Філософія впевненості в собі

Харків
2019
УДК 159.9
П24
Серія «Саморозвиток»
Опубліковано за спеціальним узгодженням з Allary Éditions

із призначеним агентом 2 Seas Literary Agency
та спільним агентом Anastasia Lester Literary Agency
Перекладено за виданням:
Pépin, Charles. La Confiance en soi. Une philosophie /
Charles Pépin. — Paris : Allary Éditions, 2018. — 224 p.
Переклад з французької Вікторії Барської
Дизайнер обкладинки Олена Мишанська
Пепен Ш.
П24 Філософія впевненості в собі / Шарль Пепен ; пер. з фр. В. Бар-
ської. — Х. : Віват, 2019. — 192 с. — (Серія «Саморозвиток», ISBN
978-966-942-827-1).
ISBN 978-966-982-464-6 (PDF)
ISBN 978-966-942-981-0 (укр.)
ISBN 978-2-37073-166-1 (фр.)
Щоразу, коли долають сумніви і страх, що нічого не вийде, — читайте цю книжку.
Замість перебувати в стані напруження й невизначеності, надихайтеся досвідом людей,
які боролися з невпевненістю в собі протягом життя. Спираючись на ґрунтовні праці
античних та сучасних філософів, психоаналітиків і психологів, а також на досвід великих
спортсменів і митців, Шарль Пепен розкриває таємницю віри в себе. Змінюйте стиль
життя і вчіться впевненості в собі, простежуючи шляхи Мадонни, Патріка Едлінджера,
Жорж Санд, Джона Леннона, Серени Вільямс та інших легендарних людей. Скористай-
теся можливістю раз і назавжди повірити у свої здібності й запам’ятайте головне: упев-
неними не народжуються — ними стають.
УДК 159.9
ISBN 978-966-942-827-1 (серія)

© Allary Éditions, 2018
ISBN 978-966-942-981-0 (укр.) © ТОВ «Видавництво “Віват”», видання
ISBN 978-2-37073-166-1 (фр.) українською мовою, 2019
Для Вікторії, Марселя та Жоржії.
Мені досить лише подивитися на вас, щоб повірити.
У себе. У життя. Та особливо — у вас.
Вступ
Допоміжні колеса зняли сьогодні вранці. Дів

чинці лише чотири рочки, а вона рішуче сідає
на велосипедика й вирушає вперед у променях
сонця. Батько біжить поруч із донькою, одна
рука — на її спині, друга — на сидінні. Ухопив-
шись за кермо, дівчинка крутить педалі все
швидше й швидше. Батько підбадьорює: «Не
зупиняйся! Крути педалі!», «Дивись уперед»,
«Дуже добре!». І відпускає її. Дитина приско-
рюється. Тримаючи рівновагу, вона їде вже без
допомоги батька. Помітивши це, дівчинка ра-
дісно скрикує та мчить іще швидше. Почува-
ється вільно, легко — вона вірить…
У що саме?
У свої здібності? У батька? У миті родинного
щастя?
Віра в себе формується поступово, це своє-
рідна алхімія. Вона — результат поєднання ба-
гатьох факторів. Шляхи, що ведуть до неї, мо-
жуть бути різними, але щойно віра з’являється
в житті, вона впливає на всіх однаково. Віра
в себе — це суть, але засобів для її досягнен-
ня багато.
Мадонна — зірка світового масштабу, творча

особистість, яка ліпила власний образ упродовж
7
ШАРЛЬ ПЕПЕН. Філософія впевненості в собі
усього свого життя. Однак у п’ятирічному віці

майбутня знаменитість була лише боязкою дів
чинкою, до смерті наляканою через втрату ма-
тері. Отже, де вона знайшла сили, щоб само-
стверджуватися?
Патрік Едлінджер — один із піонерів вільного
скелелазіння у стилі фрі-соло. Коли цей спортс-
мен піднімався на гору, його рухи були такими
плавними й вільними, що здавалося, ніби він
танцює над прірвою. Едлінджер переходив від
одного захвáту до іншого з незрівнянною грацією.
Ніякого тремтіння. У чому ж секрет?
Коли пілот приземляється вночі на авіано-
сець, він робить це майже всліпу за швидкості
250 кілометрів на годину та на ультракороткій
смузі. Як йому вдається не боятися?
Під час аварії в загальному хаосі лікар швид-
кої допомоги має безпомилково й миттєво ви-
значити, хто потребує невідкладної допомоги.
Як у нього це виходить?
А музиканти, які імпровізують перед вели-
чезним натовпом? Або гравці в теніс, які без
вагань б’ють по м’ячеві під час матчів? Студен-
ти, які в повсякденні ніколи не демонструють
таких глибоких знань, як під час іспиту? Отже,
усі ці чоловіки та жінки, що змогли прислуха-
тися до себе та блискавично вписатися в жит-
тя, — де вони черпають віру в себе? У чому їхня
схожість між собою?
8
Вступ
Ота маленька дівчинка на велосипеді може

нам допомогти. Її віра в себе — що це? Власне,
це результат трьох складових.
Передовсім — її батько. Дитина не мчить
стрімголов сама, вона — з ним, усе відбувається
завдяки батькові. Її віра в себе — це віра в іншого.
Друга складова — її здібності. Дівчинка вра-
хувала всі поради батька щодо того, як крутити
педалі й тримати кермо. Вона набула вмінь, без
яких це було б неможливим. Віра в себе — це
віра у власні здібності.
Проте є ще дещо. Радість, яка охоплює дівчин-
ку, коли вона набирає швидкість, перевищує
звичайну втіху від уміння кататися на велосипе-
ді. Ця радість більша, глибша, вона відгукується
вдячністю життю. Віра в себе — це віра в життя.
Отже, на різних ступенях та у формах цієї віри

ми завжди знайдемо три рушійні сили: віра в ін-
шого, віра у власні здібності та віра в життя. До
того ж усе, мабуть, починається саме звідти:
треба йти до віри з дитячою безпосередністю,
довіряти беззастережно.
«Довіра — це дитяча здатність і бажання пізна-

вати невідоме», — сказав Крістіан Бобен 1. Ми
1
Крістіан Бобен (нар. 1951) — французький письменник
і поет, мораліст і діарист. (Тут і далі прим. пер., якщо не
вказано інше.)
9
усвідомлюємо всі ризики й небезпеку, що їх не

відчували в дитинстві, коли вперше каталися
на велосипеді. Ми хвилюємося, бо розсудливі.
Проте ця розсудливість не повинна заважати
нашій хоробрості, нашій здатності рухатися
вперед. Довіряти собі — це значить зберег-
ти дитячі риси, серце й душу дитини в розумі
дорослого.
Сучасність вимагає від нас саме цього. У тради-

ційних суспільствах у кожного було своє місце.
Немає жодної потреби у вірі в себе, коли статус
народженого вже вирішує все, і нічого не треба
завойовувати. І навпаки — сучасність зробила
нас вільними, відповідальними за свою долю.
Відтепер саме від нас залежить реалізація власних
планів, утвердження своєї цінності та побуду-
вання власного щастя, бо саме ми створюємо
своє життя. Для цього потрібно вірити в себе.
Але ще ніколи досі це не було так складно. Ні-

коли не було настільки важливо мати віру в се-
бе, та ще й при тому, що так важко цю віру ви-
будувати. Полагодити мотор власної машини
або побудувати сходинки — це могло, скажімо,
допомогти залікувати сердечні рани. Прогоду-
вати родину лише овочами з власного городу —
це могло заповнити внутрішній простір людини.
Але проводити цілі дні на засіданнях та відпо-
10
Вступ
відати на електронні листи — навряд чи ця ді-

яльність має таку властивість. Ми втратили
первинний контакт із речами. Наші виробничі
системи настільки складні та хитромудрі, що
ми вже й самі не знаємо, що саме робимо. Ми
забезпечуємо процес, нам уже важко сказати,
у чому саме полягає наше ремесло. У нашому
ультрапідключеному існуванні, такому далеко-
му від того, аби «робити» щось найелементар-
ніше, нам бракує конкретних нагод, щоб здо-
бути впевненість. Нам необхідно передовсім
відшукати фундамент, на якому слід будувати
оту нашу впевненість.
Шлях Мадонни, Патріка Едлінджера, Жорж

Санд, Джона Леннона, Серени Вільямс або
інших допоможе нам пролити світло: упевне-
ними не народжуються — ними стають. Віра
в себе — це завжди перемога, важка, сповне-
на терпіння. Іноді, коли наші навички набува-
ють невимушеності, — це привід для глибокої
радості.
Аби пролити трохи світла на загадки віри в се-
бе, звернімося до античних мудреців та сучасних
філософів, як-от Емерсон, Ніцше або Берґсон.
Мислителі нерідко торкалися цієї тематики
опосередковано: саме в своїх роздумах про сво-
боду, хоробрість або своєрідність та винятковість
вони згадують і про впевненість. Окрім того,
11
ми маємо розширити пошук, згадавши таких

психологів, як Боріс Цірюльнік, або психо
аналітиків, як-от Жак Лакан, праці науковців
або педагогів, досвід спортсменів, льотчиків-
винищувачів чи лікарів швидкої допомоги. Про
це йдеться й у віршах поетів та у видіннях ве-
ликих містиків.
Віра в себе — це глобальне питання нашого існу

вання. Отже, вона не може бути предметом до-
слідження лише однієї дисципліни. Аби зрозу-
міти рушійні сили віри в себе, не варто вивчати
її в лабораторних умовах. Треба спостерігати за
реальним життям, дивитися, як воно народжу-
ється та зростає, сприймати його ритм та слід-
кувати за його порухами, ваганнями та відхилен-
нями від курсу. Бігти поряд з ним, як із дитиною,
коли стежиш, аби вона не впала. Потім устано-
вити рівновагу і, нарешті, вирушити вперед.
1
ПІДТРИМУЙТЕ
ГАРНІ СТОСУНКИ
Довіра
Доброзичливість непереможна.
Марк Аврелій
Віра в себе надходить передусім від інших. Це

висловлювання може здаватися парадоксаль-
ним. Проте це так і є. Новонароджена дитина
дуже вразлива, залежна. У перші місяці вона не
може жити сама. Зрештою вона виживає — і це
є доказом того, що про неї піклувались інші
люди. Таким чином, віра в себе — це насампе-
ред віра в них самих. Віра в себе — це від почат-
ку віра в інших.
Саме через те, що ми народжуємося недо
зрілими, кожен з нас потребує допомоги інших.
Згідно з даними ембріологів, необхідно приблиз-
но двадцять місяців, аби клітини ембріона до-
сягли зрілості. Свого часу ще Арістотель помітив:
ми народжуємося незавершеними. Ніби в при-
роді стався якийсь збій, і вона, не закінчивши
13
своє створіння, виштовхнула нас у це існуван-

ня занадто рано такими слабкими та беззахис-
ними, як ніхто із ссавців. При народженні ми
не вміємо ходити, і нам знадобиться приблизно
рік, аби навчитися цього. А от лошаті вистачить
лише кількох годин, іноді й кількох хвилин,
щоб воно почало стрибати. Чи треба нам мати
віру в себе?
Отже, ми компенсуємо цей природний недо-
лік через оточення й культуру, родину, взаємо-
допомогу, виховання. Завдяки вмінню будувати
людські стосунки, ми завершуємо роботу, яку
природа залишила незакінченою, та завойовує-
мо оту впевненість, якої природа нам не надала.
Крок за кроком дитина набуватиме впевне-
ності в собі завдяки зв’язкам, що поєднують її
з іншими, піклуванню, яким її так щедро оточу-
ють, увазі, що призначена лише для неї, без
умовній любові, яку дитина отримує. Маленька
людина відчуває, що ця любов не обумовлена
тим, що вона робить або чого досягає, — дитину
люблять просто за те, що вона існує. Ось найміц-
ніший фундамент для впевненості, яка потім
стане вірою в себе. Якщо нас любили та сприй-
мали саме так — це дає сили на все життя.
Завоювання впевненості в собі розпочинається

з тієї боротьби, яку Фройд назвав дитячим пере
живанням. Якщо підліток сповнений бажання
14
1. Підтримуйте гарні стосунки
пізнавати світ, якщо дорослий упевнений, і йому

вдається реалізувати власні плани, то це лише
тому, що їм пощастило знайти в перші роки
свого життя — у тому, що Боріс Цірюльнік на-
зиває «ранніми взаємодіями» — цю «внутрішню
безпеку», важливість якої доводять психологи.
На відміну від самооцінки, що відсилає до
оцінки, яку ми надаємо нашій цінності, упев-
неність у собі пробуджує наше ставлення до дії,
нашу здатність «рухатись уперед», незважаючи
на сумніви, ризикувати в цьому складному сві-
ті. Аби знайти цю хоробрість вийти за межі,
потрібна «внутрішня безпека».
У своїй лекції про «стадію дзеркала» Жак Лакан

описує перші миті усвідомлення дитиною себе.
У віці кількох місяців — приблизно від шести
до вісімнадцяти — дитина вже впізнає себе
в дзеркалі. Однак що ж насправді відбувається
тієї миті? Дитина на руках у дорослого, який
показує їй дзеркало. Вона бачить себе й одразу ж
звертається до дорослого, щоб поглядом запи-
тати в нього: «Це ж я, я?» Дорослий відповідає
їй усмішкою, поглядом або словами. Він її за-
спокоює: «Так, звичайно, це ти». Філософський
підтекст цього величезний: саме тут початок
утворення понять я та я сам, інший. Я усвідом-
люю себе лише через іншого. Малюк не довіряє
тому, що він бачить у дзеркалі, — він довіряє
15
іншій людині. Саме в очах інших дитина шукає

цієї внутрішньої безпеки, саме в очах інших
вона шукає себе.
Такий експеримент проводили з макаками,
адже з генетичної точки зору ці мавпи дуже близь-
кі до нас. Він свідчить про їхню розумність: дуже
швидко макаки починають використовувати
дзеркало, аби побачити ті частини власного тіла,
які зазвичай не можуть бачити, наприклад, спи-
ну або сідниці. Проте, сидячи біля дзеркала, во-
ни не обертаються до інших макак, що присутні
в кімнаті, вони не питають родичів поглядом.
Безумовно, макаки — соціальні тварини, вони
багато чого навчаються в інших. Однак у проце-
сі свого розвитку вони не залежать, як ми, від
налагоджених між ними зв’язків. Вони не аж так
включені в стосунки. Щодо нас — без інших ми
не зможемо розвинути людськість: без інших ми
не зможемо стати тими, хто ми є.
Подивіться на дітей-дикунів, яких люди по-
кинули від народження, а тварини (ведмеді,
вовки, свині…) підібрали, та яких знайшли че-
рез кілька років. Як показано у фільмі Франсуа
Трюффо «Дика дитина» (L’Enfant sauvage), від-
сутність зв’язків з іншими людьми заблокувала
розвиток дітей. Залякані, як загнані тварини,
не здатні розмовляти, вони здаються втрачени-
ми для суспільства. У найкращому разі завдяки
терпінню спеціалістів, які піклуються про них,
16
ці діти можуть знайти контакт із людьми та до-

сягти певного прогресу. Проте їм вдається набу-
ти лише дуже нестабільної впевненості в собі,
яка зникає перед найменшими перешкодами.
Відповідно до сучасної психології, ці діти-дику-
ни страждають від того, що є непричетними до
людства. У дитинстві вони не були прив’язані
до інших людей, які б захищали, заспокоювали,
розмовляли з ними та піклувалися про них.
Оскільки діти були позбавлені «внутрішньої
безпеки», що її дає ця прив’язаність, тепер во-
ни не можуть знайти оту мінімальну довіру,
завдяки якій світ та інші люди могли б здавати-
ся не такими ворожими.
На думку інших психіатрів, як-от Джон Боул-
бі або Боріс Цірюльнік, якщо маленький дворіч
ний хлопчик здатен привітатися з незнайомцем,
який підходить до нього, усміхнутися йому, пі-
дійти, аби поговорити з ним чи торкнутися йо-
го, — це тому, що в нього вдосталь «внутрішньої
безпеки», аби безбоязно зустріти щось нове.
Знайомі обличчя надали хлопчикові достатньо
впевненості, щоб він, зокрема, зміг відсторо
нитися від них та наблизитися до незнайомця.
Навчання успішне, коли «учням» уже більше
не потрібні їхні вчителі, коли вони досить упев-
нені в собі, аби перенести віддалення від тих,
хто їх виховував. Ступаючи ці кілька кроків до
невідомого, маленький хлопчик уже починає
17
готуватися до того, щоб відірватися та злетіти.

Інші надали йому впевненості, отже, тепер його
черга перейти до дій та проявити себе вар-
тим її. Аби взяти розбіг, він черпає сили в лю-
бові, увазі, яку отримує в родині, від тих, хто
його виховує.
Отже, перші роки вирішальні. Проте, на щастя,

ми можемо в будь-якому віці побудувати сто-
сунки, які зможуть надати нам упевненості.
Якщо нам не пощастило бути в дитинстві досить
захищеними нашим емоційним оточенням,
ніколи не пізно створити ті зв’язки, яких нам
бракувало. Однак необхідно пізнати самого се-
бе, аби усвідомити цю нестачу та потребу ком-
пенсувати її.
Мадонна Луїза Чікконе була боязкою дитиною,

якій бракувало впевненості в собі. Її мати помер-
ла через рак грудей, коли дівчинці було п’ять
років, і вона важко сприймала той факт, що
в батька з’явилася нова сім’я й інші діти. Мадон-
ні було нелегко знайти власне місце в новому
родинному колі. Ще зовсім маленькою вона
вчилася грати на піаніно та займалася класичною
хореографією. Проте в майбутньої зірки завжди
було відчуття, що вона не досить обдарована,
імовірніше, вона трудяга. Лише в підлітковому
віці, коли мачуха віддала її в католицьку школу
18
в Детройті, Мадонна зустріла Крістофера Флін-

на — викладача танців, який змінив її життя. Під
час підготовки вистави з нагоди закінчення на-
вчального року він сказав дівчині те, що їй не
казали ніколи, принаймні такими словами: що
вона гарна й талановита, у неї харизма просто
неймовірна. Через багато років Мадонна пояс-
нила, що ці кілька слів змінили її життя. Раніше
дівчина не вірила в себе. Тепер вона бачить се-
бе танцівницею в Нью-Йорку; вона відчуває,
ніби знову народилася. Під час цієї вистави на-
прикінці року Мадонна здивувала всіх, а свого
викладача — передовсім. Вона танцювала з не-
ймовірною енергією, до того ж… напівоголеною!
Мадонна народилася. До Крістофера Флінна
в неї були інші викладачі гри на піаніно й танців.
Вони багато чого навчили майбутню зірку: тех-
ніки, прийомів… Проте жоден не зробив такого
дарунку — не дав їй упевненості.
Я пригадую один із концертів Мадонни в Ніц-
ці. Мені ще не було й вісімнадцяти років, та
я був зачарований її сценічною потужністю,
тим, як вона танцює та співає, її свободою. Я па
м’ятаю цей величезний екран та її збільшене
обличчя, коли вона співала Like a Prayer («Як
молитва»). Краплі поту потрапляли їй у вічі.
У погляді, в усмішці — ніби величезна вдячність.
Певна річ, Мадонна має і знання, і досвід. Ця
жінка, яка вимірює кроками сцену з одного
19
боку в інший, має тисячі концертів за плечима.

Однак харизма ніколи не зводилася до звичай-
ної компетентності. Є ще дещо, у чому й поля-
гає її витонченість та харизматичність. Воно
відображається в очах присутніх і ніколи не
вичерпується. Тоді я ще не дуже добре розумів,
за чим спостерігав на цьому величезному екра-
ні. Сьогодні, коли я знову пригадую цю усміш
ку Мадонни, мені здається, що вона знайшла
в публіці, в інших, у їхній енергії та любові оту
віру, яку одного дня побачила в очах свого ви
кладача танців.
Мадонна не відчувала себе в безпеці з ран-
нього дитинства, зате пізніше знайшла ком
пенсацію.
Якщо нам пощастило спізнати з перших років

свого життя тепло зв’язків, що вселяють дові-
ру, — ці зустрічі, які наповнюють упевненістю,
не менш важливі. Проте вони сприйматимуться
по-іншому: вони змусять нас знову пережити
у вирішальні моменти благодать цієї реляційної
впевненості, відкриту на початку нашого життя.
Янніка Ноа дуже любили батьки — Закарі та
Марі-Клер. Вони були палко закохані й просто
на руках носили маленького Янніка. Йому бу-
ло одинадцять років, коли він зустрів тенісиста
Артура Еша, на той момент — четверту ракетку
у світі, під час його турне по Африці, проїздом
20
у Яунде, що в Камеруні. Янніку Ноа пощасти-

ло перекинутися кількома м’ячами з чемпіоном.
Вражений якістю гри хлопця, Артур Еш пода-
рував йому свою ракетку наприкінці партії.
Наступного дня, готуючись сісти в літак, він
побачив, як захеканий хлопчина увірвався в хол
аеропорту, тримаючи в руках постер чемпіона.
Яннік Ноа попросив його підписати постер.
Артур Еш не просто поставив автограф — він
написав: «Зустрінемося на Вімблдоні!» Через
кілька років, після перемоги на Відкритому
чемпіонаті Франції з тенісу (Ролан-Ґаррос),
Яннік Ноа скаже, що ці слова були одним із
найкращих подарунків. Вони ніби наелектри-
зували його та супроводжували тривалий час.
Ці слова дали змогу повірити у власну долю,
допомогли стати тенісистом рівня Артура Еша.
Приклади Мадонни та Ноа допомагають зро-

зуміти, що для віри в себе іноді потрібні лише
кілька слів, почутих від метра або друга. Слів
від щирого серця, яких вистачає, аби вселити
оту віру на все життя.
Інші також можуть вселити в нас віру без пиш-

них промов або підбадьорливих слів, просто
доручивши нам певну місію…
Після конференції, яку я провадив на одно-
му підприємстві, розповідаючи про «таємницю
21
впевненості», одна жінка натомість розповіла

мені про «кризу впевненості», яку вона нещо-
давно пережила, повернувшись до роботи після
декретної відпустки, а також про спосіб її по-
долання. Страшенно пригнічена необхідністю
залишати свою дитину, ця жінка відчула себе
вразливою, завагалася, чи здатна вона хоча б
задовільно виконувати обов’язки на посаді,
що вимагала відповідальності. Через кілька
днів після її повернення керівник викликав
підлеглу. Жінка очікувала найгіршого. Здиву-
ванню не було меж, коли він доручив їй… дуже
важливу місію. Такої відповідальності їй ніко-
ли не доручали. І жінка одразу відчула впев
неність у собі.
Арістотель дав дуже оригінальне й справедливе

визначення дружби. Друг, для автора «Нікома-
хової етики», — це той, хто робить нас кращими.
Ми добре відчуваємо, як під час спілкування
з ним зростаємо, стаємо розумнішими або чут-
ливішими. Ми відкриваємося до осяжності ці-
лого світу, та й власне нас самих, яких ми досі
не знали. Друг, уточнює Арістотель, — це той,
хто дозволяє нам «актуалізувати нашу могут-
ність»: завдяки йому або, точніше, завдяки зв’яз-
ку з ним ми по-справжньому розвиваємо «до дії»
таланти, які були в нас лише потенційно. Отже,
дружні зв’язки — це можливість для нашого
22
розвитку. Другові не потрібно керуватися ви-

нятковою щедрістю або слухати протягом ба-
гатьох годин наші скарги на життя. Якщо зв’я-
зок, який ми підтримуємо з ним, — плідний для
нас, для нашого таланту, якщо він дає нам змо-
гу зростати, то він — наш друг, друг для життя,
що існує всередині нас.
У цьому сенсі наш вчитель гри на піаніно,
танців або малювання, чемпіон, якого зустрі-
чаємо на власному шляху, чи безпосередній
керівник може бути нашим другом; звичайно,
за умови, що він надає нам можливості для роз-
витку, зростання.
Коли ми відвідуємо вчителя з бойових мис-
тецтв, спортивного тренера, викладача йоги —
низку потенційних друзів у розумінні Арісто-
теля, — ми стаємо впевненими в собі, і не лише
тому, що набуваємо навичок. Чутливі до уваги
та доброзичливості іншої людини, у супроводі
того, хто бажає нам добра, ми розуміємо, що
ми — реляційні істоти. Отже, упевненості нам
надає не наш викладач гри на піаніно або ви-
кладач бойових мистецтв, а той зв’язок, який
існує між нами. Цей зв’язок ми переживаємо,
як регулярні зустрічі, що супроводжують наше
зростання. Щоразу ми відчуваємо чиєсь задо-
волення від того, що стаємо кращими, здатність
мотивувати нас, підтримувати, коли нам тра-
пляються труднощі. Поступово ота віра стає
23
нашою, а цей рух віри і є виключно людським

способом навчання.
Хороший учитель допомагає формуванню впев-

неності, примушуючи нас повторювати добрі,
правильні вчинки — примушуючи нас грати
наші гами. Потім пропонує перейти до дій — він
довіряє нам. Коли оточення вселяє в нас віру,
ці два аспекти завжди пов’язані.
Під час роботи над цією книжкою я зустрів до-

сить незвичайного альпініста Еріка Декама. Цей
випускник політехнічного інституту подолав
найвищі вершини у світі, як-от гора Ганеш IV
у Гімалаях або Шишабангма в Тибеті, разом зі
своєю дружиною, відомою альпіністкою Катрін
Дестівель. А ще він — гірський провідник, ін-
шими словами — еталон віри в себе: щоб пра-
цювати в цій сфері, обов’язково слід мати віру
в себе та вміти вселити цю віру в інших, у тих,
кого він направляє. Аби вивільнити когось від
власних страхів, Ерік Декам використовує стра-
тегію, яка здається ризикованою, проте во-
на ефективна. Коли один з учасників підйому
надто тривожиться протягом усієї фази підго-
товки та тренувань перед вирушанням, Ерік Де-
кам іноді призначає його першим у зв’язці аль-
піністів. Нерідко цього виявляється досить, аби
невпевнена в собі людина подолала оте відчуття
24
тривоги. Завдяки довірі провідника вона раптом

відкриває власний потенціал. Як і в інших учас-
ників, Ерік Декам спочатку вселив у нього впев-
неність своїми порадами, поясненнями, повто-
ренням певних дій та доручень. А потім виявив
йому довіру, сказавши йти попереду. Перший
у зв’язці відтепер намагатиметься бути гідним
покладеної на нього довіри.
Цей ключовий момент педагогіки, започатко-

ваної Марією Монтессорі, який будується на
доброзичливості та довірі, отримав визнання.
«Ніколи не допомагайте дитині виконувати
завдання, яке вона здатна виконати сама», —
постійно повторювала ця видатна італійська
лікарка та педагог. Іншими словами: довіряйте
дитині якомога раніше. Довіряти — це не ро-
бити за неї, а дозволяти їй робити самій. Ми
тепер розуміємо, чому наші діти дратуються,
коли, буцімто щоб показати, як слід робити,
а насправді нерідко лише для того, аби зробити
швидше, ми виконуємо за них те, що вони пре-
красно можуть і без нашої допомоги. І зрозумі-
ло, чому вони так погано сприймають допомо-
гу: адже ми недостатньо довіряємо їм.
Будь-хто з батьків, будь-який викладач, учитель

чи друг у тому сенсі, який у це поняття вкладав
Арістотель, — постійно має пам’ятати про це
25
подвійне значення в підході до віри: спочатку

вселити впевненість, потім виявити довіру. Спо-
чатку вселити безпеку, потім трохи «піддати дії
ризику». Нам потрібне й те й те, аби дізнатися,
які таємниці приховує цей світ. Нерідко ці два
поняття співіснують у ставленні інших людей
до нас: читаючи довіру в їхніх поглядах, ми від-
чуваємо себе сильнішими.
Я нерідко відчуваю це як викладач філософії

або доповідач. Охоплений потоком власних
слів, послідовністю відхилень, часом я втрачаю
нитку міркувань та наближаюся до втрати впев-
неності. І усвідомлення того, що я бачу інтерес
в очах учнів чи публіки, їхню зацікавленість,
найімовірніше, виявляється достатнім, аби від-
чути землю під ногами. Іноді буває, що мені
здається дещо незрозумілим текст на філософ-
ську тему, який я щойно розповсюдив серед
учнів. Але коли я починаю відчувати завдяки
питанням, що їх мені ставлять, ту довіру, яку
вони покладають на мене, текст уже здається
мені зрозумілішим. Ерік Декам пояснив мені,
що він пережив такий самий досвід: перед ви-
рушанням в експедицію довіра, яку інші покла-
дають на нього, підсилює його власну впевне-
ність. Нічого дивного в цьому немає, адже ми
реляційні створіння… Ми як той альпініст-
аматор, на якого Ерік Декам покладає відпові-
26
дальність: відчувши чиюсь довіру, ми знову

набуваємо «власної» впевненості. Довіра — це
дарунок, який нам роблять інші та який ми охо-
че приймаємо. Коли мої учні ставлять мені склад-
не запитання, у відповідь я роблю їм схожий
«подарунок»: я зауважую, що вони знають від-
повідь. Я довіряю їм, і в більшості випадків
цього досить, щоб у наступні кілька хвилин
у них з’явилася цікава відповідь.
Іноді можна почути, як про деяких людей кажуть

на їхньому підприємстві чи в родині, що їм бра-
кує впевненості в собі, ніби впевненість — це
лише їхня особиста справа… Проте ніхто не міг
вселити в них упевненість, якщо ніхто й ніколи
не довіряв їм, отже, не дивно, що вони потер-
пають від тривожності. Або дивуються, що їм
бракує впевненості в собі, попри навички. Ка-
зати так — це значить забути, що ми реляційні
створіння, а не ізольовані монади, які накопи-
чують професійні якості.
Психоаналітик та письменниця Анна Дюфур-

мантель, авторка книжок «Сила ніжності»
(Puissance de la douceur) та «На захист ризику»
(Éloge du risque), яка трагічно загинула 2017 ро-
ку, рятуючи дітей, що тонули, досить радикаль-
но стверджувала: «Браку впевненості в собі
не існує». Слухаючи зізнання своїх пацієнтів,
27
вона відчула насамперед брак довіри до інших,

цей трагічний наслідок дитинства, відірваного
від такої цінної «внутрішньої безпеки». Цим уці-
лілим після нещасного дитинства настільки бра-
кувало безпеки та близьких людей, яким можна
було б довіряти, що вони самі не могли набути
віри в себе. Коли Анна Дюфурмантель стверджує,
що браку впевненості в собі не існує, вона дово-
дить, що насправді тривожність — це відсутність
довіри до інших. Отже, упевненість у собі та ре-
ляційна впевненість — одне й те саме…
Дуже добре це доводять приклади з параної
ками: вони не довіряють ні собі, ні іншим. Що
підозріліше вони ставляться до всього, що йде
від інших — від їхнього оточення, від засобів
масової інформації, від усього світу в цілому, —
то більше страждають від «внутрішньої не
безпеки». Через цю тотальну недовіру вони
не знаходять жодної точки опори, щоб набути
впевненості в собі.
Один-єдиний порух допоможе нам упевнитись

у собі та довіряти іншим: вийдімо за власні ме-
жі, побудуймо зв’язки з різними людьми, що
надихають, оберімо вчителів або друзів, що
сприяють нашому зростанню, пробудженню,
прояву. Шукаймо зв’язків, що приносять нам
користь, надають відчуття безпеки та вивільня-
ють нас. Пригадаймо того дворічного хлопчика:
28
він наближається до гостя, який щойно увійшов

до нього в дім. Він іде до незнайомця. Звичай-
но, трохи побоюється. Адже незнайомець щой-
но з’явився в нього вдома. Проте він таки йде
до нього. Іде навіть зі своїм страхом. Він так
само вірить собі, як і цьому незнайомцю та
близьким, що поруч із ним. Ця віра не зумов-
люється ні генетично, ані біологічно. Вона по-
троху зростала через сплетіння стосунків, яки-
ми він був оточений від народження та які його
підбадьорювали, заспокоювали, подібно до
того, як ми огортаємо новонароджених після
купання. Іноді ми навіть дещо енергійно тремо
їхню ніжну шкіру, аби нагадати, що ми тут, ми
піклуємося про них, вони не самі. Цими про-
явами піклування ми вселяємо в них упевне-
ність. Насамперед вони потребують саме цьо-
го. Пізніше, заохочуючи їх їсти самостійно або
наважитися зробити перші кроки, ми довіряє-
мо їм. Ніхто не може сам по собі набути віри
в себе. Віра в себе — це передовсім історія ко-
хання та дружби.
2
ТРЕНУЙТЕСЯ
Досвід довіри
Дайте мені точку опори, і я переверну Землю.

