SIMON

BECKETT

WHISPERS
OF THE DEAD

A NOVEL
 САЙМОН
БЕКЕТТ

ШЕПІТ
МЕРТВИХ
ТРЕТЄ РОЗСЛІДУВАННЯ

РОМАН

ХАРКІВ
2024
УДК 821.111
Б42

Жодну з частин цього видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі
без письмового дозволу видавництва

Перекладено за виданням:
Beckett S. Whispers of the Dead : A Novel / Simon Beckett. —
London : Bantam Books, 2009. — 372 p.

Переклад з англійської Євгенії Канчури

© Hunter Publications Ltd, 2009

© Depositphotos.com / in8fi­
nity, обкладинка, 2024
© Книжковий Клуб «Клуб Сі-
мейного Дозвілля», видання
українською мовою, 2024
© Книжковий Клуб «Клуб Сі-
мейного Дозвілля», переклад
ISBN 978-617-15-0580-3 (PDF) і художнє оформлення, 2024
 Передмова перекладача

У цьому романі Бекетта пригоди доктора Гантера супро­

воджує джаз: його друг та вчитель Том Ліберман —
справжній фанат цієї музики.
Тож пропоную читачам зануритися в атмосферу ро-
ману разом з американським джазом 1950—1960-х ро-
ків. Перед вами плейліст Тома Лібермана — так як його
подано в романі. Усі ці треки й виконавці є на ютубі.

Читаймо та слухаймо.
1. Джиммі Сміт (Jimmy’ Smith, нар. 1925) — органіст,
джазовий виконавець, що створив школу гри на
­оргáні «Геммонд».
2. Чет Бейкер («Chet» Henry Вaker, 1929—1988) — джа-
зовий трубач.
3. Бадді Річ (Buddy Rich, 1917—1987) — джазовий бара-
банщик, музикант, композитор (направду, Том слу-
хає не його, але Девід згадує — тож нехай буде).
4. Луї Беллсон (Louie Bellson, 1924—2009) — джазовий
барабанщик, музикант, композитор.
5. Діна Вашингтон (Dinah Washington, 1924—1963) —
джазова співачка і піаністка.
6. Діззі Ґіллеспі («Dizzy» Gillespie, 1917—1993) — джа-
зовий трубач, композитор, співак.
7. «My Funny Valentine» Чета Бейкера.
8. «Take Five» Дейва Брубека (Dave Brubeck, 1920—
2012) — джазовий піаніст, композитор, керівник
ансамблів.
Моїм батькам, Шилі та Френкові Бекеттам.
 Розділ 1

Шкіра.
Найбільший орган людини. І нехтують нею найбіль-
ше. Майже восьма частина всієї маси тіла. У середньо-
му її поверхня в дорослої людини становить близько
двох квадратних метрів. Структура шкіри — витвір
мистецтва, в якому поєдналися капіляри, залози, нер-
ви, — вона і захищає, і впорядковує. Це наш сенсорний
зв’язок із зовнішнім світом. І той бар’єр, де завершу-
ється наша індивідуальність. Наше Я.
Дещо від цієї індивідуальності залишається навіть
після смерті.
Коли тіло вмирає, ферменти, такі стримані за життя,
пускаються берега. Вони роз’їдають стінки клітин, вміст
витікає назовні. Рідина збирається під покривами, на-
копичується під шарами шкіри, розм’якшує їх. Шкіра
й тіло, які до того були неподільним цілим, відокрем-
люються одне від одного. Надимаються пухирі. Цілі
смуги відлущуються, сповзають з тіла, мов непотрібне
пальто спекотного дня.
Але навіть мертва й облізла шкіра залишає в собі
сліди колишнього Я. Навіть зараз вона має що розпо-
вісти та має що приховати.
Якщо знаєш, куди дивитися.

Ерл Бейтмен лежав горілиць обличчям до сонця. Над

головою, у синьому небі Теннессі, кружляли птахи. Жод-
ної хмаринки, тільки слід літака повільно розчинявся
10

в блакиті. Ерл завжди тішився сонцем. Любив, як воно

поколює розпечену шкіру, коли цілий день просидів
з вудкою біля річки. Подобалося йому, як усе навколо
змінюється від яскравого доторку гарячого проміння.
Сонця в Теннессі було вдосталь, та сам Ерл був із Чи-
каго, і тамтешні холодні зими виморозили його кістки
на все життя.
У сімдесятих він переїхав до Мемфіса й одразу зрозу-
мів, що ця грузька вологість йому більше до душі, ніж
провіяні вітрами вулиці рідного міста. Звісно, якщо ти
дантист із невеличкою практикою, молодою дружиною
та трьома дітлахами, яких треба годувати, — не дуже
посидиш з вудкою. Але так чи так, сонце завжди було
поруч. Йому припало до серця навіть задушливе літо
Теннессі, коли вітер не освіжає лице, а наче вкриває
його вологою фланеллю, і вечори доводиться проси­
джувати в затісній квартирі з малими та Кейт.
Проте відтоді багато змінилося. Практика процвіта-
ла, тісна квартирка поступилася більшій та кращій до-
мівці. Два роки тому вони з Кейт перебралися до ново-
го будинку: п’ять спалень, гарна місцина, широка густа
зелена галявина, на якій весь його виводок онуків може
бавитися досхочу, а ранкове сонце грає тендітними ве-
селками між струменями поливального фонтанчика.
От на тій галявині й схопило йому серце, коли він,
обливаючись потом, намагався відпиляти ту кляту за-
сохлу гілку від старого бобівника. Він покинув пилку,
яка застрягла в деревині, спромігся ступити кілька кро-
ків до будинку, але біль підкосив.
У кареті швидкої, із кисневою маскою, притиснутою
до обличчя, він міцно тримав за руку Кейт, силкуючись
усміхнутися й заспокоїти її. У лікарні навколо нього
зчинилася звична метушня: усі ці голки-шмолки, ска-
жений писк приладів, біганина… Так добре стало, як
 11

усе нарешті змовкло. Невдовзі, коли всі потрібні па-

пери було підписано — ця неминуча бюрократія, що
супро­воджує кожного з нас від народження, — Ерла
нарешті відпустили.
І ось тепер він лежав, розтягнувшись на весняному
сонечку. Голякá, на низькому дерев’яному тапчані,
посеред густого килима лугової трави й листя. Він пере­
бував тут уже понад тиждень — достатній час для того,
щоб плоть розклалася, оголивши кістки та хрящі під
муміфікованою шкірою. Пасма волосся ще й досі три-
малися на черепі, порожні очниці якого витріщалися
в лазурове небо.

Я закінчив знімати обміри й вийшов із вольєра, що захи-

щав тіло дантиста від птахів і гризунів. Витер піт з чола.
Полудень давно минув, припікало добряче, хоча тепла
пора року щойно розпочалася. Весна помалу набирала
сили: бруньки вже набрякли й обважніли. За тиждень
чи два запанує бурхлива пишна зелена краса, але зараз
берези й клени лісистого Теннессі ще стримували мо-
лоді паростки, наче не бажаючи випускати їх на волю.
Працював я на схилі нічим не примітного пагорба.
Можна навіть сказати, мальовничого, хоч його не
порівняєш зі стрімкими величними хребтами Смокі-­
Маунтінс, що здіймаються вдалині. А втім, кожного,
хто тут побував, вражав зовсім інший аспект природи:
трупи людей на різних стадіях розкладання по всьому
схилові. Прикриті густим підліском, під пекучими
променями сонця, чи в затінку… свіжіші, у яких ще
вирували гази розпаду… давніші, висохлі, на них зали-
шилася сама шкіра. Деякі трупи сховали з очей, при-
крили землею, засунули до багажника автомобіля.
Інші, як і той, на якому я робив заміри, лежали відкри-
то, захищені сітчастими огорожами, немов експонати
12

жахливої інсталяції. Тільки-от призначення цього міс-

ця було значно серйознішим за артоб’єкти. І значно
менш публічним.
Я склав у сумку блокнот і обладнання та спробував
розім’яти затерплу руку. Лінія життя на долоні перері-
зана навпіл тонкою білою смужкою — плоть у цьому
місці розсікло до кістки. Так і є: ніж, що минулого
року мало не обірвав мені життя, докорінно його змі-
нив. Я почепив сумку на плече й випростався. Біль
у животі при піднятті ваги вже майже не відчувається.
Шрам під ребрами повністю загоївся, а за кілька тиж-
нів можна буде відпочити від антибіотиків, які я по-
стійно приймаю от уже дев’ять місяців. Доведеться все
життя берегтися від інфекцій, але мені, можна вважа-
ти, пощастило: втратив тільки частину кишківника із
селезінкою. Важче змиритися з іншою втратою.
Отже, дантист лишився повільно розкладатися далі,
а я обійшов потемніле й набрякле тіло, частково при-
ховане кущами, та рушив вузькою стежкою, що пет-
ляла поміж деревами. Молода темношкіра жінка в сі-
рому хірургічному халаті й штанях сиділа навпочіпки
біля трупа, прихованого в тіні поваленого дерева. Пін-
цетом вона вибирала з нього личинки, ті пручалися
й звивалися, а вона скидала кожну в окрему баночку
та закручувала кришкою.
Я гукнув:
— Привіт, Алано!
Не впускаючи пінцета, вона підняла очі, усміхнула-
ся мені:
— Привіт, Девіде.
— Том десь тут?
— Востаннє я його бачила там, біля плит. До речі,
дивись під ноги, — кинула вона мені вслід, — там далі
в траві лежить окружний прокурор.
 13

Я показав, що зрозумів, і попрямував стежкою. Вона

збігáла вздовж високої сітчастої огорожі, яка оточува-
ла два акри 1 лісу. По верху сітки протягнули колючий
дріт, а для додаткової безпеки встановили дерев’яний
глухий паркан. Єдиним входом і виходом слугувала
велика брама з пофарбованою вивіскою. Чіткі чорні
літери повідомляли: «Антропологічний дослідницький
центр», однак усі добре знали його неофіційну назву.
У народі це місце було відоме як «Трупна ферма».

Тиждень тому я стояв у коридорі своєї лондонської

квартири, поруч зі мною, на кахляній підлозі, — спако-
вані валізи. Надворі ніжний пташиний спів вітав блідий
весняний світанок. Я подумки перевірив список справ
до від’їзду, переконався, що все зроблено. Вікна зачи-
нив, пошту переадресував, бойлер вимкнув. І все одно
нервував, серце вискакувало з грудей. Я звик до подо-
рожей, та цього разу все було інакше. Більше ніхто не
чекав на моє повернення. Таксі запізнювалося, але до
літака часу вистачало. І все одно я тривожно зиркав на
годинник. Погляд ковзнув на чорно-білі вікторіанські
кахлі підлоги: ось воно, усього за кілька кроків від мене.
Із зусиллям відвів погляд, але строкаті ромби, мов на
вбранні Арлекіна, уже викликали в пам’яті ту саму кар-
тину. Стіну й підлогу біля дверей давно вже відмили від
крові. Поки я лежав у лікарні, коридор перефарбували.
Нічого не нагадувало про те, що сталося тут минулого
року. Та все ж мене накрила хвиля клаустрофобії. Я під-
хопив багаж, виніс його назовні, намагаючись не дуже
притискати до живота. Коли під’їхало таксі, я саме за-
чиняв вхідні двері. Вони глухо захряснулися в мене за
спиною, наче ставили остаточну крапку. Я відвернувся,

1
Акр приблизно дорівнює 4046,8 м2. (Тут і далі прим. перекл.)
14

не кинувши на них прощального погляду, і попрямував

до таксі, що пихтіло неподалік, випускаючи пари со-
лярки. Доїхавши до найближчої станції метро, пересів
на лінію Пікаділлі до аеропорту Гітроу. До ранкового
часу пік було ще далеко, але пасажири вже потроху на-
повнювали вагон, зі звичною байдужістю лондонців,
уникаючи поглядів одне одного.
Я радів, що їду звідси. Мабуть, гаряче радів. Удруге
в житті я відчував нагальну потребу вибратися з Лон-
дона. Але, на відміну від першого разу, коли життя моє
розлетілося на друзки після загибелі дружини й дочки,
коли я тікав від нього світ за очі, цього разу я знав, що
вернуся. Просто мушу на якийсь час вирватися звідси,
відгородитися від недавніх подій. До того ж я вже кіль-
ка місяців не працював. Сподівався, що ця поїздка
допоможе мені повернутися до нормального життя.
І зрозуміти, чи я ще можу працювати.
Кращого місця для цього годі й вигадати. Донедавна
дослідний полігон у Теннессі був унікальною, єдиною
у світі польовою лабораторією, яка працювала на від-
критому повітрі, де кримінальні антропологи могли
вивчати процеси розкладу на справжніх людських тру-
пах, фіксувати ключові деталі, що дають змогу встано-
вити час і обставини смерті. Наразі подібний полігон
відкрили також у Північній Кароліні, а згодом — у Те-
хасі, коли вдалося налагодити співіснування поруч
з місцевими грифами-стерв’ятниками. Навіть точили-
ся розмови, ніби щось подібне відкривається в Індії.
Проте не важливо, скільки таких лабораторій відкри-
ється, — усе одно для більшості колег дослідницький
майданчик у Теннессі був і залишався «Трупною фер-
мою». Саме тут, у Ноксвіллі, у відділенні Центру кри-
мінальної антропології Університету Теннессі, мені
пощастило пройти тренування на початку своєї кар’єри.
 15

Але відтоді сплинуло багато років. Забагато, як сказав

директор Центру і мій старий учитель Том Ліберман.
Сидячи в залі відльотів у Гітроу, спостерігаючи за без-
звучним повільним танцем літаків за величезним вік­
ном, я міркував, як воно буде — повернутися. Усі ці
місяці важкого одужання після виходу зі шпиталю, під
час дуже важкої реабілітації, перспектива майбутньої
місячної поїздки давала певну надію, правила за мету,
до якої варто рухатися, здавалася таким необхідним
мені новим початком.
І ось тепер, коли я вже фактично вирушив у дорогу,
уперше за весь цей час прийшла думка: чи не забагато
сподівань покладаю на цю подорож.
У Чикаго довелося чекати наступного рейсу дві годи-
ни, а коли я приземлився в Ноксвіллі, у небі ще гурко-
тів останній відгомін грози. Але невдовзі хмари розі-
йшлися, і коли я забрав багаж, то вже визирнуло сонце.
Я глибоко вдихнув, насолоджуючись незвично во-
логим повітрям, та вийшов з аеропорту на пошуки
найнятого заздалегідь автомобіля. Дорога курилася,
випаровуючи перцевий присмак вологого асфальту.
Повільно відступали синьо-чорні грозові хмари, після
дощу вздовж шосе буяла густа сліпучо-яскрава зелень.
Наближаючись до міста, я відчув, як покращується
настрій. Мені все вдасться.

А ось тепер, майже тиждень по тому, я вже не такий

цього певний. Я спустився стежкою до галявини, де
стояв високий дерев’яний триніжок, схожий на не-
покритий каркас тіпі 1. На платформі під ним лежало
тіло, яке мали підняти й зважити. Сходячи зі стежки

1
Індіанський намет пірамідальної форми зі шкір та жердин, іноді по-
милково називають вігвамом, який має склепінчасту форму.
16

(пригадав попередження Алани), я перетнув галявину,

де на землі було розміщено кілька прямокутних бетон-
них плит, чіткі геометричні форми яких різко контра-
стували з лісистою місциною. На бетоні лежали людські
останки — частини експерименту зі спостереження за
ефективністю сканера для виявлення підземного роз-
ташування трупа.
За кілька ярдів я помітив довготелесу незграбну по-
стать у штанях-чіносах та крислатій панамі. Чоловік
стояв навколішки, роздивляючись показники індика-
тора на відрізку трубки, що стирчала з землі.
— Що там, як там? — запитав я.
Він продовжував вдивлятись у цифри крізь окуляри
в металевій оправі, голови не підняв, тільки легенько
постукав пальцем по табло.
— Такий потужний запах легко вловити, що дума-
єш? — пробурмотів він замість відповіді.
Відкриті голосні його вимови видавали уродженця
Східного узбережжя та відрізняли від заокругленої тя-
гучої говірки Теннессі. Скільки я його знаю, Том Лібер­
ман шукав свій Святий Ґрааль: молекула за молекулою
аналізуючи гази, що утворюються в процесі розкла-
дання, він намагався визначити запах гниття. Кожен,
у кого колись під підлогою здохла миша, визнає, що
такий запах існує і що тримається він ще довго по тому,
як стане недоступним для людських органів чуття.
Можна навчити собак розпізнавати запах трупа через
багато років після погребіння. Том запропонував роз-
робити спеціальний сенсор, здатний замінити служ-
бового собаку, — це значно полегшило б процес по-
шуків і виявлення трупа. Але теорія та практика, як
завжди буває, — то «дві великі різниці».
З буркотінням, більш розчарованим ніж задоволе-
ним, Том звівся на ноги.
 17

— Ок. Наразі все, — він скривився, почувши тріщан-

ня в колінах.
— Я до їдальні, щось пожувати. Ідеш?
Складаючи обладнання, він сумно всміхнувся.
— Не сьогодні. Мері напакувала сандвічів. Курятина
з пророслою квасолею або ще якась корисна гидота.
А, поки не забув, на вихідних тебе запрошено на вече-
рю. Здається, вона втокмачила собі в голову, що тобі
тут їсти не дають, — він знову скривився. — Тебе вона
хоче відгодувати. А я приречений на кролячий корм.
Де справедливість?
Я всміхнувся. Томова дружина чудово куховарила,
і він це добре знав.
— Скажи їй, що я радо завітаю. Допомогти щось нес­
ти? — запропонував я, коли він примощував на плече
полотняну сумку.
— Ні, усе гаразд.
Звісно, не хоче мене перенавантажувати. Але все одно
видно, як він захекався, повільно прямуючи до брами.
Коли ми з Томом уперше зустрілися, йому було вже
добряче за сорок, і він щиро тішився можливості на-
вчити своєї премудрості новоспеченого британського
кримінального антрополога. Це було так давно, що
й не згадаєш, і роки, що минули, зоставили свій слід.
Ми сподіваємося, що люди залишатимуться такими,
якими ми їх пам’ятаємо, але ж так не буває. І все одно,
коли я побачив Тома, мене вразило, як він змінився.
Том ще не оголосив офіційно, коли піде з посади
директора Центру кримінальної антропології, але всі
знали, що, майже напевно, це станеться до кінця року.
Два тижні тому місцева газета присвятила йому стат-
тю, яка більше скидалася на вітальний адрес, ніж на
інтерв’ю. Він і зараз зберігав статуру колишнього бас-
кетболіста, але похилий вік додав худорлявості до й без
18

того кістлявої фігури. Аскетичний вигляд, запалі щоки

та залисини викликали тривожне враження слабкого
здоров’я. Але коли він жартував, то очі його блищали,
як і раніше, і так само не потьмяніла його віра в люд-
ську природу, попри те що більшість своєї кар’єри він
досліджував її темний бік. «Та ти й сам уже теж поби-
тий, мов те старе відро», — нагадав я собі, торкнувшись
потворних шрамів, прихованих під сорочкою.
«Універсал» Тома чекав на стоянці перед полігоном.
Перед тим як вийти, ми зупинилися біля брами, стя-
гуючи захисні рукавички й бахили. За нашими спина-
ми опустився шлагбаум, і нічого вже не вказувало на
те, що криється по той бік. Дерева за огорожею, такі
буденні та безневинні, розправляли на теплому вітер-
ці голі віти, що вже зеленіли новим життям.
На стоянці я одразу ж витяг з кишені мобільний та
увімкнув його. Правила не забороняли користуватися
телефоном, але мені було ніяково порушувати тишу
й спокій цього місця зайвими дзвінками. Не те щоб
я чекав на когось. Усі, хто міг мені зателефонувати,
знали, що я в іншій країні, а людина, з якою я найбільше
волів поговорити, не зателефонує. Відклав телефон.
Том відчиняв багажник і ставив туди сумку. Він вдавав,
що зовсім не захекався, а я вдавав, що не помічаю цього.
— Підвезти тебе до їдальні? — запропонував він.
— Ні, дякую, пройдуся. Треба трохи розім’ятися.
— Дисципліна, гідна захоплення. Ти мене присоро-
мив, — його перервав телефонний дзвінок. Він вийняв
мобільний та глянув на екран. — Вибач, мушу відповісти.
Я залишив його розмовляти, а сам попрямував через
стоянку. Попри те що дослідний полігон належав до
кампусу Медичного центру Університету Теннессі, роз-
ташовувався він цілком незалежно. Притулившись на
віддаленому узліссі, полігон перебував наче в іншому
 19

світі. Сучасні будівлі залюдненої лікарні та зелена пар-

кова зона навколо неї вирували пацієнтами, студента-
ми й медиками. На лавці в парку сміялися медсестра
й молодик у джинсах; мати сварилася на вередливе
маля; бізнесмен щось діловито обговорював по мобіль-
ному. Коли я вперше приїхав сюди, цей різкий кон-
траст між мовчазним розпадом за брамою полігону та
шумною метушнею звичайного життя з іншого її боку
вразив. А тепер я його майже не помічав.
Ми можемо звикнути до чого завгодно — дайте тіль-
ки час.
Я підтюпцем піднявся східцями й рушив стежкою
до їдальні, із задоволенням зауваживши, що дихаю
ненабагато важче, ніж зазвичай. Не пройшов я й кіль-
кох ярдів, коли почув кроки позаду.
— Девіде, зачекай!
Я обернувся.
Стежкою поспішав чоловік приблизно мого віку
й зросту. Пол Ейвері — висхідна зірка Центру, про яко-
го всі вже шепотіли як про найімовірнішого наступни-
ка Тома. Фахівець з біології скелета людини, він мав
енциклопедичні знання, а його великі руки з цупкими
пальцями пасували б і наймайстернішому хірургу.
— Ти на обід? — запитав він, наздогнавши мене на
сходах. Синювато-чорне кучеряве волосся, темна ще-
тина на підборідді. — Не проти, якщо я складу тобі
компанію?
— Звісно. Як там Сем?
— Добре. Вони сьогодні з Мері збиралися прогуля-
тись усілякими дитячими крамничками. Кредитка,
гадаю, суттєво постраждає.
Я всміхнувся. До цієї поїздки я Пола не знав, але
вони із Сем, його вагітною дружиною, зробили все, що
могли, щоб я почувався тут як удома. Вона вже ось-ось
20

мала народити їхню першу дитину. Пол щосили вда-

вав, що його це доводить до сказу, а Сем навіть не
намагалася приховати втіхи.
— Радий, що тебе побачив, — продовжив він, — одна
з моїх аспіранток заручилася, то ми сьогодні збирає-
мося вийти трохи посвяткувати. Нічого такого, просто
вечеря й кілька чарок. Може, підеш з нами?
Я вагався. Звісно, пропозиція щира, але думка про
вечір із незнайомими людьми мене зовсім не вабила.
— Сем піде, Алана теж, тож ти декого знаєш, — до-
дав Пол, побачивши мою невпевненість. — Нумо,
­буде весело.
Я не зміг вигадати причину для відмови.
— Ну… Добре, гаразд. Дякую.
— Класно! Я підскочу по тебе в готель о восьмій.
З дороги поблизу пролунав сигнал клаксона.
Ми озирнулися й побачили, що на узбіччі пригаль-
мовує Томів «універсал». Чоловік опустив вікно й по-
махав нам, щоб підійшли.
— Мені щойно телефонували з Бюро розслідувань
Теннессі. Вони знайшли тіло в гірській хатині десь
біля Ґетлінбурґа. Здається, щось цікаве. Поле, якщо ти
не зайнятий, я гадаю, схочеш поїхати зі мною і погля-
нути, що там?
Пол похитав головою:
— Вибач, я вже зайнятий по обіді. Може, хтось із
твоїх аспірантів нагодиться?
— Гадаю, що зможуть. — Том обернувся до мене, очі
блиснули збудженням. Ще до того, як він заговорив,
я знав його слова: — А ти як, Девіде? Як щодо справж-
ньої роботи?
 Розділ 2

Автівки повільно повзли по шосе на виїзді з Ноксвіл­ла.

Навіть у цю пору, коли до справжньої спеки не дійшло,
довелось увімкнути кондиціонер. Коли ми дісталися до
гір, Том налаштував навігатор, але його вказівки нам
поки що були не дуже потрібні. Мій супутник кермував
і тихенько щось мугикав — я знав, що він передчуває
цікаву справу. Адже, попри весь похмурий реалізм до-
слідного полігону, всі ті, хто залишив нам свої тіла,
померли з природних причин. А тут зовсім інше.
Тут — справжнє.
— То що, схоже на вбивство?
«Умисне вбивство», — виправив я себе. Тут не поми-
лишся, бо інакше до справи не долучилося б Бюро роз-
слідувань Теннессі. БРТ — аналог ФБР у межах одного
штату. Том працював у них офіційним консультантом.
Оскільки телефонували звідти, а не з місцевого відді-
лення поліції, усе свідчило про те, що справа серйозна.
Том не відривав очей від дороги:
— Схоже на те. Мені багато не повідомляли, але, зда-
ється, тіло в дуже поганому стані.
Я чогось рознервувався:
— А нічого, що я буду з тобою?
Том здивовано глянув на мене:
— А що дивного? Я завжди беру помічника.
— Ну, тобто… я ж британець.
Щоб отримати дозвіл на роботу в Штатах, мені дове-
лося б пройти безліч інстанцій та зібрати купу підписів,
22

я нічого такого не планував. Сумніваюся, що мене радо

долучать до офіційного розслідування.
Том знизав плечима:
— Не бачу жодної проблеми. Навряд чи це питання
національної безпеки, а якщо хтось запитає, то я за те-
бе поручуся. Або не кажи зайвого, щоб вони акценту
не почули.
Він усміхнувся й увімкнув CD-плеєр. Для Тома музи­
ка — мов для інших цигарки чи віскі, — мій друг ствер-
джував, що вона йому допомагає і мізки прочистити,
і зосередитися. Він фанатíв від джазу 1950—1960-х ро-
ків, і я вже переслухав з пів дюжини альбомів, що збе-
рігалися в його машині, тож більшість з них упізнавав
з перших тактів.
Мій супутник легенько зітхнув, мимоволі відкинув-
ся на водійському сидінні, — з колонок лунав трек
Джиммі Сміта.
Я дивився, як за вікном автівки пропливають пей-
зажі Теннессі. Перед нами, оповиті блакитним маре-
вом, здіймалися Смокі-Маунтінс — справді туманні
гори. Укриті лісом схили простягалися аж до само-
го горизонту, хвилястий зелений океан разюче кон­
трастував із гамірними магазинчиками обабіч траси.
Фастфуди, бари та крамнички, розцяцьковані рекла-
мою всіх видів та розмірів, вишикувалися вздовж до-
роги, небо над ними перекреслювали лінії електро­
передач і телеграфні дроти. Лондон і Британія тепер
здавалися такими далекими. Я сподівався, що ця по-
дорож допоможе відновити душевну рівновагу й роз­
в’язати болючі питання, що виїдали мій мозок. Звісно,
коли повернуся, переді мною постануть важкі рішення.
Тимчасовий контракт у Лондонському університеті
завершився, поки я одужував. Мені запропонували
постійне місце, але я отримав пропозицію від кафедри
 23

кримінальної антропології провідного університету

в Шотландії.
Надійшло ще одне спокусливе запрошення від До-
радчої групи кримінальних досліджень — міждисци-
плінарної агенції, яка допомагала поліції в розшуку
трупів. Усе це мені дуже лестило, і я мав би тішити-
ся. Та мене чомусь не вабив жоден з варіантів. Може,
хоча б ця поїздка щось змінить.
Але поки ніяких зрушень.
Я зітхнув та несвідомо торкнувся великим пальцем
шраму на долоні. Том зиркнув на мене:
— Ти в нормі?
Я прикрив шрам рукою.
— Усе гаразд.
Він помовчав.
— У мене в сумці сандвічі, на задньому сидінні. Ма-
буть, слід їх прикінчити, поки не доїхали, — він криво
посміхнувся, — сподіваюся, ти любиш пророслі боби.
Що ближче ми просувалися до гір, то густішим ставав
ліс за вікном автівки. Ми проминули Піджен-­Фордж —
пихатий модний курорт, бари й ресторани якого обсіли
дорогу з обох боків. Один із закладів прагнув відтвори-
ти атмосферу фронтиру з дизайнерським шедевром —
пластиковими колодами біля входу. Ще декілька миль,
і ми дісталися Ґетлінбурґа — туристичного містечка,
чия карнавальна атмосфера ви­явилася доволі стрима-
ною, якщо зрівняти з тим, що довелося побачити на
трасі. Містечко виросло біля самісінького підніжжя гір.
І хоча тутешні мотелі й магазини ревно змагалися за
увагу гостей, однак вони не мали шансів проти природ-
ної пишноти, що височіла перед нами.
Ми залишили містечко позаду та опинилися в іншо-
му світі. Дорога звивалася поміж крутих лісистих схи-
лів, вони змикалися навколо, занурюючи подорожніх
24

у тінь. Смокі-Маунтінс, один з хребтів величних Аппа­

лачів, тягнуться вздовж кордону між Теннессі та Північ-
ною Кароліною, охоплюючи площу вісімсот квад­ратних
миль. Тепер це Національний парк, та я, визираючи
крізь вікно машини, зловив себе на думці, що природі
байдуже до таких високих відзнак. Людина майже не
торкалася цього дикого краю. Мешканець залюднених
Британських островів, я не міг не захоп­люватися їхньою
приголомшливою величчю.
Машин на трасі поменшало. За кілька тижнів тут
буде гамірно, але зараз, на початку весни, ми майже не
бачили інших автомобілів. Проїхавши ще кілька миль,
Том повернув на бічну гравійну дорогу.
— Мабуть, уже недалеко, — він звірився з дисплеєм
навігатора на панелі керування та вдивився в дорогу
попереду. — Приїхали.
На знакові біля вузької дороги було написано «Ха-
тини Шредера, №№ 5—13». Том повернув біля зна-
ка. Автоматична коробка передач трохи скаржилася,
поки ми підіймалися схилом. За деревами з’явилися
пологі дахи хатинок, розташованих доволі далеко одна
від одної.
Обабіч дороги попереду нас вишикувалися машини
поліції та автомобілі без спеціального маркування —
я зрозумів, що вони належать представникам БРТ.
Коли ми наблизилися, шлях перегородив поліціянт,
який притримував приторочений до пояса револьвер.
Том зупинився, опустив вікно, але офіцер не дав йому
й слова сказати.
— Не мона вам сюда, сер. Тра розвернутися та їха-
ти звідси.
Акцент був суто південний, а його чемність сама
могла правити за зброю, непримиренна й непохитна.
Том усміхнувся:
 25

— Усе правильно. Перекажіть, будь ласка, Денові

Ґарднеру, що приїхав Том Ліберман.
Офіцер відійшов на кілька кроків і заговорив по ра-
ції. Яка б не була відповідь, вона його переконала.
— Гара. Ставте машину тутай, де решта.
Том так і зробив. Ми припаркувалися. Моя нервоз-
ність тим часом перетворилася на справжню тривогу.
«І то не дивно, — заспокоював я себе, — звісно, нерви
розхиталися. Після поранення ще не повністю віді­
йшов, і працювати над розслідуванням справжнього
вбивства геть не планував».
— То ти певний, що мені можна сюди? — запитав
я. — Не хочу нікому очі мозолити.
Том не переймався:
— Не хвилюйся. Якщо хтось питатиме, ти зі мною.
Ми вийшли з машини. Після міста повітря, насичене
ароматами польових квітів і суглинку, здавалося осо-
бливо свіжим і чистим.
Надвечірні сонячні промені пробивалися крізь гілки,
висвічуючи ще не розкриті зелені бруньки, наче великі
смарагди. На цій висоті, у тіні дерев, було досить про-
холодно, тому нас здивував вигляд чоловіка, який ішов
назустріч. Вбраний у костюм з краваткою, він ніс піджак
перекинутим через руку, його блідо-блакитну сорочку
вкрили темні плями поту. Розгарячіле обличчя почер-
воніло. Він потис Томові руку:
— Дякую, що приїхав. Я не знав, чи ти вже вийшов
з відпустки.
— Саме повернувся.
За тиждень до мого прибуття Том із Мері приїхали з Фло-
риди. Він зізнавався, що ніколи в житті так не нудився.
— Дене, познайомся з доктором Девідом Гантером.
Доктор проходить стажування в нас на полігоні. Я ска-
зав, що він може приїхати зі мною.
26

Це було твердження, а не запитання. Співрозмовник

Тома обернувся до мене. Я б дав йому за п’ятдесят. Об-
вітрене виснажене обличчя, вкрите глибокими зморш-
ками. Посивіле, коротко підстрижене волосся, боковий
проділ, немов під лінійку.
Він простягнув руку. Стискання міцне, наче виклик,
суха мозолиста долоня.
— Ден Ґарднер, відповідальний помічник спеціаль-
ного агента. Радий бачити.
Я вирішив, що його звання еквівалентне посаді стар-
шого слідчого у Великій Британії. Він говорив у ніс, як
більшість тут, у Теннессі. Але зовнішня легкість спілку-
вання виявилася оманливою. Гострий погляд оцінював
мене. Формував судження.
— То що тут у вас? — запитав Том, відчиняючи ба-
гажник і дістаючи свій кейс.
— Дай мені, — я витяг валізку з багажника. Шрам
шрамом, але я все одно був у кращій формі, ніж Том.
Він цього разу не заперечував. Агент БРТ озирнувся на
стежку між деревами.
— Труп у хатині. Менеджер уранці знайшов.
— Точно умисне вбивство?
— О, так.
Він далі не пояснював. Том з цікавістю глянув на
нього, але продовження не вимагав.
— Якісь документи є?
— Гаманець із кредитними картками та водійським
посвідченням. Але ми не можемо сказати, чи вони на-
лежать жертві. Тіло вже таке розкладене, що з фотогра-
фій користі немає.
— Є якісь думки з приводу того, скільки часу воно
тут? — запитав я не подумавши.
Ґарднер насупився, а я нагадав собі, що моя роль
сього­дні — помічник Тома.
 27

— Я взагалі-то сподівався, що ви нам це зможете

сказати, — відповів агент БРТ більше Томові, ніж ме-
ні. — Патологоанатом ще тут, але він мало що може
прояснити.
— Хто патологоанатом? Скотт? — запитав Том.
— Ні, Гікс.
— А.
У цьому «А» вчувалося багато чого, тільки не схва-
лення. Але я тепер, власне, більше переймався тим, як
він підійматиметься гірською стежкою.
— Секунду, — перепросив я.
Сів на його валізку та вдав, наче зашнуровую чере-
вика. Ґарднер, здається, роздратувався, але Том з по-
легшенням перевів подих, вдаючи, що протирає оку-
ляри. Він примружився на те, як потемніла від поту
сорочка агента.
— Дене, сподіваюся, ти не проти, що я питаю, але
з тобою все гаразд? Здається, тебе трохи… лихоманить.
Ґарднер глянув на свою вологу сорочку, наче щойно
помітив.
— Скажімо, там трохи гаряче. Самі побачите.
Ми знову рушили. Стежка вирівнялася, коли ліс
розступився, відкриваючи невелику, засипану гравієм
галявину, зарослу бур’янами. Від неї розгалужувалися
інші стежки, кожна з яких вела до будиночків, ледь
помітних серед дерев. Той, до якого ми прямували,
стояв на віддаленому краю галявини, окремо від ін-
ших. Невеличка хатина, обшита вицвілими від сонця
й дощу дошками. Доріжку, що вела до дверей, перего-
родила яскраво-жовта стрічка з написом великими
жирними чорними літерами «ПОЛІЦІЯ. НЕ ПЕРЕТИ­
НАТИ». Навколо панувала звичайна метушня.
Уперше я був на місці злочину в США. Більшість об-
ставин скидалися на ті, до яких я звик удома, але дрібні
28

відмінності створювали враження чогось несправжньо-

го. Біля хатини стояла група судово-медичних експертів
БРТ у білих комбінезонах. Усі з розчервонілими та спіт-
нілими обличчями, вони спрагло ковтали воду з пля-
шок. Ґарднер підвів нас до молодої жінки в ошатному
діловому костюмі, яка розмовляла з повним чоловіком,
чия лисина сяяла, як відполіроване яйце. Геть втратив-
ши волосся, навіть без брів і вій, він водночас скидався
і на новонародженого, і на якусь рептилію.
Ми підійшли, він обернувся. Тонкий рот розтягнув-
ся в усмішці: упізнав Тома. Але усмішка була невесела.
— А я собі гадав, коли ви з’явитеся, Лібермане.
— Щойно мені подзвонили, Дональде, — відповів
Том.
— Дивно, як це вам ще потрібні якісь дзвінки. Ви ж,
мабуть, цей сморід від самого Ноксвілла чули.
Він захихотів, байдужий до того, що ніхто цього жарту
не оцінив. Я здогадався, що перед нами Гікс — той самий
патологоанатом, про якого казав Ґарднер. Співрозмов-
ниця Гікса, молода жінка, була струнка й підтягнута, мов
гімнастка. Вона трималася із військовою виправкою, яку
підкреслювали темно-синій піджак зі спідницею та ко-
ротко підстрижене темне волосся. Жодного макіяжу, та
вона й не потребувала його. Лише рот відрізнявся від
строгого образу: повні й вигнуті губи натякали на чуттє-
вість, яку вона начебто намагалася заперечити.
Погляд сірих очей на мить зупинився на мені, оціню-
ючи тверезо й безвиразно. Зіниці так і сяяли на злегка
засмаглому обличчі.
Ґарднер коротко познайомив нас:
— Томе, це Діана Джейкобсен. Якраз приєдналася до
Відділу польових розслідувань. Вона вперше залучена
до розслідування вбивства, а я дуже розхвалив і тебе,
і дослідний полігон, тож не підведи мене.
 29

Діана простягла руку, проігнорувавши спробу Ґард-

нера пожартувати. На теплу усмішку Тома відповіла
дуже стримано й холодно. Я не зрозумів, чи то вона від
природи така, чи просто занадто старалася поводитися
професійно.
Гікс глянув на Тома й досадливо пересмикнув ротом.
Він зрозумів, що я дивлюся на нього, і роздратовано
ткнув підборіддям у мій бік:
— А це хто? — так, наче мене тут і не було.
— Я Девід Гантер, — питання було не до мене, але
я відповів. Якось здогадався, що руку подавати сен-
су нема.
— Девід наразі працює з нами на полігоні. Він люб’яз-
но погодився мені допомогти, — сказав Том.
«Працює з…» — то було перебільшення, але я не
збирався заперечувати цю невеличку брехню.
— Він британець?! — вигукнув Гікс, почувши мій
акцент. Моє обличчя палало. Холодний погляд моло-
дої жінки знову зупинився на мені. — Ви вже туристів
сюди запрошуєте, Ґарднере?
Я знав, що моя присутність може викликати певні
збурення, те саме сталося б за присутності чужоземця
під час розслідування у Великобританії, але все одно
поведінка Гікса мене дратувала. Нагадавши собі, що
я тут із Томом, стримався й не відповів. Та й Ґарднер не
дуже хотів таке вислуховувати. Том вирішив утрутитися:
— Доктор Гантер тут на моє запрошення. Він один
з найкращих кримінальних антропологів Великої
Британії.
Гікс недовірливо фиркнув.
— Хочете сказати, у нас своїх не вистачає?
— Я хочу сказати, що ціную його досвід, — спокій-
но відповів Том. — А зараз, якщо ми все обговорили,
я б узявся до справи.
30

Гікс знизав плечима із перебільшеною ввічливістю:

— То вперед. Повірте, вам тут зрадіють.
Він попрямував до машин. Залишивши агентів БРТ
перед хатиною, ми з Томом відійшли до розкладного
столу, де стояли коробки з одноразовими комбінезо-
нами, рукавичками, черевиками й масками. Я переві-
рив, чи нас не чують.
— Томе, слухай, мабуть, це не така вже й хороша
ідея. Я в машині почекаю.
Він усміхнувся:
— Не зважай на Гікса. Він працює в морзі в Медич-
ному центрі Університету Теннессі, то ми часом пере-
тинаємося. Гікс ненавидить, коли до нас звертаються
в таких ситуаціях. Частково — через професійні рев-
нощі, але здебільшого через те, що цей чолов’яга —
просто гівнюк.
Я знав, що він намагається мене заспокоїти, але
все одно було якось ніяково. Я звик працювати на міс-
ці злочину, проте чітко усвідомлював, що тут мені
не раді.
— Я не знаю… — почав я.
— Це не проблема, Девіде. Ти робиш мені послугу.
Справді.
Що ж, так і буде, але мене й надалі гризли сумніви.
Я знав, що маю дякувати Томові, адже небагатьом бри-
танським експертам-криміналістам пощастило пра-
цювати на місці злочину в Штатах. Але чомусь нерву-
вав дедалі більше. І це навіть не через ворожість Гікса.
Колись мені й гіршу доводилося терпіти. Ні, тут щось
у мені. За ці кілька місяців я, здається, втратив не тіль-
ки селезінку, але й упевненість у собі.
Ну ж бо, берися до справи! Не можна підводити Тома.
Ґарднер підійшов до столу, коли ми розривали плас-
тикові пакети з комбінезонами.
 31

— Ви можете роздягнутися до трусів, а тоді вже вдя-

гати комбінезони. Там досить парко.
Том пирхнув:
— Я не роздягався на публіці зі шкільних часів. І не
збираюся починати зараз.
Ґарднер ляснув комаху, що дзижчала біля обличчя.
— Не кажіть, що я вас не попередив.
Я не поділяв скромності Тома, але все одно наслі-
дував його приклад. Мені й так було ніяково — не ви-
стачало ще привселюдно роздягатися до трусів. До
того ж ще тільки весна, і сонце вже сідає. Що там за
пéкло в тій хатині?
Ґарднер порпався в коробках і нарешті знайшов ба-
ночку з ментоловим розчином. Мазнув собі під носом
і запропонував Томові.
— Стане у пригоді.
Том відмовився.
— Ні, дякую. Мій нюх уже не такий, як раніше.
Ґарднер мовчки простягнув мені банку. Зазвичай я та-
ким теж не користуюся. Як і Том, я знайомий із запахом
тління, а пропрацювавши весь минулий тиждень на по-
лігоні, і справді добряче до нього звик. Проте взяв баноч-
ку й намастив запашний вазелін над верхньою губою. Від
їдких випарів одразу засльозилися очі. Я глибоко вдих-
нув: нерви геть розходилися. Що, в біса, тобі робиться?
Поводишся, наче воно в тебе вперше.
У спину припікало, я чекав, коли приготується Том.
Низьке сліпуче сонце пливло між верхівок дерев, повіль-
но наближуючись до вечора. Я нагадав собі: що б тут не
сталося, світило знову засяє вранці.
Том закінчив застібати комбінезон і весело всміхнувся.
— Ходімо, поглянемо, що тут у нас.
Натягнувши латексні рукавички, ми піднялися зарос-
лою стежкою до хатини.
 Розділ 3

Двері хатини були зачинені. Ґарднер зупинився перед

входом. Піджак він покинув біля коробок з комбіне-
зонами, де натягав пластикові бахили й рукавички.
Зараз, перед дверима, він надягнув білу хірургічну ма-
ску. Я помітив, як він глибоко вдихнув, перш ніж від-
чинити двері. Ми зайшли всередину.
Я бачив трупи з різноманітними причинами смерті.
Я знаю, як погано пахнуть різні стадії розкладу і роз-
паду, навіть можу їх відрізнити. Мені траплялися тіла,
спалені до кісток, або такі, що перетворилися на ми-
лоподібний слиз після тижнів перебування під водою.
Приємними такі видовища не назвеш, але це невід-
дільна частина моєї роботи, до якої я думав, що звик.
Проте нічого подібного досі не траплялося. Сморід,
здавалося, відчувався на дотик. Нудотно-солодкий, як
у прогірклого сиру, запах розкладеної плоті ніби со-
чився й концентрувався, пробиваючись крізь менто-
ловий шар у мене під носом, наче його там не було.
Хатина гуділа мухами, вони роїлися навколо, але, по-
рівняно зі спекою, ми їх майже не помічали.
Тут було як у сауні.
Тома пересмикнуло:
— Боже милий…
— Казав вам, щоб роздягалися до трусів, — нагадав
Ґарднер.
Кімната виявилася невеликою й убого обставле-
ною. Дехто з команди криміналістів озирнувся на нас,
 33

відірвавшись від своїх занять. Жалюзі було піднято,

віконниці відчинено, денне світло проникало крізь два
вікна обабіч дверей. Чорні фарбовані дошки підлоги
були прикриті потертими килимками. Над каміном ви-
сіли запилюжені оленячі роги, навпроти розташували-
ся пошкрябана мийка, плита й холодильник. Решта
меблів — телевізор, диван і крісла — повідсували до
стін, звільнивши центр кімнати, де залишився тільки
маленький обідній стіл.
На ньому лежало тіло.
Повністю оголене, розпластане на спині, руки й но-
ги звисали по краях столу. Набряклий від газів тулуб
скидався на напханий мішок, який не витримав і ро-
зірвався. Личинки сипалися на підлогу, безперервний
потік плинув, мов кипляче молоко. Біля столу палав
електричний обігрівач, жовтіли всі три спіралі. На
одну зі спіралей впала личинка, зашипіла розпеченим
жиром і зникла.
Завершував картину стілець із твердою спинкою,
поставлений біля голови жертви. Він не викликав жод-
них зловісних думок, поки ви не спитали себе, для
чого він там.
Людина, яка поставила стільця, прагнула добре роз-
дивитися справу своїх рук.
Ніхто з нас не зробив кроку далі дверей. Здавалося,
навіть Том розгубився.
— Ми залишили все, як знайшли, — пояснив Ґард-
нер. — Я подумав, ви захочете самі зафіксувати тем­
пературу.
Моя думка про нього піднялася на цілу сходинку.
Температура — важливий чинник у визначенні часу,
що минув з моменту смерті, проте мало хто зі слідчих,
з якими мені довелося працювати, подумали б про
таке. І все ж цього разу навіть хотілося, щоб агент БРТ
34

не проявляв такої ретельності. Поєднання тепла та

смороду було нестерпним.
Том неуважно кивнув, його погляд уже був прику-
тий до тіла.
— Твій вихід, Девіде?
Я поставив кейс на підлогу, де знайшлося місце,
відімкнув. Том досі користувався тим самим пошар-
паним спорядженням, яке було в нього, відколи я йо-
го знав, усе добряче зношене, але надійне й акуратно
впорядковане. Традиціоналіст у душі, він таки усві-
домлював переваги нових технологій. Мій колега збе-
ріг свій старий ртутний термометр, елегантний витвір
техніки з видувного скла і сталі, але поряд лежала
нова цифрова модель. Я дістав цифровий термометр,
увімкнув: цифри на дисплеї зростали з небаченою
швидкістю.
— Скільки ще ваші люди зможуть протриматися? —
запитав Том Ґарднера, дивлячись на одягнені в біле
фігури, що порпалися в кімнаті.
— Ще трохи. Надто гаряче, тут довго не протрима-
єшся. Один з моїх уже знепритомнів.
Том схилився над тілом — обережно, уникаючи за-
сохлої крові на підлозі. Поправив окуляри, щоб кра-
ще бачити.
— Маємо показник температури, Девіде?
Я перевірив датчик. Сам уже почав пітніти.
— Сорок три і п’ять.
— Може, ми вже тепер вимкнемо цю кляту пічку? —
запитав один з експертів. Черево цього здоровила на-
пинало комбінезон, мов діжка. Спітніле обличчя, де
не закривала маска, розчервонілося.
Я запитально глянув на Тома. Він кивнув.
— Можна також відчинити вікна. Подихаймо по­
вітрям.
 35

— Дякувати Богові, — видихнув черевань і пішов

вимикати обігрівач. Розпечена решітка схолола, а він
відчинив вікна навстіж. Свіже повітря полилося до
хатини, долинули зітхання й буркіт полегшення.
Я підійшов до Тома, який відсторонено та зосере-
джено дивився на тіло.
Ґарднер не перебільшував: сумнівів не було, що це
умисне вбивство. Кінцівки жертви були зсунуті з кра-
їв столу й примотані скотчем до дерев’яних ніжок.
Шкіра натягнута, мов барабан, набула брунатного від-
тінку, проте це не вказувало на етнічну належність.
Бліда шкіра темнішає після смерті, а темна часто світ-
лішає, стираючи межі кольору й походження. В око
впадали відкриті порізи, і це було важливо. Коли тіло
розкладається і роздувається газами, шкіра природним
чином лопається. Але ці тріщини з’явилися неприрод-
ним шляхом. Засохла кров покрила стіл навколо тіла,
залила чорним потоком килим під ним. Кров мала
витекти з відкритої рани або, можливо, кількох, а це
дозволяло припустити, що принаймні частина по-
шкоджень епідермісу була завдана, коли жертва була
ще жива. Відкриті рани також пояснювали кількість
личинок — мухи відкладали яйця в кожен отвір, який
знаходили.
Та все одно я не міг пригадати, щоб колись раніше
бачив стільки личинок в одному тілі. Зблизька смерді-
ло аміаком. Личинки заселили очі, ніс, рот і статеві
органи, знищивши будь-які ознаки статі жертви.
Я відчув, що не можу відвести очей від їхнього
кипіння в розчахнутому череві, шкіра навколо рани
­рухалася, наче жива. Моя рука мимоволі потяглася
до шраму.
— Девіде? Ти як? — тихо запитав Том.
Я відірвав погляд.
36

— Усе гаразд, — відповів і почав діставати із сумки

баночки для зразків.
Відчував на собі погляд Тома. Він нічого не сказав,
тільки обернувся до Ґарднера:
— Що нам відомо?
— Небагато, — голос Ґарднера приглушила маска. —
Той, хто це зробив, був досить методичним. Жодних
слідів на калюжах крові, тож убивця усвідомлював,
куди ставити ноги. Хатину орендував минулого чет-
верга такий собі Террі Луміс. Опису немає. Бронювали
телефоном, сплатили кредиткою. Чоловічий голос,
місцевий акцент. Цей хлоп попросив залишити ключ
під килимком біля дверей. Сказав, що приїде пізно.
— Зручно, — зауважив Том.
— Дуже. Здається, тут не надто турбуються про доку-
менти — було б заплачено. Термін оренди закінчився
сьогодні вранці, отже, коли ключ не повернули, мене-
джер пішов подивитись і переконатися, що нічого не
зникло. Таке місце, ви ж розумієте, звісно, він перей­
мався, — додав слідчий, оглядаючи пошарпану кімнату.
Але Том не звернув уваги на цей дотеп:
— Хатину орендували тільки минулого четверга?
Ти певен?
— Так менеджер сказав. Дата збігається із записами
в журналі та чеками з кредитки.
Том насупився.
— Щось не сходиться. Це ж лише п’ять днів тому.
Я думав про те саме. Розкладання зайшло надто да-
леко для такого короткого періоду часу. Плоть уже
набула сирнистої консистенції, почала ферментувати-
ся та пліснявіти, мертва шкіра злазила з неї, наче
пом’ятий костюм. Електрообігрівач міг би певною мі-
рою прискорити події, але температура не пояснювала
активності личинок. Навіть за максимальної літньої
 37

спеки та вологості штату Теннессі, щоб дійти до цієї

стадії, зазвичай знадобилося б близько семи днів.
— Коли його знайшли, двері та вікна були зачине-
ні? — не роздумуючи, запитав я Ґарднера. Забагато
фактів, щоб мовчати.
Він невдоволено скривив губи, але все ж відповів:
— Зачинені, замкнені та закриті.
Я відганяв мух від обличчя. Мав би вже звикнути до
них, але поки не вдалося.
— Для зачиненої кімнати забагато комах, — ска-
зав я Томові.
Він кивнув. Обережно взяв пінцетом личинку з тіла
й підніс до світла, роздивився.
— Що ти про це думаєш?
Я нахилився, придивився ближче. У мух три етапи
розвитку личинок, які називаються стадіями, на кож-
ній личинки поступово збільшуються.
— Третя стадія, — сказав я. Тобто цій істоті випов-
нилося щонайменше шість днів, а можливо, і більше.
Том кивнув, кинув личинку в маленьку баночку
з формальдегідом.
— І деякі з них уже почали заляльковуватися. Це
вказує на шість-сім діб після смерті.
— Але не п’ять, — сказав я. Рука знову смикнулася
до живота. Відвів її. Ну ж бо, зберися з думками. Із
зусил­лям зосередився на тому, що було переді мною.
— Припускаю, його могли вбити деінде й потім при-
везти сюди.
Том вагався. Я побачив, як дві фігури в білих костю-
мах перезирнулися, і одразу зрозумів свою помилку.
Відчув, як пашить моє обличчя. З усіх дурних…
— Не потрібно примотувати руки й ноги до столу,
якщо жертва вже мертва, — буркнув повний оператив-
ник і скоса на мене подивився.
38

— Може, трупи в Англії жвавіші, ніж у нас, — незво-

рушно прокоментував Ґарднер.
Почулися смішки. Я відчув, як палає обличчя, але
що тут заперечиш. Ідіоте. Що тобі робиться?
Том із байдужим виразом закрутив кришку морилки.
— Як думаєш, цей Луміс — жертва чи вбивця? — за-
питав він Ґарднера.
— Ну, у гаманці, який ми знайшли, виявлено водій-
ські права та кредитки Луміса. Ще понад шістдесят до-
ларів готівкою. Ми перевірили особу: тридцять шість
років, білий, працював страховим клерком у Нокс­
віллі. Неодружений, живе сам, не з’являвся на роботі
кілька днів.
Двері хатини відчинилися, увійшла Джейкобсен. Як
і Ґарднер, вона була в бахилах і рукавичках, та все
­одно здавалася елегантною. Маски не вдягла, але об-
личчя її залишалося блідим. Вона підійшла до старшо-
го напарника.
— Отже, якщо вбивця не забронював хатини на своє
ім’я і завбачливо не залишив своє посвідчення особи,
ймовірно, що це або Луміс, або ще хтось, нам невідо-
мий, — підсумував Том.
— На цьому все, — поставив крапку Ґарднер. Він
замовк, коли у дверях з’явився інший агент.
— Сер, тут до вас прийшли.
— Зараз повернуся, — кинув Ґарднер Томові й ви­
йшов на вулицю.
Джейкобсен залишилася в хатині. Її обличчя все ще
було бліде, але вона рішуче склала руки перед собою,
ніби стримуючи будь-яку слабкість.
— Звідки ви знаєте, що це чоловік? — запитала вона.
Автоматично перевела очі на кипучу активність навко-
ло паху трупа, але швидко знову відвела їх. — Я не
бачу нічого, що може це підтвердити.
 39

Її акцент був не таким сильним, як ті говірки, що я чув

навколо, але виразно свідчив, що вона місцева. Я гля-
нув на Тома, проте той захопився роботою. Чи вдавав.
— Ну, окрім зросту… — почав я.
— Не всі жінки мініатюрні.
— Ні, але небагато таких високих, як цей труп. І на-
віть велика жінка мала б делікатнішу структуру кісток,
особливо черепа. Це…
— Я знаю, що таке череп.
Господи, але ж вона гостра на язичок.
— Я збирався сказати, що зазвичай це вагомий по-
казник статі, — закінчив я.
Її підборіддя вперто випнулося, але вона нічого не
прокоментувала. Том, який розглядав роззявлений
рот, випростався.
— Девіде, поглянь на це.
Я підійшов, він відсунувся. Від обличчя вже відійшла
значна частина м’яких тканин, очі та носову порож-
нину заповнили хробаки. Зуби майже повністю оголи-
лися, на місці ясен жовто-білий дентин набув вираз-
ного червонуватого відтінку.
— Рожеві зуби, — прокоментував я.
— Ти таке колись бачив? — запитав Том.
— Раз чи два. Тобто нечасто. І не в такій ситуації.
Джейкобсен прислухалася:
— Рожеві зуби?
— Таке явище викликано тим, що гемоглобін із кро-
ві потрапляє в дентин, — пояснив їй. — Надає зубам
рожевого відтінку під емаллю. Іноді таке трапляється
в потопельників, які пробули у воді деякий час, тому
що вони, як правило, плавають униз головою.
— Чомусь я не думаю, що ми тут маємо справу з по-
топельником, — Ґарднер повернувся до хатини й за-
кинув черговий дотеп.
40

З ним був ще один чоловік. Новоприбулий також

вдягнув бахили та рукавички, але не скидався мені ні на
поліціянта, ні на агента БРТ. Йому було близько соро-
ка п’яти, не зовсім повний, але вочевидь гладенький та
вгодований. Вбраний у штани чінос і легкий замшевий
піджак поверх блідо-блакитної сорочки, м’ясисті щоки
вкривала щетина, що вже перетворювалася на бороду.
Однак на позір недбалий зовнішній вигляд здавався
надто надуманим, ніби чоловік перебрав собі стиль
витончених моделей журнальної реклами. Дорогий
одяг вишуканого покрою, на сорочці розстебнуто один
зайвий ґудзик. А щетина, як і волосся, занадто одно-
рідні — результат ретельного догляду.
Сяючи впевненістю в собі, новоприбулий пройшов
до хатини. З легкою усмішкою поглянув на прив’язане
до столу тіло.
Ґарднер зняв маску, можливо, з поваги до нового
учасника слідства, бо той залишався із незахищеним
обличчям.
— Професоре Ірвінґу, гадаю, ви не знайомі з Томом
Ліберманом, я не помиляюся?
Чоловік з усмішкою обернувся до Тома.
— Ні, боюся, наші шляхи досі не перетнулися. Лас-
каво прошу мені пробачити, не можу потиснути вашу
руку, — промовив він, театрально демонструючи свої
рукавички.
— Професор Ірвінґ — фахівець із психологічного
профілю злочинців, він співпрацював із БРТ у кількох
розслідуваннях, — пояснив Ґарднер. — Ми сподіває-
мося почути думку психолога щодо виявленого тут.
Ірвінґ усміхнувся з удаваною скромністю:
— Насправді я волію, щоб мене називали «біхевіо-
ристом». Але я не з тих, хто переймається титулами,
ухиляючись від суті питання.
 41

«Ви щойно так і зробили», — пробурчав я подумки,

щоб не зірватися на ньому.
Томова усмішка, і без того доволі прісна, як мені
здалося, стала зовсім прохолодною.
— Радий познайомитися з вами, професоре Ірвінґу.
Це мій друг і колега, доктор Гантер, — додав він, ком-
пенсуючи упущення Ґарднера.
Ірвінґ чемно кивнув у мій бік, але я, певне, на його
радари не втрапив. Увага «біхевіориста» вже пере­
містилася на Джейкобсен, і він розплився в усмішці.
— Здається, вашого імені я не розчув?
— Діана Джейкобсен, — вона зробила крок уперед,
майже збентежена, ледь не втративши свою виплекану
холодність. — Дуже приємно познайомитися, профе-
соре Ірвінґу. Я читала багато ваших робіт.
Усмішка Ірвінґа стала ще ширшою. Я не міг не по-
мітити, які неприродно білі й рівні в нього зуби.
— Щиро сподіваюся, вони заслужили ваше схвален-
ня. І, будь ласка, називайте мене Алексом.
— Діана вивчала психологію, перш ніж приєднатися
до БРТ, — додав Ґарднер.
Біхевіорист здійняв брови.
— Справді? Тоді мені доведеться бути особливо обе-
режним, помилка неприпустима.
Лишалося погладити дівчину по голівці. Професор
обернувся до трупа, усмішка змінилася відразливою
гримасою:
— У нього бували й кращі дні, еге ж? Можна мені ще
трохи ментолу, будь ласка?
Він не звертався ні до кого конкретно. Зависла пау-
за, нарешті одна поліціянтка неохоче вийшла по мазь.
Ірвінґ з’єднав кінчики пальців та мовчки, без комента-
рів, слухав розповідь Ґарднера. Поліціянтка повернула-
ся, професор, не дивлячись, узяв баночку з ментолом,
42

акуратно мазнув по верхній губі й, знову не дивлячись,

простягнув баночку назад.
Вона глянула на простягнуту руку, взяла баночку:
— Будь ласка, завжди рада допомогти.
Якщо Ірвінґ і вловив сарказм, то не подав і знаку.
Том весело підморгнув мені, вийняв із сумки іншу
банку для зразків і повернувся до трупа.
— З вашого дозволу, я б хотів, щоб ви почекали,
поки я закінчу.
Ірвінґ заговорив, не дивлячись ні на кого, ніби вва-
жаючи само собою зрозумілим, що всі, природно, при-
слухаються до його бажань. Я помітив спалах роздра-
тування в очах Тома, гадав, що він зараз відповість. Але
Том не встиг розтулити рота, його обличчя пересмик-
нулося від раптового спазму. Судома зникла так швид-
ко, що я міг би подумати, що мені здалося, якби не
зненацька зблідле обличчя друга.
— Мабуть, вийду, дихну свіжого повітря. Кляте пекло.
Том якось невпевнено попрямував до дверей. Я бу-
ло рушив за ним, але він кивком зупинив мене.
— Тобі виходити не варто. Можеш почати фотогра-
фувати, коли професор Ірвінґ закінчить. Я просто во-
ди трохи ковтну.
— У кулері біля столів є пляшки з льодом, — підказав
йому Ґарднер.
Я стурбовано спостерігав за його ходою, але Том,
мабуть, не хотів зайвого галасу. Здається, більше ні-
хто не помітив, що щось не так. Обличчя Тома, крім
мене та Ірвінґа, ніхто не бачив, а той усе одно нічо-
го не помічав. Ґарднер продовжив свою розповідь,
а професор стояв, поклавши руку на підборіддя, пиль-
но дивлячись на мертвого чоловіка на столі. Коли
агент БРТ закінчив, Ірвінґ не ворухнувся й не за­
говорив, усією своєю позою демонструючи глибоку
 43

замисленість. «Поза — ключове слово», — підказав

я собі. Що так то так.
— Ви, звісно, розумієте, що це серійний убивця? —
запитав він, нарешті поворухнувшись.
Ґарднер з ображеним виглядом відповів:
— Ми не знаємо цього напевно.
Ірвінґ поблажливо посміхнувся.
— О, гадаю, що саме так. Подивіться, як розта­
шоване тіло. Воно демонстративно виставлене для
нас, щоб ми його знайшли. Чоловіка роздягли, зв’яза-
ли, окрім того, ймовірно, катували. А потім лишили
обличчям догори. Жодних ознак сорому чи жалю,
жодних спроб затулити жертві очі чи перевернути її
обличчям униз. Усе це волає про тверезий розрахунок
і насолоду. Він тішився тим, що робив, він хотів, щоб
ви це побачили.
Вислухавши, Ґарднер вступив у розмову. Мабуть,
він і сам про це здогадувався.
— Отже, вбивця — чоловік?
— Звісно, так. — Ірвінґ захихотів, наче Ґарднер ска-
зав щось дотепне. — Окрім того, жертва явно була
сильною людиною. Ви думаєте, що жінка здатна його
подолати?
«Вас здивує, на що здатні деякі жінки», — подумав
я, відчуваючи, як свербить шрам.
— Ми тут спостерігаємо величезну, просто велетен-
ську зухвалість та пиху, — провадив Ірвінґ. — Убивця,
мабуть, знав, що тіло буде знайдено, коли закінчиться
термін оренди. Боже милий, він навіть залишив гама-
нець, щоб ви могли ідентифікувати жертву. Ні, це не
одиничне вбивство. Наш хлопчик тільки починає.
Здавалося, така перспектива його тішила.
— Гаманець може належати не жертві, — нерішуче
вставив Ґарднер.
44

— Не згодний. Убивця діяв надто усвідомлено, щоб

залишити щось своє. Я маю на увазі, що він навіть сам
забронював хатину. Він не просто випадково вирі-
шив убити невідомого пожильця. Усе було надто добре
сплано­вано, надто добре організовано для випадкового
вбивства. Ні, він зробив замовлення на ім’я жертви, а по-
тім привіз його сюди. Саме сюди, до затишного ізольо-
ваного місця, безсумнівно, розвідавши його заздалегідь,
тут він міг би катувати жертву, не переймаючись часом.
— Чому ви так упевнені, що жертву катували? — за-
питала Джейкобсен. Вона заговорила вперше, відколи
Ірвінґ виявив до неї свою прихильність.
Психолог відверто тішився:
— Навіщо ж іще прив’язувати його до столу? Його
не просто стримували, його утримували. Убивця не
хотів поспішати — прагнув насолодитися процесом.
Гадаю, немає способу перевірити наявність плям спер-
ми чи доказів сексуального насильства?
Не одразу зрозумів, що це останнє запитання було
до мене.
— Ні, коли тіло так сильно розклалося, ні.
— Шкода, — він говорив з таким виразом, наче про-
пустив запрошення на вечерю. — Однак з кількості
крові на підлозі стає очевидним, що поранення були
завдані, коли жертва була ще жива. І я вважаю, що
обрізання статевих органів має велике значення.
Я заговорив автоматично.
— Не обов’язково. Мухи відкладають яйця навколо
будь-якого отвору тіла, зокрема в паху. Активність ко-
мах не означає, що там була рана. Нам потрібно буде
провести повну експертизу, щоб визначити причину.
— Справді, — посмішка Ірвінґа застигла. — Але ви
припускаєте, що кров звідкись взялася? Чи то безлад
під столом — просто розлита кава?
 45

— Я лише підкреслив, що… — почав я, та Ірвінґ уже

не слухав, повернувся до Ґарднера з Джейкобсен. Ли-
шалося тільки стулити рота.
— Як я вже казав, ми маємо зв’язану й оголену жерт­
ву, яку примотали до столу й, цілком імовірно, поніве­
чили. Питання полягає в тому, чи були рани результатом
посткоїтального гніву, чи розчарування й вивільнення
сексуальної напруги. Іншими словами, вони були зав­
дані тому, що в нього встало, чи тому, що не встало?
Його слова зустріли мовчки. Навіть команда суд­
медекспертів відірвалася від роботи, щоб послухати.
— Ви вважаєте, що мотив сексуальний? — запитала
за мить Джейкобсен.
Ірвінґ удав подив. Я відчув, як зростає моя непри-­
язнь до нього.
— Вибачте, я думав, що це було б очевидно з того
факту, що жертва залишилася голою. Ось чому пора-
нення важливі. Ми маємо справу з кимось, хто або
заперечує свою сексуальність, або обурюється нею
і виливає огиду до себе на свою жертву. У кожному
разі, він не є відкритим гомосексуалістом. Це може
бути одружений чоловік, опора суспільства. Можливо,
той, хто полюбляє вихвалятися своїми перемогами
над жінками. Це зробив хтось, хто ненавидить те, ким
він є, і сублімував цю огиду до себе в агресію і спряму-
вав її на жертву.
Обличчя Джейкобсен лишалося безвиразним:
— Я думала, ви сказали, що вбивця пишається тим,
що зробив? Що не було ознак сорому чи жалю?
— Щодо справжнього вбивства — ні. Тут він б’є се-
бе в груди, намагаючись переконати всіх, включно
із собою, який він великий і сильний. Але причина,
чому він це зробив, — це інше питання. Ось чого він
соромиться.
46

— Можуть бути й інші причини, чому жертва оголе-

на, — зауважила Джейкобсен. — Наприклад, як форма
приниження чи інший спосіб здійснення контролю.
— Так чи так, контроль зазвичай зводиться до сек-
су. — Ірвінґ усміхнувся, але це почало видаватися тро-
хи вимушено. — Серійні вбивці-геї — рідкість, проте
вони існують. І з того, що я бачив, думаю, що це ціл-
ком може бути те, що ми тут маємо.
Джейкобсен не збиралася відступати.
— Ми недостатньо знаємо про мотивацію вбивці…
— Вибачте, але чи маєте ви великий досвід у розслі-
дуванні серійних убивств? — Від усмішки Ірвінґа по-
віяло холодом.
— Ні, але…
— Тоді, можливо, ви позбавите мене нарисів із по-
пулярної психології.
Тепер він навіть не вдавав усмішки. Джейкобсен
не відреагувала, але червоні плями на щоках вида-
ли її. Я відчував до неї симпатію. Була вона відвер-
тою чи замкненою, однак такого поводження не за-
служила.
Запала ніякова тиша. Ґарднер її перервав:
— Що з жертвою? Ви думаєте, що вбивця міг знати
цю людину?
— Може, так, а може, й ні, — Ірвінґ раптом втратив
інтерес. Він смикав комір сорочки, його кругле облич-
чя розчервонілося і вкрилося потом. Відтоді, як відчи-
нили вікно, хатина трішки прохолола, але тут усе ще
було задушливо й спекотно.
— Я закінчив. Мені знадобляться копії висновків
судово-медичної експертизи та фотографії, а також
будь-яка інформація про жертву, якою ви володієте.
Він звернувся до Джейкобсен з начебто ласкавою
усмішкою:
 47

— Сподіваюся, ви не проти нашої невеличкої супе-

речки. Можливо, ми могли б обговорити її детальніше,
за чаркою.
Джейкобсен не відповіла, але її виразний погляд
змусив мене подумати, що йому не варто покладати
надії. Біхевіорист марно витрачав час, намагаючись її
зачарувати.
Ірвінґ пішов, у хатині стало спокійніше. Я пішов узя-
ти камеру з Томового кейса. Наше основне правило
полягало в тому, що ми завжди робили власні фотогра-
фії тіла, незалежно від того, чи вже мали фото з місця
злочину. Але не встиг я почати, як хтось вигукнув:
— Схоже, у мене щось є!
Це той здоровань. Він стояв навколішки на підлозі
біля дивана, намагаючись витягнути щось з-під нього.
Нарешті дістав маленький сірий циліндр, тримаючи
його з дивовижною делікатністю пальцями в рукавичці.
— Що це? — підійшов до нього Ґарднер.
— Схоже на касету з плівкою, — гладун пихтів від
зусилля. — Для тридцятип’ятиміліметрової камери.
Мабуть, закотилася сюди.
Я глянув на фотоапарат, що тримав у руці. Циф­
ровий, такий самий, яким зараз користуються біль-
шість слідчих.
— Ще хтось знімає на плівку? — запитала поліціянт-
ка, яка приносила Ірвінґові ментол.
— Тільки затяті аматори та пуристи, — відповів здо-
ровань. — Мій кузен просто схиблений на плівці.
— Йому подобається гламурна фотографія, тобі теж,
Джеррі? — запитала жінка, і всі засміялися.
Обличчя Ґарднера залишалося незворушним.
— Є щось усередині?
Поліціянт зняв кришку.
— Ні, тільки повітря. Зачекайте хвильку…
48

Він підніс блискучий циліндр до світла, примружив-

ся, заглянув.
— Ну що? — запитав Ґарднер.
Я бачив, як Джеррі всміхається, попри те що в мас-
ці. Він похитав контейнером з плівкою.
— Не можу запропонувати вам фотографій. Але чи
згодиться гарний жирний відбиток пальця?

Сонце вже сідало, коли Том віз нас назад до Ноксвілла.

Дорога петляла внизу крутими лісистими схилами, які
закривали останні промені сонця. Небо над нами все
ще синіло, але навколо лягала пітьма. Коли Том увімк-
нув фари, нас огорнула раптова ніч.
— Ти чогось принишк, — зауважив мій друг, пере-
риваючи мовчання.
— Просто думаю.
— Я так і зрозумів.
Мені полегшало, як побачив, що Томові стало на-
багато краще, коли він повернувся до хатини. Решта
роботи пройшла досить гладко. Ми сфотографували
та замалювали положення тіла, узяли зразки тканин.
Аналізуючи амінокислоти та летючі жирні кислоти,
що вивільняються під час руйнування клітин, ми змо-
жемо звузити проміжок часу після смерті до дванадця-
ти годин. Наразі все вказувало на те, що жертва була
мертва щонайменше шість днів, цілком можливо, сім.
Проте, за словами Ґарднера, хатину винаймали тільки
на п’ять. Щось пішло не так, і хоча я міг втратити впев-
неність у власних силах, та все ж був певен в одному.
Природа не бреше.
Я зрозумів, що Том чекає на відповідь.
— Славою я себе не покрив, еге ж?
— Не будь надто суворим до себе. Кожен поми­
ляється.
 49

— Але ж не так. Пошився в дилетанти. Геть не думав.

— Ну ж бо, Девіде, не так уже й страшно. Крім того,
можливо, ти все ж таки маєш слушність. Щось не те
з цим часом після смерті. Можливо, жертва вже була
мертва, коли її привезли до хатини. Тіло можна було
прив’язати до столу, щоб створити враження, ніби
його там убили.
Хай як я не хотів у це вірити, усе ж не міг цього іг-
норувати.
— Це означало б, що все місце злочину було інсце-
новане, включно з кров’ю на підлозі. І кожен достат-
ньо розумний, щоб зробити це настільки переконли-
вим, знав би, що вистава не введе нас в оману надовго.
То який сенс?
Том не відповідав. Дорога пролягала між мовчазни-
ми стінами дерев, гілки яких раз у раз вихоплювали
промені фар.
— Що думаєш про теорію Ірвінґа? — запитав на­
решті Том.
— Ти про те, що це початок серійних убивств, чи про
сексуальний мотив?
— Про все.
— Він може мати рацію, що це серійний убивця, —
сказав я. — Більшість убивць намагалися приховати
свої злочини, ховаючи тіла жертв, а не залишаючи
їх напоказ. Це свідчило про вбивцю іншого ґатунку, із
зовсім іншими планами.
— А решта?
— Не знаю. Я впевнений, що Ірвінґ добре знається
на своїй роботі, але… — я знизав плечима. — Ну, я ду-
мав, що він квапиться з висновками. Мені здавалося,
він бачить те, що хоче, а не те, що є насправді.
— Люди, які не розуміють, що робимо ми, можуть
думати про нас те саме.
50

— Принаймні те, що ми робимо, базується на ваго-

мих доказах. Мені здавалося, що висновки Ірвінґа аж
надто необґрунтовані.
— Хочеш сказати, що ніколи не дослухаєшся до сво-
їх інстинктів?
— Я можу дослухатися, але не дозволяю їм заважати
аналізу фактів. І ти теж.
Він усміхнувся:
— Здається, ми про це вже сперечалися. І ні, зви­
чайно, я не кажу, що ми маємо надто покладатися на
інстинкти. Але за розумного використання вони —
наш додатковий інструмент. Мозок — таємничий ор-
ган; іноді він створює зв’язки, існування яких ми не
усвідомлюємо. У тебе хороші інстинкти, Девіде. Маєш
навчитися більше їм довіряти.
Після того як я дав маху в тій хатині, мені ще цих
інстинктів бракувало. Але не хотілося переводити дис-
кусію на себе.
— Увесь підхід Ірвінґа надмірно суб’єктивний. Таке
враження, йому кортіло, щоб убивця виявився прихо-
ваним гомосексуалістом просто для того, щоб роздути
сенсацію. Я навіть подумав, що він уже планує свою
наступну статтю.
Том засміявся:
— Ймовірніше, наступну книжку. Кілька років тому
він потрапив у список авторів бестселерів, відтоді цей
персонаж — ласий шматочок для будь-якої телеком-
панії, що дає гонорари за інтерв’ю. Цей чоловік схиль-
ний до безсоромної самореклами, але, нíде правди діти,
результати в нього непогані.
— Закладаюся, що публіка чує тільки про такі.
Окуляри Тома відбивали світло зустрічних фар, він
кинув на мене косий погляд:
— Ти сьогодні аж занадто цинічний.
 51

— Просто втомився. Не звертай уваги.

