зрозуміє.
Я зачаровано глипаю на відображення Джоан у дзеркалі. Її ніздрі
роздуваються і стискаються, роздуваються і стискаються, а рот
перекосило від люті. Потім вона помічає мій погляд. Я переможно їй
усміхаюся.

Але врешті-решт перемагає таки Джоан. Після того вечора батько

щовихідного зустрічає нас на вокзалі й везе десь із пів години до
батьків Джоан. Щоразу з’являється нова відмовка: у Джоан місячні і їй
зле; будинок обробляють від плісняви; їх запросили погостювати в
Роксбері, хоча Джоан вважає, що там буде нудно, зате наступні вихідні
ми неодмінно зостанемося в нього, обіцяє тато. Він такий похмурий,
коли махає нам на прощання з автівки... І я знаю, що це моя вина.
Джоанин батько, Двайт Берк, — відомий поет. У нього приємний
хрипкий голос, і на сніданок він завжди вбирається в костюм-трійку.
Щоранку він піднімається до свого кабінету з келихом бурбону. Його
дружина, Ненсі, — огрядна м’якосерда жінка. Католичка. Вона носить
вервицю в кишені фартуха і запитує, чи я вірю в Бога. Ненсі пече
пишні булочки і кличе обід «трапезою». Її волосся завжди охайно
зачесане. Про таких батьків, як вони, я читала тільки у книжках.
Заможні, проте на диво добрі та людяні. Гадки не маю, як у них могла
вирости така корова.
Френк, молодший брат Джоан, досі мешкає з батьками. Йому
п’ятнадцять. Він став для нас справжньою несподіванкою. «Це наше
благословення», — пояснює Ненсі, коли Анна запитує, чому між
братом і сестрою така велика різниця у віці. «Недогляд, якщо
точніше», — виправляє її Френк.
У нього біляве, коротко стрижене волосся й акне. Коли він
нахиляється, з-під штанів завжди виглядає дупа.
Берки мешкають у білому триповерховому цегляному будинку,
довкола якого росте дельфіній та палісандра, а трохи далі видніється
смужка річки Гудзон. У будинку завжди пахне дріжджовим тістом. А
ще в них мешкає купа лабрадорів шоколадної масті, двоє з них — на
клички Кора і Блу. У неділю вранці ми ходимо до церкви.
Ми із сестрою мешкаємо в окремій кімнаті у прибудові позаду
кухні. Дістатися туди можна таємними сходами, що ведуть з комори.
«Кімната служниці», — називає її Ненсі. Ніхто, окрім нас, не
користується цією частиною будинку. Крізь ромбовидні шибки кімнати
видніється сіра скеля, по якій стікає цівками крижана вода.
Ми з Анною знову дружимо. Граємося в «Море хвилюється...» у
садку, вирізаємо на дерев’яних сходах паперових ляльок або ж читаємо
книжки, згорнувшись калачиком на ліжку. Ніхто нас не чіпає. Ніхто на
нас не кричить. Коли настає час трапези, Ненсі дзеленчить у дзвоник, і
ми біжимо до їдальні, де завжди палає камін, навіть на початку літа.
Ненсі каже, що їй подобається, коли ми тут. Вона міцно нас обіймає,
цілує, розпаковує наші валізи й розкладає речі у комод з горіхового
дерева.
У Френка є спеціальна кімната у задній частині будинку, де він у
тераріумах вирощує мишей, хом’яків та щурів. Усі вони витріщаються
на удава Водло, що мешкає у найбільшому тераріумі. Після вечері
Френк змушує нас спостерігати, як він годує удава мишенятами. Вони
зовсім крихітні й рожеві. Я благаю випустити мене з кімнати, та Френк
перекриває мені дорогу і не дозволяє піти. У приміщенні пахне
кедровою стружкою та страхом.
 — Розважаєтеся?! — гукає Ненсі. Вона саме домиває на кухні
посуд.
— Ми годуємо Водло! — кричить у відповідь Френк. — Бери це,
— він тицяє Анні рожеве мишеня, яке звивається, намагаючись
вирватися з його рук.
— Я не хочу, — сестра намагається віддати йому мишеня, та
Френк засовує руки в кишені.
— Якщо ти не погодуєш Водло, він лишиться голодним і може
вилізти з тераріуму в пошуках здобичі. Ти знала, що навіть молодий
удав здатен задушити людину за кілька секунд?
Анна відкриває кришку, заплющує очі й відпускає мишеня. Я
дивлюся, як воно падає на м’яку осикову стружку. П’ять довгих секунд
воно глипає й озирається довкола, радіючи, що досі живе. Водло
підповзає і хапає його. Мишеняти нема. Від нього лишилася лиш
невеличка кулька, що випинається з горла удава. Ми спостерігаємо, як
м’язи удава плавно штовхають її до шлунка.
Френк любить свого удава, та понад усе він обожнює хом’яків.
Він їх розводить і продає, а гроші витрачає на свої потреби. Вони —
найцінніше, що в нього є. Якось під час нашого візиту його
улюблениця, Ґолді, втекла. Френк ледь не збожеволів. Він кликав її і
бігав туди-сюди сходами, заглядав під дивани, перебирав книжки на
полицях. Френк був переконаний, що її з’їв котрийсь із собак, тож
копнув ногою найстарішу собаку Мейбел. Та лиш заскавчала і
накульгуючи пошкандибала геть.
— Усе гаразд?! — кричить Ненсі з кухні, де тушкує яловичину.
Потім Френк нападає на мене на сходах і звинувачує, що це я
згодувала Ґолді удаву.
— Я знаю, що ти вважаєш мене бридким. Я чув, як ти це казала!
— кричить він, притискаючи мене до стіни. З його рота тхне молоком і
кукурудзяними паличками зі смаком сиру. Я витріщаюся на
помаранчеві від паличок вуса і клянуся, що не чіпала хом’яка.
Коли Ненсі ввечері смикає ковдру, аби вкрити Анну, мертве тільце
Ґолді падає на ліжко. Як виявилося, бідолашна застрягла між ліжком та
стіною. Ненсі бере віник і совок, відчиняє вікно і викидає Ґолді в кущі
гортензії.
Френк стоїть на порозі, спостерігаючи за тим усім. З його горла
виривається хрип. Обличчя перекосило, акне налилося червоним. Я
впевнена, що він задихається. Стурбовано глипаю на нього, міркуючи,
помре він зараз чи ні. Але натомість він починає схлипувати. Ми з
Анною перелякано зиркаємо одна на одну, а тоді починаємо реготати.
Присоромлений, Френк вибігає з кімнати. Я чую стукіт його п’ят по
дерев’яних сходах і ляскіт дверей. Ненсі стоїть спиною до нас і
вдивляється в темряву.
Наступного тижня, коли батько зустрічає нас на вокзалі, він каже,
що вихідні ми проведемо разом з ним та Джоан. Двайт та Ненсі
гадають, що так буде краще.
6

Травень 1974 року. Нью-Йорк

11:30
У материній сім’ї розлучення — це лишень слово з десяти літер,
яке легко можна замінити на «Мені нудно» чи «Не пощастило». І
батько, і мати були у шлюбі тричі. Дід Ейморі, який побудував
Паперовий палац, жив у своєму будинку біля озера до самої смерті.
Рубав дрова у похідних черевиках, рибалив, плавав на каное і
спостерігав, як з роками змінюється ставок. Він милувався лататтям,
вистежував північних чапель і рахував розписаних черепах, що грілися
на стовбурах повалених дерев, які гнили й чорніли на мілководді.
Жінки приходили та йшли, а ставок завжди залишався з ним. Він
знайшов його, коли бродив з мисливською рушницею глухим лісом.
Вода у ньому була прісна, а дно чисте й біле, тож Ейморі з нього навіть
напився. Тоді йому було лишень вісімнадцять. Після смерті дід
залишив свій будинок Памелі, третій і останній дружині. Вона єдина
виявилася вартою цього, бо розуміла силу і дух, що таїло в собі це
місце. Паперовий палац дістався мамі. Її братові, Остіну, який зрештою
лишився жити в Гватемалі, до всього того не було діла, а от для мами
це місце означало все.
На стіні мого кабінету в Нью-Йоркському університеті висить
чорно-біла світлина юної матері, зроблена у Гватемалі. По правді, в
мене тут сам чорт ногу зламає: заставлені книжками полиці, на столі
стоси дипломних робіт, недогризки олівців, контрольні з
порівняльного літературознавства для перевірки, вазон із чахлим
авокадо, яке я мушу поливати і не можу викинути, бо Медді посадила і
подарувала мені його на день народження, коли їй було шість. Єдине
вільне місце в кабінеті — білі стіни, геть голі, за винятком лиш
світлини. На ній мама сидить верхи на коні солової масті. У мами довгі
коси. На ній вишита сорочка, сині підкочені джинси та шкіряні
сандалі. Їй п’ятнадцять. За її спиною хлопець у білій одежині штовхає
курною дорогою дерев’яний візок, а на тлі стеляться широчезні поля
аж до застиглих потоків лави на підніжжі вулкана, що ховається у
серпанку. Однією рукою мама тримається за відполірований до блиску
ріжок на сідлі, у другій тримає кукурудзяний качан. Вона усміхається в
об’єктив, щиро і приязно. У ній вчувається невимушеність та свобода
— такою бачити матір мені не довелося. У неї рівні білі зуби.
Мама розповідала, що світлину зробив красивий садівник, а
хлопчик — його син. За кілька секунд після того, як було зроблено
фото, хлопчик випадково зачепив візком коня, і той зірвався з місця й
понісся у поле, а потім скинув маму на землю. Вона зламала руку і два
ребра — і більше ніколи не їздила верхи. Восени вона виїхала з
Гватемали і почала вчитися у дорогій школі-пансіоні в Новій Англії.
Там вона грала в теніс у білій формі та щоранку ходила до каплиці.
Вона ніколи не озиралася.
Мені завжди подобалася ця світлина. Вона нагадує статую
«Давид» Мікеланджело: частка секунди викарбувана в часі; мить перед
ривком, перш ніж усе перевернеться з ніг на голову. Низка
випадковостей, що змушують нас обрати те чи інше, або ж зостатися
на курній дорозі й так на ній і сидіти. Хлопчик, візок, кінь, осінь,
материне рішення облишити Гватемалу і повернутися у ліс подарували
мені цей ставок.
З веранди бачу, як Фінн та Медді хлюпочуться на мілині. Щось
ворушиться поміж латаття, Медді тицяє туди пальцем, Фінн робить
кілька кроків назад, та сестра його заспокоює і по-материнськи бере за
руку.
— Не бійся, вужі неотруйні, — чую її голос. Діти стоять і
спостерігають, як крихітна голова звивається і пливе поміж очерету.
— Дивись! Пічкурі! — вигукує Фінн, і вони зникають під водою.
Яскраво-рожеві трубки їхніх масок малюють на поверхні вісімки.
— Хтось бачив мої сонцезахисні окуляри? — запитує мама,
виходячи з кухні. — Пам’ятаю, лишила їх на книжковій полиці.
Мабуть, хтось їх переклав.
— Он вони на столі. Там, де ти їх і залишила, — відказую я.
— Піду до Памели, обіцяла їй занести банку молока і два яйця.
— Треба було попросити Пітера купити їй продукти.
— Навряд. Будь-яка притомна людина знає, що твого чоловіка
краще не чіпати, коли він лютує. Тільки ти, Елеоноро, на те не
зважаєш і лиш підливаєш олію у вогонь. Я беру молоко та яйця і тікаю.
Повернуся, коли ви з чоловіком припините поводитися як діти —
перед власними ж дітьми. Ти нестерпна, спробуй бодай колись
поступитися. Він чудовий чоловік. Добрий і поміркований. Тобі
неабияк пощастило.
— Знаю.
— І випий щось від похмілля, — додає мати. — Ти аж зелена. У
морозилці є імбирний ель.
Мати завжди була дещо закохана в Пітера. І я її розумію. Він
неймовірний. Високий і кремезний, добрий, проте на шию йому не
сядеш. Стрімкий і сильний, мов бурхлива ріка. Впертий, поміркований
і чуйний. У нього звабливий англійський акцент. Він завжди нас
смішить. Обожнює мене й дітей. І я його теж обожнюю, моя любов до
нього глибока і міцна, як коріння дерева. Та бувають миті, коли мені
хочеться розірвати його на шматки, хоча, мабуть, так завжди
трапляється, коли ти у шлюбі. А суперечки щодо туалетного паперу,
виявляється, можуть призвести ледь не до бійки.
Мати зникає поміж дерев у дальній частині пляжу. В одній руці
кошик з яйцями, у другій — банка з молоком. За три хвилини я чую, як
вона вигукує: «Привіт!», виходячи з лісу до дідового будинку. Ейморі
вже давно нема, та цей будинок завжди буде його. Відчиняються скляні
двері, чутно голоси, сміх, Памела вигукує щось у відповідь. І хоча між
ними десять років різниці, проте Памела і мама на диво близькі. «Вона
ледь не єдина людина, яку я ще можу тут терпіти, — каже мама. —
Звісно, мені б менше різало очі, якби вона бодай іноді вбиралася у
щось інше, окрім фіолетового. Та й судячи з того, як вона готує,
харчове отруєння винайшла саме вона. Якось я знайшла в її
холодильнику сир із пліснявою, та виявилося, що то було масло. Усі
кажуть, що тато помер від старості, однак я підозрюю, що вона його
випадково отруїла».
Чую шурхіт гравію та піску — Пітер повернувся. Я готуюся, що ж
буде далі. Перемир’я? Сварка? Щось середнє між першим та другим?
Мить безсилля, коли не знаєш, чого чекати... Чую його кроки
доріжкою, і в мене холоне в животі. Вмощуюся на дивані спиною до
скляних дверей, займаю невимушену позу і беру до рук книжку, аби
він не бачив мого обличчя. Трохи хитрощів, та що вже вдієш. Пітер
натомість минає веранду і прямує до будиночків.
— Джеку, відчиняй! — стукає він у двері. — Виходь. Негайно!
 Я повертаюся на дивані, намагаючись розгледіти Пітерове
обличчя. Джек виходить і сідає поруч із батьком на сходах. Я їх не
чую, проте бачу, що Пітер щось наполегливо йому товкмачить, Джек
насуплено його слухає, а тоді вибухає сміхом. Я полегшено зітхаю.
Чоловік та довготелесий син встають і йдуть до мене. Обидва
усміхаються.
— Місис, ви вже заспокоїлися? — запитує Пітер, дістає з кишені
цигарки, потім плескає по кишенях у пошуках запальнички. — Привів
вам вашого присоромленого сина. Він усвідомив, що поводився
паскудно, і більше ніколи так не розмовлятиме з матір’ю. Вибачся
перед мамою, — Пітер куйовдить Джекові волосся.
— Пробач, мамо.
— І... — наполягає Пітер.
— І я ніколи більше так з тобою не розмовлятиму, — додає Джек.
Пітер бере мене за руки і підіймає з дивана.
— Усміхнися, сидиш уся насуплена. Бачиш? Твій син тебе
любить. Ну що, гайда на пляж? — він підходить до дверей веранди і
гукає Медді та Фінну: — Агов! Вилазьте зі ставка, ми їдемо через
п’ять хвилин.
Діти продовжують плескатися і пірнати, не звертаючи на нього
уваги.
— То можна мені взяти автівку? — запитує Джек.
— Друже, хіба що уві сні.
— То можете хоча б підвезти мене до Сема?
Минуло дві секунди, і Джек знову вдає із себе нещасну дитину,
правами якої нехтують. Я мала б дратуватися, та цієї миті, коли все моє
життя полетіло шкереберть, ця передбачувана поведінка — немов
рятувальний жилет для мене. Я підставляю йому щоку:
— Поцілуй маму, неслуху.
Він неохоче цілує, хоча я знаю, що він мене любить.
— Дідько, — Пітер зиркає на годинник. — Ми страшенно
спізнюємося. Елло, збирай малечу, я покладу речі в автівку, Джеку,
дзвони Сему і скажи, аби вони забрали тебе в кінці провулка за десять
хвилин.
Я гукаю Фінна та Медді та йду доріжкою до лазні. Кудись подівся
пакунок з усіма сонцезахисними кремами, хоча я пам’ятаю, що
залишала його вчора в коморі. Відчиняю вбудовану шафу для
рушників і білизни та смикаю нижню шухляду, куди мати пхає усе, що,
на її думку, лежить не на своєму місці. Звісно ж, пакунок там, а ще
в’єтнамки Медді, які я шукала, і вологі шорти Пітера, які тхнуть так,
немов пролежали мокрими три дні у пральній машині. Внизу шухляди
величезний термос у червону клітинку; він з’явився у нас, коли я була
ще меншою за Медді. Колись на нього навіть надівалася пластикова
бежева чашка. Відкручую кришку і вдихаю аромат. Минуло
щонайменше двадцять років відтоді, як мати востаннє ним
користувалася, та пластикові стінки досі віддають ледь чутним
запахом затхлої кави. Я споліскую термос, набираю воду з крана і
відпиваю. Вода з легким присмаком труб. Треба знайти лід.
Йдучи доріжкою, я на мить спиняюся і дивлюся, як мій чоловік
чимчикує з трьома дошками для бугісерфінгу на голові та стосом
рушників під пахвою. Діти хвостиком крокують слідом за ним. Я не
гідна його.
— Пітере! — вигукую я.
— Що?
— Я люблю тебе.
— Звісно, любиш, дурненька.
7

Травень 1974 року. Нью-Йорк

Саме цвіте вишня. Пагорб позаду Метрополітен-музею потопає у

рожевому цвітінні. Якби можна було, я б його з’їла. Я вилажу на гілку і
ховаюся у хмарі квіток. Крізь пелюстки розглядаю ієрогліфи на
обеліску «Голка Клеопатри».
Внизу мама розстилає картате простирадло на поцяткованому
пелюстками пагорбі, дістає з кошика паперову тарілку і з торбинки
висипає на неї круто зварені яйця без шкаралупи. Потім розгортає
конвертик з фольги із сіллю та перцем, вмочує в нього яйце і відкушує.
— Смакота, — мовить уголос і дістає з кошика термос у червону
клітинку, відкручує пластикову чашку і наливає каву з молоком.
— Елеоноро, спускайся. Ми ненадовго.
Я обережно злажу. На мені светр, під ним трико й колготки, які я
боюся порвати. Одразу після прогулянки в парку ми йдемо на моє
перше заняття з балету.
— Тримай, — мама дає мені коричневий паперовий пакунок і
невеличкий пакет молока. — Що будеш: звичайне масло, арахісове чи
паштет?
Сьогодні субота, у парку купа людей, та ніхто з відвідувачів не
здогадався перелізти через камені та спуститися у цей таємничий
закуток поміж дерев. Знаходжу сухий клаптик на траві, стелю кардиган
і сідаю поруч із мамою. Вона цілковито занурена у роман, тож ми
обідаємо у тиші. На блакитному небі ані хмаринки. Чую, як вдалечині
б’ють по бейсбольному м’ячу і хтось радісно вигукує. Каміння
виблискує на сонці. Це перший по-справжньому теплий весняний
день, тож камені сохнуть на сонці, пролежавши всю зиму під товстим
шаром снігу, бруду та собачого посліду.
— Я прихопила печиво з пеканом, — каже мама. — Будеш
останнє яйце?
— Я хочу пісяти.
— Біжи за каміння.
 — Не можу.
— Не будь принцесою. Елеоноро, тобі сім. Кому ти треба?
— На мені трико й колготки.
— Тоді терпи, доки дійдемо, — мама загинає сторінку, засовує
книжку в сумку і збирає їжу. — Допоможи мені все це зібрати.
Заняття з балету — подарунок батька, та я цього геть не хочу. Я
хотіла займатися гімнастикою, як усі дівчата в класі. Робити колесо і
ставати на місток. Анна каже, що в мене заширокі кістки для балету.
Та найгірше те, що я пропустила перше заняття і тепер відставатиму.
— За чверть третя, — мама зиркає на годинник. — Треба
поквапитися, інакше запізнимося.
Коли ми нарешті добігаємо до студії мадам Речкіної, інші дівчатка
вже вишикувалися перед дзеркальною стіною. Їхнє волосся охайно
зачесане і зібране в Гульки під чорними сіточками. Я вся захекана, ще
й заляпала колготи грязюкою.
— Мамо, ми таки спізнилися.
— Зовсім ні.
— Мені треба до вбиральні.
— Усе буде гаразд, — мама відчиняє двері студії і легенько
штовхає мене всередину. — Побачимося за годину.
Мадам Речкіна натягнуто мені посміхається і жестом наказує
дівчатам звільнити місце для мене у центрі залу. Я йду до них і стаю в
першу позицію. Піаніст починає грати менует.
— Мадемуазелі, пліє, — мадам крокує залом і виправляє
недоліки. — Пліє, encore![3] Руки елегантніше, будь ласка!
Я дивлюся на дівчинку поперед себе і копіюю її рухи.
— A la seconde?[4] — вигукує мадам.
Я розставляю стопи ширше і присідаю. І саме тоді це стається. На
полірованій дерев’яній підлозі піді мною розливається величезна
калюжа і замочує рожеві балетки. Дівчина позаду мене зойкає. Піаніно
затихає. Я зі слізьми вилітаю із зали, залишаючи по собі мокрі сліди на
ідеально чистій підлозі, і зачиняюся у вбиральні.
— Міс Жозефіно, — чую, як мадам кличе помічницю. — Швабру,
s’il vous plait. Vite, vite![5]
— Елеоноро, — грізно наказує мати, змушуючи мене наступного
тижня знову йти на балет. — У нас в сім’ї боягузів нема. Ти мусиш
зустрітися зі своїми страхами, інакше програєш битву, перш ніж вона
розпочнеться.
Я благаю її дозволити залишитися вдома з Анною, та мама і вухом
не веде.
— Не верзи дурниць. Думаєш, ніхто з тих дівчат ніколи не пудив?
— Але ж не на підлогу, — каже Анна і регоче, вхопившись за
живіт.

12:30
На паркувальному майданчику біля пляжу спекотно, наче на
сковорідці. Я виходжу з автівки, ступаю на пісок і скрикую від болю.
— Трясця! — я знову стрибаю у «Сааб». — Мабуть, я обпекла
собі п’яти, — навпомацки шукаю в’єтнамки і знаходжу їх під
пасажирським сидінням. — Вам обом варто вдягнути шкарпетки.
Пісок немов розпечена лава, — дістаю із сумки пару білих шкарпеток
Фінну. — Медді?
— Все гаразд, я в сандалях, — каже вона.
— Пісок наб’ється в сандалі, і ти обпечешся.
— Мамо, — Медді дивиться на мене стражденними очима. — Я
не вдягну шкарпетки із сандалями. Так ніхто не ходить.
— Хто це тобі сказав? — Пітер виходить з автівки і починає
діставати речі з багажника. — Англійці завжди ходять так за кордоном.
Чекаю, коли всі нарешті вийдуть з автівки, а тоді опускаю
сонцезахисний дашок і дивлюся у дзеркало. Поправляю волосся,
щипаю щоки, зав’язую саронг на стегнах. Побита автівка Джонаса
припаркована трохи далі. Пітер прочиняє дверцята, бере мене за руку і
витягує з автівки.
— Виходь вже, — каже він. Я беру стос рушників і термос з
крижаною водою із заднього сидіння. — І будь ввічливою із Джиною,
коли вона зауважить, що ми спізнилися на годину. Ніякої лукавої
Елеонори. Лишень приязна Елеонора.
— Я завжди приязна. — Пітер саме проходить повз мене, і я хочу
копнути його в сідницю, але він вправно ухиляється.
Ми піднімаємося на піщаний пагорб і бачимо сотні парасольок.
Однотонні, смугасті, червоні, білі, сині... Вода бірюзового відтінку,
чиста й прозора. Ні тобі червоного припливу, ні бруду, ні водоростей.
Ідеальний день для відпочинку на пляжі. Як у фільмі «Щелепи». Діти
грають у фризбі, будують піщані замки й копають довкола них глибокі
рови, наповнюючи їх водою. Дівчата з розкішними формами
самовпевнено розгулюють у бікіні, вдаючи, немов не помічають, що на
них усі дивляться. Шукаю очима Джонаса. Він завжди обирає ліву
частину пляжу.
Пітер помічає їх першим. Вони поставили смугастий біло-жовтий
намет, що нагадує циркове шатро. Він закритий із трьох боків,
відкритий лиш той, що виходить на океан. Джина стоїть біля намету і
махає нам рушником кольору фуксії. Медді та Фінн біжать до неї,
Пітер спускається слідом за дітьми, а я трохи пригальмовую і подумки
готуюся до будь-чого, що може статися далі. Що, як Пітер вчує щось
між мною та Джонасом? Що, як Джина помітила, що нас обох не було?
Намагаюся пригадати кімнату, перш ніж я вийшла через задні двері.
Джонас сидить за столом у напівтемряві, обпершись об спинку стільця,
Пітер лежить на дивані, Джина сміється над дотепом Діксона, мати
наливає граппу в чашки для еспресо, прибирає тарілки і миє склянки у
раковині. Я більш ніж впевнена, що Джина сиділа до мене спиною.
Зараз Джонас сидить до мене спиною і вдивляється у море. Роблю
глибокий вдих. У нас в сім’ї боягузів нема.

Липень 1976 року. Беквудз

Я лежу на синьому надувному човні обличчям до сонця. Очі

заплющені, у червоному сяйві під повіками танцюють темні цятки. Я
гойдаюся на хвилях, слухаючи власне дихання, а солоний вітер несе
мене на середину ставка. Довкруж нікого й нічого. Я сама-самісінька.
Ідеальна мить. Занурюю руку у ставок, розтискаю пальці й відчуваю
опір води. Уявляю себе качкою. Щомиті кайманова черепаха може
підплисти з холодного дна, схопити мене за жовту лапу і затягнути під
воду. Звіддаля доноситься гуркіт весел об дно каное. Анна та її
подружка Пеґґі доплили до дальньої частини ставка. Звідти до пляжу
рукою подати. Розплющую очі й бачу вдалечині їхні яскраво-
помаранчеві рятувальні жилети. Дівчата витягають на берег каное і
зникають поміж дерев.
 Мати та її приятель Лео поїхали зустрічати його дітей на
автовокзалі. Вони гостюватимуть у нас десять днів. Лео — джазист із
Луїзіани, грає на саксофоні. Він носить густу чорну бороду і весь час
регоче. Він переконаний, що фізичні вправи для слабаків. Понад усе
він любить креветки. Анна досі не склала про нього думки, та мені він
видається непоганим.
Діти Лео, Розмарі та Конрад, живуть разом із матір’ю у Мемфісі.
У них сильний південний акцент — ковтають звуки. Розмарі сім. Вона
тиха і боязка. «Недоладна, — каже про неї Анна. — А ще від неї тхне».
Конраду одинадцять, він на рік старший за мене. Приземкуватий і
вирячкуватий, він носить окуляри з товстими скельцями і завжди
підходить надто близько. Ми бачилися з ними лишень раз у кафе, коли
вони приїхали до Нью-Йорка провідати свого батька. Розмарі тоді
замовила стейк з кров’ю і розповідала про первородний гріх.
— Колишня дружина бажає йому смерті, — розповіла мама
подружці по телефону. — Якби її воля, вона б заборонила Лео
бачитися з дітьми. — Потім мама ледь чутно додала: — Ти тільки
нікому не кажи, але, якщо чесно, я її підтримую. Вони не дуже приємні
діти. Хоча, мабуть, рідко кому подобаються чужі діти. Лео каже, що
малий не любить купатися, тож ходити з ним на ставок у таку спеку
навряд чи вдала ідея. Сподіваюся, він хоча б миється.
Мама наказала нам бути чемними.
У центрі ставка з глибокого дна тягнуться стебла пухирника,
поміж яких полюбляє ховатися риба. Перевертаюся на живіт і
перехиляюся через борт човна. Я відкидаю тінь, крізь яку бачу все, що
відбувається під водою. Зграя мальків рвучко проноситься поміж
стебел латаття та гнилої трави, розписана черепаха випливає на
поверхню з каламутної зеленої води, трохи далі сонячний окунь
пильно стереже свою нору. Я подаюся вперед і занурюю обличчя у
воду. Перед очима усе пливе. Лежу так, доки вистачає повітря в
легенях, і прислухаюся до звуків довкола. Якби я вміла дихати під
водою, я б ніколи з неї не вилазила.
Чую ляскіт дверей автівки біля будинку й розкотистий сміх Лео.
Все, приїхали.

12:35
 Джонас сидить, обпершись на лікті. Блискуче волосся гладко
причесане, тонка біла бавовняна сорочка щільно облягає плечі,
обручка блищить на сонці. Коли ми підходимо, він не обертається.
Цікаво, це тому, що він не може поглянути мені в очі через те, що
сталося? Чи, може, він усі ці роки просто хотів переспати зі мною, і
тепер я лишень ще одна зі списку його жінок? А можливо, він так
само, як і я, уникає миті, коли доведеться прийняти те, що сталося, і
просто хоче бодай на трішки затримати колишнє життя, перш ніж усе
зміниться. Бо як не крути, а воно зміниться.
Пітер сідає поруч і тицяє рукою у небо. Джонас подається ближче
і щось йому відповідає. Пісок аж плавиться від спеки.
— Агов! — гукає Джина і, примружившись, крокує до мене. Я
глипаю на пірсинг у її пупку, що виглядає і ховається під майкою. Фінн
та Медді вже розстелили рушники і намазують одне одного
сонцезахисним кремом.
Джонас досі сидить до мене спиною, проте, здається, я помічаю,
як напружилися м’язи його передпліччя. Мене переповнює страх, я
переводжу погляд на дітей.
— Елло, серйозно? — запитує Джина, порівнявшись зі мною.
— Мамо! — гукає Фінн. — Затягни мені окуляри.
Я відкриваю рота, але не можу вимовити ні слова. «Хоч що ти
мені зараз скажеш, будь ласка, скажи це якомога тихіше», — лунає у
мене в голові.
— Ми чекали на вас більше години. Сандвічі вже порозкисали.
Я намагаюся здаватися незворушною, проте обличчя точно мене
видає. Руки трясуться під стосом рушників.
— Вибач, ми не хотіли. Треба було зателефонувати. Посварилася
вранці із Джеком, і все полетіло шкереберть. Дай я тільки рушники
покладу і швидко збігаю куплю щось попоїсти.
— Елло, що з тобою? — Джина дивиться на мене як на
божевільну. — Я жартую! Невже ти справді думаєш, що я злитимуся
через сандвічі? — вона сміється, хоча й на частку секунди на її обличчі
з’являється дивний вираз. Цікаво, чи вона відчула, як усе всередині
мене зітхнуло з полегшенням?
— Звісно, ні, — вичавлюю із себе смішок. — Щось я сама не своя.
Мабуть, це через пігулки. Чи перименопауза.
 — Я рада, що ви нарешті приїхали, — Джина бере мене за руку і
тягне до решти. — День сьогодні неймовірний, а Джонас
відмовляється лізти у воду.
— Надто спекотно.
— Богом клянуся, ніколи не зрозумію тутешніх мешканців. Ви
живете в найрозкішнішому куточку планети, та вам тут «надто
спекотно». Джонас із самого ранку ходить як у воду опущений. Ну що,
купатися?! — кричить Джина Фінну та Медді. — Мої солоденькі, час
кататися на дошках! — викрикує вона і злегка похитує стегнами.
Медді перелякано зиркає на мене, проте біжить слідом за нею —
наввипередки з братом, аби першою пірнути у воду.
— Мадам, — кличе мене Пітер. — Кинь мені термос, я помираю
від спраги.
Прицілююся, жбурляю термос, і той приземляється прямісінько
біля його ніг.
— Непогано, — киває Пітер.
Тієї миті обертається Джонас і дивиться прямісінько на мене.
Потім підводиться, струшує пісок з долонь і з розпростертими
обіймами підходить до мене. Забирає стос рушників і цілує у щоку.
— Я за тобою скучив, — шепоче він мені на вухо.
— Привіт, — ніжно відказую я. Я не можу цього витримати. Це
занадто. — І я скучила.
Він проводить кінчиком пальця по моїй руці, і я здригаюся.
— Хто йде купатися?! — кричить нам Пітер. — Спека нестерпна.

Лютий 1977 року. Нью-Йорк

Я у п’ятому класі. Сьогодні сніжно. Ми з Анною тиждень

гостюємо в її хрещеного Діксона. Тато та Джоан тепер мешкають у
Лондоні, бо тата перевели туди по роботі. Мама та Лео поїхали в
Детройт на концерт, у травні вони одружуються. Діксон — мамин
друзяка. Усі його люблять. Він збирає русяве волосся у хвіст і їздить на
пікапі. А ще він знайомий з Карлі Саймон. Мама каже, що йому не
потрібно працювати. Вони подружилися, коли обом було по два роки,
інакше, гадаю, він би з нею навряд чи навіть заговорив. Вони ходили
разом до садочка і проводили літо в Беквудзі: купалися голими і
викопували з мулу молюсків під час відпливу. «Я їх не зносила, —
розповідала мама. — Але Діксон міг примусити будь-кого». Колись
Анна запитала маму, чому вона не вийшла заміж за Діксона. «Бо він
розпусник», — відповіла вона, а я ніяк не могла втямити, що саме він
розпускає.
Діксон із сім’єю мешкає у безладній квартирі на Східній
дев’яносто четвертій вулиці, прямісінько біля парку. Діксонова дочка,
Беккі, — моя найкраща подружка. Анна та Джулія, старша сестра
Беккі, — однолітки, проте вони так і не знайшли спільної мови. Джулія
— гімнастка. Два роки тому мати покинула їх і приєдналася до якоїсь
комуни. Ми з Беккі майже весь час проводимо разом. Ніхто за нами не
наглядає, ми плетемо всілякі фігурки з мотузки, катаємося на роликах
у центральному парку, вигадуємо гидотні рецепти і потім змушуємо
одна одну все те їсти. Сьогодні вранці ми готували у блендері коктейлі
з пивних дріжджів та полуничного пудингу швидкого приготування.
Діксон каже, що йому байдуже, головне, щоб ми їли. Минулого разу,
коли мама залишила нас із Діксоном, він повів нас в кінотеатр на
стрічку «Звільнення». Решту вихідних ми бігали з криками: «Нумо,
пищи як свиня!» Мама тоді страшенно на нього розгнівалася, на що
він порадив їй не бути вузьколобою пуританкою. Діксон єдиний, хто
дозволяє собі так говорити з мамою.
Над містом нависла дивна тиша. За вікном мете завірюха. Я
дослухаюся до гулу водяної пари у трубах, коли ті звужуються і
розширюються. У квартирі страшенно сухе повітря. Я стою біля
металевого обігрівача, який обпікає мені ноги, і намагаюся що є сили
відчинити важезне вікно, однак воно не піддається.
— Хтось може допомогти? Вже нема чим дихати, — кажу я, але
ніхто не реагує. Ми граємо в «Монополію». Анна щойно потрапила на
поле з найдорожчою вулицею, тож їй необхідно як слід подумати.
Діксон і його нова дружина Андреа зачинили двері й цілий ранок
сидять у своїй кімнаті. «У них ліжко з водяним матрацом», — каже
Беккі так, немов це пояснює геть усе. Андреа та Діксон познайомилися
в індіанській парильні у Нью-Мексико під час якогось ритуалу. Андреа
на шостому місяці вагітності. Вони більш ніж переконані, що це його
дитина.
 — Вона ніби нічого, — відповідає Беккі, коли мама запитує, якої
та думки про мачуху.
— Як на мене, вона мила, — додаю я.
— Мила? — у мами такий вигляд, ніби щойно проковтнула
оливкову кісточку.
— Це погано?
— Мила — це ніяка.
— Вона говорить з нами як з дорослими. Це круто, — веде далі
Беккі.
— Хоча ніякі ви не дорослі. Вам лишень одинадцять, — заперечує
мама.
— Якось за вечерею вона запитала мене, чи я чекаю, коли ж
нарешті в мене почнеться менструація, — мовить Беккі.
Тоді мамі вперше відібрало мову.
— Елло, твій хід, — кличе мене Анна. Я сідаю поруч із нею на
дерев’яну підлогу у вітальні. Мені подобається запах дощок. Мама
також натирає паркет цим самим воском.
Я вдивляюся у довгий коридор, що веде до спалень, і міркую, чи
мені скористатися карткою «Безкоштовно вийти з в’язниці», аж
прочиняються двері. Діксон виходить голий і чухає собі яйця. Слідом
за ним з’являється Андреа. Вона вигинає спину, немов кішка, і здіймає
руки догори.
— Ми щойно так класно перепихнулися, — каже вона. І хоча в
коридорі стоїть напівтемрява, ми все бачимо: руде лобкове волосся,
пишна кучерява шевелюра і вдоволена усмішка.
Діксон йде до вітальні, проходить повз нас, присідає біля
програвана і ставить голку на платівку. Я бачу темне волосся у нього
між сідницями.
— Ти тільки послухай, який тут бек-вокал, — каже він. —
Клептон — геній.
Я глипаю на фішку у своїй руці, бажаючи провалитися крізь
підлогу.
— Ти ходиш чи ні? — Беккі штурхає мене. Аж надто сильно.
8
12:45
— Йдеш? — запитує Пітер.
— П’ять хвилин. Мушу оговтатися після переходу через цю кляту
Сахару, — я вихоплюю термос з його рук і жадібно п’ю з горла.
— Дивина, я й не знав, що мою дружину виховували вовки.
— Я один з них, — сміючись, додає Джонас.
— Намажеш мені спину? — Пітер простягає мені крем з фактором
захисту 50.
Я стаю позаду нього навколішки і вичавлюю крем на руку. Пісок
налип на тюбик, і мене дратує те, що тепер і мої руки всі в піску. Я
воджу рукою по Пітеровій шкірі, а Джонас спостерігає за мною.
— Готово, — плескаю чоловіка по спині. — Тепер ти офіційно
захищений, — витираю руки рушником і залажу до намету. — Тут
набагато краще.
— Тільки недовго, не хочу весь вкритися зморшками, чекаючи
тебе у воді. — Пітер підводиться і бере дошку.
Щойно Пітер іде, я шкодую, що не пішла з ним, бо тепер ми
залишилися із Джонасом наодинці, і мені ще ніколи не було так
ніяково, як зараз. Ми були на цьому пляжі тисячі разів: бродили по
береговій смузі й вишукували морських їжаків та мушлі, підглядали за
огидними голими німцями з-за дюн, міркували, як то воно — потонути
в морі. Але зараз, сидячи в тіні намету, я почуваюся так, ніби ми
цілковиті незнайомці.
На боковій стороні намету розташоване сітчасте вікно. Я дивлюся
крізь нього на Джонаса, який сидить, здавалося б, зовсім близько і
водночас так далеко. Він зосереджено малює краєчком мушлі на піску,
та звідси мені не видно що саме.
— Де наш юний Джек? — запитує він, не підводячи голови.
— Бунтує.
— Проти чого?
— Не дала йому автівку.
— Чому?
 — Бо поводився як мудак, — кажу я, і Джонас сміється. Джина
махає нам рукою — кличе у воду. Джонас махає їй у відповідь, а тоді
нахиляється до сітчастого вікна.
— Можна мені увійти?
— Ні.
— Коли ти вислухаєш мою сповідь?
— Ні сповідь, ні молитва тебе вже не врятують.
— Елло... — Джонас прикладає долоню до сітки.
— Не починай, — я прикладаю свою долоню до його. Ми сидимо
— мовчки і нерухомо, притиснувши долоні крізь тонку сітку.
— Я люблю тебе відтоді, як мені виповнилося вісім.
— Це неправда, — відказую я.

Серпень 1977 року. Беквудз

Я лежу на порослому мохом березі струмка і вдивляюся в майже

ідеальний квадратний просвіт у кроні дерева. Спершу він яскраво-
блакитний, та коли набігає хмара, він нагадує розпис на стелі церкви.
Потім пролітає чайка. Її жалібні крики доносяться до мене ще довго
після того, як вона зникає з виду. Дістаю з кишені іриску. Тепер я
приходжу сюди ледь не щодня. Іноді мама запитує, де я була. Я
відказую, що гуляла неподалік, і її вочевидь така відповідь цілком
вдовольняє. Мабуть, я могла б спіймати автівку і поїхати в місто із
серійним убивцею, і вона однаково нічого не помітила б. Її цікавить
тільки Лео та Анна. Вони безперестанку лаються. І так відтоді, як мама
та Лео одружилися. Я боюся сідати за стіл вечеряти. Спершу все
нормально, Лео читає нам лекції про Китай чи чому «Документи
Пентагону» досі важливі, а потім він починає чіплятися до Анни.
Йому не подобається її подружка Ліндсі, бо та одягається, як шльондра
— скороспілка, якій бракує мізків і котра вважає, що «червоні
кхмери»[6] — це колір помади. Ба більше, її батьки голосували за
Джеральда Форда. Чому Анна отримала задовільно з математики? Як
вона може спокійно сидіти, коли мати накриває на стіл? На ній
закоротка спідниця. «А ти чого вилупився, недоумку?» — запитує тоді
сестра. Лео встає з-за столу, а Анна біжить до себе в кімнату і
зачиняється.
 — Це все гормони, — пояснює мама, намагаючись бодай якось їх
помирити. — Усі підлітки — то страшний сон, а дівчата ще гірші.
Чекай, скоро й у Розмарі почнеться пубертатний період.
Лео пообіцяв спробувати порозумітися. Та відтоді, як ми тут,
ситуація лише погіршується. Лео вирішив встановити свої правила.
Тепер, коли сестра огризається, він відправляє її до нашого будиночка,
а мама відмовляється втручатися.
«Мені шкода, але я не можу постійно вас розбороняти», — каже
вона сестрі. Анна лежить на ліжку і стримує сльози. Щоразу, коли я
намагаюся увійти, вона на мене кричить. Якось у липні між Анною та
Лео спалахнула така гаряча перепалка за сніданком, що мати жбурнула
у стіну яйце.
— Я більше не витримую. Йду до батька та Памели, — мама
тицьнула мені банан і мовила: — Якщо не хочеш оглухнути, раджу
знайти собі десь неподалік тиху місцину.
Я побрела до океану, уявляючи, як отрую Лео і врятую Анну, якщо
мамі байдуже. Я чіпляюся за коріння і рву в’єтнамок. Сідаю посеред
доріжки, аби всунути ремінець у дірку, і бачу під навислим гіллям ледь
помітну стежку, можливо, оленячу. Заповзаю поміж гілля і йду
стежкою, доки та зникає у заростях. Я вже збираюся йти назад, аж
раптом чую плескіт води. Мені це видається досить дивним, бо ж у цій
частині лісу водоймищ нема. Саме тому батьки-пілігрими, зійшовши
на Кейп-Коді, вирушили далі, до Плімута. Рушником розсуваю стебла
ожини, обережно ступаю, аби не подряпати ноги, і виходжу із заростей
на невеличку галявинку, посеред якої із землі б’є крихітне джерело, а
від нього дзюркотить струмочок. Внизу поміж високих дерев зеленіє
оксамитовий килим з моху. Я лягаю на берег струмка і заплющую очі.
«Якщо отруїти — відразу ж здогадаються», — міркую я. Може, нам з
Анною варто втекти з дому і перебратися жити сюди. Ми могли б
змайструвати з гілок хижу на дереві. Вода в нас є, рибу ловили б на
пляжі рано-вранці, доки всі сплять, збирали б чорницю та журавлину,
аби не захворіти на цингу. Подумки складаю список необхідних речей:
порожні банки з-під кави з пластиковими кришками для зберігання
води, сірники, свічки, гачки для риболовлі та волосінь, молоток,
гвіздки, мило, дві виделки, спідня білизна, спальні мішки, засіб від
комах. Мама ще шкодуватиме, що дозволяла Лео кривдити Анну і
жодного разу не стала на її бік. Можливо, не скоро, та врешті-решт
вона за нами таки сумуватиме.
Невдовзі День праці, але з речей, необхідних для виживання, мені
вдалося знайти лишень дві іржаві банки з-під кави, старі плоскогубці
та кілька недогарків. Немов швидкоплинна думка, наді мною
проноситься зграя пташок, малюючи у блакиті знак перемоги.
Відчуваю, як на обличчя падає тінь. Я кам’янію, мені хочеться стати
невидимкою.
— Привіт, — хлопчик семи чи восьми років стоїть і дивиться на
мене. Він так тихо підкрався, що я навіть не чула. Густе темне волосся
спадає йому на плечі. Світло-зелені очі. Він босий. — Мене звати
Джонас. Я загубився, — каже він. Хоча ні засмученим, ні наляканим
він не здається.
— Елла, — кажу я. Я бачила його сім’ю на пляжі. У Джонасової
матері кучеряве волосся, і вона кричить, коли ми закопуємо
недогризки яблук у піску. Вони мешкають десь у Беквудзі.
— Я стежив за скопою, — додає він, немов це все пояснює. Тоді
вмощується поруч зі мною на мох і вдивляється в небо. Так ми
довгенько сидимо, не мовивши ні слова одне одному. Я слухаю шурхіт
листя і дзюрчання струмка. Знаю, що Джонас поруч, проте йому
вдається бути геть непомітним.
— Це ж вікно, — врешті-решт каже він.
— Знаю, — я підводжуся і струшую землю із джинсових шортів.
— Час повертатися.
— Так, — набурмосено мовить він. — Мама гніватиметься.
Я здушую сміх, беру його за руку, веду стежкою і приводжу до
матері, яка дякує мені, та натомість у її голосі чомусь звучить докір.

12:50
— Це правда.
Фінн, Медді та Джина добрели по мілині у кінець коси, де різко
стає глибоко. Пітер і собі йде слідом за ними з дошкою позаду,
розплескуючи довкола воду. Мені хочеться плакати.
— Неправда. А як же той пікнік на пляжі, коли я познайомилася із
Джиною? Ти ж сам казав, що до нестями закоханий у неї і, «на щастя»,
нарешті мене розлюбив. Це було близько двадцяти років тому.
— Я сказав це, аби насолити тобі.
 — Я навіть пам’ятаю, де я стояла, і, як не дивно, це було саме на
цьому пляжі. Пам’ятаю навіть, у що я була вдягнена. Ба навіть
пам’ятаю, у що ти. У мене всередині тоді все похололо.
— На тобі були джинси, — тихо промовляє Джонас. — Холоші
намокли.
Медді спіймала хвилю і їде на ній до самого берега. Допливши до
піску, вона підводиться і переможно танцює, перш ніж знову побігти
на глибину.
— Прокляття, прокляття, прокляття. Що ми накоїли? — я
задихаюся від тривоги і страху. Через те, що сталося. Через те, що
відбувається зараз. Через усе.
— Те, що мали давним-давно зробити.
— Ні, — заперечую я.
— Вчорашня ніч була найкращою в моєму житті. Перша ніч.
— Запізно, минуло надто багато років, — я хитаю головою і
здригаюся.
Він опускає руку. Таке враження, немов мені дали ляпаса. Мені
страшенно хочеться, аби він знову мене торкнувся. Потім відчуваю, як
щось торкається моєї ноги — Джонас просунув руку під наметом. Він
веде пальцями по моїй нозі — і спиняється на внутрішній частині
стегна.
— Мені подобається ця частина тебе.
— Припини, — я відкидаю його руку.
— Шкіра ніжна, як у дитини, — каже він і смикає мене за
купальник.
— Джонасе, я не жартую. Вони геть поруч. Я бачу дітей.
— До них щонайменше сто метрів. Лягай і заплющуй очі. Я
простежу.
— Ні, — заперечую я, проте прикриваю стегна рушником і лягаю.
Крізь стінку нейлонового намету доносяться чиїсь кроки. Чую, як
шкрябає об пісок відірвана застібка-липучка, ритмічно вдаряється
гумовий м’ячик об дерев’яну ракетку. Звідкілясь доноситься запах
кокосової олії.
Джонас відсовує низ купальника, веде пальцем між ніг і засовує в
мене кінчик пальця.
— Джина тут, — шепочу я. — І Пітер.
 — Тс-с, — мовить він. — Вони далеко від берега. Я зараз дивлюся
на твого чоловіка. — Джонас засовує у мене палець і так повільно його
витягує, що мені перехоплює подих. Він відкриває мене пальцями. З
мене виривається стогін, і я молюся, аби вітер приглушив ці звуки. Він
орудує пальцями швидко й майстерно. Я ковзаю по них стегнами
вгору-вниз. Мені хочеться, аби в мені опинилася вся його рука. Я
посеред багатолюдного пляжу. Мої діти бавляться на хвилях. Джина та
Пітер геть поруч, і це збуджує мене ще більше.
— Джина виходить з води, — шепоче Джонас і стискає клітор. Я
кінчаю і здригаюся, ковтаючи крик, доки вона йде пляжем до намету.
— Ще не пізно, — додає він, витирає руку об пісок, підводиться і
йде до дружини.
9

Вересень 1978 року. Нью-Йорк

Сумна пора: закінчується літо і от-от має розпочатися навчальний

рік. Сьогодні ідеальний день, аби купити нове взуття, а потім
поласувати брецелем і отримати в подарунок комікс. Ні грому, ні
блискавок, ні граду — тихий похмурий день. Але сьогодні Анна їде у
школу-пансіон у Нью-Гемпшир, де навчатиметься у старших класах.
Автобус відправляється о дванадцятій на перетині Сімдесят дев’ятої
вулиці та Лексинґтон-авеню. За тиждень, як ми повернулися до міста,
Лео повертався додому з концерту і побачив, як Анна та її подружка
Ліндсі стояли на розі й видурювали гроші у перехожих. Одному
чоловікові в костюмі вони сказали, що їх обікрали і тепер вони не
можуть доїхати додому. Незнайомець дістав з кишені десятку і сказав
дівчатам взяти таксі. Лео дочекався, поки чоловік піде, і лише тоді
вийшов із засідки.
— Анно, що це ти тут робиш? — поцікавився він. — Вже пізно.
Хіба ти не мусиш бути вдома?
— Я проводжала Ліндсі на зупинку, — відповіла Анна.
— Не думаю.
— Звісно, ти ж думати взагалі не вмієш, — кинула йому сестра.
— Я бачив, чим ви займалися.
— Справді? І чим же?
— Брехали. Циганили гроші. Поводилися, як дві дешеві повії на
Чотирнадцятій вулиці.
— Який же ти збоченець, — просичала Анна.
— Віддай мені гроші, — мовив Лео і простягнув руку. —
Негайно. Ми з матір’ю обговоримо, що з тобою робити.
— Він гадає, що може наказувати мені, що робити, — пирхає
Анна Ліндсі. — Але він мені не батько, дякувати Богу. Ходімо звідси.
— Та від твого батька вже й слід простиг.
— Нічого подібного. Він мешкає в Лондоні.
— Якби він хотів бути з вами, то був би.
 — Іди в сраку! — відповідає на це йому сестра і додає: —
Стривай, ти ж саме цього і хотів, чи не так?
Лео каже, що не пам’ятає, як дав їй ляпаса, а от Ліндсі
розповідала мені, що вигляд у нього був такий, немов він хотів її як
слід відлупцювати. Тепер щоразу, коли Лео бачить Анну, він
почувається справжнім чудовиськом. Один з них мусить піти. І це
Анна. Я не сумую, що вона їде. Минулого тижня сестра спіймала мене
на гарячому, коли я міряла її бюстгальтер, і розірвала мій читацький
щоденник, який я вела все літо. Але водночас мені її шкода. Бо знаю,
що їй страшно і вона сумує за домівкою, хоча ще навіть не поїхала.
Знаю, що Анна воліла б, аби мама обрала її.
Я сиджу на краєчку сестриного ліжка і спостерігаю, як вона кладе
кілька останніх речей у валізу. Підходжу до дверей і знімаю з ручки дві
з’єднані мотузкою скляні кульки.
— Не чіпай моїх речей, — вона вириває в мене з рук кульки і
кидає їх у шафу. — Я приб’ю тебе, якщо дізнаюся, що ти вдягала мій
одяг.
— А можна мені хоч це? — дістаю зі смітника старий випуск
молодіжного журналу з Донні Осмондом на обкладинці.
— Бери, — Анна сідає на валізу, застібає блискавку, занепокоєно
озирається кімнатою, так немов щось забула. На комоді стоїть
невеличка пляшечка парфумів. Сестра підходить, бере її і тицяє мені.
— Це тобі. Зрештою, мене не буде тут на твій день народження.
Анна познімала всі плакати, і тепер на їхньому місці
позалишалися брудні прямокутники. На стінах досі стирчать
канцелярські кнопки, на одній з них так і висить шматочок глянцевого
паперу.
От і все, що лишилося від сестриних речей: шматок обкладинки
першого альбому Джеймса Тейлора. Решта лежить зім’ята у смітнику.
— Чому я не можу переїхати до твоєї кімнати? — запитую я. —
Чому вона дістається йому?
— Я ненавиджу тебе, — каже Анна і заходиться плачем.
Найгірше у всьому цьому те, що Анну замінили. Конрадова мати
вирішила, що їй не під силу впоратися з тринадцятирічним хлопцем.
Тож вона лишає собі дивакувату Розмарі з її григоріанським хоралом
та первородним гріхом, а нам дістанеться Конрад. Огидний,
вирячкуватий, опецькуватий Конрад. Ми зустрінемо його в аеропорту,
відразу як посадимо Анну на автобус. Сестра боїться їхати сама, і мати
про це знає, та Лео наполіг, аби мама лишилася і вони разом зустріли
його сина, тож вона не може відвезти Анну в Нью-Гемпшир. «Я не
можу бути одночасно у двох місцях», — пояснила вона сестрі.
— Тобі слід було поїхати до тата, — кажу я Анні.
Сестра підходить до письмового столу, відкриває нижню шухляду
і дістає блакитний конверт з авіапоштовою маркою.
— Я писала йому влітку. Розповіла, як важко мені з Лео, — Анна
протягує мені конверт.
Татів лист короткий. Він пише, що справді хоче, щоб Анна
переїхала жити до нього, проте зараз вони не можуть дозволити собі
винаймати більшу квартиру. З грошима скрутно, та й Джоан змушена
усамітнитися, аби писати. Звісно, якби все залежало від нього, Анна
переїхала б і жила з ним, та нічого не вдієш. Він впевнений, що скоро
все буде гаразд. Зрештою, Лео хороша людина. І підпис: «З любов’ю
— тато».
— Він не хоче мене бачити, — зітхає сестра.
— Він каже, якби це залежало від нього... — виправдовую я тата.
— Дурненька, це якраз і залежить від нього.
Перед виходом сестра зачиняється у ванній кімнаті й відкриває
кран на повну. Я чую, як вона плаче. Лео кудись побіг, аби підготувати
все перед приїздом сина, тож принаймні на прощання вони не
закидають одне одного образами.
Ми мовчки спускаємося у ліфті й дивимося, як підлога кожного
поверху повільно здіймається над нами. Врешті-решт ліфт спиняється.
Ліфтер смикає латунну ручку і прочиняє двері.
— Гарної подорожі, — бажає жилавий консьєрж Джио, коли ми
одна за одною плетемося вестибюлем, втупившись у чорно-білу
мармурову підлогу. — Анно, повертайся якнайскоріше. Ми за тобою
сумуватимемо.
— Очевидно, ви єдині, — сестра вичавлює посмішку, а потім
кидає на маму крижаний погляд.
— Дівчата, таксі викликати?
— Ні, — відказує мама. — Впораємося. Якщо прийде мій чоловік,
перекажіть йому, що ми пішли проводжати Анну на автобус. Елеоноро,
допоможи сестрі з валізою.
 Ми бредемо вздовж Лексинґтон-авеню, повз магазин, аптеку,
кав’ярню, де готують молочні коктейлі, і нарешті опиняємося на розі,
де вже чекає шкільний автобус.
— Можливо, там буде як у таборі, — кажу я Анні. — Ти ж завжди
хотіла поїхати до табору.
— Можливо, — відказує Анна, бере мене за руку, і далі ми йдемо
попідруки. — Я б так хотіла, аби ти поїхала зі мною, — каже сестра. І
це найкраще, що вона мені бодай колись казала.
— Мені шкода, — відказую я.
Ми засовуємо її валізу в багажний відділ і стоїмо.
— Не дозволь йому взяти над тобою гору, — каже Анна і, не
сказавши ні слова матері, сідає в автобус. Вона до нас так і не
обернулася.

13:15
Я стою по коліна у воді. Щоразу, коли мене вдаряє хвиля, я
напружую ноги, повертаюся боком і зариваю пальці в пісок. Не хочу,
аби мене збило й накрило хвилею.
Пітер і діти досі катаються на дошках поодаль від пляжу. Я
уважно придивляюся, чи часом довкола них не стирчать з води плавці,
вишукую якісь тіні. Давно минули ті часи, коли я плавала тут
безтурботно.
Щоразу, коли приходимо на пляж, мені ввижається, як до нас
підпливає акула. Я бачу її першою. Починаю кричати, уявляю, як
перелякані діти щодуху пливуть до берега. Я кличу на допомогу, але
ніхто не приходить, тож я сама кидаюся назустріч небезпеці.
Витягую дітей зі щелепи хижака, ризикуючи власним життям, аби
врятувати їх. І щоразу мене мучить одне й те саме запитання: «Якби у
воді був тільки Пітер, чи поплила б я його рятувати?»
Пітер махає мені.
— Обід! — гукаю я, махаючи рукою, аби він та діти виходили з
води. Пітер зиркає через плече на велику хвилю позаду і щосили гребе
до неї. Ловить її і проноситься повз мене на гребені. Він аж сяє від
радості.
Джина порозкладала їжу в тіні намету. Я помічаю відбиток
власного тіла на піску поруч із гіркою сандвічів з тунцем на паперовій
тарілці.
 — Джонас пішов до вбиральні, — каже Джина, передаючи
склянки з лимонадом. — Поглянь. Він такий милий, — і тицяє на
малюнок Джонаса на піску. Той, що мені не вдалося розгледіти з
намету. Це серце. На ньому написано: «Я тебе люблю».
Джина дає дітям пакунок з невеличкими морквинками.
— Це ж треба мати такого романтичного чоловіка. Лишень уяви...
— мовить вона до Медді.
— Джино, тобі неймовірно пощастило, — каже Медді.
— Ще б пак, — додаю я.
— Тоді виходить, я сухар? — перепитує Пітер.
— Десь так, — відказує Медді. — Але ти чудовий сухар.
— Не люблю сухарі, — втручається Фінн. — Ніколи не змушуйте
мене їх їсти.
Я бачу, як Джонас з’являється з-за дюни.
— От дурило, ти пропустив таке катання! Прибій сьогодні те що
треба, — гукає йому Пітер.
— Я був надто зайнятий. Залицявся до твоєї дружини, — Джонас
лягає на пісок поруч зі мною і кладе руки під голову. Я відчуваю тепло
його шкіри. Нас відділяють лиш кілька сантиметрів. Ми неприпустимо
близько одне від одного, і від цієї близькості по тілу пробігають
мурашки.
— Вона твоя, але за відповідну платню, — сміється Пітер. — Я
так довго чекав, коли ж з’явиться покупець, — додає він і засовує
шматок сандвіча до рота.
— Тоді пришлю своїх людей, аби вони переговорили з твоїми, —
відповідає Джонас і торкається рукою моєї руки. Я ще раз вдихаю його
запах і відсовуюся.
— Як смішно, — кидаю їм.
Пітер замурзав щоку майонезом.
— Давай витру, — кажу я йому, наслинюю краєчок рушника і
витираю.
— Тьху, — кривиться Фінн.
— Каченя, це ж просто слина. І Пітере, стеж за словами. Гаразд?
Джина обкладає мушлями, камінцями й бурими водоростями
серце, яке Джонас намалював мені на піску. Медді допомагає їй все те
збирати. Вона знаходить плаского морського їжака і біжить до нас.
 — Погляньте! — кричить вона, немов щойно знайшла скарби
Сьєрра-Мадре.
— Ідеально, — Джина кладе його по центру слова «люблю».
Я не можу дивитися на Джонаса.
— Нам час збиратися, — кажу я Пітерові.
— Я хочу побути ще, — ниє Фінн.
— Тільки не скигліть, — відповідаю я.
— Я теж хочу зостатися, — благає Медді.
— Я згорю тут.
— Дітлахам тут подобається. Ми можемо лишитися ще на пів
години, — зиркає на годинник Пітер. Він має слушність. Діти щасливі.
Вони не винні, що я переспала із Джонасом.
— Нехай залишаються з нами, — пропонує Джина. — Завеземо їх
вам пізніше.
— Чудово, — погоджується Пітер, перш ніж я встигаю сказати
«ні». — Заразом і поплаваєте у ставку, змиєте із себе сіль.
— Домовилися, — мовить Джина.
Я зиркаю на Джонаса, сподіваюся, що він вигадає якусь відмовку,
але він натомість лиш вдоволено усміхається.
— Близько третьої? — запитує Пітер і починає збирати наші речі.
— Гаразд, — відказує Джонас і, дивлячись на мене, додає: —
Елло, якщо дочекаєшся мене, перепливемо разом ставок.
— Я приготую «Маргариту», — каже Пітер.
— Посип мені краєчки склянки сіллю, — просить його Джина.
В автівці Пітер кладе руку мені на стегно.
— Красуне, нарешті ми наодинці.
— Через тебе ні. Я намагалася від них відв’язатися, але тепер
вони сидітимуть у нас до вечора.
— Зате в нас з’явилося кілька вільних годин. Ми могли б
скупатися у Чорному ставку, — Пітер подається до мене і проводить
кінчиком носа по шиї. — Голими, — додає він спокусливим голосом.
— Твій купальник мене страшенно збуджує.
— Збуджує мій старий поношений чорний купальник?
— Збуджує моя стара поношена білошкіра дружина.
Я сміюся. У цьому весь Пітер.
— Нумо, буде весело, — він просовує руку мені поміж ніг, туди,
де задрався саронг, і проводить пальцями по шкірі. — Коли ти
востаннє займалася сексом у громадському місці?
Я здригаюся, пригадавши руку Джонаса.
— Непогана ідея, — відказую, аби не видати себе. — Не
пам’ятаю, коли ми востаннє там були.
— От і добре, — мовить він і прибирає руку.
10

Червень 1979 року. Коннектикут

Я сервірую стіл до вечері в їдальні дідуся й бабусі. Величезне

вікно виходить на похилі пагорби, що стеляться аж до сусідньої ферми.
За огорожею з колючого дроту сусідські корови жують траву. Верхівки
дерев купаються в золотавих променях призахідного сонця. Тато та
Джоан розлучаються. Він каже нам, що страшенно сумував за своїми
дівчатками, а Джоан відмовлялася повернутися у Штати, тож зрештою
він обрав нас. Червень ми проводимо разом.
У вітальні по телевізору йдуть вечірні новини, тато та бабуся
Мертл сперечаються упівголос. Я ходжу навшпиньки довкола
обіднього столу, обережно розкладаю срібні виделки на серветки, а
ножі — праворуч від тарілок, і дослухаюся до розмови.
— Нісенітниці! — чую бабусин голос. — Ця нестерпна жінка
наставила тобі роги. І знаєш, воно на краще. Як то кажуть: коли не
було б щастя, та нещастя помогло, — вона вмикає телевізор голосніше.
— Щось я недочуваю, це вже, мабуть, старість.
— Мамо, ти помиляєшся, — заперечує батько. — Я скучив за
дівчатками, — додає він, та його голос звучить нещиро.
— Ці двоє дівчат — єдине, чого тобі вдалося досягти, — зауважує
бабця.
Чую, як батько підводиться, йде до бару і кидає кубики льоду в
склянку з бурбоном.
Анна лежить на ліжку в нашій кімнаті біля кухні, втупившись у
стелю.
— Треба забиратися звідси, — каже вона, коли я заходжу.
Ми тут лишень два дні, а сестра вже хоче їхати. Ділі, Аннина
сусідка по кімнаті, запросила її погостювати три тижні у заміському
будинку в Ньюпорті.
— Ліліна сім’я має членство в заміському клубі, а її брат Леандер
— професійний тенісист, — веде Анна.
— Але ж ти не вмієш грати.
 — Як ти мене дратуєш.
— Якщо ти поїдеш, я не знатиму, куди себе подіти.
— Не маю жодного бажання стирчати тут цілий місяць лишень
тому, що батькові прикортіло повернутися додому, — вона
підводиться, дістає із сумки журнал і знову вмощується на ліжку.
Я дивлюся, як вона читає.
— Припини на мене витріщатися, — каже сестра.
— Хочеш поплавати завтра?
— Ні.
— Хочеш покататися на велосипеді?
Анна не звертає на мене уваги. Сідаю на краєчок свого ліжка й
озираюся кімнатою.
— Якби до кінця дня тобі можна було пити лишень один напій,
що ти обрала б: колу чи спрайт?
— На щастя, я не змушена обирати.
— Знаю, але гіпотетично.
— Гіпотетично: якщо ти не замовкнеш, я тебе стукну.
— Тато сумуватиме, якщо ти поїдеш.
— Я тебе прошу. Я не збираюся почуватися винною. Він покинув
нас. І от тепер, коли він нарешті повернувся, я повинна ще й бути йому
за це вдячною?
Хтось легенько стукає у двері. Вони прочиняються, і тато
просовує голову в кімнату:
— Ось де мої дівчатка, — радісно мовить він. — Вечеря майже
готова. Бабуся приготувала печеню.
— Я не голодна, — кидає Анна.
— Що читаєш, люба? — запитує тато, сідаючи на сестрине ліжко.
— Журнал, — відповідає вона, не підводячи очей.
— Ви, мабуть, вже десь на голову вищі, ніж коли я бачив вас на
Великдень. Як весняний семестр? — допитується він у сестри. —
Мама казала, що ти отримала відмінно з французької. Mademoiselle, tu
es vraiment magnifique![7]
Його жахливий акцент висить у повітрі. Анна презирливо
поглядає на нього.
— Гаразд, мийте руки і спускайтеся вниз накривати на стіл, —
мовить тато.
— Зачини за собою двері, — відповідає йому Анна.
 Ще рано. Смужки тьмяного світла пробиваються крізь жалюзі й
падають мені на постіль. Я лежу і слухаю, як голубка жалібно кличе
голуба. Анна ще спить. З кухні доносяться ледь чутні голоси. Я злізаю
з ліжка і тихенько ступаю по лінолеуму. Двері нашої кімнати
прочинені. Зазираю у шпарину і бачу батька, що сидить за столом,
обхопивши руками голову. Бабуся Мертл стоїть спиною до нього біля
стільниці й готує корж для пирога. Я спостерігаю, як вона нарізає
масло у борошно, потім обережно наливає крижану воду.
— У п’ятницю вранці об одинадцятій двадцять є автобус до Нью-
Гейвена. Я дивилася у розкладі, — бабуся відчиняє шафу й дістає
мішечок із цукром.
— Анна страшенно гнівається на мене.
— Генрі, а на що ти, в дідька, сподівався? Анні п’ятнадцять, і вона
майже не знає власного батька. Їй потрібна тенісна спідниця. Можемо
завтра з’їздити в Данбері.
— Мамо, як мені все виправити?
— Що тут сказати? Ти нарубав дров, ти й думай, що робити далі.
З вікна кімнати бачу, як дідусь стоїть навколішках посеред грядки
на пагорбі — рве бур’ян поміж стебел ревеню. Поруч стоїть кошик з
горошком. Ляскають сітчасті двері. Батько йде галявиною до нього.
Бабуся з нижньої шухляди дістає качалку.
Одягаю джинсові шорти та футболку і йду на кухню. На столі
лежить моя половинка грейпфрута. Дольки вже очищені від шкірки й
посипані коричневим цукром. Поруч на лляній серветці лежить срібна
ложка. Я цілую бабусю у м’яку щоку і сідаю за стіл.
— Думала сьогодні зводити вас з Анною покупатися на ставок
Вессельманів, — бабця Мертл цілує мене у маківку. — Елеоноро,
треба одягати капелюшок. У тебе геть вигоріло волосся на сонці, воно
вже майже біле, як моє.
— У мене від капелюхів свербить лоб.
— Потім можемо заскочити до бібліотеки і взяти нових книжок. Я
готую на вечерю баранячі реберця. Допоможеш мені потім нарвати
спаржі на грядці.
— Я не хочу, щоб Анна їхала, — кажу я.
— Знаєш, спаржу не так-то й легко вирощувати. Дідусь дуже
переживав, аби олені та зайці навесні її не згризли.
 — Я залишуся геть сама.
— Не варто псувати сестрі літо лише тому, що ваш батько
одружився з тією огидною жінкою, — бабуся простягає мені тарілку з
намазаними маслом грінками і банку яблучного джему. — Ваш батько
— хороша людина, але геть безвольна, — бабуся сідає поруч. — А от
ти, Елеоноро, сильна. У тебе є внутрішній стрижень. Анна, звісно ж,
непоступлива і витривала, але ти — справжній стоїк, — бабуся Мертл
наливає собі маслянку. — Це я винна, що ваш батько такий слабкий. Я
його розбестила.
Позаду нас рипить підлога. Я помічаю батька. Над плитою
годинник відміряє секунди. Я опускаю очі на грінку, не наважуючись
глянути на нього. Мені хочеться зникнути, аби врятувати його від
приниження.
— Я саме пропонувала Еллі піти покупатися, — незворушно
відказує бабця. — Телефонувала Вессельманам. Джой каже, що в них
повно чорниці.
— Я хотів сьогодні піти разом з дівчатами купатися до кар’єру.
— Я вже приготувала корж для пирога, — бабуся підводиться і
починає відчиняти й зачиняти дверцята шафок. — Пам’ятаю, що
кудись сюди засунула пластмасові відерця для чорниці.
Я чекаю, що батько почне заперечувати, наполягатиме на своєму,
проте він лишень підходить до вікна і вдивляється надвір, сховавши
руки в кишені.
— А чорний горіх, що ми з батьком садили минулого року, таки
підріс, — натомість зауважує він.
— Бабусю, а знаєш, я б залюбки пішла з татом до кар’єру, а потім
ми назбираємо тобі ягід.
Тато розправляє плечі й повертається до мене. Він так радісно
усміхається, що мені аж ніяково.
— Звісно, дорогенька, — каже мені бабця. — Якщо ти так хочеш,
гадаю, це найкращий план.