Архімед
У підлітковому віці Мадонна позбулася власної

боязкості під впливом слів викладача танців.
Проте вона вже добре танцювала, адже займа-
лася цим протягом багатьох років. До того ж він
сказав ці слова саме тому, що помітив її талант
танцівниці. Підкреслюючи реляційні характе-
ристики впевненості в собі, не слід забувати про
ступінь компетентності.
Батько Серени та Вінус Вільямс вів своїх дівчат
до успіху. Він вселяв у них упевненість найдіє-
вішим способом: повторював, що вірить у них,
в те, що завдяки тенісу вони відірвуться від влас-
ного оточення, подолають бідність і стануть
найкращими тенісистками у світі. Однак бать-
ко не задовольнився тим, що передав їм свою
віру. Він жорстко тренував дівчат відтоді, як
вони змогли тримати ракетку. Мешканці міста
30
2. Тренуйтеся
Комптон у Каліфорнії були здивовані тренуван-

нями сестер Вільямс: їхнє життя пролинало на
корті з батьком та кошиком для м’ячів. Навіть
місцеві банди під час зіткнень у Комптоні пова-
жали сестер Вільямс та слідкували за тим, щоб
ніхто не завадив їхнім тренуванням. Батько на-
вчив доньок агресивному тенісу та потужним
ударам, що йшли з глибини єства. Він викладав
їм хитрощі атак, з якими гру можна було закін-
чити завдяки двом-трьом ударам — такої гри
в жіночому тенісі ще не існувало. Містер Вільямс
примушував їх повторювати все знову й знову,
постійно тренуватися, особливо подавати. Серена
була першою жінкою зі швидкістю подачі, що
перевищувала 200 кілометрів за годину. Невдов-
зі сестри й справді стали найкращими тенісист-
ками у світі: одна за одною ставши першим
номером за класифікацією Жіночої тенісної
асоціації. Серена Вільямс визнана найкращою
тенісисткою усіх часів, що 39 разів виграла тур-
ніри Великого Шолома, з яких 23 — простих
(це більше, ніж Штеффі Граф), 12 — у парі зі
своєю старшою сестрою, під час одного з них
вона була на другому місяці вагітності! За всю
історію тенісу Серена єдина, хто виграв турнір
Великого Шолома, урятувавши м’яч у фіналь-
ному матчі. І вона це зробила тричі. Потрібна
неабияка впевненість, щоб не тремтіти перед
м’ячем у фіналі великого турніру.
31
Ця впевненість виникає від досвідченос

ті, відповідно — від інтенсивних тренувань.
Проте цією досвідченістю все не обмежується.
Постійні повторення одних і тих самих рухів
стають ніби другою натурою. Надзвичайні на
вички зрештою проектуються на особистість:
у випадку Серени Вільямс вони перетворили-
ся на упевненість. Однак чи завжди так від
бувається?
В есеї, що набув світової популярності, Outliers

(французькою вийшов під назвою «Усі пере-
можці!» (Tous winners!)), Малколм Гладуелл —
журналіст щотижневика «Нью-Йоркер» — кри-
тикує ідею про вроджений талант і підтримує
вражаючу «теорію 10 000 годин», яку розвинув
психолог Андерс Ерікссон. Проаналізувавши
кар’єру певної вікової категорії скрипалів Бер-
лінської музичної академії, цей науковець за-
цікавився запитанням: у чому суть різниці
між усіма цими чудовими музикантами? Одні
стали першими скрипками з-поміж найкращих
у престижних оркестрах або солістами між
народного рівня. Інші, дуже здібні, стали про-
фесійними музикантами, а дехто — простими
викладачами. Він ставив їм усім одне запитан-
ня: «Відтоді, як ви вперше взяли скрипку до
рук, скільки годин ви грали?» Почуті відповіді
вразили навіть його самого. У віці двадцяти
32
років ніхто з тих, хто став «простим» викладачем

гри на скрипці, не тримав у руках власного ін-
струмента понад 4000 годин. Ті, хто стали хо-
рошими професійними музикантами, працю-
вали з інструментом близько 8000 годин. Щодо
найкращих — тих, які стали зірками, — усі во-
ни перетнули межу 10 000 годин практики. Не
було жодного винятку.
Згодом Андерс Ерікссон провів подібне опи-
тування серед піаністів й отримав схожі резуль-
тати: за плечима професійних піаністів було
десь 8000 годин практики, у віртуозів — не мен-
ше 10 000. Він не виявив жодного музиканта,
що став віртуозом, не здолавши 10 000 годин
практики (що становить по три години на день
протягом десяти років).
Мені дуже подобаються імпровізації саксо-
фоніста Сонні Роллінза: вони здаються мені
втіленням справжньої впевненості. У них Сон-
ні Роллінз іде нерозвіданими стежками, дарує
нам небесні та феєричні балади, сповнені не-
стримної свободи. Нещодавно я натрапив на
інтерв’ю з ним, у якому він зізнавався, що в де-
які періоди свого життя грав… по сімнадцять
годин на день! Отже, ця впевненість була на
дбана важкою працею. Йому доводилося грати
гами, аби засвоїти техніку, перш ніж досягти
цієї свободи імпровізації. Таким чином, у ви-
датних артистів упевненість передовсім наро
33
джується з упертих і навіть нав’язливих трену-

вань на межі одержимості.
Однак не слід надто спрощено інтерпретувати

результати досліджень Андерса Ерікссона: будь-
хто не стане віртуозом лише завдяки тому, що
провів 10 000 годин тренувань зі своїм інстру-
ментом. Треба, щоб він отримував від цього
задоволення, щоб ці тренування збігалися з йо-
го прагненнями. Окрім того, щоб у нього були
для цього схильності та щоб це були 10 000 годин
уваги й справжнього існування в цьому мисте-
цтві. Можливо, інші фактори також варто було б
урахувати. Проте цей результат є досить цікавим,
адже через різні рівні він надає нам уявлення про
те, як навички поступово засвоюються, аби по-
тім перетворитися на справжню впевненість.
Скажімо, через 8000 годин мої навички вже на
такому рівні, що дають мені змогу стати профе-
сіоналом. Перетнувши межу 10 000 годин, я мо-
жу сподіватися, що стану одним із найкращих
у світі у своїй галузі. Коли Серена Вільямс стала
ракеткою номер один серед американок у віці
до десяти років, за її плечима й справді було біль-
ше 10 000 годин тренувань…
Відштовхуючись від дослідження Андерса
Ерікссона, Малколм Гладуелл вивів закон —
таке собі універсальне, хоч і суперечливе, твер-
дження: у будь-якій галузі достатньо практики
34
в 10 000 годин, аби досягти справжнього ово-

лодіння майстерністю та повної впевненості
в собі. Він детально аналізує численні прикла-
ди — від Моцарта до «Бітлз» — та доводить, що
вони насправді стали неперевершеними, лише
коли подолали цей шлях у 10 000 годин. Проте
Моцартові вдавалося розшифровувати парти-
туру, і він міг грати, навіть ще не вміючи чита-
ти та писати. Він почав писати музику з шести
років. Його перший шедевр, стверджує Гладуелл,
Концерт для фортепіано № 9 мі бемоль мажор,
або Jeunehomme, К.271, був написаний у Зальц
бурзі 1777 року — тоді Моцарт мав двадцять один
рік та 10 000 годин досвіду в написанні музики.
Пригадуючи історію «Бітлз» до їхнього не-
ймовірного успіху в Сполучених Штатах 1964 ро-
ку, Гладуелл тішиться підраховуванням годин,
протягом яких Джон Леннон та Пол Маккарт-
ні грали на сцені. Він розповідає, що 1960-го,
коли «Бітлз» був лише простим рок-гуртом лі-
цеїстів, музикантам пощастило отримати за-
прошення в Гамбург, в один клуб, де треба бу-
ло грати протягом восьми годин без зупинки,
іноді навіть усю ніч. Нічого спільного з репе-
тиціями в Ліверпулі, які тривали в кращому
разі годину та під час яких вони грали ті самі
уривки. На думку Гладуелла, саме в цьому клу-
бі в Гамбурзі хлопцям випала справжня нагода
потренуватися, вони набули впевненості в собі,
35
зокрема, у їхній манері виступати на сцені разом.

Усі ці тренування допомогли їм освоїтися з ін-
струментами, розширити репертуар, дослідити
можливості власних голосів, навчитися відчу-
вати публіку та впливати на неї. Саме в Гамбур-
зі вони стали відомим гуртом. Коли «Бітлз»
приїхав у Сполучені Штати 1964 року, за ре-
тельними підрахунками Гладуелла, хлопці вже
мали у власному активі 12 000 годин виступів
на сцені. Це дало їм змогу підкорити Америку.
Вочевидь, первинний підхід Андерса Ерікс-
сона не є науковим у прямому сенсі: його теорія
10 000 годин для досягнення найвищого ступе-
ня досконалості в будь-якій сфері не є ані абсо
лютно істинною, ані суперечливою. Коли Гла-
дуелл спирається на роботи науковця в галузі
нейролінгвістики Деніела Левітіна, аби довести,
що 10 000 годин відповідають часу, що його
потребує мозок для досконалого оволодіння
будь-якою сферою діяльності, схоже, він марно
шукає наукове підґрунтя, якого йому бракує.
Існує багато причин, щоб уникати категорич-
ності цього ствердження. Однак, маю зізнатися,
воно й мене почасти спокусило. Коли читаєш
це, розумієш, що навіть до геніїв упевненість
приходить із часом, із надбанням умінь, засво-
єних поступово, що потім стали підґрунтям цих
наслідків у формі свободи. Отже, вона є не так
вродженою, як переважно — надбаною.
36
«Геній, — як стверджував Томас Едісон, — це

1 % натхнення та 99 % важкої праці». Пам’ята-
тимемо про це, коли почнемо вагатись у власних
силах. Нерідко, коли нам важко здобути віру
в себе, ми думаємо, з більшою чи меншою впев-
неністю, що ми не надто обдаровані, що нам
бракує таланту, хоча насправді ми недостатньо
натреновані. Щоразу, коли сумніви долають
нас і ми відчуваємо страх, що нічого не вийде,
краще було б набути впевненості завдяки досві-
ду, щоб розвинути вміння, аніж посилатися на
гіпотетичну відсутність таланту. Безперечною
перевагою дивовижного есею Гладуелла є те,
що він нагадує нам: може, Моцарт і був натх-
ненним генієм, проте попітніти йому таки до-
велося. І навіть більше від низки музикантів,
менш натхненних, ніж він. Саме в цьому сенсі
його приклад і може надати нам сил.
Власне, Гладуелла цікавила лише одна кон-
кретна впевненість, результат навичок, набутих
протягом 10 000 годин. Проте справжня впевне-
ність у собі, віра в себе — глобальніша: вона ви-
ходить за межі оволодіння лише певними навич
ками, навіть якщо їй ці навички й посприяють.
Через досвід, набутий у тенісі, завдяки усім цим

успішним результатам Серена Вільямс набула
впевненості в собі, що не обмежувалася тенісним
кортом. Якщо вона виступає з промовою, то
37
робить це не лише через те, що вона спортсмен-

ка дуже високого рівня. Адже вона ще й жінка,
мати, громадянка та феміністка — і до її слів
уважно прислухаються.
Серена Вільямс 2016 року опублікувала відкри-

тий лист, аби викрити такий собі сексизм у спор-
ті, а через це явище — панування нерівності.
Ось уривок із нього: «Усе те, що люди вважали
моїми вадами: расу, стать, — усім цим я скори-
сталася як пальним для двигуна мого успіху.
Я ніколи нічому й нікому не дозволяла визна-
чати, ким я є і в чому полягає мій потенціал…
Жінкам доводиться долати багато перешкод на
власному шляху до успіху. Однією з них є те,
що нам постійно нагадують: ми — не чоловіки,
нібито це вада. Люди кажуть, що я одна з най-
кращих жінок-спортсменів. А чи кажуть про
Леброна Джеймса, що він — один із найкращих
спортсменів чоловіків? Або про Тайґера Вудса?
Чи про Роджера Федерера? 1 А чому ні? Тож нам
не слід ніколи дозволяти цього. Слід нас оціню-
вати з точки зору наших досягнень, а не нашої
статі». Ота впевненість — це також перевтілення
Леброн Реймон Джеймс (нар. 1984) — американський про-

1
фесійний баскетболіст; Елдрік Тонт Тайґер Вудс (нар. 1975) —

американський гравець у гольф; Роджер Федерер (нар. 1981) —
швейцарський тенісист-професіонал, 20-разовий чемпіон
турнірів Великого Шолома, олімпійський чемпіон.
38
її вмінь. Тренуючись протягом усіх цих років,

щодня, упродовж тривалих годин ганяючи м’яч
ракеткою, відома тенісистка тренувалася не
лише спортивно. День за днем вона зміцнюва-
ла силу волі, бажання, здатність долати опір,
перешкоди. Упевненість, яку спортсменка де-
монструє відтоді призовими позиціями, є ре-
зультатом цього досвіду. Розвиваючи навички
подавати м’яч, робити прямий удар, удар із роз-
маху, Серена Вільямс зрозуміла обшири власних
сил та своєї жаги до життя — на тенісному корті
чи за його межами. Граючи в теніс, вона набли-
зилася до своєї сутності й почерпнула глибоко
в собі всі ці прекрасні ресурси.
Розвиваючи досвід через практику, ми мо-
жемо, на щастя, досягти глобальнішої впевнено-
сті в собі. Наш досвід, хоч би яким він був, є точ-
кою опори. «Дайте мені точку опори, і я переверну
Землю», — казав Архімед. Адже наша впевне-
ність у собі відображається на нашому ставлен-
ні до дії, на певній позиції у світі. Усе, що пов’я-
зує нас із реальністю, може служити опорою,
трампліном.
«Будь-яка свідомість — це усвідомлення чо-

гось», — вважав німецький філософ Гуссерль.
Цим він хотів сказати, що ми розуміємо себе,
усвідомлюючи ще щось, окрім самих себе. На-
приклад, відчуваючи смак кави в роті та чашку,
39
яку я тримаю пальцями, я усвідомлюю самого

себе. Проте я не усвідомлюю себе в чистому
вигляді, абстрактному, ідеалістичному.
Те саме стосується й упевненості в собі: щоб
відчути, що ми в собі впевнені, треба відчути це
передовсім через упевненість у конкретній дії.
Якщо перефразувати Гуссерля, ми зможемо
стверджувати: будь-яка впевненість у собі — це
впевненість у виконанні певних дій. Нам потрі-
бен конкретний досвід, чіткі навички та реальний
успіх, аби набути впевненості в собі. Отже, без
вагань святкуватимемо наші успіхи, хоч би яки-
ми маленькими вони були, адже це також етапи
на шляху до цілковитої впевненості. До речі, ми
відчуваємо це, коли хвалимо своїх дітей: щоразу
ми заохочуємо їх до того, аби вони були трохи
впевненіші.
Ми були впевнені у власній здатності ступи-
ти крок, писати прописними буквами, їздити
на велосипеді… Ми впевнені в тому, що змо-
жемо прочитати партитуру, зорієнтуватись у не-
знайомому місті, зав’язати розмову, озвучити
незгоду, висловити власні бажання, публічно
виступити з промовою…
А потім якогось дня у нас з’являється впев-
неність у собі.
Це те, що я назвав би стрибком до віри в себе.
Усі ці тренування також є шляхами, що ведуть до
цього стрибка, роблять його можливим, а також
40
створюють нагоду пережити таку метаморфозу.

До речі, не варто прагнути прискорити її: через
настирливі пошуки віри в себе ми її не отрима-
ємо. Треба терпляче грати свої гами, причому —
з цікавістю. А потім якогось дня, іноді навіть
не усвідомлюючи цього, почати імпровізувати.
Проте з якого дива чіткі навички можуть при-

вести до народження істинної впевненості?
Насправді існують навички, що «ізолюють»
і ніколи не перетворюються на впевненість. За
винятком Серени Вільямс, скільки здібних те-
нісисток не здатні ніде самоствердитись, окрім
тенісного корту? Психологи вказують на цю
проблему: нерідко наша впевненість буває обме
женою одним надбаним умінням. А іноді ми
навіть не буваємо по-справжньому впевнені
в собі в тій галузі, яку опановуємо. Ми опано
вуємо її, але потай тремтимо. Як посприяти цьому
переходу від досвідченості до впевненості?
Перш за все — отримуючи задоволення від роз-

витку відповідного вміння. Я щодня спостерігаю
це на прикладі своїх учнів: немає нічого кращо-
го, ніж задоволення від розвитку власних умінь
та надбання впевненості. Ті, хто відчувають
певну насолоду від вивчення проблематики
та будування власної аргументації, зростають
набагато швидше, ніж ті, хто плутає серйозну
41
роботу із серйозністю настрою. Ті, що «насо-

лоджуються», виходять за межі суворої логіки
компетентності, імовірніше, виграють щодо
впевненості в собі, і все це через просту причи-
ну: власне задоволення дає їм змогу обмежува-
ти значущість та бути розслабленішими. Якщо
вони помиляються, принаймні їх це потішить.
До речі, учні тим рідше помиляються, чим біль-
ше дістають задоволення від праці. Задоволен-
ня є показником того, що ця практика нам під-
ходить, що в нас є всі шанси отримати користь,
заглиблюючись у тему. Втішно знати, що про-
суваєшся вперед шляхом, що тобі підходить.
Отже, уміння простіше перетворюється на впев-

неність, коли дає змогу зростати зі знанням про
самого себе, про власні ресурси, позитивні якості
та смаки, а також про те, що нам не подобається…
Жодна тривала впевненість у собі не можлива без
знання самого себе, без того, щоб прокласти шлях,
який відповідав би саме нам. Навчаючись гри
в теніс, Серена Вільямс виявила, на що вона здат-
на, які в неї сильні сторони й слабкості, дізнала-
ся, яка вона насправді жінка. Зіркова спортсмен-
ка зрозуміла, що є однією з тих, хто проявляє
себе саме в протистоянні.
Щойно наш досвід починає продукувати нам

знання про самих себе, ми вже більше не обме-
42
жені суворою логікою навичок. Така замкне-

ність насправді не змогла б звільнити нас від
власних побоювань. Якщо ми накопичуємо
вміння з думкою про те, що завдяки їм зможе-
мо протистояти будь-яким несподіванкам, то
ризикуємо пережити кризу впевненості перед
появою чогось неочікуваного. Адже життя вміє
чудово зривати всі плани. Якщо ми вдоскона-
люємо наше вміння з примарною метою тоталь-
ного контролю, то самі готуємо собі розчару-
вання, що розвіють нашу впевненість. Отже,
слід розвивати це вміння, але водночас пам’я-
тати, що всього ми не опануємо, що ніщо й ні-
коли не повторюється абсолютно.
«Неможливо двічі зайти в одну й ту саму річ-
ку», — читаємо в Геракліта. Навіть якщо ми дуже
досвідчені, щось ніколи не буває точним повто-
ренням попереднього. Хоч би як хірург був упев-
нений у своєму вмінні та точному щосекундному
плануванні, щоразу перед ним — новий пацієнт,
унікальний випадок, а отже — інший. Компе-
тентність дає йому змогу впоратися із цією про-
блемою, бути достатньо керованим, аби вміти
підлаштуватися до кожного окремого випадку,
до кожної несподіванки. Хоч би якою ультра-
досвідченою була Серена Вільямс, коли вперше
відбила м’яч у фінальному матчі турніру Вели-
кого Шолома, — то був перший раз. І два наступні
не були точним відтворенням першого. Вочевидь,
43
якщо хірург або Серена Вільямс зуміли відреа-

гувати як слід, то це лише через те, що вони мог-
ли спиратися на свої навички. Вони зробили це,
бо досконало все опанували. Проте ці люди зро-
били більше. Вони виконали все це впевнено
й тоді, коли не йшлося про просте повторення
механічних рухів. Вони були здатні до винахідли-
вості, адаптації, навіть мінімальної — згідно із си-
туацією. І саме в цьому й полягала відмінність.
У книжці «Так казав Заратустра» Ніцше виво-

дить на сцену гротескного персонажа, «Свідо-
мого», аби продемонструвати нам різницю між
компетентністю, що обмежує, та досвідом, який
вивільняє. На думку Ніцше, усе залежить від
того, що в нас «усередині», коли ми прагнемо
набути знань. Якщо тільки «інстинкт страху»
веде нас, якщо ми йдемо до знання справи ли-
ше через страх перед невідомим, ми ніколи не
зможемо набути справжньої впевненості. Ми
будемо компетентними, проте не впевненими
і нагадуватимемо цього зловісного «Свідомого».
Такий собі експерт, патетична версія науковця:
він знає все, абсолютно все про мозок п’явки,
але його гіперкомпетентність відрізає його від
життя, адже ніщо інше його не цікавить. Ця ком-
петентність навіть погубить його. У цій абсурд
ній сцені комічний геній Ніцше виявляється
особливо яскраво. «Свідомий» занурюється
44
в болото, сповнене п’явок, і п’явки спустошують

його, висмоктують кров — його поглинає пред-
мет власної компетентності…
На щастя, ми можемо зробити навпаки: скори-

статися навичками того, що Ніцше називає
«інстинктом творчості» й протиставляє «інстинк-
тові страху». Щоб розвивати в собі життя, а не
тікати від нього. Аби бути живішим. Через ціка-
вість, а не через боязкість. Звичайно, обидва
інстинкти існують усередині нас: інстинкт стра-
ху, й інстинкт творчості. Щоразу, коли інстинкт
творчості перемагає страх, щоразу, коли майс-
терність перемагає боязкість, ми сприяємо пере
творенню навичок у впевненість.
Отже, дотримуватимемося порад Заратустри:

розвиватимемо наші здібності, але з творчим
настроєм, аби вони послужили для нас поштов-
хом, а не задля того, щоб сховатися за ними.
Аби наші вміння обнадіювали нас — це зрозу-
міло. Проте ніколи не треба забувати про мету
цієї впевненості: вийти із зони комфорту та
повірити в себе. Звернутися до досвіду з єдиною
метою, щоб бути цілком спокійним — це робить
неможливою справжню віру в себе з причини,
яку виявив цей невблаганний психолог Ніцше.
Життя непередбачуване, нерідко несправед
ливе, та, по суті, досить тривожне: ми ніколи
45
не будемо цілком спокійні, якщо тільки не втра-

тимо ясність свідомості.
Значить, потрібне таке вміння, яке буде більшим

за просту здатність повторити те, що ми вже вмі-
ємо робити. Воно має стати підґрунтям для роз-
витку нашої креативності, нагодою для справж-
ньої свідомості. Це перетворення є можливим
лише в межах повільного процесу: досвід посту-
пово підводить нас до сприйняття певної форми
«відсутності технічної досконалості», до вміння
відпустити ситуацію. Завдяки всьому тому, чого
навчилися, що випробували, інтегрували, ми
нарешті дозволяємо собі повірити в себе.
Серена Вільямс почала займатися тенісом
у віці трьох років: коли вона сиділа на лаві, то
ноги не діставали до землі. Дівчина навчилася
різних прийомів у тенісі, їй вдавалося робити їх
все краще й краще, поки вона не стала надзви-
чайно досвідченою. Однак, коли їй тричі дово-
дилося рятувати м’яч у фіналі матчу та при цьо-
му не тремтіти, спортсменка була впевнена не
лише у своїх ударах — вона була впевнена в собі.
Завдяки повторенням вміння ніби стало її части-
ною або другою натурою: стрибок, який ми зга-
дували, відбувся, уміння стало її впевненістю.
Цей стрибок залишається почасти й загадко-
вим. Проте одне ми вже знаємо: щоб бути здат-
ним на це, треба регулярно відновлювати сили
46
через уміння так, щоб знову наважитися на цей

стрибок у зону «відсутності технічної доскона-
лості», умовно кажучи, заспокоїтися в зоні ком-
форту, аби стати здатним потім вийти з неї.
Уявіть собі вашу зону комфорту — ваші вмін-
ня — у вигляді кола. Увійдіть туди, щоб відчути
себе в теплі та затишку. А потім вийдіть із нього,
щоб досліджувати великий світ. Знову повер-
ніться до нього, щоб іще раз заспокоїтися та
підбадьоритися. І так далі. Візьміть розбіг у зоні
комфорту, аби щоразу виходити з неї. При-
танцьовуйте. Крокуйте вперед. Водночас роз-
ширюйте власну зону комфорту та периметр
ваших досліджень. Ритмічно. Ці кроки, цей
двотактний вальс надає можливість побачити
рух упевненості в собі. Кожному треба достатньо
добре знати себе, щоб зрозуміти, з якою частотою
потрібно відновлювати сили в зоні комфорту.
Що менше наше дитинство надавало нам це
«відчуття безпеки», то частіше в нас виникатиме
потреба заспокоїтися. Треба добре знати себе,
щоб знайти власний ритм, свою манеру вико-
нання цього «танцю».
Мої учні набувають професійних якостей: вони

засвоюють деякі поняття з програми. Коли на-
ближається іспит на ступінь бакалавра, вони
іноді тремтять, перераховуючи ті теми, що не
опрацювали. Студенти просять у мене лекції
47
або картки з поняттями, яких бракує. Я пропо-

ную їм повторити ті, які вони вже знають. Пе-
речитати лекції, що їм сподобалися. Знову від-
чути задоволення, яке є найкращим супутником
упевненості. Одним словом, відновити сили
в зоні комфорту. А вже потім і лише потім від-
кривати для себе нові поняття. Я запрошую їх
до цього двотактного «танцю».
Окрім того, я пропоную їм потренуватись
у написанні доповідей або творів. «Діяча й діло
боїться», — мовиться в старовинному прислів’ї.
Навіть Гефест, бог ковальської майстерності, став
таким не за один день. Батьки кинули його
в море після народження через його потворну
зовнішність. Хлопчика врятували німфи, які
ростили його та впродовж багатьох років навча-
ли ковальського мистецтва. Гефест, бог кузні,
точно мав свої 10 000 годин практики! Я прошу
своїх учнів тренуватися та водночас попереджаю
про сувору логіку компетентності: тема, яка тра-
питься на іспиті на ступінь бакалавра, може бу-
ти геть несхожою на будь-яку іншу. Складність
професії викладача полягає в цьому парадоксі:
навчати професійних якостей та водночас не
довіряти сліпо самим лише професійним якостям
у чистому вигляді.
Студенти, що тренуються, відчуваючи, як
у них у животі часом холоне від страху, і стур-
бовані тим, аби бути готовими до будь-яких тем,
48
ніколи по-справжньому не довірятимуть собі.

Вони підвищать ступінь власної компетенції,
і це принесе їм деякі успіхи в навчанні. Проте
їм усе ще бракуватиме віри в себе, й одного дня
вони схиблять. Такі учні більше, аніж інші, під-
даватимуться паніці в день іспитів на ступінь
бакалавра з філософії перед неочікуваним пи-
танням. Вони занадто довіряють власним знан-
ням, але недостатньо — самим собі.
А інші студенти, навпаки, готуються з від-
чуттям відкриття, менш по-шкільному, менш
академічно. У них немає цього нав’язливого
прагнення досконалої підготовки, але є бажан-
ня спробувати подолати певну межу, прийняти
виклик та відповісти на нього. Вони не прагнуть
заспокоєння будь-якою ціною. Такі учні звер-
таються до практики й отримують задоволення,
бо вони креативні. У них навіть інша манера
викладати тему, ніж у тих, перших: у їхньому
голосі — збудження, зацікавленість робить їхнє
хвилювання менш помітним. Результат приго-
ломшливий. Тоді, як одні учні налякані очіку-
ванням прикрих випадків на будь-яких іспитах,
другі неначе бавляться. Вони ладні з цим при-
миритися. Вони вже збагнули, що це є харак-
терним для людського життя.
Упевненість — це не вмовляння себе заспоко

їтися. Довіряти собі — це бути здатним прими-
49
ритися з неочікуваними випадками, не вибу

довувати собі ілюзій, переконуючи себе, що
життя передбачуване. Звичайно, бувають ситуа
ції, де ступінь компетентності й справді знижує
неочікуваність ситуації до нуля. Проте тоді не-
має й потреби довіряти собі: однієї компетент-
ності досить.
У своєму есеї «Наважитися довіряти» філософ

Емманюель Делессер вказує на різницю між
довірою та компетентністю: «Довіряти собі — це
не значить казати собі, що можеш зробити пев-
ну річ тому, що успішно робив її вже тисячу
разів, — яка нудьга! Яка відсутність перспектив!
Навпаки, це, імовірніше, звернення до невпев
неної частки себе — отієї, яку ще ніколи не ак-
тивізували до дії, — та спроба залучити її, про-
будити». Довіряти собі — це розпочати щось,
що ми не «робили успішно тисячу разів», щось
таке, на що ми, може, ніколи й не наважували-
ся. Коли ми досягаємо успіху, то довіряємо не
лише власній компетентності — ми довіряємо
самому собі.
«Досвід інших людей — це як лисому гребін-

ка», — досить кумедно сказано в китайському
прислів’ї. Що це значить? Що цінний лише
власний досвід, а не досвід інших, адже лише
свій досвід може дати впевненість. Подібно до
50
гребінки для лисих, досвід інших мало в чому

може бути корисним. У кращому разі він при-
носить нам дещицю знань. Проте, окрім над-
баних знань, саме пройдений шлях та засоби,
за допомогою яких ми його подолали, і станов-
лять наш справжній досвід, наше багатство. На
цьому шляху ми відкриваємо для себе нашу
спроможність до протистояння, провалу або
успіху, оцінюємо рівень наших талантів, наших
бажань та амбіцій; ми виграємо щодо пізнання
самого себе. Ніхто не зможе пройти цей шлях
замість нас.
Отже, розвивайте ваші знання наскільки змо-

жете, але без внутрішнього страху, постійно
стежачи за тим, щоб вони наближалися до вас.
Розвивайте знання максимально, однак не під-
корюйтеся їм. І впевненість прийде — як вдяч-
ність, винагорода чи сюрприз.
3
ДОСЛУХАЙТЕСЯ
ДО СЕБЕ
Довіряйте своїй інтуїції

Людині слід навчитися визначати та спостерігати за тим
світлом, яке зсередини пронизує її розум, як блискавка.
Ральф Волдо Емерсон
Серед спеціалістів, що працюють у службі швид-

кої невідкладної медичної допомоги, «лікар пе-
реднього краю» має навчитись відрізняти «абсо-
лютно невідкладні випадки» від «порівняно
терпимих». У звуках сирен з-поміж криків та сліз
він має відсортувати, якщо можна так сказати,
поранених. Уміти оцінити ступінь важкості з пер-
шого погляду: за кольором шкіри, станом білків
очей, здуття грудної клітини… Треба бути упев-
неним у своєму висновку, щоб успішно ухвали-
ти рішення, зрозуміти одне одного серед ме-
тушні. Лікар невідкладної швидкої допомоги
повинен зберігати спокій та одразу вибрати пра-
вильне рішення. Як це йому вдається? Що це —
холодний аналіз ситуації? Цього недостатньо,
адже в нього обмаль часу, щоб усе проаналізувати.
52
3. Дослухайтеся до себе
Чи він діє інстинктивно, лише довіряючи влас-

ному досвіду? Цього теж недостатньо, адже йому
потрібні дані, клінічні спостереження. Насправ-
ді він увесь у цьому рішенні, це одночасно —
сприйнятливість і розум, тіло і дух.
Бізнесмен веде дуже напружені переговори.

