Annotation

Психологія – це наука про ментальні й поведінкові процеси.

Власне, люди, які працюють у галузі психології, намагаються знайти
відповіді на запитання: «Що спонукає нас жити?» і «Як ми бачимо
світ?». Ці прості ідеї охоплюють складні об’єкти вивчення, зокрема
емоції, мисленнєві процеси, сни, спогади, сприйняття, особистість,
захворювання й лікування. Психологію заснували давньогрецькі
філософи, проте як наука вона почала розвиватися лише після 1879
року, коли німецький психолог Вільгельм Вундт створив першу
лабораторію з її вивчення. Відтоді психологічні дослідження швидко
набирали обертів і психологія стала справді багатогранною
дисципліною, що нерідко перетиналася з іншими видами наукових
досліджень, зокрема в галузі медицини, генетики, соціології,
антропології, лінгвістики, біології й навіть спорту, історії та в любовній
сфері.

Пол Клейнман

Вступ
Іван Павлов (1849–1936)
Беррес Фредерік Скіннер (1904–1990)
Зіґмунд Фройд (1856–1939)
Анна Фройд (1895–1982)
Ловренс Кольберґ (1927–1987)
Стенлі Мілґрем (1933–1984)
Альфред Адлер (1870–1937)
Основні теорії про групи
Філіп Зімбардо (нар. 1933)
Соломон Аш (1907–1996)
Джон Б. Ватсон (1878–1958)
Герман Роршах (1884–1922)
Візуальне сприйняття
Гештальтпсихологія
Когнітивна психологія
Теорія когнітивного дисонансу
Теорія зниження стимулу
Гаррі Гарлов (1905–1981)
Жан Піаже (1896–1980)
Альберт Бандура (нар. 1925)
Карл Роджерс (1902–1987)
Абрагам Маслоу (1908–1970)
Теорії інтелекту
Курт Левін (1890–1947)
Карл Юнґ (1875–1961)
Генрі Мюррей (1893–1988)
Ліва і права півкулі мозку
Кохання
Карен Горні (1885–1952)
Джон Бовлбі (1907–1990)
Теорія атрибуції
Емоції
Особистість
Теорії лідерства
Сновидіння
Арт-терапія
Гіпноз
Альберт Елліс (1913–2007)
Когнітивно-поведінкова терапія
Евристика
Гаррі Стек Салліван (1892–1949)
Магічне число сім, плюс-мінус два
Еріх Фромм (1900–1980)
Експеримент із добрим самаритянином
Розлади особистості
Дисоціативні розлади
Експеримент Давида Розенгана
Стилі навчання Девіда Колба
Тривожні розлади
Мері Ейнсворт і незнайомі ситуації
Афективні розлади
 Лев Виготський (1896–1934)
Психосоматичні розлади
Ефекти помилкового консенсусу й помилкової унікальності
Стрес
Теорія невідповідності самому собі
notes
1
Пол Клейнман
Психологія 101: факти, теорія,
статистика, тести й таке інше!
© F+W Media, Inc., 2012
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2016
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і
художнє оформлення, 2016

Для Ліззі – єдиної людини, яка витримує моє

безумство і якій завжди вдається пильнувати мій
здоровий глузд

Дякую моїй родині й усім працівникам «Adams

Media» за невтомну підтримку, а також усім
великим мислителям світу, без яких цієї книжки
могло не бути.
Вступ
Що таке психологія?

від грецького psychē – дух, душа, подих; logos – учення

Психологія – це наука про ментальні й поведінкові процеси.

Власне, люди, які працюють у галузі психології, намагаються знайти
відповіді на запитання: «Що спонукає нас жити?» і «Як ми бачимо
світ?». Ці прості ідеї охоплюють складні об’єкти вивчення, зокрема
емоції, мисленнєві процеси, сни, спогади, сприйняття, особистість,
захворювання й лікування.
Психологію заснували давньогрецькі філософи, проте як наука вона
почала розвиватися лише після 1879 року, коли німецький психолог
Вільгельм Вундт створив першу лабораторію з її вивчення. Відтоді
психологічні дослідження швидко набирали обертів і психологія стала
справді багатогранною дисципліною, що нерідко перетиналася з іншими
видами наукових досліджень, зокрема в галузі медицини, генетики,
соціології, антропології, лінгвістики, біології й навіть спорту, історії та в
любовній сфері.
Отже, готуйтеся метикувати, влаштовуйтесь зручніше (може,
лягайте на кушетки) – на вас чекає прозріння. Час пізнати себе до таких
глибин, про які ви навіть гадки не мали. Ласкаво просимо до світу
психології всіх, хто збирається поновити в пам’яті цю науку, і всіх, хто
тільки починає її вивчати. До вашої уваги – «Психологія 101».
Іван Павлов (1849–1936)
Людина, яка вивчала найкращих друзів людини

Іван Павлов народився в Рязані (Росія) 14 вересня 1849 року. Як

син сільського священика, він вивчав теологію до 1870 року, а тоді
покинув духовну освіту, щоб студіювати фізіологію й хімію в Санкт-
Петербурзькому університеті. З 1884 по 1886 роки Павлов учився у
відомого фізіолога Карла Людвіґа, а ще в Рудольфа Гейденгайна – теж
фізіолога, що спеціалізувався на шлунково-кишковому тракті. До
1890 року Павлов став вправним хірургом і зацікавився регулюванням
кров’яного тиску. Павлов без жодної анестезії та практично безболісно
вставляв катетер у стегнову артерію собаки й відстежував вплив
емоційних і фармакологічних стимулів на кров’яний тиск. Трохи згодом
він працював коло найвідомішого свого дослідження – вивчення
класичного умовного рефлексу.
Із 1890 по 1924 роки Іван Павлов – професор фізіології
у Військово-медичній академії в Петербурзі. У перші десять років
роботи в академії він звернув увагу на взаємозв’язок між
слиновиділенням і травленням. За допомогою хірургічних процедур
Павлов досліджував шлунково-кишкові секреції впродовж життя
тварини за відносно нормальних умов. Проводив експерименти для
виявлення зв’язку між автономними функціями і нервовою системою. У
результаті було розроблено найважливішу концепцію Павлова –
умовний рефлекс. Із 1930 року Павлов почав використовувати свої
дослідження умовних рефлексів для аналізу психотичних розладів у
людей.
 У Радянському Союзі Павлова прославляли й підтримували, однак
він відверто критикував комуністичний режим, а 1923 року, після
подорожі до Сполучених Штатів, навіть публічно засудив державну
владу. 1924 року вийшло розпорядження про звільнення дітей
священиків із Військово-медичної академії (на той час у Ленінграді).
Тож Павлов, як син священика, полишив посаду професора. Іван Павлов
помер у Ленінграді 27 лютого 1936 року.

Численні відзнаки Івана Павлова

Дослідження Павлова були високо оцінені ще за його

життя. Серед досягнень науковця:
• обрання членом-кореспондентом Російської академії
наук (1901);
• нагородження Нобелівською премією з фізіології та
медицини (1904);
• обрання академіком Російської академії наук (1907);
• присудження звання почесного доктора
Кембриджського університету (1912);
• вручення Ордена Почесного легіону від Паризької
медичної академії (1915).

Класичний умовний рефлекс – асоціативне навчання

Дослідження класичного умовного рефлексу – найвідоміша праця

Івана Павлова, що заклала підвалини біхевіористської психології та
істотно вплинула на розвиток психології загалом. Поняття класичного
умовного рефлексу передбачає насамперед засвоєння будь-якої навички
на основі асоціації. Павлов визначив чотири основні принципи.

1. Безумовний стимул. Стимул – це будь-яка дія, вплив або

фактор, що викликає реакцію. Безумовний стимул – це стимул, який
автоматично породжує ту чи іншу реакцію. Наприклад, якщо квітковий
пилок призводить до чхання людини, то пилок – це безумовний стимул.
 2. Безумовна реакція – це реакція, що автоматично виникає в
результаті безумовного стимулу. Це природна, несвідома реакція на
будь-який стимул. Наприклад, якщо квітковий пилок призводить до
чхання людини, то чхання – це безумовна реакція.
3. Умовний стимул. Такий стимул виникає тоді, коли нейтральний
стимул (не пов’язаний з реакцією) асоціюється з безумовним стимулом,
породжуючи таким чином умовну реакцію.
4. Умовна реакція – реакція, засвоєна на основі колись
нейтрального стимулу.

Заплутались? Не переймайтесь! Насправді все дуже просто! Уявіть

собі, що ви здригнулися від гучного звуку. Звук спричинив природну
реакцію, а отже, звук – це безумовний стимул, а здригання – безумовна
реакція. Адже здригнулися ви несвідомо, відповідаючи на безумовний
стимул.
Якщо вам доведеться неодноразово спостерігати певний рух
(скажімо, постукування долонею по столу), що супроводжує гучний
звук або передує йому, ви почнете асоціювати такий рух із гучним
звуком. Ви щоразу здригатиметесь, побачивши подібні постукування
долонею, навіть якщо гучний звук при цьому не лунатиме.
Постукування долонею (умовний стимул) асоціюється з безумовним
стимулом (звуком) і спричиняє здригання (умовну реакцію).

Собаки Павлова

Іван Павлов розробив цю концепцію на основі спостережень за

нерегулярними секреціями в собак без анестезії. Павлов почав із
дослідження травлення в собак, вимірюючи обсяг слини, що виділялася
у тварин під час реагування на їстівні та неїстівні предмети. Зрештою,
він завважив, що слиновиділення починалося в собак, щойно асистент
заходив до кабінету. Павлов припустив, що тварини реагували на білі
халати асистентів, звідси й гіпотеза, відповідно до якої слина в собак
виділяється як реакція на певний стимул. Собаки асоціювали білі халати
зі споживанням їжі. Павлов зазначив, що слиновиділення як реакція
собак на їжу було безумовним рефлексом, а слиновиділення як реакція
на білі халати було набутим, або умовним, рефлексом. До того ж Павлов
провів один із найвідоміших експериментів усіх часів – «Собаки
Павлова».
Проведення експерименту «Собаки Павлова»
 1. Піддослідні в експерименті з вироблення умовного рефлексу –
лабораторні собаки.
2. Насамперед треба обрати безумовний стимул. У цьому
експерименті безумовний стимул – їжа, яка спричинює природну та
автоматичну реакцію: слиновиділення. Нейтральним стимулом в
експерименті слугує звук метронома.
3. Спостереження за піддослідними до формування умовного
рефлексу засвідчують, що слина виділяється в собак від самого погляду
на їжу, тим часом звук метронома не спричинює слиновиділення.
4. На початку експерименту піддослідні неодноразово зазнають
впливу нейтрального стимулу (звук метронома), а потім одразу –
безумовного стимулу (їжа).
5. За якийсь час піддослідні почнуть ототожнювати звук метронома
з трапезою. Що довше триває експеримент, то глибше укорінюється
умовний рефлекс.
6. Після завершення стадії формування умовного рефлексу
піддослідні в передчутті їжі виділяють слину під дією нейтрального
стимулу (метроном), незалежно від того, чи отримують їжу.
Слиновиділення стає умовним рефлексом.

Попри те що Павлов прославився в народі перш за все завдяки

своїм собакам, значення його дослідження виходить далеко за межі
слиновиділення. Його відкриття щодо формування умовного рефлексу
та набутих реакцій відіграли важливу роль у вивченні поведінкових
особливостей у людей та розвитку лікування таких психічних
захворювань, як панічні розлади, тривожні неврози та фобії.
Беррес Фредерік Скіннер (1904–1990)
Наслідки понад усе

Беррес Фредерік Скіннер народився 20 березня 1904 року

в Саскуеганні (штат Пенсильванія, США) в родині юриста й
домогосподарки. Дитинство Скіннера було щасливим і спокійним. Він
мав удосталь часу на розвиток творчості й винахідливості, що
прислужилися йому в майбутній кар’єрі. 1926 року Скіннер закінчив
Гамільтонський коледж і планував стати письменником. Під час роботи
в нью-йоркській книгарні він познайомився з працями Джона Б. Ватсона
та Івана Павлова. Книжки так захопили Скіннера, що він передумав
займатися письменництвом і вирішив присвятити себе психології.
У 24 роки він вступив на психологічний факультет Гарвардського
університету, де в той час Вільям Крозьє очолював новостворений
факультет фізіології. Крозьє не був психологом, та його цікавила
поведінка тварин «загалом» (такий підхід відрізнявся від прийнятих на
той час серед психологів і фізіологів). Замість розбиратися в усіх
процесах в організмі тварини, Крозьє – а згодом і Скіннер – більше
цікавився загальною поведінкою тварин. Ідеї Крозьє перегукувалися зі
сферою, якою хотів займатися Скіннер, а саме вивченням зв’язку між
поведінкою та експериментальними умовами.
Найважливіші та найвпливовіші відкриття – концепція про
оперантне обумовлення та камера оперантного обумовлення – Скіннер
зробив саме в Гарварді. Дослідження, проведені Скіннером
у Гарвардському університеті, досі лишаються найважливішими в галузі
біхевіоризму. Декільком поколінням студентів пощастило вивчати
теорію Скіннера з перших уст. Скіннер викладав у альма-матер до самої
смерті: помер науковець 1990 року у віці вісімдесяти шести років.

Оперантне обумовлення і камера Скіннера

Найважливішим науковим досягненням Скіннера Б. Ф. була

розробка концепції оперантного обумовлення. Оперантне обумовлення
передбачає засвоєння людиною поведінки в результаті системи нагород
і покарань, асоційованих із такою поведінкою. Оперантне обумовлення
поділяється на чотири різновиди.
1. Позитивне підкріплення: поведінка утверджується, зростає
імовірність її повторення з огляду на дію позитивного спрямування.
2. Негативне підкріплення: поведінка утверджується в результаті
уникнення або припинення дії негативного спрямування.
3. Покарання: засвоєна поведінка послаблюється, і зменшується
ймовірність її повторення у зв’язку з негативною дією.
4. Гасіння: засвоєна поведінка послаблюється з огляду на брак дій
позитивного або негативного спрямування.

Позитивне й негативне підкріплення утверджують певну поведінку,

і виникає ймовірність її вироблення, а покарання й гасіння послаблюють
утвердження певної поведінки.
Для вивчення оперантного обумовлення на практиці Скіннер провів
дуже простий експеримент і вигадав камеру оперантного обумовлення,
яку нині зазвичай називають камерою Скіннера.

Нагороди Скіннера

Робота Б. Ф. Скіннера істотно вплинула на світову

психологію та не лишилася непоміченою. Серед
найважливіших відзнак Скіннера:
• національна наукова медаль США, вручена президентом
Ліндоном Б. Джонсоном (1968);
• золота медаль Американської психологічної асоціації
(1971);
• премія «Людина року» (1972);
• нагорода «За визначний внесок у психологію» (1990).

Експеримент

Камера Скіннера й оперантне обумовлення

 1. Для проведення експерименту голодного щура кладуть у
коробку. Натиснувши на важіль усередині коробки, щур щоразу
отримує їстівну нагороду (дія позитивного спрямування). Таким чином,
його поведінка утверджується за рахунок позитивного підкріплення.
2. Потім щура кладуть у коробку і незначною мірою подразнюють
його лапи електрошоковим пристроєм (дія негативного спрямування).
Коли щур натискає на важіль, електрошокове подразнення
припиняється. Лапи щура знову зазнають електрошоку, щур знову
натискає на важіль, і подразнення припиняється. Під впливом
електрошоку щур засвоює, що припинити неприємні відчуття можна за
допомогою важеля. Ідеться про негативне підкріплення, адже щур
засвоює поведінку за рахунок припинення дії негативного спрямування.

Камера Скіннера

3. Щура кладуть у коробку і незначною мірою подразнюють його

лапи електрошоковим пристроєм (дія негативного спрямування),
щоразу як він натискає на важіль. Звичка натискати на важіль
послабиться з огляду на дію негативного спрямування. Це приклад
покарання.
4. Щура кладуть у коробку і не дають ані їжі, ані електрошокового
подразнення, коли він натискає на важіль. Щур не асоціює дію
позитивного або негативного спрямування з натисканням на важіль,
і засвоєна ним поведінка послаблюється. Це приклад гасіння.

Сумне продовження історії «Камера Скіннера»

1943 року вагітна дружина Скіннера попросила його

змайструвати безпечну колиску для дитини. Винахідник
Скіннер створив обгороджену органічним склом колиску з
підігрівом, яку назвав «Няня для немовляти». Скіннер
надіслав статтю про це в журнал Ladies’ Home Journal, де її
надрукували під назвою «Дитина в коробці». На тлі
популяризації теорії Скіннера про оперантне обумовлення
поширилися чутки, ніби Скіннер випробовував
експериментальну камеру оперантного обумовлення на
власній дочці, що зрештою довело її до божевілля, і вона мало
не вчинила самогубство. Однак насправді то були лише чутки.

Режими підкріплення

Важливою складовою теорії про оперантне обумовлення є поняття

режимів підкріплення. Те, як часто і коли відбувається підкріплення
поведінки, може суттєво вплинути на її утвердження й рівень
реагування. Мета позитивного й негативного підкріплення –
утвердження поведінки та збільшення шансів на її повторення.
Виділяють два різновиди режимів підкріплення.

1. Постійне підкріплення: поведінка підкріплюється щоразу під

час виникнення реакції.
2. Часткове підкріплення: поведінка підкріплюється з певними
інтервалами.

Цікаво, що реакція, яка виникає в результаті часткового

підкріплення, виявляється стійкішою до гасіння, тому що така поведінка
засвоюється протягом певного періоду, а не відразу. Часткове
підкріплення також поділяється на чотири режими.

1. Підкріплення з фіксованим рівнем: поведінка підкріплюється

після певної кількості реакцій. Наприклад, щур отримує їжу після
кожного третього натискання важеля.
2. Підкріплення зі змінним рівнем: підкріплення забезпечується
після непередбачуваної кількості реакцій. Наприклад, щур натискає на
важіль кілька разів, але їжу отримує навмання без жодного фіксованого
графіка.
3. Підкріплення з фіксованим інтервалом: реакція
винагороджується в межах визначеного періоду часу. Наприклад, якщо
щур натисне на важіль протягом тридцяти секунд, він отримає їжу.
Байдуже, скільки разів щур натискає на важіль, тому що впродовж
цього інтервалу він отримає лише одну їстівну винагороду.
4. Підкріплення зі змінним інтервалом: підкріплення
забезпечується в межах непередбачуваного періоду часу. Наприклад,
щур отримує їстівну винагороду що п’ятнадцять секунд, потім що п’ять
секунд, потім що сорок п’ять секунд і так далі.

Приклади чотирьох різних режимів підкріплення трапляються в

повсякденному житті. Наприклад, підкріплення з фіксованим рівнем
широко застосовується у відеоіграх (гравець має зібрати певну кількість
очок або монеток, щоб отримати нагороду); підкріплення зі змінним
рівнем – у гральних автоматах; підкріплення з фіксованим інтервалом –
виплата зарплатні щотижня або щомісяця; підкріплення зі змінним
інтервалом – періодичні, безсистемні перевірки керівником роботи
працівників. Для засвоєння нової поведінки найкраще підходить
підкріплення з фіксованим рівнем, тим часом підкріплення зі змінним
інтервалом – надзвичайно стійке до гасіння. Попри те що біхевіоризм із
часом втратив популярність, внесок Скіннера лишається беззаперечним.
Його оперантний метод використовується спеціалістами для лікування
пацієнтів з психічними захворюваннями, а теорія про підкріплення
і покарання досі застосовується в навчанні і дресируванні собак.
Зіґмунд Фройд (1856–1939)
Засновник психоаналізу

Зіґмунд Фройд народився 6 травня 1856 року у Фрайберґу, Моравія

(нині Чеська Республіка). Його матір була другою дружиною батька,
який був старшим за неї на двадцять років. У цьому шлюбі народилося
семеро дітей, із яких Зіґмунд був найстаршим. До того ж майбутній
науковець мав двох зведених братів, старших за нього років на
двадцять. Коли Зіґмундові було чотири роки, родина переїхала
з Моравії до Відня (Австрія), де минула більша частина його життя.
Щоправда, він завжди говорив, що не любить цього міста. Фройд добре
вчився в школі. Як єврей (хоча зрештою він уважав себе атеїстом), він
не мав іншого вибору, крім вивчення медицини у Віденському
університеті, куди вступив 1873 року. У той час медицина і право були
єдиними варіантами для єврейських молодих людей у Відні. Фройд
прагнув займатися дослідницькою роботою в галузі нейропсихології,
однак посаду наукового співробітника було нелегко посісти. Тому він
обрав приватну практику, спеціалізуючись на неврології.
Під час навчання Фройд заприятелював із лікарем і психологом
Йозефом Брейєром. Ця дружба суттєво вплинула на подальшу роботу
Фройда. Адже Брейєр лікував гіпнозом пацієнтів з істерією і спонукав їх
розповідати про минуле. Гіпноз, який одна з пацієнток Брейєра Анна О.
назвала «лікуванням розмовою», дозволяв пацієнтам зануритись у
спогади, які не зринали в пам’яті у свідомому стані. Симптоми істерії в
таких пацієнтів меншали. Фройд – співавтор книжки Брейєра
«Дослідження істерії». Згодом Фройд подався до Парижа вивчати гіпноз
під керівництвом відомого французького невролога Жана Мартена
Шарко.
1886 року Фройд повернувся до Відня, де жив із приватної
практики. Спершу він використовував гіпноз для лікування пацієнтів із
неврозами та істерією, але невдовзі збагнув, що може витягнути з
пацієнтів більше, посадовивши їх у розслабленій позі (наприклад, на
кушетці) та заохочуючи розповідати все, що спадає на думку (так зване
вільне асоціювання). Таким чином Фройд сподівався проаналізувати
розповіді й виявити травматичну подію з минулого, з якою пов’язані
нинішні переживання пацієнта.
Найвідоміші праці Фройда були опубліковані одна по одній:
упродовж п’яти років він написав п’ять книжок, які впливали на
розвиток психології протягом наступних десятиліть. 1900 року вийшла
книжка «Тлумачення снів», у якій він познайомив світ з ідеєю про
несвідоме; 1901 року – «Психопатологія повсякденного життя», у якій
він розглянув теорію про обмовки (пізніше їх назвали «фройдівськими
обмовками») як багатозначні коментарі, що виводять на поверхню
«динамічне несвідоме»; 1905 року – «Три нариси з теорії
сексуальності», де серед іншого писав про славнозвісний тепер Едіпів
комплекс. Славетний науковець привертав до себе небажану увагу, коли
1933 року в Німеччині прийшов до влади нацистський режим. Нацисти
почали спалювати його книжки. 1938 року вони захопили Австрію
і у Фройда конфіскували паспорт. Лише завдяки міжнародній славі й
заступництву іноземців Фройду дозволили переїхати до Англії, де він
прожив до самої смерті. Помер науковець 1939 року.

Стадії психосексуального розвитку

Фройдівська теорія психосексуального розвитку – одна з

найвідоміших і найсуперечливіших у психології. Фройд уважав, що
особистість людини переважно формується до шестирічного віку і, за
умови успішного й послідовного проходження конкретних стадій,
дитина виростає здоровою особистістю, тим часом в інших випадках
особистість розвивається як нездорова.
На переконання Фройда, стадії психосексуального розвитку
залежать від ерогенних зон (чутливі ділянки тіла, що викликають
сексуальне задоволення, бажання і збудження). Дитина, яка не пройшла
ту чи іншу стадію, зациклюється на відповідній ерогенній зоні. Така
людина в дорослому віці має завищену або занижену потребу в
задоволенні.

Оральна стадія (від народження до півтора року)

 На цій стадії дитина зосереджується на оральних задоволеннях
(смоктання), тому що вони створюють відчуття комфорту й довіри. Брак
або надмірність задоволення на цій стадії призводить до формування
«орального» типу особистості або розвитку зацикленості на оральних
звичках у дорослому віці. Згідно з Фройдом, люди такого типу мають
схильність до гризіння нігтів, куріння, пиятики, переїдання або
легковірності й залежності від інших. Такі особи завжди будуть
конформістами.

Анальна стадія (від півтора року до трьох років)

На цій стадії дитина зосереджена на сечовипусканні й дефекації.

Вона отримує задоволення від контролю над цими процесами. На думку
Фройда, успішне проходження цієї стадії залежить від схвалення й
нагород від батьків під час привчання до туалету. Батьки, які
дозволяють дитині відчути себе здібною та здатною до розвитку,
формують талановиту й творчу особистість. Якщо батьки виявляють
надмірну поблажливість, привчаючи дитину до туалету, формується
анально-експульсивна особистість. Така дитина стане деструктивною,
неохайною і марнотратною. Якщо батьки вдаються до надто суворого
підходу або привчають дитину до туалету зарано, це може призвести до
формування анально-утримувального типу особистості: схильності до
перфекціонізму, чистоплюйства й одержимості контролем.

Фалічна стадія (від трьох до шести років)

На цій стадії, за Фройдом, головними зонами задоволення стають

геніталії. На основі цього було розвинено одну з найвідоміших теорій
Фройда – Едіпів комплекс. На думку Фройда, на цій стадії в хлопчика
виникає підсвідомий сексуальний потяг до матері та ставлення до
батька як до суперника в боротьбі за її прихильність. У цей період
хлопчик зазіхає на місце батька. До того ж у хлопчика розвивається
комплекс кастрації, бо він бачить у батькові людину, яка намагається
покарати його за Едіпові почуття. Однак замість боротьби з батьком
хлопчик ідентифікує себе з ним, прагнучи опосередковано заволодіти
матір’ю. На думку Фройда, зациклення на цій стадії може призводити
до сексуальних відхилень та формування викривленої або слабкої
сексуальної ідентичності.
1913 року Карл Юнґ запровадив термін «комплекс Електри» на
позначення подібного ставлення дівчинки до батька. Однак Фройд не
погодився із цією концепцією. На його переконання, дівчата відчувають
«заздрість до пеніса» (обурення та невдоволення у зв’язку з тим, що
дівчата воліли б мати пеніс).

Латентна стадія (від шести років до періоду статевого дозрівання)

На цій стадії сексуальний потяг згасає і сексуальна енергія дитини

спрямовується на інший досвід – серед іншого, соціальна взаємодія та
інтелектуальний розвиток. На цій стадії діти обирають партнерів для
гри переважно серед представників власної статі і психосексуального
розвитку або зациклення не відбувається.

Генітальна стадія (від періоду статевого дозрівання до дорослого

віку)

На останній стадії, за схемою Фройда, знову пробуджуються

сексуальні бажання і сексуальний інтерес до протилежної статі. За
умови успішного проходження попередніх стадій, дитина виростає
турботливою та врівноваженою, її задоволення зосереджене на статевих
органах. У разі зацикленості на цій стадії можуть виникати сексуальні
збочення.
Звісно, теорія Фройда піддається критиці. Він майже цілком
зосередився на розвитку представників чоловічої статі. Його
дослідження базувалося не на вивченні поведінки дітей, а на розповідях
дорослих пацієнтів. З огляду на великий розрив між гіпотетичною
«причиною» з дитинства і «наслідком» у дорослому житті, складно
оцінити або перевірити точність його теорії психосексуального
розвитку.

Структурні моделі особистості

 Фройд уважав, що, окрім концепцій про психосексуальний
розвиток, слід ураховувати чимало інших чинників, які впливають на
розвиток особистості. Його структурні моделі особистості – це спроба
проаналізувати свідомість людини, розмежовуючи три складові
людської особистості й свідомості: Воно, Еґо та Супер-Еґо.

Воно

Кожна людина народжується зі своїм Воно всередині, що вимагає

задоволення основних потреб немовляти. Фройд стверджував: Воно
базується на так званому принципі задоволення, тобто Воно прагне
лише того, що принесе задоволення конкретної миті, і не зважає ні на
що інше. Воно байдуже до решти факторів такої ситуації, а також до
задіяних у ній людей. Наприклад, коли дитина відчуває біль чи голод,
змокріла або просто потребує уваги, Воно спонукає її кричати, допоки
вона не отримає бажаного.

Еґо

Наступна складова особистості – Еґо – починає формуватися

протягом перших трьох років за рахунок взаємодії дитини з
навколишнім світом. Саме тому Фройд стверджував, що Еґо базується
на так званому принципі реальності. Еґо усвідомлює, що існують інші
люди навколо, які теж мають бажання і потреби, а також що
імпульсивна, еґоїстична поведінка може виявитися шкідливою. Еґо
доводиться брати до уваги реальність за конкретних обставин,
задовольняючи при цьому потреби Воно. Скажімо, коли дитина двічі
подумає, перш ніж учинити неналежно, бо розуміє можливі негативні
наслідки. Саме так утверджується Еґо.

Супер-Еґо

Супер-Еґо розвивається в п’ятирічному віці й наближає кінець

фалічної стадії. Це частина особистості людини, сформованої з
моральних якостей та ідеалів, набутих і прищеплених суспільством або
батьками. Супер-Еґо нерідко ототожнюють із сумлінням, адже обидва
терміни стосуються тієї складової особистості, яка розрізняє добре
і погане.
На думку Фройда, у дійсно здорової особистості Еґо має бути
сильнішим за Воно і Супер-Еґо, забезпечуючи належну оцінку
реальності та при цьому задовольняючи потреби Воно і не суперечачи
Супер-Еґо. Людина із сильнішим Супер-Еґо керується надто суворими
моральними принципами, а із сильнішим Воно – ставить задоволення
понад мораллю, що може призвести до жахливих наслідків (наприклад,
ґвалтівник обирає задоволення, нехтуючи моральністю, що свідчить про
сильне Воно).

Концепція Фройда про психіку людини

Фройд був переконаний, що людські почуття, вірування, імпульси

та емоції ховаються в несвідомому, тому свідомості до них не дістатися.
До того ж Фройд уважав, що існує кілька рівнів свідомості, а не лише
свідоме і несвідоме. Зрозуміти теорію Фройда допоможе метафора з
айсбергом. Уявіть собі, що вода навколо айсберга – це «несвідоме»,
тобто все те, що не ввійшло до свідомості. Це пережитий людиною
досвід, який вона не усвідомлює, а отже, він не є частиною її
особистості і жодним чином не вплинув на її формування.
Верхівка айсберга – свідомість, незначна частина особистості. Це
єдина складова особистості, з якою людина знайома, а отже, людина
дуже мало знає про себе. Свідомість включає думки, сприйняття
і щоденне пізнання.
 Айсберг як метафора

Відразу під свідомістю, на долівці айсберга, міститься

передсвідоме, або підсвідоме. За умови стимуляції, можна отримати
доступ до передсвідомого, однак воно не є активною частиною
свідомості, тож доводиться трохи «копати». На цій ділянці можна
знайти дитячі спогади, старий номер телефону, ім’я друга дитинства та
інші збережені в глибині пам’яті відомості. Саме в передсвідомості
живе Супер-Еґо.
З огляду на те що людина завжди бачить лише верхівку айсберга,
несвідоме є великим та неосяжним і складається з прихованих,
недоступних шарів особистості. У несвідомому можна знайти страхи,
аморальні потяги, ганебний досвід, еґоїстичні потреби, ірраціональні
бажання та неприйнятні сексуальні забаганки. На цій ділянці живе
Воно. Еґо не прив’язане до конкретної частини айсберга, бо його можна
знайти всюди – у свідомому, передсвідомому і несвідомому.
Вплив Зіґмунда Фройда на розвиток психології та психіатрії –
беззаперечний. Його ідеї кардинально змінили погляди людства на
особистість, сексуальність, пам’ять і психотерапію. Відтоді як Фройд
заявив про себе як про визначного дослідника людської психології,
минуло століття, а він досі лишається, напевно, найвідомішим
психологом серед широкого загалу.
Анна Фройд (1895–1982)
Діти, діти

Анна Фройд народилася 3 грудня 1895 року у Відні (Австрія). Вона

була наймолодшою з шести дітей Зіґмунда Фройда. Попри брак
близькості з братами, сестрами і матір’ю, Анна мала особливий зв’язок
із батьком. Вона доходила науки в приватній школі, де, щоправда, на її
думку, нічого не навчилася. Її головною освітою було перебування в
колі друзів і колег батька.
Після школи Анна Фройд перекладала батькові книжки німецькою
та працювала вчителькою в початковій школі. Саме тоді Анна
зацікавилася психотерапією дітей. 1918 року Анна захворіла на
туберкульоз і мусила полишити вчителювання. У цей непростий період
вона почала розповідати батькові про свої сни. Слухаючи його аналіз,
вона серйозно зацікавилася батьковою професією й вирішила теж
зайнятися психоаналізом. Анна Фройд погоджувалася з більшістю
основних ідей батька, проте менше цікавилася структурою
підсвідомості. Вона зосередилася на вивченні Еґо, а також динаміки й
мотивів психіки людини. Зрештою 1936 року вона опублікувала
новаторську книжку «Еґо й захисні механізми».
Анна Фройд прославилася як засновниця дитячого психоаналізу,
що суттєво розширив погляд на дитячу психологію. До того ж вона
розробила різноманітні методи лікування дітей. 1923 року, так і не
здобувши вищої освіти, Фройд започаткувала у Відні власну практику в
галузі дитячого психоаналізу та очолила Віденське психоаналітичне
товариство.
1938 року внаслідок вторгнення нацистів вона втекла з країни: уся
сім’я перебралася до Англії. 1941 року разом із Дороті Берлінґем та
Гелен Росс вона заснувала в Гемпстеді воєнні дитячі ясла, що слугували
сирітським будинком і пропонували психоаналітичну програму для
бездомних дітей. На основі роботи в яслах Фройд написала три книжки:
«Маленькі діти у часи війни» (1942), «Діти без сім’ї» і «Війна і діти»
(1943). 1945 року ясла було закрито, і Фройд створила в Гемпстеді
курси дитячої психотерапії та клініку, де посіла місце директора. Цим
вона трудилася до самої смерті. Анна Фройд померла 1982 року,
лишивши по собі неабияку спадщину для науки, у якій її перевершив
хіба що батько з його колосальним внеском та кілька психологів.

Захисні механізми

По-справжньому оцінити внесок Анни Фройд у розвиток поняття

захисних механізмів можна, лише врахувавши роботу її батька. Зіґмунд
Фройд описав деякі захисні механізми, що використовує Еґо у разі
виникнення конфліктів із Воно та Супер-Еґо. Він стверджував, що
зменшення напруження – головний стимул для більшості людей і що
таке напруження переважно спричинюється тривожністю. Він розрізняв
три різновиди тривожності.

1. Тривожність перед реальністю – страх перед реальним світом,

подіями, що можуть статися. Наприклад, коли людина, опинившись
поруч із загрозливим на вигляд собакою, боїться, що тварина її вкусить.
Найкращий спосіб зменшити напруження у зв’язку з тривожністю перед
реальністю – це уникнення відповідних ситуацій.
2. Невротична тривожність – несвідомий страх перед втратою
контролю над пориваннями Воно, що може взяти гору та призвести до
покарання.
3. Моральна тривожність – страх перед порушенням моральних
принципів і цінностей, що призводить до виникнення почуття провини
й сорому. Джерелом такої тривожності є Супер-Еґо.

На переконання Зіґмунда Фройда, у разі виникнення тривожності

захисні механізми допомагають подолати тривожне відчуття і вберегти
від реальності Еґо, Воно і Супер-Еґо. Він стверджував, що людина
нерідко використовує такі механізми для викривлення реальності та
зловживає ними, щоб уникнути проблеми. Тому важливо зрозуміти й
проаналізувати захисні механізми, щоб людина могла позбутися
тривожності здоровішим шляхом.
А як щодо Анни Фройд? Вона, власне, визначила конкретні захисні
механізми, якими послуговується Еґо для зменшення напруження. Ось
перелік цих механізмів.
• Заперечення – відмова визнавати або усвідомлювати, що певна
подія відбувається або відбулася.
• Виміщення – перенесення власних почуттів або емоцій на щось
або когось, що видається менш загрозливим.
• Інтелектуалізація – оцінка ситуації холодним, об’єктивним
поглядом, що дозволяє уникнути концентрації на стресовій або
емоційній складовій.
• Проекція – присвоєння власних неприємних почуттів іншій
людині та відповідне переконання, що ця людина відчуває щось замість
вас.
• Раціоналізація – пошук правдоподібних, однак фальшивих
виправдань людиною, яка уникає справжніх причин виникнення
певного почуття або поведінки.
• Формування реакцій – протилежна поведінка для приховання
справжніх почуттів.
• Регресія – повернення до дитячої поведінки (Анна Фройд
стверджувала, що людина практикуватиме певні моделі поведінки на
основі тієї стадії психосексуального розвитку, на якій зациклилася:
наприклад, людина, яка застрягла в оральній стадії, може почати
переїдати, курити або вживати нецензурну лексику).
• Витіснення – відсунення думок, що викликають відчуття
незручності, до підсвідомості.
• Сублімація – приведення неприйнятної поведінки до більш
прийнятної форми (наприклад, охоплена гнівом людина боксує для
емоційного полегшення; на думку Зіґмунда Фройда, сублімація – ознака
зрілості).

Дитячий психоаналіз

Для ефективного лікування дітей Анна Фройд планувала брати за

основу батькову роботу: визначити етапи становлення і процес
зростання та розвитку дітей. Таким чином, у разі прогалини або
відставання на певному етапі (скажімо, у сфері гігієни), психотерапевт
може пов’язати наслідки, що призвели пацієнта до цього, з певною
травмою та розібратися в ній за допомогою терапії. Однак невдовзі
Анна усвідомила наявність суттєвих відмінностей між дітьми
і дорослими, яких приймав її батько. Її підхід мав постійно змінюватися.
Тоді як пацієнти Зіґмунда Фройда були незалежними особистостями,
Анна Фройд працювала з дітьми, у житті яких здебільшого були
присутні батьки. Анна дійшла висновку щодо важливої ролі батьків.
Істотною складовою дитячої психотерапії є активна роль батьків у
процесі лікування. Наприклад, батькам зазвичай повідомляють про
перебіг терапевтичних сеансів, щоб вони могли застосовувати
відповідні підходи в повсякденному житті. Анна Фройд також
визначила ефективність гри в лікуванні. Діти могли використовувати
гру для адаптації своєї реальності або подолання проблем. Завдяки грі
вони вільно висловлювали свої думки під час сеансів. Гра може
допомогти лікареві розібратися в травмі дитини й визначити необхідне
лікування, проте не надто розкриває те, що сховане на несвідомому
рівні дитини. На відміну від дорослих, діти не навчилися відсовувати в
глибини пам’яті або приховувати події та емоції. Коли дитина щось
каже, вона саме це і має на увазі!
Розпочавши кар’єру в тіні батька, Анна Фройд довела значення
власних досліджень для розвитку світової психології. Розширення
батькової теорії про захисні механізми, а найголовніше, запровадження
дитячого психоаналізу лишаються вагомими та впливовими внесками
Анни Фройд у цю науку. Більшість із наших загальних уявлень про
дитячу психологію засновані на роботі цієї дослідниці.
Ловренс Кольберґ (1927–1987)
Моральна дилема

Ловренс Кольберґ народився 25 жовтня 1927 року в заможній

родині в Бронксвіллі (Нью-Йорк, США). На початку Другої світової
війни Кольберґ записався матросом на торговельне судно. Це рішення
справило значний вплив на його життя і, зрештою, на розвиток
психології.
Він служив на вантажному кораблі й допомагав перевозити
єврейських біженців через британську блокаду в Палестині. Саме тоді
Кольберґ зацікавився моральною свідомістю; багато років по тому він
повернувся туди (нині територія Ізраїлю) для дослідження моральної
свідомості дітей, які росли в кібуцах (сільськогосподарські громади
в Ізраїлі, засновані на принципах колективізму). По завершенні війни
він доходив освіти в Чиказькому університеті, де вивчав психологію.
Кольберґ набрав стільки балів на вступних іспитах, що не мусив
слухати більшість обов’язкових курсів і здобув ступінь бакалавра
психології вже за рік. 1958 року він став доктором, а з 1967 року –
професором педагогіки та соціальної психології в Гарвардському
університеті. Славу і статус йому принесла теорія про стадії морального
розвитку. 1971 року Кольберґ працював у Белізі (Центральна Америка),
де підхопив паразитичну інфекцію. У результаті хвороби протягом
наступних шістнадцяти років він потерпав від депресії та постійного
виснажливого болю. 19 січня 1987 року Кольберґ відпросився на один
день із клініки, де проходив лікування. Того дня він утопився
в Бостонській бухті. Ловренсові Кольберґу було п’ятдесят дев’ять років.

Стадії морального розвитку

Теорія Ловренса Кольберґа про стадії морального розвитку

базувалася на роботі, проведеній швейцарським психологом Жаном
Піаже. Тоді як Жан Піаже описав моральний розвиток як процес із двох
стадій, Кольберґ визначив шість стадій у межах трьох рівнів. На
переконання Кольберґа, моральний розвиток триває протягом усього
життя людини. Для виокремлення та аналізу цих стадій він пропонував
групам маленьких дітей різного віку низку складних моральних дилем.
Потім проводив із ними бесіди, щоб з’ясувати мотиви за кожним їхнім
рішенням та визначити, як змінюється моральна свідомість із віком.

Дилема Гайнца

Дилема Гайнца – історія, яку Кольберґ розповідав дітям.

У ній ідеться про жінку, яка мешкає в Європі та помирає від
рідкісного різновиду раку. На думку лікарів, урятувати їй
життя може один препарат – радіоактивна сполука, виявлена
місцевим фармацевтом. Виробництво препарату коштує
недешево, проте фармацевт вимагає в десятеро більше за
фактичну вартість. Витративши 200 доларів, він продає
маленьку дозу препарату за 2 тис. доларів. Гайнц – чоловік
хворої – намагається позичити гроші в усіх, кого знає, однак
зібрати вдається лише 1 тис. доларів, тобто половину
потрібної суми. Гайнц розповідає фармацевту про критичний
стан дружини і просить продати препарат дешевше або
дозволити виплатити решту суми пізніше. Одначе фармацевт
відмовляється: так і так, я розробив препарат і збираюся на
цьому заробити. Гайнц у відчаї вдирається до аптеки, щоб
викрасти ліки для дружини. Потім Кольберґ запитував у дітей:
«Чи слід було чоловікові так чинити?»

Науковця цікавили не так відповіді, як аргументи респондентів. На

основі бесід із дітьми він виділив три рівні й шість стадій морального
розвитку.

Рівень 1. Доконвенційна мораль

• Стадія 1. Послух і покарання

На цій стадії правила для дітей – абсолютне поняття. Додержування
правил означає уникнення покарання. Ця стадія морального розвитку
характерна насамперед для маленьких дітей, хоча дорослі теж схильні
керуватися такими міркуваннями.
• Стадія 2. Індивідуалізм та вигода
На цій стадії діти починають брати до уваги індивідуальні точки
зору та оцінювати вчинки, відповідно до того, наскільки
задовольняються потреби індивіда. У випадку Дилеми Гайнца, діти
стверджували, що найкращою лінією поведінки було задовольняти
потреби Гайнца.

Рівень 2. Конвенційна мораль

• Стадія 3. Людські взаємини

На цій стадії діти зосереджуються на виправданні сподівань
суспільства або близьких людей. Іншими словами, головне – справляти
приємне враження. Такі міркування ще називають орієнтацією «гарний
хлопчик – гарна дівчинка».
• Стадія 4. Підтримка соціального ладу
На цій стадії береться до уваги суспільство загалом, тобто у
фокусі – додержування правил для підтримки закону й порядку, навіть
за екстремальних умов. Ідеться про повагу до влади та виконання взятих
на себе зобов’язань.

Рівень 3. Постконвенційна мораль

• Стадія 5. Суспільний договір та індивідуальні права

На цій стадії дитина починає розуміти, що люди можуть мати різні
вірування, погляди й цінності, та для функціонування суспільства
правовий порядок має базуватися на загальновживаних стандартах.
• Стадія 6. Універсальні принципи
Остання стадія полягає на дотриманні внутрішніх принципів
справедливості, навіть якщо це передбачає порушення правил і законів.