Кар’єр ховається в низині між двох пагорбів, що височіють над

фермою Стрейтів. Я вмовила Анну піти з нами. Тепер, знаючи, що
вона їде в п’ятницю, сестра повеселішала. Наша трійка йде з
рушниками в руках. Ми піднімаємося схилом по витоптаній коровами
стежці до пасовища. На вершечку пагорба чорно-білі корови жують
траву і махають хвостами, відганяючи комах; з їхніх вим’їв скрапує
молоко. Усюди лежать коров’ячі млинці. Деякі вже доволі сухі, щоби
ними розтоплювати, а деякі ще тільки парують. Кар’єр розташований у
невеличкому підліску по той бік пасовища. Це глибока яма з чистою
водою, її гранітні стіни поросли слизьким мохом. Нерівні краї кар’єру
ідеально підходять для стрибків у крижану воду. Та спершу нам треба
перейти пасовище.
Тато знімає черевики і рівненько ставить їх на траву.
— Нумо наввипередки?! — викрикує він і біжить пасовищем. Цю
місцину він знає досконало, гасав тут ще малим хлопчам. — Хто
останній, той тхір! — кидає він через плече.
Цієї миті тато такий щасливий і безтурботний. Мені радісно
дивитися на нього. Анна знімає кросівки і біжить слідом за ним. Я й
собі лечу слідом за нею і сміюся, вітер дує мені в обличчя, а рушник
розвівається позаду, немов прапор. Корови жують траву і,
похитуючись, бродять собі, не звертаючи уваги на дівчат, що біжать
поміж ними пасовищем.

14:00
Шлях до Чорного ставка так поріс травою, що вона шкребе днище
автомобіля. Дорога повертає і кілька разів розгалужується, аж доки
впирається в дерев’яну огорожу. За огорожею видніється ледь помітна
стежка. Я виходжу з автівки і крокую слідом за Пітером. Ми йдемо
схилом до невеличкого піщаного пляжу, намагаючись не вступити у
вкриті шерстю та чортополохом купи, що лишили по собі койоти.
Чорний ставок — найменший у цих лісах, і знають про нього лише
місцеві. Наш ставок — красивий, чистий і широкий: півтора кілометра
блакитної, немов небо, гладі. А от Чорний ставок за ці роки трохи
всох. Він старіший і мудріший, немов таїть у собі безліч таємниць.
Бездонна діра посеред густого лісу, що більшу частину дня ховається в
тіні.
Пляж всипаний сосновими голками: імовірно, тут вже давно
нікого не було. У дитинстві на цьому пляжі влаштовували пікніки. Це
було місце для особливих зустрічей. Щоразу, приходячи сюди, ми
мусили запам’ятовувати, куди звернули, адже заблукати тут украй
просто.
 Якось ми прийшли до ставка із сестрою, а на пляжі якась парочка
займалася сексом. Гола жінка лежала на спині, широко розвівши пишні
стегна, а чоловік пітнів над нею. Тоді це видалося мені чимось
сороміцьким, ба навіть огидним. І справа не в сексі, який лякав і
захоплював водночас, а в тому, що тіло тієї жінки нагадувало шматок
сирого тіста, який приплюснули до землі, і їй було абсолютно байдуже,
дивиться на неї хтось чи ні. Сміючись від сорому та втіхи, ми
позадкували додому.
Сідаємо з Пітером на березі. Він дістає цигарку з кишені й
підпалює.
— Пам’ятаєш, коли ти вперше привела мене сюди?
— Нашого першого літа.
— Мені досі здається, що це найромантичніша мить у моєму
житті.
— Чого не скажеш про решту нашого спільного життя.
Пітер сміється, але насправді так воно і є. Ми прийшли сюди по
обіді. Згодом, коли ми кохалися на пляжі, я раптом пригадала ту
парочку, їхні голі тіла, жінку із широко розведеними ногами — і так
голосно застогнала, що мій стогін пішов луною над ставком. Пітер тоді
відразу ж кінчив. Я завжди знала, що в мені є щось ганебне. Прихована
збоченість, яку я намагаюся приховати від Пітера і про яку, я
сподіваюся, він ніколи не довідається.
— Слухай, — він бере мою руку. — Я мушу перед тобою
вибачитися.
— За що?
— За ранок. За вчорашній вечір. Знаю, ти засмутилася, що я не
прочитав вірш для Анни.
— Тієї миті я справді засмутилася, але Джонас прочитав красиво.
Головне, що вірш прозвучав. Що не кажи, а читати його щороку вкрай
важливо.
— Пробач, я поводився як нікчема. Я дійсно шкодую.
— Ми всі перехилили зайвого. Тобі нема за що вибачатися.
Правда.
— Ти здригнулася, коли я поклав руку тобі на стегно в автівці.
— Я не здригнулася, — виправдовуюся я і водночас ненавиджу
себе, бо мушу брехати. — Власне, я б хотіла, щоб ти робив так
частіше.
 Пітер гасить цигарку об пісок і недовірливо дивиться на мене,
немов перевіряє, чи дійсно я кажу правду.
— Що ж, тоді гаразд, — він подається вперед і цілує мене. Його
губи смакують димом і сіллю. За кілька метрів від нас коробчаста
черепаха злазить з колоди і пірнає у мілководдя.
Я підводжуся і починаю знімати купальник.
— То що, поплаваємо? — запитую я.
Не можу кохатися з ним зараз. Не після того, що в мене щойно
було із Джонасом. Я не можу так вчинити з Пітером, це принизливо.
Він хапає мене, але я вириваюся і біжу у воду. Сподіваюся, вона мене
очистить. Голий Пітер біжить за мною. Я щодуху пливу на інший
берег, намагаючись триматися бодай кілька метрів попереду, та він
спритніший.
— Спіймав! — Пітер наздоганяє мене і притискає до себе.
— Давай іншим разом, — я намагаюся вирватися з його обіймів.
— Нам вже час повертатися.
— П’ять хвилин нічого не змінять.
— У тому то й річ, що мені потрібно щонайменше десять, — я
пірнаю і пливу до берега. Туди, де лишився мій одяг, туди, де ще бодай
щось лишилося від мене.

Липень 1979 року. Вермонт

Ряд за рядом. Океан зелені, що тріпоче на вітрі. Я ще ніколи в

житті не бачила стільки кукурудзи. Безкраї поля Вільяма Вітмена
вражають. Вони вишикувалися вздовж пагорбів прямісінько до його
ферми, немов вороже військо. Вітмен — давній друг Лео, вони
навчалися разом у початковій школі. У неділю Вітменів день
народження, тож нас запросили на вихідні погостювати на його фермі
на півночі Вермонту — величезній, понад сто гектарів за площею.
— Віт перебрався сюди з Філадельфії кілька років тому після
смерті дружини, — розповідає Лео, доки ми їдемо довгою ґрунтовою
дорогою, що, як він обіцяє мамі, веде до ферми. Мама переконана, що
ми повернули не туди. — Облишив усе: престижну юридичну фірму,
розкішний будинок у Честнат-Гілл.
 — Гадаю, на останній розвилці нам треба було звернути ліворуч,
— наполягає мама.
— Від чого вона померла? — запитую я. Ми з Конрадом
притиснулися до вікон, а поміж нами стоїть величезний пом’ятий
чохол від гітари.
— Це страшна історія, — відповідає Лео. — Віт та його син
Тайсон вирушили в невеличку мандрівку для татусів та синів. Таю тоді
було близько десяти.
— Що це ще за мандрівка для татусів та синів? — запитує мама,
намагаючись розгледіти карту в сутінках. — Звучить надто манірно.
— Якраз навпаки, — сміється Лео. — Провідники індіанці.
Великий Пугач, Малий Пугач... Дужий Вовк, Дуже Вовченя. Вечори
біля багаття. Стрільба, вирізання ножем наконечників стріл і таке інше.
Мама мовчки глипає на нього, не розуміючи, про що він взагалі
веде.
— Щось на кшталт скаутів, — пояснює Лео. — Втім, не важливо.
Коли вони повернулися додому в неділю ввечері, Люїза лежала на
підлозі. Їй нанесли стільки ран, що сукня вся просякла кров’ю. Віт
розповідав, що Тайсон стояв як укопаний, не в змозі вичавити із себе
ні слова. Ні звуку. Ні сльозини. А потім він ліг на мармурову підлогу і
згорнувся клубочком біля материного тіла. Лежав, вдивляючись у її
мертві очі, немов намагався знайти її душу.
— Це так гірко, — кажу я.
— Хлопець так і не оговтався. Майже не говорить.
— Він розумово відсталий, — кидає Конрад, не відриваючи очей
від журналу.
— Конраде, — спокійним тоном зауважує Лео, але в голосі
вчувається попередження.
— Він ще те гальмо, — шепоче мені Конрад. — Я його бачив.
Лео міцніше стискає кермо. Відтоді, як минулого року Конрад
переїхав до нас, Лео щосили намагається уникати конфліктів, бо для
нього вкрай важливо, аби син почувався з нами щасливим. Та хоч як
він старається, Конрад хоче повернутися додому в Мемфіс і так само,
як Анна, мріє, щоб мама обрала його. Переважну частину часу він
сидить, зачинившись у своїй кімнаті (колишній Анниній кімнаті),
слухає «АББУ», Міта Лофа, тягає гирі й дивиться «Польовий шпиталь»
по телевізору. Його кімната смердить брудними шкарпетками.
 У присмерку добираємося до будинку. Вітмен і Тайсон чекають
нас на під’їзній дорозі, поруч стрибають три собаки.
— Твоє корито чутно за кілометр, вже думали йти тобі назустріч,
— Вітмен міцно обіймає Лео. — А ти, Воллес, як завжди, гарна й
смаковита.
— Давненько не бачилися, — Лео плескає приятеля по спині.
Тайсон стоїть у потертому комбінезоні. На диво вродливий і
високий. У нього добре обличчя.
— Мене звати Елла, — представляюся я і простягаю йому руку.
Але Тайсон присоромлено відвертається і починає копати носаком
землю.
— Конраде, ви ж із Тайсоном майже однолітки, — Вітмен бере
наші валізи, і ми йдемо слідом за ним у будинок. — Таю, прихопи
решту і занеси на горище.
Вітмен — цілковита протилежність сина. Низького зросту,
меткий, балакучий, власне, такий балакучий, що я не знаю, коли він
встигає дихати.
Він голосно сміється, говорить з південним акцентом, швидко
рухається і жестикулює.
Вітмен нагадує горластого півня з мультфільму, але мені він
подобається.
У старому будинку на нас вже чекає вечеря.
— Тушкований заєць та суккоташ. Переїхавши сюди з
Філадельфії, я став справжнім фермером, — гордовито заявляє Вітмен.
— Сьогодні вранці навіть хліб пік. Усе на столі — з нашої грядки.
Зайці також свої.
— У вас є зайці? — запитує Конрад, тицяючи пальцем в тарілку.
— Ми їх ловимо, — сміється Вітмен. — Вони ще ті шкідники.
Доводиться розставляти пастки, аби бодай щось виросло на городі. Тут
ми їмо те, що вполювали. Хоча зайці не так часто з’являються на
нашому столі, як хотілося б. Коли мене нема поруч, Тай закриває
пастки, бо ненавидить, коли тварини у них пищать.
Тайсон сидить у протилежному кінці довгого дубового стола і,
опустивши очі, їсть тушковане м’ясо.
Вітмен повертається до мене і запитує:
— Чула, як пищить заєць?
Я заперечно хитаю головою.
 — Приємного мало, тож винити його не можу, — веде далі
Вітмен, гойдаючись на стільці. — До речі, якщо вже пішла мова про
шкідників, то цього року олені геть спокою не дають. — Потім він
повертається до Конрада і запитує: — Юначе, ти ж розумієш, що це
означає?
Конрад хитає головою.
— Завтра в нас на вечерю оленина.
Конрад аж зблід від страху, натомість Вітмен сяє від радості.
— Конрад не дуже любить усілякі вишукані страви, — зауважує
Лео, відриваючи собі шматок хліба. Його борода вся у крихтах. — Дай
йому волю, і він їв би самі рибні палички й цукерки.
— Спробуй, Конраде, — кажу я і відкушую великий шматок
м’яса.
— Вже куштував. Дуже смачно, — відповідає він.
— Ні, не їв. Ти сидиш і ялозиш по тарілці.
— Ябеда, — сичить Конрад.
— Брехун.
— Пішла ти.
Тайсон сидить нерухомо і мовчки глипає на нас.
— Нічого страшного, — мовить Вітмен, аби розрядити
обстановку. — Я до дванадцяти років не їв нічого, окрім яєчної
запіканки. Тоді приготуємо завтра спагеті з тюфтельками. Юначе,
доношу до твого відома, що корову я не застрелив. До речі, якщо
захочете прогулятися по лісу, одягніть щось червоне. Тут іноді
вештаються мисливці на оленів, хоча полювання зараз заборонено.
— Ненавиджу мисливців, — кажу я.
— Я не проти полювання заради їжі, — веде Вітмен. — Але вони
вбивають задля забави. Жодних моральних принципів. Лишають
тварин стікати кров’ю. Іноді навіть не дострілюють. Ганьба та й годі.
Потім собаки знаходять їх у лісі й прибігають додому з червоними
писками.
— Мене зараз знудить, — каже Конрад.
— Конраде! — гримає Лео, який от-от вибухне від люті.
— Коли мешкала у Гватемалі, у нас був собака, що залізав у
курник і відкушував куркам голови, — каже мама. — Врешті-решт
садівник його застрелив.
 — Гватемала? — у Вітмена аж брови підскочили. Він доливає
мамі у келих вино.
— Ми переїхали туди жити з матір’ю, коли мені було дванадцять.
— Чому саме Гватемала?
— Невдале розлучення. Та й прислуга там дешева. У ті часи
куховарку можна було найняти за вісім центів за годину. Нанетт звикла
до комфорту і зручностей, а Гватемалу ненавиділа всім серцем. Була
переконана, що хтось із місцевих неодмінно накинеться на неї з
мачете.
— Вона досі живе там?
— Померла кілька років тому. Не від удару мачете. Мій брат,
Остін, так і лишився жити там і одружився на місцевій дівчині. Штати
не зносить. Вважає нас усіх невігласами, — мама сміється і відпиває з
келиха. — Він орнітолог, вивчає папуг.
— Люблю папуг, — тихенько каже Тайсон.

Після вечері Вітмен веде нас ледь не вертикальними сходами на

горище з високою стелею з балок. На підлозі лежать три матраци.
— Залишу увімкненим світло у ванній внизу, — каже він. — Не
вистачало, аби хтось ще перечепився у темряві. Сподіваюся, ніхто не
боїться кажанів.
— Тату, це ще що таке? — запитує Конрад, коли господар іде. —
Ми що, спатимемо всі в одній кімнаті?
— Це буде весело. Наче в поході з палаткою, — каже мама, хоча їй
також ця ідея не до вподоби.
Дещо згодом я прокидаюся від якогось шуму. До мене доноситься
ледь чутний шепіт. Прислухаюся і чую, як мама з Лео сперечаються. У
мами засмучений голос.
— Воллес, припини. Годі тобі, — шарудить ковдра, і Лео
відсовується від матері.
— Ми не кохалися вже кілька тижнів.
— Трясця тобі, — шипить Лео. — Не перед дітьми.
— Я не писну. Обіцяю.
Мені хочеться до вбиральні, але якщо я встану, мама знатиме, що
я їх чула. Вона страшенно переживатиме. Я не хочу, аби вона
почувалася приниженою.
— Ти п’яна, — холодно кидає вітчим.
 — Лео, прошу тебе, — благає його мама.
Я насовую ковдру на голову і затуляю вуха, аби не чути її
вмовлянь. Її голос звучить жалюгідно, у ньому стільки страху й
відчаю. Можливо, саме так кричить заєць у пастці.

Скоріш за все, ще дуже рано. Усі ще сплять. Надворі починає

сіріти. Конрад спить одягнений на ковдрі. Він навіть не роззувався.
Лео та мама лежать спиною одне до одного. Сподіваюся, коли вони
прокинуться, він скаже, як сильно її любить.
Я крадуся навшпиньки сходами, аби нарешті вдихнути свіжого
повітря. Надворі прохолодно. Мені не вдалося вчора розгледіти ферми,
але тепер я бачу, що вона красива. Шипшина обплела дерев’яні
огорожі, на грядці цвітуть кабачки, плететься горошок, красується
помаранчева квасоля. Три зайці пасуться поміж салату.
За грядками розкинулися поля кукурудзи — аж до підніжжя
пагорбів, де видніється ліс на тлі рожевого неба.
Одягаю светр і йду повз вулички картоплі, що межують з
кукурудзою. У повітрі витає солодкуватий мускусний аромат.
Крокую тракторною колією, що ділить поле навпіл. Стебла
кукурудзи вишикувалися з обох боків, немов живопліт. Я слухаю їхній
шелест. Їхній шепіт. Якби ж я не чула вчора маминих благань.
Я йду близько години, потім повертаю і різко спиняюся. За десять
метрів від мене посеред дороги стоїть велетенський олень, точнісінько,
як батько Бембі. Величний, гордовитий, з пишними рогами. Він
дивиться прямісінько на мене, я й собі не можу відвести від нього очей
і подумки благаю, аби він не чкурнув у кукурудзу.
Раптом лунає постріл. Олень від подиву широко розплющує очі й
падає на землю. Кров стікає з рани на його шиї. Западає моторошна
тиша. За мить шелестить кукурудза і видніється ствол рушниці. Я
ховаюся від мисливців поміж стебел. На дорозі з’являється Тайсон. Він
витирає рота тильною стороною долоні. Його очі скляні й порожні, як
у сновиди. Він лягає поруч із помираючою твариною і притискається
до неї. Поряд з твариною Тайсон здається геть крихітним, немов мале
дитя. Він уважно вдивляється їй в очі, доки в них не згасає іскра
життя. Потім стає на коліна і ніжно цілує мертвого оленя у носа. У
тому є щось химерне й прекрасне водночас. Я хапаю повітря, і
наступної ж миті Тайсон мене помічає. Він перелякано підводиться на
ноги і хапає рушницю.
— Стривай! — кричу я і виходжу на дорогу. Він дивиться на мене
і, перш ніж я встигаю бодай щось сказати, зникає. Я бачу лишень, як
колишуться верхівки кукурудзи за його спиною.
Коли я повертаюся на ферму, бачу, як Конрад із Вітменом
пораються на грядках. Конрад мішає у відрі воду, в яку господар
насипає темний порошок. Тайсон топчеться поруч, на його черевикові
видніється цятка крові.
— Доброго ранку, Елло! — вигукує Вітмен, помітивши мене. — А
ми оце думаємо, куди ти поділася.
— Гуляла в кукурудзі.
Тайсон не зводить з мене очей. Крокуючи до ферми, я намагалася
переварити побачене і зрозуміти, навіщо він так жорстоко вчинив з
твариною. Ймовірно, йому досі страшенно болить і він не може
змиритися з тим, що материн вбивця розгулює десь непокараний.
Попри всю безжалісність, це важко назвати актом помсти, радше
проявом любові.
— Йди-но сюди, допоможеш нам, — Вітмен тицяє мені відро.
— Воно смердить. Що це? — запитую я.
— Висушена коров’яча кров. Зайці та олені не зносять її запаху.
Збризни трішки на кожну рослину. Що ж, дітлахи, сподіваюся, ви
зголодніли. У духовці ціла таця бекону. Коли збирав у курнику яйця,
вони були ще теплими.
Ми з Конрадом допомагаємо Вітмену поливати урожай кров’ю.
Тайсон стоїть біля грядок із салатом та огірками і спостерігає за нами.
Коли ми закінчуємо, усе на Вітмено-вому городі пахне мені смертю.
11
16:00
— Вип’ємо? — запитує Пітер і витискає дайм на сині вінця
склянки, потім занурює їх у сіль.
— Не рано? — заходить мама і зиркає на годинник на руці.
— Звісно ж, ні, — Пітер наливає у шейкер щедру порцію текіли.
— У такому разі я не відмовлюся.
Господи, як же я ненавиджу всю цю вдавану манірність
привілейованого класу, коли справа доходить до випивки.
— Де їх носить? — запитую вголос.
Джонас та Джина з дітьми досі не приїхали, і щохвилини я
хвилююся все більше. Відтоді як ми з Пітером повернулися з Чорного
ставка, я чекаю на появу Джонаса. Не граю в нарди з Джеком, не
роблю манікюр, який давно вже час зробити, а натомість гризу нігті й
читаю старий випуск «Нью-Йоркера». Минуло лише кілька годин
відтоді, як ми востаннє бачилися, а я вже рахую хвилини, коли ж ми
знову зустрінемося. Мого власного життя більше не існує, є лише час,
коли я з ним і коли чекаю на нього. Мене це дратує і злить. Мабуть,
зараз мій шлунок вже вщент набитий погризеними нігтями.
Джек згорнувся калачиком біля мене на дивані. Він лежить,
поклавши голову мені на коліна, і щось читає у телефоні. Із цього
ракурсу він такий схожий на невинного малого хлопчиська, що в мене
аж стискається серце. Я подаюся вперед, аби поцілувати сина, та він
відштовхує мене рукою.
— Я досі на тебе гніваюся, — каже він.
— Негоже змушувати нас так довго чекати. Ану посуньтеся, —
Пітер втискується до нас на диван, намагаючись не розлити напій. —
Будеш?
— Спершу поплаваю.
— А я буду, — додає Джек, і Пітер протягує йому келих.
— Навіть не думай! — я розштовхую їх обох і підводжуся. —
Пішла плавати. Передайте Джонасу та Джині, що я з ними зустрінуся
іншим разом.
— Хіба ти не мусиш хвилюватися?! — кричить мама з кухні.
 — Дякую, мамо. Звісно ж, вони всі потонули, а як ні, то загинули
в жахливій аварії, — я ляскаю за собою дверима.
— Твою дружину сьогодні наче ґедзь вкусив. У неї що, місячні?
— запитує мати в Пітера.
— Я все чую! — кричу я, біжучи до води.
Дванадцять швидких гребків, і я на глибині. Перевертаюся на
спину, кладу руки на живіт і відштовхуюся ногами. Пливу і слухаю
приглушений плескіт води. Посеред ставка знову перевертаюся на
живіт і лежу на воді, опустивши голову під воду. Я намагаюся бодай
щось розгледіти, та очі ніяк не можуть призвичаїтися до зеленої
каламуті ставка. Органи чуття мене підводять. Я геть безпомічна.
Уявляю, як то воно — потонути, опуститися на самісіньке дно, щосили
намагатися вибратися на поверхню, наповнюючи легені водою замість
повітря.

Жовтень 1979 року. Нью-Гемпшир

За вікном автівки новоанглійська осінь майорить жовтими та

червоними барвами, що зрідка змішуються з темними цятками сосен.
В Анниній школі-пансіоні батьківські вихідні. Діксон, мама, Беккі та я
їдемо з ночівлею до неї. Я ще ніколи не була в Нью-Гемпширі.
— І я ще не була, — каже сестра, коли я дзвоню їй, аби
повідомити про наш візит. — Ми ніколи не виходимо за межі пансіону.
Тут час немов зупинився. Я живу з дівчатами, які грають у хокей на
траві й сидять на проносних засобах.
Хай там як, та тепер сестра почувається щасливішою. Вона майже
не приїздить додому, а на свята гостює у батьків сусідки по кімнаті, що
живуть неподалік пансіону.
Поїхати навідатися до Анни запропонував Діксон. Мама їхати не
збиралася, але він наполіг. Сестра — його хрещениця. І хоча Лео йому
подобається, та, як сказав Діксон мамі, шлюби закінчуються, а діти —
ні.
— Технічно це не зовсім так, — заперечила йому мати.
— Не будь такою жорстокою. Ти починаєш нагадувати власну
матір, — мовить Діксон і штурхає її попід ребра.
 З кучерявою Андреа він розійшовся. Щойно дитина народилася
(вдома у ванній), стало зрозуміло, що батько — точно не Діксон.
— Я, безперечно, буваю різним, — розповідає нам Діксон. —
Розумний, красивий, палкий коханець, знаюся на творчості Волта
Вітмена, але азійця в мені точно нема.
— Знайдеш когось іншого. Ти ж завжди так робиш. Кілька секунд,
і є, — заспокоює його мама.
— Твоя правда. Та чомусь усі вони не затримуються надовго.
— Бо тебе вічно тягне до якихось пришиблених.
— Це моя ахіллесова п’ята, — погоджується Діксон. — Якби я
мав клепку в голові, одружився б із тобою.
— Ще б пак.
— Проте мушу віддати належне Андреа, вона жила на повну, так,
як сама того хотіла.
— Мені нічого додати, — зітхає мама.
Діксон лиш сміється:
— Хай там як, а маля миле. Правда ж, Беккі?
— Мабуть, але його голова була дуже дивної форми.
— То тимчасово. В Андреа дуже вузькі родові шляхи.
— Тато, ми можемо припинити обговорювати її піхву? — запитує
Беккі й починає удавано давитися.
Ми з Беккі втиснуті на задньому сидінні між Діксоновою
брезентовою сумкою та маминою величезною плетеною торбою, у яку
вона ледь не останньої миті спакувала речі, які Анна не взяла із собою
у вересні.
— Чому не можна покласти все це в багажник? — запитую я.
— Там ящики. На зворотному шляху ми їдемо збирати яблука, —
пояснює мама. — Приготуємо повидло, — додає вона, коли я починаю
стогнати. — Діксе, нагадай мені купити пектин.
— Гаразд. Повидло — круто! — Діксон вмикає радіо і крутить
коліщатко, намагаючись знайти станцію.
— Стеж за дорогою, будь ласка, — дратується мама.
— Водій я, а не ти.
Врешті-решт йому вдається знайти лише одну станцію, де звучить
пісня «Time in a Bottle».
— Тільки не це, — каже мама. — Не зношу Джима Кроче. Надто
сентиментально.
 — Воллес, дай людині спочивати з миром. Він загинув в
авіакатастрофі.
— Але від цього його пісні не стали кращими.
Діксон усміхається і вмикає пісню на повну гучність. Мама
затуляє вуха, але й собі всміхається. Поруч із давнім другом вона
завжди почувається вільно й невимушено.
Ми звертаємо на ґрунтову дорогу, по обидва боки якої
вишикувалися клени та кам’яні мури. Вона звивається широким
пасовищем поміж пофарбованих у червоне амбарів і безкраїх
яблуневих садів. Гілля дерев гнеться аж до самої землі під вагою
плодів. Сестрина школа-пансіон розташована на вузькій вуличці; на
в’їзді — дві масивні гранітні колони і потьмяніла бронзова табличка з
ледь помітним написом: «Академія Ламонта». Довга гравійована
під’їзна дорога веде до розлогих галявин із кремезними деревами. Їхні
стовбури такі широчезні, що обхопити їх зможуть щонайменше троє
людей, узявшись за руки.
Пансіон набагато більший і величніший, ніж я уявляла. Обплетені
плющем гуртожитки і навчальні корпуси із червоної цегли, біла
дерев’яна каплиця, неподалік бібліотека з мармуровими колонами. На
паркувальному майданчику учні радісно вітають батьків. Анни не
видно. Врешті-решт ми знаходимо її на сходах гуртожитку. Вона
сидить на сонці з книжкою на колінах і плаче.
— Чому Фінеас помирає? — голосить вона, згортає книжку і
підводиться. — Ненавиджу цей роман.
— «Сепаратний мир» — важка книжка. Це всі знають, — мовить
Діксон.
— Він був такий красивий, — зітхає сестра. — Такий ідеальний.
— Найкращі помирають молодими, — зауважує Діксон.
— Що за нісенітниці, — заперечує мама.
Анна і мама стоять дещо осторонь. Вони нагадують двох дітей на
шкільних танцях, де кожен з них чекає, коли інший зробить перший
крок. Після сестриного від’їзду їхні стосунки так і не налагодилися.
Мама намагалася помиритися, та Анна від неї відсторонилася. Між
ними пробіг холодок, який вже ніколи не розтане. Тепер усе сестрине
колишнє життя немов у дзеркалі заднього виду: його досі видно, та очі
дивляться тільки вперед.
 — Я дуже рада зустрічі, — мама говорить першою, підходить до
Анни й обіймає. — Ти чудово виглядаєш.
— Я не очікувала, що ви приїдете, — каже сестра.
— Як ми могли не приїхати, — наїжачується мама.
— Минулого року вас не було.
— Зате зараз ми тут, — Діксон обіймає Анну. — Погода сьогодні
розкішна. Але спершу потрібно терміново знайти вбиральню, доки я
не обмочився, а потім хочу, аби ти провела нам екскурсію.
— Господи, тату, — дратується Беккі.
— Ліліни батьки запросили нас пообідати з ними в готелі, —
мовить Анна.
— Гадала, ми пообідаємо разом, але нехай так. Звучить непогано,
— всміхається мама, хоча я знаю, що вона засмутилася.
— Спершу я покажу Еллі свою кімнату, — сестра бере мене за
руку і веде за собою так, немов ми найкращі подружки. Беккі й собі
крокує за нами, та Діксон спиняє її.
— Бек, ти тільки поглянь на це велетенське дерево! Йому, мабуть,
років зо двісті.
Аннина кімната простора, тут мешкає троє дівчат. Великі вікна,
пошарпана дерев’яна підлога, біля стін три односпальні ліжка. На
підвіконні у банці з каламутною водою кісточка авокадо пустила біле
коріння. Сестрине ліжко незастелене, я впізнаю його по фіолетовому
покривалу. Над ним на стіні висять дві світлини. На одній Анна стоїть
разом із сусідками по кімнаті перед басейном. На другій ми із сестрою
лазимо по дереву в центральному парку. Ми сміємося.
Анна сідає на ліжко, склавши навхрест ноги, плескає по ковдрі.
Матрац звисає з краю, я вмощуюся на ліжку поруч із нею.
— Вгадай, що? — починає вона. — Але пообіцяй, що нікому не
розповіси.
— Гаразд.
— Я серйозно. Інакше вб’ю, — сестра схиляється до мене. —
Минулого тижня я втратила цноту.
Вона так пишається собою, немов це якесь видатне досягнення.
Мені хочеться сказати щось путнє, щоб слова прозвучали невимушено
і по-дорослому. Зрештою, сестра довірилася мені, та в голові чомусь
виринають тільки цвіль, піт і мамині благання. Я смикаю нитку на
покривалі, тканина збирається гармошкою.
 — Не знала, що в тебе є хлопець, — кажу я.
— У мене його нема. Це друг Ліліного брата. Йому дев’ятнадцять.
Ми святкували разом День Колумба.
— Як воно було?
— Не дуже. Але я більше не незаймана.
— А що, як ти завагітніла?
— Ні, я позичила в Лілі діафрагму.
— Тьху.
— Я спершу її відмила. Мила години дві, — сміється сестра.
— Все одно тьху.
— Байдуже. Це краще ніж завагітніти, — Анна зістрибує з ліжка і
йде до вікна. Підіймає банку з кісточкою авокадо і розглядає її на
світлі. — Треба замінити воду.
— А я зачекаю.
— Чого зачекаєш?
— Доки покохаю.
Анна ставить банку на підвіконня і стоїть мовчки, не
обертаючись. Я таки бовкнула зайвого.
— А можливо, і не чекатиму. Не знаю, — намагаюся виправитися
я. — Мабуть, це звучить тупо.
— Ні, я гадаю, що це гарна ідея, — сестра повертається до мене.
— Справді?
— Так. Але для тебе. Не для мене. Я сумніваюся, що бодай колись
покохаю. Я інша.

Додому їдемо потемки. В автівці пахне яблуками. Ми з Беккі

сидимо на задньому сидінні та граємо в паперову ворожку.
— Скажи цифру, — каже Беккі.
— Три.
Вона тричі закриває і відкриває пелюстки ворожки.
— Колір?
— Блакитний.
Беккі розгортає блакитний трикутник і читає мені передбачення:
«Ти мацатимеш огидного пузаня».
— Гидота, ну тебе, — сміюся я. — Твоя черга.
Одягаю на пальці ворожку. Відкриваю. Закриваю. Відкриваю.
Закриваю. Відкриваю. Беккі показує на червоний. Я розгортаю
трикутник.
— «Невдовзі у твоєму житті з’явиться загадковий незнайомець»,
— вона пошепки читає передбачення, яке я написала. — І всуне у тебе
член.
— Я такого не писала. Ти хвора, — кажу я.
— Стривай, — Беккі перехиляється через мене, тихенько
відкриває батькову сумку і дістає білу книжку без обкладинки. —
Думаєш, це я хвора?
На сторінках книжки чорно-білі малюнки з парочкою, яка
займається саме «цим». Жінка нагадує дружину із серіалу «Шоу Боба
Ньюгарта», тільки тут вона гола. У чоловіка довге темне волосся і
борода. Член бовтається з-під країв розстібнутої сорочки, більше одягу
на ньому нема. Він бридкий. Я думаю про те, як Анна спала з тим
хлопцем з коледжу. Від думки, що вона була з чоловіком, якого майже
не знала, мені стає її шкода. Цікаво, чи вона про це шкодує глибоко в
душі? Бо якщо вже це зробила, вороття нема.
Беккі перегортає сторінку. На картинці жінка стоїть, спершись
спиною на стіну, а чоловік навколішках уткнувся обличчям їй поміж
ніг.
— Жах, — шепоче Беккі. — Справжня гидота. Як пити сечу.
— Тьху, — кривлюся я. Ми починаємо так голосно реготати, що
аж живіт болить.
— Що смішного? — запитує Діксон. — Я теж хочу посміятися.
Беккі засовує книжку до сумки.
— Ми читаємо, — кажу я.
— Елло, ти забула, що від читання в автівці тебе нудить? — каже
мама, відкриває скриньку, дістає поліетиленовий пакет і дає його мені.
— Візьми, нехай буде. Але якщо тебе нудитиме, спробуй потерпіти,
доки зупинимося. Від запаху блювотиння мені самій блювати хочеться.

16:10

Чекаю, доки не запече в легенях і, не в змозі витримати більше ні

секунди, різко підіймаю голову і хапаю повітря. Раптом щось кусає
мене за щиколотку, і я відразу ж починаю панікувати. Наступної миті
переді мною виринає Джонас. Він сміється з мого переляканого виразу
обличчя.
 — Ти що, здурів? Я думала, це черепаха, — я розлючено пливу
геть, та він хапає мене за бікіні. — Відпусти.
— Не відпущу.
— Ти дурило.
— Аж ніяк, — він рвучко притискає мене до себе. — І ти це
знаєш.
— Ви запізнилися.
— Ваші діти — риби. Насилу витягнули їх із води.
— Так, — зітхаю я. — Іноді мені хочеться розтрощити їхні дошки.
Гадки не маю, звідки в Пітера стільки терплячості.
Ми бовтаємося на одному місці, порізно та водночас разом.
— Джина щось відчуває, — кажу я. — Коли я тільки прийшла на
пляж, був один ніяковий момент.
Вдалечині Медді та Фінн ганяються одне за одним, позаду мама
вішає білу лляну скатертину на мотузку. Ляскають двері, лине Джинин
сміх. Джонас і собі його чує. Я відводжу від нього очі.
— Усе гаразд, — каже він.
— Ні, не гаразд. Зі мною щось не так. Мене мусить роз’їдати
провина, та натомість на пляжі я втішалася. Так, немов я перемогла. Те
серце на піску...
— Бо ти таки перемогла.
— Жахливо таке казати.
— Твоя правда, — погоджується він. Мені завжди подобалося у
Джонасі те, що він приймав свої недоліки. Просто стенав плечима і
мирився з тим, ким він насправді є. — Я люблю Джину, але ти течеш у
моїх жилах. Я не маю вибору.
— Маєш.
— Ні, я просто роблю те, що мушу. І я це приймаю. У тому й
різниця між нами. У прийнятті вибору, який ми робимо.
— Не хочу про це говорити. — Яку б жахливу правду не розповіла
мені моя зведена сестра Розмарі, коли ми з Пітером були в Мемфісі, як
би сильно це не змінило мого ставлення до минулого, стосунками з
Джонасом все одно доведеться пожертвувати. — Я не облишу Пітера.
— То ось воно що? На тому кінець? — запитує Джонас,
відвертається від мене і дивиться на дику частину ставка, порослу
очеретом та оситняком. Місце, де ми стали справжніми друзями. Мале
терпляче хлопча, що заховалося на дереві й мовчки сиділо собі на
гілці, і довготелеса зла дівчинка, яка того дня хотіла померти. Те
дерево досі стоїть, і його гілки високо тягнуться в небо.
— Стільки років, — зітхає Джонас.
— Так.
— Воно так виросло.
— Буває.
— Мені подобається, що дерева ростуть водночас вгору і вниз.
Якби ж і люди так могли.
Мені хочеться його поцілувати.
— Тобі час повертатися.
— Я сказав Джині, що повернуся додому з дальнього пляжу. Вона
чекатиме на мене вдома.
— Ні. Пливи вже до неї.
— Гаразд, — Джонас дивиться на мене, та я не можу прочитати
виразу його обличчя. — Може, побачимося пізніше.
— Можливо, — промовляю я і водночас ненавиджу все це:
відстань, що залишається між нашими тілами, діру, яку я стільки років
носила в собі, і от тепер вона знову відкрилася. Але я мушу його
відпустити. Навіть якщо ми — це те, чого я хотіла все своє життя. Бо
Джонас помиляється. Це неправильно, вже запізно. Я люблю Пітера.
Люблю дітей. І на тому крапка.
Я дивлюся, як він віддаляється, дивлюся, як збільшується відстань
між нами. А потім пливу за ним, тягну із собою під воду і серед
каламуті, подалі від усіх, цілую його довго й міцно, повторюючи собі,
що це востаннє.
— Ти що, хочеш мене втопити? — запитує він, коли ми нарешті
виниряємо і починаємо жадібно хапати повітря.
— Так було б набагато простіше.
— Елло, чорт забирай. Я все життя чекав вчорашньої ночі. Не
забирай цього у мене.
— Я мушу. Я зроблю це, бо поки не можу інакше.
— То й не треба.
Ми пливемо батерфляєм, одночасно ритмічно розплескуючи воду
ногами, вибігаємо на невеличкий піщаний пляж і сідаємо поруч.
12

Квітень 1980 року. Брайркліфф, штат Нью-Йорк

Неділя. Весна загалом видалася дощовою, та сьогодні чудова

днина: яскраво сяє сонце, усе цвіте й буяє зеленню. Джоан попросила
тата забрати свої коробки з горища батьків, тож, повідчинявши всі
вікна, ми їдемо вздовж річки в автівці. Відтоді як тато та Джоан
розійшлися, ми проводимо набагато більше часу разом. Тато щиро
намагається з нами зблизитися, ба навіть їздив до сестри в пансіон, та
я знаю, що якби вони із Джоан досі були разом, усе було б навпаки.
Тато спакував нам усе необхідне для пікніка: сандвічі із шинкою
та помідорами, груші, мариновані огірки, пляшку пива для нього і
шоколадний напій для мене. Він у чудовому настрої.
— Добре, що зрештою я позбувся Джоан, а от втрачати Двайта та
Ненсі шкода. Скоро десь спинимося пообідати, не хочу приїхати надто
рано.
— Мені подобався їхній будинок. Там так приємно пахло.
— Ненсі зрадіє тобі. Відтоді як Френк поїхав вчитися до коледжу,
вона щось геть засумувала.
Я радію, що Френка не буде. Мене досі нудить, коли згадую удава
і крапельки поту над Френковою верхньою губою.
— Я так давно їх не бачила, хоча колись ми з Анною весь час
проводили з ними.
— Не весь час, — заперечує тато і звертає на паркувальний
майданчик вокзалу Таррітауна. — По той бік колій розташований
чудовий майданчик для пікніка.
Виходжу з автівки, і чомусь мені раптом стає страшенно сумно. І
хоча минуло чимало років відтоді, як я була тут востаннє, та саме на
цій станції ми виходили із сестрою, коли їздили навідатися до тата та
Джоан, перш ніж вони переїхали до Лондона. Це станція, яка навчила
нас не очікувати від батька нічого більшого за коротку подорож до
Берків, а тоді знову на вокзал.
 Переходимо колії і знаходимо лавочку з краєвидом на Гудзон.
Річка прокидається від зимової сплячки й готується до весни. Я
спостерігаю за величезною гілкою, яку несе могутня течія. Тато дістає
з кишені старий швейцарський ніж, смикає відкривачку і відкриває
пиво. Завжди любила цей ніж і його таємні скарби: крихітні ножиці,
пилочка для нігтів, маленька пилка. Потім тато дістає ніж і починає
очищати грушу від шкірки по спіралі.
— Тату, а чому ми перестали навідуватися до Берків?
— Бо я хотів, щоб мої дівчатка були зі мною.
— То чому ти тоді завжди завозив нас до них?
— Бо так хотіла Джоан, — він відрізає шматок груші й протягує
його мені на лезі ножа. У батька завжди винний хто завгодно, тільки не
він. — Обережно. Лезо набагато гостріше, ніж здається. Якщо хочеш, у
торбі є ще сир. Я колись розповідав, звідки цей шрам? — батько
здіймає великий палець і подається вперед. Потім театрально вичікує
кілька секунд, аби публіка приготувалася слухати. Тато ніколи не
розповідає історій — він їх розігрує, перетворюючи на справжнє
дійство. Він наче той фрегат — надуває свій червоний горловий мішок,
аби привернути увагу слухачів. Зазвичай, коли він повторює історію, я
вдаю, ніби чую її вперше, бо не хочу його засмутити. Але зараз мені
хочеться дошкульнути йому, гаркнувши: «Так, ти розповідав це вже
разів зо двадцять!»
— Тато подарував мені цей ніж, коли мені виповнилося десять.
Сказав, що ножі для чоловіків, а не для хлопчиків, і наказав ставитися
до нього з повагою. Я порізався першого ж разу: намагався відкрити
пляшку коли цим ножем. Довелося накласти дванадцять швів. Я весь
магазин тоді залив кров’ю, так немов порізав яремну вену. Батько
відібрав у мене його на рік. Бо якщо я не здатен відрізнити ножа від
відкривачки, то чоловік з мене ніякий. То був гарний урок, — за
спиною тата поїзд, що прямує на південь, повільно наближається до
станції. — До речі, твій дідусь навчив мене стругати. І влучно
стріляти. Пам’ятаєш ту маленьку дерев’яну черепашку, яку я зробив
для тебе?
Я заперечно хитаю головою, хоча черепашка стоїть на полиці над
ліжком, власне, як завжди. Даю йому шматок сиру і дістаю з торби
сандвіч. Знімаю верхню скибку, бо вона просякла томатним соком.
Виколупую з неї зернятка і кидаю їх на траву. На річці човен
відчайдушно намагається побороти течію.

Ми звертаємо на під’їзну дорогу Берків у формі кола рівно о

другій.
— Саме вчасно, — самовдоволено зауважує батько.
Шоколадний лабрадор ніжиться на ґанку. Вгледівши нас, собака
повільно біжить назустріч, потім стає і треться об татову ногу.
— Привіт, старенька, — гладить тато собаку. — Пам’ятаєш Кору?
— запитує в мене.
— Те цуценя?
— Вона вже пенсіонерка за людськими мірками, — тато стукає у
двері. — Агов! Є хто вдома? Ненсі? Двайт? — гукає він, та в будинку
стоїть тиша. — Ненсіна машина тут, імовірно, Ненсі порається в садку.
Тато прочиняє двері, і ми заходимо. Усе точнісінько, як я
пам’ятаю: блискучі бронзові щипці й совок для попелу біля білого
цегляного каміна, дорогі крісла, зношений персидський килим. На
журнальному столику ваза з півоніями, поруч всіяні опалими
пелюстками книжки з мистецтва.
— Агов! Є хто? — знову гукає тато, і я йду слідом за ним на
кухню. Хтось не вимкнув кавоварку, тож тут пахне злегка підгорілою
кавою. Тато вимикає прилад, ставить кавник під кран і наливає воду.
Той шипить і парує, а вода, потрапляючи на залишки обвугленої кави,
потроху чорніє.
— У садку її нема, мабуть, пішли прогулятися. Я носитиму
коробки з горища, а ти тим часом можеш зазирнути до своєї колишньої
кімнати.
— Може, краще зачекати? Бо таке враження, що ми до них
вдерлися.
— Берки — наша сім’я, незалежно від того, що між нами та
Джоан.
Потайні двері, що ведуть до нашої кімнати, прочинені. Я
спиняюся посеред дерев’яного сходового майданчика, де ми із сестрою
гралися ляльками, та потім врешті-решт піднімаюся нагору. Нічого не
змінилося: ті самі квітчасті наволочки, на яких ми спали, коли мені
було шість, ті самі в’язані серветки на комодах, покривала в цятку.
Пригадую спотворене болем Френкове обличчя, коли ми знайшли його
хом’я-чиху Ґолді розплющеною за сестриним ліжком. Як він плакав.
Той хрип. Сонце заливає кімнату крізь ромбовидні шибки.
Над сірою скелею видніється чисте блакитне небо. Ненсіни
рододендрони квітнуть. І хоча тут все як було, та щось таки змінилося.
У кімнаті сумно і порожньо, вона нагадує декорацію для сценки про
щасливе дитинство, придивившись до якої, бачиш, що це лишень
картонні стіни. Раптом мені страшенно хочеться бути поруч із батьком.
Спускаюся вниз у комору і спиняюся біля дверей кімнати, де
Френк колись розводив хом’яків. На дверях досі висить пожовклий
знак з нашкрябаним маркером написом: «Не заходити під страхом
смерті». Повертаю ручку і заходжу до забороненої темної кімнати без
вікон. За мить очі звикають до темряви. Тепер тут зберігають усілякі
речі, вздовж стін вишикувалися ящики. Кліток з хом’яками більше
нема, проте в дальньому кутку видніється тераріум, підсвічений
слабким світлом неонової лампи. Він у п’ять разів більший за той, що
я пам’ятаю. Підходжу до нього і бачу, як всередині щось звивається.
Наступної ж миті я вилітаю з кімнати.
Ненсі сидить за кухонним столом і нарізає шматочками яблука.
— Привіт, дорогенька. Ось ти де, — каже вона і радісно
всміхається. Потім кладе на стіл качанчик, обтирає руки об фартух і
запитує: — Бачила, як Водло підріс?
— Ми постукали, — відказую я. — Тато сказав, що нічого
страшного, якщо він почне зносити речі.
— Звісно, люба. Я задрімала. Ти така красуня. Тобі, мабуть, вже
виповнилося п’ятнадцять.
— Тринадцять, у вересні буде чотирнадцять.
— Вам після дороги точно хочеться пити. Я приготувала холодний
чай. Двайт зараз повернеться, поїхав відвезти книжку другові, Картеру
Ешу, — Ненсі йде до холодильника, стає біля нього, але не відчиняє.
Потім хитає головою, немов намагаючись відігнати геть якусь думку, і
каже: — Він пропустив трапезу. Вам, імовірно, хочеться пити. Я
приготувала холодний чай.

Знаходжу тата на горищі серед купи коробок і стосів старих

фотографій. Тут душно і жарко. Пахне минулим.
— Поглянь, — батько простягає мені товстий коричневий конверт.
— Усі мої фото і негативи. Є тут і твоя мати.
 Дістаю чорно-білі контактні відбитки і проглядаю їх. Сила-
силенна світлин мами у коктейльній сукні та перлах. Вона лежить на
дивані, усміхається в камеру. Анна сидить у ванній — вся в
бульбашках, із друшляком на голові. Ми з мамою на дитячому
майданчику. Мама гойдає мене на гойдалці, з моєї ноги спав червоний
черевичок. На самому низу знаходжу світлини нас чотирьох. Ми
стоїмо на сходах музею природничої історії. На нас із сестрою
однакові строкаті сукні й чорні туфлі. Я сиджу в тата на плечах. Нічого
із цього я не пам’ятаю.
Подалі біля стіни під самим дахом запхано три коробки: на них
чорним маркером написано батькове ім’я. У цих коробках платівки.
Звичайні в коричневих конвертах і довгограючі в поношених
картонних обкладинках. Проводжу по них пальцями. Мені подобається
цей шурхіт, я його пам’ятаю.
Перед татом лежить стос світлин, він дістає з нього вицвілу
кольорову фотографію і просить мене на неї поглянути. На ній тато і
мама в полі. Вони такі молоді. Мама лежить на траві, поклавши голову
татові на коліна. На ній шорти і біла блузка з рюшами, три верхні
ґудзики розстебнуті. Мама заплющила очі, а тато дивиться на неї. Він
такий щасливий. Власне, таким я його ніколи не бачила. За ними
вдалечині на тлі бляклого неба височіє вулкан.
— Акатенанго, — показує тато на вулкан. — Ми з мамою літали
до Гватемали, щоб я познайомився з бабцею Нанетт і дядьком Остіном.
Ото була пригода. Ти ж ніколи її не бачила, чи не так?
— Не знаю, мабуть. Хоча таки бачилися, мені тоді було лишень
кілька місяців.
— Точно, — киває тато. — Ти якраз тоді лежала в лікарні після
операції. Нанетт приїздила на Різдво. Привезла мені вишитий гобелен:
Йосип веде віслюка, на якому сидить Марія. Стверджувала, що то
дуже цінна реліквія ще з часів цивілізації мая, — він сміється. — До
речі, гобелен точно на дні однієї із цих коробок. Характер у твоєї бабці
— не позаздриш. Вона мене ненавиділа. Казала, що мама одружується
не з рівнею, — тато кладе світлину назад до стосу. — Звісно ж, вона
мала слушність. Мені до твоєї мами ой як далеко, — він замовкає, а
потім додає: — Здається, Воллес щаслива з Лео.
— Напевно.
Тато бере світлину в мене з рук і довго роздивляється.
 — Я любив твою маму до безтями.
— То що ж сталося? Це ж ти пішов.
— Повір мені, я цього аж ніяк не хотів.
— То чому розлучився?
— Припускаю, твоя мати нарешті зрозуміла, що Нанетт таки мала
слушність, — сміється тато, та я бачу, що якась частина його дійсно
вірить, що це правда.
— Ти верзеш казна-що, — відказую я. — А Нанетт справжнє
стерво.
— Тут ти права, — всміхається тато, підіймається й обтрушує
штани. — Спакуймо речі й облишмо всі ці спогади в минулому.
— Якби ж ви лишилися ще на трішки, — Ненсі обіймає нас на
прощання. — Двайт з хвилини на хвилину мусить повернутися. Він
поїхав відвезти книжку й одразу ж має повернутися.
Вона стоїть на ґанку і махає нам услід. Я дивлюся, як її постать
поступово зменшується.
— Ненсі така засмучена і самотня...
— Двайт хороший чоловік, видатний поет, та в нього свої
недоліки. Шлюб не завжди благословення, — зауважує батько.
За два дні татові зателефонувала перелякана Джоан. Тіло Двайта
Берка знайшли в Гудзоні. Від ранку понеділка ніхто його не бачив.
— Він поїхав до друга, Картера Еша, — розповідає Джоан
батькові. — Вони перехилили зайвого. Ти ж його знаєш. Мама не
хотіла, щоб він сідав у такому стані за кермо, і переконала його
переночувати в Еша. Зі слів Картера, тато поїхав до річки на світанку,
аби «змити із себе залишки вчорашньої ночі».
— Ніщо так не рятує від похмілля, як поплавати в холодній воді,
— каже мені тато, розповідаючи про те, що сталося. — Проте річка —
ще той звір.

16:30
Нема нічого красивішого за мокрого після плавання Джонаса. З
чорного волосся стікає вода. Воно спадає нерівними прядками і
прилипає до шиї. Босий, у самих лишень старих шортах, блискуча
шкіра, кмітливі зелені очі. Він зриває з куща листок, відриває черешок
та жилки і кладе мені на долоню. Потім розтирає у своїй руці решту
листка і підносить мені до носа.
 — М-м-м, — я вдихаю свіжий м’ятний аромат. — Сассафрас.
— Ти знала, що корінні американські племена використовували
його для лікування акне?
— Ох як романтично, — сміюсь я.
— Збігаємо швиденько до океану?

Сонце вогняною річкою розлилося на океан. Баклан пірнає в

розпечене золото. Хвилі тихенько набігають на берег. Пісочники
дзьобають пісок на мілині в пошуках морських вошей та молюсків.
Кілька відпочивальників досі сидять на пляжі. Ми вмостилися у
виїмку на вершині дюни серед трави. Я закохана.
— Вдень на пляжі лежав тюлень, — каже Джонас. — Ми з
Фінном ходили дивитися. У нього на животі була глибока рана. Таке
враження, що на нього напала акула.
— Чому люди на пляжі завжди так галасують, коли бачать
тюленя? Вони ж тепер всюди. Як голуби, тільки в морі.
— Тюлені дивовижні. Вони можуть опрісняти солону воду. Сіль
відділяється при утворенні сечі, я писав про це доповідь у п’ятому
класі. Пропонував винайти спосіб, як отримувати дистильовану воду із
сечових міхурів тюленів.
— Ти був дуже особливою дитиною.
Джонас просіює пісок крізь пальці.
— То що ви робили з Пітером, коли поїхали?
— Нічого особливого.
— Коли ми приїхали, він подякував за те, що ми поняньчилися з
дітьми. Казав, що ви чудово провели час наодинці.
— Джонасе.
— Пробач, нічого не можу вдіяти, — він схожий на десятирічного
хлопчиська.
— Можеш.
Він натягує травинку між великими пальцями і дмухає в дірку.
— Припини. Гаразд, але ти сам попросив. Ми кинули мокрі
рушники на заднє сидіння, заїхали подалі в ліс і кохалися. Було добре.
Ми давно не займалися сексом.
— Це неправда.
— Джонасе, він мій чоловік.
 — Досить, — він втуплюється у пісок. Волосся спадає на обличчя,
і я не можу розгледіти його очей. Я зітхаю.
— Ми поїхали до Чорного ставка скупатися, а потім я сиділа на
веранді, читала старий номер «Нью-Йоркера», докоряла собі й
водночас чекала на тебе. Де ви були? Я ледь не збожеволіла.
— Господи, я по вуха закоханий у тебе, — він підводить очі й
усміхається.
Далеко від берега товста тюленяча голова то пірнає, то виринає з
водної гладі.
— І я в тебе, проте навряд чи це має значення.

Жовтень 1980 року. Нью-Йорк

Оркестр затримався. Ми готуємося до зимового концерту у школі.

Я — друга флейта.
— Приберіть пюпітри! — гукає вчителька музики, міс Муді, коли
учні починають бігти до дверей. — Хор, завтра на першому уроці
збираємося тут, — вчителька підходить до мене, а я тим часом
розбираю інструмент. — Елеоноро, попрацюй над першою частиною
на вихідних. І виконай вправи, які я дала тобі на минулому уроці. Тобі
треба вдосконалити амбушюр, якщо хочеш взяти до третьої октави.
Нам же потрібно грати чисто, чи не так?
Мені подобається міс Муді, та іноді вона занадто надокучлива.
Одягаю куртку і кладу флейту в рюкзак.
Зараз лише пів на п’яту, але таке враження, що за вікном вже ніч.
Ненавиджу переведення годинника. Холодний жовтневий вітер
продуває мене наскрізь, доки бреду вздовж Медісон-авеню. Спиняюсь
на Вісімдесят восьмій вулиці, заходжу до крамниці канцелярії і купляю
шоколадний батончик. Виходжу надвір і бачу хлопця. Він стоїть,
притулившись спиною до будівлі. Високий, обличчя у шрамах від акне,
на ньому бейсбольна куртка, саме таку носять хлопці зі спортивної
команди католицької старшої школи Святого Христофора.
— Привіт, — усміхається він до мене, і я усміхаюся йому у
відповідь. — Гарні цицьки, — додає він, коли я проходжу повз.
— Я в куртці, недоумку, — відказую я.
 Уся напружуюся і якомога швидше крокую темною вулицею. Я б
побігла, та знаю, що страху краще не виказувати. Стою біля
світлофора, чекаю, коли ж увімкнеться зелене світло і чую кроки
позаду. Це він, з мерзенною посмішкою на вустах. Озираюся довкола,
шукаючи поглядом дорослого, та поруч жодної живої душі. Хлопець
засовує руку до кишені й дістає викидний ніж.
— Киць-киць-киць, — сичить він.
Автівки проносяться по обох смугах, та вибігти на дорогу зараз
видається найкращим варіантом. Я ледь не потрапляю під колеса таксі,
водій опускає вікно і кричить на мене, та я біжу щодуху. Холодне
повітря обпікає легені, біля підніжжя пагорба я різко звертаю і забігаю
в будинок з консьєржем.
— Міс, чим можу допомогти?
— Мене переслідує хлопець, — насилу відказую я. Стою і
відсапуюся, жадібно хапаючи повітря.
Консьєрж виходить на вулицю, зиркає праворуч і ліворуч.
— Нікого нема, — каже мені. Я сідаю на лавку над радіатором. —
Може, бажаєте комусь зателефонувати?
— Дякую, ні, — відповідаю я. Мама зараз із Лео в нічному клубі
«Віллідж-Ґейт» на репетиції перед концертом. Сьогодні четвер, тож
Конрад ще на тренуванні з реслінгу. — Я живу неподалік.
— Міс, усе чисто, — консьєрж ще раз уважно роздивляється
вулицю і показує мені великий палець. Я й собі виходжу на вулицю і
дивлюся в бік Парк-авеню, на розі якої стоїть церква. Світло в ній
увімкнене.
— Зі мною все буде гаразд, — кажу я, та вже наступної миті, як за
мною зачиняються двері, шкодую, що не зосталася.
Я крокую вулицею, тримаючись якомога ближче до проїжджої
частини, і зиркаю ледь не на кожний під’їзд. На острівцях безпеки
вишикувалися святкові ялинки і яскраво сяють аж до центрального
вокзалу. Навесні тут квітнуть тюльпани. Щороку вони майорять тієї ж
пори, що й квітне вишня. У нашому кварталі тюльпани яскраво-
червоні. Коли пелюстки опадають, лишаються лишень ряди голих
квітоніжок, довкола яких стирчать тичинки, що нагадують вії.
Звертаю на Парк-авеню і бачу його. Стоїть у затінку, обпершись
спиною на стіну церкви, і чекає на мене. Наступної ж миті він
кидається до мене і хапає за руку.
 — Ось ти де, киць-киць-киць, — він розмахує ножем.
У школі ми дивилися низку стрічок, підготовлених соціальними
службами. Чорно-білі короткометражки, що попереджали про
краснуху, вживання героїну, свинцеві фарби, важливість самооборони.
Тож тепер я стою і пригадую, що мушу робити, опинившись наодинці
з кривдником.
— Я не люблю хлопчиків-католиків, у них шкіра рожева й масна.
Гидота та й годі, — кидаю я і дивлюся прямісінько в його близько
посаджені злі очі на зораному шрамами від акне обличчі. А потім з
усієї сили наступаю підбором йому на ногу і перелякана щодуху
кидаюся тікати. Я біжу так швидко, як ще ніколи в житті, доки не
опиняюся нарешті вдома, у безпеці.

17:00
— Я мушу повертатися, — я підводжуся й обтрушую пісок.
— Спершу хочу тобі дещо показати.
— Я пообіцяла Фінну покататися на каное.
— Десять хвилин.
Йду слідом за ним на вершину дюни, де вона межує з лісом. Він
бере мене за руку і веде поміж дерев.
— Тут, — Джонас спиняється перед заростями. Я не бачу нічого,
окрім зеленого листя та гілок. — Зазирни нижче.
Я присідаю і зазираю в зарості. Поміж гілок видніється старий
покинутий будинок, який ми з Джонасом знайшли, коли були дітьми.
Лишився тільки фундамент і дві кам’яні стіни, все інше зруйнувалося і
поросло чагарником.
— Як ти його знайшов?
Джонас лягає на траву поруч зі мною і показує на просвіт, де
колись були двері.
— Кухня, пам’ятаєш? А та кімната по центру мала стати нашою
спальнею після того, як ми одружимося.
— Звісно, пам’ятаю. Ти обіцяв мені купити пароварку. Обманув.
Він підхоплюється, звалює мене на траву, зубами зриває ліф
купальника і лиже мені груди, наче великий слинявий собака.
— Припини, — я сміюся і відштовхую його, хоча в мені наростає
збудження.
 — Вибач, мушу, — він дивиться мені в очі й, не відриваючи
погляду, розводить мені ноги. Він входить у мене, а коли кінчає, я
відчуваю, як він пульсує в мені й наповнює мене.
— Не рухайся, — шепочу я. — Залишся в мені, — він опускається
на мене й лежить, злегка торкаючись мене, доки я схлипую і кричу. Ми
лежимо переплетені: два тіла, одна душа. Я міцніше стискаю його
ногами, змушуючи увійти ще глибше. Він як повітря. Хіть і скорбота
водночас. — Ти не повинен був мене покидати. Це халепа.
— Ти казала, що хочеш бути з Пітером.
— Не тоді. Після того літа. Ти так і не повернувся.
— Я поїхав заради тебе. Аби ти змогла розпочати все спочатку.
— Але я так цього і не зробила. Я не мала нікого, окрім тебе, аби
про це поговорити. Я так і не змогла викинути все те з голови. Навіть
переїзд до іншої країни не допоміг.
Джонас відводить очі. Між нами нависає туга. Здіймається вітер і
колише гілля. Вільха гойдається, осипаючи нас крихітними зеленими
шишками. Джонас дістає одну в мене з волосся.
— Ти розповідала Пітеру про Конрада?
— Звісно ж, ні. Ми поклялися на крові. Ти ледь палець мені не
відтяв.
— Я просто думав... — він спиняється. — Ви ж стільки років
одружені. Я зрозумів би.
— Якби ж Пітер знав. Ненавиджу, що між нами завжди була ця
брехня. Це нечесно щодо нього. Але він нічого не знає. І не дізнається,
— я дослухаюся до тиші лісу. День потроху згасає. Золотаве сяйво
падає на землю, соснові голки виблискують міддю. Мене душать
докори сумління. Я вивільняюся, сідаю і зав’язую купальник. Собачий
кліщ лізе по траві. Він нагадує крихітну насінину кавуна. Я кладу його
на ніготь і розчавлюю. Потім викопую ямку в піску, кидаю залишки
комахи, закопую і плескаю по землі. — Але як є.
— Пробач, — Джонас і собі сідає й обіймає мене сильними
руками.
— Мушу йти, Пітер хвилюватиметься.
— Ні, — я чую власний біль у його голосі.
Він збирає моє волосся в пучок і цілує. Міцно й нестримно.
Мені не стає сил опиратися, тож я цілую його. Я захлинаюся від
любові. Мені хочеться вхопити бодай грамину повітря. Місячне сяйво,
акули, смерть, скорбота, нудота і надія. Усе змішалося. Це занадто. Я
мушу повертатися до дітей. До Пітера. Сповнена відчаю, я вириваюся,
підводжуся і йду.
— Елло, стривай.
— Конрад усе спаплюжив, — кидаю я.
Книга друга
Джонас
13

Червень 1981 року. Беквудз

У нашому ставку водяться кайманові черепахи — величезні

доісторичні створіння ховаються в мулі на дні, а ближче до вечора
викопуються й виринають на блискучу поверхню ставка, де сила-
силенна гребляків носяться туди-сюди, немов крихітні човники. З
веранди видно, як вони виниряють: спершу з’являється бридка голова,
що дещо нагадує кулак, потім з’являється краєчок панцира. Завдяки
відстані між цими двома точками можна визначити, хто це:
Старійшина, прабатько всіх кайманових черепах у нашому ставку, чи
котрийсь із його нащадків. Старійшина гігантський як галапагоська
черепаха. І його бачили лиш одиниці. Місцеві переконані, що це
лишень байка або та черепаха давно померла. Та навіть якщо
Старійшина дійсно існує, то кайманові черепахи — створіння
миролюбні, за останні сто років жодна з них нікого не вкусила. Але я
його бачила. Я знаю, що він мешкає у ставку, живиться великими
зеленими жабами і пташенятами та тільки й чекає, коли у воді
замайорить помаранчева перетинчаста лапа, щоб захрустіти каченям.
Коли ми вперше зустрілися із Джонасом біля джерела, він був
малим хлопчам зі скуйовдженим волоссям, який загубився,
переслідуючи пташку. Тоді мені було майже одинадцять. І хоча я була
старшою за нього лишень на три роки, тоді мені здавалося, що я
достатньо доросла, аби бути його матір’ю, тож я взяла його за руку і
повела доріжкою назад додому. Я й гадки не мала, що коли через
чотири роки ми побачимося вдруге, це дивакувате дитя безповоротно
змінить моє життя.

