Розділ 1

Я не була з Фінні тієї ночі у серпні, але я так реалістично змогла її уявити,
наче це дійсно мій спогад.
Коли він їхав у червоній машині, що йому подарував батько на день
народження, зі своєю дівчиною Сільві Вайтхаус, на вулиці дощило. За декілька
тижнів Фінні виповнилося б дев’ятнадцять.
Вони сперечались. Ніхто ніколи не каже, про що саме вони сперечались.
За думкою інших, це не важливо для історії. Проте вони не знають, що є ще й
інша історія, яка ховається під фактами, які вони не бачать. Насправді вони не
розуміють, що причина суперечки має вирішальне значення для моєї історії.
Я ніби бачу це: розмиту дощем дорогу та миготливі вогні від машин
швидкої допомоги й поліції, що линуть крізь нічну темряву, попереджаючи тих,
хто проїздить повз – тут сталась аварія, будь ласка, їдьте повільно. Я бачу Сільві
на задньому сидінні поліцейської машини, її ноги тарабанять по мокрому
тротуару, поки вона говорить. Я не чую її, але бачу, як вона розповідає слідчим,
чому вони сварились, і я знаю, знаю, знаю, знаю… Якби він був зі мною, все
було б інакше.
Я бачу їх у машині перед аварією: ллє як з відра, вулиця й тротуар такі
мокрі й слизькі, ніби на них вилили олію. Вони їдуть крізь ніч, на жаль, разом,
та сперечаються. Фінні хмуриться. Він відволікається. Він не думає ні про дощ,
ні про машину, ні про мокру дорогу. Він думає про його суперечку із Сільві. Він
думає про причину сварки, і машину раптово заносить праворуч, що виводить
його з роздумів. Я уявляю, як Сільві кричить, і він намагається врятувати їх,
проте занадто вивертає кермо.
Фінні пристебнувся, він невинний. Однак Сільві не така. Під час
зіткнення, вона пролітає крізь лобове скло та вилітає в темряву, лише дивом
отримавши тільки незначних подряпин на руках та обличчі. Хоча все це правда,
важко уявити таку картину. Настільки важко, що навіть я не в змозі цього
зробити. Все, що я можу побачити, це момент після того, коли вона невагомо
зависла в повітрі, розмахує руками, ніби в сповільненій зйомці, її ледь
закривавлене волосся розвіяне, як у русалки, а рот відкрився від крику паніки.
Темна мокра ніч оточувала її ідеальним силуетом.
Раптово Сільві знову опиняється на Землі. Вона гучно вдаряється об
тротуар і втрачає свідомість.
Вона лежить на тротуарі. З Фінні нічого не сталось. Він важко дихає,
вражений і здивований, вдивляється в темряву. Це його момент невагомості. Він
ні про що не думає, нічого не відчуває; він існує – досконалий та неушкоджений.
Він навіть не чує дощу.
— Стій, – шепочу я йому, – сиди в машині. Залишись у цьому моменті.
Але звичайно, він ніколи так не зробить.
 Розділ 2
Фінеас Сміт – син тітки Анджеліни. Хоча насправді тітка Анджеліна
мені не тітка; вона найкраща подруга моєї мами ще з юності і дотепер, а також
її сусідка. Наші мами були разом вагітними тієї весни та літа багато років тому.
Моя мати, щоправда, була заміжня за своїм хлопцем зі старшої школи вже
більше року, а численні фотографії з їх весілля були розвішані по всьому
будинку, який до цього всього ще мав огороджений задній двір. Мого батька
ніколи не було й досі немає поруч через роботу в офісі, проте моя мати на це
не зважала, адже мала подругу. Анджеліна завагітніла від коханця. Він був
одружений і багатий, а також застарий для неї. Він відмовлявся вірити, що це
його дитина. Довелося зробити ДНК-тест через кілька тижнів після народження
Фінеаса, щоб змусити його батька зробити почесну річ – купити тітці Анджеліні
сусідній будинок біля моєї матері, й після кожного щомісячного виписування
чеку робити вигляд, що її та дитини не існує протягом наступних тридцяти днів.
Моя мати не працювала, а тітка Анджеліна викладала малювання в
початковій школі Фогта через дорогу від дому. Вони розповіли нам, що влітку
під час їхньої вагітності тітка Анджеліна переходила зі свого будинку на Черч-
стріт — її живіт був великим і важким, випнутим, неначе він ішов сам по собі
— до нашого великого вікторіанського будинку на Елізабет-стріт, і вони
проводили день сидячи на терасі позаду, поклавши ноги на поручні. Вони пили
лимонад або чай із льодом і заходили всередину лише вдень, щоб подивитися
передачу «I Love Lucy Show». Вони сідали поруч, щоб ми з Фінні могли бити
один одного ногами, як близнюки.
Того літа вони будували на нас грандіозні плани. Фінні народився
першим – 21 вересня. Через тиждень, ледь розминувшись із тим, хто бив мене
ногою, народилась і я.
У вересні люди казатимуть, що їхня улюблена пора року – осінь. Цього
не скажуть в інший місяць року. Люди забувають, що вересень насправді літній
місяць. У Сент-Луїсі це має бути очевидним для людей. Листя на деревах ще
зелене, погода тепла, але люди вішають усміхнені опудала на двері. Коли листя
та погода починають змінюватися наприкінці жовтня, вони вже втомлюються
від осені та думають про Різдво. Люди ніколи не зупиняються; вони ніколи не
замислюються, чи вони вже всього досягли.
Моя мати назвала мене Оутем (з англ. Autumn – осінь). Люди кажуть мені:
«Оу, як мило», а потім це слово ніби проходить повз них, і ніхто не розуміє
всього, що це має означати: відтінки червоного, зміни та смерть.
Фінеас зрозумів сенс мого імені раніше за мене. У моєму імені було те,
чого не було в його: асоціації, значення, історія. Мене здивувало його
розчарування, коли в четвертому класі ми шукали імена в книгах імен дітей.
Кожна книга давала різне значення та походження його імені: змій, нубійський,
оракул, єврейський, арабський, невідомий. Моє ім’я було однозначним; там
нічого не можна було відкрити. Я вважала, що якщо ім’я має невідоме
походження та значення, воно не може розчарувати. Тоді я не розуміла, що
хлопець без справжнього батька бажатиме віднайти своє коріння й прихований
сенс.
 Було так багато речей, які я не розуміла про нього протягом багатьох
років, але, звичайно, звичайно, звичайно, звичайно, всі вони важливі зараз.
Ми виросли у Фергюсоні, маленькому містечку в передмісті Сент-Луїса,
де розташувалися вікторіанські будинки, старі цегляні церкви і мальовничий
центр міста з магазинами, якими володіли сім’ї протягом багатьох поколінь.
Думаю, це було щасливе дитинство.
Я була дивачкою і не мала друзів окрім Фінні. Він міг мати інших
близьких друзів, якби захотів; він мав успіхи у спорті, і нічого дивного в ньому
не було. Він був милим і сором'язливим, і всім подобався. Дівчата були в нього
закохані. Хлопці вважали його кращим у спортзалі. Вчителі викликали його,
коли хотіли почути правильну відповідь.
Я ж хотіла дізнатися про суди над відьмами в Салемі для уроків історії.
Під час занять я читала книжки під столом і відмовлялася їсти нижній лівий кут
бутербродів. Я вважала, що качкодзьоби — це змова уряду. Я не могла робити
колесо або бити чи подавати будь-які м’ячі. У третьому класі я оголосила, що я
феміністка. Під час Тижня роботи в п’ятому класі я сказала учням та вчителю,
що моя кар’єрна мета — переїхати до Нью-Йорка, носити чорні водолазки та
сидіти в кав’ярнях цілими днями, обмірковуючи глибокі думки та вигадуючи
історії в голові.
Здивувавшись, місіс Моргансен підписала мою усміхнену фотографію
Polaroid як «Позаштатний письменник» і прикріпила її на стінах поряд із
майбутніми вчителями та зірками футболу. Порадившись із нею, я погодилася,
що це щось схоже. Мені здається, вона була рада, що знайшла щось для мене,
але іноді я думаю, чи турбувалась би вона про мене так само, якби я була ще й
потворною, окрім того, що дивною.
Скільки себе пам’ятаю, люди казали мені, що я гарненька. Частіше це
звучало від дорослих, ніж від дітей. Вони казали так, коли зустрічали мене; вони
шепотілись, коли думали, що я не чую. Це стало для мене таким же відомим
фактом, як і те, що моє друге ім’я Роуз або те, що я шульга: я була красивою.
Не те, щоб мені це приносило якусь користь. Здається, всі дорослі
думали, що це так, або, принаймні, так повинно було бути, але в дитинстві моя
врода приносила більше задоволення дорослим, ніж мені.
Для інших дітей визначальною характеристикою був інший факт, з яким
я змирилась — я була дивною.
Я ніколи не намагалась бути дивною і ненавиділа, коли мене так
сприймали. Це було так, ніби я народилася без здатності розрізняти, чи те, що
я збиралася сказати чи зробити, було дивним, тож я була у пастці, постійно
залишаючись собою. Бути «красивою» мені було недостатньо.
Фінні був вірним мені; він дражнив усіх, хто смів мучити мене,
недолюблював кожного, хто зневажав мене, і завжди обирав мене першою у
свою команду.
 Усім було зрозуміло, що я належу Фінні і що ми завжди разом. Наші
однокласники сприймали нас як диваків і здебільшого залишали мене на самоті.
І я була щасливою; У мене був Фінні.
Ми рідко розлучалися. На перерві я сиділа на пагорбі й читала, а Фінні
грав у м’яча з хлопцями внизу на полі. Кожен груповий проект ми робили разом.
Ми йшли додому разом і разом ходили збирати цукерки на Гелловін. Ми пліч-
о-пліч виконували домашнє завдання за моїм кухонним столом. Оскільки мого
батька так часто не було, матері часто ходили одна до одної на вечерю. Тижні
минали швидко, коли ми були разом з Фінні, а розлучалися лише на ніч, і навіть
тоді ми лягали спати, знаючи, що ми не так уже й далеко.
Мої спогади з дитинства завжди починаються з літа. Я бачу мерехтливе
світло і зелене листя. Ми з Фінні ховаємося під кущами або на деревах. Осінь
– це наші дні народження, спільна ходьба до школи та заглиблення в золоте
світло. Він і його мама святкують Різдво у нас вдома. Приходить мій тато. Його
батько надсилає подарунок, який є водночас дорогим і незбагненним. Набір з
хімії. Ключки для гольфу на замовлення. Фінні знизує плечима й відкладає їх
убік. Зима — це час холодних рук, засунутих у кишені. Фінні рятує мене, коли
інші діти кидають у мене сніжки. Ми катаємося на санках або сидимо вдома.
Весна — це картина блідо-зеленого кольору, а я сиджу й спостерігаю з трибун,
як Фінні грає у футбол.
Весь цей час, який я пам'ятаю, я називаю «До».
 Розділ 3

Я йду до автобусної зупинки, перекинувши сумку із книгами через

плече. Там вже є кілька дітей, які згрупувались разом, але не визнають один
одного. Я дивлюсь вниз на тротуар. Мої туфлі пофарбовані у срібний колір. Моє
волосся і нігті чорні. Я зупиняюсь на розі і стаю збоку. Ми всі мовчимо.
Наша автобусна зупинка знаходиться на вершині великого пагорба на
Дарст-роуд. Фінні і я колись катались на велосипедах цим пагорбом. Я завжди
була налякана. Фінні ж ніколи не лякався.
Я дивлюся на інших дітей на розі, вдаючи, що не роблю цього. Нас
семеро. Декого з них я впізнаю із середньої або початкової школи, а декого я
взагалі не знаю.
Це мій перший день у старшій школі.
Я знову дивлюся вниз і розглядаю пошматований край моєї чорної сукні.
Тиждень тому я відрізала мереживо кусачками для нігтів. Моя мама говорить,
що я можу одягатися як хочу, доки мої оцінки залишаються незмінними. Але
вона ще не зрозуміла, що я не збираюсь бути однією з найбільш популярних
дівчат цього року.
В останній шкільний день ми з Сашею пішли до аптеки і витратили
годину, обираючи фарбу. Вона хотіла, щоб я пофарбувала волосся в червоний
колір через моє ім’я. Я думала, що це тупо, але не сказала їй; після вигнання з
The Clique (з англ. The Clique – угрупування) Саша була моєю єдиною подругою,
моєю єдиною справжньою подругою.
— Гей, – говорить хтось. Усі подивилися. Фінні стоїть з нами зараз,
високий, білявий, досить охайний, наче з каталогу. Всі знову відводять погляд.
— Агов, – я чую голос однієї дівчини. Вона стоїть за мною, і я її не бачу.
Мені слід було передати привіт Фінні, але я занадто знервована, аби говорити
зараз.
***
Минулої ночі в його будинку ми влаштували те, що матері називають
барбекю наприкінці літа. Поки вони смажили на грилі, я сиділа на задньому
ганку і дивилась, як Фінні б’є футбольний м’яч об паркан. Я була в роздумах
про коротку історію, яку я почала напередодні, мою першу спробу готичного
роману. Я планувала дуже трагічний кінець і я пропрацювала всі деталі нещастя
моєї героїні, коли я спостерігала за його грою. Коли вони відправили нас
всередину за паперовими тарілками, він заговорив до мене.
— То чому ти пофарбувала своє волосся? – він сказав.
— Я не знаю, – я відповіла. Якби хтось запитав мене, чому ми з Фінні
більше не друзі, то я б відповіла, що це трапився нещасний випадок. Наші матері
сказали, що ми наче розійшлися останні кілька років. Я не знаю, що б сказав
Фінні.
 У початковій школі нас сприймали як диваків. У середній школі було
дивно, що ми були друзями, а на початку нам доводилось пояснювати собі та
іншим, але тоді ми майже не бачили одне одного і нам доводилось пояснювати
все менше і менше.
Якоюсь дивною випадковістю моя дивина стала прийнятою, і я була
однією з найпопулярніших дівчат першого семестру восьмого класу. Ми
називали себе The Clique. Кожен день ми обідали разом і після цього всі йшли
до ванної кімнати, щоб розчесати волосся. Щотижня ми фарбували нігті в один
колір. У нас були секретні клички та браслети дружби. Я не звикла, щоб мною
захоплювались чи заздрили, або мали за подругу, і хоча Фінні завжди було
достатньо для мене. Раніше я пила його так, наче була спраглою роками.
Фінні доєднався до групи хлопців, які були трохи дивакуватими, але не
переслідували, тому я зазвичай махала йому рукою, коли бачила в школі. Він
завжди махав у відповідь.
Ми ходили на різні заняття. Це означало, що у нас було різне домашнє
завдання. Через кілька тижнів ми перестали навчатися разом, і я бачила його ще
рідше. Роль однієї з найпопулярніших дівчат займало багато часу. Після школи
вони хотіли, щоб я прийшла і подивилась фільми, поки вони робитимуть одна
одній зачіски. На вихідних ходили по магазинах.
Коли я бачила Фінні, нам не було більше про що поговорити. Кожна
мить, яку ми витрачали на тишу, була наче ще одна цеглина у стіні поміж нами.
Чомусь ми не були друзями більше.
Це не був вибір. Не зовсім.
***
Я дивлюсь на своє срібне взуття і порване мереживо, коли під’їжджає
автобус. Усі йдуть вперед, опустивши голови. Ми мовчки заходимо в автобус,
де всі говорять. Хоча у мене не було причин думати, що якби Саші там не було,
тому я заспокоююсь, коли я бачу, що вона сидить в центрі автобуса. Вона
одягнена у чорну футболку і нафарбована товстою, темною підводкою.
— Гей, – говорю я, підходячи до неї, кладу сумку з книгами на коліна.
— Привіт, – говорить вона. Оскільки я відмовилась фарбувати своє
волосся у червоний, то вона натомість пофарбувала своє у ненатуральний
відтінок. Ми посміхаємось одна одній. Наша трансформація завершена.
Начебто.
***
Я точно можу сказати, чому ми з Сашею не дружимо більше ні з Алексіс
Майер, ні з будь-якою з тих дівчат.
Я не випробовувала себе в черлідингу.
Я планувала це. Я хотіла бути черлідеркою. Я хотіла бути популярною
і зустрічатися з футболістом – ось що круто в McClure High замість футболу
– і все, що супроводжувалось перебуванням у The Clique. Я не могла скласти
власний розпорядок і виконувати його наодинці для випробувань, тому це все.
 Алексіс, Тейлор і Вікторія потрапили до команди, а Саша – ні. Офіційно
нас не вигнали із The Clique, але за обідом вони всі говорили про табір для
черлідерів і старших дівчат із команди, які здавалися дууууууже добрими.
В останній шкільний день Алексіс, Тейлор і Вікторія прийшли до школи
із заплетеним у коси волоссям. Вони не сказали нам, що це мав бути день коси.
Ми завжди заплітали волосся в коси одночасно. Під час обіду ми запитали їх,
чому вони не попередили нас, у відповідь вони просто переглянулись і
захихотіли. Я гадала, що вони зрештою зрозуміли правду, яку я приховувала;
я була “Гарною Дівчиною”, але я не була “Популярною Дівчиною”. Я була
різною. Я була дивною. Тому я вирішила здатись і бути “Дивною Дівчиною”
знову, а Саша пішла зі мною.
***
В автобусі Саша нахиляється до мене і говорить, що я круто виглядаю.
— Ти теж, – говорю я.
Я повертаю обличчя вперед і бачу дівчину, яка стоїть внизу проходу,
одягнена в синьо-червону уніформу. Її світле волосся розвівається назад і
вперед у кінський хвіст. Я все ще відчуваю неприйняття, коли бачу, що вона
сидить поруч з Фінні. До кінця місяця вони будуть гуляти, а моя мати скаже
мені, що Фінні зустрів Сільві Вайтхаус на кампусі, коли був на тренуванні з
футболу, а вона була там для черлідингу.
— Як ти думаєш, що скажуть люди? – запитує Саша. Я майже говорю
їй не бути такою тупою.
— Я не знаю, – відповідаю я.
 Розділ 4
Перші кілька днів Саша і я обідаємо наодинці тим, що я починаю
називати “шляхи в нікуди”. Цементні сходи спукаються від подвір’я вниз до
поля з травою та бур’янами, яке не використовується взагалі.
Алексіс та інші одягають свою уніформу та сміються кожного разу, коли
бачать нас, ніби наш новий вигляд неприязний їм. Нова дівчина, Сільві, із
католицької школи імені Св. Іоанна сидить за їхнім столом. Майже всі
першокурсники з Фергюсон-Міддл, але тут є багато дітей-католиків, чиї батьки
не могли дозволити вищої вартості приватних старших шкіл. Ці діти були з
одними однокласниками з дитячого садка, вони загублені та вражені цим
величезним морем McClure High. Це незручно перші кілька днів, оскільки всі
намагаються визначити свої місця. Потім всі повільно скочуються у нові
альянси і починають встановлювати шаблон, якого будуть дотримуватись
решту року, а можливо, і решту старшої школи.
Саша познайомилась з дівчиною із Св. Іоанна, яка носить розп’яття і
череп на одному ланцюжку. Вони разом займаються спортом і ходять пліч-о-
пліч декілька днів, поки Саша не запросить її поїсти до нас. Її звати Брук, вона
приводить із собою свого хлопця Ноя і двоюрідного брата Джимі. Наступного
дня з’явилося більше людей — так і той друг, хтось із чийогось класу, хто
здається крутим. Скоро у нас з’являється група, яка тусується на The Steps to
Nowhere. Деякі йдуть через кілька днів, шукаючи інші групи; дехто
залишається. Наприкінці другого тижня група друзів виходить із The Steps to
Nowhere.
У нашій групі чотири дівчини і двоє хлопців. Брук і Ной вже разом, вони
віддані одне одному. Вони навіть схожі, каштанове волосся та веснянки, а коли
сміються, то на очах з’являються зморшки.
Ще залишаюсь я, Саша й Енджі та Джеймі з Алекс. Енджі, блондинка з
трохи кучерявим волоссям, все ще закохана в якогось хлопця із старшої школи.
В Алекса прекрасні очі, але він низький і дурний, дуже дурний тип, ще трохи
незрілий. Я бачу по тому, як вона дивиться на нього, що Саша – це моя
конкурентка до Джеймі.
Я відчула метелики у своєму животі, коли вперше побачила обличчя
Джеймі; його зелені очі, обрамлені неймовірно довгими віями. Ще й до цього,
його темне волосся, трохи кучеряве і дуже скуйовджене. Він високий, худий і
блідий.
Джеймі жвавий і смішний, а також він часто посміхається. Він нагадує
мені Пака із “Сну літньої ночі”. Джеймі звертає увагу разом з іншими хлопцями,
що дівчата з The Step сидять, дивляться і хихикають. Вони грають у футбол
на полі черевиком Брука, викидають паперові м’ячі з вікна класної кімнати та
співають пісні у стилі висміювання шкільної акапельної групи. Джеймі закидує
голову назад і сміється, коли його пустощі виявляються запланованими. Я
дивлюсь на нього і згадую, як Пітер Пен каже Венді, що він повинен кукурікати
кожного разу, коли задоволений собою.
 Саша і я намагаємось отримати увагу Джеймі по-своєму. Саша дражнить
його і демонструє свою шибенецьку миловидність. А я змінно скромна і
кокетлива. Він збігає по сходах і бере участь в хлопчачих іграх. Я посміхаюсь
з його жартів і дивлюсь на нього з-під вій. Саша підіймає руку, аби дати п’ять.
Я вболіваю за нього зі сходів. Це бій, але ми ніколи не ріжемо одне одного.
Ми з Сашею знаємо, що коли все закінчиться, ми все одно маємо залишатись
подругами.
Повільно, але водночас раптово, тому що це відбуваються в лічені дні,
я випереджую Сашу. Вона докладає чимало зусиль на кілька обідів, але стає
очевидним, що Джеймі залицяється до мене. Він сидить біля мене на сходах.
Він пропонує мені решту своєї картоплі фрі. Він лоскоче мене. Він посміхається
мені на сходах, поки він з хлопцями грає в футбол черевиком, а в моєму животі
щось тріпоче. Джеймі. Джеймі. Джеймс. Джеймі.
Одного понеділка ввечері на The Steps to Nowhere Джеймі бере мою руку
в свою так, наче давно вирішив, що може брати мою руку, коли заманеться,
кожен поводиться так, ніби це нормально. Я тримаю його руку і дивлюсь вниз
на бетонні сходи, щоб спробувати перестати посміхатись, аби не видавати свої
почуття. Всередині я відчуваю тремтіння, але ззовні залишаюсь невимушеною,
які і він. Звісно, ми разом, звісно. Звісно.
Того дня Алексіс та інші з інтересом стежили, як ми з Джеймі проходимо
коридором повз них, а потім відвертаються, наче їм байдуже. Але вони повинні
помітити. Він беззаперечно чудовий. Джеймі — темноволосий Адоніс,
готичний принц. І він тепер мій.
 Розділ 5

Джеймі хоче піти далі, проте, я кажу йому, що не готова. Ми були разом
з третього тижня в школі, але це тільки ранній листопад, і я здивована, що ми
вже про це говорили. Кілька днів тому, він сказав по телефону що любить мене,
я промовила що не готова відповісти взаємністю, і тепер, лежачи поруч з ним,
дивлячись у стелю, мені цікаво, чи це та причина чому він так сказав.
— Тоді гаразд, – каже він і бере мою руку у свою.
Ми обоє все ще повністю одягнені в ексцентричну уніформу нашої
групи. Ми не готи чи хіпстери, просто диваки. Дівчата фарбують волосся в
неприродні кольори, а хлопці намагаються виглядати ніби вони щойно
викотилися з ліжка. Ми всі ходимо в чоботах та гриземо нігті. Я знаю, що ми
просто по-іншому пристосовуємось, але це не те, що я б сказала в голос. Що
об'єднує нашу групу разом – це спільне твердження, що ми різні – і тому чимось
кращі, ніж усі «нормальні» діти в школі. Особливо кращі, ніж популярні діти.
Тепер, коли я фактично навчаюся в середній школі, у мене немає
бажання бути однією з тих дівчат із хвостиками та плісированими спідницями.
Я у захваті від того, що нарешті мені дозволили бути собою, навіть якщо це все
ще має межі. З моїми новими друзями бути дивним це добре, поки я ще така
сама дивна, як вони.
— Твій дім такий дивний, – каже Джеймі.
Я повертаюся і дивлюся на нього. Він уперше бачить мій дім зсередини.
Моя мама разом із татом на офісному осінньому фестивалі. Джеймі захворів у
ніч на мій день народження, а мама досі не переконала мене запросити його на
вечерю.
— Що ти маєш на увазі?
— Все ідеальне, навіть твоя кімната, – для мене це не комплімент.
Я оглядаюся на лавандові стіни та білі плетені меблі та знизую плечима.
— Це прикрасила моя мама, – кажу я трохи підбріхуючи. Вона
прикрасила решту будинку, і він ідеальний, як і вона. Все координується, все
влаштовано саме так як треба. Це могло б бути в журналі про дизайн, коли моя
мама сидить за кухонним столом із вазою з білими тюльпанами, і ні волоска
з місця, коли вона вдає, що читає газету. Ми разом зробили мою кімнату. У
журналі я була б у формі вболівальниці та посміхалася б.
— Тобі варто придбати плакати чи щось подібне, – каже Джеймі. Я
перекочуюсь на бік і кладу голову йому на плече. Я думаю, що він красивий у
тому традиційному високому та темному образі. Він каже, що хоче проколоти
собі брову, і я намагаюся переконати його не робити цього.
— Так, мабуть, я це зроблю, – кажу я. Мені дуже подобається Джеймі,
навіть якщо я ще не впевнена, що люблю його. Він розумний і вигадливий, і він
лідер нашої групи. Поки я з ним, мене не виженуть. Він спирається рукою на
мою потилицю і занурює пальці мені у волосся.
 —
обоє
наодинці
Я
Дивлюся
годин. Я хитаю головою.
— Це, мабуть, Фінні.
— Ти серйозно?
—
популярність
стала
Фінні.
комоді
нашу
лише
ранку,
шухляді комода під шкарпетками.
Зараз усі знають, хто такий Фінні, тільки вже не називають його так. Усі
в школі називають його «Фін». Він був єдиним першокурсником, який займався
університетським футболом. Він і деякі з його колишніх друзів-гіків тепер
поглинені The Clique, але вони більше не називають себе так. Мати назву для
своєї групи зараз незріло. Дивно, що всього кілька місяців тому я вважала цих
дівчат своїми найкращими подругами, і ще дивніше, що Фінні починає з ними
дружити.
Ми ледве змогли уникнути зустрічі один з одним на дні народження. У
середній школі це, можливо, не було такою великою проблемою, мої вечерки
складалися тільки з дівчат, а з його – з хлопчиків. Цього року наші мами
подумали, що якщо буде змішана група, то треба запросити всіх. Вони не
розуміли, що цього року нас із Фінеасом розділяє щось набагато більше, ніж
просто припинення спілкування. Ми рухаємося на абсолютно різних планетах
існування, і перенесення одного в сферу іншого призведе до зміни реальності,
яка порушить всю структуру Всесвіту. Фінні зараз популярний. Я була
невдахою, яка знайшла інших невдах, з якими можна було б об’єднатись.
Вони не говорили про це перед нами обома, моя мати сварилася зі мною
про це, і коли я сказала їй, що абсолютно неможливо щоб він прийшов, мама
зітхнула і сказала:
— Що з вами цього року? – тож я знала, що в нього така сама суперечка
з тіткою Анджеліною.
— Чому Фін Сміт був у вашому домі?
— Ймовірно, для того, щоб щось позичити.
— Що? — Я знизую плечима. Я не знаю, як пояснити. — Ходімо
подивимось.
 Джеймі зависає в коридорі, а я дивлюся на кухню. Фінні скорчився перед
відкритим холодильником, його білява голова схована від мене.
— Привіт, – кажу я. Він дивиться на мене через плече. До середньої
школи ми завжди були однакового зросту. Якось у ті роки він промчав повз
мене і зараз його висота шість футів. Дивно бачити, як він дивиться на мене.
— О, привіт, — каже він. Він встає і дивиться на мене з іншого кінця
кімнати. Він злегка червоніє. — Вибач, задні двері були не замкнені, але я не
думав, що хтось вдома.
— Я з ними не пішла.
— О, — каже він. — У вас є яйця?
— Гм, так, – я проходжу через кімнату і знову відкриваю двері
холодильника. Фінні відступає від мене. Перш ніж нахилитися, я бачу, як його
погляд фокусується на кімнаті, і я знаю, що він бачив Джеймі, що ховається в
коридорі. — Скільки тобі потрібно?
— Я не знаю. Мама просто сказала перевірити, чи є у вас яйця, — я встаю
й простягаю йому всю коробку. — Дякую.
— Без проблем.
— До зустрічі, – каже Фінні.
— Бувай, – я залишаюся на місці й слухаю, як він торохтить по задніх
сходах, перш ніж знову зайти в коридор.
— Ого, – каже Джеймі. — Ви, знаєте один одного.
— Я ж казала тобі.
— Так, але це було дивно, – я знову знизала плечима й повернувся до
сходів. — Він це часто робить?
— Він живе по сусідству.
— Так, але... нічого, — ми нічого не говоримо, поки не повертаємося в
мою кімнату. Я спочатку лягаю на своє квітчасте покривало, а він підбирається
до мене. Ми довго цілуємося, а через деякий час я відсуваю його руки і ми
лежимо разом мовчки. Цікаво, те що я відчуваю і значить бути закоханою? Я
не впевнена. Раптом Джеймі говорить.
— Виглядає майже так, ніби ти мала бути однією із них. Але чомусь це
не так.
— Що ти маєш на увазі?
— Я не знаю. Твоя кімната і він.
— Ну, але не я, — кажу я та знову починаю його цілувати. Я цілую його,
щоб він перестав про це думати. У кімнаті знову тиша, за винятком нашого
дихання.
Хоча я думаю про це. Я думаю про те, щоб піти з тіткою Анджеліною,
щоб забрати Фінні після тренування з футболу. Я думаю про вболівальниць, які
запитують мене, чи він мій хлопець. Я думаю про те, щоб сидіти поруч з Фінні
в автобусі в перший день у школі.
Ми могли опинитися разом, усвідомлюю я, коли Джеймі починає
притискати свій таз до мого. Він вже сказав мені, що любить мене, але ще не
питав про секс. Ще ні.
Я бачу все це так, ніби це вже сталося. Я знаю все точно до найдрібніших
деталей, тому що навіть незважаючи на все, що сталося, я все ще знаю Фінні і
знаю, що могло б статися.
— Я кохаю тебе, – кажу я Джеймі.
 Розділ 6

Лялька знову плаче.

— Я ніколи займатимусь сексом, – каже Саша. Вона стає на коліна між
стійками для одягу і піднімає ляльку з її коляски. На нас дивиться продавщиця,
що складає одяг біля каси. Саша піднімає сорочку ляльки і вставляє ключик, що
звисає з браслета на її зап’ясті, в поперек дитини. Лялька продовжує плакати.
— Це те, що вони хочуть почути від тебе, — кажу я їй, перекриваючи
шум. Я кидаю погляд через плече на продавчиню. — Мені здається, вона думає,
що вона справжня, — кажу я. Через кілька хвилин плач ляльки стихає. Саша
все ще тримає її перекинутою через руку, ключ ще стирчить з дитини. Якщо
вона вийме його до закінчення двох хвилин, лялька знову почне плакати, і якщо
комп’ютерний чіп всередині ляльки зафіксує, що вона проігнорувала це, Саша
отримає незадовільну оцінку за проект і принаймні три з її сімейного наукового
класу. Саша дивиться на продавчиню і знизує плечима.
— Ну, це працює. Я ніколи не буду займатися сексом.
— А Алекс знає? – Я повертаюся до розпродажної стійки й продовжую
гортати одяг.
— Якщо вона почне плакати під час фільму, тоді я її розіб’ю, – каже
Саша, і я посміхаюся. Хлопці мають зустрітися з нами пізніше. Це був хороший
семестр. Мені подобаються наші нові друзі і мій новий одяг. У мене будуть
лише п’ятірки та четвірки, коли школа закінчиться на Різдво, і наша
домовленість, що мамі не буде дозволено нічого говорити про те, як я одягаюся,
доки мої оцінки не будуть знижуватися погіршуватися.
Я тримаю чорний штучний корсет із товстими мереживними лямками.
Саша піднімає брови.
— Я могла би носити це з кардиганом, – цього разу вона сміється з мене,
але я серйозно. Мені подобається ідея змішувати щось сексуальне з чимось
шкільним болотним. Підходжу до продавщиці.
— Я хочу це приміряти, – кажу я. Вона дивиться на мене й киває. Я бачу,
як її очі бігають туди, де Саша стоїть на колінах, прив’язуючи ляльку назад до
її сидіння. Я йду за нею до примірочної і спостерігаю, як вона відмикає двері.
— Дякую.
— Скільки вам років, дівчата? – запитала вона мене, все ще повернута
спиною.
— П’ятнадцять, – у Саші день народження не раніше березня, але я все
одно вказую їй свій вік.
— Хм, – каже вона й повертається, щоб піти. Частина мене ненавидить
цю жінку, а частина мене хоче схопити її за рукав і сказати, що я насправді
хороша дитина.
— Це лялька, — кажу я. Вона повертається до мене обличчям.
— Що?
 — Це лялька. Шкільний проект, – вона примружує очі і йде геть.
Через годину в дешевому ювелірному магазині, поки Саша шукала
намисто для сестрички, я побачила діадему. Це срібло з прозорими стразами,
такими, якими коронували на шкільному балу лише два місяці тому. Ми
сміялися та закочували очі на цю традицію, але тоді я хотіла корону, а не те, що
вона символізувала. Я беру її й просуваю гребінці у волосся, щоб утримати її на
місці. Я милуюся собою, обертаючи голову вперед-назад у дзеркалі, потім
відступаю, щоб побачити як діадема пасує до джинсів і футболкки. Мені
подобається.
— Що ти збираєшся з нею робити? – запитує Саша, підходячи позаду
мене до каси.
— Носити її, щодня.
— Привіт, ваша високість, — вітає мене Джеймі, коли ми зустріли їх
пізніше біля кінотеатру торгового центру. Я рада отримати його схвалення. Я
простягаю руку, беру його, і він цілує мене.
Під час фільму лялька знову починає плакати, а ми з Сашею
зустрічаємося очима і починаємо сміятися. Ми так сміємося, що мені
доводиться виходити з нею в коридор, поки вона встромляє ключ у ляльку. Ми
разом стоїмо в залі і сміємося, вона зі своєю лялькою, а я з діадемою, а люди,
що проходять повз, дивляться на нас, як на божевільних.
***
Це був хороший час для нас, перший семестр. Це такий вид щастя, який
змушує вас думати, що є ще багато чого, можливо, навіть достатньо, щоб
сміятися вічно.
 Розділ 7
— То чому ти носила ту тіару — каже Фінні. Те, як він це говорить,
нагадує мені те, як він запитав мене, чому я пофарбувала волосся, але цього
разу це мене чомусь дратує.
— Тому, що вона мені подобається, — відповідаю я. Сьогодні Святвечір
і ми накриваємо стіл у столовій маминим весільним фарфором. Батько п’є скотч
навпроти ялинки. Матері на кухні.
— Добре, вибач, — каже він. Я миттєво поглянула на нього. Він
одягнений у червоний светр, який виглядав би безглуздо на будь-якому іншому
хлопцеві, проте він виглядав так, ніби йому слід відвідувати приватну школу
на Східному узбережжі та проводити літо, займаючись веслуванням або чимось
подібним. Він ходить навколо столу, розкладаючи скрізь серветки. Я йду позаду
зі срібним посудом.
— Вибачаю, — кажу я.
— Круто, — каже Фінні. Його важко розлютити.
— Це тільки тому, що я отримую достатньо запитань про це в школі.
— То чому ти її носиш?
— Тому, що вона мені подобається, — кажу я, але цього разу я
посміхаюся і він сміється.
За вечерею матері дозволили нам випити по півсклянки вина. Мені
таємно паморочиться голова через те, що зі мною поводилися як з дорослою, а
вино робить мене сонливою. Мій батько витрачає багато часу, говорячи з Фінні
про те, що він єдиний першокурсник в команді школи. Він виглядає радісним,
маючи про що поговорити з одним із нас, наче ми з Фінні взаємозамінні і його
обов’язок перед кожним із нас однаковий. Легко зрозуміти, чому він так думає;
єдиний випадок, коли він буває вдома надовго – це свята, і тоді Фінні й тітка
Анджеліна завжди з нами. Можливо, він вважає, що тітка Анджеліна його друга
дружина.
Мама й тітка Анджеліна розповідають про кожне Різдво, яке вони
можуть згадати, і порівнюють їх із цим. Вони це роблять кожного року. Щороку
це найкраще Різдво.
Мені б хотілося вірити, що це Різдво найкраще, але я не можу тому, що
знаю яке було найкращим. Це останнє Різдво в початковій школі, коли нам було
по дванадцять.
Того року, у ніч перед Святвечором, випав сніг. Моє нове зимове пальто
та рукавиці пасували до шарфа. Ми з Фінні спустились до струмка й протоптали
в льоду ополонки до мілководдя. Матері приготували нам гарячий шоколад і
ми грали в “Монополію”, поки мій тато не повернувся додому з офісу, і нічого,
окрім Різдва, не мало значення.
З
інших важливих речей, і все менше й менше відчувалось як Різдво.
 Джеймі проводить Різдво зі своєю бабусею у Вісконсині, а мені приємно
за ним сумувати. Це тупа біль, яку мені подобається підсилювати.
Джеймі, я думаю, Джеймі, Джеймі, Джеймс, я пам’ятаю його язик у себе
в роті. Мені це подобається настільки сильно, як я думала, проте починаю
звикати до цього. Весь час повторюю, що кохаю його, і він більше нічого не
говорив про секс. Він подарував мені на Різдво новий щоденник, і, незважаючи
на те, що я ще не заповнила старий, я збираюся завести цей на Новий рік. Він
буде вдома до того часу, і ми проведемо його разом. Джеймі, Джеймі, Джеймі.
— Оутем, — каже батько, — ти цього року фея цукрових слив? За столом
панує тиша, поки я намагаюсь зрозуміти, що він має на увазі. Потім бачу, як
моя мама кусає губу, і розумію, що він говорить про мою тіару. Він не помітив
того, що я ношу цю тіару щодня впродовж останніх трьох тижнів. Я зітхнула.
— Так, — кажу я, — просто вирішила зробити вечерю більш святковою.
Він посміхається мені й кусає шинку. Мама щось говорить Фінні, й
розмова за столом поступово відновлюється. Через декілька хвилин я
вибачаюсь та йду до своєї кімнати.
Я купила декілька плакатів: Джимі Хендрікс котиться по сцені з гітарою,
Офелія потонула й дивиться в небо, чорно-біле фото дерева без листя. Мені
подобається те, який ефект вони мають на лавандово-білу кімнату, як корсет і
кардиган, як моя тіара з рваними джинсами. Проте я не дивлюсь на плакати. Я
лягаю на ліжко та дивлюся на стелю.
Коли в мої двері хтось стукає, я прикидаюсь, що сплю. За мить двері все
одно відчиняються, і Фінні просуває голову.
— Гей, — каже він. — Вони просять передати, що ми закінчили їсти.
— Добре, — кажу я, але не рухаюся. Я чекаю, коли він піде. Проте він
цього не робить; він продовжує стояти, наче я повинна щось зробити. Я дивлюся
на стелю, доки він знову не заговорив.
— Дійсно відстій, що він не помітив, — каже Фінні.
— Принаймні на Різдво мій батько поруч, — кажу я. Вираз його обличчя
змінюється лише на мить. Потім двері ніби знову зачинилися.
— Я не це мала на увазі, — кажу я.
— Все добре, — каже він. — Усі чекаю внизу.
Після того як він пішов я ще трохи лежу в ліжку. Думаю про те, як
пояснити Фінні, що мені байдуже наскільки це боляче і не важливо для мене, але
хотілося б, щоб це мало значення для мого тата. Я уявляю, як Фінні обіймає мене
і розповідає, що це нормально і до людини можна ставитися по-різному. Ми
спускаємося вниз, і він тримає мене за руку, поки ми разом на дивані дивимося
It’s a Wonderful Life. Коли вони з тіткою Анджеліною збираються йти, він цілує
мене на веранді, бажаючи гарної ночі, і ми бачимо, як починає падати сніг.
Я перекидаю ноги через край ліжка, витираю очі та спускаюся вниз.
 Розділ 8
Вечірка в моєму домі тому, що він великий і мої батьки можуть
зустрітися з Джеймі перед тим, як підуть на новорічну вечірку в офіс.
Джеймі з ними поладнав. Він потиснув руку, тримав зоровий контакт і не
пахнув сигаретним димом. Тато був задоволений. Мама була щасливою, я маю
неприємне відчуття, що це лише тому, що Джеймі такий красивий, і тепер вона
впевнена, що я не занадто не крута у школі. Саша, Брук та Енджі збираються
залишитися на ніч. Мама Алекса має забрати хлопців після півночі. До того часу
ми будемо самі.
Брук вкрала з батьківської вечірки пляшку шампанського. Вона була
загорнута в її спальний мішок, а ми занадто пізно зрозуміли, що покласти її в
холодильник було хорошою ідеєю.
Ми їмо піцу та дивимося якийсь не цікавий фільм. Хлопці жартують,
змагаючись хто найбільше розсмішить дівчат. Звісно, перемагає Джеймі. Я
відкидаюсь на спинку шкіряного дивану, почуваючи себе частиною компанії.
Після цього ми сидимо та розмовляємо, тепер смішними намагаються
бути всі. Здебільшого ми обговорювали інших дітей зі школи. Згодом розмова
переходить на секс, і я звикаю до того, що зрештою про це будуть всі наші
розмови. Ніхто з нас не займався сексом, до того ж ми занадто молоді, щоб нас
це бентежило; це просто факт, який виправить час.
Ми глузуємо один з одного й обмінюємося історіями того, хто, що й де
робив у школі. Сміємось та кидаємось подушками. Секс – це щось над чим
можна пожартувати. Секс здається можливим настільки ж, як і кінець світу
опівночі.
Північ. Я радію нашому поцілунку з Джеймі, наче вперше. Опівночі мене
цілували лише раз, і я дуже хочу, щоб цей поцілунок затьмарив минулий, щоб
став тим, який я запам'ятаю назавжди.
Об одинадцятій п'ятдесят ми набігли на кухню в пошуках сковорідок та
каструль. Об одинадцятій п'ятдесят п'ять ми стоїмо біля дверей і кожні тридцять
секунд запитуємо Джеймі про час. Чомусь ми вирішили, що його телефон
найбільш надійний.
Далі, як це завжди буває, цей момент настає і минає, навіть, коли частина
мене не здивована, що я не почуваю себе інакше, я біжу разом з усіма, стукаючи
в каструлю та дивлячись на незаконні феєрверки, які запустили мої сусіди. Ми
кричимо так, ніби почули вражаючу новину. Ми викрикуємо «щасливого
Нового року» один одному, деревам та всьому, що ми не бачимо. Ми кричимо
так, ніби цей прояв радості відлякує всі наші страхи, ніби ми впевнені, що цього
року з нами не станеться нічого поганого й тішимося цьому.
— Джеймі, поцілуй мене! — кричу я. Простягаю до нього руки, кидаючи
каструлю на траву. Він гордо підходить і за стегна тягне мене до себе. Інші
стукають каструлями. Цей поцілунок чудовий, як і всі наші поцілунки. Інші
також покидали каструлі та обмінюються власними поцілунками. Я підіймаю
мої ложку з каструлею і, під час відносної тиші, яка утворилася до того як ми
почнемо знову стукати, я розумію, що ми не самі.
За тридцять футів від нас Фінні, Сільві, Алексіс, Джек та інші теж
стукають в каструлі й голосно сміялися. Ми з Фінні зустрічаємось поглядами і
він озирається, перш ніж нишком мені помахати. Я махаю у відповідь,
підіймаючи руку не вище стегна, лякаючись того, що хтось з його друзів
подумає, що я махаю їм. Саме в цей момент, здається, компанії помічають один
одного тому, що ми одразу беремо участь у змаганні, яке ніхто ніколи не визнає
вголос. Нам веселіше, ніж їм. Ми більше любимо один одного. Ми голосніші.
Ми очікуємо більше від цього року, ніж вони. Ми все кричимо й кричимо, і ще
трохи цілуємося. Хлопці починають демонструвати свої враження акапельно, а
ми простягаємо руки і крутимося по вулиці.
Звичайно, ми так весело проводимо час, навіть, не помічаючи, що вони
там стоять. Потім Джеймі робить дещо, доводячи чому він наш лідер.
— Час шампанського, – вигукує він і ми хором вигукуємо згоду,
заглушаючи вулицю нашим ентузіазмом. Ми біжимо вниз по галявині,
сміючись, перш ніж хлопці встигнуть нам помститись. Ми так довго стукаємо
на вулиці каструлями; всередині набагато крутіші справи.
Ми п'ємо тепле шампанське, роблячи вигляд, що це звична справа.
Напідпитку, вперше в житті, ми наважуємось поцілувати один одного.
Брук цілується з Енджі. Я цілую Ноа. Саша цілує Джеймі. Потім ми
вирішуємо,що ми забов'язані поцілувати кожного з нас, щоб навічно скріпити
дружбу. Ми посміємося та збираємося разом. Я тебе вже поцілував? Ми вже
цілувались? О боже, я поцілувала Алекса два рази.
Після цього двічі миємо склянки. Джеймі з хлопцями беруться виконати
мужнє завдання: розбити пляшку об під'їзну доріжку і прибрати уламки скла.
Коли вони повертаються, ми разом на кухні беремо жуйки. Дівчата стояті біля
своїх хлопців, в очікуванні довгої розлуки. Ми тримаємося за руки і кладемо
голови їм на плечі, сонно зітхаючи. Енджі сидить за кухонним столом та, як
завжди, це терпить.
— Фін Сміт нам помахав? – запитує Ной. Брук відкриває очі й підіймає
голову.
— Так, я бачила, – каже вона.
— Напевно, він махав Оутем, – каже Саша.
— Чому? – запитують одночасно Ной з Енджі.
— Вони колись були найкращими друзями, – відповідає Саша. Всі
дивляться на мене.
— Ми живемо по сусідству, — кажу я. — Наші мами близькі друзі.
Справді близькі друзі.
— Вони разом святкують День подяки та Різдво, — каже Саша. —
Кожного року.
— Боже мій, це так дивно, – каже Брук.
 — Ми наче двоюрідні брат і сестра, — кажу я. — Якби Джеймі був
популярним, ти б досі з ним бачилася, вірно, Брук?
— Я? — каже Джеймі. Всі сміються.
— Всеодно це дивно, — каже Саша. — Ви все ще тусувались разом
якийсь час у середній школі. Я маю на увазі, що ви все ще можете бути
друзями…
— Агов, я не єдина, хто намагався вступити до групи підтримки, —
відповідаю я і більше не перебуваю в центрі уваги.
—
благає вибачити її, посилаючись на юність, недосвідченість та наївність.
— Я не знала, що робила, — відповідає Саша, склавши перед собою
руки. Ми слухаємо їхню перепалку, і після того як вона стала вдосталь
драматичною, Джеймі оголошує її прощеною і ми всі разом її обіймаємо, коли
мама Алекса стукає у двері.
Зараз ніч, і ми розгортаємо наші спальні мішки й тулимося один біля
одного на підлозі вітальні. Говоримо про хлопців та про те, яка з популярних
дівчат найбільш соплива. Ми ніяк не можемо дійти згоди, кожен обирає свого
претендента.
— Сільві завжди виглядає так самовдоволено, — кажу я. — Ненавиджу
це.
— Проте Вікторія витріщається на мене, — каже Енджі. Серйозно. Мені
це подобається. Ми всі сміємося над її виразом, який більше нагадує моряка
Попая, ніж Вікторію. Я з Сашею веселимось найбільше тому, що завжди
вважали її гримасу смішною, навіть коли вона була нашою подругою.
Мої батьки повернулися додому ще до того, як ми заснули. Вони
сваряться та намагаються робити це тихо, а дівчата вдають, ніби нічого не
помічають. Через декілька хвилин я чую, що мій батько йде нагору. Наступної
миті мама заглядає у вітальню.
— Дівчата, ви добре відсвяткували Новий рік? — радісно запитує вона.
— Так, пані. – кажуть дівчата, киваючи.
— А ти, люба? — запитує вона, дивлячись прямо на мене. Я киваю, але
вона якось дивно на мене дивиться й йде геть.
Мабуть, якби я не зупинила Сашу, вона б ще додола, що кожен Новий
рік ми з Фінні також зустрічали разом.
 Розділ 9

Зима для мене завжди мертва пора. Я хотіла би бути такою, як дерева.
Мені б хотілося вдавати смерть або хоча б проспати всю зиму. Я все ще постійно
ношу на голові тіару. Незабаром мене перестають питати про неї.
Другий семестр я відвідую уроки основ здоров'я замість тренажерного
залу. У перший день наша вчителька, місіс Адамс, розповіла, що вона
професійно каталася на водних лижах, але пропустила частину про те, як вона
отримала професію вчительки основ здоров'я. Після першого місяця стає
очевидним, що вона знайома з багатьма людьми, які мали хвороби, що ми
вивчаємо. Більшість із них входили до команди з воднолижного спорту. Енджі
разом зі мною відвідує заняття, тож ми часто обговорюємо місіс Адамс за
обідом.
Ходити до зупинки та чекати на автобус стало моїм особистим пеклом.
Я тупочу ногами, тримаю голову низько, а плечі згорбленими, і тихо ненавиджу
світ за те, що він такий холодний. Я завжди стою спиною до Сільві та Фінні. Я
ніколи нікому не зізнавалась, як ненавиджу бачити їх двох разом; люди роздули
б з мухи слона і це виглядало б по-дурному. Вона мені просто не подобається,
і вони мене дратують.
Іноді вранці я думаю, що, можливо, Сільві говорить, щоб я підслухала.
Коли на вулиці дуже холодно, я думаю, що ця ідея сміхотворна, і що я дурна, бо
навіть подумала про це. Лютують морози, і нічого не має значення, крім того,
щоб сісти в автобус і дістатися до Джеймі.
— Тож я подумала, що на цих вихідних ми повинні піти на ту вечірку
– ну ти знаєш, про яку я.
— Так.
— Я маю на увазі, що всі будуть там, тому нам справді варто піти.
— А Джек піде?
— Усі йдуть, Фінне.
***
— Клас, — каже нам місіс Адамс, — розлади харчової поведінки – це
не жарти. Я бачила, що вони можуть зробити з людиною. У однієї дівчини з
моєї команди з водних лиж була анорексія. У іншої була булімія. Дівчата були
гарними, але це зовсім не «гарні» хвороби».
***
Ми з Джеймі базікаємо по телефону щовечора перед сном. Ми говоримо
про те, що колись одружимося, який у нас буде будинок і скільки дітей. Мене
дивує, наскільки сильно він хоче цих речей, таких нормальних речей, і нічого
іншого.
Іноді кохання розчаровує мене. Я думала, що коли закохуєшся, це
почуття завжди буде з тобою, дивитиметься тобі в обличчя, нагадуватиме тобі
щомиті, що ти кохаєш цю людину. Здається, так буває не завжди. Іноді я знаю,
що кохаю Джеймі, але не відчуваю цього, і мені цікаво, як це – бути з кимось
іншим.
Найбільше я люблю його, коли ми сваримося, і я боюся, що він покине
мене. Після суперечки, я так сильно хочу бути поруч з ним, і наступного дня я
хочу, щоб він весь час тримав мене за руку. Іноді він любить мене більше, ніж я
його, і хоче, щоб я приділяла йому увагу, але я б хотіла, щоб він залишив мене
в спокої, щоб я могла повернутися до читання або розмови з Енджі про місіс
Адамс. Іноді ми обоє дуже любимо одне одного, і нам важко покласти трубку
вночі, і я хочу, щоб так було завжди.
***
— Клас, я теж колись була молодою, – каже місіс Адамс. — Я знаю про
те, що вас можуть схиляти до сексу. Не лише ваш партнер, але й ваші друзі,
засоби масової інформації та навіть ваше власне тіло. Це може бути важко. Але,
будь ласка, будьте обережні. Я знаю, ви думаєте, що ніхто з ваших знайомих не
хворіє на захворювання, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ), але саме
так вони й поширюються. Я пам’ятаю, як довелося підтримувати кількох моїх
товаришок по команді після того, як вони дізналися, що у них ЗПСШ. Одна
дівчина підхопила герпес, і, як ми дізналися, він ніколи не зникає. Уявіть собі,
що це назавжди.
***
Одного ранку мені здалося, ніби Сільві та Фінні сваряться. Вони
шепочуться один з одним, і Фінні раптом говорить набагато більше, ніж «Так».
Тепер, коли я дійсно хочу почути, про що вони говорять, я не можу. Я
дивлюсь на них через плече. Фінні стоїть біля неї, опустивши очі. Сільві
повернулась обличчям до нього й чіпляється за його бік. Здалеку навіть не
схоже, що вони сваряться.
— Будь ласка, — я скоріше бачу, ніж чую, що вона каже. Він хитає
головою і не відповідає.
Джеймі дарує мені перстень-обіцянку на День Святого Валентина. Цілий
день, коли я бачу когось із знайомих, я поспішаю показати їм руку і сказати,
що в мене найкращий хлопець. Він дарує мені ще одну тіару. Вона золота і має
більше завитків.
На загальний подив, весна цього року приходить рано.
 Розділ 10
У той момент, коли я підходжу до дверей, я розумію, що залишила ключі
від будинку в шкільній шафці. Сьогодні четвер – день, коли моя мама йде до
свого терапевта, а потім у спортзал. Її не буде вдома до п’ятої тридцять. Зараз
друга тридцять дня на початку березня. Сніг зійшов, але на вулиці все ще
холодно, і ось-ось піде дощ.
Я на мить стою обличчям до своїх дверей. У мене є два варіанти. Перший
– залишитися на ґанку та сподіватися, що врешті не захворію, а потім
спробувати пояснити мамі, чому я не обрала другий варіант.
***
— Я забула ключі, — кажу я, коли він відчиняє двері. Він виглядає
розгубленим.
— Оу, гаразд, — каже Фінні. Він відходить в сторону, дозволяючи мені
зайти всередину. На мені черевики Doc Martens та нова рожева тіара. На ньому
ж штани хакі й светр. Він вже зняв своє взуття. У нього зелені шкарпетки. Я ледь
стримуюсь, щоб не прокоментувати це. Хто з хлопців носить зелені шкарпетки?
— Коли твоя мама повертається додому? — питаю я.
— О четвертій, — відповідає він. Його мати має запасний ключ. — А де
твоя мама?
— У терапевта. — кажу я. Я йду за ним у вітальню, де він сідає на диван.
У будинку тітки Анджеліни завжди невеликий безлад, такий собі «обжитий»
безлад, де книжки звалені в кутках, а подушки та взуття, здається, повсюди. До
того ж, тітка Анджеліна так і не закінчила декорувати помешкання. На стіні над
головою Фінні є три різні зразки фарби у вигляді великих плям. Вони були тут
все моє життя.
— Що хочеш подивитись? — питає Фінні. Він бере пульт і дивиться на
мене.
— Я збираюсь читати. — кажу я. Повернувшись додому, я планувала
дописати вірш, який я почала на уроці історії, але тут я нізащо не дістану
блокнот і не почну писати щось прямо перед ним.
Я сідаю в крісло на іншому кінці кімнати. Воно яскраво-блакитне і вже
давно тітка Анджеліна хотіла переробити його, щойно визначиться з
кольоровою гамою для кімнати. Коли я чую, що Фінні почав перемикати
канали, я дістаю книжку і дивлюсь на нього.
Фінні виглядає, наче янгол на картині доби Відродження, або наче він
член якоїсь сучасної королевської сім’ї. Протягом зими він залишається
блондином, а влітку його волосся радше золоте. Він часто червоніє, частково
через те, що він у нього така світла шкіра, а частково, бо він сором’язливий і
його легко збентежити. Я знаю, що це Сільві певне першою підійшла до нього,
і це безперечно вона запропонувала йому зустрічатись.
Фінні ніколи не каже, як він почувається. Ти просто маєш дуже добре
його знати, щоб зрозуміти, коли він сумний чи наляканий. Сьогодні вираз його
обличчя не каже мені про його ставлення до того, що я тут. Не знаю чи йому
байдуже, чи він роздратований.
Ми часто бачимось, але рідко залишаємося наодинці. І хоча ми інколи
стаємо на одну сторону в суперечках з нашими матерями, ми ніколи не маємо
якихось важливих тем для обговорення.
Багато років тому ми з Фінні натягнули нитку з двома чашками на кінцях
між вікнами наших спалень, щоб ми могли розмовляти один з одним вночі.
Коли ми перестали говорити, ми все одно її не зняли, але врешті вона згнила.
У Фінні дзвонить телефон і він мовчки виходить з кімнати.
Я дивлюся в книгу і починаю читати. Почався дощ і мене відволікає його
шум. Колись Фінні просив мене виходити разом з ним, щоб рятувати хробаків
на тротуарах. Він переймався, що вони можуть висохнути і лежати на дорозі
наступного дня після дощу. Він ненавидів, коли хтось, або щось, були сумними,
або коли їм було боляче.
Коли нам було вісім, ми чули, як його мати плаче у своїй спальні після
розлучення, тож Фінні просунув їй під двері серветки. Коли нам було
одинадцять, він вдарив Донні Бенкса в живіт, бо той назвав мене фріком. Це
була єдина бійка, в якій він колись брав участь, і думаю Місіс Моргансен
відсторонила його тільки тому, що повинна була так зробити. Тітка Анджеліна
навіть не насварила його.
«Оутем уже тут», — чую, як він каже в сусідній кімнаті. Настає пауза.
«Вона забула ключі». Знову тиша. «Добре», — відповідає він, а потім «Я теж
люблю тебе».
Цього разу він дивиться на мене, коли повертається до кімнати.
— Ви сьогодні вечеряєте у нас, тому мама каже, що ти можеш просто
залишитися.
— Але мій тато має прийти додому сьогодні ввечері, — кажу я. Фінні
знизує плечима. Мій тато так часто скасовує сімейні вечері, що мені вже не
варто звертати на це увагу. Я також знизую плечима й продовжую читати.
Наступного разу я відриваюсь від книги, бо чую, як тітка Анджеліна
входить через задні двері.
— Агов? — кличе вона.
— Ми тут, — кричить у відповідь Фінні. Він вимикає телевізор, і його
мама заходить до кімнати.
— Привіт, дітки, — каже вона. Її довга кольорова спідниця все ще
колихається на рівні щиколоток, навіть коли вона зупиняється. З її приходом
кімната сповнюється аромату олії пачулі.
— Привіт, — вітаємося ми. Тітка Анджеліна дивиться на мене й
усміхається лівим кутиком рота. Фінні має таку ж криву посмішку, коли
почувається грайливим.
— Оутем, чому на тобі сорочка виборчої кампанії Джиммі Картера? —
запитує вона.
 — Я не знаю, — кажу я. — А чому ваш син носить зелені шкарпетки?
Вона озирається на Фінні.
— Фінеас, ти в зелених шкарпетках?
Він дивиться собі під ноги.
— Ну, так.
— Звідки ти їх взяв?
— Вони були в моєму ящику для шкарпеток.
— Я ніколи не купувала тобі зелених шкарпеток.
— Вони були там.
— Мені все це здається дуже підозрілим, — кажу я.
— Згодна. Фінні, ми з Оутем підемо на кухню, а коли повернемося, тобі
краще мати пояснення щодо твоїх шкарпеток.
Ми з Фінні здивовано переглянулись. Я відводжу погляд і відкладаю
книгу. Тітка Анджеліна чекає мене біля дверей. Коли я підходжу до неї, вона
кладе одну руку мені на плече, йдучи зі мною на кухню.
— Люба, у твоєї мами сьогодні поганий день, — тихо каже вона. —
Твоєму татові довелося скасувати вечерю, і це її дуже засмутило.
Для інших дітей це не звучало б як велика проблема. Але коли ваша мама
двічі потрапляла в лікарню через депресію, ви вчитесь читати між рядків.
— Гаразд, — кажу я.
Минулого разу, коли мама була в лікарні, я була в шостому класі. Я
прожила два тижні з тіткою Анджеліною та Фінні. Тоді це здавалось веселим.
Всі говорили, що з моєю мамою все буде добре. Вони розповіли мені про
хімічний дисбаланс і про те, що це така ж хвороба, як і будь-яка інша, і що
мамі стане краще, тож я прийняла це. Щовечора Фінні прокрадався до гостьової
спальні, і ми малювали пальцями на спині один одному, а потім намагалися
вгадати, що це таке.
Я сумніваюся, що цього разу все буде так. Будь-що з цього не
повториться. По-перше, цього разу я запитаю, чому, якщо це просто хімічний
дисбаланс, здається, що у всьому винен батько.
— З нею все буде добре. Сьогодні ми просто маємо поставитись до неї
з розумінням, гаразд?
— Зрозуміло, — відповідаю я. Вона наказує не влаштовувати
підлітковий бунт за вечерею.
— Твоя мати дуже-дуже любить тебе, — каже вона.
— Зрозуміло, — повторюю я. — Все добре.
— Чудово, — каже вона і стискає моє плече. Незважаючи на свою
обіцянку дізнатися більше про таємничі шкарпетки, тітка Анджеліна не йде за
мною назад у вітальню. Коли я повертаюся, Фінні вимикає звук телевізору і
спостерігає, як я знову сідаю.
— Все добре? — питає він.
— Так, — кажу я. — У мене завжди все добре, хіба ні?
Він сміється, швидко видихає через ніс, його обличчя знову стає
серйозним, і він схиляє голову набік. Він запитує мене, чи хочу я поговорити
про це. Я хитаю головою, і він знову швидко відводить погляд. Він знову вмикає
звук на телевізорі, а я беру книжку.
***
У шостому класі йому довелося нишком пробиратися в гостьову
спальню, тому що нам більше не дозволяли спати в одному ліжку. Ми майже
ніколи не порушували правила, і я нервувала щоразу, коли він приходив, але
ніколи не казала йому цього не робити. Справа в тому, що якби батьки на це не
натякали, мені ніколи б не спало на думку, що між нами все може бути інакше
лише тому, що ми подорослішали. Ми лежали на животі пліч-о-пліч і торкалися
один одного лише, щоб малювати на спині. Я малювала квіти, сердечка і тварин.
Фінні малював космічні кораблі та футбольні м'ячі.
В останню ніч, коли я була у них, тітка Анджеліна прийшла й стала на
порозі кімнати. Її силует виднівся в темряві, відтінений світлом у коридорі.
Гадаю, нас вона бачила краще, ніж ми її.
— Фінеас, що ти тут робиш? — сказала вона.
— Оутем сумує, — сказав він. Лише коли він це сказав, я зрозумів, що
це правда. Настала довга тиша. Фінні нерухомо лежав біля мене. Я дивилася на
її темну постать у дверях.
— У вас п’ятнадцять хвилин, — сказала вона і пішла. Настала черга
Фінні малювати на моїй спині. Я заплющила очі й зосередилася на фігурах, які
він креслив. Мені завжди було лоскотно, але я ніколи не сміялась.
— Два будинки, — сказала я. — І чотири людини.
— Це наші будинки, — промовив він. — І наша сім'я.
***
Моя мама пропускає сьогодні спортзал і повертається додому. Тітка
Анджеліна замовляє піцу, і ми їмо перед телевізором, чого ніколи не робимо
в мене вдома. Після цього я заявляю, що маю домашнє завдання, і прямую до
себе. Моя мама залишається. Вона каже, що прийде пізніше.
Коли я повертаюся додому, я телефоную Джеймі, щоб розповісти йому
все. Я плачу і кажу йому, що мені страшно, адже я дізналася, що хворих
госпіталізують, лише якщо вони схильні до суїциду. Я підозрюю, що це може
бути генетичним.
Джеймі каже, що завжди буде любити мене і піклуватися про мене,
незважаючи ні на що. Він говорить це знову і знову, і знову, і знову.
 Розділ 11