Варто зауважити, що, на переконання Кольберґа, пройти стадії

можна лише в такому порядку і не всім людям удається пройти їх усі.
 Критика теорії про стадії морального розвитку

Попри велике значення і впливовість, модель Кольберґа викликала

критику. Дехто помітив упередження щодо жінок у дослідженнях
науковця: він стверджував, що більшість чоловіків зупинилась на Стадії
4, а жінок – на Стадії 3. Дехто зазначав: людина може говорити, що
треба зробити одне, а на практиці вчиняти зовсім інакше. Звертали
також увагу на те, що Кольберґ зосереджувався тільки на
справедливості, нехтуючи співчуттям і турботою. Піддавався сумніву
навіть вибір піддослідних: Кольберґ спілкувався з різними дітьми
різного віку, тоді як слід було опитувати тих самих дітей протягом
тривалого періоду. Проте дослідження моральності Кольберґа
лишається впливовою роботою. Запропоновані ним ідеї широко
застосовують у галузі освіти та допомагають аналізувати поведінку
дітей.
Стенлі Мілґрем (1933–1984)
«Шоковий» експериментатор

Стенлі Мілґрем народився 13 серпня 1933 року у єврейській родині

в Нью-Йорку. Його батько був угорським пекарем. Після смерті
чоловіка, 1953 року, мати-румунка взяла управління пекарнею на себе.
Мілґрем завжди відмінно вчився. У старших класах школи Джеймса
Монро він брав активну участь у шкільних виставах.
Театральний досвід справив істотний вплив на майбутнього
науковця: Мілґрем використав його для розробки відомих реалістичних
експериментів.
1953 року Мілґрем закінчив Коледж Квінс (Нью-Йорк, США) як
бакалавр політології та подав документи до Гарвардського університету,
де згодом, 1960 року, здобув ступінь доктора соціальної психології.
Спершу його не прийняли до університету, з огляду на відсутність
психологічної освіти, проте 1954 року він таки вступив до Гарварду.
Професійна діяльність Мілґрема була зосереджена на соціальних
аспектах. Із 1959 до 1960 року він навчався під егідою психолога
Соломона Аша, який уславився незвичайними експериментами,
присвяченими соціальному конформізму. 1961 року Мілґрем
організував свій знаменитий експеримент «Підлеглість авторитету»,
який досі лишається одним із найбільш скандальних і водночас
впливових психологічних досліджень у світі.
Восени 1960 року Мілґрем працював доцентом Єльського
університету, а від 1963 до 1966 року – доцентом на факультеті
соціальних відносин Гарвардського університету. Із 1967 року Мілґрем
читав лекції в Гарварді.
Щоправда, штатної посади не посів: імовірно, через свій
суперечливий експеримент. Того ж року він став штатним професором
післядипломного центру Міського університету Нью-Йорка.
20 грудня 1984 року п’ятдесятиоднорічний Стенлі Мілґрем помер
у Нью-Йорку від серцевого нападу.
 Теорія Мілґрема про підлеглість авторитету

Стенлі Мілґрем уславився як автор знаменитого, проте

надзвичайно суперечливого експерименту щодо підлеглості. Мілґрем
цікавився впливом авторитету або влади на підлеглість і був
переконаний, що люди практично завжди підкоряються наказам через
прагнення видаватися старанними або через страх, навіть коли для
цього доводиться «переступати через себе» або діяти всупереч власним
бажанням.

Експеримент Мілґрема «Підлеглість авторитету»

та історичні події

Мілґрем організував експеримент, присвячений

підлеглості, 1961 року – невдовзі після резонансного суду над
воєнним злочинцем, нацистом Адольфом Айхманом.
Підсудного, серед іншого, звинувачували в тому, що він
особисто віддавав накази про страту мільйонів євреїв. Захист
Айхмана був заснований на твердженні, що він лише
виконував розпорядження.

Мілґрем проводив експеримент в Єльському університеті. Сорок

чоловіків були запрошені до участі через оголошення в газеті.
Учасникам повідомили, що дослідження нібито спрямоване на пам’ять
і вивчення матеріалу. Їм сказали, що одна людина виконуватиме роль
викладача, а решта – студентів, а також що ролі призначатимуться
навмання. Кожний учасник витягав папірець – нібито навмання.
Насправді ж на всіх папірцях було написано «викладач». Тим часом
нечисленних «студентів» Мілґрем мав за спільників.
Таким чином, усі учасники, які ні про що не здогадувалися,
отримали ролі викладачів і вірили, що навмання.

Експеримент «Підлеглість авторитету» Стенлі Мілґрема

1. Учасники-«викладачі» працювали в парі зі «студентами»

(спільниками Мілґрема). «Викладач» спостерігав, як лаборанти
прив’язували «студента» ременями до стільця й під’єднували до нього
електроди.

Проведення експерименту Мілґрема

2. Тоді «викладача» відводили до іншого кабінету, із якого він міг

спілкуватися зі «студентом», проте бачити одне одного вони не могли.
«Викладач» сідав перед «шоковим генератором», початкова напруга на
якому становила 30 вольт і, з приростом у 15 вольт, зрештою досягала
450. На перекладках були позначки: «Помірна напруга» (75—
120 вольт), «Сильна напруга» (135–180 вольт) і «Обережно: сильний
електричний удар» (375–420 вольт). На двох перекладках із
найсильнішою напругою була також позначка «XXX». «Шоковий
генератор» насправді не завдавав електричних ударів – під час
натискання на перемикачі просто лунав характерний звук.
3. «Викладачеві» сказали, що він вивчатиме зі «студентом»
словосполучення і, коли «студент» помилятиметься, мусить покарати
його електрошоком. Із кожною наступною помилкою «викладач» мав
збільшувати напругу щоразу на 15 вольт. Щоб «викладач» не
сумнівався в реальності експерименту, йому завдавали пробний удар
струмом із напругою 15 вольт. Це був єдиний реальний електричний
удар під час дослідження.
4. Починалося вивчення словосполучень, і з певного моменту
«студент» припускався запланованих помилок. Із кожною наступною
помилкою «викладач» збільшував напругу електричних ударів для
«студента». Коли фальшива напруга досягала 75 вольт, «студент»
починав стогнати. На рівні 120 вольт він скаржився на біль. На рівні
150 вольт – кричав і благав звільнити його. Надалі благання
посилювалися, і «студент» попереджав «викладача», що має хворе
серце.
5. Якщо в процесі у «викладача» виникали сумніви,
експериментатор підбадьорював його словами на зразок: «Будь ласка,
продовжуйте», «Дуже важливо, щоб ви продовжували», «Експеримент
вимагає, щоб ви не зупинялися» або «Ви не маєте вибору, треба
продовжувати».
6. На рівні 300 вольт «студент» несамовито стукав у стіну і кричав,
що не витримає болю. На рівні 330 вольт – затихав. Експериментатор
підказував «викладачеві», що брак відповіді вважається помилкою, а
отже, напругу слід збільшувати.
7. Експеримент завершувався, коли досягався найвищий рівень
напруги на «шоковому генераторі».

Результати досліджень Мілґрема

На прохання Мілґрема, група студентів Єльського університету

прогнозувала, скільки учасників експерименту дійде до максимального
рівня напруги. Їхній прогноз: троє зі ста осіб. Однак, за результатами
експерименту, 65 % учасників перемикали напругу аж до 450 вольт!
Попри ознаки внутрішньої боротьби (зітхання, нервовий сміх,
тремтіння), більшість «викладачів» виконали вимоги експериментатора
й не перервали процесу. Після експерименту Мілґрем просив учасників
оцінити ступінь болісності, і ті здебільшого назвали електричні удари
«надзвичайно болісними». Мілґрем навіть з’ясував, що учасники для
виправдання власної поведінки оскаржували «студента» – мовляв, такий
нетямущий заслуговує на удари.
Отже, дослідникові вдалося продемонструвати, що, за певних
обставин, пересічна, абсолютно «нормальна» особа здатна завдати іншій
людині сильного болю і страждань. Мілґрем пояснив високий рівень
підлеглості таким чином:
• підкорення посилилося з огляду на фізичну присутність
авторитетної особи (експериментатора);
• учасники вірили в безпечність експерименту, довіряючи установі,
що його фінансувала, – Єльському університету;
• ролі викладача і студента розподілялися нібито навмання;
• учасники були переконані, що експериментатор – компетентний
спеціаліст;
• учасникам сказали, що електричні удари завдають болю, проте
небезпеки немає.

Етичні аспекти

Експеримент «Підлеглість авторитету» викликав запеклу

критику з етичних міркувань. Учасників експерименту
змусили повірити, ніби вони роблять боляче іншій людині,
тоді як насправді їх уводив в оману актор, який удавав, ніби
потерпає від болю. Експеримент виявився стресовим для
учасників, які вірили, що завдають болю незнайомцеві. Такий
досвід міг травмувати їх.

Експеримент «Світ тісний»

Мілґрем прославився перш за все як автор експерименту

«Підлеглість авторитету», однак він брав участь і в інших, менш
жорстких дослідженнях. Вам доводилося чути про теорію шести
рукостискань? Якщо так, то завдяки Стенлі Мілґрему.
 У 1950-х роках політолог Ітіель Де Сола Пул і математик Манфред
Кохен поставили кілька запитань. Яка ймовірність того, що два
незнайомці мають спільного приятеля? Що, як такого спільного
приятеля не знайти? Наскільки довгим мусить бути ланцюг, що поєднає
їх? Років за десять Стенлі Мілґрем провів експеримент «Світ тісний»,
щоб відповісти на ці запитання.
Мілґрем роздав 300 особам листи з інструкціями в містах Омага,
Небраска-Сіті, Вічита та Канзас-Сіті (США), а пунктом призначення
обрав Бостон (штат Массачусетс, США). Люди отримали завдання –
написати листа другові, який мешкав найближче до Бостона. Друг мав
бути добрим знайомим. Таким листом друг отримував ті самі інструкції,
що створювало ланцюг. Мілґрем отримував листівку за кожної
пересилки й занотовував стосунки між відправником й отримувачем.
Дослідник виявив, що майже в усіх випадках приблизно п’ять-шість
зв’язків поєднували кожну пару в межах ланцюгів.
Стенлі Мілґрем здійснив велике відкриття про людство, яке певною
мірою навіть лякає і про яке більшість людей раніше не здогадувалася.
Його суперечливий і тепер класичний експеримент «Підлеглість
авторитету» продемонстрував негативний бік особистості й довів, що
люди здатні на страшні речі. Тим часом експеримент «Світ тісний»
показав взаємозв’язок і близькість між людьми. Дослідження Мілґрема
досі не втрачають актуальності й світового значення. Він увійшов
в історію як психолог, що викликав найбільше дискусій в історії
експериментальної психології.
Альфред Адлер (1870–1937)
Усе індивідуально

Альфред Адлер народився 7 лютого 1870 року у Відні (Австрія) у

родині єврейського торговця пшеницею. Маленький Альфред хворів на
рахіт, тому навчився ходити тільки у віці чотирьох років. У п’ять років
він мало не помер від пневмонії. Дитячі хвороби спонукали його
зацікавитися медициною та обрати професію лікаря.
Здобувши освіту, він працював офтальмологом, а згодом став
терапевтом. Адлер приймав пацієнтів у бідному районі Відня. Навпроти
його кабінету були розташовані парк атракціонів і цирк. Тож вийшло
так, що більшість клієнтів були циркачами. Довідавшись про незвичайні
силу і слабкості артистів, Адлер розробив теорію про неповноцінності
органів, згідно з якою людина з фізичною вадою відчуває слабкість або
меншовартість і намагається компенсувати недолік. Теорія суттєво
вплинула на подальшу роботу Адлера в галузі психології.
Із часом Адлер занедбав офтальмологію, зосередившись на
психології. 1907 року його запросили до участі в семінарах під егідою
Зіґмунда Фройда. Зустрічі заклали підвалини для Віденського
психоаналітичного товариства. Фройд призначив Адлера президентом
і одним із видавців періодики цієї організації. Попри посаду президента,
Адлер відверто критикував кілька теорій Фройда, з якими не
погоджувався. Зрештою, відбулися дебати між прихильниками Фройда
і прихильниками Адлера.
У результаті Альфред Адлер і ще дев’ятеро членів Віденського
психоаналітичного товариства вийшли з його складу і 1911 року
утворили Товариство вільного психоаналізу. За рік новостворену
організацію було перейменовано на Товариство індивідуальної
психології.
Адлер відіграв важливу роль у розвитку фройдівського
психоаналізу, проте першим відокремився від його наукової школи
і створив власний напрям – індивідаульну психологію. Найбільш
поширеною ідеєю цього напряму була концепція про комплекс
меншовартості, відповідно до якої формування особистості та поведінки
засноване на спробах боротьби з притаманним людині почуттям
меншовартості.
На початку Першої світової війни Адлер працював лікарем на
російському фронті, а згодом – у дитячому госпіталі. Під час Другої
світової війни нацисти закрили клініки Адлера через його єврейське
походження, попри те що він прийняв християнство. Адлер емігрував до
Сполучених Штатів, де посів посаду професора в Лонґ-Айлендському
медичному коледжі. 28 травня 1937 року Адлер помер від раптового
серцевого нападу під час лекційного туру. Він лишив по собі вагому
наукову спадщину, що визначала дискусії психологів у наступні
півстоліття.

Індивідуальна психологія

Тоді як Зіґмунд Фройд вірив в універсальні біологічні чинники, що

зумовлюють поведінку людей, Альфред Адлер уважав, що люди
поводяться на основі індивідуального досвіду, а також довколишніх
і суспільних факторів. За Адлером, особистість визначається
протистоянням емоційних, професійних і суспільних чинників.
Таким чином, Альфред Адлер вірив, що кожна особа – унікальна, а
отже, жодну з наведених вище теорій не можна застосовувати до всіх
людей у цілому. Саме тому Адлер назвав свою теорію «індивідуальною
психологією». Концепція Адлера є дуже комплексною, бо охоплює
багато розділів психології, однак головний принцип індивідуальної
психології насправді елементарний: боротьба за успіх і першість.

Боротьба за успіх і першість

Адлер був переконаний, що рушійною силою вчинків людини

є особиста вигода (першість, за його термінологією), а також соціальний
статус (успіх). З огляду на те, що всі люди народжуються з маленькими,
вразливими і неповноцінними тілами, у них розвивається комплекс
меншовартості та бажання подолати це почуття. За теорією Адлера,
люди, які прагнуть першості, не надто турбуються про інших
і зосереджені лише на особистій вигоді, а отже, вони психологічно
нездорові. Люди, які прагнуть успіху, роблять це для всього людства, не
втрачаючи себе, а отже, вони психологічно здорові.
Згідно з Альфредом Адлером, індивідуальні риси особистості
походять від таких зовнішніх факторів.

1. Компенсація. Люди, які в чомусь відстають, утрачають певну

цінність на тлі інших і прагнуть вирватися вперед. Ті, кому це вдається,
стають успішними на індивідуальному та суспільному рівнях.

2. Пасивність. Люди змиряються зі своїми недоліками і звикають

до них. Таке трапляється з більшістю людей.
3. Надмірна компенсація. Люди, одержимі ідеєю компенсації
власних слабкостей або недоліків, зациклюються на прагненні до
успіху. На думку Адлера, такі люди – невротики.

Альфред Адлер запропонував концепції, що кардинально

відрізнялися від теорій Зіґмунда Фройда. На відміну від Фройда, який
зосереджувався лише на універсальних біологічних чинниках, Адлер
вірив в унікальність індивіда. Відійшовши від учення Фройда і його
сучасників, Адлер висунув протилежну теорію психологічного
розвитку, надто в дітей, і запровадив принципи, які досі вважають
наріжними каменями сучасних інтерпретацій психології.
Основні теорії про групи
Коли люди бувають разом…

Не всі це усвідомлюють, проте групи мають сильний і радикальний

вплив на поведінку людей.
Кожна людина поводиться по-різному поруч з іншими і на самоті.

Соціальна фасилітація

Основа соціальної психології полягає в тому, що людина на самоті

почувається більш розслаблено й не переймається тим, який вигляд має
її поведінка збоку. Щойно з’являється хоча б одна інша людина,
поведінка змінюється: люди більше звертають увагу на те, що
відбувається навколо.
Тому, згідно з дослідженнями, людина схильна краще виконувати
прості або добре засвоєні завдання в присутності інших людей. У разі
випробування чогось нового або складного в присутності інших рівень
виконання знижується. Це називається «соціальною фасилітацією». У
присутності сторонніх ми виявляємо більше старанності про людське
око, тому гірше виконуємо нові або складні завдання.
Розглянемо на прикладі баскетболу. Людина, яка вчиться грати в
баскетбол, тренуючись самостійно, почувається більш розслаблено, ніж
поруч із людьми.
Присутність інших викликає в неї напруження і призводить до
помилок.
Тим часом професійні баскетболісти – достатньо вправні,
і присутність інших людей навіть поліпшує їхній рівень, адже вони
прагнуть продемонструвати свої вміння.

Коли групи ухвалюють рішення

 Коли рішення ухвалюють групи людей, можливі два варіанти:
групове мислення і групова поляризація.

Групове мислення

Коли група одностайна щодо більшості питань, виникає тенденція

до притлумлення будь-якої незгоди. Група дбає про гармонію. Якщо всі
погоджуються, суперечливі аргументи не схвалюються. Групове
мислення може мати катастрофічні наслідки, з огляду на небажання
вислухати чи виокремити всі сторони в суперечці. Це призводить до
ухвалення імпульсивних рішень. Приклади шкідливих наслідків
групового мислення: масові протести й лінчування. Для боротьби з
груповим мисленням слід спонукати людей сперечатися й
висловлювати власні думки.

Групова поляризація

Групова поляризація трапляється тоді, коли в межах групи

формуються радикальні ідеї, що не виникли б, якби представники групи
були поодинці. Скажімо, на початку процесу ухвалення члени групи
лише трохи протестували, а наприкінці дискусії вся група категорично
виступала проти й опозиція стала радикальною. Для послаблення
групової поляризації слід уникати гомогенності.

Ефект свідка

Ефект свідка – мабуть, найтрагічніше з характерних для груп

явище. Спостереження підтверджують: що більшою є група людей, то
слабкішим є внутрішнє прагнення допомагати тим, хто цього потребує.
Цей феномен подібний до соціальних лінощів, та ефект свідка
пов’язаний зі стадним інстинктом: перш ніж допомогти комусь, люди
мають побачити, як це робить хтось іще. Слід зауважити, що йдеться
лише про групове явище. Коли на місці нещасної пригоди – тільки одна
людина і жертва, ця людина зазвичай допомагає постраждалому.
 Один із найвідоміших прикладів ефекту свідка

13 березня 1964 року, о 3:20 ночі, двадцятивосьмирічна

Кетрін «Кітті» Дженовезе поверталася додому з роботи. Біля
входу до будинку на неї напав злочинець, завдавши кілька
ударів ножем. Дженовезе кричала на ґвалт, однак жодний із
майже сорока свідків злочину, які чули її крики й бачили
напад, не зателефонував у поліцію. Усі вони сподівалися, що
це зробить хтось інший. Тільки о 3:50 поліції нарешті
повідомили про вбивство.

Правила груп

Незалежно від різновиду колективного зібрання (музичний гурт,

компанія друзів, ділова зустріч, спортивна команда тощо), для всіх груп
характерні схожі психологічні процеси і певні правила.

1. Групи можуть виникати практично з нічого. Групи сприяють

самоусвідомленню людини, тому за своєю природою люди прагнуть
формувати й організовувати групи.
2. Певний обряд ініціації. Тому, хто вступає до злагодженої групи,
зазвичай доводиться пройти певний обряд ініціації. Це може бути
інтелектуальне, фінансове, фізичне або інше випробування. Групи
хочуть перевірити новачків, а також надати вагу членству.
3. Групи створюють конформізм. Члени груп додержуються
певних норм, які можуть впливати на поведінку людей і змушувати їх
діяти всупереч власним переконанням (один із найяскравіших прикладів
– Експерименти Аша щодо конформізму).
4. Конче потрібно засвоїти норми групи. Якщо людина порушує
чинні правила, інші члени групи не забаряться їй про це повідомити.
5. Люди приймають на себе ролі в межах групи. Поруч із
правилами групи, які застосовані до всіх членів, люди беруть на себе
певні ролі в межах групи і додержуються низки правил, пов’язаних із
такими ролями.
6. Процес появи лідерів у групах зазвичай вимагає часу. Лідери
можуть призначатися або нав’язуватися. Однак зазвичай, щоб стати
лідером, необхідно влитися в групу, тоді завоювати довіру інших членів
і стати більш упевненим – зрештою, група потягнеться за такою
людиною.
7. Групи сприяють кращому виконанню завдань. Присутність
інших людей може сприяти кращому виконанню людиною того чи
іншого завдання. Рівень виконання поліпшується, коли відповідне
завдання не пов’язане із завданнями інших і діяльність людини
оцінюють на основі її власних заслуг.
8. У групах поширюються чутки, причому здебільшого
правдиві. Згідно з проведеним 1985 року дослідженням, у робочому
колективі працівники присвячують 80 % часу обговоренню чуток
і пліток. При цьому 80 % такої інформації виявилися правдивими. Інші
дослідження підтверджують ці дані.
9. Групи породжують конкуренцію. Члени групи схильні
ставитися до представників конкурентних груп із підозрою й осторогою.
Це призводить до моделі «ми VS вони». Навіть якщо представник
конкурентної групи вважається відкритим до співпраці, групу загалом
сприймають як не варту довіри або погану.

Таким чином, групи відіграють надзвичайно важливу роль у

повсякденному житті людей і суттєво впливають на рішення, які ми
ухвалюємо. Групою може бути будь-яке об’єднання людей: від
колегіальних зборів, на яких вирішуються важливі фінансові питання,
до дружніх зустрічей, на яких обмірковують, де поїсти разом.
Присутність інших людей істотно впливає на нашу поведінку. Групи
можуть виникати з нічого, декого спонукати до ефективнішої
діяльності, декого – до бездіяльності, а також запроваджувати ролі й
норми, яких дотримуються члени груп.
Філіп Зімбардо (нар. 1933)
Науковець, який створив в’язницю

Філіп Зімбардо народився в Нью-Йорку 23 березня 1933 року.

1954 року він здобув ступінь бакалавра в Бруклінському коледжі та
потрійну спеціалізацію – психологія, соціологія й антропологія. Потім
вступив до Єльського університету: 1955 року став магістром
психології, а 1959 року – доктором психології.
Зімбардо трохи викладав у Єльському університеті, а тоді до
1967 року працював професором психології в Нью-йоркському
університеті. Протягом наступного року він викладав у Колумбійському
університеті, а 1968 року став викладачем у Стенфорді, де працював до
2003 року, поки не вийшов на пенсію. Хоча останню лекцію він
прочитав 2007 року. Найважливіша і найвагоміша робота Зімбардо –
Стенфордський тюремний експеримент (1971) – була проведена
в Стенфорді. Зімбардо прославився саме як автор цього експерименту,
тоді як досліджував ще й героїзм, сором’язливість і культ, а також
написав понад п’ятдесят книжок. 2002 року Зімбардо обрали
президентом Американської психологічної асоціації. Він засновник
проекту «Героїчна уява», метою якого було надихнути людей на
героїчний учинок і з’ясувати, чому хтось обирає зло, а хтось вершить
подвиги.

Стенфордський тюремний експеримент

1971 року Філіп Зімбардо організував експеримент, покликаний

розібратися в причинах знущань у тюремній системі та з’ясувати, як
обставини впливають на поведінку людей. Зімбардо шукав відповіді на
таке запитання: якою стає людина без гідності й індивідуальності?
Таким чином було проведено Стенфордський тюремний експеримент –
один із найбільш ілюстративних досліджень у галузі психології.
Зімбардо і його команда облаштували в підвальному приміщенні
факультету психології Стенфордського університету імпровізовану
в’язницю. Науковець розмістив у місцевих газетах оголошення,
запросивши охочих до участі у двотижневому дослідженні з оплатою
15 дол. на день. Серед добровольців було відібрано двадцять чотири
особи чоловічої статі – переважно білих представників середнього
класу, які були оцінені як емоційно й психічно здорові. Потім усіх
учасників навмання поділили на дві групи: дванадцять «тюремних
охоронців» і дванадцять «в’язнів». Зімбардо мав виконувати роль
директора «в’язниці».

Реалістичне вбрання

Охоронцям «в’язниці» видали подібну до військової

форму, темні окуляри (для уникнення зорового контакту)
і дерев’яні палиці – символ статусу. «В’язні» отримали
тоненькі шапки, незручні комбінезони. Білизна для них не
передбачалася, і замість імен їх розрізняли за
ідентифікаційними номерами. Закріплений на одній нозі
маленький ланцюг мав нагадувати про статус арештантів. У
камері кожному «в’язневі» надавали матрац і просту їжу.

Перш ніж розпочався експеримент, «в’язнів» відправили додому й

наказали чекати подальших указівок. Удома на них чекали рейди
справжньої місцевої поліції, яка погодилася допомогти з
експериментом, і звинувачення в збройному пограбуванні.
«Заарештованим» зачитали права, зняли відбитки їхніх пальців,
сфотографували, роздягнули, обшукали, дезінсектували й розвели по
тюремних камерах, де їм належало провести подальші два тижні.
У кожній камері розмістили по троє «в’язнів», яким наказали
лишатися за ґратами вдень і вночі. Тим часом «охоронці» могли йти
додому, щойно закінчиться зміна. Їм дозволено було керувати
«в’язницею», як заманеться. Заборонялося тільки застосовувати фізичні
покарання.

Результати
 Стенфордський тюремний експеримент, що, як планувалося, мав
тривати два тижні, довелося зупинити вже за шість днів. Другого дня
«в’язні» з Камери 1 заблокували двері матрацами. «Охоронці» з інших
змін зголосилися допомогти в придушенні бунту й використали проти
«в’язнів» вогнегасники. Потім «охоронці» зробили одну з камер
«привілейованою» – до неї могли потрапити «в’язні», які не брали
участі в бунті. Таким «в’язням» призначалася спеціальна нагорода –
краща їжа. Однак «в’язні» «привілейованої камери» відмовилися від
почастунку на знак солідарності з побратимами-«арештантами».
Минуло заледве тридцять шість годин від початку дослідження, як
«в’язень» № 8612 почав дико кричати й лаятися. Він поводився так
несамовито, що Зімбардо не мав вибору й мусив випустити його.
Тюремна «охорона» вдавалася до покарань, змушуючи «в’язнів»
повторювати свої номери й виконувати фізичні вправи, а також
забираючи матраци, через що «арештантам» доводилося спати на
твердому й холодному бетоні. «Охоронці» перетворили відвідування
туалету на привілей: повсякчас забороняли «в’язням» користуватися
вбиральнею й натомість видавали в камери відро. «Наглядачі»
змушували «в’язнів» мити туалети без господарського приладдя. Для
особливого приниження декому наказували роздягатися догола.
Третина «охоронців» виявила садистські нахили, і навіть сам Зімбардо
захопився роллю директора «в’язниці».
Четвертого дня поширилися чутки, що звільнений «арештант»
повернеться, щоб визволити решту. Філіп Зімбардо з охоронцями
перевів «в’язнів» на інший поверх, а сам чекав у підвалі. Якби
звільнений «арештант» повернувся, Зімбардо сказав би йому, що
експеримент завершився достроково. Одначе той «в’язень» не
об’явився, і «в’язниця» знову перекочувала до підвалу. Натомість
з’явився новачок, який, згідно з інструкцією, улаштував голодування на
знак протесту проти знущань над «арештантами». «В’язні» поставилися
до новенького не як до товариша в недолі, а як до заколотника.
«Охоронці» відпровадили протестанта до карцеру, а «в’язням»
запропонували відмовитися від ковдр в обмін на звільнення новачка.
Усі «в’язні», крім одного, не схотіли віддавати ковдри. Як не дивно,
жоден з «арештантів» не виявив бажання достроково звільнитися, навіть
коли було оголошено, що за участь не заплатять. Зімбардо дійшов
висновку, що «в’язні» перейнялися і зжилися зі своїми ролями, які стали
інституалізованими.
На шостий день експерименту студентка магістратури, яка брала
інтерв’ю у «в’язнів» й «охоронців», була шокована побаченим.
Оцінивши таким чином ситуацію ззовні, Зімбардо припинив
експеримент. За його зауваженням, дівчина була єдиною з п’ятдесяти
відвідувачів «в’язниці», хто порушив питання про моральність
експерименту. Стенфордський тюремний експеримент – один із
найважливіших і водночас найсуперечливіших експериментів у світі.
Відповідно до чинного Етичного кодексу Американської психологічної
асоціації, подібний експеримент повторити неможливо, тому що він
суперечить багатьом нинішнім етичним принципам. Однак Зімбардо
вдалося показати, як впливають на поведінку людини обставини, у яких
вона опиняється. Висновки Зімбардо підтверджують чимало прикладів
із реального життя, зокрема й знущання над в’язнями Абу-Ґрейб в Іраку.
Соломон Аш (1907–1996)
Сила соціального впливу

Соломон Аш народився у єврейській родині у Варшаві (Польща)

14 вересня 1907 року. Коли Соломонові було тринадцять років, його
сім’я пустила коріння в Сполучених Штатах, оселившись у Нижньому
Іст-Сайді на Мангеттені. 1928 року Аш здобув ступінь бакалавра в Нью-
йоркському коледжі. Після коледжу Аш вступив до Колумбійського
університету, де на той час викладав Макс Вертгеймер. 1930 року Аш
захистив магістерську, а 1932 року докторську дисертацію. Після
навчання він викладав психологію у Свортмор-коледжі. У цьому закладі
він працював протягом дев’ятнадцяти років, попліч колеги з
гештальтпсихології Вольфґанґа Келера. У 1950-х роках Аш привернув
увагу громадськості своїми дослідженнями в галузі соціальної
психології та революційними експериментами, відомими як
Експерименти Аша. Ці дослідження принесли йому наукову славу
і лягли в основу кількох масштабних теорій про соціальний вплив.
Із 1966 по 1972 рік Аш працював директором Інституту
когнітивних досліджень Рутґерського університету. 1979 року він став
почесним професором психології Пенсильванського університету, а
з 1972 по 1979 рік викладав у цьому закладі. Соломон Аш помер
20 лютого 1996 року у віці вісімдесяти восьми років.

Експерименти конформізму Соломона Аша

1951 року Соломон Аш організував експеримент, щоб з’ясувати,

наскільки індивід піддається соціальному тиску більшості.
Експерименти конформізму Соломона Аша – одні з найвідоміших
досліджень у сфері психології. Ці експерименти досить легко
відтворити.
 Зразок карток для експериментів конформізму Соломона Аша

1. У дослідженні беруть участь шість-вісім осіб. Усі учасники, крім

одного, є підставними особами або спільниками. Єдиний об’єкт
експерименту, який не є спільником, не знає, що решта – підставні
особи. Спільники вдають із себе справжніх учасників проекту.
2. Усі учасники мають виконати вісімнадцять простих завдань
(правильні відповіді мають бути очевидними) у присутності один
одного.
3. Учасники вмощуються рядком. Об’єкт експерименту сідає
позаду і виконує своє завдання останнім або передостаннім.
4. Учасникам показують спершу картку з лінією, подібну до
зображеної на Мал. 5 ліворуч, а тоді – картку з трьома варіантами
відповіді (A, B, C), за зразком, зображеним праворуч.
5. Кожний учасник усно вибирає один із трьох варіантів, що
найкраще відповідає лінії на картці, за зразком ліворуч.
6. Перші дві відповіді мають бути правильними, щоб об’єкт
експерименту почувався впевнено.
7. Після третьої картки спільники починають давати одну й ту саму
хибну відповідь.
8. На дванадцять із вісімнадцяти запитань спільники дають ту саму
неправильну відповідь. Дванадцять – критична кількість в експерименті.
9. Мета дослідження – з’ясувати, чи повторить піддослідний
помилкову відповідь за рештою групи.

Результати

Соломон Аш виявив, що під час виконання вісімнадцяти завдань

75 % учасників щонайменше один раз повторюють очевидну
неправильну відповідь, наслідуючи більшість у групі. Проаналізувавши
результати всіх експериментів, Аш дійшов висновку, що 32 % учасників
схильні до конформізму. Прагнучи перевірити, чи розібралися учасники
з довжиною ліній на картках, Аш просив їх накреслити правильну, на
їхню думку, відповідь. У 98 % випадків учасники відповідали
правильно. Відсоток правильних відповідей виявився вищим, з огляду
на відсутність інших людей.
Аш розглянув питання про те, як впливає кількість людей на
схильність до конформізму. Присутність однієї сторонньої особи не
справила практично жодного впливу на відповіді об’єкта дослідження.
Присутність двох осіб справила незначний вплив. Тим часом у
присутності трьох і більше спільників Аша відповіді істотно
змінювалися.
Науковець виявив, що на складніших завданнях (майже однакові
лінії, які складно розрізнити) схильність до конформізму зростає.
Тобто в разі невпевненості люди покладаються на інших. Що
складніше завдання, то вища ймовірність конформізму.
Окрім того, Аш з’ясував: якщо один спільник дає правильну
відповідь, тоді як решта – неправильну, схильність до конформізму
суттєво знижується (тільки 5—10 % об’єктів експерименту піддавалися
впливу). Це означає, що соціальна підтримка може відіграти ключову
роль у боротьбі з конформізмом.

Висновки про конформізм

По завершенні дослідження об’єктів експерименту запитали, чому

вони повторювали відповіді решти групи. Як пояснила більшість, вони
розуміли, що відповідь неправильна, проте боялися кепкувань. Решта
піддослідних справді вірила у правильність обраного групою варіанта.
 Про що свідчить експеримент Соломона Аша? Явище конформізму
пояснюється двома основними причинами: бажанням влитись у
колектив (так званий нормативний вплив) або інформаційним впливом
(люди схильні вірити, що більшість краще поінформована або краще
розбирається в питанні). Обидва варіанти можуть істотно впливати на
індивідів у межах групи. Чимало психологів здогадувалися про вплив
групової динаміки на індивідуальну свідомість, однак лише завдяки
знаменитому експерименту Аша світ нарешті усвідомив, як змінюється
сприйняття під дією зовнішнього тиску.
Джон Б. Ватсон (1878–1958)
Засновник біхевіоризму

Джон Броадус Ватсон народився 9 січня 1878 року в штаті

Південна Кароліна, США. Батько покинув родину, коли Джонові було
всього тринадцять років, унаслідок чого хлопець ріс на фермі в бідності
та ізоляції. Згодом Ватсон розповідав, що був бідним хлопчиком
і неслухняним учнем, якому судилося йти батьковим прикладом і мати
недоладне й непевне життя. Проте в шістнадцять років він таки вступив
до Університету Фурмана.
П’ять років по тому він закінчив навчання і подався до Чиказького
університету, де став доктором філософії. 1903 року Ватсон відійшов
від філософії й здобув ступінь доктора психології. 1908 року він почав
викладати в Університеті Джонса Гопкінса. Він посів посаду професора
експериментальної й порівняльної психології.
На той час Ватсон уже почав розробляти концепції, які в
майбутньому заклали підвалини нового напряму в психології –
біхевіоризму. Під впливом роботи Івана Павлова Ватсон вивчав
фізіологію, біологію, поведінку тварин і поведінку дітей. На думку
науковця, діти керуються тими ж самими принципами, що й тварини,
хоч і є складнішими створіннями. Ватсон дійшов висновку, що кожна
тварина – дуже складний механізм, що реагує на ситуації на основі
з’єднання нервових шляхів, зумовлених попереднім досвідом.
1913 року Ватсон прочитав в Колумбійському університеті лекцію
«Психологія з точки зору біхевіориста». Лекція спричинила
кардинальний перегляд методів дослідження в психології: відхід від
психоаналізу, ретельне вивчення поведінки й розгляд поведінки окремо
від свідомості.
Джон Б. Ватсон закликав психологів не розмежовувати тваринну й
людську поведінку. Згідно з Ватсоном, психологія має бути
об’єктивною, природничою наукою, у межах якої розробляються
принципи, що дозволяють не тільки передбачати, а й контролювати
поведінку. Окрім того, Ватсон розкритикував теорію про спадковість як
важливий чинник поведінки, а також основні ідеї Зіґмунда Фройда. Того
ж 1913 року лекція Ватсона була опублікована в науковому виданні
Psychological Review – ця стаття увійшла в широкий обіг як «Маніфест
біхевіоризму».
До 1920 року Ватсон працював в Університеті Джонса Гопкінса, а
тоді був змушений податися у відставку через зв’язок з асистенткою.
1924 року завдяки знанням про людську поведінку і психологію Ватсон
досягнув успіху в рекламній сфері та став віце-президентом однієї з
найбільших рекламних агенцій у США – J. Walter Thompson.
В останні п’ять років життя Ватсон жив відлюдником на фермі
в Коннектикуті, і його непрості стосунки з дітьми зовсім зіпсувалися.
Перед смертю Ватсон спалив більшість листів і неопублікованих робіт.
Він помер 25 вересня 1958 року.

Біхевіоризм

На думку біхевіористів, людина – пасивна істота, яка

просто реагує на довколишні стимули через обумовлення
(класичне й оперантне). Іншими словами, людина – чистий
аркуш, і її поведінка зумовлена позитивним або негативним
підкріпленням. Можливість спостерігати за поведінкою
значно спрощує збирання й аналіз відповідних даних.
Біхевіоризм уже не такий популярний, як у середині
двадцятого століття, проте цей напрям досі впливає на
виховання дітей, навчання, дресирування тварин
і застосовується для коригування шкідливих або
дезадаптивних моделей поведінки.

Експеримент «Маленький Альберт»

Джона Б. Ватсона зацікавив експеримент Івана Павлова із собаками

для дослідження умовних рефлексів. Він вирішив розвинути
біхевіористську теорію, перевіривши класичне обумовлення емоційних
реакцій у людей.
Піддослідним був дев’ятимісячний хлопчик, якого Ватсон називав
Альбертом Б., тому експеримент згодом назвали «Маленький Альберт».
Разом з асистенткою Розалі Рейнор, з якою у Ватсона зав’язався роман,
науковець піддавав дитину впливу різних стимулів (кролик, мавпа,
білий щур, підпалені газети та маски) і слідкував за реакцією. Спершу
хлопчик не виявляв страху у відповідь на жодний стимул.
Тоді, показуючи дитині білого щура, Ватсон почав бити молотком
по металевій трубі – страшенно гучний звук. Дитина реагувала на звук
плачем. Дослідник продовжив асоціювати гучний звук із білим щуром.
Зрештою, дитина почала плакати, щойно бачила білого щура –
незалежно від звуку.

• Нейтральний стимул – білий щур.

• Безумовний стимул – гучний звук, спричинений ударом молотка
по металевій трубі.
• Безумовний рефлекс – страх.
• Безумовний стимул – білий щур.
• Умовний рефлекс – страх.

Так само як Павлов, Ватсон показав, що можна викликати умовний

рефлекс у відповідь на нейтральний стимул. Однак в експерименті
Ватсона умовний рефлекс вироблявся в людини, тому був емоційною, а
не просто фізіологічною реакцією. Окрім того, науковець виявив, що
маленький Альберт згодом лякався будь-яких білих об’єктів – це явище
назвали генералізацією стимулів.
Дослідження продемонструвало, що після формування рефлексу
піддослідний експерименту «Маленький Альберт» лякався не тільки
білого щура, а й будь-якого білого об’єкта – від білої шуби до бороди
Санта-Клауса.

Критика експерименту
 Експеримент Джона Б. Ватсона «Маленький Альберт» мав важливе
значення для розвитку психології, проте був підданий критиці з кількох
причин: необ’єктивна оцінка реакцій дитини – ішлося про суб’єктивні
інтерпретації Ватсона й Рейнор; сумнівна етичність експерименту. Якби
нині хтось спробував провести такий експеримент, Американська
психологічна асоціація засудила б його як неетичний. Викликати страх
у людини етично лише тоді, коли піддослідного, який погоджується на
участь в експерименті, попереджають заздалегідь, що в процесі його
будуть лякати. Проте робота Ватсона і визначальні для біхевіоризму
результати експерименту «Маленький Альберт» сприяли розробці
багатьох важливих теорій біхевіористів.
Герман Роршах (1884–1922)
Особистість у чорнильних плямах

Герман Роршах народився 8 листопада 1884 року в Цюриху

(Швейцарія). Він був старшим сином художника, який, не досягнувши
успіху, заробляв на життя викладанням. Герман захопився чорнилами
ще в дитинстві (вірогідно, завдяки мистецьким експериментам батька
і власному зацікавленню мистецтвом). У середній школі він мав
прізвисько Клекс, що буквально перекладається як «чорнильна пляма».
Коли хлопцеві було дванадцять років, померла його матір, а у
вісімнадцять він втратив батька.
Після школи, яку він закінчив із відзнакою, Роршах вступив до
коледжу на медичний факультет. 1912 року він здобув ступінь доктора
медицини в Цюрихському університеті й відтоді працював у різних
психіатричних клініках.
1911 року, під час навчання в університеті, Роршах проводив
експерименти за участю школярів. За допомогою чорнила він хотів
з’ясувати, чи мають художньо обдаровані діти краще розвинену уяву.
Відповідні висновки він робив на основі їхніх інтерпретацій чорнильних
плям. Тести Роршаха суттєво вплинули не тільки на подальшу наукову
діяльність Германа, але й загалом на розвиток психології. Роршах був не
першим науковцем, який звернувся до чорнильних плям у своїй роботі,
проте в його експерименті їх було вперше використано як важливий
засіб для аналізу. Результати експерименту не збереглися, але протягом
наступних десяти років Роршах проводив дослідження для розробки
належного методу вивчення рис особистості за допомогою чорнильних
плям.
Як співробітник психіатричної лікарні, Герман Роршах міг
аналізувати сприйняття нездорових осіб. А залучивши до досліджень
психічно та емоційно стабільних, зміг створити загальний тест, за
допомогою якого на основі інтерпретацій чорнильних плям можна
проаналізувати особистість людини й визначити риси її характеру.
1921 року Роршах виклав свої дослідження в книжці
«Психодіагностика». У ній науковець розповів про власні теорії
особистості. Один із його головних аргументів: для всіх людей
характерна сукупність інтровертованих та екстравертованих рис
особистості – їх мотивують як внутрішні, так і зовнішні фактори.
Роршах уважав, що на основі тесту чорнильних плям можна визначити
деякі з цих рис і виявити психічні відхилення або сильні сторони
людини.
Коли книжка Роршаха вийшла друком, психіатри здебільшого
проігнорували її, адже на той час панувало переконання, що особистість
не можна проаналізувати чи протестувати. До 1922 року спеціалісти
оцінили тест Роршаха, і на засіданні Психоаналітичного товариства
науковець порушив питання про вдосконалення експерименту.
Першого квітня 1922 року, страждаючи від болів у животі протягом
тижня, Роршах потрапив до лікарні з гострим апендицитом. 2 квітня
1922 року Герман Роршах помер. Йому було всього тридцять сім років,
і він так і не довідався про популярність свого тесту чорнильних плям.

Тест чорнильних плям Германа Роршаха

Для тесту Роршаха потрібно десять карток із чорнильними

плямами: п’ятьма – чорними, двома – червоними і чорними і трьома –
різнокольоровими. Психолог показує картки з плямами в певному
порядку, а тоді запитує пацієнта, що це може бути. Коли учасник
експерименту побачив усі чорнильні плями і поділився відповідними
міркуваннями, психолог знову показує картки одна за одною.
Пацієнт має назвати все, що бачить, уточнити, де він/вона це
бачить і чому чорнильна пляма викликає в нього той чи інший образ.
Картку можна крутити, нахиляти, перевертати догори дриґом – тобто
роздивлятися, як заманеться. Психолог має занотовувати всі слова і дії
пацієнта, а також відмічати тривалість відповідей. Потім відповіді
аналізували й підраховували. На основі низки математичних обчислень
підбивають підсумки тесту і виводять кінцевий результат, виходячи з
емпіричних даних.
Брак реакції або неспроможність описати зображене на картці може
означати наявність блокування у сфері, представленій такою карткою,
або тимчасове небажання приймати таку сферу.
 Картка 1

На першій картці тільки чорне чорнило. Картка, з якої починається

експеримент, підкаже, як пацієнт сприймає нове і стресове завдання.
Учасники зазвичай бачать у зображенні кажана, міль, метелика або
морду якоїсь тварини, подібної до слона або кролика. Реакція на цю
картку дає загальну характеристику людини.

• Для когось кажан означає щось нечисте або демонічне, для когось
– шлях крізь темряву і переродження.
• Метелики символізують перехідний період, трансформацію, а
також здатність рости, змінюватися і долати перешкоди.
• Міль символізує відчуття недооціненості, невдоволення власною
зовнішністю, а також слабкість і роздратування.
• Морда тварини, зокрема слона, символізує вміння реагувати на
проблеми, страх і небажання зазирнути досередини себе. Таке
сприйняття картинки може також символізувати наявність серйозної
проблеми, що ігнорується, та слугувати зауваженням щодо питання,
якого людина намагається уникати.

Картка 2

На цій картці – картинка червоним і чорним чорнилом. Зображення

зазвичай сприймається як сексуальне. Червоні елементи пацієнти часто
називають кров’ю. Реакція на цю картинку свідчить про способи
контролю почуттів, фізичного болю або гніву. Люди часто бачать на
картинці людину, що молиться; дві постаті; людину, що дивиться на
себе в дзеркало, або чотирилапу тварину, подібну до собаки або слона.

• Дві постаті символізують співзалежність, одержимість сексом,

неоднозначні почуття щодо сексу або зацикленість на стосунках.
• Людина, яка дивиться на себе в дзеркало, символізує еґоцентризм
або самомилування. Це може бути і негативна, і позитивна риса,
залежно від почуттів людини.
• Собака символізує відданого й вірного друга. Якщо пацієнт
побачив щось негативне, це може свідчити про необхідність усвідомити
власні страхи й почуття.
• Слон може символізувати глибокодумність, пам’ять і розум, але
також – негативне фізичне самосприйняття.
• Ведмідь може символізувати агресію, конкуренцію, незалежність,
відновлення, а ще – почуття вразливості, незахищеності або відвертість
і чесність[1].
• Ця картка має сексуальне значення, тому, якщо хтось бачить
людину, яка молиться, це може символізувати ставлення до сексу в
контексті певних релігійних вірувань. Кров може означати, що людина
асоціює фізичний біль із релігією, а також звертається до молитви,
переживаючи непрості емоції (наприклад, гнів), або асоціює гнів із
релігією.