Вони вже тривають певний час, та раптом він
щось «відчуває». Чоловік змінює тон і пропонує
остаточну ціну. Усе або нічого. Через декілька
секунд співрозмовник погоджується. Інтуїція не
підвела бізнесмена. Він зміг дослухатися до са-
мого себе. Себто слухати самого себе усім собою.
У ту мить, коли бізнесмен пропонує остаточну
ціну, то також увесь у цій ситуації. Було б помил-
ково думати, що він лише холодно й дуже швид-
ко аналізує ситуацію. Було б також помилкою
думати, що чоловік лише повністю перетворив-
ся на сприйнятливість і розшифровує мову тіла
співрозмовника. Він — це все в одному, ось чо-
му він це «чує». У минулому в нього були прова-
ли й успіхи. Бізнесмен не робить зусиль, аби
забути провали чи пригадати успіхи. Інакше він
не зміг би по-справжньому ввімкнутися та бути
присутнім у цій ситуації. Це тому, що він одно-
часно уявляє все те, що він пережив, залучає в цю
мить увесь досвід, — ось чому він може дати ро-
зумну ціну. Ця здатність прислухатися до себе
є водночас простою і складною. Простою, бо
53
не вимагає жодних здібностей. Складною, бо

нелегко досягти цієї присутності всередині подій
у разі невідкладності або під тиском.
Якби ця здатність прислухатися до себе зале-

жала б від неймовірного розвитку якоїсь части-
ни самого себе, ми могли б побоюватися, що
нам це не вдасться. Проте вона не потребує
нічого такого: йдеться, імовірніше, про те, аби
дати змогу всім частинам себе проявитися вод-
ночас: розуму та сприйнятливості, свідомому
й підсвідомому… Щоб зуміти дослухатися до
себе, мабуть, було б достатньо, аби жодна з на-
ших здібностей не брала гору над іншими. Якщо
розум перехоплює ініціативу, саме йому ми
й підкорюватимемося. Якщо перемагає сприй-
нятливість, саме за нею ми й слідуємо. Якщо
жодна з наших здібностей не перемагає, то са-
ме собі ми й довірятимемо. Ми всі на це здатні.
Зазвичай у школі від нас вимагали просто слу-

хатися наказів, порад, уроків. Нас намагалися
навчити слухатися вчителів. Нам недостатньо
говорили, що зрештою це було для того, аби
навчитися дослухатися до себе.
Дані Міжнародної програми з оцінювання освіт-

ніх досягнень учнів (PISA), які дають змогу по-
рівняти навчальні системи різних націй, доводять,
54
що в молодих французів існує величезний розрив

між їхніми знаннями та результатами тестів мно-
жинного вибору. Вони багато чого знають, проте,
коли треба обрати між багатьма відповідями, во-
ни вагаються й помиляються частіше, ніж інші
в середньому. Чому ж молоді французи тремтять
перед цими клітинками для відповідей більше,
ніж інші молоді європейці? А тому, що вони не
навчилися прислуховуватися до себе. Рідко дово-
диться читати «довіряйте собі» на французьких
шкільних бланках для відповідей. Скільки разів
серед отих «може краще», «має бути наполегли-
вішим у своїх зусиллях» тощо трапляється напис
«більше довіряйте власній думці»?
Мені пощастило зустріти двох викладачів, які

змінили моє життя. На літературі за рік до закін-
чення школи я відкрив для себе Верлена, Пруста,
Камю… Моя вчителька була класично вимогли-
вою, задавала вивчати вірші напам’ять. Проте
вона ніколи не забувала запитати нас про наші
почуття, вона пропонувала нам дослухатися до
себе: «Так, твоя правда, так можна сказати, але
саме ти, що ти про це думаєш? Чи вважаєш ти,
що написане — правда? Чи це розчулило тебе,
це стосується тебе?»
Завдяки моєму викладачеві філософії я відкрив

Арістотеля, Спінозу, Геґеля… Він учив мене
55
знань і методів. Та найголовніше — цей чоловік

навчив мене прислухатися до себе. У нього також
нерідко виривалися досить різкі фрази, навіть
якщо він щойно прочитав довгу лекцію про Де-
карта: «Декарт! Чи закінчите ви вже з цим Декар-
том? От ви самі, що ви про це думаєте?» Двадцять
п’ять років по тому я пам’ятаю, що ці години,
проведені на заняттях із філософії, були година-
ми «для мене» — вирваними у випадковостей
життя з-поміж щоденних обмежень, сімейних
потреб, — годинами, аби навчитися слухати се-
бе. На заняттях із філософії ми вивчали Платона,
Канта чи Сартра лише для того, аби поверну
тися до самих себе. Ми знайомилися з «Фено
менологією духу» Геґеля лише для того, щоб
почати прислухатися до нашого власного духу.
Видатні вчителі підштовхують нас до нагоди
відкрити для себе суть існування: вони дають
нам зброю, аби ми наважилися бути самими со-
бою. Нерідко можна почути, що й самі вони
пройшли схожий шлях: вони також стали сами-
ми собою, коли доторкнулися до знань або ав-
торів, яких викладають відтоді. Вони перебувають
на протилежному боці від тих «свідомих», подіб-
них до антигероя, якого висміяв Ніцше, тих, що
стали викладачами через страх до життя, через
брак упевненості в собі. Колишні старанні учні,
вони лише пересунулися на інший бік парти. Та
чи слухали вони себе? Що вони знають про себе?
56
Чи знають вони, що їхня поведінка покірного

учня свідчить про їхнє ставлення до світу? Схо-
же, саме серед отаких викладачів можна зустрі-
ти тих, що принижують учнів за найменшого
відхилення від правил, за найменшої «відсутно-
сті серйозного ставлення», які перекреслюють
червоною ручкою їхню впевненість у собі.
Коли я пригадую моїх викладачів, я також
пам’ятаю, що їм вистачало хоробрості казати
прості речі, які могли навіть здаватися спроще-
ними. Я зрозумів це пізніше: там, де інші запа-
ковують убогість сказаного в претензійність,
вони в простій манері можуть донести найсклад-
ніші речі. Наважитися на такі висловлювання —
означає наважитися дослухатися до себе. Немає
кращого способу дати учневі колежу, ліцею або
студентові можливість дослухатися до себе, аніж
продемонструвати цю гідність у дії. Не бачу ні-
чого кращого, чого б могла навчити школа.
Слухайте своїх учителів: вони навчать вас слу-
хати самих себе.
Проте навчитися слухати себе — це не так уже

й легко. Аби це вдалося, не треба підкорятися
загальноприйнятим стереотипам. Коли ці по-
стулати стосуються, скажімо, релігії або традиції,
їх можна спростувати, якщо повсякчас ставити
собі запитання. Приміром, той, хто механічно
повторюватиме, не осмислюючи суті, лише те,
57
що дізнався про Бога завдяки релігійному вихо-

ванню, не зможе дослухатися до себе й ніколи
не зможе зрозуміти, вірить він насправді чи ні.
Той, хто починає зі слів «тут завжди так роблять»,
аби відмовитися від дискусії, також відмовляєть-
ся від будь-якої можливості дослухатися до себе.
Він підкоряється традиційній «істині», як інші
підкорюються тій, що нав’язана релігією. Така
людина, певна річ, надто поважає минуле, аби
по-справжньому довіряти собі. Вона не може
осягнути, що те, що насправді зароджується в ній
самій тут і зараз, може давати впевненість.
Якщо такі істини визначені наукою, це не
повинно завадити нам з’ясовувати, як насправ-
ді ці істини з’явилися. Уміти дослухатися до
себе — це значить скористатися знаннями, але
не забувати ставити запитання.
Уміння дослухатися до себе також не передбачає

підкорення диктатурі терміновості. Усім нам це
добре відомо: через брак часу, через побоювання
запізнитися, у стресовій ситуації ми діємо поспі-
хом, ніби нас підштовхують. Ми підкорюємося
тим, хто квапить нас найбільше або кричить гуч-
ніше за інших. Самі по собі ми ніби й відсутні.
Нам уже не вдається дослухатися до самих себе.
Один зі способів позбутися тиранії терміново-

сті — це відрізняти термінове від важливого.
58
Багато речей є терміновими, але не всі важливі.

Навіть те, що ми запитуємо самих себе про цю
відмінність, іноді стає вирішальним моментом,
звільняє нас від вагань, щоб надалі робити те,
що нам потрібно виконати за обмежений час.
Скільки виконавців, що перебувають під по-
стійним стресом і тиском терміновості, втрача-
ють упевненість у власній думці! У нас є мож-
ливість упоратися з нескінченним потоком
вимог, серед яких одні терміновіші, ніж інші,
завдяки одному лише простому запитанню: це
терміново, проте чи це важливо? Що насправ-
ді важливо в нашій професійній практиці — ми
добре робимо те, що маємо робити та що сто-
сується власне нашої місії. Зважаючи на це, ми
можемо спробувати задовольнити термінове
прохання колеги або керівника, при цьому зба-
гатившись новою внутрішньою свободою. Буває,
що колега чи керівник і самі перебувають під
впливом стресу й нав’язують нам надмірний
тиск або вимагають тих речей, які насправді не
входять до наших обов’язків.
Отже, саме від нас залежить, як не втратити
з поля зору головного: ретельно виконувати те,
що ми повинні робити. Ми також можемо зро-
зуміти цю різницю між терміновим та важливим
у ширшому сенсі, не обмежуючись сферою про-
фесійної діяльності. Найголовніше — щоб з на-
шими дітьми все було гаразд, щоб вони були
59
щасливі, щоб ми були вільні від життєвих драм

і вміли цим скористатися. Навіть якщо ми по-
спішаємо кудись в офіс, то маємо знати, що
головне — поза його межами: ми квапимося та
водночас не підкорюємося логіці терміновості.
Через усвідомлення цієї різниці між терміно-
вим та важливим зберігаємо здатність прислу-
хатися до себе.
«Лікар переднього краю» також поспішає.
Потік, з яким йому доводиться зіткнутися, — це
далеко не потік електронних листів, це потік
потерпілих… Ідеться про терміновість, проте
в нього є «внутрішній путівник», який не дає
змогу метушні навколо оволодіти ним. Він знає,
що є термінові випадки, важливіші за інші. Лі-
кар не охоплений надто швидкою темпоральні-
стю, в умовах якої йому доводиться працювати.
Він черпає цей спокій та цю неупередженість
у тривалішому часі: у тому часі, який дав змогу
накопичити цей досвід, що сьогодні дає йому
змогу дослухатися до себе в ситуації терміновості,
щоб виконувати найважливіші дії — ті, що вря-
тують максимальну кількість життів.
Єдиний філософ, який глибоко сприйняв пи-

тання віри в себе, — це Ральф Волдо Емерсон,
американський мислитель і письменник, який
народився на початку ХІХ століття. У невеличкій
праці «Віра в себе» (Self-Reliance), опублікованій
60
1841 року, серед його есеїв, здається, він склав

портрет отакого «лікаря переднього краю»: «Лег-
ко жити у світі згідно з його поняттями, легко
наодинці жити відповідно до власних понять,
але справжньою величчю володіє той, хто посе-
ред натовпу зберігає в бездоганній свіжості не-
залежність самотності». Навіть посеред натовпу
той, хто вірить у себе, вміє дослухатися до себе
так, ніби він перебуває в спокої сам із собою
наодинці. Досвідчений військовий лікар і лікар
швидкої невідкладної допомоги демонструють
цю велич, про яку говорить Емерсон: вони оби-
рають правильні рішення, тому що зберігають
цю форму незалежності, цю здатність присутно-
сті в самому собі під час метушні. «Людині, —
стверджує Емерсон, — слід навчитися визначати
та спостерігати за світлом, що зсередини блис
кавкою пронизує її розум, більше, ніж за небес-
ним сяйвом поетів та мудреців».
Здатність прислухатися до себе не прийде сама

по собі. Цього треба навчатися, зокрема, зав-
дяки певним ритуалам, які також є зустрічами
із самим собою. Ритуали допомагають нам дис-
танціюватися від істерії сьогодення та шалено-
го ритму життя. Вони допомагають нам знайти
самих себе. Скажімо, розтягнутися двічі на
тиждень на дивані психоаналітика, або бігати
тричі на тиждень, чи регулярно практикувати
61
медитацію, сінтайдо 1 або йогу, чи влаштовува-

ти шабат у п’ятницю, ходити на службу до церк
ви в неділю — кожен із цих ритуалів дає нам
змогу дослухатися до себе. Це можливість вийти
з пут терміновості, зосередитися на важливому.
Ми переводимо дух, знову набуваємо присут-
ності в самих собі, і в такі миті дуже часто тугі
вузли самі собою розв’язуються. Ми знаходимо
рішення професійної проблеми, що тривожить
нас та надокучає, ми розуміємо, на що саме
сподіваємось у любовних стосунках, ми почи-
наємо бачити ясніше самих себе. Це світло не-
рідко з’являється в миті розслаблення. Тоді ми
розуміємо, що можемо довіряти собі: відповідь
була в нас самих. Отже, потрібні лише умови,
щоб мати змогу її почути.
Це відбувалося зі мною багато разів… Ось я лежу

на дивані в психоаналітика. Розмовляю. Нада-
ючи перевагу фройдівському методу вільних
асоціацій, я кажу речі в руслі того, як «вони при-
ходять». Раптом з’являється очевидне: я бачу
щось, чого не бачив, не хотів бачити. Я краще
розумію, чому реагую саме так. Через що я збен-
тежений або, навпаки, умиротворений. Не пе-
ребираю спогади, аби переконатися в чомусь.
Сінтайдо (від яп. «новий шлях тіла») — це унікальний набір

1
рухів, що дає змогу використовувати тіло як засіб вираження

та спілкування.
62
Не намагаюся змусити власне тіло замовкнути,

щоб почути голос свідомості. Я повністю тут —
увесь, цілком. Я забув, що здатний на це. У нас
багато прийомів, аби брехати самим собі: ми
дуже в цьому винахідливі, якщо йдеться про те,
щоб не чути себе. Саме з цієї причини я опинив-
ся в депресії кілька років тому та відкрив для
себе психоаналіз. Вийшовши з депресії досить
швидко, я й досі ставлюся з прихильністю до
дивана психоаналітика. Мені потрібен цей ри-
туал. Він дає мені змогу зупинитися, створює
ті умови, у яких я припиняю лукавити, де мені
вдається нарешті дослухатися до самого себе.
У книжці Екзюпері «Маленький принц» лис

дорікає маленькому принцові, що той повер-
нувся, аби побачитися з ним, проте не в той
самий час, не тим способом, щоб можна було
це перетворити на ритуал, обряд:
— Краще, якби ти приходив о тій самій порі, —
попросив лис. — Якщо ти прийдеш, скажімо,
о четвертій дня, то я вже з третьої години від-
чуватиму себе щасливим. О четвертій я вже поч-
ну хвилюватися й непокоїтися. Я дізнаюся ціну
щастю. А як ти приходитимеш коли заманеться,
то я ніколи не знатиму, на яку годину готувати
своє серце… Повинні існувати обряди.
— А що таке обряд? — поцікавився малень-
кий принц.
63
— Це теж річ давно забута, — розтлумачив

лис. — Це те, що робить один день несхожим на
інші дні, одну годину — на всі інші години 1.
«Повинні бути обряди», — зауважує лис. Без

них нам завжди доведеться розраховувати на
нашу волю, аби забезпечити собі ці кілька ми-
тей розслабленості, присутності в самому собі.
Якщо в мене зустріч із психоаналітиком щовів
торка та щочетверга о 19-й годині, мені вже не
доводиться піклуватися, адже це ритуал. Якщо
я маю ходити на службу Божу до церкви щоне-
ділі об 11-й годині, мені не доводиться докла-
дати зусиль, аби опинитись у церкві. Ритуал
підтримує мене: він приходить на зміну зусил-
лям моєї волі. Якби нашій волі щоразу доводи-
лося долати обмеження нашого спротиву, ми б
опинялися на дивані психоаналітика раз на
місяць, а на служінні — раз на рік…
Саме ритуали, додав наприкінці лис, роблять

«один день несхожим на інші дні». Через те, що
ритуали повторюються, вони дають нам змогу
краще оцінити те, що не повторюється: допо-
магають осягнути наше зростання на власному
життєвому шляху. Без цих регулярних зупинок
як дізнатися, із яким ритмом ми просуваємося?
1
Пер. А. Жаловського.
64
Нам слід стерегтися власного невпорядковано-

го існування, знайти сенс у ритуалах, які наша
сучасність так послабила.
У досить упорядкованому світі, який існував до

Французької революції, існування індивіда було
більш ритуалізованим, але здатність людей до-
слухатися до себе не дуже цінували. Вона навіть
становила загрозу для норми, адже правила за
ризик зайвого безладу в суспільстві, що будува-
лося на примусі. Навіщо довіряти індивідам,
коли для функціонування суспільства потрібне
лише їхнє підкорення нормам та традиціям? На-
віщо закликати їх дослухатися до себе, адже
«старійшини» усе знають, а князі та королі все
вирішують? Віра в себе насправді мала небагато
сенсу у світі, який існував до революції, за ви-
нятком кількох аристократів із лицарським духом.
Віра в себе — це ідеал сучасності, сьогодення,
що виник під впливом швидкого розвитку де-
мократичних принципів та філософських думок
епохи Просвітництва. «Наважтеся скористати-
ся своєю здатністю мислити. Ось девіз епохи
Просвітництва», — пише Кант. Це спонукання
до вільного використання власного розуму є,
по суті, спонуканням дослухатися до себе.
Довіряти своїй інтуїції, навчитися прислухати-

ся до себе — це просто бути вільним. Коли ми
65
ховаємося за псевдоістинами, коли ми підлашто

вуємося до думки «знавців», насправді це озна-
чає, що ми не приймаємо своєї свободи. Сартр
називає таку відмовку «приховуванням істини
від самого себе». Відкриття істини для себе, на-
впаки, — це віра в нашу свободу. Ми нерідко
створюємо собі хибну думку про цю свободу
та зводимо її до повної відсутності обмежень.
Оскільки наше існування зазнає дії обмежень
зусібіч, ми доходимо висновків, що не вільні.
Насправді у свободи немає нічого спільного
з відсутністю обмежень. Ми вільні, пише Берґсон,
коли вповні є тими, хто ми насправді, коли нам
вдається одразу сприйняти усю сукупність влас-
ного минулого, усього, що ми пережили. Ось
це і означає — слухати себе. Прийняти минуле,
пережите — це не означає спростити його в хиб-
ній однорідності або надуманій тотожності,
а прийняти таким, як є, — у невблаганній склад-
ності та багатогранності. Ми вільні лише тоді,
коли нам вдається дослухатися до себе повні-
стю. «Лікар на передовій» у дії не користується
відсутністю обмежень, навпаки — він занурю-
ється у сплетіння обмежень. Проте він вільний
у тому сенсі, який у це поняття вкладає Берґсон:
він цілком і повністю залишається самим собою
в гущі подій.
Отже, ми не можемо бути вільними, перепи-
суючи власну історію, приховуючи темні сто-
66
рінки, намагаючись бачити «склянку напівпов

ною». Також неможливо бути вільними, коли
ми б’ємо себе в груди й бачимо «склянку на-
півпорожньою». Ці обидві химери виявляють
одне — брак віри в себе.
Віра в себе повинна бути впевненістю в усьому
собі. Це не є якимось чистим ядром, уніфікова-
ним, абсолютно узгодженим, на яке треба було б
розраховувати, аби знайти чи зберегти впевне-
ність. Такого ядра не існує. Ті, хто кажуть таке
та радять знайти його, щоб набути впевненості
в собі, брешуть. Навіть гірше — вони спрямову-
ють нас у глухий кут. Слід лише замислитися на
мить, аби зрозуміти це. Де має бути таке ядро?
У нашому мозку? У нашому шлунку? У нашій
п’яті? У нашому геномі? «Я» — це поняття бага-
тогранне, парадоксальне, мінливе. Коли ми його
приймемо цілком, таким, як воно є, лише тоді ми
приймемо міру нашої свободи. Тоді це як пере-
шкода, що поступово піддається. Ми більше не
підкорюємося жодній з частин нас самих, що ти-
ранять нас внутрішньо, а також істині, яка впала
з неба та нав’язується ззовні. Ми вповні звільня-
ємося: нарешті довіряємо собі.
Не дивно, що Емерсон, філософ, який вивчав

питання впевненості в собі, дуже вплинув на
Ніцше, який так зневажав «свідомий» розум.
Автор «Сутінків богів» навіть назвав Емерсона
67
«спорідненою душею». Також неабияке значен-

ня має те, що Емерсон — американець. Філософ
не зростав в одній з тих країн старої Європи, що
горді за своє тисячолітнє минуле, та впевнений
у тому, що знайде в ньому всі відповіді на питан-
ня сьогодення. Він прийшов із молодої країни,
цінуючи дух перших відкриттів, який саме і є ду-
хом віри в себе. У Сполучених Штатах підпоряд-
кованість тому, що Макс Вебер називає «владою
нескінченного вчора», є менш поширеною схиль-
ністю, ніж у нас. Першопрохідник наважується
прислухатися до себе. До того ж у нього немає
вибору, адже він перший.
У кожному з нас точиться боротьба між духом
«Свідомого» та розумом Першопрохідника.
Щоразу, коли ми прислухаємося до себе, пере-
магає дух Першопрохідника. Що менше ми
сліпо підкорюємося догмам та традиціям, то
осяжнішим стає простір віри в себе.
«Довіряй собі, — каже Емерсон, — кожне
серце вібрує цією струною». Навчимося чути
цю вібрацію, визначати її. Приділяти менше
уваги периферійним шумам, голосам усіх тих,
хто повторює наввипередки: «це дуже терміно-
во», «це не обговорюється» або речі «завжди
були такими». Ці голоси ніколи не замовкнуть.
Вірити в себе — означає знайти в собі силу від-
сторонитися від них, аби повернутися до себе
та зуміти вислухати самого себе.
4
ДИВУЙТЕСЯ
Коли краса надає нам упевненості
Не існує ніякої депресії для того,

хто живе на лоні природи та чиї почуття активні. (…)
Поки зможу милуватися зміною пір року, я впевнений,
що ніщо не зможе перетворити моє життя на тягар.
Генрі Девід Торо 1
Якщо ми все ще не впевнені щодо власної здат-

ності дослухатися до самих себе, просто згада-
ємо ті миті, коли ми довіряли… навіть не усві-
домлюючи цього.
Це дуже простий досвід, який ми постійно
переживаємо. Ми прогулюємось у сільській міс-
цевості, і раптом нас охоплює відчуття краси
навколишнього краєвиду. Або ми розчиняємось
у спогляданні дивовижно ясного неба. Чи раптом
на радіо звучить пісня, яка викликає неймовірне
хвилювання. І ми вважаємо це гарним. Ми не
1
Генрі Девід Торо (1817—1862) — американський письменник,
мислитель, натураліст, громадський діяч, попередник зеле-
ного анархізму.
69
кажемо, що це не подобається, просто кажемо,

що «це гарно», ніби усі мусять так вважати.
Яку ж упевненість треба мати, аби наважитися

висловити таку істину як загальну? Ми настіль-
ки довіряємо власному судженню, що навіть не
відчуваємо необхідності аргументувати. Ми су-
димо вільно й не обтяжуємося будь-якими кри-
теріями. Це гарно, от і все. Це гарно не тому, що
можна пояснити чому. Це гарно, адже не треба
нічого пояснювати — жодних тому що. Ми так
часто буваємо не впевнені в собі, однак ось у чо-
му ми не сумніваємося: споглядання краси дає
нагоду нарешті дослухатися до себе.
Я пригадую один особливий вечір. Іду пляжем
на Корсиці, увесь у роздумах про власне життя,
яке вислизає з рук. Я майже ні в чому не впев-
нений. Треба якось ухопити його за повіддя,
проте я не знаю, як це зробити. Мушу вирішу-
вати, але мені все ще не вдається діяти сміливо.
Раптом помічаю оте світло над морем, срібне
мерехтіння… Світло починає згасати, та вра-
ження таке, ніби воно лише підсилюється, стає
інтенсивнішим. Раптом усе стає реальнішим,
сутнісним. У цьому захопливому мерехтінні все
парадоксально вказує на суть нескінченності.
Тут я не вагаюсь жодної миті — це гарно.
«Це гарно» — вислів простий, сповнений пе-
реконливості, якої нам нерідко бракує. У багатьох
70
4. Дивуйтеся
інших випадках — на нашому робочому місці,

у сімейному колі — ми іноді не спроможні на та-
кий авторитет. У нас начебто і є аргументи, на які,
однак, ми чомусь не наважуємося посилатися.
Але щодо нашого естетичного досвіду — натхнен
ні яскравими кольорами неба, голосом співачки
або першими нотами кантати, — ми відкриває-
мо, наскільки здатні дослухатися до себе. Що-
разу, коли ми стверджуємо, що це красиво, не
покладаючись ні на що інше, окрім цієї краси,
що надихає нас, ми знову вчимося довіряти собі.
«Гарне завжди буває дивним», — стверджував
Бодлер. Це дивовижно насправді: естетичний
досвід ніколи не буває лише естетичним. Він
змушує нас бути присутніми в нас самих та у сві-
ті. Він також містить сили, здатні пробудити нас,
викликати або навіть призвести до віри в себе.
Це, вочевидь, тому, що наше естетичне чуття
вповні охоплює нас — ось чому в ньому така си-
ла. Коли я вважаю чудовим цей корсиканський
пейзаж, ідеться не лише про мою сприйнятли-
вість. Певна річ, мої почуття задіяні, проте моє
естетичне чуття не можна звести до простого
чуттєвого задоволення — втіхи для очей та вух.
Цей пейзаж сповнений надзвичайними якостя-
ми та сенсом: він навіює мені думки про нескін-
ченне: про Бога, про свободу… Певна річ, тут
присутня також інтелектуальна складова, окрім
чуттєвої. Себто я впевнений, що мені подоба-
71
ється пейзаж, але він мене чарує ще й чимось

неусвідомленим, пробуджуючи найпотаємнішу
частину мене самого. Коли ми чутливі до краси,
то прислухаємося не лише до якоїсь однієї ча-
стини самих себе — ми підкорюємося гармонії
всього сукупно: сприйнятливості, розуму, під-
свідомого, уяви… Ця гармонія й дає нам змогу
відчувати впевненість у «собі», навіть у всьому
собі, а не лише впевненість у сприйнятливості
чи в розумі.
Коли Кант цікавився загадкою естетичного
досвіду, він, до речі, згадував про «вільне та гар-
монійне поєднання людських здібностей». Якщо
краса пейзажу приголомшує нас, нерідко дивом
зникає виснажливий внутрішній конфлікт. Нам
більше не доводиться розриватися між розумом,
що вимагає від нас чогось, та сприйнятливістю,
яка вимагає іншого… Внутрішня какофонія вмить
припиняється: нарешті ми в злагоді з самими
собою. Отже, дослухатися до себе стає легше…
Перед витвором мистецтва в нас іноді виникає

спокуса спитати самих себе, що саме автор хотів
цим сказати. У цьому криється загроза того, що
наша внутрішня рефлексія порушить оту вну-
трішню гармонію, яку нам так легко дарують
прекрасні пейзажі: що більше ми дошукуємося,
що саме митець намагався сказати, то менше
відчуваємо, які почуття викликає в нас твір. Проте
72
інколи ми опиняємося перед твором, немов пе-

ред справжнім природним витвором, не ставля-
чи запитань щодо задуму, який стоїть за всім
цим. Споглядати чи слухати твір — цього вже
досить, нас заповнює глибока радість, ми стаємо
уважними до того, що відбувається всередині
нас. Скільки підлітків, невпевнених у собі, одно
го дня, уперше слухаючи Девіда Бові або Джона
Леннона, відчули, що здатні бути впевненими
у своїх судженнях: жодних сумнівів — це пре-
красно! Стільки чоловіків та жінок, яким бра-
кувало упевненості в собі, раптом, слухаючи
«Реквієм» Моцарта або «Фантазії фа мінор»
Шуберта, нарешті відчувають свободу дослуха-
тися до себе. У них немає потреби запитувати
фахівців, аби дізнатися, що саме Шуберт вкладав
у музику, коли створював цей шедевр: обманені
сподівання, межі людської гордості, меланхолію,
яка іноді буває такою чудовою, чи дику радість,
що шукає виходу, аби розірвати пута, не зважа-
ючи ні на що? Їм лише треба поринути у власні
емоції — вони знають це. Доторкнутися до чогось
прекрасного — це наблизитися до себе. Не про-
сто «втекти», а поринути в глибини власного
«я», аби знайти там можливість для впевненості.
Ось чому ми відчуваємо вдячність до творчих

особистостей, що хвилюють нас. У нас виникає
бажання висловити вдячність за ту силу, яку
73
вони дають нам. Я відкрив для себе романи

Франсуази Саґан, коли мені було десь вісімна
дцять років. Мелодія її текстів така невловна, що
спочатку здається зовсім простою. «Добридень,
смутку!» — роман, який вона написала в сімна
дцять років, починається з таких співучих слів:
«Цьому незнайомому відчуттю, що переслідує
мене водночас і тугою, і ніжністю, я не наважу-
юся надати ім’я, таке прекрасне й вагоме, — сму-
ток». Письменник — то голос, певна нота, яку
він утримує. Як знайти її, якщо не вмієш слуха-
ти? Франсуаза Саґан була такою юною, проте їй
це вже вдавалося. Щоб і далі грати цю ноту, тре-
ба було, аби вона сама розуміла «мелодію» влас-
них слів… Що більше я її читав, то більше відчу-
вав бажання писати. Я казав собі, що я теж можу
знайти власний голос, власну тональність, можу
так само вільно прислухатися до себе.
«Найвидатніші витвори мистецтв, — писав Емер-

сон на початку своєї книжки “Віра в себе”, — не
нададуть нам кращого уроку, ніж цей. Вони
вчать підкорюватися своїй спонтанності з жит-
тєрадісною непохитністю». Зрештою, коли ми
стверджуємо, що «це гарно», — ми, мабуть, го-
воримо однаковою мірою і про пейзаж або піс-
ню, і про цю впевненість, що нездоланно з’яв-
ляється в нас. Щоразу, коли краса хвилює нас,
вона надає нам сили наважитися бути самим
74
собою.Відчувати необхідність читати критику,

слухати екскурсоводів або авторитетні думки,
аби дізнатися, що «це гарно», — це свідчить про
брак упевненості в собі. Не підкорюватися спон-
танності, лише диктатурі того, «як слід дума-
ти», — а це вже і є ознака снобізму й також брак
упевненості в собі.
Отже, ми спілкуватимемось із красою так
вільно й часто, наскільки це можливо. У селі чи
місті навчимося розплющувати очі, адже краса
повсюди, вона вільно призначає нам побачен-
ня. Оглядатимемо музеї, проте не дозволимо
екскурсоводам поглинути нашу увагу, слухати-
мемо їх лише тією мірою, якої буде досить, аби
набути впевненості в собі, щоб не надто при-
гнічуватися нашою обмеженою культурою та
нарешті наважитися на стрибок до прямого
й спонтанного спілкування з творами — на стри-
бок до віри в себе.
Я пригадую своє хвилювання, коли вперше
опинився перед твором Ротко 1. Величезне по-
лотно — жовтогаряче з жовтим. Раптом тут,
навпроти мене… Абсолютна присутність. Кра-
са — це присутність, яка кличе за собою. Я сто-
яв біля полотна Ротко, як тоді на березі моря,
на Корсиці, — упевнений у тому, що це гарно,
1
Марк Ротко (1903—1970) — американський художник родом
із Латвії, провідний представник абстрактного експресіоніз-
му, один із творців живопису кольорового поля.
75
у тому, що в цій вібрації світла є щось вічне, щось

справжнє. Неймовірна насиченість духовного
в самому серці матерії. Проте я на цьому тоді
зовсім не розумівся, навіть не знав, хто такий
отой Ротко. Але в мене не було жодних сумнівів.
Я був цілком упевнений у власних відчуттях,
у власних судженнях, у собі. Це була водночас
довіра до митця, якого я не знав, до мистецтва
та взагалі — до краси, до життя.
Коли ми нарешті навчимося сприймати красу,

