Таіс Золотковська

Несезон
Роман-медитація

Видання друге
УДК 82-3
3 79

Золотковська Таіс
Несезон: роман-медитація / Таіс Золотковська.— Чернівці:
Книги
Книги––ХХІ,
ХХІ,2021.
2021.––304
304с.с.

ISBN 978-617-614-342-0

Жінка. Чоловік. Острів.

Вона пливе з Харкова. Він летить із Рима. Ніна втікає
від майбутнього, Адам — від минулого. Вони рухаються
назустріч одне одному, але не знають про це. На них
чекає острів у несезон — час дощів і зачинених кав’ярень.

Фіналіст Міжнародного літературного конкурсу

романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів
для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА-2021»

Усі права застережено. Жодну частину цього видання не можна копіювати

або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.

© Книги — ХХІ, 2021

© Таіс Золотковська, 2021, текст
ISBN 978-617-614-342-0 © Оксана Драчковська, 2021, обкладинка
 емні хвилі розбивалися об бік порома, розсипалися
білосніжною піною і танули на поверхні води. Море накрива-
ло нерівності, приховувало спроби пришвартуватися.
Над морем панувала ніч. З кожним днем вона спускала-
ся все раніше, дні ставали коротшими й сонце заходило за
обрій о п’ятій по обіді.
Ніна стояла на палубі, притиснувшись до поручня, вітер
торкався її обличчя пронизливими вогкими цілунками. Вона
згадала двоюрідного дядька, який при зустрічі тицявся їй у що-
ку самими вусами, у вітальні, освітленій однією лампочкою на
шістдесят ват. Ніна одразу тягнулася, щоб те його привітання
стерти рукавом светра, але не хотіла ображати та по-дитячому
терпіла. У тітчиній квартирі повітря було переповнене свят-
ковою метушнею, а з-за спини дядька вона бачила накритий
стіл — зі святковим олів’є, шубою, запеченою куркою та пома-
ранчевими канапками з делікатесною ікрою.

9
 І залишалася стояти нерухомо, трималася за поруччя та
вдивлялася у непроглядний обрій. У пітьмі вона розрізняла
місячний відблиск моря, припудрені сяйвом хвилі, які ген-
ген наздоганяли одна одну й наскакували на пором. Позаду
залишилися вогні Пелопоннесу, вони нагадували їй кінчики
цигарок. Вранці Ніна викурила останню і тепер маялася. Не
допомагав роман у м’якій обкладинці, що відстовбурчував ки-
шеню плаща, жування м’ятної гумки, цукерки «Червоний мак»,
шурхіт обгорток яких розбудив сусіда у літаку. Вона навіть до-
рогою на автовокзал проковтнула даблчизбургер в афінському
МакДональдзі. Але голод забрався глибше, і голос ніжної жінки,
що звучав у Ніниній голові, наполягав: «Нам треба курити».
Вдосвіта, ще сонце не зійшло над Харковом, Женя по-
махав їй на прощання та поспіхом зачинив двері під’їзду.
Таксист, сивий чоловік в окулярах з товстою пластмасовою
оправою, спитав:
— Куди прямуєте?
Вона пробурмотіла, не без гордості:
— На острів.
І він зиркнув у дзеркало заднього виду та оголив дрібні
пожовклі зуби:
— Сподіваюся, тропічний, люба пані, бо застрягти у вогкому
холоді, де зима пробирається у кістки, а чоловіки у картатих
фланелевих сорочках п’ють узо, застрягти на такому острові
у несезон — що може бути гірше?
— Залишитися тут, — відказала Ніна й одягла навушники.
Після нескінченної поїздки вона таки викурила ще одну
цигарку, роздивляючись людей, які котили валізи в аеропорт.

10
Вона полетіла в Бориспіль і ближче до обіду зійшла трапом
на грецьку землю.
Сонце, що на початку листопада сховалося над Україною
за товщею густих і темних важких хмар, панувало тут завзято
та пробиралося під кожен листочок оливкових дерев. І Ніна
піднялася до Акрополя, вона подивилася на відновлені колони,
тисячолітній мармур, доповнений білими вставками, щоб дові-
ку тримався купи. Відновлювали Акрополь уже не для того, аби
віддячити богам, а через звичку тривалістю у дві з половиною
тисячі років та постійний наплив туристів. Ніна спустилася
з пагорба, мимохідь погладила товстого рудого кота й рушила
пішки, протискаючись вуличками Монастиракі, заставленими
розкладними столиками, на яких насипом лежали намиста зі
штучних перлин, статуетки Будди й Зевса з відколотими ву-
хами та ліктями. Враз вона зупинилася, зробила кілька кроків
й нахилилася над друкарською машинкою. Блакитний корпус
тримав грецькі літери. Ніна завмерла, наче почула голос, що
декламував ненаписану історію, якої вона поки не розуміла.
Їй здалося, що вона відчула запах тютюнового диму, солод-
кий аромат тільки-но розкуреної цигарки. Ніна не оберталася,
заплющила очі й глибше вдихнула повітря. Миттю зайшлася
кашлем. Кинути курити у Харкові вона відверто не могла.
Ніна щільніше закуталася в дощовик, занурила підбо-
ріддя у шарф. Крутнулася на підборах та оглянула палубу.
Біліли стіни, блищали у світлі ліхтарів лави, на яких в літню
пору розсідалися, дрімали та, хай їм грець, палили туристи.
Одягнені вони були не як оце вона у вовняну сукню, светр
з колючим коміром та плащ, а у легкі шорти й барвисті сукні.

11
По кутах палуби згорнулися канати, за бортом висіли ряту-
вальні шлюпки.
Ніна потерла очі, позіхнула, не прикриваючи рота, вона
трималася за поручень та розхитувалася разом з велетенським
тілом судна. Пором наштовхувався на особливо норовливу
хвилю, і ноги Ніни відривалися від підлоги — подумки вона
вилітала туди, в темну блакить моря, зазирала в очі дельфіну,
пестила черепаху Каретта-Каретта і збирала понівечені плас-
тикові пляшки, поодинокі шльопанці та пластикові соломинки,
що грали в лованки з крижаною водою.
Вона стояла на палубі, колір її плаща приховувала ніч, очі
шукали берега. Вона дивилася вперед, але бачила тільки ціл-
ковиту темряву. «Цілковита темрява», — сказала вона вголос.
Й тиша — хіба шум хвиль, що безперервно розбивалися, обі­
ймаючи боки порома, — була їй відповіддю.
У Харкові Ніна не чула тиші — тиша ховалася на вулиці
Гоголя, де стоїть католицький костел. У Харкові спокоєм Ніна
вважала помірний гул автівок, що нетерпляче сигналили одна
одній, та голоси людей. У кав’ярнях лунали естрадні пісні, в тор-
говельних центрах музика оглушувала. Навіть у парку, куди,
здавалося б, можна прийти з книжкою та забутися на кілька
годин, з мухоморів теж співали про любов і тугу за молодістю.
Дошкандибавши до афінської автостанції, Ніна сіла у ста-
рий, пошарпаний автобус, марно пошукала ремінь безпеки і вже
готувалася до знайомства з грецькими музичними хітами, що
лунатимуть з усіх щілин. Але пасажири зайняли місця, повитя-
гали хто книжки, хто телефони, а водій, замість вдавати діджея,
виїхав на автостраду і повіз Ніну у напрямку острова Закінтос.

12
 Найважче їй далася півгодинна зупинка на автостанції.
Чоловіки у шкіряних куртках поставали навколо попільнички
й курили. Вона ж хотіла було з’їсти чипси чи шоколадку, та від
самого вигляду їжі їй стало зле. Ноги винесли з крамниці. Вона
стояла неподалік від курців і, закривши очі, вдихала дим.
Пором хитнуло, вона міцніше вчепилася в поруччя. Хвиля
з бризками розбилася об метал. Вона розтисла пальці, попле-
скала себе по кишенях, шукаючи тютюн. Бажання нило в її лік-
тях та колінах. Поправила шарф, пригладила волосся і зробила
кілька кроків, що відділяли її від зали. Потягла за важкі мета-
леві двері, переступила високий поріг. У голові крутилося. Вона
увійшла до зали. Діти сновигали між стільцями та столами,
об’ївшись цукрових пончиків. Батьки витріщалися в телефони.
Коли дитина смикала за рукав, вони підводили погляд, ще мить
залишалися сліпими, в паралельному світі, аж потім прокида-
лися від сну, від віртуального свого життя і цілували доньку
в щоку, пригортали сина до себе. Саджали на коліно, прити-
скали дужче, закривали очі та вдихали дитячий запах. Без
війн, брехні, болю. Вони хотіли згадати, яке воно, життя «без».
Зморщені, наче запечені свічним сонцем, літні греки, на-
супившись, дивилися прогноз погоди, що линув беззвучно
з великих екранів телевізорів, розставлених по всьому салону.
Крім транспортування острів’ян, пором призначався для пе-
ревезення туристів — підготовка та прощальний етап екзотичної
пригоди. З порту Киліні трапом підіймалися на пором втомлені
бліді пасажири, з офісною засмагою, наче вампіри, що проспа-
ли зиму, весну та частину літа. Вони скупчувалися на ескала-
торі, поки звичайні сходи праворуч залишалися порожніми.

13
Безсильно чекали, поки їх піднімуть на другий, третій поверхи.
Минаючи хол, туристи розсідалися на палубі за столика-
ми та на лавках, найближчих до моря. Тулилися до поручнів.
Жінка притримує капелюшок з паперової соломи, повертає
обличчя вдалим боком, усміхається в лискуче денце камери.
Дитина, виснажена спекою у прокатній автівці, кондиціонер
не вмикали, аби не застудилася, засинає на колінах у чоловіка.
Той виглядає острів та намацує гаманець з картками і новень-
кими, доперва витягнутими з банкомата купюрами, що мають
забезпечити родині забавки, повернути рум’яний колір облич
та заохотити знов куняти перед комп’ютерами з цифрами на-
ступні пів року.
Подекуди один-другий пасажир зазирає і до сувенірної
крамнички. Віяла з жовтого бамбуку та шпильки для волосся
у вигляді колібрі відтінятимуть їхні синці під очима і трима­
тимуть коси, які за тиждень сонце та солоний вітер перетворять
на губку.
Ніна покрокувала по залі й відсунула стілець у центрі, за
єдиним вільним столиком. Вона пролила кілька крапель кави
на дерев’яну стільницю, озирнулася, чи не бачив хтось, витерла
долонею.
Роздивилася довкола. Ось спанієль та його власниця дріма-
ють, обійнявшись, на дивані біля ілюмінатора, що розкрив око
на всю стіну, дивиться в темряву. Задні лапи рудого собацюри
тремтять уві сні, голова лежить на плечі у жінки, пухкої, наче
хмаринка. Поруч із ними чоловік витирає замащене шоко-
ладом обличчя чорноокого хлопчика. Нінина мати, бувало,
слинила кінчик носовичка й, поки вони спускалися ліфтом

14
на перший поверх, підтирала червоні вусики від полунично-
го варення, що Ніна наїдала за сніданком. На вулицю вона
виходила вже чистісінька і з перекошеною фізіономією. Ось
шумить, дмухає вітер, розгойдуючи пором. «Нам дуже пощас-
тило, що не скасували рейс», — промовляє жінка за сусіднім
столиком. Її біло-сиве волосся коротко підстрижене, й очі з-за
окулярів у тонкій оправі дивляться навколо, невпинно, напо-
легливо. Поруч із нею сидить чоловік у туристичній куртці:
десяток прихованих кишень, блискавка закриває від холоду,
внутрішній клапан — від пронизливого вітру. Нінин Женя носив
таку — у чорно-білі широкі смуги.
— Навіщо ви пливете на острів? — звертається до неї жінка.
«Нащо тобі ця дурна витівка?» — чує вона в паузах між слів.
— А ви нащо їдете? — відповідає Ніна.
Жінка закутується у в’язане пальто.
— Я там живу.
— А я — до знайомих, у гості, — сказала Ніна.
Про книжку, про роботу вона змовчала.
— Як давно ви на острові?
— Сім років, — відповіла жінка і простягла Ніні руку, — Астрід.
На доторк її долоня була жорсткою, наче вкрита піском.
— Карл, — вона кивнула на смугасту куртку, — мій брат теж
гостювати їде. Допомагатиме з собаками.
«Все одно забуду їхні імена», — подумала Ніна.
— Ми з Голландії, — вела далі Астрід. — І що ви робитимете
на острові взимку? — спитала вона.
Ніна провела рукою по кишені, стисла — тютюн не з’явився,
закляття не спрацювало.

15
 — Відпочиватиму.
— Тут же нічого не відбувається, — мовила Астрід, — ані кон-
цертів, ані спектаклів, море холодне. Хіба що карнавал у лю-
тому. Від жовтня до квітня — мертвий час.
— От і добре, — відповіла Ніна.
Карл глянув на неї, відірвавшись від екрана, і знову зник.
Астрід відвернулася, поправила йому комірець.
— Якщо захочете, приходьте до собачого притулку — нам
завжди потрібна допомога.
— Мені шкода, але я не люблю собак, — сказала Ніна.
— Може, боїтеся? — спитала Астрід.
Ніна знизала плечима.
Розмова обірвалася, підхопилася до стелі й полетіла у ви-
сочінь, під стелю й бочком, бочком пробралася до дверей, що
вели на палубу.
Розповісти незнайомці про втечу з Харкова, про Женю
цього надокучливого здавалося Ніні неможливим. Двадцять,
тридцять років, що розділяли її життя та життя Астрід, бачилися
прірвою, у якій танула надія на спільну мову. Мати Ніни так і не
зрозуміла, чому вона поїхала від Жені: він хотів одружитися,
ходив на роботу, мав здоровий шлунок.
Вона сьорбнула кави й скривилася: про лате, еспресо та
мак’ято можна, треба забути. Закінтос, цей острів, куди неспіш-
но, борючись із хвилями, рухався пором, пливла Ніна, був їй
знайомим. Кілька років тому, влітку, «в сезон», вони з Женею
приїхали сюди в серпні. Рятувалися від задушливої харків-
ської спеки — у великому сірому місті нікуди було сховатися
від розпеченого повітря. Але задуха на острові виявилася

16
ще густішою, випалювала траву на жовте сіно, що стирчало
в оливкових гаях та на полях. Вони лежали вночі без сну, під
вентилятором, що розганяв повітря під стелею, пили вино
й часто та коротко кохалися. Несамовитість кінця літа під-
штовхувала Ніну в спину, нав’язуючи бажання, щоб Женя став
центром її життя, єдиною метою та точкою призначення, бачив
її одну й щоб залишитися назавжди в його простодушних
утіхах, з якими він плюхався у море, відпльовувався, плив, ви-
соко закидаючи руки над головою.
Однієї ночі вони лежали на ковдрі, простеленій в оливко-
вому гаї. Ніна розповіла йому, чого боїться: самотності, грубості
людей, війни, раптової смерті, яка переслідувала їхню родину,
наче вірний пес. Батько потрапив у лікарню того дня, коли вона
втратила цноту. Дарма, що він помер пізніше, останні спога-
ди про батька були пов’язані з гнітючим відчуттям провини
й прагненням повсякчас осмикнути спідницю. І розповіла, чого
бажала, — вино розв’язало їй язика. Двох дітей, бути коханою
Женею та писати книжки. Він лежав поруч, підклавши зігнуту
руку собі під голову, ніби роздивлявся зірки. Аж тут підхопився
і кілька разів вдарив ногою темряву. Ніна не встигла скрик-
нути, вона ледь підвелася на лікті, а Женя вже тримав за хвіст
змію — покручений силует безсило висів на тлі нічного неба.
За спиною Жені промайнула зірка. Ніна не загадала бажання.
Краплі чорної крові падали на виснажену землю.
Пором взяв мажорний акорд, протрубив привітання ост-
рову. Проявилися шафранові вогні маяка, пристані, заванта-
женої автівками зустрічальників, і мовчазна велич церкви
святого Діонісія.

17
 Ніна вийшла на палубу, дихання сперло, вона вхопилася
за поруччя, притислася животом, нахилилася вперед. Ще
не пізно кинутися у воду, проголосити: «Життю кінець! Годі
шукати щастя!».
Голос в її голові, іноді слухняний, іноді вертлявий та но-
ровистий, нашіптував, перечіпаючись сам через себе: «Зроби
крок, зупинись, з’їж цукровий пончик». Часто він ніс повну нісе­
нітницю, й Ніна звикла відкараскуватися від шепоту, як від
надокучливих ос, що відчули краплину меду, яку зронила на
блакитну скатертину необережна рука. «Знайди мене», — про-
мовив голос ніжної жінки. Ці слова вона досі не чула.
Суходіл наближався, ліхтарі висвітили кіоск з квитками на
пристані. На протилежному боці, за смугою асфальту, тулилися
човни й катери, котрісь із них мали прозоре дно. Вони гойда-
лися на відлунні шторму, який царював у відкритому морі.
«Ніно, час спускатися, прибули, — Астрід визирнула з две-
рей. — Ще побачимося, гарного вам несезону».
Ніна помахала у відповідь. Дрібні краплі солоної води про-
сочили шкіру.
Вона підхопила сумку й слідом за дітьми, що мішками
з оливками висіли на руках у батьків, за батьками, що самі
були б не проти повисіти у когось на руках, спустилася трапом
до порту і миттю відчула зміну — дзвінку тишу відірваної від
материка і поки чужої землі.
Вона загаялася на мить, тиснучи пальцями на екран теле-
фону: «Генику, я прибула. Кохаю. Скоро повернусь».
Тоді підвела очі — побачила жіночу фігуру й попрямува-
ла до неї. Анна гукала з іншого боку, між ними водії автівок

18
та вантажівки відлигою спускалися на дорогу й неслися геть
звивистими дорогами додому, де на них чекали вечеря, роз-
палений камін та вечірній випуск новин.
Непроглядне тіло моря залишилося за спиною Ніни, сумка
випнула пузо в багажнику автівки. «Ми чекали на тебе», —
мови­ла Анна, повернула ключ у запалюванні, й вони рушили
в путь.
 дам стояв біля багажної стрічки. Крім нього, в залі
прибуття аеропорту Занте не було жодної душі. Хіба що приби-
ральник, який протирав підлогу широкою щіткою та перевіряв,
чи не настав час спустошити смітник. Він ковзнув поглядом по
Адаму, ніби той був колоною чи забутою сумкою, яка крути-
лася на гумовій стрічці сама-одна, ніби останнім пожовклим
листком платана, що дрейфує в осінній калюжі.
Хоча валіза, стара, з металевими замками та подряпинами
від перекидання вантажниками на Сицилії та від пазурів кішки,
що вешталася у фоє паризького готелю, викликала б більше
уваги у службовця в сірій уніформі.
Адам дивився на екран телефона, між губ затис блакитну
дужку оправи окулярів, читав лист від редактора. «Термінові
правки у п’ятнадцятому розділі. Здаємо у друк за два дні». Якби
його зараз побачила дружина, вона б вихопила окуляри з його
вуст, запхала в чохол та пристукнула кришкою. Але дружини

21
поруч не було, а його єдина супутниця, шкіряна валіза, хова-
лася в темряві лабіринтів аеропорту. Адам вимкнув телефон,
поклав до кишені піджака й озирнувся — в залі з’явилися лю-
ди. Вони поставали поруч з ним. Адам боковим зором бачив
куртки і плащі, вся його увага була прикута до чорної пащі,
з якої вистрибували сумки, наплічники та валізи.
Рожевий, блакитний, чорний багаж розібрали пасажири.
Адам чув, як торохкотіли натертою кахляною підлогою плас-
тикові коліщатка, як шурхотіли, випускаючи прибульців, авто-
матичні двері. Він глянув на наручний годинник. Алгоритм був
знайомим та простим. Зараз, цієї самої миті, його проходять
мандрівники у Штатах, Англії, Україні, в тій же Італії. Сьогодні
вранці, о 9:46, Адам поклав валізу на стрічку в аеропорту
Ф’юмічіно — електронні ваги висвітили двадцять з половиною
кілограмів. Дівчина у блакитному піджаку, руде волосся під-
стрижене, скроні виголені, навісила ярлик, та валіза попряму-
вала до Афін, як і Адам. Він переніс втомлене тіло до тісного
літака, де протиснувся до місця біля вікна і, щойно злетіли,
опустив шторку, аби не бачити щасливого сяйва вічного міста,
яке швидко віддалялося. Він підклав під шию шалик, закрив очі
та задрімав. Останніми роками денний сон давався йому все
легше. Плечі й очі, руки й ноги вимагали передиху. Прокинувся
він уже в Афінах та пересів до меншого, по чотири місця в ряду
проти шести, літака з пропелерами на крилах. Шторку залишив
прочиненою і в нічному настрої, що вже охопив мегаполіс,
поховав руїни, хіба що Акрополь підсвічували наполегливі
ліхтарі, він вдивлявся у рух автівок та мільйони вогнів, що
виштовхували гострі кути будинків, прокреслювали вигини

22
міста. Валіза мала летіти тим самим рейсом. Стюардеса роз-
дала цукерки у срібних обгортках, штучний малиновий смак
розтанув у роті. На острівних напрямках авіакомпанії ставали
щедрішими, наливали чаю-кави, пригощали печивом, підкла-
дали подушки під втомлені спини.
Ви вже майже вдома, промовляли вони, а острів’яни піклу-
ються одне про одного.
За пів години Адам побачив Занте. Він виринув з темряви
ілюмінатора. Світла було менше, ніж у Римі, але від самого
вигляду пагорбів, лагуни та дому, який чекав на нього, його
очі стали вологими й усмішка розтягнула відвиклі губи. Він
промокнув очі й голосно — револьверним пострілом — чхнув.
«Вибачте», — сказав до молодої жінки, яка сиділа поруч:
сумочка стоїть на колінах, м’ясисті ноги обтягнуті прозорими
панчохами.
Вона торкнулася його плеча. «Ви нагадали мені батька», —
мовила вона, й Адам ледь не розридався, цього разу на весь
салон. «Щоразу, як він бачить Закінтос з ілюмінатора, він
чхає», — вела далі жінка. Адам кивнув, не дивлячись на жінку.
Батько, значить. Відвернувся до вікна. Скоріше покинути літак,
підхопити валізу й чкурнути додому. Сніжок вже зачекався.
Стрічка зупинилася, Адам поклав окуляри в нагрудну ки-
шеню, перед тим двічі схибивши. Тільки не це, прошепотів він.
Працівник аеропорту, як на лихо, теж зник.
Адам потер лоба, роззирнувся навкруги та попрямував до
виходу. Пес, що сидів на блакитному повідці, кинувся до Адама
з теплим гавкотом й обдав його радістю, ніби олія, що відділи-
лася від води. Різною щільністю, різними світами, радість і на

23
міліметр не просочилася в Адама — скотилася плечима, піджа-
ком, джинсами, завмерла на підлозі, зайва, зайва. Пес визнав
помилку, незнайомі штани, чужий запах. Він знав різних чо-
ловіків, вони приходили до хазяйки кілька разів на місяць,
відштовхували його ногою у вузьку морду від спроб застриб-
нути на диван або ж, навпаки, пестили та кликали посидіти
на колінах. Волосяний покрив чоловіків теж відрізнявся: одні
з кучерявою бородою, інші з чорною кучмою, а то й незрозу-
мілі голомозі. Пахло від них ягнятиною, тушкованою свининою
(тут пес захлинався слиною), а то й, прости Господи, кіноа. Але
ніколи гості не верталися, не повторювалися. І через ту звичку
до мінливості пес втратив до Адама всіляку цікавість, він став
ще однією парою штанів, яка пахла літаком та пральним поро-
шком. Господарка пса зміряла Адама поглядом, риси обличчя
пом’якшали, але вона не змогла уявити чоловіка дорослішого
у своїй вітальні, у своєму ліжку і подивилася на вихід із зали
прибуття — шукала доньку, літак із Корфу прибував із запізнен-
ням на сорок п’ять хвилин.
Він пройшов далі, почув голоси дітей: сміялися дві дівчинки,
одна вдягнута у жовтий дощовик, що був би до міри ляльці,
інша тримала в руці рожеву парасолю. Вони сиділи на лаві та
теліпали ногами у повітрі, парасолька схилилася до дощовика
і, склавши руки човником, щось прошепотіла на вухо. Наступної
миті їхня хихітня злетіла до стелі. Дівчата підхопилися та рво-
нули до Адама. Раптом вони зупинилися, похитавшись, утри-
мали баланс і, усвідомивши помилку (чи робило все, що від-
бувалося, приїзд Адама однією великою помилкою?), взялися
за руки, й молодша, густо почервонівши, потягнулася до матері.

24
Та підійшла до дітей та Адама й посміхнулася: «Вибачте». Вона
й гадки не мала, що він би праву руку віддав, якби ця жінка і її,
тоді вже їхні, дочки зустрічали його в аеропорту. І тоді б вона
мусила бути Марією.
Адам розкланявся, у присутності дівчаток він не стримав
усмішки, острів робив його щедрим на почуття, навіть коли сум
причаївся у нагрудній кишені. Він підійшов до стійки, заповнив
папери, та дівчина розвела руками: «Більше нічим не можу
допомогти. Чекайте на дзвінок». Адам постукав пальцями по
стійці, похитав головою та сказав: «Не можу повірити, що це
сталося». Дівчина торкнулася його плеча: «Обіцяю, ми зробимо
все можливе, аби знайти ваш багаж».
«Ваш багаж, — пробурмотів Адам, прямуючи до виходу. –
Все моє життя — у цій валізі, а вона каже "ваш багаж"».
Він рухався повільно, впливаючи на острів, ноги були ватя-
ними, у скронях колотився молоточок, у голові вібрував стри-
жень. «Я не можу її втратити, — примовляв він. — Не можу».
Адам сів у автівку й заплющив очі, подумки перебираючи
речі, які загубив разом із валізою. У відкриту пащу він заки-
нув стос книжок, портативний принтер, зміну білизни, товсту
книжку, яку він взяв із собою до літака, перечитував, коли їздив
додому, до Рима. «Додому» тепер розділилося на два місця —
в Італію, до Греції. Шкарпетки та книжки, навіть принтер він
замінить. Крім однієї речі, йому кольнуло в грудях. Він змор-
щився, закрив руками обличчя, знизав плечима. Марія провела
пальцями по його спині. Він випростався, втомлено всміхнувся
їй та пристебнув ремінь безпеки. Повернув ключ — маши-
на прокинулася після тижневого сну. Кашлянула, зойкнула

25
і потяглася на дальній край острова, куди приїжджають тільки
найщасливіші туристи. Тиша на Василікосі охоплювала все —
машини взимку сюди майже не доїжджали, а рідкісні острів’я-
ни приїздили сонячними неділями з інших кутків, щоб неспіш-
но пройтися широким піщаним пляжем.
Адам орендував будинок у широковідомого грецького
письменника. Він прославився ще до того, як йому виповни-
лося тридцять, устиг втомитися від надокучливих листів та зі-
знань у коханні й ховався на острові, де мав велику бібліотеку
і чорний рояль, що стояв накритий плюшевою попоною, наче
королівський кінь, у стійло до якого господар не заходить:
надто зайнятий війнами, зрадами та замахами на власне жит­
тя. Вони познайомилися на прийомі у грецькому консульстві
в Римі. Адам опинився біля імпровізованого бару: стіл на тов-
стих вирізних ніжках та офіціант у білій сорочці, з приклеє-
ною усмішкою, кубиками льоду витрушував ритм нудьги. Він
побачив письменника й завів розмову. Адам перекладав його
гостросюжетні романи: кров, бездарні поліціянти, талановитий
детектив з драматичним минулим, закохана у нього дівчина.
Після кількох склянок узо розмова зайшла про відпустку,
порожні шафи в їхній із Марією, вже його власній, спальні
та про втечу з Рима. На зиму, літо, осінь та назавжди. Поки
біль не вщухне. Адам змовчав про біль, замовив ще випивки
й закинув її денцем вгору, як горілку.
Широковідомий грецький письменник розповів йому
про дім на краю острова. «Колись тією землею заправляли
венеціанці, лишилися руїни фортеці та кілька веж, розкиданих
по острову, тож не будете відірваним від "своїх", — мовив він,

26
підчепивши зубочисткою жирну зелену оливку. — Тим паче,
що закінфська грецька містить неабияку згадку про вашу мову».
Адам погодився, не дивлячись. Подивитися було на що: про-
стора кам’яна зала, балюстрада всередині дому, темна спаль-
ня з вітражним віконцем, схованим під стелею. З веранди він
побачить море, відчує солоний запах повітря, волога в повітрі
викличе ревматизм, «…словом — ідеальне місце, — підсумував
письменник, — аби залишити Рим і смакувати самотність. Але
якщо набридне нести целібат, по сусідству орендують віллу,
куди влітку приїздять симпатичні туристочки».
Адам кивнув та за кілька днів виклав перед письмен-
ником пухкенький конверт. І переїхав на острів. Він заки-
нув у блакитну «хонду» частину бібліотеки, добрих сто п’ят­
десят книжок та словників, програвач, платівки Боба Ділана,
«The Beatles»; «Where do you go to my lovely», — наспівував
він, чекаючи посадки на пором Анкона-Патри. Він уникав
говорити будь з ким, крім Марії, а тепер і з ким-небудь вза-
галі про музичні смаки. Адам уникав говорити й про Марію,
«вона сама тобі все розповість», — часто повторював він. Доки
одного задушливого липневого вечора він якось швидко
розпався на складові від кількох келихів вина й розповів
усе, як є. Але я дала обіцянку мовчати, і, якщо тільки він сам
не видасть себе, ми перегорнемо сторінку й забудемо про
дружину Адама.
Мене ж звати Річка, я оповідачка та художниця і живу на
острові. Адам і Ніна з’являлися на порозі моєї майстерні та
розповідали кожен свій погляд на історію, минуле й майбутнє,
пили каву і вино та проживали зиму.

27
 Вони по різні сторони острова, Адам і Ніна, але неодмінно,
можливо, вже завтра, вони зненацька зустрінуться під без-
жальними флуоресцентними ліхтарями супермаркету, які ви-
дадуть вік Адама та втому Ніни. Та нічого, майже нíчого, буде їм
ховати одне від одного. Історія потече далі, за всіма правилами
розвитку сюжету і проти всіх законів логіки.
Або ж вони побачаться у кав’ярні, куди Ніна зайде випити
кави, сховатися від дощу і розпитуватиме офіціанта, де най-
ближча книжкова крамниця. Адам сидітиме за столиком, роз-
горнувши газету. Склянка з лимонадом залишиться недотор-
каною, краплини конденсату одна за одною прокладатимуть
шлях на білу серветку, списану чорнильною ручкою.
Можливо, він вперше побачить її на розі широкої дороги,
що веде до міста. Вдягнута у червону сукню та зелений плащ,
вона схилиться над кошеням — зовсім ще маленьким і геть
блохастим. Вона спитає в цукерні, чи можна його всиновити,
врятувати від холоду та вітру, стати його мамою, і жінка з густо
підведеними чорним бровами відповість: «Це кіт хазяїна».
Рано чи пізно вони зустрінуться, але зараз вони тільки при-
земляються, пришвартовуються на острів, окрему частину суші,
що живе за власними правилами та не гарантує щасливого
кінця історії, яка викидає якір у цій книжці.
 ім оточували кипариси й оливкові дерева. Перші
несли варту, оберігали пару, яка оселилася на острові два­
дцять років тому. Рівні хребти дерев витягували потилиці до
неба і тільки де-не-де темно-зелені мантії жовтіли підпалина-
ми, слідами пестощів безжального липневого сонця. На пагор-
бі, на краю села, урочисто впливаючи в долину, дім вдивлявся
у далеке море. Білі кам’яні стіни підпирав червоний черепич-
ний дах, на якому вранці розводився пташиний базар: танцю-
вали горобці та ластівки. Вітер загравав з оливковим гіллям,
гнув до землі, воно пручалося, і варто йому було ледь посла-
бити хватку, гілки знов тягнулися до нічного неба. Без­звучні
блискавки спалахували на поверхні моря. Їхнє фіолетове сяй-
во на мить вихоплювало силуети будинків, із натужним вди-
хом морок накривав їх новою хвилею.
Дорогою Ніна крутила головою та прислуховувалася. В селі
було тихо, навіть кури спали, порозсідавшись на вигнутому
гіллі серед сріблястого оливкового листя. Чорна кішка нес-
ла варту побіля узніжжя курячого ліжка. То тут, то там горіли

31
ліхтарі на ґанках. Зараз, коли подорож закінчувалася, коли до
входу в будинок залишалися кроки, метри, не кілометри, не
сотні й тисячі, Ніна розхвилювалася. Лише автівка зупинилася,
вона потягнулася до ручки дверцят. А що, якщо вона не зможе
написати? Виконати те, заради чого приїхала?
Музу ж не можна викликати за бажанням, тиснути на кла-
віші комп’ютера, удавати із себе письменницю. А як нічого не
вийде з цієї творчої відпустки й повернеться вона з порожнім
серцем, розчарована, а ще гірше — розчарує Анну, якій-бо по-
обіцяла справжню велику річ?
Зараз би закурити, вона провела долонями по кишенях.
Порожньо. Анна заглушила двигун. Приїхали. «Щось речей
у тебе небагато, — сказала вона, допомагаючи дістати сумку
з багажника. — Історія не така вже й коротка, за вихідні на-
вряд чи справишся».
«Я мандрую легко, — усміхнулася Ніна. Профіль Анни був
м’яким, очі світлими. — Ми все встигнемо, обіцяю».
Сказала й закусила губу. Знала ж, що не варто обіцяти до
того, як слова покладе на папір. Але що зроблене — квитки
купила, прилетіла, приїхала, припливла, зустріла Анну, — те
зроблене. «Сядь і працюй», — прожебоніла Ніна до себе.
Вони не були знайомі особисто, ніколи до цього дня, не по-
тискали одна одній руки, не пили чай за одним столом, а тіль-
ки з різних боків телефонної лінії. Їхнє листування почалося
в інтернеті, переросло у дзвінки: Анна терпіти не могла елек-
тронні замінники людського зв’язку. Вони розмовляли про все:
життя в Україні, яке Анна могла лише уявити, книжки та історію
життя Анни, яка зрештою і привела сюди Ніну. Анна не казала:

32
«Розкажи мою історію», але із того, як вона викидала у повітря
окремі слова, образи, уривки спогадів про події тридцятиріч-
ної давнини, Ніна відчувала: там є більше. Таємниця ховалася
у тому, як Анна прикривала очі: варто було розмові, як порому,
що наштовхнувся на хвилю, стикнутися з темою, зануритися
в неї, як погляд її летів усередину, пірнав углиб, у блакить моря
і беззупинно падав униз і вниз, поринаючи у вчорашній день,
що трапився шістдесят років тому.
Після останньої розмови з Анною і кинутим нею «щоб роз-
повісти тобі все, ти маєш приїхати», Ніна побачила уривки
оповідання. Уві сні, вона додумувала те, чого не знала. Колір
волосся матері Анни, скількох дітей вона мала. Ніна намага-
лася писати: на клаптиках паперу, в комп’ютері й телефоні,
вона бачила дівчинку уві сні, що сидить під великим каменем,
коліна притиснуті до збитого підборіддя. Але щомиті вона на-
ражалася на стіну, глуху стіну, яка вимагала, як вона тоді думала,
вигадки. І Ніна розтискала пальці, мить минала, образ губився
у зім’ятих сумнівах.
Після останньої розмови з Анною Ніна озирнулася на своє
життя в Харкові: посеред жовтого кленового листя, яке щіль-
но засипало парк Шевченка, вона роздивилася обіцянку вог-
кого листопада, безсніжного грудня й задушливих новорічних
вечірок у набитих, наче банки сардинами, барах, кожну з яких
вона обов’язково пропустить. Вона подивилася на Женю, на
їхнє майбутнє, уявлене, ще не пережите. Життя розстилалося
заведеним порядком. РАЦС — пологовий будинок — дитя-
ча поліклініка, дитячий садок — Єгипет в лютому — школа
і так далі, й час спливатиме швидко і повільно водночас.

33
І квартиру вони вже придбали разом, і робочі білять стіни,
і днями Женя прийматиме роботу та перевірить, чи щільно
зачиняються пластикові вікна, а тоді вона повернеться і…
Але Анна кликала її, не словами, не дзвінками навіть, а не­
явною обіцянкою того, що має статися. І вона спитала: «Можна,
я приїду ненадовго?». «Гаразд, приїзди влітку», — Анна наки-
нула шалик на плечі, Ніна дивилася на неї тоді крізь екран,
з Харкова. За спиною в Анни вона бачила вікно, у вікні роз-
миту зелень олив. «Ні, зараз», — видушила Ніна і відчула, як
щоки залило тепло. «Я пораджуся з Ектором, — сказала Анна. —
Але ж несезон. — Ніна зіщулилася. — Ти не зможеш купатися,
дощі, знову ж таки». Вона відпила чай, не дивлячись на екран.
«Втім, — схопилася Анна, — зима — найкращий час, щоб писати».
З моменту, відколи вона купила квитки, слова пішли звіду-
сіль, комп’ютер і телефон нагрілися від постукування її пальців.
Вона не писала — розминалася. Слова приходили лавиною,
несли Ніну, вона не відчувала підлоги під ногами та стільця
під сідницями.
«Тільки… — Анна замовкла, — я не казала цього телефоном…
Тільки Ектору може не сподобатися цей задум». «Ми щось ви-
гадаємо», — сказала Ніна.
Ніна поклала в дорожню сумку піжаму, кілька вовняних та
шовкових суконь, білизну і купила квиток на літак. Ритм дзве-
нів у ній, але так далеко від об’єкта історії, за дві з половиною
тисячі кілометрів від острова вона не могла його розчути.
Ніна увійшла у дім слідом за Анною. Її розмістили у кімнаті
на першому поверсі, схожій на келію монаха, з кам’яними сті-
нами й овальної форми. Ніна хотіла тут же, не роздягнувшись,

34
сісти за вузький дерев’яний стіл та записати рядки, які прийшли.
Блакить, черепахи, дельфін, гострота сяйва маяка. Але рука
з цупкими пальцями стисла її плече, не даючи поворухнутися.
Вона нашіптувала: «Розбери речі, зазирни у шафу, прийми душ».
Кімната продірявлена чотирма вікнами з трьох сторін, так
що вона могла впускати стільки світла та повітря, скільки хоті-
ла. Вузьке ліжко — повна протилежність їхньому широчезному
матрацу, де вона губилася вночі, втікала від Жені на краєчок
або й, навпаки, тулилася чимдуж і обплітала його спину, плечі
руками та ногами. Вона піддала себе добровільному чернецтву.
У кімнаті лише зрідка ночували, і по собі невидимі гості не
залишали слідів, як ідеальні відвідувачі готелю. В шафі лежа-
ли чисті рушники та мішечок з лавандою. Ніна опустилася на
ліжко — клаптикова ковдра, розтягнута по всіх кутах, дзвеніла
від напруги. Наволочка хруснула, коли вона опустила голову
на подушку.
Ніна подумала: листопад. І вся зима розтягнулася перед
нею, мов кішка на розпеченому капоті машини. Гріється на
сонці. Вона подумала: зима, дощі, рядки. Вона подивилася на
екран телефона. Женя відповів: «Привезли ліжко, але без тебе
воно жорстке».
Вона прикрила очі, по склу барабанив дощ. Наступної ми-
ті у двері постукали — Ніна підхопилася, стираючи сон. Стіл
так і стояв, порожнів, у темряві кімнати, недоторканий. Вона
пригладила волосся, осмикнула сукню, закашлялася — стукіт
не повторювався, за дверима терпляче чекали. Серце проби-
вало діру в горлі. Що вона взагалі тут робить, навіщо припливла
на острів, поселилася у чужих людей? Вона жодної книжки не

35
видала, а вже грає в письменницю. Хотіла втекти, нехай би їхала
до сестер у Київ, але потрапила майже в джунглі, тут вона вже
сама трохи не розреготалася. Та відчинила двері. Анна усміха-
лася, коротке сріблясте волосся пригладжене вологою щіткою.
— Ходімо до вогню, — сказала вона. — Познайомлю тебе
з Ектором.
Він сидів біля каміна, спиною до них, — Ніна побачила тем-
ну кучму, гостру лінію статури.
Почувши кроки, він підхопився і нетвердою ходою попряму-
вав до Ніни. Вона розрівняла плечі, потягнулася знов осмикнути
сукню і подивитися в дзеркало, але Ектор вже стояв перед нею,
пахнучи одеколоном, та міцно тис їй руку. Він подивився на Ніну
з-під важких брів, маленькі чорні очі вивчали її.
— У вас офіцерська виправка, — сказала Ніна, — мій дід був
військовим.
Вона потерла долоню.
— Я служив на флоті, — відповів Ектор.
Вони пройшли до вогню, де Анна розливала червоний гір-
ський чай у чашки з тонкої порцеляни.
Ніна глибше вмостилася у кріслі, підклала подушку під спи-
ну. Вони розмовляли далі, наче люди, які поки не знають одне
одного достатньо добре, щоб мовчати разом.
— Діти Ектора навідуються на Різдво, — сказала Анна. — Але
цього року не приїдуть: бродить сильний грип, і вони ніс бояться
показати з дому, через малюків. Моїх ми навідуємо в них удома.
— То ти бабуся, — сказала Ніна, й Анна вказала пальцем на
камінну полицю. Фотографії малюків, яких обіймали батьки
з очима Ектора й Анни.

36
 — Анна сказала, ти втекла від нареченого, — всміхнувся Ектор.
Ніна глянула на Анну.
— Ну, годі, Екторе, нехай у дівчини буде таємниця.
— Все добре, — сказала Ніна, — це невеличка пауза перед
визначним обов’язком.
— Не будемо про це, — Анна махнула рукою, але з поруху її
плеча Ніна зрозуміла, що й про книжку вона повинна мовчати.
— Тож втекла ненадовго, — Ніна розгладила невидиму склад-
ку на спідниці, відпила чаю. — Але моя відсутність піде нам на
користь. Дякую, що запросили мене в гості.
— Аннушка каже, ти письменниця, це була її ідея здати тобі
кімнату.
— Дуже вдячна вам, я не завдаватиму клопотів.
Дім був напханий дрібничками, Ніна раз у раз чіплялася за
якусь із них, роздивлялася глиняні гарбузи, порцелянових котів,
розставлених по підвіконнях. Фотографії Анни й Ектора років
десять тому. У їхньому ресторані, на Василікосі. Вона у фартуху,
усмішка на весь рот, він — чорне волосся зачесане назад, очі
сяють, виглядає з-за її плеча.
— Тоді ми працювали день і ніч. У сезон люди приїздили до
ресторану з усього острова. Яку мусаку вона готувала, — він
погладив руку Анни, прицмокнув. — Вона ніколи без діла не
сидить, моя Аннушка, навіть зараз.
— Тримаю себе у формі, — посміхнулася Анна, сідаючи на
край крісла поруч із Ектором, наче хлопчик, готовий ось-ось
зірватися й рвонути за рудим котом.
І справді, за мить вона зіскочила з місця і вже поралася
на кухні, яку відділяв від вітальні дерев’яний бар. Вона вдруге

37
заварила чай, поворушила кочергою розпечене помаранчеве
поління, аби прогоряло до вугілля. «Сиди, сиди», — примовляла
вона. Але нова, тепла, острівна Ніна вже підхопилася на ноги
та, глушачи бажання курити, подала чашку з чаєм Ектору. Він
усміхнувся раптовій близькості.
Ніна протерла тацю від крапель чаю та вийшла до кухні.
Анна мила посуд, і гаряча вода підіймалася парою до її об-
личчя, вкриваючи його.
Ніна наблизилася до стіни й подивилася на світлину Ектора
у формі. Плечі гордливо розправлені, дивиться в об’єктив.
Підборіддя підняте, погляд ясний, з ледь помітною усмішкою.
Його ще можна впізнати, навіть без складок уздовж носа та губ.
— Таким я його зустріла, — проказала Анна, голос танув у во-
доспаді гарячих крапель.
Вона закрутила кран та взяла тарілку і почала витирати ку-
хонним рушником. Минуле сиділо тут же, за столом, уп’явшись
поглядом у натруджені руки жінки. Воно стежило, чи висковзне
зайве слово, зронить його Анна на кам’яну підлогу; і я замов-
каю, щоб вона говорила.
— Коли ми розпочнемо? — спитала Ніна. Анна відкрила рота,
зробила вдих, подивилася на Екторову потилицю, стисла губи
та нахилила голову. Він відкрив журнал, він вічно читав журнали,
ніколи не книжки, не те що Анна з її товстезними фоліантами.
— Як шкода, що я не знаю твоєї мови, — сказала Ніна, торка-
ючись пальцями м’яких та твердих палітурок.
Тепер вона шукала погляд Анни, наче зголоднілий рибалка,
що порвав волосінь, нишпорить мутним дном, намагаючись
голими руками вхопити сардину.