Того дня я прокинулася від бентежного почуття, у грудях щеміло.

Мені наснився страшний сон: якийсь чоловік змушував мене їсти
картоплю в лушпинні й погрожував убити. Я благала його дозволити
мені востаннє побачитися з матір’ю. Якісь музиканти вигравали на
банджо, а я гамселила по склу, та ніхто мене не чув.
 Анна ще спала. Розгорнутий сестрин щоденник на спіралі лежав
на підлозі біля її ліжка. Мені кортіло зазирнути в нього, та я й так
знала усе, що там написано. Засунула руку під матрац і дістала свій
щоденник. Гладенька зелена обкладинка, крихітний замочок і ключик.
Мама купила мені його у китайському кварталі, коли ми, як і щороку
під час новорічних свят, пішли туди ласувати дімсамом. Анна обрала
собі червону футболку з китайськими ієрогліфами, які, якщо нахилити
голову, утворювали напис «Іди в сраку!», а мама купила собі халат
лавандового кольору. Доки ми дійшли додому, я примудрилася
загубити ключа від щоденника. Намагалася відкрити його шпилькою і
зламала замок, тож тепер щоденник не замикається. Але це не так вже
й важливо, бо я записую туди лишень план саморозвитку, як-от:
«Щодня грати на флейті протягом години!» чи «Прочитати
„Міддлмарч“!».
Вночі йшов сильний дощ. Повітря досі вологе, мокрі стежки із
соснових голок парують у теплих вранішніх променях. У нашому
будиночку стоїть запах плісняви. Мені хочеться до вбиральні, тож я
тихенько зачиняю за собою двері будиночка і йду стежкою,
підкидаючи босою ногою об’їдені білками шишки. Рушники, що ми
повісили вчора сушитися, геть промокли і висять поцятковані опалим
листям та гілочками.
Я заходжу в туалет і помічаю кров на гомілці. Витираю пляму
жмутком туалетного паперу і дістаю з аптечки пластир. Ставлю ногу
на обідок унітазу, розліплюю пластир і бачу на підлозі краплинки
крові. Підіймаю поділ нічної сорочки — позаду червона пляма.
Нарешті. Я так довго цього чекала, щодня перевіряла трусики,
сподіваючись наздогнати подружок.
Відчиняю шафу з білизною, знаходжу Аннині тампони і сідаю на
сидіння. Червоні краплинки капають у воду. Я чудово знала, що
робити, адже кілька разів уже крала в неї тампони і вчилася їх вводити.
Беккі глузувала, мовляв, я ідіотка, та я переживала, що якщо щось
зроблю не так, пошкоджу пліву. Уважно вивчала інструкцію із
зображенням жіночої статевої системи, що дещо нагадувала легені,
піхви і правильного положення ніг. Я саме розпаковувала тампон, аж
хтось постукав у двері.
— Не заходьте! — закричала я. — Я тут!
— Поквапся, мені треба до туалету, — відказав Конрад.
 — Іди в кущі! Ти ж не дівчинка.
— Яке ж ти стерво!
Я прислухалася: Конрад почимчикував до лісу. Інколи я могла
його терпіти. Ба більше, часом мені навіть було його шкода. Та в ньому
було щось нице й підступне, як-от у людини, яка постійно миє руки.
Нещодавно він почав потайки переслідувати нас з Анною, коли ми
ходили на пляж. Іноді ми помічали, як він ховається за дюнами,
намагаючись угледіти наші груди.
Перевірила, що двері зачинені, знову сіла на унітаз, задерла
сорочку аж до пояса, зняла труси, аби як слід розставити ноги,
піднесла рожевий аплікатор і саме почала на нього натискати, аж
раптом почувся якийсь шум. У вікні під самісінькою стелею на
протилежній стіні виднілося Конрадове обличчя. Він притиснувся до
шибки і, вирячивши очі, дивився мені поміж ніг. Я випустила з рук
тампон з аплікатором, і той покотився по підлозі.
— Збоченець! Забирайся геть! — заволала я.
Мене трусило від гніву та сорому. Конрад побіг геть, заливаючись
мерзенним сміхом. Завтра всі його дурноголові друзі знатимуть про те,
що сталося. Я сиділа на унітазі й голосила, мені хотілося померти.
Почувши, як зачинилися двері його будиночка, я одразу побігла до
нашого. Засунула закривавлену сорочку під ліжко, одягла купальник і
помчала на ставок. Мені хотілося втекти якомога далі від Конрада.
Знала, що більше ніколи не зможу поглянути йому в очі. Біля дерева
стояли весла, я схопила одне з них, щосили штовхнула каное зі
скловолокна з порослого водоростями берега у воду і лягла на дно.
Човен повільно відпливав від берега, а я лежала, склавши руки на
грудях, і вдивлялася в ранкове небо. «Ось як воно бути вікінгом, якого
провели в останню путь», — міркувала я собі, а каное тим часом тихо
гойдалося на воді.
Коли човен опинився достатньо далеко від берега, я сіла і почала
швидко гребти веслом. Коли доплила до середини ставка, зрозуміла,
що найкращий варіант для мене — втопитися. Потрібно було знайти
щось важке, аби воно затягнуло мене на дно. Плаваю я вправно, тож
знала, що борсатимуся до останнього. Якби в мене був великий камінь,
я би прив’язала його до ноги мотузкою від каное і стрибнула б у
ставок.
 Навряд чи Конрад зізнається у скоєному, та принаймні до кінця
свого жалюгідного збоченого життя знатиме, що винен у моїй смерті.
Гребу до болотистої безлюдної частини ставка, порослої хвощем
та лататтям, адже саме на цьому березі лежить купа старезного
каміння, що лишилася після того, як відступив льодовик. Я
наближаюся до мілини, занурюю весло у воду, відштовхуюся, здіймаю
його над лататтям і тихенько пливу поміж листям і корінням. Днище
каное зі скреготом торкається піску, я саме збираюся вистрибнути у
воду, аби дотягти човен до берега, аж раптом лунає ледь чутний голос:
— Не рухайся. Сиди у човні.
Перелякано підводжу очі. Джонас сидить, бовтаючи ногами на
найнижчій сосновій гілці, що виступає над ставком прямісінько біля
моєї голови. Його майже не видно. На ньому лише вицвілі темно-
зелені шорти. Він значно виріс, зараз йому, мабуть, вже дванадцять.
Чорне заплутане волосся сягає плечей. А от очі не змінилися — вони,
як і того дня, не по-дитячому дорослі. Власне, це мене і вразило тоді,
коли він знайшов мене у лісі.
— Дай мені весло, — шепоче він.
— Чому ти шепочеш? — пошепки запитую я.
Він тицяє на зарості біля каное. Я нахиляюся, намагаючись
розгледіти, на що він показує, та звідси мені нічогісінько не видно.
— Весло, — знову шепоче він.
Я обережно встаю, аби не розхитати каное, і передаю йому весло.
Джонас дістає пакунок із чимось схожим на фарш і намазує його на
кінчик весла.
— Дивися, — каже він і опускає весло у воду прямісінько переді
мною.
Я завжди пам’ятатиму цей звук: раптовий і гучний тріск дерева.
Джонас подається назад на гілці й щосили тягне на себе весло. І ось,
вчепившись у дерево щелепами, переді мною з’являється Старійшина.
Огидний прабатько-черепаха, завширшки ледь не як саме каное.
Доісторичне створіння з головою, схожою на курячу. Він геть
розлючений. Джонас зістрибнув з гілки і, зціпивши зуби, потягнув
весло із черепахою на себе.
— Мені потрібна допомога.
Тримаючись якомога далі від хижака, я підбігла до Джонаса, і
разом ми витягнули черепаху на сушу.
 — Треба відв’язати з човна мотузку. Тримай його міцно і не
відпускай, — мовив Джонас, побіг до каное і відв’язав мотузку, що
висіла на носу.
— Будь ласка, поквапся, — просила його я, бо черепаха тим часом
трощила весло і повільно підбиралася до мене. Джонас зав’язав
ковзний вузол, підкрався до тварини ззаду — і накинув мотузку на
товстий хвіст.
— Впіймав!
— І що далі?
— Треба затягнути її у човен.
Хижак сичав і кидався з боку в бік, крутив шиєю, аби дотягтися
до мотузки, але й досі стискав весло в гострих щелепах. Потім,
принижений і розгніваний, що його спіймали, витягнули на сушу й
лишили власної гідності, він сердито зиркнув на мене — і знову
накинувся на весло. Тепер його жертвою була я. Тієї миті я зрозуміла
все, що він відчував.
— Відпусти його, — попросила я.
— Нізащо, — Джонас міцніше натягнув мотузку.
— Це неправильно. До того ж він точно мене з’їсть.
— Я два роки намагався його впіймати. Брати кажуть, що
Старійшини не існує.
— Що ж, от тепер спіймав.
— Так, але вони мені не повірять.
— Значить, вони йолопи.
— Вони вважають йолопом мене.
— Знаєш, зараз не найкращий час для суперечок, — мовила я,
дивлячись, як черепаха наближається до мене. — Але якщо ти хочеш,
аби ми вдвох затягнули розгніваного хижака, що важить із п’ятдесят
кілограмів, у каное, то твої брати таки мають слушність.
Кілька секунд Джонас стояв, оцінюючи ситуацію: велетенське
чудовисько на мотузці, перелякана я і каное зі скловолокна. Важко
зітхнувши, він розв’язав вузол, я відпустила весло, і ми обоє
відступили від тварини.
Черепаха зробила кілька кроків, а потім, збагнувши, що її ніщо не
тримає, облишила весло, зиркнула на нас і розвернула свій
велетенський панцир у бік ставка. Ми стояли і дивилися, як вона
повільно повзе по мілководдю, а коли стало достатньо глибоко, вона
швидко погребла, рятуючи своє життя.
Від весла лишилася погризена палиця. Ми прив’язали мотузку до
каное і потягли його вздовж берега до мене. Якоїсь миті Джонас узяв
мене за руку, точнісінько як тоді, коли я вела його з лісу.

Конрад сидів біля ставка. Коли він вгледів нас, на його

обрезклому обличчі з’явилася глумлива посмішка. Його мерзенний
регіт досі відлунював у моїй голові, проте тепер замість сорому та
відчаю мене сповнював гнів.
— Хто це? — запитав Джонас.
— Мій паскудний зведений брат. Я ненавиджу його.
— Ненависть — досить сильна емоція, — зауважив Джонас.
— Тоді я ненавиджу його понад усе. — Я замовкла, та потім
продовжила: — Він збоченець. Сьогодні вранці я спіймала його на
гарячому, коли він підглядав за мною у вбиральні. Збираюся вбити
його трохи згодом.
— Мама завжди каже, що не варто втрачати власної гідності.
— З Конрадом інакше не можна. Він не розуміє по-доброму.
— Що з веслом? — запитав Конрад, коли ми підійшли ближче.
Нічого не відповівши, я пішла далі.
— Його погризла черепаха, — відповів Джонас.
— Нічого собі, оце так пригода! — глумливо кинув Конрад. Тієї
миті мені хотілося жбурнути у нього весло, та я мовчки крокувала далі.
— Ще б пак! — додав Джонас. Потім ми витягнули каное з води і
перевернули набік, раптом знову дощитиме.
— У мене й самого був на диво цікавий ранок, — почав Конрад. Я
стояла, зціпивши зуби. Хоч що він робитиме далі, я не дозволю йому
цькувати мене. — Досі не можу все те викинути з голови. А що це у
тебе за друг?
— Джонасе, познайомся з моїм зведеним братом, Конрадом. Він
живе у нас тимчасово, доки його мати вирішує, чи хоче вона, аби він
повернувся, чи ні. На превеликий жаль, щось мені підказує, що він
застрягне з нами назавжди.
— І не мрій, — огризнувся Конрад. І хоча, можливо, я таки
вчинила не зовсім гідно, та біль на його обличчі був майже вартий
мого вранішнього приниження.
 — Ходімо, розкажемо твоїм братам про те, що сталося, — мовила
я до Джонаса.
Того літа Джонас став моєю тінню. Коли я перепливала ставок
самотужки чи на каное, аби сходити до океану, він чекав мене на
березі, бо знав, що я там буду. Коли я йшла на пляж через ліс, він сидів
на якомусь поваленому дереві й малював у блокноті, який завжди
носив із собою: зламану соснову гілку, чорного жука... Здавалося, у
нього є внутрішній компас, магнітна стрілка якого завжди вказувала
чітко на північ, або ж він, як той поштовий голуб, відчував мій запах.
Іноді він показував мені послід койотів чи стежку, що вела до
порослої мучницею низовини, де в кущах бродили олені. Найбільше
часу ми проводили, лежачи на розпеченому піску посеред широчезного
безлюдного пляжу. Ми змагалися, хто далі допливе під час припливу, й
каталися на хвилях, намагаючись, аби підводна течія не затягнула нас в
океан. Частенько ми навіть не розмовляли. Та коли вже говорили, то
говорили про все на світі.
Я розуміла, що наша дружба дещо дивна. Зрештою, я навіть не
мала певності, чи є в тому бодай якийсь сенс, адже самітницею я не
була, та й одиноко не почувалася. Я мала Анну, ще й Беккі жила поруч.
Мені було чотирнадцять з половиною, йому дванадцять. Однак того
літа, коли стільки всього полетіло шкереберть і я відчула себе
жертвою, Джонас якимось дивом дарував мені відчуття безпеки.
Ми були дивакуватою парочкою. Я — висока, бліда, бродила собі
у кросівках і бікіні, ховаючи груди, що починали рости, і нові вигини
тіла під старими татовими сорочками з потертими комірами. Джонас
— нижчий від мене сантиметрів на тридцять, завжди босоніж, завжди
у брудних зелених шортах і футболці із зображенням учасників гурту
«Олмен Бразерс», яку він носив кожнісінького дня. Коли я зауважила,
що так ходити негоже, і порадила скористатися пральною машиною,
він лишень знизав плечима і відповів, що плавання в океані та ставку
— то найкращий дезінфікувальний засіб.
— І неввічливо так казати, — додав він.
— То я так турбуюся про тебе. Я почуваюся відповідальною за
тебе.
— Я не мале дитя.
— Нехай і не мале, та все одно ти ще дитина.
— Точнісінько, як і ти.
 — Я вже не дитина.
— Тобто?
Я вже була відкрила рота, аби все розповісти, та миттю осіклася:
— Нічого, не зважай. Я просто старша за тебе.
— Стривай, — заперечив Джонас, не давши мені змоги уникнути
відповіді. — Ти сказала, що вже не дитина, а я й досі нею лишаюся. Ти
не мусиш дружити зі мною, якщо не хочеш. Ти не несеш за мене
жодної відповідальності.
— Припини поводитися як дитина.
— А що ти хотіла?! Я ж і є дитина, — кинув Джонас.
— Гаразд, що вже з тобою робити. Тепер я жінка, принаймні так
стверджує мама. Та, якщо чесно, коли вона каже: «Елеоноро, пишайся,
що ти тепер жінка», мені хочеться блювати.
Джонас серйозно глянув на мене, потім поклав руку на плече і
підбадьорливо стиснув.
— Мені шкода. Нічого приємного в тому нема. Ходімо, покажу
тобі одне круте місце. Знайшов його вчора. До речі, — додав він через
плече, доки ми крокували, — у п’ятому класі є сексуальне виховання,
тож я знаю, що жінки кровлять.
— От же ж.
— Сила дарувати життя таки прекрасна.
— Припини! — я штурхнула його.
— Елеоноро, пишайся, що ти тепер жінка, — мовив він голосом
моєї матері й миттю чкурнув уперед, щоб я не повалила його на землю.

У глибині лісу посеред заростей акації Джонас знайшов

покинутий будинок. Стіни й дах давно прогнили, лишилися тільки
кам’яні обриси двох невеличких кімнат. Кущі шипшини та жимолості
обплели геть усе. Ми перелізли через залишки стін і стояли посеред
будинку, де хтось колись мешкав. Джонас знайшов палицю і почав
колупати нею купу піску, аж доки викопав синю пляшку, що
відшліфувалася так, немов весь цей час пролежала в морі. Потім він
розчистив підлогу, і ми лягли одне біля одного й вдивлялися в купчасті
хмари. Я заплющила очі й слухала шепіт сосен, вдихала аромат
солонця та ялівця. Лежати із Джонасом у тиші було затишно і
спокійно. Ми мовчали, та між нами все одно був зв’язок, ми говорили
без слів, немов чули думки одне одного, тож не мали потреби їх
озвучувати.
— Як гадаєш, подружнє ліжко стояло тут? — згодом запитав
Джонас.
— Ти дивакувата дитина.
— Знаєш, я оце саме міркував... Тут так гарно, ми могли б
збудувати собі новий будинок на цьому місці та жити в ньому, коли
одружимося.
— Слухай, по-перше, тобі лишень дванадцять. А по-друге,
припини верзти нісенітниці.
— Коли ми подорослішаємо, різниця у віці не матиме значення.
Вона й зараз його не має.
— Твоя правда.
— То я так розумію, ти згодна, — веде Джонас.
— Гаразд, — кажу я. — Але я хочу пароварку.

— Брати глузують з мене через тебе, — каже мені якось по обіді

Джонас, коли я проводжу його від ставка додому.
Я трохи знала його братів. Еліасу виповнилося шістнадцять. Два
роки тому вони з Анною вчилися ходити під вітрилом і навіть раз
цілувалися, коли грали у «пляшечку». Гопперу чотирнадцять, як і мені.
Високий, з густим рудим волоссям і ластовинням. Ми кілька разів
віталися на п’ятничних танцях у яхт-клубі, та й по тому.
— Вони глузують з тебе, бо я годжуся тобі в няньки. Та як не
дивно, але це правда.
— Ти подобаєшся Гопперу. Гадаю, саме тому він до мене весь час
чіпляється. Але чому Еліас поводиться так само, я й гадки не маю.
— Гоппер? — розсміялася я. — Та я ж із ним навіть не говорила.
— Тобі слід якось запросити його на танець, — вів собі Джонас.
— Поглянь, — він присів і підняв крихітну блакитну шкаралупу з
високої трави біля дороги. — Вільшанки повернулися, — простягнув
мені тонесеньку і легеньку, мов пір’їнка, шкаралупку. — Я вже почав
хвилюватися, що сизойки їх прогнали.
— А чого це я мушу бути з ним улесливою, якщо він тебе
ображає?
— Він так чинить, бо вбачає в мені загрозу.
— Отже, мені слід сказати йому, аби він тебе не займав.
 — Будь ласка, тільки не роби цього. Це принизливо.
Ми сповільнилися, дійшовши до повороту, за яким
розташовувався будинок Ґюнтерів — єдина в Беквудзі земельна
ділянка з огорожею. Ґюнтери були диваками. Австрійці, які завжди
трималися осторонь. Обоє скульптори. Іноді я зустрічала їх на дорозі,
коли вони вигулювали німецьких вівчарок. Я страшенно боялася тих
собак. Щоразу, коли хтось проходив повз їхній будинок, вівчарки
підбігали до огорожі й гавкали як навіжені. Якось одна з них вирвалася
і вкусила Беккі за ногу.
Щойно ми наблизилися до двору Ґюнтерів, як собаки загарчали й
понеслися з пагорба до дороги.
— Гаразд. Я запрошу його. Але, відверто кажучи, я сумніваюся,
що він вбачає у тобі загрозу, — розсміялася я.
Зазвичай повз будинок Ґюнтерів ми пробігали якомога швидше.
Та тієї миті Джонас зупинився посеред дороги і відповів:
— Елло, дякую, що уточнила.
Тим часом собаки шаленіли від люті й кидалися на огорожу.
— Ходімо, вони зараз розтрощать огорожу, — мовила йому я, та
Джонас стояв як укопаний, а собаки гавкали все голосніше і
голосніше.
— Джонасе!
— Я дійду додому сам, — холодно кинув він і пішов собі,
лишивши мене посеред дороги.
— Астріде! Фрідо! — гукав містер Ґюнтер зі свого кабінету на
вершині пагорба. — Herkommen! Jetzt![8]
Коли наступного дня я прийшла на пляж, Джонаса там не було.

— Тату, — гукає Конрад, — а ти знаєш, що Елеонора розбещує

малолітніх?! Вона закрутила любов з десятирічним хлопцем.
Стоїть кінець літа. Мама пішла викинути сміття на звалище, доки
воно не зачинилося. Лео біля мийки чистить луфаря, якого впіймав
уранці. Сьогодні зграя риб підпливла надто близько до узбережжя,
скаламутивши воду.
— Він просто всюди вештається за мною. До того ж йому не
десять, а дванадцять, — виправдовуюся я, відчуваючи, як спалахують
щоки.
 — Хто це там вештається за тобою? — запитує Лео. Майже
місяць він був у турне з якимось джазовим гуртом, і я рада, що врешті-
решт він тут. Мама набагато щасливіша, коли він вдома.
— Малий Джонас, який вічно тиняється тут, — відповідає Конрад.
— Він її хлопець.
— Це чудово, — відказує Лео і йде до комори. Чую, як у ній щось
падає, Лео чортихається.
— Припини поводитися наче йолоп. Він просто дитина, — я
засовую стілець під стіл і прибираю тарілку.
— Саме так, а ти його розбещуєш.
— Хтось знає, де ваша мати зберігає харчову плівку?! — гукає
Лео з комори. — Навіщо вона досі купує парафіновий папір? Хтось
взагалі ще ним користується?
Анна сидить на дивані й намагається зібрати обручку-
головоломку. Відчувши, що пахне смаленим, сестра підіймає голову й
насмішкувато запитує:
— Конраде, ти що, ревнуєш? Елло, гадаю, він у тебе втріскався.
Конрадове обличчя перекосилося. Він вичавлює із себе смішок.
— А ти що думаєш, Елло? — запитує в мене Анна. — Тобі
подобається Конрад? Він хоче, щоб ти стала його дівчиною.
— Анно, годі тобі. Це гидко, — кажу я, та зрештою вона каже те,
що я і так відчувала, проте не хотіла визнавати.
— Пішла ти, — кидає Конрад Анні.
Сестра відчуває його слабкість, тож продовжує пускати шпильки.
— Конраде, щоб ти знав, інцест — набагато гірше за розбещення
неповнолітніх.
Він підбігає до Анни і хапає її за руку.
— Замовкни. Замовкни негайно, інакше я зламаю тобі руку.
— Заспокойся, — дражнить його Анна. — Я лишень намагаюся
допомогти. Хочу запевнитися, що тобі відомо, що це гріх, перш ніж
станеться щось таке, про що ти згодом шкодуватимеш.
Лео виходить на веранду саме тієї миті, коли Конрад б’є Анну по
обличчю.
— Конраде! — кричить він, хутко підбігає, хапає сина за сорочку
брудними від риби руками і відтягує від Анни. — Що ти, в біса, коїш?
— Лео тягне Конрада через веранду і викидає його за двері з такою
силою, що той аж падає на землю. — Підводься!
 Ми спостерігаємо, як Конрад намагається стримати сльози.
— Шмаркач, — Анна самовдоволено всміхається, сідає на диван,
бере до рук книжку і спокійно читає, немов і гадки не має, що саме
вона щойно зчинила сварку.
Пікнік на пляжі у Діксона на честь закриття сезону завжди був
моїм улюбленим літнім святом. Увесь Беквудз збирався біля
величезного багаття на «Гіґґінс Голлов». Ми стягуємо почорнілі на
сонці сухі водорості для розпалу, складаємо в купу викинуті на берег
уламки дерев та суден, спостерігаємо, як багаття стріляє іскрами в
нічне небо. Усі співають і танцюють. Коли сутеніє, ми запалюємо
бенгальські вогники і гасаємо пляжем, немов світлячки. Дорослі
напиваються в дим. Ми підглядаємо за ними з-за дюн і граємося у
квача. У величезних емальованих каструлях готують лобстерів і
молюсків, загортають у фольгу замочені в морській воді кукурудзяні
качани і кидають у багаття.
Ми любимо гамбургери, тож мати завжди приносить із собою
мариновані огірки, гірчицю й цибулю, від якої у неї смердить з рота. А
ще вона пригощає усіх посипаною сіллю редькою, немов то справжній
делікатес.
Цього року Конраду заборонили йти на святкування. Йому
тиждень не можна виходити з дому. Він благає батька не лишати його
самого, і навіть мама намагається переконати Лео, та він непохитний і
край.
— Останнім часом з ним справді важко, — каже мама, коли вони,
скупавшись, виходять зі ставка.
Ми з Анною сидимо на веранді та їмо полуничне морозиво.
— І чому в його кімнаті завжди смердить брудними шкарпетками?
Хіба не можна якось тому зарадити? Є ж спеціальні мазі, вони дійсно
дієві. Я дала йому присипку, та він каже, що від неї в нього сверблять
п’яти. Поговори з ним.
Лео витирається так, немов полірує величезну білу автівку. На
ньому мішкуваті шорти, живіт похитується з боку в бік. Коли Лео тре
його рушником, він нагадує незграбного огрядного малюка. Плавець із
нього нікудишній, але мама змушує його тренуватися.
— Лео, Конраду тут важко. Тут самі лишень жінки. Тебе не було
ледь не половину літа. Жити в чужій сім’ї непросто, йому потрібна
твоя підтримка.
 — Перш за все йому потрібно як слід усвідомлювати наслідки
власних дій.
— Так ти ще більше віддаляєш його від себе. Нам усім від цього
тільки гірше.
— Воллес, ти й дівчата тут ні до чого. Річ у моєму синові.
— Дозволь йому піти. Він так любить гратися з тобою у
піжмурки. Це ж традиція.
— Моєму синові так просто не зійде з рук те, що він ударив
дівчину, — каже Лео.
— Імовірно, вона те заслужила, — додає мама.

Наступного ранку я лежу на ліжку, вдивляючись у світловий люк.

Жовтий пилок поналипав у кутки скла. Останніми днями погода ясна,
а щоб змити його, потрібен рясний дощ. Спостерігаю, як павук плете
павутиння. На одній з ниток висить сухий метелик, гойдається туди-
сюди на вітрі. Моє волосся пахне димом і кетчупом. Хтось миється в
душі. Вода розлітається і хлюпочеться об сухе листя. Кран з ревом
закривається. Конрад чортихається, наступивши на колючку. Я беру
книжку і розгортаю її на загнутій сторінці. Треба зачекати кілька
хвилин, доки гаряча вода набереться у посудину.
У нас тут тільки один душ: прикріплений до дерева біля лазні й
обгороджений ветхими дошками, по яких завжди повзають павуки. Ми
ніколи не вішаємо рушники на старі гнилі гачки, натомість
користуємося гілками дерева як вішалкою. Мильна вода стікає
прямісінько на листя і стежку, несучи за собою соснові голки, тож у
нас є суворе правило не мочитися в душі, інакше стежка до лазні
смердітиме сечею.
За десять хвилин я хапаю рушника й кондиціонер для волосся і
виходжу з будиночка. Мильна калюжа посеред стежки повільно
просочується в землю. Я перестрибую через неї, приземляюся і
ненароком забризкую себе водою, і тієї ж миті розумію, що це вода із
сечею. Розвертаюся, біжу стежкою до будиночка матері та стукаю у
двері.
За кілька секунд вона виходить, натягуючи на себе халат. Вигляд у
мами втомлений.
— Лео спить, — шепоче вона.
— Ти тільки понюхай! — я простягаю їй ногу.
 — Елеоноро, я зараз не в тому настрої, щоб тебе нюхати. Ми
вчора пізно лягли, та й джина з тоніком було забагато.
— Конрад насцяв у душі.
— Принаймні він миється. Це вже плюс.
— Мамо, це бридко. Я вступила в його сечу.
— Яз ним поговорю. Але його вже й так покарано, тож навряд чи
це допоможе.
— Чому він взагалі тут?
Мама виходить з будиночка і зачиняє за собою двері.
— Знаєш, може, якби ви із сестрою були до нього добрішими, він
би поводився інакше, — мама потирає скроні. — Сходи, будь ласка, на
кухню і принеси мені воду й аспірин.
— А чому це ми винні? Чому він не може повернутися до
Мемфіса і жити зі своєю сім’єю?
— Бо ми його сім’я.
— Я ні.
— Елло, а ти спробуй. Заради Лео, — мама озирається через
плече, перевіряючи, що Лео досі спить. — Запроси його якось
поплавати. Пограйте в настільні ігри. З тобою нічого не станеться.
— Він завжди обдурює і не може доплисти навіть до середини
ставка.
— А ти спробуй. Заради мене.
— Гаразд. Сьогодні запропоную йому сходити на пляж. Та якщо
він поводитиметься як недоумок, ти будеш винна мені сто доларів.
— Можу відразу тобі їх віддати, — зітхає мама. — Але дякую за
спробу.

Залишки вчорашнього багаття досі тліють на піску. Хтось

збудував довкола нього огорожу з гілок і дощок, аби ніхто не обпік
собі ноги. Поруч лежить перевернута паперова тарілка, кілька
кукурудзяних качанів стирчать із землі.
— Було весело? — запитує Конрад.
— Так.
— Хто був?
— Ті, хто й завжди.
Конрад копає ногою пісок, той із шурхотом падає на тарілку і
повільно сповзає.
 — Тато грався з вами?
— Так.
— Вас було багато? — сумно запитує він.
— Так, шкода, що тебе не було, — вичавлюю я.
Розстеляємо рушники подалі від води. Зараз саме приплив. Я
сідаю і дістаю з торби баночку з газованкою. Смикаю за вушко, та воно
відривається, і тепер я не знаю, як її відкрити.
— Дай-но сюди, — каже Конрад, бере баночку, відкриває її
гострим шматочком мушлі й віддає мені.
— Дякую.
— Хочеш піти покупатися?
— Спершу як слід нагріюся на сонці. Можливо, я і не піду
купатися. Хвилі сьогодні надто бурхливі.
— Я думав, тобі подобається, коли грубо і бурхливо, — кидає
Конрад і сам сміється із власного дурнуватого жарту.
Я не звертаю на нього уваги й розгортаю книжку. Конрад сидить
собі мовчки і розчухує укус комара на нозі, потім підводиться і йде до
води. Я полегшено зітхаю і лягаю на живіт. Заплющую очі й кладу
голову на лікті. Вже починаю дрімати, аж раптом щось мокре падає
мені на спину.
— Дивися, що я знайшов, — каже Конрад. — Думаю, це ви із
Джонасом вчора лишили тут.
Я тягнуся рукою до спини і скидаю із себе те, що він на мене
кинув. Це використаний презерватив. Я скрикую і схоплююся на ноги.
— Що, в дідька, з тобою?! — кричу я і біжу до води
ополоснутися.
Перша хвиля настигає мене зненацька, валить з ніг, і я опиняюся
під водою. Намагаюся винирнути, та хвилі накривають мене одна за
одною. Мені треба вхопити повітря, та натомість я опускаюся на саме
дно і щосили відштовхуюся ногами. Нарешті виринаю з води, вдихаю і
щодуху гребу до берега, доки мене знову не накрило хвилею. Кілька
дорослих побачили мене у воді й уже біжать на допомогу. Я кричу їм,
що зі мною все гаразд.
Мій купальник нагадує мішок з піском. Я витрушую з нього
камінці, водорості та криль і, не звертаючи уваги на Конрада,
проходжу повз нього, хапаю книжку й рушника і засовую їх у торбу.
 — Це жарт, — гигоче Конрад, тримаючись за живіт. —
Посміхнися.
— Біжи купатися. Сьогодні ідеальний день, аби втопитися.

— Ти винна мені сто доларів, — кажу я матері, повернувшись

додому.
— Де Конрад? — запитує вона.
— Сподіваюся, мертвий.
— Я на вечерю готую суп із молюсків, — відказує мама.

Вранці я йду до Великого будинку снідати і бачу Джонаса біля

веранди. Конрад сидить всередині за столом, їсть кукурудзяні пластівці
у своєму огидному коричневому махровому халаті й гортає комікс.
— Привіт. Що ти тут робиш? — запитую я і сідаю поруч.
— Прийшов попрощатися.
— Ой.
— Ми мали їхати в суботу, але мама на пікніку спіймала Еліаса на
гарячому з якоюсь дівчиною десь поміж дюн. Вона стверджує, що
побачила те, що їй страшенно не сподобалося. Насправді ж то була
гола дупа мого брата, — зітхає Джонас. — Як би там не було, ми
сьогодні по обіді повертаємося в Кембридж.
На веранді Конрад кладе на стіл комікс і завмирає з ложкою над
тарілкою. Знаю, що він підслуховує, та мені байдуже.
— Коли починається школа?
— За два тижні, мабуть.
— Середня школа, так?
— Так.
— Нічого собі.
— Ага, — сумно усміхається Джонас. — Школа для дорослих
хлопчиків.
Вперше за весь той час, що я провела разом із Джонасом, мені
ніяково. Думаючи про школу і справжнє життя за межами Беквудзу —
його в Кембриджі, моє у Нью-Йорку — раптом відчуваю, як наша
різниця у віці стає величезною, ба навіть нездоланною.
— Знаю, — відказує Джонас, немов читаючи мої думки. — Це
дивно, — він копає носаком вологий пісок. — Я оце думав, може, ми
востаннє цього літа поплаваємо у ставку?
 — Мушу їхати в місто з мамою й Анною.
— Що ж, тоді, мабуть, все, — Джонас підводиться і простягає
руку, аби потиснути на прощання. — До наступного літа.
— Чому ти не поцілуєш його?! — кричить Конрад з веранди.
— Конраде, замовкни! — кричу я у відповідь і потискаю
Джонасові руку.
— Поцілуй з язиком!
— Не звертай на нього уваги, — каже Джонас.
— А знаєш, у мене таки є час, аби швиденько поплавати. Зачекай
хвилинку, — біжу і хутко одягаю купальник. Коли повертаюся, Джонас
вже плаває у ставку. Пірнаю і пливу до нього. — Пробач, він справжній
бовдур.
— У його віці у хлопців лишень одне в голові, — мовить Джонас.
— Ти таки справді дивак, — сміюся я.
— Це було чудове літо. Дякую тобі, Елло, — каже Джонас,
борсаючись у воді переді мною.
— І я тобі дякую. Ну що, зіграємо, хто довше протримається під
водою?
— Навіщо? Я ж завжди виграю. Хоча мушу визнати, ти таки стала
вправнішою.
— Годі тобі, — сміюся я. — Я чемпіонка штату.
— Пірнаємо на «один, два, три»?
Я киваю.
Ми хапаємо повітря й опиняємося під водою. Не думаючи, я
обіймаю його і цілую.
Чекаю, доки Джонас піде, і прямую до Конрада.
— Чому ти так робиш?
— Як саме? — Конрад гортає комікс і доїдає останню ложку
розмоклих пластівців. З кутика губ стікає молоко і біжить по
підборіддю на шию.
— Поводишся як скотина.
— Тобі не варто водитися з дванадцятирічним хлопчам.
— Це тебе не стосується.
— Мені гидко на вас дивитися.
— Чому тебе це займає?
— Мене це ніскілечки не займає, просто ти ганьбиш усю сім’ю. —
Конрад підводиться і кидає мені: — Ви цілувалися?
 Мама з Анною саме проходять повз будинок до автівки.
— Додай до списку груші, — каже мама. — І стейки, та й бурбону
в нас майже не лишилося.
— А мацати себе дозволила? — запитує Конрад.
— А мені соромно, коли люди бачать мене поруч з тобою, — кажу
я. — Це ти ганьбиш нашу сім’ю, а не я.
— Ага, розкажи.
— Це правда. Ніхто не хоче, щоб ти тут був. Ховаєшся і
підглядаєш за всіма, наче той збоченець із цими твоїми огидними
вуграми. Чом би тобі не поїхати до матері? Хоча куди їхати, їй ти також
не потрібен.
— Це брехня, — Конрадове обличчя наливається червоною
фарбою.
— Справді? Кажи її номер. Зараз же зателефонуємо їй і
запитаємо, — я йду до чорного дискового телефона і підіймаю
слухавку. У прикріпленому кнопкою до полиці списку важливих
номерів знаходжу потрібний і набираю його. Йдуть гудки.
— Пішла ти, — сичить Конрад і зі слізьми вилітає надвір.
— Голопуцьок! — кричу я йому.
— Алло? Алло? — доноситься писклявий голос, і я кладу
слухавку.

Час відплати за жорстоке поводження з Конрадом настає швидко.

Спершу в мене свербить під повіками. Потім набрякає горло. Ввечері
обличчя покривається пухирями. Я навіть не можу розплющити очей.
Лікар пояснює, що це алергічна реакція на отруйний плющ.
Найімовірніше, під час святкування хтось підкинув у багаття колоду,
обвиту плющем, і я надихалася отруйним димом. Мама поклала мене
на розкладачку в темній коморі. До обличчя і шиї приклала змочену в
каламін марлю. Я схожа на прокажену з фільму «Бен-Гур». Мама дає
мені пити ромашковий чай із соломинки. Біля розкладачки стоїть
миска з крижаною водою. Мені страшенно боляче ковтати.
Усі зібралися у вітальні та грають у покер. Чую, як стукають
дерев’яні фішки. Анна та Лео сперечаються, хто краще блефує. Мама
сміється. І Конрад теж. Марля висохла і прилипла до болючої рани. Я
кричу, та мене не чують. Вони сміються ще гучніше. Я стукаю п’ятою
по підлозі — і нарешті чую кроки.
 — Мамо?
— Вона відправила мене запитати, що ти хочеш, — відповідає
Конрад.
— Мені потрібна мама, — шепочу я. — Пов’язка прилипла.
— Гаразд, — та замість повернутися до вітальні, він сідає на
краєчок розкладачки. Всередині у мене наростає паніка. Я лежу
безпомічна, готуючись до будь-чого, що може статися.
— Поклич маму! — хриплю я, відчуваючи на собі його погляд.
— Зараз, — він обережно знімає марлю і кладе на її місце
змочену. — Піду її покличу.
— Конраде, твоя черга! — гукає Анна з вітальні.
— Іду! — кричить він, проте так само сидить на місці. — Якщо
хочеш, я тобі почитаю.
— Мені просто потрібна мама.
Він підводиться і човгає по брудній підлозі. Я чекаю, коли він
нарешті піде.
— Пробач за презерватив, — врешті-решт каже він. — Не знаю,
навіщо я це зробив.
— Бо хочеш, аби всі тебе ненавиділи.
— Це не так.
— То чому весь час поводишся як козел?
— Я не хочу, аби ти мене ненавиділа, — тихенько мовить він.
— Запізно, — каже Анна з порога. — Конраде, припини чіплятися
до моєї сестри.
— Усе гаразд, — кажу я.
— Ти просто не бачиш, що він стоїть і розглядає тебе, немов той
збоченець.
Відчуваю, що Конрад заціпенів.
— Ходімо, ловеласе, усі на тебе чекають.
— Анно, годі тобі. Він до мене не чіплявся.
— Як скажеш, та потім не плач. Конраде, якщо ти зараз не
повернешся, гратимемо без тебе.
— Я за секунду повернуся, — мовить він.
— Пробач. Мені дійсно шкода, що я наговорила те все про твою
маму, — прошу вибачення я.
Конрад сідає поруч на розкладачку.
14

Січень 1982 року. Нью-Йорк

Я залажу в ліжко і чекаю. Невдовзі чую, як мама крокує у

панчохах обставленим книжковими полицями коридором. Їй би варто
взути капці. Старі дошки тріскаються, тож якщо розгулювати по
будинку в самісіньких шкарпетках, можна загнати в ногу скалку. Побіг
коридором і підсковзнувся — гарантовано загнав під шкіру тоненьку
темну трісочку, та й ще так глибоко, що навіть пінцетом не витягнеш.
У мене всі п’яти в малесеньких шрамах. Але зараз я вже вмію
самотужки давати тому раду: запалюю сірник, підношу голку і
тримаю, доки вона почервоніє, здираю шкірку над темною скалкою і
виколупую її.
Проходячи повз мою кімнату, мама вимикає світло. Вона
ненавидить, коли марнують електроенергію. Чекаю, коли за нею
зачиняться двері спальні. Лео у вітальні закриває книжку, смикає за
ланцюжок старої китайської настільної лампи й підсовує важке
дерев’яне крісло. Двері їхньої спальні прочиняються і знову
зачиняються, цього разу сильніше. Ледь чутні «на добраніч», плескіт
води у ванній, стукіт пластикового стаканчика для полоскання рота об
краєчок порцелянового умивальника. Я рахую хвилини. Чую, як
скрипить ліжко, коли на нього лягає Лео. Я вдихаю і видихаю, слухаю,
як шарудять мої простирадла. Лежу і чекаю. Чекаю, доки западе тиша.
Обережно встаю з ліжка і повільно повертаю дверну ручку. Тиша.
Тихенько виходжу в темний коридор, намацую вимикач і вмикаю
світло. Чекаю. Нічого не відбувається. Вони або поснули, або надто
втомилися, аби тим перейматися. Міцно зачиняю двері, вмощуюся у
ліжко і натягую ковдру до самої шиї. Я зробила все, що могла. Завжди
безпечніше, коли світло в коридорі увімкнене.

Якось у жовтні, за місяць, як ми повернулися з Кейп-Коду, я

прокинулася посеред ночі, бо змерзла. Пам’ятаю, спершу мені здалося,
що я ненароком уві сні скинула із себе ковдру, та коли потягнулася за
нею, побачила, що в мене задерлася сорочка ледь не до самої шиї,
оголивши живіт та шию. Труси були геть мокрі — мабуть, місячні
почалися раніше. Я витерла руку об сорочку і вже збиралася йти до
ванної, але на тканині не лишилося слідів крові, тож, спантеличена, я
піднесла руку до носа. Їдкий запах, досі мені не знайомий. В’язка й
густувата структура. А потім я помітила, як щось ворушиться у шафі.
Хтось ховався у темряві. Обличчя видно не було, але я бачила його
член, досі твердий, що білів у мороці. Він стискав його в руці, на
кінчику ще блищала сперма. Перелякана до смерті, я боялася навіть
дихнути. Протягом останніх трьох місяців у місті знайшли чотирьох
жінок, зґвалтованих і задушених, вбивцю досі шукають. Останній
жертві виповнилося лишень вісімнадцять. Її знайшли голою в річці зі
зв’язаними за спиною руками. Я повільно лягаю на подушку.
Можливо, якщо він подумає, що я його не бачила, він піде, не
заподіявши мені шкоди. Міцно заплющую очі й молюся: «Будь ласка,
йди геть. Прошу тебе, йди звідси. Я не кричатиму. Я нікому не скажу».
Та всередині я кричу немов навіжена від жаху, не в силах стриматися.
Спливає хвилина за хвилиною. Нарешті чую шурхіт. Прочиняються
двері. Я злегка відкриваю очі, аби переконатися, що він пішов. Коли
двері зачиняються, я бачу, як обертається Конрад.

Лютий

За дверима ледь чутно риплять дошки.

— Елло? — шепоче Конрад, щоб упевнитися, що я сплю. — Елло,
ти спиш?
Він прочиняє двері та стоїть у темряві біля мого ліжка. За кілька
секунд задирає мені сорочку вище стегон, розстібає штани і починає
ледь чутно себе мацати. Потім лягає поруч, глитає і лежить нерухомо.
Я змушена вдавати, що міцно сплю. Конрад переконаний, що я гадки
не маю, що він вночі приходить у мою кімнату. Розглядає мене.
Мастурбує. Він думає, що я сплю мертвим сном, навіть не
підозрюючи, що він робить. І він ніколи не повинен дізнатися правди.
Бо доки він вважає, що про його нічні візити ніхто не знає, я можу
поводитися нормально. Сидіти поруч з ним за столом за вечерею, йти
повз його кімнату до ванної. Так створюється ілюзія, немов я нічого не
знаю. Можливо, якби тієї ночі мене не паралізувало від страху, я б таки
закричала. Та тоді все спливло б на поверхню: приниження і ганьба.
Коли я прокинулася тієї ночі, його сперма вже була на моїй білизні, я
бачила кінчик його пеніса. Цього вже не виправиш, хоч кричи, хоч
мовчи. У всієї сім’ї крутитиметься в голові мерзенна картинка, а я
назавжди лишуся об’єктом жалості. Тож я радше носитиму цей тягар
сорому і ганьби, ніж видам Конрада.
Я знаю, що моє мовчання слугує йому прикриттям, але водночас
воно прикриває й мене. Конрад страшенно боїться, що його впіймають,
бо якщо про це дізнається його батько, то назавжди відвернеться від
нього. Це та влада, яку я маю над ним. Щоразу, коли він наближається
надто близько, я вдаю, що прокидаюся, і він миттю тікає до своєї
щурячої нори, аби ніхто не спіймав його на гарячому. Я в безпеці. Мені
просто не можна засинати.

Березень

Лео та Конрад сваряться.

— А щоб тобі... Я більше не можу, вже дістало! — репетує Лео і
гамселить кулаком по стіні. — Сором та й годі. Ти хоч розумієш? Ти
розумієш?!
— Тату, будь ласка...
— Приберися у кімнаті, — знову гуркіт.
Я підробляю нянькою і щойно повернулася додому з роботи. Мені
конче потрібно до вбиральні. Зиркаю в коридор — двері Конрадової
кімнати стоять прочинені. Якщо він довідається, що я все чула, йому
буде соромно, та я вимушена йти повз його кімнату, аби потрапити до
ванної. Кладу речі, вішаю на вішалку жилетку і навшпиньки крокую
коридором, сподіваючись, що мене не помітять.
— Тату, прошу тебе. Я намагався, але я не розумію.
— Чого саме ти не можеш втямити?! — горланить Лео. — Що Де-
Мойн столиця штату Айова? Це географія, а не вища математика.
Якщо знову провалиш контрольну, тебе виженуть. Ти це розумієш?
— Так.
— Ніхто не дасть тобі другого шансу.
 — Я ж ненавмисне її завалив, — засмучено відказує Конрад. —
Мені просто важко.
— Що важкого у географії? Ти просто лежебока.
— Це не так, — відказує Конрад, у нього ламається голос.
— То виходить, я брехун?
— Ні, я...
Лео помічає, як я крадуся.
— Попроси Елеонору тобі допомогти. У неї в цьому семестрі самі
відмінно. Елеоноро, йди-но сюди.
Я спиняюся, проте до кімнати не заходжу.
— Мені не потрібна її допомога, — заперечує Конрад. — Я
старатимуся, обіцяю.
— Твоя сестра гарно вчиться і чудово у всьому розбирається.
Вона сумлінно вчиться, аби виправдати наші очікування.
— Я просто легко все запам’ятовую, — виправдовуюся я.
— Вона мені не сестра, — каже Конрад і презирливо дивиться на
мене.
— Мені потрібно до вбиральні, — кажу я.
— Лео? — звідкілясь гукає мама. — Може, чогось вип’єш?

Я лежу із заплющеними очима і відчуваю важке Конрадове

дихання. Він схиляється наді мною і перевіряє, чи я сплю. Я
намагаюся дихати повільно і рівно. Конрад нахиляється ще ближче і
гладить мені волосся. Я ворушуся, вдаючи, немов от-от прокинуся. Він
прибирає руку і відступає у темряву. Стоїть і чекає, чи я знову
поворухнуся. Я повертаюся набік. Цього достатньо, аби його налякати.
Він вже виходить з кімнати і наостанок ледь чутно шепоче:
— Одного дня я таки зроблю це, і ти від мене завагітнієш. І кого ж
вони тоді вважатимуть наймилішим дитям?
Мені хочеться блювати, та я лежу, не наважуючись ворухнутися.

Квітень

У клініці повно вагітних жінок. Молодих, похилого й середнього

віку. Напроти мене сидять три пуерторіканки.
 — Що, мала, завела собі дружка? — уїдливо запитує одна з них, а
інші сміються. Я втупилася в помаранчеве пластмасове сидіння свого
стільця.
За вікном на квітучі вишні падає сніг. Похідні черевики геть
промокли. Я ледь не вмерла від страху, доки йшла по кучугурах від
метро до безкоштовної клініки. І от тепер я тут, чекаю, коли назвуть
номер на моєму талончику, немов чекаю замовлення у кафе.
Медсестра викликає по п’ять пацієнтів. Я простягаю їй
підроблений аркуш з маминим підписом, у якому вона просить
виписати мені протизаплідні пігулки, оскільки мені тільки
п’ятнадцять. Жінка навіть не дивиться на папірець, просто кладе його
на стос аркушів, найімовірніше, такого самого змісту. Мене заводять за
ширму разом з пуерторіканками і ще однією вагітною жінкою.
Працівниця клініки розповідає нам про ризики вживання
протизаплідних пігулок, можливості віддати дитину на всиновлення і
роздає нам тест на вагітність. Вагітна жінка заперечує і каже, що в
тому нема сенсу, та медсестра пояснює, що цього вимагає процедура.
Три пуерторіканки тим часом свердлять мене очима.
— Що, білявочко, татко не хоче платити за нормального лікаря?
— кидають вони мені.
Я йду до туалету і мочуся на стрічку. Мама думає, що я з Беккі
пішла в кінотеатр дивитися «Віктор/Вікторія». Вона навіть дала мені
гроші на газованку і попкорн. Мені хочеться розповісти їй правду і
попросити мене врятувати, та я не можу так з нею вчинити. Це розіб’є
їй серце і зруйнує шлюб, а вона така щаслива з Лео. Я сильніша за неї,
тож мушу триматися. Це моя провина. Я намагалася бути доброю з
Конрадом, і от що тепер маю. «Як скажеш, та потім не плач», —
мовила Анна, коли я лежала з опіками від плюща. Сестра мала
слушність. Тепер, хоч куди б я йшла, мене повсюди переслідує його
опецькувате тіло, важке дихання, смердючі руки і гидкий член.

Нас ведуть із приймальні до роздягальні й дають тоненькі

лікарняні халати.
— Зніміть усе, окрім взуття, — наказує нам медсестра. На довгій
лавочці сидить купа жінок у зимових черевиках і тоненьких халатах,
чекаючи своєї черги. Минає дві години, перш ніж мене викликають.
Медсестра заводить мене до оглядового кабінету.
 Лікар у масці, тож я не бачу його обличчя, лишень розсіяний
погляд.
— Будь ласка, попросіть пацієнтку сісти на крісло і покласти ноги
на підколінники, — каже він.
— Мені потрібно тільки виписати протизаплідні пігулки, — кажу
я.
— Ви пояснили, що пацієнтка повинна обов’язково пройти огляд?
— лікар обертається і запитує в медсестри.
— Звісно, вона підписала всі документи, — киває медсестра і
гнівно зиркає на мене.
Я залажу на крісло, і в мене рветься халат. Як тепер дійти до
роздягальні, аби ніхто не побачив мене голою? Я лягаю на спину, і
медсестра кладе мої ноги на підколінники. У кабінеті жарко, та я вся
тремчу. У двері хтось стукає.
— Заходьте, — каже лікар. До кабінету заходить молодий азієць у
білому халаті. — Студент-медик з Кіото вивчає наші методи
контрацепції. Ви не проти, якщо він буде присутнім під час огляду? —
лікар кличе азійця до себе, не помічаючи жаху в моїх очах, і дає йому
маску. Студент-медик ввічливо вклоняється мені, притиснувши руки
до тулуба, опускає голову мені поміж ніг і роздивляється піхву.
— Цікаво, — каже азієць. — Пліва досі ціла.
— Згоден, — відказує лікар і додає: — Зараз буде трохи холодно.
15
У кімнаті темно, наче у гробниці, дощ хлюпоче по шибках. Я
позіхаю, сідаю в ліжку і вдивляюся у внутрішній дворик. Від дощу по
центру утворилася квадратна калюжа, у якій плаває паперовий
стаканчик, а позаду нього, немов щупальця медузи, тягнеться харчова
плівка. Дістаю годинник. Сьогодні на першому уроці контрольна з
історії, тож я поставила будильник на шосту ранку, аби як слід усе
повторити. Зараз за чверть восьма. Мене накриває хвилею паніки, коли
я усвідомлюю, що проспала. Бігаю по кімнаті, кидаю речі в рюкзак і
вголос повторюю матеріал: «Акт про гербовий збір», «Ні
оподаткуванню без представництва», «Постріл, який почув увесь світ».
Я натягую на себе одяг, що кинула вчора на підлогу, і коли вже вибігаю
з квартири, згадую, що не випила протизаплідну пігулку. Лечу в
кімнату, нахиляюся і дістаю бежеву пляшечку, сховану в старому
ковзані, і ковтаю пігулку.

⌚
Того ж тижня, що я почала приймати пігулки, Конрад перестав
приходити до мене ночами. Спершу я думала, то лишень тимчасово. За
шість днів після візиту до клініки Конрад поїхав на весняні канікули в
Мемфіс до матері та дивакуватої Розмарі, яку я не бачила вже три роки,
тож цілком імовірно, що за цей час вона вже стала нареченою Христа.
Кілька перших тижнів після його повернення я лежала в ліжку й не
спала, чекаючи, коли ж зариплять дошки, зашарудить його одяг і
відкриється блискавка на штанях. Та нічого із цього не сталося.
Здавалося, немов Конрад випив якусь чудодійну пігулку.
Він повернувся з Мемфіса іншим. Ба навіть щасливим. Поїздка
точно пішла йому на користь. Конрадова мати запросила його приїхати
знову в червні й зостатися на все літо.
— Ми поїдемо навідати дядька у Нью-Мексико, — розповідав він
нам за вечерею. — Розмарі підрахувала, що від Мемфіса до Санта-Фе
рівно дев’ятсот дев’яносто дев’ять миль. Поїдемо окружною дорогою,
тож загалом вийде якраз тисяча миль.
— Чудово. До Джеффа? — запитує Лео.
— Так.
— Він досі одружений на стюардесі?
— Лінді.
— Так, точно, з пишним волоссям.
— Ні, вони розійшлися, — каже Конрад.
— Твоя мати її не зносила. Казала, що в неї на думці були самі
лише гроші. Хоча навряд чи розбагатієш, вийшовши заміж за ортопеда,
— Лео кладе собі на тарілку гарну порцію пюре. — Будь ласка,
передайте мені масло.
У Конрада навіть вигляд змінився. Він перестав застібати
останній ґудзик на сорочці, через що досі скидався на серійного
вбивцю, і нарешті почав користуватися шампунем проти лупи, який
мама навмисне ставила у ванній. Він ще й потрапив до шкільної
команди з боротьби, і йому навіть почала подобатися дівчина. Звали її
Леслі, її перевели у школу посеред семестру.
У червні прямісінько перед його від’їздом у Теннессі Конрад,
Леслі та я пішли дивитися «Іншопланетянина». Ми сиділи в темному
залі кінотеатру, їли попкорн і спостерігали, як маленький хлопчик
спілкується з іншопланетянином. Саме тоді вперше за довгий час я
усвідомила, що все нарешті майже гаразд.

Минуло шість місяців, і досі по ночах не скрипить підлога, біля

дверей спальні не мелькає тінь і ніхто не шепоче мені погроз. Не знаю,
чи це тому, що Конрад провів літо з матір’ю і Розмарі й нарешті
усвідомив, як мерзенно поводився, чи, може, тому що вони постійно
труться з Леслі, а можливо, й пігулки, що я приймаю, змінили запах
мого тіла. Як би там не було, таблетки діють.
Біжу вісім кварталів до школи, дощ тарабанить по парасолі,
щиколотки забризкані брудною водою з калюж. Очевидно, я завалю
контрольну. Не пам’ятаю, чим прославився Пол Ревір.

Грудень
 — Ось ти де, — каже мама, відхиляє важку оксамитову завісу і
плюхається на металевий складний стілець у секції, яку щойно
звільнили альти.
— Тобі сюди не можна, — кажу я їй.
— Концерт прекрасний, — веде вона, не звертаючи уваги на мої
слова. — Хоча в диригента цілковито відсутнє відчуття ритму. За такі
гроші школа могла б знайти когось кращого.
— Мамо! — я гнівно зиркаю на неї і самими губами кажу:
«Замовкни». Половина шкільного оркестру досі за кулісами,
складають інструменти. Містер Семпл, наш диригент, стоїть поруч і
розмовляє з гобоїстами.
— Мені слід з ним поговорити. Можливо, він не знає, що не
відчуває темпу.
— Тільки спробуй, я тебе вб’ю, — я розбираю інструмент,
потягую білу хустинку через протирку і засовую у флейту. Тоненька
цівка слини стікає з інструмента, коли я перевертаю його вертикально.
— І чому ви грали четвертий Бранденбурзький концерт, а не
п’ятий? — мама дістає із сумочки гігієнічну помаду і намазує губи. —
Та все одно, Елеоноро, ти була найкращою. Твоє соло флейти-піколо
— моя найулюбленіша частина в «Лускунчику». Це тремтливе
наростання: тада-тада-тада... трамп та-та там-там-там, — голосно
співає мама.
— Господи, мамо, припини, — я засовую флейту та піколо в
рюкзак.
— Фагот звучав так, немов геть скис.
Лео та Конрад чекають на нас у вестибюлі біля актового залу.
— Браво! — вигукує Лео. — Юна леді, ви відмінна флейтистка. А
ти що скажеш? — запитує він у Конрада.
— Нормально.
— Що означає «нормально»? Елла просто неймовірна.
— Я не дуже люблю класичну музику.
Кілька подружок підбігають до мене і вітають, радісно вигукуючи:
«Ти дивовижна! Хто б міг подумати, що ти так вмієш?.. Це важко?» Я
люблю їх, але знаю, що вони прийшли сюди не для того, аби
послухати, як я граю на духовому інструменті. Вони тут через Джеба
Поттера, найгарнішого хлопця у школі, який грає в оркестрі на
литаврах.
 Конрад підходить до нас і вітається з дівчатами.
— Як справи? — запитує він і кладе руку мені на плече. — Я
Конрад, Еллин брат.
— Зведений брат, — виправляю його я.

1 січня 1983 року. Нью-Йорк

Я лусну, якщо з’їм ще один пельмень. Ми сидимо за круглим

столом у багатолюдному ресторані в китайському кварталі. Мама та
Лео з похмілля, тому дещо сердиті. Офіціант носиться рестораном із
величезним металевим візком і розвозить до столиків у маленьких
білих тарілочках екзотичні страви. Повітря просякло цигарковим
димом і потом. Стоїть неймовірний галас. Мамі приносять пиво, і вона
п’є його просто із пляшки.
— Це ж треба, я похмеляюся, — зітхає мама. — І доби не минуло,
як я порушила свою першу новорічну обітницю.
— Я така товста, — стогну я Анні.
— Годі тобі. Я взагалі почуваюся непотребом.
Анна вчиться в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі
та приїхала додому на канікули. Вона живе разом зі мною, бо в її
кімнаті оселився Конрад. Мама поставила їй розкладачку, але матрац
весь горбатий, та й посередині стерся так, що видно каркас, тож я
поклала Анну на своє ліжко. Щовечора ми лежимо і говоримо, доки не
поснемо. Відтоді, як ми навідалися до неї в пансіонат і вона вперше
мені довірилася, ми подружилися.
— Хто хоче пиріжок зі свининою? — Лео хапає дві тарілки з
візка. Конрад простягає руку за пиріжком, але Лео ставить тарілку
подалі від нього. Конрад останнім часом погладшав. — Розмарі?
Розмарі гостює в нас на свята. Вона досі полохлива і боязка.
Тьмяне русяве волосся, надто низенька як на свій вік. Постійно
супиться. Розмарі вже чотирнадцять, та вона досі носить нічим не
примітні коричневі туфлі на шнурівці та шерстяні спідниці у складку.
Вона має такий вигляд, немов їй досі обирає одяг мама. Розмарі не
хотіла приїжджати на Різдво, та Лео наполіг. Він щасливий знову
бачити обох своїх дітей під одним дахом, але мама божеволіє. Вона так
і шукає привід, аби втекти до магазину. На Різдво Розмарі подарувала
кожному керамічний дзвіночок з музею Грейсленд. Лео грав колядки
на саксофоні, а ми співали. Потім Розмарі попросила заспівати соло.
Вона обрала колядку, яка ніколи мені не подобалася. У ній ідеться про
те, як за наказом царя Ірода вбивали всіх новонароджених дітей у
Вифлеємі. Розмарі співала, заплющивши очі, й гойдалася у такт
музики. Раптом по її щоках потекли сльози, і тієї ж миті Анна так
сильно вщипнула мене за ногу, що я ледь не закричала.
— Таке враження, ніби вона так і не подорослішала, — зауважує
сестра, коли ми лежимо того вечора в ліжках. — У неї шкіра
просвічується. Мабуть, це все через релігію.

— Розмарі, обговорімо плани на літо, — починає Лео. — Було б

чудово, якби цього літа ти змогла довгенько у нас погостювати. Ми
скучили за тобою.
Я вже уявляю, як мама копає його носаком під столом, але
натомість вона усміхається Розмарі, згідно киває, допиває пиво і махає
офіціантові.
— Я не можу, у червні в мене репетиції, а потім ми з мамою їдемо
у Лейк-Плесід.
— Мама нічого мені не казала.
— Це мандрівка тільки для дівчат, тож тебе і не запрошували, —
пояснює Розмарі.
Конрад бере з її тарілки пиріжок зі свининою і відкушує. Соковиті
шматочки м’яса випадають із тіста.
— Конраде, ти впевнений, що тобі справді потрібно його їсти? —
запитує Лео.

Лютий

На ігровому майданчику досі купа люду. Страшенно холодно, і

вже сутеніє, та місис Штраус — жінка, в якої я підробляю нянькою
після школи, наполягла, аби я повела п’ятирічну Петру в парк
подихати свіжим повітрям, хоча я переконана, що місис Штраус
бачила, що в мене обвітрилося на морозі обличчя і геть розчервонівся
ніс. Вона одна з тих жіночок, які тільки здаються милими, а насправді
завжди купують усе лишень у дорогих крамницях і зверхньо дивляться
на простолюдинів, що ходять у звичайні магазини. Штрауси мешкають
у сучасному білому цегляному будинку на Східній сімдесят п’ятій
вулиці з бежевим навісом, що тягнеться аж до краю тротуару, щоб
мешканці могли сідати в таксі, не змокнувши під дощем. У їхній
квартирі є балкон з розсувними дверима, що виходить на парк. Коли
місис Штраус та її чоловікові ліньки вигулювати свого веймаранера,
вони випускають собаку на балкон, а потім купи його лайна
застигають на морозі й так собі там і лежать.
Я бігаю слідом за Петрою по майданчику від турніка до гірки,
потім до гойдалок. Діти гасають у товстих шерстяних пальтах та
рукавичках, із шарфами, пов’язаними на шиях, і сопливими носами.
Няньки повсідалися на лавку і не звертають на них уваги, намагаючись
згаяти якомога більше часу між школою та вечерею.
— Погойдай мене, — просить Петра.
Я забула рукавиці. Руки синіють, поки я смикаю металеві ланцюги
гойдалки, а Петра тим часом підлітає все вище й вище. Дерева стоять
голі, дує вітер. Намацую в кишені четвертаки, які вкрала із шухляди на
кухні, де місис Штраус залишає дрібні гроші домогосподарці для
пральні.

Виходжу з ліфта, махаю на добраніч Пепе, нашому ліфтерові.

Кількома поверхами нижче хтось викликає ліфт — Пепе смикає важкі
ґратчасті двері і їде вниз. Я зачиняю за собою зовнішні двері та стою
біля сходового майданчика, шукаю в рюкзаку ключі від квартири. Вже
звідси чую, як Конрад та Лео знову сваряться. Вони так лементують,
що, ймовірно, їх чує весь будинок. Конрад репетує, що його батько
нічогісінько не розуміє, що то не його трава, його просто попросили
потримати її у себе.
Я йду чорно-білою кахлевою підлогою в коридорі та притуляюся
до вхідних дверей. Як же мені зараз увійти до квартири?!
— Сидітимеш місяць вдома! — кричить Лео.
— Ти не можеш так вчинити! У мене квитки на реслінг у
«Медісон-сквер-ґарден». Битиметься Андре Гігант! — верещить
Конрад. — Я запросив Леслі!
— Віддаси квитки Еллі!
 — Я купив їх на гроші, які мама подарувала мені на Різдво, —
схлипує Конрад. — Ти нікчема! Ненавиджу тебе!
Я сиджу за столом і роблю домашнє завдання з алгебри, коли до
кімнати заходить Конрад.
— Тримай, стерво, — він кидає у мене квитки.
— А я тут до чого? — запитую я. — Я взагалі не люблю спорт.

Березень

Я прокидаюся від шурхоту паперу. У щілині дверей стирчить

краєчок помаранчево-білої м’якої книжкової обкладинки. Двері
зачинені на гачок. Я перелякано дивлюся, як обкладинка «Про мишей і
людей» повільно повзе щілиною і піднімає металевий гачок.
Обкладинка зникає, і дверна ручка обертається.
— Мамо?! — гукаю я, перш ніж хтось встигає прочинити двері.
— Це ти?
Чую, як скриплять дошки під його вагою, і кроки віддаляються
коридором. Я знову зачиняю двері на гачок.