вона може звільнити нас від внутрішніх побо-
ювань. Вважати, що «це гарно» без жодних кри-
теріїв, — це щоразу додавати собі впевненості.
Одначе, краса дає нам набагато більше: вона
наповнює нас життєвою силою, допомагає на-
бути відваги. Ми вже переживали її, може, десь
у музеях, або слухаючи музику, чи на природі.
Пригнічені клопотами, сумнівами, упевнені,
що нам нічого не вдається, ми крокуємо сіль-
ською місцевістю, дивимося на вкриті снігом
верхівки дерев або просто на проміння сонця,
що ледве проникає крізь гілки… І раптом нам
уже починає здаватися, що немає нічого не-
можливого.
Щось схоже я пережив на Корсиці, про щось
таке згадує і Генрі Девід Торо, до того ж близь-
кий друг Емерсона, у своєму геніальному тво-
рі «Волден, або Життя в лісі»: «Не існує ніякої
76
депресії для того, хто живе на лоні природи та

чиї почуття активні. Не існує такої бурі, яку б
не супроводжувала Еолова музика, що її здатне
почути вухо невинної істоти (…) Поки я зможу
милуватися зміною пір року, я впевнений, що
ніщо не зможе перетворити моє життя на тягар».
Тут краса природи робить дещо більше, а не
просто надає нам можливість судити про неї.
Вона наповнює нас аж так, що надає нам сил
вірити в себе. Досить важко зрозуміти, що від-
бувається в глибині. Що в простому споглядан-
ні краси природи надає нам стільки впевненості?
Зрештою, ці гарні форми за визначенням — по-
верхневі. Тоді чому ж вони так глибоко хвилюють
нас, що дають спокій та втіху, які є витоками
впевненості та віри?
Споглядання, мабуть, просто дає нам змогу
відновити сили, змінити погляд, перспективу.
Перед такою окрасою, перед дивом дня, що,
здається, народжується в нас перед очима ніби
вперше, ми відсторонюємося від власних кло-
потів та негараздів. Перед дивом цього світла
наші турботи раптом втрачають усю ілюзорну
значущість.
Проте є дещо інше. Ми відчуваємо, що все-
редині цієї краси таїться сила, яка перевершує
нас і в яку, якщо точніше, ми саме й віримо. Ми
не спостерігаємо красу як зовнішню стосов-
но нас, а відчуваємо силу, що нас пронизує, та
77
водночас вона всередині нас і за межами нашо-

го «я». Отже, ми не просто спостерігачі краси
цього світу, а відчуваємо свою присутність у сві-
ті. Ми забули про це, і ось краса нам нагадала:
ми живемо в цьому світі. І річ не в тім, що нам
конче необхідно досліджувати його або отри-
мувати користь, — це наш дім. Простіше бути
впевненим у собі, коли відчуваєш себе в цьому
світі як удома.
«Нащо говорити про впевненість у собі? —
питає Емерсон. — …Говорити про впевненість —
це жалюгідний спосіб самовиразитися. Кажіть
краще про те, що має впевненість, тому що це
існує та діє». Для Емерсона «те, що має впевне-
ність» та «діє» — це Божественна сила, присут-
ність якої ми відчуваємо, тільки-но нам вдаєть-
ся позбутися занепокоєності та відчути тишу
й спокій природи. Те, що Емерсон називає Бо-
жественною силою, у стоїків зветься космічною
енергією, у християн — Богом, у романтиків —
Природою, у Берґсона — життєвим поривом.
Та, зрештою, яка різниця? Хіба це не те саме,
що ми відчуваємо, коли споглядаємо небо так,
що воно поглинає нас? Або коли ми дивимося
на вузлуваті виноградні кущі та грона, сповне-
ні життя? Чи на соняшники, що обертаються
вслід за сонцем із нестримною силою? Отже,
що насправді в цій красі природи «існує та діє»?
Ми розуміємо, що віра в себе не може бути лише
78
вірою… у себе. Це також віра в те, що повсякчас

діє в природі, у цей порив, імпульс, що прони-
зує її красу та захоплює нас. Отак ми досягаємо
думки, що віра в себе — це також віра в щось
інше, що існує за межами власного «я». Саме
як дитина набуває віри в себе, бо знає, що може
розраховувати на інших, так і віра в себе, яку
дає нам краса, — це водночас віра в силу, що
наповнює природу цією дивною вібрацією та
робить її такою прекрасною.
До того ж, коли ми стверджуємо, що «це гарно»

щодо природи, яка надихала стількох людей до
нас, і ми довіряємо всім людям, а також мож-
ливій усесвітній злагоді навколо цієї краси.
Гармонія, яку ми відчуваємо, викликає бажан-
ня бути в згоді з іншими. Ймовірно, такої іде-
альної злагоди не буде, однак у миті хвилюван-
ня ми прагнемо її всім серцем. Такої напруженої
миті ми віримо в це. «Це гарно», — каже віра,
і це запрошення розділити її. Із цієї причини
віра в себе — це також віра в іншу річ у собі —
у красу, а отже, у її дієву силу, у можливість
згоди між усіма людьми поза межами усіляких
відмінностей.
Альпініст Патрік Едлінджер одночасно спортс-

мен-екстремал та естет. Цей неймовірний чоло-
вік спричинив повний переворот у скелелазінні
79
та започаткував підйом фрі-соло — без засобів

безпеки, подолав ковзкі стіни найвищих гір.
Спостерігати його — просто насолода. У при-
свяченому Едлінджерові документальному філь-
мі «Життя на кінчиках пальців» перш за все
вражає його технічна майстерність, досконалі
навички, адже він виконує підйом без споря-
дження, вдягнений у прості шорти, майку, з ма-
леньким запасом тальку за спиною. Його рухи
настільки досконалі, що здається, ніби він не
докладає жодних зусиль, зокрема, у моменти
захвату, коли вага його тіла переходить з однієї
руки до іншої. Ось він закидає руку за спину,
аби занурити її в тальк, — тримається над прі
рвою лише однією рукою, точніше, кінчиками
пальців!.. Коли дізнаєшся про стиль його жит-
тя — він мешкав у фургоні посеред дивовижних
пейзажів, — коли слухаєш його відповіді на
запитання інтерв’ю, розумієш, що головне міс-
це в його підготовці мало саме споглядання
природи. Він жив посеред цієї краси, у єдності
з силами природи. Коли він не проводив час
у тренуванні, нарощуванні м’язів, розвиненні
гнучкості, то споглядав небесну блакить, велич
піків, гордовиту простоту верхівок дерев — себ-
то вів постійний діалог із красою світу. У чому
він черпав упевненість, коли треба було йти
самому без зв’язки чи страховки, аби здійснити
це надто ризиковане сходження? Вочевидь, він
80
довірявся власним навичкам, досвіду. Проте

він також довіряє самій природі, цій красі, що
надає йому стільки сили й супроводжує його
день у день. Зрештою, неможливо відділити ту
впевненість, яку дає йому власний величезний
досвід, від того, що він черпає поза межами са-
мого себе: у силах природи, у самій рівновазі
цього світу. Ознакою її, а може, навіть доказом
і є краса.
Досвід Едлінджера може стати уроком для
нас усіх, навіть якщо ми не здійснюємо схо-
джень за допомогою власних рук на найвищі
гори світу.
Він підказує: коли ти максимально розрахо-
вуєш на самого себе, якнайкраще розвиваєш
свій талант, — усе це не заважає розраховувати
на щось значніше, ніж ти сам.
Він наводить на думку, що за вірою в себе є інша
впевненість, прихованіша, таємничіша, проте
й глибша, — дещо відмінне від власного «я».
Підказує, що ми можемо дозволити собі на-
дихнутися природою, адже вона може бути най-
кращим із путівників.
5
ВИРІШУЙТЕ
Віра й сумнів
Мудрець у всьому зважає не на результат,

а на своє рішення.
Сенека
Коли ми без кінця вдаємося до вивертів та не

здатні знайти поштовх, аби наважитися на
щось, то нерідко посилаємося на брак аргу-
ментів, даних, знань… Але ми лукавимо: най-
частіше нам просто бракує впевненості. Як ми
вже бачили у роздумах про естетичний досвід,
коли ми кажемо, що цей пейзаж «гарний», — це
не тому, що в нас є невідпорні аргументи. Про-
сто ми наважуємося дослухатися до себе, до-
віряти собі.
Молода жінка отримала пропозицію щодо
цілком привабливої посади. Однак вона ва
гається. Посада, яку вона посідає нині, не
надто стимулює, натомість надає їй певний
комфорт: пристойна зарплатня, приємні ко-
леги, близькість від дому, соціальний захист.
82
5. Вирішуйте
Це, певна річ, не робота її мрії, але загалом

непогано.
Посада, яку їй пропонують, — це те, на що
вона колись сподівалася, це можливість роз-
винути власні здібності. Але маленьке підпри-
ємство, що зробило цю пропозицію, існує ще
порівняно недавно та й розташоване далеко
від домівки. До того ж із майбутніми колегами
вона не знайома, а фіксована частина її зар
платні дещо менша від теперішньої. Жінка
зможе заробляти більше, лише коли все вдасть-
ся… І от вона роздумує. З одного боку — без-
пека, спокій, щоденна приємна атмосфера,
ніякого кипіння пристрастей. Але водночас —
душевний спокій, такий потрібний для жінки,
яка сама виховує двох дітей. З другого боку —
перспектива зросту, але ж і ризику також біль-
ше, причому не лише для неї, а ще й для її близь-
ких. Щойно вона починає схилятися в один бік,
страх помилки паралізує її. Минають дні. А їй
так і не вдається сміливо ступити вперед. Як
вийти з такої нерішучості? Як наважитися на
рішення?
Вирішити — це значить знайти сили порину-
ти в невпевненість, іти вперед попри оті сумніви.
Це значить компенсувати відсутність конкретних
аргументів здатністю слухати. Або просто вирі-
шити, щоб рухатися далі. В обох випадках це
питання віри в себе. Узяти такі зобов’язання —
83
нелегко: треба їх «узяти на себе», бути ладним

відповідати за можливі непередбачувані наслід-
ки. Проте це притаманно будь-якому рішенню.
Воно змушує нас вибирати навіть без допомоги
незаперечних аргументів. Не наосліп, але й не
при повному світлі.
Ця складність є характерною рисою нашого
життя. Адже ми вільні створіння, а не запрогра-
мовані машини — нам слід прийняти цю не-
від’ємну частину невизначеності. Навіть зро-
бити дещо більше: навчитися полюбити її. Те,
що не вдається цій молодій жінці. Будь-яке
рішення ризиковане за визначенням: що біль-
ше ми погоджуватимемося на цю ризиковану
складову, то більше ефективних рішень мати-
мемо й робитимемо це залюбки. Навіть якщо
ми максимально зменшимо ризик, він усе одно
лишиться. Уникати остаточного ризику — зна-
чить або вирішити з відчуттям страху десь усе-
редині, або не зробити цього взагалі. Такий
підхід хибний.
Наше існування постійно ставить нас у ситуації

оцінки та вибору. Ми не знаємо, чи це зручно
в певний момент: наважитися переїхати, змі-
нити професію. Але ніхто не зможе вирішити
цього за нас, і саме нам належить бути напого-
тові, коли життя потребує від нас рішень. Якщо
ми не опануємо вповні цю здатність вирішувати
84
сміливо, то життя перетвориться на низку ситуа

цій нерішучості, які прослизнуть між пальцями
та заберуть із собою всю нашу снагу. Не існує
віри в себе без опанування складного мистецтва
ухвалення остаточних рішень.
Щодо цього філософія може стати нам в наго-

ді. Вона допомагає зрозуміти різницю, яка існує
між поняттями обирати та вирішувати, які ми
зазвичай плутаємо. Обидва терміни насправді
нерідко вживають як синоніми. Проте логіка,
якій вони підкоряються, зовсім різна.
Обирати — це значить надавати перевагу логіч-

но, раціонально, після оцінки, від якої нерішу-
чість тане, як шагренева шкіра. Ми обираємо
між двома напрямками, якщо перший об’єк-
тивно надає більше переваг, ніж другий, і краще
відповідає нашим очікуванням за однакового
бюджету. Тут нам зрештою не потрібна віра в се-
бе: уміти думати та правильно рахувати — цьо-
го вже цілком досить. Але коли обидва напрям-
ки приваблюють з різних міркувань і немає
видимих причин для визначення їх переваг, нам
доведеться вирішувати.
Обирати — це значить покладатися на раціо
нальні критерії, щоб озброїтися перед дією.
Вирішувати — це компенсувати нестачу таких
критеріїв власною свободою. Обирати — це
85
знати, перш ніж розпочати діяти. Вирішувати —

це діяти, перш ніж дізнатися.
Отже, ми вільніші, коли вирішуємо, ніж коли

обираємо, адже ми не зобов’язані підкорюва-
тися беззаперечним критеріям. Проте така сво-
бода часто й бентежить нас.
У деякі моменти ці сумніви молодої жінки з на-

шого прикладу навіть змінюються тривогою.
Вона побоюється наслідків свого вибору. Якщо
жінка не змінить роботу, не змінить підприєм-
ство, то доведеться жити середнім, але зручним
життям, себто вона не зможе дати своїм дітям
приклад, який би надихнув їх. Якщо вона ри-
зикне все змінити, тоді їй доведеться прийняти
ризик нестабільності разом із можливими на-
слідками для її родини. Як би їй хотілося нічо-
го не вирішувати!.. У глибині душі саме ота її
свобода вибору й викликає тривогу.
У нашій професійній практиці ми часом неточ-

но висловлюємося: говоримо про рішення, в той
час як ідеться про вибір. Коли нам нічого не
залишається, окрім як підкоритися здоровому
глузду або розрахункам, коли нам варто лише
дотримуватися звичок або налагоджених про-
цесів, тоді не доводиться нічого вирішувати.
Питання про рішення виникає тоді, коли ре-
86
сурси наших роздумів вичерпані й залишається

частинка невпевненості. Якщо ми не можемо
бути впевненими в тому, що наш вибір буде
правильним, тоді перед нами виникає необхід-
ність вирішувати (лат. decidere, що значить «від-
різати») — рубати з плеча. Саме тому, що ми «не
знаємо», і потрібне рішення! І це важко, адже
обирати набагато легше… Ми страждаємо, бо
хотіли б обирати там, де життя вимагає від нас
вирішувати.
Аби жити краще, нагадує Вітгенштайн 1, до-
статньо іноді глибше мислити, прояснити деякі
концептуальні відмінності. Розуміння різниці
між поняттями обирати та вирішувати допомо-
же нам не лише в повсякденні, як-от під час
замовлення страв у ресторані, а й стосовно важ-
ливих рішень: приміром, зміни професії чи
взаємодії з кимось. У ресторані, якщо ми не
впевнені щодо вибору між куркою та печенею
зі свинини, то ризикуємо лише довго очікувати
й примусити чекати інших. Але усвідомлення
непевності зробить нас здатними наважитися
швидше.
Чому отій жінці не вдається вирішити: пого-
дитися на пропозицію щодо працевлаштування
чи ні? Бо вона погано переживає невпевненість.
Людвіг Йозеф Йоганн Вітгенштайн (1889—1951) — австро-

1
англійський філософ, один із засновників аналітичної філо-

софії й один із найяскравіших мислителів XX століття.
87
Свідомо чи несвідомо вона сподівається, що

якийсь механізм обробки даних проаналізує
цей випадок, намалює майбутнє та підкаже їй
правильну опцію для вибору. Однак такого ме-
ханізму не існує. І саме цим життя й прекрасне.
Але жінка про це забуває. Ми усі нерідко забу-
ваємо про це. Невпевненість так паралізує нас,
що ми забуваємо, наскільки сірим було б наше
життя, якби все було безсумнівним, певним,
передбачуваним. Звичайно, ми можемо поми-
лятися. Звичайно, наслідки часом бувають бо-
лісними. Але саме ця непередбачуваність, цей
ризик і становлять «родзинку» людського існу-
вання. Якщо ми відмовимося від наявного ви-
клику, це мучитиме нас ізсередини, позбав
ляючи здатності бачити чітко, а також уміння
дослухатися до себе. І навпаки, якщо ми нава-
жимося сприйняти його, — парадоксально! — то
набудемо хоробрості для рішення. Сильні цією
здатністю бачити ясно, ми свідомо наважуємося.
Ми зможемо спокійніше сприйняти невід’ємну
можливість того, що не всі рішення бувають
правильними.
Щоб набути віри в себе, потрібне внутрішнє пе-

ретворення: ми маємо повністю відкритися для
прийняття невпевненості. Ця відкритість —
складна річ, адже зазвичай за допомогою влас-
ного розуму ми обмежуємо невпевненість. Саме
88
для цього нам і потрібна філософія, власне, її му-

дрість. «Небо всередині», — мовиться в шрі-лан
кійському прислів’ї, тобто безліч революційних
змін починається саме зі змін внутрішніх… Завж-
ди залишатиметься трохи невпевненості, адже
ми не спроможні змінити цю реальність. Проте
нам до снаги змінити своє сприйняття цієї ре-
альності. Саме неприйняття дійсності й спусто-
шує, бентежить нас. Усе є простим для тих, кому
вдалося вийти за межі неприйняття дійсності та
подивитися невпевненості в обличчя.
Саме так і відбувається, наприклад, з отією
молодою жінкою, що біжить по набережній
Сени і розмірковує. Вона знаходить свій ритм
і почувається добре. Ця жінка по-іншому ди-
виться на невпевненість та невизначеність:
«Успіх не гарантовано, — каже вона собі, —
майбутнє не прописане, це так. Але я пускаю-
ся навмання. Усе вирішено: я змінюю робо-
ту». Вона вирішує, знаючи причини. Жінка
почувається сильною. Не тому, що впевнена
у своєму рішенні. А просто тому, що воно в неї
з’явилося.
Це прийняття невизначеності є першим етапом

внутрішнього перетворення, мудрості рішення.
Проте воно може стати остаточною згодою й пе-
рерости в особливу форму задоволення, а може,
навіть і радості. Може статися так, що нам навіть
89
сподобається власна думка про те, що рішення

не завжди може бути правильним. Адже така
можливість нагадує про те, що в нас вистачило
сміливості для ризикованих рішень і що життя
не є точною наукою. Що більше ми погоджує-
мося з можливістю помилки, то вільнішими
почуваємося, стаємо ладні до різких рішень.
Набути впевненості в собі — це навчитися лю-
бити свободу замість того, щоб боятися її. У то-
му, щоб відчувати себе здатними на це, є особ
лива радість.
У філософській традиції є мислитель, який не-

перевершено підкреслив відмінність між по-
няттями обирати та вирішувати. Це данський
філософ і теолог Серен К’єркеґор. Автор книж-
ки «Щоденник звабника» вдається до цієї різ-
ниці, аби окреслити власну віру. Він бачить
у цьому «метараціональний» стрибок — стрибок
поза межами розуму, поза межами раціональ-
ного вибору. Іншими словами — це чисте рі-
шення. Він висміює тих, хто нібито «обирає»
Бога, зводячи віру до наявності конкретних
аргументів чи цінностей або, ще гірше, до ра-
ціональної демонстрації. Згідно з його думкою,
їм так само бракує віри в себе, як і віри в Бога.
Вони не вільні. Для містика, яким був К’єрке-
ґор, вірити в Бога — це безумство в чистому
вигляді, найпрекрасніше з безумств, проте таки
90
безумство. Твердження Паскаля з успіхом можна

було б приписати і йому: «Існування Бога не
доводиться, воно випробовується». У нас немає
жодної розумної «причини» вірити в Бога. Якщо
зважати на жорстокість історії, на тих людей,
які творили та творять злочини, ми, імовірніше,
знайдемо досить аргументів і причин, аби не
вірити в Нього. Одначе річ у тім, веде далі К’єр-
кеґор, що ми справді вільні вірити в Нього й ви-
рішувати, що Він існує. Якби існування Бога
було доведене науковими міркуваннями, сис-
темою рівнянь або гармонією у світі, тоді не
варто було б і вірити: Його існування стосува-
лося б сфери знань. Проте коли ніщо не дово-
дить його існування, якщо ми не можемо спи-
ратися на жоден об’єктивний аргумент, тоді
можемо покладатися лише на самих себе у влас-
ній вірі. Стверджуючи, що віра залежить від
рішення, а не від вибору, К’єркеґор звільняє її
від підпорядкованості догмам та аргументам:
віра стає справою вільного серця, що повністю
довіряє. Він також каже нам дещо дуже важливе:
що дальшим від простого раціонального вибо-
ру є рішення, то більше воно потребує вміння
довіряти собі.
Ця віра в себе, коли вона досягає точки сві-
тіння, поєднується з вірою в те, що існує за ме-
жами нашого власного «я». Віра в себе — це для
віруючого К’єркеґора водночас і віра в Бога.
91
Проте це також може бути віра в майбутнє та

впевненість у ньому, в інших, у житті…
Вирішити — це виявити свою присутність у са-

мій серцевині невизначеності, у самій середині
життя. Щоразу, коли ми свідомо наважуємося
на рішення, то навчаємося довіряти собі трохи
більше.
Повсякденні дрібниці з цієї точки зору зда-
ються нагодами випробувати себе, потрену
ватися. Вони становлять своєрідну практику,
підготовку до важливих рішень. Отже, тре
нуватимемося вирішувати швидше, водночас
прийматимемо власні сумніви й заперечення
в неприйнятті дійсності. Уявіть себе перед
дзеркалом уранці: сукня чи брюки? Цей топ чи
ця блузка? Ці джинси пасують мені чи ні? Пи-
тання є, але чи варто роздумувати так довго?..
Тепер ми за робочим столом: на маленькому
клейкому папірці — довгий перелік справ. З якої
почати?.. Хоч би яким простим це здавалося,
відчуття впевненості в собі з’являється завдяки
ось таким тренуванням: навчитися швидше
вирішувати в дрібницях. Щоразу ми вчимося
довіряти власній свободі. Якщо ми не здатні на
швидке рішення в дрібницях, як нам це вдасть-
ся, коли ставки будуть значно більші? Що кра-
ще ми вміємо вирішувати, то упевненішими
в собі ми стаємо. Відповідно, ця впевненість
92
підживлює нашу здатність вирішувати — як

у замкненому колі. І навпаки, що менше рішень
нам доводиться та вдається ухвалювати, то склад-
ніше зрештою знаходити силу зробити це. Тоді
цю роль бере на себе… життя. «Не існує такої
проблеми, яку б зрештою не розв’язала відсут-
ність рішення», — жартував Анрі Кей 1. Нічого
не вирішувати — є й така форма рішення, про-
те вона найжалюгідніша, це найменше задово-
лення з усіх можливих.
Уміти вирішувати — цього треба навчатися

повсякчас. Адже нагод не бракує. У школі, на-
приклад, декотрі вчителі, що дають учням те-
ми для наукових праць на «вибір» серед бага-
тьох, могли б упевнено сказати: йдеться про
те, щоб насамперед навчитися наважуватися,
і при тому швидко. Вони могли б сказати сво-
їм учням: «Річ не в тім, що тема, яку ви обира-
єте, хороша і тому ви її обираєте. Якщо вона
хороша, то це саме тому, що ви наважилися
обрати її». Вони допомогли б учням, яким бра-
кує впевненості в собі та які витрачають заба-
гато часу на вибір «своєї» теми, зважуючи усі
за та проти, ніби раптово має з’явитися якась
1
Анрі Кей (1884—1970) — французький державний і політичний
діяч, радикал. Видатний політик Третьої й Четвертої Республік.
Після Другої світової війни тричі обіймав посаду прем’єр-
міністра Франції.
93
беззаперечна причина зробити вибір на користь

тієї чи іншої теми.
Як пояснити, що сьогодні політичний чи
економічний діяч, «особа, що має право вирі-
шувати», міг би успішно навчатись у Вищій
школі політичних наук, потім/або у Вищій шко-
лі управління, так і не прослухавши жодної
лекції про ухвалення рішень? Такі курси існують
у різних інститутах політичних наук, але це дис-
ципліни за вибором. У вищих комерційних
школах такі курси з’явилися кілька років тому,
часом під назвою «наука про ухвалення рішень»,
що вказує на плутанину з логікою вибору. «Мис-
тецтво ухвалення рішень» — було б куди точні-
шою назвою…
Отже, ми маємо вчити наших дітей, якомога

раніше підкреслюючи цю різницю, що існує
між поняттями обирати та вирішувати. Пояс-
німо їм: не варто очікувати, що вдасться зни-
щити всі сумніви, аби знайти рішення. Свобо-
да — це йти вперед із сумнівами. Нагадаємо їм,
що герої, які вели людство до прогресу, брали
на себе відповідальність, не маючи на той мо-
мент жодної впевненості в результатах: Ґанді,
де Ґолль, Мартін Лютер Кінг… Вони мали до-
сить мужності, щоб без страху зустріти неви-
значеність. Навчимо наших дітей відчувати
в собі оту силу — самостійність і незалежність
94
у невизначеності. Ми можемо допомогти від-

чути це навіть серед дуже простих речей. Вони
вагаються між двома подарунками, чи двома
студіями, або між друзями, яких збираються за-
просити?.. Отже, скажемо їм: «Ну ж бо, нава-
жуйся, вирішуй сміливіше! Завтра вже пізно
буде обирати, навіть за десять хвилин буде пізно.
До того ж, якщо ти цього не зробиш, хтось зро-
бить це за тебе. Чому ти надаси перевагу? У вся-
кому разі, навіть якщо ти помилишся, життя
чогось навчить тебе. Довірся собі, довірся життю».
Щоразу, коли ми вирішуємо, то випробовуємо,

наскільки віра в себе є водночас вірою в життя.
У разі помилки ми можемо уточнити й лінію
поведінки. «Шлях найкращих кораблів, — пи-
сав Емерсон, — це лише ламана лінія, утворена
сотнями бортів». У корабля немає іншого ви-
бору, коли вітер дме назустріч, — тільки скори-
статися ним: кораблю треба лавірувати, аби
просуватись уперед. Ми схожі на цей корабель,
адже теж змушені просуватися, враховуючи, що
нас може віднести вбік, але потім треба буде
спробувати все виправити. «Усі помиляють-
ся», — каже прислів’я. Це означає не лише те,
що треба ставитись із розумінням до тих, хто
схибив, це значить, що помилка — суто люд-
ський спосіб учитися. Припускатися помилок,
потім виправляти — це не просто якийсь спосіб
95
серед багатьох інших, це єдиний спосіб просу-

ватись уперед. Для людських створінь, якими
ми є, вітер завжди дме в обличчя.
Вирішити — це значить вийти із зони комфор-

ту. У нашому існуванні, у нашій професії, у на-
шій практиці, у наших стосунках з іншими, на
щастя, є багато чого, що нам не доводиться ви-
рішувати. Нерідко в нас буває достатньо аргу-
ментів, щоб просто обрати: це ми вміємо досить
добре, аби не ризикувати з рішенням. Ми може-
мо покладатися на звички, навички та вміння,
упевненість. Але весь сенс у тому, щоб ця логіка
вміння й вибору не поглинула нашу здатність
вирішувати, наважитися на цей спосіб «відсут-
ності навичок», на той стрибок у бік вирішення,
а навпаки — підживлювала цю здатність, моти-
вувала, надавала основу.
Ми заспокоюємося, а потім ризикуємо. Ми
вміємо обирати, а потім наважуємося вирішувати.
Віра в себе — це такий собі «двотактний танок».
6
ЗАСУКАЙТЕ РУКАВИ
Діяти, аби бути впевненим у собі

Для нього матерія існує.
Вона — це камінь, сланець, дерево, мідь…
Справжній різьбяр починає свою роботу
в мрійливості власної волі.
Це трудівник. Це творець.
У нього всі заслуги робітника.
Ґастон Башляр
Це історія видатного інтелектуала Метью Б. Кроу-

форда — дипломованого філософа, який мав в од-
ному аналітичному центрі у Вашингтоні посаду,
що дорівнювала відповідальності керівника ви-
щої ланки. У захопливому есеї з красномовною
назвою «Хвала карбюратору» він розповідає,
наскільки офісне життя пригнічувало його, як
він почав сумніватись у власній потрібності та
якостях і як зрештою набув упевненості, подав-
ши у відставку та заснувавши… майстерню з ре-
монту мотоциклів!
Кроуфорд показує, наскільки ми ризикуємо

втратити впевненість у собі, коли проводимо
97
цілі дні в офісі, не дуже добре уявляючи, що

саме ми тут робимо, та не маючи можливості
бачити безпосередні результати наших дій. І вод-
ночас він підкреслює, наскільки ручна праця,
сам факт того, що «ми засукуємо рукави» та
бачимо результати своїх зусиль, тобто як дії
змінюють реальність, може приносити задово-
лення — як людське, так і інтелектуальне. З гумо
ром та водночас із витонченістю він порівнює
задоволення від обох професій і вміщує хви
люючу промову на захист ручної праці взагалі,
зокрема — праці механіка. Адже це ручна праця,
яка потребує вмінь, вона може неабияк збага-
тити навіть з інтелектуальної точки зору порів-
няно з іншими видами праці, де ручний труд
використовується мало. Завдяки власній пере
кваліфікації він відтворює досвід тих, хто пра-
цює над виготовленням або ремонтом речей —
це професії, що опинилися на межі зникнення
у світі, де всі тільки те й роблять, що купують,
викидають та замінюють на нове. Кроуфорд
описує свою втіху від занурення рук у відпра-
цьоване мастило, від того, що робиш щось пред-
метне й потрібне, про відчуття безпосередньої
відповідальності, яке охоплює, коли власник
мотоцикла доручає тобі власну машину… А ще
задоволення, коли вдається подолати складність
ремонту, і впевненість, яка при цьому з’явля-
ється. І нарешті — про обопільну радість, коли
98
6. Засукайте рукави
власник приходить забрати мотоцикл, — щастя,

яке він називає «віч-на-віч» із клієнтом.
«Людина радісна й задоволена, — пише Емер-
сон, — коли вона вклала всю душу в роботу
й старалася щосили, а якщо вона зробила чи
сказала щось не так — це не принесе їй втіхи».
Дивно, але саме ремонтуючи мотоцикли інте-
лектуал Кроуфорд знайшов ту діяльність, яка
дає йому змогу вкладати «усю душу в роботу»,
«старатися щосили». Раніше так не було. Ма-
ючи високу посаду у своєму аналітичному цент
рі, він керував проектами про можливості та
завдання влади. Його робота полягала в чи-
танні й аналізі університетських наукових ста-
тей, а особливо — у їх інтерпретації, щоб вони
підходили до політичної лінії аналітичного
центру, що винайняв його. На власному досві-
ді Кроуфорд пережив своєрідну форму відчу-
ження, яку відчуває багато хто з нас: необхідно
виконувати завдання, яким, на наш погляд,
бракує сенсу. Також цей чоловік зустрівся з ще
однією загальною проблемою: змушений писа
ти огляди в безперервному ритмі, він не міг
читати статті досконало, а отже — поспіхом
виконував те, що мав робити, не отримуючи
від цього задоволення.
І навпаки — ремонтуючи мотоцикли, інтелек-

туал відчув задоволення від того, що марудиться
99
певний час із поломками, хоч полагодити вда-

валося не відразу, але він щось виправляв, по
глиблюючи свої знання й талант. Кроуфорд знов
повернувся до того, що вперше відчув у чотир-
надцять років, працюючи помічником електри-
ка, який отримував задоволення від процесу
та результатів своєї праці. Він розповідав, що,
полагодивши якийсь електроприлад та увімк-
нувши його, той завжди казав: «І з’явилося світ-
ло!» Усі ми відчували це: щойно приладнавши
полицю, відремонтувавши меблі або нанісши
шар фарби, ми, сповнені невтримної радості
від маленького успіху, вигукуємо: «Оце робота!»
Занадто часто у своїй діяльності нам бракує
нагоди ось так радіти: ми відрізані від утіхи отри
мання результату.
Кроуфорд протиставляє свою радість щодо
відкриття ручної праці панівній ідеології нашо-
го часу: «Сучасне покоління революціонерів
у сфері управління намагається силоміць нав’я-
зати працівникам слухняність, а на ремісників
дивиться як на перешкоду, яку треба прибрати.
Для них найкращий зразок — це консультант
з питань управління, який метушиться від одно
го завдання до другого та гордий від того, що
не володіє для цього жодними спеціальними
навичками. Так само, як і типовий споживач,
консультант із питань управління демонструє
нам взірець тріумфальної свободи — пихатої
100
зверхності; із цієї позиції професії ручної праці