38
 Ектор читав, але вогонь не тріщав надто голосно, вода
залишалася в крані, а вітер, хоч і завивав, але за щільно за-
критими віконницями.
— Почекай ще трохи, — сказала Анна, — як тільки…
Але вона не встигла закінчити, задзвонив телефон, Анна
поспіхом витерла руки об фартух і підняла слухавку.
— Привіт, дитино. Заспокойся, будь ласка, що сталося?
Ніна переминалася з ноги на ногу, крутила в руках серветку.
Анна сперлася на стіну.
— Лікаря викликали? — спитала вона. — А що Марко каже?
У відрядженні? Зберися, люба. Я впевнена, це тільки страхи. Я не
можу приїхати, у нас гостя, — Анна повернулася спиною до Ніни,
відійшла у дальній кут кухні та забубоніла швидкою грецькою.
Ніна повернулася до вітальні й опустилася в крісло. Витягла
ноги до вогню та видихнула. Вона дивилася на язики полум’я,
що виривалися у димохід, линучи все вище, з труби, розві-
ювалися небом і перетворювалися на частину нічного неба
та темних хмар, що розносилися по селу. Анна поклала слухав-
ку і примовляла щось пошепки, Ніна не розуміла.
— Піду перевірю, що там з дружиною, — сказав Ектор та
підвівся.
Ніна прикрила очі, розмитий силует, напівпрозора біла
з димом фігура примарилася їй у небі. Вона почула на межі
уяви, на межі сну тихий шепіт ніжної жінки: «Знайди мене».
Щось чекало на неї за рогом, тільки Ніна поки не могла роз-
дивитися, що саме.
 дома Адам міряв кроками вітальню. Від дивана до
вікна на всю стіну, від вікна, повз камін, до дивана. Руки в ки-
шенях, голова схилена. Сніжок слідував за ним, крок у крок.
Білий, кудлатий, суміш пуделя з лабрадором. Він підстрибу-
вав, прикушував рукав Адамового светра, розтискав щелепи,
падав на вищерблені кахлі, підставляв живіт, підскакував на
лапи, крутив хвостом, знов рикав і повторював, заводив та-
нець знову й знову. Адам дістав окуляри з нагрудної кишені,
підійшов до книжкової полиці, розгорнув товстий том, прочи-
тав, ворушачи губами, кілька рядків, захряснув книжку, озир-
нувся на Сніжка, який сидів, витягнувшись у струнку, і чекав,
коли погляд хазяїна ковзне по ньому, зупиниться.
Адам розгублено поплескав пса по голові.
Сніжок мав сварливий, огидний характер і звичку обгав-
кувати все, що рухається. Був то мопед, який осідлали турис-
ти, чи автівка Спіроса, сусіда Адама. Вечорами він згортався

41
бубликом біля ніг хазяїна, при палаючому коминку, вдень ганяв
гаями без ланцюжка, стрибаючи, наче гірський козел, а не пес,
що його Адам забрав додому з притулку. У перші тижні на
острові дім переповнювала тиша та порожнеча. Астрід, ми-
ла Астрід, яка завжди з’являлася тоді, коли треба й ні, майже
силоміць затягла його до притулку, і Адам побачив Сніжка.
Марія б нізащо не дозволила взяти метиса, тільки чистопород-
ного спанієля або шпіца. Але її не було поруч, і Адам майже
навмання обрав собі друга. Лапи його були довгими, наче
у лабрадора, а хутро кудлатим та кучерявим, як у пуделя. Чеши
не чеши, стрижи не стрижи, а виглядав він задриписто. В ли-
стопаді, коли останні черепахи вилупилися з яєць та проклали
дорогу до моря, пляжі відкривалися для прогулянок з соба-
ками. Опинившись на крайку моря, Сніжок мчав стрімголов,
здимаючи за собою жовті хмари. Не встигаючи загальмувати,
він падав на бік, але тут же підхоплювався та мчав далі, стру-
шуючи пісок з боків.
Берег моря сяяв прозорим, лагідним теплом, і навіть не
треба було заплющувати очі, тепло просякало все єство Адама,
ніби в іншому житті, з іншими батьками, мати обіймала його,
маленького, і лагідно гладила по голові довгими тонкими паль-
цями з нанизаними на них каблучками.
Як стверджував Спірос, кожен острів’янин мав принаймні
одного пса і з десяток котів, які стікалися звідусіль та голосно
нявкали, вимагаючи їжу.
Великий огрядний грек жив по сусідству у віллі, побудо-
ваній на сучасний манір. Всі кам’яні виступи замазані білим
цементом та вирівняні. Надворі він збудував великий басейн,

42
виставив шезлонги під тентом та відкритий гриль. «Кожна зі
спалень, — казав сусід, показуючи туристам кімнати, — вмі-
щує пару дорослих та дитину, дуже зручно для сімейного
відпочинку».
Якщо дім Адама показував вулиці оголене каміння, то стіни
дому Спіроса були гладенькими та пофарбованими у світ-
ло-персиковий колір. У горщиках і діжках квітнули герані
й троянди, у палісаднику скупчилися з двадцять кущів квітів.
Сусід також заправляв крамницею з сувенірами, плюшевими
черепахами з випнутими очима, гаманцями зі штучної шкіри,
із намальованими на них пальмами й оливковими гілками
та написом «Zante».
Поки він пробивав чеки та загортав вази і попільнички
у біло-блакитний хрусткий папір та плівку, його сестра Роза, на
честь якої було названо віллу, поралася у гостьових кімнатах.
Широковідомий грецький письменник не збрехав: до вілли
приїздили компанії дівчат і хлопців, які з розбігу стрибали
в басейн, що було суворо заборонено. Адам лежав без сну,
Сніжок гарчав з лежанки в кутку, а туристи реготали, співали
польською, німецькою та італійською, а вранці спали в заті-
нених кімнатах, аж поки сонце не розпалювало повітря до
текучої олії. Адам бачив Спіроса та дівчат, які прогулювалися до
пляжу. Він обіймав дівчину за талію, а вона заливчасто хихотіла.
Коли Адам тільки переїхав на острів, Спірос запросив його на
вечерю. Після двох годин розмов, вина та тушкованого у печі
м’яса вони перейшли до вітальні, де на виду з гордістю був
виставлений малюнок молодшого сина Рози — букет соняхів
у вазі. У несезон сестра переїздила до Афін, де діти ходили

43
до школи, а Спірос залишався один на хазяйстві. На Різдво,
Великдень та інколи й на вихідні сестра з дітьми приїздили
до вілли, і дім знов оживав, а Адам тішився та приймав запро-
шення на каву.
Влітку вілла ставала прихистком молодих туристок, що
прибували на острів. Щодня о п’ятій по обіді Адам виходив
на прогулянку. Спочатку виникала пузата фігура Сніжка на
тонких лапках. Він обгавкував жінок, що чекали одна на од-
ну в оливковій тіні дерев, вдягнуті у широкополі солом’яні
капелюхи й умовні сукенки, під якими проглядалися обри-
си бікіні. Білошкірі, вони прибували з північних країн у по-
шуках сонця, тепла та пригод. Слідом за псом вони бачили
вихрасту, посріблену часом голову Адама, яка виринала з-за
паркану, з’являлася на порозі хвіртки, й далі показувалася
решта його тіла, та він, ігноруючи дівчат, слідував за собакою.
Коли я питала Адама за кавою, чи він і справді, як подейку-
ють, міняє подружок щотижня, він сором’язливо відповідав:
«Що ти, Річко? Вони ж як молоденькі яблуні, хитаються на
вітрі, знемагають від спеки, розсипають навколо себе білі пе-
люстки і чекають, пізніше, з обважнілими гілками, аби дбай-
ливі руки зібрали їхні плоди. Але не мої, — примовляв він, —
не мої». Він проводив дні та ночі на самоті, виїздив у місто,
щоб побачитися зі знайомими, та навідувався до притулку.
На ранок десяток різновікових і різношерстих котів тов-
пився на ґанку, голосно муркочучи та нявкаючи. Вони роз-
мовляли власною, закінфською котячою мовою з італійським
акцентом, відкривали пащі й несамовито кричали, доки Адам
не з’являвся перед ними з мискою їжі в руках. Адам спускав

44
одну ногу з ліжка, завмирав, дослухаючись, чи не болить спина
та чи стара травма у коліні не передає вітання минулій ночі,
він тоді ще грав у теніс, розірвав зв’язку і так до кінця й не
одужав. Спускав іншу ногу, відкашлювався, плентався до ванної.
Впізнавав себе у вкритому плямами дзеркалі.
Тиша відкликалася луною. Він довго та шумно вмивався,
голив дводенну щетину, бризкав ув обличчя крижаною водою,
виходив на кухню і гримів металевими тарілками, годував
тварин. Сніжок переминався з лапи на лапу, скавчав та гарчав.
Адам вдавано сварив пса і, поки говорив з ним, прокидався,
усвідомлюючи свою самотність.
Слухаючи сміх, що лунав із сусідньої вілли, він ночами ле-
жав без сну, дивився в темряву, а коли лежати вже не було
сил, йшов до альтанки, вмикав лампу, витягав з полиці одну
з зачитаних книжок і схилявся над нею до самого світанку. На
годину-дві провалювався у липкий сон, а потім сходило сонце.
Він не приховував, що одружений, навпаки, це було перше,
про що він повідомляв кожній особі при зустрічі. «Я чекаю
на дружину, вона у від’їзді, в Римі. Навідує стареньку матір.
Бідолашна, впала та послизнулася на кахлях, зламала шийку
стегна. Повернеться наступного тижня. А ви коли їдете?»
І визначав кордони знайомства з будь-якою особою жі-
ночої статі. Одна з туристок Спіроса все-таки вчепилася йо-
му в лікоть, і він змушений був запросити її на каву. «Тільки
кава», — сказав він собі.
— Ви ж розумієте, як самотньо буває вечорами, серед голос-
ної краси, сміху вашого, що вигулькує з-за паркана. Спіросу
щастить, він повсякчас оточений німфами.

45
 — А його сестра, — пробурмотіла дівчина, — дуже мила жінка.
— Роза? Безсумнівно, — відповів Адам.
— Хочете ще кави?
Гостя кивнула.
Він простягнув руку, щоб взяти її чашку, і їхні передпліччя
доторкнулися. З тим же ефектом на нього міг обпертися ви-
падковий сусід в кінотеатрі. Нічого не відчувши, він подивився
на годинник. Позіхнув. За кілька хвилин дівчина пішла, зали­
шивши двері прочиненими.
Вечорами Адам передивлявся фільми про Джеймса Бонда
і чудово знав, що рано чи пізно за достатньої кількості вина
та подій, оскільки перестрілки й погоні островом були немож-
ливі для його сюжету, одна з дів може впасти в його обійми,
й вітальню поглине темрява. Але він чекав на Марію, так він
сказав мені. Вона мала ось-ось приїхати. «Ба більше, — вів далі
Адам, — вона вже приїздила на острів, і не раз, ось тільки ви
з нею розминулися».
В альтанці він облаштував собі лігво. З-за письмового стола
він дивився на море, на столі розмістився комп’ютер, принтер
і коробки з паперами, на підвіконні, яке обрамлювало альтан-
ку, він поставив книжки, потрібні для перекладу, та словники.
На столі стояла рамка з фотографією Марії. Вона обіймала
стовбур римської сосни, щокою притулившись до шершавої
кори. Сонячний промінь падав на неї, висвітлюючи волосся,
причісуючи його. Вона дивилася прямо в камеру. Адам тільки
збирався виїхати з Рима раз і назавжди, але місто кликало
його, повертало, немов допитлива коханка, яка знову і знову
спокушає презентаціями книжок, візитами до батьків і сестри.

46
 Він слухняно повертався, заходив у свою квартиру, пробі-
гався по облишених книжках та платівках, обирав наступних
мандрівників, забирав із собою на острів.
Пройшовши вітальнею, він кликав із собою Сніжка та пря-
мував до альтанки, де зачинявся і працював. До будинку він
вертався вечорами, розпалював вогонь, готував вечерю та
читав. А інколи ховався від сусідського гомону і дрімав в аль-
танці, згорнувшись на канапі, підклавши під голову подушку
з вишитим кораблем, забуту господарем.
У фантазіях і снах він обіймав жінку, притискав її до себе.
Але таємничою незнайомкою незмінно виявлявся Сніжок, який
гучно хропів.
Задзвонив телефон. Адам глянув, натис на екран.
«Так, Астрід, тільки повернувся на острів. Як твій брат?
Зігріється тут, авжеж. Так, сьогодні буду, виїжджаю. Дякую, все
добре, добре, тільки валізу загубив у дорозі, — слова виплес-
нулися, розлилися у повітрі, змішалися з ним, повисли тем-
ною хмарою. — Дякую, так, заповнив заяву в Лост енд фаунд
у Дафни. Вона, душечка, сказала, що спробує відшукати. Марія
засмутиться, звісно, але що поробиш».
Він підхопив зі столика та покрутив у руці ключик.
«Ні, я сам приїхав, вона обіцяла перед Різдвом. Які ще дівча-
та? — Адам насупився, посміхнувся. — Я застарий для пригод,
люба моя Астрід. Тільки дружина, ти ж знаєш, вона скоро приїде.
Корм захоплю у ветеринарки, як завжди».
Він примружився і оглянув вітальню, шукаючи окуляри,
ключі та гаманець. Дістав із шафи потерті джинси й блакит-
ну футболку. Схопив зі столу помаранч і, на ходу зчищаючи

47
шкірку, швиргонув її у смітник, сік затопив рот. Уже пів року, як
що­середи він навідувався у притулок. Мив клітки, вигулював
собак, купував сухий корм, ковдри, іграшки. Лагодив будки.
Перевдягнувся і вийшов надвір. Накрапував дощ, сонце
фліртувало з хмарами. Ховалося, з’являлося знов.
Відкривши металеву огорожу, він увійшов усередину. У до-
вгих вольєрах юрмилися пси різних мастей. Метиси спані-
єлів, ретриверів, пуделів та тер’єрів. Покинуті, постарілі, або ще
й зовсім цуценята, вони тикалися носом у металеву сітку. Коли
Адам заходив до них, лизали долоні і, якщо зросту вистачало,
цілували вологими язиками його очі й щоки. Розмахували
хвостами та запекло гавкали. Лише зачиняв за собою двері
вольєру, і Марія, і весь світ залишалися за межами огорожі, за
межами сумнівів та тривог.
 акінтос тягнувся на сорок кілометрів завдовжки, взим-
ку автобуси повзали зрідка, ніби великі хрущі, світили боками
й протискалися вузькими сільськими вулицями.
Стос зошитів та ноутбук лежали у шухляді письмового сто-
ла. А сама Ніна сиділа зараз у салоні автівки. Серце калатало,
долоні спітніли. Курити хотілося втричі сильніше. Вона по-
вернула ключ в запаленні, й двигун загудів. «Не така вона
вже й стара, — сказав Ектор, — але вимагає трішки турботи».
Анна дивилася на них з ґанку. Вона не любила кермувати та
користалася будь-яким приводом, щоб повправлятися в ходьбі.
Ніна ж зголосилася з’їздити за покупками. «Якщо не можу пи-
сати, то хоч допоможу по господарству», — усміхнулася вона.
Вирішили, що зітруть пил з автівки, яка дрімала у гаражі, та
вона мандруватиме нею островом.
Ніна отримала посвідчення, коли їй виповнилося вісімна­
дцять, батько наполіг, щоб вона брала уроки, і вона старанно

51
крутила туге кермо й шукала різницю між другою та четвертою
передачами у сірому «ланосі» інструктора. Отримавши посвід-
чення, вона покрутила його в руках та й поклала у шухляду
з іншими документами: свідоцтвом про народження, виданим
у зниклій тепер країні, атестатом зі школи, який мав впевнити
її у власній зрілості, а пізніше і дипломом з української філо-
логії. У Харкові вона винаймала квартиру в центрі міста у доре-
волюційному домі з червоної цегли й усюди ходила пішки, до
лікарні та на побачення. Більшу частину часу вона проводила
вдома, витріщившись у монітор комп’ютера. Робота її вимагала
постійної присутності на місці та контролю за цифрами, які
з’являлися в таблицях на екрані. Мати лише хитала головою:
так ти чоловіка не знайдеш, якщо сидітимеш у чотирьох стінах.
Але Ніна впоралася, і в неї з’явився Женя. Він ходив на роботу
у ретельно випрасуваній сорочці та приносив квіти у п’ятницю,
зазвичай жоржини, тонкі білі пелюстки кликали Ніну ворожити:
любить — не любить.
Вона не могла визначитися.
Вночі вона тулилася до нього, обхоплювала його рука-
ми, тулилася, наче хотіла ще, ще ближчою стати, а потому
вранці, вдень хотіла втекти та дивилася квитки на Мальдіви.
В один бік, на одну пасажирку. На вихідних вони спали до
обіду, дивилися серіали, готували голубці та грибний суп. Він
освідчився на День святого Валентина, подарував обручку
з діамантом, як заведено, під поглядами відвідувачів фран-
цузького ресторану. Виделки завмерли над філе осетра, лож-
ки опустилися в цибулевий суп. Ніна втратила мову, вона
саме запхнула до рота шматок шоколадного торта, і він став

52
у горлі. Женя силкувався напнути каблучку на її палець, але
та застрягла на суглобі.
Витягнувши руку з його цупкої хватки, Ніна натисла на пер-
стенець, і той ковзнув на місце. Ніна проковтнула торт і поцілу-
вала нареченого, відвідувачі аплодували. Ще одна піймалася.
«Час їхати», — промовила Ніна. Вона втекла так далеко, що
шляху назад не було. Женя чекав на неї, і вона погодилася,
прийняла пропозицію. Але чи готова була до церкви — поло-
гового — дитсадка та школи? «Поки що погоджуся, — подумала
вона. — А весілля може зачекати».
Каблучка залишалася на пальці дев’ять місяців — до під-
готовки підходили відповідально. Одружуватися вирішили
у лютому. Женя все повторював, що бачить її у лілейній сукні
на білому снігу, в арці на Дзеркальному струмку, прикраше-
ному різдвяними ліхтариками. Він обрав фотографа, з тих, що
вимикають спалах в сонячну погоду. Ніна купила в спортивній
крамниці теплу білизну тілесного кольору, щоб вдягти під сук-
ню і не залягти із пневмонією в перший день медового місяця.
Женя придбав квитки до Таїланду — на двох, в обидва боки.
І якби Ніна тільки знала, думав він потім, якби ж то вона тільки
знала, то нізащо б не поїхала навіть на три тижні: він попросив
адміністрацію готелю вистелити королівського розміру ліжко
пелюстками червоних та білих троянд.
Сидячі в салоні, вона мовчки молилася. Вона нізащо не зі-
зналася б Ектору, що це її перший виїзд. Вона повернула ключ
і тут же вимкнула. «У тебе все вийде», — наполягав голос ніжної
жінки. Він нагадував голос Анни. «Ну ж бо, поверни ключ, на
тебе чекає пригода», — вів далі голос. Цей голос ніжної жінки

53
зазвучав у спортивній крамниці. До тугого дзвону накачані
м’ячі та кросівки для бігу висіли понад стінами, продавчиня
простягнула Ніні пакунок з термобілизною. «Втікай», — ясно
проговорив голос в її голові. Ніна купила квиток в один кінець
і поїхала на острів.
Перед від’їздом, завершуючи нагальні справи, Ніна займала
місце в таксі поруч із водієм і стежила за його діями. Коли він
повертав із другорядної дороги на головну, не пропустивши
автівки, що мчала по головній, коли обганяв недбалого водія,
який плентався зі швидкістю тридцять кілометрів на годину,
вона підмічала та питала: «А що, так можна?». Водій зиркав
на неї, бубонів: «У Харкові — можна». Водії в Харкові — то була
і є окрема тема, про яку можна написати не те що роман, але
й новий звід правил дорожнього руху — точно. І так у Ніни
з’явилися сумнівні знання про те, як кермувати. Вона водно-
час чекала й уникала можливості розпочати. Ніна вчепилася
у кермо. «В тебе все вийде, — звучав жіночий голос. — Поверни
ключ, на тебе чекає пригода». «Сподіваюсь, не дорожня», — про-
бубоніла у відповідь Ніна та похитала головою. Голос жінки
звучав упевнено, ніби мати гукала сором’язливого хлопчика
з краю футбольного поля. Спортивна форма забруднена зем-
лею та травою, волосся скуйовджене, високий білявий хуліган
штовхнув його на землю знов, але ось він тут, дивиться на маму
мигцем і біжить назустріч та швидко б’є по м’ячу з усієї сили,
забиває го-о-о-ол!
Ніна завела машину, та покотилася вперед. Уже після пер-
шого повороту, біля церкви, відчула габарити автівки. Тисла
на газ і гальма, маневруючи між кішками та курми. Ніна їхала

54
вузькою дорогою, яка вела до перехрестя. Далі — ліворуч, за-
тамувавши подих, Ніна звернула на широку дорогу, визирнула
у дзеркало заднього виду — порожньо. Асфальт відсвічував
на сонці, вона міцно трималася за кермо і їхала куди хотіла.
Наринуло відчуття свободи і закрутило їй голову. Ось дорога,
ось машина, і вона вільна рухатися вперед. Не озираючись,
доки не сягне кінця острова.
Але розпочати вона вирішила з супермаркету.
 они зустрілися біля томатів. Ніна простягнула руку
до темно-червоного плода, Адам торкнувся її стегном, нахи-
лившись до базиліку. Їхні тіла поєдналися, і голос у Ніниній
голові проказав: «Мрієте серед овочів?». Ніна миттю опини-
лася в саду, і ранок був свіжим, умитим росою, яблуня відки-
дала густі тіні на кущі кабачків та полуниць, поза видимістю
гуркотіло глибоке море. Вона струснула з себе видіння, вона
повернулася з новою силою. Вона чула голос, він шепотів:
«Озирнися, поглянь на нього».
Але вона трималася за томати. Овочі її ще ніколи не зра-
джували, й наречений чекав на неї у Харкові. «Я тут, на ос-
трові, аби побути на самоті, допомагати Анні й Ектору, — ска-
зала вона собі. — Аби навчитися складати слова у рядки. Аби
написати, зрештою, історію Анни».
«Будь ласка, відійди від мене», — молилася вона, не видаючи
себе, але й не рухаючись з місця. Це має бути його дія, хід, його

57
поклик відсторонитися, його рух геть від неї, він же чоловік,
і непристойно ж ось так, посеред супермаркету, але Адам зав-
мер, стиснувши пучок зелені. Того дня, повернувшись додому,
стоячи за кухонним столом, він обриватиме духмяне листя,
кидатиме його в таріль з томатами, і знов і знов спливатиме на
поверхню прозорого моря раптовий доторк, тепло її тіла, тіла
незнайомої жінки. Почуття значно більше, ніж температура її
тіла, він же не термометр, а запрошення в минуле, в дещо не-
виразно знайоме, що стояло на кордоні забуття та реальності.
Але зараз він завмер, застиг у бурштині, а немовлята, які
волали, затиснувши шоколадки в кулачках, і матері з заморо-
женим зеленим горошком в одній руці та пляшкою дешевого
німецького шардоне в іншій проходять повз, котять візочки до
кас. Вони завмерли ось так, посеред нашої історії, чекають, хто
першим розіб’є крижану поверхню. І Ніна, нарешті, у нього вже
ноги затекли та заніміла спина, тоді Ніна, нарешті, дивиться
на нього краєчком ока (не дарма ж кажуть, що у жінок краще
розвинутий боковий зір), тоді Ніна дивиться на нього та каже:
«Дозвольте, я пройду». І повільно, як розколюється навпіл айс­
берг, відсувається, відокремлюється, і в ту саму мить всередині
у неї все опадає вниз, вниз, в темну кролячу нору, про яку
у Набокова вона читала безліч разів. Варто відкрити будь-який
його роман, і падаєш вниз та вниз, але й угору теж, по лікті вже
в майбутньому кривавому томатному соусі, вона розуміє, що
може ось так, запросто, без попередження, пропасти.
Один, два, три, рахує вона і відходить від Адама. Вона ще
не знає його імені, він представляється. «Я Адам», — каже. «Яке
це має значення?» — думає Ніна, але вона новенька, як у школі

58
перший день, коли дивишся на обличчя, коси, у всіх однакову
синю вовняну форму, всіх однаково коле, і хочеться стягти
з себе панцир і викинути, але замість цього киваєш кожному
і рада була б відрізнити розбишаку від відмінника, в перший
день обрати сторону, але Свято Знань і акуратно зачесане
волосся, що ввечері неодмінно скуйовдиться. І вона відказує:
«Ніна». Вона одразу забуває, як його звуть. Томас чи Пітер. А він
запам’ятовує, чіпляється зубами, закусує це її ім’я і тримає, не
впустить навіть вночі. Вона часто забуває номер виходу на
посадку в аеропорту, хоча щойно дивилася на табло, вона
забуває А6 чи С15 її місце у сталевій кулі салону літака, якщо
тільки воно не посередині, між двома чоловіками у майках
на м’ясистих плечах, а їхні руки, густо вкриті чорним волос-
сям, займають підлокітники з обох боків від неї, за негласним
етикетом авіамандрівок економкласом, вони належать жертві
місць В та Е у шестимісному ряді.
Ніна поправляє сукню у блакитних ірисах, розквітнувших
на її стегнах, спині та плечах, наче розчарований коханець
кинув квіти на сніг, побачивши любу з іншим.
Крізь комір светра виглядає футболка з мапою метро
Парижа, і спершу вона приймає його за француза, заглядає
у візочок — не знаходить багета. І варто йому сказати щось іще,
довше за «я Адам», я перший чоловік на Землі. «Я тільки-но
повернувся на острів, живу на Василікосі. Знаєте? Поблизу
найкрасивішого пляжу, Геракаса, — він кидає в неї назвами, ні-
би просипав спагеті з дірявої пачки, — там зазвичай багацько
туристів, але зараз — нікого, порожньо. І всі супермаркети за-
чинені, ось я і приїжджаю сюди, пів години дороги, — тараторить

59
він. — Але клопіт того вартий», — він торкається поглядом її
рук, на правому безіменному бачить каблучку, але хто знає, тут
всі носять персні на тих пальцях, що забажають, — католики, як
він, на лівій, православні — на правій.
«Часом стає самотньо», — каже він і дивиться на стенд
з вином та віскі. Біле — праворуч, червоне та віскі — ліворуч.
«А я навпаки, — промовляє Ніна і мимохідь стежить за його
поглядом, — шукаю усамітнення».
«То ви, мабуть, поетка, — говорить Адам, — є у мене одна
книжка», — він плескає себе по кишенях плаща. Ніна ди-
виться на нього: «Не будемо про поезію серед кабачків». Вона
озирнулася, на мить прикрила очі. Голос твердив, вимагав:
«Запропонуй, запропонуй йому почитати тобі з книжки».
Анна просила купити яблук. «Які тут найсмачніші?» — спи-
тала вона. Адам озирнувся, розправивши плечі, і перетворився
на мисливця за фруктами. Зі спини вона побачила, що одне
його плече на кілька сантиметрів вище за інше, і в неї заще-
мило в грудях. Ніби вони були знайомі десятиріччя, і ось тепер
вона просила його вибрати яблука, поки вона складає у візок
стаканчики з йогуртом. Розрахуються на касі, привітавшись
з касиркою, Ніна спитає, чи приїде її син на Різдво з Афін, вони
сядуть в машину, грюкнувши дверцятами, вона заведе двигун,
і повільно потечуть вони додому у кам’яний дім з дерев’яною
стелею, куполом він висився над їхніми ранками, днями та
вечорами. Сонце наблизиться до заходу, коли вона накриє стіл
темно-зеленою скатертиною, поставить тарілки, Адам розіллє
вино у кришталеві бокали та вмочить шматок грубого хліба
в олію, набиту з оливок, зібраних у їхньому саду.

60
 Голос шепотів до неї, поки Ніна стояла в їхній з Адамом
кухні, на пательні шипіло м’ясо.
Горло стиснуло, вона заборсалася, ніби пташка, що залетіла
до кімнати. Б’ється крилами об стіни, збила картину з морським
пейзажем, фотографію дітей у різдвяних светрах (олені, зірки,
сніжинки) — шукає виходу. Це помилка, помилка, заходився
голос в голові, трубним закликом він покликав її до виходу,
до чоловічка, що біжить над отвором з розсувними дверима,
дідько з ними, з яблуками, вона щось придумає. Ніна бігла
до виходу, там повітря, там порятунок, коли зіштовхнулася
з ним, наче з хвилею, яка розбивається об хвилеріз, я поки що
триматимусь за цей образ. Вона влетіла в нього лобом, в його
вовняний светр, таким м’яким він здавався їй, а коли підвела
очі, то він побачив, що вони блакитні. «Ви в порядку?» — спитав
він, тримаючи в руках сітку з яблуками. «Ось, бачите, цяточки
на боках, справжні», — усміхаючись, сказав він. Ніна глянула на
нього, на яблука, вдарила себе по щоці, голова йшла обертом,
але вона знову могла дихати, наче випірнула з-під води у літо,
у яскраве сонце. Він не зник, їй не примарився доторк, щось
знайоме, що вона впізнала, та й залишилася б у цій близькості
назавжди. Годі, годі, він простягнув їй сітку, він торкнувся її
плеча, вона, натурально, відсахнулася. Жінка у темно-блакитній
формі, рація на паску, волосся підібране у тугий вузол, питає,
чи все в них добре. «Оλλα καλά».
«Ви завжди така бліда?» — питає він вже на касі. Всі його
покупки — паста, томати, базилік та дві банки консервова-
них кальмарів — умістилися в коробку з-під мандаринів.
Вона проводить карткою по терміналу, говорить: «Дякую

61
дуже» — касирці та виходить. Адам наздоганяє її біля автівки.
«Пробачте мою наполегливість. Настирливість. Так, настирли-
вість, чай, кава, потанцюємо?» — бурмотів він та світив, світив
на неї усмішкою. Вона потерла лоба: «Як же мені побути на
самоті, якщо він приліпився до мене, наче реп’ях, що заплу-
тався у хутрі перського кота? Навіщо він з’явився? Ах, так,
поезія».
Ніна подивилася на нього крізь скло. Покрутила тугу ручку.
Вікно піддалося з протяжним скрипом, наче ворона крикну-
ла: «Nevermore and yet, again». Ніколи знов. І ось — знов. Вітер
проковзнув до салону і примарний запах тютюну разом із ним.
«Ви палите?» — спитала вона. «Ні, — відповів він. — І вам
не варто». Вона скорчила гримасу, вперше ця його батьківська
турбота пробила щось, що обіцяння поезії, але не сама поезія,
не змогло. «Шкода, це дозволило б нам продовжити розмову, —
проговорила вона, відділяючи кожне слово не комою — тире. —
Може, ще побачимося».
Ніна стисла кермо, завела машину і поїхала геть.
Він залишився стояти на стоянці, дивлячись услід автівці,
що зменшувалася на очах. Нісенітниця якась. Яка нісеніт-
ниця. Перехопив коробку з їжею й попрямував до маши-
ни. Опинившись всередині, він ще хвилину-дві сидів без руху.
Блискавкою вражений. «Ні, не те, не те», — проказав Адам.
Точнісінько у серце. Але чому тремтять руки? Він знов і знов
згадував її погляд. І чого він причепився до неї, ось так, під
ліхтарями супермаркету? Могла і охорону викликати. Вона на
скільки молодша за нього? Років на двадцять. Мабуть, навіть
не зрозуміла, чого він від неї хоче. А чи він сам знав? Зміряла

62
його поглядом. І поїхала. Він постукав пальцями по керму,
крутнув ручку магнітоли та рушив.
Небо розчистилося, сонячна вуаль спускалася на поля.
Посеред жовтих сухих гострих кущів пробивалася зелень.
Вікно тримав відчиненим, лікоть виставив на сонце. Дув те-
плий вітер, та його кучерява, наполовину посивіла шевелюра
тріпотіла, збиваючись, ніби морська піна. Він різко, від себе
не чекаючи, крутонув праворуч з головної дороги, виїхав на
доріжку, уздовж стояли вибілені готелі, розкішні, з просторими
залами, прикрашені громіздкими кришталевими люстрами
та мармуровими колонами. Пара з дитиною у візочку брела
від моря. Адам оминув їх, пригальмував, усміхнувся. Хлопчик
у фіолетовій панамці дрімав, відкривши рота. До себе прити-
скав плюшеве слоненя. Адам поклав долоню на груди, глибоко
вдихнув. Там, усередині, збиралася буря, небо потемнішало
й нитки блискавок прошивали небо, виблискували над морем.
Самотність вгризалася в нього, робила вразливим. Великим
пальцем він торкнувся безіменного пальця лівої руки. Зупинив
машину біля стоянки, закритої ланцюжком до наступного року,
коли ресторан відчиниться і білу веранду заповнять пенсіо-
нери, що попиватимуть помаранчеві та зелені коктейлі, діти
незграбно тупотітимуть босоніж, хлопці й дівчата, допіру про-
кинувшись, виходитимуть на сніданок до моря.
Адам причинив дверцята, вдяг сонцезахисні окуляри та
пішов до моря. Воно сяяло, іскрилося і переливалося прозо-
рим світлом. Адам кивнув охоронниці, що сиділа у павільйоні,
влітку вона охороняла черепах від туристів, а взимку пірнала
у товсті історичні романи та збирала у блакитні пластикові

63
мішки сміття, викинуте морем. «Робота чиєїсь мрії, — думав
Адам. — Марія б оцінила, сиділа б тут та читала книжки».
Він побачив мене майже одразу. Плюхнувся на картату
ковдру, що я розстелила на піску. Я ледь встигла вихопити
з-під нього фарби й альбом. Взяв із моїх рук склянку з чаєм та
голосно сьорбнув.
Серце відбивало чечітку у вухах, як бувало тільки від кави
та кокаїну. Тепер і від жінки. «Ніна, дивне ім’я… Вона українка,
чи що? — бурмотів він. — Ніна, що це за ім’я таке?» «Грецьке,
єврейське, а може, й українське», — відказала я. Він згадав, як
Марія повсякчас збиралася поїхати кудись на схід України,
щоб знайти тітку, сестру батька, що так і залишилася жити у хаті
її дідуся й бабусі.
Він усе згадував, як вона не підводила на нього очей, як
він мружився, намагаючись роздивитися каблучку на її паль-
ці. Вдягнута вона була, він сказав мені, у чорну спідницю та
білу блузку. Волосся підв’язала вузлом, з проділу прогля-
дала біла порцелянова шкіра. Ніби зійшла зі світлини два­
дцятих років, тільки минулого століття. «Так вдягалася моя
бабуся, — сказав він. — Хіба що під пахвою Ніна тримала су-
мочку, а не Біблію». «Можливо, книжка залишилася у бардачку
автівки», — відказала я.
Адам сновигав перед очима та гриз нігті. Відразлива звич-
ка, якщо ви спитаєте мене, але моя думка вас не цікавить —
так стверджують у книжках по письменству. Оповідач має
тримати свої висновки при собі і видавати факти. І я слухняно
відходжу в тінь. Він уявив її аромат — легкий, мигдалевий,
на задній стороні шиї, де проходить лінія волосся. Уявив, як

64
кладе голову на її коліна, вкриті довгою спідницею, яку во-
на носитиме взимку. І не помилявся: у шафі, в домі Анни,
висіла блакитна англійська спідниця, що її вона придбала
у німецькому секондгенді. Можливо, вона вийшла заміж за
місцевого грека — він знав жінок, які переїздили на острів
через кохання і таким чином опинялися тут. Знайомляться
в інтернеті, кілька побачень, його візит до Києва чи Тернополя,
знайомство з її батьками та молодшим братом. Два тижні
любощів перетікають у грецьку паперову тяганину і кілька
місяців знайомства, він привозить дружину на острів, а вона,
вона їде до супермаркету по томати.
Інакше навіщо їй одній вежа з консервованого тунця, свіжі
курячі ніжки, цвітна капуста і ще й солодкі яблука. У неї чоловік,
у неї родина. Діти, можливо. І йому не треба навіть думати про неї.
«Ні-на». Він гмикнув. Взимку він вирішив писати, перекла-
дати, розмовляти хіба що із сусідом, коли-не-коли він заїде,
з псом та кішками. «Чекати на дружину», — сказав він. Я вдала,
що не почула. І тут, несподівано, хтось прорвався, влетів у його
налагоджене життя, змінив плани. Він хотів було заплющити
очі, скрутитися на дивані під ковдрою і до березня не виходи-
ти з дому, але таємниця рухала ним. Поворот її голови. Запах.
Як вона взяла і поїхала від нього. Щось знайоме линуло в її
манері говорити з ним, а коли вона налетіла на нього, він знав,
що Ніна хотіла втекти, але зупинилась, поправила волосся,
втримала усмішку в кутиках вуст.
Різдво й Новий рік, довгий січень і тихий лютий — на
Адамовому столі в альтанці височіла купа книжок, які він взяв-
ся прочитати до повернення… спеки.

65
 Коли Адам торкнувся до неї, світ не перевернувся, зали-
шився стояти там, де і був, — на спинах трьох черепах, ніби ось
так легко до її стегон торкаються незнайомі чоловіки. «Марія
нізащо не вдягнула б сукню у блакитні іриси», — вигукнув
він. «Або чорну спідницю», — додала я. «Вона не дозволила б
незнайомцеві тримати доторк, не відсторонюватися», —
бурмотів він.
«І все ж, і все ж, зараз несезон для нових історій, — проголо-
сив Адам. — Крім того, зі мною вже трапилося Велике Кохання.
І іншого не буде».
«Але, можливо, їй потрібна допомога, — шепотів він. — Тоді
я не зможу її покинути. Вона виглядала безпорадною посеред
яблук та кабачків, замислена, та кутики її вуст…» «Дощ почи-
нається, — сказала я, хоча сонце викреслювало гострі тіні на
піску. Я запхала альбом до торбинки. — Я поїду, а ти…»
«Зі мною все буде добре», — він піднявся, струсив пісок з ко-
лін та пішов по пляжу. Дощ перебивався із сонцем.
Він побрів уздовж моря — залишимо його тут ненадовго,
майже вальсуючого на крайку літа, що перетікає в зиму. Він
пройде ще один-два кілометри, зустріне дорогою кількох со-
бак, кількох людей на ланцюжках. Вони кивнуть одне одному
й усміхнуться. Залишаючись зимувати на острові, острів’яни
починають знов помічати одне одного.
У блискучій поверхні моря Адам побачить відблиски
світла в очах у Ніни. Він не встиг її розгледіти, але доторк її
стегна, інтимний та відвертий, розпачливий, ніби не тільки
він зголоднів за теплом, але й вона прагнула бути ближчою
до живої людини. Не відсторонялася, трималася за томати,

66
це означало для Адама, давало йому надію, що він ще по-
бачить Ніну, знайде на острові. І нехай він завжди впізнає
у дзеркалі цього чоловіка: посивіле волосся, зморшки біля
рота та на лобі. Що вік значить, якщо зароджується кохання?
 аче коханки, що бояться показатися разом у темній
залі кінотеатру або бути побаченими у барі за маргаритами,
Ніна й Анна ніяк не могли залишитися на самоті. Стіни, хоч
і побудовані з каменю, мали дерев’яні перекриття, і звуки
голосів неслися з легкістю до самої стелі. З першого поверху,
кухні, вітальні, до спальні або кабінету Ектора на другому по-
версі. Те, що при ньому не вийде поговорити про історію Анни,
Ніна зрозуміла вже на ранок наступного дня. З найменшої
згадки про першого чоловіка Анни, про чайник, в якому вона
заварила чай, — біла порцеляна з волошками та календулою,
намальованими навколо сріблястої кришки. «Це з сервізу його
дому», — мовила вона і тут же сховала очі, а Ектор, навпаки,
не зводив з неї очей, чекав — не може ж вона уникати його
весь час. «Я не хочу і слова чути про цього покидька у своєму
домі». Анна забрала повний чайник, вилила заварку у мий-
ку та залила окріп в інший чайник — з товстими червоними

69
стінками та написом «Херродс». І поставила перед Ектором.
Ніна не знала, куди діти руки. Удавана м’якість і привітність Ек-
тора видалися жорсткістю моряка. Вони з Анною обмінялися
поглядами пізніше, і Ніна взялася чекати нагоди розпочати.
Поговори Анна з нею, розкажи вона хоча б початок, про своє
народження, Ніна б закрилася в келії та почала б писати. Але
Ектор, здавалося, був усюди, чекав на них в кухні за сніданком,
переходив до вітальні, вмикав телевізор достатньо голосно,
щоб чути голоси акторів, що розігрували драму у Білому Домі,
й достатньо тихо, аби чути, про що говорять жінки. Всюди.
Ніна подумала, що, можливо, вона тоді сяде та писатиме,
бо не обов’язково починати з інтерв’ю. «Почну з опису Анни», —
подумала вона. І сіла за стіл, і стала чекати. Погляд її блукав
келією, думками вона знов і знов поверталася до супермаркету.
Вуста самі собою розтягувалися в усмішці. Але яка це нісеніт-
ниця, неможливо ж. Треба забути, забути. Він точно вже готує
пасту або лежить в гамаку, або й узагалі пірнув у море, а дру-
жина стоїть на березі, сукня її майорить в найкращих тради-
ціях жіночих романів, і тримає вона білий у блакитних смугах
рушник, аби накинути на плечі, коли він підтюпцем вибіжить
з води. Витре його потилицю, поцілує в щоку.
Вона скочила на ноги та пройшлася по кімнаті. Всього-то
два кроки від ліжка до вікна, що виходило на двір, і назад, до
віконця, з якого бачила блакитний клаптик моря.
Контроль, контроль, вона повторювала, аби цифри виши-
кувалися в ряд, їм потрібен контроль. Аби я змогла написати
історію, я маю вхопитися за структуру і тримати міцно. З чого
там все починається, вона тягнеться до книжки, яку принесла

70
з собою. Експозиція, ось воно. Покажи острів, хіба ні, маленьке
село. Вона береться до справи. Слова лягають на папір, вона
ледь встигає записувати, й вона викидає їх з себе, яка погода
була в той день, вона стуляє повіки, закусує олівець. Вона ви-
гадує, але щось невидиме заважає. «Брехуха», — чує вона голос
у голові. Вона зупиняється, рука завмирає. Вібрує телефон, Ніна
дивиться на екран.
Женін голос звучить здалеку, але якщо уявити, що він тут, си-
дить поруч з нею за столом. Вона говорить тихо, мені не чутно.
Я бачу її пальці, вони стискають олівець. Дерево напружується,
ось-ось зламається. Приємне відчуття, пам’ятаєте?
«Не найкращий час, Генику, я саме почала працювати», — го-
ворить Ніна. Вона говорить голосніше тепер, я чую. Муха літає
по кімнаті, прорвалась крізь відчинену шибку. Ніна стежить
за нею поглядом. «Як квартира? — питає вона. — Наступний
тиждень? Я встигну повернутися до фарбування стін, так.
Уже пишу. Не читатиму вголос. Коли закінчу — надішлю тобі.
Ввечері? Сидітиму біля каміна, що ще тут робити? Читатиму.
Ти не хвилюйся, я поводжуся чемно. Ну добре, добре, не треба
галасувати. Ти знаєш, мені це потрібно, так, встигнути до
весілля. Написати. Поїхати, — вона рубає слова. — Побачити.
Генику, мені час іти, — Ніна зминає аркуш паперу з описом
села, — тобі не зрозуміти, але це і не важливо. Так, я намагати-
мусь впоратися швидше. Я зараз маю бути тут. Бувай, цілую.
Я ще не знаю, вирішимо з тортом пізніше».
Вона тисне та тисне на екран з розмаху, кидає на ліжко, він
вдаряється об стіну й гасне. Ніна підводиться, розгладжує арку-
шик паперу, читає — про сонце, оливкові дерева, про чоловіка,

71
що сидить під деревом, притулившись спиною до стовбура.
Читає книжку. Вона силкується розрізнити вузькі плечі Жені,
його довгу шию, що схилена над сторінками, але це не він.
Прямує до столу, береться за олівець, зараз вона викрес-
лить, відредагує, змінить те, чого не має бути в її історії.
Вона підносить олівець до пальців чоловіка, він тримає
в руці книжку. Ох, вже ці книжки, проти яких Женя веде від-
чайдушну війну. Він відмовляється будувати їй полички, вона
перебирає книжки та віддає ті, що прочитані. Земля здригаєть-
ся, Ніна хапається за стіл. Стіни тремтять. Всього кілька секунд.
Зошит падає на кахляну підлогу. Ніна вистрибує в коридор,
звідти — до вітальні. Тремтіння припиняється, і Анна сміється:
«Це невеличкий струс. Вже закінчилося».
Ніна поплескала себе по кишенях — цигарки не з’явилися.
«Візьми яблуко, — Анна простягнула їй фрукт. — Ектор спить,
йому землетруси ні до чого, перекотиться на інший бік та хро-
пе. Ходімо на двір, — Анна тягне її на вулицю. — І захопи зошит
з ручкою». Ніна не бариться ані секунди. Вона мчить до кімнати,
хапає зошит і виходить слідом за Анною.
Вся ця історія, яку я розповідаю вам, — це погляд художниці
на острівне життя в несезон.
Ось Адам виходить вночі у двір, той же листопад, і він біль-
ше не бачив Ніну. Крім кількох разів, його думки повертаються
до Ніни. Щось було в ній знайоме, немов патерн, який, буває,
бачиш з вікна ілюмінатора і знаєш: це будинок. А Ніна не
думає про нього, хіба що зовсім трохи про дотик, але не про
Адама, ні. У Харкові вона бачила своє життя повністю розпла-
нованим на роки, десятиліття вперед, але вона купила квиток

72
і поїхала, коли побачила себе у весільній сукні. Чи її це історія?
І ось вона купує квиток на літак, на автобус і пором — доро-
га займає у неї весь день — і їде на острів, їй більше не потріб-
но виходити заміж, вона виходить з дому, і, коли повернеться,
якщо повернеться, Женя сам все зрозуміє. Вона прислухається
до Ектора, стежить за диханням Анни і змушує себе прокинути-
ся. Це природа пробуджує її, тупіт сови під дахом, спів солов’я,
який спостерігає за тим, як надламується світло на горизонті
та сонце проникає на острів, гавкіт собак, що всю ніч мерзнуть,
прив’язані мотузками, а вранці чекають на годівлю, махають
хвостами і мріють про свободу, але, отримавши її, знову мріють
про господаря. Шум моря доноситься до пагорба тільки в най-
вітряніші дні. Глухе бурчання велетня.
 а вікном кав’ярні поливав дощ, крижаний вітер про-
никав крізь щілини у пластиковому екрані, продував Адама до
кісток. Він не міг всидіти вдома, поїхав до аеропорту — валізу
так і не знайшли. Заїхав у кав’ярню, замовив каву і дивився
у розмитий обрій, за стоянкою виростав пагорб. Всіяний кві-
тами, порослий рівними рядами оливкових дерев.
Він вдивлявся пильно, і було там щось, за межами види-
мості, але відчувалося живим та справжнім, обіцянка, натяк.
Двері розчахнулися назустріч шторму, райдуга рухалася гори-
зонтом, замріявшись, зупинилася, дочекалася променя, що, по-
вертаючись до своїх прав, розтопив її. Адам вдивлявся у густе
сіре небо, воно змокло в дощі та тепер проливалося щільними
потоками води на землю.
Під час одного із таких дощів, тільки в Римі, двадцять років
тому, він познайомився з Марією. Вона бігла вулицею, блищала
чорним світлом бруківка, наче луска викинутої на берег риби.