Поле внизу The Steps to Nowhere залите водою через весняний дощ.
Навколо цього непостійного озера ходять хлопці, погрожуючи штовхнути один
одного або вдаючи, що збираються стрибнути, щоб ми почали кричати.
Ми чуємо, що майже ніхто не ходить на Spring Fling (з англ. Весняна
вечірка), тому ми вирішуємо, що має бути круто піти туди.
Всі дівчата прийшли до мене додому, аби підготуватися. Танці доволі
звичайні, тому ми одягнені в джинси. Я збираюсь одягнути корсет, який я
придбала із Сашею минулої осені.
Брук хоче зробити всім макіяж, тому ми сідаємо по черзі до неї, поки
інші дівчата дивляться. Я йду остання, під час макіяжу вона каже:
— Оутем, — каже вона, — я не залишусь на ночівлю.
— Чому? — запитуємо ми хором. Всі дівчата, включаючи і Брук,
розсілися біля мого ліжка. Брук перестає наносити мені тональний крем і робить
глибокий вдих.
— Тому що батьки Ноя за містом, я збираюсь до нього сьогодні, — каже
вона. Настає хвилина мовчання.
— Ти… — говорить Енджі, її голос стихає. Брук оглядає усіх нас і киває.
Ми кричимо, і Брук закриває обличчя руками.
— Друзі! — вона говорить.
— Боже мій, — каже Саша.
— Чому? — запитую я, а потім думаю, чи не звучало це неправильно.
Брук закриває обличчя і сміється.
— Тому що я кохаю його, — каже вона, — і це просто дивовижно.
— Ого,– говорить Енджі.
— Вау,– вигукує Саша, — я буду думати про це всю ніч. — Ми сміємося.
— Ми збираємось піти до нього після танців. Скажи своїй мамі, що я
захворіла і пішла раніше, окей? — говорить Брук. Я киваю. — Я заберу свої
речі завтра.
— Ти ж збираєшся розповісти нам все, так? — запитує Енджі.
— Ну… — каже вона.
— Ти мусиш! — каже Саша. Ми всі погоджуємось, що вона повинна.
Коли приїжджають хлопці, ми всі спускаємось вниз сходами, моя мама
робить світлину перед тим, як ми всі нагромаджуємось у фургон і їдемо до
школи. Джеймі виглядає гаряче, і я говорю йому це по дорозі туди. Він
посміхається і не говорить нічого, але коли я стискаю його руку, він розтискає.
З тисячі п’ятсот студентів близько шістдесяти з’являються на Spring
Fling. Ми маємо місце для себе, тому танцюємо разом посередині і кричимо
прохання до ді-джея, який ставить музику. Оскільки учнів дуже мало, то ніхто
не зупиняє нас, коли ми починаємо танцювати на столах. Немає значення, як
ми танцюємо, тому що нас майже ніхто не бачить, а наші танцювальні рухи
і прохання стають дедалі веселішими. Ми робимо лінію конги. Ми танцюємо
макарену, коли Electric Slide вибухає з динаміків. Ми виснажуємо себе танцями,
п’ємо пунш і йдемо танцювати знову. Під час першої повільної пісні Джеймі
запрошує нашу директорку місіс Блек танцювати, і вона танцює під радісні
вигуки усього залу.
Ми вітаємо одне одного і погоджуємось: Spring Fling – це дійсно круто,
адже на нього ніхто не ходить.
Минає багато часу, коли ді-джей заграє ще одну повільну пісню. До того
часу моє серце калатає, і я так задихаюсь, що практично падаю на Джеймі. Він
виглядає так гарно, що у мене з’являються метелики у животі, коли я дивлюсь
на нього. Я обіймаю його за шию, ми рухаємось під музику.
— Я кохаю тебе, — кажу я, і я не говорю це, щоб нагадати собі, що так
і є; в даний момент я дійсно це відчуваю.
— Я теж кохаю тебе, — говорить він.
— Ти чув про Брук та Ноя? — запитую я. Джеймі закочує очі й зітхає.
— Так, він хвалився цим цілий день, — каже він.
— Справді? — я запитую. — Що він казав? Він знизує плечима.
— Він просто казав, що вони збираються це робити.
— І?
— Що і?
— Що він ще казав?
— Більше нічого не казав. Він лише говорив, що вони збираються
зробити це сьогодні вночі.
— Ну, тоді це не хвастощі.
— Так.
— Чому?
— Про що ти говориш? — каже Джеймі. — Я щойно сказав тобі, що він
хвалився цим увесь день.
— Я просто не розумію, як він хвалився увесь день, якщо лише сказав,
що вони збираються це зробити. Це ж лише одне речення.
— Неважливо, — говорить Джеймі. — Я не хочу говорити про це.
— Чому ні?
— Я просто не хочу, окей?
— Але чому?
— Оутем, я просто не хочу говорити про те, що вони займаються сексом,
гаразд?
 — Добре, — відповідаю я. Ми закінчуємо танцювати мовчки. Після
цього я прошу Енджі піти зі мною до туалету. Ми говоримо про наше волосся,
про те, як весело проводимо час і трохи про Брук, звісно.
— Це трохи дивно, чи не так? — говорить вона. — Я маю на увазі, що
Брук не буде незаймана завтра. Це здається нереальним.
—
Джеймі
раніше,
замість
про кого вона думає?
Кажу я собі, стосунки – важка робота. Ніхто не ідеальний. Немає такого
поняття “жити довго і щасливо”.
***
У понеділок, на зібранні The Steps to Nowhere, Брук каже, що потім не
відчуваєш різниці, окрім того, що кохаєш набагато більше, ніж раніше.
— Але ти не кажеш: “Боже, я більше не незаймана”.
— Справді? – Я кажу. — Гадаю, що це була б єдине, про що я могла
думати після. Мені здаєься, що я подивилася б на себе в дзеркало і говорила б
це знову і знову.
— Так, — каже вона, — це лише як... Вона не закінчує речення, вона
просто дивиться на хлопців, які стоять біля води. Вони дивляться, хто кинув
камінь найдалі. Я спостерігаю за перемогою Джеймі. Я уявляю, що все
відчувається правильним з ним.
— Було боляче? — запитує Енджі.
— О так, — каже Брук.
 Розділ 12
— То що ти знаєш про Сільві? – каже моя мама. Я беру велику ложку
морозива, кладу її до рота і дивлюсь на матір. Ми сидимо на зовнішньому
дворику The Train Stop Creamery, єдиного кафе з морозивом у місті. Це перший
спекотний день травня.
— Дівчину Фінні? – запитую я. Мама киває. — Я не знаю, – відповідаю.–
Чому ти питаєш?
— Просто, – каже вона.
— Ти почала цікавитися нею, чи випадковість це?
— Ну… – каже вона.
— Що? – питаю я.
— Ми з Анжеліною якраз говорили про неї днями, і мені цікаво, що ти
про неї думаєш.
— Вона нормальна, – кажу я. — Я насправді її не знаю. – Ми спокійно
їмо, поки я не вирішую запитати. — Вона не подобається тітці Анжеліні?
— Оу, вона подобається їй, але я думаю, що вона ніколи не зможе
прийняти те, що ви з Фінні більше не разом. – Вона штовхає мене ногою під
столом.
— Мамо! – кажу я, зиркаючи на неї. — У мене є хлопець.
— Я знаю, знаю, – каже вона. — Ми просто думали, що рано чи пізно
це станеться.
— Ну, це не так, – відповідаю я. — Ми навіть не спілкуємось один з
одним і друзі в нас різні.
— Я знаю, – повторює вона. — Мама зітхає. Я закочую очі і їм своє
морозиво.
Кожного разу, коли я уявляю, що трапилось би, якби ми з Фінні були
разом, я ніколи не уявляю поруч когось ще. Мені не подобається думати про те,
що мені довелося б стати черлідеркою, щоб бути з Фінні знову друзями. У моїй
уяві Фінні не в моїй групі, і я не в його; це лише ми удвох, як це було колись. У
школі ми завжди обідаємо разом, і він проводжає мене на заняття. Ми робимо
домашнє завдання разом. Він водить мене на художні фільми в місто. Вночі ми
лежимо на траві і говоримо. Ми записуємо диски одне для одного. Передаємо
записки. Беремося за руки на зупинці. Я уявляю, як обожнюю його без вагань.
Я впевнена, що так і було б, якби я була закохана в нього.
— Тітка Анжеліна у Фінні запитувала, що він думає про Джеймі? –
запитую я. Мама посміхається.
— Так, мила, насправді це змова, – каже вона.
— Ну, якщо ви удвох говорили про Сільві, то чому не про Джеймі?
 — Мені подобається Джеймі, – відповідає вона. Вона доїдає останню
ложку морозива. — Я впевнено можу сказати, що він хороша дитина. Його
батьки, здається, чудові люди.
— Але ви не впевнені, чи Сільві хороша? – запитую я. Задоволена тим,
у якому напрямку йде розмова, але не хочу показувати цього.
— А це так? – говорить мама.
Якщо чутки правдиві, то Сільві зовсім не хороша дитина. Є історія про
неї та Алексіс, які цілувалися на колесі огляду, поки хлопці дивилися, і вся група
іноді напивається. Хоча вони хороші учні, тому більшість дорослих не
підозрюють їх у подібному.
Мені важко уявити Фінні п’яним або те, що йому подобається дівчина,
яка задля розваг зустрічалася з іншою дівчиною. Цікаво, чи він досі соромиться,
коли п’є, чи він почервонів, коли Сільві цілувала Алексіс.
Цікаво, що б зробила тітка Анжеліна, якби дізналася більше про друзів
Фінні.
— О, – кажу я, — Сільві – черлідерка. Вона входить до студентської ради
та є на дошці пошани. Вона занадто зайнята своєю ідеальністю, аби приймати
героїн десь на стороні.
— Добре, добре, – каже мама. Ми встаємо і викидаємо свої пластикові
миски та ложки, а потім йдемо до машини.
Я уявляю, як Фінні любить Сільві, але іноді хотів би, щоб вона була
інакшою, як іноді бажаю я, щоб Джеймі був інакшим. Я уявляю, який він був
знервований, коли вона розмовляла з Алексіс перед усіма, потім просив так не
робити. Я уявляю, який він вільний і впевнений, коли випиває разом з друзями,
відчуваючи свою причетність до них, стаючи частиною чогось.
У машині я опускаю вікно і відчуваю, тепле нічне повітря, що дме мені
в обличчя. Біля мене мама сидить в тиші. Цікаво, куди тітка Анжеліна та Фінні
поїхали сьогодні увечері, про що вони говорять.
Я уявляю, як ми з Фінні виходимо з наших будинків, аби попустувати
внизу біля струмка. Уявляю, як залишаю свої жалюзі відкритими для нього,
коли переодягаюсь. Я уявляю, як його рука рухається по моєму стегну, поки ми
дивимось кіно з ковдрою, накинутою на коліна.
Я
дітьми тільки через те, що були разом.
 Розділ 13

Останній день у школі здається таким, ніби він справді останній, ніби
мене звільняють не на три місяці, а на тридцять років. Мої жахливі екзамени
закінчилися, все, що залишилось на сьогодні, це іспити з англійської та основ
здоров’я. Восени я здам англійську з відзнакою, а екзамен з здоров’я має бути
легким. Наркотики і секс погані, водні лижі – це добре.
У The Steps to Nowhere чути обійми та вереск. Навчається тільки Саша,
решта з нас більш-менш вільні. Джеймі голосно цілує мене й обіймає за плечі.
—
він.
— Я теж, – каже Ной.
— Ти ще не підписав мій щорічник, любий, – кажу я. Вже минає третій
день як я його прошу. Він постійно каже, що зробить це пізніше.
— Я знаю, знаю. Дай мені його, – каже він. Я простягаю щорічник йому,
і він відкриває свою сумку.
— Чому б тобі просто не підписати зараз?
— Мені зараз не хочеться. Я віддам його тобі в обід, – каже він. Він
запихає його у свою сумку й застібає її.
— Добре, – кажу я. Я зрозуміла, що легше дозволити йому вирішувати
всі дрібниці, які не мають значення.
— Гей, мама каже, що завтра вона може відвезти нас на дівочий день,
– каже Енджі.
— Ура, – каже Саша з-поміж карток.
— Так, ти знаєш, що завтра у нас також буде день для хлопців, — каже
Алекс.
— Добре, — кажу я.
— І ми будемо займатися хлопчачими речами, на які вас не запрошують,
— каже Джеймі.
— Гаразд, що б це не означало, – каже Брук. — Але ми просто йдемо до
торгового центру.
— Гей, хлопці, ходімо до торгового центру, – каже Ноа.
— Ні, – каже Саша, — ви не можете піти в торговий центр. Ми йдемо
туди.
— Ми можемо зробити манікюр, – каже Алекс.
— І зачіски. Я хочу мелірування, – каже Джеймі.
— Ой, замовкни, – каже Брук. — Ти навіть не знаєш, що таке
мелірування.
 — Чому ви, хлопці, стаєте дивними кожного разу, коли ми щось робимо
наодинці? – Енджі каже.
—
запитую я.
— Ні, – каже Джеймі, але на цей раз ні він, ні хтось із інших не
повертаються. Хлопці почали говорити, що завтра поїдуть до Ноя, щоб пограти
у відеоігри.
***
Я кохаю тебе. Ти найкраще, що зі мною траплялося. Все, що я хочу від
життя, це одружитися на тобі і піклуватися про нашу сім’ю. Гарного літа.
Зі мною. — йдеться в записці Джеймі.
Я закриваю свій щорічник і запихаю його назад у сумку. Джеймі не дав
мені його за обідом, зараз кінець дня. Він попросив мене не читати це перед
іншими, тож я всім сказала, що маю піти в туалет, перш ніж ми підемо до
Джеймі. Я змиваю воду в туалеті, хоча я ним не користувалася, тому що Брук
пішла разом зі мною. Коли я виходжу з кабінки, вона дивиться на себе в
дзеркало. Я мию руки і дивлюся на неї.
— Гей, ти в порядку? – Я запитую. Їй потрібен час, щоб відповісти.
— Так, – каже вона, — вибач, я просто на секунду відключилася.
— Круто. Я не можу повірити, що ми вже не першокурсники. А ти?
— Ні, не зовсім, — каже вона.
***
У басейні Джеймі ми граємо в курячий бій, ліземо на плечі хлопців і
збиваємо один одного. Ми з Джеймі перемагаємо, і він дефілює зі мною на
плечах, а потім раптом кидає мене, щоб я закричала. Я дуюся, він цілує мене, а
потім топить. Починається війна на занурення, в якій перемагають хлопці, хоча
нас більше. Вони дають одне одному п’ять, а ми закочуємо очі.
Ми притуляємося до стіни в басейні, і хлопці обхоплюють наші оголені
талії. Сонечко гріє наші голови і воду. Зараз літо, ми вільні.
Привезли піцу, ми лежали та їли біля басейну, доки не наситились так,
що більше ніколи не захочемо їсти. Ми вирішуємо знехтувати правилом однієї
години й повертаємося у воду. Хлопці починають боротися, а ми стоїмо збоку й
спостерігаємо за ними. Через деякий час мені стає нудно, і я думаю, що спробую
спіймати Джеймі коли він буде сам в кімнаті, коли розумію, що Брук і Енджі
вже давно немає. Я заходжу всередину і босоніж гуляю по кухні. Двері у ванну
закриті. Я прихиляюся до них головою. Я чую, як вони розмовляють з іншого
боку. Я стукаю.
— Гей, що відбувається? – запитую я. Настає пауза, а потім я знову чую
їхні голоси. Енджі відчиняє двері.
— Ти сама? – питає вона.
 — Так, – кажу я. Вона відчиняє двері настільки, щоб я могла
протиснутися.
Брук сидить на ванні. Її очі червоні, і вона знову одягнена в шорти та
сорочку.
—
кахельній підлозі.
— Я зрадила Ною, – каже вона. Енджі схрестила руки, спираючись на
раковину. Для неї це не нова інформація. Брук знову занурюється в сльози. Я
сідаю біля неї.
— З ким? – Я запитую. Брук продовжує плакати.
— Це був її партнер по лабораторній, Ейден, – каже Енджі. — Вони
начебто дружили весь семестр.
— Ейден Гарріс чи Ейден Шумакер?
— Ейден Гарріс, – каже Енджі.
— Ми просто весело проводили час разом на уроках, – каже Брук. — Я
не думала, що це щось означає.
— Що сталося? – Я кажу.
— Він запросив мене готуватися до екзаменів, – каже Брук. — Він
поцілував мене, і на мить я дозволила йому.
— Це все?
— Я зупинила його й пішла, і я ніколи не збиралася розповідати Ною,
– каже Брук, — але я ненавиджу приховувати від нього секрети. – Вона знову
починає плакати. Хтось стукає у двері ванної кімнати.
— Гей, дівчата, – каже Саша. — Що відбувається?
Ми впускаємо її і розповідаємо їй історію.
— Це був лише один поцілунок? – питає Саша. Брук киває.
У двері стукають.
— Гей, – каже голос Джеймі. — Що ви там робите?
— Ви щось замислюєте? – Запитує Алекс.
Саша відчиняє двері і висуває голову.
— Послухайте, хлопці, – каже вона, — у нас тут справді серйозна
ситуація, тож відваліть.
— Що ви маєте на увазі? – Ной запитує. Поруч зі мною плач Брук
перетворюється на крик. — Гей, що відбувається? Брук?
— Брук, люба, ти хочеш поговорити з ним? – Я запитую. Брук витирає
ніс і киває. Ми з Енджі миттєво юрбимося позаду Саші.
 — Вона хоче з ним поговорити, – кажу я. Саша відкриває двері настільки,
щоб ми могли вийти, а Ной міг увійти. Ми зачиняємо за ним двері й
повертаємось обличчям до хлопців.
— Ми повинні вийти надвір, – каже Енджі.
— Так, – кажу я.
— Що відбувається? З Брук все гаразд? – запитує Джеймі.
— Ми не можемо вам сказати, – кажу я. Задні двері зачиняються за нами,
і ми йдемо до краю басейну.
— Чому ні?
— Тому що ви хлопці, – каже Саша. Вона, Енджі та я сідаємо й бовтаємо
ноги в басейні.
— Ной там, – каже він.
— Бо це стосується Ноя, – кажу я.
— Як це стосується Ноя? – запитує Алекс.
— Ми не можемо вам цього сказати, – каже Енджі. Я киваю.
— Це дурість. Вона моя двоюрідна сестра, – каже Джеймі.
— Я знаю, – кажу я. — Але ми не можемо вам сказати.
— Це не наша справа, – каже Саша. Ми всі троє погоджуємося.
— Вони розійдуться? – запитує Алекс.
— Можливо, – каже Саша.
— Боже мій, сподіваюся, що ні, – кажу я.
— Ні, – каже Енджі.
— Добре, це справді дурниця, – каже Джеймі. Вони з Алексом йдуть і
сідають на стільці у патіо. Ми з дівчатами починаємо перешіптуватися. Через
деякий час Ной виходить і кличе Енджі. Через кілька хвилин вона виходить
одна.
— Вона в порядку? – запитую я. Енджі киває.
— Так, – каже вона. — Вона розказала Ною. Вони підуть додому і
поговорять про це.
Ми качаємо ногами у воді і робимо хвилі, але ніхто не розмовляє. Ми
сказали одне одному все, що мали сказати, і все одно не розкажемо хлопцям.
Нарешті, через півгодини, ми збираємо свої речі, щоб піти додому. Алекс
залишається з Джеймі.
Коли я цілую Джеймі на прощання, він не обіймає мене у відповідь, а
потім відводить погляд.
— До зустрічі, – каже він.
— Бувай, кохаю тебе, — кажу я. – Я подзвоню тобі.
 — Гаразд.
***
Тієї ночі ми посварилися по телефону. Незважаючи на те, що я заплакала,
він все одно не пробачив мене, поки я не розповіла йому таємницю Брук. Він
миттєво знову став милим, і ми не говорили про сварку.
У торговому центрі наступного дня Брук розповідає нам про свою
розмову з Ноєм, поки ми їмо на фудкорті. Вона каже, що Ной пробачив її, і що
Ной сказав, що знає, що вона шкодує, і що йому не подобається бачити, як вона
плаче.
— Я не можу повірити, як сильно він мене кохає, – каже вона. Вона
дивиться на свою тарілку з картоплею фрі й усміхається.
Я починаю гадати, що б сказав Джеймі, якби це були ми, і відганяю цю
думку. Нічого подібного з нами ніколи б не сталося.
 Розділ 14

Четверте
Хейзелвуд
тиняємося
бачимо
Фінні
невелика,
але
картинки
ми повині піти в контактний зоопарк.
Я закохалася в буре козенятко, я йому сподобалась, коли я підняла його,
воно торкнулося мене носом і поклало голову мені на груди. Я запитую Джеймі,
чи можна мені буде мати козенятко, коли ми одружимося. Він каже, що ні, а
потім каже, можливо, якщо це означатиме, що йому не потрібно буде косити
газон.
Я сиджу на тюці сіна з Августою, моєю козою, яка лежить у мене на
колінах, як людське немовля. Вона дивиться на мене або зачарована блиском
моєї тіари, або думає, що я її мати. Я співаю Августі колискову, яку придумала
для неї, коли підводжу очі, бачу, як Фінні криво всміхається мені, Сільві присіла
біля нього, дивлячись на загін з поросятами. Я перестаю співати і дивлюся на
нього. Його плечі тремтять від тихого сміху.
— О, Фінне, дивись, я йому подобаюся, – каже Сільві. Фінні
відвертається від мене й стає разом із нею на коліна. За останні кілька місяців
я достатньо подорослішала, щоб нагадати собі, що я її насправді не знаю,
можливо вона дуже мила.
Джеймі та інші стають навколо мене. Наразі вони отримали від ярмарки
стільки задоволення, скільки могли, і хочуть повернутися до Саші.
— Але я не хочу залишати Августу, – кажу я.
— Ти дала їй їм’я? –Джеймі питає. Я киваю.
— Добре, поклади козу й повільно відійди, – каже Алекс, витягнувши
обидві руки перед собою.
— Цей жарт недоречний, – кажу я. Джеймі смикає мене за руку.
— Давай, мені спекотно, – каже він. Я зітхаю, цілую Августу в маківку
й кладу її на землю. Коли я виходжу, вона біжить поки не натягнеться повідок
і мекає.
— О, – кажу я. Джеймі бере мене за руку й продовжує йти, тягнучи мене
за собою. Я оглядаюся через плече. Фінні нахиляється й чухає Августу за
потилицю.
Ми перечікуємо денну спеку у Саші, а потім повертаємося до парку
перед заходом сонця. Ось де мені доведеться їх залишити. Мій батько сказав,
що вчасно вийде з офісу, щоб разом з нами подивитися на феєрверк, тому мама
хоче, щоб ми зробили це всією сім’єю. Сім'я, звичайно, також означає тітку
Анджеліну та Фінні.
— Тобі треба йти? – Джеймі питає. Я киваю і чмокаю його в губи.
— Я сумуватиму за тобою, – кажу я. Він виглядає настільки гарним, що
навіть очікування побачити його завтра мене вбиває.
— Зателефонуй мені, коли повернешся додому, – каже він і знову цілує
мене, але вже довше. Я червонію від гордості й усміхаюся. Перш ніж піти, я
махаю іншим, вони махають у відповідь і дивляться, як я відвертаюся. Коли я
озираюся на них, вони всі разом йдуть геть.
***
Мої мама, тато і тітка Аджеліна сидять на березі озера, де ми завжди
дивимося феєрверк.
— Привіт, солоденька, – каже мама. Вона посміхається і тримається за
руки з моїм батьком. Він встає і обіймає мене.
— Гарно провела день, Оутем? – питає він. Я киваю. Він відходить і
дивиться на мене. — Твоє волосся?
— Я знову пофарбувала його в коричневий, – кажу я. — Вчора.
— Вчора?
— Так, – кажу я. Ми посміхаємось один одному. Ми обидва раді, що він
так швидко помітив незначну різницю.
— Фінні сказав мені, що ти подружилася з козою, – каже тітка
Анджеліна.
— Так. Я хочу козу, мамо, – кажу я, а потім дивлюся на тітку Аджеліну.
— Фінні говорив про мене?
— Він детально описав, як ти гойдаєшся і кукурікаєш маленькій козі,
– каже вона. Її очі зосереджені на моєму плечі. — Ось і він, – каже вона. Я
обертаюся.
Фінні йде до нас, тримаючись за руки із Сільві.
— Привіт усім, – каже він. Сільві посміхається і махає пальцями. Батько
встає.
— А хто це?
— Дядьку Томе, це Сільві, – каже Фінні. — Сільві, дядько Том.
— Привіт, – каже вона й знову посміхається.
— Приємно познайомитися, – каже тато. — Ось, – додає він,
відступаючи вбік, — я відійду, щоб ви, дівчата, могли сидіти разом.
Здається, мій батько не може помітити не надто тонку різницю між
Сільві та мною.
Зараз я сиджу між батьком і Сільві. Фінні по інший бік від неї, а матері
розмовляють разом по той бік тата.
 Я дивлюся прямо перед собою на клаптик неба, де буде феєрверк. Фінні
та Сільві тримаються за руки поруч зі мною. У мене є вибір. Я можу або
продовжувати сидіти з ними мовчки, або я можу спробувати бути дружньою і
завести одну з неглибоких розмов, які ми з Фінні іноді ведемо, коли ми разом.
— Як ти думаєш, скільки ще це триватиме? – питає вона. Фінні дивиться
на годинник.
— Десять хвилин, – каже він. Вона зітхає.
— Ви коли-небудь помічали, що час йде повільніше, поки ви чекаєте на
феєрверк? – вона питає.
— Ну, час завжди йде повільніше, коли ти чогось чекаєш, – каже він.
— Мені здається, це ще повільніше, коли ти чекаєш на феєрверк, – каже
вона. Фінні відкриває рота.
— Згодна, – кажу я. Сільві здивовано дивиться на мене. — Я думаю, це
тому, що, коли ми не дивимося на годинник, ми дивимось на світло, яке згасає
в небі. Очікування ніколи не вислизає від нашого сприйняття.
— Ха, – каже Фінні.
— Здається, так, – каже Сільві. Вона виглядає так, ніби вона думає, якщо
погодиться зі мною то попадеться на мої хитрощі. Ми ніколи раніше не
розмовляли, окрім необхідностей у школі чи на автобусній зупинці: Вибач.
Дякую. Гей, ти впустила це.
— Тож, за твоєю логікою, якщо ми подивимось на озеро, а не на небо,
час буде йти швидше, – каже Фінні.
— Ну, тільки так швидко, коли ми чекаємо чогось іншого, – кажу я.
— Добре, давай подивимося на озеро, – каже він. Я дивлюся на озеро.
Одного разу, мій батько вирішив взяти мене та Фінні на риболовлю. Мені було
нудно, я вилізла на дерево, що нависало над водою. Фінні подумав, що це
захоплююче, і сидів цілий день, наказуючи мені не трясти гілки дерева, бо це
лякає рибу. Я намагалася бути спокійною заради нього. Він зловив одну
маленьку рибку. Тітка Аджеліна не знала, як її почистити, тому поклала в
морозильну камеру, де, забувши про неї, риба повністю замерзла. Іноді ми з
Фінні діставали її й розглядали. Ми проводили пальцями по жорсткій лусці,
тицяли в замерзле око-пухир і говорили про те, як це – померти. Через кілька
місяців, коли його мати нарешті згадала та викинула рибину, ми сумували через
цю втрату.
— Одного разу я ходив рибалити сюди, – каже Фінні Сільві.
— Справді? – вона запитує.
— Я саме про це думала, – кажу я й сміюся.
— Наша морожена риба? – він запитує.
— Так.
 — Я не думаю, що час плине швидше, – каже Сільві, але саме тоді
починається феєрверк.
Я мовчу наступну годину, і нехай вони шепочуться між собою. Сільві
схиляє голову йому на плече. Я думаю про Джеймі, який десь у парку дивиться
цей феєрверк без мене. Я уявляю, як притуляюся до нього, відчуваю, як він
дихає поруч зі мною, і мені стає боляче, ніби я не бачила його тижнями.
Феєрверк залишає в небі димові плями, а до нас доноситься запах сірки.
Поруч зі мною Сільві хихикає. Я б хотіла, щоб її тут не було. Це не справедливо,
тут мали бути тільки ми, сім'я.
Я хочу побути наодинці з Джеймі або з Фінні.
Ця думка вражає мене, і я кидаю погляд на гарне обличчя Фінні, на мить
освітлене вогнями в небі. Я ніколи не дозволяла собі думати про те, що іноді
змушує мене уявляти нас разом і чи це щось означає. Я люблю Джеймі.
Я дивлюся в небо.
Розділ 15
Ми з Джеймі обіймаємося, слухаючи дощ. Моє мокре волосся
розсипалося по його голих грудях, а він засунув руку під верх мого бікіні.
Повітря відчувається холодним на моїй оголеній шкірі.
Зараз я радію тому, що пішов дощ.
Я зітхаю, притискаючись до його плеча. Він пахнув так знайомо, так
заспокійливо, що з кожним подихом мої м’язи розслабляються все більше й
більше.
— Ти спиш? – бурмоче він.
— Ще ні, – відповідаю я. Намагаючись дихати синхронно з ним.
Почуваю себе задоволеною, це не завжди буває поруч з ним. Я йому цього
ніколи не говорила; оскільки я завжди мовчу, коли він мене цілує, все що мені
треба зробити, коли він перестає рухатися, це промовчати, і він вирішить, що
я також кінчила.
Однак сьогодні мої пальці на ногах підігнулися, а пальці на руках
вчепилися у його спину. Майже шкіра до шкіри, це було настільки реальним,
що я могла думати лише про цей момент.
— Я кохаю тебе, – каже Джеймі. Промовляючи це, він проводить рукою
по моїм грудях.
— Серйозно? – я запитую.
— Ти знаєш, що так, – відповідає він. Я думаю про наше спільне
майбутнє, яким ідеальним воно буде. Ми станемо сім'єю, купимо будинок та
будемо щасливі разом. Джеймі ідеальний і його життя буде відповідним, тому,
якщо я стану частиною його частиною, то також буду ідеальною. Я проводжу
пальцями по його грудях, і він раптово відхиляється.
— Не треба, – каже він. — Лоскотно.
 — Вибач, – кажу я. Повертаю руку на його плече. Мої очі починають
заплющуватися.
— Я тебе хочу, – каже Джеймі. Розплющуючи очі, я відчуваю, як мої вії
торкаються його шкіри.
— Я також тебе хочу, – кажу я. — Просто поки ще не готова. – Я
відчуваю як він зітхає піді мною.
— Чому? – запитує він, хоча я йому вже говорила.
— Я хочу, щоб це було особливо, – відповідаю.
—Так і було б, – каже він.
— Як? – запитую я. — Тут, у цій кімнаті? – я розглядаю його кімнату з
рок-постерами, фігурками аніме на полицях, брудними шкарпетками на підлозі
та видом заднього дворика з вікна. Мріючи про свій перший раз, я бачу, як це
відбувається у красивій кімнаті, що має позолочене ліжко з балдахіном та видом
на Ейфелеву вежу з вікна або на оксамитовій ковдрі з польовими квітами
посеред зеленого листяного лісу.
— Так, – каже він. — Або у твоїй кімнаті.
Я кривлюсь та шукаю слова, намагаючись стримати паніку від думки
про мою, а ще гірше про його, кімнату.
— Ні, ти не розумієш, – кажу я, — це має бути ідеально, абсолютно
ідеально.
Джеймі ворушиться під мною, намагаючись сісти. Я злажу з нього та
сідаю навпроти.
— Якщо це ти і я, то це все, що має значення, правда? – каже він.
— Так, – я розтягую слово, відчуваючи, наскільки незавершеною є моя
відповідь, скільки недомовленого вона залишила.
— В житті немає нічого цілком досконалого. Я маю на увазі, чого ти
очікуєш?
— Я просто чекаю, коли це відчуватиметься правильним, – кажу я.
Опускаю погляд на його ковдру й підбираю клубок ворсу.
— І коли це буде? – запитує він. Я знизую плечема, не підіймаючи очей.
— Ти злишся?
— Ні, я розчарований, – каже Джеймі. Його голос твердий.
— Ти збираєшся мене кинути? – запитую я. Джеймі швидко
наближається та обіймає мене.
— Я ніколи, ніколи, ніколи тебе не покину, – каже він.
— Я теж кохаю тебе, – нарешті кажу я.
 Розділ 16
Ми з Сашою сидимо у Брук на підлозі, читаючи журнали. Енджі пішла
з Майком. Джеймі проводить тиждень зі своєю родиною у Чикаго. Інші хлопці
роблять якісь дурниці в будинку Алекса. Ми проходимо тести з журналів. Вони
мають такі назви, як «Чи добре ви фліртуєте?» або «Чи знаєш ти як отримати
бажане?». Згідно з цими журналами, ми всі надзвичайно добре збалансовані.
Вони мають декілька варіантів відповідей, тому дізнатися правильну дуже
легко; в одному варіанті забагато певної риси, в іншому недостатньо. Ми весь
день обирали однакові відповіді, і нам сказали, що у нас все чудово і, якщо ми
продовжуватимемо як є, то все буде добре. Це мало бути нудно, але виявилось
навпаки; це втішає.
— Ти не боїшся ризикувати, але відступаєш, коли все стає надто
серйозним, – читає Саша.
— Завдяки цьому ваші друзі можуть розраховувати гарно провести з
вами час, і нічого не вийде з-під контролю. Ви можете прийняти розважливе
рішення, щоб допомогти сором'язливій дівчині розкритися, або втримати того,
хто вийшов з-під контролю. Хоча іноді ви все ж можете робити помилки, як-
от ніч, коли вас зупинили за перевищення швидкості, або вечірка, на якій ви
соромились запросити кохану людину на танець, ваш здоровий глузд та почуття
гумору завжди вам допоможе, – вона відкидає журнал убік і простягає руки над
головою.
— Коли Джеймі повертається? – запитує вона. — Я хочу поплавати.
— В п'ятницю, – кажемо я та Брук одночасно. Ми посміємося один
одному. Один з наших улюблених жартів, що ми двоюрідні сестри.
— Я так сумую за ним, – кажу я тому, що так і є, мені це подобається,
— не можу повірити, що ми разом майже рік.
Зараз початок серпня. До нашої річниці залишилося шість тижнів, і я
не можу дочекатися. Для мене це узаконить нашу пару на новому рівні; ми
безперечно будемо разом впродовж тривалого часу, а наші стосунки будуть
гідними поваги серед менш стійких пар.
— Так, у нас з Алексом також, – каже Саша.
Пригадую, як майже рік тому ми з Сашею сварилися за Джеймі і він
обрав мене. Яскраво посміхаюсь, відчуваючи самовдоволення.
— У жовтні ми з Ноа будемо разом півроку, – каже Брук. Я відчуваю
себе менш самовдоволено.
— Народ, ви такі милі, – каже Саша. Мушу з нею погодитися. Брук та
Ноа ніколи не сваряться, хоча Брук клянеться, що інколи таке все ж буває, і
виконують все, чого один одного просять, тому вони постійно підстрибують,
щоб подати газировку або помасажувати плечі один одному.
 — Минула вже вічність з тих пір, коли ми були самотніми, – стогне Брук.
Я беру інший журнал. Саша щось співчутливо відповідає Брук, і я підозріло
поглядаю на неї. Вона гортає новий журнал, шукаючи тести в кінці.
— Боже мій, – каже вона, — ось один для Оутем.
— Що? – запитую я, сідаю й нахиляюсь. Мені цікаво, а також радію
особливій увазі.
— Чи любить він тебе більше, ніж друга? – читає вона. Я дивлюсь на неї.
— Хто? – запитую я. Саша сміється.
— Фін Сміт, – каже вона, — пам'ятаєш, у сьомому класі він дивився на
тебе під час обіду?
— Ні, – кажу я. Пам'ятаю, як махала йому через усе кафе. Як хтось дивися
не пам'ятаю.
— Він? – каже Брук.
— Так, але тоді він не був настільки гарячим, як зараз.
— Ти думаєш він гарячий? – запитую я. Я теж так вважаю, але здивована,
що вона такої ж думки. Фінні охайний, тихий та замкнутий, на відміну від
чарівних і соціально активних хлопців із нашої групи.
— Так, – каже Саша, закочуючи очі до стелі, — я маю на увазі, що не
хотіла б з ним зустрічатися, але так, він гарячий.
— Він дуже гарячий, – зізнається Брук.
— Добре, але я не можу пройти цей тест тому, що ми більше не друзі,
– кажу я.
— Звичайно, можеш, – каже Брук, — просто відповідай те, що було б
правдою в той час.
— Я не можу…
— Запитання номер один, – каже Саша, — ти дзвониш найкращому
другу, плачучи після сварки з мамою. Наступного дня в школі він: А – запитує
чи ти в порядку. Б – не згадує про це, оскільки поклав трубку занадто швидко.
В – обіймає тебе і пам'ятає всі деталі вашої розмови.
— Ну, В, – кажу я. Раптом відповіді Златовласки стали не такими
передбачуваними; я не знаю, яка відповідь правильна, просто, знаю, яка
правдива.
А. Він червонів, коли люди запитували, чи я його дівчина.
В. Він ніколи не говорив при мені про інших дівчат.
Б. Здавалося, йому було комфортно торкатися мене.
А. Він сказав, що я його найкраща подруга.
Я дивлюся Саші через плече, коли вона підраховує мої бали. З
полегшенням помічаю за числами моїх відповідей, що не всі вони в крайності,
хоча декілька все ж є. Закінчивши Саша переможно дивиться на мене.
 — Дівчинко, ти сліпа? – читає вона, — цей хлопець мріє затягнути тебе
до ліжка…
—
навіть гормони не грали.
— У сьомому класі вам було по тринадцять, – нагадує мені Саша, — і
ви були друзями до Різдва.
— На Різдво щось трапилось? – запитує Брук.
— Ні, – кажу я, — ми просто віддалилися під час першого семестру.
Саша знизує плечима.
— Ну, очевидно він був закоханий у тебе, – каже вона.
— Та ну, половина цих питань не могла стосуватися нас як дітей. Я маю
на увазі: «Як часто для проведення часу з вами він порушував комендантську
годину?», «Чи повернувся б він до своєї машини, щоб принести твій підручник
з біології, навіть, якщо його класна кімната знаходиться на іншому кінці
кампусу?»
— Проте ти все ж мала відповіді, – Саша наполягає на своєму.
— Я просто здогадувалася, – кажу я, — у будь-якому випадку, це не має
значення. Він із Сільві Уайтхаус…
— А ти з Джеймі, – каже Брук.
— Точно, – кажу я. Саша знизує плечима, і ми повертаємось до перегляду
журналів.
 Розділ 17

Я вже можу сказати, що перший день десятого класу буде жарким і

задушливим. Я вдягнула нову тіару, куплену разом з іншими моїми речами для
нового навчального року. Вона чорна з темним камінням. На мені червона
картата спідниця і чорна сорочка на ґудзиках. Замість минулорічної книжкової
сумки я взяла армійсько-зелену, схожу на ту, в якій носять пошту. Я прикрасила
її ґудзиками. У мене все новісіньке.
Я готова бути десятикласницею.
Цього року на зупинці менше людей; нас зараз лише п'ятеро. Двоє –
Фінні та Сільві. Інший хлопець – Тодд. Він молодший за нас і з ним я ніколи
раніше не розмовляла. Остання – нервова дівчина, яка виглядає надто юною,
щоб бути навіть дев'ятикласницею. Я майже впевнена, що вона з приватної
школи, і її це все лякає.
Фінні та Сільві тримаються за руки. Форму черлідерок змінили. Тепер
вона мені подобається більше, але я все ще не маю бажання бути однією з них.
Нова дівчина дивиться на мене з підозрою, коли я зупиняюся на своєму
звичайному місці біля узбіччя. Як завжди, я вражена спогадом про падіння з
цього пагорба на своєму велосипеді. Фінні ніколи не боявся, на відміну від мене.
— Привіт, – кажу я новенькій і посміхаюся. Вона щось бурмоче й вдячно
усміхається у відповідь. — Я Оутем, – додаю я. Сьогодні я напрочуд привітна.
У мене теж є план.
— Нам буде дуже весело разом вивчати хімію, – чую голос Сільві.
— Я Кеті, – каже новенька.
— Ти ходила до школи Сент-Джонса? – запитую я Кеті. Вона киває.
— А ти? – питає вона, нахмурившись.
— Ні, я там не навчалась, – кажу я. На одну мить у мене виникає бажання
поглянути на Фінні. У четвертому класі мій батько хотів, щоб мене перевели
до Сент-Джонса, і так могло б статися, якби я не плакала щодня за вечерею і
не відмовлялася їсти. Я хотіла залишитися в початковій школі Фогта з Фінні.
Тоді я думала, що розлука з ним буде найгіршим, що може зі мною трапитися.
Я не спала ночами й розмірковувала, як я зможу вижити без нього. Знаючи,
що Фінні був у класній кімнаті зі мною, кожне випробування здавалося менш
страшним, а образи менш болючими. Я дивилася на нього, коли він сидів за
партою, і знала, що все гаразд. Думка про те, що я проводитиму кожен день без
нього, позбавляла мене внутрішньої рівноваги та надії. Нарешті все закінчилося
тим, що тітка Анджеліна розповіла моїм батькам, який Фінні засмучений і як
він благає, щоб його теж перевели.
Я настільки заглибилась у спогади, що мені знадобився час, щоб
зрозуміти одне: мій план значно перевищує мої очікування.
— Так, він був у моєму класі, – каже новенька Кеті.
 — О справді? – дивується Тод «молодший». — А ти знаєш Тейлора
Вокера? – новенька Кеті знову киває. — Це мій двоюрідний брат, – каже він.
Вони говорять про Тейлора, а потім про інших людей, яких вони обоє могли
знати. Десь позаду мене говорить Сільві, але план спрацював; тепер це просто
плутанина голосів, і коли я «вимикаю» розмову Кеті та Тодда, голос Сільві
також відходить на задній план.
До того часу, коли під’їхав автобус, я більше нічого не дізналась про те,
як Фінні та Сільві цього року весело проведуть час.
 Розділ 18
Я проходжу поглиблений курс англійської з Джеймі та Сашею – єдине
заняття, яке я відвідую з ними обома. Вони обоє цього року проходять всі
поглиблені програми. У мене тільки одна така. Ми навчаємося разом із Фінні,
Сільві та ще кількома їхніми друзями.
Оскільки у класі нас небагато, і всі ми нібито розумні, наш учитель
багато чого спускає нам з рук. Нам подобається таке особливе ставлення і
свобода. Джеймі часто жартує. Коли сміються з його жартів, я пишаюся навіть
більше, ніж якби вони були моїми. Він красивий, кумедний і мій.
Як і всім іншим вчителям англійської, я подобаюсь і містеру Логегану.
Іноді після уроку я хвилююся, що я забагато говорила чи звучала як всезнайка,
але на наступному занятті я знову не можу промовчати.
На третьому тижні навчання я бачу книгу на столі містера Логегана.
Його немає в класі, але незабаром пролунає дзвінок. Це «Девід Копперфілд»,
книга, яку я давно збиралася прочитати. Я беру її й починаю читати. Захоплена
першою сторінкою, я сідаю за його стіл і продовжую читати.
— Що ти робиш? – питає Джеймі.
— Читаю книгу містера Логегана, – відповідаю я. Хтось у класі сміється.
Джеймі пирхає. Важко передбачити, коли Джеймі схвалить чи засудить будь-
який вияв моєї ексцентричності. Я припускаю, що він на межі; можливо, він
хотів би зробити це першим.
— Вона така дивна, – каже Джек. Я відчуваю звичний приплив гордості
й сорому, і я твердо вирішую залишитися за столом.
Я все ще читаю книгу, коли заходить містер Логеган.
— Привіт, Оутем, – вітається він. — Тобі подобається Діккенс? – я
киваю. — Я позичу його книгу вам, коли закінчу писати свою роботу, якщо
хочете. – Мабуть, я виглядала здивованою, тому що він додає — Я відвідую
вечірні заняття, щоб здобути ступінь магістра.
— О, круто, – кажу я. Лунає дзвінок, і я йду на своє місце.
Містер Логеган все-таки позичає мені книгу. Джеймі дражнить мене
щодо мого нового найкращого друга, вчителя англійської, і кепкує над
товщиною книги. У мене є звичка сидіти за столом містера Логегана перед
уроком, читати його книжки, іноді заглядати в шухляди. Він ніколи не проти.
Я розпитую його про вміст його аптечки та його любов до синіх маркерів.
Я думаю, містер Логеган мене розуміє. Одного разу він цікавиться, чи
я сама щось пишу. Я кажу йому, що так. Він запитує мене, чи знаю я про курс
творчого письма для старшокласників, який він проводить, і, звичайно, я про
нього чула.
***
Наша з Джеймі річниця припала на вівторок. У школі він дарує мені три
червоні троянди. Я очікувала, що він принесе мені троянду, але мене дивує, що
їх три. У п’ятницю ми з Джеймі вечеряємо на дивані у вітальні. Я обіймаю його
міцніше, ніж будь-коли раніше, і вперше забуваю про все інше, поки він цілує
мене. Він раптом зупиняється і дивиться на мене. Я спантеличена, думаючи,
що зробила щось не так, і роздратована, бо не знаю, що йому не подобається
цього разу.
— Що? – питаю я, перш ніж він зможе говорити.
— Хочеш отримати свій подарунок зараз? – каже Джеймі. Він
усміхається, а я киваю. Ми сідаємо, і я проводжу пальцями по волоссю, коли
він лізе до кишені. Раптом я нервую, що мені не сподобається його подарунок.
Він простягає мені пласку білу коробку, і я дивлюся на неї.
— Відкривай, – просить він. Його голос такий нетерплячий, я обіцяю
собі, що хоч би що це було, я вдаватиму, що мені це подобається. Я закриваю
очі, перш ніж глянути на вміст коробочки. У кімнаті темно і коли я відкриваю
очі, я маю нахилитися вперед, щоб побачити, що там всередині.
Срібний браслет з двома шармами. Я піднімаю його і намагаюся
розгледіти їх у слабкому світлі. Один з них – черепаха, інший – серце з чимось
вигравіруваним на ньому. Я підношу його ближче до обличчя.
— Це день, коли ми зустрілися, – каже Джеймі. — З цього все почалось.
А ще черепаха – наш перший рік разом. Я даруватиму тобі по одній намистині
щороку до кінця нашого життя, а також коли відбуватимуться особливі події,
наприклад наше весілля чи народження дітей.
Мої очі наливаються слізьми, а горло стискається, ніби я зараз
розплачусь. Я обіймаю його і кладу голову йому на плече. Я думаю про те,
наскільки він упевнений, що ми проживемо все життя разом. Наш вік для нього
не має значення. Він ніколи не боїться, що нам не судилося бути разом. Він
ніколи не сумнівається в нас; він узагалі ніколи ні в чому не сумнівається.
— Я кохаю тебе, Джеймсе Аллене, – кажу я. Мій голос тремтить. Я не
плачу, але я все одно вражена. Я ніколи раніше не плакала від щастя.
— Ти плачеш? – питає Джеймі. Я киваю, хоча це не зовсім правда. Його
пальці стискають моє волосся, і я притискаюсь обличчям до його плеча. Ми ще
довго сидимо разом. Я замислилась: ось і все, я справді його люблю. Сьогодні
ввечері це легко сказати та відчути.
— Чому черепаха? – питаю я нарешті.
— Вони повільні, але стабільні, – каже він. — І мені подобаються
черепахи.
Ми сміємося і схиляємося лобами. Він простягає руку й торкається
кінчиками пальців під моїми очима. Я заплющую їх так сильно, щоб виступили
хоч кілька сльозинок, аби він міг витерти їх.
***
Містер Логеган рекомендує мені більше книг і позичає кілька інших. Я
старанно працюю над звітом про свою першу прочитану книгу, бо хочу
справити на нього враження.
Під час обіду я показую всім його коментарі щодо моїх записів.
 — Поглянь, – кажу я, підсовуючи свої нотатки прямо в обличчя Брук.
— «Я ніколи не помічав цього раніше, молодець!» Я написала те, про що він
ніколи б не подумав!
— Це чудово, – каже вона.
— Мені теж подобається містер Логеган, – додає Ной, — він крутий.
— О, я просто обожнюю його, – кажу я. Джеймі закочує очі.
— Так, ти закохана в нього, – каже він.
— Ні, він мені просто подобається, – заперечую я, і розумію, що це
правда. Я дійсно люблю містера Логегана, не як чоловіка, чи як батька, чи як
брата чи когось, чию роль я можу якось визначити, натомість я просто люблю
його. Люблю, тому що він дозволив мені дивитись у вікно, коли йде дощ, якщо
в цей час я слухатиму клас, і тому, що він погодився, що Макбет був придурком.
Я люблю містера Логегана, і це проста й легка думка; більше нічого не можна
сказати про це.
Джеймі знову закочує очі.
— Ти закохана в учителя, – пробубнів він. Я ігнорую його й перечитую
коментарі містера Логегана.
***
— Привіт, Оутем, – каже Фінні. Я зупиняюся, коли звучить його низький
голос. Він не дивиться прямо на мене, коли говорить. Ми стоїмо біля класної
кімнати розміром із шафу. Його книжкова сумка закинута на одне плече, і він
стоїть збоку від дверей, щоб його не було видно зсередини.
— Привіт, – кажу я. Мені цікаво, чи щось трапилось.
— З днем народження, – вітає мене він. Він все ще дивиться кудись під
ноги.
— Дякую, – відповідаю я трохи збентежено. Він міг сказати це сьогодні
вранці на зупинці, або почекати до сьогоднішнього вечора, коли ми підемо
вечеряти з матерями і моїм татом. Фінні відвертається і йде до класу. Я крокую
за ним. Зі сторони здається, ніби ми прийшли одночасно.
Оскільки сьогодні мій день народження, містер Логеган каже, що я можу
сидіти за його столом протягом всього уроку, якщо пообіцяю поводитися добре.
Я складаю руки й сідаю прямо, імітуючи бездоганну увагу, хоча я б ніколи і не
подумала відволікатись від наших занять.
І все ж я відволікаюся. Його стіл стоїть збоку кімнати, перпендикулярно
дошці. З цього ракурсу я добре бачу Фінні. Дивлячись на дошку, я теж бачу
його. Я бачу тільки його.
І я люблю його. Я любила його все моє життя. Я вже навіть не помічаю
цього. Я відчуваю те, що відчувала завжди, коли дивилася на нього, але ніколи
раніше не замислювалась, що це таке. Я не можу конкретно описати свої
почуття, ніби кохання було органом у моєму тілі, без якого я не зможу жити,
але нічого подібного немає в жодному підручнику з анатомії.
 Я люблю його зовсім інакше, ніж я люблю Джеймі, Сашу, свою маму чи
містера Логегана.
Ось як я люблю Фінні.
І це неможливо описати і ще важче відчувати.
 Розділ 19

Коли надворі холоднішає, спалахує Війна.