Квітень

Непривітний дощ не вщухає днями відтоді, як ми приїхали до

бабусі й дідуся в Коннектикут. Хоча бабця й каже: «Квітень з водою —
травень з травою», та, споглядаючи у вікно цю мряку, взагалі не
віриться, що бодай колись настане весна. Ми із сестрою вже два тижні
гостюємо в них.
Бабусю Мертл доймає аритмія, і останнім часом вона дуже квола,
тож зайві руки в домі їй точно не завадять.
В Анни весняні канікули, і вона хоче якомога довше побути тут.
— Хтозна, коли я повернуся з Каліфорнії. Може, вони до того часу
вже обоє помруть, — сестра розповідає мені свій план, коли телефонує
з університету.
— Нам тебе не вистачатиме.
 — Ще б пак.
— Я вже за тобою сумую.
Ми із сестрою лежимо на ліжках, як і ледь не весь час за останні
три дні, і читаємо книжки, які бабця Мертл взяла для нас у бібліотеці,
аби нам було чим зайнятися, доки настане погожа днина. Анні
дісталася «Війна і мир», мені — «Буремний перевал».
Притискаю книжку до носа і вдихаю аромат сторінок. Мені
подобається запах книжок з бібліотеки. Він насиченіший за запах
звичайних книжок. Від бібліотечних книжок віє давніми часами,
мармуровими палацами з довжелезними сходами і старовинними
будівлями.
— Ця книжка нестерпно довжелезна, — позіхає Анна й
потягується. — І надто російська. Уся ця чоловіча проза. Я її ніколи не
закінчу. Піду пошукаю щось цікавіше на полиці.
Я зостаюся сама в кімнаті й дивлюся, як краплини стікають по
шибках. За вікном усе потонуло у мряці, яблуня стоїть немов привид і
стукає мокрим гіллям у вікно. Мені байдуже, якщо дощитиме ще
місяць. Я щаслива бути тут — у безпеці; поруч з веселою, дещо різкою
і саркастичною сестрою; де я можу спокійно заснути; де моя бабця,
хоч як погано почувається, щиро любить мене, готує смачні вафлі й
наполягає на тому, аби помити мені волосся дитячим шампунем, як
вона завжди робила ще відтоді, коли я була геть маленькою. Та навіть
тут десь на підсвідомому рівні я досі боюся заснути. Я лежу і слухаю
сестрине сопіння, доки, зморена, врешті-решт поринаю в сон.
— Кепсько виглядаєш, — зауважила Анна, коли повернулася з
Каліфорнії.
— У мене безсоння.
— А я вже думала, тебе хтось побив і понаставляв синців під
очима.
Коли Конрад почав ходити до мене ночами, я хотіла
зателефонувати сестрі й усе розказати, та знала, що Анна розповість
матері, навіть якщо я візьму з неї обітницю мовчати. Вона не така, як я.
Анна обожнює конфлікти. Їй байдуже, що про неї подумають. Сестрі
не потрібно подобатися іншим. Анна боєць. Вона нізащо не дозволила
б Конраду вийти сухим із води, і не зрозуміла б, чому я у всьому тому
варюся. Та тоді моїм єдиним способом захиститися від сорому та
приниження було вдавати, що я нічого не знаю і не помічаю. Якби я
розповіла Анні, вона б напала на Конрада, і зрештою він би довідався,
що я від самого початку знала його мерзенну таємницю. А коли він
перестав ходити, я подумала, що нічого страшного таки не сталося.
Він мацав себе, мене не чіпав, тож нікому не треба знати про це. Та
нещодавно він знову почав навідуватися. І от тепер я шкодую, що не
розповіла сестрі про все це одразу.
Анна повертається з дідусевим «Великим Ґетсбі».
— Ти читала цю книжку сотні разів, — зиркаю я на роман. — Це
перше видання, — поважно каже вона.
— Дідусь дозволив узяти?
— Я не хотіла його турбувати. Він нагорі в кабінеті, — сестра
вмощується на ліжку. — Та й, окрім того, я не збираюся її читати,
просто лежатиму і гладитиму сторінки. Хтозна, може, від нудьги почну
обійматися з книжками.
— Що ти верзеш? От дурненька, — сміюся я.
— Є трохи. Знаєш, найкраще, що слід зробити дівчині в
сучасному світі, — стати красивою дурепою.
— Дівчата, хтось може допомогти мені з вечерею? — гукає бабуся
Мертл із кухні. — Треба почистити картоплю.
— Я піду, — кажу я Анні. — А ти поваляйся тут зі своїм романом.
— Можна я краще почищу моркву? — запитую, виходячи з
кімнати. — Я геть не вмію чистити картоплю.
У мене завжди виходять якісь п’ятикутні картоплини, і ледь не
половина лишається на шкірці. Побачивши мою роботу, бабуся Мертл
точно засмутиться, а я ненавиджу її засмучувати.
— Може, тоді краще збігаєш і забереш пошту? — пропонує
бабуся. — Вона вже цілий день мокне в ящику, — бабуся йде до
раковини і починає чистити картоплю. Вона вправно орудує ножем, і
тоненькі шкірки падають на дно раковини. Я підходжу до неї, труся
носом об щоку і пирхаю наче кінь.
— От дурненька, — відказує вона і всміхається. — Якщо хочеш,
візьми мої чоботи, вони в коридорі.
Надворі мряка перейшла у зливу. Блискавка розрізає небо і
підсвічує надгробки через дорогу. За кілька секунд гримить грім.

Травень
 Прокидаюся в поту, спиною до дверей. Я таки заснула. Вуличний
ліхтар кидає на стіну наді мною тінь від дерева, що нагадує відьмині
пальці. Я не бачу його, та він стоїть за мною біля ліжка і спостерігає.
Думає, що робити. Я перевертаюся, шепочу, немов у напівсні, і чекаю,
коли ж він піде. Але він не йде. Він торкається кінчиком пальця моєї
щиколотки і веде по нозі, спиняється біля подолу сорочки. Потім
торкається стегна і притискається. Мене проймає вологий дотик, і я
розумію, що це не палець. Я відсахуюся, надто рвучко й швидко, як
для сплячої людини.
— Елла? — шепоче він.
Я згортаюся клубочком, притискаю коліна до грудей і починаю
скиглити, наче мені щось мариться:
— Це не павич, — бурмочу я і б’ю рукою повітря. — Твій будинок
тут...
Конрад подається назад і чекає, доки я заспокоюся. Коли в мене
вирівнюється дихання, він виходить з кімнати й зачиняє за собою
двері.
16

Червень 1983 року. Нью-Йорк

Восьма ранку, та в місті вже спекотно і душно, у повітрі стоїть

запах розпечених тротуарів, собачої сечі, плям від палива на асфальті
впереміш із ледь чутним ароматом липи. Сьогодні ми їдемо в Беквудз.
Припаркована біля під’їзду автівка блокує виїзд сусіднім машинам. Я
допомагаю Лео вантажити речі. На нас чекає шість годин їзди, тож Лео
хоче виїхати якомога раніше, поки на дорогах нема заторів, однак мама
досі не може впіймати кота, а ми втиснули в багажник лише половину
речей, бо Конрад ледве повзає з валізами по сходах, наче та муха в
мелясі.
— Ти можеш швидше ворушити своїми опецькуватими ногами?
— дратується Лео.
— Козел, — кидає йому Конрад.
Лео на те нічого не каже. Мама визирає з вікна нашої квартири на
третьому поверсі.
— Елло, взяти твій іригатор? Збігай у магазин і купи картонну
коробку, щоб я насипала в неї кошачий наповнювач.
Коли всі речі нарешті завантажено, мама виходить з будинку з
кошиком для пікніка й котячою кліткою.
— Ховався під ліжком, — вона ставить котячу клітку на заднє
сидіння і тицяє мені кошик. — Елло, поставиш собі під ноги? Лео не
хоче дорогою спинятися на обід. Я поклала яблука і три нектарини.
Приготувала сандвічі з арахісовим маслом, майонезом та ростбіфом,
— вона вмощується на переднє сидіння і обмахується рекламою, що
лежала на приладовій дошці. Я ставлю клітку з котом по центру, щоб
відмежуватися від Конрада.
— Чому не можна було взяти автівку з кондиціонером? — бурчить
Конрад.
— За кілька годин ти вже плаватимеш у ставку, — Лео з ляскотом
зачиняє задні двері.
 Я відчиняю вікно, впускаючи всередину свіжий вітерець. Не можу
дочекатися, коли ж ми нарешті опинимося в Беквудзі. Влітку Анна
працюватиме на єврейській фермі в Північній Каліфорнії, тож
будиночок належатиме тільки мені. А ще я записалася на уроки, щоб
навчитися ходити під вітрилом. Та й Джонас приїде цього літа.
Минулого року його батьки їздили у творчу відпустку до Флоренції.
Його мама працює над біографією Данте. Я з нетерпінням чекаю
зустрічі. Цікаво, він змінився? А може, я досі вища за нього?
Затори страшенні, автівки тягнуться одна за одною. Десь посеред
Род-Айленду в нас перегрівається радіатор, і Лео, чортихаючись,
звертає на узбіччя.
— У мене вже ноги заніміли, то й добре, що спинилися, — каже
мама.
За двадцять метрів від нас стоїть ще одна автівка. Неподалік від
неї величезний рекламний щит із зображенням чоловіка в костюмі
зебри, що рекламує автосалон. Дивлюся, як автівки повільно повзуть
повз нас, і мені стає прикро, що, на відміну від них, нам доводиться
тут стовбичити.
— Про всяк випадок я налила води у пляшку з-під молока, —
згадує мама. — Конраде, вона десь за тобою.
— Передай пляшку, — просить Лео і розстібає ремінь безпеки. —
Треба відкрити капот і охолодити радіатор.
— Вона закотилася. Я не можу дістати, — зиркає через плече
Конрад.
— То встань, відкрий багажник і дістань.
— Ти й так вже виходиш, тож піди і дістань.
— Я дістану, — випалюю я, доки Лео не встиг відповісти.
Перелажу через сидіння, тягнуся через пакунки з їжею, валізи, кошик з
грушами — і насилу дотягуюся до води. — Є, — бурчу я.
— Елло, ти янгол, — мовить Лео і презирливо додає: — Конраде,
а з тобою я розберуся пізніше.
— «А з тобою я розберуся пізніше», — стиха перекривлює Конрад
батька і сповненим ненависті поглядом дивиться на мене. —
Підлабузниця.
Кіт між нами виє і шкребеться об клітку.
 Ми приїздимо в Беквудз майже опівночі. Наша літня резиденція
простояла зачиненою всю зиму. Каное складені на веранді, усе вкрите
пилом і павутинням. Взимку якась велика тварина пробралася в
будинок і поскидала тарілки з відкритих полиць — вся підлога вітальні
всипана керамічними осколками. Миші, як завжди, збудували гніздо в
шухляді з приборами. Мишачий послід прилип до чайних ложок і
зубців виделок. Гаряча вода перекрита, ліхтарики порозряджалися.
Усім ліньки стелитися.
Я йду в кущі, бреду стежкою до свого будиночка і плюхаюся на
матрац. Я така щаслива нарешті опинитися тут. Лежу, дослухаючись,
як кумкають жаби у тиші залитих місячним сяйвом дерев. Тріскається
гілка, і я чую знадвору якесь шарудіння. Затамовую подих. Чекаю.
Хтось шархає до ставка. За мить чую плескіт і ледь чутний дитячий
плач. Встаю з ліжка, крадуся до скляних дверей і вдивляюся в ніч. Очі
нарешті звикають до темряви, і я бачу величезну єнотиху з чотирма
малюками, які ловлять рибу на мілководді. Відчувши мій погляд, вона
спиняється, принюхується і знову береться рибалити. Єнотиха
проводить лапою по воді й дістає рибу. Якомога тихіше спускаюся
сходами і йду доріжкою до ставка. Тваринка насторожено завмирає.
Роблю крок вперед, єнотиха повертає до мене бандитську мордочку і
гарчить. Не минає й кількох секунд, як звірята зникають поміж дерев,
не лишивши по собі й сліду, окрім ледь помітних брижів на водяній
гладі. Місяць сяє так яскраво, що я бачу камінці на дні. Потім знімаю
сорочку і заходжу по пояс у воду поміж очерету, а потім пірнаю у
ставок. Я вперше плаваю сама голою в нічній тиші. Це так таємничо і
водночас розкішно.
Виходжу з води, струшую із себе краплі, хапаю з гілки сорочку,
біжу до будиночка і зачиняю за собою двері. У темряві з’являється
рука і затуляє мені рота.
— Я стежив за тобою, — шепоче Конрад на вухо.
Мене обдає холодом. Тіло тремтить від паніки. Я кричу, та через
його руку чутно лиш здавлене мугикання.
— Тобі треба купатися голою щодня, — він проводить по мені
рукою. — У тебе така м'яка й пружна шкіра, — Конрад штовхає мене
на ліжко, я намагаюся вирватися, та він надто сильний для мене. — Ти
ж знала, що я за тобою спостерігаю.
— Конраде, припини, — благаю я.
 — А ти любиш дражнитися. Дозволяла мені приходити до тебе
ночами і жодного разу не сказала, щоб я пішов геть. Я знаю, що ти
тільки вдавала, наче спиш.
— Це брехня, — я заперечно хитаю головою і відчайдушно
смикаюся під його вагою.
— Я розповів усім друзям, що ти дозволяєш себе мацати.
А потім Конрад встромлює себе у мене. Мені страшенно боляче,
коли він рве пліву і роздирає мене на шматки. Я думаю про єнотиху,
яка слухає десь поміж гілок мої ледь чутні схлипування. Я вию, коли
він кінчає.

По небу пролітає синенька пташка і пурхає з одного дерева на

інше. Я лежу, згорнувшись калачиком, на моху біля джерела в
гущавині лісу. Коли Конрад пішов, я побігла до лазні й милася під
гарячущою водою, аби бодай якось змити його із себе. Та це не
допомогло. Я вже не я. Я не можу повернутися додому і не можу
лишитися тут. Я не дам йому спаплюжити це місце. Цей ставок мій.
Цей ліс мій. Мені потрібно поспати. Ніч для мене стала справжнім
кошмаром. Я ходжу наче живий покійник.
За кілька годин я прокидаюся від холоду. Зуби цокотять, одяг
просяк потом, тіло заклякло. Досі у напівсні, спершу не можу
збагнути, де я. Хочу лишитися тут, але знаю, що це неможливо.
Вмиваюся холодною водою, пригладжую волосся. Мені гидко від самої
себе. Я мушу повертатися додому. Я не можу повернутися додому.

Прокрадаюся до будинку і стою у кущах біля комори. Усе, чого я

хочу, — стати невидимою: заповзти в якусь дірку, скрутитися там,
заплющити очі й не бачити нічого, окрім плям перед очима. Лео поїхав
кудись на своєму універсалі, мама на кухні готує вечерю. Спостерігаю
за нею з-поміж листя. Вона щось мугикає собі під ніс, наливає воду в
глибоку каструлю. Я роблю крок, і, відчувши мою присутність, вона
стурбовано підіймає голову, як той дикий звір. Закриває кран,
підходить до вікна і визирає надвір. Чекаю, доки вона повернеться до
своїх справ, виходжу з кущів і заходжу до будинку через двері комори.
— От ти де! — вигукує мама. — Я весь день тебе не бачила, вже
почала хвилюватися.
— Ходила в місто.
 — Заходив твій друг, Джонас.
— А де всі?
— Лео та Конрад поїхали в магазин, бо я забула взяти пиво.
Сьогодні на вечерю — тако з луфарем.
— Мабуть, я пропущу вечерю. Страшенно болить шлунок.
Тим часом мама шаткує капусту, тоненькі зелені смужки лежать
гіркою на стільниці.
— Мамо?
— Гм? — бурмоче вона, не дивлячись на мене.
— Мені потрібно дещо тобі розповісти.
— Подай мені сметану, — вона витирає лезо ножа рушником, бере
пучок помитої петрушки і струшує його.
— Мамо!
— Що за тон? Ти ж знаєш, я такого не люблю.
Чую, як до будинку під’їжджає автівка.
— Повернулися, чудово, — каже мама. — Можна ставити запікати
луфаря. — Вона наливає трішки оливкової олії на чавунну сковорідку і
додає кілька розчавлених зубків часнику. — То розказуй.
— Думаю, у мене жар.
— Таки трохи гориш, — мама торкається мого чола тильною
стороною долоні, йде до раковини і наливає склянку води. — Візьми,
принесу тобі аспірин, щойно поставлю пектися рибу.
Йду стежкою до будиночка і зупиняюся перед сходами. Мені
страшно заходити всередину, я боюся того, що можу там знайти. Та як
не дивно, нічого не змінилося. Нема ні слідів насилля, ні запаху страху.
Жовта підлога досі яскрава й весела. Мама лишила стос чистих
простирадл і квітчастих наволочок на краєчку матраца. Нічого не
змінилося, окрім мене.

⌚
Чотири дні я не виходжу з будиночка. Я тремчу і схлипую — і
саме так мені вдається уникати зустрічі з Конрадом. Вночі я зачиняю
двері на засувку і підпираю стільцем. Мама думає, що в мене
кишковий грип. Я вставляю пальця в рота і силую себе виблювати у
сміття всю їжу, яку вона мені приносить. Постійно змиваю воду в
туалеті, вдаючи пронос. Мама нікого до мене не пускає. «Не вистачало,
щоб ти позаражала тут усіх», — каже вона, приносячи компрес і
тарілку курячого бульйону з рисом. Сердешною маму важко назвати,
зате коли хворієш, ніхто про тебе так не потурбується, як вона. Щодня
приходить Джонас, але мама відправляє його додому.
Ранок понеділка, перший день у вітрильній школі, і я дивовижним
чином видужую. Мама дещо сумнівається в моєму чудодійному
зціленні, та я обіцяю зателефонувати, якщо стане зле. Запевняю, що
морське повітря піде мені на користь, тож мама везе мене на
узбережжя і висаджує біля причалу.
— О п’ятій тебе забере Лео.
— Я думала, мене забереш ти.
— Лео все одно потрібно поїхати до Орлінза — купити Конраду
плавки, бо старі не налазять.
— Навіщо Конрадові плавки? Він ніколи не купається. Не хочу,
щоб мене знудило в автівці поруч із Лео.
— Гаразд, п’ята, — зітхає мама.
Дивлюся вслід універсалу, розвертаюся і йду до прив’язаних
човнів. Тіло видається мені чужим, кволим і змарнілим. Але я рада
бути якнайдалі від будинку та Конрада.
На причалі стоїть група дітей і чекає інструктора. Поруч обличчям
до гавані сидить Джонас і, звісивши ноги у воду, щось малює.
— Привіт, — каже він, немов ми бачилися вчора.
— Привіт, незнайомцю, що ти тут робиш?
— Вчуся ходити під вітрилами.
Я спиняюся за кілька кроків від нього, боячись, що він відчує
запах сорому, яким я вся просякла. Натомість він широко мені
усміхається, підхоплюється, підходить до мене і міцно обіймає. Він
приголомшливо змінився: без сорочки, досі смаглявий і скуйовджений,
але на вигляд він значно старше чотирнадцяти. Зріст у нього десь сто
вісімдесят сантиметрів, власне, він справжній красень. Коли він мене
обіймає, я ніяковію. «Треба було таки помити голову», — думаю я.
— Ти змінився, — я вириваюся з обіймів. — Але ті самі дурнуваті
шорти.
— Тільки на десять розмірів більші, — сміється він. — Я раб
своїх звичок, ти ж знаєш. Як твої справи?
 З’являється інструктор, тож я не встигаю збрехати Джонасу.
Інструктор кричить нам узяти по рятувальному жилету й сісти по троє
у човен. П’ять вітрильників пришвартовані в затоці. Їхні смугасті
вітрила нагадують льодяники: зелені, бірюзові, лимонні, помаранчеві,
червоні й фіолетові.
— Сподіваюся, ти не проти, що я тут? — запитує Джонас, коли ми
сідаємо у вітрильник. — Твоя мама розповіла, що ти записалася. Я
отримав усі твої листівки. Дякую.
— Звісно ж, я рада тебе бачити, — відповідаю я. І я справді рада.
— Ти також змінилася, — додає Джонас.
— Перехворіла на кишковий грип, — відповідаю я.
«Що ж, тепер мене, мабуть, навіть гидко торкатися», —
проноситься у думках.
— Ні, справа не у проносі, — він уважно оглядає мене.
— Тьху, ти як завжди.
— Вже як є.
— Мабуть, я погладшала.
— Зовсім ні. Ти красива як ніколи.
— А ти, як завжди, верзеш нісенітниці, — сміюся я, але мені
приємно чути його слова.
Дещо старша дівчина залазить до нас у вітрильник і вмощується
поміж нами.
— Мене звати Каріна, — каже вона. — Я займалася минулого
року.
Каріна хапає грота-шкот і відштовхує нас убік.
Ми випливаємо в бурхливі води затоки. Вітрильник позаду нас
перевертається. Хтось стає на шверт і знову ставить його на воду.
Мокре вітрило б’ється об щоглу. Промоклі до нитки діти, сміючись,
вилазять з води, знову сідають у човен і викручують футболки. Потім
натягують гік і хапають канат. Інструктор плаває довкола нашої зграї
вітрильників на невеличкому білому моторному човні.
— Усі по місцях! Штурвал за вітром! Обережно, аби вас не
зачепило гіком! Натягніть шкот!
— Це китайська чи давньогрецька? — запитує Джонас. —
Нічогісінько не розумію.
Ми сміємося, та вже за годину Джонас керує вітрильником, немов
справжній професіонал, не звертаючи уваги на ділову Каріну. Гукає
мені підтягнути вітрило, зав’язати вузли, перенести вагу. Ми пливемо
за вітром, повертаємо і несемося вперед. Я вдихаю на повні груди. Як
же добре бути тут поруч із Джонасом, у безпеці, якнайдалі від
Конрада. «Я зможу», — подумки кажу собі, доки вітрильник несеться
далі. Я витримаю, і нікому не потрібно про це знати. Покладу ножа
собі під матрац, і якщо він торкнеться мене ще раз, я його вб’ю. Від
цією думки стає спокійніше. Заплющую очі й насолоджуюся солоним
вітром.
17

Липень

Неділя. Сьогодні ми з Джонасом вирішили влаштувати пікнік на

пляжі. Спершу перепливемо ставок на каное, щоб дорогою додому
Джонас міг порибалити, а потім підемо пішки до океану. Коли він
приходить, я саме готую на кухні сандвічі із шинкою та сиром. Я вже
поклала до кошика банку маринованих огірків і термос холодного чаю.
Кидаю ще вишні, серветки і печиво. Джонас, обпершись об стільницю,
спостерігає, як я ретельно загортаю сандвічі у вощений папір.
Відчиняються двері, заходить Конрад і сідає за стіл на веранді. Я
йду до комори, засовую голову до холодильника, вдаючи, що щось
шукаю.
Після тієї ночі я щовечора замикаюся в будиночку, проте вдень
тепер знову почуваюся безпечно — допоки ми не лишаємося з
Конрадом наодинці. Допоки я не дивлюся на нього. Я тримаю себе в
шорах. Конрад поводиться так, немов нічого не трапилося, проте він
став на диво услужливим: перед вечерею висовує мені з-за столу
стілець, наливає у склянку воду. «Справжній джентльмен», —
усміхається йому мама.
— Привіт, Конраде, — вітається з ним Джонас.
— Як справи? — бубнить Конрад.
— Нормально. Елла готує їжу, ми зібралися влаштувати пікнік на
пляжі.
— А що готує?
— Сандвічі із шинкою та сиром.
— Може, і я піду з вами.
— Гаразд, — відказує Джонас.
Я випускаю банку з гірчицею, і вона розбивається. Тепер уся
підлога вимазана діжонською гірчицею впереміш із осколками. Я
присідаю і починаю збирати скло.
— Ти як? Не порізалася? — запитує Джонас і йде до комори
допомогти мені.
 — Все гаразд, — проціджую я. — Окрім того, що скло і гірчиця
тепер по всій коморі.
— Конрад хоче піти з нами.
— Ми троє не помістимося в каное.
— Отже, порибалю іншим разом. Нікуди окунь не дінеться.
— Спершу міг би мене запитати.
— А що я мав робити? Сказати: «Стривай хвильку, я запитаю в
Елли, чи вона хоче, аби ти пішов?.. Вибач, але вона проти». Погодься,
це було б трохи дивно.
— Мені потрібен шматок газети і віник, — відсікаю я.
— З тобою точно все гаразд?
— Так, — відказую я і відвертаюся. — Годі запитувати одне й те
саме.
Ми йдемо одне за одним стежкою через ліс до пляжу. Спершу
Конрад, потім Джонас, я замикаю. Джонас теревенить із Конрадом, я
сповільнююся і відстаю від них. Коли хлопці зникають із виду, я
згинаюся навпіл і починаю жадібно хапати повітря. Я помилилася.
Мені це не під силу. Я не можу бути поруч із Конрадом. Не можу
сміятися, плавати в самому купальнику і вдавати, що все гаразд,
знаючи, що він усе знає і пам'ятає. Паніка душить мене, немов змія, що
обплелася довкола шиї. Десь попереду мене кличе Джонас.
— Я проколола палець! — кричу я. — Я вас наздожену.
Мені хочеться розвернутися, побігти додому і зачинитися в
будиночку. Натомість заплющую очі й наказую собі заспокоїтися і йти
далі. Я стільки разів топтала цю стежку, що знаю кожен корінець і
гілку. Знаю, що, повернувши зараз, побачу обплетені диким
виноградом кущі та стовбури дерев, а далі — грона солодкого
Конкорду, що звисають з лавра. Власне, це все, що лишилося від
ферми, яка стояла тут більше сотні років тому. Знаю, що за лозою
стежка ширшає і крутішає. Вона здіймається аж на вершину пагорба, а
потім спускається в улоговину поміж дюнами, де вздовж берегової
лінії стелиться стара ґрунтова дорога. Піднявшись на наступну дюну, я
опинюся біля хиткої дерев’яної хижі, що під час війни слугувала
спостережним пунктом для відстежу-вання німецьких підводних
човнів. Маленькими ми із сестрою гралися тут в ляльки. Я стоятиму
там і милуватимуся океаном, моїм океаном. Я знаю цю місцину як свої
п'ять пальців. Це місце моє, не його.
 Пляж широкий і красивий. Зараз відплив. Конрад уже стоїть по
коліна у воді. На тлі огидних червоних плавок його спина видається
геть білою. Я дивлюся на воду, сподіваючись побачити акулячий
плавець. Стрімголов несуся крутою стежкою вниз, рушник
розвівається за спиною, немов вітрило.
Вмощуюся за метр від Джонаса.
— Сідай, — він плескає по рушнику поруч із собою, але я вдаю,
що не помічаю.
Конрад пірнає у хвилю, і та його накриває. Його товсті ноги
стирчать з води, немов два величезні пальці, складені у знак «мир»,
доки океан врешті-решт виносить його на поверхню.
— Ви посварилися?
— Ні, усе як зазвичай. Він недоумок, і я його ненавиджу.
— То чому ти на мене злишся?
— Я не злюся. Ти просто взяв і зіпсував прекрасний день. Усе
чудово.
— Елло, я нічого не псував. День прекрасний. Ти тільки поглянь
на океан. Навіть Конрад пішов купатися.
— Оце щастя, — кидаю я і підводжуся. — Піду пройдуся. Гарно
провести вам час. У будь-якому разі сандвічів на всіх не вистачить.
— Їж мої, тільки припини поводитися як психопатка.
— Не говори зі мною так, — відсікаю я і, сповнена ненависті до
себе, біжу до води. Конрад зіпсував ставок, зіпсував Паперовий палац,
зіпсував мене. Та я не дозволю йому стати поміж мною та Джонасом,
не дозволю заплямувати єдине, що в мене лишилося.
Конрад стрибає через хвилі спиною до мене. Я спиняюся біля
води, нахиляюся і беру до рук надщерблений камінець. «Як моє
серце», — думаю я, а тоді щосили жбурляю його, цілячись Конрадові в
голову. Камінь шубовстає у воду за метр від нього. Як прикро, що я так
і не навчилася влучно метати. Нахиляюся, шукаючи кращий камінь.
Щоразу, коли хвиля відкочується, на піску з’являються сотні крихітних
дірочок, куди зарилися молюски, ховаючись від гострозорих чайок.
Знаходжу ідеальний камінь: сірий, завбільшки з мандарин, з білою
смужкою посередині. Коли підводжу голову, бачу, що Конрад
спостерігає за мною, тож я кладу камінь до кишені та йду геть. Я
бреду доти, доки він не перетворюється на крихітну безглузду цятку.
 Коли повертаюся додому з пляжу, Джонас чекає мене на сходах
будиночка і тримає щось у долонях.
— Дивися, — він показує мені деревну жабу завбільшки з ґудзик.
— Гарненька, та я більш ніж впевнена, що тепер у тебе всі руки в
жаб’ячій сечі. Коли їх беруть до рук, вони завжди виділяють сечу.
— Все правильно, інстинктивна реакція на стрес.
— Ну що, тоді, мабуть, до завтра, — кажу я.
— Елло, стривай. Пробач мені, — він кладе жабу на землю, і та
миттю стрибає в кущі.
— За що?
— Не знаю. Ти злишся на мене. Будь ласка, не гнівайся. Хіба мене
вже не достатньо покарано? Усі ці розмови про реслінг і гурт «Ван
Гелен» мені в печінках сидять.
Джонас нагадує мале невинне хлопча. Я почуваюся жахливо. Він
ні в чому не винен, та я не знаю, що маю сказати, аби він зрозумів.
Мені просто бракує слів.
— Добре, що він не почав знайомити тебе з альбомом гурту
«Брід», — кажу я, сідаючи поруч. — Вибач, що поводилася так
ганебно.

Три тижні навчання у вітрильній школі — і нам із Джонасом

дають більший вітрильник і вручають спеціальні нашивки. Джонас —
вроджений мореплавець, а я — його вірна помічниця, і мені спокійно
бути з ним на воді. Човен розрахований на шестеро осіб, та інструктор
хоче, аби ми були самодостатніми і навчилися керувати вітрильником
удвох, тож сьогодні ми працюємо в парі. Із самого ранку накрапає дощ,
ми у яскраво-жовтих плащах далеко від затоки. Вітер змінюється ледь
не кожні десять секунд. Мене вже стільки разів вдарило гіком, що
навіть Джонас перестав глузувати з мене.
— Це якесь безглуздя! — кричу я.
— Згоден. Повертаймося, — він натягує вітрило і намагається
змінити галс, однак вітер перешкоджає. Наш човен підстрибує на воді,
вітрило лопоче об щоглу.
— Треба попросити, щоб нас відбуксирували, — кажу я. За
потреби ми завжди можемо покликати інструктора, і він дотягне нас до
берега.
— Нізащо. Ми вперше вдвох на човні, зараз щось придумаємо.
 За мить вперіщила злива. Дощ такий сильний, що вода, стікаючи з
волосся, заливає мені вуха.
Причалу не видно, поруч інструктор буксує інший вітрильник.
— Я його кличу.
— Давай почекаємо ще п’ять хвилин.
— Я змерзла як цуцик.
Джонас підводиться і починає вовтузитися з клівером.
— Гаразд, п’ять, — я підіймаю комір і присідаю. Джонас,
обпершись об щоглу, вдивляється у дощ, немов шукаючи серед мряки
якусь підказку.
— Про що думаєш? — запитую я.
З туману вилітає чайка і сідає на ніс човна. Пташка нахиляє
голову й уважно дивиться на Джонаса. Він першим відводить очі.
— Тільки не злися, — каже він.
— Не буду.
Джонас сідає поруч, переводить подих і запитує:
— А ви з Конрадом чимось займалися?
— Чимось займалися? — поперхнувшись, перепитую я. — Що ти
маєш на увазі? І чому взагалі про це питаєш?
— Він тоді на пляжі дещо розповів.
— Що? Що він тобі сказав? — я готуюся до найгіршого.
— Сказав, що ти дозволяла себе мацати. Що дражнила його, що
мені нема на що сподіватися.
— Яка гидота, — з мене виривається істеричний смішок, а потім
перехоплює подих. Джонас полегшено усміхається.
— Загалом ви ж не кровні родичі, проте від самої лишень думки
мене тоді ледь не знудило.
— Що з ним коїться? Я його ненавиджу. Краще померти, ніж дати
йому себе торкнутися, — кажу я тремтячим голосом.
— Я так і знав, що то його вигадки.
Я наказую собі не плакати у присутності Джонаса, але сльози самі
котяться по щоках.
— То мені таки є на що сподіватися?
— Я стара для тебе, — відповідаю я, хоча сама не вірю своїм
словам.
— Знаю, що ти так вважаєш, але це не так.
— І ти надто хороший для мене, — а це вже правда.
 — Пообідаємо? — він дістає з кишені плаща розчавлене печиво з
м’ятною помадкою і розламує навпіл.
У всьому, що він робить, у кожнім його жесті є щось таке ніжне й
миле, що моє серце не витримує — і я знову плачу.
— Що? Ти не любиш м’яту?
З мене виривається схлипування, сповнене сміху й болю. Конрад
украв у мене все. Я ніколи вже не зможу стати милою. Мені не
відмитися до кінця життя. Я завжди мріяла, що мій перший раз буде з
коханим чоловіком. Таким, як-от Джонас. Я ридаю як навіжена,
виливаючи весь той жах і сором, що тримала в собі.
— Елло, будь ласка, перестань. Вибач, що я взагалі підняв цю
тему. Я ідіот.
Я силуюся припинити, та що більше намагаюся опанувати себе, то
дужче ридаю. Туман такий густий, що в ньому тоне мій плач, а від нас
із Джонасом лишаються хіба що силуети.
— Йому подобається мене дражнити. І нам обом це відомо. Треба
було мені мовчати. Будь ласка, не плач.
Я хочу все йому розповісти, скинути із себе цей тягар, але не
можу. Йому і чотирнадцяти нема, тож я носитиму цю ганьбу із собою.
Рани поступово загояться, хоча шрами, звісно, лишаться. Наступного
разу я озброюся чимось надійнішим за пігулки. Вдалечині хтось б’є в
попереджувальний дзвін.
— Треба повертатися, — вичавлюю я крізь сльози, шмарклі й
ридання.
— Елло, я нічогісінько не розумію. Не плач. Це ж все брехня, —
Джонас стурбований і спантеличений. — Сталося щось таке, про що
ти не хочеш мені розповідати?
Я втуплююся у просяклі водою кросівки. На дні човна
назбиралося вже кілька сантиметрів води. Плескаю по ній кросівкою і
витираю обличчя рукавом.
— Конрад заподіяв тобі шкоду? — Джонас уважно дивиться на
мене.
— Ні, — шепочу я.
— Життям клянешся?
Я киваю, та вираз обличчя видає мене, бо раптом Джонас
здригається, немов його штрикнули гострим лезом.
— Господи.
 — Тільки нікому не кажи. Ніколи. Ніхто не знає.
— Елло, обіцяю, він більше і пальцем тебе не торкнеться.
— Я теж собі це обіцяла, коли він вперше зайшов до моєї кімнати,
— гірко сміюся я.
Біля човна з’являється величезна тінь. На мить вона зависає, а
потім зникає серед мряки. Наш човен тихенько хитається на хвилях,
доки я усе переповідаю Джонасу.
18

Серпень

Найпрекрасніші літні дні приходять після зливи. У яскравій

небесній блакиті пливуть купчасті хмари, а повітря таке свіже, що ним
неможливо надихатися. Сьогодні один з таких днів. Від вчорашньої
негоди не лишилося і сліду. Я вперше прокидаюся, забувши про те, що
сталося. Можливо, я навіть усміхаюся, та потім спогади повертаюся,
хоча мені так хотілося б, аби вони зникли назавжди. Біля будиночка
хрускає гілка, і стогнуть двері. У завішаних москітною сіткою скляних
дверях з’являється материне обличчя.
— Чому це двері замкнені? — дивується вона, смикаючи за ручку.
— Вони іноді заїдають, — я зістрибую з ліжка й відсовую засувку.
— Порозкладай речі, будь ласка, — мама кладе на постіль стос
випраного одягу. — Лео пропонує покататися на дідовому човні. —
Дідова дингі все літо простояла засипана сосновими голками на
причепі наприкінці під’їзної доріжки. — Хочемо вирушити об
одинадцятій, аби не проґавити відплив, тож поквапся.
— Я краще б лишилася вдома. Щось я сьогодні не в настрої.
— Лео хоче влаштувати невеличкий сімейний відпочинок.
Спершу пікнік, а потім попливемо аж до самого краю мису.
На півночі півострів закінчується мисом, власне, це піщана коса,
що згинається довкола затоки і водночас захищає її від океану, —
остання перепона між цивілізацією та бурхливими водними
просторами. Доплисти сюди можна з міського пляжу і, кинувши якір у
прозоре тепле мілководдя, спостерігати за крабами, що повзають собі
поміж водоростей, і ловити молюсків під час відпливу. Та якщо
обігнути косу, вже за три хвилини опиняєшся біля океану, і між тобою
і Португалією нема нічогісінько, окрім безкрайого водяного простору.
Лиш зрідка тут пропливають яхти, що й собі шукають прихисток у
затоці, а вдалечині видніються горби китів і рибальські човни, що
прямують у морський заповідник Стеллваген-Бенк у пошуках
блакитного тунця та палтуса.
 — Чому я мушу їхати з вами? Чому ви з Лео не можете поїхати
удвох? Все одно ми всі не помістимося. — У дингі вміщається двоє,
максимум троє людей. Лео кремезний, тож він один згодиться за двох.
— Ми попливемо по двоє у човні. Конрад також їде.
— Я ні за що не сяду в човен удвох з Конрадом.
— Елло, я прошу тебе, — зітхає мама.
— І мови бути не може. Конрад у воді як величезний товстий кіт.
— Не капризуй, тобі це не личить.
— Це правда.
— Чому ти так поводишся? Що тобі зробив Конрад? — мама
засмучено хитає головою.
— Я поїду, але якщо з нами поїде Джонас.
— Я ж уже казала — це сімейний відпочинок.
— Мамо, я серйозно, сама подумай. Якщо човен перевернеться,
від Конрада користі жодної. Якщо будуть хвилі, я не зможу самотужки
вирівняти човен. Тож або я, ти, Лео і Конрад усі втискуємося в дингі,
чого він точно не витримає і потоне, або, якщо пливемо окремо, мені
потрібен Джонас.
— Гаразд, — відказує вона. — Сьогодні надто гарний день, аби
сваритися.
На під’їзній дорозі Конрад та Лео намагаються причепити причеп
із човном до автівки, та їм нічого не вдається. Я спостерігаю, як вони
сміються над власною недолугістю, досі не в змозі звикнути до
повсякденного життя.
— Ніколи не проси саксофоніста займатися чоловічою роботою!
— гукає Лео, помітивши мене. — Йди-но допоможи нам. Конраде, ти
міцно тримай, а Елла вставить гвинт.
Якусь мить я зволікаю, намагаючись вигадати відмовку, та нічого
не спадає на думку.
— Нумо, Елло, — Лео простягає мені металевий гвинт. — Причіп
сам себе не причепить. Тримай, а ми з Конрадом зараз піднімемо.
— Ну що, мої дорогенькі? — з’являється мама. Вона усміхається
нам і ставить на заднє сидіння сумку-холодильник.
Конрад та Лео приєднують причіп. Конрад повертається,
випадково вибиває у мене з рук гвинт, але миттю нахиляється і віддає
його мені.
— Вибач, Елло, — каже він так тихо, що я ледь чую його.
 Джонас чекає на нас біля дороги неподалік свого будинку. Він як
завжди без сорочки, безтурботний на вигляд, проте його погляд якийсь
насторожений.
— Застрибуй, Джонасе, — каже мама. — Конраде, посунься.
Джонас сідає поруч і притуляється до вікна, вдаючи, що
роздивляється дерева на узбіччі. Я ніколи не бачила, аби Джонас
відводив погляд чи відвертався, але я знаю, що він поводиться так
через мене. Це я вкрала його радість та нестримну жагу, зваливши на
нього тягар брехні. Здається, немов за одну ніч він подорослішав на
років десять.
— Можливо, доведеться скористатися спінакером, коли
плистимемо за вітром, — кажу я Джонасові.

⌚
У лісі було тихо й спокійно, лиш зрідка подував легенький бриз,
та коли ми приїздимо в затоку, здіймається сильний вітер. Хвилі
набігають на гавань і щосили вдаряються об пришвартовані човни. На
воді майже нікого нема.
Намагаємося спустити човен на воду, та його виносить на берег,
перш ніж ми встигаємо опустити шверт. Конрад кричить від болю,
коли човен вдаряє його в пах. Мама з берега вигукує нам безглузді
вказівки.
— Застрибуйте! — кричить Лео. — Остання спроба.
— Лео, нічого не вийде, — кажу я з човна. — Завеликі хвилі.
— Згоден, та ми вже приїхали.
— Мабуть, я краще лишуся, — знервовано каже Конрад.
— Нумо тобі, поїхали. Буде весело, — мовить Джонас.
І я вперше чую в його голосі злобу.
Тієї ж миті хвилі на якийсь час ущухають, Лео щосили штовхає
човен, і ми, накренившись, несемося вперед. Тим часом вітер надимає
вітрило. Конрад вмощується на ніс і звішує ноги. Вони бовтаються,
немов товсті рожеві приманки.
 — Мені гидко на нього дивитися, — проціджує крізь зуби
Джонас.
— Ти мусиш вдавати, що все гаразд. Ти мені пообіцяв.
— Чому? — шепоче Джонас. — Як ти взагалі можеш із ним
говорити?
— Не можу, та в мене нема вибору. Я живу з ним.
— Маєш. Якби твоя мати дізналася...
— Мама ніколи про це не дізнається.
— Елло, це не може зійти йому з рук.
— Замовкни! — сичу йому я. — Підніми ноги! — кричу я
Конрадові. — Тебе може вкусити акула.
Джонас стискає губи і відвертається від мене. Хвилі піняться і
б’ються об човен, доки він потроху набирає швидкість. Конрад
слухається і сідає, схрестивши ноги. Його п’яти всі в мозолях, а там, де
він здер стару шкіру, видніються кілька тоненьких тріщин.
— Ти мала слушність, це таки круто, — він усміхається мені й
випльовує жувальну гумку в океан. Та тоне в піні, що тягнеться слідом
за човном. Дістаю із сумки бляшанку газо-ванки.
— Будеш? — запитую я його і кидаю бляшанку.
— Дякую, — Конрад відкриває пляшку і викидає алюмінієве
вушко за борт.
— Так не треба робити, — зауважує Джонас. — Ним може
подавитися пташка.
— Мене ніхто тут не бачить, — пирхає Конрад.
— Не в тому річ. До того ж я тебе бачу, — веде далі Джонас.
— То й що.
— Наволоч, — бубнить під ніс Джонас.
Ми віддаляємося все далі й далі, я вже насилу бачу маму, яка
махає нам з берега. Величезна хвиля підіймає човен, і він з ляскотом
опускається на воду.
— Та щоб тебе! — горланить промоклий до нитки Конрад. — Я
думав, ми взяли тебе із собою, бо ти вмієш керувати човном, а ти?!
— Прошу, — кидає Джонас і відпускає румпель.
— Мудак, — сичить Конрад, підводиться і йде до нас. Човен
втрачає контроль, і його починає носити на хвилях.
— Джонасе, будь ласка, не дурій, ми зараз на щось наскочимо.
 Він мовчки бере до рук румпель. Нас знову починає підкидати на
хвилях.
— Ми задалеко заплили, — кажу я. — Ослаб шкот, інакше нас
віднесе в океан.
— Гаразд, зараз розверну човен, — погоджується Джонас і
натягує канати. — Конраде, сядь! Обережно, гік! — кричить він.
Конрад тицяє йому середній палець і всміхається мені. Його зуби
нагадують подушечки жувальної гумки. Наступної миті його б’є гіком,
і він падає за борт. Конрад виринає позаду човна і молотить руками по
воді.
— Стоп! — кричу я Джонасу. — Зупинись!
Джонас ослаблює грота-шкот, і човен сповільнюється. Я
намагаюся відв’язати помаранчевий рятувальний круг, та пальці не
слухаються.
— Допоможіть! — несамовито волає Конрад, хапаючи повітря,
доки човен повільно відносить все далі й далі. — Витягніть мене з
води!
— Зніми кофтину, вона тягне тебе під воду, — верещу я, досі
вовтузячись з вузлами.
— Та кидай вже мені його, тупа сучко!
— Я намагаюся, — кажу я, але натомість сідаю заціпеніла.
Джонас накриває долонею мою руку і тримає.
Наступна хвиля виносить Конрада з води, його обличчя біле від
жаху. Він тягнеться руками до мене.
Книга третя
Пітер
19

Лютий 1989 року. Лондон

Я біжу вздовж Елджін Кресент до станції метро Ледброк-ґроув,

аби встигнути на останній потяг до Майл-Енду. Вже пізно, сирість і
холод пробирають до кісток. Я забагато випила, і мій сечовий міхур от-
от лусне. Я вже міркую, чи не присісти поміж автівок, аж тут до мене
підходить коренастий чоловік і вимагає гаманець. У нього голена
голова і тату свастичного символу на шиї. Паби щойно зачинилися, і
люди саме розбрідаються хто куди, та коли тобі погрожують ножем,
вибору не зостається, тож я дістаю з кишені готівку.
— І обручку, — каже він.
— Вона нічого не варта. Дешева прикраса та й усе, — відповідаю
я.
— Давай обручку, шльондро! — гаркає він і заціджує мені
кулаком у живіт. Я згинаюся від болю. Подумки кажу собі: «Не будь
ідіоткою, віддай йому ту обручку», та чомусь мої думки і дії
кардинально різняться.
Він хапає мене за руку і починає знімати обручку з пальця. —
Дідька лисого, — кажу я і плюю йому в обличчя.
Чоловік витирає обличчя рукавом і щосили б’є мене по обличчю,
так, що в мене аж зуби клацають.
Що ж, я заслужила.

Серпень 1983 року. Беквудз

Лише на третій день Конрадове тіло виносить на берег. Його

знаходить місцева мешканка разом зі своїми двома маленькими дітьми.
Спершу вони думають, що то туша тюленя. Його вуха об’їли краби. Я
в будиночку — ховаюся в ліжку від голосіння Лео. Прочиняються
двері, і заходить Джонас. Його обличчя бліде, він увесь труситься. Я
стягую із себе ковдри, міцно обіймаю його і кладу голову йому на
плече. Не бачу його обличчя, та це не має значення. Я знаю, що він
плаче, бо я й собі плачу.
— Пробач, — шепочу я. — Пробач мені, будь ласка.
Ми довго сидимо в тиші, Джонасове серце б’ється у такт з моїм.
— Ніхто не повинен дізнатися, — зрештою каже Джонас. —
Кровна клятва.
— Ніхто, — погоджуюся я і беру зі столу англійську шпильку. Ми
проколюємо собі великі пальці, вичавлюємо по краплині крові та
притискаємо пальці.
Джонас витирає руку об шорти, дістає з кишені срібну обручку зі
скляним камінцем і кладе мені на долоню. Я міцно її стискаю. Обручка
холодна, один зі срібних зубців, що тримає скельце, впивається мені в
лінію життя.
— Елло, я люблю тебе, — каже Джонас.
Я надіваю обручку на безіменний палець і кладу руку в його
долоню.
Я люблю його.

⌚
Наступного літа Джонас не приїздить у Беквудз. «Він у таборі на
півночі Мену», — холодно відказує мені його мати, коли я заходжу в
гості. Того літа від Джонаса надійшов лишень один лист. Писав, як
сильно дошкуляє мошкара і що вчиться майструвати каное з береста. А
ще він бачив величезного лося, і в тутешньому озері водяться
кайманові черепахи. Він страшенно за мною сумує, проте так буде
краще. Я розумію, що він має слушність, і у всьому тому винна лише я,
проте все одно почуваюся розбитою і покинутою. Так, немов він обрав
табір замість мене, а не заради мене.

Лютий 1989року. Лондон

Я оступаюся і падаю, кров з рота капає на тротуар.

 — Лярво, ти вже дістала, — проціджує чоловік.
Я знімаю з пальця Джонасову обручку і простягаю йому, аж
раптом позаду здорованя з’являється чиясь тінь.
— Агов, відчепися від неї.
— Хлопе, йди собі, куди йшов, — каже свиняче рило, і наступної
ж миті падає на асфальт непритомний.
Мій рятівник стоїть над ним, ошелешено кліпаючи очима. У руках
він тримає балонний ключ.
— Лежав у багажнику, — пояснює незнайомець, киваючи у бік
побитого «Ровера» за спиною.
Він високий і стрункий, йому близько тридцяти, на ньому побита
міллю вельветова курточка і тонкий вовняний шарф, хоча зараз лютий.
Власне, нічого дивного, адже британці завжди вдягаються незалежно
від погоди за вікном. Навіть коли періщить злива, вони лишень
відгортають комірець, і цього більш ніж досить. Коли підводжуся,
помічаю, що його коричневі шкіряні черевики пошито на замовлення.
— Треба тікати звідси, — каже молодик. — Коли він отямиться,
неабияк гніватиметься. Тебе провести?
— Може, варто викликати поліцію?
— Все ясно, американка, — всміхається він. — Хто б іще
додумався розгулювати наодинці нічним Лондоном?!
— Знаєш, я сама розберуся, що робити далі, — огризаюся я, хоча
й досі не прийшла до тями.
— Як знаєш, — він дістає з куртки пачку «Ротманс», запалює
цигарку, кидає ключ у багажник і з ляскотом зачиняє його. — Може,
все-таки підвезти тебе? А щоб тобі, — лається молодик, знімаючи з
лобового скла паркувальний талон.
Свиняче рило досі лежить непритомний на асфальті, проте вже
починає стогнати. Я дивлюся, як повітря білою цівкою струменить у
нього з рота, немов цигарковий дим. Ледь стримуюся, аби не копнути
його ногою.
— Ти часом не маніяк? — запитую я.
— Є трохи, але на сьогодні досить, — сміється мій рятівник. —
Надто холодно.
— Власне, не відмовлюся, якщо ти мене підвезеш, — кажу я.
— Пітер, — молодик простягає мені руку.
 Серпень 1983 року. Мемфіс, штат Теннессі

Конрада хоронять у Мемфісі. Мама зустрічає колишню дружину

Лео в тіні старої магнолії біля могили. Я дивлюся, як краплини поту
стікають по шиї священника на його білий, туго застебнутий комір.
Лео грає на саксофоні, поки Конрадову труну опускають у сиру землю.
На середині йому перехоплює дихання, й інструмент видає жалісливий
писк. На очах у мене ні сльозинки. Знаю, що мушу плакати, ба навіть
хочу, та не можу. Я не маю на це право. Колишня дружина зиркає на
мене сповненим ненависті поглядом, я переконана, вона здогадується.
На ній колготки тілесного кольору і гостроносі туфлі на невисоких
підборах. Вона стоїть, міцно притискаючи бліду вирячкувату Розмарі
до чорної бавовняної сукні. Розмарі всміхається до мене так, немов
побачила мене на трибуні під час баскетбольного матчу. У її матері
підкошуються ноги, Розмарі підхоплює її і відвертається від мене.
Після похорону Лео, я, мама та Анна йдемо обідати до
китайського ресторану, де до кожної страви додають серцевину
пальми. Їмо ми мовчки. О третій ми висаджуємо Лео біля його
колишнього будинку на поминки. Обшитий білими дошками, з
масивними колонами, що підпирають критий ґанок. «Коринфські», —
байдуже кидає Лео. Вони надто вишукані для цього будинку і зовсім
йому не пасують. У дворі перед будинком ростуть дві лагерстремії,
трава під ними всіяна опалим цвітом, що здалеку нагадує конфеті. Біля
дверей стоїть підставка для парасольок у вигляді роззявленої пащі
алігатора. Не можу уявити, що Лео колись тут жив.
— Впевнений, що не хочеш, аби я пішла з тобою? — запитує
мама, стискаючи йому руку.
— Так буде краще. Мені потрібно побути з ними наодинці, —
каже Лео, і мама киває.
— О котрій по тебе приїхати?
— Я візьму таксі до мотелю.
Ми сидимо в орендованій машині й дивимося, як він зникає у
ветхому будинку. Чутно, як всередині гуде вентилятор. Хтось схлипує.
Ледь не біля самого мотелю мама звертає до торгового центру.
— Дайте мені кілька хвилин. Ось, тримайте, купіть собі щось, —
вона тицяє нам із сестрою по п’ять доларів і йде до аптеки.
 — Що можна купити на десять доларів у торговому центрі у
Мемфісі? — запитує мене Анна.
— Морозиво?
— З мене досить калорій. Краще вже померти.
— Прекрасно.
— Що таке? Ти хочеш бути товстою?
— «Краще вже померти»? — повторюю я її слова. Анна
спантеличено глипає на мене. — Ти така чуйна, — додаю я.
— От трясця, точно, — осікається сестра. Якусь мить вона
мовчить, та потім починає сміятися. Я й собі починаю реготати. Ми
істерично сміємося, аж доки по моїх щоках починають котитися
сльози.
— Дівчата? — мама підходить до нас із невеличким білим
пакунком з аптеки. Вигляд у неї втомлений і змарнілий. — Що вас так
розвеселило? Мені й самій зараз не завадить як слід посміятися.

— Востаннє десь за тиждень до загибелі Конрада, — чую, як мама

розмовляє по телефону в спальні. — Відтоді ми не кохалися.
Вже кілька днів, як ми повернулися до Нью-Йорка. У місті стоїть
задуха, вулиці просякли гнилим запахом смітників. Що би ми не
робили, одяг все одно наскрізь просочується потом. З кондиціонерів
стікає смердюча вода на тротуари, у квартирі спекотно, а повітря таке
затхле, що нема чим дихати. Тхне курявою, нафталіновими кульками і
тарганами, що ховаються у стінах. Нікому не хочеться бути тут, та Лео
каже, що не може повернутися в Беквудз. Він звинувачує себе в
загибелі сина, адже саме він наполіг поїхати кататися на човнах. Саме
він штовхнув човен, хоча й бачив, яким неспокійним був тоді океан.
Щоночі його думки й почуття провини заполоняють усю квартиру. Він
ходить зі склянкою скотчу з одного кутка вітальні в інший, гаркає на
маму, невпинно повторює «що, якби...», намагаючись знайти відповіді,
які йому не під силу відшукати. Чому я не змусила його одягти
рятувальний жилет? Чому рятувальний круг був прив’язаний
подвійним вузлом? Невже ніхто не помітив, як саме те сталося? Чи
Конрад бачив, як його накрила хвиля? Він знав?
— Ні, — насилу вичавлюю із себе я. — Він не бачив.
Після смерті Конрада Анна знову мешкає у своїй кімнаті. Щоразу,
проходячи повз, Лео дивиться на неї так, немов її присутність — то
суцільна зрада.
— Я мушу забиратися звідси і повертатися до Лос-Анджелеса, —
каже вона мені. — Таке враження, що ми живемо в морзі разом зі
скаженим психом.
Мені нічого відповісти, бо так воно і є.

— І не проси! — кричить Лео. — Я не можу. Це занадто.

— Але ж я не винна, — благає мама.
Двері до їхньої спальні зачинені, та я чую крики через стіну.
Доноситься гуркіт, потім розбивається скло.
— Позбудься її! — волає Лео.
— Припини! — кричить мама. — Що ти коїш? Це лампа моєї
бабці!
— Трясця твоїй бабці!
— Будь ласка, я люблю тебе.
Двері їхньої спальні різко відчиняються, Лео пробігає повз мою
кімнату і посеред ночі вибігає з квартири надвір. Мама схлипує в
кімнаті, я слухаю, доки вистачає сил, а потім накриваю голову
подушкою.
За п’ять тижнів Лео повідомляє, що виїжджає. Він пакує речі,
бере саксофон і цілує на прощання маму.
— Не йди. Прошу тебе, — благає мама.
Вона стоїть, вчепившись у його руку. Самотня, хоча він ще досі з
нею. Коли Лео зачиняє за собою двері, мама підходить до вікна, стоїть
і дивиться, як він іде вулицею, назавжди зникаючи з її життя. У неї вже
потроху почав рости живіт.

Травень 1984 року, Нью-Йорк

Дитина помирає під час пологів. Пуповина рветься, дитині нема

чим дихати, і вона задихається в навколоплідних водах. У лікарні
роблять усе, аби її врятувати. Тягнуть, розрізають стінку піхви,
розривають промежину. Лікарі кричать, медсестри метушаться. Це
хлопчик. Крихітний і синій, як дитина на одній з картин Пікассо. Лео
пішов і не лишив по собі нічого, тож зрештою він ніколи так і не
дізнається, що обидва його сини потонули.
Ми з татом приїжджаємо до лікарні забрати маму. Він обережно
везе її на візку до тротуару. На нас вже чекає таксі. Мамина сумка з
випраними й акуратно складеними дитячими речами висить позаду на
візку. Коли таксі від’їжджає, мама не помічає, що тато навмисне її не
забрав. Я дивлюся у заднє скло, як сумка гойдається і врешті завмирає.
Вздовж П’ятої авеню цвітуть заціловані сонцем вишні.
— Люблю цю пору року. Треба буде влаштувати пікнік. Можемо
приготувати сандвічі з огірком, — каже мама, та очі в неї порожні.
— Давай-но спершу доправимо тебе додому, — пропонує тато. —
Елла приготувала суп, я приніс авокадо і салат. Щойно приїдемо,
збігаю в магазин і куплю бурбон. Сьогодні всім нам не завадить
випити.
— Мені потрібно знайти Лео. Я мушу йому розповісти.
— Гаразд, я над цим працюю, — відповідає тато. У його голосі
вчувається влада та ніжність, яких я досі не чула. Доки таксі прямує до
нашого дому, я усвідомлюю, що вперше у своєму житті нарешті маю
батьків. Лічильник таксі повільно клацає.
— Як думаєш, якби він лишився, усе було б інакше? — запитує
мама. Її красиве вольове обличчя набрякло й почервоніло.
— Не кажи дурниць, — тато бере її руку. — Вони зробили все, що
могли. Ніхто не винен.
— Хтось та й мусить, — зітхає вона.
І я знаю, що вона має слушність.
20

Лютий 1989року. Лондон

На півдорозі до Майл-Енду я прошу Пітера спинитися, бо більше

не можу терпіти. Ми в Лондоні, а це означає, що після одинадцятої усі,
в біса, заклади зачинено.
— Невже ти не можеш почекати ще п’ять хвилин? — запитує він.
— Якби могла, мабуть, не просила б незнайомця спинитися, аби я
справила нужду посеред вулиці.
— Гаразд, прийнято, — Пітер звертає до невеличкої мощеної
вулички і спиняється. — Біжи.
Я присідаю за деревом, благаючи, аби ніхто не стояв у вікні
будинку за моєю спиною. Стегна біліють у тьмяному сяйві ліхтаря. Я
стогну, бо живіт досі болить від удару. На мерзлому ґрунті піді мною
утворюється калюжа. Розставляю ноги ширше, аби не замочити
черевики. Ніколи в житті я не відчувала такого полегшення. Я встаю,
аби натягнути труси й джинси, і бачу, що Пітер спостерігає за мною з
машини. Він сміється, а коли помічає мій погляд, присоромлено
закриває очі.

17:45
У голові, немов бджоли, рояться думки та спогади, і я ніяк не
можу їх позбутися. Пропливши через увесь ставок додому, мені
вдалося змити із себе Джонаса, та кожна клітина мозку сповнена ним.
Я стою в мокрому купальнику й рушнику — чекаю, доки закипить
чайник. Пригадую, як поплила від нього, лишивши одного на березі.
Його журний вираз обличчя. Посередині ставка, де вода чорніє на
глибині, я спинилася, аби віддихатися. Лежала на воді, боячись
озирнутися назад і побачити Джонаса, й водночас страшилася плисти
додому до Пітера та свого звичного життя.
— Ти, мабуть, вже посиніла і покрилася зморшками, — каже
мама, беручи з полиці стару жерстяну баночку китайського чаю. — Вас
із Джонасом не було кілька годин. Ми вже думали викликати
рятувальників.
 — Навряд чи в тому був сенс, — сміюся я. — Не так уже й довго
нас не було. Ми швиденько сходили до океану та й усе. Пообіднє сонце
сьогодні прекрасне.
За нашими спинами Пітер з дітьми грають у «Лудо». Я зиркаю на
нього, аби перевірити, чи він не підслуховує, та Пітер щойно викинув
дубль на кубиках, тож зайнятий ходом.
— Когось зустріли? — запитує мама.
— Бачила Біддлів. Вони поставили палатку праворуч, ближче до
пляжу. Ще помітила жінку у фіолетовій спідниці, думаю, то Памела —
вона завжди о цій порі прогулюється пляжем. Більше не було нікого.
Нарешті на пляжі прибрали таблички й огорожі для захисту
пісочників.
— Дякувати Богу, — мама відкриває баночку ручкою ложки. —
Тримай, — тицяє мені банку і знімає чайник з плити. — Вода вже,
мабуть, як слід нагрілася.
— Воллес, прошу вас, — гукає Пітер, — дочекайтеся, доки вода
закипить. З таким самим успіхом можна взагалі ту воду не гріти. І
навіть не думайте підсипати мені отой ваш дігтярний «Лапсанг
Сушонг». Як цей чай взагалі можна пити?!
— Його коптили на соснових голках, — пояснює мама.
— Тим паче.
— Ох і командир же твій чоловік, — зауважує мама, але я знаю,
що їй це подобається. Вона ставить чайник на плиту і йде шукати
звичайний англійський чай.
Фінн встає з-за столу, підходить і обіймає мене.
— Я знайшов на пляжі акуляче яйце.
— Акуляче яйце? — недовірливо перепитую я.
— Ось, — він засовує руку в кишеню і дістає засохлу чорну
капсулу з двома виступами по обидва боки. — Джина каже, що це
капсула, в яку акула відкладає яйця.
— Усі чомусь так думають. Та насправді це капсула ската. Її ще
чомусь називають «гаманець русалки».
— Цілком слушно, особливо, якщо русалка — готка, — кепкує
Пітер.
— Поклади на полицю, щоб вона не розкришилася, — кажу я і
віддаю йому капсулу. Можливо, цього року на Гелловін я буду
русалкою.
 — Прекрасна ідея, але як ти ходитимеш? — цікавиться Пітер. —
Дружино, йди-но зіграй з нами.
— Щось я не в настрої для «Лудо». До того ж мені треба зняти
мокрий купальник.
— Звісно, що треба, бо ще підчепиш цистит, — мама виходить з
комори, несучи упаковку з десятьма рулонами туалетного паперу. —
Скінчився папір. Занеси, будь ласка, у лазню. Гадки не маю, чому він у
вас так швидко закінчується. Що ви їсте?
— У вашої доньки сечовий міхур як горошина. Це вона в усьому
винна, — виправдовується Пітер.
— Це неправда. Ти бодай колись поклав новий рулон паперу в
туалет? — огризаюся я.
— На першому побаченні ваша мати зняла штани і справила
нужду прямо переді мною, — каже Пітер дітям.
— Тьху, — гидує Джек.
— Це не було побачення, — заперечую я. — Ти був лишень
незнайомцем, який підвіз мене до гуртожитку. У мене не було вибору,
бо інакше я зробила б це у твоїй машині. Хоча в ній так смерділо, що
ти, мабуть, того й не помітив би.
— Не виправдовуйся, — сміється Пітер. — Ти мене хотіла. Я
відразу зрозумів, коли ти присіла під деревом у білих трусах.
— Ніскілечки.
— Годі вам, — Джек вдає, що його нудить.
— Я тоді врятував тобі життя.
— Саме так. Ваш тато вчинив як справжній герой, — кажу я, і
діти, звісно ж, всміхаються.
— Діксон з Андреа запросили нас на гамбургери, — каже мати. —
Вирішили влаштувати невеличке барбекю. Я сказала, що ми заскочимо
після шостої.
— Йой, — зітхаю я.
— Нагадайте мені прихопити червону цибулю.
— А чом би нам не повечеряти спокійно вдома? Я й досі не можу
оговтатися після вчорашнього.
— У нас нема продуктів. Ніхто ж так і не поїхав до магазину, — у
кожному материному слові звучить звинувачення.
— У нас є паста і морожений горошок.
— Хай там як, та я не в настрої готувати.
 — Я приготую. До того ж сьогодні обіцяли дощ.
Пітер відривається від гри, підводить голову і каже:
— Я залюбки сходжу з дітьми, а ти, якщо хочеш, залишайся
вдома.
— Річ у тім, що не минуло й доби відтоді, як ми повернулися з
Мемфіса, а ми весь час із кимось зустрічаємося. Хочу лягти сьогодні
раніше, — веду я, та насправді мені потрібно як слід усе обдумати.
— Значить, так і зробимо, — погоджується Пітер.
Я йду до нього, кладу руки на плечі, нахиляюся і цілую.
— Ти найкращий.
— Не відволікай мене. У нас дуже серйозна гра, — мовить Пітер і
відправляє одну із жовтих Фіннових фішок на базу.
Я спиняюся біля Великого будинку і спостерігаю за своєю сім’єю.
Фінн кидає кубики, мама наливає окріп у старий коричневий чайник. З
його носика струмениться пар. Вона чекає, поки чай завариться, а тоді
через бамбукове ситечко наливає його у кухлик із надщербленим
краєчком. Заглядає в цукорницю, супиться і йде собі.
— Бачите? — Пітер закочує рукав сорочки й хизується м’язами.
— Бачите? Із цим чолов’ягою краще не зв’язуватися.
— Татусю, припини, — сердиться Медді, коли Пітер куйовдить їй
волосся.
— А я хочу, — Пітер гарчить, міцно її обіймає і цілує у маківку.
— Я серйозно, — сміється Медді.
Джек встає з-за столу, бреде в кухню і бере сливу з миски із
фруктами.
— Синочку, подай мені чашку чаю, будь ласка, — просить Джека
Пітер. — Твоя забудькувата бабця лишила її на стільниці.
— Я все чую! — кричить мама з комори.
Крокую босоніж стежкою, відчуваючи знайомий хрускіт соснових
голок. У повітрі пахне зливою. На сходах біля будиночка дітей лежить
мокрий рушник. Піднімаю його і вішаю на гілку. Бачу, що вони
лишили світло увімкненим, тож заходжу всередину і вимикаю, доки на
сітчасті двері не поналипало безліч мошок і хрущів. У будиночку все
догори дриґом.
Коли ми з Анною тут жили, у нас було те саме: купальники,
помади, сандалі впереміш зі сварками і суперечками. Піднімаю з
підлоги брудний одяг і кидаю в кошик для білизни, кладу Меддін светр
у комод і вішаю вологий купальник на гачок. Я знаю, що не повинна
цього робити, адже вони самі мусять прибирати свою кімнату, проте
зараз мені як ніколи корисно зосередитися на простій монотонній
роботі. «Якщо почуваєшся кепсько, приберися у шафі», — мамині ліки
від усіх напастей.
Колюча світло-сіра Джекова ковдра наполовину сповзла на
підлогу, подушка збилася між матрацом та стіною. Я відсовую ліжко,
щось гупає на долівку. Нахиляюся і на обвитих павутиною дошках
намацую чорний записник. Джеків щоденник. Щоденник мого
скритного сина, який зараз майже не визнає мене, весь час сторониться
і тримає все у собі. Я тримаю в руці відповіді на всі запитання.
Годинник на полиці відлічує секунди. Заплющую очі, підношу
щоденник до обличчя і вдихаю запах Джекових пальців,
найпотаємніших думок і бажань. Він ніколи не довідається. Зате я
знатиму. Знання — сила, проте вони можуть стати й отрутою. Кладу
щоденник туди, звідки його дістала, підсовую ліжко до стіни і лишаю
постіль у безладі. Годі з мене на сьогодні таємниць.

Жовтень 1984 року, Нью-Йорк

У нашій темній задушливій квартирі щось готується. Якщо

пощастить, на мене чекає гамбургер, заморожена кукурудза чи шпинат
із вершками. Та я не тішу себе сподіваннями. Вчора мама забула
витягнути курку з целофану, так її і приготувала. Останнім часом вона
геть неуважна.
— Я вдома! — кричу я.
Знаходжу маму на кухні у джинсовій спідниці й фартуху, вона
помішує курячу печінку з цибулею в чавунній сковороді. На столі вже
чекає тарілка рису й кетчуп. На полицях уздовж стіни вишикувалися
горщики, приправи, сушений гострий перець у скляній банці, якою так
ніхто ніколи й не користувався. Брудна прихватка впала на підлогу.
— Сьогодні довго репетирували, — кажу я, піднімаючи прихватку.
— Передай мені ореґано, будь ласка, — просить мама, не
підводячи очей.
 Відчиняю шафу. Скельця на дверцятах замальовані білою фарбою,
тож не видно, що саме лежить всередині: коробка з пластівцями, три
банки консервованого бульйону, котячий корм, прострочена дієтична
консерва. Відсовую баночку гірчиці й дістаю ореґано.
— Говорила з Анною, — веде мама. — Вона телефонувала з Лос-
Анджелеса. Загалом у неї ніби все гаразд, та я досі не можу збагнути,
хто такий спеціаліст з комунікації. Це фактично те саме, що спеціаліст
з їжі чи ходьби. Йди-но помий руки, зараз вечерятимемо.
У квартирі темно, заходжу в коридор і вмикаю світло. Відтоді, як
Лео пішов минулого року, мама стала одержимою економією світла. Я
кажу їй, що більше електроенергії витрачається, якщо постійно
вмикати і вимикати світло, ніж якби воно просто горіло, та вона
відповідає, що це байки для міських жителів.
Відкриваю кран і чекаю, коли потече гаряча вода. Вона така
гаряча, що я обпікаю руку. Хутко витираю їх об джинсову куртку і йду
до кімнати. Кидаю рюкзак, кіт спить, згорнувшись калачиком на ліжку.
Визираю у вікно і по той бік внутрішнього дворика бачу, як мама на
кухні кладе виделку та ніж біля кожної тарілки, ставить бокали. Я вже
майже добігаю до кухні, але пригадую, що не вимкнула світла, тож
біжу назад. Знаю, це дрібниця, проте для мами вона важлива.
«Дивно, що я відразу не помітила», — думаю я собі. Мій старий
щоденник лежить розгорнутий на столі. Обережно підходжу, ніби він
може стрибнути на мене і вкусити. Серце шалено калатає, я боюся, що
вона могла там прочитати. Беру щоденник до рук і починаю гортати.