Том зосередився на дорозі. Я майже відчував, що він
зараз запитає.
— Це не моя справа, але що сталося з дівчиною,
з якою ти зустрічався? Дженні, так? Я не хотів згаду-
вати про це раніше, та…
— Усе скінчено.
Мені здалося, що в цих словах пролунала жахлива
остаточність, яка все ще не стосувалася нас із Дженні.
— Через те, що з тобою сталося?
— І через це теж.
Через це та через інше. Тому що робота в тебе на
першому місці. Бо тебе ледве не вбили. Тому що вона не
хотіла більше сидіти вдома, гадаючи, чи не повторить-
ся знову це жахіття.
— Шкода, — буркнув Том.
Я кивнув, утупившись у лобове скло. Мені теж.
Індикатор повороту клацнув, Том звернув на іншу
дорогу. Ще темнішу за попередню.
— Давно в тебе проблеми із серцем? — запитав я.
Том мить помовчав, а потім фиркнув:
— Постійно забуваю про твою кляту медичну освіту.
— Що це, стенокардія?
— Так кажуть. Але я в нормі, нічого серйозного.
Як на мене, сьогодні все було досить серйозно. По-
думав про всі інші випадки, коли бачив, як йому до-
водилося зупинятись, щоб перевести подих, відко-
ли я приїхав. Мав би зрозуміти раніше. Не був би
такий занурений у власні проблеми, можливо, й зро-
зумів би.
— Тобі слід навантаження зменшити, а не гасати
пагорбами, — сказав я йому.
— Не збираюсь із собою панькатися, — відповів він
роздратовано. — Ліки приймаю, усе під контролем.
52

Я йому не вірив, але знав, коли слід припинити роз-

мову. Деякий час ми їхали мовчки, обидва переосмис-
люючи те, що залишилося невимовленим. Салон «уні-
версала» освітився сліпучо-яскравими фарами, позаду
рухалась інша машина.
— То що, допоможеш мені завтра з обстеженням? —
запитав Том.
Тіло планували доставити в морг Медичного цен-
тру Університету в Ноксвіллі. Оскільки про візуальне
упізнання мова не йшла — у пріоритеті стояли всі мож-
ливі способи ідентифікації тіла. Центр судово-медич-
ної антропології мав власні лабораторії, за дивним
збігом розташовані на спортивному стадіоні «Нейленд»
у Ноксвіллі, але їх частіше використовували для дослі-
джень, а не для справжнього розслідування вбивств.
БРТ також мало власні приміщення в Нешвіллі, але
в цьому разі морг Медичного центру Університету Тен-
нессі був зручнішим. Зазвичай я скористався б нагодою
допомогти Томові, проте тепер вагався.
— Не знаю, чи готовий.
— Дурня, — незвично прямо відрізав Том. І зітх-
нув. — Слухай, Девіде, тобі останнім часом було важко,
я знаю. Але ти приїхав сюди, щоб стати на ноги, і я не
можу придумати кращого способу це здійснити.
— А Ґарднер? — Я досі вагався.
— Іноді Ден трохи колючий з незнайомцями, але він
цінує талант, як ніхто. Крім того, мені не потрібно
питати його дозволу, щоб мати помічника. Зазвичай
я б запросив когось зі своїх студентів, але краще б тебе.
Звісно, якщо ти не хочеш зі мною працювати…
Я не знав, чого хочу, та навряд чи міг йому відмовити.
— Якщо ти впевнений, тоді дякую.
Задоволений, він знову звернув увагу на дорогу по-
переду. Раптом салон автомобіля залило світло, коли
 53

машина позаду нас скоротила дистанцію. Том примру-

жився, фари засліпили його, відбившись у дзеркалі
заднього огляду. Вони були всього лиш за кілька футів,
досить потужні та яскраві, мабуть, пікап або невелика
вантажівка.
Том роздратовано цокнув язиком.
— Що, в біса, робить цей придуркуватий?
Він пригальмував, з’їхавши на узбіччя, щоб пропус­
тити іншу автівку. Але фари також сповільнилися,
зали­шаючись позаду нас.
— Гаразд, ти мав шанс, — пробурмотів Том, знову
прискорюючись.
Фари рухалися за нами, тримаючись одразу за «уні-
версалом». Я обернувся, намагаючись побачити, хто
нас переслідує. Але відблиски не дозволяли нічого роз-
дивитися через заднє скло, машина позаду лишилася
невидимою.
Заскреготала асфальтом гума, фари різко повернули
ліворуч. Я помітив пікап із високим кузовом і вікнами,
мов чорні дзеркала, який пронісся повз нас із гортан-
ним ревом. «Універсал» похитнувся, пікап рвонув да-
лі, задні ліхтарі швидко зникли в темряві.
— Кляте бидло, — пробурмотів Том.
Він потягнувся до CD-плеєра, і ніжний голос труби
Чета Бейкера повів нас назад до цивілізації.
 Розділ 4

Том підвіз мене до лікарні, де я залишив свою машину.

Ми домовилися зустрітися наступного ранку в морзі.
Він поїхав додому, я — до готелю, вдячний, що справи
на сьогодні завершені. Хотілося лише прийняти душ,
перекусити й нарешті спробувати заснути.
Саме так і минали мої вечори.
Підіймаючись до номера, я згадав, що погодився
піти на вечерю з Полом і компанією. Глянув на годин-
ник: виявляється, Пол приїде по мене за пів години.
Я застогнав і впав на ліжко. Ще тільки товариства
мені зараз не вистачало. Я не дуже компанійський,
а чемна розмова з незнайомцями після важкого дня —
зовсім не те, чого б хотілося. Спокуса зателефонувати
Полу й перепросити зростала щохвилини, але жодної
причини вигадати не вдалося. Та й невдячно якось
відмовляти друзям.
Агов, Гантере, зберися. Не вистачало ще перетвори-
тися на відлюдька. Я неохоче виборсався з ліжка. Як-
що поквапитися, встигну прийняти душ. Роздягнув-
ся й увійшов до кабінки, відкрутив воду на повну. Шрам
на животі здавався чужим і дивним, ніби не був части-
ною мене. Потворна рожева лінія плоті вже загрубіла,
але я все ж намагався не торкатися її. Колись, мабуть,
звикну до цього шраму, та поки ще не встиг.
Підставив обличчя під пекучі бризки, глибоко вдих-
нув наповнене парою повітря, намагаючись розвія-
ти раптові спогади. Руків’я ножа, що стирчить з-під
 55

ребер, гаряче, липке відчуття крові, яка стікає на чор-

ні й білі кахлі підлоги… Я потрусив головою, мов пес,
намагаючись викинути небажані образи. Мені пощас-
тило. Ґрейс Стракен — одна з найкрасивіших жінок,
які траплялися мені в житті. І найнебезпечніша. Від-
повідальна за смерть щонайменше пів дюжини людей.
Не знайди мене Дженні вчасно, я продовжив би цей
список. Знав, що маю бути вдячним за те, що живий,
та все одно важко було залишити це жахіття позаду.
А надто — бо Ґрейс досі десь блукала.
Поліція запевнила мене, що знайти її — лише пи-
тання часу, що вона надто нестабільна, щоб довго
перебувати на волі. Але Ґрейс — багата жінка, охоп­
лена жагою помсти, ірраціональною та смертель-
ною. Вона не здасться так легко. І полювала не лише
за мною. Колись ця жінка вже намагалася вбити мо-
лоду матір з донькою, вони врятувалися ціною ще
одного життя. Коли Ґрейс напала на мене, Елен і Ан-
на Макліод жили під охороною поліції і під фальши-
вим прізвищем. Звісно, їх важче вистежити, ніж кри-
міналіста, чий номер внесено до телефонної книги,
але, ніде правди діти, ніхто з нас не буде в безпеці,
доки Ґрейс не спіймають.
Жити з цим непросто. Жити й носити на собі шрам —
постійне нагадування про те, як близько вона підійшла.
Я увімкнув настільки гарячу воду, скільки міг витер-
піти: нехай струмені обшпарять усі темні думки. Об-
трусився, витерся рушником, аж шкіру запекло, одяг-
нувся і збіг униз. Від гарячого душу стало легше, але
у фоє готелю я спускався без ентузіазму. Пол уже чекав
на дивані, зосереджено шкрябаючи щось у маленько-
му блокноті.
— Вибач. Довго сидиш?
Він підвівся, запхав блокнот у задню кишеню.
56

— Щойно приїхав. Сем у машині.

Він припаркувався перед входом. На пасажирському
сидінні чекала вродлива жінка років тридцяти з довгим
білявим волоссям. Вона, не приймаючи рук з округло-
го живота, обернулася до мене, коли я всівся позаду.
— Привіт, Девіде, рада знову тебе бачити.
— І я тебе, — я справді тішився. Є люди, з якими
тобі одразу легко, і Сем саме така. Ми зустрічалися
тільки раз, на початку минулого тижня, але здавалося,
наче дружимо багато років. — Як ти?
— Ну, мені болить спина, болять ноги, а про інше
тобі краще не знати. Але, крім цього, скаржитися не-
має на що, — вона всміхнулася, підкреслюючи жарт.
Сем мала щастя добре переносити вагітність. Вона
сяяла здоров’ям і, попри весь дискомфорт, явно насо-
лоджувалася кожною миттю.
— Останнім часом маля бешкетує, — зауважив Пол,
вивертаючи машину зі стоянки. — Я все кажу Сем:
це виразна ознака, що то дівчина, але вона слухати
не хоче.
Вони не хотіли дізнаватися стать дитини. Сем каза-
ла, що це зіпсує сюрприз.
— Дівчата не такі буйні. Це хлопчик.
— Ящик пива на те, що ти помиляєшся.
— Ящик пива? Найкраще, на що ти здатний? — вона
обернулася до мене. — Девіде, хіба то застава для ва-
гітної жінки?
— Як на мене, хитрий хід. Він зможе випити заставу,
навіть якщо програє.
— Агов, ти маєш бути на моєму боці, — запротесту-
вав Пол.
— Він більш практичний, — Сем штурхнула чо­ловіка.
Під їхні кпини мене почало попускати. Так приємно
було бачити їхнє щастя, хоча спочатку трішки кольнула
 57

заздрість. Коли Пол зупинився на стоянці, я пошко-

дував, що коротка подорож уже закінчилася.
Ми були в Старому місті — колишньому індустріаль-
ному центрі Ноксвілла. Деякі фабрики та склади тут ще
залишалися, але район зазнав витонченої перебудови:
промисловість поступилася місцем барам, ресторанам
і житловим комплексам. Пол поставив машину непо-
далік від стейк-гаусу, де збиралася компанія. Під скле-
піннями старої цегляної будівлі стояли столики, лунала
жива музика. Нам довелося пробиратися крізь залюд-
нену залу до великої групи, що розташувалася біля вікна.
Напівпорожні пивні келихи й сміх свідчили, що вечір-
ка вже в розпалі. Що я тут роблю? Було б не приходити.
Але мене вже всадили за стіл — пізно відступати. Усі
перезнайомилися, та я забув імена, щойно почув. Крім
Пола й Сем, я впізнав тільки Алану, кримінальну антро­
пологиню, яка підказала мені сьогодні, де знайти Тома
на полігоні. Вона прийшла з кремезним хлопцем, ма-
буть, її чоловіком, решта — чи то викладачі, чи то сту-
денти, яких я не знав.
— Маєш ковтнути пива, Девіде, — сказав Пол, на-
хиляючись до мене через Сем. — У них тут власна
броварня. Фантастика просто.
Я майже не торкався алкоголю протягом кількох
місяців, але відчував, що сьогодні варто пропустити
келих. Холодне темне пиво виявилося чудовим на смак.
Я випив половину майже одним ковтком і, зітхнувши,
поставив кухля.
— Схоже, тобі це було потрібно, — зауважила Ала-
на. — Важкий день, еге ж?
— Щось таке, — погодився я.
— Буває.
Вона здійняла келих в іронічному тості. Я знову
ковтнув пива, відчуваючи, як починаю розслаблятися.
58

За столом панувала неформальна дружня атмосфера,

я легко втягнувся в розмови, що точилися навколо.
Коли принесли вечерю, просто накинувся на неї. За-
мовляючи стейк із зеленим салатом, я навіть не помі-
тив, який голодний.
— Тішишся життям?
Сем усміхалася мені над склянкою мінеральної во-
ди. Я кивнув з повним ротом, намагаючись проковт-
нути шматок стейка.
— Це так очевидно?
— Угу. Вперше бачу тебе розслабленим. Треба часті-
ше так відриватися.
Я розсміявся.
— Не такі вже й кепські мої справи, еге ж?
— Ну, просто ти дуже стриманий, — вона тепло всміх-
нулася. — Я знаю, ти приїхав сюди, щоб зрозуміти, на
якому ти світі. Але ніхто ж не забороняє час від часу
просто насолоджуватися життям. Ти тут серед друзів.
Я опустив очі, вражений більше, ніж хотілося ви­
знати.
— Я знаю. Дякую.
Вона поворухнулася на сидінні й скривилася, при-
клавши руку до живота.
— Усе добре? — запитав я.
Вона болісно всміхнулася.
— Він трохи неспокійний.
— Він?
— Він, — твердо сказала вона, крадькома дивлячись
на Пола. — Це безумовно.
Тарілки прибрали, замовили десерти та нові напої.
Я випив кави, знаючи, що ще одне пиво точно буде
зайвим. Розвалився на стільці й просто насолоджував-
ся моментом.
І раптом мій гарний настрій розбився вщент.
 59

Не знати звідки я відчув нотки мускусу з легкими

прянощами, які неможливо сплутати ні з чим. За мить
аромат зник, загубившись серед сильніших запахів їжі
й пива, але я знав, що мені не здалося. Упізнання вра-
зило, як удар струмом. Наче я знову опинився на ках-
ляній підлозі коридору, залізний запах крові змішував-
ся з тонким чуттєвим ароматом.
Парфуми Ґрейс Стракен.
Вона тут. Я різко випростався на стільці, несамо­вито
роззираючись. У ресторані змішалися звуки й барви.
Я оглядав обличчя навколо, відчайдушно шукаючи
виразні риси, якусь хибу в маскуванні. Вона десь тут.
Де вона?
— Кави?
Тупо підняв очі на офіціантку, що стала поруч.
Ще й двадцяти нема, трішки повненька. Парфуми
дівчини перебили запахи кухні й бару: дешевий мус-
кус, важкий та нудотний. Зблизька геть інакший, ніж
тонкі парфуми Ґрейс.
Але досить подібний, щоб на якусь мить увести ме-
не в оману.
— Ви замовляли каву? — сторожко запитала офі­
ціантка.
— Вибачте. Так, дякую.
Вона поставила філіжанку й пішла далі. Руки й но-
ги тремтіли від наслідків викиду адреналіну, спина
вкрилася сиротами. Я зрозумів, що моя рука стискає
шрам, і той болить. Ідіоте. Наче Ґрейс могла поїхати
за тобою… Усвідомлення того, наскільки в мене роз-
хитані нерви, які вони напружені навіть тут, залиши-
ло кислий присмак у роті. Я намагався змусити себе
розслабитися, та серце калатало. Раптом здалося, що
в кімнаті не вистачає повітря. Шум і запахи стали
нестерпними.
60

— Девіде? — Сем стурбовано дивилася на мене. —

Ти побілів як полотно.
— Просто трохи втомився. Час повертатись.
Треба вийти. Почав вибирати купюри з гаманця, не
міг розпізнати, де яка.
— Почекай, ми тебе підвеземо.
— Ні! — Я поплескав її по руці, поки вона не встигла
повернутися до Пола. — Будь ласка. Справді, я впораюсь.
— Ти певний?
Змусив себе всміхнутися.
— Звісно.
Її це не переконало, але я вже відсунув стілець, ки-
нув на стіл жменю купюр, не знаючи, достатньо чи ні.
Пол та інші були зайняті розмовою, але я не зупиняв-
ся, щоб попрощатись. Я мало не побіг, коли вирвався
крізь двері на вулицю. Глибоко вдихнув прохолодне
весняне повітря, та не зупинився навіть тепер. Ішов
і йшов, не знаючи та не піклуючись про те, куди пря-
мую, — тільки б далі рухатися.
Зійшов з узбіччя й відскочив, коли ліворуч від мене
пролунав оглушливий гудок. Я перестрибнув на тро-
туар, за кілька дюймів від мене промчав тролейбус,
вікна яскраво світилися в темряві. Щойно він проїхав,
я швидко перейшов дорогу, повернув кудись навман-
ня. Минуло багато років, відколи я був у Ноксвіллі,
тож уявлення не мав, де я й куди їду.
Байдуже.
Лише побачивши попереду темряву за вуличними
ліхтарями, я нарешті пригальмував. Відчув річку ще до
того, як побачив її, — вологе повітря нарешті повер-
нуло мене до тями. Обливаючись потом, я сперся на
поручні. Мости, перекинуті між обсадженими дерева-
ми берегами, здавалися в темряві скелетними арками,
всіяними цятками вогнів. Під ними спокійно текла
 61

річка Теннессі, як і тисячі років тому. І, мабуть, тек-

тиме ще тисячі.
Що з тобою, в біса, коїться? Тікати з переляку через
якісь дешеві парфуми. Але я був надто змученим, щоб
соромитися. Самотній, як ніколи в житті, я дістав те-
лефон і прогорнув список контактів. Ім’я та номер
Дженні спливли на освітленому дисплеї. Я тримав ве-
ликий палець над клавішею набору, страшенно бажа-
ючи знову поговорити з нею, почути її голос. Але у Ве-
ликій Британії зараз ще дуже рано. І навіть якщо я їй
зателефоную, то що скажу?
Усе вже було сказано.
— Котра година?
Я стрепенувся, почувши поряд голос. У темряві між
вуличними ліхтарями все, що я зміг розгледіти в тому,
хто говорив, — червоне світло цигарки. Із запізненням
я зрозумів, що вулиця безлюдна. Бовдуре. Здолати та-
кий шлях і нарватися на грабіжника?
— Пів на одинадцяту, — бовкнув я йому й напру-
жився, очікуючи нападу.
Але він лише вдячно кивнув і пішов далі, зникнувши
в темряві за сусіднім ліхтарем. Я тремтів — і не тільки
через вологий холод, що тягнувся від річки.
Порожньою вулицею наближалися привітні жовті
вогні таксі. Я змахнув рукою, спинив авто й повернув-
ся до готелю.

***
Кіт — твій найперший спогад.
Перед цим мали б бути інші, ти це знаєш. Але не такі
яскраві. Жодного іншого спогаду тобі не вийняти, не
відтворювати раз за разом. Цей настільки реальний, що
навіть тепер відчуваєш, як сонце пече потилицю, бачиш
власну тінь на землі перед собою, коли нахиляєшся.
62

Ґрунт м’який, легко копається. Ти береш шматок

дошки, відламаний від паркану, біла штахетина під­
гнила, розсипається просто в руках. Зараз знову зла-
мається, але довго копати не треба.
Це не глибоко.
Спочатку ти його нюхаєш. Неприємний солодкий
запах — і знайомий, і не схожий на те, що відчував
раніше. Ти зупиняєшся на деякий час, нюхаєш вологий
ґрунт, відчуваєш знервованість — чи радше збудження.
Ти знаєш, що не варто цього робити, але надто цікаво.
Уже тоді з’являються запитання — так багато запитань.
Але відповідей немає.
Деревина вдаряється об щось майже відразу, ти про-
довжуєш копати. Інша текстура ґрунту. Починаєш
зішкрябувати остаточний шар землі, помічаючи, що
запах посилився. Нарешті тобі видно: картонна короб-
ка з-під взуття, її боки промоклі та гниють.
Коробка починає розпадатися, ти намагаєшся її вий-
няти, мокру й провислу від ваги всередині. Хутко ста-
виш на землю. Пальці здаються незграбними й чужи­ми,
коли знімаєш кришку, дух перехоплює. Ти боїшся, але
збудження легко переважує страх.
Ти повільно знімаєш кришку коробки для взуття.
Кіт — це руда брудна купа. Напівзаплющені очі блі-
ді й тьмяні, як кульки, що поздувалися після вечірки.
У хутрі ворушаться комахи, жуки тікають від денного
світла. Ти дивишся в захваті, як жирний хробак згорта-
ється і стискається, вилазить з котячого вуха. Узявши
палицю, тицяєш у кота. Нічого не відбувається. Знову
штовхаєш, сильніше. Знову нічого. У голові формуєть-
ся слово, почуте раніше, але не усвідомлене досі.
Мертвий.
Ти пам’ятаєш кота, яким він був. Товстий скажений
клубок злоби й пазурів. Тепер це… нічого. Як жива
 63

тварина, яку ти пам’ятаєш, могла стати цією гнилою

шерстю? Питання наповнює голову, воно надто вели-
ке — не втримати. Ти нахиляєшся ближче, ніби якщо
придивишся, то знайдеш відповідь…
…і раптом тебе смикають. Обличчя сусіда спотворе-
не гнівом і ще якимось іншим почуттям, ти не можеш
зрозуміти яким. Лише роки по тому ти ідентифікуєш
його як огиду.
— На Бога! Що ти робиш? От же ж, яке кончене!
Він кричить і кричить, потім на тебе кричать у бу-
динку. Ти навіть не намагаєшся пояснити, що це було,
бо не розумієш себе. Але ні гнівні слова, ні покарання
не зітруть пам’ять про побачене. Або те, що відчувало-
ся тоді, і все те, що відчуваєш навіть зараз, гніздиться
десь у шлунку. Неперевершене почуття подиву та пал-
кої, невгамовної цікавості.
Тобі п’ять років. І ось як це починається.
 Розділ 5

Здалося, що світ навколо сповільнився: до мене наблизив-

ся ніж. Я хотів перехопити його, але запізнився, як завж-
ди. Лезо ковзнуло крізь мою хватку, розрізавши долоню
та пальці до кістки. Я відчував, як розтікається по руці
й липне гаряча кров, як підгинаються ноги. Кров просо-
чила подíл сорочки, стікала на чорно-білу плитку підло-
ги, а я сповзав уздовж стіни.
Подивився вниз, побачив, як безсоромно стирчить
із живота руків’я ножа, розтулив рот, щоб закри­
чати…
«Ні!»
Я різко підскочив, важко перевівши подих. Досі від-
чував на собі кров — гарячу й мокру. Зірвався з ліжка,
несамовито роздивляючись живіт у тьмяному місяч-
ному світлі. Але на шкірі — жодних слідів. Ні ножа, ні
крові. Лише виблискує липкий піт і вишкірилася сер-
дита крива посмішка шраму під ребрами.
Господи. Я з полегшенням опустився на ліжко, упі­
знаючи свій готельний номер, розуміючи, що я тут сам.
Це лише сон.
Серцебиття поверталося до норми, калатання крові
у вухах стихало. Я спустив ноги з ліжка й, хитаючись,
сів. Годинник на тумбочці показував п’яту тридцять.
За годину задзвенить будильник — не варто знову за-
синати, навіть якщо хочеться.
З натугою підвівся й увімкнув світло. Уже почав
шкодувати, що погодився допомогти Тому з оглядом
 65

тіла, знайденого в хатині. Душ і сніданок. Тоді все зда-

ватиметься кращим.
П’ятнадцять хвилин — на вправи для зміцнення м’я-
зів преса, тоді — у ванну й під душ. Підняв обличчя до
гарячих бризок, дозволяючи колючим струменям ро-
зігнати рештки сну.
Коли вийшов з душу, останні сліди сну розвіялися.
У номері стояла кавоварка, тож я увімкнув її, поки
одягався й запускав ноутбук. У Великій Британії зараз
пізній ранок, і я попивав чорну каву, перевіряючи
електронну пошту. Нічого термінового. Відповів на
потрібні мені листи, а решту залишив на потім.
Ресторан унизу відчинився на сніданок, я поки ви-
явився єдиним клієнтом. Відмовився від вафель і млин-
ців та вибрав тости з яєчнею. До ресторану я спускав-
ся голодним, але навіть цієї порції виявилося забагато:
я подужав менше ніж половину. Живіт скрутило вуз-
лом — не зрозуміло від чого. Я маю лише допомогти
Томові у справі, яку сам робив безліч разів, і то за значно
гірших обставин, ніж зараз.
Але все це я казав собі марно.
Сонце вже сходило, коли я вийшов на вулицю. Хоча
автостоянка ще була в затінку, темно-синє небо вже
зблідло, пронизане на горизонті сліпучим золотом
світанку.
Я взяв напрокат «форд» — незначні відмінності сти-
лю й автоматична коробка передач зайвий раз нагада-
ли про те, що я в чужій країні. Попри ранню годину,
на дорогах уже з’явилося багато машин. Ранок був
чудовий. Ця частина Східного Теннессі, хоча й густо
забудована, лишалася пишною і зеленою. Весняне
сонце ще не встигло нагнати спеки й вологості, влас-
тивих середині літа, і в повітрі панувала свіжість ранку,
не заплямована вихлопними газами.
66

До Медичного центру Університету Теннессі їхати

всього двадцять хвилин. Морг розташований в іншій
частині кампусу, але я знав туди дорогу з попередніх
поїздок.
Вахтер моргу був таким величезним, що стіл, за яким
він сидів, здавався схожим на дитячу іграшку. Громізд-
ка брила плоті наче зовсім позбавлена кісток, ремінець
годинника уп’явся в пухкий зап’ясток, мов дріт-різак
пекаря в тісто. Я пояснював, хто я, та прислухався до
ледь помітних аденоїдних хрипів у диханні бідолахи.
— П’ята секційна зала 1. Ось ці двері й далі по кори-
дору, — голос товстуна виявився несподівано високим
для його громіздкої фігури. Він усміхнувся, мов херу-
вимчик, та простягнув мені електронну перепустку. —
Не заблукаєте.
Я провів карткою по електронному замку і зайшов
до моргу. Мене зустрів знайомий запах формальдегіду,
вапна й дезінфектанту. Том уже чекав на мене в обкла-
деній кахлями секційній залі, вбраний у хірургічний
халат і гумовий фартух. Портативний CD-плеєр стояв
на лавці неподалік, з нього тихенько ллялася ритмічна
барабанна композиція, яку я не впізнав. З Томом пра-
цював ще один чоловік у такому ж вбранні. Він обми-
вав тіло, що лежало на алюмінієвому столі, очищаючи
труп від комах і личинок мух.
— Доброго ранку, — життєрадісно привітався Том,
коли двері за мною зачинилися.
Я кивнув у бік CD-плеєра.
— Бадді Річ?
— Промахнувся. Луї Беллсон, — Том випростався
над грудною кліткою трупа, розкладеною до напіврід-
кого стану. — Раненько ти.

1
Назва зали, де відбувається розтин.
 67

— Ну, тебе не випередити.

— Хотів зробити рентген тіла і відправити зубні
пластини до лабораторії БРТ, — він показав на молод-
шого чоловіка, який усе ще обмивав тіло за допомогою
шланга. — Девіде, це Кайл, асистент моргу. Я скори-
стався його допомогою, поки тебе не було, тільки Гік-
сові не кажи.
Асистенти моргу працювали в офісі судово-медич-
ної експертизи, а це означало, що технічно Кайл був
підлеглим Гікса. Я забув, що він тут патологоанатом,
і не заздрив нікому, хто на нього працює. Але Кайла,
схоже, це не дуже турбувало. Високий, з міцною ста-
турою, здорова повнота. З-під розкуйовдженої кучми
сяяло приємне кругле, мов місяць, обличчя.
— Привіт, — він підняв руку в рукавичці.
— Ще моя студентка прийде допомогти, — продов­
жив Том. — Нам тут насправді аж трьох не потрібно,
але я пообіцяв, що дозволю їй асистувати під час мого
наступного дослідження.
— Якщо я вам тут не потрібен…
— Роботи буде багатенько. Просто закінчимо рані-
ше, — усмішка Тома засвідчила, що мені не так легко
втекти. — Халат і все інше в роздягальні в коридорі.
У роздягальні я лишився сам. Поклавши власний
одяг у шафку, натягнув хірургічне вбрання та гумовий
фартух. Те, що ми збиралися зробити, було, мабуть,
найпаскуднішою частиною нашої роботи і, звичайно,
однією з найбрудніших. Тест ДНК міг затягнутися на
вісім тижнів, а відбитки пальців дозволяли ідентифіку-
вати особу лише в тому разі, якщо жертва вже була в ре-
єстрі. Але навіть із такими сильно розкладеними трупа-
ми, як цей, дані про особу жертви, а іноді й причину
смерті можна дізнатися зі стану скелета. А для аналізу
кістяка потрібно видалити всі залишки м’яких тканин.
68

Приємною цю роботу не можна назвати.

Повертаючись до секційної зали, я зупинився перед
дверима. Чув, як Том наспівує під джаз, як тече вода.
Що, як ти знову помилишся? Що, як ти більше не здат-
ний тут працювати?
Але дозволити собі такі думки я не міг. Відчинив две-
рі й увійшов. Кайл закінчив обмивати тіло шлангом.
Стікаючи водою, останки блищали, мов полаковані.
Том був біля візка з хірургічними інструментами.
Я підійшов. Він узяв ножиці для м’яких тканин і під-
сунув яскраву лампу.
— Ок, почнімо.

Перший труп я побачив ще студентом. Це була молода

жінка, не старша за двадцять п’ять чи шість, яка заги-
нула під час пожежі в будинку. Задихнулася від диму —
її тіла полум’я не торкнулося. Вона лежала на холодному
столі під різким відкритим світлом моргу. Очі були ча-
стково розплющені, між повіками проглядали тьмяно-­
білі щілини, а кінчик язика ледь-ледь висувався з-поміж
безкровних губ. Мене вразив її спокій. Застигла й неру-
хома, як фотографія. Усе, що вона робила, усе, чим
була і чим сподівалася стати, закінчилося. Назавжди.
Усвідомлення вразило мене з фізичною силою. То-
ді я зрозумів, що чого б не робив, скільки б не дізнав-
ся, завжди залишатиметься таємниця, якої мені не
осягнути. Але наступні роки тільки зміцнили мою рі-
шучість розв’язувати складніші головоломки, що по-
трапляли до рук.
А потім Кара й Аліса, мої дружина й шестирічна
дочка, загинули в автокатастрофі. І таємниця смерті
вже не була для мене лише академічним інтересом.
На деякий час я повернувся до своєї професії лікаря,
сподіваючись, що таке рішення принесе мені хоча б
 69

спокій, якщо не відповіді. Але то був самообман. Як

зрозуміли ми із Дженні на власному досвіді, утекти від
своєї роботи я не міг. Моя робота — те, що я робив, те,
ким я був. Принаймні так думав, поки мені не встро-
мили ножа в живіт.
Тепер я вже ні в чому не був упевнений.
Працюючи над останками жертви, я намагався від-
кинути сумніви. Зібравши зразки тканин і рідини для
аналізу, я скальпелем обережно відрізав м’язи, хрящі та
внутрішні органи, буквально позбавляючи тіло останніх
залишків людської подоби. Хто б це не був, але чоловік
кремезний. Точніші обміри скелета ще попереду, але
тут щонайменше шість футів два дюйми і масивні кістки.
Нелегко таку людину здолати.
Ми працювали майже в повній тиші, Том щось на-
співував під диск Діни Вашингтон, а Кайл змотав шланг
і зайнявся очищенням піддона, в якому після змиван-
ня залишилися комахи та інші рештки трупа. Я зану-
рився в роботу, аж тут подвійні двері секційної зали
раптово відчинилися.
Гікс.
— Доброго ранку, Дональде, — привітно гукнув
Том. — Ви до нас у ранковий час?
Патологоанатом не завдав собі клопоту відповісти.
Його голомоза маківка сяяла під яскравим світлом
незгірш за мармур. Він розлючено дивився на Кайла.
— Що ти тут робиш, Вебстере? Я тебе шукав.
Кайл почервонів:
— Та я тільки…
— Він уже завершує, — спокійно зауважив Том. —
Я попросив його допомогти. Ден Ґарднер хоче якомо-
га швидше мати звіт про тіло. Якщо не заперечуєте?
Гікс, якби й заперечував, навряд чи зізнався б. Він
знову накинувся на Кайла:
70

— У мене сьогодні вранці розтин. Зала готова?

— Ні, але я попросив Джейсона…
— Я доручив тобі, а не Джейсонові. Я впевнений, що
доктор Ліберман з помічником самі зможуть упорати-
ся, поки ти робитимеш те, за що тобі платять.
Я не одразу зрозумів, що то він про мене. Том натяг-
нуто посміхнувся.
— Певен, що ми впораємося.
Гікс розчаровано шморгнув носом, бо суперечка
згасла:
— Вебстере, я хочу, щоб усе було готове за пів годи-
ни. Зроби, щоб так і було.
— Так, сер. Вибачте… — пробурмотів Кайл, але пато­
логоанатом уже відвернувся. Важкі двері зачинилися.
— Що ж, нам усім від цього краще, — порушив тишу
Том. — Вибач, Кайле. Не хотів тебе підставляти.
Молодик усміхнувся, але його щоки горіли:
— Усе добре. Але доктор Гікс правду каже. Я дійс-
но маю…
Він не встиг закінчити, бо знову відчинилися двері.
Я було подумав, що повернувся Гікс, але замість пато-
логоанатома до зали поспіхом влетіла дівчина.
Я здогадався, що це та студентка, помічниця Тома.
Років двадцяти, вицвіла рожева футболка й потер-
ті штани карго облягають пишні форми. Висвітлене
біля­ве волосся для годиться стягнуте червоно-білою
стрічкою в горошок, як в Аліси з Країни Чудес. Круг-
лі окуляри надавали дівчині привітно-здивованого
вигляду. Я так і не второпав, як вони при цьому не
перечіплялися за сталеві кульки та кільця пірсингу, що
проштрикнули її вуха, ніс і брови. Подолавши шок від
першого погляду, ви розуміли, що все це таке болюче
на вигляд залізяччя дівчині дуже личить.
Двері не встигли зачинитися, а вона вже видихнула:
 71

— Боже, як це я спізнилася! Вийшла раніше, заскочила

на полігон, щоб глянути на свій проєкт, зовсім втратила
відчуття часу! Вибачте, будь ласка, докторе Лібермане.
— Ви вже на місці, — сказав Том. — Саммер, мабуть,
ви ще не знайомі з Девідом Гантером. Він британець,
але в цьому не винуватий. А це Кайл. Він тримав обо-
рону, поки ви не прийшли.
Ошелешена усмішка розпливлася обличчям Кайла.
— Радий познайомитися.
— Привіт, — Саммер засяяла брекетами. Глянула на
тіло швидше з інтересом, ніж з відразою. Це видовище
могло б шокувати когось іншого, але полігон підготував
студентів до таких похмурих реалій. — Я нічого не про-
пустила, ні?
— Ні, він усе ще мертвий, — заспокоїв її Том. — Зна-
єте, де тут усе, якщо хочете переодягнутися?
— Звісно. — Саммер розвернулася, щоб вийти, і за-
чепила сумкою візок із нержавіючої сталі, повний
­інструментів. — Вибачте, — притримала візок та зникла
за дверима.
Приголомшена тиша знову запанувала в секційній
залі. Том тихенько всміхався.
— Саммер — то в нас такий тайфунчик.
— Я помітив, — зауважив я.
Кайл досі остовпіло дивився на двері. Том кинув на
мене веселий погляд, а потім відкашлявся.
— Зразки, Кайле?
— Що? — асистент був такий здивований, наче забув,
що ми тут робимо.
— Ти збирався спакувати їх та відправити до лабо­
раторії.
— Авжеж. Аякже, без проблем.
Кинувши на двері останній, повний надії погляд,
Кайл зібрав зразки та вийшов.
72

— Я думаю, можна констатувати: у нашої Саммер

з’явився шанувальник, — іронічно промугикав Том.
Він повернувся до столу й раптом здригнувся, поти­
раючи грудину, наче захлинувся повітрям.
— Ти в нормі? — запитав я.
— Нічого. Від того Гікса вже печія підступає, — від-
казав мій друг.
Обличчя його зблідло. Він потягнувся до таці з ін-
струментами й видихнув від болю.
— Томе…
— Зі мною все гаразд, чорт забирай! — Він підняв
руку, ніби хотів мене відігнати, але змінив рух на жест
вибачення. — Я справді в порядку.
Я йому не повірив.
— Ти із самого ранку на ногах, ще до того, як я сю-
ди прийшов. Може, варто зробити перерву?
— Часу нема, — роздратовано відрізав він. — Я обі-
цяв Денові попередній звіт.
— І він його матиме. Ми із Саммер можемо завер-
шити видалення м’яких тканин.
Він неохоче кивнув.
— Може, кілька хвилин…
Вражений, я дивився йому вслід. Який кволий
у нього вигляд. Він ніколи не був фізично міцним
чоловіком, але, здавалося, його плоть просто танула
на очах. Він старіє. Життя є життя. Але від цього не
легше.
Диск Тома вже давно закінчився, у залі запала ти-
ша. Звідкись знадвору почувся телефонний дзвінок.
Ніхто не відповідав. Нарешті звук стих.
Я повернувся до останків жертви. Кістяк був майже
повністю очищений від плоті, зосталися тільки залиш-
ки м’якої тканини, яку потрібно було видалити шля-
хом кип’ятіння в реагенті. Оскільки було непрактично
 73

занурювати весь скелет у величезний чан, на нас чека-

ла ще низка моторошних маніпуляцій.
Дезартикуляція, розчленування.
Треба було відрізати череп, тазові кістки, ноги й ру-
ки, а ця робота вимагає як обережності, так і грубої
сили. Будь-яке пошкодження кістки потрібно ретель-
но зафіксувати, щоб не сплутати з передсмертною
травмою. Я почав відділяти череп, старанно розрізаю-
чи хрящ між другим і третім шийними хребцями, коли
повернулася Саммер.
У хірургічному комбінезоні та фартуху вона не зда-
валася вже такою недоречною в морзі, хіба що пір-
синг на вухах і носі вибивався із загальної картини.
Висвітлене волосся дівчина сховала під хірургічною
шапочкою.
— Де доктор Ліберман? — запитала вона.
— Треба було вийти, — я не уточнював. Том не хотів
би, щоб хтось із його учнів дізнався, що він хворий.
Саммер кивнула.
— Мені розпочати з реагенту?
Я не був упевнений, що Том планував саме це, але
думка видалася слушною. Ми почали наповнювати
великі чани з нержавіючої сталі розчином реагенту та
встановлювали їх для нагрівання на газових пальни-
ках. Хоча потужна витяжка над пальниками виводила
з кімнати більшу частину пари та запахів, поєднання
реагенту й вареної плоті дивно скидалося на пральню
і поганий ресторан.
— То ви британець? — запитала Саммер за роботою.
— Так.
— Як же ви тут опинилися?
— Звичайний дослідницький візит.
— Хіба у вас, у Великобританії, немає дослідних
­полігонів?
74

— Є, звісно, та не такі, як у вас.

— Так, полігон у нас суперовий, — великі очі диви-
лися на мене крізь окуляри. — Як воно — бути там
судовим антропологом?
— Зазвичай холодно й мокро.
Вона засміялася.
— А ще що? Не таке, як у нас?
Я не дуже хотів про це говорити, але вона просто
намагалася підтримувати дружню розмову.
— Ну, основи ті самі, проте є кілька відмінностей.
У нас не так багато правоохоронних органів, як у вас. —
Сторонню людину здивувала б кількість автономних
шерифів і департаментів поліції, не кажучи вже про
державні та федеральні агентства, які діяли в США. —
Але головна відмінність — клімат. Якщо літо не дивує
погодою, нам такі висохлі тіла, як у вас тут, не трапля-
ються. Розкладання, швидше за все, вологе, з більшою
кількістю цвілі та слизу.
Вона скривилася.
— Гидота. Ви коли-небудь думали про переїзд?
Усупереч бажанню, я розсміявся.
— Ви маєте на увазі роботу в сонячному поясі? Ні,
не можу сказати, що думав, — однак я вже сказав про
себе стільки, скільки хотів. — А ви? Які у вас плани?
Саммер розпочала жвавий опис власного життя:
своїх амбіцій на майбутнє, своєї роботи в барі Ноксвіл­
ла, де вона підробляла, щоб купити авто. Я час від
часу вставляв слово чи два, задоволений тим, що її
монолог тривав без упину. Роботі це не заважало,
а потік слів допоміг розслабитися, і коли Том повер-
нувся, то я з подивом побачив, що минуло майже
дві години.
— Я бачу, у вас тут прогрес, — схвально зауважив
він, підходячи до столу.
 75

— Це було досить просто, — я не питав, як він почу-

вається в присутності Саммер, але бачив, що йому
краще. Він дочекався, поки вона повернеться до чанів,
що кипіли на газових пальниках, поманив мене вбік.
— Даруй, мав довгу розмову з Деном Ґарднером.
Цікавий розвиток подій. У реєстрі немає відбитків
пальців Террі Луміса, хлопця, чий гаманець був у ха-
тині, тож їм усе одно потрібно, щоб ми підтвердили,
чи це він. — Том вказав на останки на столі. — Але
вони отримали результат аналізу відбитка з плівки.
Належить Віллісові Декстеру. Механік із Сев’єрвілла,
тридцять шість років.
Сев’єрвілл — маленьке містечко неподалік від Ґет­
лінбурґа, десь миль за двадцять від місця, де в гірській
хатині знайшли тіло.
— Це добре, так?
— Мабуть, — погодився він. — Ще вони знайш-
ли кілька інших відбитків пальців Декстера. Один із
них на тижневої давнини квитанції з кредитки — у га-
манці Луміса.
Усе це наводило на думку, що Террі Луміс був жер-
твою, а Вілліс Декстер — його вбивцею. Том якось
дивно все це розповідав. Схоже, не все так однозначно.
— То його заарештували?
Том зняв окуляри, протер їх серветкою, на його
губах грала загадкова усмішка.
— Ну, ось у чому річ. Здається, Вілліс Декстер заги-
нув у автокатастрофі шість місяців тому.
— Не може бути, — ахнув я. Тож або відбитки
пальців не його, або у свідоцтві про смерть вказано
не те ім’я.
Том знову надягнув окуляри.
— Ось чому ми завтра раненько ексгумуємо його
могилу.
76

***
Тобі дев’ять років, і ти бачиш перший труп. Тебе вби-
рають у вихідний одяг і проводять у кімнату, де де-
рев’яні стільці стоять навколо блискучої труни, що
розташована попереду. Виставлена на лавах, покритих
потертим чорним оксамитом. На одному куті криваво-­
червона торочка розпустилася. Твою увагу привертає
те, як вона згорнулася в майже ідеальну вісімку, ти
наближаєшся до труни, а вже тоді думаєш зазирнути
всередину.
У труні лежить твій дід. Він якийсь… інакший. Облич­
чя здається восковим, щоки впалі, наче він забувся
вставити зуби. Очі заплющені, але й з ними щось не так.
Ти зупиняєшся на місці, відчуваєш знайомий тиск
у грудях. Чиясь рука торкається твоєї спини, підштов-
хує вперед.
— Іди, подивися.
Ти впізнаєш голос тітки. Але тебе не потрібно спо-
нукати підійти ближче. Ти принюхуєшся й отримуєш
стрімкий потиличник.
— Носовичок! — сичить тітка. Однак цього разу ти
не шморгаєш носом, з якого майже постійно тече. Ли-
ше намагаєшся розрізнити, які ще запахи можуть бути
приховані парфумами й ароматичними свічками.
— Чому в нього заплющені очі? — запитуєш ти.
— Тому що він з Господом, — каже твоя тітка. —
Подивися, який він спокійний. Наче спить.
Але ти бачиш, що він не спить. Те, що лежить у тру-
ні, здається, ніколи не було живим. Ти дивишся на
нього, намагаючись побачити, що саме відрізняється,
і тоді тебе відводять геть.
Наступні кілька років, згадуючи труп дідуся, ти від-
чуваєш те саме збентеження, тобі так само стискає
у грудях. Один з найяскравіших спогадів. А коли тобі
 77

виповнюється сімнадцять, стається подія, яка змінює

все життя.
Ти читаєш на лавці під час обідньої перерви. Пере-
клад «Суми теології» святого Томи Аквінського: вдало-
ся вкрасти її з бібліотеки. Вона, звісно, важка і наївна,
але є дещо цікаве. «Існування чогось і його сутність
розділені» 1. Тобі це подобається, майже так само, як
сподобалося твердження К’єркегора про те, що «смерть
є світлом, у якому великі пристрасті, як добрі, так і злі,
стають прозорими» 2. Усі теологи чи філософи, прочи-
тані тобою, суперечать одне одному, і жоден з них не
дає справжньої відповіді. Але вони ближчі до мети, ніж
дешеве позерство Камю чи Сартра, які, мов пихаті
другокурсники, ховають своє невігластво за маскою
вигадки. Ці вже позаду, так само як невдовзі пере­
ростеш і залишиш позаду Тому Аквінського та всіх
інших. Ти вже починаєш думати, що не знайдеш від-
повіді у книгах. Але де ж її ще шукати?
Останнім часом удома шепочуться, де взяти гроші
тобі на коледж. Байдуже. Звідкись візьмуться. Усі ці
роки ти знаєш про свою винятковість, про прирече-
ність на велич.
Так має бути.
Читаючи, ти машинально жуєш і ковтаєш упакова-
ні бутерброди, без насолоди й смаку. Їжа — це паливо,
от і все. Остання операція вилікувала постійний не-
жить, який псував твоє дитинство, але дорогою ціною.
Тепер у тебе майже немає нюху, і все, крім найгострі-
шої їжі, схоже на прісну вату.

1
Читач Томи Аквінського недочитує головного: сутність та існування
поєднуються в тому, що за своєю природою є існуванням, і це ядро
існування філософ називає Богом.
2
За К’єркегором, коли людина, вмираючи, долає відчай, вона зустрічає
себе істинну і через власну прозорість занурюється у свою засадничу силу.
78

Доївши несмачний бутерброд, ти відкладаєш книгу.

Ти саме встаєш з лави, коли чуєш скрип гальм і важкий
удар тіла. Підіймаєш очі й бачиш, як підкидає в пові-
тря якусь жінку. Здається, вона зависає на мить і, роз-
кинувши кінцівки, падає до твоїх ніг. Лежить, переки-
нувшись на спину, обличчям до неба. На мить її очі
зустрічаються з твоїми — широко розплющені, здиво-
вані. Там немає болю, немає страху — лише подив.
Подив і ще щось.
Знання.
Потім очі тьмяніють, і ти інстинктивно розумієш:
сила, яка давала жінці життя, чим би воно не було,
тепер зникла. Те, що лежить у тебе під ногами, — лише
мішок плоті й переламаних кісток, нічого більше.
Ти стоїш остовпіло, а навколо тіла юрмляться люди,
відштовхують тебе вбік, затуляють його від тебе. Бай-
дуже. Що було призначено тобі, вже побачено.
Усю цю ніч ти лежиш без сну, намагаючись прига-
дати кожну деталь. Відчуваєш, що задихаєшся, трясеш-
ся, — ти на порозі чогось величезного. Ти знаєш, що
тобі було дано: проблиск чогось важливого, чогось
профанного й глибокого водночас. От тільки обличчя
жінки, очі, які вогнем пропікали твої зіниці, усе ви-
слизають і вислизають від тебе. Ти хочеш — ні, тобі
потрібно — знову побачити цю мить, щоб зрозуміти,
що сталося. Але пам’ять не може впоратися з цим
завданням, так само як і тоді, коли довелося дивитися
на дідову труну. Це надто суб’єктивно, занадто нена-
дійно. Щось таке важливе вимагає ґрунтовного клініч-
ного підходу.
Сталого підходу.
Наступного дня, зібравши всі свої заощадження
на коледж, до останнього цента, ти купуєш перший
фотоапарат.
 Розділ 6

Коли ми вирушили на цвинтар, про світанок нагаду-

вала лише бліда смуга на обрії. На все ще темному
небі поволі зникали зірки, яких наздоганяв новий
день. Пейзаж обабіч шосе починав набувати форми,
виринаючи з темряви, наче фотографія в лотку для
проявлення. За рядами магазинів і фастфудів здійма-
лися темні масиви гір, ніби підкреслюючи крихкість
рукотворного фасаду цивілізації.
Том їхав мовчки. Навіть не ставив джазових запи-
сів — чи то через ранню годину, чи то через настрій.
Він забрав мене з готелю, мляво всміхнувся і майже
одразу замовк. У таку ранню пору ніхто не сяє бадьо-
рістю, але в мого друга обличчя було якесь сіре, і, схо-
же, не через нестачу сну.
Ти й сам, мабуть, не зразок свіжості. Напередодні
ввечері я не міг заснути: усе думав про те, що чекало
на нас уранці. Але ж це не перша моя ексгумація. І точ-
но не найгірша.
Багато років тому я працював на масовому воєнно-
му похованні в Боснії, де людей закопували цілими
родинами. Тепер усе було геть інакше, і я знав, що Том
зробив мені послугу, запросивши із собою. Якщо чес-
но, я мав би тішитися можливістю взяти участь у роз-
слідуванні в США.
То де тоді мій ентузіазм?
Я завжди впевнено почувався знавцем своєї справи,
тепер же мене переслідували сумніви. Уся енергія, уся
80

зосередженість, що колись сприймалися як належне,

наче рік тому витекли з мене разом із кров’ю на підло-
гу в коридорі. А якщо я зараз так ніяковію, то що буде,
коли я повернуся до Великобританії, коли самостійно
працюватиму над розслідуванням убивства?
Отож-бо й воно, що я не знав.
Обрій перед нами вже став золотавим, коли Том
звернув із шосе. Ми прямували до не знайомого мені
району, східного передмістя Ноксвілла. Район бідний:
вулиці з облупленими будинками із зарослими та за-
валеними мотлохом передніми дворами. Світло фар
відбивалося в котячих очах: тварини відривалися від
сніданку в стічній канаві, щоб насторожено зиркнути
на нас, коли ми проїжджали повз.
— Уже недалеко, — сказав Том, порушуючи мов­
чанку.
Приблизно через милю будинки змінилися чагар-
никами, і незабаром ми дісталися цвинтаря. Від доро-
ги його відгороджували ялини та висока стіна з блідої
цегли. В арці над воротами вивіска із кованого заліза
сповіщала про кладовище й похоронне бюро Стіпл-­
Гілл. На цій конструкції розташувався стилізований
ангел із благочестиво схиленою головою. Навіть у на-
півтемряві я бачив, що метал заіржавів, а фарба на
ньому лущиться.
Ми проїхали крізь відчинену браму. Обабіч рядами
йшли надгробки, більшість із них — зарослі й недогля-
нуті. Вони стояли на тлі темного гнітючого ялинового
лісу, попереду проглядали контури, певно, того само-
го похоронного бюро: низька будівля промислового
типу, увінчана присадкуватою дзвіницею.
Група авто, що скупчилися біля будівлі, свідчила,
що ми на місці. Ми стали коло них і вийшли з маши-
ни. Я сховав руки в кишені, бо тремтів від ранкової
 81

прохолоди. Над посрібленими росою заростями трави

висів туман. Ми попрямували до місця події.
Могилу затуляли спеціальні захисні ширми, але
в таку пору обійшлося без зайвих очей. Маленький
екскаватор захрипів і здригнувся, вийнявши черговий
ківш сирої землі; посипалися грудки, коли ківш вива-
лив ґрунт на величеньку купу. У повітрі пахло суглин-
ком і дизельним димом, могила, вже майже розкопана,
зяяла чорною раною на зеленому дерні.
Ґарднер і Джейкобсен стояли серед невеличкої гру-
пи чиновників і робітників, чекали, поки екскаватор
розчистить ще один шмат землі. Трохи осторонь від
них розташувався Гікс. Лиса голова патологоанатома
стирчала з великого макінтоша, підкреслюючи схо-
жість із черепахою. Його присутність була не більше
ніж формальністю, оскільки тіло, майже напевно,
одразу передадуть на експертизу Томові.
Обличчя патологоанатома свідчило, що він не в за-
хваті від цього.
Поруч стовбичила ще одна фігура. Високий чоловік,
шикарно одягнений, у пальті з верблюжої шерсті по-
верх класичного чорного костюма з краваткою. Він
спостерігав за роботою екскаватора з виразом чи то
відстороненості, чи то нудьги. Помітивши нас, він,
здавалося, подвоїв пильність. Поки ми наближалися,
погляд його був прикутий до Тома.
— Томе, — привітався Ґарднер. Під червоними очи-
ма агента БРТ виднілися мішки. Джейкобсен, на­в­
паки, мала такий свіжий вигляд, наче безтурботно
спала дев’ять годин; її підперезаний плащ був чистим
і бездоганним.
Том усміхнувся, але нічого не сказав. Пагорб, яким ми
піднялися, був незначним, та я помітив, що його висна-
жила коротка прогулянка від машини. Гікс кинув на
82

нього жовчний погляд і не привітався. На мене пато-

логоанатом навіть не зиркнув. Дістав із кишені брудну
хустку й голосно висякався.
Ґарднер вказав на високого чоловіка в пальті з вер-
блюжої шерсті.
— Це Еліот Йорк. Власник Стіпл-Гілл. Допомагає
організувати ексгумацію.
— Завжди радий допомогти, — Йорк поспішив по-
тиснути Томові руку. — Докторе Лібермане, для мене
це честь, сер.
Запах його одеколону перебивав навіть дизельні
пари від екскаватора. На вигляд десь під п’ятдесят,
проте точніше важко сказати. Великий, огрядний чо-
ловік, з тих, у кого із віком не з’являються зморшки,
але важчають риси обличчя. Волосся тьмяне, мабуть,
пофарбоване. Коли Йорк обернувся, стало видно, що
воно ретельно зачесане у спробі приховати голомозу
маківку.
Я помітив, що Том якнайшвидше відняв руку, а то-
ді вже відрекомендував мене.
— Це мій колега, доктор Гантер. Приїхав до нас із
Великобританії.
Йорк недбало кивнув мені. Зблизька манжети паль-
та з верблюжої шерсті виявилися зношеними й потер-
тими, а чорний костюм, наскільки це було видно, по-
требував чищення. Судячи зі свіжих порізів і кущиків
пропущеної щетини, голився він або поспіхом, або
тупою бритвою. І навіть ядучий одеколон, від якого
сльозилися очі, не міг замаскувати сигаретний подих
і жовті нікотинові плями на пальцях.
Він, навіть не відпустивши моєї руки, повернувся
до Тома:
— Я багато чув про вашу роботу, докторе Лібермане.
І про ваш полігон, звичайно.
 83

— Дякую, але це не зовсім «мій» полігон.

— Звісно, ні. Та все одно це гордість Теннессі, —
він ледь помітно всміхнувся. — Не те щоб я порівню-
вав своє, так би мовити, покликання з вашим, але
по-своєму мені подобається думати, що я також ви-
коную державну службу. Не завжди приємно, та все
одно необхідно.
Усмішка Тома не згасала.
— Цілковито. Отже, ви проводили це поховання?
Йорк кивнув:
— Мали честь, сер, хоча, боюся, я не можу достемен-
но пригадати цей конкретний випадок. Ми виконуємо
так багато роботи, ви розумієте. Стіпл-Гілл надає пов-
ний комплекс похоронних послуг, включно як і з кре-
мацією, так і похованням у цій прекрасній місцині, —
він обвів помахом руки недоглянуту територію, наче
це був величний парк. — Мій батько заснував компа-
нію у 1958 році, і відтоді ми обслуговуємо померлих.
Наш девіз — «Гідність і комфорт», і мені подобається
думати, що ми його виправдовуємо.
Рекламну тираду зустріли ніяковим мовчанням. Піді­
йшов Ґарднер, Том видихнув з полегшенням.
— Ще трохи. Майже закінчили, — повідомив він.
Усмішка Йорка зникла від розчарування, коли Тома
вивели з його орбіти.
Ніби на підтвердження правдивості слів Ґарднера,
екскаватор висипав на купу останній ківш землі й дав
задній хід, кашлянувши наостанок вихлопом солярки.
Чоловік, якого я визначив як представника служби
охорони здоров’я, з утомленим виглядом кивнув од-
ному з робітників. Одягнувши захисний комбінезон
і маску, той пройшов уперед і розлив дезінфектант
у відкритій ямі. Хвороба не завжди закінчується смер-
тю носія. Крім бактерій, що живляться розкладеною
84

плоттю, є ще гепатит, ВІЛ, туберкульоз — і це лише

кілька з великого переліку патогенів, що їх мертві мо-
жуть передати живим.
Робітник у масці й комбінезоні спустив у могилу
коротку драбину й почав лопатою вивільняти труну.
Поки він прикріпляв ремені, щоб її можна було під-
няти, небо посвітлішало до блідо-блакитного кольо-
ру, на траві виросли довгі тіні, які відкидав ялиновий
ліс. Коли робітник виліз, уся бригада стала обабіч
могили й почала витягувати труну — моторошний
похорон навпаки.
Поступово з’являвся замащений землею паралеле-
піпед, з нього сипалися грудки. Чоловіки поставили
труну на дошки, підготовлені біля могили, і квапливо
відступили.
— Холера! Ото смердить! — пробурмотів один із них.
Він мав рацію. Навіть з нашого місця сморід гниття
спотворював ранкове повітря. Ґарднер зморщив носа,
підійшов і нахилився, щоб оглянути труну.
— Кришка розкололася, — сказав він, вказуючи на
тріщину під злиплим ґрунтом. — Не думаю, що її зла-
мали, просто схоже, що затонка деревина.
— Це найкраща американська сосна! Це чудова тру-
на! — вибухнув Йорк. Ніхто не звернув уваги.
Том нахилився над труною, принюхався.
— Ви сказали, що його було поховано шість місяців
тому? — запитав він Ґарднера.
— Так, а що?
Том не відповів.
— Дивно. Що ти думаєш, Девіде?
Усі погляди звернулися до мене, я намагався не ви-
казати, як мені ніяково.
— Не має так пахнути, — неохоче мовив я. — Не
може так бути через шість місяців.
 85

— Якщо ви не помітили, труна не зовсім герметич-

на, — втрутився Гікс. — Така діра, чого ви хочете?
Я сподівався, що Том відповість, але він натомість
уважно роздивлявся труну.
— Над труною було шість футів верхнього шару
ґрунту. Так далеко під землею розкладання відбувати-
меться набагато повільніше, ніж на поверхні.
— Я не з вами говорив, але дякую, що звернули на
це увагу, — обдарував мене сарказмом Гікс. — Я впев-
нений, що ви, як британець, знаєте все про кліматич-
ні умови Теннессі.
Том випростався над труною:
— Насправді Девід має слушність. Навіть якщо тіло
не забальзамоване, розкладання не повинно так тхну-
ти — не має значення, розбита кришка чи ні.
Патологоанатом зиркнув на нього.
— Тоді чому б нам не поглянути? — він різко кивнув
робітникам. — Відкривайте.
— Тут? — здивувався Том. Зазвичай труну доставля-
ли в морг закритою.
Гікс, здавалося, насолоджувався моментом.
— Віко вже зламане. Якщо розкладання тіла зайшло
так далеко, як ви кажете, я б краще поглянув зараз.
І так уже достатньо часу тут змарнував.
Добре знаючи Тома, я помітив у його легко стисну-
тих губах несхвалення, але мій друг нічого не відпо-
вів. Поки тіло не було офіційно передане йому, про-
цесом керував Гікс.
Джейкобсен таки заперечила:
— Сер, вам не здається, що це має почекати? — звер-
нулася вона до Гікса, коли той наказав робітникові
знімати кришку.
Патологоанатом кинув їй хижу посмішку.
— Ви ставите під сумнів мій авторитет?
86

— О, заради бога, Дональде, просто відкрий цю кля-

ту штуку, якщо хочеш, — буркнув Ґарднер.
Сердито покосившись на Джейкобсен, Гікс махнув
робітникові, який, з електровикруткою в руках, стояв
поруч. Пронизливе скигління інструмента порушило
тишу, гвинти труни один за одним відкручувалися.
Я подивився на Джейкобсен, але її обличчя не виказу-
вало жодних почуттів. Мабуть, вона відчула мій погляд,
бо сірі очі на мить зустрілися з моїми. Здається, я помі-
тив її гнів, але жінка відвернулася.
Коли останній гвинт був викручений, на допомогу
першому робітникові прийшов напарник. Вони разом
узялися за кришку. Та перекосилася: щось застрягло
і тримало її.
— Боже милий! — вигукнув один із чоловіків, відхи-
ляючи голову.
Із труни вирвався нестерпний, огидно-солодкий смо-
рід гнилі. Робітники поспішно відсунулися.
Я підійшов до Тома, щоб поглянути.
Брудне біле простирадло покривало більшість остан-
ків, залишаючи видимим тільки череп. Більшість во-
лосся злізло, хоча кілька тонких пасом усе ще тримали-
ся на ньому, як брудне павутиння. Процес гниття був
у розпалі, здавалося, що плоть злізла з кісток, бактерії
спричинили розрідження м’яких тканин. У закритому
середовищі труни ця рідина не могла випаруватися.
Відома як трунний розчин, чорна в’язка гноївка вкрила
плямами бавовняний саван, яким було обмотано труп.
Гікс зазирнув усередину.
— Вітаю, Лібермане. Це все твоє.
Не оглядаючись, він рушив до припаркованих ма-
шин. Ґарднер із відразою дивився на жахливий вміст
труни, марно намагаючись перекрити запах, затуляв
носовичком рот і ніс.
 87

— Це нормально?
— Ні, — відповів Том, сердито дивлячись услід Гіксові.
Ґарднер обернувся до Йорка.
— Як ви можете пояснити те, що сталося?
Обличчя власника похоронного бюро спалахнуло.
— Гадки не маю! І мене обурює думка, що це моя вина!
Стіпл-Гілл не може відповідати за те, що станеться з тру-
ною після того, як її поховають!
— Чомусь я думав, що ви так і скажете, — Ґарднер
махнув робітникам. — Прикрийте це. Веземо до моргу.
Але тут я уважніше придивився до жахливого вмісту
труни.
— Томе, глянь на череп, — сказав я.
Він усе ще проводжав очима патологоанатома. Тепер,
кинувши на мене запитальний погляд, схилився над від-
критою труною. Я бачив, як змінився вираз його обличчя.
— Це тобі не сподобається, Дене.
— Що таке?
Замість відповіді Том багатозначно подивився на
Йорка та робітників. Ґарднер звернувся до них:
— Даруйте, ми на хвилинку, панове.
Робітники підійшли до екскаватора і закурили. Йорк
склав руки.
— Це моє кладовище. Я нікуди не збираюсь іти.
Ґарднер з шумом втягнув повітря широко роздутими
ніздрями.
— Містере Йорку…
— Я маю право знати, що відбувається!
— Ми саме намагаємося це з’ясувати. Тепер, якщо ви
не заперечуєте…
Але Йорк не закінчив. Він ткнув пальцем у Ґарднера.
— Я готовий співпрацювати з вами. І мене за це не
звинувачуватимуть. Я хочу, щоб було записано, що
Стіпл-­Гілл не несе відповідальності!
88

— Відповідальності за що? — Тон Ґарднера був не-

безпечно м’яким.
— За що завгодно! За це! — Йорк шалено махав на
труну. — Це респектабельний бізнес. Я не зробив ні-
чого поганого.
— Тоді вам нема про що хвилюватися. Дякую за до-
помогу, містере Йорку. Невдовзі до вас прийдуть для
розмови.
Йорк набрав у груди повітря, щоб запротестувати,
але агент БРТ зупинив його поглядом. Гнівно стиснув-
ши рота, гробар подався геть. Ґарднер замислено спо-
стерігав за ним, немов кіт за пташкою, потім звер­
нувся до Тома.
— Що ж?
— Ви сказали, що це білий чоловік?
— Так. Вілліс Декстер, механік, тридцяти шести ро-
ків, загинув в автокатастрофі. Ну ж бо, Томе, що ви
побачили?
Том кинув мені криву посмішку.
— Девід це помітив. Нехай він повідомить новини.
Красно дякую. Я повернувся до труни, відчуваючи на
собі очі Ґарднера та Джейкобсен.
— Погляньте на ніс, — запропонував я. М’які тка-
нини згнили, залишивши відкриту трикутну дірку,
вкриту шматками хряща. — Бачите низ носового отво-
ру, де він з’єднується з кісткою, яка тримає верхні зу-
би? Там має бути носовий гребінь, такий гострий ви-
ступ кістки. Але його немає; він плавно зливається
з кісткою під ним. Форма носа теж неправильна. Пе-
ремичка низька й широка, а сам носовий отвір вже
занадто широкий.
Ґарднер вилаявся собі під ніс.
— Ви певні? — запитав він, звертаючись до Тома,
а не до мене.
 89

— Боюся, що так, — Том роздратовано цмокнув язи-

ком. — Я б це сам побачив, якби встиг роздивитися.
Кожна з цих черепних особливостей сама по собі бу-
ла б досить сильним маркером походження. Візьміть
їх усіх разом — і сумнівів не залишиться.
— Сумніви щодо чого? — спантеличено запитала
Джейкобсен.
— Носовий гребінь, про який згадував Девід, — це
європеоїдна деталь обличчя, — пояснив їй Том. — Хто б
це не був, у нього такого гребеня немає.
Джейкобсен насупилася, розуміючи.
— Ви хочете сказати, що він чорношкірий? Але я ду-
мала, що Вілліс Декстер білий.
Ґарднер сердито зітхнув. Він дивився на тіло в труні,
наче воно його підвело.
— Це не Вілліс Декстер.
 Розділ 7

Сонце променіло високо і яскраво, сліпило, відбива-

ючись від блискучих машин, що заповнили шосе.
Полудень ще не настав, але повітря над розпече-
ним асфальтом мерехтіло від спеки й вихлопних газів.
Автомобілі попереду ледь повзли, заплутавшись дов-
кола миготливих вогнів машин швидкої допомоги,
що заблокували одну зі смуг. На ній під кутом стояв
новий «лексус», ззаду бездоганно рівний, але передня
частина перетворилася на місиво потрощеного мета-
лу. Трохи далі від нього на землі валялося те, що ко-
лись було мотоциклом. Від нього залишилася безлад-
на купа деталей, хрому й гуми. Дорожнє покриття
навколо залляла темна рідина — машинна олива,
а може, і ні.
Ми пробралися крізь затор, зважаючи на жести
поліціянта, який з кам’яним обличчям регулював рух
повз місце аварії. Я звернув увагу на випадкових свід-
ків, що скупчилися на мосту, навислим над шосе, —
спираючись на поруччя, натовп витріщався на видо-
висько внизу. Міст залишився позаду, потік машин
відновив свій звичайний плин, ніби нічого не сталося.
На шляху назад поруч зі мною знову сидів наш
старий добрий Том. Очі раз у раз спалахували особли-
вим блиском, я знав, що його заінтригував такий по-
ворот подій. Перші відбитки пальців з місця вбивства
належали мертвій людині; тепер у її могилі знайшли
не те тіло. Ласий шматочок — така головоломка.
 91

— Схоже, повідомлення про смерть Вілліса Дексте-

ра може виявитися трохи перебільшеним, еге ж? —
розмірковував Том, барабанячи пальцями по керму під
композицію Діззі Ґіллеспі, що лунала з плеєра. — Ін-
сценізація власної смерті — чудове алібі, щоб ви знали.
Думки мої блукали деінде, тож я змусив їх поверну-
тися до справи:
— Як думаєш, хто в труні? Ще одна жертва?
— Не робімо поспішних висновків, поки не дізна-
ємося причину смерті, проте, гадаю, так і є. Звісно,
у похоронному бюро могли випадково переплутати
трупи, але за наших обставин таке малоймовірно. Ні,
мушу визнати, що Ірвінґ, мабуть, слушно каже: має-
мо справу із серійним убивцею, — він глянув на ме-
не. — Що?
— Нічого.
Том усміхнувся:
— Актор з тебе ще той, Девіде.
Зазвичай я насолоджувався мозковим штурмом із
Томом, але тут мене щось перемкнуло.
— Може, у мене зайві підозри на рівному місці. Але
тобі не здається, що це трохи занадто, коли відбиток
на касеті від плівки веде одразу до тіла іншої жертви?
Він знизав плечима:
— Усі помиляються, і злочинці теж.
— Отже, гадаєш, що Вілліс Декстер ще живий? Що
вбивця — він?
— А ти що думаєш?
— Мабуть, я трохи забув, як ти любиш грати в адво-
ката диявола.
Він розсміявся:
— Просто вивчаю можливості. До речі, що є, то є:
дивна справа. І Ден Ґарднер не дурень. Він може бути
незручним типом, проте я радий, що він веде цю справу.
92

Мої почуття до Ґарднера не потеплішали, але Том

так просто не похвалить.
— Що думаєш про Йорка? — запитав я.
— Нічого певного, крім того, що тягне помити руку
після того, як він її потиснув, — Том наче замислив-
ся. — На такому, як він, блискучої реклами його біз-
несу не зробиш, але ексгумація його начебто не надто
хвилювала. Принаймні поки він не побачив, у якому
стані труна. Звісно, йому поставлять кілька незручних
запитань, але я не можу уявити, щоб він настільки
нахабно поводився, якби знав, що ми зараз знайдемо.
— Усе одно. Як таке може бути, що поховано не те
тіло, а в похоронному бюро ніхто про це гадки не має.
Том кивнув:
— Майже неможливо. Але наразі я не беруся судити
про Йорка, — він зробив паузу, увімкнув сигнал пово-
роту, змінюючи смугу руху, щоб обігнати будинок на
колесах, який повільно повз перед нами.
— А ти молодець, до речі. Я не помітив носової по-
рожнини.
— Ти б теж помітив, якби не злився на Гікса.
— Злитися на Гікса — це зворотний бік нашої про-
фесійної діяльності. Я вже мав би до цього звикнути, —
його усмішка зникла, коли він побачив моє обличчя. —
Ок, забудь. Що тобі муляє?
Я не збирався зараз порушувати це питання, але
який сенс далі ухилятися?
— Не думаю, що мій приїзд сюди був справді хоро-
шою ідеєю. Я ціную все, що ти робиш для мене, але…
Ну, погодься: не виходить. Думаю, мені варто по­
вернутися.
До того моменту я навіть не усвідомлював, що прий­
няв рішення. Тепер же всі сумніви кристалізувалися,
змушуючи мене прийняти факти, на які досі намагався
 93

не зважати. І все ж десь у глибині душі я картав себе за

це визнання, усвідомлюючи, що воно безповоротне.
Якщо я поїду зараз, то не просто скорочу термін до-
слідницького візиту.
Я здамся.
Том якийсь час мовчав, а тоді спитав:
— Це не тільки те, що сталося в хатині, так?
— Частково, але ні, — я знизав плечима, бо силував-
ся передати свої почуття словами. — Я просто відчу-
ваю, що помилився у своїх надіях на цю поїздку. Не
знаю, можливо, занадто рано.
— Твоя рана загоїлася, правда?
— Я не про це.
— Та знаю, — зітхнув він. — Можна я буду відвертим?
Я кивнув. Горло перехопило, говорити не міг.
— Ти вже раз намагався втекти — і це не спрацюва-
ло. Чому ти думаєш, що цього разу буде краще?
Я відчув, як горять щоки. «Втеча? Ось так він це
розуміє?»
— Якщо ти про те, коли Кара й Аліса померли, то
так. Мабуть, я тоді втік, — відрізав я. — Але то інше.
Зараз мені ніби чогось бракує, і я не знаю чого.
— Криза довіри.
— Хочеш — так називай.
— Тоді я запитаю ще раз: як саме втеча може до­
помогти?
Настала моя черга замовкнути.
Том не відривав погляду від дороги:
— Я не збираюся ображати тебе підбадьорливою про-
мовою, Девіде. Якщо ти справді вважаєш за потрібне
повернутися, звісно, їдь. Гадаю, ти пошкодуєш, проте
це твій вибір. Але зробиш мені послугу до від’їзду?
— Звичайно.
Том поправив окуляри.
94

— Нікому ще про це не казав, крім Мері та Пола.

Я йду на пенсію в кінці літа.
Я здивовано глянув на нього. Думав, він залишить-
ся до кінця року.
— Через здоров’я?
— Скажімо так: я пообіцяв Мері. Річ у тому, що ти
був одним із моїх найкращих учнів, і це останній шанс,
коли ми можемо попрацювати разом. Якщо даси мені
ще тиждень, я вважатиму це великою послугою з тво-
го боку.
Якусь мить я сидів приголомшений. Але ж як акурат-
но він мене впіймав.
— Я попався, так?
Він усміхнувся.
— Так, влетів. Навряд чи можна порушувати слово,
що дав давньому другові, правда?
Довелося розсміятися. Як не дивно, мені полегша-
ло, я почувався вільнішим, ніж колись.
— Тоді гаразд. Тиждень.
Том задоволено кивнув. Він постукував пальця-
ми в такт звуку труби, що долинав з динаміків авто-
мобіля.
— То що ти думаєш про нову Денову помічницю?
Я дивився у вікно.
— Джейкобсен? Здається, вона досить кмітлива.
— М-м, — пальці продовжували вибивати на кермі
ніжний ритм. — Приваблива, правда?
— Так. Мабуть, так, — Том нічого не відповів. Я від-
чув, як моє обличчя починає горіти. — А що?
— Нічого, — він усміхався.

Том зателефонував, попередивши морг, що ексгумо-

вані останки вже в дорозі. Щоб уникнути перехресно-
го зараження з тілом із хатини, їх обстежуватимуть
 95

в окремій секційній залі. Навіть імовірність плутанини

може спричинити жахіття з доказами, коли вбивцю
спіймають.
Якщо спіймають.
Коли ми приїхали, Кайл у коридорі розмовляв із
двома іншими помічниками. Чоловік зупинився, щоб
відвести нас до зали, яку він підготував, глянув нам за
спини, ніби чекаючи — чи сподіваючись — побачити
ще когось. І чогось з лиця спав, як зрозумів, що більш
нікого немає.
— А Саммер сьогодні буде?
Спроба вдати байдужість не увінчалася успіхом.
— О, смію стверджувати, що вона з’явиться пізні-
ше, — відповів Том.
— Гаразд, просто запитав.
Том незворушно провів його поглядом. Кайл ви­
йшов із секційної зали.
— Мабуть, весна, — зауважив Том з усмішкою. —
У всіх гормони грають.
Труну зі Стіпл-Гілл привезли, коли ми саме закін-
чили переодягатися в комбінезони та гумові фартухи.
Її транспортували в алюмінієвому контейнері: одна
труна вкладається в іншу, як саркофаги у Давньому
Єгипті. Перед­усім тіло потрібно було відправити на
рентген, тож Кайл з візком попрямував до кімнати
рентгенографії.
— Потрібна допомога? — запитав він.
— Ні, дякую, впораємося.
— Томе… — сказав я. Щоб зробити рентген, останки
треба вийняти з труни. Розкладання зменшило масу
тіла, але я не хотів, щоб Том напружувався.
Він роздратовано зітхнув, знаючи, про що я думаю.
— Ми можемо почекати, поки прийде Саммер. Одно­
го разу я вже втягнув Кайла в халепу.
96

— О, все гаразд. Мартін і Джейсон мене підмі­нять, —

Кайл пожвавішав, коли згадали про Саммер. Со­
ром’язливо всміхнувся. — Крім того, доктора Гікса
зараз немає.
Том неохоче погодився.
— Ну, добре тоді. Можеш допомогти Девідові під-
няти тіло, коли ми сфотографуємо, — тут його телефон
задзвонив. Том подивився на дисплей. — Це Ден. Кра-
ще відповім.
Том пішов у коридор поговорити з Ґарднером, а ми
з Кайлом від’єднали великі затискачі, які тримали
алюмінієву кришку.
— То ви британець, га? — запитав він. — З Лондона?
— Так.
— Ого. То яка ж та Європа?
Я боровся зі складною застібкою, тому знайшлася
хвилина на роздум, як відповісти.
— Ну, чесно кажучи, досить розмаїта.
— Справді? Хотів би колись поїхати. Подивитися на
Ейфелеву вежу, таке все. Я подорожував Штатами, але
завжди хочеться кудись за кордон.
— Треба спробувати!
— Не за мою зарплатню, — він жалібно посміхнув-
ся. — Отже… Саммер буде судово-медичним експер-
том, як доктор Ліберман?
— Гадаю, вона так і планує.
Він зосередився на наступних застібках, удаючи
байдужість.
— Тобто вона залишиться в Теннессі?
— Може, ви самі її запитаєте?
Він кинув на мене жалюгідний погляд. Майже одра-
зу опустив очі.
— О ні, я не можу. Я просто, знаєте. Міркую собі.
Мені вдалося не посміхнутися.
 97

— Сподіваюся, вона ще деякий час побуде тут, так

чи так.
— Правильно.
Він несамовито закивав і занурився з головою в ро-
боту. Шкода дивитися на таку сором’язливість. Гадки
не маю, чи Саммер приємна його увага, але сподіваю-
ся, він набереться сміливості запитати про це.
Ми вже збиралися зняти алюмінієву кришку з кон-
тейнера, коли повернувся Том. Обличчя його було
кислим.
— Не кваптеся. Ден поки що не хоче, щоб ми торка-
лися тіла. Напевне, Алекс Ірвінґ має подивитися його
на місці.
— Для чого? — я міг зрозуміти, чому психолог хотів
побачити тіло першої жертви в хатині, але це тіло вже
було покладене в труну. Що він сподівався дізнатися,
чого не побачиш з фотографій.
— Хто знає? — Том розчаровано видихнув. — Гікс та
Ірвінґ за один ранок. Що за пекельний день. І, Кайле,
ти не чув, як я це сказав.
Асистент всміхнувся.
— Ні, сер. Щось іще зробити?
— Не зараз. Покличу, коли Ірвінґ приїде. Певний,
що він ненадовго.
Але ми мали б здогадатися, що Ірвінґ не з тих людей,
які переймаються, змушуючи когось чекати. Минуло
пів години, потім година, а він так і не потішив нас
своєю присутністю. Ми з Томом промивали й сушили
останки з хатини, залишені на ніч у реагенті. Минуло
майже дві години, і нарешті до секційної зали без сту-
ку зайшов професор Ірвінґ. На ньому був дорогий зам­
шевий піджак поверх простої чорної сорочки, ретельно
неголена темна щетина відтіняла щоки, що сяяли здо-
ров’ям, і м’яку лінію щелепи.
98

З Ірвінґом з’явилася дівчина — вродлива, років

дев’ятнадцяти-двадцяти, не більше. Вона трималася
в нього за спиною, ніби ховалася.
Нас обдарували нещирою усмішкою.
— Докторе Лібермане, докторе… — він невиразно
кивнув у мій бік. — Сподіваюся, Ден Ґарднер попере-
див, що я прийду.
Том на усмішку не відповів.
— Так, попередив. Він також сказав, що прибудете
невдовзі.
Ірвінґ здійняв руки на знак удаваної капітуляції,
видавши усмішку, яка, на його думку, мала обеззбро-
їти всіх і кожного.
— Mea culpa 1. Я збирався на запис телеінтерв’ю, тут
зателефонував Ґарднер, а інтерв’ю затягнулося. Ви ж
знаєте, як буває.
Обличчя Тома свідчило: ще і як знає. Він багатознач-
но подивився на дівчину.
— А це?..
Ірвінґ по-власницькому поклав руку на плече супут-
ниці.
— Це, ах, Стейсі. Моя студентка. Вона пише дисер-
тацію про мою роботу.
— Це, мабуть, дуже цікаво, — зауважив Том. — Але
боюся, що їй доведеться зачекати надворі.
Біхевіорист махнув рукою, недбало відкинувши
цю думку.
— Усе добре. Я попередив, чого слід чекати.
— Попри це, мені доведеться наполягти.
Посмішка стала твердою, Ірвінґ утупився в Тома.
— Я сказав їй, що вона може піти зі мною.