75
Марія дивилася під ноги, перестрибувала калюжі й, розі­
гнавшись, врізалася в Адама плечем, блискавка на його сумці
зачепилася за її чорні шовкові колготки, стрілка поповзла вниз,
наче море розступилося, оголюючи білизну дна.
«Ти мені одразу не сподобався, — примовляла потім вона,
пестячи довгим пасмом його шорстку від триденної щетини
щоку. — З першого погляду я знала: ти принесеш мені суцільне
щастя». Він і не подумав би, що Марія може ним зацікавитися.
Вона хотіла вже бігти далі, вітер тягнув її за промоклий
шалик, злива нахабно пробиралася за пазуху. Грохнув грім,
і Марія, сама не знаючи чому, схопила Адама за руку та потяг-
нула у найближчу арку. Одна з колон арки переходила у стіну
Ватикану, і дощ падав з божественною силою, ніби всі сльози,
що накопичилися за дві тисячі, за п’ять тисяч років, хлинули
тепер на землю, щоб затопити всесвіт і залишити Адама та
Марію наодинці. Вона стояла впритул до Адама, краплі падали
на її волосся.
«Чому у тебе немає парасолі?» — спитав він, порушивши ти-
шу. Він міцніше вчепився за дерев’яну ручку, щоб невмисне не
провести рукою по її волоссю, стиснути його в кулак, натягнути.
Це зовсім було не схоже на нього.
«Ніжний, ти дуже ніжний», — примовляла мати, коли він
тицявся їй у щоку з цілунком, клав голову на коліна. Гвідо, стар-
ший брат, завбачивши таке неподобство, гмикав, закочував
очі. В материному голосі майнула суміш відрази та любові, які
тільки мати може відчувати до сина, що змарнував її молодість,
силу і красу, а тепер вимагав ще й прихистку. Гвідо приходився
їй більше до душі — норовливий, завжди мав історію, плітку

76
про сусідів, гостроту на язиці. І незалежність від думки бать-
ків: захотів — поїхав жити до Мілана, влаштувався на роботу
в страховій компанії, за кілька років став уже начальником
підрозділу, одружився з чарівною професоркою філософії,
побудував дім. І незалежність його від родинної метушні, від
вітрянки молодшої сестри, мігреней матері тільки посилювала
материну любов до первістка.
«Ходімо до мене, — сказала Марія, оглядаючи його з го-
лови до п’ят, — я живу поблизу». Він звів брови. Втратив сло-
ва. «Нам треба висушитися, — розсміялася вона. І серйозно
додала: — Тільки без пустощів».
Марія знімала кімнату у літньої жінки, в минулому — мона-
хині. Стіни, клеєні темними шкарубкими шпалерами, пропахли
парфумами, кут дзеркала накривав червоний шалик, тюбики
помади розкидані на туалетному столику. Він зняв пальто, по-
ставив парасолю у ванну, що ховалася за шторкою. Полиця над
ліжком тримала з дюжину книжок. «Усе, що вмістилося у валі-
зу», — проговорила Марія, відвертаючись. Адам схилився над
поличкою, розглядаючи назви на корінцях. Марія поставила
чайник на газову плиту, Адам почув, як кавоварка стукнулася
об метал. За вікном небо потемнішало і дощ лив стіною. Адам
підняв голову — крізь віконце в даху проглядав Бог. Марія про-
стягнула йому чашку кави, він уже хотів відмовитися, кави він
не пив, пальці тремтіли, слова розліталися наляканими голу-
бами. Але рішучість, з якою вона дивилася йому в очі, змусила
його скоритися. Вона не закотила очі, не відсторонилася, коли
він тицьнувся їй в щоку, в шию з поцілунком. Коли вони лежали
на вузькому ліжку під колючою вовняною ковдрою, коли сходи

77
в коридорі рипіли під невидимими кроками, вона сказала: «Ми
більше не побачимося, у мене роман із шефом, він одружений».
Дощ ущух, і він гладив її волосся. «Куди ти йшов?» — спи-
тала вона. На зустріч з видавцем, обговорити переклад детек-
тивного роману, він забув, забув. Що привело його в цю кімнату
з віконцем у даху? Сонце пробивало променем шлях крізь
вижаті хмари, Марія йому навіть не подобалася. Вона забага-
то говорила, її слів, він порахував, було рівно стільки, скільки
крапель у зливі, яка впала на Рим. Коли вона нарешті заснула
у нього в обіймах, коли вона заспокоїлася, він одразу ж скучив
за її голосом.
Два тижні по тому вона звільнилася, шеф повернувся до
дружини. І вона переїхала до Адама. Увійшла до його квартири,
розставила книжки на полиці, червоний шарф повісила у шафу,
посунула його светри та сорочки, і затріпотіли на вішаках сукні
та спідниці, чекаючи на свій вихід.
Засидівшись на зустрічах з редактором, він тепер поспішав
додому. Жовте світло римського заходу сонця розтікалося,
коли він мчав додому, купував квіти та хліб і збігав по сходах,
що вели до квартири.
Вони збиралися одружитися, щодня Адам шукав знаків, на-
тяків у рядках бітлівської «When I’m sixty four», на сторінках га-
зет і романів. Але знаки не знаходилися, тоді Марія поставила
йому ультиматум: «Зроби з мене чесну жінку, інакше бути лиху».
Їхнє весілля було однією з тих подій, які він хотів би
запам’ятати у всіх деталях. Колір підв’язки на її стегні, ме-
реживо, що обплітало плечі. Її рука в його долоні, коли
вони розрізали весільний торт, а потому втекли на задній

78
двір ресторану та цілувалися під поглядами офіціантів, що
вийшли на перекур.
Він забув пісню, під яку вони вперше танцювали як чоловік
та дружина. Він забув слова, якими вони обмінялися перед
священником та родинами, що зібралися у церкві. З ним зали-
шився її погляд, уважні очі, які вдивлялися вглиб і знали його.
Бачили його, Адама.
Вона носила в кишенях спідниць блокноти й олівці, мог-
ла прокинутися посеред ночі, розштовхати Адама та читати
йому знов і знов чотири рядки про ніч, про життя, про ко-
хання. Вона зачитувалася Елюаром, їй потрібно було знайти
вихід словам, які народжувалися в ній, сяяли в ній, спала-
хували та горіли. Слова переповнювали Марію. В інші ночі
він знаходив її біля темного вікна — сидячи у кріслі, вона на-
шіптувала рядки. Свої, чужі. Щось тривожило її, він не знав.
Вона була з невеличкого містечка на півночі, в Римі опини-
лася випадково. Її батько народився в Україні, в промисло-
вому Харкові, про який Марія інколи згадувала, хотіла наві-
датися до тітки, яка все ще жила в будиночку на краю міста.
Але життя внесло корективи. Адама вона супроводжувала
на конференціях перекладачів. Вона писала, мріяла і чита-
ла свої вірші — не ховатися ж до кінця життя в мансарді —
друзям, на голосних задимлених вечорах у місцевих барах.
Адам у ті бари не ходив. Він зустрічав її після — розчерво-
нілу, пропахлу цигарками. Марія ще довго не могла заснути
після, крутилася у ліжку. Але він терпів, він бачив їхнє майбутнє
і одного разу, за вечерею попрохав її: «Заведімо дитину». Вона
сказала: «Ти, певно, жартуєш». Їй же було тільки двадцять п’ять,

79
але він залишався серйозним. Він хотів свою родину, трьох
дітей, говорити з ними про уроки, школу, перші закоханості, він
хотів, аби вони були схожі на неї та трішки на нього. А якщо од-
на з них буде дівчинкою, от і материна усмішка в ній проросте,
як пізня лоза винограду розпускає листя в саду у червні. Він
хотів, щоб виросла краса з їхнього шлюбу і щоб Марія більше
не сиділа вночі біля вікна.
Адам відпив кави, і до нього підсіла дівчина, Софія. Підперла
рукою щоку і подивилася на нього. «Все добре?» — спитала
вона. Він прокинувся, ніби від сну. Ось він тут зараз, на острові,
його історія все ще в дії. «Я зустрів когось», — сказав він. «Хіба
твоя дружина не приїздить?» Він мовчить. «Ти виглядаєш, наче
хлопчисько, — розсміялася Софія. — Мені подобається, коли ти
такий», — каже вона, уважно розглядаючи Адама. Він поправ-
ляє розкручений шалик. Допиває каву одним довгим ковтком
та просить ще. Вона просить ще деталей. «Я чула, що якась ді-
вчина днями приїхала до тої пари, що живе на пагорбі. Але що
я знаю». Софія бачить, що він хоче дізнатися більше, та веранда
наповнюється людьми — вона встає і йде до бару. «З цукром чи
без?» — питає вона.
 іна прокинулася вчасно, щоб її впіймати. Минув тиж-
день відтоді, як вона прибула на острів, і ще одинадцять днів
залишалося до відльоту додому. Квитка вона ще не мала, але
не сумнівалася — вимушена відпустка, втеча від звичайно-
го життя закінчиться весіллям. Женя пробачить їй коротку
відсутність, а вона сама прийде до необхідності стати його
дружиною. Вона ще не написала жодного слова за сім днів
і мала переконливе виправдання для кожного дня, який змар-
нувала. В перший день вона прокинулася на острові, визир-
нула у вікно: оливкове листя світилося білим, із-за сірих хмар
проглядало сонце. Сіла за кермо, зустріла Адама, найголовні-
ше — вона оминула кожну можливість піднести запальничку
до цигарки, затягнутися гірким димом, примружитися. Другого
дня читала книжку, а потім — знов — працювала з Анною в до-
мі: мили вікна, мели підлогу. Змили пил, що нанесли вересне-
ві й жовтневі вітри, скло засяяло, та обриси хмар і гра світла

83
на поверхні моря на горизонті проглянули з особливою го-
стротою. Вони спокійно працювали, та лише одне-два слова
пролітали між ними. Третього дня…
Ох, вам не потрібні всі ці деталі, факт залишався фактом —
вона жодного слова не поклала на сторінку. Час, який вона
змарнувала, викликав у ній провину. Ніна вимкнула телефон
два дні тому. Написала Жені: «Заглиблююся в роботу». Затисла
кнопку вимкнення, ніби придушила кошеня. Тримала, трима-
ла, поки екран не погас і з ним можливість Жені дізнатися,
що з нею трапилося. Не перевіряла пошту; вона не знала, чи
надіслав він відповідь. Хотіла забути повністю про нарече-
ного, перегорнути сторінку і не шукати його поруч із собою,
коли щоночі прокидалася від думки, що вона нарешті поїхала,
знаходила себе у келії, брала за жарт, але жарт виявлявся ре-
альністю, подушка — чужою, на вузькому ліжку не було місця
іншому. Ніна поїхала. Опинилася одна. Дім Анни був достатньо
великим, щоб сховатися в ньому. Вона могла зачинити двері
келії та продовжити читати або почати підхід до першої сто-
рінки. Порожня сторінка чекала на Ніну, змушувала її шлунок
стискатися, і за кілька хвилин витріщання на неї Ніна зга-
дувала простіші речі. Наприклад, чоловіка, що його зустріла
в супермаркеті. Не те що Ніна хотіла бути неввічливою, вона
лише мала побути на самоті, насправді. І острів, і зима, і сама
ідея написання книжки були для неї тим сховищем, у якому во-
на рятувала себе. «Мені потрібен час», — сказала вона Анні. Та
кивнула і повернулася до полірування барної стійки. Анна мов-
чала. Ніна питала її: «Розкажи про дитинство», Анна відмов-
чувалася. Вона тринадцять років була одруженою з Ектором,

84
і вся ця історія, яка приходила щоночі уві сні, сама ідея зне-
нацька відкопати минуле, протерти з нього пил і записати на
папері, побачити все це видрукованим, нехай і іншою мовою,
українською, якої вона не розуміла, але в обкладинці, на якій,
вона сподівалася, не будуть намальовані тісно переплетені
тіла красуні та парубка. Ця ідея тепер здавалася їй, вона ска-
зала Ніні, далекою від реальності, як біла поверхня моря, яку
вона бачила щоранку. Переїхавши до цього будинку, Ектор
і Анна встановили ліжко у спальні узніжжям до французького
вікна — щоб бачити зелень оливкових дерев, блакить води.
Цими днями вони здебільшого мовчали, здавалося, всі не-
обхідні слова, аби стати друзями, були прописані в листах,
проговорені телефоном, так що вони робили справи вдома,
як всі жінки в усі часи роблять, і зараз, нарешті, й чоловікам
дозволено розділити з ними цей клопіт. Час проходив за го-
туванням сніданків та обідів, сидінням біля каміна вечорами.
Близько опівночі Ніна поверталася до своєї кімнати і бачила
порожні аркуші паперу, зошит, які вона лишила на ще один
день. «Що я роблю тут?» — спитала вона себе. Її телефон за-
лишався вимкненим, її ноутбук — не підключеним до інтернету.
«Ти втекла, ось що ти зробила, — голос у її голові неможливо
було підсолодити. — Ти втекла, заради нічого, без мети». Але
робота була не тим, що вона уявляла, замість того, щоб роз-
говорити Анну, записати її історію, вона залишилася сама по
собі, підхоплюючи уривки спогадів, які могли б перетворитися
історією, на яку вона полювала.
Як розпочати? Вона спитала себе, сіла за стіл, відкрила
блокнот і почала писати. Ручка не слухалася. Будинок звучав.

85
Підлога в кімнаті на горі скрипіла — Ектор повільно ходив,
тиснучи своєю вагою, їй здалося, на її голову. Чайник кипів —
Анна заварювала червоний гірський чай, зібраний в горах
північної Італії. Промінь цілував шибку, звуки, форми, навіть
доторк вовняного светра до її зап’ястків відволікали, думки,
понад усе — думка про чоловіка, який торкнувся її. Вона стояла,
як була, не поворухнула і м’язом, він слідував за нею, старший
чоловік, вона не пам’ятала навіть, чи мала колись таку розмову
з кимось його віку.
Але погляд, яким він дивився на неї. Його осяяні очі з про-
блисками відчаю. Вона не могла більше залишатися у будинку,
їй потрібно було побачити відкритий простір, попливти. Дощ
припинився, і вона встала з-за столу, вийшла з кімнати. «Хочеш
чаю?» — спитала Анна, наливаючи собі чашку. Ніна похитала
головою. «Я збираюся до моря, — сказала вона. — І коли я повер-
нусь, ми почнемо говорити, добре?» Анна відвела погляд, ніби
збираючись із духом, аби стрибнути у холодну воду, тоді пере-
вела погляд на Ніну — ось вона стояла, все ще молода, з руш-
ником на плечі, прагнула здути пил з її, Анниного, минулого.
«Так, — відказала Анна. — Тільки щоб Ектор нас не чув». І Ніна
вийшла надвір. Вона промерзла до кісток у будинку, ззовні
сонце одразу ж взялося прогрівати її крізь білу шкіру. Вона ма-
ла б спитати Анну, який пляж найближчий, вона забула, замість
цього вона сиділа в автівці, потім подумала, що, куди б вона не
поїхала островом, який би шлях не обрала, все одно опиниться
на пляжі або на краю скелі. Вона завела двигун. Ніхто не казав
їй, що це буде так складно — писати, викладати слова на папір.
«Але я не здамся, — сказала Ніна. — Робитиму один крок за

86
іншим». Вона ще не була досвідченою водійкою і тому їхала
повільно, і розглядала будинки з робочими на дахах та внизу.
На розі побачила трьох чоловіків у темно-синіх комбінезонах.
Вони працювали та пітніли, і — знов — не було місця зимі. Для
жителів островів зима — час будувати. Перед тим, як прийде
дощ, скоро після того, як він закінчиться в лютому, — робота
не чекає. Камені мають бути викладені у стіни, вікна вставлені
у рами, червона стрічка або зелена — перерізані, отже, сезон
має розпочатися з новими туристами, новими орендарями.
Професійні фотографи приїздитимуть і робитимуть знімки,
гроші для наступної зими осідатимуть у шкарпетках і банках.
Острів будує себе, поки природа повертається до життя.
Маленьке село дивилося на неї, стара жінка в темному одязі
безсоромно зазирнула всередину машини, вона була інозем-
кою, Ніна не належала тутешнім місцям. Чоловік глянув у салон,
а Ніна навіть не нафарбувала губи. Вона повернула до пляжу,
до моря, вона могла побачити маленькі натяки тут і там, вона
відчувала запах у повітрі, солоний запах вона впізнала ще
з часів, коли була дитиною, але не будемо зараз про дитинство.
Вона повернула до моря, уповільнилась навіть більше, так по-
вільно їхала, ніби йшла.
Вона встигла побачити опале листя під березою, несподіва-
не дерево дорогою на пляж, мертве кошеня на узбіччі, спорож-
нілі будинки, які виглядали у несезон декораціями зі своїми
порожніми подвір’ями, нерухомими гойдалками, обшарпаною
та вицвілою фарбою. Вона прислухалася, намагаючись уявити,
що ж тримає її тут, ніби на гумовому дроті, — то притягує, то
відпускає, що манить її до моря, — слухала його наполегливий

87
шепіт. Голос шепотів: «Знайди мене».
Вона прибула та зупинилася. Сіро-біла кішка, ця жива,
плуталася під ногами. «У мене немає для тебе їжі», — сказала
Ніна. «Острів’яни, мабуть, возять пакети з кормом в машині», —
подумала вона. Днями вона бачила, як машина зупинилася
посеред дороги, вилізла жінка, насипала котячих сухарів на
асфальтову доріжку, що повзла поруч із дорогою, двері за­
хряснулися, і автівка з дзижчанням подалася геть. Зграя котів
накинулася на їжу й почала її пожирати зі швидкістю океану,
що захльостує берег.
Ніна відкрила багажник та поворушила паперові пакети,
що залишилися від овочів, які вона привозила днями раніше.
Рука наткнулася на щось важке та тверде. «Ось вони де», — ви-
гукнула Ніна. «Тобі пощастило», — вона звернулася до кішки.
Брунатне, велике та гладеньке. Під тонкою шкарлупою пе-
рекочувалася важкість жовтка. Яйце виглядало до того доско-
налим, що дивно було б припустити, що його знесла жива птаха,
а не спеціально побудований автомат.
Ніна відшукала бляшанку й розбила тугу шкаралупу клю-
чем від машини. Кішка стала поспіхом їсти, буркаючи. Її мур-
чання змішувалося з морським белькотінням.
Ніна дістала блокнот і записала: гуркіт, шелест моря, бур-
чання кішки, розбите яйце, ключ.
На вході до пляжу стояла будка, вкрита фарбою кольо-
ру молодої кукурудзи. Крізь вікно вона розгледіла схилену
над книгою голову. Ніна зазирнула всередину, привіталася
з жінкою.
— Я Поппі, — сказала вона.

88
 — Як квітка, — всміхнулася Ніна та теж представилася.
— Так, як квітка, яка вже п’ятнадцять років росте на одному
місці. До восьмого року нас було шістдесят, тих, хто охороняв
черепах і взимку, і влітку. Бюджет урізали через фінансову
кризу, й залишилося п’ятнадцять, але волонтери прилітають, ми
їх навчаємо, і вони допомагають нам.
— Черепахи припливають сюди щороку? — перепитала Ніна.
Поппі всміхнулася, так, в той час, коли більшість людей без-
зупинно літає всім світом, Каретта-Каретта припливають сюди
щотравня і відкладають яйця. Ніна спитала її, яку книжку вона
читає. Історичний роман, Поппі показала їй обкладинку. Жінка
сиділа спиною до читача, перед нею сонце чи то сходило, чи
то заходило за обрій, море розливалося бурштином біля її ніг.
Пройшла пара людей із собакою на повідці.
— Калімера, — кивнув чоловік, — ті каніс?
— Все добре, — відповіла Поппі, — а у вас?
Двоє рушили далі, порив вітру скуйовдив волосся жінки.
«А ти проводиш зиму на острові?» — спитала Поппі. Ніна
кивнула. «Воно й добре, — відказала Поппі. — Туристів немає,
відпочивай собі на здоров’я».
Ніна розкинула квітчасте покривало на піску. Виструнчилася
на повний зріст і заплющила очі. У неї був початок історії, вона
бачила маленьку дівчинку, яка сидить під великим каменем.
Але як підступитися до неї, як прислухатися до її слів? «Знайди
мене», — вона почула, розплющила очі. Темні хмари заповнили
небо, вітер бушував у височині, але тут, на пляжі, тільки вітерець
підмітав пісок. «Знайди мене», — повторив голос і змішався,
розчинився в шумі піску, плескоті хвиль. Голоси людей, пари

89
з песиками на повідцях. Що це було? Спанієль, ретривер, хо-
лодний ніс ткнувся їй в долоні — вона всміхнулася, кивнула їм,
вони проходили повз. Ні, голос в голові звучав.
Дотик цей, вона всміхнулася. Невже це він кличе її?
Прикрила обличчя долонями, обійняла себе за плечі. Море
зникло. Але Женя, але дім, який вони облаштовують разом.
За що триматися, якщо пронизує блискавкою? Але не по-
трібно слухати серце, вона похитала головою, вона відмах-
нулася. Треба триматися за небо, хвилі і час, що витікає
піском. Вона зачерпнула жменю, вона висипала. Голос був
жіночий, знайомий.
«Знайди мене, з’їж мене, випий. Зроби своєю». Вона озирну-
лася, схопилася на ноги. Гул здалеку, шум наближався. Вона
підвела очі. Небо, вкрите хмарами, прорізав літак. Майже торк-
нувся її потилиці і опустився за полем, в аеропорту.
Пізніше Ніна побачила Поппі з блакитним мішком для сміття
в руках, та крокувала пляжем. Щокілька кроків жінка нахиля-
лася та складала в мішок зім’яті пластикові пляшки, метале-
ві банки з-під пива й соломинки. Ніна побачила пластиковий
стаканчик від кави поруч із собою і підійшла до Поппі. Вона
щось розглядала у водоростях, що бурою ковдрою вкривали
пісок. Ніна зробила ще кілька кроків, і зненацька щось темне
смикнулося, здригнулося і затріпотіло у воді. Поппі відсмикнула
руку й скрикнула. Риба, розміром з її передпліччя, важко дихала.
Хвилі одна за одною накочували на неї, перевертали напівживе
тіло, наче рука школяра гортає сторінку підручника з літератури,
на завтра вчителька задала прочитати оповідання, а очі самі со-
бою заплющуються, сон колише школяра, він поринає у забуття.

90
 Риба більше не рухалася, підвладна волі хвиль. Глибоко
вдихнувши, Поппі нахилилася, підхопила рибину обома ру-
ками в блакитних гумових рукавичках і занесла над піском,
щоб кинути в море. Але риба знов затремтіла, очі і рот широко
розкриті, тіло смикається у судомах. «Вона ще жива», — скрик-
нула Поппі до Ніни. Була надія, був порятунок. Десь там, на
материку, Женя натискав кнопку на телефоні, але чув тільки
бадьорий голос операторки. Ніна озирнулася і пошукала очи-
ма палицю, щоб виштовхнути рибу в море, в життя. Вона взяла
тонку стеблину бамбуку й підійшла до рибини. Штовхнула її
раз, порух, дзиґа рибного тіла передалася їй, вона скрикнула,
впустила палку. Нетерплячі хвилі набігали на водорості, майже
торкнулися сірої луски, але в останній момент схаменули-
ся й відступили до своїх, змішалися з морем. «Дивись, люди
йдуть», — випростала палець Поппі. До них наближалася па-
ра кругленьких греків. Вони підійшли та заговорили з Поппі
грецькою. Ніна мало що розуміла, однак у розмові фігурувала
«псарі» — «риба» грецькою. Бідолашна так і лежала на боці,
зябра швидко-швидко підіймалися та опускалися. Поппі та
жінка тепер кричали на чоловіка й махали руками, а чоловік,
засумнівавшись на секунду, дістав паперові серветки з кишені
й підхопив рибу. Ніна чекала, ось зараз він викине її у воду,
кожна мить могла виявитися останньою для риби, але чоловік
стояв, тримаючи рибу в руках і барився. Жінки благали його,
з усмішками на обличчях, це ж бо тільки риба, але відпусти,
відпусти. І Ніна включилася: «Please, let her go». Відпустіть її,
хоча риба англійською it, воно. Та сумнівів вона не мала, риба
була зачарованою жінкою, яку викинуло на берег, і чоловік,

91
обійнявши її серветками, тримаючи натрудженими руками,
міг подарувати життя. Голоси у голові Ніни благали: «Відпусти
мене». Вона зайшлася кашлем. І чоловік кинув рибу в море.
І обличчя його розкрилося в усмішці, наче дикий ірис, що росте
на пагорбі. Спина вирівнялася, й Ніна побачила, не такий він
уже й товстун — сильний радше, плечі його були широкими,
а торс колись навіть вузьким.
«Браво», — мовила вона, й усі троє заплескали в долоні. Риба
зникла під водою, вильнула хвостом та попливла геть.
Вона повернулася додому і побачила, що Анна збирає
речі, валізи укладені, Ектор заводить машину, велику, білу. Що
трапилося, що сталося, вона металася птахом у вітальні. Ніна
кидається від машини до будинку. «Анно?» Ім’я застигає у неї
на вустах. Дочка в лікарні, її чоловік у від’їзді. Ніна бачить, як
жовтий лист мигдалю опускається на зелену траву газону.
«Залишся, будь ласка», — Анна бере її руки у свої. «Ох, уже ці
середземноморці, з дотиками цими, з близькістю більшою, ніж
мені навіть мріялося», — потім говорила Ніна.
Вона не висмикує пальців, вони лежать в грубуватих доло-
нях Анни, і через ці долоні проходить усе її життя. І життя не
чекає і не зупиняється тільки тому, що ми вирішили, що годі
дихати. «Тому, і тільки тому, — каже Анна, — я повинна їхати
додому. Ти приїхала сюди з метою, довірся собі, пиши». Ніна
дивиться у підлогу.
Ектор кладе Анні руку на плече: «Якщо ми хочемо встиг-
нути на пором, то час...». Анна випускає руки з долонь
Ніни, нахиляється — Ніна вдихає запах лаванди і олив-
кової олії. «Я залишила тобі дещо в келії, ти побачиш».

92
 Анна й Ектор їдуть і просять Ніну доглянути за будинком.
Коли повернуться, поки не знають, але ось їй ключі від будинку.
І телефон знайомого, якщо щось знадобиться.
Ніна спалахує, кров заливає їй обличчя, вона злиться. Але
не подає знаку, дихає глибоко. Над головою літає хижий птах.
Кішка треться об спідницю.
У будинку стало тихо, немов разом вимкнули світло. Тиша
опустилася на крісло біля згаслого каміна. Ніна зіщулилася
і причинила двері. На столі ще парував чайник, пофарбований
біля кришки незабудками і календулою. Вона доторкнулася
до нього руками, обняла його — він був теплим. Але в будинку
було порожньо. Враз завмерли звуки, телевізор стояв вимкне-
ним, темний екран відбивав рух оливкового дерева за вікном.
Рипнула мостина, крикнула сойка. Ніна налила чаю в чашку
і пройшла в келію. На столі, поруч з її книжками, зі стосом її
книжок, вона побачила альбом. Минуло багато років відтоді, як
вона в останній раз бачила альбоми з фотографіями. Здається,
ще до смерті батька, до того, як мати спробувала стерти його
з минулого. Новий чоловік, їй так було легше. Але який сенс
згадувати тепер, в іншому вимірі. Вона взяла альбом і розгор-
нула посередині. Він був зовсім невеликим, розміром з книжку,
любовний роман у місцями затертій обкладинці, по фотогра-
фії на сторінці. «І що мені з цим робити?» — сказала Ніна. Як
вона взагалі повинна зрозуміти, хто кому доводиться на цій
весільній світлині — наречена розквітла білою лілеєю в цен-
трі, наречений у темному костюмі дивиться похмуро в камеру.
Вона погортала альбом, але серце калатало занадто швидко.
Одна, одна. Вільна не вертатися додому. Вона дістала з кишені

93
блокнот — списана перша сторінка. Анна встигла розповісти
їй лише про один день з багатьох років. Дівчинка сидить під
каменем, а далі — самі фотографії. Ніна сіла за стіл, підперла
руками голову. Альбом запхала в шухляду.
Вона залишилася сама.
 орогою з пляжу Ніна постукувала пальцями по кер-
му. Вологе, після купання в морі, волосся холодило потилицю.
Вона повільно рухалася островом, повз крамнички, заправки
та шиномонтажні майстерні. Вздовж зарослої бур’яном дороги
спали свіжовимиті білі автівки, вишикувавшись довгими ряда-
ми. З-за рогу визирнуло містечко, на площі біл­я церкви Ніна
побачила двоповерхову будівлю. Вона почула шепіт ніжної
жінки: «Люба, нам треба пригальмувати». І вона крутнула кер-
мо та зупинилася на стоянці перед кав’ярнею. Ніна заглуши-
ла двигун та так і залишилася сидіти, з острахом відтягувала
момент, коли піднесе ручку до білосніжного паперу, пористого,
записник у червоній шкіряній палітурці. Посиділа так хвильку,
послухала голос, але той мовчав.
Вона чула тільки далекий шепіт, але не могла розрізнити
слів. Щось має трапитися, щось, що рухатиме нашу історію далі.
Дістала телефон. Зателефонувати Жені, пожалітися на свою

97
долю? Бідненька, кинула нареченого та втекла на Закінтос,
п’є чай і купається у морі. Вона похитала головою, ні, він не
зрозуміє. Певно, скаже, що мені тут нічого робити, краще б
обирала весільний торт. Вона поклала телефон до кишені.
Ніна чекала на поштовх, імпульс, який би змусив її писати.
Вона дивилася й дивилася на білий аркуш, сидячи в келії, але
залишалася нерухомою. Рука не слухалася. Ніна підводилася,
ставила прання, розвішувала вологу білизну, їхала до крамниці
по томати та сир. Дні минали, вона знов і знов верталась у ве-
ликий супермаркет і вже знала, де лежить масло, як нарізати
хліб у спеціальному автоматі. Більше вона не наштовхувалася
на незнайомців, вони так і лишалися для неї чужинцями, що
обирають йогурти. Ніна не знала, куди подівся чоловік, якого
вона зустріла кілька розділів тому. Вона не запам’ятала його
імені, він залишився в її пам’яті значно старшим за неї, у вов-
няному светрі. Серед полиць із зубною пастою та німецьким
шоколадом світилася холодна порожнеча.
«Годі сидіти», — проказав ніжний жіночий голос. Вона стру-
снула головою, висмикнула ключ із замка запалювання та
вийшла з машини. На вузькій веранді, сховані від вітру за
прозорим пластиковим щитом, розсілися чоловіки. Шість пар
очей, обрамлених набряклою шкірою щік, схожих на зморщені
яблучка, витріщилися на Ніну, на її спідницю, що закривала ко-
ліна, та светр із вишитим білим серцем, лівіше від справжнього
стомленого серця. «Hello», — сказала вона. «Калімера, доброго
дня!» — гаркнули чоловіки, один одразу зайшовся кашлем, зі-
гнувся навпіл, і кепка впала на вислану білим кахлем підлогу.
Якби Ніна розуміла грецькою, неодмінно б присіла поруч та

98
завела розмову. Вона підняла капелюха та подала чоловікові.
Він подякував, і вона побачила його спокійні очі, в яких на
мить гайнуло темно-сіре море. Цей старий здався їй мушлею:
якщо притулитися вухом до його серця, можна почути шепіт
минулого, історії, прихований під сотнями цигарок та філі-
жанок кави.
Ніна увійшла до просторої зали, яку підтримувала цен-
тральна квадратна колона. На натертій до блиску стійці були
розкладені шоколадки, цукерки у золотистих, сріблястих та
мідних обгортках, наче коштовності в чарівній печері. На по-
лицях, що виднілися за стійкою, лежали грубі буханки хліба.
За стійкою стояла жінка. «Привіт, чого бажаєте?» — спи-
тала вона англійською, досвідченим оком визначаючи Нінину
належність до приїжджих. Ніна попросила чаю, вони познайо-
милися: «Софія» — «Ніна» — «Що робите на острові взимку?».
Перепробувала кілька стільців та столів на закритій веранді,
але все їй було не те, чоловічі голоси принишкли, а самі греки
спостерігали за нею, вийшла на вулицю і всілася на плетений
стілець, під сонцем. Відкрила зошит, подивилася на стоянку,
вище побачила різкі обриси пагорба, зелень різних відтінків
вкривала похилу спину ведмедя.
Небо світилося тьмяною блакиттю, підкреслювало вигини
й нерівності та вистромлені вістря кипарисів, м’яку, ніби вицві-
лу, зелень оливкових дерев.
Ніна розгорнула блокнот і занесла олівець, щоб написати
перше речення. Вона дивилася і дивилася на пагорб та чекала,
коли з’явиться натхнення. Ніжна жінка замовкла, Ніна ковта-
ла гіркий чай і чекала. Сонце сховалося за хмариною, Ніна

99
відчула доторк до шиї. Ніжні дрібні доторки, ніби листок пе-
стить. Ніна завмерла, не дихаючи. «Можливо, так і приходить
творчість в тіло», — подумала вона, але тут щось шкрябнуло
їй потилицю, і Ніна скочила, закричала та замахала руками.
Блокнот впав на асфальт, олівець закотився під стіл. На крик
вибігли чоловіки та Софія. Одні сміялися, інші намагалися
підійти ближче, але Ніна рухалася, наче вітряк і могла не-
нароком вдарити сміливця. Нарешті хтось схопив богомо-
ла — повільного, з пораненою правою кінцівкою, він не міг
би складати вірші та писати оповідання ані сьогодні, ані до
кінця життя. Богомол був розміром з новонароджене кошеня.
Ніна кашляла, витирала сльози. «Ось, попий водички», — Софія
простягнула їй склянку.
Блакитна «хонда» зупинилася біля кав’ярні. З машини ви­
йшов Адам і зупинився, спершись об капот, тримаючи відкри-
тими двері. Сніжок вистрибнув з машини слідом за Адамом.
Той тримав пса на повідці. У листопадовому низькому теплому
світлі він бачив Ніну, вона трусила головою, розмахувала ру-
ками, щось говорила людям, які стояли навколо. Каштанове
волосся світилося пізнім опалим листям, що вальсувало бру-
ківкою в Римі, за тисячу кілометрів або у двох днях шляху ав-
тівкою від Занте. Повз проїхала машина, водій вдарив по клак-
сону. Адам здригнувся, отямився від денного сну, від видіння.
Він не забув її імені.
«Ніна, — сказав він, підходячи ближче. — Ніно, ciao».
Вона подивилася на нього — він все ще був вищим за неї,
був старшим. На мить вона взяла його за одного з завсідників
кав’ярні, але голос, але той самий светр, який відбився, як іноді

100
навесні дуже свіжа травинка залишає слід на сітківці наших
очей. І ми заплющуємо очі, а колір, глибокий, вальсує в пам’яті.
«Вибачте, я забула, як вас звуть». І хоча говорили вони англій-
ською, я твердо чую, що вона звернулася до нього на «ви».
— Все ще не курите? — запитав він.
— Тримаюся, — відповіла вона і кинула погляд у бік залу.
Пачки з тютюном — жовті, зелені, червоні — кликали її, але
вона стиснула руки в кулаки. «Не курити», — наказала собі.
І згадала батька. Думати про нього було найкращим способом
утриматися від паління. «Мого батька вбив поганий характер
та сигарети», — сказала Ніна.
Інколи, коли вона ще жила з матір’ю, а сестри роз’їхалися
хто куди, вона прокидалася вночі, темрява густо висіла над її
ліжком. Стукіт у двері будив її, знов і знов. Вона лежала, накрив-
шись ковдрою, боялася, що батько почує її дихання, знатиме,
що вона чує його. Він тоді роки як пішов із життя, але знов
і знов приходив до неї, стукав, вона не відчиняла. Матері вона
нічого не казала. Матиме мене за божевільну.
Багато років минуло з її першої затяжки. У запаху тютюну
вона наново знаходила батька, їй бачилися його тонкі губи,
зморшки навколо очей, їй здавалося: варто напустити більше
диму, як він повернеться, вийде з сизого туману і попрямує до
неї. Обійняти його не вийде, батько розчиниться в повітрі, як
тільки Ніна протягне до нього руки. Але бачити — майже те ж
саме, що відчувати. Думаючи про батька, про прірву, яка роз-
верзлася зараз між ними, про те, що їй за п’ять років сорок — не
так довго залишилося, і вони зрівняються віком з ним. І вона
повторить його долю, якщо не буде обережною. Якщо не кине

101
курити. Вона думала, яким він став за той час, що вона його не
бачила. Ніби він переїхав до Німеччини або Польщі, піднявся,
раз-два, як роблять деякі чоловіки, і завів нову сім’ю у Ґданську,
і з вікна його кабінету майоріє клаптик моря, а чайки сидять
на даху навпроти та кричать оглушливо щоразу, коли він хоче
зателефонувати Ніні.
Адам замовив лимонад і, не питаючи дозволу, сів за столик
Ніни. «Ваші папери», — він простягнув їй блокнот, сторінки
дорогоцінного паперу промокли та пішли хвилями. Вночі лив
дощ, і під столом залишилася калюжа з бронзовим листям
шовковиці. Ніна відсунулася від столика, підвелася і зібралася
податися геть.
— Я сподівалася, що більше не побачу вас, — сказала вона.
— Острів у несезон схожий на щільно набитий привидами
корабель, — Адам відпив зі склянки, прицмокнув губами.
— Сподіваюся, не «Титанік», — відповіла Ніна.
Сніжок підійшов до неї та ткнувся лобом у спідницю. Навіть
не встигнувши злякатися, вона всілася та покрутила в руках
блокнот.
— Все ж знайшли? — вона побачила книжку, яка стирчала
з кишені його плаща. Він дістав пошарпаний томик віршів
і простягнув їй.
— Носите з собою, щоб спокушати дівчат? — гмикнула Ніна.
— Ніна, від жінки з таким рідкісним та милозвучним ім’ям
не чекаєш уїдливості. З іншого боку, Ніни зазвичай і не курять.
Вона швидко скинула очі, примружилась і уткнулася в книжку.
Адам простягнув руку за нею, але Ніна міцно тримала по-
езію в руках. Розкрила, прочитала про весну, про ведмедицю.

102
Вголос прочитала, не питаючи його, чи хоче він чути вірші.
Позаду них за пластиковою огорожею гомоніли грецькою
літні чоловіки. Той, якому вона подала капелюха, спостерігав
за Ніною, за поворотом її голови.
Вона читала пошепки, Адам нахилився ближче та розчув
про темну спину, про пагорб, кігті, білі зуби.
Ніна захоплювала поглядом рядок, запам’ятовувала кілька
слів наперед і поглядала на Адама. Він зняв окуляри, голова
його була нахилена вперед, і вона бачила гострий обрис його
підборіддя, схожий на хребет пагорба, підсвічений сонцем.
Вона тихо промовила останні слова, ніби запечатавши конверт
з листом, і відправила голубиною поштою.
Вона дізналася про нього, що він італієць, та інші речі, які
я вам вже розповіла. Та не про Марію, не про притулок для со-
бак, а про книжки, які юрмляться на полицях, він називав імена,
вона іноді кивала, впізнаючи. Читала Умберто, читала Мілорада,
Мілана. Він знав про Сергія, чув про Юрія та міг італійською
декламувати з Лесі або Тараса.
— Я не можу писати, — вичавила Ніна. І розповіла йому, не-
знайомцю, про книжку, про Анну, про те, що всі думки розбі-
гаються геть. На дні чашки залишився ковток холодного чаю,
Адам допивав другу склянку лимонаду. Замислився на хвилину,
тоді сказав:
— Почніть писати з того, що прямо зараз перед вами.
— Переді мною сидите ви.
— Що ще? Озирніться, — вів далі Адам.
Вона чекала, що він покладе руку їй на коліно, вона чекала,
що він жартуватиме і кликатиме її до таверни ввечері, щоб

103
під зірками пройтися пляжем, щоб… З веранди потягнуло си-
гаретним димом. Худий чоловік з букетом ромашок, волоссям,
зібраним у хвостик, і в сонцезахисних окулярах у білій оправі
зі стразами закурив і вийшов на вулицю, став посеред калюжі
і взявся телефонувати.
— Він каже, що хоче зрушити воду, — переклав Адам.
— Божевільний? — запитала Ніна.
Адам знизав плечима.
— Дивіться перед собою. Що ви бачите?
— Я бачу білі ромашки, — почала вона.
— Дивіться довше, глибше, — продовжував Адам. — Дивіться
всім тілом. Слухайте. Записуйте. Бачите щетину на його витяг-
нутому обличчі?
Вона кивнула.
— Чуєте гуркіт двигуна, спів птахів, як стукається склянка
з узо об стільницю. Бачите священника, який зупинив автівку
поруч. Він не поспішає виходити. Чого він чекає? Його густа
борода пожовтішала навколо рота.
— Любить об’їдатися? — спитала Ніна. — Ви католик?
Вона відкрила блокнот, дістала олівець і записувала все, що
бачила. Деталі постали перед її очима: поорана кора липи, скло
лампочки на білому дроті, через яке проходив промінь світ-
ла, відблиск сонця у металевих поручнях ротангового крісла,
блакитна оправа окулярів, дужку якої Адам закусив, його чорні
з сивиною кучері, прямий кут піджака. «Стоп», — сказав Адам.
Вона хотіла, щоб він легенько торкнувся її зап’ястка, щоб зупи-
нив рух її руки. Але він не ворушився. Вона пробіглася очима
по аркушу. Посміхнулася.

104
 — Годиться? — Вона кивнула. — Тепер можна взятися за роз-
повідь цієї…
— Анни, — підказала Ніна.
— Так, Анни.
Софія підійшла до їхнього столика, вона запитала в Адама
щось, Ніна не зрозуміла. «Софіє, — запитала Ніна, — де ти
любиш купатися на острові?» «Я майже ніде не буваю, але моя
тітка любить мокнути у сірчаному джерелі». Назва пляжу
штовхнула Ніну зсередини, немов легкий землетрус, на мить
підлога, викладена білою плиткою, здригнулася і заспокоїлася.
Було, не було, як знати?
Софія сперечалася з Адамом, розмовляли вони грецькою.
Ніна нагострила слух, вона перетворилася в одне дихаюче ву-
хо, вона слухала і вловила слово «таласса» — вона знала його
звідкись, з минулого. «Море, море», — повторила вона.
— Де тут найкрасивіший вид на море?
— Ксигія, чарівне море, — відповіла Софія.
— Якщо тільки ти любиш запах сірки, — додав Адам.
Софія показала Адаму язик — він розсміявся.
— Напиши мені назву, ось тут, — Ніна дала їй ручку і тиць-
нула пальцем на клаптик паперу, що вирвала з коштовного
блокнота.
Женя не схвалив би. І як вона дозволить собі бути вільною
від нього, вільною у творчості, якщо все, що звучить безперерв-
но, — його голос, який засуджує, який підраховує, який планує?
Але тут знову, поки голоси Софії та Адама затихли, вона знову
почула поклик.
— Ксигія, — прочитала вона.