«Сьогодні останній день школи!!! Завтра ми з Беккі йдемо за

новими купальниками. Купуватиму за власні кишенькові гроші, мама
пообіцяла докласти п’ятнадцять доларів. Беккі розповідала, що цього
літа щосереди в Таун-Голлі проводитимуть заняття з
трансцендентальної медитації, вона хоче сходити на них разом».

Гортаю кілька сторінок.

«Завтра ми їдемо в Беквудз!!! Не можу дочекатися, коли ж
побачу Джонаса».
«Список справ на літо:
Прочитати 12 книжок;
Щодня грати на флейті;
 Вегетаріанство?
Навчитися ходити під вітрилами;
Схуднути на 7 кг».

А потім під списком:

«Я страшенно боюся. А що, як він зробить це знову? Що, як він
знову прийде до мене? Я ненавиджу його. Я хочу померти... Мама
нізащо немає дізнатися. Це зіпсує їй усе життя».
«Я ненавиджу його.
Я ненавиджу його.
Я ненавиджу його».

Перегортаю наступну сторінку.

«Місячних досі нема. Що, як я вагітна? Господи, благаю тебе,
тільки не це».

А потім лиш один запис. Синя паста розплилася від сліз.

«Сьогодні на пляжі знайшли Конрадове тіло. Жінка сказала, у
нього були розплющені очі. Я задихаюся. Чому я не кинула йому
рятувальний круг? Мені паскудно».

Решта сторінок порожні.

Вимикаю світло і дивлюся у вікно. На верхніх поверхах хтось
розспівується, і звуки сопрано розлітаються внутрішнім двориком.
Мама зачиняє вікно на кухні, наливає у келих вино, залпом випиває
його і наливає ще. Вона знає. У дворику давно не підмітали, він
усіяний поліетиленовими пакетами та листівками з рекламою їжі із
собою. У кутку стоять дві жерстяні банки з-під котячого корму. Один з
консьєржів підгодовує бездомних тварин, хоча це заборонено. Раптом
хтось викидає з вікна горошок, і він тарабанить по бетону, немов град.
Ми з Анною і самі колись так робили: вишкрібали горошок, броколі,
моркву, рибні палички, власне, все, що не хотіли їсти, і доки мама не
бачить, викидали з вікна. Навіть якщо мама про це знала, вона ні слова
нам не сказала.
Коли я заходжу до кухні, мама не підводить очей. У кімнаті
душно, тож я прочиняю вікно. Рис і куряча печінка із цибулею вже
лежать у моїй тарілці. За стіною доноситься гуркіт вантажного ліфта,
що спиняється поверхом вище. Мама ставить на стіл бокал, відсовує
мені стілець, передає пляшку кетчупу. Ми сидимо в тиші.
— Зазирнула сьогодні у твою шафу, — врешті-решт каже вона. —
Думаю, варто віддати твої старі ковзани благодійній організації. Вони
все одно вже малі, — мама хитає головою, немов намагаючись
викинути думки з голови. — Як це могло статися? — запитує вона
сповненим відчаю голосом.
— Вибач. Пробач мені, будь ласка, — кажу я. Сльоза тече по моїй
щоці й падає на гірку рису.
— Чому ти мовчала? — мама пильно дивиться на мене.
— Не хотіла, щоб ти мене ненавиділа, — відповідаю, втупившись
у підлогу.
— Як я можу ненавидіти тебе?! Це його я ненавиджу.
— Мамо, пробач.
— Ти ні в чому не винна. Це я привела його у твоє життя. Якби я
знала, що він тебе кривдить... Добре, що його вже з нами нема... —
вона бере мою руку і міцно стискає. — Господи, я ж мусила помітити.
Як я могла цього не бачити?! — кінчики моїх пальців спершу
червоніють, а потім білішають. В очах мами з’являється блиск і
рішучість, яких я давно не бачила.
— Якщо я бодай колись його стріну, клянуся, я його вб’ю.
— Що?
— Я мушу зателефонувати в поліцію і написати заяву на арешт
Лео.

18:15
Вимикаю світло і хутко зачиняю двері до будиночка дітей, аби не
налетіли комарі. Чорніє гладінь ставка, вечірнє повітря змиває залишки
пообідньої спеки. Йду до свого будиночка, аби зняти мокрий
купальник. З Великого будинку доноситься розкотистий Пітерів сміх.
Якось після того вечора п’яний Лео телефонував мамі з бару і просив
повернутися. Клявся, що досі її любить, буцімто вона — любов усього
його життя. Мама нічого не сказала і поклала слухавку.
21

Березень 1989 року. Лондон

Ми з Пітером переспали на третьому побаченні. Він запросив

мене в крихітний індійський ресторанчик на Брік-лейн, в якому пахло
гвоздикою, а під стелею висіли клуби пари. «Вестборн-Ґрув для
туристів, справжня індійська їжа саме тут», — запевняє він мене.
Після вечері запрошує до себе швиденько чогось випити, і на власний
подив я погоджуюся. Я рідко ходжу на побачення, а про те, щоби піти
разом із чоловіком до нього додому, і мови бути не може. Але Пітер
фінансовий журналіст, і з якоїсь незрозумілої, ба навіть старомодної
причини, той факт, що він пише про гроші, змушує мене йому
довіряти, бо зрештою людина, яка займається такою нудною справою,
не може бути небезпечною.
Надворі ллє як з відра, у просяклій дизелем автівці запітніли
вікна. Пітер мешкає в Гемпстеді, майже у протилежному кінці
Лондона. На переході він спиняється і пропускає літнього чоловіка,
прочиняє на кілька сантиметрів вікно і запалює цигарку. Старий з
піднятим коміром човгає вулицею під дощем, тримаючи зморщеною
рукою зламану парасолю. Пітер не дивиться на мене, коли вперше бере
за руку, його погляд прикутий до світлофора, що блимає жовтим.
— Ти не проти? — присоромлено питає він, і це мене дивує.
Ми заїжджаємо на вузеньку вулицю, звертаємо в гарненький
мощений дворик і спиняємося біля будинків стрічкової забудови в
георгіанському стилі. Я не встигаю вийти з автівки, як уже мокра до
нитки. Вода ллється звідусюди, біля вхідних дверей назбиралася
величезна калюжа.
— Оце так періщить! — кажу я.
— Що, справді? — сміється Пітер, і ми біжимо до будинку.
Пітерова квартира красива. Вона набагато більша, ніж я думала:
висока стеля, прикрашена ошатною ліпниною; величезні вікна із
шістьма шибками і латунними овальними ручками; сосновий паркет;
камін. У прихожій на дерев’яних гачках висять твідові й вельветові
піджаки та заляпана грязюкою темна вощена куртка. Під ними
носаками до стіни вишикувалися красиві, хоч і поношені шкіряні
черевики.
— Заздалегідь вибачаюся, — каже Пітер і кидає ключі на комод.
— У мене тут трохи безлад.
Скрізь розкидані старі газети, у попільничках купа недопалків, на
журнальному столику стоїть відкрита банка гірчиці, на спинці крісла
висить смугастий костюм.
— Це моя мати, — пояснює він, коли я уважно розглядаю товсті
оксамитові штори, старовинні портрети, турецькі килими. — У неї
дуже гарний смак.
— Маєш слушність, у тебе наче в свинарнику.
— Правду кажучи, я не чекав гостей.
— Я рада.
— Американці, які ж ви, зрештою, дивні створіння.
— Отже, спокушати мене не будеш.
— Гм, — сміється Пітер. — Ти мене недооцінюєш. Ходімо,
покажу тобі спальню.
Я вагаюся. Одна частина мене хоче піти слідом за ним, а інша
втекти. Та я таки йду.
На відміну від вітальні, Пітерова спальня на диво чиста. Ліжко
охайно прибране, аж надто охайно, як для його дому.
— Господи, яка ж ти красива, — відверто й щиро каже він мені. —
Давай-но знімемо з тебе цей мокрий одяг.
Я здригаюся, коли він починає розстібати мені сорочку. Минуло
шість років після Конрада. І хоча я цілувалася на п’яну голову, проте
не дозволяла чоловікам торкатися мене оголеною. Пітер тягнеться до
блискавки джинсів, та я спиняю його.
— Пробач, я думав...
— Все гаразд. Просто... краще я сама, — у мене трусяться пальці,
коли розстібаю сорочку, потім стягую джинси і стою перед Пітером у
самій білизні. Дощ періщить ще дужче і стікає ажурними цівками по
величезних шибках. На комоді за Пітеровою спиною лежить пачка
«Ротманс» і надкушена груша. Я розстібаю бюстгальтер, кидаю його
на підлогу. Він підходить до мене і кладе руки мені на груди. Я вся
тремчу.
— Ти геть змерзла. — Пітер піднімає мене і несе в ліжко.
 Ми повільно кохаємося, він обіймає мене сильними мускулистими
руками, водить пальцями по моїх вигинах, чекаючи, коли я відповім.
Наші довгов’язі тіла переплелися, тарабанить дощ, пахне тютюном. Я
міцно заплющую очі й напружуюся, коли він у мене входить. Мене
видає різкий вдих.
— Хочеш, щоб я спинився? — шепоче Пітер.
— Ні.
— Ми можемо спинитися.
— Просто трохи боляче.
Пітер не ворушиться:
— Елло, ти незаймана?
Я хочу розповісти йому всю правду, та натомість кажу:
— Так.
Ось так ми починаємо з брехні.

Грудень 1989 року. Нью-Йорк

На станції метро «Вісімдесят шоста вулиця» брудно й похмуро,

тут бродять дешеві повії, а на коліях валяються старі газети. Чотири її
виходи виводять на широку бридку вулицю. Ми з Анною виходимо
через північно-західний вихід, і нас миттю обдуває крижаний вітер.
Він задуває мені під куртку, і я аж здригаюся від холоду. Це ж треба, я
геть забула, як холодно буває у Нью-Йорку. Неподалік вуличний
торговець гріється біля жаровні та смажить апетитні каштани. У
вечірньому повітрі витають солодкі пахощі.
Повертаємо на Лексінґтон-авеню і бредемо в чоботях на високих
підборах повз почорнілі кучугури снігу. О шостій надворі вже геть
темно, лиш виблискують вуличні ліхтарі.
— Вона ніяка, ще й поводилася ганебно, — каже Анна.
Ми повертаємося від батька. Як завжди, на Святвечір ми їздили до
нього у Гринвіч-Віллідж. Сьогодні він познайомив нас зі своєю новою
дівчиною, рудоволосою Мері Кеттерінґ із коледжу Маунт-Голіок. У неї
тонкі губи і гострий ніс, коли вона нам усміхнулася, її рот викривився
у злу смужку, що відразу ж викрило її справжню сутність.
 Я несу поліетиленовий пакет з подарунками. Вони запаковані та,
судячи з ваги, я знаю, що це знову книжки. Батько вдає, ніби придбав
їх спеціально для нас, та всім відомо, що він бере їх безкоштовно у
своєму видавництві. Щороку він дарує нам безглузді книжки зі
сповненими глибокого смислу підписами синьою чорнильною ручкою.
Що не кажи, а його почерк відмінний, та й добирати слова він уміє.
— Ми їй теж не сподобалися, — зауважую я.
— Ти жартуєш? Та вона нас зненавиділа. А коли почала
розповідати про Гемптонс? — Анна засовує пальці до рота і вдає, що її
нудить. — Як він взагалі її цілує? Тьху, мерзота. Вона ж наче скелет
мертвої пташки.
— Яка ж ти лукава, — сміюся я. Відтоді, як я переїхала до
Лондона, мені страшенно бракує сестри. — Мері була би приязнішою
до нас, якби ти не закочувала очі щоразу, коли вона відкривала рота.
Попри всю ніяковість і безглуздість ситуації, батько був щасливим
і неабияк пишався, що зібрав нас усіх. Допивши чай, він налив собі в
чашку бурбону, увімкнув на новому програвачі пісню «Rock the
Casbah» і почав недоладно танцювати.
Босоніж, у старих вельветових штанях, на пальцях ніг стирчить
волосся. Мері сиділа, відбиваючи ритм черевиком. Ще та картина.
— Це чергове батькове жахіття у низці його жахіть, — зітхає
Анна.
— Можливо, вона краща, ніж ми думаємо, — я послизаюся на
кризі й розпластуюся на тротуарі.
— Гадаю, це Господь відповів тобі «ні», — сміється Анна.
Пакет рветься, і подарунки висипаються на брудний асфальт. Я
стою навкарачки і починаю їх збирати.
— Допоможи мені! — кричу я Анні, яка вже почимчикувала
вперед.
— Залиш. Ми закоцюбнемо, доки їх зберемо. Нам однаково не
потрібні всі ці дурнуваті книжки, — відказує вона, не сповільнюючи
ходи.
— Ти серйозно? Гаразд, у такому разі скажу батькові, що тобі не
потрібні його подарунки! — горлаю я.
— Як забажаєш, — кидає сестра через плече. — Нехай натомість
подарує їх Мері. Оце вона зрадіє. О-ля-ля, та це ж кляті Бартлеттові
цитати.
 Жінка з ґрейгаундом у черевичках і светрі з візерунком «гусячі
лапки» спостерігає, як я повзаю на чотирьох і збираю пакунки.
Собака підбігає, присідає на тремтячих ногах і робить свою
справу на снігу.
— Щиро вдячна за допомогу, — кажу я Анні, коли наздоганяю її
біля дверей під'їзду.
Слідом за нами вривається кусючий вітер, і Маріо, новий
консьєрж, біжить зачиняти за нами двостулкові двері. У вестибюлі
мерехтить штучна ялинка, позаду на мармуровій кам’яній полиці
стоїть ханукія із сімома помаранчевими лампочками замість свічок.
— Леді, з Різдвом! — вітає нас Маріо, проводжаючи до ліфта.
— З Ханукою, — виправляє його Анна. Консьєрж спантеличено
глипає на неї. — Ми єврейки, — пояснює сестра.
— Які ще єврейки? — запитую я, коли ми їдемо в ліфті.
— А що? Усе може бути, звідкіля йому знати.
— Чому ти так поводишся?
— Бо мене від нього нудить?
— Від Маріо?
Анна скоса зиркає на мене. У сестриних очах читається: «Як
можна бути такою нестелепою?»
— Батька, — пояснює вона.
Обтрушуємо сніг з черевиків і залишаємо їх стікати на килимку.
Двері у квартиру, як завжди, не зачинені, світло скрізь вимкнене, лиш у
вітальні мерехтить настільна лампа. Мама сидить у кріслі посеред
коридору, кіт згорнувся калачиком у неї на колінах.
— Ти наче Ентоні Перкінс, — зауважує Анна, знімаючи пальто. —
Ми принесли тобі імбирне печиво.
— Стійте, де стоїте, — каже мама.
— Як гадаєш, її взяли в заручниці? — театрально шепоче мені
сестра. — Мамо, ти поводишся дивно, — каже Анна вже звичним
тоном. Вішає пальто у шафу і намагається пройти повз маму, але та її
не пускає.
— Щойно ви пішли, зателефонував батько. Річ у тому, що Мері
поклала великий пакунок марихуани в банку з-під кави, але після
вашого візиту він зник.
— Мері курить траву? Ти жартуєш? — дивується Анна.
 — Якби ж це був жарт. Я не хочу цього робити, проте дала
вашому батькові слово. Тож обидві роздягайтеся і виймайте усе із
сумок.
— Мамо, ти при своєму розумі? — сміється сестра. — Мені ж не
п’ять років.
— Знаю, — зітхає мама. — Це безглуздо, але ваш батько дав слово
Мері й попросив мене поважати її прохання.
— Я взагалі не курю траву, — дратуюся я.
— Скажи, нехай засуне собі ту марихуану у сраку, — сичить
Анна.
— Анно, припини, — відрізає мама.
— Ти б її бачила. Вона мерзенна. У неї зуби наче у птеродактиля.
— Не сумніваюся, — мама скидає кота з колін і підводиться. —
Хай там як, а я пообіцяла вашому батькові, що наполягатиму на
обшукові. Я це зробила, та я не обіцяла йому, що таки справді вас
обшукаю, тож зараз зроблю собі еґ-ноґ і піду в ліжко.
— Стривай, — кажу я. — Він дійсно попросив тебе змусити нас
роздягнутися догола і обшукати речі? На Святвечір? А знаєш що?
Нехай буде так, — я роздягаюся, останньою знімаю білизну і кидаю в
неї.
— Я застара для цього всього, — важко зітхає мама і віддає мені
білизну.
— Ти застара? А хай йому... Мені двадцять три! Передай батькові,
що я більше не хочу з ним мати справу.
— Тобі потрібно зробити епіляцію, — каже мені Анна і йде
коридором.
Заходжу до кімнати і набираю Пітера. У Лондоні вже майже
північ, та я знаю, що він не спить і сидить над статтею, аби встигнути
до дедлайну.
— Мама щойно влаштувала нам обшук. Щасливого, бляха, Різдва!
— Прошу? — перепитує Пітер.
— Батькова нова подружка звинуватила нас у крадіжці трави.
— Знайшла? — сміється Пітер.
— Ну тебе, Піте. Це не смішно.
— Ще й як смішно. Хоча якщо у вашій сім’ї так вирішують
справи, я ще подумаю, чи летіти до вас на Новий рік.
 — Навіть не думай їхати. Я сідаю на найближчий літак і
повертаюся до Лондона. З мене досить.
— Нікудишній план, бо доведеться їсти материн холодний лосось
під соусом із кропом, що смакує як блювотиння і відвідати опівнічну
месу. А ще спати в холоднючій кімнаті з кам’яними стінами і
середньовічними вікнами. На самоті. Бо мама не схвалює.
— Я думала, що вже подобаюся твоїй матері.
Пітерові батьки дуже заможні. Батько член парламенту. Вони
мають заміський будинок у Сомерсеті, а коли з нього вибираються,
мешкають у величезному будинку в Челсі з краєвидом на Темзу.
Полюють, сьорбають джин із соком на обід і розгулюють у твідових
костюмах по вересових пустищах.
Пітерова мати — генерал у спідниці. Після нашого п’ятого
побачення вона наполягла, аби мене з нею познайомили. Ми пили
херес у величезній вітальні з відполірованим паркетом із червоного
дерева, інкрустованого фруктовим. Принаймні так пояснила Пітерова
мати. Над мармуровим каміном висіла красива абстракція. Як
виявилося, вона нещодавно зацікавилася сучасним мистецтвом.
Я сиділа на сірувато-зеленій оксамитовій канапі, то схрещуючи
ноги, то їх випрямляючи, і думала про Беккі Шарп. Пітерова мати
насилу приховала зневагу, коли я зізналася, що ніколи не їздила верхи.
На щастя, мені вдалося бодай трохи реабілітуватися, коли я сказала,
що вивчаю французьку літературу в магістратурі університету
королеви Марії і планую в майбутньому викладати.
«Хоча, звісно, краще було б обрати німецьку. Набагато глибша, без
усієї тієї вульгарщини», — зауважила вона, підливаючи собі вина.
— Ти їй подобаєшся, — веде Пітер. — Як для американки, навіть
більш ніж. Але вона вкотре наголосила мені, що вважає
неприпустимим зустрічатися з дівчиною, яку я стрів посеред вулиці.
Бо хто його знає, ким ти могла виявитися.
— Дуже смішно.
— Слухай, спробуй заспокоїтися. Я приїду за чотири дні. Щось
придумаємо. Ба більше, — сміється Пітер, — я вже не дочекаюся, коли
накурюся з твоїм батьком.
— З батьком я знайомити тебе не буду, бо я й чути більше не хочу
про нього.
 — Я думав, що метою моєї поїздки було якраз познайомитися з
батьком і попросити твоєї руки.
— Ти можеш бодай іноді не переводити все на жарт? Зустріну
тебе біля виходу з видачі багажу.
Кладу слухавку, лягаю на ліжко і глипаю у стелю. На ній
видніються тріщини, звисають шматочки облущеної фарби. Нагорі
смажать часник із цибулею, тож увесь внутрішній дворик просяк цим
запахом. Односпальне ліжко, в якому я сплю відтоді, як мені
виповнилося п’ять, уже закоротке. На книжковій полиці над
письмовим столом, поруч із дерев’яною черепашкою, яку батько
вирізав мені в дитинстві, стоять усі томи Британської енциклопедії.
Мати знайшла їх на смітнику, коли мені було десять. І хоча інформація
в них застаріла, та мама сказала: «Знання — це сила». Підводжуся і
дістаю четвертий том. Всередині схований аркуш паперу, згорнутий
крихітним квадратом і списаний одним-єдиним реченням: «Я мусила
його врятувати». Частково покарання, частково заклинання. Я знову
згортаю його і кладу енциклопедію на полицю. За вікном вітер змітає з
асфальту сніг. Йду коридором до Анни. Двері до її кімнати прочинені.
Сестра сидить за столом спиною до мене і скручує косяк.
22

Грудень 1989 року. Нью-Йорк

Пітерів літак прибуває вчасно, а от я страшенно запізнююся.

Поїзд до аеропорту ламається посеред Рокавею, тож пасажирам
доводиться чекати на станції наступний. Мокрий сніг переходить у
справжній снігопад, і я відчуваю, як мої вії поволі вкриваються
кригою. Ненавиджу зустрічати людей в аеропорту, бо щоразу на тебе
чекає якась халепа. Пітер, звісно ж, засмутиться, коли не знайде мене
серед натовпу після восьмигодинного польоту, тож я щодуху біжу до
того клятого аеропорту імені Джона Кеннеді. Тисячі крихітних
льодяних голок колють мені обличчя, я почуваюся винною і злюся
немов чорт.
Захекана, спітніла і роздратована, я добігаю до зони прибуття
міжнародних рейсів. Я помічаю його першою. Пітер сидить на сумці,
спершись спиною на брудну стіну термінала, і читає книжку.
Помітивши мене, він усміхається.
— Саме вчасно, — каже він і підводиться, аби міцно мене
поцілувати. — Красуне, як же я за тобою скучив.

⌚
Я попередила Пітера, що на нього чекає похмура квартира та
депресивна, одержима економією електроенергії мати, яка насилу
човгає квартирою.
— Веселе, мабуть, у вас було Різдво, — зауважує Пітер.
Та коли ми приїздимо, у всіх кімнатах увімкнене світло, у каміні
ледь чутно потріскують поліна, а на програвачі крутиться подряпана
платівка з популярною бразильською музикою.
— Мамо? Ми приїхали! — гукаю я.
— Я тут! — радісно озивається мама з кухні. — Якщо черевики
мокрі, лишіть їх за дверима.
 Я спантеличено хитаю головою.
— Вона що, покурила Меріну марихуану? — пошепки запитую
Пітера. Він скоса зиркає на мене, і ми йдемо на кухню.
Мама стоїть біля холодильника. Вона нафарбувала губи, зібрала
волосся в охайний пучок і одягла червону шовкову блузку.
— Пітере, — мовить мама і цілує його в обидві щоки. — Нарешті
ти тут. Як переліт?
— Нормально. Трохи трусило, але загалом нічого.
— Сьогодні така хуртовина розігралася. Ми переживали, що літак
можуть не прийняти.
— Де Анна? Вона казала, що буде, — запитую я.
— Зателефонувала якась подружка з університету, тож побігла на
зустріч.
— Шкода. Мені хотілося, щоб вона була вдома, коли ти приїдеш,
— кажу я Пітерові.
Мама дістає з морозилки шейкер і три келихи для мартіні.
— З оливкою чи цедрою?
— Із цедрою, будь ласка, — відповідає Пітер.
— А він мені вже подобається, — всміхається мама і наливає
мартіні в келих.
На столі стоїть сир, паштет і невеличка мисочка з корнішонами.
Мама навіть дістала спеціальну дошку для сиру з палісандра і
невеличкий вигнутий ніж, які їй із батьком подарували мільйон років
тому на весілля.
— З прийдешнім Новим роком. Дуже рада нашому знайомству.
Елло, ти й не казала, який він красень, — здіймає келих мама. В її очах
бігають бісики. — Будьмо!
На мить мені здалося, що я потрапила у чорно-білу стрічку, де всі
мешкають у квартирах зі стелею вище чотирьох метрів і сідають
обідати в боа. У сусідній кімнаті мусить витанцьовувати у панчохах
Сід Чарісс, доки служниця у формі подаватиме канапе і маленький
білий собачка стрибатиме по підлозі.
Мати і Пітер цокаються, я й собі здіймаю келих, та вони вже
п’ють. Мама бере Пітера за руку і каже:
— Ходімо у вітальню. Я розпалила камін. Елло, прихопи закуски.
Я взяла нам стілтон, гадаю, це безпрограшний варіант.
Пітер іде слідом за нею, а я стою сама посеред кухні з келихом.
 — До речі, твій батько телефонував. Двічі, — кидає мама через
плече. — Передзвони йому, все одно доведеться те зробити. Пітере, як
же прекрасно, коли в домі є чоловік, — додає мама, і вони зникають у
вітальні.
Я розумію, що мама поводиться так заради мене. Звісно ж, я не
хочу, аби, переступивши поріг, Пітерові одразу ж захотілося чкурнути
звідси якнайдалі, та коли я чую, як вона заливається сміхом над його
жартом, мені хочеться дати їй ляпаса.

— Вона мені подобається, — каже згодом Пітер, тягнучи сумку

коридором у мою кімнату. — Вона геть не така, як ти її описувала.
— Самовдоволене стерво?
— Ні. Ти розповідала, що вона депресивна і любить економити
електроенергію. Проте ніколи не казала, яка вона красива.
— Повірити не можу, вона навіть стілтон купила. Ми живемо геть
інакше. Щоб ти розумів, від Різдва ми живемо на крекерах,
арахісовому маслі, консервованих супах і на тому все.
— То виходить, всьому виною моя британська харизма?
— Не думаю. Мама загалом прихильниця чоловічого шовінізму. А
ще вона змусила мене зняти труси перед нею на Святвечір і
подарувала огидні рукавиці та штопор на Різдво, тож, можливо, це
вона намагається спокутати провину.
Пітер спиняється біля книжкових полиць посеред коридору, дістає
мій шкільний підручник і починає гортати.
— «Північні олені й тундра Аляски». Ідеальне чтиво перед сном.
Ти навіть попідкреслювала важливу інформацію. Чудово, це
зекономить мені час.
— Мама не любить викидати книжки.
— Як на мене, вона дуже вишукана й елегантна. Дивно, що вона
ще раз не вийшла заміж, — зауважує Пітер і ставить книжку назад на
полицю.
— Якщо так, можеш піти спати до її кімнати. Мамине ліжко
значно більше за моє.
— Вже біжу.
— Це ж треба, я нарешті приводжу додому чоловіка, аби
познайомити його з матір’ю, і та відразу ж починає з ним фліртувати.
Це як взагалі можливо? Останні роки їй навіть не вистачало сил
вимити голову. Після розриву з Лео, ще й втративши дитину, мама так
довго ходила немов та примара, що я й забула, що колись вона була
красивою. Більшість часу вона тиняється квартирою в нічній сорочці
та одягається лишень, аби сходити до магазину по той бік вулиці й
купити за знижкою м’ясо, яке от-от зіпсується.
— Бачу, їй подобається ризикувати життям, — сміється Пітер.
— Припини, — кажу я і заходжу в кімнату. Пітер заходить слідом
і намагається мене обійняти, та я відштовхую його.
— Елло, я щойно перелетів Атлантичний океан у страшну негоду,
аби побачитися з моєю неймовірною дівчиною. У яку, мушу
підкреслити, я по вуха закоханий. Я страшенно втомився, у мене
промокли ноги і за останню добу я з’їв аж шматочок сиру з пліснявою.
Будь чемною, — він сідає на ліжко і садовить мене собі на коліна.
— Вибач, ти маєш слушність, — я зариваю обличчя йому у груди.
— Я мушу радіти, що ти її розвеселив. І я насправді рада. Просто
кілька останніх днів були справді нікчемними. І я скучила за тобою.
— Знаю. Саме тому я тут, — Пітер лягає на моє старезне ліжко,
його ноги звисають більш ніж на пів метра. — Здається, мені таки
доведеться спати в ліжку твоєї матері.
— Який ти прикрий.
— Знаю. Від моєї харизми не втечеш.
Я не стримуюся і регочу. Ну що ти з ним зробиш...

1 січня 1990 року. Нью-Йорк

Сьогодні перший день нового року, і, якщо вірити прикметі, рік

буде паскудним. Надворі морозно, мене нудить, бо я обжерлася м’яса в
китайському ресторанчику, до якого ми щороку ходимо першого січня.
Не скажу, що мені все те хотілося їсти, проте сталося як сталося. Потім
мати пересварилася з офіціантом через рахунок, а зараз Пітер вмовляє
мене зателефонувати батькові.
— Сьогодні новий рік. Це ж ідеальна нагода помиритися, —
наполягає він, доки ми крокуємо вздовж Мотт-стріт під крижаним
вітром.
— А хай йому трясця, я забула в ресторані пальчатку.
 — Облиш. Її вже, мабуть, віддали якомусь бідоласі.
— А ти вмієш підбадьорити.

За двадцять хвилин ми стоїмо в телефонній будці за кілька

кварталів від батькового будинку. Мені хочеться дати Пітеру копняка.
Прикриваючи долонею слухавку, сичу йому:
— Це була погана ідея.
— Це тільки між тобою та Мері, — веде батько.
— Тобто — між мною та Мері? — випалюю я.
— Вам потрібно сісти й удвох в усьому розібратися.
— Про що ти говориш? Та ми з нею бачилися лише раз.
— Знаю, але я хочу це змінити. Вона важлива для мене.
— А я?
— Елло...
— Вона переконала тебе, щоб ти змусив матір нас обшукати.
Батько кілька секунд мовчить, а потім каже:
— Послухай, Мері припустилася помилки. Я знаю. Я також був
неправий, і мені страшенно шкода. Ми можемо лишити те в минулому
і рухатися далі?
— Гаразд, хай буде так. Але навіть не сподівайся, що я бодай
колись сидітиму в одній кімнаті із жінкою, в якої навіть губ нема.
— Прошу тебе, не ускладнюй.
— Навіть не намагайся спихнути на мене всю провину.
— Ми з Мері заручилися, — зітхає батько. — У березні весілля.
— Ти ж лишень нещодавно з нею познайомився!
— Розумію, що надто швидко, але Мері каже, нема сенсу чекати.
Ми любимо одне одного.
— Нічого собі, — я відчуваю, як шматок жирного пиріжка
підступає до горла.
— Мені потрібна твоя підтримка.
— Ти ганебний, — я закінчую дзвінок.
— Непогано поговорили.
Я глипаю на слухавку в руці. Хтось нашкрябав на ній слово
«сука» і смайлик.
— Вони одружуються.
— Йой.
 — Нащо я тебе послухала? Треба було повісити слухавку, щойно
він вимовив її ім’я.
— Навіть не намагайся зробити мене винним.
— Ти що, знущаєшся? Мій батько щойно сказав, що одружується
на жінці, яку ми з Анною бачили лиш раз у житті. Яка до того ж
брехлива, огидна й гнила, — я видихаю, і переді мною пітніє скло.
Тильною стороною пальчатки я протираю його і дивлюся на вулицю.
— Вкотре він вибрав не нас, — я от-от розплачуся, і це дратує мене ще
дужче. Слабкість — єдине, що я успадкувала від батька. Небо потроху
тьмяніє. Різкий порив вітру підкидає паперову дудку і несе до краю
тротуару.
— Елло, ти надто радикально все сприймаєш.
— Хіба?
— Це вона вас звинуватила, не він. Твоєму батькові зараз не
позаздриш. Він тебе любить, але вочевидь її любить також.
— Та ти навіть з ним не знайомий. Піте, мені потрібен союзник, а
не безпристрасний спостерігач, — відсікаю я.
— Знаю, що зараз ти вважаєш це зрадою, та коли заспокоїшся,
зрозумієш, що це не так.
— Заспокоїтися? Дякую за підтримку.
Пітер відкриває рота, аби щось сказати, та потім таки передумує.
— Ти маєш слушність. Пробач. Ходімо звідси. Як би я не любив
притискатися до тебе й пітніти, проте тут вже починає смердіти, як у
публічному домі.
— А звідки це ти знаєш, як там смердить? — я штовхаю двері й
виходжу надвір.
Пітер ступає слідом за мною. Холоднеча страшенна, ще й починає
сніжити.
— Елло, стривай, — він хапає мене за рукав. — Я люблю тебе.
Нам не варто через це сваритися, — він тягне мене до кабінки і затуляє
собою від вітру. — Я захищаю твого батька, бо хочу, аби ви
помирилися, щоб зустрітися з ним перед від’їздом. От і все. Я роблю
так, бо маю на те власний егоїстичний мотив. Я не хочу знову
повертатися в це мерзенне холодне місто.
Неподалік з’являється таксі. Пітер підходить до дороги і махає
водієві.
 — Поїхали додому. Заліземо у твоє крихітне ліжко і почнемо
вигадувати новорічні обітниці. Я обіцяю, що більше не намагатимуся з
тобою сперечатися.
— Їдь, зустрінемося вдома, — кажу я. Під’їжджає таксі.
— Елло...
— Усе гаразд. Між нами все добре. Ти маєш слушність: мені
потрібно заспокоїтися. Я трохи пройдуся.
— І ось так я переміг у нашій першій сварці, — Пітер бере кінці
мого шарфа, обгортає їх навколо шиї і натягує мені на голову шапку. —
Не затримуйся.
Я дивлюся, як задні фари таксі зникають за рогом. На вулиці ні
душі. Зрештою, яка нормальна людина суне носа надвір у таку негоду?
Сльози застигли на щоках. Опустивши голову, я чимчикую вздовж
Бенк-стріт до батькового будинку.
Світло в його квартирі на другому поверсі ввімкнене. Я натискаю
на дзвінок і чекаю. Зазираю у вставки з візерунчастого скла
величезних вхідних дверей і бачу дитячий візок біля сходів. Позаду —
батьків велосипед пристебнутий до облупленої батареї. Під’їзд теплий,
але захаращений. Я знову тицяю на дзвінок. У мене закоцюбли ноги,
тож я переминаюся з ноги на ногу, аби розігнати кров, і щосили
натискаю на дзвінок ще раз. Ніхто не відповідає. Я знаю, що він там,
але якщо двері до спальні зачинені, батько може не почути.
Знаю, що у грецькому кафе за рогом є таксофон, бо колись
довелося ним скористатися, тож спускаюся посиланими сіллю сходами
і бреду по сльоті. Майже в усіх вікнах коричневих будинків палає
світло. Я зиркаю на стелі віталень, неприбрані кухні та голі цегляні
стіни. У повітрі витає аромат дров, радості та свята. Коли видихаю, з
рота вилітає біла хмаринка і тане у темряві. Зі сміттєвих баків стирчать
припорошені снігом порожні пляшки з-під шампанського і коробки з-
під піци. Мороз пробирає до кісток.
І хоча йти лишень один квартал, доки я доходжу до кафе, обличчя
задубіло від холоду. Я не встигаю зайти всередину, як чоловік за
прилавком просить мене зачинити за собою двері. Половина столиків
вільна. На червоних диванах зі штучної шкіри кілька бідолах
рятуються від похмілля яйцями та беконом. Двоє чоловіків похилого
віку сьорбають каву біля стійки.
 Таксофон розташований у дальньому кутку зали, якраз біля
туалету. Я проходжу повз дивани, липкі високі стільці й автомат із
цигарками. Біля таксофона стоїть чоловік і кричить у слухавку. У
нього рідке масне волосся, зібране в огидний хвостик. На поличці біля
нього лежить стос монеток по десять центів. Я знімаю шапку й
пальчатку — і починаю порпатися в сумці у пошуках дрібних монет.
Чоловік вкидає ще кілька монет у таксофон і повертається спиною до
мене. Я притуляюся до стіни й чекаю, коли він закінчить розмову. Тим
часом офіціантка ставить на прилавок банановий пиріг і підливає у
чашку каву. Менеджер засовує за вухо олівець і пробиває чек
фісташкового кольору.
— Вибачте, а ви ще довго? — запитую я, коли чоловік біля
таксофона знову тягнеться за монетками.
— Леді, я розмовляю.
— Мені потрібно зробити дуже короткий дзвінок. Дві секунди і
все.
— Розмовлятиму стільки, скільки треба, — відказує він мені,
прикривши рукою слухавку, і веде собі далі. — Вибач, тут якась
божевільна.

Я ловлю власне відображення у старезному дешевому дзеркалі з

наліпкою «Кока-кола», що висить біля мене. Волосся
наелектризувалося і стирчить навсібіч, щоки обвітрилися й
розчервонілися. Я схожа на жебрачку. Позаду шипить кавоварка.
Дзеленчать двері, і холодне повітря обдуває мені шию.
Я вже вирішую, що батько того всього не вартий, аж чоловік біля
таксофона кричить:
— Пішов ти, мудак! — і голосно кидає слухавку. Мабуть, сьогодні
просто такий день. Він смикає за важіль для повернення монет, кілька
разів перевіряє комірку, запевняючись, що не лишив ні копійчини. Я
витягую десять центів і йду до таксофона.
— Ти ба, яка терміновість! — чоловік повільно застібає пальто,
блокуючи мені дорогу.
— Козел! — випалюю я, коли він іде до дверей. Кілька людей
підводять голови, та більшість спокійно продовжує собі їсти.
Я чекаю шість довгих гудків, перш ніж беруть слухавку. Це Мері.
— Вітаю, Елло. З Новим роком, — протягує вона.
 Хоч і не бачу її, та відчуваю, як вона підло посміхається по той бік
дроту.
— З Новим роком, Мері. Будь ласка, поклич батька до телефона.
— Він відпочиває.
— Мені потрібно з ним поговорити, — я чітко уявляю, як вона
стоїть у своєму яскраво-зеленому джемпері й кардигані того ж кольору,
зиркаючи туди-сюди хитрими очиськами.
— Його краще не турбувати.
— Я за рогом. Я дзвонила вам, та ніхто не відчинив.
— Зрозуміло.
— Чи ти могла б, будь ласка, його покликати? — я намагаюся не
дратуватися.
— Не думаю, що це слушна ідея. Ти його дуже засмутила. Він
намагався вибігти з квартири босим. Я страшенно перелякалася.
— Будь ласка, поклич його, — я вже не можу стримати злості в
голосі.
— Гадаю, вам обом потрібен час, аби заспокоїтися.
— Прошу?
— Ти була з ним дуже грубою.
— Це стосується лишень мене та батька.
— Ні, — сичить вона, навіть не намагаючись стримати власну
ницість, — це стосується тебе й мене.
Роблю глибокий вдих, аби бодай якось притлумити ненависть до
неї і вгамувати біль від усіх невиконаних батькових обіцянок, та
найбільше — обіцянки, яку він дав того літа, коли нарешті розлучився
із Джоан.
То був серпень. Анна працювала нянькою в Амеґенсетті, Конрад
поїхав до Мемфіса, тож я мала пожити з батьком, доки мама та Лео не
повернуться з турне Францією. Батько тоді винайняв собі Діксонову
квартиру на літо.
Дорогою до аеропорту мама та Лео посадили мене на автобус і
дали грошей на таксі від автовокзалу до татової квартири й на перекус,
якщо автобус раптом десь спиниться.
— Чому він не може мене зустріти? — не вгавала я.
— Заради всього святого, тобі вже тринадцять, — зітхнула мама.
— Батько сказав, що приготує до твого приїзду вечерю.
 — Гаразд. Але якщо мене вкраде якийсь сутенер і я стану
чотирнадцятирічною повією, винною будеш ти.
— Ти забагато сидиш перед телевізором, — лиш відказала мама.

Прокинувшись наступного дня, спершу не могла збагнути де я.

Темна кімната. Крізь вікно пробивається тьмяне світло. Постіль пахне
чужим пральним порошком. Двоярусне ліжко, помальована олівцем
стіна, коричневі простирадла у квіточку. Беккіна кімната. Останнє, що
пам’ятаю, як батько дає мені снодійне. Протираю очі після довгого сну
без сновидінь і чимчикую довгим коридором у пошуках тата. Він
сидить за великим дубовим столом у просторій, залитій сонцем
вітальні й читає рукопис у звичному для вихідних одязі: босоніж, у
джинсах і вицвілій темно-синій футболці. У кімнаті стоїть ледь
вловимий аромат м’ятного кастильського мила. Тато підводить очі,
всміхається і каже:
— Привіт, люба.
— Котра година?
— Майже третя. Ти проспала близько сімнадцяти годин. Голодна?
У холодильнику половина сандвіча з індичкою.
— Ні, дякую. Чому ти мене не розбудив?
— Або можу зварити тобі каву, — він відкладає рукопис. — Ти
каву п’єш?
— Мені не можна.
— Вже можна. Нові правила.
Я іду слідом за ним на кухню й сідаю на один зі стільців. Тато
дістає з морозильної камери пакунок із кавовими зернами і каже:
— Щоб зерна не втрачали аромату, їх потрібно зберігати в
морозилці.
Я дивлюся, як він меле каву, двічі спиняє кавомолку і трясе нею.
— Треба обов’язково переконатися, що зерна однаково
перемололися, — веде він, дістає дві скляні кавові чашки із шафи і гріє
молоко в каструльці. Тато дуже ретельно ставиться до приготування
страв і напоїв. — Люблю цю пісню, — він робить радіо голоснішим і
починає мугикати під пісню «Rhiannon».
— Булочку?
— Звісно.
 Він дістає із шухляди виделку, кілька разів протикає булочку,
розрізає навпіл і кладе в тостер.
— Як же добре, що ти тут, — каже він і тягнеться до кишені. —
Зробив тобі ключі, — батько усміхається так, немов то справжній
подвиг, і сідає поруч. — Нарешті я розлучився.
Я не знала, що йому на те відповісти: радіти за нього чи, навпаки,
тож вирішила промовчати.
— Джоан поставила ультиматум: наш шлюб чи мої дівчатка.
Вибір очевидний, — батько робить театральну паузу. — Звісно, ні ти,
ні Анна того не знаєте, але Джоан ніколи не подобалося, що в мене є
діти.
Я вдаю, що здивована, щосили намагаючись не розсміятися.
Тостер випльовує булочку.
— Мені страшенно шкода, що я вас залишив. Із Джоан було так
важко. Та що було, те загуло, — він дістає з холодильника масло й
апельсинове варення. — Відтепер тільки ти, Анна і я. Ніхто більше не
стане поміж нами. Я обіцяю.

— Мері, — сичу я у слухавку. — Піди і скажи батькові, що мені

потрібно з ним поговорити. І передай, що якщо він не підійде, я більше
ніколи з ним не розмовлятиму, — я відчуваю, що вона замислилася. —
Мері, навіть не думай приймати це рішення замість нього. Повір мені,
воно тобі ой як відгукнеться.
Вона залишає слухавку. Спершу чую кроки, потім Мері говорить з
батьком. За кілька хвилин вона повертається до телефона і каже:
— Він сказав: «Якщо вона так хоче, нехай буде так».
— Ти дослівно переказала йому мої слова?
— Так, — солодко відказує вона. — Я повторила слово в слово.
Мені немов дали ляпаса.
— Що ж, у такому разі мені нічого більше додати. Щасливого
весілля. Коли батько одружувався минулого разу, наречена була без
нижньої білизни. Гадаю, він любить голу промежину.
Вішаю слухавку і біжу до вбиральні. Схиляюся над умивальником
і хапаю повітря, доки нудота нарешті минає. Я ненавиджу його.
Ненавиджу його слабкість. Усе те, чого він для нас не зробив. Усе, що
обіцяв. Нескінченну брехню. Умиваюся холодною водою. Обличчя
вкрилося червоними плямами, але принаймні я хоча б можу дихати.
Мені потрібно забиратися звідси. Мені потрібен Пітер. Я вже прямую
до виходу з кафе, коли хтось за спиною кличе мене:
— Елло?
Його голос змінився. Став глибшим, звісно ж. Та я впізнала б
його, навіть якби він звучав у хорі з тисячі голосів. Я стільки років
малювала в думках цю мить. Як це станеться. Якими ми будемо. В
моїй уяві я мала б нестися з чернеткою дипломної роботи по Бодлеру
до професора у вельветовому піджаку або ж виходити зі ставка після
гарного запливу: засмагла, струнка, зріла, ні про що не шкодую і
сміливо прямую далі. Пригладжую рукою розтріпане волосся. Я можу
спокійно вийти з кафе, вдавши, що він помилився.
— Елло, — знову кличе Джонас м’яким і спокійним тоном. Я
обертаюся. У нього інакший вигляд. Від колишньої здичавілості не
лишилося й сліду, густе волосся коротко підстрижене, але очі ті самі
— у них безмежний зелений океан, чистий і спокійний.
— Нічого собі, оце так зустріч, — кажу я.
— Ще б пак. Бракує слів.
— Що ти тут робиш?
— Зголоднів, тож зайшов перекусити.
— А хіба ти не мусиш зараз бути в Кембриджі разом із сім’єю?
Новий рік, зрештою.
— В Еліаса народилася дитина. Вони всі у Клівленді. Гоппер
хрещений, а в мене купа роботи. Ти чому тут?
— Назавжди викидаю батька зі свого життя. Він живе за рогом.
— До того воно йшло, — киває Джонас. — А що то за чоловік з
масним волоссям, на якого ти кричала?
— Якийсь козел.
— Отже, не твій хлопець?
— Так дивно... — я сідаю на диван поруч із Джонасом. —
Повірити не можу, що це ти. Ти так подорослішав.
— Я завжди казав тобі, що подорослішаю, а ти все не вірила.
На ньому поношене вовняне пальто, а під ним заляпані
різнокольоровою фарбою вицвіла сорочка і джинси.
— Ти схожий на божевільного, — кажу я. Хоча насправді в нього
дивовижний вигляд.
— Ти гарно виглядаєш, — мовить Джонас.
 — Вигляд у мене нікудишній, і ми обоє це знаємо, — я витягаю
серветки з металевого тримача на столі й сякаюся. Глипаю на Джонаса,
намагаючись усвідомити, що бачу. Він і собі дивиться на мене, так
само, як коли ми вперше стрілися. Цей мудрий погляд на молодому
обличчі.
— Чув, ти живеш в Англії.
— Так, у Лондоні.
— А я живу он там, — Джонас показує на багатоповерхівку на
розі.
— Ти ж ненавидиш це місто.
— Я вивчаю живопис у Купер Юніон. Залишилося вчитися ще рік.
До нас підходить офіціантка, та ми помічаємо її лишень тоді, коли
вона ледь не всім тілом схиляється над столиком.
— Кава? — запитує мене Джонас. — Чи ти тепер перейшла на
чай?
— Кава.
— Нам дві кави і два посиланих цукром пончики.
— Я не буду пончик.
— Гаразд, тоді один пончик, — каже він офіціантці. — Ми його
розділимо. То що ти робиш у Лондоні?
— Магістратура. Французька література.
— Чому там? Чому не тут?
— Що далі — то краще.
Джонас киває.
— Отже, сім років, — зітхаю я.
— Сім років.
— Ти так і не повернувся у Беквудз. Щез назавжди.
— Мені сподобалося в таборі.
— Годі тобі, брехати ти так і не навчився.
Джонас бере мене за руку і торкається обручки.
— Досі носиш.
Я знімаю обручку з пальця і кладу на стіл. Срібло потьмяніло, а
зубці насилу тримають зелене скельце.
— Вперше знімаю відтоді, як ти мені її подарував.
— І як це ти досі не померла від гангрени?
— Минулого року мене пограбували посеред вулиці. У Лондоні.
Якийсь бритоголовий намагався забрати в мене обручку, та я йому її не
віддала. Сказала, що вона нічого не варта. Він вдарив мене у живіт.
— Господи.
— Один чоловік опинився неподалік і врятував мене. Лише
завдяки йому обручка досі зі мною.
Офіціантка ставить на стіл дві чашки кави.
— Пончики, на жаль, скінчилися. Є булочка з корицею та
бостонський кремовий пиріг.
— Тоді лишень каву, — кажу я. — Можна, будь ласка, мені
молока?
Дівчина тягнеться до порожнього столика і бере тарілку з
рослинними вершками.
— А мені тоді булочку з корицею.
— Я зустрічаюся з ним, — веду я, коли офіціантка йде із
замовленням. — Чоловіком, що врятував мене й обручку. Його звати
Пітер. Він зараз тут. Власне, у матері.
— Круто, — збайдужіло відказує Джонас. Бере вершки, здирає
кришку з фольги і виливає їх у каву. — Ким працює?
— Він журналіст.
— У вас це серйозно?
— Думаю, так.
Джонас відкушує булочку. Вимазаними корицею вустами каже:
— Сподіваюся, ти сказала йому, що вже заручена зі мною.
Я сміюся, проте, поглянувши на нього, розумію, що він дійсно те
мав на увазі.
— Мені час іти. Він чекає на мене.
— Лишися. Якщо він тебе любить, чекатиме. Я ж чекав. Я й досі
чекаю.
— Джонасе, припини.
— Це правда.
— Ти не чекав. Ти поїхав.
— Елло, а що я мусив робити? Приїхати наступного літа і вдавати,
що нічого не сталося? Вчитися ходити під вітрилами? Брехати одне
одному? Ти чудово знаєш, що я не міг того зробити.
Усі ці роки я думала про нього, сумувала за ним, хотіла пройтися
поруч тихими стежками, з’єднавшись душами. Але тепер, коли ми
сидимо тут разом, єдине, що я бачу, — як ми віддалилися одне від
одного.
 — Можливо, ти маєш слушність. Я не знаю. За винятком лиш
того, що такого поняття, як «ми», більше не існує, — ця правда
видається мені нестерпною. — Ми не знаємо одне одного. Я навіть не
знаю, де ти живеш.
— Знаєш. Я живу по той бік вулиці он у тому огидному будинку.
— Ти чудово розумієш, про що я.
— Я такий самий, що й тоді. Хоча, мабуть, менш ексцентричний.
— Сподіваюся, ні, — сміюся я. — Дивакуватість завжди була
однією з твоїх найкращих рис.
Джонас бере до рук обручку і підносить до світла:
— Бережи її. Вона цінна. Я витратив на неї всі кишенькові гроші.
— Знаю. Вона варта багато чого.
— Я не шкодую через те, що сталося.
— А варто. Нам обом варто.
— Він тебе цькував.
— Якось пережила б.
Джонас кладе обручку на стіл переді мною. Вона лежить між
нами. Ця крихітна прикраса: така потворна і прекрасна водночас.
— Я ношу її не тому, що це твій подарунок, а як нагадування про
те, що ми зробили.
Офіціантка знову підходить до нашого столика з кавником.
— Вам підлити? — запитує вона.
— Дякую, ні.
— Щось іще бажаєте?
— Рахунок, будь ласка, — я одягаю пальто і встаю. — Мені
справді час іти.
— Візьми. Обручка твоя. Навіть якщо вона нагадує тобі про
нього.
— Ні.
— Чому «ні»?
Я могла би збрехати. Власне, збрехала би будь-кому, та йому не
можу.
— Бо вона також нагадує мені про тебе, — сумно відповідаю я.
Джонас дістає ручку і відриває шматок серветки.
— Ось тобі мій номер. Зателефонуєш, коли візьмешся за розум.
Не загуби.
Я згортаю тоненький папірець і кладу в гаманець.
 — Ну й холоднеча сьогодні, — одягаю шапку і намотую на шию
шарф.
— Я сумую за тобою, — каже він.
— І я. Завжди, — нахиляюся і цілую його у щоку. — Мушу бігти.
— Чекай, я проведу тебе до метро.
Надворі падає лапатий сніг.
Джонас бере мене попідруки і засовує закоцюблу руку без
пальчатки собі в кишеню. Ми мовчки йдемо сім кварталів, слухаючи
шелест снігу. Так добре мовчати з ним — ця тиша знайома, так ніби ми
знову бредемо до океану чи гуляємо лісом.
Слова зайві, ми й без них розуміємо одне одного.
Сіра щелепа метро з’являється раніше, ніж мені того хочеться, її
затхлий бетонний подих несе юрбу закутаних у купу одежин
пасажирів. Джонас бере мене за руки.
— Ти не мусиш за мною сумувати, ти ж знаєш.
— Мушу, — я виймаю руку з Джонасової долоні й торкаюся його
щоки.
Він так швидко притискає мене до себе, що я не встигаю
відреагувати, і міцно мене цілує. У тім цілунку всі ті дні, місяці й роки,
що ми любили одне одного. Ми вже цілувалися. Було то давно, під
водою, коли ми були ще дітьми. Коли ми вперше попрощалися,
знаючи, що стрінемося знову. Та цього разу я відштовхую його від
себе, бо мені бракує сил те витримати. Я нічого не здобула, натомість
лиш втратила. Я стою на краю прірви спогадів. Мені так хочеться
стрибнути вниз, та я знаю, що не можу цього зробити. Джонас —
стихія, Пітер — мінерал. Мені потрібне щось міцне, мов скеля.
— До зустрічі, — кажу я, і ми обоє розуміємо, що це означає.
— Елло! — гукає Джонас, коли я спускаюся сходами. Я спиняюся,
проте не обертаюся. — Я твій чоловік, не Пітер.
23

Лютий 1991 року. Лондон

Гемпстед-гіт порожньо. Кілька насуплених власників собак стоять

осторонь і спостерігають, як їхні улюбленці радісно гасають без
повідка по грязюці. Йде дощ. Не рясна злива, а ота безкінечна мжичка
з низького свинцевого неба, що доведе до сказу будь-кого. У мряці
чорний собака летить газоном за червоним м’ячем.
Я переїхала до Пітерової квартири з високими стелями і
гіпсовими карнизами в Гемпстеді. Уздовж стін стоять книжкові полиці,
на яких вишикувалися книжки у шкіряних палітурках, тут є і книжки з
кораблебудування, і навіть томи Агріппи, та найцікавіше те, що Пітер
їх дійсно читав. Коли він увечері повертається із Сіті, ми розпалюємо
камін, згортаємося разом калачиком на дивані під пуховою ковдрою, і
він читає мені вголос найнуднішу книжку з усіх, що йому вдається
знайти, доки я починаю благати його спинитися і натомість зайнятися
любов’ю.
Помешкання було би справжнім раєм, якби ж його мати не обрала
оксамитові дивани з лев’ячими лапами замість ніжок і шпалери з
мисливськими собаками, що несуть у пащах дичину. І хоча Пітер
повісив плакат гурту «Клеш» на шматок шпалер, де собаки розривають
зайця, і застелив дивани покривалами, я досі відчуваю тут її
присутність. Таке враження, немов вона шпигує за мною очима
грізного предка, портрет якого висить над нашим ліжком. Знаю, вона
не зраділа звістці, що ми з’їжджаємося. Дівчина-американка бажана
доти, доки їхні із сином стосунки закінчуються її поверненням до своєї
ганебної країни.
У такі дні, як сьогодні, коли Пітер в офісі, а я лишаюся сама вдома
й намагаюся дописати диплом, броджу кімнатами, їм «Нутеллу» з
банки, так нічого путнього і не написавши, я відчуваю, як вона
витріщається на мене зі стін та стелі, немов вони просякли її осудом.
Якби ж вона знала, наскільки вона права.
 В кінці нашої вулиці є старенький паб з милою терасою для
сонячних днів. Позаду — безмежний Гемпстед-гіт, з його дикими
галявинами та лісами, розташованими прямісінько посеред міста.
Дерева тут старезні й вузлуваті, коріння стирчить із землі, немов
пальці, що намагаються намацати минуле, яке досі пам’ятають. Між
ними стеляться крихітні доріжки, що зникають у гущавині, де
ховаються лисячі нори і вештаються чоловіки у пошуках нічних
пригод.
Зазвичай по обіді я прогулююся парком, аби трохи розвіятися
після нескінченних годин над друкарською машинкою. Сьогодні
планувала пройтися від Парламентського пагорба до Кенвуд-гауса, але
дощ зненацька посилився, тож я зрізала і почимчикувала галявиною
повз ставки.
Двоє чоловіків похилого віку в однакових блакитних гумових
шапочках і мішкуватих шортах стоять на громадському пляжі, дощ
тарабанить їм по спинах. Їхня біла зморшкувата шкіра така тоненька,
що здається прозорою. Я бачу їх тут ледь не щодня. Це якась суто
британська риса: отримувати задоволення від виконання власного
обов’язку або ж користуватися своїм громадянським правом купатися
в холодному тьмяному ставку посеред громадського парку лишень
тому, що маєш це право. Саме тому Пітерова мати завзято бродить
сусідським садком і фермерським угіддям, йде повз свинарник, качок
та кіз, бо має право проходу, бо, що не кажи, а перелазити через
огорожу й лізти на чужу територію набагато приємніше, ніж взяти й
піти в обхід.
Я швидко крокую повз ставок, тим часом чоловіки пливуть у воді,
ритмічно розмахуючи руками. Дві яскраво-блакитні голови
кайманових черепах посеред сірого моря. Вода, найімовірніше,
холоднюча.
Майже добігаю до виходу з парку, аж чую лемент за спиною.
Жінка з маленьким собакою розмахує руками і кричить не своїм
голосом. Чоловік на іншому боці галявини і собі кидається бігти, та я
ближче, тож опиняюся біля неї першою.
— Він тоне! — волає незнайомка, махаючи руками на ставок. — Я
не вмію плавати.
Я бачу в ставку лишень одну блакитну шапочку.
 — Він був там, — тицяє жінка. — Отам! Він кликав на допомогу.
Я не вмію плавати!
— Телефонуйте в екстрену службу! — кричу я.
Я скидаю кросівки, на ходу стягую плащ та товстий светр і, не
вагаючись, кидаюся у ставок. Вода тепліша, ніж я очікувала. Шість
гребків, і я опиняюся біля старенького. Він борсається у воді й
тремтить від шоку, переляканими очима шукаючи на поверхні сліди
друга.
— Це був наш третій заплив. Зазвичай ми робимо шість, — каже
він.
— Пливіть на берег, — прошу його я.
Я пірнаю і намагаюся знайти кольорову пляму серед водяної
каламуті. Виринаю, хапаю повітря і знову пірнаю, цього разу глибше,
аж до порослого очеретом дна. Врешті-решт бачу поперед себе щось
блакитне.
Парамедики прибувають саме тоді, коли я, захекана, тягну важке
тіло до берега. Двоє чоловіків біжать у воду, щоб допомогти мені
вийти зі ставка, та я їх відштовхую.
— Врятуйте його, — благаю я, задихаючись. — Прошу вас,
врятуйте його.
Друг бідолахи тремтить на крихітному дерев’яному підмостку.
Жінка накинула на нього своє пальто. Ми спостерігаємо, як
парамедики масажують бліду старечу грудну клітку й роблять йому
штучне дихання. Затамувавши подих, я чекаю, доки він нарешті
починає випльовувати воду з легенів і здивовано розплющує очі — так,
немов щойно виплюнув жабу. Тим часом його блакитна шапочка
припливає до берега.

Коли я приходжу додому, Пітер вже вдома, лежить на незручному

дивані й читає. Мабуть, він щойно повернувся, бо в попільничці
лишень один недопалок, а чашка чаю досі парує. Я стою боса на
порозі, вода стікає з мене, утворюючи калюжу на килимку.
— Оце ти намокла під дощем, — каже Пітер і відкладає книжку.
— Зараз розпалю камін.
Я не можу поворухнутися, на серці нестерпне важко і боляче.
— Йди-но сюди, — Пітер підходить до мене і цілує, — зараз
знімемо з тебе цей одяг.
 — У ставку ледь не потонув чоловік.
— Щойно?
— Він щодня у ньому плаває разом із другом.
— Це сталося на твоїх очах? Цього ще не вистачало.
Я так заклякла, що геть нічого не відчуваю.
— Він навіть не опустився на дно ставка, коли я його схопила.
— Зажди, хвилинку. Ти хочеш сказати, що сама стрибнула за ним?
У ставок посеред парку?
— Вода була дуже каламутна, але я помітила його гумову
шапочку.
— Господи, Елло. — Пітер намацує цигарку і закурює.
— Парамедики прибули, коли я витягнула його на берег. Він був
схожий на ембріон у банці з формальдегідом.
— Ти сама могла втопитися. Ти що собі думала? — запитує він
сповненим любові й тривоги голосом.
Я відводжу погляд. Якби ж то я могла все йому розповісти і
пояснити, та я не можу. Я мусила його врятувати. Нехай це й здається
краплиною в морі.
— Ходімо зробимо тобі гарячу ванну. — Пітер міцно мене
обіймає.
— Ні, ніякої води.
Він знімає з мене мокрий одяг і несе мене в ліжко. Пітер лягає в
одязі поруч зі мною під ковдри й обіймає мене. Мені подобається, як
його сорочка, пряжка ременя і штани притискаються до мого голого
тіла.
— Зніми черевики, — кажу я йому.
— Піду приготую тобі чай. Не рухайся. Доводжу до твого відома,
що більше з квартири я тебе нікуди не випущу.
Я ніяк не можу зігрітися. Загортаюся щільніше у ковдри, та
однаково мене б’ють дрижаки. Не можу викинути з голови картинку,
як чоловікове тіло падало в обійми смерті, яким граціозним було це
падіння. Чую, як на кухні Пітер наливає у чайник воду, дзеленчать
прибори, коли він висуває шухляду. Уявляю кожен його рух: бере мою
улюблену чашку, кладе два пакетики чаю замість одного, заварює їх на
сорок секунд довше, ніж я, наливає молоко — рівно стільки, аби чай
був правильного рожево-бежевого відтінку, кладе ложку цукру з гіркою
і розмішує.
 — Віскі в чай чи окремо? — запитує він, коли заходить із чашкою.
— Мені потрібно повернутися додому, — кажу я. — Мені
остогидів дощ.
— Який іще дощ? — перепитує Пітер.
24

Вересень 1993 року. Нью-Йорк

Кішка розляглася собі на залитому сонцем підвіконні біля

горщика червоної герані й водить туди-сюди гнучким хвостом,
змахуючи опалі пелюстки на дерев’яну підлогу. Один з них
причепився до її спини і нагадує цятку червоної фарби на чорно-рудій
шерсті. Дзеленчить телефон, та я його ігнорую. Зараз я ні з ким не
хочу говорити. Сьогодні я ненавиджу всіх.
Пітер п’є каву й читає газету на кухні нашої квартири в будинку
без ліфта в Іст-Віллідж.
— Можеш підняти слухавку?! — гукає він. — Раптом з роботи.
Пітера ненавиджу найбільше. У квартирі смердить цигарками, на
стінах, вимикачах, спинках стільців відбитки вимазаних друкарською
фарбою пальців. Ми планували поїхати за місто на вихідні, аби
відсвяткувати мій день народження, та через Пітера довелося усе
скасувати. Сила-силенна роботи, та попри це час на каву й недільну
газету в нього є. Його брудні труси валяються біля ліжка й чекають,
доки я підніму їх і закину в прання. Він купив знежирене молоко, яке я
ненавиджу. Синюшна рідина без смаку й запаху.
Я чекаю, доки телефон ще двічі продзеленчить, щоб трохи
позлити Пітера, і лишень тоді тягнуся до слухавки, вмикається
автовідповідач.
— Елеоноро? — ледь чутно запитує переляканий голос. —
Елеоноро? Це ти?
Я хапаю слухавку.
— Бабусю, я тут! — кричу я, боячись, що вона от-от покладе
слухавку, так немов мій голос може вхопити її за руку.
Відтоді як помер дідусь, батько та його стерво вирішили виселити
бабусю Мертл з її будинку в Коннектикуті й запхати в будинок для
людей похилого віку. Не в гарний із широкою під’їзною дорогою,
обсадженою бирючиною, і турботливими медсестрами, які вкривають
стареньких, приносять їм гарячий суп і читають уголос. А в якусь діру
в Данбері, де смердить сечею і працюють за копійки кілька медсестер,
— сіра будівля зі шлакоблока з брудною підлогою і пофарбованими
коричневою фарбою стінами без вікон.
Я пообіцяла їй, що не допущу цього. Бабуся залишиться у своєму
будинку. Вона вже сказала батькові та Мері, що їм не доведеться
платити за доглядальницю. Вона цілком здорова і сама дає собі раду.
До того ж неподалік мешкає дівчина, яка залюбки сходить за
продуктами, допоможе з прибиранням і принесе пошту з ящика біля
підніжжя пагорба. А все тому, що стерво понад усе непокоїться, щоб
їхня майбутня спадщина не пішла на медсестер та сиділок. Батько
пообіцяв, що нікуди не відвезе бабусю, якщо я знайду рішення, яке
влаштує всіх. Вони переживають, що вона може ненароком впасти, і
кажуть, що мені доведеться щовихідного їздити до бабусі, аби
замінити дівчину, та я відповіла, що зроблю все необхідне.
— Елеоноро, — каже бабуся тремтячим голосом. — Це ти?
— Так, це я, бабусю.
— Я боюся, — плаче вона. Власне, це вперше я чую, як вона
плаче.
— Бабусю, що з тобою? Що сталося?
— Я не знаю, де я, — схлипує вона.
— Бабусенько, не плач. Прошу тебе, не плач.
— Вони привезли мене сюди. Тут холодно. Я не можу знайти свій
нічник. Де всі? Елло, мені страшно. Будь ласка, приїдь і забери мене.
— Стривай, де ти? Бабусю, хто тебе привіз? — мене охопила
нестримна лють.
— Не знаю. Я не знаю. Вони приїхали і привезли мене сюди, —
ледь чутно каже вона.
— Хто приїхав?
— Мері та її товариш. Вона сказала, що записала мене до лікаря,
бо в мене підскочив тиск. Я зателефонувала Генрі. Він сказав мені
їхати з нею. Я не знаю, що робити. Де мої ковдри?
— Бабуню, я зараз зателефоную батькові. Я зараз усе владнаю.
Вже ввечері ти будеш вдома. Заспокойся.
— Тут темно. Тут нема вікон. Мені нема чим дихати. Приїжджай
негайно! — Їй страшно, немов прив’язаному в палаючому хліві
лошаті.
 — Я зараз усе владнаю. Я приїду і відвезу тебе додому, — мені
понад усе хочеться обійняти її — таку кволу і худорляву.
— Хто тут? — запитує вона.
— За кілька годин я буду в тебе. Спробуй заспокоїтися.
— Я вас не знаю, — каже бабуся.
— Це я. Це Елеонора. Я зараз же зателефоную медсестрам і
домовлюся, щоб тебе перевели в палату з вікном.
— Я вас не знаю, — повторює вона. Чоловічий голос наказує їй не
рухатися. Слухавка падає, та я чую, як вона пручається на ліжку. — Не
чіпайте мене! — кричить бабуся. Слухавку кладуть, і розмова
уривається.
Я прибігаю в автопарк, щоб орендувати автівку, але там черга.
Жінка за стійкою працює так повільно, що мені здається, ніби я
потрапила на пошту.
Із задніх дверей до кабінету заходить менеджер, і всі присутні
полегшено зітхають. Однак замість того, щоб відкрити ще одне
віконце, він щось каже жінці, клацаючи по клавіатурі, та фальшиво
сміється, і менеджер знову зникає за дверима.
— Вибачте! — кричу я. — А можна покликати ще одного
працівника на допомогу?
— Мем, я працюю так швидко, як можу, — і на підтвердження
своїх слів вона встає зі стільця, повільно чимчикує до принтера й
чекає, доки надрукується договір.
— Я перепрошую, — звертаюся до неї, намагаючись задобрити.
— Я не хочу сваритися, просто мені конче потрібно їхати до бабусі в
лікарню.
— Нам усім кудись потрібно, — адміністраторка повертається до
чоловіка перед стійкою, змучено усміхається і закочує очі, показуючи,
що вона на його боці, не на моєму.
Я приїжджаю в будинок для людей похилого віку за п’ятнадцять
хвилин до закінчення часу відвідування, хапаю сумку й лечу
всередину. Захекана, прибігаю до реєстратури.
— Я до бабусі.
— Час відвідування закінчився, — жінка за стійкою зиркає на
годинник і здивовано глипає на мене, немов досі ніколи не бачила
відвідувача.
— Ще ні, у мене є п’ятнадцять хвилин. Мертл Бішоп?
 — Мені шкода, — відразу видно, що їй надто мало платять, аби
розбиратися з усім цим лайном. — Ви спізнилися.
— Я приїхала з Нью-Йорка, — я насилу стримуюся, щоб не
тупнути ногою. — Затори страшенні. Вона старенька і квола, вона
чекає на мене. Я благаю вас.
— Мем, місис Бішоп померла годину тому.