1
Моя провина (лат).
 99

— Проте ви не мали так робити. Це морг, а не лек-

торій. Мені шкода, — проговорив Том м’якіше, обер-
нувшись до дівчини.
Ірвінґ якусь мить дивився на нього, потім усміхнув-
ся дівчині, ніби шкодуючи.
— Схоже, мою пропозицію відхилено, Стейсі. Дове-
деться тобі зачекати біля машини.
Вона квапливо вийшла, збентежено схиливши го-
лову. Мені було її шкода, але Ірвінґ мав знати, що не
варто приводити гостей, не спитавши Тома. Посміш-
ка психолога зникла, щойно за студенткою зачини­
лися двері.
— Вона одна з моїх найкращих учениць. Якби я ду-
мав, що в мене через неї виникнуть проблеми, я б не
взяв її із собою.
— Я впевнений, що не взяли б, але то не вам вирішу-
вати, — Том говорив тоном, який не передбачав запере­
чень. — Девіде, не міг би ти погукати Кайла до рентген-­
кабінету? Я покажу докторові Ірвінґу, де роздягальня.
— Жодної потреби. Я не маю наміру нічого чіпати. —
Тепер у голосі професора дзвеніла крига.
— Може, й ні, але в нас із цим строго. Крім того,
я б не хотів, щоб ви заплямували піджак.
Ірвінґ глянув на свій дорогий замшевий піджак.
— О, що ж, можливо, ви маєте рацію.
Як я виходив, Том коротко всміхнувся мені. Поки
я знайшов Кайла, вони з Ірвінґом уже були в рентген-­
лабораторії та мовчки стояли по різні боки алюмініє-
вого контейнера, де містилася труна.
Ірвінґ одягнув лабораторний халат поверх свого ко-
стюма. Зі стражденним виразом обличчя масажував
обабіч носа великим і вказівним пальцями, затягнути-
ми в рукавичку. Ми з Кайлом почали підіймати криш-
ку контейнера.
100

— Сподіваюся, це не займе багато часу. У мене ри-

ніт, і від цього кондиціонера мої пазухи… Боже!
Він поспішно відступив, затиснувши долонею ніс,
коли піднята кришка випустила сморід із середини.
Але до його честі швидко прийшов до тями, опустив
руку й знову рушив уперед, щойно ми відкрили основ­
ну труну.
— А-а, це нормально?
— Ви про стан тіла, — Том знизав плечима. — Зале-
жить від того, що ви вважаєте нормальним. Розкладан-
ня відповідає похованому трупу. Тільки не тому, який
був похований лише пів року тому.
— Я припускаю, що у вас є пояснення?
— Ще ні.
Ірвінґ удав здивування:
— Тож ми маємо два тіла, обидва таємничим чином
розклалися більше, ніж мало бути. На мою думку, тут
є певна закономірність. І я розумію, що це не закон-
ний власник могили?
— Саме на це й схоже. Це чорний чоловік. Вілліс
Декстер був білим.
— Може, у когось у похоронному бюро дальтонізм
зашкалив, — пробурмотів Ірвінґ. Він показав на бруд-
не бавовняне простирадло, що вкривало все, крім го-
лови трупа. — Можете ви?..
— Хвилинку. Девіде, зробиш кілька знімків?
Скориставшись камерою Тома, я сфотографував
тіло, тоді Том подав знак Кайлові зняти простирадло.
Асистент обережно взявся за імпровізований саван.
Рідини, що виділяються під час розкладання, приклеї-
ли його до тіла, тож тканина вивільнялася помалу.
Кайл побачив, що було під саваном, зупинився й не-
впевнено глянув на Тома.
Труп був голий.
 101

— О, є закономірність, — задоволено констатував

Ірвінґ.
Том кивнув Кайлові:
— Продовжуй.
Асистент відтягнув решту простирадла. Ірвінґ погла-
див бороду, розглядаючи тіло. Мені це здалося навмис-
ною афектацією, проте, мабуть, то моя упередженість.
— Ну, оминаючи наразі увагою… гм… аспект оголе-
ності, одразу кілька моментів впадають в очі, — заявив
експерт із психології. — Тіло було ретельно оброблено.
Руки складені на грудях як годиться, ноги випростані,
ніби це звичайне поховання. Але ж усе явно не так.
Проте до тіла ставилися з відвертою повагою, що різко
контрастує з першою жертвою. Так чи так, а життя стає
дедалі цікавішим, згодні?
Не для цих трупів. Я бачив, що Тома теж дратує стиль
Ірвінґа.
— Тіло, яке ми знайшли в хатині, не було першою
жертвою, — сказав він. — Перепрошую. Якщо ми при-
пускаємо, що цю особу було вбито, — а ми не можемо
цього підтвердити, поки не дізнаємося причини смер-
ті, — то ця жертва була мертвою набагато довше, ніж
чоловік, якого знайшли вчора, — зауважив Том. —
Хто б це не був, він помер раніше.
— Визнаю свою помилку, — прореагував зі скля-
ною усмішкою Ірвінґ. — Але це лише підтверджує
мою теорію. Наявний певний прогрес. І якщо цей тип,
Декстер, інсценував пів року тому власну смерть, що
цілком імовірно, то це надзвичайно символічний акт.
Спочатку я подумав, що вбивця, можливо, заперечує
свою сексуальність, сублімуючи пригнічені сексуальні
потяги до насильства. Але в цьому разі відкривається
нова перспектива. Першу жертву накрили саваном
і поховали, наче приховавши ганьбу. Тепер, через пів
102

року, тіло в хатині виставлено на огляд для всього сві-

ту. Труп волає: «Подивіться на мене! Подивіться, що
я зробив!» «Поховавши» себе старого, вбивця тепер,
можна сказати, виходить із тіні. І, з огляду на таку
посутню зміну в його поводженні з цими двома жерт­
вами, я не здивуюся, якщо знайдуться інші, проміжні,
про які нам іще не відомо.
Схоже, він був у захваті від такої перспективи.
— То ви все ще думаєте, що це вбивства геїв? — за-
питав Том.
— Майже напевно. Ця картина лише підтверджує
моє припущення.
— Здається, ви надто переконані.
Я не хотів втручатися, але манера Ірвінґа вразила
мене до скрипу зубного.
— Ми маємо два голі трупи, обидва чоловічі. Здаєть-
ся, це вказує на геїв, чи не так?
— Тіла іноді транспортують з моргу оголеними. Як-
що в померлого немає родини, яка надає одяг, їх хова-
ють саме так.
— Тож це друге оголене чоловіче тіло — просто збіг?
Цікава теорія, — Ірвінґ поблажливо посміхнувся до
мене. — Можливо, ви також схочете пояснити, чому
відбиток пальця Декстера, залишений на касеті від
плівки, був змащений дитячою олійкою?
Моє здивування відбилося на обличчі Тома. Ірвінґ
удав, що розчарований.
— О, даруйте, Ґарднер про це не згадував? Як на
мене, не бачу причини приховувати. Але якщо вбивця
не має схильності до зволоження, то я припускаю ли-
ше одну причину для використання дитячої олійки
в тій хатині. — Він дав нам час це перетравити, пере-
конався, що зерно сумніву впало в родючий ґрунт,
і продовжив: — В обох випадках сексуальна мотивація
 103

також пояснювала б різні расові профілі жертв: вирі-

шальним спільним знаменником є не колір шкіри,
а те, що вони чоловіки. Ні, ми дійсно маємо справу
з сексуальним хижаком, і, з огляду на відсутність цього
Вілліса Декстера у власній могилі, я б сказав, що він
є досить імовірним кандидатом.
— З того, що повідомив Ден, не випливає, що Декс­
тер мав кримінальне минуле чи замішаний в історії
з насильством, — відповів Том.
Ірвінґ дозволив собі самовдоволену посмішку:
— Дійсно розумні хижаки не потрапляють у пастки.
Часто це поважні члени суспільства, вони ховаються,
аж доки не помиляться або не розкриють себе навмис-
но. Патологічний нарцисизм — не рідкість серед се-
рійних убивць. Їм набридає приховувати свої таланти
в тіні, і вони наважуються пограти м’язами на публіці.
На щастя, більшість із них зрештою перечіплюється
саме через власне марнославство. Як ось це.
Ірвінґ театрально вказав на труп у труні. Тепер він
обрав лекційний тон, наче ми з Томом були двома не
надто кмітливими студентами.
— З огляду на логістику, Декстер не зміг би вчинити
задумане без допомоги когось із похоронного бюро, —
упевнено продовжив професор. — Або Декстер сам
там працював, що навряд, враховуючи його досвід ро-
боти механіком чи ким там. Або ж у нього є спільник.
Можливо, коханець. Цілком імовірно, що вони пра-
цюють у команді: як активний і пасивний. Це справді
було б цікаво.
— Захопливо, — пробурмотів Том.
Ірвінґ кинув на нього різкий погляд, наче тільки
зараз запідозрив, що його перли витрачаються на сви-
ней. Але на нас своїх дорогоцінних ідей більше не ви-
трачав, бо з’явилася Саммер.
104

Вона влетіла до кабінету рентгенографії, та зупини-

лася, побачивши, що ми стоїмо навколо труни.
— О! Вибачте, мені зачекати надворі?
— Не переймайтеся через мене, — Ірвінґ обдарував
її широкою усмішкою. — А втім, вирішувати докторо-
ві Ліберману. Він має досить тверді погляди на захист
студентів від життєвих фактів.
Том проігнорував цей закид.
— Саммер — одна з моїх студенток. Вона нам допо-
магає.
— Звичайно, — усмішка Ірвінґа стала ширшою,
він розглядав шпильки й колечка, що прикрашали
обличчя Саммер. — Ви знаєте, я завжди захоплював-
ся бодіартом. Колись сам думав про татуювання, але
в моїй сфері такі речі не сприймаються. Люблю язич-
ницький аспект пірсингу, всю цю концепцію сучасно-
го примітиву. Свіжий підхід, яскравий індивідуалізм —
у наші часи.
Саммер зашарілася, радше від задоволення, ніж від
збентеження.
— Дякую.
— Не потрібно мені дякувати, — чарівність Ірвінґа
працювала на повну потужність. — Маю зо два підруч-
ники з примітивного бодіарту, які можуть вас заціка-
вити. Можливо…
— Якщо це все, професоре Ірвінґу, нам треба става-
ти до роботи, — перебив Том.
За усмішкою Ірвінґа промайнуло роздратування.
— Звичайно. Приємно познайомитися, міс…
— Саммер.
Ірвінґ знову вишкірився.
— Моя улюблена пора року 1.

1
Звісно ж, читачі знають, що «summer» англійською — «літо».
 105

Знявши рукавички, він озирнувся, шукаючи, ку-

ди б їх покласти. Не знайшовши відповідного місця,
простягнув Кайлові. Асистент здивувався, але покір-
но прийняв їх.
Ірвінґ вийшов, усміхнувшись Саммер наостанок.
Двері за ним зачинилися, запала тиша. Обличчя Сам-
мер розпливлося в усмішці, під висвітленим білявим
волоссям щоки цвіли багрянцем. Кайл спохмурнів,
у руках досі теліпалися гумові рукавички біхевіориста.
Том прочистив горло.
— То на чому ми зупинилися?..
Поки я знову фотографував виявлені останки, він
вийшов зателефонувати Ґарднерові. Групі судово-­
медичних експертів потрібно було оглянути труну, але
зазвичай це відбувалося лише після того, як ми вилу-
чали тіло. Той факт, що труп був голим, мабуть, нічо-
го не змінить, але я розумів, чому Том спершу звернув-
ся до агента БРТ.
Кайл затримався в кабінеті рентгенографії, хоч по-
треби в ньому тут більше не було. Проте він так дивив-
ся на Саммер, що я не наважився сказати хлопцеві, що
той уже не потрібний. Він скидався на побите цуценя.
Том відлучився ненадовго. Повернувся значно жва-
вішим.
— Ден каже продовжувати. Дістаємо тіло.
Я рушив до контейнера, але Том зупинив мене.
— Кайле, не міг би ти допомогти Саммер?
— Я? — Обличчя асистента спалахнуло. Він зиркнув
на дівчину. — О, ну, звичайно. Без проблем.
Том підморгнув мені. Кайл підійшов до Саммер, яка
вже поралася біля алюмінієвого контейнера.
— Тобі за штатом лук і стріли не приписані? — про-
шепотів я, поки наші молоді колеги розбиралися, як
краще підняти тіло.
106

— Іноді в таких справах доводиться трішки допома-

гати, — усмішка Тома швидко згасла. — Ден прагне
зрушити справу з місця. Зазвичай я залишив би ці
останки, доки не закінчу працювати над тими, що з ха-
тини, але за теперішніх обставин…
Раптово почувся зойк. Ми озирнулися й побачи-
ли, що Кайл стоїть біля труни, дивлячись на долоню
в рукавичці.
— Що не так? — підійшов до нього Том.
— Щось мене вкололо. Коли торкнувся тіла.
— Пробило шкіру?
— Я не впевнений…
— Дайте гляну, — запропонував я.
Міцні гумові рукавиці сягали майже ліктя. Кайл
весь замастився рідиною з напіврозкладеного тіла, але
рваний отвір на долоні видно було чітко.
— Усе гаразд, справді, — винуватим голосом про-
бурмотів хлопець.
Не звертаючи уваги, я стягнув його грубу рукавичку.
Рука Кайла була зморшкуватою та блідою після кон-
такту з гумою. У центрі долоні темніла пляма крові.
— Ходіть під кран. Аптечка є? — запитав я.
— Має бути в секційній залі. Саммер, біжіть, будь
ласка, принесіть, — попросив Том.
Кайл дав мені провести його до раковини. Я опус­
тив руку хлопця під проточну холодну воду, змиваючи
кров. Рана була крихітною, ледь завбільшки з укол
шпилькою. Але від цього не ставала менш небез­
печною.
— Усе добре? — запитав він, коли Саммер поверну-
лася з аптечкою.
— Якщо у вас є всі щеплення, я впевнений, що все
буде гаразд, — сказав я, додаючи голосу якомога біль-
ше впевненості. — Ви зробили всі щеплення?
 107

Він кивнув, з тривогою спостерігаючи, як я проми-

ваю рану антисептиком. Том підійшов до труни.
— Де ти торкнувся тіла?
— Плече. Праве.
Том нахилився ближче, роздивляючись, але не тор-
каючись трупа.
— Там щось є. Саммер, дайте, будь ласка, пінцет.
Він потягнувся й вихопив щось, устромлене в гнилу
плоть. Легко потягнув, вийняв.
— Що це? — запитав Кайл.
Вираз обличчя Тома залишався надмірно нейт­
ральним.
— Схоже, голка для ін’єкцій.
— Голка?! — вигукнула Саммер. — О, мій боже, він
уколовся об голку з трупа?
Том кинув на неї сердитий погляд. Але те саме кру-
тилося в головах нас обох. Як працівник моргу, Кайл
мав отримати щеплення від деяких хвороб, перенос-
никами яких могли бути трупи, але є інші, від яких
немає захисту. Зазвичай, якщо ти обережний, ризик
невеликий.
Якщо немає відкритої рани.
— Переконаний, що хвилюватися нема про що, але
все одно краще доставити тебе у відділення невідклад-
ної допомоги, — Том говорив на позір спокійно. —
Піди переодягнися, зустрінемося надворі.
Обличчя Кайла побіліло.
— Ні, я… я справді в порядку.
— Я впевнений, що так і є, але краще перевіримо,
щоб переконатися, — його тон не залишав можливості
для суперечок. Ошелешений, Кайл зробив, як йому
було сказано. Том почекав, поки за ним зачинилися
двері. — Саммер, ви абсолютно впевнені, що нічого
не торкалися?
108

Вона, усе ще бліда, швидко кивнула.

— У мене не було можливості. Я збиралася допомог-
ти Кайлові підняти тіло, а тут він… Господи, як ви
думаєте, з ним усе буде добре?
Том не відповів.
— Саммер, ви теж можете переодягнутися. Я дам вам
знати, якщо будете потрібні.
Дівчина не сперечалася. Коли вона вийшла, Том
сховав голку в маленьку скляну баночку для зразків.
— Хочеш, щоб я пішов з Кайлом? — запитав я.
— Ні, це моя відповідальність. Поки що продовжуй
з першим трупом. Я не хочу, щоб хтось іще наближав-
ся до труни, доки я сам не зроблю рентгенографію тіла.
Таким похмурим я його ніколи не бачив. Можливо,
голка для підшкірної ін’єкції відламалася й застрягла
в тілі випадково, але це малоймовірно. Не знаю, яка
думка мене тривожила більше: що голку всадили нав-
мисно чи що це насправді означало.
Що хтось очікував, що тіло викопають.

***
Першою в тебе була жінка. Удвічі старша за тебе і п’я-
на. Ти бачиш її в барі, настільки п’яну, що ледве може
втриматися на стільці. Вона вовтузилася й погойдува-
лася на барній табуретці, розпатлана й опухла, з ви­
снаженим і червоним обличчям, сигарета обгоріла аж
до кінчиків заплямованих тютюном пальців. Коли во-
на закинула голову назад і зареготала, дивлячись на
мерехтливий телеекран над баром, її гортанний сміх
пролунав як виття сирени.
Ти хочеш її відразу.
Дивишся з іншого кінця кімнати, сидиш спиною
до неї, але не відриваєш очей від її відображення
в дзеркалі. Оповита димом цигарки, вона підходить до
 109

більшості чоловіків у барі, обіймає їх млявою рукою

жестом п’яного запрошення. Ти щоразу напружуєшся,
ревнощі палають у кишках, мов кислота. Але щоразу
її рука зісковзує з плечей, аванси відхиляються. Вона
невпевнено повертається до свого стільця, голосно
вимагаючи ще однієї чарки, прагнучи заглушити роз-
чарування. І твоя нервозність зростає, тому що тобі
відомо, що це буде за ніч.
Так мало бути.
Ти чекаєш свого часу, поки вона вичерпає терпіння
бармена. Вислизаєш непомітно, поки вона горлає на
нього, чергуючи нецензурні слова зі слізними благан-
нями. Надворі підіймаєш комір і поспішаєш до сусід-
ніх дверей. Стоїть осінь, дощова імла оповила вулиці,
закриваючи ліхтарі жовтими напівтінями.
Кращої ночі годі й бажати.
На її появу знадобилося більше часу, ніж ти думав.
Чекаєш, тремтиш від холоду й адреналіну, затримка
починає з’їдати нерви. Але ти тримаєшся твердо. Уже
занадто часто відкладаєш це. Якщо не зробиш цього
зараз, ти боїшся, що не зробиш ніколи.
Потім бачиш, як вона виходить з бару: її хода не-
впевнена, вона намагалася натягнути пальто, надто
тонке для цієї пори року. Вона пройшла повз двері,
не помітивши тебе. Ти поспішаєш за нею, серце б’єть-
ся в контрапункті до кроків, ти йдеш за нею безлюд-
ними вулицями.
Побачивши попереду сяйво барної вивіски, розу-
мієш, що час настав. Наздоганяєш її, ідеш з нею у но-
гу. Ти плануєш щось сказати, але язик став товстим
і неповоротким. Навіть тоді вона полегшила тобі це
завдання; роззирнулася довкола з тьмяним подивом,
яскраво червоний рот розтуляється, вона хихикає,
дихаючи на тебе цигарковим духом.
110

— Гей, любчику. Хочеш купити дівчині випити?

Твій фургон припаркований за кілька кварталів, але
ти не можеш чекати. Коли рівняєшся з чорною пащею
провулка, штовхаєш її туди, тремтячи, витя­гаєш ножа.
Після цього все перетворюється на безлад і плута-
нину — швидке проникнення, вилив рідини. Усе за-
кінчилося надто швидко, закінчилося, не встигнувши
по-справжньому початися. Ти стоїш над нею, важко
дихаючи, хвилювання стає чимось сірим та пласким.
Це було так? Це все, що було?
Ти біжиш з провулка, переслідуваний огидою і роз-
чаруванням. Лише пізніше, коли голова потроху про-
яснилася, ти починаєш аналізувати, де була помилка.
Занадто сильне нетерпіння, забагато поспіху. Це по-
трібно було робити повільно, смакувати. Як інакше ти
сподіваєшся чогось навчитися? З цим поспіхом навіть
не встигаєш дістати камеру з-під пальта. А що ж до
ножа, думаєш ти, згадуючи всю раптовість…
Ні, ніж точно зайвий.
Відтоді пройдено довгий шлях. Удосконалено тех-
ніку, доведено майстерність до рівня мистецтва. Тепер
ти точно знаєш, чого саме хочеш і що тобі потрібно
зробити, щоб це отримати. І все-таки ти з ніжністю
озираєшся на ту незграбну спробу в провулку. Це був
твій перший раз, а перші щенята за плоти кидають.
Поки не впрієш, доти не вмієш.
 Розділ 8

— Тринадцять?
Ґарднер узяв баночку зі зразком, що стояла посеред
цілої колекції на візку з нержавіючої сталі, та підніс до
очей, роздивляючись вміст. Як і всі поряд, вона місти-
ла одну голку для підшкірних ін’єкцій, узяту з ексгу-
мованого тіла, — тонкий шматок сталі з темними пля-
мами, залишками розкладеної плоті.
— Ми знайшли ще дванадцять, — сказав Том. Він
говорив повільно, виснажений і втомлений, відчува-
лася напруга повного подій дня. — Більшість із них
проштрикнули м’які тканини рук, ніг і плечей, — саме
ці місця, за які взялися б ті, хто спробував би перемі-
стити останки.
Ґарднер поставив банку на місце, на його зморшку-
ватому обличчі з’явилася відраза. Він приїхав сам.
Виявилося, що я розчарований відсутністю Джейкоб-
сен, але змусив себе проігнорувати це розчарування.
Утрьох зібралися у вільній секційній залі, куди ми
з Томом перенесли останки, завершивши їх рентге-
нівське дослідження. Голки для підшкірних ін’єкцій
виблискували яскраво-білими лініями на сіро-чор-
ному тлі. Мій друг наполіг на тому, що видалить їх усі
власноруч, відхиливши мою допомогу. Якби він міг
самотужки вийняти тіло з труни, то й це зробив би.
Перед тим як дозволити комусь із нас торкнутися
трупа, він ретельно перевірив його за допомогою руч-
ного металошукача.
112

Після того, що сталося з Кайлом, Том не дозволяв

собі ризикувати.
Асистента відправили додому, перед тим він провів
увесь день у відділенні невідкладної допомоги. Його на-
качали антибіотиками широкого спектра дії, але ні ан-
тибіотики, ні будь-що інше не допоможуть проти деяких
патогенів, які могли потрапити в його кров із голкою.
Результати деяких тестів Кайл отримає за кілька днів,
але для інших знадобиться значно більше часу. Минуть
місяці, поки він напевно дізнається, чи був інфікований.
— Голки були встромлені вістрями назовні, так, щоб
кожен, хто доторкнувся б до тіла, майже напевно на­
штрикнувся б, — продовжував Том. Видно було, як він
собі докоряє. — Це моя провина. Не можна дозволяти
сторонньому займатися останками.
— Ти не можеш себе звинувачувати, — заперечив я. —
Звідки ти мав знати, що трапиться.
Ґарднер скоса глянув на мене, моя присутність його
не тішила, але він тримав цю думку при собі. Том чітко
дав зрозуміти: я маю право бути тут, нарівні з ним, і по-
ранитися ми могли обидва.
Якби Том не поспівчував Кайлові, так і було б.
— Вина лежить тільки на тому, хто все це вчинив, —
відрізав Ґарднер. — Щастя, що більше ніхто не по-
страждав.
— Розкажіть це Кайлові, — у Тома під очима просту-
пили кола від утоми, він знову втупився у банки зі зраз-
ками. — Ви вже з’ясували, чий труп був у труні?
Ґарднер перевів очі на тіло, що лежало на алюміні-
євому столі. Перш ніж Том заходився виймати голки,
ми ретельно обмили труп шлангом, змивши найгіршу
рідину, що утворилася під час розпаду. Сморід послаб-
шав проти того, коли вперше відкрили труну, але все
одно відчувався.
 113

— Ми працюємо над цим.

— У похоронному бюро мають щось знати! — запро-
тестував Том. — Що на це каже Йорк?
— Ми все ще його допитуємо.
— Допитувати його? Боже всемогутній, Дене, мало
того, що в могилі було не те тіло, хтось устромив туди
тринадцять підшкірних голок, коли воно перебувало
у Стіпл-Гілл! На біса, як це могло статися, а Йорк ні-
чого не знає?
Обличчя агента БРТ спалахнуло:
— Я не знаю, Томе. Саме тому ми його й допитуємо.
Том глибоко вдихнув:
— Вибач. Довгий був день.
— Забудь. — Ґарднер, здавалося, пошкодував про
свою нестриманість, обперся на робочий стіл позаду,
потер потилицю. Частина напруги в секційній залі,
здається, зникла. У яскравому світлі маніпуляційної
лампи видно було, як він змінився з лиця. — Йорк
стверджує, що місяців вісім тому найняв людину на
ім’я Дуайт Чемберс. За його словами, хлопець був про-
сто знахідкою: наполегливо працював, прагнув учи-
тися, не відмовлявся працювати понаднормово. Аж
якось не вийшов на роботу. Йорк стверджує, що біль-
ше ніколи його не бачив. Він наполягає, що саме
Чемберс проводив поховання Вілліса Декстера, підго-
тував тіло та запечатав труну.
— І ти йому віриш?
Ґарднер слабко всміхнувся:
— Я нікому не вірю, ти це знаєш. Йорк хвилюється,
але я не думаю, що це через убивства. На Стіпл-Гілл
панує безлад. Ось чому він так хотів допомогти нам,
сподіваючись, що як він поводитиметься добре, то ми
заберемося геть. Судячи з усього, він роками намага-
ється втриматися на плаву. Економить на матеріалі,
114

наймає тимчасових працівників, щоб знизити витрати.

Без податків, без медичного страхування, без запитань.
А це означає, що немає жодних записів про робітників.
— Є якісь докази існування того Дуайта Чембер-
са? — я й забувся, що я тут на запрошення і що краще
мовчати. Ґарднер, здається, не хотів відповідати, але
Том підтримав мене:
— Це законне запитання, Дене.
Ґарднер зітхнув:
— Співробітники похоронного бюро наймаються
й звільняються так часто, що Чемберс був лише одним
з багатьох. Виявилося важко знайти когось із «дов-
гожителів», які б його пам’ятали, але ми таки опитали
двох. Опис вони дали дуже розпливчастий, та він збі-
гається з тим, що ми отримали від Йорка. Білий, тем-
не волосся, вік — від двадцяти п’яти до сорока.
— Це підходить Віллісові Декстеру? — запитав я.
— Це підходить половині чоловіків у Теннессі. —
Ґарднер машинально вирівняв коробку з мікроскопіч-
ними скельцями на краю робочого столу. Спіймавши
себе на цьому русі, відійшов і склав руки. — Ми роз-
глядаємо можливість того, що Декстер і Чемберс мо-
жуть виявитися однією людиною. Декстеру могло ви-
стачити талану очолити власний похорон, а також
інсценувати власну смерть. Згідно з висновком розти-
ну, він помер від важкої черепно-мозкової травми,
коли його автомобіль врізався в дерево. Інших тран-
спортних засобів не було залучено, а в його організмі
виявили достатньо алкоголю, щоб коня звалити. Вва-
жалося, що він просто втратив контроль.
— Але? — запитав Том.
— Але… автомобіль загорівся. Тіло впізнали тільки
за особистими речами. Тому цілком можливо, що
під час звичайного розтину трупа не були враховані
 115

расові ознаки. А родини Декстер не мав, тому похоро-

ни були всього лише формальністю. Закрита труна, без
бальзамування.
Не перший випадок, коли спалену машину вико-
ристовують, щоб приховати особу трупа. Але щось тут
не сходилося.
Том, очевидно, теж так думав. Він подивився на
тіло, що лежало на столі.
— З того, що я бачив досі, тіло не здається мені спа-
леним. А тобі, Девіде?
— Я б так не сказав, ні. Хоча розкладання могло
певною мірою замаскувати ушкодження, на тілі не
виявлено жодних ознак сильного теплового впливу.
Кінцівки не підтягнуті до «боксерського присіду», ха-
рактерного для смертей від пожежі, і хоча їх можна
силоміць випрямити при похованні, усе одно мали б
бути деякі зовнішні ознаки.
— Тоді, можливо, він отримав поверхневі опіки,
тільки обпалив шкіру, — припустив Ґарднер. — Річ
у тім, що Вілліс Декстер досі вважається зниклим
безвісти, і поки ми не матимемо доказів, що цей чоло-
вік мертвий, він під підозрою.
Майже автоматично я відповів:
— Якщо це Декстер, то я не бачу сенсу.
— Даруйте?
Кажи вже, як почав. Пізно давати заднього.
— Якщо Декстер хотів, щоб усі думали, що він мерт­
вий, чому було не влаштувати кремацію замість похо-
вання? Навіщо все так ускладнювати, а потім лишити
в труні труп, який, очевидно, не його?
Обличчя Ґарднера скам’яніло:
— Він міг припустити, що це не важливо, якщо тіло
згоріло в автокатастрофі. Якби не відбитки пальців,
знайдені в хатині, так би й було.
116

— Але той, хто встромив голки в тіло, очевидно,

очікував — хотів, — щоб воно було ексгумоване.
Судячи з погляду Ґарднера, він міркував: викинути
мене геть чи все ж таки відповісти.
— Я знаю. І якщо вам цікаво, то нам також спало на
думку, що відбиток пальця міг бути залишений навмис-
но. Можливо, Декстер зробив це сам, а може, він похо-
ваний в іншій могилі на Стіпл-Гілл, а хтось зберігає
його руку в контейнері з льодом. Але поки ми не дізна-
ємося, так воно чи ні, він залишатиметься підозрюва-
ним. Вас такий варіант влаштовує, докторе Гантере?
Я промовчав. Тільки відчував, як стиснулися м’язи
обличчя.
— Девід лише намагається допомогти, Дене, — ска-
зав Том. Це тільки погіршило ситуацію.
— Певно, що так, — слова Ґарднера могли означати
що завгодно. Він підвівся, щоб піти, а потім замовк,
звертаючись до Тома так, наче мене там не було. —
І ще одна річ. Рентгенівські знімки тіла з хатини збі-
гаються зі стоматологічними картами Террі Луміса.
Можливо, ми й не Скотленд-Ярд, але принаймні вста-
новили особу однієї з жертв.
Він кивнув Томові й попрямував до дверей.
— Буду на зв’язку.

День добігав кінця, а робота тривала. Ми дуже відста-

вали від графіка, а те, що залишилися удвох, тільки
додало навантаження. Після того, що сталося з Кай-
лом, Том не хотів допускати Саммер до трупа.
— Може, я замикаю стайню, як уже коняку вкрали,
але вона лише студентка. Не хочу брати гріх на ду-
шу, — пояснив Том і дуже серйозно подивився на
мене поверх окулярів. — Я зрозумію, якщо ти захочеш
відмовитися.
 117

— Що сталося з «останньою можливістю працювати

разом»? — пожартував я.
Спроба розрадити його не вдалася. Він потер до­
лонею грудину, відняв руку, зрозумівши, що я див-
люся.
— Я тоді ще не знав, у що тебе втягнув.
— Ти мене ні в що не втягнув. Я зголосився.
Том зняв окуляри й почав їх терти. Не дивився на
мене.
— Тільки тому, що я тебе про це просив. Може, кра-
ще попросити Пола чи ще когось стати напохваті.
Я не думав, що мене це так засмутить.
— О, так, Ґарднер буде в захваті.
Хоч тут він усміхнувся.
— Ден не має нічого проти тебе особисто. Він просто
любить робити все за інструкцією. Це розслідування
вбивства високого рівня, і, як на керівника слідства,
на нього сильно тиснуть, вимагають результатів. Ти
для нього невідома величина — от і все.
— Він, мабуть, хотів би, щоб я такою й залишався.
Том хихикнув, але одразу замовк.
— Поглянь на це з моєї точки зору, Девіде. Після
того, що сталося з тобою минулого року…
— Минулий рік уже минув, — я відрізав гостріше,
ніж хотів. — Слухай, я знаю, що я тут лише на твоє
запрошення, і якщо ти запросиш у помічники Пола чи
ще когось, то все ок. Але я не можу ось так утекти,
коли все ускладнилося. Ти ж сам сказав. Крім того, ми
вже знайшли всі голки. Що ще може статися?
Том задумливо розглядав свої окуляри, тер і тер лін-
зи, хоч вони, мабуть, були вже бездоганними. Я мов-
чав, знаючи, що він має вирішити сам. Нарешті мій
друг знову надягнув окуляри.
— Повернімось до роботи.
118

Але полегшення, яке я відчув, зникло, коли віднови-

лися сумніви. Я міркував: може, воно й краще, щоб до
справи долучився Пол або ще хтось із колег Тома. Я сю-
ди приїхав не для того, щоб брати участь у розслідуван-
ні, а моя присутність спричиняла проблеми з Ґардне-
ром. Том, звісно, такий самий упертий, як агент БРТ,
а надто — коли йдеться про його співробітників, але не
хотілося ускладнювати йому життя.
І все одно — не годиться зараз відступати. Щось
у мені змінилося. Може, через випадок з Кайлом, а мо-
же, то мої професійні інстинкти нарешті відроджують-
ся. Дуже довго здавалося, ніби зникла суттєва частина
мене, ампутована ножем Ґрейс Стракен. Тепер почала
ворушитися колишня моя одержимість, прагнення
докопатися до правди про долю жертви. Я лише допо-
магав Томові, але все одно знав, що беру участь у роз-
слідуванні. Не можна зараз просто піти.
Якщо тільки мені не залишать вибору.
Том розпочав реконструкцію скелета, який, як уже
підтверджено, належить Террі Лумісу, в одній секційній
залі, а я взявся за анонімне тіло з труни Вілліса Дексте-
ра — у сусідній. Труп ми ретельно обмили, але залиша-
лися м’які тканини, їх треба було відділити. Не встиг
я зануритися в роботу, як Том просунув голову в двері.
— Ти схочеш на це поглянути.
Я пішов за ним коридором до іншої секційної зали.
Він розклав на оглядовому столі великі кістки рук і ніг,
розмістивши їх відповідно до анатомічного положен-
ня. Кістки слідували одна за одною, доки весь скелет
не було зібрано, — кропітка, але необхідна робота.
Том підійшов до очищеного черепа на столі й під-
няв його.
— Краса, еге ж? Такого ідеального прикладу роже-
вих зубів я ніколи не бачив.
 119

Рожевий відтінок, очищений від розкладених м’яких

тканин, впадав у вічі. Щось змусило кров потрапити
в пульпу зубів Террі Луміса, коли його вбили чи нев­
довзі після цього.
Тільки що?
— Голова не була настільки закинута, це не через
гравітацію, — промовив Том, відповідаючи на мої роз-
думи. — Я б сказав, що його майже напевно задушили.
Але ж у хатині стільки крові.
Я кивнув. Судячи з того, що ми бачили, Террі Луміс
практично стік кров’ю. Проблема полягала в тому, що
в такому разі не могли б з’явитися рожеві зуби. А якщо
припустити, що рани, які ми бачили, нанесені посмерт-
но, тоді вони б майже не кровоточили. Отже, ми мали
докази як удушення, так і ножового поранення. Але
двох причин смерті бути не могло. Одна виключала іншу.
Так що це було?
— Чи є сліди порізів на кістках? — запитав я. Якщо
так, вони могли свідчити про несамовитий напад,
і причиною смерті були б рани.
— Жодного не бачив.
— А під’язикова кістка?
— Неушкоджена. Знову немає підказки.
Якби тонка кістка, розташована біля гортані, була
зламана, це означало б, що Луміса задушили. Але від-
сутність перелому не заперечує такого способу вбив-
ства. Поширена помилкова думка, що удушення завж-
ди призводить до розриву під’язикової кістки. Тендітна
на вигляд, вона міцніша, ніж здається, тому те, що в Лу-
міса вона лишилася неушкоджена, нічого не доводить.
Том стомлено всміхнувся:
— Хитро, чи не так? Цікаво подивитися, чи в тіла
з труни також рожеві зуби. Якщо так, ставлю на заду-
шення — і до біса ті порізи.
120

— Мусимо почекати, поки череп почистять, тоді ді­

знаємося, — сказав я. — Зуби дуже гнилі, схоже, жертва
була затятим курцем. Забагато нікотинових плям, щоб
визначити, чи є інша зміна кольору.
— Ну, мабуть, нам просто доведеться…
Він не договорив. Двері секційної зали розчинили-
ся, і ввірвався Гікс. Обличчя розчервонілося від ал-
коголю, а кислий запах вина й цибулі я відчув навіть
з іншого кінця кімнати. Добрий обід був у патолого-
анатома.
Не звернувши на мене уваги, він насунувся на То-
ма. Під люмінесцентними лампами його лисина прос­
то сяяла.
— Кого ти, в біса, із себе корчиш, Лібермане?
— Якщо це про Кайла, вибачте, мені шкода…
— Шкода? «Шкода» — навіть близько не те слово.
Беріть своїх клятих студентів, а не моїх динерів! 1 —
з його уст неофіційний термін щодо асистентів мор-
гу прозвучав як образа. — Ви хоч уявляєте, у скіль-
ки це нам обійдеться, якщо Вебстер вирішить подати
до суду?
— Зараз я більше переймаюся здоров’ям Кайла.
— Раніше думати треба було! Моліться, щоб ця гол-
ка не була інфікована, бо якщо так, то клянуся: усе це
буде на вашому сумлінні!
Том опустив очі. Здавалося, у нього не було ні ба-
жання, ні сил сперечатися.
— Уже так і є.
Гікс збирався накинутися на Тома знову, коли по-
мітив, що я спостерігаю. Він сердито зиркнув на мене.
— Маєте щось сказати?

1
«Diener» — застаріла назва асистентів у морзі, тобто Гікс за звичкою
хизується своїм професіоналізмом.
 121

Я знав, що Том не подякує мені за втручання. При-

куси язик. Не кажи нічого.
— У вас соус на краватці, — сказав я, не встигнувши
стулити рота.
Очі Гікса звузилися. Мабуть, до цього моменту він
мене й не помічав, хіба що як продовження Тома. Те-
пер я опинився в його полі зору, але мені було байдуже.
Гікси цього світу тільки й шукають приводу обуритися.
Іноді краще просто дозволити їм випустити пару.
Він замислено кивнув, наче щось собі обіцяв.
— Це ще не кінець, Лібермане, — заявив він, кинув-
ши на Тома останній погляд, перш ніж вийти.
Том почекав, поки за ним зачинилися двері.
— Девіде… — Він зітхнув.
— Я знаю, вибач.
Він засміявся.
— Насправді, я думаю, що це був томатний суп. Але
на майбутнє…
Том обірвав фразу, задихнувся, притис руку до гру-
дей. Я рушив до нього, але він відмахнувся:
— Усе добре.
Було очевидно, що ні. Стягнувши рукавички, дістав
із кишені пляшечку з таблетками, запхав одну під язик.
За мить його почало попускати.
— Нітрогліцерин? — запитав я.
Том кивнув, дихання поступово ставало менш на-
пруженим. Стандартне лікування стенокардії, яке
розширювало кровоносні судини, щоб кров легше
надходила до серця. Колір обличчя мого друга вже
покращився, він сховав таблетки, але під різким світ-
лом моргу було видно, який він виснажений.
— Добре, на чому ми зупинилися?
— Ти саме збирався йти додому, — нагадав йому.
— Нема потреби. Я вже в порядку.
122

Я просто подивився на нього.

— Ти такий же паскудний, як Мері, — пробурмотів
він. — Гаразд. Я тільки приберу…
— Приберу я. Іди додому. Воно до завтра нікуди
не дінеться.
Він навіть не сперечався — настільки стомився. Том
попрямував до дверей, а мене накрило занепокоєння.
Мій друг здавався таким згорбленим і кволим, але
й день був напружений. Йому стане краще, коли поїсть
та виспиться.
Я майже змусив себе в це повірити.
У секційній залі Тома роботи було небагато. Закін-
чивши, я повернувся до себе, де працював над остан-
ками з ексгумованої труни. Я хотів закінчити видален-
ня м’якої тканини, помістити кістки на ніч у реагент.
Щойно збирався почати, як позіхнув, аж щелепа за-
тріщала. Досі не усвідомлював, наскільки сам вто­
мився. Настінний годинник показував, що вже сьома,
а я виїхав з готелю ще вдосвіта.
Ще годинку попрацювати. Ти впораєшся. Я повер-
нувся до останків на секційному столі. Зразки тканин
уже відправлені в лабораторію для визначення точні-
шого часу, що минув після смерті, але мені не потріб-
ні були результати аналізу жирних та летючих аміно-
кислот, щоб зрозуміти: щось тут не збігається.
Обидва тіла розклалися більше, ніж те мало бути.
Відчувалася певна закономірність — щодо неї з Ірвін-
ґом я згоден. Просто не можу второпати, яка саме.
Яскраве верхнє світло похмуро блимало на подряпа-
ний алюміній столу. Я взяв скальпель. Частково очи-
щене від плоті тіло, що лежало переді мною, скида­
лося на погано оббіловану тушку. Я нахилився, щоб
почати зрізати рештки плоті, і раптом помітив дещо
боковим зором.
 123

У вушній раковині щось застрягло.

Коричневий півмісяць, не більший за рисове зер-
нятко. Відклавши скальпель, я обрав маленькі щипці
й обережно витяг його з завитків хрящової тканини.
Підніс до очей, щоб роздивитися. Моє здивування
дедалі більшало. Що це в біса?..
За кілька секунд я усвідомив, що мене переповнює
радісне збудження.
Почав шукати баночку для зразків і здригнувся, бо
грюкнули двері. Увійшов Пол, я озирнувся.
— Не заважаю?
— Зовсім ні.
Він підійшов і подивився на тіло, професійно оці-
нюючи очищений від тканин кістяк. Як і мені, йому
доводилося бачити значно гірші трупи. Іноді лише
коли спостерігаєш за реакцією — або її відсутністю —
іншого, ти розумієш, як ми звикли до найхимерні-
ших видовищ.
— Щойно зустрів Тома. Він сказав, що ти ще пра­
цюєш, тож я вирішив подивитися, як у тебе справи.
— Досі відстаємо від графіка. Ти часом не знаєш, де
баночки для зразків?
— Авжеж, — він підійшов до шафи. — У Тома трохи
кепський вигляд. Із ним усе гаразд?
Я гадав, що сказати. Чи відомо Полові про стан То-
ма. Але він, мабуть, здогадався про мої вагання.
— Не хвилюйся, я знаю про стенокардію. У нього
знову був напад?
— Не дуже сильний, але я переконав його піти до-
дому, — відповів я з полегшенням, що не довело-
ся брехати.
— Добре, що він хоч когось слухає. Зазвичай його
дрючком не виженеш, — Пол простягнув мені баноч-
ку для зразка. — Що це?
124

Я поклав туди маленький коричневий предмет і під-

ніс, щоб він побачив.
— Порожня лялечка. Судячи з усього, м’ясна муха.
Мабуть, застрягла у вушній раковині, коли ми обмива-
ли тіло шлангом.
Пол спочатку байдуже дивився на знахідку, але зго-
дом його вразило усвідомлення. Він перевів очі з баноч-
ки для зразків на тіло.
— Це з тіла, яке ви ексгумували сьогодні вранці?
— Так.
Він свиснув, забираючи в мене банку.
— То як воно, в біса, туди потрапило?
Я сам над цим голову сушив. У нашій роботі мухи
були повсюди, відкладаючи яйця у всі отвори тіла. Вони
могли знайти дорогу майже скрізь, у приміщенні чи на
вулиці.
Але ніхто не чув, щоб вони відкладали яйця на гли-
бині шести футів під землею.
Я закрутив кришку на банці.
— Єдине, що я можу припустити: тіло, мабуть, зали-
шалося певний час на поверхні, до того як його похо-
вали. Том розповідав тобі про розкладання?
— Через шість місяців виявилося гірше, ніж мало бу-
ти? — Він кивнув. — Кокон лялечки порожній, отже, щоб
вилупилася муха, тіло мало залишитися на відкритому
місці щонайменше десять-одинадцять днів. А термін шість
місяців відносить час смерті до минулої осені. Було тепло
й волого, тіло не муміфікувалося, як сталося б улітку.
Щось починало вимальовуватися. Чи то випадково,
чи то навмисно тіло залишили гнити перед тим, як по-
містили в труну, — це пояснює, чому воно так сильно
розклалося. Пол мовчав. Я знав, про що він думає, і ко-
ли колега обернувся до мене, то я побачив, що він схви-
льований так само, як я.
 125

— Труна ще тут?
Ми вийшли із секційної зали до комори, де на судово-­
медичних експертів чекали труна й алюмінієвий кон-
тейнер. З відкритої труни линув запах гниття, такий же
огидний, як і раніше. Зім’ятий саван лишився всереди-
ні, прогірклий і смердючий.
Пол розгорнув його щипцями.
Досі ми всі аналізували тільки тіло, а не те, у що воно
було загорнуте. Тепер ми знали, що шукати, і це було
неважко знайти. Більшість лялечок лежало на бавовня-
ному простирадлі, замащеному в’язкою чорною кашею
трунної рідини. Деякі вже були розтрощені й порожні,
мухи вилупилися, як з тієї, що я знайшов, та інші ви-
явилися ще цілими. Личинок не було, але через пів
року їхні м’які тіла давно б розпалися.
— Ну, це все вирішує, — сказав Пол. — Одну ще
можна якось пояснити, проте не так багато. Тіло, ма-
буть, дуже сильно розклалося, перш ніж його запеча-
тали в труні.
Він потягнувся до кришки, але я його зупинив.
— Що це?
Щось було наполовину приховане в складках тка-
нини. Узявши в Пола щипці, я обережно вивільнив
знахідку.
— Що це, якийсь цвіркун? — запитав він.
— Не думаю.
Мабуть, це була якась комаха. Завдовжки з дюйм,
тонка, із довгим сегментованим панциром. Створіння
лишилося частково розчавлене, а його ніжки згорну-
лися в смерті, підкреслюючи витягнуту краплеподібну
форму тіла.
Я поклав знахідку на аркуш паперу. На білому тлі
комаха здавалася ще більш недоречною та чужою.
Пол нахилився вдивляючись.
126

— Ніколи раніше не бачив нічого подібного. А ти?

Я похитав головою. Теж не знав, що це таке. Тільки
воно там не могло бути.
Пол пішов. Я попрацював ще дві години. Знахід-
ка невідомої комахи не залишила й сліду від моєї вто-
ми, тож я не спинявся, поки не замочив усі ексгу­
мовані останки в чанах із реагентом. Коли виходив
з моргу, в мені все ще нуртував адреналін. Ми з По-
лом вирішили не турбувати Тома нашим відкриттям
увечері, але я був переконаний, що це прорив. Як
і чому, ще не знав. Однак інстинкт підказував: ця
комаха важлива.
Чудове відчуття.
Міркуючи над загадкою, я перетнув автостоянку.
Було пізно, у цій частині лікарні люди вже розійшли-
ся. Моя автівка залишилася чи не єдиною на майдан-
чику. Вуличні ліхтарі мигтіли по краях автостоянки,
але всередині панувала темрява. На півдорозі до ма-
шини я поліз до кишені по ключі, коли раптом волос-
ся на загривку стало сторч.
Я відчув, що не сам.
Швидко обернувся, але нічого не побачив. Авто-
стоянка лишалася полем темряви, кілька інших авто-
мобілів — суцільними блоками пітьми. Нічого не
руха­лося, та я не міг позбутися відчуття, що щось —
хтось — є поруч.
Ти просто втомився. Тобі вже ввижається. Я знову
рушив до своєї машини. На вкритій гравієм поверхні
неприродно голосно відлунювали мої кроки.
І тоді я почув, як за спиною тріснув камінь.
Коли обернувся, мене засліпило яскраве світло.
Прикриваючи очі, я примружився, дивлячись повз
нього, коли темна фігура з ліхтарем вийшла з-за ма-
сивного, мов танк, пікапа.
 127

Постать зупинилася за кілька футів, ліхтар ця люди-

на тримала спрямованим мені в обличчя.
— А скажіть-но мені, що ви тут робите?
Голос був грубим і загрозливо ввічливим, важка гуг-
нява вимова. Я розгледів погони за променем ліхта­
рика і розслабився, коли зрозумів, що це лише охо­
ронець.
— Додому збираюся, — пояснив я. Він не відводив
світла від мого обличчя. Промінь не давав розгледіти
нічого, крім уніформи.
— Маєте посвідчення особи?
Я витяг перепустку, яку мені дали для моргу, і по­
казав йому. Він не взяв її, лише занурив промінь
у пластикову картку, потім знову підніс світло до мого
обличчя.
— Чи не могли б ви світити в інший бік? — запитав
я кліпаючи.
Він трохи опустив ліхтарик.
— Працюємо допізна, га?
— Так.
Плями світла танцювали перед очима, поки зір на-
магався звикнути.
Почувся гортанний регіт.
— Нічна зміна, падло, така, темно, мов у могилі,
еге ж?
Промінь ліхтаря згас. Я нічого не бачив, але почув,
як його кроки риплять гравієм. Його голос долинув
з темряви.
— Їдьте обережно.

***
Ти спостерігаєш, як світло автомобіля віддаляєть-
ся, чекаєш, поки воно зникне, виходиш з-за пікапа.
128

У тебе болить горло від різкого вдаваного голосу, пульс

прискорюється від хвилювання чи розчарування, ти
не певний.
Ідіот, так і не усвідомив, як близько він підійшов.
Ти знаєш, що то було ризиковано — зіткнутися
з ним так, але нічого не вдієш. Побачивши, як він
проходить через автостоянку, усвідомлюєш, що ця
можливість Богом дана. Поруч нікого не було, і, най­
імовірніше, ніхто не помітив би його зникнення до
наступного дня. У пітьмі ти йдеш його кроками за
ним назирці, навіть не замислюючись про це, скоро-
чуєш відстань між вами.
Але як би тихо ти не йшов, він, мабуть, щось почув.
Зупинився й обернувся. Хоча ти все ще й міг узяти
його, якби хотів, це змусило замислитися. Навіть як-
би твоя нога не врізалася в той клятий камінь, ти вже
вирішуєш його відпустити. Бог відає: ти не боїшся
ризикувати, але якийсь британець, про якого ніхто
ніколи не чув, не вартий ризику. Не зараз, не тоді,
коли ставки такі високі. І все-таки то була велика
спокуса.
Якби не те, що ти запланував на завтра, ти б усе
одно вийшов уперед.
Ти посміхаєшся, коли думаєш про це, у тобі кипить
передчування. Це буде небезпечно, але, безпечно гра-
ючи, призів не беруть. Шок і благоговіння — ось чо-
го ти прагнеш. Ти досить довго приховуєш своє іс-
тинне світло, сидиш у тіні, спостерігаючи, як уся ця
дрібнота забирає славу. Настав час здобути визнання,
ти на це заслуговуєш. І післязавтра ні в кого не зали-
шиться сумніву в тому, на що ти здатний. Вони дума-
ють, що знають, з чим зв’язалися, але насправді на-
віть не здогадуються.
Ти тільки починаєш.
 129

Глибоко вдихаєш теплу весняну ніч, насолоджую-

чись солодким цвітом та ледь помітним мелясовим
запахом асфальту. Сповнений сили й упевненості, ти
сідаєш у пікап. Час їхати додому.
Попереду насичений день.
 Розділ 9

Залишки ранкового туману ще висіли між деревами

над лісовою стежкою. Слабкі сонячні промені проби-
валися крізь полог нового листя, немов крізь вітражі
собору, розписуючи землю світловими плямами.
Самотня постать сиділа, занурившись у газету, на
грубо обструганій сосновій лавці для пікніка. Тишу
порушували тільки шелест сторінок і лункий стукіт
дятла на ближніх деревах.
Читач ліниво глянув угору, коли зі стежки ліворуч,
там, де вона повертала й зникала з виду, пролунав про-
низливий свист. За мить з’явився чоловік. Він роздрато-
вано заглядав у зарості обабіч стежки. Порожній собачий
ланцюжок коливався в ритмі його поспішних кроків.
— Джексоне! От, хлопака! Джексоне!
Вигуки чергувалися зі свистом. Читач кинув ще один
байдужий погляд та повернувся до заголовків новин.
Собачник зупинився неподалік від лави й попрямував
до читача.
— Ви не бачили собаки? Чорний лабрадор?
Читач підвів очі, здивований тим, що до нього звер-
нулися.
— Ні, мабуть, ні…
Хазяїн лабрадора роздратовано пирхнув.
— Клятий собацюра. Напевно, погнався за білками.
Читач увічливо всміхнувся й знову занурився в га-
зету. Чоловік із собачим ланцюгом покусав губу й гля-
нув на стежку.
 131

— Я був би вдячний, якби ви придивилися, — по-

просив він. — Як побачите пса, не дозволяйте йому
втекти. Він доброзичливий, не вкусить.
— Звісно, — відповідь пролунала без ентузіазму. Але,
поки собачник сумно озирався навколо, читач знову
неохоче опустив газету.
— Нещодавно в кущах щось шуміло. Я не бачив, що
саме, але міг бути собака.
Чоловік витягнув шию, крутив головою, намагаю-
чись побачити.
— Де?
— Там, — читач невиразно показав на підлісок.
Хазяїн собаки дивився в той бік, ланцюг теліпався
в руці:
— Біля стежки? Я нічого не бачу.
Покірно зітхнувши, читач згорнув газету.
— Здається, простіше вам показати.
— Дуже вам вдячний, — усміхнувся собачник, коли
вони підійшли до дерев. — Давно такого не було. Я думав,
що привчив його, але час від часу він просто зривається.
Він перервав тираду, щоб свиснути й знову погукати
пса. Читач неспокійно глянув на важкий собачий лан-
цюг, а потім озирнувся на доріжку. Нікого не було видно.
Раптом собачник закричав і побіг уперед. Він упав
на коліна біля купи кущів. За ними лежало тіло чорно-
го лабрадора. Темне хутро на розтрощеному черепі
вкрилося кров’ю. Руки собачника зависли над раною,
ніби він боявся її торкнутися.
— Джексоне? Боже мій, подивіться на його голову,
що сталося?
— Я розтрощив йому череп, — відповів, наближаю-
чись, читач газети.
Хазяїн собаки почав підводитися, але щось затисну-
ло його шию. Тиск був невблаганним, він заглушив
132

його крик ще до того, як чоловік спробував гукнути.

Затиснутий, чоловік намагався звестися на ноги, але
втратив рівновагу, руки й ноги ослабли. Із запізненням
він згадав про собачий ланцюг. Мозок намагався по-
дати потрібні команди м’язам, але світ уже почорнів.
Раз чи двічі його рука стиснулась, а потім ланцюжок
випав із млявих пальців.
Високо на гілках дятел схилив голову, щоб оцінити
сцену внизу. Переконавшись, що загрози немає, птах
продовжив полювання на личинок.
Його тук-тук-тук відлунювало лісовим ранком.

Я прокинувся, почуваючись добре, як ніколи за ці ос-

танні місяці. Ніч минула спокійно, ліжко лишилося не
розкуйовджене — я майже не крутився уві сні. Зробив
зарядку, вирушив на ранкову пробіжку. Зазвичай усе
це вимагало від мене додаткових зусиль, але цього ра-
зу навіть сподобалося.
Після душу, поки одягався, увімкнув телевізор,
шукаю­чи канал міжнародних новин. Перемикаючись
з каналу на канал, я наче гойдався на хвилях у потоці
реклами й банальних балачок. Випадково потрапивши
на місцеві новини, я не одразу второпав, що саме бачу.
Повернув попередній канал. Так і є: бородате облич-
чя Ірвінґа знову з’явилося на екрані. Зі щирим погля-
дом він звертався до журналістки, розмальованої, мов
лялька з вітрини.
— …звичайно. «Серійний убивця» — цю фразу дуже
часто використовують. Справжній серійний убивця,
на відміну від того, хто просто вбиває кількох жертв,
є хижаком, простим і чистим. Вони — тигри сучасно-
го суспільства, які непомітно ховаються у високій тра-
ві. Маючи стосунок до такої кількості кейсів, як у ме-
не, рано чи пізно починаєш цінувати різницю.
 133

«О, заради бога», — простогнав я. Пригадав, що

Ірвінґ запізнився в морг напередодні, тому що запи-
сував телевізійне інтерв’ю, але я тоді це майже пропус-
тив повз вуха. Мій настрій псувався з кожною хвили-
ною перегляду.
— Чи правда, що вас викликало БРТ, щоб надати
профіль злочинця, після виявлення понівеченого тіла
в орендованій хатині в Смокі-Маунтінс? — наполяга-
ла журналістка. — І що в рамках тієї ж справи на кла-
довищі в Ноксвіллі було ексгумовано друге тіло?
Ірвінґ зобразив жалібну усмішку:
— Боюсь, я не маю права коментувати поточні роз-
слідування.
Інтерв’юерка з розумінням покивала, лаковане біля­
ве волосся навіть не поворухнулося.
— Але, оскільки ви експерт із профілювання серій-
них убивць, мабуть, БРТ стурбоване тим, із чим зітк-
нулося. Це може бути лише початком серії вбивств?
— Знову ж таки, боюся, я справді не можу комен­
тувати. Хоча впевнений, що люди самі зроблять ви­
сновки, — невинно додав Ірвінґ.
В усмішці журналістки під криваво-червоною пома-
дою відкрилися ідеальні білі зуби. Вона схрестила ноги.
— Тож можете ви принаймні сказати мені, чи скла-
ли профіль убивці?
— Стефані, ви знаєте, що наразі я не можу нічого
відповісти, — усміхнувся Ірвінґ. — Але можу сказати,
що всі серійні вбивці, з якими я стикався, — і, повірте
мені, їх було чимало, — мають одну визначну рису.
Вони пересічні.
Інтерв’юерка похитала головою, наче не почула.
— Перепрошую, ви хочете сказати, що серійні вбив-
ці пересічні? — її здивування було відверто штучним,
наче вона заздалегідь знала, що він скаже.
134

— Саме так. Очевидно, вони такими себе не вважа-

ють — навпаки. Але насправді вони нікчемні, майже
за визначенням. Забудьте про гламурного психопата
популярного горору: у реальному світі ці особи — сум-
ні невдахи, для яких убивство стало першорядним ба-
жанням. Хитрі? Так. Небезпечні? Звісно. Та одна їхня
визначальна риса полягає в тому, що вони зливаються
з натовпом. Ось чому їх так важко виявити.
— Проте, напевно, через це їх важче зловити?
Посмішка Ірвінґа розтягнулася у вовчий вишкір.
— Саме це робить мою працю такою складною.
Інтерв’ю закінчилося, з’явилася ведуча студії.
— Це був біхевіорист, професор Алекс Ірвінґ, автор
бестселера «Розбиті его», який учора розмовляв з…
Я вимкнув телевізор. «Його его ціленьке», — про-
бурмотів, відкидаючи пульт. Таке інтерв’ю абсолютно
не виправдане. Воно не мало на меті нічого, окрім
додаткової можливості для Ірвінґа покрасуватися на
телебаченні. Цікаво, чи Ґарднер знає. Чомусь я не ду-
маю, що він схвалить спробу Ірвінґа скористатися йо-
го розслідуванням для реклами нової книги.
Але навіть самовдоволення психолога не могло зі-
псувати передчуття цікавої роботи, що сповнювало
мене дорогою до моргу. Цього разу я навіть випередив
Тома, щоправда, тільки на хвилину. Щойно я пере­
одягнувся, як він прийшов.
Я з полегшенням побачив, що він посвіжішав проти
вчорашнього. Їжа та хороший нічний сон, може, й не
вилікують усіх хвороб, але точно не зашкодять.
— Комусь не терпиться, — прокоментував він, по-
бачивши мене.
— Ми з Полом учора ввечері щось знайшли.
Я показав йому баночки з лялечками й таємничу
комаху, пояснивши, як ми на них натрапили.
 135

— Усе дивасніше й дивасніше! 1 — пробурмотів він,

розглядаючи комаху. — Ти, здається, маєш рацію: до
поховання тіло розкладалося на поверхні. Щодо цьо-
го… — він легенько постукав по баночці з мертвою
комахою. — Гадки не маю, що це таке.
— О… — я припускав, що Том визначить знахідку.
— Вибач, що розчарував. М’ясні мухи та жуки — це
одне, але з таким я ще не стикався. Та є людина, яка
нам допоможе. Ти знаєш Джоша Телбота, га?
— Не думаю, — я знайомий з кількома колегами
Тома, але це ім’я мені нічого не сказало.
— Він наш штатний судовий ентомолог. Ходяча ен-
циклопедія комах. Якщо хтось може пояснити, що це
таке, то тільки Джош.
Поки він телефонував Телботові, я взявся промива-
ти кістки з ексгумованого тіла, яке протягом ночі за-
мочували в реагенті. Устиг поставити сушитися до
витяжної шафи перші з них, коли Том закінчив роз-
мову по телефону.
— Нам пощастило. Він збирався їхати на конферен-
цію в Атланту, але спочатку заскочить сюди. — Том
почав допомагати мені складати кістки у витяжну ша-
фу. — До речі, бачив учора ввечері нашого друга Ірвін-
ґа по телевізору?
— Якщо ти про інтерв’ю, то вчора ні, але насолодив-
ся сьогодні вранці.
— Щасливчик. Мабуть, це вже повтор, — Том усміх-
нувся й похитав головою. — Слід віддати йому належ-
не: шансу він не втрачає, правда?
Одразу за його словами у двері легенько постукали.
Том нахмурився.

1
Льюїс Керрол, «Аліса в Країні Чудес». Переклад з англійської Вален-
тина Корнієнка.
136

— Для Джоша зарано, — пробурмотів він, збираю-

чись відчинити.
То справді був не Джош. Це був Кайл.
Проковтнувши своє здивування, Том відійшов убік,
впускаючи хлопця.
— Не очікував побачити тебе знову на роботі. Може,
краще взяти відпустку?
Кайл натягнуто посміхнувся.
— Мені пропонували, але неправильно, щоб інші
хлопці працювали за мене. Я почуваюся добре. І, ма-
буть, краще працювати, ніж удома сидіти.
— Як рука? — запитав я.
Він продемонстрував долоню. Єдиною ознакою вчо­
рашньої пригоди був невеликий пластир посередині.
Кайл дивився на руку так, наче вона не була його
частиною.
— Нема на що дивитися, так?
Запала ніякова тиша. Том прочистив горло.
— Тож… як ти почуваєшся?
— О, дуже добре, дякую. Доведеться почекати на
результати тесту, але я дивлюся на все зі світлого боку.
У лікарні сказали, що є постконтактне лікування ВІЛ
і все таке, якщо треба буде. Але ж тіло могло бути не-
інфікованим. І навіть якщо й було, то я ж можу нічого
не підчепити, правда?
— Принаймні на це варто зважати, — заперечив Том.
Він безпорадно махнув рукою. — Послухай, вибач за…
— Не треба! — Кайл відповів так різко, що ми зрозу-
міли, який він напружений. Хлопець збентежено знизав
плечима. — Будь ласка, не треба вибачень. Я просто
виконував свою роботу. Усяке трапляється, правда?
Зависла незручна пауза. Її перервав Кайл.
— Окей… а де Саммер? — Він доклав максимум
зусиль, щоб запитання прозвучало невимушено, але
 137

спроба знову вийшла непереконливою. Неважко було

розгадати справжню причину його візиту до нас.
— Боюся, Саммер більше нам не допомагатиме.
— О, — його розчарування було очевидним. — Я мо-
жу допомогти?
— Дякую, але ми з Девідом упораємося.
— Гаразд, — рішуче кивнув Кайл. — Ну, якщо вам
буде щось потрібно, обов’язково дайте мені знати.
— Дам. Ти бережи себе, — усмішка Тома тривала
лише доти, поки двері не зачинилися. — Господи…
— Він правду каже, — зауважив я. — Хлопець вико-
нував свою роботу. Не варто звинувачувати себе. І як-
що вже на те, то Саммер мав допомагати я, а не він.
— Це не твоя вина, Девіде.
— І не твоя. Крім того, ми ще не знаємо, чи інфіко-
вана голка. Може виявитися безпечною.
Надія була слабка, але не годиться Томові так себе
мучити. Він підтягнувся.
— Слушно. Що зроблено — те зроблено. Прос­
то зосередьмося на тому, щоб спіймати цього сучо-
го сина.
Том нечасто лаявся, і це видало його хвилювання,
якого він навіть не усвідомлював. Чоловік рушив до
дверей і зупинився.
— Мало не забув. Мері звеліла запитати, чи ти їси
рибу.
— Рибу? — зміна теми мене спантеличила. — Так,
а що?
— Ідеш сьогодні до нас на вечерю, — брови його
злетіли: він тішився моїм здивуванням. — Сем із По-
лом теж будуть. Не кажи мені, що ти забувся?
У мене це геть з голови вилетіло.
— Ні, звісно, ні.
Він усміхнувся — повертався його звичний гумор.
138

— Геть думи сумні. Не сказати, що тобі більш нема

чим голову забити, еге ж?

У тілі дорослої людини двісті шість кісток. Розміром від

важкої стегнової кістки до крихітних кісточок внутріш-
нього вуха, найменші з яких завбільшки з рисове зер-
нятко. Структурно скелет є дивом біологічної інженерії,
таким же складним і витонченим, як і будь-що створе-
не людиною.
Зібрати це наново — непросте завдання.
Вичищені від усіх залишків гнилої тканини голі кістки
людини, похованої в труні Вілліса Декстера, розповідали
свою історію. Їхнє африканське походження тепер було
очевидним: про нього свідчили трохи пряміша, легша
структура кісток і виразно прямокутні очниці. Кому б
вони не належали, він був середнього зросту й статури,
і, судячи зі зношеності суглобів, йому було або під шіст-
десят, або трохи за. Цей чоловік мав давно загоєні пере-
ломи правої стегнової та лівої плечової кісток, — імо­
вірно, нещасні випадки в дитинстві, — а також ознаки
артриту на колінних та гомілковостопних суглобах.
Пошкодження виявилося сильнішим з лівого боку —
це означало, що при ходьбі він спирався саме на нього.
Ліве стегно також сильно постраждало: куляста головка
й гніздо були побиті ерозією та зношені. Якщо перед
смертю він не планував операції зі заміни стегнового
суглоба, то невдовзі міг стати калікою.
Проте зараз це для нього не мало значення.
Як і в Террі Луміса, під’язикова кістка чоловіка ли-
шалася неушкодженою. У кожному разі це нічого не
означало. Проте, вийнявши з чана череп, з якого стікав
розчин, я похмуро посміхнувся. Коричневі зуби все ще
були вкриті плямами, але внизу, де колись були ясна,
тепер виднілася смужка чистої емалі.
 139

Не помітити рожевого забарвлення було неможливо.

Я розглядав череп, коли увійшов Том. З ним був не-
високий череватий чоловік років п’ятдесяти. Рідке руде
волосся прикривало почервонілу маківку, в руках він
тримав пошарпаний шкіряний портфель, під зав’язку
напханий книжками.
— Джоше, познайомся з Девідом Гантером, — сказав
Том увійшовши. — Девіде, це Джош Телбот. Те, чого
він не знає про всіляку комашню, взагалі не варте уваги.
— Томові відомо, що я ненавиджу це слово, — при-
вітно пожартував Телбот. Він уже озирався в кімнаті,
в очах сяяло передчуття. Погляд ентомолога затримав-
ся на кістках, але ненадовго. Він сюди не заради них
вибрався.
— То де ця таємнича комаха, через яку ти мене по-
кликав?
І тут побачив баночку зі зразком. Обличчя вчено-
го просто засяяло. Він нахилився, наблизивши кома-
ху до очей.
— Оце так сюрприз!
— Упізнаєш? — запитав Том.
— О, так. Теж неабияка знахідка. Особини цього ви-
ду Odonata 1 зафіксовані тільки в іще одній частині шта-
ту Теннессі. Тут їх теж спостерігали, але не щодня по-
бачиш таку красуню.
— Радий це чути, — мовив Том. — Як гадаєш, можеш
сказати нам, що це таке?
Телбот усміхнувся.
— Одоната — це різновид бабки. У вас тут бабка в ста-
дії німфи. Болотне коромисло 2, один із найкрупніших
1
Бабки (лат).
2
Цей вид в українській ентомології називається просто «коромисло»,
але болото важливе для нашої розповіді. Тому трішки змінюємо офі-
ційну назву.
140

видів Північної Америки. Вони поширені в більшості

східних штатів, у Теннессі — менше. Ось я вам покажу.
Він понишпорив у своєму портфелі й дістав грубий по-
шарпаний старий підручник. Наспівуючи собі під ніс,
виклав книгу на робочий стіл і заходився гортати сторінки.
Нарешті зупинився й постукав по одній.
— Ось воно. Epiaeschna heros, болотна бабка, або ко-
ромисло, як їх іноді називають. Вони мігрують, зазви-
чай живуть біля лісистих узбіч доріг і на берегах ставків
улітку та восени, але дорослі особини можуть вилуплю-
ватися в теплих регіонах навесні.
На сторінці була фотографія великої комахи, схожої
на мініатюрний гелікоптер. Вона мала знайомі подвій-
ні крила та обтічне тіло бабок, яких я бачив удома, але
на цьому подібність закінчувалася. Комаха завдовжки
з мій палець, і майже така ж груба, коричневе тіло —
смугасто-тигрове з яскраво-зеленим переливом. Але
найбільше вражали очі цього створіння: величезні, сфе-
ричні, яскраво-блакитні.
— Я знаю мисливців на драконів у Теннессі, які відда-
ли б свої кутні зуби, щоб побачити дорослого Epiaeschna
heros, — захоплено сказав Телбот. — Тільки подивіться
на ці очі! Неймовірна, чи не так? У сонячний день їх
можна помітити за милю.
Том розглядав книгу.
— Отже, ми знайшли німфу однієї з них?
— Або наяду, якщо вам більше подобається, — Телбот
тарабанив кінчиками пальців, наче осідлавши кони-
ка. — У бабок немає личинкової стадії. Вони відкла­
дають яйця в тихій або повільній проточній воді, а коли
німфи вилуплюються, вони є цілковито водними істо-
тами. Принаймні поки не дозріють. Потім виповзають
на якусь рослину, наприклад, на стебло трави, щоб
перетворитися на дорослу особину.
 141

— Але бабок зазвичай не приваблює падло, чи не

так? — запитав я.
— О боже, ні! — він був шокований. — Вони хижаки.
Їх іноді називають москітними яструбами, це їхній ос-
новний раціон. Ось чому ви зазвичай бачите їх біля
води, хоча болотні коромисла також небайдужі до кри-
латих термітів. Кажете, що цей зразок знайшли в труні?
— Так. Ми думаємо, що він, імовірно, потрапив туди
разом із тілом, — відповів Том.
— Тоді я б сказав, що тіло залишали біля ставка чи
озера. Напевно, на самому березі, на краю води. — Тел-
бот підняв банку. — Коли цей малюк виповз, щоб пе-
режити свої метаморфози, його, очевидно, теж зачерп-
нули. Якби він не був розчавлений, його вбили б холод
і темрява труни.
— Є якісь конкретні території, де цей вид найімовір-
ніше трапляється? — запитав Том.
— Тільки не біля швидких струмків чи в річках, а так
практично в будь-якому лісі, де є стояча вода. Їх неда-
ремно називають болотними коромислами. — Телбот
глянув на годинник і запхав книжку назад у порт­
фель. — Вибачте, треба йти. Якщо знайдете живі ек-
земпляри, обов’язково повідомте мені.
Том рушив провести Телбота. За кілька хвилин по-
вернувся замислений.
— Тепер ми принаймні знаємо, що знайшли, — за-
уважив я. — І якщо тіло залишили біля ставка чи стоячої
води, то ця інформація дає Ґарднерові трохи більше
можливостей.
Том, здавалося, не почув. Він підняв череп і оглянув
його, але недбало, наче не усвідомлював, що робить.
Навіть коли я розповів йому про непошкоджені під’язи-
кові кістки та рожеві зуби ексгумованих останків, він
усе одно майже не прореагував.
142

— Усе добре? — запитав я нарешті.

Том відклав череп.
— Ден Ґарднер телефонував якраз перед приїздом
Джоша. Алекс Ірвінґ зник.
Спочатку я подумав: це якась помилка. Я ж цього
ранку бачив психолога по телевізору. Потім згадав, що
інтерв’ю знімали напередодні, ранкова передача була
повтором.
— Що сталося?
— Ніхто не може з упевненістю сказати. Очевидно,
він вийшов рано-вранці та не повернувся. Відтоді йо-
го ніхто не бачив.
— Чи не зарано казати, що він зник безвісти, якщо
його не було лише кілька годин?
— Звичайно. Але він собаку вивів на прогулянку, —
в очах Тома засіла тривога. — Пса знайшли з розбитим
черепом.

