Особисте зізнання

Ця книжка охоплює майже чотирирічний період, протягом якого

моє життя нагадувало справжні американські гірки. Багато людей
просили не називати їхніх імен, зокрема чоловіки, які зруйнували своє
сімейне життя, а також жінки, чиї сім’ї зруйнував я. Щоб умістити всі
події в одну книжку, зробити її більш доступною, дістатися до
справжньої суті стосунків та зберегти анонімність, деякі події, назви,
ситуації та імена довелося змінити. Якщо ви читаєте це та впізнаєте
себе — подумайте ще раз. Ваша історія така сама, як і в більшості
героїв цієї книжки: ви зрадили, і вас упіймали на гарячому.
Присвячується моїм батькам.
Кажуть, любов батьків беззастережна.
Сподіваюся, ви й далі віритимете в це
після прочитання цієї книжки
 Люди народжені, щоб потребувати одне одного.
Проте вони ще не навчилися жити одне з одним.
Райнер Вернер Фассбіндер.
Гіркі сльози Петри фон Кант

Попередження
На наступних сторінках буде використовуватися одне з
найстрашніших та найнепристойніших слів — вірність. Зокрема,
вірність, що часто передує коханню та сексу, або ж іде слідом за ними.
Відсутність вірності, забагато вірності або ж недоречна вірність, а
також некоректне розуміння поняття вірності призводять до вбивств,
суїцидів, війн та всіляких неприємностей.
Саме вірність і стала поштовхом до написання цієї книжки. Це
спроба зрозуміти, в чому ж ми помиляємося знову й знову, коли
йдеться про стосунки та шлюб, — та чи є для нас кращі способи жити,
кохати й кохатися.
Не слід сприймати цю книжку як журналістське розслідування. Це
моя особиста болісна сповідь про життєву кризу, і я спричинив її
власними вчинками. Як і більшість інтимних сповідей, моя
починається з темряви, плутанини та цілковитого безглуздя.
А тому мені доведеться розповісти вам і про те, чим я зовсім не
пишаюся, зокрема кілька вчинків, про які я мав би шкодувати набагато
сильніше, аніж насправді. Бо я, на жаль, не герой у цій історії. Я —
поганець.

Попередження для Інґрид

Якщо ти читаєш це, прошу тебе, зупинися негайно.
Не перегортай сторінку.

Інґрид, серйозно, якщо ти це читаєш, зупинися.

Піди краще перевір свою електронну пошту. Або подивися те
смішне відео, де кіт виробляє бозна-що. Він такий кумедний, тобі
сподобається. А ця книжка не така вже й гарна. Я написав багато
інших, кращих. Почитай одну з них.
Я не жартую, негайно припини читати. Це твій останній шанс.
 Пролог. Витягніть карту

У кожній сім’ї є свої скелети в шафі.

Ви можете знати, що це за скелети. Цим скелетом можете бути ви.
Можете вважати, що ваша сім’я не така, як усі, що вона — виняток, і
вам пощастило з ідеальними батьками, які не мають жодних похмурих
сімейних таємниць. Якщо це так, тоді ви просто ще не відкрили ту
саму шафу.
Майже все своє життя я теж вірив, що ми — нормальна сім’я, а
потім відкрив ту саму шафу.
Вона стояла в батьківській кімнаті. Біла фарба на дверцятах
полущилася. Я відкрив дверцята, взявшись за круглу мідну ручку,
відполіровану великою рукою мого батька, сподіваючись знайти
всередині порнографію.
Я був незайманим старшокласником, моїх батьків не було вдома, і я
відчайдушно бажав жіночого тіла, якого мені так бракувало в
реальному житті. Раніше мені вже щастило знаходити серед журналів
мого батька випуски Playboy чи Penthouse, тому я був твердо
переконаний: потрібно пошукати трішки краще, і я знайду
порнографію у її вищій формі — ту, що рухається. Справжнє порно.
У глибині шафи, під купками блакитних бавовняних та
поліестерових сорочок, вилинялих майже до білого кольору за роки
прання, з вишитими літерами на нагрудних кишеньках, я знайшов три
коричневі торбини, наповнені відеокасетами. Я вмостився на підлозі
та уважно оглянув кожну з них, намагаючись запам’ятати, як вони
лежали, щоб повернути їх на місце точнісінько так само.
Касети не були підписані «порно», однак я знав, що мій тато не
настільки необачний, адже мама могла їх знайти. Тому я відклав усі
непідписані касети. Оскільки мені не дозволяли мати власний телик у
кімнаті, я взяв касети та почалапав до вітальні. Там стояли телевізор і
подарований колись давно одним родичем відеомагнітофон.
 Тієї миті мені здавалося, що я от-от вибухну.
Я поставив першу касету — і дуже розчарувався, побачивши на
екрані концерт джазмена Дізі Гіллеспі, записаний з каналу PBS. Я
трохи перекрутив уперед, сподіваючись, що це лише маневр для
відволікання, після якого буде запис молоденьких білявок у дії. Проте
далі почався випуск шоу Боба Ньюхарта, а після нього — «Театр
шедеврів». М’яко кажучи, не надто збуджує.
На наступній касеті виявився запис фільму «Філадельфійська
історія», після нього — тенісний матч, а далі — нічого.
Я вставив у відеомагнітофон третю касету, спостерігаючи, як вона
повільно заповзає в програвач. Натиснув на кнопку, і щойно почався
фільм, моє збудження миттю згасло, шкіра похолола, а образ мого
батька — тихого, скромного бізнесмена — змінився для мене
назавжди.
Я побачив те, про що навіть не здогадувався.
І раптом, неначе випадково зазирнувши за театральні лаштунки, я
усвідомив, що реальне життя моєї сім’ї дуже відрізняється від того, що
на поверхні.
— Пообіцяй мені, що ніколи й нікому не розкажеш: ні братові, ані
батькові, — сказала мама, коли я запитав її про касету.
— Обіцяю, — запевнив я.
І ніколи й нікому не розповідав, що дізнався про таємне життя мого
тата.
Аж допоки таємниця, неначе кислота, почала роз’їдати всі мої
стосунки. Аж доки вона не спалила дощенту всі мої уявлення про
хороше й погане й не залишила мене віч-на-віч із моєю самотністю та
зневагою до себе. Аж поки я не втрапив у психлікарню, де мені
сказали, що заради мого душевного здоров’я, свободи та щастя я маю
порушити обіцянку й розповісти про побачене на касеті.
Мені потрібно було вирішити: наскільки далеко я можу зайти, щоб
захистити своїх батьків? Що краще: зрадити людей, яким я завдячую
своїм існуванням, чи зрадити саме існування?
Це рішення в той чи інший момент свого життя ухвалюють усі.
Більшість приймає неправильне рішення.
Можливо, ваш батько веде подвійне життя. Може, таке життя веде
ваша мати. А може бути, що один із батьків насправді гомосексуал чи
трансвестит, має коханку або коханця, платить повіям чи відвідує
стриптиз-клуб, переглядає порно в інтернеті; можливо, мати й батько
не кохають одне одного чи обоє займаються чимось подібним. А
трапляється й так, що це виявляється не у ваших батьків, а в людини,
яку ви кохаєте. Але десь цей скелет прихований. І він може спаскудити
все ваше життя.
Дія перша. Невірність
 СЦЕНА 1. ТРАВМОВАНА ДИТИНА

Нас контролює те, про що ми не знаємо.

Джеймс Голліс. Під тінню Сатурна

1
Через прохід навпроти мене сидить струнка чорнявка. Їй, можливо,
сімнадцять, а може, й двадцять три. Красномовна зовнішність: очі
обведені темним, вії накладні, на талії невелике кругле татуювання; в
неї рожеві навушники та примхлива гримаска й закопилені губки, як у
доньки, ображеної на батька, яка, однак, дасть кожному покидькові без
серця, якщо він цього батька нагадує.
Поряд зі мною жінка середнього віку; на ній великі дизайнерські
окуляри та літня сукня з декольте, що відкриває молочно-білу шкіру в
ямці між грудей. Після двадцяти хвилин розмови та вправного
використання пледа з логотипом авіакомпанії я зможу відчути цю
шкіру на дотик.
Прямо переді мною — руда із зім’ятим обличчям. Швидше за все,
алкоголічка. Не мій тип, та я б і від неї не відмовився.
У моїй голові з’являється мапа. На тій мапі увімкнені маленькі
ліхтарики над кожним місцем, де сидить обґрунтовано приваблива чи
хоча б трохи сексуальна жінка. Ще до того як літак набрав крейсерську
висоту, я вже обдумав способи підходу до кожної з них, зняв з кожної
весь одяг, прокрутив у голові їхні техніки мінету й трахнув кожну в
туалеті, в орендованому авто чи в їхньому ліжку тієї ж ночі.
Але це кінець: це мої останні хтиві думки; востаннє мені можна хоча
б розважитися думкою про те, щоб переспати з черговою жінкою. І я
божеволію. Мене приваблюють абсолютно всі. Не те щоб раніше
такого не було, але цього разу я відчуваю біль десь глибоко — у центрі
мого єства, моєї особистості, там, де криється сенс мого життя.
Iз собою в мене немає нічого: ані комп’ютера, ані мобільного —
жодної техніки. Там, куди я прямую, техніка заборонена. Я почуваюся
вільним наодинці зі своїми думками, однак більшість із них — це
дебати про те, з ким почати розмову: з тією жіночкою, з недолітком
праворуч від мене чи з рудою і прищуватою, котра сидить спереду.
Коли літак зупиняється біля гейту, чоловік в окулярах встає та
прямує до проходу. Він з голови до ніг оглядає чорнявку. Чолов’яга не
намагається її підчепити — для цього він занадто довго на неї дивився.
Він намагається запам’ятати її образ, зберегти його в своїй пам’яті,
щоб використати пізніше, коли знадобиться.
Чого я думаю про все це? Самому цікаво. Це нормальна чоловіча
поведінка. Він, напевне, ще гірший за мене.
Крокуючи терміналом, виймаю з кишені зім’ятий клаптик паперу з
кишені: «Ваш водій зустріне Вас після проходження пункту контролю.
На ньому буде значок з літерою “Д”».
Раптом хлопець років двадцяти з гаком, на зріст під метр дев’яносто,
мускулястий, із квадратною щелепою, — практично цілковита
протилежність тому, що я бачу, коли дивлюся в дзеркало, — закляк
просто переді мною. Парубок роззявив рота, ніби побачив привид. Я
знаю, що станеться зараз, і хочу позбутися його. Це не мій водій.
— О Боже, ви...
Він чомусь не може дібрати слів. Я чекаю, поки до нього повернеться
здатність розмовляти, однак нічого не відбувається.
— Так, — відповідаю.
І тиша.
— Ну, радий був познайомитися. Я маю зустрітися з другом. — Чорт
забирай, це ж брехня. Я заприсягнувся, що більше не брехатиму.
Брехня наче сама ллється з моїх вуст, іноді набагато легше, ніж правда.
— Я читав вашу книжку, — каже він.
— Нещодавно? — запитую навіщось.
Є в мене така вада: не хочу спілкуватися з людьми, які виказують
цікавість до моєї персони. Саме тому я тут. Зі своєю брехнею.
— Так, три роки тому.
— Пречудово.
 Він не здається мені хлопцем, якому б могла знадобитися моя
порада.
— Завдяки вам я зустрів свою дружину. Я ваш боржник.
— Пречудово, — знову повторюю я.
Розглядаю подумки перспективу одруження: провести з однією
жінкою решту свого життя, не мати змоги ні з ким більше трахатися,
тим часом як вона старіє та втрачає інтерес до сексу. Далі в мене
вихоплюється таке:
— Ти щасливий?
— О, так, абсолютно, — відповідає він. — Серйозно. Я прочитав
вашу «Гру», коли служив в Іраку, і вона мені дійсно допомогла.
— Плануєте мати дітей?
Не знаю, навіщо я про це питаю. Напевне, намагаюся злякати його.
Хочу вселити в нього страх, невпевненість чи сумніви, просто щоб
довести собі, що я не божевільний.
— Моя дружина скоро народить мені сина, — відповідає він. — Це я
й лечу додому, щоб навідатися до неї.
Його відповідь вражає найбільш болюче: мою самооцінку. Лишень
погляньте на мене, нездатного до стосунків і створення сім’ї, та на
цього хлопця, який просто прочитав у котрійсь із моїх книжок про
способи зняти жінку, й три року потому в нього вже склався чудовий
життєвий план.
Я вибачаюся та йду геть. Не сумніваюся: парубок подумав, що я
набагато нижчий, ніж він мене уявляв.
За пунктом контролю бачу сивочолого чоловіка з літерою «Д» на
значку. З літака виходять пасажири різних типажів: напівживі або до
непристойності п’яні. Є й такі, що намагаються поводитись як
нормальні дорослі люди. До цієї категорії, здається, належу і я.
Почуваюся самозванцем. Тут є люди, яким лікування в цій
психіатричній клініці може врятувати життя, бо в іншому випадку
вони зіп’ються, знюхаються чи заколються до смерті.
Я ж лише зрадив свою дівчину.
2. Лос-Анджелес, шість місяців тому
Кажуть, коли когось зустрічаєш та відчуваєш, що це кохання з
першого погляду — утікай якнайшвидше туди, звідки прийшов. Бо це
не кохання, а просто двоє психів знайшли одне одного. Ваша
травмована внутрішня дитина впізнала травмовану внутрішню дитину
в іншій людині, і ви обоє сподіваєтеся, що вогонь, який спалив вас
дощенту, зцілить вас обох.
У казках кохання влучає мов блискавка. У реальному житті
блискавка спалює. Або й убиває.
Моя дівчина сидить на підлозі у вітальні нашого будинку. Наші речі
запаковані. Сьогодні ми збираємося в Чикаґо, й це день її народження.
Вона познайомиться з моєю сім’єю.
Дивлюся на неї та розумію, яка вона мені дорога.
— Я так хвилююся, коханий, — говорить Інґрид.
Вона — це чисте світло, яке вивело мене з пітьми та щоранку
відкриває мені світ. Інґрид народилася в Мексиці, її батько — німець,
якимось чином вона опинилася в Америці, але має зовнішність
тендітної слов’янської білявки.
Вона є втіленням усіх елементів: у ній інтенсивність вогню, сила
землі, грайливість води та делікатність повітря.
— Знаю. Я теж.
Намагаюся не думати про вчорашній вечір. Я ретельно приховав усі
докази. Прийняв душ. Перевірив салон машини. Оглянув увесь свій
одяг, щоб, не дай Боже, на ньому не залишилося волосини. Єдине, що я
не можу очистити, — це власне сумління.
— Брати ці туфлі?
— Ми їдемо всього на п’ять днів. Скільки пар взуття тобі потрібно?
Іноді мене бісить те, як довго вона збирається, скільки їй потрібно
одягу навіть для коротких поїздок, і те, що через її високі підбори ми
не можемо пройти більше, ніж кілька кварталів. Однак десь глибоко в
душі мені подобається її жіночність. Я мужлан, і вона додає мені
грації. Коли вчора сказав їй, що в мене зустріч з приводу нового
проекту з Мериліном Менсоном, музикантом, з яким я писав книжку,
я глянув у її зелені очі й побачив любов, щастя, цноту, мир.
Та я все одно зробив те, що зробив.
— Як учора все пройшло? — запитує вона, насилу застібаючи свою
валізу.
— Та так собі. Небагато встигли.
Це вже точно.
Вона впевнено притискає своїм маленьким рученям переповнену
валізу та нарешті застібає блискавку, а я думаю про мої два окремі
життя і про те, що можу розвалити цей хисткий будиночок,
витягнувши з нього лише одну карту.
— О любий, у літаку можеш поспати в мене на колінах, якщо хочеш.
Вона знову переживає стосунки своєї матері з батьком-зрадником. Я
знову переживаю таємне сексуальне життя мого тата. Ми повторюємо
моделі стосунків, складені поколіннями брехливих, зрадливих гівнюків
та нещасних йолопів, які їм довіряли.
— Дякую, — кажу їй. — Я тебе кохаю.
Принаймні, мені здається, що я її кохаю. Та чи можна справді кохати
жінку, якщо ти нещодавно чпокнув одну з її подруг на паркуванні біля
церкви, а шість годин потому їй брешеш? Моя свідомість настільки
сплутана відчуттям провини, що я вже нічого не розумію. Але чомусь
я сумніваюся в цьому.
У житті кожного чоловіка настає момент, коли він озирається назад
та усвідомлює, що дуже налажав. Він сам собі викопав яму, та таку
глибоку, що не лише не може з неї вибратись, а вже й не знає, в який
бік вилазити.
Моя яма — це стосунки. Так було завжди. І не лише тому, що я
зрадив Інґрид, а й тому, що чергова моя казка не завершиться хепі-
ендом.
Остання казка закінчилася тим, що моя колишня зачинилася у
своєму помешканні з пістолетом та репетувала, що розмаже власні
мізки по стіні й забороняє мені приходити на її похорон.
Проте ця казка інша. Інґрид не божевільна, вона не ревнива, не
намагається все контролювати, ніколи не зраджувала мене, вона
талановита й незалежна, працює з нерухомістю вдень і створює моделі
купальників увечері. І я все це руйную власноруч.
А все тому, що я король амбівалентності.
Коли я на самоті, мені хочеться стосунків. Коли маю стосунки —
прагну звільнитися. А найгірше те, що коли стосунки закінчуються і в
моєї колишньої починаються нові, я жалкую про все, що накоїв, і вже
не знаю, чого хочу.
Подібний цикл я проходив стільки разів, що усвідомив: за таких
темпів старітиму в цілковитій самотності: без дружини, дітей та сім’ї. Я
помру, і мене знайдуть лише через тижні, коли сморід стане
нестерпним. Усе лайно, яке я накопичив за своє життя, викинуть на
смітник, і хтось інший посяде місце, яке я марно займав. Після мене
нічого не залишиться, навіть боргів.
Але яка альтернатива?
Більшість одружених людей, яких я знаю, не здаються щасливішими.
Одного разу до мене прийшов Орландо Блум, актор, про якого я писав
статтю для журналу Rolling Stone. На той час він був одружений із
супермоделлю Victoria’s Secret Мірандою Керр, однією з найуспішніших
та найвродливіших жінок. Йому заздрила більшість чоловіків планети.
І що ж перше я почув від нього? «Не знаю, чи шлюб того вартий. Не
знаю, чому всі це роблять. Тобто я хочу романтики й хочу зустрічатися
з кимось, та не впевнений, що з цього вийде щось путнє».
Інші мої одружені знайомі не набагато кращі. Деякі з них навіть
здаються задоволеними, однак лише кілька запитань про особисте — і
вони розколюються: мовляв, відчувають невдоволення. Одні спокійно
сприймають невірність, інші нервують через це, багато хто пасивно
приймає свою долю, а окрема категорія просто відмовляється це
визнавати. Навіть ті рідкісні екземпляри, які залишилися щасливими у
своєму шлюбі, під певним тиском зізнаються, що зраджували бодай
раз.
Ми віримо, що кохання триватиме вічність. Однак за статистикою,
50 відсотків шлюбів і ще більше повторних шлюбів завершуються
розлученням. Із числа одружених лише 38 відсотків вважають себе
щасливими. А 90 відсотків подружніх пар повідомляють про кризу
подружнього життя після народження першої дитини. До речі, понад 3
відсотки дітей народжені не від тих чоловіків, які вважають себе
їхніми батьками1.
На жаль, ситуація лише погіршується. Завдяки технологіям у нас є
безліч можливостей піти на побачення та зняти когось на одну ніч.
Мільйони відчайдушних чоловіків та жінок одним кліком чи дотиком
пальця до екрана знаходять одне одного, та ще більше все
ускладнюють. Нещодавно проведене опитування дослідницького
центру П’ю виявило, що чотири з десяти опитуваних вважають шлюб
застарілим інститутом.
І тому, можливо, проблема не лише в мені. Може, я намагався
відповідати застарілій та протиприродній соціальній формі, яка
насправді не задовольняє — і ніколи рівною мірою не задовольняла ані
чоловічих потреб, ані жіночих.
 Тому я тут, пакую речі в Чикаґо, переповнений відчуттям провини
та сум’яття, однією ногою в найкращих стосунках, які в мене були, а
другою — уже поза ними. Я запитую в себе: чи не є протиприродною
вірність одній людині протягом усього життя? І якщо так, то як із
плином часу не втратити пристрасть і романтику? Чи є альтернатива
моногамії, яка забезпечить кращі стосунки та щасливе життя?
Кілька років тому я написав книжку «Гра» про підпільну спільноту
майстрів пікапу в пошуках відповіді на найгостріше запитання, яке
отруювало моє на той час самотнє життя: чому жінкам, які
подобаються мені, ніколи не подобаюсь я?
На наступних сторінках спробую розв’язати складнішу життєву
дилему: що ж робити після того, як я їй сподобаюся?
Як і саме кохання, шлях до відповіді на це запитання буде далеким
від логічного. Неочікувані наслідки моєї невірності зведуть мене з
шанувальниками вільного кохання, приведуть до сучасних гаремів,
познайомлять із науковцями, свінгерами, жертвами сексуальної
анорексії, жрицями, аматорами садо-мазо, безславними колишніми
акторами-вундеркіндами, чудодійними цілителями, вбивцями та,
найжахливіше, з моєю матір’ю. Це докорінно змінить та зрештою
радикально зламає всі мої уявлення про стосунки та про себе самого.
Якщо вам цікаво дізнатися більше про себе під час цієї одіссеї,
зверніть увагу на те, які слова та концепції найбільше вас хвилюють, а
які викликають огиду. Кожна така реакція багато чого може
розповісти про вас. Це історія про те, хто ми є насправді та ким себе
вважаємо. Адже у багатьох випадках те, чому найдужче опираємося, є
найбільш жаданим. А від того, що понад усе боїмося втратити, нам
просто необхідно звільнитися.
Принаймні, саме так було в мене.
Це історія про усвідомлення: кожна правда, за яку я так
відчайдушно хапався, боровся, рвав дупу, навіть кохаючи, виявилася
повною дурнею.
Відповідно, історія починається з психіатричної клініки, незадовго
до того, як я втік звідти, попри всі медичні приписи.
3
Патлатий дядько в зеленому лікарняному халаті бере мої валізи,
натягує пару латексних рукавиць на свої м’ясисті ручиська та
розпочинає пошук контрабанди.
— Сюди не дозволяється брати книжки.
Єдиним місцем, де в мене конфіскували книжки, була Північна
Корея. Конфіскація книжок — це тактика диктаторів і тих, хто не
бажає допустити зародження в людини оригінальної думки. Навіть у
тюрмі ув’язненим дозволяється мати книжки.
Та це моє покарання, кажу собі. Я тут перезавантажуся, навчуся
бути пристойною людиною. Я завдавав людям болю. Я заслуговую на
те, щоби потрапити в цю клініку, цю в’язницю, цю психлікарню, цей
притулок для слабкодухих жінок та чоловіків, які не можуть сказати
«ні».
Тут лікують усі види залежності: алкогольну, наркотичну,
сексуальну, харчову, навіть спортивну залежність. Усе корисно до
певної міри. Навіть кохання.
Клініка спеціалізується на любовній залежності.
Ні, я не є жертвою любовної залежності, хоч би як мені цього
хотілося. Це звучить більш прийнятно з соціальної точки зору.
Мабуть, на небесах поряд з іншими мучениками є особливе місце для
жертв любовної залежності.
Наглядач складає мої кусачки для нігтів, пінцет, бритву та леза до
книжки в конверт:
— Я маю забрати й це.
— Можна мені хоча б поголитись? Я не мав на це часу вранці.
— Новоприбулим не дозволяється користуватися бритвами три дні,
поки ведеться суїцидальний контроль. Після того ви повинні будете
отримати дозвіл від вашого психіатра.
— Хіба можна вбити себе кусачками для нігтів?
У мене завжди були проблеми з дотриманням правил. Це інша
причина, через яку я тут.
— У моїх кусачках навіть немає пилочки.
Він мовчить.
Не можна вирішити проблеми правилами, так само, як і законами.
Вони вкрай негнучкі. Вони ламаються. Здоровий глузд гнучкіший. І я,
очевидно, в місці, позбавленому його.
— Якби я хотів себе вбити, я би просто скористався своїм паском. А
його ви не забрали.
 Я промовляю це з посмішкою, не виказуючи гніву. Просто хочу
довести йому, що така система не працює. Він оглядає мене з голови до
ніг, мовчить, після чого записує щось до моєї справи. Мені вже ніколи
не повернуть мою бритву.
— Прошу за мною, — промовляє худорлява, жилава жіночка в
зеленій уніформі, з недоглянутим вибіленим волоссям та надмірно
засмаглою шкірою. Вона називає себе медичним лаборантом та веде
мене в кабінет.
Леді натягує на моє передпліччя рукав для вимірювання тиску.
— Нам потрібно вимірювати ваші показники життєдіяльності
чотири рази на день протягом наступних трьох днів, — говорить вона.
Очі в неї порожні, слова звучать механічно. Вона робить це щодня з
ранку до вечора.
— Навіщо це? — питаю.
Забагато запитань. Я вже зрозумів, що їх тут не люблять. Та я лише
намагаюся зрозуміти. Я не так це собі уявляв. Коли я відвідував у
реабілітаційній клініці рок-гітариста, з яким писав книжку, та лікарня
мені здалася сумішшю заміського клубу й шкільного табору.
— У нас багато хто позбувається залежності, й нам потрібно
переконатися, що з ними все буде добре, — пояснює жінка.
Вона вимірює пульс та повідомляє, що в мене підвищений тиск.
Звичайно, чорт забирай, він підвищений, хочеться їй сказати. Мені
ще ніколи в житті не було так незручно. Ви відбираєте в мене всі мої
довбані речі та ставитеся до мене так, наче я от-от вріжу дуба. Відмова
від сексу не вб’є мене.
Та я мовчу. І підкоряюся. Як порядне брехло.
Пані видає мені пейджер, який я завжди повинен носити із собою на
випадок, якщо їм знадоблюся. Далі вона підсовує один за одним
віддруковані бланКи — права пацієнтів, конфіденційність, обов’язки
та правила. Ще більше клятих правил. В одному папірці мені
забороняється мати статеві стосунки з будь-яким пацієнтом,
медсестрою чи будь-ким із персоналу. У наступному йдеться про те,
що пацієнтам забороняється носити бікіні, короткі майки чи шорти —
і завжди потрібно носити бюстгальтери.
— То мені треба вдягти ліфчика? — жартую, марно намагаючись
довести всю тупість їхніх правил.
 — Так, трохи дивно, — погоджується медсестра, — але в нас тут
сексуально залежні лікуються.
Вона промовляє ці слова з презирством та острахом, неначе ці
сексуально залежні не звичайні пацієнти, а бридкі хижаки, яких слід
остерігатися. І раптом я усвідомлюю, що в мене нема нічого спільного з
алкоголіками та нариками: вони шкодять лише своїм тілам. Я ж полюю
на тіла інших. Я найгірший із найгірших. Інші залежні не можуть
знайти наркотиків у реабілітаційних центрах, однак моя спокуса є
скрізь. Вона мене оточує. І всі на відстані можливого флірту мають
пильнувати, щоб я не розпочав полювання.
— У вас виникають думки про самогубство? — запитує медсестра.
— Ні.
Вона ставить позначку в комп’ютері, з’являється ще один бланк
«Зобов’язання не вчинити самогубства».
Жіночка підсовує мені невеличкий планшет та стилус і просить
підписати форму.
— Що ви зробите, якщо я накладу на себе руки? Виженете мене за
брехню?
Вона мовчить, однак я помічаю, як ніготь її вказівного пальця
впинається у великий палець. Думаю, я її дратую. Це через мої
запитання. Ці бісові запитання. Тут їх не люблять. Тому що запитання
— це сила: правильно поставлене запитання може викрити недоліки
системи.
Я зітхаю. І підкоряюсь. Як порядне брехло.
Вона переглядає мою справу в комп’ютері, бачить таке, що її
очевидно дивує, потім відвертає від мене монітор та швидко стукотить
по клавішах: додає кілька слів. Я тут лише двадцять хвилин, причому
поводжуся відносно пристойно, та мене вже намагаються загнати в
будку. Проте мене це влаштовує, бо наразі весь процес здається мені
повною туфтою. Вони не хочуть допомогти мені. Вони лише
намагаються захистити себе від позовів, щоб потім сказати сім’ї
жертви: «Ну, він нам пообіцяв, що не повіситься. Бачите, він ось тут
підписався, тому не наша провина, що він нам збрехав».
— У вас є думки про вбивство? — запитує вона.
— Ні.
Але тієї ж миті в мене з’явилася войовнича думка. Це ніби тобі
кажуть: «Не думай про рожевого слона».
 Медсестра переходить до наступного запитання:
— Чому ви тут?
— Через зраду.
Жінка мовчить. Я обдумую це слово. Звучить воно тупо. Я в сраній
психлікарні, бо не можу відмовитися від нової статевої партнерки.
Тому я додаю ще одну причину:
— І, напевно, щоб навчитися будувати здорові стосунки.
Я думаю про Інґрид, чиє серце я розбив, про Інґрид, чиї друзі
погрожували мене вбити, про Інґрид, яка жодного разу не зробила
мені нічого поганого, а лише кохала мене.
Медсестра підводить погляд. Уперше вона дивиться мені в очі.
Я бачу, як її погляд м’якшає. Я вже не збоченець. Я сказав це магічне
слово на «с» — стосунки.
Вона ледь розтуляє рота й облизує губи; її поведінка повністю
змінюється. Вона реально хоче допомогти мені.
— Зазвичай, — говорить жінка, — першим кроком до цього є пошук
того, з ким можна було б побудувати здорові стосунки.
— Я знайшов цю людину, — зітхаю я. — Вона абсолютно здорова.
Ось що змусило мене усвідомити, що винен я.
Жінка співчутливо посміхається, і далі переглядаючи мою справу.
Запитую, чи справді вона вважає мене залежним.
— Я не фахівець із залежності, — відповідає вона. — Проте якщо ви
зраджуєте, маючи стосунки, якщо ви відвідуєте порносайти, якщо ви
мастурбуєте — так, ви сексуально залежний.
Вона висуває шухляду, виймає червоний квадратний папірець та
пише на ньому моє ім’я і першу літеру прізвища чорним маркером.
Потім вставляє його у невеличкий пластиковий конверт і просмикує
крізь нього довгу білу нитку. Це найогидніше намисто, яке я будь-коли
бачив.
— Ви в червоній другій, — повідомляє жінка. — Маєте носити цей
бейдж весь час.
— Що це значить — «червона друга»?
— Бейджі мають кольорове кодування. Червоний — це код
сексуально залежних. А червону другу групу веде, — вона робить паузу
й трохи ніяково посміхається, — Джоан.
Не можу сказати страх чи жаль звучали в її інтонації, однак з якоїсь
причини це ім’я сповнило мене побожним острахом.
 Потім медсестра підіймає з підлоги великий плакат і ставить його на
стіл переді мною. На ньому величезними літерами написано вісім слів:
Радість
Біль
Кохання
Злість
Пристрасть
Страх
Провина
Сором

— Це так званий контроль, — пояснює вона. — Вам потрібно буде

перевіряти чотири рази на день, які з цих емоцій ви відчуваєте. Які ви
відчуваєте зараз?
Я переглядаю слова в пошуках побожного страху, відчуття
цілковитої нікчемності, глибокого сум’яття, абсолютного каяття,
ненависті до правил, бажання зірватися з місця та стрімголов утекти,
змінити ім’я на Рекс і назавжди переїхати до Нової Зеландії.
— У списку відсутні мої емоції.
— Це вісім базових емоцій, — пояснює вона з натренованою
терплячістю. — Будь-яка емоція належить до однієї з цих категорій.
Тому оберіть одну, яка найбільше відповідає тому, що ви зараз
відчуваєте.
Не розумію. Здається, що цю маячню хтось вигадав п’ять хвилин
тому. Це абсолютне лайно. Я починаю відчувати...
— Злість.
Вона записує це до моєї справи. Тепер мене офіційно
госпіталізували. Відчуваю ще одну емоцію.
— Яка різниця між провиною та соромом? — запитую.
— Провина пов’язана з вашою поведінкою. Сором — із тим, ким ви
є насправді.
— Значить, запишіть ще сором. — Глибокий сором.
Медсестра супроводжує мене назад до рецепції, де я бачу жінку із
загіпсованою рукою, яку виводять із приймальні. Ще одна новенька. Її
шкіра бліда наче в мерця, волосся чорне з блакитними пасмами, тіло
вкрите пірсингом, а погляд нагадує погляд вампірки, яка зваблює
чоловіків, прирікаючи їх на смерть. Я миттєво збуджуюся.
З іншого боку до рецепції підходить ще привабливіша жінка; її довге
біляве волосся хвилями спадає з-під рожевої бейсболки. На ній чорна
обтисла футболка, яка підкреслює кожен вигин тіла. Я думаю про те,
що й завжди, про що всі чоловіки думають завжди. Для чого нам
статеве дозрівання, якщо не для цих думок? Що є для нас тестостерон,
як не раптова хвиля хімічних речовин, що збуджують нейрорецептори
в медіальній преоптичній області мозку, змушуючи негайно діяти?
— За що ви тут? — запитую в білявки.
У неї блакитний бейдж.
— Залежність від кохання, — відповідає вона.
Пречудово. Запитую, чи не хоче вона повечеряти.
Відчуваю провину.
І пристрасть.
4
У мого сусіда по кімнаті теж ярлик на шиї. Щойно я заходжу до
кімнати, він оцінює мене поглядом згори донизу, і я почуваюся
неповноцінним. Він засмаглий та накачаний — я ні. Його обличчя
немовби точене — моє ж в’яле та м’яке. Він був найдорожчим гравцем
своєї футбольної команди, якщо вірити напису на його футболці, —
мене ж завжди брали до шкільних спортивних команд в останню
чергу.
— Я — Адам, — промовляє він і тисне мою руку.
Чоловік говорить упевнено. Мій голос звучить знервовано, я говорю
надто швидко:
— Ніл.
Ми розтискаємо руки.
— То чого ти тут? — запитую я, намагаючись говорити невимушено.
Якби я мав такий вигляд, як у цього Адама, у мене були б дівчата —
або, принаймні, сексуальні контакти, в старших класах, і я б, імовірно,
не заводився від кожної жінки, яку бачив на вулиці, в літаку, в
реабілітаційній клініці, в радіусі п’ятдесяти метрів, хоч би де я
опинився. У мене була б охренінна самооцінка.
— Ніле, ось що я тобі скажу, — він сідає на своє ліжко та зітхає, — я
тут з тих самих причин, що й ти, що й кожен мужик: мене спіймали на
гарячому.
А може, й не було б у мене високої самооцінки. Раптом сусід починає
мені подобатися. Він говорить моєю мовою.
 Кімната здається порожньою: три вузькі ліжка, три шафи та три
дешеві пластикові будильники. Я займаю ліжко та розкладаю речі в
шафі, поки Адам розповідає свою історію. Ліжко таке низьке, що коли
він сидить, коліна майже сягають грудей.
Адам працьовитий, побожний, патріотичний американець, взятий з
реклами крему після гоління на сторінках журналу 1950-х.
Одружившись зі своєю дівчиною ще в коледжі, він придбав
невеличкий будиночок у Пасадені, продає страхові поліси, має двох
дітей та собаку, щонеділі ходить до церкви.
— Але моя дружина, — провадить він, — себе не доглядає. Вона
цілими днями тиняється по будинку та нічого не робить. Я повертаюся
з роботи — а вона сидить і читає журнал. Питаю, чи хоче вона
послухати скорочену п’ятихвилинну розповідь про те, як минув мій
день, а вона каже: «Ні, дякую». Навіть вечері дітям не приготує.
Він підпирає обличчя руками та глибоко зітхає.
— Не хочу, щоб вона була якоюсь нудною домогосподаркою, та я
стомився. Тому й готую вечерю на всіх, а вона навіть посуд не помиє.
Знаєш, Ніле, я телефоную їй щодня та кажу, що кохаю її. Надсилаю їй
квіти. Усе роблю, щоб показати їй, яка вона мені дорога.
— Але ти дійсно її кохаєш чи просто виконуєш свої подружні
обов’язки?
— У тім-то й річ, — він знервовано крутить свою обручку. — Я граю
в футбол та допомагаю місцевим лігам, і там з’явилася жінка, яка стала
тренером однієї з команд, і між нами дещо виникло. До того як це
трапилося, минуло, мабуть, місяців із сім, однак, послухай, ми це
зробили, Ніле, і я не жартую — це був найкращий секс у моєму житті.
Це була справжня пристрасть, яка переросла в справжнє кохання. Але
тоді моя дружина найняла приватного детектива й поклала всьому
край.
Думаю, шлюб — це наче придбати будинок: ти плануєш провести
там решту свого життя, однак іноді хочеш переїхати — або, принаймні,
провести ніч у готелі.
— То якщо ти був щасливим з іншою жінкою і таким нещасним з
дружиною, чому ж не розлучився?
— Це не так просто. У мене тривалі, зрілі стосунки з моєю
дружиною. У нас є діти, про них теж треба думати.
Він устає з ліжка: «Хочеш, поговоримо під час пробіжки?».
 Дивлюся на його ноги. Напевно, вони такі атлетичні завдяки
чудовим генам і суворому батькові, який любив його лише тоді, коли
він забивав гол. Один крок цього хлопця, напевне, буде вартий моїх
чотирьох.
— Та ні, дякую. У мене плани на вечір.
— Добре, тоді побачимося.
Він виходить з кімнати, та на виході повертається.
— Тебе вже хтось попередив про Джоан?
— Джоан?
І тут я згадав.
— Вона веде нашу групу. Справжнє стерво. Сам побачиш.
І Адам виходить — здоровий, самодостатній та довбонутий на всю
голову.
У кафе немає ні цукру, ані кофеїну, лише їжа, що не викликає
збудження. За столиком у кутку сидять сім жінок із харчовими
розладами, з ними наглядач, який має переконатися, що вони з’їдять
усі призначені їм калорії та не підуть вибльовувати все в унітаз.
Досі я ще не бачив жодної жінки з червоним бейджем. Очевидно, в
жінок бувають лише харчові розлади, а в чоловіків — одержимість
сексом. Думаю, в них усіх одна й та сама одержимість — жіноче тіло.
Сідаю поряд із любовною наркоманкою, біля якої сидить вампірка зі
зламаною рукою; її я бачив на рецепції. Виявляється, вони сусідки по
кімнаті. Любовна наркоманка називає себе Кері; упирицю, яка
зловживала алкоголем і вживала всі підряд наркотики, звуть Дон. Коли
Дон хоче ще десерту без цукру чи кави без кофеїну, Кері носить їй усе,
аж поки до них не підходить наглядач з іншого столу.
— Припиніть брати їжу з інших столів, — робить він зауваження. —
Це заборонено правилами закладу. Більше жодного доглядання! Вам
зрозуміло?
Він іде геть, а Кері безпорадно дивиться на мене.
— Але в неї рука зламана! Що мені робити?
— Ти провокуєш у мене розвиток залежності від гіпсів, — жартує
Дон.
І ми сміємося, неначе все в нас нормально. Однак поки я сміюся, мій
погляд опускається на червоний бейдж, що висить у мене на шиї,
неначе багряний знак ганьби. І я починаю непокоїтися, нервувати, чи
не помітили вони цього — з усіх присутніх я обрав їх, наймолодших,
найпривабливіших; мені зовсім не можна було з ними сидіти.
Якщо вони досі не знають, що означає цей червоний бейдж, то скоро
дізнаються. Червоний ієрогліф попереджає: «Тримайся на відстані. Цей
чоловік — збоченець».
5
На дошці оголошень біля рецепції є перелік зустрічей, які
проводяться сьогодні ввечері: анонімні алкоголіки, анонімні
наркомани, анонімні залежні від сексу та кохання, анонімні ненажери,
анонімні гравці, анонімні залежні від метамфетаміну та анонімні
співзалежні. Широкий вибір на будь-який смак.
Я ніколи досі не був на подібній зустрічі, тому обираю те, що мені
найближче: анонімні залежні від сексу та кохання. Захід проходить у
кімнаті для відпочинку; тут складають пазли на столах, в основному
пацієнти з обсесивно-компульсивними розладами. У дальньому кутку
кімнати на кріслах, розставлених по колу, я бачу групу з трьох
чоловіків та трьох жінок; серед них Кері та її керівник — похмурий, але
статечний сивочолий чоловік, який тримає перед собою відкриту теку.
Він схожий на диктора з програми новин, який переживає важкі часи.
— Мене звуть Чарльз, і я співзалежний від сексу та страждаю через
депресію, посттравматичний стресовий синдром та обсесивно-
компульсивний розлад, — повідомляє він групі.
— Привіт, Чарльзе.
— Я лікувався від сексуальної залежності десять років тому, два
місяці тому в мене стався рецидив. Я не хотів, щоб мої діти росли в
атмосфері моєї залежності, тому відмовився він ідеї мати дітей з моєю
дружиною. Тепер ми застарі для цього, і мені дуже прикро. Я боюся її
приїзду на тиждень сім’ї. Мені дуже не хочеться її втрачати.
Він скінчив і глянув на Кері. Сьогодні на ній інша туго натягнута
футболка із написом: «Пошкоджений товар».
— Мене звуть Кері, я залежна від кохання та пережила травму.
— Привіт, Кері.
— Сьогодні мій перший день. Я провела останні два роки в гонитві
за покидьком, який навіть не був зацікавлений мною. Якщо хлопець
дає мені хоча б натяк на зацікавленість, я стаю одержимою. Я не
почуваюся привабливою, і хлопець стає для мене викликом. Мені
настільки потрібне підтвердження моєї привабливості та кохання, що
я займаюся з ним сексом раніше, ніж мала б, а в багатьох випадках
взагалі не мала б цього робити.
Раніше, ніж я можу її зупинити, мені спадає думка: ця група —
чудове місце для зустрічі з жінкою. Кері сама викладає ідеальну
стратегію її зваблення. Нічого кращого за вродливу жінку, яка не
здогадується про власну привабливість, не бажав би чоловік із
низькою самооцінкою.
Мені треба контролювати свої думки. Для цього я тут.
Далі про себе розповідає чоловік років п’ятдесяти з гаком: посивіле
волосся і борода, невеличкий живіт, червоні щоки — худіша,
сексуально збочена версія Санта-Клауса. Він опускає очі та повільно,
неохоче розповідає про себе.
— Спочатку я просто ходив до стриптиз-клубів, а тоді поїхав до
Тіхуани, знайшов цей заклад і почав їздити туди постійно.
Він втягує повітря, неначе сигаретний дим, та зітхає; ще ніколи я не
чув таких сумних зітхань:
— І в мене статевий розлад.
Він робить паузу, ніби ухвалюючи рішення: розповідати далі чи ні,
потім заплющує очі та хитає головою.
— І я ще не сказав про це дружині.
Він чекає на реакцію, однак у кімнаті так тихо, що чутно, як пролітає
муха.
— Вона приїде на тиждень сім’ї, і тоді я, напевне, їй скажу. Двадцять
п’ять років шлюбу, і все котові під хвіст.
У нього такий вигляд, ніби до його шиї торкається лезо гільйотини й
от-от її переріже. Здається, ні в кого тут нема особливих проблем зі
зрадою — лише з тим, що можна попастися на гарячому. Багато людей
краще вистрілять собі в голову, аніж зважаться визнати всі наслідки
того, що накоїли в своєму прихованому житті.
Проте наслідками рідко буває смерть, насильство чи в’язниця.
Наслідки полягають у тому, що люди про все дізнаються, і в них
виникатимуть емоції, котрі не піддаються контролю. Дружина Санта-
Клауса не вб’є його. Вона просто дуже, дуже розлютиться. Брехати —
це контролювати реальність іншої людини, сподіваючись, на те, що їй
не завдасть шкоди незнання про певний бік твого життя.
Раптом я помічаю, що всі дивляться на мене.
 — Мене звуть Ніл.
— Привіт, Ніле, — відповідають усі знудженим тоном.
І тут я починаю вагатися. Якщо зізнаюся, що схиблений на сексі, це
зруйнує мої шанси на стосунки з Кері.
Проте я тут саме для того, щоб позбавити себе шансів на стосунки з
Кері. Для того щоб зруйнувати власні шанси на стосунки з будь-ким.
Якщо займатимуся сексом у реабілітаційній клініці, то я справді
безнадійний.
Та чи я справді сексуально залежний? Я всього-на-всього чоловік. А
чоловіки люблять секс. Це те, що ми робимо. Дайте нам вродливу
жінку в тісній сукні у барі суботнього вечора, і це буде так, неначе ви
кинули шмат сирого м’яса зграї вовків.
Але я їв це м’ясо, коли мав стосунки. І я брехав та робив боляче
жінці, яка мене кохала, а чи кохав сам — тепер уже не впевнений.
Думаю, саме так поводяться залежні: вони чогось бажають настільки
сильно, що ладні зробити боляче іншим, аби отримати жадане.
— І я залежний від сексу та кохання.
Ну то й що, коли я трохи пом’якшив діагноз?
Усі слухають, ніхто не засуджує мене. У всіх є власні проблеми.
— Ніколи не думав, що опинюся в такому місці. Однак я ухвалював
неправильні рішення та зрадив жінку, яку кохаю. Тому, гадаю, я тут,
щоб дізнатися, чому я пішов на це та завдав їй такого болю. Я дуже
хочу здорових стосунків, сподіваюся, що це буде з нею. Не хочу
зруйнувати мій шлюб та завдати шкоди моїм дітям своєю зрадою.
Санта-Клаус хитає головою, на очі йому навертаються сльози.
Тут я зупиняюся. Вирішую не озвучувати інший варіант свого
монологу — просто сказати: «Дідька лисого! Таким мене створила
природа!» — й ніколи більше не вступати у моногамні стосунки, бути
вільним для того, щоб зустрічатися з ким хочу та коли хочу.
З підліткового віку нас виховують як чоловіків — наше оточення,
культура, фізіологія: нас навчають бажати жінку. Здається трохи
нераціонально очікувати, що ми просто назавжди про це забудемо,
щойно одружимося. Стрункі ноги, пружні груди, а вічність — це дуже
довго.
Після того які усі відрекомендувалися, Чарльз питає, чи є такі, хто
вперше прийшов на зустріч. Я піднімаю руку, і він передає мені монету.
Я бачив нариків, які отримували ці монети для рівноваги й ставилися
до них як до олімпійських золотих медалей. Тепер і в мене є така.
Дивлюся на неї. Для мене вона нічого не означає, окрім того, що
сьогодні я став одним із них. Один день рівноваги.
Ніколи в житті не думав, що буду пацієнтом у такому місці. Загалом
я завжди вважав себе нормальним, думав, що мені пощастило мати
батьків, які залишилися разом та ніколи не били мене, що таємне
життя мого батька мене ніяк не стосувалося, що в мене не було ні
потреби, ані часу на психологів, що я був журналістом, який описував
проблеми інших. Не знаю, що змусило мене вважати себе людиною
несповна розуму.
Може, то був Рік Рубін?
6. Тихий океан, п’ятьма місяцями раніше
— Тож я правильно розумію: ти кохаєш свою дівчину, проте
займався сексом з іншою?
— Так.
— І ти знав, що це зробить їй боляче, тому збрехав?
— Так.
— Слухай, поглянь на це з іншого боку. Якщо вона дізнається про
все та піде від тебе, то у вас були не справжні стосунки. Усе це брехня,
ти весь цей час жив у власному світі.
Ми з Ріком лежимо на дошках у хвилях Тихого океану. Рік — один із
найкращих музичних продюсерів у світі, і з якоїсь причини він узяв мене
під своє крило. Спершу я думав, що Рік хоче потоваришувати зі мною
для того, щоб я написав про нього в журналі Rolling Stone, однак згодом
зрозумів, що це зовсім не так. Йому не подобається, коли про нього
пишуть, він не любить ходити на вечірки чи опинятися в ситуаціях
за межами його зони комфорту. Та водночас він без проблем може
сказати такому гуртові, як U2, що їхня нова пісня — відстій.
— Думаєш, треба просто розповісти їй про це?
— Звичайно. Якби ти пообіцяв собі завжди казати їй правду, ти б і
не зрадив її, подумав би двічі, перш ніж зрадити. Тому почни зараз,
може, ще не пізно внести правду у ваші стосунки.
— Не думаю, що зможу це зробити. Це завдасть їй такого болю...
— Воно хоч було того варте?
— Однозначно ні.
 Частенько протягом останніх місяців ми з Ріком пропливали на
дошках від Передайз Ков до Пойнт Дюм та теревенили про життя.
Він старший за мене та спритніший, завжди на певній відстані
попереду. Без сорочки, з довгою сивою бородою, він має вигляд якогось
досвідченого мага, котрий веде за собою хлопчину-учня.
Тепер наші з Ріком розмови далекі від того, про що ми говорили
кілька років тому. Тоді він був на 60 кілограмів важчий та рідко
вставав з дивана. Кожен рух давався йому з натугою. Тепер він щодня
або в спортзалі, або на серфі, або ж виконує якісь новомодні вправи.
Ніколи в житті не бачив такого швидкого перетворення. І сьогодні
мені здається, що він намагається допомогти мені зробити те саме.
— Знаєш, які люди не можуть контролювати свою поведінку, навіть
якщо не отримують від цього насолоди?
— Слабаки?
— Залежні.
— Не думаю, що я залежний. Я всього-на-всього чоловік. Я ж не
займаюся цим увесь час.
— Ти наче довбонутий на всю голову. Ти ж щойно сказав мені, що
брешеш усім, аби тільки отримати своє, і що вже навіть не кайфуєш від
цього, але все одно робиш?
— Так. Але що, як Інґрид просто не є тією самою жінкою? Якби вона
була нею, може, я б і не зраджував. Вона іноді мене дратує, вона буває
дуже впертою.
— У тебе були скарги й на попередню дівчину. Коли виникають
труднощі, ти починаєш звинувачувати партнерку. Річ зовсім не в ній.
Лише в тобі. Хіба ти не бачиш?
— Не знаю.
Він пускає очі під лоба.
Іноді мені здається, що я — Ріків експеримент, що він кайфує, коли
переконує людей, нібито вони мають зробити протилежне тому, що їм
подобається, що це садистська спроба переконатися, чи може він
змусити чувака, який написав «Гру», самого вийти з неї.
— Я скажу тобі навіть більше: ти, мабуть, ніколи в житті не відчував
справжнього зв’язку ані в сексі, ані в стосунках. Тобі потрібна
реабілітація, щоб позбутися своїх страхів.
— Яких ще страхів?
 — А таких, що в здорових моногамних стосунках ти не вартий
жінки, з якою цими стосунками пов’язаний.
Або це так, або він справді намагається допомогти мені.
— Треба про це подумати.
— У тебе немає часу на роздуми. Якщо хочеш бути по-справжньому
щасливим, то мусиш визнати, що ти використовуєш секс як наркотик,
щоб заповнити порожнечу. Ця порожнеча — твоя самооцінка. Глибоко
в душі ти почуваєшся не вартим кохання. Тому втікаєш від цього
почуття, завойовуючи щоразу нових і нових жінок. І коли зайдеш
надто далеко та скривдиш Інґрид, то лише підтвердиш свою віру в те,
що ти не вартий кохання.
Рік говорить таким тоном, неначе він Помазанець Божий. Його очі
палають, і здається, що правда послана йому з неба. Я бачив його
раніше в такому стані, та коли попросив повторити те, що він
сказав, Рік уже не пам’ятав своїх слів.
— Я розумію твою думку. Так, я люблю пробувати все нове. Люблю
подорожувати, їсти в різних ресторанах і зустрічати нових людей. Те
саме із сексом — мені подобається пробувати різних жінок, відчувати,
які вони в ліжку, зустрічатися з їхньою сім’єю та друзями; я люблю
пригоди та нові спогади.
— Заповни порожнечу та займайся сексом тоді, коли станеш
цілісною особистістю; ось і зрозумієш, що це за відчуття.
— Можливо, ти й маєш рацію. Можна спробувати.
— Я знаю місце, де лікують від сексуальної залежності. Це програма
одного місяця. Якщо поїдеш зараз та напишеш Інґрид з клініки,
розповіси їй правду та поясниш, що ти працюєш над собою, — думаю,
вона пробачить.
— Я не можу поїхати зараз. Маю закінчити кілька великих проектів.
— Якби тебе сьогодні збила машина, і ти місяць провів у лікарні, ти
б нічого не пропустив, адже не міг би писати увесь цей час. Це лише
відмовки. Нічого не зміниться, якщо не почнеш активно діяти, аби
щось змінити.
Я пообіцяв собі, що відтепер буду вірним Інґрид і постараюся, щоб
вона ніколи не дізналася про мої вчинки, та доведу Рікові, що я не
залежний. Та водночас у моїй голові й далі крутиться думка, що
існування розумних, привабливих та психічно стабільних жінок, які
хочуть стосунків, не вимагаючи сексуальної вірності, майже настільки
ж реальна, як існування снігової людини чи лохнесського чудовиська.
— Слухай, ти маєш рацію. Я подумаю про це та спробую ухвалити
правильне рішення. Однак не думаю, що я схиблений на сексі. Я ж не
спускаю всі гроші на повій, не мацаю маленьких хлопчиків чи щось
таке.
— Може ти просто ще не готовий. І як кожен нарик, маєш спершу
впасти на дно.
7
У кожному з десяти крісел, розставлених попід стінами кімнати,
сидить по одному невдасі, враховуючи мого сусіда Адама. Чарльз, який
проводив зустріч учора ввечері, також прийшов. Тут і Санта-Клаус,
згорблений у своєму кріслі. На його обличчі помітно сліди
занепокоєння, і погляд у нього знервований. Думками він не тут. Його
свідомість деінде, у своїх стражданнях. Напроти крісел стоять ще один
стілець, стіл та шафка з теками, наповнена гріхами сексуально
залежних.
На стіні великий плакат із заголовком «Цикл залежності», під ним
по колу чотири слова: стурбованість, ритуалізація, реакція, сором і
відчай. Усі слова поєднані стрілками, коло замкнене.
Поки я вивчаю цей плакат, двері відчиняються й заходить висока
жінка грушоподібної статури. У неї каштанове волосся, немите та
стягнуте в тугий пучок на потилиці. На ній мішкувата квітчаста
блузка, коричневі брюки й туфлі на пласкій підошві. Кутики її губ ледь
опущені, вигляд насуплений. Вона оглядає групу, старанно
намагаючись не зустрічатися ні з ким поглядом, щоб не опуститися до
нашого рівня. Вона — повна протилежність поняття сексуальності.
 Жінка важко опускається на стілець. Перебираючи стос тек, вона не
виказує жодного натяку на ніжність, людяність, почуття гумору. Вона
— це наш лікар і суддя, сувора мати, від якої ми намагалися втекти,
шпекаючи жінок, та сварлива дружина, яка застукала нас.
Її звуть Джоан. Від самої лишень її присутності в кожного починає
сіпатися обличчя.
— Чи виконали ви домашнє завдання? — запитує вона в чолов’яги,
якому з вигляду десь тридцять із невеликим гаком. Він худий, білявий,
з милим парубочим обличчям, рожевими щоками та невеличким
черевцем, що ніяк не в’яжеться з його статурою і має дивний вигляд.
— Так, — озивається він знервовано. — Прочитати?
На його червоному бейджі вказане ім’я — Кевін.
— Прошу.
У голосі жінки ні теплоти, ані турботливості. Тон командний, з
ноткою зневаги. Усе, що робить і говорить ця жінка, настільки
автоматизовано, що вона сама здається несправжньою, неначе надягає
маску, перш ніж увійти до кімнати з десятьма збоченцями. І вона
боїться, що коли зніме її та хоча б трохи здасть свої позиції, то
втратить контроль над цими тварюками, яких має приборкати й
цивілізувати.
— Ось якої шкоди завдала моя сексуальна залежність моєму життю,
— починає Кевін. — Я втратив дім і брата. Я поїхав з ним у подорож
навколо світу, але майже в кожному місті щоночі втікав від нього, щоб
зустрічатися з повіями. За своє життя я витратив сто двадцять п’ять
тисяч доларів на повій.
— Ви рахуєте всі ваші витрати?
— Ну звісно. — Він охоплює себе руками, неначе готується до
нападу.
— А ви порахували сплату через інтернет?
— Ні.
— Ви користуєтесь інтернетом для пошуку ескорт-послуг?
— Так.
— Тоді врахуйте всі витрати в інтернеті. А також витрати на
телефонні розмови, якщо ви телефонували цим жінкам, до яких
ставилися, як до товару. — Вона промовляє останні слова, неначе
священик, який прокляв цього хлопця довічно. — Врахуйте кошти, які
ви витратили на таксі до цих жінок, ті, за які ви купували
презервативи, та всю суму поїздок, під час яких ви зустрічалися з
повіями.
— Ну добре, може, я витратив двісті п’ятдесят тисяч доларів!
І чверті мільйона ще недостатньо для Джоан. Поки вона розпинає
парубка за кожен цент, витрачений у пошуках сексу, я думаю про те, як
сам заробляв на своїй так званій сексуальній залежності. Моя
залежність оплачує мені рахунки за телефон, оренду та медичне
страхування. Вона сплачує за мої сніданки, обіди та вечері, квитки в
кінотеатр, завдяки їй я купую книжки й придбав комп’ютер, за яким
працюю, шкарпетки, білизну та взуття. Я б не зміг навіть сплатити за
це довбане лікування без моєї сексуальної залежності.
Озираючись на своє дитинство, я бачу сухореброго задрота в
дешевих окулярах у пластиковій оправі, завеликих для його вузенького
обличчя, однак замалих порівняно з гігантськими вухами. Бачу масне
каштанове волосся, підстрижене занадто коротко на моє-таки
прохання. Я ненавидів свої кучері. У всіх було пряме волосся, і я не
хотів вирізнятися. Навіть моя мати казала, що я пристосуванець.
Я був безнадійним невдахою не лише в старших класах, — коли моя
дівчина з випускного балу пішла на танці з іншим, а мій найбільш
тривалий контакт із жінкою відбувався в перукарні, — а й у коледжі та
років до двадцяти п’яти. Я був лузером, який сутужно спостерігав за
розвагами інших. Зрештою я отримав роботу та почав заробляти тим,
що писав біографії музикантів. Коли особливо допікала самотність у
тривалі періоди між стосунками й мені була потрібна жінка, я ходив до
східного масажного кабінету. Та навіть там мені здавалося, що хтось
глузує з мене за спиною.
Та одного дня все змінилося. Сподіваючись підвищити свою
самооцінку, я почав зависати з гульвісами, які вважали себе
найкращими в світі у цій справі. Я жив з ними, подорожував з ними
два роки, і зрештою відчув себе достатньо упевненим, щоб заговорити
з жінкою, яка мені сподобалася, та вперше в житті відчув здатність
привабити її. Книжка, яку я написав про своє навчання в тих горе-
донжуанів, здобула таку скандальну популярність, що затьмарила все,
чого я досягнув раніше. Тож моя гонитва за сексом не зруйнувала моє
життя, а навпаки, зробила мою кар’єру.
Тому зараз трохи неприємно в реабілітаційній клініці намагатися
відучитися від усього того, на вивчення чого я витратив стільки часу
та зусиль.
— Ви розумієте, що кривдите тих жінок, використовуючи їхні тіла
для мастурбації? — Джоан докоряє Кевіну. Вона відчуває, що він ось-
ось заплаче, і намагається добити його.
— Їм на вас начхати. Це скривджені та ображені жінки. А ви знову й
знову відтворюєте їхню дитячу травму. Ви — їхній батько, їхній
хлопець, наволоч, яка вкрала їхню цноту.
Ось і все. Кевін зламався. Він похилив голову й затулив руками очі, з
яких течуть сльози. Джоан перемогла. Тепер вона починає по колу
звертатися до кожного з пацієнтів та змушувати розповідати про те, як
сексуальна залежність спаскудила їхнє життя, ламати їхні психологічні
бар’єри, позбавляти останніх крихт егоцентризму та гордості, які вони
відчували після кожної зустрічі, пригоди чи випадку.
Коли худорлявий, апатичний пацієнт з тонким чорним волоссям та
обличчям зі слідами прищів згадує про дівчину, з якою в нього був
роман, Джоан сахається та читає десятихвилинну лекцію про
використання слова на «Д».
— Коли я чую слово «дівчина», то як психіатриня автоматично
роблю висновок, що ви говорите про неповнолітню особу. І я змушена
буду доповісти про це.
Напруга в кімнаті нагнітається, серед присутніх панує сум’яття,
кожен відчуває дискомфорт. Зрештою, звинувачений відповідає:
— Я також психіатр і працюю з сексуально залежними. Практикую
вже п’ятнадцять років. І ще жодного разу в житті не чув такого
тлумачення слова «дівчина».
Джоан підіймає голову, неначе кобра, готова до нападу:
— Якщо я ще раз почую від вас це слово, то доповім про вас. І
шістнадцятий рік вашої роботи сертифікованого психіатра з лікування
сексуальної залежності так і не настане.
Цим вона затуляє чоловікові рота. Ще один нокаут.
Сертифікований психіатр з лікування сексуальної залежності — це
поняття, винайдене Патриком Карне, піонером у роботі з цією
проблемою. Працюючи з особами, які вчинили злочини сексуального
характеру в сімдесятих, він почав розглядати секс як алкогольну
залежність, вважаючи, що її можна вилікувати такою самою
програмою дванадцяти кроків2. Тому в наступні десятиліття він почав
читати лекції, писати книжки, відкривати реабілітаційні центри,
вивчаючи тисячі сексуальних збоченців та їхні сім’ї, поки не
започаткував кампанію за визнання психіатрами сексуальної
залежності як психічного розладу.
На стіні біля столу Джоан висить у рамці маленьке фото самого
Святого Карне в розкішному чорному костюмі та смугастій краватці, із
залисинами, що німбом оточують голову, та виставленою вперед лівою
рукою, яка привертає увагу до обручки. Він криво посміхається та
блаженно споглядає нещасних збоченців.
За винятком Кевіна, в якого ніколи не було серйозних стосунків та
який тут лише через те, що від нього залетіла бразильська повія, решта
грішників тут за зраду — хто за регулярні зради протягом десятиліть,
хто за одну чи дві. І ось вони приходять сюди, щоб замолити плотські
гріхи, сподіваючись, що Святий Карне може вчинити диво та
врятувати їхні сім’ї — їхнє найвище досягнення й водночас —
найбільший тягар.
Я дивлюся на нещасного Адама, переляканого Санта-Клауса,
Чарльза, сповненого каяття, та думаю собі: мені треба негайно
вирішити цю проблему. Бо інакше колись, як вони, я повернуся сюди,
якщо одружуся, сподіваючись врятувати свою сім’ю.
Джоан розпускає нас, я підводжусь і прямую до кафе, однак вона
зупиняє мене:
— Вам треба залишитися, щоб підписати деякі папери.
Вона не дивиться мені в очі.
Джоан повертається до монітора та дістає мою справу, уважно
вивчає її.
— То як довго ви вживаєте золофт3? — запитує вона.
— Я ніколи не вживав золофт.
— У вашій справі вказано, що вживаєте.
— Напевно, це помилка. Я ніколи в житті не вживав психотропних
препаратів.
— То ви не вживаєте золофт?
Її брови недовірливо підіймаються, і вона робить запис до моєї
справи: «Заперечує, що вживає золофт».
Цікаво, як дехто радше повірить папірцю, аніж словам людини —
враховуючи, що запис у папірці взагалі зроблений іншою людиною.
Тепер до кінця мого життя, та й після моєї смерті, коли хтось
переглядатиме мою справу, через цю маячню думатиме, що в мене
поведінкові розлади.
Джоан закриває мою справу і відкриває інший документ. Я заглядаю
їй через плече. Коли бачу напис жирним шрифтом вгорі екрана, кров
холоне в жилах: «Договір про утримання від сексуальних стосунків/
целібат».
Очевидно, я скоро стану священиком.
Жінка суворо зачитує документ:
Я утримуюся від такого:
• мастурбації;
• приховано чи відверто порнографічних матеріалів;
• флірту, зваблення, романтичних чи двозначних коментарів або
поведінки;
• звабливого вбрання;
• відкритого чи прихованого статевого контакту з іншою особою або
із самим собою;
• таємних сексуальних фантазій (повідомлю про об’єктивізацію,
фантазування чи постійні думки відповідному персоналові);
• а також трансвестизму.
— Цей договір укладається на дванадцять тижнів, — повідомляє
мені Джоан.
— Проте я тут лише на чотири.
Вона уважно дивиться на мене. Її зіниці коричневі й наче скляні. В її
погляді стільки ж співчуття, скільки його може бути в мушлі.
— Це задля вашого добра. Вашому мозку потрібні три місяці, щоб
повернутися до норми після дисбалансу, спричиненого постійним
впливом сексу.
— То я не зможу займатися сексом, навіть коли повернуся додому?
— Ні, якщо ви хочете одужати.
Я підписую договір. Як порядне брехло.
— Дякую, — сухо промовляє вона й жестом показує, що я вільний.
Зараз у мене в яйцях точнісінько таке відчуття, як тоді, коли
стрибаю в дуже холодну річку.
8. Сан-Франциско, місяць тому
 Я стою в зоні отримання багажу в Сан-Франциско, коли мені
телефонують. Я щойно стягнув валізу зі стрічки.
— Мені прийшов електронний лист від Джулієт, — каже Інґрид.
Я миттєво полотнію, синію та пітнію. Щось у мені раптом
вивільнилося. Це страх. Паніка. Сум. Провина. Біль. Це всі найгірші
емоції разом. Мої ноги стали ватяними, відчуваю раптове знесилення.
— Ти щось хочеш розповісти мені? — запитує вона.
У її голосі образа, шок, небажання вірити. Її світ щойно розсипався
на друзки. Усе, в що вона вірила, виявилося лайном. Вона хоче почути
від мене, що це неправда. І понад усе я хочу ще раз збрехати їй, щоб
зберегти нашу крихку реальність.
Розтуляю рота, щоб щось сказати, але нічого не виходить. Я не можу
залагодити все ще однією брехнею. Однак і зізнатися теж не можу. В
мене лише один варіант.
— Я тобі перетелефоную.
Якщо правда не на моєму боці, в мене хоча б є час.
— Мій літак затримали, і я спізнююся на переговори.
У мене зустріч із серйозним видавництвом стосовно моїх книжок. І
саме зараз здаються настільки мізерними вся ця нікчемна писанина,
увесь час, проведений перед монітором, усе переконування себе в
тому, що така дурня для когось дуже важлива. Важливі люди, а не речі.
І я зруйнував світ людини, яка для мене найважливіша.
Лише день тому Інґрид прислала мені фото. Вона стояла на сцені в
барі з величезною статуеткою в руках. Її обличчя сяяло широкою
дурнуватою посмішкою. Натовп аплодував їй. Якимось чином їй
вдалося виграти щорічний чемпіонат з гри «камінь-ножиці-папір»;
вона обіграла сотню інших, хоча брала участь у цій грі всього кілька
разів. Роздивляючись ту світлину, я відчував таку радість, ніби сам
отримав Оскар. Це моя наречена. Вона чемпіонка. Вона може
розколоти будь-кого.
Сьогодні вона розколола мене.
Поки я їхав на зустріч, серце шалено калатало, думки розбігалися.
Інґрид переслала мені повідомлення Джулієт. Я лише секунду дивився
на нього: «Ми займалися сексом у машині, в моєму ліжку, в моєму
душі». Я більше не витримую. Єдина моя думка — що відчувала
Інґрид, коли це читала.
 Час зволікання з моментом істини неминуче добіжить кінця. Це
шнур від бомби. Я бачу, як він горить, і намагаюся віднайти спосіб
загасити його до того, як вогонь сягне детонатора. Однак Джулієт
може надати забагато доказів: дату, час злочину, мої повідомлення їй,
мої техніки. Не знаю, що змусило мене повірити, нібито я можу вийти
сухим із води. Навіщо я взагалі вліз у це та втягнув Інґрид? Уперше
мною керувала пристрасть. Удруге — відчуття провини. Втретє —
страх: Джулієт погрожувала все розповісти Інґрид. А тоді я не зробив
цього вчетверте.
І тут відкрилася брама пекла.
У непоказній офісній будівлі непоказний чоловік у непоказній
сорочці веде мене до непоказного приміщення, заповненого більш ніж
сотнею непоказних працівників. Я глибоко вдихаю і цілу наступну
годину розповідаю їм про те, як потрібно насолоджуватися життям і
як стати найкращими версіями себе самих, та при цьому відчуваю
безмежну порожнечу.
Коли повертаюся до готелю, підключаю свій майже розряджений
телефон до зарядного пристрою. Шнур закороткий, тому доводиться
лягти на підлогу під столом, аби дістати до розетки.
— Я щойно говорила з Джулієт, — говорить Інґрид у слухавку. —
Вона розповіла про твою родимку.
Моя родимка — це розсип коричневих цяток на лівій сідниці; вони
нагадують шістку на гральному кубику. Коли мені було десять, я
прочитав книжку «Омен» і відтоді був переконаний, що моя родимка
— це мітка Антихриста. Інґрид тлумачила її більш позитивно. Якось
вона взяла тонкий чорний маркер та з’єднала цятки, наче острівці на
піратській карті скарбів, з літерою «X» внизу.
— Я також говорила з Люком, — додає вона.
Люк — наш спільний товариш. Джулієт — його колишня.
— Він дуже засмучений.
— Я знаю, знаю, я все можу пояснити, — я кволо протестую.
— Ніле, мені так боляче. Я в шоці. Я йду від тебе. І я не хочу ніколи
тебе бачити. Ніколи більше не хочу з тобою говорити. Це кінець.
Вона кладе слухавку, і я починаю ридати на підлозі. Просто ридати
вголос. Сльози течуть з моїх очей, мій шлунок неначе перевертається.
Я все втратив. Нахрін усе знівечив.
 І тут починають надходити повідомлення: Люк каже, що натовче
мені пику, коли я повернуся. Подружки Інґрид хочуть мене вбити. І я
переживаю, що її кузени теж надеруть мені зад.
Я заслуговую на те, щоб мене скалічили. Принаймні, моя
зовнішність відповідатиме внутрішньому стану. Це не просто біль від
втрати Інґрид, це біль від усвідомлення того, що я змусив її страждати.
В цьому житті небагато людей, які по-справжньому нас люблять, які
сприймають нас такими, які ми є, які ставлять наші інтереси вище за
власні. Може, це мати, і, якщо пощастить, ще й батько, можливо, це
кілька колишніх партнерів. То яка ж людина віддячує за любов
брехнею, зрадою та болем?
Егоїстична людина. Людина з каменем замість серця. Бездумна
людина. Гівнюк. Брехун. Зрадник. Той, хто думає членом замість
голови. Я.
Щойно до мене повертається здатність контролювати свої рухи, я
телефоную Ріку, щоб дізнатися назву програми, яку він рекомендував.
9
Іду зачовганим жовтим коридором до кафе й відчуваю біль у паху.
Це біль психологічного походження. Хвилину тому я підписав з Джоан
контракт на свою душу та перетворив свій член на відросток,
приречений самотньо теліпатися в мене між ногами та час від часу
пісяти.
— Можна в тебе запитати? — звертаюся до Чарльза, сідаючи за його
стіл у кафе. — Думаєш, це чоловіча природа — постійно хотіти сексу,
чи це справді залежність?
— Це однозначно залежність, — Чарльз відповідає без затримки. — І
день, коли я нарешті це визнав, був найщасливішим у моєму житті. Я
раптом відчув звільнення від тягаря відповідальності. Якщо бачив на
вулиці гарну жінку та збуджувався, я знав, що це не моя провина. Я
просто відвертався та казав собі: «Це хвороба, і я безсилий перед нею».
За столиком біля безкофеїнової кавової машини я помічаю стильно
вбрану чорнявку з червоним бейджем. Вона — перша одержима сексом
жінка в цьому закладі. Звичайно ж, я сідаю біля неї. Вона висока та
граційна, схожа на сіамську кішку, однак її чоло, таке високе та
блискуче, нагадує дзеркало заднього огляду. На бейджі написано, що її
звуть Наомі.
 Вона сідає біля товстунки з коротким темним волоссям у бахматому
спортивному костюмі, з кількома підборіддями та рослинністю на
обличчі. Чарльз відмовляється сідати з нами.
— Ми підписали контракт, — докоряє мені Чарльз.
— Ми ж їх не знімаємо. Просто їмо разом.
— Нам не можна говорити з пацієнтками.
— Хто це сказав? Такого немає в контракті.
— Ти порушуєш мою рівновагу, — попереджає він.
Наомі сміється, коли роздратований Чарльз крокує геть. Я вперше
після свого прибуття сюди чую музику — жіночий сміх.
За обідом Наомі розповідає про себе. Вона зрадила свого чоловіка
сімнадцять разів.
— Пам’ятаю, як уперше переспала з іншим. На роботі з’явився мій
перший клієнт, і начальник запросив мене на вечерю, щоб привітати.
Ми трохи випили, він підсунувся і почав пестити мене. Я отримувала
такий кайф. Голова йшла обертом. З того часу я знову й знову шукала
цього відчуття, та ситуація завжди одна й та сама: я шукала уваги
сильних чоловіків.
Я розмовляю з нею і думаю про те, як легко було б вкласти її в ліжко.
В неї гарне тіло, і вона трохи скажена.
От лайно, тепер я точно порушив умови контракту. Може, Чарльз
мав рацію. Мене хвилею охоплює каяття: навіщо я намагаюся
залагодити все з Інґрид, коли вочевидь ще не готовий пообіцяти їй те,
чого вона очікує? Але думаю саме тому я й тут: щоб стати готовим.
Подумки відстежую емоцію: сором.
Відчуття провини з’являється, коли порушуєш правила. Сором
виникає тоді, коли ти зломлений.
— Психіатриня сьогодні відкрила мені очі, — говорить жінка, про
яку я щойно мимоволі фантазував. — Я завжди багато уваги приділяю
своїй зовнішності й тому, що надягаю. Однак вона мені сказала, що
вдягатися, аби привернути увагу — це одна з форм прояву мого
захворювання.
Цих психіатрів хтось має зупинити. Якщо їм вдасться залякати
жінок настільки, щоб вони перестали гарно вдягатися, можемо дружно
переїжджати до Ірану.
— Вона пояснила, що сексуальна залежність у жінок має іншу
форму, — продовжує Наомі. — Залежність від сексу в жінок, як
правило, пов’язана з пошуком кохання.
Далі вона повідомляє мені, що близько 90 відсотків сексуально
залежних, які лікуються, — це чоловіки, оскільки чоловікам
притаманне бажання діяти, але близько 90 відсотків пацієнтів з
розладами харчування — це жінки, адже вони більше схильні до того,
щоб тримати почуття в собі.
Жінка біля неї, Ліз, носить пурпуровий бейдж, що означає
посттравматичний стресовий розлад. Оскільки Наомі — єдина жінка з
сексуальною залежністю, вони в одній групі.
— У мене діагностували сексуальну анорексію, — каже Ліз.
Я ніколи про таке не чув, тому Ліз пояснює: це означає уникання
сексу. Вона розповідає, що виросла в секті та не раз пережила групове
зґвалтування. Згодом вона втекла. З того часу почала багато їсти, не
доглядала себе й носила мішкуватий одяг, щоб відлякувати чоловіків.
Троє її підборідь можуть здаватися м’якими, однак насправді це
міцний щит, який захищає її тіло.
По обіді ми розходимося по своїх кімнатах, сексуально залежний
психіатр із групи Джоан помічає мене та подає знак, щоб я підійшов.
— Твоє прізвище Штраус, так? — питає він, коли я виходжу до нього
на подвір’я. На його бейджі написано: «Трой».
— Ну, так.
— Я читав твою книжку.
— Зроби мені ласку, не розповідай нікому, хто я, — благаю його. —
Уся ця ситуація дуже іронічна.
— То чого ти тут, чуваче? Мені здавалося, ти б мав жити на повну.
— Я й жив. Я все те спробував, і було прикольно. Однак у якийсь
момент я захотів одружитися й створити сім’ю, а для цього мені треба
порвати з минулим.
— Я тобі щось розкажу, — шепоче Трой, неначе ми розробляємо
план змови. — Працюючи психіатром, я чув сотні різних історій. — Він
махає рукою. Байдуже, в який бік він махає: всі шляхи ведуть подалі
від цього місця й до реального світу. — І після п’ятнадцяти років цієї
роботи я більше не впевнений, що вірю в моногамію.
Плескаю його по спині разів зо два й зітхаю з полегшенням.
— Поговорімо про це, — кажу йому.
Я знайшов або спільника в добрій справі, або партнера в злочині.
 10
Уже три дні поспіль я ходжу на зустрічі з Джоан і ще не вимовив
майже жодного слова та майже нічого не навчився. Сьогодні в Кевіна
знову неприємності. Тим часом до нас приєднався новий пацієнт:
аматор метамфетаміну та гей із Лас-Вегаса на ім’я Пол. Він сидить у
кріслі, неголений, чухає голову з коротким каштановим волоссям,
напевне, запитуючи в себе, якого біса він узагалі тут. Кевін розповідає
Джоан:
— Я проходив терапевтичний курс спілкування з кіньми, й раптом
зустрів цю дівчину, — Джоан зиркнула на нього, й Кевін виправив
себе, — тобто жінку. Кері.
— О чорт, я вже збуджуюся від цього, — мимрить Трой і погладжує
себе по грудях.
Шия Джоан раптом червоніє:
— Ви усвідомлюєте, що роздягаючи когось очима, вчиняєте
прихований сексуальний злочин?
Вона не кричить — це означатиме втрату контролю. Її зброя —
жорсткість. Вона точно знає, як принизити чоловіка до хлопчика:
стати його матір’ю в її найгірший день.
— Вибачте, я це знаю, — слухняно озивається Трой.
Я, однак, цього не знаю. Хочу спитати в неї: звідколи це думати про
когось стало злочином? Коли ви бачите, як працівниця банку
перераховує пачку банкнот, і уявляєте, як ви крадете їх, поки вона не
дивиться, то це що, прихована крадіжка? І яке за це покарання?
— Продовжуйте, Кевіне, — промовляє вона холодно, — розкажіть
усім про те, як ви уявляли собі порно з Кері в головній ролі.
— Я не знаю. Просто вона була у високих чоботях, вона говорила, як
їй подобаються коні, й мені вони теж подобаються. Тому я фантазував
про те, щоб утекти з нею на конях та одружитися.
Я завжди думав, що сексуально залежні — це хтиві злочинці, а не
хлопчики-переростки, які фантазують про одруження з жінками, з
якими мають спільні інтереси. Уперше я почув про сексуальну
залежність, коли слухав випуск новин ще підлітком. Там розповідали
про сексуально залежного чоловіка, який їздив містом у своєму
фургоні з матрацом та якимось чином затягував туди жінок.
Зовнішність у того чолов’яги була звичайнісінька, вдягнений був
непримітно, і мені було заздрісно, що його щира одержимість сексом
дійсно давала якісь результати, тим часом як моя власна заводила мене
в глухий кут.
Думаю, мораль цієї байки така, що треба бути обережним зі своїми
бажаннями.
Повертаюся до обговорення в кімнаті: Чарльз і Трой сперечаються
про займенники. Джоан просить їх сісти на стільці один навпроти
одного й говорити, використовуючи, як вона це називає,
комунікаційну схему. Вона тримає плакат із написом:
Коли я побачив/почув
Я сказав собі, що
І я відчуваю
Тому я хотів би попросити, щоб...
Чарльз робить спробу:
— Коли я почув, як ти сказала, що ми не моногамні за природою, я
сказав собі, що це неправда. Я тут, щоб одужати. І я сердитий. Тому я
хотів би попросити, щоб у майбутньому ви використовували «я», коли
говорите про себе, замість «ми».
— Дуже добре, — говорить Джоан. Вона повертається до Троя, її
голос звучить надто солодкаво. — Тепер ви маєте відповісти,
використовуючи комунікаційну схему.
Я озираюся та бачу, що Кевін знову відпливає у свої думки, поза
сумнівом, фантазуючи про Кері. Адам сидить біля нього, напевне,
міркуючи, як переконати дружину, що він одужав. Санта-Клаус ще
глибше поринає в своє психічне пекло та відчайдушно, але нечутно
волає звідти про необхідність уваги й поради. Джоан не вирішує
проблеми. Вони вийдуть із цієї клініки такими само, якими сюди
потрапили, може, хіба що відчуватимуть більшу провину та
розучаться спілкуватись. Я більше не можу.
Мій голос звучить уперше, ніяково озвучує запитання:
— Наскільки це ефективно для нас?
— Ми вчимося спілкуватися зі своїми чоловіками та дружинами, —
холодно відповідає Джоан.
— І це допоможе нам не спати з іншими?
Це серйозне запитання, проте всі сміються. Обличчя Джоан миттєво
здригається, ніби вона нервує, відчуваючи, що може втратити
контроль над присутніми. Однак вона себе швидко опановує і
відповідає:
— Ви навчитеся любити себе, коли навчитеся бути реляційними
одне з одним.
Вона підкреслює слово «реляційними», ніби це магічне рятівне
слово.
Я не до кінця розумію її відповідь, однак звучить вона переконливо.
— Не впевнений, що розумію поняття «реляційний».
— Бути реляційним означає бути присутнім тут і зараз поряд із
кимось. Ви можете спиратися на такий принцип: ваш мозок може
виконувати лише дві речі одночасно — коли ви відчуваєте власний
подих та слухаєте когось, ви перебуваєте в цьому моменті, у дії. Та
коли ви не в дії, ви не є реляційним: у вас виникає лише реакція.
Нарешті вона вчить нас чогось дійсно важливого.
— То ви маєте на увазі, якщо ми реляційні з людьми, то не захочемо
зраджувати?
Вона якусь мить замислено дивиться на мене, силкуючись
визначити, чи становлю я загрозу. Це вперше вона глянула мені в очі.
— Я маю на увазі, що коли у вас із вашим партнером є близькість у
стосунках, вам не знадобиться шукати сексу деінде.
Джоан ще мить дивиться на мене, потім оглядає кімнату по колу.
— Саме з цієї причини ви всі опинилися тут. Якщо ви залежні від
сексу, у вас вірогідно є ще якісь супутні залежності, як-от наркотики
чи робота, або фізичні вправи, і все це тому, що ви боїтеся близькості
та втікаєте від почуттів.
Я намагаюся усвідомити це. Я справді боюся. Однак звинувачення та
діагнози так швидко літають цією кімнатою, що мені важко приймати
їх на віру. Ти приїжджаєш сюди алкоголіком чи залежним від сексу, а
виявляється, що насправді ти — алкоголік, залежний від сексу, який
уникає кохання, страждає від посттравматичного стресового розладу,
обсесивно-компульсивного розладу та синдрому дефіциту уваги. Всі
ми тут страждаємо від заниженої самооцінки, тому не розумію, яким
чином діагноз справжнього хворого на голову допоможе нам
підвищити її.
Джоан записує словосполучення «безпечний секс» на дошці.
Поняття було винайдене тим-таки Патриком Карне, пояснює вона, і
воно означає, що секс ніколи не має бути «таємним, непристойним,
таким, що спотворює почуття, або не пов’язаним із тісними
інтимними стосунками».
До того як я питаю, що ж поганого у випадковому сексі за
обопільною згодою, Джоан повідомляє, що психіатриня Лорейн після
обіду поговорить з нами про поняття еротизованої люті. Після цього
вона швидко виходить на обід.
— Я звичайно цього не говорив, але в моїй фантазії було ще дещо, —
шепоче Кевін, коли ми підводимося.
— І що це було? — питаю я.
— Я радий, що не розповів їй про пікнік.
У коридорі на мене чекають Адам і Трой.
— Агов, хлопці, мені подобається, як ви виступили проти Джоан, —
каже Трой, майже задихаючись. — У нас усіх є запитання, і кльово, що
ви їх ставите.
— Дякую.
Боковим зором помічаю, що Чарльз говорить із Джоан у
терапевтичному кабінеті. Я майже впевнений, що він розповідає про
мене. У деяких людей життєва мета полягає лише в тому, щоб заявити:
«А я ж казав!».
— Не здавайся, — підтримує мене Трой на шляху до кафе. — Вона
намагатиметься зламати тебе, як Чарльза. Та ти можеш заступитися за
нас.
— Чому ви самі за себе не заступитеся?
— Знаєш, я просто хочу дожити до кінця програми.
Трой із Адамом обмінюються поглядами. Трой тут через те, що його
дружина спіймала його на зраді з моделлю, з якою він познайомився
на веб-сайті з пошуку «татусів».
— Джоан нічого не забуває. Коли наші дружини приїдуть на
сімейний тиждень, не треба, щоб вона ускладнювала все, ти розумієш,
про що я.
Я чув, як інші хлопці розмовляли про сімейний тиждень, наче це
випускний іспит, тому питаю, що воно таке. Мені пояснюють, що
програма поділена на тижні. На першому тижні всі розповідають свої
історії життя; на другому відбувається психологічне промивання
мізків на спільних зустрічах; на третьому тижні приїздять батьки та
дружини, щоб психолог міг особисто допомогти нашим стосункам; на
останньому тижні ви розробляєте план одужання після повернення
додому.
Для сексуально залежних сімейний тиждень передбачає
«розголошення»: ти повинен розповісти партнерові все про свої
колишні походеньки та грішки. В ідеалі, як тільки ці рани загояться,
пара може побудувати нові здорові стосунки на основі правдивості та
близькості. Однак якщо психіатр нетактовний або в нього свої
приховані мотиви, «розголошення» може швидко стати катастрофою
— і наступного разу псих може побачити свою дружину на лаві
підсудних.
11. Лос-Анджелес, два тижні тому
Я не міг плакати з часу тих подій. Я намагаюся. Мої друзі плакали за
мене, та я не можу. Я віддав своє серце, душу і ... віддав усе.
Я вперше бачив Інґрид після того, як вона сказала, що ніколи не хоче
мене бачити. Лише сотні імейлів, букетів та прохань спільних друзів
змусили її приїхати сюди. І ось вона тут, і я бачу, що накоїв. Вона бліда
й виснажена. Очі порожні, а шкіра, здається, зовсім не має нервових
закінчень, як у ветерана бойових дій з посттравматичним стресовим
розладом.
— Думаєте, я можу йому знову довіряти? Я не довіряю йому. Просто
не довіряю. Почуваюся безнадійно.
Мене просто вбиває те, що я завдав їй такої шкоди.
— Так, звичайно. Я на сто п’ятдесят відсотків довіряла йому. Я
думала, наші стосунки були найкращим, що сталося в моєму житті. Я
наче щодня літала під екстазі. Я була на сьомому небі.
— А як ви почувалися, Ніле?
— Я відчував те саме.
Інґрид хитає головою та замислено говорить:
— Це неможливо. Мабуть ти робив усе це з якоїсь причини.
— Не було причини, присягаюся. Ти тут ні до чого. Я просто був...
слабким.
— Інґрид, чи можете ви знову уявити собі ваші стосунки? Що
потрібно, щоб їх відновити?
— Мені потрібні лише три речі.
— Які?
— Щирість, довіра та вірність.
 Психіатриня повертається до мене. Я знаю, що вона скаже. Єдине
питання в тому, чи хочу я відповідати.
— Як ви думаєте, ви здатні дати їй ці три речі?
Момент істини: я маю зробити вибір. Правда чи брехня. Скажи або
одне, або інше. Якщо я скажу правду, то ризикую втратити її
назавжди. Якщо я збрешу, то залишуся з нею, однак і далі житиму в
обмані та одного разу знову її скривджу.
Я починаю говорити. Слова важко даються мені. Важко, тому що я
вирішив сказати правду.
— Я не можу сказати напевне, що достатньо сильний, щоб
опиратися спокусі. Саме тому я тут реабілітуюся. Щоб працювати над
собою та переконатися, що такого більше не станеться. Мені потрібно
зрозуміти, як я міг зробити це людині, яку кохав понад усе на світі.
Аж раптом Інґрид обіймає мене та міцно стискає, її обійми сповнені
пристрасті й болю. В нас обох із очей течуть сльози, котяться по
щоках.
Перші сльози — це сльози суму. Другі — сльози полегшення. А треті
— найнебезпечніші: це сльози надії.
12
Лорейн — мініатюрна жінка близько п’ятдесяти років, з довгим,
кошлатим сивим волоссям, тонкими губами, великим носом. Вона
носить безглузді високі чорні чоботи. Травми, яких вона зазнала в
житті, чітко простежуються за рисами її обличчя.
— Сексуальна залежність минає сама по собі, повірте, — запевняє
вона. — Це тяжіння зникає. Це не схоже на алкоголізм. Ти це
переживеш. Одужання триває три-п’ять років, якщо ти докладеш
зусиль.
Спершу її слова дають надію. Однак згодом я усвідомлюю, що будь-
яка шкідлива звичка, якщо над нею працювати три-п’ять років,
зникне. Думаю, інше поняття одужання — це модифікація поведінки.
Є програми дванадцяти кроків для лікування згризання нігтів,
колупання в носі, вибачення, коли тобі насправді не шкода, та,
напевне, ще небезпечніше за зраду дружин — написання повідомлень
за кермом.
Лорейн розповідає нам, як, мабуть, говорила кожному залежному,
який перебував у цих стінах протягом останнього десятиліття, що її
батько-алкоголік надовго зачиняв її у шафі, коли їй було три роки; що з
неї поглумився священик, коли їй було дванадцять, та що вона майже
все своє доросле життя страждала від співзалежності й жила в
невдалому шлюбі з жорстоким чоловіком-алкоголіком. Вона була
однією з тих жінок, які не можуть піти від чоловіка, який їх б’є, доти,
доки він не зіп’ється до смерті.
Коли Лорейн перебувала тут двадцять років тому, її бейдж був
синім.
— Я щойно розповіла вам свою історію, — пояснила вона. — Ви всі
будете по черзі розповідати історії свого життя. У когось з присутніх є
дитяча травма?
Усі піднімають руки, за винятком мене, Адама та Санта-Клауса,
який, швидше за все, не чув запитання.
Лорейн дивиться на нас із недовірою.
— Травма — це жорстоке ставлення, байдужість чи занедбаність. Я
вважаю, щоразу, коли в дитини виникає потреба, яка недостатньо
задовольняється, розвивається те, що ми визначаємо як травму.
— Однак якщо вірити такому визначенню, всі на світі пережили
дитячу травму? — дивуюся я.
— Може й ні, — швидко відповідає вона. — Ми пов’язуємо та
зберігаємо кожен досвід, який приносить нам страх чи більш негативні
емоції, оскільки нам потрібно зберегти цю інформацію, аби вижити.
Усе, що вам треба зробити, — це доторкнутися до вогню, і ваше
ставлення до нього зміниться на все життя, незалежно від того,
пам’ятаєте ви про опік чи ні. Тому подумайте про якусь травматичну
подію з вашого дитинства, яка у разі повторення в дорослому житті
може спровокувати вашу закарбовану захисну реакцію. Ми тут
говоримо, що всі емоції йдуть з минулого.
Я оглядаюся по кімнаті. Усі жадібно поглинають інформацію.
Здається, що всі ми зламані, кожен по-своєму, незалежно від того, чи
хочемо ми це визнавати перед іншими або перед самими собою.
— Більшість людей гадає, що травма — це наслідок серйозного
злочину, катастрофи чи трагедії, — продовжує Лорейн. — Однак
невелика травма, наприклад, щоденна батьківська критика, може бути
настільки ж шкідливою, якщо це відбувається регулярно. Подумайте
про це так: якщо одна значна травма — це десятка за десятибальною
шкалою, a невеликі травми — одиниця, тоді десять невеличких травм
можуть бути такими само потужними, як і одна велика.
Лорейн пряма та сувора, мабуть, ще жорсткіша за Джоан, однак є в її
промові щось таке, що змушує їй довіряти. Вона не поводиться
зверхньо, та й великою моралісткою теж не здається. Нарешті, я чую
щось корисне, хоча й не впевнений, що це мені допоможе стати вірним
Інґрид.
— Коли діти переживають травму, вони схильні поглинати відчуття
їхніх кривдників та зберігати їх у відділі своєї психіки, який ми
називаємо центром сорому. Там закарбовується таке переконання: «Я
не гідний, не вартий, не заслуговую любові». Щоразу, коли ви
відчуваєте себе гіршим чи не гідним іншої особи, або кращим чи більш
гідним — це хибні переконання, зароджені в центрі сорому. Оскільки
насправді кожна особа у світі однаково цінується і є важливою.
Чарльз перебиває:
— Ви знаєте набагато більше, ніж я. Що мені з цим робити?
— Що ви відчуваєте, коли так думаєте? — запитує Лорейн. — Перед
вами стоїть удова середнього віку, яка розповідає, як вам жити. Я кажу,
що знаю більше і що я краща за вас?
— Я відчуваю злість, — зізнається Чарльз.
— Абсолютно правильно. Щоб пережити болісні переконання та
почуття, ми часто маскуємо їх відчуттям злості. У такий спосіб
уникаємо сорому.
Я дивлюся на Джоан. Вона насуплено поглядає на Лорейн,
постукуючи олівцем по кісточці пальця.
— Розплата за злість — домінація: контроль чи влада, — продовжує
Лорейн. — Тому злість змушує вас почуватися кращими та вищими за
інших. І коли користуєтеся сексом для того, щоб відновити владу або
скласти про себе кращу думку, це і є еротизованою люттю. Вісімдесят
вісім відсотків сексуально залежних, — каже вона, — походять з
емоційно нездорових сімей. Сімдесят сім відсотків — із суворих або
строгих сімей. А шістдесят вісім відсотків говорять, що їхні батьки
були неемоційні та суворі.
«Надмірний контроль за дитиною призводить до того, що людина
починає брехати в дорослому віці». Так говорить Лорейн. «Отже,
теорія сексуальної залежності полягає в тому, що коли ви відчуваєте
втрату контролю або втрату влади, ви втікаєте і шукаєте сексуальних
контактів деінде, щоб отримати контроль над вашим відчуттям самого
себе».
Тут я втрачаю логіку її розповіді.
— А можете надати конкретний приклад? — нарешті запитую.
— Ну, — відповідає вона трохи зневажливо, — з якої причини ви
тут?
Або, може, це не зневага, може, це турбота, і мій центр сорому
негайно активується.
— Я зрадив свою дівчину.
— У вас була сувора мати?
— Так.
— Мати не була для вас доступною з емоційної точки зору, тому свій
член ви використовували для пошуку любові. А секс притупляв вашу
злість на маму за те, що вона не була відкрита вам.
Вона говорить швидко та впевнено, неначе вже давно все знає про
мене.
— То я трахаюся з жінками, щоб помститися матері?
— І щоб мати емоційно безпечний спосіб відчувати теплоту,
підтримку та комфорт, яких ви ніколи не отримували від матері.
— Ну, не знаю. Мені здається, що мама завжди була поруч, коли я
потребував цього.
Лорейн проводить рукою по своєму волоссю, такому само густому й
кудлатому, як у Джигурди, та ставить питання, яке змінить усе моє
розуміння власного дитинства:
— Вона була поруч, коли була вам потрібна... чи ви були поруч?
1 Джерела цих та інших фактів опубліковані на www.neilstrauss.com/thetruth.
2 Програма дванадцяти кроків — комплекс основних принципів, які описують план дій у
ході реабілітації після звикання, примусу чи інших поведінкових проблем. Метод дванадцяти
кроків уперше оприлюднений 1939 року в книзі «Товариство Анонімні Алкоголіки» як метод
лікування від алкоголізму. — Прим. пер.
3 Золофт — антидепресант, який застосовується для лікування депресії та тривожних
розладів. — Прим. пер.
 СЦЕНА 2. АДАПТОВАНА ЮНІСТЬ

Та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і
полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх.
від Павла до римлян 7:23

13. Чикаґо, тридцять років тому

— То ти пам’ятаєш усі правила, так?
— Так, мамо.
— Тоді давай ще раз усе повторимо.
Ми з моїм молодшим братом сидимо за кухонним столом та їмо
кашу. Мама сидить на стільці під стіною, її ноги різної довжини
погойдуються під пеленою домашньої сукні на різній висоті. Вона
уважно дивиться на нас, намагаючись переконатися, що нам можна
вірити.
— Якщо ти помреш, нам заборонено про це розповідати.
— Що робити, коли зателефонує дядько Джеррі?
— Нічого не говорити, сказати лише після того, як усе скінчиться.
— Правильно.
— Тоді ми тебе кремуємо.
— Якщо татко скаже вам, що мене треба поховати? Він хоче цього.
Йому — байдуже.
— Ми не слухатимемось його. Ми проведемо для тебе кремацію. І
покладемо твій прах у коробку Marshall Field’s.
— А потім що?
— Ми віднесемо коробку до парку Лінкольна та розвіємо попіл.
— Правильно. І ніякого похорону. Ніякого некролога. Ніякої
могили. Нічого. Нікому не казати, що я померла, аж поки не зробите
все, щоб вас не спробували зупинити.
 — А можна зберегти коробку?
— Так, можете залишити собі коробку.
— А потім ми зустрінемося в книжковому магазині, так?
— Ми зустрінемося в крамничці Kroch’s & Brentano’s, що біля
водонапірної башти. У відділі журналів.
— А журналів для хлопців чи для дівчат?
— Не має значення.
— Я шукатиму тебе у відділі музичних журналів, добре? Я чекатиму
на тебе цілий день, якщо ти запізнишся.
— Ти можеш не знати, що я там, але я там буду. Я спробую знайти
спосіб, щоб ти дізнався про це.
Я уявляю її привидом, в іншому вимірі, де вона може бачити мене, а
я її — ні. Я сподіваюся, що коли буду уважним, то зможу відчути її
присутність — може, це буде холодний вітерець, а може раптове
шурхотіння сторінок журналів чи...
— Прошепочеш мені щось на вухо.
— Я спробую. А тепер швиденько помий посуд. Шкільний автобус
приїде за десять хвилин, а ви завжди запізнюєтеся.
— Так, мамо.
— Ніколи не забувай, що я тобі сьогодні сказала.
14
Коли Лорейн закінчує лекцію, губи Джоан складаються у щось
невиразне, схоже на посмішку. Вона походжає кімнатою, дає нам час
насолодитися усвідомленням того, що ми тепер залежні не тільки від
сексу, а й від люті. Ми трахаємо жінок, бо ненавидимо наших матерів.
І Джоан задоволена ефектом лекції, але їй трохи прикро, що Лорейн
так легко заволоділа нашою свідомістю. Вона безцеремонним жестом
вказує Лорейн на двері кімнати, повертається до нас та говорить:
— Психіатриня сказала мені, що сексуально залежні пацієнти
говорили з сексуально залежною пацієнткою. Я відповіла, що мої
хлопці не можуть цього робити, мабуть, то були інші пацієнти. Та все
ж таки, — вона піднімає брови, невдало вдаючи шоковану, — мені член
цієї групи докладно розказав, що саме тоді сталося і хто винен.
Я осудливо глянув на Чарльза, та відчув на собі погляд Джоан — і
зашарівся.
 — Ви вважаєте жінок людьми, чи лише колекцією частин тіла? —
цікавиться вона.
Її запитання звучить настільки некоректно, що не хочеться
відповідати. Я мовчу, сподіваючись що зможу вдати, ніби це запитання
риторичне, однак вона його повторює. Тому я відповідаю:
— Вважаю їх людьми. Я не різник.
— Я б не була така впевнена, — відповідає Джоан, мовби вона
справді вірить, що за хтиві думки слід карати смертельною ін’єкцією.
Я хочу стати кращою людиною. Хочу мати здорові стосунки. Я не
хочу зраджувати, брехати та завдавати болю. Однак, крім лекції
Лорейн, тут я не знайду нічого для чудодійного одужання чи уроків
близькості, обіцяних Ріком. Намагаюся бути відкритим для всього, але
Джоан і далі натоптує мене сміттям.
— Як наслідок вашої поведінки, — далі веде вона, — буде вжито
суворіших заходів до всіх вас.
Жінка тримає кілька клаптиків паперу, на яких написано: «Лише
чоловіки».
— Я вимагаю, щоб ви постійно носили це на видноті. З цього
моменту вам забороняється навіть вітатися з жінкою.
А що, як вона перша привітається, спадає мені на думку. Однак
Джоан уже все продумала наперед, за винятком одного: Пола, єдиного
гея в групі, в якого теж напис на бейджі: «Лише чоловіки».
— Просто вкажіть на ваш бейдж, якщо з вами привітаються. — Вона
стукає олівцем по столу. — Якщо хтось із вас заговорить з жінкою, я
дізнаюся про це.
Тепер ми не лише затавровані багряною літерою — нам надягли
намордники. Важко сказати: тут намагаються вилікувати наш центр
сорому, чи навпаки — сорому додають.
— А як же ви? — питає Чарльз. — Ви жінка. Нам можна говорити з
вами?
Це була остання крапля. Я не такий, як Чарльз. Я не можу просто
сліпо підкорятись. Я хочу зрозуміти цю маячню. Це наче ти йдеш до
церкви з прагненням стати кращою людиною і чуєш там, що єдиний
спосіб цього досягти — поклонятися Богові, в якого ти не віриш. Може
я обрав не те місце, де міг би навчитися близькості та вирішити, чи
підходять мені моногамні стосунки. Досі програма навчала нас
моногамності з тим самим ефектом, з яким в’язниця прищеплює
мораль.
— Тобто основний принцип полягає в тому, що коли ми досягнемо
справжньої близькості у своїх стосунках, то не шукатимемо сексу в
іншому місці? — запитую в Джоан.
— Так, — відповідає вона, причому вигляд у неї страшенно
задоволений тим, що я нарешті все розумію.
Але знову перепитую, просто щоб переконатись. Я хочу, щоб усі в
кімнаті почули її слова. В моїй голові лунає порада Троя: не дозволити
їй себе зламати. Я буду голосом здорового глузду. Голосом реальності.
— Якби ви мали справжню близькість у ваших стосунках, —
повторює вона, — то не шукали б сексу в іншому місці.
— Цілий день у моїй голові крутиться одна думка. Я можу запитати?
— Прошу, — в її тоні звучить цілковита зневага.
— Можна скористатися дошкою? Не знаю іншого способу це
пояснити.
Джоан напружується. Вона відчуває, що станеться щось
непередбачуване. Кидає на мене суворий погляд, намагаючись зламати
мою рішучість. Я наближаюся до дошки.
Беру шматок крейди, і моя рука починає тремтіти. Я пишу на дошці:
«Якщо є справжня близькість — немає сексу в іншому місці».
— Це ваша теорія, — починаю говорити. — Якщо звести це до
базової ідеї, то ми отримуємо...
«Якщо справжня X, то немає Y на стороні».
Але проблема в тому, що це рівняння неправильне. Коли я навчався
в школі, ніколи не думав, що алгебра знадобиться мені в реальному
житті. Я помилявся. Навіть якщо ми приймемо X та Y за одну й ту
саму змінну, все одно, рівняння неправильне.
Я пишу далі:
«Якщо є справжня X у стосунках, тоді немає X за межами стосунків».
Скажімо, наприклад, що ваша дружина готує найкраще в світі. Тоді,
згідно з вашою теорією, ви ніколи не захочете їсти деінде.
Джоан мовчить і лише спостерігає за мною, дозволяючи писати на
дошці та демонструючи цілковиту відсутність реакції.
— Якщо є кулінарія в стосунках, тоді немає кулінарії за межами
стосунків.
Та це ж не так. Іноді хочеться й до ресторану сходити.
 Хлопці уважно дивляться на мене. Кевін притулився на краєчку
стільця. Трой задоволено посміхається. Чарльз насупився.
Ну ось і все. Зараз я викрию все те лайно, яким нас годувала Джоан.
Вона може помститися мені, та байдуже.
— А тепер повернемося до вихідних понять. І навіть ускладнимо
задачу.
«Якщо є справжня близькість, тоді немає близькості поза домом».
Схематично це виглядає так…

Навіть це твердження неправильне. У ваших стосунках з батьками,

братами чи сестрами й друзями теж є близькість. І хоч би з якого боку
ви розглядали все це, ваша теорія просто купи не тримається.
Вона мовчить. Я продовжую:
— Інший момент — це ваші слова про те, що секс та інтимність
пов’язані...
Однак для чоловіків — і не лише для чоловіків, присутніх тут, а й
усіх, яких я знаю, — це не так...