У понеділок в середині листопада, коли я заходжу в кафе, Енджі
кидається на мене з примруженими очима.
— Вони за нашим столиком, – каже вона. Я знаю, про кого вона говорить,
тому навіть не запитую.
— Що? – запитую я. Я йду за нею крізь натовп до невідомого
столика. Джеймі, Алекс, Брук, Ной і Саша вже заповнили зовсім маленьку
площу.
— Я не можу в це повірити, – говорю я сідаючи. Я дивлюсь туди, де
сидять Алексіс, Джек, Джош і Вікторія, для них достатньо місця. Алексіс махає
комусь із натовпу. Я слідкую за її поглядом на Сільві й Фінні, котрі йдуть до
них. Фінні та Сільві підсувають стільці за круглий стіл.
— Це не круто, – каже Ной. Джеймі хитає головою.
— Ні, – каже він. — Це зовсім не круто.
Стіл, який вони зайняли, був беззаперечно нашим; ніхто не міняє
столики під час половини навчального року. Це ворожий акт. Але на поверхні
його треба ігнорувати. Щоб насправді протистояти їм або визнати це, ми
сердимось, даємо їм можливість закотити очі і сказати:
— Що? Ти засмучений через стіл?
— Ну, вони не сидітимуть там завтра, – говорить Алекс.
— Я прогуляю хімію, – каже Ной.
— Ти отримаєш за це, – каже Джеймі. Ми всі розлючені до кінця обіду.
Я не єдина, хто озирається, дивлячись як наш столик був оскверненим. Вони
сміються, жбурляють одне в одного речі і поводяться так, наче сидять на цьому
місці щодня. Ніби вони будуть робити це щодня.
Хлопці виконують свою обіцянку, і у вівторок стіл знову наш. Ми
безглуздо думаємо, що це кінець; ми маємо знову висунути нашу претензію.
Звичайно вони відступають тепер, коли бачать, що ми не хочемо їм піддаватися.
У середу ми знову сідаємо за крихітний квадратний стіл, стукаючи
колінами одне одного.
Я справді біжу в четвер, але Алекс вже там, його сумка з книгами лежить
посеред столу, а я прихилилась до бортика і схрестила руки над грудьми, коли
він зухвало дивиться на решту натовпу.
— Йди, Алекс, – кажу я. Ми даємо п’ять. Я дивлюсь через кафе і бачу
Алексіс і Сільві, які дивляться на нас, як ми сидимо за своїм звичайним столом.
Я посміхаюсь, махаю рукою і сідаю.
 Коли ми знову виграємо бій, я думаю, що все закінчилось, тепер ми
точно виграли війну. Вони не можуть мати стільки гнилі, аби продовжити це
у понеділок.
***
Вони це роблять. Вони мають цю гниль.
Ми повертаємо стіл у вівторок, і все святкуємо обідом. Одна частина
мене каже, що це просто стіл але якби я була впевнена, що це не ворожнеча,
тоді б це було просто неприємно сидіти за одним із квадратних столів.
Але це ворожнеча; ми на півдорозі до кінця семестру, кожна друга група
заявила про свій стіл і дотримувалась цього, як і минулого року. Ми з Сашею
пішли від них і зайняли собі нішу з другою групою. Ми згуртовані. Ми
отримуємо гарні оцінки. Наші хлопці та дівчата гарніші за них.
Вони були нашою перепоною, а ми – їхньою вже рік.
Це вже більше, аніж стіл.
У середу люди дивляться, як я бігаю коридорами, щоб дістатись до
кафетерії. Моя зелена сумка б’ється об мою ногу; я ігнорую це та людей довкола
себе. Я уявляю порожній стіл.
Моя версія майже правдива. Стіл на мить порожній. Потім Фінні
виходить із натовпу і кладе свою сумку на стіл. Моя нога зупиняється, коли я
бачу, що він стоїть там. Через увесь зал я бачу, що Ной і Джеймі йдуть повільно.
Сільві й Алексіс заходять у кафе також. Вони уповільнюють ходу, їхні усмішки
тріумфальні, коли вони дивляться на Фінні. Він закочує очі та хмуриться.
Минулого тижня я не випускаю свій гнів на Фінні. Я маю чомусь
вважати, що він сліпо слідує за своїми друзями без усвідомлення наслідків своїх
дій, найголовніше значення яких, забезпечити групу столом. Але ось він
претендує на стіл, ніби він завжди належав йому. Раптом мені здалось, ніби
хтось поклав руки мені на спину і штовхнув уперед.
Я йду прямою, рівною ходою до Фінні, до нашого столика. Я кидаю свою
сумку на стіл поруч з його і нахиляю голову, щоб подивитись на нього.
— Ти сьогодні сидиш з нами? – кажу я. Він не відповідає негайно, неначе
на мить втратив слова. Я давно не дивилась йому в обличчя.
Його блакитні очі мають вкраплення золота; важко не дивитись на це
дивне поєднання. Я хочу піднятись і розчесати його світле волосся від чола, щоб
краще бачити його очі. Його обличчя червоніє, перш ніж я можу згадати, що
я не повинна цього відчувати, але я думаю, який він гарний. Я знаю, що йому
соромно, коли він рум’яніє, але я не можу не думати, як це прекрасно. Це робить
його таким невинним, неначе він ніколи за все життя не робив нічого поганого.
— Я... гм… – каже він. Він дивиться на мене. Мені цікаво, про що він
думає. Відчуття, наче ми витріщаємося один на одного цілу хвилину, але це
була лише мить. Я роблю перший вдих з тих пір, як почала з ним говорити, я
наповнена його знайомим запахом. Частина мене хоче закрити очі і
зосередитись на його ароматі; а інша хоче продовжувати дивитись на нього.
 — Сільві попросила мене зайняти нам столик, – говорить він. Її ім’я
виводить мене із трансу. Я висовую стілець і сідаю
— Ох, ну, – кажу я, — ми зазвичай сидимо тут.
Джеймі підходить позаду мене і підсуває стілець.
— Як справи, красуне? – запитує він. — Як проходить твій день?
— Добре, – відповідаю я. Ной сідає з іншого боку від Джеймі. Вони
обидва ігнорують Фінні. Фінні бере свою сумку і відвертається. Сільві лише на
кілька футів позаду нього, але вона дивиться на так на те, як він підходить до
неї; а на мене. Її очі звужуються. Я тільки тримаю зоровий контакт на мить,
перш ніж повернутися до Джеймі.
Це просто стіл, кажу я сама собі. Нічого особистого. Це просто стіл.
 Розділ 20
Наступного дня після Дня подяки мої батьки сваряться. Протягом всього
дня я залишаюсь в кімнаті, слухаючи або намагаючись не слухати. Інколи моя
мама кричить, а він кричить у відповідь. Інколи вони сердито шепочуться між
собою. Іноді буває тиша. Грюкають дверима знову і знову.
Вдень я виходжу із кімнати і краду трохи сиру із холодильника. Голоси
затихають, а потім припиняються, поки я знову не опинюсь у безпеці нагорі.
Я лежала у своєму ліжку пізно вдень, дивлячись, як рухається пляма
світла по підлозі, у моєму горлі грудка, а тіло нерухоме. Це найсумніша частина
будь-якого дня, коли минуло занадто багато часу, щоб повернути щастя
впродовж дня. Занадто пізно. Денне світло було витрачене на мою нерухомість.
Латка світла падає; вона починає зникати. Це лише один день, нагадую я собі,
і він вже закінчується.
Голоси тихнуть. Зникає межа між днем і ніччю. Ніхто не кличе мене на
обід. Сонце зайшло, в моїй кімнаті темно, але я навіть не здвинулась, щоб
увімкнути світло. Я дозволила темряві поглинути мене.
Гуркіт знизу мене приводить до тями. Я підводжусь і сідаю. Знизу знову
лунають голоси. Вони стають гучнішими. Батьки кричать. Двері грюкають.
Голоси вже ззовні.
Я підходжу до вікна. Я не бачу їх, лише темне вікно Фінні і бічний двір.
За тижні після війни, межа, проведена між моїми друзями і Фінні, стала
льодяною стіною. Між ними і нами більше немає звичайного спілкування в
класі або коли перетинаємося під час навчання, в коридорі або туалетах. Ми всі
намагаємось робити вигляд, наче інших не існує. Ми з Фінні не спілкуємось з
того часу, як я викрала у нього стіл.
Я притуляюсь чолом до прохолодного скла й заплющую очі. Голоси моїх
батьків тепер чіткіші, але вони говорять дедалі тихіше.
Я чую звуки, як тато заводить машину і від’їжджає. Мама починає
плакати. Щебінь хрустить під її ногами, коли вона заходить у будинок. Я
вмикаю світло. Моє тіло реагує на світло; мені раптом стає тривожно. Я беру
книгу і лягаю у ліжко. Вдома знову тихо.
Невдовзі лунає стукіт, на який я так довго очікую. Двері зі скрипом
відчиняються, всередину зазирає мамина голова. Вона всміхається мені, наче її
очі не опухші.
— Я йду до Анжеліни, мила, – каже вона. Я хочу кинути в неї книгу. Я
хочу запитати у неї, який сенс прикидатись, наче все гаразд, адже це зашкодить
їй набагато сильніше, аніж моя книга.
— Добре,– відповідаю я. Вона зникає.
***
Я прокидаюсь голодною. Ще темно, ще тихо. Босоніж я човгаю донизу.
Усе в цьому старому будинку скрипить лише від дотику. Я розігріваю залишки
картопляного пюре і дивлюсь, як воно обертається у мікрохвильовці. Цього разу
мені більше подобається їжа. Це був жахливий День Подяки.
Кожен День Подяки і Різдво, скільки я себе пам’ятаю, мій батько сидів
у голові столу, поруч з ним мами, а ми з Фінні поруч з ними, один навпроти
одного. Учора Фінні сидів на місці своєї матері, а не поруч зі мною. Матері
глянули одна на одну, але нічого нам не сказали. Вони визнали, що ми більше
не найкращі друзі, але я могла бачити, що вони не погоджуються, що ми більше
не друзі. За увесь день ми ні разу не перетнули межу між нами. Ми спілкувались
лише тоді, коли хтось із батьків говорив до нас першим, але ніщо не могло
змусити говорити нас одне з одним.
Матері зрештою щось сказали б, але те, що спалахнуло сьогодні між
моїми батьками, назрівало ще учора, і це було точно занадто для них. Мені було
шкода тітку Анжеліну і Фінні; цікаво, чи їм було краще у власному домі, де
немає сварок та невисловлених суперечок.
Я дістаю тарілку з мікрохвильовки і простягаю руку до холодильника.
Я беру шматки холодного білого м’яса і кидаю їх на тарілку. Знову
випроставшись, я дивлюсь у вікно. У сусідньому будинку горить світло на
кухні. Я уявляю, як тітка Анжеліна і моя мама сидять на кухні, а поміж ними
стоять чашки чаю.
Вітер колише листя, мені раптово хочеться вийти надвір. Сірий світ там
виглядає привабливим, оксамитовим і прохолодним. Я перевела погляд на
годинник. Тільки опісля першої.
Вдома немає нікого, хто б подбав про те, що я роблю сьогодні увечері.
Я беру в руки тарілку і виходжу на ганок. З того боку порогу відчувається
холодне і вологе повітря на моїй шкірі; підлога холодять мої п’яти, коли я сідаю
на сходи. Я розумію, що забула виделку, а потім мені стає байдуже. Я хапаю
гарячі шматки картоплі і облизую пальці.
Це дурний бунт, їсти картопляне пюре руками на ганку після опівночі,
але це те, що я маю зараз. Повільніше я їм прохолодну індичку, перебираючи
шматки і обережно кусаю пальці.
Коли я закінчую, то відкладаю тарілку вбік, а сама прихиляюсь до
правого перила. Між деревами знову ганяє вітер. Я тремчу, але не рухаюсь. Я
хочу перевірити, як довго я витримаю тут. Можливо, я залишусь тут на всю
ніч. Я знову тремчу і закриваю очі. Холодно. Я чую звук машини,мої очі одразу
розплющуються.
На вулиці зупиняється синя машина. Двері відчиняються, світло фар
починає світитись. Я впізнаю чоловічі фігури в машині, одну точно. Фінні
вискакує з машини. Він сміється і каже щось своїм друзям. Вони щось кричать у
відповідь, а Фінні прикладає палець до губ. Він махає рукою, а його друзі надто
швидко від’їжджають.
Я спостерігаю, як він йде галявиною. Я не бачу його обличчя, тільки
форму на тлі ночі. Є щось дивне в його ході сьогодні увечері; його кроки занадто
малі, а він сам занадто сильно нахиляється вперед. Він на ходу обмацує кишені
джинсів. Світло з кухні робить його чіткішим, особливо коли він підходить
ближче. Він зупиняється за кілька кроків від свого ганку і хмуриться. Я
нахиляюсь вперед, аби краще його побачити і зрозуміти, що ж змушує його
хмуритись, але сходи піді мною скриплять. Фінні дивиться вгору, і наші очі
зустрічаються. Подих перехоплює.
— Гей, – каже він через мить.
— Що? – відповідаю я. Він дивиться на мене і все ще хмуриться.
— Без тіари, – каже він.
— Що?
— Ти не носиш тіару, – говорить він. Це звучить доволі дивно, його слова
невиразно переплітаються, неначе він дуже втомлений.
— Я в піжамі, – кажу я.
— О. – Він злегка похитується.
— Ти п’яний? – запитую я. Це ніколи я не бачила когось п’яним.
— Так, начебто, – каже він.
— Тоді тобі не слід, мабуть, заходити всередину, – кажу я. Він досі не
підвів погляд на мене. Милий, сором’язливий Фінні – п’яний. Навіть якщо я б
почула про це, хоча я це бачу, мені все одно складно повірити.
— Чому? – запитує він.
— Матері на вашій кухні.
— О. – Він знову гойдається. — Чи можу я трохи посидіти? – він каже.
— Звичайно, – відповідаю я. Він опирається на мене і важко сідає на
сходи, робить довгий вдих і схиляє голову назад на перила. Місіс Адамс, наша
вчителька із здоров’я, сказала, що це схоже, ніби алкоголь перетворив тебе на
іншу людину. Фінні такий, як завжди, хоча трохи невпевненіший, дружніший
до мене, ніж учора.
— Я не можу знайти свої ключі, – каже він.
— Це не добре, – говорю я. Він киває в знак згоди, потім знову дивиться
на мене. Я згорбившись, тру голі руки.
— Тобі холодно? – запитує він. Я киваю. Хоча ще терпимо; я ще можу
встигнути до ранку. — Зараз. – Фінні починає боротися зі своїм піджаком.
— Ні, не треба, – кажу я. Мабуть, це те, що алкоголь робить з людьми;
змушує їх забувати ретельно намальовані лінії світу.
— Давай, Сільві, візьми піджак, – каже він, простягаючи його мені.
— Оутем, – кажу я.
— Що? – Він хмуриться.
— Мене звати Оутем. Ти щойно назвав мене Сільві, – кажу я. Його
хмурий погляд поглиблюється.
 — Ой. Вибач, Оутем. Бери піджак, Оутем – каже він. Фінні нахиляється
вперед так, що куртка фактично лежить у мене на колінах. Я зітхаю і приймаю
піджак від нього. Він теплий і пахне ним. Я одягаю його і щільно загортаю
довкола себе.
— Ось так, – каже він. Фінні відкидається назад, задоволений. — Він
пасує тобі, – каже він.
— Піджак? – запитую я. Я простягаю руки, щоб він бачив, як рукава
звисають далеко повз мої зап’ястки.
— Ні, – каже Фінні. – твоє ім’я. Оутем Роуз Девіс. — Крім того, восени
немає троянд.
— Звичайно є, – кажу я. — Принаймні в Сент-Луїсі є. Тут немає чіткої
межі між літом й осінню. Вона починає зупинятись і рухатись назад, змушуючи
дерева почервоніти, обманюючи троянди, аби ті квітли довше, коли сезон
змінюється вперед і назад, гаряче і холодне. Листя золотичто-червоні, ще трохи
рожевих троянд в саду моєї мами, трохи покоричневіли краї, але все одно гарні.
Я милувалася ними, але ніколи не проводила зв’язок із моїм іменем, але мушу
визнати, воно мені підходить – гарні, але нікому не належить.
— Так, – каже каже він, витягуючи слово. — Але вони не повинні бути
трояндами восени.
— Речі не завжди такі, якими вони мають бути, – кажу я. Після цього
настає довга тиша. Я відводжу погляд від Фінні й дивлюсь на темну галявину,
що відділяє нас від вулиці, і хмари, що ховають зорі. Я знову туго натягую
куртку. Щось ворушиться в його кишені. Простягаю руку всередину і пальцями
намагаюсь наблизитись до цього об’єкта. Я посміхаюсь.
— Ось, – кажу я і протягую йому ключі. Він посміхається у відповідь і
забирає їх у мене.
— Дякую, – каже він. — Мені не хотілось би говорити батькові, що я
загубив ключі від тієї машини. Батько Фінні ще одним незрозумілим жестом
подарував йому машину на шістнадцятиріччя. Я не знаю, як вона виглядає.
Мабуть, щось червоне, спортивне, смішно дороге й італійське. Я здивована, що
у Фінні є план сказати йому, що він загубив ключ. Я завжди думала, що ліній,
проведені між ними, дозволяли лише одностороннє спілкування.
— То ти збираєшся пам’ятати цю розмову зі мною вранці? – питаю я.
Фінні знову хмуриться.
— Так, – каже він. — Я не настільки п’яний.
— Ну, я не знаю, як це працює, – говорю я. Він повертаю голову вбік.
— Ти ніколи не була п’яною? – запитує він.
— Ні, – кажу я. Але я надто пізно розумію, що мій тон звучить оборонно.
Він не помічає.
— Хах, – каже він. — Я думав... –Він замовкає і знову хмуриться.
 — Що? Ти думав, усі так роблять? – запитую я. Він знизує плечима і
підводить погляд на мене. Цікаво, котра зараз година, скільки ще часу мого
самовиконаного вироку на передньому ганку лишилось. Небо не виглядає
спокійним.
— Чому ти взагалі тут? – питає він.
Я дивуюсь, моє горло стискається.
— Мої батьки посварились, – кажу я.
— О.
— Мій тато поїхав, а мама у вас.
— Оутем, вибач.
— Це той самий старий, вічний, кошмар. Я звикла. – кажу я.
— Але мені справді шкода, – каже він. — Я дійсно. – Він повернувся
обличчям знову до сходів.
— Все добре, – кажу я.
— Хочеш поговорити про це?
— Ти п’яний.
— Я протверезію, – каже він.
— Ти все ще хотітимеш говорити зі мною, коли будеш тверезим? – Після
цього чути лише тишу. Я дивлюсь йому в обличчя. Я не можу прочитати. Я
витріщаюсь на нього і дивлюсь, як глибоко він дихає.
— Я все ще захочу, – каже він, але щось у його тоні говорить “ні”.
— Все гаразд, – кажу я. — Не хвилюйся про це.
— Ти любиш Джеймі? – У мене знову перехоплює подих.– Я маю на
увазі, чи він хороший до тебе? – каже Фінні.
— Що? – перепитую я. Мій шок відчутно у голосі, цього разу він помічає.
Я намагаюсь зробити тон легким, ніби я сміюсь з нього — Не кажи мені, що ти
із раптово вирішив побути моїм старшим братом.
Фінні знизує плечима. Він більше не дивиться на мене. Мені цікаво, чи
він почервонів. Ймовірно, що так.
— Так, – нарешті кажу я. — Я його люблю. І він хороший хлопець. – Я
намагаюсь уявити, яким хлопцем, на його думку, міг би бути Джеймі, що б він
зробив, якби я підтвердила його підозри. Пам’ятаю, як він вдарив Донні Банкс
у п’ятому класі. — А взагалі, я не думаю, що Сільві була б задоволена, якби ти
бився з Джеймі, щоб захистити мою честь.
— Так, – каже Фінні. Його обличчя все ще відвернуте. — Але я б все
одно це зробив.
— Ти впевнений, що хотів би усього цього, якби був тверезим? – кажу
я. Фінні киває.
 — Так, – знову каже він. — Але я би не сказав про це.
Я думаю про те, що я сказала б Фінні, якби була п’яною або п’яний –
менш сміливий, щоб сказати це. Спочатку я б сказала, що його куртка приємно
пахне. Тоді додала б, що мені подобається сидіти тут і розмовляти з ним
настільки, що навіть не хочу заходити всередину і закінчувати розмову.
— Ти пам’ятаєш середню школу? – запитує він.
— Так, – кажу я. Вітер віє поміж дерев. Небо все одно ніяк не легшає.
Можливо, час зовсім не минув, а можливо ми просидимо тут разом назавжди.
Я не проти; це може бути краще, аніж зустрітися завтра. Я чекаю, поки він
закінчить свою думку. Він знову хмуриться.
— Мабуть, мені потрібно зайти всередину, поки я не сказав тобі щось
інше, чого не слід би було, – каже Фінні. — Мені здається, я зможу прикинутися
настільки, щоб піднятися нагору.
— О, гаразд, – кажу я. Він встає і дивиться на мене.
— Ти ж не збираєшся тут залишатися? – запитує він. Я трясу своєю
головою.
— Ні, мабуть, ні, – кажу я. Я встаю і починаю знімати його піджак. Він
відкриває рот і починає просовувати руку, ніби тримає, а потім зупиняється.
Він забирає в мене піджак.
— Дякую, – кажемо ми одночасно. Обидва слабко посміхаємося.
— На добраніч, – говорить він. Він киває і сходить зі сходів.
— Агов, зачекай, — каже він. Я озираюсь на нього. Він стоїть коло уявної
лінії, яка розділяє мій і його двори. — Уже минув час комендантської години.
Якщо мама зранку буде злитися, можна я використаю тебе як “вибачення”?
— Звичайно, — кажу я. — Скажи їй, що я витирала сльози об твоє плече.
— Він знову посміхнувся.
— Їй це сподобається, — каже він. — Не те що ти плачиш, а те… ну ти
зрозуміла. На добраніч! — Я знову відвертаюсь і заходжу всередину.
***
Я лежу в своєму холодному ліжку і дивлюсь на світло, що виходить із
вікна кімнати Фінні. Я пам’ятаю, коли мені було сумно, я світила йому
ліхтариком,а він брав чашку, яку ми повісили однією стороною на мотузку,
протягнутою між нашими вікнами, ми довго розмовляли, поки обидва не
засинали. Минуло багато часу, перш ніж згасло світло.
 Розділ 21

Джеймі сказав, що як тільки він отримає водійські права, ми зможемо

бути разом, коли забажаємо. Ніщо не розлучило б нас, крім моєї комендантської
години.
Здебільшого ми просто їздимо. Інколи ми паркуємося за бібліотекою і
гуляємо. Мені незручно, коли моя голова втискається в двері та мої коліна
зігнуті, але я вдаю, що це не так, тому що мені подобається проводити час в
його машині, це як кадр із фільму, вікна запотівають на морозі, по радіо грає
наша пісня.
Я мало знаю про водіння. Джеймі – єдина людина мого віку, з якою я
їздила, але я думаю, що він буде хорошим водієм. З ним я відчуваю себе в
безпеці. Мені подобається спостерігати за ним, коли він за кермом, вивчати його
профіль, бачити його погляд, спрямований від мене. Він такий далекий від мене,
і це змушує мене хотіти його більше.
Моя мама завжди казала, що тато колись навчить мене водити, і я все
ще чекаю цього дня. Наразі це вже не має значення, немає такого місця, де б я
хотіла бути, куди б не поїхав і Джеймі.
***
Водійські права Фінні отримав у свій день народження. Тітка Анджеліна
багато років тому навчила його водити машину. Вона каже, що він хороший
водій, але все ще боїться, що він одного вечора вб’ється на дорозі. Мені важко
зрозуміти, як вона так швидко стрибає від їзди до смерті. Щовечора люди їздять
на машинах, не вмираючи.
Я незаймана і не вмію водити.
Я боюся втратити цноту в машині Джеймі. Я остерігаюся спалаху
пристрасті, який міг би змусити мене зробити цю вирішальну помилку, але він
ніколи не виникає. Я контролюю, коли дозволяю йому просунути палець у себе,
я знаю, що відбувається, коли він бере мою руку й обхоплює нею свою ерекцію.
Я ніколи не дозволяла Джеймі бачити мене, коли ми торкалися одне
одного, і ніколи не дивився на нього. Коли я розщіпаю сорочку і дозволяю йому
цілувати мої груди, я спостерігаю за ним, щоб переконатися, що його очі
закриті. Я хочу, щоб він побачив мене вперше, коли ми займемося коханням.
Це частина моєї мрії – повільно роздягнути один одного і вперше побачити всі
таємні частини нас, які ми приховували.
І це змушує мене менше боятися.
***
Одного вечора Джеймі просить мене потримати йому кермо, коли він
тягнеться до компакт-диска. Я вірю, що якщо він просить мене зробити це, то
це означає, що я можу це зробити. Я мало не з’їхала з дороги. Джеймі береться
за кермо і знову виправляє нас.
 — Ох, Оутем, — бурмоче він. Він більше нічого не каже, поки не
зупиняється біля мого під’їзду. — Можливо, тобі ніколи не варто вчитися
водити, — каже він після того, як цілує мене. — Мені дуже не подобається
думка що ти себе можеш вбити.
Я знаю, що колись я помру, і я знаю, що колись я втрачу незайманість,
ці дві речі здаються однаково ймовірними, однаково неможливими.
Комендантська година Фінні починається на півгодини пізніше, ніж у
мене, і на вихідних я прислухаюся до його машини, лежачи в ліжку й
намагаючись заснути. Це втішно, чути його мотор, а потім грюк дверей машини,
скрип задніх дверей. Я спостерігаю за раптовим сяйвом вікна його спальні, коли
він клацає світлом. Він перетинає кімнату без сорочки. Його світло знову гасне,
і я знаю, що він лежить у своєму ліжку біля вікна, нас розділяє два скла й
двадцять футів повітря.
 Розділ 22

Я почуваюся погано в останній день семестру, але я мушу йти – у мене

цього дня три екзамени. Цілий ранок я дивлюся на годинник, рахуючи години,
коли зможу піти додому й лягти спати. Під час обіду мене починає нудити, і я
п’ю лише бутильовану воду. Джеймі милий зі мною і гладить моє волосся, коли
я кладу голову на стіл.
— Люба, я думаю, тобі варто піти додому, — каже він. Я гойдаю головою
вперед-назад по столу, щоб показати, що я хитаю головою «ні». Після обіду
Джеймі несе мою книжкову сумку до класу містера Лаугегана. Сьогодні я не
перебираю його ящики. Я швидко підходжу до свого столу й опускаюся на
сидіння. З наближенням Різдва та за кілька годин до двох тижнів свободи, усі
інші перебувають у чудовому настрої, незалежно від того, тестування чи ні. Я
слухаю звуки інших дітей, які сідають за столи, і я хочу померти. Джеймі кладе
одну руку на мою спину та говорить із Сашою про фільм, який вони обидва
хочуть подивитися, а я – ні. Інші будують плани походу в торговий центр,
скаржаться на відвідини родичів, говорять про те, що виспалися. Ідея сну мені
подобається.
Тест містера Лаугегана для мене легкий, навіть у моєму ослабленому
стані. Я закінчую першою і кладу пачку паперів лицем донизу на стіл містера
Лаугегана. Він дивиться на мене, і я знаю, що він дивиться на мою бліду шкіру
та порожній вираз. Я слабко посміхаюся йому, перш ніж він запитає мене, чи
я в порядку. Я йду до свого місця й думаю, що мені варто підготуватися до
іспиту з геометрії, але мій живіт завдає ще більшого дискомфорту, і я знову
кладу голову на стіл.
До того часу, коли майже всі закінчили тест, мені здається, що я хочу
блювати. Мої нутрощі бурчать під грудною кліткою, а слинні залози працюють
у роті, можливо, мені доведеться вийти. Я намагаюся оцінити, наскільки
ймовірно, що мене ось-ось вирве. Я не думаю, що можу вже піти, але мені не
подобаються думки що я не встигну вчасно добігти до туалету. Я знаходжуся
через весь кабінет від дверей. Між мною й порогом стоїть кошик для сміття, але
це була б доля гірша за смерть.
Остання студентка кладе свій тест на стіл містера Лаугегана, і він встає.
— Гаразд, як вам тест? – він каже. Я зриваюся зі свого місця й біжу до
дверей, закривши рот рукою. Містер Лаугеган відходить убік, коли я
продираюся повз нього. — Джеймі, Фінне, сідайте, будь ласка, – чую, як він
каже, вибігаючи в коридор.
Виявляється, я підібрала ідеальний таймінг, я не могла чекати ні секунди
довше. Я стаю на коліна на підлозі кабінки, однією рукою притримуючи волосся
назад, а другою тримаю тіару, щоб вона не впала.
Після я полощу рот у раковині й дивлюся на своє відображення в
дзеркалі. Я все ще бліда, але почуваюся набагато краще. Я глибоко вдихаю. До
завершення уроку ще двадцять хвилин. Мені потрібно повернутися до того, як
містер Лаугеган пришле когось перевірити мене.
 Коли я знову входжу в клас, я дивлюся в підлогу. Я чую тихий голос
містера Лаугегана.
— Оутем…
—Боже мій, ти вагітна? – кричить Алексіс. Мої коліна змикаються, а
голова піднімається. Я витріщаюся на неї.
— Що? Ні! — кажу я.
— Ти впевнена? — каже Вікторія. — Бо ти…
— Алексіс, Вікторія, — різко каже містер Лаугеган. Він повертається до
мене. — Дозволь мені виписати тобі пропуск для медсестри.
— Ні, — кажу я. Я хитаю головою й знову сідаю за свій стіл. — У мене
зараз ще один тест. Зі мною все буде добре.
— Ти впевнена? — він каже. Я киваю й сідаю прямо, щоб показати,
наскільки краще почуваюся. Містер Лаугеган знизує плечима і повертається до
своїх заключних коментарів за семестр. — Гаразд, оскільки ми не закінчили
«Джейн Ейр» до тестів, мені доведеться дати вам на опрацювання кілька
сторінок для на перерві.
Джеймі витягує ногу так, що наші кросівки притискаються одне до
одного. Я записую завдання містера Лаугегана в свій блокнот і посміхаюся
Джеймі.
— Гей, — каже він, коли дзвонить дзвінок. — Ти впевнена, що з тобою
все гаразд?
— Так, — кажу я. Вийшовши з класу, він обіймає мене. Він прямує через
кампус до спортзалу, ми не побачимося до кінця навчального дня.
— Люблю тебе, хвора дівчино, — каже він. — Навіть коли твоє дихання
пахне блювотою.
— Дякую, — кажу я. Він цілує мене в губи і куйовдить моє волосся.
***
Я витримую контрольну з математики і навіть автобусну поїздку додому.
Фінні та Сільві виходять переді мною. Вони йдуть Елізабет-стріт, тримаючись
за руки. Я тиняюся на автобусній зупинці, а потім іду за ними на тридцять футів,
поки вони не підходять до рогу, де Сільві повертає. Вони цілуються на
прощання, і Сільві переходить вулицю. Фінні махає їй рукою і знову починає
спускатися тротуаром.
— Гей, Фінні, зачекай, — гукаю я. Краєм ока я бачу, як Сільві
повертається і дивиться на нас. Я її ігнорую. Фінні зупиняється й повертається.
Він чекає, поки я його наздожену. Я здивована, що він не виглядає здивованим.
— Гей, – повторюю я, коли підходжу до нього.
— Гей, — каже він. Я знову прямую до наших будинків, і він слідує за
мною.
 — Можу я дещо попросити? — запитую я. Під час ходьби я не спускаю
очей із землі.
— Так, — каже Фінні.
— Чи не міг би ти подбати про те, щоб Алексіс, Тейлор, Вікторія і… —
Я ледь стрималася, щоб не додати Сільві. — І всі інші не говорили людям, що
я вагітна?
— Навіщо їм це робити? — він питає. Це розгадує таємницю, і частина
мене відчуває полегшення. Я завжди дивувалася, як такий, як Фінні, може
дружити з такими дівчатами, як вони, мабуть він не розуміє, що це за дівчата.
Я розумію це. Раніше я теж не знала. А Фінні завжди думає про людей
якнайкраще, можливо, він подумав, що вони запитали, чи я вагітна, через
хвилювання.
— Тому що… — Я вагаюся, як це сказати, щоб не образити його друзів.
— Та ні, правда? — тихо каже він.
— Фінеас! — Я кажу. Я вперше піднімаю очі, щоб зиркнути на нього.
Він дивиться прямо на мене.
— Я… — каже він. — Я маю на увазі, вони припустили таку
можливість…
— Ні це не так. — Я кажу. — Я навіть ніколи не займалася сексом.
— О, — каже він. Його обличчя змінюється на здивований вираз, який
я очікувала побачити, коли кликала його. Я дивлюся на землю. Ще хвилину
йдемо мовчки. Ми зараз підходимо до наших будинків.
— Не міг би ти просто переконатися…
— Окей, — каже він. Його тон різкий, і мені здається, що я його образила.
Хоча це правда, вони здатні поширювати такі чутки. Наскільки я знаю,
половина школи вже думає, що я стану молодою мамою навесні.
— Дякую, — кажу я. Він мені не відповідає. Я кидаю погляд на його
обличчя. Він нахмурився. Ми йдемо разом галявиною і розходимося, коли
наближаємось до під’їздів. Він не прощається зі мною.
***
Я йду прямо в свою кімнату і заповзаю в ліжко. Я закриваю очі і
намагаюся заснути. Моє тіло починає розслаблятися, коли я згадую, як Фінні
дивився на мене, коли я сказала йому, що я незаймана, як він нахмурився.
Шипи льоду простромлюють мене зсередини. Я не можу дихати від
важкості в грудях. Холод поширюється від мого шлунка до моїх легень і серця,
але це не приглушує біль.
Що це означає для тебе? Я питаю себе. Лід перетворюється в калюжу в
ямці мого хворого живота.
Мій Фінні.
Він не твій Фінні.
 Я знаю це. Але є різниця між знанням чогось і відчуттям цього. Я знала,
що він уже не мій Фінні, але тепер він на іншому березі, відділений від мене
океаном, який я боюся перетнути, і я відчуваю це.
 Розділ 23
Відчуваю себе краще лише через п'ять днів на Різдво. Я їм яйця, які
завжди готує моя мама, так, ніби не їла цілу вічність. Спускається мій батько
і цілує мою маму довше, ніж зазвичай. Я ігнорую їх і продовжую їсти. Коли
я закінчую, він йде до вітальні, щоб віднести першу купу подарунків до тітки
Анджеліни, а я підіймаюся нагору, щоб переодягтися.
У дитинстві ми з Фінні влаштовували табір під ялинкою перед якою
вранці розпаковували подарунки. Притулившись один до одного, ми лежали,
дивлячись на дерево прикрашене, купленими моєю мамою в магазині,
прикрасами, які ідеально поєднувалися за кольором, або екзотичними міксом
виробів з глини, паперу, зробленими мамою Фінні, та індійськими китицями з
бісеру.
Ми шепотілися між собою і дивилися на ялинку до тих пір, поки вогники
не починали розпливатися перед очима. Вранці ми прокидалися й бігли за
батьками, щоб відкрити подарунки.
Я одягнула чорну спідницю і зелений светр. Поміркувавши, обираю
срібну тіару, яка настільки низька, що більше нагадує обруч. Минуло ще три
Різдва, перш ніж матері вирішили, що ми не можемо більше спати разом. Ми з
Фінні так поспішали один до одного, що матері не змогли переконати нас
одягнутися і ми розпаковували подарунки в піжамах, ніби ночували разом.
Звичайно, це вже було не так, як раніше.
***
Тітка Анджеліна обіймає мене й цілує. Мама обіймає Фінні, а батько
тисне йому руку навколо останньої партії подарунків, які він несе. Фінні
одягнений в сорочку на гудзиках та брюки кольору хакі. Наші погляди постійно
перетинаються, але ми мовчимо.
За традицією, ми відкриваємо подарунки по одному, а також кожен
коментуємо. Фінні тихіший, ніж зазвичай, але сильно над цим не думаю. Цікаво,
чи досі він сердиться через мою фразу про те, що його друзі поширять про мене
плітки. Подарунок, зазначений як від тітки Анджеліни та Фінеаса, містить тіару
зі срібних сніжинок. Я побігла через кімнату, щоб обійняти тітку Анджеліну.
Моя мати змирилася з цим, але ніколи не підтримувала тіари. Іноді я задумуюсь
над тим, чи низка коханців та позашлюбна дитина зберегли тітці Анджеліна
молодість. Можливо, так воно і є. Або, можливо, мою маму просто зістарив
шлюб.
— Дякую, — кажу я. Тітка Анджеліна обіймає мене у відповідь.
— Це обирав Фінеас, — каже вона.
— Дякую, Фінні, — кажу я, сідаючи на підлогу. Він лише киває, але
потім м'яко посміхається, коли я одягаю на голову тіару поряд із першою.
Ми закінчили з подарунками після опівдня. Матері пішли на кухню, щоб
разом пообідати. Я йду до свого улюбленого крісла біля вікна, щоб почитати
одну з подарованих книг. Батько та Фінні дивляться якийсь спорт на дивані. Я
ледве помічаю, коли батько встає і виходить з кімнати. Йому часто доводиться
відповідати на важливі дзвінки з офісу, навіть у свята.
— Гей, Оутем, – каже Фінні. Раптом його голос звучить так низько і
близько, що я здригаюсь у кріслі. Я дивлюся догори. Фінні стоїть біля ручки
крісла, дивлячись на мене. Його руки були в кишенях штанів.
— Що? – кажу я.
— Не думаю, що послуга про яку ти мене просила буде проблемою.
— Дякую, — відповідаю. Я посміхаюся, а він ні.
—
дверей.
— Ні про що, – одночасно кажемо ми. Вона схиляє голову набік і
посміхається.
— Обід готовий, — каже вона.
***
— Ну як Фінні, тримається? — запитує мама, коли ми повертаємося до
нашого будинку через двір. Вже вечір, і від холоду я потираю руки, радіючи,
що прогулянка недалека.
— Про що ти говориш? – кажу я.
— Розставання, — каже вона. Я майже зупинилася від несподіванки, але
вчасно опанувала себе.
— Фінні та Сільві розійшлися? — кажу я.
— Я думала ти знаєш, — каже мама. Вона відчиняє двері, і ми знімаємо
пальто в коридорі.
— Мам, навіщо мені це знати? — кажу я.
— Анджеліна сказала, що він був дуже розбитий тієї ночі, коли це
сталося, але я думала, що сьогодні з ним все добре, — каже вона, ігноруючи моє
роздратування. Вона йде на кухню, щоб віднести залишки їжі в холодильник,
— звичайно, — кричить вона з кухні, — з Фінні завжди важко розрізнити. — я
йду за нею і зупиняюся у дверях. Сумніваюся, що Фінні кине Сільві лише через
те, що вона комусь сказала, що я вагітна, але ця думка всеодно прийшла мені
в голову.
— Чому він з нею розійшовся? — запитую я.
— Вона з ним розійшлася, — каже мама.
— Серйозно?
— Ти теж здивована? — запитує мама.
— Завжди здавалося, що він їй дуже подобається, — кажу я.
— Це саме те, що я сказала, — каже мама, — і, звичайно, я упереджена,
але він такий милий і красивий хлопець, тому я не знаю, чому він не міг їй
подобатися.
 — Сподіваюся, з ним все добре, — кажу я. Думка про Фінні з розбитим
серцем ранить мене. Хотіла б я запитати у Сільві про, що вона взагалі думала.
Хоча, якою б не була її відповідність, це не мало значення; я все ще хочу
вчепитися їй у волосся, за те, що вона завдала йому болю.
— Чому б тобі не подзвонити і не запитати його? — каже мама, — або
зайти до нього. — я закочую очі.
— Мамо, — кажу я. Вона качає головою і зітхає.
Зі своїми книгами я йду наверх. У Фінні горить світло, але штори закриті.
Тітка Анджеліна сказала, що він виглядав досить розбитим, коли це трапилося.
Це багато говорить про таку спокійну та стоїчну людину, як Фінеас Сміт. Я
пам'ятаю лише декілька випадків з дитинства, коли Фінні плакав. У мене
стискається горло.
— Пішла ти, Сільві, — кажу я
 Розділ 24
Фінні та Сільві – не єдина жертва різдвяних канікул. Майк порвав з
Енджі. У перший день нового семестру вона плаче у ванній під час обіду. Ми
товпимося разом з нею в кабінці, тримаючи її за руки.
— Він сказав, що я не зробила нічого поганого, це просто не спрацювало,
— каже вона між риданнями.
— Що це означає?
— Він ідіот, — каже Саша, — ось, що це означає. — ми киваємо головою
та Енджі знову починає плакати. Я дивлюся на її обличчя.
Я зустрічалася з хлопцем декілька місяців у восьмому класі. Його звали
Джош, ми трималися за руки в коридорах і щовечора розмовляли по телефону.
Одного дня він раптово порвав зі мною, сказавши, що його почуття вже не ті.
Впродовж декількох днів, було відчуття, ніби мене вдарили в живіт. Я неначе
задихалася, ніби щось вирвали зсередини мене. Відчуття було таким чітким;
воно відрізнялося від інших типів смутку, які я знала до чи після цього. Плач
Енджі нагадує мені те відчуття. Ніби відчути різкий запах їжі після якої мене
нудило. Я ніколи не хочу знову себе так відчувати.
Деякий час ми її обіймаємо і повертаємося за наш стіл. Фінні та Сільві
все ще сидять за одним столом зі своїми друзями, хоч більше й не поряд.
Уявляю, як їм може бути незручно. Сьогодні вранці на автобусній зупинці вони
стояли в різних місцях та не розмовляли. Фінні опустив голову і дивився на
землю. Сільві дивилася на дорогу, високо піднявши голову. Я оновила свою
фантазію вчепитися їй у волосся на штовхнути під автобус.
На курсі з англійської їх групу змінили, тому Фінні та Сільві більше не
сидять поруч. Думаю, про те, як було б складно, якби одна з наших пар
розійшлася. Таке дуже тяжко уявити. Брук та Ноа все ще обожнюють одне
одного; вони не становлять небезпеки. Саша і Алекс, як завжди, щасливі.
Намагаюсь уявити наш з Джеймі розрив.
Моєю першою реакцією є шокуюче відчуття полегшення. Якби ми з
Джеймі розійшлися, це означало б, що він не був найбільшим коханням мого
життя. Мені б більше не довелося почувати себе винною за те, що я інколи
задумуюсь чи було б краще, якби я зустрічалася з кимось іншим.
Я оглядаю клас. Він дивиться вниз, малюючи в блокноті, і тихо
розмовляє з Джеком. Він також жадає когось іншого, того, хто не є мною. А
описане в книжках і віршах кохання не справжнє; прагнути його незріло, а
думати, що воно трапиться з правильною людиною, тупо. Джеймі любить та
піклується про мене; у реальному світі краще бути вже не може.
Наступною моєю реакцією був страх. Я люблю Джеймі, і думка, що
кохання може бути таким непостійним лякає мене.
 — Хто читав задані сторінки? — запитує містер Лаугеган, руйнуючи мої
думки. Я підіймаю руку. Більшість класу також, — гаразд, що ви думаєте про
таємницю, яку мав містер Рочестер на горищі? Оутем?
Я більше не підіймала руку, але все одно знала відповідь. Містер
Лаугеган, зазвичай, спершу звертається до мене, щоб розпочати дискусію.
— Я знала, що відбувається дещо дивне, але того, що трапилося я не
очікувала. Серйозно, я ледь не впустила книгу, — кажу я, — і тоді я була
настільки засмученою, що не змогла заснути. Весь час прокидалася такою
розлюченою на містера Рочестера…
— Я була настільки розлюченою, що не могла заснути? — каже Алексіс
позаду мене. Кілька людей сміються, у тому числі Сільві. Містер Лаугеган
поглянув на них.
— Я більше не впевнена чи все ще варто хотіти аби Джейн залишилася
з містером Рочестером, — продовжую я, -– проте мені все одно цього хочеться.
— Чому? — каже місьер Лаугеган. Я на мить зупиняюся, намагаючись
виразити почуття словами.
— Тому, що, кажуть, неможливо забути своє перше кохання. Спочатку
вона закохалася в містера Рочестера, дуже сильно закохалася. Навіть, якби вона
відчула це знову, думаю, частина її все ще б хотіла бути з ним.
— Що зі скоєного містером Рочестером так засмутило Оутем? Алексіс?
— каже він. Я озираюся через плече. Алексіс червоніє і помиляється під час
своєї відповіді.
Усі говорять, що перше кохання – незабутнє. Я уявляю себе з кимось
іншим і починаю сумувати за Джеймі, своїм першим коханням. Роблю глибокий
вдих і нагадую собі, що цього ніколи не станеться; Джеймі сказав, що
збирається одружитися зі мною.
— Ніколи не залишай мене, — кажу я Джеймі, коли ми виходимо з класу.
— Не залишу, — обіцяє він.
 Розділ 25
На День Святого Валентина йшов сніг. Я одягла до школи діадему,
прикрашену сніжинками – це мій новий фаворит, і я ношу його щодня, коли на
вулиці сніжно. З приходом весни мені доведеться її зняти, але, як і всі зими, ця
триває вічно.
На автобусній зупинці Тодд молодший дарує троянди новенькій Кеті.
Вони зустрічаються. Мені подобається думати, що саме я сприяла цьому.
Оскільки Фінні та Сільві більше не розмовляють, ми втрьох слухаємо їх
щоранку. Це не так уже й погано.
Під час розмови Кеті посміхається і дивиться на свої троянди. Я знаю, що
Джеймі чекатиме мене в школі з таким же букетом. Джеймі завжди дарує мені
троянди, зазвичай червоні. Іноді мені хочеться, щоб він був більш креативним,
але смішно скаржитися на троянди. Багато дівчат у школі хотіли б бути тими,
кому Джеймі приносить квіти.
Джеймі веде мене сьогодні на вечерю. Його подарунок я залишила вдома
й віддам згодом. Я зібрала для нього безліч дрібниць, які, на мою думку, йому
сподобаються: компакт-диск, який я записала, з піснями, що нагадують мені про
нього, фігурку дружини його улюбленого персонажа аніме, трохи солодощів,
маленьку гумову черепаху, любовний лист, на який я витратила вічність.
Коли ми чуємо гул автобуса, я розумію, що Фінні досі немає. Я дивлюся
в бік наших будинків. Він не біжить, щоб встигнути на зупинку і я ніде його не
бачу. Автобус починає гальмувати перед нами.
— Фінн прийде сьогодні до школи? — питає Сільві. Мені потрібен
деякий час, щоб зрозуміти, що вона розмовляє зі мною. Я озираюсь через плече.
Вона дивиться на мене.
— Я не знаю, — кажу я.
— Він хворий?
— Я не знаю, — повторюю я.
— Оу.
Стаємо в чергу, щоб зайти в автобус.
Я сідаю поруч із Сашею. На ній армійська куртка, яку вона купила на
гаражному розпродажі минулої осені. Я б теж хотіла мати таку куртку. Я знаю,
яку тіару одягла б з нею, але Джеймі сказав, що такий одяг не для мене. Він
каже, що куртка личить Саші, бо вона «пацанка», а йому подобається, що я
така жіночна. Я вагаюсь, чи розповісти Саші, що Сільві запитувала мене про
Фінні. Вона б здивувалась, що Сільві заговорила зі мною, але щось змушує мене
промовчати.
— Я знаю, що Джеймі подарує тобі на День святого Валентина, — каже
Саша. Думаю, я теж.
***
У другій половині дня я виходжу з автобуса, думаючи про своє
побачення з Джеймі. Ми йдемо в новий італійський ресторан. Мені не терпиться
вручити йому свій подарунок. Коли я прийду додому, я збираюся подрімати,
а потім прийму душ. Я вже обрала, що вдягну сьогодні. Мені цікаво, чи варто
мені вибрати іншу тіару на вечерю.
— Оутем? — кличе мене Сільві. Я зупиняюся і повертаюся до неї. Вона
стоїть позаду і дивиться прямо на мене. І все ж, якби вона не назвала моє ім’я,
мені було б важко повірити, що вона знову розмовляє зі мною.
— Так? — кажу я. Цікаво, чи чує вона підозру, а також здивування в
моєму голосі. Вона виглядає знервованою.
— Чи не могла б ти передати це Фінну від мене? — питає Сільві. Вона
простягає квадратний рожевий конверт.
— Добре, — погоджуюсь я. Я обережно забираю конверт. Наші пальці
не торкаються.
— Дякую, — говорить вона. Я очікую, що вона скаже ще щось, однак
вона мовчки дивиться на мене. За деякий час я розвертаюся і йду тротуаром.
Через секунду я чую, як вона йде позаду. Я не обертаюсь, коли вона переходить
вулицю. Я зроблю, як вона просить, але їй не обов'язково знати, наскільки мене
цікавить вся ця ситуація.
Машина Фінні стоїть біля будинку, але його матері немає. Хоча я могла
просто відкрити задні двері й покликати його, я підходжу до вхідних дверей і
стукаю; щось у цій справі схиляє мене до формальності. За мить я помічаю, як
рухаються штори, і бачу його руку.
— Секундочку, — я погано чую його крізь двері, тож не можу оцінити
його тон. Я чекаю з іншого боку. Він щось бурмоче, перед тим як відчинити
двері. Я витріщаюся на нього, і частина мого розуму, яка все ще в змозі думати,
сподівається, що він цього не помітить.
Фінні без футболки, і я можу побачити його руки, плечі та живіт. На
його шкірі нема волосся, за винятком ділянки навколо пупка, яка тягнеться до
смуги боксерських шортів, що ледве видніються над джинсами. Його зазвичай
блакитні очі сонні та сірі, а світле волосся розкуйовджене на всі боки. Його
ніс червоний, а все обличчя покриває рум'янець. Я усвідомлюю, що стою тут і
мовчки розглядаю його.
— Гм, Оутем? — каже він. Тепер я чую, який хрипкий у нього голос. Я
вдихаю, мабуть вперше відтоді, як він відчинив двері.
— Вибач, — відповідаю я. — Ти просто жахливо виглядаєш. — Як на
мене, він красень.
— І почуваюся так само, — говорить він, переступаючи з ноги на ногу.
— Ти маєш перевіряти моє самопочуття?
— Ні, ну, можливо, я не знаю. — Я лізу до задньої кишені й простягаю
рожевий конверт. Вираз його обличчя змінюється від здивованого до
збентеженого. Він обережно бере його в мене і знову дивиться на мене з
підозрою.
 — Сільві просила мене передати це тобі, — пояснюю я. Він знову
здригається.
— Сільві? — уточнює він. Я киваю. — Оу, гаразд, — його голос на диво
монотонний. Він дивиться на конверт, потім на мене. — Вона сказала тобі ще
щось?
— Ні, — кажу я. Він хмуриться.
— Вона була доброзичливою? — питає він. Я теж нахмурилась.
— Я… думаю, що так, — відповідаю я.
— Хм.
Ми дивимось одне на одного. Я розумію, що знову роздивляюсь його
плечі й руки, тож відводжу погляд і зосереджуюсь на його босих ногах.
— Тобі, мабуть, холодно, — припускаю я. — А у мене побачення, тому…
— я знизую плечима.
— О, звісно, — говорить Фінні. — З Днем Святого Валентина.
— Дякую, — кажу я. — І тебе також... одужуй. — Я відвертаюся, більше
не підводячи на нього очей. Він зачинив двері тільки тоді, коли я вийшла з ґанку
й перетнула половину галявини.
Я не можу заснути, бо думаю про цю ситуацію. Я лежу на ліжку,
відвернувшись від вікна, і намагаюся викинути це з пам’яті.
Я знаю, що це нормально – вважати інших людей привабливими, коли
ти закоханий. Мене турбує відчуття запаморочення, яке охопило мене, коли я
побачила його. Він мене не просто приваблював. Це була певна комбінація
хтивості та прихильності, яка змушувала мене притулитися до його грудей і
пригладити його неслухняне волосся. Я уявляю, як моя голова лежить на його
плечі, я дивлюся на нього, а мої пальці тягнуться догори, щоб торкнутися його
волосся. Його шкіра гаряча, його лихоманить, а я вбираю тепло, відчуваючи
його кожною частинкою свого тіла.
І, звісно, у цій фантазії він тримав мене, пестячи у відповідь.
Хотів мене так само, як я його.
Я жахлива і невдячна. Я не заслуговую на Джеймі.
І навіть коли я проклинаю себе за свій егоїзм, ще одна егоїстична думка
наповнює мій розум: я втрачаю те щастя, яке могла би мати.
Я люблю Джеймі, і він хоче залишитися зі мною назавжди. Він купує
мені подарунки і називає своєю красунею. Він чудовий, розумний і кумедний,
і я мала би бути цілком задоволеною, або навіть більше, ніж задоволеною.
Але я не задоволена, бо ця зацікавленість у Фінні заважає мені повністю
зануритися у свою любов до Джеймі. Заважає мені бути такою щасливою, якою
я могла би бути, ба більше – повинна бути.
Я хочу не думати про Фінні, щоб я могла обожнювати Джеймі так, як
він того заслуговує.
 І навіть більше того, оскільки я егоїстична, погана людина, я хочу
відчувати це обожнювання. Я хочу звільнитися від цієї провини.
***
— Тобі подобається? — запитую я.
— Звісно, — відповідає Джеймі так, ніби це дурне запитання. Я
спостерігаю, як він нишпорить у сумці, і посміхаюся. У ресторані багатолюдно
і шумно. Я ледве чую, як він розгортає упаковку. Джеймі сміється і нахиляється
через стіл, щоб поцілувати мене.
— Ти найкраща дівчина, — каже він.
— Я намагаюся, — відповідаю я.
 Розділ 26

Хлопці лаштують страхітливий трамплін зі снігу. Ми у Ноя вдома, на

задньому дворі в якого є такий пагорб, з якого б люди точно їздили на санчатах,
якби він був не на приватній території. Ми плануємо провести півдня,
катаючись на санках, а потім піти в торговий центр. Хоча до другої частини
плану я не збираюсь долучатись. Тітка Анджеліна вирішила, що настав час
познайомити нас зі своїм новим хлопцем, тож моя мама запрошує їх на вечерю,
а тато навіть має бути вдома. Я щойно всім сказала, що у мене є невідкладні
сімейні справи. Я намагаюся якомога менше говорити про Фінні. Для них
видається надто дивним, що хлопець, який має бути одним із наших ворогів у
школі, для мене вдома як рідний.
Дівчата катаються на санках з нашого боку, а хлопці сперечаються між
собою, як зробити трамплін небезпечнішим. Вони оглядають схил, а потім
додають снігу, і врешті повторюють свої дії знову і знову. Нарешті Джеймі
піднімається на три фути в повітря і стрімко падає. Трамплін вважається
успішним.
Хлопці сміються, коли падають із санок головою вниз. Вони сміються,
коли врізаються один в одного. Вони сміються, коли ледь не врізаються в
дерево. Вони сміються з нас через те, що ми не спробували з'їхати з трампліну.
— Давай, не бійся, — вмовляє мене Джеймі. Він сідає в санях так, щоб
звільнити місце для мене, але я хитаю головою. Він закочує очі й знову летить
униз, ледве не зламавши шию, коли падає на землю.
— Це було круто, — кричить Алекс. Дівчата здригаються.
По обіді я вмовляю Джеймі кілька разів спуститися зі мною в тій частині,
що він називає «дівчачою стороною пагорба». Він сідає позаду мене й обіймає
мене за талію, а я прихиляюся до його грудей, поки сани мчать вниз з пагорба.
Мені подобається, як страх змушує мене інстинктивно хапатися за нього.
Джеймі сміється з мене, бо я голосно кричу, а біля підніжжя пагорба цілує мене
в щоку. Його губи теплі, на відміну від моєї шкіри.
— Спустися зі мною з трампліну, будь ласка, — каже він, розтягуючи
останнє слово, як мала дитина.
— Ні, — кажу я так само по-дитячому. Він зітхає і знову закочує очі.
Саша нас «зраджує». Алекс кличе її лише один раз, і вона одразу
погоджується й підходить до них. Я стою під пагорбом і спостерігаю, як вони
разом незграбно балансують на санях. Я переводжу погляд на Джеймі. Він
угорі, теж дивиться на них.
Саша кричить, а Алекс сміється, коли вони стрибають з трампліну. Вони
летять невисоко, але сани перекидаються набік, коли вони опускаються на
землю. Хлопці радіють і регочуть. Алекс допомагає Саші підвестися та змахує
сніг з її волосся.
— Це було весело! — каже вона. Алекс усміхається.
 — Так, моя дівчина крута, — каже він. Брук пирхає й закочує очі на
Ноя. Енджі знизує плечима. Ми з Джеймі дивимося одне на одного. Його очі
благають. Я піднімаюсь на пагорб до нього.
— Ти сядеш попереду, — прошу я. Джеймі усміхається й утримує ногою
сани. Я сідаю позаду нього. Він тягнеться до моїх рук і кладе їх на талію, і на
мить я почуваюся спокійнішою.
— Тримайся за мене, — каже він.
Джеймі нахиляється вперед і ми плавно летимо. Я ховаю обличчя в його
куртку. Раптом ми опиняємося в повітрі. Я міцніше заплющую очі, коли
відпускаю Джеймі, і відчуваю, як моє тіло перекидається і я задихаюсь. Щось
тверде і тепле вдаряє моє обличчя, перш ніж я падаю на землю. Спочатку я не
відчуваю біль через шок, але потім я розумію, що сиджу на снігу, затиснувши
очі руками і мені боляче.
— Оутем, от чорт, — лається Джеймі. Я чую хрускіт снігу, коли інші
біжать з пагорба до нас. Здригаючись, я роблю вдих крізь зціплені зуби. Як на
мене, плакати через фізичний біль соромно.
— Я в порядку, — кажу я, не розмикаючи щелепи. Це рефлекс, але я
знаю, що не помру, тож це, мабуть, правда. Хтось у рукавицях хапає мене,
намагаючись відірвати руки від обличчя. Намагаючись захиститись, я
інстинктивно ухиляюся
— Не чіпайте, — прошу я. Я відкриваю друге око, щоб зиркнути на
кривдника. Джеймі та Саша стоять на колінах переді мною, їхні обличчя
наближаються до мене. Інші стоять позаду них.
— Дозволь поглянути, — каже Саша. Моє роздратування раптом
переходить з неї на Джеймі, бо саме він змусив мене спуститися з цього
дурнуватого трампліну. На мить я лютую. Я ненавиджу, коли він переконує
мене робити те, чого я не хочу, однак потім я згадую, що пізніше мені буде
соромно за таку емоційну поведінку. Я повільно відсуваю руку від обличчя.
Це спроба боротися з інстинктом приховати свою травму. Усі різко вдихають
і дивляться на мене.
— Усе не так вже й погано, — кажу я. Мені ніхто не відповідає.
— Е-е, — тільки й може вимовити Джеймі. Саша набирає сніг і
намагається притиснути до мого обличчя. Я знову пручаюсь.
— Оутем, — каже Алекс, — у тебе буде синець під оком.
— У нас вдома є лід, — каже Ной, коли я намагаюся відсунутись від
Саші. — Припиніть пхати їй сніг в обличчя.
— Ми повинні щось зробити з цим, — репетує Джеймі. — Її обличчя
вже виглядає жахливо.
— Я в порядку, — повторюю я. Я встаю, і вони хапають мене під руки з
обох боків. Я дозволяю Джеймі та Саші допомогти мені піднятись на пагорб –
наші друзі йшли за нами, наче на параді – і зайти всередину, де вони посадили
мене за кухонний стіл. Здається, Брук вважає кухню Ноя своєю територією;
вона наказує йому взяти мочалку, а сама наповнює пластиковий пакет льодом,
який обгортає тканиною. Мені знову доводиться приховувати від них біль, коли
я притискаю лід до обличчя.
Джеймі просить мене встати, щоб він міг сісти в крісло і посадити мене
собі на коліна.
— Я в порядку, — вкотре кажу я.
— Добре, добре, ми тобі віримо, — каже він, і я відчуваю полегшення.
Він цілує мене та обіймає, і мені це подобається. За вікном сутеніє. Хлопці йдуть
заносити сани в дім, і ми говоримо про те, яким жахливим буде мій синець
завтра, як довго він буде загоюватись та чи варто намагатися прикрити його
макіяжем. Я жартую, і вони перестають ставитися до мене так, ніби я інвалід. До
того часу, коли ми з Джеймі підемо, щоб він підкинув мене додому, перш ніж
усі підуть до торгового центру, мій синець під оком стає смішною історією, а
не приводом для занепокоєння. Джеймі хоче, щоб я сказала всім у школі, що це
синець від нього, щоб побачити їхню реакцію. Він думає, що це буде кумедно.
— Але ж це справді сталося через тебе, — кажу я. Він з’їжджає на
гравійну доріжку біля мого будинку.
— Я знаю. І мені це подобається, — говорить він й усміхається. Я
хмурюсь і починаю закочувати очі, але цей рух змушує мене здригнутись. Я
прибираю свій пакет із льодом, щоб нахилитись і поцілувати його на прощання.
Він ніжно цілує мене, як це робив на кухні перед іншими.
— Вибач, що зробив тобі боляче, красуне, — каже Джеймі. Він лагідно
торкається мого носа. Я усміхаюся, вилажу з машини, і махаю рукою, коли він
від'їздить. Зараз темно, і я бачу лише його фари, коли він виїжджає на дорогу.
Вікна будинку яскраво світяться, поки я ледве йду по снігу до задніх
дверей. Всередині лунають голоси, і я рада, що маю видимі синці, які
виправдовують моє запізнення. Відчиняючи двері, я прибираю з обличчя пакет
із льодом.
— А ось і вона… — моя мати скрикує, а потім мене знову оточують
люди, так само як і на кухні Ноа. Тітка Анджеліна, Фінні та моя мама стоять
найближче. За ними мій батько та незнайомець, які заглядають через плечі.
Мама піднімає рукою моє підборіддя.
— Оутем, — її голос тремтить, — що сталося?
— Ми каталися на санках. Джеймі вдарив мене, — кажу я.
— Що? — каже Фінні. Він не кричить, та йому й не потрібно. Його
примружених очей достатньо, щоб я запнулася.
— Він вдарив мене головою, коли ми падали з трамліну.
— З тобою все гаразд? — запитує мама.
— Я в порядку, — кажу я.
— Але як ти можеш знати напевно? — каже вона. Фінні раптом
проштовхується ближче до мене.
 — У тебе є запаморочення? — питає він. — Затуманений зір? Бачиш
плями? — Я хитаю головою. — Можеш простежити за моїм пальцем? — Він
проводить вказівним пальцем зі сторони в сторону перед моїм обличчям. Я
виконую його прохання. Урешті він задоволено киває.
— Добре, — каже він, — і ти точно не втратила пам'ять? Ти знаєш хто
є хто?
— Так, — говорю я. — Ну, крім нього. — Я показую на незнайомця.
Тітка Анджеліна сміється.
— Це Кевін, мій хлопець, — каже вона. — Кевін, це моя, хрещена донька,
яка, очевидно, зазнала насильства.
— Привіт, — вітаюсь я. — Приємно познайомитись. А тепер серйозно,
ви можете заспокоїтись? Це сталося більше години тому. Я точно не помру від
струсу мозку чи чогось іншого.
Фінні розвертається і виходить із кімнати. Цікаво, чи не образила я його.
— Я принесу тобі лід, — каже мій батько. Я піднімаю свій пакет, щоб
він бачив.
— У мене вже є, — кажу я. — Бачите? Все добре. Зі мною все гаразд.
Ще через кілька хвилин запитань і міркувань вони відступають й
повертаються назад до кімнати. Моя мати розглядає моє око, зітхає, а потім
наказує мені сісти й скуштувати гуакамоле, поки вона закінчує готувати
вечерю. Дорослі знову починають розмову. У мене повний рот їжі, коли Фінні
заходить до кімнати, тому спочатку я нічого не можу сказати, коли бачу, що
саме він несе. Він відкриває дверцята морозильної камери. Я ковтаю.
— Фінні, це моя шкарпетка? — вона жовта із танцюючими мавпами, тож
я не сумніваюся чия вона, але я все одно маю спитати.
— Так, — каже він. Його обличчя приховано від мене за дверцятами
морозильної камери. Я чую, як брязкають кубики льоду, коли він їх витягує.
— У мене вже є лід, — нагадую я.
— Я знаю, — каже Фінні, — я бачив. Але я зроблю тобі дещо краще.
— Отже, Фінні, — говорить Кевін, перш ніж я встигаю заперечити. Він
стоїть у кінці кімнати й дивиться на нього. — Звідки ти знаєш всі ті питання, які
ти ставив Оутем? — Я припускаю, що він радий поговорити про щось із Фінні.
Він задоволений собою.
— Це через футбол, — каже він. Він зачиняє дверцята морозильної
камери й перетинає кімнату, щоб відкрити ящик поруч із Кевіном. — Щоразу,
коли хлопець б'ється головою, тренер повинен перевірити наявність ознак
струсу мозку.
— Оу, — каже Кевін, — я ніколи не думав, що футбол – жорстокий вид
спорту, хоча я теж був у команді. Футбол здається мені безпечним. — Я знаю,
що це болюча тема для Фінні, проте цього не видно на його обличчі. Він
пропускає всі слова повз вух і натягує мій носок на пакет із льодом.
 — Цьому я теж навчився на тренування, — каже він. Він нахиляється
через стіл і простягає мені холодний згорток. — Так тобі буде зручніше.
Я обережно підношу його до обличчя. Він має рацію – округлий кінчик
набагато ефективніший і затримує холод лише в тих місцях, які мені потрібні.
М'які шкарпетки теж допомагають.
— Дякую, — кажу я.
— Ти маєш тримати лід лише протягом двадцяти хвилин, — він дає
настанови. — Потім зроби перерву на півгодини. Ти ж не хочеш пошкодити
шкіру.
Тітка Анджеліна сміється.
— Ти говориш як лікар, Фінне, — каже вона. — Можливо, ти знайшов
своє покликання.
Я дивуюсь, коли Фінні знизує плечима. Коли ми з Фінні востаннє
говорили про кар’єру, нам було по дванадцять, і він хотів стати професійним
футболістом. Він хороший спортсмен, але я припускаю, що зараз він, мабуть,
має інші плани. Я все ще плекаю свою мрію про чорну водолазку та кав’ярню,
яку я придумала в четвертому класі. Звісно, Джеймі не хоче переїжджати до
Нью-Йорка, і він воліє, щоб я знайшла собі звичайну роботу, окрім
письменництва.
***
Вечеря проходить досить добре. Кевін мені подобається менше, ніж
Крейг, якого в дитинстві ми обожнювали, однак у той же час Кевін не дає мені
особливої причини не любити його. Мені цікаво, що про нього думає Фінні, але
про це неможливо здогадатись – він завжди ввічливий.
Здебільшого розмовляють дорослі, а ми з Фінні слухаємо. Кевін
переплутав нашу звичайну розсадку, тому ми з Фінні сидимо пліч-о-пліч.
Минуло стільки часу з тих пір, як ми їли поруч, що ми забули, що я маю сидіти
ліворуч від нього. Я шульга, і наші лікті постійно стикаються один з одним.
Мене це бентежить, але намагаюся ігнорувати це, хоча мені й подобається
почуття того, що він так близько.
Після вечері мій батько приносить портвейн, і ми з Фінні йдемо дивитися
телевізор. Лунає сміх, коли ми виходимо з їдальні. Здається, Кевін всім
подобається.
Ми з Фінні обираємо ситком і мовчки дивимося його. Раніше ми б
обговорювали, чому ненавидимо Кевіна. Як правило, ми не любили хлопців
Анджеліни. Крейг був єдиним винятком.
Через годину я йду на кухню, щоб взяти ще льоду й покласти в
шкарпетку. Раптом у мене виникає неприємне відчуття, що в моїй шухляді для
шкарпеток є щось таке, чого я не хотіла би, щоб Фінні побачив. Дивно знати,
що він все ще відчуває себе достатньо комфортно, щоб зайти в мою кімнату і
взяти щось моє, але тоді я думаю, що я зробила б те саме для нього, якби йому
було боляче.
 Фінні дивиться на мене, коли я повертаюся до кімнати.
— Отже, це було боляче? — питає він. Я сідаю поруч із ним, між нами
десь чотири фути. Я ігнорую бажання сісти ближче. Тепер ми з Фінні завжди
сидимо так.
— Так, — кажу я, — дуже.
— Дай вгадаю. Ти не плакала і нікому не казала, наскільки тобі боляче?
Я хитаю головою.
— Плакати соромно, — кажу я. Фін усміхається.
— Але якщо показують рекламу вітальної листівки зі старою леді, ти
одразу плачеш, — каже він. Я знизую плечима й закриваю обличчя пакетом із
льодом.
— Та реклама така сумна, — кажу я.
— Але вона має щасливий кінець, — нагадує він. Я знову знизую
плечима. Ми замовкаємо. Фінні знову говорить першим, коли через двадцять
хвилин я прибираю лід з ока, щоб не зашкодити шкірі.
— Я не думаю, що все так погано, як було, — каже він.
— Справді? — дивуюсь я й обережно торкаюся свого обличчя. Набряк
спав, але я не знаю, як виглядаю.
— Так, — каже він, — лід «склеює» капіляри, але завтра синці
посиляться.
— Можливо, тобі варто стати лікарем, — кажу я. Фінні знизує плечима.
— Насправді я думав про це.
— Вау, — кажу я, — тільки сьогодні ввечері або… — мій голос стихає,
коли я думаю про це. Тепер все збігається. Стоїчний, спокійний Фінні, який
ненавидить, щоб хтось страждав, навіть хробаки на тротуарі.
— Я думав про це кілька місяців, — каже він, — але я не впевнений.
Я маю на увазі, що не кожен вирішує, ким хоче бути під час Тижня праці в
четвертому класі, — він ніжно усміхається, і я мушу відвести погляд.
— Ну, мені доведеться придумати щось більш практичне, ніж та робота,
— кажу я.
— Чому? — питає він. — Як на мене, гарний вибір.
— Ти не читав нічого з того, що я написала, — кажу я і дивлюся на нього.
Він поводиться дивно. Я не пам’ятаю, коли востаннє він дражнив мене чи так
усміхався.
— Я читав історію, яку ти написала в шостому класі, — каже він. — Вона
була чудовою.
— Це був шостий клас.
Фінні знизує плечима, щоб показати мені, наскільки незначною є ця
деталь.
 — Ти маєш стати письменницею, — каже він. — Ти знайдеш спосіб
досягти цього.
— Було б занадто просити Джеймі утримувати мене, щоб я мала змогу
писати, — кажу я. — Я маю на увазі, що у нас будуть діти, будинок і таке інше.
— Фінні хмуриться. Про телевізор ми вже майже забули. Я навіть не знаю, що
зараз на екрані.
— Ти думаєш, що вийдеш за нього заміж? — питає він. Мені не
подобається, як він зараз на мене дивиться, примруживши очі, так само як на
кухні. Я знову відвертаюсь і дивлюся на диван.
— Ми б цього хотіли, — кажу я. — Ми знаємо, що ми ще надто молоді,
але ми навіть уявити не можемо, що коли-небудь розлучимося, — після цих слів
настає мовчанка, яка мене так сильно вражає, ніби він щось крикнув у відповідь.
Я дивлюся на нього, а він на мене. Мабуть, він вважає мене божевільною, коли
я кажу, що збираюся вийти заміж за свого хлопця зі школи. Я відчуваю, як
червонію.
— Ти справді настільки його любиш? — питає він. Я киваю. — Що ж…,
— він знову дивиться на телевізор, але продовжує говорити. — То що ти будеш
робити? Тобто, якщо ти не писатимеш?
— Я думала про викладання, — кажу я з надією в голосі. Я розумію, що
очікую його схвалення. Він знову хмуриться, але не дивиться на мене.
— Це не схоже на тебе, — каже він.
— Чому ні? — запитую я занадто швидко. — Я могла би викладати
англійську, як містер Логеган. — Фінні хитає головою.
— Викладання — це занадто… — він супить брови, — викладання надто
звичайне заняття для тебе, Оутем, — каже він. Я знизую плечима й знову
дивлюся на екран телевізору. Коли він знову починає говорити, слова звучать
так тихо, що я навіть не впевнена, чи він хотів, щоб я це почула.
— Зовсім не схоже на тебе, — бурмоче він. — Викладання, будинок,
діти. Що сталося з водолазками та кавою?
— Це була мрія, — кажу я. — Я повинна прийняти реальність.
«Прийняти, коли все так добре, як ніколи більше не буде», подумки
додаю я, але не кажу. Хоча це не має значення. Ми мовчки дивимося телевізор,
не перемикаючи канал. Коли через годину вони з матір’ю йдуть із Кевіном,
Фінні лише швидко кидає пару слів на прощання. Я не дивлюся, як він йде.
***
Пізніше у своїй кімнаті я згадую те, що я не хотіла би, щоб Фінні побачив
у моїй шухляді для шкарпеток – нашу стару фотографію в рамці, яку я сховала
минулого року перед тим, як Джеймі прийшов до мене вперше. Я закопала її
на дно шухляди, і з того дня майже не бачила її. Тепер вона стоїть на комоді в
центрі, наче на вітрині. Я нерішуче дивлюся на фотографію. Мій погляд
затримується на наших легких усмішках, наших руках, що лежать на плечах
одне одного.
 Я беру фотографію і знову ховаю. Я закриваю шухляду обома руками,
адже не можу собі дозволити дружити з ним.
 Розділ 27

Звісно, мій синяк у понеділок викликав переполох у школі. Я пішла на

компроміс із Джеймі, розказавши йому історію так, як я випадково розповідала
це на кухні, що дозволяє кожному мати неправильне враження на пів секунди.
Коли Алекс пояснює, він детально розповідає про аварію від третьої особи: це
звучить майже поетично, коли він описує як ми з Джеймі розбиваємось.
— ... а потім, коли вони продовжували крутитися у повітрі, голова
Джеймі відкинулася назад саме тоді, коли Оутем почала спускатися вниз. Вони
зіткнулися зі звуком, майже схожим на гуркіт каміння.
Він розводить руками, а потім ударяє ними одна об одну, демонструючи
цей звук. Його авдиторія сміється в знак вдячності.
До того часу, як синець зникає, вже всі почули історію, тому про неї
більше ніхто не запитує. Тепер вони хочуть лише сказати,наскільки краще я
виглядаю. У мене запущене оновлення на годину, але кожен однокласник
вважає, що він перший розповість мені це. Так само як вони всі запитували, чи
обирала я темно-фіолетову діадему під свій синець. Я посміхаюсь і дякую, але
мені набридло говорити про мої дурні сині очі. У п’ятницю я зустрічаю Сільві
в туалеті. Я мию руки, коли чую, як за мною відчиняються двері кабінки. Я
інстинктивно дивлюсь вгору і бачу, що вона стоїть позаду мене в дзеркалі. Моє
обличчя демонструє байдужість, я дивлюсь на свої вимиті руки. Це відбулось
між уроками; ми тут єдині удвох
— Привіт, Оутем, — каже вона. Я насторожено дивлюсь на її
відображення. Я не впевнена, чого вона може хотіти від мене; Фінні сьогодні
в школі.
— Привіт, — кажу я. Вона посміхається мені. Я дуже здивована, аби
реагувати ввічливо.
— Твоє око вже набагато краще,– зазначає вона.
— Так, дякую, — кажу я. Я стурбована і розгублена, неначе зараз буде
якась пастка. У глибині душі я думаю, що вона така, коли я розмовляла з нею
четвертого липня, за винятком того, що ніхто не краде столи або намагається
поширити чутки про вагітність. Або зробити боляче Фінні. Я відвертаюсь
розгортаю рол паперових рушників і відриваю собі. Вона зітхає за мною.
— Слухай, — каже вона, — я намагаюсь бути доброзичливою. Я
перестаю сушити руки десь на секунду.
— О, — кажу я. Хоча в школі друзів у неї чимало, вони публічно визнані
нашими ворогами. Великий світ заважає мені сказати те, що я справді хочу
записати: “Чому?” Здається, вона все одно розуміє мої думки.
— Фінн попросив мене, — говорить вона.
— Добре, — відповідаю я. Мої думки знову не збігаються з моєю
відповіддю; я знову хочу записати: “Чому?” Але цього разу вона вже не
відповідає на моє питання.
 — Отже… — каже вона. Вона хоче, щоб я щось сказала. Наші очі знову
зустрічаються в дзеркалі.
— Ми можемо бути дружніми, — кажу я. Я думаю, що цього хоче Фінні.
Сільві посміхається. Я підіймаю один куточок рота вгору. Я також
заплуталась, аби керувати. Я йду, коли вона відкриває кран, щоб помити руки.
Ніхто з нас не прощається.
***
Після обіду, коли ми, наче захисники, горбимся за нашим круглим
столом, я розповідаю Джеймі та всім про Сільві в туалеті. Спробуємо вгадати,
що все це може означати, але вони такі ж спантеличені, як і я. Звичайно, адже
я не сказала їм, що Фінні попросив її бути добрішою зі мною, тому це напевно
моя вина, що ніхто не знав відповіді. Можливо, якби я сказала їм всю правду,
вони б зрозуміли, що означає доброта Сільві. Я не знала, поки ми не увійшли
до класу містера Лаугегана, тоді все почало мати сенс.
Фінні і Сільві знову разом. Вони сидять за столом, обличчям до нього,
їхні пальці сплелися разом, поки вони розмовляли. Я йду парти містера
Лаугегана і сідаю. Він читає Діккенса, Домбі і син. Я беру книгу і вдаю, що
читаю.
Намагаюсь бути привітною, сказала вона. Це те саме слово, яке він
використав, коли я подарувала йому листівку на День святого Валентина; він
запитав мене, чи вона ставилась до мене дружньо.
Я здивована, коли моє серце вискакує, бо я розумію, що йому не
подобається, коли його дівчина сміється наді мною або поширює про мене
чутки.
Сільві сміється, я не можу дивитись на них з-за кута мого ока. Вона
виглядає щасливою, я не може заперечувати, що він теж. А потім вона цілує
його. Я починаю читати.