***
Кров крутиться по раковині, мармуруючи швидко­
плинну холодну воду карміновими нитками. Шматок
м’яса, обсушений до блідо-рожевого кольору, тепер,
коли з нього змита кров, застрягає в стокові. Ти штов-
хаєш його пальцем, доки не просунеться.
Неуважно насвистуючи собі під ніс, ти нарізаєш
свіжий перець чилі й кидаєш його на сковороду разом
зі жменею часникової солі. Коли вони починають ши-
піти, зачерпуєш м’ясо і розкладаєш шматки на перець.
Мокра плоть плюється і шипить від доторку гарячого
жиру, підіймається пара. Ти хутко перемішуєш печеню
й залишаєш підрум’янюватися. Відчиняєш холодну
шафу, дістаєш коробку з апельсиновим соком, сиром
і майонезом. Вибираєш склянку, на вигляд більш-
менш чисту, протираєш її пальцем. Пил вкриває всі
 143

поверхні, але тобі байдуже. Якби й помітно було — ну

то що. Час від часу наче завіса підіймається — ти бачиш
занепад усього довкола, де кожен куточок вкритий
уламками років. Але це тебе не турбує. Розпад є части-
ною природного порядку речей, а хто ти такий, щоб
заперечувати природу?
Одним духом випиваєш склянку апельсинового со-
ку, витираєш рот тильною стороною долоні, намащу-
єш майонезом дві скибочки білого хліба, викладаєш
зверху грубі шматки сиру. Наливши собі ще соку, йдеш
до великого столу в центрі кухні. Там залишилося не-
багато місця, тож ти ставиш тарілку на кут і підтягуєш
стілець. Бутерброд, як завжди, не смакує — просто
наповнює шлунок. Ти більше не сумуєш за тим, що не
відчуваєш смаку чи запаху.
Бо тепер маєш стільки джерел насолоди.
Зараз усе розвиватиметься швидко, але це нормаль-
но. Саме цього ти чекаєш, і під тиском тобі якнайкра-
ще. Усе відбувається саме так, як очікувалося. Усе за
планом. Залишити все в гірській хатині було ризико-
вано, але то прорахований ризик. Так дивно здавалося
працювати там, далеко від власного середовища. Ка-
сета з плівкою — натхненна вигадка, а от там залиши-
ти тіло так, щоб вони його знайшли, — то вже проти
течії. І все-таки це було необхідно. Хотілося мати
вплив, а що може бути кращим, ніж дати їм місце зло-
чину, місце вбивства, — нехай граються? Нехай біга-
ють, метушаться, намагаючись вгадати, що ти робити-
меш далі. Нічого доброго це їм не дасть.
Поки вони зрозуміють, буде запізно.
Ти доїдаєш бутерброд, запиваючи апельсиновим
соком, який на смак для тебе просто холодний. Те-
пер — до плити, щоб перевірити пательню. Крапля
майонезу замастила кутик рота. Ти підіймаєш кришку
144

і вдихаєш раптовий викид пари. Не відчуваєш запаху,

але від нього сльозяться очі — і це хороший знак. М’я-
со починає гарно підрум’янюватися. Свинина, а не
яловичина, як зазвичай. Дешевше, і все одно не помі-
тиш різниці.
Береш ложку, пробуєш. Попри те, що не відчуваєш
смаку, воно настільки пряне, що обпікає рот. Таким
і має бути хороший чилі. Ти вкидаєш у печеню кілька
банок помідорів, знімаєш сковороду з вогню й накри-
ваєш кришкою. Тепер страва повільно готуватиметься
сама собою, і, коли ти повернешся, буде те, що треба.
Ти щиро віриш у те, що потрібно залишати все туш-
куватися у власному соку.
Береш поліетиленовий пакет із брудним одягом,
який потрібно віднести до пральні, нагадуєш собі, що
також треба знову сходити на закупи по все необхідне.
Кілька банок помідорів, а ще розрядилися батарейки
та закінчилася липучка для мух. Розглядаєш липкі
смуж­ки, що звисають зі стелі. Принаймні раніше вони
були липкими; тепер же матово-чорні від мертвих мух,
а також від лушпиння більших барвистих комах.
На мить погляд твій порожніє, ніби ти забуваєш, для
чого потрібні смужки. Моргаєш і повертаєшся до жит-
тя. Виходячи, зупиняєшся біля столу. Чоловік, який
лежить на ньому, втупився в тебе переляканими очи-
ма, сопе, втягує повітря ротом, з якого стирчить кляп.
Ти даруєш йому усмішку.
— Не хвилюйтеся, зараз. Я незабаром повернуся.
Підхопивши важкий мішок з білизною, виходиш.
 Розділ 10

Поступово вимальовувалася картина того, що сталося.

Ірвінґ жив поблизу Кейдс-Коув, мальовничого району
в передгір’ях Смокі-Маунтінс. Щоранку, перед снідан-
ком, він виводив свого собаку, чорного лабрадора, гуля­
ти лісовою стежкою, що розпочиналася за його будин-
ком. Про цю усталену частину розпорядку дня Ірвінґ
неодноразово згадував у своїх профільних інтерв’ю,
якими так тішився.
Близько дев’ятої години його асистентка, як завжди
щоранку, увійшла до Ірвінґа додому й запустила каво-
варку, щоб улюблена, обсмажена по-французькому
кава була готова до його повернення.
Проте цього ранку він не повернувся. Асистентка —
вже третя за два роки — марно намагалася зателефо-
нувати йому на мобільний. Наближався час обіду,
а чоловіка й сліду не було, тоді вона сама пішла тією
стежкою. Менш ніж за пів милі від дому побачила
поліціянта, який вислуховував літню пару з джек-рас-
селом, песик схвильовано цявкав на повідку. Минаю-
чи пару з поліціянтом, дівчина почула, як ті розпо­
відали офіцерові, що їхній тер’єр знайшов мертвого
собаку. Чорного лабрадора.
Саме тоді асистентка зрозуміла, що її роботодавець
може не повернутися на сніданок.
Обшук місцевості виявив закривавлений сталевий
прут, що лежав біля тіла лабрадора, а мокра брудна
земля навколо містила сліди боротьби. Виявили кілька
146

різних слідів, та жоден із них не був достатньо чітким,

щоб зняти зліпки.
І жодного сліду самого Ірвінґа.
— Ми не знаємо напевно, що з ним сталося, — визнав
Ґарднер. — Вважаємо, що вся кров на пруті собача, але
без лабораторного аналізу не скажеш. Чекаємо на ре-
зультат.
Ми зібралися в одному з кабінетів моргу, далі по
коридору від секційних залів. Маленька кімната без
вікон — зручне місце для таємних справ. Ґарднер при-
йшов на прохання Тома. Цього разу з ним була Джей-
кобсен, холодна й неприступна, як завжди, у строгому
вугільно-сірому костюмі зі спідницею до колін. Якби
не колір, це вбрання нічим не відрізнялося б від попе-
редніх. Цікаво, мабуть, у її гардеробі повно однакових
костюмів нейтральних відтінків темного спектра.
Ніхто не починав обговорення справжньої причини
зустрічі, але ми всі знали, чому тут зібралися. Причина,
навіть невисловлена, створювала відчутну напругу в ма-
ленькому кабінеті. Незадоволення моєю присутністю
Ґарднер виявив лише одним несхвальним поглядом. Зда-
ється, усі ці турботи притисли його до землі: зморшкува-
тий зім’ятий костюм, зморшкувате втомлене обличчя,
наче гравітація діяла на нього сильніше, ніж на нас.
— Мабуть, у вас є якісь теорії, — сказав Том. Він сидів
за столом і задумливо слухав — я знав, що він чекає
свого часу. Сидів у кімнаті тільки Том. Перед письмо-
вим столом стояв ще один стілець, але ніхто його не
зайняв. Решта стояли. Стілець залишався вільним, не-
мов чекаючи приходу запізнілого відвідувача.
— Цілком можливо, що Ірвінґ став жертвою випад-
кового нападу, але говорити про це зарано. На цьому
етапі ми не виключаємо нічого, — сказав Ґарднер.
У Тома почало прориватися роздратування.
 147

— Де тоді його тіло?

— Ми ще обшукуємо територію. З того, що нам ві-
домо, висновки можуть бути різні: його могли пора-
нити, він міг утекти. Собаку знайшли в лісі за пів милі
від найближчої дороги. Щоб нести дорослого чоловіка,
це задовга відстань, але іншого способу витягти Ірвін-
ґа звідти нема. Наразі ми знайшли тільки сліди ніг
і велосипедів.
— А якщо його примусили йти самостійно — під за-
грозою пістолета чи ножа?
Ґарднер уперто випнув підборіддя.
— Серед білого дня? Малоймовірно. Проте, як я вже
сказав, ми розглядаємо всі можливості.
Том втупився в нього:
— Скільки часу ми знайомі, Дене?
Агент БРТ почувався незручно.
— Не знаю. Десять років?
— Уже дванадцятий пішов. І це вперше ти намагаєш-
ся мене обдурити.
— Неправда! — відповів Ґарднер, його обличчя спо-
хмурніло. — Ми прийшли сюди сьогодні з доброї волі.
— Ну ж бо, Дене, ти так само добре знаєш, що сталося!
Ти не можеш серйозно повірити, що це випадковість!
Ірвінґ зник безвісти наступного ранку після того, як
прилюдно спаскудив серійного вбивцю по телевізору.
— Я не можу робити поквапних висновків, поки не
буде доказів.
— А як іще хтось зі слідчих зникне? Це теж буде по-
спішним висновком? — за всі роки, які знав Тома,
я ніколи не бачив його таким розлюченим. — До біса,
Дене, тут учора поранився один співробітник, можли-
во, серйозно. А тепер ще й це! Я відповідаю за людей,
з якими працюю. Якщо хтось із них у групі ризику,
я хочу про це знати!
148

Ґарднер нічого не відповів. Він багатозначно поди-

вився на мене.
— Побуду в секційній залі, — сказав я, рушивши до
дверей.
— Ні, Девіде, ти маєш таке ж право чути це, як і я, —
сказав Том.
— Томе… — почав Ґарднер.
— Я попросив Девіда допомогти, Дене. Якщо він зби-
рається розділити ризик, то має повне право знати, у що
втрапив. — Том згорнув руки. — Я все одно скажу йому
тільки те, що ти говоритимеш, то краще, щоб він почув
це від тебе.
Вони зчепилися поглядами. Ґарднер не здався мені
людиною, яку легко залякати, але я знав, що Том не
відступить. Глянув на Джейкобсен і побачив, що їй так
само незручно, як і мені. Вона зрозуміла, що я спосте-
рігаю, і негайно прибрала з обличчя будь-який натяк
на емоції.
Ґарднер покірно зітхнув.
— Боже, Томе. Гаразд, можливо, є зв’язок. Але все не
так однозначно. Деякі студенти Алекса Ірвінґа скаржи-
лися на його поведінку. Студентки. Університет заплю-
щував на це очі, бо ж відомий професор, може влашту-
ватися в будь-який університет штату. Аж тут одна
студентка звинуватила його в сексуальних домаган-
нях — і це відкрило шлюзи. Залучили поліцію, універ-
ситет начебто мав намір розірвати з ним контракт, не
ризикувати власною репутацією та судовими позовами.
Я подумав про відвертий флірт Ірвінґа із Саммер і на-
віть з Джейкобсен, попри те що він публічно принизив
Діану. Нічого дивного, що вони не єдині такі. Очевид-
но, не всі піддавалися його чарам.
— Тож ти думаєш, що він інсценував своє зникнен-
ня? — із сумнівом запитав Том.
 149

— Як я вже сказав, ми розглядаємо всі можливості.

Але над Ірвінґом висіла не просто справа про домаган-
ня. Податкове управління переслідує його за неспла-
чений податок на всі ці книжкові угоди й телевізійні
виступи. Йому світив рахунок у понад мільйон доларів,
можливо, навіть термін у в’язниці. Ірвінґові загрожу-
вав професійний і фінансовий крах, попри всі його
заслуги. Зникнення могло здатися ідеальною можли-
вістю вибратися з-під тиску.
Том витягнув нижню губу, нахмурився.
— Усе так, але вбити власного собаку?
— Люди чинили гірше за менші гроші. І ти, мабуть,
також знаєш, що ми знайшли чіткі відбитки пальців
на залізному пруті, яким убили собаку Ірвінґа. Їх пе-
ревірили, вони належать дрібному злодієві, на ім’я
Ной Гарпер. Він рецидивіст, має ряд судимостей за
автокрадежі й пограбування зі зломом.
— Якщо у вас є підозрюваний, то чому в тебе такий
похмурий вигляд? — запитав Том.
— Бо, з одного боку, всі злочини Гарпера в мину­
лому були незначними. З іншого боку, він зник без­
вісти майже сім місяців тому. Не з’явився на останню
перевірку — він перебував на умовно-достроковому
звільненні, — а відтоді його ніхто не бачив. Усі речі
залишилися у квартирі, а орендна плата сплачена до
кінця місяця.
— Він афроамериканець? — запитав я. — Від п’ят-
десяти до шістдесяти, сильно накульгує?
Гріх було не потішитися здивуванню Ґарднера.
— Звідки ви знаєте?
— Думаю, він у секційній залі, далі по коридору.
Я спостерігав, як від цього усвідомлення на його
пом’ятому обличчі з’явилося ще більше зморщок.
— Починаю тупити, — сказав він з огидою.
150

Джейкобсен невпевнено переводила погляд з нього

на мене.
— Ви маєте на увазі тіло, яке було в могилі Вілліса
Декстера? Це Ной Гарпер?
— Час підходить, — сказав Ґарднер. — Тільки-от
якщо Гарпер мертвий, то як його відбитки пальців
опинилися на знарядді, яким убили собаку Ірвінґа?
— Можливо, так само, як відбитки Вілліса Декстера
опинилися в хатині, — припустив Том.
Ми обмірковували нові факти, запала тиша. Досі існу­
вала ймовірність того, що Вілліс Декстер не інсценував
свою смерть, а вбивця привласнив його тіло та відбит-
ки пальців. Але в цьому випадку таке не проходило.
— А на трупі в труні Вілліса Декстера обидві руки на
місці? — запитала Джейкобсен.
— Обидві, — відповів я. — І всі пальці теж.
— Можливо, хтось міг зберегти касету з плівкою та
сталевий прут із відбитками Декстера й Гарпера, —
припустив Том.
— Можливо, касету з плівкою. Відбиток Декстера
був змащений мінеральною олійкою, яка використо-
вується для догляду за шкірою малюків. І немає спо-
собу дізнатися, скільки часу він там був, — сказав Ґард-
нер. — Але відбитки Гарпера на пруті залишилися
в плямах крові. Їм усього кілька годин.
— Тоді тіло з труни не може належати Ною Гарперу.
Це просто неможливо, — наполягала Джейкобсен.
Ніхто нічого не сказав. Логіка підказувала, що вона
мала рацію. Такого не могло бути, якщо відбитки паль-
ців залишені цього ранку. Але, судячи з виразів облич-
чя присутніх у кабінеті, ніхто не міг прийняти такий
висновок остаточно.
Том зняв окуляри й почав їх протирати. Без них він
здавався втомленим і якимось вразливим.
 151

— Девіде, розкажи, будь ласка, що ще ти знайшов.

Ґарднер і Джейкобсен мовчки слухали. Я описав
знахідку лялечок і наяду бабки в труні, а також непо­
шкоджену під’язикову кістку й рожеві зуби ексгумо-
ваного тіла.
— Тож схоже на те, що Террі Луміса і того, хто був
у труні, вбито однаково, — сказав Ґарднер, коли я за-
кінчив. Він звернувся до Тома. — І ви думаєте, що ці
рожеві зуби спричинені удушенням?
— Здається більш вірогідним, ніж утоплення, — м’яко
погодився Том, а я спробував не всміхнутися. Він не
пригадав, як Ґарднер глузував з мене в хатині, але, оче-
видно, не забув цього. — Не було б жодних сумнівів,
якби не очевидна втрата крові та рани на тілі Луміса.
Ґарднер потер потилицю.
— Сліди бризок у хатині мали вигляд справжніх.
Але, поки ми не отримаємо результати ДНК, немож-
ливо точно дізнатися, чи була то кров Луміса.
— Це займе тижні, — прокоментував Том.
— Розкажи мені про це. У такі моменти я шкодую, що
ми більше не визначаємо просто групу крові. Так хоча б
знали, збігається вона з його чи ні. Але ж у нас про-
грес! — З виразу обличчя було видно, що він про це
­думає. — Я піду в лабораторію. Вони обіцяли пришвид-
шити дослідження, але подивлюсь, чи не зможуть ще
трохи поквапитися.
Надії в голосі агента не було. Хоча ДНК забезпечує
набагато точніший метод зіставлення та ідентифікації,
ніж стара методика визначення групи крові, процес
тестування надзвичайно повільний. Те саме по обидва
боки Атлантики. Скільки мені довелося вислухати
офіцерів британської поліції, які скаржилися, що ро-
бота в лабораторії займає набагато більше часу, ніж
показують у кіно чи на телебаченні. У реальному світі
152

підганяй — не підганяй, такі речі можуть тривати мі-

сяцями.
Том оглянув лінзи окулярів і продовжив їх полірувати.
— Ти досі не відповів на моє запитання, Дене. Чи
варто нам хвилюватися?
Ґарднер розвів руками.
— Що ти хочеш почути, Томе? Я не можу читати дум-
ки цього хлопа. Я не знаю, що він збирається робити
далі. Хотів би я таке вміти. Але навіть якщо він винний
у зникненні Ірвінґа, то це не означає, що хтось інший,
залучений до справи, перебуває в небезпеці. Мені дуже
шкода Ірвінґа, та подивімося правді в очі: ця людина
грала на публіку. Поява на телебаченні могла розбурха-
ти безліч психів — не тільки цього.
— Тоді ми повинні просто працювати далі, наче ні-
чого не сталося?
— У розумних межах, так. Якби я думав, що існує
якийсь реальний ризик, повірте, встановив би цілодо-
бову охорону для вас усіх. Упевнений, що причин для
хвилювання немає, якщо ви вживатимете розумних за-
побіжних заходів.
— «Розумних запобіжних заходів»? — нетерпляче
повторив Том. — Що це значить? Не брати цукерок від
незнайомців?
— Це означає — не вигулювати собак у лісі на само-
ті, — відповів Ґарднер. — Не ходити темними вулиця-
ми вночі наодинці. Облиш, Томе, мені не потрібно
цього говорити.
Ні, не потрібно. Я подумав про те, як налякав мене
охоронець минулої ночі. Можливо, у майбутньому при-
паркуюся десь не так ізольовано.
— Гаразд. Це розумні запобіжні заходи, — погодився
Том, хоча його голос був невеселим. Він знов надягнув
окуляри. — То як ви думаєте, які шанси знайти Ірвінґа?
 153

— Ми залучаємо всі наші ресурси, — сказав Ґарднер,

знову наїжачившись.
Том не тиснув. Ми всі точно знали Ірвінґові шанси.
— Чи залучите ви іншого психолога?
— Це розглядається, — обережно сказав Ґарднер. —
Ми не скидали з уваги профіль, який Ірвінґ склав для
вбивці, але також розглядаємо альтернативні точки
зору. І Діана висунула цікаву теорію.
Колір розцвів на незворушних рисах Джейкобсен.
Рефлекс почервоніння важко контролювати. Можу
собі уявити, як це злить того, хто так старанно відпра-
цьовував зовнішній спокій.
— При всій повазі до професора Ірвінґа, я не думаю,
що вбивства мають сексуальний характер або що вбив-
ця обов’язково є гомосексуалістом, — сказала вона. —
Можливо, професор Ірвінґ міг бути введений в оману
тим фактом, що обидві жертви — оголені чоловіки.
Вона висловила ту ж думку, що й при першій зустрі-
чі, коли біхевіорист приїздив оглянути тіло Террі Лу-
міса, знайдене в хатині. Її тоді поставили на місце за
те, що вона наважилася не погодитися. Заради Ірвінґа
я сподівався, що вона має рацію.
— То як би ви це пояснили? — запитав Том.
— Наразі не пояснила б. Але дії вбивці свідчать про
те, що він не мав сексуальних планів, — зараз вона роз-
мовляла з Томом як з рівним, забувши про стрима-
ність. — У нас є два місця злочину та два комплекти
відбитків пальців осіб, які, ймовірно, самі є жертвами.
А ще є голки для ін’єкцій, встромлені в тіло в могилі
Вілліса Декстера, які чекають, коли ми його ексгуму-
ємо. Убивця хизується, бігає по колу, щоб показати,
хто головний. Йому мало вбивати — він хоче визнан-
ня. Я б погодилася з професором Ірвінґом, що вбив-
ства свідчать про патологічний нарцисизм, але тут,
154

можливо, дещо більше. Це більше психіатрична тери-

торія, ніж моя, та думаю, що вбивця має всі ознаки
злоякісного нарциса.
Том ніяк не прореагував.
— Даруйте, але я не розумію, що це означає.
Джейкобсен надто захопилася, щоб соромитися.
— Усі нарциси одержимі собою, але злоякісні нарци-
си — це крайній ступінь. У них патологічна самовпев-
неність — навіть почуття грандіозності, — яка вимагає
уваги та захоплення. Вони переконані, що особливі,
і хочуть, щоб інші люди теж це визнали. Важливо, що
вони також садисти, позбавлені совісті. Заподіювати
комусь біль не обов’язково приносить їм задоволення,
але вони насолоджуються відчуттям сили, яке прихо-
дить із цим. І вони байдужі до будь-яких страждань,
що б кому не робили.
— Це схоже на психопатію, — сказав я.
Сірі очі Джейкобсен глянули на мене.
— Не зовсім, хоча є спільні характеристики. Попри
те що злоякісний нарцис здатний на надзвичайну жор-
стокість, він чи вона все ще може відчувати захоплен-
ня та навіть повагу до інших людей, але за умови, що
об’єкт їхньої поваги демонструє те, що вони вважають
«відповідними» характеристиками, — як правило, пев-
ний ступінь успіху чи влади. Як свідчить Кернберґ…
— Не думаю, що нам потрібні покликання, Діано, —
перебив її Ґарднер.
Джейкобсен трохи вгамувалася, але все одно про-
довжила:
— Суть полягає в тому, що, на мою думку, ми маємо
справу з людиною, якій потрібно продемонструвати
свою перевагу, можливо, як самому собі, так і нам. Він
має якийсь комплекс чи ваду й відчуває, що його талан-
ти та справжня цінність належно не пошановані. Це
 155

пояснює те, на що він пішов, а також чому так відреа-

гував на слова професора Ірвінґа по телевізору. Він не
тільки розлютився від публічного приниження — він не
хотів бачити, що хтось витісняє його з центру уваги.
— Якщо припустити, що цей хлоп також винний
у зникненні Ірвінґа, — вставив Ґарднер, кинувши на
неї застережливий погляд.
— Ти говориш як клятий адвокат, Дене, — сказав
йому Том, але без жару. Він дивився в простір, розсі-
яно постукуючи пальцем по підборіддю. — А що там
персонал похоронного бюро? Чи всі вони мають алібі
на час зникнення Ірвінґа?
— Ми зараз перевіряємо, але, відверто кажучи, я не
уявляю, щоб хтось із них стояв за цим. Ми знайшли
тільки двох, хто працював там, коли орієнтовно хова-
ли Вілліса Декстера. Їм обом за сімдесят.
— А Йорк?
— Він стверджує, що був на роботі з п’ятої ранку.
І, перш ніж ви запитаєте, — ні, ніхто не може цього під-
твердити, — Ґарднер говорив, наче його в куток загнали.
— Сюрприз, — пробурмотів Том. — Щось чути про
цього таємничого працівника, якого він начебто наймав?
— Дуайт Чемберс? Ми досі шукаємо.
— Тобто ні.
Ґарднер зітхнув.
— Йорк залишається під підозрою. Але той, хто за
цим стоїть, надто розумний, щоб звернути всю цю ува-
гу на себе. Зараз ми проводимо повномасштабний об-
шук Стіпл-Гілл, завтра на цвинтарі буде повно преси.
Справи в Йорка кепські, він — трупак, що б не трапи-
лося, — чоловік скривився, усвідомивши, що сказав. —
І каламбур був ненавмисним.
— З того, що я бачив, таке все одно не могло тривати
довго. — Світло блиснуло на Томових окулярах, коли
156

він підвівся з-за столу. — Можливо, Йорк воліє піти

з тріском.
А можливо, він просто ще одна жертва. Але я при-
тримав цю думку при собі.

Починало темніти, коли я виїхав на тиху, обсаджену

деревами дорогу, де жили Том і Мері. Я б знову пра-
цював допізна, якби не запрошення на вечерю, і після
денних перерв дратувався, що довелося перервати ро-
боту. Але ненадовго. Вийшовши з моргу в сонячний
вечір, відчув, як залізна хватка напруги полишила моє
горло. Я не усвідомлював, що мене стискають ці заліз-
ні пальці, але зникнення Ірвінґа після пригоди з Кай-
лом напередодні вразило мене більше, ніж я очікував.
Тепер перспектива випити кілька келихів і поїсти з дру-
зями здавалася ідеальним тоніком.
Домівка Ліберманів — чудовий дерев’яний будинок,
пофарбований у білий колір, що стояв на віддалі від
дороги. Здавалося, він не змінився з першого разу, коли
я його побачив, окрім тільки величного старого дуба,
який панував над галявиною. Під час нашої першої
зустрічі дерево було в розквіті сил, тепер велетень зане-
пав — половина крислатих гілок була мертвою та голою.
Мері зустріла мене біля дверей і піднялася навшпинь-
ки, щоб поцілувати в щоку.
— Девіде! Добре, що ти прийшов.
Вона постаріла, проте мала кращий вигляд за чоловіка.
Піщаного відтінку волосся зблідло, але зберегло свій
природний колір, і хоча обличчя вкрили зморшки, однак
воно все ще сяяло здоров’ям. Небагато жінок за шістде-
сят можуть носити джинси, а от Мері вони пасували.
— Дякую, це так мило, — вона прийняла принесену
мною пляшку вина. — Проходь до кабінету. Сем із Полом
ще не доїхали, а Том розмовляє по телефону з Робертом.
 157

Роберт був їхнім єдиним сином. Він працював у стра-

ховій сфері та жив у Нью-Йорку. Я ніколи не зустрі-
чався з ним, і Том мало про нього говорив, але в мене
склалося враження, що стосунки між ними непрості.
— Маєш чудовий вигляд, — Мері провела мене кори-
дором. — Набагато кращий, ніж минулого тижня.
Я вечеряв з ними у перший вечір, як приїхав. Це зда-
валося так давно.
— Мабуть, то сонце, — сказав я.
— Ну, що б це не було, воно тобі на користь.
Вона відчинила двері в кабінет. Колись це була ста-
ра оранжерея, із великими рослинами та м’якими пле-
теними стільцями. Мері всадила мене й лишила на­
одинці з кухлем пива, перепросила й пішла глянути,
як там вечеря.
Обшиті панелями вікна оранжереї виходили в са-
док. У темряві виднілися високі силуети дерев, вираз-
ні у світлі жовтих вогнів сусіднього будинку. Гарний
район. Якось Том сказав мені, що вони з Мері ледь не
збанкрутували, купивши занедбану будівлю в сімдеся-
тих, але жодного разу про це не пошкодували.
Відпивши холодного пива, я відчув, як потроху зни-
кає напруга. Закинув голову на спинку крісла і ду-
мав про все, що сталося. Ще один день шкереберть:
спочатку новини про Ірвінґа, потім візит Ґарднера
з Джейкобсен — вони відірвали мене від справжньої
роботи. Потім знову довелося відволіктися, вже по
обіді, коли прибув аналіз амінокислот і летких жир-
них кислот у зразках тканини Террі Луміса. Том за-
йшов до секційної зали, де я обробляв останки жерт­
ви з труни.
— Ну, ми помилялися, — заявив він без передмови. —
Згідно з моїми підрахунками, час після смерті підтвер-
джує розповідь менеджера курорту. Луміс був мертвий
158

лише п’ять днів, а не близько семи, як ми гадали. Ось

подивися, що думаєш.
Він простягнув мені аркуш із цифрами. Вистачило
швидкого погляду, щоб погодитися. Том у таких речах
не помилявся.
— Схоже, усе правильно, — сказав я, повертаючи
їх. — Але я досі не розумію, як це може бути.
— Я теж, — він спохмурнів, дивлячись на розрахунки
майже ображено. — Навіть якщо залишити обігрівач
увімкненим… Я ніколи не бачив, щоб тіло настільки
розкладалося за п’ять днів. Там же були лялькоподібні
личинки, їй-богу!
Личинкам мухи потрібно шість-сім днів, щоб заляль-
куватися. Навіть якби ми з Томом обидва помилилися
щодо часу з моменту смерті, вони не змогли б досягти
цієї стадії розвитку принаймні ще цілу добу.
— Вони могли туди потрапити лише одним спосо-
бом, — сказав я.
Том посміхнувся.
— Ти теж про це думав. Продовжуй.
— Хтось, мабуть, навмисне засіяв труп личинка-
ми. — Тільки це могло пояснити стан тіла Террі Лумі-
са. Повністю дорослі личинки могли б одразу взятися
до справи, не втрачаючи часу на очікування, поки яйця
вилупляться. — Це не надто прискорить події, можливо,
щонайбільше на пів доби чи добу. І все-таки, за наяв-
ності відкритих ран на тілі, цього, мабуть, вистачило.
Він кивнув.
— Особливо з обігрівачем, увімкненим, щоб підви-
щити температуру. А личинок на тілі було забагато, вра-
ховуючи те, що всі двері та вікна хатини лишалися за-
чиненими. Хтось явно вирішив підштовхнути природу.
Кмітливо, але важко зрозуміти, чого вбивця сподівався
досягти. Хіба що скаламутити воду на день-два.
 159

Я теж про це думав

— Можливо, цього було достатньо. Пам’ятаєш, що
сказала Діана Джейкобсен? Той, хто за цим стоїть, на-
магається щось довести. Можливо, це був ще один шанс
показати, який він розумний.
— Можливо, — Том задумливо всміхнувся і продов­
жив: — Взагалі дивно, звідки він так багато знає про
все це, правда?
Тривожна думка.
Я все ще міркував про це, коли Том прийшов до оран-
жереї. Свіжо поголений і переодягнений, з оманливо
здоровим рум’янцем, що буває після гарячого душу.
— Перепрошую. Наша чергова щомісячна бесіда, —
сказав він. Мене здивувала гіркота в його голосі. Він
усміхнувся, ніби погоджуючись, і, зітхнувши, опустив-
ся в крісло. — Мері дала тобі випити?
Я підніс пиво.
— Так, дякую.
Він кивнув, але все ще здавався якимось відсторо­
неним.
— Усе добре? — запитав я.
— Звісно, — він роздратовано щипнув підлокітник
крісла. — То Роберт. Він мав приїхати за два тижні.
Тепер, виявляється, у нього не буде часу. Я сам не силь-
но переживаю, а от Мері дуже його чекала, а тепер… Ну,
добре. Ось тобі й діти.
Іронія не спрацювала, бо Том згадав мої обставини.
Невинна обмовка, але Томові, мабуть, на душі полег-
шало, коли дверний дзвінок сповістив, що приїхали
Сем із Полом.
— Вибачте, спізнилися, — перепросив Пол, коли
Мері провела їх до оранжереї. — Дорогою додому
в мене спустило колесо — сто років те кляте мастило
з рук змивав.
160

— Ви вже на місці. Саманто, ти просто сяєш, — Том

потягнувся поцілувати гостю. — Як справи?
Сем опустилася в крісло з високою спинкою, їй бу-
ло незручно пересуватися через роздутий живіт, але
вигляд вона мала свіжий і здоровий, світле волосся
зібране у хвіст.
— Не терпиться вже. Якщо маля не поквапиться, ми
ще довго сваритимемося.
Том засміявся.
— Почне бігати до школи — озирнутися не встигнеш.
Настрій у нього покращився з приїздом гостей, і, ко-
ли ми сіли за обід, атмосфера стала легкою й невиму-
шеною. Обід був простим, без претензій — запечений
лосось із картоплею в мундирі та салатом, — але Мері
чудово куховарила, їй вдалося зробити прості страви
особливими. Коли вона подавала десерт, гарячий пер-
сиковий пиріг із морозивом, Сем нахилилася до мене.
— Як ти? Трохи відійшов, відколи я тебе бачила ми-
нулого разу? — запитала вона стиха, щоб не почули.
Це було в ресторані, де я думав, що відчув парфуми
Ґрейс Стракен. Здавалося, минуло кілька тижнів, а не
кілька днів. Відтоді багато чого сталося.
— Мабуть, так, — усміхнувся я, — чесно кажучи, по-
чуваюся досить добре.
Хвилину-дві вона розглядала мене.
— Так, і на вигляд теж, — потиснувши мою руку,
вона повернулася до основної розмови.
Після їди Мері та Сем зникли на кухні, щоб варити
каву, відмовившись від нашої допомоги.
— Ви добре знаєте, що хочете поговорити про справи,
а в нас із Сем є важливіші речі.
— Закладаймося, що вони теревенитимуть про ді-
тей? — запитав Том, коли жінки вийшли. Він потер
руки. — Ну, я, наприклад, вип’ю бурбону. Бажаєте
 161

приєднатися? У мене є пляшка «Блантонс», і я шукаю

привід її відкоркувати.
— Трішки, — сказав Пол.
— Девід? Або є скотч, якщо хочеш?
— Бурбон — чудово, дякую.
Том зайнявся баром, дістаючи склянки та особливу
пляшку з мініатюрним конем і жокеєм на вершечку.
— Є лід, але, якщо я зайду на кухню, Мері зачитає
мені акт про порушення сухого закону. Бачу, Девіде, що
ти з нею заодно.
Я не збирався відповідати. Іноді обмеження може
принести більше шкоди, ніж користі. Том вручив нам
кожному по склянці, а потім підняв свою.
— Ваше здоров’я, панове.
Бурбон був м’яким із присмаком паленої карамелі.
Ми сьорбали мовчки, смакуючи. Том прочистив горло.
— Поки ви обидва тут, я хочу вам дещо сказати. Тебе
це не стосується, Девіде, але теж послухай.
Ми з Полом перезирнулися. Том задумливо дивився
на свій бурбон.
— Ви обидва знаєте, що я планував перенести свій
вихід на пенсію до кінця літа. Ну, я вирішив не чекати
так довго.
Пол поставив склянку.
— Ти жартуєш.
— Пора, — просто сказав Том. — Мені дуже шкода,
що я так зненацька кажу, але… Ну, це не секрет, що
моє здоров’я останнім часом не дуже. До того ж мушу
думати, як краще для Мері. Я вирішив, що кінець на-
ступного місяця — годиться. Це лише на кілька тижнів
раніше, ніж планувалося, і це не означає, що Центр
зупиниться без мене. Відчуваю, що наступний дирек-
тор буде гідний.
Том натякнув на Пола, але він, здається, не помітив.
162

— Ти ще комусь сказав?
— Тільки Мері. Наступного тижня відбудуться збори
факультету. Збираюся там оголосити. Але я хотів, щоб
спочатку дізнався ти.
Пол усе ще стояв приголомшений.
— Боже, Томе. Я не знаю, що сказати.
— Ну, наприклад, «Бажаю добре відпочити на пен-
сії», — Том усміхнувся. — Це не кінець світу. Наважу-
ся сказати, я все одно продовжу консультувати. До
біса, я зможу навіть пограти в гольф. Тож не розки­
саймо. Ще тост?
Він потягнувся за пляшкою «Блантонс» і поновив
наші чарки. У горлі в мене стояв клубок, але я знав, що
Том не хоче, щоб ми сиділи тут з похмурими пиками.
Я підняв келих.
— За новий початок.
Він цокнувся зі мною.
— Я вип’ю за це.
Його оголошення додало гірко-солодкого присмаку
решті вечора. Мері сяяла, коли вони із Сем повернули-
ся, але її очі блищали від сліз. Сем не намагалася при-
ховати свої сльози, обіймаючи Тома так сильно, що
йому довелося нахилитися до її великого живота.
— Тішуся вами, — вона витерла очі.
Сам Том широко всміхався й розповідав про їхні
з Мері плани, стискаючи руку дружини. Проте смуток
був відчутний весь вечір, і привітання не могли його
приховати. Том не просто йшов на пенсію.
Це був кінець епохи.
Саме тоді я по-особливому радів тому, що прийняв
його пропозицію допомогти в розслідуванні. Він сказав,
що це буде наш останній шанс попрацювати разом, але
я навіть не підозрював, що це буде його остання справа.
Чи здогадувався сам він тоді про це?
 163

Повертаючись до свого готелю відразу по опівночі,

я докоряв собі за те, що не оцінив можливості, яку
мені надали. Я відкинув останні сумніви і наказав со-
бі максимально використати роботу з Томом, поки
вона є. Ще день-два — і все буде скінчено.
Принаймні я так думав. Краще треба було думати.
Наступного дня знайшли ще одне тіло.

***
Зображення формуються повільно, з’являючись, як
привиди, на чистому аркуші паперу. Лампа опромінює
криваво-червоним світлом маленьку комірчину, ти че-
каєш відповідного моменту, а потім підіймаєш контакт­
ний лист із лотка з проявником та занурюєш його в чи-
сту воду, перед тим як помістити у фіксаж.
Ось. Ідеально. Не усвідомлюючи цього, ти, придиха-
ючи, насвистуєш собі під ніс, — тихий видих, без певної
мелодії. Хай як там тісно, тобі подобається бути в темній
кімнаті. Схожа на келію ченців: спокійну та медитативну,
самодостатній світ сам у собі. Купаючись у трансформу-
ючому карміновому світлі кімнати, почуваєшся відріза-
ним від усього й можеш зосередитися на тому, щоб ожи-
вити зображення, перенесені на глянцевий фотопапір.
Що ж, так і має бути. Гра, у яку ти граєш, змушуючи
БРТ та їхніх так званих експертів ганятися за власними
хвостами, може стати бажаним полегшенням, вона ле-
стить твоєму его. Бачить Бог, ти заслуговуєш на те, щоб
побалувати себе після всіх жертв, на які довелося піти.
Але не варто забувати, що це лише спосіб відволіктися.
Саме в цій маленькій кімнаті відбувається головне —
справжня робота.
Немає нічого важливішого за неї.
Щоб досягти цього етапу, пішли роки навчання мето-
дом проб і помилок. Твоя перша камера була з ломбарду,
164

старий «Кодак інстаматик». І ти тоді був надто недос-

відченим, щоб знати його властивості: він погано па-
сує для твоїх потреб. Кодак тоді міг зафіксувати мо-
мент, але не дуже детально. Надто повільний, надто
розмитий, надто ненадійний. Недостатньо точності,
потрібного контролю для того, що ти хотів.
Відтоді ти пробуєш інші. Якийсь час тобі подобалися
цифрові камери, але, попри всю їхню зручність, зобра-
женням бракує — і тут ти посміхаєшся собі — бракує
душі плівки. Пікселі не мають глибини та резонансу,
якого ти шукаєш. Незалежно від того, наскільки висока
роздільна здатність, наскільки правдиві кольори, вони
все одно є лише імпресіоністичним наближенням до
свого об’єкта. А от плівка фіксує щось з його суті, пере-
дає те, що виходить за межі хімічного процесу. Справ-
жня фотографія створюється світлом, чистим і про-
стим: пензлем фотонів, що залишає слід на полотні
плівки. Між фотографом і об’єктом знімання існує
фізичний зв’язок, який вимагає тонкої оцінки та май-
стерності. Перетримаєш у хімічній суміші — і зобра-
ження стане темною плямою. Недостатньо довго —
і маєш блідий відбиток, який не відбувся, і ти його
просто передчасно відбраковуєш. Так, плівка, безсум-
нівно, складніша, вимогливіша.
Але ніхто не казав, що квест має бути легким.
І ось що це таке — квест. Твій власний Святий Ґра-
аль, тільки ти точно знаєш: те, що ти шукаєш, існує.
Ти це бачив. І те, що ти побачив один раз, можеш
побачити знову.
Зазвичай ти нервуєш, виймаючи контактний аркуш
із лотка з фіксажем — обережно, бо раніше хлюпнув
собі рідиною в очі, промиваючи його холодною водою.
Це момент істини. Коли ти повернувся, той чоловік
був насторожений і готовий, страх і очікування довели
 165

його до потрібної кондиції, тривога на межі, як і завж-

ди. Хоча ти намагаєшся не надто надіятися, відчуваєш
неминуче очікування, розглядаючи глянцевий аркуш,
щоб побачити, що вийшло. Але збудження зникає,
коли ти, вдивляючись у кожне з мініатюрних зобра-
жень, відкидаєш їх одне за одним.
Розмиті. Ні. Ні.
Марно!
У раптовому нападі божевілля ти розриваєш фотопа-
пір навпіл і відкидаєш його геть. Жбурляєш лотки для
проявлення, валиш їх на підлогу, розбризкуючи хіміка-
ти. Здіймаєш руку, проводиш по полицях, заставлених
пляшками, приходиш до тями. Стиснувши кулаки,
стоїш у центрі темної кімнати, груди здіймаються
й опускаються, ти намагаєшся стриматися.
Сморід розлитих фотореактивів наповнює маленьку
комірчину. Раптовий гнів зникає, коли ти озираєш весь
цей безлад. Починаєш мляво підбирати кілька розірва-
них клаптів, зрештою кидаєш цю спробу. Може, поче-
кати. Хімічні випари надзвичайно сильні, і трохи ріди-
ни бризнуло на твою голу руку. Уже щипає, і ти знаєш
з минулого досвіду, що буде пекти, якщо не змити.
Уже спокійніший, покидаєш темну кімнату, твоє
розчарування слабшає. Ти вже звик до такого, тож
немає часу на цьому зупинятися. Тобі надто багато
потрібно зробити, надто багато підготувати. Думки про
це відновлюють розмірений крок. Невдачі завжди за-
смучують, але ти маєш тримати все під контролем і ди-
витися в перспективі.
Завжди є наступний раз.
 Розділ 11

Том зателефонував наступного ранку, я саме збирався

виходити з готелю.
— БРТ знайшло людські останки в Стіпл-Гілл, — він
замовк. — Цього разу не поховані.
Щоб не їхати двома машинами, він забрав мене від
готелю. Ми вже не сперечалися щодо того, чи варто
мені вирушати з ним, — лише мовчазна угода, що він
не намагатиметься впоратися сам. Я гадав, як почува-
ється Том після вчорашньої розмови, чи не шкодує,
що оголосив про свою відставку. Може, й шкодував,
але добре це приховував.
— Тож… як ти почуваєшся? — запитав я, коли ми
рушили.
Він знизав плечима:
— Вихід на пенсію — то не кінець світу. Життя три-
ває, адже так?
Я погодився.
Коли ми наближалися до пофарбованих воріт Стіпл-­
Гілл, сонце вже піднялося. Густий хвойний ліс, що
оточував галявину, здавався непроглядним, наче серед
щільно збитих стовбурів ще панувала ніч.
Офіцери поліції у формі стояли біля воріт кладо­
вища, не пропускаючи преси, яка вже зібралася під
парка­ном. Напевне, просочилася звістка про нову
­знахідку. Вона перекрила новину про ексгумацію —
і спраглі ЗМІ накинулися на цю свіжину. Том при­
гальмував, щоб показати своє посвідчення, а один
 167

з фотографів уже присів, щоб клацнути нас через вікно

машини.
— Скажи йому, що мій автограф коштує десять до-
ларів, — пробурчав Том, в’їжджаючи всередину.
Ми проминули могилу, ексгумовану напередодні,
і наблизилися до головної будівлі. Каплиця Стіпл-Гілл,
мабуть, була споруджена в 1960-х роках, коли амери-
канський оптимізм поширювався навіть на похоронну
індустрію. Такий собі модернізм на мінімалках: одно-
поверховий будинок з пласким дахом, який тяжів до
стилю Френка Ллойда Райта 1, проте так і не дотягнув.
Стіна біля входу, складена з кольорових скляних бло-
ків, забруднилася і потріскалася. Пропорції будівлі
вражали непропорційністю: я ніяк не міг уторопати,
що саме тут не так. На пласкому даху височів шпиль,
такий же недоречний, як відьомський капелюх на сто-
лі. На його вершині встановили металевий хрест, схо-
жий на дві нашвидкуруч склепані іржаві балки.
Ґарднер стояв біля каплиці й розмовляв із групою
агентів-криміналістів, їхні білі комбінезони вже були
заплямовані й брудні. Він побачив нас і підійшов.
— Там, позаду, — повідомив без передмови.
Коли ми рушили за слідчим, обходячи каплицю,
з ясного неба посипався раптовий сліпий дощик,
сповнюючи повітря срібними крапельками. Дощ при-
пинився так само швидко, як і почався, залишивши
крихітні райдужні призми світла, що блищали на тра-
ві та кущах. Ґарднер провів нас тонкою, всипаною
гравієм стежкою. Що далі в ліс, то менше гравію та
більше бур’янів. Біля високого тисового живоплоту,

1
Френк Ллойд Райт (1867—1959) — один із засновників американської
архітектури. Творець «органічної архітектури» і пропагандист відкри-
того плану.
168

який затуляв від зайвих очей задній двір каплиці, від

гравію лишилася тільки трав’яна стежка.
Фасад каплиці був досить пошарпаним, але справ-
жня занедбаність Стіпл-Гілл ховалася за живоплотом.
До закритого заднього двору, всіяного іржавими ін-
струментами та порожніми контейнерами, тулилася
потворна господарська прибудова. Біля відчинених
задніх дверей підлогу всипали зім’яті недопалки, наче
брудно-білі жувальні драже. Усе здавалося занедбаним
і зношеним, в атмосфері панували мухи, які занепоко-
єно роїлися над купами сміття.
— Це морг, — сказав Ґарднер, киваючи на прибудо-
ву. — Команда обстеження місця злочину ще нічого не
знайшла, але в Агентстві з охорони навколишнього сере­
довища не надто задоволені тим, як Йорк тут порядкує.
Ми підійшли до дверей і почули підвищені голоси.
У халабуді Джейкобсен, зухвало випнувши підборіддя,
спілкувалася з трьома вищими на голову чоловіками.
Двоє з них, напевно, — представники Агентства з охо-
рони довкілля, про яких згадував Ґарднер. Третім був
Йорк. Його голос зривався на крик, тремтів від емоцій,
він тицяв пальцем у повітря.
— …обурення! Це поважний бізнес! Я не піддамся на
всілякі інсинуації…
— Ніяких інсинуацій, сер, — ввічливо, але твердо
перервала його Джейкобсен. — Це частина поточного
розслідування вбивства, тому у ваших же інтересах
співпрацювати.
Очі директора похоронного бюро вирячилися.
— Ви оглухли? Я вже казав, що нічого не знаю! Ви
хоч уявляєте, якої шкоди це завдає моїй репутації?
Він ніби не бачив убогості навколо себе. Йому до-
велося перервати тираду, коли ми опинилися в полі
його зору.
 169

— Докторе Лібермане! — крикнув він, поспішно ру-

шивши до нас. — Сер, я був би вдячний, якби ви допо-
могли залагодити це непорозуміння. Як один професі-
онал іншому, чи можете ви пояснити вашим людям, що
я не маю з цим нічого спільного?
Коли директор похоронного бюро накинувся на То-
ма, той мимоволі зробив крок назад. Між ними виріс
Ґарднер.
— Доктор Ліберман прибув у справах, пов’язаних із
БРТ, містере Йорку. Повертайтеся всередину, а агент
Джейкобсен…
— Ні, я не піду! Я не збираюся стояти осторонь і ди-
витись, як добре ім’я Стіпл-Гілл валяють у багнюці! —
У ранковому сонячному світлі я бачив, що костюм Йор-
ка був брудним і пом’ятим, на комірі сорочки — масна
пляма. Він не поголився, щоки вкривала сива щетина.
Джейкобсен підійшла збоку, практично затиснувши
директора між собою й Ґарднером. Поряд з його по-
шарпаністю вона здавалася особливо свіжою, наче
щойно викарбуваною. Я відчув запах її мила, чистий
і природний.
У тоні агентки м’якості не було, вона трималася
дуже виважено.
— Вам потрібно повернутися до приміщення, сер.
Панове з Агентства з охорони навколишнього середо-
вища мають до вас запитання.
Йорк дозволив відправити його назад до будівлі, але
все оглядався на нас через плече.
— Це змова! Змова! Ви думаєте, я не знаю, що тут
відбувається? Справді так думаєте?
Його голос ще відлунював за нами, а Ґарднер тим
часом відвів Тома вбік.
— Вибачте за таку сцену.
Том усміхнувся, але якось невпевнено.
170

— Схоже, він дуже засмучений.

— Не настільки засмучений, як ще буде.
Ґарднер повів нас до дерев, що росли за моргом
і каплицею. Похоронне бюро впиралося в густий яли-
новий ліс. Між стовбурами була натягнута обмежу-
вальна стрічка, крізь гілки я побачив за роботою фігу-
ри в білих костюмах.
— Останки знайшов собака, — пояснив Ґарднер. —
Добряче розкидані, але можемо говорити про ще
­одне тіло.
— Точно людина? — запитав Том.
— Схоже на те. Спочатку ми не були впевнені, бо
вони дуже сильно погризені. Потім знайшли череп,
тому можемо із часткою впевненістю припустити, що
маємо справу з відповідним набором. Але після Трі-
Стейт не ризикуємо з попередніми висновками.
Я не звинувачував його. Крематорій Трі-Стейт
у Джорджії потрапив у світові заголовки ще у 2002 році,
коли інспектори знайшли на його території людський
череп. Це виявилося верхівкою жахливого айсберга.
Власник з невідомої причини зберігав багато тіл, які мав
би кремувати. Пояснення його діям так і не знайшли.
Понад три сотні людських останків виявилися на­
пхом напхані у крихітні сховища або складені штабе-
лями в довколишньому лісі. Деякі знайшлися в будин-
ку власника. І все ж, хоч яким жахливим видається нам
випадок у Трі-Стейт, він суттєво відрізняється від си-
туації, що склалася зараз.
Жодне тіло в Трі-Стейт не було жертвою вбивства.
Ґарднер повів нас на узлісся, до столу із масками та
захисним спорядженням. За кілька ярдів ялини стояли
майже суцільною стіною.
Агент БРТ із сумнівом подивився на Тома, наче тіль-
ки йому спало на думку, про що він просить.
 171

— Ви впевнені, що все нормально?

— Я бував і в гірших місцях. — Том уже почав роз-
паковувати одноразовий комбінезон. Ґарднера відпо-
відь не дуже переконала, але, спіймавши мій погляд,
чоловік стер занепокоєння зі свого обличчя.
— Ну, тоді гаразд. Дозволяю.
Я чекав, поки він повернеться в морг.
— Його правда, Томе. Там буде важкувато.
— Зі мною все гаразд.
У голосі пролунала така впертість, що я зрозумів:
марно витрачати час на суперечку. Застібнув комбіне-
зон, натягнув рукавички та одноразові бахили. Коли
Том був готовий, ми рушили в ліс.
Нас огорнула тиша, ніби зовнішній світ раптово
обірвався. Довкола тремтіла хвоя — моторошний звук
цвинтаря, ніби шепіт мертвих. Під ногами стелився
грубий хвойний килим, усипаний опалими шишка-
ми, наче койр. Чистий запах хвої просочувався крізь
маску — бажане полегшення після вбогого похорон-
ного бюро.
Але свіжість тривала недовго. Під ялинами повітря
було густим і нерухомим, його не торкався навіть най-
менший вітерець. Майже одразу я відчув, що почав
пітніти, коли ми, нахилившись під низькими гілками,
рушили до найближчих агентів у білому.
— То що ви знайшли? — запитав Том, намагаючись
приховати задишку, коли ті вийшли до нас.
Під мішкуватим захисним спорядженням і масками
людей нелегко розрізняти, але я впізнав товстуна з гір-
ської хатини. Ленні? Ні, Джеррі. Його обличчя під
маскою розчервонілося й спітніло, комбінезон забруд-
нився від хвої та кори.
— О господи, оце-то буде день, — важко пропихтів
він, випроставшись. — Є череп і те, що залишилося від
172

грудної клітки, ще кілька інших кісток. Вони вельми

розкидані, навіть ті, що більші. Позаду — паркан, але
він надто хисткий та старий, тож нічого не захищає —
може хоч хто залізти. Що на чотирьох, що на двох. А ці
кляті дерева — погань така.
— Є одяг?
— Ні, але тут ось щось схоже на старе простирадло.
Тіло могло бути загорнуте.
Залишивши Джеррі працювати, ми попрямували до
найближчої знахідки. Земля у лісі була всіяна малень-
кими прапорцями, немов недоглянуте поле для гольфу,
кожен прапорець позначав окрему знахідку. Найближ-
чий вказував на те, що залишилося від таза. Кістка ле-
жала під деревом, і нам довелося, ковзаючи на слизько-
му килимі з хвої, зігнутися майже вдвічі, щоб дістатися
до неї. Я глянув на Тома, чи не заважка для нього така
вправа. Але більша частина його обличчя ховалася під
маскою, то хіба зрозумієш?
Таз був так сильно погризений, що не вдавалося
визначити, чоловічий він чи жіночий, але стегнова
кістка, що лежала поруч, надавала певну підказку. По-
при те, що обидва кінці великої стегнової кістки по-
страждали від зубів тварин, її довжина свідчила, що це
був чоловік.
— Доволі великий, — сказав Том, присідаючи, щоб
оглянути його. — Якого зросту, на твою думку, був
її власник?
— Понад шість футів. Якого зросту був Вілліс Декстер?
— Шість і два, — посміхнувся Том за маскою, оче-
видно, думаючи так само, як і я. Здавалося, що ми
знайшли тіло, яке мало бути поховане в Стіпл-Гілл. —
Добре, подивімось, що ще є.
Гілки дряпали нас, обсипаючи голками, поки ми
продиралися крізь дерева. Том начебто справлявся, але
 173

йти було важко. По моєму обличчю стікав піт, а від

постійного присідання навпочіпки починалися судо-
ми. Ялиновий запах тепер викликав нудоту, шкіра
свербіла в тісному комбінезоні.
Залишки простирадла валялися на деякій відстані від
таза. Брудне й подерте, воно було позначене прапорцем
іншого кольору, щоб відрізнятися від частин тіла. Біля
нього, частково замаскована опалою хвоєю, лежала
грудна клітка. Кілька мурашок діловито снували над
нею, вишукуючи останні залишки плоті, але поживи
для них зосталося небагато. Кістки давно були розі­
брані, а грудна кістка та кілька менших ребер відсутні.
— Схоже, саме тут викинули тіло, — прокоменту-
вав Том, коли я фотографував. — Досить типове роз­
сіювання. І причина — тварини, а не розчленування,
я б сказав.
Природа не любить відходів, отже, тіло на відкрито-
му повітрі незабаром стає джерелом їжі для місцевої
дикої природи. Собаки, лисиці, птахи та гризуни —
у деяких частинах США навіть ведмеді — бенкетують,
відриваючи та виносячи все, що тільки зможуть. Але
оскільки об’ємний торс завеликий для всіх, крім най-
більших некрофагів, то його, як правило, їдять, де
знайшли. Це означає, що грудна клітка зазвичай по-
значає місце, де тіло лежало із самого початку.
Том глянув на кінець одного з ребер. Поманив мене
ближче.
— Бачиш тут? Сліди від пилки.
Як і інші кістки, ребро було сильно обгризене. Але
між слідами зубів усе ще виднілися паралельні лінії,
тонкі смуги, що пролягали по самому кінці.
— Полотно ножівки, судячи з усього. Те саме, яким
користуємося під час розтину, — сказав я. Стандартна
процедура під час розтину — розрізання грудної клітки
174

з обох боків грудини, щоб розкрити її та отримати

доступ до внутрішніх органів. Іноді використовували
кісткорізи, але електрична пилка зручніша.
І вона залишає подібні позначки.
— Усе більше схиляюся до того, що ми знайшли Віл­
ліса Декстера, — промовив Том. Він почав підводити-
ся на ноги. — Чоловік, зріст пасує, сліди розтину на
ребрах. А одяг Декстера згорів у автокатастрофі. Родини
він не мав, надати одяг не було кому, скоріш за все, тіло
залишили в простирадлі, на якому його видали з моргу.
І час збігається. На кістках немає ні моху, ні лишайни-
ків, отже, вони тут менш як рік. Це здається…
Він раптово видихнув і зігнувся, схопившись за гру-
ди. Я зняв з нього маску й зусиллям волі приховав три-
вогу, побачивши воскову блідість обличчя.
— Де твої таблетки?
Його рот скривило в гримасі.
— Бічна кишеня…
Я роздер його комбінезон, докоряючи собі. Не мож-
на було дозволяти йому пертися в ліс! Якщо він тут зне-
притомніє… На стегні чиносів у Тома була кишеня на
ґудзиках. Я поліз туди, але таблеток не знайшов.
— Їх там немає, — я намагався говорити спокійно.
Очі мого друга заплющилися від болю. Губи посиніли.
— Сорочка…
Поплескав його по кишені сорочки й відчув видов-
жену тверду форму. Дякувати богу! Витяг футляр, від-
крутив кришечку, витрусив одну маленьку таблетку.
Том тремтячою рукою просунув її під язик. Декілька
хвилин нічого не змінювалося, потім напружене облич-
чя почало розслаблюватися.
— Краще? — запитав я. Він кивнув, надто висна­
жений, щоб говорити. — Просто посидь тихенько хви-
лину чи дві.
 175

Зашурхотіли гілки, підійшов Джеррі, товстун-кри-

міналіст.
— Усе добре?
Я не встиг відповісти, як відчув, що рука Тома міц-
ніше стиснула мою руку.
— Добре. Мені просто подих перевести.
Агент не дуже повірив, але дав нам спокій. Він пі-
шов, а плечі Тома знов опустилися.
— Ти можеш іти? — запитав я.
Він невпевнено зітхнув.
— Думаю, так.
— Нумо, витягнемо тебе звідси.
— Я впораюся. Ти продовжуй.
— Я тобі не дам…
Він знову схопив мене за руку. В очах було мовчаз-
не благання.
— Будь ласка, Девіде.
Мені не подобалася ідея відпускати його самого
вибиратися з лісу, але, почни я наполягати на то-
му, щоб провести його, він рознервувався б іще біль-
ше. Я глянув на стіну дерев перед нами. Чи далеко
узлісся?
— Я піду спокійно й повільно. — Том здогадався,
про що я думаю. — І обіцяю відпочити.
— До лікаря тобі треба.
— Я щойно від нього, — він слабко всміхнувся. — Не
хвилюйся. Просто закінчуй тут.
З тривогою я спостерігав, як він пробирається крізь
ліс, рухаючись розважливо, немов дуже старий. Доче-
кався, поки він дійде краю лісу, розчиниться у світлі
дня поміж тісно переплетених гілок, і тоді підійшов до
Джеррі, який роздивлявся якийсь предмет на землі,
мабуть, уламок кістки. Агент підвів очі.
— З ним усе гаразд?
176

— Просто спека. Ви казали, що знайшли череп? —

я швидко змінив тему.
Він привів мене туди, де на підніжжі схилу стирчав
ще один маленький прапорець. Блідий купол люд-
ського черепа був поруч, напівприхований ялиновими
голками. Нижньої щелепи не було, череп лежав дого-
ри дном, як брудна чаша зі слонової кістки. Масив-
ність його структури свідчила про те, що він чоловічий,
і я міг розгледіти лінії перелому, помітні крізь лобну
кістку черепа. Травма, спричинена ударом об щось
пласке та тверде.
Наприклад, переднє скло автомобіля.
Тепер я був упевнений, що останки належать Віллі-
сові Декстеру, тож ми, ймовірно, небагато з них дізна-
ємося. Майже напевно, колишній механік загинув
у автокатастрофі, а не був убитий. Єдиним його зв’яз-
ком з убивствами були привласнені злочинцем труна
й могила. Якби ми могли встановити, що бракує руки
або навіть пальця, то це пояснило б, як його відбитки
залишилися на касеті з плівкою через стільки часу
після смерті. Але зап’ястків чи фаланг не було знайде-
но, і, враховуючи розмір лісу, малоймовірно, що вони
колись знайдуться. Такі залишки надто ретельно пе-
ребирали некрофаги. Навіть якби менші кістки ніхто
не з’їв, зараз вони можуть бути будь-де.
— Марна подорож, докторе, га? — весело сказав
Джеррі, коли я сфотографував останню знахідку — ре-
бро, згризене майже до половини. — Мало що можна
сказати, крім того, що вони людські. Ми й самі б упо-
ралися. Так чи так, якщо ви закінчили, ми хочемо
почати складати все це в коробки та пакети.
Тонкий натяк. Я вже збирався йти звідси, коли по-
мітив інший прапорець.
— Що там?
 177

— Просто зуби. Мабуть, розсипалися, коли відірва-

лася щелепа.
Нічого незвичайного. Некрофаги, як правило, спо-
чатку виїдають обличчя, зуби легко могли висипатися
з відсутньої нижньої щелепи. Не хотілося йти ще й ту-
ди. Я втомився, впрів, до того ж хвилювався, як там
Том. Але на важкому досвіді я навчився не сприймати
нічого як належне.
— Краще подивлюся, — сказав я.
Прапорець стояв між оголеного коріння густої яли-
ни. Неподалік від того місця, де лежала грудна клітка,
але тільки зблизька мені вдалося розгледіти брудні
шматки «слонової кістки». Чотири корінні зуби, вкри-
ті брудом, важко було побачити серед ялинових голок.
Те, що їх узагалі знайшли, свідчило про ретельність
пошуків. Але я дивився на них, і мені здавалося, що
щось не так…
Жар і дискомфорт миттєво забулися, коли я зрозу-
мів, що це було.
— Лише зуби, я ж казав. Отже, ви закінчили? — за-
питав Джеррі, коли я почав їх фотографувати. Цього
разу натяк був грубішим.
— У вас є фотографії цих зубів?
Від глянув на мене, як на придуркуватого:
— Доку, у нас тих фотографій, як гною.
Я випростався.
— Усе одно. Я зняв би ще трохи ось цього. Знадо-
биться.
Залишивши Джеррі витріщатися мені вслід, я ви-
брався з лісу. Піт стікав по спині, але я вже покинув
клаустрофобний простір ялинового лісу і з полегшен-
ням скинув маску. Розстібнувши комбінезон, пірнув
під стрічку, що оточувала місце злочину, й озирнувся
в пошуках Тома. Він стояв дещо осторонь і розмовляв
178

із Ґарднером та Джейкобсен у тіні тисового живопло-

ту. На вигляд йому було краще, але моє полегшення
тривало лише доти, доки я не побачив з ними Гікса. За
мить почулися підвищені голоси.
— …не має правового статусу в цьому розслідуванні!
Ви це знаєте так само добре, як і я.
— Це смішно. Ти просто прискіпуєшся, Дональде, —
відповів Том.
— Прискіпуюся? — сонце виблискувало на лисині
патологоанатома, він сердито випнув підборіддя. — Чи
буде суддя «прискіпуватися», коли відхилить справу про
вбивство через те, що свідок-експерт дозволив помічни­
кові без нагляду гуляти по всьому місці злочину? Його ж
навіть не буде в країні, коли справа дійде до суду.
Неважко було здогадатися, про кого йдеться. Вони
всі замовкли, коли я підійшов.
— Як ти почуваєшся? — запитав я Тома спершу.
— Зі мною все гаразд. Мені просто потрібна була вода.
Зблизька я бачив, що він усе ще блідий, але в цілому
вигляд набагато кращий, ніж раніше. Погляд, який він
кинув на мене, дав зрозуміти: не можна згадувати про
його напад перед іншими.
Я звернувся до Ґарднера:
— Проблема?
— Ви, холера ясна, правду кажете, є проблема! —
перебив Гікс. Попри все його обурення, я бачив, що
він насолоджується.
— Можливо, обговоримо це іншим разом, — утом-
лено запропонував Ґарднер.
Але патологоанатом не збирався відриватися від теми.
— Ні, це треба вирішити просто зараз. Маємо одне
з найбільших розслідувань серійних убивств у штаті за
останні роки. Ми не можемо ризикувати й допустити,
що аматори зіпсують справу.
 179

«Аматори?» Я стиснув губи, бо гнів так і рвався на-

зовні. Що б я не сказав, це тільки погіршить ситуацію.
— Девід настільки ж компетентний, як і я, — сказав
Том, але йому бракувало сил сперечатися. Гікс тицьнув
у нього пальцем.
— Не має значення! Він не може вештатися місцем
злочину самостійно. Що це робиться, Ґарднере? Поч-
нете продавати квитки — хай збігаються всі, хто хоче?
Щелепні м’язи Ґарднера напружились, але постріл
був влучний.
— Він має рацію, Томе.
— Боже, Дене, Девід зробив нам послугу!
Але я почув достатньо. Було очевидно, до чого все йде.
— Усе добре. Я не хочу ускладнювати ситуацію.
Том приголомшено замовк, але Гікс ледь стримував
радість.
— Без образ, докторе… Гантере, правда? Я впевне-
ний, що вас достатньо поважають удома, але це Тен-
нессі. Це не ваша справа.
Я боявся, що зірвуся, тому вирішив нічого не казати.
Джейкобсен дивилася на Гікса, але вираз її залишився
незрозумілим. Ґарднер, судячи з усього, хотів тільки
якнайшвидше закінчити всі ці розмови.
— Вибач, Девіде, — безпорадно сказав Том.
— Усе гаразд, — я простягнув йому камеру. Мені
просто хотілося бути в іншому місці. Де завгодно. —
Упораєшся?
Я не хотів говорити більше при інших, але Том зро-
зумів, про що я. Він коротко, зніяковіло кивнув. Я вже
повернувся йти, але згадав, що треба йому сказати.
— Маєте поглянути на зуби, які там знайшли. Вони
не належать до решти останків.
— Звідки ви знаєте? — запитав Гікс.
— Тому що вони свинячі.
180

Звістка стулила йому рота. У Томових очах спалах-

нув інтерес.
— Премоляри?
Я кивнув, знаючи, що він зрозуміє. Але тільки він.
Гікс пильно дивився на мене, ніби підозрював якийсь
підступ.
— Ви хочете сказати, що вони знайшли свинячі зу-
би? Що, в біса, вони там роблять?
— Не питайте мене. Я лише аматор, — відповів йому.
Дешевий прощальний кпин, але я не втримався.
­Наостанок я побачив посмішку Тома і подумав, що
й у Джейкобсен щось таке промайнуло.
Але краще від цього не стало. Я повернувся до фа-
саду каплиці, смикнув блискавку комбінезона так
сильно, що вона порвалася. Виборсався з нього й за-
пхав до пластикового контейнера, уже наполовину
заповненого викинутим захисним спорядженням.
Стягнув гумові рукавички. З них стікав піт, утворю-
ючи в бруді темні бризки, наче на картині модерніс-
тів. Руки були бліді й зморшкуваті, затиснуті в латекс,
який не пропускав повітря. На мить я відчув щось на
кшталт дежавю.
Про що? Про що це мені нагадує?
Але був надто розлючений, щоб зупинятися на цій
думці. Щось більш приземлене крутилося в голові.
Я приїхав до Стіпл-Гілл автівкою Тома. Після мого
урочистого виходу я виявився безпорадним.
Чудово. Викинув рукавички у смітник, дістав теле-
фон — і тут зрозумів, що не знаю номерів місцевих
таксі. А навіть якби знав, їх, так чи так, не пустять на
цвинтар.
Вилаявся собі під ніс. Звісно, завжди можна доче-
катися, поки Том закінчить, але гордість не дозволяла.
Добре. Піду пішки. Знаючи, що це лише впертість,
 181

проте надто розлючений, щоб звертати на це увагу,

я попрямував до воріт.
— Докторе Гантере!
Я обернувся й побачив Джейкобсен, яка йшла стеж-
кою до мене. Яскраве сонце світило їй в обличчя,
вона злегка мружилася від променів. У кутиках сірих
очей з’явилися крихітні гусячі лапки, надавши їй на-
смішкуватого, майже жартівливого вигляду, її риси
пом’якшилися.
— Доктор Ліберман сказав, що у вас немає машини.
Як ви повернетеся до міста?
— Упораюся.
— Я підвезу вас.
— Ні, дякую, — не було в мене настрою приймати
послуги.
Вираз її обличчя неможливо прочитати. Вона від­
кинула сплутане пасмо волосся, акуратно заклала його
за вухо.
— Я б не радила ходити пішки. До того ж тут преса
чатує.
Про це я забув. Гнів почав ущухати, а я почувався
просто бовдуром.
— Піду візьму свою машину, — сказала Джейкобсен.
 Розділ 12

Мовчання в машині товариським не назвеш, але й не­

зручним воно не було. Я не дуже хотів теревенити,
а Джейкобсен з цього приводу взагалі не переймала-
ся. Вибухові емоції в мене трохи охолонули, проте
образа ще тліла й згасати не збиралася.
Я відтягнув униз комір сорочки, мені досі пек­
ло й парило від задухи ялинового лісу. Сонце пере-
творило салон автомобіля на піч, але кондиціонер
нарешті взявся до роботи й почав перемагати у своє-
му двобої. Я похмуро дивився у вікно, спостерігаючи
за нескінченною послідовністю крамниць і фаст­
фудів: скло, цегла й бетон на темно-зеленому тлі
гір. Накрило гостре усвідомлення того, наскільки
це все чуже. Мені тут не місце. І ти, звісно ж, неба-
жаний гість.
Можливо, усе-таки варто перевірити ранні рейси.
— Певно, вам це не сподобається, але доктор Гікс
мав рацію, — проговорила Джейкобсен, виводячи ме-
не зі сумних думок. — Доктор Ліберман є уповнова-
женим консультантом з БРТ. Ви ні.
— Я знаю, як працювати на місці злочину, — мене
це зачепило.
— Упевнена, що так, але річ не в тому. Якщо спра-
ва дійде до суду, ми не можемо дозволити собі, щоб
адвокат звинуватив нас у недотриманні процедури, —
вона обернулася, подивилася на мене щирим погля-
дом сірих очей. — Ви маєте про таке знати.
 183

Я відчув, що мій гнів, який спалахнув через уражене

самолюбство, згасає. Вона мала слушність. І на кону
тут значно більше, ніж моя гордість.
— Доктор Ліберман хворий, чи не так?
Питання мене здивувало.
— Чому ви про це заговорили?
Джейкобсен не зводила очей з дороги.
— У мого тата було хворе серце. Вигляд мав такий
самий.
— Що сталося? — запитав я.
— Він помер.
— Співчуваю.
— Це було багато років тому, — вона закрила тему.
Відпрацьована беземоційність обличчя. Проте від-
чувалося: вона шкодує, що навіть таку дещицю розпо-
віла про себе. Мене знову вразило усвідомлення того,
яка вона приваблива. Звісно, це й раніше було очевид-
но, але я дивився на неї лише з академічної точки зору,
як можна захоплюватися постаттю та формою марму-
рової статуї.
Але тепер, у тісному просторі автомобіля, цього не
можна було не відчути. Вона зняла піджак, біла сороч-
ка з короткими рукавами відкривала пружні м’язи рук.
На поясі висів пістолет — різка нотка як для ошатного
ділового костюма. Але я чув шурхіт її спідниці на стег-
нах, коли вона натискала на педалі, відчував свіжий
чистий аромат шкіри, — мабуть, то таке легке запашне
мило, а не парфуми.
Це нове відчуття лоскотало нерви. Я відвів погляд
від повних губ і рішуче втупився у лобове скло, не зво-
дячи очей з дороги.
Джейкобсен, мабуть, зламала б мені зап’ясток, якби
зрозуміла, що в мене зараз на думці. Або застрели-
ла б тебе.
184

— Є новини про Ірвінґа? — запитав я, щоб хоч якось

відволіктися.
— Шукаємо, — іншими словами: ні. — Доктор Лі-
берман каже, що останки в лісі, ймовірно, належали
Віллісові Декстеру, — діловито зауважила вона.
— Здається, так, — я описав переломи лобної кістки,
додав, що вони відповідають травмам Декстера. — Га-
даю, це має сенс. Хтось підмінив тіла, а потім кинув
тіло Декстера в лісі на задвірках, де його не знайшли
б, якби не обшукували територію.
— Але злочинець передбачив, що це станеться, тіль-
ки-но ми зрозуміємо, що тіло в могилі не те. Тож убив-
ця, очевидно, хотів, щоб ми знайшли останки в лісі.
Спочатку Луміс, потім невідомі останки в труні, те-
пер Декстер. Немов доріжка, де за дороговкази прав-
лять трупи: кожен до наступного.
— Це мала бути людина з доступом до Стіпл-Гілл, —
сказав я. — Вдалося відстежити Дуайта Чемберса, про
якого говорив Йорк?
Джейкобсен пригальмувала й зупинилася на чер-
воний сигнал світлофора.
— Ви впевнені, що ті зуби — свинячі?
— Звичайно.
— Думаєте, їх залишили навмисно?
— А з якої ще причини вони б там опинилися? Ле-
жали над грудною кліткою, саме там, де мала бути
голова до того, як некрофаги дісталися до тіла. Але
на жодному немає слідів подряпин чи пошкоджень.
А якби на них залишалася м’яка тканина ясен, гри-
зуни б її відгризли. Це означає, що зуби вже були
чистими, коли їх там висипали.
Між бровами Джейкобсен пролягла маленька
зморшка.
— Але навіщо?
 185

— Не питайте мене. Можливо, той, хто лишив їх там,

хотів знову похизуватися.
— Не розумію. Чому свинячі зуби — то хизування?
— Свинячі премоляри дуже схожі на людські кутні
зуби. Людина, що не є фахівцем, може легко сплутати
одне з іншим.
Джейкобсен нахмурилась.
— Отже, вбивця показав нам, що йому відомі такі
подробиці. Як відбитки пальців, залишені на місці
злочину. Він не просто перевіряє нас, він вихваляєть-
ся, який розумний.
Вона здригнулася, коли позаду пролунав гудок, спо-
віщаючи, що світлофор уже горить зеленим. Схвильо-
вана, натисла на газ. Я відвернувся у вікно, прихову-
ючи усмішку.
— Думаю, це доволі спеціальне знання. Хто має до-
ступ до такої інформації? — продовжила вона, опану-
вавши хвилювання.
— Це не секрет. Будь-хто з…
Я різко зупинився.
— З криміналістів? — закінчила за мене Джей­
кобсен.
— Так, — визнав я.
— На кшталт фахівців із судової антропології?
— Або судової археології, або патології. Або будь-
якої з дюжини різних судово-медичних дисциплін.
Кожен, хто погортає підручники, може знайти таку
інформацію. Це не означає, що ви маєте одразу тиця-
ти пальцем у тих, хто працює в цій галузі.
— Я ні в кого пальцем не тицяла.
Запала нова мовчанка, і вона була вже зовсім не
комфортною. Я шукав спосіб зламати лід, але аура
навколо Джейкобсен знищувала світські теревені в за-
родку. Спустошений і втомлений, я втупився у вікно.
186

Повз нас пролітали машини, виблискуючи в сонячно-

му світлі полудня.
— Ви не дуже високої думки про психологію, прав-
да? — раптом проговорила вона.
Краще б, звісно, відмовчатися, але зараз не можна
уникати відповіді.
— Я вважаю, на неї часом занадто покладаються.
Корисний інструмент, але ж не безпомилковий. Про-
філь Ірвінґа — влучний приклад.
Вона випнула підборіддя.
— Професор Ірвінґ надто зациклився на факті, що
обидві жертви були чоловіками й обидві були оголені.
— Ви не думаєте, що це важливо?
— Те, що вони чоловіки, — ні, не думаю. І, гадаю,
ви з доктором Ліберманом дійшли висновку, чому во-
ни були голі.
Це мене збентежило, але тільки на секунду.
— Оголене тіло розкладається швидше, ніж одягне-
не, — сказав я, сердячись на себе, що не подумав про
це раніше.
Вона кивнула. Схоже, так само, як і я, хотіла оми-
нути коротку незручність.
— І тіло Террі Луміса, і ексгумовані останки розкла-
лися сильніше, ніж мали. Цілком логічно припустити,
що їх роздягли з однією метою.
Ще один шанс для вбивці посіяти сум’яття і проде-
монструвати свою кмітливість.
— Ексгумоване тіло все одно треба було роздягнути,
щоб підсадити ті голки, — сказав я. — А коли вони
встромлені, надто ризиковано продовжувати додатко-
ві маніпуляції. Наприклад, знову його одягати. Але
це припущення не змінює факту, що всі жертви були
чоловіками.
— Ви маєте на увазі ті жертви, про які ми знаємо.
 187

— Ви вважаєте, їх більше, ніж ми знайшли?