Картка 3

На третій картці – картинка червоним і чорним чорнилом. Реакція

на неї свідчить про ставлення пацієнта до інших людей у процесі
соціальної взаємодії. Поширені варіанти сприйняття зображення: дві
постаті; людина, що дивиться в дзеркало; метелик або міль.

• Якщо людина бачить спільну трапезу двох осіб, це свідчить про

активне суспільне життя. Людина, яка бачить двох осіб, що миють руки,
може почуватися незахищеною або нечистою, а також страждати на
параною. Людина, яка бачить двох осіб, що грають у певну гру, схильна
до конкуренції в соціальній взаємодії.
• Людина, що дивиться в дзеркало, символізує еґоцентризм,
нехтування іншими або неспроможність сприймати людей такими,
якими вони є.

Картка 4

Четверта картка називається «батьковою». На ній – зображення

чорним чорнилом із затушовуванням. Пацієнти нерідко бачать велику,
часом моторошну фігуру – частіше чоловічої, ніж жіночої статі.
Сприйняття цих чорнильних плям відображає виховання людини та її
ставлення до авторитету. Пацієнти згадують велику тварину або
монстра, шкуру тварини.

• Велика тварина або монстр може символізувати відчуття

меншовартості, сильний страх перед авторитетами чи представниками
влади, зокрема перед батьком.
• Шкура тварини може символізувати суттєвий дискомфорт,
пов’язаний з темою батька. З іншого боку, вона може свідчити, що
людина не має проблем з авторитетністю і меншовартістю.

Картка 5

На цій картці – плями від чорного чорнила. Реакція на цю картку,

так само як на першу, відображає нашу сутність. Зазвичай зображення
не сприймається як загрозливе. Після складніших зображень на
попередніх картках ця сприймається людиною простіше, тому відповіді
бувають розгорнуті. Якщо коментарі пацієнта не збігаються з
коментарями щодо першої картки, це може свідчити про вплив карток
2–4 на сприйняття. Поширені варіанти сприйняття зображення: кажан,
метелик або міль.

Картка 6

На цій картці – плями від чорного чорнила, які вирізняються з-

поміж інших карток текстурою. Реакція на це зображення стосується
сфери близькості між людьми, тому цю картку називають «секс-
карткою». Поширені варіанти сприйняття зображення: шкура тварини,
яка може свідчити про страх перед близькими стосунками, що породжує
в людини відчуття порожнечі та ізоляції.

Картка 7

На цій картці – плями чорним чорнилом, що зазвичай пов’язують із

жіночністю. Тому основні варіанти сприйняття зображення – жінки
і діти, а картку називають «материнською». Якщо людині складно
описати побачене, в її житті можуть бути проблеми з жіночими
постатями. Пацієнти бачать на картці голови або обличчя жінок і дітей,
а ще поцілунок.

• Голови жінок символізують почуття людини, пов’язані з образом

матері. Ці почуття впливають на ставлення до осіб жіночої статті
загалом.
• Голови дітей символізують почуття, пов’язані з дитинством та
необхідністю дбати про внутрішню дитину. Таке сприйняття може
також свідчити про необхідність аналізу й корегування стосунків
людини з матір’ю.
• Поцілунок символізує прагнення людини до любові та
возз’єднання з материнським образом. Це може свідчити, що людина
колись мала близькі стосунки з матір’ю і тепер шукає цієї близькості
в інших стосунках – романтичних або соціальних.

Картка 8

Це дуже яскрава картка, на якій використано сіре, рожеве,

помаранчеве й синє чорнило. Це не тільки перша різнокольорова, а й
винятково складна картинка. Якщо ця картка або кардинальна зміна
зображення бентежить людину, це може свідчити про труднощі з
реагуванням на складні ситуації або емоційні подразники. Поширені
коментарі щодо цієї картки – чотирилапа тварина, метелик або міль.

Картка 9

На цій картці використано зелене, рожеве і помаранчеве чорнила.

Плями на ній – нечіткі, і розпізнати зображення непросто. Більшість
людей не можуть розібратися в побаченому. Саме тому ця картка
визначає вміння людини давати раду за браком структури й певності.
Поширені відповіді: якась людина або невизначена моторошна постать.

• Коли йдеться про людину, ставлення пацієнта до цієї особи

свідчить про його вміння давати раду з безсистемністю в часі та
інформації.
• Образ зла може свідчити, що для внутрішнього комфорту людині
потрібна структурованість у житті й вона не терпить невизначеності.

Картка 10

Остання картка тесту Роршаха – найяскравіша. У зображенні

використано помаранчеве, жовте, рожеве, зелене, сіре й синє чорнила.
За структурою картинка подібна до зображення на Картці 8, а от за
складністю – до Картки 9. Більшості пацієнтів картинка видається
приємною, але люди, яким не сподобалася складна Картка 9, можуть
відчути те саме і щодо цієї картки. Така реакція може свідчити про
наявність проблем із подібними, синхронними або сумісними
подразниками. Поширені варіанти сприйняття: краб, лобстер, павук,
морда кролика, змії або гусениці.

• Краб може символізувати схильність до зациклення на певних

речах чи людях або свідчити про настирливість людини.
• Лобстер може символізувати силу, настирливість та вміння давати
раду із незначними проблемами. Лобстер може також свідчити, що
людина боїться завдати собі шкоди або бути пораненою іншими.
• Павук може символізувати страх, відчуття заплутаності або
свідчити, що людина опинилася в незручному становищі через власну
брехню. Павук також символізує владну матір і жіночу силу.
• Морда кролика може символізувати родючість і позитивне
мислення.
• Змії можуть символізувати небезпеку. Людина, яка бачить змій,
може відчувати, що її обманюють або зраджують, а ще боятися
невідомого. Крім того, змії розглядаються як фалічний символ
і стосуються неприйнятного або забороненого сексу.
• Якщо людина бачить гусениць на останній картці в тесті, це
свідчить про перспективи розвитку та усвідомлення того, що
особистість постійно змінюється та еволюціонує.
Візуальне сприйняття
Як ми бачимо те, що бачимо

Людські істоти сприймають інформацію органами чуття, зокрема

вухами, носом та очима. Ці органи – частина сенсорних систем, які
оброблюють інформацію та надсилають сигнали до мозку. Дослідники
візуального сприйняття намагаються розібратися, як інформація, що
надходить від органів чуття, формує процес сприйняття. Іншими
словами, психологи прагнуть пояснити, чому, наприклад, ми бачимо
стілець, увімкнувши світло в кімнаті, або сприймаємо певним чином
звук, уловлюючи звукову хвилю. Серед психологів досі немає єдиної
думки щодо залежності сприйняття від інформації, що надходить від
подразників. Дві основні теорії щодо сприйняття інформації людиною –
низхідна і висхідна обробка інформації – мають завзятих прихильників
у психологічній спільноті.

Низхідна обробка інформації

1970 року психолог Річард Ґреґорі розробив теорію про

конструктивне сприйняття: у свідомості людини, яка дивиться на
об’єкт, виникають гіпотези на основі попередніх знань. Здебільшого
такі гіпотези – правильні.
Низхідна обробка інформації базується на розпізнанні образу та
використанні контекстуальної інформації. Наприклад, за намагань
розібрати чийсь поганий почерк людині простіше зрозуміти ціле
речення, ніж кожне окреме слово – значення інших слів допомагає їй
збагнути контекст.
На думку Річарда Ґреґорі, близько 90 % інформації, що
сприймається оком, утрачається, перш ніж дійти до мозку. Мозок
конструює сприйняття реальності на основі попереднього досвіду.
Сприйняття передбачає активну перевірку гіпотез, що забезпечує
логічність інформації, переданої органами чуття. Коли сенсорні
рецептори людини отримують інформацію з довкілля, вона поєднується
з інформацією про світ, здобутою завдяки колишньому досвіду.

Куб Неккера

Куб Неккера використовується для ілюстрації та підтримки теорії

про низхідну обробку інформації. Куб доводить, що хибні гіпотези
призводять до помилкового сприйняття – візуальних ілюзій.
Якщо втупитися очима в перехресні лінії куба, можна завважити,
що його грані перевертаються. Таким чином цей фізичний об’єкт
є нестабільним і створює два варіанти сприйняття.
Прихильники теорії низхідної обробки інформації стверджують, що
причиною двох варіантів сприйняття є те, що мозок виробив дві
однаково правдоподібні гіпотези на основі даних, отриманих від
сенсорних систем, та попереднього досвіду і не може обрати основну.

Куб Неккера

Висхідна обробка інформації

Не всі психологи вважають доречним розглядати низхідну обробку

інформації щодо інтерпретації візуальних подразників. Психолог
Джеймс Ґібсон не погоджується з теорією про перевірку гіпотез
і стверджує, що сприйняття інформації – більш безпосереднє. На думку
Ґібсона, людина може сприймати світ абсолютно безпосередньо, бо має
у своєму оточенні вдосталь інформації. Згідно з теорією Ґібсона про
висхідну обробку, отримана інформація – цілком детальна та не
піддається жодній інтерпретації чи обробці. Ілюстративний приклад на
підтримку теорії: перед очима пасажира потяга, що мчить із шаленою
швидкістю, розташовані ближче об’єкти проминають швидше, ніж
віддалені. Відстань до віддалених об’єктів оцінюється на основі
відносної швидкості їхнього руху. Відповідно до висхідної обробки
інформації (або управління даними), сприйняття починається від
подразника та може бути проаналізованим в одному напрямку – проста
оцінка необроблених сенсорних даних, що лежить в основі подальшого,
більш ускладненого аналізу.

Візуалізація з останнього вагона потяга

Працюючи з пілотами і досліджуючи тему глибинного зору під час

Другої світової війни, Джеймс Ґібсон дійшов висновку, що сприйняття
поверхонь відіграє важливішу роль, ніж сприйняття глибини або
простору, тому що властивості поверхонь дозволяють розрізняти
об’єкти. Ґібсон стверджував, що частиною сприйняття є усвідомлення
функції об’єкта: скажімо, чи можна на об’єкт сідати, чи можна його
кидати або нести.
Під час роботи в авіації Ґібсон виявив так звані схеми оптичного
потоку.
Наближаючись до посадкової смуги, пілот бачить нерухому точку,
до якої прямує, тоді як решта візуального оточення, здається,
віддаляється від точки. Ґібсон переконував, що схеми оптичного потоку
можуть забезпечити пілотів безпомилковою інформацією щодо
швидкості, напрямку руху та висоти літака. Виходячи з концепції про
схеми оптичного потоку, Ґібсон доповнив теорію про висхідну обробку
інформації, виділивши три основні складові.

Оптичне поле з інструкції для посадки

Схеми оптичного потоку

• Якщо в оптичному полі немає змін або потоку, положення

людини, яка сприймає інформацію, є статичним. За наявності змін або
потоку людина рухається.
• Оптичний потік виходить із певної точки або прямує до певної
точки. Людина, яка сприймає інформацію, може визначити напрямок
руху відповідно до його центру: якщо потік прямує до певної точки,
людина віддаляється від неї; якщо потік прямує з певної точки, людина
рухається в її бік.

Інваріанти

Коли ми рухаємо очима, головою або пересуваємося, об’єкти

навколо починають рухатися, з’являючись і зникаючи з нашого поля
зору. Саме тому перед нашими очима рідко виникають статичні
картинки.
• Із наближенням людини до об’єкта текстура цього об’єкта
розширюється, стає чіткішою, а з віддаленням – звужується, утрачає
чіткість.
• Коли людина рухається, текстура об’єкта лишається незмінною,
тому її називають інваріантом. Інваріант – джерело інформації про
довкілля і важлива складова оцінки глибини.
• Структура та лінійна перспектива – ілюстративні приклади
інваріантів.

Афорданси

Афорданси – це навколишні підказки, які підтримують сприйняття

і надають йому значення. Ґібсон не погоджувався з теорією про надання
значень за рахунок довгострокової пам’яті. Він уважав, що потенційне
призначення об’єкта сприймається свідомістю безпосередньо.
Наприклад: стілець – на ньому можна сидіти, драбина – нею можна
піднятися або спуститися. Основні афорданси:
Текстура як джерело оцінки глибини
 Приклад лінійної перспективи

• оптичне поле – це навколишні світлові картинки, які охоплює

людський зір;
• відносна яскравість: об’єкти, які створюють чіткіші та яскравіші
образи, здаються розташованими ближче;
• відносний розмір: коли об’єкт віддаляється, образ, який
сприймає око людини, видається меншим, а об’єкти, що створюють
дрібніші образи, око сприймає як віддалені;
• висота в полі зору: розташований на далекій відстані об’єкт –
зазвичай вищий у полі зору;
• градієнт текстури: коли об’єкт віддаляється, його текстура стає
дрібнішою;
• накладення: коли образ одного об’єкта блокує образ іншого, це
означає, що перший об’єкт здається ближчим, ніж другий.
 Ані теорія Річарда Ґреґорі, ані теорія Джеймса Ґібсона не
охоплюють усіх аспектів людського сприйняття інформації. Супутні
теорії розглядають взаємодію низхідної та висхідної обробки для повної
інтерпретації даних. Хай там як, обидві версії щодо візуального
сприйняття заклали підвалини психологічних досліджень у цій
непростій сфері.
Гештальтпсихологія
Поведінка й свідомість як одне ціле

Школа гештальтпсихології під егідою Макса Вертгеймера, Курта

Коффки і Вольфґанґа Келера постала в 1920-х роках. Основна її
концепція – поведінку та особливості свідомості слід вивчати в
комплексі, а не окремо, бо на основі них люди переживають життєві
події.
Гештальтпсихологи стверджують, що ціле – не просто сума частин
або елементів.
Виходячи із цієї концепції, дослідники виділили низку принципів
перцептивної організації та пояснили, як дрібні об’єкти об’єднуються
і створюють більші. Отже, гештальттерапія – це аналіз поведінки,
мовлення та реагування на довколишній світ, спрямований на те, щоб
допомогти людині стати цілісною або більш свідомою особистістю.

Гештальтпринципи перцептивної організації

Для розкриття концепції «ціле – не просто сума частин»

гештальтпсихологи розробили принципи, які назвали
гештальтпринципами перцептивної організації.
Ці принципи – ментальні методи розв’язання задач – пояснюють
процес групування менших об’єктів та відповідне утворення більших
і демонструють відмінність між цілим і частинами цілого.

Сприйняття схожих елементів як згрупованих

Люди схильні групувати схожі елементи. На малюнку нижче люди

зазвичай бачать вертикальні стовпчики, що складаються з кіл
і квадратів.
 Принцип схожості

Принцип прегнантності

Слово pragnanz перекладається з німецької як «хороша фігура».

Принцип прегнантності передбачає, що ми сприймаємо об’єкти в
якомога простішій формі.
Наприклад, на малюнку нижче замість групи складних фігур люди
бачать п’ять кіл.
 Спрощене сприйняття згрупованих елементів

Принцип близькості

Згідно з принципом близькості, коли об’єкти розташовані близько

один до одного, люди схильні групувати їх.
На малюнку нижче кола праворуч здаються згрупованими в
горизонтальні ряди, а кола ліворуч – у вертикальні стовпчики.

Сприйняття близьких об’єктів як згрупованих

Принцип безперервності

Принцип безперервності передбачає, що люди бачать плавні лінії

напрямку, коли точки сприймаються як об’єднані в криві або прямі
лінії. Такі лінії видаються з’єднаними, а не окремими лініями і кутами.
Наприклад, на нижченаведеному малюнку люди розглядають
нижню частину як продовження загального зображення, а не як окрему
лінію.
 Сприйняття плавних переходів

Принцип замкнутості

Згідно з принципом замкнутості, наш мозок схильний заповнювати

прогалини, коли об’єкти згруповано так, що можна сприймати
зображення як ціле.
Наприклад, на малюнку нижче мозок людини нехтує прогалинами
між об’єктами і довершує контурні лінії. Мозок доповнює зображення
інформацією, якої бракує, і створює знайомі фігури – трикутники й
кола.

Сприйняття фігур у негативному просторі

Співвідношення фігури й фону

 Співвідношення фігури й фону – це притаманна людям схильність
сприймати тільки одну частину об’єкта (або передній план), а іншу – як
тло (або задній план). На нижченаведеному малюнку – єдине
зображення, однак людина не може побачити одночасно і вазу,
і обличчя двох людей.

Сприйняття переднього і заднього планів

Гештальттерапія

У 1940-х роках, під впливом теорії гештальтпсихологів про

перцептивну психологію, а також робіт Зіґмунда Фройда і Карен Горні,
ба навіть театру, подружжя Лаура і Фредерік Перлзи розробили
гештальттерапію.
Так само як гештальтпсихологія розглядає ціле, гештальттерапія
зосереджена на цілісному аналізі особистості на основі її поведінки,
мовлення, постави та взаємодії з навколишнім світом.
 У той час як гештальтпсихологи вивчають сприйняття переднього
і заднього планів, гештальттерапія використовує цю концепцію для
сприяння самоусвідомленню людини. Цей підхід допомагає пацієнтам
визначити їхню сутність на задньому плані ситуацій або емоцій, що
вимагають розв’язання.

Основні методи гештальттерапії

Основний метод, що використовується в гештальттерапії, – рольова

гра. Вона допомагає людині знайти рішення в ситуації або проблемі, що
зайшла в глухий кут. Найбільш поширена вправа – рольова гра
«порожній стілець» (учасник звертається до порожнього стільця так,
ніби хтось на ньому сидить). Вправа допомагає людині не тільки
виговоритися, а й придумати нові способи вирішення проблем.
У гештальттерапії також застосовується аналіз снів, відповідно до
принципу, що сни можуть розкрити психіку людини та розповісти про
травми з минулого. Під час проведення терапії широко
використовується така вправа: людина протягом двох тижнів записує
свої сни, обирає один, що здається їй особливо важливим або значущим,
та інсценізує його.
Це дозволяє людині знову пережити певні частини втраченого
досвіду. Ще одна поширена вправа: людина б’є диван м’якою палицею
чи калаталом із м’яким наконечником для виміщення гніву.
Візуалізуючи причину гніву і вдаряючи її палицею чи калаталом,
людина звільняється від непродуктивної злості й може рухатися далі,
зосередившись на істинному Я.
Найвідоміший метод гештальттерапії є водночас найпростішим.
Основна ідея гештальттерапії – самоусвідомлення. Тому для
усвідомлення власного Я людина має вимовити «Я усвідомлюю, що…»
і визначити себе таким чином. Можна сказати: «Я усвідомлюю, що
сиджу за столом» або «Я усвідомлюю, що мені зараз сумно» тощо. Ця
вправа дозволяє людині зосередитись на теперішньому часі,
відокремлює почуття від інтерпретацій та оцінок і дозволяє виробити
чіткіше уявлення про себе.
Когнітивна психологія
Що відбувається в голові людини?

Когнітивна психологія – напрям, що вивчає процеси сприйняття,

обробки та зберігання інформації. До 1950-х років біхевіоризм був
провідним напрямом психології. Протягом наступних двадцяти років
психологи відійшли від вивчення видимих особливостей поведінки,
зосередившись на внутрішніх, ментальних процесах, зокрема на таких
аспектах, як увага, пам’ять, розв’язання задач, сприйняття, розум,
прийняття рішень та розуміння мови. Когнітивна психологія, на відміну
від психоаналізу, який розглядає тільки суб’єктивне сприйняття,
використовує наукові методи для вивчення ментальних процесів.
Період 1950—1970-х років тепер називають когнітивною
революцією, адже у цей час були розроблені моделі обробки інформації
та методи дослідження. Термін «когнітивна психологія» уперше
з’явився 1967 року в однойменній книжці американського психолога
Ульріка Найссера.

Основні принципи когнітивної психології

Окремі елементи ментальних процесів можна визначити й

дослідити науковим методом. Ментальні процеси можна
описати за допомогою алгоритмів або правил у рамках
моделей обробки інформації.

Увага

У когнітивній психології увага – це спосіб активної обробки

інформації, яку людина отримує з оточення. Читаючи книжку, людина
водночас сприймає безліч картинок, звуків і відчуттів навколо: вагу
книжки в руках, голос людини, яка поруч говорить телефоном, відчуття
стільця під собою, вигляд дерев за вікном, спогади про нещодавні
розмови тощо. Спеціалісти з когнітивної психології прагнуть
розібратися, як може людина переживати стільки різних відчуттів
і водночас зосереджуватися на одному елементі або завданні.

Чотири типи уваги

• Мимовільна увага – короткострокова реакція, яка може тривати

всього вісім секунд, на конкретний акустичний, тактильний або
візуальний подразник. Наприклад, дзвінок мобільного або несподіванка
може відвернути увагу на кілька секунд, після чого людина
повертається до попереднього заняття або замислюється про щось, не
пов’язане зі, скажімо, телефонною розмовою.
• Довільна увага. Такий рівень уваги забезпечує ефективні
результати виконання завдання. Довільна увага є тривалою та
циклічною. Наприклад, людина, яка миє посуд із довільною увагою,
робитиме це, поки не закінчить. Якщо людина відривається, вона може
покинути справу незавершеною і заходитися коло іншої. Більшість
дорослих людей і підлітків не здатні приділити одному завданню понад
двадцять хвилин довільної уваги, тому вони постійно відриваються
і знову фокусують увагу. Це дозволяє їм зосереджуватися на
триваліших справах – наприклад, на перегляді фільму.
• Розподілена увага – це здатність зосереджувати увагу одночасно
на кількох завданнях. Це вміння людини обмежене. Воно визначає
кількість інформації, що підлягає обробці.
• Вибіркова увага – це зосередження уваги на певних завданнях
і фільтрація інших. Наприклад, на гучній вечірці людина здатна вести
розмови з іншими, попри безліч інших подразників навколо.

Перцептивна сліпота та експеримент «Невидима горила»

Перцептивна сліпота трапляється в моменти, коли людина

перевантажена відчуттями. У такому разі людина не помічає очевидних
подразників, що безпосередньо впливають на неї. Перцептивну сліпоту
переживають усі люди, тому що вони ментально й фізично не здатні
звертати увагу на кожний подразник. Найвідоміше дослідження для
ілюстрації перцептивної сліпоти – експеримент «Невидима Горила»
Деніела Саймона.
Піддослідним показали короткий відеоролик: дві команди (одна – в
білих футболках, інша – в чорних) і два баскетбольні м’ячі – кожний
м’яч пасується між учасниками однієї команди. Завдання для глядачів –
порахувати, скільки разів баскетбольний м’яч передається в межах
однієї команди.
Поки дві команди пасують баскетбольні м’ячі, актор у костюмі
горили виходить у центр, б’є себе в груди, а тоді йде.
Після перегляду ролика учасників експерименту запитали, чи
помітили вони щось незвичайне. 50 % глядачів не помітили горили.
Експеримент свідчить, що увага має важливе значення у взаємозв’язку
між сприйняттям і полем зору людини.

Розв’язання задач

У когнітивній психології задача – це питання або ситуація, що

породжує труднощі, непевність або сумніви. Ментальний процес
розв’язання задачі складається з виявлення, аналізу та власне
розв’язання. Мета цього процесу – подолати перешкоду і знайти
найкраще рішення.

Цикл розв’язання задачі

На думку дослідників, найкращий шлях до розв’язання задачі

передбачає низку етапів, сукупність яких називається циклом
розв’язання задачі. Варто зазначити, що, попри наявність послідовного
переліку таких етапів, люди рідко дотримуються такої послідовності
і натомість пропускають деякі етапи або неодноразово повертаються до
попередніх, перш ніж досягти бажаного результату.

1. Усвідомлення проблеми. На першому етапі людина визнає

наявність проблеми. Цей ніби простий етап насправді дуже важливий,
адже хибне визначення джерела проблеми призведе до неефективності
та навіть марності будь-яких спроб її розв’язання.
2. Визначення проблеми та встановлення меж. Усвідомивши
наявність проблеми, людина повинна чітко визначити задачу, яку
необхідно розв’язати. Іншими словами, коли існування проблеми
визнано, з’являється можливість чітко визначити, у чому вона полягає.
3. Формування стратегії розв’язання задачі. Підходи до
формування стратегії залежать від ситуації та індивідуального вибору
людини.
4. Систематизація інформації про задачу. Людина має
систематизувати будь-яку доступну інформацію про задачу, щоб бути
готовою до пошуку рішення.
5. Виділення й використання необхідних ментальних і фізичних
ресурсів. Залежно від масштабу проблем, виникає потреба в певних
ресурсах – грошах, часі тощо. Якщо проблема не надто важлива,
використовувати багато ресурсів для пошуку рішення не обов’язково.
6. Моніторинг прогресу. За браком прогресу, необхідно
переглянути підходи і сформувати нову стратегію.
7. Оцінка результатів. Для визначення ефективності варіанту
розв’язання проблеми необхідно оцінити результати. Це можна зробити
після виконання задачі (наприклад, результати режиму тренувань) або
негайно (перевірка відповіді до математичної задачі).

Когнітивні стратегії розв’язання задач

Задачі бувають двох типів: визначені і невизначені. Чітко визначені

задачі вирізняються зрозумілою метою, конкретним шляхом
розв’язання і перешкодами, що добре простежуються на основі наданої
інформації. Невизначені задачі не мають конкретного шляху або
формули розв’язання й вимагають аналізу для визначення, розуміння
і розв’язання.
Формула не допоможе розв’язати невизначену задачу, тому, щоб
знайти розв’язок, необхідно зібрати та проаналізувати інформацію.
Невизначені задачі нерідко містять визначені підзадачі. Для розв’язку
може знадобитися сукупність стратегій розв’язання задач.
Дослідники виокремлюють понад п’ятдесят таких стратегій.
Розглянемо найбільш поширені.
 • Брейнстормінг (мозковий штурм) – збирання всіх можливих
ідей без оцінювання, аналіз ідей і зрештою обрання найбільш доцільної.
• Аналогія – використання ідей, що застосовувалися для
розв’язання подібних задач.
• Розклад. Велика або складна задача розкладається на менші або
простіші.
• Перевірка гіпотез. Розробка гіпотези щодо розв’язання задачі,
збір інформації та перевірка гіпотези.
• Метод проб і помилок – перевірка різних варіантів розв’язку
наздогад для пошуку одного, правильного.
• Дослідження – адаптація та застосування ідей, відомих у зв’язку з
подібними задачами.
Аналіз цілей і засобів. Кроки на кожному етапі процесу
розв’язання задачі, що сприяють розв’язку.

Пам’ять

Пам’ять у когнітивній психології – це процеси, пов’язані з

накопиченням, збереженням, закріпленням і відновленням інформації.
Пам’ять розглядається з точки зору трьох основних процесів:
закріплення, збереження і відтворення.
Для запам’ятовування необхідне перш за все закріплення нової
інформації, на основі якого вона набуває придатної для використання
форми. Після закріплення інформація зберігається в пам’яті для
подальшого використання. Більшість збереженої інформації, доки вона
не знадобиться, людина тримає в пам’яті несвідомо. Коли в такій
інформації виникає потреба, вона проходить процес відтворення: таким
чином збережені спогади переходять на свідомий рівень.
Нижченаведена схема роботи пам’яті, на якій представлені три
етапи запам’ятовування, допоможе розібратися у функціонуванні та
структурі пам’яті:
 Процес запам’ятовування

1. Сенсорна пам’ять – перший етап процесу запам’ятовування.

Точна копія сенсорної інформації (отриманих ззовні – побачених або
почутих – даних) зберігається в пам’яті протягом короткого періоду.
Слухова інформація зберігається протягом трьох-чотирьох секунд,
візуальна – не більше ніж півсекунди. Частина сенсорної інформації
використовується, і саме вона переходить до наступного етапу.
2. Короткочасна пам’ять – активна пам’ять – інформація, яку
обмірковує або усвідомлює людина в певний момент. Така інформація
зберігається протягом двадцяти-тридцяти секунд і генерується за
рахунок концентрації уваги на сенсорних спогадах. Засвоєна
короткочасною пам’яттю інформація зазвичай швидко забувається,
однак, за умови повторення, переходить до наступного етапу.
3. Довготривала пам’ять – тривале збереження інформації.
Зіґмунд Фройд називав довготривалу пам’ять підсвідомим
і передсвідомим. Збережена на цьому рівні інформація не
усвідомлюється людиною, але згадується і використовується в разі
потреби. Деяка інформація згадується легко, а деяка витягується з
пам’яті набагато складніше.

Відмінності між короткочасною і довготривалою

пам’яттю

Особливості відтворення пам’яті дозволяють зрозуміти,

чим короткочасна пам’ять відрізняється від довготривалої.
 Інформація, засвоєна короткочасною пам’яттю, зберігається та
пригадується в послідовному порядку. Короткочасну пам’ять
здебільшого формують сенсорні спогади. Наприклад, якщо
людині прочитати перелік слів і попросити пригадати шосте
слово, їй доведеться назвати слова в такому ж порядку, як у
переліку, щоб згадати саме шосте слово. Тим часом
довготривала пам’ять зберігається і пригадується за рахунок
значення й асоціацій.

Як організована пам’ять

Маючи доступ і здатність пригадувати інформацію, збережену

довготривалою пам’яттю, людина може використовувати її під час
взаємодії з іншими людьми, ухваленні рішень або розв’язанні задач.
Організація пам’яті лишається таємницею. Проте відомо, що спогади
формують групи – цей процес називається «кластерування».
За допомогою кластерування інформація категоризується
і відповідно легше згадується. Наведемо для прикладу таку групу слів:

Зелений
Стіл
Малина
Синій
Парта
Банан
Персик
Пурпуровий
Письмовий стіл

Прочитайте перелік, відверніться і спробуйте записати слова.

Найімовірніше, слова відкладуться у вас в пам’яті за категоріями:
кольори, фрукти і меблі.

Крутиться на язиці?
 Згідно з дослідженнями що довше ви намагаєтеся
підібрати потрібне слово, то більше шансів маєте забути його
знову наступного разу.

Пам’ять відіграє надзвичайно важливу роль у нашому житті.

Короткочасна і довготривала пам’ять формує наш досвід і світогляд.
Попри ґрунтовні дослідження цієї теми, глибинна сутність пам’яті досі
лишається таємницею.
Теорія когнітивного дисонансу
Боротьба із самим собою

1957 року психолог Леон Фестінґер запропонував теорію

когнітивного дисонансу, відповідно до якої кожна людина має
внутрішнє стимулювання й бажання уникати дисонансу (дисгармонія) в
усіх поглядах і переконаннях (когнітивна діяльність) і зрештою прагне
досягти гармонії (консонанс) у когнітивній діяльності.
Якщо людина відчуває дискомфорт через суперечливу когнітивну
діяльність, це називається когнітивним дисонансом. Для комфортного
самопочуття і відновлення рівноваги людині потрібно змінити
ставлення.
Фестінґер розробив теорію, працюючи з членами секти, які вірили,
що планету знищить велика повінь. Декого із сектантів віра штовхала до
крайнощів: вони продавали будинки, звільнялися з роботи й чекали
катастрофи.
Фестінґера цікавила реакція людей на те, що очікувана ними повінь
так і не настала.
Дехто визнав безглуздість своєї поведінки і покинув секту, а
палкіші сектанти використали провал для підкріплення своєї теорії:
мовляв, Землю врятувала віра членів їхньої секти.
Таким чином, у відповідь на когнітивний дисонанс сектанти
змінили свої переконання заради логічного зв’язку й гармонії.
 Експеримент когнітивного дисонансу

Дисонанс може спричиняти ситуація, коли людина змушена робити

на людях щось таке, чого не має бажання робити на самоті. Виникає
дисонанс між когнітивною діяльністю («Я не хотів цього робити»)
і поведінкою. У зв’язку з цим уживають термін «вимушена
поступливість» – це означає, що вчинки людини суперечать її
переконанням.
Здійснених учинків не змінити, тому єдиний спосіб боротьби з
дисонансом – переоцінка і зміна ставлення до поведінки. Для
підтвердження теорії про вимушену поступливість Леон Фестінґер
і Джеймс Карлсміт провели такий експеримент.

Експеримент

когнітивного дисонансу

1. Учасників експерименту поділяють на дві групи: групу A і групу

Б.
Групі A нічого не пояснюють про завдання, а групі Б презентують
його в цікавій і захопливій формі.
2. Учасники мають виконати низку надзвичайно нудних
і монотонних завдань. Протягом першої півгодини їм треба перекладати
однією рукою дванадцять котушок на тацю і назад із неї. Протягом
наступної півгодини – повертати на чверть оберту за годинниковою
стрілкою гачки на настінній панелі з отворами, знову ж таки однією
рукою. Коли завдання виконано і всі сорок вісім гачків повернено,
учасникам треба повертати їх знову.
3. По завершенні учасників запитують, наскільки цікаво їм було
виконувати завдання.
4. На цьому етапі третину учасників відпускають. Це контрольна
група. Перш ніж піти, ці люди мають поділитися своїм баченням щодо
вдосконалення проекту для подальших досліджень.
5. Решті пропонується стати експериментаторами. Вони мають
презентувати наступній групі учасників завдання, які та повинна буде
виконати, з позитивного погляду. Половині групи обіцяють заплатити за
участь 1 долар, а іншій половині – 20 доларів.
6. Учасників знову опитують і просять оцінити чотири етапи
експерименту.
Чи були завдання цікавими або приємними для вас? (за шкалою від
–5 до +5)
Чи дозволив вам експеримент розкрити власний потенціал
навичок? (за шкалою від 0 до 10)
Як на вашу думку, цей експеримент – важливе дослідження? (за
шкалою від 0 до 10)
Чи хотіли б ви ще раз узяти участь у подібному дослідженні? (за
шкалою від –5 до +5)

Результати

У першому експерименті Фестінґера і Карлсміта одинадцять із

сімдесяти однієї відповіді з різних причин було оцінено як недійсні.
Щодо решти відповідей було підбито підсумки й отримано такі
результати:
 На думку Фестінґера і Карлсміта, відповідь на перше запитання
мала найбільше значення, а результати експерименту продемонстрували
когнітивний дисонанс. Учасники контрольної групи, яким нічого не
платили, висловили справжнє ставлення до експерименту (оцінивши
його на –0,45 бала). Кардинальна розбіжність між відповідями
учасників групи, платня якої становила 1 долар, і групи, платня якої
становила 20 доларів, пояснюється когнітивним дисонансом.
Учасники експерименту мали справу з конфліктними варіантами
когнітивної діяльності: «Я сказав, що експеримент був цікавим»
і «Насправді експеримент видався мені нудним». Учасники, яким
запропонували один долар, намагалися раціоналізувати своє ставлення
й переконували себе, що експеримент цікавий, тому що іншої причини
для участі в них не було. Тим часом, на думку Фестінґера і Карлсміта,
для учасників групи, яким платили по 20 доларів, такою причиною були
гроші. Таким чином, учасникам групи, яким платили по одному долару,
бракувало виправдання і вони переживали когнітивний дисонанс.
Теорія зниження стимулу
Спроби самоврівноваження

У 1940-х і 1950-х роках біхевіорист Кларк Галл запропонував

теорію зниження стимулу для пояснення поведінки людини. На думку
Галла, усі люди мають біологічні потреби, які він назвав «стимулами»,
що мотивують поведінку й зумовлюють неприємні відчуття. Галл
уважав, що ці стимули – внутрішні причини напруженості або
збудження психологічного чи біологічного характеру.
Мотиви перш за все пов’язані з бажанням притлумити такі
стимули, що Галл вважав необхідним для підтримки внутрішнього
спокою.
Відповідно до концепції, поширеними стимулами є спрага, голод
і потреба в теплі. Для притлумлення таких стимулів люди п’ють рідину,
уживають їжу і вдягають теплий одяг або вмикають обігрівачі.
Під впливом робіт Івана Павлова, Чарлза Дарвіна, Джона
Б. Ватсона та інших Кларк Галл розробив теорію зниження стимулу на
основі поняття «гомеостаз». На його думку, поведінка людини – один із
методів збереження рівноваги.

Кларка Галла вважають необіхевіористом. Він був переконаний, що

поведінку можна пояснити обумовленням та підкріпленням.
Поведінка підкріплюється зниженням спонукання, і таке
підкріплення підвищує шанси повторення поведінки в майбутньому.
 Математично-дедуктивна теорія поведінки

Окрім теорії зниження стимулу, Галл намагався вивести формулу

вивчення і поведінки як емпіричний додаток до своїх теорій для
глибшого й більш технічного розуміння впливу стимулів на вчинки та
думки людини. Результатом його математично-дедуктивної теорії
поведінки стала така формула: sEr = V × D × K × J × sHr – sIr – Ir – sOr –
sLr,
де sEr – потенціал збудження, тобто шанс реагування (r) організму
на стимул (s);
V – стимул;
D – сила спонукання, що визначається обсягом біологічної
депривації;
K – масштаби цілі, або спонукальна мотивація;
J – затримка до пошуку підкріплення; sHr – сила звички, що
визначається наявним раніше обумовленням; sIr – умовно-рефлекторне
гальмування, спричинене відсутністю або браком підкріплення;
Ir – гальмування реакції або летаргія (втома); sOr – допустима
довільна похибка; sLr – граничне значення реакції або найменший
рівень підкріплення, необхідного для вивчення.

Критика теорії зниження стимулу

Галлові наукові розробки та експериментальні методи істотно

вплинули на розвиток психології. Однак нині його теорія зниження
стимулу здебільшого не береться до уваги. З огляду на вузько визначені
змінні його формули, теорія не дозволяє створювати прогнози на основі
досвіду, що повторюється.
Однією з найголовніших проблем теорії зниження стимулу Кларка
Галла є те, що не враховуються вторинні підкріплення і їхня роль у
зниженні спонукання. Тоді як первинні підкріплення впливають на
спонукання біологічного або фізіологічного характеру, вторинні
підкріплення безпосередньо не знижують біологічні або фізіологічні
потреби. Наприклад, гроші – це вторинне підкріплення. Гроші не
можуть притлумити спонукання, однак вони є джерелом підкріплення
і можуть дозволити людині отримати первинне підкріплення для
зниження стимулу.
Критики теорії також закидають Кларкові Галлу брак пояснення
певної поведінки людини, яка жодним чином не знижує спонукання.
Чому людина п’є, коли не відчуває спраги? Чому їсть, коли не голодна?
Деякі люди навіть посилюють внутрішню напруженість, займаючись
стрибками з мосту або парашутизмом. Така діяльність не задовольняє
жодної біологічної потреби і навіть наражає людину на небезпеку.
Попри недоліки, теорія зниження стимулу Кларка Галла спонукала
ціле покоління психологів до серйознішого вивчення конкретних
чинників, що зумовлюють поведінку й реакцію людей у їхньому
середовищі.
Гаррі Гарлов (1905–1981)
Мавпування – це не про нього

Гаррі Гарлов (Гаррі Ізраель) народився 31 жовтня 1905 року в місті

Фейрфілд (штат Айова, США). Гаррі Ізраель почав навчання в Рід-
коледжі в штаті Ореґон, але перевівся до Стенфордського університету,
де сподівався на спеціалізацію з англійської мови. Проте 1930 року вже
під прізвищем Гарлов він став бакалавром і доктором психологічних
наук.
Після навчання в Стенфордському університеті Гарлов викладав
в Університеті Вісконсін-Медісон, а за рік створив лабораторію з
психологічних досліджень приматів, яку 1964 року було об’єднано
з Вісконсінською регіональною лабораторією з досліджень приматів.
Гарлов став директором дослідницького центру, де провів свої
найвизначніші й водночас суперечливі експерименти.
Гарлов цікавили насамперед аспекти кохання. Він ставив під
сумнів популярну на той час теорію прихильності, відповідно до якої
любов породжується грудним вигодовуванням, а тоді поширюється на
інших членів родини, крім матері.
1957 року почав свої знамениті – і скандальні – експерименти з
макаками-резусами для дослідження любові. Ця робота не тільки
справила неабиякий вплив на розвиток психології, а й сприяла зміні
підходів до виховання дітей у дитячих навчально-виховних закладах,
зокрема в сиротинцях, центрах соціальної допомоги та інших службах,
що працюють з дітьми.
У самого Гарлов, «любовного» спеціаліста, особисте життя не
складалося. Із першою дружиною, яка була його студенткою, він
побрався 1932 року. У подружжя народилося двоє дітей. Розлучення
припало на 1946 рік. Того ж року Гарлов одружився з дитячим
психологом.
У цьому шлюбі теж народилося двоє дітей. Друга дружина Гарлов
померла 1970 року після тривалої боротьби з раком. А 1971 року Гарлов
знов побрався з першою дружиною. Після смерті другої дружини
Гарлов потерпав від депресії та алкоголізму й віддалився від дітей.
Гаррі Гарлов помер 6 грудня 1981 року.

Численні відзнаки Гаррі Гарлов

За життя Гаррі Гарлов здобув багато почесних посад

і нагород, зокрема:
• посаду голови дослідницького управління відділу кадрів
у міністерстві армії США (1950–1952);
• посаду голови відділу антропології та психології На-
ціональної дослідницької ради США (1952–1955);
• медаль Говарда Кросбі Воррена (1956);
• посаду президента Американської психологічної
асоціації (1958–1959);
• Національну наукову медаль США (1967);
• золоту медаль Американського психологічного фонду
(1973).

Експерименти з макаками-резусами

Гарлов не погоджувався з ідеєю про те, що перші стосунки матері

і дитини зводяться до втамування спраги, годування й уникнення болю.
Він замислив описати і категоризувати любов за допомогою
експериментів із залученням дитинчат макак-резусів. Маленьким
макакам-резусам притаманний швидший розвиток, ніж у людських
дітей.
Вони, як і діти людей, здатні виявляти емоції та потребують
вигодовування.
В одному з найвідоміших експериментів Гарлов дав дитинчатам
макаки можливість вибрати одну з двох «мам». Він забрав дитинчат у
справжніх матерів за кілька годин після народження й одразу передав
двом названим «матерям». Одна з них була плюшевою і не мала їжі для
дитинчати, а інша – дротяною і тримала пляшечку з їжею.
Гарлов помітив, що дитинчата проводили з дротяною «матір’ю»
рівно стільки часу, скільки потрібно для втамування голоду, і не
затримувалися біля неї. Натомість весь час горнулися до м’якенької
плюшевої «матері».
Експеримент довів, що мавпи не просто задовольняли фізіологічні
потреби, тому зв’язок між матір’ю і дитиною виходить за межі
вигодовування.
Потім Гарлов поділив макак на дві групи: одну лишив із плюшевою
матір’ю, а іншу – з дротяною. Дитинчата обох груп отримували
однакову кількість їжі й розвивалися однаковими темпами. Проте
поведінка макак із двох груп суттєво відрізнялася. Гарлов пояснив це
тим, що мавпи першої групи мали емоційну прихильність до плюшевої
матері, якої мавпи з дротяною матір’ю не відчували.
Лякаючись об’єктів і звуків, мавпенята першої групи бігли до
плюшевої матері як до прихистку і горнулися до неї, доки не
заспокоювалися. Тим часом перелякані мавпи з дротяною матір’ю
просто падали, каталися по підлозі, обхоплювали себе лапами і кричали.
Поведінка макак з другої групи, за спостереженням Гарлов, нагадувала
поведінку дітей-аутистів, а також дорослих пацієнтів психіатричних
лікарень.
Гарлов продовжив експериментувати, удавшись до ще
жорстокіших методів. Воліючи перевірити ідею «краще пізно, ніж
ніколи», він зовсім ізолював деяких макак-резусів у перші вісім місяців
їхнього життя. Дитинчата не контактували з іншими мавпами і не мали
жодної штучної матері. У результаті піддослідні зазнали серйозної
емоційної шкоди. Гарлов проводив експерименти різної тривалості й
дійшов висновку, що відновити емоційну рівновагу в позбавлених
матері дітей можна тільки за умови, коли безматеринський період
триває не більше ніж дев’яносто днів для макак-резусів і не більше від
шести місяців для людських дітей.

Значення досліджень Гарлов

Експерименти Гаррі Гарлов були суперечливими і, за нинішніми

стандартами, вважаються негуманними. Однак його робота мала
важливе значення і справила істотний вплив на виховання й догляд за
дітьми, діяльність опікунських установ, сиротинців і соціальних служб.
Гарлов удалося навести беззаперечні докази того, що любов має
важливе значення для нормального розвитку дитини і брак любові
завдає серйозної емоційної шкоди. Його дослідження вплинули на
лікування дітей, які зазнали жорстокого поводження, та покинутих
дітей. Експерименти Гарлов сприяли усвідомленню того, що для
емоційної та душевної рівноваги дитини всиновлення є кращим
варіантом, ніж сиротинець.
Жан Піаже (1896–1980)
Розвиток дітей

Жан Піаже народився 9 серпня 1896 року в місті Невшатель

(Швейцарія) у родині викладача середньовічної літератури. Свою матір
Піаже згодом назвав невротичкою. Саме її поведінка зрештою
викликала його інтерес до психології.
Після школи Піаже вчився в Невшательському університеті, де
здобув ступінь доктора природничих наук. Попрацювавши протягом
одного семестру в Цюрихському університеті, Піаже зацікавився
психоаналізом і переїхав до Франції. Під час роботи в заснованому
Альфредом Біне закладі Піаже почав проводити експериментальні
дослідження щодо розумового розвитку. Перш ніж Піаже заходився
вивчати особливості когнітивного розвитку, вважали, що дорослі просто
мислять компетентніше за дітей. Працюючи в Інституті Біне, Піаже
зацікавився поясненнями дітей, які неправильно відповідали на його
запитання на логічне мислення. Тоді Піаже започаткував перше у світі
систематичне дослідження когнітивного розвитку.
1923 року Жан Піаже одружився з Валентиною Шатене. У цьому
шлюбі народилося троє дітей. На той час Піаже уже досліджував
розумовий та емоційний розвиток і почав неформально вивчати
розвиток власних дітей. Результатом цих спостережень стала
найважливіша і найвідоміша його теорія: етапи когнітивного розвитку.
Автор понад шістдесяти книжок і кількох сотень статей, Жан Піаже
зробив величезний внесок у сфері не тільки психології, але й виховання,
соціології, економіки, права та епістемології. Жан Піаже помер
16 вересня 1980 року.