Що нам робити з усіма нашими сексуальними потребами?

Хлопці спостерігають за мною з роззявленими ротами, широко
посміхаючись — за винятком Чарльза, який благально дивиться на
Джоан. Мабуть я знову порушую його душевну рівновагу.
— Я думаю, — розійшовся не на жарт, — люди дійшли
неправильного логічного висновку, що коли їхній партнер хоче сексу
за межами стосунків, це шкодить їхній близькості. Всі ми тут тому, що
не віримо в це, однак ми згодні, що брехня та обман дійсно шкодять
близькості. Тому замість того, щоб перепрограмовувати нас на
сприйняття стосунків на умовах наших партнерів, краще
перепрограмуємо їх на сприйняття стосунків на наших умовах.
Трой наважується зааплодувати. Кевін підіймає кулаки на знак
солідарності.
Вираз обличчя Джоан не змінюється. Вона холодна мов камінь.
— Викресліть «Якщо є справжня близькість, тоді немає близькості
на стороні», — говорить вона.
Я викреслюю.
— Тепер викресліть «Якщо є кулінарія в стосунках, тоді немає
кулінарії за межами стосунків».
Я викреслюю.
— Тепер повертайтеся на своє місце.
Я повертаюсь.
Вона дивиться на дошку.
— Мені потрібна хвилинка, — говорить вона.
У кімнаті абсолютна тиша. Наче під час гри в шахи. Всім цікаво, чи
будуть шах і мат.
Нарешті Джоан повертається до мене.
— Вам потрібно визначити поняття близькості.
— Бажаєте, щоб я зробив це зараз?
— Ви можете зробити це у вільний час.
Я розчарований, бо знаю відповідь. Я підслухав це нещодавно в
кімнаті відпочинку, коли хтось цитував Пія Мелоді, психіатра зі
співзалежності: «Близькість — це розділення реальності з іншою
особою, розуміння, що ви в безпеці, та здатність іншої особи розділити
свою реальність із вами й також бути в безпеці».
— У будь-якому випадку визначення не має жодного відношення до
того, що я щойно сказав, — заявляю я.
— Думаю, ви філософствуєте, щоб мати змогу контролювати свою
залежність, — відповідає вона.
І це все, на що вона здатна, — сказати мені, щоб я припинив умикати
мозок?
— Так говорять диктатори, такі як Пол Пот, Гітлер і Сталін. Вони
спалювали книжки та вбивали інтелектуалів, щоб ніхто не міг ставити
їм запитання.
Моя відповідь звучить агресивніше, ніж мені хотілося б. Я не
намагаюся бути бунтівником. Усі мої стосунки були справжньою
катастрофою, і щось вочевидь потрібно змінити.
— Тож допоможіть мені, — додаю нарешті. — Я хочу помилятися. Я
хочу одужати. Та мені треба зрозуміти цю суперечність. Хочу, аби те,
чого ви навчаєте нас, набуло для мене особистого значення.
— У вас всередині залежна особистість бореться проти одужання та
не відпускає вас, — раптом відрубує Джоан, потім дивиться на
годинник і встає. — Ви всі спізнюєтеся на вечерю.
Вона підходить до столу та починає збирати папери з таким
гордовитим виглядом, неначе щойно здолала супротивника. Однак усі,
можливо, навіть Чарльз, усвідомлюють, що вона не лише провалила
захист своєї теорії, а й, швидше за все, взагалі не може її захистити.
— Ніле, — це прозвучало так голосно, що почули всі, — чому б вам
завтра не розповісти групі історію свого життя
15
За вечерею ми всі сидимо разом, червоні демони круглого столу.
Тепер ми брати по целібату, брати по сорому, по хворобі, покаранню,
перемозі, й до того ж, у кожного на шиї висить напис «Лише чоловіки».
Поряд із нами сидять аноректики в спортивному одязі; Кері, жертва
любовної залежності, Дон, алкоголічка, та Наомі, сексуально залежна.
Для мене вони мов привиди, створіння з паралельної реальності, з
якими я не можу спілкуватися.
За нашим «лише чоловічим» столом панує атмосфера тріумфу та
змови. Якби хлопці могли понести мене на своїх плечах, вони б це
зробили. Я тепер наче їхній лицар, їхнє жертовне ягня, їхній альфа-
самець. Тим часом я відчуваю, ніби щось змінилося. Це поняття
сексуальної залежності не вкладається в моїй голові. А може, й в усіх
інших головах. Я так багато очікував від цієї клініки, потраплянням до
якої завдячую Рікові, однак наразі в мене лише виникли ще більші
сумніви стосовно моногамії.
— Знаєш, я думав про те, як Джоан змушувала мене складати всі
бабки, протринькані на жінок, — говорить Кевін.
У звичайному житті він — денний трейдер, який пише статті про
теорії змови в інтернеті.
— Але майже всі вони були того варті. Якось я переспав із
сербською порнозіркою. Це було на десяточку. Ніч із нею коштувала
тисячу доларів — і вона відпрацювала все до цента. То був найкращий
досвід у моєму житті. Я б ні на що його не проміняв. — Він зробив
паузу й додав: — Я, мабуть, більше грошей витратив на погану їжу.
— Та погані побачення, — додає Трой, сексолог. Він розриває три
пакетики цукрозамінника та висипає їх у свою каву без кофеїну.
— Моя основна претензія до цього місця полягає ось у чому, —
починаю я. — Думаю, якщо ми зрозуміємо своє дитинство та загоїмо
рани, це допоможе нам побудувати стосунки. Однак я не вірю в те, що
бажання спати з іншими є нездоровою реакцією на травму. А ви
знаєте, коли я сюди приїхав, мені сказали: якщо я мастурбую, то вже
залежний.
— Я ось що скажу, Ніле: радій, що не потрапив у якусь програму
лікування сексуальної залежності, організовану церквою, — каже
Адам. — Дружина змусила мене піти на одну таку зустріч до того, як я
потрапив сюди. Там мені сказали: ти залежний, якщо займався сексом
до шлюбу.
Губи Троя розтягуються в широкій посмішці.
— Ми хлопці. Нам подобається секс. Куди не поткнися, скрізь нас
оточують зображення розкішних жінок із таким виглядом, наче
мріють виконати кожне наше бажання. Та що ж у результаті? Якщо ти
подумаєш про те, щоб із ними переспати, то раптово стаєш хворим на
голову збоченцем?
Адам киває:
— Знаєте, я впевнений, що небагато хлопців відмовилися б від сексу,
якби були, наприклад, самі в готелі з жінкою, готовою переспати з
ними.
Раптом Чарльз б’є кулаком по столу, ніби намагаючись вийти з
трансу.
— Хлопці, це зараз у вас говорить ваша хвороба. Ви не можете
довіряти своїм думкам. Ваша залежність диктуватиме вам що
завгодно, аби контролювати вас.
— Скільки років твоїй дружині, Чарльзе? — цікавиться Трой.
— Сорок вісім.
— І ти вважаєш її привабливою?
— Не знаю. Вона чудова людина.
— Коли ти востаннє займався сексом з дружиною?
— Вісім років тому. Але я сам так вирішив.
— Адаме, а як щодо тебе? — запитує Трой.
 — Спочатку все було добре, — каже Адам. — Та коли в нас
народилися діти, все змінилося. Вона просто запустила себе. Ми
намагалися раз на місяць влаштовувати собі романтичні побачення, та
її хвилювали лише діти. То ми з цим покінчили. І… — він вагається, —
скажу вам правду: мені подобається інтенсивний секс, знаєте, іноді
трохи брутальний. А вона просто лежить і дозволяє мені її трахати.
І я ставлю собі запитання: оце до такої реальності я тут себе готую?
Відрізати собі члена, жити в шлюбі без сексу, а потім поставити собі
діагноз сексуально залежного, якщо одного разу я зламаюся та
пересплю з колегою або колишньою подружкою під час подорожі, або
навіть із повією, просто щоб не забувати того відчуття, коли тобі
смокчуть члена?
— То чого мені чекати? — мої слова зриваються з вуст із
неочікуваною злістю. — Це просто здоровий глузд. Якщо ти з
партнеркою не займався сексом більше року, тобі має бути дозволено
отримати його деінде без загрози руйнування ваших стосунків.
— Секс — це не те, що ти можеш отримати, просто коли цього
хочеш, — заперечує Чарльз. — Вважати це здоровим глуздом та
природним явищем — лише форма заперечення. Якщо ви хочете коли-
небудь щось змінити, вам треба визнати це та змінити викривлений
хід ваших думок. Коли я, наприклад, бачу іншу жінку, то просто кажу
собі, що солодкий плід — заборонений.
Хлопці сміються з Чарльза, а мене переповнює нетерплячка. У моїй
свідомості формується видіння, і я не можу його зупинити. Я хапаю
свій записник та роблю замальовку для хлопців. Вони стають навколо
мене, щоб подивитися.
Чоловіча дилема
1. Секс — це чудово.
2. Стосунки — це чудово.
3. Стосунки із часом стають кращими.
4. Секс із часом погіршується.
5. Вона старішає.
6. У цьому проблема.
Про це навіть думати моторошно, не кажучи вже про писання. В
нормальному суспільстві такого ніхто ніколи не скаже. Це просто
зруйнує його. Однак, здається, саме з цієї причини більшість чоловіків
середнього віку приїхали до цієї клініки.
— Ти передав саму суть, — тужно промовляє Адам.
Трой рішуче хитає головою.
— Хочете почути щось трагічне? Коли я почав ходити наліво, в мене
був секс із дружиною чотири рази на тиждень.
— Саме в цьому полягає проблема за словами Джоан, —
посміхається Кевін трохи винувато. — Секс — це не завжди
близькість. Іноді тобі просто хочеться брудного сексу.
Чарльз зривається з місця та виголошує:
— Це не сприяє моєму одужанню.
Він хапає свою тацю та йде геть шукати інший столик, де немає
жінок.
Наглядач аноректиків обертається та кидає на нас докірливий
погляд, тож починаємо говорити пошепки. Ми повстанці реабілітації,
які готують революцію.
— Бажання розмаїття — це нормально, — тихо каже Трой, і ми всі
трохи нахиляємо голови до нього. — Узяти хоча б порно: хлопцям
щоразу потрібна інша дівчина на екрані.
Я згадав про одну з книжок, яку відібрав у мене наглядач при заїзді,
— «Улісс» Джеймса Джойса. Головний герой твору — рекламний агент,
який має розкішну дружину. Коли він їде в Дублін, то переживає через
те, що його жінка зраджує його, а сам тим часом фантазує про жінок
будь-якого віку, зовнішності й габаритів. Якоїсь миті він починає
думати: в чому ж його проблема, однак робить дуже простий висновок
— «Я хочу нового».
Санта-Клаус відриває погляд від тарілки та вперше за сьогодні
похмуро озивається:
— Саме тому я і їздив у Тіхуану. Ти потрапляєш у клуб, де шістдесят
жінок, і ти можеш обрати будь-яку. І вони таке виробляють...
Він знову опускає голову.
— Знаєш, якою мала б бути ідеальна подружка? — вставляє своє
слово Кевін, і очі в нього починають світитися. — Та дівка-мутант із
фільму «Люди Ікс», яка може перетворюватися на кого завгодно. Я б
ніколи від неї не втомився! Можна займатися сексом сьогодні з Меган
Фокс, а завтра — з Гілларі Клінтон.
— Гілларі Клінтон?! — вигукує Трой.
 — А чому б і ні? Просто так, спробувати, — каже Кевін. — Тільки не
кажіть, що ви ніколи про це не думали.
Щиро кажучи, навряд хтось про це думав.
Я наче захмелів від нашої розмови. Та десь у глибині душі мене гризе
думка: а може ми всі — лише купка нариків, які заперечують свою
залежність і насолоджуються обговоренням спільної теми — нашого
улюбленого наркотику? Чи це просто природний побічний ефект
підвищення рівня тестостерону?
Одного разу в книжці про еволюцію автор цитував результати
дослідження, згідно з якими лесбійки мають у середньому менше
десяти статевих партнерів за все життя, тим часом геї мають їх понад
сотню. Тому я питаю про це в Пола.
— У мене було більше тисячі хлопців, — підтверджує він.
Голос у нього хрипкий і низький, і цей хлопець завжди має такий
вигляд, ніби він щоночі тусується до ранку.
— Та в нашому світі все інакше, адже всі хочуть мати випадковий
секс. Тому хлопці приходили до мене додому та замість того, щоб
перепихнутися, знайомилися в інтернеті з іншими й запрошували їх до
мене. Іноді в моїй вітальні відбувалися оргії за участю десяти мужиків.
— Якось я брав інтерв’ю в жінки, яка змінювала стать, — розповідаю
я, — і вона мені сказала, що як тільки їй призначили тестостеронову
терапію, вона раптом зрозуміла чоловіків, оскільки хотіла відтрахати
все, що рухається.
— Уявляю собі, що було б, якби жінки були такими само легко
збуджуваними, як чоловіки, — мрійливо промовляє Кевін.
— Це була б сексуальна божевільня, — посміхається Трой.
Я ставлю головне запитання:
— То якби ваша дружина дозволила вам спати з іншими жінками, ви
б дозволили їй спати з іншими чоловіками?
І на мій подив, усі, крім Адама, сказали «так».
— Мені це не сподобалося б, та, думаю, мусив би впокоритися, —
каже Трой.
Адамові незручно. Думаю, для нього це занадто. На відміну від нас,
він не виступає за випадковий секс чи полігамність; він просто хоче,
щоб його шлюб сповнився кохання та пристрасті.
— Ви всі забуваєте про одне, — він кладе свої величезні руки на стіл.
— Ми тут не тому, що займалися сексом. А тому, що збрехали, бо
хотіли сексу надто сильно й через це зрадили власні моральні цінності.
Він має рацію. Жоден із нас не потрапив сюди через нерозбірливі
статеві контакти. Ми всі тут через зраду. За винятком Кевіна,
звичайно, та Пола, який хоче позбутися метамфетамінової залежності,
однак потрапив у нашу групу, бо у вступній бесіді згадав про секс-
вечірки.
— Твоя правда, — звертаюся до Адама. — Якби ми були самотні й
поводилися точнісінько так само, нас би тут не було. Це не вважалося
б залежністю. Якби правило було «не їсти суші до одуріння», ми всі
були б тут залежними від суші.
— А якщо розв’язання цієї чоловічої дилеми полягає в тому, що ми
маємо чимось пожертвувати? — каже Адам. — Ти себе опановуєш і
залишаєшся зі своєю дружиною, і «в горі та в радості веде тебе віра в
твою родину та в Бога».
— Але навіщо ж ці жертви? — питаю я. — Стосунків мають хотіти
обоє. Має бути певний спосіб отримувати свободу, а нашим партнерам
— почуватися в безпеці. Або ж обом нам мати свободу й безпеку.
Трой вказує на мене пальцем:
— Бачиш, саме таке мислення вони тут викорінюють. — Він
проводить рукою по спинці стільця, на якому мав би сидіти відсутній
Чарльз. — Проблема терапії полягає в тому, що вони намагаються
зробити всіх нормальними, стандартними. Та якщо впровадити таке в
суспільстві, це ніяка не інновація. Вони не створили нічого нового. Як
сказала колись печерна людина: «Ми не можемо щоразу екати на
блискавку, щоб розпалити вогонь. Нам треба розпалити його
власноруч». Інші, мабуть, подумали, що то божевільний сидить і тре
свої палички об камінці. Сьогодні в нього б діагностували обсесивно-
компульсивний розлад. Але потім він добув вогонь, і раптом усі
почали це робити. Цивілізація не має майбутнього без такого
оригінального мислення та цілеспрямованості. Саме компульсивні
люди змінюють світ.
Кевін з виглядом переможця вдаряє кулаком об кулак Троя, а я тим
часом думаю, що, можливо, життя привело мене сюди не для того, щоб
я вилікував мою так звану сексуальну залежність, а для того, щоб
покращити життя своїх нових знайомих і всього світу, змінити
принцип стосунків, щоб задовольнити потреби обох статей. Бо інакше
стосунки приречені.
 16. Чикаґо, двадцять вісім років тому
Зітхання.
— Ти єдиний, з ким я можу поговорити.
— А як же твої друзі?
— Я їм не довіряю.
— Навіть Деніз?
— Вона найгірша. Не розказуй їй нічого ніколи. Вона не вміє берегти
таємниці.
— Гаразд.
Я лежу в ліжку в своїй піжамі із зображенням героїв «Зоряних війн»,
тримаючи під ковдрою комікси та ліхтарик. Мама сидить на
маленькому стільці біля ліжка. Іноді, коли вона дуже ображена на
тата і їй нема з ким поговорити, вона приходить до мене. Це один з
тих випадків.
— Мене твій батько просто дістав.
— Ви через це сваритеся?
— Ти чув, як він мене ображає у вашій з братом присутності? Він
монстр. У нього немає жодних почуттів.
— Я думаю, в нього є почуття.
— Ні, немає. Він мов камінюка. Пам’ятаю, як ми повернулися з
медового місяця, і я спитала в матері, чи можу розлучитися з ним. А
вона сказала, що не пустить мене додому, якщо я це зроблю. Тому я
залишилася з цим егоїстичним покидьком.
— Та зараз ти не повинна залишатися з ним. Ти ж уже доросла.
— І куди я піду? Хто подбає про мене?
— Я подбаю.
— Ти ще малий. Де ти візьмеш гроші?
— Не знаю. Може, ми зустрінемо чоловіка, в якого більше грошей,
ніж у тата. І тоді ти будеш щаслива.
— Можливо, якби я була молодшою. Раніше я була більш упевнена в
собі. Навіть брала участь у конкурсі краси. Багато чоловіків хотіли
зустрічатися зі мною, уявляєш. Однак твій тато зламав мені життя.
Знаєш, ми лише двічі були з ним разом — раз, щоб зробити тебе, та ще
раз — для твого брата.
— Справді?
— Так. Слухай, Ніле, хоч би як там склалося, коли ти виростеш, —
благаю, не зроби когось такою нікчемою, якою мене зробив твій
батько.
17
Після вечері я прямую до кабінету малювання, щоб скласти свою
розповідь. Я маю подати всім історію свого життя від народження до
вісімнадцяти років, яку Джоан, поза сумнівом, використає, щоб
діагностувати в мене секс-залежність та інші розлади. І якщо це
правда, хай так і буде. Я дам їй усе, що потрібно.
Я беру грубий аркуш паперу та чорний маркер. Читаю пам’ятку з
інструкціями. Я маю написати згори послання від моєї сім’ї, з боків —
слова, які описують моїх рідних, а знизу викласти правила моєї сім’ї,
мою найголовнішу емоцію дитинства та роль, яку я відігравав у
системі нашої родини.
Далі я маю провести одну довгу горизонтальну лінію з одного боку
та написати позитивні спогади над нею, а негативні — під нею у
хронологічному порядку.
Кері сидить за два стільці від мене та працює над своєю розповіддю,
її соски стирчать крізь тонку кофтинку.
— Як воно, Ніле? — запитує вона й тепло всміхається.
Я вказую їй на свій бейдж та проводжу пальцем по щоці шлях уявної
сльозинки. Вона вдає, ніби ловить сльозу й кладе собі в кишеню. Усе це
дуже нагадує флірт.
Я негайно відвертаюся, намагаючись опанувати себе, але трохи
запізно. Біля мене чоловік у білій футболці, з великими щелепами та
широким обличчям, щось відчайдушно креслить олівцем. Він міг би
зіграти головну роль у голлівудській мильній опері, якби не широке
чоло та груба статура. Чоловік морщить лоба, неначе йому болить
голова. Сидить напружено, майже тремтить, мовби готовий
розридатися чи розлютитися — або те й інше разом — від найменшого
дотику.
Зазираю в його аркуш. Він дуже детально зобразив щось подібне до
обличчя дитини-демона за ґратами. Малюнок справді класний, таким
талантом заробляти можна. Чоловік помічає, що я милуюся його
малюнком, і я відвертаюся. Але запізно.
— Ти чув історію про малого, який блукає лісом і потрапляє в полон
до відьми? — він говорить монотонно.
— Це про Гензель і Гретель?
 — Ні, цього пацана зв’язали золотими нитками. І коли він
звільнився та розповів про це людям, йому ніхто не повірив.
— Не думаю, що я знаю цю історію, але...
— Це я, — лаконічно заявляє він і вказує на моторошне дитяче
обличчя. — Ґрати — це те, що відділяє мене від усіх інших. І через них
ніхто не бачить того монстра, якого я ховаю всередині.
Його бейдж пурпуровий, що означає посттравматичний стресовий
розлад. Його звуть Генрі. Очевидно, хтось заподіяв Генрі щось
жахливе, може, й не раз — і ніхто не повірив йому, тому він звернувся
по допомогу.
Генрі каже, що він власник невеличкої меблевої фабрики. Поки ми
говоримо про наше життя, я усвідомлюю, що Кері поруч і слухає
кожне наше слово. І хоча говорю з Генрі, я також хочу, щоб і вона це
чула. Я виконую правила, але порушую їхню основну суть.
— Хлопці не стріляють собі в серце, — каже Генрі. — Вони стріляють
собі в голову, бо намагаються відімкнути свій мозок.
Я намагаюся сконцентруватися на своїй роботі. Кількома словами
описую власне бачення матері в дитинстві малим, далі ще кілька слів
про батька.
Мати
Постійно карала
Сувора
Потайлива
Постійно скаржилась
Страждала
Батько
Холодний
Неемоційний
Егоїстичний
Неврівноважений
Самітник
Переглядаючи цей перелік, я усвідомлюю, що моя сім’я чітко
вписується в характеристики сексуальної залежності, про які
розповідала Лорейн: мати сувора та жорстка, а батько холодний та
неемоційний.
 Я продовжую і записую мою основну дитячу емоцію («відсутність
розуміння») та мою роль у сім’ї («паршива вівця»). Далі я маю
написати перелік сімейних правил.
І тут заходжу в глухий кут. Не тому, що не знаю наших сімейних
правил, а тому що їх було дуже багато. Забагато правил, про які я не
хочу зараз думати.
Мене накриває хвиля тривоги, і я вирішую відкласти цю частину
завдання на потім. Тим часом починаю записувати дитячі спогади, які
сильно на мене вплинули. До того моменту, як я натрапив на схованку
в шафі мого батька, я ніколи не вважав своє дитинство поганим чи
незвичайним. Хоча мої батьки були суворими та час від часу
ексцентричними, вони любили мене й забезпечували. Та поки я
порпався в своїх спогадах, над моєю ідеальною картинкою нависла
чорна хмара.
Пам’ятаю ті дні, коли мати просила мене ніколи не бути схожим на
батька; а в інші дні, коли вона гнівалася на мене, то говорила, що я
точнісінько такий, як батько. Він був людиною, яку вона вочевидь
ненавиділа. Вона скаржилася на те, як він смердить, як він горбиться,
як він жує, навіть на те, як він закладає руки до кишень. Вона називала
його неврівноваженим, егоїстичним, незграбним, безсоромним
невдахою, в якого немає друзів.
Раптом я помітив, що її постійні звинувачення мене в подібності до
батька є не просто головною причиною моєї заниженої самооцінки:
кожне слово на аркуші, де я описав батька, було словом, яким я
описував власні негативні риси: холодний, неемоційний, егоїстичний,
неврівноважений самітник.
На якусь мить усе в кімнаті завмирає, і я відчуваю, як відкривається
моя давня рана. Я намагаюся відволіктися та зосередити увагу на
чомусь іншому, наприклад, на Кері.
— Я сьогодні проводжу зустріч для жертв зґвалтування та інцесту,
якщо хочеш, приходь, — монотонно бубонить Генрі. І раптом моя
маленька чорна хмаринка здається невеликою білою плямкою
порівняно зі справжньою травмою.
— Гаразд.
Що завгодно, аби не думати про все це.
Я вже забираю свій аркуш і олівці, готуючись піти з Генрі, як Кері
пише щось на клаптику паперу та передає мені.
 — Я тут-таки читаю: «Коли повернемося в Лос-Анджелес, нам треба
якось зустрітися».
Я киваю. І тоді усвідомлюю: якщо я не можу контролювати себе з
нею, то, може, в мене справді залежність. Це мій шанс
продемонструвати, що я не безвольний. Я приймаю рішення не давати
Кері номера свого телефону й не робити нічого, що могло б порушити
мій договір про целібат до кінця мого перебування тут.
Я вибігаю з кімнати за Генрі, неначе Лот, який утікає із Содому.
Якщо озирнуся, то виявлюся дійсно залежним.
Коли ми приходимо на зустріч, тут уже сидять дві жінки: Дон, моя
інша спокуса, та шатенка років тридцяти, з веснянкуватим обличчям,
хвороблива на вигляд. Генрі розсаджує нас у квадрат із чотирьох
стільців. Він бере теку з інструкціями та підказками для проведення
зустрічі дванадцяти кроків, потім відкладає її.
— Давайте не будемо цього робити, — каже він повільно, мовби
кожне слово дається йому з певним зусиллям. — Давайте просто
поговоримо. Я можу почати.
Він робить п’ятисекундну паузу — кутики губ тремтять, — потім
продовжує:
— Я вчора прокрався на волю. Cтояв там і дивився на машини, що
проїжджали в темряві. Я подумував про те, щоб кинутися під авто.
Простояв там із годину. Так хотів покінчити з усім. Це було б так легко.
Просто трохи сміливості, щоб зробити крок.
Він не просто хотів убити себе — мені здається, він майже потрапив
під суд за порушення обіцянки не вчиняти суїцид, яку він підписав.
— Мені не страшно втратити своє життя, коли його в мене немає,
коли його в мене відібрали, — продовжує він. Знову мовчить декілька
секунд, супиться, потім знову розслаблюється. — Пам’ятаю, коли
вперше мій брат зґвалтував мене. Я був у кімнаті, він прийшов і
притиснув мене. Він душив мене, поки робив це, та сказав, що вб’є,
якщо я хоч писну чи комусь розповім про це.
Далі Генрі розповідає, як одного вечора, через роки, батько спіймав
його, коли він ґвалтував коняку в хліву, й жорстоко побив.
— Дуже довго після цього я шукав повій, як правило, чоловіків, які б
шмагали мене, — веде він далі. — Я потрапляв у досить небезпечні
ситуації. Моя дружина навіть не здогадується про все це. Навіть мій
брат не знає. Коли я сказав, що їду до реабілітаційної клініки для
лікування посттравматичного стресового розладу, дружина
подивилася на мене та сказала: «Це все пояснює». Мені було дуже
боляче.
Дон висловлює бажання бути наступною. Її історія також жахлива.
Вона переказує нам свої спогади: батько двічі ґвалтував її. Через десять
років його заарештували за зґвалтування неповнолітніх дівчат. Вона
свідчила проти нього, і тепер він мотає свій термін у в’язниці. Тоді
веснянкувата жінка розповідає про те, як її вітчим приходив додому
п’яний, завалювався в її кімнату та ґвалтував її.
— Я телефонувала йому вчора та просила приїхати на сімейний
тиждень, щоб допомогти мені одужати, — каже вона, а її очі й ніс
наповнюються слізьми й шмарклями. — І він погодився.
Ми жадібно ковтаємо фільми жахів про вампірів, привидів, зомбі та
інші паранормальні явища. Проте люди набагато страшніші за будь-
яких монстрів, нами вигаданих. І страшні не лише ті жахи, які вони
заподіюють одне одному, — навіть ідучи з життя, вони забирають із
собою душі своїх жертв, їхню силу, їхнє щастя. Ці кривдники — люди,
про яких я завжди думав, коли хтось згадував секс-залежних, а не такі
хлопці, як Адам і Кевін.
— Я просто хочу знову стати самим собою, — каже Генрі. Очі в
нього червоні. — Я хочу знати, який я є.
Він дивиться на мене і чекає. Я єдиний, хто не розповів про себе. Я
не був жертвою інцесту чи насильства. Але тоді я згадав: одного разу,
коли я був семикласником, мене лапав шкільний забіяка, а потім
намагався займатися зі мною анальним сексом. Наступного дня він зі
своїми друзями почав мене безжально цькувати. Я жив у терорі решту
моїх шкільних років.
— Мені не можна розмовляти з жінками, — звертаюся до групи. —
Проте, думаю, зараз це дозволяється.
Далі я розповідаю свою історію, яку не розповідав до цього жодній
живій душі. Я зрозумів, що це був мій перший сексуальний досвід, і,
мабуть, моя подальша одержимість звабленням жінок була способом
пережити цей досвід та довести собі, що я не гей.
Усі троє висловили слова підтримки, та я все одно почувався
самозванцем: моя травма й близько не стояла біля жахіть, пережитих
ними.
 Навіть тут, у клініці для диваків, у мене дивний вигляд.
18. Чикаґо, двадцять шість років тому
— Скинь взуття.
— Я знаю, мам.
— Постав його на килимок, а не на килим, як минулого разу.
— Добре, мам.
— Тепер помий руки, перш ніж торкнутися чогось. Мені важко
відмивати відбитки твоїх брудних пальців зі стін.
— Та добре, Господи...
— І не забудь: вечеря рівно о шостій. Не спізнися, бо не отримаєш
десерту.
Я йду до кімнати, мию руки. Не маю телика, телефону, жодної
техніки, окрім невеличкої стереомагнітоли. Музика «Бітлів» завжди
заспокоювала мене, але тепер я трохи старший, мій голос змінюється,
і нині я слухаю жорсткішу музику.
Зараз мені хочеться послухати пісню «Smash It Up» гурту Damned,
проте я розтовк касету в нападі люті після того, як мене на тиждень
посадили під домашній арешт за покладені на кухонну стійку ноги.
Тому я врубав Suicidal Tendencies, але не настільки гучно, щоб мене
покарали: «А вони дориваються і дориваються до мене, і все це
накопичується та накопичується всередині».
Я мию руки. Як гарний син.
За кілька хвилин до шостої я чую мамин голос:
— Час вечеряти.
Я заходжу на кухню. Мама сидить по дальній бік столу, батько
ліворуч, брат ближче до мене. Я останній, як завжди. Паршива вівця.
Сідаю на призначене мені місце.
— Ніле, забери лікті зі столу. Іване, ти теж!
Мамин голос звучить м’яко в мій бік, але жорстко в бік батька. Він
паршивіша вівця. Мені шкода його. Та моя мама завжди каже мені, що я
батьків улюбленець, неначе це погано, тому намагаюся не виказувати
свого співчуття йому.
— Ви ніколи не повірите, що ваш батько утнув мені цього разу. Він
сказав Робін з роботи, що ми їдемо до Сарасоти у відпустку. В мене є
бажання скасувати поїздку. Ви ж, хлопці, ще нікому не сказали?
Ні, мамо. Звичайно ж ні. Але ж це не...
 Коли всі в школі розповідають, куди вони поїдуть на різдвяні
канікули, мені теж хочеться розповісти, куди поїдемо ми. Та моя мама
забороняє мені. Вона боїться, що поки нас не буде вдома, дім
пограбують. Перед кожною поїздкою вона ставить таймери на
світильниках, щоб перехитрувати злодіїв, які швендяють вулицями.
Ми з батьком мусимо вийти з будинку та помахати рукою на
прощання матері й братові. Після того вони чекають, поки небезпека
мине, потай стрибають у таксі та наздоганяють нас. Навіть у моєму
віці я розумів, що в нас не було що красти: два невеличкі телевізори, дві
стереосистеми та один касетний відик.
Також мені заборонено знати, скільки моїй мамі років, до якої школи
вона ходила, де вона раніше працювала та чому в неї скалічена нога. І
мені не давали ключі від дому, бо вона боялася, що я загублю їх. Однак
моєму братові іноді довіряли ключі. Це здавалося мені не дуже...
...справедливим. Сем їде на Ямайку і може розповідати про це всім.
Я завжди заздрив Сему. Його батьки розлучилися, і тепер йому
можна мати ключі від будинку. Він також може допізна не спати.
Донедавна я мав лягати в ліжко о пів на восьму.
— Ну, батькам Сема начхати, що станеться з ним. Він такий самий,
як і його батьки. Я не хочу, щоб ти проводив з ним час, Ніле. Він не
вміє тримати язика за зубами. Про все, що ти йому розповідаєш,
дізнаються всі сусіди. Ти мене зрозумів?
— Так, мам.
— Він не твій справжній друг. Так, що я говорила тобі про виделку?
Перекладай виделку в другу руку, коли ріжеш м’ясо!
— Це вже краще. Хто твоя мама, яка тебе дуже любить?
— Це ти.
Я пишу сімейні правила на аркуші й раптом усвідомлюю: нічого
дивного, що я ненавиджу моногамію. Це ще одне нераціональне правило,
з яким я маю впокоритися.
19
Наступного ранку в кабінеті малювання я швидко дописую останнє
правило — «Не довіряти іншим: люди тебе скривдять» — та біжу до
кімнати групової терапії. Джоан крокує кімнатою кілька хвилин
потому, тримаючи в руці скріплені аркуші з надрукованим текстом. На
першому з них моя фотографія. Вона дивиться на мене та випалює:
— Ви проводите тут дослідження?
— Дослідження?
— Я знайшла про вас інформацію в інтернеті. Я знаю, хто ви.
Якщо раніше вона просто недолюблювала мене, тепер вона реально
мене ненавидить. Вона знає про мої роботи: статті та книжки про
рокерів, сексуальних збоченців, порнозірок та азартних гравців. Усі
творіння секс-нарика. І очевидно, вона думає, що єдина моя мета —
підірвати її авторитет.
— Я тут на всі сто відсотків заради себе самого, — зізнаюся відверто.
Але я не говорю їй про те, що якби дійсно проводив дослідження під
прикриттям сексуальної залежності, мене б зараз не було в цьому
концентраційному таборі сексуального карантину. Я б зараз був би з
реальними секс-залежними та насолоджувався життям у тайських
нічних клубах, бразильських саунах чи німецьких секс-готелях.
— Правда в тому, що це мій останній шанс мати нормальні
стосунки, — продовжую я. — Якщо мене не переконають, що
моногамія — це природне та здорове явище, а бажання спати з
різними жінками — симптом дисфункції чи травми, думаю, що ніколи
не захочу мати нормальний шлюб.
Джоан схрестила руки на грудях. Вона ретельно вивчає мою
мікроміміку, чекає, поки я посміхнуся, відверну очі або викажу будь-
яку ознаку того, що обманюю її. Не дочекавшись, вона різко гаркає:
— Вам відомо, що будь-який чоловік, який залицяється до жінки з
метою заняття сексом, є залежним?
Я кажу, що не знав про це, і вона пояснює мені, що людям потрібно
сімнадцять побачень, щоб добре пізнати одне одного та вступити в
будь-який сексуальний контакт.
Однак я вважаю, що секс і є часиною цього процесу. А якщо ти
почнеш із жінкою серйозні стосунки, а вона виявиться жахливою в
ліжку, смердітиме бальзамічним оцтом і відмовлятиметься робити
мінет?
Вона чекає, поки я висловлю свої заперечення, однак цього разу я
тримаю язика за зубами. Джоан опускає руки та киває мені:
— Давайте, зачитуйте свою історію.
 Я розгортаю ватман — він такого самого розміру, як і тоді, коли мені
було десять, — та сідаю на підлозі біля нього. Я розповідаю їй про
правила, про параною, про покарання, а також про сувору, але
співчутливу няню, яка жила з нами, коли мені було два роки, й стала
мені наче друга матір. Коли я переходжу до розповіді про те, як мама
наказала нам із братом спалити її тіло після смерті, без жодних
церемоній та похорону, моє обличчя сіпається, і я відчуваю, як
підкрадаються сльози.
Джоан реагує на наближення сліз, неначе акула на кров у воді.
— Що ви відчуваєте? — запитує вона, ніби збираючись довести мене
до плачу. Я в тому стані, в якому я їй і потрібен: підкорений,
уразливий, відкритий.
— Біль, — відповідаю, — адже лише коли я заговорив про це, то
усвідомив, як сумно їй було, якою самотньою та непотрібною вона
почувалася, що просто хотіла зникнути з цього світу й не залишити
жодних слідів.
Я глибоко вдихаю, опановую свої емоції та намагаюся затримати
сльози в куточках очей. Я розповім Джоан свою історію, однак не
віддам їй свою душу. Я не довірюся їй.
Коли ми переходимо до моїх підліткових років, я розповідаю їй про
те, що батьки ніколи не довіряли мені ключі від будинку, не пустили на
перше в житті побачення та тримали під домашнім арештом майже всі
мої шкільні роки.
І тут я раптом зупиняюся. Дійшов до того моменту, якого найбільше
боявся.
— У моєї сім’ї є скелет у шафі, — пояснюю я. — Однак я пообіцяв
матері, що ніколи не розкажу про це. Тому я не знаю, що робити. Я не
хочу брехати або порушувати обіцянку.
— Це ваше відкриття, — відповідає Джоан. — Ваша таємниця —
ваша хвороба. Ви не мусите дотримуватися давніх обіцянок, якщо це
шкодить вам.
— Так, але в мене є власна система цінностей. Тут ми пообіцяли
зберігати анонімність, і так само я пообіцяв своїй матері зберегти
таємницю.
— Тоді ми всі пообіцяємо тримати вашу розповідь у таємниці, —
каже вона.
І всі обіцяють.
 — Ще одне, — додаю я.
— Кажіть уже, — випалює вона роздратовано.
Я ставлю якісь запитання, намагаючись виграти час, щоб зрозуміти,
чи правильно роблю. Я жадаю звільнитися, однак боюся зради. Але я
глянув на інших, які виклали всі свої таємниці в цій кімнаті, й
вирішив, що після двох десятиліть мовчання мушу звільнитися від
цього тягаря. Може, саме це й тримає мене в минулому та не дає жити
вільно. І я розповідаю те, про що ніколи нікому не розповідав, —
навіть Інґрид, навіть братові.
— Гаразд. Тож, одного разу я заліз у шафу до свого батька в пошуках
порнухи. — Починаю повільно, наче прокидаючись від глибокого сну.
— І знайшов цю касету. Спочатку там був записаний тенісний матч
серед інвалідів. Потім там був фрагмент із фільму про жінку в
інвалідному візку, яка жебрала на вулиці. Потім чемпіонат з плавання
серед людей без рук чи ніг, які просто борсались у воді. А в кінці були
записані відеоролики про… — мені важко продовжити; всі мовчать, —
... ампутантів. Ці моделі в купальниках, зовсім без ніг. Тут я вперше
зрозумів, — знову намагаюся задушити в горлі слова, які рвуться
назовні, — що в мого батька був якийсь пунктик стосовно калік. —
Слова тепер вилітають між схлипуванням. — А моя мати каліка. Вона
й не підозрювала про цю його одержимість, коли виходила за нього.
Саме тому вона так ненавидить його. Вона думає, що стала головним
трофеєм у його колекції.
Я розказав групі, що після того, як знайшов це відео, спитав про
нього в мами. Вона ніби відчула полегкість, що їй тепер є з ким
поділитись, і сказала, що вже знала про цей його пунктик — колись
знайшла його дитячі фотографії, на яких він загинав руки та ноги так,
щоб здаватися ампутантом. Зрештою, ми разом почали розслідування
та знайшли його колекції фотографій із зображеннями чоловіків і
жінок з відрізаними кінцівками та вродженими дефектами.
У кімнаті абсолютна тиша, навіть Джоан мовчить. Я говорю далі.
Мама так і не казала татові, що знає про його одержимість. Вона
постійно телефонує мені й розповідає про свої нові відкриття, в неї
нав’язлива ідея, нібито батько встановив у будинку камери, аби
знімати її на відео, і вона думає, що він регулярно ходить на зустрічі до
таємного клубу чоловіків із такою само манією, вона думає, що він
приносить туди її фотографії й інші світлини зустрінутих випадкових
перших-ліпших калік, які зробив на вулиці, і мама відчуває такий
глибокий сором за те, що нікому не дозволяє фотографувати себе, бо
переконана: всі розглядатимуть її каліцтво.
— Вона знайшла навіть монтаж запису з їхнього медового місяця, в
якому батько залишив тільки моменти, де мати кульгає.
Я говорю та говорю й не можу зупинитися.
— Я намагаюся сказати мамі, що якби вона була білявкою з довгими
ногами, люди також дивилися б на неї та фотографували, але вона б не
мала жодних комплексів, тому вона має сприймати це як свою
привабливу особливість.
І нарешті, коли історія майже вичерпана, як і я сам, зупиняюсь, і моя
свідомість повертається до мене.
— То що, не так страшно, як здавалося? — запитує Джоан.
Я хочу відповісти: та ні, було страшно. Я не відчуваю жодної
полегкості. Я й далі тримаю в собі свою таємницю; тільки й того, що
тепер дев’ять професійних брехунів знають її. Почуваюся беззахисним,
і мене нудить.
— Ви знаєте, що сексуальна залежність успадковується генетично?
— веде далі Джоан.
— Не знаю.
Я пожалкував, що розповів їй: вона вже використовує все це проти
мене. А моя мама попереджала...
— А я знаю, — заявляє вона, мовби це загальновідома істина. —
Однак тут є момент, значно важливіший за одержимість вашого
батька, яка впливала на всю родину.
— Що ви маєте на увазі? — відчуваю, що паленію від страху,
відчуття провини, стресу й утоми.
— Це ваш зв’язок із вашою мамою: те, як ви зберігали її таємницю,
як ви вдвох вели розслідування.
Я відчуваю наближення чогось важливого, проте поки не можу
зрозуміти, чого саме.
— Якщо скласти докупи все, щойно розказане вами, з іншими
фрагментами вашого дитинства, вимальовується виразна картина.
— І яка ж?
Вона починає говорити, потім зупиняється.
— Не знаю, як ви це сприймете.
 — Просто скажіть це, — різко відрубую в її стилі, як справжній
гівнюк.
Це додає їй рішучості. Вона робить глибокий вдих, потім видихає.
— Гаразд, я просто скажу, як є. — Джоан витримує довгу паузу, в
кімнаті тихо, моє серце шалено калатає, і тут вона говорить:
— Ваша мати хоче мати стосунки з вами.
Ці слова збивають мене мов товарним потягом. Я абсолютно
приголомшений, а звідкілясь ізсередини дме холодний вітер. Кадри з
мого життя мерехтять перед очима, кожен з них є моторошним
доказом: чому моя мама приходила вночі до моєї кімнати та
розповідала мені про всі свої проблеми? Чому їй не хотілося пускати
мене на моє перше побачення? Навіщо вона увесь час тримала мене під
домашнім арештом і казала, що мої однокласники насправді мені не
друзі? Чому мені не дозволялося мати ключі від будинку, а моєму
братові дозволялося? З якої причини мама перестала спілкуватися зі
мною та підтримувати мене, коли я почав жити зі своєю першою
дівчиною, хоча мені вже було за двадцять? І ким був я в цьому
розслідуванні життя мого батька, як не її інтимним партнером?
Не помічаю, як даю волю сльозам. Ця заява здається цілковитим
абсурдом, але щось у моїй душі визнає в ній істину.
Джоан добила мене. Вона перемогла. Моїй гордості, моєму его, всім
моїм рівням захисту, моїм алгебраїчним рівнянням — усьому
покладено край. Я в її руках. Але вона ще глибше заганяє кілок, який
щойно забила в моє серце:
— Тому ви й не можете мати здорові стосунки.
— Тепер мені зрозуміло, чому в нашій сім’ї були подвійні стандарти
для мене і мого брата, — вичавлюю із себе впереміш зі схлипуванням.
— Наприклад, у коледжі йому дозволялося приводити дівчат на ніч
додому, а мені ніколи. Навіть зараз.
— Чому?
— Мама говорила, що всі ті дівчата не варті мене. Що я обираю не
тих дівчат.
— Річ не в тім, що ви обирали не тих дівчат, — Джоан дісталася
серця проблеми. — Просто ви не обирали маму.
У мене голова йде обертом. Моя мама робила це не навмисно,
упевнений, це було підсвідомо. Вона ненавиділа батька, не довіряла
подругам, а я був найстаршим, найнадійнішим чоловіком у її оточенні.
Вона, мабуть, хотіла мене лише для себе або, принаймні, тримати під
своїм пильним контролем.
— Коли ваша мама емоційно залежна від вас і переповідає вам
інтимні подробиці, про які мала б розповідати своєму чоловікові,
цьому є назва. — Джоан дивиться на мене, мов боксер на побитого
суперника, та завдає нищівного удару. — Це називається емоційним
інцестом.
 СЦЕНА 3. ПОВНОЦІННИЙ ДОРОСЛИЙ

Істина може бути десь там, проте брехня завжди у твоїй голові.
Террі Пратчетт. Санта-хрякус

20. Мехіко, багатьма роками раніше

— Готова до школи, принцесо? — питає її батько.
Вона дивиться на нього. На ньому чорний костюм, він має вигляд
кінозірки. Актора. Вона ненавиділа, коли він так говорив із нею. Він не
мав права. Його ніколи не було поруч, і він ніколи не відвозив її до
школи.
Він нагнувся та взяв її за руку. Її рука просто лежала в його долоні,
не стискаючи її. Вона навіть не пам’ятала тепла його руки.
Та замість того щоб відвести дівчинку до головного входу школи, він
повів її стежкою в обхід будівлі, де зустрівся з коротко стриженою
чорнявкою у вузькій спідниці й на високих підборах. Він поцілував її,
але не так, як цілував маму. Ці двоє поцілувалися, мов коханці у
фільмі.
Наступі дні вона вела розслідування, як у детективах, які колись
бачила по телевізору. У коробку доказів під своїм ліжком поклала
пейджер тата, повний повідомлень від випадкових жінок; записник, де
занотовано зустрічі з ними; та, зрештою, записи телефонних розмов її
мами, які таємно робив її батько.
Коли вона була готова подати свою справу на розгляд, покликала
маму та передала їй коробку. Дівчинка нервувала, проте не через те, як
це вплине на маму, а через те, що в записах телефонних розмов є їхні з
братом пустощі: вони розігрували сусіда («Доброго дня, вам двері
потрібні?» «Ні». «То ми зараз прийдемо заберемо»).
 Мама не промовляла жодного слова, роздивляючись вміст коробки.
Спершу вона не зрозуміла, що тут до чого, потім їй стало незручно, і
зрештою вона почала плакати.
Наступного дня мама почала власне розслідування. Крім того, що її
чоловік мав декількох подружок, вона дізналася, що він так і не
розлучився з колишньою дружиною, а й досі жив із нею та мав ще
кількох дітей від неї. Тоді вона розказала чоловікові, що знає про його
подвійне життя, й повідомила, що між ними все скінчено.
Тієї ночі дівчинка прокинулася від крику та сильного гуркоту в
кімнаті батьків. Вона підбігла до дверей і спробувала відчинити їх,
однак вони були закладені шваброю. Ручка відпала кілька тижнів тому,
відтак вона почала заглядати в отвір, аби побачити, що там
відбувається.
Батько сидів верхи на мамі, його обличчя було червоне й
перекошене, ніби в божевільного. Руками він щосили затискав мамі
рота й носа. Мама намагалася вирватися, впиваючись нігтями в його
руки. Її очі, що от-от мали вилізти з орбіт, дивилися на дівчинку та
благали про допомогу.
— Будь ласка, не вбивай її! — закричала дівчинка крізь плач,
намагаючись відчинити двері. Вона побігла до кімнати старшого брата
та збудила його, він вибіг в коридор і почав вибивати двері.
Коли двері відчинилися, тато відпустив маму та відійшов, а дітям
сказав, що вони просто гралися. Мама поповзла до дівчинки,
вхопилася за її руки. Обличчя в неї посиніло, очі були налиті кров’ю —
дівчинка схопила її за руку та швидко повела у ванну. Вони замкнулися
там і довго разом плакали.
Хлопчик побіг до телефону, щоб зателефонувати маминим братам.
Вони були кремезними чоловіками й завжди захищали сестру. Проте
коли хлопчик закричав у слухавку: «Допоможіть!» — тато вирвав шнур
зі стіни, відчинив вікно квартири на четвертому поверсі та викинув
телефон.
За десять хвилин дівчинка вийшла з ванної. У квартирі стояла
глибока тиша, лише з кухні долинала класична музика. Дівчинка пішла
туди й побачила, що тато сидить за столом, граційно схрестивши ноги.
Він тримав у руці склянку коньяку, повільно обертав її та дивився
крізь неї з виразом абсолютного спокою, вдихав пахощі напою, музику
й нічне повітря.
Дівчинка зняла голку з платівки.
— Що ти робиш?! — закричала вона люто, розгублено, перелякано.
— Чекаю, поки прийде моя смерть, — сказав він спокійно.
Тоді Інґрид востаннє бачила батька.
21
Я прокинувся сам у своїй спальні. Сонячні промені проникали крізь
невеличке вкрите патьоками віконце, приглушений спів птахів і цикад
свідчив про початок нового дня, а мій величезний стояк боляче
впирався у тканину трусів.
У моїй свідомості змалювався образ Кері й те, з якою відвертою
обіцянкою вона передала мені записку. Згадую, що Дон — її сусідка по
кімнаті, та починаю уявляти груповий секс. Я думаю про те, як її
турботливість буде виявлятися в ліжку, уявляю собі її груди. Для одних
чоловіків найважливіше — задок; для других — груди, для третіх —
ноги чи обличчя. Я вірю в теорію, що це пов’язано з тим, яка поза в
сексі подобається чоловікові найбільше. Якщо він любить по-собачому
й дивиться на задню частину тіла жінки, коли кінчає, сексуальна
насолода буде асоціюватися з цією частиною. Якщо чоловікові
подобається місіонерська поза, він бачить обличчя. А якщо він
полюбляє, щоб жінка була згори, то отримує насолоду від вигляду та
дотиків її грудей під час оргазму. А якщо... от бля. Я щойно кінчив у
труси.
Шкандибаю до ванної, щоб витертися. Почуваюся алкоголіком, який
проніс пляшку горілки до реабілітаційної клініки та щойно вижлуктив
її.
Готуючись до нового дня, згадую книжку, яку Рік Рубін
рекомендував мені. У книжці йшлося про комуну сімдесятих під
назвою «Родина джерела», якою керували грабіжник банку, власник
вегетаріанського ресторану та амбіційна рок-зірка, відома під
прізвиськом Батько Йод. У книжці є його фотографія — наче
прибулець з іншого світу, як і сам Рік, Батько Йод сидить у дворі своєї
комуни на голлівудських пагорбах в оточенні тринадцяти коханок та
дружин-хіпі, щонайменше дві з яких вагітні від нього.
 Я думаю про те, як було б жити в суспільстві відкритої та
необмеженої сексуальності, в якому друзі й коханці вільні та
приходять і йдуть, коли схочуть, ніхто не має прав на тіло іншої
людини, не вважає його особистою власністю.
Тоді я розумію, чому саме сьогодні, а не в один з інших днів,
проведених тут, мій мозок виходить з-під контролю: сьогодні неділя,
отже, приїде Інґрид. Уся сила світла, моногамії, стабільності, шлюбу,
дітей та нормального життя прямує сюди. І моя «хвороба» росте, як
гриби після дощу.
Про себе відзначаю емоції: відчуття провини. Сором.
Відчуття провини — це коли робиш помилку. Сором — це коли ти і
є помилка.
А ще я відчуваю страх.
Два дні тому, коли я втратив контроль над собою під час групової
терапії та кипів від люті, почувши слова «емоційний інцест», Джоан
порадила мені дещо. Першою порадою було зателефонувати Інґрид та
розказати їй про те, що я дізнався про себе, й чому зраджував її. Друга
порада полягала в тому, щоб запросити батьків на сімейний тиждень,
щоб разом попрацювати над нашими проблемами.
У той час як я мастурбував, Інґрид долала сотні миль, щоб побачити
мене вперше за кілька тижнів та поговорити про мої нещодавно
виявлені інтимні проблеми. Я уявляв, як вона їде сама так далеко, і був
зворушений тим, що вона робить це для мене після всього скоєного. І
як я віддячую їй за це? Розробляю сценарії оргій.
Я не погана людина, кажу собі. Просто боюся близькості.
На відміну від Інґрид, батьки не надали б мені такої самої
підтримки, якби дізналися, що я в реабілітаційній клініці лікую
сексуальну залежність. Тому відкладаю цей дзвінок на потім, як
роблять усі, коли мають зробити щось емоційно складне.
 Щонеділі всі пацієнти приходять на випускний сімейного тижня.
Тому я йду до великої кімнати, де вже сидять десятки травмованих
жертв із їхніми сім’ями. Сини, дочки, батьки, брати, сестри та чоловіки
й дружини одне за одним підводяться та розповідають про те, як цього
тижня розпочали свій процес одужання.
— Часто члени сім’ї думають, що лише одна людина є причиною всіх
неприємностей, — каже присутнім Лорейн, психіатриня, яка читала
нам лекцію про травми. — Однак сім’я — це система, а нездорова
людина — продукт нездорової системи.
Церемонія триває, а мене непокоїть липке відчуття внизу живота.
Очевидно, я недостатньо ретельно змив свої вранішні гріхи. Я
озираюся в надії якось вислизнути звідси, проте веснянкувата жінка,
яку я бачив на зустрічі з Генрі, встає та повертається до нас обличчям.
На ній чорні штани та синій кардиган. Сьогодні в неї зовсім не такий
хворобливий вигляд, як тоді, — вона бадьора й налаштована
оптимістично. Біля неї стоїть чоловік років сімдесяти з великим
червоним обличчям, кабанячою статурою і величезними
зморшкуватими руками. Це вітчим, який її ґвалтував.
Від неї не струмує ненависть, але немає і теплоти. Якби зараз їх
сфотографувати, то вони б мали такий вигляд, ніби шкільна вчителька
вручає нагороду старому прибиральникові за тривалу й віддану
сорокарічну службу.
— Якщо ви пам’ятаєте, коли я тільки приїхала сюди, то була в
страшній депресії, багато плакала та думала про самогубство, — каже
вона. — Перші два дні я ні з ким не розмовляла. Але завдяки
сімейному тижню я знову почуваюся людиною.
Вона повертається до названого батька, і всі, затамувавши подих,
чекають, що ж він скаже.
— Мені було дуже складно наважитися приїхати сюди, — говорить
він.
Ще б пак: ти стоїш перед натовпом травмованих бідолах, які тебе
ненавидять.
— Мені дуже соромно за те, що я робив. Думаю, що Лаура —
неймовірно мужня жінка, адже вона знайшла в собі сили приїхати
сюди та дозволила мені бути тут. Я знаю, що жодні мої слова чи
вчинки не змінять минулого, але я радий, що тепер у Лаури є
майбутнє. Я думаю, що завдяки психіатрам у цій клініці виріс як
особистість більше, ніж за все моє життя.
Слухаючи його, я вирішую зателефонувати батькам. З того дня, як
поїхав до коледжу, я телефонував мамі майже щонеділі; а коли не
телефонував, вона намагалася викликати в мене відчуття провини. А
сьогодні неділя.
До того ж, якщо ця жінка змогла запросити сюди монстра, який
ґвалтував її, то я точно можу запросити жінку, яка лише постійно
тримала мене під домашнім арештом. Моїм батькам конче потрібно
дізнатися правду, адже ми з мамою так і не розповіли батькові, що
розкрили його таємницю. А ще, може, вся ця процедура сімейного
лікування вижене з моєї голови всіх тих тарганів, які заважають
побудувати нормальні, щасливі стосунки.
22. Реабілітаційна клініка, година потому
— Ти не сексуально залежний, ти просто чоловік. Якщо хтось захоче
з тобою усамітнитися, ти ж не відмовишся. Ти ж не повний придурок.
Звичайно, погодишся.
Голос належить моїй мамі.
— Так, але ж у мене тепер серйозні стосунки.
— Я читаю книжку, в якій чоловіки поводяться саме так. Я вірю у
відвертість в стосунках, але якщо ти хочеш зрадити, то не розповідай
про це. Чоловіки кілька разів запрошували мене на каву, але я
відмовляла. Але це тому, що я жінка, в нас це не закладено природою.
Та якби він був мільйонером, ще й неодруженим, я б, може, пішла з
ним на каву.
Я слухаю її та прозріваю. Я ніколи не знав, як вона ставиться до
вірності, може, лише тоді, коли вона знайшла останній доказ
батькового роману. Ми говоримо по телефону, і вона переконує мене
тими самими аргументами, якими я оперував тут протягом тижня,
— але робить це в своєму стилі.
Вона продовжує:
— Не думаю, що тобі потрібне лікування. Вся інформація про тебе
буде зберігатися в тих документах у лікарні, і весь світ про це знатиме.
Ти залежний хіба що від життя та насолоди ним.
— Та вже трохи запізно. Я проходжу курс лікування. Наступного
тижня в нас тут буде щось типу сімейного зібрання, до пацієнтів
приїздять батьки. Це допомагає одужанню, і я б хотів, щоб ви обоє
приїхали.
— Але це безглуздо.
— Ви мені дуже потрібні. Це для мене багато означатиме. І дуже мені
допоможе.
— Слухай, ти трохи не такий як усі, але ти нормальна людина. Якби
це було питання життя чи смерті, ми б приїхали.
Тато теж слухає, однак не говорить жодного слова, лише
вибачається, коли мама просить його не сопіти в слухавку так
голосно. Не дивно, що я боюся шлюбу. Коли моя нова дівчина починає
ставитися до мене гірше, ніж до незнайомця, для мене це завжди
початок кінця.
— А можна, щоб психіатриня з клініки зателефонувала вам та
пояснила, чому це так важливо?
— Не смій нікому давати мій номер.
— Добре. Мам, прошу тебе. Я не знаю, що сказати.
— Ти нічого не можеш сказати. Нам дуже важко їздити на такі далекі
відстані.
— Якщо мені порекомендують психіатрів у Чикаґо, ми зможемо піти
всі разом?
— Не думаю. Нам немає чого додати. Ми не вважаємо, що в тебе є
проблема. Про всі твої проблеми знаємо всі ми.
— Це допоможе нам зблизитися. Пам’ятаєш мою колишню, Лізу?
Коли вона побачила нас разом, то сказала що в наших стосунках нема
теплоти й любові.
Ліза лише раз із нами вечеряла. Мені було незручно в її присутності.
Вона не була товариською, не посміхалася. Не намагалася встановити з
нами контакт.
У моїй голові звучать слова Джоан: ще один приклад того, як жінка, з
якою я зустрічаюся, недостатньо гарна для моєї мами. Її приховане
послання таке: секс та тимчасові інтрижки допускаються, однак не
заводь справжніх стосунків, бо це — суперництво.
Я намагаюся використати проти неї її ж зброю: викликати в неї
відчуття провини.
— Як мама ти повинна бажати мені найкращого.
— Чим конкретно це тобі допоможе?
 — Це допоможе мені стати щасливим, психічно здоровим та здатним
мати нормальні стосунки й створити власну сім’ю.
— Чарлі Аарон одружився за сімдесят і став таким щасливим, яким
ніколи в житті не був. І в нього не було дітей.
Мені перехоплює подих. Ніколи не зустрічав матері, якій би не
хотілося стати бабусею. Усі її слова й далі підтверджують жахливий
діагноз Джоан.
— А пам’ятаєш Ірвіна зі старших класів? Він сказав, що не розумів,
що таке любов, поки не став батьком.
— Ірвін — це друг твого брата?
— Ні, він був моїм другом.
— Це неможливо. Ти був невдахою. У тебе не було друзів.
Як мати може взагалі сказати таке синові? Мені цікаво. Тоді я
розумію, що лише нещодавно дізнався відповідь: вона намагається
тримати мене на своєму місці. Я навколішки благаю їх приїхати,
вистрілюю аргумент за аргументом, а вона просто говорить...
— У мене є декілька вагомих причин, з яких ми не можемо приїхати.
Ми тебе любимо й зробимо для тебе що завгодно.
Важко зараз у це повірити.
— Може хоча б тато приїхати сам?
— У жодному разі.
Батько мовчить. У нього в стосунках немає права голосу. Я пускаю в
хід свою останню зброю, свого козирного туза: обіцянку зберігати її
таємницю.
— Я знаю, що тебе непокоїть, ми не обов’язково маємо
обговорювати це.
— Я знаю, хто я. Я знаю, хто мої батьки. В мене було ідеальне
дитинство. Я думаю, що стала чудовою матір’ю прекрасних дітей. Я б
не хотіла, щоб ти змінювався ані на крихту. Але якщо ти собою не
задоволений, то можеш сам собі допомогти. Я не приїду з особистих
причин — дуже особистих! І на цьому крапка! Скажи їм, щоб не
телефонували.
Слова б’ють мене мовби молотом, вибиваючи землю з-під ніг,
ізолюючи мене, викидаючи мене кудись у космічний простір у
цілковитій самоті. Я хапаюся за соломинку.
— Можеш хоча б прислати мені дублікати ключів від будинку? Мені
сказали, що це дає відчуття близькості, якщо носити їх на шиї як
символ того, що мені можна довіряти.
Я усвідомлюю, що звідтоді, як я поїхав з дому на навчання, в мене
завжди був дивний пунктик з ключами. Я ніколи не викинув жодного
ключа, навіть від старих кімнат гуртожитків, машин чи квартир.
— Вибач, синку. Це не через тебе, річ у мені. Я не почуваюся в
безпеці. До того ж, ти неуважний. Ти загубив магнітофон, коли тобі
було дванадцять, і ще купу інших речей. Я не можу ставити під загрозу
своє відчуття безпеки.
— Добре, дякую що вислухала. Бувай, мамо.
— Ми можемо найняти двох людей, щоб вони приїхали замість нас
на сімейний тиждень, якщо хочеш.
— Та все гаразд.
— Приємного ув’язнення.
Світ, який я колись знав, у якому, як я думав, виріс — так, суворий,
однак повний любові та самовідданості батьків, які зачали, виростили
й підтримували мене, — зруйнувався. Основний висновок, який я можу
зробити з маминих слів, — її аргументи важливіші за моє добре
самопочуття. І завжди були важливішими.
Та все могло б бути гірше. Принаймні, в неї є почуття гумору.
23
Я вдруге прийняв душ, з губкою і милом, ретельно вимився, а далі
приєднався до «лише чоловіків», які сиділи колом на галявині. Близько
тридцяти чоловіків передають один одному так званий «дрючок
слова», і лише той, хто тримає дрючок, схожий на великий стояк, може
говорити. Коли він закінчує, то промовляє «агоу», що є буцімто
вигуком корінних американців, і передає дерев’яного прутня
наступному сновиді.
— Привіт, я Кевін, і я залежний від сексу. Мені зараз дуже страшно,
але й радісно, бо Маріана (бразильська повія, яка від нього завагітніла)
щойно сказала мені, що залишить дитину. Агоу!
Він передає мені дрючок. Моя черга вступати, і хочу швидко з цим
покінчити:
— Я Ніл, і я вже стомився від ярликів, але зі мною все гаразд. Агоу!
Усі починають зітхати й завивати: «О-о-о», наче я щойно вступив у
лайно.
— Що таке? — питаю.
 Чарльз показує, щоб я передав йому дрючок. Я закочую очі та
передаю йому дрючок. Ідіотське правило.
— «У мене все гаразд» означає «Я хворий на всю голову,
невпевнений у собі, невротичний та надміру емоційний», — каже він.
— Так і є.
Чоловіки дивляться на мене так, ніби мовчки звинувачують: я
заговорив, не маючи в руці «дрючка слова». Можна подумати, я когось
застрелив.
Чарльз передає мені «пісюнок слова», і я кладу його біля себе.
— Я просто в екстазі від того, як хтось вигадує дурнувате правило, і
ви всі виконуєте його, як вівці, — кажу їм та встаю, щоб піти геть. — Я
вже тиждень тусуюся лише з чоловіками, задовбало. Агоу!
Ніхто не відповідає, бо ніхто не тримає довбаного дрючка.
Я йду геть і раптом усвідомлюю, що зовсім не гніваюся на них. Я не
злий на той «дрючок слова». Це, щиро кажучи, нормальне правило.
Якби в дитинстві я мав шанс говорити так, щоб мене не перебивали,
висловлювати свої думки, щоб мене дійсно чули, то, напевне,
почувався б значно краще.
Мене розлючує інше. Батьки деяких пацієнтів не можуть приїхати
на сімейний тиждень, бо померли, або не мають грошей чи сидять у
в’язниці, а мої батьки просто не хочуть. Дядько, який ґвалтував свою
дочку, набрався мужності, щоб з’явитися тут. А мій батько навіть не
наважився поговорити зі мною по телефону.
Про себе відстежую емоції: хворий на всю голову, невпевнений у
собі, невротичний та надміру емоційний. Я переосмислюю все, що знав
про своє дитинство, про своє життя та про себе самого.
Чудовий стан, щоб побачитися з Інґрид після довгої розлуки.
24
Вона занадто цнотлива для цього місця.
Вона стоїть у кімнаті персоналу, куди мене іноді пускають
поголитися, але під наглядом. На ній блакитна картата сорочка з
розстібнутими верхніми ґудзиками, яка відкриває трикутник
бездоганної шкіри, чорні джинси та високі підбори. Тут ніхто не
ходить на підборах. Це небезпечно для присутніх тут нестабільних
фріків.
 Коли вона бачить мене, то завмирає, і на її обличчі за мить
відбиваються всі емоції — любов, ненависть, бажання, страх, надія та
образа.
З її вуст зриваються слова: «Боже мій!». Тоді з’являються сльози. Ми
обіймаємося, здається, що вона розчиняється в мені. Та коли я
відчуваю її тіло, притиснуте до мого, мене охоплює відчуття, що я її не
гідний. Я збуджуюся від кожної хоча б трохи привабливої пацієнтки,
яку бачу, а вона подолала такий довгий шлях у надії, що я змінився.
Думаю, я тут, бо хочу стати тією людиною, якою мене хоче бачити
Інґрид.
Зараз я відчуваю ще один симптом своєї травми. Я знову відчуваю
сором. Я відчуваю себе не вартим її.
Я повинен знати своє місце.
Раптом я згадую епізод із минулого. Я, підліток, лежу в своєму ліжку
та уявляю, яким буде моє життя в майбутньому. Щоразу одна й та сама
картина.
Мій брат живе з красунею-білявкою у великому заміському будинку
посеред великої зеленої галявини. Я приїжджаю та запитую, чи можу
залишитися в них, бо мені немає куди йти. Мій одяг брудний і
пом’ятий, обличчя неголене. Я, смердючий, розвалився на його дивані
та дивлюся телевізор, поки одного дня його ідеальна дружина дуже
тактовно питає в нього: «Твій брат колись знайде роботу? Він не може
вічно лежати на дивані».
І тепер, через двадцять років, я нарешті можу жити так щасливо,
хоча ніколи й мріяти не насмілювався про це — дім, роботу, кохану,
дивовижно схожу на дружину, яку я уявляв для свого брата, — і я все
руйную. Оскільки моє пророцтво не збулося, я сам його влаштував.
Сам усе спаскудив.
— Про що ти думаєш? — питає Інґрид.
— Я просто щасливий, що ти тут.
Між нами шалена енергетика. Це набагато сильніше за те, що я будь-
коли відчував з іншими: ми ніби магніти, розділені незначною
відстанню.
— Що у тебе в руці? — питає вона.
— Це схема мого життя. Хочу пояснити її тобі, щоб ти знала, хто я.
Ми йдемо на галявину та сідаємо на траву неподалік від того місця,
де з чоловіками передавали «дрючок слова». Галявину видно з кімнати
відпочинку, тому я бачу, що секс-залежні порозсідалися там на лавах.
Здається, вони теж зачаровані магнетизмом Інґрид. Мені цікаво, чи
думають вони про те, щоб теж бути зі своїми дружинами, або про те,
як їх зрадити.
Інґрид уважно слухає, поки я пояснюю їй схему. Однак коли я
вимовляю слова «емоційний інцест», їй важко це зрозуміти.
— А чому це інцест?
— Не знаю. Ненавиджу цей термін. Тут усі діагнози звучать наче
якесь психологічне каліцтво.
Мені так подобається говорити з нею, ділитися з нею, відчувати її
запах, і попри тему нашої розмови, в мене паморочиться голова від
щастя.
— Але це працює саме так: вони тут говорять, що якщо ми скажемо,
які стосунки були в дівчат з батьком, а в хлопців з матір’ю, вони
можуть сказати нам, які саме романтичні стосунки ми матимемо в
дорослому житті. Ну, якщо ми, звичайно, не геї. У цьому випадку
хлопці розповідають про батька, ну а дівчата — про маму.
— Навіть не знаю. Це звучить дуже просто.
— Може воно так і є. Я вже не знаю, що — правда, а що — ні.
Звідтоді, як я відкрив групі свою історію, в моїй голові панує безлад.
Тому я пояснюю Інґрид, що дізнався за цей час...
— Тут говорять, є три способи виховання дітей. Перший — це
здоровий зв’язок, за якого батьки чи опікуни дарують дітям любов,
розуміння, підтримку, встановлюють здорові межі та дбають про
потреби дитини.
Я перегортаю свою схему та роблю замальовку для неї:

— Із такого зв’язку виростають психічно здорові діти зі здоровою

самооцінкою, які створюють надійні стосунки. Однак є й інший тип —
недбальство, коли опікун залишає дитину наодинці із собою, не
спілкується з нею або недостатньо дбає про неї. Такі батьки можуть
бути різних типів: наприклад, батьків ніколи немає вдома, або ж коли
батьки є вдома, вони емоційно недоступні, чи не надають дитині
потрібного догляду, не створюють для неї безпечного середовища.
Також можливо, що батьки постійно працюють, схиблені на сексі,
азартних іграх, алкоголі чи мають якусь іншу залежність. Якщо діти
росли з відчуттям, що вони не потрібні батькам або не надто для них
важливі, це означає, що йдеться про недбальство:

Дитина виростає психічно травмованою, часто впадає в депресії, не

може самостійно ухвалювати рішення, вважає себе неповноцінною або
меншовартісною порівняно з іншими, думає, що не пристосована до
життя в цьому світі. В її стосунках часто переважає тривожний тип:
коли людині здається, що вона недостатньо гарна для своїх батьків чи
інших людей, яких вона любить. Такі люди настільки розчиняються в
своїх стосунках, що втрачають відчуття власних потреб і самооцінку;
вони часто надміру емоційні, то пасивні, то агресивні. Часом вони
потребують постiйних підтверджень того, що їх не покинуть. Таких
людей тут називають залежними від любові.
Інґрид уважно слухає, і я намагаюся вловити розуміння в її погляді.
Зрештою, в дитинстві батько постійно нехтував нею, навіть до того
випадку, коли він хотів убити її маму й ледве врятувався від помсти її
дядьків. Я нічого не можу прочитати в її очах, тому переходжу до
третього типу виховання: так званого «заплутаного клубка». У ньому
виріс я.
Замість того щоб дбати про потреби дитини, батьки цього типу
намагаються задовольнити власні потреби за допомогою дитини. Це
явище може набувати різних форм: батьки, які живуть досягненнями
дітей, роблять із дитини сурогатного партнера, психотерапевта або
опікуна; є батьки, які постійно в депресії та використовують дитину
емоційно; інші занадто контролюють і обтяжують дитину обов’язками.
А є й батьки надміру емоційні чи тривожні по відношенню до дитини.
Якщо в дитинстві вам доводилося жаліти батьків — це ознака
«заплутаного клубка»:
 Підростаючи, така дитина втрачає відчуття себе. В дорослому житті
вона, як правило, нікого не підпускає до себе надто близько. Якщо
покинута дитина зазвичай нездатна тримати в собі власні почуття,
дитина, яка виросла в середовищі «заплутаного клубка», відмежовує
себе емоційно, часто буває перфекціоністом і контролює себе та інших.
І хоча такі люди можуть шукати стосунків, думаючи, що їм потрібна
близькість, тільки-но вони знаходять такі стосунки, будують навколо
себе стіни, прагнуть відчувати свою перевагу або використовують інші
методи дистанціювання задля уникнення близькості. Це відоме явище
замкнутості — або, як це називають у цій лікарні, уникнення кохання.
Більшість секс-залежних, якщо вірити цій теорії, уникають кохання.
Я кажу Інґрид, що коли поцікавився, чи є четверта категорія —
фізичні або сексуальні знущання батьків, мені сказали, що такий тип
належить до однієї з двох категорій — недбальства чи «заплутаного
клубка». А ще пояснили: правило великого пальця полягає в тому, що
коли батьківські знущання пригнічують дитину, — це недбальство; а
коли надають їй псевдо-повноваження, — це «заплутаний клубок».
Інґрид намагається стримати сльози, накриває мою руку своєю на
знак підтримки та говорить:
— Я б усе віддала, аби ти одужав та розплутав цей клубок, який
заважає тобі жити.
Раніше я подумав би, що це найкращі слова у світі. Тепер же я думаю
про те, що віддати «все» за щастя іншої людини — це нездоровий
симптом залежності від любові та співзалежності. А далі я думаю про
те, що мій страх перед її самовідданою турботою — це мій симптом
уникнення любові. Чорт, мені дійсно заморочили тут голову.
— Я працюю над цим, — кажу їй. — Гм, це не зовсім так. — Але деякі
їхні правила — це занадто навіть для мене.
Це вже краще.
— Я думаю, це буде найкраще, що станеться з тобою, — відповідає
вона. І вперше після того, як я її зрадив, бачу вогник в її очах.
 — Ти справді так думаєш?
— Я це знаю. Ніколи тобі не казала, та я два роки була на
реабілітації.
25
— То все, чого ти хочеш у стосунках, — це свобода? — питає Інґрид,
коли ми йдемо вечеряти.
— Думаю, так.
— Тоді я б дала тобі більше свободи.
— Справді?
— Так, починаємо просто зараз, — вона грайливо хапає мене за
джинси та починає стягувати їх, — саме таке відчуття свободи!
Ця посмішка малої бешкетниці, за якою я скучив до болю!
— Чому б тобі не показати всім свою свободу? — знущається вона,
намагаючись тепер стягнути мої боксерки.
Я хапаюся за пояс, намагаючись утримати на собі одяг: якби Джоан
це побачила, вона відразу діагностувала би в мене ексгібіціонізм.
Однак Інґрид і далі намагається зняти з мене одяг, щосили горлаючи:
— Свобода!
Ми йдемо до ресторану з широчезними посмішками на обличчях.
Вона глузує з проблем, яких ми, червоні демони, собі навигадували.
Мабуть, найкращі ліки — це просто повеселитися. Мені не потрібен
золофт. У мене є вона.
— Міс, вам потрібно застібнути сорочку, — гарчить наглядач
аноректиків у їдальні, коли бачить Інґрид.
Неначе всі секс-залежні раптом зірвуться та почнуть при всіх
дрочити, коли побачать її улоговинку між грудьми.
Ми накладаємо собі тарілки рису з куркою та йдемо до столика
секс-залежних. Трой ляскає мене по спині та з ідіотським виразом
виголошує:
— Ти нам не казав, що вона така гаряча.
Може й слід було б послухатися наглядача.
Чарльз залишається, коли ми сідаємо — це означає, що на
відвідувачів не поширюється правило «лише чоловіки». Інґрид
просить хлопців розповісти про себе, і всі відверто зізнаються у своїх
гріхах, окрім Чарльза.
Тоді вона розповідає про себе:
 — Мій дідусь постійно зраджував бабусю, а вона завжди кохала
його. Після його смерті в неї почалися постійні нічні кошмари про
його зради. Тому щоранку вона заходила до його кімнати та кричала до
його попелу: «Dios mio!4 Навіть на тому світі ти мене зраджуєш. Дай
мені спокій, ти, брудний стариганю!».
Хлопці сміються, все це їм знайоме.
— Тоді, кілька годин потому, вона поверталася, вибачалася,
витирала в кімнаті пил та ставила свіжі квіти біля його ліжка.
І навіть тут, навіть після смерті, в стосунках не з людиною, а з
пам’яттю про неї продовжується балада залежності від кохання та його
уникнення.
Мати Інґрид була одержима коханням.
— Вона була вродливою і незалежною, вела своє телешоу в Мексиці,
та коли переїхала до Америки, то стала домашньою рабою мого
вітчима, — каже Інґрид хлопцям. — Я хотіла, щоб вона покинула його,
він так знущався з неї, але вона завжди говорила, що не може, мовляв,
що вона робитиме, коли нам обом виповниться по вісімнадцять?
Залишиться сама.
— Може, це і є жіноча дилема, — перебиває Трой. — Кожна
виходить заміж за чоловіка, який дарує їй любов і романтику, однак з
часом її починають сприймати як належне і перетворюють на
гувернантку або машину для народження дітей та починають
зраджувати. Чоловік не задовольняє жодної її емоційної потреби.
Зрештою, коли він остаточно висмоктує з неї життя, то нахабніє
настільки, що називає її несексуальною та непривабливою.
Хлопці сумно кивають. Інґрид стисло описує свої підліткові роки.
Дечого з розказаного нині вона ніколи не розповідала навіть мені: її
вітчим ставився до неї гірше, ніж до служниці, примушував до брудної
роботи, не дозволяв вечеряти за одним столом із сім’єю. Він відіслав її
жити в неопалюваний гараж, де не було жодних меблів. У школі Інґрид
швидко скотилася від круглої відмінниці до найгіршої учениці.
Зрештою вона втекла з дому, почала вживати метамфетамін та
провела два роки в реабілітаційній клініці, бо вітчим не пускав її
додому. Пізніше вона стала офіційним представником молодіжного
угрупування терапевтичного центру, її показували в новинах, під час
урочистих заходів вона виступала на одній сцені з мером.
 Однак попри те, що вона пішла з сім’ї та сама всього досягла,
дівчина все одно, як її бабуся й мати, закохалася в зрадника.
Після вечері наглядач аноректиків сухо повідомляє Інґрид, що
години побачення збігли. Ми йдемо до рецепції, а Генрі, мій новий
товариш з кабінету малювання, приєднується до нас і монотонно
бубонить, повністю ігноруючи Інґрид:
— Вони говорять тут про вісім емоцій, але я вважаю, що їх дев’ять.
— І яка ж дев’ята?
— Дев’ята емоція — це емоція смерті. Це коли не відчуваєш нічого.
Які ж ми вразливі створіння, думається мені, коли помічаю біль у
його очах. Навіть коли тіло одужує, на душі залишаються рубці. Ми
говоримо, і він починає помічати присутність Інґрид, запитує, чи це
моя дівчина.
Я повертаюся до Інґрид, і наші очі зустрічаються в пошуку відповіді.
Я розкаявся та показав, що готовий змінитися, приїхавши до цього
місця; вона показала своє прощення, приїхавши сюди та поділившись
своїми таємницями.
— Так, — відповідає вона. — Я його дівчина.
Мене накриває хвиля полегшення та вдячності. Більше жодних
фантазій про пацієнток. Мені дали другий шанс не стати батьком та
дідусем Інґрид — або ж стати ними та навіки замкнути коло багатьох
поколінь зрадливих чоловіків і жінок, які їх кохають. Гріхи батьків —
це долі їхніх дітей. Якщо тільки дитина не схаменеться та не почне
щось змінювати.
— Я довіряю твоєму хлопцеві, — каже Генрі. — Я відчуваю, що можу
поговорити з ним.
Звичайно ж, він може, думаю я. Мабуть, я розсилаю всім якісь
флюїди «заплутаного клубка», подаю всім знаки того, що вони можуть
довірити мені свої збочені таємниці. Мабуть, саме тому я почав писати
біографії рок-зірок для журналу Rolling Stone, і саме тому всі ті
недовірливі знаменитості ввіряли мені свої особисті думки, якими
ніколи ні з ким не ділилися, а редактори задоволено ляскали мене по
спині та розміщували історію на першій шпальті.
Дитячі травми можуть підкрастися до тебе ззаду та відтрахати тебе з
усіх боків, але вони хоча б залишають на тумбочці чайові.
— Хто цей бідолаха? — питає Інґрид після того, як Генрі йде геть,
поділившись з нами своїм найновішим планом суїциду: він виявив тут
найнебезпечнішого пацієнта і планує зчинити з ним бійку.
— Він займався сексом з конякою.
— І коняка приревнувала та розповіла його дружині? — жартує
вона, хоча її недвозначний натяк я ігнорую.
Ми обіймаємося на прощання на рецепції, я намагаюся запам’ятати
відчуття її м’яких грудей, притиснутих до мого торса, вигин її спини
під кінчиками своїх пальців і теплоту її щоки біля моєї, щоб згадати
все це, коли відчую слабкість.
— Моє найбільше бажання — щоб ти знайшов внутрішній спокій та
щастя, — каже вона після обіймів.
— Дякую за те, що віриш у мене, — кажу їй — моїй дівчині, моїй
коханці, моїй тюремниці.
Вона йде, а я сідаю на лаву на галявині та починаю плакати.
Здається, вона любить мене беззастережно, однак побоююсь, що я
люблю її з умовою. Іноді я дивлюся на неї та боюся, що її стегна
поширшають і стануть такими, як у її матері, або міркую, чи зможемо
ми кохатися, коли вона стане гладкою та зморшкуватою. А іноді я
розбираю її на елементи, вишукуючи її найкращі риси та вади. І
найбільше засмучує те, що в мене набагато більше вад, які б вона могла
знайти: я невисокий, лисий, худорлявий, у мене великий ніс із
глибокими порами. Мені дуже пощастило мати таку дівчину, як вона.
Запитую себе: чи здатен я взагалі кохати? Чи кохав я взагалі по-
справжньому?
Не можу сказати, що саме я оплакую — красу її кохання чи свою
нездатність почуватися гідним його.
26
Як журналіст, я зустрічався з багатьма так званими експертами.
Більшість із них мають лише незначний досвід, проте надто впевнені в
собі. Вони самі нарекли себе експертами, щоб пудрити мізки
обмеженим простакам. Та час від часу мені траплялися й люди, які
володіли багатим досвідом, знаннями та здатністю бути не лише
вчителями, які передають інформацію, а й лідерами, наставниками. До
таких людей належить Лорейн.
— Приниження власної гідності — це форма самопоклоніння, —
каже вона Кевінові. — Це інший бік тієї самої монети. Все це
обертається навколо власної особистості.
 Ішов другий тиждень, тому нас поділили на менші групи для
проведення гештальт-терапії, яку вони тут називають «роботою на
стільцях». Адам, Кевін, Трой і я — бунтівники — на щастя, опинилися
в групі Лорейн, у сусідній будівлі. Тут вона готує нас до проходження
інтенсивної форми лікування травми.
— Я зовсім не вмію принижувати власну гідність, — шепочу я
Кевіну.
Лорейн чує це й говорить суворим тоном:
— Пам’ятайте, що гумор — це стіна. Це форма заперечення, так
само, як і стримування емоцій, раціоналізація, глобалізація та
мінімізація.
Так, думаю, вона один із таких експертів. Очевидно, на її шляху
зустрічалося достатньо багато тупоголових розумників, а я для неї —
відкрита книжка.
По обіді Лорейн розриває наш мозок. Коли вона читає нам лекції з
психології, обличчя секс-залежних почергово спалахують, наче
феєрверки: вони починають усвідомлювати походження своїх вчинків,
почуттів та переконань, які відокремлювали їх стінами від інших та від
самих себе.
На відміну від традиційної терапії, в якій психоаналітики сидять з
клієнтом у кабінеті по годині щотижня протягом років, а то й
десятиліть, лікування залежності покликане швидко змінювати людей.
Тут на кону стоять людські життя.
Наступна пляшка може призвести до інсульту; наступна ін’єкція
може стати смертельною. Значення має лише те, що спрацьовує саме
сьогодні, а не те, що вивчається та схвалюється психіатричною
спільнотою. Дехто говорить, що методики цієї клініки, багато з яких є
результатом багаторічної роботи колишньої медсестри, Піа Меллоді (в
неї навіть не має власної сторінки у Вікіпедії), є проблемними; інші ж
кажуть, що вони є кульмінацією трансформації особистості — ті, кому
пощастить потрапити до потрібного психіатра.
Нам пощастило потрапити до Лорейн, здається, єдиної людини в цій
клініці, яка не вважає нас прокаженими, а свою роботу — сізіфовою
працею.
Лорейн пояснює нам моделі, які тут використовуються, та просить
нас глибоко вдихнути, уважно послухати та спробувати побачити, як
ми сприймали своїх батьків і світ у віці восьми або дванадцяти років, а
не так, як ми сприймаємо його зараз. І ось що ми чуємо.
— Можливо, якщо ви відповісте на ці запитання, то впізнаєте когось
знайомого...
Усе, що не так із вашою поведінкою і чому все не так, у
розповіді з 1800 слів або навіть меншій
Спочатку...
Ти народився.
Як і всі немовлята, ти був абсолютно вразливий та залежний, у тебе
лише починав розвиватися мозок, і ти не розумів світу.
В ідеальному світі...
Твої батьки мали б бути ідеальними. Вони б весь свій час
присвячували задоволенню твоїх фізіологічних та психологічних
потреб, завжди ухвалювали б правильні рішення, встановлювали
здорові межі та захищали б тебе від усього поганого, готуючи до того,
щоб ти сам зміг задовольнити свої потреби без їхньої допомоги.
Однак у реальному світі...
Немає ідеальних людей. Ані твої батьки не ідеальні, ані інші люди,
які відгравали якусь роль у твоєму вихованні. Тому деякі твої потреби
не були задоволені.
Проблема в тому, що...
Коли якась із твоїх потреб не задоволена, хоч би яка велика чи
дрібна, вона може залишити рану.
Ці рани відомі як дитячі травми. Кожна така особлива травма
здатна створити певні проблеми в особистості та її стосунках — і
якщо це залишати без лікування, ви можете передати травми
наступному поколінню. Оскільки така травма виникає в ранньому
віці, вона може вплинути на соціальний, емоційний, поведінковий,
когнітивний та моральний розвиток.
Вона не завжди очевидна чи завдана умисно...
Часто-густо люди вважають, що травм завдають ненависні
кривдники, які шкодять свідомо й умисно. Однак навіть батьки, які
вважають, що люблять дитину й бажають їй лише добра,
припускаються помилок, переходять межі дозволеного або просто
роблять, що можуть виходячи з власних обмежених внутрішніх
ресурсів. І ця прихована, часто нерозпізнана шкода, якщо вона
постійно повторюється, залишає рани такі само глибокі, як і та єдина
серйозна травма.
Це може бути емоційна травма...
У ранньому дитинстві ви — центр Усесвіту. Все обертається
навколо вас. Тому ран можуть завдавати ваші батьки, які або
втрачають контроль або ж повністю відокремлені від своїх емоцій у
вашій присутності. Коли мама завжди неспокійна, поки годує вас
грудьми, тато щодня приходить з роботи сердитий або вітчим у
депресії через фінансові проблеми в ті рідкісні моменти, які він
проводить з вами, ви абсорбуєте ці емоції, неначе губка, часто
помилково беручи на себе провину чи відповідальність. Навіть якщо
батько хворіє та вмирає, може здатися, що вас покинули
напризволяще або в цьому є ваша провина, якщо ви ще надто малі,
щоб зрозуміти смерть.
Рана може бути фізичною...
Більшість людей розуміють, що не можна завдавати фізичної шкоди
дітям чи навіть легенько їх бити. Однак є й не такі очевидні приклади:
будь-які інвазійні медичні процедури — навіть такі звичайні, як
обрізання або накладання швів, — можуть відкластися в свідомості
як фізичні травми, якщо це трапилося у перші роки вашого життя. Ви
навіть можете перестати довіряти вашим батькам, коли вас
приведуть у незнайоме місце.
Часто травма буває інтелектуальною...
Коли перші роки життя минають, ви починаєте відокремлюватися
від батьків. У цей період їхнє завдання полягає в тому, щоб допомогти
вам стати особистістю та впевнено почуватися в цьому світі. Тут може
виникнути ціла низка проблем — особливо, якщо батьки
намагаються надмірно контролювати вас, регулярно критикують або
вимагають, щоб ви були ідеальними. У деяких сім’ях установлюють
такі жорсткі правила, що будь-який прояв індивідуальності дитини
відразу розцінюється як загроза. Усе це може призвести до проблем
із самооцінкою в дорослому житті.
Травма також може цілковито заволодіти вашою особистістю...
 У нездоровій сімейній системі кожна дитина відіграє ту роль, яка
допомагає сім’ї вижити та відволіктися від справжніх проблем. Це
можуть бути ролі героя-рятівника, баламута чи цапа-відбувайла,
недоглянутої занедбаної дитини, угідника та блазня. У дорослому
житті ці ролі (а також черговість за народженням) можуть призвести
до відповідних особистих проблем — наприклад, геройський
перфекціонізм, напади люті цапа-відбувайла, низька самооцінка
занедбаного дитяти, заперечення власних потреб угідника або ж
імпульсивна безвідповідальність блазня.
Однак не так легко упізнати свої проблеми...
Ваші найтвердіші переконання, лінії поведінки та адаптації не
тільки підкріплюються роками формування звичок, а й пускають
глибоке коріння в архітектуру вашого мозку, який у ранньому
дитинстві намагається побудувати нейронні зв’язки з шаленою
швидкістю. Кажуть, що нейрони, які збуджуються разом, зростаються.
Тому спроби побачити себе більш-менш об’єктивно можна
розцінювати як спроби доторкнутися до правого ліктя правою кистю
руки.
Але якщо трохи абстрагуватися, ви побачите: ніщо зі зробленого чи
сказаного вами не виникає саме по собі. Ось кілька методик та
інструментів, які ви можете використовувати, щоб краще зрозуміти,
як ваше минуле впливає на ваші щастя, стосунки та сьогодення.
Попрацюйте в зворотному напрямку...
Ви невгамовно намагаєтеся досягти успіху та нещадно караєте себе
за невдачу? Можливо, коли ви були підлітком, ваші батьки намагалися
переконати вас, що ваша цінність як особистості залежить від ваших
шкільних оцінок, забитих голів чи інших досягнень.
Ви пригнічуєте свої емоції, бо ваш вітчим завжди наказував вам не
розкисати, коли ви плакали? Ви почуваєтеся меншовартісним, бо в
дитинстві вас завжди ігнорували? Ви завжди намагаєтеся вберегти
інших та дбати про них, бо не могли вберегти маму від її депресії чи
залежності? Ви повністю заперечуєте, що у вашій сім’ї є проблеми, бо
батько завжди поводився так, ніби він бездоганний і його слово —
закон, тому критика на його адресу сприймалась як богохульство?
Є щось знайоме?
 Вибачайте на слові, але...
Дехто з вас носить із собою величезний мішок лайна. І щоразу в
ситуації, коли ви можете покласти ще трохи лайна до свого мішка, ви
хапаєте це лайно та запихаєте в мішок. Ви не звернете уваги на
діаманти, розсипані поряд, бо все, що ви бачите,— це лайно.
Це лайно — установки, які ви самі собі даєте.
Наприклад, «Я ухвалюю неправильні рішення»; «Якщо люди
побачать мене справжнього, я їм не сподобаюсь» або навпаки: «Ніхто
не вартий мене». Кожна така установка може бути сформована в
дитинстві батьками, які постійно критикували; батьками, які залишали
вас напризволяще; або батьками, які підносили вас на п’єдестал.
Як наслідок, ви марнуєте своє життя, хибно інтерпретуючи ситуації
та гадаючи, що знайшли додаткові докази, які підтверджують ваші
помилкові переконання, сформовані в дитинстві. Ви можете бути
впевнені, що застрягли у власних установках, щоразу, коли
почуваєтеся гіршими чи кращими за інших.
Ознайомтеся з цією таблицею...
Травмована дитина Адаптований підліток Здоровий дорослий
(емоційний вік: 0–5 років) (емоційний вік: 6–18 років) (емоційно зрілий)
Непотрібний Зарозумілий Здорова самооцінка
Вкрай уразливий Невразливий Здорові межі
Надмірно вимогливий Нікого не потребує Говорить про свої потреби
Почувається поганим/ Почувається бездоганним/ Відвертий та володіє
неслухняним ідеальним самосвідомістю
Безконтрольний Гіперконтрольний Гнучкий та поміркований у
поглядах
Боїться, що його покинуть Боїться надмірної близькості Взаємозалежний
Шукає уваги Шукає інтенсивності Цілісний, у гармонії із собою
Ідеалізує опікунів/ Розчарований опікунами / Реально оцінює опікунів/
партнерів партнерами партнерів
А тепер запитайте в себе: чи виявлялися у вас на цьому тижні будь-
які риси травмованої дитини або підлітка? Якщо так, ви або
застрягали на якомусь етапі вашого емоційного чи поведінкового
розвитку, або ж певні ситуації змушують вас повертатися до цього
віку.
Щоразу, коли ви гостро реагуєте — замикаєтеся, втрачаєте
контроль, гніваєтеся, відчуваєте безнадію, шаленієте чи помічаєте в
себе будь-які інші прояви неадекватної поведінки, — це значить, що
відкривається ваша стара рана. І ви повертаєтеся в дитячий чи
підлітковий вік, який відповідає цьому стану.
Зверніть увагу на те, що травмована дитина надає суб’єктивного
характеру посланню, яке отримує від опікунів; адаптований підліток,
як правило, демонструє реакцію заперечення.
Однак не всі реагують однаково на одну й ту саму травму...
Діти народжуються з різними здібностями та схильностями.
Тому якщо ви залишаєтеся близькими з людьми, які шкодять вам і
зловживають вашим добрим ставленням, це називається
травматичними стосунками.
Якщо ви почуваєтеся нормально тільки тоді, коли робите щось
екстремальне чи ризиковане, це називається травматичним
збудженням.
Якщо у вас розвивається сильне почуття ненависті до самого себе,
це має назву травматичного сорому.
Якщо ви застосовуєте хімічні, ментальні чи технологічні способи
пригнічення своєї особистості й своїх відчуттів, — це блокування
травми.
І так триває без кінця. Один шаблон травми — багато вірогідних
реакцій на неї. Це лише верхівка айсберга. Та тепер ви хоча б знаєте, з
якими моделями ми працюємо.
Річ не в чиїйсь провині, а у відсутності розуміння...
Ми проживаємо своє доросле життя під управлінням унікальної
операційної системи, яку десь програмували протягом вісімнадцяти
років. У цій системі купа вірусів та дефектів. Якщо узагальнити
різноманітні теорії незрілості, посттравматичного стресу та
внутрішніх сімейних систем, ми отримаємо базу знань, яка допоможе
встановити антивіруси у своїх системах та переглянути свою
поведінку, думки й почуття, а також зрозуміти, звідки вони беруться.
Це легка частина. Складніше утримати вірус на карантині, впізнати
своє хибне «я» та відновити справжнє. Адже лише після того, як ми
встановимо чесні, співчутливі та здорові стосунки із самими собою,
зможемо перебувати в щирих стосунках, сповнених любові, з іншими
людьми.
 — І саме в цьому, — продовжує Лорейн, — полягає «робота на
стільцях».
27
Увечері під час чергової зустрічі секс-залежних Кері з розгону
опускається на диван біля мене, акуратно накриває мою руку своєю. Я
забираю руку. Це в мене вперше.
— Не можу повірити, що це стерво не дозволяє тобі говорити зі
мною, — каже вона.
— Це задля твоєї ж безпеки. Я надто небезпечний для жінок.
Чарльз, який сидить навпроти мене, жестом показує, що мені
переріжуть горлянку. Він має рацію. Навіть декілька слів — це вже
забагато. Я виходжу з кімнати та повертаюся за мить і сідаю на інше
місце. І хоча це було розумно з мого боку та шанобливо по
відношенню до Інґрид, така байдужа, незацікавлена манера поведінки,
мабуть, ще більше приваблює Кері. Приваблює доти, доки вона не чує
моє зізнання.
— У неділю вранці я порушив умови договору, — зізнаюсь я, коли до
мене доходить черга. — Мені якось дивно та незручно ділитися цим з
усіма, однак я мастурбував. Я прокинувся у певному стані та не зміг
стриматися.
Слова й далі лунають у моїй голові: «Я не міг стриматися». Звучить
так, ніби це сказав якийсь нарик. Щоб якось себе підтримати, я питаю,
чи хтось із них теж мастурбував.
У кімнаті абсолютна тиша, і раптом несміливо підіймається одна
рука.
— Я, — шепоче Кевін.
Зненацька я відчуваю себе безконтрольним секс-залежним. Кевін,
мабуть, мастурбував, уявляючи свій пікнік.
— Згодом я зрозумів, — веду далі, — що мастурбував, бо був
наляканий приїздом моєї дівчини. Однак зустріч із нею пройшла
чудово, і мені тепер ще більше захотілося вилікуватись і стати кращою
людиною.
Коли ми виходимо з кімнати після зустрічі, Чарльз прилаштовується
збоку.
— Можна дати тобі пораду? Більше не порушуй контракт, — каже
він. — Вір у вас з Інґрид. Старайся для Інґрид. Станьте ядром своєї
сім’ї. Це гарна порада. Три кроки. Якщо ти колись все-таки визнаєш,
що безсилий проти своєї залежності, знайди мене в Лос-Анджелесі, як
поїдеш звідси, — він виявляє великодушність. — Я тебе влаштую в
групу приватної терапії з найкращими психологами в місті.
Очевидно, я правильно вчинив під час сьогоднішньої зустрічі.
Вирішую спитати Чарльза про його рецидив, адже він розповів про це
групі до того, як я приїхав сюди.
— Я був у Новій Зеландії, де проституція законна, — відповідає він.
Його голос звучить меланхолійно, проте губи розтягуються у
винуватій посмішці. Джоан називає це ейфорійними спогадами. — Я
пішов до одного закладу, де мені дали меню їхніх послуг. Я замовив
секс утрьох з двома дуже привабливими жінками за чотириста
п’ятдесят доларів.
Якусь мить ми стоїмо у дверях спальні в цілковитій тиші, обидва
поглинені візуалізацією спогадів. Жорсткі риси Чарльзового обличчя
на мить пом’якшуються спалахом бажання.
— Але це було погано, — кажу я. — Дуже погано.
— Так, дуже погано.
Тієї ночі мені сниться, що ми з Інґрид у готелі в Лас-Вегасі.
Священик промовляє: «Я оголошую вас чоловіком і дружиною».
Щойно він вимовляє ці слова, мене накриває холодна хвиля страху.
За якісь кілька секунд відбувається щось незворотне, і я починаю
шкодувати, бо знаю, що не можу відповісти на почуття Інґрид. Я
прокидаюся, сповнений відчуття приреченості.
Слова Чарльза звучать у моїй голові: «Станьте ядром своєї сім’ї».
«Що такого гарного в ядрі?» — питаю себе, перш ніж можу зупинити
цей потік думок. Саме лише слово «ядро» викликає в мене страх
анігіляції.
28. Чикаґо, двадцять три роки тому
Дзинь-дзинь.
— Алло.
— Тод удома?
Телефонує дівчина і питає мого молодшого брата. Вони завжди
телефонують йому й ніколи — мені.
— Ні, він вийшов.
— Це Рейчел.
 — Привіт.
— У мене тут Джулія, ми хотіли його запросити. В нас особлива
вечірка. Джуліє, розкажи йому про вечірку.
Вони обидві хихотять, як можуть хихотіти лише дівчата-
підлітки. Наче птахи в шлюбний період.
— Так, Джонас і Крейг теж були тут, але вони вже й так заїжджені.
— Що ти маєш на увазі? Чим ви там займаєтеся?
— Ми дуже збуджені. Хочеш прийти?
Ось воно: нарешті, мій шанс втратити цноту. Я маю стати
чоловіком до коледжу.
Та є одна проблема.
— Я не можу. Я під домашнім арештом.
— Ти не пожалкуєш.
— Тобто?
— Ми тобі, — вона переходить на шепіт, — відсмокчемо.
— Разом?
— Якщо хочеш. Ми тебе задовольнимо, якщо ти нас задовольниш.
— Боже, як же я хочу прийти.
Не можу повірити, що мені пропонують секс утрьох. Це справжній
суперкубок підліткового сексуального досвіду. Однак нещодавно я надто
довго гуляв і не зателефонував мамі, тому мене покарали на два місяці.
Більшість своїх підліткових років я провів під домашнім арештом.
Минулого року мама якось дізналася, що я їздив на рок-концерт, на
який мені було заборонено йти, тому вона покарала мене на шість
місяців.
— Не барися. Джулія хоче займатися з тобою сексом.
— Справді?
— Вона хоче тебе, Ніле.
— Бляха, я теж її хочу, але сьогодні напевне не зможу.
Як і будь-якого дня протягом наступних семи тижнів.
— Чому?
— Я вже казав. Я під домашнім арештом.
— Просто втечи.
— Я не можу. В мене немає ключів від дому.
— Ну, не зануда?
— Стривай.
— Давай зателефонуємо Алексу. У тебе є номер Алекса?
 Згадуючи той дзвінок — єдиний раз, коли мені запропонували секс у
старших класах чи в коледжі, — я не розумію, чому ніколи не бунтував,
чому просто не виходив, чому навіть у тому віці я постійно був
ув’язнений. Старші класи, другий семестр, тебе вже прийняли до
коледжу — це мають бути найкращі роки твого життя. Принаймні,
для підлітка, сім’я в якого — не «заплутаний клубок».
29
Лорейн розвішує на стіні кілька плакатів та починає питати в мене
про моїх родичів аж до прадіда. Я розповідаю, а вона тим часом малює
моє родинне дерево, схематично організовуючи все, що я знаю про
кожного родича, від порядку народження до трагедій у їхньому житті
та розподілу обов’язків у їхньому шлюбі. Це називається генограма.
Вона відшукує шаблони. І таки знаходить кілька.
— Я роблю це вже багато років, але таких нарцисів, як твоя мати, ще
не зустрічала, — говорить Лорейн, коли ми переходимо до моїх батьків
та моїх стосунків. — Вона тебе пригнічувала, тому ти побудував від неї
стіну злості й таємних учинків за її спиною. І ти й далі використовуєш
цю стіну, щоб тебе не пригнічувала Інґрид.
Усе, що вона говорить, наче мітлою пройшло по моїй голові,
змітаючи павутиння, яке там зібралося за роки, прожиті в злості й
невдоволенні своїми вчинками, очищаючи ті клітини мозку, які
заростали цим брудом, коли мене тримали під домашнім арештом,
включно з тим випадком, коли я пропустив єдину можливість
втратити цноту в старших класах.
— Та дещо непокоїть мене, — кажу я Лорейн. — Не розумію, чому я
не відстоював свої права та не бунтував проти її суворості або просто
не втік?
Жінка якусь мить дивиться на мою генограму й нарешті відповідає:
— Тому що прикладом для тебе був тато, а він ніколи не боровся за
себе. І його батько також не міг не відступити перед авторитетом його
мами.
Усі хлопці кивають, погоджуючись, і мені тепер цікаво, чи було в
мого діда таємне сексуальне життя. Може, й було.
— І ти зрозумієш, — продовжує вона, — що ці люди не створили для
тебе моделі здорових стосунків. Не дивно, що ти боїшся стосунків з
Інґрид. Ти не хочеш, щоб ваші стосунки зрештою стали такими, як у
твоїх батьків.
В юності мені часто хотілося, щоб у моїх батьків були коханці. Коли
ми з мамою знайшли фотографії тата з невідомою жінкою, я був
щасливий, що він нарешті відчує хоч трохи романтики та адреналіну,
яких не було в його нудному шлюбі. І не дивно, що для мене зрада
здавалася явищем природним. Я дав собі дозвіл на це задовго до того,
як у мене з’явилася дівчина.
Майже цілий день Лорейн складала наші генограми. Далі вона
повідомила, що перш ніж почати «роботу на стільцях», вона хоче
розповісти нам про стосунки між людьми, залежними від кохання, та
людьми, які його уникають — або, як вона каже, між співзалежним та
контрзалежним.
— Близькість можна розглядати так: «Я дивлюся в себе та ділюся
цим з тобою», — починає Лорейн.
Я стільки разів чув тут слово «близькість», неначе це Святий Грааль.
І всі ці життєві приємності — секс, наркотики, амбіції та навіть
привабливий одяг, читання романів або інтелектуальні думки —
мають бути усунені, бо вони вважаються бар’єром для досягнення
близькості.
— Проблеми з близькістю виникають унаслідок відсутності любові
до самого себе, — продовжує вона. — Дехто боїться близькості; в
підсвідомості таких людей зріє думка: «Якби ви побачили, який я
насправді, ви б мене покинули».
— А я завжди так думав! — вигукує Кевін і піднімає руку, щоб я дав
йому «п’ять».
Однак я не реагую.
— Усіх вас я б класифікувала як людей, котрі уникають близькості,
— зазначає Лорейн. — Такі люди дуже добре володіють мистецтвом
задоволення партнера, в тому сенсі, що вони мають унікальну
здатність вловлювати, чого саме хоче партнер, та дати йому це.
Оскільки така людина зростала в «заплутаному клубку», тепер вона
силкується підвищити свою самооцінку та свою цінність, дбаючи про
потреби людей, які цього відчайдушно жадають.
— То чоловіки уникають кохання, а жінки — залежні від нього? —
питає Кевін.
 — Ні, мені зустрічалися й ті, й інші. В обох випадках ми обираємо
партнерів одного з нами віку, одного рівня емоційного розвитку та
зрілості, а також тих, чиї проблеми доповнюють наші. Вашим
дружинам може здаватися, що вони послали вас сюди, бо ви хворі, а
вони нормальні, однак я ніколи не працювала з парою, де в одного
було б усе гаразд, а в другого були проблеми. У ваших жінок стільки ж
проблем, скільки й у вас. Доказом цього є те, що вони досі вас не
покинули.
— А ви можете сказати це ще раз по телефону, щоб моя дружина
почула? — питає Адам.
— Саме це я й маю на увазі, — відповідає Лорейн. — Це всередині
вас говорить травмована дитина. Ви маєте одужати для себе, а не для
неї. І це типово для вашого шлюбу взагалі. Бо коли людина, яка уникає
кохання, починає зустрічатися з тим, хто ним одержимий, виникає
передбачуваний шаблон: той, хто уникає, постійно лише віддає,
жертвуючи власними потребами, однак для залежного від кохання
цього ніколи не буде достатньо. Тому втікач обурюється та починає
шукати способу вихлюпнути свої емоції в іншому місці, однак
водночас він відчуває надто сильну провину, щоб перестати дбати про
свого нав’язливого партнера.
— Вихлюпнути емоції — ви маєте на увазі стрибнути в гречку? —
перебиває Адам.
— Можливо, — відповідає Лорейн. — Однак це може бути й
одержимість спортом чи роботою, зловживання наркотиками,
залежність від адреналіну чи ризикованих учинків. Ця людина також
починає приховувати правду, адже таємничість ще більше підвищує
інтенсивність відчуттів. Тим часом стіни, які вона будує навколо себе,
дедалі ростуть та грубшають, а відчайдушний шукач кохання не
зізнається собі в цьому, тримаючись за свою фантазію, та починає
приймати неприйнятну поведінку.
Коли вона говорить це, я згадую класичний міф нашої цивілізації
«Одіссей». Він активно зраджує свою дружину, повертаючись з
Троянської війни, навіть крутить з німфою цілих сім років, дуже добре
знаючи, що Пенелопа чекає на нього. А Пенелопа тим часом
залишається йому вірною протягом двадцяти років, навіть коли думає,
що він помер. Однак Одіссей — герой цього твору. Він навіть убиває
108 залицяльників Пенелопи, які наважилися підкочувати яйця до неї.
Тут Одіссею — ризиковому, відчайдушному та невгамовному —
діагностували б синдром уникнення кохання, а Пенелопі — залежність
від кохання та життя у своїх фантазіях. Ці стосунки старі, як світ.
— Однак поведінка втікача має свої наслідки, — провадить Лорейн,
— і найголовніший з них — це те, з чим усі ви знайомі: його можуть
упіймати на гарячому. І це розбиває фантазію залежного, який
відбуває найтяжче покарання: його залишають, і це відкриває його
старі рани.
Єдине, що Одіссей зробив правильно — його не застукали. А це
тому, що тоді не було папараці, засобів масової інформації, мобільних
телефонів та інтернету. Простіше було приховувати правду.
— Залежна від кохання жінка відчуває такий сильний біль і страх,
що в неї з’являється власне таємне життя. Якщо втікачеві потрібен
адреналін, залежний навпаки шукає способів пригнічення своїх
емоцій. Жінки вдаються до бензодіазепінів, алкоголю, любовних
романів, нестримного шопінгу чи будь-чого, що пригнічує їхню
центральну нервову систему. Якщо жінка також заводить коханця чи
закохується в іншого, вона робить це не для підвищення інтенсивності
відчуттів, а для того, щоб заглушити біль та припинити нестерпні
страждання. Невдовзі такі стосунки вже є не коханням, а способом
утекти від реальності.
Лорейн малює схему нездорових стосунків, які вона щойно описала:

— А можна бути лише тим або іншим? — питає Кевін. — Бо я,

здається, тут по обидва боки.
Це гарне запитання: я завжди вважав себе більш амбівалентним у
стосунках, аніж суто втікачем від кохання, однак заперечення — це
одна з форм уникнення, адже вона перешкоджає мені повністю
віддатися стосункам.
— У деяких людей присутні обидва елементи, або ж у різні моменти
вони грають різні ролі, — каже Лорейн.
Далі вона малює схему здорових стосунків:
 — Здорове партнерство — це коли дві окремі дорослі особистості
вирішують мати стосунки та стають окремою соціальною одиницею.
Вони живлять свої стосунки, а стосунки — їх. Та вони не є ані
залежними, ані незалежними; вони взаємозалежні. Це означає, що
вони дбають про більшість своїх потреб самостійно, однак коли не
можуть цього зробити, не бояться попросити в партнера допомоги.
Лорейн робить паузу, щоб сказане вклалося в наших головах, а потім
додає:
— Лише тоді, коли наше кохання до іншої людини переважує
потребу, в нас з’являється можливість побудувати справжні стосунки.
— А можна спитати? — кажу я обережно. — Не розумію, чому, але
коли хтось починає розповідати мені про добро і зло або про те, що
світ чорно- білий, я починаю нервувати.
Мої товариші з червоними бейджами перезираються. Вони знають,
чим це завжди закінчується. Я йду до дошки, а Кевін радісно потирає
руки.
У моделі нездорових стосунків, накресленій Лорейн, я витираю
стрілку та слова «потреба кохання» і «неприйняття». Далі я витираю
іншу людину, і залишається лише одна людина, обведена колом, та
стрілка вгору біля неї:

— Якщо ми видалимо одну половину нездорових стосунків, тоді вся

нездоровість зникає, — пояснюю я. — У нас залишається самотній
чувак, який насолоджується життям та його розмаїттям. Чим варіант
двох людей у стосунках, які живлять одне одного, кращий за цей?
— Якщо це не суперечить вашій системі цінностей і не має
негативних наслідків, тоді хай буде так, — каже Лорейн. — Однак мені
цікаво, чому ви надали перевагу інтенсивності, а не близькості.
— Бо що інтенсивніше, то веселіше.
Цього разу я даю «п’ять» Кевіну й повертаюся на своє місце. Мені не
дуже добре вдається серйозніше сприймати своє одужання, однак у
картині стосунків Лорейн усім веселим та цікавим у житті потрібно
пожертвувати заради близькості. А мені не здається, що цього варто
прагнути.
— Я б побилася об заклад, що після інтенсивних емоцій настає
спустошення — вам уже не так весело і вам потрібні дедалі нові емоції,
— спокійно відповідає Лорейн. — Тож зрештою ви можете все життя
крутитися мов муха в окропі у вашій гонитві за черговим «приходом»,
який запускатиме ваш двигун. Або ж можете усвідомити, що все це
лише відволікає вас від жорстокої реальності — відсутності зв’язку із
самим собою.
Піднесений настрій у кімнаті швидко згасає. Удари Лорейн надто
влучні й дошкульні. На відміну від Джоан, Лорейн не намагається
виграти суперечку, а справді хоче допомогти — і її позиція не лише
менш догматична, а й дійсно має сенс.
— У нас у підсвідомості є вразлива частина «я», котру ми всі
намагаємося захистити, — продовжує Лорейн. — І вона дуже корисна,
бо допомагає нам здолати все, через що ми пройшли з матір’ю чи з
батьком, однак ми більше не хочемо бачити її біля керма.
Вона дивиться по черзі на мене, Троя, Адама та Кевіна, потім
продовжує:
— Ваше життя нічого не варте, якщо ви проживаєте чиєсь інше.
Кевін починає плакати.
30
Сьогодні я бачив себе. Мабуть, уперше в житті.
Після лекції Лорейн ми зайшли до терапевтичного кабінету та
побачили шість стільців, акуратно розставлених за певною схемою.
Два стоять під однією стіною. Один — для Лорейн, другий — для її
першої жертви. Невдовзі я дізнаюся, що її перша жертва — я. Третій
стілець стоїть навпроти мого з іншого боку. Стільці для решти моїх
сексуально стурбованих побратимів вишикувані вздовж стіни ліворуч
від мене, нібито за межами кута обстрілу.
Біля кожного стільця лежить пачка хустинок.
— Вам потрібно буде уявити, що на вас гідрокостюми, — каже
Лорейн решті хлопців. — І застібніть їх краще, бо тут емоції будуть
зашкалювати, і я не хочу, щоб вас це вразило.
Я готуюся, не знаючи, на що чекати.
— Перш ніж почати, варто зазначити, що є одружені чоловіки, які не
тільки вірні дружинам, а й зовсім не думають про зраду.
До того як мій внутрішній адаптований підліток відповідає щось
цинічне типу «так, а є люди, в яких одинадцять пальців на ногах», вона
просить мене заплющити очі й відімкнути думки.
— Сконцентруйте увагу на відчутті ваших ніг на підлозі, а також на
своїх вдихах і видихах, — каже вона, і її голос стає м’якшим, а мова —
повільнішою. — Подумайте про те, як ви розслаблюєтеся з кожним
своїм видихом.
Я знаю, що вона робить: вона вводить мене в транс. І я їй довіряю,
тому намагаюся розслабитися та відпустити всі свої думки. Вона
просить мене уявити, що біля мене сидить моя восьмирічна копія і
спостерігає за всім, що відбувається. Намагаючись уявити того
дивакуватого хлопчака в дешевих окулярах, я згадую слова Джоан про
те, що фантазування — це захист від близькості. І мені цікаво, що вона
відповіла б на це.
Мені, хай йому грець, слід припинити своє критичне мислення, щоб
щось вийшло з цього експерименту.
Сфокусуйся на диханні, повернися в цей момент.
Ось так.
— Уявіть, що ваш тато за дверима. Уявіть, як він дивився на вас у
дитинстві.
Я силкуюся згадати образ свого батька: він лисий, на ньому вицвіла
блакитна сорочка з вишитими на кишеньці ініціалами, заправлена в
чорні штани. В його обличчі помітна ніжність, але погляд відсутній,
ніби він не повністю тут. Невдовзі я бачу його таким, яким він був,
коли мені було вісім.
— Покличте його до кімнати та попросіть сісти на стілець навпроти.
 Я роблю, як просить Лорейн, та намагаюсь уявити, як мій тато
заходить до кімнати. Трохи лякає те, як легко я можу повірити в його
присутність. Уява — сильна штука. Я її, звичайно, регулярно треную,
але як правило вона не йде далі сексу втрьох, якого в мене так і не
було.
— Що він робить? — питає Лорейн.
— Просто сидить, трохи наче абстрагований.
— Поговоріть з ним. Повторюйте за мною: сьогодні я запросив тебе
до цієї кімнати, і ти відповіси за те, як мене виховав.
Лорейн вимовляє слова голосно та впевнено, неначе вона — мати, а
мій батько — дитина, неначе вона — суддя, а він — обвинувачуваний.
Я намагаюся копіювати її тон і повторювати її слова так, щоб це не
здалося смішним моїм товаришам, які сидять у своїх уявних
гідрокостюмах.
— Я роблю це не для тебе, тату, — каже вона. — Я роблю це для себе.
Я повторюю.
— Це через твою поведінку, а не через твої людські якості.
Я повторюю, і вона різко вимагає:
— Голосніше! Говори гучніше та вилай його.
У її голосі знову починає звучати докір:
— Тебе ніколи не було поруч, тату. Коли мама мене карала, ти
відмовчувався, а ти знав, що її покарання були несправедливі, що я на
них не заслуговував.
Я намагаюся промовити кожну фразу щиро, відчути її всім серцем,
вкласти якомога більше емоцій. Далі напруга наростає:
— Ти ніколи не захищав мене.
— Ти нехтував мною.
— Я більше не буду реагувати на тебе, тату.
— Я більше не буду через це зваблювати жінок.
Я щосили вигукую ці слова в той бік, де маю бачити батька, однак
після останньої фрази мені спадає думка:
— Стоп! Я тяжко працював над собою, щоб навчитися зваблювати
жінок!
Та Лорейн і далі втлумачує мені:
— Я більше не буду через це займатися дешевим сексом у туалеті
якогось клубу.
Я повторюю, але голос у моїй голові вже лунає гучніше:
 — Агов, але ж це чи не найкращі спогади мого життя. Що вона мені
нав’язує, поки я в трансі?
Тут інший голос нагадує:
— Просто роби це. Ти тут саме для цього.
У моїй голові лунає багато голосів. Джоан може додати до мого
досьє дисоціативний розлад особистості.
А наш перегук із Лорейн триває:
— Я розгніваний.
— Прокричи: «Я розгніваний!».
Я мовби й кричу, однак їй цього замало. Вона змушує мене кричати
знову й знову, поки я справді не починаю відчувати лють і не лаю
батька.
— Розкажи батькові, що ти відчував, коли він карав тебе!
Я виконую її вказівки:
— Ти покарав мене лише одного разу — відшмагав за те, що через
мене пропустив телепрограму. Я був ще малий і пустував, поки ми
йшли додому. Ти покарав мене не для того, щоб зробити кращою
людиною. Це довело всі слова мами про те, що ти егоїст.
— Так не можна було, тату! — змушує вона мене повторювати.
Мої очі наповнюються слізьми туги й образи, яку я ніколи не
дозволяв собі виказувати в дитинстві. Лорейн дісталася майже до
найглибшого.
— Як тобі не соромно! Я віддаю тобі назад твій сором!
Я ганьблю батька за його провини, за його постійну відсутність, за
те, що ніколи не заступався за мене, і за спиною в себе чую
схлипування Кевіна. Очевидно, він погано застібнув свій гідрокостюм.
На мені, однак, немає гідрокостюма. Я в розпалі процесу, кричу на
батька, вихлюпую на нього самотність свого тужного дитинства. Я
неначе скидаю із себе важелезний тягар.
— У тебе було таємне життя, тату, — кажу йому. — Ти нам брехав, і
це було нечесно. Тебе не було по четвергах, і ніхто не знав, де ти й що
робиш. Ти продавав фотографії чоловікам, які мали таку саму манію,
як і в тебе. Ти тримав ці світлини в шафі, і для тебе вони були
важливіші за нас.
— Відпусти себе, — вимагає Лорейн. — Розкажи йому, як
безсоромно було з його боку вчити тебе брехати, викручуватись і
приховувати правду.
 Я не можу вимовити ці слова. Раптом чую власне ридання, якого
досі не помічав. Не пам’ятаю, коли я востаннє плакав.
— Що сталося? — питає Лорейн.
— Я раптом зрозумів, звідки в нього взявся той пунктик, — кажу я, і
кожне слово дається мені важко та супроводжується схлипуванням. —
Він почувався калікою. Він був моральним калікою.
І тут я по-справжньому зриваюся.
Коли я отямився, Лорейн попрохала, щоб я повернув батькові його
проблеми, його вчинки, емоції та знехтував ним і в такий спосіб
очистив свій центр сорому. Коли вона питає мене, як батько сприймає
сказане мною, я відповідаю, що він робить усе можливе, і вона наказує
мені попросити його залишити кімнату.
— Тепер уявіть, що за дверима стоїть ваша мама, — говорить
Лорейн.
Мене охоплює такий страх, що ним просочується кожна клітина
мого тіла. Цього моменту я боявся найбільше.
31
Мені набагато складніше уявити маму за дверима, адже лише кілька
днів тому вона відмовилася приїхати до мене. Тож я знаю, що вона
ніколи не зайде до кімнати, повної незнайомців, яким потрібно
розповідати про особисті проблеми.
— Тоді накажи їй, щоб зайшла, — наполягає Лорейн. — Скажи, що в
неї немає вибору.
Я роблю, як вона каже, і зрештою бачу, як моя мати кульгає до
кімнати.
— Що вона робить?
— Вона сидить нібито з радісним, щасливим виразом обличчя.
Однак це лише маска.
— Ми можемо зазирнути під маску?
— Маска дуже переконлива.
— Давай побачимо, наскільки міцно вона тримається. Скажи мамі,
що вона розповідала тобі таке, чого не слід було розповідати дитині.
Я кажу все, як просить Лорейн, однак чомусь це звучить
непереконливо.
— Ти зробила з мене свого сурогатного чоловіка, — підказує мені
Лорейн.
 Я повторюю за нею та намагаюся відтворити її інтонацію, однак мої
слова звучать неприродно.
— Ти заплутала мене в свій клубок, мамо.
Я не можу віднайти в собі внутрішні сили та переконання, щоб
прокричати їй це. До того ж, вона не знає, що таке заплутаний клубок.
Я й сам не знав цього ще тиждень тому.
— Ти вчинила емоційний інцест.
Але це занадто.
— Я не можу сказати «інцест». Можна сказати: «Ти припустилася
емоційного зловживання»?
— Гаразд. Але тебе ще щось непокоїть?
— Так, я кажу все це, але чую в голові її голос, який каже мені: «Я
зробила все найкраще, що могла, щоб виростити тебе. І я говорила з
тобою, бо мені більше не було до кого звернутися».
— Це правда? — питає Лорейн.
— Для неї це правда.
— А для тебе?
— Ні.
— Розкажи їй, що ти відчував, кули був дитиною. Тобі так буде
легше, просто розкажи, що вона робила.
Я глибоко вдихаю і готуюся. Коли я розповів групі про своє
дитинство, всі нитки, що зв’язували разом перші вісімнадцять років
мого життя, розірвалися, і тепер у моїй пам’яті спливають лише окремі
спогади, які я намагаюся з’єднати в картинку, яку Джоан та Лорейн
бачать так виразно. Тому я просто відпускаю все.
Кімната, та ніби й цілий світ, неначе завмирає, коли я вивертаю
навиворіт кожен спогад із дитинства та юності — кожен спогад про те,
як мати мене контролювала, пригнічувала та розповідала про речі,
яких не повинна знати дитина, постійно тримала під домашнім
арештом. Попереджала, що всі навколо хочуть мене скривдити.
Критикувала всіх моїх друзів і дівчат. Принижувала мого тата як
чоловіка й коханця. Забороняла ходити на мої перші побачення. Не
довіряла ключів від будинку. Наполягала, щоб я щовечора,
повертаючись додому, в її кімнаті звітував про все, що робив.
Ізолювала мене, коли я вирішив жити з дівчиною. Вимагала не
приводити із собою дівчат, коли я навідувався додому. Просила не
залишати дівчат на ніч, коли я залишався в неї. Говорила, що її більше
тішитимуть мої нові книжки, ніж онуки. Постійно дорікала тим, що я
неуважний і все гублю, що мені не можна довіряти, — й поливала
цілими відрами подібного лайна.
Я зупиняюся.
— Мені ще є що сказати, але, здається, поки досить і цього.
— Скажи їй, що ти думаєш про все це, — вимагає Лорейн.
Я дуже чітко усвідомлюю, що відчуваю.
— Я не хотів спершу вірити психіатрам, мам, бо це звучало так
дивно, але ти хотіла, щоб я належав лише тобі. І оскільки фізично ти
вже цього не можеш, ти й далі це робиш емоційно. Чому?
— Ти хочеш знати чому? — питає Лорейн.
— Будь ласка.
— Вона хоче мати моногамні стосунки з тобою. Тому твої стосунки з
кимось іншим означають, що ти її зраджуєш. І якщо ти не повернеш
собі свою емоційну незалежність, твої стосунки з матір’ю триватимуть
усе твоє життя.
Лорейн змушує мене прокричати:
— Як тобі не соромно, мамо, за те, що відлякувала від мене жінок,
щоб я належав лише тобі!
Попри все, про що я тут дізнався, і далі відчуваю докори сумління за
те, що ображаю маму й так її розчаровую. Однак Лорейн і далі
підбурює мене та вимагає, щоб я кричав, і я справді починаю горлати:
— Я ношу в собі твій біль, мамо! Я віддаю тобі твій біль.
Мій голос переповнює кімнату, заливає весь навколишній простір.
— Я дуже розгніваний. Я маю право гніватися!
— Розкажи їй, що ти відчував, коли вона попросила тебе ніколи не
робити жодну жінку такою само нещасною, якою зробив її твій тато.
— Ти спаскудила мені життя, мам. Я почав уникати стосунків і
боятися майбутнього. Я боявся, що зроблю нещасною ту, кого
покохаю, що я її не вартий, що ми почнемо ненавидіти одне одного, як
ви з татом.
Раптом я знову починаю рюмсати. Дідько.
— Що ти відчуваєш? — питає Лорейн.
— Я боявся емоційного зв’язку з Інґрид.
Сльози ряснішають. Не можу повірити, що я так зірвався. Знову.
— Щоразу, коли я займався з нею сексом, я думав про якусь іншу
жінку, з якою ще переспав. Я не підпускав Інґрид близько, — я
горблюся на стільці. Чую, що Кевін та інші хлопці теж плачуть. Я
відчуваю підтримку та співчуття всіх присутніх секс-маніяків.
— Це було несправедливо по відношенню до неї.
— А ти знаєш, чому так сталося?
— Ні.
— Бо твоя мати навчила тебе боятися жінок, щоб ти уникав
близькості й не мав з Інґрид емоційного зв’язку.
Я ще переварюю її слова, а вона вже знову змушує мене кричати:
— Я більше не дозволю тобі відлякувати від мене жінок, мамо. Я
кохатиму, кого захочу, а ти знайди собі когось іншого.
Це абсурдно, але я справді відчуваю, що моя мама тут, і я кажу їй усі
ці слова. З моїх очей течуть сльози. До цього моменту я трохи
скептично ставився до поняття емоційного інцесту. Але тепер я
відкинув усі сумніви. Я відчуваю це кожною клітиною свого тіла.
— Тепер я не буду боятися близькості ні з ким, мамо!
І коли мені здається, що я вже повністю виговорився, що в мені
більше не залишилося сліз та шмарклів, Лорейн питає, чи хочу я щось
наостанок сказати мамі.
— Так, — я глибоко вдихаю і випалюю останні слова: — Я більше не
зберігатиму твоїх таємниць, мамо.
І, хай йому грець, мене знову накриває.
Лорейн питає, що я відчуваю.
— Я усвідомив, що вона бачить себе зовні такою, яким тато
почувається всередині: що вона каліка.
І мене починає ковбасити знову й знову. Я не кажу вголос про своє
нове відкриття, але раптом усвідомлюю, що мої батьки створені одне
для одного: двоє калік, яким комфортно жити за їхніми стінами
таємниць і тихих страждань. Вони бояться близькості навіть більше,
ніж я, та до смерті бояться, що хтось дізнається, якими вони є
насправді.
Виявляється, що паршивою вівцею був не я. Це вони були
паршивими вівцями. Саме так вони почувалися всередині, під своїми
масками.
Коли я вже думав, що сліз більше не буде, вони повернулися. Цього
разу вони супроводжувалися відчуттям полегкості та свободи. Не
пам’ятаю, коли я востаннє бачив правду. Це відчуття крутіше за будь-
які наркотики, що я колись куштував. Усі мої страхи, докори сумління
та тривоги зникли, неначе з мене здерли шари одягу, які мені заважали.
Я завжди вважав, що вони приросли до мене та стали моєю шкірою,
однак виявилося, що це лише чиєсь гниле дрантя.
Ось що мається на увазі, коли йдеться про псевдоособистість.
Мені завжди здавалося, що інтелект — це книжки та раціональне
мислення. Однак це не інтелект: це лише інформація та її тлумачення.
Справжній інтелект — це зв’язок між мозком і серцем. Це коли ти
можеш бачити правду настільки очевидно та безпомилково, що
анітрохи не сумніваєшся в ній. Роздуми ж, навпаки, віддаляють тебе
від правди, і невдовзі ти знову виявишся замкненим у власній голові та
навпомацки плазуватимеш там у цілковитій пітьмі.
— Як зараз почувається твоя мама? — питає Лорейн.
— До неї дійшло. Її стіни зруйновані, вона усвідомлює, що, зрештою,
не була гарною матір’ю.
Я відчуваю полегкість від думки, що мене почули та зрозуміли. Наш
мозок іноді не помічає різниці між реальністю та уявою. Зрештою, вся
інформація проходить одними й тими самими нейронними шляхами.
Тому не має значення, що мама не чула жодного слова і, мабуть, ніколи
нічого не зрозуміє. Мій мозок знає, що вона зрозуміла, і цього
достатньо.
Лорейн просить мене випровадити маму з кімнати, потім каже
восьмирічному мені, який весь цей час сидів та спостерігав, що я
звільняю його батьків і що тепер я дбатиму про нього. Лорейн
допомагає мені уявити, ніби я зменшую його до таких розмірів, щоб
поставити собі на долоню й оселити в своєму серці.
— Тепер, коли ти став батьком своєї внутрішньої дитини, ти
захищатимеш її та дбатимеш про неї — і дозволиш їй гратися з
внутрішньою дитиною Інґрид, — настановляє мене Лорейн. Вона дає
ще кілька секунд, аби я це уявив, потім м’яким голосом промовляє:
— Ти можеш розплющити очі, коли будеш готовий.
Я майже все своє доросле життя був одержимий сексом, написанням
книжок, серфінгом, вечірками — усім потроху, а в цілому нічим. Та в
мене ніколи не було свободи. Це єдине, чого в мене ніколи не було в
дитинстві.
Коли я розплющую очі, почуваюся так, як ще ніколи не почувався.
Дивлюся на хлопців — на їхніх щоках блищать сльози. Вони пережили
все це разом зі мною. Тоді я бачу Лорейн — вона світиться мов янгол. Я
кажу їй:
— У вас дар від Бога.
Ці слова вихоплюються в мене мимоволі. Я ніколи в житті не
згадував ім’я Бога в духовному контексті. А якщо чесно, то ще тиждень
тому я з годину дискутував із духовним наставником клініки,
намагаючись переконати його, що не існує вищих сил, які
розпоряджаються долею кожної людини.
Колись я хотів написати книжку під назвою «Велика книга
негативу». Вона мала б описувати життя таким, яким воно є, —
холодною і жорсткою правдою. Однак у цей момент мене
переповнюють таке світло, така надія, такий позитив, що я зараз не
зміг би написати жодного рядка. Тепер я навіть не зовсім розумію ідеї
книжки.
Я повинен триматися за цю нитку, яка нині з’єднує мої мозок і серце
та освітлює шлях до справжнього мене — або, як колись висловилася
співачка та поетеса Патті Сміт, до «того чистого людського створіння,
яким я була в дитинстві».
— Ти став наче якийсь невагомий, — каже Кевін.
З технічної точки зору цей процес називається постіндукційною
терапією. Дехто вважає це інтеграцією его-стану. Джоан називає таке
відчуття відновленням. А в словнику Лорейн цей стан має назву
досвідного. Але все це — евфемізми справжньої назви цього процесу:
екзорцизм. Вигнання дитячих демонів.
— Ти дозволяв покараному підліткові контролювати твоє життя, —
каже Лорейн, коли я встаю зі стільця. — І він хоче повернути собі все,
чого недоотримав, переспати з усіма жінками, з якими йому не
дозволялося. Однак настав час дорослішати.
Вона дає мені пачку серветок.
— Ти швидко виснажишся, якщо не житимеш своїм справжнім
життям.
Я вибачаюся та виходжу на свіже повітря. Стою надворі, ловлю
тепло сонця, прохолоду вітру й пахощі дерев своїми очищеними
органами відчуттів і думаю про те, як сильно хочу побачити Інґрид.
Глянути у вічі й надати їй можливість роздивитися мене — всього до
останку — й не боятися того, що вона може в мені побачити.
4Боже мій! (з ісп.) — Прим. пер.
Дія друга. Моногамність
 СЦЕНА 1

УНИКНЕННЯ КОХАННЯ: СТВОРЕННЯ СТОСУНКІВ АБО

ПОВЕРНЕННЯ ДО НИХ ЧЕРЕЗ ВІДЧУТТЯ ОБОВ’ЯЗКУ, ПРИХОВАНЕ
ЗА СТІНОЮ ЗВАБЛЕННЯ

ОДЕРЖИМІСТЬ КОХАННЯМ: СТВОРЕННЯ СТОСУНКІВ АБО

ПОВЕРНЕННЯ ДО СТОСУНКІВ З МЕТОЮ ПОЗБУТИСЯ ВІДЧУТТЯ
ЗАНЕДБАНОСТІ, ПРИХОВАНЕ ЗА ФАНТАЗІЯМИ

1
У часу є одна проблема: він не повертається.
Кожне слово, кожен крок, кожна дія незворотні. Якщо вибігти на
дорогу назустріч автомобілю, якщо підписати договір, не прочитавши
його, якщо зрадити кохану людину, все, що можна зробити потім, — це
спробувати витерти сліди. Проте хоч би як ретельно витирати, пляма
реальності ніколи не зникне. Не можна повернути час назад; прожите
неможливо прочитати ще раз, як щойно прочитані слова.
Тож я стою в аеропорту — там, де стояв п’ятнадцять днів тому,
готуючись сісти у літак, який поверне мене до Інґрид, та намагаючись
прийняти різке світло реальності, яка вже ніколи не буде колишньою.
Повз мене пробігають, поспішаючи, випадкові пасажири, та все, що
я бачу, — це різноманітні архетипи поганого виховання. Наприклад,
цей сумний літній чолов’яга з порожнім поглядом, мабуть, частенько
отримував добрячого прочухана від батька; гладкий хлопець у
мішкуватій футболці, мабуть, ріс із мамою, яка виявляла йому всю
свою любов через приготування смачних та поживних страв;
підтягнутого бізнесмена, напевне, ростили суворі батьки, які
вимагали, щоб він був ідеальним. Раптом я розумію, що у світі дуже
мало дорослих — є лише травмовані діти та невпевнені в собі підлітки.
Коли я бачу спокусливу копицю білявого або чорнявого волосся, то
намагаюся не вмикати голову та не «уявляти порнофільм» за участю
цієї жінки, не розглядати її як «набір частин тіла».
Якщо вірити діагнозу, вказаному у моїх виписних паперах, то я дуже
хвора людина.
Оцінили мій психіатричний стан так: «Сексуальний розлад осі I,
генералізований тривожний синдром та депресивний розлад», а також
«проблеми з групою первинної підтримки» та «проблеми, пов’язані з
соціальним середовищем». Вишенькою на торті мого діагнозу є
п’ятдесят балів з осі V — зі ста можливих, — показник, який
використовують для оцінювання стану пришелепуватих, здатних на
самогубство, або тих, у кого такі серйозні розлади, що ці люди не
можуть навіть з кимось заприятелювати. Цей діагноз супроводжується
переліком медикаментів та терапевтичних заходів завдовжки три
сторінки, які я типу отримав у клініці, включно з клізмою — нічого
цього я не приймав і навіть не збирався.
Якоїсь миті згадую слова матері, думаю, що, можливо, вона мала
рацію. Ці медичні висновки, більшість з яких вигадав хтось, очевидно,
з купою власних психологічних проблем, тепер зі мною на все життя. Я
уявляю собі картину розлучення в залі суду: адвокат показує ці папери
судді як доказ того, що я не можу бути опікуном моїх дітей.
Я залишив реабілітаційну клініку всупереч медичним показанням. Я
не бачив для себе причин, з яких мав там залишатися. Після «роботи
на стільцях» з Лорейн знову почався сімейний тиждень з Джоан.
Оскільки мої батьки не приїхали, а Джоан сказала, що Інґрид не
потрібно було приїжджати знову, й навіть Чарльз повідомив, що на
останньому тижні вирішуватимуться здебільшого адміністративні
питання, я не бачив сенсу в тому, щоб витрачати на це гроші. Інші
хлопці, яким не потрібно було рятувати сім’ю, — Кевін та Пол —
сказали, що теж поїдуть достроково.
Перед від’їздом я зайшов у кабінет до Лорейн, щоб взяти контакти
на випадок, якщо мені потрібно буде терміново зв’язатися з нею. Вона
дала мені багато корисних порад стосовно відновлення стосунків.
Лорейн пояснила, що для мене зараз найважливіше бути емоційно
вільним, і тоді я зможу зберігати вірність Інґрид. А для цього мені
потрібно обмежити спілкування з мамою.
— Розмовляйте про новини, спорт і погоду, — пожартувала вона.
Потім я попрощався з Джоан, яка кинула у відповідь сухе й
зневажливе: «Хай щастить!».
На вході до літака мене вже мучить нетерплячка: кортить мерщій
застосувати все, що я дізнався про себе, щоб налагодити мої стосунки
з Інґрид та знову завоювати її довіру. Однак, пристібаючи ремінь
безпеки, я бачу частини тіла: засмаглі ніжки, довгі й стрункі; стегна,
обтягнуті вузькими джинсовими шортами. Мій погляд піднімається
вище, до сірого светра вільного крою, який, попри мішкувату форму,
чітко окреслює пишні груди. Ще вище — хвилясте каштанове волосся
та смагляве личко з натяком на макіяж. Сукупний ефект цих частин
такий природно сексуальний, що його не можна було б приховати
навіть під костюмом клоуна.
Я намагаюся повернутися до стільця з Лорейн та уявити мою
внутрішню дитину, яка бавиться з внутрішньою дитиною Інґрид.
Однак уже запізно. Я намагаюся думати про все те, що пов’язує мене з
реальністю: про світло, кольори, екрани, вказівники, обличчя,
обгортки від фаст-фуду, штани для йоги. Мій мозок так активно
працює, що не має часу, щоб зупинитися й уявити наслідки. І ця жінка
пробилася до мене. Я вже уявляю, як ми цілуємося, і моя рука повзе
під її светр. Це приховане сексуальне насильство. Мушу зупинитися.
Згадую слова про заборонений плід — і відвертаюся. Хай тобі грець,
Чарльзе, але ця порада дійсно працює.
Я помічаю зворотний ефект реабілітації: мене більше не приваблює
та не збуджує будь-яка жінка; вони є моїм пусковим механізмом. Це,
по суті, те саме, але коли тебе хтось приваблює — таке природно для
людини. А коли хтось є твоїм пусковим механізмом — це значить, що
запускається нездоровий цикл одержимості та компульсивної
поведінки, зображений на схемах і графіках по стінах кабінету Джоан.
Це може бути моїм першим кроком до нового падіння. А ще й трьох
годин не минуло після від’їзду з клініки.
2
 Стою, чекаю на свою валізу — і раптом помічаю її. За такий одяг цю
жінку відразу випровадили б із реабілітаційної клініки: коротенька
блузочка, під якою немає ліфчика, та тісні джинси. Біляве волосся
хвилею спадає на плечі. Спершу вона робить крок назад —
соромиться, чи просто лякається. Потім її обличчя сповнюється
радістю, неначе її освітили прожекторами, і вона кидається мені
назустріч.
— Я готова почати все спочатку, — шепоче вона.
Тепло її дихання заповнює моє вухо, і я відчуваю в ньому приховане
сподівання того, що я повністю одужав.
— Я теж, — відповідаю, і заради нас обох теж прагну сподіватися,
що змінився.
Ми їдемо швидкісною трасою уздовж океану, слухаємо танцювальну
електронну музику та складаємо вірші до кожної мелодії без слів.
Сонячне проміння, мов у калейдоскопі, перекочується поверхнею
безкрайого океану, що ясніє ліворуч. Удалині видніється розмитий
силует острова Каталіна — мовби то ледь маячить здаля на обрії
обіцяне нове, але чомусь надто ефемерне життя.
Ми прямуємо до невеликого будиночка в Малібу, в якому жили.
Того дня, коли Інґрид дізналася, що я її зрадив, вона зателефонувала
двом своїм подругам, які допомогли їй виїхати, і звідтоді вона жила в
них. Перед тим як поїхати, її подруги перманентним чорним маркером
помалювали обкладинки моїх опублікованих книжок і навіть зразки
обкладинок тих, які ще не вийшли.

— Я дещо приготувала для тебе, — каже Інґрид, задоволено

посміхаючись.
Ми заходимо до будинку, і вона виймає з сумочки маленький ключ
із жовтого металу.
 — Усі заслуговують на другий шанс.
— Що це значить?
— Твоя мама не дала тобі ключів від будинку, тому я даю тобі мої
ключі.
— Від чого?
— Від моєї шафи для паперів в офісі.
— А чому не від будинку?
— Мушу невдовзі виїхати, бо термін оренди в моєї подруги скоро
закінчується.
Вона бере тоненький ланцюжок, просовує його крізь отвір у ключі та
обережно чіпляє його мені не шию, немов чарівний талісман, який має
загоїти мої дитячі рани. Жодна з моїх подружок ніколи не зробила для
мене нічого подібного.
— Цей ключ, — кажу я, — нагадуватиме мені про те, що мені можна
довіряти, і що я можу казати правду.
У ліжку тієї ночі, коли я обіймаю Інґрид та ніжно проводжу
пальцями по її шкірі, намагаюся повністю відпустити себе: просто
дихати й бути тут і зараз, бути відкритим і вразливим.
— Думаєш, нам варто? — питає вона.
— Я не знаю. Ти маєш вирішувати.
— Не хочу, щоб ти порушив умови договору.
— Думаєш, ми справді не будемо цим займатися цілих десять
тижнів?
— Я можу спробувати почекати.
Але ми оголені, й наші тіла нас не слухаються. Коли я входжу в неї,
моє тіло разом зі свідомістю підхоплює потужна хвиля. Це відчуття
легкості й піднесення, неначе я під кайфом, ніби алкоголік, який випив
першу чарку після реабілітації. Однак на відміну від того, що було
раніше, мені тепер легше залишатися з Інґрид, зберігати зв’язок із нею
та дивитися їй у вічі — кохатись, а не просто займатися сексом.
Я вже давно не відчував цього з Інґрид, і мене переповнює кохання.
Щойно я кінчаю, моє тіло розчиняється у невагомій ейфорії. Я не
замислююся про те, чим є цей секс — залежністю чи просто чудовим
сексом.
Коли ми потім разом приймаємо душ, Інґрид починає пестити мене.
Вона треться клітором об мене — що Джоан розцінила б як
мастурбацію з використанням мого тіла. Однак у мене ще недостатньо
сили, щоб знову почати кохатися.
— Я так і не кінчила, — ображено скиглить вона, намагаючись
ввести мій член у себе. Її обурення справедливе. Тому я дивлюся на її
тіло і намагаюся уявити «порно за її участю». Коли це не спрацьовує і я
помічаю, що Інґрид дедалі більше розчаровується, я зважуюся вдатися
до екстремальних заходів: уявляю жінку з літака.
Я роблю це для Інґрид, кажу я собі. Уявляю ті короткі шорти,
уявляю, як вона вкриває нас пледом, щоб я міг відчути на дотик її
гладеньку, засмаглу ніжку, пошепки запрошує мене до туалету.
Починає діяти. Я уявляю, як ми з нею заходимо в кабінку. Вона сідає і
чекає на мене. Її светр на підлозі, я розстібаю ґудзик на її шортиках,
потім блискавку, аж поки не стає видно її трусики. Вона проникає
рукою під трусики та починає пестити себе, дивлячись мені в очі ... і,
Господи, нарешті в мене встає — тепер я можу трахнути Інґрид. Я
роблю це для неї. Лише для неї.
3
Уранці я дістаю свій телефон із шухляди для шкарпеток. Вставляю
батарею, вмикаю та набираю пароль. На екрані з’являється купа
повідомлень та листів.
Напівазійська бізнесменка, із якою моя подруга Мелані якось
намагалася мене звести, пише мені, що хоче зустрітись у скайпі, щоб
«відволікти» мене. Австрійка, яку я підчепив під час свого турне з
книжкою, заявляє, що хоче завершити зі мною свої півроку утримання
від сексу. Порнозірка, з якою в мене якось був жахливий секс у туалеті,
пише, що сумує. Дівчина з Франції, з якою ми познайомилися в
соціальній мережі й ніколи в житті не бачилися, питає, чи не буду я
часом у Парижі, та додає світлину, на якій вона стоїть оголена в саду. І
це триває без кінця: жінки подають сигнали та очікують відповіді, щоб
знати свою роль у моєму житті.
Жінки, з якими я спав, з якими не спав, але дав надію на наступну
зустріч, які здавалися зацікавленими, однак раптово перестали писати
мені, — вони ніколи й нікуди не зникають, хіба що ти зробиш щось
дійсно жахливе. Вечір на самоті, зрада партнера, несподіваний розрив
стосунків, напад низької самооцінки, напад високої самооцінки — та
будь-що може зненацька змусити їх почати переглядати адресну книгу
в пошуках уваги, безпеки, спілкування, поклоніння, примарної
можливості заповнити якусь порожнечу в їхньому житті.
Проблема загострюється ще й тим, що з якогось доброго дива я
вказав свою електронну адресу в одній з моїх перших книжок, бо не
думав, що хтось взагалі її читатиме. Тому нові спокуси приходять у
мою скриньку майже щодня. Одна з таких спокус сьогодні — це жінка
на ім’я Рейден, яка хотіла б зустрітися зі мною. На лихо для мого
самоконтролю, вона додала фото. Ця дівчина — типова жителька Лас-
Вегаса, штучно вдосконалена з єдиною метою: щоб кожна клітина
чоловічого тіла палала бажанням. Вона — суміш бозна-яких
національностей, продукт салонів краси та результат пластичних
операцій з вічною засмагою і штучними грудьми, які відбивають
світло мов ялинкові прикраси.
Я дивлюся на ключ Інґрид. А він дивиться на мене.
Я кажу собі, що чоловік настільки вірний, скільки в нього є
варіантів, і цієї миті як ніколи в це вірю. Тому вимикаю телефон. Це
занадто. Навіть в Ісуса було всього три спокуси.
 СЦЕНА 2

УНИКНЕННЯ КОХАННЯ: ВІДЧУТТЯ ПРИГНІЧЕННЯ ПОТРЕБАМИ

ПАРТНЕРА ТА ПЕРЕХІД ВІД СТІНИ ЗВАБЛЕННЯ ДО СТІНИ
ОБУРЕННЯ

ОДЕРЖИМІСТЬ КОХАННЯМ: ІГНОРУВАННЯ СТІН ПАРТНЕРА ТА

ПОТРЕБИ ПАРТНЕРА МАТИ ОСОБИСТИЙ ПРОСТІР ЗА МЕЖАМИ
СТОСУНКІВ

4
Домашні улюбленці для дітей — це ніби наркотик, який дає їм змогу
втекти від реальності. Як правило, коли жінка за двадцять п’ять
заводить собаку, це означає, що вона готова до створення сім’ї.
Приблизно через три тижні після мого повернення ми з Інґрид були
у вест-велльському притулку для тварин, де маленький розкошланий
клубочок чорно-білої шерсті балансував за задніх лапах, акуратно
чіпляючись передніми за коліна Інґрид.
Цей малий — не простак: він точно знає, як завоювати її серце. Не
має значення, що він глухий на одне вухо, а з обох тече коричнева
бридота через інфекційну хворобу, та й смердить він гірше за
безхатченка в нью-йоркській підземці. Рішення ухвалене. Цей
п’ятикілограмовий здохляк, який буде вдячний будь-кому, хто
годуватиме його, врятований.
Як правило, перш ніж віддати собаку, який знайшов собі господаря,
його ненадовго залишають у притулку для стерилізації, проте
адміністратор швидко віддає нам цього малого. Ця жінка дуже хоче
його позбутися. У нього безліч хвороб, і вона рекомендує полікувати
його, а вже потім — каструвати.
Удома я перевіряю поштову скриньку. Там серед рахунків та іншого
непотребу знаходжу квадратний конверт, адресований мені. Упізнаю
мамин почерк.
У конверті листівка, напис на якій мене шокує: «Опануй себе».

Потім читаю з іншого боку: «Та почни щотижня телефонувати своїй

багатостраждальній матері, яка любить тебе!».

Донедавна я думав, що вона жартує, називаючи себе

багатостраждальною. Тепер бачу, що кожен такий «жарт» має
викликати в мене докори сумління. Очевидно, мама невдоволена тим,
що після реабілітаційної клініки я не телефоную їй щонеділі.
Я давненько з нею не розмовляв, тому нарешті піднімаю слухавку та
набираю її номер. Розмовляємо, як завжди, проте невдовзі
починається те, про що мене попереджала Лорейн.
— Я занепокоєна тим, що вони зробили в тій клініці, — говорить
вона голосом, який викликає в мене асоціації з побитим собакою, який
боїться заскімлити. — Люди, які виходять із психіатричних клінік,
починають бачити в себе проблеми, яких насправді не мають.
 Мама намагається поставити під сумнів усе, чого мене навчили, мов
той журналіст, для якого дуже важливим є вплив його статей на
громадську думку.
— А мені здається, що лікування дуже допомогло, і зараз я хоча б
можу відрізнити добро від зла.
Мені б так хотілося, щоб вона відгукнулася та поговорила зі мною,
однак не можна чекати на зцілення від людини, яка завдала тобі
шкоди. Тому я прислухаюся до поради, яку мені дала Лорейн під час
останньої розмови, та прошу:
— Давай поговоримо про щось інше.
— Скажу тобі ось що, — мати не бажає змінювати тему. — Ти
повинен знати, що твій батько не має жодного стосунку до твого
виховання. Тебе виростили твоя нянька Мардж і я. Я завжди була
вдома, поряд із тобою, хіба що ненадовго виходила в якихось справах.
Її голос приглушений і теплий, а слова сиплються на мене, і я не
можу зупинити цей обвал. Руки мимоволі стискаються в кулаки, ніби
хтось переконує мене, що потрібно боротися, щоб врятуватися.
Новини. Спорт. Погода.
— Люди завжди кажуть, що твій тато такий милий та добрий. Якби
вони тільки знали, що він насправді шмат лайна. Він не вміє любити
когось чи дбати про когось. Це все гра. Якось я залізла в файли на його
комп’ютері та побачила в історії пошуку, що він шукав людей за
ознакою «вроджена деформація ніг». Він жахливий.
— Як там погода в Чикаґо? — У мене таке відчуття, ніби я намагаюся
здерти зі своєї голови пакет, під яким от-от задихнуся.
— Ви з братом — це найкраще, що сталося в моєму житті, —
продовжує мама, вдаючи, що не чула мого запитання. — Я змарнувала
життя, ось що я зробила. То якщо моє життя нічого не варте,
принаймні, в мене є ви.
Я мушу закінчити цю розмову. Мамі може здаватися, що вона
розповідає мені, як сильно вона мене любить, однак усе, що я чую, —
якщо не телефонуватиму їй щонеділі, то вона повільно вмиратиме.
Один з найяскравіших індикаторів «заплутаного клубка», про який
знаю зі слів Лорейн, — це коли мати говорить дітям, що вона живе
лише заради них.
— Слухай, мені вже треба завершувати розмову.
— Чому?
 — Та в мене сьогодні роботи по вуха.
— І це важливіше за твою маму?
— Мамо, мені треба йти, гаразд?!
— Гаразд.
Її інтонація змінилася. Вона сумна, ображена та, здається, от-от
заплаче.
— Усе добре, мам?
— Тепер я сьогодні не зможу заснути. Ти знаєш, як я... — відчуття
провини мов канцерогенний газ проникає крізь отвори телефонної
слухавки мені у вухо й водночас у мою свідомість.
— Менітребайтикласнопоговорили! — я кладу слухавку.
Мати майже розколола мене. Мені не можна пускати її назад у свою
свідомість. У мене й без неї забагато проблем.
5
Я приєднуюся до Інґрид на дивані. Поряд сидить наш новий
знедолений бідолаха ши-тцу. Я намагаюся погладити його, але він
раптом чхає і заляпує мені руку шмарклями. Зрештою він підводиться,
потягується передніми лапами, робить кілька кроків, мочиться на
килим, безглуздо топчеться по калюжці, потім знову опускається на
підлогу, неначе Геркулес, виснажений титанічною працею.
Я беру паперовий рушник, щоб витерти за ним, і мені спадає на
думку назвати його Геркулесом. Інґрид захоплено розглядає його
чорно-білу морду.
— Я так його люблю, — каже вона. — Мені подобається ім’я
Геркулес.
А я от про що думаю: як же це для неї легко — закохатися.
І далі думаю таке: і чим це не зрада?
А потім думаю, що тепер вона його стерилізує.
Чомусь мене бісить, що вона так просто й легко може вимовляти
слова любові. Особливо тепер, коли я так тяжко працюю над тим, щоб
стати гідним її кохання. Мабуть любов не таке вже священне почуття,
якщо ми можемо відчувати це до будь-якої волохатої істоти з кепським
запахом із пащі й енурезом.
Інґрид підхоплює цуценя на руки та йде з ним до спальні, щоб
подрімати. Тепер вона з ним спить. Це й далі зветься моногамією?
 Я хапаю свій комп’ютер, знаходжу зображення прапора Мексики та
друкую його. В мене є невеличка видавницька контора у HarperCollins,
і нещодавно я вирішив зв’язатися з двома анонімними блогерами
новин у Мексиці для того, щоб написати книжку про нарковійну, яка
зараз там відбувається. Мексиканські наркокартелі намагалися
встановити особи цих журналістів, щоб залякати їх, тому вони
наполягають на тому, щоб я не називався справжнім іменем. Мене
попросили надіслати фото на їхній імейл, і бажано, щоб на ньому я
тримав мексиканський прапор в одній руці та газету з сьогоднішньою
датою в другій. Лорейн сказала б, що це певний спосіб знайти
інтенсивні емоції за межами стосунків, не вдаючись до зради. І
можливо, вона має рацію.
Поки роздруковується зображення прапора, я починаю думати про
нашого нового цуцика породи ши-тцу, який у мене асоціюється з
Азією... Азія асоціюється з азійками, а вони, своєю чергою, змушують
мене думати про ту ділову леді, яка хотіла побачитися в скайпі. Я
вирішую пошукати в інтернеті інформацію про її компанію, дізнатись,
як ідуть її справи, та натикаюся на її фото в бікіні. За п’ять хвилин я
вже на порносайті, дивлюся відео з азійками, схожими на неї, і дрочу.
Я знаю, що не мав би цього робити. Це очевидно компульсивна
поведінка. Але вже запізно: саме так здійснюються компульсивні
вчинки. До того ж, у реабілітаційній клініці я був через зраду, а не
через порнографію. І я не порушую жодних обіцянок, які дав Інґрид.
Немає нічого поганого в тому, щоб іноді подрочити. Те, що я до кінця
свого життя маю право переживати оргазм лише за участю Інґрид, —
смішна ідея. Я сиджу вдома та поводжуся добре вже майже місяць. Я
це заслужив. Ми взаємозалежні.
Я маю відіслати фотографію мексиканським журналістам.
У наступному відео бачу порнозірку з пірсингом у різних місцях і
вибіленим волоссям. Це ніби емо-версія Інґрид. Раптом я чую сонний
голос Інґрид з кімнати:
— Любий?
Швидко застібаю ширіньку, закриваю браузер, хапаю ноутбук та
заходжу до спальні. Однак моє розпашіле обличчя ніяк не гармоніює з
надто безневинним виглядом, а ноутбук у руці виказує мене з головою.
— Ти дивився порно?
 У її голосі не лунає жодної нотки звинувачення, однак я почуваюся
винним. Хочу перестати зраджувати, і досі мені це вдається. Я працюю
над своїм блудливим поглядом, і в мене все виходить. Я успішно
борюся зі своєю хіттю, хоча й потроху. І зараз ці жінки — мій секс-
наркотик.
— То дивився чи ні?
Це мій шанс стати чесним і не боятися близькості. Якщо дивитися
порно — це нормально, то мені не має бути соромно розказати про це
Інґрид.
— Так, дивився. Я думав, що ти спиш, і не хотів тебе будити.
Вона встає з ліжка, бере Геркулеса з підлоги та притискає його до
грудей. Думаю, цю тварюку вона вже любить більше за мене.
І здається, він ростиме в її «заплутаному клубку».
— Ти кінчив? — питає вона.
— Ні, не кінчив.
І тут починається. Отримує удар під дихало кожен з моїх докорів
сумління:
— Ти з тими жінками більше кохаєшся, ніж зі мною!
— Це неправда, — серце в мене щемить, подих мені перехоплює, а
руки ніби наливаються чавуном. — Я вперше дивлюся цю херню
звідтоді, як повернувся.
Інґрид хапає Геркулеса й виходить із кімнати. І мені прикро, бо я не
мав би виправдовуватися за те, що хотів відчути оргазм без її участі.
Іноді моя внутрішня дитина хоче погратися й сама.
Тут на мій телефон приходить повідомлення від Белль, австрійки,
яка хоче завершити зі мною свій піврічний експеримент без сексу:
«Сьогодні в мене день народження. Мені б так хотілося, щоб ти
розгорнув мене, як подарунок».
І я відповідаю: «І мені хотілося б».
Тої ж миті я відчуваю докори сумління. Не знаю, чому я це зробив.
Може, тому, що почуваюся пригніченим поведінкою Інґрид? А
можливо, тому, що мене б мучило сумління за Белль, яку я підвів у
день її народження? Або ж це тому, що мені потрібно більше
інтенсивності в житті? Хоч би як там було, я повівся мов тупак. І якщо
технічно це не зрада, я точно зрадив довіру Інґрид, що автоматично
робить це зрадою.
Дідько.
 Не можу повірити, як легко мені було зірватися. Той момент,
катарсис, те ясне прозріння на стільці перед Лорейн здається тепер
таким далеким, ніби спогад про дитячу цноту. Може, то було не
одужання, а черговий «прихід»?
Я стою у спальні, тримаю в руці свій сором. Інґрид знову заходить,
якусь мить ображено дивиться на мене й нарешті питає:
— Що зі мною не так? Я страшна?
— Ні, ти не страшна. Ти дуже гарна.
І вона справді гарна: в емо-дівки, на яку я мастурбував, було таке
саме тіло.
— Тоді чому ти не хочеш займатися сексом зі мною?
— Я хочу. Просто не встигав з роботою, і мені здавалося, що я трохи
смердів, і не знаю... не хотів турбувати тебе.
— У тебе щоразу виходить інша історія.
— Ні, я кажу правду.
Я знаю, що їй потрібне підтвердження її привабливості. Вона хоче,
щоб я підхопив її на руки та почав пристрасно з нею кохатися. І це
відновило б наш зв’язок. Однак зараз я не можу цього зробити. Я
відчуваю занадто сильну провину. Я на шаленій швидкості занурююся
в мій центр сорому.
Однак її запитання логічне: чому я краще мастурбуватиму на
дівчину, яка схожа на Інґрид, замість того, щоб займатися справжнім
сексом із самою Інґрид? Це уникнення близькості чи нормальна
чоловіча фантазія?
І тут я починаю розуміти, чому мене так боляче вразила турбота
Інґрид про Геркулеса, чому я відчуваю хіть до жінок, які не варті й
мізинця Інґрид, чому я наражаю на небезпеку свої стосунки одним
тупим повідомленням: це моя підсвідома реакція на розмову з мамою.
Я пробиваю дірки у вакуумній упаковці моїх стосунків, аби не
задихнутися. Фізіологічні реакції на скарги Інґрид були майже такими
самими, як реакції моєї мами на тата.
Я завалююся на ліжко та пояснюю це Інґрид, визнаючи свою
провину, а також розповідаю їй про свій страх: я боюсь опинитися в
такому самому шлюбі, в якому живуть мої батьки. Інґрид потроху
заспокоюється. Ось вона вже сидить на ліжку, пестить мою голову, так
само, як щойно гладила Геркулеса, безпорадне створіння, що викликає
жаль.
 — Твоя проблема в тому, що тебе надто непокоїть майбутнє, — каже
вона упевнено, і в голосі звучить мудра жіноча ніжність. — Ти можеш
загинути в автокатастрофі, або ж раптом може початися землетрус, і
нас завалить у будинку. Немає жодної гарантії, що настане завтра.
Давай любити одне одного тут і зараз та цінувати кожну мить. Ми
подумаємо про майбутнє, коли воно настане.
Інґрид пропонує разом поїхати у відпустку, в якесь тихе місце, де
можна насолодитися природою та одне одним.
— Я завжди хотіла пройти шлях інків до Мачу-Пікчу, — пропонує
вона. — То давай зробимо це разом!
Вона посміхається, торкається ключа на моїй шиї та промовляє
найкращі свої слова з того часу, як моя невірність зруйнувала її світ:
— Тепер я тобі дійсно довіряю. Мені здається, ти більше ніколи мене
не скривдиш.
Я дуже радий чути це, але мою радість затьмарюють раптові докори
сумління. Я щойно написав повідомлення тій австрійці. Якби Інґрид
зазирнула в мій телефон, це вбило б її.
6. Малібу, день потому
— Ти достроково поїхав з клініки?
— Не було сенсу там залишатися.
— І ти порушив договір про целібат з Інґрид?
— Вона моя дівчина, і їй хотілося сексу.
— Ти про когось фантазував?
— Лише для того, щоб задовольнити Інґрид.
— Усе, що я чую, — це відмазки. Ти пройшов лише половину шляху.
Не дивно, що зраджуєш і далі.
Ми з Ріком їдемо в його «рендж-ровері», обговорюючи моє ідіотське
повідомлення. Ми паркуємося біля будинку, що здається в оренду. Він
схожий на величезний хіпі-дім на дереві, в якому міг би жити Батько
Йод зі своїми дружинами.
— Я можу пояснити.
— Слухаю уважно.
Він косо посміхається, ніби наперед уже дивується з усього, що я
йому збираюся розповісти.
— У тій клініці було дві школи. Одну вела дуже співчутлива жінка на
ім’я Лорейн: з нею ми усвідомили, що живемо не заради батьків, а
заради себе. Її мета полягала в тому, щоб відділити нас від батьків та
від завданих ними травм, щоб ми могли жити власним життям.
— А інша школа?
— Інша була більш пуританською. Там головувала дуже сувора леді
Джоан. І вона вважає, що мастурбація, порнографія, зваблення,
фантазування та випадковий секс є проявами нездорової психіки. І
фактично все, що не є довічною моногамією, — симптоми сексуальної
залежності та уникнення близькості.
— А чому вони обидві не можуть мати рацію?
— Ти, мабуть, жартуєш. Тоді ледь не кожен чоловік має лікуватися
від залежності.
— Та немає таких, хто проходив би курс реабілітації просто тому, що
йому цього хочеться. Думаю, в тебе хибне уявлення про чоловічу
природу, яке ти використовуєш, аби не відчувати себе кастратом. Ти
був нещасний у своїй самотності, але і в стосунках ти нещасний. Ти
можеш так тинятися п’ять чи десять років, але все, що ти робитимеш,
— це марнуватимеш дорогоцінний час.
— То що ж мені робити? Я заплутався.
Я помічаю жаль у погляді Ріка, мовби я — нижча форма життя,
двовимірна істота, яка намагається зрозуміти концепцію трьох
вимірів.
— Я ось що тобі пораджу: пройди курс реабілітації від секс-
залежності повністю. Почни сьогодні, роби все, що тобі кажуть
фахівці, просто роби, не питаючи себе, чого так, а не інакше. Навіть
якщо всі психіатри будуть такими, як Джоан, з думкою якої ти не
згоден, все одно виконуй усі настанови. Якщо вони кажуть тобі жити
без сексу дев’яносто днів, то ти не займаєшся ним дев’яносто днів.
Якщо вони тобі кажуть не дрочити й не дивитися порно — не роби й
цього.
Я знаю, що потрібно змінити щось кардинально, але...
— Ти хочеш, щоб я просто виконував ті екстремальні приписи, не
замислюючись про те, чи мають вони сенс, не шукаючи в них логіки,
незважаючи на те, що вони, можливо, суперечать моїм переконанням?
— Саме так. Як, по-твоєму, мені вдалося скинути шістдесят
кілограмів? Я багато років намагався схуднути, але не міг доти, доки не
довірився дієтологові й тренеру. Мені не вірилося, що вони кажуть
правду. Я навіть не вірив, що це спрацює. Але я просто виконував усе,
не намагаючись нічого аналізувати.
Я згадую той момент істини на стільці перед Лорейн. Що порадила
б мені та щира версія мене?
Вона б сказала мені відпустити все і просто любити Інґрид.
— Добре, я спробую.
— Не спробуєш, а зробиш. Постався до свого одужання з усією
серйозністю та пропусти це через себе хоча б у ті дев’яносто днів. І
якщо після всього ти й далі будеш нещасний, значить, твої відчуття не
підводять тебе. Знайди собі полігамні стосунки, відривайся на повну,
трахайся, з ким хочеш, та зрозумій, як ти почуватимешся після цього.
Мета — не моногамія чи полігамія. Мета полягає в тому, щоб ти жив
тим життям, яке робить тебе щасливим.
— Звучить резонно. Принаймні, це може допомогти мені врятувати
стосунки, перш ніж я знову все нахрін зіпсую.
— Це може бути твій останній шанс. Якщо ти не здатен до цього,
може, Бог знайде спосіб змусити тебе це зробити.
— Що це взагалі означає?
— Це означає, якщо не можеш контролювати свою хіть, Усесвіт
придумає спосіб, щоб навчити тебе контролювати її.
Він промовляє це з якимось лиховісним виразом, неначе в мого пісюна
вдарить блискавка, або він застрягне в блендері, якщо я не триматиму
його в штанях.
7
І ось я знову тут, під розстрілом.
Цього разу кулемет у руках Шейли Картрайт, психіатрині Чарльза,
яка вважається найкращою з лікування секс-залежності в Лос-
Анджелесі. Це літня жінка з дредами та намистинками у волоссі, як у
хіпі-недолітка, однак сидить вона у великому кріслі, накриває ноги
пледом, як старенька бабця. Як і Джоан та Лорейн, це ще одна самотня
жінка, оточена секс-маніяками.
Адам також тут. І Кевін. Очевидно, вони були достатньо
далекоглядними і взяли в Чарльза телефон, щоб приєднатися до групи
приватної терапії відразу після завершення курсу реабілітації. Також
тут сидять ще п’ятеро незнайомих мені зрадників, троє з яких у цій
групі вже понад десятиліття.
 — От погано, що немає таких жінок, які б дозволяли тобі робити
все, що хочеш, і все одно любили тебе, — каже Кевін і штурхає мене
під ребро. Ми сидимо поряд у терапевтичному кабінеті.
Приємно знову опинитися серед моїх крейзанутих товаришів, однак
цього разу мені треба брати приклад із Чарльза та взятися до справи
серйозно.
На початку зустрічі ми всі називаємо себе та розповідаємо Шейлі, як
минув наш тиждень. Замість того щоб читати нотації, як Джоан, вона
співчуває нам. Напевне, це тактика, за допомогою якої психіатриня має
змусити нас більше уваги зосередити на власних почуттях.
Кевін розповідає про те, що хоче повернутися в Бразилію і бути
поряд зі своєю повією в той час, коли вона народжуватиме їхнього
сина. Шейла реагує на цю розповідь довгим зітханням і м’яким
поглядом, що нагадує серіал-мелодраму. Жінка мовби намагається
прийняти в себе ті біль і образу, про які Кевін і сам не здогадувався.
— Ми вчора були вдвох із дружиною, і я запитав у неї, чи не хоче
вона побешкетувати, — каже Адам. — Вона дуже розгнівалась і
сказала, що це непристойно, що це ніяка не близькість і вона не хоче
більше чути про подібні фантазії. Це була просто катастрофа.
Шейла співчуває Адаму та рекомендує йому почати з простого —
триматися за руки.
Підходить моя черга. Я розповідаю групі про жінку з літака, про
спокуси в моїй поштовій скриньці, про повідомлення Белль та моє
рішення і далі йти шляхом до одужання.
Шейла сумно зітхає і дивиться на мене вже знайомим поглядом
побитого цуценяти. В неї на обличчі такий вираз, ніби ця жінка хоче
сказати, що любить мене. І я чомусь ніяковію. Можливо тому, що
надто помітна її нещирість. А може, тому, що хоч я і звик до сексу без
зобов’язань, до емоцій без зобов’язань звикнути набагато складніше.
Коли я незграбно їй посміхаюся, Шейла нарешті починає говорити,
дуже повільно:
— Ти займаєшся так званим сексуальним накопичуванням. Коли в
твоїх стосунках виникають проблеми, ти відчуваєш сором — ніби з
тобою щось не так, і в тебе виникає негайна реакція, так звана захисна
гігантоманія. Тоді ти починаєш перевіряти свої скриньки з
повідомленнями.
Вона вовтузиться в кріслі, і з її ніг сповзає ковдра.
 — І це підсилюється злістю, тому відштовхує Інґрид і змушує тебе
почуватися безсилим.
Шейла переглядає копії файлів із клініки, де вказані всі мої
захворювання, реальні та вигадані. Вона повільно встає, піднімає
ковдру та кладе її на стілець, потім бере з полиці книжку тa вручає її
мені. Книжка називається «Безмовно зваблений».
— Прочитай це, — радить вона. — Це про тебе.
Чарльз нахиляється до мене й каже:
— Наступного разу, коли зустрінеш таку жінку, як у літаку,
користуйся правилом трьох секунд.
Я приголомшений. Про правило трьох секунд я дізнався,
спілкуючись із майстрами пікапу: коли ти бачиш жінку, яка тебе
приваблює, в тебе є три секунди, щоб підійти до неї, — в іншому
випадку вона або помітить, що ти витріщаєшся на неї, або ти почнеш
нервувати.
— Тобто я повинен заговорити з нею?
— Ні! — вигукує він, шокований. — Правило трьох секунд означає,
що тільки-но ти бачиш когось і починаєш фантазувати, в тебе є
максимум три секунди, щоб перемкнути увагу на щось інше, поки твої
думки не заполонили тебе й не замкнули цикл залежності. Пам’ятай,
— він піднімає догори вказівний палець, — заборонений плід
солодкий.
Після зустрічі я йду до машини та гортаю книжку, яку дала Шейла.
Прочитую один абзац. Автор, доктор Кеннет Адамс, пише:
«Прихований інцест виникає, коли стає об’єктом батьківської любові,
пристрасті та стурбованості. Батьки, мотивовані самотністю та
порожнечею у невдалому шлюбі чи стосунках, роблять з дитини
сурогатного партнера... Дитину така батьківська любов не звільняє, а
стинає під корінь як молоде деревце. Ця любов більше вимагає, аніж
дає, та більше нав’язує, аніж підтримує».
Раптом спливає давно забутий спогад. Спершу я відчуваю
солодкавий запах, а потім бачу білий крем. У той час, як більшість моїх
однолітків могли лягати спати о десятій або й об одинадцятій, я лягав
о сьомій тридцять. Однак мама дозволяла мені до восьмої дивитися
телевізор, якщо я масажував їй руки або ноги. Я розтирав
зволожуючий крем у долонях, а потім втирав його в оливкову
материну шкіру, вкриту випнутими венами. Після цього мама казала:
 — Ти робиш це набагато краще, ніж твій тато.
Тоді мені це здавалося компліментом, однак нині здригаюся від
огиди.
Унаслідок такої нездорової динаміки, читаю далі в Адамса, коли
дитина росте, стосунки часто починаються з «беззастережної
відданості», однак невдовзі починають «супроводжуватися
невпевненістю та амбівалентністю». І в багатьох родинах такого типу
«випадковий зв’язок є способом звільнення від необхідності боротися
з відданістю». Коли я закриваю книжку, то бачу перед собою Чарльза.
Не знаю, як довго він тут стоїть. Дякую йому за те, що порадив мені цю
групу. Він відкриває свій портфель та дістає з нього примірник «Гри».
— Альфред Нобель, — каже він.
Я чекаю на продовження фрази. Але очевидно це була крапка.
— А що з ним?
— Знаєш його?
— Особисто ні.
— Альфред Нобель, той самий чувак, який створив динаміт і
започаткував Нобелівську премію.
Він уважно дивиться на мене, намагаючись переконатися, що до
мене дійшло. До мене поволі таки починає доходити: та книжка про
зваблення жінок є деструктивною, а книжка про те, як припинити цю
практику, дуже потрібна світові. Така книжка має бути іронічною.
— Розумію, — кажу я.
Чарльз ховає книжку та дає мені брошуру з тематикою анонімних
зустрічей секс-залежних та одержимих коханням. Перші два речення:
«Ми вважаємо, що одержимість сексом та коханням є хворобою, котра
швидко прогресує і часто не піддається лікуванню. Проте, як і у
випадках багатьох інших захворювань, розвиток цієї недуги можна
призупинити».
— Можна тебе про дещо запитати? — раптом звертається до мене
Чарльз і просто свердлить пронизливим поглядом. — Ти нарешті
визнав, що серйозно хворий?
Я чесно відповідаю:
— Можу визнати, що це захворювання, якщо висловлюватися
метафорично.
— Ні, це справжнє захворювання. Бо його не вибирають. Воно може
починатися як свідомий вибір, однак якщо твої вчинки викликають
стрес або біль, структура мозку змінюється, і поведінка може перейти
від імпульсу до залежності.
— Якщо розглядати це як хворобу, — відповідаю я, згадуючи про
свою обіцянку Рікові, — тоді, думаю, я хворий.
Здається, Чарльза це не переконало.
— Я зроблю тобі послугу та доведу, що це захворювання. Я тебе
познайомлю з моїм другом, доктором Деніелом Аменом. Він
професійний мозкоправ, який спеціалізується на залежності. Він
просканує тобі мозок безкоштовно і покаже, де саме вгніздилася
хвороба та як її лікувати.
Я думаю, що це якась маячня. Однак відповідаю:
— Дякую.
8
Доктор Деніел Амен — невеличкий чоловічок із залисинами, син
ліванського власника мережі продуктових супермаркетів, і він, якщо
вірити Washington Post, став «найвідомішим психіатром Америки».
На екрані в залі очікування перед його кабінетом по колу крутять
програму про чудового доктора. Я намагаюся ігнорувати його
балаканину про використання знімків мозку для оцінювання
поведінки та її модифікації, поки набираюся мужності, щоб
переглянути повідомлення на телефоні, які досі ігнорував.
Прокручую список і починаю чемно відповідати на кожне звабливе
повідомлення, намагаючись у кожній відповіді згадати свою дівчину.
Белль, австрійка, яку я так і не розгорнув, мов подарунок, у день її
народження, повідомляє, що залишається в Лос-Анджелесі ще на одну
ніч через затримку рейсу, і запитує, чи я в місті. Відповідаю: «Поки не
знаю, чи буду в місті, але в мне є дівчина, тому можемо побачитися
лише як друзі».
Енн, моя французька спокуса із соціальних мереж, надіслала ще одне
фото, де вона оголена, — тепер вона танцює на пілоні, її тіло вигнуте
як гілка. Я відповідаю: «Мені дуже подобалося з тобою спілкуватися.
Хотілося б зустрітися особисто, але в мене є дівчина».
Кожна відповідь дається з болем, наче мені в пах забивають цвяхи.
Але я роблю це, тому що вірю: я роблю те, що маю зробити, бо хочу
стати іншим.
 Ці думки перериває худа сексапільна рецепшеністка, яка викликає
мене до кабінету Амена.
У його кабінеті, здається, працюють лише привабливі двадцяти- чи
тридцятирічні жінки. Може, в цього доктора теж є певний
сексуальний розлад?
Коли я заходжу до кабінету Амена, він сидить у кріслі на коліщатах з
високою спинкою і ледь не втопає у своєму мішкуватому одязі, неначе
його тіло нічого не значить — важливий лише мозок. Стіни
прикрашені зображеннями пінгвінів, незрозуміло яким боком
пов’язаних із книжкою про позитивну мотивацію дітей. У руках Амен
тримає знімки із зеленими плямами, схожими на шмарклі Геркулеса на
килимі. Це мій мозок, і він має такий вигляд:

І хоча Амен спеціалізується на методиці сканування мозку, яка

передбачає введення пацієнтам радіоактивного ізотопу, я надав
перевагу безпечнішому варіанту — електроенцефалограмі, яку
незадовго до цього проводила мені висока білявка в лосинах.
— Це мозок збоченця? — питаю в Амена.
— Вас колись били до втрати свідомості? — він ігнорує моє
запитання й ставить власне. Або, можливо, це і є відповідь.
— Лише раз.
Я розповідаю про те, як років десять тому кілька чуваків напали на
мене без причини, коли я йшов до своєї квартири на Мангеттені.
— Куди вас ударили?
— Думаю, той удар, який мене вирубив, припав сюди, — я торкаюся
до верхньої частини лівої скроні.
— Це може бути важливо.
— Як це зрозуміти?
 — Мозок м’який, а череп — твердий. Усередині вашого черепа
багато нерівних поверхонь. У секс-залежних дуже часто виявляються
травми голови, на які ніхто не зважає, бо такі люди, як правило,
звертаються до психіатрів. А проблема психіатрів у тому, що вони
розповідають вам про ваш мозок, навіть не дивлячись на нього.
— То в мене пошкодження мозку?
Дідько, ще один діагноз до мого довгого переліку.
— Зображення вашого мозку показали деякі незначні ознаки
травми.
Амен знову вивчає знімки, розшифровуючи знаки, які розуміють
одиниці.
— У вас також спостерігається — і це трохи смішно — висока
активність повільних хвиль. Ви знаєте про синдром дефіциту уваги?
— Так, мені відомо, що це таке.
— Вам ніколи не казали, що у вас це є?
— Ні, ніколи.
— Я думаю, багато особливостей вашої поведінки — це класика
СДУ; в першу чергу йдеться про пошук стимулів збудження і конфлікт
із реальністю. Бажання бути з новою жінкою — це біологічний стимул
продовження роду, однак він абсолютно деструктивний, якщо ви не
можете створити нормальні стосунки, але маєте виховувати дітей.
Він говорить, а я усвідомлюю, що це і є основна проблема: ці два
суперечливі генетичні поклики — продовження роду та створення
сім’ї — розривають мене навпіл. І намагаючись їх поєднати, я не лише
втрачаю те й інше, а й дізнаюся, що я божевільний.
Два місяці тому я був просто гівнюком, який зрадив свою дівчину та
через це кепсько почувався. Я ніколи в житті не звертався до психіатра
й навіть не думав про те, щоб до нього піти. Тепер у мене раптом
виявляються генералізований тривожний синдром, депресивний
розлад, проблеми із соціалізацією, пошкодження мозку, синдром
дефіциту уваги, секс-залежність, еротизована лють, травматичний
розлад розвитку, синдром емоційного інцесту, порушення осі V і
чортзна-що ще. Це справжнє диво, що я ще можу якось функціонувати
в суспільстві.
— Я також помітив, що коли ваші очі були розплющені, задня
частина мозку сильно активізувалася. Це погано.
— Чому це? — я не витримаю ще одного діагнозу.
 Може, мені простіше буде просто зробити лоботомію?
— Це означає, що ви помічаєте всіх, хто проходить повз вас.
— Так, це трохи заважає мені жити.
— Коли ваш зоровий центр постійно так активно працює, ви можете
образити свою партнерку, якщо не будете обережним, — сміється
Амен.
Я теж сміюся. Ми знаходимо точку контакту. Ми чоловіки. Я
дивлюся вниз та помічаю його обручку.
— Як ваша дівчина реагує, коли ви робите це в її присутності?
— Вона це нормально сприймає, але я останнім часом намагаюся не
робити цього. Може лише раз...
Я розповідаю йому про останні події.
— Ну, дещо з цього логічно, — відповідає він. — Ви так тяжко
працювали, щоб зрозуміти жінок, що тепер і далі поводитесь як
мисливець. Це настільки глибоко засіло у вашому мозку, що ви не
зможете просто взяти й викинути це з голови. Інша проблема полягає
в тому, що префронтальна кора, частина вашого мозку, яка має
виконувати функцію гальм, трохи слабка. Тому коли ви бачите
привабливу жінку і думаєте, що непогано було б зайнятися з нею
сексом, ваша фронтальна доля мозку не загальмовує вас.
Діагноз підтверджено: мій мозок — це порносайт. На мене чекає
майбутнє брудного стариганя, якщо моя префронтальна кора з часом
ще більше псуватиметься.
— То мій мозок і є причиною моєї секс-залежності?
Амен ще раз переглядає мої знімки та доходить висновку: моя
префронтальна кора слабка, і через це мені важко пригнічувати свої
інстинкти; фронтальна частина поясної звивини (яку він порівняв з
коробкою передач, що допомагає мозку перемикатися на інші думки та
види діяльності) блокується, і я стаю одержимим жінкою, яку
зустрічаю; мої емоційні частини мозку занадто активні, тому я легко
зриваюся, коли Інґрид щось говорить або робить — навіть якщо не
знаю, що саме це спровокувало.
Зрештою, він похмуро заявляє:
— Мозок має захисні схеми, які формуються, якщо ми постійно
отримуємо фізичну та емоційну турботу від близьких,
передбачуваних, надійних людей. Якщо ваша мама була інвалідом та
мусила найняти няньку, оскільки не могла дбати про вас самостійно,
це означає, що у вашому мозку сформована дуже слабка захисна схема,
або її зовсім нема. Тому ви можете закохатися на короткий період,
однак тривалої емоційної близькості вам досягти складніше, а ще
більша проблема — її втримати.
Інакше кажучи, на додачу до всього, що я знав раніше, тепер ще
знаю, що з половиною частин і схем мого мозку коїться щось
немислиме.
— Як ви думаєте, чи правдива ця приказка, буцімто чоловік
настільки вірний, скільки в нього варіантів? — запитую, щоб хоч
трохи відволіктися.
— Не думаю, що це правда, — каже він. — Ви настільки вірні,
наскільки самі забажаєте, якщо ваш мозок здоровий. Якщо ж він
хворий, тоді ви настільки ж вірні, скільки маєте варіантів. І ми
вилікуємо ваш мозок.
Амен розписує мені складний режим лікування, щоб зцілити мій
нікудишній мозок: нейронний зворотний зв’язок для перетренування,
фіто-добавки для покращення функції фронтальної кори, а також
здорове харчування для підтримання рівня цукру в крові, омега-3 та
вітамін D для зниження моєї хіті та, звичайно, куди ж без цього —
додаткові курси лікування секс-залежності.
Він випроваджує мене з кабінету з картонною коробкою в руках,
наповненою його книжками, аудіо-програмами та його
запатентованими добавками. Коли я повертаюся додому, то починаю
шукати в інтернеті місця, де проводять зустрічі секс-залежних,
замовляю комплект відновлення від Патрика Карне, розшукую
фахівців із нейронного зворотного зв’язку та телефоную Чарльзові
стосовно пошуку спонсора.
Це моє нове життя.
 СЦЕНА 3

ОДЕРЖИМІСТЬ КОХАННЯМ: ПОДАЛЬШЕ ПОГЛИНАННЯ

ПАРТНЕРОМ ПРИЗВОДИТЬ ДО ВІДДАЛЕННЯ ІНШОГО ПАРТНЕРА
ТА ПОШУКУ ІНТЕНСИВНИХ ЕМОЦІЙ

ЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД КОХАННЯ: ВІДЧУТТЯ НЕЗАПЕРЕЧНОГО