здаються нікчемними, жалюгідними й обмеже-
ними. Уявіть собі поряд із ним сантехніка, що
зігнувся під мийкою, задерши сідниці догори».
Те, що пише Кроуфорд, цілком справедливо, але
нові реалії управління вже далекі від такого об-
разу «пихатої зверхності»: безліч консультантів
із питань управління чи керівників, що ніколи
не корчилися під мийками, страждають саме
через те, що не знають, у чому насправді сенс
їхньої роботи, не відчувають від неї справжньої
користі. Їхній брак віри в себе пояснюється дуже
просто: вони не можуть протиставити можливим
критеріям об’єктивну й відчутну реальність. Пе-
кар завжди може заперечити шефові, наполігши,
що робить свою справу добре: ось хліб, він смач
ний — варто лише спробувати, аби переконати-
ся. Ремісникам легше почуватись упевненими
в собі: їхній талант об’єктивно й відчутно кон-
кретизується в їхній продукції (іноді вони й за-
робляють куди більше, аніж деякі офісні праців-
ники невиробничої сфери). Усі ми зустрічали
цих заклопотаних сантехніків або електриків.
Вони не потребують компліментів, щоб їм каза-
ли, як їх люблять. Витік води ліквідовано, світ-
ло є — цього досить.
Коли читаєш есей Кроуфорда, краще розумі-

єш, від чого ми всі страждаємо сьогодні. Люди
101
роблять у прямому сенсі дедалі менше речей як

у домашньому, так і в професійному житті. Ко-
ли наша машина ламається, ми відвозимо її до
станції технічного обслуговування, де співро-
бітник проводить більше часу перед контроль-
ними екранами, аніж закручує гайки. А неза-
баром нам навіть не доведеться відвозити їх до
майстрів технічного обслуговування, бо маши-
ни будуть налагоджуватися самостійно. Коли
наш телефон або ноутбук погано працює, про-
грами з налаштування активуються автоматич-
но. Та коли цього уже не вистачає, ми викида-
ємо пристрої, аби купити нові. Щоб зігрітися,
ми зазвичай налаштовуємо термостат. Люди не
роблять більше отих простих дій, як колись, не
так уже й давно, у повсякденному житті: нако-
лоти дров, розтопити піч, простежити, щоб
краще зайнялося… Коли ми хочемо знайти до-
рогу, то більше не розгортаємо карту й не зупи-
няємо перехожих, щоб попрохати їх про допо-
могу, а підкорюємося наказам нашого GPS.
Отак і втрачаємо зв’язок із первинними речами.
Ми надто добре «підключені» завдяки своєму
цифровому приладдю, та чимдалі більше від’єд-
нані від світу «дій». Наш палець ковзає поверх-
нею смартфона, а ми ковзаємо поверхнею речей.
«Цивілізована людина побудувала карету, —
пише Емерсон, — та перестала користуватися
ногами. Вона тримається завдяки опорі, та їй
102
бракує підтримки м’язів». Важко вірити в себе,

коли більше не вмієш ходити. Варто лише по-
бачити нашу паніку, коли не вмикається iPhone.
Без цифрової підтримки ми більше не здатні
просуватись уперед.
Коли Мішеля Серра 1 нещодавно запитали
про найголовнішу зміну наших часів, він від-
повів без вагань, що це зникнення селянства.
Воно забирає із собою не лише тих, хто працю-
вав на землі, — зникає цілий світ, у якому люди
діяли й знали, що вони роблять. Світ, у якому
після роботи люди могли бачити плоди власної
праці. У ній вони відчували свою гордість, свою
ідентичність, а якщо життя ранило їх, то чер-
пали з праці жменю втраченої впевненості.
Столяр, який збиває дерев’яний стіл, знає, що
саме робить. Пекар, який замішує тісто й пече
хліб, — також. Обидва отримують задоволення
від справи, яку вони добре роблять, і відчувають
тим більше радості, що більше зростають у про-
фесійному плані. Кожен відчуває задоволення
від того, що радує клієнтів, які приходять тому,
що визнають їхні таланти.
Саме від цієї простоти, від цієї безпосередньої

вдячності за нашу роботу ми стаємо чимраз відок
ремленішими. В офісі працівники «засукують

1
Мішель Серр (нар. 1930) — французький філософ і письменник.
103
рукави» чи проводять час на зборах, сидять на-

впроти комп’ютерів, розбираючи електронні
листи або заповнюючи таблиці. Люди намага-
ються досягти цілей, які рідко бувають напряму
пов’язані з якістю кінцевого продукту. Нерідко
буває так, що ми взагалі не бачимо цього кінце-
вого продукту або не хочемо бачити його, а от-
же, не впізнаємо себе в ньому. Ми розвивалися,
аби досягти проміжних цілей, визначених керів-
никами. Ми маємо дотримуватися процесу, пе-
ревіряти роботу підлеглих і надавати звіти на-
шому керівництву. У таких межах важко сказати,
у чому насправді полягає наша робота. Коли
увечері ремісник розмовляє з дитиною про свою
роботу, вона розуміє, що сáме батько робив про-
тягом дня. І навпаки, багато хто з дітей керівни-
ків не розуміє професії батьків. Одна семирічна
дівчинка сказала мені якось, коли я вів гурток
з філософії в початковій школі: «Мамина робо-
та — це нарада».
Тоді що може означати «добре виконана ро-
бота»? Чи є ще сенс говорити про «вміння, май-
стерність»? Чим ми можемо пишатися, якщо
вже не знаємо, що саме ми робимо? Як ми мо-
жемо бути впевненими у своєму таланті, якщо
не знаємо, про який саме талант ідеться? Стрес
на роботі, зростання емоційного вигорання або
депресій спричинені в більшості випадків саме
цим зникненням професій. Із тріумфом процесу
104
та гонитвою за проміжними цілями відчутним

критерієм успіху стають… гроші. Проте така
компенсація ілюзорна. Настирливе відчуття
того, що ти нічого не робиш, не компенсуєш
найкращою винагородою та можливістю спо-
живати більше, яку вона надає. Якби було так,
не траплялося б стільки емоційних вигорань
у добре оплачуваних службовців.
Віра в себе — це плід задоволення, того, що
ми відчуваємо, коли щось добре робимо. Якщо
нічого більше не «робимо», якщо наших профе-
сій більше не існує і вони більше не дають нам
можливостей розвивати справжні вміння, то ми
позбавляємо себе елементарного задоволення
від роботи, а отже, і від самих себе. Ми стаємо
відстороненими, втрачаючи віру в себе.
Світ праці переживає подвійну кризу: робітники

та службовці перебувають під постійною загро-
зою, що їх замінять машинами; керівників по-
глинули процеси, які позбавляють їх свободи та
віддаляють від професії. Індивідуальні кризи
впевненості, вигорання поступово проростають
на чорноземі цивілізації.
Робота, на думку Арістотеля, має приносити

задоволення тому, хто її виконує, а про її потріб-
ність мають висловлюватись інші, і в них має
бути можливість робити це відкрито. У нашому
105
суспільстві, що надто переймається «хорошим

життям», у всіх має бути робота, професія, яка
відповідає саме цим критеріям.
В «Економічно-філософських рукописах
1844 року» Маркс так визначив ідеальну робо-
ту: «У моїй продукції я реалізував би власну
індивідуальність, власну винятковість; працю-
ючи, я відчув би радість від індивідуального
виявлення мого життя, а в спогляданні резуль-
тату я відчув би радість від упізнавання власної
особистості як реальної сили, уповні виявленої».
Будемо уважними до термінів, які обрав автор
«Капіталу»: «реалізувати власну індивідуаль-
ність», «відчути радість від індивідуального ви-
явлення мого життя», «радість від упізнавання
самого себе»… Ці визначення красномовні,
адже для віри в себе використано стільки мета-
фор… Скільком із нас пощастило мати профе-
сії, які дають усе це?
Ця відсутність конкретного зв’язку з поняттям

«робити», труднощі визнати себе в кінцевому
продукті нашої роботи — усе це призводить до
тривожності. Робити щось, навіть щось надзви-
чайно просте — найчастіше цього досить для
того, аби подолати тривожність. Сам факт того,
що ми засукуємо рукави незалежно від отрима-
ного результату, уже сприяє нашій упевненості.
І є ще дещо дивне. Це те, що наша тривожність
106
більшою або меншою мірою є страхом смерті.

Отже, працюючи з чимось матеріальним, ми
стикаємось із реальністю, на яку можна зіпер-
тися, як на щось відчутне та обнадійливе. Ця
матеріальна праця сама собою підтверджує, що
ми живі, а якщо результат гарний, — що ми
талановиті. Окрім того, якщо через роботу ми
отримуємо вдячність, яка відповідає нашим
цінностям, то легше можемо перенести перс
пективу смерті: наша цінність, значущість не
помре… Коли ми нічого не робимо або не мо-
жемо отримати безпосереднє визнання нашої
праці, то опиняємося в безпосередній близь-
кості від нашого страху смерті.
«Людину вважають найрозумнішою з усіх істот

не тому, що в неї є руки, — пише Арістотель
у своїй книжці “Частини тварин”, — а саме то-
му, що вона найрозумніша, у неї і є руки. На-
справді найрозумніший той, хто здатен вико-
ристати найбільшу кількість інструментів; отже,
виходить, рука — не один інструмент, а кілька».
Кроуфорд на практиці застосував те, що Аріс-
тотель відкрив двадцять чотири століття тому.
Бути розумним — значить користуватися свої-
ми руками! Користуватися ними розумно. Рука
є продовженням розуму. Це твердження просте,
але глибина такої думки нескінчена: якщо ро-
зум продовжується в руках, логічно, що коли
107
ми не користуємося ними, то зрештою почи-

наємо сумніватись у собі. Ми втрачаємо впев-
неність через те, що нічого не робимо руками:
ми відрізані від нашої істинної природи Homo
faber — людини-творця.
Наша природа, уточнює Берґсон, — це на-
справді дещо більше, ніж Homo faber — людина
творець, або Homo sapiens — людина розумна.
Наш предок Homo sapiens був не лише тим, хто
творить (faber), але й тим, хто знає (sapiens).
Людина не так характеризується своєю розум-
ністю, як тим, що вона виготовляє інструменти,
а потім завдяки цим інструментам — речі. Наша
розумність — це передовсім не абстрактний
розум, а розум продуктивний, що призводить
до виготовлення чогось. Homo faber — це люди-
на, яка працює своїми розумними руками, ви-
готовляє та використовує інструменти. Виго-
товляючи ці речі, ми створюємо самих себе.
Різні віки історії людства саме завдяки цьому
мають назви, пов’язані з інструментами, що
змінили нас та призвели до прогресу, до нашо-
го зростання (кам’яний, бронзовий вік…). Ми
створені для того, аби будувати, обробляти,
діяти, випробовувати наші здібності в цьому
світі, обробляти певний матеріал, щоб удоско-
налювати самих себе, свій талант. Саме у зв’яз-
ку з певним матеріалом, з матерією наш розум
по-справжньому проявляє себе. Ось чому ми
108
відчуваємо себе загубленими, чужими для самих

себе, коли вже більше нічого не робимо влас-
норуч. Новий сплеск інтересу щодо кулінарії,
рукоділля та всіх інших видів ручної праці має
глибоке коріння.
Протягом кількох років значна кількість моло-

дих дипломованих спеціалістів у сфері комерції
або керівників великих підприємств вирішує
повернутися до ремісництва. Вони отримують
свідоцтво професійної підготовки — пекарі,
кондитери, столяри… і пускаються навмання.
Відмовитися від шкіряного портфеля, аби від-
крити ресторан, чи облишити кар’єру executive
woman та розпочати виготовляти сир — сьогодні
не така вже й дивина.
Це не означає, що необхідно обов’язково змі-

нити стиль життя, проте саме від нас залежить,
наскільки часто засукувати рукави. Займатися
живописом або керамікою, рукоділлям або са-
дівництвом — це також нагода відчути оту ра-
дість від роботи та при тому добре виконаної
роботи. Працювати руками, але з розумом та
серцем — ось запорука набутої впевненості.
7
ПОЧИНАЙТЕ ДІЯТИ
Діяти, аби набути впевненості
Секрет дії полягає в тому, щоб вдатися до неї.

Ален 1
Молодик готується до ночі кохання. Він хви-

люється: для нього це вперше. Хлопець захо-
плений жінкою, що лежить поруч. Він так дов-
го мріяв про це та вважає її такою досвідченою…
І ось зараз це відбудеться. Проте в нього немає
досвіду. Звідки ж узятися впевненості? Із дій
передовсім. Із пестощів, поцілунків — адже во-
ни такі реальні… Ця реальність у його руках,
у його долонях. Саме розпочинаючи з пестощів,
а потім кохаючись, він насправді набуде впев-
неності в собі. Проте не раніше! Його впев
неність приходить від близькості з нею, від
зв’язку, що з’явився. Якщо молодик удаватиме
досвідченого, то ризикує закритись у самому
1
Еміль-Оґюст Шартьє, псевдонім Ален (1868—1951) — фран-
цузький філософ і літератор: есеїст, критик, публіцист.
110
7. Починайте діяти
собі, не знайти точки опори у зв’язку та втра-

тити всі засоби. Якщо, навпаки, він зізнається
жінці, що це вперше, то зможе дозволити їй
спрямовувати його, і тоді впевненість до хлоп-
ця прийде від коханки. Вона прийде від цієї
жінки, аби стати його впевненістю. Це і є про-
цес появи впевненості в собі — поступове при-
власнення, єдиним можливим способом якого
є дія. Як же мені кортіло знати про це колись…
Скільки незайманих юнаків зазнають невдач
першого разу, тому що вони одержимі резуль-
татом, поглинуті внутрішнім відчуттям і розра-
ховують на самих себе, аби лише досягти цього
результату? І як наслідок — невдача. Адже вони
не навчені довіряти стосункам, не вповні від-
даються їм в цей момент. Прикрим наслідком
невдачі є те, що ота віра зменшується до зневі-
ри у власному «я». Коли ми діємо у цьому світі,
ми не самі. Існує багато сфер життя, де нам слід
пригадати це. І сексуальність — одна з них.
У сексуальному житті — навіть більша, ніж будь-
де, лише взаємодія звільняє.
Психологи, викладачі, спортивні тренери, теоре

тики «позитивної психології» — усі згодні з тим,
що віра в себе розвивається в дії. Проте певне
непорозуміння часом прослизає до цього вис-
новку. Якщо віра в себе завойовується дієвістю,
то це значить, що вона є, власне, вірою у своє
111
«я», відірваною від світу. Це така собі монада,

наділена основними якостями, які нам іще тре-
ба розвивати в дії. Вона є вірою в зустріч свого
«я» зі світом. Зустріч, у якій ми вповні ще не про-
явилися, а отже, вона залишить нам несподіван-
ки й таїтиме наслідки й досвід, що має навчити.
У дії ми реально відкриваємо нові можливості,
ресурси, про існування яких навіть не підозрю-
вали. Нерідко буває так, що в дії ми зустрічаємо
когось, і рішення приходить від нього, і все зда-
ється значно простішим. Або нам усього-на-всьо-
го пощастило? Отже, йдеться про те, щоб вірити
не лише у власне «я», а й у зустрічі інших і «я»,
світу і «я» — лише дія робить це можливим.
Різниця тут принципова, і в цьому може бути
звільнення. Коли брак упевненості паралізує,
я ризикую пережити необхідність «наважитися»
як парадоксальний наказ: може, дія зрештою
й надасть мені впевненості? Та якщо мені бракує
впевненості в собі, як мені розпочати оту дію?
Я можу відчути полегшення й знайти імпульс,
який підштовхне до дії, розуміючи, що не лише
в себе я маю вірити, а ще й у цю зустріч світу
і мого «я» та в її наслідки. Іноді — щасливі, іноді —
не надто, а часом — і зовсім непередбачувані…
Відстоювати філософію впевненості — це також

не забувати перший принцип мудрості стоїків:
не все залежить від нас. Є те, що залежить від
112
нас, і те, що не залежить. Філософська думка

стоїків — від Марка Аврелія до Сенеки — базу-
ється саме на цій різниці. Певна річ, нам слід
якомога більше діяти в тому, що залежить від
нас. Але вірити в себе — це також вірити в те, що
не залежить від нас і що саме наші дії можуть
пустити в хід. Нерідко, коли ми стверджуємо,
що страждаємо від браку впевненості, коли за-
надто сильно відчуваємо тиск, у нас складається
хибне враження про речі. Ми недостатньою мі-
рою стоїки — припускаємо, що все залежить від
нас. Не існує точнішого способу «провалити»
свої перші спроби.
Придивімося до досвіду «людей дії» — аван
тюристів, першопрохідників, підприємців. Навіть
якщо вони довго думали, перш ніж перейти до
дій, то вірили в саму дію, в те, що насправді від-
будеться — напряму чи опосередковано. Такі
люди знають, що їхня дія зможе змінити їхній
світ, створити інші можливості, які треба зуміти
не проґавити. Навіть якщо вони й намагаються
найкраще опанувати те, що залежить від них, то
знають: є й те, що від них не залежить, і це може
стати перешкодою або чимось другорядним.
І вони до цього готові. Скільки б вони не нама-
галися розробити найдетальніший сценарій,
найточніший бізнес-план, сама дія відкоригує
параметри так, що, може, доведеться змінити
шлях, щоб уникнути загрози, або скористатися
113
гнучкішим варіантом прогнозу, скажімо, випу-

стити нову продукцію, при цьому виправити
вади першої, або, навпаки, зробити більшу став-
ку на те, що вже було випущене, — одним сло-
вом, постійно прислухатися до інших у цьому
світі. Такий насправді дух підприємництва:
уміти передбачати, любити це робити, як і ту
частку непередбачуваності, що залишається
в будь-якій ситуації.
На перший погляд більшість підприємців
або авантюристів здаються непорушною ске-
лею впевненості в собі. Але якщо придивитися
зблизька, багато хто з них не приховує ані сум-
нівів, ані колишніх невдач. Проте вони вірять
у дію, у все те, що може відбутися з моменту
їхньої зустрічі з навколишнім світом. Вони, як
і Марк Аврелій, знають, що результат цієї зу-
стрічі залежить не лише від них самих. І вони
не підкорюються цій своєрідній фатальності,
а приймають її.
Я не раз помічав, що люди з духом підпри

ємництва часто обирають роль посередників,
навіть не маючи в цьому очевидної для себе
користі, просто тому, що це, як їм здається,
може бути цікавим, може створити відчуття
новизни. Вони люблять робити ставку на неви-
значеність, бути присутніми при народженні
нової пригоди, у якої, можливо, буде непогане
114
майбутнє. Вони, як і всі сміливці, знають, що

удачу треба спричинити.
Молодий адміністративний працівник просить

про зустріч зі своїм керівником, щоб розширити
межі власної відповідальності. Молодий кінема
тографіст стукає в двері режисера, яким захо-
плюється, аби передати йому свою роботу… Ці
люди наважуються ступити перший крок. Не
поспішатимемо з висновками щодо сенсу їхньої
хоробрості. Їхній перехід до дій не обов’язково
ґрунтується на чистій вірі у «себе», що існувала
до дії. Вони передовсім вірять у саму дію.
Перш ніж стати однією з найпопулярніших ро-

маністок свого часу й здобути десь п’ятдесят
літературних премій, Ізабель Альєнде зростала
в Чилі. Коли вона стала проявляти власні ам-
біції, їй відповідали, що це неможливо, бо вона
дівчина. Племінниця президента Альєнде — але
просто дівчина. Вона виросла із цим почуттям
несправедливості того світу, що належить лише
чоловікам, без жодного прикладу жінки, яким
можна було б надихнутися. Коли юну журна-
лістку відрядили брати інтерв’ю в поета Пабло
Неруди, у неї вистачило сміливості не дотриму-
ватися заготовлених заздалегідь запитань — во-
на дала волю власній спонтанності. Ізабель роз-
повідала, що Пабло Неруда перервав її такими
115
словами: «Послухай, ти постійно брешеш, ти

вигадуєш історії, ти приписуєш людям ті слова,
яких вони не казали. Це вади журналістики, але
переваги літератури, отже, краще одразу при-
святити себе написанню фантастики, дитино».
Можливо, якби не ця зустріч, вона ніколи не
стала б романісткою. Однак до того, як нава-
житися, дівчина вагалася. Молода журналістка
не відчувала, що має на це право. Альєнде піш-
ла не тому, що вірила в себе. Проте саме тому,
що пішла, вона й стала вільною. Саме під час
зустрічі дівчина й усвідомила це. Актор, який
страждає від мандражу, щоразу переживає той
самий досвід: саме виходячи на сцену, він і на-
буває впевненості. Не раніше.
Якщо ми переживаємо невдачу або щось відбу-

вається не так, як би ми цього хотіли, нам при-
наймні вдалося спробувати. Я щодня спостерігаю
це в моїх учнях: якщо не вдається спробувати,
це поступово призводить до втрати впевненості.
Іноді я прошу їх обговорити майже імпровізова-
но дуже складну тему. Ті, хто наважуються, по-
ступово набувають упевненості в собі, навіть
якщо їм не вдається подолати складність завдан-
ня. Для решти вони — ті, хто спробував, хто на-
важився. Це вже привід для гордості. Спробу-
вавши, мої учні раптом відкрили для себе, що
здатні на нові ідеї, на інтуїцію, про існування
116
якої навіть не підозрювали. Їм не треба вдало

виконати завдання, аби знайти в цім причини
для задоволення. І навпаки, ті, хто уперто від-
мовляються пробувати, ніколи не набувають
упевненості в собі — не наважилися, не зіткну-
лися з реальністю, отже, у них немає жодного
шансу зустрітися з тим, що могло б розблоку-
вати їх. Вони потрапляють у замкнене коло: не
перейшовши до дії, люди позбавляють себе
вивільнюваного ефекту дії, натомість їхня три-
вожність лише зростає.
Аби зрозуміти ефективність дії, замало визна-

чити дію лише як те, що йде за міркуванням.
Ми — діти століття платонізму або західноєв-
ропейського раціоналізму, знецінення дії на
користь інтелектуальних або споглядальних
видів діяльності. У цьому й полягає для нас важ-
кість розуміння первинної сили дії. Навіть якщо
міркування нерідко передує дії, вона від цього
має не менше значення, ніж думка. Без цього
ми будемо нездатні набути впевненості, коли
доведеться діяти, бо щоразу тремтітимемо, по-
ки наші міркування не здолають усі вагання,
а це те, що ніколи не вдається зробити. Дія ні-
коли не буває простою реалізацією добре спла-
нованого та обміркованого проекту. Вона — це
зустріч індивіда, не обов’язково впевненого
в собі, та світу, передбачуваного лише частково,
117
не вповні. Правильність дії не може полягати

в роздумах, що їй передують, — вона лише в са-
мій дії. «Секрет дії полягає в тому, щоб вдатися
до неї!» — повторював Ален.
Не слід забувати, що ще з прадавніх часів,
аби вижити на цій землі посеред небезпек, що
постійно загрожували, людям завжди доводи-
лося діяти та реагувати. Ми діти цих мільйонів
років еволюції та лише кількох століть плато-
нізму. Ми всі це відчуваємо, коли хапаємо свою
хоробрість обома руками, коли нам удається
подолати власний страх, аби наблизитися до
когось, хто нас вражає, або виступити з пуб
лічною промовою… Простий факт переходу до
дії пробуджує в нас оту примітивну істоту, цю
первинну войовничість, таку вирішальну для
того, щоб набути впевненості.
Занадто часто психологи, викладачі або тре

нери, які розцінюють дію, як спосіб розвитку
впевненості в собі, недостатньо акцентують це
визначення дії — як зустріч зі світом, з іншими
або з реальністю. Дія представлена часто в над-
то волюнтаристському ракурсі — як простий
спосіб оцінити власні здібності, розвинути
власні вміння. Іноді вона зводиться до простого
майданчика для тренування волі. Проте діяти —
це дещо інше, ніж тренуватися. Це — зустріч
зі світом. Ніщо спочатку не вказує на те, що
118
він буде з нами м’якший, аніж передбачалося.

Але діяти — це дати собі шанс на приємні не-
сподіванки, це дати собі шанс здобути при-
хильність світу.
Уявляти впевненість у собі як філософію дії —

це значить запропонувати екзистенціалістське,
а не есенціалістське тлумачення. В есенціаліст-
ській перспективі віра в себе наближується до
віри в сутність власного «я», у щось в глибині
нас самих, щось подібне до неподільного ядра,
непорушне та найвище «его». Така думка, ши-
роко розповсюджена відеороликами на YouTube
про впевненість у собі, є обмеженою.
Зовсім не очевидно, що така сутність нашого
«я» існує, що в нас є така основна й незмінна
«істота». Якщо на сьогодні існує певна узгодже-
ність між фройдистським психоаналізом, сучас-
ною філософією, нейронаукою та позитивною
психологією, то це лише тому, що особистість
багатогранна, множинна, мінлива. Ось що за-
спокоїть тих, хто каже, що страждає від браку
впевненості в собі: їхнє стабільне та незмінне «я»
не існує! Ми також не можемо «бути» нікчемни-
ми, адже ми не «є» незмінними. Найчастіше ко-
рені наших криз упевненості — в дитячих трав-
мах: нас знецінювали, публічно принижували,
зводили до рівня посередності. Класична філо-
софська різниця між поняттями бути й стати
119
може вивільнити нас у такому разі. Ми не є — ми

тільки й робимо, що стаємо. Нам бракує впев-
неності в собі? Це не страшно: набудемо впев-
неності в тому, якими ми можемо стати.
Бачити віру в «себе» як упевненість у власній

істоті, суті або глибинному «я» також призведе
нас до ризику пройти повз усю красу існування.
Наше існування захопливе не тому, що воно

дає нам змогу поступово розвивати здібності
власного «я», яке вже містило б усе необхідне
на старті, а тому, що воно надає нам шанс ство-
рити себе, а потім створити заново, запалати
з новою силою, щоб піти іншим шляхом, від-
крити новий потенціал. До речі, на щастя, саме
це і є ціною нашої свободи. Якби існування
полягало лише в розвиненні можливостей влас-
ного «я», «сутності», тоді насправді «сутність»
передувала б «існуванню». Коли Сартр ствер-
джує, що «існування передує сутності», це озна
чає, що, перш за все, ми існуємо. Саме в цьому
існуванні слід бути впевненим, а не в гіпоте-
тичній сутності, за думкою Сартра, адже колись
настане день нашої смерті, коли ми вже не змо-
жемо нічого додати до власної історії.
Існувати — це кидатись у воду, йти назустріч
іншим і світу, цим перешкодам, які ми може-
мо перетворити на можливості за умови, що
120
змінимо погляд на них. Стільки всього може

відбутися, тільки-но ми почнемо рухатися: ми
зможемо задіяти стільки сил, що є в наявності,
зустріти стільки людей, здатних нам допомогти
(іноді мимоволі), що сам вислів «віра в себе»
стане безглуздим.
Діяти — це значить запросити себе в коло існу-

вання, запросити вийти за межі свого «я», а не
переконувати себе, що воно містить якусь чисту
сутність певної цінності, запросити, аби скоріше
«вибухнути», ніж закритися. Саме в цьому по-
лягає сенс назви відомого твору Сартра «Транс
цендентність его». Перевагою его є «трансцен-
дентність»: вона діє та набувається поза межами
его, у здатності до дій, до зав’язування стосунків
з іншими, бере участь у вирі життя.
Отже, вірте не лише в себе: вірте передовсім
у все те, що здатна створити ваша дія, надаючи
вам точку зіткнення зі світом, вірте в те, що за-
лежить від вас, як і в те, що від вас не залежить,
вірте в реальність, яку ваша дія вже поступово
перетворює, вірте в нагоду, до якої ваша дія мо-
же призвести, вірте в тих людей, яких ви зустрі-
нете і які, можливо, подарують вам ідеї, поради,
надію, а може — чом би й ні? — кохання…
8
ЗАХОПЛЮЙТЕСЯ
Упевненість та зразковість
Я ніколи не зміг би читати книжок філософа,

який не був би для мене прикладом.
Ніцше
Їй було двадцять вісім років, коли 1832 року

вийшов її перший роман «Індіана». Написаний
за півтора місяця, він дуже схвально був при-
йнятий, зокрема Бальзаком і Шатобріаном. Гю-
ґо й Мюссе незабаром приєдналися до схваль-
них відгуків. Поява Жорж Санд (справжнє
ім’я — Аврора Дюпен) у літературі була сенса-
цією. Навіть Сент-Бев, найбезжалісніший кри-
тик тих часів, коли читав її другий роман «Ва-
лентина», що з’явився вже через кілька місяців
після «Індіани», схилився перед її талантом
і порівняв Жорж Санд із мадам де Сталь 1. Уже
1
Анна-Луїза Жермена Неккер, баронеса де Сталь-Гольштейн,
відома під псевдонімом мадам де Сталь (1766—1817) — фран-
цузька письменниця, теоретик літератури, публіцист. Мала
авторитет у політичних колах, відстоювала рівність статей.
122
8. Захоплюйтеся
з перших своїх книжок Санд захищає право

жінок на пристрасть та закликає вийти за межі
«домашнього гніту». Свою хоробрість вона де-
монструє не лише в романах, стилі, темах. Її
особисте життя також свідчить про це. Аби вга-
мувати жагу писати та зреалізувати ідеал сво-
боди, Жорж Санд наважується вимагати розлу-
чення в чоловіка — молодого барона, непога-
ного з усякої точки зору, з яким у неї було двоє
дітей. Їй навіть докоряти йому було нічим, хіба
що тільки тим, що їй було з ним нудно й у них
не було справжнього розуміння з півслова, а та-
кож тим, що він зовсім нічого не тямив у літе-
ратурі. Треба добре розуміти тодішні умови,
щоб поцінувати, що означало на ті часи таке
рішення. Себто розлучення було незаконне,
а майно Жорж Санд — її чудовий сімейний
маєток Ноан — належало з дня вступу в шлюб
її чоловіку, барону Дюдевану. Жорж Санд ітиме
до кінця. Після тривалого процесу вона отримає
право на розлучення і навіть право повернути
маєток Ноан. Саме там її гості: письменники,
художники, відомі політичні діячі — проводи-
тимуть час. А вона мешкатиме в Парижі зі сво-
їм коханцем Жюлем Сандо — саме у нього вона
запозичить частину прізвища, ставши Жорж
Санд. Подорожуючи з країни в країну, а також
від одного чоловіка до іншого, вона обирала
в коханці найвидатніших геніїв свого часу —
123
Мюссе, Шопена (з яким вона прожила дев’ять

років), гравера Мансо, Проспера Меріме… А мо-
же, письменниця навіть мала кількох коханок,
повністю забезпечуючи себе фінансово та рі-
шуче відмовляючись бути на утриманні. Здійс-
нивши чималий внесок у фемінізм наших часів,
вона відмовляється від статусу «жінки-авторки»
й прагне, аби її оцінювали тільки за результа-
тами її творчості.
На політичній сцені письменниця виявляє
ту саму силу характеру. Республіканка з 1830 ро-
ку, а потім соціалістка, вона схвалює поезію
робітничого класу. Жорж Санд починає писати
феміністичні романи, потім соціальні, згодом —
політичні. Вони мали такий самий успіх, що
й суто феміністичні романи, які давали при
клади героїнь, що надихали (Індіана, Фадетта,
Консуело…). Лише те, що вона змінила літера-
турний жанр, наважилася настільки оновити-
ся — це доказ упевненості. Окрім того, авторка
також пише казки та театральні п’єси. Упродовж
усього життя її супроводжує успіх — як серед
критиків, так і серед читачів.
Коли вона співпрацює в журналі «Ревю двох
світів», а її статті розцінюють як надто ради-
кальні, Жорж Санд без вагань створює власне
видання — «Незалежний журнал» (дуже вдала
назва) — разом із філософом П’єром Леру. Во-
йовничо налаштована журналістка, вона також
124
починає випуск газети «Народна справа», дру-