105
 І сховала записку в кишеню.
Адам глянув на годинник.
— Мені час їхати, — сказав він. Кивнув споглядачам на ве-
ранді, немов вклонився поважній публіці. — Бувай! — гукнув
Софії, вона щось спитала грецькою, Ніні здалося, що вона по-
чула «Марія», але ж він католик, подумала вона.
Адам озирнувся на Ніну, повернувся до Софії і щось відпо-
вів. «Добре, добре», — розсміялася Софія, послала йому повітря-
ний цілунок і похитала головою.
Він потис Ніні руку.
— Як часто зустрічаються незнайомі люди на острові? — за-
питала вона.
— Тепер ми знайомі, — сказав Адам. — Я Адам, а ти — Ніна.
— І все ж, — вона трималася за порожню чашку.
— Що три розділи, — відказав Адам.
Синя «хонда» клацнула замком. Ніна хотіла, щоб він озир-
нувся, щоб глянув на неї, як вона сидить, загорнувшись у шалик,
і дивиться йому вслід.
І лише коли вона залишилася на самоті, то помітила, що
голоси мовчали. Густа тиша заповнила її голову. Густа тиша,
в якій вона розчула шепіт зими.
 малечку Адам старався запам’ятовувати важливі по-
дії: день, коли народилася сестра і мати дивилася на неї, але
Адам не міг згадати, як виглядало зморщене личко сестри,
що кулачки у неї були розміром з волоський горіх, яка стояла
погода: чи дощило стіною, чи навпаки — сяяло сонце того бе-
резневого дня, коли зима ще не до кінця перемогла весну. Ба
більше, він навіть плутав дати привітань — і то телефонував
сестрі привітати з двадцятиліттям двадцять першого березня,
а за рік з’являвся у неї на порозі з букетом тюльпанів дев’ят-
надцятого.
І все ж була річ, яку Адам хотів би забути, але вона пере-
слідувала його, викарбувалася в пам’яті: той материн погляд.
Дитячі штанці він змінив на формені шкільні, а формені шкіль-
ні — на довгі хіпівські кльоші, а кльоші — на блакитні, весь час
шукаючи той погляд, яким мати дивилася на сестру та Гвідо. Але
варто було її очам перемкнутися на Адама, як вона стискала
губи, й не залишалося й тіні тієї ніжності. Він шукав цей погляд

109
ув очах інших жінок, які то проходили повз нього на площі
святої Марії, де він часто-густо сидів з книжкою — тонкі сто-
рінки світяться у м’якому жовтому світлі, туристи зупиняються
і позують навпроти нього, на тлі собору, клацає камера, вели-
кий палець перемотує плівку, жінка поправляє зачіску. Адам
заглибився в книжку, голуб сідає на його кучеряву, нестрижену
голову. «Cara, я чекаю», — прикрикнув чоловік з камерою. Жінка
прокинулася, ніби від сну, ковзнула поглядом по Адаму, виста-
вила ніжку, всміхнулася в об’єктив.
Він шукав погляд, сповнений материнської ніжності в очах
жінок, які набивалися йому в друзі, а за годину-дві, після кіль-
кох келихів вина ненароком торкалися його плеча або долоні.
І він уже без сорому розглядав їхні обличчя, клав руку на ко-
ліно, грався ґудзиками на шовкових сорочках, хвиля штучної
ніжності, в яку він сам вірив, виплескувалася на берег, і тільки
погляду, саме того, який ладен був пробачити все на світі, хоч
ще й не було чого, він не знаходив. Він запам’ятав той погляд,
учепився за нього, як ми ловимо потрібну думку, як розплуту-
ємо сюжетну лінію перед сном. Усвідомлення приходить на
самому краєчку неспання, коли ось-ось ступиш у потойбічну
невідомість, упадеш в глибокий колодязь, а випірнеш на ра-
нок, або посеред спекотної, задушливої липневої ночі зовсім
іншим, розпатланим, і здається такою далекою вчорашня думка,
відкриття, що не можеш намацати її, немов падає в темну ка-
ламутну воду перлова сережка. Зблисне білизною наостанок
і сховається у товщі піску.
Та щоб знайти той погляд, Адамові знадобилися роки. Він
запам’ятав день, коли пішов батько, але не самого батька, який

110
писав потім Адаму листи. Замість відповіді на них Адам теле-
фонував йому в нову квартиру, й незнайомий жіночий голос
відповідав: «Тато зараз на зустрічі, Адаме. Він перетелефонує».
Натурально, ніколи не перетелефоновував.
Проте Адам запам’ятав іншу, незначну деталь. Він раз-по-
раз вертався думками до мереживної серветки, що біліла на
обідньому столі. Павутинка, ще до війни сплетена бабусею,
вона розповзлася по столу і лежала, придавлена порцеля-
новою вазою, з якої стирчали сезонні квіти: тюльпани, піони,
а то й чайні троянди. І ось ця серветка лежала на підлозі, коли
Адам спустився до сніданку. В будинку було тихо, хоча всі, крім
батька, були вдома — і брат, і сестра, і мати лежала у затемне-
ній спальні. За важкими шторами березень розливав промені
тротуарами і капелюшками верескливих дівчат. Він нахилився,
паркет скрипнув під його хлопчачим тілом вагою з ірланд-
ського сетера, підняв серветку й розгладив її по горіховій
лискучій спині столу. Підібрав скалки вази, поклав до смітни-
ка і прикрив зім’ятою газетою. Жовті кульки пахучої мімози
розкотилися їдальнею. Як не силкувався він згадати останній
сімейний вечір разом, коли батько б голосно жартував, мати
хитала головою, та очі її світилися від стриманої радості, так
і не зміг: скалки, мімоза, сміх дівчачий з вулиці, їхні гострі лікті,
які втикалися в боки одна одної.
Він ще довго залишався жити з матір’ю. І коли Гвідо пере-
їхав до Мілана, а сестра вийшла заміж, він приносив матері
ранкову каву, як, бувало, робив батько, до останнього дня, аж
поки не зібрав речі у валізу і не подався геть. Кава ще не
встигла охолонути, а двері за ним вже зачинилися назавжди.

111
 Хлопчиком Адам любив дощі, він хотів промокнути до
кісток, щоб захворіти, щоб батько зайшов до нього в кімнату,
присів на край ліжка і читав йому. Але цього не відбувалося.
Батько вічно був зайнятий, він раз за разом їхав у відряджен-
ня, він завжди був відсутній. Їх було троє — два брати і се-
стра. Адам народився другим, після старшого, Гвідо. Первісток
завжди був улюбленцем батьків, отримував найкращі пода-
рунки на Різдво, батько навіть брав його у відрядження. По
поверненню Гвідо розставляв на письмовому столі та книж-
кових поличках свіжі кольорові світлини: вони з батьком на
тлі Ейфелевої вежі, Міланського собору, Емпайр Стейт Білдінґ.
Батько задоволений і щасливий, відкрито дивиться в каме-
ру, зовсім не схожий на себе, коли він бував удома і лише
зрідка кидав погляди на молодших, відірвавшись від газети.
Він був політиком, тут Адам не вдавався в деталі. Мати ж за-
лишалася вдома, з дітьми. Вона здебільшого була вільна від
хатніх справ: дві служниці поралися на кухні та наводили лад
у квартирі. Вона читала, приймала гостей, мала чудовий ви-
гляд, виховувала дітей. Вони жили у великій квартирі в центрі
Риму — чотири спальні та вітальня. Адам шукав притулку
в бібліотеці, за кілька кварталів від дому, хоча його самого
ніхто не шукав. Про середніх дітей іноді забувають, і вони
ховаються, мріючи, аби їх знайшли.
Попри спроби підхопити запалення легенів, Адам відріз-
нявся міцним здоров’ям. І батько до нього не заходив.
У гарні дні, на початку минулого літа, він без зупинки ді-
ставався вплав на безлюдний острів, що, за словами Спіроса,
лежав за два кілометри від Занте. Адам любив море, сіль

112
висихала на його шкірі та стягувала її. Він відчував себе
молодше, жвавіше.
Що принесе йому майбутнє, він не знав. Але коли він
за кілька днів почув голос Ніни, то захотів запам’ятати цей
момент.
 іла курна дорога круто тягнулася вгору, петляю-
чи серед колючих зелених кущів. Виринала на майданчи-
ку далеко вгорі. Ніна задерла голову, приклавши долоню
козирком до очей.
— Готова? — запитав Адам.
Вони почали підійматися з кришталевого пляжу, де замість
піску земля вкрита дрібними камінчиками, які лоскочуть ступні.
Ніна йшла обережно, не поспішала, та й приводу не було.
— Ми можемо йти так повільно, як ти хочеш, — сказав Адам,
і вона була вдячна за це.
Вся ця ідея піднятися на пагорб, куди майже ніхто не за-
ходив пішки, тільки туристи інколи заїжджали з протилежного
боку на машинах, прийшла йому в голову, коли він проки-
нувся того ранку. Сонце стукало у шибку і здавалося таким
білим, що він зателефонував їй і запросив приїхати. Гарний
день. Але вона не приїхала. Натомість сказала: «Покажи
мені місце, в якому ти закохався в острів». І він погодився.

115
 Вони зустрілися на пляжі, вона побачила ще один дерев’я-
ний будиночок, де влітку сидів волонтер, коли черепахи від-
кладали яйця, але зараз пляж спорожнів, як коробка шоко-
ладних цукерок п’ятнадцятого лютого. Вона пішла за ним, він
так і сказав: «Йди за мною». Вона підняла спідницю та зробила
крок вперед, потім ще один і ще. Море сяяло, але вона йшла, не
відриваючи погляду від його спини. На очах у неї були темні
окуляри, так що він, навіть якби озирнувся, не дізнався би, куди
вона дивиться, про що думає, і вона вся цілком належала цим
соснам, які корінням трималися за ґрунт, дрібним камінцям, що
забивалися в черевики, та морю, яке витягало лискучу спину,
чим вище вони підіймалися.
Коли пес підбіг до Ніни, вона погладила його вихрасту
голову. «Нізащо не повірила б, що наважуся», — сказала во-
на. Сніжок дивився їй просто в очі. Він то відбігав трохи далі,
то наближався, стрибав на Адама і знов біг вгору. Сніжкове
пухнасте хутро виринало з-за кущів, вигулькувало тут і там.
«Прислухайся», — сказала вона, й Адам сповільнився, тепер
вони йшли пліч-о-пліч.
— Слухай, — вона повторила, і він прикрив очі.
— Нічого не чую, — відповів він.
— Саме так, — розсміялася вона. — Неможливо почути таку
густу тишу в місті.
Вони йшли вгору і вгору, ромашки й календула росли оба-
біч стежки. Вона побачила білу квітку, вона не знала її імені,
нахилилася, щоб розглянути. Квітка проростала між двома
каменями, прокладаючи шлях до сонця.
— Дивись, — сказала вона, і Адам кивнув.

116
 — Я хотів, щоб ти побачила це бажання жити.
Але було і щось ще, далі, на їхньому шляху. Показався май-
данчик і занедбаний будинок з вибитими вікнами. Ніна за-
зирнула всередину: частини проржавілого механізму, покинуті,
порожні, мертві.
— Тут добували камінь, — сказав Адам. — Я знайшов його
лише кілька місяців тому, можеш уявити, мій друг Спірос ніколи
тут не був, хоч і все життя прожив на острові. Ох, вже ці греки.
Змалку грають у схованки серед тисячолітніх руїн. Дозволяють
їм танути та перетворюватися на порох.
— Італійці ж навпаки, — сказала Ніна, — знають, як зробити
пам’ятку навіть зі зруйнованого курника.
Він розсміявся:
— Мені починають подобатися твої жарти.
— Пора б, у нас не так вже й багато часу, — відповіла вона,
підвертаючи рукави сукні. Сонце розливалося на синій по-
верхні моря, небо очистилося від хмар, і натяк на весну дзвенів
у прозорому повітрі.
Море сяяло, мов величезне поле світла, блискуче, тем-
но-синє в центрі й блакитне, з домішкою зеленого, ближче до
берега. Воно простягалося все далі та далі безкінечно, і куди б
Ніна не подивилася, вода і сонце закривали весь обрій та
зливалися з небом.
Вони йшли й зупинялися, і дивилися на море, яке залиша-
лося далі та далі внизу, ніби тепер вони опинилися на висоті
польоту яструба, що шукає здобич. Білі камінці на дорозі
виглядали, немов сніжки, щільно зліплені на кінець зими.
Вона нахилилася і підібрала один.

117
 — Це і є весь сніг, який бачать острів’яни? — запитала вона.
— Що ж, одного разу за моєї пам’яті, минулого року, тут випав
сніг на пагорбах і навіть у селах. Розтанув кілька годин по тому.
У Римі сніг — вже давно рідкість.
Вони підіймалися все вище, поки не опинилися в долині на
вершині пагорба. Галявина була коротко підстрижена невиди-
мою рукою. Як і його волосся.
Адам присів на траву:
— Треба перевести дух.
Витяг носовичок і витер лоба. Сніжок підбіг і сів поруч,
рожевий язик висунувся з пащі. Ніна зупинилася біля Адама.
Поділ її сукні торкався до його плеча, його долоня вдавлюва-
лася в землю.
Вона посунулася на міліметр ближче до нього, досить, щоб
відчути тепло його тіла. «У мене є наречений, він на мене че-
кає, — вона повторювала подумки, — я приїхала, щоб написати
книжку та доглянути за будинком, але зараз все, що мені по-
трібно, — це відчувати його тепло, його присутність і разом
з теплом я відчую свою цілісність».
Гул автівки прорвав пелену тиші. Вони випали зі сну тієї ж
миті, вони виринули, Адам підняв голову. Велика чорна ма-
шина намагалася проїхати вузькою дорогою біля монастиря.
— Може, варто її підштовхнути? — запитала Ніна. Він глянув
на неї, фільтром відбивали кольори її сукні.
— Ви, українські жінки, готові штовхати застряглі в багнюці
автівки, чи не так?
— А то, — сказала вона, — я тільки й чекаю нагоди.
Він розсміявся: відкритий, відвертий звук, немов повітря,

118
увірвався в щойно відчинене вікно. Її серце зайшлося на хви-
лину, переповнене радістю, потім заспокоїлося. Повернулося
в нормальний ритм, машина пробралася через калюжу і зупи-
нилася за монастирем.
— Це найстаріший монастир на острові, — сказав Адам. Він
виштовхнув себе із землі й тепер знову був вище за неї та
старше теж. — Тут стояв храм Артеміди, а в п’ятнадцятому сто-
літті на його місці побудували монастир.
Дорога до нефарбованих стін монастиря, голих під слі-
пучим сонцем, вела через луг з календулою і ромашками.
Плаский майданчик і чотири арки стояли поруч з монастирем,
камені були старіші за сам монастир. Ніна зазирнула в ке-
лію — без вікон, із земляною долівкою. Може, це було місце,
де тримали овець або молилися на самоті, вона не зрозуміла.
Її прабаба жила в селі, під Харковом, худенька, зморщена від
старості жінка з доброю вдачею. Сиділа там, поруч з будинком,
у хустинці, в червоних півоніях. Вона пахла пиріжками з ка-
пустою і картоплею, кури займали весь простір у дворі, та Ніна
тулилася до батька, ховалася за його довгі ноги. Вони побули
там зовсім недовго, мати не виносила місця, звідки й сама
походила. Її та двох сестер посадили в машину, і більше вони
не бачили прабабу. І тепер, стоячи на подвір’ї монастиря, вона
чула голос доброї жінки: вона тихо співала псалми — Ніна не
розібрала слів.
Двері монастиря були зачинені, вона обережно потягнула
за ручку. Повернулася на подвір’я і сіла на лаву. Телефон заві-
брував у її кишені. Женя. «Я на пагорбі і тут така краса, Генику.
Відколи Анна поїхала, я тільки й роблю, що пишу (брехня) та

119
дивлюся на острів», — заторохкотіла Ніна, перебиваючи сама
себе. Женя мовчав. «Я хочу, щоб ти негайно повернулася». І по-
чалася сварка. Женя тиснув на Ніну, зрештою вона обірвала
розмову. Встала з лавки, руки тремтіли. «Ще не зараз, не по-
вернуся», — повторювала вона, вже собі. Харків тягнув додому,
кликав.
Вона обійшла навколо воріт, вони були прочинені, зовсім
трохи, немов її запросили. Ніна проігнорувала запрошення,
пройшла повз. Вона чула поклик. І не могла сказати, звучав він
в її голові або з монастиря. Атмосфера була священною, вона
відчувала. Птахи замовкли, навіть вітер, шалений з іншого боку
монастиря, тут зовсім затих. Вона знайшла Адама, він сидів на
задньому дворі, на лавці, його руки й обличчя були підставлені
сонцю. Він заплющив очі, він спав, він молився. Пес скрутився
калачиком біля його ніг.
Ніна присіла поруч із Адамом і схилила голову на його пле-
че. Він завмер, немов хлопчик, але ось вони були тут, купалися
в грудневому сонці, разом. «Ти віриш…» — почала було Ніна. Він
не дав їй закінчити. Схилив голову на її потилицю, вона заплю-
щила очі. Голос вітру долинав з іншого боку, не торкаючись їх.
Дзвіночок задзвенів, десять дзвіночків одночасно, і пролунав
спів священника.
«Тут я і закохався в острів», — прошепотів Адам.
 овертаючись думками до тих днів, проведених
на морі в Рибачому, Ніна не могла позбутися одного спогаду.
Немов набридлива мошка, він налітав знову і знову, кружляв
під стелею, сідав на щойно відрізану скибу свіжого хліба, за-
нурював лапки в золотисту оливкову олію, і ніщо не могло
його зупинити й уповільнити. Ніна відмахувалася від дум-
ки, але та поверталася. Пляжники займали кожен квадратний
санти­метр галькового пляжу, що стелився на кілька кіломе-
трів узбережжям Чорного моря. Між пляжниками снували
продавчині гарячої кукурудзи, пахлави медової з горішками
та холодного пива. Відпочинок тривав, люди пітніли, занурю-
вали свої тіла в холодне Чорне море, наповнене медузами
і невидимими звичайному оку рибками.
Батько вважав за краще відпочивати далеко від усіх, на
каменях, як це у них називалося. Вони прокидалися о шостій
ранку і брели на світанку, прихопивши підстилки й парасольки,

123
книжки та бутерброди з сиром і воду, кілька кілометрів пля-
жем. Батько очолював ходу. Вона ловила запах щойно розку-
реної сигарети, коли він ішов на чолі процесії, гордо звівши
парасольку над собою. У торбині на плечі дзенькали запотілі
пляшки з пивом. Немов Пікассо на фотографії, він ніс пара-
солю та покривав тінню і матір, і себе. Батько співав щось
з Вертинського або «Бітлз» — у нього були дві пристрасті і оби-
дві вже померлі. За ними крокували доньки. Соня, втупив-
шись у книжку, перечіпалася на кожному кроці, мама раз-у-раз
осмикувала її: «Не читай на ходу, зіпсуєш зір». Леся — усміхне-
на хмарка радості, вона йшла берегом, холодні вранішні хвилі,
вона хлюпала босими ногами в зеленуватій воді й усміхалася
та лащилася то до батька, то до матері.
Ніна пасла задніх, проклинаючи свій юний вік, голова її
була нахилена, і вона періодично зупинялася, нахилялася, та її
зріст дозволяв їй не дуже напружуватися, адже тоді вона була
набагато ближче до землі, і підбирала різнокольорові скель-
ця — зелені, жовті і, найцінніші, блакитні. Запихала їх у кишені
сукенок і наздоганяла інших.
Вони приходили до великих каменів, коли сонце вже впев-
нено рухалося вгору, розтоплюючи доріжку з блідих, нерішу-
чих хмарок. Вода була майже нерухомою, а серед великих
жовтих каменів, порослих водоростями, снували дрібні риб-
ки. Розстеляли покривала і прибирали найбільші кругляки.
Наступні п’ять чи шість годин вони проводили в майже су-
цільній мовчанці. Тільки Леся голосно скаржилася мамі на
Ніну. Сестра тягнула її у воду, бризкалася і хвицалася, коли
Леся хотіла її приборкати. Але Ніну потрібно було охороняти

124
й берегти. Читати вона не любила, жоден рядок не міг втри-
мати її довше секунди, а ось Соні тільки й потрібно було, що
сховатися за книжками. Того літа їй виповнилося п’ятнадцять,
і вона розтяглася на великому пласкому камінні, трохи далі від
родини, і поступово засмагла, занурившись у «Повелителя мух»
Ґолдінґа. Післяперебудовні роки були відомі тим, що лавиною
ринула література, яка до тих пір утримувалася за «залізною
завісою». Хлопчаки на безлюдному острові, що стратили слаб-
ких і немічних, були жорстокими і справжніми.
Ніні тільки виповнилося дев’ять. І вона не могла знайти
собі місця. Вона підійшла до батька, обняла його за шию. Він
поцілував її руку, він стиснув її долоню, перехилив пляшку пива
денцем вгору і поставив на каміння, і погасив сигарету. Мати
пшикнула і перевернулася на інший бік. «Ходімо», — сказав
він і стрибнув на ноги. «Йому було близько тридцяти п’яти, —
подумала Ніна, — як незабаром і мені». Він узяв її за руку, і во-
ни вирушили на пагорб. Вузька стежка вела вгору між білих
каменів з помаранчевими прожилками. Кущі висохлої зелені
пробивалися тут і там, ніби борідка пубертатного молодика.
Батько показав їй, де вони з матір’ю ставили намети, коли
були молодими, ще до появи дітей. «Ось тут, — показав він
на піщаний майданчик, — ми і зупинялися на ніч. На багато
довгих днів та ночей». «Що ви робили?» — запитала Ніна. «Ми
палили багаття, готували їжу і співали. Наші друзі сиділи поруч
з нам­и». Ніна вивчила галявину, білий пил покривав її, вона уя-
вила, майже побачила тіні батьків, що танцювали у світлі вогню.
Вона не могла уявити, що її батько був молодий, він завжди
був дорослим, з сигаретою в зубах, а не в коротких штанцях

125
і з гітарою. Замріяно дивився на маму. «Щось закінчилося разом
із країною, в якій я народився», — сказав він.
Сидячи біля його ліжка, коли тіло зраджувало йому, вони
згадували той день у Рибачому, сонце, море і підйом на го-
ру. Один з небагатьох моментів, які вони розділили лише на
двох. Вона стискала руку батька, коли він не мав сил говорити.
Якби тільки вона відчинила йому двері, коли він стукав уночі,
воскове обличчя, розпухлі губи. Вони, всі три сестри, чекали
на любов від батька, мати носила образи в собі та загрузла
в мовчанці. А він все стукав і стукав, аж поки вона, молодша,
не відчинила.
 Минуло кілька днів.

ід думки, що вона пригорнеться до нього, по тілу Ада-

ма розливалося тепло. Дуже близько, волосся лоскотатиме йо-
го ніздрі. Можливо, він навіть чхне. І нехай він не бачитиме її
обличчя, але торкатиметься пальцями шовковистої шкіри щік,
прямої лінії носу. Вона лежатиме, він уявляв, ліворуч, слухати-
ме його серцебиття, свідчитиме: він живий. Це станеться після
вечері, коли вони повернуться з міста, вона скине черевички
при вході у дім, шалик на крісло та розтягнеться поруч із ним
на дивані. За годину до того запечений баклажан червонів на
тарілці, коли вона підхоплювала виделкою овочі, шматочок
за шматочком, та відправляла до рота. За вікном спалахували
вогні маяка. Вона була вдягнута у блакитну сукню. Одне плече
оголене, й він весь вечір хотів поцілувати цей острівок білої
шкіри, що визирав із-за ширми її волосся.
Він їхав на пляж, коли йому спало на думку, коли побачи-
лася картинка можливого майбутнього. На початку Марія була
занадто непосидючою, щоб завмерти і лежати, і слухати, як
шумить вітер за вікном. Вона повинна була робити щось іще —
читати книжку, шумно гортаючи сторінки, дивитися телевізор,

129
коментуючи побачене на екрані. А це видіння застало його
зненацька. Він побачив Ніну, яка лежить поруч з ним, блакитна
сукня зім’ялася, зазвичай пряме волосся в’ється. Пасмо впало
на чоло.
Сніжок хекав, висунувши язика, та дивився у вікно. «Що,
немає у тебе думок про дівчат?» — Адам провів рукою по його
голові.
Пес озирнувся, щось собі рикнув і знов відвернувся до
вікна. Повз пролітали темно-зелені кипариси, порожні таверни,
ґрунтова дорога, що вела на пагорб до монастиря.
Ніна знову привиділася йому, і в легкості її ходи, лег-
кості її віку і сміху він раптом побачив продовження себе.
«Що, як не все ще втрачено? — подумав він. — І я можу її
покохати. Що, як вона може стати тією, єдиною, і знайти
мене, там, де я загубився, серед високої зеленої трави, серед
оливкових дерев і перекладів гучних історій? Вона могла б
жити тут, зі мною». Він уявив, як змінився б його будинок
з її присутністю. Він припустив, що вона прийде, впустить
Сніжка до будинку, нахилиться, щоб насипати йому собачих
сухарів. Він проїхав Аргассі, магазини й ресторани були
давно зачинені та дивилися на нього запиленими вікнами.
Привиди туристів бродили тут, примари літа, сонця і легкості.
Спорожнілі таверни чекали травня, коли відновляться чар-
терні рейси на острів.
Він доторкнувся до лівої частини грудей, під ключицею. Тут
лежатиме її голова.
Вони йшли берегом моря. Грім розкочувався чистим небом,
злегка притрушеним білими напівпрозорими хмарами.

130
 Вона подумала, як це — дивитися зверху вниз на когось,
кого кохаєш. Її погляд завжди рвався вгору, до неба, до Жені,
до книжкової полиці, та тільки звертаючись до кішок, вона
дивилася під ноги. Адам весь час дивився вниз на неї, а вона
чекала його там, коли його погляд наштовхнеться на неї. Вона
хотіла ввібрати весь його погляд, вона хотіла, щоб він дуже
обережно вклав у неї все своє життя.
— Розкажи мені щось, чого ти нікому не розповідав, — по-
просила Ніна.
— Спочатку ти, — Адам подивився на неї та перевів погляд
на море.
Зазвичай вона, обмежившись пересічним фактом, сказала б:
«П’ю каву з мигдалевим молоком» або «Купую рукавички в дитя-
чому магазині». Вітер підняв у повітря лахміття бурих водорос-
тей. Вона побачила корч попереду, примружилася, завмерла,
перепитала в Адама, так, це було дерево, а не мертва вівця.
Гілка оливи, викинута хвилями на берег.
— Я чую голоси, — сказала вона.
Адам розсміявся, і її кольнуло всередині. Не такі вони
й близькі. Але побачивши, знову зверху вниз, що вона не жар-
тує, що вона залишається серйозною, він прикрив рот рукою
і пробелькотів:
— Вибач. Я думав, ти жартуєш.
Вона похитала головою.
Шалик розкрутився, і вітер бавився з ним. Ніна вчасно
вхопила краєчок, аби не загубити його, та хомутом закру-
тила навколо шиї. Вона розкривала себе тут, перед новою
людиною. Але чи можливо відкритися комусь повністю, та ще

131
й англійською, а не рідною мовою. Вона навіть Жені не розпо-
відала. Перший вона почула на похоронах батька. «Ні», — крик-
нув голос, і в скроню вдарив біль. «Ні, ні, зупиніть це все! — кри-
чав дитячий голос. — Він живий, відкрийте труну, побачите».
Вона стисла кулаки, щоб не плакати. Дитячий голос, може, її
власний.
Вона пошукала серед тих, хто прийшов на цвинтар у той
жовтневий день. Батька поховали одразу після дощу, бруд
прилип до її чорних туфель, вона його так і не відмила, вона
їх більше жодного разу не взула, так і викинула, як нелюбого
дохлого хом’яка, в чорному целофановому пакеті. Вона пошу-
кала очима дитину, але поруч стояли сестри, мати, двоюрідний
дядько і смерть з косою. Дітей не було. Голі дерева вдалині
скидалися на траурне мереживо.
Після першого голосу, який часто вимагав, кричав та на-
полягав, з’явилися інші. Вони прибували протягом наступного
року. Ніжний жіночий голос з’явився останнім. Рік скорботи
по батьку добігав кінця, настав одинадцятий місяць, вересень.
Вона познайомилася на роботі з чоловіком, і цей чоловік любив
її в шовку. Ніжний жіночий голос сказав їй: «Вибери червоне».
Цього разу, коли дитячий голосок і голос юнака з’явилися в її
голові, вона не здивувалася. «Червоний, — подумала вона, —
червоний занадто приверне його до мене. От і добре». Вона
купила три комплекти кармінового, рубінового та коралового.
Вона не любила його ані в кашемірі, ані у вельветі. Але
продовжувала приходити на зустрічі, тому що вино, вечеря
і тук-тук-тук спинки ліжка змушували голоси в голові замовк-
нути хоч на кілька годин і дати їй спокій.

132
 — Ти могла б звернутися до психотерапевта, — зазначив
Адам. — Могла б спробувати поговорити про це.
— Так, — відповіла Ніна. — Могла б.
Вона описала голоси один за іншим, поступово, повільно
відкриваючи Адаму трьох героїв. Ніжна жінка, вона завжди
знала, як найкраще одягнутися на побачення, як зробити при-
ємно чоловікові і як самій не залишитися поза мапою пам’яті,
залишитися на мапі моря, яке припливає і відпливає. Ніна
слухала жінку з ніжним голосом, вона навіть любила, коли її
голос звучав у голові. Вона навчилася не показувати, коли
голоси виходили не ззовні, а зсередини.
Погода швидко змінювалася. Мить тому сонячне небо, світ-
ле, затягнуло хмарами. Темний обідок хмар розлігся, затемнив
обрій. Вона зіщулилась. Юнацький голос вона чула найрідше,
і його призначення було їй незрозумілим. Вона чула, як він ви-
магав уваги до себе, задивлявся на дівчат і рвався в бій, якщо
з Ніною поводилися несправедливо.
Був іще один голос — не дитячий, про який я вже розпові-
ла, — ще один, про який вона й сама намагалася не думати. Він
єдиний, цей голос, був їй знайомим.
«Мовчи про мене. Не згадуй про мене, інакше я зникну».
Спочатку вона думала, що це голос Бреда Пітта, перше пра-
вило бійцівського клубу... І так далі. Голос з’являвся, коли вона
найбільше потребувала підтримки. Це він підштовхнув її руку
до купівлі квитків.
Вона мовчала про цей голос, вона тримала його для себе,
замкнутим у лещатах минулого. Останній ланцюжок, що пов’я-
зував її з батьком.

133
 Вона подивилася на Адама, знизу вгору, зліва направо.
Вона бачила цю його ямочку на підборідді та широку усмішку,
він усміхнувся їй очима, і десь у шлунку вузол розв’язався та
перетворився на квітку.
Він простягнув руку, щоб обійняти її за плечі. «Неприпустимо,
мої принципи, — подумала вона і вислизнула. — Я розумію, що
ти італієць, але в Україні ми не обіймаємось із зарученими жін-
ками». Хоча їй хотілося, щоб він притягнув її до себе, відчути
його вовняний светр під щокою. Його обличчя просолив дощ
і вітер, а може, вона побачила сльози? Він сказав: «Ну ж бо, Ніно,
дозволь тебе пригорнути». І вона погодилася. Тільки у фільмах
персонаж довго пручається виклику. А Ніна здалася. Вона хоті-
ла притулитися до нього, почути стукіт його серця. Вона прагла
вивітрити всі очікування, дізнатися, яка навпомацки його спина,
коли обійме його, знати, як він пахне, коли вона довго-довго
стоятиме на березі, обіймаючи його. І нехай люди течуть повз
них або пісок завивається в’юнками, весь світ був слабшим за
її бажання обійняти Адама.
«Ходи до мене», — сказав він. І вона вже не могла, не знахо-
дила сил чинити опір. Він притягнув її до себе. Вона вперлася
руками в його груди. «Як же Женя?» — подумала вона. Светр
був таким м’яким, а дрібні краплі розстелилися росою на його
плечах і волоссі. «Це тільки обійми», — прошепотів Адам в її
волосся. Весь світ на мить залишився осторонь. Хвилі тепла
колисали її. Вона відчула себе вдома.
«Я впізнала тебе», — прошепотіла вона, притиснувшись
лобом до його грудей. Він поцілував її потилицю. «Я знаю, —
відповів він, — диво».

134
 І вітер, і хвилі, і мінливий пейзаж хмар гойдали їх знову
і знову, вони були частиною природи. Адам прошепотів:

вона є частиною ставка, в якому живе,

високі дерева — її діти,
птахи, що пливуть над нею,
прив’язані до неї нерозривною струною

she is a part of the pond she lives in,

the tall trees are her children,
the birds that swim above her
are tied to her by an unbreakable string
(Mary Oliver, The Turtle).

— Знову ти зі своєю Мері, спокусник, — розсміялася Ніна

і підвела очі.
Він дивився їй в обличчя, розглядав, уперше так близько,
її очі та вкривав, тримав ув обіймах. Адам нахилився до неї,
того вимагав момент, і піна хвиль, і піна днів, і хмари, які темні-
шали над ними, і черепаха, що зачаїлася в глибоких водах. Того
вимагав сюжет, щоб рухатися і вам було цікаво читати. Вона
відскочила, відштовхнула його легенько, щоб не образити, але
дати зрозуміти: вона не зв’яже себе з іншим чоловіком, вона
має зобов’язання.
— Твоя черга розповісти мені, про що ти нікому не казав.
Він насупився, в одну мить полив дрібний дощ, і вони при-
скорили крок, хоч і у зворотному напрямку від стоянки. Вона
чекала, що він поверне, змінить тему. Краплі зробили пісок

135
і воду сірими. Вода стала каламутною, а водорості потемніли.
Вона захотіла спати. «Навіщо ти розповіла йому про нас? —
пропиляв її юнак. — Навіщо ти видала наш секрет?» Вона
похитала головою і примружилася. «Він вип’є тебе всю», — вів
далі голос.
— Ніно, це буде нелегко сказати, — він весь час повторював її
ім`я, знову і знову, і вона вже звикла до цього, а спочатку здри-
галася. Може, вона напустувала і зараз нестиме покарання?
Адам зібрався з думками, те, що він скаже зараз, вперше
вимовить вголос тут, на острові, може все змінити, змінити її
життя, його життя і все на світі.
— Я приїхав на острів...
Ніна скрикнула і закрила очі руками, вона тремтіла, судоми
пробивали її тіло, наче блискавки небо.
— Там, щось мертве, так? Скажи мені, що там лежить, Адаме,
Адаме? — бурмотіла, скрикувала і голосила вона.
«З нуля до сотні, — подумав Адам, — розігналася вона. Як
можна так швидко перемінитися?» Вона захвилювалася, і ра-
зом із нею змінили колір і небо, і море. Він уже не міг їй ска-
зати, момент був утрачений. Мертва вівця лежала на боці, ви-
ставивши оголені ребра, що омивалися хвилями.
— Шторм виніс, — сказав він, — шторм виніс.
Ніна ткнулася лобом в його плече і прошепотіла:
— Тут тепер моє місце.
— Можна тебе обійняти? — запитав він.
Вона струснула головою:
— Дай мені постояти хвильку, — і вона завмерла, ткнув-
шись у його плече. Мовчки, мовчки, мовчки. Мертве тіло вівці

136
здалеку походило на людське. «Звичайна справа, — сказала їм
Поппі, всміхаючись блідій Ніні, змірявши Адама цікавим погля-
дом. — Море багато чого виносить на берег взимку».
— Постривай, — сказав він, коли Ніна сіла за кермо. Мине
ще кілька десятків хвилин, поки вона зрушить з місця. Вона
залишила дверцята відчиненими. — Це тобі, — він простягнув їй
книжку. На чорно-білій обкладинці жінка з коротким волоссям
дивилася вбік. Сторінки виглядали з-під корінця, ніби гербарій.
— Дякую, — вона подивилася на Адама.
— Це не моя книжка, я поясню тобі пізніше, — тоді нахилився
до Ніни, щось хотів додати, але Сніжок проштовхнувся між
ними та вхопив книжку зубами. Адам, насупившись, відтягнув
пса і причинив дверцята. — Побачимось, — кивнув він. — Ходімо,
негіднику, — кивнув до пса.
Так і закінчилася та зустріч. Ніна ще посиділа за кермом, ди-
влячись перед собою. На краю свідомості вона пам’ятала, вона
ставила собі питання, що він хотів їй сказати, але не сказав.
І вона неодмінно дізнається.
 іна подивилася у вікно. З-за пагорба насувалася бі-
ла хмара. Вона повільно випливала, оголюючи м’які боки.
«Білосніжна, несе не сніг, тільки вологу, звідкись з Італії», — ду-
мала Ніна. Вона хотіла підскочити, одягнутися, поставити чай-
ник. Але після того, як вона писала вчора до самого сну, вста-
вати не хотілося. Олівчик закотився під ліжко, а на стільці, під
купою поспіхом скинутого одягу, вона бачила книжку віршів.
Чорний зошит захований під подушкою. Ніна слухала, що
відбувається всередині неї, вона прислухалася і записувала ок-
ремі слова. Вона побачила жінку в чорному, з сивим волоссям.
Жінка йшла, нахилившись вперед, і Ніні вона здалася вороною,
Ніні вона здалася напрямком, у якому рухалося її життя. «Куди
світить чорний промінь смерті?» — подумала вона. «Що чекає
на мене за рогом?» — думала вона. І писала на папері, повільно
перебираючи аркуші, ще чисті. І тепер, щойно розплющивши
очі, за звичкою, в Харкові вона потягнулася б до телефона, але

139
тут, на острові, вона була далеко від всіх, хто міг би турбуватися
про неї, та і що може статися? Вона не знала, не підозрювала,
що скоро всі, кого вона знає, сколихнуться тривогою за неї.
Поки вона лежала під ковдрою і дивилася на хмару, яка сплива-
ла з-за небокраю. Вона бачила м’який вигин пагорба, порослий
деревами та травою. Подекуди зелень змішувалася з жовти-
зною квітів. Повільно рухалася тінь від іншої хмарини, вона
перекривала сонце, і жовті промені, що висвічували зелень,
повзли швидко-швидко, як змія підкрадається або промінь від
ліхтарика ковзне, коли в темряві кличуть чорну кішку.
Поки вона дивилася на пагорб, білизна хмари розчинилася,
оголила блакитне чисте небо, і світло залило оливкові дерева,
посріблило молоде листя.
Ніна потягнулася, голоси спали, стомлені. Ледве згадала,
вони навперебій шепотіли та викрикували речення, вимага-
ли, щоб вона негайно записала все, що вони хочуть: ніжний
жіночий голос нашіптував про плечі Адама, про ямку на його
підборідді, про усмішку і як вона раз по раз перехоплювала
його погляд, коли він думав, що вона не дивиться. Юнацький
голос іноді сходив на хрип, твердив про близьку зиму, про хо-
лод і людину, замерзлу в снігу. Про пса, який лизав похололе
обличчя, але так і не добудився хазяїна.
Дитячий голосок мріяв про повітряну кулю. Спочатку про
червону, наповнену повітрям, яка ширяє високо в синьому небі,
про летючого змія, якого вони втрьох би запускали — він, юнак
і молода жінка. І про те, як літав змій, розпластавши жовтий
хвіст, а вони стояли, задерши голови, та більше нічого не існу-
вало в цілому світі.

140
 Ніна дістала зошит з-під подушки, розкрила і побачила три
абсолютно різних почерки, три історії. Вона перечитала рядки
про Адама, рядки про зиму і холод, рядки про змія. Вона за-
снула під наполегливі крики дитини про повітряну кулю, про
кошик, в якому малеча мчала над верхівками кипарисів.
Ніна знову глянула у вікно: молода, напівпрозора, мережив-
на хмара зухвало виглядала з-за пагорба. Сонце чекало на неї
і тут же розчиняло, оголюючись. Швидко-швидко, як секундна
стрілка, гнав вітер нову хмару, приносив на острів вологу, але
ще не дощ.
Вона дивилася і дивилася вглиб себе, вона дивилася і ди-
вилася, і не могла відвести погляд. З темряви лунав знайомий
голос. «Знайди мене».
 дама розбудив стукіт у двері. На порозі стояв Спірос.
Сніжок гавкав і крутився під ногами, коли Адам, ще не роз-
плющивши очі, повертав ручку.
— Сьогодні збираємо оливки, — проголосив сусід. — Ти що,
все ще спиш? Одразу видно, що міський, а селяни прокида-
ються зі світанком.
Він сьорбав грецьку каву, безжально залиту окропом, три
ложки цукру, будь ласка. Іноді додавав молоко, закушував пе-
чивом. Адам тільки подивився в сад, де в альтанці стіл був
завалений книжками, комп’ютер стояв увімкнений, папери
валялися на підлозі. Стіл перекладача, у якого палають строки.
— Мені треба працювати, — сказав Адам, — і, крім того, вдвох
ми не впораємося.
— Сонячний день, — Спірос поставив чашку на стіл, — не
відвертишся. Услід хлинуть дощі, град зіб’є врожай, і ти собі не
пробачиш. А оті видавництва та переклади один день почека-
ють, от побачиш.

143
 Адам мовчав.
— То, може, покличеш ту українку? — підморгнув Спірос.
Адам не пам’ятав, коли розповів другові про неї. Та було
запізно.
— Вона, мабуть, зайнята, — він покрутив у руках телефон.
— Не мели дурниць. Чи хочеш, щоб я зателефонував? —
Спірос вихопив телефон із рук Адама.
«Як підлітки», — майнуло в Адамовій голові. Дихати стало
легше.
— Тільки якщо ти наполягаєш, — сказав він Спіросу.
Він набрав номер Ніни й проговорив запрошення, голос
вмить пробудився, і вона не почула ані сліду сонної хрипоти.
«Приїжджай, потрібна допомога. Приїжджай, якщо вільна.
Ось адреса».
Вона підвелася на ліктях, глянула у вікно та спустила ноги
з ліжка. Холод миттю пробрався під тонку сорочку. «Залишайся
вдома, під ковдрою, знай собі ціну», — вів хлопчачий голос.
І звідки стільки в ньому мудрості, дивувалася Ніна. Вона зга-
дала доторк оливкового дерева до щоки, пальцями відчула
кору. Не голос, а відчуття — їй це потрібно — вивело її з забуття.
За п’ятнадцять хвилин вона сіла в машину, завела двигун
і виїхала на дорогу. Ніна не любила сюрпризів. Крім того,
вони не бачилися з того дня на пляжі. А тоді подзвонив Адам
і сказав: приїжджай. І вона не знала, чого їй від нього чекати,
що взагалі він хоче — показати їй берег моря, скелі, прочита-
ти вірш чи запитати, як вона спала, а може, він зламав руку
і лежить зараз на підлозі, чекає на неї та на «швидку». Ніна
зірвалася з місця і поїхала. І голоси перебивали один одного,

144
і це все було нічого, це було добре навіть, бо так вона була
не сама.
Вона приїхала до нього, покликала: «Adam! It’s me!», стоячи
перед хвірткою, та почула гавкіт Сніжка, лункий, істеричний.
Вона почула його кроки. Грюкнули двері, та гумові підошви
зашелестіли по гравію. Тихо, тихо, стелився його м’який голос
по хутру Сніжка, пес замовк, а двері — клацнули. «Ось і ти, —
сказав він. — Здрастуй, Ніно».
Він поцілував її в обидві щоки, як на острові ведеться, і вона
відчула, що пахне від нього сном і чорним чаєм. Медом і м’ятою.
Вона пройшла слідом за ним до будинку і побачила, що
він ще снідає: на столі розставлені чашки та глиняні миски
з йогуртом. Спірос сновигав верандою, приклавши телефон
до вуха. «Ти хотів побачити мене?» — запитала вона. «І ти
приїхала, — не без задоволення відзначив він, — сподіваюся, ти
сьогодні вільна». Ніна кивнула, весь день вона може належати
морю і небу, і скелям, і оливковим гаям. І Адаму.
Він налив чаю в чашку і поставив перед нею. Жовті та пома-
ранчеві кола застигли на товстій білій порцеляні, велика ручка,
пара з чашки жваво підіймалася і танула у холодному повітрі
вітальні. Пара губилася десь там, під куполом, де лампа, проста
гола лампочка вечорами тьмяно освітлювала його життя.
— А, ти вже тут, — сказав Спірос, входячи в дім.
З прочинених дверей гостро війнуло сіллю і прохолодою.
— Це Спірос, — представив їх Адам.
— Ніна, — вона простягнула руку.
Адам спостерігав з відвертою тривогою, чи не сподоба-
ються вони одне одному надто сильно. Міцне рукостискання,

145
зазначила Ніна, вона тепер часто знайомилася з людьми, але
поки не могла зрозуміти закономірності, кому з них слід тисну-
ти руку, а кого цілувати в щоку. Так чи інакше, вона вже знала
Спіроса і до свого збентеження зрозуміла це пізніше, ніж були
вимовлені імена.
— А ми знайомі, — сказав Спірос, він поправив светр і сів
на стілець. Відпив чай. — Ти племінниця Ектора й Анни, — він
підморгнув їй.
— Названа племінниця, — відповіла Ніна. — Але вони справді
мені як родичі.
— Ти залишишся на всю зиму? — запитав Спірос.
Адам відвернувся до мийки.
— Якщо вони не повернуться раніше, так, залишуся.
«Гарна дівчина», — сказав Спірос і легенько поплескав
її по плечу. «Не займай її», — подумав Адам так само раптово,
як Сніжок гавкав на вже знайомих людей, які зненацька почи-
нали бігати газоном чи махати палицями. Він знав, що Спірос
не несе небезпеки, але не хотів, щоб навіть тінь від його руки
падала на Ніну. Вона не належала йому, але і нікому іншому.
Поки він був не готовий примиритися з тим, що не може при-
тягти її до себе, поцілувати.
Адам посміхнувся, вона хотіла закурити. Знову і знову
бажання захльостувало її, наче важка хвиля, але Ніна за-
бороняла собі. Як і заказувала торкнутися пальцем його
губ. Все це не мало ніякого сенсу, вони розмовляли про
збір оливок.
— Справжній грецький досвід, унікально для України, чи не
так? — поцікавився Спірос.