Спочатку я подумав, що зайшов занадто далеко.
Джейкобсен не відповідала, і я нагадав собі, що вона
не мала таких повноважень: я вже не учасник розслі-
дування. Звикни. Тепер ти просто турист.
Я вже думав перепросити за запитання, але вона,
схоже, прийняла рішення.
— Це просто гіпотеза. Проте я погоджуся з профе-
сором Ірвінґом, що ми знайшли тільки тих жертв, яких
убивця хотів нам продемонструвати. Рівень жорстоко-
сті та самовпевненості, який він демонструє, майже
напевне свідчить: є інші. Ніхто не розвиває такої, ви-
бачте на слові, вишуканості з першого разу.
Раніше це не спадало мені на думку. Тривожний
висновок.
Джейкобсен опустила протисонцевий козирок, ко-
ли дорога повернула й в обличчя їй бризнуло сонце.
— Якими б не були плани вбивці, я не думаю, що
фізичні характеристики його жертв відіграють якусь
певну роль, — продовжила вона. — У нас є тридцяти-
шестирічний білий страховий агент, темношкірий чо-
ловік років п’ятдесяти і, цілком імовірно, сорокачоти-
рьохрічний психолог. Вони нічим явно не пов’язані. Це
означає, що ми маємо справу з людиною, яка діє за
обставинами й полює на випадкових жертв. На чолові-
ків, на жінок. Сумніваюся, що для нього це має значення.
— А як щодо Ірвінґа? Він не був випадковою жерт­
вою, його свідомо обрали ціллю.
— Професор Ірвінґ — виняток. Не думаю, що він
фігурував у планах убивці, поки не з’явився на телеба-
ченні. Але після інтерв’ю вбивця почав діяти негайно.
Це дає нам важливу інформацію.
— Додаткову, крім того, що він небезпечний боже-
вільний?
188

Миттєва усмішка пом’якшила її риси.

— Додаткову. Усе, що ми маємо на цей момент,
говорить про те, що ця людина ретельно обдумує та
планує свої дії. Голки були підсаджені в тіло за шість
місяців до того, як він залишив відбитки пальців
Декстера в хатині. Це свідчить про методичний, упо-
рядкований розум. Але те, що сталося з професором
Ірвінґом, показує, що є й інша сторона. Імпульсив-
ність і нестабільність. Уколіть його его — і він не змо-
же себе опанувати.
Я помітив, що вона навіть не намагалася вдавати,
що Ірвінґ не є черговою жертвою.
— Це добре чи погано?
— Те й те. Це означає, що він непередбачуваний,
а отже, ще більш небезпечний. Але якщо він діятиме
імпульсивно, то рано чи пізно припуститься помил-
ки, — Джейкобсен знову примружилася — сонце від-
бивалося від машин попереду. — Сонцезахисні оку­
ляри у мене в куртці. Чи не могли б ви їх передати?
Куртка була акуратно складена на задньому сидінні.
Я розвернувся й потягнувся до нього. Від м’якої тка-
нини долинав ніжний запах, і, намацуючи кишені,
я відчув якусь дивну інтимність. Знайшов великі круг-
лі окуляри й передав їх власниці. Наші пальці торкну-
лися, її шкіра була прохолодною й сухою, з прихова-
ним жаром.
— Дякую, — вона надягнула окуляри.
— Ви згадали про його плани, — поспішно підказав
я. — Ви тоді казали, що він жадає визнання, що він…
як там? «Злоякісний нарцис»? Хіба це не пояснює його
поведінки?
Джейкобсен злегка схилила голову. З приховани-
ми за темним склом очима вона здавалася загадковою
як ніколи.
 189

— Це пояснює, на що він може піти, але не пояс-

нює, чому взагалі вбиває. Йому треба щось отрима-
ти з цього, у нього є якийсь патологічний свербіж,
який він намагається почухати. Якщо це не сексуаль-
ність, то що?
— Можливо, йому просто подобається завдавати бо-
лю, — припустив я.
Вона похитала головою. Над темними окулярами
знову з’явилася маленька складочка.
— Ні. Він може насолоджуватися відчуттям вла-
ди, яке дає йому цей процес, але це більше. Щось спо-
нукає його чинити саме так. Ми просто ще не знаємо,
що саме.
Сонячне світло раптово зникло, його затулив чор-
ний пікап, що опинився поряд. Велетень із затемне-
ними вікнами височів над машиною Джейкобсен,
мов чудовисько, що жере бензин, за кілька хвилин
різко рвонув уперед. Але, від’їхавши від нас, знена-
цька вискочив на нашу смугу — підрізав. Моя нога
рефлекторно втислася у підлогу — я намагався уник-
нути зіткнення. Але Джейкобсен, ледве торкнувшись
гальмівної педалі, вивернула на іншу смугу, плавно,
мов у танці.
Високий клас! Дивовижна майстерність, а вона, ма-
буть, і значення своєму маневру не надала. Діана ки-
нула роздратований погляд на пікап, який збільшив
швидкість, і відразу ж забула про нього.
Однак цей інцидент зіпсував настрій. Вона знову
віддалилася, чи то стурбована тим, що ми обговори-
ли, чи то шкодуючи, що сама сказала забагато. Так чи
так, часу на розмови вже не було. Ми наближалися
до цент­ру Ноксвілла. Що ближче до місця, то важче
було мені на душі. Джейкобсен висадила мене біля
готелю й замкнулася, мов неприступна стіна. Темні
190

окуляри приховали очі. Вона коротко кивнула й по­

їхала, залишивши мене на тротуарі. Так я й стояв,
заклякнувши, із задубілими від рачкування під яли-
нами м’язами.
Що робити далі, просто собі не уявляв. Чи поширю-
ється моє відсторонення від розслідування на морг?
Телефонувати Томові й розпитувати про це не хотіло-
ся. А поки не з’ясую ситуації в цілому, то й на полігон
не хотілося йти.
Я стояв під яскравим весняним сонцем, навколо
метушилися люди. І тут я нарешті осягнув усе, що ста-
лося. Поки поруч була Джейкобсен, я міг ще якось
дистанціюватися від проблеми, але тепер довелося по-
дивитися правді у вічі.
Уперше в моїй кар’єрі мене зняли з розслідування.
Я прийняв душ і перевдягнувся. Купив сандвіч і пе-
рекусив на березі річки, дивлячись, як повз проплива-
ють колісні пароплави з туристами. Є у воді щось спо-
конвічно заспокійливе. Хвилі торкаються найглибших
струн нашої підсвідомості; розворушують генетичну
пам’ять перебування в утробі. Я вдихнув повітря, при-
правлене ледь помітним болотним запахом, стояв,
спостерігаючи за зграєю гусей, що пливли проти течії,
і намагався переконати себе, що мені не нудно. Об’єк-
тивно я знав, що не повинен сприймати те, що стало-
ся на кладовищі, особисто. Я потрапив під перехрес-
ний вогонь Гікса і супутню ваду професійної політики,
яка мене не стосувалася. Казав собі, що не повинен
розглядати цю подію як втрату обличчя.
Та краще не стало.
Після обіду я безцільно тинявся вулицями, чекаючи,
коли задзвонить телефон. Відтоді, як я був у Ноксвіллі,
спливло багато часу, місто змінилося. Але тролейбуси
все ще ходили, а золота дзеркальна куля хмарочоса
 191

Сансфер 1, як і колись, залишалася безпомилковим

орієнтиром на горизонті.
Не було в мене настрою оглядати місцеві пам’ятки.
Телефон уперто мовчав, валявся мертвим вантажем
у моїй кишені. Мені кортіло зателефонувати Томові,
але я знав, що в цьому немає сенсу. Він сам зателефо-
нує, коли зможе.
Почув я його майже ввечері. Том говорив утомлено,
здебільшого перепрошував за те, що сталося вранці.
— Просто Гікс не вгамується. Завтра ще раз погово-
рю з Деном. Хай-но трохи пил посяде — я впевнений,
він зрозуміє. Немає причин припиняти твою роботу зі
мною, принаймні в морзі.
— А тим часом що маєш робити? — запитав я. — Ти
сам не впораєшся. Може, Пола поклич?
— Пол сьогодні не в місті. Але я впевнений, що Сам-
мер вийде.
— Тобі потрібен спокій. Ти вже був у лікаря?
— Не хвилюйся, — тон відповіді однозначно повідом-
ляв: марно намагатися його переконати. — Девіде, мені
дуже шкода. Але я розберуся. Поки що сиди спокійно.
Нічого не вдієш. Доведеться спробувати насолоди-
тися рештою вечора. Трохи дозвілля тебе не вб’є. Бари
та кафе почали заповнюватися, офісні працівники
зупинялися на каву, повертаючись додому. Прима-
нений шурхотінням сміху й розмов, я, недовго дума-
ючи, зупинився біля бару з дерев’яною терасою, що
виходила на річку. Знайшов столик біля поруччя, за-
мовив пиво. Насолоджуючись останніми променя-
ми вечірнього сонця, спостерігав, як повільно тече
Теннессі, невидимі потоки закручувалися у вир на
лискучій поверхні води.

1
Один з архітектурних маркерів Ноксвілла.
192

Поступово я відчув, що почав розслаблятися. Пиво

допив, але причин забиратися звідси не було, тож по-
просив меню. Замовив тарілку лінгвіні з морепродук-
тами і склянку каліфорнійського зінфанделю. «Тільки
одну», — поклявся собі, нагадавши, що наступного
дня маю почати роботу раніше, незалежно від того,
допомагаю я Томові чи ні. Проте, покінчивши із сит-
ною, щедро здобреною часником вечерею, цей аргу-
мент уже не здавався таким вагомим.
Отже, я замовив ще келих вина. Сонце сховалося
за деревами, але тепло зберігалося. Навіть у сутінках.
Електричні ліхтарі, що освітлювали терасу, приверну-
ли перших нічних метеликів. Вони вдарялися об скло
й дзижчали — чорні силуети на білих кулях. Я нама-
гався пригадати, чи бував на цій ділянці річки, коли
вперше приїхав до Ноксвілла багато років тому. Може,
й був, але нічого про це не пам’ятав. Я тоді винаймав
тісну квартиру в підвалі, то був інший — дешевший —
район міста, на околиці старого кварталу, який ставав
усе більш респектабельним. Виходив я в бари поблизу,
а не в дорожчі заклади на березі річки.
Роздуми викликали інші спогади. З нізвідки до мене
повернулося обличчя дівчини, з якою я деякий час
зустрічався. Бет, медсестра з лікарні. Я не думав про
неї роками. Усміхнувся, міркуючи, де вона зараз, що
робить. Чи згадувала вона про британського студента-­
криміналіста, якого колись знала.
Невдовзі після цього я повернувся до Англії. А через
кілька тижнів зустрів свою майбутню дружину, Кару.
Від думки про неї й про нашу доньку в голові, як завж-
ди, запаморочилося, але я вже звик, мене не затягнуло.
Я взяв зі столу мобільний і відкрив список контактів.
Здавалося, ім’я та номер Дженні впали в очі ще до то-
го, як я висвітлив їх на дисплеї. Прокрутив параметри,
 193

дійшов до «Видалити» й завмер, тримаючи великий

палець над кнопкою. Так і не натиснувши, закрив те-
лефон і відклав його.
Я допив рештки вина й спробував переорієнтува-
ти свої думки. На зміну прийшов образ Джейкобсен,
яка сидить у машині: оголені засмаглі руки, у білій
блузі з короткими рукавами. Мені здалося, що я ні-
чого про неї не знаю. Ні скільки їй років, ні звідки
вона й де живе.
Але я помітив, що на її лівій руці не було обручки.
«Ой, відпочинь». І все ж не міг не всміхнутися, за-
мовляючи ще один келих вина.

***
Надворі темніє. Твій улюблений час. Точка переходу
між двома крайнощами: днем і ніччю. Рай і пекло.
Обертання Землі завмерло на вершині: ні одне, ні ін-
ше, але сповнене потенціалу обох.
Якби все було так просто.
Ти акуратно чистиш об’єктив камери, а потім обе-
режно протираєш його шматочком м’якої замші, до-
ки ретельно відполіроване скло не стане дзеркально-­
яскравим. Нахиляючи лінзу, щоб вловити світло, ти
перевіряєш, чи не залишилося останньої порошин-
ки, яка може зіпсувати ідеальну поверхню. Нічого
немає, але ти все одно відполіруєш його ще раз, щоб
уже напевне.
Фотоапарат — твоя найцінніша річ. За роки, що
минули з моменту придбання, стара «Лейка» відпра-
цювала на повну і жодного разу не підвела. Її чорно-­
білі зображення завжди кришталево-чисті, настільки
різкі та дрібнозернисті, що ти можеш упасти в них,
відчуваєш присутність у їхньому кадрі.
Не вдалося знайти те, що шукаєш, — камера не винна.
194

Ти намагаєшся сказати собі, що сьогоднішній вечір

буде таким же, як і всі інші рази, але знаєш, що це не
так. Раніше твої дії завжди коїлися під прикриттям
невідомості, цілком безкарно, тому що ніхто не знав
про твоє існування. Тепер усе змінилося. І хоча рішен-
ня — твоє власне, однак цей твій вибір: вийти в центр
уваги — усе змінює.
Добре це чи погано, але зараз ти мусиш. Вороття
немає.
Правда, у тебе гідна підготовка. Без стратегії виходу
годі й починати. Коли настане час, ти зможеш знову
ковзнути в тінь, як і раніше. Але маєш спочатку дове-
сти це до кінця. І хоча винагорода може бути великою,
та ризик також великий.
Ти не можеш дозволити собі жодних помилок.
Докладаєш усіх зусиль, щоб вірити: те, що станеть-
ся сьогодні ввечері, не має значення в загальній схемі
речей, твоя справжня робота триватиме незалежно від
цього. Але це звучить фальшиво. Правда в тому, що
зараз на карту поставлено більше. Хоча тобі неприєм-
но визнавати це, усі невдачі взяли своє. Тобі це потріб-
но, тобі потрібне підтвердження того, що всі ці роки
не пішли намарно.
Усе твоє життя.
Ти закінчуєш полірувати об’єктив камери й налива-
єш склянку молока. Слід якось нейтралізувати кисло-
ту у шлунку, але його зараз вузлом скрутило — крихта
до горла не лізе. Молоко відкрите вже день чи два,
кірка зверху говорить, що воно, мабуть, скисло. Одна
з переваг відсутності відчуття запаху чи смаку. Ти п’єш
молоко залпом, дивишся у вікно на силуети дерев на
тлі неба. Коли ставиш порожню склянку на кухонний
стіл, заплямована внутрішня частина надає їй примар-
ної прозорості в темряві.
 195

Тобі подобається ця ідея: скло-привид.

Але незабаром задоволення зникає. Ці моменти, які
ти найбільше ненавидиш, — очікування. Однак тепер
уже недовго. Ти дивишся в протилежний бік кімнати,
де за дверима висить уніформа, ледь помітна в темря-
ві. Не дуже схожа на справжню, якщо уважно приди-
витися. Але хіба люди придивляються уважно? У пер-
ші кілька секунд вони бачать лише уніформу.
І це все, що тобі потрібно.
Наливаєш собі ще одну склянку молока, дивишся
у брудне вікно, у небі згасає останнє світло.
 Розділ 13

Відколи ми бачилися востаннє, стоматолог з місця не

зрушив, так і лежав. Розкинувшись на спині, він зали-
шався нерухомим, як уміють лише мертві. Але зміни
відбувалися. Плоть висохла на сонці, шкіра й волосся
злізали з трупа, наче непотрібне пальто. Ще кілька
днів — і від м’яких тканин залишаться вперті сухожил-
ля, а невдовзі не зостанеться нічого, крім міцної кістки.
Я прокинувся від нестерпного головного болю, остан­
ній келих вина вчора таки був зайвим. Спогад про все,
що йому передувало, настрою не покращив. Я стояв під
душем і думав, що ж робити, поки не почую новин від
Тома. Але що тут насправді було вирішувати?
Досить уже бути туристом.
Коли я приїхав до дослідного полігону, автостоянка
була ще майже порожньою. Простір досі ховався в тіні,
і, вбираючись у комбінезон, я тремтів від ранкової
прохолоди. Вийняв телефон, зважуючи, залишати йо-
го ввімкненим чи ні. Зазвичай я вимикав його, мина-
ючи браму, — порушення внутрішньої тиші телефон-
ними розмовами здавалося проявом неповаги, — але
не хотілося пропустити дзвінок Тома. Може, залиши-
ти телефон на вібрації? Але тоді весь ранок тільки й че-
катиму того дзижчання. Окрім того, я ж знаю, що Том
зателефонує Ґарднерові пізніше.
Зважившись, я вимкнув і сховав телефон.
Із сумкою на плечі попрямував до брами. У та-
ку ранню пору я виявився не першим відвідувачем.
 197

Проби­раючись крізь дерева полігону, двоє, найімо-

вірніше, аспірантів, чоловік і жінка в хірургічних ха-
латах, розмовляли про щось. Поминули мене, друж-
ньо привіталися і зникли за деревами, попрямувавши
у своїх справах.
Без них в огородженому лісі запала тиша. Її порушу-
вав пташиний спів, але, крім пташок, я міг бути тут
єдиною живою істотою. Сонце ще не зійшло так висо-
ко, щоб пробитися крізь дерева, і під густими кронами
відчувалася прохолода. На штанах комбінезона темніла
роса. Я підіймався лісистим схилом пагорба, прямуючи
до місця, де лежало тіло дантиста. Захисна сітчаста кліт-
ка дозволяла спостерігати, як розкладається його тіло
в умовах ізоляції від комах або некрофагів. Досліджен-
ня не було достеменно оригінальним, але я такого
рані­ше не проводив. І виконувати дослід власноруч
завжди краще, ніж покладатися на роботу інших.
Минуло кілька днів, відколи я працював тут, тож
треба дещо надолужити. Пройшовши через маленькі
дверцята вольєра, я дістав із сумки рулетку, штанген-
циркуль, фотоапарат і блокнот, присів навпочіпки
й заходився працювати. Довелося докласти зусилля.
Головний біль нестримно пульсував за очима, а думка
про телефон у сумці постійно розсіювала увагу. Зрозу-
мівши, що вже двічі роблю той самий обмір, я сердито
струсив головою. Ну ж бо, Гантере, зосередься. Ти ж
для цього сюди приїхав.
Викинувши з голови все, що заважало увазі, я взяв-
ся за роботу. Головний біль і телефон тимчасово зник­
ли зі свідомості, бо я вже втягнувся в мікросвіт розпа-
ду. Суто об’єктивно наш фізичний розпад нічим не
відрізняється від будь-якого іншого природного цик­
лу. І, як і будь-який інший природний процес, для
достеменного розуміння його необхідно вивчати.
198

Згодом дискомфортні відчуття почали нагадувати

про себе. Шия задерев’яніла, я припинив роботу, щоб
розім’ятися, і тут зрозумів, що мене діймають спека
й судоми. Сонце стояло вже досить високо, дерева від
нього не затуляли, у комбінезоні я добряче спітнів.
Глянув на годинник і з подивом побачив, що вже
майже полудень.
Вийшов із клітки, зачинив за собою двері, потяг-
нувся, скривився, коли тріснуло плече. Знявши ру-
кавички, поліз до сумки по пляшку з водою і завмер,
побачивши власні руки. Після тісних гумових рука-
вичок шкіра була бліда й зморшкувата. Нічого незви-
чайного, але це видовище чимось відгукнулося в мо-
їй підсвідомості.
Подібне, і таке ж невловне, відчуття «майже впізнан-
ня» накривало мене напередодні на Стіпл-Гілл. Знаючи
з досвіду, що краще не тиснути на мимовільні о`брази,
я напився води. Відклавши пляшку, подумав, чи Том
уже розмовляв із Ґарднером. На мить знову закортіло
ввімкнути телефон, щоб перевірити повідомлення, але
я рішуче відштовхнув спокусу. Не звертай уваги. Спо-
чатку закінчи те, що ти тут робиш.
Легше сказати, ніж зробити. Том уже майже напев-
но зв’язався з Ґарднером, думка про це заважала зосе-
редитися. Намагаючись не піддаватися їй, я вперто
проводив останні заміри, перевіряв, записував резуль-
тати в журнал. І лише потім почав збирати споряджен-
ня. Зачинивши за собою сітчасту клітку, попрямував
до воріт. Дійшов до машини, стягнув комбінезон та
рукавички, склав усе в багажник — і лише тоді дозво-
лив собі ввімкнути телефон.
Одразу пролунав звуковий сигнал повідомлення.
У животі все згорнулось у вузол від передчуття. По­
відомлення надійшло невдовзі після мого приїзду
 199

на полігон. Мене кольнуло розчарування: я про­пус­

тив дзвінок Тома за кілька хвилин після вимкнення
телефона.
Але повідомлення було не від нього. Пол писав ме-
ні, що в Тома стався серцевий напад.

Ми не усвідомлюємо, наскільки залежні від контексту.

Ми визначаємо людей за тим, якими їх бачимо щодня,
але вилучити їх із повсякденного контексту, помісти-
ти в інше середовище чи ситуацію наш розум відмов-
ляється. Те, що колись було знайомим, видається див-
ним і тривожним.
Я ледь упізнав Тома.
Киснева трубка змією вповзала до носа; у руку, при-
клеєна спеціальною стрічкою, уп’ялася крапельниця.
Від нього тягнувся дріт до монітора, де тремтливі елек­
т­ронні лінії мовчки відстежували рух серця мого друга.
У широкому лікарняному халаті плечі Тома здавалися
блідими й худими — виснажені м’язи старої людини.
На подушці покоїлася голова старого чоловіка, сива,
із запалими щоками.
Серцевий напад стався минулого вечора в морзі.
Том працював допізна, бажаючи надолужити час, зга-
яний удень на Стіпл-Гілл. Йому допомагала Саммер,
але о десятій вечора Том відправив її додому. Вона
пішла переодягнутися, раптом почула гуркіт зі секцій-
ної зали. Вбігши, дівчина знайшла Тома на підлозі
напівпритомного.
— Пощастило, що вона ще не пішла, — сказав мені
Пол. — Якби не вона, Том міг би там кілька годин
пролежати.
Коли я приїхав до відділення невідкладної допомо-
ги, Пол із Сем саме виходили звідти, кліпаючи очима
на яскраве сонячне світло. Сем поводилася спокійно
200

й виважено, вона плавно рухалася, відкинувши назад

спину, щоб збалансувати тягар пізньої вагітності. По-
руч з нею Пол здавався виснаженим і стурбованим.
Про серцевий напад Тома він дізнався лише вранці,
коли Мері зателефонувала йому з лікарні. Уночі То-
мові зробили екстрене шунтування, він залишався
в реанімації, непритомний. Операція за цих обставин
пройшла максимально вдало, але небезпека ще одно-
го нападу не минула. Наступні кілька днів мали бути
критичними.
— Ми ще щось знаємо? — запитав я.
Пол стенув плечем.
— Тільки те, що стався великовогнищевий інфаркт.
Якби Том не був так близько від відділення, можливо,
не встигли б і доїхати.
Сем стиснула чоловікову руку.
— Але він упорався. Вони роблять для нього все, що
можуть. І принаймні томографія пройшла добре, тож
це хороші новини.
— Вони зробили КТ? — здивовано запитав я. Не­
звична діагностика для серцевих нападів.
— Лікарі спочатку думали, що це міг бути інсульт, —
пояснив Пол. — Коли його привезли, він дуже плутано
говорив. Йому здавалося, що щось трапилося з Мері, —
не з ним. Дуже хвилювався.
— Ну, любий, він був ледь притомний, — наполягала
Сем. — І ти знаєш, як Том переймається за Мері. Він,
мабуть, просто хвилювався, що вона переживатиме.
Пол кивнув, але я бачив, що він усе ще стурбований.
Я теж. Плутанина в мові могла бути спричинена тим,
що мозок Тома не отримував достатньо кисню, або
тромбом у серці, яке не працює. КТ-сканування мало
виявити будь-які очевидні ознаки інсульту, проте во-
но ж було й додатковим чинником ризику.
 201

— Боже, як шкода, що я вчора був у від’їзді, — сказав

Пол скривившись.
Сем погладила йому руку.
— І що б це дало? Ти нічого не міг зробити. Такі речі
трапляються.
Але не мусять. Я лаяв себе відтоді, як почув звістку.
Прикуси я тоді собі язика, замість того щоб дражнити
Гікса, патологоанатом, може, й не казився б так, що
мене відсторонили від розслідування. Я міг би зняти
частину навантаження з Тома, міг би навіть помітити
небезпечні ознаки серцевого нападу, що насувався,
щось із цим зробити.
Але я не зробив. І тепер Том у реанімації.
— Як Мері? — запитав я.
— Справляється, — відповіла Сем. — Усю ніч тут про-
була. Я пропонувала залишитися з нею, але думаю, що
краще їй побути з ним наодинці. Можливо, син їхній
потім прилетить.
— Можливо?
— Якщо він зможе відірватися від справ у Нью-Йор-
ку, — гірко мовив Пол.
— Поле… — попередила Сем. Вона злегка всміхнула-
ся мені. — Якщо хочеш зайти привітатися, я впевнена,
що Мері це оцінить.
Я знав, що Том ще надто слабкий для відвідувачів,
але все одно хотів зайти. Уже було рушив до корпусу, та
Пол мене зупинив.
— Можеш пізніше заїхати до моргу? Потрібно пого-
ворити.
Сказав, що заїду. Я тільки почав розуміти, що Пол тепер
фактично виконував обов’язки директора Центру судо-
вої антропології. Здається, підвищення його не тішило.
Я зайшов у відділення невідкладної допомоги — у ніс
вдарив клінічний запах антисептика. Серце закалатало,
202

запах викликав спогад про те, як сам валявся в лікарні,

але я швидко вгамував спогади. Кроки м’яко віддавали
підлогою, я прямував коридором до відділення інтен-
сивної терапії, куди поклали Тома. Він лежав в окремій
палаті. У дверях було маленьке віконце, крізь нього
я побачив Мері, яка сиділа біля ліжка. Я легенько по-
стукав у віконце. Спочатку вона ніби не почула, але
потім підвела очі й поманила мене увійти.
Вона постаріла на десять років відтоді, як я вечеряв
у них два дні тому, але коли жінка піднялася від ліжка,
то її усмішка була такою ж теплою, як завжди.
— Девіде, тобі не потрібно було приходити.
— Я щойно почув. Як він?
Ми обоє розмовляли пошепки, хоча потурбувати
Тома було мало шансів. Мері зробила невиразний жест
у бік ліжка.
— Обхід пройшов добре. Але він дуже слабкий.
І є небезпека нового нападу… — Вона замовкла, в її
очах блиснула волога. Жінка робила все, щоб зібра­
тися із силами. — Але ти знаєш Тома. Міцний, як
старі чоботи.
Я усміхнувся із заспокоєнням, якого не відчував.
— Він взагалі був при свідомості?
— Не зовсім. Він прийшов до тями кілька годин то-
му, але ненадовго. Здається, він весь час плутає, хто
лежить у лікарні. Весь час запевняю його, що зі мною
все гаразд, — вона тремтяче всміхнулася, тривога не
відступала. — Але він згадав тебе.
— Мене?
— Він назвав твоє ім’я, і ти єдиний Девід серед на-
ших знайомих. Здається, він хотів, щоб я тобі щось
сказала, та я розібрала лише одне слово. Наче як «іспан­
ський», — вона подивилася на мене з надією. — Це
тобі щось говорить?
 203

Іспанський? Це здавалося ще одним доказом того,

що в Тома було порушене мовлення. Я намагався при-
ховати розчарування.
— Нічого на думку не спадає.
— Мабуть, я не розчула, — розчаровано сказала Ме-
рі. Вона вже дивилася на ліжко, явно прагнучи повер-
нутися до чоловіка.
— Краще піду, — сказав я. — Якщо можу чимось
допомогти…
— Я знаю. Дякую, — вона замовкла, нахмурившись. —
Ледь не забула. Ти не телефонував Томові вчора вве-
чері, ні?
— Учора ввечері ні… Я розмовляв з ним учора вдень,
але то було близько четвертої години. А що?
Вона мляво відмахнулася.
— О, мабуть, нічого. Саммер сказала, що почу-
ла дзвінок його мобільного одразу перед тим, як
у нього стався напад. Мені було цікаво, чи це ти, але
гаразд. Мабуть, нічого важливого, — вона рвучко
обійняла мене. — Я скажу йому, що ти заходив. Він
буде радий.
Я повернувся і вийшов. Після гнітючої тиші у від-
діленні інтенсивної терапії сонце надзвичайно тіши-
ло. Я нахилив до нього обличчя, вдихаючи свіже по-
вітря, намагаючись вивести з легень запах хвороби
й антисептика. Було соромно зізнаватися в цьому
навіть самому собі, але я не міг заперечити: як добре
знову опинитися на відкритому повітрі.
Повертаючись до машини, я пригадав слова Мері.
Що це сказав Том? «Іспанський». Я сушив голову над
цим, бажаючи, щоб це мало якийсь сенс, а не вияви-
лося зайвим доказом розладу мовлення. Але, попри
всі зусилля, так і не второпав, що це могло означати
або чому він мав хотіти, щоб вона мені це переказала.
204

Обмірковуючи це, я лише в дорозі згадав, що ще

повідомила Мері.
Цікаво, хто міг телефонувати Томові о такій порі.

***
Соус у глибокій сковорідці википів насухо. Видно па-
сма диму, що виходять з неї, і чути, як, починаючи
горіти, шипить вміст. Але тільки тоді, коли над плитою
вже клубочиться дим, ти нарешті встаєш з-за столу.
Чилі почорнів і шипить від жару. Сморід має бути ду-
же сильним, але ти не відчуваєш запаху.
От би мати такий самий імунітет до всього.
Береш пательню, але впускаєш її на плиту, бо мета-
лева ручка обпікає руку. «С-с-с-сука!» Старим рушни-
ком підхоплюєш ручку, підіймаєш пательню з плити,
несеш до раковини. Пара шипить, ти заливаєш патель-
ню холодною водою. Дивишся на безлад, не звертаю-
чи уваги ні на те, ні на інше.
Нічого більше не має значення.
Ти все ще у формі, але вона тепер вкрита плямами
поту й пожмакана. Черговий згаяний час. Ще один
провал. Однак ти вже так близько. Ось від чого така
важкість у животі. Спостерігати з тіні, чути, як серце
калатає, набирати номер. А якби нерви здали, але,
звісно, не здадуть. Хитрість у тому, щоб шокувати їх,
вивести з рівноваги, щоб вони втратили здатність ясно
мислити. І все сталося за планом. Це було легко, май-
же жалюгідно легко.
Та хвилини йшли, а він так і не з’явився. А потім
приїхала швидка. Можна було лише безпорадно спо-
стерігати, як парамедики вбігли до будівлі й поверну-
лися з нерухомою фігурою, прив’язаною до візка. По-
тім запхали його всередину і погнали.
Поза твоєю досяжністю.
 205

Це несправедливо. Саме тоді, коли ти на межі тріум­

фу, коли ось вона — демонстрація твоєї переваги, твій
тріумф викрадено. Усе те планування, усі ці зусил-
ля — і для чого?
Щоб Ліберман обдурив тебе.
«Блять!»
Ти жбурляєш пательню через усю кухню. Та з гур-
котом вдаряється об стіну, залишаючи за собою водя-
ний слід, розштовхуючи липучки. Ти стоїш, стиснув-
ши кулаки, важко дихаєш, відчайдушно намагаєшся
підживити гнів, бо за ним — лише страх. Страх невда-
чі, страх перед тим, що робити далі. Страх перед май-
бутнім. Бо ж, подивімось правді в очі, що ти маєш
довести всіма цими роками своєї самопожертви? Нік-
чемні фотки. Зображення, які показують лише те, на-
скільки близько ти підійшов, і які не зафіксували ні-
чого, окрім одного промаху за іншим.
Сльози печуть очі. Це несправедливо. Сьогоднішній
вечір мав би залагодити відчай, що накопичується,
коли з лотка для проявлення з’являється одне за одним
суцільне розчарування. Отримати Лібермана — ця
пере­мога компенсувала б бодай частину відчаю. Пока­
зала б, що ти все одно кращий за лжепророків, які
стверджують, що знають усе. Ти заслуговуєш на це, але
тепер навіть цю можливість у тебе вкрадено. Що тобі
лишили? Нічого.
Тільки страх.
Заплющуєш очі, і тобі являється образ із дитинства.
Навіть зараз можеш відчути той давній шок. Холод
великої лункої кімнати пронизує тебе, коли робиш
крок через двері. І потім сморід. Ти ще здатний зга-
дати це — хай твій нюх давно зник, нюховий спо-
гад діє, як фантомні болі в ампутованій кінцівці.
Ти зупиняєш­ся, приголомшений побаченим. Ряди
206

­ лідих бездиханних тіл, знекровлених, знеживлених.

б
Ти можеш відчути потиск руки старого: він стискає
тобі шию, байдужий до твоїх сліз.
— Хочеш побачити щось мертве, дивися! Нічого та-
кого, еге ж? Чатує на нас усіх, хочемо чи ні. І на тебе
чатує. Уважно дивися, бо ось до чого все йде. Зрештою,
ми всі просто мертве м’ясо.
Спогад про той візит роками викликав у тебе жахіття.
Ти опускаєш погляд на свою руку, роздивляєшся кістки
та сухожилля, вкриті тонким шаром шкіри, і тебе обли-
ває липкий піт. Ти дивишся на людей навколо і знов
уявляєш ці ряди блідих тіл. Іноді бачиш своє відобра-
ження в дзеркалі у ванній і уявляєш себе одним із них.
Мертве м’ясо.
Ти виріс із цим знанням. Потім, коли тобі було сім-
надцять, бачиш очі вмираючої жінки, спостерігаєш,
як життя — світло — згасає в них.
І розумієш, що все-таки ти більше ніж м’ясо.
Це було відкриттям, але з роками підтримувати свою
віру стало важче. Ти прагнеш довести це, але кожне
розчарування тільки більше підриває надію. І після
всіх трудів і ретельного планування, після всіх ризи-
ків — сьогоднішня невдача надто важка.
Протираючи очі, йдеш до кухонного столу, де ле-
жить розібрана «Лейка». Ти почав чистити камеру, але
навіть це задоволення зійшло на попіл. Опускаєшся
на стілець, розглядаєш деталі. Мляво береш об’єктив
і крутиш його в руці.
Ідея приходить нізвідки.
Почуття хвилювання починає зростати, набуває
форми. Як можна було не помітити щось таке очевид-
не? Воно було там і весь час дивилося тобі в обличчя!
Ти не маєш права дозволяти собі забувати про свою
найвищу мету. З поля зору випущено дещо справді
 207

важливе, загублена увага, втрачена пильність. Лібер-

ман був глухим кутом, але необхідним.
Бо якби не це, то як іще усвідомити, яка рідкісна
можливість перед тобою.
Знову відчуваєш у собі силу й міць, розмірковуєш
про те, що потрібно зробити. Це все, ти можеш це
відчути. Уся попередня робота, усі пережиті розчару-
вання — усе це не дарма. Доля кинула до твоїх ніг
умираючу жінку, а тепер знову втручається доля.
Безладно насвистуючи собі під ніс, ти починаєш
скидати форму. Вона була на тобі всю ніч. Немає часу
нести її в пральню — можна просто обробити губкою
та відтиснути.
Потрібно, щоб вона мала якнайкращий вигляд.
 Розділ 14

Коли я дістався моргу, там чергував той гладкий охо-

ронець.
— Ви чули про доктора Лібермана? — запитав він.
Мелодійний голос разюче не пасував до його величез-
ної статури. Він трохи розчарувався, коли я сказав, що
чув, поцмокав язиком, похитав головою так, що його
підборіддя тремтіло, як желе. — От біда. Сподіваюся,
з ним усе буде гаразд.
Я лише кивнув, узяв картку та зайшов усередину.
Не завдавав собі клопоту переодягнутися в робочий
комбінезон. Хтозна, залишуся чи ні.
Пол чекав у секційній залі, де працював Том. Він
розглядав вміст відкритої теки на робочому столі, але
підвів очі, коли я увійшов.
— Як він?
— Приблизно так само.
Він показав на папери в теці. Яскраві люмінесцент-
ні лампи висвітлили темні тіні під очима — втома По-
ла стала помітнішою.
— Я переглядав Томові нотатки. Передісторія відо-
ма, але краще розкажи мені сам.
Пол мовчки слухав. Я сказав, що тіло, знайдене на
цвинтарі, майже напевно належить Віллісові Декстеру
і що останки, ексгумовані з могили Декстера, ймовір-
но, належать дрібному злодюжці на ім’я Ной Гарпер.
Описав рожеві зуби, які ми знайшли в Гарпера та Тер-
рі Луміса, жертви в гірській хатині, і те, як вони супе-
 209

речили втраті крові та ранам на тілі останнього. Коли

я сказав йому, що під’язикові кістки обох жертв цілі,
а на самих кістках наразі немає слідів ножових порізів,
він стомлено всміхнувся.
— Це або-або. Причиною смерті могло бути або уду-
шення, або ножове поранення, але не два способи
одночасно. Нам залишається тільки сподіватися, що
ми знайдемо остаточні докази того чи іншого, — він
кинув погляд на теку, а потім наче прокинувся. — Тож
ти готовий продовжувати?
Це було те, що я сподівався почути, але за таких
обставин потішило мало.
— Так. Але я не хочу знову спричиняти тертя. Може,
краще, щоб хтось інший заступив?
Пол закрив теку.
— Я тебе не з увічливості прошу. Поки Том у лікар-
ні, ситуація на факультеті й так напружена. Я зроблю
тут усе, що зможу, але наступні кілька днів будуть важ-
кими. Відверто кажучи, нам знадобилася б допомога,
і здається безглуздим не звернутися до тебе, коли ти
брав участь із самого початку.
— А Ґарднер?
— Це не йому вирішувати. Це морг, а не місце зло-
чину. Я чітко дав зрозуміти: якщо йому потрібна наша
допомога, він має довіритися нашому рішенню або
знайти когось іншого. І він нікого шукати не буде,
надто зараз, коли втратив Тома невдовзі після того, як
Ірвінґа викрали на його чергуванні.
Нагадування пробудило в мені легке почуття про­
вини. За серцевим нападом Тома я майже забув про
психолога.
— А як же Гікс? — запитав я.
Вираз Пола став твердішим.
— До біса Гікса.
210

Було очевидно, що він не в настрої йти на поступки.

Я подумав, що патологоанатом і Ґарднер зрозуміють:
з Полом працювати зовсім не так, як з Томом.
— Добре, — сказав я. — Продовжувати збирання
ексгумованих останків?
— Залиш їх поки що. Ґарднер хоче підтверджен-
ня, що кістки з лісу належать Віллісові Декстеру.
Саммер почала їх розпаковувати, тож наразі це наш
пріо­ритет.
Я повернувся, щоб піти, але потім згадав, що хотів
запитати.
— Мері передала, що Том намагався їй щось ска­
зати. Щось на кшталт «іспанський». Це щось для те-
бе значить?
— «Іспанський»? — Пол дивився розгублено. — Гад-
ки не маю.
Тоді я пішов переодягатися. Пол мав вирушати на
надзвичайну нараду факультету, але сказав, що повер-
неться, щойно зможе. Саммер уже була в секційній
залі, куди привезли останки зі Стіпл-Гілл, і виймала
з коробок останні мішки з речовими доказами.
Чомусь я не здивувався, побачивши, що Кайл їй
допомагає.
Поглинені розмовою, жоден із них не почув, як
я увійшов.
— Привіт, — сказав я.
Саммер скрикнула й обернулася, мало не впустив-
ши мішок, за який узялася.
— Божечко! — вигукнула вона, відсахнулася, але ви-
дихнула, побачивши, що це я.
— Вибачте. Не хотів вас налякати.
Вона спромоглася криво всміхнутися. Обличчя було
заплаканим, у червоних плямах. Висвітлене волосся
скуйовджене.
 211

— Усе добре. Я вас не почула. Кайл зголосився до-

помогти.
Асистент моргу наче був збентеженим, але задово-
леним собою.
— Як справи, Кайле?
— О, непогано, — він помахав рукою в рукавичці,
тією, в яку встромив голку. — Загоїлося добре.
Якщо голка була інфікована, не мало б значення,
загоїлася рана чи ні. Але він сам добре це усвідомлює.
Якщо хлопець хоче здаватися сміливцем, то навіщо
йому картинку псувати.
— Саммер розповіла мені про доктора Ліберма-
на, — сказав Кайл. — Як він?
— Стабільний, — так краще, ніж казати, що змін
немає.
Саммер була готова розплакатися.
— Пуття від мене ніякого…
— Ти чудово впоралася, — запевнив її Кайл із дуже
серйозним виразом обличчя. — Я впевнений, що з ним
усе буде добре.
Саммер подарувала йому слабку усмішку. Він
усміхнувся у відповідь, а потім згадав, що я все ще
з ними.
— Ну, мабуть, мені час до роботи. Побачимося пі-
зніше, Саммер.
До її усмішки додалися ямочки.
— До побачення, Кайле.
Добре, добре. Можливо, усе-таки з цього вийде
щось хороше.
Коли Кайл пішов, ми закінчили розпаковувати
останки. Саммер була млявою, без звичайної жит-
тєрадісності.
— Кайл має рацію. Просто щастя, що ви були на
місці вчора ввечері, — сказав їй.
212

Вона похитала головою, верхнє світло блиснуло на

її пірсингу.
— Я нічого не зробила. Відчуваю, що мала б зробити
більше. СЛР 1 чи щось таке.
— Ви вчасно доправили його до лікарні. Це головне.
— Сподіваюся. Він був цілком нормальний, розумі-
єте? Можливо, трохи втомився, але й усе. Пожартував,
що купив мені піцу за те, що я запізнилася, — на її
обличчі промайнула примара усмішки. — Близько де-
сятої звелів мені йти додому. Він сказав, що хотів би
щось перевірити — і тоді теж піде.
Я відчув, як заворушилася цікавість.
— Він сказав, що саме?
— Ні, але я припустила, що це пов’язане з останками
з хатини. Я пішла переодягнутися і вже дорогою почу-
ла дзвінок його мобільного. Ви знаєте той банальний
старий рингтон на його телефоні?
Том міг би кинути кілька відбірних слів, почувши,
що «Take Five» Дейва Брубека назвали банальним. Але
я тільки кивнув.
— Я не звертала особливої уваги, але потім раптово
щось гупнуло в секційній залі. Я вбігла, а він на підло-
зі, — вона шморгнула й швидко витерла очі. — Набра-
ла 911, а потім тримала його за руку і розмовляла з ним,
поки не приїхали медики. Казала, що з ним усе буде
добре, розумієте? Я не впевнена, що він міг мене по-
чути, але це те, що треба робити, чи не так?
— Ви добре зробили, — заспокоїв я її. — Він був
притомним?
— І так, і ні. Весь час вимовляв ім’я своєї дружини,
ніби хвилювався за неї. Я подумала, що, можливо, він
не хоче, щоб вона засмутилася, коли дізнається, тому

1
Серцево-легенева реанімація.
 213

сказала йому, що зателефоную їй. Я подумала, що кра-

ще вона дізнається від мене, ніж з лікарні.
— Упевнений, що Мері це оцінила, — сказав я, хоча
знав, що такі новини ніколи не тішать, від кого б вони
не надходили.
Саммер ще раз шморгнула й витерла носа. Пасмо
висвітленого волосся випало з-під пов’язки «Аліса»,
через яку вона здавалася молодшою, ніж була.
— Я поклала його окуляри та мобільний телефон
у шафу над робочим столом у вашій секційній залі.
Сподіваюся, що це нормально. Вони лежали на підло-
зі, і я не знала, що ще з ними робити.
Я збирався сказати, що подбаю про те, щоб Мері їх
отримала, але потім усвідомив її слова.
— Ви маєте на увазі, що вони лежали на підлозі в мо-
їй секційній залі?
— Саме так. Хіба я не сказала? Саме там доктор Лі-
берман знепритомнів.
— Що він там робив? — я думав, що Том був у влас-
ній секційній залі, коли стався напад.
— Не знаю. Це важливо? — стурбовано запитала вона.
Я запевнив її, що все гаразд. Але мене це спантели-
чило. Том збирав скелет Террі Луміса. Чому він пе-
рервався, щоб перевірити ексгумовані останки?
Це питання продовжувало мене мучити, коли ми
везли череп та інші кістки з лісу на рентген, але знай-
ти відповідь я зміг лише через годину. Саммер почала
збирати скелет, а я пішов подивитися, де впав Том.
Секційна зала не змінилася, відколи я її залишив.
На оглядовому столі були викладені лише череп і біль-
ші кістки — решта ще чекали своєї черги в пластико-
вих ящиках поруч. Деякий час я стояв, намагаючись
зрозуміти, чи перемістилося або змінилося щось. Та
навіть якщо так і сталося, я нічого не побачив.
214

Підійшов до шафи, де Саммер залишила Томові

окуляри й телефон. Окуляри без власника здавалися
знайомими та сумними водночас. А можливо, я просто
додав своїх емоцій.
Сховав окуляри у верхню кишеню і вже мав поклас-
ти туди телефон, коли мені сяйнула думка. Зупинився,
зважуючи телефон на долоні, намагаючись вирішити,
чи мій намір — це недоречне вторгнення у приватне
життя.
Усе залежить від того, що ти знайдеш.
Телефон залишався увімкненим цілу ніч, але заряду
вистачало. Пошук вхідних номерів зайняв кілька хви-
лин. Останній вхідний зафіксовано вчора о 22:03, як
і сказала Саммер.
Саме в той час, коли в Тома стався напад.
Я сказав собі, що це може бути збіг, що дві події не
обов’язково пов’язані між собою. І все ж є тільки один
спосіб дізнатися.
Номер зі стаціонарного телефона з місцевим кодом
Ноксвілла. Я ввів його у свій телефон. Мене мучили
сумніви, що я це роблю наче за спиною Тома. Навіть
уводячи номер, я все одно вагався. Ти можеш спробу-
вати. Ти зайшов так далеко.
Я натиснув виклик.
Пауза, після якої пролунав сигнал «зайнято». З по-
легшенням я вимкнув виклик і почекав хвилину, тоді
повторив спробу. Цього разу з’єдналося. Пульс при-
скорився, я чекав, чи хтось відповість.
Але ніхто не піднімав слухавки. Телефон дзвонив
безперервно, повторюючись із монотонною регуляр-
ністю. Нарешті, погодившись з тим, що трубку ніхто
не зніме, я обірвав виклик.
Існувала безліч причин, чому лінія була зайнята,
а через хвилину вже з’єднувало без відповіді. Людина
 215

на іншому кінці могла вийти або вирішила проігнору-

вати невідомого абонента. Марно гадати.
І все-таки, вийшовши зі секційної зали, я знав, що
не заспокоюся, поки не дізнаюся.
Я був надто зайнятий до кінця дня, щоб знову спро-
бувати набрати номер. Останки Стіпл-Гілл ще потріб-
но було прибрати, але така робота відносно проста.
Некрофаги та комахи вже обгризли з них усі сліди
м’якої тканини, тому залишалося тільки знежирити
кістки в реагенті.
Щойно ми помістити їх у чан, як до моргу достави-
ли медичні записи Ноя Гарпера і Вілліса Декстера.
Знаючи, що Ґарднер хотів би якнайшвидше провести
ідентифікацію, я залишив Саммер закінчити чистити
й сушити кістки, а сам зосередився на цьому завданні.
Особу Декстера виявилося простіше підтвердити.
Рентгенівські знімки черепа, вилученого з лісу, які ми
зробили того ранку, показали ідентичні переломи, як
і на рентгенівських знімках, зроблених під час аутопсії
механіка. Ми саме цього очікували, але тепер підтвер-
дили офіційно: Вілліс Декстер не був убивцею. Він
загинув в автокатастрофі пів року тому.
Лишалося питання: чиє тіло було заховане в його
могилі.
Здавалося, немає жодних сумнівів, що воно нале­
жало Ною Гарперу, але нам потрібна була не лише
поверхнева схожість віку й раси, щоб переконатися
в цьому. На жаль, ми не мали посмертних чи стомато-
логічних записів, здатних забезпечити повну іденти-
фікацію. І хоча роз’їдені запаленням тазостегнові та
гомілковостопні суглоби, знайдені в трупа з труни,
пояснювали характерну кульгавість Гарпера, та у йо-
го медичних картах не було рентгенівських знімків.
Медичне страхування і послуги стоматолога, мабуть,
216

вважалися розкішшю, яку дрібний злодій не міг собі

дозволити.
Зрештою, саме дитячі переломи плечової та стегно-
вої кісток Гарпера допомогли його ідентифікувати.
Тоді були зроблені рентгенівські знімки, і хоча скелет
дорослого чоловіка був старим і зношеним, проте дав-
но загоєні розломи в його кістках залишалися без змін.
Поки я переконався в ідентичності обох наборів
останків, настав вечір. Саммер пішла за кілька годин
до цього, Пол зателефонував, щоб повідомити, що
його зустріч затягнулася, тому він не зможе повер­
нутися до моргу. Він правильно розставив пріорите-
ти — пішов додому до вагітної дружини, а не працював
цілий день. Розумна людина.
Я б хотів продовжувати роботу, але день був виснаж-
ливий — як емоційно, так і фізично. Крім того, я не їв
зі сніданку. Як би не хотілося надолужити втрачений
час, голодувати не можна.
Переодягнувшись, я зателефонував Мері, щоб дізна­
тися, як Том. Але її телефон був вимкнений, і я припу-
стив, що жінка досі з ним. Коли я додзвонився у відді-
лення інтенсивної терапії, чемна медсестра відповіла,
що стан стабільний. Це означає, що змін немає. Я вже
збирався відкласти мобільний, коли згадав про теле-
фон, який раніше взяв у Тома.
До того часу я про нього забув. Вийшовши з моргу,
спробував набрати ще раз, кивнувши на добраніч літ-
ньому темношкірому чоловікові, який тепер сидів
на рецепції.
Номер був зайнятий.
Усе-таки принаймні було видно, що хтось є вдома.
Я відчинив важкі скляні двері й вийшов назовні. На
майже порожню територію лікарні спустилися сутін-
ки, наповнюючи вечір мертвим золотистим сяйвом,
 217

коли я знову набрав номер. Цього разу дзвінок про-

йшов. Я сповільнив ходу, чекаючи, що хтось відпо-
вість. Агов, беріть уже трубку.
Ніхто не відповів. Розчарований, я завершив ви-
клик. Але коли опустив свій мобільний, то почув щось
схоже на далеке відлуння.
Поруч дзвонив телефон.
Звук припинився, перш ніж я зрозумів, звідки він.
Я чекав, але єдиним звуком був пташиний спів і відда-
лений шум транспорту. Знаючи, що, ймовірно, над-
мірно реагую на якийсь випадковий збіг, я знову на-
брав номер.
Самотній дзвін порушив вечірню тишу.
Приблизно ярдів за тридцять звідси, частково за-
критий бордюром із зарослих кущів, стояв громад-
ський телефон-автомат. Ніхто ним не користувався.
Усе ще не здатний повірити, що це не випадковість,
я завершив виклик. Дзвінок припинився.
Наблизившись, я ще раз набрав номер. Телефон-­
автомат знов почав дзвонити. Звук ставав голоснішим,
коли я наближався, на пів такту відстаючи від рингто-
нової версії, що лунала з мого мобільного. Цього разу
я зачекав, доки не опинився всього за кілька футів,
перш ніж від’єднатися.
Запала тиша.
Телефон-автомат встановлений у навісній будці,
відкритий усім вітрам. Навколо панували гілки чагар-
нику, він наче тонув у зелені. Тепер я знав, чому лі-
нія була зайнята і чому ніхто не відповідав на мій
виклик. Лікарні — серед тих небагатьох місць, де все
ще користувалися попитом телефонні автомати: від-
відувачі спілкувалися з родичами або викликали так-
сі. Але ніхто б не піднімав трубки, коли чув дзві-
нок автомата.
218

Я зайшов до кабінки, не торкаючись телефона. Не

залишилося жодного сумніву, що хтось дзвонив Томо-
ві звідси напередодні ввечері, але я не міг зрозуміти
чому. Аж поки не озирнувся на стежку, якою щойно
йшов. Крізь стрункі гілки кущів мені чудово було вид-
но вхід до моргу.
І будь-кого, хто виходив звідти.
 Розділ 15

— То ви думаєте, що вчора ввечері докторові Ліберма-

ну телефонував саме вбивця.
Джейкобсен говорила абсолютно рівним голосом,
неможливо було зрозуміти, що вона думає з цього
приводу.
— Я думаю, так могло бути, — відповів я.
Ми сиділи в ресторані мого готелю, на тарілці пере-
ді мною холонула недоїдена вечеря. Я зателефонував
Ґарднерові з лікарні, номер знайшовся в мобільному
Тома. Передбачивши його скептичну реакцію, підго-
тував аргументи. Але того, що він просто не відповість,
не передбачив. Отже, виклав усе його голосовій пошті.
Не вдаючись у подробиці, лише поділився припу-
щенням, що вбивця міг спробувати зв’язатися з Томом,
і попросив Ґарднера мені перетелефонувати. Я споді-
вався, що агент БРТ сам захоче побачити телефон-­
автомат, а за можливості зняти з нього відбитки пальців.
Проте я сумнівався, що там вдасться щось знайти після
того, як телефоном користувалися цілу добу.
Не було сенсу чекати на місці, доки Ґарднер отримає
моє повідомлення й перетелефонує. Почуваючись тро-
хи по-дурному, я сів у машину й повернувся до готелю.
Відповідь на моє повідомлення прийшла аж через
годину. Я саме замовив вечерю, коли задзвонив теле-
фон. Але то був не Ґарднер, а Джейкобсен. Вона запи-
тала номер, який я знайшов у телефоні Тома, і попро-
сила зачекати. Якийсь час було тихо: Джейкобсен,
220

мабуть, передавала інформацію Ґарднеру. Нарешті

агентка повернулася до розмови й попередила, що за-
їде до готелю через пів години.
Минуло навіть менше часу. Я підвів очі й побачив,
як вона входить до ресторану. Відсунув тарілку: апетит
раптово пропав. Цього разу Джейкобсен була в чорно-
му костюмі індивідуального пошиву, елегантна спід-
ниця коливалась в такт її крокам. Здавалося, до мого
столика прямує молода амбітна бізнес-леді. Враження
скоригував пістолет, який я помітив під піджаком,
коли вона сідала. Пояснювати, чому Ґарднер не відпо-
вів на мій дзвінок або не прийшов сам, вона не стала,
але я і сам міг здогадатися.
Відмовившись від частування, вона мовчки слуха-
ла мої докладні пояснення про дзвінок, який отри-
мав Том.
Може, я взагалі дарма стільки галасу здійняв?
— У вас із собою мобільний телефон доктора Лібер-
мана? — запитала вона.
Я дістав телефон і передав їй. Виходячи з номера,
в останню хвилину запхав його до кишені. Про всяк
випадок.
— Є новини про Ірвінґа? — запитав я, поки Джей-
кобсен розглядала записи вхідних дзвінків Тома.
— Ще ні, — мабуть, це все, що я зможу почути. Вона
скопіювала номер у свій телефон і сховала його без
коментарів. — Що змусило вас перевірити телефон
доктора Лібермана?
— Мені було цікаво, хто йому зателефонував. Думав,
чи пов’язаний дзвінок із серцевим нападом.
Незворушне обличчя.
— Ви не подумали, що ви надто допитливі?
— Звичайно, подумав. Але за цих обставин, мабуть,
Том не заперечував би.
 221

— А ви не дали собі клопоту спершу когось за­питати?

— Кого, наприклад? Зателефонувати Томовій дру-
жині, яка сидить біля нього в реанімації?
— Я більше про Дена Ґарднера.
— Аякже. Він так цінує мою думку.
Її усмішка, схоже, здивувала її так само, як і ме-
не. Осяяла її обличчя, перетворивши привабливі, але
­суворі риси на такі, що стали б окрасою глянцевого
журналу. І швидко зникла. Як би я хотів, щоб вона
тривала довше.
— Це лише припущення, — продовжила вона, по-
вертаючись до професійного спілкування. Проте, ма-
буть, уже не так холодно, як раніше. — Будь-хто міг
його набрати.
— З телефона-автомата прямо біля моргу? У таку пору?
Вона не відповіла.
— Чи повідомили лікарі, коли доктор Ліберман змо-
же говорити?
— Ні. Але, напевно, нескоро.
Підійшла офіціантка, прибрала мою тарілку, запро-
понувала десертне меню. Ми перервали розмову.
— Послухайте, я збирався випити кави. Чому б вам
не приєднатися? — запропонував я.
Джейкобсен із сумнівом глянула на годинник. У її
рухах уперше проявилася нотка втоми.
— Можна, тільки швидко.
Вона замовила лате зі знежиреним молоком і додат-
ковою порцією еспресо.
— Ви впевнені, що більше нічого не хочете? — пере-
питав я.
— Кави достатньо, — вона шкодувала навіть про
таку поблажливість до себе. Схоже, що рівень цукру
в крові Джейкобсен завжди буде на другому місці після
самодисципліни.
222

За мовчазною згодою, поки офіціантка розставляла

філіжанки з кавою, ми призупинили обговорення.
Джейкобсен нервово тарабанила пальцями по банкет-
ці, на якій ми сиділи. Коротко підрізані нігті, без лаку.
— Ви родом з Ноксвілла? — запитав я, щоб поруши-
ти мовчанку.
— Маленьке містечко поблизу Мемфіса. Ви й не
­чули про таке.
Певно, що й зараз не почую. Офіціантка принесла
каву, я зробив другу спробу.
— То що змусило вас здобути ступінь психолога?
Вона зсутулилася. Рух здавався жорстким і виму­
шеним.
— Цікавилася цим. Хотіла продовжувати.
— Але натомість вступили до БРТ? Як так?
— Це був хороший кар’єрний крок.
Вона відпила кави — закрила тему. От і все, ближче
з нею не познайомишся. Можна й не намагатися роз-
питувати про чоловіка чи хлопця.
— Як одна з версій, припустімо, ви маєте рацію
щодо телефонного дзвінка, — сказала вона, ставлячи
філіжанку. — Для чого він? Ви ж не думаєте, що хтось
навмисно спричинив серцевий напад у доктора Лі-
бермана?
— Ні, звичайно, ні.
— Тоді навіщо йому телефонувати?
От воно.
— Щоб виманити його назовні. Я думаю, що Том
мав стати наступною жертвою.
Єдиною зовнішньою ознакою того, що Джейкобсен
здивувалася, було її швидке кліпання.
— Продовжуйте.
— Коли Тома знайшли одразу після нападу, він дуже
хвилювався, переконаний, що з Мері щось трапилося.
 223

Навіть у лікарні його постійно запевняли, що з нею все

гаразд. Його слова пояснили хворобою — але припу-
стімо, що це не так? Припустімо, що хтось зателефо-
нував йому і повідомив, що з його дружиною стався
нещасний випадок?
Між бровами Джейкобсен знову з’явилася складка.
— Тож він кинувся до неї.
— Точно так. Коли тобі телефонують з такою звіст-
кою, забуваєш про все. Тобі байдуже на обережність,
на те, що не можна виходити до машини самому. Ти
кидаєш усе та йдеш. — Я дуже добре знаю, як воно.
Голос поліціянта, що повідомляє про нещасний випа-
док з моєю дружиною та донькою, досі не дає спо-
кою. — О тій порі територія лікарні була безлюдна,
а від телефона-автомата, звідки дзвонили, прекрасно
видно вхід у морг. Хто б ним не користувався, він міг
побачити, як виходить Том.
— Чому ж не почекати, поки він закінчить роботу?
— Тому що той, хто планував напасти на Тома чи
викрасти його, не хотів ризикувати: раптом з ним буде
супутник. Отже, вбивця сам обрав момент, коли його
жертва самотня і вразлива.
Джейкобсен ніяк не давала себе переконати.
— Ця людина мала якимось чином отримати номер
мобільного телефону доктора Лібермана.
— Том його не приховує. Кожен міг дізнатися в його
секретаря в університеті.
— Гаразд, але доктор Ліберман — не така медійна пер-
сона, як професор Ірвінґ. Навіщо на нього нападати?
— Гадки не маю, — зізнався я. — Але ви самі заува-
жили: той, хто стоїть за всім цим, має про себе надто
високу думку. Мабуть, механіки та пересічні злодюж-
ки вже були для нього занадто дрібною здобиччю — не
той масштаб, на який він заслуговує.
224

Джейкобсен дивилася в простір, обмірковуючи по-

чуте. Я змусив себе відвести погляд від її повних губ.
— Таке може бути, — визнала вона через деякий
час. — Можливо, він стає амбітнішим. Професор Ірвінґ
міг би розпалити його апетит до видатніших жертв.
— Якщо тільки Том весь час не був головною мішенню.
Я знав, що випробовую удачу. Джейкобсен нахму-
рилася.
— Немає жодних доказів на підтримку такої версії.
— Знаю, — погодився я. — Просто думав про всі
інші вчинки вбивці. Навмисне прискорене розкладан-
ня, свинячі зуби замість людських, причини смерті
жертв вочевидь суперечать одна одній. Усе це гаран-
товано змусить ламати голову кримінального антро-
полога. І от, схоже, що наступною жертвою ледь не
став сам Том. Вам не здається, що вбивця міг весь час
планувати саме це?
Моя співрозмовниця була налаштована скептично.
— Доктор Ліберман — не єдиний судовий антропо-
лог, до якого звертається БРТ. Не можна було вираху-
вати, що його залучать до цього розслідування.
— Тоді, можливо, вбивця просто хотів закинути при-
манку тому, кого залучили до розслідування, — я не
знаю. Але ні для кого не секрет, що Том зазвичай сто-
їть першим серед консультантів у розслідуваннях БРТ.
Або що він планує піти на пенсію цього року. — «І на-
віть швидше». Я відкинув думки про зруйновані плани
Тома й Мері та вів далі. — Що, як вбивця вважав це
останнім шансом проявити себе, граючи проти одного
з провідних експертів-криміналістів країни? Ми зна-
ємо, що він організував це так, щоб тіло Террі Луміса
було знайдено, коли закінчився термін оренди хатини,
а Том лише минулого тижня повернувся з місячної
подорожі. Це означає, що вбивця, мабуть, винайняв
 225

хатину приблизно через день після повернення Тома.

Припустімо, що це не просто збіг?
Джейкобсен нахмурилася, я зрозумів, що зайшов
надто далеко.
— Вам не здається, що ви притягуєте за вуха?
Я зітхнув. Сам уже не був упевнений.
— Може, й так. Але ж ми маємо справу з людиною,
яка встромила голки для підшкірних ін’єкцій у труп за
пів року до того, як зайде мова про ексгумацію. Порів-
няно з цим, переконатися, що ваша наступна жертва
буде в місті, не така й складна штука.
Джейкобсен мовчала. Я відпив кави. Нехай робить
власні висновки.
— Один телефонний дзвінок — і так багато виснов-
ків, — нарешті мовила вона.
— Авжеж, — погодився я.
— Але я вважаю, що варто про це подумати.
Напруга, яку я навіть не усвідомлював до того часу,
спала. Не знаю, чи мені полегшало від того, що ми
помітили можливий слід, чи від вдячності, що мене
сприймають серйозно.
— То ви перевірите таксофон на відбитки пальців?
— Група криміналістів зараз там, хоча я сумніваюся,
що вони щось знайдуть — через добу після дзвінка. —
Джейкобсен злегка скривилася, побачивши моє зди-
вування. — Ви ж не думали, що ми просто проігнору-
ємо таке свідчення?
Вібрація її мобільного, який лежав під рукою на
столі, врятувала від необхідності відповідати.
— Вибачте, — вона взяла телефон.
Я видихнув уперше за весь день. Сидів, пив каву,
поки вона вийшла, щоб відповісти на дзвінок. Крізь
скляні двері спостерігав за її зосередженим обличчям.
Розмова була недовгою. Менш ніж через хвилину вона
226

повернулася. Я думав, жінка перепросить і піде, але

вона натомість знову сіла за стіл.
Про дзвінок нічого не сказала, та від неї відчутно
повіяло холодом. Незначна відлига, яку я, здавалося б,
помітив, зникла.
Вона поворушила кавову філіжанку, поставила її на
блюдце.
— Докторе Гантере… — почала вона.
— Мене звати Девід.
Схоже, вона втратила рівновагу.
— Послухайте, ви маєте знати…
Я чекав, але вона мовчала.
— Що?
— Це не важливо, — вона не хотіла казати того, що
подумала. Подивилася на недопитий келих пива, який
ще не прибрала офіціантка. — Вибачте, що питаю, але чи
варто вам пити алкоголь? Тобто — з огляду на ваш стан?
— Мій стан?
— Вашу травму, — вона запитально схилила голо-
ву. — Ви ж знали, що ми проведемо перевірку?
Я зрозумів, що моя рука з кавою завмерла в повітрі.
Обережно поставив філіжанку.
— Думав про це. А щодо алкоголю… Мене поранили
ножем. Я не вагітна жінка.
Сірі очі дивилися на мене.
— Вам незручно про це говорити?
— Є приємніші речі.
— Ви після того нападу зверталися до психолога?
— Ні. І зараз не хочу, дякую.
Вона звела брови.
— Я забула. Ви не довіряєте психологам.
— Не те щоб не довіряв. Просто не вірю, що розмо-
ви про щось важке — найкращий спосіб впоратися
з цим, от і все.
 227

— Усе в собі, і так далі?

Я просто подивився на неї. Кров пульсувала у скронях.
— Того, хто напав на вас, не спіймали, правда? —
запитала вона після паузи.
— Ні.
— Це вас хвилює? Що вона може спробувати ще раз?
— Намагаюся не втрачати через це сон і апетит.
— Але ж хвилює, так?
Я відчув, як руки стиснулися під столом. Коли розі-
гнув кулаки, долоні стали липкими.
— Чи є в цьому сенс?
— Просто питаю.
Ми втупилися одне в одного. Але зараз мені чомусь
було дуже спокійно, наче переступив через поріг.
— Чому ви намагаєтеся мене спровокувати?
Вона відвела погляд.
— Я лише…
— Це Ґарднер вам підказав?
Не знаю, чому я про це запитав, але, коли вона від-
вела очі, зрозумів, що мав рацію. Лише мить, але цього
вистачило.
— Що це таке, на бога? Ви перевіряєте мене?
— Звісно, ні, — заперечила, але якось непереконли-
во. Настала її черга уникати мого погляду. — Ден Ґард-
нер просто хотів оцінити ваш душевний стан — от і все.
— Мій душевний стан? — Я недовірливо засміяв-
ся. — Мене штрикнули ножем, я розлучився зі своєю
дівчиною, один із моїх давніх друзів лежить у лікарні
з інфарктом, і всі тут, здається, переконані, що я не
знаю, що верзу. Мій душевний стан у порядку, дякую.
На щоках Джейкобсен горіли яскраві плями.
— Перепрошую, якщо я вас образила.
— Я не образився, просто… — я і сам не розумів
своїх відчуттів. — А де ж Ґарднер? Чому його тут немає?
228

— Зараз він зайнятий іншим.