Бабусю ховають поруч із дідусем на старому цвинтарі через

дорогу від їхнього будинку. Тільки зараз усвідомлюю, що більшу
частину життя вона споглядала місце, де врешті-решт згниє її тіло. Ми
стоїмо під загрозливо темним небом біля сирої ями. За ці роки цвинтар
розрісся, тож стара могила самогубці, біля якої ми з Анною гралися в
дитинстві, вже не стоїть самотньо на пагорбі, тепер біля неї надгробки
звичайних людей. Сестра стоїть поруч, струнка й елегантна у чорній
шерстяній сукні. Бабусі б сподобалося. Анна міцно стискає мою руку,
коли перша жменя землі з гуркотом падає на темний гроб. Починає
накрапати дощ, краплини тарабанять по дерев’яній кришці,
відбиваючи сумну мелодію. Батько стоїть по той бік могили, його плечі
здригаються від схлипування. Парасоля нахилилася вбік, і краплини
дощу падають на його чорний фетровий капелюх. Мені страшенно
болить відтоді, як померла бабуся, я весь час докоряю собі й
звинувачую себе. Чому я відразу нічого не зробила? Чому не захистила
її тієї ж миті, як батько та Мері погрожували забрати її в будинок для
людей похилого віку? Бабуся — єдина людина, з якою я почувалася у
безпеці в дитинстві. Саме вона захищала мене від привидів, читала
перед сном, годувала смачною і корисною їжею. Її любов завжди
залишалася непохитною, а я її зрадила. Вона в буквальному сенсі
перелякалася до смерті.
Священник згортає молитовник. Батько відчайдушно схлипує і
шкандибає до Мері. Вона розкриває руки, аби його обійняти, та він
проходить повз неї і натомість обіймає мене. Коли бачу, як її тонкі
червоні губи стискаються від приниження, на мить почуваюся
переможцем.
Я міцно обіймаю батька, притискаючись щокою до його мокрого
пальта.
— Ти не маєш права плакати, — шепочу я йому.
 Після похорону ми переходимо дорогу й піднімаємося крутою
під’їзною доріжкою до будинку. Дощ ущух, проте в садку яблуні та
сливи із зігнутим під вагою плодів гіллям досі стікають слізьми у
високу траву.
Лишаю Анну та Пітера у вітальні готувати коктейлі. Вони
обговорюють справу, над якою зараз працює сестра. Анна — судова
адвокатка у престижній юридичній фірмі в Лос-Анджелесі. «Звісно, я
хотіла, щоб ти займалася чимось творчим, проте зрештою добре, що ти
знайшла роботу, де твоя звичка повсякчас сперечатися таки принесе
користь», — такими словами мама привітала сестру, коли та
зателефонувала і сказала, що влаштувалася на роботу. Я крокую
коридором до нашої спальні поруч із кухнею. У кімнаті все так, як і
завжди: охайно застелені ліжка, на полицях досі стоять наші улюблені
дитячі книжки, у червоній жерстяній баночці з-під тютюну огризки
кольорових олівців. Знаю, що якщо піду у ванну кімнату для гостей і
засуну руку на верхню полицю, намацаю пачку ментолових цигарок,
яку бабуся сховала, сподіваючись, що там її ніхто не знайде. Серед
сили-силенної прекрасних бабусиних рис однією з найкращих є те, що
в неї завжди все на своїх звичних місцях. У будинку, як завжди, пахне
лимоном, у холодильнику вишикувалися біля задньої стінки невеличкі
пляшки імбирного елю для спекотної днини, у фіолетовій коробочці на
бабусиному столі досі лежить срібний наперсток, який бабусина мама
подарувала їй ще в дитинстві.
Відчиняю шафу. Мені байдуже, нехай батько і стерво забирають
собі все. Нічого іншого я від них не чекаю. Якщо Анна хоче, нехай
свариться з ними і забирає собі ліжко з балдахіном і перше видання
«Ґетсбі». Є лише одна річ, яку я хочу лишити собі. Я риюся поміж
припорошеними пилом настільними іграми: «Ерудит», китайські
шашки, «Життя». Тягнуся рукою до нашої скриньки зі скарбами:
паперовими ляльками, яких вирізали ми з Анною. Але її чомусь тут
нема. Я витягую все із шафи і скидаю на підлогу, потім зазираю в
гардероб, перевіряю під ліжком. Скриньки ніде нема.
Анна говорить по телефону в їдальні. Я проходжу повз неї і чую,
як вона пояснює:
— Ні, нікуди не звертай. Їдь повз Полінг. — Її новий хлопець,
Джеремі, щойно прилетів з Лос-Анджелеса. — І не поспішай. Дороги
мокрі, бабусю вже поховали.
 У вітальні гості їдять крекери та брі й запивають усе те алкоголем.
Батько сидить один на дивані, втупившись кудись поперед себе. На
його начищених до блиску черевиках застигла багнюка. Він здається
розгубленим, немов чекає, коли ж його мати вийде з кухні у фартуху і
винесе тарілку пісочного печива.
— Тату, — я сідаю поруч. — Я шукаю жерстяну скриньку із шафи
в нашій спальні. Востаннє я бачила її саме там. Не знаєш, куди бабуся
могла її покласти?
— Паперові ляльки? — запитує він.
— Так. Я скрізь перешукала.
— Племінниця Мері приїжджала з нами кілька тижнів тому. Вони
їй сподобалися. Мері сказала, що вона може їх собі забрати.
— Мені час іти, — я підводжуся. — Що швидше всі підуть, то
скоріше ви зможете його продати.
Я тягнуся до полиці за батьковою головою і беру дідусеве
дорогоцінне перше видання «Великого Ґетсбі».
— Це для Анни.

Пітер везе нас додому, надто швидко входячи в повороти на

слизькому асфальті. Фари прорізають нам шлях крізь темну дощову
ніч. Дерева схилилися по обидва боки дороги, немов страшні химери.
Радіо вимкнене. Я заплющую очі, слухаючи, як шарудять
склоочисники. Не можу мовити ні слова. Не можу навіть заплакати.
Нас несе до обочини на крутому повороті, та Пітер вирівнює машину і
знову тисне на газ. Не прошу його пригальмувати, навпаки, я вдячна,
що він збільшує відстань між минулим і теперішнім.
— Ненавиджу його, — врешті-решт вичавлюю із себе я.
— Тоді я теж його ненавиджу, — Пітер прибирає руку з керма й
обіймає мене. — Йди-но до мене, — і міцніше притискає мене до себе.
Машину легенько звертає убік, але я на те не зважаю.
25

Квітень 1994 року. Нью-Йорк

Відсовую стілець подалі від столу і потягуюся. Я перевіряла

роботи, здається, годин десять. Беру слухавку і телефоную Пітеру на
роботу. Він відповідає після першого ж гудка.
— Привіт, красуне. Я скучив.
— Це добре, зовсім скоро побачимося. З мене на сьогодні годі.
Якщо доведеться перевіряти ще один нудний твір на тему «Фемінізм
та Колетт» чи «Апологія гомосексуалізму у творчості Жіда», я
застрелюся. Підхопити тебе біля роботи й поїдемо разом?
— Мушу закінчити статтю. Давай вже стрінемося на місці, раптом
застрягну.
— Навіть не думай. Я це ненавиджу.
Усі ці виставки сучасного мистецтва — зібрання людей, які нічого
не тямлять у мистецтві, однак вдають, немов перед ними справжні
шедеври. Пітерові батьки прилетіли на бієнале Вітні, й ми
зустрічаємося з ними в музеї.
Чую, як Пітер запалює цигарку і глибоко вдихає.
— Якщо тобі не подобається концептуальне мистецтво, це не
означає, що решта світу нічого не розуміє.
— Звісно, чого варта скульптура Майкла Джексона і його
шимпанзе.
— Мати каже, що цього року виставка буде більш політичною.
— Куди вони запросили нас на вечерю?
— У якесь гарне місце. Батьки з нетерпінням чекають на зустріч з
тобою.
— Вони з нетерпінням чекають на зустріч з тобою. Я жінка, яка
вкрала їхнього сина і змусила жити серед невігласів.
— Я приїду, щойно звільнюся. Обіцяю, — сміється Пітер.

Виходжу з метро на розі Сімдесят сьомої вулиці та Лексинґтон-

авеню. Сьогодні ідеальний весняний вечір: цвіте гледичія, у повітрі
витає її медовий аромат, дахи залиті призахідним сонцем. За квартал
до музею американського мистецтва Вітні я сідаю на сходи перед
будинком, знімаю кросівки й одягаю туфлі, фарбую червоним губи і
поправляю груди. На мені улюблена блідо-блакитна лляна коктейльна
сукня, але декольте в ній занизько, тож якщо час від часу не
поправляти груди, вони нагадуватимуть дитячу дупу.
Музей схожий на божевільню. На бетонному місточку, що веде до
входу, стільки ж люду, як у метро в години пік. Я дратуюся, хоча ще
навіть не зайшла всередину. Біля дверей жінка дає мені значок з
написом: «Навіть не можу уявити, щоб я коли-небудь захотіла бути
білою». Хапаю келих вина з таці й пірнаю у натовп. Якщо будівля
загориться, мене затопчуть до смерті.
Домовилися зустрітися з Пітеровими батьками біля ліфтів, але їх
ще нема. Знаходжу вільний шматок стіни і притуляюся до неї.
Сьорбаю вино і спостерігаю, як красиві люди штовхаються залою.
Темноволосий офіціант проходить повз мене з тацею шампанського і
крокує до натовпу.
— Можна мені?! — кричу йому я, та він не чує мене серед гаму.
Смикаю його за рукав, щоб він помітив мене, перш ніж зникне серед
юрби. Таця хитається, і на якусь секунду здається, що зараз бокали
полетять на підлогу, але офіціант таки її втримує, не проливши ні
краплини шампанського.
— Дурепа, — бурмоче він і крокує далі, не дозволивши мені взяти
келих. Голос видається знайомим.
— Джонасе? — кличу я. Офіціант обертається і сердито зиркає на
мене. Ні, це не він.
Дивлюся, як офіціант зникає у натовпі, і мене охоплює
невимовний сум. Я й гадки не мала, що мені буде так боляче, немов
мені оголосили, що помилували, а за мить сказали, що таки
помилилися. Від зустрічі в кафе минуло чотири роки. Відтоді, як він
мене поцілував. Відтоді, як я проігнорувала повідомлення на
материному автовідповідачі наступного ранку. Стерла його,
підсмажила бейґль і віднесла Пітерові в ліжко каву, знаючи, ким міг би
стати Джонас. Власне, ким мусив стати. Та було вже запізно.
Пітер — це те, що вже є. Нам добре разом. Ба навіть чудово. Мені
подобається наша буденність: забитий унітаз, запах з рота вранці,
пробіжка у крамничку за рогом, щоб купити мені тампони, перегляд у
ліжку «Вечірнього шоу з Девідом Леттерманом», скавуління від васабі.
Та нічого із цього зараз не має значення. Я засовую руку в сумочку і
дістаю гаманець, напханий чеками, які давно потрібно викинути,
візитівками таксистів, які я беру, щоб їх не образити, бо не можу
зізнатися, що ніколи не перетелефоную, старими світлинами і
кредитними картками. Пальці ковзають у прозору кишеньку, з якої на
мене витріщається страшна фотографія на водійському посвідченні. Я
дістаю складену паперову серветку. Номер вицвів, проте його можна
прочитати.
У кутку вестибюля поруч із сувенірною крамницею є таксофон.
Джонас відповідає після четвертого гудка, і цього разу я знаю, що це
його голос.
— Це я, — кажу в слухавку.
Тиша. У вестибюлі стоїть оглушливий гул. Я притуляю слухавку
міцніше до вуха, затуляю друге вухо вказівним пальцем, аби бодай
щось розчути, і повторюю голосніше:
— Це я.
Тим часом до музею заходить чоловік у рожевому вініловому
костюмі, а з ним на голову вища жінка в піджаку «Шанель» і панчохах,
які ніскілечки не прикривають, що під піджаком у неї нічогісінько
нема. Вони пускають повітряні поцілунки і крокують далі вестибюлем.
— Джонасе? Ти тут? Це Елла.
— Я знаю, що це ти, — зітхає він. — Ти напилася?
— Звісно ж, ні. Я в музеї Вітні.
— Ясно. Я думав, ти в Лондоні.
— Ми переїхали. Я щойно сплутала тебе з офіціантом. Думала,
що то ти.
— Ні.
— Це я вже зрозуміла. Ти ж вдома.
Він нічого не відповідає, чекаючи, що я скажу далі.
— Річ у тім, що я стояла сама посеред натовпу йолопів у
вінтажному одязі від Фіоруччі, чекала Пітера і подумала...
— Ти подумала: «Які нездари, чом би не зателефонувати
Джонасу? Я так і не передзвонила йому, але впевнена, він зрадіє, коли
почує мене, і залюбки поговорить зі мною кілька хвилин, доки не
прийде мій хлопець».
— Не верзи дурниць. Я зараз дзвоню тобі.
— Навіщо?
 — Не знаю.
Він мовчить. За моєю спиною волають голоси.
— Гаразд, — каже він.
— Слава Богу. Я боялася, що ти продовжуватимеш дутися.
— Я й збирався, але, як бачиш, я слабак. Як ти?
— Нормально. Ми переїхали минулого року. Я сумувала за
домівкою. У Лондоні постійно дощить.
— Чув таке.
— Пітер отримав роботу у «Волл-стріт джорнел». Ми мешкаємо
біля парку Томпкінс-сквер, тож я милуюся зеленню і наркоманами, —
я спиняюся. — Я хотіла тобі зателефонувати.
— То чому не зателефонувала?
— Ти попросив мене обрати.
— Я попросив обрати мене, — зітхає Джонас.
Оператор перериває розмову і просить вкинути десять центів, аби
продовжити. Я кидаю у щілину монету і чекаю, доки таксофон
дзенькне, аби запевнитися, що розмову можна продовжувати.
— Як би там не було, зараз я працюю, тож мушу повертатися.
— Можна з тобою побачитися?
— Звісно, номер у тебе є, — холодно відказує він.
Раптом мене накриває хвиля паніки. Я знаю, що ще не втратила
його, проте кожною клітиною відчуваю, що він от-от зачинить переді
мною двері.
— Завтра?
— Краще за тиждень.
По той бік вестибюля Пітер з батьками проштовхуються крізь
натовп до ліфтів. Я повертаюся спиною, щоб він мене не побачив.
— Не знаю, чи варто це казати, але я зателефонувала, бо я так
зраділа, коли подумала, що то ти офіціант. Я була такою щасливою. А
коли збагнула, що помилилася, не могла думати ні про що інше, окрім
того, що мушу зараз же з тобою побачитися. У мене досі в гаманці твій
номер. Я пішла до таксофона і набрала його.
— Навіть для тебе це звучить надто драматично, — мовить
Джонас.
— Є таке, але це правда, — сміюся я.
— То приїжджай зараз, — тихо каже він.
 Пітер зиркає на годинник і озирається вестибюлем. Я присідаю за
кремезним чоловіком у фіолетовому смокінгу. Якщо вдасться
вислизнути, перш ніж мене помітить Пітер, я зателефоную з вулиці й
скажу, що мені зле, тому я не прийду, потім зустрінуся із Джонасом і
встигну додому до повернення Пітера. Чолов’яга повертається і кліпає
на мене згори, немов я мале мишеня. Його обличчя вкрито гримом
клоуна.
— Добрий вечір, — вітається він писклявим, наче в маленької
дівчинки, голосом.
Я усміхаюся йому так, немов сидіти навприсядки посеред натовпу
— цілком нормально. Чоловік нахиляє голову, ще раз мене оглядає і,
стиснувши червоні клоунські губи, йде. Чую своє ім’я. Пітер помітив
мене у просвіті, який залишив по собі клоун у фіолетовому піджаку.
— От і добре, — Пітерова мати цілує мене у щоки, не торкаючись
губами шкіри. — Ми вже почали хвилюватися.
— У мене випали ключі, — кажу я Пітеру.
Пітерів батько стоїть поруч у пошитому на замовлення дорогому
костюмі, сиве волосся охайно зачесане назад. Він постарів відтоді, як
ми бачилися востаннє. Під очима темні кола від утоми.
— Мабуть, втомилися після перельоту, що не кажи, а різниця
часових поясів відчувається, — кажу я і зніяковіло його обіймаю.
І хоча вже минула купа років, я досі боюся Пітерових батьків. Ця
їхня благородність та суворе дотримання загадкового етичного кодексу
британської знаті. Хоч скільки я намагалася вивчити ті правила,
щоразу, коли ми зустрічаємося, у мене відчуття, ніби я припустилася
faux pas[9]. Та найгірше, що я навіть не знаю, у чому ж саме та faux pas.
— Я подрімав у готелі, — каже Пітерів батько.
— Ми не віримо в десинхроз, — додає його мати.
— Я вже думав, що спізнився. Біг від самої станції метро, ледь не
помер, — Пітер цілує мене в губи. Я відчуваю, як у його матері
підскочили брови. Вона точно не схвалює проявів почуттів на публіці.
Це навіть гірше, ніж коли з-під одягу визирає білизна.
— Це все цигарки, — веде Пітерова мати. — Елеоноро, ти
повинна змусити його кинути.
— Я чекала вас тут, — пояснюю я, — та потім мені потрібно було
сходити до вбиральні, — спиняюся, намагаючись придумати відмовку.
Будь-що, що допоможе втекти звідси, адже Джонас чекає на мене.
Якщо я не прийду, він ніколи цього мені не пробачить. Пітер бере мене
за руку.
— Ходімо? — Пітерів батько натискає на кнопку ліфта. — Ми
забронювали столик в «Ле сірк».
Ліфт починає спускатися. Я слухаю, як він наближається, і
розумію, що мушу діяти негайно.
— Я приєднаюся до вас за мить, — випалюю я, коли
відчиняються двері. — Мені потрібно до вбиральні.
— Ти ж щойно звідти! — здивовано зиркає на мене Пітер.
— Мені зле. Щось зі шлунком.
— Ти трохи розчервонілася, — він торкається рукою мого чола,
тримаючи другою двері ліфта.
— Елеоноро, якщо тобі зле, краще йди додому. Ще не вистачало,
щоб ми заразилися, — каже Пітерова мати.
— Мамо.
— Мабуть, ви маєте слушність, — погоджуюся я. Вона така
щаслива через цю крихітну перемогу, що мене навіть перестає мучити
совість.
— Що ж, тоді я поїду з тобою, — веде Пітер.
— Ні, побудь з батьками. Зі мною все гаразд. Усе буде добре. Ліфт
нетерпляче дзенькає.
— Пітере, — каже мати. — Люди чекають.
— Біжи. Зустрінемося вдома.
Чекаю, доки двері ліфта зачиняться, стрімко вибігаю надвір і
ловлю таксі.

Джонас стоїть біля будинку, засунувши руки в кишені, і

роздивляється хирляве деревце біля тротуару. Я насилу його впізнаю.
Це той самий Джонас, проте тепер він широкоплечий і дужий.
Справжній тобі чолов’яга. Стежу за його поглядом — і помічаю на
верхівці велетенського птаха, схожого на яструба.
— Канюк неарктичний, — каже Джонас. — Мабуть, полює на
щурів.
— Гидота.
— Це ж треба, хижий птах у Гринвіч-Віллідж — велика рідкість.
— Непогана назва для мемуарів моєї мачухи.
— Як тобі це вдається? — сміється Джонас.
 — Що саме?
— Смішити мене, навіть коли я тебе ненавиджу, — його зелені
чесні очі дивляться прямісінько в мої. — Якщо чесно, я сподівався, що
ти постаріла, погладшала і перетворилася на огрядну англійку. Але ти
чудово виглядаєш, — Джонас супиться і проводить пальцями по
темному волоссю. Воно знову довге й розпатлане. Джонас у робочому
одязі: вимазані фарбою джинси та футболка. Від нього пахне
скипидаром, на щоці мазок вохри. Я протягую руку, щоб витерти
фарбу, та він мене спиняє.
— У тебе на щоці фарба, — пояснюю я.
— Не торкайся.
— Не верзи дурниць, — я обіймаю його і міцно тримаю. Як добре
бути поруч з ним. Коли відпускаю його, на лляній сукні лишається
пляма від масляної фарби.
— Я попереджав.
— Трясця, я любила цю сукню.
Вдалечині бачу, як пара, взявшись за руки, переходить дорогу. На
мить мені здається, що це батько та Мері, і всередині все аж
перевертається.
— Що? — запитує Джонас.
— Батько привидівся. Я з ним більше не спілкуюся.
— Що сталося?
— Він поселив бабусю Мертл у будинок для людей похилого віку.
Проти її волі. Вона померла того ж дня. Їй було страшно і самотньо.
Коли я приїхала, було запізно. Я ніколи йому цього не пробачу.
Канюк злітає з гілки і летить за невеличкою пташкою. Я
спостерігаю, як хижак намотує кола довкола жертви.
— Я збрехала Пітеру і його батькам. Сказала, що в мене болить
шлунок.
— Мені шкода, — каже Джонас, та я бачу радість в його очах.
— Тобі ніскілечки не шкода. І навіть не думай мене обманювати,
це тобі не вдається.
Він всміхається.
— Може, візьмемо пива і підемо до річки?
Вікна батькової квартири відчинені. Хтось — звісно ж, Мері —
повісила красиві ящики для квітів із повзучим плющем та білими
геранями. Ми йдемо під руку із Джонасом вузькою мощеною вулицею.
Крокуємо вздовж Перрі-стріт, потім переходимо Вест-стріт до старого
причалу, всіяного пробірками з-під кокаїну та засохлим собачим
лайном. Знаходимо чисте місце і сідаємо, звісивши ноги над водою.
— Думав, це буде романтично, та насправді тут гидко, — мовить
Джонас.
— Я й забула, як ти мені подобаєшся.
— І я. Ненавиджу всіх інших, — він протягує мені пиво і
відкриває собі пляшку.
— Так смішно, вперше бачу, що ти п’єш алкоголь, — та насправді
нічого смішного в тому нема, ба навіть навпаки. Ми стільки всього
пропустили.
— Є таке, — сьорбає Джонас пиво.
Ми сидимо мовчки і спостерігаємо за течією. Невеличка рожева
пластикова ложка пропливає повз нас. Між нами нема ні зніяковілості,
ні напруги. Усе так просто і легко, ніщо не розірве цей зв’язок.
Джонас втупився у своє коліно і шкрябає фарбу на джинсах.
— Я вже й не сподівався, що ти подзвониш. Думав... Я так довго
чекав, а потім перестав.
— Було надто важко.
— А зараз?
— Не знаю.
— То ти збираєшся вийти за нього заміж? — Джонас допиває
пиво і бере собі ще одну пляшку.
Я відводжу очі. Позаду нас на Вест-Сайд-шосе транспорт
тягнеться в заторі. Десь неподалік виє сирена. Таксист тисне на
клаксон, хоча в тому нема жодного сенсу, адже це те саме, що тицяти
на кнопку ліфта, яка і так вже горить. Інший водій тисне на клаксон
йому у відповідь і кричить з вікна, аби таксист йшов під три чорти. За
кілька сотень метрів від них блимають проблискові вогники швидкої,
що намагається протиснутися між невдоволеними автівками.
— Можливо, — зітхаю я. — Скоріш за все, так.
— Пообіцяй, що завчасно мене попередиш, — каже Джонас,
вдивляючись у річку.
— Гаразд.
— Ніяких сюрпризів. Я їх ненавиджу.
— Знаю, обіцяю.
— Я не жартую.
 Сонце заходить, розмалювавши небо помаранчевими барвами. З
води чорніють опори, на яких колись стояв старий пірс.
— Яка краса, — кажу я.
— Знай, я ніколи нікого не любитиму так, як люблю тебе.
26

Серпень 1996 року. Беквудз

Цього разу Анна, а не я, наполягає на тому, щоб ми пішли на

святкування на честь закінчення сезону. Не пам’ятаю, коли ходила
востаннє, та й іти мені не дуже хочеться, проте нічого не вдієш. Сестра
нарешті приїхала до нас, що трапляється тепер украй рідко, адже в
Анни сила-силенна роботи і їй дуже складно вирватися, особливо
тепер, коли вона отримала підвищення. Та й Джеремі, її хлопець з
Орінджу, якого я не зношу, вважає, що Паперовий палац — гнила діра.
Прогнуті дошки на сходах, картонна стеля в коричневих плямах від
мишачого посліду. Нікому ніколи не вистачало сміливості залізти на
горище і глянути, що ж там ховається. А ще комарі, яких нема в
Мангеттен-Біч. Джеремі приїздив сюди лишень один раз чотири роки
тому — і після того більше не повертався.
— Люба, ми живемо на пляжі, — правив Джеремі Анні за
сніданком на третій день гостювання. — Тут, безперечно, гарно, та чом
би не лишитися вдома, де є усі зручності? Відпочити собі спокійно на
прохолодній веранді з келихом хорошого шардоне?
— Саме тому ми й любимо це місце, — розізлилася я. — Тут нема
ніякого шардоне.
Я все намагаюся збагнути, чому сестра обрала Джеремі, бо поки я
бачу, що він утілює все те, що ми ненавидимо. Хоча, можливо, саме в
тому-то й вся суть.
— Дивина та й годі, — сказала тоді мама, вийшовши на веранду з
книжкою та кавою. — Мангеттен та пляж — одні з найкращих речей
на землі, та якщо скласти їх разом, отримаєш саму посередність.
— Мамо, — урвала її Анна.
— Як добре, що ви приїхали разом, — мама вмощується на дивані
й розгортає книжку на середині. — Анно, — веде вона, не відриваючи
очей від сторінки, — сподіваюся, ти пояснила своєму молодику, що ми
не змиваємо після того, як помочилися, — мама відпиває каву. —
Нагадай мені зателефонувати сантехніку, аби замінив септик. Брудна
вода точно просочується у ставок, — вона тицяє на латаття. — Як
інакше пояснити, що вода зацвіла?
Цього літа якимось дивом керівництво Джеремі запросило його
відвідати конференцію з маркетингових стратегій у Флеґстаффі того ж
тижня, що вони з Анною купили квитки до Кейп-Коду.
— Повірити не можу, що ти відмовилася від живописних гірських
пейзажів та фуршетів й обрала натомість цю діру, — кажу я, коли ми
пливемо на каное на інший бік ставка. Під час святкування на пляжі
неможливо знайти місце, аби припаркувати автівку, тож простіше
доплисти туди на каное чи пройтися пішки. Ми прихопили із собою
маршмелоу, чипси, червоне вино та поїдене міллю темно-зелене
простирадло, щоб сидіти на ньому, коли пісок охолоне.
— Як грубо, — сміється сестра.
— Він обізвав моє найулюбленіше місце у світі.
— Він не винен, що не зрозумів усіх принад цього місця. Це я
винна, бо забула розповісти йому, що назва «Паперовий палац» — то
іронія.
— Справа не лишень у Беквудзі, а в його баченні світу загалом.
Таке враження, немов усе мусить бути викладено дорогими кахлями і
скрізь повинні стояти гранітні стільниці.
— Саме тому він мені й подобається. Він передбачуваний. Я знаю,
що від нього чекати.
Я закочую очі.
— Елло, у всіх нас є недоліки. Із Джеремі я почуваюся у безпеці.
Знаєш, не кожній жінці щастить до нестями закохатися в багатого
хвацького англійця-журналіста. Дехто мусить змиритися з нудним
каліфорнійським чоловіком з гарним торсом. Тож припини
засуджувати інших.
— Гаразд, твоя правда.
Я ніколи не полюблю Джеремі. Не тому, що Анна вважає його
передбачуваним, а мама називає міщанином, а тому що він
притлумлює Аннину особистість, і мене це неабияк дратує.
Кілька хвилин ми мовчки гребемо, розрізаючи водяну гладінь
веслами. Каное плавно ковзає по відображенню рожевого неба. Чапля
завмерла в очереті, пропускаючи нас вперед.
— О котрій завтра приїжджає Пітер? — порушує мовчанку сестра.
— Після обіду. Хоче встигнути до заторів.
 — Якщо матиме змогу, нехай купить бейґли.
Каное врізається у пісок на протилежному боці ставка. Я
обережно зістрибую у воду, намагаючись не замочити краї джинсів.
— Не варто було сьогодні їхати в місто на велосипеді, —
кривиться Анна, вилазячи з каное. — Не путівець, а суцільні вибоїни.
Гадаю, я забила собі піхву.
— Що за вульгарщина?! — сміюся я.
Витягуємо каное на берег, пхаємо його густою травою і ховаємо у
просвіті поміж деревами.
— Не пам’ятаю, коли востаннє бачила всіх цих людей, — веде
Анна, коли ми йдемо червоною глиняною дорогою до океану. — Це
так дивно й незвично.
— Це як кататися на велосипеді, тільки набагато нудніше. І, звісно
ж, не так боляче.
Сестра сміється.
— Якби ж я не була такою товстою, — Анна збирає волосся у
хвіст. — Не готова, щоб мене обговорювали ці покидьки.
Сестра вже купу років виглядає як справжня модель, хоча досі
вважає себе товстою.
— Товсті стегна — це як фантомний біль. Навіть якщо ти схудла
купу років тому, досі відчуваєш, як вони труться одне об одне, —
додає вона.
— Анно, у тебе чудовий вигляд. Чого не скажеш про мене. Я всю
зиму просиділа у квартирі з Пітером і тільки те й робила, що їла
тістечка. Мушу тепер затулити собі рота аж до весілля.
Ми йдемо одна за одною стежкою, обходячи зарості отруйного
плюща. Анна крокує попереду, здіймаючи невеличкі клуби куряви
в’єтнамками.
— Знаєш що з їжі справді недооцінюють? — запитує сестра. —
Брюссельську капусту.
— А ще звичайне пісочне печиво.
— Батько його любить.
— Ти з ним говорила? — запитую в сестри, бо я ні словом не
обмовилася з ним після бабусиного похорону.
— Він іноді мені телефонує, — мовить Анна. — Ми натужно про
щось говоримо, тож мені завжди хочеться якомога швидше покласти
слухавку. Загалом це якось дивно, адже це ви завжди були близькими, а
не я з ним.
— То в минулому.
— Він телефонує лишень тому, що його примушує Мері, їй
подобається розповідати друзям, який він люблячий чоловік та батько.
А ще вона намагається здобути їм членство в заміському клубі в
Саутгемптоні. Знаєш, в одному з тих, куди не допускають євреїв.
— Ненавиджу її.
— Як би там не було, а я сказала йому зателефонувати тобі.
Зрештою, він твій батько!
— Це останнє, чого я хочу. Знаєш, це добре, що ми не
спілкуємося. Принаймні тепер я не мушу чекати, коли він знову мене
розчарує.
Ми спиняємося на вершині високої дюни. Внизу близько ста
метрів праворуч від нас — юрба відпочивальників. Хтось встромив у
пісок палиці з прапорцями у вигляді коропів, і ті яскраво розвіваються
на вітрі. Багаття палає, гаряче повітря витає над невидимими язиками
полум’я, адже надворі ще тільки почало сутеніти.
— І наостанок... Знаю, ти гніваєшся на мене, бо я слабачка і
пробачила йому. Та насправді мені на нього начхати. Якщо хочеш, я
викреслю його зі свого життя, — додає Анна.
— Я справді хотіла, щоб ти це зробила, та зараз думаю, воно й
краще, що тобі дістануться від нього на Різдво лофери й доведеться
сидіти на вишитому кріслі в його вітальні та сьорбати еґ-ноґ з його
курвою.
— Справедливо.
— З Різдвом! — сміюся я. — А ось вам книжечки!
— І трава від мене! — верещить Анна, імітуючи Мерін голос.
Ми щодуху летимо крутим піщаним схилом до води, вищимо й
радісно викрикуємо, і спиняємося лишень на хрусткому пляжі. Анна
падає на коліна і здіймає руки до неба.
— Як же я за цим сумувала.
— А я — за цим, — я лягаю на пісок поруч з нею і починаю
водити руками і ногами з боку в бік. Аннині щоки залилися рум’янцем,
волосся скуйовдилося на вітрі. — Знаєш, а ти таки розкішно
виглядаєш.
 — Не дозволь мені напитися і переспати з якимось красенем десь
за дюнами, — каже сестра.
— Навіть не сподівайся, сюди сходяться самі старці.
— Усіляке може статися.
Перевертаюся, упираюся ліктями в пісок і дивлюся на залитий
сонцем океан. Вдалечині видніються білі гребені, тихо здіймаються й
опускаються хвилі. Щоразу, коли бачу океан, навіть якщо й бачила
його кілька годин тому, він все одно видається мені справжнім дивом.
Мене завжди захоплювали його сила, велич і блакить. Це як
закохатися.
Змінюється вітер, і до нас долітає запах морської води й горілого
дерева. Анна підводиться на ноги і струшує з колін пісок.
— А тепер ходімо шукати пригод.
— Я відмовляюся з тобою йти.
— Не бійся, все буде гаразд, — регоче Анна.
Я обожнюю свою сестру.
Першою, кого ми помічаємо, йдучи пляжем, — Джонасову матір.
Вона стоїть трохи віддалік спиною до мене, та я впізнаю її сиве
волосся, яке вона навмисне не фарбує. У руці вона тримає замшеві
шльопанці й малює лінію на піску великим пальцем. Мабуть, вона чує
наші кроки, бо обертається, немов та змія, й усміхається нам. Поруч із
нею стоїть дівчина, яку я бачу тут вперше. Молода, десь за двадцять,
симпатична, невеличка, темне волосся з вибіленими кінчиками,
ідеальна засмага. На ній шорти і коротка футболка, у пупку стирчить
сережка з велетенським діамантом.
— Це в неї кубічний цирконій, не діамант, — підмічає Анна, коли
ми до них наближаємося. — Ти знаєш, хто це?
— Навіть не уявляю.
— Вітаю, Анно та Елеоноро, — крізь зуби цідить Джонасова
матір. Я їй ніколи не подобалася. — Я й гадки не мала, що ви тут.
— Цього року біля океану сила-силенна люду, тож я не ходила на
пляж, — кажу я.
— А я тільки вчора приїхала, — додає Анна.
— Джина, — каже Джонасова мати, обіймаючи незнайомку.
Анна протягує дівчині руку для потискання, але та натомість
підходить до сестри і міцно обіймає.
 — Нарешті я з вами познайомилася! — радісно вигукує вона і
слідом обіймає й мене. За спиною незнайомки Анна перелякано зиркає
на мене. Джонасова мати, звісно ж, це помічає і презирливо каже:
— Стріла вашу матір у магазині. Я так розумію, ти плануєш
весілля на зиму?
— Так. Плануємо прикрасити залу льодовими статуями, а
посередині встановити шоколадний фонтан.
— Саме час.
— Прошу?
— Будемо відвертими, ніхто з нас не молодшає.
— В Елли ще є в запасі кілька тижнів, доки вона не стане
тридцятирічною старушенцією, — солодко веде Анна. — Але ми
зрозуміли, до чого ви ведете. Хто з ваших хлопців приїхав?
— Вони вже чоловіки, — відказує Джонасова мати так, немов
перед нею два телепня. — Не лазьте по дюнах! — кричить вона дітям,
які граються біля підніжжя крутого пагорба. — Я хвилююся, їх може
засипати піском, — пояснює вона Джині.
— Як Джонас? — запитую я.
— Прекрасно.
— Він неймовірний, — встряє Джина. — У нього галерея в Челсі.
Ми в захваті від неї, а ще ми знайшли дивовижне приміщення, там
колись була стрічкоткацька фабрика.
— Над чим він зараз працює?
Джина розповідає щось про акрилові фарби та використання
готових предметів у творчості, але я її не чую. Від думки, що Джонас
живе із цією Джиною, мене накриває хвиля заздрощів. Розумію, що не
маю на це право, проте нічого не можу вдіяти. Він належить мені. Я
насилу стримуюся, щоб не копнути її ногою.
— Ми всі дуже задоволені, — додає Джонасова матір і вдоволено
всміхається, немов щойно проковтнула ласий шматок.
Я пригадую все те, за що її зневажаю: скупердяйство та
лицемірство. Те, як вона тоді запевняла всіх місцевих жителів, що
Джонас ніколи не поплив би зі мною та Конрадом на човні, якби я його
не змусила. «Вона обкрутила його довкола пальця», — якось
пліткувала вона, і моя мати те почула. Я повертаюся думками до мого
прекрасного Пітера. Мій галантний розумний англієць з відмінним
почуттям гумору, який запікає найсмачнішу свинину, носить дорогі
поношені шкіряні туфлі та смикає мене за волосся, коли ми кохаємося.
— Чудові новини, — вичавлюю із себе посмішку. — Ви, мабуть,
раді за Джонаса.
— Так. І за Джину, звісно ж, — мовить вона.
А потім я помічаю його. Джонас іде до нас крізь натовп, несучи
під пахвою коричневий паперовий пакунок з продуктами, з якого
стирчить велетенська упаковка булочок для хот-догів. Він
роздивляється натовп. Помічає Джину, що стоїть спиною до нього, й
усміхається. Потім Джонас бачить мене і різко спиняється. Ми стоїмо і
глипаємо одне на одного. Він гнівно киває головою — з якоюсь
сумішшю болю й відрази, немов не може повірити в те, що я зробила.
У те, що я порушила обіцянку дворічної давності, коли ми сиділи на
старому причалі, пили пиво й милувалися Гудзоном, прийнявши нашу
долю.
Джонасова матір помічає, що він не зводить з мене очей, і плескає
Джину по плечу:
— Джонас повернувся.
Джина відразу ж сяє від радості, немов угледіла справжнє чудо.
Джонас крокує повз мене, підходить до неї і цілує в губи.
— Я тебе шукав, — каже він Джині. — Привіт, Анно, — вітається
він із сестрою і обіймає її, а потім віддає матері пакунок. — Була
лишень велика упаковка.
— З’їдять усе. Булочок завжди не вистачає, — зауважує
Джонасова матір, йде до стола з їжею, віддає їх чоловікові, який
смажить ковбаски і котлети. — Булочки! — вигукує вона йому, немов
принесла справжню реліквію.
— Привіт, — нарешті вітається зі мною Джонас. Його голос
звучить невимушено й дружелюбно. Ні сліду від того виразу, що я
щойно бачила на його обличчі.
— Привіт, — відказую я і поглядом запитую: «Що, в дідька,
коїться?»
— Джино, це Елеонора. Ми з Еллою дружимо з дитинства.
— Нас вже познайомили, — відповідаю я.
— Мама казала, що цього тижня нікого з вашого сімейства не було
на півострові.
 — Твоя мати завжди все знає краще за інших, — мій голос
звучить уїдливіше, ніж я хочу. — Але ми тут. Я весь цей тиждень була
тут.
— Ми з Джиною приїхали на минулі вихідні. Мама казала, у тебе
взимку весілля. Вона стріла Воллес у крамниці, — холодно зауважує
він.
— Я намагалася зв’язатися з тобою.
Джина зиркає то на мене, то на нього, немов відчуваючи себе
зайвою.
— Сьогодні Джонас веде мене ловити кальмарів.
— Круто, — зауважує Анна.
— Ловити бридкі чудовиська опівночі на пірсі? — спантеличено
перепитує Джина.
— Насправді це цікаво, — сміється Анна. — Світиш ліхтариком у
воду, і вони самі пливуть на нього. Простіше й не придумаєш.
— Ми з Джонасом колись тільки те й робили. Нам страшенно
подобалося ловити кальмарів, — всміхаюся йому я, намагаючись
бодай якось розрядити обстановку. Джонас на мене не реагує, стоїть і
дивиться повз мене.
— Якщо тобі це подобається, сподобається і мені. — Джина
обіймає його й цілує так, немов він її власність.
— Тільки не заляпайтеся чорнилом, — кажу я.
— І перш ніж готувати, залиште на ніч у молоці, — радить Анна.
— Я не їм морепродуктів, — зауважує Джина.
Анна дивиться на мене та Джонаса, потім бере під руку Джину і
мовить їй:
— Я за пивом. Ходімо зі мною, познайомлю тебе з двома єдиними
цікавими людьми тут. — Сестра тягне її за собою, перш ніж Джина
встигає придумати відмовку.
Якось влітку після того, як я закінчила школу, ми з Анною пішли
скупатися в океані. Вода тоді була ідеальною — чистою і спокійною.
Ми гойдалися на хвилях, а сестра гомоніла про те, як сильно закохана
у професора, що читає їм лекції з між-особистісної взаємодії, а якщо
точніше, то взаємодії в діаді.
— Я й гадки не маю, що це означає, — зізналася я.
— Це означає, що я хочу з ним переспати.
 — Діада, — розсміялася я, пірнула і винирнула там, де ноги
діставали дна.
— А ти що? Чекаєш весілля? Досі незаймана? — кричить мені
Анна.
— Так, — збрехала я. — Але про весілля мови не йшло. Я казала,
що хочу дочекатися, коли закохаюся.
— То чому в тебе в комоді лежать протизаплідні пігулки?
— А чому ти порпалася у мене в комоді?
— Треба було позичити в тебе труси. Мої усі брудні.
— Тьху, гидота.
— Не змінюй теми.
— Лежать собі на всяк та й годі.
— Чекають, доки ти нарешті закохаєшся?
— Ні, — заперечила я. Принаймні щодо цього я не мушу брехати.
Глибоко вдихаю і кажу: — В мене це вже було.
— Що саме?
— Я вже закохувалася.
— Оце так новина. А чому сексу не було?
— Я закохалася у Джонаса.
— Стривай, — сестра спантеличено зиркає на мене. — У того
малого, що ходив за тобою по п’ятах?
Я киваю.
— Це якесь збочення. Хоча чудовий вибір, аби не займатися
сексом.
— Він давно виріс.
— То що ж між вами сталося?
Я стою посеред знайомої до болю, безмежної блакиті океану,
задивляюся на красиву темноволосу сестру і думаю про те, щоб усе їй
розповісти. Яке б то було полегшення. Та натомість кажу:
— Його мати відправила його в табір у Мен.
— Вона нестерпна. Щоразу, коли її бачу, мені хочеться насрати їй
у черевики, — додає Анна.
Дивлюся услід Анні та Джині, а всередині все аж перевертається.
Поруч із Джонасом я завжди почувалася спокійно і розуміла його без
слів, та зараз я усвідомлюю, що геть його не знаю. У цього Джонаса
мертві очі.
 — Я й гадки не мала, що ти тут будеш, — вичавлюю я. Він мовчки
стоїть і зиркає довкола. — Джонасе, навіщо ти?.. — Він переводить
погляд на мене, проте не мовить ані слова. — Я телефонувала тобі, та
номер відключили. Я збиралася дзвонити твоїй матері, щоб вона дала
новий. Пробач.
— За що?
— У моєї матері язик як помело. Я просила її нікому нічого не
казати.
— Нічого страшного, — він відкриває чипси, засовує собі до рота
цілу жменю і протягує мені пакунок.
— У тебе є всі підстави злитися на мене.
— Не переймайся, прошу тебе. Що було, те загуло.
— Я бачила вираз твого обличчя, коли ти мене вгледів.
— Я не очікував тебе тут побачити та й усе.
— Не бреши. Ненавиджу, коли ти брешеш.
— Я кажу правду, Елло. Я злився на тебе, коли ти знову зникла.
Це щонайменше некрасиво. Це ти мені зателефонувала, і саме ти
наполягала, щоб ми були друзями. Я почувався справжнім бовдуром.
Але все скінчено. То було давним-давно. Я був дурним хлопчиськом,
який по вуха в тебе закохався.
— Жорстоко, — проціджую я крізь зуби.
— Пробач, не хотів. Я лишень намагаюся тобі донести, що все
гаразд. Давай лишимо все те в минулому. Зараз у мене є Джина. Я її
люблю.
— Вона ще дитина.
— Не роби цього. Не втрачай гідності, — відсікає Джонас.
— Та вона ж навіть не їсть рибу.

Опускається ніч, і всі збираються грітися біля багаття. Мені

потрібно до туалету, тож я бреду до дюн і сідаю біля підніжжя.
Викопую невеличку ямку, опускаю джинси і присідаю, цівка сечі
миттю зникає у піску. Як завжди казала Анна: мочитися на пляжі ще
приємніше, ніж стоячи в душі. Натягую джинси і, відступивши кілька
кроків праворуч, сідаю на пісок. Так темно, що я навіть своїх рук не
можу розгледіти. Ні зірок тобі, ні місяця. Джонас та Джина сидять,
обійнявшись, біля багаття, їхні обличчя залиті золотавим сяйвом.
Джонас окидає оком присутніх, і я розумію, що він шукає мене.
Підводиться, потім знову сідає й уважно вдивляється у полум’я. Я
бачу, як він задумливо супиться. Знаю, що зараз він думає про мене.
Цей чоловік, який врятував мене. Якому я зробила боляче. Який
більше мені не довіряє. Я обіцяю собі, що якимось чином зможу все
виправити.
Високо в небі над найвищою дюною спалахує зірка. Спершу її
ледь видно, та потім вона розгорається і яскраво сяє, немов коштовний
камінь. Та попри це, я знаю, що бачу загибель. Мерехтлива краса, що
відчайдушно бореться за те, аби зробити останній подих.
27

Грудень 1996 року. Нью-Йорк

Світанок настає швидше, ніж я сподіваюся. Я лежу голою на

ковдрі й дивлюся у вікно нашої квартири в Іст-Віллідж, слухаючи гул
батареї. Небо вкрите сірими хмарами, повітря немов застигло в
передчутті хуртовини. Сьогодні день мого весілля.
Пітер провів останню холостяцьку ніч у готелі «Карлайл» на
Медісон-авеню зі своїм шафером — набундюченим другом з
Оксфорду, який завжди підозріло ставився до мене, так ніби якщо я
американка, то неодмінно в чоловікові мене цікавить тільки гаманець.
Анна спить у вітальні. Ймовірно, сестра заснула на спині, бо чую,
як вона тихенько сопе. Вчора ми одягли старезні фланелеві нічні
сорочки, які бабуся Мертл щороку дарувала нам на Різдво, доки ми не
стали надто дорослими, аби цінувати їхній старомодний затишок, пили
текілу й теревенили аж до пізньої ночі, тож тепер у мене точно під
очима будуть синці. Анна — дружка. Вони із Джеремі зупинилися в
мами, яка поводиться з ним досить грубо, що неабияк мене тішить.
Через нього в нас із сестрою майже не було нагоди провести час разом.
Джеремі щодня перед сніданком змушує її цілу годину займатися з ним
йогою — і навіть наполіг, щоби бути присутнім на примірці весільної
сукні. У середу, коли ми з Анною хотіли пообідати разом, він вирішив
влаштувати їй сюрприз і придбав квитки на денний спектакль. Вони
пішли на «Котів» у театр «Зимовий сад», хоча Анна ненавидить
мюзикли, та й цей на сцені аж з 1982 року. «Яка прикрість, — зітхнула
мама, коли я зателефонувала їй, аби поскаржитися. — Але саме так
поводяться мешканці Каліфорнії, коли сюди приїздять. Вони чомусь
вважають, що якщо побачать, як актори виспівують на сцені в
костюмах тварин, то стануть культурнішими».
Моя кремова сукня із шовкового оксамиту висить на дверці шафи
— досі в упаковці з хімчистки. Вона довга, вузька, зі шлейфом і
глибоким декольте. Поруч на підлозі стоять атласні туфлі за триста
доларів. Анна наполягла, щоб я їх купила. Це одні з тих туфель, які
ніколи більше не одягнеш, хоча й обіцяєш собі, що після весілля
пофарбуєш їх у чорний, та до цього так ніколи руки й не доходять.
Натомість туфлі стоять у глибині шафи, припадають пилом і сіріють з
роками.

Діксон веде мене до вівтаря. Ошатний і вродливий, у чорній

візитці. З батьком я досі не спілкуюся, та мама наполягла, щоб він був
на церемонії, тож він сидить на лавочці для родичів поруч із Джеремі.
Запрошувати зміюку Мері я відмовилася. Крокуючи церквою, я
всміхаюся, міркуючи, як саме вона помститься батьку за те, що він
погодився прийти без неї. Пітер чекає на мене біля вівтаря й
усміхається на всю церкву, щасливий і гордий. Цікаво, чи любив би він
мене, якби міг зазирнути мені в голову й побачити мою дріб’язковість,
брудні думки й жахливі вчинки? Церква прикрашена ліліями й
пишними білими трояндами, що пахнуть немов парфумерна крамниця.
Раптом пригадую, як у дитинстві Анна тримала мене за руку на
довгому ескалаторі. Сестра повела мене міряти нові кросівки, а мама
побігла купувати подарунки на Різдво. Пізніше ми знайшли маму в
галантерейному відділі. Вона саме приміряла червоні шкіряні
пальчатки з вовняною підкладкою.
— Елегантні, правда? — запитала мама і поклала пальчатки на
прилавок.
Пізніше, коли ми стояли на платформі й чекали поїзд метро, я
побачила, що з кишені її пальта стирчить щось червоне. На Різдво,
коли вранці мама відкривала вузьку коробочку, перев’язану зеленою
атласною стрічкою, в ній були червоні пальчатки.
— Це від вашого батька, — мовила вона. — І як він здогадався?

Органіст грає канон Пахельбеля, який, до речі, я не дуже люблю.

Пітер попросив. Коли я сказала, що це банальщина, він розсміявся і
відповів, що це сімейна традиція. Його голос звучав точнісінько як
материн, тож мені не залишалося нічого іншого, як поступитися. І от
тепер я дратуюся, крокуючи церквою під цю нудну мелодію.
Пітерова мати сидить на стороні британців: купа жіночок в
огидних капелюшках з вуаллю та пір’ям. Вчепившись у своїх
чоловіків, вони стискають губи й осудливо дивляться на мою завузьку
сукню. Шлейф тягнеться, підмітаючи розкидані мармуровою підлогою
пелюстки. Зиркаю по рядах у пошуках Джонаса, сподіваючись, що
його тут нема, хоча я й запросила всю його родину. Надворі
розгулялася справжня завірюха, тож у сірій церкві стоїть напівморок.
Підходжу до Пітера, високого й впевненого красеня, представника
Старого світу. Я люблю його, усе до найменших дрібниць.
Те, як у нього червоніють кінчики вух, коли він хвилюється. Його
широку ходу, довгі, витончені руки. Почуття безпеки, яке він мені
дарує, те, як він уміє заспокоїти. Як дає милостиню жебракам і з
повагою дивиться їм в очі. Мені подобається, якою людиною він мене
бачить. Пітерів шафер стоїть надто близько позаду нареченого. «Він
правильно робить, що захищає від мене свого друга», — проноситься у
мене в голові, коли я беру Пітерову руку.

Вже пізно. Небо за вікном вугільно-чорне, сніг ущух. Пітер у

душі. Я щойно прокинулася, лежу на ліжку в номері готелю «Плаза»
— досі у весільній сукні. Ноги в атласних туфлях стирчать з ліжка. Я
гадки не маю, як тут опинилася. Заплющую очі, намагаючись
пригадати святкування. Кольорові капелюшки, тарілки з устрицями на
льодяній крихті, Пітерова мати у твідовому костюмі від «Шанель»
сливового кольору розмовляє з Джонасовою матір’ю. Офіціант у
смокінгу дає мені кришталевий келих шампанського, я випиваю його
одним махом і хапаю ще один з таці. Виграють пісні гурту «Earth, Wind
& Fire». Ми з Анною танцюємо повільний танок, сьорбаючи
шампанське прямісінько із пляшок. Батько непомітно вислизає ще до
початку бенкету. «Покидьком був, покидьком і лишився», — як казала
колись сестра.

— Пітере?! — гукаю я.
— Хвилинку! — кричить він у відповідь і за мить з’являється у
хмарині пару з махровим готельним рушником навколо стегон. — Наш
п’яний у дим гульвіса нарешті очуняв, — він лягає до мене й цілує. —
Привіт, дружино. Від тебе тхне дитячим блювотинням. Давай-но
знімемо ці туфлі, ти їх заляпала.
— Господи...
Пітер знімає з мене черевики й кидає один за одним у смітник.
— Білі атласні туфлі? Ти однаково їх ніколи не носитимеш. А
навіть якби й взула, була б, як повія на Чарінґ-Кросс.
 — Я блювала перед гостями?
— Ні, що ти. Лишень у присутності водія лімузину та працівників
готелю. Знадобилося три швейцари, аби затягти тебе в ліфт.
— Мене заносили?
— Я наполіг на тому, що ти багаж.
— Хочу чизбургер, — стону я.
— Що завгодно для моєї прекрасної, п’яної в дим нареченої, —
Пітер прибирає прядку волосся з мого чола.
— Це все шампанське. Цукор, мені не можна його пити. Пробач
мені.
— Не вибачайся. Ох і потішила ти мене, коли кинула підв’язку в
мого батька.
— Краще застрелитися.
— Я щасливий, що одружився на жінці моїх мрій.
— Мені потрібно почистити зуби, — я обіймаю його за шию і
дивлюся прямісінько в очі.

Я прокидаюся кількома годинами пізніше, у голові досі крутиться

сон. Я пливу на хмарині небом. Внизу безмежний яскраво-блакитний
океан. Зграя китів мігрує на північ, не помічаючи дрібних морських
жителів, що пливуть слідом за ними. З’являється білий вітрильник.
Хвилі швидко несуть човен, у якому сидить двоє дітей. Позаду них
пірнає у воду кашалот, заміряючи глибину. Наступної миті я під водою.
Дивлюся, як ссавець стрімко прямує до поверхні, цілячись прямісінько
у трикутну тінь вітрильника. Неподалік проноситься будинок. Крізь
розбиті скляні двері розвиваються червоні стрічки.
Таця з їжею стоїть на приліжковому столику. Пітер спить поруч,
на кутику його вуст застигла цятка кетчупу. Картоплі фрі майже не
лишилося. Я заміжня.

Лютий 1997року. Беквудз

Через два місяці після весілля мені зателефонувала Анна. Спершу

я навіть її не впізнала. Сестра так сильно плакала, що я не могла
розібрати ні слова, а Анна ж у нас ніколи не плаче.
— Заспокойся, я нічого не розумію.
Вона кілька разів схлипує у слухавку і кладе її. Я передзвонюю,
але чую лишень довгі гудки, після яких вмикається автовідповідач.
Тоді я дзвоню Джеремі на роботу.
— Все гаразд, — радісно мовить він. — Вона останнім часом
дуже багато працює над собою.
— Це чудово, — на мене накочується відраза, і я насилу
стримуюся, щоб не бовкнути зайвого. — Вона щойно телефонувала
мені, і з того, що я почула, — почувається вона кепсько.
— У неї сьогодні була групова терапія. Можливо, сплило щось
старе.
— Коли повернешся додому, передай, щоб вона мені
зателефонувала. Гаразд? — ненавиджу його кожною клітинкою.
— А в тебе як справи? — продовжує він розмову.
— Усе гаразд.
— Оце ти відірвалася на повну на своєму весіллі!
— Передай, щоб вона мені зателефонувала, — відказую я.

На дорозі ні душі. Крижана темна смужка асфальту, посилана

сіллю, з купами замерзлого піску на узбіччі. У лісі темніє лиш кілька
сосен, решта дерев стоять голі, їхнє останнє листя розвівається на
вітрі, сумно чекаючи, коли ж його зірве наступний порив крижаного
вітру. Ще навіть нема третьої, та надворі вже потроху сутеніє. Анна не
мовила ні слова відтоді, як я стріла її в Бостонському аеропорту. Вона
змучена, худа, очі червоні. Анна незламна і стійка. Гостра на язик, із
відмінним почуттям гумору. Жінка, що сидить поруч, — не моя сестра.
Ми їдемо в орендованій автівці. Шини шелестять по мокрій дорозі, я
перемикаю радіостанції, та нічого путнього знайти не можу.
Ненавиджу Кейп-Код взимку.
Проїжджаємо повз законсервовані на зиму будинки — і жодної
тобі ознаки життя. За поворотом до Діксонового будинку дорогу
перебігає лисиця, несучи в зубах упольовану тварину. Руда спиняється
у світлі фар, зиркає на автівку й біжить собі далі.
Товста крига скувала ставок. Паморозь вкрила кущі, червоні ягоди
звисають з тоненьких срібних гілок. Наша резиденція здається убогою.
Взимку видно всі її недоліки. Я зупиняюся біля задніх дверей, глушу
двигун. Ми сидимо в тиші й теплі, дивлячись, як на півострів спадає
вечір. Анна притуляється головою до вікна.
— Сиди в машині. Я піду ввімкну опалення.
На дверях висить замок. Обходжу будинок, чіпляючись за гору
опалого листя, і засовую руку в піддашок. Скільки б не минуло років, а
мене завжди охоплює радість, коли пальці намацують ключ, що висить
на іржавому гвіздку. Той самий ключ до старезного замка, що висів тут,
коли ми були ще геть маленькими.
— Знайшла! — кричу сестрі, відчиняю двері, переступаю поріг
темної комори і йду до електрощита в дальньому кутку. Воджу
пальцями по важелях, доки знаходжу найтовстіший — головний.
Щосили тисну на нього, повертаю праворуч, і тієї ж миті оживає
холодильник. Всередині спалахує лампа і сяє крізь щілину у
дверцятах, підпертих віником, щоб за зиму полиці не вкрилися
пліснявою. У вітальні чисто, подушки та покривала сховані в чорні
пакунки з-під сміття. Всередині холодніше, ніж надворі. Таке
враження, що я стою в морозилці з крижаним затхлим повітрям. Воду
спустили із системи, аби труби не замерзли. Мушу зачекати, доки
будинок трохи нагріється, перш ніж змити антифриз і відкрити крани,
а поки доведеться топити кригу.
Проходжуся кімнатою і вмикаю лампи. Без опалення в будиночках
спати неможливо, тож розпалимо камін і спатимемо на диванах у
Великому будинку. Під столом стоять два електричні обігрівачі, дістаю
їх і вмикаю в розетки. Вони чимось нагадують старі тостери —
тоненькі дротики так само нагріваються до яскраво-червоного кольору,
сповнюючи кімнату запахом горілого пилу. Я завжди переживаю, чи,
бува, вони не спалять будинок, поки ми спимо. Біля каміна лежать
складені дрова, лучина та стос вицвілих газет. Переважно це
минулорічні номери «Нью-Йорк таймс» та «Бостон ґлоуб». Хтось —
мабуть, Пітер — виклав дрова в каміні в очікуванні наступного літа.
Беру жерстяну банку із сірниками з камінної полиці, стаю на коліна і
підпалюю спершу газету, потім лучину. Багаття сичить і тріщить,
потроху розгораючись. Чую за спиною Аннині кроки.
— Треба буде покататися на ковзанах, — пропонує вона.
— Зараз відкрию банку із супом. Цілком можливо, що десь є
банка із сардинами, — я дістаю подушки, ковдри і холодні
простирадла зі старезного комода.
 Ми вкладаємося спати під мерехтіння жаринок і ледь чутний
тріскіт дров. Надворі все купається в холодному місячному сяйві.
Природа заклякла й охолола, це місце геть не нагадує те, що я так
сильно люблю. Місце, де для мене все починається і закінчується.
Проте, лежачи тут, поруч зі змученою і збентеженою сестрою,
вдихаючи аромат каміна, плісняви й зимового моря, я відчуваю, як у
цього місця починає битися серце. Я й гадки не маю, що так сильно
підкосило сестру. Знаю лишень, що саме це змусило її сюди
повернутися. Як поштового голуба, який інстинктивно знає, куди має
летіти, навіть якщо доводиться долати сотні кілометрів.
На світанку мене будить сіре світло, що пробивається крізь вікна
веранди. Вогонь у каміні погас, і у вітальні так холодно, що, коли
видихаю, бачу білі клуби пару. Одягаю під ковдрами шкарпетки,
підіймаю з підлоги курточку й одягаю її поверх сорочки. Жаринки досі
тліють, тож я підкидаю дрова і тихенько ворушу попіл, щоб не
розбудити сестру. Беру глечик і йду до ставка. Мені потрібна кава. У
коморі точно є банка кави. Мама завжди стежить, аби в будинку до
наступного сезону залишилася кава, оливкова олія та сіль. Ставок
добряче замерз. Лід десь п’ятнадцять сантиметрів завтовшки. Тоненькі
гілочки та листочки примерзли й застигли у кризі, немов
скам’янілості. Але біля берега лід зазвичай тонкий, тож я беру палицю
і розбиваю його. Набираю в долоні воду і спершу п’ю сама, а вже
потім наливаю у глечик.
Запах кави будить Анну.
— Як добре, — каже вона, позіхаючи.
— Нарешті ми заговорили.
Анна нахиляє голову вбік, нагадуючи крихітну північну вівсянку.
Та за мить вона пригадує своє горе, і її обличчя тьмяніє.
— Поділися зі мною, — я приношу їй чашку чорної кави. — Із
цукром, але без молока, — я сідаю на край дивана поруч із нею. —
Посунься.
— Коли вийде сонце, хочу пройтися до океану, — каже Анна і
відсовується.
— У комоді мусять бути светри.
— Минулого тижня ходила до гінеколога, — сестра сідає і кладе
подушку під спину. — Затримка.
— І?
 — Я була переконана, що вагітна.
— Ми ж говорили минулого тижня, ти нічого не сказала.
— Боялася наврочити і знову втратити дитину. Думала, що за
третім разом мусить пощастити, — Анна відпиває каву і кривиться. —
Треба було заїхати в магазин купити молока. Одним словом, я не
вагітна.
— Анно, мені страшенно шкода.
Сестра ставить каву на підвіконня, дивиться на руки, перевертає
їх і уважно розглядає долоні. Потім проводить пальцем по верхній лінії
правої долоні.
— Пам’ятаєш, де лінія життя? — запитує вона, і я киваю. — А де
лінія кохання? — Анна сміється. — На моїй завжди була купа
відгалужень. Ліндсі казала, що то всі мої походеньки.
— Куди поділася Ліндсі? — запитую я.
— Я ніколи не зможу мати дитину, — каже сестра.
— Звісно, зможеш. Тобі тільки тридцять три. Просто потрібно не
здаватися. Гадаю, врешті-решт у тебе буде четверо схожих на Джеремі
шибеників.
— У мене не було місячних, бо в мене рак яєчників.
— Що ти верзеш?! — випалюю я. Час немов застигає, на мить
навіть сонце перестає сяяти. У кімнаті стоїть оглушлива тиша, і геть
нема чим дихати. — Не може бути.
— Елло.
— Може, це фіброма?
— У мене четверта стадія. Вже пішли метастази.
— Ти консультувалася в інших лікарів? Якщо ні, ти негайно
мусиш це зробити.
— Елло, помовч і дай мені договорити. Я серйозно. Стули рота,
гаразд? У мене плями на печінці. Наступного тижня матиму точнішу
інформацію, та лікар каже чекати найгіршого.
— Можливо, все не так страшно. Вони ще не знають напевне.
Зробимо операцію, пройдеш курс хіміотерапії. Знайдемо найкращих
нью-йоркських лікарів. Усе буде гаразд.
— Як скажеш, — відказує Анна.
— От побачиш.
— У такому разі нема про що хвилюватися. Ходімо до океану, —
сестра скидає ковдри і тицяє пальцем мені в стегно. — Посунься, хочу
злізти.
— Знаю, що ти не любиш доторків, проте зараз я тебе міцно
обійму — і нікуди ти від мене не втечеш.
— Гаразд, дай мені секунду підготуватися.
— Анно, я люблю тебе. Усе буде гаразд, — я обіймаю її і
притискаю до себе.
— І я тебе люблю. Не знаю, чому я так ненавиділа тебе, коли ти
була маленькою.
— Я тебе дратувала.
— Я була такою злою.
— Нестерпною. Власне, ти й досі така, — сміюся я.
— Пам’ятаєш, як Конрад вдарив мене на веранді?
— Так.
— Лео штовхнув його, і він впав на землю. Мені досі шкода його.
— Чому? Він же тебе вдарив.
— Бо я його підбурювала. Мені хотілося, щоб йому дали
прочухана, — сестра вдивляється у ставок. Сонце падає на кригу під
таким кутом, що та виграє у променях, немов дорогоцінне каміння. —
Я ганебно з ним поводилася.
— Ти з усіма так поводилася.
— Після того як Лео заборонив йому виходити з будиночка, я
зачинилася у ванній і плакала. Гадки не маю чому, — вона підводиться
і йде до плити. Бере глечик і наливає у чайник воду. — Бачила, ніби в
коморі є м’ятний чай.
— Зараз принесу.
— Пам’ять так дивно працює. Я скоїла купу вчинків, куди гірших
за цей, та коли лікар сказав, що в мене рак, я відразу ж чомусь
пригадала саме цей день. Як же я паскудно повелася. А наступного
літа він загинув.
— Це сталося два роки потому. Ти саме працювала на єврейській
фермі в Санта-Круз.
— Нащо воно мені було? Єврейська ферма, тільки подумати?! Я,
мабуть, тоді точно щось вживала, — Анна сміється, і на мить це знову
вона. — Знаєш, я оце весь час думаю... Може, якби я була добрішою,
цього не сталося б? Що, як карма таки існує? Тоді в наступному житті
я буду стоножкою чи кров’яним згустком.
— Ти ні в чому не винна, і карми не існує.
 — А тобі звідкіля те знати?
Та я якраз знаю. Бо якби карма існувала, то рак мусив би бути в
мене, а не в Анни. Роблю глибокий вдих, перш ніж зробити те, що
мушу. Усі ці роки я тримала дану Джонасу обіцянку, але Анна мусить
знати, що її вини нема.
— Пам’ятаєш, як Лео ходив квартирою, трощив речі, кричав на
маму і все запитував: «Чому?».
Сестра киває.
— Він звинувачував себе у смерті Конрада, та Лео ні в чому не
винен. Винна я, — роблю глибокий вдих. — Того дня на човні, коли
загинув Конрад...
— Я не хочу помирати, — перебиває мене Анна. — Не хочу, щоб
мене зжерли хробаки. Я не хочу бути там, де нема тебе, мами і цього
лісу, — крізь сміх і сльози мовить вона.
— Ти не помреш. Я тобі не дозволю.
— Бідолашний Конрад. Мені навіть не було сумно, — шепоче
сестра.
28

Травень 1998 року. Нью-Йорк

Стільниця в материній кухні — це старі комірні двері, гострі краї

яких обтесалися за десятки років сімейних вечер. На ній досі
лишилася замкова щілина і виїдені шашелем крихітні дірки, у які
понабивалися крихти й залишки їжі, що тепер радше нагадують вушну
сірку. У дитинстві я любила довбатися в них виделкою, виколупуючи
вміст. Зараз я сиджу за столом і роблю те саме: длубаю у стільниці
кульковою ручкою. Пітер вже мав би приїхати. Сьогодні мамин день
народження, і ми запросили її до ресторану, столик забронювали на
восьму. Я підіймаю слухавку і телефоную, щоб довідатися час.
Автомат відповідає мені: «Точний час: дев’ятнадцята година двадцять
п’ять хвилин п’ятдесят секунд». Набираю знову: «Точний час
дев’ятнадцята година двадцять шість хвилин рівно». Нове котеня
заходить до кухні. Руда спинка, білі лапи, жовті очі. Воно дивиться на
мене, сподіваючись привернути увагу. Я кладу котеня на стільницю, і
воно починає їсти виколупані залишки їжі. Звідкілясь у квартирі
доноситься гуркіт. Відштовхую стілець і йду в коридор. Мама стоїть на
драбині — розкладає книжки на полицях в алфавітному порядку.
— Добре, що ти тут. Допоможеш мені із секцією поезії, — каже
мама, дістає з полиці стос книжок і дає мені.
— Пітер запізнюється, — я сідаю на підлогу й починаю сортувати
книжки. — Прімо Леві?
— Ніколи не могла вирішити, куди його краще віднести. Постав
поки у філософію.
Відкриваю верхню книжку зі стосу. Це збірка віршів Двайта
Берка. На титульній сторінці виведена чорнильною ручкою вицвіла
посвята: «Для Генрінових дівчаток, миліших за пахісандру.
Сподіваюся, життя ваше буде насиченим і в ньому завжди буде поезія.
З любов’ю — Двайт».
— О, це моя.
— Я так розумію, твоя та Аннина, — зиркає мама з драбини.
 — Твоя правда. Надішлю книжку їй.
— Краще нехай буде тут. Перше видання віршів Берка з його
підписом. Зараз ця книжка, мабуть, коштує силу-силенну грошей.
Джеремі неодмінно захоче її продати.
Ззаду на обкладинці вицвіла чорно-біла фотографія Двайта у
смугастому лляному піджаку і краватці-метелику в горошок.
Представник привілейованого класу. Той самий добрий вираз обличчя,
що я пам’ятаю ще з дитинства.
— Він був доброю людиною, — кажу я.
— Така трагедія.
— Він завжди носив лофери і клав копійки у проріз для монет.
Треба буде написати Ненсі.
— Ваш батько вважав, що він гомосексуаліст.
Не один рік потому, як Двайт Берк втопився, ходили чутки, що він
вкоротив собі віку, а ще — що Картер Еш — чоловік, до якого він
поїхав віддати книжку того весняного дня, коли ми з батьком поїхали
забирати речі, був Берковим коханцем, і що сам Берк був ревним
католиком, і врешті-решт не витримав сорому й почуття провини.
Батько наполягав, що всі ті чутки — наклеп. Берковий одяг був охайно
складений на березі річки Гудзон. Коли Двайта дістали з води, на
ньому було лише спіднє. «Якщо він збирався втопитися, навіщо
лишати на собі спіднє? — розмірковував батько. — Двайт хотів піти із
цього світу в тому ж, у чому й прийшов. Зрештою, він був поетом. Він
любив симетрію».
— Автор чи зміст? — запитує мама, тримаючи в руці книжку про
Ґанді.
— Зміст. На автора зазвичай ніхто не звертає уваги, — я гортаю
збірку поезії. Вірші живі й дещо дивні, у них дзижчать комашки й
буяють трави. На одній зі сторінок натрапляю та такі рядки:

На вершині пагорба лисніють

Спини чорних жеребців —
Ті щипають конюшину
Й жолуді винюхують з дубів.
Коміри розстебнуті, під квітучим глодом
Лежимо ми вдвох.
Якось під водою слухав вітру шелест,
 Вдих зробив і вижив, я не потонув.