Розділ 28

В останній шкільний день я переживаю через те, що заплачу, коли буду

прощатися з містером Лаугенаном. Я знаю, що якщо прямо зараз це зроблю, то
ніхто: ні мої друзі ніколи не дозволять мені цього забути.
— Я побачу вас наступного року на уроці письма, — говорить мені
містер Лаугенан.
— Сподіваюсь, — кажу я. — Знаю, що зараз велика конкуренція.
— Ти будеш там, — швидко промовляє він, я сприймаю це як обіцянку.
***
Перший день літа, я прокидаюсь і потягуюсь в ліжку, відчуваючи всі
м’язи і суглоби. Ще рано, опісля сьомої, але сонце яскраво виграє у моєму вікні.
Я сідаю і протираю очі. В моїй голові протягом кількох днів була гарна ідея
однієї історії; тепер я маю ідеальний момент, аби написати її. Я не знаю, з чого
починається історія, але знаю, що хочу її втілити.
Як і більшість моїх оповідань, вона закінчиться трагічно.
Я сідаю за стіл, не поївши і навіть не почистивши зуби. Я вагаюсь десь
мить, а потім пишу своє перше речення.
У той день, коли помер Едвард, я впустила вазу з тюльпанами,
спускаючись сходами.
Я
розбилася
тюльпани. Воно потім прийде до мене.
До десятої години я маю чернетку. П’ять сторінок. Я абсолютно
задоволена собою. Оповідачем була випадкова вбивця; її провина завела її до
божевілля, я наближаюсь до першого зображення: крові, червоних квітів і
зламаної невинності білої вази.
***
Мама читає газету на кухні, коли я спускаюсь донизу. Вона дивиться на
мене поверх аркуша паперу.
— Ти в гарному настрої? — каже вона.
— Це перший день літа, а я вже когось вбила, — я кажу киваючи.
— В історії?
— Ммммм.
— Ах. — Вона повертається до читання. Дзвонить телефон, і я беру
слухавку.
— Оутем? — каже голос тітки Анжеліни після того, як я вітаюсь.
— Ало, так, я зараз передам мамі, — кажу я. Мама дивиться на мене.
— Ні, насправді, Оутем, я хотіла поговорити з тобою.
— О. Моя миттєва думка полягає в тому, що щось із Фінні.
— Сьогодні я збираюсь розділити свій клас, а мій недолугий син залишив
мене з цим на самоті. Можеш мені допомогти? Запевняю, це варте твого часу.
— О, звичайно, — кажу я. Минуло багато часу з тих пір, коли я була
у початковій школі. Мені цікаво, а проводити час із тіткою Анжеліною може
бути дійсно весело.
— Справді? Ти можеш прийти через п’ятнадцять хвилин?
— Легко, — кажу я. Вона дякує і повторює, що зробить усе, аби це
вартувало мого часу.
— Що це було? — запитує мама.
— Тітці Анжеліні потрібен хтось, хто міг би розділити її клас, — кажу я.
— Де Фінні?
 Я знизую плечима. Фінні точно не відмовився від своєї матері, буде
дивно, якщо я запитаю. Я боюсь, що хтось може запідозрити, як часто я дивуюсь
новим фактам про Фінні. Я завжди намагаюсь не проявляти зайвого інтересу,
про всяк випадок.
***
Фінні відкриває задні двері, коли я стукаю. Його обличчя порожнє; він не
виглядає здивованим, коли бачить мене. Хоча я впевнена, що виглядаю більш
здивовано через те, що він не реагує на мене.
— Ой. Привіт, — кажу я. — Я думала, ти пішов.
— Я лише збираюсь йти, — каже він. Його голос такий же стерильний,
як і обличчя. Тітка Анжеліна заходить до кімнати з пачкою портфоліо, книг і
полотняною сумкою.
— Як довго ти будеш? — запитує вона.
— Я не знаю, — каже Фінні — Я прийду як тільки зможу.
— Все добре, любий. Іди.
— Бувай, — каже Фінні. Він обходить мене і виходить через задні двері.
Його крок швидшає на сходах. Я дивлюсь на тітку Анжеліну. Я не маю наміру
запитати, але все чітко написано на моєму обличчі. Вона знає, що я занадто
добре знаю Фінні, щоб побачити, що щось не так.
— Він не сказав, — каже вона, — але щось із Сільві.
— О, — кажу я. Сподіваюсь, що моє обличчя і голос не видають мене.
Тітка Анжеліна передала мені деякі свої речі, потім ми вийшли на вулицю. Я
кидаю погляд на місце, де Фінні паркується на під’їзді, хоча знаю, що його там
немає. Ми не розмовляємо, коли завантажуємо багажник і виїжджаємо до
проїзної дороги. Це коротка поїздка до школи; кілька хвилин їзди, лише пару
кварталів.
— Фінні сказав мені, що ти плануєш викладати, — говорить тітка
Анжеліна. Я знизую плечима, а потім киваю.
— Треба зробити щось практичне, — кажу я. — Думаю, це буде весело.
— Це так, — каже вона. Вона робить паузу, коли повертає праворуч вниз
на бічну вулицю біля школи. — Але це вимагає великої відповідальності. — Я
нічого не кажу. Вона паркує машину і вимикає двигун. — Але в тебе ще є час,
щоб прийняти рішення, — каже вона.
Ми розвантажуємо машину і проходимо через бічні двері школи, де ми
з Фінні виросли. Це стара будівля 1920-х років: темна цегла, високі стелі, довгі
вузькі вікна на кожній стіні. Щоразу, як я бачила або чула слово “школа”, то
одразу в моїй уяві поставала саме ця будівля.
Переступаючи поріг, я думаю, що в мене не буде так багато часу, щоб
вирішувати, як колись. Коли я була ученицею, то будь-що здавалося можливим.
Переїхати геть далеко і писати книги не здавалося мрією; це були лише плани.
У десять я не думала, що бажання бути письменницею непрактичне; бажання
бути піратом або принцесою було непрактичним, тому я відклала цю мрію.
Але зараз я старша, тому розумію, що кар’єра — це не письменництво.
Писати історії цілий день так само ймовірно, як вийти заміж за принца-пірата
моєї мрії.
Але зараз в мене є Джеймі, він хоче купити будинок і ростити зі мною
дітей. Він каже, що я ідеальна, що я все, що він хоче. Я не можу його
розчарувати.
Тітка Анжеліна відчиняє двері свого класу, і ми заходимо всередину.
Тепер я розумію, чому вона покликала мене, а не мою матір. Кімната ще більш
неорганізована, ніж кімната в будинку тітки Анжеліни. На стіні є напівзакінчена
фреска, яка була на чверть закінченою, коли ми закінчили навчання чотири роки
тому. Відбитки двох відомих і незрозумілих художників обшивають кожну
стіну та покривають всю стелю. Віконні карнизи заставлені різними
скульптурами та тривимірними образами. На її столі стоїть ваза асиметричної
форми, наповнена квітами з газети. Я знаю, що запитувала у неї багато років
тому, то газета з Дня народження Фінні. На стіні за її столом стоїть справжнє
мистецтво у рамці — малюнок, який ми робили разом у третьому класі. Це
пейзаж, усіяний єдинорогами, футбольними м’ячами, вибухами і щенятами.
Футбольні м’ячі намальовані набагато краще, ніж єдинороги і цуценята; Фінні
завжди малював краще за мене. Але я все одно любила урок мистецтва. Щороку
тітка Анжеліна робила список розсадження, щоб ми сиділи разом за найменшим
столиком у кутку, який призначений лише для двох. Більшість викладачів
вважали, що ми з Фінні занадто зациклені одне на одному; вони хотіли, аби ми
заводили інших друзів і часто садили нас в протилежні сторони кімнати. Це
ніколи не працювало.
—
Анжеліна.
на гори паперу, що лежать на поверхні. Ми точно тут на довго.
У вікні я бачу пагорб, на якому я сиділа і читала, а Фінні грав із хлопцями
у м’яч або футбол. Я не заперечувала, що він грав з ними півгодини; я завжди
хотіла почитати під час перерви, бо ми все одно будемо разом після школи.
Іноді я відкладала книгу і дивилася, як він грає. Я робила, уявляючи, як
подумки надсилаю це йому. Подивитися б зараз,подумала я, це був хороший
удар. Я була переконана, що він чує, бо іноді він дивився на мене і посміхався. Я
ніколи не згадувала про нашу таємничі телепатичні розмови. Я знала, що якщо
ми говоритимемо про це вголос, то магія перестане діяти.
Тітка Анжеліна вмикає радіо. Я загортаю скульптури в тканину і папір,
наповнюю ними полотняні мішки. Тітка Анжеліна наспівує пісні. Я думаю про
ту історію, яку почала писати сьогодні вранці. Я пишаюсь собою. Я роздрукую
її сьогодні увечері, а завтра віддам Джеймі.
Лише верхня частина столу прибрана, коли я закінчую; всі ящики
відкриті, файли розкидані. Навіть не запитуючи, я починаю знімати плакати зі
стіни, роблячи синю кулю з клейкого матеріалу, котрий стає все більше і більше.
Я прибираю стіну за стіною, стоячи на стільці, коли вони стають занадто
високими для мене. Тітка Анжеліна зітхає, коли я майже закінчила.
— Оутем, — каже вона, — я б працювала тут цілий день. Дякую тобі.
— Без проблем, — кажу я. — Мені сподобалося бути тут.
— Ти повинна відвідати місіс Моргансен, перш ніж ми підемо. Вона все
ще запитує про тебе.
— Можливо, — кажу я. Мені соромно йти до мого улюбленого вчителя.
Я не знаю, звідки у мене це почуття. Я знімаю останній плакат на стіні і кладу
його в книгу-портфоліо. Клейка куля така велика, майже як мій кулак. Я кидаю
його на землю, але замість цього він підстрибує і зі стуком прилипає до
лінолеуму.
— Блін,– бурмочу я. Нахиляюсь, щоб підняти її і покласти на
найближчий стіл.
— Гаразд, — каже тітка Анжеліна. Вона кидає купу книжок і папери
на верхню частину столу. Її смітник переповнений. — Якщо ти можеш зняти
плакати зі стелі, я приберу шафи, тоді ми можемо почати завантажувати
автомобіль.
— Чудово, — кажу я. Я залажу на один із столів і починаю зривати
прихватками зі стелі. Знайома пісня звучить на старій радіостанції, ми обоє
починаємо співати. Я починаю рухатись під музику і посміхатися.
— Я завжди мріяла це зробити, — кажу я.
— Що робити?, — каже тітка Анжеліна.
— Станцювати на цих столах. Щоразу, коли я була тут, я мріяла про це.
Вона посміхається і простягає руку, щоб увімкнути музику. Ми знову
починаємо співати, наступна пісня – моя улюблена. Я танцюю навколо столу,
піднявши руки вгору, коли знімаю плакат. Я навіть придумала спеціальний хід,
коли мені треба находитися донизу, щоб покласти плакат на стіл.
Лише коли радіо перемикається на повільну пісню, я чую його тихий
голос, який сміється у мене за спиною.
— О, ось мій давно втрачений син — каже тітка Анжеліна.
— Вибач, я запізнився. — Фінні дивиться на нас із дверей, поклавши
руки до кишень, його голова нахилена вбік, а куточки рота посмикувались
вгору. Я хочу дивитися на нього тому, що він сміється наді мною. Я відчуваю
полегшення, коли знову бачу його щасливим.
— Народ, я чув вас на увесь коридор, — каже він.
— Оутем здійснює мрію дитинства,– каже тітка Анжеліна.
— Так, я пам’ятаю,– каже Фінні. Він переступає поріг і дивиться на моє
обличчя.
— Чим я можу допомогти?– каже він.
 — Використай свою смішну висоту і зніми плакати. Оутем не може
дотягнутися зі столів, — каже тітка Анжеліна. Зріст Фінні зараз понад шість
футів. Футбол і легка атлетика не давали йому набрати вагу за зиму; він такий
же стрункий і легкий, як раніше. Тітка Анжеліка любить скаржитись на те,
скільки він їсть.
Мої танці завершено. Утрьох ми тихенько працюємо, поки радіо
продовжує грати. Незважаючи на високий зріст, Фінні потрібен стілець, щоб
дотягнутися до стелі. Я переходжу до іншого столу, а він збирає всі плакати.
Удвох ми закінчуємо роботу.
— Готово, — каже Фінні. Він тягне стілець по підлозі назад на своє
місце. Я залишаюсь стояти, не бажаючи переривати свою мрію.
— Піди передай привіт місіс Моргансен, — каже тітка Анжеліна. — Я
бачила, що її машина зупинилась кілька хвилин тому.
— Добре, — говорить Фінні. Він дивиться на мене. Я знизую
плечима на знак згоди і зістрибую зі столу у своїх снікерсах. Це звучить дуже
гучно.
Ми йдемо пліч-о-пліч і заходимо в зал. Радіо звучить довкола, поки ми
йдемо, коли ми доходимо до сходів, будівля раптом стає моторошною і тихою;
всі мої спогади про це місце набагато гучніші. Дерев’яні перила гладкі і знайомі
моїм рукам; я мріяла танцювати на художніх столах і ковзати по цих поручнях,
піднімаючись на верхівки книжкових полиць у бібліотеці. Мені подобалося тут
раніше, я просто усвідомлювала як тут класно. Хоча я завжди плакала у останній
день школи, проте я не плакала вчора.
І звісно, інші діти вважали, що я дивна, бо люблю школу, але була ще
одна примха серед багатьох, за яку Фінні довелося мене захищати.
Я обережно дивлюся на нього,цікавлячись, про що він думає, чи його
спогади такі ж щасливі, як і мої. У всякому разі, я мала почуватися тут як ізгой,
ізгой, а Фінні мав бути популярним хлопцем зараз. Я не була через нього, а він
– через мене.
Фінні дивиться вбік і ловить мій погляд. Я переводжу погляд вперед
знову. Він нічого не каже.
У двері класу місіс Моргансен він стукає і тихо посміхається у вікно.
Крізь дерево я чую перелякане зітхання. Я йду збоку, коли Фінні відкриває
двері.
— Фінеас! Я чую знайомий голос, перш ніж бачу її. — Я сподівалась,
що побачу тебе сьогодні.
— Звичайно, — говорить Фінні. Її задоволення викликає найменший
рум’янець, який розтікається по щоках. Наша улюблена вчителька нахиляється
вперед і обіймає його через поріг, я бачу її такою вперше за багато років. Вона
виглядає трохи старшою, наче переходить етап від середнього до похилого віку.
Все одно я одразу впізнаю брошку на її блузі і запах парфумів. Вона бачить
мене, коли відривається від Фінні. Протягом певного часу я відчуваю щось
гостре, секунду розгубленості в її очах, а потім усмішка ширшає.
 — О, ти привів Оутем, — каже вона. ЇЇ руки швидко переходять до мене,
полегшення охоплює моє тіло; я боялась, що вона відштовхнеться від цієї
підліткової діадеми та порваних джинсів, а її прихильність буде збережена для
гарненької дівчинки, якою я була.
— Проходьте, сідайте, — говорить вона. Вчителька веде нас до свого
класу, наполовину чужого, наполовину знайомого. Вона висовує стілець і
говорить нам, щоб ми сідали. Столи і стільці здаються трохи замалими.
— Тепер розповідайте, що ви робите, — говорить вона Місіс Моргансен
дивиться на нас вичікувально. Ми з Фінні так само дивимось одне на одного,
коли загнані матерями в глухий кут.
— Я не дуже багато чого зробила, — кажу я.
— Ти виграла той поетичний конкурс, — каже він. Я знизую плечима.
— Так це і є оте “небагато”, — відповідаю я.
— Звісно це багато, — каже місіс Моргансен. — Хоча я зовсім не
здивована твоїй перемозі.
— Цебув звичайний шкільний конкурс, — кажу я. — З кожного класу
вибирали по одному і друкували у щорічнику. Це все.
— Але вона також виграла загальний приз, — каже Фінні. — Вона
перемогла старших.
— Це не велика премога, — кажу я, тому що все було не так. Інші
переможці просто використали велику кількість банальних кліше; тому було не
так важко перемогти цей натовп.
Місіс Моргансен сміється.
—
даю
Твоя
йому.
не
приєднався
дозволила
кожен день у школі був щасливим, але такими я їх запам’ятаю.
Удар Фінні в живіт Донні Бенкса фактично припинив будь-яке бажання
хлопців дражнити мене. В одинадцять років всі дівчата вирішили закохатися у
Фінні, вони знали, що якщо будуть сопливими зі мною, то їм не зайти занадто
далеко. Не те, щоб це їм допомагало. Фінні ніколи не цікавився дівчатами.
Єдина дівчина, яка коли-небудь відчула його почуття, це була Сільві Вайтхаус.
Я знову нахмурилась, намагаючись розгледіти, як Фінні, який відданий своїй
матері, ніколи не лається, кожну зиму лопатою розгрібає сніг, переводить
стареньку леді через дорогу і відмовляється взяти у неї долар, може бути
закоханим у дівчину, яка популярна завдяки п’яним витівкам і брудному
розуму.
 — Мені так приємно бачити вас обох, — каже місіс Моргансен, і я
повертаюсь до реальності. — Приємно знати, що ви все ще гарні друзі.
Ми з Фінні переглядаємося й відвертаємося швидко. Його щоки вже
стають темно-рожевими. Це не те, що ми можемо швидко виправити.
— Або, — запитує вона, — ви зараз більше, аніж просто друзі? — І я
розумію, що вона не правильно зрозуміла його почервоніння. Фінні червоніє
знову.
— Ні, — кажу я. Я дивлюся на неї і хитаю головою. — Ні, ні, ні. — Через
її здивований вираз обличчя, мені спадає на думку, що мабуть, заперечувати це
занадто палко було неввічливо.
— Я просто маю на увазі, що я зустрічаюсь зі своїм хлопцем вже майже
два роки, до кінця літа буде річниця. Отже, ні.
— О, я розумію,– каже вона. — А який він?
— Він п’ятий у нашому класі, — кажу я. Фінні третій. — І він дійсно
любить мене.
— Ну, я це знала, — каже вона.– Інакше Фінні б йому не дозволив бути
поруч з тобою. — Вона посміхається, я вдавано сміюсь. Фінні не каже нічого.
— Насправді, Фінеасе, — продовжує вона, — Твоя матір дещо розказала
про тебе та твою подружку, наступного разу я випитаю все.
— О, так, — каже Фінні. Він встає. — Говорячи про маму, то нам напевно
вже час йти. Ми повинні допомогти їй завантажити машину.
Нас знову обіймають. Обіцяємо ще колись повернутися. Місіс
Моргансен просить мене надіслати їй кілька віршів, я збентежено починаю
сміятись. Фінні зачиняє за нами двері і ми знову йдемо до сходів. Я думаю про
спогади місіс Моргансен про нас. Звичайно, у неї не було причин думати, що ми
могли б бути чимось меншим, аніж найближчими друзями. Я пам’ятаю, якими
ми були раніше, важко повірити, що речі змінюються так швидко. Я думаю про
місіс Моргансен, яка сказала, що ми не змінилися, і я одразу згадала ту дівчинку,
якою я була у школі. Я хочу, щоб це було правдою, я не хочу сильно відрізнятись
від неї.
— Я збираюсь це зробити, — кажу я Фінні, коли ми підходимо до сходів.
Ми обидва зупиняємося.
— Зробити що?
— Я збираюся сповзти з поручня, — кажу я. Я хапаюсь за перила обома
руками і перекидаю ногу.
— Почекай, — каже Фінні. — Дозволь мені спуститися вниз, щоб я міг
тебе зловити, якщо впадеш.
Я закочую очі, коли він спускається вниз сходами.
— Ти смішний, — кричу йому я. Мій голос зривається на увесь коридор.
 — Ти носиш тіару і сидиш на поручні, — відгукується він мені. Я
дозволила йому перемогти і чекала, поки він спуститься.
Вони, мабуть, щойно відполірували дерево; я лечу вниз я мушу
вхопитися за щось, аби не впасти на підлогу. Фінні хапається за мій лікоть, але
я швидко поправляюсь, а його рука опускається.
— Це насправді виглядало весело, — говорить він.
— Це дійсно так, — кажу я. Тітка Анжеліка шпортається в коридорі,
несучи дерево в горщику, яке точно занадто важке для неї. Фінні поспішає
забрати його у неї, ми утрьох швидко завантажуємо машину.
— Можеш піти з нами пообідати чи повертаєшся до Сільві? — каже тітка
Анжеліна, коли ми закінчуємо, стоячи біля машини. Обличчя Фінні знову
повертається до порожнього вигляду, яке я побачила сьогодні зранку.
— Мені треба повернутися, — спокійно каже він.
— Гаразд, — каже вона, і підіймається навшпиньки, щоб поцілувати
його. — Дякую, що прийшов на допомогу.
— Без проблем, — каже він. — Бувайте. Він кидає погляд на мене і йде
до своєї червоної машини через дорогу.
У ресторані неподалік тітка Анжеліна балакає зі мною про мої плани на
літо та наш візит до місіс Моргансен. Я розповідаю їй, як я ковзала з перил, а
Фінні стояв унизу. Вона сміється.
— Іноді ви двоє такі передбачувані, — каже вона,змушуючи мене
згадати ще раз коментар місіс Моргансен. Ми говоримо про інші речі решту
обіду, лише коли ми йдемо до машини, вона підіймає питання про нього знову
— Я думаю, він розповів тобі, що відбувається із Сільві? — каже тітка
Анжеліна. Я хитаю головою. — Мабуть, я справді не так подумала.
Вона знову змінює тему.
 Розділ 29

Ми лежимо на траві, дивлячись на зірки, як персонажі дитячої книжки.

Це сталося природно, без будь-яких намірів бути милим, тому я не проти.
Ми на задньому дворі Брук, земля рівна й м’яка від дорогої трави, з якою
працює її батько. Рукою, яка не тримає руку Джеймі, я гладжу пальцями
прохолодні пишні волоски. Інші розкидані поруч. Ми сміялися з того, що
сказали хлопці, але за останні кілька хвилин запала тиша, така тиша, що змушує
відчувати тебе ближче до людей, з якими ти перебуваєш. Я чую дихання
кожного, хоча не можу виділити жодного окремого ритму, окрім ритму Джеймі.
Хтось – Брук? – радісно зітхає.
— То в чому ж сенс життя? — питає Енджі.
— Бути щасливим, — негайно відповідає Джеймі.
— Справді? — Ноа питає. — Я думав, що це робити добро чи щось
подібне.
— А я думав, що це оргазм, – каже Алекс. Є звук, який, я чую, це Саша,
яка б’є його.
— Хіба це не те саме, що бути щасливим? — Брук питає.
— Ну, це лише один вид щастя, — каже Джеймі. — Я говорю про те,
щоб мати багато різних видів щастя.
— Але ти не думаєш, що ми маємо зробити світ кращим? — Ноа запитує.
— Звичайно, — каже Джеймі. — Це інший вид щастя.
— Еге, — каже Енджі.
— Так, — каже Саша.
— Я думаю, що це просто по-справжньому любити когось перед смертю,
— каже Брук.
Я складаю все, чого дуже хочу від життя: писати якомога більше, читати
все, туманні враження від материнства, які я колисаю в собі, бачити північне
сяйво та південний хрест. І інші бажання, про які я не дозволяю собі довго
думати, тому що я вже вирішила цю частину свого життя.
Я намагаюся знайти суму цих речей.
— Я думаю, — кажу я, — я думаю, що ми повинні відчути якомога
більше краси.
— Хіба це теж не те саме, що щастя? — Джеймі питає. Я хитаю головою.
Трава тягне мене за волосся.
— Ні, тому що іноді сумне буває прекрасним, — кажу я. — Як коли хтось
помирає.
— Це не красиво. Це просто відстій, — каже Джеймі.
— Ви не розумієте, що я маю на увазі, — кажу я.
 — Оргазми можуть бути прекрасними, — каже Алекс.
— Так, можуть бути, — кажу я. Незважаючи на те, що я ніколи не
відчувала оргазму, який можна назвати прекрасним, я погоджуюся з цією ідеєю.
— І робити світ кращим теж було б прекрасно.
— Але ми тут не для того, щоб страждати, — каже Джеймі.
— Я так не думаю, — кажу я.
— Але ти думаєш, що ми тут заради красивих речей, а смуток — це
прекрасно?
— Може бути, — кажу я.
— Я не думала, що ця дискусія буде настільки серйозною, — каже Енджі.
— Я думав, що всі будуть жартувати.
— Я намагався, — каже Алекс.
***
— Ти справді не думаєш, що сумні речі теж можуть бути красивими? —
кажу я, поки Джеймі везе мене додому. Він не поверхнева людина, я впевнена
що він зрозумів про що я говорю. Його улюблена пісня грала по радіо, коли ми
їхали, і мені не дозволялося говорити дотепер. Я думала про приклади, щоб він
зрозумів. Джеймі не зводить очей з дороги, не дивиться на мене.
— Ні, — каже він. — Ти просто дивна.
— Чому це робить мене дивною? — Я на мить забуваю свої аргументи та
приклади. — Тільки тому, що я думаю, про щось інше, ніж ти, не робить мене
дивачкою.
— Б’юся об заклад, якби ми провели опитування, усі б погодилися зі
мною.
— Це не робить тебе правим. І ти маєш бути проти того, щоб бути таким,
як усі.
— Справа не в тому, щоб бути таким, як усі. Коли хтось помирає, це
погано, — каже Джеймі. — Це просто те, що всі знають.
— Ти не розумієш, — кажу я.
— Я розумію, — каже він. Він зупиняє машину біля мого під’їзду. —
Ти просто бачиш речі по-іншому, і це нормально, тому я і люблю твою
дивакуватість. Ти моя дивна, хвороблива красуня. — Я дозволила йому
поцілувати мене на добраніч. Я зітхаю.
— Гей, — каже він. — Що не так?
— Нічого, — кажу я.
— Що?
— А як щодо Ромео і Джульєтти? Це красиво і сумно.
— Але це не реальне життя.
 — І?
— Є реальне життя, а ще є книжки, Оутем, — каже Джеймі. — У
реальному житті це було б просто сумно і безглуздо.
— Як двоє людей, які вмирають від кохання, можуть бути дурними? — Я
запитую. Ми сидимо в темряві один навпроти одного на сидіннях, наші ремені
безпеки відстебнуті.
— Це безглуздо вбивати себе. Так роблять тільки боягузи.
— Мені здається, це сміливо. І я вважаю, що це прекрасно, що вони
любили один одного так сильно, що не могли жити один без іншого.
— Ти б убила себе, якби я помер? — запитує Джеймі. Я дивлюся на його
обличчя в темряві. Він спокійно дивиться у відповідь. Я думаю про те, як він
біжить по сходах разом з іншими хлопцями. Я думаю про лукаву посмішку на
його обличчі, перш ніж він скаже щось, щоб подражнити мене. Я думаю про те,
що він пішов під землю, щоб його більше ніколи не побачити.
— Ні, мабуть, ні.
— Бачиш? — він каже. Він нахиляється вперед і знову цілує мене. — Я
б теж не хотів, щоб ти це зробила. Я хотів би, щоб ти була щасливою.
— Мені було б дуже сумно, — кажу я. — Довго. І я б тебе ніколи не
забула.
— Я знаю. Я також.
— Але ти б не вбив себе.
— Ні.
Я знову складаю все те, чого хочу від життя. Є справжнє життя, а потім
є книги. Я намагаюся розгадати, що є реальним, а що ні, що я можу мати, а чого
ніколи.
— Але ти любиш мене, — кажу я.
— Так, — каже Джеймі. — Як люди люблять одне одного в реальному
житті.
Я нахиляюся вперед і кладу голову йому на плече.
— Здається, я люблю тебе так, як люди люблять у реальному житті.
Він усміхається, і я відчуваю його губи у своєму волоссі. Я закрила очі
й занурилася в нього обличчям.
 Розділ 30
Я сиджу на задньому ґанку й читаю після сьогоднішнього походу до
бібліотеки. Книга стара і має той пиловий, затхлий запах, який я люблю. Автор
ірландець, можливо, помер, і я ніколи раніше не чула про нього. Книгу напевно
вже роздрукували, і я відчуваю, ніби тримаю в руках втрачений скарб. Я раптом
зупиняюся і заплющую очі. Ця книга є скарбом, я не підозрювала, що буде так
добре, коли взяла її в руки, але тепер я відчуваю, як надруковані слова
просочуються крізь мою шкіру та в мої вени, припливають до мого серця та
залишають його назавжди. Я хочу насолодитися цим дивом, цією подією, коли
закохуюсь в книгу і читаю її вперше, тому що перший раз завжди найкращий,
і я більше ніколи не буду читати цю книгу вперше.
Я зітхаю і дивлюся на задній двір. Сьогодні найдовший день у році, а
сонце тільки-тільки виходить за обрій за деревами. Повітря в моїх легенях дуже
приємне, а мої м’язи розслаблені та теплі під сонячним світлом, що повільно
згасає. Я ще хвилинку посиджу тут і буду щасливою. Хоча я вмираю від
бажання знову дивитися вниз і читати далі, я сидітиму тут, любитиму цю книгу
і знатиму, що мені ще багато чого залишилося прочитати, тому що це буде
правдою недовго.
Поруч грюкають двері, а на ґанку тихо розмовляють два голоси. Я
здивовано підводжу погляд.
— Тож так, — каже тітка Анджеліна. Її голос спокійний і рівний, як голос
по телефону, який повідомляє час і температуру.
— Так, це так, — каже інший. — Я зв’яжусь пізніше, але поки це все.
— Тоді добре. До побачення.
— До побачення, Анджеліно.
Кевін-футболіст сідає в машину, не озираючись. Тітка Анджеліна стоїть
на ґанку й спостерігає за ним, як він маневрує з вузького довгого під’їзду й
зникає.
Після того, як він пішов, вона продовжує дивитися на всипану гравієм
дорогу у двір і західне сонце, і я дивлюся на неї.
— Оутем, — каже вона. Я сідаю на місце й перестаю дихати. Вона все
ще дивиться прямо перед собою. — Спробуй одружитися на своєму першому
коханні. До кінця твого життя ніхто ніколи не ставитиметься до тебе так само
добре.
Потім вона повертається, щоб піти, і зачиняє за собою двері.
Раптом надворі стало дуже тихо, блиск трави та листя зник, і, хоча, сонце
тільки починає сідати, я думаю, скоро стане надто темно, щоб читати. Я
закриваю книгу і встаю.
Я зайду всередину, приготую щось на вечерю та прочитаю далі пізніше.
Мені доведеться зачекати, поки магія повернеться, перш ніж відкривати її
знову. Я почекаю, поки пам’ятаю, що тітка Анджеліна задоволена своїм життям
і що я вийду заміж за своє перше кохання. Це буде тільки один раз вперше.
 Розділ 31
Ми з Сашею йдемо в аптеку, хоча вона могла б позичити машину своєї
матері, щоб відвезти нас. Наша прогулянка займає більшу частину довгого
спекотного дня, більше нагадуючи пригоду. Наші босоніжки цокають об
тротуар, під звуки цикад, коли ми йдемо головною вулицею. Дорогою ми
зупиняємося, щоб почухати щиколотки після укусів жуків і переконатися, що
бретелі бюстгальтера не видніються з-під майки. Йдучи, ми розмовляємо,
незважаючи на гаряче повітря, яке залітає до горла з кожним подихом.
Коли
пропускати
нижній
Навіть
дивитися
виберемо
повернемось
одну босими ногами, почитаємо куплені журнали та з’їмо солодощі.
Це лише супровід нашого дня, справжньою метою є розмова. Ми з
Сашею можемо говорити майже про все, а коли говоримо, то це триває довго,
навіть весь день.
У нашій розмові раптово наступає тиша, неприродна пауза після моєї
розповіді про вчорашнє побачення з Джеймі. Я дивлюся на неї, але її погляд
спрямований на тротуар, наче її хтось очікує.
— Я маю тобі дещо сказати, — каже вона, все ще дивлячись на людину-
невидимку.
— Що? — запитую я. Мій розум вже підбирає всі можливі варіанти; я
та людина, яка намагається зрозуміти кінець книги, під час читання, і розмови
нічим не відрізняються.
— Я думаю, що збираюсь порвати з Алексом, — каже вона.
— Ти не можеш, — кажу я, в той час, коли в моїй голові проходить п’ять
різних сценаріїв, і я намагаюсь відсортувати всі думки та реакції: ревність через
те, що вона така смілива, самовдоволеність через те, що ми з Джеймі витримали,
хвилювання за Алекса, здивованість…
— Я збираюсь це зробити, — каже вона, — насправді, я вже вирішила.
— Але чому? — запитую я, і на мить шок затьмарює всі інші реакції.
Вона знизує плечима й, нахмурившись, дивиться на тротуар. Попереду я бачу
закапелок, в якому ми очікуватимемо черги перейти дорогу. У нетерпінні ми
будемо натискати кнопку знову і знову, хоча знаємо, що зелені літери не
з’являться швидше, все одно будемо дивитися на знак в очікуванні.
— Я все ще люблю Алекса, — каже вона, — в якомусь сенсі це так.
Просто, я більше не відчуваю до нього того, що раніше. Більше ніякої
романтики. Ми скоріше старі друзі.
 — Але тривалі стосунки такими і є, — кажу я, — ти не можеш просто
кинути його.
— Я не кидаю його, — каже вона, — але я більше не закохана в нього,
мені потрібна твоя підтримка.
— Мені шкода, — кажу я. Зупиняюсь, ми повертаємося одна до одної
й обіймаємось. Ми обидві спітнілі й гарячі на дотик, — я просто здивована. І
засмучена.
І ревнива, і засмучена, і стурбована.
Ми відпускаємо одна одну, продовжуємо нашу прогулянку і день разом.
 Розділ 32
Вони розходяться і тривають дні дискусій. Джеймі злиться на Сашу, але
я захищаю її право припинити стосунки. Хлопці розмито повідомляють про
самопочуття Алекса. Вони намагаються сказати нам, що не обговорюють Сашу,
коли тусуються, але це занадто смішно для правди.
У серпні в Енджі з’явився новий хлопець, також із Хейзелвудської
школи, але, на щастя, є членом футбольної команди та досить охайний. Енджі
попереджає нас першими, клянучись, що він реально дуже крутий і
розбирається в хорошій музиці. Цікаво, яке попередження він отримав про нас.
Ми плануємо познайомитися з Дейвом, хлопцем Енджі, на потрійному
побаченні в кіно. Брук і Ноа їдуть з нами до торгового центру, ми голосно
сміємося через Охайного Дейва. Мене переповнює рішучість полюбити його,
заради Енджі, але я трохи хвилююсь за хлопців.
— Це буде весело, — каже Джеймі.
— Не дразни його занадто сильно, — кажу я.
— Я не збираюся поводити себе з ним погано, — каже Джеймі. Він
закочує очі, незважаючи на те, що він за кермом, тому я дивлюся на дорогу
замість нього, — але нам може знадобитись провести невелику дідовщину,
знаєш, просто щоб переконатися, що він досить хороший для Енджі. Правда,
Ноа?
— Ми не допустимо, щоб з Енджі був той, хто її не заслуговує, — каже
Ноа.
— Ви обидва будете поводити себе добре, — каже Брук. Я повертаюсь
на сидінні, щоб поспостерігати, як пильно вона дивиться на Ноа, — інакше у
вас обох будуть проблеми. — вона кидає погляд на свого двоюрідного брата
на водійському сидінні, але він, очевидно, її не помічає, тому вона б’є його по
потилиці.
— Гей! — каже Джеймі. Він простягає руку і хапає її за коліно. Машину
заносить і ми всі сміємося й кричимо. Найголосніше пищить Брук, коли Джеймі
щипає її за місце над колінною чашечкою, і ми знову сміємося. Джеймі
вирівнює машину, і ми мчимо дорогою, розмовляючи так голосно, що
перекрикуємо радіо та обмінюючись з хлопцями погрозами.
Я відчуваю провину за те, що Саша й Алекс зараз вдома, але зараз події
відбуваються так. Можливо, колись вони почнуть зустрічатися з іншими
людьми, і ми влаштуємо побачення вп'ятьох.
***
Енджі з новими рожевими пасмами на світлому волоссі чекає нас біля
фуд-корту з високим широкоплечим хлопцем із яскравим рудим волоссям. Вона
з ентузіазмом махає рукою, коли бачить нас, і смикає його за руку. На ній
однотонна спідниця з малюнком пуделя, яку вона купила минулої весни, а він
одягнений у сорочку поло. Вони б не змогли виглядати ще більш дивно разом.
Він виглядає знервованим, коли ми наближаємося, і це одразу викликає у мене
симпатію.
— Привіт, — каже Енджі, — усі, це Дейв. Дейв, це всі.
Хлопці потиснули руку Дейву та Офіційно представилися, наскільки я
знаю, це тактика, щоб спробувати його відштовхнути. Ноа підроблює
британський акцент. Дейв копіює їхні формальності з нейтральним виразом
обличчя, але йому вдається передати такий же насмішкуватий погляд, як у них,
і я на нього розраховую.
До початку фільму ще година, тому ми тиняємось торговим центром.
Коли ми з Брук підходимо до Енджі, щоб помилуватися її новим волоссям,
хлопці раптово обходять Дейва. Я починаю хвилюватися, але вони, здається,
ставляться до нього, як до домашнього улюбленця. Джеймі каже, що у нього
також є сорочка поло. Вона чорного кольору із, зображеним на ній, чоловічком
верхи на коні. Ноа, все ще підробляючи британський акцент, каже, що носить
футболки поло лише під час гри в поло, але він до самої смерті захищатиме
право чоловіків носити ці футболки весь час. Дейв сміється і каже, що в нього
також є пара рваних джинсів; можливо, він їх одягне наступного разу, коли вони
зустрінуться, а Джеймі вдягне поло. Ноа вважає це чудовою ідеєю.
Вперше почувши про Дейва, я зацікавилася та здивувалася, але тепер
особисто переконалася в його привабливості. Він сором'язливий і його щоки
часто червоніють під веснянками. Його посмішка крива та малопомітна. Коли
ми купуємо квитки, я вже зачарована. В тому як Дейв виглядає з нами є щось
чарівне, ніби самотня вівця кольору хакі в зграї бунтівних вовків. Навіть вираз
його обличчя збентежений, в той час коли він тримає Енджі за руку та розмовляє
з нами. Поки ми стоїмо в черзі, вона пошепки каже нам, що він дуже хвилювався
через те, що він відрізняється і може нам не сподобатися.
— Звісно це не так, — кажу я, — ми не такі.
— Знаю, я йому теж саме сказала, — каже вона.
 Розділ 33
Лише
занадто
усвідомлювали цього раніше. Проходить рік, потім наступний, і так далі.
Тепер ми можемо їздити до школи на машині, і Джеймі щоранку
підвозить мене. Я почуваюся водночас дивно й піднесено: ми самі відповідальні
за наш прихід до школи. Я знаю, що Джеймі міг би їхати цілу вічність, і до кінця
дня ми б уже були дуже далеко звідси. Однак ми завжди їдемо до школи.
Я почала щодня отримувати пошту, стоси брошур коледжів та листи від
деканів університетів. Фотографії веселих студентів, які відпочивають, оточені
статуями та фонтанами, грають у фрісбі або лежать на покривалах, читаючи
книжки. Навколо ідеальна осінь і тепле літо. «Тут так щодня, – ніби говорять
їхні усмішки, – чесно».
В усіх університетах є факультети англійської філології. Якщо в брошурі
не йдеться про курс письменництва, я викидаю її. Якщо ж навпаки, то я кладу її
до впорядкованої та невеликої стопки на столі, яка однак швидко доповнюється.
Виглядає, наче я ефективно працюю над вибором, однак ця купка сама по собі
тільки лежить і чекає свого часу.
Ми сидимо на своєму звичному місці в школі й обговорюємо наші мрії,
які вже починають звучати як плани. Джеймі вирішив, що він буде вивчати
бізнес. Я уявляю, як ми житимемо у вікторіанському будинку у Фергюсоні.
Щодня йому доведеться їздити в офіс до міста. Своє майбутнє я уявляю як
снігову кулю з маленьким, ідеальним будиночком всередині. Біля нього стоїть
невеличка людина, тобто я. Ця ретельно продумана сцена представляє собою
цілий світ – крихітний, ідеальний та замкнутий.
***
У нас із Фінні разом лише один урок – поглиблена англійська, яку не
відвідують ні його, ні мої друзі. Наш урок закінчується найпізніше, всі інші
займаються зранку. Дивно ділитись на «нас» і «них». Вони вранці, а ми вдень,
до останнього дзвоника.
Мене посадили в самому центрі першого ряду, і якби я потягнулася й
нахилилася вперед, я б могла торкнутися краю вчительського столу. Фінні
сидить позаду мене, і доторкнутися до нього було б ще легше.
На цьому занятті ми навіть ближче одне до одного, ніж коли обідаємо з
матерями або сидимо на одному дивані, чекаючи закінчення вечора. Іноді він
торкається мого стільця коліном, коли обертається, щоб відповісти
однокласнику, або інколи ми одночасно повертаємося, щоб дістати книжки з
сумок, і, хоча я не дивлюся на нього, я знаю, що наші обличчя в декількох
дюймах одне від одного.
Ми ніколи не вітаємось. Ми мовчки займаємо наші місця та дістаємо
зошити й ручки або розмовляємо з оточуючими. Це негласна домовленість –
не говорити тут, як і наше негласне рішення завжди обмінюватися кількома
словами перед матерями, так само як і наші негласні вибачення за «війну столів»
минулого року.
І я вдячна за його згоду з тим, що ми не повинні говорити тут, адже ніхто
в цьому класі не знав нас у початковій школі. Вони знають лише те, що він Фінн
Сміт, найпопулярніший хлопець у нашому класі, а я Оутем Девіс – дівчина
Джеймі Аллена, яка носить тіари. Саме так ми повинні розмовляти одне з
одним, ніби він просто ще один однокласник і не більше. Напруга від такої
нашої поведінки та усіх несказаних речей виявилась занадто великою для мене,
і я не знаю, що я маю робити.
Одного дня я випадково підслухала, як дівчина запитує Фінні, чи він
обрав спеціальність для коледжу. Ця дівчина намагалася фліртувати з ним з
першого дня в школі, але він чомусь не помічав. Здається, він думає, що вона
просто дружелюбна. Я дивлюся прямо перед собою, але чую все, що
відбувається позаду. Я чую, як вона певне крутить своє волосся.
— Я хочу навчатися в медичному, — каже він, — тому мій ступінь
бакалавра має бути відповідним. Але я ще не визначився.
— Ого. Це так круто, — каже дівчина. Судячи з тону її голосу, їй
сподобається все, що скаже Фінні.
***
Вона недостатньо добре знає Фінні, щоб зрозуміти, наскільки круто те,
що він знайшов своє покликання. Коли ми були ще дітьми, він казав, що хоче
стати професійним футболістом, але завжди говорив це, знизуючи плечима. Він
любив – і досі любить – грати у футбол, але він ніколи не відчував потреби грати
так гостро, як я відчувала потребу вигадувати історії. Інстинкти Фінні завжди
спонукали його допомагати людям, і тепер він знайшов спосіб, яким він може
зможе безпосередньо досягти цього.
Я заздрю тому, як Фінні обрав напрямок свого життя, не маючи при
цьому суворих рамок. Він не знає, яким саме лікарем хоче бути. Тітка
Анджеліна сказала, що він говорив про педіатрію та «Лікарів без кордонів», але
він також згадував про інтерес до психіатрії.
***
— Мені здається, це круто, — каже Фінні. — Мені просто доведеться
зрештою зупинитись на чомусь.
— Так, — каже Кокетка. Я знову чую шелест її волосся. — А от я взагалі
не знаю, чого хочу.
Я стримую себе, щоб не обернутися й сказати їй, що знати, чого ти
хочеш, може бути набагато гірше. У мене немає причин цікавитися розмовами
Фінна Сміта.
 Розділ 34

Перший футбольний матч Фінні відбудеться у вересневий вівторок у

другій половині дня на третьому тижні навчання. Це не здавалося важливою
подією.
Я навіть не планувала туди йти.
Фінні та Сільві не були в автобусі того дня. Вони залишилися в школі
на його гру та її тренування з черлідингу. Я єдина вийшла на нашій зупинці і
йду додому сама. Вчора було спекотно, як у серпні, але сьогодні вранці йшов
прохолодний дощ, від якого повітря було холодним. Деякі листочки на кількох
деревах починають жовтіти або трохи червоніти. Якщо така погода
протримається наступні кілька днів, то листя пожовкне ще більше, але
незабаром знову буде спека. Вересень – літній місяць.
Трояндовий кущ біля вхідних дверей виглядає так, наче поет надто
захопився його описом. Його гілля буквально гнеться від такої кількості
бутонів, які от-от розквітнуть.
Я зачиняю двері, не пускаючи прохолодне повітря в середину, й кидаю
сумку з книгами на підлогу.
— Мамо?
На журнальному столику – стос пошти. Мама на лишає так пошту,
зазвичай вона одразу її відкриває і роздає. Під рахунком за електроенергію я
бачу брошуру з усміхненими студентами, одягнутими в однакові бордові
світшоти. «Приїжджайте до Спрінгфілда!» кажуть вони. Я впізнаю одного з
них. Усі діти, що проходять поглиблені курси з якогось предмету їздять на
ярмарок коледжів. Він проходив у величезному приміщенні зі столиками та
представниками студентів з брошурами. Там була одна з дівчат на цій
обкладинці. Вона усміхнулася нам з Джеймі так само, як і всі інші люди, що
стояли за столами. Дівчина ставила мені запитання й заносила мої відповіді в
базу даних. Я повторила свою звичну промову щодо вивчення англійської мови
та бажання пройти курс письменництва, адже я завжди писала влітку. Вона
сказала, що теж навчається на цій програмі, і я розсердилась сама на себе, бо
від цієї думки мені стало боляче. Джеймі не терпілося перейти до іншого столу;
він смикнув мене за руку і ми пішли далі.
У цій брошурі йдеться про цілу спеціальність письменництва в
Спрінгфілді, а не про їх навчальну програму. Мабуть, дівчина неправильно
записала мою інформацію. Я швиденько гортаю сторінки.
Моя мама заходить у фойє, всі посміхаються.
— Привіт, люба, — каже вона. Я складаю брошуру навпіл і скидаю
черевики.
— Привіт.
— Я думала, ти затримаєшся в школі на гру Фінні.
— Навіщо мені це робити? — кажу я.
 — Анджеліна не може піти через учительські збори, але я збираюся. Я
думала, ти знаєш.
— Мені теж потрібно йти? — запитую я. Я хочу зараз побути у своїй
кімнаті на самоті.
— Я думала, ти захочеш.
— Йому буде байдуже, буду я там чи ні, — кажу я. Я дивлюся на
брошуру, яку досі тримаю в руці. Складка «розрізала» обличчя дівчини навпіл.
— Оутем, — зітхає мама, — чому ти завжди так кажеш?
Я знизую плечима. Я можу прочитати брошуру під час гри. Не те щоб я
не хотіла бачити Фінні. Іноді мені приємно спостерігати за ним і не хвилюватися
про те, ніби я на нього витріщаюся.
— Добре. Я піду, — кажу я і кладу брошуру в задню кишеню.
***
До початку гри залишилося п’ять хвилин, і я вже двічі прочитала
брошуру. Якщо щось здається неможливим, це не означає, що не варто
пробувати.
Ми з мамою сидимо на верхньому ряду трибун, обличчям до
футбольного поля. Прохолодний вітерець куйовдить моє волосся. Футбольні
команди шикуються й арбітри воходять на поле.
Я хочу бути письменником, а не вчителем, не тому що я вже почала
писати. Я хочу, щоб мої твори публікували. Хочу мати вдячних читачів і
сподіватися, що комусь таки сподобалась моя книга. Коли я кажу про це
дорослим, вони розповідають мені про своїх знайомих, які прагнули чогось
подібного, і чим вони врешті займаються зараз.
Лунає свисток, і Фінні виводить футбольну команду на поле. Він грає в
захисті. Давним-давно він пояснив мені, що це означає: його завдання –
захищати свою сторону поля. Йому взагалі властиво захищати когось. Я
складаю брошуру й ховаю її до задньої кишені. Фінні виглядає рішучим, як і
завжди на початку гри. Його вираз обличчя такий самий, як і в дитинстві, і він
так само насуплює брови. Він розкачується на п'ятах, стоячи на полі з іншими
гравцями – ще одна знайома звичка.
Фінні сказав, що викладання здається надто нормальним заняттям для
мене.
Хіба не про це йдеться в усіх дитячих книжках та фільмах? Про те, що
навіть коли завдання здається нездійсненним, або ви занадто малі, або у вас
немає чогось для досягнення мети, ви все одно повинні спробувати? Ми чуємо
це аж до середньої школи, а потім раптом нам доводиться обирати безпечний
шлях. Шлях, який не заведе вас надто далеко від дому. Шлях, який не є надто
ризикованим. Шлях, де є медичне страхування та пенсійні виплати.
Фінні приймає м'яч. Четверо гравців іншої команди оточують його. Вони
намагаються відібрати в нього м’яч, але їм це не вдається.
 Я не можу продовжувати вдавати, що писати протягом кількох літніх
тижнів для мене достатньо. Я не можу ризикувати, і в результаті, озираючись
на своє життя, розуміти, що я зробила далеко не все можливе для здійснення
своєї мрії.
Один із гравців, які оточують Фінні, послизнувся в багнюці та налітає на
нього. Фінні біжить занадто швидко, щоб зупинитися; він спотикається і падає
головою вниз. Моя мама зойкує. Виглядає так, ніби він приземлився на шию.
Моє серце зупиняється.
Мені знову десять років, і я не уявляю життя без нього.
— Я в порядку, — чую я крик Фінні, але з цієї відстані я ледь чую його
слова. Якби я не знала його голос так добре, я б його не почула. Тренери та судді
вибігають на поле й оточують його. Мені не видно його, але можу уявити, як він
прискорено дихає, і як калатає його серце. Я знаю всі шрами на його колінах і
розкуйовджене волосся на потилиці. Я намагалася вдавати, що ми ледь знайомі,
але більше не можу прикидатися.
Я знаю, що відчуваю. Я знаю, що це реально, і в цей момент у мені немає
нічого, крім цього знання.
Я закохана у Фінні.
Натовп відходить, і я бачу, як Фінні обережно підіймається. Він дивиться
на трибуни, і я знаю, що він нас помітив, бо він киває нам, даючи зрозуміти,
що з ним все гаразд.
Я любила його все своє життя, і десь на цьому шляху це кохання не
змінилося, а зросло. Воно виросло, заповнивши собою ті частинки мене, яких
мені бракувало у дитинстві. Воно зростало з кожною новою тугою в моєму тілі
та бажанням у моєму серці, поки не залишилося жодної частинки мене, яка б не
любила його. І коли я дивлюся на нього, в мені немає ніякого іншого почуття.
Лунає свисток, і гра продовжується. Я знову дістаю брошуру, але тепер
лише вдаю, що читаю.
 Розділ 35

Мої батьки у шлюбного консультанта. Коли вони повертаються, ми

йдемо вечеряти, вони ставитимуть мені питання. Зараз ми це робимо раз на
тиждень. Це була ідея мого тата. Він називає їх “сімейні обіди”. Спочатку це
збентежило мене, тому що до цього наша сім’я включала ще Анжеліну і Фінні.

Я повинна бути готовою йти, як тільки вони приїдуть, тому просто чекаю
на них біля дверей. Надворі сідає сонце, але я не бачу його з переднього вікна.
Небо сіре. Листя рано опадає цього року.

Я з нетерпінням чекаю, аби пообідати сьогодні увечері. Я написала три

вірші і скопіювала їх у свій чистий блокнот авторучкою, яку мені дав Джеймі. Я
використовувала фіолетове чорнило, тому відчуваю запаморочення. Я виконала
домашнє, а завтра п’ятниця.

Автомобіль їде по дорозі, фари на короткий час освітлюють галявину.

Він майже такий же високий, як я, але утричі ширший. Потрібна лише миті, аби
впізнати, дуже дивно, що я не помітила цього раніше.

Я відчиняю двері й біжу по галявині. Я не одягла куртку, тому повітря

морозить мене. Якраз перед тим, як стрибнути, я думаю, чи може листя бути
мокрим, але все одно пірнаю. Листя сухе і смачно хрумтить. Мене оточує запах
пилу над моєю головою. Я голосно сміюся, запах листя потрапляє мені до горла.
Я вириваюсь із вершини, тому купа зсувається вбік на траву. Я збираю
невеличкі купки листя й підкидаю їх у повітря. Воно падає довкола, як сніг, я
лягаю на спину і дивлюсь, як смеркає навкруги.

Коли ми були маленькими, Фінні любив осінь не тому, що вона

починалась нашими днями народженнями, а саме через листя. Фінні побудував
нам форти, покриваючи картонні коробки купами листя, переконуючи мене
залишитись всередині на цілу ніч. Мій ентузіазм щодо опалого листя був зовсім
не таким; вони означали, що наближається мій ворог – зима. Голі дерева
змушували мене думати про смерть, а тоді у мене були всі причини боятися
смерті.

Хоча я не любила стрибати в листя; Фінні завжди міг переконати мене

зробити це. Поки я чекала, він створював монстрів із куп, вищі за наші голови,
доки я терпіла. Він сказав би почекати ще, адже у наших величезних дворах
було багато листя, він міг зробити просто гігантську купу, але я все одно
стрибну, а Фінні доведеться приєднатися до мене. Іноді ми стрибали по черзі,
а іноді трималися за руки і стрибали разом. Ми стрибали і стрибали, поки купа
знову не ставала рівною, а листя не розсипалося по двору. Тоді Фінні пішов би
за граблями і сказав би, що цього разу він точно зробить більшу купу, яку я б
знищила, перш ніж він закінчить. Ми проводили так пів дня.

Я знову вистрибую, розкидаю ще листя і знову біжу галявиною, аби

зробити другий стрибок. Цього разу я цілюся ретельніше, сподіваючись, що
стану королевою пагорба, а не сховаюсь всередині. Я стрибаю, в момент
польоту чую його голос.

— Оутем!

Хрускіт листя на мить заглушає всі звуки. Я ковзаю на бік і заховуюсь

під купою листя. Моя ліва нога висить, я втягую її, інстинкт підказує мені, що
потрібно сховатися, хоча я знаю, що це так безглуздо.

— Оутем? — Його голос тепер близький. Я хочу заритися глибше і

чекати, поки він піде, але я знаю, ще це не спрацює. Пересуваюся вгору, але все
ще сиджу в купі.

Фінні стоїть на три фути переді мною, схрестивши руки на грудях. Він
хмуриться, дивлячись на мене.

— Я провів пів дня, розгрібаючи обидва двори, — каже він, озираючись

довкола. Я знову розкидала половину купи на траву.

— Вибач, — кажу я. Його гнів одночасно зачаровує і лякає мене; я бачу

це так рідко. Якусь мить я вивчаю його позу, примружені очі, уважно
запам’ятовую тон його голосу. Все про нього важливо. Настає мить тиші. Він
закочує очі й зітхає.

— Все добре, — каже Фінні. Один куточок його рота підіймається

догори. — Ось що я отримав за те, що відклав згрібання листя в мішки на завтра.
Я повинен знати, що купа листя без охорони – велика спокуса для тебе.

Я мушу відвести погляд. Мені боляче, що він так посміхається до мене,

дружньою, легкою посмішкою, яка нічого особливого не говорить, а тому
говорить мені все, що мені потрібно знати про його почуття до мене.

Я думала, що проведу решту вересня, решту свого життя, уникаючи

Фінні, але це не так. Нічого не змінилося. Я покохала його першого ж ранку,
коли стояла з ним на автобусній зупинці, і щовечора сиділа з ним за одним
столом за вечерею. Неважливо, що один з нас тепер знає, це нічого не змінює.

— Я це виправлю, — говорю я. — Я навіть згребу їх в мішки для тебе.

— Ні, — каже він — Все добре. Справді. — Коли я дивлюсь на нього,

то бачу, як короткочасний гнів випаровується, а на обличчі з’являється
привітність.

— Що люди говорять? — запитує Фінні. Його лоб стає злим знову, але
вже по-іншому. — Чим більше все змінюється, тим більше все залишається
незмінним?

Я спотикаюсь і намагаюсь відмахнутися; раптом стає холодно і

починається свербіж.
 — Я повинна прибрати. Маю бути готовою йти, коли мама з татом
прийдуть додому.

— У тебе листя у волоссі, — каже Фінні. — І в твоїй тіарі. І всюди.

Я підіймаю руку і проводжу пальцями по волоссю, він не рухається.

Сонце вже сховалося, вечір захоплює нас, в очі кидаються лише фари машин,
що проїжджають повз нас. Я бачу його гарне обличчя, його напівусмішку та
золоте пасмо волосся, що висить на обличчі.

Я кохаю тебе, Фінні. Думаю я.

— Куди ти йдеш? — каже він. Я не можу стримувати свої брови.

— Сімейна вечеря, — кажу я.

— Он як, — говорить він. Мої наступні слова мене дивують, але Фінні
взагалі здається не здивованим.

— Мій батько вирішив, що ми маємо бути звичайною сім’єю, — кажу я.

— Звучить знайомо, — каже Фінні.

— О, — говорю я. — Я чула про це.

Батько Фінні запросив його з Анжеліною на вечерю. Її було заплановано

на наступний місяць.

— Здається, все гаразд, — каже він. Це означає, що він не скривджений

і не ображений. “Гаразд” означає, що він не покладає великих надій. Частина
тягаря, який я несла, полегшується. Але це не триватиме завжди. Завжди буде
щось, від чого я не зможу його захистити. Сільві може знову розбити йому
серце. Сухожилля на його ногах можуть порватися на наступному футбольному
матчі. Одного разу той, кого він любить, помре.