Теорія когнітивного розвитку Жана Піаже

Коли Жан Піаже працював над своєю теорією когнітивного

розвитку, його дослідження суттєво відрізнялися від того, що
практикували науковці раніше.
• Замість дослідження особливостей мислення людей загалом,
Піаже зосередився на дітях.
• Теорія Піаже стосувалася не конкретних типів поведінки чи
засвоєння інформації, а загального розвитку.
• Замість поширеної концепції про когнітивний розвиток як
поступовий процес та ускладнення і розвиток поведінки людини, Піаже
виділив окремі етапи розвитку з характерними відмінностями.

Згідно з Піаже, діти – не менш компетентні за дорослих. Вони

народжуються з базовою розумовою структурою, що є наслідком
генетики та еволюції, і саме на цій структурі базуються знання
і здатність до засвоєння інформації. На основі цієї концепції Піаже
намагався пояснити процеси й механізми розвитку дітей від
народження, які дозволяють їм зрештою навчитись логічно мислити
і будувати гіпотези. На думку Піаже, діти поступово розбираються в
тому, що їх оточує, і розуміють невідповідність між відомою
інформацією та тією, яку належить дізнатися. У теорії когнітивного
розвитку Жана Піаже можна виділити три основні концепції.

1. Схеми. Схеми – це основні конструкційні блоки або елементи

знання. Кожна схема відповідає за певну частину – дії, об’єкти,
концепції. Схема – це низка взаємопов’язаних репрезентацій світу, що
використовуються для розуміння та реагування на ту чи іншу ситуацію.
Наприклад, якщо батьки показують дитині картинку із зображенням
собаки, дитина створює схему стосовно вигляду собаки: створіння з
чотирма лапами, хвостом і вухами.
Якщо дитина може пояснити те, що сприймає за рахунок наявних
схем, ідеться про стан рівноваги або ментального балансу.
Схеми зберігаються в пам’яті для застосування за потреби.
Наприклад, дитина може сформувати схему про те, як замовляють їжу в
ресторані і, потрапивши до ресторану наступного разу, застосовуватиме
засвоєну інформацію у новій, але схожій ситуації.
Піаже стверджував, що деякі схеми засвоєні дітьми на генетичному
рівні, зокрема смоктальний рефлекс.

2. Процеси, які сприяють переходу від одного етапу до іншого.

Піаже вважав, що інтелектуальний розвиток – це наслідок адаптації та
постійного прагнення досягти стану рівноваги. Існує два способи
адаптації знань.

• Асиміляція – застосування наявної схеми в новій ситуації.

• Пристосування – зміна наявної схеми для засвоєння нової
інформації.

Для того щоб розібратися в асиміляції та пристосуванні, можна

знову звернутися до прикладу з батьками, які показують дитині
зображення собаки.
Отже, дитина сформувала схему щодо вигляду собаки: чотири
лапи, хвіст, вуха… Побачивши надворі справжнього собаку, дитина
засвоює нові характеристики, яких раніше бракувало у схемі. Собака
має шерсть, собака облизує, собака вміє гавкати. Такої інформації в
першочерговій схемі не було, тому дитина, усвідомлюючи
невідповідність, починає конструювати значення. Коли батьки
підтверджують, що нова інформація теж стосується собаки,
відбувається асиміляція. Рівновага відновлюється, коли дитина додає
нові відомості до першочергової схеми.
Що, як дитина побачить кота? Кіт має подібні характеристики,
однак це не собака. Ця тварина нявкає, уміє дертися на дерева,
рухається й поводиться інакше. Побачивши кота, дитина відчуває
невідповідність і мусить пристосувати нову інформацію. Формується
нова схема, і дитина повертається до стану рівноваги.

3. Етапи розвитку. За теорією Піаже, пізнання розвивається в

межах чотирьох етапів. Через ці етапи проходить кожна дитина в
однаковій послідовності незалежно від культури або частини світу, у
якій живе. Щоправда, трапляється, що деякі діти останніх етапів не
досягають.

• Сенсомоторний етап (від народження до двох років)

У цей період дитина усвідомлює перманентність об’єктів, тобто
розуміє, що об’єкт надалі існує, попри те, що вона не бачить або не чує
його.
• Доопераційний етап (від двох до семи років)
 Це еґоцентрична стадія розвитку, коли діти двох-семи років не
здатні зрозуміти точку зору іншої людини.
• Етап конкретних операцій (від семи до одинадцяти років)
Цей етап зосереджений на збереженні інформації: діти досі не
здатні зрозуміти абстрактних або гіпотетичних концепцій, але
починають логічно мислити про конкретні події.
• Етап формальних операцій (від одинадцяти років до
дорослого віку)
У цей період розвивається здатність дитини до маніпуляції ідеями,
тобто до абстрактного мислення. На цьому етапі формується
дедуктивний метод аналізу, логічне мислення й систематичне
планування.

Критика теорії Жана Піаже

Критикувалися насамперед дослідницькі методи Піаже. Він вивчав

переважно поведінку власних трьох дітей, а інші діти, які брали участь у
його дослідженнях, мали високий соціально-економічний статус. Отже,
широкі верстви населення не бралися до уваги, тому узагальнені
висновки видаються недоцільними. Деякі науковці не погоджуються
з ідеєю Піаже про те, що діти автоматично переходять від одного етапу
до іншого. На думку багатьох психологів, у цьому ключову роль
відіграє оточення.
До того ж науковці гадають, що Жан Піаже недооцінив можливості
дітей. Діти у віці чотирьох-п’яти років насправді набагато менш
еґоцентричні, ніж здавалося Піаже. Вони набагато глибше розуміють
власні когнітивні процеси. Проте гіпотези Піаже сприяли зацікавленню
психологів інтелектуальним розвитком дітей і заклали підвалини для
багатьох майбутніх теорій – нехай і таких, що оскаржують його
висновки.
Альберт Бандура (нар. 1925)
Спостереження за іншими людьми як спосіб пізнання

Альберт Бандура народився 4 грудня 1925 року в маленькому

містечку Мандер, Канада. Його батько прокладав рейки на будівництві
трансканадської залізниці, а мати працювала в міській крамниці.
Бандура навчався в єдиній школі в місті, де було всього два
вчителі. Тому своїми знаннями здебільшого завдячував самоосвіті.
Після школи він вступив на факультет біологічних наук Університету
Британської Колумбії. Студент-біолог зацікавився психологією за
збігом обставин.
Якось він прийшов на пари раніше і, щоб згаяти час, заходився
гортати каталог із курсу психології. У результаті Бандура обрав цю
дисципліну.
1949 року він закінчив Університет Британської Колумбії за
спеціалізацією «Психологія» і продовжив навчання в Університеті
штату Айова (США), де 1952 року здобув ступінь доктора. Тоді Бандурі
запропонували посаду в Стенфордському університеті, де він викладає
донині.
Альберт Бандура прославився завдяки своїй теорії соціального
пізнання, яка оскаржує біхевіористську концепцію про те, що будь-яка
поведінка мотивується винагородами або підкріпленнями. Натомість
Бандура запропонував альтернативний і більш комплексний погляд на
соціальний тиск, що сприяє засвоєнню моделей поведінки. Його підхід
є сучаснішим і досі вважається доцільним.

Теорія соціального пізнання

Теорія Альберта Бандури 1977 року – одна з найвпливовіших

теорій пізнання у психології. Згідно з нею, набута поведінка – результат
не тільки винагород або підкріплень, а й спостережень за іншими
людьми. На думку Бандури, люди засвоюють моделі поведінки на
основі спостережень за поведінкою людей з їхнього оточення.
Людину оточує безліч моделей поведінки, за якими вона може
спостерігати: поведінка батьків, однолітків, учителів або навіть героїв
телесеріалу. Ці моделі пропонують чоловічі й жіночі варіанти
поведінки, за якими людина спостерігає і запам’ятовує, а тоді імітує.
Людина схильна імітувати поведінку людей, які, на її думку, схожі на
неї, що нерідко означає – представників тієї ж статі. У теорії
соціального пізнання Альберта Бандури можна виділити три основні
концепції.

1. Людина засвоює моделі поведінки, спостерігаючи. Моделі

можуть бути реальними (приклад поведінки реальної людини),
вербальними (інструкції, пояснення або опис певного варіанту
поведінки) або символічними (поведінка персонажів у книжках, на
телебаченні або в кіно).
2. Ментальна діяльність – важливий аспект пізнання.
Підкріплення з боку оточення – одна зі складових засвоєння поведінки,
проте не єдина. Задоволення, гордість і усвідомлення досягнень Бандура
називав душевним або внутрішнім підкріпленням. Іншими словами,
думки людини можуть відіграти важливу роль у засвоєнні поведінки.
3. Пізнання не обов’язково веде до зміни поведінки. Біхевіористи
вважали, що засвоєння моделей поведінки спричинює перманентну
зміну поведінки людини, тим часом Бандура доводить, що через
пізнання шляхом спостережень людина може дізнатися нову
інформацію, але не обов’язково буде практикувати таку поведінку.

Спостереження за моделями поведінки не конче веде до їх

засвоєння. Для успішного соціального пізнання необхідне дотримання
певних вимог.

Увага. Для засвоєння інформації людина має звертати на неї увагу.

Усе, що знижує увагу, негативно позначається на пізнанні шляхом
спостережень.
Збереження. Людина має зберегти інформацію, щоб пізніше знайти
її в пам’яті й використати.
Відтворення. Звернувши увагу і зберігши інформацію, засвоєну
шляхом спостережень, людина має застосувати певну модель поведінки.
Практикуючись у ній, людина вдосконалює засвоєну поведінку.
• Мотивація. Остання вимога для успішного засвоєння поведінки
шляхом спостережень – людині необхідна мотивація для імітування
моделі поведінки. У такому разі важливу роль відіграє підкріплення та
покарання. За умови підкріплення поведінки, засвоєної шляхом
спостережень, у людини виникає бажання повторити нову реакцію. За
умови покарання людина має мотивацію не повторювати той чи інший
учинок.

Експеримент «Лялька Бобо»

На підтвердження того, що діти спостерігають за поведінкою

людей навколо й імітують її, Альберт Бандура провів знаменитий
експеримент «Лялька Бобо».
У результаті науковець з’ясував, що діти, які спостерігали
агресивні моделі поведінки, більше імітували ставлення до ляльки Бобо,
ніж діти контрольної групи, які спостерігали неагресивні моделі
поведінки.
Крім того, Бандура завважив, що дівчатка, які спостерігали
агресивну поведінку, схилялися до вербального прояву агресії до ляльки
жіночої статі й до фізичного прояву агресії до ляльки чоловічої статі.
Хлопчики були більш схильними до імітації фізичної агресії, ніж
дівчатка, і частіше повторювали моделі ставлення до ляльки їхньої
статі, порівняно з дівчатками.
За рахунок експерименту «Лялька Бобо» Бандура продемонстрував,
що діти засвоюють соціальну поведінку, зокрема агресію, на основі
спостережень за поведінкою інших людей. Експеримент Бандури
спростував ключову концепцію біхевіоризму, відповідно до якої
поведінка людини є результатом винагород і підкріплення.

Проведення експерименту «Лялька Бобо»

1. В експерименті брали участь тридцять шість хлопчиків

і тридцять шість дівчаток віком від трьох до шести років.
2. Контрольна група складалася з дванадцяти хлопчиків
і дванадцяти дівчаток.
3. Прикладом для наслідування слугували один дорослий чоловік
і одна доросла жінка.
4. Двадцять чотири хлопчики і дівчинки спостерігали, як жінка або
чоловік агресивно нападає на іграшку – ляльку Бобо. Дорослі били
ляльку молотком і підкидали в повітря, вигукуючи: «Бух, ба-бах» або
«Я тобі дам».
5. Інша група з двадцяти чотирьох хлопчиків і дівчаток
спостерігала за неагресивною поведінкою стосовно ляльки Бобо.
6. Третя контрольна група не спостерігала за жодною моделлю
поведінки.
Карл Роджерс (1902–1987)
Допомога іншим – допомога собі

Карл Роджерс народився 8 січня 1902 року в Оук-Парку (штат

Іллінойс, США) у родині протестантів. Коли Карл був підлітком, сім’я
переїхала до Ґлен-Еллен (штат Іллінойс), де хлопець зацікавився
сільським господарством. 1919 року Роджерс вступив до
Вісконсинського університету, щоб вивчати сільське господарство.
Однак згодом він перевівся на історичний факультет, а потім ще раз
змінив спеціалізацію на релігієзнавство.
На третьому курсі Роджерса разом із десятьма іншими студентами
запросили на півроку до Китаю для участі в міжнародній конференції
християнської молоді. Під час подорожі Роджерс засумнівався в обраній
професії. Після випуску з університету 1924 року Карл Роджерс
навчався в Об’єднаній теологічній семінарії, а 1926 року перевівся до
педагогічного коледжу Колумбійського університету. У цьому коледжі
він уперше слухав курс із психології.
Карл Роджерс здобув ступінь доктора психології та згодом
працював в Університеті шату Огайо, Чиказькому та Вісконсинському
університетах. Практикуючи в останньому, Роджерс розробив клієнт-
центровану психотерапію, що стала важливим внеском у розвиток
психології. Згідно з Роджерсом, насамперед клієнт або пацієнт
відповідає за власне щастя, тому дослідник наділяв психотерапевта не
просто технічними функціями, а відводив йому роль людини, яка
спрямовує клієнта на шляху до щастя. Психотерапевт, за теорією
Роджерса, повинен уособлювати емпатію, конґруентність (цілісність,
узгодженість особистості) і позитивне мислення. До того ж Роджерс
розробив теорію Я, у якій розглянув сприйняття світу пацієнтом
і психотерапевтичні методи зміни такого сприйняття.
У наш час теорію Карла Роджерса віднесли б до гуманістичної
психології. Розглядаючи функціонування психології, він
зосереджувався не на діагностиці, а на тому, як людина може допомогти
собі сама. Метою терапії за Роджерсом є формування
«повнофункціональної особистості». Карл Роджерс помер 4 лютого
1987 року.

Самоактуалізація

Карл Роджерс не погоджувався ані з концепціями біхевіоризму,

відповідно до яких поведінка – результат обумовлення, ані з
психоаналізом, де в центрі уваги несвідоме й біологічні фактори. На
думку Роджерса, людина поводиться певним чином, відповідно до її
сприйняття ситуації, і тільки сама людина може знати, як вона сприймає
дійсність. Роджерс був переконаний, що основною мотивацією людини
є схильність до самоактуалізації.

Самоактуалізацію можна пояснити за допомогою метафори з

квіткою. Квітка належить довкіллю, і лише за належних умов може
вирости – цілком реалізувати власний потенціал.
Звісно, людські істоти складніші за квіти. Розвиток особистості –
процес індивідуальний. Карл Роджерс припускав, що всім людям
притаманні добро і креативність, а деструктивність породжують тільки
зовнішні фактори або погане самосприйняття, що позначається на
процесі контролю особистості над власним досвідом. Він стверджував,
що людина з високою самооцінкою, яка наблизилась до Я-ідеального,
приймає труднощі, невдачі і негаразди, позитивно сприймає себе,
є впевненою в собі й відкритою для інших людей. На думку Роджерса,
для досягнення високої самооцінки й певного рівня самоактуалізації
людина має бути в стані конґруентності.
 Конґруентність

Якщо Я-ідеальне відповідає реальному досвіду людини, ідеться про

стан конґруентності. Розбіжність між Я-ідеальним і реальним досвідом
людини називається неконґруентністю. Людина рідко переживає стан
цілковитої конґруентності. На думку Роджерса, людина має кращу
самооцінку і конґруентність, коли її самосприйняття (образ власного Я)
наближене до Я-ідеального, тобто Я, якого людина прагне досягти.
Люди прагнуть, щоб їхня думка про себе відповідала їхньому образу
власного Я, тому схильні використовувати захисні механізми на зразок
заперечення й витіснення, які допомагають позбутися відчуттів, що
можуть вважатися небажаними.
Роджерс наголошував на значенні оточення в житті людини. На
його думку, людям необхідно відчувати, що інші сприймають їх
позитивно, адже кожній людині притаманне прагнення того, щоб її
поважали, цінували, любили та ставилися до неї турботливо. Роджерс
виділив два типи ставлення.

1. Безумовне позитивне ставлення. Людину люблять або

поважають такою, як вона є, – це ставлення виявляють, зокрема, батьки,
близькі люди та психотерапевт. Людина в такому разі не боїться
пробувати щось нове, припускатися помилок, навіть попри погані
наслідки цих помилок. Людина, здатна до самоактуалізації, зазвичай
отримує безумовне позитивне ставлення.
2. Обумовлене позитивне ставлення. До людини ставляться
позитивно не тому, що люблять або поважають її такою, як вона є, а
тому, що вона поводиться належним чином. Наприклад, коли батьки
хвалять дітей за поведінку, якої очікують від них. Людина, яка постійно
потребує схвалення з боку інших, імовірно, мала обумовлене позитивне
ставлення в дитинстві.
Ілюстрація конґруентності
Абрагам Маслоу (1908–1970)
Людський потенціал

Абрагам Маслоу народився 1 квітня 1908 року в Брукліні (Нью-

Йорк, США). Він був старшим із семи дітей російських євреїв-
іммігрантів. Маслоу пізніше згадував, що був сором’язливою,
самотньою і нещасною дитиною і юні роки провів здебільшого в
бібліотеці, поглинутий навчанням.
Маслоу вивчав право в Нью-йоркському Сіті-коледжі, але згодом
перевівся до Вісконсинського університету, де почав слухати курси з
психології. Гаррі Гарлов, що прославився своїми експериментами з
макаками-резусами, став ментором Маслоу в цей період. Гарлов був
науковим керівником докторської дисертації Маслоу. Усі три наукових
ступені з психології Маслоу здобув у Вісконсинському університеті
(бакалавра – 1930 року, магістра – 1931 року, доктора – 1934 року).
Маслоу продовжив психологічну освіту в Колумбійському університеті,
де знайшов нового ментора – Альфреда Адлера, автора теорії про
комплекс меншовартості.
1937 року Маслоу посів посаду викладача в Бруклінському
коледжі, де працював до 1951 року. У цьому навчальному закладі
в Маслоу з’явилося ще два ментори – гештальтпсихолог Макс
Вертгеймер й антрополог Рут Бенедікт. Маслоу так захоплювався цими
людьми в професійному й особистому плані, що вирішив дослідити їх
і їхню поведінку. Це дало поштовх головній роботі в житті Маслоу –
дослідженню людського потенціалу та психічного здоров’я – і заклало
підвалини найважливіших внесків Маслоу в розвиток психології.
У 1950-ті роки Маслоу став засновником і лідером гуманістичної
психології.
Замість аналізу хвороб або відхилень Маслоу зосередився на
позитивному психічному здоров’ї людини. Запровадження
гуманістичної психології сприяло розробці різних видів терапії,
заснованій на концепції про потенційну здатність людини до
самозцілення за допомогою терапії, а також ідеї про те, що завданням
психотерапевта є спрямування пацієнта й допомога в подоланні
перешкод для реалізації власного потенціалу.
Ієрархія потреб – мабуть, найвідоміша теорія Абрагама Маслоу
і наріжний камінь сучасної психологічної науки. Відповідно до цієї
теорії, мотивацією людини є задволення низки потреб – від
елементарних до ускладнених.
У 1951–1969 роках Маслоу викладав у Брандейському університеті,
а 1969 року переїхав до Каліфорнії, де працював у Лафлінському
інституті. 8 червня 1970 року, у віці шістдесяти двох років, Абрагам
Маслоу помер від серцевого нападу.

Ієрархія потреб

1943 року Абрагам Маслоу вперше запропонував теорію про

ієрархію потреб, яку зазвичай ілюструють у вигляді піраміди. Згідно
з Маслоу, потреби відіграють важливу роль, мотивуючи людей до
певної поведінки. Елементарні потреби містяться на долівці піраміди, а
складніші – на верхівці. Долівку піраміди формують фізичні потреби, а
верхівку – психологічні й соціальні. Для просування пірамідою вгору
людина мусить пройти всі рівні у висхідному порядку. Маслоу
виокремлював такі потреби.
 Ієрархія потреб за Абрагамом Маслоу

Фізіологічні потреби

Фізіологічні потреби – це елементарні і життєво важливі потреби.

Решта потреб відіграє другорядну роль, поки людина не задовольнить
потреби цієї категорії.
Ідеться про їжу, воду, повітря, сон, гомеостаз і статеве
розмноження.

Безпека

Потреба в безпеці також важлива для виживання, проте менше, ніж

фізіологічні потреби. На цьому рівні піраміди можна знайти особисту
безпеку (домівка й безпечний район), фінансову безпеку, здоров’я та
певну форму захисту в разі нещасних випадків (страхування).

Кохання і приналежність

Потреби людини в коханні та приналежності, або соціальні

потреби, – це прагнення належати до певного кола, бажання бути
коханим, відчувати, що тебе приймають і ти не самотній. Це вже не
елементарні потреби перших двох рівнів. Такі потреби людина
задовольняє за рахунок дружби, особистих стосунків, родини, а також
участі в релігійних, соціальних або громадських організаціях.

Повага

Кожна людина прагне, щоб інші її поважали й цінували. Кожний

воліє відчувати власний внесок у цьому світі. Висока самооцінка й
повага інших людей породжують упевненість, тим часом низька
самооцінка і брак поваги з боку інших викликають відчуття
меншовартості. Серед іншого, професійна діяльність, участь у
спортивних командах, активне дозвілля та академічні успіхи дають
людині відчуття власної цінності й високу самооцінку.

Самоактуалізація

Потреба в самоактуалізації або в реалізації власного потенціалу

міститься на верхівці піраміди Маслоу. Для задоволення цієї потреби
людина має досягти всього, на що здатна. Перш ніж досягнути цього
рівня піраміди, людина має пройти решту попередніх. Потреба в
самоактуалізації має широке значення, однак її реалізація є дуже
конкретною. Наприклад, людина може прагнути стати найкращим у
світі художником або ідеальним батьком.

Різновиди потреб
 Маслоу виділяв кілька різновидів потреб на різних
рівнях. Дефіцитарні потреби, або Д-потреби, що
породжуються нестачею (соціальні, фізіологічні потреби,
потреби в безпеці й повазі). Це потреби нижчого рівня, які
необхідно задовольняти для уникнення неприємних відчуттів
або наслідків. Потреби зростання, або буттєві потреби (Б-
потреби), виникають у зв’язку з прагненням людини до
розвитку. Потреби зростання не пов’язані з нестачею.

Критика теорії Маслоу про ієрархію потреб

Ієрархію потреб Абрагама Маслоу досить багато критикували.

Понад усе – його метод визначення характеристик самоактуалізації.
Маслоу застосовував біографічний аналіз – якісний метод, у рамках
якого він переглядав біографії та твори двадцяти однієї
самоактуалізованої, на його думку, людини, і на основі цієї конкретної
групи людей формував перелік рис, необхідних для самоактуалізації.
Таким чином, поняття самоактуалізації базується виключно на
суб’єктивному погляді Абрагама Маслоу. Тому його визначення не
можна сприймати як науково доведений факт.
Критики теорії Маслоу також зауважували недоцільність
твердження про те, що людина не може досягти самоактуалізації, перш
ніж задовольнить потреби нижчого рівня ієрархії. Адже, наприклад,
бідні люди здатні відчувати кохання або приналежність, тоді як, за
Маслоу, так не має бути.
Попри критику, внесок Абрагама Маслоу в розвиток сучасної
психології є беззаперечним. Він спонукав психологів зосередитися на
позитивних аспектах людської природи, психічному здоров’ї та
людському потенціалі, радше ніж на аномальній поведінці.
Теорії інтелекту
Міркування про міркування

Тема інтелекту лишається однією з найсуперечливіших у

психології, адже науковці досі не дійшли згоди щодо стандартного
визначення інтелекту. Дехто вважає інтелект єдиною здібністю людини,
дехто – сукупністю талантів, навичок і здібностей. Однак більшість
сходиться на тому, що інтелект передбачає вміння людини раціонально
мислити, розв’язувати задачі, розуміти соціальні норми, звичаї та
цінності, аналізувати ситуації, вчитися на власному досвіді й давати
собі раду з життєвими потребами.
Серед психологів бракує згоди щодо того, чи можна точно
виміряти людський інтелект. Досліджуючи інтелект, психологи
намагаються знайти відповіді на такі запитання:

• Чи передається інтелект у спадок?

• Чи впливає оточення людини на її інтелект?
• Чи є інтелект єдиною здібністю людини чи сукупністю навичок
і вмінь?
• Чи є тести IQ тенденційними?
• Чи можна використовувати результати таких тестів для
формування прогнозів?

Чимало теорій намагаються пояснити феномен інтелекту.

Розглянемо основні.

Фактор загального інтелекту

1904 року британський психолог Чарлз Спірман запропонував

концепцію про Фактор загального інтелекту (фактор g). Згідно зі
Спірманом, загальний інтелект людини впливає на її розумові здібності.
Такий інтелект, або фактор g, можна оцінити за кількісним результатом
тесту на розумові здібності. Спірман виявив, що люди, які добре
справлялися з одним когнітивним тестом, показували добрі результати й
в інших тестах на розумові здібності, тим часом особи, які могли
впоратися з одним тестом, провалювали решту. Таким чином, за
висновком Спірмана, інтелект – це загальна когнітивна здібність, яку
можна виміряти кількісно.

Первинні розумові здібності

Психолог Луїс Л. Терстоун уважав, що інтелект визначається

сімома «первинними розумовими здібностями», зокрема логічним
мисленням, розумінням мови, числовими здібностями, перцептивною
швидкістю, вільним мовленням, просторовою візуалізацією та
асоціативною пам’яттю.

Множинний інтелект

Відповідно до теорії множинного інтелекту Говарда Ґарднера,

числове значення людського інтелекту обчислити неможливо. Його
теорія виділяє вісім різновидів інтелекту, заснованих на здібностях
і навичках, тому людина в деяких із них може бути сильною, а в деяких
слабкою. Різновиди інтелекту, за Ґарднером: візуально-просторовий
(здатність до візуалізації), лінгвістично-вербальний (здатність до
письмового й мовленнєвого використання слів), логічно-математичний
(здатність логічно аналізувати задачу, визначати шаблони й
використовувати логіку), тілесно-кінестетичний (здатність до фізичного
контролю над рухами тіла), музичний (здатність уловлювати ритм
і звуки та впізнавати мелодії), міжособистісний (здатність розуміти й
реагувати на інших людей), внутрішньоособистісний (усвідомлення
власних почуттів, емоцій і мотивацій) і натуралістичний (здатність
взаємодіяти з природою, досліджувати довкілля й вивчати інші види
живих організмів).

Триархічна теорія інтелекту

 Триархічна теорія інтелекту психолога Роберта Стернберґа виділяє
три фактори, що формують «інтелект успіху»: аналітичний інтелект
(здібності, що відповідають за розв’язання задач), творчий інтелект
(здатність орієнтуватися в нових ситуаціях за рахунок нинішніх навичок
та набутого досвіду) і практичний інтелект (уміння пристосовуватися до
змінного довкілля).

Тести для діагностики інтелекту (тести IQ)

Методів тестування рівня інтелекту так само багато, як

інтерпретацій поняття «інтелект». Тести (або інструменти) для
перевірки інтелекту поступово розвивалися і стали стандартизованими.

Альфред Біне (1905)

1905 року французький уряд доручив психологові Альфреду Біне

розробити тест для оцінки рівня інтелекту дітей. Уряд Франції тоді
щойно ухвалив закон, відповідно до якого всі діти віком від шести до
чотирнадцяти років були зобов’язані вчитися в школі. Тест мав
визначити, кому з дітей знадобиться особлива допомога. Альфред Біне
і його колега Теодор Сімон підготували низку здебільшого не
пов’язаних зі школою запитань для перевірки пам’яті, уваги і вміння
розв’язувати задачі.
Біне дійшов висновку, що деякі діти можуть відповідати на
складніші й призначені для дітей старшого віку запитання, тоді як інші
діти того ж віку можуть відповісти тільки на запитання, орієнтовані на
молодших учнів. На основі цих спостережень Альфред Біне розробив
концепцію про ментальний вік: рівень інтелекту, характерний для
більшої частини дітей певного віку. Шкала Біне-Сімона стала першим
тестом для діагностики інтелекту та заклала підвалини тестів, які
використовуються нині.

Шкала інтелекту Стенфорд-Біне (1916)

 Коли шкала Біне-Сімона потрапила до Сполучених Штатів,
психолог зі Стенфордського університету Льюїс Термен стандартизував
його та використав за американським зразком. Адаптовану версію тесту,
що дістала назву «Шкала інтелекту Стенфорд-Біне», було опубліковано
1916 року. У цьому тесті результат людини оцінюється за єдиним
показником – коефіцієнтом інтелекту (IQ). Коефіцієнт обчислюється
таким чином: ментальний вік людини ділиться на її хронологічний вік, а
тоді результат помножується на 100.

Армійські альфа- і бета-тести (1917)

На початку Першої світової війни виникла проблема з напливом

новобранців. Для відбору такої кількості осіб психолог Роберт Єркес
(президент Американської психологічної асоціації та голова Комітету з
психологічної експертизи новобранців) розробив два тести для
діагностики інтелекту: Армійський альфа-тест та Армійський бета-тест.
Понад 2 мільйони чоловіків склали відповідні іспити, що допомогло
визначитись з їхніми призначеннями.

Шкала інтелекту Векслера (1955)

1955 року американський психолог Давид Векслер розробив новий

тест для діагностики інтелекту «Шкала інтелекту Векслера для
дорослих» (WAIS). Із часом у тест було внесено деякі зміни і з’явився
тест WAIS-III.
Крім того, Давид Векслер розробив Шкалу інтелекту Векслера для
дошкільнят і дітей молодшого шкільного віку, а також Шкалу інтелекту
Векслера для дітей.
У той час як результати тесту Стенфорд-Біне оцінюються на основі
ментального і хронологічного віку, у Шкалі інтелекту Векслера для
дорослих результат людини порівнюється з результатами інших
представників тієї ж самої вікової групи. Середній результат – 100.
Метод оцінки рівня інтелекту за тестом WAIS нині вважають
стандартом для тестування IQ.
 Значення результатів тестів IQ

Тест Стенфорд-Біне
• 19 і нижче: глибока розумова відсталість
• 20–49: тяжка розумова відсталість
• 50–69: помірна розумова відсталість
• 70–79: легка розумова відсталість
• 80–89: погана норма
• 90—109: середній або нормальний рівень інтелекту
• 110–119: високий рівень
• 120–139: дуже високий рівень
• 140 і вище: геніальність або обдарованість
Тест Векслера для дітей
• 69 і нижче: дуже низький рівень інтелекту (розумовий
дефект)
• 70–79: межова зона
• 80–89: середній низький рівень (погана норма)
• 90—109: середній рівень
• 110–119: середній високий рівень (добра норма)
• 120–129: високий рівень
• 130 і вище: дуже високий рівень
Курт Левін (1890–1947)
Батько сучасної соціальної психології

Курт Левін народився 9 вересня 1890 року в Моґліно (тодішня

Пруссія, тепер Польща) в єврейській родині середнього класу. 1909 року
Левін вступив до Університету Фрайбурґа, де мав вивчати медицину,
однак незабаром перевівся до Мюнхенського університету, обравши
своїм фахом біологію.
1910 року Левін продовжив навчання в Університеті Берліна, щоб
здобути ступінь доктора філософії та психології. 1914 року Левін
захистив дисертацію з психології. Розгорілася Перша світова війна,
і Левін вступив до лав піхотної дивізії. Він воював протягом чотирьох
років, доки не дістав поранення в бою.
1917 року Левін одружився зі шкільною вчителькою на ім’я Марія
Ландсберґ. Шлюб тривав тільки десять років, у подружжя народилося
двоє дітей. 1929 року Левін одружився з Ґертрудою Вайс, яка народила
йому ще двох дітей.
1921 року Курт Левін почав викладати психологію та філософію
в Психологічному інституті Берлінського університету. Він
користувався великою популярністю серед студентів і вже тоді був
продуктивним письменником. 1930 року його запросили як гостьового
професора до Стенфордського університету. Зрештою, Левін еміґрував
до Сполучених Штатів і 1940 року став натуралізованим громадянином.
Коли США вступили в Другу світову війну, дослідницьку роботу
Левіна використовували для ведення воєнних дій, до того ж психолог
працював консультантом американського уряду. 1944 року Левін
створив Комісію із суспільних взаємин, орієнтовану на боротьбу з
релігійною та расовою дискримінацією. Він також запровадив
Дослідницький центр групової динаміки в Массачусетському
технологічному інституті, що спеціалізувався на вивченні груп
і дослідженні впливу груп на індивіда. Курт Левін вважається батьком
сучасної соціальної психології. Він був одним із перших психологів,
який досліджував соціальну поведінку на основі наукових методів й
експериментів. За життя Левіна було опубліковано вісім його книжок
і понад вісімдесят статей.
12 лютого 1947 року Курт Левін помер від серцевого нападу у віці
п’ятдесяти семи років.

Теорія поля Курта Левіна

На дослідження Левіна істотний вплив справила

гештальтпсихологія і теорія поля Альберта Ейнштейна, відповідно до
якої об’єкти постійно взаємодіють із гравітацією та
електромагнетизмом. Левін спробував застосувати ідею Ейнштейна в
психології. За теорією Левіна, поведінка людини – результат її постійної
взаємодії з довкіллям.
Науковець стверджував, що поведінка людини визначається всіма
складовими певної ситуації, і назвав сукупність таких факторів «полем».
Згідно з його теорією, людина поводиться по-різному, в залежності від
сприйняття суперечності між власним Я і тиском оточення. Для повної
картини поведінки людини необхідно враховувати все психологічне
поле (школа, робота, церква, родина), яке Левін назвав «життєвим
простором».
Теорія поля Курта Левіна суттєво вплинула на розвиток соціальної
психології та сприяла популяризації ідеї про те, що поведінка людини
є наслідком взаємодії довкілля та індивідуальних рис особистості.

Стилі лідерства

1939 року Курт Левін очолив дослідницьку групу, що вивчала різні

стилі лідерства. Відтоді науковці розширили кількість таких стилів, тим
часом першочергово Левін і його колеги виділяли три типи:
авторитарний, демократичний і ліберальний. У дослідженні брали
участь школярі, яких поділили на три групи. Кожна група мала лідера,
що представляв один зі стилів лідерства. Левін та інші дослідники
аналізували реакцію дітей на поведінку лідерів, які керували
мистецьким проектом і майструванням.
 Авторитарний, або автократичний, стиль лідерства

Авторитарні лідери чітко пояснюють, що треба зробити, у який

термін і як саме. Такі лідери ухвалюють рішення, майже або взагалі не
враховуючи думки інших членів групи. У зв’язку з цим виникає чітке
розмежування між лідером і його підлеглими. За висновком Левіна, у
групі з авторитарним лідером бракує творчого підходу в прийнятті
рішень. Таких лідерів сприймають за властолюбів, диктаторів або
схильних до контролю осіб. Авторитарний стиль найкраще підходить в
умовах, коли лідер є найбільш досвідченою людиною в групі або коли
бракує часу на групове ухвалення рішень. За спостереженням Левіна,
перехід від авторитарного до демократичного стилю лідерства набагато
складніший за перехід від демократичного до авторитарного стилю.

Демократичний, або партисипативний, стиль лідерства

За результатами досліджень Левіна, демократичне лідерство – це

найефективніший стиль. Демократичні лідери беруть участь у роботі
групи, приймають внесок інших членів групи і спрямовують їхню
роботу. Левін виявив, що діти в групі з демократичним лідером
показали меншу продуктивність, проте кращу якість роботи, ніж діти в
групі з авторитарним лідером. Під час ухвалення рішень останнє слово
лишається за демократичним лідером, але решта членів групи
заохочуються до участі в роботі й таким чином почуваються
залученими до процесу та мають кращу мотивацію, що забезпечує
більш творчий підхід до роботи.

Ліберальний, або делегований, стиль лідерства

Ліберальний лідер не втручається в процес роботи і передає

прийняття рішень групі. За висновком Левіна, такий стиль лідерства
є найменш продуктивним. Він зауважив, що діти в такій групі більше
вимагали від лідера, не могли працювати незалежно і не були
схильними до співпраці. Якщо члени групи – висококомпетентні в
певних сферах, ліберальний стиль лідерства може бути ефективним,
однак здебільшого це призводить до недостатньої мотивації та погано
визначених функцій членів групи.
Дослідження Куртом Левіним поведінки людини як результату її
оточення, а не колишнього досвіду, було інноваційним. Левіна
вважають засновником соціальної психології. Його застосування
принципів гештальтпсихології, вивчення впливу ситуації на поведінку
людини, групової динаміки і стилів лідерства змінили підходи
і розуміння психологами соціальної поведінки.
Карл Юнґ (1875–1961)
Інтроверти, екстраверти і несвідоме

Карл Юнґ народився 26 липня 1875 року в Кесвілі (Швейцарія). У

родині його батька-пастора народилося четверо дітей, проте вижив
серед них тільки Карл. Його матір потерпала від депресії, і її часто не
було вдома. Коли хлопчикові було чотири роки, родина переїхала до
Базеля.
Юнґ пригадував, що в дитинстві любив проводити час на самоті, і в
такі години почувався щасливим. 1887 року дванадцятирічний Карл
упав на землю і знепритомнів від того, що однокласник штовхнув його.
Унаслідок цього інциденту в Юнґа почалися напади невротичної втрати
свідомості. Хлопчик, звісно, збагнув, що втрата свідомості дозволяє
уникати відвідування школи, проте його напади були не вдаваними, а
таки невротичними. Карла лишили вдома на шість місяців, і лікарі
підозрювали епілепсію. Якось хлопчик почув, як батько ділиться з
кимось побоюваннями щодо спроможності Карла самостійно дбати про
себе в майбутньому. Тоді Юнґ вирішив удатися до науки. Він досі
страждав від нападів, та зрештою зміг подолати недугу і повернутися до
школи. Втрати свідомості більше ніколи не повторювалися. Пізніше
Юнґ згадував, що то було його перше зіткнення з неврозом.
1895 року Карл Юнґ вступив до Базельського університету, де мав
вивчати медицину. Одного разу він натрапив на книжку про
спіритуалізм. Він настільки зацікавився цією темою і психіатрією, що за
кілька місяців до завершення навчання взявся до психіатрії. Ця наука
виявилася для нього ідеальним поєднанням медицини й духовності.
1902 року Юнґ захистив дисертацію «Про психологію і патологію
так званого окультизму» і здобув науковий ступінь з медицини.
1903 року Карл Юнґ одружився з Еммою Раушенбах і почав
працювати в психіатричній клініці «Бурґхельцлі». Шлюб тривав до
смерті Емми 1955 року, проте в Юнґа були романи з кількома іншими
жінками, зокрема багаторічні стосунки з першою пацієнткою з клініки
«Бурґхельцлі».
 Із 1906 року Юнґ листувався із Зіґмундом Фройдом. Він надіслав
Фройдові добірку своїх робіт за назвою «Дослідження словесних
асоціацій», і науковці невдовзі заприятелювали. Дружба Юнґа
з Фройдом суттєво вплинула на його роботу, зокрема сприяла його
зацікавленню несвідомим. Одначе з 1909 року Юнґ уже не
погоджувався з деякими ідеями Фройда. Останній вважав секс
мотивацією поведінки людини, тоді як Карл Юнґ більше цікавився
символами, снами й самоаналізом. 1912 року дружба Фройда та Юнґа
урвалася.
Спільнота психоаналітиків відвернулася від противника теорії
Фройда, і Юнґ утратив підтримку деяких колег і друзів. Тоді Юнґ
присвятив час дослідженню власної підсвідомості і створив аналітичну
психологію.
Він уважав життєвим призначенням кожної людини поєднання
свідомого і несвідомого для пошуку Істинного Я. Він назвав цей процес
«індивідуацією».
Крім того, Карл Юнґ зацікавився так званою примітивною
психологією і вивчав різні культури Індії та Східної Африки, а також
індіанців пуебло в Нью-Мексико. 6 червня 1961 року Карл Юнґ помер
у Цюриху.

Архетипи
 Подібно до Фройда, Карл Юнґ уважав, що людська психіка
сформована з трьох складових, щоправда, його концепція трохи
відрізнялася від фройдівської. На думку Юнґа, людська психіка
поділяється на еґо, колективне несвідоме й особисте несвідоме. Юнґ
стверджував, що еґо представляє свідомість людини, колективне
несвідоме містить досвід та інформацію, засвоєну всім людством (на
переконання Юнґа, такий досвід та інформація – своєрідний
психологічний спадок людини), а особисте несвідоме містить спогади –
усвідомлені та неусвідомлені.
За Юнґом, архетипи або первинні образи, що відображають спільні
моделі, існують у колективному несвідомому та впливають на
сприйняття людиною певного досвіду. Ця інформація – не засвоєна, а
радше успадкована, універсальна й закладена в людині від народження.
Архетипи можуть поєднуватися й перетинатися. Архетипів може бути
безліч, але Юнґ виокремлював чотири найважливіші.

1. Самість – поєднання свідомого і несвідомого. Цей архетип

символізує прагнення людини до гармонії та цілісності. Це відбувається
шляхом індивідуації, коли кожний елемент особистості індивіда
виражений однаковою мірою і психіка індивіда більш збалансована.
Самість нерідко постає в снах колом, мандалою або квадратом.
2. Тінь – сукупність інстинктів, пов’язаних із життям і сексом. Цей
архетип формується зі слабкостей, бажань, недоліків і притлумлених
ідей. Тінь – частина несвідомого. Вона символізує невідоме, хаос
і дикість. Тінь фігурує в снах у подобі змії, дракона, демона або будь-
якої іншої темної, екзотичної чи дикої постаті.
3. Аніма та Анімус. У чоловічій психіці аніма – жіночий образ, у
жіночій психіці анімус – чоловічий образ. Коли аніма й анімус
поєднуються, виникає сизиґія. Сизиґія створює цілісність. Основний
приклад сизиґії – двоє людей вирішують, що вони споріднені душі,
і таким чином поєднують аніму й анімус. Сизиґію ще називають
«божественною парою». Вона символізує цілісність, гармонію та
відчуття довершеності. Тому аніма й анімус представляють Істинне Я
людини і являють собою головне джерело взаємодії з колективним
несвідомим.
4. Персона. Через цей архетип людина представляє себе світові.
Персона захищає еґо від негативних образів і постає в снах у
різноманітних варіантах. Персона – це численні маски, які вдягає
людина в різних ситуаціях і поруч із різними людьми.
Окрім того, Юнґ виділяв ще й такі архетипи: батько (символ
авторитету і влади), мати (символ комфорту і турботи), дитина (символ
прагнення до невинності і спасіння) та старий мудрець (символ
мудрості, напучення і знання).

Стосунок Карла Юнґа до Анонімних Алкоголіків

На початку 1930-х років алкоголік на ім’я Роуленд Г.

звернувся до Карла Юнґа по допомогу. Після кількох
безуспішних сеансів Юнґ вирішив, що стан Роуленда
безнадійний, і порадив пацієнтові шукати розради в
духовності. Юнґ запропонував чоловікові звернути увагу на
християнське об’єднання «Оксфордська група». Роуленд
послухався поради психолога і привів до групи іншого
алкоголіка, Еббі Т. Досягнувши великих успіхів
в «Оксфордській групі», Еббі запросив давнього друга, пияка
Білла В. Зрештою Білл одужав і став одним із засновників
«Анонімних Алкоголіків». 1961 року Білл В. написав Юнґові
листа-подяку.

Карл Юнґ вважається засновником аналітичної психології –

альтернативного підходу до психоаналізу шляхом розуміння
несвідомого людини та її прагнення до цілісності. Ідеї Юнґа про
екстраверсію, інтроверсію, сни і символи справили істотний вплив на
психотерапію й вивчення психології особистості.
Генрі Мюррей (1893–1988)
Риси особистості

Генрі Мюррей народився 13 травня 1893 року в заможній родині

в Нью-Йорку (США). 1915 року Мюррей закінчив Гарвардський
університет, здобувши спеціалізацію з історії. Тоді він вступив до
Коледжу терапевтів і хірургів Колумбійського університету й здобув
ступінь магістра біології. У Колумбійському Мюррей уперше
зацікавився психологією. Мюррея захопили роботи Карла Юнґа.
1925 року він зустрівся з Юнґом у Цюриху. Мюррей пізніше
розповідав, що вони багато говорили, каталися на човні, курили й ця
зустріч допомогла йому осягнути власне несвідоме. Відтоді Мюррей
остаточно вирішив професійно взятися за психологію.
Невдовзі Генрі Мюррей став консультантом Гарвардської
психологічної клініки на запрошення її засновника Мортона Прінса.
1937 року Мюррея призначили директором клініки. Завдяки ґрунтовній
медичній освіті та досвіду в аналітиці внесок Мюррея в дослідження
особистості та несвідомого, який він зробив, виявився унікальним.
1938 року Генрі Мюррей полишив Гарвард, щоб долучитися до
воєнних дій, і навіть одержав замовлення створити психологічний
портрет Адольфа Гітлера. Того ж року Мюррей розробив знаменитий
Тематичний аперцептивний тест (TAT), за допомогою якого визначають
несвідомі мотиви і тематичні сприйняття особистості. Під час Другої
світової війни Мюррей створив й очолив Управління стратегічних
служб, яке опікувалося оцінкою психологічної придатності агентів
американської розвідки.
1947 року Мюррей повернувся до Гарвардського університету,
а 1949 року сприяв заснуванню Окремого корпусу Психологічної
клініки. 1962 року Мюррей став почесним професором Гарвардського
університету.
23 червня 1988 року Генрі Мюррей помер від пневмонії у віці
дев’яноста п’яти років.
 Теорія психогенних потреб Генрі Мюррея

1938 року Генрі Мюррей розробив теорію психогенних потреб.