146
 — Що ж, до справи? Нічого розсиджуватися, оливки самі
себе не зберуть, — Адам плеснув у долоні.
— Але, але, — сказала Ніна. Вона була одягнена у вихідне
плаття, з червоними маками.
«Ця дівчина справді любить квітчасті сукні», — подумав він,
чи подумала я, коли Адам розповідав мені, — складно пригадати.
— Ти можеш переодягнутися тут, — Адам повів її в гардероб
через спальню, і Ніна глянула на зім’яті простирадла і собачий
гумовий м’ячик, закопаний серед подушок. Тепло торкнулося її
серця, ніжність ця, як коли він затискав дужку окулярів в губах,
так і м’ячик Сніжка, що загубився на полі бою, яке, вона підо­
зрювала, він рідко або ніколи не ділив з жінкою, жінками, ви-
кликало в ній ніжність, яка була небезпечніша за пристрасть.
Вона рушила за Адамом. Він смикнув за шнур, і з’яви-
лося світло у кімнатці без вікон. Тепло освітився гардероб
з однаковими светрами, блакитними та зеленими, з однакови-
ми джинсами й штанами. Ремені та краватки звисали темними
тінями під стіною, вона мимоволі згадала про змія, якого Женя
вбив літньої ночі. Коричневий твідовий піджак зі шкіряними
вставками на ліктях, солом’яний капелюх, наче той, що носив
Ван Гог. Десяток пар здебільшого замшевих черевиків та пара
гумових чобіт ховалися в дальньому кутку. Жіночих речей не
було. Ніна відчула, як спітніли долоні.
Він простягнув їй штани, зелений вельвет місцями потерся.
Вона вдягла їх, зверху — поло з крокодилом на лівому боці.
— Спірос каже, що вже ніхто ці поло не носить, і я маю ку-
пити собі щось сучасне, щоб не скидатися на старого, але я не
можу себе змусити, — сказав він, а подумав: «Марія їх так

147
любила на мені». Вона купувала йому десятки різнокольорових
поло, коли вони тільки одружилися. Стежила, щоб на жодному
з них не залишалося плям від джелато чи томатного соусу.
Коли вона вийшла у вітальню і показалася йому, він усміх-
нувся. Схожа на його дочку, схожа на його молодшу сестру.
В рожевому поло і вельветових штанях Ніна виглядала ще
беззахисніше, ніж у сукні, подумав Адам. Ніна хотіла курити.
Вона випростала руки в сторони та покрутилася: «Ну що, схожа
на збирачку оливок?». Адам усміхнувся.
— А що це за будиночок в глибині саду? — спитала Ніна.
Вона примружилася і побачила відбиток світло-зеленого листя
на склі. В глибині, на столі, вона побачила книжки. Адам підхо-
пився, взяв Ніну за плечі та легенько розвернув.
— Час братися до справи, — сказав він.
— Це твій кабінет? — спитала Ніна. — Мені дуже цікаво.
— Перекладацьке святилище, — вишкірився Адам. — А тепер
ходімо.
Вони вийшли у двір, та Ніна вперше побачила його сад.
 ливковий гай був великим, більшим, ніж у Ектора й Анни,
тінистим, порослим оливами, яким на вигляд… «Скільки їм ро-
ків?» — запитала Ніна: сотня цим меншим і понад п’ять сотень
тим, що сплелися звивистими стовбурами, гілки розкидані
в безладді, покриті зеленими плодами.
Їх було троє в цьому саду, де Адам проводив літо. Тут він чи-
тав опівдні спекотного липня, лежачи в смугастому полинялому
гамаку. Тут він блукав серед кущів троянд або поливав томати
і втрачав рахунок годинам, проводив час, поки горіли терміни
зі здачі перекладів.
Вони розстелили великі зелені, липкі від олії тенета під
двома оливами. Спірос з діловим виглядом походжав і роз-
рівнював їх, щоби ні складки не залишилося, — вималювалася
ідеальна морська гладь. Величезні тенета, в які можна зловити
зграйку молоденьких русалок або крихітного кита.

151
 Спірос спритно, ніби мавпа, залізав на дерева. Він спи-
лював бензопилою гілки дерев, всіяні оливками. Вони були
зовсім не такими, які Ніна бачила на поличках крамниць, у бля-
шанках, фаршировані анчоусами або солодким перцем. Тут
вони нагадували зелений горох, тільки вдвічі більший. Оливки
сипалися градом, коли Спірос орудував пилою. Гул стояв не-
можливий, перекриваючи спів птахів, які раз-по-раз злітали
зграйкою з кипариса і приземлялися на даху.
Адам підхопив гілку, обважнілу від оливок, і палицю та
простягнув Ніні. «Бий щосили, — сказав він і показав, — ось
так». Сам підхопив ще одну галузу і, розмахнувшись, вдарив
палицею. Оливки розлетілися, наче зелений град, і засіяли
сітки. Швидко-швидко тенета заповнювалися врожаєм. Ніна
наступила на кілька оливок, їй потрібно було відчути, як вони
хруснуть під підошвою її черевика. Вона побачила сліди від
олії на своїх підошвах, темні кола. Тепер це будуть її робо-
чі черевики, для збору оливок, для роботи в саду, подумала
вона. Олія проникала всюди, осідала на щоках та волоссі, на
руках, крізь рукавички, Ніна прооліювалася, перетворювалася
на свою. Десять хвилин по тому вона вже щосили гамселила
палицею. І від самого биття вона думати забула про голоси.
Єдиним, хто іноді повискував від захвату, був голос дитини. Він
радів і реготав. Ніна била палицею по гілках, і град з оливок
розлітався навколо. Разом з оливками вона вибивала і гіркоту
від розлуки з Женею, темні дні, неможливість писати, своє
невміння радіти життю. Вона вибивала все, що завдавало їй
болю: смерть батька, пекучу самотність, яку вона сама для себе
обрала, безсоння.

152
 Вона подивилася на Адама, м’язи на його руках напру-
жувалися, ніби сталеві канати, він усміхався і бив, бив, бив.
Розчервоніле обличчя його випромінювало радість.
Він не тиснув на кнопки, але відчував, що ця жінка поруч
з ним, розчервоніла, справжня, жива, може йому належати, але
тільки якщо він відкриється їй. Він відігнав цю думку. Її волосся
розтріпалося, і він побачив, що завиток визирнув з-під хустини.
Щасливими були миті, коли він міг не думати, не згадувати про
Марію.
Вони молотили по оливкових гілках цілий день. Коли вро-
жаю набиралося достатньо, вони збирали його в пластикові
відра і пересипали в проолієні мішки. Спірос туго набивав ко-
жен з них, так що вони норовили ось-ось луснути, й обв’язував
верхівки потрійним вузлом.
Сонце вже давно сховалося, коли вони зсипали останні
оливки в мішки та поїхали на фабрику. Дві години по тому,
після пересипання, очищення, вичавки та фільтрації, Ніні, як
новачкові, показували кожну дію, переводячи від машини до
машини, словом, все, що потрібно, щоб добути оливкову олію,
було зроблено, і нарешті вони вечеряли на кухні в Адама,
удвох, Спірос пішов додому. Адам і Ніна сиділи за столом.
Вона змінила робочу одежу на сукню, вологе після душу
волосся залишило кола на її плечах.
Адам відкоркував металеву каністру і налив жовто-зелену
олію в миску. Відламав шматок грубого хліба і простягнув
Ніні. Вона вгризлася зубами в проолієний м’якуш і заплю-
щила очі. Ніколи в житті, ні у грецькому салаті в рестора-
ні або з темно-зеленої скляної пляшки, вона не куштувала

153
нічого подібного. «О боги, — вимовила вона, — тепер я розумію,
чому древні греки називали оливкову олію рідким золотом».
Адам налив і собі олії на блюдце і вгризся зубами в хрустку
скоринку.
Вони перебралися до вітальні, й Ніна витягнулася на дивані
біля вогню. Сніжок за день набігався гаями і тепер лежав у неї
в ногах.
— Коли ми були дітьми. — Ніна хотіла було уточнити, хто
це «ми», але промовчала, аж надто мрійливий у нього був
вигляд. — Мати давала нам кошики, сплетені однією з наших
служниць.— Ніна підклала руку під голову і дивилася на Адама.—
І ми стояли на драбині й зривали по одній оливці, складали
в кошик. Крапля за краплею, ми наповнювали кошики. Кам’яні
жорна тягли віслюки, штовхали мужики — так чавили олію.
Він ще говорив і говорив, а Ніна відчула: вона вибила до
краплини злість, смуток і ненависть. І залишилася в ній про-
зора олія, золота радість, щаслива стомлена жінка, що розтяг-
нулася на його дивані. Вона заснула тієї ночі, зігріта теплом
каміна. Адам накрив її ковдрою, підкинув полін у вогонь і ще
довго дивився на неї, сплячу. Вона дихала рівно і спокійно,
тільки зморшка, що пролягла між її брів, не давала йому спо-
кою. Він все ще сидів у кріслі у вітальні, не витріщатися ж на
неї всю ніч, він читав книжку, коли почув, що вона розмовляє
уві сні, що голос її раптово зазвучав українською, він ні слова
не зрозумів. Вона розмовляла голосом ніжної жінки. Про олію,
яку вибила з себе, про надію на щастя, яка проявилася на обрії.
 дам звик засинати та прокидатися під скрекіт ма-
шинки Марії. Це був її звук, вона вечорами передруковувала
документи, з якими не встигала впоратися за день.
А він, стомлений писаниною, пошуком потрібних слів і ре-
чень, які в своїй красі його побили, але опиралися італійській,
хотіли залишатися написаними англійською або російською,
засинав прямо на дивані. Тоді тріскіт машинки ненадовго при-
пинявся, і він відчував, крізь сон, на межі реальності і марень,
поцілунок у скроню і колюче тепло пледа, яким вона вкривала
його плечі. Стукіт цей завжди приносив Адаму почуття спокою,
і він все рідше чув його, коли машинка в їхній вітальні, ма-
шинка в її офісі змінилася комп’ютером. Марія трималася за
неї до останнього. «Тут немає пасьянсу "Павук", він не заманює
мене в своє павутиння, — всміхалася вона, — тому я встигаю
підготувати листи на завтра». Марія зовсім не була святою,
вона рідко коли погоджувалася протерти пил на книжкових
полицях. Варто було йому глянути на іншу жінку, вона тут же

157
спалахувала і лупцювала кулачками його плече, а то й вкусити
могла. Вона гучно розмовляла телефоном і зберігала у ванній
тринадцять пляшок із шампунем. «Скільки одній людині потріб-
но шампунів?» — питав Адам, але вона лише грюкала дверима
ванни. І в ці моменти Адам любив її ще більше.
Зараз він чув скрекіт. Спальня загрузла в темряві, віконце
було зашторене, і крізь нього не проглядав навіть промінь
грудневого світла. Будинок забув, що таке гарячі сонячні про-
мені, які зігрівають щоки, і забув, як звучить друкарська машин-
ка, якщо взагалі знав.
Спочатку Адам подумав, що йому все це приснилося: ме-
талевий бій клавіш по паперу, легке тремтіння, ніби від неве-
ликого землетрусу, дерев’яного столика, який він знайшов на
острівній барахолці, зачистив поверхню, покрив його свіжим
лаком, і столик тепер зажив філією музею його кохання до
Марії. На ньому Адам тримав її орхідею, яскраво-малинову,
він привіз її з Італії, обережно вмостивши за переднім си-
дінням машини. І друкарську машинку. Він прислухався: якщо
хтось вдерся до будинку і напав на друкарську машинку, хтось
зголоднілий за словами, Сніжок зобов’язаний був впитися не-
гідникові в кісточку, викликавши крик і тим самим прогнавши
зі святая святих господаря. Адам продер очі, натягнув окуляри
і побачив Сніжка, який мирно дрімав на сусідній подушці.
Адам скривився, схопився — Сніжок продовжував мирно дрі-
мати — і, на ходу натягуючи халат, кинувся до вітальні.
Акустика давала знати: гучно лунало безперервне торох-
тіння клавіш. Спиною до Адама, обличчям до великого вікна
з видом на не таке вже далеке море, сиділа Ніна і друкувала

158
вірші. Або не вірші. Але вона дивилася прямо перед собою, ні-
чого, здавалося б, не бачачи, і забула, котра зараз була година.
Щось покликало її до друкарської машинки, вона б нізащо не
змогла сказати, що саме.
Вона писала про блакитне небо, про чорно-білу кішку, яка
ставала передніми лапами на скляні двері й голосно нявкала,
вона писала про блакитну дужку його окулярів, яку він закушу-
вав, коли замислювався про щось, недосяжне їй. Вона писала
про зелені спини кипарисів і сріблясті сукні оливкових дерев.
І нічогісінько не знала про те, що трапиться далі в цій історії,
вона не знала, що доторкнулася до забороненої частини, до
болісного кутка його душі, але волосся на потилиці у неї стало
дибки.
Ніна не чула Адама. А він стояв, босоніж у цьому при-
марному ранковому світлі, якого могло і не бути, якби він
не поїхав тоді за томатами. Він дивився на її рівну спину
і шию, схилену над друкарською машинкою. Що вона там
взагалі могла друкувати латиницею, подумав він. Вона ж
пише по-українськи, але вони читали вірші англійською, але
вони бачили ведмедицю, що прокинулася на порозі весни,
серед чорної землі, вкритої білим снігом. І він зрозумів, що
майже нічого не знає про Ніну. Звідки взялися її голоси, вони
звучали майже комічно, ці її історії про голоси ніжної жінки
і юнака, і дитини. Вона згадувала про них вже кілька разів,
але не уявляв, що вона може відчувати, коли, одночасно
розриваючи її зсередини, вони кричать і просяться бути по-
чутими. Він бачив в ній тіні примар, прямо зараз, він бачив,
що вони роздирають її. І що він міг зробити, якщо тільки не

159
дати їй інструменти для того, щоб стенографувати їх — випу-
стити на свободу.
Ніна бачила те, чого Адам давно не бачив. Відтоді, як зникла
Марія. Він втратив можливість бачити, але натомість показував
іншим, як можуть бачити вони. Він дивився на Ніну і думав
про те, скільки часу змарнував, поки відмовлявся любити. Він
поставив поруч з нею чашку кави.
Вона подивилася на Адама, не бачачи його, його обриси
ледь проступали крізь туман, вона не бачила його, вона була
зараз у кімнаті з приреченим на смерть батьком. Він щойно
приліг на подушку. Тату, почекай, але він висихав і стискався.
«Мій батько помер, — сказала Ніна. — А я нічого не могла
зробити, щоб його зупинити. Хіба діти повинні проходити
через таке?» Адам кивнув: «Так, це наш обов’язок — прово­
джати батьків». «Я не знаю, чи зрозумієш ти мене, — сказала
вона. — Про що ви, італійці, говорите одне з одним? Ми всі
живемо і ходимо під Богом, ми всі перетворюємося на прах.
А він такий схожий на щастя». Вона не могла вже зупинити
жіночий ніжний голос, він вирвався на свободу, вихопив
мікрофон. «Ти подивися на його сиві скроні, на його блакитні
очі, ніжні руки. Він тобі каву приніс, без молока, як ти любиш,
запам’ятав же».
Я бачу їх, що сидять поруч одне з одним на стільцях, перед
столиком, вона друкує, він п’є чай, і обоє поглядають на море.
Тільки бачать різну воду. Її море глибоко синє і звучить різними
мелодіями, голосами. Його море — просторе і бірюзове, воно
прагне показати своєю прозорістю, скільки тварин у ньому живе.
«Що ж, мені час іти, — сказала Ніна. — Дякую за вчора».

160
 Дорога повільно текла перед нею, темна, волога від дощу,
що випав минулої ночі. Це вона знала, це я вам розповідаю
про плед, згорнутий нею акуратно, куточок до куточка, на ди-
вані Адама. Це ми з вами знаємо, що він дав їй свою піжаму
і зубну щітку, побажав на добраніч і навіть не поцілував у щоку.
Вона довго не могла заснути, крутилася на дивані. Подушки
були незручними, шкіряними, вона раз-у-раз хотіла зіслизнути
на килим з коротким ворсом. Але вона прокидалася, підхо-
плюючи себе на самому краю, дивилася на білі тіні, що місяць
відкидав на підлогу. Він пропонував їй зайняти ліжко, а він би
заснув на дивані. Розкішна пропозиція, як тепер усвідомила
Ніна, але посеред ночі з його спальні лунало хропіння. Жоден
з її друзів не хропів, але батько, коли вона залишалася сидіти
всю ніч на стільці біля його ліжка в лікарняній палаті, він за-
ливав пофарбовані блакитною олійною фарбою стіни густим
хропінням свого сну. Можливо, як-небудь іншим разом, може,
в іншій історії вона запитає його, лежачи на животі, голова
спочиває у нього на грудях: «Чому ти ніколи не спиш на спині?
Я хочу пригорнутися до тебе, покласти голову, чути твоє сер-
це». А він відповість: «Ніно, я хроплю. Я літній чоловік, на жаль,
це так. I am snorring». І його відповідь залишиться з нею, поки
вона їхатиме додому. І стукіт клавіш залишається з нею. Поклик,
натяк на можливий конфлікт.
 ощ падав сірою стіною, заливаючи будинки, кипа-
риси, пальми, смугастих котів та принишклих під дахом лас-
тівок. Вода бурилася струмком на дорогу, наповнювала ями
та губилася на іншому боці у густій траві. Туман вкрив па-
горб і повільно сповзав у долину. Дерева приглушили зелень,
а жовта смужка на боці вантажівки сяяла на сонці.
— Відвези мене поплавати, — попросила Ніна. Її голова ле-
жала на його плечі, а долоня Адама, яка ніколи не знала ручної
праці, коління дров, зміни колеса навіть, гладила її волосся.
Вони дивилися у французьке вікно на дощ.
— Добре, — сказав він, — коли мине дощ. Маєш гідро­костюм? —
спитав він. Вона тільки розсміялася у відповідь та скуйовдила
волосся в нього на голові.
В один із теплих днів, коли сонце знов зайняло виграшні
позиції на небі, він зателефонував їй, він вперто не відповідав
на повідомлення, а відразу ж дзвонив і говорив, і від звуку його

163
голосу близькість Адама ставала ще очевиднішою, немов вона
могла доторкнутися до нього тут і зараз.
— Я заберу тебе на своїй машині, — сказав він. І знову те,
що він сказав, підтвердилося, те, що він сказав, залишилося
з ним і з нею назавжди. Хмари над островом розсіялися і, зда-
валося, було зовсім неможливо уявити, що день може бути
холодним, грудневим.
Ніна почула гудіння мотора. Серце калатало. Вона відчува-
ла, ніби їй знову шістнадцять і хлопчик зі школи запросив її на
побачення. Вона вгадала.
За хвилину Адам стояв на порозі, а Ніна відчиняла, зачиня-
ла двері. І він простягнув руку і витягнув Ніну з темної вітальні.
На світло, вона затулила рукою обличчя, вона притримала
сумку на плечі.
— Куди ми їдемо? — запитала, коли пристебнула ремінь
безпеки. Будинок залишився стояти на пагорбі, вона ще при-
слухалася до звуків у будинку, раптом Анна подзвонить. Але
вона телефонувала вчора, дочка повернулася додому з лі-
карні, народила здорову дівчинку, і дні Анни були наповнені
купанням онучки, голос її звучав бадьоріше, немов м’ячик, що
стрибав по кам’яних плитах центральної площі.
Ніна покрутила ручку приймача — радіоведуча з британ-
ським акцентом розповідала, що на острові встановилася
гарна погода, після шторму, після сильних дощів, які потрібні
острову, далі на нас чекало тепло. Купальники, зимові купаль-
ники, приготуйтеся, ви можете пірнути в глибоке синє море, ви
можете плавати з дельфінами та черепахами, якщо вони не
подадуться геть, у теплі води Африки.

164
 Адам усміхнувся. «Не думаю, що в цій машині є зимові ку-
пальники», — сказав він. «Хіба що купальниці», — відповіла Ніна.
Він кинув на Ніну швидкий погляд. «Як твоя книжка?» — за-
питав він.
Ніна пожувала губи, від ночі, проведеної на дивані в Адама,
вона не бралася за перо, ручку, папір, вона відповіла: «Я чи-
таю твою книжку». І вона справді проводила дні за читанням.
«Книжки — це, звісно, добре, — сказав Адам, — так ми наповнює-
мо джерело, та щодня намагайся написати принаймні сторінку.
І сама не помітиш, як всю історію буде розказано».
Машина взяла різкий поворот, Ніна перекинулася на Адама.
«Вибач», — сказала вона. Він усміхнувся. Нінині ноги прикрива-
ла довга спідниця. Подивився у дзеркало заднього виду.
Сніжок сидів на задньому сидінні, висунувши морду з від-
критого вікна, він усміхався, і вуха його розвівалися на вітрі.
Ландшафт змінився, вони піднялися на пагорб, вони спу-
стилися з пагорба. Оливкові дерева, гаї зникли, їх змінили
низькі хвойні дерева. «Зовсім інші, ніж в Римі», — сказав Адам.
Римські сосни тяглися вгору і вшир, вони утворювали лопати
із крон. «І якщо відпиляти одну з гілок, вона ніколи вже не
відросте, — сказав він, — ніби руку відрубати. Ніби втратити
кохану людину. Ніхто не може її замінити». Ніна проковтнула
клубок у горлі. «І що тоді відбувається з… сосною?» — «Вона
тягнеться вгору, вгору до Бога».
На одну з останніх прогулянок з Марією вони пішли до
археологічного музею, що розкинувся просто неба. Блукали се-
ред руїн палаців Римських імператорів. Марія не дивилася на
поросле зеленим мохом минуле, античне каміння не цікавило

165
її того дня, в тому житті. Вона зупинилася, щоб доторкнутися до
шкарубкого, покритого лускою дерева. Приклала вухо, слухала.
«Сосна розповість секрети твого майбутнього», — сказала
вона. «Я не став би їй довіряти, — сказав Адам, — Піноккіо
народився з пінієвої колоди». Марія сміялася, як і раніше, да-
леко закинувши голову. Тюрбан зсунувся на потилицю, й Адам
побачив її оголені вилиці.
Він досі зберігав фотографію, яку вона зробила на стару
плівкову камеру, котру всюди носила з собою.
Чотири римські сосни стоять у ряд, їхні стовбури сягають
неба, крони переплетені між собою. Сонячні промені проби-
ваються крізь них, розчісують, прочісують і падають в глибоку
зелень. «Там живе Бог», — прошепотіла Марія.
Адам зупинив машину. Ніна вискочила, розкинула руки
в сторони, потяглася й позіхнула. «Повітря пахне інакше, —
сказала вона. — Сіллю, водою, близькістю Італії. І рослини тут
інші, ніж на нашому боці пагорба». Вона нахилилася до куща
й зірвала червону круглу ягоду. «Це дика полуниця», — сказав
Адам, випускаючи Сніжка з машини. Він одразу став обнюху-
вати лавку, що стояла поруч.
«Спочатку ти спробуй», — Ніна закину ягоду йому до рота.
Він торкнувся її плечей. «Дивися», — і розвернув обличчям
до моря.
Перед ними розстилалося величезне освітлене море. Вони
пішли вниз, минаючи зачинену забігайлівку, заховану під пле-
теним навісом, фургон і стільці, зіставлені всередині, схова-
ні від дощу. Влітку тут бувають туристи, але взимку — нікого.
Ніна побачила альтанку, що стояла на краю скелі. Вона уявила

166
милостивий час, коли приїздитиме сама, писатиме й читатиме
у березні, квітні. Чи трапиться квітень на Закінтосі або ж хар-
ківська суєта поглине її? Про повернення навіть не хотілося
і думки допускати, але реальність стукала. Повернеться Анна
і... В цей момент, на цій думці вона перервала сама себе та по-
бачила скелясте кільце. Адам начепив на носа сонячні окуля-
ри й усміхався, острів очистився від спогадів про Марію, він
розпочав новий розділ. Але чи не ховався її привид за кущем
з дикою полуницею?
Ніна підняла поділ спідниці та стала спускатися вниз, три-
маючись за камені. Адам ішов попереду і подавав їй руку, від
якої вона іноді відмовлялася, іноді бралася. Він міцно тримав її.
«Тут легко втратити рівновагу, — сказав він, — та розколоти
череп».
Зробивши крок, вона висмикувала руку, і він хапав повітря.
Велика кам’яна арка проходила над скелею, з якої можна було
спуститися в грот і виплисти у відкрите море.
Майоріло на вітрі плаття Ніни, в синіх ірисах воно змішу-
валося, перебивалося з кольором води. Глибоке, синє море
танцювало перед ними. Кожні пів хвилини велика хвиля зах-
льостувала плаский щербатий камінь, влітку використовуваний
купальниками для колючого лежбища на смугастих рушниках.
«Я пройдуся вгору», — Ніна глянула на скелю, схожу на шкір­у
дракона. Зліва скелі утворювали вузьке місце, де хлюпала
лазурова вода.
Не чекаючи на відповідь, вона підгорнула поділ сукні до
стегна, так, що її ліва нога оголилася до коліна, й почимчику-
вала вниз, до хвиль, які переповнювали імпровізований пляж.

167
Адам дивився на її спину, що повільно віддалялася, й щораз­у,
як Ніна оступалася, він підхоплювався, хмурився та хитав
головою. Але вона йшла далі. Спустившись до самого низу,
де, якби вона потрапила під гучну пінисту хвилю, її накри-
ло б з головою, вона перечікувала прилив. Адам спостерігав,
забувши дихати.
Хлопчиськом він відпочивав з батьками на Сардинії.
Вибравши високу скелю, він ставав на краю, на очах байду-
жого батька, який не відривався від книжки, й тремтячої матері,
що притримувала капелюх і кричала: «Адаме, негайно спу-
скайся!», молила його не стрибати. Але він чіплявся пальцями
рук і ніг в гостру скелю і стояв, уп’явшись поглядом у горизонт.
Він був нещасливий, як і всі підлітки, і нещасливий був через
недогляд. Всі ці крики матері могли бути з легкістю поглинуті
в читанні батька — рівнозначно байдужі, хіба що матері було
не все одно, що думають про неї сусіди.
Але там, на скелі, опинившись один, він відчував, як пече
сонце, його кучері розтріпуються і перетворюються на ше-
велюру лева, і він забував, що він один з трьох дітей родини
Фальсетті, він був єдиний з Богом, він був сам на сам зі стихією.
Постоявши хвилину або дві, усвідомлюючи свою, як він
думав, особливість, він відштовхувався з усієї сили й стрибав
у воду.
Під час польоту він притискав коліна до грудей та летів,
немов снаряд, вітер свистів у вухах, поки не пробивав по-
верхню води, поки не сягав дна, тоді відштовхувався та плив
вгору і вгору назустріч сонцю, вигукам брата і сестри, мовчан-
ню матері, яка поверталася до романів в м’яких обкладинках.

168
 Він вибирався назовні та витягувався на камені, з-під опу-
щених вій Адам спостерігав за Лючією, що напівлежала на
сусідньому покривалі, і її зігнуте коліно було схоже на мило-
стивий пагорб, що втілював гарячкову сутність літа.
Ніна завмерла на камені; тримаючись, вона спостерігала за
рухом хвилі. Вода прибувала і захльостувала прохід, вузький
місток. Біла піна, з якої народилася Афродіта, літала в повітрі.
Адам бачив, як Ніна відштовхнулася від скелі, в його пальцях
закололо. Вона стрибнула на місток, зробила крок, ще крок
і була вже на іншому боці протоки.
Далі вона дерлася швидко, тільки час від часу притримуючи
спід сукні, що роздувалася вітром. Ступала впевнено, твердо,
та Адам спостерігав за кожним її кроком. Двадцять років тому,
подумав, він так само впевнено крокував по життю, Адам ще не
зустрів Марію, але вже знав, що там, за поворотом, в барі або
в театрі, чекає його жінка, яку він полюбить. Він проси­джував
у своєму кабінеті днями, схилившись над перекладом, а тоді
презентуючи книгу. Він був молодий, підіймав підборіддя
і закидав ногу за ногу, він усміхався й окуляри носив тільки
сонячні. Він міг би й зараз скинути з себе двадцять років, пе-
ретворитися на тридцятип’ятирічного Адама і чкурнути слідом
за Ніною, думав він.
Вона підіймалася все вище, і її плаття розфарбовувало
темні камені пагорба, вкритого тільки дрібними жорсткими
кущами.
Сині іриси танцювали, та сонячні промені, без усяких там
грозових хмар сьогодні, пробиралися по її плечах і золотили
обличчя.

169
 Вона проявилася в кам’яній арці, тонкий силует на тлі си-
нього моря і вицвілого зимового неба. Вона розвернулася
і помахала йому рукою. Вихор білої піни злетів з арки, звідкись,
де він не бачив, а Ніна бачила, — народжувалася Афродіта.
Вона вдивлялася в далечінь, і на лінії горизонту пропливали
навантажені кораблі. Ніна подумала, що звідси, з острова, вона
могла б найнятися працювати на одному з круїзних кораблів.
І вранці, до початку роботи, дивитися, як виринає сонце. І наро­
джуватися заново. У дитинстві, в Криму, вони проводили з бать-
ками липень чи серпень. Набивалися всі разом у «ниву» і їхали,
підстрибуючи на купині. Посеред ночі їх будила мама, і вони
тихо, щоб не розбудити мешканців будинку, виносили сумки
та книжки, незмінні стоси свіжокуплених на ринку книжок.
Вантажилися в «ниву», батько за кермом, звісно, і вирушали
в путь.
Дванадцять годин дороги. Проносилися повз міста і поля,
золоті від пшениці, зелені від стін кукурудзи. «Нива» скрада-
лася повз пости даївців і розганялася, лише вони залишалися
позаду. Мама не просила батька сповільнитися, вона здебіль-
шого спала, заколисана. Довірлива, добра мама.
У Рибаче вони приїжджали до вечора, сонце вже повзло
до горизонту, і батьки поспішали пробігтися вуличками села.
Сестри шукали оголошення, виведені фарбою на дощечках:
«Здам кімнату», «Здам будинок». Сестри брали Ніну за руки,
а пізніше наглядали, щоб не загубилася на пляжі, серед ку-
пальників. Купатися в морі самим було не можна, але дивитися,
йти берегом і бризкатися їм ніхто не міг заборонити. Бризки,
перемішані зі сміхом дівчат, здіймалися до неба.

170
 Порив вітру зірвав капелюх Адама, і він в останній момент
встиг його підхопити. Сніжок загавкав. Шарф вибився. Ніна
поверталася. Вона знову завмерла на краю містка, з іншого
боку. Тепер вона йшла до нього, тепер вона наближалася. Чи
був це промінь світла, або порив вітру, або передчуття її при-
сутності, він відчув, як в горлі його розпускається квітка. На гу-
бах залишився солоний присмак. Сині іриси ставали більши-
ми з кожною миттю. Хвиля піднялася, з гуркотом прокотилася
і вихлюпнулася в басейн ліворуч від Адама. Ніна зробила крок,
ще крок і, ступаючи пружинисто, пішла далі, ближче, тісніше.
Піднявшись до Адама, вона захекалася. Він побачив крапе-
льки поту на її лобі та розрум’янені щоки. Волосся розметалося.
«Я хочу скупатися», — сказала вона.
«І мови бути не може, — скинувся він. — Ти змерзнеш та
захворієш». Сніжок крутився під ногами і підстрибував, ставав
лапами на Адама, озирався на Ніну. «Мені байдуже, — проспіва-
ла Ніна, — вода тепла, не турбуйся». Вона ткнулася носом в йо-
го щоку. Сніжок присів на задні лапи. В Адама забрало мову.
«Відвернися на хвилинку», — попросила вона і вже розстібала
ґудзики сукні, коли він перевів погляд. Адам хотів зупинити
її, хотів взяти її за зап’ястя. Але Ніна не належала йому, і він
похитав головою, стояв і дивився на хвилі, що знову і знову
захльостували камінь, на якому стояла Ніна.
«Можеш дивитися, але не паси очима», — відповіла Ніна.
Вона одяглася в купальник і спускалася у кам’яний басейн,
з виходом у відкрите море, який утворила природа, вивер-
ження вулкана. Вона почула голос, підвела голову та побачила
профіль жінки — його промалювала хмара. Ніс, чоло, губи.

171
 Вона стрибнула. Вона не чекала його вмовлянь, вона зроби-
ла крок. І зникла під водою. Виринула, крикнула: «Вода тепла!».
А що ще говорять в таких випадках?
Сніжок стрибнув слідом за нею і запрацював лапами, висо-
лопивши язика. Він намотував кола навколо Ніни.
Зробивши кілька гребків, вона віддалилася від берега,
від Адама і розляглася на воді. Її біле тіло пульсувало кров’ю.
Відмахуючись від піни, жінка, що проявилася з дівчинки, наче
на фотоплівці проявилися деталі, дивилася у небо. «Я сама
своя, сама, своя», — повторювала вона знов і знов. Минула мить,
друга, третя. Хмара розчинилася в променях сонця. Порожнеча
прорізала блакитне небо.
Адаму перехопило подих, він невідривно дивився на Ніну,
аж поки Сніжок не гавкнув біля самого берега. Адам нахилив-
ся, допомагаючи собацюрі залізти на скелю. Той лизнув руку
хазяїна й обтрусився. Феєрверк солоних бризок обдав Адама,
він відчув себе молодим-молодим.
Ніна підпливла до берега, Адам простягнув руку, витягнув
її. Вода стікала з її волосся на плечі, на груди, на рукави його
куртки. Він розгорнув рушник і накрив її повністю, розтер плечі
через рушник. Вона дрібно тремтіла.
«Щастя, — промовила вона,дрібно здригаючись, — це щастя».
Зараз би закурити, подумала і тут же зайшлася кашлем.
Вона натягнула плаття і светр, він зав’язав шнурки на її
черевиках. Вона сміялася, а за сміхом, за білою піною хвиль
вона чула шепіт нових рядків, які вона запише в зошиті, щойно
залишиться сама.
 аступного разу вони зустрілися на пляжі. Він стояв,
приклавши руку до очей, і видивлявся корабель, що рухався
на лінії горизонту. Вона підійшла ззаду, впізнала його здалеку.
Спина рівна, з одним плечем трохи вищим за інше. Пролеті-
ла чайка над головою — лайнулася нерозбірливо. Поруч з ним
стояв білий пес, який наступної миті кинувся до хвиль.
Ніна хотіла тут же записати гострий звук, світіння моря,
тіні хмар, що розтягнулися по поверхні води. Вона намацала
блокнот і олівець. Тримаючись за папір у кишені, вона скину-
ла туфлі і повільно пішла по піску. Вона все чекала: ось зараз
він почує мої кроки, ось зараз озирнеться і подивиться на
мене, дізнається.
Але він стояв нерухомо, тільки вітер змітав пісок під но-
гами. Водорості після її минулого візиту змив шторм, разом
з мертвою рибою і чим завгодно ще мертвим, що море могло
викинути, і тепер вода ластиться до берега, чиста. Помаранчеві,
фіолетові, білі мушлі засіяли берег і м’яко тонули в жовто-сіро-
му мокрому піску, коли на них ступали люди.

175
 Адам стояв, немов статуя, що завмерла на березі мо-
ря, немов дружина Лота, якій заборонено було шкодувати
за зруйнованими містами перелюбників і наставлено було
спрямувати погляд тільки вперед, у туманне майбутнє. Він
дивився на корабель і згадував, як одного разу з Марією
вони пливли з Анкони в Патри. Повільно, крізь темряву во-
ни гойдалися, обнявшись в темному залі, під звуки музики,
яка лунала з динаміків. Що там грало, вальс Дебюссі або
«Roxette», або взагалі «Bohemian Rhapsody». Роки минули від-
тоді, як він притискав її тіло до себе в тому залі з неоновими
лампами. Мати казала йому, що у них нічого не вийде. Але
вона помилялася. Як же вона помилялася.
Вона кликала його на ім’я: «Адаме, Адаме», але вітер відно-
сив її голос геть, в сторону лісу, подалі від моря. Вона зробила
ще пару кроків та подумала, чи Поппі за нею спостерігала, чи
переживала так само гостро самотність або вечорами готувала
мусаку для всієї родини. Вона не знала, що якщо хочеш писати
про людей, будь ласкава, вдягни окуляри й придивися до них
уважніше, розпитай їх про те, що болить, і стань ближче. Дізнайся
про їхній вік і на питання «скільки даси?» дай на п’ятнадцять
років менше, щоб вони тобі були раді й при наступній зустрічі
пригостили кавою та пожалілися на онуків, які рідко приїздять.
Поки Ніна обмірковувала це все, поки вітер охолоджував
її щиколотки, танцював зеленою спідницею, Адам пішов по
берегу, геть від неї. Пес бігав по піску, атакував хвилі. Адам
вислизав. «Відпусти його, — прошепотів ніжний жіночий го-
лос. — Дай йому піти. Подивись, як море виблискує на сонці, як
кличе тебе. Чуєш?»

176
 Вона все ще стискала блокнот у руках. Вона не пішла за
ним, сіла тут же, на піску і записала. Слова виливалися на папір,
коли вона не стримувала їх. Вдихаючи солоне повітря, вона
відчувала дим від сигарети батька. Ніна побачила, як сокіл
ширяє в глибокому сірому небі. Постать Адама перетворилася
на шахову фігуру. Короля або лицаря, складно було розібрати.
«Зупини його, дожени, — прорвався дитячий голос, сльози бри-
ніли в ньому. — Батько пішов, не дай зникнути Адаму».
Ніна підхопилася. Пішла, повільно, ніби кішка, ступаючи
по мокрому піску, вітер дув їй у спину, підштовхував. Швидше
і швидше вона перебирала ногами та ось вже майже бігла,
підтримувана повітрям, більше і більше, далі та далі вона
прагнула до нього. Здалеку вона б не впізнала Адама, вона
бачила тільки чоловічу фігуру, знайому, ніби це він вів її за
руку до школи, коли мама спізнювалася на роботу, на завод.
Ніби він був її кавалером на випускному вечорі. Ніби це
був він, хто проклав шлях до неї, шлях, який привів її на цей
острів.
«Швидко ж ти ходиш», — захекалася, вхопила його за лікоть.
Він обернувся, й обличчя його розпливлося в усмішці. І вона
відчула, що сонце світить прямо на неї. Одним променем, не-
мов у цілому світі існувала тільки одна жінка, вона, Ніна, і со-
нячне тепло розлилося по плечах, животу, руках, і жовте сяйво
засвітилося з його серця.
Вона подивилася на свою руку і з подивом помітила, що
все ще тримає його за лікоть. Він не чинив опору. Він стояв
і всміхався їй, вітер роздував його волосся, наче напіввигорілу
траву причісував.

177
 — Скільки тобі років? — запитала вона, коли вони пішли
поруч, їй довелося все-таки прибрати долоню з його ліктя до
їхнього обопільного розчарування.
Сніжок крутився під ногами, раз-у-раз стрибаючи на
Адама.
— Досить, досить ревнувати, — сказав собаці.
— Вгадай, — відповів їй.
Сніжок зайшовся гавкотом, побачивши в пісках кішку, ки-
нувся за нею, товсте тільце на тонких ногах.
— Він не загубиться? — схвилювалася Ніна.
— Це його дім, — сказав Адам. — І я його досить розгодовував,
щоб він був повільнішим за найповільніших котів.
— Сорок, — сказала вона, — тобі сорок, сорок два.
Адам похитав головою, подивився на неї, розглядаючи
шарф, підборіддя, ніс, рівний, немов вирізаний і даний їй ось
так відразу, Богом, щоб дихати, щоб морщити, коли сміється.
— Сорок п’ять, — вона примружилася.
Коли нарешті він назвав їй свій вік — число, яке мало визна-
чити, чи вже все втрачене в його житті, чи ще є час на останню
спробу, вона тільки похитала головою.
— Ти на п’ять років молодший за мого батька, — сказала Ніна.
Сніжок потягнув Адама за штанину, подивився в очі, гавкнув.
Ніна відсахнулася.
— Не бійся, — сказав Адам. — Простягни руку, — він дав Ніні
собачий бісквіт, і вона обережно, на долоні, простягнула його
Сніжку. — Добрий пес, хороший, — сказав Адам, але Ніна по-
думала, що похвала призначалася їй. Адам виструнчився і ти-
хо лайнувся. Ніна встала і побачила постать, що прямувала

178
до них. Сніжок завиляв хвостом і кинувся назустріч. Жінка
погладила Сніжка і, сунувши руку в кишеню, видала йому
собачий крекер.
Адам поправив рукави куртки, струсив пісок з джинсів:
«Це Пеггі Сью, — сказав він. — Вона живе на острові двадцять
років. Знає всіх. І долучається до кожної благодійної акції, яка
тільки можлива».
Її рукостискання було не дуже міцним, але наполегливим.
Вона зміряла Ніну поглядом, ніби вираховуючи щось. Ніна
захотіла сховатися за спину Адама.
— Я чула про тебе, — всміхнулася Пеггі Сью. — Ти та дівчина,
що не любить собак.
— Ми працюємо над цим, — Адам обійняв Ніну за плечі та
притис до себе. Пеггі Сью скинула брови. Ніна зашарілася.
Після традиційних «погода псується» і «як ся маєте», звер-
нених до Ніни, вона перемкнулася на Адама.
— Астрід каже, що давно тебе не бачили в притулку, Дейзі
народила чотирьох цуценят. А Емілі відправляємо до Англії.
— Я заїду попрощатися з нею, — сказав Адам. — Вибач, що
зник, зараз термінова робота, закінчую переклад.
— Бачу, бачу, — відказала Пеггі Сью. Тер’єр заборсався в її
руках, і вона поставила його на пісок. — Як Марія?
«Знов, Марія, — подумала Ніна. — Це про неї говорила Софія».
— Коли вона приїжджає? — продовжувала Пеггі Сью.
— Гіпс знімуть за місяць, деякий час на реабілітацію, і при-
їде, — сказав Адам. Налетіла хмара і закрила сонце. Обличчя
Адама пополотніло, Ніна побачила зморшки, які проклали
шлях на чолі та у кутиках вуст.