На нас блимають фари нашої машини.

— Гарної вечері, — каже він.

— Тобі теж, — говорю я, і мені здається, що він розуміє, що я маю на

увазі, тому що він киває. Ми відвертаємося один від одного, не прощаючись.
Я чую, як перестає хрускотіти листя під його ногами, коли йду дорогою через
галявину до машини.

— Ви з Фінні стрибали в листі? — питає мама, коли я сідаю на заднє

сидіння. Я дивлюсь на себе, щоб зрозуміти, чи я все ще покрита листям.

— Ні, — говорю я. Коли закриваю двері, світло вимикається, і я розумію,

що їй мабуть здалося, що хтось високий і худий виривається з листя і стирає
пил.
 Розділ 36

Я читаю “Грозовий перевал”. Це завдання зі школи, тому я прокинулась

рано вранці і вирішила прочитати першу главу в ліжку. Зараз пізній вечір, а я все
ще читаю. Годину тому я скінчила роман і заснула. Час від часу мені снилось,
як Гіткліф замкнув мене, а коли я прокинулась, то знову взяла книгу і почала
все спочатку.

Я не вважаю Кеті монстром.

Джеймі телефонує мені, щоб сказати, що має для мене подарунок. Він
пішов із Сашею на фільм сьогодні вдень, той самий фільм із зброєю та
вибухами, котрий я відмовляюсь дивитися, а Саша завжди готова. Після дня,
проведеного за читанням у ліжку, у мене неприємне відчуття нереальності, ніби
я лише спостерігаю за усім, що відбувається.

— З тобою все гаразд? — запитує Джеймі.

— Так, — говорю я.

— Ти звучиш смішно.

— Я зачиталася, — кажу я.

— Ну, я зараз прийду, — каже він, — тому постарайся прийти до тями.

Поклавши слухавку, я стою посеред своєї кімнати, не впевнена у тому,

що робити прямо зараз. Я простягаю руки над головою, мій розум прояснився
достатньо, щоб подумати, що я повинна підготуватися до зустрічі з Джеймі.
Як я розчісую волосся, то думаю, що Джеймі їде по снігу, поки не згадую, що
сьогодні сонячний осінній день; сніг йшов тільки у моїй книзі. Йшов сніг,
оповідач побачив залишки трагічної помилки Кейті.

***

Яскраве сонце, але вітерець дмухає прохолодою. Не знаючи, що вони

залишилися поза сезоном, мамині троянди гойдаються на вітерці і
розсипають свої пелюстки серед червоного і золотого листя. Цікаво, чи
відчувають вони холод. Я чекаю на Джеймі на сходах ганку.

Я люблю Джеймі так само сильно, як завжди.

Моя любов до Фінні похована, як мертвонароджена дитина; така

само заповітна і справжня, але вже нічого з цього не вийде. Я уявляю, що
він загорнутий у мереживо, схований у тихому куточку мого серця. Він
залишиться там до кінця життя, а коли я помру, це відчуття помре разом
зі мною.
 Одна із пелюсток троянди летить над жовтим листям і зупиняється
на носку мого черевика.

Я дивлюсь на цю пелюстку, поки не чую, як машина Джеймі

зупиняється. Я бачу, як він відчиняє двері і посміхається.

— Привіт, красуне, — каже він, і я посміхаюсь у відповідь. Його

гарне обличчя дивує мене, наче я бачу його вперше. Він сідає далі і штовхає
мене ліктем.

— Ти прокинулась? — запитує він. Я киваю. Це моє життя, я це

розумію. І я ще не робила трагічних помилок. Я зробила вибір, але ще ніхто
не страждав через це, окрім мене, врешті-решт все буде добре.

— Як фільм? — запитую я.

— Чудово. Потім ми пішли обідати, і я приніс тобі це. — Він простягає

мені тверде пластикове яйце, таке, яке можна купити за четвертак в автоматі
біля дешевої забігайлівки. Я сміюсь і Джеймі посміхається у відповідь. Яйце
розкривається з тріском. Всередині погано пофарбований гумовий динозаврик.
Його очі широко розплющені, ніби він налякано прокинувся. Я знову сміюсь.

— Я назву його на твою честь і збережу на своєму столі, — кажу я.

— І це, — кажу Джеймі й простягає мені рожевий м’ячик-стрибунець.

Перш ніж я встигла кинути його на сходи, він знову простягає кулак. Джеймі
розтискає пальці, дротяне кільце з пластиковим каменем падає в мою долоню.
Камінь фіолетовий і такий великий, як одна з моїх кісток.

— Я витратив всю готівку, — каже він.

Він майже виблискує при слабкому світлі. Він подарував мені ще один
амулет на нашу річницю і витратив на мене всю свою готівку в той день, коли
ми були в розлуці. Я не можу його втратити.

— Дякую, — кажу я. — Я буду берегти це вічно.

Джеймі цілує мене, я прихиляюсь до його плеча і слухаю розмови про

фільм. Він не помічає, що мої думки десь далеко.

Розділ 37

Зазвичай наша група безладно обмінюється різдвяними подарунками в

останній тиждень навчання, але Енджі переконала нас зробити щось особливе
цього року. В останній день семестру ми обмінюємося подарунками в
улюбленому ресторані.
Кожен з моїх друзів дарує мені тіару. Вони спланували це разом і
призначили кольори. Два тижні тому моя перша діадема зісковзнула з моєї
голови, коли я бігала через шкільну автостоянку і її переїхали, перш ніж я
встигла її схопити. Джеймі і мої друзі вважали мою біду кумедною, і тепер на
чолі з ним кожен намагається замінити втраченого улюбленця. Джеймі даруєає
мені полицю для взуття, яку він перетворив на «підставку для тіари», крутий
камінь, який він знайшов, і записаний компакт-диск із піснями, які мають
значення для нас.
Мої друзі дотримуються моєї пропозиції одягнути тіари, які вони мені
подарували, щоб я могла краще визначити, яка моя нова улюблена. Офіціанти
думають, що ми святкуємо день народження.
Мені це було потрібно, протягом останніх кількох тижнів мене
переслідувала ця меланхолія. Я щаслива сьогодні, і, я думаю, що, можливо,
тепер все буде краще.
Я купила Алексу машинку з дистанційним керуванням, яка робить
перевороти, Енджі – два старовинні романтичні романи в м’якій обкладинці,
Ною – набір рацій, а Брук – жовтий шовковий шарф із коричневими квітами.
Для Джеймі я знайшла фотоапарат Polaroid на гаражному розпродажі.
Він каже, що користуватиметься ним, щоб надавати докази, щоб вигравати
суперечки та записувати важливі моменти свого життя, наприклад перемогу над
Ноєм у шахи або крадіжку дорожніх конусів.
Я купила Саші кущ троянд, тому що вона сказала мені, що завжди хотіла
його, коли була маленькою дівчинкою. Він посаджений у чорному
пластиковому відрі й виглядає майже мертвим, так як зараз справжня зима.
Хлопці сміються, але Саша називає троянду Джудіт і просить офіціанта
принести ще один стілець, щоб вона могла сісти.
Саша та Алекс тепер справжні друзі, а не просто вдають, щоб нам було
менш незручно. Алекс дарує їй пластикові фрукти, і вони обоє сміються і не
говорять нам, про що жарт. Джеймі обіцяє витягнути це з нього пізніше, а потім
розповісти мені.
Енджі все ще з Преппі Дейв, і він нам усім досі подобається. Він зустріне
нас у кіно після вечері. Вони щасливі. Вони виглядають і поводяться настільки
по-різному, але щось у них говорить кожному, що вони пара, навіть якщо вони
просто стоять поруч.
На нашому останньому подвійному побаченні з Ноєм і Брук, ми, дівчата,
вирішили влаштувати подвійне весілля. Ми малюємо ескізи наших суконь на
серветках і дратуємо хлопців прийняттям рішень кожного разу, коли ми разом.
Сьогодні ввечері ми погодилися, щоб принаймні п’ять лебедів блукали навколо
місця церемонії, яка, сподіваємося, буде опівночі в покинутій церкві.
Ми сміємося, а я дивлюся навколо і не можу повірити, що лише кілька
років тому я не знала жодного з них.
— Я пропоную тост, — каже Джеймі.
— Ти повинен стояти на стільці, — каже Ной.
— Я думаю, що це буде останньою краплею для персоналу, — каже Брук.
— Промова! Промова! — Алекс каже. Джеймі піднімає келих.
— За нас, — каже він. І ми п’ємо за це.
 Розділ 38

Зима цього року сильно по мені вдарила. Цієї зими немає неба і жодного
листочка, що не вчепився б на одну гілочку. Крижаний вітер пропікає мої
рукавички, а пальці болять, аж заціпеніли.
Я не можу знайти нічого для читання. Я блукаю по полицях бібліотеки
і беру з собою купу книжок, але кожна розчаровує після п’ятдесяти сторінок, і
я дозволяю їм впасти на підлогу.
Після школи я дрімаю в ліжку, а під час обіду встаю, не поправляючи
простирадла. На той час сонце вже сідає і мені не залишається нічого робити,
окрім як їсти та виконувати стільки домашніх завдань, скільки потрібно перед
сном. Я знаю, що я повинна перестати спати вдень. Я починаю прокидатися за
годину чи більше до будильника, лежу без сну в темряві й спостерігаю, як моє
вікно з чорного стає сірим.
Саме тоді я думаю про те, про що ніколи не дозволяю собі думати
протягом дня.
У школі я виснажена раннім пробудженням і до останнього уроку мені
важко не спати. Моя вчителька англійської не любить мене так сильно, як я
вважаю, що мала б. Коли вона бачить, як я двічі дрімаю на уроці, вона вирішує,
що я погана учениця, незалежно від того, що я пишу чи кажу на уроці.
Припиняю брати участь в обговореннях.
Коли я приходжу додому вдень і холодні сірі години тягнуться переді
мною, я не можу стриматися, щоб не заповзти під ковдру і сховатися в забутті.
Я сварюся з Джеймі, тому що він не розуміє нічого, що я кажу. Я
ненавиджу його за те, що він не знав мене по-справжньому в глибині душі і в
кінці наших побачень я чіпляюся за його пальто і благаю його ніколи не
залишати мене. Він каже, що ніколи не буде.
Декілька разів йде сніг, але мокрий неакуратний сніг, який збирає бруд і
робить калюжі. Ніколи недостатньо скасувати школу, ніколи недостатньо бути
красивою.
Цілком зрозуміло, що Фінні любить Сільві і не сумує за мною.
Принаймні раз на тиждень вони з тіткою Анджеліною приходять на
вечерю, або ми йдемо до них і матері розмовляють, поки ми їмо, а потім я кажу,
що маю домашнє завдання і йду нагору або перетинаю галявину сама. Я не можу
сидіти мовчки, дивлячись з ним телевізор. Я не виношу нашої розмови, коли
він передає мені пульт. Він кращий з нас двох, він завжди був. Можливо, він
відчуває полегшення, коли я більше не стримую його. Зараз у нього стільки
друзів. У нього є Сільві. Це має сенс.
Мій батько повертається до свого старого розкладу, більше не проводить
сімейних обідів, і я злюся на матір за те, що вона засмучена. Вона повинна була
цього очікувати, вона повинна була знати краще, і я ненавиджу її за те, що вона
змушує мене сумувати за нею. Мені вже всього вистачає, навіть без хвилювання
про неї.
 Мої руки сухі й червоні, а губи тріскаються. Я дивлюся в дзеркало і не
думаю, що я гарна. Іноді я не надягаю свої діадеми, доки коментарі та запитання
людей не допоможуть просто схопити будь-яку стару, виходячи з дому. Я не
турбуюсь про те, чи підходить вона до мого одягу.
Я не можу нічого хорошого написати. Я намагаюся і мені не вдається.
Тепер я розумію, що це все фейк. Так було завжди. Я вимикаю комп’ютер і
розриваю папір.
Раніше я казала собі, що мені просто треба пережити зиму, що мені
просто потрібно почекати. Щоб тоді справи пішли на краще.
І я знаю, що зима має закінчитися, але не завжди все так, як має бути.
 Розділ 39

Мама сідає на моє ліжко. Я лежу на боці, обличчям до вікна. Вона може
піти, якщо я її проігнорую.
— Оутем, — каже вона. Її голос тихий. Вона думає, що я сплю, — Оутем,
нам треба поговорити, — вона пропускає моє волосся через пальці, а я їй це
дозволяю; це приємно. Вона продовжує гладити, і образа зменшується. Я
зітхаю.
— Про що?
— Ти можеш сісти?
— Я втомилася.
— Я хвилююся за тебе. — Я стряхую руки зі свого волосся і сідаю.
— Я в порядку, — кажу я, — просто проблематично спати вночі. Це
стане краще, коли закінчиться зима. Мені просто треба її пережити.
— Мені здається, що це більше, ніж ти думаєш, люба — каже вона, — я
записалася на прийом до доктора Сінга.
Спочатку, це прозвучало так буденно, що я навіть не зрозуміла чому вона
мені це каже. Доктор Сінг – її психіатр. Вона зустрічається з ним кожні декілька
місяців. Але вона продовжує дивитися на мене.
— Для мене? — кажу я. Вона киває і знову намагається доторкнутися до
мого волосся. Я відхилилася.
— Я не в депресії, — кажу я, — а ти так.
— Я знаю симптоми, — каже вона.
— Ні, ти просто проектуєш їх на мене. Все добре. Мені стане краще, коли
знову стане тепло. Це єдине, що не так.
— Я заберу тебе в четвер раніше, — каже вона, починаючи вставати.
— Мені не потрібні таблетки, — кажу я. Вона зачиняє за собою двері.
Чутно лише, як вона спускається сходами. Вона нічого не каже за вечерею, а
наступного дня дає мені поспати.
***
Через п’ятнадцять хвилин після англійської, надходить дзвінок з офісу.
Щойно сигналить домофон, я починаю збирати сумку. Хочу, щоб все
закінчилося якомога скоріше.
— Домашнього завдання не буде, — каже місіс Стівенс, — ти зможеш
взяти у когось конспект?
— Так, — кажу. Я зараз стою.
— У кого? — каже вона. Ось чому я її не люблю. Припускаю, вона мене
в чомусь підозрює.
 — Фін, — кажу я, а потім згадую, що Саша та Джеймі теж у цьому класі.
Забарти свої слова назад вже не допоможе. Місіс Стівенс виглядає здивованою.
Їй подобається Фінні; можливо, вона думає, що він не спілкуватиметься з
кимось, як я. Шепіт, який я чую, говорить мені, що кілька моїх однокласників
також здивовані.
— Я можу завезти їх сьогодні ввечері, — каже Фінні. Цікаво, чому він
мене прикриває. Коли я йду, то не дивлюсь ні на кого з них.
***
Мама сидить в офісі, одягнена у костюм, пошитий на замовлення,
шкіряні туфлі та клатч, який лежить в неї на колінах. Вона сміється з
секретаркою, а ноги схрещені у щиколотках. Коли я відкриваю двері, вона встає
і посміхається мені.
— Гарного дня, — каже їй секретар, також посміхаючись. Я впевнена,
що вона б ніколи не змогла уявити життя моєї матері, ліки та бійки з моїм
батьком, часи в лікарні. Інколи я захоплююся здатністю моєї матері ідеално
виглядати; сьогодні я це ненавиджу.
Мамине взуття стукає по линолеуму, поки ми йдемо коридором.
— Яке заняття ти пропускаєш? — запитує вона.
— Англійську.
— Ой, вибач. Шкода, що це не математика, — каже вона. Я знизую
плечима.
— Я люблю тебе, — каже вона.
— Мамо, — кажу я. Вона мовчить.
***
В офісі, куди привела мене мама, найменша кімната очікування, в якій
я коли-небудь була. Нагадує мамину гардеробну: маленьку кімнату без вікон,
де ми з Фінні вимикали світло і розповідали історії про привидів посеред дня.
Я сідаю на м’який стілець, а мама називає медсестрі моє ім’я. Від цього звуку я
здригаюся; мені тут не місце. За два стільці від мене старий чоловік гойдає ліву
ногу вперед-назад, потім праву. Час від часу від клацає пальцями, ніби щойно
хтось вигукнув “бінго”.
— Чорт, — бурмоче він. На іншому кінці кімнати тихо плаче велика
темношкіра жінка. Обидва її кулаки набиті серветками. Все ще схлипуючи, вона
лізе в сумочку й дістає жуйку, розкидаючи серветки по сірому килиму.
Мама сідає біля мене, схрещуючи щиколотки.
— Це буде не довго, — каже вона, — він трохи запізнюється. — Вона
бере Newsweek і починає читати.
Я дивлюся на стіл. Більшість журналів для батьків або гравців у гольф.
Поки я дивлюсь, чоловік встає, бере зі столу дитячий журнал Highlights і знову
сідає.
 — Мамо? — шепочу я. Вона дивиться на мене і підіймає брови, — всі ці
люди справді дуже дивні. — мама прикриває рот рукою і тихо сміється.
— Люба, — шепоче вона, — а чого ти очікувала? Як ти думаєш, що вони
скажуть про дівчину з тіарою та рваними гольфами? — я похмуро дивлюся на
неї, і вона повертається до читання.
— Ох, лайно, — бурмоче старий.
***
— Оутем? — каже медсестра в синьому. Я встаю, раптом відчуваючи
себе розкритою перед іншими. На заміну літньому чоловіку та заплаканій леді
прийшла дівчина мого віку та її вередлива дитина.
— Я чекатиму, — каже мама. Я не дивлюся на неї. Медсестра веде мене
у вузький коридор. На мене чекає невисокий індієць.
— Оутем? — запитує він. Я киваю. Він вимовляє моє ім’я “Оу-тім”. —
Оу, — каже він, — йдіть зі мною. — Я ще ніколи не чула настільки сильного
акценту, як у персонажа з фільму. Ми йдемо до офісу, навіть меншого за кімнату
очікування, який обставлений столом, книжковою полицею, шафою для
документів і маленьким стільцем. Він показує, щоб я сіла на маленький стілець.
Я розчарована тим, що це не диван. Він сідає за стіл і розкриває файл.
— Отже, Оутем, — каже він, — що вас сьогодні сюди привело?
— Моя мама.
— Мгм, а чому?
— Каже, що хвилюється за мене.
— Хм, — каже доктор Сінг. Я озираюсь на нього, — чому ти носиш
тіару?
— Тому, що мені це подобається.
— Розумію, і як довго це триває?
— Не знаю. Декілька років.
— Ти боїшся залишитися без неї? Стурбована чи тривожна?
— Ні, — ми дивимося один на одного ще кілька хвилин. Він щось
записує.
— Як твій апетит, Оутем?
— Чудово, — кажу я.
— Справді? Що ти сьогодні їла? — коли він це каже, воно звучить як
“іла”.
— Мама приготувала мені вівсянку на сніданок…
— І ти з’їла вівсяну кашу, яку приготувала тобі твоя мама?
— Так.
 Він робить деякі записи на своїх паперах. Я спостерігаю за ним. У нього
занадто дрібний і неохайний почерк, щоб я могла його прочитати.
— Оутем, — каже він, — йди сюди, я перевірю твою вагу. — він веде
мене до маленьких вагів. Шкала вкрита назвою препарату, рекламу якого я
бачила по телевізору. Я стою на вагах, а він робить якісь записи.
— У мене немає розладу харчової поведінки, — кажу я.
— Мгм, — каже він і робить нові записи. Ми знову сідаємо.
— Чому твоя мама хвилюється за тебе? — каже він.
— Вона думає, що в мене депресія, — кажу я, — як у неї.
— Як у неї? — він пильно дивиться на мене, наче я щось упустила.
— Вона одна з ваших пацієнтів, — кажу я.
— А, — він гортає якісь папери у файлі. Щось читає, дивиться на мене,
потім знову читає. Нарешті він закриває файл.
— Тож розкажи мені про свою депресію, Оутем.
— Не думаю, що в мене депресія, — він схиляє голову на бік.
— Ти засмучена? — каже він.
— Ну, так.
— Що тебе засмучує?
— Я не знаю, — кажу я.
— Ти не знаєш? — каже він. Я хитаю головою, дивлячись на підлогу. Він
щось записує і продовжує говорити. Це найдовший момент на який він відвів
від мене погляд, за весь час, — як довго ти засмучена?
— Кілька місяців, — кажу я, — це все зима.
— Тобі сумно щодня?
— Більшу частину днів, але це не так вже й дивно, правда? Я маю на
увазі, що це не така вже й велика справа.
— Чи є у тебе посилене почуття гніву, Оутем?
— Не знаю.
— Ти частіше відчуваєш себе роздратованою?
— Ну, так, — кажу я.
— В тебе є тривожність чи хвилювання?
— Немає.
— Як ти спиш?
— Нормально, мабуть, — кажу я, — я багато сплю, але прокидаюся рано
вранці.
— І ти не можеш знову заснути? — каже він.
 — Ні, — кажу я.
Він киває. Доктор Сінг кладе ручку й дивиться на мене.
— Чи були у тебе думки про самогубство? Тобі б хотілося померти?
— Ні, — кажу я.
— Ти впевнена, Оутем?
Я повільно киваю. Це питання мене лякає.
— Депресія впливає на режим сну, — продовжує він, — хтось спить
більше, хтось менше. Дуже часто люди, які прокидаються дуже рано мають
суїцидальні думки.
— Але в мене немає депресії, — кажу я.
— Ти думаєш, що заслуговуєш сумувати, — каже він. Ми хвилину
дивимось один на одного і мовчимо, — ти думаєш, що сумувати щодня –
нормально. Але це не нормально. І ти цього не заслуговуєш.
Я дивлюсь на підлогу, хочу він вже помітив сльози в моїх очах.
— Це не соромно, — каже він, — це нормально.
Я киваю. Я чую, як його ручка дряпає по паперу, коли він знову пише.
***
Мама мовчки забирає в мене рецепт, і ми заїжджаємо до аптеки, перш
ніж приїхати додому. Спочатку вона постійно мене питає чи випила я ліки,
потім вони пропадають, і ніхто ніколи про це не говорить.
Через кілька тижнів я почуваю себе краще, але не впевнена через ліки
чи через те, що нарешті прийшла весна.
 Розділ 40

Запах відбілювача щипає мені ніздрі, і Саша сміється мені на вухо, коли
я над нею нахиляюсь. Сьогодні четвер, після уроків ми фарбуємо її волосся
спочатку в блонд, а потім спереду доламо сині пасма. Я намагаюся розподілити
білу фарбу по її волоссю, не потрапивши ні їй, ні собі на шкіру. Мої пальці
торкаються шкіри її голови, заплутавшись у волоссі.
— Не рухай головою, — кажу я. Мої руки пітніють у резинових
рукавичках із комплекту. Вікно позаду мене відчинене. Повітря все ще
прохолодне, але сонце гріє, запах занадто сильний, щоб залишити вікно
зачиненим.
— Коли ти збираєшся знову фарбувати волосся? — каже Саша. Її голова
відкинута назад, а очі слідкують за моїм обличчям, в той час, як мої руки
рухаються по її волоссю.
— Ніколи, — кажу я, — занадто багато клопоту.
— Це через те, що ти думаєш, що Джеймі не сподобається?
— Ні, — кажу я. — Джеймі каже, що вважав би мене красивою,
незважаючи ні на що.
— Ви такі милі. Іноді я заздрю, — Саша зараз єдина без пари в нашій
компанії. Алекс познайомився із першокурсницею з фальшивим діамантом у
носі. Нам вона не подобається. Ми вважаємо, що вона зухвала і виглядає занадто
розпусно. Джеймі називає її “сучкою Алекса”, коли їх немає поруч.
Я знімаю рукавички, встановлюю таймер на двадцять хвилин та
спираюсь на ванну.
— Мені б хотілося, щоб ти повернулася до Алекса, — кажу я.
— Останнім часом я про це думала, — каже вона. Я сідаю, хапаючись
за край ванни.
— Справді? — кажу я.
— Я за ним сумую, — каже вона, — але зараз він із тією дівчиною,
Тріною.
— Ти б зробила нам велику послугу, зайнявши її місце.
— Так, знаю, — на наших обличчях відображається відраза. Я
підстрибую.
— Нам необхідно терміново зайнятися цим — я подзвоню Джеймі, — я
біжу коридором до своєї кімнати, де на комоді лежить мій телефон.
Джеймі відповідає після першого гудка.
— Привіт, — каже він.
— Ми збираємося розлучити Тріну та Алекса, — кажу я.
 — Чудово, — каже він, — як?
— Ми зробимо так, щоб Саша і Алекс знову зійшлися.
— Ох, а ми можемо розлучити їх без цього.
— Ні, Саша хоче повернутися до нього. Це знову приведе компанію в
норму, — я обертаюся та перетинаю свою кімнату.
— Вона хоче?
— Ти звучиш здивованим, — я повертаюся до ванної кімнати. Знову чую
цокання таймера.
— Не знаю чи подобалися вони мені як пара, — каже він.
— Що? — я зупиняюсь за дверима ванної кімнати, — чому ні?
— Не знаю. Не зважай. Нам потрібно позбутися сучки Алекса.
— Точно, — кажу я. Відчиняю двері, і знову відчуваю запах відбілювача,
— може прийдеш до мене після того, як я пофарбую Саші волосся, щоб ми
могли домовитися.
— В який колір ти її фарбуєш?
— Синій.
— Круто.
— Знаю. Вона хотіла зелений, але я змінила її думку. Я тобі передзвоню,
добре?
— Добре. Люблю тебе.
— Люблю тебе більше, — Саша видає блювотний звук, і я шльопаю її по
руці. Джеймі кладе слухавку, — він у справі, — кажу я. Саша сміється. Дивлюся
на таймер. Залишилося ще десять хвилин. Я знову сідаю, — тобі сподобається
твоє волосся.
***
Наступного дня у школі ми скаржимося Алексу, що більше не бачимо
його. Ми вигадуємо локальні жарти, які він пропустив тому, що тусувався з
Тріною. Наступного вечора ми йдемо в кіно, і Енджі приходить разом з
Охайним Дейвом, але ми не пропонуємо Алексу запросити Тріну. Саша сидить
біля Алекса в кіно, і вони діляться відерцем попкорну. Алекс ночує у Джеймі.
Він каже Алексу, що йому не подобається Тріна. Що вона нікому не
подобається. Що всім подобається Саша. Вона сумує за ним.
Лише наступного понеділка, після того, як Алекс розійшовся з Тріною і
тримає Сашу за руку на The Steps to Nowhere, я бачу щось страшне в нашому
вчинку. Я не знала, що ми маємо таку владу один над одним, і можемо змінити
любов Алекса так само легко, як колір волосся Саші. Між нами утворилося щось
могутніше, ніж кожен з нас міг би отримати окремо. Ми є сплетеною та
згуртованою силою. Якщо в майбутньому ми розійдемося, то ззовні це
виглядатиме простим зникненням зв'язку. А зсередини ми будемо розірвані та
подрібнені.
 Скажемо, що розійшлися. Це був нещасний випадок.
Я сиджу на The Steps to Nowhere зі своїми друзями, ми сміємося. Весна,
вітерець тріпає наше волосся, ніби пальці люблячої людини. Ми сидимо так
близько, що постійно торкаємося один одного. Це виходить з такою
невимушеністю, яку дозволяє любов. Ноа й Алекс боряться пальцями. Енджі
штовхає мене й запитує, чим я займаюся після школи. Брук простягає руку, щоб
помилуватися новою зачіскою Саші. Ми сидимо так сотню днів, і, мені здається,
проседимо ще сто один. Це і дружба, і любов, але я знаю те, чого вони ще не
знають; наскільки небезпечною може бути дружба і яким шкідливим може бути
кохання.
 Розділ 41
Я сплю в своєму ліжку, мені сниться те, чого я не згадаю через кілька хвилин,
тому що мій телефон дзвонить. Мене будять яскраве світло від екрану і
надокучливий рингтон. Я інстинктивно шукаю мобільний на своїй нічній
тумбочці, і десь подумки я зауважую пізній час на годиннику, якось
намагаючись вибратися зі сну, який вислизає від мене. Нарешті я беру телефон
і підношу до обличчя, щоб прочитати.
Фінні.
Мій сон остаточно розчинився, і все, що залишилося, це реальність – ім'я
Фінні, яке світиться на екрані. Я сідаю в ліжку. Телефон знову дзвонить.
— Привіт? — кажу я.
— Чувак, це дівчина, — я не впізнаю ні голосу, ні сміху на задньому
плані.
— Агов? — кличу я. Моя сонна логіка вважає, що якщо я скажу все як
слід, на іншому кінці мене підхоплять.
— Гей, що ти… — лунає крик і шаркання, а потім шум припиняється. Я
дивлюся на екран і бачу, що розмова тривала п’ятнадцять секунд. Я моргаю, і
телефон дзвонить знову. Фінні. Натискаю кнопку і підношу телефон до вуха.
— Привіт?
— Оутем? Мені шкода.
— Фінні?
— Так, це я, — я падаю на подушки й заплющую очі. Я відчуваю
полегшення, але я надто втомлена, щоб спробувати розібратися, чому саме.
Просто це він, тож немає нічого страшного.
— Що це було?
— Хлопці взяли мій телефон — я на вечірці — мабуть, вони дзвонили
тобі, тому що ти перша у моєму телефоні…
— Я перша у твоєму телефоні? — я відчуваю, як кутики мого рота
піднімаються, і сподіваюся, що він не почує мого здивованого задоволення.
— Ну так. Алфавітний порядок, знаєш, — його голос стихає в кінці.
— Авжеж, — я протираю очі і зітхаю, — я все ще напівсплю.
— Вибач, — каже Фінні.
— Все гаразд, — кажу я, — справді.
— Вони п'яні та дурні. Це більше не повториться.
— А ти п'яний?
— Ні, я за кермом.
— Чудово, — кажу я. Я не знаю, що я маю на увазі під цим, але це
здається правдою, тому я так сказала.
 — Почекай, — прохає він. А потім каже щось тихо, не до мене: «Її знову
нудить?» Йому відповідає інший жіночий голос. «Добре», — каже він. — Гей,
Оутем?
— Так?
— Можеш лягати спати, гаразд? Вибач за те, що сталося.
— Все добре. Надобраніч.
— Надобраніч.
Я чекаю, поки він перший відключиться і чую шум вечірки на задньому
плані. Я повільно рахую до трьох і все ще чую його дихання.
Він кладе слухавку.
Телефон падає на підлогу, я перекочуюсь і ховаю обличчя в подушку.
Біль у моїх грудях калатає і гуде разом із серцем. Коли востаннє я чула його у
цій кімнаті поряд зі мною, у темряві? Потік спогадів вражає мене. Ми ще зовсім
малі, спимо згорнувшись калачиком, як кроленята. Ми трохи старші, пошепки
ночами розповідаємо одне одному секрети. Ми кладемо пальці на губи одне
одного, щоб стримати хихикання. Наш відчай, коли матері сказали, що ми надто
дорослі, щоб спати в одному ліжку. Фінні сигналить мені ліхтариком зі свого
вікна, а я підношу чашку та шнурок до вуха: «Ти мене чуєш?»
Любов, яку я намагалася стримати, ламає свою греблю і поглинає мене.
Я підгинаю пальці на ногах і стискаю руки в кулаки, коли я промовляю його
ім’я в свою подушку.
— Фінні, — кажу я самотній темряві. — Фінні. Мій Фінні. — Я
задихаюсь, а мої повіки закриваються від болю кохання до нього. Фінні. Мій
Фінні.
 Розділ 42

В останній день школи ми з Джеймі бавимося в його басейні після того,

як інші пішли. Бетонна стінка впивається мені в спину, коли він притискає мене
до неї. Моя рука лежить на його спині, і я відчуваю, як рухаються його м’язи. Я
хочу вкусити його за плече, але йому це не подобається. Натомість ми просто
цілуємось, і він ковзає своїм язиком усередину. Його стогін вібрує у мене в роті.
— Джеймі, я кохаю тебе, — кажу я.
— Наскільки сильно? — питає він і притискається до мене.
— Настільки, — відповідаю я. Мене знову охоплює бажання, і я цілую
його плече.
— Будь ласка? — просить він, і коли він знову рухається вперед, моя
шкіра дряпається об бетон.
— Ой, — кажу я.
— Хочеш зайти в середину?
— Так.
Ми проходимо патіо босоніж і заходимо всередину. Таке відчуття, ніби
моє серце б'ється між ніг. Подряпина на спині болить, а на шкірі виступили
сироти. Пройшовши повз кондиціонер мені стало прохолодно, тож я заповзаю
під ковдру Джеймі, коли ми заходимо до його кімнати.
— Не роби цього, — каже він. — Ти намочиш постіль.
— Мені холодно.
— Тоді зніми свій купальник.
— Так, гаразд, — погоджуюсь я. Він влаштовується поряд і дивиться
прямо в очі. Ми лежимо на боці обличчям один до одного.
— Оутем, — каже він. З його погляду я вже знаю, що він збирається
сказати.
— Джеймі, я…
— Це смішно, — каже він. — Тільки глянь на нас.
— Ти не можеш просто поцілувати мене?
— Я хочу займатися з тобою коханням, — каже Джеймі.
Я нічого не можу відповісти. Я не можу сказати, що хочу займатися з
ним коханням, але й не можу сказати протилежного. Він мовчить. Чи цікаво
йому, про що я думаю, коли ми дивимося одне на одного. Можливо, він думає,
що я обмірковую його пропозицію, вирішуючи, готова я чи ні.
Так само він міг би запитати мене, чи хочу я піднятися на дах і
спробувати політати. Або міг запропонувати нам прямо зараз поїхати в
аеропорт і купити два квитки до Парижа. Справа не в тому, що мені не
подобається ця ідея; це просто неможливо.
 — Ми просто не можемо займатися сексом, — кажу я.
— Чому ні?
— Тому що, — кажу я, але не можу знайти слів, щоб пояснити те, що
для мене здається очевидним.
— Що я можу зробити, щоб тобі було краще? — питає Джеймі.
— Мені потрібно… — насправді я не знаю, що мені потрібно, тому
швидко вигадую. — Мені потрібен час.
— Скільки?
Ми дивимось одне на одного. Його погляд зосереджений, наче він щось
обчислює. Він роздивляється моє обличчя.
— Рік, — відповідаю я.
— Добре, — каже він.
— Справді?
— Після випускного.
— Гаразд.
Ми цілуємося.
Можливо, через рік я зрозумію, що мені насправді потрібно. А можливо,
якщо я не таки не зрозумію цього, то не зрозумію вже ніколи. Можливо, тоді
краще буде просто поступитися.
Джеймі цілує мене. Я закриваю очі й насолоджуюсь чистим фізичним
відчуттям його тепла, шкіри та нашого дихання. Ми ледь одягнені, в ліжку,
закохані, і це майже секс. І це майже правильно.

Розділ 43

Моїй мамі потрібно повернутися до лікарні. Тітка Анжеліна розмовляє

по телефону з лікарями. Мама плаче на кухні. Я сиджу на сходах. Тато на роботі,
але він приїде додому якомога скоріше.

Мене не пускають на кухню. Я не повинна знати. Але насправді, я завжди

дізнаюсь першою. Моя білизна починає з’являтися біля моїх дверей у кошику
замість того, аби вже бути рокзладеною по ящиках. У морозилці лежать
заморожені попередньо нарізані овочі замість цілих голівок цвітної капусти і
яскраво-жовтого перцю та сквошу. Вона залишає посуд у раковині на ніч. Вона
не наносить макіяж, коли я повертаюсь додому по обіді .

Я розумію, якщо я почну намагатися когось попередити, вони

засміються. Вони ніколи не побачать, що напруга та досконалість – це єдине,
що тримає її вкупі. Навіть тітка Анжеліна нахмуриться і скаже, що якщо мама
навчиться зрізати кілька кутів, то це буде добре для неї, можливо, вона
навчиться хоча б трохи відпочивати.
 Тітка Анжеліна кладе слухавку. Я чую, як стілець дряпає об підлогу. Її
голос тихий, коли вона розмовляє з мамою. Голос моєї матері звучить
пронизливо, а потім замовкає.

Ми з Фінні любили слухати історію про те, як вони познайомились, тому

що вона ніколи не була однаковою. Тітка Анжеліна сказала нам, що моя мати
врятувала її від хуртовини або що вони потрапили у пастку на вершині
оглядового колеса, тому їм разом довелося спускатись по спицях. Вони
врятували одна одну від утоплення, зустрілися за лаштунками на концерті
Ролінг Стоунз, засунули речі в одну й ту саму шафку в перший день навчання
в середній школі, і були друзями ще до моменту, коли їх врятував двірник.

Моя мама сказала, що вони сиділи поруч на уроці математики у

восьмому класі. Якось вона сказала, що це було у сьомому.

Мамині ридання тепер тихіші. Хоча я ніколи не бачила маму в період

криз, але я можу уявити це досить чітко. Мама поклала голову на руки на столі.
Тітка Ангеліна гладить її волосся.

Вони люблять одна одну майже все життя, але вони ще не були закохані.
Вони пристрасні та віддані. Вони пов’язані, аби врівноважувати одне одну –
зовнішній хаос життя Анжеліни та внутрішня темрява моєї матері, сила
Анжеліни і воля мами. Я уявляю, як пальці Анжеліна переплітаються з її
волоссям і лежать на ньому.

— Я люблю тебе, — каже вона. Вона завжди буде любити.

***
Тато заходить через вхідні двері. У нього портфель в одній руці. Він
прийшов раніше, ніж я очікувала. Він почав зустрічатися з мамою на першому
курсі середньої школи, прямо як ми з Джеймі. Я не знаю, що їх об’єднує.
— Привіт, Оутем, — каже він.
— Привіт, тато, — кажу я.
— Поганий день, так? — запитує він. Я не впевнена, чи має він на увазі
маму, мене чи усіх нас.
— Вона на кухні , — кажу я. Він киває, дивиться на мене. — Ти в
порядку?
— Так, все добре, — кажу я. Завжди добре. Приблизно.
Я не можу уявити небажання жити. Я не можу уявити, я не вірю, що
колись буде краще. Я не можу уявити, що нічого не залишиться, мене нічого не
прив’язує до Землі. Поки я хочу жити, у мене все має бути добре.
Заходить тато. Виходить тітка Анжеліна.
— Агов, дитинко, — каже вона. Я не відповідаю. — Все буде добре, —
Я знаю це. Все вже добре. Все завжди добре. Все добре, добре, добре.
 Я киваю.
— Хочеш, я подзвоню Фінні? — каже вона. Я могла б здригнутися; я не
впевнена. Хоча її обличчя змінюється після моєї реакції, тому я маю зробити
щось.
— Добре, — каже вона.
— Це не те, про що ти думаєш, — кажу я. Я хочу його. Я хочу, щоб він
був тут, я хочу і Джеймі, і Сашу, і Енджі, і Ноя, і Брука, і бабусю, яка померла
багато років тому. Я хочу маму. Я хочу, щоб мамі було добре, справді добре.
Що мають на увазі інші люди, коли говорять, що у них все гаразд.
Тітка Анжеліна киває. Один куточок її рота підіймається догори на
якийсь момент.
— Любов складна, — каже вона.
Я знову киваю. А потім кладу голову на коліна і не плачу.

Розділ 44
Переді мною стоїть келих з ромом і колою. У ньому три кубики льоду.
Брук наливає кока-колу в стакан Ноя. Джеймі сидить поруч зі мною за кухонним
столом моєї мами. Він вже відпив зі свого стакана, доки ми не запротестували,
сказавши, що всі мають пити перший напій одночасно.
Мама ще в лікарні, а тато поїхав у відрядження. Це перший раз, коли я
залишилась сама на кілька днів. Щовечора я маю відмічатися у тітки Анжеліни.
Вона хоче знати, як я себе почуваю, чи прийду я з ними повечеряти. Я в порядку,
у мене завжди є плани, як і сьогодні ввечері.
Джеймі та інші припаркувались за рогом, аби тітка Анжеліна не
побачила усі машини біля під’їзді. Старша сестра Брука купила нам алкоголь.
Такого ні в кого з нас ще не було в новорічну ніч. Ми вирішили, що настав час
спробувати.
— Добре, — каже Брук. Ми всі піднімаємо келихи. Лід у нас в склянках
дзвенить, як заблукала мелодія.
— За нас, — кажу я, згадуючи різдвяний тост Джеймі. І я маю на увазі
саме це. Я дивлюсь в обличчя кожного. Знову опускаємо келихи. Спочатку
напій на смак такий самий, ніби в моїй склянці тільки кола, але коли я ковтаю,
горло болить, а до живота підходить тепло. Енжі кривить обличчя. Алекс
кашляє. Джеймі п’є ще одну склянку.
— Це нормально, — каже Ной. Я роблю ще один ковток.
***
Алекс намагається укласти волосся Саші, маючи щітку і жменю моїх
шпильок і гумок.
— Ти будеш виглядати неймовірно, люба, просто неймовірно, — каже
він їй. Ми сидимо на підлозі у вітальні, спостерігаємо за ними та за їхнім
поглядом і сміхом. Моя голова здається важкою і легкою одночасно. Я щаслива.
Я люблю своїх друзів.
— Ой, — каже Саша.
— Без праці не буде результату, люба, — каже Алекс. Ми знову
сміємося. Я тримаю стакан, Брук нахиляється, щоб наповнити його. Деякі
бризки рому потрапляють на мою руку, а Джеймі нахиляється і злизує їх.
— Це огидно, — кажу я. Витираю його слину зі своєї руки і пильно
слідкую за ним. Він посміхається мені. Брук наповнює мій келих колою, і я
підношу його до губ. Лід у наших келихах давно розтанув, але ніхто про це не
бентежиться. В телевізорі автомобіль перекидається і горить.
— О ні, — кажу я.
— Що? — каже Джеймі.
— Він помер, — кажу я.
— Ні, це машина російського шпигуна.
— О.
Джеймі нахиляється і знову лиже мою руку.
— Не треба, — кажу я. Я відштовхую його. Всі сміються. Я намагаюсь
встати, тримаючись за підлокотник дивана. Вони сміються знову. — Фууу ти
двічі лизнув мою руку. Мені потрібно її помити.— кажу я.
— Ні, не треба.
— Я зараз піду і помию руку, — кажу я. Відпускаю диван і крокую по
підлозі. Мої ноги йдуть не так, як я хочу; вони відходять убік і штовхають мене
вперед, перш ніж я буду готова.
— Принеси мені ще кілька штучок для волосся, люба, — каже Алекс.
— Ти ще не закінчив? — питає Саша.
На ходу хапаюсь за дверну раму в залі, вже не чую, що Алекс каже у
відповідь. З часів, коли я випила другий напій, у мене з’явилося таке тепле,
щасливе і вільне відчуття, неначе я приймаю приємну гарячу ванну. Зараз я
випила чотири напої, щось таке почало вирувати в мені, як сміх, який застряг у
моїх грудях, лоскочучи мене, ніби намагається вирватись.
Я йду до ванної кімнати на верхньому поверсі, до моєї улюбленої ванни
через лапку. Коли мені було десять, я могла лежати на спині, поставивши ноги
на один кінець, тоді моя голова ідеально торкалася іншого. Я повинна зігнути
свої коліна зараз. Я заходжу всередину і погойдуюсь, поки мені зручно. Тоді
мені знову доводиться ворушитись, аби дістати мобільний телефон з кишені.
Я обертаюсь, намагаючись знову знайти зручне місце, дзвоню по
телефону. Коли він відповідає, я перестаю рухатись.
— Оутем?
— Привіт, Фінні , — шепочу я.
 — Щось не так?
— Нічого, — кажу я. — Я п’яна.
— О, — каже він. А потім додає: — О.
Я відчуваю, як у грудях розбухає гордість; я здивувала Фінні. Я тепер я
була п’яною, як і він. Я сміюсь, а потім згадую, що намагаюсь бути спокійною.
— Тепер я знаю, чому ти це робиш, — шепочу я. Я прикриваю рот однією
рукою, щоб стримати сміх.
— Ти де? — питає він.
— У ванні,– кажу я.
— Чиїй?
— Моїй. З ногами. Я ховаюся від друзів.
— Чому?
— Тож я можу подзвонити тобі, дурнику.
Він сміється одним коротким гавкотом, який перетворюється на позіх.
Я хмурюсь і знову пересуваюсь. Порцелянові боки врізаються мені в лікті.
— Це було обідно? — запитую я.
— Ні, це не обідно. Просто правда.
— Але я все одно повинна тобі сказати, чому я тобі подзвонила.
— Чому ти подзвонила мені?
— Коли ми завтра ввечері підемо до мами, ти теж прийдеш?
— Ти хочеш, щоб я прийшов?
— Так.
— Я прийду, але ти повинна пообіцяти мені дві речі.
— Добре, — кажу я.
— По-перше, коли ми завершимо розмову, я хочу, щоб ти спустилась
вниз і випила велику склянку води. А перед тим, як лягти спати, випий ще одну
склянку.
— Навіщо?
— Сподіваюсь, ти не захворієш завтра.
— Гаразд.
— Не займайся сексом із Джеймі, коли ти п’яна, — каже Фінні.
Я закриваю очі. Я знаю, що хочу сказати, але мовчу. Мої слова не можуть
знайти свій шлях крізь туман мого розуму та з моїх вуст. Тут є щось, щось
важливе, якби я могла це знайти.
— Оутем, — каже він.
 — Я не збираюсь, — кажу я. Слова падають із мене, як каміння у воду
— один, два, три, чотири.
— Добре , — каже він. Ми обидва мовчимо. Лунає стукіт внизу і сміх.
— Я збирався приїхати в четвер у будь-якому випадку, — каже він.
— Ми з Джеймі збираємося займатися сексом після випускного, — кажу
я. Пауза. Я чую його дихання.
— Чому саме тоді?
— Я не знаю. Я хочу, щоб він сказав мені, що це нормально, що це
правильно.
— Скільки склянок ти випила? — він питає.
— Три, — кажу я, — і один чекає на мене внизу.
— Я думаю, що після цього тобі слід зупинитися.
— Ти завжди такий владний, — кажу я.
— Пообіцяй мені, — каже Фінні.
— Я обіцяю, — кажу я.
— Тоді добре.
— Я маю помити руку. Я повинна йти.
— Чому ти миєш руку?
— Джеймі лизнув її двічі.
— Це те, що він зазвичай робить?
— Ні. Він теж п’яний.
— Не забувай пити воду.
— Я не забуду. Папа.
— Папа.
Внизу добрий шпигун летить на вертольоті з дівчиною. Я забула взяти
якісь “штучки” для Алекс, але голова Саші на його плечі зараз, тому він не
помічає. Моя рука червона і свербить у тих місцях, де я потерла гарячою водою,
як доказ того, що я мила її нагорі. Я сідаю біля іншого хлопця, в якого закохана.
— Що це? — він каже.
— Склянка води — кажу я. — Хочеш?
— Звичайно, — каже він. Я простягаю йому свою склянку. Він робить
два ковтка і повертає мені його. Я закінчую пити і притискаюсь до нього. Він
нахиляється, його голова торкається моєї. Шпигун цілує дівчину і лунає музика.
Екран стає чорним.
Сьогодні я буду спати всю ніч з Джеймі в моєму ліжку, але ми не будемо
займатися сексом. Вранці він поцілує мене і дихне своїм гарячим подихом у
мою шию, а я сховаю голову у його плечі.
 Енжі буде блювати у ванній і коридорі. Алекс теж вмирає від похмілля.
Джеймі і я почуваємось нормально. Хтось з нас може їсти, хтось яєчню
смажить, тому із скляними очима ми дивимось новини на дивані. Нам немає
про що говорити. Я не скажу їм, що пізніше відвідаю маму. Коли вони підуть,
мені стане легше, я знову засну.
Того вечора я одягну спідницю і піду до сусідів. Я відмовлюсь, коли
Фінні пропонує мені сісти на переднє сидіння. Тітка Анжеліна заверне на
станцію для похилих людей, ніхто не співатиме. Я буду стежити за спиною і
головою Фінні, коли машина повертає на стоянку лікарні, тому що він там,
прямо там, він все одно збирався бути там.
 Розділ 45
Мені здається, я прочитала усі книги в бібліотеці. Кожен роман, тобто.
Кожен роман, який я хочу прочитати. Або, можливо, захочу спробувати. Якби
мені хтось сказав про це десять років тому, я б не повірила. Кількість книг
необмежена.
Кручу стелаж із написом «Нові надходження» жирним шрифтом.
Кондиціонер занадто прохолодний, і в мене мурашки по шкірі. Мама знову
вдома. Батько на роботі. Завтра четверте липня.
Стійка не нова, вона рипить, коли крутиться. За два дні ми збираємося
відвідати університет, всі ми – мама, тітка Анджеліна, Фінні та я. Мені потрібно
знайти щось для читання, інакше я збожеволію, сидячи біля нього чотири
години з його запахом і його профілем, який дивиться у вікно. Можливо, я
божевільна. Джеймі говорить це весь час, і він знає лише половину всього.
Я простягаю руку й беру книжку, яку вже переглянула двічі. Можливо,
тут є щось, щось, за що я можу вчепитися, що може забрати мене на деякий час.
Учора я знову записалась на прийом до доктора Сінгха. Він кивнув на
все, що я сказала, і знову виписав мені рецепт. Я думаю про свій фантазійний
дім, де меблі, столи, стільці та каркаси ліжок – усе це купи книг. Цікаво, чи він
теж задумливо кивнув би на це. Можливо, він запитає мене, що для мене значать
книжки. Я б сказала йому, що це означає жити іншим життям, що я закохана в
мого втраченого найкращого друга, і в свого хлопця, і мені потрібно вірити в
інше життя. Після цього він щось записав би.
Повертаючись з його офісу, я запитала маму, чи думала вона коли-
небудь, що мені доведеться йти до лікарні, і вона заплакала. Вона не зупинилася
і навіть не пригальмувала. Вона просто дивилася на дорогу і плакала.
— Вибач, — сказав я.
— Мені шкода, — сказала вона. Вона просила вибачення не за те, що
плакала, а за щось більше, те, що вона мені дала, зробила, приховала від мене.
— Все гаразд, — сказала я. Це не її вина.
Унизу стелажа є невелика збірка японських хайку. Збірки віршів можуть
бути непоганими. Вірші можна перечитувати і вивчати.
Джеймі підходить позаду мене. Його груди торкаються моєї спини.
— Ти вже закінчила? — він питає.
— Ні, — кажу я.
— Добре, — каже він, і я відчуваю свою любов до нього, маленьке тепле
місце, затиснуте між моїм животом і легенями, воно тріпотить і знову осідає.
— Я скоро, — кажу я. Я ще не обернулася, щоб подивитися на нього.
— У нас є час, — каже він. Ми йдемо в кіно. Ми будемо їсти гамбургери у
фуд-корті торгового центру, і Джеймі висміюватиме мене за те, як я їм картоплю
фрі.
Джеймі збирається подавати документи в різні університети на відміну
від мене. Він навіть не думає про університет, до якої ми йдемо післязавтра.
Цей університет – єдиний, який я можу собі дозволити, де є програма творчого
письма. Джеймі вірить, що це зовсім не має значення, він одружиться зі мною,
як тільки коледж закінчиться. Ми вибрали будинок за кілька кварталів від мого.
У ньому жовті передні двері, тому мені це подобається. Йому це подобається,
тому що це подобається мені.
 Я беру The Bell Jar (прим. “Під скляним ковпаком” автор Сильвія Плат).
Я надто боялася це читати, і частково через кліше, щоб подолати цей страх.
— Я закінчила, — кажу я.
— Круто, — каже Джеймі. Я обертаюся. Він посміхається мені. Його
темне волосся звисає в блакитних очах. Я пам’ятаю, як уперше побачила його на
сходах, як я витріщилася на нього так, наче не могла повірити, що його обличчя
може існувати.
— Що? — Я запитую.
— Ти сьогодні така гарна, — каже він.
— Я б хотіла, щоб ти подумав про поїздку до Спрінгфілда, — кажу я.
— Ми впораємося, — каже Джеймі. — Я дзвонитиму тобі щовечора
перед сном.
— Я сумуватиму за тобою, — кажу я.
— Добре, тоді ти не підеш від мене заради поета.
Зовні гаряче повітря оточує нас, наче мембрана, настільки густа, що
здається відчутною. Мої мурашки зникають.
— І знаєш, тобі не обов’язково туди йти, — каже Джеймі.
— Ні, я повинна, — кажу я. Джеймі все ще хоче, щоб я викладала. Він
хоче, щоб я принаймні здобула неповну освіту. Він нічого не каже. У машині
душно, і Джеймі опускає вікна, перш ніж завести двигун. Джеймі не може
зрозуміти мою потребу писати.
Прийняття – це те, що він дав мені, і я знаю, що мені пощастило мати
це. І я думаю, що цього достатньо.
 Розділ 46
Після екскурсії по університетському містечку був момент, коли ми з
Фінні залишилися самі, стоячи біля фонтану. Сонце вибілювало все навколо нас
у болючу, яскраву білизну. Коли подув вітер, бризки фонтану охолодили нас,
тож ми залишилися на місці, чекаючи, поки матері перестануть фотографувати
та повернуться до готелю. Я дивилась навколо, на все, що не було ним, коли
він говорив.
— То що ти думаєш? — він сказав. Я знизав плечима.
— Мені подобається, але я не впевнена, чи буду я щасливою тут.
— Ти б була, — сказав він. Я підвела на нього очі. Він дивився на мене.
— Чому? — Я запитала. Він знизав плечима.
— Там багато дерев, — сказав він.
***
Зараз ми їдемо додому. Фінні за кермом. Мене здивувало, хоча цього не
повинно було бути, коли тітка Анджеліна потиснула ключі й запитала його, чи
хоче він зайняти чергу. Вона також запропонувала мені переднє сидіння, щоб я
могла витягнути ноги. На задньому сидінні мами почувались сентиментально.
Вони хочуть поговорити про Різдво, або про футбольну команду Фінні у
п’ятому класі, або про вірш про мертвих фей, який я написав, коли мені було
десять.
— Чи пам’ятаєте ви, діти, свій перший день у школі? — питає моя мати.
— Ні, — кажу я.
— Так, — каже Фінні.
— Ти втікла без Фінні, — каже тітка Анджеліна. — Він все ще чіплявся
за мої спідниці в дверях, а ти кинулась через дитячий садок до мавп.
— А потім ти повисла догори ногами і налякала мене до смерті, — каже
мама.
Я не просто не пам’ятаю цього, я навіть не вірю. Мені було страшно бути
далеко від Фінні, а він був удома, куди б ми не йшли.
— Ти була в спідниці, і всі могли бачити твою білизну, — каже мама.
— Ти завжди була сміливою, – каже тітка Анджеліна.
— У цьому вся ти, — каже Фінні. Його очі не сходять з дороги. Він не
бачить, як я дивлюся.
Я б не сказала що завжди була сміливою. Пам’ятаю, я боялась, що колись
він мене покине. Я б ніколи не залишила його.
***
— Що з тобою? — Я запитала його. Зараз ми сиділи на краю фонтану.
Матері все ще блукали з камерою. Я дивилась, як вони ходили туди-сюди.
— Мені це теж тут подобається, — сказав він.
 — Справді?
— Так, — сказав він, — і це не надто далеко від дому. — Потім він
замовк, і я знову подивилась на нього. Він не дивився на мене.
— Я думаю, що, можливо, я поїду до Нью-Йорка в медичний
університет. — До того часу я вийду заміж за Джеймі і повернусь у Фергюсон.
Смішно, що все йде не так, як я думала.
— Ти одягнеш чорну водолазку і вип’єш каву зі мною? — Я запитала.
— Я не люблю каву, — каже він. Я сміюся.
— Знаєш, що? Я теж, — сказала я. Ми обидва засміялися. Матері
сфотографували нас, але ми не знали. Вони були далеко, а ми маленькі, сиділи
разом на розі фонтану. Я дивлюся на землю, він дивиться на мене. Ми
виглядаємо так, ніби сидимо там щодня разом.
Дорогою додому я дивлюся у вікно й спостерігаю, як дерева пролітають
повз, наче дорожні покажчики, які повідомляють нам, як далеко ми пройшли з
того місця, де були.
 Розділ 47
Восьмого серпня нічого не сталося.
У Землю не б'є блискавка. Ніхто не з'являється на порозі з
попередженням. Коли Фінні виходить зі своєї червоної машини, то не бачить
чорного пса. Ніхто не говорить нічого пророчого або іронічного. Я не
прокидаюся в темряві, щоб почути, як годинник б'є тринадцять.
Чи відчув щось Фінні? Чи поворухнулося в ньому щось безіменне? Чи
той минулий рік здавався йому пізнім полуднем, коли сонячне світло повзало
по дошках підлоги його кімнати, повільно згасаючи, поки між днем і ніччю не
з’явилася лише тонка пелена сірого?
Чи відчула я щось? Чи знала я?
Тепер я відчуваю, ніби завжди це знала, як і всі речі, що стали історією,
неначе впродовж усього цього це ховалося в тіні. Історія прихована в історії.
 Розділ 48
У перший навчальний день ми з Джеймі проїжджаємо повз мою стару
автобусну зупинку, і першокурсники виглядають, як діти. Дівчина з чорним
волоссям та у військових черевиках човгає ногами та пильно дивиться на землю.
Я бажаю їй добра.
— Ми старшокурсники, — верещать дівчата між собою. Хлопці імітують
наш вереск, закочуючи очі. На The Steps to Nowhere смертельна спека, але нам
доведеться сидіти там перед заняттями та під час обіду, щоб усі першокурсники
знали, що їм сюди заборонено. Ми сидимо разом до першого дзвінка і
розмовляємо про те, що це було наше останнє літо. Наступного літа ми вже не
будемо дітьми, ні в якому сенсі цього слова. Ми майже досягли цієї фінішної
прямої, що стояла перед нами все життя. Ми майже дорослі, і наше життя ось-
ось почнеться.
Я в класі креативного письма містера Лаугегана.
— Я ж казав, що знову тебе тут побачу, — каже він, коли я заходжу в
класну кімнату. Він каже написати нам сторінку про те, якими б фруктами чи
овочами ми були. Очевидно, я була б ківі.
У мене також є клас літератури для коледжу, два уроки англійської та
жодного класу математики. Це на грані моїх можливостей.
Однак, в мене все ще є спортзал, тематичний урок, який називається
«спорт на все життя». Це має бути вид спорту, яким ти зможеш займатися
впродовж всього життя, наприклад, боулінг, прогулянки чи щось інше. Я
погодилася тому, що це звучало просто.
Я не знаю чому Фінні підписався на це. Він хороший у всіх видах спорту;
не уявляю чому він захотів у клас з такою малою активністю. Я вже сиджу на
трибунах, коли він заходить у зал. Вчитель представляється і сідає переді мною.
Не впевнена, чи він мене бачив.
Поки міс Скоуп розповідає про очікування класу, про те, що і коли ми
будемо робити, я дивлюся на потилицю Фінні. Його мама, певне, вважає, що
йому потрібна стрижка, але мені подобається, коли його волосся стає трохи
довгим. Наприкінці своєї промови, міс Скоуп каже, що ми повинні обрати собі
партнера на семестр, когось, з ким можна буде грати в шаффлборд та змагатися
у більярді. Всі шепочуться, озираються, щоб якомога скоріше розбитися на пари
й не залишитися позаду. Фінні повертається і дивиться мені в очі.
— Хочеш? — каже він.
— Звичайно, — кажу я. Думаю про те, як стоячи поряд з ним на
автобусній зупинці того першого дня першого курсу, мені було надто незручно,
навіть, привітатися з ним у відповідь. Ми не могли бути партнерами того чи,
мабуть, навіть минулого року. Він все ще найпопулярніший хлопець школи, а я
все ще дівчина лідера лузерів, але, оскільки, ми єдині старшокласники в цьому
класі, то можемо бути партнерами; це не має виглядати так, ніби щось означає.
 Міс Скоуп записує кожну пару і каже нам, що ми вільні до кінця заняття,
тому можемо посидіти на трибунах. Всі інші встають чи підіймаються вище,
щоб попліткувати. Ми з Фінні залишаємося сидіти. Він знову повертається до
мене. Носити тіару в спортзалі заборонено, тому я відчуваю себе дивним чином
відкритою перед ним.
— Отже, ми старшокурсники, — каже він.
— Так, — кажу я.
 Розділ 49