Сподіваюся, батько казав правду, і Двайтова загибель —

випадковість. Сподіваюся, того ранку він полишив домівку коханця,
аби просто поплавати. Лежав на березі Гудзону, слухав плескіт води і
вдихав пахощі трав і квітів. Потім роздягнувся і пірнув у річку, плавав
на спині й милувався, як пливуть по небу хмари і кружляють пташки.
А коли вже плив назад до берега, збагнув, що заплив надто далеко, і
вже не міг впоратися з течією, а та несла його все далі й далі.
Дверний дзвінок двічі дзеленчить.
— Є хто вдома?! — гукає Пітер.
— Ми тут! — кричить мама. — Не випусти котеня. Воно весь час
намагається втекти.
Пітер заходить з величезним букетом лілійників та блідо-рожевих
садових троянд.
— Воллес, з днем народження! — він вручає квіти матері, яка
стоїть на драбині, потім зиркає на стоси розкиданих книжок. —
Непогано святкуєте.
— Я застара для святкувань. Зараз одягну блузку і поїдемо.
Постав, будь ласка, у вазу, — мама простягає мені букет.

У нашому кварталі горить лиш кілька ліхтарів, решту

порозбивали наркомани, що полюбляють темряву. Ми з Пітером ідемо
з ресторану вздовж Східної десятої вулиці, взявшись попідруки, щоб
здаватися більшою і водночас менш привабливою мішенню. Половина
квартир на першому поверсі повісили на вікна табличку: «Обережно,
злий собака», хоча тут рідко хто вигулює чотирилапих.
— Сьогодні твоя мати чудово виглядала, — зауважує Пітер. —
Коли садовили її в таксі, вона аж сяяла.
— Вона любить увагу, хоча й вдає, ніби їй байдуже. Ти запроси її
в дорогий ресторан і за все заплати — і вона тішитиметься, як мале
дівча, якому татко подарував нову ляльку. А ще вона тебе обожнює. З
тобою вона почувається молодою.
— А ти?
— Я й так молода.
— Обожнюєш мене?
 — Переважну кількість часу так, та іноді ти мене дратуєш.
Він обіймає мене і вдихає мій аромат.
— Ти гарно пахнеш. Лимоном.
— Мабуть, то все долька лимона, яку я вичавила на рибу.
— Парфуми «Морський язик». Такі повинні бути в кожної жінки.
Гадаю, варто запатентувати, — сміється Пітер.
— Ой ні, краще не треба.
Коли відчиняємо двері квартири, повітря всередині
наелектризоване. Кожна молекула вібрує від напруги, телефон
розривається, на книжковій полиці лежить перевернута ваза з
тюльпанами, і вода стікає на підлогу.
— Клята кішка знову стрибнула на автовідповідач. Я її точно
придушу, — кидаю пальто на стіл і забігаю до спальні. У кімнаті два
величезні вікна. Одне праворуч над ліжком, друге — біля пожежних
сходів. На ньому ґрати, тож відкрити його можна лишень ізсередини у
разі, якщо доведеться рятуватися від пожежі. Шибки над ліжком
розбиті, рама розтрощена. Повертаю голову і бачу, що на підвіконні
сидить навприсядки чоловік. Він глипає на мене скляними очима і
шкіриться, немов не помічаючи, що гойдається над прірвою заввишки
в чотири поверхи. Його волосся брудне і сплутане, ніби в ньому
оселилися павуки й повідкладали яйця на ураженій екземою шкірі.
Якимось чином грабіжникові вдалося перелізти з пожежних сходів по
стіні будинку й вибити вікно. Крізь прочинені ґрати я помічаю на
сходах наш телевізор, відеомагнітофон і сплутані дроти
автовідповідача.
Грабіжник слідує за моїм поглядом, потім дивиться мені в очі й
нахиляє голову, розмірковуючи, залишитися йому чи втекти. Облизує
губи кінчиком рожевого язика і всміхається. Я кричу Пітеру, та замість
крику з вуст виривається шепіт. Грабіжник хтиво дивиться на мене і
починає злазити з підвіконня. Я тремчу від напруги. Якщо зараз
кинуся на нього, він з переляку вилетить у нічне небо й розіб’ється,
лежатиме посеред асфальту, широко вирячивши очі, доки такі ж
наркомани, як він, не почнуть порпатися в його кишенях. І я мчуся на
нього, доки не передумала, та зненацька в мене підкошуються ноги, і я
падаю обличчям на підлогу. Забігає Пітер, високий і грізний. У його
руці кухонний ніж.
 — Йди звідки прийшов, — холодно каже він. — Телевізор можеш
лишити собі, він нічого не вартий, а от автовідпові-дача не чіпай, на
ньому номер, який мені потрібен, — Пітер ступає кілька кроків. Я
вперше бачу його таким жорстоким і безстрашним. Справжній
перевертень у сяйві повного місяця. — Бігом, бо заріжу, — гарчить він.
Грабіжник задкує, неначе той кіт, вистрибує з вікна на пожежні
сходи, хапає однією рукою телевізор, другою відео-магнітофон. Я чую,
як його п’яти гупають по металевих сходах, а слідом дзеленчать дроти.
На підлозі біля мого обличчя кров. Я порізала підборіддя. В кутку
кімнати повільно відчиняються двері шафи.
— Пітере, позаду! — кричу я і заплющую очі, змирившись з тим,
що буде далі, та замість почути важкі кроки, відчуваю, як моєї щоки
торкається щось пухнасте. Розплющую очі. Біля мене кішка злизує з
паркету кров.

Коли поліція нарешті поїхала, знявши відбитки пальців на

автовідповідачу, ми підмели друзки, а я пробачила Пітерові, що він
звалив мене на підлогу і в мене до кінця життя лишиться шрам на
підборідді, він запитав мене:
— Якби я не спинив тебе, ти б дійсно штовхнула його з вікна?
— Мабуть. Не знаю. Так я зреагувала.
Пітер насупився і поглянув на мене так, немов побачив щось під
моєю шкірою — щось страшне, що варто сховати й ніколи не
показувати. Мене накриває сором, я боюся, що мене викрили.
— Ти вбила б людину через телевізор і відеомагнітофон?
— Справа не в телевізорі. Він хотів напасти на мене. Бачив би ти
його погляд.
— Нам треба вибиратися із цього району, доки ти не опинилася за
ґратами через убивство.
— Піте, годі тобі. Я перелякалася.
— Заспокойся, я жартую. Майже, — відказує він і сміється.
Беру автовідповідач зі столу і йду у вітальню.
— Ти казав, тут є важливий номер?
— Елло, прошу тебе, охолонь, — Пітер йде за мною, бере з
журнального столика пачку цигарок і плескає по кишенях у пошуках
запальнички. — Ти ризикувала життям, щоб врятувати чоловіка, який
тонув. Який із тебе вбивця. Це я погрожував йому ножем. — Пітер
зиркає кімнатою у пошуках попільнички і врешті-решт обирає горщик
з геранню.
— Ця скотина вкрала мою попільничку.
— Вона у посудомийці.
Пітер підходить до мене, розвертає обличчям до себе і цілком
серйозно каже:
— Мені байдуже, навіть якби ти його четвертувала і повісила
кишки на палю. Єдине, що має для мене значення, — твоя безпека. Ти
моя дружина. Ти любов усього мого життя. Жодні твої слова чи вчинки
цього не змінять. Я здивувався, бо ніколи досі не бачив тебе такою.
Мені страшенно хочеться йому вірити, але я не вірю. Певні
недоліки справді можна пробачити: інтрижку чи жорстоке слово, але
не брудний мерзенний інстинкт, що ховається в нетрях мого єства і
готовий проявитися, щойно запахне кров’ю. До цього вечора я була
впевненою, що він зник. Вийшов сантиметр за сантиметром, рік за
роком із мого тіла, лишивши порожнечу на згадку там, де він колись
гніздився.
— Годі, не злися, — Пітер торкається пальцем кінчика мого носа,
йде на кухню і виходить з попільничкою і блюдцем молока. — Киць-
киць-киць, — кличе він, ставлячи молоко на батарею.
«Розкажи йому, — лунає у мене в голові. — Нехай він побачить,
хто ти. Зроби це нарешті й звільнися». Та натомість я кажу:
— У котів непереносимість лактози.
Коли ми лягаємо спати тієї ночі, я відчуваю, що відстань між нами
набагато більша за зім’яте простирадло. Лінія розлому, яку я сама й
провела. Я надто сильно його люблю, щоб ризикувати втратити.

31 липня 1999 року. Лос-Анджелес

Літак пролітає над останнім скелястим гірським хребтом. Піді

мною розкинулося безкрає одноманітне передмістя, а вдалечині
блищить Тихий океан. Літак намотує кола, здригається і зі скрипом
опускає шасі. За кілька митей ми приземляємося на злітну смугу,
пасажири полегшено зітхають, адже завжди в цей час очікують
найгіршого.
З аеропорту я одразу ж мчу в лікарню, тягнучи за собою важку
ручну поклажу. Я гнівно й знервовано розштовхую повітря та простір.
«Я не можу спізнитися. Я не можу спізнитися...» — повторюю собі,
відчуваючи, як мене накриває хвиля паніки. Біля терміналу на мене
чекає таксі — Джеремі про все домовився, але водій вайлуватий і
неуважний.
Він спиняється на кожному світлофорі, пропускає інші автівки й
за законом підлості обирає найгірший маршрут. Коли ми доїжджаємо
до лікарні, я стираю зуби до крейди і замість п’ятнадцяти відсотків,
спершу зменшую чайові до десяти — і врешті-решт тицяю лишень
кілька доларів. Бурмочу під носа «мудак» — і вибігаю з таксі.
Всередині охоронець показує мені вбік ліфтів, і я, тримаючи
валізу, біжу по блискучій, немов у палаці, підлозі. Біля ліфтів поперед
мене юрба люду. Усі дивляться нагору, гадаючи, котрий із ліфтів приїде
першим. Якимось дивом двері відчиняються прямісінько переді мною.
Я натискаю «одинадцять» і невпинно тицяю на кнопку закриття
дверей, сподіваючись, що вони зачиняться, перш ніж хтось встигне
зайти всередину, однак ліфт стоїть на місці. Заходить жінка у шарфі й
перуці. Рак. Двері нарешті зачиняються, та ліфт не їде. Таке враження,
наче я потрапила до гробниці.
— Мабуть, зламався, — кажу я і тицяю на кнопку відкриття
дверей. Нічого. Натискаю знову. Відчуваю, як до мене підкрадається
клаустрофобія. Здається, немов власне тіло стало для мене пасткою.
Нарешті ліфт рушає. Він насилу підіймається на наступний поверх і
спиняється. Двері прочиняються. Коли ніхто не заходить всередину,
ліфт їде далі й спиняється на наступному поверсі. Ми знову стоїмо і
нестерпно довго чекаємо.
— Ймовірно, якийсь бешкетник натиснув на всі кнопки, — зітхаю
я.
— Сьогодні Шабат, — пояснює жінка.
— Ви що, жартуєте? У мене нема на це часу! — проціджую я.
Господи, це ж треба було сісти у цей клятий ліфт.
Жінка зиркає на мене так, немов у мене проказа, і відходить убік.
— Пробачте, я не хотіла вас налякати, — кажу я, відчуваючи, що
мені бракує повітря. — Зрозумійте, я не можу спізнитися. Моя сестра
помирає.
Жінка дивиться у стелю, презирливо стиснувши губи.
Я завжди вважала себе толерантною людиною і поважала погляди
й переконання інших. Та зараз, коли на кону стоїть, чи я встигну до
своєї прекрасної сестри, чи зможу сісти поруч на ліжко, обійняти й
зізнатися, що то я розірвала плакат Боббі Шермана, тим самим
розсмішивши її востаннє, я ненавиджу всі релігії на світі. Заплющую
очі й молюся Богові, у якого не вірю, щоб Анна мене дочекалася. Мені
потрібно розповісти їй, що я зробила.
Книга четверта
Це літо
29

Шість тижні тому. 19 червня. Беквудз

Щоранку, перш ніж Пітер та діти повиходять з будиночків, я

підмітаю підлогу. Змітаю пилюку, пісок та комашок у невеличкі купки,
потім одна за одною переміщую їх на совок і висипаю під найближчий
кущ. У ці миті я завжди думаю про Анну. Короткий спалах. Не стільки
спомин про неї, як розуміння того, що вона досі в мені. Крихітний
слід, що назавжди лишиться зі мною. Саме Анна навчила мене
підмітати, коли мені було сім.
— Не так, незграбо! — кричала вона мені з веранди, коли я
розмахувала віником, наче маятником, здіймаючи клуби пилюки. —
Мети помаленьку і не відривай віник високо від підлоги. Змітай усе в
маленькі купки. Мети до себе. Бо інакше бачиш, що коїться?!
Ставлю мітлу на місце в коморі між холодильником і стіною, та
мітла сковзає і падає в повиту павутинням шпарину за холодильником.
Зітхаю, розуміючи, що доведеться витягнути її з облюбованого
павуками закутка. Мама завжди прибирає будинок перед нашим
приїздом, але тільки в тих місцях, де добре видно. Коли ми вчора
приїхали, Медді відразу ж помітила мишаче гніздо на балці над
полицями в коморі.
— Я лишень вдаю, що не бачу, — підслухала я, як мама зізналася
Медді. Я саме проходила повз задні двері, тягнучи сумки з машини. —
Усе найогидніше я лишаю до приїзду вашої мами.
— Мамо, я все чую! — крикнула я їй.
— У лататті завелися ондатри, — вела мама далі, не звертаючи на
мене уваги. — Вони такі милі. Щоранку троє малят плавають слідом за
матір’ю. Було й четверте, та коли я каталася на каное, воно вже
плавало задубіле поміж водоростей, нагадуючи невеличку пухнасту
гілочку.
— Як мило. Мамо, величезне тобі спасибі, що поділилася
новиною з онучкою, — кидаю я через плече.
 — Ви що, вирішили перебратися сюди назавжди? Навіщо брати
стільки речей?
Спиняюся наприкінці доріжки, дивлюся на ставок і блакитне
червневе небо. Ідеальний день для плавання.
— Яка ж я щаслива тут бути, — кажу я до себе.

Сьогодні ранок сірий, похмурий і надто холодний для плавання.

Залишаю мітлу лежати за холодильником і йду до нашого будиночка.
Відкриваю сумку, дістаю кросівки та топ для бігу. Пітерів одяг лежить
на підлозі — саме там, де він вчора роздягався. Вішаю його білу
бавовняну сорочку на гачок, складаю потерті штани з молескіну і
кладу їх на спинку стільця.
Пітер совається у ліжку.
— Ще рано. Спи, — шепочу я йому.
Він повертається до мене і всміхається. Волосся прилипло до
чола, на щоці сліди від подушки.
— Так тепло і затишно, — каже Пітер. Цієї миті він такий милий і
чарівний, як мале хлопча.
— Скоро повернуся, — я цілую його повіки, вдихаючи знайомий
аромат солі та цигарок.
— Я приготую сніданок, — бурмоче він.
Я біжу вздовж нашої крутої під’їзної дороги, оминаючи коріння і
ями, що утворилися за зиму, потім звертаю на путівець, що обгинає
ставок і стелиться аж до моря. У лісі тихо, навіть гілки не ворушаться.
Більшість будинків ще зачинені, адже червень може видатися досить
вологим і дощовим. Свіже вранішнє повітря бадьорить. Щоразу, коли
стопи торкаються піску, я відчуваю, як моє тіло пробуджується — так,
немов я повертаюся до життя після довгої сплячки, винюхуючи бджіл
у конюшині й вишукуючи підхоже дерево, аби почесати спину. Цього
року я почуваюся саме так.
Наближаючись до океану, я пришвидшуюсь, аби скоріше вибігти з
густого лісу до кущів та заростів журавлини, слідом за якими
видніється океан. На останньому повороті помічаю Джонаса. Він
сидить на обочині, на шиї висить бінокль.
— Що ти тут робиш? — дивуюся я і спиняюся. — Ти ж казав, що
будеш не раніше наступного тижня? — хапаю повітря я і сідаю поруч.
 — Останньої миті передумали. У місті стовідсоткова вологість,
тхне потом, ще й у майстерні зламався кондиціонер.
— Годі тобі, просто визнай, що приїхав, бо страшенно за мною
скучив, — сміюся я.
— І це теж, — усміхається Джонас. — У місті неможливо
викроїти час для зустрічі. Ми всі гасаємо як навіжені, а потім,
дякувати Богу, зненацька настає літо. Діти раді бути тут?
— Та де там. Ще доби не минуло, як ми приїхали, а вони вже
ниють, що тут нема вай-фаю. Пітер погрожує відправити їх учитися у
військове училище.
— Він поки лишиться тут?
— На два тижні, а потім, як завжди, приїжджатиме на вихідні. Ти
на пляж чи додому?
— Додому. Ходив перевірити, чи гніздяться кулики.
— І що?
— Все гаразд.
— Огорожі звели?
— Відгородили половину пляжу, — киває Джонас.
— Ненавиджу пісочників.
— Ти ненавидиш усіх, хто не знає, що Беквудз належить тобі, —
відповідає він.
— Це якась маячня. У газеті писали, що популяція жовто-ногих
пісочників навпаки зменшилася відтоді, як на пляжі почали зводити
захисні огорожі.
Джонас знову киває:
— Хтозна, можливо, людський запах відганяв койотів від яєць.
— Як поживаєш? Із Джиною все гаразд?
Джонас частку секунди зволікає, перш ніж відповісти. Сторонній
навряд чи те помітив би, та я надто добре його знаю.
— Радіє як дитина, що ми нарешті тут, і вже шукає способи, як
втекти від моєї матері. Поїхала кататися на вітрильнику ще до того, як
я прокинувся. Казала, що хоче перевірити оснащення.
— Ходити під вітрилами. — Навіть після стількох років ці слова
застрягають у роті, немов я говорю складною африканською мовою.
— Ходити під вітрилами, — повторює Джонас.
Слова зависають у повітрі, немов кам’яна брила, що от-от
полетить з обриву. Як завжди, я відчуваю щось ніжне, жахливе, сумне
й ганебне між нами. Джонас миттю додає:
— Вона хоче купити більший вітрильник. Я вирішив не
втручатися.
— Джек страшенно зрадіє, якщо Джина таки купить, —
підбадьорливо кажу я, хоча мій голос звучить фальшиво, і Джонас це
чує. Та нічого не вдієш, ми поводимося так вже купу років: тягнемо за
собою тягар минулого. Ми досі прикуті до нього, проте тепер він
достатньо далеко, аби ми могли відкрито визнати, ким були колись
одне для одного.
У небі над нами кружляє сапсан. Ми спостерігаємо, як він злітає
до хмар, потім повертається і стрімголов кидається вниз, угледівши
здобич.
— Мушу повертатися, — підводиться Джонас. — Мати просила
допомогти їй посадити чорнобривці. Цього року від комарів нема
спасу. Заходьте увечері чогось випити, ми будемо вдома.
— З радістю.
Він цілує мене у щоку і йде. Я дивлюся Джонасу вслід, доки він
не зникає за поворотом. Так легше.

Коли повертаюся, мама сидить на своєму уподобаному дивані на

веранді, а Пітер готує на кухні каву.
— Добрий ранок, красуне! — гукає він. — Як перша літня
пробіжка?
— Божественно. Нарешті я дихаю.
— Кава майже готова. Добігла до океану?
— Так. Зараз саме відплив. Дивися, що знайшла, — я йду до
Пітера і простягаю йому долоню. — Вперше бачу такого крихітного
мечохвоста. Сама досконалість.
— Як вода? — запитує мама.
— Не купалася. Не взяла із собою купальника.
— Треба було пірнути голою, — осудливо зауважує мама.
— Звісно, що треба, — зітхаю я. Знову почалося. — Дорогою
зустріла Джонаса. Він запросив нас до них увечері.
— Чудово, — відказує Пітер.
— Ти помітила, скільки знову гусені? — допитується далі мама.
— Ні, вздовж дороги дерева не об’їдені.
 — Доберуться і туди. Це ж як саранча. У нас і Памели вже
половина дерев лисі. Яка прикрість. А цей нестерпний звук, з яким їхні
екскременти падають на стежку... Вчора вранці довелося навіть
обмотати голову робозо й тікати звідси.
— Екскременти гусені? — дивується Пітер.
— Вони схожі на білу мелену каву, — пояснюю я.
— Я вже якось мала необачність, — веде далі мама. — Усе
скінчилося виразкою.
— Елло, твоя мати говорить китайською, — кидає мені Пітер.
— Твій чоловік нестерпний. Але якщо раптом побачите в унітазі
щось схоже на світлу мелену каву, знайте, що то зовсім не кавові зерна.
— Тьху, гидота, — кривлюся я.
— Вже як є.
— Воллес, кави? — запитує Пітер, виходячи з кухні з кавником
запашного напою.
Я обожнюю свого чоловіка.

Чотири тижні тому. 4 липня. Веллфіт, штат Массачусетс

Під час параду з нагоди Дня незалежності ми дізнаємося про

загибель дитини. Сьогодні вранці на п’ятирічну дівчинку обрушилася
дюна, і бідолаху поховало живцем, доки її мама неподалік на пляжі
займалася йогою. Коли жінка обернулася, аби перевірити, чи з
донькою все гаразд, побачила лишень рожеве відерце, що, як їй
спершу здалося, висіло близько десяти сантиметрів над землею.
«Ніколи не забуду, як її крихітна ручка стирчала з піску», — голосила
мати.
Я стою із Джонасом та його матір’ю в тіні височезного клену. Ми
дивимося парад. Джина, Медді та Фінн побрели до натовпу, аби
пробратися до першого ряду.
— Що я вам завжди казала?! Не можна дітям дертися на дюни, —
самовдоволено каже Джонасова мати. — Тепер бачите?
Джонас здивовано дивиться на мене і заходиться сміхом.
— Як некрасиво з твого боку, — проціджує вона і повертається
спиною до нас. — Срамота!
 Я щосили намагаюся стриматися, та нічого не можу із собою
вдіяти. Мені наче знову чотирнадцять, і я стою у Джонасовій вітальні,
а вона відчитує мене за те, що я дивлюся расистський серіал
«Маленький будиночок у прерії». Або коли вона причитала Анні на
пляжі, що носити бікіні — страшне зло. «Ти робиш так, що чоловіки
ставляться до тебе лишень як до об’єкта сексуального задоволення». У
відповідь сестра зняла верх купальника, потрусила грудьми й пішла
напівгола у воду. Якось Джонасова мати припустилася помилки і
почала сварити мою матір за те, що та принесла на пікнік пакунок
паливних брикетів. «Брикети? Воллес, ти при своєму розумі? У Конго
вже майже дерев не лишилося. Може, ще й у Вірінгу поїдеш
відстрілювати гірських горил?» На що мама відповіла: «Знаєш, я би
поїхала, та летіти дорого», а тоді висипала всі брикети в багаття, яке
миттю здійнялося стовпом у небо. «Срамота!» — випалила Джонасова
матір. Ми з Джонасом стояли і з роззявленими ротами спостерігали, як
гризуться наші матері, а потім побігли собі пляжем, заливаючись
сміхом і викрикуючи одне одному: «Срамота! Срамота!»
— Срамота! — ворушить самими губами Джонас і шкіриться
мені.
— Срамота! — беззвучно промовляю я йому у відповідь.
Перед нами проїжджає платформа з дівчатками-підлітками в
костюмах лобстерів. Вони махають руками, всміхаються і кидають
цукерки у натовп. Позаду крокують тутешні школярі й фальшиво
виграють пісню «Eye of the Tiger». До нас підходить Джина, тягнучи за
собою Медді та Фінна. Усі троє розмахують американськими
прапорцями на дерев’яних паличках. На Медді намисто із цукерок.
— Чого смієтеся? — Джина бере Джонаса попідруки.
— Дивись! — Фінн махає мені прапорцем. — Джина купила нам
прапорці.
— Не треба було. Гроші на вітер, — кажу я Джині.
— Гроші від продажу передадуть ветеранам, — відказує вона мені
тоном, з якого ясно, що я її образила.
— Дуже великодушно з твого боку, — швидко виправляюся я.
— Вони коштують три долари.
— Вибач, я бовкнула зайве. Ти тільки поглянь, які вони щасливі!
— Медді та Фінн збігли пагорбом і радісно розмахують чотирьом
старим чоловікам у коричневому «Олдсмо-білі» з емблемою «Ротарі
клаб».
Джонас кладе руку мені на плече і тицяє вбік «Олдсмобіля»:
— Можу поклястися, це ті самі старигани, яким ми махали ще
дітьми.
— Впевнена, кожні десять-двадцять років вони просто їх міняють.
Пам’ятаєш, як чоловік у капелюсі дядька Сема кричав на мене, що я
одягла футболку із зображенням Волтера Мондейла, а потім кинувся
слідом за нами?
Джонас киває і лиш сміється.
— Так чого смієтеся? — перепитує Джина, не даючи нам змоги
змінити тему.
Тієї ж миті повертається Джонасова мати з міцно стиснутими
губами.
— Сьогодні вранці маленька дівчинка загинула на пляжі. Твій
чоловік та Елла вважають, що це привід для веселощів. Байдуже, я все
одно вже йду. Спека нестерпна. Буду вдячна, якщо дорогою додому
заскочите до крамниці й купите рисові хлібці та кламато. А ще в нас
закінчилася паприка, — каже вона і йде, не попрощавшись.
— Нічого собі. Що це було? — дивується Джина.
— Вона лютує, бо ми з неї сміялися, — пояснює Джонас.
— Через загибель дитини?
— Звісно ж, ні. Вона просто не зрозуміла.
— Чого? — допитується Джина.
— Вона сказала те саме, що колись казала нам у дитинстві,
читаючи моралі. Важко пояснити.
— Впевнена, мені вистачить мізків зрозуміти, — випалює Джина.
— Хоча зрештою, як хочете. Це ваші секрети.
Джонас роздратовано вдихає і каже:
— Вона сказала: «Срамота!»
— І була правою, — відсікає Джина.
Я почуваюся так, немов мені дали ляпаса. Зиркаю на Джонаса у
пошуках пояснення, та він не зводить із Джини сердитого погляду.
— Вибачте, — миттю задкує Джина. — Гадки не маю, чому я це
сказала. Сьогодні дуже спекотно, та й я майже не спала.
— Усе гаразд, — кажу я, та це неправда. Її ворожість і
невпевненість щонайменш безглузді. Вона завжди була впевненою в
собі й не комплексувала. Джина себе любить. Коли вона лишень
почала зустрічатися із Джонасом, я знала, що вона вбачає в мені
загрозу. Звісно ж, вона й не здогадувалася, як сильно він колись мене
любив, у тім він їй не зізнався б, проте вона завжди ревнувала нашій
дружбі — спільне минуле, де їй не було місця. Але з того часу сплила
сила-силенна років. Ми всі вже встигли написати нову історію і
постаріти разом. Як пари. Як друзі. Та зараз здається, немов на коротку
мить вона втратила самовладання і відкрила справжні почуття:
ревність і глибоку відразу до мене, які ховала весь цей час. А коли
збагнула, що вилізло назовні, спробувала засунути його назад. Щось
послужило тригером — точно не спека і не брак сну. Щось зараз
коїться між ними, є якась напруга, про яку Джонас не хоче мені
розповідати. — Піду заберу дітей і поїдемо додому. Ти маєш
слушність, Джино. Тут справжнє пекло. Побачимося ввечері на
салюті?
— Нас не буде, — відказує вона. — У мене завтра о шостій ранку
регата.
— А я, можливо, прийду, — додає Джонас.

Виїжджаючи з містечка з дітьми, ми помічаємо Джину та Джонаса

біля продуктової крамниці. Вони сваряться. Джина плаче й сердито
розмахує руками. Джонас стоїть із пляшкою кламато під пахвою.
Ніколи не могла зрозуміти цей напій: як можна було поєднати
томатний сік з молюсками?! Джонас лиш розлючено хитає головою у
відповідь. Автівки переді мною насилу повзуть. Знаю, що мушу
відвернутися і не дивитися на них, та не можу нічого із собою вдіяти.
На світлофорі жовте світло змінюється червоним. Крізь зачинене вікно
і ледь чутний гул кондиціонера я чую, як Джина кричить: «Іди під три
чорти!» Озираюся, чи, бува, діти й собі того не почули, але вони з
головою в телефонах. Джонас щось каже Джині, розвертається і йде.
Вона кричить йому вслід, благає спинитися, та він крокує далі. Мені
ніяково, адже я пхаю носа в чуже життя. Джина вся зіщулюється,
витирає шмарклі рукавом сорочки, лишаючи на чорній тканині
смужку, що блищить на сонці, немов слід равлика. Вона здається
слабкою і вразливою, такою я її досі не бачила. Мені її шкода. Я
відвертаюся, благаючи, аби якнайшвидше загорілося зелене світло, бо
не хочу, щоб вона побачила нашу автівку. Позаду мене Медді опускає
вікно, кричить Джині й махає їй рукою. Джина підводить очі саме тоді,
коли на світлофорі спалахує зелений.

— Мамо?! — гукає Медді, коли ми виїжджаємо на шосе, набите

автівками, що повертаються з параду. — Джина казала, що у нью-
йоркській каналізації водяться алігатори. Це правда?
— Справді? — сміюся я. — А вона вам часом ще легенди про
смерть Пола Маккартні не переповідала?
— Що за Пол? — перепитує Фінн.
— Медді, навряд чи там водяться алігатори. Хоча хто їх знає. Коли
мені було чотири, я на власні очі бачила, як шанувальник вашої бабці
змив в унітаз крихітного алігатора.
— І він не застряг? Якого він був розміру? — цікавиться донька.
— Як гекон.
— А що, як вони повилазять на тротуар і почнуть вбивати людей?
— бідкається Фінн.
— Не повилазять. Зайченя, не хвилюйся, все буде гаразд.
— Я більше не хочу ходити до школи пішки.
Автівки насилу повзуть, обочиною проїжджають велосипедисти й
обганяють нас.
— Коли ми з Анною були маленькими, батько подарував нам на
Різдво акваріум для вирощування морських істот.
В інструкції йшлося, що якщо занурити яйця у воду, з них
вилупляться тваринки. У наборі також був пакетик корму і крихітна
ложечка.
— Так вони досі продаються, — каже Медді. — Треба буде і нам
купити. Класна штука.
— Як тобі сказати... Згідно з описом з яєць мали б з’явитися схожі
на морських коників створіння з ногами, як у людей, і коронами на
голові, і жити вони мусили в підводних замках.
— Можна і нам таке?
— Ні!
— Чому? Я теж хочу таку тваринку.
— Бо це лайно!
— Мамо, не лайся! — відчитує мене Медді.
— Вибач, більше не буду, — сміюся я. — Ми з Анною все чекали
й чекали, коли ж вони вилупляться. Щодня прибігали зі школи і
перевіряли, чи нема у воді крихітних королів та королев. І, о диво,
минуло близько тижня, і у воді почали плавати крихітні рачки.
— І що далі? — цікавиться Медді.
— А нічого. Вони не виросли і так собі й плавали. Виявилося, то
була артемія.
— Нею харчуються кити й риби, — пояснює Медді Фінну.
— Я й без тебе знаю, — дратується він.
— Усе скінчилося тим, що одного дня ми повернулися зі школи, а
акваріум стояв порожній. Мама вилила рачків у раковину, сказавши,
що більшість із них померла — і акваріум перетворився на розсадник
комарів.
— Шкода, — зітхає Медді.
— Можливо, так, а може, й ні. Ми так і не побачили, чи вони
виросли, та цілком можливо, що вони виросли після того, як їх змили.
Що, як у каналізації існує справжнє царство з крихітними королями,
королевами й принцесами в малесеньких коронах?
— Сподіваюся, так воно і є. То було б чудово.
— Я так думаю, гарбузику. Можливо, і Джина має слушність
щодо алігаторів. Що, як і вони живуть десь собі в каналізації і
харчуються артемією?
— Тільки не це. Ні, так ми не домовлялися, — відказує Медді.
Я вже й забула про той акваріум. Ми із сестрою щодня вдивлялися
на нього, сподівалися, чекали і радісно плескали в долоні, коли
крихітні рачки почали рухатися. І як гірко розчарувалися, коли на тому
було все. Ми рано починаємо чекати. Рано обманювати. Але водночас
рано починаємо мріяти, сподіватися і складати власні історії.
Звертаю із шосе на односмугову ґрунтову дорогу, що веде до
Беквудза, подумки молячись, щоб ніхто не їхав назустріч. Ненавиджу
здавати назад, а на цьому відрізку дороги поворотів нема.

Щороку в місті запускають салют зі старої дерев’яної барки у

гавані. Човен скрипить і стогне, доки іскри розлітаються вздовж
берега. Найбільше люблю спостерігати за салютом з кінця пірса, що
тягнеться від пристані далеко в затоку. Минаєш просяклі сіллю
траулери з купою мокрих сіток, які стоять пришвартовані, немов коні
біля шинку, потім прив’язані ялики, що легенько гойдаються собі на
воді, і йдеш туди, де вода облизує вершечки паль. Тут, вдалині від
натовпу, пахне рибою і мокрою деревиною. Люди переважно
збираються на громадському пляжі, аби помилуватися, як у темну
височінь злітають кольорові вогники, запалюючи небо. У воді
виблискують хвости яскравих комет і гігантські бенгальські вогні, і на
якусь мить океан перетворюється на небо з мільйоном зірок. Коли
сидиш в кінці пірса, звісивши п’яти над водою, зірки опиняються
прямісінько біля ніг, а потім ковзають далі водою і загадково згасають.
Це місце показав мені Джонас.
На зміну нестерпній денній спеці прийшла ідеальна літня ніч.
Легенький вітерець подуває у темряві. Діти побігли дивитися салют із
друзями, а я, Пітер і мама сьорбаємо собі біле вино з паперових
стаканчиків і чекаємо, коли ж просвистать перший постріл. За
традицією мама зараз має почати скаржитися.
— Не проти, якщо я приєднаюся? — немов привид, з темряви
виринає Джонас. Він підійшов нечутно, точнісінько, як у дитинстві,
коли я йшла сама на пляж. Я ніколи не чула його кроків.
— Казали, що початок рівно о дев’ятій, та, як завжди, змушують
нас чекати, — ниє мама.
— Джина не прийде? — запитує Піт, коли Джонас сідає поруч.
— Вона переказує всім привіт. Дуже хотіла прийти, та їй щось зле.
Я зиркаю на Джонаса, здивована брехнею. На нього це не схоже.
Знаю, що він відчуває на собі мій пронизливий погляд, проте так до
мене й не обертається.
За годину, коли у повітрі залишився тільки запах пороху, а небо
знову зафарбували темні барви, ми бредемо назад, щоб забрати дітей.
Пітер і мама крокують попереду, про щось сперечаються і сміються. Я
сповільнююся, пускаю їх вперед і запитую у Джонаса, навіщо він
сказав неправду.
— Я не брехав, — роздратовано заперечує він. — Це відмовка
Джини. Це зветься ввічливістю.
— Коли людина бреше, це зветься брехнею, — наполягаю я на
своєму.
— У неї був важкий день. Я що, мушу пояснювати це твоїй матері
й Пітеру? — відсікає він.
— Не верзи дурниць. Я бачила, як ви кричали одне на одного біля
крамниці.
— Прошу?
 — Саме так. То що сталося?
— У травні Джина зосталася без галереї. Нікому про це не казала,
бо страшенно соромиться. А в мене тим часом восени велика виставка.
Вона думає, що я тобі про це розповів, от і дратується.
— Але ж ти нічого не казав.
— От тепер розповів.
Ми спиняємося. Стоїмо удвох і вдивляємося у поснулі човни. Я
чекаю, що він скаже далі.
— У сварці винен я. Я страшенно розгнівався на неї через те, що
вона так з тобою розмовляла, і втратив самовладання.
— Даремно ти це, — відказую я, та насправді мені радісно, що він
ставить мене вище за неї, хоча й відчувати цього я не повинна.
— Джина тебе любить, і тобі про це відомо. Вона як ніхто знає,
що ми базікаємо про все на світі, та гадаю, якби моїм задушевним
другом був чоловік, їй було би простіше.
— Це безглуздо, — заперечую я. — Джина сильна і впевнена в
собі, навряд її це зачіпає.
Проте я знаю, що в його словах криється правда. Я сама бачила, як
Джина зламалася. Сьогодні вона була такою вразливою, коли думала,
що її ніхто не бачить. Вона вся зіщулилася й обм’якла, коли Джонас
пішов, не обертаючись. Якийсь первісний інстинкт усередині мене
знає, що найтонша тріщина між мною та Джиною призведе до того, що
щось таки вилізе на поверхню, та що саме, я поки не знаю. Я починаю
нервувати.
— Тобі варто було лишитися сьогодні з нею і помиритися.
— Ми помирилися. Усе гаразд. До того ж ми завжди з тобою
ходили на салют.
— Цього року можна було й пропустити.
— Це наша традиція.
— Як і індичка на День подяки, хоча, якщо чесно, вона суха і
якась прісна. Хто взагалі її любить?
— Я, — мовить Джонас, бере мене попідруки, і ми йдемо пірсом
до натовпу.

П’ять днів тому. 27 липня. Беквудз

 Неділя. Пітер, мама і діти поїхали на блошиний ринок порпатися в
чужому непотребі, аби знайти серед мотлоху щось путнє. Це їхній
щотижневий ритуал. Зазвичай вони повертаються із чимось на кшталт
огидної ламінованої репродукції дівчини Гібсона з пляшечкою коли чи
книжкою про ловлю на мушку, котра, як вважає Пітер, колись йому
знадобиться. Потім вони йдуть обідати в ресторанчик морепродуктів,
де Пітер щоразу вмовляє дітей скуштувати сирих устриць чи сандвіч із
лобстером, та вони натомість щоразу замовляють величезний хот-дог.
Йду до ставка, знімаю купальник і кладу рушник на теплий пісок.
Дерева махають мені гіллям, немов вітаючи старого друга. Згадую
сонцезахисний крем, який був у нас у дитинстві. Густий і жовтуватий,
він пахнув паленою карамеллю і ніскілечки не захищав від сонця, та
ми з Анною ним і не мазалися, бо, навпаки, хотіли, щоб до нас
пристала засмага.
Тієї ж миті у Великому будинку дзеленчить телефон. Я намагаюся
не звертати на нього уваги, та він не вгаває. Мама не визнає
автовідповідачів. «Якщо хочуть до мене додзвонитися, нехай
перетелефонують», — завжди каже вона.
Це з Пітерової роботи. Хочуть, щоб він уранці прилетів до
Мемфіса. Є матеріал для статті. Диктують номер рейсу, готель, місцеві
контактні номери. Озираюся кімнатою в пошуках ручки і клаптика
паперу. Бачу лишень меню кафе і листівку з анонсом вистави. Над
телефоном на кнопці висить материн список важливих контактів. Він
тут відтоді, як я була ще малим дівчам. Вкритий карлючками й
покреслений. На ньому номери тутешніх слюсарів, електриків,
лісників, деякі номери переписані олівцем, знак миру, який Анна
колись намалювала зеленим маркером. Посередині — вицвілий номер
Конрадової матері в Мемфісі, виведений почерком Лео.

— Твій вітчим був із Мемфіса? — запитує Пітер, кидаючи речі в

сумку. — Шкарпетки...
— Так, — висуваю нижню шухляду і дістаю чотири пари
шкарпеток.
— Ти коли-небудь була там?
— Один раз. На Конрадовому похороні.
— Звісно. Вибач, не подумав.
— То було давним-давно.
 — Скільки було Конраду, коли він загинув?
— Десь як Джекові. Майки потрібні?
— Господи, як після такого можна оговтатися? — Пітер кидає
жувальну гумку, гребінець, книжку з приліжкового столика і закриває
сумку.
— Ніяк, — я сідаю на край ліжка. Чую, як наприкінці стежки
сваряться Фінн та Медді.
— Не галасуйте біля ставка! — кричить мати з веранди.
— Повірити не можу, що ти лишаєш мене наодинці із цією
навіженою жінкою, — я здираю з великого пальця шматочок червоного
лаку. Мої п’яти схожі на ріг носорога. — Мені потрібно зробити
педикюр.
— Поїхали зі мною. Влаштуємо невеличку романтичну відпустку.
— У Мемфісі?
— Будь-де, де твоя мати не почує, як ми кохаємося.
— Знаєш, от куди-куди, а в Мемфіс я точно не хочу їхати.
— Я серйозно, — Пітер сідає поруч. — Подорож піде тобі на
користь. Щось на кшталт катарсису. Зводжу тебе покуштувати спагеті
із соусом барбекю.
Дивлюся на двері будиночка, намагаючись знайти відмовку.
Гладінь ставка виграє в золотистому пообідньому світлі. Кілька
крихітних черепашачих голів стирчать із води, немов пальці,
насолоджуючись сонячним промінням. Цікаво, чи Пітер таки має
слушність і чи взагалі існує той катарсис?
— Поїхали, — повторює він. — Врятуєш мене від чотирьох
депресивних днів на самоті у кримінальній столиці Штатів. Зможемо
голосно кохатися, і ти зробиш собі педикюр.
— Навряд чи мама погодиться погледіти дітей, — ухиляюся я,
проте в голові лунають підбадьорливі мамині слова, які вона завжди
казала нам з Анною, коли ми чогось боялися: темряви; поганих оцінок
із суспільних наук; що одного дня вона помре і згниє: «У нас в сім’ї
боягузів нема. Ми сміливо зустрічаємося зі своїми страхами».
— Давай-но я її запитаю. Ти ж знаєш, що мені вона не відмовить,
— пропонує Пітер.
— Гаразд.
— Заодно зможеш навідатися до Конрадової могили.
30

Три дні тому. 29 липня. Мемфіс

Цвинтар гарніший, ніж відклалося в пам’яті: гущавина квітучих

дерев, тінисті схили, що межують з просторими галявинами,
поцяткованими, немов зубами смерті, сірими надгробками. На
краєчках надгробків повсідалися витесані янголи. Мені знадобилося
пів години, щоб відшукати Конрадову могилу. Минаю один за одним
ряди китайських надгробків й обвалені могили конфедератів. Група
туристів бродить цвинтарем, слухаючи найкращі композиції гурту
«Dead People». Вони рискають поміж могилами, немов пацюки.
Конрадова надгробна плита невеличка, всіяна опалими рожевими
пелюстками, що вже скоро почорніють і згниють. Над могилою височіє
дерен, він кидає тінь на могилу. Поруч величезний гранітний обеліск з
невеликим виступом, на якому можна присісти. Довкола все поросло
травою. Хтось нещодавно приніс на могилу букет свіжих квітів. Я
відсовую квіти вбік і сідаю на холодний камінь. Анна ненавиділа
порослі травою могили. «На них стільки трави, бо в ґрунті купа
черв’яків. Думай логічно». Пригадую, як ми з Анною в дитинстві
гралися на цвинтарі, коли приїжджали в гості до бабусі й дідуся.
Вмощувалися на мармуровий надгробок на могилі самогубця та
гралися паперовими ляльками. Мої були незграбні, з круглими, як
цибулини, головами, опецькуватими ногами і непоказними обличчями.
Аннині були, навпаки, немов з обкладинки. Дівчата з волоссям, як у
Сьюзен Дей, хлопці зі скуйовдженими каштановими чупринами. Цілий
гардероб крихітного одягу: низькі джинси, фіолетові клоги, смугасті
кофтини, бікіні, в'язані светри, кілти з крихітними англійськими
шпильками. Наш таємничий одновимірний світ, що належав лише нам.
Ми гралися в нього, сидячи на оповитій сумом могилі, їли сандвічі з
маслом і шинкою — і милувалися будинком бабусі й дідуся на пагорбі
та безкраїми полями, на яких паслися корови.
Підводжуся, осмикую спідницю й підходжу до Конрадової
могили. Трави майже нема, лиш кілька бур’янів. Анні сподобалося б.
На надгробній плиті лишень ім’я та прізвище, роки народження і
смерті: 1964-1983. Йому було тільки вісімнадцять. Дурненький
хлопчисько, який мріяв стати Галком Гоганом, любив матір дужче, ніж
вона любила його, і жадав батьківського схвалення. Він би точно
зрадів, якби побачив, у якому відчаї був Лео після його загибелі, бо
нарешті довідався б, як сильно батько його любив. Я намагаюся
пригадати, як Конрад підтягується на турніку у дверному прорізі,
свариться з Анною, його гидкий махровий халат, як він читає комікси
на сходах свого будиночка. Власне, все що завгодно. Та натомість
переді мною лишень його обличчя. Біле від страху, нажахане,
благальне, коли Джонас сів поруч зі мною і спинив мою руку. Те
раптове усвідомлення в очах, перш ніж хвилі засмоктали його під воду.
Я думаю над зробленим вибором, від наслідків якого тепер доводиться
ховатися все життя. Вибір, який ми з Джонасом зробили того
непогожого дня. Вибір, який я зробила, коли вирішила утаїти від мами
Конрадову таємницю. Якби мені вистачило сміливості про все їй
розповісти, тим самим дозволивши розсипатися на друзки її життю, а
не моєму, Конрад досі був би живий. Розбилися не лишень його мрії.
Дурні, нетямущі діти. Конрад усе спаплюжив. Джонас усе спаплюжив.
Я все спаплюжила.
Лягаю на Конрадову могилу, притуляю вуста до землі й кажу
йому, хоча й знаю, що він ніколи мене не почує. «Ти цього не
заслуговуєш. Твій вчинок страшний, та мій ще страшніший».
Розповідаю йому про ціну, яку довелося мені заплатити, сподіваючись,
що десь мені те зарахується, хоча тягар таємниці — ніщо порівняно з
вагою землі, що лежить на ньому. Розказую про Пітера та дітей. І
вперше за останні тридцять п’ять років мені його шкода — і я по
ньому плачу.

Пітер сидить за барною стійкою готелю, опустивши плечі, і

сьорбає золотистий напій з льодом. Вже у дверях бачу, що в нього був
важкий день. Знаю, він чекає на мене, аби поділитися зі мною і зняти
втому, та мені понад усе хочеться піднятися у номер, залізти під
ковдри й сховатися від себе і від нього. Я саме збираюся йти, аж Пітер
повертається і помічає мене.
— Мемфіс — таки справжня діра, — каже він, коли я ставлю коло
нього табурет. — Ще й заборонено палити в барі.
 — Що п’єш? — беру його склянку і відпиваю. — Ром? Дивний
вибір. З тобою все гаразд? Ти наче стомлений.
— Цілий день говорив про мерців. Не дивно, що в місті
економічна криза. Від бідності та насилля нема спасу. Це так гірко. Я
брав інтерв’ю у вчительки, в якої цього року вбили трьох учнів. Це ж
діти. Таке враження, що тут точиться якась безглузда війна. А ти як?
— І я цілий день говорила з мерцем.
— Ходила на цвинтар? — Пітер осушує склянку і жестом кличе
бармена.
— Так.
— І як воно?
— Дивно було повернутися на могилу після стількох років, —
пригадую понівечений часом надгробок, як плакала, і мої сльози
падали на суху землю. — Не відразу її знайшла. У пам’яті відклалося,
що його поховали на пагорбі, але могила натомість у низині. Хоча все,
що я пам’ятаю про похорон, це те, як грязько було на кладовищі і як
Анна скаржилася, що в неї в’ється волосся, і відмовлялася читати
молитву.
— Цілком типова її поведінка.
— Конрадова мати не мовила нам ані слова. Навіть до мами не
підійшла. А Розмарі, наша бліда, немов примара, зведена сестра,
хвостиком бігала за своєю матір’ю.
— Вони досі тут мешкають?
— Гадки не маю. Ми більше з ними не зустрічалися, а Лео пішов
від матері через кілька місяців після Конрадової загибелі.
— Скільки було Розмарі?
— Коли загинув Конрад?
Пітер киває.
— Десь чотирнадцять.
— Ви дружили?
— З Розмарі? Дякувати Господу ні...
— Чому?
— Вона була... Не знаю, як пояснити... Дивною, відлюдькуватою.
Жила у своєму світі та й годі. Пам’ятаю, як якось на Різдво вона
співала нам церковні гімни.
— Знайди її, якщо вона досі жива.
— Гадаю, вона давним-давно виїхала звідси.
 — Можливо, а може, й досі тут.
— Хай там як, це як мінімум дивно. Ні з того, ні з сього
зателефонувати їй після стількох років мовчання.
— Краще пізно, ніж ніколи, — Пітер підводиться з табурета. — Я
надвір курити.
— Ти мусиш кинути.
— Неодмінно, — каже він і крокує вестибюлем, штовхає обертові
двері й виходить на брудний тротуар.

Два дні тому. ЗО липня. Мемфіс

Розмарі мешкає в тихому, нічим не примітному районі на сході

міста, де на зміну одному кварталу з однаковісінькими будинками й
охайними двориками йде інший. Її будинок я впізнаю відразу, як
спиняється таксі: на ґанку стоїть підставка для парасольок у вигляді
роззявленої пащі алігатора з будинку її батьків. Розмарі відчиняє двері,
на руках у неї песик. Підібрала його на вулиці, пояснює вона мені.
Волосся світле і коротко підстрижене. Вона викладає музикознавство,
Едмунд, її чоловік, — квантову фізику. Дітей у них нема.
— Я спеціалізуюсь на бароковій музиці, — розповідає вона, доки
я йду слідом до вітальні. — Є трав’яний чай, є кава без кофеїну. Від
кофеїну я стаю геть нервова.
— Каву без кофеїну, будь ласка.
— Почувайся як вдома. Я приготувала морквяний пиріг. —
Розмарі йде на кухню. Я сиджу у вітальні й роздивляюся фотографії у
рамках на камінній полиці: Розмарі у квадратній академічній шапочці
й мантії; Розмарі та її чоловік у день весілля; маленька Розмарі їде з
Лео у трамваї. Жодної світлини Конрада. Беру до рук фотографію у
срібній рамці з Розмарі й літньою парою на круїзному судні. Лише за
якусь мить я розумію, що чоловік — Лео. Він стоїть, обійнявши жінку,
в якій я впізнаю мати Розмарі.
— Вони знову одружилися, — каже Розмарі за моєю спиною. — Я
не знала.
 — Через кілька років після загибелі брата, — вона бере в мене з
рук рамку і ставить на полицю. — Вони обоє вже померли.
— Співчуваю.
— Дякую, — Розмарі пригощає мене шматком пирога. — Замість
цукру я поклала яблучне пюре. Як Анна?
— Анна теж померла. Майже двадцять років тому. Власне, завтра
річниця її смерті.
— Наскільки пам’ятаю, ви ніколи не ладнали.
— Вона була моєю найкращою подругою, — випалюю я. — І дня
не минає, щоб я не сумувала за нею.
— Ми приречені на самотність, це закон життя.
Мовчки сидимо, вдаючи, що зайняті їжею.
— Дуже смачно, — врешті-решт кажу я.
— Яблучне пюре робить пиріг соковитішим. Що змусило тебе
приїхати сюди?
— Мій чоловік, Пітер. Він тут у відрядженні. Мама з дітьми в
Беквудзі. У нас їх троє.
— Ти не була в Мемфісі після похорону?
— Ні. Треба було приїхати раніше. Вчора ходила до Конрадової
могили.
— Я ніколи так і не ходила туди. Цвинтарі завжди мене
пригнічують. А мама навідувалася щотижня. Вона так і не оговталася.
Гадаю, вона тебе звинувачувала.
Таке враження, наче мені в обличчя плеснули склянку крижаної
води.
— Вибач, — бурмочу я, розуміючи безглуздість цих слів. — Я не
могла його врятувати.
— Що сталося, те сталося. Якби ти стрибнула у воду, він би
вчепився в тебе і затягнув би разом із собою під воду. Таким вже він
був. — Розмарі відкушує великий шматок пирога і повільно жує. — Ти
бачила, як він тонув?
— Так.
— Таке, мабуть, неможливо забути.
— Так і є.
Розмарі торкається пальцями хрестика, що висить на шиї, і
задумливо каже:
 — Я намагалася все це уявити. Конрад падає з човна в холодний
океан. Плавець із нього нікудишній. Як то воно було — бачити, як він
іде на дно? Я і сама була б не проти побачити все те на власні очі.
— Я тебе не розумію... — Її слова видаються мені дивними, ба
навіть страшними.
— Невже? — Розмарі не зводить з мене очей. — Пам’ятаєш літо,
коли він приїхав до нас із матір’ю?
Я киваю, відчуваючи, як мене накриває хвиля жаху.
— Це була моя ідея. Коли Кон до вас переїхав, я почувалася
самотньою. Мама весь час дратувалася, тож я частенько сиділа собі
мовчки на гойдалці на веранді, щоб не нервувати маму, бо шум
доводив її до сказу. Ми мали поїхати всі разом до дядька в Санта-Фе. Я
так чекала на Конрада і раділа зустрічі, та першої ж ночі він прийшов
до мене, щойно мама заснула. Я прокинулася від того, що він лежав на
мені. Я задихалася, а коли спробувала покликати на допомогу, він
затулив мені рота рукою. Я голосила в його руку, — Розмарі
спиняється, змітає ворсинки зі штанів. — Ґвалтуючи мене, він увесь
час повторював твоє ім’я.
Кімната пливе переді мною. Мене засмоктує невидима чорна діра.
У кімнаті ледь чутно гуде кондиціонер. За вікном галасують діти.
Ймовірно, граються зі шлангом, обливаючи одне одного холодною
водою. Повз будинок проїжджає автівка. Потім ще одна.
— Того літа він приходив до мене щоночі. Мені було тринадцять,
— сухо каже Розмарі, так немов розповідає про щось буденне. — Мій
брат був чудовиськом. Щоночі я просила в Бога його смерті. І врешті-
решт мої молитви почули, — Розмарі спиняється. — Мені завжди
кортіло довідатися, чи то Господь відповів на мої молитви, чи ти.
Розмарі бере кавник і підливає собі кави без кофеїну, потім
обережно бере щипчики і кладе у чашку два кубики цукру.
— Едмунд хотів дітей, та я ніколи не розуміла навіщо. Ще кави?
Я надто ошелешена, щоб вичавити із себе бодай слово. Хтось
дзвонить у двері.
— Це, мабуть, із хімчистки.

Надворі досі сяє сонце, а в повітрі витає спека і втома. Повз мене
проїжджає хлопчик на велосипеді й дзеленчить у дзвоник на рулі.
Крізь тріщини в тротуарі проростають бур’яни. Я підходжу до
перехрестя. Пахне банановою шкіркою, а на пустирі неподалік
шелестять на вітрі поліетиленові пакети. Мені конче необхідно
зателефонувати Джонасу.
31

Вчора. 31 липня. Беквудз

— О котрій прийдуть гості?

— Десь на сьому, — мама засунула голову в холодильник і шукає
томатну пасту.
— Нас вісім чи десять? — я дістаю з комода білу лляну
скатертину і застеляю стіл на веранді.
— Дев’ять — з нестерпною Джонасовою матір’ю. Не знаю,
навіщо ми взагалі її покликали. Ненавиджу непарні числа.
Беру з полиці тарілки для пасти, обережно несу їх до столу і
розставляю по колу.
— Діксон і Андреа будуть?
— Діксон — так, Андреа — ні, — мама вручає мені лляні
серветки. — Поклади їх і постав латунні підсвічники.
— Чому її не буде?
— Її мерзенний син приїхав на тиждень погостювати з Боулдера.
Андреа запитала, чи можна і йому приєднатися до нас, та я їй
відмовила.
— Яка ж ти нестерпна.
— Чому я мушу його запрошувати? Він не знайомий з Анною, —
мама передає мені дерев’яну дошку для хліба.
Ставлю на стіл келихи, по два для кожного. Кладу виделки, ножі.
Сільничку. Перечницю. Я концентруюся на кожному завданні, немов
це рятувальний круг, що тримає мене в сьогоденні, у моєму житті тут і
зараз. Ніяк не можу забути слів, той байдужий тон, з яким Розмарі
відпустила мені мій гріх.
— Що ще?
— Можеш відкрити кілька пляшок кларету, щоб ті подихали, і
натри сир. На дверцятах холодильника шматок пармезану, — мама
ставить на середину столу білу керамічну миску з лаймами і яскраво-
зеленою грушею.
— Красиво.
 — Ти, мабуть, геть втомилася.
— Є таке.
— Досі не можу втямити, навіщо ти поїхала з Пітером у Мемфіс?
— Він попросив мене. Він ніколи не просить, — я йду до комори.
— Я рада, що поїхала. Ти не знаєш, куди подівся штопор? Не бачу
його.
— Востаннє, коли його бачила, він висів на своєму гачку.
Подивися, може, впав. Прихопи головку часнику, якщо ти вже там.
— Знайшла. Я бачилася з Розмарі, — віддаю мамі часник. — Я
їздила до неї додому.
— Розмарі. Я й забула, що вона взагалі існувала.
— Це була Пітерова ідея.
— Вона була такою дивною. Завжди чіплялася до батька, і цей її
порожній погляд... У Розмарі було щось таке, що змушувало Анну
тікати з дому щоразу, коли вона до нас приїздила.
— Вона ненавиділа її запах.
— Точно. Анна казала, що Розмарі пахне формальдегідом.
Солодкувато-нудотний запах, — мама розчавлює п’ять пузатих
зубчиків часнику ножем і кидає їх на чавунну сковорідку. Дрібно
нарізана морква, селера й цибуля вже смажаться в оливковій олії та
вершковому маслі. Потім мама розгортає загорнутий у папір фарш
(свинина й телятина) і потрошку викладає на сковорідку, наливає
молоко, аби м’ясо стало ніжним. На стільниці стоїть відкрита пляшка
білого вина для деглазування.
— Передай мені, — мама тицяє у шумівку. — Яка вона зараз?
— Досі дивакувата. Відверта. Вивчає музику. Мешкає в
невеликому одноповерховому будинку. Світле волосся, широкі брюки.
Якось так.
— Заміжня? — Я киваю. — А її мати?
— Померла кілька років тому.
— Бідолашна жінка. Яка гірка доля.
Дивлюся, як мама повільно помішує соус. Спершу зволікаю, та
потім таки кажу:
— Лео повернувся до неї. Ти знала? Вони знову одружилися.
— Не знала. Думала, він помер чи у в’язниці.
— Бачила в неї вдома їхню фотографію на круїзному кораблі.
Нічого особливого, звичайнісінька старенька пара.
 — Давай змінимо тему. Для мене Лео давним-давно помер. Він
був поганою людиною. Не люблю про нього згадувати і тобі не раджу,
— мама бере огірок і починає його чистити. Кладе ніж і наливає з
пляшки у келих вино.
— Хіба це вино не для приготування?
— Це просто вино, — каже мама і спорожнює келих.
— Мамо, мені потрібно поговорити з тобою про Лео.
— Елеоноро, скоро прийдуть гості, я маю приготувати вечерю.
Думаю, це може почекати.
Ми з Джонасом не говорили відучора, коли я телефонувала йому,
йдучи від Розмарі. Коли на порозі з’являється його мати і Джина, у
мене всередині все стискається — це знайоме, давно забуте відчуття.
За мить я розумію, що це: я хвилююся і з нетерпінням чекаю його
появи. Найдивніше з відчуттів, давним-давно викарбуване в моєму
тілі. Те, чого я не дозволяла собі відчувати силу-силенну років, але
воно досі жевріє в мені.
— Сказав, що мусить прийняти душ, хоча щойно плавав. Тільки
воду даремно марнує, — бурчить його мати, переступаючи поріг.
— Він зараз прибіжить, — Джина дає матері пляшку вина. — Я
принесла біле.
— Сьогодні п’ємо червоне, — відказує моя мама і йде з пляшкою
на кухню.
— Не зважай, — Пітер підходить до Джини й обіймає. — Вона
все пообіддя поводиться ганебно.
— Будь поблажливим, — кажу я, хоча цілковито погоджуюся. —
Для неї це важкий день.
— Твоя правда. Забираю слова назад.
— Шкода, що так і не вдалося познайомитися з Анною ближче, —
веде Джина. — Мені вона здалася досить цікавою особистістю.
— Так і є. Одна з найкращих.
Мама виходить на веранду з тарілкою сиру та крекерами.
Джонасова мати відмахується:
— Я відмовилася від глютену й молочних продуктів через артрит.
— Треба було попередити, — дратується мама. — Зараз
подаватиму пасту.
— Як Мемфіс? — запитує Джина.
— Брудний. Потомилися, — зітхає Пітер.
 — Ніколи там не була.
— Еллі сподобалося.
— Ще б пак. Місто, де кишить сила-силенна привидів.
— Вино чи щось міцніше? — запитує Пітер Джину.
Крізь сітку за спиною Джини я бачу, як Джонас крокує піщаною
стежкою. Волосся мокре, скуйовджене. Босий, у рваних джинсах і
блакитній сорочці. На щоках палає рум’янець. Зараз він такий самий,
як коли ми були ще геть юними. Легка хода, безтурботність. Він
помічає мене і всміхається. Це не добре відома мені усмішка, якою
вітають давнього друга, а щось більше, інтимне й відкрите. Так немов
його вуста кажуть: «Нарешті після всіх цих років ми можемо
поглянути одне одному в очі без крихти сорому».

— Воллес, смакота. Що на десерт? — Пітер підводиться з-за столу

і потягається. Запалює цигарку і йде до полиці у вітальні, де мама
вишикувала старі платівки поруч зі старезним програвачем, можливо,
нині єдиним у світі такого роду.
— Груші й морозиво. Хто бажає кави?
Програвач тріщить, виграючи пісню гурту «Флітвуд Мек».
— Воллес, ви купили цей альбом?! — гукає Пітер з вітальні.
— Анна, — відповідає мама. — Ти читатимеш Шеллі?
Щороку на річницю її смерті Пітер читає сестрин улюблений
вірш: «До жайворонка», який вона просила зачитати на похороні
замість молитви. Це наш священний ритуал.
— Я геть стомився і перехилив зайвого. Може, хтось інший
прочитає? — відказує Пітер і гепається на диван.
Джина підсовує до нього стілець, і вони заводять безглузду
розмову про ресторани в Бушвіку. Мені хочеться вмазати їм обом.
Діксон бере до рук пошарпану книжку, мружиться і передає Джонасу.
— Зір вже ніякий, — зітхає Діксон.
Джонас знаходить потрібну сторінку і каже:
— На честь прекрасної Анни. «О духу блаженний...» — починає
він.