179
 — Нам ніяк не вдасться побачити її, — пояснила Пеггі Сью. —
Вона вже двічі прилітала на острів, але так і не встигла зазир-
нути на чай. То застуда, то мігрень, — Пеггі Сью повернулася до
нього, Адам мовчав, він застебнув ґудзики на куртці, наново
обмотався шарфом.
— Холоднішає, — сказав він і тут же закашлявся, зітхнув
і поплескав Ніну по плечу. — Вона письменниця.
— Письменниця, правда? — запитала Пеггі Сью. — І про що ж
ви пишете?
— Про природу, — відповіла Ніна і зашарілася, — острів узим-
ку надихає, — і одразу подумала про банальність сказаного.
Вона відчула, як хвиля провини затоплює її, щось заборонене
вона робить, гуляючи з Адамом, щодо себе і Жені, а тепер і що-
до Адама та якоїсь Марії. Сніжок врятував ситуацію, нестерпну
паузу. Він потягнув за повідець йоркширського тер’єра, який
сидів на туфлі у Пеггі Сью. Вони покотилися стрімголов на пісок,
у метушні та дзвінкому гавкоті потонули незміцнілі паростки
відповіді, хто така Ніна, що вона пише.
— Приходьте на виставку собак, — сказала Пеггі Сью, беручи
на руки тер’єра. — Хоч ви і не любите собак… — вона зміряла
поглядом Сніжка, який спиною притулився до Ніниної ноги.
Ніна гладила його вихрасту голову. — Хоч ви і не любите собак,
це гарний привід познайомитися з острів’янами.
Ніна кивнула: «Дякую за запрошення».
Вона була певна, що зачиниться вдома та носа не покаже
у цей чужий світ.
Розцілувавши Адама, Пеггі Сью попрямувала далі, назу-
стріч вітру і піску. Як вона завжди і надходила в незрозумілих

180
ситуаціях, боролася з тим, що підходило до неї. Вона так
і не вийшла заміж. «Я занадто розумна, щоб готувати комусь
пироги», — відрізала вона якось мені, а за мить посерйозніша-
ла і сказала: «Так і не знайшла свого єдиного, ідеального чоло-
віка». Вона не проводила дні та вечори на самоті, з книжкою,
тому що була зайнята безрозмірно і цілодобово допомогою
і собачому притулку, і всім, хто тільки потрапляв у широке по-
ле її зору. І все ж, і все ж за її говірливістю, вічною зайнятістю,
опікою сином вона, як пінчер, чула любовні історії та бачила
їх там, де герої ще навіть не підозрювали, чим обернеться
життя.
Ніна й Адам пішли далі, ритм їхньої прогулянки перемінив-
ся, вони продовжували йти мовчки. «Розкажи мені про Марію», —
попросила Ніна. Серце голосно стукало у вухах. Чистий зріз,
новий початок, подумала вона. Те, як він відповідав на її запи-
тання, як він ішов поруч з нею, як він не намагався взяти її за
руку або обійняти за талію, відкривало обрій, де вона могла
почати заново, де його дружина, її наречений крокували б між
ними, крок у крок.
«Марія — моя дружина», — відповів Адам. Відповідь напро-
шувалася сама собою, але все одно йому слід було проговори-
ти її на самому початку. «Ви давно одружені?» — запитала Ніна.
Адам подивився на море, корабель, який він виглядав на
горизонті, вже зник. Разом з ним зникли і їхні фігури, які тан-
цюють у темному залі. Притиснуті одне до одного, вони зали-
шалися нагадуванням про любов, яка розчинилася.
«Ти, певно, думаєш, чому я опустив деталь, що одружений».
Ніна знизала плечима. «Є причина, через яку я не розповів тобі

181
про це». Він глянув на неї, і на мить вона побачила, що його
тіло пронизав біль і відбився на обличчі складкою між брів,
немов блискавка ця мала гострий кінець, яким і пронизала
чоло Адама. Сонце визирнуло з-за хмари, але воно більше не
давало тепла — світило лампочкою.
— Вона не любить острів,— відповів він.— Ми прожили все жит-
тя у Римі, й переїзд на острів для неї, — він зам’явся, — складний.
Адам не дивився на Ніну. Вони йшли пліч-о-пліч, Сніжок
крутився вихором біля пінистої води, вискакував і мчав по
піску. Деякі слова Адама зносив вітер, але Ніна думала про те,
що жінка існує. Вона любить Адама, а Адам любить її. І це все,
що має значення. А не те, що вона собі вигадала.
— Але все ж ти вирішив переїхати на острів, нехай їй тут і не
до душі? — запитала Ніна.
— Я хотів змін, виїхати з великого гамірного міста. Щоранку
я прокидався від звуку тисяч машин і мопедів, які мчали
вздовж річки Тибр. Туристи заглядали до мене у вікна, фото-
графували будинок, в якому я живу. Я ж хочу тільки спокою, для
моєї роботи, у моєму віці це необхідно.
— Вона справді зламала ногу? — запитала Ніна. — Або ти це
вигадав, щоб Пеггі Сью та інші відчепилися, — розсміялася Ніна,
але він навіть не подивився на неї.
Ніна шукала його погляд, ніби якорем зачеплений за го-
ризонт, де вже й слід прохолов великого корабля. Адам все
ще гойдався на хвилях, він дрейфував у римській квартирі
з каміном і книжками. Тисячі ночей вони спали, читали, любили
одне одного з Марією. Її чорні очі, її тонкі пальці з неминучою
силою впивалися в його спину. Зі спальнею на другому поверсі,

182
де французькі вікна виходили на балкон. «Where do you go to
my lovely», — наспівував він їй на вухо. Сварки ці гучні, коли
вона кидалася не тарілками, а словами. Йшла, поверталася.
З роками затихла, зачаїлася, розчинилася.
Адам подивився на Ніну.
— Твоя спідниця зовсім намокла, — сказав він. Вона підібра-
ла поділ, і він побачив її стопи, її щиколотки, воду, що торкалася
їх. — Острів’яни вже вдягли куртки і шарфи.
— Я помітила, — Ніна посміхнулася. Значить, відповіді не
буде. Значить, він помістив її на поличку з тими, кому читає
вірші, але не для кого їх розучує.
— Може, ти і права, все ще тепло, — сказав Адам. — Он, дивись,
Сніжок купається, туристи плавають.
І правда, Ніна побачила пару жінок у воді. Оголені плечі
занурювались у воду, коротко стрижена потилиця пішла під
воду. Білосніжна стопа мелькнула в повітрі, перш ніж сховатися
у хвилях. Ніна вловила усмішку, відгомін сміху, дотик губ однієї
до ключиці іншої.
Він поїхав першим. Пеггі Сью вже й слід прохолов. «Без­
глузда у неї собачка», — подумав Адам. Він хотів би звинуватити
когось в тому, що сталося, але навколо був тільки вітер, хмари
і море. Море шуміло, обіймало випадкових купальниць і їхні
білі плечі.
Після зустрічі з Пеггі Сью він відчув, як напружилося ті-
ло Ніни. Вона вирівняла спину, зазвичай зігнуту під вітром
або ж зігнуту від думок, які також прокладали доріжку в її
поставу. Вона підняла підборіддя, і весь шлях назад, до ма-
шини, вони подолали мовчки. Він тричі відкривав рот, щоб

183
запитати, чи побачить він її знову, і тричі закривав його.
Він передумував, і вони йшли мовчки. Замість прощання та,
як вже у них повелося, призначення місця і часу наступ-
ної зустрічі вона коротко кивнула і відвела очі. Він поїхав.
Вона дивилася мить-другу йому вслід, обличчя вкрите зна-
ками питання, наче ластовинням. Аж тут голос ніжної жінки
окликнув її. «У воді», — почула Ніна. Озирнулася до моря, пішла
назад, на ходу розмотуючи шалик, стягнула светр, спідницю
і, як була, увійшла у воду. Холод вкусив її, вона хотіла було
повернути, але мала змити спогад, надію — пірнула з головою
і попливла.
 стрів простежувався здалеку. Марія оцінила б його
звивистість і ніжність, з якою берег цілував море. Адам все
хотів написати їй листа. Про те, як він прокинувся в перлово-
му сяйві сонця на морській гладі, скільки чашок кави випив
до обіду (три!), і про сіро-білу спину кішки, яку він нагодував
на пляжі. Але Марія мовчала на всі спроби написати їй листа,
і він подумав було, що вона зовсім розлюбила його, забула
про роки, коли щодня, щоночі вона засинала, покоячись голо-
вою на його плечі. І про пробудження ці зворушливі, коли він
міцно тримав її в обіймах, притискав до себе, шепотів на вухо:
«Ти моя, моя», коли ранок вже щосили розгойдувався над
римськими черепичними дахами, а він все обіймав її і щільно
притискався всім тілом, вона відчувала його бажання, але ані
він, ані вона нічого не робили, щоб бажання це задовольнити.
«Довше б лежати ось так з тобою», — говорив він. Завмирав,
слухав гуркіт проїжджих мопедів і автомобілів, притискав

187
її тіло до себе. Вона вискакувала з ліжка, плескала дверима
ванної кімнати, на ходу, глянувши в дзеркало, фарбувала губи
і розчісувала пальцями мокре волосся. Натягала панчохи, під-
водила очі олівцем і бігла на роботу. У передпокої вона брала
потертий шолом з пластиковим забралом і прикривала двері.
Він, начебто сплячий ще мить тому, схоплювався і дивився, як
вона сідає на мопед і їде, маневруючи між сонними туриста-
ми: немов перші краплі дощу, вони виповзали на прогулянки,
щоб кілька годин по тому стекти зливою у Ватикан.
Три роки по весіллю, о, цей день він і радий був би забути,
але пам’ять, неслухняне вередливе стерво, кидала в нього пла-
тівками зі спогадами, вони розколювалися над його головою,
чорні гострі осколки летіли градом на потилицю, на плечі.
Побіліле обличчя Марії, як перший сніг, що світиться вночі
під ліхтарем, вона шукає його руку, його погляд. Темні доріж-
ки котяться долу від вій щоками до загостреного підборіддя.
«Вибач, — шепоче вона, — вибач, я не хотіла». «Не кажи нісе-
нітниць, ти ж сама просила, тоді, під дощем, люба. Не треба
пустощів», — шепоче він і біжить коридором, тримається за
поруччя каталки. Лікар притримує його за лікоть: «Скоро поба-
читеся. Чекайте тут».
Марія провалюється у темряву, і Адам засинає разом із нею.
Він не пам’ятав довгих годин очікування у квадратній кімнаті
без вікон, самі апарати з шипучкою та шоколадними батончи-
ками вишикувалися попід стіною.
Він не один чекає. Поруч сидить жінка із втомленими очима,
смикає хустинку в руках. Навпроти Адама дівчинка прити-
скає слоника до грудей, тулиться до чоловіка з насупленими

188
бровами. Він дивиться на свої руки, складені на колінах, ні-
би бачить їх уперше. «Коли мама повернеться? — дівчинка
крутиться на стільці, шукає батькові очі. — А з братиком все
добре?» — дзвенить її голосок. Чоловік нерухомий, як і сам час,
коли після місяців судової тяганини суддя підводиться з трону,
щоб зачитати вирок. На манжетах батька, Адам примружуєть-
ся, щоб розгледіти, свіжі плями крові. Адам совається в кріслі,
дівчинка стоїть перед батьком, смикає його за рукав. Кров за-
карбувалася на її долоні. Слідом — на вусі бузкового слоненяти.
Виходить лікар, іграшка падає на протертий лінолеум.
Батько підхоплює дівчинку на руки, несе, слідуючи за лікарем.
Дівчинка волає, тягнеться за іграшкою. Її голос тане у коридорі
лікарні.
Жінка, яка весь час сиділа біля Адама, встає і підіймає слона.
Садить його між собою та Адамом на стілець.
Це він її примусив. «Може, почекаємо кілька років, поживе-
мо для себе», — говорила вона. Але йому хотілося зараз, йому
хотілося просто зараз мати дочку або сина. Після втрати вона
і пішла знов на роботу, фарбувалася, бігла-бігла-бігла щоранку
геть, а вечорами сиділа, схилившись над столом та складала
у блокноті вірші.
Робота у неї була досить проста і зовсім не романтична:
вона подавала каву і друкувала на машинці. Її це влаштову-
вало: чорна, без цукру для боса, передавати повідомлення
паперовою, а потім і електронною поштою, набивати відповіді
спочатку на друкарській машинці, а потім на комп’ютері. Все,
що вона робила, чому віддавала себе, приносило їй задово-
лення. Вона зі смаком їла, з радістю відвідувала батьків, поки

189
ті ще були живі, із задоволенням, закинувши голову, сміялася
з жартів Адама, коли він придумував, чим би ще її насмішити.
Це було легко, розсмішити її було дуже легко.
Розбираючи речі у шафі: сукні, панчохи, чорний светр, який
вона вдягала на початку грудня, коли холоди прокрадали-
ся у їхню мансардну спальню, — в глибині нижньої полички
Адам намацав паперовий пакет. Щось м’яке всередині — старі
шкарпетки, подумав Адам. Засунув руку всередину, потягнув за
широке плюшеве вухо. Пакет із шелестом впав до ніг.
Бузковий слон, з биркою. Зроблено у Франції. Вони їздили
у відпустку Ельзасом та щороку на вікенд до Парижа. Він під-
няв пакет — чек зберігся: за два місяці до лікарні вона купила
подарунок для того, хто вирішив не з’являтися на світ.
Невдовзі після лікарні, слоника, наркозу вони залишили
спроби завести дітей. Нам і вдвох добре, повторювала Марія,
переконуючи себе, питаючи Адама.
Іноді вона приходила до нього уві сні. Темноволоса ді-
вчинка, яка стояла перед ним. Великі вологі очі вивчають
ніс, губи, поросле дводенною щетиною підборіддя. Пальчики
торкаються щоки. Чистота в її погляді, легкість її доторку зму-
шували думати про Бога. Діти — подарунок від Бога, думав
він, усміхаючись.
Як він міг розповісти про це все Ніні, як він наважився
розповісти про це мені за чашкою кави? Але зі мною інша
історія, люди приходять до мене, стукають у дерев’яні двері —
я вимкнула дзвінок, — пруться в кімнату, де я сплю на вузькому
дивані біля вікна, єдине місце, де можу зімкнути очі, і кажуть,
і говорять про себе, поки я малюю. Іноді я наливаю їм вина,

190
інші приносять і кладуть на стіл паперовий пакет з жорсткими
зеленими яблуками.
І я запитала: «Чим же відрізнялася Марія від жінок, які були
до неї? Чим була вона особливою, якщо не зациклюватися на
обручці, яку ти надів на її безіменний палець; не пам’ятати
обіцянок, даних у церкві?».
«Жагою до життя, — тут Адам усміхався, — тим, як во-
на вгризалася в круасани, хоч і жили ми в Італії, народилися
в Італії, але їй потрібно було хоч з-під землі дістати ці чортові
круасани».
 бачу їх на березі моря, немов обтесану оливкову
гілку, їх виносить знову і знову на той же берег Каламаки, де
вони йдуть пліч-о-пліч.
Ніна проробляє шлях зі свого боку острова, вона проїж-
джає кав’ярні, в яких сидять греки похилого віку, димлять де-
шевим тютюном, таким густим, що за пластиковими завісами
повітря стає сизим і туманним, як у Львові, в лютому. Вона
проїжджає повз зачинені стенди з фруктами, де влітку кавуни
виставляють зелені животики й жовті пошрамовані тіла по-
казують дині. Порожні ящики, порожні прилавки натякають
на літню солодкість. Ніна рухається повільно, нога майже не
тисне на педаль газу.
Адам виїжджає з Василікоса і прокладає шлях довжиною
в сорок хвилин, щоб майже випадково опинитися поруч
з Ніною. «Коли їдеш так довго, щоб прогулятися по пляжу, на
це має бути раціональне пояснення», — каже Спірос. Дорога

193
залита сонячними зайчиками, в’ється і в’ється перед ним, Сніжок
висовує голову у вікно, і його білі вуха тріпочуть на вітрі. Адам
підставляє обличчя сонцю. Він дорослий, у нього безліч справ:
віддати переклад видавцеві, з’явитися на презентації книг, зно-
ву поїздка до Рима, він знову і знову прокручує список справ,
але вони розсипаються, як згорілий у вогні папір, ще мить по-
чорнілі листки тримають форму, але варто найлегшому протягу
доторкнутися до них, — розсипаються на порох.
«Марія», — каже Адам, його голос губиться в шелесті шин.
Поки він їде на зустріч з іншою жінкою, у нього є час поговори-
ти з Марією. Вона сидить тут же, замість Сніжка, руки з тонкими
темними волосинками, які йому подобалося цілувати, складені
на колінах. Вона тримає голову прямо, дивиться на дорогу.
Дорога сіра, мокра від дощу. Вибравши її в дружини, Адам
не уявляв нікого іншого поруч з собою — одна на все життя.
Тільки вона могла розгнівати його, що він скаженів, тільки за
нею він спостерігав годинами, поки вона спала, підклавши
руку під голову.
«Маріє, що мені робити?» — запитав він у дружини. Вона
спрямувала на нього погляд підведених темними тінями очей.
Вона насупилася і схрестила руки. Небо потемніло, швидкий
вітер нагнав хмару, яка затулила спиною сонце. Світло прори-
валося, десь там, за хмарами, подумав Адам, світло сяяло весь
час. Ні ночі, ні хмар. «Маріє, — і він звертався до дружини і до
Бога, — допоможи мені прийняти рішення».
Марія постукала носком чобітка по приладовій панелі.
Спідниця піднялася і оголила коліно. Скільки вони не бачи­лися?
Що значить час, що означає смерть, коли замішана любов?

194
 Він простягнув руку, щоб торкнутися її ліктя, її щоки. Намацав
собачу шерсть. Сніжок облизав його руку вологим рожевим
язиком.
Ніна в темно-синій сукні стоїть біля ятки охоронниці.
Волосся її розпущене, на носі окуляри з темними скельцями.
Вона нахилилася до віконця і простягає Поппі кілька листків
з текстом. Поппі всміхається, киває, бере листки, притискає
до грудей.
«Мені здавалося, що всі вірші написані старими мертви-
ми чоловіками, — сміється Поппі. — І ось, тепер ти даєш мені
свої. Дякую».
Поппі підводиться, щоб зняти з гачка куртку, і Ніна бачить
округлість її живота. Коли ж день ікс, запитує вона. «У квітні, —
відповідає Поппі, гладить живіт. — Ми вже й не сподівалися.
Після стількох років, спроб, — вона махнула рукою. — Словом,
щастя», — прошепотіла вона. Зібрала листки і притисла їх до
грудей.
Вони обернулися на гул двигуна — «хонда» Адама під’їха-
ла, і він, сяючий, супроводжуваний псом, з’явився з глибин
автомобіля.
Поппі зайняла своє місце, кивнула Адаму і взялася за чи-
тання. Ніна ще нікому не давала читати те, що пише, крім нього.
Вони залишили за спиною першу читачку, давши їй час при-
йняти в себе написані слова.
Вони йшли вдвох, і поруч крокувала Марія. Адам відчував
її присутність, запах її жасминових парфумів, від яких він чхав.
Вона зняла взуття і йшла повільно, трохи відставши від них,
але досить близько, щоб він міг бачити її краєм ока.

195
 Ніна відчувала Марію між ними, Марія затесалася в про-
стір, залишений між їхніми тілами, і поділ її сукні торкався
щиколоток Ніни.
Щось змінилося між ними. Прийшла тиша, застрягла клуб-
ком у горлі. Тримала їх обох за руки. Всміхалася обрію, на
якому збиралася гроза.
 ідтоді, як поїхала Анна, як Ніна поборола супротив,
вона писала майже щодня. У зошиті олівцем вона робила за-
мальовки майбутньої історії, у комп’ютері додавала деталі та
сиділа годинами перед монітором, занурившись в уявну істо-
рію життя. Історія пішла не за планом, Анна поїхала і періо-
дично телефонувала, нагадуючи про себе.
Коли Ектора не було поруч, вона розповідала Ніні уривки
історії, підгодовувала уяву.
Вона розглядала світлини, слухала голос Анни, друкувала
і фантазувала. Інколи павутиння її натхнення проривалося,
і вона сиділа, втупившись у вікно. В такі моменти вона чула
голос ніжної жінки, він кликав її, але інші голоси перебивали,
губили звук її голосу, і Ніна кидала писати.
Того дня, після тижня проливних дощів, коли не те що про
прогулянку пляжем — Адам телефонував спитати, як вона, але
дарма, — не те що пляжем, навіть вийти на вулицю по дрова
перетворювалося на суцільний подвиг. І нарешті вийшло сонце.

199
Воно пробивалося крізь сутінки вітальні та лоскотало Нінин ніс.
Вона чхнула, пристукнула кришку ноутбука та поїхала світ за очі.
Дорога сама вивела її за межі села, далі, вище і на західну
сторону острова. «Знайди мене», — шепотіла жінка, але Ніна гуч-
ніше ввімкнула Queen «I want to break free». Женя не телефону-
вав уже тиждень, і це була найдовша перерва в їхніх стосунках.
Вона співала все гучніше і навіть уявила, що хлопець в її голові,
який все лише критикував, почав підспівувати. Вона зупинила
автівку на невеличкій площі, де ліворуч ріс розляпистий платан,
а праворуч — найстаріше оливкове дерево на острові. Вона по-
мітила знайому постать біля оливи. Жінка з довгим чорнявим
волоссям сиділа на лавці.
— Калімера, — помахала вона рукою. — Пам’ятаєш мене?
Софія, дівчина з кав’ярні. Ніна всілася поруч. Дерево зви-
валося перед ними.
— Дві тисячі років, — Софія затягнулася і запропонувала
Ніні цигарку.
Ніна простягнула руку, вхопила сигарету. Затягнулася і при-
крила очі.
— Ти не хвилюйся, — сказала Софія. — Іноді мені здається, що
Марія — одна з міфічних істот Древньої Греції.
Ніна гмикнула.
— Як ти знала, про що я думаю?
Софія примружилася, взяла сигарету з рук Ніни, кинула на
асфальт і загасила одразу дві — свою й Нінину.
— Ми б точно не пройшли тест на любовний роман, чи як
його там? Щоб дві жінки не розмовляли про чоловіка.
Ніна розсміялася:

200
 — А як же інакше це все пережити? Ще й виставка собак, на
яку мене запросила жінка з радіо.
— Пеггі Сью?! — Софія прикрила рота рукою.
Ніна кивнула.
— Я поїду з тобою, компанія тобі не завадить, — сказала
Софія та закурила ще одну цигарку.
Ніна від пропозиції закурити відмахнулася.
— Годі вже про чоловіків. Розкажи мені про своє місто, —
попросила Софія.
«Це дерево старіше за Харків», — подумала Ніна. Ми відмі-
ряємо час не лише за власними літами, але і за віком міст, які
вважаємо своїми. Її домом був сірий, похмурий Харків, улітку
задушливо-зелений. Вона уявила його зараз: листопадові ву-
лиці вкриті першим снігом, калюжі замерзли, тонкий крихкий
лід застиг на їхній поверхні, відбиває світло мандаринових
ліхтарів. Перехожі глибоко закутуються в сірі та чорні пальта,
обмотують шиї товстими шарфами. Обличчя насуплюються,
а в кав’ярнях закохані все тісніше горнуться одне до одного.
Існувала ніжність в її рідному місті, існувала довічна юність че-
рез низку студентів-юристів, студентів-філологів і програмістів.
Зграйками вони блукали вулицями й торговими центрами,
по Пушкінській і Сумській. Зупинялися, щоб подивитися на
вуличних музикантів біля Оперного театру. Вони приїжджали
з передмістя, з інших областей, зустрічалися, одружувалися,
народжували дітей.
На початку війни студенти змішалися з приїжджими
з Донецька, Луганська. Місто приймало одних прямо на заліз-
ничному вокзалі — Ніна і Женя носили їм гарячий суп і аспірин.

201
Інших Харків м’яко відштовхував, і вони прямували собі далі —
до Києва, Львова, а то й взагалі до Польщі. Ця вічна міграція
студентів, нових і нових осіб, захоплених можливостями, пе-
ремішувалася з розчарованими, сумними обличчями. Цей віч-
ний парадоксальний шлях, місце, де я народився, недостатньо
добре для молодого мене. Потрібно виїхати, побачити щось
більше, більше концертів Мадонни, більше магазинів, найкращі
можливості, вищі зарплатні, але і квартплати теж вищі. І зда-
ється, немає кінця рухові, коли ще не виповнилося тридцять.
Але потім приходить час, і ти вже одружений, з надокучливою
роботою та переліком справ на кожен день, як друзі Ніни.
— Мої друзі теж поодружувалися, і тепер я тут, поки вони ди-
вляться ТБ та розмножуються. Поки будують кар’єри, — сказала
Софія та підвелася на ноги.
— Заздриш? — спитала Ніна.
— Обіймати двотисячолітнє дерево — заняття не для кожного.
Ніна підійшла до дерева, обхопила його руками та заплю-
щила очі. Притулилася лобом до жорсткої кори. «Я слухаю», —
прошепотіла вона.
 еликий бар з відкритою верандою був під зав’яз-
ку набитий людьми та собаками. У дворику, обгородженому
лавками й линвами, проходило собаче шоу. Переступивши
поріг, зійшовши дерев’яними східцями бару, Ніна відразу ж
відчула, що вона приїхала даремно. Англійці жваво розмов-
ляли між собою, чоловік із сивою бородою фотографував
собак, які походжали подіумом, а Пеггі Сью, як завжди, це
Ніна вже зрозуміла, була в центрі уваги зі своїм кишенько-
вим йоркширським тер’єром, який втрачав свідомість, ледь
опинившись на землі. «Вони не кусаються», — прошепотіла
Софія їй на вухо.
Софія пройшла вперед, твердо ступаючи. Вона кивала на-
ліво і направо, її цілували та обіймали, вона була своя. Ніна
дріботіла слідом. Софія взялася представляти її присутнім,
і Ніна кивала, тисла руки й за мить забувала імена і країни,
з яких переїхали на острів її нові знайомі. Вона запам’ятала

205
пару з Амстердаму, що недавно втратила собаку, але все одно
взялася бути волонтерами і допомагати в організації свята.
Адам був тут же, і вони нехай і не зустрічалися очима, але
що сталося між ними, вже не могло залишатися нічим, випад-
ковою зустріччю. Ніхто просто так не проводить час разом, не
купається в морі. Помітивши його спину, чому завжди його
спина потрапляла їй на очі першою, а не руки його, не сиві
скроні або кучері, а широка спина плавця, адже кожен день
після ланчу він вирушав плавати, «але виключно влітку!». Вона
побачила його спину, запримітила здалеку і вже готова була
пасти задніх. «Я почекаю тебе в машині, мені щось недобре,
алергія на собачу шерсть», — намагалася збрехати вона Софії,
але ось Адам вже опинився поруч, і світ навколо перестав існу-
вати. Вона кусала себе за щоку, щоб голоси перестали говори-
ти завченими фразами, але вони не мовчали, а продовжували
знову і знову втовкмачувати їй свою правду. Тут би описувати
природу, але яка може бути береза, тополя або кипарис, який
може бути сокіл або канарка, якщо коліна тремтять і в роті
пересохло? Діабет, майнула думка. Інсулін, уколи, відмова від
шоколаду. Але це була всього лише закоханість. Він взяв її під
лікоть, і все одно, хто що думає, він повів її до барної стійки,
за якою не було ні душі, крім хіба що бармена, який плескав
віскі в склянки з крапельками вологи на них і заливав окропом
мелену каву.
Жінки за столиками з виставленими на продаж шоколадни-
ми тортами кидали на них погляди й шепотілися. Ніна нікого
не знала, а навіть якби й знала, їй було б усе одно.
Коли він відійшов від неї, після короткої розмови, після

206
дотику до її щоки, після того, як вона відсунулася на міліметр,
тому що нестерпно було ось так, серед натовпу стояти і під-
ставляти йому своє тіло для пестощів. Навіть простий дотик
до щоки міг видати її пристрасть, і хто знає, можливо, весь бар
запалав би від одного їхнього випадкового дотику.
Сніжок заплутався між ними, і Ніна відступила, уражена
своєю піддатливістю. Вона відчувала тонкі свої руки і ноги,
вона відчувала, як убуває з неї текст, який почав було прихо-
дити, і голос застукав у голові. «Мені треба знайти Софію», —
пробурмотіла вона і, не підводячи очей, відійшла від Адама.
«Коли я побачу тебе знову?» — спитався, але вона не розчула,
вона купувала шматок шоколадного торта за два п’ятдесят
і несла його на паперовій тарілці до Софії. І далі вони грали
у квача ще пів години. Я іноді відверталася, щоб подивитися
собаче шоу. Найвпливовіший хвіст, найкрасивіша сукня та інші
нагороди були присуджені великому чорному пуделю, ма-
ленькому кошлатому псу та нічого, зовсім нічого крихітному
рудому шпіцові. Аж надто він був породистим, а породистих
ніхто не любить на острові, адже всі тут відступники та метиси.
Чистопородні гуляють наодинці, в шийних хустках і пити чер-
воне сухе місцевого виробництва починають за обідом.
Навіть відійшовши від нього, перебуваючи в іншому кутку
бару, вона нарешті підібралася до Астрід і тепер домовлялася
прийти до притулку, записала адресу на серветці, навіть зда-
леку, не бачачи його, вона мружилась без окулярів. І шукала
очима, звідки лине сигаретний дим. Збиралася взяти цигарку
і вийти на вулицю, але відчувала, що він тут, поруч. Немов
його поле любові розширилося та прийняло її в себе, і вони

207
тепер були пов’язані, і, навіть не дивлячись одне на одного, во-
ни продовжували бути разом, як дбайливі господарі будинку
поділяються на вечірках на дівчаток і хлопчиків. Поки вона
порається на кухні, він наливає хлопчакам джин з тоніком. Але
вони знають, що інший присутній невідривно, що він є і що
вони можуть покластися одне на одного. Раптом закінчаться
апельсини і потрібно буде втекти в магазин.
Вона замріялася, дозволила хвилям нести себе, вона забу-
лася. Зненацька Пеггі Сью виникла перед нею.
Ніна пробурмотіла: «Вітаю» і «Як справи?».
— Справи добре, — відмахнулася жінка. — Я маю попередити
тебе, що острів — це маленька громада, і всі про все знають.
— І добре, — Ніна посміхнулася. — Я рада познайомитися
з острів’янами.
— Навіть з його дружиною? Адам розповів тобі про неї? Будь
обережна, цей лис тебе з’їсть.
Софія стисла лікоть Ніни.
— Дякую, Пеггі Сью, нам вже час їхати, — сказала Софія.
— Було приємно побачитися знов, — процідила Пеггі Сью.
Софія повела Ніну до виходу.
— Не зважай, вона ревнує. Тут всі самотні жінки за п’ятдесят
втратили розум від італійського перекладача.
Ніна озирнулася та пошукала очима Адама — він розмов-
ляв з трійкою жінок, які хихотіли, наче дівчатка. Він підняв
голову, їхні погляди зустрілися, і Ніна відчула ниточку, що
зв’язувала їх. Вона відвернулася і покрокувала до виходу.
 Ніна не відповідала три дні.

дам телефонував разів з п’ятсот, а тоді приїхав та

постукав у двері. Світло у будинку горіло, з труби йшов дим.
Йому навіть здалося, що він побачив її тінь у вікні. Він міг би
видряпатися на другий поверх, постукати у скляні двері бал-
кону. «Міг би, якби був на двадцять років молодшим. Або менше
сидів за комп’ютером», — жалівся мені. Я похитала головою
і відпила вина. Вам може здатися, що ми, художники, одне те
й робимо, що випиваємо, але повірте на слово, бути оповіда-
чем у історії про кохання — відповідальна справа. Продовжимо.
Йому хотілося заритися лицем у подушку і кричати. Він ро-
бив так, коли був ще зовсім маленьким. Тоді він робив це від зло-
сті, яку не міг стримати. Здавалося, варто йому по-справжньому
відкритися батькові, як той побачить: насправді Адам — порож-
ній, незначний хлопчик, який цікавиться вигаданими історіями.
Одного разу Гвідо був особливо задоволений собою, він
виграв футбольний матч, він був, звичайно, капітаном команди,

211
хлопці носили його на руках. Смарагд футбольного поля від-
бивався в його очах, Адам не смів і подумати про те, що теж
може досягти чогось подібного. Він стояв на краю поля, поки
вся родина кинулася обіймати Гвідо, поки вся сім’я підносила
йому хвали, немов Римська імперія знову була великою, і рим-
ляни, і він один з них, належали до обраних, до небожителів.
Адам стояв на краю поля та не міг зрушити з місця. Він щойно
прочитав вірш, який зворушив його, і в ньому дзвеніли питання
і відповіді, а люди навколо шуміли, люди навколо були зовсім
іншими, не такими, як внутрішній Адам. Він дивився здалеку
на матір, що цілувала Гвідо в скроню, на батька, який навіть
обійняв старшого сина. Небачена розкіш в їхній родині.
Пізніше батько зайшов до його кімнати, Адам намагався
записати, описати те, що з’явилося на кордоні футбольного
поля, що він побачив. Таким його і застав батько. Він дивився
на Адама, двері були прочинені, і він не відчував погляду
батька — той був не люблячим, а гнівним. Може, роздрато-
ваним. Гвідо не лише володів усіма чудовими фізичними
якостями, але й гарним характером. Він був у міру ласкавим
і в міру серйозним. Він допомагав сестрі з домашніми за-
вданнями, у нього завжди знаходився час, щоб допомогти
матері й перекинутися парою слів з Адамом. Вони росли
поруч, дуже різними. Гвідо не відрізнявся фізичною красою,
тоді як Адам ввібрав, здавалося, все, що було гарного в йо-
го матері і його батька. Високий, волосся його завивалося
і було чорним, а очі сяяли блакиттю. Його ніс був рівний,
а підборіддя мало ту саму, властиву давньоримським статуям,
різьблену точність. Словом, він був гарний. Але цього було

212
недостатньо. Цей красивий хлопчик завжди залишався на
задвірках сімейного життя.
— Ти міг би порадіти за Гвідо, — сказав батько.
— Я радий, він переміг, як завжди, — сказав Адам, не оберта-
ючись. — Ми всі знаємо, що Гвідо молодець.
— Ти б теж міг стати ким-небудь, якби захотів.
У Адама запалали щоки.
— Але я стаю, — стиснув кулаки він. — Я вступив до універси-
тету, вивчатиму журналістику і філологію.
— Це не робота для чоловіка, — сказав батько. — Це не ро-
бота для мого сина. Дівчаток там легко знаходити, але в житті
є справи і важливіші, ніж тягатися за спідницями.
Розмови не вийшло, Адам почув розчарування батька. Той
крекнув і грюкнув дверима. Адаму привиділося майбутнє,
і в ньому не було місця для його родини. Так і сталося. Він
бродив один світом, він став перекладачем і допомагав лю-
дям зрозуміти одне одного. Хорошим перекладачем, який
пропускав тексти крізь себе. Однак із сім’єю він майже не мав
стосунків.
Гвідо став політиком, і батько до останнього дня був ним
задоволений. Мати повільно старішала. Батьки офіційно і оста­
точно розлучилися, коли Адаму було вже за тридцять. «Ми вирі-
шили прожити своє життя з радістю, — сказала мати. — І це не
передбачає наявність твого батька в моєму ліжку», — додала
вона. Адам опустив очі та подивився на свої руки. Вони були
ніжними, так говорили його коханки. Вони не знали справж-
ньої роботи. Після розлучення його мати залишилася власни-
цею гарного статку та кількох будинків у центрі Рима.

213
 Адам хотів зануритися в подушку і кричати. Як тоді, коли
батько зачинив двері, а його душили сльози. Але плакати за-
боронялося. Він займав меншу з усіх спалень у будинку, з ве-
ликим вікном до стелі, широким підвіконням і платаном, що
здіймає за вікном голі гілки. Побачити б зараз це дерево, чи
живе воно? Воно все ще було там, мати жила у квартирі їхнього
дитинства. Сестра, яка часто навідувалася до матері, щоразу
раділа присутності Адама, коли він заходив. На годину-півтори.
Батько жив за межами Рима, в будинку з жовтими стінами,
колонами та молодою дружиною — вона була ровесницею
Адама. Двадцять п’ять років різниці мали велике значення,
вона була смішливої вдачі та відхопила свій шматок статків.
І любила батька, теж. Вона не відходила від його ліжка ні на
крок: нещодавно він перестав вставати. І вже кілька місяців, як
не впізнавав людей навколо себе.
Спочатку він забував про дні народження, після розми-
тими стали імена прислуги, а тепер він більше не знав, хто
був цей дорослий чоловік поруч з ним, сидів на стільці та
спостерігав за кожним його рухом. «Що тобі потрібно, хто
ти, хто ти, хто ти?..» — вторив батько, й Адам не витри-
мував і п’ятнадцяти хвилин поруч з ним. Він ішов, а батько
залишався в невіданні. Він часто губився, щойно прокидався.
«Йому складно зрозуміти, де він перебуває, — втішала його
доглядальниця. — Справа не у вас». «У випадку з батьком, —
говорив Адам Ніні, коли вони бачилися востаннє, — справа
ніколи не в мені. Мене ніби не існує для нього, і навіть зараз,
коли він не впізнає, здається, це більш реальне, ніж коли він
знав, що я зламав ракетку для бадмінтону». Втім, батько любив

214
Марію. Він завжди знаходив хвилину або дві, щоб запита-
ти її про її справи і не поставив жодного запитання про ді-
тей. Можливо, це була байдужість, прийнята за ввічливість.
— Їй треба це обміркувати, — сказав Спірос.
Вони сиділи на веранді, Спірос відпив кока-коли із запіт-
нілої склянки.
Сніжок згорнувся біля ніг Адама і тихо сопів.
— Не думаю, що вона повернеться, — сказав Адам, він зняв
окуляри, заплющив очі і потер перенісся. — Не хочу це все
ускладнювати.
— Вона не звичайна туристка, — сказав Спірос. — А ти одру-
жений — принаймні, на папері.
Адам махнув рукою і налив собі вина.
Дощ замолотив по даху, вітром його зносило від веранди,
і вони залишилися сидіти, дивитися на море. Море було сірим
і хвилювалося.
Залишившись наодинці, Адам сховав обличчя у подушку.
Сніжок ліг поруч із хазяїном на диван і притулився спиною до но-
ги Адама. В каміні потріскувало поління, від нього потеплішало.
Він відчув, як тонкі пальці пригладили його волосся, про-
йшлися по плечах. Щока торкнулася його потилиці. Адам різко
сів, Сніжок нахилив голову вбік і подивився на нього.
Вогонь згасав. Телефон мовчав. За вікном бушувало, біліло
зимове море.
 іна загубилася. Вона знала, де живе, де можна випити ка-
ви та побазікати з Софією, де купити свіжих яблук і йогурту, вона
знала, як знайти дорогу до будинку, в якому жили Анна й Ектор,
а тепер вона підмітала підлогу та щовечора розкладала вогонь..
Ніна втратила можливість писати. Вона сідала за стіл знов,
і знов, і знов, але олівчик не слухався її, монітор блимав білиз-
ною та курсором. Вона загубила історію. Фотографії, що зали-
шила Анна, виглядали тепер мовчазними та майже мертвими.
Вона загубила зв’язок.
Женя телефонував днями.
— Я скоро повернуся, любий.
Він кивав, та в погляді його була ніжність, яку вона досі
не бачила.
— Безглузда була витівка — писати цю книжку, — сказала
вона та відвернулася.
— Ти хотіла спробувати і спробувала. А що вже вийшло, те
вийшло. А тепер час повертатися додому, — він навів камеру

217
на книжкові полички. — Ось твій стіл і книжки. Я все зробив,
як ти хотіла.
Ця переміна в ньому була гіршою за образу. Тепер вона не
мала на кого злитися, крім себе. Ні з чим було боротися в Харкові,
тільки з голосами та привидами минулого, теперішнього.
Ніна вимкнула телефон та закрила обличчя руками. Текст
здавався їй сухим, порожнім. Переказ фактів, не інакше. Чогось
бракувало, але вона не знала, чого саме.
Вона не могла знайти собі місця, вона блукала будинком, по
першому поверху, приводила його до ладу: пилососила килими,
міняла постіль, помила вікна.
Вона не могла поговорити з Софією, хоч та і запитувала, що
сталося, аж надто часто Ніна приїздила пити з нею каву. Вона
витрусила кожен килимок у будинку, вона витерла заново
кожну чашку і тарілку, вона дістала пилотяг із комори й зібрала
пил. Глибока зморшка пролягла між її брів, і знову й знову вона
позіхала, ніби вітер виходить на прогулянку після довгого літ-
нього сну. Він виривається і мчить, змітаючи на своєму шляху
недозрілі оливки, скидає апельсини і яблука, колише гілки миг-
далевого дерева і збиває горіхи на землю. Темно-коричнева
шкірка оксамитова на дотик, прочинена, як губи для поцілунку,
під нею ховається тверда шкаралупа, а всередині — м’який,
молочний горіх.
Ніна озирнулася довкола, будинок сяяв чистотою, в суботу
вранці вона знайшла себе в оливковому гаю. Вона збирала
горіхи в лляну торбу і збиралася спекти мигдальний бісквіт
та пригостити ним Софію. Сонце просякало крізь кожен лис-
ток, срібло зрізаних оливкових гілок, з яких уже збили урожай

218
і вичавили золото, залили в металеві каністри і пили, і їли,
і просочували себе з голови до п’ят, щоб стати ближче до богів.
Хмар не було, Ніна підіткнула спідницю до стегна, її волосся
розтріпалося, на острові взагалі неможливо було тримати її
кучері волосинка до волосинки, вона й забула думати про лад.
Підколола волосся вище, щоб не гріло шию.
Якби Адам побачив її зараз, його серце зайшлося б від
ніжності. Він би не став торкатися до неї, але дивився довго
і ніжно, а потім, може, запропонував би свою допомогу, присів
би навпочіпки поруч або нахилився б і в чотири руки вони б
зібрали всі горіхи, а потім потягнулися до нижніх і гілками вище.
Але Адам залишався у себе вдома, на Василікосі. Він схилився
над книжками і продовжував переклад, Сніжок згорнувся біля
його ніг, і він не думав ні про що, крім слів. Коли йому було
боляче, він занурювався з головою в роботу, він заплющував
очі та повільно ширяв у невагомості. Ось його робота, можна
нахилити голову і сховатися в її темних водах. Розгадувати, що
хотів, що заклав письменник у текст, яке слово краще підібрати,
як написати п’єсу, як написати розповідь. Він працював.
Ніна ж утратила можливість писати, один вид паперу до-
водив її до сказу. Вона хотіла б, щоб те, що вона робить, при-
носило їй задоволення, але лише домашні клопоти дозволяли
їй заплющити очі ввечері і забутися сном. Вона рахувала дні
до повернення Анни, щоб скласти светри і сукні в рюкзак та
повернутися до Харкова. Куди б вона не пішла тепер — чи, ска-
жімо, вийшла на шоу собак або на щотижневе чаювання в барі
середами, де в обмін на каву острів’яни робили пожертвування
на користь кішок і собак, — вона була впевнена: усі б знали, що

219
вона завела роман з одруженим чоловіком. Знову повернулася
думками до Пеггі Сью і їхньої останньої зустрічі, що здавалася
вже чимось давнім і забутим, але й дуже близьким — тим, що
трапилося тиждень тому.
Було нестерпно спекотно, і вона закінчила збір горіхів, і бу-
динок сяяв.
«Мила дівчинко, — почула вона голос, про який не мала
говорити, — ти важко працюєш, час відпочити. Ти стільки часу
проводиш у будинку, що скоро сама перетворишся на вазу або
крісло».
«Сьогодні так тепло, що я б поплавала, якби на календарі
не значилася зима», — вона всміхнулася своїм думкам та пішла
в дім. Налила чашку кави та сіла за стіл. Сонце обійшло бу-
динок, і вітальня поринула у сутінки. Вона провела рукою по
спідниці. Тютюну не знайшла, але хруснув папірець в кишені.
Витягла, розгорнула. «Ксигія», — значилося на папірці. Ніби
в минулому житті Софія написала їй цю назву. «І не забудь
зняти все срібло!» — прочитала Ніна.
Шлях виявився довгим, вона проїхала місто і звернула
на дорогу, яка вела вгору, в гори. Вона слухала музику, яка
звивалася в такт дорозі. Ніна хотіла б, щоб дорога ніколи
не закінчувалася, вона хотіла стискати в руках кермо. Вона
поглядала вусібіч, проїхала закритий кіоск, де влітку у ве-
личезних хащах були навалені апельсини, висіли зв’язки
бананів і туристи зупинялися, щоб зробити фотографію на
пам’ять. Пеггі Сью балакала по радіо: нетипово спекотний
день зими, якщо ви досить сміливі або безнадійно закоха-
ні й романтичні, поплавайте. Біло-блакитна бухта стелилася

220
перед нею. Стрімка, пласка скеля, немов стіна, відгороджу-
вала з правого боку бухту від острова, від зовнішнього світу,
від учорашнього дня, від усього, що могло заподіяти їй біль.
Вода підходила до самого краю пагорба, до спуску, коли хви-
ля відходила, вона оголювала білі дрібні камені, немов не-
рівні молочні зуби, вони переглядали крізь щільну білу воду.
Ніна зупинилася на краю, на березі. Вона відкрутила кришку
пляшки, присіла навпочіпки і нахилила шийку, вода повільно
набиралася, але не до кінця. Пахло тухлими яйцями і сіркою.
«Зніми взуття», — сказала жінка з ніжним голосом. Ніна
повільно зняла черевики, шкарпетки. Доторкнулась пальцями
ноги до води, що проймала до тремтіння. Але тіло було розігрі-
тим, гарячим. Вона розрум’янилася, цівка поту стікала по спині.
Ніна почула, що її покликав ніжний жіночий голос. Спочатку
зовсім тихо, спочатку вона не могла розібрати слів. Він лунав
зліва, через скелю, за якою вона не знала, що було. Таємниця
завжди кличе за скелю, а ми, безнадійно закохані в життя
і романтичні, йдемо за нею. Ніна зняла сукню і персні, склала
на березі, трохи вище крайки води. Увійшла у воду по коліна,
пекучий холод обпікав її так, що зігрівав. Сонце розпалило її,
а вода охолоджувала.
Вона зробила ще і ще крок углиб — вона була не з тих, хто
кидається у воду з розбігу, здіймаючи краплі, прочісуючи ними
все навколо, обдаючи скромних панянок і нерішучих чоловіків.
Так діяв Женя; вони вічно сперечалися, чи гуманна така по-
ведінка, і сходилися на тому, що негуманна. І розходилися на
тому, щоб припинити це робити. Вона старанно, усі дні, відга-
няла думки про Адама. Але опинившись по пояс у воді, перш

221
ніж зробити останній крок назустріч легкості, мимоволі вона
побачила Адама, його білозубу усмішку, його, що стоїть на тро-
туарі перед кінотеатром — блакитна дужка окулярів затиснута
у вустах.
Відчуваючи її погляд, він підіймає голову і бачить її, і ось він
уже не один — їх двоє, і вони пара, і він нахиляється до неї, щоб
поцілувати двічі, в кожну щоку, і вона забуває дихати, опускає
плечі і груди назустріч йому і пливе в крижаній воді. Її тіло втра-
чає зв’язок з гравітацією, і наступної миті вона вже не думає про
Адама, він застиг на порозі кінотеатру, загородивши своїми пле-
чима в піджаку афішу фільму, який вони збираються подивитися.
І вона обіймає його і заплющує очі. І хоча вона могла б
визирнути з-за його плеча і підглянути, хто намальований на
афіші, Роберт де Ніро або Меріл Стріп. Вона тримає очі заплю-
щеними, хоче затримати цей момент, коли її гаряче тіло, розпе-
чене сонцем, сумом і самотністю, зустрічає море, яке він втілює
в собі, частиною яких є Адам і море, яке є тільки частиною його.
Вона пливе на поклик голосу, вона відпустила Адама, в той
момент, а момент може тривати іноді дуже довго, вона роз-
тулила обійми та впустила море. Відкриваючи, закриваючи
руки, відкриваючи, закриваючи обійми, вона обіймає море,
приймає його в себе. Вона швидко захекалася, взяла швидкий
темп, немов внутрішня русалка сказала їй: «Пливи, пливи, рибо,
до мене». Вона попливла. Вона пірнула і розплющила очі під
водою. Промені пронизували білу воду, бог був зовсім поруч —
Посейдон чи її власний.
Вона залишила позаду думки про Адама, вона залишила-
ся одна, посеред води. Хвилі повільно колисали її, ніжний

222
жіночий голос кликав, шепотів, умовляв. Ніна втомилася гребти,
вона бачила попереду грот, немов великий капюшон, він при-
кривав частину води, затінюючи її.
Вона побачила у воді обличчя. Спочатку вона подумала,
здалося, як з голосами, вона іноді не була впевнена, чи чує їх
насправді або ж вони їй примарилися. Те ж саме відбувалося
і тут. Вона побачила смутні обриси у воді, вода трохи поворух-
нулася, і вона не була впевнена, що побачила.
Вона розгледіла ніс, виточений з каменю. Помітила обриси
губ. Підборіддя видавалося вперед, лоб був високим і глад-
ким. Волосся йшло в темну воду, губилося в ній. Богиня спала.
Голова Богині спала. Ніна бачила світіння в дальньому кутку
гроту, вона хотіла було поплисти і розвідати, що там світиться,
як сонце відбивається в глухому, здавалося б, кутку. Але вона не
зрушила з місця. Поклала обидві руки на чоло Богині, відчува-
ючи, що сльози змішуються з солоною морською водою. Вона
ніколи не відчувала такого. Справа була не в Адамі, справа
була не в чомусь ще. Вона ставала єдиною з ніжним жіночим
голосом. «Ти не контролюй, — шепотіла Богиня. — Перестань
прикидатися, що ти керуєш світом». Це суперечило всім фемі-
ністичним маніфестам, які вона витатуювала під своєю шкірою.
Вона ходила на демонстрації, вона підтримувала жінок — ар-
хітекторок, художниць, письменниць, матерів.
Вона провела руками по обличчю. Вона повернулася додо-
му. Те, що вона шукала в Адамі, що намагалася знайти в іншій
людині, було в ній самій. Вона відчувала, як її ноги шмагали
в повітрі, її ось-ось знесе хвилею і приб’є кудись ще, до іншого
берега, в інше мовчання, до іншої зими. Тіло розслабилося,

223
вода вже не пахла сіркою: джерело залишилося в іншому
кінці бухти, поруч з прямовисною скелею. Але тут, в темряві
грота, під хмарами, що густішали, немов на сцені розігрува-
ли тепер перед нею п’єсу в трьох актах — світло, затемнення
і буря, — вона була в безпеці. Вона говорила з Богинею, вона
торкалася її чола. Вона захотіла погладити її губи, доторкнутися
до них своїми губами. Вона набрала повітря в легені й пірнула.
Вона доторкнулась губами до губ Богині. І перестала чути го-
лоси. І почула тишу. Ніжність палила її тіло, зігрівала його. Ніна
більше не могла триматися на плаву, вона випливла на берег,
дрібна галька пересипалася під її ступнями.
Вона розтягнулася на гальці і поклала зігнуту руку під голо-
ву. Ніна судомно шукала, чи вхопитися їй за думку про блакитні
очі Адама, чи за його м’яку долоню, чи за клапоть болю від
усвідомлення, що він не був чесний із нею. Вона вслухалася
в тишу і вдивлялася в темряву, але не чула більше голосу ніжної
жінки. Чи не бачила рівну спину Адама. Вона була просто вона,
Ніна, жінка середнього віку, середнього, чи не юного, ще не по-
хилого. Щось між, коли солодкість життя розливається роками
між умовними двадцятьма п’ятьма і п’ятдесятьма. Ще не літня,
а насолоджується часом у спекотний полудень, нагріваючись
від спеки о другій годині дня, після обіду сієста. Вона забула,
що на календарі значилася зима.
 іна повернулася додому притихла, солона вода вису-
шила волосся, воно завмерло тонкими пасмами на лобі та шиї.
Листя бігло дорогою, гнане вітром. Немов мишки, листочки
знову і знову рухалися під поривами повітря. Оливи срібли-
лися на сонці.
Вдалині синіло море, воно сяяло на сонці, та білі хмари від-
бивалися в його гладкій, з відстані двох кілометрів, поверхні.
Ніна причинила за собою двері та пройшла в келію. Промені
вигравали на камінні, і вона простягнула руку й торкнулася
світла. Чи зможе вона довіряти достатньо, щоб відпустити кон-
троль? Задзвонив телефон, трель пронеслася по всьому будинку.
Вона підняла трубку. Анна говорила і говорила, Анна питала.
— Так, все добре, Анно. Ні, ви мене не затримуєте, я писала
ці дні. Погода стоїть гарна.
— Мені потрібно затриматися ще на кілька тижнів, — сказала
Анна. — Сподіваюся, це не завдасть тобі незручностей.