Енджі та Преппі Дейв зайнялися сексом на другі вихідні після початку

навчального року.
— Де ви це зробили? — питає її Саша. Настав час обіду, і хлопці бігають
по полю, штовхають один одного й обзиваються. Я сиджу на бетонних сходах
і згадую, як Брук розповідала таку саму історію.
— Ми були в його машині, — каже Енджі. — Ми не планували цього,
— зізнається вона нам. — Це просто якось сталося. — Проте вона не виглядає
засмученою; вона виглядає красивою. Її бліді щоки вкриває рум'янець, а очі
сяють.
— Справді? — питаю я. Я не розумію, як секс може статися випадково.
Коли ми з Джеймі надто довго цілуємося, я наполягаю, щоб ми припинили, тому
що це саме те, що дівчина повинна сказати в певний момент, а не тому що я
думала, що нам дійсно слід зупинитись. Я ніколи не забувала, що ми в його
машині і це все неправильно.
— Було дуже боляче, так? — питає Брук.
— Насправді, — каже Енджі, — мене вирвало.
— Боже мій, — скрикую я. Вона дивиться мені в обличчя і сміється.
— А він… ну, закінчив? — каже Брук.
— Так, — відповідає Енджі, — майже одразу.
— Тебе вирвало в його машині? — каже Саша. Енджі хитає головою.
— Ні, я перевернулася на живіт, відчинила двері і виблювала на дорогу.
— Оу, — тільки й можу сказати я. Я не можу придумати, що ще
відповісти на відміну від Саші.
— Почекай, якщо ви цього не планували, ви чимось користувались?
— Ну, ні, — каже Енджі, — але це було лише один раз, і наступного разу
ми візьмемо презервативи або, не знаю, ще щось.
— Достатньо й одного разу, — пирхає Брук.
— Ммммм, — каже Саша, — вам слід сісти й поговорити про засоби
контрацепції, перш ніж займатись цим знову.
— Дівчата, — каже Енджі й зітхає. — Не псуйте для мене цей момент.
Я
автомобіля
вдасться.
втрату
що не має презервативу. Брук обіймає Енджі.
— Вибач, — каже вона, — ми дуже раді за тебе.
— Так, — говорить Саша.
 — Добре, — каже Енджі, — бо я не можу перестати посміхатися і… —
вона знову зітхає. — Я так люблю його, що кожного разу, коли я думаю про те,
як він обіймав мене після всього, я просто хочу померти.
Я б теж хотіла померти, якби була на її місці, але з інших причин. Я не
розумію, як може статися щось подібне.
По дорозі зі школи додому я розповідаю цю історію Джеймі. Він мовчки
слухає і дивиться на дорогу.
— Тобто я рада за неї, якщо вона щаслива, — кажу я, — Але хіба це не
звучить жахливо?
— Не знаю, — відповідає Джеймі, — я думаю, було б мило, якби тебе
знудило.
— Що? — Джеймі виглядає спокійним. Він знизує плечима і
посміхається.
— Я б прибрав твоє волосся назад і подбав про тебе.
— Я не буду блювати, — кажу я.
— І ти не будеш цього робити в машині. Я знаю, не хвилюйся. — Джеймі
зупиняється біля мого будинку.
— Ну, точно не в перший раз, — кажу я.
— Ми знімемо номер у готелі, — каже Джеймі. Зараз він дивиться на
мене. — Дійсно гарний. І спочатку ми красиво вдягнемося й підемо вечеряти
в дорогий ресторан.
— Це звучить, — я роблю паузу, — приємно.
Я відстібаю ремінь безпеки й повертаюся до нього. Джеймі цілує мене,
і я розумію, що під час тієї вечері він подарує мені новий шарм для браслета,
щось таке, що зрозуміємо тільки ми. Це романтично, і я б хотіла не думати про
це, щоб сюрприз був вдалий. Я щосили намагаюся забути.
 Розділ 50
Ми граємо в бадмінтон, і я пригинаюся, коли воланчик летить у мене.
Незважаючи на те, що він впав біля моїх кросівок, Фінні підходить і піднімає
його. Він відступає на кілька кроків і піднімає свою ракетку. Нас надто багато
пар, щоб ми могли грати через сітку, тому ми розкидані по всьому спортзалу.
— Спробуй ще раз, — каже він. — Я не сильно подаю, тобі нема чого
боятись.
Я слухняно беру ракетку. Жартівливо перебільшуючи свої рухи, Фінні
підкидає воланчик в повітря й обережно вдаряє. Я відбиваю його, однак
воланчик відскакує від моєї ракетки прямо в підлогу. Фінні намагається
впіймати його, але мій пас був надто незграбний навіть для нього. Він піднімаю
воланчик і знову дивиться на мене.
— Гаразд, — каже він, — уже краще. Цього разу спробуй вдарити його
вгору, – він знову стає на своє місце, потім робить паузу. — Але не прямо, —
додає він.
Цього разу я б'ю кудись ліворуч. Фінні кидається вбік і раптом воланчик
знову летить на мене.
—
підлогу.
схожий
стирчало
тоді
летить у повітрі. Можливо, її слід було б зробити яскравою.
— Оутем? — каже Фінні. Я знову дивлюся на нього. Я розумію, що
просто стояла і розглядала м’ячик.
— Вибач, — кажу я вдруге за останні кілька хвилин. — Я трохи
«зависла».
— Я бачив, — відповідає Фінні. — То може тепер ти подаватимеш?
— Звичайно, — кажу я. Я обережно підкидаю воланчик в повітря і
спостерігаю, як він падає. Я б'ю по ньому і він летить вперед. Фінні підстрибує
і вдаряє його. Рухи Фінні витончені й повільні. Воланчик прилітає прямо до
мене, і я, не роблячи ні кроку, знову вдаряю його. Нам вдалося кинути його
туди-сюди п’ять разів, перш ніж я врешті знову промахнулась.
— Це було круто, — каже Фінні. Міс Скоуп свистить, і ми йдемо до неї,
щоб здати наші ракетки. Ми з Фінні йдемо разом, але не пліч-о-пліч. Я трохи
відстаю від нього і тримаю відстань між нами.
— О, — кажу я, — мама просила запитати тебе, що ти хочеш на день
народження.
— Мені байдуже, — каже він, — що завгодно.
— Я маю щось їй відповісти, — кажу я.
— Гм, можливо мені треба нові кросівки? — каже Фінні.
 — Я скажу їй, щоб подарувала тобі мурашину ферму, — кажу я, коли ми
розвертаємося в бік роздягальні. Фінні знизує плечима.
— Гаразд, — каже він. — Ти теж хочеш таку?
— Так, — відповідаю я, хоча раніше я про це й не думала. Я могла би
поставити її на стіл і спостерігати, коли не матиму ідей для письма. Ми вже
наближаємось до дверей. Переодягнувшись, я піду на урок літератури й не
розмовлятиму з Фінні до завтра, навіть якщо побачу його здалеку в школі чи
вдома.
— Що ти робитимеш на день народження? — запитую я.
— Те саме, що й завжди. Всі прийдуть до мене у п’ятницю, ми будемо
їсти та дивитися фільм, — каже він.
— Звучить круто, — кажу я.
— Ти хочеш прийти? — запитує Фінні. Я зупиняюся. Фінні повертається
до мене. Ми стоїмо перед дверима роздягальні. Наші однокласники обходять
нас, щоб потрапити всередину.
— Насправді я не… — я затинаюся і мушу відвести погляд від його
обличчя. – Тобто не думаю, що це гарна ідея, чи не так? – кажу я. Фінні знизує
плечима, але не посміхається.
— Я просто подумав, що варто спитати.
— Я б теж тебе спитала про це, але ж ти знаєш….
— Так, я знаю, — каже Фінні.
— Проте в наші справжні дні народження ми будемо вечеряти з
матерями, тож… — я знизую плечима, не знаючи, як закінчити думку.
— Тож усе в порядку. Між нами все гаразд, — закінчує він замість мене.
— Так, — кажу я. — Ми в порядку.
— Фінн, Оутем, — кричить нам пані Скоуп. — Ви хочете запізнитися?
— я розумію, що ми останні лишились в спортзалі. Ми відвертаємося одне від
одного і заходемо в окремі роздягальні.
 Розділ 51
— Той трояндовий кущ, який ти мені подарувала на Різдво, зацвів, —
каже Саша. Вона сідає на сходинки поруч зі мною і кладе сумку з книгами між
колінами.
— Невже вони розквітли, — кажу я. Це перший тиждень жовтня. У мене
нові обереги на браслеті від Джеймі та мурашина ферма на столі. На вулиці стає
холодніше, але ще досі тепло, кілька дерев почали готуватись до зими. Новизна
бути старшими трохи стерлась. Це зрозуміло, що тепер ми найстарші й
найкрутіші. Всі інші учні такі молоді й незграбні; як ми могли такими бути?
— Нам потрібно влаштувати вечірку на честь Хелловіну цього року, —
каже Брук. — Це насправді означає, що ми запросили б інших людей. А моя
сестра могла б дістати для нас ще трохи алкоголю…—
— Можемо одягнути костюми? — каже Алекс.
— Ні, — кажемо ми з Сашею. Десь в голові я думаю про те, як ми кілька
років тому не могли уявити Хелловін без костюмів.
— Чому ні? — запитує Брук.
— Я не ношу костюм, — каже Джеймі.
— І я ні, — кажу я. — Але мої батьки їдуть в якийсь шлюбний табір
терапевтичного відпочинку у ті вихідні, тому...
— Я вагітна, — каже Енджі. Усі разом обертаються і дивляться на неї.
Енджі стоїть на верхній сходинці, вона щойно прийшла. Вона носить свій
рюкзак на обох плечах, наче дитина. Рожеві пасма її волосся трохи вигоріли та
відросли. Вона дивиться на нас, чекаючи відповіді, ніби ми щось питали.
— Вже? — запитує Саша.
— Я зробила тест вчора.
Лунає дзвінок, а ми все стоїмо. Йдемо всі разом до дверей, але хлопці
йдуть за нами. Дівчата задають питання: які вона має симптоми, як Дейв
відреагував на це.
— Я втомилась, у мене дуже болять груди, — каже вона. — Але вже
запізно. Вона каже, що Дейв був дуже наляканим, але він теж здавався
схвильованим.
— Він ніби пишається собою, — сказала вона тим самим монотонним
голосом. Тоді Енджі сміється, це звучить водночас дивно і щасливо.
 Розділ 52
— Ми влаштовуємо вечірку на честь Хелловіну у вихідні, коли моїх
батьків не буде вдома, — кажу я Фінні. Він відбиває м’яч для пінг-понгу об стіл
і повільно вдаряє по ньому.
— Так, я чув про це, — каже він. М’яч відскакує і пролітає повз мене.
— Справді?
— Так. Ти знаєш, що ти повинна була відбити м’яч?
— Вибач. — Я нахиляюсь, щоб забрати м’яч, і кидаю його Фінні у бік.
— Я маю попросити в тебе про одну послугу.
— Яку?
— Ну, ти знаєш, я сказала мамі й татові, що хочу влаштувати невелику
вечірку на Хелловін...
— Ммм.
Фінні плавно кидає м’ячем у мене, а я ловлю його і кидаю у відповідь.
— Але, знаєш, це буде більше, аніж просто вечірка. І я хвилююсь за твою
маму. — Незважаючи на мою незграбність, зараз у нас більш стабільний ритм.
— Так?
— Отже, я подумала, що якби ти був там, то твоя мама б пустила мене.
Не може бути все так погано, розумієш? Щоб вона хоча б на трохи відпустила.
Фінні ловить м’ячик однією рукою і підіймає брови.
— Ти хочеш, щоб я теж пішов? — каже він.
— Так, — кажу я. Я теж без жодного підтексту знизую плечима.
— Я маю на увазі, що ти можеш взяти із собою Сільві та всіх інших теж.
— Знаєш, моя мама не така наївна, як твоя.
Міс Скоуп свистить, ми з Фінні кладемо ракетки і сідаємо на трибуни.
Інша половина класу збирається за шістьма столами.
— Так, тому вона крутіша за мою маму, — кажу я. Ми сидимо у
середньому ряду, поміж нами фут простору.
— Це правда, — каже він.
— То ти підеш?
Фінні знизує плечима.
— А твої друзі не будуть проти?
— Ми вже обговорювали це, — кажу я. Це точний спосіб описати
аргумент, який ця пропозиція викликала на сходах цього ранку, але йому точно
не треба цього знати.
***
 — Народ, дивіться, — кажу я, — я б не збирала усіх цих людей, якби не
знала, що тітка Анжеліна нічого не скаже.
— І ти думаєш, що Алексіс і Сільві будуть на вечірці, наче милі дівчатка?
— запитала Саша.
— Мати Фінні керує моєю волею, — кажу я.
— Я все одно не розумію, у чому така велика проблема, — каже Ной. —
Я з’ясував, що він мешкає поруч. Тому він і прийде.
— Якщо він прийде, вони усі прийдуть, — каже Джеймі. — Вони ніколи
не роблять що-небудь поодинці.
— Ми теж, — каже Брук.
— Я не хочу з ними тусуватися, — каже Джеймі.
— Я теж, — каже Саша.
— А давайте, — каже Алекс. — Якщо вони спробують до нас підійти, я
буду кидати в них цукерками.
— Не треба, — кажу я. — Я сумніваюся, що вони захочуть з нами
тусуватися.
— Але ти думаєш, що вони прийдуть, якщи ти їх запросиш? — запитує
Джеймі.
— Якщо я попрошу Фінні, то так, — кажу я. — А я збираюся це зробити.
***
Фінні нахиляється і зав’язує черевик.
— Добре, — каже, — ми прийдемо.
— Чудово, — кажу я. — Але я не думала, що буде важко переконати
такого затятого фаната тусовок, як ти.
— Це не про мене. Найчастіше я просто стою. І майже завжди везу Сільві
додому, тому не п’ю.
— Звучить не весело. Тоді чому ти йдеш?
Фінні відводить погляд і знизує плечима.,
— Сільві потрібен хтось, щоб приглянув за нею, — каже він.
— О, — кажу я.
Неначе хтось відкрив вікно, і прохолодний вітерець ширяє довкола нас.
І раптом знову неймовірно, що я зможу запросити Фінні – і Сільві! – на вечірку
Хелловін разом з моїми друзями. Фінні та Сільві були королем і королевою
повернення минулого року. На сцені Фінні виглядав жалюгідно почервонілим,
поки його нагороджували, а Сільві сяяла на всі сто. Вони тримались за руки. Я
не можу допустити цього у своєму домі.
— Що ж, дякую за послугу. Ти не повинен залишатися на увесь час, якщо
не хочеш, — кажу я.
 — Це добре, — каже Фінні. Я знаю, що він відчуває це також. Ми сидимо
решту занять у тиші.