Я не знав, що мене дратує більше: той факт, що він
узявся мене оцінювати, чи те, що він не завдав собі
клопоту зробити це власноруч.
— Навіщо зараз цим займатися? Робота майже за-
кінчена.
Рум’янець зійшов зі щік Джейкобсен. Вона задум-
ливо дивилася на свою каву, неуважно й повільно про-
водячи пальцем по краю чашки.
— У Стіпл-Гілл ситуація ускладнилася, — проказа-
ла вона.
Я чекав. Сірі очі зустрілися з моїми.
— Йорк зник.
 Розділ 16

Світло горіло в кожному вікні, машини БРТ скупчи-

лися навколо — будинок Йорка перетворився на якусь
сюрреалістичну копію знімального майданчика. Він
стояв на території Стіпл-Гілл, відділений від цвинтаря
смугою хвойного лісу. Як і офіс ритуальної контори,
це була низька прямокутна споруда зі скла й бетону —
невдала спроба перенести каліфорнійський модернізм
1950-х на Глибокий Південь 1. Колись така конструк-
ція могла вражати. Тепер, в оточенні тінистих ялин,
будівля здавалася лише занепалою і сумною.
До вхідних дверей вела доріжка, викладена кривими
плитами, поміж якими проросли бур’яни. Будинок ото-
чила стрічка для позначення місця злочину, додаючи
йому дивного святкового вигляду. Але враження швид-
ко зникало через рій агентів-криміналістів, які обшуку-
вали дім, снуючи повсюди, наче привиди, у своїх білих
комбінезонах. Під’їзна дорога оминала будинок та вела
через зарослий прямокутник газону до гаража. Його
двері були підняті, на підлозі відблискувала пляма ма-
шинної оливи, але автівки не було.
Вона зникла разом із власником.
Джейкобсен розповіла мені дорогою:

1
Глибокий, або Далекий, Південь — спільна назва для географічних
і культурних регіонів на півдні США. Насамперед це штати Алабама,
Джорджія, Луїзіана, Міссісіпі та Південна Кароліна. Часом до Глибо-
кого Півдня долучають Техас, Флориду й Теннессі.
230

— Ми не вважали Йорка реальним підозрюваним

у вбивстві, інакше заарештували б його раніше, — во-
на говорила так, ніби особисто винна у цьому. —
Він певною мірою відповідає стандартному профілю
серій­ного вбивці: збігається вік, він неодружений і са-
мотній, до того ж його завищене почуття власної зна-
чущості є типовою рисою самозакоханості. Але він не
мав судимостей, навіть попереджень у підлітковому
віці. Жодних скелетів у його шафі ми не знайшли.
Окрім непрямих доказів, немає жодних відомостей,
які б пов’язували його з реальними вбивствами.
— Непрямі докази, як на мене, досить вагомі, — за-
уважив я.
У машині було темно, не видно, чи вона почервоні-
ла, але я був упевнений, що таки почервоніла.
— Тільки якщо прийняти, що він навмисно викрив
себе, скерувавши нас до похоронного бюро. Всіляке
трапляється, але його історія про тимчасового праців-
ника, здавалося б, достовірна. Ми знайшли ще одного
колишнього співробітника, який стверджує, що па­
м’ятає Дуайта Чемберса. Усе вказувало на те, що саме
Чемберс міг бути справжнім підозрюваним.
— То навіщо арештовувати Йорка?
— Бо затримання його через порушення правил са-
нітарної безпеки дало б нам більше часу для допиту, —
Джейкобсен почувалася ніяково. — Крім того, ми
­гадали, що є певні… переваги застосування проактив-
ного підходу.
І якщо заарештували бодай когось, то публіка біль-
ше задоволена, ніж коли зовсім нікого не затримали.
Політика й піар однакові в усьому світі.
От тільки Йорк не чекав, поки його арештують. Ко-
ли того дня за ним приїхали агенти БРТ, його не було
ні на кладовищі, ні вдома. Машина зникла, а коли
 231

співробітники БРТ зайшли до будинку, вони побачи-

ли ознаки квапливих зборів.
А ще вони знайшли людські останки.
— Ми б виявили їх раніше, якби не помилка з доку-
ментами, — визнала Джейкобсен. — Наш перший ор-
дер стосувався лише похоронного бюро й території,
а не приватної резиденції Йорка.
— Останки свіжі? — запитав я.
— Ми думаємо, що ні. Але Ден хотів би, щоб ви самі
подивилися.
Це вразило мене навіть більше, ніж зникнення Йор-
ка. Схоже, Полові було не до розслідування. У Сем
випала погана ніч. Уже думали, що в неї почнуться
пологи, і хоча тривога виявилася фальшивою, та він
усе одно не хотів залишати її саму.
І сказав Ґарднерові, щоб той звернувся до мене.
Коли я йому зателефонував, Пол здавався втомле-
ним і виснаженим. Не те щоб я не довіряв Джейкоб-
сен, але не хотів іти, не поговоривши з ним.
— Я сказав Ґарднеру, що подивлюся завтра вранці,
але якщо йому потрібна експертна думка сьогодні вве-
чері, то хай звертається до тебе. Сподіваюся, ти не
заперечуєш, — додав він.
Я відказав, що, звісно, ні, але дивно, що Ґарднер
погодився. Мій друг утомлено розсміявся:
— Вибору в нього особливого не було.
Очевидно, Пол так і не пробачив Ґарднерові те, що
той підтримав Гікса в суперечці з Томом. Пол —
справжній професіонал, він би не дозволив особистим
почуттям перешкодити розслідуванню, але при нагоді
ладний трохи закрутити гайку.
Цікаво, як там Ґарднер.
Джейкобсен не залишалася в Стіпл-Гілл. Висадивши
мене, вона поїхала перевірити, як команда криміналістів
232

працює з таксофоном. Мене спрямували до фургона, де

я переодягнувся, і далі — до будинку.
Ґарднер стояв біля вхідних дверей і розмовляв із си-
вочолою жінкою в білому комбінезоні. На ньому були
бахили й рукавички, і хоча він помітив, що я підійшов,
розмови не перервав.
Я чекав у кінці стежки.
Давши останню коротку вказівку агентці в білому,
Ґарднер нарешті повернувся до мене. Ми помовчали.
Його невдоволення можна було відчути на дотик, але
свої думки він тримав при собі. Коротко кивнув мені.
— Це нагорі.
Будинок мав типовий для свого стилю та епохи пере­
вернутий дизайн: спальні були внизу, а побутові при-
міщення — нагорі. Колись білі стіни та стеля вкрили-
ся брудно-жовтим нальотом за десятиліття контакту із
сигаретним димом, така ж охриста патина прилипла,
як смалець, до дверей та меблів. Повсюдний застарі-
лий сморід тютюну накладався на затхлий запах старих
килимів і невипраних простирадл.
Відчуття занедбаності й ветхості посилювалося ме-
тушнею обшуку. Судово-медичні експерти копирса-
лися в ящиках і шафах, витягаючи для дослідження
уламки життя Йорка. Я відчув на собі їхні погляди,
коли ми піднялися нагору. Вони, певно, чекали на мою
реакцію: так буває на місцях злочину, коли виявлено
важливу знахідку, — очікування та відверта цікавість.
Звістка про моє відновлення у справі поширювалася.
Ґарднер повів мене запилюженими сходами. Весь
верхній поверх мав відкрите планування з зонами кух-
ні, їдальні та вітальні. Вбудовані конструкції залиши-
лися тут від оригінального проєкту: перегородки та
шафи з матового скла, немов з реклами американської
мрії 1950-х років.
 233

Але звичайні меблі були мішаниною минулих деся-

тиліть. На кухні голосно гудів іржавий холодильник,
люстра з лампочками — імітаціями свічок — висіла над
потертим обіднім столом і стільцями в зоні їдальні.
У центрі вітальні стояло м’яке шкіряне крісло, подуш-
ки якого були заклеєні обдертою ізоляційною стріч-
кою. Перед кріслом стовбичив величезний телевізор
із плоским екраном — єдиний новітній предмет обста-
новки, який я побачив.
Тут було більше агентів-криміналістів. У будинку
панував хаос, хоча важко було сказати, де він спричи-
нений через обшук, а де через особисті звички Йорка.
Одяг розкиданий, а коробки з мотлохом і старими
журналами витягнуті з шаф. Раковина та сніданковий
стіл просто зникли під брудним посудом, зашкарублі
картонки від замовленої їжі валялися повсюди, де їх
кинув Йорк.
Кілька членів пошукової групи припинили свою
роботу й витріщалися на нас із Ґарднером. Я впізнав
громіздку постать Джеррі, що стояв навкарачки, пор-
паючись у шухлядах пошарпаної шафи. Він привітав-
ся, змахнувши рукою в рукавичці.
— Привіт, докторе, — він енергійно жував жуйку,
щелепи рухалися під маскою. — Гарне місце, га? І ви
маєте побачити його колекцію фільмів. Порно-рай,
усе за алфавітом. Хлопцеві дійсно треба було біль-
ше гуляти.
Ґарднер підійшов до ніші біля раковини.
— Сподіваюся, воно все залишиться на місці, коли
ти тут закінчиш, — почувся сміх, але я не був упевне-
ний, чи він жартує. — Сюди.
У ніші була встановлена комірчина, її дверцята
­відчинили й зафіксували клинцем. Вміст витягли —
усе лежало розкидане: ящики з побитим посудом,
234

пластикове відро з тріщиною на боці, зламаний пи-

лосмок. Агент став навколішки біля картонної короб-
ки зі старим фотообладнанням: потерта дзеркальна
фотокамера, яка бачила кращі часи, старомодні спа-
лах і експонометр, старі фотожурнали, сторінки яких
вицвіли й поскручувалися.
За один-два ярди, окремо від решти мотлоху, на
запорошеному лінолеумі розчистили трохи місця —
там стояла пошарпана валіза.
Кришка була опущена, але прочинена, наче завели-
кий вміст не влазив у пласку валізу. Ґарднер глянув
униз, не наближаючись.
— Ми знайшли його в шафі. Коли побачили, що все-
редині, вирішили не чіпати, доки експерт не огляне.
Валіза здавалася занадто малою, щоб умістити лю-
дину. Принаймні не дорослу, але я знав, що це не по-
казник. Багато років тому мене покликали оглянути
тіло дорослого чоловіка, яке було запхнуте в кофр,
навіть менший за цей. Кінцівки були зігнуті назад,
кістки зламані й скручені так, як жоден акробат не
повторить.
Я присів біля валізи. Коричнева шкіра потерта й по-
репана, але без цвілі чи плям, яких варто було б очіку-
вати, якби останки розклалися всередині. Це збіга­
лося з тим, що Джейкобсен сказала про те, що вони
не свіжі.
— Можна поглянути? — запитав я Ґарднера.
— Ви тут саме для цього.
Байдужий до його кислого зауваження, я потяг­
нувся до кришки, усвідомлюючи, що всі стежать за
моїми рухами.
Валіза була повна кісток. Вистачило одного погляду,
щоб переконатися: вони людські. Було щось схоже
на цілу грудну клітку, в яку вклинився череп: нижня
 235

щелепа трималася, на ній навіть виднілася характерна

усмішка. Я пригадав слова Джейкобсен у ресторані.
Вона сказала це навмисно? «Жодних скелетів у його
шафі ми не знайшли».
Таки одного знайшли.
Кістки були такого ж тютюнового кольору, як і сті-
ни, хоча я не думав, що це теж через сигаретний дим.
Чисті, без слідів м’яких тканин. Я нахилився ближче
й понюхав, але через затхлу шкіру валізи запах не
відчувався.
Узяв у руки ребро, що лежало зверху. Вигнуте, як
мініатюрний лук. В одному чи двох місцях помітив
напівпрозорі пластівці, що відшарувалися від поверх-
ні, немов крихітна риб’яча луска.
— Щось чути про Йорка? — запитав я, оглядаючи
кістки.
— Ми шукаємо.
— Ви думаєте, він зник за власним бажанням?
— Якщо ви маєте на увазі, чи його викрали, як Ір-
вінґа, відповідь буде «ні». Ірвінґ не взяв машину й не
спакував валізи перед зникненням, — коротко відказав
Ґарднер. — Отже, що ви можете про це сказати?
Я поклав ребро назад і вийняв череп. Вдаряючись,
кістки дзвеніли майже мелодійно.
— Кістки жіночі, — сказав я, повертаючи череп у ру-
ці. — Структура кістки надто тонка для чоловіка. По-
мерла давно.
— Скажіть мені щось, чого я не знаю.
— Добре, — погодився я. — Для початку: її не вбили.
Це було так, ніби я припустив, що Земля плоска.
— Що?
— Це не жертва вбивства, — повторив я. — Поглянь-
те, які пожовклі кістки. Це старе. Щонайменше чо­
тири-п’ять десятиліть. Можливо, більше. Ви можете
236

побачити, що скелет покритий якимось стабілізато-

ром, що починає відшаровуватися. Я майже впевне-
ний, що це лак, який не використовувався роками.
І гляньте на це…
Я показав йому маленький акуратний отвір, про-
свердлений у маківці черепа.
— Там було якесь кріплення, щоб його можна було
повісити. Найімовірніше, це скелет з якоїсь лаборато-
рії. Або ж він належав студентові-медику. Зараз вико-
ристовують пластикові моделі, а не справжні скелети,
але часом і справжні трапляються.
— Це медичний скелет? — Ґарднер сердито поди-
вився на нього. — Що, в біса, він тут робить?
Я поклав череп у валізу.
— Йорк сказав, що його батько заснував Стіпл-Гілл
ще в п’ятдесяті роки. Можливо, це належало батькові.
Звичайно, він досить старий.
Ґарднер роздув щоки.
— Я все одно хотів би, щоб Пол Ейвері подивився.
— Як забажаєте.
Я не думаю, що Ґарднер хоч усвідомлював прихова-
ну зневагу. Востаннє з огидою подивившись на валізу,
він попрямував до сходів. Закривши кришку валізи,
я рушив за ним.
— Ну що, докторе, — сказав Джеррі, щелепи якого
не спинялися. — Ще одна марна подорож, га?
Проходячи повз буфет, я зупинився, щоб глянути на
купу сімейних фотографій у рамках — візуальну істо-
рію життя Йорка. Це була суміш позованих портретів
і знімків із відпустки. Колись яскраві літні кольори
тепер розмиті та вицвілі. На більшості з них красував-
ся Йорк: усміхнений хлопець у шортах на човні, не-
зграбний підліток. Найчастіше поруч з ним стояла
старша привітна жінка, мабуть, його мати. Іноді до них
 237

приєднувався високий засмаглий чоловік з усмішкою

бізнесмена — я вирішив, що це батько Йорка. Його
світлин було небагато, тому я подумав, що здебільшо-
го фотографував він.
Але на пізніших знімках була тільки мати Йорка,
поступово перетворюючись на згорблену та зморщену
копію себе молодшої. На останньому фото вона позу-
вала біля озера разом з молодшою версією сина —
слабка й сива, але все одно усміхнена.
Після цієї світлини її більше не було видно.
Я наздогнав Ґарднера біля підніжжя сходів. Він так
і не згадав про телефонний дзвінок Томові вчора вно-
чі. Не знаю, чи то просто не вважав це актуальним, чи
не хотів визнати, що від мене може бути хоч якась
користь. Але я не пішов би, не порушивши цієї теми.
— Джейкобсен розповіла вам про телефонну буд-
ку? — запитав я, коли ми йшли коридором.
— Сказала. Ми цим займаємося.
— А як щодо Тома? Якщо дзвінок мав на меті вима-
нити його назовні, він усе ще може бути в небезпеці.
— Вдячний, що ви вказали на це, — він говорив хо-
лодно й саркастично, — візьму до уваги.
З мене досить! Час пізній, я й так стомився. Тож
зупинився посеред коридору.
— Слухайте, я не знаю, у чому проблема, але ви по-
просили мене прийти сюди. З вас корона впаде, як
будете принаймні ввічливим?
Ґарднер обернувся до мене, його обличчя потемніло.
— Я запросив вас сюди, тому що в мене не було осо-
бливого вибору. Том залучив вас до цього розсліду-
вання, а не я. І вибачте, якщо мої манери вам не до
вподоби, але, якщо ви досі не помітили, я намагаюся
зловити серійного вбивцю!
— Ну, так це не я! — спалахнув я у відповідь.
238

Ми зиркнули один на одного. Стоячи біля вхідних

дверей, я бачив, що агенти надворі зупинилися й ви-
тріщалися. Через мить Ґарднер глибоко вдихнув і гля-
нув долі. Він з помітним зусиллям давав собі раду.
— До вашого відома, я одразу організував для Тома
додаткову охорону, — суворо сказав він стриманим
голосом. — Суто як запобіжний захід. Навіть якщо ви
маєте рацію щодо телефонного дзвінка, сумніваюся,
що той, хто це зробив, спробує щось вдіяти, поки Том
в реанімації. Але ризикувати я не збираюся.
Це було не зовсім вибачення, але й на тому добре.
Головне — безпека Тома.
— Дякую, — відповів я.
Не розбереш: глузує він чи ні.
— Отже, якщо ви закінчили, докторе Гантере, я по-
дбаю, щоб вас відвезли до готелю.
Я рушив назовні, але не встиг дійти до парадних
сходів, як Ґарднера погукали:
— Сер, маєте поглянути на це.
З дверей у кінці коридору вийшов судово-медичний
експерт у замащеному оливою та брудом комбіне­
зоні. Ґарднер глянув на мене, і я зрозумів, що в нього
на думці.
— Поки не йдіть.
Він покрокував коридором у двері. Я вагався, але
попрямував за ним. Не збираюся тут стовбичити, як
школяр під кабінетом директора, доки Ґарднер не ви-
рішить, потрібний я йому чи ні.
Двері виявилися внутрішнім входом у гараж. У по-
вітрі пахло мастилом і вогкістю. Над головою горіла
оголена лампочка, її слабке сяяння доповнювалося
різкішним світлом прожекторів. Тут було так само
захаращено, як і в решті будинку: розвалені картон-
ні коробки, вкрите цвіллю туристичне спорядження,
 239

іржаве садове обладнання — усе скупчилося навколо

голого бетону, де стояла машина Йорка.
Ґарднер і криміналіст зупинилися біля старої стале-
вої шафи для документів. Одна з шухляд була висунута.
— …внизу під старими журналами, — говорив агент. —
Спочатку я подумав, що це просто фотографії, аж потім
придивився краще.
Ґарднер дивився на них униз.
— Боже милосердний…
Він був шокований. Інший агент ще щось казав, але
я не звернув уваги — я сам зміг побачити їхню знахідку.
Це була пласка коробочка, подібна до тих, що вико-
ристовують для фотопаперу. Вона була відкрита, і агент
витяг ізсередини приблизно пів дюжини фотографій.
Усі вони були чорно-білими портретами, кожен із яких
великим планом показував обличчя чоловіка чи жінки
від підборіддя до чола. Їх було збільшено майже до на-
турального розміру, а ідеальний фокус дозволив зафік-
сувати кожну деталь, кожну пору та пляму з гострими
краями; частка секунди збережена з нерозмитою чіткі-
стю. Обличчя кожного спотворене й темне, і, на пер-
ший погляд, їхні вирази були майже комічними, наче
кожного з них підловили, коли вони чхали. Але це вра-
ження зберігалося, доки ви не бачили їхніх очей.
Тоді вкривало розуміння: у цьому немає взагалі ні-
чого комічного.
Ми завжди підозрювали, що жертв було більше, ніж
тих, про які ми знали. Знахідка це підтвердила. Йорку
було недостатньо закатувáти їх до смерті.
Він також фотографував їхню смерть.
Ґарднер ніби вперше помітив, що я поблизу. Кинув
на мене різкий погляд, але докору, якого я майже очі-
кував, там не було. Мені здається, він і сам стояв над-
то приголомшений.
240

— Тепер ви можете йти, докторе Гантере.

Мовчазний агент БРТ відвіз мене до готелю, коли
я перевдягнувся, але ті спотворені обличчя все пере-
слідували мене, поки ми їхали темними вулицями.
Вони тривожили на такому рівні, який важко поясни-
ти. Не тільки через те, що там було зображено. Свого
часу я бачив достатньо смерті. Раніше працював над
випадками, коли вбивці збирали трофеї своїх жертв:
пасмо волосся чи клаптик одягу, спотворені пам’ятки
про життя, яке вони відібрали.
Але то інше. Йорк не був божевільним убивцею, роз-
губленим у запалі якоїсь спотвореної пристрасті. Увесь
час він виставляв нас за дурнів, маніпулюючи розсліду-
ванням із самого початку. Навіть його втеча розрахова-
на ідеально. І фотографії — не звичайні трофеї. Їх роби-
ли з такою обережністю та вправністю, що свідчило про
навмисну клінічну холодність. Про контроль.
Від цього вони були ще більш моторошними.
Якщо чесно, коли я повернувся в номер, ще один душ
мені не був потрібен, але все одно я пішов туди. Після
поїздки до дому Йорка почувався брудним. Символічно
чи ні, але гаряча вода допомогла. Настільки, що я заснув
майже одразу, як вимкнув світло.
Близько шостої мене розбудило наполегливе дзе-
ленчання. Напівсонний, я почав шукати будильник,
аж тут зрозумів, що звучить телефон.
— Алло? — пробурмотів я, ще не прокинувшись.
Останні сліди сну розвіялися, коли я почув голос Пола.
— Погана новина, Девіде, — сказав він. — Том уно-
чі помер.

***
Ти добре це влаштував. Знав, що незабаром агенти БРТ
прибудуть до будинку, але не покидав його довго. Так
 241

довго, наскільки міг. Зарано — і більша частина впли-

ву буде втрачена. Запізно — і… Ну, це б усе зіпсувало.
Шкода, що тобі бракувало часу. Ти ненавидиш по-
спіх, навіть якщо його не вдається уникнути. Ти завж-
ди знав, що до цього дійде. Похоронне бюро відслужи-
ло своє. Ти все спланував заздалегідь: що потрібно
взяти, а що залишити. Це вимагало тонкого судження
та неабиякої дисципліни. Але то нормально.
Чимось доведеться пожертвувати.
Ти майже готовий до наступного етапу. Потрібно
лишень набратися терпіння. Це буде недовго. Лише
одна остання робота — і фрагмент пазла стане на своє
місце, тоді очікування завершиться.
Ти визнаєш, що трохи нервуєш, але то добре. Ти не
можеш собі дозволити самовдоволення. Коли з’явиться
нагода, будеш готовим нею скористатися. Ти не мо-
жеш дозволити собі втрачати такі шанси. Ти знаєш це
краще за всіх.
Життя занадто коротке.
 Розділ 17

Зрештою всі запобіжні заходи щодо Томової безпеки

виявилися марними. Лікарів і медичний персонал
у відділенні інтенсивної терапії попередили, що по-
трібно бути особливо пильними, не розголошуючи
причину, а агент БРТ чергував у коридорі біля палати.
Ніхто не міг потурбувати Тома без його відома, а якби
хтось і спробував, Мері постійно була поруч з ним.
Однак ніщо не запобігло зупинці серця о четвертій
годині ранку.
Медики намагалися його реанімувати, але серце рі-
шуче відмовлялося запускатися. «Упертий до кінця» —
ця думка безцільно пульсувала в моїй голові, ніяк не
хотіла покидати.
Мене охопило якесь заціпеніння, наче не міг зрозу-
міти, що сталося. Після розмови з Полом я зателефону-
вав Мері й проговорив звичайні марні слова. І всівся на
ліжко, не знаючи, що робити далі. Усе повторював собі:
принаймні Том помер мирно, дружина була поруч, йо-
го оминуло останнє випробування, яке випало на долю
Ірвінґа. Але то виявилася слабка втіха. Фізично Йорк
не вбив його, але все одно Том був жертвою маніяка.
Так, він хворів, але мав право спокійно прожити решту
свого життя, скільки йому було відведено.
І це життя убивця в нього відібрав.
У пам’яті спливло обличчя Йорка, що сяяло фаль-
шивою поблажливістю, коли він з ентузіазмом тиснув
руку Тома того ранку в Стіпл-Гілл. «Докторе Лібермане,
 243

для мене це честь, сер… Я багато чув про вашу роботу…

І про ваш полігон, звичайно. …це гордість Теннессі».
Мабуть, він уже тоді з нас сміявся, знаючи, що заду-
мав, ховаючи більший злочин за дрібними порушен-
нями, виявленими на кладовищі.
Не пам’ятаю, щоб когось так ненавидів, як Йор-
ка тоді.
Але якщо просто сидіти й горювати в готельному
номері, то це не поверне Тома й не допоможе упійма-
ти його вбивцю. Я прийняв душ, одягнувся та попря-
мував до моргу. Було ще рано, коли приїхав туди. Мої
кроки відлунювались у порожньому коридорі. Холод-
ні кахельні поверхні моргу здавалися особливо самот-
німи. Втішило б знайоме обличчя, але Пол попередив,
що має кілька зустрічей і потрапить у морг уже після
них. А Саммер навряд чи зможе допомагати як слід,
коли почує новини.
Принаймні Кайл був на місці. Коли я вийшов із
роздягальні, він штовхав по коридору візок. Хлопець
привітався зі звичним ентузіазмом.
— Привіт, докторе Гантере. Я сьогодні вранці допо-
магаю з розтином, але якщо пізніше вам знадоблюся,
то просто дайте мені знати.
— Дякую, так і зроблю.
Він трохи забарився біля мене.
— Саммер прийде пізніше?
— Я не знаю, Кайле.
— Ага, ок. — Він кивнув, намагаючись приховати
своє розчарування. — Як там доктор Ліберман?
Мабуть, зарано було поширювати новину, я споді-
вався, що він не запитає. І не дуже хотів, щоб звістка
йшла від мене.
— Він помер уночі.
Обличчя Кайла спохмурніло.
244

— Помер? Вибачте, я не знав…

— Вам немає чого просити вибачення.
Я бачив, як він думає, що сказати.
— Він був хорошою людиною.
— Так, був, — погодився я. Траплялися й гірші епі-
тафії.
Прямуючи до секційної зали, я намагався прочисти-
ти голову, прагнучи зосередитися на роботі. Але там,
де все було так пов’язане з Томом, завдання виявило-
ся нездійсненним. Пройшовши повз його залу, я зу-
пинився. І увійшов.
На перший погляд, приміщення нічим не відрізня-
лося від того, яким було вчора. Скелет Террі Луміса
досі лежав на алюмінієвому столі, майже повністю зібра­
ний. Звичайна секційна зала, наче Том не працював тут
так довго. Я вже було вийшов, але побачив CD-плеєр,
який так і лежав на полиці, поруч з акуратним стосиком
джазових альбомів. Ось тут мене й накрило.
Том помер.
Якийсь час я стояв і не рухався, поки невблаганний
факт не просочився до свідомості. Потім важкі двері
зачинилися за мною, і я пішов коридором до секційної
зали з кістками дрібного злодюжки.
Час було закінчити повторне збирання та дослі-
дження скелета Ноя Гарпера. Ніхто не винний у цій
затримці, але це завдання — моє, і відповідальність за
термін виконання — на мені. Я рішуче налаштувався
завершити роботу, навіть якщо для цього доведеться
пропрацювати всю ніч.
Крім того, я сподівався, що робота допоможе пе-
ремкнути увагу.
Череп та більші кістки рук і ніг були розкладені на
столі відповідно до їхнього анатомічного положення,
але решту відсортували лише приблизно. Я заходився
 245

збирати хребет, а це, мабуть, найскладніша частина

процесу. По суті, хребет — це шарнірна оболонка, яка
захищає нервовий стовбур спинного мозку. Чудо-
вий приклад винахідливості природи, диво біологічної
інженерії.
Але настрою оцінити це диво не було. Я почав обе-
режно, від шийних хребців, з’єднувати суглоби непра-
вильної форми.
І невдовзі забуксував.
Хребці, які утворюють шию, менші за грудні та по-
перекові хребці спини. Усього їх сім, пронумеровані
від черепа, кожен точно збігається з попереднім та
наступним. Я досить легко зібрав перші п’ять, пошукав
шостий — і не зміг його знайти.
Ну ж бо, Гантере, зосередься. Роздратований, я зно-
ву перебрав решту хребців. Але єдиний шийний хре-
бець, який я зміг знайти, був не того розміру й форми.
Явно сьомий, а не шостий.
Одного не вистачало.
Неможливо. Попри сильне розкладання, тіло Ноя
Гарпера було цілим та неушкодженим на момент ексгу-
мації. Якби не вистачало шийного хребця, ми б точно
помітили.
То де ж він?
З дивною упевненістю я підійшов до мікроскопа на
робочому столі. І не здивувався, коли побачив на пред-
метному столику під об’єктивом маленький білий
об’єкт. Мабуть, про це я мав подумати раніше. Цікаво,
що саме робив Том до серцевого нападу.
Тепер я знав.
Я заглянув в окуляр, зображення було розмитим. На-
лаштував фокус, хребець з’явився у полі зору. Витонче-
но рифлений, загострений, немов корал, під збільшен-
ням пориста поверхня наче вкрита ямками.
246

Тріщини товщиною з волосину здавалися глибо-

кими, як прірва.
Я випростався і вийняв шматок кістки з-під мікро­
скопа. Для неозброєного ока переломи були май-
же непомітними. Їх було два, по одному на кожній
пластинці, на тонких кісткових містках, які з’єдну-
ють основне тіло хребця з його делікатнішою нерво-
вою дугою.
У голові прояснилося, я відклав хребець і пішов
коридором до секційної зали, де працював Том. Пі-
дійшовши прямо до скелета Террі Луміса, узяв шо-
стий шийний хребець з оглядового столу й підніс
його до світла. Переломи були навіть менш поміт-
ні, ніж на пластинках, які я щойно бачив. Але вони
там були.
Так і є. Я не відчув задоволення — лише раптовий
наплив смутку. Це відкриття зробив Том — не я. Ді-
став телефон і набрав Пола.
— Я знаю, як їх убили.

— Тож це точно удушення.

Пол безпристрасно подивився на хребець, який
тримав. Ми були в секційній залі Тома. Я вже показав
колезі переломи шостого шийного хребця Ноя Гар-
пера, потім привів його сюди, щоб перевірити відпо-
відні тріщини в Террі Луміса.
— Не бачу іншого способу, як можна отримати та-
кі точні розломи, — сказав я.
Удар по потилиці може зламати хребець, але по-
шкодження буде набагато більшим. І ймовірність того,
що тупа травма спричинить майже ідентичні травми
двом різним жертвам, надто мала — не варто розгля-
дати. Ні, ці переломи були результатом чогось ціле-
спрямованого. Контрольованого.
 247

Це слово, мабуть, було дуже важливим для Йорка.

— Принаймні тепер ми знаємо напевно, звідки
в Луміса й Гарпера рожеві зуби, — погодився Пол. —
І це пояснює, що Том робив в іншій секційній залі.
Виявив переломи хребця Луміса і пішов перевірити,
що в Гарпера. Ти так це пояснюєш?
— Приблизно.
А потім йому зателефонував Йорк — Том саме роз-
глядав хребець під мікроскопом. Я відчував, що тут
криється якась гірка іронія, але не знав, що саме.
Пол обережно відклав кістку.
— Боже, клубок у горлі.
Він був утомлений, говорив через силу. Смерть То-
ма сильно вразила його, і хибна тривога із Сем минулої
ночі додала клопоту. Він скоротив збори викладачів
після мого дзвінка, приїхав до моргу. Утома й напруга
останніх днів одразу впадали в око. Лінії навколо очей
загострилися, а плями синяво-чорної щетини вже за-
тіняли бліде, поспішно поголене підборіддя.
Він спробував стримати позіхання.
— Вибач.
— Може, вип’єш кави? — запитав я його.
— Пізніше, — він спробував опанувати себе. —
А що там з шийними хребцями з останків у лісі? Ти
їх перевірив?
— Поки чекав на тебе. Два з них зникли, а решта
всі цілі. Включно з шостим. — Це не дивно. Вілліс
Декстер загинув в автокатастрофі, а не був убитий, як
Ной Гарпер чи Террі Луміс.
— Тож ми спостерігаємо постійний тиск, який чи-
ниться на шиї обох жертв, достатньо потужний, щоб
зламати пластинки, але не зламати під’язикову кіст-
ку. — Пол підніс руки до очей. — Ти пам’ятаєш, які
великі руки в Йорка?
248

Єдине, що я міг пригадати про руки Йорка, — це

брудні від нікотину пальці. Але і Луміс, і Гарпер були
дорослими людьми; щоб охопити їхні шиї так, аби
зламати хребці, потрібні дуже довгі пальці. І такий
захвáт, напевно, зламав би під’язикову кістку.
— Швидше за все, якась лігатура чи гарота, а не
ручне удушення, — припустив Пол. — Чим би він
не користувався, воно, мабуть, закріплювалося на­в­
коло шиї в тій самій точці, тому і пошкодження од-
накові, і хребець той самий. Важко сказати, що саме
то було.
— Том це зрозумів.
Він здивовано подивився на мене.
— Серйозно?
— Пам’ятаєш, що він сказав Мері, коли його забра-
ли до лікарні? «Іспанський». Ми тоді не могли второ-
пати, що він має на увазі.
Пол таки дуже втомився, не одразу вловив зв’язок.
— Іспанський брашпиль. Боже, я мав здогадатися.
Я теж мав. Оберніть бинт або шматок тканини на­
вколо кінцівки, що кровоточить, потім підкладіть під
неї палицю та скрутіть її. Це буде іспанський браш-
пиль. У своєму найпростішому вигляді це всього лиш
імпровізований джгут, який можна затягувати сильні-
ше або послабляти за бажанням, — простий пристрій,
що врятував незліченну кількість життів.
Але Йорк скористався ним для іншого.
Я подумав про фотографії, які агенти БРТ знайшли
в гаражі Йорка. Вирази агонії його жертв, потемнілі
опухлі обличчя. Налиті кров’ю, бо Йорк поступо-
во затягував брашпиль, неухильно видушуючи з них
життя.
І фотографував, як це відбувається.
Я витіснив óбрази зі свого розуму.
 249

— Йорк міг навіть не усвідомлювати, що залишає

якісь видимі докази. Він не міг знати, що пластини
зламані. І навіть якщо помітив рожеві зуби, то міг не
знати, що спричинило забарвлення. Він міг не усві-
домлювати, що воно означає.
— Це повертає нас до крові в хатині, — сказав
Пол. — Луміса задушили, тому ця кров, однозначно,
не його. Так чия ж вона, в біса?
— Можливо, ще одна гра Йорка? — запитав я. Ана-
ліз ДНК зрештою нам це скаже, але я думаю, що,
можливо, не доведеться чекати так довго.
Пол стомлено знизав плечима.
— Я говорив із Ґарднером. Він не відразу визнав,
але вони всерйоз сприйняли твоє припущення сто-
совно Тома. Річ у тім, що вони не виключають того,
що Йорк може спробувати напасти на іншого учас-
ника розслідування, якщо шанс із Томом він втратив.
Я мав передбачити такий розвиток подій, але чо-
мусь його не врахував. Мене надто вразило все те, що
сталося з Томом, не вистачило уваги довести цю ідею
до її логічного завершення.
— То що Ґарднер збирається робити?
— У нього не так багато можливостей. Хіба що по-
передити людей, щоб були обережними, — відповів
Пол. — Він не може поставити охорону до всіх і кож-
ного — і людей стільки немає, навіть якби й хотів.
— Вважатиму, що мене попередили.
Він усміхнувся, але було зовсім не смішно.
— Справи йдуть усе ліпше, еге ж? Чудовий у тебе
дослідницький візит.
Схоже на те, але я все одно був радий, що приїхав.
Я б не втратив шансу попрацювати з Томом, як би не
склалися подальші події.
— Хвилюєшся? — запитав я.
250

Пол потер щетинисте підборіддя.

— Не те щоб. Раніше на боці Йорка був фактор не-
сподіванки, тепер він його втратив. Я не кажу, що не
буду обережний, але не збираюся жити, озираючись
через плече на випадок того, що якийсь псих вирішить
ганятися за мною.
— Через певний час до цього звикаєш, — сказав я.
Він кинув на мене здивований погляд, розсміявся.
— Так, мабуть, ти це по собі знаєш, — він посерйоз-
нішав. — Слухай, Девіде, якщо ти хочеш відмовитися,
ніхто тебе не звинувачуватиме. Це не твоя проблема.
Я знав, що намір у нього був добрий, але це нагаду-
вання пролунало, мов ляпас.
— Можливо, й ні. Але таке враження, що вже моя.
Пол кивнув, глянув на годинник, скривився.
— Вибач, маю йти. Ще одна клята зустріч факульте-
ту. Усе має налагодитися за день-два, але зараз мені
треба бути у двох місцях одночасно.
Двері за ним зачинилися, навколо запанувала ти-
ша секційної зали. Я подивився на частково зібра-
ний скелет, який чекав на оглядовому столі, і подумав
про Тома.
Прочистив голову й повернувся до роботи.
Я працював навіть довше, ніж планував. Частково
тому, що хотів надолужити втрачений час, а також то-
му, що думка про самотній вечір у готелі мало мене
вабила. Поки зайнятий, можу хоч трохи не думати про
смерть Тома.
Але мене хвилювало не тільки це. Почуття пригні-
ченості, яке я відчув після візиту Пола, уперто не хо-
тіло зникати. Навпаки — дивним чином загострилося.
Під хімічним запахом моргу ховався незрозумілий біо­
логічний запах, слабкий натяк на крамницю м’ясника.
Біла плитка та металеві поверхні холодно блищали
 251

в різкому світлі. Але найбільше я чув тишу. Віддалене

гудіння генератора сприймалося скоріше шкірою, ніж
вухами, десь крапала вода з крана. І все. Зазвичай я на-
віть не помічав, що таке тиша.
Зараз вона панувала скрізь.
Звичайно, я дуже добре знав, у чому річ. Поки Пол
не згадав про це, я навіть не думав, що Йорк може
націлитися на когось іще з учасників слідства. Я хви-
лювався тільки за Тома. І навіть після того, що стало-
ся з Ірвінґом, сліпо припускав, що Том — єдиний, хто
під загрозою. Але було наївно думати, що Йорк зупи-
ниться після Томової смерті.
Він просто змінить пріоритети та продовжить.
До цього моменту Пол у розслідуванні участі не брав,
але є інші, які можуть задовольнити прагнення Йорка
до високопоставлених жертв. Не настільки я зарозумі-
лий, щоб думати, наче я один із них. Попри це, уперше
за кілька днів я помітив, що знову торкаюся пальцями
живота, відчуваючи рубець під робочим халатом.
Уже було по десятій, коли я закінчив. Кістки Ноя
Гарпера не виявили нічого суттєвого, але я цього й не
очікував. Перелом шийного хребця сказав достатньо.
Я перевдягнувся й рушив головним коридором моргу.
Здавалося, крім мене, тут нікого немає. Кайла не ­було
й сліду, його зміна, певно, давно закінчилася. Одна
з люмінесцентних смужок не працювала, тому кори-
дор слабко освітлювався. Попереду я бачив тонкий
промінь світла, що просочувався з-під дверей одного
з кабінетів. Я проходив повз, коли зсередини почув-
ся голос.
— Хто там?
Відразу впізнав зле гавкання. Я знав, що слід було
йти далі. Жодне моє слово нічого не змінило б. Це не
поверне Тома. Облиш. Воно того не варте.
252

Відчинив двері й зайшов.

Гікс сидів за столом. Завмер, засуваючи шухляду. Це
була наша перша зустріч після сцени на цвинтарі. Спер-
шу ми обоє не вимовили ні слова. Низька лампа освіт-
лювала стіл, решта маленького кабінету була зануре-
на в тінь. Патологоанатом похмуро дивився на мене.
— Думав, що то асистент, — пробурмотів він. Я по-
бачив перед ним наполовину наповнений стакан тем-
ної рідини й здогадався, що увійшов саме тоді, коли
він прибирав пляшку.
Я зайшов сюди з наміром повідомити Гіксові, що
про нього думаю. Але, побачивши, як патологоанатом
важко опускається за письмовий стіл, втратив бажан-
ня конфронтації. Повернувся, щоб піти.
— Почекайте.
Рот патологоанатома скривився, наче він намагався
вимовити не знайомі до того слова.
— Мені шкода. Я про Лібермана, — він уперся очи-
ма у преспап’є на столі, товстий вказівний палець об-
водив на ньому абстрактний візерунок. Я помітив, що
кремовий костюм Гікса пом’ятий і забруднений, і зро-
зумів, що тільки в цьому одязі його й бачив. — Він був
хорошою людиною. Ми не завжди ладнали, але він
був хорошою людиною.
Я нічого не відповів. Якщо він намагався заспокоїти
нечисте сумління, я йому не помічник.
Але він, здається, і не чекав від мене нічого такого.
Узяв стакан і похмуро втупився в нього.
— Я виконую цю роботу понад тридцять років, і зна-
єте, що найгірше? Щоразу, коли таке трапляється з ки-
мось із твоїх знайомих, це все одно — наче вперше.
Він скривився, міркуючи над цим. Підніс склянку
до рота й перехилив одним махом. Потягнувся донизу,
тихо буркнув, відсунув шухляду й дістав майже повну
 253

пляшку бурбону. Якусь жахливу мить я думав, що він

збирається запропонувати мені випити, промовити
якийсь бісів тост за Тома. Але він лише долив склянку
й сховав пляшку назад у шухляду.
Я стояв, чекаючи, що він ще скаже, та він дивився
в простір, наче або забувся, що я там, або хотів, щоб
мене не було. Будь-яке бажання, що спонукало його
до розмови, вичерпалося.
Я пішов.
Зустріч мене розтривожила. Зручні чорно-білі ко-
льори, в яких я бачив Гікса, змінилися, набули відтін-
ків. Скільки ж ночей він сидів сам у маленькому кабі-
неті — самотня людина, у чиєму порожньому житті не
було нічого, окрім роботи.
Незатишно від такої думки.
Туга за Томом віддавалася в грудях сильним болем.
Я вийшов з моргу й попрямував до своєї машини. Ніч
виявилася прохолоднішою, ніж зазвичай, вогкий хо-
лод нагадував, що зима — це лише нещодавня історія.
Мої кроки віддавалися луною від темних будівель. Лі-
карні ніколи не залишалися порожніми по-справж-
ньому, але, коли минають години відвідин, це місце
здається таким самотнім. А морг завжди розташований
якомога далі від випадкових очей.
До автостоянки було недалеко, до того ж я зали-
шив машину на відкритому, добре освітленому місці
в центрі майданчика. Але попередження Ґарднера ше-
потіло в голові, поки я йшов до машини. Те, що зда-
валося безпечним удень, тепер набуло зовсім іншого
вигляду. Двері — наче темні діри, трав’янисті газони,
якими я милувався на сонці, перетворилися на суціль-
ні чорні поля.
Я крокував рівно й розмірено, не піддаючись первин­
ному бажанню поспішати, проте зрадів, коли дістався
254

машини. Вийняв ключі, відімкнув замки ще за кілька

кроків. Почав відчиняти дверцята, аж тут побачив, що
на лобовому склі щось є.
Шкіряну рукавичку підсунули під один зі склоочис-
ників, пальці розчепірилися на вітровому склі. Хтось,
мабуть, знайшов її на землі й поклав туди, щоб поба-
чив власник, — подумав я, поки йшов знімати. Підсві-
домість намагалася попередити мене: хто ж у цю пору
року носить рукавички, — але я вже торкнувся її.
Вона була холодною, жирною і надто тонкою для
шкіряної рукавички.
Я відсмикнув руку й обернувся. Темна стоянка глуз-
ливо мовчала, тиха й порожня. Серце калатало, я по-
вернувся до предмета на лобовому склі. І більше його
не торкався. Це була не рукавичка — тепер я це зрозу-
мів. І це була не шкіра тварини.
Це була людська шкіра.
 Розділ 18

Ґарднер спостерігав, як агент зі слідчої групи підняв

склоочисник і пінцетом обережно зняв клаптик шкіри.
Вони з Джейкобсен прибули двадцять хвилин тому в су-
проводі великого фургона, мобільної лабораторії БРТ,
що працює на місці злочину. Навколо машини вста­
новили ліхтарі, а всю територію огородили стрічкою.
— Вам не слід було його торкатися, — знову повто-
рив Ґарднер.
— Знав би, що воно таке, то не став би.
Роздратування, мабуть, пролунало в моєму голосі.
Стоячи поруч із Ґарднером, Джейкобсен відвела по-
гляд від криміналістів, які посипали машину порош­
ком для зняття відбитків. Вона кинула на мене ледь
помітний стурбований погляд — між її бровами знову
виднілася легка складка, — але нічого не сказала.
Ґарднер теж замовк. Він прийшов із великим кон-
вертом для документів і досі не прохопився про його
зміст. Безвиразно дивився, як судово-медичний екс-
перт обережно кладе шкіру в пакет для речових дока-
зів. Це була інша команда, не та, яку я бачив раніше.
Я міркував, чи мої знайомі десь на іншій роботі, чи
просто не чергують вночі. Не те щоб це було важливо,
але легше думати про таке, ніж про нову подію та її
значення.
Обережно тримаючи пакет рукою в рукавичці, агент
приніс його нам. Підняв, щоб Ґарднер міг краще роз-
дивитися.
256

— Це людська, точно.
Мені такого підтвердження було не потрібно. Шкіра
темно-коричневого кольору, з майже напівпрозорою
текстурою. Тепер стало очевидно, що шмат був занадто
неправильним як для рукавички, але помилку можна
було зрозуміти. Не так часто подібні речі трапляються.
Принаймні на лобовому склі моєї машини.
— Тож це означає, що Йорк знімав шкіру зі своїх
жертв? — запитала Джейкобсен. Вона робила все мож-
ливе, щоб залишатися спокійною, але навіть її само­
владання похитнулось.
— Не думаю, — відповів я. — Дозвольте?
Я потягнувся до пакета з доказом. Судово-медичний
експерт зачекав на короткий кивок Ґарднера та пере-
дав його мені.
Я підніс знахідку до світла. Шкіра, порізана й розі-
рвана в кількох місцях, головним чином на тильній
стороні долоні, все ще зберігала неточну форму руки.
Вона залишалася м’якою й еластичною, маслянисті
залишки вимазали поліетиленовий пакет ізсередини.
— Її не здерли, — пояснив я. — Якби здерли, шкіра
була б пласкою, мов аркуш. Ця місцями розірвана, але
все одно більш-менш ціла. Мені здається, шкіра злізла
з руки цілим шматком.
Ні Ґарднер, ні агент-криміналіст не здивувалися,
але Джейкобсен, як я бачив, ще не зрозуміла про що
йдеться.
— Відшарувалася?
— Шкіра сповзає з мертвого тіла сама по собі через
кілька днів. Особливо з кінцівок, так само шкіра голо-
ви й стоп. І з рук, — я підніс пакетик. — Майже впев-
нений, що маємо саме такий зразок.
Вона витріщилася на пакет, забувши про свою зви-
чайну стриманість.
 257

— Ви маєте на увазі, що воно зісковзнуло з трупа?

— Приблизно так, — я обернувся до криміналіста,
який кисло спостерігав за діалогом. — Ви згодні?
Він кивнув.
— Хороша новина полягає в тому, що шмат гарний
і м’який. Це позбавляє нас необхідності замочувати
його, щоб зняти відбитки пальців.
Я відчув погляд Ґарднера й зрозумів, що він уже
встановив зв’язок між деталями. Але Джейкобсен була
приголомшена.
— З цього можна отримати відбитки пальців?
— Звісно, — сказав їй криміналіст. — Такі фрагменти
здебільшого сухі та крихкі, тож доводиться вимочувати
у воді. Потім надягаєте його, як рукавичку, і знімаєте
відбитки, як зазвичай. — Він здійняв руку й помахав
для ілюстрації.
— Ми тебе не затримуємо, Діку, — перервав Ґард-
нер. Криміналіст знітився, опустив руку й повернувся
до машини. Ґарднер постукав конвертом по нозі. По-
гляд, який він кинув на мене, був майже злим. — До-
бре. Ви це скажете чи я?
— Що сказати? — запитала Джейкобсен.
Губи Ґарднера стиснулися в тонку лінію.
— Скажіть їй.
— Ми все думали, як Йоркові вдалося залишити
­відбитки пальців своїх жертв на місці злочину через
кілька місяців після їхньої смерті, — почав я, коли
вона повернулася до мене, і показав на машину. — Те-
пер знаємо.
Джейкобсен нахмурилася.
— Ви маєте на увазі, що він скористався шкірою
з їхніх рук? Вдягав як рукавички?
— Я ніколи раніше не чув про такий спосіб залиша-
ти відбитки пальців, але дуже схоже на це. Імовірно,
258

тому тіло Ноя Гарпера було таке розкладене. Йорк

хотів зняти шкіру з рук, а вже тоді підмінити труп Віл­
ліса Декстера.
А потім він почекав ще кілька днів, повернувся до
лісу і так само зібрав облізлу шкіру з рук Декстера.
Некрофаги не переймалися через клаптики висохлої
тканини, коли їм дісталося все тіло. А якби й мали…
Він би просто скористався шкірою іншої жертви.
Йолоп! Як же я не зрозумів цього раніше. Моя під-
свідомість робила все можливе, підказуючи мені, ви-
кликаючи дежавю, підсовуючи картинку моїх власних
рук, зморшкуватих після латексних рукавичок, а я все
проігнорував. Том правду казав. Я маю більше дослу-
хатися до своїх інстинктів.
І до нього більше дослухатися.
Джейкобсен забрала в мене пакет із доказами. Із
сумішшю відрази й захоплення вона вивчала вміст.
— Дік сказав, що шкіра не висохла. Тобто це озна-
чає, що вона нещодавно злізла з тіла?
Я здогадався, що вона думає про Ірвінґа. Хоча вго-
лос ніхто цього не казав, ми всі знали, що психолог уже
мертвий. Але навіть якби його вбили одразу, то шкіра
злазила б довше. Чия б вона не була, це не його.
— Сумніваюся, — сказав я. — Схоже, її навмисно
змастили, щоб зберегти еластичність…
І раптом мені сяйнула думка. Я втупився у лобове
скло автомобіля, у жирні плями, які залишила на склі
знята шкіра.
— Дитяча олійка.
Ґарднер і Джейкобсен витріщилися на мене.
— Відбиток пальця на касеті з плівкою в хатині
містить сліди дитячої олійки, — сказав я. — Ірвінґ вва-
жав, що це доказ сексуальної мотивації вбивств, але ж
ні. Йорк використовує змазку, щоб зберегти відлущену
 259

шкіру еластичною. Її природні жири висохли, а він

хоче, щоб відбитки пальців були гарними й чіткими.
Тож змастив цю шкіру, мов старий черевик.
Згадалися глузливі кпини Ірвінґа. «Хіба що вбивця
має схильність до зволоження…» Він був ближче до
істини, ніж думав.
— Якщо Йорк збирав відбитки пальців своїх жертв,
чому він не зняв шкіру з рук Террі Луміса? — допиту-
валася Джейкобсен. — У хатині.
— Якби шкіри не було, ми б помітили й здогадалися,
що коїться, — відповів Ґарднер, у голосі якого пролу-
нало різке роздратування на себе. — Йорк хотів сам
вибрати час, коли повідомляти нам про свої дії.
Я спостерігав, як агенти-криміналісти ретельно на-
пилювали автомобіль порошком для зняття відбит-
ків. Дуже наполегливо працювали. Аби хоч якусь ко-
ристь принесло.
— То чому зараз? — запитав я.
Ґарднер подивився на Джейкобсен. Вона знизала
плечима.
— Він знову хвалиться. Ніби каже: не боїться, що
його спіймають. Мабуть, він думає, що ми з цього но-
вого знання нічого не отримуємо. Рано чи пізно ми
все одно зрозуміли б, що він робить. Так він контро-
лює ситуацію.
Інше питання залишилося невисловленим. «Чому са-
ме моя машина?» Але я боявся, що вже знаю відповідь.
Ґарднер глянув на конверт, що тримав у руках. Зда-
ється, прийняв рішення.
— Діана відвезе вас до готелю. Залишайтеся там до
мого дзвінка. Не впускайте нікого у номер; якщо ка-
затимуть, що це обслуговування номерів, переконай-
теся — одразу не відчиняйте.
— А моя автівка?
260

— Ми повідомимо, коли закінчимо. — Він звернув-

ся до Джейкобсен: — Діано, на два слова.
Вони вдвох вийшли за межі чутності. Говорив лише
Ґарднер. Я бачив, як Джейкобсен кивнула, коли він
простягнув їй конверт. Було цікаво, що там таке, але
я не міг виказувати зайвого інтересу.
Я озирнувся на фігури в білих костюмах, які працю-
вали над моєю машиною. Від пороху, що напилювали
для зняття відбитків, лак потьмянів, авто здавалося
якимось мертвим.
Я дивився на них із гірким присмаком. Провів ве-
ликим пальцем по шраму на долоні. Визнай. Ти боїшся.
Удома мене переслідував убивця. Я приїхав сюди,
сподіваючись залишити все позаду.
І от знову.
Джейкобсен везла мене до готелю. Пішов дощ. Гру-
бі краплі нерівномірними сплесками ковзали вікнами
автомобіля, їх змітали склоочисники, а вони знову
з’являлися за мить. Поза лікарнею на дорогах було
повно машин, у барах — людей. Яскраві вогні та гамір-
ні вулиці принесли якесь полегшення, але я не міг
прийняти цю нормальність. Мене відокремлювало не
тільки вікно автомобіля, але й усвідомлення: відчуття
спокою, що лине від них, було ілюзорним.
Цього разу я майже не відчував близькості Джейкоб-
сен. Лише коли вона нарешті заговорила, я повернув-
ся думками в «тут і зараз».
— Ден каже, що Луміса і Гарпера задушили якоюсь
лігатурою, — проговорила вона.
Я ворухнувся, здивований новим предметом розмови.
— Мабуть. Таку штуку називають іспанським браш-
пилем. Такий собі джгут. — Я пояснив, як це працює.
— Це збігається з тим, що ми знаємо про Йорка. Він
шукав знаряддя, яке дало б йому силу. Буквально —
 261

владу дарувати життя чи смерть, і це незрівнянно біль-

ше задоволення, ніж убити когось одразу. Знаряддя
дозволяло йому контролювати процес, вирішувати,
коли саме застосувати останній убивчий натиск, —
вона зиркнула на мене. — Вибачте, це було не дуже
тактовно.
Я знизав плечима.
— Усе добре. Я бачив, що робить Йорк. І не знепри-
томнію від того, що він грає в інтелектуальні ігри.
— Ви думаєте, сьогодні була саме така гра?
— Якщо він серйозно збирався мене переслідувати,
навіщо попереджати заздалегідь? Але я одразу згадав,
що колись мав справу з іншим убивцею, який попере-
джав своїх жертв.
Джейкобсен теж це не переконало.
— Йоркові кортить заявити про себе. Для такого
нарциса, як він, те, що сталося з доктором Ліберма-
ном, — катастрофічна втрата обличчя. Його самооцін-
ка вимагатиме чогось екстраординарного, щоб ком-
пенсувати невдачу. Можливо, він вирішив попередити
свою наступну жертву саме для цього.
— Я все ще не розумію, навіщо я Йоркові. Том та
Ірвінґ — відомі особи. Навіщо переходити від високо-
поставлених цілей до іноземця, про якого тут ніхто не
чув? Немає сенсу.
— Це може мати сенс для нього, — спокійно відпо-
віла вона, дивлячись на дорогу. — Він бачив, як ви
працюєте з доктором Ліберманом, не забувайте. Бри-
танець, гість закладу. Йоркові може здатися, що хтось
на кшталт вас може викликати більший фурор, ніж
місцевий персонаж.
Я цього не врахував.
— Мабуть, це має мені лестити, — спробував по­
жартувати.
262

Усмішкою мене не нагородили.

— Я не думаю, що до цього варто ставитися легко-
важно.
Повірте, я не легковажу.
— Можна щось запитати? — я намагався змінити
тему. — Чи є звістка з лабораторії про зразки крові
з хатини?
Вона затрималася з відповіддю.
— Повний аналіз ДНК займає тижні.
Я запитував не про це, але вона ухилялася від від­
повіді, отже, я на правильному шляху.
— Звісно, але вони вже мали визначити, чи це кров
людини.
Якби не обставини, я б потішився її здивуванням.
— Звідки ви дізналися?
— Назвіть це обґрунтованим припущенням. Отже,
це кров тварини?
Темний профіль кивнув.
— Ми отримали результати тільки сьогодні вдень,
але й раніше знали, що тут щось не так. Криміналісти
не повірили бризкам крові в хатині, хоча Йорку добре
вдалося їх зімітувати. Тож лабораторія провела попе-
редній тест і висловила припущення, що це не кров
людини. Але нам усе одно довелося почекати резуль-
татів ДНК, щоб знати достеменно.
— Що це було? Свиняча кров?
У темряві блиснули білі зуби, вона всміхалася.
— А ось тепер ви просто хизуєтеся.
Ну, може, трішечки.
— Не так воно розумно, як звучить, — визнав я. —
Ми підтвердили, що Террі Луміса задушили, отже,
кров, очевидно, не його. Тож порізи на його тілі по-
смертні, а в цьому випадку більшість крові в хатині
мала звідкись узятися.
 263

— Досі не розумію, як ви здогадалися про свинячу

кров… — почала вона, а потім відповіла сама: — О, так.
Зуби, біля тіла Вілліса Декстера.
— Спочатку я припускав, що це може бути кров
­якоїсь тварини. Але, побачивши зуби, здогадався, що
й кров, імовірно, теж свиняча, — пояснив я. — Здаєть-
ся, Йорку така гра подобається.
Джейкобсен замовкла. Її обличчя здавалося марму-
ровим від бліків дощових крапель, що стікали вікнами.
У похилих жовтих променях вуличних ліхтарів профіль
Діани скидався на античну скульптуру.
— Я не мала б вам цього говорити, — повільно про-
мовила вона. — Зразки крові з хатини — не єдині ре-
зультати, які ми отримали. Ной Гарпер — позитивний
результат на гепатит С.
Боже. Бідний Кайл. На відміну від штамів А і В, вак-
цини проти гепатиту С не існує. Вірус не обов’язково
буде смертельним, але лікування завжди тривале й ви­
снажливе. І гарантій немає.
— Кайл знає? — я запитував, приголомшений розу-
мінням, що сам міг бути жертвою голки.
— Ще ні. Він отримає власні результати з лікарні, на
це потрібен час, а Ден вважає, що його зараз хвилюва-
ти не варто, — вона глянула на мене. — Ви розумієте,
що це суворо конфіденційно?
— Звичайно, — цього разу я погодився з Ґарднером.
Залишався шанс, що Кайл може уникнути інфекції,
але я на такий мізерний шанс своє життя б не поставив.
Ми приїхали до готелю. Джейкобсен знайшла місце
для паркування біля входу. Під’їжджаючи, вона дивилася
в дзеркало заднього огляду, перевіряла машини за нами.
— Я проведу вас до номера, — заявила вона й по­
тягнулася на заднє сидіння за конвертом, який дав
їй Ґарднер.
264

— Немає потреби.
Але вона вже виходила з машини. Ми зайшли до го-
телю, і вона подвоїла сторожкість. Очі агентки постій­но
бігали туди-сюди, переглядаючи обличчя навколо нас,
перевіряючи потенційні загрози, вона йшла, тримаю-
чи праву руку напоготові біля захованого під піджа-
ком пістолета. Я просто відмовлявся сприймати все це
серйозно.
І тут пригадав, що лишили на лобовому склі.
Літня жінка, з якою ми перетнулися біля ліфта, щиро
всміхнулася. Можна здогадатися, про що вона думає.
Ось молода пара, провели разом у місті цілий день, а те-
пер прямують до ліжка. Так далеко від справжньої си-
туації, що майже смішно.
У ліфті ми з Джейкобсен стояли пліч-о-пліч. Були
єдиними пасажирами, і напруга між нами, здавалося,
зростала з кожним поверхом. Наші плечі злегка торк-
нулися, спричинивши тихий удар статики. Вона гойдну-
лася. Лише настільки, щоб перервати контакт. Коли
двері відчинилися, вона вийшла першою, перевіряю-
чи, чи коридор порожній. Її рука прослизнула під жа-
кет, взялася за пістолет, приторочений на стегні. Мій
номер був у дальньому кінці. Я просунув картку-ключ
в отвір і відчинив двері.
— Дякую, що супроводжуєте мене.
Я підсміювався, але вона була максимально зосере-
джена на завданні. Бар’єри, які ненадовго опустилися
в машині, піднялися знову.
— Чи можу я оглянути ваш номер?
Я думав повторити, що в цьому немає потреби, але ба-
чив, що тільки змарную час. Відійшов убік, впускаючи її.
— Не вагайтеся.
Я стояв біля ліжка, а вона перевіряла мою неве­
личку кімнату. Невдовзі переконалася, що Йорка тут
 265

немає. Джейкобсен так і тримала конверт, який пере-

дав їй Ґарднер. Закінчивши огляд, підійшла до ме-
не. Зупинилася на відстані — обличчя бездоганне,
мов маска.
— І ще одне. Ден хотів, щоб я вам показала ось
це, — вона розпечатала конверт. — Над дорогою, біля
лікарняного таксофона, стоїть камера стеження. Ми
вилучили кадри запису з моменту дзвінка докторові
Ліберману.
Простягла мені тонку пачку фотографій. Кадри з ка-
мери відеоспостереження: неякісні й зернисті, з датою
та часом, вказаними внизу. Я впізнав ділянку дороги,
де стоїть телефонна будка. На передньому плані вид-
нілися одна-дві машини та біла коробка швидкої до-
помоги, розмиті й не у фокусі.
Але мене більше хвилювала темна постать, яку ка-
мера спіймала, коли людина відходила від таксофона.
Якість зображення була настільки поганою, що поба-
чити деталі було неможливо. Голова нахилена, облич-
чя — якийсь білий півмісяць, майже прихований тем-
ною гостроверхою шапкою.
На інших фотографіях — те саме: постать поспішно
перетинає дорогу, згорблені плечі й опущена голова.
Мало що зрозуміло.
— Лабораторія намагається очистити зображення, —
додала Джейкобсен. — Ми не можемо сказати напев-
но, що це Йорк, але зріст і статура збігаються.
— Ви показуєте мені це не просто з ввічливості, чи
не так?
— Ні, — вона незворушно подивилася на мене. —
Якщо ви наступна ціль Йорка, Ден вважає, ви маєте
знати, що він може зробити, пробуючи наблизитися
до вас. Темний одяг і шапка могли бути якоюсь уні-
формою. І якщо ви придивитеся, ось тут, на стегні,
266

бачите щось, схоже на ліхтарик. Може, він намагаєть-

ся видати себе за офіцера поліції чи якусь іншу авто-
ритетну фігуру, яка… докторе Гантере? Що таке?
Я дивився на фотографію. Пам’ять вивільнила об-
раз. Ліхтарик…
— Охоронець, — сказав я.
— Перепрошую?
Я розповів їй про те, як мене зупинили на автосто-
янці кілька ночей тому.
— Мабуть, нічого. Він просто допитувався, що я там
роблю.
Джейкобсен нахмурилася.
— Коли це було?
Мені довелося подумати.
— Ніч перед тим, як Ірвінґа викрали.
— Ви добре його роздивилися?
— Він весь час світив ліхтарем мені в обличчя. Я вза-
галі не міг його побачити.
— А що ще? Манери чи голос?
Я похитав головою, усе ще намагаючись пригадати.
— Не зовсім. От тільки… ну, його голос звучав…
якось дивно. Хрипко.
— Ніби змінений?
— Може бути.
— І ви нікому про це не казали?
— Тоді я про це не подумав. Слухайте, мабуть, це був
просто охоронець. Хіба Йорк мене б відпустив?
— Ви самі сказали, що це була ніч перед тим, як зник
професор Ірвінґ. Він мав інші плани.
Заперечити нíчого. Джейкобсен сховала фотографії
в конверт.
— Ми перевіримо охорону лікарні, чи це не їхня лю-
дина. А тим часом, коли я піду, тримайте двері замкне-
ними. Завтра вранці хтось із вами зв’яжеться.
 267

— Тож я маю просто чекати тут, доки не почую сиг-

налу від вас?
Вона знову скам’яніла.
— Це у ваших же інтересах. Поки ми не вирішимо,
як грати в це.
Цікаво, що вона мала на увазі, але нехай так. Рішен-
ня прийматиме Ґарднер чи хтось вище, а не вона.
— Хочете випити на прощання? Не знаю, що тут
є в мінібарі, але можна замовити каву або…
— Ні! — гарячкувата відповідь, здається, здивувала
нас обох. — Дякую, але мені ще повертатися до Де-
на, — спокійніше продовжила вона. Проте рум’янець,
що заливав її шию й обличчя, розповідав іншу історію.
Вона вже прямувала до дверей. З останнім нагадуван-
ням, щоб я тримав їх на замку, агентка зникла. Що це
було? Я подумав, чи не могла вона так переоцінити мою
пропозицію випити, але надто втомився, щоб довго
сушити над цим голову.
Сів на край ліжка. Невже я почув про смерть Тома
тільки цього ранку? Треба було б зателефонувати Мері,
але вже пізно. Я охопив голову руками. Господи, який
безлад. Часом здається, що невдачі та нещастя переслі-
дують мене. А якби я сюди не приїхав, усе було б так
само? Але я майже почув голос Тома: «Припини із
себе знущатися, Девіде». Це сталося б за будь-яких
обставин. Хочеш звинуватити когось — звинувачуй
Йорка. Винен він.
Але Том мертвий. А Йорк на волі.
Я встав і підійшов до вікна. Мій подих затуманив
прохолодне скло, перетворивши навколишній світ на
нечіткі жовті плями в темряві. Я витер скло рукою,
волога шибка заскавуліла від доторку притиснутої шкі-
ри, світ з’явився знову. Вулиця внизу здавалася яскра-
вою неоновою смугою, автомобільні фари повзли
268

вздовж неї у плавному танці. Усі ці життя — усі зайня-

ті своїми турботами, байдужі одне до одного. Спосте-
рігаючи за ними, гостро усвідомлював, наскільки я да-
леко від дому, наскільки я не належу до цього світу.
Належиш ти йому чи ні, але ти тут. Своє роби.
Здається, я досі не їв. Відвернувшись від вікна, по-
тягнувся до меню обслуговування номерів. Розгорнув,
але вистачило одного погляду на закличні описи фаст-
фуду, щоб викинути його геть. Раптом відчув, що не
можу більше сидіти в кімнаті. Йорк Йорком, але я не
збирався ховатися, поки Ґарднер вирішить, що зі мною
робити. Прихопив піджак і спустився ліфтом у вести-
бюль. Я збирався просто зайти до нічного бару готелю,
перевірити, чи там ще подають їжу, але зрозумів, що
минаю його. Я не знав, куди йду, розумів тільки, що
мені потрібно бути в іншому місці.
Дощ припинився, повітря дихало свіжістю. Тротуар
був гладеньким і блискучим. Я рушив вулицею, підій-
маючи черевиками дрібні бризки. Шкіра між лопатка-
ми наїжачилася, але я стримався й не оглянувся. Агов,
Йорку. Ти мене хочеш? Я тут!
Однак бравада незабаром вигоріла. Знайшов ще від-
чинене кафе, зайшов усередину. Меню складалося пе-
реважно з гамбургерів і смаженої курки, але мені було
байдуже. Я замовив навмання й віддав меню офіціантці.
— Щось будете пити?
— Тільки пиво, будь ласка. Ні, зачекайте, у вас є бур-
бон? «Блентонс»?
— У нас є бурбон, але тільки «Джим» або «Джек».
Я замовив «Джим Бім» з льодом. Принесли чарку,
я повільно випив. Бурбон м’яким вогнем запалив мені
горло, розчиняючи клубок, що там утворився. За тебе,
Томе. Обіцяю, ми незабаром дістанемо цього виродка.
Я навіть майже вірив у це.
 269

***
Ремені та гвинти блищать у світлі лампи. Щоразу ти
поліруєш їх, натираючи шкіру воском, доки вона не
стане м’якою та еластичною, а сталеві інструменти
засяють. Немає справжньої потреби. Це афектація, і ти
це знаєш. Але отримуєш задоволення від ритуалу. Іно-
ді здається, що чується теплий запах бджолиного воску
від лаку для сідла; мабуть, лише слабкий спогад, але
він заспокоює. І є щось привабливе у відчутті під­
готовки, у церемонії. Нагадує тобі, що твоя робота
має мету; що наступний раз може бути саме тим. І цього
разу так і буде.
Ти чуєш це.
Забороняєш собі плекати цю надію, ніжно вичи­
щаєш шкіру, але не можеш спинити трепет очікуван-
ня. Так воно завжди, наперед — коли все можливо,
а розчарування ще не настало. Але цього разу все інак-
ше. Значуще.
Особливе.
Шкіра на лобовому склі автомобіля — розрахований
ризик, азартна гра, але воно того варте. Зрештою, вони
повинні були зрозуміти, що ти робиш; усе має бути на
твоїх умовах, щоб ти міг цим скористатися. Ти й нада-
лі контролюєш усе — це головне. Поки вони зрозу­
міють, що відбувається, буде надто пізно, а потім…
І потім…
Але це те, чого ти уникаєш. Ти не можеш бачити так
далеко вперед. Краще зосередитися на поточній робо-
ті, на найближчій меті.
Це буде недовго.
Обережно обертаєш накручувальний механізм, спо-
стерігаючи, як натягується шкіряний ремінець, коли
плавно обертаються шестерні, коли їхні зубці з’єднують-
ся з шурхотом годинникового механізму. Задоволений,
270

ти дихаєш на них — і нарешті протираєш. Твоє відо-

браження дивиться на тебе, спотворене й невпізнане.
Ти дивишся у відповідь, дивно занепокоєний думка-
ми, які ніколи не виходять на поверхню, і витираєш
його помахом ганчірки.
Тепер недовго, кажеш собі. Усе на місці, усе готово.
Камера заряджена і встановлена, просто чекає на свій
об’єкт. Уніформа вичищена й ошатна. Ну, якщо не
ошатна, то принаймні настільки чиста, щоб створити
перше враження. І це все, що тобі треба.
Усе залежить від часу.
 Розділ 19

Ґарднер зателефонував наступного ранку, коли я пив

другу каву в ресторані готелю.
— Нам треба поговорити.
Я винувато озирнувся на зайняті столики, усвідом-
люючи, що він наказав мені залишатися в номері.
Спершу думав замовити сніданок у номер, але при
яскравому денному світлі такі перестороги здавалися
зайвими. Якщо Йорк здатний вивести мене з готелю
серед білого дня, то я справді у великій халепі.
— Я в ресторані, — зізнався йому.
Осуд Ґарднера відчувався навіть через телефон.
— Залишайтеся там. Іду, — кинув він і поклав трубку.
Я сьорбнув схололої кави, думаючи, що це мій ос-
танній сніданок у Теннессі. Цілий ранок почувався ні
в сих ні в тих. Погано спав, прокинувся з важкістю,
причину якої зрозумів не одразу. Тоді до мене повер-
нулася згадка про смерть Тома, а за мить — і спогад
про шкіру, залишену на лобовому склі.
Не найкращий початок дня.
Ґарднер, коли телефонував, був десь поблизу, бо
з’явився за двадцять хвилин. Джейкобсен із ним, та-
ка ж недоторкана й неприступна, як завжди. Учораш-
ня ніч, здавалося, не залишила на ній жодного сліду,
але якщо її життєва сила могла зрівнятися із зовніш-
ністю Доріана Ґрея, то Ґарднер виконував роль пор-
трета на горищі. Старший агент був геть виснаженим,
обличчя вкрилося сіткою тонких зморщок і складок.
272

Я нагадав собі, що на нього тисне не лише напруга

пошуків Йорка, — Том також був його другом.
Але, підійшовши до мого столу, він тримався, як
завжди, прямо, Джейкобсен ішла на крок позаду.
— Можу я запропонувати вам каву? — запитав я,
коли вони сіли.
Обоє відмовилися. Ґарднер обвів поглядом інші сто-
лики, щоб переконатися, що ніхто не підслухає.
— Камери відеоспостереження показують, що вчора
хтось о восьмій сорок п’ять стояв біля вашої маши-
ни, — сказав він без передмови. — Це було надто да-
леко, щоб розрізнити багато деталей, але темний одяг
і кашкет такі самі, як на кадрах з телефонної будки.
Також ми перевірили охорону лікарні. На автостоянці
ви зустріли не їхнього працівника.
— Йорка, — у роті був гіркий смак, і то не від кави.
— Ми не зможемо довести це в суді, але думаємо так.
І ще намагаємося ідентифікувати відбитки пальців,
вилучені з вашого орендованого автомобіля, але їх ба-
гато, тож справа не легка. А Йорк, мабуть, так і так був
у рукавичках, — знизав плечима Ґарднер. — Не пощас-
тило й зі здертою шкірою. Відбитки не збігаються ні
з Віллісом Декстером, ні з Ноєм Гарпером. Зважаючи
на невеликий розмір, це може бути жінка чи підліток,
але ми не можемо сказати точно.
Підліток. Боже милий. На моїй каві скупчилася пін-
ка застиглого молока. Я різко відсунув філіжанку.
— А фотографії, що ви знайшли в будинку Йорка?
Є якісь припущення, хто ці люди?
Ґарднер дивився на свої руки.
— Ми перевіряємо їх за базою даних зниклих безві-
сти та нерозкритих убивств, але матеріалу дуже багато.
І все одно важко ідентифікувати.
Згадуючи спотворені обличчя, я зрозумів, про що він.
 273

— Де, на вашу думку, може бути Йорк?

— Було кілька непідтверджених спостережень, від-
коли ми надали пресі його опис, але нічого певного.
Очевидно, десь сховався. Схоже, він не вбивав своїх
жертв ні вдома, ні в Стіпл-Гілл. Мабуть, відвозив де-
інде. Десь, де можна легко позбутися тіл, інакше ми
знайшли б інших, окрім Луміса та Гарпера.
Коли ти живеш зі Смокі-Маунтінс за порогом, по­
збутися тіл жертв не так уже й важко.
— За свідченням Джоша Телбота, щоб німфа болот-
ного коромисла потрапила в тіло Гарпера, воно мало
лежати біля ставка чи повільного струмка.
— Це звужує коло пошуків майже до всього Східного
Теннессі, — роздратовано відказав Ґарднер. — Ми пере­
віряли записи про спостереження за болотними коро-
мислами, але нам потрібно дещо більше. Діано, поді-
літься, будь ласка, з доктором Гантером вашою ідеєю.
Джейкобсен намагалася приховати напругу, але це не
дуже вдавалося. Жилка на шиї збоку пульсувала в такт
її хвилюванню. Вона почала говорити, я відвів очі.
— Я ще раз переглянула фотографії, які ми знайшли
в будинку Йорка, — почала вона. — Схоже, їх робили,
коли жертви були дуже близькі до смерті, можливо,
у сам момент смерті. Я припускаю, що це просто тро-
феї, зібрані Йорком. Але якщо це всі, що є, і метою
було зафіксувати момент удушення, — то логічно очі-
кувати, що горло жертви також буде в кадрі. Та цього
немає на жодному фото. Якщо ж Йорк просто хотів
знову переживати вчинені ним убивства, чому б не
записати все на відео? Навіщо знімати обличчя жертви
таким великим планом, до того ж чорно-білим?
— Можливо, він любитель фотомистецтва, — бовк-
нув я.
Джейкобсен нахилилася вперед.
274

— Він думав, що вчинив розумно, залишивши від-

биток пальця Вілліса Декстера на касеті з плівкою, але
видав більше, ніж збирався. Ці фотографії — не просто
швидкі знімки. Згідно з даними лабораторії, вони були
зняті при слабкому освітленні без спалаху на дуже ви-
сокочутливу плівку. Щоб отримати друк такої якості
за таких умов, потрібне серйозне фотографічне облад-
нання і висока майстерність.
— У нього ж удома тридцятип’ятиміліметрова каме-
ра? — запитав я, згадавши коробку зі старим фотооб-
ладнанням.
— Фотографії були зроблені не нею, — сказав Ґард-
нер. — Фотообладнанням у його домі не користувалися
роками. Воно, мабуть, належало його батькові. Судя­чи
з фотографій у будинку, Йорк старший теж був фото-
графом-аматором.
Я подумав про вицвілі фотографії на буфеті. Щось
у них мене непокоїло, але я не міг зрозуміти, що.
— Досі не розумію, чому все це важливо, — зізнався я.
— Тому що фотографії для Йорка — не просто сувені-
ри. Я думаю, що вони можуть бути центральною деталлю
того, що він робить, — пояснила Джейкобсен. — Усе, що
ми знаємо про нього, говорить про одержимість смертю.
Його минуле, те, як він поводився з тілами своїх жертв,
його зв’язок із судовим антропологом, таким як доктор
Ліберман. Врахуйте ці фотографії його жертв у межово-
му стані, і все вкаже на одне: Йорк — некрофіл.
Наперекір собі, я був шокований.
— Я думав, ви сказали, що не було сексуальної моти-
вації?
— Ні. Більшість некрофілів — чоловіки з низькою
самооцінкою. Їх приваблює ідея партнера, який не мо-
же чинити опору, бо вони бояться відмови. Це не про
Йорка. Він відчуває, що суспільство його недооцінює.
 275

І я дуже сумніваюся, що його приваблюють жертви, жи-

ві чи мертві. Ні, на мою думку, його стан набуває форми
танатофілії. Неприродне захоплення самою смертю.
Он куди нас це завело. У скроні вдарила хвиля голов-
ного болю.
— Якщо це так, чому він робить фото не тоді, коли
жертви вже мертві, а в момент убивства?
— Тому що цього йому недостатньо. Крім некрофілії,
пам’ятайте, що Йорк — патологічний нарцис. Він одер-
жимий собою. Більшість людей боїться смерті, але для
таких, як він, думка про власне зникнення здається
просто нестерпною. Усе життя його оточує смерть.
Його штовхає потреба це зрозуміти, — Джейкобсен від-
кинулася на спинку стільця, обличчя її було дуже сер-
йозним. — Я думаю, що саме тому він убиває і робить
фотографії своїх жертв. Його его не може змиритися
з думкою, що одного дня він сам помре. Тому шукає
відповіді. Він, якщо хочете, на свій лад намагається
розгадати таємницю життя і смерті. І переконаний, що
якщо зможе зробити остаточний знімок, зловити точ-
ний момент смерті на плівку, то все стане зрозумілим.
— Це безумство, — запротестував я.
— Не думаю, що розсудливість є необхідною умовою
для серійних убивць, — прокоментував Ґарднер.
Він мав рацію, але я говорив не про те. Досі не було
одностайної думки щодо того, коли саме закінчується
життя. Серця, які зупинилися, можна реанімувати, і на-
віть смерть мозку не завжди остаточна. Думка про те,
що Йорк сподівався зафіксувати на плівку фактичну
мить смерті його жертв, не кажучи вже про можливість
дізнатися щось про цю таємницю, непокоїла мене так,
що я не міг описати.
— Навіть якщо це вдасться, яка йому з цього ко-
ристь? — запитав я. — Фотографія йому нічого не скаже.
276

Джейкобсен знизала плечима.

— Не має значення. Поки Йорк у це вірить, він про-
довжуватиме свої спроби. Це його квест, і не має зна-
чення, скільки людей він уб’є, переслідуючи цю мету.
На його думку, вони просто лабораторні щури.
Рум’янець вкрив її шию, коли жінка усвідомила
свою помилку.
— Вибачте, я не мала на увазі…
— Забудьте. — Можливо, мені це не подобало-
ся, але порівняння було не гірше за знання самої си-
туації. — Судячи з того, що ви сказали, Йорк, очевид-
но, займається цим уже деякий час. Можливо, кілька
років. Бог знає, скількох людей він уже вбив, а ніхто
про це не довідався. Він міг продовжувати так не­
скінченно довго, тож навіщо змінювати процес? Що
змусило його раптом привернути увагу до того, що
він робить?
Джейкобсен розвела руками.
— Важко сказати. Але припускаю, це саме тому, що
він так довго цим займається. Ви самі сказали: те, що
він намагається зробити, неможливо. Мабуть, на яко-
мусь рівні він сам почав це усвідомлювати. Тож ком-
пенсує невдачі й тішить своє его інакшим способом.
Ось чому він полював за доктором Ліберманом — ви-
знаним експертом у галузі, яку Йорк, імовірно, вва-
жає своєю. У певному сенсі це класичний випадок
зсуву 1 — намагання уникнути зіткнення зі своєю не-
вдачею, запевняючи себе, що попри все він геній.
Головний біль переріс у повномасштабну пульсацію.
Я помасажував скроню, шкодуючи, що не прихопив
з номера аспірин.

1
Зсув агресії вказує на переспрямування шкідливої поведінки з пер-
винної на вторинну мішень або жертву.
 277

— Чому ви мені це кажете? Не те щоб я не ціную

цього, але раніше ви не поспішали ділитися інформа-
цією. То чому така раптова зміна?
Джейкобсен глянула на Ґарднера. Він, здавалося,
тішився, надавши їй слово, але тут майже непомітно
підтягнувся.
— За цих обставин я вважав, що ви маєте право зна-
ти, — він дивився холодно, ніби й зараз оцінював ме-
не. — Ви поставили перед нами проблему, докторе
Гантере. Йорк надіслав нам повідомлення, залишив-
ши шкіру на вашій автівці. Ми не можемо цього ігно-
рувати. Він уже викрав і, швидше за все, убив Алекса
Ірвінґа, і якби не серцевий напад, то, напевно, отримав
би й Тома. Я не маю права допустити, щоб іще хтось,
пов’язаний із розслідуванням, додався до цього списку.
Я подивився на свою холодну каву, спробував гово-
рити рівно.
— Ви можете усунути мене від розслідування, якщо
хочете, — знову, — але я не повернуся до Великобри-
танії, якщо ви про це.
То не була бравада. Я хотів залишитися принаймні
на похорон Тома. Попри все, я не поїхав би, не попро-
щавшись зі своїм другом.
Підборіддя Ґарднера випнулося.
— Це працює не так. Якщо ми кажемо, що ви їдете,
то ви їдете. Навіть якщо це означає, що вас супрово-
дять до літака.
— Тоді вам доведеться зробити саме це, — моє об-
личчя запалало.
Погляд, який він кинув на мене, свідчив, що його
заповітна мрія — власноруч затягнути мене до аеро-
порту. Але натомість глибоко вдихнув.
— Відверто кажучи, для всіх було б краще, якби ви
поїхали додому, — кисло мовив Ґарднер. — Але я зараз
278

не про це. Можуть бути певні… переваги, якщо ви

залишитесь. Принаймні тоді ми знатимемо, на чому
зосередити увагу.
Мені знадобився час, щоб зрозуміти, до чого він
веде. Від подиву відібрало мову.
— За вами встановлять постійний нагляд, — прова-
див Ґарднер уже по-діловому. — Жодного ризику. Ми
не просимо вас робити те, що вам не сподобається.
— А якщо мені все не подобається?
— Тоді ми подякуємо за допомогу і проведемо вас
до літака.
Я відчув абсурдне бажання розсміятися.
— Тож це мій вибір?
Я можу залишитися, але тільки в ролі підсадної кач-
ки для Йорка.
— Вибір за вами, — підсумував він. — Якщо залиша-
єтеся, вам знадобиться цілодобова охорона. Ми не
можемо виправдати такі витрати, коли найпростіше
позбавити вас небезпеки, просто відправивши додому.
Надто — без вагомої причини. Але це ваше рішення.
Ніхто вам руки не викручує.
Коротке полегшення, яке я відчув, зникло. Ґарднер
помилявся: це взагалі не було рішенням. Якщо я поїду,
Йорк просто сфокусує свою увагу на іншій жертві.
Не можна цього допустити.
— Що я маю робити?
Це було так, ніби луснула бульбашка напруги. Вираз
задоволення промайнув на обличчі Ґарднера. Прочи-
тати, що думала Джейкобсен, було важче. На мить
мені здалося, що бачу щось на кшталт почуття прови-
ни, яке затьмарило її очі, але це так швидко минуло,
що я, мабуть, помилився.
— Поки нічого. Просто продовжуйте працювати, як
зазвичай, — сказав Ґарднер. — Якщо Йорк спостерігає,
 279

я не хочу, щоб він зрозумів, що щось не так. Він очікує,

що ми вживемо певних запобіжних заходів, тож ми
його не розчаруємо. Поставимо команду біля моргу та
вашого готелю. Він це помітить. Але не помітить при-
хованого спостереження. Ви теж не помітите.
Я кивнув, ніби все це було звичайною справою.
— А моя автівка?
— Ми закінчили. Приженемо її до готелю. Залиши-
мо ключі на стійці реєстрації. Ми ще допрацьовує-
мо деталі, але від завтра ви зможете їздити самостій-
но. Поводьтеся, як турист, гуляйте вздовж річки або
стежками, де будете привабливою ціллю. Ми хочемо
дати Йоркові можливість, яку він не зможе проігно-
рувати.
— Чи не здогадається він, що це пастка, якщо я поч-
ну блукати сам?
Він кинув на мене порожній погляд.
— Наприклад, як учора ввечері?
Я не одразу зрозумів. Вийшовши з готелю всупереч
його вказівкам, стеження я не помітив, але мав би очі-
кувати. Ось тобі й акт непокори.
— Спочатку Йорк може щось запідозрити, але ми
терплячі, — продовжив Ґарднер після свого дотепу. —
Йому тільки й треба — вийти й принюхатися. Щойно
він висуне носа, ми будемо готові його схопити.
Легко казати. Я несвідомо тер великим пальцем
шрам на долоні. Зрозумівши, що Джейкобсен спосте-
рігає за мною, поклав руки на стіл.
— Нам потрібна ваша співпраця, докторе Гантере, —
сказав Ґарднер. — Але якщо бажаєте, то можете повер-
нутися додому вже сьогодні. Ще маєте час передумати.
Ні, я не можу. Усвідомлюючи, що Джейкобсен ди-
виться на мене, відсунув стілець і підвівся.
— Якщо це все, я хотів би потрапити в морг.
280

Увесь день мій настрій був дивний і неспокійний.