227
 Що могла відповісти Ніна? Вона проковтнула клубок, і він
перетворився на квітку в її животі. Хіба могла вона відмовити,
сказати ні, я їду до Харкова, а ви тут самі справляйтеся. Звісно,
могла, але історія була не закінчена. Вона глянула на зошит, на
комп’ютер. Женя, Адам.
— Добре, — видихнула Ніна. — Я залишуся, доки ви не повер-
нетеся. Історія ще не закінчена.
— Дякую, Ніно, — Анна видихнула.
Ніна дістала фотографії з конверта.
— Розкажи мені про цю, на якій жінка тримає на руках ма-
леньку дівчинку.
І розмова пішла далі, Ніна кивала і занотовувала, хмурила-
ся та усміхалася. Вона відчула, що знову могла писати. І тепер
інакше, ніж до зустрічі з головою Богині.
Ніна повісила слухавку та вийшла на подвір’я. Вона хотіла
зупинитися, але снувала вперед-назад, ще кілька тижнів на
острові, зачинитися вдома, писати, писати і закінчити історію,
яку вона приїхала написати.
Вона торкнулася кущика лимонної вербени, відірвала ли-
сточок, зім’яла в руках і вдихнула запах. Покрокувала в дім.
 дним з прохань, які Анна залишила для Ніни у телефон-
ній розмові, було з’їздити до притулку собак та привезти їм їжу.
Ніна без охоти полишила писання, текст більше не зупинявся,
одна картинка зміняла іншу. Але голодні собаки марилися
їй, допитливий голос дитини підштовхував, і вона поїхала.
Вона крутила кермо, зупинялася у зоокрамниці, та й зреш-
тою знайшла місце, про яке розповіла Астрід.
Коли побачила Адама здалеку, відповіддю стала ніжність.
Вона припаркувалася тихо, так, що він не бачив її. Вона
стояла за огорожею притулку, срібляста сітка на роликах від-
діляла її від Адама. Він був зараз зовсім іншим, не зухвалим,
не впевненим у собі чоловіком, який хотів її спокусити, як
кума-англійка нашепотіла їй. Вона побачила його в старих
штанах з дірками та плямами від фарби, він напевно фарбував
у них будки коричневою фарбою, він фарбував будки для со-
бак, а вони, вдячні, оточили його і розляглися на сонці. І все ж
він там був майже один, іншим разом його оточували жінки,

231
а зараз — собаки. Метиси спанієлів і дворових, зі світлими
і темними очима, породисті: сетери, спанієлі та один боксер.
Вони всі чекали своїх господарів, які ось-ось прийдуть за ни-
ми, заберуть додому, наллють миску гарячого супу з куркою
і спагеті або ж здорові собачі сухарі, та опісля пес забудеться,
згорнувшись на своїй підстилці біля каміна. «Чи не замало
потрібно було їм для щастя?» — подумала Ніна. Хто завгодно
міг дати собаці притулок.
Адам вимазав залишки фарби об стіну будки та витер піт
з чола. Він подивився в сторону моря — звідси, з долини, його
майже не було видно, але лунав гуркіт і солоний смак залишав-
ся на обличчі й щоках. Адам випив води і погладив найближ-
чого пса, до якого міг дотягнутися, ця стара собака, з м’якою,
ніби шовковою шерстю, нагадувала йому ту, яка була у нього
в дитинстві. Зовсім недовго вона прожила з ними в місті, але
мати встигла її розгодувати. Вона раз-у-раз залазила до Адама
у ліжко й лизала лице. А згодом поїхала жити на віллу, під
Римом, де мешкала його бабуся. Огрядна жінка носила чорні
сукні, здається, одного і того ж фасону, і мала десяток інших
собак і котів. Хтось у його родині був покровителем нещасних
закоханих, а бабуся симпатизувала котам.
Він взяв шланг і увімкнув воду, рудий собака, одне вухо
стирчить, а інше висить, підбіг до нього і став пити воду, яка
стікала з жовтого шланга. Ніна вхопилася пальцями за ґрати
та зрушила їх в сторону, увійшла. Великий пакет з кормом вона
тягла за собою.
Собаки загавкали, чорна прив’язана окремо від інших, закру-
тилася дзиґою на мотузці. «A little help here, please», — сказала

232
Ніна. Зелений плащ змінила коротка кофта на ґудзиках, довгу
сукню — трохи коротша спідниця, що відкривала щиколотки.
Вона все ще була одягнена як міська, не поспішала перелаш-
товуватися на острівний лад.
Він вискочив з клітки, попрямував до неї. Їх розділяли кро-
ки. Не думки, не роки, не смерть — кроки. І відстань між ними
швидко зменшувалася. Гравій хрустів під ногами, Ніна забула
дихати. Її груди здавило від одного вигляду знайомої фігури.
Він підійшов ближче, він впізнав її. Без окулярів він не відразу
зрозумів, хто вона була, а коли зрозумів, зробив крок назад, по-
тім швидко подався вперед. Собаки заливалися гавкотом, інші
стояли, спершись передніми лапами об сітки своїх вольєрів.
Вона могла прийти сюди, щоб вибрати одного з них, забра-
ти з собою, нагодувати супом з локшиною або собачими суха-
рями. Якщо вони будуть симпатичними, якщо будуть милими,
то, може, одному з них дістанеться клаптик любові.
«Що ти тут робиш?» — запитала Ніна. «Здрастуй, Ніно,
здрастуй», — сказав Адам. Його штани вимазані землею. Його
пам’ять пече від раптового повернення кохання. Його руки,
і губи, і очі, все його єство хоче проникнути в неї. «Я хочу про-
никнути в тебе», — стукають слова на його губах, але він сти-
скає їх. Видавлює усмішку. І вона бачить зусилля, з якими він
зберігає привітність.
Між ними вібрує ніжність, любов заливає Ніну сонячним
світлом, і раціо, і ніжний жіночий голос, який не є раціо, чіпля-
ється нігтями за залишки смислів. «Що це за почуття? Хіба
раніше ти відчувала любов настільки сильну? Зупинись, це
небезпечно, ти втратиш себе», — вже не шепоче, волає жінка,

233
і немає покою в ній, вона втрачає себе тут і зараз, острівець
Ніни, її опору — ніжний жіночий голос.
Вона стояла поруч з Адамом у притулку, і навколо них ви-
хором вилися собаки і різні можливості розвитку сюжету. Він
повинен був розповісти їй правду. Він повинен бути пояснити,
але тут Астрід увійшла до притулку, зачинила за собою хвіртку
і побачила цих двох. Ніна знітилася, вона сказала: «Це ось Анна
передала. Вона сказала, ви знаєте». Астрід усміхнулася і звер-
нулася до Адама: «Ну, що ти стоїш? Бери швидше, допоможи
дівчинці». Вона у свої тридцять з хвостиком усе ще була тут
дівчинкою, серед цих людей, що бачили минуле на двадцять
або тридцять років далі, ніж вона. Ще один чоловік, можливість
щастя. Змінити коханця на коханку або навпаки. Життя таке
коротке, щоб триматися за те, що просить його відпустити.
Люди приїжджають сюди, аби стати щасливішими. І ось вона
одна з них, щасливих, він, вимащений фарбою, але усміхнений.
Вона хотіла залишитися, постояти ще трохи поруч з Адамом,
але Астрід виштовхала її, майже випадково, «ще забруднитеся
в цій вашій чудовій блакитній спідниці», а Ніна хотіла б, рада
була б забруднитися, аби залишитися ще ненадовго поруч
з Адамом. «І що це за жінка?» — думала вона. І потім: «Де ця дру-
жина пропадає століттями?». Адже день без Адама здавався
їй сторіччям, не менше, не коротше. І згодом: «Де вона може
ховатися у Римі, якщо він тут, з кучерями цими, платівками
його і книжками, книжками, якими заставлені стіни?». Щось тут
не в’язалося. Але якщо вже острів знову звів їх разом, то так
тому й бути. Якщо зовсім чесно: вона лише й чекала можливо-
сті пробачити його. І авжеж, він навіть не встиг їй ані сказати

234
«вибач», ані спитати, що трапилося. Він лише подивився на неї,
як виразно дивляться герої любовних романів — так, що геро-
їня миттєво вибачає і роман з блондинкою, і останній з’їдений
полуничний еклер.
На прощання він швидко нахилився до неї, промахнувся
і поцілив цілунком не в щоку — в губи.
 а пам’яті Адама острів трусило і раніше, але ще жод-
ного разу відтоді, як він оселився на Занте, — так сильно.
Світанок був густо вкритий голосами півнів та сов. Собаки
в сусідніх дворах запускали голоси в досвітню темряву і роз-
гойдували повітря, виттям нагадуючи про предків, які спілку-
валися з місяцем, просили його про милість для своїх цуценят
і недбайливих господарів.
Поштовх зрідка приходить один. Іноді землетрус стаєть-
ся одразу, одна тектонічна плита насувається на іншу, ґрунт
зсувається. Острів трясло вже кілька днів. Невеликі поштовхи,
струси заставали героїв нашої історії за різними справами.
Поппі одягала черевики й підв’язувала волосся гумкою. Вона
поправляла сорочку і дивилася в дзеркало. Струс застав її, коли
вона дивилася в дзеркало. Вона не часто розглядала своє ві-
дображення, весь час поспішала кудись, поспішала опинитися
наодинці зі своїми думками, в маленькій будці. Вдосвіта, коли
перший поштовх струснув острів, вона збиралася на роботу.

237
 Софія спустила ноги з ліжка, запалила цигарку та відпила
кави з тонкої порцелянової чашки. Вона озирнулася через
плече — на тонких простирадлах під пуховою ковдрою спав
чоловік.
Ніна не поспішала прокидатися, вона все ще була в ліжку.
Коли острів труснуло вдруге, вона чистила зуби, і телефон,
який вона поклала на краєчок умивальника, впав на підло-
гу, екран розбився на дрібні скалки. Вона, як була, із зубною
щіткою в роті, потяглася за телефоном, тиснула на кнопку, але
він вперто мовчав. Вона переставила грецьку картку у запасну
кнопкову «нокію», тепер Женя не додзвониться до неї, номер
був місцевим і знали його самі острів’яни.
Третій вона відчула сильніше, підлога рухалася під ногами,
другий поверх був зроблений з дерева і під час маленького
поштовху начебто поринав на хвилю, підтримуваний водою,
він мчав, гойдався, хиталася лампа на стелі, гойдалися кар-
тини на стінах. Ніна саме поливала квіти у верхній спальні.
Вона закліпала очима, потерла перенісся, в один момент
тіло обдало жаром, але тут же відпустило, немов гарячий вітер
з Сахари лише одним ковтком, однією краплею доторкнувся
до неї і полетів далі, доторкнувся до її щоки і зник.
Адам почув, як рухаються камені, спочатку тихий гуркіт,
немов перекочуються скляні кульки в кишені, але при цьо-
му звук йде зсередини, з глибини. І слідом за цим — поштовх,
здригається будинок, тремтять шибки у вікнах, будинок стогне.
Шум каміння, слідом — гуркіт землі, далі — поштовх з-під землі,
й трясуться ручки в склянці, падає книжка з полиці. «І ні, не Мері
Олівер, — сміється Адам, — це не єдина моя книжка, не думай».

238
 Коли відбувається четвертий поштовх, в обід, я у своїй май-
стерні. Переді мною розкладений акварельний папір, і я бриз-
каю різними кольорами на поверхню й дивлюся, як вони змішу-
ються один з одним. Блакитний перетворюється на пурпурний,
жовтий — на зелений. Коли я чую гуркіт, мої нутрощі вібрують,
на вулиці кричать голуби, вони відчувають посилення, гуркіт.
Б’є хвиля, і гойдаються картини на стінах, тремтять складені
стопками полотна, дзвенять два кришталевих келихи в шафі.
Навіть світло, яке знехотя проникає в мою кімнату, навіть лампа,
що ллє світло прямо на розмоклий папір, — все тремтить і стає
хитким. Вода в склянці тремтить і ледь помітно хитається, мі-
крохвилі розливаються по сірій поверхні. Для когось і склянка
з водою — ціле море. Поштовх, ще поштовх, ніколи не знаєш,
наскільки сильним буде струс. Чи впаде дах на голову, або тіль-
ки припливом розбудить сплячу на морському дні рибу.
Чорне мереживо кипарисів оточувало віллу, на якій жила
Ніна. Вона хотіла, щоб день тривав вічно. Щоб ніч ніколи не
закінчувалася.
Наступний поштовх застає героїв, коли Адам відчиняє двері
та впускає Ніну в дім. Він поєднує їх, даючи привід доторкну-
тися. Ніна хапається за його руку.
Ніна й Адам якраз збиралися вечеряти, їхня нова рутина.
Вона приходила до нього о пів на восьму вечора, коли він уже
розпалював вогонь у печі. Проходило кілька годин, перш ніж
вони всідалися за стіл. Ніна протирала рушником тарілки та
виделки, застеляла чисту скатертину, він смажив баклажани,
томати, цибулю, курку. Дім наповнювався осінніми ароматами.
Сніжок крутився під ногами і винюхував їжу.

239
 Адам любив смачно попоїсти, але для себе не готував.
Кухнею заправляла Марія, у неї були виставлені спеції в де-
рев’яних баночках: розмарин, куркума, чорний перець горош­
ком, мускатний горіх. Вона вміла підсмажити біфштекс, вона
знала, як правильно замаринувати рибу.
Адаму вічно було не до їжі. Він з радістю віддав цей
обов’язок Марії і займався більш прозаїчними справами.
Перекладом віршів Бродського, наприклад. Або інструкції
до порохотяга. «Багато хто недооцінює важливість перекладів
інст­рукцій до побутової техніки», — казав він за столом, коли
вони з друзями святкували дні народження і День незалежнос-
ті — однаково важливі, на його, Адама, погляд, події.
Йому подобалося годувати Ніну, ділити з нею довгі ве-
чори. Вона стукала клавішами машинки, зачитувала йому —
у вільному перекладі — історію Анни, яка перетворювалася
на роман.
А потім острів труснуло ще раз.
«Не можна забувати, на якому хиткому ґрунті ми перебу-
ваємо», — сказав він.
Адам налив Ніні келих червоного вина, яке терпко пахло
лісом, вона відкинулася на спинку дивана і дивилася на вогонь.
Сніжок крутився у нього під ногами, в той день Адам смажив
курку на грилі, й кожен шматочок, який міг бути загубленим,
міг бути впущеним, цінувався псом на вагу золота, дорожче
за золото.
Острів трусило і до того, тож згадувати про незначні похиту-
вання варто було й раніше. І оскільки ми стали близькими дру-
зями, провівши разом (я — близько двох місяців, слухаючи їхні

240
розповіді, а ви — дві години, гортаючи сторінки книжки) трохи
часу, я можу вам зізнатися, що Ніна й Адам зближувалися. Вони
були за один поцілунок до того, щоб стати парою. «Але, — скаже-
те ви, — як же його дружина, Марія, яка чекала на нього в Римі?»
— Чому Марія не приїжджає на острів? — запитала Ніна, її
ноги у вовняних шкарпетках витягнуті на дивані, в руці келих
з вином.
Сніжок, поласувавши вечерею, згорнувся коло її ніг. Здається,
він і не знав іншої постійної жінки свого господаря.
— Якщо я розповім тобі, ти розгніваєшся, а мені б цього не
хотілося, — сказав Адам.
Він сидить у кріслі і, немов досвідчений тенісний гравець,
відбиває подачі Ніни — м’які, нерішучі. На обрії пролітає бли-
скавка, фіолетовим світлом висвічує вона контури кипарисів,
освітлює до бузкової білизни обриси будинків.
Ніна відпиває вина і відкидає голову на подушку. Вона ди-
виться на язики полум’я і стискає руку в кулак. Якби вона тільки
могла, мала право стукнути кулаком по столу, йому в груди, за-
кричати і сказати: «Чому ж ти не розлучишся? Чому не станеш
вільним для мене?». Але вона згадує голову Богині, її спокійне
мовчання, терпіння. Вона не зможе терпіти, але сидить, дослу-
хається до своїх почуттів. Ніна дуже ніжно бере себе за волос-
ся і витягує із зачарованого кола. Намагається, але трясовина
все ще тягне її назад, у цей безповітряний простір ревнощів.
«Послухай, — Адам нахиляється до неї, — ви перебуваєте в різ-
них вимірах», — шепоче він, і його рука рухається вище і вище
по її коліну. Вона зупиняє його руку своєю долонею, вона сти-
скає коліна, щоб він не пробрався в неї пальцями або мовою,

241
вона хоче зворотного, але ім’я, ім’я Марії пульсує в ній, не дає
віддатися ніжності і бажанням.
Адам видушив з себе: Марія не чекає його в Римі, Мілані,
Вероні і Барі. Вона не чекає його навіть на Сицилії, що було б
чарівним і романтичним.
— Ми розлучилися п’ять років тому, вона пішла, — сказав він.
— І залишила тебе одного? Тебе? — перепитала Ніна.
Вона не могла повірити, що скарб, яким представлявся їй
Адам, хтось міг з легкістю покинути.
— Реальність була жорстокою і справедливою, — зітхнув він.
Він навіть сказав, що сам був винен, оскільки зрадив їй,
Марії, й вона не пробачила йому випадкового зв’язку. Після
двадцяти років їхній шлюб закінчився, обірвавшись на півслові.
Чи говорив він правду, чи брехав, Ніна не знала. Та й надто
яскраво сяяли зірки в той вечір. Вона хотіла людської близь-
кості, вона не була близька з чоловіком, як, втім, і з жінкою, від-
тоді, як покинула Харків. Тіло її знемагало, і мурашки виступали
на шкірі щоразу, коли вона читала вголос особливо сильний
вірш. Тому вечір цей повинен був стати особливим, порталом
при переході з рідкого стану в пароподібний або, якщо вам
завгодно, з хмарки закоханості у вологу кохання.
Спершу Адам почув, як перекочується камінь у роті в Богині.
Він потягнувся до Ніни, щоб попередити її, щоб взяти її за
руку, але вона висмикнула долоню, вона була відома іншими
імпульсами. Світло в будинку затремтіло, і затим диван, крісла
застрибали по кам’яній підлозі, журнальний столик здригається
від поштовхів. Адам схопив Ніну за руку, вона віддала йому ру-
ку, він потягнув її на вулицю. Немов камера тряслася, ніби весь

242
світ навколо раптово втратив вісь і покотився в невідомість.
Поштовхи тривали кілька довгих секунд, Ніна, Адам і Сніжок
сиділи на траві, та Ніна не могла сфокусувати погляд.
«Щось сталося? — запитала вона, затинаючись. — Ми по-
мремо?» Адам обіймав її всім тілом, вона притулилася до його
грудей і заплющила очі. Він був великим, немов кит, а вона
пливла разом з ним, як беззахисний відвідувач океану, який
заглядає в підводне життя. Ніна обхопила його тіло і закрила
очі. Коли поштовхи припинилися, вони сиділи не рухаючись ще
кілька хвилин. Сніжок заховався між ними. Ніна кусала губи,
Адам гладив її по волоссю, так, немов вічність причісувала
нічне небо Всесвіту. «Закінчилося, — сказав він. — Фініто».
Повітря завмерло, вітер зник, оливи не сміли поворушити
гілками, завмерлі на краю ділянки. Дрібні краплі дощу па-
дали на їхню шкіру, одна за одною, вони падали на плаття
Ніни, на плечі Адама, і тільки Сніжок залишався сухим, він
дрібно тремтів і скавулів. Ніна погладила його, і її пальці по-
тонули в м’якій шерсті, як її тіло потонуло в обіймах. «Ходімо
додому», — сказав Адам. Він допоміг їй підвестися і, обережно
ступаючи — земля все ще не викликала довіри, — вони виру-
шили в будинок.
Через п’ять хвилин він поставив перед Ніною чашку чаю
і присів поруч, диван скрипнув під вагою його тіла. Він взяв
її руку.
Вона була сухою і гарячою.
Не встигла Ніна відпити чаю, як пішов другий удар, знову
перекочувалося каміння, земля тряслася і тремтіла, дах будинку
танцював, стіни вигиналися, ніби на картинах Сальвадора Далі.

243
 Вони обстежили будинок. Рука в руці обійшли кожну кім-
нату — на щастя, їх було зовсім мало. Вигулькнула картина
в спальні, розбилося дзеркало у ванній, в безлічі гострих ска-
лок, ніби шматках чорної криги, відбивалася дерев’яна стеля.
Адам підібрав одну скалку, і кров виступила на долоні. Ніна
кинулася за паперовим рушником і пластиром. Кров ніяк не
припинялася, і він підняв руку, немов учень, що хоче поставити
запитання вчителю. Адам, який хоче поставити запитання Богу.
«Я сама приберу», — сказала Ніна. У кухні вона знайшла
совок і мітлу, ввімкнула світло у ванній і замела скалки. На по-
лицях стояли його, чоловічі, речі: крем для гоління, зубна паста,
електрощітки. На підвіконні лежали книжки з закрученими від
води сторінками. Книжки були італійською, лекції про літерату-
ру і лекції про природу Бога, якщо вона зрозуміла правильно.
На гачку висів довгий коричневий халат, Ніна всміхнулася,
уявивши, як він після душу перетворюється на ченця. Наче
великий пагорб, укритий м’яким мохом.
Скалка за скалкою, вона зібрала дзеркало. «Рама ціла», —
сказала Ніна. «Ось і добре, — відповів Адам. — Вставимо інше,
давно треба було його замінити».
Вона взяла відро й простягнула руку до вимикача, озир-
нулася — Адам не бачив її, зробила крок і заховала обличчя
в його халат. Вона втягнула його запах сонця, оливкової олії,
трави й моря. Вона лежала на березі моря, вона опинилася
під водою, і її оточували риби, що здивовано її розглядали.
Вона пірнула глибоко, і він покликав її: «Ніно, дорога Ніно, все
добре?». І вона розплющила очі, зробила крок назад і хрипким
голосом відповіла: «Так».

244
 Землетруси стрясали острів ще багато місяців. Але цей
вважався найбільшим за десять років. Будинки тремтіли, стату-
етки розбивалися, все, що не тримали міцно в руках і на стінах,
прагнуло витекти геть.
Ніна взяла руку Адама, кров зупинилася. Вона поцілувала
його пальці. Шкіра на його руці була м’якою, покритою дріб-
ними темними волосинками. Весь світ міг міститися в цій руці,
весь світ міг бути створений такою рукою. «Мені час додому», —
сказала вона і підвелася. «Твої руки тремтять», — сказав він.
«Мине, — відповіла вона. — Я повинна перевірити, як будинок.
Анна, мабуть, телефонуватиме».
Він піднявся, виштовхуючи тіло ногами від землі, яка могла
зрадити їх будь-якої секунди, розкрив обійми назустріч Ніні,
й вона пірнула в нього, знов. Він тримав її тепло і ніжно на
прощання, немов дотик до води, як дві рідини змішуються,
як бажання залишитися і піти. Вона тримала його міцно, він
розтиснув обійми, тільки відчувши, що вона відсторонюється
на міліметр, на волосинку. Він не хотів, щоб вона подумала, що
він тримається за неї. Сніжок стрибнув на неї обома лапами,
лизнув в обличчя.
Адам стояв на ґанку і дивився, як увімкнулися фари і маши-
на вирулила на дорогу.
Ніна злизувала кров з губ, шини шелестіли по дорозі. Після
землетрусу приходить цунамі, вона пам’ятала це з підручників.
Цунамі в Португалії? В Японії? В її машині, вода хлинула з очей,
затопила переднє скло, вона не могла більше бачити дороги,
злива, яка витворювалася з неї, закрила їй видимість до всьо-
го. Вона зупинилася, заглушила мотор і вила, і била руками

245
кермо, і сльози вийшли на поверхню. Коли ридання спинилися,
коли дощ закінчився, вона витерла обличчя, подивилася на
себе в дзеркало. Червоні очі, ясний погляд. Вона зісковзувала
в прірву. Що чекає на Алісу в темряві, нам поки не видно, але
в цьому і є принадність кожного нового дня.
 дам прокинувся і ще довго лежав у ліжку. Що
старше він ставав, то більше часу у нього займало прийти
в себе. Він дивився на промінь світла, що пробивався крізь
маленьке вікно спальні. Пофарбований вітражем у зелений,
промінь пробивався стіною, водночас світло прокладало шлях
пагорбом, під яким жила Ніна. Адам уявив, як промінь світла
падає на шкіру Марії, як вона спить, і він дивиться на її пле-
че — нерухоме, лише злегка воно підіймається й опадає —
вона дихає.
Її чорне волосся розкидане по подушці, повіки міцно за-
плющені. Невидима оборона вибудовувалася навколо неї,
коли вона поринала в простір снів. М’яка лінія її плеча була
за межами його дотику. Він провів рукою по простирадлу і по-
тягнувся до книжки. В оповіданні, яке він читав, чоловік роз-
продавав усе, що мав, за безцінь. Він запитав, чи подобається
дівчині ліжко. В кінці розповіді дівчина запитала, чи в розпачі

249
він. У відчаї він. Зовні шуміло море, дощ ось-ось проллється
з величезної сірої хмари, яка зависла над його будинком.
Думка про Марію була першою та останньою в його дні.
І сьогодні нічого не змінилося. Він повернувся на бік і витягнув
руку, ніби вона могла лягти спиною до нього, і він би пригорнув
її тісно-тісно до себе. Він витягнув руку, щоб вона поклала го-
лову, і тоді він замкнув би обійми і шепотів би їй ніжності. Він
відчув її запах, він заплющив очі, він обійняв примару.
Задзвонив телефон. Телефон часто приносить неприємні
звістки, тому він все частіше відключав звук. Адам повернувся
до краю ліжка, на мить відвернувся від Марії, простягнув руку
за телефоном.
В одну мить, він навіть не встиг вдихнути в останній раз за-
пах її волосся, як вона зникла. Марія розчинилася, повернулася
у примарний стан.
Дзвонили з аеропорту. Валіза прибула. Адам видихнув
і впав на подушки. Стукнувся головою об стіну, розсміявся, його
сміх відбився від стін. Сніжок зазирнув у спальню і гавкнув.
Адам зістрибнув з ліжка і почимчикував до ванної. Він поди-
вився в дзеркало, але побачив тільки білу плитку, раму Ніна
повісила на місце. І тепер на Адама замість його відображення
дивилися чотири гладкі прямокутники.
Він умився крижаною водою. Ночі тепер стояли холодні, він
перевів погляд у вікно — може, у склі він побачить своє відо-
браження. У вікні проступали обриси кипарисів і апельсинових
дерев, аквамариновий клапоть моря, забутий художником, ви-
зирав з-за рогу. Адам стояв кілька секунд, вдивляючись в обрій.
Сніжок стрибнув на нього, передніми лапами зачепився за

250
кишеню халата і вирвав Адама з пелени думок. Він озирнувся,
поплескав пса по чубатій голові і запхав зубну щітку у склянку.
Виходячи з ванної, перш ніж погасити світло, він ще раз гля-
нув на себе в дзеркало, знову завмер усередині і навпомацки
пригладив волосся.
Кроки Адама дзвінко лунали в стінах аеропорту. Він зав’я-
зав фіолетовий шарф, закинув кінці за спину, він одягнув під-
жак і спину тримав рівною. Це був вихідний шарф, який Марія
купила йому, коли вони тільки почали жити разом, коли вона
заходила в його кабінет, удома, в Римі, стукаючи. Вона ходила
будинком обережно, ступала повільно і зупинялася біля книж-
кових полиць, які займали всі стіни, вона розгортала книжку
навмання і гортала її. І зачитувала вголос, пошепки. І притиска-
ла її до носа, вдихала запах і заплющувала очі, і робила все, що
жінки, особливо закохані в книжки жінки, роблять, коли вони
закохані. В їхнє перше Різдво вона розстаралася, приготувала
смажену курку з медом та равіолі з рікотою. Будинок пропах
яблучним штрудлем, і Адам, ще тільки повертаючи ключ у две-
рях, відчув: самотність закінчилася. Його обличчя залилося
рум’янцем, щоки палали. Він вибіг сходами, серце пульсувало
в горлі. Марія чекала на нього на вершині сходів, її очі прикуті
до темряви, з якої він з’явився.
Вона стояла, освітлена лампою, довга сукня та волосся, зі-
бране у вузол. «Куди все зникло?» — подумав Адам, приймаючи
в руки валізу з рук служителя. Чи була вона ще тут, чи зни-
кла назавжди, немов розтанула разом зі снігом? Вона при-
ходила до нього примарою, вона поверталася в його снах
і думках, і ось тепер, коли він стискав ручку валізи, він надів

251
фіолетовий шалик, щоб зустріти її знову. Він скривився, стис-
нувши ручку, вчорашній поріз все ще трохи саднить кров’ю.
Після вечері вони обмінялися подарунками. Марія, ши-
роко всміхаючись, оголюючи рівні зуби, така ж відкрита
усмішка, як і в нього, простягнула йому згорток. Шарф був
м’яким і зовсім трохи колов шию. «Шарф, у моєму віці», — по-
думав він, але залишив його на вішалці біля дверей. Щоразу,
залишаючи будинок, коли він виходив у великий світ, в бурх-
ливе і плинне, замріяне місто зі звивистими вулицями, він
занурювався в жовтий Рим, в якому фіолетовий шарф про-
кладав його шлях від неї, Марії, від теплоти її тіла, коли вона
прямувала в інший кінець міста, на роботу, і ввечері, глибоко
після заходу, повертаючи його їй, немов ниткою Аріадни,
притягаючи його додому. Він захоплював зубами кінчик шар-
фа, несвідомо, не помічаючи своїх дій, поки йшов вулицею
і думав про оповідання, яке прочитав. І знову, і знову вона
чекала на нього на вершечку сходів.
Отримавши в руки валізу — потерта коричнева шкіра, замки
на місці, закриті — вони могли і закрити їх, подумав він. Фарба
залила його обличчя, коли він залишився наодинці з валізою
в машині, він заплющив очі та поклав голову на кермо. Він ди-
хав рівно й часто, його велика китова спина здіймалася, Марія
поклала долоню на його потилицю. «Твоє волосся стало м’яким,
як у дитини», — сказала вона. Чи можемо ми любити без бажан-
ня володіти? Якщо він вислизнув в інший світ або іншу постіль?
Адам підняв голову, завів машину і повільно поїхав. Він
раз у раз простягав руку і гладив бік валізи. Важкі хмари, що
на світанку зібралися над Занте, розступилися, дали сонцю

252
протиснутися і розкидали плями світла по сірій дорозі. Вітер
гнав їх, наче отару овець. Де вони зупиняться, на яку вершину
зійдуть, щоб знайти найзеленішу траву?
Задзвенів телефон, він мигцем побачив повідомлення від
Ніни. З протилежного боку острова, в іншій реальності, в іншій
фантазії існувала ця жінка, варила каву, мружилась від світла.
Вона не знала про те, що фіолетовий шарф трохи колеться, як-
що обмотати його занадто щільно навколо шиї. Вона не знала,
що Марія прибула на острів.
Адам звернув на під’їзну доріжку і зупинився.
Він витягнув валізу з машини, Сніжок крутився поруч, вер-
тів хвостом і всім тілом. Адам насипав йому собачих сухарів
у миску, пес захрупотів, помахуючи хвостом.
Адам пройшов у альтанку, минаючи дім, поклав валізу на
килим і став на коліна перед нею. Він простягнув руку до зам-
ка. Зупинився. Піднявся, відсторонився і сів у крісло. Пружини
рипнули під ним. Він підніс руку до обличчя і зняв сонячні
окуляри. Промінь світла, відбитий у склі, дрібно тремтів. Він
проковтнув слину. Зняв шарф і втягнув носом повітря. Пахло
попелом і гострим холодом.
Пролунав «донн» у глибині його куртки. Астрід. «Коли ти
приїдеш?» — питає. Адам відклав телефон. Він дивився на ва-
лізу, ніби не відкриваючи її, він міг побачити, чи на місці те, що
він поклав усередину в Римі.
Сніжок ткнувся в нього мокрим носом, нагорі хряснуло
вікно: він не зачинив вхідні двері. Він стягнув куртку, кинув її
зім’яте тіло на підлогу поруч з валізою. Витягнув з нагрудної
кишені окуляри, ротом відкрив дужку і надів їх.

253
 Рвонув у дім, розчахнув двері, змів рахунки й окуляри, на-
решті знайшов ключ на столику, міг викинути в хвилі розпачу,
міг, але зберіг. Побіг до альтанки, став на коліна перед валі-
зою, повернув ключ у замку, той піддався після другої спроби,
і відчинив кришку. Акуратно складені, одна до іншої, сорочки,
шкарпетки, книги і принтер. «Усюди твої книжки», — бурмоси-
лася Марія. Він побачив її навпроти себе, вона стояла на колі-
нах, чорні колготки натягнулися на колінах, спідниця оголила
вузькі стегна. Волосся підняте так, що він бачив її тонку шию.
Вона погладила червоний светр, складений учетверо: «Ти
запам’ятав, як я це робила, — сказала вона. — Хороший хлоп-
чик». Він усміхнувся, він хотів дивитися на неї вічно. Він ді-
став книжки, він поклав їх на килим, Сніжок уважно обнюхав
кожну, він поспіхом дістав одяг, розкидаючи його по підлозі,
немов жертви автокатастрофи, розкидані пари шкарпеток
змішалися з довгими рукавами, гострими комірцями сорочок.
Діставшись дна, він вийняв тонку книжку у м’якій обкладинці:
Марія Арджента, вірші. Вона не взяла його прізвище.
Намацавши шовкове дно пальцями, він наткнувся на твер-
дий предмет, загорнутий в шовкову хустку, підчепив його паль-
цями і потягнув на світло.
Він стягнув шовкову хустку, приклав її до носа, закрив
очі і втягнув запах. Вона пахла трояндами і Марією. Остання
річ, яка зберігала її запах. Він ліг на підлогу поруч з валізою
і притис хустку до носа, він розгойдувався з боку в бік, і якби
хтось побачив його, якби Спірос зазирнув крізь скляні двері, як
він іноді робив, коли Адам не відповідав на дверний дзвінок,
він би побачив, що сусід помер. Що він лежить, притиснувши

254
коліна до грудей, що він притискає шовкову хустку до очей,
і плечі великого кита трясуться від ридань. Сніжок лиже його
руку, штовхає лапою. Кладе голову Адаму на стегно і заплющує
очі. Поруч з Адамом, на килимі, лежить фотографія в рамці. Він
бере її в руки, дивиться і дивиться, аж поки сонце не ховаєть-
ся за обрієм, відкидаючи довгі промені крізь заплямоване
дощами скло.
 овернення Анни затягнулося. Ніна не телефонувала
Жені — з Харкова тягло мовчанням з великим знаком питання.
Острів не відпускав її. Адам не відпускав.
Коли вони зблизилися, була середина зими.
Вітри стояли холодні, вони навіть не стояли на місці, вони
мчали, наперекір птахам, які вже повинні були перелетіти
в теплі краї. «Хоча, — міркувала Ніна, — ймовірно, це і були са-
ме ті міфічні теплі краї, куди віддалялися майже всі пернаті
з Харкова, щороку». Зграї відлітали на південь, а вона стояла,
задерши голову, спочатку — у плетеній дитячій шапочці у дворі
дитячого садка, тримаючи в руці червону лопатку для піску.
Роки по тому — у дворі школи, на уроці фізкультури, поки її од-
нокласниці бігли крос, а сама Ніна, замкнена в реальності неба,
не могла поворухнутися. «Гей, ворушіться», — крикнув учитель
фізкультури, та вона, потрясаючи головою, моргаючи, вдавала,
що біжить. Холодне повітря проникало в її легені, обпалювало

257
їх. Тіло чинило опір, немов тіло Дроворуба, заіржавіле під
дощами. Розбитий асфальт дитячого майданчика нагадував їй
поверхню Місяця.
Вона зупинилася, щоб подивитися на клин птахів у Харкові,
задерши голову, стояла там, посеред Сумської, і повз проходи-
ли люди, була неділя. Вона бачила блакитне небо і тіні, обриси
чорних птахів, що несуться на південь. Сумка з ноутбуком від-
тягувала плече. Вона відчувала себе туго обтягнутою у вузьких
чорних штанах. «Мої щиколотки повинні торкатися подолу
легкої спідниці», — подумала вона. І змінила життя. Це пізніше
знайшлася Анна, це пізніше вона прочитала про острів і наба-
гато пізніше опинилася тут, у спальні з маленьким вітражним
вікном.
Адам узяв її за руку одного вечора, пальці його рук були
м’якими, вони зовсім не звикли до фізичної роботи. Руки пе-
рекладача. Він взяв її за руку, і вона пішла за ним, крок у крок,
по кам’яних плитах вітальні. Сніжок проводив їх поглядом, не
піднімаючи голови. Відколи Ніна стала з’являтися тут часто, пес
подобрішав, більше лежав на сірій підстилці, в своєму кутку.
В каміні догорало поління, і помаранчеве вугілля жевріло на
тлі зоряного неба.
Він обережно, ніби запитуючи, торкнувся її плеча, і вона,
всупереч власним очікуванням, не відсторонилася. Тепло, що
йшло від його долоні, було м’яким, знайомим. Вона могла зно-
ву і знову повертатися думками до цього моменту, коли його
рука лягла на її плече, не пізніше, коли він роздягав її, зніма-
ючи сукню у червоних маках з її плечей, розстібаючи шовк,
ґудзик за ґудзиком, поки вона не здалася йому повністю, як

258
була народжена, як майже дійшла до шлюбу, як виринула тут,
на острові.
Вона відчувала себе молодою, сильною, вона відчувала,
що одяг їй не потрібен, і вона хоче бути якомога ближче до
нього, до його тіла. У спальні горіла єдина свічка, наче маяк,
що вказував шлях.
Коли вони зблизилися, вона міцно вчепилася в його пле-
чі пальцями, вона обіймала його стегна своїми, вона хотіла
перетворитися на одне ціле з ним. Адам заплющив очі, та
всередині нього стукало серце, серце це виходило за межі
його тіла, серце це, наповнене світлом, перейшло в її серце,
так щільно вони були притиснуті одне до одного. «He makes
love to me», — подумала Ніна. «Він творить зі мною кохання», —
повторила українською. Близькість з ним була природною, ніби
вони продовжували розмову, розпочату у вітальні. Розпочату
багато років тому. Проникаючи в неї, він торкався до свого
минулого, до молодості, яка пульсувала в ньому роки тому, до
жовтого кленового листя, що мокло на площі біля Ватикану. До
товстих сірих чайок, які снували туди-сюди, а то і завмирали
під дрібним грудневим дощем.
Він потягнувся за склянкою з водою, дав їй відпити. Вона
обережно всміхнулася, пригладила рукою його скуйовджене
волосся. Чи могли вони бути щасливішими в той момент? Думка
про Марію саднила, але десь дуже далеко, на периферії.
Було тут і зараз, і Ніна не збиралася відмовлятися від того,
що стало її власним щастям. Він кликав її на ім’я, Ніно, Ніно, ти
прекрасна, повторював він. І вона хотіла зберегти кожну мить
цієї близькості, яка шукала розрядки в напрузі. Це була гра

259
без кінця, без феєрверка, без вибуху. Вони грали в кішки-миш-
ки, він прихоплював зубами її плече, хапав зап’ястя і тримав
їх, проникаючи в неї, дивився в неї, всередину. Бути ланню,
завмирати в його обіймах, не шукаючи виходу накопиченої
пристрасті, немов перекочування ртуті, вони були гравцями
в грі, де немає переможця.
Вони заснули, міцно обійнявшись, він притискав її до гру-
дей, вдихав вербеновий аромат її волосся, його рука повільно
німіла від тяжкості її голови, і він прокинувся, через годину,
в повній темряві і, хоч майже не пив вина, абсолютно не міг
зрозуміти, де перебуває. Мить довжиною в кілька годин.
Чи наснилося йому те, що сталося між ним та Ніною. Можливо,
вона заснула тут помилково, замерзла спати у вітальні, ось
і прийшла. Але ніжність її шкіри проти м’якості фланелі, що
раніше створювала бар’єр між ними, але її дихання на його
передпліччі. Уві сні вона стискала рукою великий палець його
руки. Довірливо, як дитина. Довірливо, як Марія, подумав він,
і спазм болю пронизав його. Одним рухом він погасив свічку.
Коли Ніна повернулася з ванної, боязкий промінь світла
пробивався крізь вікно. Ніби кит, Адам виринав зі сну, щоб,
махнувши темним хвостом над сяючою поверхнею океану,
знову зануритися в самі глибини.
Вона обійняла його зі спини, увіткнулася носом в потилицю
і вдихнула запах. Вона впізнала його запах, розрізнила б його
серед сотень.
Він притиснувся спиною неї, Ніна поклала руку йому на
груди, Адам накрив її долонею. Якби вона була хвилею, вона б
охопила його повністю.