УСВІДОМЛЕННЯ, ЯКЕ РОЗБИВАЄ ФАНТАЗІЮ

9
Десять місяців зустрічей та групової терапії для боротьби з хіттю
разом з моїми товаришами — колишніми бабіями. Десять місяців
лікування з Шейлою Картрайт і спроб стати емоційним та слабким.
Десять місяців індивідуальної терапії, доповіді про кожну мою грішну
думку ще одному психіатрові із секс-залежності. Десять місяців
відновлення нейронного зворотного зв’язку та вживання добавок і
всього іншого, призначеного мені Даніелем Аменом. Десять місяців
виконання вправ Патрика Карне та його методик щоденної медитації,
спілкування зі спонсорами та з вищими силами для інвентаризації
мого сексуального життя.
І до чого ж я дійшов?
Сонце сідає, і я ненадовго відкладаю вбік книжку Піа Меллоді
«Боротьба із секс-залежністю», яку мені порекомендував прочитати
мій психіатр до нашої наступної зустрічі, щоб відповісти на дзвінок
Адама. Раптом я чую кроки Інґрид. Умисно голосні. Кожен нестерпний
стукіт її підборів по паркету формує слова в речення: «Я... йду...
додому... припини... все... що... ти... там... робиш... та... зверни... увагу...
на... мене!».
Ми з Адамом розмовляємо щовечора, і я від нього просто в захваті.
Після закінчення курсу реабілітації він навіть не дивиться в бік інших
жінок. Він тепер намагається зробити так, щоб його дружина
подивилася в його бік.
Адам розповідає мені, що його футбольна команда тренувалася з
іншою командою, тренером якої була жінка, і хоча в цьому не біло
нічого поганого, його дружина побачила, приревнувала та психонула.
Вона сказала, що більше не довіряє його футболу.
— І що ти будеш робити?
— Знаєш, Ніле, я подивився на дружину та зрозумів. Я подумав: як
можна хотіти бути зі мною після всього, що я наробив? Я завжди
питав себе: як повернути їй те, що я в неї відібрав своєю зрадою? Тому
якийсь час я не гратиму в футбол. Хочу показати їй, що наші стосунки
для мене важливіші.
Тепер Інґрид стукає, хоча я й дав їй ключі від будинку, коли вона
переїхала сюди. Стукіт не припиняється. Він набридливий, як сусід,
або навіть неввічливий, мов служба доставки. Мене просто бісить це:
неначе хтось грюкає по трубі молотком у той час, як ти намагаєшся
спати.
— Мені треба йти, Адаме. Однак не думаю, що тобі потрібно
відмовлятися від того, що тобі подобається, бо жінка відчуває якусь
загрозу. Поговоримо пізніше.
Я запихаю телефон у кишеню та йду до дверей, щоби впустити
Інґрид.
— Хочеш подивитися «Зону сутінок»? — питає вона, вриваючись у
дім і широко посміхаючись. Вона ставить Геркулеса на підлогу та бігає
навколо нього по колу, намагаючись розсмішити мене.
— Не зараз. Мені треба трохи почитати.
Її обличчя тьмяніє. За порадами з «Безмовно звабленого» я
намагався в першу чергу дбати про свої потреби в стосунках, щоб не
почуватися пригніченим. Однак усе, що в мене поки вийшло, — це
посилення страху Інґрид залишитися на самоті, бо тепер вона вважає,
що я потроху втрачаю почуття до неї, тому їй постійно потрібне
підтвердження.
— Пограємо в скіті-кітс? — щебече вона.
 Це гра в карти, яку вигадав наш спільний друг.
— Я тільки дочитаю цей розділ, і пограємо, гаразд? — уперше
сказати «ні» легко, однак після другої та третьої пропозиції мене
починає мучити сумління, і я втрачаю свою рішучість. Шейла сказала
мені, що постійно ставити на передній план чиїсь потреби за рахунок
власних — це патологічна акомодація.
— Добре! — вона обіймає мене.
Я також обіймаю її. У кожній точці, де її тіло торкається до мого,
нервові закінчення завмирають. Ланцюгова реакція передається мені в
серце, аж поки Інґрид не відпускає мене.
Минулого тижня ми з нею ходили на вечірку в бар на даху. Коли
вона випила й почала чіплятися, в мене виникло виразне бажання
перегнутися через огорожу та стрибнути в порожнечу. Тієї миті я
зрозумів, чому деякі люди спонтанно кидаються з дахів, мостів чи
вікон: вони так роблять, бо це найлегше. Простіше стрибнути, аніж
розлучитися з дружиною; простіше кинутися з даху, ніж спробувати
налагодити стосунки; легше стрибнути, аніж попросити в начальника
підвищення платні; легше стрибнути, аніж розбирати купу
неоплачених рахунків, яка постійно зростає; легше зробити крок у
порожнечу, ніж подивитися в очі дружині й дітям, якщо ти їх підвів;
легше зробити цей останній крок, аніж сидіти щодня на зустрічах,
намагаючись стати тим, ким ти не є. Не просто легше — швидше. Це
вирішує всі проблеми чітко, стрімко й остаточно.
Я сиджу на дивані й намагаюся далі читати книжку, сподіваючись,
що Інґрид зрозуміє натяк. Але ні, вона сідає біля мене, кладе голову
мені на плече та читає сторінку вголос із інтонацією акторки театру,
намагаючись бути смішною: «Неприязнь — це злість, яку відчуває
втікач, вважаючи, що він або вона стає жертвою потреб чи “вимог”
партнера мати зв’язок у стосунках».
Вона намагається встановити зоровий контакт, але я не дивлюся на
неї.
— Ти так почуваєшся?
Мій спонсор порадив мені завжди бути відвертим і вразливим,
незважаючи на те, як це може бути важко. Тому я кажу Інґрид:
— Я так почуваюся зараз.
Вичавлюю із себе посмішку, щоб слова не звучали занадто різко.
 Вона торкає пальцями скроню та на секунду заплющує очі,
переварюючи інформацію.
— Можна в тебе щось запитати?
— Не знаю. Це терміново? — її обличчя знову тьмяніє.
Я зараз не готовий сперечатися, тому вдаюся до патологічної
акомодації.
— Ну добре, запитуй.
— Чому наші стосунки не такі, як у всіх?
Це прозвучало не просто як потреба підтвердження, а як
звинувачення.
— Бо мені подобається бути з тобою. Я люблю і ціную тебе, твої
душу й тіло. І ти можеш розсмішити мене.
Вона схрещує руки на грудях.
— То я просто тебе розважаю. Правильно?
— Ні, я тебе люблю.
І я справді її люблю. Просто не в цей конкретний момент.
— Що ти любиш у мені?
— Просто в мене таке відчуття щоразу, коли я з тобою.
Просто не в цей конкретний момент. Вона мовчить.
— Що сталося? Мені наче влаштували допит, але я не знаю, в чому
мене звинувачують.
Вона закушує губу та дивиться на Геркулеса. Наступне її запитання
б’є точно в ціль:
— Чому ти так сильно намагаєшся врятувати ці стосунки?
Це гарне запитання. Запитання, яке я часто ставлю собі останнім
часом. Я згадую своїх колишніх: я покинув Кессі, бо вона постійно
ревнувала. Я покинув Кейті, бо вона без кінця зраджувала. І я покинув
Лізу, з якою в мене були найсерйозніші стосунки, бо вона почала
нагадувати мені маму.
Але про Інґрид, я не можу згадати нічого поганого, жодної дрібниці,
яку міг би використати, нічого в її поведінці, навіть найменшого
недоліку, який виправдав би втечу. Звичайно, зараз вона нестерпна.
Коли вона гнівається, то замикається в собі, пригнічує мене своєю
близькістю, вимагає моєї уваги, коли я хочу працювати, може бути
справжньою липучкою через оцей страх самотності, й у неї помітні
абсолютно зрозумілі моменти гострої невпевненості в собі, адже я її
зрадив. Але з усім цим можна жити.
 Тому якщо я не можу сказати, що з нею не так, то мушу прийняти
інший єдиний можливий висновок: проблема в мені. І після місяців
роботи над собою я ще в більшому лайні, аніж до початку всього. Коли
я почав зустрічатися з Інґрид і потай зраджував її, все було на своїх
місцях. Вона була щаслива. Я був достатньо щасливий. Ми жили в
рожевих окулярах.
Старі добрі побрехеньки.
Але тепер усе, що мені раніше подобалося в собі, перетворилося на
симптоми моєї хвороби. Фахівці із залежності не втомлюються
торочити, щоб я не довіряв своїм словам, думкам чи почуттям. Вони
кажуть, що я повинен будувати самооцінку зсередини. Але для цього я
маю прийняти думку про те, що я нездоровий, розбитий,
затаврований, хворий, травмований — і це викликає в мене бажання
просто перегнутися через огорожу та стрибнути з даху, щоб почати все
спочатку.
Тому замість того, щоб одужувати, я став брутальним, дратівливим,
похмурим і примхливим. Таке відчуття, що мої вени замість крові
наповнені піском і битим склом. І моя сексуальність ллється через
край. Незважаючи на використання правила трьох секунд, мене
приваблює кожна жінка вагою до 130-ти кілограмів, не схожа на
персонажа мультфільму. Я почуваюсь як алкоголік, котрому не
вдається дістати випивку, і він починає пити рідину для полоскання
зубів та медичний спирт. Я майже дістався самого дня. А Інґрид стала
такою чутливою до змін мого настрою, що я впевнений: вона все
помічає.
— То чому? — знову запитує вона.
Я вже тридцять разів сказав їй, що хочу почитати наодинці! Як мені
дбати про свої потреби, коли вона мене не слухає?
Я намагаюся придумати якусь пристойну відповідь, щоб не
спровокувати ще гострішу сцену, аж раптом нас перебиває сигнал про
повідомлення, що надійшло на мій телефон. Я швидко дивлюся: це
повідомлення від Кевіна, який щойно повернувся з Бразилії та
надіслав фотографію свого новонародженого сина. Я кладу телефон
назад до кишені, не відповідаючи на повідомлення.
— Від кого це?
— Від Кевіна. З групи терапії.
Інґрид насуплюється та скоса дивиться на мене.
 — Мені здається, ти щось приховуєш.
— Ні, просто я подумав, що було б брутально відповідати йому
посеред нашої розмови.
— А мені здалося, ти щось приховуєш.
Я хочу сказати їй, щоб відчепилася, нагадати, що вона пообіцяла
довіряти мені, й показати це довбане повідомлення. Однак я
намагаюся зберігати спокій та бути психічно здоровим дорослим, і
мені майже вдається.
— Це справді був Кевін. Можеш перевірити телефон. Я нічого не
приховую. Загалом, здається, що зараз я в стані покараного підлітка.
— Я цього не робитиму.
Вона ніжно проводить по моєму обличчю, так м’яко, що мене це
більше дратує, аніж заспокоює, неначе по моїй шиї повзає муха.
— Вибач, — каже вона, зазираючи мені в очі та сподіваючись
побачити там якусь реакцію.
Однак усе, що я відчуваю, — це наростання хвилі відрази. За ці
десять хвилин їй вдалося розіграти цілу мильну оперу про кохання,
підозри та вибачення. Я емоційно виснажений.
Я заглядаю їй у вічі та намагаюся спинити заплутаного в клубок
монстра всередині, який починає мене контролювати, але запізно.
Любов, яку я бачу там, здається ведмежою пасткою, в яку потрапила
моя душа. Я — в’язень власного страху. І цієї миті я усвідомлюю, що
думки про самогубство, які в мене виникають останнім часом,
насправді не пов’язані з тим, щоб нашкодити собі. Я просто хочу
свободи. Я просто не хочу жити під постійним пильним наглядом,
бути відповідальним за її почуття, відчувати докори сумління, якщо в
мене виникають думки про секс не з нею, відчувати, що кожне моє
слово чи вираз обличчя — розжарене тавро, яке може залишити шрам
на її душі.
Моя дівчина знову перетворилася на мою маму: Інґрид не довіряє
мені, вона не дає мені простору, і її щастя, здається, майже повністю
залежить від моєї поведінки.
Усе могло бути гірше, намагаюсь себе заспокоїти. Принаймні Інґрид
не забирає в мене ключі від дому.
Я прямую до ванної, щоб трохи побути на самоті, залишаю телефон
на столі, щоб Інґрид не думала, що нишком писатиму там
повідомлення. Я зачиняю двері та дивлюся на себе в дзеркало
порожнім поглядом — у порожнє обличчя. Навколо моїх очей глибокі
зморшки, чоло також зморщене через постійне хвилювання, а в моїй
бороді починають з’являтися сиві волосини. Може, пік мого розквіту
вже позаду, й тепер я починаю в’янути?
Коли це лікування від секс-залежності почне діяти? Я не можу так
жити вічно. Дуже скоро я вже буду застарим, щоб стати татом, який
міг би мати нормальні стосунки з дітьми та грати з ними в м’яча. Вже
минув майже рік, а я однозначно не став щасливішим. Мені здається,
що я, навпаки, пригнічую своє справжнє «я», а не зливаюся з ним.
Коли я повертаюся до кімнати, Інґрид сидить на кухонному столі та
тримає в руці мій телефон. В її очах лють, обличчя напружене, однак я
не маю уявлення, чого вона так розлютилася. Я нічого поганого не
зробив.
— Хто така Белль?
О, тільки не це. Мій живіт скручується у вузол. Паролі не захистять,
якщо в тебе підозрілива дівчина, яка любить читати з-за твого плеча.
— Ти порпалася в моєму телефоні?! — гарчу я.
Ну чому вона не дозволила мені просто спокійно почитати?
— Хто вона? — запитує Інґрид. Цього разу з більшою злістю,
голосніше, жорсткіше.
Намагаюся відповісти, але подих мені перехоплює від сорому.
Відчуття провини пов’язане з тим, як ти дихаєш. Сором пов’язаний
із самим тим фактом, що ти досі дихаєш.
— Це просто одна дівчина, з якою я переспав дуже давно, ще до того,
як зустрів тебе, — зрештою вичавлюю з себе. — Не знаю, чому я й далі
з нею спілкувався. Вибач. Це була страшенна дурість. У мене слабка
префронтальна кора.
— Віддай мені мої ключі.
— Ні, тільки не це!
Ключ на моїй шиї, символ довіри. Будь що, але не це.
— Не можу повірити, що ти це зробив, Ніле. Віддай мої ключі.
Вона хапає ланцюжок та починає його смикати, намагаючись
розірвати застібку.
— Добре, добре, відпусти.
Вона права. Я не заслуговую на цей ключ. Я не заслуговую на неї.
Я більше не гніваюся. Принаймні, не на неї. Ні, я гніваюся на себе. Я
знімаю ланцюжок та віддаю їй ключі від її шафи. Я сказав Белль, що в
мене є дівчина, однак вона й далі фліртувала, надсилаючи мені
повідомлення. Я не відповідав їй тим само, але й не просив більше не
писати — і багато про неї фантазував. Мені потрібно було ігнорувати її
або заблокувати її номер та негайно вибачитися перед Інґрид після
того, як облажався вперше.
Стосунки — це як операція на серці: навіть найменша помилка може
вартувати життя. І тепер я втратив довіру Інґрид, яку виборював цілий
рік. Мабуть це мій заплутаний клубок чи моя патологічна акомодація,
або секс-залежність, а може, навіть синдром дефіциту уваги або
пошкодження мозку, чи все вкупі влаштувало на мене облаву.
Інґрид забирає ключі, вибігає з будинку, сідає в машину та їде геть.
Я отримав те, що хотів. Я можу дихати. Я можу читати. Я можу
робити, все що хочу.
І мені так хріново.
10
— Я більше так не можу, — кажу я Кевіну.
Ми сидимо в японському ресторанчику за тиждень відтоді, як пішла
Інґрид, обговорюємо ситуацію.
— Я теж пройшов крізь вогонь і воду, — каже Кевін. — Цьому,
здається, немає кінця. Ми не можемо просто попрацювати над своїми
проблемами кілька місяців чи рік, поки остаточно одужаємо. Нам до
скону доведеться ходити на ці зустрічі з групової терапії.
Він дістає із задньої кишені джинсів зім’ятий клаптик паперу:
— Ось, поглянь.
Це роздрукована стаття про чоловіка на ім’я Роберт Вайс, який
володіє лікувальним центром під назвою «Інститут сексуального
відновлення» у Лос-Анджелесі.
— Боже, тільки не чергова реабілітаційна клініка!
— Прочитай, — наполягає Кевін. — Це мені Трой надіслав. Роб Вайс
працював з Патриком Карне, однак вони щось не поділили, і він
створив власний центр.
Я читаю про те, що Інститут сексуального відновлення продали
«Елементам психічного здоров’я», великій мережі реабілітаційних
центрів, і тепер вони планують вивести інститут Вайса на
національний рівень, заснувавши люксові центри лікування секс-
залежності по всій країні. У статті також сказано, що це заклад для
«заможних секс-залежних», який пропонує ще й двотижневу
амбулаторну програму для «менш забезпечених категорій».
— Ти розумієш, що відбувається? — не вгаває Кевін. — Лише
подумай про це: якщо взяти загальне число людей, які зрадили
партнерів, — це десятки мільйонів клієнтів лише в США. Тепер додай
величезне число людей, які дивляться порно, — і ми отримаємо
найдосконаліший бізнес-план у світі. Якщо ти чоловік і хочеш сексу, а
це почнуть вважати типу раком мозку, який покриває медичне
страхування, — вони стануть мільярдерами.
— Та це було б і непогано, якби лишень те лікування давало
результати, — зауважую я. — Поки що воно лише псує мені життя.
Половину свого часу я витрачаю на зустрічі та прочитання книжок
про близькість замість того, щоб справді намагатися досягти
близькості в стосунках з Інґрид.
Після того як Інґрид знайшла повідомлення від Белль, вона
переночувала на канапі в своєму офісі. І хоча ми годинами це
обговорювали, коли вона нарешті приїхала додому, то навіть не
подумала про те, щоб мені пробачити або спробувати забути причину
сварки.
— Це вже не жарти, — відповідає Кевін. — Про таке пишуть на купі
веб-сайтів. Пам’ятаєш, як Джоан змушувала мене рахувати, скільки
грошей я витратив на секс? Якщо я й далі підраховуватиму, то
виявиться, що я ще більше грошей витратив на лікування.
Мене бісить, що він насправді має рацію... і водночас я відчуваю
полегкість, бо він правий.
— Більшість людей, які звертаються до реабілітаційних клінік, знову
беруться за старе, — провадить він. — То в чому сенс? А Шейла не
хоче, щоб я привіз Маріану та Флавіо, — Кевін говорить про свою
бразилійку та їхнього сина, — бо це буцімто зашкодить моєму
одужанню. Але ж це мій син, а я маю робити те, що каже мені серце. Я
не можу так сильно помилятися!
— Чуваче, я вже не розумію, що правильно, а що — ні. Я не знаю. Я
розчарований, але мушу визнати, що ця хрінь про заплутаний клубок
— точно про мене.
— Це може бути дійсно так, але запам’ятай: саме ця категорія
психологів стверджувала, що гомосексуальність — це хвороба. Вони
лікували людей електрошоком і лоботомією. І знаєш, у ті часи
психіатри, напевне, також звинувачували в усьому матерів зі
схильністю до тиранії. Може, ми просто не такі, як усі, але світ цього
ще не визнав.
Його аргументи переконливі, але надто небезпечні, щоб серйозно
над ними замислюватися. У дитинстві я мав у житті двох головних
жінок — маму та няньку. Можливо тому зараз мені видається
природним те, що я маю кількох жінок, які дбають про задоволення
моїх потреб. І де гарантії, що це широке визначення секс-залежності,
яке нам утовкмачували, не є просто черговою шарлатанською
вигадкою, започаткованою Карне, такою самою, як і вигадане чоловіче
лібідо Кеворкяна5?
У далекому минулому медики вважали, що є таке захворювання як
дрейптоманія — розлад, через який у рабів виникало нераціональне та
патологічне бажання втекти й звільнитися від своїх володарів. Це все
просто слова, вигадані людьми з науковими ступенями, щоб нав’язати
соціальні норми.
— Це справді можливо, — відповідаю я, намагаючись не аналізувати
слова Кевіна. — Може, ми просто так запрограмовані.
Можливо, секс-залежність — це новий синдром дефіциту уваги або
синдром Аспергера. Для деяких людей він справді існує, але цей
діагноз стає явищем масовим, і його отримують усі, хто не відповідає
певним нереалістичним стандартам поведінки. Дуже скоро якийсь
нещасний малий, котрий роздягне ляльку Барбі, лікуватиметься від
секс-залежності, адже нині деякі шестирічні дітлахи вже приймають
риталін6 та адерал7.
— Ми втрапили в пастку ненормальної псевдонауки, — Кевін
проштрикує ножем свою курячу котлету. — Ця фігня навіть науково
не доведена. Поговори з науковцями. Поговори з лікарями. Поговори з
іншими психіатрами. Поговори з будь-ким, крім Патрика Карне та
його лакеїв. Навіть того мозкоправа, до якого ти ходив, ніхто серед
медиків не сприймає серйозно.
Рік радив мені довіряти експертам, але, може, я просто обрав не тих
експертів?
— Секс-залежність навіть не входить до офіційного переліку
захворювань, — продовжує свою думку Кевін. Його обличчя пашить
від виру емоцій. — Його хотіли включити, але розглянули та повністю
вилучили із цього списку! Ми наче переслідуємо привид.
 11
Одним із плюсів моєї роботи в журналі Rolling Stone було те, що я
міг дістати чий завгодно телефон. Тому після розмови з Кевіном я
відкриваю полювання на інформацію, телефонуючи якомога більшій
кількості найавторитетніших фахівців зі стосунків, щоб почути їхню
думку з цієї теми.
Починаю з антрополога доктора Гелен Фішер. Понад двадцять років
вона вивчає любов, секс та шлюб у різних культурах, біологічних видах
та періодах. Вона стала найбільш цитованим дослідником за всю
історію науки про стосунки.
Її висновок: «Ми — хтиві тварини».
У своїй книжці «Анатомія кохання» Фішер пояснює походження
такої поведінки: «Протягом тривалої історії нашої еволюції більшість
чоловіків мали на меті поширити свої гени, а жінки розвивали дві
альтернативні стратегії отримання ресурсів. Деякі з них обирали
відносну вірність одному чоловікові для того, щоб отримати від нього
переваги; інші вступали в таємні стосунки з іншими чоловіками для
отримання від них ресурсів. Цей сценарій у загальних рисах збігається
із суспільними переконаннями в тому, що чоловік за своєю природою
бабій, а жінка — мадонна або повія».
Однак у деяких дослідженнях Фішер трохи змінила думку.
— Гадаю, що якби зараз могла, то змінила б і цю тезу, — каже вона
мені. — Серед жінок віку до сорока стільки ж перелюбу, скільки й
серед чоловіків.
Фішер пояснює це тим, що наші пращури парувалися задля того,
щоб зачати дитину та виростити її до більш-менш самостійного віку, а
потім зачинали дитину з іншими партнерами та зраджували першим.
Вона описує це як подвійну репродуктивну стратегію: серійну
моногамію в комбінації з прихованим перелюбом.
Тому, якщо вірити поясненням Фішер, виходить так: якби я хотів
мати стосунки, що не суперечили б моєму справжньому «я», то
зраджував би Інґрид. Тепер усе, що мені потрібно зробити, — це
одружитися з нею, завести кількох дітей, знову почати зраджувати,
самому стати рогатим і розлучитися. Такий вигляд, очевидно, й має
кохання людини розумної. Щось типу псевдомоногамії.
Проте якщо теорія Фішер правильна, в сучасному світі є певні
проблеми з дотриманням цього принципу. Ми з моїми друзями секс-
маніяками, на жаль, встановили, що він завдає багато болю, руйнує
будь-яку надію на близькість і травмує всіх членів сім’ї. Окрім етичних
проблем, завдяки таким широко доступним засобам, як комп’ютерні
програми для реєстрації дій користувача, рахунки за телефон, виписки
по кредитних картках і профілі в соціальних мережах із «лайками» на
фотографіях, зрадникові практично неможливо не залишити
технологічного сліду, за яким його може відстежити партнер.
Тому я прошу Фішер розповісти мені про спосіб, у який можна
подолати наше еволюційне минуле та збудувати тривалі, надійні
стосунки сьогодні. Вона пояснює, що в людей розвинулися в мозку три
різні первинні системи для спарювання: одна для сексу, друга для
романтичних стосунків, а третя — для справжньої близькості. І після
початкових інтенсивних нових стосунків наш романтичний та
сексуальний запал часто переміщується на інших людей, але при
цьому часто залишається глибока прихильність до попереднього
партнера.
Але перш ніж я можу зробити якісь висновки, Фішер говорить, що
таким природним переходам від романтики до сексуальності можна
запобігти. Для цього парам потрібно разом займатися новими та
захопливими справами (щоб стимулювати вироблення дофаміну та
отримати відчуття романтики), регулярно кохатися (для виділення
окситоцину та підтримання сексуального зв’язку), усувати всі
можливості зради та загалом намагатися підтримувати постійний
рівень інтенсивності, щоб задовольнити всі три системи мозку.
— Ого, та це ж важка праця, — кажу я.
— Так, але навіть після всього цього ви й далі матимете бажання
переспати з іншою, — відповідає Фішер. — Тому, якщо ви будете
зраджувати, — заради Бога, просто не попадайтеся.
Ну ось і все: Гелен Фішер, провідний світовий фахівець зі
спарювання, дала мені дозвіл на зраду. Я шокований таким науковим
консенсусом стосовно стосунків. Доклав таких титанічних зусиль, щоб
визнати, що мій потяг до інших жінок — невиліковна хвороба, і лише
віра у вищі сили може вилікувати мене. Але, мабуть, не через
«заплутаний клубок», травму чи секс-залежність поняття довічної
моногамії видається таким непривабливим. Як я колись сказав Рікові,
це всього-на-всього частина нашої природи.
 Навіть Зигмунд Фройд і Карл Юнґ, засновники сучасної
психотерапії, мали стосунки не зі своїми постійними партнерками:
перший переспав із сестрою своєї дружини, а другий — із пацієнткою.
«Запорукою успішного шлюбу, здається мені, є ліцензія на зраду», —
писав він у листі до Фройда. А Білл Вілсон, один із засновників
першого товариства анонімних алкоголіків, так активно зраджував
свою дружину з привабливими жінками, які відвідували зустрічі, що
його колеги почали називати його походеньки «тринадцятим кроком»
терапії.
Відповідно до стандартів Карне ці люди — залежні. За стандартами
Фішер — успішні представники гомо сапієнс. За стандартами
суспільства вони — виродки. Усе це дуже заплутано.
Наступні декілька днів я дедалі глибше поринав у науку про
стосунки. Однак не зміг знайти в усій прочитаній літературі з теорії
еволюції та антропології жодного переконливого доказу того, що люди
повинні обирати одного партнера та залишатися вірним йому до кінця
життя.
Пам’ятаю, які жорстокі докори сумління я відчував через уникнення
близькості з Інґрид, фантазуючи про інших жінок. А виявилося, що за
результатами дослідження сексуальних фантазій, проведеного
науковцями з Вермонтського університету, дев’яносто вісім відсотків
чоловіків (так само, як і вісімдесят відсотків жінок) мають сексуальні
фантазії про людей, які не є їхніми партнерами.
Тому не дивно, що мені важко зосередити всі сто відсотків своєї
сексуальної уваги та бажання на Інґрид. Я нормальний, чорт забирай.
Ця думка приносить мені певне відчуття звільнення. Бо я стомився
щодня картати себе.
Коли я зрештою знаходжу групу дослідників, які вивчають переваги
моногамії для суспільства, — з історичної точки зору моногамія
збільшила число доступних жінок та зменшила чисельність самотніх
чоловіків, послаблюючи конкуренцію серед партнерів та знижуючи
рівень злочинності й насильства, — вони не лише визнають, що таке
визначення моногамії не заперечує зраду, а й взагалі не вважають
моногамію природними стосунками.
— Якби це було закладено в нашій генетиці, якби люди за своєю
природою парувалися на все життя та мали дуже тісний зв’язок, —
пояснює професор Пітер Річерсон, — тоді нам не потрібні були б усі ці
шлюбні ритуали.
Що ж до власне шлюбу, то історик Стефані Кунц, автор книжки
«Історія шлюбу: перемога кохання», сказала мені, що ця традиція
ніколи не була пов’язана з близькістю. Протягом ледь не всієї історії
людства шлюб залишався економічним і політичним інститутом,
призначався здебільшого для об’єднання ресурсів, створення альянсів
чи народження спадкоємців династій. Люди почали одружуватися за
покликом серця лише наприкінці ХVІІІ століття. А до кінця ХХ
столітття шлюб став радше інтимним партнерством, аніж
патріархальним інститутом.
Сьогодні Кунц вважає, що традиції знову змінюються.
— Одні люди хочуть бути моногамними, інші — полігамними, одні
хочуть мати дітей, інші — ні, люди самі обирають, чого вони хочуть, —
говорить вона. — Протягом століть люди мусили приховувати свої
прагнення та сприймати все, що нав’язує суспільство. Тепер цього не
потрібно робити: люди фактично самі визначають, що їм потрібно.
Самі обирають собі життя. Родинні чи любовні стосунки стають
такими, якими ми їх будуємо.
Можливо, Кевін мав рацію, думав я, полишаючи будинок Кунц того
вечора. Може, нам усім промили мізки. Або саме так і було, або просто
ми живемо в ХХІ столітті, коли все так швидко змінюється, і при
цьому застрягли в інститутах ХХ століття, які змінюються дуже
повільно.
Та хоч би якою була твоя точка зору, завжди знайдеться якийсь
кандидат наук, щоб виступити на підтримку цих інститутів.
12
Майже за рік після повернення з реабілітації я опинився на
роздоріжжі між двома школами, одна з яких нав’язує мені думку, що я
маю невиліковну психосексуальну хворобу, а інша наводить більш
переконливий аргумент: понад дві сотні тисяч років людської еволюції
свідчать, що моя поведінка абсолютно здорова.
Тим часом мої стосунки з Інґрид почали нагадувати американські
гірки. Однієї миті ми сміємося та закохано дивимося одне одному в
очі, а наступної вже сваримося або перестаємо розмовляти. Більшість
ночей я сплю на канапі. Геркулес із килимка на підлозі біля ліжка
якимось чином перебрався ночувати на подушку Інґрид.
Якось у мене була зустріч із британською співачкою Елі Голдінг. Я
мав написати про неї статтю для журналу Rolling Stone. Ми мали
зустрітися в Малібу, щоб послухати музику, над якою вона працювала.
Ми просто лежали на дошках для серфінгу на хвилях океану та
обговорювали її роботу й життя. Коли Інґрид повернулася додому, я
розповів їй про свій день.
— Ми багато говорили про самотність, бо тато покинув її з мамою,
— розповідаю я Інґрид. — Одного разу вона була така засмучена, що
написала йому повідомлення і спитала: «Ти мене ще любиш?». Однак
їй відповіла нова батькова дружина й звеліла відчепитися від нього та
більше не писати. Це так жорстоко. Ми обоє ледь не плакали.
Інґрид напружується та сухо промовляє:
— О, то ви поплакали разом?
Я ніколи раніше не чув, щоб вона говорила таким тоном — для мене
це було неначе грім серед ясного неба. Розлючена Інґрид тим часом
вилетіла з кімнати, та за мить повернулася й заходилась буквально
бомбардувати мене запитаннями:
— Чому ти обмінявся з нею телефонами?
— Чому ти її запросив сюди?
— Чому вона прийшла, коли я була на роботі?
Інґрид упевнена, що в мене були приховані мотиви, але це один із
тих рідкісних випадків, коли все насправді не так. Вона недовірливо
слухає мої пояснення, а далі промовляє чотири слова, які є
прощальним поцілунком для будь-яких стосунків:
— Покажи мені свій телефон.
Поки Інґрид аналізує кожне моє слово у відповідь на листи Голдінг, я
дивлюся на Геркулеса, який спить на ліжку. Його зморщений
маленький відросток просто звисає, позбавлений своєї функції та
мети задля беззастережного служіння та поклоніння повелительці.
Мені здається неправильним позбавляти будь-яку живу істоту
можливості насолоджуватися сексом.
Коли Інґрид закінчує з телефоном, ми півгодини сперечаємося про
Голдінг. Вона вперше звинувачує мене в тому, чого я насправді не
робив, та відмовляється вірити в правду. І я почуваюся огидно. Це
логічний наслідок усіх випадків, коли я справді зраджував довіру
Інґрид. Замислююся, наскільки складно зустріти іншу людину, яка б
так тяжко працювала над собою, щоб не зрадити партнерові.
Жодна жінка не хоче секс-залежного партнера, хіба що така само
секс-залежна.
Зрештою конфлікт закінчується тим, що Інґрид лягає на ліжко біля
Геркулеса та починає тихо, приречено плакати. У перший рік наших
стосунків вона завжди раділа, сміялася та створювала нові креативні
проекти. Я покохав її почасти за те, що вона була мов сонячний
промінь, який освітлював найтемніші закапелки моєї душі. Однак
тепер ці світло й творча енергія згасли. Інґрид навіть не спілкується з
друзями, бо вони не схвалюють її стосунки зі мною.
Коли я бачу її обличчя з розмазаною по щоках тушшю, з драматично
насупленими бровами, в позі ембріона на ліжку, де вона обіймає
Геркулеса, слова матері відлунюють у моїй голові: «Ніколи не роби
жодну жінку такою само нещасною, якою мене робить твій батько».
 5 Джек Кеворкян — американський лікар, більш відомий під прізвищем «Доктор Смерть»,
популяризатор евтаназії. — Прим. пер.
6Риталін — психостимулятор для лікування гіперзбудливості в дітей. — Прим. пер.
7Адерал — препарат, що покращує пам’ять та підвищує розумову витривалість та
посидючість. — Прим. пер.
 СЦЕНА 4

УНИКНЕННЯ КОХАННЯ: ЗАВЕРШУЄ СТОСУНКИ ТА ПОВТОРЮЄ

ЦИКЛ З НОВИМ ПАРТНЕРОМ

ОДЕРЖИМІСТЬ КОХАННЯМ: ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО ФАНТАЗІЇ ПРО

ПАРТНЕРА ТА ПОВТОРЮЄ ЦИКЛ ІЗ НОВИМ ПАРТНЕРОМ

13
Коли вона сідає до машини в червоній сукні та незмінних чорних
чоботях, я дуже щасливий бачити її. Серед усіх фахівців, яких я
зустрічав, вона єдина, хто справді бачить невидимі сплутані нитки, що
обплітають людські стосунки.
Перші слова, які промовляє Лорейн, не просто шокують мене: вони є
саме тими словами, які мені потрібно зараз почути.
— Ми обговорювали тебе після того, як ти поїхав з клініки, — каже
вона. — І ми не думаємо, що ти секс-залежний.
— Справді?
— Твоя поведінка сексуально-компульсивна, і це лише один з
багатьох симптомів твого виховання.
— Дякую.
Я не впевнений, що розумію різницю між залежністю та
компульсивністю, але мені байдуже. Слова Лорейн є останнім
викрученим шурупом, який скріплював мої сором, біль і приниження
минулого року. Це найкращий комплімент, який я почув звідтоді, як
почався увесь цей жах.
 Після моєї сварки з Інґрид я написав листа Лорейн, яка, напевне,
знає мене на найбільш глибокому рівні. Я хотів порадитися з нею,
спитати, чи не буде розрив стосунків найкращим рішенням для нас із
Інґрид та чи не будемо ми жалкувати про це решту свого життя.
Лорейн відповіла, що скоро приїздить до міста, бо проводить семінар в
Оранж-Каунті, тому ми можемо зустрітися й поговорити. Тому я
запросив її на обід разом із Ріком.
Ми зайшли до італійського ресторану Giorgio Baldi й побачили Ріка
на самоті, в незмінній білій футболці. Він рідко вдягає щось інше.
Рік посміхнувся, ввічливо привітався, легким нахилом голови, коли
я відрекомендував йому Лорейн.
Замовивши страви, я повідомляю Рікові, що готовий покінчити з
ідеєю виконання вказівок експертів із секс-залежності.
— Минув цілий рік, а я й досі нещасний. Я робив усе, що мені
казали, та багато дізнався. Але мої стосунки висять на волосині й от-от
розірвуться, а моє бажання з кимось переспати та переконання, що я
можу це робити, залишилися незмінними.
Якось намагаюся зрозуміти вираз обличчя Ріка. Він заплющує очі,
ніби формулюючи думку — точніше, даючи можливість думці
сформуватися.
Але Лорейн не чекає, поки він висловиться, і запитує в мене:
— Це заперечує твою систему цінностей?
— Ні.
— Тоді не бачу жодних проблем. Після того як помер мій чоловік, я
вирішила, що не хочу більше ні з ким жити. Я живу сама, я щаслива й
не хочу нікого пускати в мій простір. Мене це повністю влаштовує. Ми
живемо в такий час, коли можемо самі обирати, як і з ким нам жити.
Я здивований таким відкритим поглядом на життя. Мені здається,
що після мого перебування в клініці вона трохи змінила свої
переконання, тому я питаю в неї також і про це.
— Усе, що я вам розповідала під час «роботи на стільцях», — так і є,
— запевняє вона. — Але керівник програми — Джоан, і вона
дотримується дуже суворих правил стосовно сексуальної поведінки за
межами моногамних стосунків, тому в клініці я не завжди можу
висловлювати свою думку.
— То ви справді вважаєте, що можна мати близькість за межами
моногамії? — питаю я, щоб просто переконатися, що правильно її
розумію.
— Деякі пари перебувають у тривалих стосунках і мають дітей,
однак вони домовляються про відкритий шлюб. Якщо двоє
підтримують чесні, близькі та цілісні стосунки — хто я, щоб їх судити?
Я розглядаю припудрені зморшки на її обличчі, складки шкіри, які
от-от звиснуть їй на шию, але бачу й мудрість у її очах. «Дякую тобі за
розуміння», — думаю я.
Я здивований тим, настільки важливе для мене її схвалення. Може,
це через те, що в клініці в мене відібрали право бути сексуально
активним створінням. Це було моєю карою за зловживання цим
правом у стосунках та заподіяння шкоди безневинній людині. І тепер,
через рік випробного періоду, я нарешті отримав умовне звільнення.
— Відчуваю, що готовий спробувати інші види стосунків, але я
трохи боюся, — зізнаюся Лорейн. — Я прокидався щоранку з
непоборним страхом втратити Інґрид. Я тривожуся: а раптом більше
ніколи не знайду стосунків такої глибини; мені прикро, що я втікаю від
свого єдиного шансу на щасливе майбутнє та створення сім’ї.
Не вдається мені ця вірність. Я навіть не можу залишатися вірним
собі у своїй невірності.
Амбівалентність. Це моя вища сила. Амбівалентність, руйнівник
стосунків.
Тим часом Рік мовчки слухає нашу розмову та збирає докупи власні
думки.
— Ти питав Інґрид, чи готова вона до іншого типу стосунків? —
запитує Лорейн, коли нам приносять страви.
— Це було б чудовим рішенням. Але не думаю, що вона погодилася
б.
— Вона може здивувати тебе, — каже Лорейн.
Ми не обираємо сім’ю, в якій народилися, але можемо створити таку
сім’ю, яку хочемо самі. І тієї миті мені здалося, що я сиджу за столиком
з психічно здоровими мамою і татом, яких обрав я.
Тут Рік нарешті починає говорити.
— Я тобі бажаю, — починає він, зважуючи кожне слово та
стараючись, щоб воно прозвучало максимально переконливо, — щоб
ти спробував пожити таким веселим життям, яким хочеш, без жодних
інших варіантів. Бо тобі потрібно прийти до того моменту, коли ти
матимеш усіх жінок, яких бажаєш, та зрозуміти, що це не вирішить
проблему твоєї самотності або твоєї потреби зв’язку, не позбавить
болю.
Я шокований жорсткістю його слів. Я думав, ми домовилися, що я
стану на цей шлях, і він не засудить мій вибір.
— Ти не так казав про це, коли ми вперше це обговорювали.
— Ну, я тоді трохи більше вірив у тебе. Але, здається, це саме те, чого
ти завжди хотів.
Лорейн лише слухає його. Я відчуваю дедалі глибше занепокоєння: а
раптом і вона погодиться з Ріком?
— Якщо ти дійсно почнеш жити так, як вирішив, — зрештою каже
вона, — я попрошу тебе розкрити таємницю.
— Яку таємницю?
— А ось яку: ти стаєш на цей шлях через свою природу, чи, може,
робиш це через свою травму?
— Як я можу знати правду?
— Травми приносять страждання та біль. Вони позбавляють
комфорту. Лорейн робить паузу, щоб я зрозумів, далі пояснює:
— У всіх нас є шість основних потреб: емоційні, соціальні,
інтелектуальні, фізичні, сексуальні та духовні. І якщо ти їх
задовольняєш, то ти на правильному шляху.
— Якщо це рішення здорове, то ти зрозумієш, що воно приведе тебе
до справжнього щастя, — додає Рік.
Мені здається, що він настільки відступив, наскільки вирішив
дозволити мені самому дізнатися, куди приведе цей шлях.
— Сподіваюся на це, — кажу я їм. — Може, мені пощастить знайти
когось, хто поділяє мої переконання та цінності.
Коли ці слова зриваються з вуст, мене починає гнітити думка, що я
отримаю те, на що заслуговую: жінку, таку, як я.
— Пам’ятай, — додає Лорейн, ніби читаючи мої думки, — все, що не
змушує тебе почуватися живим, — не те, що тобі потрібне.
— А все, що ти робиш, — знову додає лиховісно Рік, — сподіваюся,
ти робитимеш чисто, не залишаючи слідів.
14
— Це найкращі стосунки, які в мене були, — кажу я їй. — Я ніколи
нікого так не кохав.
 Ми лежимо на ліжку в спальні, яку Інґрид назвала «космічною
кімнатою» і відповідно облаштувала. На підлозі лежать чотири
матраци, а вікна та стеля завішані чорними простирадлами. На стіни
проектуються галактики, на стелю — сузір’я, а в нас над головами
висить муляж місяця. В цій кімнаті — вся грайлива творчість Інґрид,
те, чим я в ній так захоплююся. І попри це, я збираюся розбити їй
серце. І собі.
— Але в цьому й проблема, — продовжую я.
— Проблема?
Я починаю затинатися. Мені важко сформулювати наступні фрази.
Її очі наповнюються слізьми. Вона знає, що буде.
— Я не хочу тебе втрачати, — каже вона.
Але знає, що втратить.
Якусь мить ми сидимо в тиші. Потім вона продовжує:
— Мені здається, останнім часом я сама була винна в усьому, бо не
почувалася в безпеці й через це стала підозріливою та холодною.
Я хочу, щоб вона в це повірила, але це неправда.
— Ні, це моя провина, — пояснюю їй.
Почуваюся жахливо. Я — егоїст. Мене гризе власне сумління.
Почуваюся дефективним.
— Не знаю, може, нам заради експерименту варто спробувати менш
традиційні стосунки, хоча б ненадовго, щоб я це викинув з голови?
Кого я обманюю? Я ніколи не викину цього з голови. Я намагався.
— Що ти маєш викинути з голови?
Я глибоко вдихаю. Мене починає трусити. Я дуже нервую через те,
що збираюся сказати.
— Не думаю, що мені вдасться коли-небудь повернути твою довіру.
Довга пауза.
— Бо я думаю, що не зможу завжди бути лише з однією людиною. До
кінця свого життя.
Усе. Я сказав це. Я дивлюся в її мигдалеподібні очі, бачу її прекрасне
обличчя, делікатний виріз на шиї, ніжні ключиці, її неосяжну душу,
гарнішу за все це. Я не хочу, щоб вона мала тіло, як у тієї жінки з
літака, не хочу, щоб вона не чіплялася до мене, повертаючись додому з
роботи, не хочу, щоб вона більше не читала через моє плече. Мені
соромно, що в мене колись були такі думки. І мені цікаво: чому її
недостатньо для мене? Чому я просто не можу бути щасливим із нею?
В мене починають бігти сльози.
Вона не гнівається. Не зчиняє істерики. Вона дивиться мені в очі та
ніжно відповідає:
— Можливо ти хочеш спати з іншими, але я не хочу цього. Не можу
уявити секс із кимось, хто мені байдужий.
— То, може, ми спробуємо на кілька місяців зробити паузу, щоб
зрозуміти, що ми відчуваємо?
Пропоную їй це, але точно знаю, що вона ніколи не погодиться.
— Якщо ми зробимо паузу, то це кінець. Між нами все скінчиться.
Ми більше ніколи не побачимося.
У її словах звучить любов, але говорить вона впевнено, без жодної
нотки сумніву.
Значить, це все: я маю ухвалити рішення. Довічна моногамія з
жінкою, яку я люблю, або довічно мати стосунки з ким хочу, робити
що хочу, мати повну та беззастережну свободу. Це не означає, що в
мене не буде дівчини, дитини або сім’ї. Це означає лише те, що в мене
будуть власні умови, не нав’язані нашим репресивним суспільством,
яке хоче відчикрижити мені яйця відразу, щойно я скажу: «Згоден».
Я мовчу. Я не можу цього зробити. Все, що я говорив, звучало так
природно, однак я чомусь не можу зважитися. За кілька місяців ми
планували поїздку до Мачу-Пікчу з купою різних пригод. Я все своє
життя мріяв бути з такою, як Інґрид: із жінкою, яку б я поважав, якій
би довіряв, з якою міг би посміятися, біля якої прокидався б, дивився
на неї та просто посміхався, вдячний Усесвіту за те, що він мені
подарував таку милу жінку, сповнену любові. Але...
Мовчання завдає їй більше болю, ніж слова. По її щоці повільно
течуть сльози.
— Ти маєш вирушити на свої пошуки, — каже вона. — Але я не
можу піти з тобою. Ти маєш піти сам.
— Я не знаю. Це просто смішно. Ми ж так кохаємо одне одного.
Може, ми робимо помилку?
— Ні, — каже вона. — Ти маєш зробити це... заради свого щастя.
Дякувати Богу, хоч хтось із нас сильний.
— Ти хочеш порвати стосунки?
— Ні. Я роблю це заради тебе.
 І саме цієї миті я зриваюся. Обіймаю її та притискаюся мокрим від
сліз обличчям.
— Дякую тобі, що навчив мене кохати, що я дізналась, яким є
кохання, — каже вона. — У тебе найбільше серце з-поміж усіх, кого я
знаю.
Я не вірю в її слова. Я навіть не розумію, як вона сама в них може
вірити. І все-таки вона вірить.
Ми обіймаємося в тиші, аж поки вона не каже:
— Я хотіла мати з тобою дітей.
На стелі та стінах Галактики, маленькі планети та зірочки рухаються
своїми орбітами. І я думаю, що зараз ми змінюємо Всесвіт. Це
маленьке рішення означає, що наші діти так і не народяться на цей
світ. І ми не станемо батьками маленьких радісних інґрид та
невротичних нілів.
За вікном чується гуркіт, неначе поштовх землетрусу чи раптовий
порив вітру, і я запитую себе, чи не всесвіт надсилає нам сигнал, що ми
робимо помилку. Або, може, це мексиканські найманці приїхали, щоб
убити мене за мою книжку про нарковійну. Рік Рубін якось сказав
мені, що на смертному одрі люди не думають про роботу, життєвий
досвід чи про те, чого не зробили. Вони думають про любов та сім’ю. І
я всього цього себе позбавляю. Цього разу я фактично втілюю в життя
той мій дитячий нічний жах — я лінивий, безробітний, нікому не
любий невдаха, який спить на канапі в ідеальному заміському будинку
свого брата.
Але насправді я хочу, щоб він здійснився: будинок на околиці,
домашня буденність, яка ніколи не змінюється, життя, в якому вихід у
кіно стає великою пригодою, невдячні діти, які в усіх своїх проблемах
звинувачують батьків. Може моє серце й не таке велике, як каже
Інґрид. А може воно велике тому, що постійно голодне та невпинно
намагається поглинати дедалі більше, аби не вмерти з голоду.
Я на порозі свободи, про яку фантазував весь останній рік, але зараз
у мене таке відчуття, ніби я стою за огорожею того бару на даху.
Інґрид гладить моє волосся, заспокоюючи:
— Мені здається, що я спіймала красиву дику пташку та посадила її
в клітку, щоб милуватися нею.
Я слухаю. Вона знає. Вона розуміє мене.
 — Клітка стоїть біля вікна, пташка весь час виглядає за шибку,
думаючи про життя, яке вирує зовні. І мені треба відчинити клітку й
відпустити полонянку, бо її місце на волі.
Вона опускає голову, очі в неї червоні, сльозинки крапають дедалі
частіше. Я не можу відпустити, але Інґрид може. Між схлипуванням
вона промовляє свою останню думку, п’ять слів, які будуть
переслідувати мене вічно:
— Але на волі пташки помирають.
Дія третя. Альтернативи
 СЦЕНА 1. ПОЛІАМОРІЯ

Ти вважаєш, що не будеш бажати інших чоловіків після весілля. І ти сподіваєшся,

що твій чоловік не хотітиме інших жінок? Коли тебе охоплює бажання, ти
відчуваєш ненависть до самої себе... А хтось тобі колись казав, що, можливо,
твій чоловік тут ні до чого?
Еріка Фонг. Я не боюся літати

1
Я вільний.
Я можу дуріти. Можу зустрічатися з ким хочу. Я можу слати
повідомлення кому хочу і коли хочу. Можу почати пошук вільних
стосунків.
Однак чомусь я цього не роблю. Відпочиваю на самоті. Я навіть не
знав, що скучив за самим собою.
Учора закінчив читати книжку, а тепер з головою занурився в іншу.
Я ніколи стільки не читав та ніколи не отримував такої насолоди від
читання. І ліжко таке чисте й просторе, сонце таке тепле та лагідне, а
пластівці з корицею такі приємні й смачні.
Рік каже, що я зрештою стану одним із тих самотніх чоловіків, які
кричать на дітей, котрі бавляться поблизу. Однак у мене є мої книжки.
У мене є моє тепле ліжко. І в мене є каша на сніданок. Поки в мене все
це буде, я ніколи не почуватимуся самотнім.
Два дні тому Інґрид склала всі свої речі в пакети. Розлука була
болісною: ми не могли стримати сліз. Вона залишила тільки фікус у
горщику та записку:
Дякую, що пустив мене в своє серце. Ти завжди казав, що воно сповнене темряви,
однак я побачила лише світло, тепло та життя. Це була найгарніша подорож — наче
ходити печерою зі свічкою та знаходити там прекрасні приховані скарби. Мені
 здається, саме тому на твоєму тілі викарбувана мапа для пошуку скарбів. Ти сказав
мені, що твоя мама позбулася твоєї рибки, коли ти був малий і не здатний дбати про
неї. Тому я залишаю тобі свій фікус. Називаю його Останнім героєм, бо мені його дали
після того, як місяцями не поливали, а він і далі ріс. Тепер він твій, сповнений життя,
і ти доведеш, що можеш дбати про інших.

Її слова пронизують мій найбільш вразливий орган — серце, а ще —

центр сорому в мозку. Тепер, здається, те й інше злилося в єдиний
орган. Любов надто важко знайти, щоб просити когось перестати
любити тебе без поважної причини, — це справжнє божевілля.
Особливо, якщо йдеться про таку щиру й турботливу жінку, як Інґрид.
Але я це зробив.
Іноді я відчуваю самотність, зрідка сумую. Без Інґрид наді мною
неначе нависло постійне відчуття приреченості. Також я відчуваю
провину за те, що кривдив її своїми сумнівами, неприязню та
боротьбою сам не знаю за що. Але все-таки я щасливіший на самоті.
Лише я та Останній герой. Принаймні, Останній герой дозволяє мені
поливати інші квіти.
На зворотному боці картки знаходжу постскриптум: «Будь ласка, не
відповідай на це і не телефонуй мені. Я спробую забути тебе. Якщо ти
колись захочеш зв’язатися зі мною в екстреному випадку, твоє кодове
слово — “Свобода-а-а-а-а!”. Скажи його лише раз, і я буду поруч».
Я човгаю на кухню, щоб поставити в раковину брудну миску з-під
пластівців. Я не мию її. Не чищу зуби. Сьогодні навіть не приймаю душ
та не вмиваюся.
Я кидаю дошку для серфінга в свій позашляховик та їду на пляж.
Сонце пече, гірський краєвид просто дивовижний, а хвилі чисті. Я
відчуваю певні докори сумління за те, що насолоджуюся всім цим.
Мабуть найбільшого болю завдають тобі ті люди, які кидають тебе, але
з якими ти не мав би бути, бо вони роблять це без співчуття. Інґрид
пішла від мене, сповнена співчуття.
Якусь мить я панікую, переживаючи, що зробив жахливу помилку,
бо мій вічно покараний підліток розірвав стосунки з покинутою
дівчинкою Інґрид. Але тоді я думаю: якщо мої потреби ніколи не
будуть задоволені, то я однозначно роблю правильно, намагаючись
задовольнити їх за допомогою багатьох партнерок. Мабуть завдана
мені шкода вже непоправна і просто треба знайти спосіб жити з цим,
дружити з цим, поринути в пітьму замість того, щоб боротися з нею.
 Коли сонце сідає, я їду на ринок, щоб купити сто грамів запеченої
свинини та шаткованої капусти. Я сиджу вдома, їм з пластикових
контейнерів, дивлюся кіноафіші онлайн та відчуваю внутрішній
спокій, якого не було вже дуже давно. Я можу рухатися в будь-якому
напрямку, і ніхто не зупинить, не стримає, не образиться на мене та
навіть не спитає, куди я йду, не попросить зачекати на нього.
Я був упевнений, що цієї миті я вже зателефоную комусь та запрошу
провести разом вечір, щоб просто відчувати тіло в своїх обіймах і
позбутися самотності. Однак я просто насолоджуюся відчуттям
власної самотності. Або ж я втратив себе й мені лише здавалося, що я
дбав про власні потреби, або я відчуваю, що звільнився не від Інґрид, а
від постійної провини та пригніченості в світі секс-залежних.
Лежачи в ліжку того вечора й читаючи «Грека Зорбу» («задок
дружини мірошника — це і є людський розум», як казав однойменний
головний герой), подумки повертаюся до Інґрид, знову й знову
програю в голові все, що вона говорила та робила. Наприклад, як вона
стягувала з мене штани та кричала: «Свобода!». Як намагалася
виштовхати мене за двері. Або як вона купувала дивні напої типу
содової з присмаком кукурудзи та презентувала їх мені так, як на
рингу представляють боксерів. Або як вона не пускала мене до спальні,
вдаючи із себе здоровила на фейс-контролі, та вимагала моєї vip-
перепустки. Я сумую за своєю найкращою подругою.
Одного разу я запитав у Дейва Наваро, рок-гітариста, з яким писав
книжку, чому він зруйнував свій шлюб з Кармен Електра, яка на той
час була найвідомішим у світі секс-символом. «Це наче жити зі своїм
найкращим другом», — сказав він. А я відповів: «Звучить кльово. Що
поганого в тому, щоб прожити з найкращим другом усе своє життя?».
Тепер я знаю відповідь: коли ти живеш із найкращим другом — твоєму
члену стає самотньо.
Телефонує Лінда, моя колишня. Здається, що в неї радар. Або ж вона
переслідує мене онлайн. Я був у неї першим, і коли ми самотні в
періодах між стосунками — а іноді коли й не самотні — ми
зустрічаємося. Коли я кажу їй, що порвав з Інґрид, вона грайливо
муркоче:
— Добре, тепер ми можемо завести дитинку.
— Може колись і заведемо. Але я не хочу моногамних стосунків.
 Мені цікаво, чому мені огидна думка про шлюб, однак приємна
думка про батьківство. Мені здається, це тому, що я не проти
обов’язків — я проти винятковості. Можна виховувати дитину та мати
ще двох або десятьох дітей. Діти виростають і стають самостійними, бо
така природа стосунків, тому з часом усі отримують більше свободи.
Ми з Ліндою обговорюємо, як виховуватимемо нашу дитину в
здоровому середовищі, однак зрештою це лише наша фантазія.
Особливо зважаючи на те, що в неї є хлопець, і я не уявляю, чому вона
телефонує мені. Я знаю лише, що не маю почуватися винним за
відповідь на її дзвінок.
Я заплющую очі та занурююся глибше в комфортне ліжко, готовий
зустріти наступний день без меж та вільний рухатися в будь-якому
напрямку. І реальність може належати мені. Я можу мати дитину з
Ліндою. Можу створити спільноту вільного кохання, як Батько Йод.
Можу перебувати в стосунках без жодних обмежень. Я можу бути
чесним із самим собою.
І, напевне, це і є свобода: стояти у круглій кімнаті з багатьма
відчиненими дверима, знаючи, що можеш увійти в будь-які з цих
дверей, та очікуючи на нові пригоди, які зустрінеш за кожними.
Я сумую за Інґрид, але я готовий.
2. Уривок зі щоденника Інґрид
День 1
13:00
Ми з Геркулесом гуляли в парку. Мені якось дивно, я ніби
соромлюся, коли чоловіки підходять до мене. Мені здається, що я
живу в абсолютно новому світі. Я не багато думала про Ніла всі ці дні.
Чекала, коли настане ніч. Мене лякає ніч.
Усі в парку вважають, що Геркулес — маленьке диво. А він просто
гуляє сам по собі та нюхає травичку.
Я тепер ніби надто чутлива. Не хочу, щоб люди підходили до мене
та говорили зі мною.
Хочу побути сама. Почуваюся покинутою і пригніченою.
21:00
Чекаю на свою подругу Мелісу біля її будинку. Ми хочемо піти щось
випити. Мені треба спитати в неї, як вона пережила розрив.
Повертаючись із парку до офіса, я зупинилася біля Rocket Fizz, щоб
купити содову з якимось дивним смаком. Проте кожен смак нагадує
мені про Ніла, бо ми все це куштували разом з ним. Я знайшла зо два
нові смаки, але потім подумала, що цей смак мені подобається і я б
хотіла, щоб і Ніл скуштував. Тому нічого не купила.
Я сумую за своїм найкращим другом. За моєю сім’єю. За моїм усім.
Чи переживу я це?
Коли ця Меліса вже вийде? Господи! Я вже тридцять хвилин на неї
чекаю.
Сьогодні місяць особливо яскравий. Він пестить мене своїм ніжним
світлом. Сподіваюся, Ніл зараз дивиться на нього й місяць зможе
обійняти нас обох та поєднати своїм світлом.
Я його кохаю. Поза сумнівом.
Ми з Мелісою в барі. Вона говорить зі своїм знайомим. Він хоче
познайомити мене з барменом.
3
Чарльз засмучений, бо його дружина знову на нього гнівається, не
пускає до будинку та сказала його родичам, що він зраджує їй із
повіями. Адам перестав грати в футбол, а його дружину досі не
попустило. Спитий рок-гітарист на ім’я Род зізнається, що бачив його
в азійському масажному салоні.
І всі кричать на мене.
Це моя остання групова терапія, і Шейла хоче, щоб вони «обдумали»
мій вихід. Минулого тижня вони те саме зробили з Кевіном, який
залишив групу, вирішивши привезти Маріанну та свого сина до Лос-
Анджелеса, щоб спробувати створити сім’ю.
— То що ти будеш робити? — питає мене Чарльз, ніби життя за
межами лікування секс-залежності не існує.
— Я хочу спробувати різні альтернативні види стосунків, щоб
знайти ті, які мені підходять.
— Що ти маєш на увазі, коли говориш про альтернативні стосунки?
— питає Адам спантеличено.
Він, здається, уявлення не має про те, що крім моногамного шлюбу є
інші варіанти стосунків.
 — Я записав критерії стосунків, які мені хотілося б мати, — дістаю
телефон та читаю свої думки, які занотував учора ввечері:
• Я не можу дотримуватися сексуальної моногамії, отже, моногамія
вилучається.
• Стосунки мають бути чесними, отже, вилучається перелюб.
• Повинен бути романтичний емоційний зв’язок, отже, вилучається
постійне парубоцтво.
• Стосунки мають бути здатними перерости в сім’ю з психічно
здоровими дітьми, отже, вилучаються нестабільні партнерки та
безладний спосіб життя.
Коли я закінчую, в кімнаті западає незручна мовчанка. Зрештою
озивається Чарльз:
— Сподіваюся, в тебе ще буде за душею якась копійка, щоб ти міг
лікуватися й одужати до того, як усе втратиш.
Він розчаровано хитає головою. Його Альфред Нобель виявився
Робертом Опенгеймером8.
— Але тепер ти, здається, підеш на дно.
— Ти хворий на голову! — горлає прораб з групи, наче священик із
Середньовіччя, виголошуючи мою одержимість дияволом. Він тут, бо
його дружина застукала, коли він спускав гроші з їхніх банківських
рахунків та дівок із веб-чатів. — Ти не здатен за себе відповідати. Твоя
голова завела тебе в це лайно, і тепер ти думаєш, що твоя ж голова тебе
витягне з нього?
Я починаю озиратись, але Шейла піднімає руку, наказуючи мені
мовчати.
— Послухай спершу, що думають інші, — радить вона.
Наступний Род.
— Деякі мої друзі намагалися мати відкриті стосунки, — починає
він. — Але це повна лажа. Бажати інших жінок нормально й природно,
якщо ти чоловік, та ще й секс-залежний. Але жодна нормальна жінка
не буде зустрічатися з тобою, якщо ти скажеш їй, що не будеш вірним,
хіба що, може, надто слабкодуха здатна прийняти це.
Але хто вирішує, що природно й нормально? Можливо, це просто
соціальний тиск на жінку? Вона повинна бути гарною дівчинкою,
берегти цноту й знайти того єдиного серед безлічі татусів, які кидають
сім’ї. Внаслідок цього жінка стає залежною та прилипає до абиякого
чоловіка, а суспільство помилково розцінює це як природну жіночу
схильність до «довгої та щасливої моногамії». Починаю вірити, що
сама ідея класифікації поведінки за принципом нормальності чи
ненормальності завдає людям більше шкоди, ніж користі.
По тому, як кожен мене насварив, Шейла глибоко зітхнула. Її
відкриті долоні підіймалися та опускалися з кожним подихом: так вона
намагалася нормалізувати атмосферу в кімнаті. А далі й вона м’яким
голосом почала засуджувати мене:
— У тебе рецидив. Ти склав план уникнення душевного болю від
розриву та від усвідомлення, що не можеш дати Інґрид те, чого вона
потребує в стосунках.
Я намагаюся переварити її слова, але все це здається нісенітницею.
На щастя, Адам, який, схоже, нарешті починає розуміти концепцію
альтернативних стосунків, приходить мені на допомогу.
— Визнаймо це: Нілу просто не підходить Інґрид. Він був відвертий
з нею, а це важливий крок. Я не знаю, чи був хтось із нас чесним зі
своїми дружинами. Принаймні, він зрозумів це до того, як одружився.
— Та ти що не бачиш, Адаме, що це його еротизована лють? —
дорікає йому Шейла.
Хочу сказати, що термін «еротизована лють», який засуджує будь-
яке немоногамне статеве життя і випадковий секс, сам є проявом люті
Шейли, спробою присоромити кожного, хто не поділяє її особистих
поглядів і моральних цінностей. Так само вона може визнати
патологією мої книжки, розцінивши їх як травматичну реакцію на
відсутність розуміння в дитинстві, сказати, що для досягнення
близькості мені потрібно мати двобічну комунікацію і пройти
програму дванадцяти кроків, щоб зупинити цю самітницьку форму
словесної мастурбації.
Але я тримаю язика за зубами, доки Шейла не дає мені слово, щоб
попрощатися. Спершу мені хочеться запитати, чому ніхто не сварить
Рода за відвідування масажних салонів, але коли я дивлюся на нього,
жалюгідно скорченого в кріслі, то розумію чому: цей чоловік визнає,
що в нього хвороба, з якою він безсилий боротися, а я досі не вірю, що
хвороба взагалі існує, і до того ж збираюся стати на шлях вільних
стосунків. Тому якщо я врешті не помру чи не деградую, це зруйнує
їхню псевдорелігію. Зрештою вони можуть втратити навіть той
ненадійний контроль над своїми бажаннями, якого досягли.
 Тому я ковтаю слова, що лише підтвердили б звинувачення Шейли,
та просто дякую всім і кажу, щоб писали мені іноді. Однак коли Шейла
дивиться на мене своїм цуценячим поглядом і каже, що відчуває мій
біль, мені стає важче стримуватися.
— Не хвилюйтеся за мене, — кажу їй. — Ви відчуваєте ваш власний
біль і сум, а не мій.
Хворий на голову, невпевнений у собі, невротичний та... вільний. Бо
мені остогиділо сидіти тут із цими безхребетними створіннями,
більшість з яких навіть не щасливі в своєму шлюбі й усе-таки вперто
намагаються його врятувати.
Ми жили в темні часи стосунків. Католицька церква ще в ІХ столітті
розпочала нещадне переслідування всього, що загрожувало моногамії
чи заперечувало шлюб на все життя. Але настав час почати світлу еру
кохання, сексуальності та вільних зв’язків. Хтось повинен зламати цей
замок, який суспільство начепило на наші геніталії, — навіть якщо
доведеться згоріти на ганебному стовпі, встановленому Шейлою,
Чарльзом, Джоан, Патриком Карне та мільйонами інших, до смерті
наляканих змінами, свободою та, зрештою, насолодою.
Тож до побачення, групо секс-залежних, та привіт, групо сексу.
4. Уривок зі щоденника Інґрид
День 4
Мене завжди всі залишають. Мій тато пішов, як і всі чоловіки в
моєму житті. Раніше я думала, що всі чоловіки — покидьки. Але тоді я
подумала, що сама обираю таких чоловіків, отже, покидьок — це я.
Я більше не хочу бути покидьком. Мені так боляче, що моє серце
завмерло. Ніл не хоче мене і, мабуть, він щасливий, що розлучився зі
мною.
Я намагаюся не думати про це, щоб не боліло. День за днем. Завтра
буде новий день, і боліти буде менше. Все буде добре. Мене
супроводжує світло. Воно мене оберігає.
Ніл так швидко мене забув? Я його не забула.
Не хочу, щоб він знав, що мені так боляче. Він мене відпустив.
5
Я ж казав, що в цій історії я не герой, а поганець.
 6
Під колесами хрумкають бляшанки з-під пива та пластикові пакети.
Я паркуюся біля місця, адресу якого взяв у Шами Гелени. Уздовж
вулиці стоять рядами маленькі, абсолютно різні будиночки, біля
кожного газон. Найкраще забезпечених жителів можна визначити за
металевими огорожами, що відокремлюють їхню власність від
сусідської.
Я шукаю одноповерховий жовтий будинок. За будинком гараж та
повітка — їх теж здають в оренду. У мене тут зустріч у гаражі.
Це не найкращий район. І я не впевнений, що приїхати сюди було
розумним рішенням. Але з чогось треба починати. Чого б не з Шами
Гелени?
Після останньої зустрічі на сеансі групової терапії я почав пошуки
альтернатив моногамії онлайн і натрапив на поліаморне
співтовариство. Історично склалося так, що полігамія означає шлюб із
кількома людьми одночасно — це поліандрія, якщо жінка виходить
заміж за кількох чоловіків, та полігінія, якщо з кількома жінками
одружується один чоловік. Але поліаморія — це порівняно нове й
ширше поняття, яке означає «багатолюбство». Поняття вперше
згадується на початку дев’яностих письменницею Нової доби Зель-
Рейвенгарт на прізвисько «Ранкове сяйво», чиє ім’я фактично є
символом пост-хіпового періоду першої полігамної спільноти. Її
неологізм швидко поширився в першу чергу тому, що він набагато
милозвучніший за «плюралістичні стосунки» або «відносини з
кількома партнерами».
Шукаючи в інтернеті місця зустрічей тутешніх поліаморних
угруповань, я наткнувся на ім’я Шами Гелени. Вона не лише керівник
однієї групи, а й сама опублікувала книжку під назвою «Поліаморія
101» та допомагає новеньким у світі альтернативних стосунків. Тому я
написав їй, щоб обговорити варіанти та кращі місця, де можна знайти
відкритих партнерів.
Я обережно стукаю в двері гаража Шами Гелени, з нетерпінням
очікую початку пригод у світі альтернативних і власних немоногамних
стосунків. Очевидно, зважаючи на її головний офіс, викладання
тонкощів багатолюбства не дає великих прибутків, чого не скажеш про
лікування від наслідків цієї науки.
 Шама Гелена зустрічає мене у трениках та футболці з широчезним
декольте. З вигляду їй років п’ятдесят. У неї довге каштанове волосся, а
в обличчі є щось відьомське, хоча ніс і заширокий як для відьми.
Здоровий глузд підказує мені, що треба втікати, але допитливість бере
гору.
Гараж перебудований на двокімнатне помешкання. Цицьката відьма
з Центральної долини проводить мене до задньої кімнати. Ліжко
втиснуте між стін. Вона сідає на матрац у головах в позі лотоса. Це її
офіс.
Очевидно, я маю сісти навпроти неї в ногах ліжка. Мені цікаво, яка
це жінка, що відразу впускає незнайомця з інтернету не просто в свій
дім, але й на своє ліжко. Тоді я розумію, що саме таку жінку й шукаю.
У XVI столітті жінка, схожа на Шаму Гелену, була б спалена на
ганебному стовпі — не за вигляд і не за свічки, ладан та скрізь
розвішані червоні штори, а тому, що занадто сексуальні жінки
вважалися одержимими дияволом. За п’ятсот років багато що
змінилося. Але тепер замість того, щоб називати їх відьмами та
вбивати, ми називаємо їх шльондрами.
У чоловіків суперечливе ставлення до жіночої сексуальності: коли
чоловік самотній, він хоче, щоб жінка була доступна й безвідмовна, як
порнозірка. Але водночас він наляканий такою поведінкою, бо вважає:
якщо жінка так легко віддалася йому, то може так само легко віддатися
й комусь іншому, тобто не буде вірна в стосунках. У нас так багато
суперечливих, репресивних, самообмежувальних переконань стосовно
сексуальності — і майже всі ці переконання виникають із патологічної
потреби вказувати іншим на те, що можна, а чого не можна робити зі
своїми тілом і душею.
— То чим я можу тобі допомогти? — питає Шама Гелена.
Я починаю розповідати їй свою історію, але в ході розповіді в мені
щось ламається. Я зупиняюся та заплющую очі, щоб укріпити стіни
навколо мого серця, і всевидюща Шама Гелена помічає це.
— Що сталося? — питає вона.
Я втягую в себе перенасичене ладаном повітря.
— Я думаю про Інґрид, мою колишню.
Мені дивно називати її колишньою, наче вона викреслена з мого
життя.
 — Ми запланували поїздку в Мачу-Пікчу, і мені стає сумно, що я
поїду туди сам.
Шама Гелена починає говорити повільно та з трохи комічним
придихом, наче вона співає пісню «З днем народження», яку
виконувала Мерлін Монро перед Джоном Кеннеді. Вона переконана,
що існує три типи чоловіків: чоловіки типу «поки смерть не розлучить
нас», які хочуть бути з одним партнером усе своє життя; чоловіки
«Пітери Пени», які ніколи не хочуть дорослішати та постійно
поповнюють колекцію жінок, з якими переспали, а також зрілі
чоловіки, які бажають мати інтимні стосунки з багатьма партнерками.
Слухаючи її, почуваюся комбінацією трьох типів. Уявляю, яким має
бути її статеве життя. Бачу її голу, вкриту зморшками, зі звислими до
пупа цицьками та величезною сяючою посмішкою в той час, як її
лапають чоловіки із сивим волоссям на грудях, із широкими торсами.
Але чомусь ця сцена не викликає в мене нудоти; вона здається мені
радісною.
Шама Гелена встає та підходить до електроплитки на полиці за
кілька кроків — це, вірогідно, її кухня — та заварює собі чашку чаю.
Вона пропонує й мені, але я відмовляюся з остраху, що вона напоїть
мене якимось афродизіаком.
Вона повертається на ліжко — що, мабуть, є також і її кухонним
столом — і я прошу її розповісти про основні типи поліаморії. Вона
говорить багато, але мені вдається виділити три основні структури
стосунків.
• Основний партнер, вільний вступати в стосунки з другим чи
третім партнером.
• Тріада, в якій троє мають романтичний зв’язок. Це може набувати
форми трьох людей у рівних стосунках («трикутник»); однієї людини,
яка одночасно зустрічається з двома іншими, не пов’язаними одне з
одним (по типу літери «V»); та пари, в яких один і той самий другий
партнер (вона не пояснює, на що це схоже, але мені здається — це тип
«T»).
• Група із чотирьох людей або більше.
— А до якої категорії належать свінгери? — питаю я.
Вона кривиться, наче щойно лизнула шмат лайна.
 — Свінгери просто живуть за принципом «давай потрахаємося».
Поліаморний же принцип життя — «я хочу пізнати тебе краще».
Думаю, що якби головним у поліаморії був лише секс, то вона б
називалася полікоїтусом. Далі Шама Гелена пояснює, що для більшості
людей поліаморія означає декілька романтичних стосунків, в яких усі
партнери знають все одне про одного. Головне слово — любов.
Стосунки, які допускають лише випадковий секс на стороні, технічно
не вкладаються в це поняття. Іншою характеристикою є чесність.
Таємні зв’язки або стосунки типу «не питай і не розповідай» також не є
поліаморними. Префікс «полі» не обов’язково означає свободу. У
багатьох стосунках, пояснює Шама Гелена, від деяких або й від усіх
членів групи вимагається сексуальна ексклюзивність — або, як це
називається, полівірність.
— Незалежно від ситуації, нам усім потрібні міцні стосунки, які
дають нам крила, — каже вона. — Є така концепція — комперсія. Це
означає, що твій партнер закоханий в іншу людину, але ти не ревнуєш,
а навпаки радієш, що він щасливий.
Раптом я усвідомлюю. Якщо я можу робити що хочу, тоді, звичайно
ж, моя партнерка також вільна робити все, що схоче. І як я
почуватимуся, працюючи вдома у самоті, поки вона розважатиметься
в іншого коханця або проводитиме вихідні у п’ятизірковому готелі в
тропіках з розкішним Ромео, який начитався Камасутри?
Традиційно перелюб був привілеєм чоловіків. Антрополог Гвен
Броуд дослідила 112 різних видів суспільств і встановила, що 56
відсотків допускають позашлюбний секс для чоловіків, однак лише 12
відсотків допускають його для жінок. Навіть у Біблії та в сучасних
суспільствах, де людей закопують по шию чи забивають камінням до
смерті, — як правило, це трапляється із жінками-перелюбницями (та
часто з їхніми коханцями), але рідко так само карають чоловіків, які
зраджують своїх жінок.
Однак надання свободи лише одному партнерові не є насправді
свободою; це тоталітарний режим. Тому мені потрібно буде прийняти
це та впокоритися.
— А якщо я відчуваю комперсію?
— Як і все інше, це потребує певних зусиль, — відповідає Шама
Гелена, вигинаючи спину. Незважаючи на її відьомську
непривабливість, цей рух мене збуджує. Напевне, мене одурманив
ладан. Це ще добре, що я не напився чаю. — Щоб бути повністю
поліаморним, ти маєш пройти шлях дискомфорту. Просто знай, що ти
будеш ревнувати, і це лише твоя проблема, а не її. Просто дозволь собі
бути вразливим. Не бійся демонструвати свої почуття та потреби та
працюй над ними. Зрештою ти зрозумієш, що справжнє кохання — це
коли ти бажаєш, щоб твій партнер робив що захоче, — схвалюєш ти це
чи ні.
Я обережно вдихаю. Це чудова порада. Я думаю, що в мене вийде.
Уявляю, як Інґрид з кимось займається сексом, і думаю: якщо знатиму,
що я її основний партнер, зможу потроху звикати до цього відчуття.
Може, це навіть надихне настільки, що я стану кращим у ліжку замість
того, щоб лінуватися та фантазувати про інших жінок.
У нас залишилося всього кілька хвилин. А в мене ще є два важливих
запитання, на які не отримав відповіді. У наші найтяжчі часи з Інґрид
я постійно згадував одну й ту саму картину: Батько Йода, який
щасливо живе зі своїми коханками-хіпі.
Тому я питаю:
— А якщо я захочу створити групу людей, які б жили разом у
відкритих стосунках?
Це запитання значно підносить мене в очах Шами Гелени. Вона
також про це мріє. Вона каже, що хоче надбати тут власність та
заселити всіх з її «племені» в різні будинки. Я намагаюсь уявити, як
вона здає всі гаражі в околиці.
Запитання друге:
— Як мені дізнатися, які саме стосунки підходять мені?
Вона рекомендує відвідати щорічну Конференцію світового
співтовариства поліаморії, яка, з її слів, є наймасштабнішою подією з
цієї теми.
— Не поспішай і визначся, який стиль стосунків підходить тобі, —
додає вона. — Спробуй спершу різні варіанти. Дізнайся про переваги
та недоліки кожного з них. Просто спостерігай залишаючись осторонь,
будь допитливим, і ти побачиш, до чого тебе вабить.
Після цієї зустрічі почуваюся сповненим енергії та оптимізму. Тепер
я краще розумію, в якому напрямку рухатись і що шукати.
Я злізаю з ліжка та виходжу з того лігва, але Шама Гелена повільно
підіймає руку та манить мене пальцем:
 — І ще одне. — Її тон стає серйознішим. Голос звучить лиховісно. Я
починаю непокоїтися, що вона зараз перетворить мене на жабу чи на
фалоімітатор. — Ти маєш бути відвертим з усіма, бо якщо почнеш
зустрічатися з моногамною жінкою, вона захоче мати моногамні
стосунки з тобою. І це буде несправедливо стосовно неї. Тому якщо ти
сприймаєш це серйозно, то маєш пообіцяти мені, що не
зустрічатимешся з моногамними партнерками.
Це суттєво звужує коло пошуку, виключає всіх моїх колишніх, а
також більшість населення Північної Америки. Але якщо той
божевільний канібал з Німеччини знайшов того, хто хотів бути
з’їдений живцем, думаю, я знайду хоча б кількох жінок, які дозволять
мені зустрічатися з іншими. Тому...
— Обіцяю.
— Добре. І тобі потрібно визначитися з парадигмою. Тобто я,
наприклад, практикую тантрику, тому не буду зустрічатися з тим, хто
не поділяє моїх поглядів.
То все-таки відьма, думаю я, віддаючи п’ятдесят доларів за її, як вона
назвала це, «консультацію». Я ніколи не довіряв людям, які змішують
духовність із бізнесом, і не впевнений, що Шама Гелена — виняток із
цього правила. Але це непоганий початок моєї першої подорожі у світ
поліаморії. Мені вже терпець уривається скористатися її порадами і
для початку я відвідаю цю конференцію з поліаморії. Можливо, там
когось і знайду.
Я саме виходжу з будинку, коли Шама Гелена питає в мене, коли я
збираюся на Мачу-Пікчу.
— Наступного місяця, — кажу їй, уже передчуваючи зустрічі з усіма
цими аматорками поліаморної йоги, тобто з молодшими версіями
Шами Гелени під час конференції.
Вона викрикує мені навздогін:
— Розкажеш мені, якщо побачиш щось із позаземної цивілізації в
Перу!
І якась частина мене помирає. Думаю, це надія. Може, Род мав
рацію: жодна нормальна жінка не погодиться на поліаморію. Знайти в
цих колах психічно здорову жінку — це щось із галузі фантастики —
наче зустріти прибульця, ангела-охоронця чи скандинавського бога.
7. Уривок зі щоденника Інґрид
 День 7
Мені вже набагато краще.
8
Наступного дня вдома я реєструюся як учасник Конференції
світового співтовариства поліаморії, що збігається з датами гаданого
перебування в Перу, тому я відкладаю подорож. Тоді я замовляю на
Amazon кілька книжок, що є класикою добровільної немоногамії, —
«Етика бл*дства», «Відкриваючись», «Секс на світанку», «Поліаморія:
нова любов без обмежень», а також менш відомі книжки, швидше,
терапевтичного спрямування — «Любов з надлишком: поради
психолога з відкритих стосунків» Кеті Лабріола. Я трохи поспілкувався
з нею, і вона переконана, що «стосунки з декількома партнерами — це
настільки ж фіксована сексуальна орієнтація, як і гетеросексуальність
чи гомосексуальність».
У мене місяць до конференції, тому я починаю займатися тим, що
пригнічував у собі весь минулий рік. Я відповідаю жінкам, які писали
мені повідомлення та листи, коли я був з Інґрид. Але незважаючи на те,
що ми з Інґрид уже не разом, я досі почуваюся так, ніби її зраджую.
На жаль, мої перші спроби у стосунках не дуже вдалі. Я вирушаю до
Рейдн, штучної ляльки з Лас-Вегаса, яка писала мені, щойно я
повернувся з реабілітації. Але вже за дві ночі вона питає в мене: «Ти ще
з кимось спиш?». З її тону очевидно, що це не безневинне запитання, а
справжній ультиматум.
Тому я пояснюю їй дуже чітко та ввічливо:
— Коли я почув твоє запитання, воно прозвучало так, ніби досвід з
кимось іншим може відволікти мене від того, що ми намагаємося
побудувати разом. Але чи не краще було б, якби ми в стосунках не
намагалися контролювати їх та обмежувати одне одного? Сексуальна
ексклюзивність не є критерієм, за яким нам вирішувати, про кого ми
хочемо дбати.
Рейдн уважно слухає мене, кліпаючи своїми нарощеними віями,
намагаючись переварити кожне слово та ретельно його зважити. Потім
вона прямо відповідає:
— Я не з таких жінок.
Моногамний плід солодкий, але заборонений.
 За тиждень Елізабет, бізнесменка, яка хотіла «відволікти» мене в
скайпі, коли я зустрічався з Інґрид, запросила мене на ділову вечерю з
її інвесторами. Після вечері ми вже пестили одне одного в її
помешканні. Вона почала смоктати мій палець і потягнулася вниз до
штанів. Раптом вона відхилилася та сказала:
— Ти мені дуже подобаєшся. Але в мене є син. І якщо ми будемо з
тобою займатися сексом, то ти маєш зі мною одружитися.
Її слова мене шокують: можна подумати, що секс — це якийсь обмін
на вірність, а кохання — ділова угода з переговорами та нотаріальним
засвідченням. Наче її піхва — це довбана молода компанія, а мій член
— інвестор, який буде вкладати в неї гроші. А ще більше мене шокує
те, що вона вже давно зустрічається із заможним адвокатом. Може,
вона планує покинути його. Є такий термін «гіпергамія», коли люди
одружуються з людиною вищого статусу, але тут буде вже щось на
зразок «гіпогамії».
Я їду додому розчарований і усвідомлюю, що вже припустився
перших помилок. Моногамні стосунки, наче риболовецька сітка
сучасного суспільства, можуть упіймати мене на кожному кроці. Лише
один невпевнений рух — і я знову в неї втраплю. Порвати з Інґрид,
щоб почати ще одні моногамні стосунки було б цілковитою дурістю.
До того ж, ані Елізабет, ані Рейдн, незважаючи на всі їхні позитивні
риси, не мають ані крихти тієї душевності, почуття гумору та радості
життя, якими наділена Інґрид. Шама Гелена мала рацію. Не можна
просто почати зустрічатися з кимось та поступово перетворити
стосунки на полігамні. Треба бути відвертим від самого початку.
Решту тижня шукаю варіанти та викреслюю всіх моногамних, хто
вже з кимось зустрічається або точно мені не підходить. Залишається
три цілком можливі варіанти. Це Вайолет, письменниця-бісексуалка, з
якою в мене було багато цікавих пригод; але телефоном вона
повідомляє, що зараз експериментує з моногамією.
Другий варіант — це Енн, француженка; вона надсилала мені фото,
на яких оголена, ще коли ми зустрічалися з Інґрид. Вона цілителька та
акупунктуристка, а фотографії в соціальних мережах свідчать, що
дівчина практикує альтернативні стосунки. Тому починаю
спілкуватися з Енн і зрештою планую поїхати до неї після конференції.
 І третій варіант — це Белль, австралійська кокетка, якій я писав,
коли був з Інґрид. Коли я вперше зустрів Белль, ми закінчили вечір
утрьох у готельному номері — з нею та її гарненькою подружкою-
скейтеркою, тому вона однозначно не моногамна.
— Пам’ятаєш ту ніч? — питаю в неї по телефону. Вона хихотить:
пам’ятає. Після невеличкої вступної розмови я продовжую:
— Не знаю, чи відомо тобі про поліаморію. Це така ідея, буцімто
кохання — не обмежений ресурс, яким може користуватися лише одна
людина.
Я чекаю на її обґрунтовані заперечення або гнівну тираду. Але вона
мовчить, і я далі знервовано белькочу:
— Так само, як людина може любити батьків, дітей, домашніх
тварин, а також різні пісні та фільми одночасно, вона може любити
однаковою мірою і різних партнерів. Тому я...
Белль нарешті відповідає, дякувати Богу, перебиваючи мене:
— То ти хочеш влаштувати гарем, чи не так, містере Штраус?
Я не замислювався про це. Думаю, Батько Йод жив із жінками та
чоловіками, в кожного з яких були свої чоловіки та дружини. Але хто
ж не хоче гарему? У голосі Белль звучить грайлива нотка. Вона
фліртує; ще не кинула слухавки й не сказала, що я монстр. Це добрий
знак.
Але я в жодному разі не хочу маячні типу культу чи патріархального
мормонського господарства. Тому пояснюю:
— Для мене гарем — це купа жінок, яких контролює чоловік. Я б
радше жив в атмосфері навчання та зростання, де всі рівні та вільні.
— З ким ще ти хочеш жити? — Раптом грайливі нотки змінюються
гострими й підозріливими. На кожне «так» завжди чигає «ні», яке все
псує.
— Поки не знаю. Але якщо тобі цікаво приєднатися до мене в цьому
експерименті, докладу всіх зусиль, щоб тобі було приємно з тими
людьми.
Чомусь слово «експеримент» звучить безпечніше, ніж «стосунки».
Менше зобов’язань, легше вийти з цього. До того ж, ми зовсім одне
одного не знаємо. Але принаймні цього разу я відвертий.
— Я не знаю, що саме ви задумали, містере Штраус, але звучить
цікаво.
 У голосі знову кокетливі ноти. Це було не складно. Якщо я зможу
вмовити ще хоча б кількох жінок, то житиму у фантазії, якої не
дозволяв собі навіть підлітком. Я думав, що знадобляться роки, щоб
побудувати щось таке, як у Батька Йода.
— Коли ти зможеш приїхати? — запитую.
— У мене буде час за три місяці.
— Тоді побачимось.
Ось і нове зобов’язання.
І я міцно влип.
На щастя, в мене є час, щоб навчитися плавати. Скоро конференція.
Там я дізнаюся про організаційні моменти, зустріну людей зі схожими
інтересами, знаннями, досвідом, які захочуть приєднатися до мене. Бо
якщо моногамія не є природною, а зрада аморальна, тоді люди на тій
конференції мають бути найсміливішими, найбільш тактовними та
найбільш освіченими у сфері стосунків.
9
— Мене звуть Саша, — говорить він.
Тоді він роздягається догола та бігає по колу з чоловіків. Далі
чоловіки, які стоять у колі, — здебільшого сиві, з в’ялою шкірою та
бліді, — скидають свій недолугий одяг та стають у центр. Купа
зморшкуватих чоловічих грудей, трухлявих задів та обвислих пенісів.
Єдиний, на кому досі є одяг і хто тримається до останнього, — це я.
Я думав, що Конференція світового співтовариства поліаморії — це
добре організована подія з лекціями та семінарами, які мали б навчати
немоногамних стосунків та життя з кількома партнерами. Натомість
опинився на хіпстерському нудистському курорті під назвою Harbin
Hot Springs, в оточенні занадто щасливих голих чоловіків, які в моїй
уяві просто не здатні функціонувати в реальному світі. Принаймні,
вони вільні. Дуже, дуже вільні.
Щоб почати конференцію, ми поділилися на чоловіче та жіноче
кола. Далі кожен учасник мав назватися та зробити дещо, щоб усі
могли це повторити. Один чоловік крутився. Інший махав руками. Я
вклонився. А старий добрий Саша — енергійний сімдесятирічний дід
із заразливою посмішкою та глибокими мімічними зморшками —
просто роздягнувся догола.
 Саша також виявився одним із засновників Конференції світового
співтовариства поліаморії разом із дружиною Джанет, яка пізніше
пояснила нам, що поліаморія — це дар, даний нашій цивілізації
прибульцями з планети Нібіру. Я згадав слова Шами Гелени, сказані на
прощання. Невже ідея поліаморії настільки нереалістична, що лише ті,
хто вірять у прибульців, можуть повірити у неї?
Можливо, це пов’язано з класикою наукової фантастики «Прибулець
у чужій країні», де чоловік, народжений на Марсі, потрапляє на Землю
та започатковує культ вільного кохання. «Мораль така: не забажай
дружини ближнього свого, — пише Роберт Хайнлайн у книжці 1961
року. — А результат? Вимушена цнота, перелюб, ревнощі, прикрість,
бійки та навіть убивства, поламані долі, покинуті діти... Не треба
бажати моєї дружини — люби її! У кохання немає меж».
Після привітального кола сива жінка дуже низьким голосом —
здається, тут вони вважають, що тихий голос означає щось духовне, —
допомагає групі виконати вправу, в якій ми створюємо енергетичні
поля навколо себе, а партнери намагаються відчувати їх та входити в
них. Усе, що ми поки робимо, жодним боком не стосується поліаморії.
— Тобі потрібен партнер? — гукає до мене хтось.
Я дивлюся вгору та бачу високого голого бородатого чоловіка, який
нависає наді мною. Він здається дивакуватим. Узагалі, все, що скаже
мені голий чоловік, буде здаватися мені дивакуватим. Особливо, якщо
він має вигляд Авраама Лінкольна з пивним черевом. Я відступаю на
крок і кажу, що цю вправу пропускаю.
Знаходжу непримітне місце біля стіни та притискаюся до неї. Біля
мене на животі лежить жінка середнього віку. Її зайві кілограми
розпливаються килимом під тиском сили тяжіння. Дуже блідий
кучерявий хлопчина з дитячим обличчям, молодший за неї років на
двадцять та легший кілограмів на п’ятдесят, вбраний у тогу, з-під поли
якої випадають геніталії, лежить біля неї та масажує їй м’ясисті плечі.
Учасники завершують ранковий сеанс контактним танцем. Вони
качаються по підлозі, наче колоди, зіштовхуючись і торкаючись,
торкаючись, торкаючись. Я не впевнений, що робив би це навіть з
людьми, які мені подобаються.
І заради цього я покинув Інґрид?
Поки що конференція більше схожа на збіговисько бісексуалів-
свінгерів, ніж на конференцію з поліаморії.
 Коли Саша оголошує перерву на обід, я кулею мчу до буфету. Я
перший у черзі до їжі, щоб нічиє лобкове волосся не потрапило в мій
вегетаріанський бургер. Набираю повну тарілку, знаходжу місце на
лаві на подвір’ї. Поруч стоїть джакузі, там лежить на спині гола жінка
та посміхається, підставляючи тіло сонячним променям.
Голий Авраам Лінкольн сідає поряд і починає розмову. Розповідає,
що недавно овдовів. Мені здається дивним, що першим його кроком
після смерті дружини було відвідування конференції з поліаморії, щоб
пограти в колоду на підлозі з купкою незнайомців, але зрештою те саме
зробив і я, щойно порвавши з Інґрид. Він — це я в майбутньому.
Невдовзі до нас приєднується пара, яка називає себе Мартіном та
Діаною. Мартін — засмаглий, мускулястий художник із Франції, а його
дружина — латиноамериканка з величезними натуральними грудьми.
Вона б не хотіла, щоб її чоловік був поліаморним, але впокорюється з
цим та навіть має свого другорядного партнера. Однак вона додає,
кидаючи на чоловіка вбивчий погляд:
— Я б миттю від усього цього відмовилася, якби мій чоловік
вирішив бути моногамним.
Сором’язлива пара із Сакраменто сідає біля них. Чоловік хоче
почати розмову, але його дружина має певні комплекси. Ці стосунки —
цілковита протилежність шлюбам, про які я дізнався в реабілітаційній
клініці: замість того щоб дружина очікувала моногамії від чоловіка,
якому це не подобається, чоловік очікує полігамії від жінки, якій
незручно в таких стосунках. Мабуть, жінки тут — це просто менш
уперті версії Інґрид, а чоловіки — мої версії, але з сильнішою волею. І
мені цікаво, як може зрадити дружина в цих стосунках? Навпаки — ні
з ким не спати?
Лінкольн каже мені, що раніше це була велика конференція, яку
відвідували майже дві сотні людей, але одна з основних волонтерок
вийшла з гри. В неї було троє коханців, і вона могла втратити право
опікунства над своїми дітьми через такий спосіб життя, тому
повернулася до моногамії.
Його розповідь викликає в мене розпач: якщо всі, в кого більше
одного партнера, вважаються урядом аморальними та невідповідними
до ролі батьків, тоді в цієї революції набагато більше ворогів, аніж у
галузі секс-залежності.
 Нас перебиває напівголий рабин, який живе на поліаморній фермі в
Ізраїлі та якимсь чином зустрічається з жінкою, котра чи то спить, чи
вмерла, чи просто медитує у ванні. Він устає, наливає собі келих вина
та співає молитву глибоким, красивим голосом, а його прутень
розгойдується в повітрі, наче метроном.
У ці моменти я найбільше сумую за Інґрид. Самотність — це коли
нема з ким поділитися жартом.
По обіді ми повертаємося до конференц-зали. Приїхали ще кілька
гостей, і я уважно оглядаю їх, сподіваючись знайти більш-менш
привабливу жінку. Але навіть з моїми низькими стандартами така
лише одна: низенька неформалка з гарною статурою, в грубих чорних
окулярах.
Наступний виступ — куратора з довгим сивим волоссям на ім’я
Скот Катамас. Він читає лекцію про якісь чотири етапи корекції. Для
того щоб стосунки були здоровими та гармонійними, каже він,
учасникам, потрібно зробити ось що.
• Перетворити осуд на співчуття та прийняття.
• Перетворити сором на підтримку.
• Змінити критику на визнання.
• Замінити звинувачення на розуміння.
Це перша на сьогодні корисна інформація, і вона нагадує мені
принципи поведінки функціонального дорослого, яких нас навчала
Лорейн у клініці. Пізніше я помічаю групу людей, які сидять у колі та
передають «дрючок слова», обговорюючи їхні справжні «я» та
викрикуючи «Агоу!». Може, всі ці люди теж утікачі з клінік, де лікують
від секс-залежності?
Щойно я збираюся поїхати звідти, до конференц-зали завалюється
група з восьми осіб. Вони порівняно молоді, доволі підтягнуті,
достатньо привабливі та звиваються навколо худорлявої жінки, неначе
вона — їхній Батько Йод. У неї квадратне обличчя та зачіска «боб». З
одного боку, в неї нібито й милий вигляд; з іншого — суворий; а ще з
якогось боку вона схожа на чоловіка.
— Хто це? — питаю в Лінкольна.
— Це Камала Деві. Вона дуже відома. У неї чотири тисячі
послідовників, — каже він із захопленням у голосі.
 Камала заходить до кімнати та вітається словом «намасте»9,
притискаючи долоні одна до одної над головою, а потім біля серця, а
навколо неї збирається захоплений натовп. Усі, кого я зустрічав досі,
були або самотні, або з партнером. Ця група чоловіків без сорочок та
жінок у коротких сорочечках і лосинах — перша поліаморна група, яку
я взагалі бачу, — і на відміну від інших пар, з якими я обідав, тут
головна — жінка, якій це вочевидь по кайфу.
Камала стоїть перед натовпом в ідеальній позі йога. Чоло в неї
високе, а шкіра натягнута так, що помітний кожен виступ черепа. Вона
починає читати мантри разом із натовпом. Потім вона називається
«богинею» та рекомендує свою «поліаморну сім’ю», яка складається, як
мені здалося, з її чоловіка, її коханки, ще однієї одруженої пари,
коханця дружини з подружжя та двох інших вільних партнерів. Важко
простежити, хто кому ким доводиться. Серійна моногамія надала нам
складну схему роздрібнених та поєднаних сімей; ріст і розвиток
поліаморних сімей буде нічним жахом бюрократів. Може, це одна з
причин, чому полігамія незаконна: в іншому випадку якийсь
заповзятий хитрун міг би одружуватися з іноземними жінками,
перевозити їх до Штатів та вимагати звільнення від тисяч податків.
Поки Камала говорить, усі члени її сім’ї сидять, переплівши кінцівки
одне з одним, і створюють вражаючу картину поліаморії. За винятком
цих дивакуватих мантр, їхній спосіб життя здається доволі веселим.
На завершення своєї лекції Камала говорить, щоб така велика група
могла існувати, вона має бути «добродійним диктатором», а іноді й
«домінантним стервом». А я думаю: чи не в цьому секрет поліаморії?
Стосунки за принципом ін і янь між безхребетною духовністю та
репресивним фашизмом. Сподіваюся, що ні.
Шама Гелена порадила мені спостерігати здаля та намагатися
зрозуміти, до чого мене вабить. Того вечора мене вабило до групи
Камали. Я знайшов трьох її чоловіків, які сиділи в джакузі разом із
білявкою в стані медитації. Один з них був чоловіком Камали, його
звали Майкл; інший — Таль — був одним із її одружених коханців, а
третій — одним із їхніх вільних партнерів.
— У нас пізніше буде особлива вечірка, — каже останній білявці. —
Можеш прийти подивитись — або взяти участь, якщо хочеш.
Я занурююся в джакузі та починаю з ними розмову. Майкл
розповідає мені, що зустрів Камалу під час пуджі в Сан-Дієго більше
десяти років тому. Пуджа — це індуїстський обряд, в якому віряни
вшановують божество любові та спілкуються з ним. І з того, що я
зрозумів, поліаморники перетворили його на еротичну медитацію і
танцювальну вечірку.
Таль розповідає, що спочатку його дружина не цікавилася
поліаморією. Тому, щоб відкрити шлюб, він дозволив їй зустрічатися з
іншими, а сам залишався вірним. Після того як вона насолоджувалася
свободою десь протягом року, він поступово також почав зустрічатися
з іншими — саме так і зустрів Камалу, яка умовила пару жити разом з
нею.
Його слова для мене мов одкровення. Коли я був з Інґрид, то понад
усе бажав сексуального звільнення. Однак набагато кращим способом
переконання партнера в необхідності відкритих стосунків є надання
йому свободи, якої б хотів ти сам.
Я цікавлюсь у вільного коханця, як він потрапив сюди. Стискаючи
плече Таля, він відповідає:
— Ми зустрічалися, але ми не геї.
— Як це можливо? — дивуюсь я.
— Нова молода генерація в поліаморії здебільшого бісексуальна, —
пояснює Майкл. — Усі в нашій сім’ї бі, крім мене. Я просто
бісенсуальний.
Таке майбутнє вільного кохання: жодних бар’єрів сексуальності,
незалежно від віку, статури й статі.
Партнери Камали обговорюють реаліті-шоу, над яким вони
працюють, а також поліаморний готель, який вони хочуть побудувати,
аж раптом над нами лунає голос:
— Ну що, народ, готові?
Я піднімаю очі та бачу йога з групи Камали.
— Ви запросили ще дівчат? — питає в нього один з коханців.
Камала Деві та Шама Гелена сказали, що головна ідея поліаморії —
це любовні стосунки, а не випадковий секс. Але ці хлопці, здається,
більше нагадують майстрів пікапу вищого рівня, які приїжджають на
такі конференції з наміром затягнути будь-яку доступну жінку в їхню
потужну реальність.
Хоча, здається мені, якщо ти духовно розвинена супер-істота, то
перебуваєш у постійному стані закоханості, тому для тебе не існує
такого поняття, як вільний секс. Якщо ти любиш усіх, то й секс завжди
поліаморний.
— Ні, але ти пропустиш святкове шмагання, якщо не поквапишся!
Камала чекає.
Хлопці вистрибують з джакузі, забираючи із собою білявку.
— Якщо ти хочеш справді більше дізнатися, тобі треба відвідати
тантра-паузу, яку ми будемо проводити, — каже Майкл навздогін,
пропонуючи мені втішний приз. — Там секс повсюдно та з усіма.
Я дивлюсь, як вони йдуть, вражений тим, що ці люди створили не
лише власні альтернативні стосунки, а й власну альтернативну
реальність. Вони вивели сексуальність на абсолютно новий рівень:
навіщо ходити в бари чи переглядати сотні профілів у соціальних
мережах, щоб зустріти жінок? Просто потрібно влаштувати тематичні
готелі за принципом організації фестивалів, і потрібні партнери
злетяться мов мухи на мед.
Побудуй це — і воно твоє.
10
Наступного вечора три десятки чоловіків та жінок, у яких з-під
строкатих саронгів, шалей, тог і парео вивалюються певні частини тіла,
збираються в конференц-залі, з нетерпінням очікуючи того, що от-от
почнеться.
Це буде моя перша пуджа.
— Маю для вас оголошення, — промовляє сива жінка на ім’я
Евалена Роуз. У брошурах на вході вона значиться як практик з
багатовимірного зцілення, повернення душі та лікування залежності.
— Деякі жінки скаржилися, що під час пуджі джентльмени ставали
агресивними у своїй боротьбі за леді. Будь ласка, майте повагу до
принципів пуджі.
Вона передає мікрофон Катамасу, який відразу запрошує всіх
танцювати розкуто й звільнитися від упереджень. Після того, що я
побачив, навіть не знаю, які упередження він має на увазі.
Далі він просить усіх сісти в коло та вступити в зоровий контакт
одне з одним. Я дивлюся в очі стариганів, сумні, веселі, неспокійні,
перелякані та моторошні, а потім у молоді та яскраві очі членів сім’ї
Камали.
 — Відчуйте матінку-землю під вами та батька-небо над вами і
впустіть їх у своє серце, дозвольте потекти вашими венами, —
продовжує Катамас.
Коли він просить нас торкнутися до наших сердець та похитатися
вперед-назад, глибоко дихаючи, я починаю розчинятися в цій миті,
розслаблятися та звільнятися від упереджень, відчуваю зв’язок з усіма,
хто хитається та дихає в кімнаті. Раптом я чую знайомий голос. Камала
Деві говорить у мікрофон:
— Пам’ятайте, що ви лише за три подихи від оргазму.
І раптом я починаю сміятися. Її слова — цілковита дурня,
вимовлена, щоб нагадати всім: у сьогоднішньому меню є секс. Евалена
Роуз кидає на мене вбивчий погляд, ніби я руйную пуджу. Тому я
затуляю рота долонею, щоб стримати сміх, але він починає
прориватися носом. Щойно я сяк-так себе опановую, Камала заявляє,
що вона заходить до кімнати як «жриця», і я знову пирскаю. Думаю,
що сміх — це мій спосіб подолання дискомфорту.
— Я хочу, щоб ви зараз доторкнулися до джерела вашої священної
енергії та встановили з ним зв’язок, — наказує Камала.
Я притискаю руку до серця, але всі інші прикладають долоні до
геніталій. Очевидно, їм відомо щось, чого не знаю я.
Я опускаю руку на своє священне причандалля та оглядаю всіх цих
поліаморних диваків — їхнє бажання одне одного зростає завдяки
такій духовній прелюдії. А мій член каже мені: «Будь ласка, Ніле, не
роби цього зі мною. Я не хочу, щоб жоден із цих людей торкався до
мене».
Тому я кажу йому: «Слухай, ти сам хотів вільного кохання. Ти сам
думав, що гола Шама Гелена — це втілення краси. Ну ось і маєш. Ти
отримав, що хотів. Тепер нема сенсу поводитись як сноб, застуканий за
сороміцькою справою. Ми пішли з того світу. Ми повинні любити всіх
людей».
«І ту вкриту бородавками амазонку? — мій член здригається від
жаху. — І ту милу зморшкувату прабабусю з планети Нібіру? І навіть
голого овдовілого Авраама Лінкольна?»
Усе. Ми з моїм молодшим другом ідемо звідси.
Я вислизаю з кола, знову притискаюся до безпечної стіни та
намагаюся не потрапляти на очі Камалі, яка наповнює повітря
власним збудженням, перетворюючи кімнату незнайомців на кімнату
перелюбників.
За хвилину всі вже на підлозі виконують танець колод. Далі чоловіки
починають бісексуально обіймати один одного. Перезбуджена чорнява
жриця тантричного кохання років п’ятдесяти з грушоподібною
статурою підіймає руки до стелі та голосно стогне.
Мій шлунок бурчить від голоду. Я так переймався тим, щоб
побачити пуджу, що не повечеряв.
— А тепер пройдіть кімнатою, обдивіться навколо та дайте повну
оцінку своєму станові, — інструктує Камала. — Якщо хочете
доторкнутися до іншого, щоб оцінити ступінь його готовності, то
запитайте дозволу.
Вона й далі дозволяє учасникам обдивлятися інших і торкатися до
них у дедалі більш інтимних місцях, мовби це якась збочена гра. Зі
свого безпечного кутка біля стіни я сповна насолоджуюся виставою.
Коли Таль бере за руку чорняву аматорку тантричного сексу та
починає крутити її у блаженному вальсі, мені хочеться бути таким
само вільним, настільки ж насолоджуватися радістю й красою, які є в
кожному. Але навіть якби всі в кімнаті мали вигляд супермоделей, я б
усе одно не наважився взяти в цьому участь. Я користаюся нагодою і
намагаюся зрозуміти, чому так думаю.
Навшпиньки скрадаюся до буфету, щоб попоїсти, але все, що
залишилося, — це органічний попкорн із оливковою олією. Фактично
попкорн — це накачане повітрям зерно, а оливки — фрукти, тому це
можна вважати досить здоровою їжею. І на пачці написано «органіка».
Тож я беру пачку та повертаюся до свого відлюдного куточка.
— А тепер подивіться на фалоси та мушлі одне одного, — каже
Камала.
Чоловіки та жінки починають блукати кімнатою, сповненими
любові поглядами роздивляючись пах одне одного, а Камала нагадує
їм:
— Насолодіться красою священного храму.
Найстаріший дід починає крутитися біля молодої жінки, неначе в грі
з музикою та стільцями. Коли Камала замовкає, всі починають мацати
найближче тіло.
До цього моменту пуджа здавалася мені єдиною можливою формою
близькості для тих, хто її уникає. Для декого з цих чоловіків вона є
способом відчути кохання та зв’язок без прихильності й обов’язків;
для деяких жінок — це спосіб займатися випадковим сексом, не
почуваючись брудними, використаними чи розбещеними.
Теоретично це мав би бути рай для секс-залежних, одним із яких
мене вважає Рік. То чому ж мені так незручно? Чому хлопець, який так
сильно хотів необмеженої сексуальної свободи, тепер сидить під
стіною такий... обмежений?
Я відкриваю пачку з попкорном. Шелестіння пачки привертає увагу
Камали, й вона прислухається до звуку, наче кицька. Чимчикує до
мене, нахиляється так, що її обличчя лише за сантиметр від мого та
сичить:
— Це храм. Ми не їмо в храмі.
— Вибачте, я не знав, що це храм.
Я намагаюся відповісти щиро, але звучить як сарказм. І може, саме
тому я настільки спантеличений.
Якось я пропустив момент, коли ця звичайна конференц-зала
перетворилася на священний храм. А якщо ми всі маємо зараз
увімкнути свою фантазію, то чому ж мій попкорн не може стати
облаткою для причастя? До того ж, це священний попкорн, змащений
соком цнотливої оливи.
Але я мовчу. Ніжно цілую пачку та тихо вмощую її біля ніг
милостивої жриці. Прощавай, попкорне, наша з тобою пуджа
скінчилася. А ми були всього за три зернятка від оргазму.
Камала відходить від мене та пропонує учасникам поділитися на
групи по чотири, обрати людину, яку вони пеститимуть, та зробити їй
трибічний масаж.
У мене залишилося кілька зернин попкорну в руці, тому я кладу їх
туди, де їхнє місце: до свого рота. Це не гостра потреба попоїсти, це
акт непокори, прояв чоловічого его, яке насправді тут нікому не
потрібне. Я — поглинач їжі в храмі.
Цієї ж миті Камала знову нависає наді мною, тепер її обличчя
занадто близько.
— Я вже тобі говорила, щоб не їв тут, — шепоче вона уривчасто.
Вени на шиї здуваються від люті. — Забери це із собою та їж на кухні.
Я неохоче підводжуся та в неї на очах повертаю попкорн на його
місце — на вівтар буфету. Беру з пачки ще одну жменю, щоб втамувати
свій голод... Та кого я обманюю? Беру їжу не тому, що голодний. Я беру
її, бо ненавиджу нераціональні, безглузді правила, які будь-що
обмежують. Це основна причина, з якої я залишив Інґрид і світ
моногамії. А тепер я в світі, де правила взагалі ірраціональні. Жриці
Камалі не дуже вдається розв’язувати «заплутані клубки».
Її голос уже відлунює в усіх кутках цього «храму»:
— Якщо вам подобається чийсь скіпетр і хочеться доторкнутися до
нього, не соромтеся.
Коли я повертаюся з кухні, майже всі вже на підлозі. Скрізь в’ялі
скіпетри та волохаті священні печери. Вся ця балаканина про жриць,
храми й фалоси здається лише гнилою відмазкою, щоб займатися
випадковим сексом під виглядом серйозної справи.
Можливо, близькість обставлена такими само культовими
ритуалами, як і релігія. Але замість монотеїстів, пантеїстів та атеїстів
тут — моногамісти, поліамористи та одинаки. Кожна система вірувань
виникає з власних ритуалів — дванадцяти кроків, пудж, моногамності,
перелюбу чи суперечок про гроші щовечора. А такі люди як Патрик
Карне, Гелен Фішер та Камала Деві — фанатики, які вірять, що
знайшли справжню близькість.
Я намагаюся зупинити потік свого критичного мислення і
використати чотири етапи корекції, замінивши осуд співчуттям,
визнавши красу всіх цих безсоромних сексуальних революціонерів, які
переплітаються та перетворюють це звичайне місце на щось священне.
Може, пуджа (крім того, що не шкодить здоров’ю) нічим не
відрізняється від споживання алкоголю та наркотиків. Це спосіб
позбутися комплексів та відпустити свої почуття.
І тут до мене починає доходити: дякую тобі, Скоте Катамасе. Є
очевидна невідповідність між чоловічою потребою сексу — як
правило, брутальнішою та більш егоцентричною — та жіночою —
більш емоційною та духовною. Тому якщо свінгерство — це для
збочених чоловіків, то ця вистава — для чутливих жінок. Оргії — для
етичних шльондр; пуджі — для богинь.
Ті самі яйця, тільки в профіль.
Я опускаю очі та помічаю кілька зернин попкорну на підлозі. Я не
можу дозволити такого осквернення священної підлоги. Вони
цнотливі. Їм тут не місце.
Я збираю їх та шукаю поглядом, куди б викинути, але ж не можу
вкотре порушувати пуджу. Я можу просто з’їсти їх, але якось не
хочеться разом з ними проковтнути грибок з ніг Авраама Лінкольна.
Дивлюся на нього — його рот роззявлений від задоволення, бо стара
тантричка масажує його.
Я ховаю богохульний попкорн до кишені, але диктаторка
блискавично постає переді мною. Однак цього разу вона десь загубила
своє милостиве ставлення до блюзніра.
— Я ж сказала тобі, щоб не їв тут! — її очі майже вилазять із орбіт,
сповнені лютої ненависті. Жриця перетворилася на демона. В її погляді
точно є щось диявольське. — Ти не поважаєш мою пуджу! Твоя енергія
заважає мені та порушує енергетику в кімнаті, я змушена попросити
тебе піти.
— Я просто прибрав це з підлоги храму, — я дивлюсь їй у вічі. — А
що не так із моєю енергією? Я не можу її контролювати.
Мою енергію ще ніхто так не ображав. Думаю, це навіть гірше за те,
що тебе обзивають страховиськом. Зрештою, енергію не можна
приховати, посадити на дієту чи зробити їй пластичну операцію.
Навіть у кімнаті, повній сліпих, ти все одно будеш монстром.
— Можемо обговорити це завтра. Але зараз тобі треба піти!
Я хочу залишитися та побачити продовження, але зітхаю та
підводжуся. Вона має рацію. Цим людям потрібно почуватися
комфортно, щоб роздягатися та розслаблюватися разом. І не в
присутності цього повністю вдягненого журналіста, який сидить у
кутку, їсть щось з підлоги та подумки глузує з них.
Це точно найчорніший день мого життя: мене вигнали з оргії за те,
що я їв попкорн.
Я виходжу на галявину зі столиками для пікніка. На щастя, в
конференц-залі великі скляні вікна. Я нічого не чую, але, принаймні,
можу все бачити. Тому я сідаю на стіл, наче невдаха, та дивлюся у
вікно. Прохолодний вечірній вітерець щипає обличчя. Я знову
покараний підліток, якого відіслали до його кімнати без вечері та
заборонили гратися з дівчатками.
Поступово вистава набуває дедалі більш еротичного характеру.
Камала починає в екстазі крутитися й танцювати між переплетеними
на підлозі четвірками, її руки простягаються в повітрі, ніби вона є
учасницею бродвейського мюзиклу. Якусь мить вистава набуває
вигляду чогось потойбічного, трансцендентного. Але коли один з
коханців Камали, з яким я познайомився в джакузі, дістає члена й
починає мастурбувати над Діаною, дружиною, змушеною бути тут
через свого поліаморного чоловіка, коли він кінчає на її величезні
груди, весь священний фасад цього дійства тане, мов лід навесні. І
здається більше схожим на сцену з порнофільму.
Якщо це і є поліаморія — то це не моє. Замість цих гидких збочень з
купкою самопроголошених божків я однозначно оберу моногамію з
Інґрид. І цього ще замало: мене, вірогідно, взагалі виженуть з
конференції після ще кількох таких пудж. Я багато робив
відчайдушних вчинків, щоб затягти жінку в ліжко, але ніколи не
маніпулював духовними практиками.
11
— Ти мав би спершу поговорити зі мною, — каже Лоуренс. — Я б
тебе попередив, щоб ти тримався подалі від цієї поліаморної
конференції та подібних подій. Їх організовують ці новомодні
фанатики з Мауї, а всі збоченці та психи злітаються туди як мухи на
мед.
Лоуренс — наставник з медитації та сексуальності, високий
чолов’яга з поголеною головою. Має такий здоровий вигляд, що його
обличчя не просто лисніє, а сяє, неначе він проковтнув лампочку. Ми
зустрілися на вечірці, де я відрекомендував його своїй подрузі Леа,
простій сусідській дівчинці з такими правильними рисами обличчя,
що на нього можна дивитися годинами. Леа зателефонувала мені після
їхньої першої зустрічі та сказала, що в неї ніколи досі не було стільки
оргазмів за одну ніч. Звідтоді я його не бачив, але, вірогідно, ці оргазми
виробили так багато окситоцину, що за чотири роки по тій зустрічі ці
двоє і далі зустрічаються.
— Це мої перші відкриті стосунки, — каже мені Леа, і теж сяє.
Цікавлюся в неї, як це сталося, і виявляється, що, як і в ситуації Таля
з його дружиною, Лоуренс спочатку дав — і давав надалі — Леа більше
свободи, ніж собі, щоб показати їй приклад того, як можна позбутися
страху й власницького ставлення до партнера.
Ми сидимо за столиком внутрішнього дворика піцерії в Лос-
Анджелесі, де проходить моя перша поліаморна зустріч. Я повернувся
з конференції засмучений та розчарований, однак після більш
ретельних пошуків дізнався, що поліаморія — це дещо більше, ніж
пуджі та жриці.
 І ця зустріч є беззаперечним доказом. Більше половини учасників
практикують бдсм (обмін владою між партнерами та садо-мазо). Як і
учасникам конференції, більшості відвідувачів за сорок. Але замість
тог та саронгів, вони вдягнені у вініл і шкіру. Замість богинь та жриць
— повелителі й повелительки. Замість світла вони поклоняються
темряві.
На мій подив, серед цих людей я зустрічаю Лоуренса та Леа, які
прийшли сюди зустрітися з одним із його учнів. І я поцікавився в
нього про поліаморну конференцію, намагаючись хоч трохи зрозуміти,
на яку планету потрапив.
— Не розумію, яким боком ці пуджі стосуються поліаморії, — кажу
я Лоуренсу. — Там навіть байдуже, чи є в учасників стосунки.
— Ну, там ти побачив лише окремий вид поліаморії, — пояснює він,
— тантричну поліаморію.
Перед конференцією я думав, що тантра — це практика
стримування оргазму під час сексу для кращих і більш тривалих
відчуттів. Тепер уявлення не маю, що це таке. Камала Деві визначила
тантру як «саме життя». Але один з коханців Камали точно не
відмовляв собі в оргазмі, коли вихлюпнув усе на груди тієї жінки.
— То що ж таке тантра для тих людей?
— Те, що вони називають тантрою, — це американське явище,
вигадане, щоб говорити про секс, не використовуючи слова «секс».
Лоуренс — перший чоловік у світі поліаморії, з яким я дійсно можу
нормально поговорити, який не починає розмову з «намасте» та не
завершує її запитаннями про прибульців. — Слово «секс» має
аморальну конотацію, а вони перетворили це на щось божественне та
духовне замість фізичного та ницого. Думаю, це пов’язано з тим, що
багато гуру усвідомлюють потребу жінок в емоційному зв’язку під час
сексу, а з духовної точки зору це найшвидший спосіб досягти його.
— На жаль, — додає Леа, — деякі жінки лише замінюють один вид
хижаків іншим. Лоуренс працював з одним гуру тантричного сексу,
який казав жінкам, що його член — це божество і вони мали
відкритися та впустити його, щоб розбудити. А свою сперму він
називав нектаром богів. Після того багато жінок почувалися
зрадженими та використаними.
Звідтоді, як я відвідав конференцію, мене гризли докори сумління,
адже я побачив лише верхівку айсберга та зробив поквапливі
висновки, не зазирнувши глибше. Зрештою пуджа найбільше нагадує
вільне кохання, якщо пригадати все, що я досі бачив у житті. Але після
того, як я поговорив з Лоуренсом та Леа, стало очевидно, що побачене
фактично є не поліаморією, а лише її окремим відгалуженням.
Принаймні я дізнався, що є відкриті спільноти, де секс та кохання
сприймають як свободу й радість, а не як зобов’язання та патологію.
Поки ми говоримо, кремезний афроамериканець наближається,
подає руку та низьким голосом називає себе Чорним Орфеєм. Він
прийшов з трьома жінками: одну відрекомендував як свою рабу, інша
— його партнерка, а третя — одна з його трьох дружин. Каже, що
оскільки багатожонство в Каліфорнії карається роком в’язниці, то він
заприсягнувся двом іншим своїм дружинам під час язичницького
ритуалу, відомого як церемонія заручин.
Орфей зі своїми дружинами, дівчатами й рабинями схожий на
Батька Йода. Тому я обережно ставлю йому запитання, сподіваючись
дізнатися про те, чого не дізнався на конференції.
— Я хочу створити таку саму сім’ю, як у вас, — пояснюю йому. —
Можете мені дати пораду, як це організувати?
Він засміявся, а потім нахилився до мене та сказав, наче це якась
велика таємниця:
— Це важка щоденна праця. Ти маєш бути лідером. Ти не можеш
демонструвати слабкість чи сумніви, бо тебе з’їдять живцем.
Звучить сумно.
— Але якщо ти не виказуєш вразливості, тоді між вами насправді
немає й ніякої близькості, — кажу я, нагадавши самому собі Джоан. —
А що, як замість повелителів та рабів усі будуть рівні?
— Форма не має значення, але всі жінки мають бути більш-менш
рівні, — відповідає Орфей. — Та найголовніше — не мати до однієї з
них більше почуттів, ніж до іншої. Ще одним секретом є необхідність
живити їх казочками про майбутнє, але тримати їх у теперішньому.
— Якими казочками?
— Про сім’ю. — Він промовляє це слово виразно, потім схрещує
руки на грудях та упевнено киває. — Ти маєш переконатися, що вони
всі вважають вас сім’єю, і нічого немає важливішого за сім’ю. Ти
повинен переконати всіх, що все робиться в інтересах сім’ї, а не
окремих її членів.Стосунки, які він описує, здається, мають ще більше
обмежень, ніж моногамні. Можливо, це тому, що обмеження, правила,
покарання та влада — невід’ємні складові бдсм. І хоча зв’язування,
шмагання та прогулянки в нашийнику з повідцем можуть додати в
стосунки розмаїття, це не мій пунктик. Я не хочу бути згори чи внизу.
Я посередині.
Чому задля уникнення моногамії потрібно кидатися в такі
крайнощі? А може, багато хто теж цим займається, однак приховує
свій сором, боячись наслідків для кар’єри, сім’ї чи репутації?
Додому їду розчарований та занепокоєний, що ніколи не знайду
бажаного, не знайду свого місця та ніколи не створю свою поліаморну
сім’ю з кимось ще, крім Белль.
Тієї ночі мені сниться, що ми з Ріком Рубіном стоїмо в останньому
ряду під час магічної вистави. Інґрид теж там, однак вона сидить у
перших рядах. Після того я сиджу в машині, чекаю на Інґрид, щоб
обговорити виставу. Однак вона не приходить.
Я прокидаюся спітнілий та сповнений жаху, що прийняв
неправильне рішення та втратив Інґрид назавжди. Весь біль, якого я
так і не відчув після її від’їзду, тепер долає мене. Я дивлюся на
Останнього героя на моєму підвіконні, який своїм квітучим виглядом
доводить, що в мене є серце, та поринаю в глибоку меланхолію.
Я офіційно перейшов на інший бік амбівалентності: тепер починаю
думати, що нам з Інґрид не слід було розривати стосунки. Обдумую
варіанти: зателефонувати їй та сказати, що хочу забути всі ці пошуки й
просто бути з нею, що безпека клітки краща за волю дикої природи.
Однак я вже достатньо знаю про себе, щоб зрозуміти, що це лише
амбівалентність, прояви страху та самотності, викликані невдачею в
пошуках того, чого я хотів. Але якщо ми знову зійдемося, то цикл
уникнення кохання піде по новому колу.
Для більшості чоловіків важчим за розрив буває момент, коли їхні
колишні нарешті закохуються та забувають про них, можливо, через
те, що вони відкривають дитячі рани — психологи називають це
страхом втрати першої жінки, кохання якої ми потребуємо, — своєї
матері. І тому, за порадою Шейли, я просто дозволяю собі відчути ці
біль, самотність та страх, які забирають останні сили, протягом
наступних днів, щоб не здатися й не зателефонувати Інґрид.
Тим часом я й далі зрідка відвідую події з теми поліаморії та вільних
стосунків, але без особливого успіху та, зрештою, без зацікавлення.
Коли біль переростає в скорботу, а скорбота — у прийняття, вирішую
більше не ходити туди.
І саме тоді я зрештою знаходжу те, що шукав: не на поліаморному
збіговиську, а в пральній кімнаті будинку Сета Макфарлейна.
12. Уривок зі щоденника Інґрид
Ненадісланий лист
Любий Ніле!
Я сподівалася, що ми зустрінемося в кінці цього нелегкого шляху.
Однак дні минають, і я бачу, що наші шляхи вже ніколи не
перетнуться. Я боялася, сподівалася, що ти врятуєш мене та забереш
з мого шляху на свій. Але цього не сталося.
Я не думала, що це станеться зі мною, але я декого зустріла. Це
сталося абсолютно випадково. Ще не знаю нічого, але він мені дуже
подобається. Спершу я думала, що просто порозважаюся з ним без
жодних наслідків. Може я втомлюся від нього та почну ігнорувати
його дзвінки. Але що більше часу я проводжу з ним, то виразніше
бачу, що не можу просто використати цю людину. Здається, я йому
дуже подобаюся. Ще, звичайно, зарано, але моя інтуїція мене рідко
підводить. Я хочу дати йому шанс.
Якщо чесно, мені дуже страшно. Я поки не хочу ніяких стосунків.
Але водночас мені здається, що так мало статися.
Іноді я хочу, щоб ти прийшов та забрав мене, але години спливають,
я озираюся, і ти здаєшся таким далеким, наче тінь на обрії.
Мені дуже шкода, що нам довелося пережити таке разом. Я
насправді бажаю тобі всього найкращого в житті та сподіваюся, що ти
знайдеш когось і зробиш цю жінку такою само щасливою, якою робив
мене.
Прощавай
Інґрид
8 Роберт Опенгеймер — американський фізик, творець атомної бомби. — Прим. пер.
9 Намастé — індійське та непальське привітання, походить від слів «намах» — поклін, «те»
— тобі. — Прим. пер.
 СЦЕНА 2. ОБМІН