Забагато слід осягнути. Смерть Тома, те, що я — на-
ступний у списку Йорка, перспектива від завтра грати
роль жертовного козла на прив’язі — усе це перепов-
нювало пам’ять. Щоразу, усвідомивши одне, я зга­
дував інше і знову відчував важкий емоційний удар.
До того ж у морзі мені особливо не було що робити.
Важчі завдання було виконано, і залишилося відсор-
тувати й зібрати ту частину скелета Вілліса Декстера,
яку знайшли в лісі. Рутинна робота не зайняла багато
часу. Некрофаги розтягнули більшість кісток, а решту
так пообгризали, що найважче було визначити, де яка
частина скелета.
Тож ніщо не розраджувало моїх думок, не виводи-
ло за межі замкненого кола. І поговорити не було
з ким. Того ранку Саммер не прийшла, хоча я й не
сподівався, що вона з’явиться після смерті Тома. Їй
і так мало що залишалося зробити. Звісно, я був би
радий компанії, але відчув полегшення, коли хтось
з асистентів моргу сказав, що сьогодні в Кайла вихід-
ний. Він ще мав дізнатися про виявлений у Ноя Гар-
пера гепатит С, і я зрадів, що мені не довелося з ним
зустрічатися.
Через робочі зустрічі Пол також більшу частину ран-
ку був відсутній. З’явився десь перед обідом. Усе ще
втомлений, хоч і не такий, як напередодні.
— Як Сем? — спитав я, коли він зайшов до секцій-
ної зали.
— Усе гаразд. Більше жодних помилкових тривог.
Вона збиралася до Мері сьогодні вранці. О, і якщо ти
сьогодні не зайнятий, то тебе запрошено на вечерю.
За будь-яких інших обставин я був би радий пого-
дитися. Графік у мене не такий і щільний, а перспек-
тива ще одного самотнього вечора в готелі пригнічу-
 281

вала. Але якщо Йорк спостерігає за мною, то останнє,

чого я хотів, — втягувати в це Пола й Сем.
— Дякую, але сьогодні не найкращий час.
— Ага. — Він узяв погризений грудний хребець і по-
крутив його в пальцях. — Я розмовляв з Деном Ґард-
нером. Він розповів мені про шкіру, яку залишили на
твоїй машині вчора ввечері. І що ти погодився допо-
могти зловити Йорка.
Я б не назвав це згодою, але все одно добре, що Пол
знає. Не треба думати, що йому можна казати, а що ні.
— Або так, або найближчий літак додому.
Я намагався говорити про це легко. Не спрацювало.
Він поклав хребець на оглядовий стіл.
— Ти певен, що знаєш, на що погоджуєшся? Ти не
зобов’язаний цього робити.
Розумію.
— Я впевнений, що все буде добре. Але ти розумієш,
чому вечеря зі мною — не найкраща ідея.
— Але й не час сидіти на самоті. І я знаю, що Сем
хотіла тебе бачити, — він похмуро всміхнувся. — По-
вір, якби я думав, що наражаю її на ризик, то не запро-
шував би тебе. Я не заперечую, що Йорк небезпечний,
але не вірю, що настільки божевільний, щоб спробу-
вати щось просто зараз. Шкіра на машині була, скоріш
за все, пустою погрозою. Він мав унікальний шанс із
Томом — і згаяв його.
— Сподіваюся, ти маєш рацію. Але я все одно ду-
маю, що слід відкласти вечерю до іншого разу.
Він зітхнув.
— Ну, то твоя справа.
Пол пішов, а мене охопила хвиля депресії. Я майже
спокусився зателефонувати й сказати, що передумав.
Але тільки майже. Полові із Сем і так дісталося. Не
вистачало ще приносити їм проблеми під самі двері.
282

Але ж Сем так легко не відступиться.

Вона зателефонувала, коли я мляво перебирав м’я­кий
салат із тунцем і похмуро розмірковував про решту дня
в лікарняній їдальні. Сем одразу перейшла до справи.
— То що тобі в моїй кухні не зайшло?
Я всміхнувся.
— Я впевнений, що ти чудова куховарка.
— О, тоді компанія не пасує?
— І не компанія. Я справді вдячний за запрошення.
Але сьогодні не зможу бути. — Ненавиджу ходити ма-
нівцями, та я не певен, скільки знає Сем. Проте мож-
на було не перейматися.
— Усе гаразд, Девіде. Пол розповів, що коїться. Але
ми все одно хочемо тебе бачити сьогодні. Дуже мило,
що ти хвилюєшся, та не можна сидіти в карантині,
доки цього гада не спіймають.
Я дивився у вікно. Там ходили люди, поглинені
власним життям і проблемами. Цікаво, чи десь побли-
зу є Йорк. Спостерігає.
— Це лише на кілька днів, — сказав я.
— А якби все було навпаки? Ти б від нас відвернувся?
Що на це казати?
— Ми твої друзі, Девіде, — продовжила Сем. — Це
жахливий час, але ти не мусиш бути сам, і ти це знаєш.
Перед тим як відповісти, мусив відкашлятися.
— Дякую. Але я не думаю, що це хороша ідея. Саме
зараз.
— Тоді домовимось. Чому б тобі не перекласти рі-
шення на того хлопця з БРТ? Якщо він погодиться з то-
бою, можеш сидіти пеньком у номері й дивитися ка-
бельне. Якщо ні, сьогодні ти приходиш на вечерю. Ок?
Я вагався.
— Ок. Зателефоную йому й послухаю, що він скаже.
Я майже відчув її усмішку по телефонній лінії.
 283

— Можу позбавити тебе клопоту. Пол його вже пи-

тав. Він не заперечує.
Вона замовкла, даючи мені час зрозуміти, що мене
підловили.
— О, і скажи Полові, щоб він дорогою прихопив
виноградного соку, добре? У мене закінчився, — мило
додала вона.
Опускаючи трубку, я усміхався.
На виїзді з Ноксвілла стояли скажені затори, але що
далі від міста ми їхали, то їх було менше. Я прямував за
Полом, намагаючись не загубити його автівку в безпе-
рервному потоці. Увімкнув радіо й поринув у музику.
Але все одно мене не полишали неспокій і напруження:
що кілька хвилин я озирався, чи не стежать за мною.
Перед поїздкою я зателефонував Ґарднеру. Не тому,
що не довіряв Сем, просто хотів поговорити з ним сам.
— За умови, що ви візьмете власний автомобіль і не
поїдете десь блукати сам, проблем не бачу, — відпо-
вів він.
— То ви не думаєте, що я наражатиму їх на ризик?
Він зітхнув. У його голосі відчувалося роздратування.
— Послухайте, докторе Гантере, ми хочемо, щоб
Йорк вважав, що ви поводитесь нормально. Це не
озна­чає щовечора замикатися в готельному номері.
— Але все одно хтось стежитиме за мною?
— Ми про це потурбуємося. Я вже сказав: наразі вам
просто потрібно поводитися нормально.
«Нормально». У цій ситуації було дуже мало нор-
мального. Попри запевнення Ґарднера, я вийшов із
моргу через задні двері, а не через головний вхід. Потім
об’їхав територію лікарні й зустрів Пола на виході,
яким ми зазвичай не користувалися. І все одно не міг
позбутися відчуття, що щось не так. Їдучи за ним з лі-
карні, я весь час заглядав у дзеркало. Хвоста за мною
284

не було. Якщо й ховався десь агент БРТ чи хтось ін-

ший, я нікого не бачив.
І лише тоді, коли я злився з потоком вечірнього ру-
ху, ставши частиною металевої ріки, що текла додому,
почав визнавати, що за мною не стежать.
На околиці Ноксвілла Пол зупинився біля крамни-
ці, щоб купити виноградного соку для Сем. Він запро-
понував мені почекати в машині, та я пішов за ним
і купив пляшку «Напа-Веллі Сіра», сподіваючись, що
вона пасуватиме до того, що наготувала Сем. Ми по-
вернулися до машин. Попри загазоване повітря, вечір
був прекрасний. Сонце починало сідати, розкидаючи
обрієм золоті руки-промені, а густі лісисті схили Смокі-­
Маунтінс багряніли в сутінках.
Я стрепенувся, коли Пол вилаявся і ляснув себе по
потилиці.
— Кляті жуки, — пробурмотів він.
Вони із Сем жили в новому комплексі на березі озера
між Ноксвіллом і Рокфордом на півдні. Частина його
все ще розбудовувалася, купи землі та деревини посту-
палися місцем доглянутим газонам і щойно висадже-
ним квітникам. Їхній будинок стояв на звивистій бічній
дорозі, яка огинала озеро й навколишні будинки, ство-
рюючи приємне враження простору й затишку. Забу-
дова ще мала сирий і незавершений вигляд, але район
був добре спланований, з великою кількістю дерев,
газо­нів і водойм. Гарне місце для сімейного будинку.
Пол звернув на під’їзну доріжку й зупинився позаду
пошарпаної «тойоти» Сем. Я поставив машину на
узбіччі й приєднався до нього.
— Ми все ще обладнуємо дитячу кімнату, тож не зва-
жай на безлад, — попередив він, коли йшли стежкою.
Я б і не став. Уперше відчув радість, що приїхав, —
найлегший настрій за останні дні. Їхній будинок стояв
 285

дещо на віддалі від сусідів, залишаючи місце для біль-

шого саду. Будівельники якимось дивом, поєднавши
дбайливе ставлення до природи та здоровий глузд,
облаштували галявину навколо красивого високого
клена, так що дерево стало центром простору. Пам’я-
таю, коли ми проходили повз нього, я подумав, що це
ідеальне місце для дитячої гойдалки.
Дивно, як ці речі спливають у пам’яті.
— Поле? Зачекайте хвильку!
Крик долинув із сусіднього будинку. Через галявину
до нас дріботіла жіночка. Засмагла й підтягнута, із над-
то яскравим світлим волоссям, зібраним у вишуканий
пучок, — на перший погляд я б сказав, що їй близько
п’ятдесяти. Але, коли вона підійшла ближче, я підняв
планку спочатку до шістдесяти, а потім до сімдесяти,
наче вона старіла з кожним кроком.
— О, чудово, — пробурмотів Пол собі під ніс, зобра-
зивши чемну усмішку. — Привіт, Кенді.
Ім’я було якесь солоденьке й молоденьке, але їй
пасувало. Сусідка підійшла до Пола з манерами старої
моделі, яка не усвідомлює, що її десятиліття слави
закінчилися.
— Я така рада, що побачила вас, — надто білі зубні
протези додали її словам легкої шепелявості. Вона по-
клала на його плече поцятковану печінковими плямами
долоню, помережана прожилками шкіра була коричне-
ва, як старі мокасини. — Я не очікувала побачити вас
так швидко. Як Сем?
— З нею все добре, дякую. Просто помилкова три-
вога. — Пол почав мене знайомити. — Кенді, це…
— Помилкова тривога? — Її обличчя потьмарило-
ся від жаху. — О господи, знову? Коли побачила
швидку допомогу, я була впевнена, що цього разу все
по-справжньому!
286

Здалося, що час зупинився, вечір десь зник. Я від-

чував свіжий запах трави та цвіту, відчував перший
вечірній холод після спеки весняного дня. Пляшка
вина в руці ще обіцяла нормальний вечір.
І ця мить розбилася.
— Яка швидка допомога? — Пол був скоріше збен-
теженим, ніж стурбованим.
— Та, що приїздила ось перед цим. Здається, десь
о четвертій тридцять. — Намальована усмішка жінки
зникла. Її рука тріпотіла біля горла. — Вам ніхто не
сказав? Я думала…
Але Пол уже біг до будинку.
— Сем? Сем!
Я швидко звернувся до сусідки.
— До якої лікарні її повезли?
Вона переводила очі з будинку, в якому зник Пол,
на мене, губи її ворушилися.
— Я… я не питала. Парамедик вивіз її в інвалідному
візку, з таким кисневим приладом на обличчі. Я не
хотіла лізти під руки.
Покинувши її на стежці, я кинувся за Полом. У бу-
динку пахло свіжою фарбою й штукатуркою, новими
килимами та меблями. Я знайшов його посеред кухні
в оточенні нової блискучої техніки.
— Її тут немає, — приголомшено проговорив він. —
Боже милий, чому мені ніхто не подзвонив?
— Ти повідомлення в телефоні дивився?
Я чекав, поки він прогляне. Рука тремтіла, він тис-
нув на клавіші. Переслухав усе, похитав головою.
— Нічого.
— Запитай у лікарні. Ти знаєш, до якої її могли від-
везти?
— Вона збиралася в Медичний центр університе-
ту, але…
 287

— Зателефонуй їм.
Він дивився на телефон, кліпаючи очима, як люди-
на, яка намагається прокинутися.
— У мене немає номера. Господи, я мав його знати!
— Оператора набери.
Він почав приходити до тями, розум оговтувався від
першого шоку. Я стояв поряд, коли Пол набирав но-
мер лікарні, крокуючи кімнатою, поки його з’єднува-
ли з кожним наступним номером. Коли він утретє чи
вчетверте назвав ім’я Сем, я відчув, як передчуття, яке
переслідувало мене цілий день, наблизилося настіль-
ки, що заповнило собою кімнату.
Пол вимкнув дзвінок.
— Вони нічого не знають, — голос був стриманий,
але паніка проривалася назовні. — Я набирав ще від-
ділення невідкладної допомоги. Немає запису про неї.
Він знову почав тиснути кнопки.
— Поле… — сказав я.
— Мабуть, якась плутанина, — пробурмотів він, на-
че не почув. — Мабуть, її відвезли в іншу лікарню…
— Поле.
Він зупинився. Його очі зустрілися з моїми, і я по-
бачив у них страх, побачив знання, яке він відчай­
душно намагався заперечити. Але це вже була недо-
ступна розкіш.
Я не ціль Йорка. І ніколи не був.
Я був просто пасткою.
 Розділ 20

Наступна ніч була однією з найдовших у моєму житті.

Я повідомив Ґарднерові, а Пол телефонував до решти
лікарень у цьому районі. Він, напевно, знав, що не знайде
Сем у жодній з них, але прийняти інший, надто жахли-
вий, варіант не міг. Поки залишалася бодай найменша
можливість, він чіплявся за надію, що все це якась по-
милка, що його світ ще може знову стати нормальним.
Але цього не трапилося.
Ґарднер примчав менш ніж за сорок п’ять хвилин.
З нами вже були двоє агентів БРТ. Вони з’явилися
в будинку за кілька хвилин, обидва в брудних комбі-
незонах, наче прийшли з будівництва. Я здогадався,
що вони, мабуть, були зовсім поруч, що швидкій появі
ми зобов’язані обіцяному таємному спостереженню.
Користі великої це не дало.
Ґарднер і Джейкобсен увійшли в будинок без стуку.
Її обличчя — ретельно контрольоване, його — застиг-
ле й похмуре. Він коротко й тихо переговорив з одним
із агентів, тоді звернувся до Пола.
— Розкажіть мені, що сталося.
Голос Пола тремтів, коли він переказував події.
— Якісь ознаки вторгнення? Боротьба? — запитав
Ґарднер.
Пол тільки похитав головою.
Ґарднер перевів очі на чашки з кавою на столі.
— Хтось із вас чогось торкався?
— Я зробив каву, — сказав я.
 289

Він скривився — звісно, нічого не можна було тор-

катися, — але озвучувати звинувачення не став.
— До біса цю кляту каву! Що ви збираєтеся роби-
ти?! — вибухнув Пол. — Ця сволота викрала мою дру-
жину, а ми просто сидимо тут і теревенимо!
— Ми робимо все можливе, — Ґарднер відповів на
диво терпляче. — Сповістили всю поліцію та кожен
відділ шерифа в Східному Теннессі, щоб вони пиль-
нували швидку допомогу.
— Повідомили їх? То хоча б дороги перекрийте, бо-
га ради!
— Ми не можемо зупиняти кожну машину швидкої
допомоги через мінімальний шанс того, що там може
бути Йорк. І блокпости не принесуть користі, — він має
кількагодинну перевагу. Наразі вже міг перетнути межу
штату й потрапити до Північної Кароліни.
Напад люті відпустив Пола. Він упав у крісло зі зблід-
лим обличчям.
— Може, це й даремна надія, але я думав про цю
швидку допомогу, — почав я, ретельно добираючи сло-
ва. — Це ж вона була на записах камери безпеки? Біля
телефонної будки, звідки Йорк дзвонив Тому?
Камера зафіксувала лише білу нечітку пляму на
перед­ньому плані. За звичних обставин я б не звернув
на неї уваги, навіть зараз не був певен, що це важливо.
Але краще скажу щось недоречне, ніж промовчу й по-
шкодую.
Ґарднер, очевидно, вважав інакше.
— Це ж лікарня, у них є машини швидкої.
— Можливо, біля відділення невідкладної допомоги,
але не біля моргу. Принаймні не біля головного входу.
Тіла так не привозять.
Він помовчав, обмірковуючи, тоді обернувся до
Джейкобсен.
290

— Скажіть Меґсонові, щоб розібрався. І пришліть

кадри. — Джейкобсен хутко вийшла, а він знову гля-
нув на Пола. — Гаразд, мені потрібно поговорити із
сусідкою.
— Я з вами, — підвівся Пол.
— Немає потреби.
— Я хочу.
Ґарднер неохоче кивнув. І різко виріс у моїх очах.
Я залишився в будинку сам. Думка про те, як зухва-
ло нас пошили в дурні, палила, мов кислота. Мій бла-
городний жест перед Ґарднером, зголошення зіграти
роль наживки, тепер здавався жалюгідною пихою. Го-
споди, невже ти про себе такої високої думки? Міг би
здогадатися, що Йорк не возитиметься зі мною, коли
є набагато спокусливіші цілі.
Наприклад, як Сем.
На кухні панувала напівтемрява, денне світло по­
ступово згасало. Я увімкнув лампи. Нова техніка та сві-
жопофарбовані стіни наче глузували з нас, випроміню-
ючи оптимізм. Колись я сам був у становищі Пола, але
з однією важливою відмінністю. Коли зникла Дженні,
ми знали, що її викрадач тримає своїх жертв живими
до трьох днів. Але ніщо не вказувало на те, що Йорк
зберігав життя своїх жертв довше, ніж йому потрібно.
Сем може бути вже мертва.
Я не міг знайти собі місця та вийшов з кухні. Слідча
група прямувала до будинку, але ніхто насправді не
очікував, що вони знайдуть щось суттєве. Попри це,
я все пильнував, щоб нічого не торкнутися, заходячи
до вітальні. Це була затишна, весела кімната: м’який
диван і крісла, журнальний столик, наполовину зава-
лений журналами. Особистість Сем тут була помітні-
ша, ніж Пола, продуманий дизайн кімнати створюва-
ли, щоб жити, а не щоб милуватися.
 291

Я обернувся до виходу, коли погляд упав на малень-

ку фоторамку на шафці димчастого скла. Майже аб-
страктне чорно-біле фото, що вразило, мов удар кула-
ком у живіт.
Пренатальне сканування дитини Сем.
Я повернувся в коридор. Зупинився біля вхідних две-
рей, уявляючи, що мало статися. Стукіт у двері. Сем від-
чиняє, бачить там фельдшера. Вона, мабуть, збентеже­на,
переконана, що сталася якась плутанина. Імовірно,
усміхається, намагаючись пояснити помилку. І що тоді?
Вхідні двері прикриті кущами, а великий клен у саду
додає тіні. Але Йорк не ризикнув би щось робити назов­
ні. Тож він обманом або силою пробрався всередину,
щоб швидко здолати її й посадити в інвалідний візок.
Тоді нахабно провіз її стежкою до карети швидкої
допомоги, що чекала на вулиці.
Я помітив щось на підлозі біля плінтуса — білі пля-
ми на бежевому килимі. Нахилився, щоб придивити-
ся ближче, і підскочив, коли вхідні двері раптом від-
чинилися.
Джейкобсен замовкла, побачивши мене навпочіпки
в коридорі. Я підвівся й показав на білі плями.
— Схоже, Йорк поспішав. І ні, я нічого не торкався.
Вона оглянула килим, потім плінтус поруч. На дере­
в’яній частині залишилися сліди, наче щось волочили.
— Фарба. Мабуть, він зачепив візком за плінтус, —
сказала вона. — Ми дивувалися, як Йорк витягнув про-
фесора Ірвінґа з лісу. До найближчої стоянки було до-
брих пів милі. Велика відстань, на таку не перетягнеш
дорослу людину, особливо непритомну.
— Думаєте, він тоді також користувався інвалідним
візком?
— Це багато чого пояснює, — вона похитала головою,
роздратована тим, що тоді не здогадалися. — Ми знайшли
292

щось схоже на велосипедні сліди на стежках поблизу

місця зникнення Ірвінґа. Це місце популярне серед гір-
ських велосипедистів, тому на той час нам цей факт здав-
ся неактуальним. Але в інвалідних візках подібні шини.
І навіть якби Йорк зіткнувся з кимось, коли штовхав
непритомного Ірвінґа стежкою, то хто б на них звернув
увагу? Звичайний доглядач, який вивозить інваліда на
свіже повітря.
Ми повернулися на кухню. Джейкобсен глянула на
наполовину повну кавоварку. Не питаючи, я налив їй
горнятко і поповнив своє.
— То що ви думаєте? — тихо запитав я, простягаючи
їй каву.
— Зарано говорити… — почала вона, а потім замовк­
ла. — Ви хочете, щоб чесно відповіла?
Не хочу. Я кивнув.
— Я думаю, що ми весь час були на два кроки позаду
Йорка. Він змусив нас подумати, що його ціль — ви,
приїхав сюди, поки ми дивилися в інший бік. Тепер
Саманта Ейвері платить за наші помилки.
— Думаєте, є шанс знайти її вчасно?
Вона зазирнула у свою каву, наче могла побачити там
відповідь.
— Йорк не захоче довго це розтягувати. Він знає, що
ми його шукаємо, тож зараз схвильований і нетерпля-
чий. Якщо досі не вбив її, то зробить це ще до кінця ночі.
Мене скрутив раптовий напад нудоти. Я поставив
чашку.
— Чому Сем? — запитав я, хоча міг здогадатися.
— Йоркові потрібно було відновити своє его після
невдачі з доктором Ліберманом. Принаймні в цьому
ми мали рацію, — з гіркотою проговорила Джейкоб-
сен. — Саманта Ейвері підходила якнайкраще: дружина
ймовір­ного наступника доктора Лібермана і майже на
 293

дев’ятому місяці вагітності. Подвійно приваблива ціль.

Це гарантує заголовки і, якщо ми маємо рацію щодо
фотографій, вдовольняє психоз Йорка. Він зосере­
джений на тому, щоб зняти момент смерті на плівку,
вірить, що це якимось чином веде до відповідей, які
він шукає. Отже, з його точки зору, хто може бути кра-
щою жертвою, ніж вагітна жінка — людина, яка бу-
квально наповнена життям?
Господи. Це було божевілля, але найгірше те, що за
цим ховалася викривлена логіка. Безглузда й огидна,
але все одно логіка.
— І що тоді? Він не знайде відповідей, які шукає,
вбивши Сем.
Обличчя Джейкобсен було похмурим як ніколи.
— Тоді він скаже собі, що вона була не та, хто треба,
і продовжить. Він буде знати, що час проти нього, що б
не підказувала йому пиха, і тоді впаде у відчай. Мож­
ливо, наступного разу полюватиме за іншою вагітною
жінкою або навіть за дитиною. У кожному разі він не
зупиниться.
Я подумав про спотворені обличчя на світлинах і рап-
тово уявив Сем, яка проходить через те саме випробу-
вання. Протер очі, намагаючись прогнати це видіння.
— То що ж відбувається?
Джейкобсен дивилася, як за вікном темнішало.
— Ми сподіваємося, що знайдемо їх до ранку.
Не минуло й години, як вечірня тиша була поруше-
на. Агенти БРТ висипалися на спокійний район, сту-
каючи в усі двері, шукаючи більше свідків. Багато
людей могли пригадати, що бачили того дня швидку
допомогу, але ніхто не помітив у ній нічого особливо-
го. Швидка — вона і є швидка. Могли, звісно, подума-
ти, до кого це чи хто захворів, але мало хто засумнівав-
ся б у причині її появи.
294

І вже точно не сусіди Сем і Пола.

Від Кенді Ґарднерові не вдалося дізнатися нічого
нового. Вона торочила, що це точно був чоловік в уні-
формі фельдшера, скільки років — не зрозуміло. Чому
уніформа? Щось таке подібне, тому й подумала, що
уніформа: темні штани й сорочка із шевронами. Ще чи
то шапка, чи кашкет, обличчя було прикрите. «Високий
чоловік», — додала вона нерішуче. Білий. Або, можли-
во, латино. Але не чорний. Принаймні їй так здалося…
Її навіть не здивувало, що водій швидкої був сам.
А про саму машину вона й того сказати не змогла. Ні,
звісно, номер вона не записувала. Чого б це? То ж
швидка допомога.
— Ніхто не помітив, що її зв’язали чи утримували.
Тому Саманта, мабуть, була знерухомлена або втрати-
ла свідомість, — сказав Ґарднер, поки Пол розмовляв
по телефону з матір’ю Сем. — Цілком можливо, він
використав якийсь газ, але думаю, що киснева маска,
ймовірно, мала на меті відлякати сусідів, які могли
спостерігати, щоб не втручалися. З газовим балончи-
ком складно: можна влучити, можна схибити, особли-
во якщо жертва опирається, — а Йоркові хотілося ви-
везти її якомога швидше.
— Він не застосовує грубу силу, — сказала Джейкоб-
сен. — Якщо людина непритомніє, існує небезпека
струсу або пошкодження мозку, а Йорк цього не хоче.
Йому потрібно, щоб жертви були при повній свідомості,
коли він їх убиває. Він би не ризикнув бити їх по голові.
— Він забив собаку Ірвінґа, — нагадав їй Ґарднер.
— Собака був випадковою жертвою. Йорк полював
за власником.
Ґарднер утомлено потер перенісся.
— Так чи так. Головне, що він, мабуть, якимось чином
знерухомив Саманту Ейвері. Але якщо йому доведеться
 295

чекати, поки вона прийде до тями, то це може дати нам

більше часу.
Не хотілося розвіювати навіть таку слабку надію.
— Не обов’язково. Йому потрібно, щоб жертви ли-
шалися непритомними. І це тільки для того, щоб доста-
вити їх до машини швидкої. Після цього вже байдуже.
Яким би чином він на них не діяв, непритомні вони
лише кілька хвилин. Тому на відновлення часу багато
не треба.
— Я не знав, що ви експерт, — різко сказав Ґарднер.
Я міг би нагадати, що колись працював терапевтом
загальної практики або що мене самого колись одурма-
нили. Але навіщо? Усі були напруженими, а Ґарднер чи
не найсильніше. Кожен з нас працював, як міг, вдало чи
ні, але Ґарднер — помічник спеціального агента, відпо-
відальний за розслідування, тож остаточна відповідаль-
ність лежить на ньому. Я не хотів збільшити цей тягар.
Надто зараз, коли на кону життя Сем.
Сам Пол, здавалося, перейшов межу страху й паніки
та заціпеніло відгородився від світу. Після розмови
з батьками Сем він сидів мовчки, охоплений немож-
ливим жахіттям, яке поглинало його життя. Наступ-
ного дня її батьки мали вилетіти з Мемфіса. Більше він
нікому не телефонував. Єдиною людиною, яку він за-
раз хотів бачити, була Сем; усі інші — зайві.
Мене розривало відчуття безсилля. Я там був непо-
трібний, але не міг просто покинути Пола й повернути-
ся до готелю. Тож сидів із ним у вітальні, а підкріплені
кавою офіцери БРТ робили свою справу. Останні го-
дини й хвилини цього дня невблаганно перетікали
в наступний.
Десь по одинадцятій Джейкобсен увійшла до віталь-
ні. Пол різко підвів погляд, вона похитала головою —
надія померла в його очах.
296

— Жодних новин. Я просто хотіла перепитати док-

тора Гантера про його заяву.
Я вийшов з нею, а його знов охопила млявість. У ру-
ках Джейкобсен була тека, але розгорнула вона її лише
на кухні.
— Я поки не хотіла засмучувати доктора Ейвері,
але гадаю, що вам слід знати. Ми перевірили запис
із камер спостереження лікарні приблизно в той час,
коли Йорк телефонував докторові Ліберману з так­
софона. Щодо машини швидкої допомоги ви мали
слушність.
Вона простягла мені чорно-білу фотографію з теки.
Кадр камери відеоспостереження, який я бачив рані-
ше: темна постать Йорка, що переходить дорогу біля
телефонної будки. З лівого краю видно задню частину
припаркованої машини швидкої допомоги. Важко
сказати напевно, але він міг прямувати й до неї.
— Швидка допомога прибула за десять хвилин до
того, як Йорк скористався таксофоном, і поїхала через
сім хвилин, — сказала Джейкобсен. — Ми не можемо
визначити, хто був за кермом, але час збігається.
— Чому він вичікував десять хвилин перед тим, як
телефонувати?
— Можливо, виглядав, щоб усі розійшлися, або хо-
тів насолодитися моментом. Або опанувати нервами.
Так чи інакше, а о десятій він пішов подзвонити, після
чого повернувся й чекав. Доктор Ліберман мав поспі-
шати, тому вийшов би на стоянку лише за кілька хви-
лин. Він не з’являвся, Йорк почекав якийсь час, зро-
зумів, що щось не так, і втік.
Я прокрутив це подумки: Йорк стурбовано дивить-
ся на годинник, жертва не з’являється, його впевне-
ність зникає. Ще хвилинку, ще одну… А потім, розлю-
чений, їде, щоб спланувати наступний крок.
 297

Джейкобсен дістала з теки ще одну фотографію. Її

зробили в частині лікарні, яку я не впізнав. У центр
кадру, розмита в русі, потрапила швидка допомога.
— Фото було зроблено на іншій ділянці дороги за
кілька хвилин до того, як машина швидкої зупинила-
ся біля моргу, — додала вона. — Ми прослідкували її
маршрут за допомогою інших камер спостереження.
Це однозначно той самий транспортний засіб. Ось
найкращий кадр, який ми змогли знайти.
Він майже не додавав інформації. Зображення збіль-
шили до максимуму, воно було розфокусоване, витяг-
нуте з відео. Під таким кутом не розгледіти, хто сидів
у кабіні, і, на перший погляд, сама машина швидкої ні-
чим не вирізнялася: білий квадратний фургон з яскра-
вими помаранчевими позначками головної служби
невідкладної допомоги Східного Теннессі.
— Ви впевнені, що це та сама, якою їздить Йорк? —
запитав я.
— Так. Бо це несправжня швидка допомога. Марку-
вання подібне до справжнього, але тільки якщо не
порівнювати їх з актуальними. До того ж цій моделі
щонайменше п’ятнадцять років. Застара, щоб досі бу-
ти на службі.
Я уважніше роздивився фотографію. Тепер, коли
мені підказали, побачив, що швидка й справді заста-
рілої моделі. Але більшість свідків легко ввести в ома-
ну такою машиною. Навіть у лікарні. Кому спаде на
думку придивлятися двічі?
Я віддав фотографію.
— Звучить досить переконливо.
— Є компанії, які спеціалізуються на продажі вжи-
ваних машин швидкої допомоги. Імовірно, Йорк міг
би взяти таку стару модель майже за безцінь і перефар-
бувати в потрібні кольори.
298

— Тож можна відстежити, звідки вона взялася?

— Загалом так, але я не впевнена, наскільки це до-
поможе. Йорк, мабуть, сплатив кредиткою когось зі
своїх жертв, коли купував машину. І навіть якщо сво-
єю, то я сумніваюся, що це допоможе нам зараз його
знайти. Він занадто розумний для цього.
— А як щодо реєстрації? — запитав я.
— Ми працюємо над цим. На деяких знімках видно
номерні знаки, але вони дуже брудні — не розгледіти.
Можливо, він їх навмисно заляпав, але боки автомо-
біля також забризкані, тому він, очевидно, нещодавно
їздив брудними дорогами.
Я подумав про те, що сказав Джош Телбот, коли впі-
знав німфу-бабку з труни. Тіло мали залишити біля
ставка чи озера. Напевно, біля самісінького краю во-
ди… Їх недаремно називають болотними коромислами.
— Принаймні тепер ми маємо краще уявлення про
те, що шукаємо, — продовжила Джейкобсен, склада-
ючи фотографії назад у теку. — Навіть без реєстрації
можна поширити опис машини швидкої. Це трохи
звузить коло. Хоча б так.
Але не досить. Йорку вистачає часу, щоб дістатися
до місця призначення. Навіть не перетнувши межі
штату, він може загубитися де завгодно поміж стількох
квадратних миль гір і лісів.
І Сем теж.
Я глянув на Джейкобсен і побачив, що вона думає
про те саме. Ми обоє мовчали, але розуміли одне
одного без слів. Запізно. Як би це було недоречно,
я раптом усвідомив, як близько ми стоїмо, як аромат
її тіла після довгого дня перекривають легкі парфуми.
Мить незручності між нами підказала, що вона теж
відчуває це.
— Піду до Пола, — сказав я віддаляючись.
 299

Вона кивнула, але не встигли ми щось сказати, як

кухонні двері відчинилися й увійшов Ґарднер. Одного
погляду на його обличчі було достатньо, щоб зрозумі-
ти: щось трапилося.
— Де доктор Ейвері? — запитав він Джейкобсен,
наче мене тут не було.
— У вітальні.
Без жодного слова він знову вийшов. Джейкобсен
рушила за ним, ретельно ховаючи всі емоції з обличчя.
Я покрокував слідом, відчувши раптовий подих холо-
ду в повітрі.
Пол, здається, не підіймався з місця, відколи я його
залишив. Він так і сидів, згорбившись у кріслі, а гор-
нятко з кавою холонуло, не надпите, на низькому сто-
лику поруч. Побачивши Ґарднера, він напружився, як
людина, що готується до фізичного удару.
— Ви знайшли її?
Ґарднер похитав головою.
— Ще ні. Але ми отримали повідомлення про ава-
рію, де фігурує машина швидкої допомоги, на шо-
се 321, за кілька миль на схід від Таунсенда. — Я чув
цю назву: маленьке гарне містечко в передгір’ях. Ґард-
нер вагався. — Це ще не підтверджено, але ми думаємо,
що це був Йорк.
— Аварія? Що за аварія?
— Зіткнення з автомобілем. Водій каже, що швидка
надто різко виїхала на поворот і знесла його в інший
бік. Розвернуло їх обох, і машина швидкої допомоги
врізалася в дерево.
— Боже милий!
— Вона знову рушила, але, за словами водія, переднє
крило та принаймні один із ліхтарів розбиті. Судячи зі
звуку, з яким вона рухалася, він припускає, що могли
бути механічні пошкодження.
300

— Він номер побачив? — запитав я.

— Ні, але розбиту швидку допомогу, швидше за все,
помітять. І принаймні тепер ми знаємо, куди пря-
мує Йорк.
Пол схопився з місця.
— Тож тепер ви можете перекривати дороги?
Ґарднер похитав головою:
— Не все так просто.
— Якого біса? Заради бога, невже так важко знайти
побиту машину швидкої допомоги, коли ти знаєш,
куди вона їде?
— Бо аварія сталася п’ять годин тому.
Запала тиша, ми усвідомлювали його слова.
— Водій одразу не повідомив, — продовжив Ґард-
нер. — Мабуть, думав, що це справжня швидка, і хви-
лювався, що може вскочити у халепу. Але дружина
переконала його спробувати отримати компенсацію,
тоді він викликав поліцію.
Пол витріщився на нього.
— П’ять годин? — він сів: ноги вже не тримали.
— Усе одно це цінна підказка, — наполягав Ґарднер,
але Пол не слухав.
— Він поїхав, чи не так? — Голос був рівним, наче
неживим. — Він може бути будь-де. Сем може бути
вже мертва.
Ніхто йому не заперечив. Він дивився на Ґарднера
так пильно, що того пересмикнуло.
— Пообіцяйте мені, що спіймаєте його. Не дозво-
ляйте цьому виродку вислизнути з рук. Пообіцяйте
мені хоча б це.
Ґарднер стояв, мов загнаний звір.
— Я зроблю все можливе.
Але я помітив, що він не дивився Полові в очі, коли
вимовив це.
 Розділ 21

Машину швидкої знайшли наступного ранку. Більшу

частину ночі я уривками продрімав у кріслі. Здавалося,
ночі не буде кінця. Щоразу, прокидаючись, я дивився
на годинник, але виявляв, що минуло лише кілька
хвилин. Коли визирнув у вікно й побачив, як у небі
спалахує золоте сяйво, було враження, ніби час знову
почав рухатися.
У сусідньому кріслі прокинувся Пол. Він начебто не
ворушився всю ніч. Із зусиллям розгинаючи заклякле
тіло, я підвівся.
— Каву будеш?
Він похитав головою. Розім’явши шию й плечі, я пі-
шов на кухню. Кава грілася всю ніч — у кухні стояв
несвіжий запах горілого. Я вилив її в раковину й по-
ставив варитися свіжу. Вимкнув світло, підійшов до
вікна. Передранкова темрява розсіювалася, світ почи-
нав набувати обрисів.
За будинками навпроти проглядала темна поверхня
озера, укрита білим туманом. Це могла б бути мирна
картина ранкового спокою, якби не патрульна маши-
на перед домом — похмурий сплеск реальності посеред
тихого світанку.
Я посьорбував каву, стоячи біля кухонного вікна.
Надворі заспівав якийсь птах. Невдовзі до його самот-
нього голосу приєдналися інші, хор пташиного співу
ставав потужнішим і голоснішим. Я подумав про по-
хмурий прогноз Джейкобсен: якщо він досі не вбив її,
302

то зробить це ще до кінця ночі. Неначе за командою,

перші сонячні промені торкнулися озера.
Це мав бути прекрасний ранок.
Близько восьмої почали з’їжджатися перші телеві-
зійники й репортери. Ім’я Сем у пресі не оприлюдню-
вали, але коли воно просочиться — то було лише пи-
танням часу. Офіцери з патрульної машини подбали
про те, щоб репортери не лізли на приватну територію,
але дорога невдовзі була забита бригадами новинарів
та їхніми авто.
Пол, здавалося, ледве помічав усе навколо. День
висвітлив його змучене обличчя, сіру зморшкувату
шкіру. Він дедалі більше замикався й губився у своїй
біді. Оживав лише, коли дзвонив телефон. Щоразу
хапав його, напружений, сповнений очікування, але
за мить знову мляво опускався в крісло, коли виявля-
лося, що це просто черговий друг чи наполегливий
журналіст. Пробурмотівши кілька слів, він клав слу-
хавку й повертався у свою мушлю. Я співчував йому,
дуже добре знаючи, через що доводиться зараз пройти.
І нічим не міг допомогти.
Тільки близько полудня бодай щось змінилося. Перед
нами стояли тарілки з засохлими сандвічами. Я трішки
перекусив, Пол навіть не торкнувся. Підкрадалася дум-
ка, що час повертатися до готелю. Користі тут з мене
немає, а за кілька годин приїдуть батьки Сем. Знову
задзвонив телефон, Пол підірвався було, але плечі його
одразу опустилися: це не Ґарднер.
— Привіт, Мері. Ні, я не… — він замовк, напружив-
ся, мов струна. — Який канал?
Кинувши телефон, він схопив пульт від телевізора.
— Що? — запитав я.
Він навіть не почув. Екран ожив. Він перемикав
канали, розгрібаючи какофонію шумів та зображень,
 303

і раптом зупинився. Молода жінка з лакованим волос-

сям і занадто червоною помадою жваво торохкотіла
на камеру.
«…надзвичайні новини. Надходить повідомлення
про те, що карету швидкої допомоги знайшли поки-
нутою в районі Ґетлінбурґа, поблизу національного
парку Ґрейт-Смокі-Маунтінс…»
Пол змарнів.
«…точне місцеперебування не розголошується, дже-
рела БРТ відмовляються підтвердити, що це той самий
автомобіль, який задіяний у вчорашньому викраденні
Саманти Ейвері, вагітної тридцятидворічної жінки
з округу Блаунт. Поки немає інформації про місцепе-
ребування зниклої жінки, але, за непідтвердженими
даними, машина швидкої допомоги могла бути по-
шкоджена під час зіткнення…»
Дикторка продовжила зі схвильованим придихом,
на екрані з’явилася фотографія Йорка… Але Пол уже
схопив телефон. Той задзвонив, перш ніж Пол устиг
набрати номер. «Ґарднер», — подумав я і побачив під-
твердження на обличчі Пола.
— Ви знайшли її? — запитав він.
Я спостерігав, як він повільно осідає, слухаючи від-
повідь. У тиші я чув голос агента БРТ, ледь чутний
і невиразний. Пол слухав із вимученим і зосередже-
ним обличчям.
— І ви дозволили мені почути про це по телевізору?
Заради бога, ви казали, що зателефонуєте, щойно бу-
дуть якісь новини… Мені все одно, просто зателефо-
нуйте мені, добре?
Він поклав трубку. Обернувся спиною до мене, опа-
нував себе, заговорив.
— Вони знайшли швидку допомогу пів години тому
на місці для пікніка поблизу траси I-40, — глухо сказав
304

він. — Вони думають, що Йорк покинув швидку й ви-

крав інше авто, не доїхавши до федеральної траси.
Може, він уже в Північній Кароліні. Або жене на захід.
Може, на шляху до Нью-Мексико. Будь-де!
Він жбурнув телефон об стіну — пластикові уламки
розсипалися кімнатою.
— Боже милосердний! Я не можу цього витерпіти!
Що робити? Сидіти тут?
— Поле…
Але він уже прямував до дверей. Я поспішив за ним
у коридор.
— Куди ти?
— Побачити ту кляту швидку.
— Почекай секунду. Ґарднер…
— До біса Ґарднера!
Він уже відчиняв вхідні двері. Я перейняв його.
— Геть з мого шляху, Девіде!
— Просто послухай, добре? Якщо ти зараз вийдеш,
репортери стежитимуть за тобою всю дорогу. Ти цього
хочеш?
Це його зупинило.
— Чи є дорога позаду будинку? — я вже заволодів
його увагою.
— Оця петляє поза будинками, але я не можу…
— Я візьму свою машину. Преса не стежитиме за
мною, ми їм очі відведемо. Вийдеш з іншого боку, пе-
рейдеш садками, я зустріну тебе там.
Він опирався, але розумів, що я маю рацію. Неохоче
кивнув.
— Дай мені дві хвилини, — сказав йому і вийшов,
доки Пол не передумав.
На вулиці сонце засліпило мене на мить. Я рушив
прямо до автівки, намагаючись не звертати уваги на
раптовий галас, спричинений моєю появою. Репортери
 305

кинулися вперед навалою камер і мікрофонів, але збу-

дження швидко згасло. «Це не Ейвері», — сказав хтось,
наче натиснув вимикач. Мені закинули кілька несер-
йозних питань, я не відповів — і вони облишили спро-
би. Увага телевізійників і журналістів знову була при-
кута до будинку, тож я сів у машину й поїхав.
Дорога, повільно петляючи, повернула за будинок
Сем і Пола. Окрім Пола, на порожній вулиці нікого не
було. Він підбіг, коли я пригальмував, і відчинив двері
ще до того, як машина зупинилася.
— Повернися на шосе, їдь у гори, — проговорив,
посилено дихаючи.
Ми виїхали з житлового комплексу, не підчепивши
хвіст із автівок преси. Знаки вздовж шосе позначали
маршрут. Ми їхали мовчки, тільки Пол час від часу
стисло наказував, куди повернути. Перед нами на го-
ризонті майоріли вкриті туманом Смокі-Маунтінс.
Варто було окинути поглядом весь їхній обшир, щоб
тверезо оцінити неосяжний простір пошуку.
Сонце стояло високо, день був майже літній. Через
кілька миль мені довелося увімкнути склоочисники,
щоб прибрати з лобового скла мертвих комах. Напру-
га в машині зростала. Ми дісталися підніжжя і проїха-
ли через Таунсенд. Десь тут неподалік Йорк підрізав
машину і врізався в дерево. За кілька миль від міста ми
під’їхали до високого дуба на узбіччі, обтягнутого по-
ліційною стрічкою. На корі дерева чітко виднілися
нерівні білі вибоїни. Пол похмуро придивлявся до них,
проминаючи дерево.
Ми мовчали.
Ще за кілька миль він наказав мені з’їхати з шосе,
і ми почали підійматися в гори. Вони оточили нас.
Дорога петляла крізь них, то занурюючись у тінь, то
виринаючи на світло. Ми бачили кілька інших машин,
306

але туристичний сезон ще не почався. Весна буяла

повсюди. Ліси поросли польовими квітами — синіми,
жовтими та білими, — які вкривали кольоровими пля-
мами яскраву нову траву. За інших обставин краса
Аппалачів викликала б захоплення — тепер же здава-
лася злим жартом.
— Наступний поворот праворуч, — підказав Пол.
Вузька дорога, всипана гравієм, подібно до інших
другорядних доріг і трас у цій місцині. Підйом був
досить крутий, автоматична коробка передач натуж-
но рипіла. Через пів милі рельєф вирівнявся. Ми по-
вернули, і дорогу нам перегородила патрульна маши-
на. За нею я зміг розгледіти дерев’яні столики для
пікніка та припарковані автівки поліції, потім дерева
затулили вид.
До нашої машини підійшов поліціянт у формі,
я опустив вікно. Зовсім юний, майже підліток, він
напустив на себе вигляд досвідченого офіцера. З-під
широких крисів свого капелюха витріщався на мене,
тримаючи руку на пістолеті в кобурі.
— Повертайте назад. Сюди не можна.
— Чи можете ви сказати Денові Ґарднеру, що доктор
Гантер і… — почав я, а потім почув, як відчинилися
пасажирські двері. Я озирнувся й побачив, що Пол
вискочив з машини.
«О боже», — тільки й встиг подумати я, коли юнак
кинувся його спиняти.
— Стійте! Чорт забирай, я сказав зупинитись!
Я поспішно вийшов із машини, кинувся слідом за
ними, схопивши Пола, коли поліціянт присів на стеж-
ку й витягнув пістолет. До цієї миті ніколи не розумів,
як я ненавиджу зброю.
— Тихо, тихо, — я відтягував Пола назад. — Усе ок,
спокійно!
 307

— Назад у машину! Зараз! — крикнув поліціянт. Він

стиснув пістолет обома руками, направивши його на
землю між нами.
Пол не збирався повертатися. Сонце било йому
в очі, вони здавалися розфокусованими. До Йорка він
дістати не міг, але йому необхідно було скинути агре-
сію. Не знаю, чим це могло скінчитися, і цієї миті ми
почули знайомий голос.
— Що, в біса, відбувається?
Ніколи не думав, що так зрадію Денові Ґардне-
ру. Агент БРТ, стиснувши губи, крокував стежкою.
Поліціянт, усе ще з пістолетом напоготові, люто гля-
нув на Пола.
— Сер, я сказав їм, що вони не можуть сюди підійти,
але вони не…
— Усе гаразд, — відповів Ґарднер без ентузіазму.
Його костюм був уже геть пожмаканим. Він кинув на
мене холодний погляд, тоді звернувся до Пола: — Що
ви тут робите?
— Я хочу побачити швидку допомогу.
Пол говорив безвиразним тоном людини, яка все
вирішила. Ґарднер якусь мить розглядав його, на­
решті зітхнув:
— Сюди…
Ми рушили за ним стежкою. Місце для пікніка вла-
штували на трав’янистій галявині з видом на підніжжя
гір. Вони розкинулися під нами — милі вкритих дере-
вами вершин і западин, завмерлий океан зелені. На
верховині повітря було прохолоднішим, проте ще теп­
ле, присолоджене хвойними пахощами сосен та ялин.
На краю галявини машини поліції скупчилися перед
кількома цивільними автомобілями.
Трохи осторонь від них стояла машина швидкої
допомоги.
308

Навіть здалеку я бачив пошкодження, спричинені

зіткненням. Уздовж одного боку — паралельні вибої-
ни, ліве крило зім’ялося, наче фольга, сюди, певно,
прийшовся удар об дерево. Не дивно, що Йорк її ки-
нув. Йому пощастило дістатися так далеко.
Пол зупинився біля поліційної стрічки, вдивляю-
чись у задню частину швидкої. Широко відчинені две-
рі, обшарпані лави й шафки. Усередині працював кри-
міналіст, нам було видно, як з однієї лави звисають
обмежувальні ремені, наче їх поспіхом скинули.
Я відчув, що поряд хтось стоїть, обернувся й поба-
чив Джейкобсен. Вона кинула на мене серйозний по-
гляд. Під очима агентки залягли темні кола. Ми з По-
лом не єдині, хто не спав цієї ночі.
Обличчя Пола завмерло, як маска.
— Що ви знайшли?
Він, здається, не помітив, що Ґарднер вагається.
— На ношах були світлі волосини. Потрібно порів-
няти їх зі зразками волосся вашої дружини, але ми не
думаємо, що є підстави для сумніву. І, схоже, Йорк
сильно вдарився під час зіткнення.
Він провів нас уперед. Водійські двері висіли, від-
криваючи брудний потертий салон. Кермо зігнуте
й скошене вбік.
— Імовірно, Йорк сам добряче постраждав, якщо
удар по керму був такої сили, — сказав Ґарднер. — Ма-
буть, зламав ребро чи два щонайменше.
Уперше щось схоже на надію промайнуло облич-
чям Пола.
— Тож він поранений? Це добре, так?
— Може бути, — Ґарднер ухиливсь од відповіді.
Щось пролунало в його тоні, але Пол був надто
схвильований, щоб помітити.
— Я хотів би побути тут якийсь час.
 309

— П’ять хвилин. І повернетеся додому.

Залишивши Пола біля швидкої, я пішов із Ґардне-
ром і Джейкобсен. Коли ми опинилися поза зоною
чутності, запитав:
— Чого ви йому не кажете?
Ґарднер стиснув губи. Але, якщо мав щось сказати,
не встиг: його погукали з фургона криміналістів.
— Ви можете йому про це повідомити, — сказав
він Джейкобсен перед тим, як піти, прямий і суворий,
як завжди.
Кола під очима Джейкобсен додали їй серйозності.
— У машині швидкої допомоги є плями крові. На
ношах і на підлозі.
Я уявив Сем такою, якою бачив її востаннє. Боже
милий.
— Ви ж не вважаєте, що Пол не має права знати?
— Зрештою, так. Але не всі плями свіжі, і ми не мо-
жемо з упевненістю сказати, що котрась із них нале-
жить його дружині. — Її погляд зупинився на Полові,
який чатував біля швидкої. — Ден не думає, що таке
знання йому зараз допоможе.
Я неохоче погодився. Мені не подобалася ідея при-
ховувати інформацію від Пола, але уява й без того його
мучила.
— Як ви знайшли швидку? — запитав я.
Вона відкинула пасмо волосся, що звисло на обличчя.
— Ми отримали повідомлення про викрадення авто­
мобіля — синій позашляховик «крайслер». Приблизно
за чверть милі звідси стоять хатини для туристів, але
до них немає дороги. Гості залишають тут свої машини
та йдуть пішки. Мабуть, тому Йорк і вибрав це місце:
навіть на початку сезону там зазвичай здають одну або
дві хатини. Будь-хто, знайомий із цією місцевістю,
знає, що тут будуть автівки.
310

Я подивився на пошкоджену швидку. Її залиши-

ли просто неба, за кілька ярдів від густого лаврово-
го куща.
— Йорк не докладав особливих зусиль, щоб замес­
ти сліди.
— А йому й не треба було. Машини тут залишають
на кілька днів, поки їхні власники бавляться у піонерів
і насолоджуються дикою природою. Йорк міг розра-
ховувати, що господар не завважить пропажі до сьо-
годнішнього ранку, а може, й довше. Чиста удача, що
той помітив зникнення автівки.
Удача. Дотепер вона нам не всміхалася.
— Я думав, він мав би хоча б поставити швидку так,
щоб пошкодження не впадали в око.
Джейкобсен утомлено знизала плечима.
— Гадаю, у нього був інший клопіт. Мав посадити
Саманту Ейвері в машину, а це нелегко, окрім того,
він сам поранений. Маскувати машину швидкої допо-
моги — найменша з його проблем.
Це мало сенс. Щоб дістатися своєї схованки, Йорку
достатньо було на певний час сховатися з очей. Потім
те все не мало значення.
— Ви думаєте, він прямував до федеральної траси? —
запитав я.
— Схоже на те. Усього кілька миль — і звідти він
занурюється в гори, повертає на захід чи прямує до
іншого штату.
— Тож він може бути де завгодно.
— Майже так, — вона випнула підборіддя. Джейкоб-
сен подивилася на машину швидкої допомоги, де стояв
Пол. — Ви повинні відвезти його додому. Йому тут
бути не треба, та й сенсу нема.
— Він не мав дізнаватися про це з телевізора.
Вона кивнула, прийнявши докір.
 311

— Ден збирався зателефонувати йому, як тільки ма-

тиме час. Але ми негайно повідомимо доктора Ейвері,
якщо будуть ще якісь новини.
Вона сказала «якщо», а не «коли». Що довше це три-
вало, то менше було шансів знайти Сем.
Якщо тільки Йорк не захоче, щоб ми це зробили.
Я повернувся до Пола, Джейкобсен підійшла до
Ґарднера, який стояв біля фургона криміналістів. Пол
понуро скоцюрбився біля швидкої, вдивляючись у неї,
ніби вона могла підказати, де його дружина.
— Треба йти, — м’яко сказав я йому.
Уся сила, з якою він боровся, наче вигоріла й зник­
ла. Секунду чи дві ще постояв біля швидкої, нарешті
відвернувся й пішов зі мною до машини.
Ми знову проминули молодого поліціянта, той пиль-
но глянув на Пола, але намарно. Коли ми від’їжджа-
ли, Пол, здавалося, не усвідомлював, що відбуваєть-
ся навколо. Проїхали кілька миль, коли він заговорив.
— Я втратив її, так?
Я добирав слова.
— Ти цього не знаєш.
— Так. І ти теж. І всі там теж, — слова тепер лилися
з нього, як вода з переповненої чаші. — Усе намагаю-
ся пригадати, що я сказав їй востаннє. Але не можу.
Длубаюся в пам’яті знову й знову — і нічого. Знаю, що
воно мене не має турбувати, але ось так. Я просто не
можу повірити, що востаннє я бачив її такою звичай-
ною, як завжди. Як я міг не відчути біди?
«Тому що ніколи не відчуваєш», — подумав я, але
не сказав.
Він замовк. Я заціпеніло дивився на дорогу попере-
ду. Боже милосердний, не дай цьому статися. Але вже
все сталося, і мовчазний ліс не приносив полегшення.
Крізь розірвані стовпи сонячного світла пробивалися
312

комахи — крихітні цятки між велетенських дубів і со-

сен, що стояли тут задовго до мого народження. Стрім-
кий водоспад струменíв крізь розколину на схилі пагор-
ба — білою піною на темних скелях. Ми проминали
повалені колоди, укриті мохом, стовбури, які стриміли,
обплетені ліанами. Уся ця дика краса була постійною
боротьбою за виживання.
І не кожен мав змогу перемогти.
Не знаю, коли мене накрила тривога. Наче наки-
нулася нізвідки. Спершу закололо передпліччя. Гля-
нув униз: волосся на руках настовбурчилося. Подібне
відчуття на потилиці підказало, що й там волосини
стають сторчма.
Тільки того й бракувало — тривожність уже волала на
повний голос, перетворюючись на паніку. Я стиснув
кермо. Що? Що не так? Не знаю. Пол так і сидів, немов
закляклий. Дорога попереду — чиста й порожня, поцят-
кована сонячним світлом і тінями дерев. Я перевірив
дзеркало заднього огляду. Нічого. Ліси позаду розгор-
талися з байдужою одноманітністю. Але відчуття не
зникало. Я знову глянув у дзеркало й підскочив, коли
щось із глухим ляпасом ударилося в ло­бове скло.
Велика комаха розмазалася на склі клубком ніжок
і крил. Я дивився на неї, відчуваючи, як паніка кри­
сталізується. Не думаючи, що роблю, різко натиснув
на гальма.
Пол, пристебнутий ременем безпеки, уперся в па-
нель приладів. Він ошелешено дивився на мене, коли
машина зі скреготом зупинилася.
Чоловік озирнувся, намагаючись зрозуміти, чому
ми стоїмо.
— Що не так?
Я не відповів. Сидів, стискаючи кермо, серце било-
ся об ребра. Витріщався на лобове скло. Велика бабка,
 313

майже з мій палець. Комаха була сильно понівечена,

але я все одно міг розрізнити тигрові смугасті сліди
попереду. А такі очі ні з чим не сплутаєш, як і казав
Джош Телбот.
Синій електрик, Epiaeschna heros.
Болотне коромисло.
 Розділ 22

Я вмикав задню передачу. Пол дивився на мене, як на

божевільного.
— Що це? Що ти побачив?
— Не впевнений.
Я розвернувся на сидінні, крізь заднє вікно оглядав
ліс з мого боку, повертаючись заднім ходом. Телбот
сказав, що болотні коромисла люблять вологі лісисті
місця. Серед комашні, що роїлася в кронах дерев,
блиснула синя іскорка, яку я спершу не помітив. При-
наймні свідомо не зафіксував. «Тільки подивіться на
ці очі! Неймовірна, чи не так? У сонячний день їх мож-
на помітити за милю».
Він правду казав.
Я зупинився на березі біля дороги. Залишивши дви-
гун увімкненим, вийшов і став на узліссі. Зелена тиша
огорнула мене. Сонячне світло ллялося між стовбу­
рами й гілками дерев, позначало польові квіти, що
росли в траві.
Я нічого не бачив.
— Девіде, заради бога, ти скажеш, що відбувається?
Пол стояв біля відчинених дверцят машини. Напру-
га спадала, залишаючи кислий присмак у роті.
— Болотне коромисло на лобовому склі. Таке ж, як
та німфа, яку ми знайшли в труні Гарпера. Я думав…
І замовк, збентежений. Сподівався, що міг би по­
бачити більше таких бабок. Тепер здавалося, що все
вигадав.
 315

— Вибач, — сказав я й повернувся до машини.

І побачив синій відблиск серед зелені.
— Там, — моє серце закалатало, — біля поваленої
сосни.
Бабка зиґзаґами рухалася між сонячними плямами,
блакитні очі сяяли неоновим блиском. І тут я помітив
багато її родичів, ніби вони навмисно обрали цю мить,
щоб з’явитися серед дерев.
— Я їх бачу, — Пол дивився на ліс, кліпаючи очима,
ніби щойно прокинувся. — Думаєш, це важливо?
У голосі мого друга лунали невпевнені, майже
благальні нотки, і я ненавидів себе за те, що вселив
у нього надію. Так, ми натрапили на болотне коро-
мисло, але Йорк не залишив би тіло Ноя Гарпера так
близько від дороги. А якщо й так, то чим це допомо-
же Сем? Але ми знали, що Йорк поїхав сюди на ма-
шині швидкої, а тепер тут літають ті бабки. Не може
бути просто збіг.
Чи може?
— Телбот сказав, що вони полюбляють стоячу воду,
чи не так? — Пол говорив з відчаєм і хвилюванням. —
Десь тут має бути якась водойма, озеро чи ставок.
У тебе карта в машині є?
— Гірського району немає.
Він скуйовдив волосся.
— Щось має бути! Можливо, повільний струмок чи
потічок…
Може, мені краще було б промовчати? Гори — це
понад пів мільйона акрів недоторканої природи. Баб-
ки могли мігрувати, могли здолати кілька миль від
того місця, де вилупилися.
І все ж…
Я озирнувся. Трохи далі виднілося щось схоже на
колію від бокової дороги.
316

— Чому б нам не поглянути он туди? — запропо­

нував я.
Пол кивнув, чіпляючись за найменшу надію. Мене
знову кольнуло почуття провини: ми просто хапаємося
за соломинку. Він повернувся в автівку, я зняв мертву
бабку з лобового скла. Увімкнув склоочисники — стру-
мені води змили залишки зі скла, наче нічого не було.
Поворот виявився ґрунтівкою, що бігла поміж де-
ревами. Вона навіть не заслуговувала на шар гравію,
тож довелося їхати повільніше, проповзаючи коліями,
вибитими в грязюці. Гілки та кущі лізли у вікна. Вони
густішали з кожним ярдом, і врешті я мусив зупини-
тися. Шлях попереду був повністю перекритий, клени
та берези боролися за простір із розлогими лаврови-
ми кущами. Куди б не вела колись ця дорога, далі ми
не проїдемо.
Пол вгатив кулаком по панелі приладів.
— Прокляття!
Він виліз з машини. Я зробив те саме, із силою від-
чинивши двері, притиснуті гілками. Озирнувся, спо-
діваючись помітити ще одне болотне коромисло або
іншу підказку, яка б довела, що ми не марнуємо часу.
Але порожній ліс наче глумився з нас.
Плечі Пола опустилися, він утупився в переплутані
дерева, які нас оточували. Надія, яка ненадовго дала
йому сили, згоріла.
— Марно, — на його обличчі застиг відчай. — Ми за
милі від того місця, де Йорк покинув машину. До біса,
ми майже повернулися до місця його аварії. Гаємо час.
Тоді я майже здався. Ладний був повернутися в ма-
шину, погодившись, що надто емоційно відреагував
на комаху. Але в голові зазвучали Томові слова: «У те-
бе хороші інстинкти, Девіде. Ти маєш навчитися біль-
ше їм довіряти».
 317

Попри всі сумніви, інстинкт підказував мені: зна-

хідка важлива.
— Дай мені хвилинку.
Гілки над головою шепотіли, потурбовані вітерцем,
потім знову замовкали. Я знайшов гнилий стовбур
дерева, порослий блідими пластинчастими грибами,
і виліз на нього. Користі з нового пункту спостережен-
ня не було. Крім зарослої стежки, якою ми йшли, та
дерев, я так нічого й не побачив. Хотів було спустити-
ся, коли гілки над головою заворушилися й зашелесті-
ли: дмухнув вітер.
І тут раптом я його вловив.
Слабкий, майже солодкий присмак розкладеної плоті.
Я повернувся обличчям до вітерцю.
— Ти чуєш…
— Я відчуваю запах.
Голос напружений. Ми обидва надто добре знали цей
запах, помилки бути не могло. Вітерець ущух, і в повітрі
знову запанували звичайні лісові аромати.
Пол несамовито роззирався.
— Ти зрозумів, звідки це було?
Я показав через схил, у той бік, звідки начебто віяв
вітерець.
— Думаю, що звідти.
Не кажучи ні слова, він пішов через ліс. Я востан-
нє глянув на машину й помчав за ним. Іти було важко.
Не було ні стежки, ні проходу, а наш одяг не годився
для походів. Нас дерли гілки, ми пробиралися нерів-
ним підліском, зарості кущів не дозволяли тримати-
ся прямої лінії. Спочатку орієнтувалися на машину,
але, коли та зникла з поля зору, довелося рухатися
навмання.
— Якщо зайдемо надто далеко, заблукаємо, — про-
бурмотів я, коли Пол зупинився, щоб відчепити гілку
318

від куртки. — Нема сенсу просто блукати, не знаючи,

куди ми йдемо.
Він оглядав дерева навколо, важко дихав, кусав губу.
Попри те що відчайдушно прагнув будь-якого доро-
говказу, здатного привести до Йорка та Сем, Пол усві-
домлював, як і я: запах, який ми вловили, міг бути
звичайним падлом.
Але тут гілки довкруж нас затремтіли: подув віте-
рець. Ми обмінялися поглядами і знову вловили запах,
сильніший ніж будь-коли.
Якщо й падло, то щось дуже велике.
Пол зібрав жменю соснових голок і підкинув у по-
вітря, дивлячись, куди їх рознесе.
— Сюди.
Ми знову рушили, цього разу з більшою впевнені-
стю. Запах тліну відчувався навіть тоді, коли стихав
вітер. Не потрібен детектор, щоб відчути цей запах,
Томе. Наче підтверджуючи, що ми рухаємось у пра-
вильному напрямку, я вловив яскраво-синє мерехтін-
ня — попереду крізь дерева промайнула бабка.
І тут ми побачили паркан.
Частково приховані чагарником, ялинами та куща-
ми дерев’яні штахети, заввишки вісім футів, увінчані
колючим дротом. Планки були гнилі, зовні тягнулася
старезна сітка, проіржавіла та провисла.
Ми почали пробиратися вздовж огорожі, Пол був
сповнений майже гарячкової енергії. Трохи далі па-
ра старих кам’яних приворотних стовпів, вбудована
в огорожу, тепер затулялася дерев’яними латами. По-
переду все заросло, але досі виднілися глибокі пара-
лельні канавки.
— Колії, — сказав Пол. — Якщо тут є стовпи, то,
мабуть, була якась дорога. Це може бути той самий
шлях, яким ми йшли.
 319

Якщо так, то він давно забутий.

Запах тліну тепер був набагато сильнішим, але ми
нічого не казали. Не було потреби. Пол переступив
через провислу сітку і взявся за дерев’яну штахетину.
Гнила деревина тріщала й відривалася під його руками.
— Почекай, нам слід повідомити Ґарднера, — я по-
тягнувся до телефона.
— І що сказати? — Пол рвонув паркан, крякнувши
від напруги. — Ти думаєш, він кине все і прибіжить,
бо ми відчули запах падла?
Він кóпав ногою штахетину, нарешті її переламав,
з гучним скрипом люто заповзявся відривати наступ-
ну від непорушного цвяха. Кущі пробивалися крізь
щілину з того боку, затуляючи все, що там могло бути.
Відірвавши кілька останніх уламків дерева, він зирк-
нув на мене.
— Тобі не треба йти зі мною.
І почав перелазити через огорожу. За кілька секунд
він зник за нею.
Я вагався. Ніхто не знав, де ми, й один Бог відав, що
там за парканом. Але я не міг дозволити Полові йти
туди самому.
Я протиснувся за ним крізь щілину.
Серце підскочило — щось учепилося за мою куртку.
Я смикав її в паніці, поки не побачив, що то лише цвях.
Вирвався й пішов далі. З цього боку кущі юрмилися
аж до паркану. Попереду Пол проривався крізь них
з тріском і шурхотом. Я йшов слідом, як міг, прикри-
ваючи обличчя рукою, щоб гілля не викололо очі.
І тут майже врізався в нього.
Ми вийшли у великий сад. Або, радше, у те, що ко-
лись було садом. Тепер тут панували дикі зарості. Де-
коративні кущі та дерева бунтували, тіснили одне одно­
го в боротьбі за простір. Ми стояли в тіні величезної
320

магнолії, запах від її воскових білих квітів був солод-

ким до нудоти. Прямо перед нами ріс старий бобів-
ник — важкі гілки вкриті жовтими гронами.
Далі — ставок.
Мабуть, колись він був центральною окрасою саду, але
тепер заростав недоглянутий. Береги повільно висихали
й забивалися очеретом, а в’язка зелена вода вкривалася
ряскою. Хмара комах, якихось мошок, танцювала над
поверхнею води, наче порошинки в сонячному світлі.
Мошками харчувалися бабки.
Їх було десятки. Сотні. Повітря гуло від помахів їхніх
крил. Де-не-де я бачив райдужні кольори інших, дріб-
ніших видів, але панували тигрові смугасті болотні
коромисла, очі яких сяяли, як сапфіри, і металися над
водою в химерному танці.
Я посунувся, щоб краще бачити, — під ногою щось
тріснуло. Глянув униз і побачив у траві бліду зелено-­
білу палицю. «Ні, дві палиці», — подумав я. А потім,
наче картина, що постала у фокусі, палиці перетвори-
лися на подвійні кістки людського передпліччя.
Повільно зробив крок назад. Тіло лежало, напів­
приховане підліском. Труп був повністю скелетова-
ний, пагони яскравої весняної трави вже тягнулися
крізь порослі мохом кістки.
«Чорношкіра жінка, підліток», — оцінка прийшла
автоматично. Ніби чекаючи цієї миті, запах розкладан-
ня знову запанував над густим ароматом магнолії.
Біля мене Пол прошепотів:
— Боже мій…
Я повільно підвів очі. Не тільки бабки заселяли це
місце.
Сад був повний трупів.
Вони лежали скрізь: у траві, під деревами, у хмизі.
Від багатьох у зелені залишилися тільки обідрані кістки,
 321

але деякі були нещодавніми; вивалені кишки та хрящі

досі годували мух і личинок. Не дивно, що жодна з по-
передніх жертв Йорка не була знайдена.
Він створив власну трупну ферму.
Невпевнено пролунав голос Пола.
— Там. Будинок.
За ставком місцина підіймалася до порослого де­
ревами схилу пагорба. Зверху крізь гілки виднілися
косі лінії даху. Я схопив Пола за руку, коли він рушив
до будівлі.
— Що ти робиш?
Він вирвався.
— Сем може бути там!
— Я знаю, але ми повинні сказати Ґарднеру…
— То скажи сам, — відрізав він, кидаючись уперед.
Я вилаявся, стиснувши телефон у руці. Ґарднер мав
знати, що ми знайшли, але я мусив зупинити Пола,
щоб той не наробив дурниць.
Тож рушив за ним.
Трупи були скрізь. Здавалося, їх викидали без сис-
теми чи мети, ніби Йорк просто лишив їх тут гнити.
Я біг садом. Бабки злітали й ширяли, байдужі до смер-
ті навколо. Я бачив болотне коромисло, яке ніжно трі-
потіло крильцями, усівшись на скелетному пальці, —
картина прекрасна, але немов з іншого світу. Ще одне
коромисло загуділо мені над вухом, я з відразою від-
штовхнув його.
Пол досі був попереду, прямуючи до будівлі, яку ми
бачили крізь гілки. Зведена на пологому схилі пагорба,
вона здіймалася, як скеля, розлогою дерев’яною кон-
струкцією у три поверхи. Тепер я бачив, що вона за-
надто велика, щоби бути житловим будинком, — біль-
ше схоже на якийсь старий готель. Мабуть, колись він
був розкішним, але через недбалість занепав і загнив,
322

як усі ці тіла на його території. Підвалини змістилися,

надавши йому перекошеного, перекрученого вигляду.
У ґонтовому даху зяяли діри, а вікна, затягнуті паву-
тинням, сором’язливо дивилися з обвітреного сірого
обличчя. До одного кута, наче п’яничка, притулилася
стара-престара плакуча верба, її гілки звисали по сті-
нах, ніби приховуючи гниль.
Пол дістався зарослої бур’янами тераси, що тягну-
лася вздовж одного боку будівлі. Я його майже наздо­
гнав, але недостатньо, щоб зупинити, коли той підбіг
до пари забитих дошками французьких дверей і рвонув
за ручки. Вони не відчинилися, та брязкіт порушив
тишу в саду.
Я відтягнув його вбік.
— Що ти робиш? Боже, ти хочеш, щоб тебе вбили?
З одного погляду на його обличчя було видно: він не
сподівався знайти Сем живою. А якщо вже так, то до
себе йому було байдуже.
Відштовхнувши мене, Пол побіг до рогу будинку, де
притулилася до стіни стара верба. Я не міг дозволити
йому зайти занадто далеко вперед, але не наважувався
більше чекати й вирішив зателефонувати Ґарднеру.
Набрав номер на бігу, із полегшенням побачивши, що
навіть тут є слабкий сигнал. Це було більше, ніж мож-
на було очікувати, але я вилаявся, коли номер агента
БРТ перемкнув мене на голосову пошту. Не було часу
телефонувати Джейкобсен. Пол уже зник під гілками
верби. Ретельно вимовляючи слова, я якомога краще
описав, де ми, а потім вимкнув телефон і помчав за
своїм другом.
Зблизька було видно, наскільки прогнила будівля.
Дерев’яна обшивка розм’якла, як пробкове дерево,
вкрившись крихітними дірочками. Думаючи про хма-
ру комах, якими харчувалися бабки, я згадав слова
 323

Джоша Телбота: «Болотні коромисла також небайдужі

до крилатих термітів».
Їх тут було хоч греблю гати.
Але наразі є більш нагальні проблеми. Попереду
знову вигулькнув Пол, який біг зарослою стежкою
вздовж будівлі. У грудях палало, я прискорився і від-
тягнув його назад, поки він не добіг до кінця.
— Відчепися від мене!
Він змахнув ліктем — у мене з очей посипалися іск­
ри, але я не відпустив.
— Тільки подумай! А якщо в нього є пістолет?
Він намагався скинути мене.
— Мені байдуже!
Я щосили тримався за нього.
— Якщо Сем ще жива, ми — її єдиний шанс! Ти хо-
чеш змарнувати його?
До нього дійшло. Відчайдушний вогонь згас у його
очах, і я відчув, як опір стихає. Обережно відпустив його.
— Я не чекатиму, поки Ґарднер дістанеться сюди, —
видихнув він.
— Знаю, але ми не можемо просто піти в атаку. Якщо
Йорк там, не будемо полегшувати йому завдання.
Він ладен був зруйнувати стіни, щоб знайти Сем, але
розумів, що я мав слушність. Хоч Йорк уже, мабуть,
знає, що ми тут, але він може не здогадуватися, що нас
лише двоє. Бачить Бог, у нас не було великої переваги,
але надто гучне наближення позбавило б нас і тієї мі-
зерної, що ми мали.
Рухаючись обережніше, ми підійшли до кінця стежки.
Очевидно, ми дісталися до будівлі ззаду. Тепер на-
близилися до фасаду. Весняне сонце висіло надто низь-
ко, не підіймаючись над високим дахом, відкидало гли-
боку тінь. Ми зайшли в тінь, мов ступили в холодну
воду. Навіть дерева з цього боку здавалися темнішими:
324

високі сосни та клени, а не декоративні різновиди як

у саду позаду будинку. Ліс захопив увесь колишній
парк, гілки спліталися над багнюкою під’їзної алеї,
утворюючи темний тунель, що викликав клаустро-
фобію. Вихід з нього губився в далині.
З одного боку хилився потрісканий дерев’яний знак.
Примарно-синій, сповнений давнього оптимізму: «Ди-
хайте глибоко! Вітаємо в спа-санаторії Седар-Гайтс!»
Побудований, мабуть, у 1950-ті. Судячи з його ветхого
стану, про нього всі давно забули.
Усі, крім Йорка.
Кілька автомобілів безладно тулилися на під’їзній,
викрадені разом із життям їхніх власників. Більшість
із них, очевидно, давно не рухалися: дахи та лобові
стекла були вкриті пліснявою та пташиним послідом,
але два виявилися чистішими за решту. Зокрема, вели­
чезний чорний пікап із затемненими вікнами.
Вирізнявся з-поміж них і синій позашляховик
«крайслер».
Мов жовч, у горлі піднялося усвідомлення того, як
обдурив нас Йорк. Мабуть, він потрапив у аварію, коли
був уже недалеко звідси. Тож замість того щоб ризику-
вати, знаючи, що його шукають, він не надто набли-
зився до під’їзду Седар-Гайтс, а натомість проїхав
кілька миль, покинувши після цього машину швидкої.
Викрав іншу автівку й повернувся сюди.
Позашляховик стояв біля підніжжя вимощених роз-
хитаним камінням сходів, що вели до критої веранди.
Нагорі височіли подвійні двері, колись розкішні, а те-
пер такі ж напівзруйновані, як і все інше.
Одна зі стулок була відчинена.
Підіймаючись сходами, Пол нахилився й підібрав
дерев’яний стовпчик, що випав з балюстради веранди.
Крізь відчинені двері вгорі я міг розгледіти великий
 325

похмурий вестибюль та підніжжя широких сходів. Пол

простягнув руку, щоб штовхнути двері.
І тут мій телефон задзвонив.
Дзвінок пролунав приголомшливо голосно. Я витяг
його з кишені й побачив ім’я Ґарднера на дисплеї.
Боже, не зараз! Навпомацки намагався відповісти, але
минуло кілька жахливих секунд, перш ніж пронизлива
трель замовкла.
Голос Ґарднера чутно було з перервами:
— Гантере? Де ви, в біса?
Але відповідати не було часу. Ні на що не було часу,
тому що в цю мить з глибини будинку почувся крик.
Він швидко обірвався, але Пол утратив контроль.
— СЕМ! ТРИМАЙСЯ, Я ЙДУ! — крикнув він і вло-
мився у двері.
О Боже! Але вибору вже не було. Не звертаючи
­уваги на гнівні запитання Ґарднера, я побіг за Полом
у санаторій.