ге життя якій зможе надати Сартр 1968 року.
І на довершення всього Жорж Санд уповні
виконує обов’язки матері: повсякчас пере
ймаючись щастям нащадків, вона демонструє
справжню «палкість до своїх дітей», яку їй вда-
лося поєднати з любов’ю до літератури та праг-
ненням до свободи.
Дивлячись на таке насичене з усіх поглядів
життя, переповнене впевненістю в усіх планах,
спостерігаючи оту здатність постійно «рухатись
уперед», наважуватись та невтомно творити,
ми лише дивуємося, яке джерело живило таку
впевненість?
Під час вивчення її біографії можна побачити

початок хаотичного життя. Коли майбутній
письменниці було лише чотири роки, її батько
помер унаслідок нещасного випадку, і бабця
виборола в її майже неписьменної матері право
виховувати дитину. Багата та освічена жінка,
вихована в дусі епохи Просвітництва, вона мог-
ла запропонувати куди більше переваг для ви-
ховання дитини, аніж її невістка — молода не-
грамотна вдова без жодної копійки. У чотири
роки маленька Аврора пережила подвійне ду-
шевне страждання: вона втратила батька та бу-
ла змушена покинути матір, яка в обмін на це
отримувала щомісячну ренту. Якщо можна так
125
сказати, у такий спосіб бабця «викупила» дів

чинку в матері. З чого ж тут розвивати віру в не-
порушність навколишнього світу?.. Проте дів
чина зростатиме під опікунством освіченої
бабусі, отримуючи уроки наставника-гуманіста
та насолоджуючись природою в маєтку Ноан,
що губиться серед лісів. Зазвичай вона їздить
скрізь верхи. Це не дрібниці, але цього замало,
щоб пояснити, як вона стала такою вільною та
хороброю жінкою, здатною поринути у світ із
такою довірою та відвагою.
Аврора Дюпен, за її власним зізнанням, ста-
ла Жорж Санд саме тому, що вона здатна була
неймовірно захоплюватися. У будь-які періоди
власного життя. Вона захоплювалася неповтор-
ними особистостями — тими, хто наважувався
бути самим собою. Саме в їхніх натхненних
прикладах письменниця знаходила силу про-
явити себе та самоствердитися. Неначе та при-
страсть, яку вона відчувала до таланту інших,
дала їй змогу прийняти й власний талант. Уся
історія її життя свідчить про це: захоплення
іншими надало їй крила.
Нарешті Аврора Дюпен зізнається в безмежно-

му захопленні своєю прабабцею, яку вона не
знала, але та значно вплинула на XVIII століт-
тя, — Луїзою Дюпен. Дівчина постійно просить
свою бабусю розповісти про себе та читає все,
126
що про неї писали. Власницю одного з найпо-

пулярніших літературних салонів епохи Про-
світництва мадам Дюпен називали «феміністкою
Шенонсо». Наближена до Руссо, який закохав-
ся в неї, вона освітила свій час свободою думки,
пристрастю до літератури та філософії. За твер-
дженням Руссо, Луїза Дюпен ознаменувала б
історію своїми думками, якби опублікувала
есеї, над якими працювала. «Розум обдумує,
а серце вирішує», — писала вона. І це чудове
визначення віри в себе та мистецтва вирішува-
ти… Аврора Дюпен зростала із захопленням
цією ерудиткою, яка значно випередила свій
час, приймаючи у власному салоні найвидатні-
ших митців епохи Просвітництва.
Згодом молода Жорж Санд захоплюється
Марі Дорваль — відомою акторкою, яка своєю
грою здійснила революційні зміни в класично-
му театрі завдяки своїй романтичній натурі —
водночас пристрасній та чуттєвій. Дівчина ви-
словила їй своє захоплення у відкритому листі,
такому нестримному, що їм, схоже несправед-
ливо, навіть приписували інтимний зв’язок.
Легко зрозуміти, що надихнуло її в образі Марі
Дорваль, як і в образі прабабці: прагнення до
свободи, відвага, розрив із традиціями, фемі-
ністські позиції, поєднання розуму й серця…
Уже ставши письменницею, Жорж Санд від-
чуває прихильність до Ґюстава Флобера, з яким
127
підтримує листування та якого двічі приймає

в себе в Ноан. Вона захоплена геніальністю
«Мадам Боварі», виразною силою «Саламбо»,
а також тією манерою, з якою від «Мадам Бо-
варі» до «Саламбо» Ґюстав Флобер наважився
оновитися. Коли він зазнав нападок через цей
сходознавчий сюжет, Жорж Санд стала на йо-
го захист. Вона пише йому: «Не існує нічого
такого, що якнайменше лестило б звичкам
існування світських людей, людей обмежених,
людей, що поспішають… тобто більшій части-
ні читачів, аніж сюжет “Саламбо”». Людині,
яка замислила й завершила цей твір, прита-
манне усе безмежжя прагнень та вся палкість
великого артиста».
Але є людина, якою Жорж Санд найбіль-
ше захоплюється та яка стає для письменниці
справжнім учителем, — філософ-соціаліст П’єр
Леру. Теоретик «релігійного соціалізму», згідно
з яким християнське милосердя тріумфуватиме
саме тут, у реальному суспільстві, він втілював
гуманізм — ідеалістичний та прагматичний вод-
ночас. Вона захоплюється його вірою в прогрес,
його тонкою критикою та, звичайно, його фе-
мінізмом: П’єр Леру схилявся до громадської
й соціальної рівності чоловіків та жінок і права
голосу для жінок. Він дуже критично був нала-
штований щодо інституту шлюбу, а також був
поборником ненасильства.
128
Ми можемо ще продовжити перелік тих, ким

захоплювалася Жорж Санд, щоразу більше
розуміючи, які особистості осявали її інтелек-
туальний обрій, з ким вона по черзі ототожню-
вала себе, щоб створити себе, надихатися, при-
думати себе: вільні жінки, письменники, які
збагачують літературні жанри, мислителі, лю-
ди певних обов’язків… Усе, що перетікає до неї,
але на свій кшталт, відповідно до її власно-
го шляху.
Захоплення, про яке ми говоримо тут, — це не

засліплення фанатів певним ідолом, це плідне
захоплення, глибока зацікавленість шляхом
людини, якій вдалося стати самою собою. І цей
інтерес ще поглиблюється до талантів інших
людей саме тому, що він показує нам дещо про
можливості власного таланту.
Захоплюватися — це не значить вклонятися,
це не значить забути про самого себе в спогля-
данні талантів іншої людини. Це значить під-
живлюватися, брати приклад з тих, хто насмі-
лився йти за своєю зіркою, щоб наважитися
відшукати власну. Що нам підказує їхній при-
клад? Що можливо стати собою.
Адже ми так часто у цьому не впевнені… До
того ж ми маємо усі причини для сумнівів.
Перед усіма умовностями, нормами та тради-
ціями спокуса конформізму надто велика: адже
129
настільки легше залишатись у сув’язі, не здій-

маючи хвиль.
Фройд неперевершено доводить це у своїй
праці «Невдоволення культурою»: суспільство
будується на відмові індивідів від своєрідності.
Щоб суспільство існувало, насамперед потріб-
на норма. Звідти «невдоволення»: індивіди до-
бре відчувають, що ця норма перемагає, став-
лячись із презирством до їхньої своєрідності.
Отже, зазвичай ми переживаємо кризу впевне-
ності аж так, що іноді питаємо себе, чи це вза-
галі можливо — наважитися одного дня стати
собою?
Коли сумніви охоплюють нас, то потрібні
лише докази, що знайти власний шлях завжди
можливо. Переконливі приклади ефективніші,
ніж великі промови, — вони нас вивільняють.
Захоплення може врятувати нас від кризи впев-
неності: це було для когось можливим, отже,
і для мене це можливе.
Захоплюючись своєю прабабусею, «феміністкою

з Шенонсо», Жорж Санд зрозуміла, що жін-
ка-літераторка може утвердитись у світі чоло-
віків. Знала, що це можливо. Захоплюючись
Флобером, вона дізналася, що є автори достат-
ньою мірою хоробрі, щоб бути вірними своїм
прагненням та оновлюватися, навіть із ризиком
втратити читачів. А коли вона починала сумніва
130
тись у цьому і в неї виникала спокуса відтворити

той самий рецепт, то було досить пригадати
приклад Флобера — і вона знову відчувала сили,
щоб протистояти тому страхові всередині себе.
Захоплюватися — завжди означає бути в захваті

від своєрідності. Саме в цьому суттєва різниця
між захопленням і повагою: якщо поваги варті
всі, то захоплюємося ми лише тими, хто нава-
жився бути собою. І через те, що саме від своє-
рідності людини ми в захваті, було б абсурдно
бажати копіювати її. Ми захоплюємося людиною,
тому що вона неповторна. І саме своєю непов-
торністю вона нас надихає.
Жорж Санд не імітує Флобера, коли пише.
У неї не такий стиль, вона розвиває не такі сю-
жети, у неї не такі думки. Проте захоплення,
яке вона відчуває до автора «Мадам Боварі»,
удосконалює її як письменницю. Вона надиха-
ється тією манерою, завдяки якій Флобер став
Флобером, щоб у свою чергу стати Жорж Санд.
Приймаючи у власному маєтку Меріме, Де-
лакруа або Наполеона, ця жінка не імітує свою
прабабцю, яка відкрила салон у Шенонсо, не
копіює, а підживлюється її прикладом. Вона
надихається тією манерою, з якою мадам Дюпен
стала мадам Дюпен, щоб стати Жорж Санд.
Великий взірець саме тому і є великим, що
його неможливо скопіювати, стверджує Ніцше.
131
Велика людина дарує тим, хто захоплюється

нею, мрії про велич: взірцевість — це такий со-
бі міст між своєрідністю та іншою людиною.
Олександр Великий надихав Наполеона, тому
Наполеон, не будучи в змозі імітувати його, не
мав іншого вибору, як стати Наполеоном. Так
само бажання створити шедевр виникає в мит-
ця тому, що він знає: твори метрів минулих ча-
сів є неповторними. Жорж Санд розуміла, що
Марі Дорваль, Флобер або П’єр Леру — непо
вторні, і цим вона наближалася до власної зірки.
«Стань тим, хто ти є», — каже Заратустра
в Ніцше. Проте для цього захоплюйся тими, хто
став таким, захоплюйся не лише однією особи-
стістю, а кількома: кожна з них підживить тебе
й допоможе просунутись уперед. Щоразу, коли
ти захоплюєшся, то споглядаєш блиск особ
ливої зірки. І щоразу бачиш можливий блиск
своєї зірки.
Ніцше теж багато захоплювався, приміром,
філософом Шопенгауером, а також музикан-
тами, як-от Ваґнер і Ліст. Пікассо говорив про
своє захоплення Веласкесом, Ґойєю, Мане.
Мадонна була в захваті від Бові, Тамари Лем-
пицької, Фріди Кало 1. Філіпп Джіан каже, що
він зобов’язаний своїм учителям: Генрі Міллеру,
1
Тамара Лемпицька (1898—1980) — польська художниця; Фрі-
да Кало де Рівера (1907—1954) — мексиканська художниця.
132
Річарду Бротіґану та Раймонду Карверу 1. Яннік

Ноа захоплювався своїм батьком, а ще Арту-
ром Ешем, Майком Тайсоном… Ці імена гово-
рять самі за себе: брати приклад — це брати
імпульс, розбіг. Захоплюватися — значить вийти
за межі власного «я», щоб згодом повернутися
збагаченим.
Сьогодні ми захоплюємося недостатньою
мірою або не тими. Ми спрямовуємо свою ува-
гу на людей, які «роблять фурор» у соціальних
мережах та займають місця, які раніше посі-
дали ті, хто витратив роки на розвиток влас-
ного таланту, на те, щоб знайти свій особливий
шлях і здобути репутацію. Із появою телевізій-
ної реальності наприкінці 1990-х років ми зви-
кли до того, як у жовтій пресі або на майдан-
чиках ток-шоу демонструють себе звичайні
чоловіки й жінки, відчутно посередні, обрані
не через якийсь особливий талант, а навпаки —
саме через брак таланту. І все задля того, аби
найбільша кількість людей могла ідентифіку-
вати себе з ними. Виставляти стільки людей
без жодних прикметних якостей — це безпре-
цедентне явище в історії людства. Хтось убача-
тиме в цьому приклад для впевненості в собі:
мовляв, ці «взірці» не надто видатні… Проте
1
Філіпп Джіан (нар. 1949) — французький романіст, письмен-
ник, лірик та сценарист; Річард Бротіґан (1935—1984), Раймонд
Карвер (1938—1988) — американські письменники.
133
йдеться саме про протилежне. Коли немає ким

захоплюватися, — це катастрофа.
Коли ми відпочиваємо, переглядаючи ба-
нальну розважальну програму, коли блукаємо
в соціальних мережах тієї чи іншої «зірки» те-
левізійної реальності, коли дозволяємо собі
захопитися жалюгідним шумовинням, яке
створює одна з них, ми нерідко налаштовані
іронічно. Це такий спосіб заспокоїтися: глузу-
ючи з них, ми нагадуємо собі, що ця людина не
становить ніякого інтересу, — ми це усвідом-
люємо. Просто дозволяємо собі розслабитися,
відпочити…
Але ця іронія — ілюзорний захист. Саме через
те, що ми гадаємо, буцімто не такі дурні, ми
і є дурні. Адже вважаючи себе недурними, ми
погоджуємося розсіювати власну увагу й доз
воляємо втягти себе в таке нікчемне видовище.
Саме в цьому ідея одного із семінарів Жака
Лакана — «Недурні помиляються». Вважати,
що ми не дурні, — це найпевніший спосіб бути
причетним до того, що применшує нас, осла-
блює. Може, ми й не дурні… Та коли ми іроні-
зуємо — усі ці хвилини, години є вкраденими.
Коли ми іронізуємо, то не захоплюємося. За-
хоплюються завжди найперше.
«Стань тим, хто ти є», треба ним стати, перш ніж

умерти. Наш час визначений. І замість зачару-
134
вання людьми, приклад яких навчає нас, дарує

бажання вірити в себе, ми поступово наближа-
ємося до смерті, приділяючи дорогоцінну увагу
відсутності подій та мимохіть збагачуючи тих,
хто пише такі сценарії. Сьогодні тріумфує іронія.
Вона скрізь посідає перші місця, і саме це зава-
жає нам захоплюватися. Вона зрівнює, нівелює,
тоді як захоплення, навпаки, виділяє. Є дещо
згубне в цьому тріумфі іронії, у цій відсутності
ентузіазму.
«Дайте мені роботу, втому, біль та ентузіазм!», —

вигукує Консуело в книжці «Графиня Рудоль
штадт» — шедеврі Жорж Санд. Циганочка стає
відомою співачкою завдяки силі голосу та праг-
нення, завдяки хоробрості та своєму захопленню
маестро Порпора. Ніякої іронії в Консуело —
вона надто жива для цього.
9
ЗАЛИШАЙТЕСЯ
ВІРНІ ВЛАСНОМУ
БАЖАННЮ
Протиотрута від кризи впевненості
Єдине, чим можна завинити, —

це поступитися власним бажанням.
Лакан
Сьогодні в нас є нескінченні можливості для

порівняння себе з іншими. Це найгірша отру-
та для впевненості в собі. Facebook чи Instagram
завжди виявляють людей, принаймні ззовні
привабливіших, аніж ми, багатших, ніж ми,
освіченіших, більш задіяних й ангажованих,
ніж ми, — відповідно, їхнє життя комфортніше,
краще за наше… Наші батьки не мали таких
проблем: вони не могли відчувати подібних
переживань. Батьки не могли отак, сидячи на
дивані, споглядати різні дефіле картинок ща-
стя та успіху інших. Вони порівнювали себе
лише зі своїми близькими — незнайомці так
136
9. Залишайтеся вірні власному бажанню
і залишалися незнайомцями, надто далекими

та недосяжними, як зірки. Порівняння мож-
ливі були лише в оточенні собі подібних, що
належали до одного світу. Сьогодні все інакше.
Сьогодні себе вимірюють, незважаючи на со-
ціальні прошарки, з одного до іншого кінця
світу. І це невичерпне джерело для фрустрації.
Та найгіршим є те, що ми це робимо, порів-
нюючи себе з тими, кого виводять на сцену,
а отже, потенційно брехливими. Це викликає
в нас відчуття, що всі ми невдахи, просто лу-
зери в житті. Порівняння завжди не на нашу
користь: ми не хороші. Проте воно не вказує,
як стати кращими, — таке порівняння ранить,
а не навчає.
Насправді в соціальних мережах ми не порів-

нюємо дві реальності за визначеними та об’єк-
тивними критеріями. Ми порівнюємо ту ре-
альність, яку знаємо (хоча не зводимо її до
тієї, що виносимо на огляд), із тим, що інші
показують про себе. Ми забуваємо про те, що
сцени з життя інших, опубліковані в Instagram
або Facebook, оброблені, відретушовані, віді-
брані. Для нас вони не стають менш «реальни-
ми», і ми повсякчас мимохіть порівнюємо їх
із нашим справжнім життям. Отак і виникає
форма агресії, дифузне, але надійне джерело
нарцистичних страждань. Ми повсякчас чуємо
137
про It-girls 1, які колекціонують прихильність

тисяч своїх підписників — «фоловерів». Ми
порівнюємо це із щоденником власного жит-
тя чи мрій. Якби ж ми знали про будні їхнього
життя, яке насправді викликає мало заздрощів:
багато хто з них робив суїцидальні спроби… Але
ми й далі надаємо кредит довіри до того, що
бачимо. Те саме — щодо фотографій моделей
у глянцевих журналах: ми знаємо, що вони від-
ретушовані, проте це не заважає нам порівню-
вати оті зображення з власними недосконалими
тілами… Нас атакують взірці, які в той чи той
спосіб сповіщають: ми подорожуємо не так ча-
сто, заробляємо куди менше грошей, відвідує-
мо не такі гарні місця або менш цікавих людей…
Себто наше життя — менш досконале, аніж
життя інших, отих «друзів», фоловерів. Хоча це
лише «картинки», проте ми їх бачимо щодня,
отже, у них є щось достовірне, — і часом достат-
ньо лише миті втоми, якоїсь буденної перешко-
ди, щоб усі ті взірці почали нас пригнічувати.
Ця отрута ще небезпечніша й тому, що може

відкрити рани нашого дитинства, які часто
It-girl (від англ. It — воно, girl — дівчина) — так називають

1
дівчат, які створюють модні тенденції, також часто про них

кажуть «знамениті, тому що знамениті». Вони переважно
висвітлюють свою діяльність через інтернет, тому їх ще нази-
вають «інтернет-дівчата».
138
і є джерелом відсутності віри в себе: переживань,

що батьки любили нас менше, аніж когось із
наших братів чи сестер… Або коханий покинув
через те, що вибрав іншу. Або соромно бути
останнім у класі…
Французька школа — це школа рейтингів, де
письмові роботи показують будь-кому. Вона
вміє розповсюдити отруту порівняння ще зма-
лечку. Вона вселяє в дітей думку, що їхні якості
вимірюються не в порівнянні з самим собою,
а в порівнянні з іншими. Ніби більше задово-
лення відчуватимеш, коли перевершиш інших,
а не коли вдосконалюватимеш себе. У всіх спо-
гадах дитинства саме оте порівняння й змушу-
вало нас страждати.
Уже сам отой факт порівняння з кимось від-

вертає нас від суті власного існування — усі ми
своєрідні. Наша цінність є абсолютною, а не
відносною щодо цінності інших. Ми усі — ко-
жен з нас — неповторні, як коштовні діаманти.
Ми можемо порівнювати деякі з наших со
ціальних реалізацій, але особливий блиск ді-
аманта-солітера, безперечно, не порівняти
з будь-яким іншим. Усвідомити міру власної
своєрідності — це значить відкинути саму дум-
ку про порівняння. Насправді порівнювати
можна тільки те, що є подібним, — жодна своє
рідність не схожа на іншу. Інакше кажучи,
139
жодне порівняння між двома індивідами не

має сенсу.
«Ми проявляємо себе лише почасти і сороми-

мося Божественної ідеї, за котру кожен з нас
править», — пише Емерсон. Для нього при-
йняти власну своєрідність — це вивільнити,
дозволити життя та давати плоди отій Боже-
ственній частині, що є в нас, уповні, вичерпно,
аби бути схожим лише на себе. Порівняння
з іншими стає тоді ще абсурднішим: та сама
Божественна складова є в кожному з нас, про-
те ми даємо їй життя особливим способом —
кожен по-своєму.
Ніцше, упертий атеїст, визнає, що його на-
дихав Емерсон у розвитку його філософії своє
рідності, у якій він виділяв два типи індивідів.
З одного боку, є той, хто живе якимось здріб-
неним існуванням, хто відчуває себе винним
за те, що існує, є рабом домінантної моралі або
норми. Такі люди постійно порівнюють себе
з іншими — вони хочуть знати, хто найкраще
підкорюється, хто найбільш конформістський.
Їхня хвороба постійного порівняння є лише
зворотним боком прагнення до норми.
З другого боку, існують ті, хто наважуєть-
ся жити по-справжньому, відстоювати власну
своєр ідність, висловлювати свої найсиль
ніші бажання. Таким людям немає потреби
140
порівнювати себе з іншими, адже вони завжди

порівнюють себе із самими собою. Тими, яки-
ми вони були вчора, тиждень, місяць чи рік
тому. Чи досягли вони прогресу? Зрадили вони
самих себе чи, навпаки, наблизилися до власної
особливої зірки? Чи стали вони хоч трохи біль-
ше тими, ким є насправді? Лише такий кут зору
має значення. Отже, їм достатньо виміряти сту-
пінь прогресу, навіть незначний, — і вони вже
набувають упевненості. Упевненості, ціліс-
ність якої порушити порівнянням з іншими не
так легко.
«Надлюдина», про яку говорить Ніцше, і об-
раз якої зазвичай хибно розуміють, ніколи не
проявляється в порівнянні щодо інших, а ли-
ше відносно самої себе. Вона хоче наблизити-
ся до себе, а не перевершити інших. «Надлю-
дина» акумулює всі власні рушійні сили. Вона
живе напружено, захоплюється всім, що може
збільшити її здатність до існування. Така лю-
дина не бачить зростання своєї сили в примен-
шенні сили інших. Вона лише порівнює миті,
інтенсивність своєї здатності сказати «так»
життю, зокрема, власному життю. І що впев-
неніше це «так», то сильніше ця людина радіє.
Ніцше розтлумачує це таким чином: «надлю-
дина» — це можливості, які закладені в кож-
ному з нас. Ми відчуваємо це, коли захоплю-
ємося певним видом мистецтва або практики,
141
удосконалюємо власний талант, коли у нас

виникає враження, що ми знайшли свій жит-
тєвий шлях, який відповідає нашим уявленням.
Радість, яку відчуває людина, розвиваючи влас-
ні здібності, віддаляє будь-які думки про по-
рівняння.
Радість — це «перехід від меншої до більшої
досконалості», — пише Спіноза. Ми пережи-
ваємо її щодня або спостерігаємо в дітей: коли
ця радість від «зростання» наповнює нас, вона
водночас є щепленням проти вірусу заздрощів,
вона захищає нас від озлобленості. Прагнення
«зараз» вимагає від нас цілковитої присутності.
Печаль, навпаки, на думку Спінози, є «перехо-
дом від більшої до меншої досконалості»: саме
туди — у це зменшення нашої сили — тягне
й поглинає нас спокуса порівняння.
Аби протистояти їй, захиститися від спусто-

шення заздрощами чи ревнощами, треба добре
знати себе.
Якщо я знаю, чого саме прагну, де перебуваю
та куди йду, то не порівнюватиму себе з тими,
хто бажає іншого, і не змагатимуся з тими, хто
навколо мене, адже в них інші цілі.
І навпаки, якщо я не досить добре усвідом-
люю, хто я, якщо не знаю, які в мене бажання,
усі бажання інших стають моїми. Отже, є ризик
утратити ґрунт під ногами, прагнучи поширю-
142
вати безмежно сфери компетентності, і раптом

відчути, як заздрощі з’їдають тебе.
Якщо я не знаю себе достатньо добре, щоб зро-

зуміти, що моє глибинне бажання — займатися
тією професією, що мені підходить, яка задо-
вольняє мене в інтелектуальному плані, хоча
не так добре й оплачується, але дає мені при-
йнятну якість життя, то навіщо мені заздрити
людині, яка заробляє багато грошей? Якщо
моє бажання — це прагнення поглибити влас-
ну самореалізацію з кимось, кого я люблю,
навіщо мені заздрити одвічному пурханню
друга? Певна річ, я й надалі порівнюватиму себе
з кимось. Інакше й не може бути в соціумі. Про-
те це порівняння, відколи я усвідомив власні
бажання, не буде болісним — воно не торкнеть-
ся мого істинного спрямування, не зачепить
мене насправді.
«Єдине, чим можна завинити… це поступитися

власними бажаннями», — твердить Жак Лакан
у своєму семінарі «Етика психоаналізу». Не по-
ступатися своїми глибинними бажаннями, бу-
ти вірними їм — значить мати власний стрижень,
бути вірним не просто своїй «суті» чи «іден-
тичності», а її прагненням, способу бути та жи-
ти, що відповідає саме нам. Адже в переваж-
ної більшості вони є запозиченими з власної
143
історії. Психоаналітики називають це дещо

загадковим поняттям «наша справа». Коли ми
не звіряємося цьому глибинному прагненню,
то відчуваємо себе «винними» — відрізаними від
самих себе, від того, що насправді має для нас
значення. Отакі — відрізані від справжніх себе
й нерішучі — ми найчастіше й схильні порів-
нювати себе з іншими та заздрити їм. Як у таких
умовах здобути тоді впевненість у собі?
Адже не існує справжньої впевненості в со-
бі без вірності самому собі, без внутрішньої
узгодженості, без глибокої радості, що супро-
воджує цю узгодженість. Вірність власному ба-
жанню — це такий собі «антидот» від отрути
порівняння себе з кимось.
Чимало випадків депресій «середнього віку»

спричинені саме ігноруванням поривань. Чо-
ловіки та жінки опиняються на дивані психо
аналітика, навіть не усвідомлюючи своїх труд-
нощів. Без жодної «об’єктивної» причини. Ці
люди не пережили ані трауру через втрату, ані
розлучення. У них немає професійних проблем.
Іноді вони навіть процвітають і переживають
низку успіхів. Проте такі чоловіки та жінки по-
ступились у головному — у власному бажанні.
Тобто вони зрадили самих себе. Наявність де-
пресії тут свідчить про те, що їм треба допомог-
ти почути те, про що вони хотіли б умовчати.
144
Припинити хотіти, аби звільнити місце для

того, чого ти насправді бажаєш. Вийти із зони
звичності, аби знову навчитися відчувати себе.
Набути впевненості в собі, знайшовши шлях до
своєї істини, до пошуку.
Улісс подолав довгий шлях, але він залишився

вірним собі, тому й був щасливим. Іноді він
піддавався спокусі, проте вона не відвернула
його остаточно з обраного шляху. З-поміж дав-
ньогрецьких героїв Улісс втілює саме того, хто
знає себе. Саме через це він просить своїх супут
ників прив’язати його до щогли. Мандрівник
знає, що може бути вразливим до чар сирен.
Але це і є справжній герой — людина, що знає
себе, усвідомлює власні сили та слабкості. Улісс
знає про свою зацікавленість усім на світі, у ду-
ші він дослідник. Проте понад усе герой хоче
повернутися до дружини, до сина, до свого мі-
ста. Шлях повернення тривалий — із Трої до
Ітаки; кожен острів, до якого пристають манд
рівники, щоб зробити зупинку, — це щоразу
новий світ, іноді заселений прекрасними нім-
фами, а інколи й підступними чудовиськами.
Улісс міг би загубитися, уявивши себе кимось
іншим — погодившись, наприклад, на безсмер-
тя, яке йому пропонувала Каліпсо. Якби він не
знав, на що саме так глибоко покладається, то
міг би порівняти власне існування смертного
145
з тим безсмертним життям, яке йому пропо

нували, й почати заздрити. Улісс також міг би
тремтіти перед небезпекою, побоюватися, що
не зможе подолати її. Але є те, що заспокоює
й підносить цього героя водночас, — Улісс знає,
хто він такий. Усі ми можемо надихнутись при-
кладом цього міфічного героя: він упевнений
в собі, бо певний власних прагнень. Улісс знає
себе цілком добре, аби визначити серед усіх цих
спокусливих зірок ту, яка сяє найяскравіше —
саме ту, що сяє для нього.
10
ВІРТЕ В ТАЄМНИЦЮ
Віра в життя
Той, хто бачив, як сміється маленька дитина, —

бачив усе в цьому світі.
Крістіан Бобен
Віра в життя — це щось очевидне, але водночас

і дещо таке, що складно пояснити. Ми вже не-
одноразово зустрічалися з нею під час наших
роздумів, але насправді не досить вичерпно по
яснювали її природу. Довіряти життю — це зна-
чить робити ставки на майбутнє, вірити у твор-
чу силу дії, прагнути пізнати невідоме, а не
боятися його… Це може бути всім водночас,
проте це дещо більше.
Це означає вірити, що в усьому цьому житті
є щось хороше, навіть… щось ніжне. Це значить
і далі любити життя, навіть коли воно здається
важким. Це значить думати, що за всієї недоско-
налості воно варте того, аби його прожити. Ска-
жімо просто: вірити в життя — значить думати,
що воно, імовірно, гарна штука. Що в глибині
147
світу попри загрози, які він приховує, є дещо

схоже на ніжність, на світло, яке ми, побачивши
одного разу, уже не забудемо. Нам не конче треба
знати, звідки воно йде. Ми не завжди знаємо,
у що саме віримо, коли віримо в життя. Ми ві-
римо — і все. Це віра без об’єкта, чиста віра.
У випробуваннях, які нам доводиться долати,
перед труднощами, з якими ми зіштовхуємося,
посеред найтемніших ночей ми можемо зігріти-
ся спогадами про цей вогонь. Вірити в життя —
значить вірити в оте світло, навіть коли воно
слабшає. Ми можемо вірити в нього, адже воно
не згасає настільки довго, наскільки триває наше
життя. Якщо ми орієнтуємося на нього, нас уже
не зламає найменше розчарування, ми не може-
мо втратити смак до життя, навіть якщо воно
іноді розчаровувало нас. Орієнтуючись на нього,
ми знайдемо креативніший підхід до своїх нави-
чок, охочіше покинемо зону власного комфорту,
легше підемо назустріч іншим.
Якщо віра в себе приходить разом із компе-
тентністю, якщо вона будується на наших зв’яз-
ках з іншими, у цій вірі в життя вона знаходить
умови існування, свою родючу землю.
Розумні греки, стоїки та епікурейці розуміли

«життя» не так, як пізніше його розумітимуть
Ісус та християни. Воно не матиме такого сен-
су й у віталістській філософії Берґсона або та-
148
10. Вірте в таємницю
кого містика, як Етті Гіллесум. Воно матиме

також інший сенс у таких філософів, як Гуссерль
або Мерло-Понті, для яких жити — означає,
передовсім, жити у світі. Залежно від сприйнят-
тя ми опинимося поряд з одними або другими.
Проте всі вони говорять про віру в життя. Усі
вважають, що вірити в себе — це так чи інакше
вірити в життя.
Згідно з думкою стоїків, життя — це гарна річ,