Відповідно до цієї теорії, особистість формується на основі двох типів
базових потреб, що містяться здебільшого на несвідомому рівні.

1. Первинні потреби – біологічні потреби на зразок їжі, води

і кисню.
2. Вторинні потреби – психологічні потреби, зокрема успіх,
турбота або незалежність.

Окрім того, Мюррей із колегами виділяли двадцять сім потреб,

характерних для всіх людей (хоча рівні таких потреб у кожної людини
різні). Ідеться про такі потреби:

• приниження – потреба в прийнятті покарання й підкоренні;

• досягнення – потреба в успіху й подоланні перешкод;
• придбання або зберігання – потреба накопичувати власність;
• афіліація – потреба в друзях і стосунках;
• агресія – потреба шкодити іншим;
• автономія – потреба в силі і протистоянні іншим;
• уникнення звинувачень – потреба дотримуватися правил й
уникати звинувачень;
• конструювання – потреба створювати і будувати;
• непохитність – потреба бути унікальним;
• протидія – потреба відстоювати власну честь;
• самозахист– потреба виправдовувати власні вчинки;
• повага – потреба служити або орієнтуватися на більш досвідчену
(кращу) людину;
• домінування або вплив – потреба керувати іншими людьми й
потреба контролю;
• самопоказ – потреба привертати до себе увагу;
• висловлення власної думки – потреба навчати й ділитися
інформацією;
• уникнення шкоди – потреба уникати болю;
• уникнення провалу – потреба приховувати слабкості й уникати
ганьби або поразки;
 • турбота – потреба захищати безпомічних істот;
• порядок – потреба в організованості, упорядкуванні й чіткості;
• гра – потреба розважатися, розслаблятися і знімати напруження
або стрес;
• визнання – потреба в завоюванні соціального статусу та
схваленні за рахунок демонстрації власних досягнень;
• неприйняття – потреба не сприймати інших;
• чуттєве задоволення – потреба насолоджуватися чуттєвим
досвідом;
• секс або еротика – потреба будувати або насолоджуватися
еротичними відносинами;
• емпатія – потреба співчувати іншим;
• захищеність – потреба в співчутті або захисті;
• розуміння або пізнання – потреба ставити запитання, здобувати
знання й досвід та аналізувати.

На думку Мюррея, кожна потреба людини має важливе значення.

Потреби можуть переплітатися, підтримувати або вступати в конфлікт
з іншими потребами. За теорією Мюррея, вплив потреб на поведінку
людини частково залежить від її оточення («тиску», за термінологією
науковця).

Тематичний аперцептивний тест (TAT)

Тематичний аперцептивний тест (TAT) Генрі Мюррея спрямований

на проникнення до несвідомого пацієнта, аналізу мисленнєвих моделей
та оцінку особистості й емоційних реакцій. Людині, яка проходить тест,
показують різноманітні неоднозначні, але провокаційні картинки.
Учасник має розповісти історію, яку бачить на картинці. Тест проводять
таким чином.

1. Учасник уважно розглядає показану картинку.

2. Учасник розповідає історію на основі картинки, охоплюючи такі
запитання:

• Які передумови події, зображеної на картинці?

 • Що відбувається в момент, зображений на картинці?
• Про що думають і що відчувають персонажі на картинці?
• Чим закінчується історія?

Учаснику тесту показують тридцять картинок, де зображено

чоловіків, жінок, дітей і осіб невизначеної статі, а також один чистий
аркуш без жодних зображень.
Історії записують і потім аналізують для визначення життєвих
позицій, потреб і моделей реагування людини. Для оцінки результатів
переважно застосовується інструкція щодо захисних механізмів для
розуміння проекції, заперечення та ідентифікації та шкала соціального
пізнання та об’єктного відношення, що аналізує різні виміри психіки
індивіда в його оточенні.

Аналіз особистості Адольфа Гітлера за Генрі Мюрреєм

1943 року коаліційні сили доручили Мюррею розібратися з

психологічним портретом Адольфа Гітлера. Мюррей дійшов висновку,
що ця особистість схильна до злостивості, принижень, звинувачень
і знущань, не переносить критики, не розуміє жартів, не вміє
висловлювати вдячність, прагне помсти і відчайдушно потребує уваги.
До того ж Мюррей зауважив, що Гітлерові бракує збалансованості
особистості й характерні зарозумілість і свавілля. Мюррей передбачив
драматичне самогубство Гітлера в разі поразки Німеччини й
побоювався, що внаслідок цього Гітлер стане мучеником.
Теорія психогенних потреб і вивчення особистості Генрі Мюррея
мали важливе значення, адже науковець підкреслив роль несвідомого
і біологічних факторів у житті людини. Його Тематичний
аперцептивний тест (TAT) використовують досі.
Ліва і права півкулі мозку
Думки «виходять боком»

Ліва і права півкулі мозку виконують специфічні функції та

відповідають за різні типи мислення. Цікаво, що дві півкулі здатні
працювати практично незалежно одна від одної. У психології це
називається латералізацією функцій головного мозку.
На початку 1960-х років психобіолог Роджер Сперрі почав
проводити дослідження розщепленого мозку за участі пацієнтів, хворих
на епілепсію. Сперрі виявив, що під час перерізання мозолистого тіла
(сукупність волокон, що сполучають ліву і праву півкулі мозку)
епілептичні напади зменшуються або навіть зникають.
Однак після операції з розщеплення мозку в пацієнтів, які раніше
не мали проблем із засвоєнням інформації, виникли дивні симптоми.
Деякі пацієнти помітили, що можуть назвати об’єкти, сприйняті лівою
півкулею, і не можуть згадати об’єкти, сприйняті правою півкулею. Тож
Сперрі дійшов висновку, що ліва півкуля мозку відповідає за мовні
функції людини. Інші пацієнти не могли скласти кубиків у належному
порядку.
Сперрі вдалося продемонструвати, що ліва і права півкулі мозку
виконують різні функції та кожна півкуля здатна засвоювати
інформацію. 1981 року Роджер Сперрі отримав Нобелівську премію за
своє відкриття про латералізацію мозку.
 Поділ головного мозку на ліву і праву півкулі

Домінування правої півкулі

Права півкуля мозку, що відповідає за ліву частину тіла, краще

справляється з експресивними і творчими задачами, які ще називають
задачами візуальної конструкції. Ідеться, зокрема, про висловлення
і тлумачення емоцій, розуміння метафор, розпізнання фігур (наприклад,
пошук прихованого об’єкта), відтворення образів за зразком
і композиторські здібності.

Домінування лівої півкулі

Ліва півкуля мозку, що відповідає за праву частину тіла, більше

придатна до виконання таких задач, як засвоєння мови, критичне
мислення, логіка, раціональне мислення й використання чисел.
 Детальна ілюстрація поділу головного мозку на ліву і праву півкулі

Дослідження розщепленого мозку

Під час дослідження розщепленого мозку Роджер Сперрі садовив

пацієнта з розщепленим мозком (перерізаним мозолистим тілом) перед
екраном, який приховував руки пацієнта. За екраном Сперрі розміщував
об’єкти, яких пацієнт не бачив.
Пацієнт дивився в центр екрана, на якому з’являлося слово в лівому
візуальному полі пацієнта. Інформація сприймалася правою півкулею
мозку (невербальною частиною). У результаті пацієнт не міг назвати
досліднику побачене слово.
Тоді Сперрі просив пацієнта потягнутися лівою рукою за екран
і вибрати об’єкт, що відповідає побаченому слову. Пацієнт навіть не
усвідомлював, що побачив це слово, але вибирав правильний об’єкт. Річ
у тому, що права півкуля контролює рухи лівої частини тіла.
Завдяки цьому експерименту Роджер Сперрі продемонстрував, що
ліва півкуля мозку відповідає за читання і мовлення, а права півкуля не
здатна обробляти вербальні стимули.

Ілюстрація до експерименту розщепленого мозку

Припустімо, я знаю, яка півкуля в мене домінантна, то й

що?

Знати, яка з півкуль головного мозку в людини домінує,

надзвичайно важливо, коли йдеться про вибір оптимальних
підходів до навчання або засвоєння інформації. Наприклад,
коли домінантною є права півкуля, людині складніше
сприймати вербальні інструкції, ефективніший метод для неї –
продумана організація процесу або записування матеріалу.
Кохання
Слухай серце своє

Кохання – мабуть, найбільш складна та водночас найбільш важлива

людська емоція. На цю тему розроблено безліч теорій. Психологи
дійшли висновку, що кохання – найголовніша емоція людини, проте
чому і як вона виникає, досі остаточно не з’ясували. Наразі чотири
основні теорії намагаються пояснити кохання, емоційну прихильність
і симпатію.

Шкала кохання і симпатії Зіка Рубіна

Психолог Зік Рубін першим спробував розробити метод емпіричної

оцінки кохання. На думку Рубіна, романтичне кохання формується з
трьох елементів – це прихильність, турбота та інтимна близькість.

• Прихильність – потреба бути разом з іншою людиною й

відчувати її турботу. Важливими складовими прихильності є схвалення
і фізичний контакт.
• Турбота – уміння цінувати щастя і потреби іншої людини так
само високо, як власні.
• Інтимна близькість – можливість поділитися особистими
бажаннями, почуттями і сподіваннями.

Рубін розробив дві анкети для аналізу елементів кохання. Згідно

з Рубіним, відмінність між симпатією і коханням полягає в тому,
наскільки сильно індивід цінує іншу людину. Анкети Рубіна мали
оцінити почуття симпатії та кохання учасників опитування.
Наприкінці тесту відповіді анкет порівнювалися. Рубін попросив
групу учасників відповісти на запитання анкет на основі їхніх почуттів
до приятелів і других половинок. Він виявив, що високі результати за
шкалою симпатії виходили в анкетах про приятелів, а за шкалою
кохання – в анкетах про другі половинки. Таким чином, Рубіну вдалося
оцінити почуття кохання.

Співчутливе й пристрасне кохання Елейн Гетфілд

Психолог Елейн Гетфілд стверджувала, що існує тільки дві форми

кохання: співчутливе й пристрасне.

• Пристрасне кохання – почуття сильного сексуального

збудження, потягу, захоплення, емоцій та непереборного бажання бути
разом із людиною. Пристрасне кохання зазвичай короткострокове. Воно
триває від шести місяців до двох з половиною років, але нерідко
переростає в співчутливе кохання.
• Співчутливе кохання – почуття прихильності, поваги, довіри,
захоплення й відданості до іншої людини. Співчутливе кохання
триваліше за пристрасне.

Крім того, Гетфілд розрізняла взаємне кохання, що викликає

почуття піднесення і щастя, та безодвітне, що породжує відчай та
розпач. На думку дослідниці, для виникнення співчутливого
і пристрасного кохання необхідні певні умови, зокрема:

• сприятливий момент: людина готова закохатися і кохати;

• схожість: люди схильні пристрасно закохуватися в подібних до
них осіб;
• досвід із моделями прихильності: тривалі та близькі стосунки
зазвичай породжують прихильність, тим часом люди, які часто
закохуються і змінюють партнерів, не мають досвіду сильної
прихильності або зв’язку.

Шість стилів кохання за Джоном Лі

Джон Лі порівнював різні стилі любові з принципом кольорової

гами. Так само, як кольорова гама складається з трьох основних
кольорів, вважав Лі, любов поділяється на три основні стилі, зокрема:
 • ерос – фізичне та емоційне кохання до ідеалу;
• людос – кохання як гра або змагання (що нерідко означає – кілька
партнерів водночас);
• сторґе – кохання, яке з часом переходить у дружбу.

Так само як основні кольори гами поєднуються й утворюють

додаткові кольори, основні стилі кохання формують додаткові, зокрема:

• манія – поєднання еросу і людосу. Манія – це одержиме кохання,

що передбачає емоційні злети й падіння, ревнощі і власницькі почуття;
• праґма – поєднання людосу і сторґе. Праґма – це практичне
кохання. Закохані вступають у стосунки, сподіваючись на досягнення
певної мети. Сподівання в таких стосунках – практичні та реалістичні;
• аґапе – поєднання еросу і сторґе. Аґапе – це всеосяжне та
самовіддане кохання.

Трикутна теорія кохання Роберта Стернберґа

2004 року Роберт Стернберґ запропонував теорію, відповідно до

якої любов поділяється на три складові: інтимну близькість, пристрасть
і зобов’язання.

• Інтимна близькість – близькість, взаємна підтримка, спілкування

й відчуття взаємного кохання.
• Пристрасть – почуття сексуального збудження та потягу,
ейфорія. Пристрасть притягує двох людей одне до одного.
• Зобов’язання – бажання зберігати вірність іншій людині і мати
довготривалі стосунки.

На основі цих трьох складових формуються сім різних комбінацій.

Найзручнішою ілюстрацією цієї теорії є трикутник. Інтимна близькість,
пристрасть і зобов’язання – кути трикутника, а сім комбінацій –
відтинки, що з’єднують кути. Крім того, теорію можна представити у
вигляді таблиці (див. с. 130).
 • Дружба/Симпатія – дружба, що передбачає близькість і зв’язок
між людьми, за браком пристрасті та зобов’язання.
• Пристрасне захоплення/Лимеренція. Такі почуття виникають у
людини, яка переживає «кохання з першого погляду». За браком
зобов’язання або інтимної близькості, пристрасне захоплення може
швидко зникати.
• Порожнє кохання – кохання, за якого в стосунках між людьми
втрачено інтимну близькість і пристрасть, але залишається
зобов’язання.
• Романтичне кохання – інтимна близькість і пристрасть, що
передбачає сексуальний потяг та емоційний зв’язок, за браком
зобов’язання.
• Товариське кохання – тип кохання, що передбачає брак або
зникнення пристрасті на тлі сильного почуття зобов’язання і глибокої
прихильності. Таке кохання, або, радше, любов, відчувають родичі,
близькі друзі та навіть подружжя.
• Безглузде кохання. У такому коханні є тільки пристрасть
і зобов’язання, але бракує інтимної близькості. Прикладом такого
кохання може бути короткий або необдуманий шлюб.
• Довершене кохання – ідеальна форма кохання, що передбачає
інтимну близькість, пристрасть і зобов’язання. На думку Роберта
Стернберґа, таке кохання нелегко підтримувати і воно не завжди
лишається незмінним. Наприклад, якщо з часом втрачається пристрасть,
довершене кохання перетворюється на товариське.
 Візуалізація теорії кохання Стернберґа

Стернберґ уважав, що в стосунках баланс між інтимною

близькістю, пристрастю і зобов’язанням змінюється. Концепція про три
складові та сім комбінацій кохання може допомогти закоханим
визначити, що варто виправити в стосунках, чого уникати й навіть коли
слід припиняти стосунки.
Карен Горні (1885–1952)
Жінки, неврози і критика Фройда

Карен Горні (Деніелсен) народилася 16 вересня 1885 року в

рибальському селищі Бланкенезе (Німеччина). Її батько, капітан
корабля, був суворою та релігійною людиною. Він нехтував дочкою
і, судячи з усього, віддавав перевагу її братові, Берндту.
У дев’ять років Карен закохалася в старшого брата Берндта. Коли
він негативно сприйняв її зізнання, у Карен почалася депресія, з якою
вона боролася протягом усього життя. Карен вважала себе
непривабливою, тому вирішила гарно вчитися в школі, адже їй
здавалося, що лише таким чином вона зможе досягнути успіху в житті.
1906 року двадцятиоднорічна Карен вступила до медичної школи
Університету Фрайбурґа. За три роки Карен вийшла заміж за студента
юридичного факультету на ім’я Оскар Горні. У період з 1910 по
1916 рік у подружжя народилося троє дітей. Карен перевелася до
Ґеттінґенського університету, а 1913 року стала випускницею
Берлінського університету. Протягом одного року померли батьки
Карен і народилася її перша дитина. Не в змозі опанувати емоції, жінка
звернулася до психоаналітика Карла Абрагама, який був учнем Зіґмунда
Фройда. Згодом Абрагам став ментором Горні в Берлінському
психоаналітичному товаристві.
1920 року Карен Горні почала читати лекції для Берлінського
психоаналітичного товариства. 1923 року помер її брат. Карен тяжко
переживала смерть брата, і в неї знову почалася депресія. 1926 року
Карен розлучилася з чоловіком, а 1930 ро-ку разом із трьома дочками
переїхала до Сполучених Штатів, де оселилася в єврейсько-німецькому
кварталі Брукліна (Нью-Йорк).
У Нью-Йорку Карен Горні заприятелювала з відомими
психологами – Еріхом Фроммом і Гаррі Стеком Салліваном.
Невдовзі вона стала заступником директора Чиказького інституту
психоаналізу, де вперше почала працювати над ґрунтовним
дослідженням – теоріями неврозів та особистості. За два роки вона
повернулася до Нью-Йорка і працювала в Нью-йоркському
психоаналітичному інституті та в Новій школі соціальних досліджень.
Горні почала оскаржувати роботу Зіґмунда Фройда ще в Німеччині, а
в США її опозиція зайшла так далеко, що 1941 року їй довелося
звільнитися з Нью-йоркського психоаналітичного інституту. Того ж
року Карен Горні заснувала Американський інститут психоаналізу.
1937 року було опубліковано її книжку «Невротична особистість
нашого часу», а 1942 року – «Самоаналіз».
Карен Горні прославилася насамперед завдяки дослідженню теми
неврозів, критиці поглядів Зіґмунда Фройда щодо жінок. Саме Горні
звернула увагу психологічної спільноти на жіночу психіку. Горні була
переконана, що людина може бути власним психотерапевтом,
і наголошувала на значенні самодопомоги і самоаналізу. Карен Горні
померла від раку 4 грудня 1952 року у віці шістдесяти семи років.

Психологія жінок

Карен Горні не була ученицею Зіґмунда Фройда, але добре зналася

на його теоріях і навіть викладала психоаналіз в Берлінському
психоаналітичному товаристві. Погляди Горні на ідеї Фройда зумовили
її відхід від фройдівської школи психоаналізу.
Пам’ятаєте, згідно зі стадіями психосексуального розвитку
Зіґмунда Фройда, на фалічній стадії (три-шість років) стосунки між
дочкою і батьком базуються на заздрості до пеніса?
Карен Горні не погоджувалася з теорією Фройда про заздрість до
пеніса, яку вважала принизливою і хибною. Дослідниця стверджувала,
що для цієї стадії характерна так звана заздрість до піхви, тобто
заздрісне ставлення чоловіків до жінок, які здатні виношувати дітей.
Охоплений такою заздрістю чоловік намагається компенсувати відчуття
меншовартості, домагаючись успіху в інших сферах. Іншими словами:
не здатний до відтворення роду чоловік намагається залишити слід на
Землі альтернативними способами.
Крім того, Горні вважала недоцільною концепцію Фройда про
розбіжності між чоловічою та жіночою особистостями. На противагу
біологічному підходу Фройда, Горні стверджувала, що без культурних
і суспільних обмежень, які нерідко поширюються на жінок, дві статі
були б абсолютно однаковими. На той час суспільство не сприйняло ідеї
Горні, однак пізніше, після її смерті, ця теорія сприяла розвитку
ґендерної рівності.

Теорія неврозів Карен Горні

Теорія неврозів Карен Горні – одна з найвідоміших у цій сфері.

Дослідниця вважала, що міжособистісні стосунки зумовлюють базову
схильність до тривожності, а неврози розвиваються як метод реагування
на такі стосунки. Горні виділяла три категорії невротичних потреб.
Добре пристосована до життя людина може застосовувати всі три
стратегії. Невроз розвивається тільки у випадку, коли одна або більше
стратегій використовуються надміру. Розрізняють три категорії
невротичних потреб.

Потреби, що притягують індивіда до інших людей

Невротичні потреби, які спонукають людину шукати прихильності,

допомоги й визнання інших людей, щоб відчувати власну цінність. Такі
люди потребують схвалення й симпатії оточення, вони причепливі й
залежні.

Потреби, які настроюють індивіда проти інших людей

Для комфортного самопочуття люди борються з тривожністю,

намагаючись нав’язати свою волю іншим людям і контролювати
оточення. Люди з такими потребами сприймаються як жорсткі,
еґоїстичні, владні й схильні керувати іншими. Горні стверджувала, що
люди проектують на інших власну ворожість у процесі так званої
екстерналізації. Таким чином індивід має змогу виправдовувати власну
жорстоку поведінку.

Потреби, які відштовхують індивіда від інших людей

 Невротичні потреби, що спричиняють асоціальну поведінку
і зумовлюють байдужість до інших. Логіка підходу така: якщо я не
наближатимуся до інших людей, вони не зможуть завдати мені болю. Це
може призводити до відчуття порожнечі й самотності.
Горні виділяла десять невротичних потреб у межах вищенаведених
категорій.

• Потяг до інших людей

1. Потреба в любові і схваленні – бажання виправдовувати
сподівання, ощасливлювати інших людей і викликати симпатію. Люди,
які відчувають таку потребу, бояться ворожості або гніву інших і дуже
вразливі до антипатії або критики.
2. Потреба людини в партнері, який контролює її життя, – страх
перед самотністю і переконання, що наявність партнера може вирішити
будь-які проблеми.

• Протест проти інших людей

1. Потреба у владі. Індивіди з такою потребою контролюють
і домінують над іншими, тому що ненавидять слабкість, захоплюються
силою та відчайдушно прагнуть її мати.
2. Потреба експлуатувати інших людей. Індивіди з такою
потребою маніпулюють людьми і вважають, що всі інші існують тільки
для того, щоб ними користувалися. Вони взаємодіють з іншими лише
для задоволення таких потреб, як контроль, секс або гроші.
3. Потреба в престижі. Такі люди потребують схвалення й
суспільного визнання. Соціальний статус, матеріальні статки,
професійні досягнення, особисті чесноти і навіть кохані люди
оцінюються з точки зору престижу. До того ж люди з такими потребами
бояться публічного приниження.
4. Потреба в особистих досягненнях. Прагнення до успіху –
цілком нормальне. Одначе невротичні індивіди мають відчайдушне
прагнення до досягнень і йдуть до вершин через внутрішній
дискомфорт. Вони відчувають страх перед невдачами й потребу
випереджати інших в усьому.
5. Потреба в захопленні інших. Такі люди мають нарцисичний
характер і прагнуть, щоб інші сприймали ідеальну, а не реальну версію
їхньої особистості.
 • Відштовхування інших людей
1. Прагнення до довершеності. Індивіди з такою потребою
зазвичай непокояться щодо власних недоліків і постійно шукають у собі
вади, щоб приховати або позбутися їх.
2. Потреба в незалежності. Прагнучи не залежати і не бути
прив’язаним до інших людей, індивід із такою потребою
відмежовується від інших. Це призводить до формування свідомості
«одинака».
3. Потреба обмежувати власне життя у вузьких рамках.
Індивіди з такою потребою прагнуть лишатися непомітними і не
привертати уваги. Такі люди нерідко недооцінюють власні вміння й
таланти, схильні до невибагливості, не цікавляться матеріальними
благами, вдовольняються незначними благами і вважають власні
потреби другорядними.

Карен Горні – надзвичайно впливова дослідниця в галузі

психології. Її теорія про неврози як варіанти підходів до
міжособистісних стосунків та класифікацій невротичних потреб
справили істотний вплив на розвиток науки і сприяли відходу від
орієнтованих на чоловіків концепцій, запроваджених Зіґмундом
Фройдом. Таким чином Карен Горні заявила про себе як про
авторитетну дослідницю жіночої психології.
Джон Бовлбі (1907–1990)
Батько теорії про материнську любов

Джон Бовлбі народився в Лондоні (Англія) в родині, що належала

до верхівки середнього класу, 26 лютого 1907 року. Його батько, сер
Ентоні Альфред Бовлбі, був баронетом і членом королівської медичної
служби. Матір приділяла синові близько однієї години на день, як було
прийнято на той час у їхньому колі. Вважалося, що виявлення любові й
турботи може зіпсувати дитину. Тому Джон, один із шістьох дітей у
родині, був дуже прив’язаний до няні. Коли хлопчикові було чотири
роки, няня звільнилася і він пережив травму, яку згодом порівняв із
втратою матері.
Семирічного Джона Бовлбі відправили до інтернату. У дорослому
віці він згадував цю подію як досить травматичну для його розвитку.
Одначе цей досвід подіяв на майбутнього психолога, який досліджував
вплив розлуки з опікуном на розвиток дитини.
Бовлбі вчився в Трініті-коледжі Кембриджського університету, де
вивчав психологію. Після випуску він почав працювати з
неповнолітніми правопорушниками і дефективними дітьми. У двадцять
два роки Бовлбі почав вивчати медицину в Університетському коледжі
Лондона. Студент медичної школи Бовлбі записався до Інституту
психоаналізу. Із 1937 року він працював психоаналітиком у лікарні
Модслі.
Під час Другої світової війни Бовлбі став членом медичного
корпусу Королівської армії. 1938 року Джон Бовлбі одружився
з Урсулою Лонґстафф. У подружжя народилося четверо дітей. Після
війни Бовлбі став заступником директора Тавістокської клініки
в Лондоні.
У 1950-ті Джон Бовлбі деякий час працював консультантом із
психічного здоров’я у Всесвітній організації охорони здоров’я. У цей
період народилася одна з найвідоміших його концепцій – теорія
прихильності.
Нині Джон Бовлбі відомий насамперед завдяки дослідженням у
галузі розвитку дитини. На основі власного досвіду Бовлбі вивчав вплив
розставання з опікуном на розвиток дитини і практичні наслідки такої
події для формування дорослої особистості. Джон Бовлбі помер у віці
вісімдесяти трьох років 2 вересня 1990 року.

Теорія прихильності Джона Бовлбі

Джон Бовлбі вважається першим психологом, який дослідив

питання прихильності, а саме вплив ранньої прихильності на подальше
життя людини. Згідно з його теорією, прихильність – це психологічний
зв’язок між двома особами. Бовлбі вважав, що в дітях закладено
схильність до цього зв’язку, необхідного для виживання. Перший такий
зв’язок – між дитиною і людиною, яка нею опікується, – справляє
визначальний вплив на подальше життя дитини. Прихильність –
психологічна сила, що втримує дитину біля матері, – збільшує шанси
дитини на виживання.

Ілюстрація психологічних зв’язків

У теорії прихильності Джона Бовлбі стверджується, що відчуття

захищеності, яке дозволяє вивчати світ, дитина може мати тільки за
наявності турботливої матері. За концепцією Бовлбі, ідеться про чотири
характеристики прихильності.

1. Зона безпеки. Якщо дитина відчуває страх, загрозу або

небезпеку, людина, яка піклується про неї (опікун), заспокоює,
підтримує й улещує її.
2. Надійна база. Опікун забезпечує фундамент, завдяки якому
дитина може засвоювати нову інформацію, досліджувати світ
і самостійно вирішувати проблеми.
3. Підтримка близькості. Попри можливість вивчати світ, дитина
намагається не втрачати близькості з опікуном, щоб лишатися в безпеці.
4. Сепараційна тривога. Дитина засмучується, почувається
нещасливою й наляканою в разі розлуки з опікуном.

Згідно з теорією, діти формують одну першочергову прихильність

– зазвичай до матері. Це відбувається протягом першого року життя
дитини і називається «монотропією». Брак або розрив такого зв’язку
може призвести до серйозних наслідків для розвитку дитини і навіть до
афективної психопатії. Не навчившись прихильності до трьох років,
дитина вже ніколи не зможе відчути його. До того ж:

• прихильність до опікуна сприяє позитивному соціальному,

інтелектуальному та емоційному розвитку;
• якщо прихильність сформувалася й була перерваною, це матиме
серйозні наслідки для соціального, інтелектуального та емоційного
розвитку дитини;
• критичний період для перебування дитини з опікуном – вік від
шести місяців до двох років.

Експеримент 44 правопорушників Джона Бовлбі

 Замисливши перевірити вплив стосунків між матір’ю і дитиною на
подальшу соціалізацію дитини, Бовлбі провів експеримент за участю
сорока чотирьох неповнолітніх злочинців. На переконання дослідника,
злочинність неповнолітніх, асоціальна поведінка та емоційні проблеми
можуть бути безпосередньо пов’язані з порушенням важливої ранньої
прихильності. Бовлбі прагнув перевірити, чи можна пов’язувати
материнську депривацію зі злочинністю неповнолітніх. Психолог
опитав сорок чотири неповнолітні порушники закону. Усі підлітки за
крадіжку потрапили до дитячої клініки із соціальної адаптації. Ще сорок
чотири пацієнти клініки були включені до контрольної групи. Варто
зауважити, що в підлітків з контрольної групи було діагностовано
емоційну нестабільність, проте крадіжок вони не скоювали. Бовлбі
поспілкувався з батьками неповнолітніх правопорушників та підлітків
контрольної групи, щоб дізнатися, чи розлучали дітей із батьками в
перші п’ять років життя і як довго тривало розставання.
Бовлбі з’ясував, що понад половину неповнолітніх
правопорушників було розлучено з матерями протягом перших п’яти
років життя на період понад шість місяців.

Соціальна взаємодія, згідно з експериментом Бовлбі

 Тим часом у контрольній групі тільки двоє підлітків пережили
подібне розставання. Дослідник визначив, що жодний підліток
контрольної групи не мав ознак афективної психопатії, при цьому 32 %
неповнолітніх правопорушників страждали на афективну психопатію.
На основі експерименту Джон Бовлбі дійшов висновку про
взаємозв’язок між материнською депривацією дитини і скоєнням
злочинів у підлітковому віці.
Звісно, висновки Бовлбі можна спростовувати. Експеримент
базується на опитуваннях і спогадах, що можуть бути неточними, до
того ж постає питання щодо упередженості експериментатора, адже
Бовлбі самостійно розробив теорію, провів дослідження й визначив
діагноз афективної психопатії.
На основі власного життєвого досвіду Джон Бовлбі створив нову
галузь дослідження в психології, і його дослідження досі
використовують у сфері освіти та виховання дітей.
Теорія атрибуції
Усе, що ми робимо, має значення

Теорія атрибуції пояснює, яким чином людина надає значення

власній поведінці та поведінці інших людей. Іншими словами: як і чому
ми пояснюємо події, свідками яких стаємо? Власне, теорія атрибуції
стверджує, що люди пояснюють власну поведінку та поведінку свого
оточення, присвоюючи такій поведінці певні атрибути.

Фріц Гайдер

Уперше про атрибуцію заговорив австрійський психолог Фріц

Гайдер 1958 року. Дослідник назвав свою теорію «наївною
психологією», або «здоровим глуздом». На його думку, надаючи
значення всьому, що відбувається у світі, люди шукають причинно-
наслідкових зв’язків.
Основні ідеї Гайдера про атрибуцію:
1. Люди шукають внутрішніх атрибуцій (риси характеру, настрій
і погляди) для тлумачення поведінки інших людей. Так, людина може
приписувати комусь заздрість.
2. Люди формують зовнішні атрибуції (навколишні або ситуативні)
для тлумачення власної поведінки.

Едвард Джонс і Кіт Девіс

1965 року психологи Едвард Джонс і Кіт Девіс розробили теорію

кореспондентного висновку, яка пояснює процес формування
внутрішніх атрибуцій.
На думку Джонса і Девіса, людина звертає особливу увагу на
зумисну поведінку, яку дослідники назвали «диспозиційною
атрибуцією». Внутрішні атрибуції забезпечують нас достатньою
інформацією, щоб передбачити поведінку індивіда в майбутньому.
Наприклад, індивід може пов’язувати приязну поведінку іншої людини
з думкою про те, що така людина є приязною особою. Процес
формування висновку щодо відповідності між поведінкою людини та її
особистістю називається кореспондентним висновком. Джонс і Девіс
виокремлювали п’ять чинників формування кореспондентного
висновку:

1. Вибір. Вільно обрана поведінка – результат внутрішніх факторів.

2. Соціальна бажаність. Коли поведінка невідповідна, людина
формує внутрішні висновки й уникає соціально небажаної поведінки.
3. Зумисна/Випадкова поведінка. Коли поведінка зумисна, це
означає, що вона, імовірно, відповідає особистості людини, а коли
випадкова – зовнішнім або ситуативним факторам.
4. Незвичні наслідки. Поведінка іншої людини може
спричинювати важливі для індивіда результати.
5. Гедоністське значення. Якщо метою поведінки іншої людини
видається допомога або зумисне завдання болю, індивід може
припустити, що йдеться не про побічний ефект ситуації, у якій він
опинився разом із такою людиною, а про щось «особисте».

Гарольд Келлі

Найвідоміша теорія атрибуції – коваріативна модель Гарольда

Келлі 1967 року. Келлі розробив логічну модель для пояснення того,
коли дія може бути зовнішньою атрибуцією, а коли – внутрішньою
моделлю.
Келлі стверджував, що існує три типи каузальної інформації, яка
впливає на судження індивіда. Такі типи беруться до уваги, коли
людина намагається зрозуміти причину певної поведінки. У разі
низького фактору (поведінка не відповідна і соціально небажана),
ідеться про внутрішню атрибуцію.

1. Послідовність – рівень певної поведінки людини, яка

повторюється щоразу, коли людина опиняється в схожій ситуації. Якщо
людина курить тоді, коли проводить час із друзями, ідеться про високий
рівень послідовності. Якщо людина курить час від часу в особливих
випадках, ідеться про низький рівень послідовності.
2. Консенсус – рівень подібної поведінки інших людей у разі
виникнення схожих ситуацій. Наприклад, якщо людина курить,
випиваючи з приятелем, а приятель теж починає курити, така поведінка
має високий рівень консенсусу. Якщо тільки один із приятелів курить,
а інший не приєднується до нього, рівень консенсусу поведінки
низький.
3. Вибірковість – рівень подібної поведінки людини в подібних
ситуаціях. Якщо людина курить тільки на зустрічах із друзями, ідеться
про високий рівень вибірковості. Якщо людина курить у будь-якому
місці в будь-який час, рівень вибірковості поведінки – низький.

Бернард Вейнер

У теорії атрибуції Бернарда Вейнера акцентується увага на

досягненнях. За Вейнером, найголовніші чинники атрибуцій – зусилля,
можливості, везіння і складність задачі. Він класифікував атрибуції за
трьома каузальними напрямами.

1. Стабільність і нестабільність: чи змінюються причини

поведінки з часом?
2. Сфера контролю (Внутрішня/Зовнішня). Внутрішня сфера
контролю – це самостійні рішення індивіда щодо лінії поведінки;
зовнішня сфера контролю – це вплив ситуативних та зовнішніх
чинників на поведінку.
3. Контрольованість – причини, які індивід здатний контролювати
(наприклад, власні навички), та причини, які індивід не здатний
контролювати (везіння або вчинки інших людей).

На думку Вейнера, у разі успішності індивід схильний приписувати

успіх внутрішнім чинникам (власним навичкам), тоді як у разі невдачі
шанси на успіх приписуються зовнішнім чинникам (везіння або
обставини). Якщо людина зазнає поразки або не має успіху, вона
зазвичай послуговується зовнішньою атрибуцією. Замість того щоб
звинувачувати саму себе, людина пов’язує невдачу із ситуативними або
зовнішніми чинниками.
Це називається своєкорисним упередженням. Однак, коли інші
люди зазнають невдачі, людина зазвичай послуговується внутрішньою
атрибуцією, пояснюючи брак успіху внутрішніми чинниками.

Атрибуційні упередження і помилки

Окрім своєкорисного упередження, можна навести ще кілька

прикладів атрибуційних упереджень і помилок, до яких вдається
людина, намагаючись відшукати пояснення поведінки.

Фундаментальна помилка атрибуції

Фундаментальна помилка атрибуції – це схильність людини

недооцінювати зовнішні чинники та переоцінювати внутрішні за
намагань пояснити поведінку іншої людини. Так трапляється, коли ми
не дуже добре знаємо людину або через нашу схильність
зосереджуватися на ситуації, а не на людині, з якою маємо справу.
Наприклад: студент не виконав завдання, і викладач припускає, що
студент лінивий, не враховуючи обставин студента.

Культурне упередження
 Мешканці Північної Америки і Західної Європи представляють
індивідуалістичну культуру, у якій першочергове значення мають
індивідуальні цінності та цілі. Тим часом мешканці Латинської
Америки, Азії та Африки схильні до колективістської культури, де
важливу роль відіграє родина і традиційність. Представники
індивідуалістичної культури схильні до фундаментальних помилок
атрибуції та своєкорисних упереджень більше, ніж представники
колективістської культури. Тоді як останні частіше за представників
індивідуалістичної культури вдаються до самопринизливих упереджень
(на противагу своєкорисним), приписуючи успіх зовнішнім чинникам, а
поразку – внутрішнім.

Дійова особа / спостерігач

Коли два індивіди опиняються в однаковій ситуації, атрибуції

можуть змінюватися в залежності від того, яку роль у ситуації бере на
себе людина – роль дійової особи чи спостерігача. Наприклад, студент
може виправдовувати погані результати іспиту тим, що викладач не
пояснював порушену в запитаннях тему. Рівночасно, коли інші студенти
отримали погані результати, а згаданий вище – добрі, такий студент
може пояснювати свій успіх тим, що решта групи не звернула уваги на
розповіді викладача.
Емоції
Чому ми відчуваємо те, що відчуваємо

Що таке емоції? У психології емоції – це почуття, що спричинюють

фізіологічні та психологічні зміни, впливаючи на мислення й поведінку
людини. Теорії психологів щодо виникнення емоцій можна
класифікувати за трьома категоріями:
• неврологічні – засновані на концепції про те, що діяльність мозку
викликає емоційну реакцію;
• фізіологічні – засновані на концепції про те, що реакції тіла
породжують емоції;
• когнітивні – засновані на концепції про те, що мислення
і ментальна діяльність відповідають за емоції.
Розглянемо провідні теорії психологів про емоції.

Теорія Джеймса – Ланґе

Теорія Джеймса – Ланґе, яку психологи Карл Ланґе і Вільям

Джеймс запропонували незалежно один від одного в 1920-х роках,
є однією з найвідоміших теорій про емоції. Відповідно до неї, усі
емоції – результат психологічної реакції людини на події. Теорію
Джеймса – Ланґе можна проілюструвати такою схемою:

Формування емоцій як фізіологічних реакцій

У відповідь на зовнішній стимул у людини виникає фізіологічна

реакція. У результаті такого реагування з’являється емоція, або
емоційна реакція, яка відповідає сприйняттю фізіологічної реакції.
Наприклад: ви прямуєте стежкою, аж раптом вистрибує ягуар.
Ваше серце починає калатати, а тіло – тремтіти. Згідно з теорією
Джеймса – Ланґе, ви зможете інтерпретувати власну фізичну реакцію
і дійти висновку, що злякалися.
Чимало переконливих аргументів оскаржують теорію Джеймса –
Ланґе, тому в сучасній науці вона здебільшого не розглядається. Однак
психологи досі вважають її досить впливовою, і в деяких випадках
застосування цієї теорії може бути доцільним. Скажімо, для пояснення
процесів, що відбуваються з людиною в разі розвитку фобії або
панічного розладу. Якщо в людини виникає фізіологічна реакція
(наприклад, їй стає зле на людях), це може викликати емоційну реакцію
– занепокоєння, і таким чином формується асоціація між двома станами.
Людина намагатиметься уникати будь-яких ситуацій, що спричиняють
виникнення такої емоції.

Теорія Кеннона – Барда

Теорія була розроблена в 1930-х роках Волтером Кенноном

і Філіпом Бардом на противагу теорії Джеймса-Ланґе. Відповідно до неї,
фізіологічні реакції та емоції виникають одночасно. Кеннон і Бард
стверджували, що людина відчуває емоції, коли таламус – зона мозку,
що відповідає за моторику, стани сну і неспання та сенсорні сигнали, –
надсилає повідомлення до мозку у відповідь на певний стимул. У
результаті такого повідомлення виникає фізіологічна реакція.
Теорію можна унаочнити такою схемою:

Події, що викликають активації та емоції

 Органи чуття сприймають першочерговий емоційний стимул. Тоді
стимул переходить до кори головного мозку для визначення потрібної
реакції, що своєю чергою стимулює таламус. Іншими словами, стимул
сприймається та інтерпретується людиною. Після цього виникає
одночасно дві реакції: емоційна й тілесна.
Повернімося до вже згаданого прикладу: ви прямуєте стежкою, аж
раптом вистрибує ягуар. Ваше серце починає калатати, а тіло –
тремтіти, і водночас ви відчуваєте емоцію страху.

Теорія Шехтера – Сінґера

Розроблена 1962 року концепція Стенлі Шехтера і Джерома

Е. Сінґера – приклад когнітивної теорії. Згідно з цією теорією, яку також
називають двофакторною, фізіологічна активація у відповідь на подію –
це перший етап. Після фізіологічної активації людина має знайти
причину виникнення активації, адже тільки тоді може відчути та
ідентифікувати емоцію.
Наприклад, коли жінка йде безлюдною вулицею пізно вночі й
раптом чує кроки за спиною, вона може відчути тремтіння в тілі й
калатання серця.
Помітивши фізичну реакцію, жінка усвідомлює, що навкруги немає
людей. У неї виникає відчуття небезпеки та емоція страху.

Альтернативна версія виникнення емоційної реакції

Теорія Лазаруса

Розроблена в 1990-х роках теорія виникнення емоцій Річарда

Лазаруса стверджує, що, перш ніж з’являється емоція або фізіологічна
активація, виникає думка. Таким чином, людина має оцінити ситуацію,
у якій опинилась, перш ніж відчує будь-яку емоцію.
Повернімося до прикладу жінки, яка йде безлюдною вулицею пізно
вночі й раптом чує кроки за спиною. Передусім у неї виникає думка про
небезпеку (наприклад: «Мене переслідує грабіжник»), і в результаті
вона тремтить, серце починає калатати, і нарешті виникає емоція страху.
Подібно до теорії Кеннона – Барда, теорія Лазаруса передбачає, що
емоції та фізіологічна активація виникають одночасно.

Одночасне виникнення емоції та активації

Теорія мімічного зворотного зв’язку

Теорія мімічного зворотного зв’язку бере початок із роботи

Вільяма Джеймса. Дослідження продовжив Сільван Томкінс 1962 року.
Згідно із цією теорією, емоції – наслідок рухів мімічних м’язів. Іншими
словами, ми просто формуємо умовиводи. Коли людина всміхається, це
означає, що вона почувається щасливою, а коли насуплюється –
нещасною. Зміни в мімічних м’язах спонукають мозок визначати емоції,
а не навпаки.
Звернімося знову до прикладу з жінкою, яка йде безлюдною
вулицею пізно вночі й раптом чує кроки за спиною. Її очі
розширюються, зуби стискаються. Мозок інтерпретує зміни в мімічних
м’язах як емоцію страху і відповідно підказує жінці відчувати страх.
 Породження емоцій за рахунок змін у мімічних м’язах

Дослідження міміки Карні Лендіса

1924 року магістрант психологічного факультету Міннесотського

університету на ім’я Карні Лендіс провів експеримент для дослідження
взаємозв’язку між мімікою та емоціями. Лендіс вирішив перевірити, чи
існують універсальні вирази обличчя під час виникнення певних емоцій.
Наприклад, чи однакова мімічна реакція в людей, які відчувають
відразу?
В експерименті взяли участь здебільшого магістранти
Міннесотського університету. У лабораторії Карні Лендіс намалював
чорні лінії на обличчях учасників, щоб зручно було стежити за рухами
мімічних м’язів. Кожного учасника піддавали дії різноманітних
стимулів, обраних Лендісом для провокування чіткої реакції. Реакцію
кожного учасника Лендіс фотографував. Стимули були такі: понюхати
аміак, подивитись на порнографічну картинку, покласти руку у відро з
жабами. Найсерйозніше випробування очікувало на учасників
наприкінці експерименту.
На заключному етапі дослідження Лендіс показував учасникам
живого щура й казав, що вони мають відітнути тварині голову. Ідея
викликала відразу в усіх учасників, однак дві третини таки виконали
завдання. Для третини учасників, які відмовилися відтяти щурові
голову, Лендіс виконав процедуру на їхніх очах.
Провівши дослідження міміки, Лендіс не зміг довести
універсальності виразів обличчя та їхнього зв’язку з емоціями. Проте
результати його експерименту перегукуються з результатами
експерименту Стенлі Мілґрема «Підлеглість авторитету», проведеного
сорок років по тому. Лендіс був надто зосереджений на дослідженні
міміки й не звернув уваги на слухняність своїх піддослідних, що
виявилася найцікавішим аспектом експерименту.
Особистість
Що робить нас… нами?