***
Ти схиляєш голову і прислухаєшся. Вони скоро будуть
тут — маєш лише кілька хвилин. Адреналін пронизує,
але зараз ти подолав найважчий шок і знову можеш
працювати. Коли почув їх біля французьких дверей,
тебе паралізувало, бо не міг повірити в їхню появу. Ти
думав, що, залишивши машину швидкої за милі від
свого лігва, скинув їх зі свого сліду, тож дозволив собі
розслабитися.
Ти мав знати краще.
Твоїм першим інстинктом було втекти, але це не
вихід. Змушуєш себе заспокоїтися, подумати! І посту-
пово паніка вщухає настільки, що ти розумієш, що
треба робити. Ти кращий за них — пам’ятай про це.
Кращий за всіх.
326

Ти ще можеш повернути цей раунд собі на користь.

Але треба квапитися. Очі зв’язаної фігури дивляться
на тебе, розширені й налякані, ти переконуєшся, що
кляп більше не вискочить. Ти не хочеш більше криків,
щоб не виказати їм, де ви ховаєтеся, — ні. Ти почина-
єш, і в тебе виникає відчуття марноти. Це не так, як
було задумано, не тоді, коли ти підійшов так близько…
Але немає часу шкодувати. Немає часу ні на що.
Тільки на те, що треба робити.
Коли все закінчується, ти дивишся на свої руки
з огидою. Ті очі більше не бачать тебе — нічого. Твоє
дихання зривається, ти прислухаєшся до звуків непро-
ханих гостей, які наближаються. Ну нехай. Ти майже
закінчив. Залишилося зробити ще одну справу — і сюр­
приз готовий.
Витираючи піт з обличчя, тягнешся до ножа.
 Розділ 23

Пол пробіг через вестибюль.

— СЕМ? СЕМ!
Його крик відбивався від голих стін. Усередині са-
наторію було темно й порожньо — ані меблів, ані ме-
дичного обладнання. Вікна затулені, світло проби­
валося лише крізь щілини між планками віконниць.
Великий порожній простір, де нічого немає, крім зат­
хлості й пилу. Я пірнув туди слідом за Полом, притис-
нувши телефон до вуха.
— Говори зі мною, Гантере! Що відбувається? — до-
питувався Ґарднер. Його слова зникали, коли перери-
вався зв’язок.
— Ми знайшли Йорка, — задихаючись, відповів я. —
Це старий санаторій у передгір’ях, приблизно за п’ят-
надцять-двадцять миль від того місця, де він залишив
машину швидкої допомоги. Там… — я не знав, як опи-
сати жахіття саду. Почав пояснювати, де ми залишили
машину, але його мовчання зупинило мене. — Ґард-
нере? Ґарднере!
З’єднатися не вдалося. Я гадки не мав, скільки він
чув і чи чув узагалі щось, але передзвонити йому не
було як. Пол зупинився в центрі вестибюля.
— СЕМ! ДЕ ТИ? СЕМ!
— Поле! — Я схопив його. Він струснув мене.
— Він уже знає, що ми тут! Хіба не так, виродку? —
заревів він. — ТИ МЕНЕ ЧУЄШ? Я ЙДУ ПО ТЕБЕ,
ЙОРКУ!
328

Його виклик залишився без відповіді. У печері ве-

стибюля глухо звучало наше дихання. Терміти, чи то
осідання, чи то все разом, послабили фундамент —
і весь поверх п’яно хилився вбік, мов ярмарковий
атракціон. Пил покривав кожну поверхню, як брудний
фетр. Вицвілі шпалери звисали шматками, з колишніх
парадних сходів у центрі кімнати були зірвані поручні,
їхні штирі стирчали в порожнечу, наче розхитані зуби.
Старомодний ліфт біля сходів здійснив останню подо-
рож кілька десятиліть тому, його металева клітка по-
іржавіла й була засипана уламками. Тхнуло старістю
й вогкістю, пліснявою та гнилим деревом. І ще чимось.
Хоч і слабкий, тут також відчувався неприємний
запах розкладання.
Пол побіг до сходів, кроки відлунювали дерев’яною
підлогою. Проліт, що вів на нижній поверх, провалив-
ся, залишивши зяяння пітьми та руїни. Пол почав пі-
дійматися, але я зупинив його й дещо показав. З одно-
го боку будівля готова була ось-ось завалитися, але
в інший бік вели службові двері з позначкою «Для
персоналу». Запорошені паркетні плитки між дверима
та парадним входом порізали сліди ніг і тонкі шини,
схожі на велосипедні.
Або на шини інвалідного візка.
З ломакою в кулаці Пол кинувся відчиняти двері. За
ними тягнувся темний службовий коридор, єдиний
промінь денного світла падав крізь маленьке віконце
в дальньому кінці.
— СЕМ! — крикнув Пол.
Крик стих. Уздовж коридору вишикувалися кілька
дверей. Пол побіг проходом, розчахуючи їх одні за
одними. Стук дверей лунав, мов постріли, нам відкри-
валися голі шафи та комори, в яких було саме паву-
тиння. Я йшов за ним, наближаючись до останніх
 329

дверей. Пол різко відчинив їх, я закліпав очима: таким

яскравим було раптове світло.
Нас зустріла порожня кухня.
Пообіднє сонце сочилося крізь брудні вікна, через
тьмяно-зелений відтінок кімната здавалася акваріу-
мом. У кутку стояло туристичне ліжко, на ньому —
зім’ятий спальний мішок. Угорі — полиці, зроблені
з уламків і необроблених дощок, які прогиналися під
вагою старих книжок. Каструлі із застиглими залиш-
ками їжі захаращували здоровенну дров’яну піч, а дві
величезні раковини захлиналися брудним посудом.
Посеред кімнати стояв пошарпаний сосновий стіл.
Тарілки розсунули, щоб звільнити місце для аптечки,
з якої все ще стирчав шматок бинта. Я згадав погнуте
кермо в машині швидкої й відчув шалене задоволення.
Відвів очі від столу й зрозумів, що вся стіна завіша-
на фотографіями.
Йорк зібрав у єдиний колаж усіх своїх жертв: чор-
но-білі зображення облич в агонії, подібні до тих, що
я бачив у нього вдома. Їх було надто багато, щоб осяг-
нути одразу, — чоловіків і жінок різного віку й етнічної
належності, — пришпилених до стіни, наче у якійсь
потворній галереї. Деякі фотографії з віком почали
скручуватися та жовтіти. Гаманці, жіночі сумочки,
коштовності неохайною купою звалені на полиці під
фотографіями — їх викинули так само недбало, як
і життя їхніх власників.
Щось липке торкнулося обличчя, мене пересмик-
нуло. Я відсахнувся, мало не перекинувши стілець,
і зрозумів, що це лише смужка липучки. До неї при-
клеїлося болотне коромисло, ще живе, але комаха вже
безнадійно заплуталася, й уривчасті спроби звіль­
нитися тільки сильніше затягували її. Липкі смужки,
укриті мертвими мухами та іншими комахами, були
330

розвішані по всій кухні. Йорк не знімав їх, просто тулив

свіжі, поки майже не залишилося місця.
Пол підійшов до плити, біля якої лежав ніж з довгим
лезом. Він схопив його й мовчки передав мені свого
дрючка. Той здавався ненадійним і гнилим, але я все
одно «озброївся».
З кухні вели двоє дверей. Пол спробував відчинити
перші, але ті перекосилися в рамі. Він натиснув на
двері плечем — і ті з тріском вивалилися. Утративши
рівновагу, Пол хитнувся всередину й наткнувся на блі-
де тіло, що звисало зі стелі.
— Господи Ісусе!
Перечепився й відсахнувся. Перед нами, підвішена
за ногу до м’ясного гака, теліпалася свиняча туша,
розрізана навпіл. Маленька кімната, більше схожа на
комірчину, виявилася старомодною холодною ша-
фою, але неприємний запах і дзижчання мух свідчили
про те, що холоду там недостатньо. Шматки м’яса ле-
жали в мішках, розкладені на полицях, а свиняча голо­
ва покоїлася на заплямованій кров’ю таці, як жертво­
приношення.
Свинячі зуби й кров. Йорк не любив марнотратства.
Пол дивився, важко дихаючи, потім рушив до ос-
танніх дверей. Вони плавно відчинилися, і я видихнув,
побачивши, що ті ведуть лише до маленьких сходів, які
спускалися в пітьму.
І тоді помітив інвалідний візок, відсунутий вбік на
початку сходів.
Він був пошарпаний і запацьорений, і в напівтемря-
ві я не міг розрізнити, що то за вологі плями на сидінні.
Згадавши, що Джейкобсен розповідала про плями кро-
ві в машині швидкої, я глянув на Пола, сподіваючись,
що той не помітив. Але він помітив.
І кинувся вниз через три сходинки.
 331

Я рушив за ним. Піді мною рипіли й ворушилися

хиткі сходи. Унизу тягнувся темний вузький коридор.
Промінчики світла просочувалися крізь забиті дошка-
ми вікна й французькі двері — ті самі, які ми бачили
ззовні. Санаторій звели на схилі пагорба, а тепер ми
опинилися на нижньому поверсі. Запах розкладання
був тут сильнішим навіть за той, що надворі. Але кори-
дор виявився порожнім, за винятком єдиних дверей
у дальньому кінці.
Латунна табличка повідомляла: «Спа-процедури».
Пол побіг до дверей, коли тишу прорізав раптовий
шум. Наче повітря виривалося з клапана, високий хрип
звучав нелюдським болем. Він обірвався так само швид-
ко, як і почався, але сумнівів щодо його джерела не було.
Пролунало зі спа-кімнати.
— СЕМ! — вигукнув Пол і кинувся до дверей.
Я б не зміг його стримати, навіть якби хотів. Стис-
нувши ломаку так міцно, що заболіла рука, я не від-
ставав від нього ні на крок. Ми опинилися у великому
приміщенні з білими кахельними стінами, аж тут якась
постать проскочила через ще один дверний отвір про-
сто переді мною.
Серце завмерло. І тут я второпав, що то моє власне
відображення.
На протилежній стіні висіло величезне дзеркало —
усе поцятковане, облізле, немов побите проказою.
Перед дзеркалом тягнувся ряд фонтанчиків, сухі крани
були вкриті шаром пилу. Похмуре світло проникало
крізь низку високих, затягнутих павутинням вікон,
падало на потріскані білі кахлі, що вкривали стіну від
підлоги до стелі. Таблички, що сповіщали про проце-
дурні кімнати, сауну й турецьку лазню, маркували но-
вий лабіринт затінених кімнат, який починався там,
де ми стояли. Але ми ледь помітили ті написи.
332

Йорк і тут залишив свої жертви.

Глибокий басейн, площею близько шести квадрат-
них футів, був вмурований у підлогу в кутку біля темної
арки. Йорк перетворив його на склеп. Тіла майже за-
повнили чашу басейну. Усі вони, наскільки я зміг по-
бачити, перебували на різних стадіях розкладання, але
жодне не зітліло так, як ті, що назовні.
Сморід не можна було витримати.
Ця картина зупинила Пола, але ненадовго. Він рушив
до дверей із написом «Процедурні кабінети» і рвучко
відчинив найближчі. Невеличка кімната, де, мабуть,
колись робили масаж. Тепер це була темна кімната
Йорка. Нас зустрів запах хімікатів. Лотки для прояв-
лення фото та контейнери з фотореактивами захара-
щували старий стіл, до шнура над столом були підві-
шені нові світлини.
Проштовхнувшись повз мене, Пол побіг до наступної
кімнати. Про те, що вона ховає, свідчив запах, який
перебивав навіть їдкі хімікати фотолабораторії. Я не міг
змусити себе подивитися, охоплений раптовим страхом
того, що ми зараз знайдемо. Пол, здається, відчував те
саме. Він вагався, стоячи із застиглим обличчям.
І нарешті відчинив двері.
Нові жертви Йорка лежали на кахельній підлозі,
складені купою, як колоди у дровітні. Усі повністю
одягнені. Очевидно, їх просто затягли сюди й залиши-
ли. Наче вбивця втратив інтерес і кинув їх у найближ-
чому доступному місці.
Тіло, що лежало верхнім, наче спало. У тьмяному
світлі, що лилося від порога, розслаблена рука й роз-
сип світлого волосся здавалися такими жалюгідно
вразливими.
Я почув чи то ридання, чи то крик Пола.
Ми знайшли Сем.
 Розділ 24

З мене наче викачали все повітря. Дихання зупинило-

ся. Розумів, що Сем, мабуть, уже мертва, що в Йорка
немає причин залишати її живою, але не міг цього
прийняти.
Пол кинувся вперед. Я перехопив його.
— Не…
Я бачив фотографії жертв Йорка. Не треба Полові її
такою бачити. Він вирвався від мене, але в нього під-
косилися ноги. Пол зробив хиткий крок назад і сповз
по стіні.
— Сем… О Господи…
«Рухайся, — сказав я собі. — Забери його звідси».
Він упав на підлогу, мов зламана лялька. Я намагався
підвести його на ноги.
— Ну ж бо. Нам потрібно йти.
— Вона була вагітна. Вона хотіла хлопчика. О ні,
Боже…
Горло стиснув біль. Але ми не могли там залишати-
ся, бо не знали, де Йорк.
— Вставай, Поле. Ти їй зараз не допоможеш.
Та він не слухав. Я спробував підняти його ще раз,
але крихітна кімната раптом потемніла. Я різко обер-
нувся і побачив, що двері за нами зачинилися. Очіку-
ючи побачити за порогом Йорка, я хутко штовхнув
двері. Нікого. Але тьмяне світло дотягнулося до тіла
Сем. І я помітив дещо інше.
Відблиск срібла під сплутаним світлим волоссям.
334

Я наблизився до купи тіл. Груди стислися. Спазм

підсилився, коли я обережно відсунув волосся. І захи-
тався від погляду на знайоме обличчя. О Боже.
За спиною в мене плакав Пол.
— Поле…
— Я підвів її. Мені треба було…
Я схопив його за плечі.
— Послухай мене, це не Сем!
Він підняв заплакане обличчя.
— Це не Сем, — повторив я, відпускаючи його.
Від того, що я збирався сказати, мені пекло груди. —
Це Саммер.
— Саммер?..
Я відступив, він піднявся на ноги та боязко підійшов
до тіла, наче не вірив моїм словам.
Але сталеві шпильки у вухах і носі переконали: це
не його дружина. Він стояв, мляво притискаючи до
себе ніж, вдивляючись у висвітлене біляве волосся, яке
ввело нас в оману. Студентка лежала обличчям вниз,
голова повернута набік. Жахливе опухле обличчя, нал-
ляте кров’ю вирячене тьмяне око.
Я думав, Саммер не прийшла в морг, бо засмучена
смертю Тома. Але Йорк жадав нової жертви.
Пол здригнувся.
— О Боже…
Його обличчям текли сльози. Я знав, що він відчу-
ває: полегшення й почуття провини водночас. Як і я.
Відштовхнувши мене, Пол вибіг з кімнати.
— СЕМ! СЕМ, ДЕ ТИ?
Його крик відбився від кахельних стін спа-центру.
Я рушив за ним.
— Поле…
Його було не спинити. Він зупинився в центрі спа-­
комплексу, стискаючи ніж.
 335

— ЩО ТИ З НЕЮ ЗРОБИВ, ЙОРКУ? — закричав

зі спотвореним обличчям. — ВИХОДЬ, ДОВБАНИЙ
БОЯГУЗЕ!
Відповіді не було. Стихла луна, навколо нас згусти-
лася тиша. Повільні краплі невидимого крана відлічу-
вали миті, мов далекий пульс.
І тут ми щось почули. Дуже слабкий звук, лише на-
тяк, але помилитися неможливо.
Приглушене скигління.
Воно долинало з однієї з процедурних кімнат. Пол
рвучко розчинив двері. Уздовж стін стояли аварійні
ліхтарі на батарейках, але зараз жоден не горів. Крізь
отвір падало достатньо світла, щоб побачити непоруш-
ну фігуру в центрі.
Ніж упав на підлогу.
— Сем!
Я намацав найближчу лампу й увімкнув її, кліпаючи
від раптового яскравого світла. Сем лежала прив’язана
до старого масажного столу. Камера була розташована
на штативі біля голови, об’єктив спрямований просто
в обличчя. Поруч стояв дерев’яний стілець, так само
як у гірській хатині. Її зап’ястки й кісточки пристеб-
нуті широкими шкіряними ременями, а тонший ремі-
нець туго охопив шию, впиваючись у м’яку плоть. Він
був з’єднаний зі складною системою сталевих гвинтів,
з-під яких стирчала дерев’яна заводна ручка.
Іспанський брашпиль Йорка.
Усе це зафіксувалось у свідомості в перші секунди
нашої появи в кімнаті.
«Пізно», — подумав я, побачивши, як натягнувся
ремінь на шиї. Але Пол відсунувся, і я побачив, що очі
Сем розширені, нажахані, проте живі.
Вона лежала прив’язаною до столу, а роздутий живіт
здавався неймовірно великим. Багряне, залляте слізьми
336

обличчя, рот затиснутий грубим гумовим кляпом. Пол

вийняв кляп. Вона втягнула повітря, але ремінь на
горлі не давав вільно дихати. Сем намагалася говорити,
груди здималися, вона хапала ротом повітря.
— Усе добре. Я вже тут. Не рухайся, — вмовляв її Пол.
Я спробував розстібнути ремені, що тримали Сем за
кісточки, і нога послизнулася на чомусь мокрому. Гля-
нув униз і побачив темні бризки на білій плитці підлоги.
Згадав плями крові в машині швидкої допомоги. Мене
кинуло в холод, але тут я зрозумів, що це не кров.
У Сем відійшли води.
З подвійною наполегливістю я розірвав ремені на
кісточках. Поруч Пол потягнувся до ручки брашпиля.
— Не чіпай! — попередив я. — Ми не знаємо, в який
бік воно повертається.
Як би відчайдушно не прагнули витягти звідси Сем,
потрібно було пам’ятати: ремінь брашпиля вже уп’явся
їй у горло. Якщо ми помилково затягнемо його, це мо-
же її вбити.
Пол завагався, розгубився. Почав обмацувати підлогу.
— Де ніж? Можна розрізати…
Ми ледь не оглухли від реву. Щось волало позаду нас,
з-за темної арки біля басейну. Лемент переріс у вереск,
що вже не скидався на голос людини, луною відбивався
від стін і нарешті стих.
У тиші крапав далекий кран. Ми з Полом переглянули­
ся. На його губах застигло запитання, готове зірватися.
Хитаючись, крізь арку ввалився Йорк.
Гробаря не можна було впізнати. Його темний ко-
стюм вкрився плямами й брудом, волосся сплуталося.
Судини на шиї роздулися, мов олівці, він ревів, махаю-
чи на нас довгим ножем, затиснувши його обома рука-
ми. Навіть з іншого кінця кімнати при тьмяному світлі
я бачив, що рука його чорна від крові.
 337

Тримаючись на важких занімілих ногах, я схопив

відкинуту раніше ломаку.
— Витягуй її! — шепнув Полові непевним голосом.
І вийшов проти Йорка.
Він шалено кинувся на мене. Ревів, краючи повітря
дикими ударами ножа. Палиця в моїх руках здавалася
жалюгідною й безглуздою. Просто дай їм час. Забудь
про все інше.
— Стій! — крикнув я. Або думав, що крикнув. Навіть
не знаю, чи чув власний голос. — Кидай ножа!
З коридору, що вів до сходів, почулися крики. У ме-
не відлягло від серця: у дверях з’явився Ґарднер, поза-
ду нього — Джейкобсен. Стискаючи пістолети двома
руками, вони цілилися в Йорка.
— Кидай ножа! Зараз же! — повторив Ґарднер.
Йорк обернувся. Важке дихання виривалося з роз-
зявленого рота. Спочатку здалося, що він так і зробить,
що цьому жахові — кінець.
Але він дико заволав і кинувся на Джейкобсен.
— Назад! — крикнув Ґарднер.
Йорк прогорлав щось, але не спинився. Джейкобсен
завмерла. Я бачив її бліде застигле обличчя. Він нале-
тів на неї з ножем, а вона не поворухнулася.
Пролунало два гучних постріли.
Оглушливою луною віддалися вони від кахельних
стін. Йорк наче спіткнувся. Гойднувся вбік і врізався
у велике настінне дзеркало. Воно розлетілося на дру-
зки, Йорк звалився на питний фонтанчик, перекинув
його, потягнув за собою, осів на підлогу разом з каска-
дом тиньку та срібних дзеркальних друзок.
Повільно стихли відлуння пострілів та дзенькіт роз-
битого скла.
У вухах боляче дзвеніло. У повітрі висів слаб-
кий блакит­ний туман, запах пороху перекрив сморід
338

розкладання. Йорк не рухався. Ґарднер поспішив до

нього. Націливши пістолет, ударив ногою по руці зі
стиснутим ножем, щоб відкинути зброю. Хутко опус­
тився навколішки й помацав горло Йорка.
Неквапно підвівся, засунув непотрібний уже пісто-
лет до кобури на поясі.
Джейкобсен досі тримала свою зброю, тепер — ду-
лом у підлогу.
— Я… мені шкода, — затинаючись, промовила вона,
на щоках знову з’явився рум’янець. — Я не змогла…
— Не зараз, — відрізав Ґарднер.
Позаду раптом почулося схлипування. Я обернувся
й побачив, як Пол допомагає Сем сісти, намагається
заспокоїти її, вона кашляє й важко дихає. Він перерізав
ремінь брашпиля. Її горло оперізувала темно-червона
смуга, наче опік.
— О боже, я думала… я думала…
— Тс-с, з тобою все гаразд, усе гаразд, він уже не
зможе заподіяти тобі шкоди.
— Я не могла його зупинити. Я казала йому, що в-ва-
гітна, і він сказав… він сказав, що це добре, що він
хоче почекати, поки, почекати, поки… О боже!
Вона зігнулася навпіл від раптової перейми.
— З нею все гаразд? — запитав Ґарднер.
— Вона народжує, — відповів я. — Потрібно викли-
кати швидку допомогу.
— У дорозі. Ми поверталися до Ноксвілла, коли
я отримав ваше повідомлення. Одразу викликав під-
кріплення та парамедиків. Господи, про що ви, в біса,
думали?
Я не мав часу ні на обурення Ґарднера, ні на запи-
тання, як їм вдалося так швидко знайти нас за моїми
уривчастими вказівками. Обличчя Сем скорчилося від
болю. Я підійшов до неї.
 339

— Сем, швидка допомога їде. Ми доставимо тебе

до лікарні, але мені потрібно, щоб ти сказала, чи є у те-
бе ще якісь рани або травми, окрім горла.
— Н-ні, я… не думаю, він просто причепив мене
сюди й залишив! Боже мій, усі тіла там позаду, вони
всі мертві…
— Не думай про це. Можеш сказати, коли почали-
ся перейми?
Вона намагалася зосередитися, важко дихаючи.
— Я не… у машині швидкої, мабуть. Коли він піді­
йшов до дверей, я подумала, що це якась помилка.
Він сказав, щоб я зателефонувала Полу, я відверну-
лася, а він… схопив мене за шию і… стиснув…
Я зрозумів, що вона описувала задушливий захвáт.
Якщо його застосувати відповідним чином, він може
за лічені секунди спричинити втрату свідомості без
тривалих наслідків. Якщо ж його розрахувати непра-
вильно, він так само легко може вбити.
Навряд чи Йорка це хвилювало.
— Я не могла дихати! — схлипувала Сем. — Усе
потемніло, а потім я прокинулася в машині швид-
кої. Так болить… О Господи, болить! Я втрачу дити-
ну, ні?
— Ти не втратиш дитини, — сказав я їй з більшою
впевненістю, ніж відчував. — Ми зараз витягнемо вас
звідси, добре? Посидь ще дві хвилини.
Я вийшов у ванну, зачинивши за собою двері в про-
цедурну камеру.
— Скільки часу залишилося до прибуття медиків? —
запитав у Ґарднера.
— Сюди? Ще десь пів години.
Задовго.
— Де ваша машина?
— Тут, перед будинком.
340

Несподівана удача. Я гадав, вони виїхали на схил па-

горба, як ми з Полом, але розмірковувати було ніколи:
я надто турбувався про Сем.
— Що швидше ми виведемо Сем звідси, то краще, —
сказав я. — Якщо ми доставимо її до вашої машини, то
швидше зустрінемо машину швидкої допомоги.
— Я візьму нагорі візок, — запропонувала Джейкобсен.
Ґарднер коротко кивнув, і та поспішно вийшла. Він
похмуро розглядав трупи в басейні.
— Кажете, що надворі ще більше?
— І тут теж, — з гіркотою я розповів йому про тіло
Саммер, що лежало в процедурній по сусідству.
— Боже Всемогутній, — вражено видихнув Ґарднер.
Провів рукою по обличчю. — Я був би вдячний, якби
ви залишилися. Мені потрібно почути, що сталося.
— Хто їх повезе? — Пол не впорається, з огляду на
стан Сем.
— Діана зможе. Вона краще за вас знає дорогу.
Я дивився на трупи, що лежали на підлозі спа-центру.
Не хотілося лишатися тут іще бодай на годину.
Але я здобув освіту лікаря загальної практики, а не
акушера. Я знав, що Сем зараз потрібен той, хто зможе
якнайшвидше доставити її до невідкладної допомоги.
Я мав бути саме тут.
— Гаразд, — погодився я.
Джейкобсен разом із Сем та Полом поїхали. Ми
з Ґарднером залишилися біля незачинених французь-
ких дверей. Вирішили, що краще вибратися цим ви-
ходом, ніж ризикувати й нести її гнилими сходами.
Ґарднер зателефонував до групи підтримки та швидкої
допомоги й пішов перевірити інші виходи через спа-
центр. З’ясував, що кімнати за аркою заблоковані.
— Це пояснює, чому Йорк не втік, — сказав він, об-
трушуючи руки від пилу. — Певно, коли ви спустилися,
 341

він був саме тут і не зміг би вибратися повз вас. Схоже,

половина підлоги вгорі провалилася. Це кляте місце
з’їдають терміти.
А вони, своєю чергою, приваблюють болотні коро-
мисла. Схованка Йорка зрештою його й видала. У цьо-
му проявилася вища справедливість, але я надто вто-
мився, щоб довго про це роздумувати.
Перед від’їздом Джейкобсен сказала небагато. Вона,
очевидно, ще дорікала собі за те, що не змогла вистре-
лити в Йорка. Як би важко не було стріляти в людину,
для польового агента таке вагання може бути катастро-
фою. Принаймні заплямувало б досьє, якщо не спри-
чинило б гірших наслідків.
Якби не Ґарднер, усе могло б закінчитися значно гірше.
Джейкобсен із Сем та Полом поїхали, а ми з Ґардне-
ром навіть не ворухнулися, щоб повернутися в примі-
щення. Після задушливого жахіття спа-центру вихід на
сонячне світло відчувався як нове народження. Запах
віднесло вітром, і повітря солодко пахло травами й кві-
тами. Я глибоко вдихнув, прочищаючи легені від тієї
гидоти. Те, що лежало в саду, було затулено деревами
від місця, де ми стояли. До обрію тягнулися зелені го-
ри… Наче звичайний весняний день.
— Хочете поглянути туди? — я махнув у бік ставка,
що виблискував крізь дерева.
Ґарднер ентузіазму не виказав.
— Ще ні. Почекаймо на фургон слідчої групи.
Він так і не виявляв бажання повертатися всередину.
Стояв, глибоко запхавши руки в кишені, дивився на
схил пагорба, на ставок. Ховав руки, щоб не тремтіли,
подумав я. Він щойно вбив людину. І попри те, що
іншо­го виходу не мав, впоратися з цим було нелегко.
— З вами все добре? — запитав я.
Обличчя його мов віконницями затулило.
342

— Усе добре, — він вийняв руки з кишень. — Ви мені

досі не сказали, що, в біса, думали робити, коли прим-
чали сюди самі. Ви хоч уявляєте, наскільки це було
безглуздо?
— Сем загинула б, якби ми не приїхали.
Від цього він зітхнув.
— Діана думає, що Йорк чекав до останньої хвилини,
до моменту пологів. Він хотів використати цю можли-
вість на повну. Два життя за один раз.
Боже милосердний. Образи скупчилися в голові, я пере­
вів очі на гори, щоб хоч якось розігнати цю картину.
— Гадаєте, з ними все гаразд? — запитав Ґарднер.
— Сподіваюся, так. — За умови, що її вчасно довезуть
до лікарні. За умови, що не буде ускладнень з дитиною.
Надто багато всього, на що лишалося тільки сподівати-
ся, але принаймні тепер вона отримала шанс. — Як вам
вдалося так швидко сюди дістатися? Я не був упевне-
ний, чи ви почули мої вказівки.
— Не почули. Принаймні нічого корисного, — до
нього потихеньку поверталася колишня в’їдливість. —
Нам воно й не треба було. Після пригоди з посланням
від Йорка на вашому лобовому склі ми поставили жучка.
— Що?
— Пристрій відстеження геолокації. Ми знали, де
ви кинули машину, але старої дороги, якою ви їхали,
на карті немає. Тому я повернув на ту, що здавалася
найближчим шляхом, і вона привела нас просто до
в’їзної брами.
— Ви поставили трекер на мою машину? І не спро-
моглися сказати мені?
— Вам не потрібно було знати.
Зрозуміло, чому я не бачив, щоб хтось стежив за мною
вчора ввечері, і чому агенти БРТ так швидко прибули до
дому Пола й Сем. Роздратування через те, що ніхто не
 343

вважав за потрібне повідомити мені про маячок, одразу

згасло: за цих обставин немає на що скаржитися.
Щастя, що був той жучок.
— То як ви здогадалися, що потрапили туди, куди
треба? — запитав я.
Він знизав плечима.
— Я й не знав. Але на старій брамі висів новий за-
мок, тож хтось, напевно, не хотів зайвих гостей. У ба-
гажнику знайшлося, чим розрізати замок, і ми зайшли
поглянути, що тут.
Я тільки брови здійняв: вторгнення в приватну влас-
ність без ордера для такого протоколіста, як Ґарднер.
Він спохмурнів.
— Врахував ваш телефонний дзвінок як вагому при-
чину, — випнув підборіддя. — Ходімо, глянемо все­
редину.
У коридорі нас знов оточив огидний сморід розпаду.
До спа-центру не проникало світло від французьких
дверей, тож після яскравого сонця знадвору тьмяні кім-
нати здавалися особливо похмурими. Дарма що я знав,
куди йду. Видовище від цього не стало менш жахливим:
трупи, нагромаджені в басейні, як сміття.
Тіло Йорка лежало, де ми його залишили, нерухоме,
як і його жертви.
— Господи, як він витримував цей запах? — вирвало-
ся в Ґарднера.
Ми повернулися до процедурної, де знайшли Сем.
Обривки шкіряного ременя, який Пол зняв з її горла,
мертвою змією згорнулися на старому масажному сто-
лі. Брашпиль, прикручений до узголів’я, був виготов-
лений вигадливо та ретельно. Кінці ремінця намо­
тувалися на хитромудру систему тонко вирізьблених
зубчастих коліс, яка запускалася в дію полірованою
дерев’яною ручкою. Обертання затягувало ремінь,
344

а шестерні не дозволяли йому зісковзнути, коли від­

пускалася ручка.
Набагато простіша конструкція мала б такий же
ефект, але Йоркові цього було недостатньо. Такого
нарциса, як він, звичайний шнур з дерев’яним стриж-
нем не задовольняв.
Це було справою його життя.
— Пекельний пристрій, — Ґарднер проговорив це
майже із захопленням. Раптом сторожко нахилив голо-
ву. — Що це?
Я прислухався, але почув тільки, як капає кран. Ґард-
нер уже вийшов з процедурної, тримаючи руку на піс-
толеті. Я — за ним.
У спа-центрі нічого не змінилося. Йорк лежав непо-
рушно, кров навколо нього згустилася й почорніла, як
смола. Ґарднер заглянув до арки, що вела до заблоко­
ваних кімнат. Видихнув, відпустив руків’я пістолета.
— Нічого, та й не могло бути…
Він наче знітився через свою сторожкість, але я його
за неї не звинувачував. Мені теж стане легше, коли при-
буде підкріплення.
— Покажіть краще інші тіла, — до Ґарднера повер-
нувся діловитий тон.
До того приміщення, де ми з Полом знайшли Сам-
мер, я з ним не пішов. Уже бачив більше, ніж хотів.
Чекав у спа-центрі над тілом Йорка. Воно витягнулося
на боці, серед уламків розбитого дзеркала, нерівні дру-
зки виблискували в крові, мов срібні острови.
Я дивився на нерухому форму, як ніколи вражений
прірвою між її цілковитою нерухомістю та бурхливою
енергією, що панувала зовсім недавно. У мені не зали-
шилося нічого: ні ненависті, ні жалю. Усі життя, знище­
ні Йорком, були всього-на-всього марними спробами
відповісти на одне-єдине запитання: і ось це все, що є?
 345

Тепер він отримав відповідь.

Я майже відвернувся, але щось мене зупинило. Озир-
нувся на Йорка: може, мені здалося. Не здалося.
Щось не так з очима.
Обережно, щоб не замаститися в крові, опустився
біля тіла. Незрячі очі були налиті кров’ю, мов ошпарені.
Шкіра навколо — запалена. Так само — навколо рота.
Я нахилився вперед і відсахнувся: від їдкого випару за-
сльозилися очі.
Хімікати з фотолабораторії.
Я спробував перекинути тіло Йорка на спину, серце
скажено калатало. Закривавлена рука з ножем мляво
гепнулася, коли я таки пересунув тіло. Пригадав, як
Ґарднер ударив по ножі ногою перед тим, як перевіри-
ти пульс, але ніж так і був затиснутим у мертвому кула-
ці. Тепер я зрозумів чому.
Обліплені засохлою кров’ю пальці Йорка були при-
биті до руків’я ножа.
Тієї ж миті все стало на свої місця. Страхітливе ри-
дання, нерозбірливі крики Йорка, несамовиті удари
ножа. Він був в агонії, токсичні хімікати пекли йому рот,
майже осліпили його, а він тільки намагався вирвати
цвяхи з руки. Ми побачили те, чого очікували: несамо-
витий напад божевільного. Але Йорк не нападав на нас.
Він благав про допомогу.
Боже милий.
— Ґарднере! — крикнув я випростовуючись.
Я почув, як він вийшов з кімнати позаду мене.
— Заради бога, що, в біса, ви тут робите?
Далі все розгорталося повільно, як патока, і безпо-
радно, мов уві сні.
Залишки великого дзеркала, яке розбив Йорк, усе
ще трималися на стіні переді мною. В його уламках
я побачив, як Ґарднер проходить повз басейн. І як
346

одне з тіл там ворухнулося. Я не зміг навіть крикнути,

коли тіло відокремилося від інших і здійнялося позаду
агента БРТ.
Рух часу почався знову. Я викрикнув застереження,
але надто пізно. Пролунав здавлений крик, я підвівся
й побачив, як Ґарднер намагається вивільнитися з ру-
ки, що затискає йому шию.
«Задушливий захвáт», — промайнуло в мозку. Той,
хто стояв за Ґарднером, змінив хватку, брудне світло
з зачинених вікон впало на обличчя. Упізнання мене
приголомшило.
Кайл уривчасто дихав розтуленим ротом. Ті самі зна-
йомі кругловиді риси, але це вже був не той привітний
молодик-асистент з моргу, якого я пам’ятав. Одяг і во-
лосся злиплися від трупної рідини з розкладених тіл,
обличчя вкривала блідість смертельних сухот. Але най-
гірше зібралося в очах. Без звичайної маскувальної
усмішки це був безвиразний порожній погляд мертвяка.
— Поворухнешся — і я його вб’ю! — важко пропих-
тів він, зміцнивши хватку.
Ґарднер чіплявся нігтями за руку, що стискала його
шию, напружувався, але не мав на що обпертися, щоб
вирватися. Агент опустив руку, потягнувся до пісто­
лета за поясом, я відчув спалах надії. Але він уже втра-
чав свідомість, порушилася координація, мозку бра-
кувало крові та кисню. Я побачив, як рука Ґарднера
мляво повисла.
Схилившись під мертвою вагою агента, Кайл кивнув
головою в бік кабінету, де ми знайшли Сем.
— Туди!
Я шалено намагався змусити свій розум працювати.
Скільки ще, зі слів Ґарднера, до прибуття першого
підкріплення? Пів години? Коли саме він їм телефо-
нував? Не можу пригадати. Я автоматично зробив крок
 347

до процедурної. Під ногами хруснули дзеркальні скал-

ки. Посеред кімнати — масажний стіл, шкіряні ремені
розімкнуті й чекають.
Я зупинився.
— Лізь туди! Зараз! — заревів Кайл. — Я його вб’ю!
Мені довелося проковтнути слину, щоб відповісти.
— Ти все одно його вб’єш.
Він витріщився на мене так, наче я говорив чужою
мовою. Тепер його обличчя здавалося ще білішим —
жахливо бліде на тлі чорної щетини й зі синцями під
очима. Шкіру вкривав піт, виблискуючи жиром, як
вазелін. На Кайлові була якась уніформа, схожа на одяг
парамедика, настільки брудна, що вже не розбереш.
Така й за форму охоронця могла легко зійти.
— Нумо! — Кайл натиснув на шию Ґарднера, смик-
нувши його, мов ляльку. Мені не вдавалося побачити,
чи він дихає. Якщо затиск триватиме довше, постраж-
дає мозок, навіть якщо агент виживе.
Нахилившись, я підняв уламок розбитого дзеркала.
Довгий і тонкий, як ніж. Краї порізали мені долоню.
Я міцно стиснув руку, сподіваючись, що Кайл не по-
бачить, як вона тремтить.
Він тривожно дивився на мене.
— Що ти робиш?
— Дай йому подихати.
Він спробував посміхнутися — посмішка вийшла
крихкою й кривою, мов дзеркальний уламок.
— Думаєш, ти мене цим пораниш?
— Не знаю, — зізнався я. — Хочеш дізнатися?
Він провів язиком по губах. Кайл був масивним чо-
ловіком, м’язистим і міцним. Як і Йорк. Якщо він
кине Ґарднера й штовхне мене, сумніваюся, що мати-
му шанс. Але його очі були прикуті до скляного улам-
ка, і я помітив у них сумнів.
348

Він послабив задушливий захват настільки, щоб

Ґард­нер зробив кілька хрипких вдихів, а потім знову
затиснув його. Я бачив, як він зиркнув на двері.
— Просто відпусти його, і я обіцяю, що не намагати-
муся тебе зупинити.
Кайл хрипко розсміявся.
— Зупинити мене? Ти мені дозвіл даєш?
— Група підтримки буде тут будь-якої миті. Якщо
підеш зараз, зможеш…
— І дати тобі сказати їм, хто я? Думаєш, я дурний?
Його можна було назвати по-різному, але тільки не
дурним. Що тепер? Я не знав. Але, мабуть, і він так само.
Кайл важко дихав, згорбився, почервонів, намагаючись
утримати вагу Ґарднера. Краєм ока я придивлявся до
пістолета на поясі агента. Кайл, мабуть, про нього досі
не думав.
Якби він…
Говорити з ним, змушувати його говорити. Я показав
на тіло Йорка.
— Тобі сподобалося — так його калічити?
— Ви мені вибору не дали.
— Тож він був просто для замилювання очей? Ти
викрав його, лише щоб прикрити втечу? — мені не
потрібно було намагатися додавати у свій голос пре-
зирство. — І це навіть не спрацювало, правда? Усе
­даремно.
— Думаєш, я цього не знаю? — від цього крику його
перекосило, наче від болю. Він люто глянув на тіло
гробаря. — Боже милий, ти хоч уявляєш, скільки часу
я на це витратив? Скільки планував? Усе не так, як ма-
ло бути! Йорк був моїм виходом, моїм щасливим кінцем!
Його б знайшли з дружиною Ейвері — жалюгід­ного не-
вдаху, що радше покінчить життя самогубством, ніж
віддасться в руки поліції. От і казочці кінець! А я потім
 349

поїхав би з Ноксвілла, почав би десь усе знову. А тепер

тільки глянути! Боже, все намарно!
— Ніхто б не повірив.
— Ні? — сплюнув він. — Вони повірили фоткам, які
я залишив у нього вдома! Вони повірили всьому іншо-
му — всьому, чого я хотів!
При згадці про Сем у мене кров закалатала в скронях.
— А якби повірили б, що тоді? Далі вбивати вагітних?
— Мені б не довелося! Дружина Ейвері була така пов-
на життя! Вона була б єдиною. Я це відчував!
— І те саме відчував з усіма іншими? Що ти зробив із
Саммер? — закричав я, забувши про все.
— Цяця Ліберманова!
— Ти їй подобався!
— Їй більше подобався Ірвінґ!
Ця фраза настільки мене приголомшила, що я замовк.
Ми всі думали, що Ірвінґ став мішенню через телеін-
терв’ю. Але того дня Кайл працював у морзі, а професор
фліртував із Саммер. Наступного дня Ірвінґ зник.
І тепер Саммер лежала тут у пітьмі.
Вона лише усміхнулася Ірвінґові у відповідь. І все.
Для Кайлового его цього вистачило.
Мені стало зле. Але Кайл втратив концентрацію та
послабив захвáт Ґарднера. Я побачив, як повіки агента
БРТ почали розплющуватися, і сказав перше, що спало
мені на думку.
— Що ти мав проти Тома? Він тобі загрожував?
— Він був брехуном! — обличчя Кайла скривилося
в спазмі. — Великий судовий антрополог, експерт!
Купався у славі, крутив джаз під час роботи, наче в пі-
церії! Гікс — то просто гівно, але Ліберман вважав се-
бе чимось особливим! Найбільша таємниця у Всесві-
ті просто в нього під носом, а він далі гнилі навіть не
міг зазирнути!
350

— Том знав, що краще не витрачати час на пошуки

відповідей, яких він не міг знайти, — я знову чув, як
Ґарднер хрипить, але не наважувався глянути на ньо-
го. — Ти навіть не знаєш, що саме шукаєш, правда? Усі
ті люди, що ти їх убив, ці тіла, які ти… ти зібрав, і для
чого? У цьому немає жодної мети. Ти як малюк, який
тицяє палицею дохлого кота…
— Заткнись! — з його рота бризнула слина.
— Ти хоч знаєш, скільки життів знищив? — крикнув
я. — І чому? Отже, ти вмієш фотографувати? Думаєш,
тобі це щось покаже?
— Так! Правильне фото покаже! — рот його скри-
вився. — Ти такий же покидьок, як і Ліберман, ти
­бачиш лише мертве м’ясо. Але це дещо більше! Я —
більше ніж це! Життя подвійне, воно вмикається чи
вимикається! Я дивився в очі людям, я спостерігав, як
це виходить із них, наче вимикається перемикач! Тож
куди це дівається? Щось відбувається, саме тоді, у цей
момент! Я це бачив!
Він був у розпачі. І раптом я зрозумів, що він такий
і є. Ось воно що. Ми помилялися щодо особи вбивці,
але Джейкобсен мала слушність щодо всього іншого.
Кайл був одержимий власною смертністю. Хоча ні, не
одержимий, зрозумів я, дивлячись на нього.
Наляканий.
— Як твоя рука, Кайле? — запитав я. — Припускаю,
ти лише вдав, що вколовся тією голкою. Том думав,
що робить тобі послугу, попросив тебе допомогти Сам-
мер, а ти просто тинявся навколо, сподіваючись поба-
чити, як хтось із нас наштрикнеться, так? Що трапи-
лося, здали нерви?
— Замовкни!
— Річ у тім, що якщо ти просто прикидався, то чому ж
тоді так побілів? Це було, коли я запитав про твої
 351

щеплення, правда? Ти не думав, що можна заразитися

від когось із тих, кого сам убив раніше, правда?
— Я сказав тобі: заткнись!
— У Ноя Гарпера позитивний тест на гепатит С. Ти
знав це, Кайле?
— Брешеш!
— Це правда. Варто було прийняти пропозицію лі-
карні щодо постконтактного лікування. Хай ти цими
голками не вколовся, але все одно була відкрита рана,
а на твоїй рукавичці — кров. Але ти не планував тоді,
що доведеться мати справу з трупом, так? Набагато лег-
ше засунути голову в пісок, ніж погодитися, що тебе
може заразити якась із твоїх власних жертв.
Його обличчя зблідло ще більше. Він кивнув у бік
процедурної.
— Останній раз! Туди, негайно!
Але я не рухався. Кожна хвилина, поки я говорив,
наближала прибуття допомоги. До того ж, дивлячись на
його блідість, на те, як він уривчасто дихає, я почав
думати про інше. Чому він вирішив сховатися, поставив­
ши все на те, щоб вислизнути, поки ми зайняті з Йор-
ком, а не втекти, поки мав таку можливість? Може,
з тієї ж причини, з якої він не вбив Сем. З тієї ж причи-
ни, чому досі не задушив Ґарднера й не здолав мене.
Тому що не міг.
— Ти сильно вдарився під час аварії, так? — сказав
я, намагаючись зберегти тон звичайної розмови. Він
дивився на мене, мов загнана тварина, груди рвучко
здіймалися й опадали. — Я бачив кермо в машині
швидкої. Ребра в тебе, мабуть, сильно поламані. А ти
знаєш, що такі травми — чи не найпоширеніша при-
чина смерті в автомобільних аваріях? Ребра розколю-
ються й пробивають легені. Або серце. Скільки разів
ти бачив такі травми в морзі?
352

— Замовкни.
— Той різкий колючий біль, який ти відчуваєш що-
разу, коли вдихаєш? Це уламки кісток, які розривають
твою легеневу тканину. Важко дихати, еге ж? І ще важ-
че стане, бо твої легені наповнюються кров’ю. Ти по-
мреш, Кайле.
— Заткни свою довбану пельку! — заволав він.
— Не віриш мені — подивися на себе, — я вказав на
розбите дзеркало на стіні. — Бачиш, який ти блідий?
Це тому, що в тебе крововилив. Якщо ти незабаром не
отримаєш медичної допомоги, то або спливеш кров’ю,
або нею ж захлинешся.
Він дивився на своє розтрощене відображення. Рот
беззвучно рухався. Я навіть не уявляв, наскільки силь-
но він постраждав, — тільки підживив його уяву. Кайл
був одержимий собою — цього вистачило.
Він майже забув про Ґарднера. Агент БРТ моргав —
свідомість повернулася. Мені здалося, що я бачу, як він
злегка поворухнувся, наче пробував міцність задушли-
вого захвату. Ні, не зараз. Будь ласка, не ворушися.
— Здайся, — раптово продовжив я.
— Я тебе попереджаю…
— Рятуйся, Кайле. Якщо ти здасися зараз, то змо-
жеш отримати медичну допомогу.
Якусь мить убивця мовчав. Вражений, я зрозумів,
що він плаче.
— Вони мене все одно вб’ють.
— Ні, не вб’ють. Для цього існують адвокати. А суди
тривають роками.
— Я не можу піти до в’язниці!
— Хочеш померти?
Він стримував сльози. Я намагався приховати про-
блиск надії на обличчі, коли побачив, що його попус­
кає напруга.
 353

І тут рука Ґарднера потихеньку потяглася до пістолета.

Кайл побачив, що він робить. Сильніше стиснув Ґард-
нера за горло. Агент здавлено видихнув і ледь помітно
намацував пояс. Кайл вільною рукою схопив зброю.
Я кинувся до них, знаючи, що все одно не встигну.
Від дверей долинув звук.
Джейкобсен стояла в одвірку, обличчя застигле від
шоку. Тоді її рука потяглася під полу жакета й вихопила
пістолет.
— Кидай! — крикнув Кайл, обертаючись, щоб при-
критися Ґарднером.
Вона зупинилася, тримаючи руку на руків’ї пістолета.
Кайл наполовину витягнув пістолет Ґарднера з кобури,
але тримати йому було незручно. Тишу порушувало
лише уривчасте дихання. Ґарднер уже зовсім не рухався.
Він звисав із захвату, наче мішок, обличчя потемніло.
Кайл облизнув губи, дивлячись на кобуру Джей­
кобсен.
— Руку геть від пістолета і відпусти його! — попри всю
владність, голос тремтів.
Кайл це почув. Адреналін додав йому нових сил.
Кругле, мов місяць, обличчя рухалося — він похитав
головою й посміхнувся. Він знову контролював ситуа-
цію. І тішився собою.
— О, не думаю. Я вважаю, покласти зброю потріб-
но тобі.
— Цього не буде. Останній шанс…
Він схилив голову до Ґарднера, наче прислухався.
— Я ледве чую серцебиття твого напарника. Воно
стає слабшим. Сповільнюється… сповільнюється…
— Якщо ти його вб’єш, ніщо не завадить мені за-
стрелити тебе.
Самовдоволення Кайла зникло. Рожевий язик зно-
ву висунувся, облизнув губи, і в цю мить з горішнього
354

поверху почувся тупіт. Кайл вирячив очі. Джейкобсен

на мить втратила концентрацію. Тоді він вихопив піс-
толет з-за пояса Ґарднера й вистрілив.
Я бачив, як похитнулася Джейкобсен. Та вона вже
встигла дістати свій пістолет і вистрілила. Кайл упустив
Ґарднера, той упав, гримнуло ще два постріли, рештки
дзеркала над моєю головою вибухнули, засипавши
­мене друзками. Пістолет з Кайлової руки з брязкотом
упав на підлогу, сам він звалився, наче йому обірва-
ли струни.
Вуха заклало вдруге за день. Я кинувся до Джейкоб-
сен. Вона притулилася до дверей, досі спрямовуючи
пістолет у бік Кайла. Обличчя дівчини стало крейдя-
но-білим, різко контрастуючи з темною плямою, що
розтікалася жакетом. Блискуча мокра пляма, з лівого
боку, між шиєю та плечем, усе росла й поширювалася
в мене на очах.
Вона кліпала.
— Я… я думаю…
— Сядьте. Не намагайтеся говорити.
Розриваючи її піджак, я оглянувся на нерухоме тіло
Ґарднера. Не було видно, чи він дихає, але ситуація
з Джейкобсен більш невідкладна: якщо куля потрапила
в артерію, вона могла б стекти кров’ю за лічені секунди.
По сходах і вздовж коридору гупали кроки, але я майже
нічого не чув. Стягнув жакет з пораненого плеча, у ме-
не перехопило подих від просякнутої кров’ю білої со-
рочки. І тут у двері ввалилися люди. Раптом кімната
наповнилася криком.
— Швидко, нам потрібно… — почав я, але мене від-
тягли й штовхнули обличчям до підлоги. О, заради
бога! Я почав підводитися, але щось сильно вдарило
між лопаток.
— Не рухатися! — гаркнув хтось.
 355

Я кричав, що немає часу, але мене не чули. З підло-

ги я бачив тільки плутанину ніг.
Здавалося, спливло сто років, поки мене впізнали
й відпустили. Роздратований, я знизав плечима, звіль-
нившись від рук тих, хто намагався допомогти. Люди
навпочіпки скупчилися біля Ґарднера, перевернули
його обличчям догори. Він усе ще був непритомний, але
я бачив, що принаймні дихав. Я обернувся до Джейкоб-
сен, з нею працювали двоє агентів. Їй стягнули сорочку
з шиї та плеча з того боку, де пройшла куля. Білий спор-
тивний бюстгальтер вкрився багряними плямами. Було
стільки крові, що я не бачив рани.
— Я лікар, дайте мені поглянути, — я став біля неї
на коліна.
Зіниці Джейкобсен були розширені від шоку. Юні
перелякані сірі очі.
— Я думала, ви розмовляєте з Деном…
— Усе добре.
— Швидка допомога була всього за пів милі, тож
я повернулася. Знала, що щось не так… — Від болю
вона ледь могла говорити. — Йорк не забрав з дому
жодної фотографії. Його батьки, усе його минуле. Він
би просто так не залишив їх…
— Не розмовляйте.
Мені відлягло від серця, коли я побачив заповнену
кров’ю борозенку в її трапецієвидному великому м’язі,
що проходить між шиєю та плечем. Куля розірвала ка-
навку на його верхівці, але, попри кровотечу, серйозних
пошкоджень не було. Ще один-два дюйми нижче або
праворуч — і була б зовсім інша історія.
Але вона все ще втрачала кров. Я підтягнув її сороч-
ку, почав тиснути на рану, коли інший агент підбіг
із аптечкою.
— Посуньтеся.
356

Я відступив, щоб дати йому місце. Він розірвав сте-

рильну марлеву подушечку й притиснув до рани на-
стільки сильно, що Джейкобсен задихнулася, а потім
почав майстерно приклеювати її на місце. Очевидно,
він знав, що робив, тому я підійшов до Ґарднера. Він
досі був непритомний — погана ознака.
— Як він? — запитав я агентку, яка стояла біля нього
на колінах.
— Важко сказати, — відповіла вона. — Парамедики
вже в дорозі, але ми не очікували, що вони знадоблять-
ся. Що тут сталося?
У мене не було сил на розповідь. Я повернувся до
Кайла — той лежав, розкинувшись на спині. Груди
й живіт закривавлені, очі незряче дивилися в стелю.
— Не турбуйтеся, він мертвий, — сказав агент, коли
я потягнувся до нього, щоб помацати пульс на горлі.
Не зовсім. Під шкірою відчувався ледь помітний
шепіт пульсу. Я тримав пальці на його шиї, дивився
в розплющені очі, слухав останні удари серця. Вони
слабшали, проміжки між ними ставали дедалі довши-
ми, поки врешті-решт не стихли зовсім.
Я дивився йому в очі. Але якщо там щось і було, то
я цього не побачив.
— Ви поранені.
Агент, який стояв на колінах біля Ґарднера, дивив-
ся на мою руку. Я побачив, що з неї капає кров. Ма-
буть, порізався об уламок дзеркала, хоча й не пам’я-
тав, як це сталося. Рана на долоні перетнула старий
шрам від ножа і здавалася тонкогубим ротом, з якого
витікає кров.
Доти я нічого не відчував, але тепер поріз почав пек-
ти холодним чистим болем.
Я стиснув його рукою.
— Жити буду.
 Епілог

У Лондоні дощило. Після яскравого сонячного світла

й пишних гір Теннессі Англія здавалася сірою та нуд-
ною. Підземка була напхом напхана — місто долало
вечірню годину пік, зморені пасажири звично тисну-
лись одне до одного. Я гортав газету, куплену в аеропор-
ту, читав про події, що трапилися за моєї відсутності,
відчуваючи певне збентеження. Коли повертаєшся до-
дому після довгої подорожі, завжди так: ніби перестри-
буєш на кілька тижнів у майбутнє — буденна форма
подорожі в часі.
Світ існував без мене.
Водій таксі, чемний сикх, із задоволенням сприйняв
моє мовчання. Утомлений і пом’ятий після тривалого
перельоту, я дивився у вікно на вечірнє місто. Повер-
нули в мою вулицю, і вона чомусь здалася мені якоюсь
чужою. Лише за хвилину зрозумів, що не так. Коли
я від’їжджав, липи ледь-ледь починали зеленіти, а за-
раз гілки вкрилися пишним новим листям.
Дощ змінився на мряку, вкрив бруківку темним ли-
скучим дзеркалом. Я вийшов з таксі й розплатився
з водієм. Підхопив дорожню сумку з валізою та переніс
їх до вхідних дверей, акуратно згинаючи руку. Пов’яз-
ку я зняв кілька днів тому, але долоня ще турбувала.
Ключ повернувся в замку, тихий звук луною відбив-
ся від стін у маленькому коридорі. Перед від’їздом
я припинив доставку пошти, але на чорно-білій плит-
ці підлоги все одно валялася купа рекламних листівок.
358

Відштовхнувши їх ногою, я заніс речі у квартиру й за-

чинив за собою двері.
Квартира була точнісінько такою ж, як і до від’їзду.
Тільки потьмяніла через пил, що збирався тут кілька
тижнів. На мить я зупинився у дверях, серце кольнув зна-
йомий біль порожнечі. Але не такий різкий, як я думав.
Поставив валізу на підлогу, дорожню сумку — на стіл,
вилаявся, почувши важкий брязкіт, що нагадав мені про
вміст. Розстібнув сумку, передчуваючи запах розлитого
алкоголю, але нічого не розбилося. Я виставив на стіл
пляшку химерної форми: на корку застигли в галопі
крихітний кінь із жокеєм. Мені кортіло відкоркувати
бурбон зараз, але було ще рано. Це на потім.
Пройшов на кухню. У квартирі було прохолодно.
«Весна весною, але ти повернувся до Англії», — нагадав
я собі. Увімкнув центральне опалення і, раптом згадав-
ши, наповнив чайник.
Уже кілька тижнів чаю не пив.
На дисплеї телефона блимало сповіщення про по-
відомлення. Їх там набралося понад два десятки. По-
тягнувся прослуховувати, та передумав. Якщо я комусь
терміново потрібен, то могли зателефонувати на мо-
більний.
До того ж від Дженні там нічого немає.
Заварив собі горнятко чаю, відніс його на обідній
стіл. У центрі стояла фруктова ваза — порожня, із од-
ним-єдиним папірцем. Мої нотатки перед від’їздом:
«Підтвердити Томові час прибуття».
Я зім’яв папірець і кинув назад у вазу.
Старе життя починало повертатися до мене.
Теннессі здавалося давньою давниною. Спогади про
залитий сонцем сад із бабками й трупами, про жахливі
сцени в санаторії набували нереальної якості сну. Але ж
усе було дуже й дуже реальним.
 359

У Седар-Гайтс знайшли сорок одне тіло; двадцять

сім — на території, решта — у спа-центрі й у процедур-
них. Кайл жертвами не перебирав. Вік, стать чи етніч-
на належність виявилися випадковими. Деякі тіла
пролежали тут майже десять років — робота з їх іден-
тифікації ще тривала. Гаманці та кредитні картки, які
він зберігав, певною мірою пришвидшили процес, але
незабаром стало очевидно, що тіл значно більше, ніж
ідентифікаторів. Багато виявилися безхатьками чи по-
віями. Їх і живими не завжди помічають, що вже каза-
ти про зникнення.
Якби Кайл не вирішив довести світові свою велич,
усе це тривало б нескінченно.
Але не всі жертви були анонімними. Тіло Ірвінґа
знайшли там же, де була Саммер, серед інших упізнаних
виділялися ще троє імен. Насамперед Дуайт Чемберс.
Його гаманець і водійські права лежали в купі на кухні
санаторію, а тіло знайшли в спа-салоні. Версія Йорка
про тимчасового працівника, якого він найняв у Стіпл-­
Гілл, підтвердилася.
Друге ім’я, що привернуло особливу увагу, було со-
рокашестирічного Карла Філіпса, який страждав на
параноїдну шизофренію та зник із державної психіа-
тричної лікарні понад десять років тому. Його останки
виявилися найстарішими серед знайдених у санаторії,
до того ж його дідусь колись заснував Седар-Гайтс.
Філіпс успадкував занедбане майно, та ніколи не тур-
бувався про його розвиток. Так воно й стояло пусткою,
забуте всіма, крім термітів з бабками.
Поки ним не скористався Кайл.
Але третє відкриття просто загнало всіх у ступор.
Ідентифікували тіло двадцятидев’ятирічного праців-
ника моргу з Мемфіса. Вицвіле водійське посвідчення
валялося на шафі під фотографіями жертв. Останки
360

лежали в підліску біля ставка, ідентифікацію підтвер-

дили дані стоматологічної документації.
Цю жертву звали Кайлом Вебстером.
— Він мертвий уже вісімнадцять місяців, — розповіла
мені Джейкобсен, коли я зателефонував їй, побачивши
телерепортаж. — Будуть питання щодо того, як самозва-
нець зміг отримати роботу в морзі, але, чесно кажучи,
документи й рекомендації були справжні. Плюс зовніш-
ня схожість — це могло обдурити кого завгодно, якщо
дивитися лише на старі фотографії.
Мабуть, він усе так робив. Чоловік, якого ми знали
як Кайла Вебстера, постійно вводив усіх в оману. Не
дивно, що він нап’яв на себе життя однієї жертви так
само легко, як зірвану шкіру з рук інших.
— Якщо ж він не Кайл Вебстер, то хто ж тоді? — за-
питав я.
— Насправді його звали Вейн Пітерс. Тридцять один
рік, родом із Ноксвілла, працював асистентом у морзі
у Нешвіллі, а потім — у Сев’єрвіллі. Два роки тому десь
зник. Цікава його передісторія. Батько невідомий, мати
померла, ще коли він був немовлям, тому його вихову-
вали дядько з тіткою. Надзвичайно розумний, за всіма
ознаками, добре навчався в середній школі й навіть подав
документи до медичного коледжу. І тут усе зійшло на
пси. Йому було років сімнадцять, коли все змінилося.
Шкільні записи свідчать, що він раптом втратив інтерес
до навчання. Не зважав на оцінки, працював у сімейно-
му бізнесі, поки той не збанкрутував після смерті дядька.
— Сімейний бізнес?
— У дядька була невеличка бійня. Спеціалізувалися
на свинині.
Я заплющив очі. Свині.
— Тітка була його останньою родичкою, померла во-
на багато років тому, — продовжила Джейкобсен. —
 361

Наскільки ми можемо висновувати, з природних причин.

Але ви, мабуть, здогадуєтеся, де вони з дядьком поховані.
Могло бути лише одне місце.
Стіпл-Гілл.
Джейкобсен розповіла мені ще один факт. Вивчаючи
медичні карти Вейна Пітерса, агенти з’ясували, що під-
літком він переніс кілька операцій з видалення аденої-
дів. Операції були успішними, але повторні припікання
призвели до стану, відомого як аносмія — втрата нюху.
Факт начебто незначний, але відповідав на запитання
Ґарднера в Седар-Гайтс.
Вейн Пітерс не чув запахів.
Відновлювальні роботи в санаторії ще тривали, тери-
торію перекопували в пошуках останків. Але моя роль
там закінчилася того ж першого дня. На той час до ро-
боти долучилися інші викладачі Центру судово-медич-
ної антропології, окрім того, масштаб операції змусив
викликати групу оперативного реагування на катастро-
фи DMORT. Група прибула з повністю обладнаним
пересувним моргом. Отже, не минуло й доби після того,
коли ми з Полом перелізли через огорожу санаторію, як
там закипіла робота.
Мені ввічливо подякували за допомогу, попередили,
що зв’яжуться, якщо знадобиться моя присутність. До-
лаючи ряди машин репортерів усіх сортів, що скупчили-
ся за санаторною брамою, я відчув і полегшення, і жаль.
Не годиться залишати розслідування в розпалі роботи.
Але ж, нагадав я собі, це справді не моє розслідування.
І ніколи не було.
Я думав залишитися в Теннессі, щоб узяти участь
у поминках Тома або навіть, якщо доведеться, приле-
тіти для цього пізніше. Та, зрештою, потреби не виник­
ло. Так чи так, Том помер у лікарні природною смер-
тю, які б чинники не спричинили його інфаркт, тож
362

формального розслідування вдалося уникнути. Заради

Мері — так воно й краще, та все одно залишалося від-
чуття незавершеної справи. Проте що таке смерть, як
не обірвані справи?
Похорону не було. Том пожертвував своє тіло для
медичних досліджень, але, з огляду на почуття його
колег, не для цього дослідного полігону. Під час від-
прави Мері трималася гідно, стояла із сухими очима
біля повного чоловіка середнього віку в бездоганному
костюмі. Я спочатку не зрозумів, що це їхній син. Він
мав роздратований вигляд людини, в якої купа інших,
значно важливіших справ. Мене познайомили з ним.
Він мляво й неохоче потис руку.
— Ви працюєте в страховій сфері, чи не так? — по-
цікавився я.
— Насправді, я андерайтер 1.
Я не був упевнений, у чому полягає відмінність, але
зрозумів, що не варто запитувати. Спробував ще раз.
— Ви надовго сюди?
Він зиркнув на годинник, нахмурився, наче вже за-
пізнився.
— Ні, сьогодні вдень лечу назад до Нью-Йорка. До-
велося перенести кілька зустрічей. Усе сталося в такий
невдалий час.
Я прикусив язика, зупинивши слова, що готові були
зірватися. Нагадав собі: байдуже, як він поводиться,
усе одно це син Тома й Мері. Я відійшов. Він знову
зиркнув на годинник.
Ґарднер і Джейкобсен були на церемонії. Джейкоб-
сен уже повернулася до роботи, під піджаком перев’я-

1
Андерайтер (гарант, страхувальник) — фірма або юридична особа, яка
здійснює управління процесом розміщення цінних паперів та їхнього
розподілу на ринку цінних паперів.
 363

зане плече майже не було помітно. Ґарднер офіційно

залишався на лікарняному. Він переніс транзиторний
ішемічний напад — мікроінсульт, наслідок тривалого
задушливого захвату. Напад призвів до легкої афазії та
однобічної втрати чутливості, але лише тимчасової.
При зустрічі я помітив тільки, як поглибилися дрібні
зморшки на його обличчі.
— Зі мною все гаразд, — скуто відповів він на моє
запитання про здоров’я. — Жодних причин, щоб не
ставати до роботи. Кляті лікарі.
Джейкобсен знову прибрала свого звичайного вигля-
ду: бездоганна та недоторкана. Якщо не звертати уваги
на ліву руку, то й не здогадатися, що її підстрелили.
— Ходять чутки, що вона має отримати подяку, —
сказав я Ґарднеру, коли жінка висловлювала співчут-
тя Мері.
— Це на розгляді.
— Як на мене, вона того заслуговує.
Він трохи розігнувся.
— Як на мене, теж, сповна.
Я спостерігав, як Джейкобсен серйозно розмовляє
з Мері. Чарівна лінія шиї… Ґарднер прочистив горло:
— Діана ще не оговталася. Розлучилася минуло-
го року.
Перший натяк на її особисте життя. Я здивувався,
що він раптом заговорив про це.
— Він був теж агентом БРТ?
Ґарднер заклопотано вилущував якусь порошинку
з лацкана свого зім’ятого піджака.
— Ні. Вона була юристкою.
Перед тим як піти, Джейкобсен підійшла попроща-
тися. Потисла мені руку. Міцне рукостискання, суха
й тепла шкіра. Сірі очі начебто трохи потеплішали, але
то могла бути моя уява. Я побачив її востаннє, коли
364

вона поверталася до машини з Ґарднером, — витончена

й спортивна, поряд із пом’ятою фігурою старшого агента.
Сама церемонія була простою та зворушливою. Не
виконували ніяких гімнів, тільки два улюблені джазо-
ві треки Тома на початку та наприкінці: «My Funny
Valentine» Чета Бейкера та «Take Five» Брубека. Я слухав
і всміхався. Між композиціями виступали друзі і коле-
ги, та раптом урочистість порушив дитячий плач. Томас
Пол Ейвері лементував на повен голос, попри всі зусил-
ля матері, яка намагалася його заспокоїти.
Ніхто не заперечував.
Він народився майже одразу, як Сем доставили до
лікарні, абсолютно здоровий, і висловив все, що думав
про цей світ, несамовитим криком. Спочатку лікарі
непокоїлися через тиск Сем, але після пологів він
норма­лізувався з неймовірною швидкістю. За два дні
вона повернулася додому. Коли я провідував їх, жінка
була все ще бліда, зі запалими очима, але без жодних
видимих ознак пережитих страждань.
— Це більше схоже на поганий сон, — зізналася вона,
коли Томас заснув після годування. — Немов завіса
впала. Пол хвилюється, що я заперечую травму, але це
не так. Для мене набагато важливіше те, що сталося по-
тім, розумієш? — вона дивилася на зморшкувате рожеве
личко сина, підняла на мене очі й так широко всміхну-
лася, що в мене ледь не розірвалося серце. — Наче все
погане не має значення. Ось це знищило все попереднє.
Полові, певно, було важче впоратися з тим, що ста-
лося. Усі ці дні його обличчя раз у раз вкривалося тінню.
І без порад психолога було зрозуміло, що він знову пе-
реживає ці випробування, глибоко поранений тим, як
близько вони були від катастрофи, знову й знову уяв-
ляючи те, чим усе могло завершитися. Але щоразу, ко-
ли він повертався до дружини із сином, тінь зникала.
 365

Рано ще казати, проте, дивлячись на них трьох разом,

я переконувався, що рани загоюються.
Зазвичай вони гояться, якщо є час.
Мій чай охолонув. Зітхнувши, я встав і підійшов до
телефона, щоб прослухати повідомлення.
— Докторе Гантере, ви мене не знаєте, але мені дав
ваш номер суперінтендант Воллес. Мене звати…
Голос перебив звук дверного дзвінка. Я натиснув на
паузу й пішов відчинити. Останнє денне світло напов-
нювало маленький передпокій золотавим сяйвом —
провісником літа. Я простягнув руку, щоб відімкнути
замок, і мене охопило відчуття дежавю. Молода жінка
в сонцезахисних окулярах стоїть на вулиці сонячного
вечора. Усмішка перетворюється на вишкір, рука лізе
в сумку й дістає ніж…
Я похитав головою, розганяючи óбрази. Розправив
плечі, відімкнув замок, відчинив двері навстіж.
З порогу на мене сяяла усмішкою літня жінка.
— Ах, докторе Гантере, це ви! А я чую, хтось знизу
тупотить, хотіла переконатися, що все гаразд.
— Усе добре, дякую, пані Кацуліс. — Сусідка з квар-
тири поверхом вище. Я майже не розмовляв з нею до
того, як рік тому на мене напали. Але відтоді вона взяла
на себе зобов’язання пильно дбати про мене. На всі свої
чотири фути десять дюймів зросту.
Пані Кацуліс лишилася не зовсім задоволена відпо-
віддю. Через коридор вона зазирнула у вітальню, де все
ще стояв нерозпакованим мій багаж.
— Здається, я вас давненько не бачила. Добре по­
мандрували?
Вона дивилася на мене з очікуванням. Я відчув, що
мої губи смикаються, стримуючи сміх.
— Просто робоча поїздка, — відповів їй. — Але я вже
вдома.
 Подяка

«Шепіт мертвих» — це вигадка, але Антропологічний

дослідницький центр у Теннессі — реальний. Тому ми
висловлюємо подяку професорові Річарду Янцу, ди-
ректорові Центру судової антропології в Ноксвіллі, за
дозвіл на відвідини закладу та за допомогу з технічни-
ми аспектами. Доктор Арпад Васс, як завжди, надавав
швидкі вичерпні відповіді на запити криміналістів
і дозволив Томові Ліберману запозичити його дослі-
дження, а Крістін Гелм, офіцер зі зв’язків з громадсь-
кістю Бюро розслідувань штату Теннессі, надала бага-
то цінної інформації.
Дякую моїм агентам, Міку Читему та Саймону Кава-
на, Каміллі Феррієр та всім співробітникам Marsh Agency,
Саймону Тейлору та команді Transworld, Кейтлін Алек-
сандер з Bantam Dell, Пітерові Денчу, Джеремі Фрістону,
Бену Штайнеру та SCF. Я також хотів би подякувати
своїй сестрі Джулі та Янові Вільямсу, без яких напи-
сання цієї книги майже напевно тривало б набагато
довше: як людина, що повністю одужала від синдрому
хронічної втоми, МЕ 1, щиро рекомендую метод екс-
треного процесу тим, хто ще не здолав хвороби. На-
решті, як завжди, величезна подяка моїй дружині Гіла­
рі. Без неї я б точно не впорався.

Саймон Беккет, 2008

1
Міалгічний енцефаломієліт — те саме, що синдром хронічної втоми.
 Літературно-художнє видання

БЕКЕТТ Саймон
Шепіт мертвих. Третє розслідування
Роман

Головний редактор С. І. Мозгова

Відповідальний за випуск А. І. Мельнікова
Художній редактор Ю. О. Дзекунова
Верстальник О. В. Целуйко

Підписано до друку 11.01.2023. Формат 84х108/32.

Друк офсетний. Гарнітура «Newton». Ум. друк. арк. 19,32.
Наклад 8000 пр. Зам. № .

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДК65 від 26.05.2000
61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 24
E-mail: cop@bookclub.ua

Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом

у друкарні «Фактор-Друк»
61030, Україна, м. Харків, вул. Саратовська, 51,
тел.: +38 (057) 717 53 55

Бекетт C.
Б42 Шепіт мертвих. Третє розслідування : роман / Саймон
Бекетт ; пер. з англ. Є. Канчури. — Харків : Книжковий
Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2024. — 368 с.
ISBN 978-617-15-0580-3 (PDF)
Девід Гантер повертається до Антропологічного дослідницького цен-
тру в США, де він колись навчався, відомого як «Трупна ферма». Він
сподівається, що ця подорож допоможе йому відточити навички судо-
вого антрополога та повернути впевненість у собі. Тому погоджується
на пропозицію колишнього наставника долучитися до розслідування
вбивства. Урешті-решт, Девід буде лише в ролі консультанта — які можуть
виникнути проблеми?
Але навіть Гантер не готовий до такої жорстокості. Зв’язане й підда-
не тортурам тіло розклалось до невпізнання. Знайдені на місці злочину
відбитки пальців вказують на вбивцю, але Девід підозрює, що все не так,
як здається на перший погляд.
А потім знаходять друге тіло, і Гантер розуміє, що серійний убивця
володіє вміннями, які йому до болю знайомі, — вміннями криміналіста…
УДК 821.111