260
 Вони дрейфували знову і знову, потопаючи в снах. Ніжність
затоплювала їх, як винагорода за терпіння, за довіру. Ніна
провалилася в сон. І коли знову розплющила очі, він все ще
був тут, його рука, її рука, їхнє серце.
 іна мала запитати дозволу, але вона прокинулася
першою і за своєю природою була занадто допитливою та
нетерплячою, щоб чекати окремого дозволу. Адам притискав
її до себе всю ніч, і ребра боліли. Вона сповзла з ліжка, спусти-
ла ноги і торкнулася шерсті Сніжка, він лизнув її ступню, вона
погладила його, намацала туфлі.
Навпомацки ковзнувши руками в плаття, вона натягнула
светр Адама поверх, бризнула в обличчя водою, почистила
зуби — дзеркала все ще не було. І вийшла у двір, день сяяв
теплом, проникаючи в листя, просвічуючи його повністю. Адам
перевернувся з боку на бік в будинку. Ліжко під ним рипнуло.
Ніна оглянула сад, апельсини та лимони наливалися соком.
Оливкові дерева, обрізані, стояли оголеними, готовими до на-
ступного року. У дальньому кутку були непричесані, зарослі
троянди. Червоні і жовті голівки безладно квітли, по пам’я-
ті ще росли з минулого року, не додивилися. Трава місцями

263
підіймалася до колін, коливалася на легкому вітрі, погойдува-
лася в такт диханню зими.
Ніна проходила повз кожне дерево, торкаючись його, віта-
ючи. Минула ніч могла стати останньою, думала вона. Украдене
щастя, не моє, думала вона. Тінь Марії, її незрима присутність
нависала над днями, які вони проводили разом. Вони не бу-
ли офіційно розлучені, Адам жодного разу не згадував про
це. Якщо Марія передумає та приїде? Тепло, яке вони ділили,
обірветься, щойно дружина поставить валізу на кам’яну підлогу
вітальні.
Після вечора, коли їх захопив землетрус, Адам не згадував
про неї, хіба що побіжно і завжди в минулому часі. Питання
горіло на кінчику язика Ніни, але так і залишалося там, вони пе-
реходили на інші теми. Її дитинство, його дитинство, вони диви-
лися фільми вечорами, а вдень гуляли пляжем. «Ніхто не пише
історії про людей, які тільки те й роблять, що гуляють пля-
жем», — сказала якось Пеггі Сью за чаєм, не кавою, англійці ж!
Вона поглядала то на Адама, то на Ніну. Вони сиділи пліч-о-пліч,
і Адам розповідав про Рим, про останній книжковий ярмарок, на
якому побував, і книжки, якими набив валізу, коли їхав.
Марія була незримо присутня, для Ніни вона відбивалася
в келихах, в яких подавав вино Адам. Насправді ж це були
перші-ліпші келихи з «Ікеї», які він замовив разом з горою
інших речей, коли заїхав у будинок. Марія вибирала покрива-
ло з зеленими слонами (вони трубили фонтанами, на кріслі),
але його віддала Адаму мати як подарунок на новосілля. Ніна
придивлялася до деталей в пошуках Марії, іншої жінки, якій
змушена поступитися місцем.

264
 Вона побачила альтанку, вікна без стін, тільки дерев’яні
стовпи підтримували каркас. Вона побачила книжки всередині
і ліхтарики, зараз вимкнені, розвішані по всьому периметру —
так, що ввечері це місце перетворювалося в казковий шатер.
Вона завмерла, її нога зависла над землею, але тут же втра-
тила баланс і ступила вперед, загубилася у високій траві при-
пущень, зробила крок і ще крок, і ось вже стежка з прим’ятої
трави залишилася після неї, і Ніна торкнулася ручки дверей.
Вона озирнулася, вона пошукала поглядом Адама, хтось сми-
кав її за спідницю: Сніжок стрибав на неї обома лапами і тяг-
нув за поділ. Але книжки вабили її, вона лише хотіла пробігтися
пальцями по корінцях, хотіла тільки наблизитися, розгорнути
одну з них, притиснути до носа, вдихнути аромат, яким він буде,
як пахне його римське життя, яке він приховує від неї. Життя,
яке вона втратить будь-якої миті. Ніна згадала бібліотеку бать-
ка і трепет, що віддавався в грудях, коли вона щоразу наближа-
лася до полиць. Як книжки змінювалися — спочатку радянські
видання та фотокопії «Пікніка на узбіччі», що передавалися
з рук в руки. Як книжки застигли, коли його не стало. Як Соня
перевезла книжки у свою квартиру, і ніхто з нею не сперечався,
Лесі книжки були зовсім не цікаві, а Ніна, Ніна взяла собі лише
томик віршів Пастернака, списаний батьківською рукою.
Вона тримається за ручку, відкриває двері, і ніжна жінка
шепоче, немов кричить пташка: «Зупинись, не роби цього кроку
далі, ні, ні». Але крок, ще один крок зроблено, і Ніна йде вперед.
Вона бачить полиці з книжками, меблі, вирізані з дерева. Тахта
біля однієї з низьких стін, навпроти столу. Кольорові килим-
ки на підлозі, вона бачить і тут руку Марії, жінки, яка відбере

265
у неї щастя, яка ось-ось з’явиться на острові, на сцені. Але Марія
присутня тільки у запаху шалика на столі, тільки в рамці, вона
заточена у фотографії, вона не може вийти за межі рамки, в яку
її сховав час. Ніна підходить до столу, бере в руки хустинку,
закриває очі, вдихає. Так ось як вона пахне, ось, хто вона є.
Ваніллю, медом, сушеними трояндами. Серце Ніни калатає.
На світлині Марія дивиться трохи вгору, над камерою, з тем-
ряви, на тлі книжкових полиць, всі назви італійською, у них вдома.
Її губи відкриті в слабкій усмішці, підборіддя загострене
і підняте. А голова повністю оголена, череп обтягнутий біло-
сніжною гладкою шкірою.
Сніжок гавкає і тягне її за поділ спідниці, він стрибає і кру-
титься на місці. Ніна кладе хустку, відриває погляд від фото-
графії, Ніна обертається і бачить Адама, в темно-сірому халаті —
схожий на кита, він стоїть з чашкою в руці і дивиться на неї.
«Ти знайшла моє лігво», — каже він.
 еред тим як остаточно покинути острів, зима зази-
рала кілька разів, лилась дощами, придивлялася. Тут підхопить
листок мигдалю, там зігне оливкову гілку. Зима стояла, при-
клавши руки до обличчя, вдивляючись у вікно будинку, де жив
Адам, де спала Ніна.
Вона шукала натяки на смуток, але смутку не було. Ніна
прокидалася щодня і сиділа за столом, читала або писала.
Робила спроби вибудувати сюжет і прописати діалоги, списала
блокнот, який подарував Женя, і тепер черкала ручкою про-
стенький зошит з Мікі-Маусом на обкладинці. Різниці не було.
Крізь будинок проходило тепло, сонце проникало в усі
щілини: під вхідними дверима, між рамами, пофарбованими
синьою фарбою. Один із променів впав їй на обличчя, і Ніна
заплющила очі.
Вранці острів виглядав живим. Реальний, сонячний, з паль-
мами, на яких повисли краплі дощу, він співав симфонію

269
радості. Тут раділи зимі, природа розкривалася назустріч про-
холоді, з радістю вбирала вологу, співали кульбаби, календула
тягнулася до сонця.
Коли Ніна проїжджала сусіднє село, вона побачила Софію,
та відкривала двері кав’ярні. Біля кав’ярні стояв червоний фур-
гон з написом «Пшомі» — хліб. Ніна зупинилася і неспішно
вибрала буханку хліба, спечену в печі. Вона взяла в руки хліб,
немов той був, а він справді був, найбільшим скарбом у сві-
ті, піднесла його до обличчя, вдихнула. Софія підняла брови.
«Безсонна ніч?» — запитала вона з невеликими притиском, як
нога швачки натискає на педаль швейної машини, щоб просу-
нутися на кілька кроків уперед.
Вона взяла за звичку в теплі дні купатися в морі. Це поча-
лося випадково, в один з перших тижнів, коли вона виїхала до
моря, щоб прогулятися. Вона звично кивнула Поппі і запитала,
як у неї справи. Ніна пішла по берегу, день стояв сонячний,
і сонце розстилалося по поверхні води, немов плащ розкидало
вліво і вправо.
Вона зняла туфлі і кинула їх біля кабінки охоронця, обе-
режно торкнулася ногою води і не відвела, а ступила і другою,
продовжила шлях по мокрому піску. Що далі вона йшла, то
спекотніше ставало. Вона згадала довгі ранкові прогулян-
ки з батьками «на камені» в Рибачому. Тепер вже не було
кому її підганяти, вона тільки йшла і йшла, сама, розглядаю-
чи пагорби і горизонт, на кромці якого виднівся Пелопоннес.
Уявила літо тут, розпечений пісок і теплу, ніби в ванні, воду.
Зняла светр і пов’язала його на пояс. Тепло проникало все-
редину. Ніна зупинилася, скинула спідницю і залишилася

270
в білизні. Ще раз озирнулася на всі боки — навколо тільки
пісок, застелений викинутими на пляж корчами. Всі чолові-
ки, які теоретично могли спостерігати за нею, залишилися
в кав’ярні — Софія подавала їм каву і метаксу. «Чи там Адам?» —
подумала вона, виглядаючи його. Ніна стояла на краю води
і зробила крок уперед. Вона згадала момент, коли побачила
його на пляжі, де він стояв спиною до неї, він вдивлявся в да-
лечінь, вона придивилася в його спину, впізнала і зробила крок
у море. Хвиля лизнула коліна. Ніна здригнулася. Він стояв на
березі у светрі, фіолетовий шарф загорнутий навколо шиї, кінці
підібрані всередину. Вона хотіла кинутися і обійняти його, вона
навіть зробила крок, але зупинилася. Він повинен був спершу
побачити її, відчути її присутність, дізнатися.
Вона продовжувала йти в море, теплий вітер підштовхував
її в спину, проносився повз, погладжував. Батько сказав би:
«Пірнай, не думай довго, не розтягуй муку». Так йому подо-
балося жити — пірнати, гребти, плисти швидко і реготати від
радості. Вона пам’ятала його стару радянську зелену маску,
яку він не знімав усю відпустку. Маска ставала частиною його
обличчя, але він не ховався за маскою — він дивився під воду,
куди інші боялися зазирати. Що б він сказав, якби дізнався, що
вона почала писати книжки?
Вона зробила ще крок, і стегна занурились у воду. Ось їдк­а
хвиля, грайлива, якби хвилі могли бути грайливими, торк-
нулася її живота, і в один момент вона побачила Адама, він
обертається, вона бачить його. Бачити його щоразу: вперше —
в супермаркеті, на собачій виставці, біля воріт його будинку,
в замасленому костюмі для збору оливок, її наповнювало

271
те ж саме почуття, що і зараз. Вона входила в холодне море.
Світ чекав її під водою, жовті, лілові смугасті рибини снували
під поверхнею, поки не доступні їй, але лише вони зустрілися,
лише погляди стикнулися, вона ставала частиною його життя,
вона більше не належала собі. Обриваючи добровільну муку,
вона кинулася у воду, попливла, і вода обпікала її, погрожува-
ла вбити, а потім раптово зігріла і вже тримала її у завислому
положенні.
Вона робила гребок за гребком і пливла за батька, який вже
не міг плисти, принаймні в цьому світі. Вона пливла за Адама,
вона пливла за Пеггі Сью і її собачку. «Ти божевільна», — кри-
чала жінка з ніжним голосом. Вона майже пищала, але Ніна
продовжувала плисти.
«Що далі?» — подумала вона. «Що трапиться далі?» —
подумала вона, перевернувшись на спину. Розглядала ся-
юче небо над головою. Чайка пролетіла, розкинувши крила,
прорізала небо.
 оре світилося білою кригою, сонце підіймалося
все вище, та ось поверхня моря відокремилася від білизни
неба і сяяла окремим океаном світла. Пальма у дворі хи-
талася від вітру, як віяло у турецького султана. Танцювало
на вузьких хребтах гостре вузьке листя. Вітер прочісував
їх одне за іншим, усміхаючись. Жовті квіти відкривалися
назустріч небу.
Адам розплющив очі й дивився на плями світла, які віт-
ражне віконечко залишало на стелі. За своє життя він не знав
нічого іншого, крім як писати. Він прокидався з текстами, він
засинав з історіями. Сьогодні він прокинувся зі своєю старі-
стю. Коліно боліло, поперек нив. Він потягнувся за окулярами,
намацав халат. У ванній на нього дивився відбиток прожитих
років. Його кучері час обстригти, щетину — поголити. Сніжок
лизнув його в коліно.

275
 Я бачу його в кав’ярні, синя «хонда» зупиняється біля веран-
ди, на якій порозсідалися літні греки. Один з них, в гірчичного
кольору куртці і картузі, зрушеному трохи набік, простягає
Адаму руку для вітання. Той питає: «Ті капете?» («як справи?») —
та проходить далі, в кафе. За стійкою стоїть Софія, вона ди-
виться в телефон, а в іншій руці тримає недопиту чашку кави,
першу або другу за сьогодні. Побачивши Адама, вона відкладає
телефон, перехоплює чашку в ліву руку і простягає для рукос-
тискання праву. Він приймає руку і відчуває м’яку шкіру її руки.
Від неї йде тепло, але не те, яке йшло від Ніни.
«Що тобі зробити?» — запитує Софія, і Адам завмирає
в нерішучості. Кава м’яко проникає в ніздрі, її аромат змі-
шується з чимось недозволеним, майже як кидання курити
у Ніни. Тільки він сам собі давно сказав, що кава приводить
його в дивні, погані навіть, місця, депресивні. Він ледь тримає
розплющеними очі, Софія зауважує вголос: «Погано спав?»,
підморгує. «Зроби мені подвійний еспресо», — каже Адам та іг-
норує це її питання. Він зауважує, що Софія пахне лимонником
і ваніллю. Він зауважує її волосся, розкидане по плечах. Інший
томик поезій — не той, що Ніна залишила на столику у вітальні,
коли йшла, — пече його кишеню. Невже він читатиме вірші?
Він відчуває себе зламаним, він відчуває, що його голова
не там, де була раніше, що його думки розгублені, що він не
присутній навіть тут. Але він займає місце на веранді, в кутку.
Книги, які повинен перекладати, словники, він залишає у сумці,
дістає поезії і читає пошепки. Читає про черепаху, яка три-
має на своїх нитках птахів, що літають в небі. Чи існує ще ця
нитка, що пов’язує його з Ніною? Або вона ось так легко може

276
порватися? Він дивиться на калюжу, в якій відсвічує сонце.
Якби він міг повернути час назад і розповісти їй.
Новини про хворобу Марії прийшли несподівано, вона
спочатку відчула слабкість, не поспішала виходити з дому на
роботу, забувала нафарбувати губи, але волосся сушила тепер
феном, ретельно розчісуючи. Вона спала допізна, й Адаму вже
доводилося трясти її за плече, шепотіти на вухо ніжності, але
без бажання, що раніше пробивалося в ньому, як весняний
струмок, тепер замість нього прийшла жорстка тривога, вона
зайняла кожну хвилину і змусила його взяти її за руку і відве-
сти до лікарні. «Я б ніколи не пішла до лікаря», — говорила вона
йому потім, і він не знав до кінця, у цьому зауваженні звучав
докір чи подяка. А хто взагалі очікує своєї смерті, вірить у свій
кінець по-справжньому? Вона раз-у-раз заглядала в дзеркало,
їй важко було жити без волосся, але і здатися вона не могла.
Вона любила дивитися, як бавляться діти, вона торкалася кож-
ного шалика на прилавках і обирала саме той, кашеміровий,
вона вгризалася в смажену курячу ніжку, жадібно пила черво-
не вино. Занадто вони були щасливі разом, занадто тісно він
притискався носом до ямочки на шиї, коли вони спали.
Вона не хотіла ставати амазонкою. Марія прагнула ходити
на роботу, робити каву для шефа — дві ложки цукру. Чим він
там займався? Книжки видавав, путівники по Італії, напевно.
Адама нескінченно оточували люди, пов’язані з книговидан-
ням. Вона хотіла носити свій зелений кардиган і повертатися
додому, до нього, в їхню темнувату наприкінці дня квартирку,
де ніколи не було достатньо місця для книжок і платівок, які
він все ніс і ніс додому.

277
 Вона не хотіла його залишати занадто рано, вона взагалі не
хотіла, щоб він складав потім її сукні в коробки, її панчохи ви-
кидав на смітник, її фотографії прибивав до стіни на кожному
кроці вітальні, в коридорі, з вічно перегорілою лампочкою, яку
він забував змінювати, і потім, лаючись, підіймався у вітальню
з передпокою, спотикаючись на кожному кроці. «Ось була б
у нас дочка, — бурмотіла вона, — наше розставання не було б
таким болісним», але він мовчав, дітей у них не було, що ро-
било його життя і легшим — не було кому витирати сльози, але
і складнішим — у нього залишилися тільки її сукні та панчохи,
лише фотографії та примарний запах парфумів, коли він роз-
гортав шалик, яким вона вкривала плечі.
«Ще є час, я можу все виправити», — подумав він. «Ти досі
можеш її повернути» — сказала йому я. Адам дивиться в ка-
люжу, він бачить відображення пагорба, смарагдового його
вигину. Коли Софія ставить перед ним чашку кави, він легенько
торкається її зап’ястка. «Залишся», — говорить. «Як твої спра-
ви?» — запитує. Софія всміхається, вона сідає на край стільця
і закидає ногу на ногу. «Все добре», — відповідає вона. «Не
може бути, — відповідає Адам. — У тебе завжди все добре.
Як же ти надихаєшся?» Софія знизує плечима. «Я не люблю
замислюватися про складне. Навіщо ускладнювати життя,
якщо можна бути щасливим?» — каже вона. Адам відпиває
кави. «Що це у тебе?» — запитує Софія. Вона показує нама-
нікюреним пальцем на обкладинку книжки. Чорно-біла фо-
тографія Мері Олівер. «Поезія», — відповідає Адам. «Ніколи не
розуміла, в чому сенс віршів». Адам закушує щоку. «Ні, не щоб
розплакатися, — пояснює він пізніше мені, — аби не сумувати

278
за Ніною». Він не читає Софії віршів, вони сидять ще хвилину
або дві, або п’ять поруч, вони говорять про погоду, що мені не
цікаво, і я не переказуватиму порожні розмови.
Адам допиває каву і відчуває, що кров прилила до його тіла,
воно пульсує, і в голові повне сум’яття. Він притупує на місці,
залишає кілька монет на столі і виходить на вулицю.
«Я повинен розповісти їй правду», — твердить Адам. Він на-
лаштований рішуче, але разом з тим дія кави слабшає і впев-
неність зникає.
Він сідає в машину, на чорному вініловому сидінні поруч він
бачить коліна Марії. Він тягнеться до них рукою, він говорить
швидко: «Маріє, якби ти була тут, я б не був таким розгубленим,
я б взагалі не загубився». Він тягнеться до сидіння, але його рука
хапає лише повітря, промені сонця, що пробираються сьогодні,
в кінці року, всюди. На острові ніде сховатися від тепла, ніде
сховатися від любові, які приходять все одно, хочеш ти того чи ні.
Я нахилила голову ближче до губ Адама, я доторкнулася
скронею до його скроні, щоб розчути, чому він плаче в салоні
блакитної «хонди», вікна підняті, піт стікає по його чолу і змі-
шується зі сльозами. Я притулила вухо до його вуха, і я чую,
що він шепоче: «Якщо я скажу вголос, що Марії більше немає,
вона помре по-справжньому». Я б хотіла обійняти його зараз,
витерти його сльози, але я далеко від нього — у своїй майстерні,
фарби розпливаються на папері, перетворюються на оливкові
дерева. Тому я продовжую слухати, продовжую розповідати
історію, яку він і Ніна розказували мені день за днем.
Коли сльози вщухли, він дістає хустинку і витирає нею об-
личчя. Він дивиться на калюжу на асфальті, в якій відбивається

279
зелений пагорб. «Моє життя, — бурмоче він, — тепер лише
віддзеркалення життя, яким воно може бути: сяючого моря, ри-
би, викинутої на берег, собак, що сплять у вольєрах, те, як Ніна
йде поруч зі мною, дотик її ліктя оживив мене, лише доторк
оживив мене. Я хочу більше доторків, я хочу більше радості. Моє
життя не закінчилося, поки я дихаю».
 онце заливало поверхню моря, небо було розфарбо-
ване сірими яскравими хмарами — Ніна пила каву на веранді
та дивилася на їхній повільний рух.
Вони пливли величезними кораблями, несли вантажі з води,
яка проллється десь поруч, ось-ось, але ще не тепер. Вона ди-
хала легко, поправила шарф і стиснула в руках чашку.
Вчора повернулася Анна.
Ніна забрала у неї валізу і віднесла до спальні, Анна зняла
пальто і обійняла Ніну. Підійшла до Ектора, він сидів у кріслі
біля розпаленого каміна — оливкові поліна пожирали вогнем
мигдальні — чекав на неї. Він спробував встати, але ноги підве-
ли його. «Втомився з дороги», — всміхнувся він, Анна похитала
головою і подивилася на Ніну.
Вона пройшла в кухню, поставила на стіл пляшку оливкової
олії, з машини вони разом дістали мішок грубої муки. Ніна
думками була на Василікосі, у неї колібрі вилися у волоссі

283
і голосно стукало серце. Вона пам’ятала, що є любов, і знала,
що таке смерть. Подумала про батька. Анна заповнила бу-
динок музикою і радістю. Ектор з підтримкою Ніни встав на
ноги і взявся до справи. Він допомагав у хатніх справах, він
розставляв тарілки для обіду, Анна приготувала пасту з томат-
ним соусом.
— Залишайся, скільки хочеш, — сказала Анна, — ми будемо
раді.
Але Ніна бачила за їхніми поглядами, за ритмом життя,
який незмінно виникав, що їм потрібно повернути собі свій
дім, що вони займають будинок повністю, удвох.
— Я майже закінчила книжку, — сказала вона. — Залишилося
написати фінал.
По обіді Анна подала каву з мигдалевими біскоті.
Їй захотілося курити, разом з кавою, вона хотіла зробити
затяжку і відчути, як легкий дурман заповнює, крутить голову
і на п’ять хвилин всі питання відступають, як хвиля відходить
від берега, щоб повернутися з новою силою.
Зима добігала кінця, ось-ось весна почне відвойовувати
право на своє місце.
З протилежного боку острова було вітряно, хмари, все ті ж,
які бачила Ніна, здавалося, пливли ще швидше. Погойдувалися
в такт рухам серця оливкові дерева.
Адам схилився над книжками — окуляри опущені на кін-
чик носа. Речення ніяк не давалося йому, воно розтягувалося
і стискалося, а коли він намагався схопити сенс, той відлі-
тав і кокетливо помахував крильцями зі стіни біля вікна. Він
зняв окуляри та закусив дужку. Якби Марія була поруч, вона

284
вихопила б окуляри, вклала б їх у чохол і з силою захлопнула б.
Але Марії поруч не було, вона перетворилася на спогад.
Сонячний промінь падав на його папір. Він продовжив пи-
сати. «Любов, — подумав він, — любов — це те, що допомагає
нам рухатися далі, в перекладі любов до тексту — рушійна сила.
Коли любиш, не хочеш змінити, коли кохаєш, хочеш допомогти
розквітнути тому, що вклав автор».
Хустка Марії лежала поруч. Він провів по ній рукою, стиснув.
Сніжок сопів за його спиною, на канапі.
Він озирнувся, йому здалося, що в будинку хтось є.
Спірос ходив садом, Адам попрямував до нього. Кава,
балачки. Всередині у Адама щось кольнуло. «Хоч би інфаркт», —
подумав він. Сховався в альтанці, виринув знов. Паперовий
пакет у руках. «Ось, твоїм племінникам має сподобатися».
Французький слонику, час прощатися.
 сю ніч збирався дощ. Небо осявали фіолетові розря-
ди блискавок, і на миті острів висвітлювався повністю, в буз-
ковому світлі спалахували дахи будинків, гострі ножі кипа-
рисів, м’якість оливкових дерев, на яких ставало все менше
оливок — їх збивали палицями і дощем. Блискавки були без-
звучними, схожими на перешкоди в телевізорі, коли ще зви-
чайні антени були в ходу.
Ніна розтягнулася на ліжку і дивилася у небо, думала про
Харків, про маленьку квартирку, в якій вони з Женею будуть
щасливі. І потім нещасливі. Про розбитий посуд, про поділені
платівки. Навіщо ми вступаємо в стосунки, якщо вони все одно
приречені на розлучення? Безвихідна самотність, що виростає
зі зради. Небо стало майже білим, вдарив грім. Дощу не було.
Ніна спустила ноги з ліжка і намацала гумові чоботи.
Відкрила внутрішню кишеню дорожньої сумки, дістала пачку

287
тютюну. Розправила піжаму, яка була їй на розмір більша, вона
не хотіла навіть випадково наштовхнутися на Ектора вно-
чі, вдягнута в коротку нічну сорочку. Одягла светр поверх
і вийшла надвір із задніх дверей. Намацала в кишені светра
ключі від машини.
Блискавки продовжували гру в квача. «Середина ночі, я вже
не засну сьогодні», — подумала вона. Вона подивилася на ос-
трів, ще одна блискавка, ще один далекий грім. На Закінтосі
легко уявити, що боги керують життям острів’ян, сидячи на ось
тій величезній хмарі, яка ніби виросла з ядерного вибуху або
була напхана дріжджами. Ніна уявила клоуна, що видуває ве-
личезну хмару цукрової вати посеред парку Горького в Харкові.
На довгій алеї, він оточений усміхненими дітлахами. Дорослі
сидять на лавках, жінка крутиться в різнобарвному платті, за-
кинувши голову, вона сміється, і звук від її сміху змішується
з громом. Хто сказав, що Бог — неодмінно чоловік?
Як блискавка розквітала назустріч грому, так і Ніна хотіла
висвітлити свій шлях назустріч Адаму. «Чи пробачиш ти мені
цю поїздку, чи пробачиш ти мені те, що я налечу без дозволу», —
подумала вона.
Ноги замерзли й самокрутка догорала. Одна, друга крапля
дощу торкнулися її волосся. Холод проникав під светр, під
фланелеву піжаму. «Я вільна, — прошепотіла Ніна. — Я вільна
робити те, що хочу я».
«Чесне слово, — говорила вона мені, коли ми зустрілися на
каву. Вона бродила по майстерні, зупинялася то біля одного, то
коло іншого малюнка. Вона була невтомна і блукала по кімна-
ті. — Чесне слово, я хотіла тільки подивитися, чи він не спить».

288
 Вона сіла в машину, завела двигун і потихеньку молилася,
щоб не розбудити Анну й Ектора. Заспівало нічне радіо — Пеггі
Сью в радіорубці ставила щемкого Стінґа і пронизливого Пола
Маккартні. Золоті лани розстелилися перед нею, і вона брела
ними, тримаючи за руку свою музу. Але ось муза відволіклася
на мить, вона стежила за падаючим літаком, схилилася над
кошеням, що помирало на узбіччі, і Ніна не витримала напруги,
не витримала глибини, натиснула на газ і рвонула геть і геть,
залишаючи за собою чорний зошит з дописаною історією. Ось
чому вона прокинулася за годину до світанку, ми бачимо і зараз
білі листочки, ми бачимо їх, і вони розкриті. Дописала. Хмари
згущувалися на чорному нічному небі, яке ще вдень прикидало-
ся абсолютно безтурботним, блакитним і ясним. Ані хмаринки
на цьому денному зимовому небі, ані хмаринки.
Острів спав, подекуди по боках дороги вигулькували коти,
Ніна била по гальмах, чорний кіт переховувався в кущах.
«Гра на виживання», — подумала вона. І згадала вітер на
обличчі, коли вона такої ж ночі, тільки безмісячної, стояла на
краю даху і вітер овівав її обличчя. Він не підштовхував її, він
намагався її втримати, сказати їй: «Повільніше, вповільнися
і, будь ласка, не роби того, що ти хочеш зробити. Не стрибай,
Ніно. Не стрибай». Але вона вже намірилася зробити крок, не
вона навіть, а голос в її голові. Ніжний жіночий голос, хоча ні,
вона взяла в руки одну з моїх картин, яка звучала не ніжним
жіночим, а юнацьким голосом. Так точно, немов він бив у бара-
бани в її голові, він не давав їй, справжній Ніні, вийти назовні.
Він взяв її за шкірку і підштовхнув уперед, до краю даху. Ніна
прокинулася в лікарні. Залишилася жива.

289
 Ніна засовалася на сидінні. Підкрутила радіо трохи голосні-
ше. Вона не любила про це говорити.
Вона проминула невеличке село і додала газу на повороті,
трохи занесло, викрутила кермо. Чи буде він радий їй посеред
ночі? «Але ж тільки подивитися, — думала вона, — чи горить
світло в його кабінеті. Може, він працює. Або внизу, біля каміна».
Ніна повернула на під’їзну доріжку. Краплі дощу поча-
ли падати. Великі краплі, одна з них могла б напоїти коше-
ня. Зупинилася, заглушила мотор, щоб побачити його вікна,
їй потрібно було вийти з машини. Вона бачила тільки дах його
будинку і темні вікна на другому поверсі. Повітря наповнилося
шелестом, вода падала потоками на опале мигдальне листя,
пожовклі, але місцями ще зелені, вони немов маленькі кора-
блики, збивалися в купу, як човни після шторму, під час шторму.
Блискавка освітила Василікос. Ось він, знак питання острова,
ось вона, відповідь. Ніна вийшла з машини. Вона вийшла з ма-
шини, прикрила дверцята. Вона стояла під дощем у темряві, її
піжама промокла, светр поважчав.
На сумніви не було часу, крапля за краплею, Ніна промо-
кла. Вона обійшла будинок, світло на ґанку не горіло, віконце
в спальні було темним. «Нехай буде так, — подумала вона, —
я послухала Стінґа, я прогулялася золотими полями. Мені біль-
ше нічого не потрібно». Але вона вдивлялася в темряву, коли
побачила, що у вітальні горить лампа. Вона розвернулася, щоб
піти. «За тебе мають боротися», — наполягав голос юнака.
«Я змерзла», — нила дитина. Батько мовчав.
Ніжний жіночий голос сказав: «Постукай. Зроби те, чо-
го хочеш ти, а не те, що, інші думають, тобі треба». І вона

290
постукала. Ледь чутно — так, що коли він спить, вона не роз-
будила б його.
Загавкав Сніжок, його голос, як і її стукіт, потонули в шумі
дощу. Дощ пеленою опустив воду на землю, небо хотіло обі­
йняти землю. Двері залишалися зачиненими, Сніжок гавкав
з іншого боку, та тільки Ніна чула це — не сусіди, не Спірос,
не Адам не могли його почути. Води було так багато, що вона
не могла зрушити з місця, здавалося, зроби вона крок, і море
забере її геть.
Ніна стиснула долонями скроні. «Не варто було приїжджа-
ти сюди, достатньо було написати повідомлення, зателефо-
нувати. А якщо він не один», — думала вона. Вода підступила до
ґанку, горло саднило. Дощ ущух. «От зараз кинуся до машини», —
подумала вона. Спалахнуло світло на ґанку. Жовтим висвітлило
її светр, її обличчя. Обіцянкою тепла розфарбувало ніс і плечі
та закручені пасма волосся.
«Ніно, Ніно, здрастуй», — сказав Адам. Він стояв на ґанку,
зубна щітка в руці, волосся скуйовджене, сірою хмарою світить-
ся навколо голови, а Сніжок кинувся на Ніну, вона відскочила,
але він вже уперся передніми лапами в її живіт і лизав, і цілу-
вав її — вона нахилилася.
Вона пройшла в будинок, Адам стягнув з неї жовті гумо-
ві чоботи. «Ти промокла наскрізь. Що ти тут робиш?» — «Ти
один?» — запитала вона, не підводячи очей. «Звичайно, один.
Як може бути інакше?» — відповів він, і вона усміхнулася:
«Виявляється, не може».
Він дав їй рушник і суху піжаму.
— Знову я у твоєму одязі, — сказала вона.

291
 — У фланелі ти мені подобаєшся навіть більше, ніж у шовку.
— Що ти робиш тут посеред ночі? — повторив він, наливаючи
їй чашку чаю.
— Ти хочеш, щоб я поїхала? — запитала вона.
— Ні, ні, залишись, — він взяв її за руку, він поцілував її долоню.
— Ні, не за цим я тут, — вона відвела долоню, вона приклала
руку до чашки, та він сів поруч з нею, на диван.
— Ти можеш друкувати, скільки захочеш, — він кивнув на
машинку.
Орхідея випустила свіжу стрілу рожевих квітів.
— Я дописала роман про Анну, — сказала Ніна.
Наче й не було між ними близькості, не було альтанки, світ-
лини. Правди.
Поцілунок вона сховала в долоні, пахло палаючим миг-
дальним деревом — Зевс кидався новими блискавками, роз-
важався і реготав. Пристрасний коханець, шалений ревнивець,
він не був Купідоном, що зводив закохані серця. Він подарував
Ніні фіолетові спалахи, трепет на межі смерті і відчаю, воду, яка
хлинула звідусіль, і в кінці — папір та ручку і погляд письмен-
ниці, щоби бачити.
Світло вже почало з’являтися на обрії, але темні хмари за-
стилали небо, і вона примружилася, щоб роздивитися його
обличчя, що воно виражало, вона силкувалася прочитати.
— Присядь. Чому б тобі не присісти? — повторював він знов
і знов. Вона дивилася, як він наливає чай у чашку.
— Я завтра їду, — сказала вона.
Адам зробив швидкий крок назустріч, схопив її за плече,
обняв, притис до себе всім тілом. Вона відчула запах його тіла

292
і крему для гоління, і піна заплуталася в її волоссі, як піна на
Кораконісі парила над нею, коли вона плавала в морі. Він обі­
йняв її, і її обличчя сховалося в його плечі. Він шепотів: «Я не
можу сказати цього вголос, розумієш, не можу. Ніно, зрозумій
мене, якщо я скажу це вголос, то все закінчиться, закінчиться
моє життя і доведеться починати заново». — «Що ти таке
кажеш?» — вона завмерла в його обіймах, як голубка завмирає
у котячій хватці, блимає темними очима і чекає, чекає шансу
вислизнути, але ось обійми відкриваються, а птаха залишається
притиснутою до великого сірого кота. Вона слухає його серце,
те, що залишилося від серця, в будь-якому випадку, і вона зали-
шається, слухає глухі удари, які відмірюють ритм нашої історії.
І Адам, повертаючись до цього дня знову і знову, згодом, пе-
ред сном або коли він відривався на мить від паперів, і погляд
його ловив особливо пухнасту хмару, Адам думав про цей день
і не міг зрозуміти, чому обійняв її і тримав так міцно і чому
потім взяв її за руку, накинув на плечі шаль та посадив за стіл.
Вона сиділа, пташка пташкою, підібгавши ноги, і дивилася
на нього. Він все говорив і говорив, він словами заповнював
порожній простір будинку, і вже Ніна бачила, вона вже знала,
що не Марія обирала скатертину для столу, що не Марія розві-
шувала його одяг на вішаках у шафі. З кожним словом, яке він
промовляв, з кожним подихом, який він випускав з себе, вона
розуміла: не буде у неї Жені, і Харків вона теж не скоро побачить.
Він не підводив на неї очей, доливав ще чаю, продовжував
говорити. Слова, які він тримав у собі, лилися легко. «Вона по-
мерла, — сказав він. — Вона хворіла і померла. І я не міг більше
залишатися у квартирі, яку ми ділили на двох. Рим став тісним

293
для мене, за кожним кутом я бачив її. За кожним поворотом
я бачив Марію, в кафе, де ми снідали щонеділі, в музеї, у ванній
кімнаті».
— Я втратив її, вона більше не живе, — сказав він. Тіні тан-
цювали на підлозі. І звідки тільки взялося сонце, здивувалася
Ніна. І знову сховалося.
— Ніно, скажи що-небудь, — він простягнув руку, щоб торк-
нутися її. Ніна постукала пальцями по стільниці, відсунула руку.
— Тобі час переодягнутися, — сказала вона. Встала
і потягнулася.
— Коли ти приїхав на острів, ти всім сказав, Пеггі Сью,
Спіросу, Поппі навіть, хоч вона й не питала, що Марія ось-
ось приїде.
Адам стояв посеред вітальні — светр і джинси, куточки бла-
китної сорочки визирають з-під коміра, — і тепер мовчав він.
З-за хмар вирвався промінь світла і черкнув по поверхні
столу. «Що далі? — подумала вона. — Що далі?»
Вони залишаються сидіти там, під шум дощу, що починався,
він дрібно мрячить по даху, поливає вікна, залишає бризки, він
пестить героїв історії, і питання «що далі?» висить між ними
і поки залишається для нас відкритим.
Я бачу, як вони сідають у машину. Вони їдуть у місто, дощ
посилюється, і вони продовжують шлях. Адам вдивляєть-
ся в дорогу, він одягає окуляри. «Давно пора», — гмикає Ніна
і штовхає його кулачком у бік. Він тримає кермо міцно, з-під
коліс злітають бризки води. Ніна розплітає косу. Вона зні-
має гумку і пробігає по волоссю пальцями, ніби гребенем.
Адам відчуває запах ромашки. Місто запружене автівками.

294
Сезон чи несезон, а острів’яни ходять в офіси, банк, по хліб
і свіжу каву.
— Одного разу ти показав мені своє улюблене місце на
острові. Тепер моя черга, — каже Ніна.
Вони проїжджають.
— Далі, далі, — каже Ніна.
— Тобі б слід було бути за кермом, — бурмоче Адам, ніби
вони одружені вже багато років. — І що це тобі спало на
думку — вибиратися в подорож під час дощу?
— Далі, далі, — шепоче Ніна. Вона схилилася над зошитом,
пише олівцем слова. Далі її життя зміниться, але вона поки не
знає як.
— Тут, — вона торкається його рукава. Він зупиняє машину.
Вони виходять, Ніна відкриває багажник і бере сумку.
— Ні, — каже Адам, — ти не зробиш цього.
— Ми, — каже Ніна і йде вниз, на пляж. Вона йде попереду,
і він бачить її вузькі плечі, він бачить її розпущене волос-
ся і спідницю, що погойдується в такт її крокам. Вона знімає
взуття, вона не озирається. Вона знає, що він піде за нею. Він
винен їй це. Вона знімає светр, вона знімає спідницю.
— Тепер ти, — вона дрібно тремтить. Біла вода пахне сіркою,
запах заповнює собою їхні легені, вихлюпується зі сторінок
цієї книжки.
— Якщо ти захотіла скоїти спільне самогубство, тобі потрібно
було мене попередити — я б нагодував Сніжка, — він бурмоче,
поки знімає джинси, вона бачить його ноги, порослі темним
волоссям. — Я б узяв плавки.
Вона знімає білизну. Обертається, він знімає свою.

295
 — Божевілля, формене божевілля, — бурмоче він.
— Божевілля, формене божевілля, — бурмоче жінка з ніжним
голосом.
Ніна бере Адама за руку, і вони заходять у воду. Крок, ще
крок. Вони опускаються у воду, стегна, живіт, плечі.
— Пливи за мною, — каже Ніна. Слова плутаються в роті, вони
рвуться на папір, але писання — потім, спочатку — життя.
Виходить сонце, воно розчищає теплом шлях серед хмар
і розкриває велике бліде небо. Адам гребе швидко і сильно,
він дивиться на Ніну, її волосся темним плащем розстилається
за нею, оберігає її. Біле тіло тане в білій воді.
Вони пливуть, відпльовуючись, дрібні хвилі похитують їх. На
якусь мить Ніні здається, що вона не здасться, що пливе вона
даремно. Живе вона даремно. «Краще б вона повернулася до
Харкова», — бурмоче юнак. «Пливи, пливи, — каже дитина в її
голові. — Пливи» І вона гребе далі, кожну секунду поглядаючи
на Адама. Він супиться і пливе. Мовчить.
Вони пропливають повз маленький пляж, повз грот, у який
можна пірнути. Запливають під велику кам’яну арку, Ніна відчу-
ває, що Вона тут. Вони дуже близько, вода тут тепліша, зігріта Її
диханням. Обличчя Адама змінюється, він роззирається.
— Я ніколи тут не був.
Стривожена чайка вилітає з печери, кричить.
Ніна зупиняється. Вона ширяє у воді, і Адам зупиняється
поруч з нею. Вона бачить його тіло, тіло дорослого чоловіка,
що стоїть на порозі старості, але ще міцного, живого. Він зади-
хається, але тримає голову високо.
— Подивися, лишень подивися на неї.

296
 Ніна розгладжує воду, даремний жест, хвилі надходять одна
за іншою. Адам опускає очі, і в цей момент роки життя з Марією
проходять електричним струмом крізь нього: вона стоїть на
верху сходів, очікує його, вона сміється, вона кидає тарілки
з бабусиного сервізу в нього, вона, вона, вона, вона спить під
водою. Її обличчя, її волосся, її очі і ніс, її голос заховані під бі-
лою, під блакитною водою. Він торкається її чола, пірнає і про-
водить рукою по її волоссю. Ніна відпливає далі, тримається за
камінь, дивиться на море, де воно зустрічається з небом. Небо
розчистилося, воно сяє зимовим світлом.
Ніна пливе назад, до берега. Адам повертається хвилина-
ми пізніше. Вона витирає його плечі. Допомагає застебнути
сорочку. Ґудзик за ґудзиком. Вони лежать на ріні, його рука під
її головою. Вони дивляться в небо, воно сяє.
Від щирого серця дякую моїм героям та героїням, музам і дру-
зям, які допомогли та підтримали мене у написанні цієї книжки.
Моїм батькам, Ользі й Анатолію Золотковським.
Мамо, ця книжка для тебе, ти чекала на мій другий роман —
ось він.
Моєму чоловікові, Тарасу Калмикову — за любов, поїздки за
натхненням до моря та найсмачніші гарячі канапки з сиром.
Бабусі Анні — за теплоту й доброту, які я несу у світ.
Найуважнішим читачкам, які приділили свій час та увагу
«Несезону»: Анні Цяцько, Анні Липській, Євгенії Тугушевій, Ма-
рині Грицька-Анненковій, Наталії Ясіновській, Валерії Пампусі
та Катерині Годік.
Славі Світовій — за допомогу на кожному кроці. Саме ти була
читачкою перших розділів і пройшла зі мною весь шлях.

299
Гамлету Зіньківському — за дружбу, аудіолисти, жарти і постій-
ні нагадування: «Просто допиши книжку».
Катерині Оаро. Дякую за твою підтримку та спільне писання,
яке допомагає мені підтримувати письменницький графік ро-
боти й розповідати нові історії.
Видавцеві Василю Дроняку, редакторці Інзі Кейван та письмен-
ниці Христі Венгринюк — за віру у мій твір.
Софії Коліогоргі з кав’ярні у сусідньому селі Махірадо. Ми
разом вигадували назву, обговорювали обкладинку, пили каву
та чай і багато сміялися. У цій кав’ярні, поруч із церквою, і на-
писано більшу частину роману.
А також дякую Наталці Анцибор за те, що тримаєш тил, Ніні
Літвіновій — за набір тексту, коли я пишу вручну, Ксені Різник
та всім моїм читачам. Добра вам!
 Літературно-художнє видання

Таіс Золотковська
Несезон

Роман-медитація

Літературна редакторка Інга Кейван

Коректорка Людмила Лободзець
Обкладинка Оксани Драчковської
Макет і дизайн Анастасії Ярощук

Підписано до друку 25.01.2022. 84 × 108 1/32.

Умов.-друк. арк. 15,96. Обл.-вид. арк. 10,33.
Наклад 1 000 прим.
Замовлення № 702.

Видавництво «Книги – ХХІ»

Адреса для листування:
а/с 274, м. Чернівці, 58032, Україна
тел.: +380 (372) 586021, моб. +380 (98) 7150181
booksxxi@gmail.com
books-xxi.com.ua

Свідоцтво про державну реєстрацію

ДК № 5259 від 16.12.2016 р.

Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом

в друкарні ТОВ «Друкарня „Рута”»
(свід. Серія ДК №4060 від 29.04.2011 р.)
м. Кам’янець-Подільський, вул. Руслана Коношенка, 1
тел. (038) 494-22-50, drukruta@ukr.net