Вивчаючи особистість, психологи звертають увагу на мислення,

поведінку та емоції, які зумовлюють унікальність індивіда. Сукупність
таких чинників називають «ментальною системою». Особистість – це
індивідуалізоване поняття, що здебільшого лишається незмінним
упродовж життя людини. Розроблено чимало теорій про складові, що
формують особистість. Проте загалом психологи сходяться на таких
принципах:

• поведінка людини характеризується послідовністю

і закономірністю. Люди поводяться певним чином у різних типах
ситуацій;
• тип особистості впливає на те, як людина поводиться й реагує на
власне оточення, а також зумовлює певні види поведінки;
• особистість – психологічне поняття, проте біологічні процеси
мають істотний вплив на неї;
• поведінка – не єдиний прояв особистості. Людина виявляє
особистість у взаємодії з іншими людьми, стосунках, думках та емоціях.

Теорії особистісних рис

Розглянемо кілька теорій і наукових напрямів, що намагаються

пояснити, як розвивається особистість. Деякі з них ми детально
розглянули вище: в ієрархії потреб Абрагама Маслоу наголошується на
значенні свободи волі і досвіду людини; психоаналітичні теорії
(насамперед концепції Зіґмунда Фройда), які зосереджуються на
ранньому досвіді й несвідомому; біхевіористські теорії (класичний
біхевіоризм і оперантне обумовлення), які передбачають, що людина та
її взаємодія з оточенням зумовлюють розвиток особистості; і теорії
особистісних рис, на які слід звернути особливу увагу, адже вони
наголошують на відмінностях між людьми. За теоріями особистісних
рис, особистість кожної людини – унікальна; її формує сукупність
характеристик, що спричиняють певний тип поведінки людини. Такі
характеристики називаються рисами. Теорії особистісних рис
присвячені вивченню рис, які формують особистість людини. У
психології розроблено кілька теорій особистісних рис. Розглянемо
основні.

Теорія рис особистості Ґордона Олпорта

1936 року гарвардський психолог Ґордон Олпорт, який викладав

перший у Сполучених Штатах курс із психології особистості, розробив
теорію рис особистості. Дослідник шукав у словниках терміни, які, на
його думку, стосувалися рис особистості. Склавши перелік із 4500 слів,
Олпорт визначив три категорії таких рис.

1. Кардинальні – риси, що контролюють і визначають особистість

людини. Таким чином, ці типи рис зазвичай характеризують індивіда
і є дуже рідкісними. До таких типів особистості Олпорт відносив тип
Ісуса Христа, Нарциса, Макіавеллі.
2. Центральні – поширені риси, зокрема приязність, доброта,
чесність тощо.
3. Вторинні – риси, що виявляються за певних обставин або умов.
Наприклад, нервування перед публічним виступом.

Шістнадцять особистісних факторів Реймонда Кеттелла

Узявши за основу теорію Ґордона Олпорта, психолог Реймонд

Кеттелл скоротив перелік із 4200 рис особистості до 171 риси,
видаливши подібні й непоширені. Кеттелл на основі цих рис розробив
тести-опитувальники для великої вибірки населення.
Отримавши результати опитувальників, Кеттелл виявив тісно
пов’язані риси і за допомогою статистичного методу, що називається
факторним аналізом, ще більше скоротив кількість основних рис
особистості. Дослідник дійшов висновку, що всі особистості мають
шістнадцять категорій рис, які тією чи іншою мірою притаманні кожній
людині. Шістнадцять особистісних факторів Реймонда Кеттелла:

• абстрактність: уява та абстрактне мислення / приземленість

і практичність;
• тривожність: дискомфорт і закомплексованість / упевненість у
собі;
• домінування: наполегливість і впертість / безхарактерність
і поступливість;
• емоційна стабільність: урівноваженість / емоційна
нестабільність і нервовість;
• активність: ентузіазм і спонтанність / стриманість і серйозність;
• консерватизм: гнучкість і відкритість / традиційність
і прихильність до звичних речей;
• перфекціонізм: самодисципліна і сила волі / недисциплінованість
і гнучкість;
• прямолінійність: замкненість і прозорливість / відкритість
і непретензійність;
• інтелект: абстрактне мислення й високий рівень розумових
здібностей / конкретне мислення і низький рівень розумових здібностей;
• конформізм: сумлінність і покора / нонконформізм і нехтування
правилами;
• самостійність: самодостатність й індивідуалізм / залежність;
• чутливість: сентиментальність і чуйність / брак
сентиментальності і жорсткість;
• рішучість: розкутість і заповзяття / сором’язливість і скромність;
• напруженість: нетерплячість і дратівливість / розслабленість
і безтурботність;
• довірливість: підозріливість і скептицизм / довірливість
і смиренність;
• приязність: доброзичливість і відкритість до людей /
відлюдькуватість.

Три виміри особистості Айзенка

1947 року психолог Ганс Айзенк розробив модель особистості,

незалежну від інших теорій, а в 1970-х роках удосконалив її. Його
модель базувалася на концепції про те, що всім людям притаманні три
універсальні риси.

1. Інтроверсія / екстраверсія. Інтроверсія – зосередження людини

на внутрішньому досвіді, що зумовлює формування замкненої
і стриманої особистості. Екстраверсія – зосередження людини на людях
навколо й оточенні. Екстраверти – щирі, приязні й комунікабельні
люди.
2. Невротизм / емоційна стабільність. За теорією Ганса Айзенка,
невротизм – схильність людини до емоційних реакцій або занепокоєння,
тоді як емоційна стабільність – це здатність до врівноваженого
емоційного стану.
3. Психотицизм. Для осіб, схильних до психотицизму, характерні
ворожі, асоціальні, маніпулятивні та апатичні тенденції. Таким людям
складно сприймати реальність.

Велика п’ятірка рис особистості

На думку сучасних дослідників, які вивчають особистість, у теорії

Кеттелла забагато рис особистості, а в теорії Айзенка – замало.
Натомість більшість схиляється до теорії про Велику п’ятірку рис
особистості, відповідно до якої в основі кожної особистості лежить
п’ять основних рис, зокрема:

1. Екстраверсія – рівень комунікабельності людини.

2. Приємність – рівень приязності, душевності, довіри і позитивної
соціальної поведінки.
3. Сумлінність – рівень організованості, уважності та
самоконтролю.
4. Невротизм – рівень емоційної стабільності людини.
5. Відкритість – рівень уяви, творчості та розмаїття інтересів.

Попри велику кількість теорій, які розглядають тему особистості з

різних точок зору, одне можна сказати напевно: вивчення особистості –
надзвичайно важлива сфера. Особистість загалом лишається незмінною
впродовж життя людини та зумовлює кожну її унікальну
й індивідуальну думку, вчинок і почуття.
Теорії лідерства
Як стати лідером?

На початку ХХ століття на тлі Великої депресії та згодом Другої

світової війни, коли люди почали цікавитися питанням лідерства,
психологи почали розробляти відповідні теорії. Перші теорії
зосереджувалися на якостях, що відрізняють лідера від послідовника,
але пізніше в теоріях лідерства дослідники вже зверталися до навичок
і ситуативних чинників. Запропоновано безліч теорій лідерства, які
можна класифікувати за вісьмома основними типами.

Теорії великих людей

Згідно з теорією великих людей, здатність до лідерства – вроджена

риса, притаманна деяким людям.
Цю теорію вперше запропонував історик Томас Карлайл. У ХІХ
столітті, коли теорія набула популярності, дехто вважав, що такі
історичні персоналії, як Магатма Ґанді, Авраам Лінкольн, Александр
Великий і Юлій Цезар, підкріплюють цю концепцію. Адже здавалося,
ніби потрібна людина з’являлася нізвідки і вела за собою людей.

Теорії випадковостей

Відповідно до теорій випадковостей, здатність до лідерства

залежить від ситуативних чинників. Серед таких чинників – зокрема
підходи лідера, а також поведінка та здібності людей, які його
наслідують.
Теорії випадковостей стверджують, що не існує єдиного стилю
лідерства універсальної ефективності, адже один стиль лідерства може
бути дієвішим за одних обставин, а інший – за інших. Це означає, що
лідери, які досягають успіху в одному оточенні, можуть зазнати поразки
за інших обставин.

Теорії лідерських рис

Так само, як теорії великих людей, теорії лідерських рис засновані

на концепції, що люди народжуються з певними рисами, які сприяють
майбутньому лідерству. Такі теорії намагаються визначити та порівняти
ключові особистісні риси й моделі поведінки лідерів. Один із нюансів
теорій лідерських рис: як виходить так, що дві особи з подібними
рисами зрештою досягають зовсім різних результатів у плані лідерства.
Одна з них може стати чудовим лідером, а інша – послідовником або
навіть безуспішним лідером, попри на позір велику кількість подібних
рис.

Ситуативні теорії лідерства

Ситуативні теорії базуються на ідеї про те, що лідери обирають

найкращу лінію поведінки залежно від ситуативних чинників. Такі
теорії стверджують, що лідерам не варто використовувати один стиль
лідерства, а радше враховувати всі ситуативні чинники. Серед
ситуативних чинників – уміння людей, які є послідовниками,
і мотивація лідера. Важливу роль відіграє сприйняття ситуації лідером
і послідовниками, а також настрій і самооцінка лідера, що впливає на
його вчинки.

Біхевіористські теорії лідерства

На відміну від теорій великих людей і лідерських рис,

біхевіористські теорії лідерства засновані на концепції про те, що
лідерами не народжуються, а стають, і лідерство не пов’язане з
ментальними характеристиками. Натомість ці теорії стверджують, що
лідерство – це навички, яких можна набути за рахунок спостережень
і навчання. Тобто прихильники таких теорій уважають, що лідерство
засвоюється людиною в процесі навчання.
 Партисипативні теорії лідерства

Партисипативні теорії виходять із того, що ідеальний лідер

враховує думку інших людей. За такого стилю лідерства заохочується
активна участь і спільний доробок підлеглих. Це дозволяє підлеглим
відчувати не лише власне залучення й цінність у процесі ухвалення
рішень, а також відповідальність за проект.
Варто зазначити, партисипативні теорії передбачають, що, попри
залучення підлеглих, рішення щодо надання їм такого права ухвалює
все ж таки лідер.

Трансформаційні теорії лідерства

Трансформаційні теорії, які ще називають теоріями взаємин,

зосереджуються на відносинах між лідером і послідовниками.
Згідно з такими теоріями лідерства, лідер пояснює послідовникам
значення і переваги завдання, мотивуючи та надихаючи їх. У
трансформаційному лідерстві важлива не лише робота групи – лідер має
подбати, щоб кожний послідовник максимально реалізував власний
потенціал. Таким чином, відповідно до цих теорій, лідерство передбачає
ще й високі морально-етичні стандарти.

Транзакційні теорії лідерства

Транзакційні теорії, які інакше називають теоріями управління,

наголошують на ролі наглядача, роботі групи, а також на організації.
Відповідно до таких теорій, лідерство базується на системі нагород
і покарань, окрім того йдеться про чітке розуміння сподівань
послідовників. Транзакційні стилі лідерства нерідко трапляються в
робочих колективах. Старанний працівник отримує премію, а
працівник, що схибив, – покарання або догану.
Що ж потрібно, щоб стати добрим лідером? Вроджені здібності?
Сприятливі обставини? Уміння дослухатися до думок інших людей?
Добре засвоєні лідерські підходи? Здатність пояснити підлеглим, як
максимально реалізувати потенціал? Створення системи нагород
і покарань? Теорії лідерства й дослідження реакцій людей на різні стилі
лідерства мають практичне застосування в усьому світі. Та все ж таки:
як стати великим лідером? Зрештою, варіантів відповіді на це питання –
безліч.
Сновидіння
Коли згасає світло…

У психології сновидіння – це будь-які думки, образи або емоції, які

відчуває людина, коли спить. Психологи досі не дійшли згоди щодо
того, чому виникають і що означають сновидіння, однак розробили
кілька вартих уваги теорій.

Наука і сон

Неймовірно, проте науковці досі не визначили причин

і призначення сну як такого!

Психоаналітична теорія снів Зіґмунда Фройда

Зіґмунд Фройд уважав, що зміст сновидінь пов’язаний із нашими

бажаннями і сни свідчать про підсвідомі думки, мотиви і прагнення.
Крім того, за теорією Фройда, притлумлені свідомістю сексуальні
інстинкти людини з’являються в сновидіннях. У книжці «Тлумачення
снів» Фройд розрізняв два компоненти сновидіння:

• маніфестований зміст – думки, сутність і образи в сновидінні;

• латентний зміст – приховане психологічне значення сновидіння.

Намагаючись розібратися зі значенням сновидінь, Зіґмунд Фройд

виокремлював п’ять особливостей:

• заміщення – певне бажання людини представлене у сновидінні

в іншому вигляді або уособлене іншою людиною;
• проекція – прагнення й спрямованість людини, яка спить,
проектується в сновидінні на іншу людину;
 • символізація – притлумлені імпульси й бажання метафорично
відбиваються в сновидінні;
• стиснення – велика кількість інформації стискається до одного
образу або думки, що ускладнює розшифрування сну;
• вторинна обробка – заключна стадія сновидіння, у якій хаотичні
елементи формують змістовний сон.

Подальші дослідження оскаржили теорію Фройда про латентний

зміст сновидіння, що приховується маніфестованим змістом. Однак
робота науковця сприяла зацікавленню психологів темою тлумачення
сновидінь.

Теорія снів Карла Юнґа

Карл Юнґ погоджувався з багатьма концепціями Фройда щодо

сновидінь, але вважав, що сни не тільки виявляють притлумлені
бажання людини, але й компенсують ті частини психіки, що лишаються
недорозвиненими в періоди неспання. До того ж Юнґ був переконаний,
що сновидіння розкривають колективне несвідоме і особисте несвідоме
людини, а також містять архетипи, які представляють несвідомі думки.

Модель синтезу активації сну

1977 року Роберт Мак-Карлі і Дж. Аллан Гобсон розробили модель

синтезу активації сну, згідно з якою сновидіння зумовлюються
психологічними процесами мозку.
Відповідно до моделі науковців, на заключній стадії циклу сну – у
так званій фазі швидкого сну – активується стовбур головного мозку,
що своєю чергою частково активує лімбічну систему, яка відіграє
ключову роль у формуванні пам’яті, відчуттів та емоцій. Тоді мозок
намагається сформулювати значення внутрішньої активності, і в
результаті людина бачить сон.
Модель синтезу активації сну викликала чимало суперечок серед
психологів, зокрема критику з боку послідовників учення Фройда.
Багато психологів намагалися пояснити приховане значення сновидінь,
тоді як модель синтезу активації сну передбачала, що сновидіння – не
більше ніж продукт обробки мозкової активності.
Одначе Гобсон не вважав, що сновидіння не мають жодного
значення. Натомість він стверджував, що сновидіння – це «найбільш
творчий свідомий стан» людини, у якому формуються нові ідеї, зокрема
вигадливі й корисні.

Теорія снів Келвіна С. Голла

На думку психолога Келвіна С. Голла, метою інтерпретації

сновидіння є аналіз особистості, а не просто розшифрування власне
сновидіння. Голл стверджував, що для належного тлумачення
сновидіння необхідно враховувати:

• вчинки людини у сновидінні;

• будь-які знаки або об’єкти, що фігурують у сновидінні;
• будь-яку взаємодію між людиною, яка бачить сон, і його
персонажами;
• місце дії сновидіння;
• усі зміни, що відбуваються під час сновидіння;
• підсумок сновидіння.

Теорія снів Дж. Вільяма Домгоффа

Дж. Вільям Домгофф навчався під керівництвом Келвіна С. Голла

і дійшов висновку, що сновидіння – це відображення будь-яких думок
або турбот людини з періодів неспання. За теорією Домгоффа,
сновидіння – результат нейрологічних процесів.

Поширені сюжети сновидінь

Розглянемо десять найпоширеніших сюжетів, що фігурують у

сновидіннях багатьох людей, а також можливі значення таких сюжетів,
згідно з фройдівською теорією.
 1. Людина складає іспит, до якого не готова. Такий сон може
наснитися не тільки студентам навчальних закладів. Наприклад,
акторові може снитися, що він забув слова під час прослуховування або
не може розпізнати слів у сценарії. У цьому сновидінні йдеться про
відчуття публічної незахищеності, а іспит символізує осуд або оцінку з
боку інших людей.
2. Людина опиняється на людях голою або одягненою
невідповідно. Такий сон свідчить про відчуття сорому або вразливості.
3. Людину хтось переслідує або атакує. Такий сон найчастіше
бачать діти, у чиїх сновидіннях зазвичай фігурують фізичні, а не
соціальні страхи. Крім того, маленькі діти більше схильні відчувати
фізичну вразливість. У дорослих такий сон може свідчити про стрес.
4. Падіння. Падіння може свідчити про відчуття сильного
напруження у зв’язку з певною ситуацією або втратою контролю.
5. Людина губиться на шляху. Такий сон зазвичай свідчить, що
людина відчуває розгубленість, намагається щось здобути, знайти
власний шлях і не знає, як це зробити.
6. Втрата зуба. Людина, якій сниться такий сюжет, може
відчувати, що її не чують, не помічають в особистісних стосунках, або
бути в стані агресії.
7. Природні катастрофи. Таке сновидіння може свідчити про
відчуття перевантаження особистими проблемами, які, здається,
виходять із-під контролю.
8. Політ. Такий сон символізує бажання втекти або звільнитися від
певної ситуації.
9. Смерть або травмування. Такий сон свідчить, що в
повсякденному житті людини щось не складається: наприклад,
особистісні стосунки або професійне життя. Такий сюжет не
обов’язково означає, що людина має свідомі чи несвідомі думки про
смерть.
10. Втрата контролю над автомобілем. Таке сновидіння може
викликати стрес або відчуття страху і втрати контролю над власним
життям.

Психологи до кінця не розібралися в сновидіннях, проте їх

тлумачення відіграє важливу роль у сучасній психології. Від Зіґмунда
Фройда, який використовував аналіз сновидінь у роботі й уважав, що
сновидіння пов’язані з несвідомим людини і свідчать про притлумлені
бажання, до Дж. Вільяма Домгоффа, на думку якого сновидіння – лише
результат нейрологічних процесів; дослідження причин виникнення,
сюжетів і можливих значень сновидінь є важливою частиною
психології.
Арт-терапія
Мистецтво лікування мистецтвом

Мистецтво – це експресивний засіб вираження внутрішнього світу

людини. Воно допомагає людям спілкуватися, боротися зі стресом
і досліджувати різноманітні сторони власної особистості.
У психіатрії мистецтво використовується для покращення
психічного стану людини й навіть для лікування психологічних
розладів.
Таке лікування називається арт-терапією.
Поєднуючи процес зроблення мистецьких творів
і психотерапевтичні засоби, арт-терапія допомагає людині розібратися з
проблемами, зменшити стрес, урегулювати поведінку, покращити
стосунки з людьми, а також сприяє самоусвідомленню і самоконтролю.
Арт-терапія як метод лікування з’явилася в 1940-х роках, коли
психіатри зацікавилися картинами психічно хворих пацієнтів, а
викладачі помітили, що творчі роботи дітей можуть свідчити про їхній
розвиток, когнітивний та емоційний рівень.

Коли використовується арт-терапія

Під час досліджень було виявлено, що для деяких груп людей арт-
терапія працює особливо ефективно, зокрема для:

• дорослих, які потерпають від сильного стресу;

• дітей з особливими освітніми потребами;
• людей, які пережили травматичний досвід;
• людей із психічними відхиленнями;
• людей, які перенесли черепно-мозкову травму;
• дітей з проблемами із соціалізацією і поведінкою в родині або
школі;
• людей, які страждають від депресії або домашнього насильства.
 Арт-терапія – це не…

…розвага чи заняття, покликане навчити мистецтва. Від

пацієнта, до якого застосовується арт-терапія, не вимагається
досвід у галузі мистецтва. Лікар не аналізує витвір мистецтва
пацієнта. Арт-терапія орієнтована на те, щоб людина
навчилася допомагати собі шляхом мистецтва.

Як працює арт-терапія

В арт-терапії використовуються такі мистецькі засоби, як живопис,

графіка, колаж і скульптура. Арт-терапевт забезпечує комфортне місце
для творчості пацієнта і дає тему для роботи або заохочує пацієнта
працювати довільно, без конкретного напрямку.
У процесі творчої роботи на основі життєвого досвіду або певних
подій пацієнт глибше осмислює пережите й перетворює власні думки на
символи й метафори. Виробляючи унікальні символи і метафори,
пацієнт має можливість творити образи за власними моделями, що
є важливою умовою для одужання і самоаналізу. Пацієнт – єдина
людина, яка розуміє та може пояснити значення своїх символів.
Представлення світу власних переживань і внутрішнього стану у
вигляді фізичного об’єкту дозволяє людині дистанціюватися від
власного досвіду, що своєю чергою дає можливість вільно говорити про
продукт своєї роботи. Тобто замість безпосереднього обговорення
проблем, що часом важко дається людині, із терапевтом можна
поговорити про мистецький витвір. Завдяки арт-терапії пацієнт
поступово усвідомлює проблему, приймає і осмислює власне Я.

Інші переваги арт-терапії

Окрім самоусвідомлення і самосприйняття, арт-терапія дає інші

сприятливі для пацієнта результати, зокрема:

• подолання нудьги, відчуження й відчуття апатії за рахунок

активної діяльності;
 • заохочення до ухвалення рішень і вибору;
• розвиток творчого підходу, що сприяє іншому реагуванню
людини на складні ситуації;
• катарсис – звільнення від негативних почуттів;
• покращення стосунків із людьми й навичок спілкування.

Не тільки малювання

Для арт-терапії використовується також музика, танці,

написання творчих робіт, драма-терапія і навіть театральне
мистецтво (експресивна арт-терапія).

Унікальне значення арт-терапії полягає в тому, що людина має

можливість брати активну участь у процесі лікування. Висловлюючи
свої почуття через мистецьку роботу й символи, людина покращує
психічний стан й аналізує свої почуття на власних умовах.
Гіпноз
Дещо більше за замилювання очей

У психології гіпноз – це терапевтичний метод, що передбачає

введення пацієнта в стан глибокої релаксації, який дозволяє йому
зосередитися на власній свідомості. У такому стані добре відчуваються
зв’язки між думками, почуттями й учинками.
Гіпноз нерідко сприймається як негативне поняття, проте насправді
клінічно доведені не тільки терапевтичні, але й медичні переваги цього
методу. Гіпноз особливо ефективний для зменшення тривожності й
болю, а дехто навіть стверджує, що цей метод можна використовувати
для послаблення симптомів деменції.
Здебільшого гіпноз застосовується з терапевтичною метою і не
вважається лікуванням.

Як працює гіпноз

Гіпноз допомагає пацієнтам за рахунок зміни й перепрограмування

їхньої підсвідомості. Під впливом гіпнозу свідомість людини
присипляється, а підсвідомість пробуджується. На думку багатьох
психологів, для справжніх змін у житті людини потрібне
переформартування не тільки свідомості, але й підсвідомості.
У зв’язку з активнішою підсвідомістю під час сеансу гіпнозу, метод
дозволяє аналізувати приховані думки, почуття і спогади людини.
Наприклад, якщо людина хоче кинути курити, вона може задіювати
для цього всі можливі ресурси на свідомому рівні, тоді як підсвідоме
бажання зумовлює безуспішність спроб. Гіпноз дає можливість
проаналізувати, змінити і перепрограмувати підсвідомість, і людина
зрештою кидає курити, подолавши підсвідоме бажання.
Під час гіпнотичного сеансу пацієнта не занурюють у глибокий сон
і не можуть примушувати до вчинків, які суперечать його волі або яких
він не робив би без дії гіпнозу. Крім того, пацієнт не обов’язково має
виконувати кожну команду терапевта. Натомість людина під дією
гіпнозу весь час усвідомлює ситуацію й оточення.

Два методи гіпнотичної терапії

Аналіз пацієнта. Застосування гіпнозу для визначення

причин симптомів або розладів – травм або подій минулого,
прихованих на несвідомому рівні. Після визначення така
проблема може вирішуватися за допомогою психотерапії.
Суґестивна терапія. Людина під дією гіпнозу може
змінити певні моделі поведінки (наприклад, відмовитися від
куріння чи звички гризти нігті), тому що краще реагує на
голосові заборони (суґестії). Ця техніка також
використовується для перепрограмування почуттів
і суб’єктивних оцінок та терапії больових синдромів.

Які проблеми лікуються гіпнозом

Гіпноз може допомогти людині подолати чимало проблем, з якими

їй нелегко впоратися самотужки. Тому цей метод застосовується при
багатьох психічних, емоційних і фізичних недугах. Гіпноз
використовується для лікування людей, які потерпають від:

• фобій;
• стресу і тривожності;
• нападів паніки;
• горя;
• порушень харчової поведінки;
• порушень сну;
• депресії;
• залежностей;
• зайвої ваги;
• залежності від куріння;
• симптомів СДУГ;
• болю під час пологів (жінки);
 • сексуальних проблем;
• нудоти і запаморочення (хворі на рак пацієнти, які проходять
хіміотерапію);
• симптомів синдрому подразненого кишковника.
Альберт Елліс (1913–2007)
Засновник нового різновиду психотерапії

Альберт Елліс народився в Піттсбурзі (штат Пенсильванія, США)

27 вересня 1913 року. Елліс пізніше згадував, що його стосунки з
батьками не були близькими, а матір потерпала від біполярного розладу.
Тому хлопчикові доводилося доглядати й виховувати молодших брата
і сестру. 1934 року Альберт Елліс закінчив Міський університет Нью-
Йорка й почав писати про сексуальність, а згодом зацікавився
психологією. Тоді Елліс вступив до Колумбійського університету, де
здобув ступінь магістра клінічної психології (1943) і доктора (1947).
Спершу Елліс був переконаним прихильником психоаналізу Зіґмунда
Фройда. Однак роботи Карен Горні, Альфреда Адлера й Еріха Фромма
суттєво вплинули на його уявлення. Елліс засумнівався в теоріях
Фройда і згодом відійшов від них.
На противагу концепціям Фройда, Елліс розробив власний різновид
психотерапії, який назвав раціональною терапією. Згодом напрям дістав
назву раціонально-емоційно-поведінкова терапія (РЕПТ).
Ця терапія вважається витоком когнітивно-поведінкової терапії.
1959 року Альберт Елліс заснував Інститут раціонального життя.
Елліс брав активну участь у сексуальній революції 1960-х років
і був відвертим атеїстом. Однак, практикуючи РЕПТ у роботі з
численними релігійними діячами, Елліс зрештою дійшов висновку, що
віра у вищу силу дає людям суттєві психологічні переваги.
Елліс не відмовився від атеїстичних поглядів, проте більше не
пропагував їх і вирішив, що можливість вибору забезпечує сприятливі
психологічні результати.
Початкові дослідження Альберта Елліса викликали багато критики,
проте в пізніші роки він здобув визнання завдяки тому, що когнітивно-
поведінкова терапія стала вважатися ефективним методом лікування.
Нині Альберт Елліс вважається одним із найважливіших дослідників у
галузі психології. Він помер 24 липня 2007 року.
 Модель ABC

Відповідно до концепції Альберта Елліса про раціонально-

емоційно-поведінкову терапію (РЕПТ), повсякденні події спонукають
людину спостерігати та інтерпретувати те, що відбувається.
Такі інтерпретації перетворюються на певні переконання, що
формує людина стосовно подій. Переконання зокрема відображають
роль людини в тій чи іншій події. Після формування переконання
людина переживає на основі нього емоційний наслідок. Розібратися
допоможе ілюстрація концепції Елліса:

Активаційні події та емоційні наслідки

1. A. Ваш бос несправедливо звинувачує вас у крадіжці й погрожує

звільненням.
2. B. Ваша реакція: «Яке нахабство! Він не має жодних підстав
звинувачувати мене!»
3. C. Гнів.

Еллісова Модель ABC демонструє, що подія B, а не A, спричинює

подію C. Ви гніваєтеся не через те, що вас несправедливо звинувачують
і погрожують звільненням, а через переконання B, яке у вас виникає.

Три базових переконання

За теорією Елліса, для всіх людей, незалежно від типу особистості,

характерні три шкідливі та ірраціональні уявлення. Кожний із
принципів передбачає вимогу до себе самого, інших людей або всього
світу. Ідеться про три базових переконання.
 1. Людина має бути успішною, а її вчинки – викликати схвалення
інших людей, інакше це погана людина.
2. Інші люди повинні ставитися до індивіда з добротою,
справедливістю та турботою, причому ставлення має бути саме таким,
як хоче індивід. Якщо цього не відбувається, індивід вважає, що інші
люди погані й заслуговують на покарання або осуд.
3. Людина має отримувати те, що і коли хоче, не отримувати те, що
не хоче. Не отримувати, що хочеш, жахливо і нестерпно.

Перше переконання зазвичай викликає тривожність, депресію,

відчуття провини та сорому. Друге – пасивну агресію, гнів
і жорстокість. Третє – бездіяльність і жалість до себе. Гнучкі й
невимогливі переконання сприяють здоровій поведінці та емоційному
стану людини, тоді як унаслідок вимогливих переконань виникають
проблеми і неврози.

Терапевтичний ефект дискусії

Завдання раціонально-емоційно-поведінкової терапії Альберта

Елліса – сприяти перетворенню ірраціональних переконань пацієнта на
раціональні. Цієї мети можна досягнути завдяки дискусії
психотерапевта з пацієнтом про ірраціональні переконання. Наприклад,
психотерапевт може запитати пацієнта: «Чому інші люди мають
ставитися до вас по-доброму?» Пацієнт намагається відповісти на
запитання й поступово усвідомлює, що його переконанню бракує
раціональної підстави.
 Три принципи терапії

На думку Елліса, кожна людина схильна до ірраціонального

мислення, але частоту, тривалість та інтенсивність таких думок можна
регулювати на основі трьох принципів.
1. Люди засмучуються не просто так, а в результаті негнучких
переконань.
2. Покращити власний стан людина може лише за рахунок зміни
переконань, що вимагає великих зусиль і досвіду.
3. Незалежно від причини засмучення, люди продовжують
почуватися недобре, тому що не можуть позбутися ірраціональних
переконань.

Прийняття реальності

Заради емоційного здоров’я люди мають прийняти реальність,

навіть неприємну. Використовуючи РЕПТ, психотерапевти намагаються
допомогти людині засвоїти три різновиди прийняття реальності.

1. Безумовне самосприйняття. Індивід має змиритися з власною

небездоганністю. Людей без недоліків не буває, і вважати себе таким –
нераціонально. Цінність кожної людини – не більша і не менша за
цінність інших людей.
2. Безумовне сприйняття інших. Індивід має змиритися з тим, що
інші люди іноді ставляться до нього несправедливо. Немає жодних
раціональних підстав для справедливого ставлення інших людей до
індивіда, а люди, які несправедливо ставляться до індивіда, мають не
більшу і не меншу цінність за будь-кого іншого.
3. Безумовне сприйняття життя. Індивід має змиритися з тим, що
життя не завжди складається так, як він сподівався. Немає жодних
раціональних підстав для того, щоб життя складалося так, як ми
сподіваємося. Яким би тяжким часом не було життя, воно ніколи не
буває абсолютно жахливим і нестерпним.

Нині раціонально-емоційно-поведінкова терапія Альберта Елліса –

один із найпопулярніших методів психотерапії, що заклав підвалини для
різних напрямів когнітивно-поведінкової терапії.
Когнітивно-поведінкова терапія
Усвідомлення негативної поведінки

Когнітивно-поведінкова терапія, яка широко застосовується під час

лікування депресії, фобій, тривожності і залежності, – це різновид
психотерапії, що передбачає зміну негативної поведінки за рахунок
корегування відповідних думок і почуттів індивіда. У когнітивно-
поведінковій теорії вважається, що думки і почуття безпосередньо
впливають на поведінку людини й підкріплюють її.
Так, згідно з когнітивно-поведінковою теорією, людина, яка
постійно думає про автокатастрофи, схильна до відповідної поведінки –
уникає автомобільних подорожей і не водить машину. Якщо людина
має негативне самосприйняття, у неї низька самооцінка, унаслідок чого
вона уникає соціальних контактів або не використовує сприятливих
можливостей.
Поведінка людини може змінитися за рахунок корекції моделей
мислення. Когнітивно-поведінкова терапія покликана розібратися з
дуже конкретною проблемою, яка дошкуляє пацієнтові. Саме тому
йдеться про короткострокове лікування. Під час проведення такої
терапії пацієнт починає засвоювати: попри нездатність контролювати
все, що відбувається у зовнішньому світі, є можливість контролювати
власне ставлення та інтерпретації того, що відбувається навколо.

Етапи когнітивно-поведінкової терапії

Когнітивно-поведінкова терапія проводиться у два етапи. Перший –

функціональний аналіз. На цьому етапі психотерапевт допомагає
пацієнтові визначити, які з його переконань створюють проблеми.
Таким чином терапевт розуміє, які ситуації, почуття і думки
зумовлюють невідповідну поведінку пацієнта. Цей етап може бути
складним для пацієнта, але осмислення проблеми й самоаналіз –
важливі складові терапії.
 На другому етапі когнітивно-поведінкової терапії розглядаються
конкретні типи поведінки. Індивід починає засвоювати нові навички
і тренується використовувати їх для взаємодії з реальним світом.
Зазвичай це поступовий процес, під час якого індивід прямує до
кінцевої мети. Завдяки засвоєнню нового підходу мета дедалі менше
лякає пацієнта і видається досяжною.

Мультимодальна терапія

Окрім вищезгаданої раціонально-емоційно-поведінкової терапії,

поширеним різновидом когнітивно-поведінкової терапії
є мультимодальна терапія Арнольда Лазаруса. У цій терапії
враховуються всі характеристики особистості, а не тільки один або два
елементи.
Мультимодальна терапія Лазаруса базується на припущенні, що всі
люди – біологічні істоти, для яких характерні певні модальності,
зокрема здатність виявляти емоції, уявляти, думати, відчувати,
розрізняти запахи, вчиняти дії та взаємодіяти з іншими людьми.

Концепція модальностей Арнольда Лазаруса

Лазарус створив такий перелік модальностей і назвав його схемою

BASIC ID (абревіатура від назв модальностей):
 • поведінка (B – behavior);
• афективні реакції або емоції (A – affective reactions);
• сенсорні реакції (S – sensory reactions), зокрема здатність чути,
відчувати на дотик, бачити, розрізняти запахи і смаки;
• уява (I – imagery), зокрема самосприйняття, здатність до
образного мислення та сприйняття інших людей;
• пізнання (C – cognition), зокрема переконання, погляди,
ставлення, мислення тощо;
• міжособистісні, соціальні зв’язки (I – interpersonal), або здатність
спілкуватися з іншими людьми;
• біологічні фактори (D – drugs and biology), зокрема медичні
препарати, здоров’я, спорт, сон, раціон тощо.

Мультимодальна терапія передбачає індивідуальне лікування для

кожного пацієнта. Перш ніж почати лікування, пацієнт проходить
консультацію у психотерапевта для визначення знехтуваних і своїх
пріоритетних модальностей. Терапія починається з найбільш значущої
модальності і торкається всіх модальностей.

Мультимодальна терапія – вартий уваги метод у психології з

огляду на технічний еклектизм, тобто психотерапевт може
використовувати різноманітні техніки і психотерапевтичні підходи, не
обмежуючись конкретною теоретичною базою.

Когнітивна терапія

Запроваджена в 1960-х роках психологом Аароном Беком,

когнітивна терапія – ще один поширений різновид когнітивно-
поведінкової терапії.
У когнітивній терапії враховується, що інформація постійно
фільтрується та інтерпретується, і цей процес призводить до помилок,
хибних переконань і негативних емоцій. Виокремлюється десять
моделей хибного мислення, які називаються когнітивними
викривленнями. Для зміни поведінки індивіда потрібно змінити його
мислення, що забезпечується за рахунок визначення й корекції певних
когнітивних викривлень. Перелік когнітивних викривлень:

1. Надгенералізація – вдаватись до узагальнень на основі окремої

ситуації, припускаючи, що всі інші – такі самі.
2. Нехтування позитивом – поводитися так, ніби позитивні події
не враховуються.
3. Усе або нічого – мислити категорично контрастами, не визнаючи
нейтральних, середніх варіантів.
4. Емоційна логіка – замість об’єктивного сприйняття ситуації й
оцінки фактів дозволяти емоціям керувати ставленням до ситуації.
5. Поквапні висновки – підозрювати найгірше навіть за браком
фактів на підтримку такого підходу.
6. Маґніфікація і мінімалізація – применшувати значення
позитивних подій і звертати особливу увагу на негативні.
7. Ментальний фільтр – не помічати позитивних подій у житті й
виокремлювати для себе негативні.
8. Як має бути – зосереджуватися на тому, як усе мало б бути,
замість розбиратися з тим, як є.
9. Персоналізація – звинувачувати себе в тому, що неможливо
контролювати.
10. Хибні ярлики – навішувати собі та іншим людям хибні та
жорстокі ярлики.
 Когнітивно-поведінкова терапія спонукає людину змінити
негативне мислення для подолання негативної поведінки. Завдяки таким
різновидам терапії, як раціонально-емоційно-поведінкова терапія
(РЕПТ), когнітивна терапія і мультимодальна терапія, пацієнти можуть
усвідомити й відмовитися від негативних моделей мислення, а тоді
засвоїти нові навички, необхідні для подолання негативної поведінки.
Евристика
Ухвалення рішень

Евристика – це ментальні стратегії, що використовуються людиною

для розв’язання проблем. Такі стратегії називають «емпіричним
методом». Вони дозволяють людині швидко ухвалювати ефективні
рішення, не зволікаючи і не обмірковуючи подальшої схеми дій.
Евристика зазвичай відіграє сприятливу роль у житті людини, але часом
призводить до помилок, які називаються упередженнями. 1974 року
Деніел Канеман й Амос Тверски визначили три основні форми
евристики, і їхня теорія досі застосовується у психології.

Евристика доступності

Евристика доступності допомагає людям оцінити ймовірність або

допустимість події на основі прикладів, збережених у пам’яті. Цей
процес нерідко призводить до упереджень, тому що, замість
враховувати повну інформацію для оцінки ймовірності події, людина
покладається виключно на спогади. На думку науковців, швидко й легко
пригадуються насамперед нещодавні події.
Наприклад, якщо людина дивиться новини про кілька випадків
позбавлення прав власності на нерухомість за борги, у неї складається
враження щодо високої імовірності позбавлення прав власності за борги
загалом. Або, якщо людина швидко пригадує приклади кількох друзів,
які розлучаються, вона може стверджувати, що в країні велика кількість
розлучень, незалежно від реальної статистики.
Крім того, евристика доступності спонукає людей переоцінювати
ймовірність маловірогідних подій (наприклад, боятися перельотів,
прочитавши статтю про нещодавню авіакатастрофу), а також
недооцінювати ймовірність інших цілком вірогідних подій (наприклад,
оцінювати свій шанс підхопити венеричне захворювання внаслідок
незахищеного сексу як низький через те, що друзі мали незахищений
секс і не захворіли, попри насправді високий ризик).

Ефект якоря, або Евристика прив’язки й пристосування

Евристика прив’язки й пристосування заснована на концепції, що

люди часто ухвалюють рішення або оцінюють на основі «якорів» –
точок прив’язки або орієнтирів. Такі якорі – інформація, яку людина
бере з пам’яті та пристосовує для відповідності параметрам рішення.
Наприклад, вам ставлять запитання: «Довжина річки Міссісіпі більше
чи менше 2 тисяч миль; більше чи менше 5 тисяч миль?»
Відповідь на першу частину запитання забезпечить вас якорем для
відповіді на другу. Таким чином, ваша друга відповідь базуватиметься
на «якорі».

Евристика репрезентативності

Евристика репрезентативності – визначення людиною імовірності

або результату події на основі відомої попередньої події, з якою можна
порівняти нинішню, і припустити подібність імовірності або результату.
Найбільшою помилкою евристики репрезентативності є припущення,
що одна подібність веде до інших.
Наприклад, якщо людина бачить чоловіка в шкіряній куртці з
руками, укритими татуюваннями, вона, послуговуючись евристикою
репрезентативності, може припустити, що ця людина водить мотоцикл.
Людина припускає, що чоловік має вигляд справжнісінького
мотоцикліста, і відносить його до цієї категорії.
Евристика репрезентативності може також пояснити «помилку
гравця» – хибний висновок людини щодо можливості передбачити
випадкові події або виграш-програш на основі попередньої інформації,
попри те що ймовірність події лишається незмінною. Наприклад, якщо
потрясти монетку кілька разів і вона щоразу падає решкою догори,
людина вважає, що наступного разу монетка впаде орлом догори, тому
що забагато разів падала решкою догори, абсолютно нехтуючи тим
фактом, що шанс щоразу лишається незмінним – 50 %. Унаслідок
евристики репрезентативності люди нехтують інформацією про частоту
виникнення події.
Гаррі Стек Салліван (1892–1949)
Інтерперсональний психоаналіз

Гаррі Стек Салліван народився в місті Норвіч (штат Нью-Йорк,

США) 21 лютого 1892 року. Він був сином ірландських іммігрантів.
Змушений рости в антикатолицькому оточенні, хлопчик потерпав від
суспільної ізоляції.
Дитячий досвід сприяв розробці майбутньої концепції про
«соціальну ізоляцію».
1917 року Салліван здобув ступінь доктора медичних наук
у Чиказькому коледжі медицини і хірургії. Салліван прославився
завдяки дослідженням міжособистісних стосунків і самотності людей,
які страждають на психічні захворювання, роботі з хворими на
шизофренію і внесенню поправок до теорії Зіґмунда Фройда. Салліван
погоджувався з основними концепціями Фройда, але виробив інший
підхід до психоаналізу, відійшовши, зокрема, від теорії про стадії
психосексуального розвитку.
У 1925–1929 роках Гаррі Стек Салліван багато і дуже успішно
працював із шизофреніками, не використовуючи жодних медикаментів.
Салліван не вважав цю хворобу невиліковною і пов’язував її з
культурними чинниками.
Усі його пацієнти чоловічої статі мали нетрадиційну сексуальну
орієнтацію, що мало особливе значення для дослідника, адже
подейкували, що він усе життя прожив як прихований гомосексуаліст.
Більше того, один із його пацієнтів нібито став його коханцем і переїхав
жити до нього, щоправда, Салліван завжди називав його прийомним
сином.
У 1933–1936 роках Салліван став співзасновником Інституту
Вільяма Алансона Вайта та Вашингтонської школи психіатрії.
Після Другої світової війни Салліван брав участь у створенні
Всесвітньої федерації психічного здоров’я, а 1938 року заснував і став
редактором журналу Psychiatry («Психіатрія»). 14 січня 1949 року Гаррі
Стек Салліван помер у віці п’ятдесяти шести років. Дослідження
Саллівана щодо розвитку особистості і психотерапевтичних методів
продовжують впливати на світову психологію.

Інтерперсональна теорія Гаррі Стека Саллівана

Попри відлюдькуватість, Салліван усвідомлював значення

міжособистісних стосунків у житті людини. На його думку, особистість
формується насамперед за рахунок взаємин з іншими людьми.
Дослідник розглядав особистість як енергетичну систему, що
складається із реальних дій, які він називав енергетичними
трансформаціями, або потенціальних дій, які він називав напруженням.
Салліван виокремлював два типи напруження: потреби і тривожність.

Потреби

Для зменшення потреб необхідні певні дії. Потреби можуть

стосуватися певних частин тіл (геніталії, рот) або загального комфорту
людини. Потреби бувають фізіологічними (їжа, кисень) або
інтерперсональними (близькість із людьми, турбота).

Тривожність

Послідовні дії не допоможуть подолати тривожності, що, на думку

Саллівана, є основною причиною порушень інтерперсональних
стосунків. За браком тривожності і напруження, людина переживає
ейфорію.

Динамізми

Гаррі Стек Салліван називав стандартну модель поведінки

динамізмом і вважав, що динамізми можуть бути пов’язані із
напруженістю або певними частинами тіла людини. Салліван
виокремлював чотири динамізми.
 • Близькість – тісні особистісні стосунки між двома індивідами
однакового статусу. Такі взаємини зменшують самотність і тривожність
та сприяють інтерперсональному розвитку.
• Хтивість – еґоцентричне бажання, яке може задовольнятися без
близьких інтерперсональних стосунків. Хтивість – це динамізм, що
базується виключно на сексуальному задоволенні та не обов’язково
передбачає задоволення іншої людини.
• Я-система – моделі поведінки, що підтримують інтерперсональну
безпеку людини і запобігають виникненню тривожності. Такий
динамізм зазвичай гальмує будь-які особистісні зміни. У разі
непослідовних випадків використовуються заходи безпеки
(психологічні дії, спрямовані на послаблення інтерперсональної
напруженості) нашої Я-системи. Серед таких заходів безпеки –
дисоціація (блокування, відсторонення від пережитого досвіду) та
вибіркова неуважність (блокування, відсторонення від певного досвіду).
• Недоброзичливість. Цей динамізм визначає ненависть, злість
і відчуття людини, що її оточують вороги. Недоброзичливим дітям у
майбутньому складно будувати близькі стосунки, давати й отримувати
любов.