У будь-якому тоталітарному суспільстві, навіть там, де існують найсуворіші

обмеження, є два підпілля: одне зайняте політичним опором, а інше
намагається зберегти красу та радість, тобто людську душу...
Том Роббінс. Натюрморт із дятлом

13
Ніколь нагадує мені нижчу на зріст, консервативнішу та ще худішу
Інґрид. Її зріст метр шістдесят, на ній щось типу блакитної випускної
сукні, а її ключиці стирчать із вирізу, наче ребра повітряного змія. Вона
юристка із Сан-Франциско. Ця дівчина з тих, із ким одружуються та
кого знайомлять із мамами — якщо, звичайно, ваша мама не така, як
моя.
А ми знайомі всього півгодини. Сидимо в японському ресторані зі
спільним другом, кінопродюсером на ім’я Ренді. Він з дружиною
запросив нас на вечерю, а після неї буде вечірка в будинку Сета
Макфарлейна, автора анімаційного ситкому «Ґрифіни», на
Голлівудських пагорбах. Дружина Ренді, Джесіка, має від природи
повні губи та пишні форми. Я б описав її одним словом — розкішна. І
ще одним — закомплексована.
Коли я кажу їм, що шукаю відкритих стосунків, вона супиться та
гиркає:
— Я б ніколи в житті не хотіла мати секс утрьох.
— Чому? — її однозначність несподівана для мене.
— Просто ми з Ренді дуже кохаємо одне одного, і наше кохання
справжнє. А такі речі не можна робити, коли ти в шлюбі.
Її слова холодними мурашками пробігають у мене по спині. Вона
озвучила мій страх: шлюб означає закінчення веселощів; пригоди
жінки, яка випадково зустріла хлопця в Кабо, набагато цікавіші, ніж
усе, що вона робить із чоловіком, який проведе з нею решту свого
життя. Моя голова опускається на руку, перш ніж я можу зупинити
себе. Ренді здається таким само пригніченим, але трохи краще це
приховує.
— Що сталося? — запитує Джесіка.
— Подивися на Ренді. Він вмирає зсередини. Ніхто не хоче чути, що
його сексуальне життя було б кращим, якби він не одружився з тобою,
— Ренді уникає її погляду — та сварки, яка відбудеться пізніше, якщо
він погодиться зі мною. — То якби ти не була заміжня, ти б — за
відповідних обставин, які вважала б природними — займалася сексом
утрьох?
Вона мовчить, але на її губах ледь помітна посмішка.
— Займалася б! — вигукую я. Мені чомусь хочеться довести свою
правоту. — Тоді скажи мені таке: якщо потреба чоловіка, якому
хочеться сексуального розмаїття, не задоволена в шлюбі, які твої
потреби не задоволені в ньому?
Має бути таке, що її не задовольняє.
— Ну, я б сказала, що більшість жінок не відчувають достатнього
емоційного зв’язку та підтримки. Але я й не очікую, що Ренді має
повністю задовольняти ці мої потреби.
— Бачиш, у цьому й проблема! Ти принаймні можеш задовольнити
ці потреби, встановлюючи емоційний контакт із родичами та друзями
за межами стосунків. Але у випадку із сексуальними потребами — ти
маєш задовольняти їх лише з однією людиною. І якщо спробуєш
зробити це з кимось іншим — ти відразу мерзотник.
На цих словах Ніколь повільно повертається, дивиться на мене
м’яким поглядом блакитних очей і тихо промовляє:
— Я абсолютно згодна.
— Справді?
— Я лише здаюся гарною дівчинкою, — вона всміхається мені.
— Було б супер, якби ти вмовив мою жінку на секс утрьох, — шепоче
Ренді, коли ми виходимо на подвір’я Макфарлейна за годину. Ця
вечірка грандіозна: тут і льодові скульптури, і біотуалети, і справжній
оркестр, а на додачу ще й купа худих, незграбних жінок зросту під два
метри.
Ніколь весь час поряд. І поступово атмосфера між нами починає
змінюватися: вона дивиться мені в очі довше, ніж потрібно, та сміється
навіть з моїх невдалих жартів. У грі це сигнали зацікавлення. І вперше
після мого розриву з Інґрид вони надходять від жінки, яка може бути
відкритою до... відкритості.
Я беру її за руку та веду до канапи надворі, а Макфарлейн перед
оркестром завиває «Luck Be a Lady». Ренді чомусь не відходить від нас
та сідає біля Ніколь. Я не знаю, чи він хоче захистити її, чи просто не в
курсі. Шепочучи на вушко Ніколь, я штрикаю Ренді в ногу, даю йому
знак, щоб звалив звідси. Але він не реагує, вдаючи зануреного у власні
думки.
— Думаєш, він колись піде, щоб ми поцілувалися? — питаю в
Ніколь.
— Здається, він не піде, навіть якщо ми почнемо трахатися, —
відповідає вона.
Ніколь класна тим, що в неї нема жодних комплексів щодо сексу. І
саме таку жінку я намагався знайти: звільнену від сексуального
сорому, який батьки навішують на доньок, як тільки вони питають,
чому в хлопців «там» усе інакше.
Пам’ятаю, одного вечора я сидів у джакузі з розлученим чоловіком.
Він скаржився на свої проблеми в стосунках, а дві його доньки майже
підліткового віку вовтузилися неподалік.
— Хлопці дивні, — сказала старша у відповідь на один з його
коментарів. Він схвально подивився на неї та сказав мені:
— Вони не зустрічатимуться ні з ким до тридцяти років.
Молодша донька відповіла:
— Я буду самотньою леді!
І тоді я зрозумів, чому чоловіки самі створюють собі проблеми в
стосунках. Вони програмують своїх доньок на відчуття відрази до
чоловіків та сексу, побоюючись, що вони зустрінуть когось подібного
до їхнього батька, але потім зустрічають чиюсь доньку та очікують, що
вона стрибне до їхнього ліжка без жодних сторонніх думок.
Я проводжу рукою по волоссю Ніколь, і ми починаємо цілуватися.
Наші поцілунки стають дедалі більш пристрасними, ми даємо волю
рукам, а Ренді й далі сидить біля нас, наче скульптура Родіна
«Вуаєрист».
Я відриваюся від Ніколь та кажу Ренді:
— Ми підемо кудись, усамітнимося.
 У будинку Макфарлейна ми з Ніколь перевіряємо кілька кімнат, але
всі вони зачинені. Це очевидно не перша його вечірка. Тоді я бачу
вікно, а за ним пральню. На щастя, двері не замкнені.
Ми прослизаємо всередину та зачиняємо за собою двері. Я вимикаю
світло, щоб ніхто не побачив нас крізь вікно. Тоді притискаю Ніколь до
дверей, запихаю руки під її сукню та проводжу рукою по трусиках.
Вона вигинається та стогне, після чого починає розстібати мої штани.
Порівняно зі священним сексом на поліаморній конференції, цей
брудний, випадковий та спонтанний секс, здається, наповнений
набагато більшим сенсом.
Багато жінок думають: якщо швидко поступляться, то їхній партнер
не поважатиме їх. Але не в цьому випадку. Тут річ не в тому, щоб
чекати достатньо довго, перш ніж почати займатися сексом, а в
певному рівні зв’язку. А Ніколь мені вже подобається настільки, що
можна сподіватися: вона стане моєю основною немоногамною
партнеркою в майбутній поліаморній плюралістичній сім’ї. Може, вона
навіть погодиться з’їхатися зі мною та Белль.
Вона стає переді мною навколішки, а я тим часом дістаю із задньої
кишені презерватив. І тут стається це.
Вона відривається від мене, невинно дивиться та каже:
— Я не можу займатися сексом з тобою без мого хлопця.
Кілька секунд я намагаюся переварити інформацію. Здається, такого
формулювання я ще не чув. Більше звик чути: «Я не можу займатися
сексом з тобою, бо в мене є хлопець».
Я повторюю слово, наче мене штрикнули чимось гострим:
— Хлопця?!
Хтось уже проживає з нею мою фантазію.
— Ми у відкритих стосунках, але мені не можна трахатися ні з ким
без його присутності.
Розчарування на моєму обличчі, мабуть, дуже помітне, бо вона
додає:
— Але коли ми трахаємося, то це дуже, дуже класно.
Вона знову охоплює мене губами.
— Можна я кінчу? — питаю я.
Не знаю, чому я питаю її дозволу. Може, мені потрібно
зателефонувати її хлопцеві та спитати в нього.
— Звичайно, — каже вона.
 Гарна відповідь.
Я спостерігаю за нею, але мені настільки ніяково та сумно, що важко
сконцентруватися. Згадую документальний фільм «Анатомія сексу».
Там пояснюється, що коли пеніс в’ялий, він по-справжньому
напружений. М’язи скорочені. У збудженому стані пеніс
розслаблюється. І це забезпечує приплив крові, яка розширює губчасті
тканини та спричинює ерекцію. Тому, щоб збудитися, потрібно
спочатку розслабитися. Ти не можеш збудитися, коли напружений. А я
напружений, бо нарешті знайшов відкриту людину, з якою уявляв свої
стосунки, — а вона вже зайнята.
Я так і не зміг збудитися; застібаю ширінку.
— Мені здається, ми зустрілися… — кажу їй, коли ми вислизаємо з
кімнати. — Я багато думав останнім часом про відкриті стосунки.
— Ти ведеш це життя? — питає вона, обережно вимовляючи слова,
ніби підкрадаючись до них.
— Яке — це?
— Мені так не подобається слово «свінгерство».
— А мені не потрібна дівчина для того, щоб бути свінгером?
— Не обов’язково. Ти знаєш про Lifestyle Lounge?
— Ні.
— Це веб-сайт, на якому ми з хлопцем зависаємо. Там можна знайти
когось.
— Це там ховаються усі психічно здорові люди?
— Узагалі-то, вони ховаються на Bliss. І вони дуже гарячі. Ми туди
їдемо за кілька тижнів. Можеш поїхати з нами.
— Там будуть пуджі? — питаю я, просто щоб переконатися.
— А що таке пуджі?
— Чудово, я з вами.
14
«Дякую тобі за вчорашній вечір і за те, що поважаєш мої правила, —
пише Ніколь, коли я наступного дня виходжу з літака в Сан-
Франциско. — Не дочекаюся, коли ми знову зустрінемося, цього разу з
Джеймсом».
Я сподівався опинитися по інший бік стосунків — не думаю, що
мені буде зручно з іншим хлопцем, навіть якщо він буде просто
дивитися на нас із Ніколь. Особливо якщо він дивитиметься. Але
Шама Гелена рекомендувала мені спостерігати за моделями стосунків, і
це може бути саме тим, що треба.
На жаль, я отримую шанс раніше, ніж очікував. За дві години Ніколь
пише, що нам треба поговорити.
Це завжди поганий знак, коли після сексу тобі пишуть, що треба
поговорити. Єдине, що спадає мені на думку, — в неї венерична
хвороба, й вона мені про це не сказала.
Я телефоную та питаю, що сталося.
— Ми щойно поговорили з Джеймсом про довіру, і я з тобою
перейшла деякі межі, — відповідає вона збентежено.
— Я думав, у вас відкриті стосунки.
Може, їхні стосунки не відкриті, а лише трішки прочинені?
— Насправді ми домовилися, що я не займатимуся й оральним
сексом, — зізнається вона. — Я не думала, що для нього це буде такою
проблемою, але коли почала розповідати йому про те, що сталося, він
по-справжньому розлютився. Я майже впевнена, що це кінець. Його
там не було, і йому це не сподобалося. Він сказав, що якби любила
його, я б цього не зробила. Те, що вся ця історія почалася в пральні,
здалося йому брудним, і він сердиться, що я так ризикувала нашими
стосунками. — Вона на мить замовкає. — А найгірше те, що ми ж
юристи, тому угоди для нас дуже важливі.
За годину мені пише Джеймс:
«Ніле, це Джеймс. Ти не маєш переживати через те, що зробив».
Я й не переживаю.
«Мені треба дещо обдумати. Безумовна правда конче важлива, якщо
ти живеш таким життям, яке обрали ми. Ніколь підірвала мою довіру, і
я маю це обдумати».
Зараз мені здається, що їхні відкриті стосунки переживають таку
само драму, яка буває в закритих. А драма завжди через одне й те саме:
через довіру. Можливо дружба загалом триває довше, ніж стосунки, бо
в дружбі не встановлюються суворі правила та поправки про
ексклюзивність.
За хвилину мені знову пише Джеймс:
«Не знаю, як будуть розгортатися події (і не знаю, якого б
продовження хотів ти). Нам треба вирішити це разом. Я тобі напишу,
коли все обдумаю зі свого боку».
Мені майже здалося, що маю шанс стати частиною їхніх стосунків.
 Хоч би як там було, сподіваюся, це не перешкодить моїй поїздці на
Bliss.
15
Свінгерство — це жертва власного успіху.
Коли люди пов’язують шлюб із сексуальною свободою, першим на
думку спадає свінгерство. Однак пропагандистські кампанії проти
свінгерів такі масштабні, що саме це слово вже викликає бажання
посміятися замість сексуального бажання. Навіть фанатки рок-зірок
мають кращу репутацію.
Основні випади проти свінгерства пояснюються, по-перше,
помилковим сприйняттям таких стосунків — як розвага для літніх,
неспортивних, погано вдягнених та взагалі нудних пар, які живуть за
містом. І, по-друге, сама ідея свінгерських клубів викликає асоціації з
купою болячок. Частково з таких причин прихильники цього руху
спробували побороти ці стереотипи та перейменували їхню науку в
«Стиль життя».
Захищаючи свінгерів, скажу: переконання, що лише люди з гарною
зовнішністю мають право отримувати насолоду, більше засуджує
обвинувачів, аніж обвинувачених. Що ж до венеричних хвороб, то
дослідники говорять, що СНІД серед свінгерів поширений не більше,
ніж серед решти населення. Як сказав один учений, це переконання
використовується як аргумент на користь моральності, не доведений
науково.
Проте якби всі зустрічі свінгерів були такі, як Bliss, свінгерам
заздрили б, а не насміхалися з них.
Ніколь сидить у китайському ресторанчику в Las Vegas Palms Casino
поряд із чоловіком, який, напевне, і є Джеймсом. Він довго дивиться
мені в очі та міцно стискає мою руку. Його вітання дуже «чоловіче»,
формальне та трохи ніякове. Очевидно, так заведено серед
незнайомців, які були з однією і тією самою жінкою — вітатися мов
ковбої перед стріляниною.
Джеймсу років тридцять п’ять, але він вдягнений, наче йому
двадцять п’ять: на ньому яскрава обтягувальна футболка й потерті
джинси. Він високий, з коротким світлим волоссям та кремезним,
широким торсом, схожим на результат більше генетики, ніж
спортзалу. І хоча він з вигляду не кволий, та в бою довго не
протримається — а це добрий знак, оскільки чоловік невдоволений,
що ми з Ніколь від моменту нашого знайомства постійно листуємося.
Намагаючись бути ввічливим, я надсилав йому повідомлення через
кожні п’ять повідомлень для Ніколь.
— Просто хочу, щоб ти знав: я не злий на тебе, нітрохи не злий, —
каже він. — Через ці події ми з Ніколь насправді покращили наше
спілкування та зміцнили стосунки.
«Ну, я радий, що все владналося, то можна вже займатися сексом з
твоєю подружкою?» — думаю я.
Невдовзі до нас приєднуються дві пари — в кожній з них чоловіки
вдягнені так, ніби прагнуть здаватися молодшими, а в жінок такий
вигляд, ніби вони щойно зістрибнули зі сторінок журналу Maxim.
Одна з них — дуже гарна статурна чорнявка. Інша — мовби жива копія
ляльки Барбі. Вона називає себе Челсі.
Челсі — засмагла білявка в чудовій спортивній формі. Вона зробила
одну пластику зі збільшення грудей; усе інше — результат тяжкої
праці. Невдовзі я дізнаюся, що вона — продукт щонайменше
п’ятигодинної щоденної роботи над власною зовнішністю, якою
займається 365 днів на рік принаймні п’ятнадцять останніх років. Це
більш ніж 27 375 годин удосконалення та сотні тисяч доларів на
косметику, манікюри, одяг, взуття, лікарів, стилістів, косметологів і
тренерів.
Краса — це теж залежність, що підживлюється чоловічими
фантазіями, яким стає дедалі складніше відповідати, адже що не рік
розвиваються нові технології ретушування зображень і фотошопу та
постійно підвищується планка в нескінченній гонитві за жіночою
досконалістю.
Я тут вочевидь слабка ланка — до того ж, єдиний самотній чоловік,
можливо, навіть, персона нон грата. На щастя, Ніколь прилетіла зі
своєю давньою подругою, яка із неоднозначною посмішкою говорить,
що я можу бути її «особистим супровідником».
Коли всі вмощуються, Джеймс питає в мене про останні стосунки.
Здається, він мене перевіряє, намагаючись з’ясувати, що я за людина,
визначити, чи я вартий того, щоб спати з його дівчиною. Я кажу їм
правду: хотів відкритих стосунків, проте Інґрид виявилася не
зацікавленою в цьому.
 — Я думаю, з нею ти припустився помилки, — вступає Ніколь. — Ти
зациклився на тому, що хочеш бути з іншими. Ти мав подати це як
спільні з нею сексуальні пригоди. Таким чином ти б зміг долучити її до
стосунків та не змушував би почуватися слабкою ланкою. Зі мною це
спрацювало.
Вона має рацію: я був егоїстом з Інґрид. Я думав лише про своє
задоволення, незалежно від того, якого болю їй це завдавало.
Можливо, якби я натомість запропонував щось для збагачення нашого
життя й наших стосунків, вона була б сприйняла це спокійніше. Або
ні. Але однозначно такий спосіб був би більш гуманним.
Як і багато людей зі Lifestyle Lounge, Джеймс та Ніколь кажуть мені,
що раніше ніколи навіть не думали про це. Вони були виховані на міфі
про шлюб: моногамія, щастя та «поки смерть не розлучить вас». Тому
до своєї зустрічі були одружені з іншими, але усвідомили, що
реальність висмоктує з них життя, а не надихає.
— Усі за цим столом та майже всі, кого я знаю зі Lifestyle Lounge, або
ж розлучені, або до цього мали дуже тривалі традиційні стосунки, —
каже Ніколь. — Потрібно спочатку пройти через шлюб чи серйозні
стосунки, перш ніж усвідомиш: секс з іншими не впливає на ваше
кохання одне до одного. Він, навпаки, його зміцнює.
Вона розповідає, що познайомилась із Джеймсом в юридичній
конторі, де вони працюють. Вони зустрічалися кілька місяців, а потім у
її день народження Джеймс повів її до стрип-клубу, і це так
схвилювало дівчину, що вона захотіла спробувати свінг. Спершу вони
ходили до публічних свінгерських клубів, однак їм не вдавалося
знайти пари, які подобалися б обом. Тому вони почали шукати в
розділах приватних оголошень, де нарешті знайшлися пари, з якими їм
подобалося проводити час у ліжку та поза ним. І зрештою вони
знайшли Bliss. Це система, в якій пара повинна заповнити анкету з
фотографіями. Її переглядають, і лише після цього пару допускають до
приватних вечірок у котеджах, клубах та курортних готелях.
— Ніхто з наших колег не знає, що ми цим займаємося, — каже мені
Джеймс. — Якби хтось прочитав мої повідомлення на телефоні, то це
був би шок. Половина з них — від хлопців з Lifestyle Lounge, які
розповідають про менструальний цикл своїх дівчат і цим пояснюють,
чому не зможуть відвідувати вечірки ще кілька днів.
 Коли до нас підходить офіціантка, щоб прийняти замовлення,
Джеймс питає:
— Замовимо на всіх?
— Я сьогодні не в тому гуморі, щоб ділитися, — каже чорнявка, а її
хлопець просто сидить біля неї із сумним виглядом. Це її перші слова
за сьогоднішній вечір. — Нас, будь ласка, на окремий рахунок.
Джеймс нахиляється до мене та шепоче:
— Вони цілий день сперечаються, тож сьогодні ми їх не візьмемо із
собою. У свінгерських колах ти станеш частим свідком того, як пари
сваряться, кидають одне в одного склянками чи просто психують,
вибігають і втікають. Важливо зрозуміти, що свінгерство зміцнює
добрі стосунки та руйнує погані.
Челсі та її наречений Томмі, кучерявий накачаний парубок у
класичній бордовій сорочці навипуск, здаються більше
налаштованими на сьогоднішні нічні пригоди.
— Ми нині сповідуємо Lifestyle Lounge, але не ходимо в традиційні
клуби на вечірки. — Челсі говорить, а Томмі поїдає її очима, очевидно,
вчиняючи приховане сексуальне насильство. — На заходах Lifestyle
Lounge всім весело та зручно. Дівчата не сваряться й не ревнують, як у
традиційних клубах.
Слово «традиційний» часто звучить у розмовах, і завжди з відтінком
зневаги. Цей термін стосується всіх, хто не визнає Lifestyle Lounge.
Коли це слово промовляють, я сміюся та жартую про тих тупоголових
традиційників, які все руйнують. Але подумки питаю себе: а я хіба не
традиційний?
І думаю про Белль, австралійку, яка приїде жити до мене. Мабуть я
міг би нею поділитися. За кілька тижнів я зустрінуся з Енн, нудисткою
з Парижа. Я б міг помінятися нею на Челсі. Але сидячи тут, дивлячись
на Джеймса й Томмі, я просто не уявляю, що зміг би відчути
комперсію, спостерігаючи, як вони шпилять Інґрид у всі дірки,
доводячи її до шалених оргазмів.
Згадую свою розмову з Шамою Геленою: якщо хочу отримати
справжню свободу, мушу усвідомити, що шлях до неї буде сповнений
дискомфорту й зробить мене вразливим.
— То де моя пара? — питаю в Ніколь.
— Вона вже їде. Скоро побачиш.
 Очікування вбиває мене. Побачення наосліп і так незручні, а
свінгерські побачення наосліп — ще більший стрес. Я обдумую
варіанти привітань: «З радістю поміняюся тобою сьогодні»?
Ідучи вестибюлем після вечері, Ніколь та Джеймс вітаються з
різними схожими на порнозірок жінками — усі вони учасниці Bliss,
які, до того ж, поводяться настільки впевнено, що фактично будь-який
новачок тут здаватиметься «традиційним» порівняно з ними. Деякі
відвідувачі клубу, які не належать до Lifestyle Lounge, також вдягнені
досить відверто, але сексуальність членів Bliss, здається,
випромінюється в них ізсередини, і одяг тут ні до чого.
Якась пара влаштувала сцену перед ліфтом, коли ми підіймалися до
номера Челсі, де жінки мали переодягтися. Мені та пригода здавалася
вкрай сексуальною — аж поки не опинився в кімнаті, що нагадувала
магазин Victoria’s Secret. Там скрізь були білизна, косметика, парфуми,
взуття та лосьйони. Томмі працював у сфері секс-іграшок, тому на
столиках стояли спортивні сумки та портфелі, повні його товарів.
Поряд — камера на тринозі та професійне освітлювальне обладнання.
Все, що вважалося соромітницьким у реабілітаційній клініці, тут
пишно квітло.
— Схоже на реквізит для знімання порно, — кажу я Джеймсу.
— Сьогодні ти побачиш щось значно краще, — відповідає він. — Ти
більше ніколи не захочеш дивитися порнуху.
Челсі передає Ніколь подарунковий пакетик від Victoria’s Secret, а
Томмі відкриває шампанське. Це свінгерська прелюдія. І хоча Томмі
здається фанатичним, на цій сцені мені набагато зручніше, ніж під час
пуджі. Замість поклоніння та релігійного божевілля — білизна й
шампанське.
Раптом хтось стукає в двері.
— Це вона, — наспівно промовляє Ніколь.
Моє серце шалено калатає. А якщо я їй не сподобаюся? А якщо вона
мені не сподобається?А якщо ми не сподобаємося нікому з присутніх?
А якщо, а якщо, а якщо...
— Не хвилюйся, — інтуїція підказує Ніколь, що зі мною коїться. —
Вона теж уперше на такій вечірці.
Я відразу ж відчуваю полегкість.
Відчиняються двері, й заходить висока жінка з рудим волоссям, яка
наче зійшла з обкладинки модного журналу. Риси її обличчя нагадують
маску лісової феї з ледь помітним розсипом веснянок, димчасто-
чорними тінями для повік та повними чуттєвими губами. Її коротко
підстрижене волосся пасмами спадає на очі. Це могутня краса, мікс
моди й альтернативного стилю, жіночності й чоловічої сили, краса
молодої, але досвідченої жінки. Але найбільш шокує мене те, що я її
знаю.
— Сейдж? — вигукую я.
Ми бачилися лише раз, але я її не забув. Я проводив інтерв’ю для
одного гурту в Нью-Йорку для журналу Rolling Stone, а вона з ними
тусувалася. Ми перемовилися хіба кількома словами, але її шалена
енергетика по тому ще довго мене переслідувала.
Вона скрикує від радості, обіймає мене та міцно пригортається. Або
ж вона мене теж пам’ятає, або просто дуже темпераментна. Я вдихаю її
тепло, пахощі лосьйону для зволоження шкіри, бальзаму для волосся.
Цей вечір буде чудовим.
16
Коли Челсі, Сейдж та Ніколь заходять до клубу казино на високих
підборах та в мікроспідницях, обертаються всі — навіть дилери
витягують шиї, щоб краще їх роздивитися. Незрозуміло, чи вони
просто витріщаються на вродливих жінок, чи вважають їх повіями,
або те й інше водночас, але це не має значення. Цієї миті ми королі
вечірки.
Ми з Джеймсом і Томмі плентаємося за ними, обидва хлопці
насолоджуються справленим враженням.
— Боже, тільки поглянь на неї, — каже Томмі, пожираючи Челсі
хтивим поглядом. Він проводить рукою по своєму чорному волоссю,
вкритому таким грубим шаром гелю, що я фактично чую його
потріскування. — Я одружуся з нею. Не можу повірити своєму щастю.
До нас підходить дуже високий чоловік зі своєю розцяцькованою
дружиною.
— Ми з моєю дівчинкою одружилися шістнадцять років тому і весь
цей час були в Lifestyle Lounge, — каже він гордовито. — Погляньте
лишень на її тіло. Яке воно прекрасне!
Свінгерство однозначно на крок ближче до рішення, якого я шукаю.
Замість того, щоб бажати інших жінок, ці чоловіки бажають лише
своїх. Пари не занедбали себе, а намагаються підтримувати форму, бо
знають, що роздягатимуться перед незнайомцями. Можливо,
свінгерство — це водограй молодості, формула втечі від сумного
спільного старіння й втрати сексуальності, неминучої в роботі,
батьківстві, сімейному житті з його надто широким колом обов’язків.
Адже попри все це, після років, проведених разом, ці пари, здається, не
втратили жодного з трьох стимулів, описаних Гелен Фішер, — ані
сексу, ані романтичного кохання, ані глибокої прихильності одне до
одного — й досі мають міцні стосунки.
Невдовзі ми прибуваємо в пункт призначення — нічний клуб з
довжелезною чергою на вході. Коли чарівна організаторка Bliss
проводить нас повз чергу, високий свінгер благає свою дружину:
— Люба, ці дві дівчини, про яких я тобі розповідав, уже тут. Можна
сьогодні з ними трахнутися?
Ну добре, може, вони й бажають інших жінок. Але принаймні
спершу отримують дозвіл.
Пари зі Lifestyle Lounge не просто ходять до клубів та готелів. Вони
влаштовують там, як вони самі це називають, «поглинання».
Захоплюють публічний простір своєю нестримною сексуальною
енергією та шокують традиціоналів. Тут вони не обмінюються, але
складають плани та роблять запрошення на подальші зустрічі,
почуваючись на голову вищими за всіх інших. Сьогодні буде
справжній свінг, каже мені Джеймс, коли ми приєднуємося до
величезного кола членів Bliss; усе відбудеться пізніше, на приватних
вечірках в окремих готельних номерах.
На танцмайданчику білявка у тісній блискучій сукні так зухвало
викручує задом, що мій пульс миттєво пришвидшується. Жоден навіть
найбагатший, найупевненіший у собі та найвідоміший чоловік у світі
не вартий вродливої жінки в розпалі танцю, з якої так і рветься
назовні сексуальна енергія. Саме через це втрачають мільйони,
руйнують сім’ї та розпалюють війни.
— Мені тут зручно, — каже Джеймс. — Ці люди — те, що треба.
Уже за кілька секунд наші партнерки приєднуються до спокусниці
на танцмайданчику. Тут здається, що жіночність підсилюється в рази,
а мужність слабшає. У присутності інших свінгерів жінки сміливіше
демонструють свою сексуальність, ніж на традиційних заходах:
чоловіки не витріщаються на них, не мацають їх, не переслідують та не
намагаються їх підчепити. І, як сказала Челсі, жінки їх не мають за
конкуренток.
Мій погляд затримується на Сейдж. Вона танцює: розводить коліна
та крутить стегнами. Її рухи схожі на запрошення. За хвилину вона зі
спокусницею з танцмайданчика підходить до мене.
— О Боже, дівчинко, ти така сексуальна, — каже білявка.
Її руки ковзають по тілу Сейдж. Вона вказує мені на низеньку жінку
в весільній фаті, яка стоїть біля ще нижчого чоловічка у фраку.
— Бачиш моїх друзів? Вони завтра одружуються. Можеш її сьогодні
відтрахати? Їй це дуже потрібно.
— Побачимо, що принесе нам сьогоднішній вечір, — кажу я,
упевнений, що вже вмер та потрапив до раю стосунків. Але сумно, що
я не буду єдиним хлопцем із клубу, який трахнув наречену перед
весіллям.
Білявка йде геть, викручує стегнами, а Сейдж нахиляється до мене
так близько, що її щока торкається до моєї.
— Якщо я з кимось зустрічаюся, — каже вона, — то не хочу бути з
іншими.
— Справді? — я шокований. Сподіваюсь, вона не виявиться ще
однією моногамною особою.
— Якби мій партнер дозволив таке, я б розцінила цей вчинок як не
гідний справжнього чоловіка.
— То чому ти сюди прийшла?
— Я щойно розлучилася з хлопцем, до того ж, не бачилася з Ніколь
цілу вічність. Тому вона запросила мене сюди, щоб повеселитися та
побачити все на власні очі.
— Насправді я теж щойно розлучився з дівчиною.
Вона спокусливо облизує губи та розповідає про свої останні
стосунки. Вона зустрічалася з хлопцем, який хотів створити, як він це
називав, «своє коло» — групові стосунки, до яких входили б він сам,
Сейдж та дві інші жінки. Це нагадує мені Батька Йода. Однак зрештою
він став одержимий однією жінкою, розлучився з усіма іншими та
почав зустрічатися з нею, і вони нещодавно одружилися. Очевидно
Батько Йод не зміг надихнути його.
Я відчуваю певне полегшення, що Сейдж відкрита до
альтернативних стосунків. Зараз атмосфера кабінету Джоан здається
мені такою далекою. Тут абсолютно інші норми, тут будуть ганьбити
Джоан — за її агресивну традиційність, за антисексуальну революцію.
Я веду Сейдж до канапи, щоб поспілкуватися з нею. Розповідаю їй
про свої зради Інґрид та реабілітаційну клініку, а вона розповідає про
те, як зраджувала свого поліаморного хлопця. Коли він дізнався про
це, то сказав, що є лише один спосіб виправити ситуацію: вона має
організувати зустріч з іншим хлопцем у барі, відсмоктати своєму
хлопцеві в туалеті, а потім вийти до іншого, поцілувати його та
виплюнути сперму йому до рота й розповісти, що це було.
— Мені й досі гидко після цього, — каже вона. — Але водночас мене
мучили такі докори сумління, що я готова була на все, щоб він мені
пробачив.
— Розумію. Я відчував те саме.
Не знаю, чи буду я займатися свінгерством, але принаймні знайшов
коло людей, з якими мені зручно, які поєднують у своїх парах
близькість і відкритість. Я також знайшов Ніколь, Челсі та Сейдж — і
не маю обирати одну з них, що робить цю ситуацію ідеальною для
амбівалентного. До того ж, я не маю триматися на відстані від жінки,
яка мені подобається, бо вона зараз у стосунках. І хоча їхні зради мене
трохи бентежать, хто я такий, щоб судити їх? Принаймні, таке життя
набагато комфортніше, ніж те, що було в мене після реабілітації, коли
жінок слід було сприймати як тригери, а не як людей, з якими можна
насолоджуватися життям.
Ми спілкуємося, аж раптом підбігає Джеймс та оголошує групі, що
він залишає нас, бо прийняв запрошення на тематичну вечірку «З
широко заплющеними очима».
— Але спершу, — заявляє він, — я роздам подарунки.
Ми заходимо до його кімнати, де він уже розстібає косметичку та
дістає пляшку гамагідроксибутирату — ГГБ. Я ніколи його не вживав,
хоча пам’ятаю жахливу статтю про жінку, якій підлили трохи напою —
його ще називають «наркотик для зґвалтування» — на круїзному
лайнері. Її біологічні системи настільки загальмувалися, що вона
втратила свідомість, перестала дихати й померла.
— А скільки можна випити? — питаю в Джеймса.
Він навхрест прорізує повітря піпеткою, наче хрінів Зорро.
— Не хвилюйся: ти в надійних руках.
— Тоді половину того, що ви плануєте налити мені.
 ГГБ не має вираженого запаху чи смаку: якщо Джеймс прагне
помсти за інцидент у пральні з Ніколь, то зараз саме слушна нагода.
— Тобі сподобається. Це наче сп’яніння, але без втрати координації.
— Я готовий.
Знервований, але готовий. У клініці Трой та Адам питали, чи мав я
проблеми зі зловживанням, і тоді я сказав їм, що не вживаю алкоголю
чи наркотиків. «Коли я втрачаю контроль, мені здається, що ця людина
в мені неприємна, тому намагаюся контролювати себе», — пояснив я. І
Трой ляснув Адама по спині та проголосив: «Бачиш, я казав тобі. Він
абсолютний сексоголік».
Не знаю, він тоді мав на увазі мій самоконтроль чи самооцінку, але,
думаю, якщо трохи скуштую, то це не завадить.
Джеймс набирає трохи ГГБ у піпетку, вичавлює в ковпачок від
пляшки та передає мені, неначе виконуючи певний еротично-
свінгерський обряд. За п’ятнадцять хвилин я відчуваю легкий дурман.
А тоді згадую, що хотів дещо спитати.
— А ця штука не вплине на мою, ну, розумієте, чоловічу силу?
— Ходімо зі мною, — відповідає Джеймс.
Ми підходимо до столу, на якому стоїть невеличкий медичний
флакон, наповнений в’язкою рідиною.
— Це рідка віагра, — пояснює він. — Зараз вона схвалена лише для
випробувань на тваринах, але я замовив собі трохи через інтернет, і
вона чудова, бо ти можеш відміряти стільки, скільки тобі треба. Хочеш
трохи?
— А в ній щось намішано? Я не буду затинатися чи щось таке? —
мені цікаво, навіщо тваринам тривалі ерекції.
— Це просто допоможе тобі сьогодні класно провести час.
— Добре, але небагато. Не хочу нікому зробити боляче.
Він крапає віагру мені до рота — на смак вона гидка. Ми готові до
свінгу. Фактично, ці люди — ті самі рейвери, але відтягуються вони
сексом, а не музикою.
Боже, що я роблю. Здається, в кінці шістдесятих вільне кохання було
нерозривно пов’язане з вільним вживанням наркотиків. Принаймні, це
веселіше, ніж зависати з поліаморними тантричними жрицями.
Можливо, всі ці субкультури беруть початок від розпусних римських
вакханалій, мають власні попередні ритуали, які дають змогу
позбутися комплексів. Мені цікаво, чому я так не хотів сприймати
священні поліаморні обряди, але настільки відкритий вживанню
протизаконних хімічних сумішей, якими напувають мене свінгери. Це
однозначно моє моральне падіння.
Ми випливаємо в коридор у стані легкої ейфорії та відвідуємо
спершу кілька несвінгерських вечірок. І нарешті, коли ефект ГГБ
послаблюється, вирушаємо до готельної «Вежі фантазій» на вечірку під
назвою «З широко заплющеними очима».
У двокімнатному номері діджей, пілон, а в центрі підозрілий
круглий стіл, накритий білим простирадлом. Кімнатами сновигають
близько трьох десятків чоловіків без сорочок і жінок у цікавих
карнавальних масках. Ніколи в житті я не бачив більше штучних
грудей, навіть у порно. Дивно, але ніхто не займається сексом.
Біля входу до номера стоїть велика картонна коробка, наповнена
костюмами. Сейдж бере чорну маску з кольоровим павичевим пером.
Я беру білу, з довжелезним носом та блазнівським ковпаком.
— Давай піддамо, — каже Джеймс. Він відмірює ковпачок ГГБ для
кожного з нас. І ми чекаємо. Щось має статися. Здається, всі чекають. У
кімнаті атмосфера невідомої тривоги, наче на шкільному випускному
балі, коли ніхто не танцює.
Раптом чується хрипкий чоловічий голос:
— Агов, чуваки, це ж Ніл Штраус!
Я обертаюся до чолов’яги в червоному халаті й білій масці. Його ні з
ким не переплутаєш. Характерна хода та чіткі риси неголеного
обличчя під маскою виказують Корі Фельдмана.
— Що ти робиш на моїй вечірці?
— Це твоя вечірка?
Останні сім років я не бачив Корі, актора, більш відомого в ролі
актора-підлітка у фільмах «Залишся зі мною» та «Пропащі хлопці». Ми
вперше зустрілися, коли я писав книжку з Мериліном Менсоном, у
якого був певний пунктик про Фельдмана — він полюбляв
підколювати його.
— Що ти тут робиш? — питає він, шокований не менше за мене.
Поки розповідаю йому, що це в мене вперше, кутиком ока помічаю
біляву спокусницю з клубу. Вона повністю оголена, лише в масці
Самотнього рейнджера. Білявка підходить до круглого столу,
повертається, сідає на нього та широко розставляє ноги. Потім
відкидається на стіл, ставить ноги на край, ще ширше їх розсуває.
Жінка застигає в цій позі, ніби готуючись усмоктати всіх присутніх у
свою піхву.
— То ти тут просто для масовки? — питає Корі.
Це підступне запитання. Здається, що чоловікам подобається
випробовувати інших чоловіків у таких обставинах, щоб
переконатися, що вони тут з поважних причин, хоч би якими ті
причини були насправді.
На щастя, я тут не для поповнення колекції.
— Я в пошуках альтернатив традиційній моногамії, — кажу я.
— Тоді тут ти знайдеш найекстремальніші альтернативи, —
відповідає Корі з ентузіазмом. Очевидно, я пройшов випробування.
Бічним зором помічаю чоловіка, який підходить до столу, стає на
коліна та занурюється обличчям між ніг білявки.
— Навіщо це все?
— Бачити людину, яку ти любиш, з іншим — це найвища
пристрасть.
— Так, але, як правило, така пристрасть може бути вбивчою.
— У цьому й прикол: з цим важко впокоритися. І, звичайно, ти
ревнував би та сердився. Але якщо ти зможеш контролювати це, — він
проводить рукою шлях від свого серця до паху, — та перетворити на
пристрасть — такий досвід дужче зближує.
Кімнату наповнюють стогони та скиглення, і я помічаю, що навколо
столу вже три пари. Дві жінки обперлися об стіл, а чоловіки вдувають
їм ззаду. Мабуть, усі з нетерпінням чекали саме на це — на початок
вечірки. Однак це не схоже на оргію — пари просто займаються сексом
серед інших таких самих пар. Навіть пуджа була більше схожа на свінг.
Мабуть, кайф від свінгерства — це просто відчувати атмосферу
сексуального декадансу.
Раптом мене накриває друга доза ГГБ. Тепер це не просто відчуття
легкого сп’яніння — воно агресивно атакує мою свідомість. Я відчуваю
запаморочення, дурман та майже готовий все-таки взяти участь у
пуджі.
— Я поставив цей стіл неспроста, — каже Корі гордовито, вказуючи
на людей, які паруються на ньому. — Тут був скляний стіл, але ми його
винесли та замінили цим.
 Я намагаюся сконцентруватися та зупинити цю карусель, і
відповідаю:
— Але хоч убий мене — не збагну, чому круглий стіл — це ключ до
оргії.
— Я знаю, що роблю, — відповідає він пихато. — Не вживаю
наркотиків, але компенсую це сексом. Минулої ночі я займався сексом
з шістьма різними жінками.
Я згадую інтерв’ю з Фельдманом та усвідомлюю, що він також ріс у
«заплутаному клубку», створеному його мамою. У дитинстві вона
змушувала його масажувати їй ноги, розчісувати волосся та набирати
їй ванну, але найстрашніше те, що з його допомогою вона намагалася
досягти своїх власних амбіцій та слави — змушувала вживати пігулки
для схуднення, коли йому було чотирнадцять.
Рік би казав мені, що зараз я — повний деградант. Три ознаки
залежності, за теорією Джоан — це хронічний характер,
прогресування та наслідки, що руйнують життя. До цього моменту я
не думав, що це хронічне, але воно вочевидь прогресує. Що ж до
руйнування життя, то вечір тільки починається.
Чоловік з голим торсом підсідає до нас. Його партнерка, важка
білявка зі штучними грудьми, які тут, очевидно, є невід’ємним
реквізитом, розстібає йому штани та починає відсмоктувати.
— Я тобі заважаю приєднатися? — питаю в Корі, а сам наче в тумані
та сподіваюсь якимось чином утекти.
— Та ні, я дуже перебірливий, — каже Корі. Далі він розповідає мені
про ніч, яку вони провели з дівчиною в готельному номері Памели
Андерсон, безуспішно намагаючись звабити її. — Памела Андерсон
ніколи навіть не цілувалася з дівчиною, — продовжує він. — Уявляєш
собі? І вона сказала мені це, коли була під кокаїном, тому, думаю, це
правда.
З’являється моя свінгерська компанія. Здається, вони готові до
чогось шаленого.
— Не хвилюйся за мене, — каже Корі. — Біжи, розважайся.
Я мимрю щось типу «був радий тебе бачити» та приєднуюся до
групи. Відразу ж відчуваю полегкість — нарешті не треба приховувати,
що я обдовбаний.
Час настав: у цій оргії я насправді хочу взяти участь, особливо
враховуючи, що з моєю партнеркою мені зручно. І, здається, звідси
мене не виженуть — я знайомий з організатором, і тут немає
попкорну.
Я нахиляюся, щоб поцілувати Сейдж, але ніс моєї маски штрикає її в
око. Не знаю, чи це справді ніс такий довгий, чи я не контролюю своїх
рухів. Вона сміється та відхиляється, щоб уникнути перешкоди. Коли її
губи наближаються до моїх, пір’я її маски лоскоче мені в носі. Я дуже
хочу поцілувати її, але здається, що от-от чхну.
Коли вже я відхиляюся, гострий шпичак на моєму блазнівському
ковпаку штрикає Джеймса в око. Його ж маска настільки непроста, що
взагалі заважає йому цілуватися. Сейдж та Челсі починають
цілуватися й пестити одна одну, проте їхні маски штрикають мене й
Томмі, тому ми відходимо.
У фільмі «Із широко заплющеними очима» та в кожному іншому
фільмі, де є сцени декадентського балу-маскараду, всі гості граційні,
гнучкі та чуттєві. Але в реальності неможливо цілуватися з усіма цими
носами, пір’ям, рогами та дзвіночками, що штрикають, лоскочуть і
взагалі заважають. Тому все це більше схоже на грубий фарс.
— Давайте познімаємо ці тупі маски, — зрештою каже Ніколь.
Справжнє життя ніколи не схоже на фільми.
17
Я починаю знімати маску, але Сейдж шепоче мені:
— Не знімай.
Не знаю, як це сприймати — як образу чи як комплімент — мабуть,
швидше як образу. Але я залишаю маску.
Сейдж хапає моє причандалля та починає терти мене крізь штани,
тому я лізу їй під спідницю. Я проникаю в неї вказівним пальцем та
буквально за пару хвилин з неї б’є потужний струмінь.
— Вона вміє сквірт, — пояснює Челсі. Раптом усі починають мацати
мою партнерку.
— Я пошукаю зручніше місце, — пропонує Джеймс.
Прихід ГГБ стає інтенсивнішим. По всій кімнаті трахаються.
Більшість познімали маски з практичних міркувань. Коли свінгерші
відсмоктують своїм хлопцям або сідлають їх, вони не просто
займаються сексом — вони роблять виставу для всіх присутніх.
Джеймс мав рацію: це набагато краще за порно.
 — Я знайшов вільне ліжко, — каже Джеймс. Ми пробираємося до
однієї з кімнат номера. Я не знаю, що зараз буде, але на тлі ГГБ,
шампанського, рідкої віагри, пар, які трахаються по всіх кутках, ніг
Ніколь, грудей Челсі та оргазмів Сейдж я відчуваю неймовірне
збудження. Якби лишень був спосіб позбутися цих двох чуваків. Я не
знаю, чого вони очікують.
Я падаю на ліжко, радію, що воно м’яке. Моє запаморочення трохи
слабшає. Сейдж сідає верхи та починає тертися об мене, а Челсі знімає
з себе все, крім трусиків та наліпок на сосках у формі серденьок.
Томмі та Джеймс ніяково мнуться біля ліжка, тому я посуваюся,
звільняючи для них місце. Не знаю, навіщо. Я в обіймах трьох майже
голих, готових на все немоногамних жінок. Якого хріна мені не
начхати на цих чуваків? За такий досвід десять років тому я б заплатив
будь-які гроші — якби знав, що таке взагалі можливо. Тепер же,
замість того щоб насолоджуватися цим, я перетворююсь на білетера в
театрі.
Челсі лежить на ліжку, тендітна та засмагла, з підкачаним пресом та
пружними грудьми.
— Подбай про неї, — каже мені Томмі.
— Подбаю, ще й як.
Це моя перша справжня свінгерська вечірка, тому я не знаю її
правил. Я не хочу відразу починати трахати її, щоб потім дізнатися, що
я мав би виконувати для неї роль подушки.
— Роби, що хочеш, — каже Джеймс. — Ти сьогодні за головного.
— Але будь обережний, добре? — шепоче Томмі мені на вухо.
Вони практично самі пропонують мені своїх дівчат. Коли я вчився
мистецтва пікапу, то докладав неймовірних зусиль, щоб отримати
шанс хоча б із однією з таких жінок. Тепер їх три, але без жодних тупих
підходів та страхів типу «вранці ти мене не поважатимеш».
Одурманений перспективами, я відчуваю, що от-от вибухну від
збудження, бажання, вдячності та хтивості. А може це просто ГГБ й
віагра. Не знаю. Мені байдуже. Ближче до раю я ще не був ніколи.
— Прокинься! — чоловічий голос волає мені на вухо. Здається, це
Джеймс.
— Я не сплю, — чую власний голос. — Я не сплю.
Піднімаю очі. Здається, що моя голова напхана вологим туалетним
папером. Бляха, схоже, що я вирубався. Сейдж сидить на мені, Челсі
лежить збоку. Вона чуттєво шепоче мені на вухо:
— Я тобі можу чимось допомогти?
Це так мило з її боку. Вона така ввічлива.
— Тут є якась їжа?
Вона притискається до мене грудьми, промовляє з ще більшою
пристрастю:
— Усе, що хочеш.
— Трохи води було б непогано, — я вдячно посміхаюся.
Але вона нікуди не йде та не збирається принести мені води, бо
вочевидь (принаймні, для тих, хто не під кайфом) вона хоче допомогти
мені в іншому. В закапелках моєї свідомості спалахує самотня мозкова
клітина:
— Наліпки, — кажу я їй. Промовляю це слово дуже повільно, мовби
в мені заїло плівку. Жінка спантеличено дивиться на мене. — Такі милі
наліпки. Де ти їх узяла?
Навіщо я це верзу? Я мав би сказати їй, щоб починала працювати
над моїм членом чи щось таке. Регулятор у моєму мозку відімкнувся.
Саме тому я не люблю наркотики. Усі стають такі круті під кайфом,
крім мене. Принаймні, Сейдж розстібає мої штани. Це дає надію.
— Прокинься! — знову цей голос горлає в моє вухо.
— Чого ти завівся? — питаю я. Фокусую погляд на джерелі голосу, і
знову бачу Джеймса. Сейдж сидить на мені, але вона сміється.
— Ти знову заснув, — каже мені Джеймс. — Ти хропів.
— Тобі мало б бути соромно, що заснув під такою гарною жінкою, —
додає Томмі.
— Ти жартуєш?
— Ні, — каже Сейдж. — Я тобі смоктала, а ти заснув та почав
хропти.
Я взагалі не пам’ятаю цього. Мене це лякає. Тепер я розумію, чому
цю фігню називають наркотиком для зґвалтування. Я хочу спитати, чи
голосно я хропів, але боюся відповіді. Тому тупо запитую:
— А в мене стояв?
— Так.
— Ого, ця віагра дійсно працює.
Уздовж стіни перед ліжком я помічаю кількох чоловіків, які просто
спостерігають за нами. Я не лише не помічав їх раніше, але й не
помічав інших людей у кімнаті, на яких ті чоловіки просто
витріщаються.
Я намагаюся встати з ліжка та хитаю головою, щоб витрусити з неї
вологий туалетний папір. Помічаю, що на мені немає маски. Мені
цікаво, куди вона поділася. Джеймс мимрить щось невиразне, але я
бачу, що він дає мені смужку освіжувача для рота. Мабуть, від мене
тхне.
Він починає запихати це мені до рота, але якось аж надто інтимно.
— Я сам, — забираю смужку.
— Обережно, — він підтримує мою руку, щоб я не промазав.
Я зруйнував уже дві оргії. Я — руйнівник оргій. Найгірше те, що я
тут більше спав, ніж діяв. Тепер згадав ще одну статтю про ГГБ: автор
попереджав, що не треба змішувати цю штукенцію з алкоголем.
Ми виходимо, а один із хлопців, які за нами спостерігали, називає
себе.
— Я організатор вечірок Bliss, — каже він. — Мені знайомі ваші
роботи. Думаю, ці терени вас дуже зацікавлять.
Він вказує на іншого хлопця-піглядайла.
— А він тут через ваші книжки.
І я усвідомлюю, що всі ці люди уздовж стіни не тільки спостерігали
за моїм приниженням, а й знають, хто я. Я намагаюся переконати себе,
що вирубатися посеред оргії — це нормально. Типу, я так часто на них
буваю, що мені вже нудно.
Організатор починає говорити, що він шукає таланти для цих
вечірок: він ходить до клубів, спостерігає за парами та динамікою
стосунків між ними, а потім наймає їх.
— Основа формули — сексуальна дівчина, — пояснює він. — А
якщо хлопець трохи гарніший за жабу та не ревнивий — він нам
підходить.
Може, це саме те, що мені треба, розмірковую я, поки Джеймс тягне
мене за собою. Якщо разів зо два на рік влаштовувати собі таку
відпустку в стилі сексуального декадансу, то моногамію можна терпіти
все життя. Це наче день обжерливості під час дієти. Такою була одна з
функцій стародавніх ритуальних оргій — фізіологічна розрядка, що
послаблює біль роз’єднаності людей.
— Підемо ще на якісь вечірки? — каже Джеймс.
— Думаю, з мене досить, — відповідаю.
 — Як ти збираєшся заснути після екстазі?
— А я не вживатиму.
— Трохи запізно.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти вже прийняв.
— Що? — яким чином я міг ковтнути екстазі? Хіба що, коли
вирубався... Але це було б зовсім божевіллям — накачати мене, поки я
спав. — Воно було в тій смужці. Я думав, ти знаєш.
— Я думав, вона освіжує подих.
— Не хвилюйся. Це чистий наркотик. Єдина проблема в тому, що під
екстазі в тебе не встає. Тому небезпечно змішувати його з віагрою.
— То навіщо ми це робимо?! — Я починаю думати, що Джеймс —
повний псих, типу Джокера з коміксу про Бетмена. Я не розумію. —
Ми ж не зможемо нічого.
— Ні, але дівчатам подобається, і вони збуджуються від цього.
— Як довго мене триматиме?
— Годин із п’ять.
О Боже, що ж я наробив?
18
Ми виходимо з кімнати, спускаємося в ліфті, стаємо на
горизонтальний ескалатор. Як тільки ми спускаємося, я відчуваю, що
мене накриває.
Я торкаюся до спини Сейдж, тоді моя рука пересувається на її плече
та починає стискати його. Мені треба за щось триматися. Її це,
здається, дратує.
— Що сталося? — питає вона, скидаючи мою руку.
Але моя рука миттєво повертається на її плече. Мушу триматися.
— Мене так криє. Ти відчуваєш?
— Ні.
— А ти вживала?
— Так, але раніше вживала більше.
— Скільки?
— Скажемо так, я вживала ректально.
Ми повертаємося до центрального готелю та йдемо коридорами в
пошуках іншої вечірки, на яку хоче потрапити Джеймс. Перед моїми
очима розгортається килим. Я згадую всі інші випадки, коли
обдовбувався у Вегасі, але все, що пам’ятаю, — це готельні килими.
Вони тягнуться однаково довго, без кінця. Ніколи не закінчуються.
Нескінченні. Килими.
Ми підходимо до дверей. Нам відчиняє хлопець без сорочки. Скрізь
розкидані люмінесцентні палички. Низенька білявка з величезними
силіконовими цицьками також махає двома паличками.
— Знімай куртку, — каже хлопець. — На тобі забагато одягу.
Ми просто стоїмо та спостерігаємо. На стінах, стереосистемі,
холодильнику — скрізь — наліплені ці люмінесцентні штуки. В спальні
просто над дверима по телику йде порно.
— Навіщо вони вмикають тут порно? — питаю в Ніколь. — Порно
стає несексуальним. Типу порно — це фальшивка, а все інше
справжнє.
— Я не знаю, чому. Це не прикольно.
— Треба ввімкнути щось типу CNN, — продовжую я. — Ось що буде
сексуально. І ми будемо дивитись і думати: «Погляньте, які ці люди
нудні. Нам набагато веселіше. Там відбувається всіляке лайно, вони
типу вмирають, а ми тут трахаємо чужих дружин.
Коли хтось починає трахатися, вечірка оживає. Хтось стає
агресивним, збоченим чи надміру емоційним. Я стаю невротичним і
недоумкуватим. Особливо під дією психоактивних препаратів, коли
втрачаю гальма. Це моя справжня сутність. Мені треба прийняти це,
навіть якщо ніхто більше не може цього прийняти.
— Хочеш пройтися? — питає Сейдж.
Я хапаюся за її руку.
— Не кидай мене! — Другою рукою відчайдушно чіпляюся за край
столу. — Не хочу туди йти. Там порно!
— То що ти хочеш робити?
Я втрачаю контроль над собою. Мені треба за щось триматися.
— Можеш покласти руки мені на голову і... не знаю... щось зробити?
Вона накриває руками мою лису голову, неначе крихку шкаралупу
яйця.
— Ні, трохи помни її.
Вона починає м’яти. Я майже контролюю себе.
— Не зупиняйся, — наказую їй. Поки її теплі руки масажують мій
скальп, я розмірковую, чи не знайшов нарешті свою немоногамну
партнерку. З того моменту, як Ніколь відрекомендувала нас одне
одному, я відчував, що ніби давно її знаю. Насправді ж, я її вже знав.
Але річ у тім, що це доказ — наш спільний, — ніби ми пара, яка вже
давно в міцних стосунках. Але вона зовсім не ревнує до Челсі чи
Ніколь. Може, я запрошу її жити разом зі мною та Белль. У неї вже є
досвід. Це ідеально. Вона досконала.
Можливо, це в мені говорить екстазі. Мені треба себе опанувати.
Потрібно зібратися, зізнатися їй у вічному коханні — та злякати її. Ні,
зарано. Мабуть, я поспішаю. Мабуть вона поспішає. Все поспішає.
Я помічаю на дивані огрядного хлопця в замалій для нього футболці
— він вирубився, і тепер йому все пофіг.
— Мабуть треба дуже наковтатися, щоб вирубатись у розпал оргії,
— кажу я Сейдж. — Що за ідіот.
Вона дивиться на мене, як на імбецила. А я і є імбецил. Мене
серйозно криє.
Джеймс каже, що ми йдемо. Не маю уявлення куди, але я знаю, що
це правильне рішення.
Ми виходимо із Сейдж, яка й далі мне мою голову. Я не знаю, якого
дідька ми досі тиняємося цими вечірками. Ми — шестеро обдовбаних
у розквіті сексуальних сил. Ми і є вечірка. Я кажу їм про це.
— Я це відчуваю, — кажу я Ніколь, а Сейдж і далі мне мою голову.
— Я знаю, — каже вона.
Мені цікаво, як вона може знати.
— Чому нікого більше так не криє?
Ніколь співчутливо посміхається.
— Бляха, я все псую, так? Я повний відстій.
Ще одна квола посмішка.
— Агов, якщо ти нічим не зайнята, можеш пом’яти мені голову? Це
зараз дуже важливо.
Ми знову йдемо коридором, але ці дві жінки не можуть забрати
руки з моєї голови. Я не відчуваю зубів. Екстазі починає діяти
сильніше. Я кажу їм про це.
— Ти переходиш на інший рівень.
— Усе гаразд, — каже Ніколь заспокійливим тоном, наче дитині, яка
боїться грому.
Ми йдемо далі в цілковитій тиші. Знову цей килим. Розгортається
нескінченними коридорами. Без початку. Без кінця. Без виходу.
Нарешті з’являються двері. Вони відчиняються. Я бачу паркет. Так.
 Ми заходимо. Мене й досі мнуть. Це добре, бо моє тіло потроху
втрачає вагу.
Я бачу канапу. Вона м’яка. Вона вабить мене. Вона мене хоче.
— Підемо на канапу? — питають мої масажерки.
Я починаю непокоїтися, що вони подумають, ніби я намагаюся
схилити їх до якихось сексуальних дій.
— Ні, ні, це погана ідея, — белькочу поквапливо. — Краще нам
залишитися тут.
Тоді я згадую, що сексуальні дії — це те, для чого ми взагалі тут.
— Ні, ні, гаразд. Давайте підемо на канапу.
Ми йдемо до канапи та сідаємо. Це вже краще. Тепер ми зручно
відпочиваємо. Можна було б зробити чудове фото.
— Може, сфоткаємося? — пропоную я. — У кого камера?
— Я принесу триногу, — відповідає Томмі, якось дуже швидко.
Зненацька в моїй голові вимальовується сценарій: Томмі знімає, як
ми займаємося груповим сексом. Це останнє, що мені потрібно. Навіть
якщо він просто опублікує знімки на своїй сторінці в соціальній
мережі, це вже буде сором, а потім інші почнуть ділитися цими
знімками, їх побачать блогери, і вони поширяться зі швидкістю світла.
У світі, де все поєднується та архівується, твої помилки живуть
набагато довше за тебе.
— Ні, ні, — кажу я. — Забудь.
— Давайте тоді поїмо шоколаду, — каже Томмі. — Тобі
сподобається. Ти отримаєш незрівнянну естетичну насолоду.
Він розламує плитку шоколаду на квадратики та дає кожному по
одному. Шоколад — саме те, що мені зараз потрібно, щоб себе
опанувати. Але коли я кладу його до рота, то відчуваю щось не те. У
мене немає тіла, тому безглуздо ковтати якусь штуку, що має пройти
через травну систему. Я просто відчуваю шоколад у роті, бачу його,
неначе на рентгенівському знімку, на якому можна побачити монету в
чиємусь животі.
— На мене не діє, — кажу я та випльовую його в руку Сейдж без
попередження. — Я не можу це їсти. Мій шлунок зараз не може
перетравлювати їжу.
Вона дивиться на мене, потім у свою руку, але нічого не каже. Гадаю,
для неї це була остання крапля. А я думав, що мені більше не
доведеться в цій подорожі залишатися самотнім, що Сейдж буде моєю
основною партнеркою. Вона поїде зі мною в Париж, до Енн, і ми
створимо сім’ю, як у Батька Йода, разом із Белль та будемо ходити на
вечері до Рода й Чарльза, щоб показати їм, які ми щасливі за межами
соціально прийнятих норм. Але все, що я роблю, — це випльовую
частково пережовану, майже розталу, огорнуту слиною коричневу
гидоту в її руку.
— Нам треба випити апельсинового соку, — пропоную я. — Вітамін
C підсилює кайф.
Це останнє, чого я зараз хотів би. Не маю уявлення, чому я згадав
про це. Я намагаюся триматися природно. Або ж моя префронтальна
кора набагато більш понівечена, ніж вважав Деніел Амен. Може, мені
знову треба пройти «роботу на стільцях». Ні, однозначно треба. Я й
гадки не маю, що роблю, але це ненормально. Якщо тільки це не є
моєю справжньою сутністю. Тоді це було б убого.
Челсі та Томмі обговорюють свій медовий місяць. Вони запрошують
мене та Сейдж, наче ми пара.
— Вам треба пожити в моєму помешканні в Сент-Кітс, — кажу я їм.
Країна дає громадянство тим, хто купує власність, тому я з дурнуватих
причин, яких нині не годен зрозуміти, витратив увесь гонорар за
книжку на це помешкання. — І кажу це не лише тому, що я під екстазі.
Я справді так думаю.
Усі сміються. Вони не вірять мені.
— Це серйозно, — наполягаю я. — Завтра я вам відішлю імейл з
підтвердженням.
Незручна мовчанка. Так, я той телепень, який вічно псує вечірки.
Мої слова відлунюють у кімнаті гучно й пронизливо. Всі хочуть
займатися сексом, а я чую лише свій голос:
— Я з легкої вагової категорії. Я прикольний чи надокучливий? —
питаю в Сейдж. І не хочу почути відповідь. Мені просто треба
переконатися, що я їй досі подобаюсь і що не виставив себе
цілковитим муфлоном. Сейдж дивиться на мене з таким виразом, ніби
боїться відповідати.
— Чи потрошку того й іншого? — підказую я, щоб полегшити їй
відповідь.
— Так, — вона кволо посміхається. — Потрошку всього.
Її слова ранять мене. Так, у душі я хрінів незграбний невдаха. Тому я
приховаю цей факт сексом з двома гарними жінками, які сидять біля
мене.
Ці слова, в цілому, підсумовують останні десять років мого життя.
Я цілуюся із Сейдж. Потім з Ніколь. Я відчуваю пожвавлення в
штанях. Повертаюся до Джеймса та кажу:
— Те, що ти казав про екстазі, на щастя, неправда.
— Ти про що? — цікавиться він.
— Усе гаразд.
Бляха, я всіх дратую. Мене не можна брати на оргії. Мене знову от-от
виженуть.
— Я втомилася, — каже Сейдж.
Вона перестає масажувати мою голову та відкидається на канапу. Я
не можу цього допустити. Якщо вона засне, зв’язок між нами
розірветься. Я її втрачу. Вона не може спати.
Є лише один спосіб врятувати її. Я починаю терти її через трусики.
— Ти мене нігтем дряпаєш, — скаржиться вона.
Чому це вона раптом стала така дратівлива та чутлива? Я поводився
з нею дуже мило, може, навіть занадто мило. А тоді я зрозумів, що я
під екстазі, абсолютно відірваний від реальності й мій палець мабуть
справді завдає їй болю. Я негайно це припиняю.
— Хочеш побачити, як Челсі осідлає Сайбієна? — питає Томмі.
— Без питань.
Хто не хоче побачити, як гарна жінка досягає дивовижного оргазму,
осідлавши механічне сідло?
Томмі починає розпаковувати сумку з іграшками. Він мов той
сексуальний Санта-Клаус, що дістає з різдвяного мішка фалоімітатори,
змазки та різне причандалля. Зараз відбуватиметься щось цікаве, і я в
першому ряду.
Є лише одна проблема: моя голова. Мені потрібна лише увага та
упевненість.
— Можеш ще трохи пом’яти мені голову, поки я дивитимуся? —
питаю в Сейдж.
— Мені насправді треба йти, — відповідає вона.
Бісів дурень, я все зіпсував. Я з моєю довбаною головою справжня
колода. Ми щойно відштовхнули немоногамне кохання мого життя.
Але ми ще можемо все виправити:
— Я тебе проведу.
— Ні, все гаразд. Я дійду сама.
 Або не можемо.
Сьогодні вона, здається, дуже примхлива — то сексуальна та весела,
то холодна й роздратована. Потрібно мати особливий талант, щоб
змусити когось під екстазі, наркотиком кохання та співчуття,
відчувати відразу до тебе. Я почуваюся занудою. Хріновим занудою.
Сьогодні в мене були всі шанси. І я їх втратив.
— Я теж піду до себе, — кажу я.
— Точно не хочеш залишитися й подивитися? — допитується Томмі.
Він, здається, більше засмучений тим, що йду я, ніж тим, що йде
Сейдж.
— Маю влягтися, поки не зійшло сонце.
Я повертаюся до Ніколь, саме завдяки якій зі мною трапилися всі ці
пригоди. До того ж, вона була дуже терпляча зі мною. Я кажу їй:
— Ти дуже класно все організувала. І я кажу це не тому, що під
екстазі.
— Дякую.
У її тоні — презирство. Напевне, вона мені не вірить. Як мені її
переконати, що це не наркотики за мене говорять? О, знаю.
— Справді. Я завтра пришлю тобі імейла, щоб підтвердити свої
слова.
Коли я намагаюся заснути тієї ночі, то починаю обдумувати різні
варіанти того, що сталося. Можливо, Джеймс навмисно мене накачав,
щоб помститися за випадок у пральні. Може, він спеціально планував
принизити мене перед своєю дівчиною та всіма іншими.
Коли я прокидаюся, то отримую відповідь на своє запитання. На
екрані телефону повідомлення від нього. Він надіслав його о 5:13
ранку, після того, як я пішов.
«Чуваче, — пише він, — як прикро, що ти зараз у ліжку. Наступного
разу нам треба провести час лише втрьох».
Очевидно, він пробачив мені. І він не принижував мене. Я сам себе
принизив.
19
— Тепер, коли ти потрапиш до пекла, то вже знатимеш, як воно там,
— каже Рік, коли я доповідаю йому про Bliss.
Ми сидимо на ґанку його будинку та п’ємо імбирний чай.
Атмосфера спокійна, умиротворена, безтурботна, як і сам Рік. Це місце
— повна протилежність Лас-Вегасу.
— Але тут є й позитивні моменти, — кажу я. — Ці люди успішно
грають за принципом «і нашим і вашим». Вони в інтимних, любовних
стосунках, але замість того, щоб зраджувати й обмежувати одне
одного, разом шукають сексуальних пригод.
— Вони не усвідомлюють, що роблять! Їх контролює їхня
залежність, звичка. Вони намагаються заповнити порожнечу. Лише
дуже хвора людина поїде до Вегаса в сорокаградусну спеку. Це
невдалий початок для останніх відчайдухів, і все це взагалі схоже на
з’їзд людей із низькою самооцінкою.
Рік — це голос мого сумління. А сумління — останнє, що мені зараз
потрібно. Щоразу, як я заплющую очі, то бачу яскраві сцени карнавалу
сексуальності, куди я лише одним оком зазирнув, і це дає мені надію.
Надію, що скептики помиляються, і у світі є багато психічно здорових
немоногамних людей, жінок, до яких мене вабить емоційно, фізично та
інтелектуально, жінок, які не називають себе жрицями та не
спілкуються з прибульцями, — таких жінок, як Сейдж.
Відразу після повернення з вечірки Bliss я написав листа Челсі, щоб
підтвердити, що вони з чоловіком можуть провести медовий місяць у
Сент-Кітс, а також написав Ніколь, що вона класно все організувала. А
Ніколь відповіла, що хоче влаштувати для мене вечірку в Сан-
Франциско, щоб познайомити мене зі своїми друзями, в яких схожі
інтереси.
— Не забувай, що твоя мета — знайти шлях, який веде до щастя, —
кажу я Рікові. — Не знаю, чи правильно те, що я роблю, але принаймні
в цьому напрямку я щасливіший. Я не відчуваю постійних докорів
сумління. І я нікого не кривджу.
— За винятком себе, — відповідає Рік. — Ти вживаєш наркотики, що
тобі шкодять, і це тобі навіть не подобається. А ти лише придивися.
Коли ти був під кайфом, випливла на поверхню твоя найбільша
проблема: ти усвідомив, що живеш у реальності, в якій сам собі не
подобаєшся. А секс для тебе — нетривала втеча від цього відчуття.
— Ти можеш мати рацію. Але лікування від секс-залежності не
вирішило моїх проблем. Мені здається, що останні події ближче
підводять мене до чогось справжнього. Тож я просто буду йти своїм
шляхом та побачу, куди він приведе. Це все нове для мене, тому,
звичайно, я помилятимуся.
 Рік хитає головою.
— Думаю, тобі треба було залишитися в клініці.
Коли я залишаю будинок Ріка, телефоную Адаму. І хоча не сумую за
груповою терапією, та все-таки нудно без деяких хлопців.
Адам каже, що його шлюб перетворюється на катастрофу.
— Я наче цап-відбувайло. Вдаю щасливого, а насправді нещасний.
Мені весь час здається, що вона не хоче бути зі мною. Я спитав, коли
вона востаннє питала про мої справи, а вона навіть не змогла цього
пригадати.
Неймовірно не те, що в Адама була коханка, а те, що в нього досі
немає іншої.
Коли твоя дружина втомилася докладати зусилля, щоб розуміти
тебе, коли її вже нудить від одних і тих самих історій, кола вона
відчуває ненависть, яка отруює все ваше життя, коли вона краще
ставиться до торгових агентів, ніж до тебе, коли в ній єдина
пристрасть — критикувати тебе, саме тоді ти хочеш мати коханку. Ту, в
якої горітимуть очі, коли вона дивитиметься на тебе; ту, яка буде
зацікавлено слухати тебе; ту, чиї руки ти хочеш відчути на своїй шкірі;
ту, яка збуджується від твоїх поцілунків; — ту, яка по-справжньому
цінує твою присутність та ставиться до тебе, як до подарунка, а не як
до покарання. Жінку, яка буде весь час дивитися на тебе так, як колись
це робила твоя дружина, до того, як ти їй остогидів.
Як сказав Трой, коли я запитав про його зраду: любовна інтрижка
наповнює тебе після спустошення шлюбом.
— А вона усвідомлює, що сама знову штовхає тебе на зраду? —
питаю в Адама.
— Я знаю, — зітхає він. — Я можу жити без сексу, але важливо хоча
б відчувати, що ти подобаєшся. Вже більше року вона навіть не ходить
зі мною до церкви. Вона досі нагадує мені всі подробиці моєї зради. І,
знаєш, коли я перевіряю пошту, в теці вже все помічене як прочитане,
бо вона її давно переглянула.
— Так жити неможливо — ні тобі, ні їй. Знаєш, як називає це
Лорейн?
— Ні.
— Травматичний шопінг. Це не загоює її ран. Вона лише отримує
нові травми.
 — Саме це вона і робить. Навіть мій тато засмучений. Говорить, що
йому шкода мене. Він не може повірити, що я вже так довго
протримався в цьому шлюбі.
— То чому б вам не розлучитися?
Розпач у його голосі змінюється приреченістю.
— Частина мене просто не може цього зробити. Я краще терпітиму
та прийматиму це до скону, аніж розлучуся. Все через дітей. Дітям
чотирнадцять і шістнадцять. Я живу заради них. Можливо, все до
цього й зводиться.
Не може бути, щоб у цьому полягала сутність шлюбу більшості
людей: двоє людей, які старіють разом, сповнені презирства та
байдужості, приречені на довічні муки вдвох. Якщо створення людини
— це кульмінація якогось плану Всесвіту, — еволюції, Божої іскри чи
поліаморного експерименту прибульців, — тоді чому нас не
запрограмували бути щасливими з тими, з ким ми створюємо сім’ю та
продовжуємо рід? Якщо тільки ми не робимо цього неправильно.
— Але ти насправді думаєш, що робиш краще дітям цим
нещасливим шлюбом? — спантеличую Адама. — Яку модель стосунків
ти створюєш для них?
Поки він намагається щось відповісти, я починаю розуміти, чому
Адам мене так глибоко зачіпає: я мов його дитина. Мене виростили
батьки, які не жили в злагоді та викликали одне в одного лише
найгірші емоції. Але з якоїсь причини вони так і не розлучилися. Я ріс
та сподівався, що вони розлучаться і знайдуть своє щастя з іншими.
Можливо, мої дитячі рани змушують мене підбурювати Адама до того,
на що мій батько так і не спромігся.
— То, що я пропустив на груповій терапії? — змінюю тему. — Щось
цікаве сталося в інших хлопців?
— Мені не варто було б цього казати, але, думаю, тобі треба
зателефонувати Чарльзу.
20
За столиком у мексиканському ресторанчику в Мішн зібралися не
лише свінгерські пари, а й садо-мазо разом з іншими представниками
нових напрямів у світі поліаморії, з якими Ніколь та Джеймс бажають
мене познайомити. Я намагався додзвонитися до Чарльза весь
тиждень, але так і не зміг. Тепер у голові вже прокручую жахливі
сценарії того, що могло з ним статися.
Коли я заходжу, Челсі вітає мене міцним поцілунком у губи. Без
свого клубного тюнінгу вона має офіційний і водночас ніби домашній
вигляд. Високі підбори, вузька сукня, нарощені вії та правильний
макіяж — це, мабуть, справжня магія нашого часу, здатна перетворити
не лише жінку, а й кожного чоловіка навколо неї — незалежно від її
вигляду, бо зрештою чоловіків більше приваблює сексуальна
доступність, а не краса.
Томмі зі своїм кучерявим волоссям та сорочкою навипуск має такий
самий вигляд, як і у Вегасі. Якщо чесно, мені здається, це той самий
одяг. Поряд із ним сидить великий, харизматичний джентльмен на ім’я
Стефанос, вдягнений наче гангстер часів сухого закону. Ніколь каже,
що він щотижня знімає фетиш-вечірки в Збройній палаті Сан-
Франциско, які вперше організував один порномагнат і перетворив
згодом на справжній лабіринт знімальних майданчиків для
збоченського веб-сайту.
Я оглядаю присутніх та відчуваю, що впритул наближаюся до чогось
значущого, такого, чого шукав усе своє життя.
— Ти говорив із Сейдж? — питає Ніколь.
— Ні, а ти?
Вона так і не дала мені свого номера.
— Я не спілкувалася з нею після Вегаса.
Мабуть бідолашна жахливо провела час. А мені вона вже починала
так подобатися!
Звичайно, я був під екстазі, тому з таким само успіхом міг по вуха
закохатись у наполіровану ручку дверей.
Я сідаю на єдине вільне місце, біля Джеймса, та питаю його про
повідомлення, яке він надіслав мені вранці. Я досі не впевнений, чи він
загравав до мене, чи пропонував Ніколь, але невдовзі з’ясувалася
справжня причина: «Мене покинув батько, тому мені потрібне
схвалення інших чоловіків, і я ділюся з ними моєю чарівною
дівчиною».
Його слова дивують мене, і я усвідомлюю, що нічого не знаю про
свінгерство. Я завжди думав, що для чоловіків головне в цьому —
трахатися з іншими жінками. Але для таких, як Джеймс, також
важливо всім демонструвати жінку, яку вони кохають: подивися, що в
мене є. Оскільки вона кохає мене, то я напевне чогось вартий. І якщо
ти до мене ставитимешся з такими само повагою та захопленням, я з
тобою поділюся — але небагато, бо я не хочу втратити контроль над
нею. Це завдасть мені болю та поставить під сумнів моє відчуття
самоповаги.
Може Рік мав рацію, думаю я, поки Джеймс продовжує розповідь:
— Якби я був геєм,то був би таким щасливим, — каже він, — бо все,
чого я хочу, — це любов інших чоловіків. Коли ми з Ніколь якийсь час
зустрічалися з іншою дівчиною, найкращим був не секс утрьох, а те
відчуття, коли ти заходиш до клубу з двома дивовижними кралями та
ловиш на собі захоплені чоловічі погляди.
Тут я краще починаю розуміти, чому хлопці підкладали під мене
своїх дівчат на вечірці. Обмін — це основа чоловічої довіри.
Я розповідаю їм, що наступного тижня їду в Париж, та цікавлюся,
чи є в них там знайомі свінгери.
— У Парижі цей рух виведений на абсолютно новий рівень, —
розповідає мені Джеймс. — Наша подруга називає це перегуком, і в
цьому беруть участь не лише пари. Там усе ширше. Ми познайомимо
тебе з однією дівчиною. Вона також письменниця, і вона розкішна.
— Це було б пречудово, — кажу їм. Помічаю, що Томмі з Челсі
дивляться на мене й перешіптуються.
— Не зациклюйся на думці, що свінгерство — це твій єдиний
варіант, бо це все, що ти спробував, — з іншого кінця столу тихо, але
тоном наказу попереджають мене. Я повертаюся та бачу єдину людину,
з якою за вечір не перемовився жодним словом: недоладне бліде
створіння з довгим чорним волоссям, чорною стрічкою на шиї та
м’яким, порожнім поглядом.
Хлопець називає себе Пеппером Віном — негомофобним готом,
який практикує поліаморію та садо-мазо. Як і в реабілітаційній клініці,
одне діагностичне тавро починає працювати мов магніт, притягуючи
інші, поки зрештою люди рекомендують себе іншим так, ніби читають
список покупок.
Пеппер каже, що його батьки у відкритих стосунках. Після марних
спроб жити в моногамії він також наслідував їхній приклад. Сьогодні
він живе зі своєю основною партнеркою, з якою зустрічається вже
вісім років, та має двох другорядних подружок: з ними зустрічається
чотири роки. А ще в нього є чотири коханки третього рівня. Його
основна дівчина має лише одного коханця і хоче, щоб він переїхав
жити до них, причому Пеппер не проти.
Ера кохання та безмежних можливостей.
— То у вас є певні особливі правила у стосунках? — питаю я.
— Люди, які практикують полі- чи будь-який інший вид немоногамії
вже багато років, мають керівництва до дій, а не правила, — відповідає
він.
Різниця між цими поняттями знаходить потужний відгук у душі
мого покараного підлітка.
— Для мене основне правило — це поважати партнера моєї
партнерки та не робити нічого, що могло б спровокувати ревнощі.
— Як ти долаєш ревнощі, коли вони все-таки виникають?
— Щойно страх втрати зникає, про ревнощі забуваєш.
Він говорить, ніби монотонно читає лекцію, майже без емоцій.
Можливо, ревнощі для нього не характерні, бо він народився з
неповним спектром емоцій.
— Наприклад, якщо хтось мене залишає, я розумію, що наші
стосунки вже не є тим, що потрібно цій людині. І це не тому, що
партнери знаходять когось кращого, бо моногамний контракт
замінюється новим контрактом, згідно з яким більше не потрібно
робити вибір між двома людьми. Можна мати обох.
— Мені подобається твоя теорія, — кажу йому — Але для людей, які
не росли в такому середовищі, в якому виріс ти, умови старого
контракту змінити важко. Деякі з моїх одружених друзів радше
зраджуватимуть, аніж відкрито спатимуть з іншими, бо якби їхні
дружини дізналися про це, то це завдало б їм сильного болю.
— Насправді, людям потрібно кілька років, щоб подолати ці
потужні відчуття провини та невірності, — відповідає Пеппер. — Тож
мені здається, що найважливіше в процесі розширення стосунків — це
бути відкритим та відвертим з вашими партнерами.
Як і тоді, коли я вперше зустрів Лорейн, думка Пеппера стала для
мене авторитетною — навіть після того, як я дізнався, що його
прізвище — Мінт. Він — буквально енциклопедія термінів, яких я
ніколи навіть не чув. Мінт розповідає мені про свій період прогорання
— саме стільки часу (як правило, два роки) потрібно парі, щоб
вирішити проблеми та труднощі після ухвалення рішення про початок
відкритих стосунків. Я дізнаюся про радощі теоретичної немоногамії
— це коли двоє кажуть, що вони у відкритих стосунках, проте з
іншими не сплять — лише саме усвідомлення такої можливості надає
їм свободу. Це — випробування на ревнивість, яке ти проходиш, щоб
побудувати серйозні стосунки з тим, хто спить з іншими або кохає
іншого. Потім є ще таке поняття, як «рідинний зв’язок», — це коли
партнери займаються незахищеним сексом, а також «сила вето» —
коли один партнер може попросити іншого припинити стосунки на
стороні, — це угода, яка, на думку Пеппера, створює більше проблем,
ніж вирішує. До того ж, є надокучливі ковбої та кралі, які виходять на
поліаморну сцену, зустрічаються з чиїмось партнером, а потім
намагаються затягти цю людину в моногамні стосунки.
За півгодини розмови з Пеппером я дізнаюся більше, ніж за всю
поліаморну конференцію. Після вечері дякую йому за поради та беру в
нього номер телефону.
— Як прикро, — каже Томмі, коли вечір добігає кінця. — Ми майже
не поспілкувалися.
— Знаю, але я скоро повернуся.
— Що ти плануєш робити сьогодні ввечері? Ми подумали, може,
влаштуємо тобі виставу? Побачиш, як Челсі сідлає Сайбієна. Ти ж
пропустив це у Вегасі.
Він так невимушено робить це запрошення, ніби пропонує
освіжувальну смужку для рота, просочену екстазі.
Хоч би якою привабливою була Челсі, в присутності Томмі мені
трохи ніяково. Можливо це тому, що він намагається підкласти під
мене свою наречену з першого ж вечора нашого знайомства. Це можна
порівняти з випадком, коли людина тебе постійно дістає, пропонуючи
грошей, але з плином часу ти починаєш розуміти її приховані мотиви.
Однак я ж тут для того, щоб спостерігати за альтернативними
стосунками, і це однозначно чудовий шанс розглянути їх, до того ж, із
такої близької відстані.
— Мені завтра потрібно рано їхати додому, — відповідаю я. —
Побачимо, як усе складеться.
А складається так, що Томмі сам себе запрошує до помешкання, яке
я винайняв на вихідні. І я не проти.
21
 Томмі та Челсі під’їжджають у білому фургоні майже без вікон, наче
серійні вбивці. Припаркувавшись, Томмі дістає саквояжі та сумки, які
я бачив у його номері у Вегасі. Він відкриває одну валізку та
демонструє колекцію фалоімітаторів найрізноманітніших кольорів і
розмірів — від середнього рожевого до гігантського чорного. Є щось
моторошне в тому, як двоє чоловіків посеред нічної вулиці заглядають
у коробку, повну фалосів.
— Ти продаєш ці іграшки? — питаю, щоб порушити ніякову
мовчанку.
— Здаю в оренду, — виправляє він.
— Віддаєш в оренду секс-іграшки?
Це найгірша ідея бізнесу, про яку я будь-коли чув. Треба бути доволі
хоробрим свінгером, щоб забажати собі використану іграшку,
можливо, з якоюсь заразою.
— Ми, звичайно ж, очищуємо та дезінфікуємо кожну після
використання.
— Певна річ.
Томмі розповідає про свій бізнес, і я починаю розуміти, що гроші
для нього в цьому питанні не мають значення. Справжню втіху він
отримує від того, що його постійно запрошують на секс-вечірки, де він
встановлює прилавок, запрошуючи жінок протестувати іграшки, і
вечірка перетворюється на збочену виставку-продаж. Його
використані секс-іграшки, хоч як би гидко це звучало — те саме, що й
пуджі Камали: лише привід для оргії.
Томмі заносить своє приладдя до вітальні та говорить мені, що все
готове. І раптом я усвідомлюю, що зовсім не знаю цього чоловіка.
Навіть не знаю, наскільки добре його знають Ніколь і Джеймс. У Вегасі
Челсі сказала, що вони лише нещодавно приєдналися до цих кіл.
Він відкриває сумку, наповнену екстраординарними
несексуальними гаджетами, що мають такий вигляд, ніби їх викрали з
лабораторії 1950-х. Їхня єдина мета, пояснює він, полягає в тому, щоб
створювати електрошок різної потужності для мазохістів, які шукають
нових больових відчуттів. Також він приніс із собою спортивну сумку,
наповнену грубими чорними мотузками різної довжини,
виготовленими з нейлону. Весь цей арсенал нагадує реквізит із фільму
жахів. Чого доброго, я привів у дім серійних убивць. Психопати-
свінгери.
 Перлина його колекції — Сайбієн. Це «кадилак» серед секс-іграшок
вартістю понад тисячу триста доларів. Томмі розстеляє на підлозі
простирадло, ніби зараз влаштує пікнік або загорне в нього моє мертве
тіло. Далі обережно кладе Сайбієна, вкриває його маленьким гумовим
килимком, з якого стирчить якась штукенція, схожа на великий
ластик.
З іншої валізки він дістає кілька мудро складених квадратиків
пластикової обгортки, відкриває одну та кладе згори на гумовий
килимок. Не маю уявлення, чи захищає пластикова обгортка від
бактерій, але на щастя, на цій штукенції сидітиму не я.
Челсі задирає спідницю та сідає на Сайбієна.
— Ти тільки поглянь на ці сіднички! — підбурює мене Томмі.
Завдяки розмові з Джеймсом за обідом я нині вже розумію, що маю
висловити своє чоловіче схвалення.
— Витвір мистецтва, — кажу йому.
— Ти керуєш ним. — Томмі вказує на невеличку чорну коробочку з
циферблатом від нуля до сотні. Вона стоїть на підлозі, підключена до
Сайбієна чорним шнуром.
Я повільно підвищую рівень вібрацій до двадцяти п’яти, і рухи
гумового килимка частішають і швидшають: на таке не здатен
чоловічий палець. Челсі починає стогнати. Цей звук п’янить мене. Тієї
ж миті вся кров із моєї голови, де містяться здоровий глузд і
розсудливість, перетікає до мого паху, де нема нічого, крім інстинкту.
Коли я повільно підвищую швидкість до тридцяти, шкіра в жінки
червоніє, і вона підіймає обличчя до стелі, ніби бачить обличчя Бога.
Хоч би що вона відчувала, я їй заздрю. Не думаю, що я біологічно
здатен відчути таке задоволення — якщо тільки не вигадають
чоловічої версії Сайбієна — щось типу наповненого гелем пилососа з
м’якими стінками, який постійно повторює, що твій прутень —
найбільший і найкращий з усіх, які в нього були.
Томмі сідає позаду Челсі та масажує їй спину й плечі, періодично
голосно ляскаючи її по сідницях.
— Поміняємося місцями? — за кілька хвилин він повертається до
мене.
Схоже, що таку виставу вони проводили не раз. Обоє точно знають,
що буде далі, — і сподіваюся, сюди не входить моє зв’язування та
використання на мені колекції самотиків із валізок Томмі. Мені
здається, що вони можуть втягнути в це кожного самотнього й
вразливого чоловіка, якщо скажуть оце:«Хочеш побачити, як моя
дівчина використовує дорогу секс-іграшку?».
Я передаю Томмі пульт керування та бачу, що він піднімає напругу
до п’ятдесяти. Вібрації дуже сильні, й Челсі переходить до задоволення
нового рівня.
— Можеш доторкнутися до неї, якщо хочеш.
Я обережно гладжу її крізь блузку по спині та по руках. Вона хапає
мене за руки та притискає їх до своїх грудей, а Сайбієн тим часом
підносить її до нових висот.
Томмі зменшує швидкість, щоб Челсі могла скинути сорочку й
ліфчик, а потім збільшує до сотні, та так, що штучні груди Челсі
підстрибують мов м’ячі. Важко сказати, чи тепер вона стогне від
насолоди, чи від болю. Але коли Томмі зменшує швидкість, з її
еротично відкритого ротика виривається слово «ще». Шкіра на її
обличчі та грудях порожевіла. Раптом її рука підіймається мов кобра
та хапає мене за причандалля крізь штани.
Я дивлюся на Томмі, щоб отримати дозвіл і щоб він знав: усе, що
буде далі, я робитиму з повагою до нього.
— Мене їй недостатньо, — зізнається він, мовби ми з ним
побратими в цій пригоді. — Якось вона кінчила чотирнадцять разів за
ніч. Саме тому я тобі вдячний за те, що ти тут.
Незважаючи на весь той декаданс у Вегасі, я ніколи не займався
сексом із дівчиною іншого чоловіка в його присутності. Це був
фактично мій перший свінг — або напівсвінг.
За кілька хвилин Челсі злізла й лягла на ліжко. Томмі вихопив з
однієї сумки мотузку. Я трохи відступив, спостерігаючи, як він зв’язує
руки Челсі в неї над головою.
— У тебе є латексні рукавиці? — питає Томмі.
Коли я кажу йому, що в мене таких нема, він дає мені презерватив та
просить натягнути його на вказівного пальця, щоб торкатися до неї.
Ось таке вільне кохання двадцять першого століття — гігієнічне,
електронне та стерильне.
Після отримання традиційного оргазму від моїх пальців, Челсі
м’яко, майже нерішуче, питає:
— Хто з вас хоче ввійти в мене?
 — Тобі минулого разу не вдалося, тож зараз твоя черга, —
великодушно звертається до мене Томмі, наче ця жінка — карусель у
парку атракціонів.
— Та все добре...
Я не маю цього робити. Я відчуваю дискомфорт та навіть щось
подібне до відрази.
Я, зволікаючи, якийсь час масажую груди Челсі. Коли вона
притуляється до мене стегнами та стогне, я повертаюся в реальність:
якого хріна. Чому я знову гальмую? Він хоче, щоб я займався з нею
сексом. Я обох їх скривджу, якщо не зроблю цього. Саме тому я тут. До
того ж, я намагаюся побудувати вільні стосунки, за яких нікому не
забороняються подібні розваги. Саме тому я говорив усім від Джоан
до Інґрид те, у що вірив: секс — це фінал.
Тому я прошу в Томмі ще один презерватив.
— Можна я зніматиму? — питає він.
— Ні! — я це вигукнув мимоволі.
Це останнє, що мені потрібне, — відео зі мною по всьому інтернету.
— Чому? — питає він, мовби моя відповідь нелогічна.
— Давай просто насолоджуватися спогадами.
Я намагаюся знову налаштуватися, але раптом починаю
непокоїтися: чи не встановив він десь приховану камеру? Технології
стають дедалі тоншими.
— Сподіваюся, ти не знімаєш? — маю переконатися.
— Ні, сер, — каже він. — Але я записував аудіо.
Я думав, що починаю розуміти свінгерів, але все це позбавлене будь-
якого сенсу. На біса йому здався аудіозапис? Слухати в машині у
дальній дорозі?
— Ти можеш видалити його?
— Ти впевнений, що хочеш цього? Іноді мені подобається слухати
стогони.
Цей чувак псих. Мені однозначно не слід трахати його ляльку барбі,
яка лежить переді мною з розкинутими ногами.
Тому я стягую штани достатньо, щоб дістати свого члена, не надто
оголюючи сідниці, на той випадок, якщо тут все-таки є прихована
камера.
Я входжу в неї, а Томмі влаштовує подушку біля стіни та сідає перед
нами, спостерігаючи.
 — Тобі подобається? — питає в неї. — Тобі подобається, як він тебе
трахає?
— Аа-а-га, — стогне вона.
Я припускаю, що він намагається бути причетним до процесу та все
контролювати. Силкуюся вимкнути голос Томмі, який звучить у моїй
голові, зітерти його зображення з мого бокового зору, рухатися
швидше та забути про все.
— Ого, тільки поглянь на нього! — вигукує він. — Наче відбійний
молоток.
Тепер він озвучує весь процес, наче довбаний спортивний
коментатор. Я ігнорую його та починаю тертися лобком об її клітор,
щоб знову збудити її.
— Це цікаво, — каже Томмі. — Я такого ще не бачив. Це твій стиль?
Просто тупо обговорювати техніки саме зараз.
— Не знаю. Я просто імпровізую.
Складно трахати жінку, намагаючись підтримувати розмову з її
нареченим. Це наче їхати на мотоциклі та писати повідомлення на
телефоні.
Томмі стуляє пельку на тридцять блаженних секунд, а потім
розв’язує Челсі та оголошує:
— Перевірка презерватива.
Я непокоюся, що він захоче помацати, щоб переконатися, що все на
місці. Тому перевіряю сам, переконуюся, що презерватив міцно
тримається, та кажу, що все гаразд.
— Покажи йому, що ти виробляєш стегнами, — керує він Челсі, яка
підіймає стегна та починає швидко стрибати на моєму прутні.
Коли я її перевертаю, Містер Спортивний Коментатор продовжує:
— Мені подобається. Це класна поза.
Його зовсім не збуджує сцена. Він мов науковець, який спостерігає
за спарюванням горил. І щоразу, коли ми змінюємо позу, він коментує,
неначе от-от зробить якесь наукове відкриття. Сподіваюся, він робить
це не для аудіозапису.
Час закінчувати виставу. Я концентруюся, щоб кінчити, але не
видаю жодного звуку на той випадок, якщо Томмі записує.
Радіючи, що все нарешті закінчилося, виходжу з неї, знімаю
презерватив, кидаю його на підлогу та лягаю біля Челсі. Проводжу
рукою по її волоссю, насолоджуючись відчуттям розслабленості, але
Томмі, звичайно ж, псує цю мить. Я не можу розібрати слів, але він
каже щось типу: «А тепер перевіримо сік».
— Що ти маєш на увазі?
— Мені потрібно побачити презерватив і переконатися, що він усе
впіймав.
Я хочу спитати в нього, яким чином він дізнається, чи все впіймано.
Може, в тій сумці в нього якась спермовимірювальна шкала?
Я мацаю рукою підлогу в пошуках гумки та підіймаю її, щоб він
подивився. Мені справді не хочеться, щоб він торкався до мого
використаного презика.
— Усе добре, — схвалює він.
Я кидаю презик на підлогу та подумки молюся, щоб Томмі не забрав
його та не помістив у банку з формальдегідом в одному зі своїх кейсів.
Томмі лягає біля Челсі, ніжно цілує її та примовляє:
— Я тебе обожнюю, люба.
— Ти була неймовірна, — роблю і я комплімент — для Томмі.
Лежачи втрьох, починаємо невеличку інтимну свінгерську бесіду:
запитую в них, як довго вони цим займаються. Дізнаюся, що вони
зустрічаються п’ять років. Але півтора року тому розмістили
оголошення на Craiglist, де обрали одного хлопця, пішли до нього
додому, й Челсі віддрочила йому рукою. Наступному хлопцеві Челсі
зробила мінет. Зрештою вони знайшли свінгерську пару на сайті
Lifestyle Lounge, але Челсі почала дико ревнувати, побачивши Томмі з
іншою жінкою. Знадобилося десятків зо два свінгів, щоб Челсі
поборола свої ревнощі та дозволила Томмі бути з іншими жінками.
Їхня історія нагадує мені розповідь Таля та Лоуренса. Якщо ти
хочеш відкритих стосунків — є одне непохитне правило: спершу дами.
Перед від’їздом я запросив їх до себе покачатися на канапі.
Лежачи в своєму ліжку, згадую все, що пережив із Челсі, Ніколь та
їхніми друзями. Свінгерство — найкраща альтернатива, яку я поки що
знайшов. І мені подобається, як деякі пари створюють тривалі інтимні
стосунки з іншими парами, стають найкращими друзями та
коханцями. Але я не такий, як Томмі чи Джеймс, або Корі Фельдман. Я
не збуджуюся від споглядання того, як інший чоловік пітніє над моєю
дівчиною.
Упевнений, що в свінгерських колах купа чоловіків, які просто
шукають сексуального задоволення та розмаїття і заради цього готові
дозволити іншим чоловікам трахати їхніх дружин. Але якщо секс стає
просто послугою на ринку, то це не свобода. Це торгівля.
По суті свінгерство — це традиційні стосунки з можливістю
періодичних втеч — спосіб досягти подвійної репродуктивної стратегії
Гелен Фішер без обманів. Якщо моногамія — це ніби дозвіл їсти лише
вдома, як я казав Джоан, тоді свінгерство — це коли ти можеш їсти де
хочеш за умови, що твій партнер схвалює ресторан та харчується там
із тобою.
Це все-таки ще одна форма власності, але різниця в тім, що ланцюг
на кілька метрів довший. Насправді ж те, як хлопці типу Томмі
говорять про своїх дівчат, доводить, що в свінгерстві партнерів ще
більше привласнюють, ніж у моногамії.
Мабуть настав час створити той світ, у якому я хочу жити, а не
намагатися вклинитись у чиїсь стосунки. Я прагну пройти власний
шлях до свободи, побудувати свій дім вільного кохання. Якщо
пощастить, у Парижі я знайду людей, яких шукаю. У мене обмаль часу:
Белль приїде всього за п’ять тижнів.
22
Повертаючись до Лос-Анджелеса, знову намагаюся додзвонитися до
Чарльза. Цього разу він бере слухавку.
— Усе гаразд? — питаю. — Я непокоївся за тебе.
— Вибач, — відповідає він тихо, повільно. — Мене не було в місті.
Весь мій світ перевернувся догори дригом, і я намагався хоч трохи все
переварити.
— Що сталося?
— Я дізнався, що моя дружина мене зраджувала, — він підвищує
тон: «Останні дванадцять років!».
Я настільки шокований, що не можу сформулювати нормальну
відповідь. Ми так відчайдушно намагалися повернути довіру наших
партнерок під час реабілітації, що ніколи не ставили під сумнів їхню
вірність.
Чарльз розповідає все якимись уривками. Але якщо скласти докупи
почуте, то він просто узяв до рук телефон своєї дружини, коли їй
прийшло повідомлення від охоронця з офісу, де вона працює.
Повідомлення було таке: «Я віддав тобі своє серце на дванадцять
років».
 Щоб переконатися, що правильно розуміє повідомлення, Чарльз
відписався: «Єдине, що можна сказати точно: в нас однозначно був
чудовий секс».
«Так, — надійшла відповідь, — я сумую за цим».
Копнувши глибше, Чарльз написав: «А пам’ятаєш, де ми зробили це
вперше?».
«У твоїй машині».
Чарльз і далі завдавав собі болю, наче садист: «Так, а я відсмоктала
тобі».
Охоронець відповів: «Ти так не говориш. Хто це пише?».
У цей момент Чарльза трусило від емоцій. Він як навіжений почав
порпатися в телефоні та електронній пошті дружини. Невдовзі
зрозумів: майже щодня його дружина з охоронцем усамітнювалися для
пообідніх розваг — протягом багатьох років.
— О Боже, і що ти зробив? — питаю я.
Знаю людей, здебільшого залежних від кохання, які хотіли б, щоб
їхні дружини радше померли, ніж зрадили їх. Вони б навіть надали
перевагу першому варіанту, бо це принаймні можна не сприймати як
особисту образу. Але відповідь Чарльза була для мене абсолютно
неочікуваною.
— Мої емоції неможливо описати.
— Ти був дуже злий?
— Ні, я відчув таке полегшення!
— Жартуєш.
— Ніле, весь мій сором, усі докори сумління просто зникли, — він
на мить замовк. — Коли вона дізналася, що в мене рецидив, то
штовхнула мене під автобус, наче сама така цнотлива та досконала.
Вона всім друзям розповіла, що я її зрадив і що я клятий хтивий
збоченець. Вона не пускала мене до будинку та погрожувала відібрати
все моє майно, налаштувала всю сім’ю проти мене. І мені було так
погано, так довго... — Голос у нього починає тремтіти. — Але вона... я
не розумію, як вона могла бути такою підступною.
Мені цікаво, скільки ще людей роками лікуються від секс-
залежності, намагаючись усе залагодити, а потім дізнаються, що їхні
партнери також зраджували. Або навіть гірше — так ніколи про це й
не дізнаються та лягають у труну, вважаючи себе грішниками, а своїх
партнерів — святими. Одна з найсумніших аксіом: те, за що люди так
ганьблять інших, є часто-густо тим, чим вони самі потай займаються.
Зрештою, звинувачувати набагато легше, ніж виправдовуватися: це
спосіб почуватися на голову вищим, хоча насправді ти на голову
нижчий.
— То ти продовжуватимеш лікування? — питаю я.
У слухавці тривале мовчання.
— Ну, я днів на два поїхав відпочити зі своїм спонсором, щоб
перемкнутися та зрозуміти, що робити далі. — Глибоке зітхання. — І я
подам на розлучення. — Ще одне тяжке зітхання. — А тоді почну
щодня трахатися.
Це не той Чарльз, якого я жалів та яким водночас захоплювався. З
цього боку я Чарльза досі не знав. І тепер маю нагоду сказати йому те,
що він говорив мені протягом останнього року:
— Твій спонсор не міг цього тобі порадити. Це твоє захворювання
говорить. Будь обережний.
— Ніле, я сорокарічний чоловік, який звільнився після двадцяти
двох років ув’язнення в шлюбі, половина з яких була сраною брехнею.
Я просто хочу... Не знаю. Я більше не знаю, в що вірити. — У слухавці
чується дитяче схлипування, а потім — приглушені ридання.
Деякі люди мають без кінця боротися з контролем. Вони або
намагаються контролювати власне життя — одержимі дієтами,
віруваннями, фобіями, хобі, порядком, програмою дванадцяти кроків
— або ж повністю втрачають контроль, і їхнє життя зазнає
цілковитого краху. І здається, Чарльз на межі краху. Темрява, яку він
приховував, виривається назовні. І я його розумію: бо моя темрява теж
виходить на поверхню. Але як скаже вам будь-який кваліфікований
психіатр юнгівської школи, — темряву взагалі не треба приховувати.
Саме тоді трапляється все погане. Її потрібно не приховувати, а
інтегрувати. І сподіваюся, ми з ним ідемо саме цим шляхом.
Я хочу спитати в Чарльза, чи він і досі вважає себе секс-залежним,
чи вважає свою дружину такою — або він думає, що ця хвороба
заразлива й дружина підчепила це від нього. Але зараз не найкращий
час, щоб доводити свою правоту.
— Хоч би що ти вирішив, — кажу йому, — спочатку обговори це з
групою.
— Я так і зроблю, — каже Чарльз, ковтаючи сльози. — То як тобі
живеться без Інґрид? Ти сумуєш за нею?
 Цього запитання мені ще ніхто не ставив. І в моменти свого
декадансу, страшного дискомфорту зі свінгерами, я намагався не
думати про неї. Але решту часу я відчуваю її присутність — у своїй
свідомості, в своєму серці, в своєму домі, в своїй совісті.
— Постійно, — зізнаюся Чарльзу.
23
Їду в Париж і хоч би куди глянув — молоді пари вкладають дітей у
візочки, несуть на руках загорнутих немовлят, женуться за
прудконогими пустунами із зображеннями супергероїв на рюкзачках.
Кожна сім’я змушує мене думати про Інґрид та про майбутнє, яке я
зруйнував. Мені цікаво, що робить Інґрид, з ким вона, чи вона
щасливіша без моїх блудливих очей та амбівалентного серця. Одним із
багатьох ризиків розриву стосунків є те, що знадобляться роки, щоб не
просто знову знайти кохання, а й переконатися, що воно справжнє,
стабільне та надійне.
У Парижі, однак, усе зміниться. Я знайду тут своїх однодумців. І
можливо, так само, як маленькі травми складаються в одну велику,
кілька дрібних коханців зможуть створити одне велике кохання.
По-перше, я зустрічаю Енн. Вона чекає на мене в готельному номері.
Вона худенька та підтягнута, зі світло-каштановим волоссям до пліч,
ледь помітним макіяжем. У хлопчачому одязі. Я підходжу до неї, вона
пильно дивиться на мене своїми допитливими карими очима. Я роблю
крок назустріч, відкидаю її волосся за плече, і ми цілуємося.
Ми роздягаємося. Залазимо в ліжко. Кохаємося. Обіймаємося. А
потім вона каже: «Салют». Це перше слово, яке сьогодні прозвучало
між нами.
Далі я отримую повідомлення від подруги Джеймса та Ніколь,
Камілли.
«Привіт, Ніле. Я зустрічаюся з подругою Лаурою, вона теж
американка, — пише Камілла. — Вона хоче піти до чудового світч-
клубу, і я пообіцяла, що ми разом будемо шукати неприємностей на
свою голову. Хочеш з нами?»
«Можна я буду з дівчиною?»
«Не бери нікого. Там буде мільйон дівчат! І всі вони хочуть
займатися сексом :)»
 Здається, цей клуб — концентрат відкритих до експериментів
самотніх жінок. Єдина проблема в тому, що я хочу взяти Енн.
«Якщо маєш взяти її, використовуй фразу “Ми просто вип’ємо та
подивимося”, — радить Камілла. — Саме так мій хлопець мене туди
затягнув, і поглянь на мене зараз! Клуб на Монмартрі. Зателефонуй
мені після вечері».
Моїм кредо минулого року було слово «ні». Лише відмовляючи
іншим, я міг врятувати почуття Інґрид. Але тепер мій девіз — «так» —
усім, усьому, цілому розмаїтому життю. Бо кожне «так» — це двері до
пригод. Хоч би куди я йшов, усьому цьому передує моє «так».
За вечерею роблю саме те, що порадила Камілла. Енн та ще двох
жінок я зустрів під час прес-туру Європою кілька років тому. Інші дві
жінки — фешн-фотографиня із Німеччини та дизайнерка зі Швеції.
Більшу частину вечері вони теревенили про людей, яких я не знаю.
— Ми не мусимо нічого робити, — пояснюю я Енн. — Давай просто
вип’ємо по коктейлю та подивимось. Якщо там нудно, відразу підемо.
— Я трохи втомилася, — відповідає вона ледь чутно. Цілий день ця
дівчина майже не говорила зі мною. Натомість присмокталась як
енергетичний вампір: буквально не зводила з мене великих, виразних
очей, майже не кліпаючи. З’явилося відчуття, що вона чогось від мене
хоче, або вже це отримує.
— Якщо можна, я повернуся в номер?
— А можна нам піти? — перебивають дві інші.
— Можеш піти з ними, якщо хочеш, — м’яко говорить Енн.
Її складно зрозуміти. Не знаю, чи вона справді стомилася, чи їй
просто незручно йти в таке місце.
— Ти впевнена, що мені варто піти з ними?
— Я не проти, — відповідає вона.
Я вдивляюся в її обличчя, намагаючись зрозуміти, чи вона говорить
це щиро. Можливо, просто перевіряє, хоче побачити, чи виберу я її.
Вона здається спокійною і байдужою. Я ще тричі перепитую.
— Вона ж сказала, що ти можеш іти! — не витримує німкеня.
Виявляється, не такий уже й простий принцип — завжди говорити
«так». Мені цікаво, чому лише після одного дня, проведеного з Енн, я
вже відчуваю, що не можна поводитися з нею подібним чином.
Можливо, проблема в тому, що люди, з якими я зустрічаюся, хочуть
заволодіти мною, ніби після сексу я передаю їм право власності через
відчуття провини. Я програю в голові сценарій «заплутаного клубка»,
патологічної акомодації до моногамії. Якби я справді вірив у те, що
відчуття власності — це неправильно, та поводився відповідно, то від
початку не прийняв би моногамних стосунків з Інґрид і позбавив би
нас багатьох проблем. На практиці ж виграє той, хто більш упевнено
поводиться у реальності, створеній ним самим. Варто на мить
засумніватися у цьому внутрішньому переконанні — і ти втратиш
завойовані позиції.
Ми проводимо Енн до готелю, вона цілує мене на прощання та йде.
Це добрий знак: якщо дівчина так просто відпускає свого коханця до
секс-клубу, цим вона демонструє набагато більшу відкритість
свідомості, ніж у випадку, якби вона пішла туди з ним. Коли ми йдемо
до таксі, німкеня бере мене під руку.
Я рішуче налаштований на те, що не маю спаскудити цю оргію, як
спаскудив усі попередні. Мій живіт натоптаний, тому я не буду потай
жувати попкорн. І я не торкався до жодної психотропної речовини та
не планую цього робити. Я навіть нігті підстриг.
Ми прибуваємо до клубу після півночі. Я відразу ж помічаю
Каміллу. В неї довге каштанове волосся, наче з реклами шампуню, а
шкіра така гладенька, що здається неживою.
Біля неї ще дві жінки — Лаура, її американська подружка зі світлим
волоссям, у білому брючному костюмі. Вона схожа на запалену свічку
— довга та вузька. Друга — це Вероніка, гордовита красуня з Праги. Її
губи нагадують циліндричні диванні подушки, хвилясте волосся
рудуватого відтінку, широкий ніс і тонке чуттєве тіло. Вона трохи
нагадує мені акторку Джейн Біркін.
— Нам треба вдягти халати чи обв’язатися рушниками? — запитую
в Камілли, бо не знаю, чи в таких місцях встановлюють дрес-код.
Камілла дивиться на мене, як на недоумка.
— Ні, можна заходити в звичайному одязі.
Я полегшено зітхаю. Попри бажання бути відкритим,
незаангажованим та безсоромним у питаннях сексу, й досі трохи
соромлюся свого тіла. Коли вперше займався сексом, мені було так
соромно, що я навіть не скинув сорочки. Вдруге та втретє так само.
За нами в черзі стоїть чорнявий французик у блискучому костюмі та
з грубим шаром гелю на волоссі. Він схожий на власника тіньового
бізнесу, який зловживає кокаїном.
 — Ти один із купою дівчат, можна зайти з вами? — питає він.
У клубі діє правило: всі чоловіки мають заходити із жінками — а я
стою із цілим гаремом. Думаю, саме цього мені бракувало, коли я
зустрічався з Інґрид: варіантів, розмаїття, пригод, відкриттів, нового,
невідомого. Як би назвала це Лорейн — інтенсивності.
— Не знаю, — кажу французові. — Я тут уперше.
Поки ми чекаємо, Камілла та Лаура обговорюють обмін іграшками,
тобто хлопцями. — Твій хлопець прийде? — запитую в Камілли.
— Ні.
— А він знає, що ти тут? — я питаю не для того, щоб засудити її, а
тому, що мені цікавий принцип їхніх стосунків.
— Ні, — посміхається вона винувато. Очевидно, відкриті стосунки
— не панацея від невірності. Спершу Ніколь, потім Сейдж із її екс-
бойфрендом, а тепер Камілла. Можливо проблема більшості стосунків
у тому, що правила переважують цінності, заради яких
встановлювалися.
Підтягуються дві іграшки Камілли — обидва в дизайнерських
піджаках та тонких краватках. Називають себе Бруно та Паскалем.
Бруно має вигляд університетського качка, а Паскаль з його
вишуканими манерами, акуратними кучериками та в окулярах з
тонкою оправою схожий на інтелектуала-чепуруна.
На відміну від сексуалізованого натовпу в Bliss, чоловіки та жінки в
цьому клубі не схожі на розлучених відчайдухів, вдягнених у костюми
порнозірок. За винятком бізнесмена з липким волоссям позаду нас, усі
тут молоді, модні, гарно вбрані й без силікону. Вони абсолютно не
відрізняються від натовпу на вході до елітного нічного клубу.
Очевидно, провівши вечір у місті, вони приходять сюди мовби на
десерт. Коли черга починає просуватися, Лаурі стає шкода самотнього,
просоченого гелем чолов’яги, і вона запрошує його з нами.
— Знаєш, я бачу, що ці люди — варвари, — німкеня звертається до
своєї подруги. — Подивися на їхнє взуття. Я б не побажала такого
своєму найбільшому ворогові.
Здається, на кожній оргії я припускаюся критичної помилки — і
моєю критичною помилкою на цій оргії можуть бути фотохудожниця і
модельєрка. Але вже запізно відступати: нас впустили до клубу.
На вході хостес просить нас зняти верхній одяг (що чомусь викликає
хихотіння модельєрки), потім видає нам картки та пояснює, що то
наші перепустки на цей вечір. Вероніка скидає блейзер та демонструє
сукню вільного крою з відкритою спиною, за яку під час прогулянки на
вулиці її, мабуть, заарештували б.
— Першою сьогодні я трахну її, — впевнено каже мені Паскаль, поки
я з роззявленим ротом витріщаюся на спину Вероніки.
Ми спускаємося на порожній, ледь освітлений танцмайданчик із
кількома встановленими пілонами. У приміщенні більше двадцяти
людей, і всі товчуться біля бару: топлять у склянках свої комплекси.
Звучить пісня Кеті Пері «Я поцілувала дівчину». Це так... банально.
У кутку кімнати чорні двері, що ведуть до справжніх веселощів.
Після того як подруга Камілли проходить крізь ті двері й повертається,
вона бере мене за руку та пропонує екскурсію клубом.
— А як же мої друзі? — питаю я.
— Вони не пропадуть. То ти йдеш чи як?
Я озираюся та бачу, що друзі вдають цілковито захоплених
розмовою, тобто приховують за пихатими масками власний
дискомфорт. Я мав би запросити їх з нами, особливо враховуючи, що
це я їх сюди привів. Але останнє, чого я хочу, — це оргії у двох парах за
участю фотохудожниці й модельєрки й із голосними коментарями
чоловіків, що всі ці техніки сексу — минуле століття.
Відчуваю провину, що залишаю їх, так само, як залишив Енн. Але я
кажу: «Так».
24
За чорними дверима ми з Каміллою повільно проходимо кімнатами
та невеликими залами з ілюмінаторами замість вікон. Усі кімнати
заповнені людьми. Нарешті опиняємося в приміщенні, майже цілком
зайнятому величезним ліжком, так що залишається вузький прохід
уздовж стіни.
Більшість жінок на гігантському ліжку повністю оголені, а на
чоловіках досі сорочки, краватки й штани. Однак штани в них
розстібнуті чи спущені, і все їхнє причандалля випадає назовні. Скрізь
самі цюцюрки. Навіть чоловіки, яким не дісталося жінок, ходять
кімнатою, помахуючи пісюнами в очікуванні моменту, коли вони
комусь знадобляться. Я — єдиний чоловік із застібнутими штаньми.
Не пам’ятаю, чи будь-коли до вечірки Bliss бачив голого чоловіка. А
тут, у цьому невеличкому приміщенні з такою купою людей почувався
мов у зміїному кублі.
У дальньому кутку ліжка стоїть Лаура із задертою сорочкою в позі
собачки. Бруно виїжджає з неї та паркуєтья в роті Камілли, а Паскаль,
як і обіцяв, трахає Вероніку біля стіни. Вона обхопила його ногою,
обличчя в неї аж пашить — видовище дуже збуджує.
Я не знаю, що робити, як до цього долучитись, які тут правила.
Принаймні, Джеймс та Ніколь пояснили мені, що відбувається в Bliss, і
не залишали мене самого. Але тут справжній екстрим: це найбільш
розкута вечірка з тих, які я будь-коли бачив.
Сідаю на вільне місце на матраці перед Лаурою, яка й далі стоїть
рачки в очікуванні.
— Дякую, що взяли мене із собою, — кажу їй, бо відчуваю, що вкрай
потрібно щось сказати.
— Ти вперше в такому місці? — питає вона співчутливо. Мабуть моя
спроба почати розмову в такому місті й у такий момент —
найбезглуздіше, що я зробив після моєї останньої оргії.
— Ну, так.
Поки ми розмовляємо, наш самотній бізнесмен матеріалізується
позад Лаури та тре її піхву. Потім лягає під неї, наче ремонтує машину,
та починає її лизати.
— Усе добре? — питаю в неї. — Я можу йому сказати, щоб відвалив,
якщо тобі не подобається. — Знову те саме: дбаю про потреби всіх
присутніх, а не про власні.
— Це так по-американськи, — сміється вона.
— Тобто? Чому це по-американськи? — не розумію цього коментаря,
адже вона теж американка.
— У мене про таке ще ніхто не питав.
— Але я думав, що...
— Я просто хочу, щоб мені вставили.
Саме про таку жінку я фантазував, коли був підлітком: без жодної
дискримінації. І на відміну від пуджі та Bliss, тут по-справжньому
вільний секс — без духовного навантаження, без наркотичного допінгу
та без тягаря стосунків. Насправді, без жодних ускладнень чи
перешкод — просто випадкове переплітання частинами тіл. І ось, коли
я в розпалі цього дійства, стою приголомшений. Це так шокує... Все
так відкрито.
 Це не суспільство стримує нас — це ми самі. Ми просто
звинувачуємо суспільство, бо так не лише простіше. Суспільство — це
перешкода, яку майже неможливо змінити. Тож нам насправді не
треба змінюватися. Я думав, що борюся із системою, але все, що я
робив, — була боротьба із самим собою. Спершу я боровся з власною
компульсивністю, а тепер — із комплексами.
Тим часом намазаний гелем бізнесмен припиняє відлизувати Лаурі
та, здається, збирається погуляти на славу.
— Подивися, будь ласка, щоб він надів презик, — просить вона.
— Добре, — озиваюся з надмірним ентузіазмом, вдячний за
можливість прислужитися.
Тепер у мене є завдання. Є мета. Я — кондом-контроль. Уважно
спостерігаю за французом, переконуючись, що він натягує гумку. Мене
трохи непокоїть те, що я йому заважаю. Але він не відволіче мене від
моєї суперважливої місії: немає захисту — немає послуги. Саме так,
сер, усе має бути як належить. В іншому разі я змушений буду
попросити вас зійти з ліжка.
— Він надягнув, — кажу їй, виконавши свою місію.
Коли він вставляє їй, обличчя Лаури наближається до мого. Ось мій
шанс, думаю я, і починаю її цілувати.
А потім усвідомлюю: більше ніхто тут не цілується. Скільки членів
уже побувало сьогодні в її роті?
Тому я відхиляюся. Час уже сказати «так» і розстібнути штани. Я
стаю навколішки, мій пах опиняється на рівні її голови. І очевидно,
сила члена, який тицяють просто в обличчя, настільки потужна, що
відмовитися неможливо. Вона бере його рукою, скеровує до свого рота
і починає смоктати.
Я усвідомлюю, що це дуже брутально, але ж це відбувається в секс-
клубі. Що ще мені описувати? Люстри? Тут нічого не буває, крім сексу.
— Як ти більше любиш? — питає Лаура.
Гарне запитання. Мені й так подобається. Що може бути краще за
мінет? Чи вона хоче більш конкретних інструкцій? Може в них тут є
назви для різних видів мінету — «сяючий плювок», «навколосвітня
подорож», «збентежений американець»?
Як і все інше, мені здається, що мистецтва сексуальної свободи слід
навчатися. Потрібно більше досвіду, щоб почуватися комфортно.
 Раптом я бачу перед собою голову Паскаля. Він шепоче мені на вухо:
«Вероніка тебе хоче».
Я такий радий це чути, особливо враховуючи те, що з Лаурою все
вийшло якось незручно. Я розумію, що тій дівчині пофіг, який член їй
устромлять, але в мене є така підозра, що мій прутень тут трохи
невлад.
Коли бізнесмен закінчує, Лаура втікає. Але замість Вероніки переді
мною з’являється Камілла, займає Лаурине місце та працює з більшим
ентузіазмом. Я не можу сконцентруватися, оглядаю кімнату й помічаю
жінку екзотичної зовнішності, яка лежить переді мною. Я беру її за
руку та починаю масажувати її, і вона відповідає на мої дотики. Я
проникаю рукою їй між ніг і починаю пестити її. Вона вся тече. Добре,
що сьогодні я обрізав нігті.
Мені тут починає подобатися. Зрештою, тепер я справжня частина
оргії — не сплю, мене приймають, я живий. Я підводжуся та озираюсь
по кімнаті. Всі або трахаються, або смокчуть.
Можливо, мої попередні катастрофи на свінгерських та поліаморних
теренах були потрібні мені для того, щоб звикнути до подібної
обстановки, отримати свій урок, навчитися мистецтва оргії.
Раптом чую гучний чоловічий голос: Tu es sur ma jambe10.
Майже всі на мегаліжку починають сміятися.
Очевидно, я наступив на ногу якомусь хлопцеві. Посуваюся та
помічаю, що матрацом до мене повзе Вероніка. Споглядаю цю
унікальну комбінацію приголомшливої краси й сором’язливої цноти,
миттєво збуджуюся.
Ми пристрасно цілуємося та обіймаємося. Я не знаю, чому знову й
знову торкаюся до брудних ротів, але мені потрібні близькість і зв’язок
більше, ніж анонімний секс. Можливо, я поліаморний — бо шукаю не
просто вільного сексу, а вільної романтики, вільного зв’язку, вільних
стосунків, вільної насолоди товариством того, хто насолоджується
тобою. А після всього цього ми могли б краще пізнати одне одного.
Мені точно доведеться продезінфікувати рота після всього цього.
Тим часом Бруно виріс наче з-під землі та почав займатися сексом з
екзотичною жінкою.
Я відхиляюся, щоб подивитися в очі Вероніці, а вона прикушує
нижню губу. Між нами летять іскри, а ми лише познайомилися.
Сподіваюся, це не тому, що її покинув батько.
 Я проводжу пальцем по її губах, і вона бере мого пальця до рота,
починає смоктати... О Боже, я відчуваю, що вже близько...
Але я не хочу, щоб це закінчувалося, тому вириваюся з рота
Камілли.
— Дозволь мені посмоктати тобі! — благає вона.
Це найкраща ніч мого життя.
Сцена на цьому ліжку — це те, що обіцяють мусульманським
мученикам на тому світі, але з незайманими. Проте рай саме тут. Зараз.
Я нарешті увійшов до світу, про який читав лише в порножурналах
та бачив у фільмах для дорослих ще підлітком. ЗМІ та суспільство
програмують жінок на пошуки Принца на білому коні, а чоловіків —
на пошуки своєї брудної шльондри. Не для шлюбу, а для пригод. І те й
інше просто казки, але знайти Принца на білому коні майже
неможливо, бо це життя, проведене в марних ілюзіях. Однак потрібно
лише кілька хвилин, щоб зіграти роль брудної шльондри.
Єдине, що мені заважає на повну силу насолоджуватися
сексуальним раєм, — це відчуття провини. Зараз Енн сама в готелі,
модельєрка із фотохудожницею десь там психують, покинуті, а мені
все це надто подобається, і це означає, що я таки секс-залежний, як і
всі в цій кімнаті. Психіатри в реабілітаційній клініці справді промили
мені мізки. Раніше я боявся лише венеричних хвороб, але ті «цілителі»
й сам секс перетворили на хворобу в моїй голові. І тепер щоразу, коли
я віддаюся насолоді, десь у закапелках моєї свідомості відлунює голос
Джоан. Вона стверджує, що я уникаю близькості.
Я колись пообіцяв Рікові, що пройду весь курс лікування від
залежності без жодних сумнівів, але тепер маю пройти весь шлях до
свободи без докорів сумління. Відповідь стане зрозумілішою з плином
часу, чи я впаду на дно, як пророкував мені Чарльз, або ж знайду
рішення, з яким житиму так, як сподівався жити. Мені потрібно
перестати думати та почати насолоджуватися цим досвідом. І
пам’ятати, чому я тут: не для того, щоб мати багато сексу, а щоб знайти
напрямок, у якому повинен рухатися в стосунках, та партнерів зі
схожими інтересами.
Коли ми знову зустрічаємося очима з Веронікою, я кутиком ока
помічаю звислий член, мовби хмару, яка заступає сонце. Це власник
цього клубу, і він звертається до мене із сильним французьким
акцентом:
 — Усі дівчата тут смокчуть тобі члена.
— Ну, здається, так.
— Любиш, щоб тобі смоктали?
Здається, відповідь очевидна, але я все одно відповідаю: «Так». Я
намагаюся не дивитися йому в очі. Ця розмова точно не допомагає
мені зберігати свою чоловічу силу.
— Хочеш, щоб я тобі посмоктав?
— О, та ні, дякую. — Не знаю чому, але в цій ситуації, мені здалося,
що треба бути ввічливим. — Усе гаразд.
Думаю, якби технічно я хотів повної свободи, то скористався би
пропозицією. Але, усвідомлюю, моя мета — не сексуальна анархія. Я
хочу сам встановлювати правила своєї сексуальності, а не
дотримуватися правил, нав’язаних кимось. Це важлива різниця.
Моя мета — звільнення. Я хочу бути повелителем своїх оргазмів. Я
не хочу, щоб вони належали моїй партнерці, бо це буде моногамія, але
я також не хочу належати чиїмсь оргазмам, бо це вже буде моєю
залежністю.
Мій новий шанувальник мимоволі зробив мені великий подарунок.
І хоча він більше нічого не говорить, я й далі бачу його член —
праворуч, потім ліворуч, а потім наді мною — ніби він сподівається,
що коли просто теліпатиме ним навколо мене, я нарешті здамся та
вирішу продемонструвати свою вдячність. Здається, саме так тут усе
працює. Можливо, саме тут тусуються всі жінки, яким подобається,
коли хлопці надсилають їм фото своїх членів.
Валькірія з довгим білявим волоссям та вбивчими грудьми вилазить
на ліжко разом зі своїм хлопцем. Я спопеляю її поглядом, щоб
повернути собі дух оргії. Вона не відвертає очей. Але перш ніж я
встигаю хоч щось зробити, не знати звідки з’являється Бруно та
починає топтати її.
Не знаю, як він устигає. Це чи не десята вже його жінка. Раптом
згадую, що Камілла смокче мені вже майже півгодини. Натягую
презерватив, лягаю та тягну її на себе.
Камілла стрибає на мені, а Вероніка зручно розташовується над моїм
обличчям. Я придушений жінками. Якщо це відбувається тому, що моя
мама пригнічувала мене, то я маю бути їй глибоко вдячним.
Раптом лунає запитання вже із сильним німецьким акцентом:
— Де він?
 Я обертаюся та бачу перевернуте зображення модельєрки й
фотохудожниці, які стоять під стіною та вдивляються в купу тіл.
— Це абсолютно в його стилі — просто покинути нас!
Я намагаюся сховатися під жінками, щоб мене не помітили.
— Давай підемо без нього.
Їхні голоси пронизують повітря, вбиваючи всю сексуальність
навколо.
— Це так егоїстично.
На якусь частку секунди я замислююся про те, що мушу йти. Мені
треба повернутися до готелю та приділити хоч трохи часу Енн.
А потім я думаю: дзуськи. Це надзвичайно. Я не хочу, щоб це
закінчувалося. Я такий егоїст. Дайте мені побути егоїстом. Вони
можуть іти, я поговорю з ними потім. Я вперше вчуся дбати про свої
потреби.
У такі моменти виявляється справжня людська природа.
— Давай поміняємося, — пропонує Вероніка. Зрештою, це клуб
вільного сексу, тому я виходжу з Камілли, щоб вони з Веронікою
помінялися місцями. Однак, щойно отвір Камілли звільняється, Бруно
тут як тут. Цей чувак не втрачає жодної нагоди. Упевнений, що в житті
він успішний бізнесмен.
Вероніка з’їжджає вниз по моєму тілу, її шкіра треться об мій одяг.
Тепер ми можемо дивитися одне одному в очі. Я міняю презерватив та
повільно входжу в неї. Ми чуттєво рухаємося. Час зупиняється. Ми
випадаємо із шаленого натовпу та залишаємося лише вдвох.
Я зазираю глибоко в очі Вероніці, а вона дивиться на мене — це
схоже на кохання. Не те кохання, що супроводжується обов’язками та
страхами зради, а кохання як емоція, що нічого не вимагає, не містить
і йоти страху. На якусь мить я знайшов кохання у свінгерському клубі.
Секс — це духовний процес, але не такий, як це описують
поліаморні тантричні диваки. Це процес духовний, бо ти звільняєшся
від егоцентризму; це злиття з іншим, розпад на атоми, що вібрують
навколо нас, зв’язок з енергією Всесвіту, що просочує абсолютно все
без осуду.
Оргазм — це духовна практика, яка об’єднує майже всіх на планеті,
й можливо, саме тому вона оточена такими страхами та забобонами,
адже й психіатри, й тантричні жриці мали рацію: вона дійсно
священна.
 І кожен оргазм сам по собі — це релігійний екстаз. Такий секс — це
спроба дотягнутися до іншого хоча б на мить. Звільнитися від
самотності. Втекти від часу. Доторкнутися до вічності. І — так!
Ми обоє кінчаємо.
Я не лише знайшов кохання під час оргії, а й, думаю, в мене було
прозріння.
25
«Вип’ємо щось?» — питаю у Вероніки, сповзаючи з ліжка. Що нам
справді всім зараз потрібне — то це душ.
— Мені треба закурити, — каже Камілла, відповзаючи від Бруно,
який швидко зіслизає, поза сумнівом, у пошуках нових перспектив.
У залі клубу я вже не відчуваю докорів сумління ані за свій досвід,
який був надзвичайним, ані за Енн, яка сама відповідальна за свої
рішення, ані за модельєрку з фотохудожницею, які самі вирішили
відокремитися від усіх і зараз, напевне, повернулися в готель та
поливають усіх лайном. Розповідають, що родимка на моїй лівій
сідниці схожа на фальшивий брендовий знак Гуччі або щось таке.
Ми повертаємося в залу для паління і нарешті я можу
поспілкуватися з Веронікою. Це ніби ідеальне побачення навпаки:
спершу секс, а потім спілкування.
Вона — випускниця факультету образотворчого мистецтва. Має на
все власну думку, їй подобається пробувати все нове, але її оточує
дивна атмосфера легкої меланхолії. Вона говорить із сильним чеським
акцентом, чітко та різко. В її вимові відчувається холод, успадкований,
певно, від поколінь її пращурів, які голодували, страждали та вижили,
незважаючи на всі випробування, щоб сьогодні вона могла бути тут —
трахатися з купкою незнайомців у модному паризькому клубі.
— Я вперше в такому місці — каже вона. — Мені сподобалося.
— Тобто ти ніколи тут раніше не була?
— Ні. Я взагалі приїхала в Париж у гості до хлопця. Сказала йому,
що приїжджаю як подруга, але коли не захотіла з ним спати, він
розлютився. Камілла його сусідка, тож і запропонувала мені сьогодні
потусуватися без нього.
— То з ним ти не захотіла спати, але переспала з купою випадкових
хлопців?
 — Це лише для досвіду. Той хлопець дуже нахабний. Він сьогодні
погрожував викинути мене на вулицю, якщо відмовлюся з ним
цілуватися.
— Якщо хочеш, можеш залишитися в мене. Я тут ще на кілька днів.
— Дякую, залюбки, — каже вона з ледь помітною посмішкою. Ми
розмовляємо далі, я згадую рядок із класичної пісні шістдесятих: «Я
можу закохатися майже в кожного / Мені здається, люди — це дуже
весело».
І ось до чого я прийшов після того, як розлучився з Інґрид. Ніколь,
Сейдж, Енн чи Вероніка, кожна жінка сама по собі — це величезний,
цікавий світ. А моногамія? Це наче жити в одному містечку та ніколи
не подорожувати, не насолоджуватися красою світу, історією, чарами
інших, унікальних, чудових місць. Чому в кохання мають бути межі?
Може, в нього й немає меж. Лише страх створює обмеження.
Кохання експансивне. І оскільки страх обмежень змушує нас уникати
обов’язків, а страх самотності робить нас одержимими, які ж стосунки
можуть виникнути, щойно ці рани загояться?
Уперше за весь час Інґрид починає відступати в моїй свідомості на
другий план. Вона стає прекрасним спогадом, тяжким досвідом моєї
невдалої спроби жити в моногамії. Переді мною відкривається світ
безмежних можливостей. Позаду скінчена боротьба. Навіть якщо ти
знайдеш свою ідеальну другу половину, нічого у вас не вийде, якщо
ваші системи цінностей дуже різні.
Коли Вероніка згадує документальну стрічку «Семінар», яку
нещодавно переглянула, де розповідається про таємне місце, до якого
приходили учасники, щоб займатися груповим сексом, позбуватися
сорому та чекати на мить прозріння, я вирішив розповісти їй про свою
ідею створення поліаморної сім’ї.
— Звучить прикольно, — каже вона та кладе руку мені на плече. — Я
б спробувала це з тобою, але залежить від того, коли ти це плануєш.
Моє серце калатає. Якщо вона погодилася лише після однієї ночі,
думаю, все йде за планом.
Невдовзі підтягуються решта друзів Камілли, і ми розходимося,
обмінявшись телефонами. Коли я повертаюся до готелю, Енн обіймає
мене — не через страх, полегшення, ревнощі чи занепокоєння, а з
прийняттям. Вона задоволено треться об моє плече та шепоче: «Я хочу
стати досвідченою жінкою».
 І раптом я усвідомлюю, що зробив це: живу в світі вільних жінок та
вільної сексуальності. Це стане моїм стилем життя. Моєю реальністю.
Я знайшов своє плем’я.
Тепер настав час не просто займатися сексом із численними
партнерками, а й побудувати з ними інтимні стосунки. Час зрозуміти,
чи справді підходить мені таке життя, та чи приведе воно мене до
кохання вищого рівня, міцнішої сім’ї та відчуття найвищого щастя.
10 Tu es sur ma jambe — Ти стоїш на моїй нозі (франц.). — Прим. пер.
 СЦЕНА 3. ЖИТТЯ В ГАРЕМІ