Розділ 53
Я відкриваю свій блокнот і перегортаю нову сторінку.
— Добре, запам’ятайте правила, без закреслень, без зупинок. Готові? —
Містер Лаугеган каже. Ми з очікуванням дивимось на нього. — Ваш
найсильніший спогад. Почали! — Я нахиляюся над столом, і моя рука летить
по сторінці.
Тієї ночі, коли Фінні поцілував мене, я…
Моя рука відривається від сторінки, як обпечена. Це не правильна
відповідь. Це не найсильніший мій спогад. Це спогад, який я так намагаюся
забути. Я не маю це пам’ятати настільки добре, щоб записувати.
— Це потік свідомості, Оутем. Не зупиняйся.
Я не можу не слухатися містера Лаугегана.
Тієї ночі, коли Фінні поцілував мене, я не знала, що робити.
***
Ми майже не спілкувалися тижнями. Цілу осінь ми віддалялися та
віддалялися одне від одного, і я вже не знала, що йому сказати. Того останнього
шкільного тижня перед канікулами у восьмому класі ми навіть перестали разом
ходити до автобусної зупинки. Мама запитала мене, чи ми сварилися.
Але тоді був Святвечір. Ми з мамою підійшли, і я сіла біля нього на
диван, і там не було ні інших популярних дівчат, ні наших різних класів, ні того,
як діти в школі вважали нашу дружбу дивною. Була лише наша сім’я разом,
ялинка та наші подарунки, і ми разом дивилися «Це чудове життя», поки матері
готували вечерю.
Ми не говорили про те, як все було по-іншому, тому що раптом все знову
стало по-старому. Різдвяного ранку ми сміялися і кидали один в одного
згорнутий обгортковий папір. Того дня було не по сезону тепло, ми пішли на
задній двір, і він уже в сотий раз намагався навчити мене грати у футбол.
Наступного дня він прийшов, і ми зробили форт на горищі. Ми лежали на спині
й дивилися на сонячне світло, що пробивалося крізь роздерту ковдру над
нашими головами, і я розповідала Фінні сюжет роману, який збиралася
написати, про викрадену принцесу, чий корабель тоне, і вона мусить почати
нове життя серед тубільців острова, на який вона приплила.
Тиждень ми знову були собою, і я забула передзвонити Алексіс, і Фінні
вночі світив ліхтариком у моє вікно. Ми готували попкорн і дивилися фільми.
Ми зробили дурні фото один одного на фотоапарат його матері. Я робила
паперові сніжинки, і він їх розвішував на вікнах.
Це було схоже на стрімку річку. Мене занесло від Фінні й я захопилася
популярністю, не маючи можливості вийти в повітря. Але тепер я знову дихала
і думала, що ми можемо знайти спосіб залишитися друзями. Я не знаю, що він
думав.
Через тиждень Новий Рік. Мої батьки збиралися гуляти, і я збиралася
залишитися з Фінні та тіткою Анджеліною, доки вони не повернуться додому.
Після обіду ми з Фінні разом з його матір’ю спекли пиріг, і поки він стояв у
духовці, ми сиділи за кухонним столом і складали дедалі дурніші списки
рішень, що ми будемо дружити з качками та будувати реактивні ранці,
зустрінемося з п’ятьма мертвими знаменитостями, і їсти нерозрізану піцу,
починаючи з середини.
— Ось справжня, — сказав Фінні. — Давай побудуємо будиночок на
дереві цього літа.
— Добре, — сказала я. — Чи можу я його розмалювати?
— Звичайно.
— Я можу вибрати будь-який колір?
— Так.
— Навіть якщо він рожевий?
— Якщо ти цього хочеш. — Фінні додав його внизу списку, намалював
тире та додав позначення на колірних схемах. — Я сумував за тобою, — сказав
він, все ще опускаючи голову. Горло стиснуло. Він підняв очі. Ми витріщилися.
Я не знаю, як виглядало моє обличчя. Його щоки були рожеві, і я пам’ятаю,
як думала, що його очі виглядають інакше, якось темніше. І ще щось. Щось
змінилося за ті тижні, які ми прожили окремо, але я не могла цього зрозуміти.
— Фінні, Оутем, майже час, — покликала тітка Ангеліна. Фінні першим
перервав наш погляд і пішов по дерев’яні ложки та каструлі, щоб ми могли
стукати.
Коли настав момент, ми разом побігли по галявині, а сусіди пускали
феєрверки, а ми стояли на тротуарі, кричали, стукали й дивилися. Фінні був
голоснішим, ніж я коли-небудь бачила його раніше. Він закричав, і його голос
надломився, він підняв горщик над головою, і він заблакнув, як гонг. Це мене
трохи збентежило, як і його очі. Він уже не здавався таким.
— Добре, діти, — сказала тітка Анджеліна. Ми розвернулися й, усе ще
важко дихаючи, почали тягтися галявиною за нею. Вона майже дійшла до ґанку,
коли Фінні схопив мене за руку.
— Почекай, — сказав Фінні. Я зупинилася і подивилася на нього. Він
ковтнув і витріщився на мене.
— Що? — Я запитала. Я подивилася, як він нахилився, але подумала, що,
мабуть, розгубився. Він не міг поцілувати мене. Потім він повернув обличчя
вбік, його ніс торкнувся моєї щоки, а губи Фінні притиснулися до моїх. Теплий.
Його губи ніжно торкнулися моїх, часу вистачило лише на те, щоб мої повіки
інстинктивно затріпотіли, заплющившись і знову відкрившись. Він повільно
відірвався, його погляд не відривався від мого обличчя. Його рука все ще була
на моїй руці, його пальці стиснули мене. Мій живіт зав’язався у вузол.
 — Що ти робиш? — запитала я, хоча Фінні зараз нічого не робив. Він
просто дивився на мене з таким виразом, якого я ніколи раніше не бачила. Його
пальці глибше впились у мою руку. Ми передихнули.
— Діти? — з порога покликала тітка Анджеліна. — Давайте. Торт
готовий.
Я обережно потягнла себе за руку, і його рука опустилася. Я ступила на
крок від нього. Наші очі ніколи так не тремтіли.
— Діти?
Я розвернуласяі побігла галявиною. Він пішов за мною, і я уявила, як він
хапає мене й притискає до землі.
Фінні, мій Фінні, поцілував мене. Це було жахливо. Це було дивно і
чудово. Було таке враження, ніби я спостерігаю за метеоритним потоком і не
знаю, чи означає це, що зірки падають, а небо розпадається.
Коли я повернулася додому, я закрила жалюзі й уткнулася обличчям у
подушку. Сльози були гарячі в моїх очах і було важко дихати.
— Що ти робиш? — Я запитала. — Що ти робиш? — Я шепотіла йому
це знову і знову, поки не заплакала, і заснула.
Наступного ранку, поки матері готували наш новорічний бранч, ми з
Фінні сиділи на дивані в трьох футах між нами й не розмовляли. Ми дивилися
прямо перед собою.
На моїй руці там, де його рука стиснула мене, було чотири круглі синці.
Він ніколи раніше не робив мені боляче.
І ми більше не були друзями.
***
Це несправедливо, я не була готовою. Це не моя вина. Він поцілував
мене, тому що хотів поцілувати дівчину, чи поцілував мене тому, що я мала
робити, я не була готова, я небула готова, я не знала.
— Час, — каже містер Лаугеган. Я впускаю ручку, і вона скочується з
мого столу на підлогу. — Гаразд. А тепер перечитайте те, що ви написали. Там
є історія?
 Розділ 54
Я п’ю біле вино з блакитного кухля. Вечірка велелюдна і гаряча, вдалася.
Деякі люди одягнені як пірати або бродяги. Я одягнена, як я, у блакитну
футболку, чорну спідницю, неонові колготки та сріблясту тіару. Я спостерігаю
за вечіркою одна, притулившись до дверей вітальні. Брук і Ной готують напої
на кухні. Я не знаю, куди поділися Алекс і Саша. Енджі та Преппі Дейв
притулилися на дивані, п’ють кока-колу та шепочуться. Джеймі стоїть на
журнальному столику й розповідає історію своїй захопленій аудиторії. Він
широко розводить руками і знизує плечима, а всі сміються.
— Тож я знову повернувся до машини, — каже він. Цього разу один сміх
виділяється, і я оглядаю його в інший бік кімнати. Сільві сидить, схрестивши
ноги, на підлозі поруч із диваном, із пивом у руці й сяючими очима. Я знаю
цей погляд. Джеймі зачарував Сільві. Це відбувається досить легко і практично
з кожним.
Джеймі відкидає голову, щоб посміятися над власним жартом, а Сільві
посміхається. Мій рот розтягується у власну посмішку, і я спостерігаю, як
Джеймі зістрибує з журнального столика й бере поклін. Зараз він може
подобатися Сільві, можливо, навіть хотіти її, але він пливе через кімнату до
мене. Джеймі кладе руки мені на стегна й нахиляється.
— Гей, — каже він.
— Це була дуже цікава історія.
— Я знаю, — каже він. Тепер, коли його епічна історія завершена,
кімната знову починає наповнюватися іншими голосами, тихим дзижчанням
навколо нас. Він так близько, що все, що я бачу – це його глузливі очі, які
сміються і дивляться мені в очі.
— Я дуже хочу... — кажу я.
— Що хочеш? — він каже.
— Побути з тобою наодинці, — кажу я. Шкіра морщиться навколо його
очей, коли він посміхається.
— Ходімо, — каже він. Я хитаю головою.
— Якщо всі побачать, що ми йдемо разом, вони теж можуть пірнути під
мотузку, — кажу я. Перш ніж усі прийшли, я натягнула шматок мотузки на
сходи, щоб утримати вечірку внизу, божевілля та безлад.
— Я зараз піду, — каже Джеймі, — а ти за хвилину з напоями.
— Добре, — кажу я. Він міцно цілує мене, притискаючи до дверної рами,
як зазвичай ніколи не робить перед іншими. Він залишає мене задиханою і
червоною. Я нахиляю бокал і допиваю вино одним ковтком.
Я підходжу до дивана й опускаюся біля Енджі. Я обхоплюю руками рот
і нахиляюся до вуха Енджі.
— Шепотіть, шепотіть, — кажу я. Вона ніжно штовхає мене і сміється.
— Що ви тут замишляєте? – Я кажу.
 — Ми збираємося одружитися, — каже Преппі Дейв.
— Можливо, у грудні, — каже Енджі. — Незабаром ми скажемо батькам.
—
входить
міцніше
на
зустріч, яку я маю залишити в спальні.
— Добре захищайтеся, — каже Преппі Дейв.
— Так, — каже Енджі. Я сміюся, відриваю руку від дивана,
відвертаючись, і натикаюся на груди Фінні.
— О!
— Вибач, — каже він, хоча це явно моя вина. Коли я зіткнулась з ним,
його напій розлився. Він витирає груди однією рукою, а я шукаю, чим би
витерти йому сорочку.
— О, крихітко, — каже Сільві. Вона торкається його грудей і кудкудакає,
як квочка.
— Мені дуже шкода, — кажу я.
— Все добре, — каже Фінні.
— Від тебе буде тхнути алкоголем, крихітко, — каже Сільві.
—
випити з нашої заначки. Він обходить зі мною стіл, і ми йдемо на кухню.
— Тобі не потрібно цього робити, — каже Фінні.
— Це справедливо, — кажу я.
— Це дуже мило з твого боку, Оутем, — сказала Сільві
Ми з Фінні нічого не відповідаємо.
На кухні Брук і Ной намагаються приготувати шейкер для мартіні,
поставивши пластиковий стакан на скляний стакан. Краплі горілки
розлітаються по кімнаті при кожному струшуванні.
— Я не думаю, що це працює, — каже Ноа.
— Ні, — каже Брук. Вона сумно кладе імпровізований шейкер.
— Гей, — кажу я, — зроби щось для Фінні з нашої заначки.
— Хочеш мартіні на замовлення? — Ной питає. Я відкриваю ящик і
дістаю кухонний рушник.
— Скажи ні, — раджу я.
— Гм, — каже Фінні, — можливо, щось таке, що не створить безладу на
кухні тітоньки Клер.
— Хто? — Брук каже.
 — Моя мама, — кажу я. Я простягаю Фінні рушник, і він витирає груди,
але його сорочка зараз лише волога, і це не приносить особливої користі. Поки
Брук і Ноа варять ром для Фінні, я наповнюю свій кухоль і пластиковий стакан
вином.
— Ось тримай, мій добрий чоловіче, — каже Ной.
— Дякую, — каже Фінні. Ми втрьох – я, Фінні та Сільві – повертаємося
до вітальні. У коридорі порожньо. Я пірнаю під мотузку й дивлюся через плече,
щоб ніхто не побачив.
Фінні стоїть унизу сходів, навіть не торкається напою, що тримає в руці.
Сільві пішла. Я чую її сміх у сусідній кімнаті.
— Гей? — він каже.
— Так?
— Не забувай, що ти мені обіцяла, гаразд?
Я намагаюся перегорнути всі свої спогади про нас, намагаючись знайти
обіцянку, яку ще не порушено. Обіцянок було багато, залишилося небагато.
— Не тоді, коли ти п’яна, — каже він. Я міцніше тримаю вино, і я
відчуваю, що починаю кивати, а потім знизувати плечима.
— Тобі не потрібно турбуватися про мене, Фінеасе, — кажу я. — Гаразд?
Він дивиться на мене, не кліпає, не рухається. Він не червоніє. З сусідньої
кімнати Сільві кличе його по імені. Він ніби не чує. Я ковтаю, намагаючись
виштовхнути серце з горла.
— Добре, — кажу я, — я не… ми не збираємося, гаразд?
— Добре, — каже він і повертається на п’ятах.
— Фінн? — кличе Сільві.
 Розділ 55
— Отже, ти чула про День подяки? — каже Фінні, прицілюючи свій
більярдний кий навпроти білої кульки. Він б’є і розбиває трикутник у центрі
столу. Кульки котяться у всіх напрямках. Одна потрапляє у ліву лунку.
— Ця зараховується? — кажу я. Фінні знизує плечима й подає мені знак
бити, — ми могли б це зарахувати, оскільки ти все одно виграєш.
— Ти цього не знаєш, — каже він.
— Знаю, — я нахиляюсь і намагаюсь прицілитись, як він.
— Не тримай його ззаду так високо, — каже він, — а також не горбся.
— я все одно б’ю по кульці збоку. Вона відскакує від бортику і вдаряється об
підлогу. Фінні хапає її та повертає на стіл. Він відкриває рота, щоб пояснити,
що я зробила неправильно.
— Що ти говорив про День подяки? — кажу я. Він дивиться вниз і починає
готуватися до наступного удару.
— Мій батько хоче, щоб я приїхав до нього та познайомився з його
дружиною і дочкою, — він б’є, і біла кулька котиться не туди, куди я думаю він
планував, але не потрапляє в лузу.
— У тебе є сестра? — кажу я. В грудях пече, а в животі утворилася пустота.
Фінні знизує плечима, і будь-хто інший міг подумати, що йому немає до цього
різниці. Я знаю, що він переймається. І це ще один конкурентний зв’язок.
Спочатку Сільві, тепер ця сестра. — Як її звати?
— Елізабет.
— Скільки їй років?
— Чотири, — каже він. Я трохи розслабляюсь.
— Як давно ти про неї знаєш? Чому мені не сказав? — він знову дивиться
на мене. Ми стоїмо один навпроти одного, по різні сторони столу, тримаючи
більярдні киї в руках. Навколо нас шумлять інші розмови, стукають кульки. Я
знаю, чому він мені не сказав: тому, що ми майже не розмовляли один з одним,
в той час, коли вона народилася. Хоча він не намагається мені це нагадати.
— Твоя черга, — каже він.
— Отже, ти не будеш з нами на День подяки? — кажу я. Б’ю, і біла кулька
влучає в помаранчеву цифру шість, яка безрезультатно б’ється об бортик і
котиться, доки не зупинилась.
— Ні, буду, — каже він, — я маю прийти пізніше ввечері, щоб допити
коктейлі та доїсти залишки їжі.
— О, — кажу я. Він б’є, і ще одна кулька котиться в лузу.
— Ти виглядаєш так, ніби відчула полегшення, — каже він, посміхаючись.
 — Ти хотів провести з ними весь весь день? — Фінні знизує плечима. Я
нахиляюсь та намагаюсь прицілитись.
— Стоп, — каже він, — я не можу цього витримати.
— Що?
Він не відповідає, але обходить стіл і стає позаду мене. Він кладе свої руки
на мої. Вони сухі й теплі. Його стегно тисне на моє.
— Ось так, — каже він, поправляючи мої руки. Я заплющую очі. Це все
ще ми. Його руки тиснуть на мої. Переводжу подих. Чую стукіт кульок.
— Ой, — каже Фінні. Розплющую очі. Кулька, в яку ми цілились,
відскакує від борту і повільно котиться, доки не зупинилась. Ми випрамляємось
і відходимо один від одного.
— Мені здається, я настільки велика помилка, що навіть ти не зможеш це
виправити, — кажу я. Він не відповідає і не рухається, щоб прицілитись.
— Фінні? — кажу я. Він моргає.
— Це була не твоя провина, — каже він, — а моя, — він знову простягає
мені кий.
 Розділ 56
Ми в будівлі суду в центрі міста. Я тримаю свою нову цифрову камеру,
подарунок на День народження. На Енджі коротка біла сукня з синіми
колготками. У її волоссі закріплена велика біла квітка. Зараз я бачу лише її
спину, але коли вона повернеться в профіль, я побачу ледве помітну опухлість її
обличчя. Дейв у сірому костюмі. Його волосся зачісане та укладене гелем. Його
мати плаче. Я не впевнена сльози щастя це чи ні. Підіймаю фотоапарат і роблю
ще один знімок. Джеймі нахиляється і дивиться на екран. Він схвально киває.
Ми всі сидимо в одному ряду зліва. З іншого боку сидять троє товаришів Дейва
по команді. Вони єдині молоді люди, не рахуючи нас. Решта - батьки, дідусі та
бабусі, кілька тіток і дядьків. У натовпі є одна дитина, яка кожні кілька хвилин
скрикує і знову замовкає.
Я знову беру Джеймі за руку.
— Ми наступні, — шепочу я. Він коротко посміхається і зжимає мою руку
у відповідь.
Дейв та Енджі повертаються один до одного, я відпускаю руку Джеймі й
знову підіймаю камеру. Її усмішка наносить мені удар в живіт; руки тремтять і
фото виходить розмите. Я видаляю його, перш ніж Джеймі побачить.
Одного дня, я буду такою ж щасливою, кажу я собі.
Енджі та Дейв стискають руки один одного, і я думаю про його руку над
своєю, поки ми цілилися більярдним києм. Я стискаю руку Джеймі.
 Розділ 57
Цілий день матері нагадували, що це наше останнє Різдво перед
коледжем, і нам з Фінні було складно не закочувати очі чи не сміятися, коли
вони ставали занадто сентиментальними. Іноді наші погляди зустрічалися, і ми
мовчки попереджали одне одного не піддаватися й лише пирхали чи зітхали у
відповідь. Ми не розуміли, наскільки все зміниться наступного року, тож для
нас все виглядало смішно та плаксиво.
Батьки подарували мені ноутбук. Вони сказали, що він знадобиться для
виконання шкільних завдань. Я вирішила, що він знадобиться для моєї
творчості. Я почала дещо нове, таємниче, і тепер я зможу носити цю таємницю
з собою, куди завгодно, куди б я не пішла, тримаючи в сумці на плечі.
Фінні отримав від батька звукову систему для своєї червоної машини.
Він ніколи не захоплювався музикою, але він знизав плечима й ніби
посміхнувся.
***
Ми
святкуємо
з'являється
повністю
виправити
дереву
знову
не
відкидається на подушки й витягує перед собою довгі ноги.
На День подяки, коли він ввечері пішов від нас до своєї нової іншої
«сім’ї», наші погляди ненадовго зустрілися, але ми нічого не сказали. Без нього
я сиділа в кутку з книжкою і рано пішла до себе в кімнату. Я нічого не дізналася
від матерів про те, як він провів вечір, і він не обмовився й словом про це на
уроці фізкультури. Все, що я знаю, це те, що сьогодні ввечері він нікуди не піде.
Матері сміються на кухні, а Джиммі Стюарт у фільмі стрибає в басейн.
Ми посміхаємося, і починається реклама. Я підводжуся.
— Хочеш кока-колу? — кажу я.
— Звичайно, — каже він.
Я б'ю його по нозі.
— Ти заважаєш мені, — кажу я, і він прибирає ноги, а потім знову
витягує їх за мною, наче шлагбаум.
Ці ноги вивели нашу школу на фінал державного чемпіонату з футболу
цієї осені. Я ходила на їхню останню гру з матерями і спостерігала, як він бігає
півтори години. М’язи на його ногах, те, як він підняв сорочку, щоб витерти
піт з обличчя, зосередженість в його очах, коли він біг – все це змусило моє
серце стиснутись. Я відчувала, ніби ніколи більше не побачу його за грою, і
я чомусь знала, що вони програють чемпіонат, і це буде остання гра Фінні в
історії. Остання гра Фінні в історії школи, подумки виправилась я, але у мене все
ще боліло в грудях, коли пролунав свисток, і він поплентався полем з поразкою.
На кухні мама перевіряє баранину, а тітка Анджеліна наливає келих
вина.
— Ще двадцять хвилин, — каже мама.
—
холодильника
любимо
вирішили,
з
перетворилось
не
При кожній нагоді він досі каже, що мої стосунки з Фінні дивні.
— Кидай, — каже Фінні, коли я повертаюся. Він простягає руки.
— Ти померти хочеш чи що? — питаю я. Я перетинаю кімнату і даю
банку йому в руки.
— Ні. Навіть якби ти влучила мені в голову, ти не зможеш кинути її
настільки сильно, щоб завдати реальної шкоди, — я сідаю на свій бік дивана й
відкриваю банку. Мабуть, він має рацію. Я роблю свій перший ковток, і в цей
час він щось говорить занадто тихо, так що я його не чую.
— Що ти сказав?
Фінні прочищає горло.
— Мені бракуватиме уроків фізкультури з тобою, — каже він.
— Тобто тобі не буде з кого сміятися на фізкультурі?
— Ні, я маю на увазі, що сумуватиму за часом, проведеним з тобою.
У горлі виникає клубок. Я знизую плечима, посміхаюся і намагаюся
щось відповісти.
— Ми весь час бачимося. Ми вечеряємо з матерями приблизно двічі на
тиждень.
— Я знаю, — каже Фінні. Він дивиться на свою банку. — Але все одно...
Нам слід зустрічатись не тільки, коли ми вимушені це робити. Можемо сходити
в кіно чи щось таке.
— Гм, — кажу я. Тепер я знову відводжу погляд. Я відчуваю тепло і
тремтіння всередині і нічого не можу відповісти. Імовірно ми можемо пройти
повне коло, від найближчих людей до незнайомців, і від майже друзів до...
До кого?
Ким би ми могли бути зараз? Можна любити двох людей одночасно, але
чи можна залишатися при цьому вірним одному?
Я дивлюся на його обличчя, його розчервонілі щоки та блакитні очі, і
мені хочеться сказати «Звичайно». Я занадто сильно цього хочу.
 — Я не впевнена, Фінні, — кажу я. Навіть дозволити собі назвати його
ім’я боляче. — Я не знаю, як відреагує Джеймі. Це може бути трохи дивно.
— А я думав, що Джеймі та Саша весь час гуляють разом.
— Так, — кажу я, — але ж вони друзі…
Я здригаюся і більше не можу говорити. Я дивлюся прямо перед собою
і намагаюся дихати і при цьому не тремтіти.
— Зрозуміло, — зітхає Фінні. Я чую, як на кухні дзвонить мамин
мобільний. Я роблю глибокий вдих і встаю.
— Мабуть, уже скоро будемо вечеряти, — кажу я. Фінні дивиться в
телевізор і нічого не відповідає. Я обходжу журнальний столик і якнайшвидше
йду з кімнати.
У ванній я сідаю на край ванни і притискаю долоні до очей, поки не бачу
в темряві дивні фігури. Мої пальці тремтять.
— Не плач, не плач, не плач, не плач, — шепочу я.
— Фінні! Оутем! — кличе тітка Анджеліна.
Ми з Фінні зустрічаємось у холі й нічого не кажемо одне одному. Ми
разом заходимо до їдальні й зупиняємося на порозі. Годину тому ми з Фінні
накрили стіл на п'ятьох осіб. Тітка Анджеліна прибирає з одного місця фарфор і
столове срібло. Вона несе їх на кухню. Мама ставить каре ягняти на стіл і сідає,
поклавши руки на коліна.
— Мамо? — запитую я. — Куди подівся тато?
— Я не знаю, люба, — каже вона, — але він подзвонив, щоб сказати, що
сьогодні ввечері не його не буде.
— Оу, — кажу я.
Тітка Анджеліна повертається в кімнату і кладе руку на плече моєї
матері.
— Сідайте, дітки, — каже вона. Її голос і обличчя благають нас. Фінні
робить крок вперед, але я стою на місці. Він повертається і дивиться на мене.
Наші очі зустрічаються. Він простягає руку й кладе мені на плече.
— Сідай, Оутем, — говорить він. Він ніжно стискає руку і посміхається.
— Добре, — відповідаю я.
Тітка Анджеліна та Фінні розмовляють, поки ми їмо. Після цього матері
закриваються на кухні, а ми з Фінні дивимося телевізор до півночі. Ми більше
нічого не говоримо одне одному.
 Розділ 58
Джеймі відповідає на останньому гудку, якраз перед тим, як увімкнеться
його кумедний та дотепний автовідповідач. У нього сонний голос. Восьма
година ранку, перша субота після початку навчання. Цього року ми закінчуємо
школу й повинні розпочати доросле життя.
— Джеймі?
— Що? Я спав.
— Джеймі, мої батьки розлучаються, — настає тиша. Я уявляю, як він
сидить, потираючи обличчя однією рукою.
— Боже, красуне, мені шкода.
— Я навіть не знаю, чому я засмучена, — кажу я. Я сиджу в своїй кімнаті,
згорнувшись калачиком на стільці. Надворі дощ, темно і холодно. У мене на
плечах ковдра, а моя щока спирається на коліно. — Навряд чи щось зміниться.
Мабуть, десь тиждень тому тато переїхав у квартиру в центрі міста, а я навіть
не помітила цього.
— Коли ти дізналася?
— Вони розказали мені вчора за вечерею. І наговорили всі ті дурниці
про те, що це не моя провина, і вони обоє все ще люблять мене і таке подібне,
ніби мені шість років.
— Чому ти не подзвонила мені?
— Я дзвонила, але ти не відповів.
— О чорт. Я згадав. Я був у кіно з Сашею…
— Я знаю. Все гаразд.
— Я хотів тобі передзвонити.
— Все добре, — кажу я. Мої слова звучать різко, але Джеймі нічого про
це не говорить. Я ковтаю. — Як думаєш, ти міг би прийти до мене?
— Так, — каже Джеймі, — тільки дозволь я спершу прийму душ. Гей,
хочеш піти кудись поснідати?
— Не думаю, що зможу зараз їсти.
— Ти впевнена?
— Так, — кажу я. Я міцніше загортуюсь у ковдру. — Просто прийди й
обійми мене.
— Буде зроблено, красуне. Побачимось за хвилинку.
— Почекай! Джеймі?
— Що?
— Ти ніколи не покинеш мене?
— Ні.
 — Обіцяєш?
— Так.
— Гаразд, бувай.
— Бувай. Люблю тебе.
— Я теж люблю тебе, Джеймі.
Я кладу телефон на стіл і дивлюся на дощ за вікном.
Розділ 59
У школі Енджі дозволяє мені помацати її живіт. Він ще не дуже великий,
але натягнутий, мов барабан. Тепер про неї знають всі в школі, а ще всі мої
друзі знають про моїх батьків. Одного разу під час обіду Алекс запитує, чи це
означає, що моя мама і тітка Анжеліна нарешті будуть разом. Саша б’є його по
плечу і називає ідіотом.
— Серйозно, чувак? — каже Джеймі. — Ти серйозно щойно це запитав?
— Ви всі теж про це думали! — каже Алекс. Він потирає плече, яке Саша
вдарила своєю рукою.
— Так, але ми не збиралися питати, — каже Ной.
— Ной! — шипить Брук.
— Послухайте, я знала, що ви про це думаєте. Мені байдуже. І ні, вони
не разом.
— Оутем, хочеш знову торкнутися до мого живота? — каже Енджі. Вона
знає, що мене це підбадьорює.
— Звичайно, — кажу я.
Більше нічого не підніме мені настрій. Я ненавиджу зиму. Лікар Сінг
підвищив дозу моїх ліків. Минулого семестру я сказала панові Лауегану, що
починаю працювати над романом. Мені не хочеться багато працювати, але і
розчаровувати його також.
— Можливо, тобі потрібно взяти одну із тих сонячних ламп, щоб сидіти
під нею, — каже Джеймі. Він везе мене зі школи додому. Падає сніг, але він не
прилипає, а розтає на лобовому склі і розтікається тонкими струменями води.
— Це не тільки через погоду, Джеймі. Мої батьки подають на
розлучення.
— Так, але ти також впадаєш у депресію щозими, тому, можливо...
— Тобі набридло піклуватися про мене? Я повертаюся набік, спеціально
обличчям до нього.
— Боже, Оутем, звісно ні. Я просто сказав, що, можливо, це допоможе.
— Вибач, я тебе люблю.
— Я тебе теж люблю. Він вмикає склоочисники, а ми мовчимо решту
дороги.
 ***
Енджі та Преппі Дейв показують нам свою квартиру-підвал в будинку
його батьків. У них є ліжко та кухонний стіл. Нам заборонили залишатися дуже
довго. Батьки Дейва говорять, що дарують їм місце для життя, а не відпочинку.
У школі всі думають, що це не круто, що вона заміжня, тому дивляться на Енджі
з презирством. Вона, здається, не помічає нікого, а кожного разу, коли її рука
лежить на животі, вона посміхається.
***
Наприкінці березня Саша розриває стосунки з Алексом. Вона каже, що
їй добре зараз, і я вірю. Вони домовилися піти разом на випускний в кінці квітня,
як в старі-добрі часи. А потім Брук і Ной розповідають нам випадково, що не
планують бути разом, коли вступлять до коледжу. Вони не навчатимуться в
одному університеті, тому не хочуть руйнувати те, що мають, намагаючись
вберегти стосунки. Жоден з нас, крім Саші і Джеймі, не збирається ходити в
один коледж. Іноді, коли ми разом, ми говоримо про закінчення середньої
школи. І про те, що ми завжди будемо друзями.
***
Майже кожного разу ми вечеряємо з тіткою Анжеліною і Фінні ближче
до ночі. Потім мама залишається там допізна і не повертається додому, поки
я не ляжу спати. Я ненавиджу бути вдома сама, тому іноді приношу домашнє
завдання і виконую його на їхньому кухонному столі. Фінні приєднується до
мене, і ми разом виконуємо домашнє завдання за звичкою, але не так багато
говоримо, як раніше. Щовечора Сільві телефонує йому, він бере слухавку і йде в
іншу кімнату на пів години, а потім повертається і запихає його в кишеню, перш
ніж сісти. Я чула в школі, що вона не піде навесні до коледжу. Вона збирається
поїхати до Європи на літо, а потім візьме річну відпустку, аби знайти себе чи
щось типу цього. Я хочу запитати Фінні, чи планують вони залишитись парою,
але не можу.
Я повинна проводити один вечір на тиждень із татом, але це не завжди
виходить. Коли це відбувається, він веде мене до ресторану в місті, завжди
запитує про школу та Джеймі. Йому завжди подобався Джеймі. Татова квартира
виходить на річку й арку. У нього є друга спальня, якою, за його словами, я
можу користуватися, коли мені заманеться. Я не знаю, для чого б могла її
використовувати. Кілька зелених пагонів починають з’являтися ще на початку
квітня.
Все ще холодно, але справи потроху покращуються.
Але лише потроху.
 Розділ 60
— Ти збираєшся голосувати за Фінна? — запитує Саша.
— Навіщо? — говорю я. Ми в Goodwill, переглядаємо весільні сукні на
старих стелажах. Це Сашина ідея її випускної сукні. Мама змусить мене
придбати сукню в універмазі; вона каже, що потрібно купити мені справжню
випуску сукню. Я не сперечалася з нею так затято, як могла б в минулому. Брук
також придбала випускну сукню в універмазі. Вона каже, що великий вибір
суконь з кошмарними блискітками є в торговому центрі, але знайти щось круте
виявилось набагато важче, ніж я думала.
Енджі шиє собі сукню з синього крепу. Їй важко знайти одяг зараз.
Свекруха купує їй сорочки для вагітних. Такі б Сільві одягла, якби колись
потовстішала. Переважно Енджі носить гігантські футболки з принтом гуртів,
які розпалися в дев’яностих.
Енджі простягає мені підробку на бутафорську вікторіанську сукню з
високим коміром, аби я могла роздивитися.
— Якщо ти захочеш сказати Алексу, щоб він тримав руки при собі, ось
це згодиться, — кажу я і знову повертаюсь до пошуків стелажа.
— Ну, оскільки я збираюся стати останньою незайманою серед наших
друзів, я могла б одягнутись відповідно, — каже вона. Я знову підіймаю очі.
Сашина сукня перекинута через одне плече.
— Джеймі сказав тобі про це? — запитую я.
Вона киває.
— Так, чому ти цього не зробила?
Я знизую плечима.
— Я не знаю, — кажу я, і чесно кажучи, — це здається нереальним, я
вважаю.
— Ну, у вас є два місяці й один тиждень, щоб все буде дуже реально.
— Так, мабуть так, — кажу я. Перебираю пальцем пожовкле мереживо
на найближчій сукні. — Що ти говорила про Фінні?
— О, ти збираєшся голосувати за нього як за короля випускного? Я
відчуваю, як моє обличчя кривиться у гримасу.
— Він збирається балотуватися на короля випускного? — кажу я.
— Так, разом із Сільві. Я думала, ти знаєш. Я не здивована тим, що я не
знала. Коли ми з Фінні розмовляємо, він ніколи не згадує Сільві. З часів Різдва
він тільки запитує, як у мене справи, я кажу, що добре, а потім ми дивимось
телевізор або виконуємо домашнє завдання. Іноді ми говоримо про школу чи
погоду.
— Здається, це була ідея Сільві, — кажу я. — Ні, чекай, я знаю, що так
і було. Він ненавидить бути в центрі уваги.
— Але він такий популярний, — каже Саша. Я знизую плечима.
 — Це не його вина, — кажу я. — Він симпатичний.
— Мабуть, — каже Саша. — І він такий гарячий. Я знову знизую
плечима. Вона дивиться вниз на сукню в своїх руках. — Я буду виглядати так
круто, — каже вона.
***
Ми з мамою ходимо по магазинах у перші дні, коли справді відчувається
весна. Обличчя у мами схудло, під її очима завжди кола, але сьогодні вона
схвильована.
— Зараз, — каже вона, коли ми підіймаємося ескалатором ближче до
вечірнього одягу, — все рожеве повністю під забороною?
— Ні, якщо це не зухвалий рожевий, — кажу я. — Але якщо це милий,
дівчачий рожевий, тоді так. Можливо, якийсь відтінок саркастично-рожевого,
якщо він не надто різкий.
— Я матиму це на увазі, — каже вона.
***
Для неї я спробую всі види рожевого. Я ношу синє і зелене, тому що тато
кидає її, і ми розглядаємо жовтогаряче й червоне, тому що увесь світ тепер
відкритий для нас. У дзеркалі я бачу дівчину, якою я могла б бути, якби
займалася черлідингом. Я бачу, що я була б тією дівчиною, яка вміла б крутити
колесо та мати більше друзів, ніж улюблених книг. Кожна сукня — це ще одна
дівчина, якою я не є.
Тоді ще одна. Бежевий атлас, майже кольору моєї шкіри, з одним, лише
одним шаром чорного фатину поверх спідниці і ліфа. Корсет зверху і чорна
стрічка, яку мама зав’язала ззаду. Ми дивимось на мене у дзеркалі.
— Добре, — каже мама. — Так.
— Будь ласка, — говорю я.
— Ох, так, — каже вона. Я посміхаюсь, а потім сміюсь. Я намагаюсь
тримати волосся руками, але воно заплутується у моїх пальцях.
Розділ 61
—
погляд
збиралися
забирають.
цинічними. Не круто думати, що випускний вечір – це велика справа.
— Це стара весільна сукня, — кажу йому. Сукня, хоч ідея класна в теорії,
не така чудова, як ми думали. Вона виглядає гарно, але також наче вона
збирається на вечірку на Хелловін. Саша вважає, що вона виглядає
приголомшливо, а я їй нічого не говорила. Енджі виглядає приголомшливо, і
ми всі говорили їй про це з певним благоговінням. З її гнучкою вагітністю,
оповитою блакитним кольором, і світлим волоссям, зібраним у м’які локони,
вона схожа на картину Мадонни епохи Відродження. Дейв не відривав від неї
ні очей, ні рук.
— Мені подобається твоя сукня, — каже Джеймі.
— Я гарно виглядаю?.
— Сама знаєш.
— Посміхніться! — каже моя мати. Ми посміхаємося і притискаємося
щокою до щоки.
— Ми можемо піти? — кличе Брук. Вона одягнена в саркастичний
рожевий колір, який я намагалася пояснити мамі, з розкльошеною короткою
спідницею та чорними мереживними рукавичками. Її волосся зібрано в пучок,
як у балерини. Ной одягнений у відповідний рожевий смокінг із чорною
сорочкою та краваткою.
У смокінгу Джеймі гарний, як плейбой 1950-х років, він виглядає
ввічливим і різким, і якби я щойно зустріла його, я б не повірила, що він не
розіб’є моє серце.
— Ще одне фото, щоб усі разом, — каже Сашинамама. Ми
притискаємось і обхоплюємо руками один одного за талію.
— Ой, — каже Брук. — Ти наступив мені на палець ноги.
— Посміхніться! — каже моя мати.
***
У нас немає лімузина. Діти, які орендують лімузини, претензійні й
сприймають випускний бал надто серйозно. Я їду на пасажирському сидінні в
машині Джеймі, а Саша та Алекс позаду. Ми припаркуємося позаду готелю та
пливемо між лімузинами та дівчатами в досить великих сукнях, щоб розмістити
сім’ї, доки не зустрінемося з іншими біля дверей.
— Гей, — каже Ной, — я думаю, що всередині є їжа.
— Їжа, звичайно, є, — каже Саша.
— Яка їжа? — Алекс каже.
— У запрошеннях було сказано, що буде фуршет, — кажу я.
— Я така голодна, — каже Енджі.
— Звичайно, — каже Дейв.
— О, мовчи. — Він цілує її, тримаючи руки на стегнах, і я відводжу
погляд.
— Де твоя тіара? — каже Сільві. Ми всі повертаємось і дивимося на неї.
Вона та Фінні стоять біля нас. Здалеку я бачу Алексіс і Вікторію, які виходять
з лімузина.
— Діадеми на кожен день, — кажу я. — Це особлива ніч.
— О, — каже вона. Хлопчики сміються. Фінні дивиться на них і смикає
її за руку.
 — Ходімо, — каже він.
— До зустрічі всередині, — кажу я. Фінні киває, і вони йдуть геть.
— Ну, оскільки це особливий вечір, ми повинні піти з’їсти трохи цієї
особливої їжі, — каже Алекс.
— У повітрі літає магія. Я це відчуваю, — каже Джеймі.
— Замовкніть, хлопці, — кажу я. — Вона думала, що ти смієшся з неї.
— Це не наші проблеми, — каже Саша.
— До речі, ми точно сміялися з вас, — каже Ноа.
— Навіть я думав, що це смішно, — каже Преппі Дейв. Усі сміються, і
ми слідуємо за натовпом усередину. Зі стелі звисають срібні зірочки, а на столах
блищать блакитно-білі.
Ми їмо кубики сиру і здебільшого жартуємо під музику. Хлопці
знімають куртки і перекидають їх на стільці. Ми танцюємо повільно і міняємо
партнерів. Я танцюю з Ноєм і Алексом, Дейв не залишить сторону Енджі.
Я бачу Фінні двічі: один раз, коли ми з Джеймі коливаємося під пісню
про кохання, і другий раз, коли він і Сільві короновані королем і королевою.
Його обличчя червоне, як яблуко, і я сміюся, плескаючи йому в долоні, і наші
погляди на мить зустрічаються. Потім він знову зникає, і ніч йде далі.
Під час останньої повільної пісні мені стає спекотно і ми з Джеймі
рухаємося разом, притиснувши стегна й щоки. Я трохи притуляюся до нього
своєю вагою, і він тримає мене.
— Я кохаю тебе, — кажу я, і в цей момент це здається одкровенням. Я
хотіла би пояснити йому, що я справді це маю на увазі прямо зараз. Його пальці
втискаються мені в спину.
— Я ніколи не зроблю тобі боляче, — каже він і дозволяє мені
притиснутися ближче.
Це був один з наших найкращих моментів.
 Розділ 62
Джеймі відвозить мене зі школи додому, коли я згадую про це. Чудовий
день, небо чисте і вітер віє на деревах. Я хочу опустити вікно, але Джеймі не
любить, коли я це роблю, і мені доведеться благати. Моя книжкова сумка
лежить на підлозі, а коліна підтягнуті до грудей. Виїжджаємо зі шкільної
стоянки.
— Я думаю, що нам варто поговорити про це, — кажу я.
— Про що?
— Про... — Мені не спадало на думку, що він точно не зрозуміє, що я
маю на увазі, і тепер я не можу це сказати. — Про те, що ми домовилися, що
станеться після закінчення школи.
— О, — каже він. Їде мовчки. Він дивиться прямо перед собою. Він мені
нічого не пропонує.
— Я все ще не приймаю таблетки, — кажу я. — Я могла би почати.
— Ні, — каже він, — тобі не потрібно цього робити.
— Тоді тобі доведеться купити презервативи і, можливо,
потренуватися...
— Оутем, я зараз навіть не можу про це думати. Я дуже напружений
через екзамени... та все інше. Давай просто не будемо говорити про це зараз.
— Добре, — кажу я. Я пишаюся тим, що, на відміну від інших хлопців,
він не настільки зосереджений на сексі, щоб не міг думати про інші речі.
— Я люблю тебе, — кажу я, цілуючи його й виходячи з машини.
— Я тебе теж, — каже він.
 Розділ 63
Впродовж
О’Брайана
випускного”.
наповнені
досягла,
середній школі було лише додатковим заняттям.
— Оутем Р. Девіс, — каже вчитель, і я йду вперед, щоб отримати диплом.
Пам’ятаю, що маю посміхатися. Дорослі тиснуть мені руку і вітають, дивуючи
мене своєю щирістю. Фотограф робить декілька фото, коли я тисну руку місіс
Блек. На одну мить я бачу плями, а потім повертаюсь на місце, хоча більше це
схоже на блукання.
Пізніше, коли ми зняли мантії і вчителі відпустили нас шукати свої сім’ї,
у холі занадто людно, щоб ходити і шукати їх. Я бачу Енджі з Дейвом та її
родиною, і обіймаю її, перш ніж натовп відштовхнує мене. Бачу Брук та Ноя в
кутку, вони тримаються за руки, тихо розмовляючи. Уяляю, якщо вони говорять
про свій план розійтися восени - я все ще цього не розумію.
Відчуваю як у кишені дзвонить телефон.
— Мамо? — мені доводиться майже кричати, щоб почути себе.
— Люба, ми біля вітрини. Бачиш нас? — вона також кричить. Я озираюсь
і встаю навшпиньки.
— Ні, — я бачу Джеймі, Сашу та Алекса. Вони помічають мене, і я махаю
їм рукою. Вони починають просуватися до мене.
— Де ти? Ми можемо відправити Фінні, щоб він тебе пошукав.
— Не треба, я знайду тебе, — кажу. Джеймі зупиняється переді мною,
поруч з ним Саша, Алекс стоїть позаду них, — буду там за секунду, — кажу я
та кладу трубку.
— Привіт, — каже Джеймі, — ми збираємось перекусити. Хочеш
прийти? Я підвезу тебе додому.
— Я мушу поїсти зі своєю сім’єю, — кажу я.
— О, — каже Джеймі, — я можу прийти завтра тоді? Нам треба
поговорити. — Я відчуваю як червоніють мої щоки.
— Так, знаю, — кажу я. Нахиляюсь вперед, і Джеймі швидко цілує мене.
— Я бачила Фіна і твою маму там, — каже Саша.
— Дякую, — швидко обіймаю її та Алекса й просуваюся у напрямку,
який вона вказала.
Коли матері мене бачать, то починають збуджено махати руками, а Фінні
дивиться на них і сміється. Тато в Японії. Він подзвонив мені сьогодні вранці.
 — Фото, фото, — каже моя мама. Ми з Фінні стоїмо поруч,
посміхаючись. Натовп починає зменшуватись, і матері намагаються знайти
достатньо місця, щоб сфотографувати нас у повний зріст.
— Отже, вітаю, — каже Фінні. Ми все ще дивимося в камери перед
собою з фальшивими посмішками.
— З чим? — кажу я.
— Насправді я не знаю, — чую, як він сміється поруч.
— Я також не знаю. Можливо, вітаю з тим, що ми вижили?
— Може бути. Але ну ж бо, це не було настільки погано? — я дивлюсь
на нього.
— Ні, мабуть, не було, — кажу я. Він усміхається і куточком ока я бачу
спалахи камер матерів.
Це було фото, яке вони поставили в рамку.
 Розділ 64
Джеймі дзвонить мені наступного ранку. Я здивована; він, зазвичай, не
прокидається раніше десятої години.
— Привіт, — каже він, — приходити ще зарано?
— Ні, — кажу я, — я прокинулась годину тому.
— Окей, круто, — його голос звучить дивно, і мій живіт перевертається.
Коли ми закінчили розмову, я йду до ванної, щоб зробити макіяж.Я пам’ятаю
його дивний голос, і в мені тріпотить нудотне хвилювання.
Я чекаю на нього на сходах із задньої сторони будинку. Ще не дуже
тепло, але яскраво світить сонце, яке сушить росу на траві та загріває сходи. Я
чую, як наближається машина, і сідаю рівніше, але це всього на всього Фінні.
Він помічає мене, сидячу на сходах.
— Привіт, — каже він.
— Привіт, — кажу я.
— Що робиш?
— Чекаю Джеймі.
— Ох, — каже Фінні.
Саме в той момент машина Джеймі заїжджає на під’їздну доріжку. Він
повільно виходить і дивиться на Фінні.
— Привіт, чувак, — каже він.
— Привіт, — каже Фінні. Він повертається та йде додому. Джеймі
підходить та стає переді мною. Я слабо йому посміхаюсь.
— Привіт, — кажу я.
— Привіт, — каже він, але не посміхається. Тоді я переконалася в цьому,
і в грудях болить так, ніби мене хтось вдарив. Я закриваю рот і ковтаю.
Що ж в кінці кінців так воно і є. Яким легким і очевидним це здається
зараз. Яким безглуздим, банальним, жахливим і реальним. Я хочу посміятися
над собою, над ним, але кутики мого рота здригаються лише один раз.
Я посуваюсь і звільняю йому місце на сходинці.
— Чому ти не сідаєш? — кажу я.
— Думав, ми могли б прогулятися, — каже він.
— Тут краще, — кажу я. Він знизує плечима, відводячи погляд. Він не
бачить, що я вже знаю. Він важко сідає, залишаючи між нами шість дюймів
вільного простору, і дивиться на свої руки між колінами. Я дивлюсь вбік,
зосереджуючись на машині Фінні, доки чекаю. Неприємне хвилювання, яке я
раніше відчувала, зникає, і мене охоплює холодний страх.
— Оутем, — каже він.
 — Так, Джеймі, — кажу я.
— Я більше не можу цього робити.
— Робити що? — кажу я, просто, щоб бути жорстокою.
— Ці відносини, — помічаю, як він повернувся до мене, щоб оцінити
мою реакцію, очікуючи побачити там здивування. Я намагаюся зробити
безвиразне обличчя, але відчуваю як печуть очі.
— Чому? — кажу я. Він глибоко вдихає.
— Я не можу бути таким, як ти хочеш, — каже він. Його тон більше
нагадує переказ вивченого напам’ять уроку, ряд питань та відповідей, — я
потрібен тобі більше, ніж можу витримати. Ти весь час у депресії…
— В мене депресія не весь час.
— Так, увесь.
— Ні.
— Ти дуже депресивна.
— Мої батьки розлучаються.
— Ти завжди була такою. Я так більше не можу.
Мої руки охоплюють живіт, і я нахиляюсь вперід, ніби намагаюсь
утримати внутрішні органи на місці. Автомобіль Фінні розмитий.
— Як довго ти відчував це? — запитую я.
— Декілька тижнів.
— Декілька тижнів? Ти хочеш викинути все, що в нас було впродовж
чотирьох років після декількох тижнів? Це тупо.
Джеймі зітхає, і вперше я не чую жалю в його голосі.
— Я знав, що ти це скажеш, — каже він.
— Слухай, у тебе справді дуже тупі причини, — кажу я, — люди у
стосунках потребують один одного, як я тебе. Знаю, що піклуватися про мене
виснажливо, і мені шкода. Можу спробувати дати тобі перерву, ми зможемо
використати це літо, щоб все повернути на місця. Я справді думаю, що це лише
неприємний інцидент.
Джеймі хитає головою. Нарешті я повертаюсь і дивлюсь на нього. Він
знову дивиться на свої руки.
— Отже, це все? Ти навіть не збираєшся спробувати? Після всього цього
часу, проведеного разом?
— Я так більше не можу, Оутем.
— Ти казав, що любитимеш мене вічно, — я так легко його не відпущу.
— Я люблю тебе, просто по-іншому, — каже Джеймі.
 — Ти все ще любиш мене, — кажу я, — просто не відчуваєш цього зараз.
Іноді зі мною таке трапляється, і я просто чекаю, поки відчуття повернуться. Я
не розходжусь з тобою. Просто даю цьому час.
Він знову хитає головою та зітхає. Я чекаю.
— Є дещо ще, — каже він. Мої вени наповнюються крижаною водою, і
мені здається, що я дивлюсь на нього здалеку.
— Що? — чую, як я це кажу, і думаю, як безглуздо запитувати те, на що
вже знаєш відповідь.
— Ми з Сашею зрозуміли, що у нас є почуття одне до одного.
Нарешті сміх, який накопичувався у моїх грудях, виривається. Моя
голова опускається між колінами, плечі тремтять.
— Зрозуміли? — кажу я. Мій сміх починає здаватися дивним, і я
намагаюсь знову його стримати. Ще раз сміюсь і хитаю головою, — Зрозуміли?
Яким з біса особливим це мало бути для вас двох.
Джеймі кладе руку мені на плече.
— Ми обоє досі любимо тебе дуже сильно, — каже він, — ми так
хвилюємося за тебе. Саша дуже хоче поговорити з тобою… — я скидаю його
руку.
— Ні, ні, ні, — кажу я, — просто зупинись. Дай мені хвилинку.
Роблю кілька глибоких вдихів. Джеймі з повагою дивиться на мене, вся
його аура випромінює співчуття. Я знову сідаю прямо й востаннє глибоко
вдихаю.
— Добре, — кажу я. Джеймі в очікуванні нахиляється вперед, — ти спав
з нею? — запитую я.
Джеймі відхиляється, ніби я його вщипнула. Він нічого не каже.
— Справді? — кажу я і моргаю, — коли?
— Ми не планували нічого з цього, — каже Джеймі, — ми почуваємось
жахливо через те, як все обернулось, і…
— Скажи мені коли! — кажу я.
Вираз його обличчя стає більш суворим, як тоді, коли він сказав, що знав
мою відповідь.
— За пару днів до випусного. Після того, як вона ходила зі мною
замовляти твій корсаж. Це було випадково. Ми почувалися жахливо, і ми
поклялися, що це більше не повториться. Проте минулого тижня обоє визнали,
що більше не можемо прикидатися. Ми піклуємося один про одного, але пок
нічого з цим не зробили. До того ж не хотіли зірвати твій випускний.
— І ви хочете кляту медаль? — кажу я. Згадую всі шість тижнів після
випускного. Я бачу якісь зміни лише за останні два тижні. Думала, ми всі
хвилюємося через закінчення школи. Вірила, що Джеймі завжди мене хотітиме.
Я ніколи не думала, що зможу звільнитися від його любові.
 — Нам шкода за те, що ми завдали тобі болю, Оутем, — каже Джеймі,
— проте ми все ще піклуємось про тебе, і…
— Хочеш дізнатися щось смішне? — кажу я, — Я завжди думала, що ти
любиш мене більше, ніж я тебе. Я завжди думала, якщо ми розійдемось, то я
буду тією, хто покінчить з цим.
— Тривалий час я також у це вірив, — каже він. На моє зізнання та його
згода викликають в мені маленьке відчуття товариськості; ми разом
переглядаємо наші стосунки і бачимо одне й те саме. Мене охопив якийсь
дивний спокій. Знову зосереджуюсь на машині Фінні.
— Тепер можеш йти, — кажу я. Мій голос тихий і рівний. Готова піти
у свою кімнату й покінчити з цим.
— Що? — каже Джеймі.
— Тобі краще зараз піти. Більше нічого сказати. Ви, хлопці, мудаки і все.
— Знаю, що ти зла, і маєш на це право, але ми не планували нічого з
цього…
— Я справді більше нічого не хочу чути, гаразд? Давай просто
закінчимо.
— Добре, — Джеймі встає. Його обличчя знову суворе. Внизу сходів він
повертається і дивиться на мене, — Саша хоче, щоб ти знала, що їй шкода. Вона
хоче поговорити з тобою, але чекатиме, поки ти їй зателефонуєш.
— Я не буду їй дзвонити. Можеш піти і сказати їй про це, — я встаю і
прямую до дверей.
— Ми дуже сподіваємося, що колись зможемо знову стати друзями, —
каже Джеймі, — ми так про тебе дбаємо. Думаю, тобі слід…
Я відчиняю двері й повертаюсь до нього.
— Джеймі, — кажу я, — оскільки ти закінчуєш наші стосунки, думаю,
що в мене має бути останнє слово. І я хочу, щоб ти знав, що я більше ніколи,
ніколи не буду твоїм другом, — я грюкнула дверима, йду до своєї кімнати і
плачу там, де ніхто не чує.
 Розділ 65
На третій день приходить мама і сідає на край ліжка. Вже полудень, але
я все ще в піжамі. Я не перевдягалась вже два дні. Я в окулярах, а моє волосся
немите. Я знаю, що стільки часу в ліжку не підтримують мої аргументи про те,
що мені просто треба побути на самоті, але я не можу знайти в собі сили робити
щось інше. Поки я спала, я практично оніміла, а оніміння добре; за онімінням
не відчуваєш біль.
— Оутем, — звертається мама.
— Я вже знаю, що ти збираєшся сказати. Ми можемо пропустити цю
частину?
— Чому ти не подзвониш комусь із своїх друзів? — питає мама. — Чому
Саша не заходила?
— Та сама Саша, яка переспала з Джеймі прямо перед випускним? —
я відчуваю, як її тіло напружується. Я згортаюся клубочком і натягую ковдру
на голову.
— Мені дуже шкода, — каже мама. Я їй не відповідаю, хоча вона чекає.
Вона прочищає горло. — А як щодо Брук?
— Двоюрідна сестра Джеймі? Впевнена, вона дуже хоче послухати, який
її брат виродок.
— Енджі...
— Мамо, вона от-от народить.
Вона сидить тихо й нерухомо, і я сподіваюся, що вона врешті облишить
мене й піде.
— Дай подумати — може хтось із хлопців? — каже вона.
— Мамо! Ти можеш просто вийти, будь ласка?
Я відчуваю, як вона встає з ліжка, і чую її кроки. Вона зачиняє за собою
двері. Я закриваю очі і знову намагаюся заснути.
***
Наступного разу я прокидаюся вже пізно вдень. Мама стоїть біля дверей.
— Тобі потрібно встати, — каже вона.
— Ні, не потрібно.
— Фінні прийде.
— Що? — я сідаю так різко, ніби мене пронизав струм. Мама підходить
до шафи і, здається, навмання витягає звідти синю безрукавку.
— Навіщо йому приходити? — кажу я. Мама кладе майку на ліжко біля
мене й підходить до комода.
— Він прийде до тебе. Твій бюстгалтер без бретелей чистий? — вона
відкриває верхню шухляду мого комода.
 — Я навіть не прийняла душ! І я не хочу бачити Фінні! — кажу я. Мама
вдає, ніби не чує мене, і відкриває іншу шухляду.
— Джинси чи спідниця? Ти ж не голила ноги? Ось, тримай, — вона
намагається подати мені пару джинсів, але я відштовхую їх.
— Він буде тут за десять хвилин, тобі краще поспішити, — вона
відвертається від мене і виходить.
— Мамо! — кричу я їй в спину. Вона мене ігнорує. Я встаю з ліжка і
біжу до ванної.
***
Коли я чую його на сходах, я одягнена, але моє волосся все ще мокре, і я
без макіяжу. Я хапаю гумку для волосся і поспіхом заплітаю хвіст. Він стукає. Я
оглядаю свою кімнату. Я їла тут останні три дні, і я розумію, що поки я приймала
душ, мама зайшла й прибрала всі порожні обгортки й брудні тарілки. Я сідаю
на своє ліжко. Нічого вже не зміниш.
— Заходь, — кажу я. Двері відчиняються, і Фінні визирає з-за рогу й
дивиться на мене, потім він відчиняє двері до кінця й залишається на порозі.
— Привіт, — вітається він. Він уже трохи почервонів.
— Привіт, — кажу я. Він дивиться на мене, ніби чекає, що я щось зроблю.
— Ти збираєшся зайти чи буде стояти перед дверима, як вампір?
— Я зайду, — каже він. Він перетинає кімнату й бере стілець. Він сидить
навпроти мене, спираючись одним ліктем на стіл. Я підтягую коліна до грудей
і спираюся на узголів’я.
— Мені шкода, що вони змусили тебе прийти, — кажу я.
— Хто? — питає Фінні.
— Матері, — він хитає головою.
— Ні, — каже він, — це була моя ідея.
Він дивиться собі на коліна й не рухається. Він просто сидить зі мною. Я
дивлюся на його плечі та руки. Його волосся ще більше відливає золотом через
літнє сонце. У мені знову прокидаються почуття, але я ховаю їх подалі. Краще
вже нічого не відчуватиму.
— Однак ти маєш знати, — каже Фінні, — вони справді хвилюються за
тебе.
— Я знаю, — кажу я. Він піднімає голову і дивиться на мене.
— Вони обмірковують, чи не викликати того лікаря з дивним іменем, —
я сідаю прямо, а ноги опускаються на підлогу.
— Сінгх? — Фінні киває. — О Боже, це остання людина, яку я хочу
бачити.
— Чому? Що не так з ним?
 — Я не знаю, — я хитаю головою. — Він записує все, що я кажу, у цей
файл. І кожного разу, коли я бачу його, він змушує мене зважитись, — Фінні
хмуриться.
— Чому?
— Він думає, що я анорексичка, — кажу я. Кутики рота Фінні
здригаються.
— Це не смішно, — кажу я. Фінні посміхається і хитає головою.
— Все ж трохи смішно, — каже він. Я не можу не посміхнутися, коли
він так на мене дивиться.
— Добре, — кажу я, — можливо, це дещо смішно. Але я не хочу з ним
говорити про Джеймі.
Коли я вимовляю його ім’я, у мене наче встромляється ніж, і моя
посмішка зникає.
— Я поговорю з ними, — каже Фінні.
— Ти переконаєш їх не дзвонити йому?
— За однієї умови.
— Якої? — запитую я. Фінні встає.
— Ходімо зі мною за морозивом, — каже він. Я зітхаю і знову підтягую
коліна до грудей.
— Фінні, я справді нікуди не хочу сьогодні йти, — кажу я. Фінні хапає
мене за руку й підтягує.
— Гей! — скрикую я.
— Де твої туфлі? — питає він. Він знаходить у кутку якісь шльопанці й
тягне мене. — Взувайся.
— Вони не пасують до мого вбрання, — кажу я, — і я не вдягла тіару.
— Яке це має значення? — каже він. — Ну ж бо.
Я засовую ноги в шльопанці, і Фінні веде мене вниз, все ще тримаючи
мене за руку. Матері сидять на кухні й п’ють холодний чай. Обличчя обох
світяться, коли вони бачать нас.
— Ми йдемо на морозиво, — каже Фінні.
— Мене викрадають, — кажу я.
— Браво, Фінеасе! — каже моя мама.
— Розважтеся, дітки! — каже тітка Ангеліна.
Він не відпускає мою руку, поки ми не підходимо до його машини. Він
натискає на кнопку, щоб відкрити машину, і відчиняє мені двері. Я зітхаю і
сідаю. Це лише третій раз, коли я сиділа в його маленькій червоній машині;
тут пахне шкірою та Фінні. Він обходить машину й сідає до мене. Він мовчки
виїжджає та вмикає радіо. Він їде до Train Stop, де зазвичай тусуються або навіть
працюють багато учнів.
— Я теж повинна заходити? — питаю я, коли Фінні починає
паркуватись. Тут людно. Я впізнаю більшість машин.
— Чому ні? — каже він.
— Я не хочу бачити всіх знайомих зі школи, — Фінні зупиняє машину
й глушить двигун. Він повертається до мене.
— Ти не хочеш, щоб тебе побачили зі мною? — питає він.
— Що? Звісно, ні! — кажу я. Я настільки здивована, що починаю
заїкатись. — Я… я не хочу відповідати на запитання про Джеймі.
— О, — каже він, — вибач.
Він виходить з машини. Я дивлюся йому вслід, коли він перетинає
стоянку, і намагаюся зрозуміти, чому він думав, що я не хочу, щоб мене бачили
з ним.
Через кілька хвилин Фінні повертається з двома ріжками. Він стукає
одним пальцем у вікно, і я відкриваю йому двері. Він простягає обидві порції
мені.
— Тримай, — каже він.
— Дякую, — відповідаю я. Він пам'ятає, що м’ятна шоколадна стружка –
це мій улюблений смак. У нього, як завжди, звичайна ваніль. Раніше я дражнила
його через це. Він повертає зі стоянки в протилежний бік від дому.
— Куди ми їдемо? — запитую я.
— До парку, — каже він. — Чим довше нас не буде, тим більш
задоволеними вони будуть.
Коли ми виходимо з машини, я простягаю йому ріжок, і ми йдемо
стежкою, що огинає озеро. Ми їмо мовчки кілька хвилин. Я намагаюся їсти
акуратно, щоб на обличчі не залишалося морозиво.
— Отже, — кажу я через деякий час, — що сьогодні робить Сільві?
— Вона поїхала в тур по Європі. Думаю, вона зараз у Лондоні.
— О, я забула. Коли вона повернеться?
— У серпні.
— Ого, — Фінні нічого не каже. Я дивлюся на нього, але він дивиться
прямо перед собою. — Ви все ще будете разом восени?
— Здається, так, — каже він.
— Ви не говорили про це?
— Ні.
Деякий час ми йдемо мовчки. Я з’їдаю останній шматочок морозива і
схожу зі стежки, щоб викинути серветки. Ми стоїмо біля смітника, поки Фінні
доїдає і теж кидає туди сміття.
 — Саша й Джеймі обоє їдуть до Рочестера, — кажу я. Стежка прямує
ближче до озера і виходить з-під тіні дерев.
— Гм, — каже Фінні.
— Тож я думаю, що вони залишаться разом.
— Можливо, до того часу вони розійдуться, — каже Фінні.
— Ха, — кажу я, — сумніваюся в цьому.
— Ну, вони варті одне одного, — каже він.
— До того ж це не найкращий спосіб почати стосунки, — кажу я. — Не
знаю, що хорошого може вийти з цього.
— Нічого, — каже Фінні, — зовсім нічого.
— І знаєш, що сказав Джеймі? Він сказав, що він мені «надто потрібен»,
— я малюю лапки в повітрі. Фінні кривиться.
— Що це означає?
— Я не знаю. Але ти розумієш, про що я? Які у них будуть стосунки,
якщо він матиме таке ставлення?
Фінні зупиняється, бере шматок гравію та кидає його в озеро. Камінець
підстрибує чотири рази, а потім падає у воду. Я сідаю в тіні й спостерігаю, як
він шукає інший плоский камінь.
— Тобі краще без них. Ти ж знаєш це, чи не так? — каже він.
— Знаю, — кажу я. Я обхоплюю руками живіт. — Але я не можу не
хотіти повернути час назад.
Фінні дивиться на мене, а потім знову повертається до озера. Камінь
підстрибує лише один раз і тоне. Він знову нахиляється й колупає гравій.
— Ти вважаєш це дурістю? — запитую я.
— Ні, — відповідає він.
— А я так, — кажу я, — я почуваюсь ідіоткою. Я маю бути рада, що все
скінчилося. Я мала би відчути полегшення.
— Так, мала би, — каже Фінні. Він кидає камінь, і той знову і знову
стрибає по воді. — Але я не думаю, що ти ідіотка.
— Стільки разів я хотіла з ним розійтися, — кажу я, — але я цього не
зробила, тому що думала: “Він так сильно мене любить. Я не можу так вчинити
з ним.” Хіба це не дурість?
— Ні, — каже він.
— Я думала, якщо я розійдуся з ним, ніхто більше не полюбить мене так
сильно.
— А ось це дійсно дурість, — каже Фінні. Він відвертається від озера і
сідає біля мене на траву. Він спирається ліктями на коліна й дивиться на мене.
 — Ти збираєшся прочитати мені лекцію про те, як я знову знайду
кохання? — питаю я.
— Ні, — каже він, — я хотів запитати… — він червоніє й озирається на
озеро, — Джеймі не спав з тобою, а потім...
— Ні, — кажу я, — він не настільки поганий.
Фінні знизує плечима.
Деякий час ми дивимося на озеро. Сонце починає сідати і забарвлює воду
в теплі кольори. Вітерець підіймається й куйовдить моє волосся. Я знову
обіймаю себе. Мені цікаво, чи Джеймі та Саша зараз разом, і що вони роблять.
Чи говорять вони про мене, чи жаліють мене. Я чешу руку.
— Як ти думаєш, нас уже достатньо довго не було? — запитую я.
— Ймовірно.
— Мене кусають жуки.
— Гаразд, — Фінні встає і простягає мені руку. Він допомагає мені
підвестися, і я вдаю, що витираю пил з джинсів, щоб забути відчуття його руки
на своїй.
По дорозі додому він опускає вікна. Я простягаю руку у вікно і відчуваю,
як повітря проходить крізь пальці. Я розпускаю волосся, і його підхоплює вітер.
Я більше не відчуваю того оніміння, і це погано. У мене болить живіт і присутня
біль у грудях. Ми їдемо мовчки, доки він не паркує машину й не вимикає двигун.
— Які в тебе плани на завтра? — запитує Фінні. Я знизую плечима. —
Дозволь мені запросити тебе на сніданок, а потім ти можеш провести решту дня
лежачи в ліжку або як захочеш.
— Гаразд.
— Тоді побачимось, — ми відкриваємо двері й виходимо.
Ми заходимо кожен у свій будинок, і я одразу піднімаюся со себе в
кімнату. Я знову засинаю в сльозах, але цього разу не лише через Джеймі.
 Розділ 66
Коли я спускаюся вниз, мама сидить за столом, п’є каву і читає газету.
Вона піднімає від подиву брови, але нічого коментує. Сьогодні я нанесла
макіяж, моє волосся чисте та сухе. Я взяла діадему й майже вдягла її, але потім
знову поклала на місце.
Підходжу до холодильника і наливаю собі склянку яблучного соку.
— Дякую, — кажу я мамі, усе ще стоячи до неї спиною.
— За що?
— За те, що нічого не кажеш.
— Будь ласка, — я сідаю навпроти неї, — що ти робитимеш сьогодні?
— питає вона і робить ще один ковток,. не відриваючи погляду від газети.
— Ми з Фінні йдемо снідати, — мама дивиться вгору і посміхається. —
Спробуй не виглядати такою задоволеною, — кажу я.
— Вибач, — каже вона і знову дивиться в газету.
Годину тому Фінні надіслав мені смс, спитавши, о котрій годині я хочу
піти. Він мене розбудив. На якусь жахливу мить я подумала, що це Джеймі, а
потім все пригадала. Якби мої плани були з кимось іншим, крім Фінні, я б не
змогла піднятися з ліжка.
Я чую, як він стучить у задні двері й піднімаю очі. Він сам відчиняє двері
і заходить на кухню.
— Привіт, — каже він.
— Доброго ранку, Фінні, — каже мама.
— Секундочку, — кажу я. Я випиваю решту соку й встаю.
— О котрій годині ти будеш вдома? — запитує мама.
— Я не знаю, — кажу я, — ми йдемо лише на сніданок.
— Подзвони, якщо будеш пізніше опівночі.
— Дуже смішно, мамо.
Фінні відкриває мені двері, і ми виходимо на вулицю.
— Моя теж була в захваті, — каже він.
***
Він не сміється з того, що я замовляю гамбургер і картоплю фрі на
сніданок. Офіціантка теж не хмуриться, і я вирішую, що це ще один доказ того,
що я не одна така. Фінні замовляє бекон, яйця та смажену картоплю, як і
належить на сніданок.
— Твоя мама вже сказала тобі, що у нас більше немає комендантської
години? — каже Фінні після того, як офіціантка бере наше меню.
— Ні. Ти впевнений, що це стосується нас обох?
 — Вона так сказала. І вона так само пожартувала про дзвінок опівночі.
— Ха.
У Фінні дзвонить телефон. Він витягує його з кишені, дивиться на екран
і супиться.
— Вибач, — каже він мені, а потім у слухавку: «Привіт».
Я дістаю олівець із баночки на столі й починаю малювати на паперовій
скатертині.
— У тебе все ще джетлаг? — питає він. Я малюю квітку, а потім серце.
Закреслюю серце.
— Так, я зараз буду снідати. Справді? Круто, — тоді він довго слухає.
Малюю будиночок з сонечком на небі, а у дворі дві фігурки з паличок, які
граються з червоним м'ячем. Я роблю паузу і роблю з них біляву дівчину та
брюнета. Я домальовую їм собаку. Я завжди хотіла собаку.
— Угу. Я згоден. Я теж сумую за тобою, — мої очі прикуті до столу. Я не
буду дивитися вгору. Офіціантка приносить нашу їжу і закриває мій малюнок.
Поки Фінні слухає телефон, я беру свою картоплю фрі та окунаю її в кетчуп.
— Добре, розважайся. І, Сільві? — хоча я знала, що це вона, мене вразило
її ім’я, і я піднімаю очі на нього. Він дивиться на мене й відводить погляд.
— Е-е, просто будь обережною, гаразд? Не роби нічого такого – ну, ти
знаєш, — він робить паузу і слухає. — Я знаю, знаю. Я теж тебе люблю. Бувай.
Він кладе телефон назад у кишеню. Я знову дивлюсь на свою їжу.
— Вибач, — каже він.
— Все гаразд, — кажу я.
— З огляду на різницю в часі та кількість справ, які вона робить, вона
нечасто може телефонувати. Я не міг просити їй передзвонити.
— Ні, справді, все добре. Як вона?
— Вона в порядку. Я б сказав, вона всім задоволена.
— Це чудово, — кажу я. Нарешті я беру свій гамбургер і кусаю.
— Отже… Енджі вже народила? — я повільно жую і спостерігаю, як він
ріже яєшню.
— Ні, — кажу я, — якщо чесно, я не говорила з нею після випускного.
Я знаю, що я повинна подзвонити їй, але… — я знизую плечима і відкусую ще
шматочок.
— Б'юся об заклад, вона все розуміє, — каже він. Кілька хвилин ми їмо
мовчки. Фінні з’їдає яйця, потім усю свою картоплю, а коли більше нічого не
залишається, він починає їсти бекон.
— Джеймі сказав, що сподівається, що ми всі зможемо залишитися
друзями, — кажу я. Фінні дивиться на мене.
— Друзями з ним і Сашею? — уточнює він.
 — Так, — кажу я. Фінні хитає головою.
— Він божевільний, — каже він.
— Як думаєш, чи погано хотіти, щоб всі стали на мою сторону і були
проти них? — запитую я.
— Ні, — каже Фінні, — але й не розраховуй на це, бо цього може не
статися.
— Я знаю, — кажу я. Фінні ламає бекон навпіл і пропонує мені
шматочок. Я хитаю головою.
— Я на твоєму боці, — каже він і витирає руки об серветку.
— Тебе я не враховую, — кажу я.
— Дякую.
— Ти знаєш, що я маю на увазі.
— Знаю.
***
Він знову їде з опущеними вікнами, цього разу тому, що я його прошу
про це. Зараз майже полудень, але попереду ще цілий день. Я зітхаю і дивлюся
у вікно.
— Ти сьогодні знову будеш лежати в ліжку? — питає Фінні. Я знизую
плечима, коли він під'їжджає до будинку. – То що ти збираєшся робити?
— Я не знаю, — кажу я. Він паркується і більше нічого не каже. Я
проводжу пальцями по своєму волоссю знову і знову і дивлюся прямо перед
собою. Я відчуваю клубок у горлі й знову намагаюся його позбутися.
— Гей, Фінні? — шепочу я.
— Що? — каже він.
— Я боюся, що подзвоню йому.
— Навіщо? — каже він. Краєм ока я бачу, як він повертається і дивиться
на мене.
— Просто накричати на нього.
Він хитає головою.
— Це погана ідея.
— Я знаю. Але я звикла до того, що можу йому дзвонити. Я звикла
говорити йому, що я зла, чи сумна, чи що завгодно, — я ковтаю і вдихаю, —
ніби мені потрібно, щоб він допоміг мені пережити розлуку з ним самим.
— Він тобі не потрібен, — каже Фінні. Я мовчу. Мій зір розпливається,
і я зосереджуюсь на тому, щоб не заплакати перед ним.
— Оутем? Гей, — каже він.
— Що?
 — Чому б тобі сьогодні не потусуватись в моїй кімнаті? Я просто
збирався пограти у відеогру. Ти можеш почитати абощо. Я не дозволю тобі
подзвонити йому.
— Добре, — кажу я.
— Що?
— Добре, — кажу я голосніше.
— Гаразд. Пішли, — він обходить машину і відкриває мені двері, а я йду
за ним.
Розділ 67
Ми робимо це протягом п’яти наступних днів. Пізно виходимо на
сніданок, а потім я згортаюсь калачиком на ліжку Фінні й читаю, поки він грає
у відеогру поруч зі мною. Увечері матері вечеряють з нами. Після цього ми
дивимось фільм, а потім я вибачаюсь і йду нагору.
Коли нарешті темніє, я вимикаю світло у своїй спальні і шпигую за
вікном Фінні. Він грає у відеоігри і серфить в інтернеті. Потім розмовляє по
телефону пів години або трохи більше, після цього він кладе трубку і виходить
з кімнати. Він повертається у боксерських шортах і сідає на ліжко. Деякий час
читає книгу, яку я бачила на його тумбочці, якийсь бестселер трилер, потім
вимикає світло.
Дивлячись на Фінні, я не можу думати про Джеймі. Я не думаю, що Фінні
був би проти, дізнавшись про це. Мені цікаво, що такого він може сказати
Сільві, та мені не цікаво, що він може сказати Джеймі та Саші. Я спостерігаю,
як Фінні чеше руку і позіхає, де завгодно, але не зараз, не з ним; я в безпеці,
щоб не завдати собі шкоди.
О шостій ранку Фінні виглядає нервовим, коли виходить на задні двері,
щоб зустрітися зі мною.
— Привіт!— кажу я.
— Привіт,— каже він. Його рот стиснутий, а руки засунуті в кишені.
Я закриваю за собою двері. Фінні йде зі мною до машини. Я чекаю, поки
він не сів на сидіння поруч зі мною.
— Що трапилось? — кажу я. Він заводить машину і ми від’їжджаємо
назад.
— Вчора увечері телефонував Джек.
— Ой! — кажу я. Мені було цікаво, від кого був попередній дзвінок.
Фінні кидає на мене дивний погляд і продовжує.
— Усі говорять про те, щоб зібратися сьогодні разом. Ми не повинні
бачитися після закінчення школи.
— Ой, — кажу я знову, але вже по-іншому.
— Тобі буде добре самій?
 — Так, — кажу я, — Я маю на увазі, що не хочу, щоб ти відчував
зобов’язаність няньчити мене або щось в цьому роді.
—
подивитися на мене знову.
— Тобі варто піти повеселитися з друзями, — кажу я. — Вже пройшов
тиждень, і я почуваюсь краще.
— А ти?
— Я буду в порядку.
— Добре,— каже Фінні. Ми мовчки їдемо протягом деякого часу, а потім
наша розмова знову перетікає у нормальне русло, як і в інші ранки. Ми
висміюємо матерів і говоримо про фільм, який дивилися останньої ночі.
Після сніданку Фінні висаджує мене, я повертаюсь і махаю йому рукою
із заднього ганку, коли він знову від’їжджає. Будинок порожній; мама, тато і
всі юристи збираються сьогодні в центрі міста. Я йду до своєї кімнати і лягаю
у ліжко. Я дивлюсь у вікно і спостерігаю за вітром, що колише дерева. Через
деякий час я просто киваю. Коли я знову відкриваю очі, то на вулиці вже ранній
день, а в моїй кімнаті тепло. Співають цикади, а вітер ще й досі змушує дерева
шелестіти. Я розтягуюсь і перевертаюсь, мій погляд падає на ноутбук.
Я давно не писала. Я почала щось перед Різдвом, але воно загубилось в
метушні зими та хвилюванні весни, але тепер я можу згадати, чи було те, що
я написала дійсно гідним.
Я ступаю на підлогу, мої босі ноги відчувають нагріту сонцем деревину
піді мною, тому я сідаю.
Моя робота була дійсно хорошою, але я відриваю великі шматки і
пересуваю абзаци. Тепер у мене нове бачення, нова структура історії. Я готова
писати правдиву історію. Невдовзі єдиний звук – це клацання моєї клавіатури,
але потім і воно зникло. Я чую лише голоси в голові.
Коли мама повертається додому, вона замовляє піцу, і ми їмо її з тіткою
Анжеліною. Фінні ще не повернувся. Як тільки ми закінчуємо їсти, я йду, але і
вони не протестують; я знаю, що мама хоче поговорити з Анжеліною про
батька.
Я знову пишу, не помічаючи, як сонце рухається по підлозі, світло
починає тьмяніти. Коли я виходжу із трансу, на вулиці вже темно, я чую звук
спортивної машини біля під’їзду. Світло у кімнаті вже погасло. Я закриваю
ноутбук, щоб у кімнаті стало цілком темно, я лягла на ліжко обличчям до вікна.
Він заходить до кімнати й озирається, ніби очікував побачити щось інше.
Він проходить по кімнаті і дивиться у вікно, на мить мені здається, що він бачить
мене. Потім він повертається і сідає на своє ліжко. Фінні дістає телефон і
підносить його до вуха.
У мене дзвонить мобільний. Я дивлюсь, як він вібрує на моїй тумбочці,
а потім у вікно, на Фінні, що витягнувся на ліжку.
— Ало?
 — Гей, — каже він.
— Привіт.
— Що ти робиш?
— Нічого,— кажу я, а потім, щоб було більш правдоподібно, — просто
читаю.
— Як пройшов твій день?
— Добре,а твій?
— Все гаразд.
Тоді ми мовчимо, але це незручне мовчання; це ніби ми тихо сиділи б в
одній кімнаті. Я дивлюсь, як він розтягується, чути, як він позіхає.
— Шкода, що у нас не було мобільних телефонів раніше, — кажу я. —
Тоді нам не знадобилися б чашки і шнурок.
— Так, — каже він, а потім — чекай, а ти у своїй кімнаті?
— Так, — кажу я, а потім згадую, що мала б читати, але у мене темно
в кімнаті. — Щойно зайшла.
— Бачиш мене? — Він махає рукою. Я сміюсь.
— Так, — кажу я. — Я махаю у відповідь.
— Привіт, — каже він.
— Привіт, — кажу я.
 Розділ 68
Пізніше тієї ночі, через кілька годин після того, як ми з Фінні поговорили
і пішли спати, мій телефон знову вібрує. Я підіймаю голову і дивлюся, як екран
світиться. Це текстове повідомленні від Преппі Дейва.
Гвіневра Анжель 3:46 ранку години: 7 фунтів і 2 унції відвідування
завтра 13:00-18:00.
Я посміхаюсь і кладу голову на подушку. Я уявляю втомлену і щасливу
Енджі, яка плаче. Перш ніж я можу заснути, мої телефони вібрують знову. Я
бачу ім’я Джеймі, моє серце завмирає.
Енджі народила дитину. Це дівчинка. Ми можемо відвідати її завтра
після обіду. Хочеш поїхати?
Я кидаю телефон через усю кімнату і чую, як він б’ється об стінку. Він
міг зламатися. Мені байдуже. Я сплю уривчасто.
***
Коли Фінні стукає у задні двері, я сиджу на кухні, чекаю на нього, читаю
книгу та їм ескімо. Коли я дивлюсь вгору, він заходить.
— Агов, — каже він, — ти виглядаєш...
— Лютою? — кажу я.
— Ні. — Фінні насторожено дивиться на мене. — Я хотів сказати, що
втомився.
— Так, я теж, — кажу я. Я закриваю книгу і кидаю її на стіл. —
Джеймі надіслав мені смс минулої ночі.
— Про що він писав?
Я зітхаю і кладу паличку від ескімо на стіл.
— Преппі Дейв надіслав учора всім повідомлення.
— Хто? — Фінні сідає на стілець навпроти мене.
— Преппі Дейв, хлопець Енджі, тобто її чоловік. Він сказав, що Енджі
народила дитину, це дівчинка. І вона щось важить, коли ми можемо відвідати її і
все таке. Не минуло і п’яти хвилин, коли Джеймі надсилає мені повідомлення із
словами: “ Енджі народила дитину. Це дівчинка. Ми можемо відвідати її завтра.
Хочеш поїхати?” — Я прочищаю горло, намагаючись створити голос, подібний
до Джеймі.
— Він не подумав, що ти також будеш однією з тих, кому Преппі Дейв
надішле повідомлення? — каже Фінні.
— Так! — я кажу, а потім додаю: — Це Преппі Дейв, але так! І в цьому
увесь Джеймі! Він думає, що я поведусь на його щедрість, коли він повідомить
мені цю новину. Якщо припустити, що він мені дійсно потрібен.
— Ну, — каже Фінні, — чесно кажучи, тобі справді потрібна поїздка.
— Ні, я не хочу, — кажу я. — У мене є ти. — Фінні посміхається.
 — Мені подобається, що ти сприймаєш мене як належне, а особливо те,
що я тебе відвезу.
— Ти ж поїдеш, чи не так? — запитую я.
— Звичайно.
Він все ще посміхається. Я більше не почуваюсь сердитою.
***
Ми блукали по дорозі до лікарні й не доїхали до години тридцять. Дивно
бути бути в такому місці без дорослих. Я нагадую собі, що теж доросла, але
все ще думаю, що медсестри будуть дивно дивитися на нас. Фінні абсолютно
невимушений, ніби він спускається до пологового будинку постійно.
Коли ми підходимо до відчинених дверей палати Енджі, я знаю, що
Джеймі всередині, ніби я відчуваю його запах. Я зупиняюсь і дивлюсь на Фінні.
Він кидає на мене погляд, який я можу прочитати, бо знаю його, але для решти
світу це була б просто мила посмішка. Все буде добре.
Енджі сидить на своєму ліжку, а іншу оточують її, ніби ми знову були
The Steps to Nowhere. У моєму горлі з’являється ком.
— Агов, ти встигла, — каже Джеймі.
— Оутем! — Енджі плаче. Вона посміхається і простягає мені руки, але
з’являється гримаси від її рухів. На мить я забуваю про все і кидаюсь до неї.
— Вибачте, що спізнилась, — кажу я, обіймаючи її. — Ми заблукали.
— Ти привела Фінна! — каже вона. — Привіт, Фінне!
— Привіт, — каже він. Фінні стоїть у дверях, і сміється тою ж посмішкою
що й коли ми йшли коридором.
— Де твоя тіара? — каже Брук. Я знизую плечима.
— Здається, я покінчила з діадемами, — кажу я.
— Справді? — запитує Саша.
— Ти хочеш потримати її? — Енджі каже мені.
— Так, — кажу я. Я оглядаю кімнату, уникаючи Джеймі і Сашу, які
сиділи разом в кутку і нарешті бачу Преппі Дейва, у якого в руках маленький
згорток, настільки маленький, що раніше я б його не помітила. Він проходить
всю кімнату і простягає його мені.
— Вау, — кажу я, коли її крихітна вага переноситься до мене. — Ого. —
Вона така крихітна, її обличчя зморщене, а очі заплющені, ніби вона намагалася
заблокувати світ. — Вау, — повторюю я. Це людина, якої раніше не існувало. —
Фінні, — кажу я тихим голосом, мій розум все ще не зі мною. — Ходи подивись.
— Я відчуваю, що він стоїть позаду і дивиться через моє плече. Якусь мить
панує мовчання.
— Її ручки такі маленькі,— каже він.
 — Я знаю, — каже Енджі. Мені подобається тримати Гвіневру, я це
розумію. Я можу дивитися на неї і забути, що Джеймі і Саша сидять поруч,
неначе це було б правильно.
— То де ти заблукала? — каже Джеймі. Я намагаюсь не кривитись,
дивлячись на дитину.
— Ми пропустили виїзд І-70 і заблукали, коли повертали, — каже Фінні.
— Так, я теж спочатку заблукав, — каже Джеймі. — Але ми прийшли
раніше.
— Ми просто спочатку пообідали, — каже Фінні.
— Я б теж хотіла, щоб ми це зробили, — каже Брук. — Я голодна.
— Давайте всі разом підемо, але трохи пізніше, — каже Алекс.
— Так, — каже Джеймі.
— А ви, друзі? — каже Саша. Мені потрібна секунда, аби зрозуміти, що
вона звертається до нас з Фінні.
— Ні, у нас є плани, — кажу я. Хоча насправді я дуже хочу сказати: “Ні,
якого біса” Але чомусь я не можу змусити себе цього зробити. Я сідаю на ліжко
обличчям від неї.
— Що ви удвох робите? — запитує Енджі. Вона мені так підморгує, але
Саша і Джеймі не бачать. Я відчуваю, що мої щоки горять, тому дивлюсь на
Фінні.
— Ми йдемо в кіно, — каже він, хоча ми ніколи навіть не обговорювали
це. До нього повернулась самовпевненість. Він сідає поруч зі мною на ліжко.
— Який фільм? — каже Саша.
— Фінні, потримай її, — кажу я.
— О ні, — каже він. Я сміюсь з нього, а він підіймає руки, аби
оборонятися.
— Давай, — кажу я і кладу дівчинку йому в руки. Я змушую його
тримати її, а коли вона вже в його руках, то він дивиться на мене так, ніби я
повинна пояснити наступний крок. Я знову сміюсь і схиляюсь над нею. —
Подивіться на її насуплене лице, — кажу я. Занадто пізно розумію, що моя
голова лежить на його плечі, я не можу змусити себе поворухнутися. Фінні
дивиться вниз на дитину. На мить здається, що ми в цій кімнаті лише утрьох.
— Чи є щось більш сексуальне, аніж хлопець, який тримає дитину? —
каже Енджі, навіть не приводячи мене до тями.
— Ні, — кажу я і здригаюсь. Я відходжу на дюйм від Фінні і відчуваю,
як тіло втрачає тепло.
— Добре, тепер моя черга, — каже Брук. — Припиніть мучити
бідолашного хлопця. — Вона підходить і забирає дитину у Фінні. Я уникаю
поглядів на нього.
 Протягом наступної години ми говоримо про звичайні речі і дивимось
телевізор. Я не дивлюсь на Фінні, стежу, аби не торкнутися його, коли
вмощуюсь у ліжко. Джеймі говорить найбільше, організовуючи розмову так,
щоб вона показувала його чарівність і дотепність. Це вже не як раніше, але я
відчуваю все інакше. Джеймі та Саша не тримають одне одного за руки і не
цілуються, але сидять дуже близько.
Під час головної пісні наступного шоу Гвіневра починає плакати.
— Вона голодна, — каже Енджі. Вона говорить це з таким авторитетом,
що інтригує мене. З донькою вона знайома лише пів дня.
— Мабуть, нам потрібно йти, — кажу я. Ми з Фінні встаємо разом. Енджі
дивиться на нас, але на хвилину її погляд відволікається.
— Дякую, що прийшли, — каже вона і знову дивиться на дитину. Я
швидко йду до дверей.
— Усім па-па, — кажу я.
— Бувайте! — каже Фінні.
— Нам теж варто йти, — чую я слова Джеймі, але не озираюсь назад, щоб
сповільнитися. Ми з Фінні йдемо пліч-о-пліч. Інші всі, Джеймі, Саша, Алекс,
Брук і Ной йдуть за нами. Вони розмовляють про те, що робити далі. Йдемо так,
наче не знаємо одне одного. Фінні натискає кнопку в ліфті, двері відчиняються
раптово. Ми заходимо всередину, Фінні натискає на кнопку 1 поверх. Я
дивлюсь на нього, а він споглядає на мене. Двері зачиняються. Фінні
повертається до мене.
— Ти в порядку? — запитує він.
— Так, — кажу я.
— Ти дійсно хочеш подивитися фільм? — говорить він.
— Так, — кажу я, — ми будемо дивитися все, що ти хочеш. Дякую, що
прийшов.
— Все добре, — каже він. Фінні посміхається мені, я нарешті розумію,
що я ніколи не відчувала такого до Джеймі, навіть у найкращі часи.
Розділ 69
Ми на його ліжку. Я згорнулася калачиком біля узголів’я ліжка з
ноутбуком на колінах, Фінні витягнувся на животі, добиваючи боса у своїй
відеогрі.
Я щойно закінчила розділ, і мені так легко в голові. Я спостерігаю, як
його персонаж кидає бомби в дракона. Вже минув полудень, але я не голодна,
ми залишаємося пізно зараз і спимо після сніданку. Більшу частину часу ми
проводимо за дорогою з опущеними вікнами. Ми їдемо на машину після півночі
й блукаємо між рядами цілодобових продуктових магазинів. Минулої ночі ми
сиділи на капоті його червоної машини та їли цукерки з неоновими харчовими
барвниками та штучними ароматизаторами. Фінні залишив радіо увімкненим, і
ми притулилися до лобового скла, але вуличні ліхтарі були надто яскраві, щоб
побачити зірки.
Я закриваю свій ноутбук, і Фінні, мабуть, почув клацання, тому що він
каже:
— Готово? — Ще одна бомба вибухає на екрані, і його контролер
дзижчить.
— Поки що, — кажу я. Я кладу свій комп’ютер поруч і витягую руки над
головою. Я спостерігаю, як він виграє бій і рятує свою гру.
— То коли я зможу це прочитати? — Фінні запитує.
— Ніколи, — кажу я, не задумуючись. — Вибач, — додаю я.
— Чому ні? — Він звучить здивовано. Він не дивиться на мене, він знову
грає в свою гру.
— Тому що це приватне, — кажу я, — і ще не закінчене.
— Чи можу я прочитати це, коли ти закінчиш?
Я знизую плечима, хоча він не бачить.
— Напевно, ні.
— Навіщо ти це пиеш, якщо ніхто не зможе прочитати?
— Я не сказала, що ніхто не може це прочитати.
Фінні дивиться на мене через плече.
— Тож це тільки я не зможу? — він каже. На екрані його персонаж бігає
по колу і неодноразово вдаряється об дерево.
— Ні, — кажу я. Я шугаю вперед на ліжку й витягаюся на животі біля
нього. — Це... це те, що я тебе знаю. І якщо ти прочитаєш це, ти зможеш
подумати: «О, цей персонаж — це та людина» або «вона тут розповідає про той
час», але насправді це не так.
— А що, якщо я пообіцяю не вчитуватися в це? Без аналізу взагалі.
Клянусь на могилі матері.
— Я скажу їй, що ти це сказав.
— Давай, будь ласка.
Я знизую плечима і закочую очі.
— Можливо в майбутньому.
— Ха. — Фінні відвертається й знову дивиться на телевізор. Він піднімає
свій контролер і починає натискати кнопки. — Це означає, що так.
— Ні, не так!
— Так.
— Ні! — Я б’ю його кулаком у плече, і він сміється.
 — То що ти хочеш робити зараз? — він каже. Я знову знизую плечима,
але посміхаюся.
— Це, — кажу я
Розділ 70
Фінні відповідає на телефон після одного дзвінка.
— Привіт?
— Гей, я вдома.
— Ти все ще надворі?
— Так, — кажу я.
— Залишайся там, — каже він. — Я зайду за хвилину.
Коли він виходить через задні двері, я сиджу на капоті його машини. Вже
майже північ. Цвіркуни цвірінькають, а повітря ще тепле.
— То як це було? — він каже.
— Все було добре, — кажу я. — Я думаю, що вона діяла як представник
усіх. — Я щойно повернулася з перегляду фільму з Брук. Під час півгодинної
поїздки на машині додому вона сказала мені, що всі розуміють, що я зла на
Джеймі та Сашу, але всі все ще хочуть бути моїми друзями, що я все ще є
частиною групи.
— Вона сказала, що ніхто не хоче ставати на чийсь бік, — кажу я.
— Я думав, що буде щось подібне, — каже Фінні, — ти голодна?
— Так.
По дорозі на всю нічну поїздку я знімаю сандалі й висуваю ноги у вікно.
Фінні не проти.
— Тобі стало краще? — він питає. Я знизую плечима.
—
але…
залишатися
голос
ресторану швидкого харчування.
— Тобі так легко кидати друзів? — Фінні каже.
— Ні, — кажу я. Я втягую ноги всередину й кладу щоку на коліно. — Я
справді думала, що ми будемо друзями назавжди, — кажу я.
— Ти про нас чи про них? — Фінні каже. Він дивиться у вікно.
— Чи можу я прийняти ваше замовлення? — Скринька нам пищить.
— Одну хвилинку, — каже Фінні, а потім повертається до мене, — ти
знаєш, чого хочеш?
Моє серце все ще швидко б’ється від його іншого запитання. Ми більше
не говорили про те, щоб бути друзями. Матері поза собою, але вони знають,
що не варто про це згадувати. Незадовго до того, як Брук висадила мене, вона
запитала, чи я зараз із Фінні. Я сказала, що він досі з Сільві, і вийшла з машини.
— Мені номер один. З кока-колою, — кажу я. Він замовляє для нас і
оплачує. Після того, як він рушить вперед і ми чекаємо на нашу їжу, я кажу — Я
про них. Але я теж це думала про тебе. — Він мені не відповідає. Він простягає
мені сумку й розвертає машину. Коли ми повернулися в дорогу, він каже
— Сільві зараз в Італії.
— А? — Я кажу.
— Вона цілий тиждень була в художніх музеях і не виходила з них.
— Я не можу уявити Сільві в художньому музеї, — кажу я. Фінні
дивиться на мене. Хмуриться на дорогу.
— Знаєш, ти б не думала, що вона така погана, якби дала їй шанс.
— Хто сказав, що я думаю, що вона така погана? — Я кажу. — Я просто
не сприймаю її як людину з художнього музею.
— З твого боку це погано, — каже він. — А ти насправді її не знаєш.
— Гаразд. Тому я її не знаю, — кажу я. — Вона мене теж не знає, і бог
знає, що вона про мене думає.
— Здебільшого вона тебе боїться, — каже Фінні.
— Боїться мене?
— Ти лякаєш її. Я серйозно, — каже він.
— Гаразд. Ти серйозно, — кажу я. Решту дороги додому ми сидимо
мовчки. Коли Фінні виїжджає на під’їзну доріжку, він вимикає двигун, і ми
дивимося прямо перед собою.
— Ти злишся на мене? — Я запитую.
— Ні, ні, — каже він. Я не можу придумати, що ще сказати, принаймні
те, що я мала би сказати, тому я цього не роблю. Я дістаю їжу й простягаю її
Фінні. — Дякую, — каже він. Його профіль гарний у світлі панелі приладів.
Мені так хочеться нахилитися і покласти голову йому на плече. Коли ми були
дітьми, я могла.
— Я не ненавиджу Сільві, — кажу я нарешті. — Я її не знаю, ти правий.
Але це означає, що я не знаю, чи їй подобаються музеї. — Фінні знизує плечима,
але це не зневажливо.
— Б’юся об заклад, якби вона мене знала, то побачила б, яка я дурна, і
не злякалася б мене, — пропоную я. — Чи знає вона, що мене кинув Джеймі?
— Я сказав їй, — каже він. Він дивиться на мене. — Проте я не повідомив
їй жодних подробиць, — швидко додає він.
—
дивиться
запитую.
 — Я не знаю, — каже він. Я їм гамбургер, поки він не охолонув. Фінні
спочатку з’їдає всю картоплю фрі, а потім починає гамбургер. Я залишаю
половину свого і загортаю його у фольгу, перш ніж кинути назад у сумку.
Згорнувшись калачиком на своєму сидінні обличчям до Фінні, я спостерігаю, як
він їсть у напівтемряві. Тихо грає радіо. Було б романтично, якби ми були разом.
— Отже, — каже Фінні — що ми будемо робити завтра?
 Розділ 71
Ми разом сидимо біля озера. Поступово темніє небо, скоро почнеться
феєрверк. Мама з тіткою Анжеліною поруч, але сидять окремо від нас. Ці дні
вони залишають нас наодинці, і я вдаю, що не знаю чому, а Фінні, здається,
взагалі не помічає.
— Вони повинні почати зараз, — кажу я, — вже досить темно.
— Скоро почнуть, — каже він, а після цього ми чуємо тріск, і небо
освітлюється.
Я відхиляюся назад так, щоб спостерігати за ним, вдаючи, що дивлюсь
на небо. Його підборіддя підняте вгору, куточки рота припіднялися в м’якій
посмішці. Він простягає руку і відкидає пасмо волосся з очей.
У такі моменти мене дивує, що з мене не вилітають слова. Я відчуваю їх
у роті, як три гладкі камінці. Відчуваю їх там, коли дихаю та ковтаю.
Його брови злегка підіймаються, і я дивуюся, що в небі так його здивувало,
але не можу відвести погляд.
Можливо останні шість років були реальністю, а не сном, як мені здається
зараз? Думаю, якби я могла зосередитись, то змусила б ці спогади зникнути.
Могла б заплющити очі і повірити, що ми ніколи не розлучалися. Могла б
вигадати нове минуле для спогадів.
Бачу, як сиджу на трибунах під час футбольного матчу Фінні. Він дивиться
на мене, і я махаю рукою. Нам по п’ятнадцять.
— Оутем? — я розплющую очі, а він дивиться на мене, — щось сталося?
— Нічого, — кажу я, — просто втомилася.
— Хочеш піти?
— Ні, ні, — я посміхаюсь йому, — не хвилюйся за мене, — я відриваю очі
від нього і дивлюсь на небо.
 Розділ 72
В той час, коли машина Фінні зупиняється, я сиджу на сходах та чекаю.
Вони рано. Фінні сигналить, і я встаю. Ніч, тепло. Біжу до нього довгою
галявиною.
Коли я підійшла туди, Джек пересів із переднього сидіння на заднє.
— О, ні, — кажу я, — я можу сидіти ззаду.
— Ні, — каже він, — жінки спереду. — Це наш найдовший діалог. Сідаю
й зачиняю двері.
— Джек любить вдавати з себе джентельмена, — каже Фінні, — але не
обманюй себе.
— Фін, як мені справити гарне враження на твою подругу, якщо ти так
про мене говориш?
— Я не казав, що ви повинні один одному подобатися, — каже він. Він
сказав, принаймні мені, що його непокоїло те, що двоє його найкращих друзів
були майже незнайомими. Він просто хотів, щоб ми сходили разом на один
фільм, тільки один. Я була готова протестувати, але зраділа, коли він назвав
мене своєю найкращою подругою. Не впевнена, чи було важко переконати
Джека.
— Давай порозуміємося, тільки для того, щоб позлити його, — кажу я.
Джек сміється. Може все пройде добре.
Я не хочу дивитися фільм про шпигунів або комедію з чорним гумором,
тому хлопці переконують погодитися на фільм жахів. У перші п’ятнадцять
хвилин дівчина відчиняє двері шафи, і звідти випадає манекен кравчині. Я
кричу, прикриваючи очі. Джек та Фінні сміються, але Фінні запитує, чи все зі
мною буде добре. Я киваю, згорбившись на своєму сидінні.
Годину потому, ми досягли кульмінації. Дівчина відчиняє інші двері і
бачить, що її хлопець вісить на кроквах. Вона кричить, а камера наближається,
щоб показати його обличчя крупним планом. Я здригаюсь і відвертаюсь. Моє
чоло штовхає плече Фінні. Ще більше криків, і я знову здригаюся.
— Ти в порядку? — шепоче Фінні. Я киваю, і моє чоло треться об нього.
Він відхиляється від мене. Пригнічена, я швидко підіймаю голову й дивлюся
на екран.
Відчуваю, як Фінні обійняв мене за плечі.
Типу того. Здебільшого його рука на спинці мого сидіння і, ніби,
торкається мене, ледве-ледве. Але його пальці точно на моєму плечі, і під час
наступної страшної сцени він ніжно торкається мене ними.
 — Я в порядку, — шепочу я. Джек дивиться на нас.
Пізніше, коли Фінні вже заводить машину Джек каже:
— Гей, народ, хочете сьогодні напитися?
— Так, — кажу я. Фінні знизує плечима.
— Якщо ви хочете, — каже він.
— Де ми все візьмемо? — запитую я.
— Мій брат працює в магазині алкогольних напоїв на Рок-Роуд.
— Ти серйозно? — я дивлюсь на Фінні, — там ви завжди скуповуєтесь?
— Так, — каже Джек. Фінні знову знизує плечима.
***
Ми сидимо в машині з опущеними вікнами позаду будинків наших мам
і напиваємось. Хлопці взяли літр Кока-коли, відлили третину, а решту залили
віскі. Вони сидять попереду, передаючи пляшку туди-сюди. Я розлягалася на
задньому сидінні з шістьма пляшками чогось рожевого із, зображеними на них,
тропічними квітами. Фінні обрав це для мене. Сказав, що мені сподобається.
Цікаво, Сільві п'є те ж саме?
— Тобі доведеться залишитися в мене на ніч, — каже Фінні, — я не зможу
відвезти тебе додому. — Джек робить великий ковток і передає пляшку.
— Точно не зможеш, — каже він. Я хихикаю і спостерігаю, як Фінні
робить великий ковток. Тильною стороною долоні витирає рот, роблячи цей
жест якось чоловічим і елегантним.
— Отже, Оутем, — каже Джек. Він повертається обличчям до мене, —
чому ти розійшлася з Джеймі? Тому, що всі вважали, що ви одружитесь і так
далі.
— Я також так вважадала, — кажу я, — але він зрадив мені з Сашею.
— Серйозно? — каже Джек. Він корчить гримасу і підіймає руки, — вона
ж навіть не…гм…
— Наполовину така ж гарна як я? Так, знаю.
— Ну, ти скромна, — Джек голосно сміється.
— Але це правда.
— Так, але ти не повинна цього знати.
— Чому? — кажу я. Нахиляюсь вперед так, щоб моя голова опинилася
між їхніми сидіннями, — чому я маю вдавати, що не знаю наскільки я красива,
коли всі мені про це говорять?
— Ти просто не повинна цього знати.
— Поки ви двоє сперечаєтеся, я сходжу в туалет, — каже Фінні. Він
виходить і зачиняє двері. Джек дивиться, як він йде.
 — Я маю на увазі, що не вважаю себе кращою за інших чи щось таке, —
кажу я, — це навіть не досягнення. Просто моя зовнішність. — Чую як за Фінні
зачиняються двері.
— Слухай, — каже Джек. Він озирається на мене, -– можеш чесно сказати
мені, що ти не тільки морочиш йому голову?
— Що? — кажу я.
— Серйозно. Фін мій друг, розумієш?
— Я не знаю про що ти говориш.
— Я був у середній школі, — каже Джек.
— Добре, — кажу я, — я теж там була.
Джек зітхає.
— Якщо для тебе це все не серйозно, то не мороч йому голову. Їм із Сільві
не завжди добре разом, але це краще, ніж, якщо він знову стане одержимим
тобою.
— Він… що? — відчуття, ніби Джек обернувся і вдарив кулаком мене в
живіт. Я ковтаю, хоча в роті раптово пересохло. Фінні поцілував мене лише
тому, що хотів побачити як це – поцілувати дівчину; він мені справді
сподобався. Хоча ми самі, я стишаю голос, — він тобі щось казав?
— Нічого. Він каже, що ви просто друзі. Але він сказав це минулого разу, і
йому знадобилася ціла вічність, щоб здолати це, — каже Джек. Я дивлюся вниз,
боюсь, що зараз розплачуюсь від розчарування. На мить моє серце підскочило
до горла. — Я не хотів тебе засмутити чи щось таке, — каже Джек.
— Ні, — кажу я, — між нами з Фінні все не так, — я знову ковтаю і вдихаю.
Джек знову бере пляшку.
— Це дивно, — каже він.
— Що? — кажу я.
— Ти називаєш його Фінні, як його мама, — я слабо посміхаюся.
— Ну, — кажу, — я знаю його майже стільки ж, скільки його мати.
— Я знаю.
— І всі його так називали. Хоча матері іноді називають його Фінеасом, а
я його так називаю тільки коли злюся, — ми чуємо як відчиняються задні, ми
обоє повертаємося і дивимося. Фінні спускається по сходах. Він несе упаковку
крекерів.
— Нічого не кажи, добре? — каже Джек.
— Звісно, не скажу. Але між нами нічого немає.
 Розділ 73