Персоніфікації

Згідно з Гаррі Стеком Салліваном, люди формують персоніфікації

власного Я на основі взаємодії з іншими людьми. Психолог
виокремлював такі персоніфікації.

1. Погане Я – сторони особистості, які приховуються від решти

світу і часом від самої особистості, тому що вважаються негативними.
Людина відчуває тривожність, коли погане Я визнається свідомістю.
Наприклад: людина пригадує власний учинок, який викликає в неї
сором.
2. Добре Я – усе, що людина любить у собі. Добре Я не породжує
тривожності, про нього відомо іншим людям і на ньому людина
зазвичай воліє зосереджуватися.
3. Не-Я – усе, що призводить до тривожності та відсувається до
несвідомого для уникнення усвідомленого сприйняття.

Подібно до Зіґмунда Фройда, Гаррі Стек Салліван уважав, що

дитячий досвід і роль матері суттєво впливають на розвиток
особистості. Однак, на відміну від Фройда, Салліван був переконаний,
що особистість може розвиватися й у дорослому віці. Салліван назвав
свої стадії розвитку епохами й уважав, що людина проживає їх за
певним порядком, причому не хронологічним. Епохи залежать від
соціального оточення людини. Дослідник виокремлював такі епохи:

• Раннє дитинство (від народження до року). У цей період дитина

отримує від матері любов і розвивається тривожність.
• Дитинство (від одного до п’яти років). Матір лишається
головною людиною в міжособистісних взаєминах дитини, але вже
вирізняється серед інших людей, які піклуються про дитину.
• Ювенільність (від шести до восьми років). Дитина починає
потребувати приятелів для ігор або рівних за статусом однолітків. Це
початок соціалізації, і дитині належить навчитися співпрацювати, іти на
компроміси і конкурувати з іншими дітьми.
• Доюнацький період (від дев’яти до дванадцяти років) –
найважливіша стадія, тому що помилки, яких припускалася дитина до
цього періоду, можна виправити, а от помилки доюнацького періоду
надзвичайно складно виправляти в подальшому житті. У цей час у
дитини з’являється близький або найкращий друг. Дитина, яка не
навчиться близькості в доюнацькому періоді, матиме в майбутньому
проблеми в стосунках із сексуальними партнерами.
Рання юність (від тринадцяти до сімнадцяти років). Цей період
починається зі статевої зрілості. Окрім потреби в дружбі, у дитини
з’являються сексуальні бажання на тлі посилення інтересу до
протилежної статі. У цей час уперше виникає такий динамізм, як
хтивість. Якщо дитина ще не навчилася близькості, вона може плутати
любов і хтивість, а також будувати сексуальні стосунки, у яких бракує
близькості.
• Пізня юність (від вісімнадцяти до двадцяти трьох років). Деякі
молоді люди вступають у цей період ще в шістнадцять років. Пізня
юність наступить тоді, коли людина навчиться відчувати близькість
і хтивість до однієї особи. У такий період довготривалі стосунки –
основна мета людини. Окрім того, молода людина вчиться виживати в
дорослому світі.
Зрілість (від двадцяти трьох років і старше). У цей період
людина будує кар’єру, дбає про власну фінансову безпеку й родину.
З’являється стабільний світогляд. За умови успішного проходження
попередніх етапів, людина не матиме проблем у стосунках і соціалізації.
Проте в разі прогалин у попередніх етапах нерідко трапляються
міжособистісні конфлікти, що призводять до тривожності.

На основі ґрунтовних досліджень особистості психолога Гаррі

Стека Саллівана розвинувся інтерперсональний психоаналіз – різновид
психоаналізу, у рамках якого психопатія людини аналізується на основі
її взаємодії з іншими в минулому. Згодом теорії Саллівана переважно
втратили популярність, та це аж ніяк не перекреслює його внеску в
розвиток психології.
Магічне число сім, плюс-мінус два
Межі пам’яті

1956 року когнітивний психолог Джордж А. Міллер опублікував

тепер уже відоме дослідження «Магічне число сім, плюс-мінус два.
Деякі межі нашої здатності до обробки інформації». У цій роботі
Міллер запропонував теорію: короткочасна пам’ять людини здатна
утримувати близько семи елементів (плюс-мінус два) у будь-який
визначений період часу. Для сприйняття будь-якої інформації, обсяг
якої перевищує сім елементів, ми маємо спершу згрупувати таку
інформацію в більші фрагменти. Наприклад, поєднавши слова в речення
або речення – в історії, ми можемо утримувати понад сім слів у
короткочасній пам’яті. Наша пам’ять здатна зберігати водночас не
більше семи великих фрагментів. Наприклад, людині непросто
запам’ятати таку послідовність чисел, у якій понад сім елементів:

4819762013

Однак, згрупувавши числа, наша короткочасна пам’ять зможе

втримати їх. Наприклад, вищенаведену послідовність із десяти чисел
можна запам’ятати, згрупувавши елементи в роки і дати і представивши
таким чином:

4 – 8 – 1976 – 2013

Десять окремих чисел запам’ятати непросто, а от послідовність із

чотирьох елементів утримати в пам’яті набагато простіше.
Для ефективнішої роботи короткочасної пам’яті необхідно
формувати інформацію в більші фрагменти. Групуючи окремі елементи
в такі фрагменти, людина може запам’ятовувати більше інформації.

Перекодування
 У своєму дослідженні Джордж А. Міллер посилався на психолога
Сідні Сміта, який міг запам’ятовувати довгі послідовності чотирьох
двійкових символів – чисел, що складаються з одиниць і нулів.
Послідовності двійкових чисел еквівалентні одній десятковій цифрі.
Наприклад, число 2 можна виразити як 0 0 1 0. Сміт зрозумів, що
шістнадцять двійкових чисел можна виразити як чотири десяткові
числа, і використав таке співвідношення 4:1 для збільшення потенціалу
власної пам’яті. Замість запам’ятовування тільки десятьох двійкових
чисел, Сміт зміг запам’ятати сорок десяткових чисел. Наприкінці свого
дослідження Сміт міг запам’ятовувати послідовність із десяти
десяткових чисел і переводити їх у двійкові числа, створюючи перелік із
сорока двійкових чисел.
1980 року психологи К. Андерс Ерікссон, Герберт Саймон і Білл
Чейз вирішили розширити теорію Сміта про перекодування. Протягом
понад півтора року психологи проводили експеримент: три-п’ять днів
на тиждень студент упродовж години завчав послідовності
невпорядкованих десяткових чисел. Неймовірно, проте наприкінці
експерименту студент міг запам’ятовувати не сім чисел, а сімдесят
дев’ять. Почувши послідовність із сімдесяти дев’яти невпорядкованих
десяткових чисел, студент міг безпомильно повторити їх і навіть
пригадати послідовності чисел, вивчені в попередні дні.
Студент не користувався спеціальними методами кодування чисел,
а просто застосовував власний досвід обробки інформації. Спортсмен-
бігун, він перекодовував числа послідовності в результати забігів: число
3593 перетворювалося для нього на 3 хв. 59,3 с. Згодом він
використовував для кодування вік.
Дослідження К. Андерса Ерікссона, Герберта Саймона і Білла
Чейза продемонструвало, що за рахунок вигадливих і ретельно
розроблених схем кодування пам’ять людини може працювати краще.
Еріх Фромм (1900–1980)
Основні людські потреби

Еріх Фромм народився у Франкфурті (Німеччина) 23 березня

1900 року. Він був єдиною дитиною в родині ортодоксальних євреїв.
Фромм пізніше згадував, що ріс у консервативному й дуже нервовому
оточенні та релігійне виховання справило суттєвий вплив на його
майбутні дослідження в психології.
На початку Першої світової війни Еріх Фромм зацікавився темою
поведінки людини в групі, і чотирнадцятирічний хлопець почав вивчати
роботи Зіґмунда Фройда і Карла Маркса. 1922 року Фромм закінчив
Гайдельберзький університет зі ступенем доктора соціології та почав
працювати психоаналітиком. Коли до влади прийшли нацисти, Фромм
виїхав із Німеччини і зайнявся викладанням у Колумбійському
університеті в Нью-Йорку, де працював разом із Карен Горні
й Абрагамом Маслоу.
Фромма вважають одним із провідних дослідників психоаналізу
ХХ століття. Він сприяв розвитку гуманістичної психології. Подібно до
Карла Юнґа, Альфреда Адлера, Карен Горні та Еріка Еріксона, він
працював у напрямі неофройдизму. Неофройдисти погоджувалися з
більшістю концепцій Фройда, але критикували певні ідеї та
доповнювали його теорії власними міркуваннями.
У роботі Фромма поєднувалися ідеї Зіґмунда Фройда і Карла
Маркса. У той час як Фройд наголошував на несвідомому і біології
людини, Маркс акцентував увагу на ролі суспільства та економічної
системи. Фромм уважав, що на поведінку особистості часом найбільше
впливають біологічні фактори, а часом – соціальні.
Істинною природою людини Фромм уважав свободу. Дослідник
прославився насамперед роботою на теми політичної психології,
характеру людини і любові. 1944 року Фромм оселився в Мексиці та
заснував Мексиканський інститут психоаналізу, який очолював до
1976 року.
18 березня 1980 року Еріх Фромм помер від серцевого нападу
в Муральто (Швейцарія).

Недоліки неофройдистів

Попри те що послідовники неофройдизму розробили

власні теорії, їхні дослідження вирізнялися тими самими
хибами, що й фройдівські. Зокрема:
• негативний портрет людства;
• переконання, що особистість здебільшого, якщо не
цілком, формується на основі дитячого досвіду;
• нехтування соціальним і культурним впливом на
особистість і поведінку людини.

Свобода

Фромм стверджував, що від свободи (не плутати з волею або

політичною свободою) люди весь час намагаються втекти. Але навіщо
людині уникати свободи? Фромм погоджувався з поширеною ідеєю про
те, що для індивідуальної свободи потрібна свобода, надана зовнішньою
владою, однак був переконаний, що певні психологічні процеси
всередині людини обмежують таку свободу. Таким чином, для
досягнення справжньої свободи людина повинна спершу розібратися з
власними психологічними процесами. Згідно з Фроммом, свобода – це
незалежність. Людина, що має свободу, розраховує тільки на себе у
своїх цілях та загалом у житті.
Це може призводити до відчуття ізоляції, страху, самотності або
нікчемності. У деяких випадках повна свобода може навіть спричиняти
психічні захворювання. Еріх Фромм зрештою дійшов висновку, що, з
огляду на психологічні труднощі в досягненні свободи, люди
намагаються уникати її. Він визначав три основні варіанти такого
сценарію.

1. Авторитаризм. Люди вливаються в авторитарне суспільство в

ролі підлеглих або можновладців. Фромм виокремлював екстремальні
варіанти – садизм і мазохізм – та наголошував, що менш екстремальні
різновиди авторитаризму є дуже поширеними (наприклад: викладач –
студент).
2. Деструктивізм. Люди, які страждають, можуть знищувати все
навколо. Деструктивізм породжує знущання, жорстокість і злочини.
Деструктивність може бути внутрішньою – у такому разі йдеться про
самодеструктивність, яскравим прикладом якої є суїцид. Згідно
з Фройдом, деструктивність – наслідок самодеструктивності, що
спрямовується проти інших людей. Натомість Фромм уважав, що
самодеструктивність – наслідок фрустрації у зв’язку з деструктивністю.
3. Бездумний конформізм. У менш ієрархічних суспільствах люди
мають можливість ховатися в масовій культурі. Розчиняючись у натовпі
(наслідуючи манеру говорити, вдягатися, мислити тощо), людина знімає
з себе відповідальність і не має потреби визнавати власну свободу.

Обраний людиною спосіб уникнення свободи залежить від родини,

у якій людина виховується. Згідно з Фроммом, у здоровій та
продуктивній родині батьки беруть на себе відповідальність за
створення атмосфери любові й навчання дітей раціонального мислення.
Діти в такій родині вчаться брати на себе відповідальність
і визнавати власну свободу.
Тим часом непродуктивні родини, які також існують, призводять до
майбутньої втечі дітей від свободи. Еріх Фромм виокремлював такі
різновиди сімей.

1. Симбіотична родина. Особистості членів такої родини не

розвиваються повноцінно через те, що інші члени родини «поглинають
їх». Наприклад, коли особистість дитини – лише відображення бажань
батьків або коли дитина в родині сприймається як король і існування
батьків присвячується служінню дитині.
2. Родина емоційного відкидання. У такій родині батьки
встановлюють високі стандарти, до яких має дотягнутися дитина,
і є дуже вимогливими. Такий стиль виховання передбачає ритуальні
покарання, які зазвичай подаються дитині як заходи «для твого добра».
Іншою формою покарання в таких родинах є не фізичний, а емоційний
вплив – використання почуття провини або позбавлення будь-яких
проявів любові.
 На переконання Фромма, виховання батьків – тільки один з
елементів формування особистості.
На його думку, люди настільки звикли виконувати накази, що
роблять це, навіть не усвідомлюючи, а суспільні норми вкорінилися на
несвідомому рівні людей і не дозволяють їм досягти справжньої
свободи. Таке явище він назвав соціальним несвідомим.

Людські потреби за Еріхом Фроммом

Еріх Фромм розрізняв «людські» і тваринні потреби. Згідно

з Фроммом, тваринні потреби – це основні фізіологічні потреби, тоді як
людські потреби допомагають осмислювати власне існування
і виявляють прагнення людини поєднатися зі світом природи.
Згідно з теорією Фромма, людям притаманні вісім людських
потреб.

1. Взаємозв’язок – потреба в стосунках з іншими людьми.

2. Трансцендетальність. Людина народжується без власної згоди,
тому має потребу вийти за межі своєї природи, створюючи або
знищуючи.
3. Укорінення – потреба пускати коріння й почуватися в цьому
світі як удома. У продуктивних родинах така потреба сприяє
переростанню зв’язку між матір’ю і дитиною, тоді як у непродуктивних
– призводить до страху перед виходом з материнської зони безпеки.
4. Ідентичність. Фромм уважав, що для збереження психічного
здоров’я людині потрібне відчуття індивідуальності. Сильне прагнення
мати ідентичність може спонукати людину до пристосування, що не
породжує індивідуальної ідентичності й натомість призводить до того,
що людина переймає ідентичність інших.
5. Орієнтація. Людина потребує розуміння світу й того, наскільки
вона вписується в нього. Люди шукають опори в релігії, науці,
особистій філософії та в будь-чому іншому, що може спрямувати їхній
світогляд.
6. Мотивація і стимуляція – активні спроби реалізації цілей
замість звичайного реагування.
7. Єдність – потреба відчувати єдність зі світом природи і людьми
зі свого оточення.
8. Ефективність – потреба відчувати власну успішність.

Еріха Фромма вважають одним із провідних і найбільш впливових

психологів ХХ століття. Він відіграв ключову роль у розвитку
гуманістичної психології і досліджував суперечливу природу людини.
Згідно з Фроммом, життя людини зводиться до бажання бути частиною
природи й водночас відокремитися від неї і люди весь час намагаються
втекти від свободи.
Експеримент із добрим самаритянином
Що таке допомога?

1978 року психологи Джон Дарлі і Деніел Бетсон провели

експеримент на основі стародавньої біблійної приповісті про доброго
самаритянина.

Приповість про доброго самаритянина

Приповість розповідає про юдея, якого на шляху

з Єрусалима до Єрихона грабують, жорстоко б’ють і лишають
помирати на дорозі. Повз нього проходить священик, удає,
ніби не бачить постраждалого, і переходить на інший бік
дороги. Тоді на дорозі з’являється левіт, поглядає на побитого
і теж, як і священик, переходить на інший бік дороги. Аж ось
іде самаритянин. Попри ворогування самаритян і юдеїв,
самаритянин перев’язує рани постраждалого, везе його до
заїзного двору й опікується ним протягом ночі. Наступного
ранку самаритянин платить господареві, просить його
піклуватися про постраждалого та обіцяє оплатити всі
витрати, коли повернеться.

Джон Дарлі і Деніел Бетсон вирішили перевірити три гіпотези.

1. Припускається, що священик і левіт були надто зосереджені на

релігійних справах, тому не звернули уваги і не допомогли
постраждалому. Дарлі й Бетсон хотіли перевірити, чи справді заглиблені
в релігію люди менше схильні допомагати тим, для кого віра – не на
першому місці.
2. Припускається, що люди, які поспішають, менше схильні
допомагати.
3. Припускається, що люди, які звертаються до релігії в пошуку
сенсу життя і духовного прозріння, більше схильні допомагати, ніж
люди, які використовують релігію для особистої вигоди.

Експеримент із добрим самаритянином

Учасники експерименту – студенти релігієзнавчих факультетів.

Передусім вони мали заповнити анкету, відповівши на запитання щодо
релігійної приналежності й переконань. Анкету використовували для
перевірки третьої гіпотези.
1. Для студентів провели лекцію з релігієзнавства, а тоді попросили
перейти до іншої будівлі.
2. На шляху до сусідньої будівлі вони зустріли актора – травмована
людина, що лежить на землі й вочевидь потребує нагальної допомоги.
3. Для перевірки другої гіпотези деяким студентам сказали
поспішати: нібито вони мають лише кілька хвилин на перехід до іншої
будівлі.
Тоді як решті студентів сказали, що поспішати не варто.
4. Для визначення впливу думок на рішення піддослідних деяким
студентам сказали, що в іншій будівлі вони мають розповісти
приповість про доброго самаритянина, тоді як іншим студентам сказали,
що їхнім завданням буде проведення лекції стосовно навчального
процесу.
5. Для оцінки поведінки піддослідних було розроблено
шестибальну шкалу: від моделі «не звернути уваги на постраждалого»
до «лишитися з постраждалим, доки не надійде допомога».

Результати

За результатами експерименту, Джон Дарлі і Деніел Бетсон

виявили, що поспіх – визначальний чинник рішення людини зупинитися
й допомогти постраждалому. 63 % піддослідних, які не поспішали,
надали допомогу травмованій людині, тим часом тільки 10 % студентів,
які поспішали, вирішили допомогти.
Серед студентів, яким дали завдання розповісти про доброго
самаритянина, виявилося вдвічі більше охочих допомогти
постраждалому, ніж серед студентів, які мали провести лекцію щодо
навчального процесу. Це свідчить про те, що думки, якими обійнята
людина, дійсно відіграють роль під час ухвалення рішень щодо надання
допомоги. Щоправда цей чинник менш впливовий, ніж поспіх, тому що
більшість студентів, які поспішали й мали розповідати про доброго
самаритянина, не зупинилися біля постраждалого.
А от причини релігійності людини (особиста вигода чи духовне
прозріння), як виявилося, не мають значення.
Діставшись сусідньої будівлі, деякі студенти, які проігнорували
постраждалого, почали говорити, що відчувають тривогу і провину.
Отже, вочевидь, вони не надали допомогу через поспіх або хвилювання,
радше ніж через бездушність.
Експеримент із добрим самаритянином засвідчив, що небажання
людей зупинитися і допомогти «жертві» пов’язане насамперед із
зайнятістю й поспіхом і зосередження людей на власних думках може
призводити до шкідливої бездіяльності.
Розлади особистості
Коли поведінка виходить із-під контролю

Розлади особистості – це моделі поведінки та внутрішні

переживання, що виходять за межі норм культури, до якої належить
людина. Такі моделі лишаються незмінними і неподоланними,
зароджуючись у підлітковому віці або в юності й викликаючи
серйозний стрес у людини або згубно впливаючи на її життя.
Серед психологів досі немає згоди щодо причин виникнення
розладів особистості. Дехто вважає, що такі розлади – генетичні, дехто
шукає коріння розладів особистості в ранньому дитинстві, коли не
вдалося сформувати нормальну поведінку і спосіб мислення.

Діагностика розладів особистості

Психологи діагностують розлади особистості, відповідно до

параметрів, визначених DSM-IV – довідником Американської
психіатричної асоціації з діагностики і статистики психічних розладів.
З-поміж можливих симптомів виокремлюють такі:

• моделі поведінки, що впливають на різні аспекти життя людини,

зокрема стосунки, професійну діяльність і суспільне життя;
• довготривалі моделі поведінки, що превалюють у житті людини;
• симптоми, що впливають на дві або більше такі функції
особистості: почуття, думки, взаємодія з іншими людьми;
• модель поведінки, що формується в підлітковому віці або юності;
• модель поведінки, що лишається незмінною протягом тривалого
періоду часу;
• симптоми, які не пов’язані з іншими захворюваннями, зокрема
психічними або із наркозалежністю.

Різновиди розладів особистості

 Психологи розрізняють десять типів розладів особистості, які
можна класифікувати за трьома категоріями, відповідно до симптомів.

Категорія A

Для розладів особистості цієї категорії характерна ексцентрична

і дивна поведінка. Зокрема:

1. Параноїдний розлад особистості. Такі розлади діагностуються

у 2 % дорослого населення Сполучених Штатів. Характерні симптоми
подібні до проявів шизофренії: постійна підозрілість і недовіра до
людей; переконання на зразок «мною користуються», «мене вводять в
оману» або «мені брешуть»; пошуки прихованого значення у словах
і жестах людей; недовіра до партнерів, родичів і друзів; напади гніву
внаслідок підозр в ошуканстві. Особи з параноїдним розладом
особистості справляють враження серйозних, заздрісних, замкнених
і холодних людей.
2. Шизоїдний розлад особистості. Це досить рідкісний різновид,
і точно невідомо, який відсоток населення страждає від нього.
Вважається, що серед чоловіків він більш поширений, ніж серед жінок.
Симптоми: брак або цілковита відсутність бажання мати близькі
стосунки з іншими людьми; несхильність до участі у веселих або
приємних заняттях; відлюдькуватість; байдужість до критики
і невдоволення або похвали і заохочення. Люди із шизоїдним розладом
особистості справляють враження відлюдькуватих, байдужих
і холодних людей.
3. Шизотиповий розлад особистості. Від цього розладу потерпає
близько 3 % дорослого населення Сполучених Штатів. Симптоми:
ексцентричні погляди, поведінка і думки; труднощі у стосунках із
людьми; серйозна форма соціальної тривожності, на яку не впливають
обставини; переконання у власному вмінні читати думки або бачити
майбутнє; ігнорування інших людей і розмови із самим собою. Люди із
шизотиповим розладом особистості більше за інших схильні до
розвитку психотичних розладів і депресії.

Категорія B
 Розлади особистості цієї категорії характеризуються нестабільною
і драматичною поведінкою. Зокрема:

1. Антисоціальний розлад особистості. Цей розлад трапляється

частіше в чоловіків (3 %), ніж у жінок (1 %). Симптоми: повне
нехтування власною безпекою та безпекою інших людей; брехливість;
імпульсивність; агресивність і дратівливість (як наслідок – часті бійки
і сварки); байдужість до інших людей; неспроможність дотримуватися
суспільних норм. У результаті люди з антисоціальним розладом
особистості нерідко мають проблеми із законом.
2. Межовий розлад особистості. Від цього типу розладу
особистості потерпає близько 1–2 % дорослого населення Сполучених
Штатів (переважно чоловіки). Симптоми: серйозні напади депресії,
тривожності й дратівливості тривалістю від кількох годин до кількох
днів; імпульсивність; самодеструктивна поведінка (зловживання
наркотиками, розлади харчової поведінки) – як спосіб маніпулювання
іншими людьми; переважання певної моделі міжособистісних відносин
– нестабільних і напружених – унаслідок низької самооцінки; слабка
самоідентифікація й постійна ідеалізація та недооцінка іншої людини в
стосунках.
3. Істеричний розлад особистості. Цей розлад трапляється частіше
в жінок, ніж у чоловіків, і діагностується у 2–3 % дорослого населення
Сполучених Штатів. Симптоми: потреба постійно бути в центрі уваги;
неадекватна поведінка сексуального або провокаційного характеру;
поверхові емоції, які весь час змінюються; схильність піддаватися
впливу інших людей; сприйняття стосунків ближчими, ніж вони
є насправді; манера говорити недеталізовано, а також надто драматично
і театрально.
4. Нарцисичний розлад особистості. Цей розлад трапляється в
менш ніж 1 % дорослого населення Сполучених Штатів. Симптоми:
грандіозні ідеї щодо власної надзвичайно важливої ролі у світі;
нав’язливі мрії про владу та успіх; переконання, що «нарцис» –
унікальна людина, яка має водитися (і яку можуть зрозуміти) тільки з
людьми, рівними їй за статусом; відчуття, що «нарцис» має право
і заслуговує на особливе ставлення; заздрість до інших людей;
переконання, ніби інші люди заздрять «нарцису»; експлуатація інших
людей для особистої вигоди; нехтування іншими людьми; постійне
прагнення до визнання, похвали та уваги.

Категорія C

Розлади особистості цієї категорії характеризуються відчуттями та

поведінкою, заснованими на страху і тривожності.

1. Тривожний розлад особистості (уникнення соціальних

контактів). Від цього розладу потерпає приблизно 1 % дорослого
населення Сполучених Штатів. Такі люди ризикують розвитком
тривожних розладів, зокрема соціофобії та агорафобії. Симптоми:
переконання у власній незграбності; сором’язливість; чутливість до
будь-якого негативного ставлення або критики; уникнення соціальних
та міжособистісних контактів (наприклад, робота або школа); низька
самооцінка і прагнення до взаємодії з іншими людьми, та водночас
невміння заводити стосунки з людьми, які не входять до найближчого
родинного кола індивіда.
2. Залежний розлад особистості. Цей тип розладу трапляється у
близько 2,5 % дорослого населення Сполучених Штатів. Люди з таким
розладом нерідко потерпають і від межового, тривожного та
істеричного розладів особистості. Симптоми: чутливість до будь-якого
негативного ставлення або критики; невпевненість у собі й низька
самооцінка; зацикленість на самотності; пасивна роль у стосунках;
труднощі з ухваленням самостійних рішень; уникнення будь-якої
відповідальності.
3. Обсесивно-компульсивний розлад особистості. Від цього
розладу потерпає близько 1 % дорослого населення Сполучених Штатів
(у чоловіків трапляється вдвічі частіше, ніж у жінок). Люди з таким
розладом ризикують розвитком загальних захворювань унаслідок стресу
і тривожних розладів. Симптоми: відчуття безпорадності в будь-якій
ситуації, яку індивід не в змозі цілком контролювати; зацикленість на
порядку, контролі, правилах, списках і довершеності; неспроможність
викидати речі, що не мають сентиментальної цінності; перфекціонізм
такого рівня, що заважає людині доводити справу до кінця; надмірна
відданість роботі та нехтування рештою аспектів життя; негнучкість
і спротив змінам. Люди з таким розладом нерідко справляють враження
впертих і суворих, а також схильні бути скнарами з огляду на
переконання, що гроші потрібні для заощадження на випадок
катастрофи або нещасного випадку, а не для того, щоб витрачати їх на
себе чи інших. Варто зазначити: попри те, що деякі симптоми
обсесивно-компульсивного розладу особистості подібні до симптомів
обсесивно-компульсивного розладу, насправді йдеться про два окремих
розлади.
Особистісний фактор відіграє важливу роль у житті людини, тому,
коли поведінка людини і взаємодія з іншими людьми не вписується в
норми культури, у якій вона живе, це може мати серйозні наслідки.
Досліджуючи розлади особистості та класифікуючи їх за чіткими
категоріями, психологи можуть аналізувати та лікувати проблеми
людей, що потерпають від таких станів.
Дисоціативні розлади
Згубний вплив переривання

Дисоціативні розлади трапляються в результаті порушення,

переривання або дисоціації сприйняття, пам’яті, ідентичності чи
свідомості людини. Коли ці фундаментальні аспекти особистості
працюють неналежно, людина переживає великий психологічний стрес.
Розрізняють кілька типів дисоціативних розладів, проте для всіх них
характерні певні спільні ознаки.
На думку психологів, до таких розладів призводять травми в житті
людини. Індивід використовує дисоціацію як захисний механізм,
переживаючи певну ситуацію або досвід, що є надто складним або
травматичним для сприйняття на свідомому рівні. Дисоціативні розлади
або деякі їхні симптоми нерідко супроводжують інші психічні
захворювання, зокрема панічний розлад, обсесивно-компульсивний
розлад або посттравматичний стресовий розлад.
Розрізняють чотири типи дисоціативних розладів.

1. Дисоціативна амнезія. Індивід, який потерпає від такого

дисоціативного розладу, блокує важливу інформацію щодо стресової
або травматичної події. Виокремлюють чотири різновиди дисоціативної
амнезії.

• Локалізована амнезія: людина не має жодних спогадів про

певну, зазвичай травматичну, подію. Локалізована амнезія пов’язана з
часовим фактором. Наприклад, людина, яка потрапила в автомобільну
аварію, не пам’ятає про неї нічого й може розповісти лише те, що
сталося через три дні після аварії, має локалізовану амнезію.
Вибіркова амнезія: людина може пригадати окремі факти події,
що сталася в певний період часу. Наприклад, людина зазнала фізичного
насильства й може пригадати лише окремі деталі того, що сталося в той
період.
• Генералізована амнезія: людина не пам’ятає жодної деталі свого
життя. Такий різновид дисоціативної амнезії дуже рідкісний.
• Систематизована амнезія: амнезія стосується тільки певної
категорії інформації. Наприклад, людина не може пригадати жодної
деталі про ту чи іншу місцину або особу.

Зазвичай вибіркова, генералізована або систематизована амнезія

супроводжується серйознішим типом дисоціативного розладу
(наприклад, дисоціативним розладом ідентичності), що її спричинює.

2. Дисоціативна фуґа– рідкісний дисоціативний розлад, за якого

людина раптово, без попереднього планування, полишає своє оточення
й домівку та подається в мандри. Такі подорожі можуть тривати від
кількох годин до кількох місяців. Траплялися випадки, коли хворі на
дисоціативну фуґу долали тисячі кілометрів. Такі люди виявляють
ознаки амнезії, не можуть пояснити, що спонукало їх до подорожі,
і пригадати минуле. Крім того, вони мають викривлене уявлення про
власну ідентичність або зовсім не можуть її пригадати. У рідкісних
випадках хворі обирають собі нову ідентичність.

3. Дисоціативний розлад ідентичності: колись цю найвідомішу

серед дисоціативних розладів патологію називали «розщепленням
особистості». Хворий на дисоціативний розлад ідентидчності має
декілька, замість однієї, виразних особистостей та ідентичностей.
Принаймні дві з них постійно проявляються й визначають поведінку
людини, хворої на дисоціативний розлад ідентичності. 50 % хворих
мають до одинадцяти ідентичностей, однак трапляються випадки зі
100 варіантами.
Кожна особистість хворого характеризується унікальною
ідентичністю, власним Я, історією і навіть має ім’я. Перевтілюючись в
одну з таких особистостей (так званих «альтер-особистостей»), людина
має тривалі провали в пам’яті. Протягом усього кількох секунд вона
може змінити альтер-особистість, що може відрізнятися за віком,
національністю, статтю, сексуальною орієнтацією і навіть
використовувати інші жести й міміку. Перевтілення часто спричинює
стресова ситуація.
Хворі на дисоціативний розлад ідентичності нерідко потерпають
від інших розладів, зокрема межового розладу особистості, депресії,
порушення харчової поведінки та зловживання забороненими
речовинами. У зв’язку з поєднаннями таких розладів людина може бути
схильною до жорстокості, самокаліцтва або суїциду.

4. Деперсоналізаційний розлад. Хворий на цей розлад має

відчуття відстороненості. Людина не відчуває реальності власного тіла.
Симптоми деперсоналізаційного розладу індивідуальні, проте
виокремлюють такі найбільш поширені ознаки: людина відчуває, ніби
тіло розчиняється або змінюється, почувається стороннім спостерігачем
власного життя, уявляє себе в польоті під стелею і дивиться на своє
життя згори, почувається якимсь роботом або машиною. Більшість
хворих на цей розлад характеризуються беземоційністю та емоційним
заціпенінням.
Людина, яка переживає деперсоналізацію, не обов’язково хвора на
деперсоналізаційний розлад. Деперсоналізація – симптом, що нерідко
супроводжує інші захворювання, зокрема панічні розлади, гострий
стресовий розлад, посттравматичний стресовий розлад і межовий розлад
особистості. Якщо деперсоналізація трапляється тільки у стресових
ситуаціях або під час нападів паніки, про деперсоналізаційний розлад не
йдеться.
Деперсоналізація може траплятися в абсолютно здорових людей.
Брак сну, стресові події, застосування певних анестетиків та
експериментальні умови, зокрема стан невагомості, можуть спричинити
ефект деперсоналізації.
З огляду на поширеність відчуття деперсоналізації, тільки в людей
із більш серйозними симптомами, що призводять до істотного стресу
і впливають на повсякденне життя, діагностується деперсоналізаційний
розлад.
Експеримент Давида Розенгана
Межа між здоровою психікою і божевіллям

1973 року професор Стенфордського університету Давид Розенган

поставив під сумнів психіатричну діагностику, розробивши
експеримент, покликаний перевірити реальну здатність психіатрів
відрізнити психічно здорову від психічно хворої людини. У разі
негативного результату, на думку Розенгана, експеримент мав
підтвердити, що психіатри в принципі не спроможні сформулювати
надійний діагноз психічного відхилення. Експеримент Розенгана
складався з двох частин.

Експеримент псевдопацієнтів

До участі в експерименті Розенган залучив вісьмох осіб: трьох

психологів, психіатра, педіатра, домогосподарку, художника і студента
останнього курсу психологічного факультету – загалом п’ять чоловіків
і три жінки.
Мета: домогтися прийняття цих людей до дванадцяти різних
лікарень у п’яти штатах США. Для якомога повніших результатів серед
лікарень мали бути нові і старі, науково-дослідні і звичайні, добре
і погано укомплектовані персоналом, приватні, державні й
університетські.
Розенган організував для вісьмох учасників експерименту, яких він
назвав «псевдопацієнтами», консультації в обраних лікарнях.
Опинившись у приймальні, усі вони скаржилися на те, що чують
незнайомі голоси людей тієї ж статі, що й вони.
Після успішного прийняття до психіатричних лікарень
псевдопацієнти припиняли вдавати із себе хворих: спілкувалися з
персоналом і пацієнтами лікарень так, як спілкувалися з будь-якими
людьми в повсякденному житті; на питання про самопочуття
відповідали, що почуваються нормально й не відчувають хворобливих
симптомів. Давид Розенган сказав псевдопацієнтам самотужки
переконати персонал лікарні, що вони здорові та можуть бути виписані
(при цьому не згадуючи про експеримент). Перебуваючи в лікарнях,
псевдопацієнти робили нотатки щодо свого досвіду і спостережень. Для
порівняння результатів Розенган попросив студента опитати персонал
Стенфордського медичного центру. Відповіді медпрацівників, які знали,
що їхні розмови записують, порівнювалися з відповідями персоналу
лікарень на ті самі запитання, поставлені псевдопацієнтами.

Результати експерименту псевдопацієнтів

У середньому псевдопацієнти провели в лікарнях дев’ятнадцять

днів: декого лишили тільки на сім днів, а декого – на п’ятдесят два. Усі,
крім одного пацієнта, були прийняті до лікарень із діагнозом
«шизофренія» й виписані з діагнозом «шизофренія в стадії ремісії».
Діагнози поставили, попри те що жодний із пацієнтів не виявляв
симптомів шизофренії.
У справжніх пацієнтів лікарень псевдопацієнти викликали підозри,
справляючи враження журналістів, які під прикриттям перевіряють
лікарні. Тим часом персонал лікарень уважав нормальну поведінку
псевдопацієнтів особливістю хвороби. Записи медсестер трьох
псевдопацієнтів свідчать, що патологічною поведінкою вважалося
ведення нотаток.
Розенган дійшов висновку, що настрої та емоції людей із хворою
і здоровою психікою подібні, проте у стінах психіатричної лікарні
поведінка і настрої людей, що вважаються нормальними в
повсякденному житті, розцінюються як патологічні.
Жодному з учасників експерименту не сподобалося перебування в
психіатричній лікарні. На їхню думку, такі заклади порушують права
людини і викликають у пацієнтів відчуття безсилля і деперсоналізації.
Пацієнтам не дозволяється переміщуватися на власний розсуд;
більшість туалетів не мають дверей; персонал ставиться до пацієнтів
жорстоко.
Псевдопацієнти отримали близько 2100 таблеток, а проковтнули
тільки дві. Більшість медикаментів вони змивали в унітаз, де можна
було знайти препарати інших пацієнтів. На думку Розенгана, якщо
пацієнти співпрацюють із медиками, ніхто не звертає уваги на їхню
поведінку.

Додаткове дослідження

Після завершення першої частини експерименту Давид Розенган

відвідав науково-дослідну лікарню, якій уже було відомо про
псевдопацієнтів. Дослідник вигадав для персоналу ще одну
експериментальну побрехеньку: протягом наступних трьох місяців інші
псевдопацієнти спробують потрапити до їхньої лікарні. Розенган
попросив медиків під час прийняття кожного нового пацієнта оцінювати
за десятибальною шкалою ймовірність того, що перед ними
псевдопацієнт.
У період, протягом якого до лікарні було прийнято загалом
193 (реальних) пацієнти, сорок одна особа була оцінена як
псевдопацієнт, за версією одного медпрацівника; двадцять три – за
версією психіатра; і дев’ятнадцять – за версією одного медпрацівника й
одного психіатра.
На думку Давида Розенгана, додаткове дослідження засвідчило, що
психіатри не здатні відрізнити психічно здорову людину від нездорової.
Тоді як перша частина експерименту продемонструвала неспроможність
спеціалістів виявити психічно здорову людину, друга частина
засвідчила нездатність виявити психічні відхилення. Розенган довів, що
на основі психіатричних ярликів будь-яка дія пацієнта оцінюється
відповідно до таких ярликів. Натомість дослідник наголосив, що замість
навішування ярлика з діагнозом медперсонал і психіатри мають
звертати увагу на поведінку і специфічні проблеми індивіда.

Значення експерименту псевдопацієнтів

Експеримент Розенгана засвідчив недосконалість діагнозів у

психіатрії та виявив тодішні жахливі умови психіатричних лікарень. З
огляду на те що дослідження базувалося на брехні, воно вважається
неетичним. Одначе висновки Розенгана сприяли зміні підходів до
лікування в багатьох психіатричних закладах.
 У часи Розенгана для діагностики використовувався DSM-IІ –
довідник Американської психіатричної асоціації з діагностики
і статистики психічних розладів. У 1980-х роках було розроблено DSM-
III для усунення проблем із суперечливими критеріями й ненадійними
діагнозами. На думку багатьох психологів, якби спеціалісти
користувалися DSM-III у період проведення експерименту Розенгана,
результати були б іншими. Нині психіатри використовують DSM-IV.
Стилі навчання Девіда Колба
Що може бути кращим за досвід?

1984 року професор філософії Девід Колб розробив нову модель

стилів навчання і теорію навчання. Варто розглянути дві окремі частини
теорії навчання Колба: цикл навчання, що складається з чотирьох
етапів, і чотири стилі навчання.
Згідно з Колбом, навчання – це засвоєння абстрактних понять
і здатність використовувати їх у різних ситуаціях, а також застосування
нового досвіду як мотивації для засвоєння нових понять.

Чотири етапи циклу навчання за Колбом

Колб виокремлював чотири етапи «циклу навчання». Навчаючись,

людина проходить усі чотири етапи.

1. Конкретний досвід. Людина набуває нового досвіду або по-

новому інтерпретує колишній.
2. Рефлексивне спостереження – спостереження у зв’язку з новим
досвідом. Особливо важливу роль відіграє невідповідність між
розумінням і досвідом.
3. Абстрактна концептуалізація. Рефлексія породжує нову ідею,
що може також сприяти модифікації вже засвоєного абстрактного
поняття.
4. Активне експериментування. Людина застосовує ідею на
практиці й перевіряє результати.

Емпіричні стилі навчання Девіда Колба

На основі чотирьох згаданих вище етапів Колб виокремлює чотири

стилі навчання. Згідно з Колбом, різні люди віддають перевагу різним
стилям навчання, що зумовлюється багатьма факторами, зокрема
навчальним досвідом, когнітивною структурою, соціальним оточенням
індивіда. Незалежно від впливу, людина обирає стиль навчання,
здійснюючи два вибори. Варіанти на вибір (або змінні) Колб представив
у вигляді осей. На протилежних полюсах осей розміщено стилі, що
кардинально різняться: Відчуття (Конкретний досвід, або КД) –
Мислення (Абстрактна концептуалізація, або АК); і Діяльність (Активне
Експериментування, або АЕ) – Спостереження (Рефлексивне
Спостереження, або РС).

Вісь стилів навчання

Вісь схід-захід представляє так званий «континуум обробки», що

визначає підхід людини до задачі, а вісь північ-південь – «континуум
сприйняття», що визначає емоційну реакцію людини. Згідно з Колбом,
індивід не може використовувати дві змінні однієї вісі одночасно.
На основі цього Девід Колб запропонував чотири стилі навчання,
що використовуються в залежності від вибору полюса континууму:
пристосування, відсторонення, конверґенція й асиміляція. Кожна
людина застосовує різні стилі навчання, однак деяким надає особливу
перевагу. Зрозуміти, як саме функціонують стилі навчання, допоможе
така схема:

Схематичне зображення теорії Колба

Пристосування (КД/АК): відчувати і діяти

Цей стиль навчання базується не на логічному мисленні, а на

інтуїції. Люди, які застосовують стиль пристосування, дослухаються до
«внутрішнього голосу». Використовуючи такий стиль навчання, людина
зазвичай залежить від інших у плані отримання інформації, яку потім
зможе самостійно аналізувати. Такі люди полюбляють угадувати чиїсь
плани, стикатися з новими ситуаціями і випробуваннями.

Відсторонення (КД/РС): відчувати і спостерігати

Люди, які використовують відсторонення як стиль навчання,

надають перевагу спостереженню замість діяльності і розв’язують
задачі, накопичуючи інформацію і послуговуючись уявою. Саме тому
такі люди здатні оцінювати ситуації з різних точок зору і найкраще
справляються із задачами, що вимагають комплексного застосування
ідей. Прихильники відсторонення – зазвичай чутливі, емоційні і творчі
люди, які люблять працювати в колективі, отримувати віддачу,
засвоювати нову інформацію, прислухатися до інших.

Конверґенція (АК/АЕ): думати і діяти

Індивіди, які застосовують конверґенцію як стиль навчання, більше

схильні до технічних наук і, замість розбиратися в міжособистісних
стосунках, надають перевагу вирішенню практичних завдань. Люди, які
послуговуються цим стилем, найкраще дають раду з розв’язанням
практичних задач і ухваленням рішень на основі пошуку відповідей на
запитання. Таким чином, прихильники конверґенції люблять
експерименти, симуляції та роботу, результати якої мають практичне
застосування.

Асиміляція (АК/АК): думати і спостерігати

За асиміляції акцентується увага на логічному підході до

абстрактних ідей і концепцій замість зосередження на людях або
практичному застосуванні. Прихильники цього стилю навчання здатні
сприймати велику кількість інформації та надавати їй логічного
вигляду. Саме тому асиміляція найкраще підходить для застосування в
науці. Люди, які застосовують цей стиль, схильні обмірковувати
ситуацію або задачу і вивчати аналітичні моделі.
Чітке розуміння власного стилю навчання і стилів навчання інших
людей має важливе значення і практичне застосування. Це дає уявлення
про найефективнішу форму подання інформації для засвоєння й
дозволяє оцінити власні прогалини, над якими варто працювати.
Тривожні розлади
Не просто нерви

Усі люди переживають такі емоції, як тривожність і стрес, одначе

тривожні розлади – це серйозні психічні захворювання, які завдають
великої шкоди і травмують людину, перешкоджаючи нормальному
і здоровому способу життя. Виокремлюють шість різновидів тривожних
розладів:

Панічний розлад

Хворий на панічний розлад потерпає від сильних нападів паніки,

що нерідко трапляються раптово без жодної причини. Симптоми:
• надмірне потовиділення;
• біль у грудях;
• тремтіння;
• утруднене дихання або відчуття удушшя;
• напади жару або холоду;
• тахікардія;
• запаморочення, затуманення зору;
• дзвін у вухах або оніміння;
• шлункові кольки або інші розлади травлення, зокрема нудота;
• непереборний страх смерті і втрата контролю над собою.
Напади паніки зазвичай досягають пікового рівня протягом перших
десяти хвилин, хоча можуть тривати довше. Хворі здебільшого
почуваються тривожно впродовж кількох годин після того, як напад
паніки минувся.

Зв’язок між агорафобією і панічним розладом

Багато хто помилково вважає, що агорафобія – це страх

 відкритого простору. Це не так. Хворий на агорафобію боїться
нападу паніки, що може статися в певному місці або ситуації
(наприклад, у відкритому просторі), а також публічного
приниження внаслідок нападу. Людина настільки зациклена
на тому, коли станеться наступний напад паніки, що уникає
місць або діяльності, які можуть його спричинити. Агорафобія
зазвичай розвивається внаслідок панічного розладу, хоча
трапляються випадки, коли індивід, не хворий на панічний
розлад, потерпає від агорафобії. Близько третини хворих на
панічний розлад потерпає від агорафобії.