тому що її пронизує космічна енергія. Космос —
цілісний, раціональний та божественний світ,
усередині якого ми еволюціонуємо. Хоч би що
ми робили, ми не зможемо уникнути Долі. Як-
що спрямуємо свої дії за її вектором, Доля під-
хопить їх та поширить, а наслідки цього приве-
дуть нас до тріумфу. Якщо, навпаки, наші дії
протистоять силам Долі, то ми тоді відкриємо
сили, які керують світом та водночас спричинять
наш провал. Щодо стоїків, вочевидь, вони пе-
реконані: зрештою, Космос досить зичливий —
він то несе нас, то вчить. Як не мати віри в жит-
тя в таких умовах? Ми існуємо в гармонійному
Космосі, і кожна з наших дій налагоджує наші
зв’язки з цією гармонією. Для стоїків вірити
в життя — це вірити в Долю.
Для епікурейців життя також за своєю приро-

дою є добрим, але через причини, діаметрально
149
протилежні причинам стоїків. За думкою Епі-

кура або Лукреція, які також були фізиками,
а не лише філософами, усе, що відбувається,
є випадковим: реальність складається з атомів,
що зустрічаються випадково. Усе, що є, могло б
також зовсім не існувати: наше тіло, вода, яку
п’ємо, краса світу…
Отже, у будь-якої істоти немає причин для
існування! Простий факт того, що вона утво-
рилася, — це вже диво, варте поваги. До цього
дива існування множинних речей також при-
єднується диво мого індивідуального існування:
мене також могло б не бути, проте я є! Вірити
в життя для епікурейців — це вірити у випадок,
у відкриття нескінченного поля можливостей.
Атоми можуть поєднуватися та роз’єднуватися
нескінченно, щоб утворювати речі та тіла. Як
же не вірити в життя, коли воно надало мені
шанс бути тоді, коли ніщо не гарантувало ме-
ні вихід із небуття? Який чудовий спосіб реля-
тивізувати! Ми значно менше переживатиме-
мо можливий провал, коли оцінюватимемо
масштаби тріумфу, що становить єдиний факт
життя та існування. До того ж елементарні час-
тинки, що складають нас, вічні. Ми помремо
як індивіди, однак ці частинки утворять інші
тіла: вони ніколи не припинять поєднувати
собою випадковість і життя. Сучасні астро
фізики підтверджують інтуїтивні висновки
150
перших атомістів: ми створені із зіркового пи-

лу, з електронів або нейтронів, що походять із
Великого Вибуху та переживуть нас. Вони на-
дають матеріальну реальність відчуттю вічності,
яке ми іноді також відчуваємо. Життя, що існує
всередині нас, настільки масштабніше, ніж
ми самі… Воно народилося понад тринадцять
мільярдів років тому й не зупиниться разом
із нами чи після нас.
Так само, на думку християн, життя, що пульсує

всередині кожного, більше за нас самих. Воно —
гарна річ, адже так захотів Бог. Вірте, закликав
Ісус, адже все вже є у вас тут: не шукайте любо-
ві на небі, адже вона — в глибині вашого серця.
Така упевненість краща, ніж сподівання: досить
повірити в це, і царство Боже вже в цьому світі.
Це сила впевненості, у якій до того ж зі словом
«віра» у латинській мові одне коріння — fides.
«Той, хто бачив, як сміється дитина, бачив усе

у своєму житті», — пише Крістіан Бобен у книж-
ці «Виснаження». Через свою поезію він нама-
гається зробити так, аби ми відчули Божествен-
ну присутність у найпростішому: сміху дитини,
у зморшках на обличчі, у польоті метелика чи
червоногрудої вільшанки. Для християнського
містика, яким був Крістіан Бобен, недовга присут
ність Ісуса на землі докорінно змінила обличчя
151
світу. Відтоді ніщо більше не залишилося ко-

лишнім. «Аромат квітів — це слова іншого сві-
ту», — пише він у книжці «Руїни неба». Цей
інший світ — царство Боже, яке насправді й на-
ше, але ми не можемо його бачити. Поезія на-
магається зробити нас чутливими до такого
ніжного світу, адже в ньому є сліди первинної
Любові. Як не вірити, якщо все найпрозаїчніше
несе в собі сліди присутності Ісуса? У цій міс-
тичній перспективі віра в життя межує зі зре-
ченням, що є цілком протилежним оволодінню.
Довіряти життю — це піддатися, довіритися
його таємниці.
«Ми в полоні величезного розуму, що робить

нас приймачами його істини та органами його
діяльності. Коли ми розпізнаємо справедливість,
коли ми розпізнаємо істину, то нічого не роби-
мо самі, лише пропускаємо через себе його
світло», — пише Емерсон. Так само, як і Кріс
тіан Бобен, він підкреслює, що вірити — значить
пропускати через себе промені цього «величез-
ного розуму». Коли нам здається, що ми розпі
знаємо справедливість або істину тільки завдяки
нашим людським можливостям, насправді ми
дозволяємо Богу просвітити нас. Емерсон до-
ходить до того, що стверджує: «Ми нічого не
робимо самі». Як краще висловити те, що віра
в себе — не лише продукт чи предмет категорії
152
оволодіння, адже в ній завжди міститься своє-

рідна форма зречення. Усі ми можемо це відчу-
ти, навіть якщо не віримо в Бога.
Життя, на думку Берґсона, не пронизане ані

космічною енергією, ані любов’ю Бога, лише
«життєвим поривом». Це така собі первинна
креативність, що оповиває все живе, водночас
забезпечуючи безперервність існування видів
та еволюцію істот. Життя гарне, тому що воно
є чистою силою змін, трансформації. Життя
проявляється й у зростанні рослини або в здат-
ності плюща оминати перешкоди, у хитрості
лиса або в кінському галопі, у нашому прак-
тичному розумі або в генії найвидатніших твор-
чих особистостей. Це той самий життєвий по-
рив, але в різних формах. Вірити в життя — це
вірити в оту креативність, що вимагає свого
вираження в нас, яка сприймає перешкоди як
привід для того, щоб проявити себе повною
мірою. «Радість завжди сповіщає про те, що
життя вдалося, що воно досягло успіху, що во-
но перемогло: уся велика радість має відтінки
тріумфу», — писав Берґсон у книжці «Духовна
енергія». Ми й справді відчуваємо радість, коли
нам удається вийти за межі автоматизму й ста-
ти креативними, бо тоді відчуваємо себе упов-
ні живими. Ця радість, яка з’являється, свід-
чить про те, що ми віримо не тільки в себе, а ще
153
й у креативну силу самого життя: саме ця сила

наповнює нашу радість.
Віра в життя, нарешті, може набувати форми

віри у світ. За думкою Гуссерля, у нас немає
жодного іншого вибору, окрім як вірити в цей
світ: з’явитися у світі — значить бути запро
шеним довіряти йому, без чого жодне людське
життя неможливе.
Того дня, коли ми народилися, то вже довіри-
лися світу. Вірити в життя, довіряти йому —
означає отримати натомість віру в цей світ. Це
значить вважати, що довіра, а не побоювання,
є первісною. Без такої упевненості, що її роз-
цінює Гуссерль як «первісну» або «універсаль-
ну основу», склалося б відчуття, що ми живемо
у ворожому, чужому світі, — нас би заразило
безумство. Така вроджена віра у світ не є рі-
шенням: це необхідна передумова всіх наших
майбутніх рішень та впевненостей, а також усіх
побоювань. Як вірити в себе, якщо ми не ма-
ємо цієї мінімальної віри у світ, який є реаль-
ністю і де в нас є власне місце?
Ми краще розуміємо, чому споглядання
природи приносить нам стільки користі: воно
нагадує нам, що ми в себе вдома в цьому сві-
ті, нашому світі. Деякі митці вміють передати
це первинне відчуття, і саме з цієї причини
вони так хвилюють нас. Мерло-Понті бачить
154
у Сезанні 1 одного з них, зокрема тоді, коли той

писав різні варіації гори Сент-Віктуар: під пенз
лем художника філософ побачив трепет світу
тієї миті, коли він з’являється перед нами, тієї
миті, коли він стає світом. І ця гора вже здається
нам не просто об’єктом на відстані, вона ніби
створена з тієї ж матерії, що й ми самі, у тій самій
плоті світу, у первинному змішуванні, поєднуван
ні світу з нами. Саме з цієї причини екологічне
дбання про світ є основним: піклуватися про
світ — це піклуватися про себе. Довіряти життю
для Гуссерля або Мерло-Понті — це довіряти
світові, який не відірваний від нас, а є єдиною
з нами плоттю. Світ нам не належить. Ми нале-
жимо світові. Саме через цю причину цілком
природно буде наважитися поринути в нього.
Стоїки завжди говорять про Космос як про Най-

вищу раціональність, вони осліплені дивом
його існування. Епікурейці повсякчас розвива-
ють матеріалістський підхід до атомів, уся їхня
філософія — це роздуми над таємницею випад-
ковості, а отже — й життя. Щодо християн, во-
ни природно плекають таємницю життя, до
того ж вони переконливіші, коли плекають її,
Моріс Мерло-Понті (1908—1961) — французький філософ,

1
один із чисельних представників феноменології та прихильник

екзистенціалізму; Поль Сезанн (1839—1906) — французький
художник, імпресіоніст і постімпресіоніст.
155
як Серен К’єркеґор або Крістіан Бобен, ніж ко-

ли вони її зраджують, стверджуючи, що прояс-
нили таємницю життя, зводячи віру до низки
цінностей чи догм. Берґсонівський «життєвий
порив» також є загадковим, адже це така собі
сила розуму, що надає життєвість матерії. На-
решті таємнича й «плоть світу», яка є предметом
живопису Сезанна, на думку Мерло-Понті, та
первинною істиною у світі: не існує нічого по-
заду, в минулому, — усе тут, у відчутній щіль-
ності, досяжне для нашого відчуття.
Для усіх цих позицій існує таємниця життя.
Розцінювати упевненість лише як набування
навичок — це значить відвернутися від цієї та-
ємниці, уникати дивитися їй просто в обличчя.
Ніяка стійка впевненість не може будуватися на
такому ухиленні. А втім, істинна впевненість
вимагає від нас не тільки майстерності, але й
уміння відмовитися від того, що вислизає, що
є більшим за нас і що ми кличемо, за відсутності
чогось кращого, Космосом, Богом, Життям…
Ось такий парадоксальний підсумок цієї по-
дорожі в історію філософії життя: набути впев-
неності в собі — це означає навчитися бути поряд
із цією таємницею життя, уміти прийняти її аж
так, щоб зігрітися від її розгадки.
Ми далекі від звичних висловлювань, що їм на-

дають перевагу найменш натхненні. У них домі-
156
нантним є інформативний або механічний під-

хід: зазвичай ідеться про «перепрограмування»,
про те, щоб «знайти власний спосіб використан-
ня», власне «програмне забезпечення», хоча на-
справді це не «комбінація ключів від сейфа».
Хоч би хто здійснював пошуки в інтернеті на
тему впевненості в собі, обов’язково натрапляє
на такі от визначення: «сім технік, аби набути
впевненості в собі» або «три ключі від упевнено-
сті». З-поміж цих метафор є й методи чистого
самонавіювання в дусі методу Куе 1: «Прокидай-
теся щоранку, кажіть собі, що сьогодні все краще,
ніж учора», «Подивіться в дзеркало, коли проки-
нетеся, та повторюйте, що ви геніальні», «Голос-
но та зрозуміло сформулюйте власні цілі» тощо.
Що може бути дурнішим за це? Авжеж це дур-
ня, адже такий підхід — образливий для складно-
го людського розуму. До того ж це просто зло-
чинно, адже може викликати в нас іще більше
відчуття провини й ми страждатимемо тривожні-
стю. Якщо мені бракує впевненості в собі, а хтось
постійно повторює, що її набути дуже просто: для
цього достатньо «перепрограмувати» себе за сім
днів чи мотивувати себе щоранку перед дзерка-
лом, — то що я відчуватиму в разі провалу? Хіба
не почуватимуся ще закомплексованішим, ще
1
Еміль Куе (1857—1926) — французький психолог і фармацевт,
який розробив метод психотерапії та особистісного зростан-
ня, заснований на самонавіюванні.
157
більш винним? Мене дивує жорстокість усіх цих

закликів, адже я бачу, як їм бракує гнучкості.
Наші звички — це не якесь зігнуте залізяччя,
яке достатньо розігнути з належною мотива
цією: ми не машини. Наші міркування не про-
грами з дефектами, які треба перезавантажити:
ми не комп’ютери. Ми не відкриємося для на-
шого справжнього таланту завдяки тому, що
будемо повторювати «позитивні» заклики, стоя
чи струнко перед дзеркалом і глибоко дихаю-
чи. Ми можемо звільнитися від того, що нас
обмежує, не через самопереконання або само-
маніпуляцію.
Не існує інструкції для людського життя,
саме тому, до речі, ми вільні, здатні створити
сенс власного існування. І навіть якби наша
істина лежала на дні сейфа, потрібна була б не
лише якась «комбінація», щоб відкрити його, —
потрібна була б увага, терпіння, любов і ота
цінна здатність не намагатися все зрозуміти,
а віддатися таємниці життя.
Нам бракує впевненості в собі через те, що
життя складне й непередбачуване. І завдяки
фантазмам нейронного програмування або ва-
ріантам нашої «інструкції з користування» ми
не станемо боятися менше.
Це можна зробити, тільки якщо навчитися
жити з цим страхом, тобто приборкувати те, що
лякає нас. Існувати на гребені нашої репутації —
158
це знати, що життя не завжди відповідає очіку-

ванням — як у доброму, так і в поганому. Якби
воно відповідало нашим очікуванням, це було б
не життя, а програма із заданим курсом: тоді ми
не могли б бути впевненими в ньому, не могли б
вірити в нього.
Ми вже говорили про це перетворення компе-

тентності у впевненість, про цей стрибок, зав-
дяки якому прості навички можуть перетвори-
тися на справжню свободу, на відвагу. Лише
віра в життя робить такий стрибок можливим.
У мене були підтвердження, до речі, дуже
неочікувані, під час конференції, яку я проводив
на авіаносці «Шарль де Ґолль» на морській ба-
зі в Тулоні. Я звертався до десятка офіцерів адмі
ральського судна французького флоту, які зібра
лися поруч зі своїм командиром — капітаном
корабля Марком-Антуаном де Сен-Жерменом.
Моя конференція була присвячена темі впев-
неності, я був щасливий розділити з ними влас-
ні думки, проте трохи знервований. Раптом
я спитав себе, чи не є ця ідея віри в себе, що
зароджується завдяки вірі в таємницю життя,
однією з тих філософських ідей, що втрачають
обґрунтованість під час випробування факта-
ми? Пояснити цим військовим, які незабаром
вирушать воювати з ісламським тероризмом, що
їхня впевненість має черпати силу в таємниці
159
життя, — чи це не є чимось надуманим або на-

віть абсурдним?
Споглядаючи свою аудиторію, я раптом відчув

себе на місці дитини, яка ставить запитання ге-
роям. Їхні відповіді мене шокували. Зокрема,
розповіді двох пілотів-винищувачів про те, як
відбувається приземлення вночі на авіаносець
і про роль того, кого вони звуть ОК — офіцера
керування посадкою літаків на палубу. Аби при-
землитися вночі, пілот не може довірятись ані
своїм приладам, ані тому, що він бачить з авіа-
носця, якщо він узагалі щось бачить. Він має
підкорюватися лише усним інструкціям, які на-
дає по радіо офіцер керування посадкою літаків
на палубу, що стоїть на ній. ОК скеровує пілота
«голосом», аби той зміг вирівняти літак по осі
посадкової смуги в площині спуску. Отже, піло-
ту доводиться «довіритися» наказам офіцера
керування посадкою літаків на палубу. Якщо він
дещо бачить, то не повинен з цим звірятися,
а має з абсолютною довірою дотримуватися ли-
ше інструкцій ОК — свого товариша. Отже, пілот
упевнений в собі не лише тому, що рівень його
майстерності максимальний, а також тому, що
він цілком упевнений в офіцері керування по-
садкою літаків на палубу. Тут ми бачимо глибо-
ко пов’язані між собою дві складові впевнено-
сті в собі: технічну та реляційну. Але є ще дещо.
160
Обидва пілоти кожен по-своєму пояснили мені,

що ці дві складові не є достатніми для повної
впевненості в собі. «Це ж ясно — треба мати ще
й віру!» — вигукнув перший, тоді як я й далі роз-
питував його про умови приземлення. «З волі
Аллаха», — уточнив другий, щоб визначити внут
рішній стан свого духу, коли смуга наближу
ється. Технічна впевненість та реляційна впев-
неність, таким чином, роблять не все — вони
черпають власне джерело в первинній вірі, у цій
вірі в життя, яку так важко визначити, але так
легко відчути. Ця віра в життя — це не віра в щось.
Вона є САМОЮ вірою.
Усі ми маємо цю первинну віру у всякому разі.

Ми не завжди називаємо її, відчуваємо її по-різ-
ному; залежно від дитинства, яке в нас було,
вона більш чи менш сильна, однак у всіх нас
вона є. Бо ми живі.
Аби спробувати ще більше втілити її в реаль-
ність, подивимося на цю містичну безмежність
віри в себе, мабуть, у найчистішій формі: у тих,
хто пережив жахіття і попри це зберіг віру в себе,
та у цих мудреців, які вирішили повернутися
спиною до комфорту звичного існування, аби
від життя залишилася лише його сліпуча нагота.
Антуан Лері втратив дружину в Батаклані під час

паризьких заворушень 13 листопада 2015 року.
161
Через кілька днів він написав її вбивцям листа,

який опублікував у Facebook та з якого потім
зробив книжку «Ви не дочекаєтеся моєї нена-
висті». Ось він:
У п’ятницю ввечері ви вкрали життя дивовиж-
ної людини, кохання мого життя, матері мого
сина, проте ви не дочекаєтеся моєї ненависті. Я не
знаю, хто ви, і не хочу знати цього, — ви мертві
душі. Якщо цей бог, заради якого ви сліпо вбиваєте,
створив усіх нас за своїм взірцем, кожна куля у ті-
лі моєї дружини буде раною в його серці.
Отже, ні, я не зроблю вам цього дарунка — я не
буду ненавидіти вас. Ви намагалися добитися
цього, проте відповідати на ненависть гнівом —
це значить поступитися тому дикунству, яке
зробило вас такими, якими ви є. Ви хочете, щоб
я боявся, щоб я дивився на моїх співгромадян із
недовірою, щоб я присвятив свою свободу пошуку
безпеки. Ви програли свої ставки. Той самий гра-
вець продовжує грати…
Звичайно, я спустошений через тугу — цю
дрібну перемогу я визнаю за вами, проте вона не
буде тривалою. Я знаю, що вона супроводжу
ватиме нас щодня, але ми зрештою опинимось
у цьому раї вільних душ, до якого ви ніколи не
дістанете входу.
Нас двоє — мій син і я, проте ми сильніші за всю

зброю у світі. До того ж у мене немає часу, щоб
162
витрачати на вас, мені треба опікуватися Мел

вілем, який от-от прокинеться після денного сну.
Йому щойно виповнилося 17 місяців. Він їстиме
свій полуденок, як щодня, потім ми гратимемося,
як щодня, і упродовж усього свого життя цей
маленький хлопчик протистоятиме вам, адже
буде щасливим та вільним. Бо його ненависті ви
також не дочекаєтеся.
Такий гострий лист свідчить ось про що: навіть

коли життя є несправедливим, коли дурість та
ненависть спустошують все, ми досі можемо
вірити в життя. «Упродовж усього свого життя
цей маленький хлопчик протистоятиме вам,
адже буде щасливий та вільний», — непере
вершено написано! Це протистояння того, що
робить життя, тому, що йому загрожує. Зви-
чайно, битва не виграна. Будуть важкі момен-
ти, миті сумнівів та пригніченості. Проте саме
в цьому й полягає сенс віри. Вона є вірою попри
все. Вірити в життя — це не значить вірити в те,
що воно просте, а його сенс очевидний. Якби
це було так, не було б жодного сенсу «довіряти».
Позбавлені розуму фанатики, ще й під дією
наркотиків, убили його дружину і ще 129 осіб
у морі крові в Батаклані, — Антуан Лері знає,
що це також частина його життя. Проте, коли
він згадує сина, який і далі їстиме свій по
луденок, гратиметься, підростатиме та стане
163
вільною людиною, ми відчуваємо, що попри

все віра в життя не згасає. Саме коли наше жит-
тя під загрозою, ми маємо ще більше демон-
струвати свою віру в нього. Усі ми переживаємо
це від 11 вересня 2001 року, коли почалася но-
ва епоха тероризму. Усе наше життя, його по-
всякденність були атаковані, а разом з ними —
наша цивілізація та наша свобода. Бойовики
оголосили їй війну. Кожну мить якийсь камі-
кадзе може підірвати себе й забрати безневинні
життя. Вірити в життя більше, ніж будь-коли, —
це відповідь на такий загрозливий стан війни
в мирний час.
Якщо віра в життя може парадоксальним чином

зростати у трагічні миті, вона також може знай-
ти свою найвищу форму в ситуаціях надзвичай-
ної скрути. Великі містики вбачали світло в най-
глибшій темряві.
Етті Гіллесум, нідерландська єврейка, яка на-

родилась 1914 року, під час Другої світової вій-
ни вела дивовижний щоденник. У ньому вона
розповідала про все, що їй довелося пережи-
ти з травня 1941 року (тоді вона вільно жила
в Амстердамі) по вересень 1943 року, коли її
депортували в Аушвіц, де Етті й померла зі свої
ми батьками та братом. Молода, освічена жінка,
вона була змучена стражданнями, але цінувала
164
життя й мала коханців, нерідко старших за себе,

а 1941 року проходила терапію в психолога
Юліуса Шпіра, послідовника Юнґа, який став
її духовним вчителем. Саме він запропонував
їй шукати шлях для своєї особливої пристрасті.
Він долучив Етті до читання Євангелія, творів
Августина Блаженного та майстра Екгарта 1.
У щоденнику жінка описує свої відчуття: завдя
ки цьому зв’язку вона ніби народилася заново,
по-справжньому. Етті Гіллесум представляє
психолога як людину, що привела її до Бога.
Жінка пережила свою нову віру в чистих ра
дощах життя: вона хоче любити й розділяти
почуття, допомагати й обіймати, але без над
мірностей, як вона з гумором зазначає: «Іноді
важко жити в доброму порозумінні з Богом та
власною нижньою частиною живота». Між тим,
облави ставали дедалі частішими. Спочатку
нацисти відправили нідерландських євреїв
у «транзитний табір» Вестерборк, «передпокій
Голокосту», звідки регулярно відходили конвої
в Аушвіц. Їй вдається втекти від цих облав. Про-
те жінка бачила, як відвозять її друзів, її народ.
Вона не хоче перебувати далеко від своїх. Тоді
Етті просить, аби її перевели в табір, щоб працю
вати в «службі соціальної допомоги транзитним
1
Йоан Екгарт фон Гохгайм (1260—1327/8) — німецький бого-
слов, філософ і містик.
165
особам», організованій єврейською радою.

Вона хоче бути корисною тим, хто страждає,
принести світло туди, де згущується ніч: «Хоті-
лося бути бальзамом для всіх цих ран», — пише
Етті Гіллесум у щоденнику. У Вестерборку во-
на відчуває себе на своєму місці — із батьками,
із братом, але також з усіма іншими, усіма бра-
тами й сестрами у депортації. Жінка присвя-
чує себе єдиному завданню в госпіталі табору:
зробити повсякденність менш нестерпною.
Вона працює зі співчуттям, нерідко радісним,
іноді дивно легким, а також із винахідливістю.
Етті лікує та втішає, говорить або мовчить, при-
носить попоїсти, коли може, піклується про
дітей, коли виснажені матері більше не в змозі
носити їх… Ті, хто вижив, нерідко говоритимуть
про неї, використовуючи одне дієслово: вона
сяяла. Досить швидко ця жінка зрозуміла те,
чого інші не хотіли або не могли бачити: поїз-
ди, що йшли з Вестерборку, — це шлях в один
кінець, до смерті.
«Усередині самої себе я відчуваю величезну
віру, — пише вона. — Не віру в те, що побачу,
як зовнішнє життя обернеться для мене добром,
а в те, що я приймаю життя й вважаю його до-
брим навіть у найтяжчі моменти». Читати сто-
рінки цих надзвичайних документів, якими є її
листи та щоденник, — це щодня спостерігати
за жінкою двадцяти восьми років, яка зберігає
166
віру в життя, віру в Бога та людину, навіть в осерді

усіх цих жахів: «Було б достатньо однієї людини,
вартої так зватися, аби можна було повірити
в людину, у людство», — свідчить вона в що-
деннику.
Її віра в життя не має жодного осліплення
масштабами зла, на яке здатні люди. Етті Гіл-
лесум просто приймає хід свого життя, вона
погоджується на нього: «Життя та смерть, страж-
дання та радість, пухирі на понівечених но-
гах, жасмин за домом, переслідування, числен-
ні жахливі речі — усе, усе в мені, воно складає
потужну єдність, я її приймаю, як нерозділь-
не ціле».
Вона пише в листі від 8 червня 1943 року: «Не-
бо сповнене птахами, фіолетовий люпин квітне
із царським спокоєм, дві маленькі бабусі при-
йшли посидіти на ящику, щоб потеревенити,
сонце ллється мені в обличчя, і перед нашими
очима відбувається вбивство, все так незрозумі-
ло. У мене все гаразд. З любов’ю, Етті».
Як справедливо ця жінка стверджує, у неї «все

гаразд», адже вона приймає незрозуміле. У такій
екстремальній ситуації Етті Гіллесум зберігає
впевненість, тому що більше не хоче все зро
зуміти. Вона погоджується з таємницею життя,
яке може містити стільки само зла, скільки й до-
бра. «Звичайно, це цілковите знищення, проте
167
терпітимемо його принаймні з благодаттю», —

пише вона за кілька днів до від’їзду в Аушвіц.
Ми маємо приклад віри містичного обширу,
приклад віри в чистому вигляді — це протилеж-
ність подоланню, зреченню, яка дійшла до та-
кого ступеня світіння, що набагато більший од
власного «я»: «Ми в собі. Повсюди, де є сине
небо, ми в собі. У будь-якому місці на цій зем-
лі ми в собі, коли ми все несемо в собі».
У всіх культурах, у будь-які епохи мудреці від-

мовлялися від безпосереднього задоволення
існування або від елементарного комфорту, щоб
вступити в контакт із життям у його оголеному
вигляді. Мудрі стоїки, монахи-християни, буд-
дисти, шрамани… 1 Вони не були відірвані від
отого комфорту невідворотністю якоїсь події.
Вони охоче покинули другорядне, аби пережи-
ти головне й у такий спосіб підсилити їхню ві-
ру в життя — без лукавства та посередництва.
У цілковитій скруті вони торкнулися самої сер-
цевини життя. Учинок Етті Гіллесум, яка до-
бровільно поїхала в табір Вестерборк, впису-
ється в цю традицію.
Ці приклади здаються такими радикальними,
іноді навіть важкозрозумілими, але вони можуть
1
Шрамана («той, хто старається») — аскети-ченці в Індії VI—
III ст. до н. е.
168
нам допомогти, коли невезіння триває або ко-

ли життя ранить нас.
Вірити в життя, коли страждаєш від розчару-

вання в коханні або від травми власного «я», —
це значить умістити в собі мудрість стоїків.
Твердити собі, що життя — це шанс, коли щой-

но зіткнувся з провалом, — значить наблизи-
тися до мудрості епікурейців.
Надалі любити життя, коли щойно зазнав жорс

токості людей або несправедливості системи, —
значить містити частку Етті Гіллесум у собі.
Розвивати здатність рикошетити чи креативні

ресурси при зіткненні з протистоянням — це
значить відчути силу «життєвого пориву», про
який говорить Берґсон.
Раптово відчути просто посеред випробувань,

як знову з’являється радість, відчути, що здатний
любити це життя, навіть коли воно не дало нічо
го з того, що ми очікували, — це значить торк-
нутися всередині себе цієї первинної віри. На-
близитися до того джерела, з якого живляться
усі форми впевненості.
Післямова
Я закінчив цю книжку того дня, коли померла

Франс Ґалль. Радіо постійно передавало «Він
стояв і грав на піаніно»:
Він стояв і грав на піаніно,
Боягузи стоять на колінах,
І шикуються струнко солдати,
Ну а він все продовжував грати,
Він хотів лише бути собою,
Розумієте…
Пісня, написана Мішелем Берже, — гімн

упевненості. Вона говорить лише про це. На-
бути впевненості в собі — це грати на піаніно
стоячи, грати в тій манері, яка притаманна нам,
яка дає нам змогу звільнитися, висловити себе.
Це значить іти вперед «своїми ногами»: одні-
єю — у власній зоні комфорту, другою — нава-
житися вийти за її межі. Набути впевненості
в собі — це змусити замовкнути того «боягуза»,
що є всередині нас, того, хто уклякає на коліна
перед нормами та перешкодами, не здатний
підвестися, аби сказати «так» власному життю.
Це також змусити замовкнути «солдата, що ши-
кується», того, хто вважає, що легше підкорю-
ватися наказам, а не власному бажанню.
170
Післямова
Він стояв і грав на піаніно.