Пророк [Мухаммед] відвідував своїх жінок по черзі вдень та вночі, і їх було

одинадцять. Я спитав Анаса: «Чи має пророк на це сили?». Анас відповів: «Ми
завжди говорили, що пророк наділений силою тридцяти [чоловіків]».
Абу Катада. Сахіх аль-Бухарі, том 1, книга 5, № 268

26
Глибоко всередині ми всі мисливці-збирачі. А життя — це процес
збирання потрібних нам ресурсів з великої планети. Ми маємо все: всі
кольори, форми, смаки та мутації життя й досвіду. Хоч би що ми
шукали, ми це знайдемо — якщо воно не знайде нас раніше. Однак
результат буде не тим, якого ми очікували, а тим, що ми шукали
підсвідомо.
І те, чого ми хочемо, ніколи не буде таким, якого ми очікуємо. Це
закон мисливця-збирача: ти можеш знайти ягідний кущ, але ти не
можеш контролювати його врожай.
Я живу в Парижі, плануючи створити сім’ю з трьома коханками:
Енн, яка неймовірно зраділа можливості знову бути зі мною;
Веронікою, з якою я провів три блаженні дні в Парижі після того, як
поїхала Енн; та Белль, яка постійно підтримувала контакт зі мною весь
цей час. З усіма я зустрівся за цікавих обставин, тому мені не треба
було докладати надмірних зусиль, щоб переконати їх разом
продовжити ці пригоди.
Мені цікаво, як би Шама Гелена назвала ці стосунки. Нас забагато,
щоб бути сім’єю типу «V». Думаю, в нас квадрат, або ж літера «W» без
однієї палички. Хоч би як там було, я щасливий, що нарешті можу
перейти від спостережень за немоногамними стосунками до створення
власних.
Оскільки я ступаю на незвідану територію, ретельно готуюся.
Спілкуюся з усіма трьома майже щодня після повернення до Лос-
Анджелеса, намагаючись краще їх пізнати. І з кожним повідомленням
та дзвінком наш зв’язок міцнішає та квітне. Мене наповнює відчуття
романтики, надії та очікування, незаплямовані реальністю. Очевидно,
нам ще дуже рано з’їжджатися, і саме тому ми ухвалили рішення
спробувати пожити разом спочатку зо два тижні, щоб подивитися, як
воно буде. Прикро, що я все перепаскудив із Сейдж, бо вона — єдина
моя знайома жінка, в якої є досвід у групових стосунках.
Будинок, який я орендую, замалий для чотирьох, тому телефоную
власникові великого будинку, схожого на «будинок на дереві», який ми
оглядали з Ріком, коли я зустрічався з Інґрид. На жаль, він зайнятий,
тому я шукаю інші варіанти, надсилаючи дівчатам фотографії тих, що
мені сподобалися.
— Чому б вам не організувати це в Сан-Франциско? — пропонує
Ніколь, коли я розповідаю їй про свої плани. — На світі немає місця, де
б до альтернативних стосунків ставилися більш толерантно. Більшість
авторів книжок про поліаморію, які ти читав, живуть тут. І я можу
водити тебе на тематичні вечірки.
Ніколь була моєю Беатріче в цьому новому світі, та жодного разу
мене не підводила. Думаю, їй подобається виконувати роль гіда в
ознайомленні новоприбулих з альтернативними стосунками. Тому я
погоджуюся спробувати ці нові стосунки деінде.
За кілька днів до приїзду Белль, Енн та Вероніки знаходжу житло
біля Рибальської пристані за пристойну ціну. Це двоповерхове
помешкання з трьома ванними кімнатами — тобто в кожної моєї типу
дівчини буде власна кімната, гардеробна та ванна. В ідеалі, жінки мали
б порозумітися, щоб зрештою ми всі спали в одній спальні. Але в
крайньому разі я просто можу по черзі спати з кожною в окремій
кімнаті, як, напевне, й роблять більшість полігамістів.
Вероніка прилітає першою, Белль — за сім годин, а Енн —
наступного дня.
Тому коли я чекаю на Вероніку в аеропорту, мої переживання та
страхи зрозумілі — адже я на порозі перетворення майже неможливої
фантазії в реальність. Нарешті помічаю її на виході. Вона сантиметрів
на п’ять вища й кілограмів на п’ятнадцять худіша за мене. Дівчина на
високих підборах, у вузьких джинсах та тісній жовтій футболці, а в її
очах — одвічна меланхолія. Її акцент у натовпі виразний і звабливий, а
її розлоге «р» нагадує фільми про шпигунів часів «холодної війни».
За три години ми лежимо в ліжку після сексу, насолоджуючись по-
обіднім сонцем Сан-Франциско та теревенячи про мову тіла. Я
намагаюся закарбувати цей момент у своєму серці, щоб зберегти
п’янке відчуття, яке буває, коли всього за кілька тижнів двоє ледь
знайомих людей стають коханцями та співмешканцями. Якби я
залишився з Інґрид, то ніколи не відчув би цього.
Мені приходить повідомлення від Енн, яка пише, що збирає речі та з
нетерпінням чекає на зустріч. Я відповідаю та пишу, що ми з дівчатами
теж її нетерпляче очікуємо, — щоб просто нагадати їй, що
найголовніше — це сім’я, як казав Орфей. За кілька хвилин мені пише
Белль та повідомляє, що зараз здійснює пересадку й що вона зробила
для мене «ваджазлінг». Уявлення не маю, що воно таке, але кажу їй, що
звучить дуже збудливо і я вже виїжджаю.
Коли Белль відписується, що їй простіше буде взяти таксі, Вероніка
роздратовано пирхає. Вона вилазить з ліжка, загортається в рушник,
відкриває свою валізу та починає розвішувати одяг. У клацанні вішака
об металеву штангу звучить агресія.
— Що сталося? — питаю.
— Нічого.
— Нічого завжди означає щось. Я відкритий до розмов.
— Зі мною все гаразд, справді. — Вона дістає косметички та
заносить їх до ванної. Від кожного її руху віє холодком.
— Усе гаразд — це роздратованість, невпевненість у собі,
невротичність та надмірна емоційність?
Вона не вражена моїми словами.
— Це неповага до мене — листуватися з іншими дівчатами, коли ми
разом, — відрубує вона.
І я думаю, що дівчина має рацію. Але потім приходить інша думка: я
в повному гівні. У моєму будинку лише одна жінка, а вже виникають
проблеми з ревнощами. П’янке відчуття домашнього комфорту миттю
випаровується. Але я тут, щоб реально оцінити таке життя. Легко
займатися сексом з дружинами та нареченими інших, але навчитися
бути по-справжньому «реляційним» (як сказала б Джоан) з кількома
партнерками — це завдання набагато складніше, бо це не лише
переплітання частинами тіла, тут задіяні почуття. У секс-клубі між
двома незнайомцями може відбуватися казна-що, але це — реальний
світ почуттів, де все щось означає.
Тому наступні слова я добираю особливо ретельно, адже це не
пригода на кілька тижнів — це моє майбутнє.
— Я писав дівчатам, які будуть жити з нами, — пояснюю їй. — Але
відтепер, якщо це не пов’язано зі складанням планів на день,
намагатимемося ігнорувати телефон, коли ми разом, щоб не
відволікатися одне від одного.
Вона киває та посміхається, задоволена моїм дипломатичним
вивертом. Я завжди думав, що запорука успішних стосунків — це
взаєморозуміння. Але секрет у тому, що коли одна людина
закривається або влаштовує істерику, інша має зберігати спокій та
залишатися дорослою. Якщо обоє опустяться до стану травмованої
дитини чи адаптованого підлітка, всі сили руйнівної драми вийдуть
назовні. Я кажу про це Вероніці та розповідаю їй про різні его-стани.
Скоро між нами знову встановиться зв’язок.
— Я вже багато навчилася тут, саме тому й приїхала, — вже спокійно
відповідає вона.
За годину прибуває Белль. Вона бліда й мініатюрна, в чудернацьких
червоних окулярах, вдягнена у рясну спідницю, блакитний кардиган та
білу блузку, а її волосся заплетене в коси. Це — стиль школярки,
необхідний для доведення чоловіків до божевільного збудження,
поєднаного з відчуттям провини.
— То це і є ваше гріховне сховище, містере Штраус? — питає вона
кокетливо, коли ми наближаємося до входу.
Я проводжу її до вітальні та знайомлю з Веронікою. Далі залишаю їх
на самоті, щоб вони вільно поспілкувалися. За якийсь час чую сміх. Це
добрий знак. Я повертаюся, і Вероніка каже мені, що піде на
прогулянку.
Як тільки вона йде, Белль застрибує на мене та починає скидати з
мене одяг. Гадаю, вони домовилися. Неможливе вже відбувається.
Жінки, подібні до Челсі, докладають неймовірних зусиль, щоб мати
вигляд моделей для журналів, чиї фотографії оброблено в фотошопі.
Але шкіра, яку тобі дозволяють оголити, ніжна, бліда й прозора;
здається, самі повітря й світло можуть її поранити; це тіло тремтить
від єдиного погляду та збуджує набагато більше за той недосяжний
ідеал.
І цей солодкий плід здається справді забороненим.
Таким є тіло Белль.
Це враження зникає, коли я дізнаюся, що таке ваджазлінг: це стрази
на тому місці, де мало б бути лобкове волосся. Це має безглуздий
вигляд, так само, як безглуздо звучить його назва.
Буквально за кілька хвилин після того, як ми вдяглися, повертається
Вероніка. Я уважно спостерігаю за її обличчям та рухами. Здається,
вона не засмучена.
Ми перевдягаємося для вечері та спускаємося до мого
позашляховика, намагаючись тримати зв’язок одне з одним. Однак цей
зв’язок готовий розірватися, коли ми підходимо до машини, де я стаю
свідком перших труднощів групових стосунків.
Обидві жінки стоять біля передніх дверцят, сповнені нетерплячості
в очікуванні, коли я ухвалю рішення.
— Оскільки ми не забрали Белль з аеропорту, вона сяде спереду, —
кажу я Вероніці. — Ти сядеш біля мене, коли їхатимемо додому.
Мені соромно вимовляти ці слова. Це схоже на те, що міг би сказати
тато нам з братом, коли мені було дванадцять. Не пам’ятаю, щоб на
Світовій поліаморній конференції щось розповідали про принципи
розсаджування жінок в авто.
Я раптом відчуваю, що цей досвід буде зовсім не тим, чого я
очікував. Я живу за законами мисливця-збирача.
27
За вечерею Белль у своєму одязі безневинної школярки приваблює
погляди кожного збоченця в ресторані.
— О Боже, — каже вона, випиваючи третю склянку алкоголю за
вечір. — Я скупила півмагазину білизни перед тим, як приїхати сюди.
Я хочу сьогодні тобі все продемонструвати.
Звісно це була б ідеальна розмова за вечерею. Але є одна проблема:
вона дивиться лише на мене. І цього ще замало: вона поводиться так,
ніби іншої дівчини тут немає. Я починаю відчувати холодок, який
струмує від Вероніки.
Коли вона йде до туалету, я нагадую Белль:
— Не забувай про Вероніку, коли говориш.
 — Та мені начхати на неї, — каже вона. — Мене обходиш лише ти.
Її слова заганяють мене в глухий кут.
— Але ми в Сан-Франциско не для цього. Ми домовилися
спробувати тут поліаморні стосунки, а це означає, що нас буде більше,
ніж двоє.
— Я знаю. — Вона зітхає та втуплюється в свій коктейль, наче
дитина, яку насварили за якусь витівку.
Коли ти знайомиш коханок, це чимось нагадує зустріч котів. Усе
потрібно робити вкрай обережно, все має бути продумано та зважено
— інакше вони ніколи не потоваришують. Після вечері веду їх до бару
Wilson&Wilson у нічному районі міста, сподіваючись, що зміна
обстановки сприятиме кращому порозумінню. Але з кожним
коктейлем Белль говорить дедалі більше, а Вероніка дедалі більше
дратується, аж поки не починає дивитися в стіл, коли Белль
звертається до неї. Уникнення зорового контакту — це гірше, ніж
прямо сказати людині, що вона тебе бісить. Це мовчазна демонстрація
того, що співрозмовник тебе вкрай роздратував.
Ситуація напружена до межі, а Енн ще навіть не приїхала. Батько
Йод жив у гармонії зі своїми чотирнадцятьома коханками, тож думаю,
з двома я впораюся.
Згадую реабілітацію. Хлопці з моєї групи всі були дуже різні, але
швидко встановити глибокий зв’язок нам допомогли розмови про
дитинство. Може, час спробувати дізнатися більше одне про одного.
— Мені цікаво, — звертаюся до Белль, змінюючи тему, — якими
були твої батьки, коли ти була дівчинкою?
— Вони були ідеальні. Дуже мене любили, — вона випиває склянку
до дна, потім підводить на нас погляд; широка фальшива посмішка не
приховує правди, бо схожа на латексну маску.
Коли люди ідеалізують своїх батьків, то, найвірогідніше, все було
абсолютно навпаки. Іноді цю ілюзію створюють самі батьки, які
наполегливо втовкмачують у голови дітям, що вони ідеальні й що діти
мають їм віддячувати за це слухняністю, бо живуть на світі завдяки
батькам. В інших випадках ілюзію створює сама дитина: це стратегія її
виживання. Вона відривається від реальності задля уникнення болю,
бо зростає в токсичному середовищі.
Тому я роблю нерозумну спробу пробитися крізь стіни Белль. Я
пояснюю їй цю теорію та роблю висновок:
 — Жодні батьки не можуть бути ідеальними. Вони лише здатні
казати дітям, що є такими.
— І від гарних батьків можна навчитися поганого, — додає Вероніка,
нарешті вступаючи в контакт із Белль. Вона хоче допомогти. Ми вже
зближуємося. — Мого батька ніколи не було поряд, а мама завжди
працювала. Вже у вісім років я сама їздила містом на автобусі. Саме
тому зараз я така незалежна.
Мені цікаво, чому це я наче магнітом притягую покинутих жінок.
Або ж це просто більшість татусів такі гівняні, що мало не всі жінки
якимось чином виявляються вихованими без їхньої участі.
Ми й далі говоримо, аж раптом Белль грюкає склянкою та кричить
так голосно, що всі на нас озираються.
— Гаразд, моя мама була нарцистичним, самовдоволеним стервом!
— Вона починає плакати. — Більше не лізь у це, гаразд? Просто не лізь!
Ти давив на мене — і заліз мені в душу.
І ось так відбувся момент нашого інтимного зв’язку.
Чи не відбувся?
Принаймні, Белль зрушила свої стіни. Тепер ми знаємо, хто вона.
Так само, як інші страждають від наркотичної чи сексуальної
залежності, Белль страждає від залежності словесної. Вона побудувала
навколо себе стіни зі слів, щоб захиститися від почуття дискомфорту.
Проте коли дитину пригнічує хтось із батьків тієї самої статі, таким
людям важко заводити інтимну дружбу зі своєю статтю. Тому це може
стати серйозним бар’єром для нашої сім’ї.
Вероніка м’якшає після обміну настільки інтимними спогадами про
дитинство та починає дивитися в очі Белль.
Урок дня: найкоротший шлях до полігармонії та життя серед інших
травмованих — це відвертість і взаєморозуміння.
Виходячи з бару, Вероніка обіймає мене та цілує в шию. Потім вона
моєю рукою обіймає Белль, і ми йдемо утрьох. Цілую кожну з них в
губи. І вперше за цей день у мене з’являється надія, що це спрацює.
Удома Вероніка каже, що хоче прийняти душ. Я заходжу до однієї з
ванних кімнат, щоб освіжитися та підготуватися до кульмінації нашої
першої спільної ночі.
Та раптом Белль підкрадається ззаду, провокаційно проводить
язиком по моєму вуху та шепоче:
 — Я хочу тебе. Але спершу хочу розвернути тебе та взяти до рота по
саме горло.
— Я б теж цього дуже хотів, — кажу їй. — Але нам слід зачекати на
Вероніку.
Я веду її до кімнати Вероніки, і ми лягаємо на її ліжко, теревенимо,
поки та миється. За кілька хвилин Белль починає вовтузитися. Далі
вона зненацька підхоплюється та починає бігати кімнатою, дурнувато
сміючись.
І моя надія знову вмирає. Здається, Белль сказилася. Не знаю, що так
на неї подіяло — алкоголь, зміна часового поясу, нерви, дитяча травма,
яку ми зачепили, очікування Вероніки чи якась недолуга спроба
флірту? Їй хотілося, щоб я за нею ганявся.
Вероніка виходить з ванної та лягає біля мене. По всіх кімнатах
відлунює регіт Белль, яка вдаряється в стіни, істерично пищить,
задихається, наче астматичка.
— Що це з нею знову? — зневажливо кривиться Вероніка.
— Навіть не уявляю.
Коли я вперше зустрів Белль, вона була сором’язлива, розсудлива й
кумедна. З такого боку я ніколи її не бачив. Якщо чесно, я бачив більше
п’яних жінок, ніж мав би, але такого справді не уявляв. Зараз я міг
поспівчувати лише стінам.
У життя збочене почуття гумору. Серед причин, через які я
почувався в’язнем Інґрид, — було моє обурення тим, що я не можу
переспати з Белль. Але тепер усе, чого я хочу, — це позбутися її, — а не
минуло й дванадцяти годин з того часу, як ми зустрілися. Можливо,
таємниця вірності — це розуміння того, що інша жінка може бути
взагалі нестерпною.
Белль забігає до кімнати та намагається поцілувати Вероніку. Але
Вероніка мовчки відвертається. Белль на мить застигає, потім
підскакує та знову біжить до своєї кімнати. Ми чуємо, як вона в нападі
шаленства гасає будинком, відчиняє та зачиняє дверцята шаф, аж поки
не кидається у ванну й не замикається там.
— Може, вона вживає щось несумісне з алкоголем, —
виправдовуюсь я перед Веронікою.
— Можливо, — озивається вона байдуже, потім перевертається й
бере з тумбочки записник і ручку. Мені цікаво, що вона пише. Мабуть
треба попросити всіх вести щоденники, щоб потім ми могли все
проаналізувати.
Я лежу біля неї та мовчу, сподіваючись, що сьогоднішній вечір — це
виняток, що Белль просто дуже нервувала та забагато випила, що
якимось дивом Вероніка пробачить їй і все забуде. Це не мала бути
наша перша шлюбна ніч, нагадую собі, це просто було перше
побачення втрьох.
Коли я прокидаюся вранці, нас уже троє: вночі Белль повернулася.
Саме тоді я розумію ще одну проблему поліаморії: важко вилізти з
ліжка та нікого не розбудити, коли ти між двома сонними жінками.
Принаймні, в наших стосунків є надія. Зрештою, нічого більш
дивного, ніж учора ввечері, трапитися вже не може.
28. Уривки зі щоденника Вероніки
Я щойно приземлилася та чекаю на проходження контролю. Я така
щаслива, що він мене запросив. Останнього разу, коли ми бачились, я
його покохала, принаймні, на ті кілька годин. Думаю, в нього багато
таких, як я. Як і в мене багато інших варіантів. Для мене це не
проблема. Нехай собі.
Із самого народження моє життя — це вічна пригода. Я знаю, чому в
моєму житті завжди відбувалося так багато усіляких пригод. Думаю, я
просто була дурною, необережною екстремалкою, а наглядати за мною
не було кому. Мій тато майже весь час був п’яний або працював, а
мама займалася своїм садом, свійськими тваринами і десь підробляла.

***
Найголовніше в стосунках — це говорити. Якщо двоє зустрічаються,
вони повинні говорити про свої почуття без жодних сумнівів.
Наприклад, я була засмучена через його повідомлення, але нічого не
сказала. Але він зрозумів мене і почав говорити зі мною про це. Я
сказала йому про свої почуття, і з того моменту все змінилося. Ми
змінили нашу поведінку та знайшли компроміс. Це було дуже дивно,
але не надто складно. Я така задоволена, що він це зробив.

***
Кардиган, біла сорочка, спідниця в складку, чорні туфлі на високій
платформі, окуляри, ті кіски — вона мов Пеппі Довгапанчоха. Наче
школярка. Наче з порнофільму. Дешева. Але все одно образ цікавий. І
думаю, чоловікам це однозначно подобається. Але для реалізації своєї
ідеї він обрав таку дівчину. Жахливо!
Думаю, я впокорилася з цією ідеєю тільки тому, що хотіла провести
з ним більше часу. Думаю, я не достатньо розуміла, який вигляд усе це
матиме. Я була дурепою, але вчуся на своїх помилках. Та ця дівка мене
бісить. Вона так багато говорить! Здається, вона ніколи не замовкне.
І я більше не буду дивитися на нього закоханими очима. Мені
здається, він не здатний відчувати щось справжнє. Здається, це все ігри
його розуму, бо він хоче втілити в життя свою ідею. Якби я дійсно була
йому небайдужа, він би так не вчиняв. Він планує трахатись із нами
всіма по черзі? Що він собі думає? Гадає, може робити, що йому
заманеться? Але ж ми самі йому це дозволили.
Різниця між чоловіками й жінками в тому, що іноді заради чогось
кращого ми робимо те, чого не хочемо. Ми дали йому дозвіл на це, бо
покохали. Кожна сподівалася, що одного дня він належатиме лише їй.
А може, саме зараз ми віддали його іншим.