Обсесивно-компульсивний розлад (ОКР)

Цей тривожний розлад характеризується найбільш активними

проявами. Тривожність хворого пов’язана з одержимостями
(обсесіями) – стресовими думками та ідеями, що є небажаними
і нав’язливими. Людина намагається зменшити стрес за допомогою
ритуальної поведінки. Однак зрештою такі ритуали перетворюються на
компульсивні потяги, і людина весь час повторює ті самі дії.
Компульсивні потяги можуть бути настільки сильними, що
повсякденне життя людини зазнає великої шкоди. Здебільшого
компульсивні потяги пов’язані з такими обсесіями, як миття рук кожні
десять хвилин через страх забруднення, але це стосується не всіх
компульсивних потягів.
Хворі на обсесивно-компульсивний розлад зазвичай усвідомлюють
ірраціональність власної поведінки, що нерідко призводить до
постійного стресу й душевного сум’яття. Цей розлад може вразити
людину в будь-якому віці, проте здебільшого симптоми проявляються в
двох періодах: до статевої зрілості (ранній ОКР) і після (пізній ОКР).
Розрізняють п’ять типів обсесивно-компульсивного розладу.

1. Обсесії щодо забруднення і компульсивні потяги до

очищення або миття. Людина весь час почувається брудною і відчуває
дискомфорт через брак чистоти. Для подолання таких відчуттів людина
безперестанку миє руки – іноді годинами.
2. Обсесії щодо шкоди для себе або інших людей і компульсивні
потяги до перевірок. Людина з такою обсесією може мати нав’язливу
ідею про те, що її будинок згорить. Така людина може постійно
перевіряти плиту, тостер і духовку, весь час непокоїтися щодо
перемикачів світла і вимикати їх, ба навіть періодично повертатися
додому, щоб перевірити, чи не сталося пожежі.
3. Чисті обсесії. Такі обсесії не супроводжуються помітними
компульсивними потягами. Натомість вони пов’язані з аспектами
релігійного, сексуального або агресивного характеру. Наприклад,
людина одержима ідеєю, що вона вбивця і може когось убити. Для
подолання стресу люди нерідко вдаються до ритуальної поведінки
(подумки рахують, моляться або повторюють певні слова).
4. Обсесії щодо порядку і компульсивні потяги до підрахунків,
наведення ладу й упорядкування. Хворі на такі обсесії потерпають від
непереборного потягу до наведення ладу до довершеного, на їхню
думку, рівня. Крім того, такі люди можуть потерпати від потягу до
повторення слів або речень, які промовляються, доки певна задача не
буде виконана ідеально. У деяких випадках такий компульсивний потяг
пов’язаний із переконанням про те, що належне виконання задачі
допоможе уникнути потенційних небезпек. Так, жінка за певною
схемою наводить лад на письмовому столі, бо переконана, що таким
чином зможе запобігти потраплянню чоловіка в автомобільну
катастрофу.
5. Патологічне накопичення – колекціонування предметів, які
мають незначну цінність або не мають жодної, і незмінне небажання їх
викидати. У серйозних випадках люди не мають простору для життя у
власних помешканнях через незмірно велику кількість зібраних речей.
Патологічне накопичення зазвичай зумовлене ідеєю про те, що
збережені речі можна буде використати в майбутньому. Людина, яка
потерпає від патологічного накопичення, може мати компульсивний
потяг до накопичення й не мати обсесивно-компульсивного розладу.

Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)

Цей різновид тривожного розладу трапляється в результаті

переживання людиною травматичної події, унаслідок якої вона або інші
люди ризикували стати жертвами поранення або вбивства. Після
травматичної події людина потерпає від тяжких спогадів, страшних
снів, нав’язливих думок і образів, що нагадують про травму. Люди
починають уникати ситуацій, які можуть асоціюватися з подією, бо
будь-які нагадування про травму спричинюють тяжкий стрес. До того ж
змінюється поведінка: вона обмежує діяльність людини, яка відтепер
має проблеми із проявом емоцій і видається песимістом, коли мова
заходить про майбутнє.

Соціофобія

Соціофобія – один із найбільш поширених різновидів тривожного

розладу. Близько 13 % населення періодично потерпають від симптомів
соціофобії. Такі люди постійно переймаються ставленням інших.
Виникає ірраціональний страх перед негативним ставленням або осудом
інших людей, перед приниженням або присоромленням. Соціофобія
відрізняється від сором’язливості постійністю і серйозністю симптомів.
Серед фізичних та емоційних симптомів: тремтіння, надмірне
потовиділення, тахікардія, надмірна нервозність під час зустрічі з
незнайомими людьми, страх перед оцінюванням інших людей,
потенційним приниженням, побоювання, що інші люди завважать
тривожність соціофоба, страх та уникнення подій, запланованих
заздалегідь.

Специфічні фобії

Людина, що має специфічні фобії, потерпає від сильного

й ірраціонального страху перед певним об’єктом або ситуацією.
Розрізняють чотири основних типи специфічних фобій. Чимало людей
мають кілька фобій однієї категорії, а дехто – фобії різних категорій.
Чотири основні типи специфічних фобій: ситуативні, медичні, фобії
природного середовища і страх перед тваринами.
Незалежно від категорії фобії, для людей, хворих на специфічні
фобії, характерні подібні симптоми. Зокрема:

• відчуття інтенсивного страху, паніки або жаху під час зіткнення з

об’єктом, якого боїться людина;
• симптоми, характерні для нападу паніки, зокрема утруднене
дихання, надмірне потовиділення, запаморочення та оніміння;
• схильність змінювати шляхи для уникнення об’єкту, якого
людина боїться настільки, що цей страх впливає на її повсякденне
життя;
• неспроможність позбутися думок про наступну ситуацію, у якій
доведеться зіткнутися з об’єктом страху, і розробка сценаріїв для
випадків, коли зіткнення з об’єктом не уникнути.

Генералізований тривожний розлад

Це найбільш поширений різновид тривожного розладу, за якого

людина без причини відчуває постійний страх і напруження через певну
проблему або об’єкт. Людина весь час шукає приводів для хвилювання.
Симптоми бувають різними, та переважно виникає дратівливість, втома,
неспроможність зосередитися, неспокійність і порушення сну. Можуть
з’явитися такі фізичні симптоми, як нудота, діарея, головний біль,
напруженість м’язів, зокрема в зоні шиї, плечей і спини.
Мері Ейнсворт і незнайомі ситуації
Різні підходи до прихильності

Психолог Джон Бовлбі стверджував, що прихильність для дитини –

це все або нічого, тоді як психолог Мері Ейнсворт мала інший підхід. На
її думку, рівень прихильності залежить від індивідуальних особливостей
людини.
З огляду на те, що діти у віці одного-двох років не здатні виявляти
прихильність подібно до дорослих, 1970 року Ейнсворт розробила тест
– так звану Класифікацію незнайомих ситуацій. Дослідження було
покликане розібратися в індивідуальних особливостях прихильності.

Умови експерименту незнайомих ситуацій

Ейнсворт залучила приблизно 100 родин середнього класу з дітьми

віком від одного до півтора року. Для проведення експерименту
дослідниця використала маленьку кімнатку з одностороннім дзеркалом,
яке давало можливість спостерігати за поведінкою дітей. Було
проведено сім експериментів, або «епізодів», тривалістю три хвилини.
Кожний епізод Ейнсворт розробила для виявлення певної моделі
поведінки. Психологи, які спостерігали за ходом експерименту,
записували результати що п’ятнадцять секунд, та інтенсивність
поведінки оцінювали за шкалою від 1 до 7.

Проведення експерименту

1. На першому етапі експерименту мати і дитина залишалися в

кімнаті: усамітнення мало допомогти дитині звикнути до нового
оточення.
2. Щойно дитина звикала до нового оточення, до кімнати заходила
незнайома людина і приєднувалася до матері й дитини.
 3. Тоді мати виходила, залишаючи дитину наодинці з незнайомцем.
4. Трохи згодом матір поверталася до кімнати, а незнайомець
виходив.
5. Після цього з кімнати виходила й матір, лишаючи дитину на
самоті.
6. До кімнати повертався незнайомець.
7. На останньому етапі матір поверталася до кімнати, а
незнайомець виходив.

Мері Ейнсворт оцінювала інтенсивність чотирьох різних моделей

поведінки дітей за шкалою від 1 до 7. Спостерігалися такі моделі
поведінки, як сепараційна тривога (виявлення дитиною дискомфорту в
моменти, коли мати виходила з кімнати), прагнення до досліджень,
тривожність у зв’язку з незнайомою ситуацією (реакція дитини в
моменти, коли в кімнаті залишалася незнайома людина) і сприйняття
возз’єднання (поведінка дитини під час повернення матері). За
результатами експерименту, Ейнсворт визначила три типи прихильності
дітей: захищена, униклива й резистентна.

Захищена прихильність

Діти із захищеним типом прихильності впевнені, що матір або

об’єкт прихильності (ОП) здатний забезпечити їхні потреби. Вони
прагнуть до контакту з ОП у разі виникнення проблем або стресових
ситуацій та використовують ОП як безпечну гавань, яка допомагає
досліджувати навколишнє середовище. Мері Ейнсворт виявила, що
більшість маленьких учасників її експерименту схильні до захищеної
прихильності. Коли такі діти засмучуються, ОП швидко заспокоює їх.
Захищений тип прихильності розвивається тоді, коли ОП сприймає
сигнали дитини і належним чином реагує на її потреби. За підсумками
експерименту Ейнсворт, 70 % дітей виявили захищену прихильність
і були схильні до таких моделей поведінки:

• сепараційна тривога – ознаки стресу в моменти, коли мати

виходила з кімнати;
• тривожність у зв’язку з незнайомою ситуацією – прихильність до
незнайомої людини в присутності матері та уникнення незнайомця в
моменти, коли матір виходила з кімнати;
• прагнення до досліджень – використання матері як безпечної
гавані;
• сприйняття возз’єднання – покращення настрою при поверненні
матері до кімнати.

Незахищена униклива прихильність

Діти з незахищеною уникливою прихильністю – більш незалежні й

не схильні покладатися на присутність ОП під час дослідження
навколишнього середовища. Ідеться не тільки про фізичну незалежність
дітей – такі діти не потребують допомоги ОП. ОП не виявляє
чутливості, не допомагає дитині справлятися зі складними задачами, не
реагує на потреби дитини і не підтримує дитину в моменти емоційного
стресу. За підсумками експерименту Ейнсворт, 15 % дітей виявили
незахищену уникливу прихильність та були схильні до таких моделей
поведінки:

• сепараційна тривога – жодних ознак стресу в моменти, коли матір

виходила з кімнати;
• тривожність у зв’язку з незнайомою ситуацією – комфортне
самопочуття і нормальна поведінка в присутності незнайомця;
• сприйняття возз’єднання – не виявлення особливої зацікавленості
до повернення матері до кімнати;
• Ейнсворт завважила, що матір і незнайомець однаково легко
заспокоювали таку дитину.

Незахищена резистентна прихильність

Для дитини з незахищеною резистентною прихильністю характерні

вагання або неоднозначне ставлення до ОП. Діти, які виявляють ознаки
такої прихильності, відштовхують ОП, коли той намагається
взаємодіяти з ними. Однак періодично схильні тягнутися до ОП і бути
залежними від нього. За такого типу прихильності ОП не забезпечує
дитині відчуття захищеності, тому дитині складно відходити від ОП для
дослідження навколишнього середовища. Коли дитина з незахищеною
резистентною прихильністю засмучується або відчуває стрес,
присутність і контакт з ОП не заспокоює її. А отже, таку дитину складно
заспокоїти. За підсумками експерименту Ейнсворт, 15 % дітей виявили
незахищену резистентну прихильність і були схильні до таких моделей
поведінки:

• сепараційна тривога – ознаки сильного стресу в моменти, коли

матір виходила з кімнати;
• тривожність у зв’язку з незнайомою ситуацією – страх перед
незнайомцем і уникнення його;
• сприйняття возз’єднання – при поверненні матері до кімнати
дитина підходила до неї, але не шукала контакту й часом навіть
відштовхувала матір;
• Ейнсворт виявила, що діти з незахищеною резистентною
прихильністю менше досліджують навколишнє середовище і частіше
плачуть, ніж діти із захищеною або незахищеною уникливою
прихильністю.

Пізніше проводилися експерименти, що відтворювали експеримент

незнайомих ситуацій Мері Ейнсворт, і висновки відповідали
результатам дослідниці. Її експеримент вважається визнаним методом
оцінки рівня прихильності. Щоправда, висновки Ейнсворт викликали
критику у зв’язку з тим, що вона розглядала прихильність, характерну
тільки для стосунків між матір’ю і дитиною. У дитини може
розвиватися зовсім інший тип прихильності до батька, бабусі, дідуся або
іншого опікуна. Крім того, у ході досліджень було виявлено, що діти
схильні виявляти різні моделі поведінки у зв’язку з прихильністю за
різних періодів та обставин.
Афективні розлади
Коли емоції беруть гору

Афективні розлади трапляються тоді, коли порушення емоційного

стану людини настільки сильні, що впливають на її мислення, соціальну
взаємодію і поведінку. Такі розлади – зазвичай епізодичні, тобто
симптоми можуть з’являтися і зникати. Виокремлюють два основні
типи афективних розладів, які поділяють на підтипи: депресивні
і біполярні розлади.

Депресивні розлади

Глибока депресія діагностується в людей, які пережили

щонайменше один великий депресивний епізод. Такі епізоди тривають
протягом двох тижнів і довше, і людина потерпає від деяких або всіх
наведених нижче симптомів:

• непереборний, постійний сум або роздратованість;

• відчуття провини або власної нікчемності;
• втрата інтересу до будь-якої діяльності (навіть тієї, що раніше
приносила задоволення), брак інтересу до соціальної взаємодії;
• млявість;
• неспроможність зосередитися або ухвалювати рішення;
• зміна моделей харчування (недоїдання або переїдання);
• зміна режиму сну (безсоння або надмірна сонливість);
• нав’язливі думки про суїцид або смерть.

Спостереження засвідчують, що люди в глибокій депресії рідко

вчиняють суїцид в період великого депресивного епізоду, тому що
апатія і втрата мотивації заважає їм розробити і реалізувати план
самогубства. Натомість у період виходу з депресії, коли в людини
з’являється більше енергії, суїциди трапляються досить часто. Від
глибокої депресії частіше потерпають жінки, ніж чоловіки. Жінки також
частіше вдаються до спроб самогубства, однак у чоловіків такі спроби
частіше бувають успішними. Окрім глибокої депресії, психологи
виокремлюють кілька інших типів депресії, зокрема:

Дистимічний розлад

Якщо людина потерпає від симптомів глибокої депресії протягом

щонайменше двох років, у неї розвивається так званий дистимічний
розлад. Варто зазначити, що такі хворі не виявляють депресивних
симптомів повсякчас. У деякі періоди вони почуваються абсолютно
нормально.

Сезонний афективний розлад

У разі сезонного афективного розладу людина потерпає від

симптомів депресії в певний період року. У більшості хворих такі
симптоми виникають узимку.

Психотична депресія

Хворий на психотичну депресію, окрім симптомів глибокої

депресії, потерпає від галюцинацій і марень.

Післяпологова депресія

Післяпологова депресія трапляється в жінок після народження

дитини. До депресії можуть призводити зміни гормонально фону, брак
сну, набір ваги та зміни в соціальному і професійному житті.

Кататонічна депресія
 Це дуже рідкісний тип депресивного розладу, за якого людина
втрачає рухливість на тривалий час або використовує агресивну чи
дивну манеру рухатися. Хворі на кататонічну депресію іноді вирішують
узагалі не розмовляти або починають імітувати рухи чи манери інших
людей.

Меланхолійна депресія

Цей тип депресії характеризується втратою задоволення й інтересу

до багатьох видів діяльності або загалом до будь-якої діяльності. Такі
люди не здатні до позитивної реакції у випадках, коли стається щось
добре. Симптоми зазвичай погіршуються вранці. Хворі схильні без
жодних зовнішніх подразників рано прокидатися – щонайменше за дві
години до звичайного часу пробудження.
Хворі на меланхолійну депресію змінюються і стають дуже
сумними, що помітно людям з їхнього оточення.

Атипова депресія

Хворий на атипову депресію потерпає від багатьох симптомів

глибокої депресії, проте в кількості, що недостатня для діагностування
глибокої депресії. Найпоширеніші симптоми атипової депресії: набір
ваги, посилення апетиту, надмірний сон або постійна втома, висока
чутливість до будь-якої критики або негативного ставлення.

Біполярні розлади

Хворий на біполярний розлад (колишня назва – маніакально-

депресивне захворювання) потерпає від серйозних перепадів настрою –
між депресією і манією. Симптоми манії:

• роздратування;
• надмірна енергійність;
• піднесеність;
 • переконання у власній значущості і дуже висока самооцінка;
• нервовість;
• швидкий темп мовлення;
• незначна потреба в сні або нібито її відсутність;
• суттєве зацікавлення діяльністю, що приносить задоволення,
навіть коли така діяльність може призводити до згубних наслідків;
• імпульсивність;
• можлива параноя, марення і галюцинації.

Виокремлюють кілька різновидів біполярних розладів.

Біполярний розлад I типу

За біполярного розладу I типу маніакальний або маніакально-

депресивний стан триває щонайменше сім днів. Часом стан хворого
настільки погіршується, що потрібна госпіталізація. Хворі на
біполярний розлад I типу здебільшого потерпають від нападів депресії,
що тривають від двох тижнів.

Біполярний розлад IІ типу

Це менш гострий біполярний розлад, що характеризується легкою

формою маніакально-депресивного стану.

Неуточнений біполярний розлад

У таких випадках людина виявляє симптоми біполярного розладу

(суттєві відхилення від нормальної і звичної поведінки), однак
параметрів, за якими діагностують біполярний розлад І або ІІ типу,
бракує. Симптоми в такому стані можуть тривати недостатньо довго або
може проявлятися замало симптомів.

Циклотимія
 Досить легка форма біполярного розладу. Хворий на циклотимію
потерпає від тих самих симптомів, що й хворий на біполярний розлад
I типу, однак не йдеться про останню стадію маніакального стану або
великий депресивний епізод. Циклотимію діагностують у людини, у
якої такі симптоми даються взнаки протягом щонайменше двох років.
Лев Виготський (1896–1934)
Важливе значення соціальної взаємодії

Лев Виготський народився в Оршанському регіоні Російської

імперії (нині Білорусь) 17 листопада 1896 року. Виготський закінчив
правничий факультет Московського університету 1917 року
і, зацікавившись психологією, вступив 1924 року до Інституту
психології в Москві.
Виготський – відомий як дослідник у галузі освіти та розвитку
дитини. Його робота досі використовується під час розгляду
когнітивного розвитку. На думку Виготського, соціальна взаємодія
відіграє ключову роль у когнітивному розвитку і люди надають
значення різним поняттям, сприймаючи їх крізь призму суспільства
і спільноти. Виготський працював у той самий час, що й Зіґмунд Фройд,
Беррес Фредерік Скіннер, Жан Піаже та Іван Павлов. Однак на
батьківщині Виготського комуністичний режим не схвалював його
теорій, тому більшість написаних ним досліджень потрапили на Захід
тільки після 1962 року на тлі послаблення напруженості часів Холодної
війни.
11 червня 1934 року тридцятивосьмирічний Виготський помер від
туберкульозу. За десять років професійної діяльності Виготський
опублікував шість книжок. Найважливішим внеском дослідника у сфері
психології вважається теорія соціального розвитку, у рамках якої він
розробив концепцію про зону найближчого розвитку і дослідив
значення мови.

Теорія соціального розвитку Лева Виготського

Виготський, значний вплив на якого справила робота Жана Піаже,

вважав, що людський розум розвивається за рахунок взаємодії людини
і суспільства.
Дослідник припускав, що певні інструменти (культура, мова
і письменність) були створені для взаємодії людини із соціальним
оточенням. Згідно з Виготським, діти перш за все опановують ці
інструменти для соціальних функцій як спосіб необхідного їм
спілкування з іншими людьми. Результатом досконалого опанування
таких інструментів стає розвиток розумових здібностей.
Лев Виготський наголошував на значенні соціальної взаємодії в
дитинстві. На його думку, діти постійно і поступово навчаються від
батьків і вчителів, але навчання різниться в залежності від культури.
Крім того, за переконанням дослідника, не тільки суспільство впливає
на людей, а й люди – на суспільство. У теорії соціального розвитку Лева
Виготського можна виділити три основні концепції.

1. По-перше, соціальний розвиток відіграє ключову роль у розвитку

когнітивних процесів. Тоді як Жан Піаже вважав, що розвиток має
передувати навчанню, Виготський стверджував, що соціальне навчання
передує розвитку когнітивних процесів. На його думку, розвиток
дитини спершу відбувається на соціальному рівні за рахунок стосунків
між людьми (так званий інтерпсихологічний рівень), а тоді дитина
засвоює інформацію на більш особистому й індивідуальному рівні
(інтрапсихологічний рівень).
2. По-друге, Виготський називав будь-яку особу з кращими
знаннями, порівняно з індивідом, що навчається, більш досвідченою
людиною (БДЛ). БДЛ може бути будь-хто і будь-що – одноліток,
молодша за віком людина або навіть комп’ютер. Здебільшого БДЛ
сприймається як учитель, дорослий або тренер.
3. По-третє, у рамках теорії соціального розвитку Виготський
запропонував концепцію про зону найближчого розвитку (ЗНР). Згідно
з Виготським, така зона – це дистанція між здатністю людини, яка
навчається під керівництвом іншої, і здатністю людини самостійно
розв’язувати задачі.

Саме в межах зони найближчого розвитку (ЗНР) відбувається

навчання.

Значення мови, за Левом Виготським

 Виготський уважав, що мова виконує дві важливі функції
в когнітивному розвитку. Мова – основний метод, яким
користуються дорослі для передання інформації дітям. За
рахунок мови зовнішній досвід перетворюється на внутрішні
процеси. Таким чином, мова – це ефективний інструмент для
адаптації інтелекту. Згідно з Виготським, мова – продукт
соціальної взаємодії, створений для комунікації між людьми.
Із часом мова стала «внутрішньою» – думки людини. Отже,
мова породжує мислення.

Вплив Виготського

Сучасний метод «взаємного навчання» базується на теоріях

Виготського. Метод спрямований на розвиток навичок учнів зі
сприйняття й засвоєння інформації з тексту. Використовуючи цей
метод, викладач не просто читає студентам лекцію: студенти і викладач
співпрацюють, навчаючись і практикуючись, і спільно розглядають такі
основні моменти, як формування висновків, запитань, роз’яснення й
завбачання. Поступово роль викладача дедалі більше обмежується. Це
сприяє не лише активності студентів під час навчального процесу, а й
віддачі у відносинах між студентом і викладачем, адже внаслідок
зміщення ролей викладач потребує допомоги студента у формуванні
визначень. Взаємне навчання – лише один із прикладів вагомості роботи
Лева Виготського. Його теорії та ідеї мали неоціненне значення у сфері
психології розвитку і навчання, а з огляду на те що Захід довідався про
нього лише після 1962 року, його дослідження досі не втратили
актуальності.
Психосоматичні розлади
Біль без причини

Психосоматичні розлади – це психічні захворювання, при яких

людина відчуває фізичні симптоми, що не пояснюються жодним
соматичним захворюванням. Психосоматичний розлад діагностується за
таких умов:

1. Фізичні симптоми хворого не є наслідком соматичного

захворювання, вживання наркотиків або іншого психічного розладу.
2. Не йдеться про симуляцію симптомів (пацієнт удає, ніби має
фізичні симптоми, для зовнішньої вигоди – зазвичай грошей) або
симулятивний розлад (пацієнт виявляє фізичні симптоми для
внутрішньої вигоди – наприклад, щоб викликати в інших людей
співчуття).
3. Симптоми завдають суттєвої шкоди професійному, соціальному
і повсякденному життю людини.

Виокремлюють сім наведених нижче різновидів психосоматичних

розладів.

Соматоформний розлад (синдром Бріке)

Прояви соматоформного розладу зазвичай з’являються до

тридцятирічного віку – у жінок частіше, ніж у чоловіків. Симптоми: біль
у щонайменше чотирьох ділянках тіла, проблеми з репродуктивною
системою (еректильна дисфункція або асексуальність), захворювання
шлунково-кишкового тракту, зокрема діарея й нудота, а також
псевдоневрологічні симптоми (сліпота або запаморочення).

Недиференційований психосоматичний розлад

 Хворий на цей різновид потерпає тільки від одного з симптомів
психосоматичного розладу, що проявляється протягом щонайменше
півроку.

Конверсійний розлад

Симптоми конверсійного розладу зазвичай виникають у людини

після стресової або травматичної події. Захворювання найчастіше
впливає на довільні моторні й сенсорні функції людини. Поширені
симптоми: параліч, оніміння, сліпота й неспроможність розмовляти.
Наприклад: вершник упав із коня і після падіння потерпає від паралічу
ніг, попри те що насправді ноги не були ушкоджені. На думку багатьох
психологів, фізичні симптоми конверсійного розладу – це спроба
людини вирішити внутрішній конфлікт.

Больовий розлад

Хворий на больовий розлад потерпає від хронічного і сильного

болю, що може тривати до кількох місяців. На відміну від
симулятивного розладу, за якого пацієнт удає відчуття болю, хворий на
больовий розлад дійсно потерпає від сильного болю, що суттєво
впливає на його повсякденне життя.

Гіпохондрія

Для гіпохондрії, або іпохондрії, характерний страх перед

серйозною хворобою. Хибно інтерпретуючи власні симптоми, людина
вважає їх серйознішими, ніж вони є насправді. Навіть після консультації
з лікарем страх і думки про симптоми не минають або зникають на
короткий період часу і знову виникають.
На відміну від хворих на симулятивний розлад, гіпохондрики не
вигадують симптоми. Натомість вони не можуть контролювати свої
почуття й переконані, що будь-який симптом свідчить про серйозне
захворювання. Гіпохондрія діагностується у випадках, коли така
поведінка триває щонайменше півроку і симптоми не пояснюються
жодними іншими захворюваннями (панічним, обсесивно-
компульсивним або генералізованим тривожним розладом).

Тілесний дисморфічний розлад

Хворий на тілесний дисморфічний розлад одержимий реальною або

уявною патологією чи фізичною вадою. Для цього різновиду
психосоматичного розладу характерна зацикленість на фізичних
недоліках, які є незначними або яких взагалі немає. Така одержимість
шкодить соціальному, професійному і повсякденному життю людини.
Наприклад, хворою на тілесний дисморфічний розлад може бути жінка,
яка завжди носить рукавички через те, що на одній руці має невеличкий
шрам. Така жінка зациклена на незначному недоліку. Для діагностики
тілесного дисморфічного розладу мають бути зафіксовані симптоми, що
не пояснюються жодним іншим розладом. Наприклад, якщо людина
весь час переймається своєю вагою, ідеться зазвичай про порушення
харчової поведінки, а не тілесний дисморфічний розлад.

Психосоматичний розлад (неуточнений)

Такий розлад трапляється в людини, яка потерпає від симптомів,

характерних для психосоматичного розладу, але її стан не відповідає
умовам діагностики жодного конкретного розладу.

Фактори виникнення психосоматичних розладів

На думку дослідників, когнітивні та особистісні фактори істотно

впливають на розвиток психосоматичних розладів.

Когнітивні фактори

Психологи виокремлюють такі когнітивні фактори, що зумовлюють

розвиток психосоматичних розладів:

• викривлене уявлення про здоров’я, звідки сподівання, що здорова

людина ніколи не відчуває дискомфорту і не має жодних симптомів;
• зацикленість на тілесних відчуттях;
• надто серйозні висновки у разі виникнення незначних симптомів.

Особистісні фактори

Згідно з поширеною думкою, люди з істеричним типом особистості

мають більше шансів захворіти на психосоматичний розлад. Такі люди
схильні до певних моделей поведінки, орієнтованої на привернення
уваги інших, до емоційності і драматизму. Вони дуже відкриті до
пропозицій та еґоїстичні. Сукупність усіх цих чинників підвищує ризик
формування самонавіяного психосоматичного розладу.
Ефекти помилкового консенсусу й
помилкової унікальності
Роби як я!

Ефект помилкового консенсусу трапляється з людьми, які схильні

вважати, ніби їхні погляди й переконання притаманні всім іншим. Тоді
як ефект помилкової унікальності – це схильність людей недооцінювати
поширеності власних здібностей і бажаної поведінки. Ефекти
помилкового консенсусу й помилкової унікальності – приклади
когнітивних викривлень, тобто хибних суджень, сформованих розумом
для швидшої обробки інформації мозком.

Експерименти Лі Росса з ефектом помилкового консенсусу

Тоді як ефект помилкової унікальності на експериментальному

рівні майже не досліджений, ефекту помилкового консенсусу
приділялося більше уваги в дослідницькій практиці. 1977 року професор
Стенфордського університету Лі Росс розробив низку експериментів
для аналізу ефекту помилкового консенсусу.

Перше дослідження Лі Росса

Для першого експерименту Росс запросив групу учасників, які

мали розглянути ситуації, що передбачали певний конфлікт. Він
запропонував учасникам два варіанти реагування на кожну ситуацію
і дав три завдання:

1. Угадати, який варіант обрали інші учасники експерименту.

2. Обрати власний варіант.
3. Описати риси й особливості людини, яка обирає перший варіант,
та людини, яка обирає другий.
 Відповідно до результатів експерименту, більшість учасників,
незалежно від обраного варіанту, вважала, що інші обрали той самий
варіант, що й вони. Таким чином, було підтверджено ефект
помилкового консенсусу.
Цікаво, що, відповідаючи на третє запитання стосовно
особистісних рис, учасники позитивно оцінювали людей, які обирають
той самий варіант, що й вони, і дуже негативно – тих, що обирають
протилежний. Підхід приблизно такий: «Той, хто не згоден зі мною,
помиляється».

Друге дослідження Лі Росса

Для другого експерименту Росс попросив іншу групу учасників

півгодини добровільно ходити університетським містечком, повісивши
на себе табличку з написом «Смачна їжа у Джо». Для мотивації Росс
пообіцяв учасникам, що в кінці експерименту вони дізнаються про щось
корисне. Крім того, учасникам пояснили, що вони можуть відмовитися.
Потім Росс дав групі ті самі завдання, що й учасникам першого
експерименту. На думку 62 % учасників, що погодилися на участь в
експерименті, решта теж дала згоду, тим часом лише 33 % учасників,
які не схотіли вішати на себе табличку, припустили, що інші люди
погодилися. Таким чином, другий експеримент Росса підтвердив
результати першого. Подібно до учасників першого дослідження
учасники другого висловили негативні оцінки стосовно людей, рішення
яких не збігалися з їхніми.

Значення експериментів Росса

Лі Росс довів ефект помилкового консенсусу і підтвердив, що люди

схильні приписувати іншим ухвалення рішень відповідно до власних.
Крім того, Росс продемонстрував, що, коли інша людина ухвалює
рішення, з яким не згоден або яке не прийняв би індивід, такий індивід
сприймає цю людину негативно й оцінює її вчинки як неприйнятні або
неправильні.
 Дослідження ефекту помилкової унікальності

Науковці не приділяли ефекту помилкової унікальності великої

уваги. Однак 1988 року Джеррі Салс, Чой К. Ван і Ґленн С. Сандерс
опублікували статтю, у якій розглянули ефект помилкової унікальності
на основі того, як люди сприймають свої підходи до здорового способу
життя. Для експерименту дослідники запросили учасників
студентського віку. Першою гіпотезою, яку вони хотіли перевірити,
була така: ефект помилкового консенсусу виявиться в тому, що
учасники припускають, ніби їхні здорові звички (наприклад, заняття
спортом) поширені серед інших людей, які дбають про здоров’я. Друга
гіпотеза: люди, які схильні до небажаної поведінки (не займаються
спортом), переоцінюють кількість людей, що поводяться так само.
Третя гіпотеза: схильні до бажаної поведінки (до занять спортом)
недооцінюють кількість людей, які теж її практикують.
Експеримент чітко підтвердив перші дві гіпотези, а також
забезпечив деякі свідчення на підтримку третьої. Виходить, що люди,
схильні до небажаної поведінки, не сприймають жодних аргументів і не
ведуть здорового способу життя, переоцінюючи консенсус щодо їхньої
поведінки. Дехто навіть не вважає свою поведінку небезпечною для
здоров’я. Попри те що експеримент дійсно деякою мірою підтвердив
ефект помилкової унікальності, необхідні подальші дослідження.
Хибні судження внаслідок ефекту помилкового консенсусу можуть
згубно впливати на суспільство і призводити до шкідливих наслідків.
Один із яскравих прикладів ефекту помилкового консенсусу – негативні
погляди фундаменталістів і політичних радикалів. Прихильники таких
течій не обов’язково вважають, що більшість людей поділяє їхні
радикальні погляди й переконання, але переоцінюють кількість
однодумців, що викривлює їхнє світосприйняття.
Стрес
Науковий погляд на стрес

Стрес – це виникнення фізіологічної реакції у відповідь на

зовнішній подразник. Подразник може бути психологічним або
фізіологічним, а стрес – довготривалим і короткотривалим. Попри
широке обговорення стресу, ідеться не тільки про емоції – стрес
насправді може впливати на фізичний і психологічний стан людини. Ми
схильні сприймати стрес як аналог хвилюванню, однак стрес – значно
серйозніший стан, хоч не конче поганий. Виокремлюють два типи
стресу: дистрес, до якого призводять негативні події, та еустрес –
реакція на позитивні події.

Теорія «Бий або біжи»

У 1920-х роках американський фізіолог Волтер Кеннон

запропонував теорію щодо поведінки тварин у стресових ситуаціях. Він
назвав свою концепцію теорією «Бий або біжи», відомою також як
«Гострий стрес».
Згідно з Волтером Кенноном, сильний стрес (нехай і надуманий)
викликає у тварин психологічну і фізіологічну реакцію. В організмі
відбувається раптовий викид хімічних речовин, зокрема адреналіну,
норадреналіну й кортизолу. Така реакція призводить до посиленого
серцебиття, утрудненого дихання, спазмів у м’язах і звуження судин, що
забезпечує енергію, необхідну для боротьби або втечі. Відповідна
мимовільна реакція регулюється трьома системами організму: імунною,
ендокринною і центральною нервовою.

Експерименти Ганса Сельє зі щурами

Вплив стресу на організм уперше описав угорський дослідник Ганс

Сельє 1936 року. Згідно з теорією Сельє, хронічний стрес призводить до
довготривалих хімічних змін у тілі, тому стрес може бути основною
причиною різних захворювань.
Як асистент при факультеті біохімії Університету Мак-Ґілла, Сельє
дійшов відповідного висновку завдяки роботі зі щурами. Він працював
над експериментом, що передбачав введення оваріального екстракту
щурам для дослідження реакції, яка дозволить виявити новий тип
статевих гормонів.
Щури дійсно відреагували на ін’єкцію: їхні селезінки, зобні залози,
лімфовузли й кори надниркових залоз збільшилися; з’явилися глибокі
кровоточиві виразки у дванадцятипалих кишках і на слизових
оболонках шлунків. У разі зміни дози екстракту реакції відповідно
послаблювалися або посилювалися. Сельє вирішив, що відкрив новий
гормон. Однак, повторивши експеримент з плацентарним та гіпофізним
екстрактами, Сельє на свій подив виявив, що реакції щурів лишаються
незмінними.
Досі переконаний у тому, що йдеться про новий гормон, Ганс
Сельє провів експеримент ще раз, використавши екстракти інших
органів, зокрема нирок і селезінки. Щури реагували щоразу однаково.
Спантеличений результатами Сельє здійснив останню спробу, ввівши
щурам різновид формальдегіду. Проте реакція тварин виявилася такою
самою.

Синдром загальної адаптації за Гансом Сельє

 Вважаючи експерименти зі щурами невдалими (адже, зрештою,
відкрити новий гормон не вдалося), Сельє вирішив з’ясувати можливі
причини виявлених симптомів. За кілька років він пригадав, що в
студентські роки під час навчання в Празі мав справу з пацієнтами, які
скаржилися на проблеми з травленням, загальне нездужання і біль.
Подальші огляди таких пацієнтів виявляли підвищену температуру тіла,
збільшення печінки або селезінки, висипи на шкірі й запалення гланд.
Тоді як симптоми, що дозволяли діагностувати конкретне
захворювання, з’являлися пізніше.
Сельє також замислився над тим, що лікарі здебільшого
призначають пацієнтам однакове лікування незалежно від діагнозу:
відпочинок, споживання продуктів, що легко засвоюються, та
уникнення перепадів температури в приміщеннях.
На основі лабораторних досліджень із щурами та медичного
досвіду зі студентських років, Ганс Сельє сформулював теорію про
синдром загальної адаптації, що визначає реакції організму на стрес.
Згідно із Сельє, синдром загальної адаптації проявляється в три етапи.

1. Тривожна реакція. Cтан рівноваги порушується під впливом

стресового фактора або зовнішнього подразника, й організм реагує на
подразник. На цьому етапі відбувається реакція «Бий або біжи», за
Волтером Кенноном, а також викид гормонів, що забезпечує людину
енергією, потрібною для опанування ситуації.
Якщо енергія, здобута за рахунок реакції «Бий або біжи», не
знаходить виходу через брак фізичної активності, це призводить до
згубних наслідків для організму. Наприклад, надлишок гормону
кортизолу може зашкодити м’язовим тканинам і клітинам або навіть
спричиняти виразку шлунку, підвищений рівень цукру в крові та
інсульт. Надлишок адреналіну в організмі згубно впливає на судини
головного мозку й серця, а також збільшує ризик інсульту або серцевого
нападу.
2. Адаптація. Тіло починає протидіяти зовнішньому подразнику та
повертати стан рівноваги за рахунок відновлення, регенерації та
реконструювання. Цей процес називається резистентністю, починається
практично відразу після початку етапу тривожної реакції і триває до
припинення стресових умов. У разі продовження стресових умов
організм лишається в збудженому стані.
 Проблеми виникають тоді, коли цей процес повторюється надто
часто, лишаючи обмаль або жодних можливостей для відновлення стану
рівноваги. У такому випадку людина переходить до наступного етапу.
3. Виснаження. В організму вичерпується фізична й психологічна
енергія, необхідна для боротьби зі стресовими факторами. Насамперед
таке трапляється у разі хронічного стресу, адже, протидіючи
короткостроковому стресу, людина не втрачає енергію повністю.
Втративши енергію, людина вже не може протистояти стресовим
умовам.

Як наслідок, рівень стресу зростає і лишається незмінно високим.

Людина може потерпати від адреналінової втоми, перегорання,
дезадаптації, перенавантаження або порушення нормальної діяльності.
Хронічний стрес суттєво позначається на психічному і фізичному стані
людини, шкодячи нервовим клітинам і тканинам, погіршуючи пам’ять
і розумові здібності, а також підвищуючи ризик виникнення
тривожності або депресії. Високий рівень стресу може викликати
ревматоїдний артрит, високий артеріальний тиск і серцеві
захворювання.
Теорія невідповідності самому собі
Самореалізація та її брак

У 1987–1999 роках психолог Едвард Торі Гіґґінс розробив

концепцію у спробі пояснити причини пригніченості та тривожності
людей, яку назвав теорією невідповідності самому собі. Згідно з
теорією, людина почувається пригніченою у зв’язку з несправдженими
надіями та нереалізованими амбіціями й відчуває тривожність через
невиконання власних обов’язків.
Теорія невідповідності самому собі стверджує, що протягом життя
людина усвідомлює: реалізація цілей і прагнень приносить певні
приємні винагороди, зокрема схвалення й любов інших людей.
Прагнення і здобутки поєднуються, створюючи систему принципів,
що визначають Я-ідеальне. Відчуваючи неспроможність реалізувати
одну з цілей, людина починає передчувати втрату винагороди, що
призводить до пригніченості, депресії та розчарування.
Крім того, теорія невідповідності самому собі передбачає, що
протягом життя людина вчиться виконувати зобов’язання для
уникнення покарання або несприятливих наслідків. Із часом формується
визначальна система принципів. Відчуваючи неспроможність виконати
зобов’язання в межах такої системи, людина має неприємне відчуття
покарання, що виявляється у формі тривожності або дискомфорту.

Дослідження на підтримку теорії невідповідності самому собі

1997 року Едвард Торі Гіґґінс і його колеги провели експеримент

для доведення теорії невідповідності самому собі.
Учасники експерименту мали перерахувати спершу риси характеру,
які воліли б мати, а тоді риси, які їм слід мати. Такі характеристики
були названі «ідеальними» та «обов’язковими». Потім учасники мали
виокремити серед перелічених рис ті, що вже мають. На заключному
етапі експерименту учасників просили оцінити їхній емоційний стан за
чотирибальною шкалою.
Результати експерименту підтвердили концепції теорії
невідповідності самому собі. Учасники, чиї ідеали не були реалізовані
(невідповідність ідеальним рисам), вирізнялися більш високим рівнем
пригніченості, а учасники, невдоволені власним виконанням обов’язків
(невідповідність обов’язковим рисам), – більш високим рівнем
дискомфорту.

Недоліки

Теорія невідповідності самому собі має деякі недоліки. Емоції,

спричинені невідповідністю самому собі, залежать від того, ким обрані
прагнення людини. Едвард Торі Гіґґінс стверджував, що
неспроможність реалізувати цілі, нав’язані іншою людиною, викликає
почуття ніяковості та сорому, а не розчарування або спустошеність. А
неспроможність виконати зобов’язання, нав’язані іншою людиною,
породжує почуття спротиву.
1998 року було проведено дослідження, що оскаржувало теорію
невідповідності самому собі. Дослідження продемонструвало, що будь-
яка невідповідність викликає почуття сорому, тоді як невідповідність
ідеальним або обов’язковим рисам насправді призводить до депресії, а
не тривожності.
Проводилося кілька інших досліджень для розробки
альтернативних Гіґґінсовій моделей. Розглянемо деякі із
запропонованих варіантів.

Гроші-гроші

Для багатьох людей невідповідність між реальним

і бажаним матеріальним станом, статусом і статками –
постійне джерело пригніченості та дискомфорту. Попри
поширене прагнення до самозбагачення й розвитку характеру,
дослідження свідчать, що подібна тактика не надто сприяє
добробуту людини, ба навіть призводить до протилежних
результатів. Згідно з проведеними дослідженнями, прагнення
 заробити більше грошей ніяк не впливає на емоційний стан
і задоволення життям людини, натомість невідповідність між
кількістю зароблених грошей і омріяними статками
безпосередньо впливає на самопочуття (емоційний стан
і задоволення життям).

Множинні невідповідності

1985 року Алекс Міхалос розробив теорію множинних

невідповідностей, відповідно до якої люди почуваються невдоволеними
або нещасливими у зв’язку з трьома факторами: обсяг ресурсів,
здобутих протягом життя, не відповідає обсягу ресурсів, здобутих
важливими в їхньому житті особами (невідповідність соціального
порівняння); колишній доступ до більшої кількості ресурсів і нинішній
брак такого доступу (невідповідність порівняння попереднього досвіду);
і неспроможність здобути бажані ресурси (невідповідність бажань,
подібна до концепції про невідповідність самому собі).

Я-небажане

Деякі дослідники вважають, що невідповідності, пов’язані з Я-

небажаним, більше впливають на настрій і відчуття задоволення, ніж
ідеали. 1987 року професор Рутґерського університету Деніел М.
Оджилві провів дослідження для розгляду Я-реального, Я-ідеального та
Я-небажаного. Для оцінки Я-небажаного учасники мали описати
найгірші версії самих себе. За висновком дослідника, невідповідності
між Я-реальним та Я-небажаним суттєво пов’язані із відчуттям
задоволення, а невідповідності між Я-реальним та Я-ідеальним – не
пов’язані.
На основі результатів дослідження було розроблено теорію,
відповідно до якої Я-небажане – більш реальне поняття, тоді як Я-
ідеальне – абстрактна концепція, не підкріплена реальним досвідом.

Теорія втечі
 Теорія втечі стверджує, що, коли людина відчуває неспроможність
дотягнутися до важливих стандартів, виникає істотна невідповідність
самому собі і, як наслідок, сильний потяг до втечі від власної
реальності.
Бажання втекти може проявлятися через надмірний сон,
зловживання наркотиками, схильність до суїциду. Згідно з теорією
втечі, спробі самогубства передують кілька етапів.

1. Виникнення відчуття розчарування або провалу у зв’язку з

усвідомленням людиною невідповідності між стандартами, до яких вона
сподівається дотягнутися, та власним Я.
2. Людина пов’язує поразку з особистими недоліками, радше ніж із
тимчасовими зовнішніми умовами.
3. Людина починає аналізувати власне Я, постійно оцінюючи свою
поведінку. Подібне самокопання загострює негативну самооцінку
людини.
4. Виникає когнітивна деструкція: людина відкидає всі попередні
перспективи, уникає визначення цілей, мислить конкретно, ніщо не має
для неї значення. У такому нестабільному стані кардинальні заходи,
ірраціональна поведінка й негативні емоції видаються людині
прийнятними і перебільшуються.

Суїцид стає остаточною втечею для людини. Описаний низхідний

процес демонструє значення і вплив на людину будь-яких
невідповідностей – між Я-реальним та Я-ідеальним або між Я-реальним
та Я-небажаним.

notes
Примітки
1
Гра слів англійською: bear – ведмідь, bare – оголювати, виявляти,
викривати.