Ми знову заснули на його ліжку. Але я вже прокинулась. Денне світло

ллється на нас з вікна. На підлозі біля ліжка лежить наша порожня коробка від
піци. Його відеогра на паузі. Моя книга лежить у нього на тумбочці.
Минулої ночі близько третьої години ми виміряли тиск на одному з
апаратів, в які можна просунути руку в продуктовому магазині. Тиск Фінні був
ідеальним, а мій лише трохи зависоким. Ми відсвяткували це фунтом
мармеладних черв’ячків і залишками віскі.
Завтра я збираюся пообідати з татом, тому ми не зможемо затриматися
сьогодні допізна. Цікаво, чи буде Фінні сидіти допізна без мене, чи просто піде
спати, як я.
Я потягуюся й обережно перекочуюся на бік, щоб не штовхнути його.
Він лежить на спині з руками за головою. Його рот трохи відкритий, але він не
виглядає по-дурному. Фінні розслаблений і теплий.
Ми спостерігали за тінню від дерева за його вікном і говорили про
розлучення моїх батьків, а потім про те, що нам варто колись сходити до
художнього музею чи хоча б до зоопарку. Мої спогади відсутні з якогось
моменту, мабуть через те, що я заснула. Цікаво лише, до чи після нього.
Можливо, ми заснули одночасно.
Мені приємно дивитися на його обличчя.
Будучи настільки близько, я бачу, що він не зовсім ідеальний. У нього
маленький прищик на носі та шрам від вітряної віспи на щоці. Ми одночасно
перехворіли на вітрянку. Тоді ми провели тиждень разом у ліжку, дивилися
фільми та їли начос з однієї тарілки. Фінні краще вдавалося впоратися з
зудінням. Він одужав на два дні раніше за мене, але матері все одно дозволили
йому залишитися зі мною.
Бажання доторкнутися до цього шраму ще більш нестерпне, ніж будь-
який свербіж, який я коли-небудь відчувала.
— Вибач, — шепочу я, — раніше ми навіть хворіли разом, а я це все
зіпсувала.
Якби він не спав, то сказав би, що все гаразд, і він би дійсно мав це на
увазі. Проте не все гаразд. Джек сказав, що йому знадобилася ціла вічність, щоб
пережити розлуку зі мною, але це все одно означає, що він її пережив.
— Я люблю тебе, — кажу я йому так тихо, що навіть сама ледве чую. Я
закриваю очі і слухаю його дихання. Я малюю в уяві історію, як би все могло
бути. Я саме на тому моменті, коли він вчить мене водити. Я чую, як він глибоко
вдихає. Я досі пам’ятаю той звук; це звук, який він видає, коли прокидається,
ніби він виринає з-під води. Я лежу з заплющеними очима. Він повільно
перевертається на живіт і лягає так само як я. Я сподіваюсь, що він покладе мені
руку на плече або вимовить моє ім’я, але він цього не робить. Я ще трохи чекаю
і нарешті вирішую, що він знову заснув. Розплющую очі.
— Гей, — каже він.
 — Привіт, — кажу я.
— Здається, наші посиденьки допізна почали мати вплив на нас, — каже
він.
— Так.
Ми більше нічого не говоримо, не рухаємось і не відводимо погляду.
Мені хочеться, щоб це означало щось більше. Сподіваюся, що він лежить
нерухомо й дивиться на мене з тієї ж причини, що й я, і що він думає про те
саме, що й я.
— Все гаразд? — питає Фінні.
— Так, — кажу я.
— Ти впевнена? — каже він, а потім, — Оутем...
Раптом дзвонить його телефон. Він напружується й сідає. Коли він бере
свій телефон, він дивиться на нього і хмуриться.
— Привіт, — каже він, — у вас же наче четверта ранку? — Я бачу, як
він хмуриться, а потім він відвертається від мене.
— Ти можеш говорити повільніше, Сільві… ні, все гаразд. Переведи
подих, — він мовчить хвилину, а потім дивиться на мене через плече. Він
виходить із кімнати.
— Що у вас було? — питає він, а потім зачиняє двері, і я більше його
не чую.
Я знову кладу голову на ліжко й заплющую очі.
Фінні нарешті повертається й каже, що матері кличуть нас на вечерю. Він
не дивиться мені в очі. Після вечері, я повертаюся додому. У його вікні темрява.
 Розділ 74
— Якщо хочеш, я можу розвантажити свій графік і поїхати з тобою та
твоєю мамою, коли ти будеш переїжджати до гуртожитку, — каже тато. Ми
сидимо на вулиці в ресторані в центрі міста, який він обрав. У нього нова
червона машина, яка нагадує мені машину Фінні, але в нього навіть немає
заднього сидіння.
— Це важливий день, — продовжує він, — і якщо ви хочете, щоб я був
там, я буду.
— А якщо я не хочу, щоб ти приходив, ти не прийдеш? — запитую я.
— Якщо ти чогось хочеш, я обов'язково це зроблю. Ось і все, — нам
подають закуску, і мій тато ігнорує офіціантку, коли вона розставляє тарілки.
Він навіть не дивиться на неї.
— Дякую, — кажу я їй. Вона теж ігнорує мене і йде від нас.
— Тобі не потрібно приймати рішення прямо зараз, але з кожним днем
мені буде дедалі складніше це влаштувати, — він занурює свої підсмажені
равіолі в соус марінара. — Але я все одно це зроблю. — Він відкушує шматочок
і жує.
— Якщо я взагалі цього захочу, — кажу я. Він киває. — І тільки в такому
випадку. Якби ти хотів прийти, а я б не хотіла цього, тобі не слід було б
приходити.
Тато витирає руки об серветку й зітхає.
— Люба, якщо ти не хочеш, щоб я був там…
— А що, якщо я не захочу, щоб мама була там? Чи можу я просто сказати
їй, щоб вона не приходила, і тоді вона не прийде?
— Тепер, люба, твоя мама обов'язково має прийти.
— Чому? Чому ти твій прихід необов'язковий, на відміну від її?
— Ти хочеш сказати, що хочеш переїхати в гуртожиток без батьків? —
питає тато.
— Ні, я зовсім не те сказала. Я сказала… хоча це неважливо, забудь.
Ми знову дивимося на нашу їжу. Сьогодні погода не ідеальна, адже на
вулиці надто спектоно.
— Твоя мати розповіла мені про Джеймі, — каже він через деякий час.
Я вражена через те, що знову чую його ім'я.
— О, так, — кажу я, — це не така вже й велика проблема.
— То ти через нього засмучена?
— Що? Я не засмучена.
— Ти не засмучена?
— Ні, — кажу я, — зі мною все гаразд.
***
 Коли я повертаюся додому, я не телефоную Фінні. Я хочу, але не роблю
цього. Я сідаю за стіл, пишу пару речень, але видаляю їх і закриваю ноутбук. Я
намагаюся подрімати, проте я не втомилася. Я все одно заплющую очі. Сонце
пробивається крізь повіки і я бачу лиш червоне світло. Я чекаю, поки Фінні
подзвонить мені першим. Минає день.
 Розділ 75
Проходить день. А потім ще один. Я пишу мало, але багато читаю. Фінні
не вечеряє з нами; він гуляє з Джеком, про це повідомляє його мама.
На третій день я бачу, як він заїжджає червоною машиною в гараж. Він
вагається, перш ніж зачинити двері; дивиться вниз на ключі в руці дуже довго.
Він не рухається, поки тітка Анжеліна не виходить на ганок і не вигукує його
ім’я. Потім він закриває двері машини, дивиться на неї і посміхається.
На четвертий день мама знову запитує мене, чи знову ми ворогуємо з
Фінні.
— Що ти маєш на увазі “знову”? — запитую я.
— Ну, я просто бачила, що ви проводили весь цей час разом, а тепер
раптом...
— Що ти маєш на увазі під “знову”? Хтось колись казав, що ми
посварилися перший раз? Можливо, іноді люди просто перестають проводити
час разом, і це нічого не означає.
— Добре, Оутем, — каже вона і дозволяє мені піднятися до кімнати.
***
Мені телефонує Саша. Я не відповідаю.
Я прокидаюсь рано вранці і не можу більше заснути. Я дивлюся на його
вікно, поки сонце не встане, а потім засинаю знову.
***
На шостий день я дзвоню йому. Він на відповідає. Я кладу телефон на
тумбочку і згортаюсь клубком. Мабуть, він все зрозумів по моїх очах.
Я знову змогла все зіпсувати.
Мобільний дзвонить. Я беру його і дивлюсь на екран. Знову вібрує.
— Фінні? — кажу я замість того, щоб холоднокровно сказати “Привіт?”
як і планувала.
— Гей, — каже він.
— Привіт. — Ми трохи мовчимо. Я чую його дихання. У нього ком у
горлі.
— Я збираюсь розійтися із Сільві, коли вона повернеться додому.
— О, — кажу я.
— Так. Це... це буде важко.
Я підтягую коліна до підборіддя. Він би подумав, що я божевільна, якби
я почала плакати прямо зараз.
— Хочеш прийти подивитися фільм? — пропонує він.
— Добре, — кажу я.
— Справді?
 — Звичайно.
— Зараз?
— Звичайно.
Після фільму ми йдемо в піцерію і ні слова не говоримо про Сільві.
Розділ 76
— Пам’ятаєш, як у четвертому класі, — каже Фінні, — коли ми читали
“Павутиння Шарлотти”, а ти плакала?
— Так. А ти пам’ятаєш, як баскетбольний м’яч влучив тобі в голову?
— Так. Ти тоді теж плакала?
— Ні, — кажу я. Ми сидимо в його машині. Вже пізня ніч, але ми ще не
готові заходити в дім. Двигун вимкнений, але світло горить на панелі приладів;
я ледь бачу обличчя Фінні. Я згорнулась калачиком на своєму сидінні. Я так
втомилась, але не хочу, щоб він знав.
— Ти все одно злякалась. Ти сказала, що думала, що я мертвий.
— Це було страшно. Ти впав, неначе ганчіркова лялька.
— А пам’ятаєш, як на Різдво випав сніг, а потім лід покрило снігом?
— І ми пішли до струмка.
— Так.
Я кладу щоку на коліно. Вікно почиває запотівати, але немає ніякого
відчуття, що ми сиділи разом стільки часу.
— Ти пам’ятаєш, як ударив Донні Бенкса? — запитую я.
— Звісно пам’ятаю.
— Він сказав, що я потвора.
— Ти не була потворою. Ти була єдиною крутою дівчиною в школі.
— Звідки ти знаєш? Ти ж ніколи не спілкувався з іншими дівчатами.
— Мені це не потрібно було. Ти пам’ятаєш той День Святого Валентина,
коли мама пішла на побачення з лисим хлопцем?
— Яким?
— Жахливим на вигляд.
— Я не пам’ятаю.
Фінні повертається, аби глянути на мене. Мені важко розібрати вираз
його обличчя.
— Так, ми тоді ще планували кинути відро води з вікна, коли він
прийшов додому.
— Але няня змушувала лягати спати нас в різних кімнатах! Я пам’ятаю
лише це, я не пам’ятаю хлопця.
 — Ага, але він мав моторошний вигляд.
— А може, ти просто пам’ятаєш, що ми думали, що він був страшним.
Може бути, що якби ми побачили його зараз, то взагалі б не подумали про це.
Пам’ять не об’єктивна.
— Але ми з тобою завжди пам’ятаємо все однаково.
— Але це тому, що ми з тобою завжди думали однаково. Я б’юсь об
заклад, що ми б не пам’ятали... — Я зупиняюсь, коли розумію, про що можу
сказати.
— Що? — каже Фінні.
Я знизую плечима, ніби нічого страшного не трапилось.
— Ми, напевно, не згадаємо середню або старшу школу.
— Ой, може бути.
Тоді ми мовчимо, і я дивуюсь, навіщо я це сказала, і якщо він скаже, що
ми повинні піти зараз.
— Ти була улюбленицею містера Лаугегана, — каже Фінні.
— Так, я знаю, — кажу я. — Але усім іншим вчителям ти подобався
більше.
— Це неправда.
— Так! — кажу я, піднімаю голову з колін і сідаю рівніше.
— Ти завжди всім подобаєшся. Так було і початковій школі теж.
Фінні знизує плечима.
— Я не знаю про початкову школу, — каже він. — Але в середній школі
я нікому не подобався.
— Це неправда.
— Так; я був ботаном, а ти прекрасною королевою.
— Ні, — Алексіс була королевою. Я була лише лакеєм. Фінні хитає
головою. — Про що ти говориш? — кажу я. — Вона була лідером The Clique.
— Я не можу сказати точно через темряву, але я думаю, що Фінні закочує очі.
— Але ти подобалася всім хлопцям, — каже він.
— О, — кажу я.
— Так, це було... дивно. Підло було підслуховувати, що про тебе
говорять.
— Ох, — кажу я. Зараз вікна повністю запітніли. Я можу лише розпізнати
світло вуличного ліхтаря; інакше це може будь-яка інша вулиця в Америці.
— Так чому ти їх покинула? — запитує Фінні.
— Кого? — запитую я. Я думаю по те, як він розгубився у своїх словах,
коли сказав, що було дивно чути, як хлопці говорять про мене.
 — Дівчата. Чому ви з Сашею покинули їх?
— Ми їх не залишили, — кажу я. — Вони вигнали нас.
— Вони говорять зовсім інше, — каже Фінні. Я дивлюсь на нього і мрію
по те, щоб краще побачити його обличчя.
— Вони сказали мені, що після того, як вони приєднатися до черлідингу,
то ви почали говорити, що чирлідинг у середній школі був стереотипом, і ти
хотіла бути його частиною. Тому ти перестала відповідати на їхні дзвінки.
— Усе було не так, — кажу я. — Вони перестали бути друзями з нами.
— Але усе виглядає так, як вони сказали, — каже Фінні.
— Так, — кажу я, — але вони вважали себе такими ідеальними для нас.
— Це те, що вони говорять про вас, — каже Фінні.
— Але це неправда!
— Пам’ять не об’єктивна, правда?
— Здається, так, — кажу я, і вперше мені стає цікаво, що ще може
відрізнятися від точки зору Фінні.
Розділ 77
Ми знову в його машині, але вже за інших обставин. Зараз перша година
ночі, а поліцейська машина щойно зупинила нас. Це вже вдруге за цей тиждень,
але Фінні ніколи не робив нічого поганого. Вони просто зупиняють нас, тому
що ми підлітки в червоній спортивній машині.
— Чи замислювався ти коли-небудь, — запитую я Фінні, коли він
повертається, побачивши, як поліцейський обшукує його багажник, — що ця
машина приносить більше проблем, ніж вона варта? — Фінні знизує плечима.
Позаду нас їде поліцейська машина. Фінні вимикає фари й озирається через
плече, коли знову виїжджає на вулицю. — Твоя мама каже, що страхування
божевільне.
— Так, — каже він, — але мені подобається.
— Це миле авто, — кажу я.
— Не називай мою машину «милою», — каже він.
Я хихикаю.
— У Фінні мила машина. Це так мило.
— Замовкни, — каже він, — або я перестану возити тебе всюди.
— Цього не станеться.
— Станеться.
— Ти б сумував за мною.
— Ні, якщо ти продовжуватимеш називати мою машину милою.
Я знову сміюся.
 — Я мав би навчити тебе водити машину, — каже Фінні.
Я нахмурилась.
— Що? Ні, — кажу я.
— О, давай, ти не можеш жити вічно, не навчившись водити.
— Подивись на мене.
— Візьми кермо.
— Ні.
— Оутем, сідай за кермо.
Я не знаю, чи він усвідомлював, що я не можу йому відмовити, коли він
так називає моє ім’я, але це працює. Я нахиляюся до нього ближче й беру в свої
руки кермування, а машину відразу починає повертати праворуч.
— Ого! — Фінні каже. Я починаю забирати свої руки, але він кладе свої
на мої. Він обережно натискає і повертає нас прямо. — Ось, — каже він. Моє
серце калатає, і я відчуваю, ніби я падаю. — По ходу роботи потрібно вносити
невеликі зміни, — каже він. — Інакше в кінцевому підсумку ти відійдеш вбік.
— О, — кажу я. Мій голос тремтить. Я ковтаю.
— Все в порядку, — каже він. — Я зловлю тебе, якщо ми зайдемо занадто
далеко.
Він допомагає мені повернути нас за кут, а потім за інший. Ми
кружляємо кілька кварталів, а потім він повертає нас на головну вулицю.
— Хочеш поїхати на шосе?
— Ні, — кажу я.
— Шкода, — каже він. Його руки тиснуть на мої, коли він змушує мене
повернути нас до рампи.
— Боже мій, — кажу я. Фінні знімає мою праву руку з керма й кладе її
на важіль перемикання передач. — Боже мій, — повторюю я.
— Все гаразд, — каже він. — Ти зі мною. — Він знову тисне на мою
руку, і ми перемикаємо передачі. Мої долоні пітніють, але його гарячі й тверді.
Шосе майже порожнє, а дорога тягнеться перед нами безперервно.
 Розділ 78
Я здивувалась, коли Сільві подзвонила наступного разу, коли я з ним. Я
якось забула про неї. Я чомусь забула, що світ більший, ніж ми самі.
Ми дивимося фільм на моєму дивані. Я роблю паузу, коли він каже
«Привіт», і саме так я дізнаюсь що це вона. Крім того, він п’ять разів каже «а-га»
і двічі «це круто». Одного разу він каже «нічого особливого» і дивиться на мене.
Я дивлюся на нього і продовжую дивитися після того, як він знову відвернувся
від мене.
— Добре, — каже Фінні, — я запам’ятаю. — Він кладе трубку. — Ти
можеш натиснути кнопку відтворення, — каже він мені.
— Це була Сільві?
— Так.
— Ха, — Я не знаю, що я маю на увазі, але Фінні все одно відповідає
мені.
— Я не можу розлучитися з нею по телефону.
— Я не казала, що ти повинен, — кажу я.
— Ну, ти просто... неважливо.
— Що?
— Нічого, — каже Фінні.
—
все
дивно.
— Здається, так, — каже він. Я дивлюся на пульт у своїх руках, але не
натискаю кнопку відтворення.
— Ти ніколи мені не казав, — кажу я.
— Що? — Його тихий голос збігається з моїм.
— Чому, — кажу я. Він нічого не говорить і не знизує плечима. Він не
дивиться на мене. Він не поворухнувся з тих пір, як сказав мені натиснути
кнопку. Я чекаю.
— Вона не та, з ким я хочу бути, — каже він. — Вона не та – і все.
— Добре, — кажу я й киваю, ніби він сказав ще багато чого. Зараз він
дивиться на мене.
— Ти сумуєш за Джеймі? — Його запитання мене вразило. Я бачу, як
Фінні вивчає реакцію на моєму обличчі.
— Я не знаю, — кажу я, бо хочу сказати йому правду. — Я не хочу
говорити «так», тому що я не хочу, щоб він повертався, але я також не можу
сказати «ні», тому що я все ще дбаю про нього. Він все ще Джеймі.
— Ти кохаєш його? — Я хитаю головою.
 — Я не закохана в нього. — Ми знову мовчимо, і я думаю, яке це
полегшення, як це дивно, сказати, що я не кохаю Джеймі.
— Чому ти посміхаєшся? — каже мені Фінні.
— Я не люблю Джеймі, — кажу я і сміюся, бо це звучить так смішно.
— Я радий, що ти щаслива, — каже Фінні.
— Я, — кажу я. — Насправді я була дуже щасливою.
Очі Фінні пом’якшуються, і ми дивимося одне на одного.
Це був ще один момент, коли хтось із нас міг щось сказати, міг дати нам
час, але ніхто з нас цього не зробив. Ми дивилися одне на одного, поки я не
змогла більше це терпіти.
— Ми повинні закінчити з фільмом, а потім піти щось поїсти, — кажу
я. Ми винайшли нову трапезу, яка відбувається після опівночі та до світанку,
і ми рідко її пропускаємо. Це більше часу, який ми можемо проводити разом,
не кажучи, що нам потрібно.
— Гарна ідея, — каже Фінні, але це не так. Сільві скоро буде вдома.
 Розділ 79
Ми з Фінні стоїмо на під'їзній доріжці, доки машина від'їжджає. Я махаю
рукою, а Фінні просто спостерігає за ними. Сьогодні мої батьки остаточно
розлучились. За збігом обставин, матері зібралися сьогодні на виноробню. Вони
залишили нам цілих сто доларів на два дні, а пізніше прийде Джек. Ми
збираємося повечеряти піцею та алкоголем, і, напевно, не будемо спати всю ніч.
— Це буде весело, — кажу я.
— Так, — каже Фінні, і це нагадує мені, як він відповідав «так» Сільві
на автобусній зупинці, коли вона безперервно базікала. Я завжди підозрювала
– ні, просто хотіла вірити – що йому просто з нею нудно.
— Все в порядку? — запитую я.
—
під'їзну доріжку.
— Думаю, я піду додому і попишу, — кажу я. Потім він дивиться на
мене, не підіймаючи, погляд.
— Ох, гаразд, — каже він.
— Напиши мені повідомлення, коли Джек прийде, — кажу я, — або коли
захочеш, щоб я прийшла.
— Гаразд, — каже він. Тоді я повертаюся та йду геть, і чую, що він теж
йде. Озираюся через плече. Він зачиняє двері. Швидко відвертаюся.
Через годину, отримую повідомлення. Знімаю навушники та беру зі
столу телефон.
Коли я зможу це прочитати?
Ніколи, – пишу у відповідь.
Як на рахунок завтра?
Можливо.
Ще через декілька годин, я отримую інакше повідомлення. Я лежу на
ліжку, дивлячись у стелю.
Джек прийде за півгодини.
Добре.
Чому тобі б не прийти зараз? Мені нудно.
Я посміхаюся і перекидаю ноги через бортик ліжка.
***
Коли Джек стукає у вхідні двері, ми з Фінні знаходимося в, зробленому
нами, наметі з диванних подушок, стільців і ковдр. Ми зробили його досить
великим, щоб всі втрьох могли розлягтися в ньому, і залишили одну сторону
відкритою, щоб дивитися фільм. Фінні проводить Джека у вітальню. Він несе
пляшку рому та два літри Кока-коли.
— Привіт, Джек, — висуваю голову і махаю.
— Що це? — каже він.
— Це наша печера, — кажу я. Джек дивиться на Фінні.
— Ого, чувак, — каже він.
— Давай, — каже Фінні, — я не довірю тобі бути барменом. — Він
смикає його за руку, і Джек слідує за ним на кухню.
— Про що ти говориш? — каже він, — я чудовий бармен.
Через кілька хвилин Джек присідає біля входу в печеру. Він простягає мені
напій і каже:
— Гаразд, давай випробуємо цю штуку.
— Тобі сподобається, — кажу я. Посуваюся, і він ковзає поруч зі мною.
Він сидить, схрестивши ноги і нахилившись, щоб влізти.
— Добре, — каже він. Оглядає печеру. На підлозі багато ковдр та
подушок, тому зсередини схоже на гігантське ліжко, — це непогано.
— Ми з Фінні постійно таке робили, — кажу я, — щоразу, коли хтось
із нас залишався з ночівлею. Це була традиція, і оскільки, вірогідніше за все, я
впаду тут сьогодні ввечері, це здалося доречним.
Я роблю ковток і кривлюсь; він занадто міцний. Джек сміється і хитає
головою.
— Це дивно, – каже він.
— Що? Те, що я скривилась?
— Те, що ваші батьки дозволяли вам спати разом.
— Не в тому сенсі! – кажу я, – я ж тобі казала, що в нас нічого не було.
— Гей, — каже Фінні. Він нахиляється, щоб зазирнути всередину, —
піца буде за годину.
— Круто, — каже Джек. Він посувається, і Фінні залазить. Він
розтягується поруч зі мною, заливши між нами три дюйми. Я рада, що він мене
підслухав, у випадку, якщо він щось запідозрив. Доки він нічого не знає, я зможу
тримати його ближче до себе.
Фінні та Джек цокають стаканами та роблять великий ковток.
— Я також, — кажу я. Фінні простягає стакан, я цокаю своїм об його й
роблю ще один ковток. Після цього я здригаюсь та облизую губи.
— Це було слабко, — каже Джек, — нам треба навчити тебе пити.
— Цей напій надто міцний, — кажу я. Джек сміється. Шукаю підтримки
у Фінні. Він дарує мені свою криву посмішку.
— Вибач, — каже він, — у цьому я з ним погоджуюсь.
Моє серце б'ється швидше і я роблю ще один ковток.
***
Коли я вперше прокинулася, то була все ще п'яною, а Фінні спав поруч зі
мною. Він лежить на спині, закинувши одну руку на очі. Повільно підсуваюсь
ближче до нього. Я лежу на животі, втиснувшись чолом у його пахву, майже на
плечі. Згортаюсь у клубок. Мої пальці торкаються його ребер.
Коли я прокинулася вдруге, хлопців в печері не було. Я знала, що Фінні не має
ще до того, як розплющила очі. Мені холодно і болить голова.
— Як ти міг пропустити ту гру? — чую, як каже Джек десь у кімнаті.
Розплющую очі. Світло поза наметом яскраве; напевно, вже полудень.
— Ми з Оутем були в торговому центрі, — розповідає Фінні. Його голос
змушує мене заплющити очі.
— Ти ніколи не пропускав, коли Strikers показували по телевізору, —
каже Джек. Фінні не відповідає. Уявляю, що він знизив плечима.
Настає пауза, потім Фінні каже:
— Я збираюсь розійтися із Сільві, коли вона завтра повернеться додому.
— Я напружуюсь, і мій живіт крутить. Кладу на нього одну руку. Я не знала, що
Сільві повертається додому завтра. Він ніколи не говорив мені дату, а я ніколи
не запитувала.
 — Я так і думав, — каже Джек. Знову пауза. У мене болять слинні залози
і стискається горло, — що тоді? — запитує він. Його голос тихіший.
—
не знаю; Я промчала повз них у ванну.
Мене все ще рве, коли Фінні стукає у двері.
— Іди геть, — кажу я.
— Ти в порядку?
— Так. Іди геть.
— Добре.
Після того, як все закінчилося, я полощу рот і дивлюсь на себе в
дзеркало. Виглядаю як пекло. Проводжу пальцями по волоссю.
Коли я виходжу, хлопці на кухні готують тости. Я сідаю за стіл і підтягую коліна
до грудей.
— Краще себе почуваєш? — каже Джек.
— Більш-менш, — кажу я.
Вони
хоча
тосту,
тримаюся.
Пізніше ми закінчуємо дивитися фільм, який почали вчора ввечері, а потім
Джек йде. Я кажу Фінні, що піду в сусідній будинок прийняти душ. Він каже,
що гаразд, і не запитує, коли я повернусь.
Вдома я скручуюсь під гарячим душем, обхопивши себе руками. Я хочу,
щоб він розійшовся із Сільві. Не хочу дивитися, як він закохується в іншу
дівчину.
Хочу, щоб він кохав мене. Як кадри з фільму, які я не можу зупинити,
сцени з літа пролітають у моїй пам’яті, моменти, коли я думала, можливо,
просто можливо…
— Зупинись, зупинись, зупинись, — кажу я. Міцно заплющую очі, — це
нереально, — кажу я. І потреба записати це переповнює мене, виходжу з душу,
тремтячи та крапаючи водою.
Я
що
час,
наполегливо
цього робити з собою.
Я вставала двічі, один раз, щоб налити склянку води, один раз, щоб
сходити в туалет. Обидва рази я поспішаю повернутися, щоб записати те, про
що думала.
Інколи мої руки літають по клавіатурі, інколи я довго бездумно дивлюся
на екран. Близько обіду Фінні надсилає мені повідомлення. Я відповідаю йому
одним словом. Пишу.
 ***
Вже пізно, але надворі ще майже світло. Я друкую останнє речення, те,
що так довго знаходилося в моїй голові. Я тремчу. Натискаю зберегти. Дивлюся
на екран.
Це воно. Кінець всього цього.
Я все ще в халаті. Волосся сухе. Відчуваю заціпеніння таке, яке було, коли
Джеймі розійшовся зі мною.
***
Не знаю, скільки часу минуло – починає темніти, але поки ще не сильно –
коли Фінні стукає у двері моєї спальні. Я знаю, що це він. Я думала, що в кінці
кінців він прийде сюди. Коли він відчиняє двері, вони скриплять. Я сиджу на
одному з кінців ліжка. На мені все ще халат.
— Оутем, — каже він.
— Привіт, — кажу я.
— Я прийшов перевірити, як ти, — каже він.
—
перетинає
перед
плече
Фінні чекаю поки я заспокоюсь, щоб щось сказати.
— Хочеш розповісти, що сталося? — каже він. Він мене не відпустив, я
вдихаю його запах.
— Вони наче померли, — кажу я.
— Хто ніби помер?
— Іззі та Ейден, — кажу я, — мої головні герої, — відчуваю, як знову
починається істерика.
Відчуваю, як Фінні видихнув один раз через ніс зі смішком.
— Я думав трапилось щось дійсно жахливе, — каже він. Я відриваюсь від
нього в гніві, перш ніж усвідомлюю це.
— Дещо жахливе! — кажу я, — Ти не можеш сказати, що я засмучена? —
Фінні знову сміється. Його права рука все ще обіймає мене за плечі. Стискаю
кулак і б'ю його по лівій. Він досі сміється, — Припини з мене сміятися, —
кажу я.
— Вибач, — каже він, але все ще посміхається, — очевидно, ти дуже
засмучена, і я мав на увазі, що подумав,що трапилося щось дійсно жахливе,
наприклад, тобі подзвонив Джеймі.
 — Кого хвилює дзвінок Джеймі? — мій голос пронизливий, — Кого
хвилює Джеймі? — Фінні знову посміхається. Я знову починаю плакати. Він
ще раз мене обіймає, — ти не розумієш, — кажу я йому в груди.
— Знаю, — каже він. Його голос заспокійливий; я заплющую очі, — проте
не можу дочекатися, щоб прочитати її, — каже він.
— Ти не зможеш прочитати це, — кажу я.
— Чому ні? — запитує він, а я не маю відповіді. Він мовчить. Він обіймає
мене, навіть після того як я перестаю сопіти. Надворі темно. Розумію, що хочу
це закінчити. Я більше не можу робити це з собою.
— Гаразд, — кажу я, — після обіду ти зможеш її прочитати.
 Розділ 80
Одного разу жили хлопчик та дівчинка, яких звали Ейден та Іззі. Жили
вони по сусідству і були найкращими друзями. Ейден – розумний і красивий, а
Іззі – весела і незграбна. Ніхто не розумів їх так, як вони розуміли один одного.
Ейден та Іззі дорослішають, але вона не покидає Ейдена, і він не боїться
чекати, поки вона усвідомить, що готова до першого поцілунку. Вони ходять
до середньої школи, і більше не найкращі друзі. Коли вони вночі роздягаються,
то залишають жалюзі відчиненими, тому інші могли побачити. Ейден грає у
футбол, а Іззі не займається нічим, проте дивиться на нього з трибун. Інколи
вони ходять на шкільні танці, але здебільшого просто хочуть побути наодинці.
У них немає більше друзів, та вони й не хочуть тому, що досі найкращі друзі.
Вони крадуть горілку у тата Іззі, спускаються до струмка, де раніше гралися, і
напиваються. Ейден вчиться водити машину, а потім допомагає вчитися Іззі.
Однієї ночі, Іззі та Ейден займаються сексом, це захоплююче та страшно
водночас. Пізніше Іззі завагітніла, але їхня дитина помирає ще до того, як про
це хтось дізнався. Це дуже дуже страшно, але й прекрасно в одночас, як і всі
інші сумні речі.
Інколи люди кажуть, що їм слід завести друзів або зустрічатися з іншими
людьми, але Іззі та Ейден ніколи їх не слухають тому, що вони просто повинні
бути лише вдвох, і неважливо, якщо хтось не зрозуміє.
Пізніше, у випускному класі, Іззі пропонують стипендію на вивчення
письма в школі, яка знаходиться далеко від того місця, в яке збирається Ейден.
Іззі справді хоче погодитись, та Ейден каже, що їй слід це зробити. Вони довго
плачуть, а потім вирішують, що не хочуть руйнувати своє ідеальне кохання,
намагаючись розтягти його на відстань. Вони думають, що слід назавжди
запам'ятати один одного такими, як зараз, і їм ніколи не довелося сперечатися по
телефону або гадати, що інший робить цієї ночі. Коли Іззі поїде, цьому просто
настане кінець, тому вони намагаються якнайкраще використати останні кілька
місяців.
Настає день, коли Іззі має вилетіти, тому вони збираються в аеропорту,
щоб попрощатися. Ейден востаннє обіймає Іззі, але коли настає час, вони не
можуть відпустити один одного. Вони продовжують обійматися, динаміки
починають оголошувати літак Іззі, проте ніхто з них не рухається, і вони
нарешті усвідомлюють, що вони скоріше зруйнують своє ідеальне кохання,
намагаючись змусити його працювати тому, що бути нещасними разом краще,
ніж бути нещасним окремо.
І тоді Іззі та Ейден можуть відпустити один одного.
І це останній рядок мого роману.
 Розділ 81

Фінні сидить на дивані у вітальні й читає з мого комп’ютера. Деякий час

я читала книгу, і тишу в кімнаті порушувало тільки клацання клавіатури, коли
він гортав до наступної сторінки. Кожного разу, коли я чула цей звук, я дивилась
на його обличчя, але з його виразу нічого не було зрозуміло, взагалі нічого.
Близько одинадцятої години я вмикаю телевізор і дивлюся старий фільм.
Фінні мовчить. Незадовго до кінця фільму він встає й випиває на кухні склянку
води. Він повертається до дивана, не дивлячись на мене. Фільм закінчується,
починається наступний, а Фінні все ще читає.
Але зараз він хмуриться.
Я не сплю ще годину, але мої повіки стають важкими, а голова знову
болить. Я вимикаю телевізор, і Фінні не рухається. Я стою і потягуюсь, а він
нічого не робить. Я проходжу повз нього, виходжу з кімнати і підіймаюсь
сходами.
У кімнаті Фінні я залажу під його ковдру й кладу голову на подушку. Я
закриваю очі і роблю глибокий вдих. Я думала, що почну бурчати й кусати нігті,
але все, що я хочу робити, – це спати; Акт його надання йому вичерпав мене.
Я глибоко засинаю, і мені сняться сни.
***
Я прокидаюся настільки швидко або навпаки повільно, що я не можу
згадати як саме це сталось. Я просто раптом підскочила.
Фінні стоїть біля ліжка, я бачу його темний силует у слабкому світлі. Я не
бачу його обличчя, але я не сумніваюся, що він дивиться на мене. Він вимовляє
моє ім’я, і я чомусь знаю, що він говорить це вдруге.
— Що? — кажу я й сідаю. Моє волосся падає вперед, і я прибираю його
з обличчя і протираю очі.
— Чому ти пішла від мене? — питає він.
— Я втомилась, — кажу я, — а ти читав.
—
нам
повітрі між нами, так само, як і завжди.
— Я не кидала тебе, — нарешті кажу я. Мої слова звучать непереконливо
і навіть я це чую. — Ми просто виросли, — Фінні хитає головою.
— Ми не просто виросли, Оутем, — каже він.
— Я не це мала на увазі, — кажу я. — Вибач.
— Я вже знаю, чому ти так вчинила, — каже він. — Я просто хочу знати,
чому ти повелася так жорстоко, — моє дихання пришвидшується.
—
шкода.
несподівано,
мене тієї ночі?
— Я тебе налякав?
— Я не була готова, — кажу я. — І я не знала, що й думати.
Фінні сідає на ліжко, але відвертається від мене. Я обіймаю себе й чекаю,
але він нічого не каже. Я прибираю ковдру з колін і повзу до нього. Я нахиляюся
вперед і намагаюся подивитися його у вічі.
— Мені шкода, — кажу я. — Я ненавиджу себе за те, що зробила тобі
боляче.
— Мені теж шкода.
— За що?
— Мені шкода, що я поцілував тебе.
— Не кажи цього, — кажу я. — Не кажи, що ти шкодуєш про це.
Фінні робить дещо дивне. Він голосно сміється і хитає головою.
— Я ніколи не знаю, як зробити тебе щасливою, чи не так?
— Ти робиш мене щасливішою, ніж будь-яка інша людина, — кажу я,
але він все одно не дивиться на мене.
— Я? — перепитує він. Я киваю.
— Щодня, — шепочу я. Моє серце б'ється швидко, і мої тремтячі пальці
стискаються в кулаки. Ми обоє мовчимо деякий час. Я чую пташку, що співає
на вулиці; мабуть уже світанок уже скоро. Я б хотіла бачити його краще, але
він все ще не дивиться на мене.
— А якщо я поцілую тебе прямо зараз? — каже він. Спочатку я не можу
нічого відповісти. Все всередині мене завмирає. Я нагадую собі, що треба
дихати.
— Ти зробив би мене щасливою, — кажу я.
Все відбувається повільно. Спочатку Фінні повертається до мене, а потім
я випрямляюся. Ми зупиняємось, і я змушую себе подивитись на нього. Він
повільно тягнеться до мене, наче чекає, що я попрошу його зупинитися, і врешті
кладе руку на потилицю. Я відчуваю, що все моє тіло розслабляється від його
дотику, і, можливо, він теж відчуває це, бо після того все відбувається дуже
швидко. Фінні тягне мене до себе, і наші носи торкаються один одного. Я
нахиляю обличчя в бік, і його губи знаходять мої.
Цілувати Фінні дуже тепло, і мені здається, ніби моє тіло хтось гладить
пір'ям. Він кладе руку на моє стегно, і я теж хочу щось зробити руками. Однією
я торкаюсь його плеча, а другою – коліна. Пальці Фінні заплутуються в моєму
волоссі.
— Ой, — кажу я, і я відчуваюся від його руки, хоча я й не хочу цього і
краще зробила б вигляд, що мені не боляче.
 — Вибач, — каже він. Наші носи все ще торкаються один одного, але
він більше не цілує мене. Він починає забирати руки.
— Ні, не зупиняйся, — кажу я і тягну його за плече. — Побудь зі мною.
— Я лягаю на його подушки.
— О Боже, — каже Фінні, і він нависає наді мною.
Спочатку ми поцілуємося швидко, ніби намагаємось компенсувати
втрачений час, а потім довго й повільно, ніби ми змагаємося, хто протримається
довше. Мої руки обхоплюють його спину, намагаючись тримати його ближче
до себе. Він тримає моє обличчя у своїх долонях.
Я не знаю, як довго ми так цілуємось. Єдине, про що я можу думати, крім
нього, – це звуки, які я видаю час від часу. Тихі зітхання і стогони, які я ніколи
не робила, цілуючи когось іншого.
Це ніколи не відчувала чогось подібного.
Відчуваю, ніби все відбувається так, як має бути.
Відчуваю, що це правильно.
Фінні.
Нарешті я розумію, чого мені не вистачало всі ці роки.
Через деякий час він повільно, дуже повільно, опускає руку з мого плеча
до ребер. Він ніжно тримає мої груди.
Мій Фінні.
Мої очі знову мокрі, і я відчуваю, як сльоза котиться по моїй щоці, а
потім друга і третя. Я розумію, що в моєму життя більше не буде більш
досконалої миті, ніж ця.
— Фінні? — кажу я.
Він повільно перестає цілуватись, а потім швидше піднімає голову, щоб
подивитися на мене.
— Так?
— Я хочу… — кажу я, а потім розумію, що я не знаю, як це висловити,
і слова десь губляться.
— Ти хочеш, щоб я зупинився? — питає він.
— Ні! — кажу я. Ця думка змушує мене панікувати, і я швидко говорю.
— Я хочу зовсім іншого, — він мовчить і я затамовую подих.
— Хочеш, щоб я продовжив? — врешті каже він.
— Так, — кажу я.
Фінні дивиться на мене і затинається, говорячи наступні слова.
— Я… У мене немає ..., — каже він.
— Мені байдуже, — кажу я. І мені дійсно байдуже. Все, що мене хвилює
— це не втратити з ним цей момент.
 — Оутем, — каже він, — ні…
— Будь ласка, Фінні, — прошу я. Я нахиляюся і цілую його шию, прямо
під його вухом. Він різко вдихає і його тіло здригається. — Будь ласка, Фінні,
— шепочу я між поцілунками. — Будь ласка. Будь ласка. Будь ласка .
Нарешті ми знову цілуємося. За мить він залазить рукою під мою
футболку і торкається мого бюстгальтера. Я тягнуся вниз і намагаюся зняти
футболку через голову, при цьому не розриваючи поцілунок. Якщо ми
перестанемо цілуватися, нам доведеться обговорити те, що ми робимо. Він
допомагає мені і цілує, поки я розвертаюся, щоб розстебнути бюстгальтер.
Я тягнуся вниз і намагаюся зняти з нього джинси, але не можу. Він
перестає цілувати мене і відштовхує мої руки. Я думала, що я помру, поки не
зрозуміла, що він сам хоче їх зняти.
Просто не існує способу для двох людей на ліжку зняти джинси, щоб
це не було незручно чи соромно. Проте водночас це може бути ідеальним та
чудовим.
Фінні сідає і знімає футболку через голову. Тепер я бачу все його тіло, і
я вперше лякаюся. Він дивиться на мене.
— О, Оутем, — каже він. Я тягнуся вниз і намагаюся зняти спідню
білизну, не виглядаючи при цьому безглуздо, але, мабуть, мені не вдається.
Коли я зняла свої труси до стегон, він тягне їх вниз і кидає їх на підлогу. Він
знову дивиться на мене. Я відчуваю, наче мене підкинули в повітря, і якщо я
вчасно не схоплюся за нього, то я впаду. Я тягнуся до нього.
— Я можу спочатку сказати тобі, що я тебе люблю? — питає Фінні. Я
починаю повільно падати.
— Так, — кажу я. Фінні знову схиляється наді мною. Одну руку він
поклав між моїх стегон, а другу – біля моєї голови.
— Я люблю тебе, — шепоче Фінні на вухо. Я відчуваю, як він торкається
мене там, рукою та дечим іншим. — О Боже, я люблю тебе, — він потроху
входить у мене. Я ховаю обличчя в його плечі.
— О Боже, — каже він, — Оутем.
Я закусую губу і не плачу. Спочатку він рухається повільно, і я знаю,
що він це робить для мене. Я відчуваю, як він стримується. Мені боляче, але не
настільки, як я очікувала. Це не просто загальний порожній біль. Я точно знаю,
де він, неначе щось у мені розривається. Я майже чую це.
— Все нормально, Фінні, — кажу я. — Я в порядку, — він стогне і
починає рухатись швидше. Я закриваю очі і притуляюся своєю щокою до його.
Я згадую, як ми лежали з ним у цій кімнаті в малювали одне в одного на спинах.
Згадую, як ми сиділи поруч і дивилися телевізор. Він стогне, і я міцніше
обіймаю його. Я згадую, як він вчив мене водити машину. Згадую, як ми ночами
світили ліхтариками у вікна одне одному.
 Невдовзі я відчуваю, як він твердішає. Він стогне і здригається. Мої очі
знову наповнюються сльозами. Фінні видихає і починає відсторонюватись. Я
схлипую лише тоді, коли відчуваю, як він виходить з мене.
— Оутем? — каже він. Він дивиться на мене.
— Я теж люблю тебе, — кажу я. — Я забула тобі сказати, — я плачу, і
Фінні починає цілувати мої повіки та лоб знову і знову.
— Все добре. Не плач, — каже він. Його слова губляться в поцілунках.
Він цілує мої щоки і мої сльози. — Не плач, — каже він, — все гаразд.
— Обіймеш мене? — запитую я. Він злазить з мене мене і лягає поряд. Я
витираю сльози і кладу голову на його плече. Його руки огортають мене, і він
міцно притискає мене до себе.
— Ось так? — каже він.
— Так, — кажу я. Ми мовчимо, поки наше дихання не сповільниться. Я
спостерігаю, як у кімнаті світлішає. Тепер чутно цілий пташиний хор.
— Я не можу повірити в те, що сталося, — каже Фінні. Я майже сміюся,
але стримуюсь. Мене починає наповнювати дивне почуття.
— Ти справді кохаєш мене? — запитую я.
— Звичайно, — каже він.
— Ти ж не сказав це просто тому, що хлопці так мають казати? — він
не відповідає мені, й у мене всередині все холоне. Фінні відпускає мене і
спирається на лікоть. Моє дихання зупиняється.
— Годі тобі, Оутем, — каже він. Він видає звук, не дуже схожий на сміх.
— Я знаю, що ти в курсі, що я завжди був закоханий у тебе. Тобі не потрібно
прикидатися.
— Що? — кажу я. Він закочує очі.
— Все гаразд, — каже Фінні. — Я завжди знав, що ти знаєш. — Я теж
піднімаюся на лікті, підтягуючи простирадло, щоб прикритись, і дивлюся на
нього. Ми хмуримося. Я намагаюся зрозуміти те, що він говорить.
— Що ти маєш на увазі під "завжди"? — уточнюю я.
— Ти знаєш. Завжди. З того часу, як нам було скільки? Одинадцять? —
питає він.
— П'ятий клас? Рік, коли ти побив Донні Бенкса?
— Так, пам’ятаєш, що сказав Донні Бенкс?
— Він назвав мене дивачкою.
— Він сказав: "Твоя дівчина – дивачка", — говорить Фінні. — І він знав,
що ти не хочеш бути моєю дівчиною. А я цього хотів.
— Я тобі подобалася як дівчина? — кажу я.
Схоже Фінні нарешті розуміє, що я говорю. Він сідає на ліжку.
 — Але хіба не тому ти перестала спілкуватися зі мною в середній школі?
— питає він. — Бо ти втомилася від того, щоб я хотів бути більше, ніж просто
друзями?
— Ні", — кажу я. "Я уявлення не мала, що ти хочеш чогось подібного".
— Але після того, як я поцілував тебе, ти знала, — каже він.
— Ні. Я не розуміла, чому ти поцілував мене, і це мене злякало. Я думала,
можливо, ти експериментував на мені, — Фінні знову дивиться на мене. Його
рот привідкритий, а брови насуплені.
— Це якась маячня, — каже він. — Якщо ти не знала, то чому ж ти мене
кинула?
Тепер я відводжу від нього погляд.
— Просто мені було так приємно більше не бути тою самою дивачкою.
Мені подобалось бути популярною. Того року ми наче «переросли» це. Я не
кажу, що я не винна. Я просто кажу, що не робила цього навмисне.
— Ти справді не знала? — запитує Фінні.
— Так, — кажу я, — я справді, справді й гадки не мала.
Фінні лягає назад на ліжко. Він дивиться на стелю.
— І всі ці роки я боявся, що ти здогадаєшся, що я все ще ... ти знаєш.
— Все ще що? — запитую я.
— Все ще хотів тебе.
— Справді? — кажу я. Він не відповідає. Він просто розгублено дивиться
на стелю. Я почуваюся так само. — А як же Сільві? — мій голос має натяк на
звинувачення, але я не можу цьому завадити. Фінні дивує мене, гірко сміючись.
—
тренувань
подумав,
би
школи,
що
почала
за
стихає,
Він все ще дивиться на стелю. Мені стає холодно без його обіймів.
— Не думай, що я був зовсім байдужий до неї, адже це не так, — нарешті
каже Фінні. — Вона не така, як ти думаєш. І їй потрібно було, щоб я піклувався
про неї, коли ти перестала. Я любив її, проте ця любов була інакша, ніж та, яку
я відчував до тебе.
— О, Фінні, — кажу я. Мій голос тихий, і мені бракує слів, щоб сказати
щось ще. За мить він повертає обличчя до мене, але не дивиться мені в очі.
 — Ти сказала… ти сказала, що теж любиш мене, — він червоніє, і я
почуваюсь так, ніби от-от знепритомнію.
— Так, — кажу я. — Люблю, — шепочу я і мій голос тремтить.
— Відколи? — його голос звучить так само.
— Я не знаю, — кажу я. — Можливо, теж дуже давно, але я визнала це
лише два роки тому. — Він дивиться мені в очі і я падаю назад на ліжко. Він
знову обіймає мене так міцно, що мені трохи боляче, а потім я відчуваю, як все
його тіло розслабляється. Я закриваю очі і зітхаю. Відчувати його тілом своїм
стало дуже дивним одкровенням. Я дістаю одну руку і намагаюся знайти його
серце. Він кладе свою руку зверху на мою і погладжує мою долоню великим
пальцем.
— Тож…, — каже Фінні, але не закінчує речення.
— Що? — питаю я.
— Ми тепер разом, так?
— Фінеас Сміт, ти пропонуєш мені бути твоєю дівчиною? — я не можу
зупинити сміх.
— Ну так. Це дивно?
— Тільки тому, що я відчуваю, ніби ми вже набагато більше, ніж пара.
Він знову розслабляється.
— Так, я знаю.
— Тобі все ще треба розійтися з Сільві, — тихо кажу я.
— Я знаю, — каже він. — Я зроблю це. Завтра.
— Тобто сьогодні, — кажу я. Він дивиться на своє вікно.
— О, так, — він знову стискає мене. — Нам слід трохи поспати.
— Так, мабуть, — я заплющую очі, і ми мовчимо. У кімнаті тихо, а
надворі сонце вже піднялося, поклавши початок спекотному серпневому дню.
 Розділ 82

Я часто прокидаюся. Ми перевертаємося, змінюємо пози. Він

притуляється до мене, а я до нього. Він тримає мої руки, шию, обличчя. Мені
сняться сни, я прокидаюся, бачу його, знову засинаю.
***
Дзвонить мобільний Фінні. Він напружається і сідає. Я розгубилась на
мить, а потім теж підводжуся. Здається, зараз близько полудня. Фінні стоїть
посеред своєї кімнати, підбирає джинси з підлоги і шукає телефон в кишенях.
Я складаю руки на грудях і спостерігаю за ним. Він бере телефон, дивиться на
нього і натискає кнопку. Дзвінок припиняється. Все ще тримаючи штани, він
обертається і дивиться на мене, а я на нього.
— Хей, — каже він.
— Це була вона?
— Це має значення? — він кладе телефон на тумбочку.
— Так.
— Це вона, — каже він. Я відводжу погляд і дивлюся на ковдру. Я чую,
як він кидає джинси на підлогу. Ліжко скрипить, коли він сідає. Ковдра сповзає,
коли він лягає поруч зі мною.
— Ходи сюди, — він тягне мене до себе і тримає так, як він робив
минулої ночі.
Я думаю про Сільві в якомусь аеропорту. Вона схвильована тим, що
незабаром знову побачить Фінні. Думаю про те, як я сміялася, коли Джеймі
сказав мені, що він і Саша мають почуття одне до одного. Я усвідомлюю,
наскільки ця історія різна для кожного з нас.
— Ти почуваєшся винним? — запитую я. Він відповідає не відразу.
— Так, — каже він, — але я також відчуваю, що був вірним чомусь
більшому.
Йому приходить повідомлення.
— Ти маєш подивитись, хто це, — кажу я.
— Я не хочу.
— Це можуть бути матері, і якщо ми не відповімо, вони подумають, що
ми мертві і рано повернуться додому, — він сідає й перевіряє телефон. Він
повернутий спиною до мене, коли набирає відповідь. Він нічого не каже, коли
повертається. Він лягає на бік, і я згортаюсь поруч із ним так, щоб ми дивились
одне на одного.
— Це знову була вона, — кажу я.
— Я сказав їй, що не буду зустрічати її в аеропорті. Я піду до неї після
того, як вона повечеряє з батьками.
 — Оу. Коли?
— У нас є кілька годин. Можеш лягати спати.
— Я не хочу.
— Я також, — він тягнеться і гладить моє волосся. Я закриваю очі, але не
дрімаю. Його пальці настільки, що я тремчу. — Ти шкодуєш про це? — запитує
він через деякий час. Я знову відкриваю очі. Він виглядає схвильованим.
— Ні, — кажу я, — але ... — я опускаю очі й не дивлюся на нього, —
я хотіла би, щоб це був і твій перший раз, — кажу я. Він перестає гладити моє
волосся, і його рука опускається на ліжко між нами. Він починає повільно
говорити й затинатися.
— Перший раз… ми були такими п’яними, що ніхто з нас не міг нічого
згадати. А потім виявилося, — він робить паузу і хмуриться, — що вона не
могла цього зробити, якщо не була п'яна. А якщо вона була п’яна, для мене це
було неправильно. Таке траплялося нечасто й проходило не досить добре. Тож
багато в чому, для мене це було вперше.
— Чому вона не могла цього зробити тверезою? — запитую я.
Фінні відводить погляд і бурмотить.
— Колись їй зробили боляче.
— Оу, — кажу я. Ми затихаємо на мить. Я тягнусь і накриваю його руку
моєю. Він розвертаю долоню і схрещує наші пальці. Наші очі знову
зустрічаються.
— Я хотів для тебе чогось кращого, — каже Фінні. — Ось чому я змусив
тебе пообіцяти не робити цього, якщо ти випила. Але насправді, сама думка про
те, що ти робила це з кимось іншим, зводила мене з розуму. Пам’ятаєш, як ти
сказала мені, що ви збираєтесь це зробити після випукного, а потім наступного
дня ти сиділа на ганку, і сказала, що чекаєш на Джеймі?
— Так?
— Я піднявся і вдарив стіну. Я ніколи раніше такого не робив. Це було
боляче.
— Ти думав…
— Так, — каже Фінні. Він все ще дивиться мені в очі, але його вираз
обличчя змінюється, і я не можу зрозуміти його емоції. — Після того, як я
дізнався, що ви розійшлися, мені важко було бачити тебе такою пригніченою.
Тоді як я був настільки щасливий, що хотів підняти тебе і кружляти, — каже
Фінні.
— Ти був засмучений, коли Сільві кинула тебе, — кажу я. — Я так
розсердилася на неї за те, що вона зробила тобі боляче, що я навіть хотіла
штовхнути її під шкільний автобус.
— Я був засмучений, — каже Фінні. Я не можу перестати ревнувати його
в цей момент. — Але це була моя власна вина, — додає він, — я сказав усім, що
мені не подобається, коли вони обговорюють тебе, і Сільві почала ревнувати.
Вона спитала, чи є у мене почуття до тебе, і я сказав їй не думати про це й
намагався змінити тему.
— Чому ви знову зійшлися? — я ставлю питання, хоча не впевнена, що
хочу знати відповідь. Він робить паузу лише на секунду, перш ніж відповісти.
— Ти теж любила Джеймі весь цей час, — каже Фінні. — Хіба ні?
— Так, — кажу я.
— Тоді чому ти не розумієш? Я хотів… я намагався любити лише її.
Коли я сказав тобі минулого місяця, що збираюся розлучитися з Сільві, це було
не тому, що я думав, що маю якісь шанси з тобою. Це було тому, що любити
тебе здалеку це одне, але якби я був закоханий у свою найкращу подругу, це
було б зовсім інше, і це було б несправедливо щодо неї.
Я сідаю і натягую ковдру, щоб він не бачив мого тіла. Я не можу
дивитись на нього. Все, що він сказав, зробило мене сумною і щасливою
одночасно. Я налякана.
— Оутем? — я чую, як ліжко скрипить, коли він теж сідає, але я опускаю
голову і не дивлюся на нього.
— А якщо ти її побачиш і зрозумієш, що припустився помилки? — кажу
я.
— Такого не буде.
— Але це можливо.
— Ні.
— Якщо ти любиш її ...
— Але якщо я маю шанс бути з тобою… Господи, Оутем, ти ідеал, з
яким я порівнював всіх дівчат протягом усього життя, — говорить Фінні. — Ти
смішна, розумна та дивна. Я ніколи не знаю, що ти скажеш або що ти будеш
робити. Мені це подобається. Ти. Я кохаю тебе.
Я трохи піднімаю голову. Він дивиться на мене з виразом, якого я ніколи
не бачила. Я спостерігаю, як його очі вивчають моє обличчя.
— І ти така гарна, — каже він. Я відвертаюся і намагаюсь приховати
почервоніле обличчя. Фінні сміється. — Тепер я точно знаю, що це ти вже чула.
—
сміється.
— Як?
— Не знаю.
— Ти така красива, — Фінні бере мене за підборіддя й обертає до себе.
Він дивиться мені в очі. — Минула ніч була найкращою в моєму житті, і я б
ніколи не подумав, що це помилка, якби ти так не сказала.
— Я б ніколи цього не сказав.
Фінні притуляється до мого чола.
 — Тоді все буде добре. Тепер ми разом. Правда?
— Звичайно.
Фінні знову сміється. Я відсторонююсь і дивлюся на нього.
— Я ніколи не думав, що це станеться, — каже він. — А зараз ти кажеш
"звичайно", ніби це щось буденне.
— Хіба це не так?
Цього разу він знову сміється, але тихо і з іншим тоном.
— Як ми дійшли до цього? — каже він. Я не знаю, що відповісти, тож я
просто дивлюся на нього. А потім він посміхається мені і знову тягне мене до
себе. Я сиджу у нього на колінах, він мене обіймає, і зараз це зовсім звичайна
справа.
 Розділ 83
Фінні має піти через кілька хвилин. Він у душі, а я в його кімнаті вже
одягнена чекаю. Я застеляю йому ліжко і намагаюся приховати пляму від крові,
і тепер я сиджу посеред неї, а мої коліна торкаються до грудей. Небо затягнулося
хмарами. Хоча ще ранній вечір, але надворі вже майже темно.
Я чую, як душ перестає шуміти; я спираюсь підборіддям на коліна. Поки
я чую його в залі, минає вічність. Він заходить повністю одягнений і протирає
мокре волосся рушником. Він дивиться на мене.
— Все буде гаразд, — каже він.
— Ти не можеш почекати до завтра?
— Я хочу, щоб все скінчилося, — говорить він. — Я хочу, щоб це були
тільки ми. Він кидає рушник на підлогу, дістає бейсболку зі свого комода і
перебирає пальцями мокре волосся. Він повертається до мене.
— Проведеш мене? — запитує він.
Я киваю, а він простягає мені руку. Я йду за ним до машини, а потім ми
стоїмо, дивлячись одне на одного.
— Я обіцяю тобі, — каже він, — я повернуся, як тільки зможу. Це може
зайняти певний час.
— Будь ласка, не йди, — кажу я. Він кладе руки мені на плечі і притягує
до себе. — Я повинен це зробити, — каже він. Ти знаєш про це, Оутем.
Я не можу йому відповісти, бо знаю, що він правий. Фінні кладе свою
щоку мені на маківку.
— Ось, що ми зробимо, — каже він. Його голос м’який і легкий, ніби
ми будуємо пустотливий план, як у дитинстві.— Коли матері повертаються
додому, ти рано лягаєш спати, а коли я повертаюсь, то прокрадаюсь через задні
двері до твоєї кімнати. Потім я обійматиму тебе всю ніч.
Я підіймаю голову, щоб подивитися на нього.
— Добре, — кажу я. Він посміхається і нахиляється, щоб поцілувати
мене. Він цілує раз, а потім нахиляється ще раз. Після цього ми ще довго
цілуємося. Я притискаюсь спиною до його машини, він втискає мене в неї. Ми
обоє починаємо дихати важче. Якщо я зможу просто продовжити його цілувати,
то він ніколи не поїде.
Грюкають двері машини. Ми обоє дивимось вгору, але не розлучаємось.
Матері в іншому під’їзді розпаковують ящики з вином. Вони демонстративно
не дивляться на нас.
— Як думаєш, вони бачили? — запитую я.
— Безумовно, — каже він.
— О Боже, — кажу я.
— Я думаю, у моєї мами захована особлива пляшка шампанського
спеціально для такої нагоди, — каже Фінні.
 — О Боже, — повторюю я. Фінні дивиться на мене вниз і посміхається.
— Я повернуся, щоб допомогти тобі відбитися від них.
— Добре, — кажу я.
Цього разу я стримую бажання сказати йому, щоб не йшов. Його
посмішка зникає, він глибоко вдихає. Мої руки опускаються йому на шию
неохоче. Він швидко цілує мене і робить крок назад. Фінні повертається, аби
відкрити двері машини, я теж роблю крок назад. Він дивиться на мене і перед
тим, як зайти всередину, знову посміхається.
— Після цього, — каже він, — все буде так, як завжди мало бути. Потім
він залазить всередину і зачиняє двері.
Він запускає двигун, не дивлячись на мене знову. Я стою в дворі,
спостерігаючи за його машиною, поки вона не зникне.
Починається дощ.

Розділ 84
Пізно увечері я чую кроки в коридорі. Перевертаюсь і дивлюсь на двері.
Вони повільно відчиняються.
— Фінні? — запитую я. Настає тиша.
— Ох, Оутем, — відповідає мама.
Розділ 85
8 серпня Фінеас Сміт помер, і я можу уявити кожну деталь тієї ночі. Я
бачу його обличчя та згорнуті пальці навколо керма. Я чую його дихання і
відчуваю прискорений пульс.
Я знаю, про що він думав, коли зробив цей поворот занадто швидко.
Я знаю, про що вони сперечалися до того, як маленька червона машина
вилетіла.
Я знаю, що обличчя Сільві вже було вкрите слізьми, коли вона врізалася
в лобове скло.
Було б неправильно сказати, що Сільві вбила Фінні. Вона була знаряддям
його смерті, але не причиною. Якби він був зі мною, Фінні був би ще живий.
Якби він був зі мною, все було б інакше. Але хто винен, що його не було?
Я бачу, як Фінні сидить у червоній машині, ідеальний і недоторканий.
Крізь отвір у лобовому склі падає дощ, але він його не відчуває. Він нічого не
відчуває. Він нічого не думає. Він живий.
Залишся. Я йому шепочу. Залишайся в машині. Залишся в цьому
моменті.
Залишайся зі мною.
Але він, звісно, не чує.
 Раптом, ніби його вдарили кулаком, до нього повертається почуття. Він
відчуває тепле шкіряне сидіння під джинсами і кермо, стиснуте в його пальцях
так міцно, що його кісточки білі. Він бачить скло, що блищить навколо нього, і
сяючу діру перед собою. І через ту дірку, де колись було лобове скло, він бачить
її. Крізь темряву й дощ він бачить Сільві, яка лежить на дорозі, нерухома й тиха.
Залишайся, шепочу я.
Так само раптово його руки звільняються від керма, і він знімає ремінь
безпеки, який врятував йому життя, відкриває двері й біжить дорогою до неї.
Я бачу калюжу біля її голови, хоча він цього не бачить. Я бачу чорну
блискучу лінію електропередачі, яку шторм обірвав, що тягнеться крізь воду.
Фінні ні, він бачить лише її, те, що він вважає своїм призначенням.
Сільві лежить по інший бік калюжі, безпечна й непорушна, лише
служачи своїй меті.
Він стає перед нею на коліна. Він називає її ім'я. Вона не рухається. Він
сповнений страху й паніки, які збігаються зі мною, спостерігаючи за цим
моментом. Щоб утриматися, він кладе ліву руку біля її голови.
Смерть трапляється з ним більш раптово, ніж я можу вам описати або
навіть уявити.
 Розділ 86
Зараз кінець вересня. Не кажучи про це, ми всі знали, що цього року я
не піду до коледжу. Більшу частину днів я сиджу в кімнаті й кажу матерям,
що читаю. Тітка Анджеліна все ще спить тут щоночі, але моїй мамі більше не
доводиться благати її їсти. Мій батько бере мене на обід раз на тиждень, він
думає, що відволікає мене, коли говорить про те, щоб взяти мене з собою під
час наступної поїздки за кордон.
Мені довелося знову відвідати доктора Сінгха. Він поставив мені купу
запитань, а я сказала багато брехні. Він збільшив мій рецепт і відпустив мене.
Я вже місяць не приймаю таблетки.
Сьогодні день посередині між нашими днями народження, і листя
почало змінюватися. Я лежу в ліжку і дивлюся на вікно Фінні. Цьогорічний
вересень був таким спекотним і сухим, що деякі листочки вже побуріли й
відмерли, а в цій обстановці початок осені тьмяно-мідний, а не золотий. Я бачу,
як деякі троянди все ще цвітуть у маминому саду. Коричневі по краях і яскраві
іншими кольорами, вони відкриваються і розгортаються, їхні пелюстки
опускаються донизу, вмираючи, як тільки почалося їхнє життя.
Вони прожили своє життя, і я зрозуміла, що я теж.
Зрештою, моє рішення зводиться до одного: я думаю, що Фінні
пробачить мене. Це було б не те, що він хотів для мене, але він пробачив би мене.
І якщо я продовжуватиму намагатися вижити без Фінні, я зможу піти шляхами,
які, на його думку, будуть набагато гіршими за цей.
Полудень переходить у вечір, а потім у ніч. Я чекаю, поки більше не
буду чути спільну розмову матерів перед сном. Я обережно ступаю по сходах,
уникаючи кожного скрипу, який пам’ятаю. На кухні я залишаю записку на
столі. Писати зайняло більше часу, ніж я думала. Нарешті мені довелося
змиритися з тим, що я не зможу сказати все, що хотіла. Я йду до м’ясника моєї
матері, і це єдиний раз, коли я зупиняюся, і це для того, щоб подумати, чи варто
мені взяти найбільший ніж, оскільки це те, що я собі уявляла, чи мені слід бути
практичною і вибрати той, який би зробив цю роботу якнайкраще. Але якщо
мене спіймають із цією запискою, мені доведеться говорити багато брехні
протягом кількох днів чи, можливо, тижнів, доки вони не залишать мене в
спокої на достатньо довгий час, щоб спробувати ще раз, тому я вирішила, що
якщо я вже вирішила, то вибір ножа не матиме значення і тому беру великий.
Коли я викрадаюся через задні двері, я витрачаю хвилину, щоб глянути
на задній дворик, де ми разом гралися, на дерево, де ми ніколи не будували наш
будиночок на дереві. Але я поспішаю по траві до його двору і пробігаю повз те
місце, де він мене першим поцілував.
Тітка Анджеліна постійно втрачає свої речі, тому вона зберігає запасний
ключ від дому під порожнім вазоном на ганку. Відімкнувши двері, я кладу ключ
назад, щоб вона, можливо, не зрозуміла, що я ним скористалась, і звинуватила
себе. Це найменше, що я можу зробити, це вже не чесно по відношенню до неї.
Але спокуса бути ближчою до нього востаннє занадто велика, щоб я змогла
протистояти.
 У хаті тихо, порожньо, темно. Сходи скриплять, коли я піднімаюся, але
нікого не чути, і я насолоджуюся цим звуком, згадуючи, як ми разом бігли
сходами.
Двері в кімнату Фінні зачинені. Я знала, що так буде. Ніхто не був там,
відколи ми з ним вийшли, тримаючись за руки.
Я використовую прозору стрічку, щоб повісити табличку, яку зробила
на двері.
Будь ласка, не намагайтеся зламати двері. Вам вже пізно щось робити.
Викличте поліцію, і нехай вони займуться цією частиною.
І я заходжу в цю кімнату і замикаю за собою двері.
 Розділ 87
У книгах, люди постійно прокидаються в лікарні та не можуть згадати, як
вони туди потрапили, а потім спогади поступово повертаються. Я відкрила очі
і подумала: «От, лайно»
***
Я сиджу посеред ліжка, схрестивши ноги, одягнена в пошарпану блакитну
нічну сорочку. Лікарняна ковдра гнітюче тонка і маленька, більш схожа на
пляжний рушник. В одній руці в мене крапельниця, а зап'ястки настільки
акуратно забинтовані та заклеєні пластирем, що я замислююсь про людину, яка
це зробила. Розглядаю свої бинти, а медсестра вимірює мій тиск та запитує чи
пам'ятаю я який сьогодні день.
— Люба, а ти пам'ятаєш чому ти тут? — запитує мене медсестра. Мені не
подобається її голос, — Оутем?
— Пам'ятаю, — кажу я. Пам'ятаю набагато більше, ніж хотіла б, оскільки
планую повторити це знову.
Вона задає більше запитань. Я бурмочу відповіді. Мені не слід запитувати
про людину, яка робила перев’язки, тому що це було б дивно, і мені потрібно
якомога швидше звідси піти. Фінні пробачив би мені. Ні, Фінні вибачить мені,
після того, як я зможу йому все пізніше пояснити. Одним пальцем торкаюся
ватної пов'язки.
— А коли був твій останній менструальний цикл, люба?
Вперше за кілька тижнів усе всередині мене зупинилося і затихло.
— В який день в тебе була остання менструація, Оутем? — я вперше
дивлюсь на її обличчя. Вона молодша, ніж я думала.
— Не пам'ятаю, — кажу я. Вона хмуриться.
 Розділ 88
Фінні не схвалить, якщо я спробую знову, зважаючи на те, що я вагітна. Я
могла б сперечатися з ним скільки завгодно, але він залишився б непохитним.
Фінні не міг дозволити черв'якам гинути на тротуарі; я б ніколи не переконала
його, що так буде краще.
Бачу вираз його обличчя. Його хмурий погляд несхвалення. Я намагаюся
йому пояснити, а він лише піднімає на мене брови.
Люди роблять подібні речі. Тітка Анджеліна зробила.
Спочатку ми могли жити з матерями; вони були б за нас раді. Я могла
б обслуговувати столики, заощаджувати гроші та відвідувати в коледжі кілька
курсів одночасно. Я все ще могла б писати вночі, можливо, не кожного вечора,
але все ж.
Тільки тому, що щось здається неможливим, не означає, що тобі не слід
намагатися.
Звичайно, це було б не так, як, якби він повернувся. Не зовсім. Але це було
б краще, ніж, якби його взагалі не було. Пам’ятаю, як він тримав дитину Енджі
в лікарні, як він здивовано дивився на це маленьке обличчя.
І Фінні посміхається мені тому, що знає що він виграв.
 Розділ 89
— Такі правила лікарні, люба, — каже медсестра. Я дивлюся на неї.
— Що?
— Тест.
— Оу, гаразд.
— Я вийду з кімнати лише на хвилинку. Палата буде зачиненою.
Обіцяєш, що триматимеш себе в руках і чекатимеш?
— Так, — кажу я, — я зачекаю, — я заплющую очі і чекаю. Я буду в
порядку.
І вперше за багато років я відчуваю, що все складається так, як має бути.