***
Тепер ця дівка поводиться так дивно, що нагадує божевільну. Вона
без упину голосно сміється, але, думаю, насправді вона плаче. В її
поведінці нема жодної логіки. Вона напилася та шукає Ніла по шафах.
Здається, через це ми всі поводимося трохи дивно.
Завтра прибуває третя. Француженка. Сподіваюся, вона буде
нормальною, а не як ця.
29
Уранці Вероніка готує яєчню на всіх, ми сидимо за столом і
спілкуємося. Тепер, коли Белль протверезіла, в мене справді з’явилося
щось подібне до відчуття домашнього затишку.
Не знаю, чи поважатиме колись Вероніка Белль після минулої ночі,
але, принаймні, вона її терпить. Сподіваюся, Енн з її спокійною,
збалансованою енергією, буде тією ланкою, якої нині бракує, щоб
з’єднати нас.
На шляху до аеропорту Вероніка сідає спереду, бо вона готувала
сніданок. Знаю, це абсурд.
 В аеропорті я помічаю перед терміналом Енн — нашу відсутню
ланку. Вона здається такою тендітною, неначе її от-от знесе вітром від
чергового авто, яке пролітає повз. Її осяйні, величезні очі займають
чверть обличчя, а решту приховує пасмо білявого волосся. Коли я
виходжу з авто, щоб привітатися, вона ніжно мене обіймає, і цієї миті
я відчуваю зв’язок. Потім вона залазить у машину, і ми веземо її
оглядати місто.
— Вона чудова, — каже Вероніка вдома. — Думаю, багато чого
навчуся в неї.
Я полегшено зітхаю. Можливо, цей ковток свіжого повітря та
спокійної енергії потрібен для балансу. Можливо, тепер ідея спрацює.
Тієї ночі ми їдемо до клубу Supperclub, щоб зустрітися з Джеймсом
та Ніколь, а потім Ніколь влаштовує вечірку з шістьма іншими
свінгерами та аматорами садо-мазо, зокрема з незмінними Челсі й
Томмі.
Її помешкання — свінгерська версія житла самотньої людини.
Скрізь полиці з освітленням та акустичними системами, все
управляється з її комп’ютера; в центрі кімнати встановлено пілон;
навіть стоїть такий само круглий стіл, як і в готельному номері Корі
Фельдмана.
Вероніка з Енн сідають на канапу та обговорюють лікувальний
центр у Франції, де працює Енн, — вона проводить сеанси
акупунктури. Я обіймаю їх та приєднуюся до розмови. Белль, уже
трохи піддата, сідає з іншого боку та бере мене за другу руку. Якусь
мить ми нагадуємо нормальну сім’ю.
Потім Белль підсовується до мене та починає лізти цілуватися. Це
схоже не на прояв спонтанної пристрасті, а швидше на спробу довести
іншим, що вона — дівчина номер один.
Коли я не відповідаю на поцілунки, Белль зривається з місця,
виконує еротичний танець біля пілону та лапає Ніколь.
— Вона робить це, щоб отримати твоє схвалення, — каже Вероніка.
— Ми скоро поїдемо додому?
Тепер ми вже ненормальна сім’я.
— Я зараз спитаю в усіх, — кажу я. Починаю думати, що чим більше
в стосунках людей, тим менше свободи залишається кожному.
Говорю з Белль і, звичайно ж, вона хоче залишитися.
 Повертаюся на канапу та кажу це Вероніці, а свінгери біля нас
дивляться на круглий стіл, наче це таємничий чорний вівтар. Раптом
Енн повертає до мене благальний погляд:
— Можна поговорити з тобою наодинці?
Я кажу Вероніці, що зараз повернуся, та прямую з Енн до виходу.
Спершу вона мовчить, ніби не наважується заговорити, аж раптом,
затинаючись, промовляє:
— Я не розумію, чому ти так завжди поводишся з усіма.
Енн помітно схвильована. Щоб підсилити свою думку, вона хапає
мене за ліве передпліччя з неочікуваною силою та починає гарячково
його м’яти.
— Коли таке роблять у Франції, це не просто дружній жест. Це щось
означає. Тому я не розумію, — вона замовкає та хитає головою, поки я
намагаюся зрозуміти, що ця дівчина має на увазі. — Там, де я живу, ми
не робимо подібного просто так.
Якусь мить я ще нічого не розумію. Коли до мене нарешті доходить,
помирає остання надія: вона вже ревнує. Вона думає, що я фліртую з
Веронікою та Белль.
— З усіма, до кого я торкаюся, я вже спав, — пояснюю їй. — У нас із
тобою стосунки такі самі, як і з ними. Я пояснював це перед твоїм
приїздом, пам’ятаєш?
Вона киває, але все одно невдоволена. Очевидно, вона не такої
відповіді очікувала. І я шокований. Я зустрів Вероніку в секс-клубі, де
вона трахалася з усім, що рухалось; Енн точно знала, куди я ходив тієї
ночі й що там робив; а коли я вперше переспав із Белль, ми зробили це
втрьох. Я кожну з них зустрів у розпал немоногамних стосунків і чітко
сказав їм, що ми будемо жити з двома іншими жінками в груповій
сім’ї.
А тепер кожна з них, можливо, за винятком Вероніки, хоче
загарбати мене лише для себе. Можливо, те, що сказала дружина Ренді
за вечерею, де я зустрів Ніколь, — для більшості людей правда:
сексуальні експерименти — це весело, поки в тебе не виникає почуття
до цієї людини.
Ці кляті почуття. Вони в усьому винні. Чому щойно вони в когось
з’являються, пробуджується відчуття власності? В моїй голові
лиховісно відлунюють слова Лорейн: «Невисловлені очікування — це
наперед відомі образи».
 Коли ми повертаємося, Белль підлітає до мене.
— Ніколь така класна, — каже вона. — Я цілий вечір з нею
цілувалася.
Вона бере мене під руку, і я непокоюся: Енн знову побачить це і
засмутиться.
— Мабуть не слід цього робити в присутності Енн, — кажу їй. —
Дівчині потрібно трохи часу, щоб звикнути.
Белль розвертається та біжить, хапає Джеймса за руку, щоб
подражнити мене. Я застряг у грі в емоційні шахи, що занадто для
того, хто все своє життя провів у моногамних стосунках. Якщо я до
когось торкнуся, інша жінка засмутиться. Але якщо я ні до кого не
торкатимуся, теж засмучу одну з них.
Почуваюся вже не частиною стосунків, а рефері.
Здається, тут от-от почнеться вечірка, але нам далі залишатися не
можна. Я забираю своїх партнерок та їду, намагаючись збагнути, як
створити відчуття сім’ї, про яке говорив Чорний Орфей. Коли Енн
всідається спереду, не питаючи дозволу в інших дівчат, які лише
невдоволено переглядаються, я втішаю себе тим, що, може, ми справді
поводимось як справжня сім’я.
 Удома я навідуюся до Вероніки, щоб сказати їй «добраніч».
— Повертайся, — просить вона.
Кажу їй, що спробую.
Потім заходжу до Белль.
— Я так не зможу, — скаржиться вона. — Я хочу торкатися до тебе,
коли схочу.
— Нам потрібно триматися разом, щоб це спрацювало, — нагадую
їй.
— Я жінка, і в мене є почуття, — відповідає вона. — І хоча мозком
розумію, що ми команда, але серцем хочу тебе лише для себе.
Тоді я навідуюся до Енн. Та коли вона просить побути з нею трохи
довше, помічаю, як їй потрібні зараз, після тривалої подорожі,
спілкування та підтримка, і здаюся. Це справедливо: я вже спав по разу
з кожною з тих дівчат. Скидаючи з неї одяг, не можу намилуватися її
стрункими ніжками, підтягнутим пресом і тугими грудьми, які вона
приховує під безформним вбранням.
Однак не можу залишитися з нею на цілу ніч, бо це завдасть болю
іншим. Коли я кажу їй про це згодом, Енн ставить мені запитання:
— Ти колись кохав по-справжньому?
Я відповідаю, що був закоханий.
— Але по-справжньому?
— Яка різниця?
— Справжнє кохання — це наче коли ти матір, і в тебе народжується
дочка. Це таке кохання, яке ти відчуваєш постійно.
— Тобто ти відчуваєш це щосекунди, щодня і вічно?
— Так. Ти настільки закоханий, що не хочеш бути з іншими.
— Не знаю, — відповідаю я. — А ти колись кохала по-справжньому?
— Ні, поки не зустріла тебе.
Кров застигає у мене в жилах. Я думав, це просто солодкі теревені
після сексу. Не можу повірити, що вона так швидко і так сильно до
мене присохла. Я запросив до свого дому залежну особу, любовну
наркоманку, яка живе в рожевих фантазіях.
— Коли ти мати і в тебе народжується друга дитина, ти й далі
відчуваєш таке саме кохання, як і до першої дитини, — пояснюю їй.
Говорю повільно, щоб вона зрозуміла. — Це не може бути справжнім
коханням, коли ти хочеш відчувати його лише з однією людиною, яку
ти, до того ж, лише нещодавно зустріла і якої зовсім не знаєш. Це
більше схоже на одержимість.
Вона мовчить.
— Ти розумієш?
— Так, — вона ніжно цілує мене. — Я розумію.
Дуже сподіваюся, що таки розуміє.
Я підіймаюся нагору та шукаю ковдру, але знаходжу лише тоненьке
простирадло. Беру його та йду до канапи у вітальні. Намагаюся
розкласти її. Але, на жаль, вона не розкладається.
Тож я скидаю диванні подушки на підлогу, щоб трохи розширити
своє спальне місце, лягаю на вузьку канапу та вкриваюся
простирадлом.
Мені холодно, незручно й тісно. Єдине, що мене гріє, — це мій
розпач. Я живу з трьома жінками і сплю сам на канапі. Це зовсім не те,
чого я очікував у своєму будинку мрії.
30
Перш за все вранці я в сум’ятті телефоную Пепперу, пояснюю
ситуацію та благаю дати мені пораду.
— Ти намагаєшся бігти до того, як навчився ходити, — відповідає
він.
— Що ти маєш на увазі?
— Скільки в будинку людей?
— Нас четверо.
— Із математичної точки зору це шість стосунків. Тому дуже важко
скласти одні.
Я думав, що в нас одні стосунки на всіх, або максимум троє. Але я
рахую і за формулою поліаморії Гаусса11 — їх дійсно шість.
— А як же Батько Йод? — питаю. — В нього було чотирнадцять
дружин, і йому все вдавалось... я думаю.
Усвідомлюю, що знаю дуже мало про те, як Батько Йод
організовував свої стосунки. Насправді ж, я так і не прочитав книжку,
яку мені показував Рік. Я просто ілюстрації переглянув.
— Хто такий Батько Йод?
— Він як Чарльз Менсон12, тільки не вбиває. — Але це не зовсім
правда. Я згадую, що читав в інтернеті про Батька Йода. Він був
майстром дзюдо та голіруч убив двох людей з метою самозахисту.
 — Я можу тобі сказати лише одне: спільне проживання ми
називаємо розширеними навичками, — пояснює Пеппер. — Але повір
мені, це вдається. Я щойно повернувся з тижневої відпустки на Гаваях
із моєю партнеркою та її бойфрендом. І все пройшло добре, бо ми дуже
багато часу провели разом.
— Зараз мені здається, що ми ніколи до такого не дійдемо. Може,
через кілька років, коли звикнемо до всього.
— Хочеш, щоб я прийшов і поговорив з ними?
— Прошу тебе!
 Коли за годину приїздить Пеппер, ми вже сидимо у вітальні в
очікуванні дива. Не наважуюся сісти на канапу, щоб це не мало такого
вигляду, ніби я надаю перевагу одній із жінок, яка сяде біля мене, тому
вмощуюся в кріслі. Вероніка та Пеппер сідають на стільці, а Белль та
Енн — на канапу.
Я відрекомендовую Пеппера жінкам та розповідаю йому про минулу
ніч. Він уважно слухає, потім починає говорити, ніби навчає
дошкільнят правил поведінки. У нашій культурі є рекомендації лише
для підтримання моногамії, а як підтримувати групові стосунки?
Бракує реальних прикладів, які можна було б наслідувати. У нас
небагато друзів, до яких можна звернутися по пораду, якщо такі
взагалі знайдуться. Навіть у фільмах, коли пари вирішують відкрити
стосунки, результати завжди катастрофічні, тому мораль зводиться до
того, що потрібно повернутися до колишнього стану справ.
— Ваше перше правило під час спільних вилазок... — починає він.
Він говорить так повільно, його слова такі зважені, що, здається,
нічого не зможе порушити рівновагу цього чоловіка. Мені цікаво: він
завжди був таким спокійним і так вагомо говорив, чи навчився цього
за роки полігамії. — Вам потрібно обговорити все перед виходом та
скласти протокол вечірки. Якщо хтось втомиться, він поїде на таксі, чи
ви всі поїдете? Якщо це сексуальна розвага, заздалегідь слід вирішити:
ви хочете подивитися, поїхати геть чи приєднатися.
Це абсолютно очевидно, але мені ніколи не спадало на думку:
мистецтво групових стосунків — це логіка.
— Я раджу вам постійно робити такі собі перемовини, оскільки ви
одне одного погано знаєте. Так ви зможете досягти відчуття команди.
Ми киваємо. Думаю, я був дуже наївним, припускаючи, що між
нами відразу складуться чудові стосунки, і ми будемо жити в
утопічному раю. Я припускався помилок у кожних своїх моногамних
стосунках, але з них отримував уроки, і мої наступні стосунки були
кращими. Тому зараз логічно, що мої перші групові стосунки вдаються
не відразу. Щоб досягти в чомусь успіху, потрібні досвід і помилки. Це
мій шанс навчитися.
— Я хочу додати дещо дуже важливе, — продовжує Пеппер. — Ти, —
він вказує на мене, — центр обертання. Це основа всіх поліаморних
стосунків. Вісь обертання — це єдина особа, яка в стосунках з усіма
партнерами, але через це тебе смикають у різні боки. Це дуже
незручно, бо в цьому водночас твоя сила й твоя слабкість. — Він
повертається до жінок. — Тому рекомендую вам усім трохи
розвантажити Ніла.
Я полегшено зітхаю, сподіваючись, що цього ніхто не помітив. Я
дивився кілька документальних фільмів про полігрупи, і багатьма
такими групами керували особи з патологічною потребою бути
об’єктом вселенської любові. Їм було байдуже, якщо це когось
ображало, — все, чого вони потребували, — це заповнити порожнечу
власного серця. Але мені не хочеться бути центром уваги, якщо це
постійно когось кривдить.
— То як мене розвантажити? — питаю в Пеппера.
— Ви троє, — він вказує на жінок, — маєте тусуватися без нього та
починати ухвалювати рішення, які не повинні проходити спершу через
нього. Найпростіше — це ти з Нілом, і ти з Нілом, і ти з Нілом, — він
вказує по черзі на кожну. — Найскладніше — це ваші стосунки одна з
одною. В мене є вислів: успішність поліаморії залежить від довіри між
«метамурами».
— Хто такі метамури? — питає Вероніка.
— Метамур — це партнер твого партнера. Якщо, наприклад, ми з
Нілом обидва зустрічаємося з тобою, Ніл буде моїм метамуром. І в нас
нормальні стосунки, але це — найскладніше. Тож якщо між
метамурами є довіра, все складається докупи, і група починає
взаємодіяти. Це зрозуміло?
Раніше ми були в темряві. Але цей блідий гот пролив світло на наші
стосунки. Він піонер стосунків, який відкриває нові виміри
міжособистісного простору.
— А що робити, коли я хочу побути вдвох із Нілом? — питає Белль.
— Кожного разу, як я намагаюся побути з ним, він каже, що це
ображає іншу.
— Намагайся не робити таких пропозицій Нілові. Попроси цього в
Енн та Вероніки. І якщо вони обидві тобі дозволять, можеш робити з
Нілом усе, що схочеш.
Белль марно силкується приховати задоволену посмішку. Пеппер
помічає це та додає:
— Але будьте готові почути «ні».
Вероніка зітхає.
 — Важко ділити когось, — каже вона. — Було б легше, якби ми не
мали почуттів. Але між нами завжди буде ця емоційна боротьба за
право володіти ним.
І хоча ідея боротьби за мене трьох гарних жінок дуже тішить моє
его, реальність мало схожа на фантазію. Почуття, які вони мали до
мене перед приїздом сюди, посилилися в умовах конкуренції. Одного
разу в холі перед кабінетом Шейли я читав примірник журналу «O», де
йшлося про те, що полігамні чоловіки живуть на дев’ять років довше,
ніж моногамні. Але, здається, Опра помиляється, бо в цій ситуації в
мене вже підвищується тиск.
Пеппер повертається до мене:
— Ти можеш допомогти їм у цьому своєю підтримкою. Мені
зустрічалися насправді ревниві люди та люди, які страшенно боялися
залишитися самі, але всі вони побороли свої страхи. Немоногамна
група — це наче зграя гусей, які можуть розбігатися, але зрештою
знову збираються докупи.
Енн починає говорити. Її слова звучать м’яко й невпевнено. Всі
схиляються до неї, щоб почути.
— Учора ввечері я була дуже здивована, бо всі торкалися одне до
одного, і мені через це було боляче. Вона витримує дуже довгу паузу. —
В мене є проблеми з родиною і, можливо, через це я така ревнива. Але
я розумію, що для таких стосунків нам потрібно працювати над собою.
Слова Пеппера, здається, прояснили всі наші думки. Метамури
повинні пам’ятати, що вони приїхали сюди не для того, щоб узяти
участь у шоу «Холостяк», а для того, щоб жити, вчитися та розвиватись
у зрілих стосунках.
— Я рекомендую вам позбутися своїх очікувань та спробувати
прийняти ситуацію, — каже Пеппер. — Якщо все заплутається, хай так
і буде. Якщо ви всі перейдете на вищий рівень комунікації та опануєте
мистецтво переговорів, встановите межі та навчитеся переборювати
дискомфорт, вам усім стане набагато краще.
Перед від’їздом Пеппера ми домовляємося щодня проводити
домашні збори, під час яких кожен зможе висловитися в колі з
передаванням «дрючка слова», з якого я так глузував у клініці.
Коли опісля будинок наповнюється відчуттям спокою та розуміння,
Вероніка робить сандвічі з яєчним салатом, і ми вперше сідаємо за стіл
з однаковим настроєм. Пізніше ми їдемо на екскурсію в Алькатрас —
Енн займає переднє місце без жодних інцидентів. Коли ми виходимо з
порома до в’язниці на острові, Белль тримає мене за ліву руку, а Енн
вхопилася за праву. Вероніка йде позаду і фотографує.
— Я почуваюся третьою дитиною в матері, якій не вистачає рук, щоб
тримати всіх одночасно, — каже Вероніка, наздоганяючи нас.
Вона бере за руку Енн, а група молодиків проходить поруч та
підіймає великі пальці. Вперше я відчуваю, як нас єднає групова
енергія. Можливо, всім нам просто треба позбутися наших очікувань,
як рекомендував Пеппер, звикнути до нових відчуттів та пустити
стосунки на самоплив.
І тоді трапляється щось дуже неочікуване: мене переповнює
відчуття того, що я поводжуся негідно. Мені здається несправедливим,
що ці жінки повинні мене ділити. Кожна з них може легко обрати собі
будь-кого з чоловіків, які на нас задивляються. Але замість цього вони
задовольняються крихтами моєї уваги — мізерними крихтами.
Коли я уявляв собі життя в любовній спільноті, зустрічаючись із
Інґрид, то думав, що житиму в блаженному світі насолоди,
задоволення та жіночої енергії. Але натомість відчуваю сором за те, що
монополізував три жіночі серця.
Протягом усіх дитячих років мені катастрофічно бракувало любові
моїх матері та няньки; я відчував, що вся їхня увага зверталася на мого
брата, а весь негатив спрямовувався на мене. Тому для мене ситуація, в
якій отримую так багато жіночої уваги, цілком нова. Можливо,
реальна мета цих групових стосунків — зламати мої стіни? Чи мені
просто необхідно почуватися гідним кохання? Я вже просто не знаю,
що все це означає.
31
Коли ми їдемо додому, в машині я кажу дівчатам, що Ніколь та
Джеймс запросили нас на плей-вечірку в клубі під назвою «Салон
утіх». Якщо свінгерські вечірки загалом для пар, які бажають
обмінятися, то такі заходи — це, як правило, будь-які події у світі
альтернативного сексу. Люди збираються, щоб розважитися. «Салон
утіх» влаштовує одну з найцікавіших вечірок такого плану: креативна
атмосфера, гарні жінки, костюмовані хіпстери та жодних дивакуватих
витівок.
— Усі хочуть піти? — питаю.
 — Я залишуся вдома, — каже Енн.
Вона те саме сказала у Франції. І, якщо чесно, я їй вдячний. Після
розмови з Пеппером, вона, здається, спустилася з небес на землю та
прийняла ситуацію. І тепер, нарешті, ми стали зграєю гусей.
Навіть Вероніка та Белль, здається, досягли взаєморозуміння. Як
тільки ми приїжджаємо додому, Белль звертається до Вероніки:
— Можна підібрати тобі одяг? Ти така гарненька, а в мене є одяг,
який тобі сподобається.
Її комплімент здається щирим і дружнім. І оскільки обмін одягом
між жінками — це загальновідомий жест дружби, я залишаю їх удвох.
Може, їм просто потрібен час, — та підтримка Пеппера, — щоб кожна
почала нормально почуватися в присутності іншої.
Коли вони повертаються, Вероніка вдягнена у тісну смугасту
рожево-білу сукню з великим декольте й чорний шкіряний корсет.
Вона приголомшує мене своїм виглядом, тому Белль у винагороду за
свою щедрість користується дозволом сісти спереду. Все одно це
абсурд, я знаю.
Вечірка «Салону втіх» організована в стилі гарему. Коли ми разом із
Джеймсом і Ніколь прибуваємо на місце, чоловіки в тюрбанах курять
кальяни, а жінки у вуалях та позолочених костюмах сидять на них
верхи: займаються сексом під загадкові звуки арабської мелодії. На
всіх вечірках, які я відвідував раніше, все контролювали жінки — з
ким та коли починати, але щойно процес починався, вони корилися.
Але тут я не побачив, наприклад, султанш, яких би розважали
хлопчики з гарему.
Дальня кімната схожа на дешеву копію секс-клубу у Франції. Там
купа зсунутих докупи матраців, але замість вільного групового сексу,
всі групуються по двоє чи по троє.
Ми сідаємо, щоб подивитися, і Белль шепоче мені:
— Чому б вам з Веронікою не зайнятися сексом?
— Хочеш приєднатися, якщо вона погодиться?
— Не думаю, що я їй настільки подобаюся. А ти спробуй. Я згодом
підійду.
— Ти впевнена? — не можу повірити. Це просто диво. Боги
поліаморії сьогодні зглянулися на нас.
— Я впевнена.
 Після розмови з Пеппером та відмови від алкоголю Белль мовби
стала іншою людиною. Я залишаю її з Ніколь та Джеймсом і веду
Вероніку до незайнятого місця на матраці, всього за кілька
сантиметрів від жінки, яка стрибає на чоловікові в тюрбані. Невдовзі
Вероніка теж опиняється згори — вона отримує оргазм за оргазмом, її
рот розтулений в екстазі, спина вигнута, наші стегна рухаються в
унісон, і ми знову переживаємо ті чудові моменти, що й у Парижі.
Коли ми повертаємося, Белль підбігає до мене та питає:
— Можна я сьогодні проведу з тобою ніч?
— То таким був твій план?
Це здається цілком логічним, поки я не згадую про Енн.
Я перевіряю телефон і бачу повідомлення:
— Я дуже хочу сьогодні провести ніч з тобою.
І що тепер?
Я не можу провести ніч із Енн, бо засмутиться Белль. І з Белль не
можу, бо зроблю боляче Енн. І з Веронікою не можу, бо Белль і Енн
розлютяться. Такий поліаморний парадокс.
Та чи не казав їм Пеппер, що вони мають обговорювати це між
собою, а не питати в мене?
Я пояснюю ситуацію Джеймсу, з яким усамітнююся, та питаю в
нього поради. Він хитає головою і кривиться:
— Не знаю, що й сказати. Ми якось намагалися з Ніколь
зустрічатися з іншою, і відбувалося те саме. В цих групових стосунках
усім незручно та боляче. Це важка праця. Все це спілкування дуже
виснажує, і хтось завжди мусить почуватися п’ятим колесом.
Відчуваю таке полегшення від того, що не я один маю подібні
проблеми, що це могло статися з будь-якою жінкою, якби я вирішив
жити з нею, за умови, що вона не мала величезного досвіду в таких
стосунках.
— Мені здається, свінгерство у нас виходить, бо всі жінки, з якими
ти спиш, мають стосунки з іншими, тому ти не є загрозою для своєї
партнерки.
— Точно, — кажу, посміхаючись. — Це радість поліаморії.
Після закінчення вечірки, на виході, Джеймс оглядає мене з ніг до
голови, ніби вирішуючи, чи вартий я тієї послуги, яку він мені хоче
зробити. Потім обіймає та шепоче:
 — Хочу, щоб ти зустрівся з моїм другом, Рейдом Міхалко. Він —
Йода секс-вечірок. Якщо хтось і може допомогти цим жінкам
розслабитися та жити в злагоді — то це він.
Удома я роблю обхід. Усіх вкладаю, обговорюю з ними їхні почуття
та намагаюся пояснити їм, чому не можу провести з ними ніч. Тоді
влаштовуюся на незручній канапі, щоб провести ще одну ніч на самоті.
Це був гарний день. Може, найкращий. Але я все одно сплю на
канапі. Однак на відміну від учорашнього вечора, цього разу я засинаю
з надією. Сьогодні ми зробили великий крок уперед. І якщо Рейд
Міхалко хоча б наполовину такий досвідчений та чуйний, як Пеппер,
то вся ця шалена ідея може дійсно спрацювати.
32
Наступного ранку мої метамури користаються ще однією порадою
Пеппера та йдуть на прогулянку без мене. Ніколь забирає їх і везе на
шопінг, а потім частує чудовим обідом. Як і передбачав Пеппер, вони
повертаються сповнені позитивної енергії та з неочікуваним відчуттям
товариськості. Вони вже починають розвантажувати мене.
До того ж, вони повертаються вп’ятьох. П’ятий — широкоплечий
білявий гігант в окулярах та з великими зубами в джинсах і трохи
замалій пурпуровій футболці, що обтягує його черевце зі зробленим
балончиком написом «Секс-гуру».
— Знайомся, це Рейд Міхалко, — оголошує Ніколь.
Рейд, пояснює вона, одна з видатних постатей на секс-позитивних
теренах Сан-Франциско. Він переспав, за власною оцінкою, з тисячею
чоловіків і жінок. І він веде курси з усього — від поцілунків до пегінгу
(коли жінка надягає страпон та вводить його в чоловіка).
— Я прибув з місією, — каже він. — Джеймс мені все розповів.
Він говорить повільно та пихато й ледь помітно кривить кутик рота.
Він схожий водночас і на Кларка Кента, й на Джона Малковича, й
просто на чоловіка, який переніс невеличкий інсульт. Каже, що хоче
почути наші думки, а потім обговорить з нами щось дуже важливе.
Ми сідаємо у вітальні. Як завжди, я обираю крісло —
перестраховуюся.
Уперше чую лише позитивні відгуки. Белль каже, що вчора в неї було
прозріння в «Салоні втіх»: вона усвідомила, що в стосунках
найголовніше — давати, а не отримувати. Енн пояснює, що цей досвід
починає відкривати її душу та серце. Навіть Вероніка відтанула.
— Я більше не відчуваю такого напруження, — каже вона. —
Відчуваю, що між нами дійсно є зв’язок, і ми вчимося одне в одного,
тож я дуже щаслива. Вчора мені все дуже сподобалось і хотілося б
якось повторити, — сміється вона.
Після коментарів Рейд просить нас глибоко вдихнути й голосно
видихнути. Це нагадує мені практики Шейли. Після цього повільно, з
дидактичними інтонаціями він промовляє:
— Крім вечірок-обіймашок — тобто семінарів з дотиків та пестощів
несексуального характеру — я влаштовую секс-вечірки та створюю
людям можливості для отримання задоволень, щоб глибше вивчати
їхню сексуальність. Так триває з 1999 року. Сьогодні я влаштовую
вечірку для подруги, яка живе зараз зі мною, і в якої рік не було сексу.
Моя мета — домогтися того, щоб сьогодні її хтось вклав у ліжко. На
вечірку прийде близько тридцяти людей, щоб просто потусуватися чи
порозважатися — хто як хоче. Тож моє завдання — по-перше,
зрозуміти, чи буде це корисно для вас як для групи. А по-друге, чи
гарна це ідея для моєї спільноти. Я хочу створити простір, де б усі
почувалися безпечно та природно, бо саме на такій динаміці
спеціалізуюся.
Я знову в боргу перед Джеймсом та Ніколь: спершу Пеппер допоміг
мені обговорити наші емоційні проблеми, а тепер Рейд допоможе нам у
питаннях сексу.
Тоді Рейд ставить нам низку запитань, щоб ми відкрилися для
отримання позитивного досвіду, в якому собі відмовляли:
— Про що ви боїтеся запитати в інших людей?
— На що, на вашу думку, ви заслуговуєте?
— Якби з вами могло щось трапитися в наступні кілька днів, то що б
це було?
Це доречні запитання — завдяки їм кожну мою партнерку почують
та зрозуміють, а не засудять. Белль уже говорить про те, що хотіла б
займатися сексом з двома чоловіками, а Вероніка каже, що хоче, щоб її
відтрахала дівчина в страпоні. Навіть Енн у своєму стилі заявляє, що
хотіла б приєднатися:
— Я хочу почуватися вільно й не терпіти болю.
 Думаю, це ще одна жіноча дилема: почуватися вільною, щоб іти за
бажаннями душі й тіла, не переживаючи потім болю або сорому.
Ніколи не зустрічав чоловіка, який би не хотів втілити свої сексуальні
фантазії в життя, однак багато жінок сказали б, що їм незручно
втілювати в життя сценарії мастурбації.
— А як щодо тебе? — питає в мене Рейд. — Які твої наміри на
наступні кілька днів?
— Я лише хочу, щоб ми втрьох веселилися, насолоджувалися
життям та спали в одному ліжку.
— А можна точніше? Є щось конкретне, чого ти хотів би в цьому
ліжку?
— Знаєш, це не має значення. Це лише мої надії. Може, через те, що
я постійно сплю на канапі.
— Дякую. — Він пильно дивиться кожному з нас у вічі, мовби
оцінює. Важко зрозуміти: він справді намагається встановити зв’язок,
чи це його відрепетируваний жест. Хоч би як там було, він спрацьовує.
— Я рекомендую кожному з вас частіше запитувати в себе про власні
бажання, а не питати в інших, чого хочуть вони, — каже він. — Ваш
розвиток пришвидшиться, якщо ви станете трішки егоїстами. Уявіть,
що люди, на яких ви дивитеся, можуть самі про себе подбати. І якщо
ви попросите того, чого хочете, точно не знаючи, погодиться та
людина чи не погодиться, — усе стане набагато цікавіше.
Життя — це набуття навичок, але замість того, щоб навчати нас
жити, наша культура забиває нам голову діленням у стовпчик та
світовими столицями — аж поки по завершенні цього обов’язкового
періоду ув’язнення під назвою школа нас не відсилають у реальний
світ, про який ми знаємо дуже мало. Ми залишаємося на самоті,
намагаючись зрозуміти найважливіші аспекти життя, багато років
робимо помилки, а коли нарешті починаємо достатньо розуміти, вже
час помирати.
Інакше кажучи, якби я не зустрів своїх учителів, Пеппера та Рейда,
які досягли успіху, принаймні, в одній сфері цього короткого
паломництва до могили, я б відмовився від ідеї групових стосунків та
ніколи не повірив би, що це можливо. Але тепер я бачу свою
відповідальність за проблеми, які в нас виникли. Як завжди, я
намагався всіх задовольнити та жертвував власними потребами. А я не
для того порвав з Інґрид. Якщо чесно, намагаючись дбати про всіх, я не
зміг подбати ні про кого.
Я зиркаю на Ніколь, і вона киває мені у відповідь, ніби читаючи мої
думки. Рейд глибоко вдихає та шумно видихає. Він робить це
навмисне.
— Якби ми запросили вас на секс-вечірку, хто б із вас пішов?
Підніміть руки.
Піднімають руки всі. Навіть Енн, хоч і трохи невпевнено.
33
Коли за кілька годин ми прямуємо до будинку Рейда в Окленді, Енн
залазить на переднє сидіння, наче воно по праву належить їй. Подумки
занотовую поговорити з нею про це на наступних загальних зборах.
Тоді ми забираємо Ніколь, яка повернулася додому, щоб прийняти душ
та перевдягтися.
— А Джеймс не йде? — питаю я, коли вона залазить на заднє
сидіння. На ній чорна шовкова блузка та тісна сіра спідниця.
— Ні, в нього робота, — каже вона.
Мій квадрат перетворився на пентаграму.
— Давайте обговоримо протокол вечірки, — пропоную за порадою
Пеппера.
Ми повземо в повільній низці автівок, типовій для Сан-Франциско,
тому в нас купа часу.
Перша говорить Ніколь:
— Я лише подивлюся, бо в нас із Джеймсом правило — ми граємо
лише разом. — Здається, в їхніх стосунках з’явилося більше обмежень
після того, як вона порушила правила в пральні. Довіра — ланцюг,
який тим довшає, чим менше ти за нього смикаєш.
— Як на мене, — вступає Вероніка, — то хай усі роблять що хочуть.
Я не проти.
— Аналогічно, — каже Белль. — Але щоб Ніл не займався ні з ким
сексом у моїй присутності.
Коли я зустрів Белль, у нас був секс утрьох з іншою жінкою, вона це
бачила й не мала нічого проти. Але це було тоді, коли вона думала, що
більше ніколи мене не побачить. Відповідно до теорії еволюції, саме
чоловіки повинні більше засмучуватися через те, що жінки
займаються сексом з іншими в їхній присутності, бо їхні гени не
передаватимуться, якщо вони виховуватимуть не своїх дітей. Жінки
мали б бути більше розчаровані, якщо в чоловіків виникає емоційна
прихильність до інших через побоювання, втрати підтримки й захисту.
Звичайно ж, у наш час завжди можна провести тест ДНК, всі ми
фінансово незалежні, тому еволюція трохи за нами не встигає.
— Ви теж можете займатися, чим хочете, — кажу дівчатам.
Лише Енн змовчала. На ній поліестерові лосини, чорні туфлі без
підборів, сорочка на ґудзиках та величезна блакитна шаль. Вона має
підкреслено несексуальний вигляд.
— Які твої межі сьогодні? — повторюю запитання для неї.
Вона дивиться у вікно, ніби не чує, потім, не повертаючись,
відповідає:
— Мені незручно.
— Незручно через що?
Вона говорить так тихо, що всі жінки на задньому сидінні
нахиляються вперед.
— Через те, що ти займаєшся сексом з іншими.
За кілька секунд до мене доходить. Її слова — наче сніг на голову.
— З Белль та Веронікою? Чи з іншими дівчатами?
Здавалося, все йшло так добре.
— З усіма.
«Заради Бога! Сьогодні на домашніх зборах ми сказали тобі, куди
їдемо й що там робитимемо. Ти підняла руку і сказала, що хочеш
поїхати. А тепер ти змінюєш правила?» — це все, що я хочу сказати.
Натомість силкуюся не реагувати. За кожною реакцією прихована
рана. Мені здається, що психіатри з лікування секс-залежності мали
рацію всього про все, крім самого сексу.
Я намагаюся придумати влучну відповідь. Намагаюся
дотримуватися порад Рейда — прискорити свій розвиток, ставши
егоїстом, та побачити Енн дорослою жінкою, яка може сама подбати
про себе. Моя мета — бути відвертим. Дозволити цей дискомфорт.
Спілкуватися відкрито. Вона має бути готовою почути «ні».
— Не можу тобі обіцяти, що сьогодні цього не станеться, — кажу їй.
— Я можу просто полежати там і подивитися, а можу з усіма там
переспати. Поки що не знаю, як це буде.
Енн не відповідає.
— Ти все одно хочеш поїхати, навіть якщо так станеться?
 Мовчання. Може, вона теж намагається придумати влучну
відповідь. А може, знову замикається в собі.
Вона щось бурчить.
— Що?
Бурчання.
— Ти можеш сказати голосніше?
Намагаюся зберігати спокій та залишатися дорослим.
Нарешті чую:
— Якщо це станеться, я хочу залишитися вдома.
— Повертаємо додому?
— Ні, у Францію.
Я думав, що французи відкриті, вільні й толерантні. Як я припускав,
Енн знала, що відбувалося, коли я відвідував ті клуби. Мені вочевидь
потрібно впокоритися з думкою, що й інші мої припущення можуть
виявитися хибними.
— Тобі було б комфортніше, якби на вечірках я лише цілувався та
обіймався?
— Ні, — каже вона.
Настрій у всіх в салоні миттєво псується, всі наші фантазії про цей
вечір розлітаються, мов зграя гусей, що не помітила скла. Це навіть
гірше, ніж найбільш песимістичний прогноз для наших групових
стосунків: тепер я навіть за руку не можу тримати нікого під час сраної
оргії?
Я роздратований.
— До того, як ти приїхала сюди, я сказав тобі, що ми будемо жити з
двома іншими дівчатами та ходити на секс-вечірки, як та, в Парижі.
Тож ти повинна зрозуміти: я не можу вдавати, нібито буду тільки з
тобою.
Вона знову мовчить.
Я поглядом благаю Ніколь щось сказати.
— Багато людей думають, що це неприродно — залишатися з однією
людиною до кінця життя, — терпляче пояснює Ніколь. — Такі люди
вважають, що їхня сексуальність не може належати комусь чи
контролюватися кимось, а також, що секс із іншими людьми не змінює
їхніх почуттів до партнерів. Саме такі люди будуть на вечірці.
Енн не реагує, тож Ніколь продовжує:
 — Подумай про це так: коли люди стають друзями, в них є інші
стосунки з кожним різним другом. Навіть якщо це найкращий друг, це
не означає, що в них немає інших друзів. Сьогодні на вечірці будуть
усі, хто так думає про сексуальні стосунки.
Після тривалої, незручної мовчанки, протягом якої Енн, здається,
ухвалює якесь рішення, вона нарешті повертається до мене.
— У Парижі ми з тобою мали зв’язок на цьому рівні. — Вона вказує
на свою голову, серце та ділянку між ніг. — Але тепер мої почуття до
тебе змінилися. Мої тіло та душа змінюються.
Я не дуже розумію її, але здається, вона зараз по-своєму кидає мене,
і для мене це полегшення.
— Я теж це відчуваю, — кажу їй. — Ти красива зовні та всередині.
Але ми дуже різні та хочемо різного. Тому, можливо, нам краще
залишитися друзями.
Коли я кажу це, її обличчя тьмяніє. Очевидно, я неправильно її
зрозумів.
— Що сталося? — питаю я.
— Я сказала, що мої почуття змінилися.
— Я знаю.
— Вони стали сильнішими.
Тепер мало б потьмяніти моє обличчя.
34
— Я вчора поступилася, тому сьогодні моя черга, — заявляє Белль,
коли ми підходимо до будинку Рейда. — Я втомилася від...— вона
добирає потрібне слово, — ...постійного блокування.
Це мій шанс припинити думати про потреби інших та зосередитися
на власних. Ми з Енн ніколи не домовлялися, що будемо вірні одне
одному. Ми домовлялися про групові стосунки. Тож вона сама
порушує правила. Вперше я робитиму те, про що говорив хлопцям на
реабілітації: навчу партнерку приймати стосунки на моїх умовах, а не
на її. І робитиму це чесно.
— Я пропоную таке, — кажу Енн. — Там буде вступна частина, коли
всі стануть у коло та розкажуть, чого вони очікують від цієї вечірки. І
я тобі раджу після вступної частини залишити кімнату. Якщо пізніше
ти захочеш дізнатися, чи я щось робив, то можеш спитати в мене, і я
скажу тобі правду.
 Вона ніби киває. Очевидно, їй ще незручно, але хай вона сама подбає
про власні емоції. Я не можу знову заплутуватись у цей клубок.
Ми заходимо до будинку Рейда. Це велика квадратна кімната. В
глибині встановлена сцена, посередині великий килим, балкон оточує
три стіни. Натовп можна описати як пансексуальний: натурали, геї, бі,
активні й пасивні лесбійки та не повністю гетеросексуальні жінки, за
винятком хіба що Енн.
Ми влаштовуємося в кутку біля чоловіка, який називає себе
доглядачем будинку Рейда. Він прийшов з жінкою, яку описує як свою
«здебільшого лесбійську подружку», та ще однією коханкою. Лише на
березі затоки в Сан-Франциско доглядач чийогось будинку може бути
полігамним та ходити на секс-вечірки. Тепер я розумію, чому Ніколь
вмовляла мене винайняти житло саме тут. Ми тут на вільній території,
де сексуальна революція вже завершилася перемогою.
Ніколь пише повідомлення Джеймсу, а Рейд проводить вступну
частину. Спершу він читає лекцію про безпечний секс, потім пояснює,
як слід просити дозволу, щоб до когось доторкнутися, і нарешті
розповідає про те, як сказати «ні». Він просить нас спробувати такий
діалог з нашим сусідом:
Учасник оргії 1: Можу я вас ________?
Учасник оргії 2: Ні.
Учасник оргії 1: Дякую за те, що дбаєте про себе.
Напевне, жоден з нас не народжується досконалим. Теоретично, щоб
опанувати якісь навички, потрібно десять тисяч годин. А Рейд
однозначно провів свої десять тисяч годин в оргіях. До того часу, як
він завершує свою лекцію, — що слугує прелюдією так само, як
поклоніння богам на пуджі, — усі починають почуватися комфортно,
безпечно та готові звільнити своє лібідо від тугих соціальних корсетів.
Усі, за винятком Енн та Ніколь.
— О котрій ми повертаємося? — питає Ніколь.
— Не знаю, справді. Ми ж щойно приїхали.
— Бо якщо це займе більше години, то Джеймс приїде по мене.
Не розумію, чому вона приїхала так далеко, якщо відразу хоче
повернутися додому.
— Я сумніваюся, що це займе більше години, але я невпевнений. Я
навіть не знаю, що тут буде. — З мене вже досить. Бляха. Що ще
сталося?
— Джеймс нервує через те, що я тут.
— То чому ти взагалі приїхала?
— Він сказав, що я можу їхати, якщо не буду ні з ким бавитися.
— То не бався.
— Я знаю, що можу робити що схочу, але Джеймс засмучений, бо
почувається непотрібним. Тому я просто хочу поїхати додому якомога
швидше, гаразд?
Досі я не бачив жодних альтернативних стосунків, по-справжньому
вільних, інтимних і здорових. У товаристві секс-залежних нас хотіли
змусити контролювати наші тіла, щоб наші серця змогли з’єднатися; в
цих колах вони хочуть контролювати наші серця, щоб з’єднувалися
наші тіла. Тому, можливо, очікувати й того й іншого — найглибшої
близькості та найнестримнішої насолоди — безглуздо, все одно, що
очікувати від людини досконалості. Усе, що можна зробити, — це
намагатися стати якомога ближчими.
Після того як уся група глибоко вдихнула, Рейд завершив вступну
частину, питаючи в гостей, чого б вони хотіли від сьогоднішньої
вечірки.
— Я хочу бачити, як пара займається сексом.
— Я хочу мацати кожну присутню тут жінку сім хвилин.
— Я хочу, щоб жінка відтрахала мене страпоном.
— Я хочу відсмоктати своєму хлопцеві з іншим чуваком.
Енн сидить біля мене. Вона не стільки тримає мене за руку, скільки
налякано хапається за мене.
— Хочеш вийти? — питаю в неї, коли вступна частина завершується.
Тиша.
Жінка перед нами скидає сорочку з дівчини та ховає обличчя між її
цицьками. Хлопець скидає штани. На ньому чорні труси й такі самі
панчохи до колін. Уявляю, який тиск усе це справляє на психіку Енн.
— Тобі справді краще піти, — попереджаю її.
Дві жінки, що прийшли з чоловіком у панчохах, роздягаються.
Формується секс-купа. Я прошу Рейда підійти. Він — Йода оргій. Він
знатиме, що робити.
— Завжди треба починати з того, кому найменш зручно, — радить
він. — Тож якщо треба посидіти тут і подивитися, то так і роби.
 Мене спантеличила його порада. Здається, це повна протилежність
того, що він сказав сьогодні про егоїзм. Може, він просто не розуміє
ситуації.
— Але несправедливо, що вона не хоче, щоб хтось торкався до мене
чи тримав мене за руку, однак сама хоче це зі мною робити. Звучить як
в дитсадку. — І вона знала, що в нас будуть групові стосунки.
— Якщо це так, їй потрібно зрозуміти, що ти не будеш їй вірним і що
їй треба самій про себе дбати, а ти дбатимеш про себе.
Він знову розвернувся на 180 градусів. Тепер я не уявляю, що маю
робити. Я втратив усі моральні орієнтири. І все одно мушу знайти
відповідь.
Дорослий чоловік у мені радить поступитися й нічого не робити,
щоб не скривдити цю тендітну квітку. Але моя внутрішня дитина хоче
гратися. Вона стомилася від постійного стримування через емоції
інших людей.
Я заздро спостерігаю, як чоловік у панчохах насолоджується своїм
груповим сексом. Тіла цих людей, їхні руки та язики сплітаються
майстерно, природно, без жодних зусиль. Саме так я планував
бавитися тут зі своїми жінками. У випадку чоловіка в панчохах
очевидно, що жінки більше захоплені одна одною, ніж ним — може,
саме тому це працює.
Тим часом Енн і далі відчайдушно чіпляється за мою руку. Белль
щось сексуально шепоче мені на вухо. Ніколь питає, коли ми вже
поїдемо. А Вероніка, набурмоcена, просто сидить у кріслі.
На мені мовби костюм зі шпичаками: будь-який рух когось
поранить.
Настав момент істини: мушу бути чоловіком і взяти все під
контроль. Мені потрібно бути Чорним Орфеєм. Я маю розбудити в
собі Камалу Деві. Я повинен стати Батьком Йодом. Моя проблема весь
час полягала в тому, що я намагався досягти консенсусу. Всі великі
групові стосунки, які я бачив, про які читав, контролювалися, як
називала це Камала, милостивим диктатором. Цим дівчатам потрібен
татко, тому хоч як би гидко це звучало, мабуть, час мені себе
опанувати й стати цим татком. Не тим, який кидає чи пригнічує їх, але
психічно здоровим татком, який знає, що правильно, а що — ні. А
неправильно те, що Енн порушує угоду, яку ми уклали, та право інших
жінок в групі мати стосунки зі мною.
 — Ніколь, веди Енн до машини, — наказую я.
— Вони можуть почекати в моєму помешканні, якщо хочуть, —
пропонує доглядач.
— Як довго все це триватиме? — питає в мене Ніколь, коли доглядач
застібає штани та виводить їх.
— Скільки треба, — відповідаю.
Вероніка сидить мовчки. Її черга була вчора. Це справедливо.
Одного разу я спілкувався з Барбарою Вільямсон, співзасновницею
Sandstone Retreat, одного з найвідоміших свінгерських курортів у
сімдесятих, і вона сказала, що познайомилася зі свінгерством невдовзі
після заміжжя, коли її чоловік трахав іншу жінку в неї на очах. І хоча
це в той момент було боляче, після того, як вона побачила, що це
жодним чином не вплинуло на їхні стосунки, то усвідомила, що в
цьому немає нічого поганого. Може, мені треба було переспати з
кожною з них на очах у інших уже першого ж дня по приїзді Енн,
просто, щоб покінчити з цим болем і ревнощами?
Я беру Белль за руку, і ми прямуємо до натовпу, насолоджуючись
виставою. На відміну від інших вечірок, на яких я був досі, тут світло
навіть не приглушене. Немає жодного сорому. І хоча в пар такий само
вигляд, як і в учасників поліаморної конференції, сцена так само гарна,
як і в Bliss. Саме тоді я розумію, що не фізична краса робить ці вечірки
привабливими чи гидкими, а чесність та відкритість намірів.
Лицемірство огидне.
Нагорі стоїть трах-машина — фалоімітатор з поршневим двигуном.
Перед ним лежить азійка, а кремезна жінка-хіпі, яку я бачив на
поліаморній конференції, вмикає його та масажує груди дівчини, поки
ту трахає робот.
Неподалік по підлозі качається пара у великій кулі з хомутами та
затискачами. Квартира Рейда — наче парк розваг для хтивих дорослих.
Та хай як тут цікаво, мені важко сконцентруватися. Що довше ми
ходимо, то дужче діймають мене докори сумління стосовно Енн та
Ніколь. Навіть якщо вони не дотримувалися плану, з мого боку було
жорстоко просто викинути їх, ніби я секс-деспот. Люди мають право
змінювати свою точку зору.
Жінка з афрокісками підходить до Белль та просить дозволу
поцілувати її. Вони починають прелюдію, але щойно мене охоплює
збудження, Белль усе припиняє та каже партнерці:
— Де твій хлопець? Піди знайди його.
Навіть під час оргії вона хоче мене лише для себе.
Белль тягне мене до вільного місця біля балкона. Метрів за п’ять від
нас Рейд шкварить гарненьку рокерку.
Ми з Белль починаємо пестощі, і я відчуваю, що вона вже мокра.
Потім вона розстібає мої штани та починає смоктати. Як тільки я стаю
достатньо твердим, вона підводиться, розвертається задом та береться
за поруччя балкона. Я надягаю презерватив та знову починаю думати
про Енн. Непокоюся, що вона страждає в чужому помешканні,
уявляючи мене посеред оргії. Біля неї сидить Ніколь, на яку Джеймс
гримає в телефон за те, що залишилася в такому місці без нього. І я
почуваюся егоїстичною тварюкою. Не можу повірити, що я цих жінок
виштовхав з помешкання Рейда, просто щоб вони не заважали мені
розважатися. Минулої ночі нам з Веронікою дали дозвіл. Сьогодні нам
з Белль його не давали.
Я помічаю поряд пару, яка спостерігає за нами. Навіть люди знизу
дивляться на нас. Здається, вони засуджують нас за порушення
протоколу поліаморії.
Стілець, на якому сиділа Вероніка, порожній. Я очима шукаю її по
кімнаті, але дівчини ніде не видно. Або приєдналася до когось, або теж
пішла геть, розлючена. Почуваюся виснаженим і розгубленим.
Заплющую очі, глибоко вдихаю і намагаюся зосередитися на
гладенькому, блідому, стрункому тілі переді мною. І кожен мій
поштовх мовби кинджалом пронизує серце Енн. Ще один мій поштовх
— і її серце розколюється. Поштовх за поштовхом — і від неї нічого не
лишається, крім порожньої оболонки. Заглиблююся наполовину і
думаю, що якби Енн колись проходила «роботу на стільцях», то це
було б у її переліку травм.
Я більше не можу.
Виймаю член, повністю обм’яклий. Шкутильгаю назад до стільця, і
Белль намагається зробити моєму прутневі штучне дихання. Але він
мертвий.
— Я почуваюся дуже винним, — кажу їй.
Вона мовчить. Але її обличчя досить красномовне. На ньому не
злість і не смуток. У неї обличчя набурмосеної дитини, яка мовби зараз
вимовить: «Це несправедливо».
 Несподівано мені сяйнула думка: я ухвалив неправильне рішення.
Коли Рейд сказав, що маю бути егоїстом, це не значило, що я отримав
дозвіл на те, щоб ображати інших. Він дав мені дозвіл на те, щоб я
попросив, чого хочу. Не Енн мусила бути готовою почути «ні», а ми з
Белль, бо людина в стосунках, якій найменш зручно, має
встановлювати межі — навіть якщо вона постійно змінюватиме
правила та не бажатиме помічати, що відбувається насправді. Енн
почула те, що хотіла: запрошення до Сан-Франциско, щоб тут бути зі
мною. Так само я почув у її згоді прийняття того, чого хотів, щоб
створити свій гарем вільного кохання.
Я настільки ж помиляюсь, як і всі мої партнерки. Може, ми всі
створені одне для одного?
Тож я сиджу серед чужої насолоди, втягуючись у гігантську спіраль
сорому.
Відчуття провини виникає через те, що ти робиш зі своїм членом.
Сором виникає через те, що ти і є членом з двома ногами.
— Ходімо, — стогну я втомлено.
— Чудово! — розлючена Белль тупотить за мною.
Коли ми спускаємося, Ніколь у сум’ятті підбігає до мене:
— Я тебе шукала! Усі дуже засмучені.
— Усі чи Енн?
— Усі. А Енн дуже боляче.
— Я саме цього й боявся.
Бути егоїстом та мати совість — не дуже вдала комбінація. Це наче
мати пістолет, куля з якого в будь-якому разі влучить у твою голову
незалежно від того, куди ти цілитимеш.
— Слід було все-таки взяти Джеймса, — голосить Ніколь, вибігаючи
з помешкання. — Він там скаженіє.
У коридорі до нас швидко підходить Вероніка. Мить дивиться мені в
очі, потім з огидою відвертається.
— А я думала, що вже нічим не можу бути вражена, — каже вона
гірко. — Але в тебе справді немає почуттів.
Її слова пришвидшують моє кружляння по спіралі сорому. Коли я
дбаю про всіх у стосунках, я жалюгідний. Коли дбаю про себе, я все
одно жалюгідний. Я не знаю, що робити.
Це найгірша оргія в моєму житті.
 І може, в цьому й проблема: не треба тягати своїх партнерок на оргії.
Саме це робить секс-залежний чоловік. Упевнений, Батько Йод не
водив своїх дружин у такі місця. Усе, що їм потрібно, було в них удома.
Адже суть не в тому, щоб задовольнити всі гріховні бажання, а в тому,
щоб створити більш відкриті стосунки. Принаймні, спочатку потрібно
домогтися взаєморозуміння, довіри й турботливого ставлення одне до
одного.
Нетерплячість — ворог близькості.
Ми з Белль беремо Ніколь та Вероніку й ідемо до помешкання
доглядача, наче співкамерники до залу суду.
— Мені треба йти з вами? — питає Белль, коли ми підходимо.
— Так, треба. Ти маєш іти попереду, щоб ми з тобою не опинилися
поряд.
У мене в пам’яті спливає критичний коментар Ріка: ти створюєш
образ гарної людини, якою не є насправді.
Я чекаю ще кілька хвилин, потім заходжу й бачу Енн. Вона сидить на
підлозі, загорнута в свою шаль, схожа на дитину, яку поліція витягує з-
під ліжка після того, як вона стала свідком жорсткого вбивства її
батьків.
Я вибачаюся перед нею, але вона мовчить.
До машини Белль біжить перед нами та сідає спереду.
— Слухай, — кажу їй роздратовано. — Май трохи співчуття до Енн
та пусти її на переднє сидіння.
Ці срані передні сидіння. Сучасні автомобілі точно придумали
моногамісти.
Надворі темно, але настрій у нас ще темніший. І так цілу дорогу до
Сан-Франциско. Мені сказали, що найголовніше — розвантажити
мене, але натомість відчуваю величезний тягар. Уявлення не маю, що
тепер казати чи робити.
— Хтось хоче висловитися? — питаю безпорадно.
Усі мовчать. Навіть Ніколь.
— Тоді почну я, — наважуюся нарешті. — Я ухвалив неправильне
рішення, і я...
— Ти ухвалив неправильне рішення? — огризається Белль. — Чому
це?
Бляха, я остаточно все зіпсував. Белль думає, що я зробив помилку,-
обравши її.
 — Можливо, правильного рішення й не було, — продовжую я. —
Цілий тиждень я намагався вижити, стараючись усім створити
комфорт, навіть якщо це означало, що хтось із нас не отримував того,
чого хотів. Але Рейд сказав нам удома, що ми маємо бути егоїстичними
й що всі дбатимуть про себе самі, якщо я дбатиму про себе.
Я починаю белькотіти, виправдовуючись.
— І, напевне, мені просто слід було робити так, як я відчуваю, але
Рейд говорив так упевнено, що це мене просто спантеличило.
— То може треба самому вмикати голову, а не слухати всіх навкруги?
— холодно кидає Вероніка.
Це абсолютна правда. Жорстока, але правда. Я психонув: коли в
моногамних стосунках кривдиш свого партнера, це вже дуже важко, а
сьогодні я скривдив чотирьох. Поліаморія — це місце в серці не лише
для любові, а й для болю та відчуття провини. Якщо кохання завдає
болю, то поліаморія просто вбиває.
— Не думаю, що це спрацює, коли люди неуважні до інших, а я
сьогодні порушив це правило. Я дійсно перейшов усі межі.
Здаюся собі вбивцею, який намагається умовити родичів жертви
пожаліти його.
— Вибач, Енн, вибач, Белль. Усі вибачте мені. Це все, — я глибоко
зітхаю.
— Я відчуваю те саме, — каже Белль. — Це все.
— Вероніко, ти щось хочеш сказати? — запитую, пам’ятаючи, як
спілкування колись врятувало нас.
— Ні, — рівним, байдужим тоном озивається вона. Зараз нам не
допомагає навіть спілкування.
— Енн?
Мовчання.
Єдина жінка, яка ще озивається до мене в машині, — це система
супутникової навігації, яка однаково говорить з усіма: «Зміна
маршруту».
— Більше ніяких секс-вечірок, гаразд? Мені навіть пофіг, чи будемо
ми взагалі займатися сексом. Як вам така ідея: ми просто будемо
проводити час разом та спробуємо пізнати одне одного краще? —
питаю я.
Мовчання. Енн дивиться у вікно. На її обличчі відсутні емоції. Зараз
вона схожа на ту загадкову дев’яту емоцію, яку описав Генрі з
реабілітаційної клініки: відчуття смерті.
Цієї миті я її ненавиджу. Я ненавиджу її за те, що вона нічого не
говорить. Ненавиджу її за ці мовчазні страждання, бо так само колись
мовчки страждала моя мама. Ненавиджу її за те, що вона не чула ні
слова з того, що ми говорили на домашніх зборах, та ні слова з того, що
я казав їй, коли запрошував сюди жити. Ненавиджу її за те, що вона
мала абсолютно необґрунтовані очікування від мене. За те, що не
поважає моїх почуттів. За те, що вона відчула біль, коли я нарешті
спробував подбати про свої потреби. Ненавиджу її за те, що любить
мене, хоче володіти мною, за втілення всього, від чого я так
відчайдушно втікаю.
Та більш за все я ненавиджу її за докори сумління, які відчуваю. Я
розбив на друзки й без того скривджене серце цієї дівчини.
35. Уривок зі щоденника Белль
Це все було схоже на якусь емоційну карусель.
Коли я приїхала, то ніби вперше в житті відчула, що тепер вільна
бути собою, далеко від осуду та можливих розчарувань моєї сім’ї.
Наступного вечора, коли я сказала Нілу, що так не можу, в мене
були змішані почуття. Я розуміла, що розчаровую його, не
виправдовую його сподівання, а інші дівчата не хочуть, щоб я тут
була. Мені також були незрозумілі всі ці бісові правила для різних
людей, мене це бісило: чому йому можна цілуватися з іншими в моїй
присутності, а мені не можна? Я була розчарована, що не могла
робити з ним те, що хотіла (затрахати його до смерті). Зрештою, я ж
для цього приїхала.
А сьогодні розігралася ця драма з Енн. Я розумію, чому це сталося,
але мене це так роздратувало! Я бачила, що в неї були якісь глибокі
почуття до Ніла. Але навіщо вона взагалі вплуталася в цю історію?
Після розмови з Рейдом ми з Ніколь намагалися переконати Енн не
йти на ту вечірку. Ми сказали їй, що нічого доброго з цього не вийде.
Я припускаю, що вона подумала так: якщо я зроблю це та поїду туди,
Ніл буде щасливий, а я отримаю те, що хочу. Фактично вона вирішила
завдати собі болю та піти проти всього, у що вірить, щоб отримати
хлопця.
Увесь цей сценарій мене просто кумарить, якщо чесно: як це Ніл не
побачив, що в неї такі сильні почуття до нього?
 Ситуація катастрофічна, і я з радістю поїхала б геть з тієї вечірки —
хоча й не без жалю. Було видно, що це не його фішка, але він все одно
це робив. Раніше мені ніколи не потрібно було старатися, щоб у нього
встав. Спочатку я думала, може, він переживає через усіх цих людей
навколо нас. А потім зрозуміла: він робив те, що йому не подобалося
або не хотів цього взагалі.
Визнаю, що мені дуже важко було заходити до тієї кімнати, де
сиділа Енн. Господи, це здалося мені найбільшим моральним
випробуванням. Але він благав мене, і я пішла. Так, моя посмішка була
фальшивою. Мені було незручно, я почувалася шкільною хуліганкою.
Я була в той момент негідницею, а це суперечить усім моїм
переконанням. Я не роблю людям боляче навмисно, не поводжуся
егоїстично, а тоді я вчинила саме так. Я почувалася паскудою,
особливо в машині, поки ми їхали додому. Ми всі мовчали, і я відчула
таку злість! Я тільки й думала: «От бляха!».
Удома до мене прийшла Енн, щоб поговорити. Мені так не хотілося
цього. Було незручно, я відчувала, що свідомо, навмисно скривдила її.
Це була важка розмова. Вона все говорила та говорила, а мені було
так соромно. Я просто слухала її та кивала. Вона розповіла, як її
зґвалтував перший хлопець. Я спитала, чи знає про це Ніл. Вона
сказала, що ні. Я сказала, що Ніл ніколи не втягнув би її в таку
ситуацію, якби знав про це, сказала, що їй потрібна допомога
професіонала й що коли вона буде приховувати це та вдавати, ніби
цього не було, — не те, що допоможе їй жити спокійно.
Я, звичайно, засмутилася, що не отримала того, чого хотіла — не
розважилася з Нілом. Але я отримала дещо інше. Я краще зрозуміла
себе. І я зрозуміла, що секс — це велика частина мене, можна сказати,
це ніби залежність. І через це я роблю дивні вчинки. Мені потрібно
зняти цю залежність з п’єдесталу, не дозволяти їй контролювати й
поглинати мене, бо, здається, це ненормально.
Я не шкодую, що приїхала, та не хочу повертатися. Я просто
намагаюся прийняти те, що ця ситуація дуже відрізняється від моїх
очікувань. Усе дуже заплутано: чотири різні людини з чотирма
різними наборами потреб, і деякі з них взагалі не бажають іти на
компроміс. Це забагато для мене.
36
 Висадивши Ніколь біля її будинку, ми їдемо додому в тиші.
Підіймаючись сходами до помешкання, кожен горить у власному пеклі
— і я думаю про те, щоб скласти свої речі, запхати в машину та поїхати
геть, залишивши тут дівчат. Це буде прикольне завершення наших
групових стосунків: просто покинути їх тут.
У мене дружина і ще дві в Сан-Франциско, Джеку / Я поїхав у
подорож, але так і не повернувся.
Незайманим підлітком я часто фантазував про те, що я — останній
чоловік на Землі й усі жінки хочуть переспати зі мною. Але тепер я
думаю, що це був би кошмар: усі ці жінки змагалися б за мене,
маніпулювали би мною та влаштовували істерики, а я лише завдавав
би болю всім іншим, зважуючись переспати з однією чи двома. Та мене
вбили б раніше, ніж я зміг би цим насолодитися.
Напевне, це ціна за втілення фантазій у реальність. Дуже швидко ти
усвідомлюєш, що фантазувати було набагато веселіше.
Моя подруга Тіна Джордан зустрічалася з Г’ю Гефнером, відомим
тим, що він жив із багатьма жінками. На першому побаченні він
наливав їй шампанське та частував полуницею в своїй спальні, а інші
його дівчата приревнували, підійшли до дверей та почали грюкати в
них. Потім вони вдерлися в кімнату й почали кричати на Гефнера та
Джордан.
Джордан розповідає, що незважаючи на свою гадану поліаморність,
Гефнер часто втікав, зраджував, порушував правила — і його
подружки майже завжди застукували його. Але їй здалося, що він
насолоджувався драмою. Боротьба жінок давала йому змогу
почуватися потрібним. Може, саме таким хлопцям подобається бути
центром Усесвіту.
— Мені треба поговорити з тобою, — каже Енн, коли всі мовчки
розходяться по кімнатах.
— Не зараз, добре? — кажу я, уникаючи зорового контакту.
Я йду до ванної, чищу зуби та готуюся до наступної ночі на канапі.
Ми не повечеряли, але я надто виснажений емоційно, щоб думати про
це. Я просто хочу відгородитися від усіх. Побути на самоті.
Спиною до відчинених дверей готуюся відчути ніж межи лопаток
або удар молотком по потилиці. Кому потрібні мексиканські картелі,
коли навколо твої ревниві коханки? Вони набагато швидше з тобою
розправляться, до того ж, із неабияким ентузіазмом.
 Коли я це писав, у новинах розповідали історію про нігерійського
чоловіка, в якого шість дружин. П’ятеро з них напали на нього з
ножами та палицями за те, що він забагато уваги приділяв шостій.
П’ять розлючених дружин вимагали, щоб він займався сексом з усіма, і
«заґвалтували його до смерті».
Я вмиваюся і спиною відчуваю холодну присутність Вероніки. Атака
почалася.
— Ми можемо поговорити? — питає вона.
Це емоційна атака. Найнебезпечніша. А зараз мені потрібен час для
самого себе, перш ніж я скажу чи зроблю щось, а потім пожалкую про
це.
— Не зараз, добре?
Вона без слів обходить мене та набирає собі ванну, а я йду до своєї
зони карантину на канапі й беру ноутбук. Для мене найкращий спосіб
зрозуміти, що насправді відбулося в будь-якій ситуації, — це писати
про неї, поки не спливе правда.
Починаю писати, і чую цокотіння підборів Белль. Відчуваю, як вона
сідає біля мене. Відчуваю, як важко їй стримуватися. Вона чекає, поки
я на неї гляну. Я роздратований, але пишу й далі. Вона кладе руку мені
на коліно, витягуючи з мене тепло, енергію, душу та залишаючи
натомість лише холодну темну порожнечу. За кілька нескінченних
хвилин вона вимовляє ці слова:
— Мені треба з тобою поговорити.
Я мовби потрапив у фільм жахів — ув’язнений у будинку, повному
зомбі. Вони вистрибують з кутків через кожні кілька кроків. Але
замість того, щоб з’їсти мій мозок, вони кажуть, що їм треба
поговорити зі мною. І в певному сенсі це одне й те саме — вони хочуть
зжерти мій мозок. Можливо, це навіть гірше. Принаймні, від зомбі я
хоч можу втекти. А від емоцій — ніяк. Але я можу спробувати.
— Можна пізніше? Мені треба побути на самоті.
— Я намагаюся зрозуміти тебе. Але не можу. Я спробую не завдавати
собі болю.
Її слова — нісенітниця, що засмічує мою свідомість.
— Чому це раптом завдає тобі болю? Господи, коли мене залишать на
самоті? Це божевілля якесь.
— А можна я тоді просто обійматиму тебе, поки ти писатимеш?
 — Відтепер я недоступний, — гримаю на неї. Уявляю собі, що буде,
коли Енн спуститься та побачить нас. — Якщо чесно, ніхто не може
торкатися до мене!
Я схрещую руки в повітрі, ніби відгороджуюся. Шалена поліаморна
сімейка перетворилася на довбаний монастир.
Вона вперто залишається біля мене. Тож витріщаюся на неї з усіма
своїми роздратуванням і злістю, намагаючись донести до її розуміння
свій стан та відстрашити її. Вона прийшла сюди, щоб про неї подбали,
а я ще більше її кривджу.
Ситуація нагадує мені останні місяці стосунків з Інґрид, коли від
кожного липучого дотику чи слова в мене сіпалася шкіра.
Звільнившись, щоб утілити свою найпалкішу фантазію, я опинився в
тій самій ситуації. Ні, у втричі гіршій.
— Можна хоч разок обійнятися? — наполягає Белль. Ці зомбі мають
набагато потужнішу зброю, аніж зуби, якими рвуть твою плоть, —
вони вселяють тобі відчуття провини. Тому я підіймаю руки та
дозволяю їй обійняти себе, хоча сам на межі нервового зриву; серце
калатає, а кожна клітина тіла прагне кудись відлетіти. Не зважаючи на
цю відразу, намагаюся дати їй тепло, якого вона так потребує.
Обіймаючи її, розумію, що не уявляю, як знайти баланс між турботою
про власні емоції, бажання й потреби та про емоції, потреби й
бажання інших. Здається, я завжди передаю куті меду в чомусь одному.
Белль, задоволена обіймами смерті, нарешті йде геть. Я помилявся,
гадаючи, що на сьогодні жахи скінчилися. За десять хвилин, мовби
після кінцевих титрів трилера, з ванної кімнати виринає Вероніка,
знаходить мене в кухні й теж атакує:
— Белль щойно замовила китайську їжу, але тільки для себе. Я теж
хочу їсти.
Якого хріна: я що тепер відповідальний і за харчування кожної?
Вона ж якось харчувалася сама до того, як зустріла мене.
— Ти велика дівчинка. Щось придумаєш!
Ці жінки ніколи не перестануть ходити до мене по черзі.
Вона хитає головою та каже:
— Це було брутально.
І знову вона має рацію. Реакція виникає там, де є рана. А я реагую
зараз на все.
 Тоді я усвідомлюю: утопія була приречена від самого початку. У
своїх стосунках з Інґрид я почувався скутим її бажаннями та
потребами. І тому сам собі втлумачував абсурдну думку, що зможу
почуватися вільніше в одному домі з кількома жінками, не враховуючи
пов’язаних із цим додаткових проблем. Поліаморія — принаймні, коли
ти є віссю обертання в ній, — не найкраще рішення для хлопця, який
прагне свободи. Мене оточує забагато невидимих пасток, що ловлять
мене, душать, убиваючи мій дух.
Може, я зовсім і не поліаморний. Може, я просто прагну жити соло.
Я збираю волю в кулак, заходжу до кімнати Белль та прошу її
замовити додаткові порції на всіх. Але за п’ять хвилин вона виходить
та скиглить:
— У мене немає підключення до інтернету.
Тепер я в них за технічну підтримку. Чи вони нічого не вміють самі?
— Дай мені номер телефону, я їм подзвоню!
Як Батько Йод міг упоратися з чотирнадцятьма дружинами? А може,
він і не намагався — тому й помер у п’ятдесят три роки? Треба
зателефонувати одній з його дружин та спитати, як вони жили з цими
ста п’ятьма стосунками (за формулою Гаусса—Пеппера).
До того, як нам доставляють китайську їжу, мені нарешті дають
спокій на цілі півгодини. Коли я накриваю стіл, заходять Белль і
Вероніка.
— Ми поговорили і все владнали, — каже Белль. — Ми вирішили,
що Енн має повернутися в Париж. А в нас двох є ідея.
— Яка ще ідея?
— Вероніка хоче спробувати з хлопцем та дівчиною в страпоні. Я
буду дівчиною в страпоні. А ти, якщо хочеш, будеш хлопцем.
У мене ледь щелепа не відпала. Немає слів.
Я думав, що розумію життя. Я думав, що розумію жінок. Я думав,
що принаймні почав розуміти себе. Очевидно, я нічогісінько не
розумію.
Белль питає у Вероніки:
— А можна я тебе трахну страпоном?
Але Вероніка відмовляється зі своїм характерним чеським акцентом:
— Не маю особливого бажання.
Це вже більше схоже на правду. Одна з дівчат щойно розбила надії
та фантазії іншої. Очевидно, я все-таки розумію життя.
 — Заради Бога, дозволь уже Белль трахнути тебе страпоном, — кажу
їй задля підтримки духу комуни.
Вона не вражена.
Ми втрьох мовчки їмо. У цих стосунках я справді перевершив себе:
замість того щоб зробити одну людину жалюгідною, як зробив мій
тато з мамою, я зробив жалюгідними трьох жінок.
Після вечері чую кроки Енн. Ховаюся у ванній. Почуваюся зараз так,
ніби мені знову вісім років. Але я хочу дивитися на неї. Це наче
зазираєш у власне звихрене сумління, що безперервно реве: «Ти мене
кривдиш, не відповідаючи на моє абсолютно ірраціональне кохання».
Я чую легкий стукіт у двері ванної. Вона знайшла мене. Якби я
тільки міг змити себе в унітаз, утекти через каналізаційну систему
Сан-Франциско. Я радше зустрінуся з метровими заразними
пацюками з гострими як леза зубами, аніж гляну в обличчя жінці, яку
скривдив. Але я, звичайно, впускаю її, бо є лише одна річ, гостріша за
пацючі зуби, — моя провина.
Всідаюся на стульчак унітаза. Вона сідає на підлогу переді мною та
вимовляє три слова, якими пожирає мій мозок:
— Ми можемо поговорити?
— Звичайно, я щасливий, що ти знову говориш. Але перш ніж ти
щось скажеш, маєш знати, що я на от стілечки, — майже притискаю
вказівний палець до великого, — від нервового зриву.
— Я можу повернутися додому завтра або залишитися тут з тобою,
— каже вона. — Але якщо залишусь, то очікуватиму, що ти
проводитимеш зі мною час і всі будуть поважати мої почуття.
Вона дивиться на мене з надією, очікуючи моєї відповіді на
запитання, яке вочевидь формулювала весь цей час.
І я відкриваю їй — милій багатостраждальній Енн — свою душу.
— Думаю, ти була дуже егоїстичною. Ти кажеш, що інші тут не
поважають твоїх почуттів, а ти їхні поважаєш? Ти кажеш, що вони не
можуть торкатися до мене, тоді чому ти торкаєшся? Думаю, ти
приїхала сюди, маючи власні плани, та повністю ігнорувала всі умови,
які ми узгодили.
Вона, звичайно ж, не відповідає відразу. Надуває губи, опускає
голову, а з її очей починають крапати сльози. Зрештою, я чую слова:
— То чого ти хочеш від мене?
 — Нічого. Але знай: якщо ти залишишся, то я не зможу бути ніжним
з іншими. Я не триматиму нікого за руку, я не буду ні з ким цілуватися
і більше ні з ким не спатиму. Навіть клята моногамія була краща за це.
У мусульманських країнах, де дозволена полігамія, деякі її
прибічники говорять, що завдяки цьому чоловік не має коханок. Я
завжди думав, що це лише софістика, але тепер переконаний, що це
правда. Бо кожен нормальний чоловік з трьома або чотирма
дружинами почувається настільки стомленим та емоційно
виснаженим, що йому вже не до коханок.
Енн дивиться на мене з ніжністю. Потім говорить:
— Це чудовий досвід, ми зможемо разом розвиватися та мудрішати.
— Ну, я однозначно вже дізнався багато нового.
— Хочу, щоб ти ще дещо знав, — продовжує вона. Наступні кілька
хвилин вона розповідає мені історію свого життя. Батько покинув її
заради коханця-гея; мати через це збожеволіла; дядько був
алкоголіком; а перший хлопець зґвалтував її. Тоді вона каже:
— Ти скривдив мене більше, ніж думаєш.
— Я не знав усього цього. — Моє відчуття провини знову піднімає
голову. Не можу повірити, що потрапив до переліку тих покидьків. Але
тепер я розумію, чому вона ховається за таким незугарним одягом, —
так само, як сексуальні аноректики з реабілітаційної клініки ховаються
за надмірною вагою.
— Не думаю, що підходжу тобі, бо я хвора. Але, можливо, ми мали
через усе це пройти, щоб ти побачив, хто я насправді, й щоб я не жила
більше в романтичній фантазії.
І що вона робить потім? Залишає мене? Припиняє все це? Ні. Вона
накриває мою руку своєю та ніжно кладе голову мені на коліна.
Ми щойно пройшли весь цикл стосунків, який проходили з Інґрид:
від одержимості коханням до втечі від нього. А я зустрів Енн лише
місяць тому. У добу інформаційних технологій навіть це проходить у
прискореному темпі.
Енн хотіла знайти справжнє кохання; я хотів полігамну партнерку.
Обоє облажалися. Нерозважливо поєднавшись, ми бачимо одне
одного не такими, якими є насправді, а проекціями тих, кого хочемо
бачити. І ми наділяємо ці образи всілякими вигаданими рисами,
гадаємо, що заповнимо ними порожнечу в своїх серцях. Але зрештою
ця стратегія призводить лише до страждань. Це не стосунки, якщо
одну людину ігнорують.
— Мені дуже шкода, що так сталося, — каже вона. — І якщо ти
хочеш, щоб я залишилася, просто скажи. Але знай, що ти будеш у
моєму серці, хоч би що сталося далі. Усі можуть помилятись. І я тобі
все пробачаю.
Серце жінки — прекрасне. Мені соромно за свої попередні слова та
поведінку.
— Це багато значить для мене, — кажу їй. — Давай підемо спати і
обдумаємо все, що сталося сьогодні, а завтра поговоримо.
Енн не відповідає. Вона лежить на моїх колінах, задоволена
зробленим, неначе Геркулес по виконанні непосильної роботи. А я
засинаю на унітазі, на що й заслуговує такий шмат лайна, як я.
37
Десь серед ночі я виповзаю з ванної та йду до канапи. Додивляюся
продовження сну: я їхав у новій машині, але не впорався з керуванням
та врізався в стіну.
Натягую на себе простирадло та вмикаю будильник на телефоні.
Мені треба зателефонувати на Гаваї Айзіс Акверіан, одній з дружин
Батька Йода.
Прокидаюся та вмиваюся теплою водою, потім телефоную Айзіс і
кажу їй, що я її шанувальник. Не знаю, що це значить, але, здається,
вона щаслива це почути. Я розповідаю їй, як дістав її номер (зв’язався
з редактором книжки про Батька Йода) та пояснив свою ситуацію.
— Це непросто, — погоджується вона. — Після того як Батько помер
і сім’я розкололася, нікому не вдавалося зав’язати нормальні стосунки
з кількома партнерами.
Протягом години я ставлю їй усі можливі запитання про життя з
Батьком Йодом, про те, як йому це все вдавалося. Вона каже, що
Батько Йод до того мав кілька традиційних шлюбів. Він заснував
вегетаріанський ресторан та комуну під назвою «Джерело» зі своєю
четвертою дружиною, і зрештою група розрослася до двохсот людей,
які жили разом. Та невдовзі він усвідомив, що правила його стосунків
мають бути змінені.
— Він натякав на це, але Робіт, його основна дружина влаштовувала
драми та психувала, — пояснює Айзіс. — Вона почала за ним скрізь
ходити й переслідувати його, бо знала, що це станеться. І тоді якоїсь
миті він оголосив, що в нього з’явилася ще одна жінка. Це була його
подорож, і це він нею керував. Але він був дуже милостивим
керівником.
Це дуже дивно — вона описує його точнісінько так само, як Камала
Деві описує себе — «милостиву» диктаторку. Мені шкода його
законної дружини — жінки, залежної від кохання, чиє серце мало
розбитися для того, щоб він утілив у життя свою полімрію. Але,
принаймні, він був з нею відвертий. Думаю, що більшість чоловіків
зробили б так само, якби стали віртуальним богом спільноти жінок з
вільними поглядами.
Айзіс пояснює: успішність таких стосунків, на відміну від моєї
ситуації, полягала в тому, що жінки вже жили разом у спільноті, тому
між ними існував певний зв’язок і певні дружні стосунки.
До того ж, багато з них прийшли з ашрамів, кубел та хіпстерських
комун, де вони вже звикли до подібних стосунків. Тому всі жінки жили
в злагоді — за винятком, звичайно, його законної дружини, не
задоволеної таким життям.
— Серед дружин була ієрархія?— питаю я. — Він обрав якусь одну
жінку за головну?
— Ні. У кожної була своя особлива роль: Макушла доглядала його та
виконувала роль матері. Я стерегла його, наче той пес, і була архівістом
його творчого спадку. Інші народжували йому дітей. У кожної з нас
була своя роль, і на своїх посадах ми були господинями.
А тепер найбільш незручне запитання:
— А, м-м-м... як щодо сексу? Ви всі займалися цим разом, по черзі...
чи як?
Айзіс каже мені, що дружини Йода ніколи не займалися сексом одна
з одною — лише з ним.
Вона пояснює, що він обрав кожну з дружин, бо вірив, що в нього
була карма з попереднього життя, яку він мусив відпрацювати з ними.
— Деяким було по шістнадцять років, але в нього був з ними зв’язок
з минулого життя, — пояснює Айзіс.
Очевидно, ахіллесова п’ята лідерів культу полягає в тому, що вони
вважають себе вищими за закон. Але як тільки вони сягають апогею
своєї сили, одним з перших їхніх вчинків є секс із неповнолітніми
дівчатами та часто їхнє подальше виховання. Навіть одна з жінок
Мухаммеда ще навіть не була підлітком.
— Звичайно кожна жінка в сім’ї хотіла бути з ним, але він зводив їх з
іншими людьми, з якими їх пов’язувала карма. Тому інші чоловіки
також мали по кілька дружин.
— То ви ніколи не сперечалися про те, хто сяде на переднє сидіння?
— Цього ніколи не траплялося, бо ми жили як духовні істоти, а не
як істоти, якими керує тваринна енергія.
Очевидно, Батько Йод робив точно так, як рекомендував мені
Чорний Орфей — і чого я не зробив в своїй групі. Він виховав у своїх
партнерках потужне відчуття сім’ї та майбутнього. У випадку Батька
Йода жінки вірили, що їх веде земний бог і вони стоять біля витоків
нової ери розвитку людства, в якій вони та їхні діти будуть пророками
нової Доби Водолія. Унаслідок цього майже ніхто не хотів залишати
священний притулок. Також допомагало те, що всі, хто вступав у
спільноту, жертвували туди всі свої гроші та власність, і це також
ускладнювало вихід із комуни.
Під час розмови з Айзіс я починаю усвідомлювати: щоб
насолоджуватися роллю такого керівника, треба бути неабияким
нарцисом та мати непохитну віру в те, що твої потреби й переконання
набагато важливіші за думку решти членів комуни — і, можливо,
навіть цілого світу.
На моє велике розчарування, я розумію, що Батько Йод — це
втілення того, чого потрібно уникати, а не того, що гідне наслідування:
він вимагав від кожного, щоб ці люди віддавали власність і гроші,
суворо контролював своїх прибічників та наражав їхні життя й життя
їхніх дітей на небезпеку, через свою віру не дозволяючи їм
використовувати медикаменти.
Найсумніше те, що це насправді є нормою. Більшість сексуально
ліберальних комун фактично мали дуже суворий устрій. В Онейді,
утопічній комуні XIX століття, де вважалося, що моногамія — це гріх,
було схвалено випадковий секс, а чоловікам заборонялося без дозволу
отримувати оргазм. Комуна Керіста, заснована у Сан-Франциско, в
якій у сімдесятих роках були винайдені поняття комперсії та
полівірності, була групою під керівництвом нарциса із суворими
правилами, зокрема забороною мастурбації чи групового сексу.

Й
 — Коли Йод стрибнув зі скелі, він був готовий іти далі, — каже
Айзіс, посилаючись на нещасний випадок на дельтаплані, коли Батько
Йод загинув. — І він залишив нас, бо ми б його не відпустили. Однак
навіть зараз я відчуваю з ним зв’язок. Я досі його жінка. Я більше ні з
ким не була.
Я приголомшений її відданістю: Йод помер сорок років тому.
Здається, вона теж підпадає під категорію залежних від кохання. До
того ж, Батько Йод, чий псевдонім був справжнім магнітом для
покинутих жінок, ніс таке величезне навантаження, узявши на себе
роль керівника стількох людей, що врешті-решт не витримав і вирішив
накласти на себе руки.
— Ви могли б дати якусь пораду людям у подібній ситуації? —
питаю я.
— У шістдесяті й сімдесяті такі ситуації були природними, але
думаю зараз це вже далеке минуле. Якби жінка опинилася сьогодні в
такій ситуації, не думаю, що з цього щось вийшло б. Хай щастить,
любчику.
І це все? Хай щастить у спробах зробити неможливе?
Я кладу слухавку та продовжую пошуки в інтернеті. В івриті є таке
слово — «тзара», що означає «одна з дружин». Воно також має інший
переклад — суперник. У стародавньому Єгипті другу жінку називали
«есірту», що також перекладається «суперник». Навіть дружини
Мухаммеда ревнували його. Література рясніє історіями про те, як
вони били посуд, влаштовували змови проти улюбленої дружини та
обмовляли одна одну.
Був такий мормонський пророк Брігам Ян; як і Батько Йод, він
відкрив свої моногамні стосунки відразу по тому, як відчув
покликання до духовного служіння. Додаткових дружин він узяв собі
аж у п’ятдесят три. І вони ледь не звели його в могилу. З одного боку,
він дозволив дружинам іти від нього, якщо вони не були щасливими,
та проголосив: «Я радше вирушу до раю сам, аніж терпітиму всі [ваші]
чвари та бійки за мене».
Я далі шукаю інформацію про найвідоміших засновників
поліаморних комун, і все, що дізнаюся, не має нічого спільного з моєю
незрілою фантазією. Раптом я чую розмову Белль та Енн у вітальні.
— Ти хочеш спати з Нілом? — питає Белль.
— Так, — тихо відповідає Енн.
 — Якщо ти не дозволиш нам з ним спати, то й сама з ним не
спатимеш. Це несправедливо, що ти хочеш його лише собі.
Принаймні, Белль та Енн дотримуються поради Пеппера та
вирішують свої проблеми між собою. Все одно дивно чути їхні
перемовини, бо це маніпулювання іншими, ніби секс зі мною є певним
призом. Може Айзіс і досі ще вірна Батькові Йоду не лише через
глибину її кохання до нього, а й через те, що досі намагається виграти,
продемонструвати, що вона найкраща дружина?
Не розумію, чому після всього, що я вчора накоїв, Енн і далі хоче
переспати зі мною. А може, в цьому й полягає причина: вона звикла до
такої дурні. Допоки вона, як і Айріс, закохана в того, хто їй не
відповідає взаємністю, вона може бути завжди засмученою, але її серце
залишатиметься в безпеці — бо ніхто не може дістатися до неї по-
справжньому.
Напевне, мені потрібно прийняти суперництво як невід’ємну
частину будь-яких нових групових стосунків, а потім навчитися із цим
жити. Тому перш ніж я повернуся у лігво зомбі, маю зробити останній
дзвінок: Чорному Орфею. Йому якимось чином вдалося налагодити
груповий шлюб у сучасному світі. Він точно знає, як вирішити
проблему суперництва.
— Залишилися лише ми з Індиго, — відповідає він, коли я прошу
поради.
— А що сталося з рештою дружин?
— Ми розлучилися, — він вимовляє ці слова мов на сповіді —
зізнання в тому, що відчуває жаль, що теж є вразливим і переживає
невдачі. Я можу зрозуміти його.
— А як же сім’я та майбутнє?
— Хтось увіткнув їм ножі в спини.
Зрештою він розповідає мені, що одна з його колишніх коханок
поширювала чутки про нього та налаштовувала проти нього дружин.
Її отрута просочила групу, і гармонія перетворилася на драму, тому він
вирішив відпустити своїх двох незаконних дружин.
Відразу по тому через стрес та напругу одного ранку він прокинувся
з амнезією. Не лише не міг згадати останніх подій, а й не впізнавав
свою теперішню дружину Індиго. Це тривало два тижні.
І хоча він каже мені, що знову планує відновити сім’ю, почуваюся
приреченим, бо навіть Орфей із усім його досвідом та впевненістю не
зміг втримати трьох жінок. Очевидно, бути віссю обертання нелегко
навіть для дуже досвідчених людей.
38
Коли всі вже прокинулися та вдяглися, ми займаємо наші звичні
місця у вітальні, щоб провести просто необхідні домашні збори. Я маю
вибачитися.
Не встигаю вимовити й слова, як Енн випереджає:
— Я хочу дещо сказати, — починає вона. — Я припустилася
помилки.
— Якої помилки? — питаю.
— Я хочу залишитися. Я пообіцяла, що ділитимуся. — Вона
дивиться на Белль, яка схвально киває. — Я буду ділитися тобою. Так,
я хочу залишитися.
У поліаморії багато недоліків, але тобі точно ніколи не буде нудно.
Переговори з Белль вочевидь пройшли успішно.
— Ти маніпулюєш нею! — Вероніка повертається до Белль. —
Несправедливо робити це з Енн, щоб ти могла спати з Нілом.
Якби місяць тому я спитав кожну, що б вона зробила в такій
ситуації, вони, мабуть, відповіли б, що поїхали б геть і більше ніколи зі
мною не говорили. Але вони тут — і це порушує всі закони логіки,
самоповаги й здорового глузду. І можливо, така ситуація склалася саме
з моєї провини, бо я не знати як загіпнотизував цих чарівних жінок і
змусив їх грати певні ролі, втілюючи мої хворобливі фантазії.
Я помічаю силу в погляді Вероніки, бажання в очах Белль та надію в
обличчі Енн. І вперше після початку наших стосунків для мене все стає
зрозуміло. Вчора я багато писав, відпочив та поговорив з Орфеєм.
Тепер настав час ухвалити серйозне рішення.
Батькові Йоду вдалося організувати комуну, бо він ні в кого не питав
про потреби та не просив дозволу встановлювати правила. Так само
було в Г’ю Гефнера. В Онейді, Керисті та в Чорного Орфея було те саме.
Всі лише служили для виконання загальної місії та наказів
милостивого диктатора. Якщо комусь не подобалися правила, вони
мали право піти геть. Тому все, що мені потрібно, — це встановити
закони. І так мало бути від початку.
Але я не Батько Йод. Я не Г’ю Гефнер. Я навіть не Чорний Орфей. І
після того, що я дізнався цього тижня, навіть не думаю, що колись
Й
хотів би ними стати. Я залишив фантазії про Батька Йода. Тепер у мене
є єдина можливість.
— Я ось що думаю, — звертаюся до Енн. — Ти, звичайно, могла б
впокоритися та ділитися мною. Але ти лише завдаватимеш собі болю.
Це будеш не ти.
Вона благально заглядає мені в очі:
— Я думаю, що впораюся.
— Тобто впораєшся з болем і образою? Ти це маєш на увазі?
— Так. Деякі речі важливіші.
Вона говорить тихо, але все тіло в неї напружене, ніби вона от-от
провалиться в чорну діру своєї душі.
— Я не хочу, щоб ти була мученицею. Минулої ночі ти спробувала, і
поглянь, чим це скінчилося. Час робити те, що краще для Енн. І якщо
ти спитаєш у мене, що краще для Енн, я, мабуть, відповім, що їй краще
поїхати додому.
— Але я можу змінитися, — заперечує вона, мобілізуючи всі свої
сили, збираючи свою волю в кулак. — Я працюватиму над контролем
своїх емоцій.
— Якби в тебе була дочка й вона опинилася в такій ситуації, ти б
порадила їй контролювати свої емоції чи довіритися їм?
Вона якусь мить розмірковує, потім м’яко відповідає, вже без
вдаваної відваги:
— Довіритися емоціям.
— Тоді чому б тобі не послухатися маминої поради? Ти ж
цілителька, ти сама зцілюєш людей, то, може, час тобі почати
зцілювати себе?
Раптом я усвідомлюю: та ненависть, яку я вчора відчував до Енн,
спрямовувалась не до неї, а до моєї матері. А Енн дивиться на мене
очима, сповненими такої любові, — вона не Сталін, не намагається
влаштувати мені емоційне заслання; вона не зомбі, яка хоче з’їсти мій
мозок. Вона просто любить мене. Не має значення, правильно це чи ні.
Це просто любов. І все. Боятися нічого.
Увесь час, поки ми жили вчотирьох, кохання здавалося мені певною
вимогою: «Мені треба поговорити з тобою», «Не пиши повідомлення,
коли ти зі мною», «Скажи їй, щоб замовила мені їжу», «Не тримай
нікого за руку», «Це несправедливо», «Моя черга сидіти спереду».
 У такі моменти мені здавалося, що кохання — це ізолятор,
створений для того, щоб позбавляти мене свободи. А все тому, що моя
«багатостраждальна» мати любила мене контролювати, нав’язуючи
мені відчуття провини. У стосунках з Інґрид, роздумую я в променях
трьох звернених до мене поглядів, я тлумачив її кохання як контроль
та чинив йому опір. Спершу через зради, потім, коли це припинилося,
через обурення, фантазії та емоційне дистанціювання. Усе своє життя
я боровся проти кохання за свою свободу.
Не дивно, що я ніколи не був одружений, заручений та навіть не мав
стосунків, які не стали б мені тягарем після початкового періоду
інтенсивності.
Це усвідомлення заганяє мене в депресію. Цікаво, чому я саме зараз
це усвідомлюю. Напевне, мені потрібно було потрапити в таку
напружену, приголомшливу ситуацію, щоб уся правда спливла на
поверхню.
Я глибоко вдихаю в стилі Рейда та вперше дивлюся в очі Енн без
емоційного опору. І щиро вибачаюся за свою поведінку.
— Я б хотів якось виправити те, що накоїв учора, — кажу їй. —
Нещодавно я займався одним цікавим експериментом під назвою
«робота на стільцях». Вона допомагає людям позбутися всього
поганого, що з ними сталося. Я можу тебе записати на такі заняття й
навіть допомогти з оплатою, якщо знадобиться, бо хай би що
трапилося з тобою в минулому, тобі потрібна допомога професіонала.
Заглядаючи їй у вічі без страху за свою свободу, я бачу красиву,
ніжну душу, сповнену любові, — душу жінки, яка пройшла через пекло
та зберегла чистоту в серці. І мені дуже шкода, що я не побачив її
справжньої, розглядаючи лише крізь власну викривлену призму. Мені
слід було поводитися так увесь час, щоб помічати красу в кожній
жінці, не зациклюючись на їхніх вадах, з розумінням ставитися до
їхніх потреб, щоб не відчувати тиску.
І мені однозначно слід було зробити це з Інґрид замість того, щоб
кожного разу закриватися, коли вона хотіла близькості.
— Але ти не хочеш, щоб я залишилася, не хочеш побачити, чи
потрібні тобі такі стосунки? — питає Енн. І помітно, що вона сама все
усвідомлює. Очевидно, коли тебе розуміють, ти теж починаєш
розуміти іншого.
 — Якщо чесно, я вже зробив усе, що міг. Я виснажений. Я не
створений для таких стосунків. Не думаю, що коли-небудь мені
вдасться це з кимось.
Думаю, я отримав свою відповідь.
І що ж тепер?
39. Уривок зі щоденника Енн
Цього тижня я вперше в Сполучених Штатах. Це справжня пригода.
Щось нове та невідоме. І вперше в житті невідоме не лякає мене. Моя
глибока інтуїція підказує, що наближаються великі зміни.
Я сказала Нілу, що хочу бути досвідченою жінкою. Але в той момент
я не надто виразно уявляла собі, який вигляд це матиме. Я знала, що
хочу сексу. І думала про те, щоб спробувати щось нове, наприклад, із
жінкою.
Але коли я приїхала, мені стало страшно, і моя самооцінка геть
упала. Я відчула, що мені не хочеться переходити власні межі. Чи буду
я колись готова їх перейти? Не знаю. Мені потрібен час, мені потрібні
підтримка та повага. Хоча, думаю, якби в нас були нормальні
стосунки, мені було б нудно.
Із першого дня я помітила, що всі ми дуже різні. Через це виникали
деякі непорозуміння. Мені було дивно бачити, як усі торкаються одне
до одного, пестять одне одного. Здавалося, я висадилася на іншій
планеті. Не такі стосунки я собі уявляла. Перед моїм приїздом він
сказав: має бути щось подібне, але я не дозволила своєму
внутрішньому голосу підготувати мене до цього.
Нам увесь час доводилося робити вибір. Ми сумнівалися та не
завжди знали, як краще вчинити. Я отримала з усього цього
величезний урок: якщо в новій ситуації ухвалювати рішення серцем,
то ти ніколи не припустишся помилки.
Думаю, з цього досвіду я навчилася найголовнішого — що значить
бути жінкою.
Ніл сказав, щоб я слухалася свого серця і своїх почуттів. Він дуже
мудро зауважив: «Якби в тебе була дочка, що б ти їй сказала?
Поводься так, ніби ти є власною матір’ю».
П’ять років тому мені наснилося, що мій тодішній хлопець
подарував мені півмісяця. Після того я залишила його та пішла до
кімнати, де лежав зрілий чоловік з поголеною головою і темною
бородою, чекав на мене на великому червоному ліжку.
Я зустріла його, і він дав мені другу половину місяця. Тепер я знаю,
що означає цей сон. Місяць символізує жінку та матір. А чоловік на
ліжку — то був Ніл, хоча я його тоді ще й не знала.
Завдяки цьому досвіду та порадам Ніла я нарешті зрозуміла та
відчула, що значить бути жінкою: це означає стати власною матір’ю.
Я однозначно відчуваю зміни. Звідтоді, як я почала вважати себе
власною мамою, мені не потрібно більше бути мамою для інших.
Тепер я можу розпочати стосунки, не намагаючись допомогти комусь.
Вони можуть самі стати собі батьками.
Ми багато сміялися в останні години, які провели разом. Я
запропонувала всім зробити акупунктуру, і мені було дуже приємно
побачити, що всім дуже комфортно, що ми нарешті всі разом досягли
миру.
Коли Ніл висадив мене в аеропорті, його гнітило те, що ми, мовляв,
змарнували час. А я відповіла, що все це не було марним. Я отримала
величезний досвід, я виросла. Ці незвичайні стосунки допомогли мені
вирішити свої проблеми, краще пізнати себе та змінитися. Тепер я
точно можу сказати, що вони дали мені набагато більше, ніж могли б
дати будь-які інші стосунки, які я вважала б нормальними.
40
Колись гордий та стрункий, тепер він зів’яв. Раніше сповнений
життя, тепер він сухий та неживий.
Останній герой не пережив моїх тортур. Але я не можу дозволити
незламній рослині Інґрид просто так померти. Я маю хоча б про щось
подбати. Коли повертаюся із Сан-Франциско додому, знаходжу його в
занедбаному стані. Поливаю, ставлю на сонце та швиденько біжу
купувати збагачений мінералами ґрунт.
Потім запитую про справи в хлопців із реабілітаційної клініки.
Після вісімнадцяти місяців вимушеного целібату Адам вирішив
звернутися до Лорейн за додатковими рекомендаціями. Чарльз
розлучився та живе в мотелі. А Кевін каже, що його стосунки
перетворилися на катастрофу звідтоді, як він забрав Маріанну із сином
до Лос-Анджелеса. Вона постійно в депресії та сумує за Бразилією, а
він психує, відчуває потужний тиск та змушений жити в небажаних
стосунках через дитину.
— Маріанна хоче повернутися до Бразилії, і я її не відмовляю, —
зізнається він. — Але я дуже сумуватиму за Флавіо. Нема нічого
прекраснішого, ніж дивитися в невинні оченята твоєї дитини вранці та
бачити широчезну посмішку на її обличчі! Сподіваюся, одного дня ти
теж відчуєш це.
— Я теж на це сподіваюся, — відповідаю. — Не думаю, що колись
відчував таке щастя.
Ситуація Кевіна була очікуваною, а ось від Троя ніхто такого навіть
не сподівався. Він не лише знову почав зустрічатися зі своєю
коханкою, яка, до того ж, хоче, щоб він був їй вірним.
— Вона хоче, щоб ти розлучився з дружиною? — питаю в Троя,
намагаючись прояснити ситуацію.
— Ні, вона знає, що я цього не зроблю. Вона просто не хоче, щоб я
займався сексом зі своєю дружиною.
— Це якесь божевілля. А ти їй що сказав?
— Ну, спочатку я відмовився. Потім вона пішла на побачення з
якимось кентом, і я ледь не збожеволів, тому й погодився.
Страх втрати: скільки слабкодухих людей він мотивував, щоб вони
дали обіцянки, яких давати не хотіли.
— То ти перестав спати з дружиною?
— Якби я був Адамом, то мені було б легше це зробити. — Звучить
це жорстоко. — Але з моєю дружиною в мене пристойний секс.
Я намагаюся втямити, що він каже.
— Тож дай я спробую зрозуміти. Ти зраджуєш дружину з коханкою.
А тепер ти також зраджуєш коханку з дружиною?
— Ласкаво прошу до мого життя.
Якраз тоді я вечеряв із подругою Мелані. Я знаю її довше, ніж усіх, із
ким колись зустрічався. Вона була поряд зі мною в усіх моїх пригодах,
казала мені жорстоку правду після кожного мого розриву, а я давав їй
поради щоразу, коли чоловік, з яким вона зустрічалася, починав
давати задній хід, щойно змальовувалася перспектива більш-менш
тривалих стосунків.
— Ніле! — вигукує вона, коли я розповідаю про Сан-Франциско. —
Ти можеш так жити й далі. Але хіба ти не хочеш одружитися і мати
дітей?
— Та я цього дуже хочу. Але не хочу, щоб у мене був такий шлюб, як
у моїх батьків. Хочу знайти когось, хто мене доповнюватиме, а не
обмежуватиме.
— Я знаю таку людину, — каже вона, відкидаючи волосся за плече. Її
чорнява грива така довга, що спадає їй майже до пояса, а сама вона
така худенька, що, здається, занадто сильні обійми можуть
переломити її навпіл.
— Хто це? — питаю я схвильовано, сподіваючись, що вона знайома
із жінкою, яка б могла стати моєю ідеальною парою.
Але її відповіді я зовсім не очікував:
— Інґрид.
Я зітхаю та мимрю щось типу: «Я знаю».
— Вона була ідеальною парою тобі, Ніле. — Мелані розтягує
останню частину фрази, наче маленька дівчинка, яка випрошує в
батьків цуцика. — Вона єдина жінка, яка кохала тебе за те, що ти — це
ти. Я впевнена, що варто тобі лише продемонструвати, що ти можеш
бути вірним, як вона повернеться.
— У тім-то й річ. Ми дуже по-різному тлумачимо поняття вірності.
Я думаю про Сан-Франциско та уявляю, якими були б мої стосунки
з Інґрид, якби я скористався всіма отриманими там уроками кохання.
Єдина людина у світі, з якою я теоретично міг би мати дитину, — це
Інґрид. Я згадую її ніжність та зворушливу турботу про того цуцика-
безхатченка, Геркулеса — і розумію, яке величезне в неї серце, яка
творча вдача, якою чудовою матір’ю вона була б. Якби вона тільки
могла трохи поступитися своїми переконаннями в моногамії.
А може, Інґрид мала рацію, коли відстоювала свої принципи? Адже
зараз мені здається, що її пророцтво збувається: я помираю на волі.
— Ти надсилаєш у Всесвіт незрозумілі повідомлення, — вичитує
мене Мелані. — Ти все торочиш, що хочеш сім’ю, але оточуєш себе
людьми, з якими ніколи не зможеш її створити. Ти можеш просто
забути про всю цю немоногамну фігню? Заради Інґрид.
Забуття значно полегшило б мені завдання. Здається, ідея від
початку була невдалою.
— Частина мене дійсно хоче цього. Але якщо я зараз спробую
зійтися з Інґрид, і в нас таки справді щось вийде, чи не пожалкую
потім?
 А якщо я зарано припинив спроби? Що, як уже от-от мав зустріти
когось такого само відкритого, як Ніколь чи Сейдж? А якщо я міг би
знайти немоногамну версію Інґрид? А якщо я відчинив не всі двері? І
найстрашніше з усього: що, як я повернуся до неї через страх та
провал, а не через кохання й бажання бути разом?
А якщо, а якщо, а якщо... Це девіз амбівалентності.
— Ти її втратиш, Ніле. Така дівчина довго сама не засидиться.
Мелані каже, що піде в туалет. За кілька хвилин вона повертається з
розчарованим виглядом і телефоном у руці.
— Ти спізнився, — каже вона. — Я щойно заходила на сторінку
Інґрид.
— Що ти маєш на увазі? — холодний піт виступає на моєму чолі.
— Вибач, що мушу сказати це, але, здається, в неї тепер є хлопець.
Вона показує мені фотографію хлопця без сорочки, який тримає
Геркулеса. Він — суміш Джеймса Діна та Тора, з красивим торсом та
рельєфними м’язами. Порівняно з ним я маю такий само привабливий
вигляд, як Горбань із Собору Паризької Богоматері. І я зараз не
намовляю на себе: це просто факт.
Раптом я відчуваю себе безмежно самотнім. Цієї миті приходить
усвідомлення: весь цей час я егоїстично, марно й абсолютно
безпідставно припускав, що Інґрид чекатиме мене, або що знайдеться
спосіб відновити наші стосунки, якщо в мене нічого не вийде. Хоч би
ким був той качок, сподіваюся, він вартий її серця; в нього немає
сумнівів, його шкіра не сіпається від її наближення, він не пише
повідомлень випадковим жінкам та не дрочить на порнуху за
найменшої провокації, а також дійсно любить Геркулеса, а не лише
бачить в ньому символ лицемірності моногамії. Упевнений, що Інґрид
згадує про наші стосунки як про величезну помилку.
Я дивлюся на Мелані, яка силкується щось сказати, аби втішити
мене. А я відчайдушно намагаюся побороти смертельну тугу, страх і
порожнечу.
Я втішаю себе: ці стосунки від початку були не для мене. Вони були
нездорові. Секс-нарик та одержима коханням. Ідеальні стосунки для
посібника з психології.
— Ну, думаю, тепер усе стає на свої місця, — кажу я Мелані і
посміхаюся так само переконливо, як моя мама. — Вороття нема.
 Тепер не має значення, що я робитиму далі. Я знайду стосунки, які
мені підходять, навіть якщо вони стануть моїм кінцем.
І, як виявилося, майже так і сталося.
11 n(n-1)/2, де n — кількість коханців у поліаморній сім’ї.
12 Чарльз Менсон — серійний вбивця, лідер комуни «Сім’я». — Прим. пер.
 СЦЕНА 4. А ЯКІ ВОНИ — ПОДІБНІ ДО МЕНЕ?

— Слухай, друже! — сказали вони. — Ти такий чудний, що на тебе дивитися

весело. Хочеш дружити з нами? Ми птахи вільні — куди хочемо, туди й летимо.
Тут неподалік є болото, там живуть гарненькі дикі гуски-панянки. Ти такий
смішний, що, чого доброго, матимеш у них неабиякий успіх.
Ганс Крістіан Андерсен. Гидке каченя

Мудрий поліаморист якось сказав йому: «Зустрічайся з подібними

до себе, Ніле!».
А які вони — подібні до мене?
Він був самотнім по життю.
Він щойно повернувся із Сан-Франциско, де усвідомив, що бути
віссю обертання — це не його шлях.
Але він багато дізнався.
І в нього була ідея.
Він відвідав найуспішнішу комуну в країні. І він залишався там
тиждень, говорив з усіма. Деякі члени жили там уже понад сорок
років.
«Наша життєва філософія досконала, і я досконала», — сказала
Ілана.
«Коли ти живеш тут, тобі не потрібно робити нічого такого, чого б
тобі не хотілося», — сказав Колін.
Вони назвали свою комуну «експериментальним життям у груповій
насолоді».
І життя там здавалося насолодою.
Тому він написав власний маніфест про групові стосунки.
І переїхав до «будинку на дереві», який оглядав колись давно з
Ріком.
Ніколь та Джеймс перебралися до нього.

Й
 Його друзі Лоуренс та Леа з поліаморного зльоту також переїхали
туди.
А також його подруга Вайолет, нова коханка Енджела та ще троє.
Усі перебували у відкритих стосунках.
Вранці вони займалися йогою і тайцзи.
Обідньої пори вони зустрічалися з професорами, які навчали їх
близькості, чуттєвості та ефективного методу встановлення зв’язку
одне з одним під назвою «ненасильницька комунікація».
А вечорами вони гралися.
Життя було насолодою.
Але Пеппер попередив його:
«Групові стосунки, де більше чотирьох, рідко вдаються. Ти створюєш
собі величезні проблеми».
І Пеппер мав рацію.
Одного дня у ревнивого хлопця однієї з коханок стався напад, і він
мало не зарубав нашого героя сокирою.
На жаль, цей хлопчина пропустив заняття з ненасильницької
комунікації.
Коли все скінчилося, наш герой оглянув те, чого досяг.
І це було краще, ніж тоді, в Сан-Франциско.
Але навіть після від’їзду психа та його дівчини, життя в комуні
залишалося доволі складним.
Вимагалося багато праці, спілкування, організації та терпіння.
Усі ці люди не були подібними до нашого героя.
Він знову почувався самотнім. Але в нього була ідея.
А у Вайолет, ну, в неї була невеличка проблемка з алкоголем.
Коли все скінчилося, він подивився на те, чого досяг.
І це було краще, ніж комуна.
Але це були просто розваги, а не реальне життя.
Усі ці люди не були подібні до нього.
Він знову залишився самотнім.
Але в нього була ідея.
— Я маю вступити в стосунки, які вже створено, а не створювати
власні, — сказав він. — Так я не матиму дбати про ці стосунки, адже
вони не будуть моїми.
Він запропонував Вайолет та її коханці Енджелі залишитися в нього.
Вони все робили разом і скрізь разом ходили. І спали разом. Вони
стали трикутником. І це було приємно, бо він не почувався віссю
обертання: нею була Вайолет. Тому не було жодної конкуренції.
Пеппер назвав це «відпусткою втрьох» і сказав, що це довго не
протримається.
Пеппер мав рацію. Енджела просто розважалася, маючи серйозні
стосунки. А Вайолет, ну, в неї були невеличкі проблеми з алкоголем.
Коли все скінчилося, він оглянув усе, чого досяг.
І це було краще, ніж комуна.
Але це були просто розваги, а не реальне життя.
Усі ці люди не були подібні до нього.
Він знову був самотнім.
Але мав ідею.
Він вирішив повечеряти зі своїм успішним нежонатим другом.
— Подумай про жінок, з якими в тебе був шалений секс, — сказав
його друг.
Він подумав.
— А тепер подумай про жінок, з якими в тебе були найкращі
стосунки, — сказав його друг.
Він подумав.
— Це не одні й ті самі жінки, чи не так? — спитав його друг.
Його друг мав рацію.
— Твоя проблема в тому, що ти досі вважаєш кохання та секс
нерозривними, — сказав його друг. — Тобі слід розділити їх. Створи
сім’ю з доброю подругою твого віку та й далі спи з ким хочеш.
Це була цікава ідея.
— Це наче розлучитися без шлюбу, — сказав його друг.
Він попитав у своїх подруг.
Він шукав на веб-сайтах жінок, які потребували донорів сперми.
І невдовзі він знайшов декого особливого.
«Я здорова, щаслива, успішна в кар’єрі жінка, але нещодавно
прокинулася та закричала, що забула народити дитину, — написала
вона йому. — Тепер уже добре розумію, що можу й не зустріти свою
другу половинку, але не хочу відмовлятися від радості материнства».
Він зустрівся з нею ввечері.
— Я інженериня, але не хочу, щоб моя дитина була технарем, —
сказала вона. — А ти письменник, ти — гуманітарій, тож це ідеально. В
тебе карі очі, — продовжила вона. — І в мене карі. Я б хотіла дитині
блакитні очі, але це не проблема.
Вона вголос розглянула майже всі риси його зовнішності та
особистості, зазначаючи, що хотіла б бачити в дитини, а що — ні.
Він подумав, що це трохи дивно.
Але Пеппер сказав, що угоди про спільне батьківство можуть бути
дуже успішними, і що такі стосунки цілком можуть скластися.
Пеппер мав рацію.
І він поглянув на те, чого от-от мав досягти.
І на відміну від життя утрьох, це було дуже по-справжньому.
Але він не міг на це піти.
Він забагато знає про травми, щоб привести на цей світ дитину
через відчай, а не через кохання.
Усе це не було подібне до того, що він шукав.
Він знову був самотнім.
І більше не мав ідей.
Він озирнувся на останніх кілька місяців свого життя.
Він cпробував організувати гарем з трьома жінками, яких майже не
знав.
Він пустив у дім дев’ятьох випадкових людей та дозволив їм завжди
проводити час разом із ним і очікував, що вони житимуть у злагоді.
Він запросив алкоголіка та його одержиму коханням подружку й
очікував, що вони матимуть стабільні стосунки втрьох.
Він запросив жінку, яка намагалася спроектувати дитину за своїми
параметрами так, неначе вона замовляла гамбургер у ресторані «збери
сам», та очікував, що вона стане чудовою матір’ю.
Саме тоді він усвідомив, що в нього так і не було реальних стосунків
звідтоді, як він розійшовся з Інґрид. Він проводив контрольовані
експерименти.
І вони були приречені на провал.
Чому ж він так поспішав? Може, його біологічний годинник цокав
так голосно, що заглушив його здоровий глузд?
«Не можна силоміць створити стосунки, — зрозумів він зрештою. —
Треба просто звільнити простір у своєму серці для однієї людини, а
потім позбутися всіх очікувань, планів та обмежень».
І тоді він знайшов подібних до себе.
 СЦЕНА 5. ПРИГОДА

Живучи з тобою, хочу, щоб ти зрозумів, що я не буду вимагати від тебе якогось
середньовічного кодексу вірності, але також і не вважатиму себе зв’язаною
тобою... бо я не можу гарантувати, що зможу весь час насолоджуватися
ув’язненням навіть у дуже гарній клітці.
Амелія Ерхарт, лист до нареченого

41
Ось так я живу.
Ми прокидаємося разом. Іноді під ковдрою з нами інша жінка, іноді
— ні.
Вона готує сніданок, я готую смузі, й ми фестивалимо в ліжку.
Коли ми залишаємося наодинці, ми знову кохаємося. Це краще,
міцніше та інтимніше, ніж коли з нами третя. Вона лише для пригод, а
ми удвох — це зв’язок.
Ми приймаємо душ — іноді разом, іноді — ні.
Я цілий день пишу. Вона йде тренуватися на трапеції, або на курси
акторської майстерності, чи веде свій бізнес удома через інтернет. Вона
завжди чимось захоплена. Щотижня щось нове, ніколи не
повторюється. Її життя — це просто пристрасть.
Коли сідає сонце, ми вечеряємо. Коли вона сидить за кермом — я її
діджей. Іноді ми влаштовуємо інтимні вечері. В інші дні запрошуємо
друзів. До кола наших друзів належать кілька жінок, яких ми зустріли.
Коли ми налаштовані на пригоди, то йдемо до бару чи клубу. Звідти
— до свого «будиночка на дереві», куди приводимо купу жінок. Коли
одяг починає падати на підлогу, дехто йде геть. Дивно, але люди
завжди вибачаються за те, що не беруть участі, ніби це їх прокол, і
обіцяють наступного разу відірватися наповну. Іноді вони
повертаються; іноді — ні. Якщо ми замість цього бажаємо тихої,
спокійної ночі, то повертаємося додому, дивимося фільм, трахаємося і
говоримо про майбутнє. Не завжди в такому порядку.
Вона так швидко стала частиною мого життя, що іноді це здається
сном. Усе, чим я насолоджуюся, — секс, музика, серфінг, книжки,
письменництво, навчання, подорожі, — вона розділяє зі мною. І все,
чого я не люблю, — готувати їжу, водити авто завантаженими
дорогами Лос-Анджелеса, транскрибувати мої інтерв’ю для журналу
Rolling Stone, — вона почала робити за мене. Іноді вона здається
досконалою, ніби є результатом дивного наукового експерименту з
антимоногамії.
Я абсолютно впевнений, що в неї було кілька життів до мене. Але я
не можу знати, якими вони були. Я й свої колишні життя погано
пам’ятаю.
Вона не жила вдома цілий місяць. Можливо, її дому вже й нема.
Пам’ятаю, як одного разу я питав у Лорейн: хіба погано, коли вільний
чоловік насолоджується інтенсивністю життя? Але я ніколи навіть не
підозрював, що двоє людей можуть насолоджуватися цією
інтенсивністю разом:

— Знаєш, — кажу їй одного вечора, — я місяцями намагався

зрозуміти, які стосунки мені підходять. Моногамія, поліаморія, групові
стосунки чи бозна-що ще. Але думаю, тепер я знаю відповідь.
— Це? — відповідає вона грайливо.
— Пригодницькі стосунки! Думаю, я саме цього шукав, коли ми
вперше зустрілися. Не визначати це як моногамію, поліаморію, чи
свінгерство, а просто розважатися разом і не навішувати на себе
жодних ярликів.
Здається, я знайшов подібних до себе, не кажучи вже про той
духовний зв’язок, про який казав Рікові.
Тож моє перше побачення в цьому світі стало моїм останнім: Сейдж
із Bliss.
42
 Це почалося, коли я жив із двома жінками. Сейдж знайшла в
інтернеті адресу моєї електронної пошти, написала мені та сказала, що
буде в Лос-Анджелесі, й вказала номер свого телефону.
З усіх жінок, яких я зустрів після розриву з Інґрид, вона була
єдиною, яка розділяла мої уподобання. Через провал із нею я
переживав і саме з нею міг би уявити майбутнє, хоча й визнаю, що ці
думки могли бути пов’язані з екстазі.
Я зустрівся із Сейдж за кілька тижнів.
— Що сталося на Bliss? — відразу ж запитав я. — Я був жалюгідним.
— А я думала, що то я була жалюгідною. Мені все здавалося, що я
руйную вечірку, бо ви всі розважалися, а я була дуже стомлена, і мене
все дратувало.
То був урок з проекції. Ми по-справжньому не бачили одне одного
того вечора, а бачили лише відображення історій, котрі самі собі
розповідали.
Важко згадати, про що ще ми тоді говорили за вечерею, бо години
пролітали непомітно. Ми не лише безупинно говорили, а й не могли
відірвати поглядів одне від одного. Її руде волосся, її харизма та
шалена енергетика просто приголомшили мене.
Перше побачення завершилося сексом учотирьох з моєю давньою
подругою та співмешканкою Леа і вкритою татуюванням колишньою
дівчиною Сейдж на ім’я Вінтер. Коли я спостерігав, як Сейдж
атакувала Вінтер — спочатку лизала її, збуджувала пальцями й
шмагала, а потім перевернула та встромила їй пальці ззаду, я подумав,
що знайшов свою споріднену душу.
Потім Сейдж, Леа та Вінтер почали смоктати мені — вони
чергувалися, сперечалися за мене, смоктали всі разом, говорили
всілякі непристойності. Коли Вінтер майстерно огорнула мене своїм
намистом та почала то стискати то відпускати, я більше не витримав.
Коли вони облизували мене та одна одну, я подумав, що це найкраща
ніч мого життя. Увесь той час, який я витратив на лікування секс-
залежності, всю ту нікчемну драму в Сан-Франциско, навіть замах на
вбивство в любовній комуні — кожну неприємність, розчарування чи
трагедію — варто було пережити заради цих кількох хвилин.
Я часто згадую слова Ріка, що на своєму смертному ложі люди часто
думають про любов та сім’ю. Але я вірю, що також згадуватиму цей
момент. Ми — сексуальні створіння; це був мій сексуальний зеніт.
 Я б хотів сказати, що мої вчинки мали певні негативні наслідки, що
я сягнув дна своєї залежності, виявився психічно хворим, бо в цьому
не було справжньої близькості й ми не ходили на побачення
сімнадцять разів, перш ніж торкнутися одне до одного. Але я не можу
цього сказати. Жодних негативних наслідків.
Або я так думав: люди настільки вправно брешуть, що іноді навіть
обманюють самих себе.
Аж перед світанком ми із Сейдж знову кохались, а Леа та Вінтер
залишили нас. За кілька годин Лоуренс написав мені: «Здається, вчора
ви чудово провели час. Я щасливий, що ви з Леа нарешті знайшли
спільну мову».
Я ретельно продумав, що мав йому відповісти, щоб висловити свою
вдячність і не здатися брутальним чи недоумкуватим, тому написав:
«Це був чудовий досвід, зокрема і дружби».
Очевидно, це була правильна відповідь, бо він відповів: «Я так само
подумав. Дуже влучно. Я справді ціную нашу дружбу».
Він — саме втілення комперсії.
З усього мого сексуального досвіду після Інґрид цей був уперше по-
справжньому приємним — до початку, у процесі й після нього.
Напевне, крім невмирущої надії на те, що Сейдж якимось чином і далі
цікавитиметься мною, в мене не було жодних планів. Щиро кажучи,
ініціатором тієї ночі вчотирьох була саме Сейдж.
Наступні тижні мої шафи та шухляди заповнилися одягом Сейдж, а
її кімната в Брукліні спорожніла. Моєму життю бракувало кількох
елементів — романтики, пристрасті, дружби, розуміння, зв’язку та
свободи в партнерстві — і Сейдж це відчула та спробувала заповнити
собою всі прогалини. Вона почала задовольняти навіть ті мої потреби,
про які я сам не здогадувався.
Тим часом наші експерименти дедалі поглиблювалися. Ми робили
таке, чого я не бачив навіть у порно; таке, що спонукало мене до
написання книжок із рок-гуртами, щоб самому прожити все це, таке,
що раніше здавалося мені фізично чи теоретично неможливим.
Ніколи не думав, що моє сексуальне життя стане кращим,
бурхливішим та більш розмаїтим, аніж на піку мого парубкування.
Нарешті після того, як усі довго переконували мене, що таке
неможливо, я отримав те, чого хотів.
 Навіть Пеппер дає позитивні прогнози моїм стосункам: «Це
набагато стабільніше та розумніше, бо все, що ти робиш з іншими,
нетривале та тимчасове».
Але найпрекрасніше те, що всі ці пригоди — лише приємний бонус
до глибокого взаєморозуміння між мною та Сейдж. Якщо по правді,
найбільш дивна частина стосунків — це не секс, а те, що ми завжди
разом. Уперше після розриву з Інґрид я відчуваю реальну можливість
жити щасливо в немоногамних стосунках.
43
За три місяці наших стосунків — а це саме та точка, від якої вони
починають переростати в щось справжнє — я починаю помічати зміни
в поведінці Сейдж. Спершу вони майже непомітні. Але це вгадується в
її погляді. Стає помітно, що це кохання — не справжнє, а лише
вдаване.
Спочатку я думаю, що то лише моя хвороблива уява на тлі
комплексу меншовартості чи уникнення кохання, які намагаються
взяти реванш.
Але одного дня, коли ми повернулися з подорожі до Нью-Йорка,
Сейдж зайшла в дім і відкрила холодильник. Там щось зіпсувалось і
гнило. Вона намагалася нюхом визначити, що це. За вікнами промчали
пожежні машини, загуділи сирени швидкої. Аж раптом вона
закричала. Цей крик вирвався ніби нізвідки, але від нього здригнулася
вся кімната, він рвався з глибини душі Сейдж. Вона закричала не через
гудіння сирени, не через холодильник, не на мене — нічого
конкретного. Вона кричала на Всесвіт. Її голос поглинав шум, запах,
мої думки.
— Що сталося?— спитав я, коли вона сіла на канапу й схлипнула.
Вона витерла носа. Глянула на мене мовбито і з любов’ю, однак
нещирою, і мовила:
— Я перечитувала свій щоденник — і сумую сама за собою.
— Що ти маєш на увазі?
— Не знаю точно. Але іноді здається, що я сумую за тими шаленими
днями, коли я була сама й могла робити що хочу.
Я запізно усвідомив, чому останнім часом усе йшло не так. Вона
готувала, сиділа за кермом, транскрибувала мої інтерв’ю, постійно
приводила додому випадкових жінок. Я мав свободу — стосунки
повністю на моїх умовах — а що мала вона? Лише мене.
Вона так переймалася через потреби інших, що повністю втратила
себе. Насправді я навіть не знаю, які в неї потреби. Я думав, що ми
дуріємо разом, але гадаю для неї я був лише передбачуваним,
егоїстичним мужланом, який сприймав її ставлення як належне.
Тому я кажу Сейдж те, що колись казала мені Інґрид:
— То чому б тобі не звільнитися? Ми обоє маємо робити те, чого
хочемо. Чому наші стосунки мають утримувати тебе від цього?
І так наші стосунки повністю відкрилися.
Та я навіть не уявляв, що це завдасть стільки болю.
 СЦЕНА 6. ВІДКРИТІСТЬ

Йода: Страх втрати — це шлях до темряви... Прихильність веде до ревнощів.