— Я просто не вірю в психіатрію, — розповідає мама останнім

гостям.
 — Це тому, що ви боїтеся загриміти до божевільні, — озивається
Пітер з дивана.
— Єдине, що всі ті психологи роблять, — змушують дітей
звинувачувати батьків у всіх їхніх бідах.
— Я звинувачую тебе лишень у тому, що ти змушувала мене
відвідувати вітрильну школу, — кажу я, і всі сміються, забувши
минуле. Усі, крім Джонаса.
— А зараз вона почне розповідати, що я недолюбила її в
дитинстві, — зітхає мама, встає з-за столу і йде на кухню мити посуд.
— І це правда.
— Мамо, ну не завжди ж тобі бути в центрі уваги, — кидаю я їй
услід.
Джонас не зводить з мене очей. Я підводжуся і виходжу задніми
дверима в темряву ночі. Притуляюся до холодної стіни і чекаю, як мені
здається, цілу вічність.
Книга п'ята
СЬОГОДНІ
18:30–06:30
32

Сьогодні. 1 серпня. Беквудз

18:30
Знімаю мокрий купальник, кидаю його на підлогу і лягаю на
ліжко. З Великого будинку доноситься розкотистий Пітерів сміх, мама
кричить дітям, аби вони припинили гратися і готувалися до барбекю.
Стеля нашого будиночка поцяткована мурашками, що позлазилися
сюди в передчутті грози. На абажурі Пітерової лампи лежить товстий
шар пилюки. Я вдивляюся у світловий люк на помережане вечірніми
променями гілля. Швидко проносяться шаруваті хмари, несучи із
собою дощ.
Коли ми з Анною були маленькими, батько посадив біля нашого
будиночка саджанець берези, тонесенький, як гілочка верби. Дерево,
посаджене в лісі. Він сказав, що береза ростиме і здійматиметься до
неба разом з нами. У ті часи, коли дерево ще не сягало даху, світловий
люк над ліжком нагадував мені прямокутник безмежної блакиті. Я
любила лежати на ліжку, вдивлятися у височінь неба, де іноді
проносилися чайки. Після Конрадової загибелі я молилася до неба. Не
прощення я просила, лишень благала допомогти мені пережити
минуле і показати шлях, яким рухатися далі. Вже тоді тоненькі гілочки
почали з’являтися у кутку вікна — крихітні гострі шпилі, що
пронизували небо. Сантиметр за сантиметром, рік за роком непокірна
чуприна берези розросталася доти, доки закрила собою небо. Я
благала дати мені відповіді на мої питання і подарувати ясність, але
натомість час приніс мені саме сплутане гілля як символ того, що мені
так і не вдалося зцілитися.
— Це ж вікно, — сказав Джонас того дня біля струмка.
А я відказала:
— Знаю.
Вчора ввечері я дивилася на нього через накритий стіл. Він і собі
не зводив з мене зелених очей, що темніли у сяйві свічки. Врешті-решт
його вуста розплилися в іронічній посмішці — полегшення впереміш
із жалем, абсурдністю життя і смутком через неминучість долі. Нам
судилося бути разом. Ні шлюб, ні діти не змінили цієї істини. Якби
можна було повернутися в часі та вчинити інакше, я б неодмінно те
зробила. Кожне хибне рішення, коли переді мною стояв вибір. Кожний
ганебний вчинок, що віддалив мене від Джонаса. Кожний ганебний
вчинок, що віддалив мене від Пітера. Не тільки те, що вчора я кохалася
із Джонасом, чи те, що сьогодні знову була з ним і весь час про це
думаю і хочу повторити й завтра, але й те, що я зробила з Конрадом
того сонячного дня, коли здійнявся несамовитий вітер. Правду, яку я
приховала від Пітера. Брехню, яку я внесла в наш шлюб. Пригадую
Розмарі, її охайну вітальню, соковитий пиріг, лють в її очах. Те, як вона
подякувала, що я врятувала їй життя. Я так ніколи й не подякувала
Джонасові, що він врятував моє. Я лишень його звинувачувала. Його і
себе. Ніколи не підпускала до себе Пітера, тим самим караючи за свій
гріх. Усе своє життя я вибудувала на лінії розколу. Якби я розповіла
Пітерові про той день на човні й Конрада, він би мені пробачив. І саме
тому я не могла розказати, бо не хочу прощення.
І от тепер вибір, який просить мене зробити Джонас. Залишити
прекрасного чоловіка і завдати біль дітям. Пітер не буде мені мститися,
і, хоч як складеться, дітей він у мене не забере і не допустить, щоб ми
стали чужими. Він надто сильно всіх нас любить. У нього є внутрішній
стрижень, це він допомагає мені не впасти щоразу, коли все летить
шкереберть. Я люблю Джонаса. Завжди любила. Я не можу без нього
жити, не можу облишити його після стількох років чекань. Але я також
люблю Пітера. Переді мною два вибори. Одного я не можу зробити, а
іншого не заслуговую.
Встаю з ліжка. Мені потрібно прийняти гарячий душ і випити
знеболювальне. Все тіло болить. Голова от-от трісне від думок. Що
означає відпустити? Втратити все, що маю, чи здобути те, чого ніколи
не мала? Загортаюся в рушник. Треба піти до Діксона. Побути з
Пітером і дітьми.
Вмикаю в душі кран і, доки стікає холодна вода, йду до лазні за
знеболювальним. Відкриваю шухляду, куди мама складає все, що
валяється не на своєму місці, й порпаюся в ній. Намацую якусь
коробку і дістаю, вже знаючи, що це. Аннині тампони. Тільки вона
користувалася цією маркою. Паперова обгортка пожовкла, та рожеві
пластикові аплікатори не втратили кольору. Згадую, як Конрад
підглядав за мною у вікно. Я на унітазі із широко розставленими
ногами, тампон, що покотився по підлозі. День, коли я зустріла
Джонаса. Згадую, як сестра завжди кричала на мене, коли я брала її
речі, як мені першій розповіла про те, що втратила цноту. Якою
журною і наляканою вона була в ті останні місяці. Як Пітер щодня
обіймав мене, коли підступали сльози. Заходжу в душ і стаю під гарячу
воду, сподіваючись, що вона заглушить мої тваринні ридання і змиє
відчай, що мене роз’їдає. Я благаю воду очистити мене і змити минуле.
Знаю, що в мене є один-єдиний вибір.

18:45
Ми йдемо крутою під’їзною дорогою до нашого будинку, потім
спиняємося біля турніка й чекаємо маму.
— Не ждіть мене! — гукає вона, піднявшись лише до половини.
Але ми чекаємо. Я боса, у лляній сукні, в’єтнамки засунула в
солом’яну торбу разом з ліхтариками, що знадобляться, коли
повертатимемося. Мене досі переповнює тривога і хвилювання, та я
щосили намагаюся не видати справжніх почуттів. Медді любить бути
першою, тож побігла вперед курною дорогою, Фінн і собі кинувся
слідом за нею. Дивлюся, як мама повільно підіймається вгору. Коліна в
неї вже не ті, що були колись. На ній ті самі старі джинси — дещо
закороткі й заширокі — і бавовняна сорочка з індійським орнаментом,
що, як вона полюбляє казати, прикриває її спину. Позаду виблискує
ставок і здіймаються до неба крони дерев. Я вдаю, що слухаю, як Джек
намагається переконати Пітера купити пропуск на пляж «Вайт Крест»,
бо там ніби й хвилі кращі для серфінгу, та й для місцевих пропуск
коштує лишень тридцять доларів.
— Побачимо, — відказує йому Пітер.
Ляскаю себе по щиколотці. Мене заживо жере мошка. Тієї ж миті
на руку сідає ґедзь і складає крила. Ґедзі набагато повільніші за
мошкару і більші, тож їх легко вбити, та жалять вони вдесятеро
болючіше.
Ляскаю по комасі й убиваю. Ґедзь падає на дорогу і здригається
перед смертю.
— Хтось узяв репелент? — запитую я. Пітер риється в полотняній
торбі.
 — Ось і я, — оголошує мама. — Мошкара знову повернулася.
Елеоноро, я рада, що ти вирішила піти з нами. Хоча варто було б
зібрати волосся, тобі так набагато красивіше.

Коли доходимо до будинку Ґюнтерів, мати спиняється. Скажені

собаки давно померли, та й Ґюнтери теж. Із сім’єю, що купила їхній
будинок, я не знайома.
Але щоразу, підходячи до білої дерев’яної огорожі, що вже
наполовину згнила і поросла бур’янами, як і решта подвір’я, я нервую,
передчуваючи гнівний гавкіт, слину, ричання і розлючені щелепи,
готові будь-якої миті розірвати на шматки.
— Трясця його матері, — лається мама. — Червона цибуля.
— Джек збігає. Це п’ять хвилин, — заспокоює її Пітер.
— Чому завжди я? Чому не може збігати Медді чи Фінн? —
огризається Джек.
— Бо сьогодні вранці ти поводився ганебно і мусиш бодай якось
загладити провину перед своєю неймовірною матір’ю, — зціпивши
зуби, гарчить Пітер.
— Я вже вибачився.
— Усе гаразд. Я сходжу, — кажу я і йду, перш ніж Пітер мене
спинить. Знаю, що кожна бісова сім’я нещаслива по-своєму, але зараз,
на ці кілька годин, я хочу мати щасливу сім’ю. Доки я не опинюся в
безпеці, мушу триматися за цю правду, як за рятувальний круг, і не
відпускати.
— Прихопиш мені светр?! — кричить услід Пітер. — Вечір буде
прохолодним.
На дошках біля веранди сидить білий кіт, якого я досі тут не
бачила. Страшенно не люблю білих котів, бо вони мені чимось
нагадують пацюків. Угледівши мене, кіт зникає в кущах. Недоїдений
бурундук лежить на дошках, пухнастий хвіст теліпається над землею.
Знаю, що його потрібно прибрати звідси, та він такий огидний, що я
залишаю його, аби кіт доїв свою вечерю, і йду до нашого будиночка.
Верхня шухляда комода відкрита. «Пітер, як завжди», — дратуюся
я, бо на відміну від нього я завжди все зачиняю, щоб ні павуки, ні
совки не залізли всередину. Засовую шухляду і помічаю на комоді
шкатулку з прикрасами. Дивно, бо я точно знаю, що не клала її туди.
 Відкриваю, аби перевірити, чи нічого не зникло. Усе на місці, але
на купі сережок і намиста лежить зігнутий папірець у формі
кайманової черепахи. Всередині лежить моя обручка із зеленим
скельцем. Джонас беріг її всі ці роки. Відтоді, як ми випадково
стрілися у грецькому кафе. Відтоді, як сиділи на пірсі тієї весни.
Відтоді, як ми побачилися на пікніку, коли я познайомилася із
Джиною, — Аннине останнє літо в Беквудзі. Цікаво, де він його
зберігав. Десь ховав? Крихітна таємниця, нічого не варта металева
дрібничка.
І хоча скельце потемніло і срібне напилення давно стерлося, та
коли я його надіваю, раптом почуваюся цілісною. Так, немов я Венера
Мілоська, і мої руки після десятків століть нарешті викопали з-під
землі й прикріпили до тіла.
Я заплющую очі, дозволяючи собі насолодитися цим відчуттям.
Пам’ятаю мить, коли він мені її подарував. Його тремтячі незграбні
руки. Те, як ми прощалися. Двоє дітей, які завжди любитимуть одне
одного. Засовую обручку в кишеню, мну паперову черепаху, кидаю у
смітник і хапаю Пітерів светр.

19:15

Наздоганяю всіх біля повороту до Діксона. Під’їзна дорога до

його будинку насправді — ділянка Старого королівського шосе, що
губиться серед порослого золотушником і дикою морквою поля. Але та
сама старезна дорога знову з’являється по той бік поля і стелиться далі
в тіні дерев. У дитинстві ми крадькома ходили нею до міста. Йшли
цілих шість з половиною кілометрів від будинку Беккі до крамниці
солодощів, не звертаючи на асфальтовану дорогу. Іноді після сильної
зливи ми знаходили шматочки глиняного посуду чи наконечники стріл,
що стирчали із землі на узбіччі. Одного року я знайшла крихітну
темно-фіолетову пляшечку з-під ліків, відшліфовану часом, немов бите
скло в морі. Я уявляла, як хтось із перших переселенців викинув
флакон з екіпажа чи із сумки на сідлі в гущавину лісу, а потім зиркнув
через плече перевірити, чи, бува, ніхто не помітив, що він смітить. Це
ж треба, та пляшечка пролежала двісті років незайманою і врешті-
решт потрапила прямісінько з його рук у мої.
 Дорога виходить з лісу і веде до покинутого цвинтаря пілігримів.
Воно нас завжди захоплювало: ряди крихітних надгробків, що вже
осіли й повалилися, з викарбуваними черепами та крилами і
сповненими любові та смирення епітафіями, що вивітрилися і
потьмяніли з роками. Більшість покійників — діти: Мехетабель,
Темперанс, Ґрейтфул, Обідія. Три тижні; чотирнадцять місяців і
двадцять чотири дні; два роки і дев’ять місяців; п’ять днів. Усі
надгробки дивляться на схід. У Судний день діти стануть обличчям до
світанку, сподіваючись опинитися по праву руку від Господа поміж
праведників.
У повітрі витає запах багаття і гамбургерів.
— Оце так пахощі, — кажу я, наздоганяючи дітей. — Вмираю з
голоду.
— Ще б пак, стільки проплавати, — зауважує мама.
— Я хочу три гамбургери. Мамо, можна мені всі три з’їсти? —
запитує Фінн.
— Це треба не в мами запитувати, а в Діксона, — зауважує Джек.
— Мамо, а хот-дог мені можна? — не вгаває Фінн.
— А я хочу джин з тоніком, — встряє Пітер. — Я застрелю
Діксона, якщо в нього нема нічого іншого, окрім того іспанського
пійла.
— Нічого не вдієш, Діксонові просто подобаються пляшки з-під
вина. Він використовує їх як лампи.
Пітер спантеличено зиркає на маму.
— А ще в них можна понасипати піску.
— Піску? — перепитує Пітер.
— Відразу видно, що сімдесяті пройшли повз тебе.
— Елло, гадаю, твоя мати таки з’їхала з глузду.
— Та ми стільки пили, що не знали, куди дівати порожні пляшки,
от і вигадували всілякі штукенції з них, — мама ляскає Пітера
капелюхом по спині.
— Воллес, якщо вам зле, я залюбки відведу вас додому.
— Твій чоловік нестерпний, — сміється мама. — Гадаю, саме час
подумати про розлучення.
На обличчі Фінна та Медді застиг жах.
— Мамо?!
 — Заради всього святого, це жарт. Я просто пожартувала, —
заспокоює дітей мама. — Я обожнюю вашого батька, і він це чудово
знає.
— Ваша бабця завжди була на диво дотепною, — додає Пітер. Я
беру Фіннову руку і присідаю поруч.
— Бабуся бовкнула нісенітницю. Ви ж знаєте, що іноді вона
говорить дурниці. Ми з татусем любимо одне одного і завжди
любитимемо.
На галявині перед будинком юрбиться близько п’ятнадцяти
людей: типова тутешня ватага. Гомонять, їдять канапки із сиром, п’ють
із пластикових стаканчиків. На круглому столі для пікніка
вишикувався імпровізований бар, палають свічки від комарів.
— Ну що? Уперед?! — радісно закликає Пітер.
Першою я помічаю Діксонову дружину, Андреа. Попри те, що
минула купа років, щоразу, коли її бачу, пригадую, як ми грали в
«Монополію», і Діксон вийшов голий до нас у вітальню. Діксон і
Андреа зійшлися три роки тому, після випадкової зустрічі на
букіністичному аукціоні. Обоє претендували на перше видання «Чайки
на ім’я Джонатан Лівінґстон». Діксон розповідав, що спершу навіть не
впізнав її, так сильно вона змінилася. Замість кучерявої рудої копиці
вона тепер носить охайне сиве каре, велетенські африканські сережки
вона змінила на вишукані перли, а значок із зображенням голуба — на
рожеву стрічку. Її син — інвестиційний банкір. Мешкає в Колорадо і
вкладає гроші лише в чисту енергію, так, немов це дійсно врятує
екологію. Вона досі вірить у мир у всьому світі. Андреа захоплено
розмовляє з Мартою Курр’є, розтріпаною колишньою джазовою
співачкою з Нового Орлеана. Вона мешкає у модерністському будинку
з видом на пляж і ніколи не виходить на люди без свого тюрбана.
Марта курить цигарки через довгий мундштук зі слонової кості.
Щоразу, коли вона видихає, Андреа відмахує дим з обличчя, але Марта
на те не зважає і знову видихає дим співрозмовниці прямісінько в
обличчя. Марта завжди мені подобалася.
Коли ми наближаємося до юрби, мама пригинається за моєю
спиною і шепоче:
— Прикрий мене, доки ми не пройдемо повз Андреа. Не хочу,
щоб вона спіймала мене і почала розпитувати, як у мене справи,
чекаючи відвертої відповіді. Невже вона дійсно думає, що на вечірці
комусь хочеться вести серйозні розмови?!
— Тут я з тобою цілковито згодна, — сміюся я. — Перекинулися
слівцем і далі гуляти.
— Гадки не маю, як він може бути поруч із нею більше десяти
хвилин. Вона ж страшенно нудна.
— Загадка та й годі, — кажу я і веду маму за собою.
— Хоча він каже, у ліжку їй нема рівних, що означає — вона
гарно відсмоктує.
— Мамо, це гидко.
— Згодна. Мабуть, то непросто, у неї ж такий маленький рот.
— Мамо, я не про її рот, а про те, що ти зачепила цю тему, —
сміюся я.
— Не вдавай із себе святенницю.
— Я не хочу обговорювати Діксонове інтимне життя. Йому вже
майже вісімдесят.
Діксон махає нам по той бік галявини. Мама махає йому у
відповідь.
— Він досі чудово виглядає і може мати будь-яку жінку, яку
захоче.
— Будь-яку жінку за шістдесят п’ять.
— Я б не була такою впевненою. Він завжди був сексуальним.
— І як мені тепер викинути з голови Андреа з членом у роті?
— Принаймні тоді вона мовчить. Будь розумницею і принеси мені
горілки, дуже тебе прошу. З льодом, але без содової, — мама
вмощується на садове крісло. — І якщо побачиш арахіс, також
прихопи. Дякувати Богу, — мовить вона, коли помічає Памелу. Та
крокує до нас у широкій лавандовій сукні та бурштиновому намисті.
— Памело, сідай. Врятуй мене від усіх цих людей, — мама плескає по
порожньому кріслу поруч із собою.
Памела добродушно сміється зі слів мами. Гадки не маю чому,
однак вона вважає її неймовірною. Хоча, мабуть, справа в тому, що
Памела одна з тих, хто завжди бачить у людях лише найкраще. Навіть
у Конраді.
Того літа, як Конрад переїхав до нас, вона повезла мене й Анну в
місто поласувати смаженими молюсками.
 — Ну а тепер я хочу знати геть усе, — мовила Памела, коли ми всі
вмостилися за столик. — Лео нормально поводиться? Звісно, він ще
той пройдисвіт, та загалом ніби хороша людина. Ваша мама, як завжди,
у своєму репертуарі.
— Думаю, між ними все гаразд, — відповіла я.
— А Конрад? Мабуть, важко звикнути до того, що тепер у вас є
брат.
— Зведений брат, — поправила я її.
— Правду чи брехати? — запитала Анна.
— Це вже як ви забажаєте. Цілі молюски чи шматочки?
Врешті-решт ми розповіли їй правду. Сказали, який насправді він
жахливий, як він одвічно за нами підглядає, як п’є молоко прямісінько
з пляшки, тож ми не можемо вранці зробити кашу, як нам гидко від
його рідкої бороди, яку він відмовляється збривати.
— Вранці він використовує всю гарячу воду, — жалілася Анна. —
Стоїть у душі й дрочить. Яка бридота... — сестра засунула пальці до
рота, вдаючи, що її от-от знудить. — Тільки уяви, про що він думає...
Я була впевнена, що Памелу це шокує. Натомість вона сказала
Анні, що співчуває, бо ситуація справді ганебна, але припустила, що
сестра, найімовірніше, звинувачує Кон-рада, бо її відправили вчитися
до пансіону, а він житиме в її кімнаті.
— Хоч як паскудно він поводиться, — вела Памела, — його вини
в тім нема. Конрад аніскілечки не хотів опинитися тут. Понад усе він
прагнув материної любові, тож не забувайте, що він також страждає.
Будьте добрішими до нього. Обидві, — вона відкусила молюск,
забризкавши соком весь стіл, і додала: — Анно, таких красивих очей,
як у тебе, я ні в кого не бачила. Блідо-сірі. Завжди хотіла тобі це
сказати. Якщо побачите нашу офіціантку, попросіть принести гострого
соусу.

Діксон стоїть біля двох грилів, як завжди одягнений у білі брюки і

блакитну лляну сорочку, босий і засмаглий, в одній руці щипці, у
другій — мартіні. Як не дивно, та на ньому ні цятки жиру. Сиве
волосся, досі вологе після пляжу, охайно зачесане назад. Біля будинку
стоять три старі дошки для серфінгу. Мокрий гідрокостюм сохне на
дерев’яних козлах. Діксон єдиний з усіх, кого я знаю, не вагаючись
пливе прямісінько в океан під час припливу. Мама таки має слушність,
він досі красень. Ба навіть чимось схожий на Роберта Редфорда. Він
махає Джекові й міцно стискає йому руку, вручає лопатку.
Пітер біля бару. Дивлюся, як він наливає собі джин десь до
половини склянки, потім плескає трохи тоніку й додає три невеличкі
кубики льоду. Вони плавають на поверхні, немов фекалії в морі.
Британці люблять випити, але вони чомусь завжди роблять дивні
коктейлі, зазвичай теплі. Я підходжу ззаду й обіймаю його за талію.
— Хто це тут? — запитує він.
— Вгадай.
Він обертається і цілує мене в кінчик носа.
— Мама просить горілку з льодом.
— Так точно! А ти що будеш?
— А я піду в будинок і пошукаю, де Андреа приховала пристойне
вино.
— Свисну тричі, якщо побачу, що вона прямує всередину.
Заходжу до будинку через кухонні двері. Завжди любила
Діксонову кухню. Яскраво-червона дерев’яна підлога, стара потерта
стільниця, аромати мускусу, кмину й імбирного елю. Щоразу, коли тут
опиняюся, мені хочеться сісти за стіл і з’їсти тарілку кукурудзяних
пластівців і молоком, щедро посипавши те все білим цукром.
Відкриваю шафу над раковиною і беру келих. На верхній полиці
помічаю пожовклий кухонний комбайн, яким, найімовірніше, ніхто не
користувався з 1995 року. Поруч припадає пилом стара йогуртниця.
У холодильнику стоїть нещодавно відкрита пляшка цілком
пристойного сансеру. Наливаю собі вина і бреду в Діксонів кабінет. За
вікном Пітер приносить мамі горішки. Він украв з бару пляшку
горілки і тицяє тещі. Мама бере її, не кліпнувши, відпиває і віддає
йому. Пітер сміється, сідає на підлокітник її крісла і запалює цигарку.
Потім шепоче щось на вухо, мама регоче і плескає його по плечу.
Ніхто, окрім Пітера, не здатен її заспокоїти. Лише з ним вона стає
такою, як колись. У моєму чоловіку ідеально поєднуються доброта,
уїдливість, дотепність і байдужість, які їй так подобаються. Певною
мірою Пітер врятував її в той час, коли пішов Лео, загинула дитина, а
вона знайшла мій щоденник. Він повернув її до життя і запалив світло
в нашій старій квартирі. Допоміг усім нам відчути, що ми знову
можемо бути щасливими.
 Медді та Фінн підбігають і туляться до нього, немов курчата.
Пітер ляскає комара, що всівся на його ліву руку, потім простягає
долоню і показує дітям, що спіймав комаху. Дивлячись на них, я
відчуваю полегшення і вдячність водночас.
Проходжу повз вітальню до ванної нагорі. Кілька літніх гостей
повсідалися біля каміна і жваво обговорюють пташиний спів.
— Я люблю синиць. Фітю-фітю, фіть-фіть-фіть... Так гарно, наче
передзвін дзвіночків, — хтось каже.
— А на нашому подвір’ї вже майже їх не лишилося, — жаліється
Андреа. — Переконана, це все через сусідського кота. Сусіди
відмовляються повісити на нього дзвіночок. Я навіть телефонувала в
природоохоронну службу, та вони відповіли, що нічого вдіяти не
можуть.
— А мені подобається сизойка блакитна, — чую низький
глибокий голос Марти Курр’є з південним акцентом. — Хоча й знаю,
що тепер я в меншості.
У Діксоновому будинку двоє сходів. Широкі сходи, якими я
здіймаюся зараз, ведуть до частини, де мешкають дорослі. Спальні тут
красиві й елегантні. Стіни кімнат для гостей прикрашають шпалери з
блідими пелюстками троянди чи конвалією на блакитному фоні.
Спальня господарів завжди була моєю найулюбленішою кімнатою. У
дитинстві я мріяла колись мати точнісінько таку саму. Розмальовані
вручну шпалери з білими півоніями і ніжним нефритовим листям;
романтичне ліжко з балдахіном; штори на люверсах; потертий паркет;
камін з охайно складеними дровами і лучиною; ванна з ніжками у
ванній кімнаті.
Дитячі ж сходи були крутими й темними, без поруччя. Триматися
можна було хіба що за стіни. Вели вони на горішню кімнату з
високими вікнами і вишикуваними біля кожної стіни двоярусними
ліжками. Тут ми влаштовували піжамні вечірки, крадькома приводили
хлопців і грали у «пляшечку», курили цигарки із суміші тютюну та
гвоздики. Потрапити сюди можна було лишень зі спільної для
дорослих та дітей ванної кімнати, яка зачинялася з нашого боку.
Вбиральня для гостей зайнята, тож я іду у ванну кімнату, суміжну
з Діксоновою спальнею. У мене стискається серце, коли я прочиняю
двері. Андреа зробила тут ремонт. Шпалери з півоніями здерли, а стіни
пофарбували в баклажановий колір. Замість вишуканого ліжка з
балдахіном стоїть застелене бежевим простирадлом двоспальне ліжко,
а на підлозі тепер циновка. Біля стін два однакових комоди у стилі
середини минулого століття і лампи зі скляною основою. І хоча мені не
хочеться, та зараз я думаю про те, щоб на знак протесту насрати їй в
унітаз. Натомість зітхаю і бреду до ванної, що з’єднує обидві частини
будинку, клацаю засувкою, аж раптом прочиняються двері з дитячої
спальні — і заходить Джина.
— Привіт, — радісно вітається вона, немов ванна кімната —
цілком підхоже місце для зустрічі. Стягує джинси й сідає на унітаз. Я
стою як укопана. «Він тут», — проноситься в голові, і серце відразу
починає шалено калатати. За мить мені вже бракує повітря. Джина
бере рулон туалетного паперу й підтирається. — Коли ви прийшли?
— Близько пів години тому, — вичавлюю із себе я. — Пішки.
— Ми не збиралися йти, та Джонасова мати пригрозила, що
приготує рагу з тофу. — Джина змиває, встає і застібає джинси — на її
лобку жодної волосини. Пригадую власне лобкове волосся, і мене
зненацька охоплює занепокоєння. Джонас на те зважав? Йому було
гидко? Зрештою він звик геть до іншого: гладенького, як у дитини.
— Я все, тепер біжи ти, — каже Джина. Я не можу на неї
дивитися, але й відвести погляд не в змозі також.
Джина відкриває аптечку, бере мазь з антибіотиком, вичавлює собі
на палець, дістає пластир.
— Поранила ногу, — каже вона. — Лишень невеличка подряпина,
а болить нестерпно, і от тепер ще й кров’яний мозоль. Джонас каже,
що то я на краба наступила.
Я дивлюся, як вона ніжно наносить мазь на рану й втирає її
круговими рухами. Потім знімає із пластиру папірець, клеїть пластир
на непомітну подряпину і турботливо розгладжує краєчки. Мене
завжди захоплювало те, як вона себе любить, скільки уваги приділяє
кожному рухові. Я немов дивлюся на одну з тих жінок, які чистять
зуби протягом двох хвилин. Чекаю, доки Джина піде, та вона дістає із
задньої кишені блиск для губ і підходить до дзеркала. Вибору в мене
нема, тож я сідаю на унітаз за пів метра від неї зі спущеними до колін
трусами. Джонасова обручка торкається тіла крізь кишеню сукні.
— Змусила Джонаса нас сюди відвезти, — каже Джина і надуває
губи, аби перевірити, чи рівно нанесла блиск. — Бо вчора він
повернувся страшенно пізно. Господь його знає, де він вештається.
 Я завмираю. Джина обертається до мене й уважно дивиться,
немов от-от збирається щось сказати. Почуваюся диким звіром, що
потрапив під приціл мисливця. Та вона усміхається і мовить:
— Ти не повіриш. Навряд чи варто тобі це розповідати, та я
думала, що справа в тобі. Зараз мені це, звісно ж, видається
безглуздям. Я навіть якось за ним простежила. Як виявилося, він усе
літо намагався відшукати гніздо скопи, — вона витирає руки
рушником і сміється.
— Він любить тутешні ліси, — зауважую я і тягнуся за папером.
Коли йдемо дитячою спальнею до сходів, Джина запитує:
— Ти бачила ремонт у спальні? Андреа постаралася на славу.
Нарешті їй вдалося вмовити Діксона позбутися тих гидких шпалер.
Тепер на черзі кухня.
— Я виросла на цій кухні.
— Вірю. Але ж ти бачила, в якому вона стані?
Джина ніколи не дізнається, як близько підступила до того, аби
втратити Джонаса.
— Оце ви влаштовували собі тут гульки... На одному із цих ліжок
Джонас, мабуть, і собі обіймався з дівчатами.
— Він був значно меншим за нас, — я йду слідом за нею вузькими
сходами.
— Але ти точно мусиш знати, з ким він тут крутив.
Моє волосся досі пахне водою зі ставка.

Мама сидить у кріслі, Пітер примостився на підлокітник. Вуличні

ліхтарі миготять у темряві.
— Піду візьму собі бургер. Будеш? — запитує Джина.
Проводжу поглядом по галявині в пошуках Джонаса, а всередині
все стискається. Помічаю його біля грилю. Він дивиться на мене.
Знаю, він чекав. Засовую руку в кишеню сукні — стискаю обручку,
намагаючись бодай трохи заспокоїтися.
— Дещо згодом, — відповідаю я.
Джина йде галявиною до Джонаса, обіймає його за талію і засовує
руки в задні кишені його штанів. Право власності.
Вона, імовірно, відчуває мій погляд, бо різко повертає голову і
глипає в темряву, немов тварина, що відчула запах небезпеки. Джонас
шепоче їй щось на вухо, Джина всміхається і знову повертає голову до
нього.
— Агов, дружино?! Ти куди зникла? — гукає Пітер.
— Ходила до вбиральні із Джиною.
— Прихопи мені горішків, — мама тицяє мені баночку.
— Я була нагорі у ванній, що з’єднує обидві частини будинку,
коли Джина зненацька увійшла з дитячої спальні, навіть не
постукавши. Сіла на унітаз і справила нужду прямісінько переді мною.
— Вона така вульгарна, — гидує мама.
— Сьогодні твоя мати вийшла на стежку війни.
— Ні на яку стежку війни я не виходила. Я лишень сказала
Андреа, що нікому з нас не подобається її новий ландшафтний дизайн.
Він не вписується в цю місцевість.
— Мам, це дуже неввічливо з твого боку.
— Вона запитала — я відповіла. Це моя думка та й годі.
— Твоя мати сказала, що він виглядає по-міщанськи, — сміється
Пітер.
— Навіщо читати лекції про важливість і цінність тутешніх
рослин, якщо сама ж їх повиривала і понасаджувала клумби?
По той бік галявини менші дітлахи метають підкови в темряві. До
нас підходять Джонас із Джиною з паперовими тарілками та напоями.
— Треба побризкати Медді репелентом. Комарі її обожнюють.
— Можна до вас приєднатися? — звертається Джонас до всіх, та
насправді запитує лишень мене і підсовує поруч стілець.
— Я залишила нагорі келих, — кажу й підводжуся.
Цього разу я зачиняю обоє дверей у ванній кімнаті, світло не
вмикаю. Притуляюся до підвіконня і слухаю шелест дерев, дзенькіт
келихів і голоси. Відтоді як я подорослішала і почала нехтувати
інтуїцією, мама дала мені просту пораду: «Елеоноро, просто підкинь
монетку. Якщо відповідь тебе розчарує, зроби навпаки». Ми від
початку знаємо правильну відповідь, навіть коли здається, що ні. Але
якщо ця монета для фокуса? Що, як у ній обидві сторони однакові?
Обидві правильні та водночас обидві неправильні.
Келих стоїть на підвіконні, де я його й лишила. Пітер та Джонас
обмінюються репліками, потім Пітер щось каже, і Джина регоче,
закинувши назад голову. Обоє чоловіків усміхаються. Це все видається
мені чимось нереальним, ба навіть сюрреалістичним. Ще кілька годин
тому мені здавалося, що світ замріяно витає у хмарах, а от тепер я
стою, глипаючи в темряву, і пригадую руїни старого покинутого
будинку та щирий погляд Джонаса. Я з’їжджаю на підлогу й сиджу,
обійнявши коліна, немов мені щойно дали під дих. Я зробила вибір:
полишила любов, що пульсує і болить в мені, заради іншої любові.
Терплячої і люблячої. Цей вибір роздирає мене на шматки. Чую, як
мама кричить Діксону через усю галявину і вимагає гамбургер:
— Із кров’ю! І не читай мені лекцій про сальмонелу. Я радше
помру від діареї та зневоднення, ніж їстиму сухе вугілля.
— Воллес, клянуся, одного дня я здам вас у божевільню, —
доноситься до мене Пітерів розкотистий сміх.
Спускаюся вниз. Джонас стоїть на кухні біля раковини,
підставивши руку під холодну воду.
— Он ти де, — він виймає руку з води і показує продовгуватий
червоний опік на долоні. — Хотів приготувати твоїй матері гамбургер і
схопив лопатку, що лежала на розпеченому грилі, — пояснює Джонас і
притуляється спиною до стільниці. Мені хочеться його з’їсти. Ця його
невимушена і млосна впевненість. Я воліла б усього його обсмоктати і
проковтнути живцем.
— Іди сюди, — ніжно мовить він мені.
— Треба масло, — я йду до холодильника, дістаю пачку масла і
здираю обгортку. Джонас простягає мені долоню, і я натираю обпечену
шкіру. Він стискає мені пальці, та я вириваюся і кладу масло в
холодильник.
— Елло?
— Що? — перепитую я. Хоч що він зараз мені скаже, я знаю, це
буде нестерпно.
— Сумніваюся, що завтра вранці Діксонові сподобається сморід
обпеченої шкіри на тості.
— Твоя правда, — дістаю пачку масла з холодильника, відрізаю
верхній шматок і викидаю у смітник. Знаходжу чистий рушник і кидаю
йому. — Загорни в нього руку.
— Я лишив тобі дещо в будинку. Подивися, коли повернешся.
— Я вже знайшла. Поверталася за цибулею, — засовую руку в
кишеню і дістаю обручку. — Не знала, що вона досі в тебе.
Джонас бере в мене прикрасу і підносить до люстри. Крихітне
скельце виблискує на світлі, неначе криптоніт.
 — Того року на Новий рік я пообіцяв собі забути тебе. Але вже за
кілька годин дивився, як ти горлаєш на чоловіка в кафе, — Джонас
надіває обручку мені на палець поверх весільної.
Хочу сказати йому, що я — його. Завжди була і буду, але натомість
знімаю обручку і кладу на стіл.
— Я не можу.
— Вона твоя.
— Я зараз же повернуся до Пітера та дітей і попрошу Джину, щоб
вона прийшла і як слід перебинтувала руку, — удавано спокійно кажу
я.
Джонас стоїть блідий і нажаханий, немов побачив привида.
— Надінь її, — наказує він.
Я беру його руку і цілую обпечену долоню.
— Нумо тобі, — заспокоюю я його, немов Фінна. — Все буде
гаразд, — я відступаю, та він притискає мою руку до стільниці й
дивиться в очі, немов тоне. — Відпусти мене. Будь ласка, — шепочу я.
Позаду щось скрипить. Пітер стоїть на порозі.
— Дивись, Джонас обпік руку! — вигукую я йому.
33
21:30
Коли ми виходимо з Діксонового подвір’я, я не озираюся. У
грудях порожнеча, таке враження, неначе всередині лопнула кулька, і
тепер в мені лишень мертве повітря. Попереду чорна темрява. У
нічному повітрі виспівують цикади. Пітер крокує попереду,
освітлюючи ліхтариком дерева і вузьку дорогу: висока трава
посередині та дві бліді смужки піску по обидва боки. Нічні метелики
злітаються з лісу на світло і кружляють довкола. Ніколи не могла
збагнути, чому їх так до нього тягне. Діти бредуть слідом за Пітером і
ниють, як вони втомилися, як сильно у них болять ноги і як вони
бояться темряви. Можливо, все набагато простіше, і нічні метелики, як
і діти, страшаться темряви.
— Вовкулаків не існує, — заспокоює Пітер Фінна.
— А вампірів? — запитує Фінн.
— І вампірів не існує, зайченя, — кажу я.
— Але хіба не було б чудово, якби всілякі монстри таки існували?
— міркує Пітер. — От подумай: якщо існують вовкулаки й вампіри,
отже, і магія існує. Життя після смерті існує. А це ж прекрасно,
правда?
— Думаю, так. І привиди? — не вгаває Фінн.
— Куди ж без них.
— А серійні вбивці? — допитується Медді. — Що, як хтось
ховається в лісі й хоче напасти на нас? Що, як у нього є сокира?
— Або в неї, — додає Пітер.
— Як повеселилися? — встряю я. Мені хочеться дати Пітеру
копняка, тепер Медді всю ніч переживатиме і не засне. — Як на мене,
то непогано провели час.
— Ми грали в «Заморозку», — відповідає Фінн. — Коли
прийдемо, можна мені морозива?
Джек крокує поруч і несе мою сумку. Якоїсь миті він бере мене
попідруки, і ми йдемо разом темною піщаною дорогою, занурені у свої
думки. На пагорбі завиває койот, десь вдалечині зграя виє йому у
відповідь. Прислухаюся до їхньої голодної переклички. Невдовзі
хижаки вирушать на нічне полювання, аби спіймати на вечерю мишей
та дрібних собак.
Наприкінці під’їзної дороги лежить один з наших сміттєвих баків,
на ньому — два єноти. Засліплені сяйвом Пітерового ліхтарика, вони
застигають на місці. Крихітні пухнасті статуї з червоними очима.
Довкола розкидані кукурудзяні качани, листя салату, кавові зерна та
обривки паперових рушників.
— Геть звідси! Забирайтеся! — роздратовано кричить мама,
підбігає і замахується палицею. Єноти хутко біжать до лісу. —
Паразити! — лається вона і копає ногою бак. — Хто забув прив’язати
кришку?! — випалює мама і розлючено йде до будинку, не
дочекавшись відповіді.
— Як це вона не здерла з них шкури? — дивується Пітер.
— Ви йдіть, а я це все приберу, — кажу їм я. — Не з’їдайте все
фісташкове морозиво, лишіть трохи мені. Джеку, увімкни ліхтар на
ґанку, будь ласка.
Чекаю, доки лишуся на самоті. Відчуваю, як щось ворушиться
поміж гілля нагорі й уважно дивиться на мене. «Що, як хтось
ховається в лісі й хоче напасти на нас?» Я стільки років відганяла
якнайдалі спогади про ту ніч. Але зараз, сповнена любові, паніки та
горя, я дозволяю собі знову це пережити. Цікаво, скільки живуть
єноти? А що, як саме ці єноти бачили, як Конрад мене ґвалтував?
Може, вони — це ті дитинчата, що підглядали за мною зі світлового
люка? Мої сльози їх налякали? А здавлені крики? А може, вони
знудьговано чекали, коли нарешті зможуть шмигнути до ставка за
пічкурами? Чи чула вві сні Конрадова мати, як калатало серце Розмарі?
«Що, як у нього є сокира?» Я уявляю, як Медді сама-самісінька
перелякано просить пощади, а ми з Пітером тим часом мирно спимо в
нашому будиночку. Мені хочеться пообіцяти Медді, що все буде гаразд
і ніхто не завдасть їй шкоди, та я не можу цього зробити.
Сідаю на землю посеред розм’яклого листя салату, вологих
недопалків і використаних пакетиків чаю. Вправні маленькі лапи
розідрали на крихітні шматки упаковку з-під борошна. Вчора ввечері
Джонас виринув із темряви і увійшов у мене. Я стояла, притиснувши
голову до холодної стіни й хапала повітря. Солодкий біль, сукня
задерта до пояса, і відчуття, що я нарешті можу відпустити минуле.
 На ставку кумкають жаби. Десь глибоко на дні сидить,
зачаївшись, кайманова черепаха. Крізь вікно комори бачу, як Пітер
насипає шоколадне морозиво в миски і віддає їх дітям. Потім бере
відерце фісташкового морозива, кілька секунд зволікає, а потім
висипає все собі в миску.

22:00
Я саме зібрала лушпиння й качани докупи, коли прочиняються
задні двері — і виходить Пітер з величезною чорною сміттєвою
торбою. Він вдивляється в темряву, щоб розгледіти мене.
— Я тут! — гукаю я і виходжу на світло. — Справжній бедлам.
Він відкриває торбу, і я починаю кидати в неї сміття.
— Я бачив тебе із Джонасом, — каже він.
— Мене?
— Саме так.
Шкіра починає палати, і мене накриває паніка. Я намагаюся
заспокоїтися і продовжую збирати вологі недопалки.
— Кляті єноти, — відходжу вбік, підіймаю розірваний лоток для
яєць і, затамувавши подих, чекаю, що буде далі.
— Ти його поцілувала.
Серце на мить застигає. Поцілунку не було. Вчора я не цілувала
Джонаса. Він вийшов із темряви і притиснув мене. Подумки я
полегшено видихаю.
— Піте, я гадки не маю, про що ти.
— Не бреши, — на його обличчі застиг гнів.
— Я не брешу. Де ти мене бачив? Про що ти? — у голові
проноситься страшна думка. А що, як Пітер пішов слідом за нами до
руїн будинку і підглядав за нами з-за дерев? Бачив, як ми жадібно
кохалися?
— Щойно, — хитає головою Пітер. — На Діксоновій кухні.
Я нарешті заспокоююся, подумки дякуючи Богові.
— Ти маєш на увазі, що я поцілувала його опік? Господи, ти
серйозно?
— Це був не просто поцілунок. Я бачив, як Джонас на тебе
дивився. Він тебе жадав.
— Звісно, — я вичавлюю із себе грайливий тон. — Хіба переді
мною можна встояти?
 — Я бачив, що ти так само дивилася на нього.
— Я намазала маслом його долоню і подала рушник.
Пітер забирає у мене лоток.
— Елло, знаєш що? З мене годі. Я спати, — він засовує торбу в
контейнер, грюкає кришкою і зав’язує мотузку.
— Пітере, що ти верзеш?! Це ж Джонас. Наш давній друг.
— Твій давній друг.
— Я поцілувала опік, як то цілують рану дитині, щоб не боліло.
Ти ж сам це бачив.
— Бачив, — каже він і йде.
— Стривай, — я біжу слідом за ним. — Ти справді образився на
мене через те, що я поцілувала його обпечену долоню?
Пітер змірює мене холодним поглядом з голови до ніг.
— Знаєш що, думай, що хочеш, — випалюю я, ховаючи тривогу за
праведним гнівом. — Джонас мій старий друг. Звісно ж, він мене
любить. Але це зовсім інше. Це ж як інцест.
На обличчі Пітера застигає надія і сумнів водночас. Ми обоє
опинилися у глухому куті: Пітер відчайдушно хоче розвіяти сумніви,
але його доймає непевність, а я, нажахана, кидаю йому виклик і
благаю, щоб він мені повірив. Я залишила Джонаса. Я обрала Пітера.
Я померла заради нього. Я молюся Богові, якого, знаю, не існує, і
присягаюся, що більше ніколи не брехатиму Пітерові.
— Гаразд, — врешті-решт каже він, і вираз його обличчя дещо
пом’якшується. — Але якщо ти брешеш...
— От і добре, бо між мною та Джонасом нічого нема, — я
намагаюся говорити впевнено і спокійно. — Я люблю тільки тебе.
Чесно.
— Чудово, — Пітер підходить і міцно мене цілує. — Але більше
ніяких поцілунків з іншими чоловіками. Ти моя.
— Так і є.
— А тепер ходімо в ліжко, я хочу зайнятися любов’ю зі своєю
дружиною.
— Діти досі не повкладалися, та й мама, як завжди, десь швендяє.
— Тс-с! — він бере мене за руку і веде темною стежкою до
нашого будиночка. Штовхає мене сходами поперед себе і наказує мені
повернутися. Я стаю до нього обличчям і хапаюся за одвірок. Пітер
засовує руку мені під сукню, стягує труси, нахиляється і лиже мене
шершавим язиком.
— Ти смакуєш як море, — шепоче він.
Я заплющую очі й уявляю океан, пляж, намет і Джонаса. Я
кінчаю, думаючи про іншого коханого чоловіка. На очі набігають
сльози. Я плачу не через те, що втратила, а через правду про Джонаса,
якої не можу приховати.

22:30
Ми лежимо разом. Пітер заснув, простирадла збилися довкола
наших ніг. Повертаю подушку і кладу щоку на холодну наволочку,
слухаю, як він тихенько посапує, дивлюся, як здіймаються і
опускаються його груди, вдихаю солодкий запах цигарок. Я нервую,
мені потрібно його повернути. Та я знаю, що ніщо не пробудить його із
цього сну. Чоловіки засинають одразу після оргазму. Жінки
прокидаються. Цікаво, чому ритми не збігаються? Можливо, стомлені
після спроби нас запліднити, їм потрібно відпочити. А ми маємо
встати з ложа, підмести печеру, вкласти спати дітей, перевірити, чи в
них нема вошей, і розповісти на ніч кілька історій, які вони потім
розкажуть своїм дітям: про вогонь, кам’яні колеса, застиглі на віки
сталактити; хлопчика, що ганявся за хижим птахом; і те, як переплисти
океан. Одягаюся і виходжу з будиночка. Вже пізно, але я маю
поцілувати дітей.
У їхньому будиночку досі ввімкнене світло.
— Де ви були? Ви ж мали повернутися на морозиво? — запитує
Медді.
— Татусеві стало зле. Дала йому аспірин і вклала спати.
— Ясно, — каже Джек, не відриваючи очей від ноутбука.
Медді та Фінн вмостилися на її ліжку. У доньки в руках важка
потерта книжка в поцяткованій пліснявою оливково-зеленій
обкладинці. Вона читає вголос братові.
— Що читаєш?
— Знайшла її на полиці в лазні, — Медді показує мені книжку.
— Вона стоїть там відтоді, як я народилася. Навряд її бодай хтось
читав. Посуньтеся, — я сідаю на край ліжка.
Медді вмощується ближче до стіни, Фінн і собі відсовується і
притуляється головою до моєї руки.
 — Вона про ворона на ім’я Джонні, — пояснює він.
— Знаю. Дивно, що ніхто її не читав.
— Мамо, он там павуки, — Фінн тицяє пальцем у куток стелі.
Поруч під балкою помічаю дірку, яку прогризли миші. Треба буде
попросити Пітера її залатати. Павучиха з тоненькими ніжками завзято
плете павутину довкола мертвої мухи, під нею висять п’ять великих
коричневих яєць.
— Ти можеш її вбити? — запитує Фінн.
— Павуки хороші. Ми любимо павуків. Вони ловлять комарів, —
пояснюю йому я.
— А я їх не люблю.
— Не будь сцикуном, — кидає Джек.
— Джеку, думай, що кажеш, — за інших обставин я б точно його
насварила, та не сьогодні. Сьогодні я хочу бути тут зі своїми
неймовірними дітьми, зігрітими й щасливими, з вірою, що так
триватиме завжди. — Коли ти був таким, як Фінн, ти теж боявся
павуків.
— Ну то й що.
— Не «ну то й що», а вибачся перед братом і йди до нас, будь
ласка. Мені конче потрібно вас усіх обійняти. Це не обговорюється.
Джек зітхає, ставить на підлогу ноутбук, підходить до нас і лягає
на вільне місце, що лишилося на ліжку. Я обіймаю його і підсовую
ближче до себе.
— Так набагато краще.
Тепер ми лежимо вчотирьох, сплюснуті, немов кілька в банці.
— І що далі? — запитує Джек.
— Ви зараз мене задушите. Мені нема чим дихати, — стогне
Медді.
— Я розповідала вам історію, як моя сестра розчавила хом’ячиху
між стіною та ліжком?
— Навмисно? — запитує Фінн.
— Не знаю, але все можливо. Здогадатися, що в Анни на думці, не
міг ніхто. Хоча навряд вона хотіла її вбити.
— Може, й хотіла, а може, й ні, — зітхає Джек.
— Гаразд, вимикаємо світло. Джонні нікуди до завтра не дінеться,
— я беру в Медді книжку, потім піднімаю Фінна і кладу на його
постіль. Виціловую його красиве миле обличчя, аж доки він починає
мене штовхати.
Медді простягає руки для обіймів.
— І мене! — просить вона, і я міцно обіймаю доньку.
— Ти не почистила зуби, — у неї з рота пахне кукурудзяною
кашею.
— Почистила, — заперечує вона, але ми обидві знаємо, що вона
хитрує. — Я чистила зуби! — ще раз повторює Медді.
— Кукурудзяна каша смачна, — шепочу їй на вушко, і Медді
всміхається.
— Гаразд, зізнаюся, не чистила. Я вранці почищу двічі.
— Джеку, а тепер я іду до тебе.
— Ну то й що, — каже він, усміхаючись.

23:00
Мама сидить на темній веранді на дивані.
— Досі не спиш, — кажу я їй.
— Щось мені зле від тих горіхів.
— Наллю собі вина. Щось будеш?
— Я вже йду спати. Є відкрита пляшка рожевого.
Наливаю собі вина і сідаю поруч.
— Я геть виснажена.
— Гадки не маю, як ти все те встигаєш. Про стількох людей
доводиться дбати.
— Ти маєш на увазі чоловіка і дітей? — сміюся я.
— Ти забагато над ними трусишся. Я вас з Анною майже не
опікала — і диви, які з вас гарні люди виросли.
Певною мірою повна відсутність самокритики в моєї матері — це
таки справжній дар.
— Вони навіть посуд у раковину не можуть поставити. Я насилу
дочекалася, коли ви з Пітером повернетеся з Мемфіса. Хоча Фінн
зробив мені досить непоганий масаж ніг.
— Ти просила Фінна масажувати тобі ноги?
— Для його віку в нього замалі руки.
Я безсило хитаю головою. Мама — така, яка є, і нічого із цим не
вдієш. Вона довго жила з тим, із чим не мусила жити, і я повинна це
виправити.
 — Пам’ятаєш, я хотіла перед вечерею поговорити з тобою про
Лео?
— Так. Ти розповіла, що він повернувся до першої дружини. З
Богом! Треба було написати їй і розповісти, що він зробив з тобою.
— Мамо, — серце калатає так, що мені здається, воно от-от
вискочить із грудей. — Це був не Лео.
— Тобто?
— Це не Лео, — пошепки повторюю я. — Це справді сталося, але
це не Лео.
Мама сидить і спантеличено намагається усвідомити щойно
почуте. Я відразу помічаю, коли вона розуміє, що до чого. Мама
здригається і подається вперед, зіниці нервово розширюються.
— Конрад? — врешті-решт запитує вона.
— Так.
— Тільки він?
— Так.
— Не Лео.
— Не Лео. Мене зґвалтував Конрад.
Мама довго мовчить. Я відчуваю, як з неї витікає енергія, і вона
тьмяніє. Мама важко зітхає, знову відчувши тягар минулого.
— Пробач, що ти через мене звинувачувала Лео.
— Лео мене залишив. Наша дитина померла.
З виразу її обличчя я бачу, що вона готується почути найгірше.
— А загибель Конрада? — запитує вона.
— Його збив гік, і він впав у воду, — я відчуваю її полегшення, та,
на жаль, змушена розповісти їй усю правду. — Ми знали, що плавець
із нього нікудишній. Ми не кинули йому рятувального круга.
— Ми... — спантеличено повторює мама. — Звісно ж, ти була тоді
із Джонасом. Я й забула.
— Він усе знав. Він єдиний знав усе.
— Ви двоє були нерозлийвода, — киває мама. — Він тоді по вуха
був у тебе закоханий. Думаю, йому дуже боліло, коли ти вийшла заміж
за Пітера.
— Так і є.
Перед очима з’являється образ Джонаса. Не чоловіка, якого я
любила і болісно жадала, а маленького зеленоокого, темноволосого
хлопчика, що лежав зі мною в лісі на оксамитовому килимі з моху. Тоді
я ще його не знала, та ми лежали разом біля струмка: два незнайомці з
одним серцем.
— Я також його любила.
Мама не надто лагідна людина, та вона мене обіймає, притуляє
мою голову до своєї шиї і гладить волосся, як тоді, коли я була ще
зовсім маленькою. Я відчуваю, як тисячі років болю й туги витікають з
моїх вен, м’язів та жил — і стікають їй на коліна.
— Мамо, пробач мені. Я хотіла бути хорошою.
— Нема за що вибачатися. Це я впустила Конрада на наш поріг, —
мама важко підводиться з дивана. — Мої кістки вже геть не ті. Вип’ю
пігулки і спати.
Вона йде до столу, збирає ложки й дитячі тарілки з-під морозива і
з дзенькотом ставить їх у раковину.
— Почекають до ранку, — каже вона і йде до сітчастих дверей.
Спиняється і над чимось міркує, зважуючи, чи справді варто це
озвучувати. Врешті-решт вона наважується і каже своїм впевненим
тоном, яким зазвичай дає мені поради:
— Елеоноро, не завжди плавання в радість, іноді ти шкодуєш, що
пішла. Але справа в тім, що ти ніколи того не довідаєшся, доки не
зайдеш у воду. Не сиди довго. І не забудь зачинити вікно. Обіцяють
грозу.
Чекаю, доки ляснуть двері її будиночка, а тоді й собі рушаю
доріжкою. Довкола місяця сяє гало. Нарешті прийшли дощі, яких ми
так чекали. Запах зливи вже витає в повітрі. Спиняюся біля нашого з
Анною будиночка, де зараз сплять діти. Цілковита темрява, навіть
Джеків ноутбук вимкнений.
Прислухаюся до тиші, уявляючи, що чую їхнє тихе дихання. Вони
в безпеці — ні привидів, ні чудовиськ. Якби я могла захистити їх від
усіх страхів, втрат та болю, я б неодмінно те зробила.
Смужка місячного сяйва простягається до мене із центру ставка і,
наближаючись, розширюється. Я йду крізь кущі до берега. Рівень води
опустився. На мокрому піску сліди єнотових лап. Знімаю одяг, вішаю
сукню на гілку і заходжу голою в шовкову гладінь ставка під кумкання
жаб і шепіт нічних метеликів. Я відчуваю присутність Джонаса в
кожній молекулі води. Набираю воду зі ставка і випиваю її. Вдалечині
блискавка розрізає небо.
 Спиняюся на доріжці біля нашого будиночка і рахую секунди,
доки десь далеко загримить грім. Блискавка потроху тьмяніє, і все
знову тоне в темряві. Зітхаю від полегшення і жалю. Але щодо якого
плавання? Підіймаюся сходами будиночка, знаючи відповідь. І того, й
іншого. Обох.
Пітер, вдоволений, досі глибоко спить. Смикаю за гачок і зачиняю
світловий люк. Залажу до нього в ліжко і притуляюся, відчуваючи
знайоме тепло його тіла і заспокійливе рівне дихання. Чекаю, коли
вітер принесе з моря грозу.

04:00
Я прокидаюся о четвертій ранку від брязкоту дверей на петлях.
Надворі сосни зігнулися ледь не до землі, гілля аж виє на вітрі.
Вилажу з ліжка і йду до дверей. Пляжний рушник зірвався з мотузки
для білизни і прилип до даху маминого будиночка. Пташки кружляють
у грозовому небі, немов опале листя, не в змозі протистояти
потужному вітру. Кропив’янки, в’юрки та жайворонки безсило
борються зі стихією, розправивши крила. Я дивлюся на них у казковій
передсвітанковій сутіні. За кілька сантиметрів від дверей
червоногрудий колібрі змагається з вітром, розмахуючи майже не
помітними крилами. Пташка летить задом наперед, уперто прямуючи
до кущів квітучої білої клетри біля нашого будиночка, щоб знайти собі
прихисток. Її мініатюрні крильця малюють у повітрі вісімку — знак
безкінечності.
— Прокидайся! — гукаю я Пітерові. Він ворушиться, але спить
далі. — Пітере! — голосніше окликаю я. — Прокинься, я хочу, щоб ти
це побачив.
Але він спить наче мертвий. Підходжу до ліжка з його боку і
штурхаю.
— Що? — сонно бурмоче він. — Господи, котра година?
— Не знаю. Рано. Прокидайся. Ти мусиш це побачити. Це якась
дивовижа. Водоверть пташок.
— Ще ж глупа ніч.
— Гадаю, ми потрапили в око урагану.
— Тоді не було б ніякого вітру, а лишень затхле повітря.
Наближається гроза та й годі. Не варто хвилюватися. А тепер
відчепися від мене і дай поспати, — солодко бурчить він.
 Через кілька років після народження Медді та Фінна, давно
потому, як наші стежки розбіглися, ми з Джонасом одного пообіддя
гуляли лісом і натрапили на оповитий жимолостю дуб. Біля дерева
літало близько сотні колібрі — птахи пили тонесенькими дзьобами
нектар.
— Колібрі — єдині пташки, що вміють літати задом наперед, —
мовив Джонас. — Мене це завжди захоплювало. Вони вміють літати
вперед і задом наперед з однаковою швидкістю близько п’ятдесяти
кілометрів на годину.
— Якби я могла полетіти задом наперед, я б неодмінно
спробувала, — сказала тоді я серед тиші гілок, коли моє серце билося
зі швидкістю серцебиття колібрі. Понад тисяча ударів за секунду.
— Знаю, — як завжди, відповів він.

06:30
Коли я знову прокинулася, гроза вже вщухла. Калюжа води
зібралася біля нашого ліжка і намочила книжки, які я планувала
прочитати. Пітерові сняться сни. Я це знаю із сіпання його повік і
глибокого дихання. Прибираю волосся з його чола, цілую щоку, брову.
Він ворушиться і розплющує очі.
— Привіт, — шепочу я. — Ось і ти, — я ніжно обціловую його
обличчя.
— Добрий ранок, люба, — каже він і ухиляється від мене. — Ідеш
плавати?
— Чом би не піти разом? Після зливи вода тепла.
Затамувавши подих, я чекаю. «Ходи зі мною. Покінчи із цим», —
проноситься у мене в голові. Та натомість Пітер повертається спиною
до мене й каже:
— Я пообіцяв Джеку відвезти його о дев’ятій у місто. Розбуди,
якщо раптом просплю.
Я притискаю руку до його плеча і широко розставляю пальці.
Мені подобається вигляд його ластовиння поміж пальців, воно нагадує
мені сузір’я. Кінчиком пальця я малюю йому на спині серце.
— Я тебе теж люблю, — бурмоче він мені крізь зім’яті
простирадла.
Повітря вологе. Загортаюся у старий мамин халат лавандового
кольору і стою на порозі, вдивляючись у ставок. Водяна гладінь наче
скло, без жодних слідів зливи. Квітки латаття досі дрімають у воді.
Залитий рожевим сяйвом світ завмер у тиші. На сходах будиночка я
помічаю райдужну пір’їнку. Підіймаю її і кручу в руці. На
протилежному березі стоїть постать. Чекає. Сподівається. Я бачу
лишень його блакитну сорочку.
Сходи зітхають і просідають піді мною, а потім ледь чутно
випрямляються. Я чула цей звук тисячу разів. Це місце — кожний
хрип, кожний стогін — тече в моїх жилах. Ледь чутний шурхіт
соснових голок під босими ногами, зграї миньків, що проносяться у
воді, мускусно-рибний запах мокрого піску і води у ставку. Цей
будинок — невеличкі шматки пресованого картону, збиті в будівлю, що
витримала випробування часу і пережила суворі самотні зими.
Будинок, що завжди погрожує розлетітися на друзки, та попри це рік за
роком стоїть і чекає нашого повернення. Цей будинок і це місце знають
усі мої таємниці. Я течу в їхніх жилах теж.
Заплющую очі, вдихаю все це в себе. Джонас. Пітер. Я. Як могло б
усе скластися. Як може скластися. Знімаю обручку і кладу на долоню.
Роздивляюся, відчуваючи її вагу, — золота, зношена, ідеально рівної
форми. Востаннє міцно притискаю її до лінії життя, перш ніж
залишити на верхній сходинці й піти доріжкою до води.
По той бік ставка яскраво-жовте сонце здіймається з-за гущавини,
немов повітряна куля, повільно й граційно. Якусь мить воно висить
нерухомо, потім виривається з пут ночі й дарує світанок. Віє легенький
вітерець і будить ставок, готуючи до нового дня.
Подяки
Коли я підлітком робила перші спроби писати художні твори, мій
дід, Малькольм Ковлі, дав мені пораду, яку я пам'ятатиму до кінця
життя: «Знай, у гарної історії повинні бути початок, середина і кінець,
та натяк на кінцівку неодмінно мусить бути на самому початку».
Мені знадобилося для цього ледь не все життя, та його поради я
таки дотрималася.
Я вдячна багатьом людям за те, що підбадьорювали, спонукали й
підтримували мене в цій мандрівці, особливо моїй матері, Блер Ресіці,
яка навчила мене сервірувати стіл і виховала нас у незрівнянній красі.
Моїм любим сестрам, Ліззі та Соні, — ви мої скелі, моя душа.
Коли мені було одинадцять, мій батько, Роберт Ковлі, редактор і
видатний історик, сказав, що найкращі літературні твори — ті, які є
найкоротшою відстанню між двома точками. Я дякую йому за цю
підказку, та найбільше — за те, що вніс у моє життя неймовірний
вихор емоцій — молодших сестер Олівію та Саванну.
Дякую моєму дідусеві, Джеку Філліпсу, що подарував нам
неймовірні краєвиди, і моєму чудовому вітчиму, Полу Ресіці, що їх
зберіг. Моїй бабусі, Флоренс Філліпс, за чарівну баночку кукурудзи,
яка змінила життя маленької дівчинки.
Безмежно вдячна моїй неймовірній і невблаганній редакторці,
Сарі Макґрат, від пильних очей якої сховатися неможливо. Дякую всій
команді Riverhead і двом валькіріям, Венеції Баттерфілд і Мері Маунт.
Дякую тобі, Анно Стайн, моя розкішна агентко, що допомогла
здійснити мої мрії, обравши саме мене. Мені неймовірно пощастило
мати у своїй команді Вілла Воткінса з ІСМ, Сьюзен Армстронґ з C&W,
Клер Нозьєр з Curtis Brown та Джейсона Гендлера з HJTH.
Марк Сарвас. Наставник і друг на все життя. Ти підтримував мене
на кожному кроці. І хоча слів як завжди замало, я таки висловлюю тобі
вдячність. Дякую тобі, Адаме Кушмену, за те, що повірив у цю книжку,
перш ніж я зрозуміла, що вона таки побачить світ. Дякую Джеку
Ґрейпсу, який навчив мене, що художня література — на диво
поетична. Дякую всім, хто долучився до роботи над Паперовим
палацом, а саме: Андреа Кастер, Семюель Стекгаус, Ондреа Гарр,
Вікторія Пінчон, Кетрін Еллсворт і Джоель Вілласеньйор —
неймовірний майстер слова, що пам’ятає старі добрі часи. Дякую моїм
товаришам з PEN America і колегам, членам правління Центру
образотворчого мистецтва.
Я вдячна Стефі — за все. Фарану за дерева. Естеллі за її мудрість і
добре серце. Джиммі за те, що даруєш світло. Тані за те, що це світло
палає. Ніку за радість. Крістіні та Олівії за те, що мій світ досі
обертається довкола своєї осі. Лілі та Неллу за те, що він таки іноді
виходить з-під контролю. Августу, чиєму ритмові ми всі сподіваємося
слідувати. А ще неймовірним крихіткам Лашеру, Колдеру і Себастьяну.
І Джорджії, моєму лісовому духові, за мрії та натхнення.
Мене виховали у світі сильних жінок, які не мовчали й мали
велике серце. Я дякую всім і кожній із вас за виняткову дружбу. Це для
мене справжнє благословення. Дякую Марґо, Анжелі, Лорі, Нонні,
Торі, Басбі — моїм дівчатам навіки.
Шарлотті, яка прочитала цю книжку першою і сказала «так». Ніні,
з якою ми сиділи і цілими днями все те друкували. Кейт, за твій
нескінченний оптимізм. Лорі Б. та Євгенії — кмітливим подружкам і
першим читачкам. Ліббі, яка змусила мене підняти дупу і все це
дописати. Зої та Люсі — за сестринство. Розкішним жінкам у моїй
родині: Антонії, Сюзанні, Гейден, Саскії, Косімі, Рейчел, Нікі, Френкі,
Лулі, Лотті, Ґрейс, Луїзі, Міллі. Ви всі проклали мені дорогу.
Дякую моїм синам Феліксу та Лукасу. Обожнюю вас. І ви це
знаєте.
І, нарешті, я понад усе вдячна тобі, Бруно, за стоптані разом
дороги та захопливу мандрівку.
Про авторку

Фото: Стефа Данськи

МІРАНДА КОВЛІ ГЕЛЛЕР зростала у творчій родині. Її дідусь —

поет і літературний критик, тітка — мистецтвознавиця, а сестра —
відома письменниця-романістка. Закінчивши Гарвардський університет,
Міранда Ковлі Геллер працювала редакторкою книжок та журналу
Cosmopolitan. Нині вона — голова відділу драматичних серіалів НВО.
Мешкає в Лондоні, Лос-Анджелесі та на Кейп-Коді.
«Паперовий палац» — дебютний роман письменниці, який швидко
став бестселером № 1 за версією New York Times і потрапив у довгий
список Жіночої премії за художню літературу 2022 року. Роман
перекладено понад тридцятьма мовами. Компанія НВО придбала права
на книжку й планує зняти мінісеріал за мотивами роману.

notes
Примечания
1
Брат (сестра), що народився (народилася) раніше або пізніше на
рік від іншого брата (іншої сестри); погодки (тут і далі — прим.
перекл.).
2
Яєчня-бовтанка (ісп.).
3
Знову, ще (фр.).
4
Друга позиція (фр.).
5
Будь ласка. Швидше, швидше! (фр.)
6
Маоїстсько-націоналістичний партизанський комуністичний рух у
Камбоджі, що захопив та утримував владу в країні в 1975-1979 роках.
7
Мадемуазель, ти справжня красуня (фр.).
8
Сюди! Негайно! (нім.)
9
Помилка (фр.).