Ви вважаєте, що це дрібниця,
А для мене це значить багато:
Він був вільним — ось у чому різниця.
Та щасливим, що з нами і тут.
Єдина справжня свобода — це бути собою

вповні. Усі ми можемо грати на піаніно стоячи.
Оте запрошення звільнитися та дослухатися до

самого себе — надважлива дія філософії.
Сократ не робив нічого іншого, окрім того,
що закликав своїх співрозмовників думати са-
мостійно, довіряти собі. Він знав одне: те, що
він нічого не знає… Як можна найефективніше
звільнити своїх учнів? Він не дає їм знань. Він
позбавляє їх комплексів, хибних думок…
Двадцять одне століття по тому Декарт пропонує

озброїтися єдиною думкою, аби поставити під
сумнів усе, що не є точним, та переладнати бу-
дівлю знань на абсолютно нових засадах. Не
існує радикальнішого інтелектуального досвіду.
Він радить цілком довіряти нашій здатності
мислити.
Як відлуння, Паскаль пропонує нам повер-
нутися спиною до церков та до священиків, щоб
зустріти на самоті, у власній кімнаті, у таємни-
ці нашого серця істину Бога. Ніцше, навпаки,
пояснює нам, що у світі без Бога нам слід вийти
171
з власної кімнати, подолати гори та створити,

як Заратустра, цінність власного життя. Це,
власне, запрошення до віри в себе.
Такі думки можна знайти також у Канта, Дідро

або д’Аламбера, які радили в епоху Просвітни-
цтва: «Наважся дослухатися до розуму. Не шу-
кай десь за межами себе норму твоєї поведінки,
адже вона у власному “я”. Довіряй собі. Довіряй
власному критичному духу. Певна річ, у тебе
будуть моменти сумніву. Важче йти за розумом,
ніж котитися схилом забобонів. Проте саме так
ти зможеш виховати самого себе».
Я вважаю, що краса філософської думки поля-

гає саме в цьому — запрошенні до віри в себе.
Кожен філософ оспівує її своєю мовою, влас-
ними поняттями, найчастіше навіть не назива-
ючи її. Проте всі запрошують нас ухопитися за
свободу, бути на висоті нашої своєрідності,
вірити у власну зірку.
Щодня протягом двадцяти років я викладаю

філософію ліцеїстам. Ніщо не може порадувати
мене більше, ніж бачити, як вони пробуджують-
ся, аргументують та критикують, дивуються та
протестують, набувають упевненості у своїх дум-
ках, інтуїції, а також своєму майбутньому — в со-
бі. Я говорю з ними про філософів, які оспівують
172
Післямова
упевненість, проте водночас хвалять уміння

сумніватися, своєрідну занепокоєність, благо-
творний неспокій. Вони дуже добре розуміють.
Інстинктивно розуміють те, що нам також до-
водять великі містики: якби не було сумнівів —
не варто було б довіряти собі.
Вірити в себе — це не значить бути завше
впевненим у собі. Це значить знайти хоробрість
протистояти невпевненості, замість уникати її.
У сумнівах, попри все, знайти силу стрибнути.
Додатки
Праці, завдяки яким була створена ця книжка
Вступ
Фрідріх Ніцше. «Так казав Заратустра» (Ainsi parlait Zara
thoustra, 1883—1885). Саме в цьому тексті з’являєть-
ся видатний заклик «стань тим, ким ти є», який
є головним запрошенням до віри в себе, у власну
сингулярність.
Крістіан Бобен. «Дай мені дещо, що не помре» (Donne-moi
quelque chose qui ne meurt pas, 1996). Із витончених
текстів Крістіана Бобена, а також фотографій Едуар-
да Буба виявляється, що віра в себе — це водночас
віра в те, що нас дещо перевищує.
Філіп Норман. «Джон Леннон, життя» (John Lennon, une
vie, 2010). Ця біографія однієї з найбільших поп-зірок
ХХ століття дає нам змогу зрозуміти, наскільки впев-
неність є завоюванням, і жодною мірою не є вро
дженою.
Ральф Валдо Емерсон. «Упевненість у собі та інші есеї»
(La Confiance en soi et autres essais, 2000). Єдина справжня
робота філософа про впевненість у собі, написана
американським автором ХІХ століття, який здійснив
значний вплив на Ніцше. Маленька літературна кош-
товність та водночас похвальне слово інтуїції.
Анрі Берґсон. «Творча еволюція» (L’évolution créatrice,
1907) та «Духовна енергія» (L’é nergie spirituelle, 1919).
174
Додатки
Класичні твори філософії ХХ століття, із яких ми

дізнаємося, що віра в себе може водночас бути вірою
в креативність, що створює все живе.
Боріс Цірюльнік. «Гидкі каченята» (Les Vilains petits
canards, 2001) та «Афективні страви» (Les nourritures
affectives, 1993). Нейропсихіатр доводить у цих пра-
цях, що ніколи не буває запізно, аби набути чи по-
вернути впевненість, створити або відновити зв’яз-
ки, які дають нам змогу вірити в себе, у власне щастя.
Жак Лакан. «Письмові твори І та ІІ» (Écrits I et II, 1966).
Складний твір видатного французького психоана-
літика, проте він дає змогу зрозуміти, що питання
впевненості слід розглядати в його зв’язку з реаль-
ністю, з уявним та символічним.
Розділ 1. Підтримуйте гарні стосунки

Арістотель. «Політики» (Les Politiques, IV ст. до н. е.).
Одна з найважливіших книжок в історії філософії.
Дає змогу зрозуміти, що людина — суспільна істота,
тому що вона не є завершеною, досконалою: отже,
намагається побудувати власну впевненість на зв’яз-
ках з іншими.
Арістотель. «Нікомахова етика» (Éthique à Nicomaque,
IV ст. до н. е.). У ній ми знаходимо прекрасне ви-
значення дружби, яке допомагає зрозуміти важли-
вість наставників. Для людських створінь, якими
ми є, упевненість набувається не сама собою.
Зиґмунд Фройд. «Есей з психоаналізу» (Essais de psycha
nalyse, 1927) та «Вступ до психоаналізу» (Introduction
175
à la psychanalyse, 1916—1917). Фундаментальні тео-

ретичні межі, щоб краще зрозуміти теорію прив’я-
заності та потребу у «внутрішній безпеці»: усі вони
витікають із поняття «травми дитинства», розвине-
ної Фройдом.
Жак Лакан. «Стадія дзеркала» в «Писемних творах І»
(Le stade du miroir dans les Écrits I, 1966). Дуже корот-
кий твір, але неймовірної потужності, який варто
читати й перечитувати, аби виміряти, наскільки
всю цю впевненість ми шукаємо в погляді іншої
людини. Отже, неможливо, щоб вона була лише
впевненістю в собі.
Франсуа Трюффо. «Дика дитина» (L’Enfant sauvage,
1970). Класика кінематографа, яка торкається теми
неможливості стати людиною для дитини, відрізаної
від інших людей.
Іммануїл Кант. «Роздуми про виховання» (Réflexions sur
l’éducation, 1776). Видатний німецький філософ кін-
ця ХVIII століття пояснює, що хороше виховання
вимірюється отриманою автономією. Бути добре
вихованим — це значить не мати більше потреби
в тих, хто тебе виховав. Віра в себе стає тоді вірою
у власні міркування, у свій незалежний розум.
Джон Болбі. «Кохання та розрив» (Amour et rupture,
1956—1976) та «Прив’язаність і втрата» (Attachement
et perte, 1969). Цей британський психіатр і психо
аналітик видав вирішальні роботи щодо прив’яза-
ності й потреби у «внутрішній безпеці», на які по-
силається, зокрема, Боріс Цірюльнік.
176
Додатки
Катрін Дестівель, Ерік Декам. «Аннапурна, дует для од-

ного 8000» (Annapurna, duo pour un 8000, 1994). У цьо-
му свідоцтві двоє видатних альпіністів доводять, що
впевненість у собі невід’ємна від впевненості в іншо-
му. Це чудова метафора зв’язки.
Марія Монтессорі. «Дитина» (L’enfant, 1936) та «Погли-
наючий розум дитини» (L’esprit absorbant de l’enfant,
1949). Щоб зрозуміти метод Монтессорі, слід почина-
ти з джерела цих творів, де італійський педагог захищає
виховну методику, засновану на довірі до дитини, на
доброзичливості, навчанні креативності та свободі.
Анн Дюфурмантель. «Сила ніжності» (Puissance de la
douceur, 2013). Із делікатного пера цього французь-
кого психоаналітика ми дізнаємося, що насправді
ніколи не буває браку впевненості «у собі»: йому
завжди передує брак упевненості в іншому.
Ізабель Фійоза. «Повір мені» (Fais-toi confiance, 2005).
Відповідність цього погляду сучасного психолога та
багатство всіх цих випадків з її клінічної практики за
кілька десятиріч.
Розділ 2. Тренуйтеся
Малколм Гладуелл. «Усі переможці!» (Tous winners!, 2008).
У дуже повчальній книжці, незважаючи на її кумедну
назву, цей журналіст із «Нью-Йоркера» веде захо-
пливе дослідження про те, як компетентність може
перетворитися на впевненість.
Едмунд Гуссерль. «Картезіанські роздуми» (Méditations
cartésiennes, 1931). У цьому вступі до феноменології
177
одного з найвидатніших філософів ХХ століття мож-

на прочитати, що «будь-яке усвідомлення — це усві-
домлення чогось». Упевненість також передовсім —
упевненість у собі під час виконання чогось.
Геракліт. «Фрагменти» (Fragments, VI ст. до н. е.). «Не-
можливо увійти в одну й ту саму річку двічі», — ствер-
джує в ній філософ періоду до Сократа. Упевненість,
таким чином, не може бути простою майстерністю:
вона повинна надати нам сили прийняти неочікуване.
Фрідріх Ніцше. «Так казав Заратустра» (Ainsi parlait
Zarathoustra, 1883). Іще раз, зокрема, щодо цього
гротескного персонажа «Свідомого» — досконалого
втілення смертельної закритості щодо власної ком-
петентності.
Фрідріх Ніцше. «Другий невчасний роздум» (Seconde
considération intempestive, 1874). Дає змогу з’ясувати,
як зв’язок зі знанням може звільнити нас, надати
нам упевненості, а не закрити нас.
Фрідріх Ніцше. «Весела наука» (Le Gai Savoir, 1882).
Допомагає наблизитися якомога ближче до благо-
творної філософії «великого так життю».
Жан-П’єр Вернан. «Походження грецької думки» (Les
origines de la pensée grecque, 1962). Зокрема, щодо
манери найвидатніших елліністів трактувати зна-
чення постаті Гефеста: діяча й діло боїться.
Емманюель Делессер. «Наважитися довіряти» (Oser faire
confiance, 2015). Він цікаво довів на прикладі моло-
дого французького філософа, що впевненість у со-
бі — не лише здатність заспокоїтися.
178
Додатки
Розділ 3. Дослухайтеся до себе

Іммануїл Кант. «Критика здатності судження» (Critique
de la faculté de juger, 1790). У цій третій магістральній
критиці (що вийшла після «Критики чистого розу-
му» (Critique de la raison pure, 1781) та «Критики прак-
тичного розуму» (Critique de la raison pratique, 1788))
німецький філософ визначає відчуття прекрасного
як «вільну та гармонійну гру людських здібностей».
Естетичний досвід — це мить присутності власного
«я». Не існує справжньої віри в себе без такої здат-
ності слухати самого себе.
Іммануїл Кант. «Що таке Просвітництво?» (Qu’est-ce
que les Lumières?, 1784). Це можливість «наважитися
скористатися своєю здатністю мислити» — пояснює
Кант у цій невеличкій праці. Довіряти собі — це
довіряти своєму розумові.
Ральф Валдо Емерсон. «Упевненість у собі та інші есеї»
(La Confiance en soi et autres essais, 1841). Серед цих
есеїв є не лише «Упевненість у собі», а ще й «При-
рода». Слухати себе — це навчитися слухати свою
інтуїцію, «це світло, яке всередині, проходить через
наш розум, як блискавка».
Антуан де Сент-Екзюпері. «Маленький принц» (Le Petit
Prince, 1943). Тут можна знайти думку, висловлену
лисом, — хорошу аргументацію на користь звичаїв
або ритуалів. Як би нам вдалося без них дослухати-
ся до себе?
Анрі Берґсон. «Думка та те, що рухається» (La pensée et
le mouvant, 1934). Ця збірка робіт складає найкращий
179
можливий вступ до філософії Берґсона. Одна з них

має стосунок до інтуїції.
Фрідріх Ніцше. «Посмертні фрагменти» (Fragments
posthumes, 1901). У них висловлено захоплення ав-
тором «Упевненості в собі»: «Емерсон. Ще ніколи
книжка не надавала мені такого відчуття, що я у се-
бе, у власній оселі, — я не можу не захоплюватися
ним, він мені надто близький».
Фабріс Мідаль. «Розуміти сучасне мистецтво» (Com
prendre l’art moderne, 2010). Тут цей філософ та ви-
кладач медитації показує нам дуже точні приклади,
щоб зрозуміти: навчитися дивитися на твори ХХ сто-
ліття — це навчитися слухати.
Розділ 4. Дивуйтеся
Шарль Бодлер. «Естетичні диковини» (Curiosités
esthétiques, 1868). Саме тут поет підтверджує думку,
відповідно до якої «красиве завжди дивне». Насправ-
ді дивною є ця здатність, яку нам надає краса: вона
дає нам змогу дослухатися до самих себе, дові
ряти собі.
Іммануїл Кант. «Критика здатності судження» (Critique
de la faculté de juger, 1790). У цьому розділі ми зустрі-
чаємо класика філософії, тому що йдеться про
спосіб, який також є «дивним», із яким гармонія
зовнішньої природи створює внутрішню гармонію
нашої суб’єктивності, призводить до розв’язання
внутрішнього конфлікту та повної впевненості
у власному вільному судженні.
180
Додатки
Генрі Девід Торо. «Волден, або Життя в лісі» (Walden,

ou la vie dans les bois, 1854). У цьому шедеврі Г. Д. То-
ро, який був другом Емерсона, розповідає про своє
перебування в хатинці на березі ставка в Массачу-
сетсі та подає глибокі роздуми про зв’язок, який
поєднує людину й природу. Після прочитання ро-
зумієш, чому прогулянка на природі дає змогу на-
бути втраченої впевненості.
Жан-Поль Жансен. «Життя на кінчиках пальців» (Une
vie au bout des doigts, 1982). Цей незрівнянний доку-
ментальний фільм про альпініста Патріка Едліндже-
ра надає чудовий приклад впливу краси природи на
віру в себе.
Марк Аврелій. «До самого себе» (Pensées pour moi-même,
ІІ ст. до н. е.). Філософ-стоїк та імператор розпові-
дає про космічну енергію, що є характерною для
світової рівноваги. Як не вірити, якщо живеш серед
такої гармонії?
Віктор Гюго. «Пісні вулиць та лісів» (Les Chansons des
rues et des bois, 1865). У поемі «Природа сповнена
любові» природа здається наповненою життям, яко-
го досить, щоб надати нам упевненості, віри.
Анрі Берґсон. «Творча революція» (L’évolution cré atrice,
1907). Саме в цьому творі Берґсон розвиває свою
філософію «життєвого пориву», креативну спонтан-
ність, яка пояснює еволюцію живого та наповнює
нас, коли ми винахідливі, вільні, довірливі.
Франсуа Чен. «П’ять роздумів про красу» (Cinq mé
ditations sur la beauté, 2017). Чуттєві роздуми про
181
потужність краси: «Краса — це щось віртуально

присутнє, що завжди тут, це бажання, що з’являєть-
ся усередині нас, або існування — таке собі неви-
черпне джерело (…)».
Франсуа Жюльєн. «Ця дивна думка про красу» (Cet
teétrange idée du beau, 2010). Філософ та синолог до-
водить, яким чином краса може зробити нас більш
присутніми у світі: «Краса тут — такий собі ератич-
ний валун, повністю розчарований у світі, все, що
залишилося нам від часів богів».
Шарль Пепен. «Коли краса рятує нас» (Quand la beauté
nous sauve). Я опублікував 2013 року цей есей, який
міг би назвати так: «Коли краса нас рятує від кри-
зи впевненості»… Розділ 4 есею продовжує ці
роздуми.
Розділ 5. Вирішуйте
Сенека. «Моральні листи до Луцилія» (Lettres à Lucilius,
І ст. до н. е.). У цьому шедеврі великого філософа-
стоїка, що складається зі 124 листів, ми знаходимо всі
великі теми мудрості стоїків, серед яких — справж
ня апологія рішучості: «Випадковості відбуваються
щогодини, і вони потребують рішення, а отже, саме
в неї і треба його запитати». В «неї» — це значить
у філософії. Набути впевненості в собі — це значить
навчитися вирішувати.
Блез Паскаль. «Думки» (Pensées, 1670). «Існування Бо-
га не доводиться, воно випробовується», — пише
апологет християнства. Із цього можна зрозуміти,
182
Додатки
наскільки віра в себе може бути водночас вірою в де-

що більше, ніж власне «я».
Серен К’єркеґор. «Щоденник звабника» (Journal du
séducteur, 1843), «Страхи та тремтіння» (Craintes et
tremblements, 1843), «Заключна ненаукова післямова
до філософських крихт» (Post-scriptum aux miettes
philosophiques, 1846). У всіх цих значних творах датської
філософії екзистенціалізму віра з’являється як «стри-
бок» за межі розуму, чисте рішення, а не раціональний
вибір. Треба мати цілковиту впевненість у собі, щоб
наважитися так вирішити в ситуації невпевненості:
довіряти собі під час сумнівів.
Жан-Поль Сартр. «Екзистенціалізм — це гуманізм»
(L’existentialisme est un humanisme, 1946). Коротка
публічна лекція, у якій чітко простежується зв’язок
між вірою у свободу та здатністю до рішення. Віра
в себе для екзистенціаліста — це, перш за все, віра
у свободу.
Жан-Поль Сартр. «Буття та ніщо» (L’être et le néant, 1943).
Велика й складна робота, у якій виявляється, що три-
вожність перед дією — ніщо інше, як «рефлексивне
захоплення свободи нею», інакше кажучи — індикатор
нашої свободи. Рішення діяти дає змогу вийти із цьо-
го стану тривоги та усвідомити ступінь нашої свободи.
Розділ 6. Засукайте рукави

Меттью Б. Кроуфорд. «Ода карбюратору» (Éloge
du carburateur, 2009). Дивовижна книжка, у якій
перемішується теорія з життєвим досвідом дипло-
183
мованого філософа, який розказує, як він набув

упевненості, ставши… майстром із ремонту моторів.
Арістотель. «Нікомахова етика» (Éthique à Nicomaque,
IV ст. до н. е.). На думку Арістотеля, кожному слід
мати роботу, яка дає змогу досягти власної доско-
налості, і таким чином набути впевненості в собі.
Арістотель. «Частини тварин» (Parties des animaux, IV ст.
до н. е.). Саме в цій роботі Арістотель доводить, що
рука є продовженням людського розуму. Нічого не
створюючи руками, ми ризикуємо опинитися част-
ково відірваними від самих себе…
Карл Маркс. «Економічно-філософські рукописи 1844 ро-
ку» (Manuscrits de 1844). Маркс критикує працю в капі-
талістичному суспільстві, проте не саму працю як таку.
З-під його пера виходять переконливі сторінки щодо
ідеальних умов праці, яка не була б ані експлуатацією,
ані відчуженням, а стала б засобом реалізації себе,
розвитку особистості, а отже — справжньої віри в себе.
Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель. «Феноменологія духу»
(Phénoménologie de l’Esprit, 1807). У своїй «діалектиці
володаря та раба» Геґель, зокрема, доводить, на-
скільки ми потребуємо вдячності та справжнього
контакту з речами, аби набути впевненості в собі,
у нашій цінності та побудувати власне щастя.
Анрі Берґсон. «Творча революція» (L’йvolution crйatrice,
1907). У цій роботі Берґсон визначає людину передо
всім як «homo faber» — людина-творець, ніж «homo
sapiens» — людина розумна: «Розум, який розгледі-
ли в тому, що, схоже, є вродженою поведінкою, — це
184
Додатки
здатність виготовляти штучні предмети, зокрема

інструменти, щоб виготовляти їх та нескінченно
змінювати виготовлення». Якщо наша глибинна
природа — бути «homo faber», ми розуміємо, наскіль-
ки криза впевненості може поглинути нас, коли ми
нічого не «робимо»: отже, слід повернутися до «дії»,
аби знову набути впевненості.
Мішель Серр. «Пантопія, від Гермеса до Дюймовочки,
співбесіда з Мартеном Леґро та Свеном Ортолі»
(Pantopie, de Hermиs à Petite Poucette, entretiens avec
Martin Legros et Sven Ortoli, 2014). У роботі йдеться
про зникнення селянського світу та про все, до чо-
го призводить таке зникнення.
Жорж Шарпак (укладач). «Узятися за роботу. Наука
в початковій школі» (La Main à la pâte, les sciences à l’école
primaire, 2011). У цій книжці лауреат Нобелівської
премії з фізики показує, як винахідливі та конкретні
експерименти (визначити температуру кипіння води,
зрозуміти принцип занурення тіла у воду, побачити
повітря, яке вдихаєш, зробити пісочний годинник…)
дозволяють дітям не лише краще ознайомитися з на-
укою, а може, навіть особливо розвинути свою особис
тість, набути впевненості в собі.
Розділ 7. Починайте діяти

Ален. «Розмова про щастя» (Propos sur le bonheur, 1925).
У цій праці знаходимо справжню філософію дії:
дія не є вторинною щодо думки, вона має свою цін-
ність, істину.
185
Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель. «Феноменологія духу»

(Phénoménologie de l’Esprit, 1807). Навіть дух потребує
дії, аби дізнатися, ким він є, навіть Бог повинен пере
йти до дії, щоб бути впевненим у своїй значущості…
Те саме стосується й нас: не слід очікувати, поки ми
будемо цілком упевнені в собі, щоб розпочати діяти,
а навпаки — треба діяти, щоб набути впевненості.
Марк Аврелій. «До самого себе» (Pensées pour moi-même,
ІІ ст. до н. е.). Із цієї праці розумієш, що думка про
долю ні в чому не перешкоджає апології дії. Діяти — це
не значить думати, що все залежить від нас. Це значить
діяти щодо того, що залежить від нас, і вміти також
прийняти те, що не залежить. Упевненість у собі — це
не гордість. Це водночас смиренність та поширена
віра. Смиренність, бо не все залежить від нас. Поши-
рена віра, адже діючи, ми також віримо в те, що від нас
не залежить, проте дія може привести це в рух.
Жан-Поль Сартр. «Трансцендентність его» (La trans
cendance de l’ego, 1936). Цінність власного Я не в само-
му собі, а за його межами, у світі, який воно підко-
рює в дії, у стосунках, які ця дія допомагає створити
з Іншими. Треба виходити за межі власного Я, вихо-
дити із зони комфорту, аби набути впевненості в собі.
Розділ 8. Захоплюйтеся
Зиґмунд Фройд. «Невдоволення культурою» (Malaise dans
la civilisation, 1930). У цьому короткому та важливому
тексті Фройд доводить: те, що корисно для суспільства
(норма), — не те, що корисно для індивіда (прояв його
186
Додатки
своєрідності). Звідки й народжується «невдоволення».

Отже, як набути віри у власну своєрідність у суспільстві,
де панує норма? Захоплюючись прикладами своєрід-
ності, ми разом із Ніцше можемо відповісти, що вони
наважилися бути собою попри тягар норми.
Мішель Крепю. «Захоплення проти ідолопоклонства»
(L’Admiration, Contre l’idolâtrie, 2017). Ідолопоклонство
применшує ідолопоклонника, тоді як захоплення
підвищує прихильника. Це сучасний есей, написа-
ний літературним критиком та ерудитом.
Розділ 9. Залишайтеся вірні власному бажанню

Бенедикт Спіноза. «Етика» (L’éthique, 1677). У цій пра-
ці він визначає радість як «перехід від меншої до
більшої досконалості», радість від зростання, від
розвитку, що віддаляє нас від спокуси порівняння —
справжньої отрути для впевненості в собі.
Ентоні Сторр. «Самотність» (Solitude, 1988). Прекрасний
есей, у якому цей психоаналітик, послідовник Юн-
ґа, захищає чесноти самотності (не ізоляції) для
створення власної унікальності, для того, аби до-
слухатися до власного бажання, для розвитку своєї
уяви або креативності. Лише ми можемо бути тими,
хто ми є: усі ми — такі собі діаманти-солітери. Тре-
ба усвідомити це, щоб набути впевненості в собі.
Жак Лакан. «Етика психоаналізу» (L’éthique de la psy
chanalyse, 1986). Саме в цьому семінарі Жак Лакан
розвиває думку про вірність власному бажанню.
У всіх нас є численні бажання. Проте слід бути вірним
187
саме власному бажанню, внутрішньому стрижню,

власній «справі», як каже Лакан, власній таємній
узгодженості. У протилежному випадку ми стаємо
відрізаними від самих себе, і це відчуття провини
впливає на нашу впевненість у собі й навіть при-
зводить до депресії. Віра в себе, впевненість у со-
бі — це вірність власному «я», своєму бажанню або
його пошуку.
Гомер. «Одіссея» (L’Odyssée, VIII ст. до н. е.). Уважне
читання цього класика доводить нам, що Улісс вті-
лює героя, який знає себе, вірного власному бажан-
ню, попри спокуси та чари часу. Улісс упевнений
в собі, бо він знає, яке його справжнє бажання.
Розділ 10. Вірте в таємницю

Лукрецій. «Про природу речей» (De la nature des choses,
І ст. до н. е.). Цей великий поет дає нам змогу на-
близитися до таємниці випадкових другорядних
обставин у світі, до таємниці нашого існування.
Набути впевненості в собі — це, перш за все, усві-
домлювати, який шанс ми отримали, вийшовши
з небуття, аби прийти в існування.
Анрі Берґсон. «Духовна енергія» (L’énergie spirituelle, 1919).
У цій книжці, яка, ймовірно, є найважливішою з-по-
між творів Берґсона, він визначає Життя як «життєвий
порив», загадкову духовну силу, яка перебуває всере-
дині матерії. Віра в себе — віра в цю креативність, яка
виповнює нас, коли ми даємо їй таку змогу, зокрема,
коли виходимо за межі повторення чи звички.
188
Додатки
Едмунд Гуссерль. «Ідеї для чистої феноменології та

феноменологічної філософії» (Idées directrices pour
une phénoménologie, 1913). У цій праці, одній з най-
пізніших у його творчості, автор розвиває чудову
думку «вродженої віри» у світ. Народитися — це
бути довіреним світу. І мати, зі свого боку, вродже-
ну віру в нього. Віра в себе будується на цій вродже-
ній вірі в цей світ.
Моріс Мерло-Понті. «Видиме і невидиме» (Le visible et
l’invisible, 1965) та «Феноменологія сприйняття»
(Phénoménologie de la perception, 1945). На думку цього
прихильника феноменологічної філософії, як і на
мою думку, ми у світі, у його «тканині», його «плоті».
Не існує впевненості в собі без відчуття, що ти живеш
у цьому світі й водночас перебуваєш у себе вдома.
Крістіан Бобен. «Виснаження» (L’épuisement, 2015) та
«Руїни неба» (Les ruines du ciel, 2009). У цього хрис-
тиянського містика, захопленого прозаїка, здатного
бачити красу в найпростіших речах повсякдення,
віра в себе — це віра в життя, кожна мікрочастинка
якого осяяна нетривалим перебуванням Ісуса на
землі. Віра в себе — це завжди водночас, як і в Емер-
сона, віра в те, що є більшим за наше власне «я».
Паскаль Кіньяр. «Таємне життя» (Vie secrète, 1997).
У цьому романі поет, романіст та есеїст, лауреат
Гонкурівської премії 2002 року за книжку «Блука-
ючі тіні» пише: «Саме зсередини власного Я і йде
поразка. У зовнішньому світі поразки не існує. При-
рода, небо, ніч, дощ, вітри — усе це лише тривалий
189
сліпий тріумф». Тріумф життя, так само загадково-

го у своєму існуванні, як і у своїй наполегливості.
Набути впевненості в собі — це триматися якомога
ближче до цієї таємниці, до цього тріумфу.
Антуан Лері. «Ви не дочекаєтеся моєї ненависті» (Vous
n’aurez pas ma haine, 2016). У цій розповіді, написаній
чоловіком, який втратив свою дружину під час ма-
сового вбивства в Батаклані 13 листопада 2015 року
та мав сам виховувати маленького сина, віра в жит-
тя протистоїть смерті, несправедливості й ненависті.
Іноді навіть здається, що вона відповідає на них.
Етті Гіллесум. «Перерване життя» (Une vie bouleversée,
1985). Цей щоденник вела молода єврейка нідерланд-
ського походження, яка загинула 1943 року в Аушві-
ці. Вона створила справжній шедевр, який наводить
приклад віри в життя, що не згасає навіть у концен-
траційних таборах. Адже ми живі, усі ми маємо в со-
бі — тією чи іншою мірою — таку віру в життя. Віра
в себе черпає свої витоки саме з цього джерела.
Зміст
Вступ .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7
1. Підтримуйте гарні стосунки .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. 13
2. Тренуйтеся.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30
3. Дослухайтеся до себе .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. 52
4. Дивуйтеся.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 69
5. Вирішуйте .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. 82
6. Засукайте рукави.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97
7. Починайте діяти.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 110
8. Захоплюйтеся .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. 122
9. Залишайтеся вірні власному бажанню.. . . . . . . . . . . . . 136
10. Вірте в таємницю .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. 147
Післямова .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. 170
Додатки.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 174
Науково-популярне видання
Серія «Саморозвиток»
ПЕПЕН Шарль
Філософія впевненості в собі
Головний редактор О. С. Кандиба

Провідний редактор І. Г. Веремій
Редактор І. А. Коломієць
Технічний редактор Д. В. Заболотських
Дизайнери й верстальники І. О. Гнідая, В. О. Верхолаз
ТОВ «Видавництво “Віват”»,

61037, Україна, м. Харків, вул. Гомоненка, 10.
Свідоцтво ДК 4601 від 20.08.2013.
Видавництво «Віват» входить до складу ГК «Фактор».
Придбати книжки за видавничими цінами

та подивитися детальну інформацію
про інші видання можна на сайті www.vivat-book.com.ua
тел.: +38 (057) 717-52-71, +38 (073) 344-55-11, +38 (067) 344-55-11,
+38 (050) 344-55-11, e-mail: ishop@vivat.factor.ua
Щодо гуртових постачань і співробітництва звертатися:

тел.: +38 (057) 714-93-58, e-mail: info@vivat.factor.ua
Адреси фірмових магазинів «Книгарня Vivat»:

м. Харків, вул. Квітки-Основ’яненка, 2,
тел.: +38 (057) 341-61-90, e-mail: bookstorevivat@gmail.com
м. Львів, вул. Дорошенка, 23,
тел.: +38 (032) 255-34-00, e-mail: bookvivatlviv@gmail.com
Видавництво «Віват» у соціальних мережах:

facebook.com/vivat.book.com.ua, instagram.com/vivat_publishing

Філософія впевненості в собі

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Філософія впевненості в собі

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Харків

Опубліковано за спеціальним узгодженням з Allary Éditions

Переклад з французької Вікторії Барської

Дизайнер обкладинки Олена Мишанська

ISBN 978-966-942-827-1 (серія)

Допоміжні колеса зняли сьогодні вранці. Дів­

Мадонна — зірка світового масштабу, творча

усього свого життя. Однак у п’ятирічному віці

Ота маленька дівчинка на велосипеді може

Отже, на різних ступенях та у формах цієї віри

«Довіра — це дитяча здатність і бажання пізна-

усвідомлюємо всі ризики й небезпеку, що їх не

Сучасність вимагає від нас саме цього. У тради-

Але ще ніколи досі це не було так складно. Ні-

відати на електронні листи — навряд чи ця ді-

Шлях Мадонни, Патріка Едлінджера, Жорж

ми маємо розширити пошук, згадавши таких

Віра в себе — це глобальне питання нашого існу­

Віра в себе надходить передусім від інших. Це

своє створіння, виштовхнула нас у це існуван-

Завоювання впевненості в собі розпочинається

пізнавати світ, якщо дорослий упевнений, і йому

У своїй лекції про «стадію дзеркала» Жак Лакан

іншій людині. Саме в очах інших дитина шукає

ці діти можуть знайти контакт із людьми та до-

готуватися до того, щоб відірватися та злетіти.

Отже, перші роки вирішальні. Проте, на щастя,

Мадонна Луїза Чікконе була боязкою дитиною,

в Детройті, Мадонна зустріла Крістофера Флін-

боку в інший, має тисячі концертів за плечима.

Якщо нам пощастило спізнати з перших років

у Яунде, що в Камеруні. Янніку Ноа пощасти-

Приклади Мадонни та Ноа допомагають зро-

Інші також можуть вселити в нас віру без пиш-

впевненості», одна жінка натомість розповіла

Арістотель дав дуже оригінальне й справедливе

розвитку. Другові не потрібно керуватися ви-

нашою, а цей рух віри і є виключно людським

Хороший учитель допомагає формуванню впев-

Під час роботи над цією книжкою я зустрів до-

тривоги. Завдяки довірі провідника вона раптом

Цей ключовий момент педагогіки, започатко-

Будь-хто з батьків, будь-який викладач, учитель

подвійне значення в підході до віри: спочатку

Я нерідко відчуваю це як викладач філософії

дальність: відчувши чиюсь довіру, ми знову

Іноді можна почути, як про деяких людей кажуть

Психоаналітик та письменниця Анна Дюфур-

вона відчула насамперед брак довіри до інших,

Один-єдиний порух допоможе нам упевнитись

він наближається до гостя, який щойно увійшов

Дайте мені точку опори, і я переверну Землю.

У підлітковому віці Мадонна позбулася власної

Комптон у Каліфорнії були здивовані тренуван-

Ця впевненість виникає від досвідченос­

В есеї, що набув світової популярності, Outliers

років ніхто з тих, хто став «простим» викладачем

джується з упертих і навіть нав’язливих трену-

Однак не слід надто спрощено інтерпретувати

в 10 000 годин, аби досягти справжнього ово-

зокрема, у їхній манері виступати на сцені разом.

«Геній, — як стверджував Томас Едісон, — це

Через досвід, набутий у тенісі, завдяки усім цим

робить це не лише через те, що вона спортсмен-

Допоміжні колеса зняли сьогодні вранці. Дів

Віра в себе — це глобальне питання нашого існу

Ця впевненість виникає від досвідченос

Упевненість — це не вмовляння себе заспоко

ритися з неочікуваними випадками, не вибу

знань і методів. Та найголовніше — цей чоловік

ховаємося за псевдоістинами, коли ми підлашто

рінки, намагаючись бачити «склянку напівпов