Це тінь жадібності.
Анакін Скайвокер: То що ж мені робити, Магістре Йодо?
Йода: Вчися відпускати все, що ти боїшся втратити.
«Зоряні війни. Епізод III: Помста ситхів», режисер Джордж Лукас

44
Я пройшов через усе — гареми, комуни, свінгерство, пуджі, оргії.
Але все ж таки не до кінця.
Звідтоді, як звільнився від кайданів моногамії, я перебував у
пошуках сексуальної свободи — і можна сказати, що майже знайшов її.
Але жодного разу я не давав своїй партнерці хоча б відносної свободи.
І хоч я не змушував нікого жити за моїми правилами, нікого не
зв’язував обіцянками й не залякував, ситуації ніколи не складалися
самі по собі. І в певному сенсі я був за це вдячний.
Та реальність наздогнала мене й повідомила новину: свобода — це
не тільки вечірки. Ти можеш отримати свій шматочок торта, їсти його
й певний час не ділитися ні з ким, але одного дня тобі доведеться це
зробити.
Ми із Сейдж завітали до затишного тапас-ресторанчика в Лос-
Анджелесі разом із моїми колишніми товаришами по комуні
Лоуренсом та Леа, а також ще з трьома приятелями Сейдж з її курсів
акторської майстерності. Хостес провела нас до великого круглого
столу, що нагадав мені стіл Корі Фельдмана в його готельному номері.
Я сів біля Леа та Лоуренса; двоє хлопців з курсів Сейдж розсмістилися
по колу.
Сейдж підійшла до столу останньою, задоволено щось наспівуючи
собі під ніс. На ній були білі шорти й туго натягнутий чорний топ із
короткими рукавами. Вона не просто йшла, а неначе пливла.
 Дівчина шукала вільного місця біля мене і здалася засмученою, коли
його не виявилося. Сіла навпроти, біля третього її знайомого з курсів.
Він — височенний кучерявий брюнет із білосніжними зубами; таких я
ще зроду не бачив. Хлопець назвався Дональдом.
У мене ще ніколи не було знайомих на ім’я Дональд — більшість
людей, як правило, скорочують його й називають себе «Дон», якщо,
звичайно, не є містечковими театралами, переконаними, що вони
стануть колись відомими акторами в Голлівуді. Ця думка формується в
моїй голові до того, як я намагаюся її зупинити. Разом з нею приходить
ворожість. І, мабуть, це можна пояснити ще й тим, що як тільки
Дональд назвав себе, його рука зручно розташувалася на спинці
стільця Сейдж і вони почали захоплено теревенити.
Я спробував зрозуміти свої емоції — ревнощі, невпевненість у собі,-
заздрощі — та відпустити їх. Звідтоді, як ми почали зустрічатися,
Сейдж бачила, принаймні, двадцять різних жінок, які встромляли
язика мені до рота, тому найменше, що я можу зробити, — це дати їй
можливість насолоджуватися дуже щирою увагою Дональда.
— То що змусило вас вирішити створити відкриті стосунки? —
питаю в Лоуренса та Леа, сподіваючись отримати якісь поради, а також
намагаючись відволіктися.
— Я раніше вже був у моногамному шлюбі, й нічого доброго з цього
не вийшло, — каже Лоуренс. — Весь той час, що ми були разом, я був
вірним їй. Але я відчував фізичний біль від того, що не можу сповна
насолодитися цим аспектом життя. Коли цей період завершився, я
вирішив, що більше ніколи на таке не піду.
— Пам’ятаю, що ти був дуже переконаний у своїх поглядах з того
самого дня, коли вирішив стати немоногамним, — звертається до
нього Леа. — Не було жодного випадку, коли я могла б подумати, що
можу переконати тебе мати моногамні стосунки. Ти чітко дав мені
зрозуміти: або так, або ніяк. І мої почуття до тебе бути достатньо
сильними, щоб спробувати це.
Кутиком ока стежу за рукою Дональда. Вона вже не на спинці
стільця Сейдж, а на її плечі.
— Ти колись ревнуєш Лоуренса? — питаю я Леа.
— Я б не сказала, що це ревнощі; швидше, це якась невпевненість у
собі та параноя...
 Офіціант ставить на стіл наші замовлення, водночас оцінюючи
Сейдж. Може, пізніше він отримає її номер. Раптом усі стали моїми
суперниками.
— ... Але якоїсь миті щось у мені змінилось, і я почала сприймати
Лоуренса як щиру людину, яка діє в моїх інтересах, та усвідомила, що
моя невпевненість у собі була здебільшого пов’язана з дитячим
страхом перед втратою близьких.
То може я зараз ревную, бо не почуваюся в цих стосунках упевнено?
Побоююся, що Сейдж дозволила мені відкрити стосунки, бо мене їй
було недостатньо, бо їй стало нудно зі мною або, що навіть гірше, її
вабило до цього Дональда.
Ми ще тиждень тому ухвалили це рішення, але жоден з нас не був
більше ні з ким. Усе, що ми робили, — це обговорювали своє
ставлення до таких стосунків. Я сказав їй, що чесність дуже важлива
для мене і що ми завжди повинні ділитися всім одне з одним. Вона
сказала мені, що для неї дуже важлива повага, і її потреби завжди
мають бути для мене на першому плані. Тому ми вирішили побудувати
наші стосунки на чесності, свободі та повазі. Це саме те, чого я завжди
хотів. І що мені найбільше в цьому подобається, — це відсутність
правил, як і радив Пеппер, — лише керівництво до дії.
Але коли я бачу її з Дональдом, то з болем усвідомлюю, що в правил
є й позитивний бік: вони встановлюють чіткі, фіксовані межі, що
дають нам відчуття безпеки.
— Тобі сподобалося гуакамоле з хікамою? — питаю я Сейдж через
стіл, намагаючись не втрачати з нею зв’язку. Але вона не чує. Може,
через те, що інші двоє її приятелів із курсів почали голосну тупу гру-
імпровізацію. Тому я повторюю запитання, але знову марно. Я
почуваюся знехтуваним. Із моїм его відбувається те, чого я не в змозі
контролювати.
Намагаюся зосередити увагу на тому, що каже Лоуренс:
— Якщо вона виходить з цього та каже, що зустріла іншого й хоче з
ним поекспериментувати, я відповідаю, що вона — доросла людина й
не потребує мого дозволу. Живемо за таким принципом: ми обоє
дорослі люди й довіряємо одне одному, інакше ми не були б разом.
Думаю, я просто маю довіряти Сейдж. Але що, як він виявиться для
неї більш привабливим? Чи можу я довіряти їй у такому разі? Напевне,
в мене немає вибору.
 — Добре, — відповідаю Лоуренсу, — то якщо я зараз відчуваю
ревнощі, що мені робити?
Я ніколи не уявляв собі, що буду засмучений, якщо Сейдж захоче
провести ніч з іншим хлопцем — якщо тільки я про це знатиму. Але
насправді я почуваюся дивно, адже цей хлопець усього-на-всього
поклав руку їй на плече.
Раптом я починаю розуміти хлопця з комуни, який намагався вбити
мене.
— Якщо ти відчуваєш невпевненість у собі чи ревнощі, це твоя
проблема, — відповідає Лоуренс. — Партнерка не має полегшувати
твій стан — якщо, звичайно, не робить нічого ганебного чи кривдного.
Я завжди намагався зрозуміти, що навіть якщо Леа закохається в іншу
людину, це лише збагатить наші стосунки.
— І як це збагатить ваші стосунки?
— Подумай про це так: в тебе є любовний м’яз, і якщо ти його
тренуватимеш, він підвищить твою здатність кохати. І ти можеш
повернути цю енергію у ваші стосунки. Альтернативою цьому є мій
шлюб, у якому я відімкнув свою здатність кохати, відчувати та
займатися сексом для того, щоб зберігати моногамність.
Можливо мені просто слід розширити своє обмежене сприйняття
кохання, через яке мені здається нині, що Сейдж більше нема чого мені
дати, і вона може просто піти. Погляди Лоуренса цілком логічні.
Мабуть на певному рівні вимога від людини вірності в коханні —
поведінка незрілої особистості, бажання розпещеної дитини бути
єдиним об’єктом батьківської уваги, турботи й любові.
— Тож, — роблю висновок зі слів Лоуренса, — якщо вона щаслива,
то не поїде додому й не сумуватиме, бо очистилася від цього?
— Точно. Коли ти потрапляєш в одну й ту саму ситуацію п’ятдесят
чи сто разів, дуже скоро тобі вже не буде так страшно. Ти будеш
упізнавати це відчуття і вже знатимеш, що має статися. У свої найгірші
моменти я уявляю, як прив’язую себе до щогли, щоб сирени ревнощів
не затягнули мене в море та не розбили об каміння. Ревнощі ні до чого
доброго не приведуть. Якщо хтось схоче тебе покинути, то зробить це
незалежно від того ревнуєш ти чи ні. Якщо чесно, то своїми
ревнощами ти навіть можеш полегшити рішення партнерки піти.
Усе цілком розумно, тому я прив’язую себе до щогли та
концентруюся на Лоуренсі й Леа. Однак коли приносять десерт, я
більше не можу стримуватися. Я знову звертаюся до Сейдж:
— То як тобі флан?
Але вона повністю ігнорує мене, мовби я невидимка або говорю
зовсім тихо. Дональд так низько нахилився до неї, що їхні обличчя
майже торкаються одне до одного.
— А що ти зробив би, якби Леа переспала з хлопцем, який тобі
здається мудаком? — питаю в Лоуренса.
— Якщо він мудак, то вона або щось інше отримує від нього, або ж
сама це зрозуміє. Я не мушу з ним трахатися, тож це не моя проблема.
Уявляю, як завтра вранці я на самоті гулятиму пляжем, а Сейдж
тішитиметься в ліжку з Дональдом та двома жінками, яких вона
приведе до нього додому. Все моє тіло до кінчиків пальців охоплює
дивне, неприємне відчуття. Я думав, що навчуся контролювати себе й
до цього моменту буду готовий. Але насправді я вперше відчував
ревнощі, про які говорила мені Шама Гелена, — і які відчували до мене
жінки в нашому будинку в Сан-Франциско.
Після вечері, коли ми збираємося йти, я підбігаю до Сейдж і питаю:
— Тобі сподобалася вечеря?
— Так, усе було чудово, — посміхається вона.
— Просто хочу переконатися, що тобі було зручно з Дональдом.
Сподіваюся, вона скаже, що їй було незручно, що просто говорила з
ним із ввічливості. Але ні.
— Так, мені дуже сподобалося з ним спілкуватись. У нас ніколи не
було можливості поговорити на курсах.
— Добре.
Але це недобре.
Сейдж підходить до дверей, зупиняється та притуляється до стіни,
нога граційно зігнута. Я обертаюся, щоб побачити, чи йде вона за
мною, але вона не йде. Вона в позі німфи чекає, поки вийде Дональд.
Мене мовби вдарили в живіт. Вона обрала його, а не мене.
Я зупиняюся на сходах між ресторанною залою і гардеробом, щоб
побачити, чи не наздоганяє мене Сейдж. Але вона провалює цей
таємний тест. Коли вони з Дональдом обминають мене та разом ідуть
до гардероба, можу заприсягнутися, що бачу на його обличчі
посмішку.
Я порвав стосунки з Інґрид саме через свою потужну віру в
романтичну свободу, оскільки був переконаний, що одна людина не
має права володіти тілом іншої. Я так непохитно вірив у те, що
бажання володіти іншою людиною — це грибок, який гноїть стосунки.
Тож чому, коли Сейдж нарешті сідає на переднє сидіння моєї машини,
щоб повернутися до нашого «будиночка на дереві», це відчуття виїдає
мене зсередини? Адже саме зараз я нарешті здійснив свою мрію про
ідеальні вільні стосунки.
45
За три дні Сейдж повідомляє, що летить на вихідні до Мексики з
Дональдом і його другом, який має таке ж довге ім’я — Джонатан.
І я не маю вибору; мушу погодитися. Я вже дав їй дозвіл. У мить
страху та параної запитую себе, чи погоджувався на таке, коли ми
вирішили відкрити стосунки.
Але замість того, щоб варитися в своїх сумнівах, зосереджуюся на
можливостях. Це мій шанс по-справжньому позбутися відчуття
володіння та ревнощів, дозволити моїй близькій людині
насолоджуватися життям, навіть якщо це розваги без мене. Я сам
цього домагався, але все виходить не так, як я очікував. Мабуть, це я
мав поїхати до Мексики з вдома акторками.
Колись я зустрічався із жінкою, яка завжди торочила мені, що хоче
вийти заміж за багатого. Зрештою вона вийшла заміж за музиканта без
копійки в кишені. Його прізвище було Річ. Усесвіт усе чує — але дає
тобі не те, що ти хочеш, а те, на що ти заслуговуєш. Це кармічний
закон мисливця-збирача.
— Коли ви їдете? — питаю в Сейдж. Ми на кухні, і вона готує
сніданок, але не просто готує: вона влаштовує цілу виставу щоразу,
коли дістає склянку з шафи чи розбиває яйце. На ній окуляри в чорній
оправі та м’яка блакитна кофта з каптуром, розстібнута так, що оголює
її ключиці. Я дивлюся на неї з повагою, бажанням, вдячністю та
страхом. Вона так міцно засіла в моїй душі, що змінила моє культурне
та генетичне програмування.
— Завтра, — каже вона та швидко додає: — Це всього на три дні.
А тепер я непокоюся, що вона більше не хоче володіти мною. В мене
серце крається. Це сталося занадто швидко. Я не мав часу, щоб
підготуватися до цього психологічно.
— Вони купили тобі квиток?
Ревнощі просто просочують мій голос. Я маю заткнутися.
 — Так, але я сказала їм, що не спатиму з ними.
Слова мали б заспокоїти мене. Але вони справляють зворотний
ефект.
Я нагадую собі, що хотів саме цього. А її спонтанність та любов до
пригод завжди дуже подобалися мені. Це — частина її сутності.
Проблема багатьох людей у тому, що якості, які від початку
приваблювали їх у партнерах, стають загрозою, щойно починаються
серйозні стосунки. Зрештою, ця риса Сейдж була відчиненими
дверима, завдяки якій починався роман, а тепер ці двері хочуть
зачинити та викинути ключі до того, як хтось спробує ввійти.
Замість того щоб гніватися на Сейдж за її спонтанність, я маю
цінувати цю її рису. До того ж, я насолоджувався товариством багатьох
інших жінок, тож чому вона не має права провести час з іншим
чоловіком? Мені треба ввімкнути в собі Лоуренса.
Я цікавлюся в неї про рейс та готель на той випадок, якщо станеться
непередбачуване.
Вона повідомляє, що летить авіалініями United. Зупиняється в готелі
Temptation.
— Temptation 13? Що це за назва для готелю?
— Це готель лише для дорослих, — пояснює вона. — Туди не
пускають з дітьми.
Я намагаюся зрозуміти її. Також подумки ставлю собі позначку:
пошукати інформацію про цей готель в інтернеті. Може, це просто
місце для туристів, які бажають відпочити від дитячого гамору.
На жаль, готель Temptation виявляється саме тим, чого я так боявся.
Девіз готелю — «Топлес за бажанням. Весело. Спокусливо. Чуттєво».
Схоже на нескінченну свінгерську вечірку.
Але думаю, що навіть якби вона поїхала в сімейний готель, я все
одно хвилювався б.
Відразу по тому, як я висаджую Сейдж в аеропорті наступного
ранку, щось у мені ламається. Це відчуття безпеки, яке зв’язувало нас.
Я шокований та розчарований своєю реакцією. І все одно не можу
контролювати її. Я знервовано перевіряю час на телефоні, чекаючи
моменту, коли Сейдж має приземлитися в Канкуні. За сім хвилин після
очікуваного часу я пишу їй повідомлення, щоб переконатися, що все
гаразд.
 Хвилини очікування відповіді здаються вічністю. Може, її літак
затримали. Чи в її мобільного оператора немає роумінгу. Або ж вона
просто не думає про мене.
Щоб якось згаяти час і не дозволити безодні сумнівів поглинути
мене, заходжу на поштове відділення та забираю свою пошту. Серед
купи листів знаходжу один від мами, позначений як «особисте». Наша
остання розмова пішла не так: вона сказала, що шукала в будинку
віагру чи циаліс, бо була переконана, що тато зраджує її, але «це
абсолютно неможливо, щоб йому це вдалося без таких засобів». Коли я
спробував завершити розмову, вона засмутилася та кинула слухавку.
Тому можу лише уявити, що вона надіслала мені в цьому листі, аби
останнє слово залишалося за нею.
Я повертаюся додому й чекаю. Аж нарешті, за дві години та
двадцять три хвилини після мого повідомлення, Сейдж відповідає:
«Дякую, все пройшло добре, зі мною все гаразд».
Принаймні, з нею «все гаразд». Усе гаразд — це краще, ніж убита й
викинута у смітник. Це також краще, ніж «Так весело мені ще ніколи
не було». Але повідомлення таке неконкретне. Я знову перечитую його.
Жодного слова про прихильність чи емоції. Навіть смайлика не
поставила. І нічого про хлопців, з якими вона там. Я наче блукаю в
темряві. Я почуваюся таким... покинутим.
У Lafayette Morehouse, к омуні, котру я відвідував, готуючи свої
групові стосунки в «будиночку на дереві», я дізнався про дві корисні
речі. Перше — це концепція появи нової людини, коли хтось у
стосунках займається сексом з кимось новим; у багатьох випадках це
може підсилити пристрасть в основних стосунках. Інше — це енергія
стосунків, тобто одержимість та фантазування, що, як правило,
супроводжують новий роман — і часто є загрозою для основного
партнера.
Тому я переконую себе, що вона просто хоче появи нової людини,
що будь-які нові стосунки потім відпадуть і що наш зв’язок стане
більш пристрасним у довготривалій перспективі.
Але це не допомагає.
Я знову звертаюся до Лоуренса та запрошую його на вечерю,
сподіваючись, що це відволіче мене. Хочу отримати трохи його
підтримки, навчитися жити, як він.
 — Я розмірковував про те, що саме так непокоїть мене, — кажу
йому. — Не те щоб я не довіряв Сейдж, просто я не знаю, які в
Дональда наміри. Він запросив її як друг чи хоче переспати з нею?
Я ставлю запитання, але відповідь здається очевидною.
— Тобто, що робити, коли якийсь хлопець, здається, не поважає
тебе, краде твою дівчину, або думає, що в чомусь кращий за тебе?
— Якщо якийсь кекс думає, що він кращий за когось, то він ідіот.
Він витримує паузу, напевне, намагаючись придумати, що б такого
переконливого сказати настільки емоційно нестабільному кексу, як я, а
потім співчутливо додає:
— У кожних стосунках обов’язково є перехідний період, коли ти
маєш долати емоції дуже широкого спектра. Тому в тебе можуть
виникнути комплекси, дивні думки, що той інший їй більше підходить,
або що він використовує тебе, щоб наблизитися до неї. Просто знай,
що це частина процесу звикання.
Якась логіка в цьому є: потрібен певний час, щоб навчитися жити в
гарних стосунках. А ці стосунки однозначно гарні. Вони суперечать
усьому, що я з дитинства читав, чув та думав про стосунки. Чоловіки
не мають ділитися жінками. Вони мають змагатися та конкурувати.
Менелай розпочав Троянську війну після того, як його дружина Єлена
втекла з Парісом; зв’язок сера Ланселота з дружиною короля Артура
призвів до війни між ними; у численних байках, від «Одіссеї» до
індійського епосу «Рамаяна», чоловіки змагаються за принцесу чи
королеву. Може бути лише один переможець — не два й не три. Нас
надто довго програмували, щоб зараз ми могли швидко змінитися.
Але Лоуренс вочевидь може.
— Леа така чудова, що я хочу поділитися нею з іншими, щоб вони
відчули з нею те, що відчуваю я, — пояснює він. — А я дуже її кохаю, і
хочу робити те, що зробить її щасливою.
Це дуже красивий та неочікувано романтичний момент. Поки
Лоуренс говорить, я силкуюся змінити своє ставлення до ситуації,
знайти задоволення в душевних муках, про які говорив Корі
Фельдман, та не дозволяти своїй любові до Сейдж керувати мною.
І саме тоді я усвідомлюю, що насправді не хочу відкритих стосунків.
Я хочу напіввідкритих. Це абсолютно нелогічно: я хочу мати свободу, а
моя партнерка має бути лише зі мною. Очевидно, я не такий
великодушний, як Лоуренс, не такий емоційно стабільний, як Пеппер,
не такий одержимий думкою інших, як Джеймс, та не такий мазохіст,
як Корі Фельдман. Може, я й не шукаю альтернативних стосунків, а
насправді мені потрібні егоїстичні патріархальні відносини, що дають
мені повну свободу, а їй — жодної.
Я так нічого й не навчився.
46
На другий день у Мексиці Сейдж телефонує мені з клубу та каже, що
п’яна і любить мене. Я жадібно пропускаю через себе слово «люблю»,
воно тече моїми венами ніби морфій і приглушує біль.
— Як справи? — питаю знервовано.
Понад усе бажав би почути, що Сейдж там дуже погано, що вона не
може дочекатися повернення додому. Але, звичайно ж, усе навпаки.
— Ти не уявляєш, як мені весело! — кричить вона в слухавку. — А
хлопці ставляться до мене як до принцеси. Це ніби повна
протилежність нашим стосункам. Я єдина дівчина, і біля мене двоє
чоловіків, які постійно дбають про мене. Вони навіть прізвисько мені
дали.
Через гучну музику в клубі я не чую, яке прізвисько вони їй дали.
Але прозвучало щось на зразок...
— Зенітка? — перепитую.
— Зефірка!
Намагаюся зрозуміти, який прихований сенс може мати таке
прізвисько, але мене клинить. Сподіваюся, це не пов’язано ні з чим
сексуальним.
Ми спілкуємося ще кілька хвилин, а потім вона каже, що їй треба
йти.
— Цей клуб неймовірний! — кричить вона. — Вони завели мене за
завісу, я танцювала там перед вісьмома десятками людей, які бачили
мою тінь. А потім один карлик почав чудити, ніби він мене шпилить
ззаду.
— Здається, тобі й справді весело, — намагаюся бути позитивним. —
Хотів би бути там із тобою. — І хочу додати: «...щоб зафігарити того
довбаного карлика так, щоб він перелетів через весь клуб».
То ось як воно мати відкриті стосунки: лежати на дивані в труселях
та їсти бутерброд з арахісовим маслом, поки твоя дівчина відривається
в мексиканському готелі, де одяг — це опція, на руках її носять раби, а
ззаду прилаштовуються карлики. Тепер я справді починаю розуміти.
Мені хочеться запросити одну з наших випадкових партнерок на
ніч, але цей вчинок лише підтвердить залежність: використання сексу
для приглушення болю та уникнення неприємних емоцій. До того ж, я
такий напружений, що навряд чи зможу зараз сконцентруватися.
Я кладу бутерброд на підлогу. Я втратив апетит. Відчуваю біль у
грудях, який скручує моє тіло так, ніби це вже агонія. Таке відчуття,
ніби в моєму серці ятриться рана, а я не можу цьому зарадити.
Прокручую в голові нашу розмову в Bliss та слова Сейдж: вона сказала,
що це «не по-чоловічому», якщо чоловік, з яким вона зустрічається,
дозволив би їй спати з іншими. Тобто даючи їй свободу, я втратив її
повагу?
Я був настільки упевнений, що саме до цих стосунків вело мене
життя! Але свобода не така приємна на смак без відчуття безпеки.
Напевне, це зворотний бік уникнення кохання: я потребую того, щоб
почуватися потрібним, навіть якщо насправді мені це не подобається.
Я дивлюся на годинник. Лише восьма вечора. В мене є телефон
Лорейн. Я ніколи їй не телефонував без серйозного приводу. Сама ідея
здається мені безглуздою. Вона працює із залежними, в яких на кону
життя. А я лише ідіот, який відпустив свою дівчину до Канкуна з
двома акторами-жеребцями.
— Як ти поводився? — цим запитанням Лорейн відповідає на мій
дзвінок. Це ідеальне привітання психотерапевта: з прихованим
посланням. Вона не питає, що відбувається або що нового в моєму
житті. Ці речі не обов’язково контролювати. Усе, що можна
контролювати, — це твою реакцію на них, те, як ти поводитимешся в
тій чи іншій ситуації.
— Не дуже добре, — зізнаюсь я і пояснюю ситуацію.
Вона вислуховує. Коли я закінчую, без жодного осуду просто
відповідає:
— Я порадила б тобі вивчити власні закони.
— Що це означає?
— Якщо ти відчуваєш душевний біль, увійди в цей біль та спробуй
знайти його джерело, не дозволяючи цьому болеві керувати тобою, або
ж спробуй уникнути чи подолати його.
 — Гаразд. — Співчуття в її голосі та логіка її слів заспокоюють мене.
Мені вже краще. — Думаю, це була лише мить сум’яття. Дякую. — Я
тобі передзвоню.
— Пам’ятай, що побоюючись нового «заплутаного клубка», втікач
від кохання зберігає глибоко в душі ще й страх перед самотністю.
У цьому є логіка: будь-яка мати, котра пригнічує свою дитину, на
емоційному рівні залишає її на самоті.
— Просто пам’ятай, — додає Лорейн співчутливо, — що покинути
можна лише дітей та залежних дорослих. Якщо ти повністю
незалежний дорослий, тоді ніхто не може тебе покинути, крім тебе
самого.
— Дякую. Більше тебе не турбуватиму.
— Я залюбки допоможу. Буду в Лос-Анджелесі наступного місяця.
Давай повечеряємо разом і запросимо твого друга Ріка.
— Мені б дуже цього хотілося. Я вже сказав, що страшенно тобі
вдячний?
— Так, ти це казав.
— Дякую ще раз.
— На добраніч.
Я кладу слухавку, лягаю на канапу та намагаюся заглибитись у
власні емоції. Їх дуже легко ідентифікувати, бо всі вони — відтінки
єдиного почуття — страху.
Перший мій страх лежить на поверхні — боюся, що не вартий
Сейдж, що без мене їй веселіше, що ці хлопці краще дбають про неї,
ніж я, що з ними в неї більше спільного, що вони мають кращий
вигляд у плавках, що вони більше її цінують, що вони кращі за мене в
ліжку. Навіть якщо хоча б половина з цього є правдою, то мій другий
страх абсолютно обґрунтований: боюся бути покинутим. Можливо,
вона усвідомлює, що їй без мене краще, або ж вона навіть не думає про
мене, що ще страшніше, а зателефонувала лише через відчуття
провини. Третій страх — що я не створений для немоногамних
стосунків, а лише лицемір, який хоче трахати інших жінок, але не
давати свободи партнерці.
Але я не лицемір. Я сам на це пішов. Просто це виявилося набагато
складнішим, ніж мені здавалося.
За цими трьома страхами криється найглибший: боюся, що Джоан з
реабілітаційної клініки мала рацію: в мене проблеми з близькістю, і всі
ці пошуки — лише один із симптомів недуги.
Уявляю, як Сейдж повертається до готельного номера п’яна, лежить
на своєму розкішному ліжку, а два її вірні лакеї скидають сорочки та
починають робити їй масаж. Вона поступово збуджується, починає
підіймати стегна, а ті двоє влаштовуються обабіч...
— Люби й відпусти, — повторюю подумки єдину фразу, що
залишилася від давнього уроку. Кілька разів глибоко вдихаю, щоб
заспокоїтися. — Люби і відпусти.
Усе, що я вважав нелогічним у моногамних стосунках, справді
нелогічно. В цьому я мав рацію. Але я не врахував того, що все це через
емоції. Мій мозок розуміє: хоч би що робила зараз Сейдж — це не
вплине на наші стосунки, а навіть якщо і вплине, це не означає, що
вони закінчаться. Але моє серце не слухається. Несподівано починаю
розуміти, чому жінки в Сан-Франциско погодилися на групові
стосунки зі мною в теорії, але на практиці не хотіли мною ділитися.
Перед сном я вирішую відкрити листа від мами. У конверті
знаходжу лише один аркуш із нотатника. На ньому дитячим почерком
написані цифри — це мій почерк. Це моє покарання. Тоді я був
підлітком і вже не пам’ятаю цього. Тримаю в руці папірець та дивлюся
на нього в ступорі. Яка ж мати захоче, щоб її дитина так думала про
себе?

Це не допомагає мені. Але багато чого пояснює.

 Коли наступного ранку я пишу Сейдж, вона не відповідає. Пізніше я
йду на обід з колегою, який допомагає мені остаточно відредагувати
книжку про мексиканську нарковійну, але я такий напружений, що
майже не можу сконцентруватися на тому, що він мені говорить.
Натомість просто чекаю — слухаю, дивлюся, напружуюся, молюся,
щоб почути той заповітний звук вхідного повідомлення від Сейдж.
Відразу по обіді перевіряю телефон — а раптом не почув
повідомлення. Але там нічого. Таке відчуття, ніби моє серце
проштрикнули списом. Їй, напевне, справді дуже весело там. Я
припускаюся грубої помилки — пишу їй ще одне повідомлення.
Нарешті ближче до півночі за мексиканським часом Сейдж пише
мені, що скоро йде спати і завтра зателефонує з аеропорту.
У мене буде довга ніч.
Наступного дня вона телефонує, як і обіцяла. Хлопці з якоїсь
незрозумілої причини відлітають лише наступного дня.
— Я скучила, — каже вона відразу. Втішні слова роблять свою
справу, і я відчуваю незначне полегшення — так триває, поки вона не
промовляє: «І не хвилюйся, я ні з ким не спала, навіть до рота не брала
ні в кого».
Це звучить дуже конкретно. Я відразу роблю висновок, що вона
віддрочила їм рукою.
— Я дуже класно провела час, — продовжує вона. — Їм подобається
бути моїми рабами. Думаю, в них якийсь фетиш. Їм подобається
чекати на мене та робити все, що я накажу, — типу смоктати мені
пальці на ногах.
Мені вже гидко. Але все, що має значення, — це не мої почуття, а її.
— Тобі сподобалося?
— Прикольно, коли з тобою носяться, і це приваблює.
Від слова «приваблює» наїжачуюся, але вона говорить далі; я
усвідомлюю, що насправді щасливий за неї. Її колишній хлопець був
тираном і прагнув домінувати в усьому, тому, напевне, така увага двох
лакеїв їй дуже потрібна. Вона настільки звикла задовольняти потреби
інших, що заслуговує, щоб хтось хоч раз подбав про її власні потреби.
Однак слідом за цією думкою мене накриває крижана хвиля
негативу: якщо вона отримує такий кайф від уваги придурка Дональда
та його дружка на паскудному мексиканському курорті, танців перед
сотнею людей та одним карликом, від облизування її пальців на ногах
двома підлабузниками, то, мабуть, така жінка зовсім не підходить мені.
Комперсія — це боротьба. Вона просочує кожну клітину мого тіла.
Не знаю, з чим пов’язаний мій опір цьому — з культурою, еволюцією,
чи з тим та іншим одночасно, але я намагаюся подолати емоційні
перешкоди. За останні кілька місяців я робив багато екстремальних
вчинків, експериментував по-різному, тому я впевнений, що на місці
Сейдж зробив би так само — поїхав би на курорт, щоб
насолоджуватися увагою двох покірних рабинь. Принаймні вона
відверта зі мною.
Моя колишня, яку звали Лізою, одного разу мені сказала, що жінка
завжди хоче в стосунках єдиного: щоб її обожнювали. Тому Сейдж
провела чудові вихідні — її обожнювали; напевне, тепер я запам’ятаю,
що не можна сприймати її увагу як належне та почну більше цінувати.
Але потім вона каже:
— І я ніколи не помічала, як багато повідомлень ми пишемо одне
одному.
— Тобто?
— Вони глузували з мене щоразу, коли я діставала телефон.
Цієї миті дамбу прориває, і раціональний дорослий перетворюється
на травмовану дитину. Я не контролюю себе — вдаряю кулаком у стіну
й кричу. Навіть не розумію, чому її слова так глибоко ранять мене. За
кілька хвилин, коли мене трохи попускає, відчуваю глибокий сором.
Усі вихідні, протягом яких я страждав в очікуванні її повідомлення, я
припускав, що вона просто зайнята й насолоджується життям. Але
вона не тому не відповідала: вона не відповідала, бо якісь кретини не
схвалювали цього. З цього я роблю висновок, що їхні почуття для неї
були важливішими за мої, що для неї головне було те, чи не засудять
вони її за відповідь мені. І саме це доводить мене до шаленства.
— Усе гаразд? — питає вона.
— Так. Знаєш, ти могла б вийти кудись і відповісти мені.
— Я знаю, але мені було так класно. І я боялася, що листування з
тобою може якось це зруйнувати чи змінити.
Ще один удар молотом. То вона не писала мені навмисно. Як я можу
відчувати комперсію, якщо тепер я — ворог її розваг? Я — той, хто
ламає кайф.
 Я хочу сказати: «Якщо розмова зі мною псує тобі життя, може,
просто припинимо зустрічатися?». Натомість кажу:
— Я радий, що ти добре провела час. Але нам потрібно якось
налагодити спілкування. Інші хлопці не повинні вказувати тобі, що
правильно чи неправильно в наших стосунках, і мені незрозуміло,
чому ти до них прислухаєшся.
У слухавці тиша, за нею чується схлипування й важке дихання. От
чортівня, вона плаче. Вона так чудово провела час у Канкуні, а тепер я
змусив її плакати. Я роблю саме те, чого вона так боялася: руйную все.
Не дивно, що вона не хотіла відповідати мені. І не дивно, що тепер у
мене напад сорому.
Відчуття провини виникає не тоді, коли ти ставишся до когось
негідно. Сором — це коли ти не гідний когось.
— Як ти не розумієш? — нарешті відповідає вона. — Це потрібно
було мені для себе.
— Я можу зрозуміти, — відповідаю, — але якби ж ти розповіла мені
про все!
Сказавши ці слова, усвідомлюю: знову повторюю критичні
зауваження, які змусили її плакати. Мені потрібне було спілкування, а
не вона. Їй потрібна була свобода. Я впевнений, Леа не пише Лоуренсу
щоразу, коли опиняється у когось вдома: «Я щойно розстібнула його
ширінку, ги-ги», «Я лижу йому зад, на смак він як чайний гриб», «Тепер
я з ним трахаюся, сумую за тобою!».
Сейдж дійсно мала рацію: я б зруйнував її веселощі. Якби ми
поговорили, мені б здалося, що я мушу висловитися про все,
познущатися з хлопців, якимось чином контролювати її та
переконатися, що вона постійно думає про мене, — як Томмі з його
нескінченними коментарями, коли я займався сексом із його
нареченою. Ні, я більше не використовую правила, щоб контролювати
всіх навколо. Тепер, щоб їх контролювати, я просто вдаю, ніби даю їм
свободу, а потім використовую проти них відчуття провини та
пасивно-агресивний підхід.
Я — хлопець, який не хоче бути під контролем, але я ніколи не
помічав, як сильно насправді мені самому подобається контролювати.
Я поводжуся точнісінько так само, як моя багатостраждальна мама. Ця
думка пригнічує мене. Рік, мабуть, стрибав би від щастя, почувши це.
 Здорові немоногамні стосунки вочевидь потребують високого EQ —
коефіцієнта емоційного розвитку, не кажучи вже про надійність. І, на
жаль, у мене нема ні того ні іншого. Але це не означає, що я не можу
здійснити успішний перехід від напіввідкритого егоїзму до
самопожертви, — мені потрібно лише трохи більше практики. Це
просто складний період. Ніхто не обіцяв, що буде легко.
Якщо я справді хочу відчувати комперсію до Сейдж та не бути
цілковитим лицеміром, маю скористатися порадою Лоуренса та
усвідомити, що вона — доросла жінка, здатна про себе подбати. Але
слідом за цією думкою приходить інша — чи у мене достатньо довіри,
щоб дозволити їй самій про себе дбати? Я хоча б сам собі можу
довіряти в цьому?
— Ти хочеш іще щось мені сказати? — питаю я, коли її голос
починає звучати на тлі оголошення про початок посадки на її рейс.
— Так, — починає вона ніяково. — Ти сумував за мною?
— Так, — відповідаю.
47
Перш ніж забрати Сейдж із аеропорту, я зустрівся з Адамом біля
його офіса, щоб разом поплавати в басейні. Розповів про негаразди у
стосунках із Сейдж.
— Принаймні, ваші стосунки відверті, — підсумовує він. — І це
добре. Але мушу запитати: чи справжні ці стосунки?
Це гарне запитання. Саме те, якого я уникав.
— Щиро кажучи, не можу впевнено стверджувати, що ці стосунки
довго протримаються. Але це найбільш справжні стосунки з усіх, які в
мене були після Інґрид. І це те, про що я говорив у клініці. Але мене це
доводить до божевілля.
Перевдягаючись, питаю в Адама, чи не виникало в нього коли-
небудь бажання написати жінці, з якою він раніше зустрічався.
— Знаєш, Ніле, я про неї щодня думаю. І не можу сказати, що хотів
би, щоб цього ніколи не трапилося, бо це був найщасливіший день
мого життя. Така невдача. І насправді моя дружина про це
здогадується.
Адам, як і більшість людей, вважає: якщо стосунки не тривають до
смерті, то вони не вдалися. Але невдалими можна назвати лише ті
стосунки, що тривають довше, ніж мали б тривати. Успішність
стосунків має вимірюватися їхньою глибиною, а не тривалістю.
Ми приймаємо душ, потім ідемо до басейну. У басейні проводжаємо
поглядом високу, підтягнуту жінку в закритому купальнику.
— Знаєш, якби вона на мене вистрибнула, я б не втримався, —
коментує Адам. — Коли ти нещасний у шлюбі, ти вразливий. Тому я
просто завантажую себе роботою та займаюся дітьми.
Він розповідає мені про книжку, яку нещодавно прочитав, — «Його
потреби, її потреби» Вілларда Гарлі, клінічного психолога, який пише,
що чоловікові потрібно від жінки п’ять основних речей: сексуальне
задоволення, спільний відпочинок, фізична привабливість, підтримка
в домашніх справах та захоплення ним.
— Не думаю, що вона хоча б одну мою потребу вдовольняє, — каже
Адам.
— А що там сказано про потреби жінки?
Адам розповідає, що п’ять основних потреб жінки — це близькість,
спілкування, відвертість та відкритість, фінансова підтримка та
відданість сімейним справам. Думка про те, що жінка потребує від
чоловіка грошей, а не сексу, а чоловік потребує він неї підтримки в
домашніх справах, а не спілкування, здається трохи застарілою; але
вона знаходить відгук у душі Адама. Іноді в мене складається
враження, що він ніколи не шукав у стосунках шаленої пристрасті та
виру емоцій — йому просто потрібен чистий дім і комфортний побут.
— Я дав дружині почитати книжку та виділив ці три сторінки, щоб
пояснити, чому в мене був роман. Я просто хотів, щоб вона зрозуміла,
чого саме мені бракує в нашому шлюбі, — скаржиться він. — Але вона
навіть не знайшла часу, щоб прочитати їх.
Ми починаємо плисти. Адам розповідає, що останнім часом його
мучить безсоння та червоний висип на правій руці.
— Дерматолог сказав мені, що може дати мазь, але цей висип має
стресову природу, і він не зникне, поки я не вийду із цього стану.
І тут я усвідомлюю: він не секс-залежний.
— Пам’ятаєш, як нам утовкмачували в голови: залежність — це те,
що шкодить твоєму життю та духу; вона прогресує, і ти не можеш її
зупинити, навіть усвідомлюючи, що вона тобі шкодить?
— Так, — каже він.
— Я щойно зрозумів: у тебе залежність від шлюбу.
 — Я думаю, що так і є. Просто не можу розлучитися, сам не знаю
чому.
— Може, тобі для цього треба пройти курс реабілітації.
— Разом із купою інших одружених людей, — відповідає він,
вириваючись уперед.
Дорогою до аеропорту я телефоную кільком іншим приятелям з
реабілітаційної клініки, і лише Чарльз у доброму гуморі після
звільнення від секс-залежності шляхом розлучення.
— Я перестав ходити на збори, — заявляє він весело. — І тішуся цим
як мала дитина. Ходжу з високо піднятою головою. Дивлюся на людей
звисока. Таке враження, що хтось увімкнув світло, і в мене зникло це
тужне відчуття приреченості, я перестав думати, що більше ніколи не
зможу нікуди виходити й не робитиму того, що хочу. Він на мить
замовкає, потім зізнається:
І нарешті я дочитав «Гру».
— Як тобі?
— Я не схвалюю твоєї поведінки, але застосував кілька трюків до
жінки, з якою нещодавно познайомився на мийці для машин. У нас
завтра побачення.
48
Кажуть, що на відстані почуття сильнішають, але з наукової точки
зору не велика, а саме мала відстань між двома закоханими визначає
силу стосунків. Дослідження конкуренції серед сперматозоїдів
показали, що еякуляція в чоловіків відбувається інтенсивніше після
того, як їхні партнерки побудуть наодинці із суперниками.
Психологиня Естер Перель у книжці «Розмноження в неволі»
рекомендує тимчасово роз’їжджатися з партнерами, щоб відновити
романтику та сексуальне бажання в стосунках через відчуття
непередбачуваності та страху втрати.
Тож теоретично повернення Сейдж мало б бути апогеєм пристрасті
та сексуального бажання в наших стосунках.
На жаль, саме із цього почався їхній занепад.
Коли я помічаю Сейдж на пункті митного контролю, вона розмовляє
із дуже засмаглим чоловіком; у нього худе, обвітрене обличчя з
випнутими вилицями. Пристрасне возз’єднання, про яке я так мріяв,
скасовується, бо він стоїть поруч і позирає на нас ніяковим поглядом.
— Це Майк, — повідомляє Сейдж, прохолодно обійнявши мене. —
Ми зустрілися в літаку. Він режисер.
Я намагаюся бути вищим за це. Але мені важко, бо я мушу
переконатися, що навіть після її мексиканських пригод із нашими
стосунками все буде гаразд. До того ж, поряд стоїть цей довбень та
витріщається на нас мов охоронець.
— Чудово, — всміхаюся йому. — Сейдж — актриса. Ви обмінялися
номерами телефонів?
— Так, обмінялися, — каже він.
— Ну, був радий познайомитися.
Поки йдемо до паркування, Сейдж пояснює:
— Він запропонував мені роботу в одному зі своїх фільмів.
— Це було б чудово. Побачимо, чи в нього щось вийде. І останній
удар: — Чоловіки на все готові, щоб домогтися свого.
Її обличчя темніє.
— Може, він побачив у мені щось особливе.
Вона виділяє інтонацією останнє слово та уважно дивиться на мене,
ніби звинувачує в тому, що я розглядаю її лише як сексуальний об’єкт і
не помічаю таланту.
І вона має рацію. Я говорив нещиро. Я сказав це для того, щоб
закритися від неї, посіяти сумніви, змусити розглядати цього чоловіка
як потенційну загрозу, налаштувати її проти вірогідного суперника.
Якщо я хочу бодай колись встановити із жінкою відкриті стосунки,
мені слід нейтрально ставитися до інших чоловіків. Я б зневажав її,
якби вона почала поливати гівном якусь мою нову знайому. Як сказав
Лоуренс, вона сама може дошукатися правди. Це не я маю з ним спати.
А мої невдалі спроби контролювати все мають припинитися саме
зараз.
Стосунки — мов чарівна паличка, що допомагає виявити в нас вади
й вразливі місця.
Ми їдемо додому в ніяковому мовчанні. Я починаю непокоїтися:
скільки ще таких чоловіків з’явиться в нашому житті — акторів-
невдах, непевних режисерів і нікчемних продюсерів, які чіпляються
мов п’явки, до кожної жінки, одержимої голлівудською мрією. Одна
моя знайома якось спілкувалася з провідним голлівудським
продюсером, який запропонував їй «пришвидшити» кар’єру. Він
пояснив, що для цього їй буде потрібно всього-на-всього проводити з
ним кілька позапланових занять уночі, а потім трішки «позайматися» з
його «впливовими друзями».
Коли ми повертаємося додому, я цілую Сейдж, і вона відповідає на
поцілунок. Я веду її до спальні, і вона йде за мною. Я роздягаю її, і вона
це дозволяє. Я лижу їй, і вона розсовує для мене ноги. Я входжу в неї, і
вона стогне для мене.
Жінка, яка поїхала до Мексики, — після повернення вже зовсім
інша. Вона не кохається зі мною — просто погоджується на секс.
Однак тільки-но я, розчарований, збираюся покінчити із цим, вона
опиняється згори, заплющує очі та з ентузіазмом стрибає на мені.
Будь-якому чоловікові (такому, як Томмі) ця сцена здавалася б виявом
пристрасного кохання. Але я її дуже добре знаю. Її повіки щільно
стулені, а думки десь витають. Вона фантазує, що під нею хтось інший.
Я впевнений у цьому. Може, один із тих хлопців з Мексики, чи той
довбень із літака.
То ось як почувалася Інґрид щоразу, коли я займався з нею сексом,
але думками був десь далеко.
— Усе гаразд? — питаю, коли опісля ми лежимо, так близько і так
далеко одне від одного.
— Зі мною все гаразд.
— Знаєш, що це означає?
— Ні.
— Не зважай.
Після цих пригод вона мала б віддати мені більше кохання. Її
сексуальність мала б ожити, стати інтенсивнішою, звільненою. Але
натомість я отримую менше кохання, менше сексуальності, менше
самої Сейдж.
Я відчуваю, що втратив її. І навіть не уявляю, через що саме я її
втратив.
49
Того вечора ми спускаємося пляжем до ресторанчика Paradise Cove.
Хвилі ніжно пестять піщаний берег, а небо сяє зірками, планетами й
проблисковими вогниками літаків. На пляжі лише ми. Лише я, Сейдж і
наші довгі тіні в світлі ліхтарів. Ми мовчимо, й навколо тиша.
 У мене відчуття, ніби я веду в’язня на страту, але я не знаю, за що
його страчують, та хто з нас винний.
Один із побічних ефектів курсу реабілітації полягає в тому, що в
мене виникла нездорова одержимість дитинством інших. Тож, як
учила нас Лорейн, я намагаюся проаналізувати стосунки Сейдж із її
батьком, щоб знайти для себе якісь відповіді. Схема абсолютно
зрозуміла: вона намагалася відповідати необґрунтованим очікуванням
батька, вона була татковою донею — аж допоки не почала
демонструвати свою незалежність, а батько в такі моменти втрачав
контроль над собою, часто з тяжкими наслідками. Коли Сейдж була
підлітком, він навіть погрожував убити її, і тоді дівчина зверталася до
найманого вбивці, щоб раз і назавжди позбутися батькового тиску.
Тепер я розумію, чому вона намагається бути ідеальною дівчинкою та
дбає про мої потреби, але зрештою починає втрачати себе,
віддаляється та повстає.
Якщо це справді так, то відкриті стосунки — це не свобода, це —
втеча. І здається, це саме те, що вона зробила. Тож насправді я не веду
в’язня на страту. Я повертаю засудженого втікача до в’язниці.
Сподіваюся, той телепень з літака — не кілер, якого вона найняла,
щоб убити мене.
Кожні п’ять-десять хвилин тишу порушує звук повідомлення на її
мобільний. Вона щоразу відповідає. Я так більше не можу.
— Можна в тебе щось запитати?
— Звичайно.
Я не знаю, як спитати про це й не здатися ревнивцем. Очевидно, це
неможливо. Тому, повністю усвідомлюючи, що я схожий на всіх жінок,
від яких намагався втекти, все-таки продовжую:
— Між тобою і тим чоловіком з літака щось є?
— Що ти маєш на увазі?
— Не знаю. Може щось сталося або ви щось робили?
Я намагаюся пом’якшити звучання цих слів.
— Та ні, нічого. Ми лише розмовляли.
— А ти хотіла б із ним зустрічатися?
Ненавиджу себе за ці запитання. Не знаю, чого намагаюся
домогтися: знайти стіну, яку вона побудувала між нами, і зламати її, чи
використати її як виправдання для втечі. Може, те й інше. Це танок
двох утікачів від кохання: дозволь мені зламати твою стіну, щоб на її
місці я збудував свою.
— Ну, думаю, в мене з ним є певний зв’язок. І він сказав, що знайде
мені роботу, тому це було б чудово.
— Це був би прорив, — мимрю я, щосили намагаючись зберегти хоч
якийсь контроль над ситуацією. Тим часом у моїй голові
розгортаються найгірші сценарії. Я прокручую подумки всі можливі
варіанти — від того, як вона плаче на моєму плечі через те, що він
викинув її з машини після мінету, до того, як я сиджу вдома на самоті
та дивлюся церемонію вручення Оскарів і бачу її на екрані в дорогій
дизайнерській сукні.
Раптом телефон Сейдж знову пищить. Вона негайно перевіряє.
— Це він? — питаю.
Я втратив зв’язок зі своїм внутрішнім дорослим. Я травмована
дитина, яка боїться втратити кохання.
— Ні.
— А хто це?
Я чую себе, але не можу зупинитися. Люди часто радять довіряти
своїм думкам, але емоції можуть бути набагато безглуздішими за
думки.
— Моя сестра, — відповідає вона.
Я їй не вірю. З цим погоджуються як мої емоції, так і мої думки.
І тут я говорю те, чого ніколи нікому не говорив, магічне речення,
здатне зруйнувати будь-які стосунки, чотири слова, які Інґрид сказала
мені незадовго до нашого розриву:
— Покажи мені свій телефон.
— Ні, — каже вона.
— Тепер я переконаний, що ти брешеш. Просто покажи його мені.
Вона підіймає телефон до рівня грудей та починає гарячково
клацати.
— Якщо видалиш хоч одне повідомлення, між нами все скінчено!
Я поставив ультиматум. Я досягнув дна.
Сейдж розвертається та йде додому. Це більше в моєму стилі —
втекти від проблем замість того, щоб відповісти за свої вчинки. Це
перше, що я зробив, коли Інґрид застукала мене на зраді: сказав їй, що
передзвоню.
 Я біжу за Сейдж, обіцяю їй не засмучуватися, роблю все, що можу,
щоб переконати її, аж поки вона, наче дитина, яка ховає за спиною
цукерку, не показує мені свій телефон.
— Я боялася, що ти мене зненавидиш і ніколи не захочеш говорити
зі мною, — каже вона.
Я готуюся до найгіршого.
Моє серце калатає так гучно, наче от-от вистрибне з грудей.
Ситуація від початку була безнадійною. Якби той чоловік не писав
Сейдж, то я виявився б божевільним. Якщо він писав, я мав рацію. Та
все одно з нашими стосунками однозначно щось не так, якщо взагалі
виникають подібні ситуації.
У телефоні я бачу десятки повідомлень від режисера, всі із
сьогоднішньою датою. Перше, що впадає в око, — найгірше з усього, до
чого я готувався: «Я ніколи не робив нічого подібного в літаку».
Відраза переповнює мене. Я бачу ще одне повідомлення — про
магнетичний зв’язок між ними, якого він не може заперечувати.
Вона говорить, що в літаку розмовляла з тим чоловіком. Між ними
пролетіла іскра, каже вона. Його обличчя було так близько, що вони
просто почали цілуватися. Вона каже, що все сталося саме по собі. Що
вона пам’ятає — це близькість із ним у туалеті. Вона каже, що в них не
було сексу, навіть одягу не знімали. Вона зупинила його через повагу
до мене. І нарешті вона каже, що хотіла почекати, щоб обговорити це зі
мною, але не знала, як сказати.
Її слова впереміш зі слізьми викликають у мені бурю емоцій і думок.
Це злість, бо вона мені збрехала. Це й ревнощі, бо між нею з
режисером виник такий зв’язок. Це огида, бо він дешевка. Це
розуміння, бо це практично все те, що я робив з Ніколь. Так само на це
реагував Джеймс. Це навіть полегшення, бо, зрештою, я не
божевільний, просто підозрюю, що вона від мене щось приховує. І,
звичайно ж, це страх, але з багатьох причин.
— Я сказала йому, що в нас з тобою стосунки. Саме тому він хотів
зустрітися з тобою в аеропорту, — повідомляє вона.
Але єдине, що я тепер відчуваю, — це потрясіння.
— Як ти могла? Не розумію.
Її нижня губа починає тремтіти. Я знову змушую її плакати. І мені
начхати. Але не зовсім.
— Ми у відкритих стосунках, — продовжую я.
 Мовчання. Вона намагається стримати сльози та дивиться на мене.
— Ти можеш робити все, що хочеш.
Вона схрещує руки на грудях на знак незгоди.
— Єдине, чого я просив, — це відвертість.
Її чоло морщиться від ненависті.
— Ти примудрилася збрехати та зрадити мене у довбаних вільних
стосунках без правил.
Тепер вона плаче від образи й обурення.
Я її батько. Я — руйнівник кайфу. Я — ворог свободи. Я все псую.
Принаймні, для неї. Але в нас вільні та відкриті стосунки. Вона не
мала робити цього в мене за спиною та брехати мені. У цьому вся
проблема. Якби вона просто сказала мені правду, то моя реакція була б
лише моєю проблемою. Але, напевно, мій досвід із Ніколь і її
французькою подружкою Каміллою мав пояснити мені, що відкриті
стосунки не допомагають уникнути драм і зрад. А Сейдж розповіла
мені, що зрадила свого останнього хлопця.
Я намагаюся переварити все почуте, а Сейдж тим часом стоїть
нерухомо зі схрещеними на грудях руками. Я її обіймаю, але вона мов
скам’яніла. Мені цікаво, що вона зараз відчуває, та чи схоже воно на те,
що я відчував тоді з Інґрид: пригнічений, приголомшений, загнаний в
кут, на межі того, щоб кинутися в море й утопитися.
Моя перша думка: я маю відпустити ці стосунки. Але мені здається
нелогічним поривати із Сейдж за зраду. Навіть Інґрид дала мені
другий шанс. Ці стосунки — найменш необмежені та найцікавіші з
усіх, що в мене були. Якщо не враховувати цієї брехні, вона краще
вправлялася з ними, ніж я. А я теж хочу мати свободу, щоб поїхати в
Канкун із двома гарними актрисами, які будуть поклонятися мені. Я
хочу мати свободу, щоб розважатися з незнайомою жінкою, яку
випадково зустріну в літаку. Щиро кажучи, коли я летів додому з
реабілітаційної клініки, це було саме те, про що я фантазував.
До того ж, Сейдж не відчувала себе в достатній безпеці, щоб
розповісти правду. Як тільки ми залишилися наодинці, я став
прискіпливим, осудливим інтриганом.
Коли я перестаю її обіймати, Сейдж охоплює шаленство. Вона б’є
мене кулаками в груди та тупотить по піску як ображена дитина.
— Я хочу завжди бути в твоїх обіймах! — кричить вона. — Мені це
потрібно більше за все на світі. Я відчуваю, що моє місце біля тебе, —
вона копає пісок ногами, — але я також хочу свій шматок пирога, і
хочу сама його з’їсти.
Я намагаюся зрозуміти сенс її слів: вона хоче мене, але ніби й не
хоче. Їй потрібна безпека стосунків, але вона не хоче відповідальності
за них. Вона хоче моєї відданості, але хоче своєї свободи.
Поступово до мене починає доходити. Я отримав те, на що
заслуговую: таку ж жінку, як я сам.
50
Тієї ночі ми із Сейдж говоримо так довго, доки падають наші стіни й
ми бачимо, ким є насправді, з усіма нашими сильними й слабкими
рисами, талантами й травмами, сподіваннями та страхами,
проблемами з батьками. Після того ми займаємося сексом з тією
глибиною почуттів, що приносить відчуття близькості й полегшення.
Не впевнений, що це кохання, — напевне, ми занадто травмовані, щоб
покохати одне одного, — але між нами однозначно є пристрасть. Учені,
які досліджували конкуренцію в спермі, зрештою мають рацію.
Я спостерігаю за нею — вона розпашіла, ледь помітні веснянки без
шару макіяжу проступають виразніше, уві сні вона здається такою
цнотливою, що мене переповнює теплота. І я розумію, що мені просто
потрібно сприймати її так, ніби вона — це я, очікувати від неї
точнісінько таких самих учинків у справах душевних і тілесних, на які
здатен і я. Всі обмеження в моєму житті були приводами до повстання.
Настав час беззастережно віддатися свободі та прийняти притаманні
їй ризики: дати Сейдж те, що належить їй по праву, та
насолоджуватися своїм.
За три дні Сейдж іде на своє перше побачення з Майком із літака. Я
намагаюся більше не називати його довбаним. Це був колишній,
неспівчутливий я. Саме так: я не питатиму її, куди вона йде чи коли
повернеться. Не писатиму їй повідомлень. Повідці створено для собак
і садо-мазохістів.
Тим часом я запрошую на ніч одну з наших партнерок для розваг.
Саме в цей момент і стикаюся з наступною проблемою відкритих
стосунків: як попереджав Пеппер, мене переповнює дивне почуття
провини, бо мені роками промивали мізки, втлумачували, що спати з
іншими за відсутності твоєї дівчини — це погано. Навіть якщо моя
дівчина напевне трахається з іншим.
 На мій подив, Сейдж повертається додому до опівночі,
приєднується до нас у вітальні та каже, що її почуття до Майка зникли.
Коли я питаю її, чому, вона пояснює:
— Думаю, наша з тобою розмова напередодні заповнила в мені ту
порожнечу, яку я хотіла заповнити ним.
Як стверджує Колін, один із комунарів Лафаєт Морхаус,
«Найкращий спосіб ввести в стосунки нову людину — це
переконатися, що ваша основна партнерка абсолютно задоволена, та
отримати її згоду. Вона має відчувати, що може дати вам більше».
Наступні три тижні ми із Сейдж намагаємося дотримуватися цієї
рекомендації. Намагаємося наповнювати одне одного. Намагаємося
звільнитися від відчуття володіння одне одним. Ми намагаємося
подолати неминучий дискомфорт, страх та ревнощі. І ми намагаємося
не зустрічатися з тими, хто не поважає наших стосунків, або ж хто
хоче стати нашими основними партнерами.
Намагаємося — це основне слово, бо керувати почуттями це ніби
дресирувати левів. Незалежно від того, яким успішним ти себе
вважаєш, ти все одно маєш контролювати свої почуття. Одного разу
під час сексу вчотирьох Сейдж кусає мене за щоку, потім зникає у
ванній та розбиває пляшку з водою об стіну. Іншого разу ми йдемо до
бдсм-клубу, де якийсь кент, схожий на Гленна Данцинга, півгодини
шмагає Сейдж. Я почуваюся повним кастратом, спостерігаючи, як
вона насолоджується його домінуванням, і дорогою додому влаштовую
їй сцену без будь-яких вагомих причин. Але найжорсткішим було те,
що однієї ночі Сейдж пішла гуляти зі своєю екс-подружкою Вінтер і не
поверталася два дні.
Бувають моменти в стосунках, коли я собі не подобаюся. Бувають
періоди, коли вона мені не подобається. А в інші дні між нами панує
гармонія, ми ділимося своїми походеньками, потім пристрасно
кохаємося, лише вдвох.
Переживаючи ці злети й падіння, пригоди та невдачі, я переконую
себе, що це лише складний період, що зараз я контролюю такі потужні
емоції, як відчуття провини та страх, набагато краще через свої
численні невдачі у немоногамних стосунках, які привели мене до цього
моменту, і що мені ось-ось стане комфортно.
А тоді одного вечора, лежачи в ліжку, Сейдж повертається до мене з
такими блискучими очима, яких я досі не бачив, і каже:
 — Хочу мати від тебе дитину.
І хоча її слова — швидше за все є залишками щойно пережитої
пристрасті, а не результатом тривалих роздумів, я починаю
замислюватися: чи справді знайшов те, що хотів, стосунки, які
відповідають усім чотирьом критеріям, установленим мною для себе
на початку цієї подорожі. Відсутність ексклюзиву в сексі, відвертість
(нарешті), емоційність та здатність перерости в сім’ю. І хоча мені й
цікаво, що ми скажемо нашій дитині, яка зайде до кімнати та побачить
купу жінок у нашому ліжку: «Синку, коли чоловік та чотири жінки
дуже одне одного кохають...»?
Однак за кілька секунд мені на думку спадає ще одна річ: стосунки
мають бути здатними перерости в сім’ю зі здоровими, доглянутими
дітьми. А наші стосунки не лише занадто незрілі та нестабільні, але за
нашого способу життя вони ще й занадто інтенсивні та
непередбачувані для того, щоб ми могли собі дозволити мати дітей. А
без наших групових розваг ці стосунки втрачають сенс.
Я телефоную Ріку, щоб обговорити з ним можливість створення
чогось серйознішого із Сейдж, але він загадково відповідає:
— Діпак Чопра говорить: якщо ти хочеш покинути курити, то маєш
змінити спосіб куріння. Інакше кажучи, якщо ти куриш під каву та
після сексу, припини це. Запали сигарету в іншій ситуації та по-
справжньому усвідом усі відчуття в своєму тілі. І ти дізнаєшся, для
чого це робиш насправді: навіщо впускаєш отруту в свої легені.
— А де тут аналогія з моєю ситуацією?
— Може, тобі слід спробувати якийсь час займатися сексом лише із
Сейдж і ні з ким іншим та відчути по-справжньому, як воно — бути
лише з нею. Побачити правду ваших стосунків: ви дійсно друзі чи
лише секс-залежні партнери?
— Це гарна ідея. Я наступного тижня їду за кордон, тож зроблю це,
як тільки повернуся.
Це та нещасна подорож, в яку я не дуже й хочу їхати: на Мачу-Пікчу;
ми її планували здійснити з Інґрид.
— А нащо так довго чекати?
— Сейдж готує мені подарунок на день народження: приводить
додому близнючок.
— Господи, помилуй нас усіх.
 51
Їх звуть Джозі та Дженн. У них мініатюрні груди, маленькі носики та
крихітні мізки. Кілька тижнів тому ми з ними вже трохи
порозважалися в туалеті під час вечірки в готельному номері.
Однак, коли вони приїжджають, у нас відразу виникає проблема: в
однієї на верхній губі герпес. І я не хочу ризикувати — навіть заради
можливості побути з близнючками.
На щастя, в її сестри з губами все гаразд.
— Давайте зробимо щось, чого ви ніколи не робили, — каже Джозі,
та, що без герпесу, влаштувавшись на канапі.
Я намагаюся згадати, чого ж я ніколи не робив. Здається, спробував
уже все — принаймні з того, чого хотів. Я майже рік ходив на
свінгерські вечірки, жив у гаремах, комунах та брав участь у оргіях. До
того ж, ми із Сейдж разом ходили на садо-мазо вечірки, групові
забави, сеанси оргазмічної медитації та курси з технік зв’язування.
Одного разу я навіть переспав з матір’ю близнючок, коли вона з
якогось дива написала мені імейла. Я вже буквально натер мозолі на
своєму пенісі від безперервної статевої активності.
Сейдж, здається, також зависла.
Раптом вона вигукує:
— Я ще ніколи ні на кого не пісяла!
Джозі не дуже вражена перспективами, але не відмовляється. Однак
за кілька секунд Сейдж згадує:
— Ні, таки було.
Поки ми намагаємося придумати, що ж би нам таке зробити разом,
Джозі встає з канапи. На місці, де вона сиділа, з’явилася невеличка
яскраво-червона пляма. У неї почалися місячні.
— Ми завжди можемо просто нанюхатися кокаїну, — пропонує
вона, вибачається і прямує до ванної.
Сейдж приймає запрошення. Я відмовляюся.
— А в мене немає носової перетинки. Дивися! — каже Дженн, та, що
з герпесом, дістаючи із сумочки невелику косметичку. Вона натискає
собі на перенісся, і її ніс розпливається по обличчю.
— Як у Майкла Джексона, — сміється вона. — Але в мене це через
передоз кокаїну.
— Він випалив тобі перетинку? — питаю спантеличено.
— Еге ж.
 — Можна доторкнутися?
— Скільки завгодно.
Вона гордовито підставляє мені свого носа, і я розчавлюю його по її
обличчю, наче велику гумову кнопку.
Один із найнебезпечніших побічних ефектів вживання кокаїну
полягає в тому, що люди починають невпинно розповідати про себе.
Невдовзі близнючки перелічують усіх відомих людей, із якими вони
спали, та багатіїв, яких використовували, а Сейдж усотує кожне їхнє
слово. Завдання чоловіка — отримати секс, а завдання жінки —
затримати його. Коли жінки чогось хочуть, — емоційного контролю чи
фінансової підтримки, — вони підводять чоловіка до сексу впритул,
демонструючи фінішну лінію, що ближчає від зустрічі до зустрічі, але
до неї завжди залишається бодай крок.
Коли Сейдж всмоктує носом останню доріжку білого порошку зі
столика для кави, Дженн хихотить:
— Це не доріжка, а ціле поле. — Вона повертається до мене. — Ти не
проти, якщо заїде дилер і привезе ще трохи?
Я натискаю на її носа, сподіваючись, що ця кнопка спрацює і вимкне
її.
Це найгірший день народження, думаю я, готуючись до сну на
самоті. На нічному столику лежить тюбик неоспорину, який Сейдж
рекомендувала мені використовувати для мого нещасного натертого
члена. Я втираю мазь, відчуваю роздратування і сам собі здаюся
непотрібним. Ось як воно, зустрічатися зі своїм дзеркальним
відображенням: вона занадто зайнята заповненням своєї порожнечі,
щоб заповнювати ще й мою.
Щоб якось підбадьорити себе, вирішую помастурбувати перед сном.
Це мій подарунок собі.
Я заплющую очі, кілька разів глибоко вдихаю, розслаблюю тіло,
охоплюю себе рукою, намагаючись не зачіпати болючі місця, та
готуюся поринути в фантазію.
Намагаюся уявити жінку, яка мене приваблює і з якою я ще не спав,
але нікого не можу уявити.
Силкуюся згадати якусь сексуальну фантазію, яку ще не втілив у
життя, але жодна не спадає на думку.
Я хочу подумати про таке, що мене збудило б, а натомість виявляюся
в повному ступорі.
 Мені нема на що мастурбувати. Я навіть не думав, що це можливо.
Вперше в житті мої запаси фантазій вичерпані.
Я згадую слова Ріка, сказані майже два роки тому. Чи щасливіший я
нині?
Я набув багато досвіду, пізнав багато задоволень. Але не думаю, що я
був по-справжньому щасливий.
Учені з Принстонського університету провели дослідження
кореляції між грошима та щастям. Коли прибутки в людини зростають
до 75 000 доларів на рік, вона почувається щасливішою. Але якщо
прибутки перевищують цей показник, багато людей не відчувають
особливого щастя.
Може, те саме стосується і сексуальних партнерів.
Більше цицьок не зроблять мене щасливішим.
Здається, я сплутав втрату контролю зі свободою.
Коли я спитав Лорейн, як мені дізнатися, чи я створений для такого
способу життя, вона попередила: рани, яких ти завдаєш і яких тобі
завдають, — це драми й травми, а про комфорт тут не йдеться.
Мені не складно підсумувати, що, врешті-решт, приніс мені
минулий рік.
«Статево розбещені люди, всупереч поширеній думці, не є
біснуватими, — писав Альбер Камю. — Але цей сон триває недовго».
І час прокидатися.
52

Очевидні клінічні факти демонструють, що чоловіки та жінки, які присвячують

свої життя необмеженим сексуальним задоволенням, не стають щасливими
та часто страждають від тяжких невротичних порушень. Повне задоволення
всіх інстинктивних потреб не лише не є основою для щастя, а навіть не
гарантує збереження здорового глузду.
Еріх Фромм. Мистецтво кохати

53
Іноземний кореспондент, якого я зустрів на Гаїті, коли працював у
New York Times, якось розказав мені історію про його колегу, що
назавжди засіла в моїй голові, але я так і не зміг перевірити, чи
правдива вона.
 Коли він виконував завдання в Центральній Америці, то опинився в
полоні у повстанців. Військові знайшли їх та спланували рятувальну
операцію. Замість того щоб видати в’язнів, повстанці вирішили вбити
їх.
Повстанець поставив репортера на коліна та притулив дуло
пістолета йому до скроні.
Відчуваючи наближення кінця, репортер не думав про свою
дружину, залишену вдома; він згадав своє шкільне кохання, жінку, з
якою не говорив, про яку майже не думав понад десять років.
Раптом потужний вибух струснув схованку повстанців. За мить до
неї вдерлися військові та врятували полонених.
Пізніше репортер спробував проаналізувати той момент
неочікуваної істини. Йому дали другий шанс у житті, і він не мав
сумнівів, що робити далі: щойно повернувся додому — зателефонував
тій жінці. Вона сказала, що розлучена. Тож репортер розлучився з
дружиною та взяв шлюб із тією жінкою.
Долаючи шлях інків до Мачу-Пікчу без Інґрид, я не можу не думати
про цю історію. Вона, звісно, дуже нагадує казочку з хепі-ендом, але це
реальний хепі-енд. Життя є випробуванням, і ти витримуєш його,
якщо чесний із самим собою. Для цього просто потрібно дізнатися,
ким ти є насправді. Між правдою і брехнею дуже тонка лінія.
Я запросив Адама поїхати зі мною, але його дружина поставила
умову: якщо він поїде у відпустку, то лише з усією родиною. Я спитав у
Кевіна, він погодився, але запланував після того ще й поїздку в
Бразилію до свого сина. Сейдж також хотіла поїхати, але реєстрація на
ці дати була вже закрита.
— Я маю тебе про щось попросити, — благав Кевін перед поїздкою.
— Не дозволяй мені загуляти в Перу.
— Обіцяю, — сказав я і лише згодом зрозумів, що він мав на увазі
сексуальні походеньки в чужій країні.
Перші кілька днів похід давався мені важко. Не лише через чималу
відстань, яку потрібно було пройти, й круті підйоми, а також і через те,
що перед від’їздом я займався сексом із Сейдж, тому стерта шкіра на
моєму члені почервоніла й мені пекло від найменшого дотику. Коли я
перевдягався, то вкладав його дуже обережно, мов поламаний палець.
У моїй аптечці неоспорин, тому ще й зараз кожні кілька годин, коли
стаю відлити під кущем, то тихцем намащую його маззю.
 Нас із Кевіном супроводжує обов’язковий гід, Ернесто, кремезний
горянин із Анд. Він має мускулясті натреновані численними
подібними походами ноги. Ми майже весь час сходимо на гору, нас то
поливають дощі, та висушує сонце, ми жуємо листя коки, щоб
послабити симптоми висотної хвороби. Наша свідомість чиста. Ми
звіряємо один одному наші мрії, страхи й амбіції.
Але між нами відчувається певна порожнеча, мовби чогось не
вистачає. То місце, на якому мала б бути Інґрид. І з кожною вершиною,
що вимальовується крізь хмари, з кожними стародавніми руїнами, які
ми бачимо на обрії, разом зі свіжістю ранкової роси приходить єдина й
дедалі більш наполеглива думка: я хотів би, щоб вона була тут зі мною,
щоб це все ми побачили й відчули разом.
Я не думаю про те, щоб тут могла б опинитися Сейдж, яка привела б
у намет випадкових туристок, щоб влаштувати чергову групову
розвагу. Я лише можу уявити, що вона питає в гіда, чи замінить листя
коки кокаїн. На мій подив, після мого дня народження, коли я
позбувся ілюзій, мене навіть не цікавить, що і з ким вона робить,
залишена вдома сама.
— То як у тебе справи з походеньками? — питаю я в Кевіна, коли ми
влаштовуємося відпочити на невеличкій галявині.
— Давненько не було. Я вже місяців із шість не звертався до ескорт-
служб.
— Може, тому, що ти живеш із Маріанною?
— Думаю, через неї я все це припинив. На мій день народження
Маріанна вдяглася так, як того дня, коли ми познайомились, і думала,
що це мене заведе, але в мене це викликало огиду. Я навіть не схотів
нічого робити. — Він запихає жменю листя коки до рота й продовжує:
— Дивна річ: звідтоді, як усе це припинилось, я почав потрошку пити
й гніватися на тих, хто не дотримується правил, наприклад, якщо
хтось не вмикає повортник, змінюючи смугу.
Якийсь час ми йдемо в тиші, а навколо вирує життя. Здається, ми
обоє думаємо про те, що наша поведінка доводить теорію залежності,
яку ми нібито спростували.
— Мені вчора наснився дивний сон, — тихо каже Ернесто.
— Що за сон?
— Може, не треба розповідати...
Щоб йому було зручніше, я розповідаю один зі своїх снів.
 — Мені останнім часом постійно сниться один і той самий сон. Ніби
я граю в футбол. І я маю забити пенальті. Цей гол приведе нас до
перемоги. Але коли настає час бити, я ледь зачіпаю м’яча і він
відкочується всього на кілька метрів. І я щоразу прокидаюся від того,
що дригаю ногами.
— Поганий сон, — каже Ернесто. — Твій мозок знає, що робити; але
твоє тіло не слухається. То може, я розповім свій сон? — Він починає
говорити тихіше, хоча навколо цілковите безлюддя. — Тож... мені
наснилося, що дівчина з Amazone, приїхала до Куско і шукає мене, а я
дуже непокоюся, що моя дружина дізнається про ту дівчину.
— Ти переживав, бо переспав із нею?
— У нас був зв’язок, це правда.
— Ти з цією дівчиною бачився в реальному житті?
Він мить вагається, потім відповідає:
— Так.
Ми обговорюємо його романчик та всі інші випадкові зв’язки, що
були в його друзів, коли вони почали працювати гідами й
провідниками.
— Є книжка, яку я хочу прочитати, — каже він. — Вона про стратегії
поведінки з такими жінками. Дуже корисна.
— «Гра»? — питає Кевін.
— Ні, — Ернесто зупиняється, спирається на величезну кам’яну
брилу, п’є воду й витирає піт, намагаючись згадати назву книжки.
Нарешті він згадує. — Здається, її назва «Посібник зі зради».
Виходить, чоловіки скрізь однакові.
Із плином часу моя вроджена відраза до бігу й тривалих переходів
пішки починає даватися взнаки, я стомлююся та відстаю від хлопців.
Спечену сонцем шкіру заливає піт. Кевін та Ернесто зникають за
пагорбом, і коли за десять хвилин я туди підходжу, то не бачу їх.
Я плентаюся далі, але невдовзі починає паморочитися голова. Я не
відчуваю свого тіла — ніби наковтався екстазі, але ще й із головним
болем. Може, це зневоднення чи висотна хвороба, перевтома чи все
разом. Я дістаю з наплічника пляшку з водою та висмоктую ті три
краплі, що там залишалися. Іду петляючи й побоююсь, що врешті-
решт втрачу рівновагу й зірвусь у прірву.
Мені цікаво: якби зараз я знепритомнів та потребував допомоги,
якби в мене стався серцевий напад чи набряк легенів, на яку б зі своїх
нинішніх чи колишніх коханок я міг би розраховувати?
Моя колишня Кеті, напевне, розлютилася б на мене за те, що я
знепритомнів та покинув її. А інша колишня, Кейсі, мабуть, почала б
задихатися від паніки, і я мав би сам її рятувати. А Сейдж... вона могла
б допомогти мені. Але невдовзі їй би стало нудно, вона почала б
переживати, що пропускає всі веселощі, і зрештою зникла.
Лише Інґрид залишилася б зі мною та намагалася б допомогти мені
до останнього подиху.
Інґрид.
Цієї миті запаморочення мовби припиняється. Мої легені наповнені
чистим повітрям, я знову виразно бачу цей краєвид, не спотворений
рекламними банерами, мої вуха не закладені, але й не чують пустої
балаканини, а мозок чистий, думки не засмічені ніяким мотлохом. Та
думка, яку я так відчайдушно намагався поховати навіки, випливає на
поверхню свідомості й змиває все мов цунамі: я сам усе зіпсував.
Секс знайти легко — можуть допомогти гроші, випадок, соціальне
становище або природна чарівність. Те саме стосується й випадкових
зв’язків, оргій, пригод і стосунків на три місяці — якщо ти знаєш, де їх
шукати та готовий до них. Але кохання — це рідкість.
Я був таким сліпим. Я насправді думав, що порвав з Інґрид, бо хотів
свободи. Попри весь отриманий досвід я зовсім не розумів головного:
я просто не хотів, щоб мене любили занадто сильно. Я зробив саме те,
від чого застерігала мене Лорейн: дозволив покараному підліткові
керувати своїм життям.
Хоч би що було в мене із Сейдж, це не кохання. Вона
підлаштовується до мене, намагаючись бути ідеальною партнеркою, бо
хоче отримати щось натомість — близькість, увагу, той умовний
соціальний статус, який вбачає у стосунках із письменником. А я
намагаюся бути ідеальним партнером, бо хочу сексуальних пригод.
Може, я не скористався порадою Рікового Діпака Чопри, бо якби це
зробив, то побачив би, для чого мені насправді такі стосунки. Це не
отрута, як у випадку з палінням, — це лише незрілі вчинки.
Наприклад, ти розлучаєшся з дружиною та купуєш спортивну тачку,
як тільки знаходиш у себе першу сиву волосину.
Однак якщо в одружених чоловіків виникає криза середнього віку, в
чоловіків, які ніколи не брали на себе таких обов’язків, виникає криза
відсутності життя. І якщо хоч на мить вони змогли б виразно
побачити це своє життя, то почали б усвідомлювати, що втрачають
більше, ніж отримують, поки день за днем намагаються
подорослішати.
Коли я нарешті добираюся до заповітної вершини, то бачу: Кевін з
Ернесто відпочивають. Кидаю рюкзак на землю, падаю в затінку та
жадібно ковтаю воду Ернесто й аспірин Кевіна. Потім чекаю, поки все
в моєму тілі знову врівноважиться.
І хоча я був далекий від смерті — просто втомлений і знервований,
— тієї миті, коли мені сяйнула істина, я не думав про групові розваги із
Сейдж, Леа та Вінтер. Ні, я думав про Інґрид.
Я думав про те, що спортивне авто має повернутися в магазин, а
чоловік — додому, щоб благати прощення.
Останнього вечора в кемпінгу ми з Ернесто й Кевіном у світлі
мерехтливого ліхтаря п’ємо чай і жуємо м’ясо морської свинки з Анд.
Я дістаю дошку для скіті-кітс та пропоную пограти, сподіваючись
відволіктися від своїх думок.
— Мені б хотілося, щоб Інґрид була тут, — звертаюся до Кевіна,
зітхаючи. — Вона залюбки зараз пограла б.
Кевін щось мимрить у відповідь. Напевне, йому набридло те, що я
постійно скиглю за нею.
— І вона така класна. Зараз у нас була б уже купа приколів. Ти ж
бачив, як вона всіх зарядила, коли ми були в клініці! Сподіваюся, все
ще можна повернути.
— Ви будете разом, — каже Кевін, мовби то вже вирішена справа. —
Я це знаю.
— Сподіваюся.
Я заплющую очі, й глибокий відчай переповнює мене. Що за радість
від сходження на Мачу-Пікчу шляхами, проторованими століття тому,
від сходу сонця над гірською вершиною, поїдання традиційного харчу
жителів Анд і гри в скітті-кітс у наметі під ліхтарем, якщо ти не можеш
розділити все це з людиною, яку кохаєш?
Це ціна свободи.
Коли наступного ранку ми починаємо спуск до зруйнованого міста-
Мачу-Пікчу, на індикаторі рівня сигналу мого телефону нарешті
з’являється одна риска.
І я пишу Інґрид: «Свобода-а-а-а-а!».
 54
Після того як надсилаю їй це повідомлення, а потім ще одне, в якому
зізнаюся, що Мачу-Пікчу без неї зовсім не вражає мене, відчуваю вже
знайомий страх. Тієї ночі мені сниться секс утрьох із двома
випадковими туристками.
Чому моє лібідо не дає мені спокою?
Перш ніж перевірити, чи не відповіла мені Інґрид, намагаюся
заспокоїти свою нервову систему. Стільки людей, мудріших за мене,
зраджували своїх дружин — принц Чарльз, Біл Клінтон, генерал
Петреус. Чи зможу я переплюнути цих світових лідерів у тому, в чому
їх спіткала невдача?
Не знаю. Але я можу зробити те, чого не зробили вони, — бути
відвертим, розповісти про все Інґрид та отримати підтримку в моїй
боротьбі. Як мене задовбали ці мої вічні сумніви. Але я все зможу.
Я перевіряю телефон. Нічого. Але в душі знаю: вона дотримає слова,
яке дала мені так давно.
Ми дістаємося казкового міста між гірських вершин, а Інґрид і далі
не відповідає. Немає відповіді навіть тоді, коли сідає сонце. Може вона
не отримала повідомлення? Може я неправильно написав слово
«свобода» та недостатньо повторив літеру «а» в кінці? Може вона
щаслива зі своїм новим хлопцем? Може вона забула мене? Може я
помилився?
Я однозначно помилився.
55
Наступного дня від Інґрид також нічого не приходить.
56
І наступного теж.
57
Ще за день я розумію, що вона вже ніколи не відповість.
Тієї ночі в нашій космічній кімнаті я сказав Інґрид, що мені потрібен
час, щоб зрозуміти себе та зробити вибір — і нарешті я його зробив.
Але кохання — не рулетка. Тут не можна робити ставки.
 Останнього вечора в Перу, пакуючи речі, я отримую повідомлення,
але не від Інґрид, а від моєї колишньої Кейсі; вона дуже потребує моєї
поради. Як і Інґрид, Кейсі покинув її батько, який жив таємним
життям з іншою жінкою та дітьми.
Коли я їй телефоную, Кейсі в сльозах пояснює мені, що в її
колишнього, Віктора, нещодавно діагностували рак печінки. Він
видатний ловелас із Маямі, який покинув її, бо хотів трахатися з
іншими жінками. Але коли в лікарні він марив під дією медикаментів,
його родичі сказали, що він безупинно повторював її ім’я. Коли Віктор
прийшов до тями, лікар повідомив: рак прогресував до такої стадії, що
сорокачотирирічному чоловікові залишилося жити три місяці.
Останні дні свого життя на землі Віктор не розтринькував на
гульню. Він не влаштовував диких оргій із купою жінок. Натомість він
сказав своїм родичам: «Це моя розплата за те, яке життя я прожив.
Мені потрібна Кейсі. Мені потрібно вибачитися перед нею».
— Тож він зателефонував мені вчора ввечері та запросив поїхати
разом на Кариби, — продовжує Кейсі. — Він сказав, що хоче решту
своїх днів провести зі мною.
— Що ти відповіла йому?
— Я сказала, що мушу подумати. Він викинув моє кохання на
смітник, коли захотів розважатися, а тепер, коли помирає, хоче
повернути мене? Я боюся, що мені буде дуже боляче знову пустити
його в своє серце, а потім втратити.
— Це дійсно так. Йому буде краще, якщо ти будеш поруч, але тобі це
завдасть страшного болю.
І я починаю усвідомлювати, чому Інґрид не відповіла мені.
Легко передбачити, що такий гульвіса, як я, починає тягтися до своєї
одержимої коханням колишньої, коли впаде на самісіньке дно, щоб
почати цей цикл наново та змарнувати ще кілька років нашого життя.
Не може почати все наново такий боягуз, який сохне за колишньою
коханою, щойно його чергова подруга каже, що хоче створити з ним
сім’ю.
Ось що можна сказати про моє «велике прозріння» в Мачу-Пікчу:
хоча туга за Інґрид могла бути справжньою, але в усьому іншому я
просто жалюгідний. Кохання — це не порятунок, не насолода красою
природи разом, не спільні жарти та не жодна з тих егоїстичних
причин, з яких я вважав, що любив Інґрид. Це лише те, що вона може
зробити для мене, і те, що вона змушує мене відчувати. Кохання — це...
Насправді я навіть не уявляю, що таке кохання.
Інґрид має рацію. Вона робить те, що правильно; а я — ні.
Усе, що я маю, — це нарешті загоєний член та розбите серце.
58
Коли я повертаюся додому, в моїй поштовій скриньці лежить
запрошення на весілля. Я перегортаю конверт. Там написано: «Де Ла
O». Прізвище Інґрид. Мої ноги стають ніби ватяними, картка летить на
підлогу.
Я справді тупий відморозок.
13 Temptation — спокуса (англ.). — Прим. пер.
Дія четверта. Ангедонія
 СЦЕНА 1. СПУСТОШЕННЯ

Вільям: Тобі напевне дуже самотньо.

Ти знаєш, що саме шукаєш?
Кеома: Мабуть, самого себе. Я не знаю. Мені треба дізнатися, хто я, дізнатися
причину своїх дій. Я знаю, що моє перебування на цій Землі має якесь значення,
але побоююся, що коли дізнаюся, то буде вже запізно. А поки що я блукач.
Я все подорожую. Навіть коли Земля спить, я мандрую далі, переслідуючи тіні.
«Кеома», режисер Енцо Дж. Кастелларі

1
— Ти вирішив зробити щось, і зробив це. Ти зробив усе, чого бажав.
Ти отримав величезний сексуальний досвід та стосунки, про які мріяв.
А ти все одно нещасний та невдоволений.
Це мудро. І жорстко. Він має рацію. Це голос Ріка, з яким я сиджу в
італійському ресторанчику Giorgio Baldi. Він у своїй незмінній
уніформі — біла футболка, чорні шорти та поношені лофери.
— Це тому, що в нього не було стосунків зі справжньою близькістю.
Він був на голову вищим. Жінки були його іграшками. Іграшки не
можуть завдавати йому болю. А цим жінкам — так, їм дуже боляче.
Це теж мудро. І так само жорстоко та відверто. Другий голос
належить Лорейн, яка приїхала до міста, щоб провести семінар. Я
вперше помічаю, які глибокі зморшки навколо її рота. Думаю, це через
її величезну мудрість.
Я намагаюся переварити почуте. Найжорстокіша правда — це коли
ти усвідомлюєш, що вона виявляється абсолютно протилежною тому,
в що ти вирів.
— А ти не бачиш? — Рік тепер звертається просто до мене. — Усі
твої стосунки були приречені на провал! Не має значення, які
стосунки ти пробував — з однією людиною чи із сотнею. — У його
погляді глибоке переконання, і воно з’являється щоразу, коли він
встановлює зв’язок з богами жорстокої правди. — Бо проблема не в
стосунках. Проблема в тобі!
Цієї миті я починаю розуміти, що програв війну. У моїй голові
промчало цунамі, яке знесло в безодню всі відкриті стосунки,
свінгерські оргії, комуни вільного кохання та секс утрьох. Якби Рік
сказав мені це раніше, я б напевне його не почув. Я б сперечався,
опирався та намагався довести, що він неправий. Але вперше в мене
немає жодних контраргументів та сценаріїв дебатів.
Усе, що в мене залишилося, — це я сам, оточений своїми майже
родичами, та моє серце, розбите на друзки через втрату Інґрид, а
також моя свідомість, у якій засіло гірке каяття за кожне хибне
рішення після втечі з реабілітаційної клініки.
Що ж до Сейдж, то коли я повернувся з Мачу-Пікчу, готовий
завершити ці стосунки... її вже не було. Вона надіслала мені
величезного імейла з поясненнями; вона відчувала, ніби втратила саму
себе в наших стосунках, тож хоче повернути себе. Тому вона вирішила
повернутися в Бруклін до своєї колишньої Вінтер, з якою вочевидь
знову зійшлася.
І хоча я й хотів порвати із Сейдж на такій самій ноті, це сталося
неочікувано, та ще й на тлі втрати Інґрид, я був емоційно розчавлений.
Напевне, коли з відкритої рани знімають пов’язку, вона якийсь час
кривавитиме.
— То що мені робити? — питаю в Ріка та Лорейн. Цілий вечір вони
руйнували все, що залишилося від мого его, розцінюючи кожну мою
думку як злочин, кожну емоцію — як інфантильну. Минуло майже два
роки звідтоді, як я повернувся з реабілітації. Спробував лікування
секс-залежності, але в мене нічого не вийшло. Спробував моногамію,
та мені це теж не вдалося. Удався до немоногамії, але й тут не досяг
успіху. Що ж залишилося?
— Тобі треба спробувати те, чого ти ще не пережив, — пропонує
Лорейн.
— І що це?
— Ангедонія.
Я незграбно повторюю це слово. Я читав багато книжок з усілякими
розумними словами, але ніколи не зустрічав слова «ангедонія». Хоч би
що це означало, мені не подобається його звучання.
 — Це темна порожнеча, де немає почуттів, — пояснює вона. — Люди
в стані ангедонії почуваються мертвими. Вони не можуть відчувати
радості.
Я згадую дев’яту емоцію Генрі. Ось як вона зветься — емоція смерті.
Це ангедонія.
— А навіщо мені це?
— Щоб повернутися до гомеостазу та чітко побачити, ким ти є
насправді й що тобі потрібно в цьому житті, тобі слід провести
детоксикацію від попередніх стосунків. Ти проходив безперервні
цикли інтенсивності, від стосунків з матір’ю до стосунків із Сейдж. —
Вона робить ковток вина, і мене чомусь це дивує, ніби алкоголь — табу
для психіатрів, які лікують залежність. — Ти зрозумієш, що
повернутися до справжнього життя важливіше за інтенсивність.
Я мовчу, намагаюся збагнути. У глибині душі знаю, що вона має
рацію. Я цілий рік провів, думаючи, що коли знайду «ті самі» стосунки,
мої проблеми зникнуть мовби завдяки магії. Але я не спробував лише
один вид стосунків — стосунків із самим собою. Як на людину, яка
уникає кохання, я протягом останніх восьми років досить активно
шукав собі партнерок. Можливо тому, що нема кращого способу
сховатися від близькості, ніж розпочати стосунки.
Коли ми востаннє зустрічалися з Ріком та Лорейн, здавалося, переді
мною відчинилися всі двері світу. Тепер усі вони зачинені, замкнені й
замуровані — разом із моїм найпалкішим жалем, єдиними дверима, в
які я справді хотів би увійти, дверима, що ведуть мене туди, звідки все
почалося.
— А весілля Інґрид? Мені йти туди?
— Зараз не думай про Інґрид, — каже Лорейн і ставить келих на стіл.
Її слова пронизують наскрізь моє розшматоване серце. — Просто
дозволь собі спорожніти, а про решту будеш думати в ході процесу. Це
допоможе тобі. Потім ми заповнимо тебе тим, що тобі потрібне, — і
далі ти зрозумієш, що насправді відчуваєш до Інґрид.
Ми сидимо на дієтах з лимонного соку та каєннського перцю, щоб
очистити свої нутрощі, то чому б не очистити й голову? Опісля я
почну заповнювати себе здоровими думками. Тобто якщо Лорейн,
звичайно, не наповнить мене сексуальним соромом, як Джоан. Я знаю,
що не здатен зцілитися самотужки, — я навіть зараз собі не довіряю, —
але не можу звільнитися від думки, що реабілітація була настільки ж
шкідливою, як і корисною.
— Чим саме ти хочеш мене наповнити? — питаю суто з цікавості.
— Свободою.
Це останнє, що я очікував почути від неї.
— Що ти маєш на увазі?
Лорейн знову ставить келих, бере мою руку та зазирає мені у вічі.
Потім повільно повторює, переконуючись, що до мене дійшло кожне
слово:
— Ми народжуємося на цей світ безневинними та чистими,
красивими й щирими, у єдності з цілим світом. Поки ми зростаємо,
наші батьки й наше оточення завантажують нас певним багажем.
Дехто з нас накопичує його дедалі більше, допоки цей вантаж не стає
справжнім тягарем, і ми робимося в’язнями власних переконань і
поглядів. Але справжня мета життя — це позбутися зайвого багажу й
знову стати легким і чистим. Ти весь цей час шукав свободу. А це і є
справжня свобода.
Я думав, що хоча б якісь мої травми загоїлися в клініці й за той рік,
протягом якого я намагався лікуватися від секс-залежності, але
вочевидь усе, чого я досягнув, — це ідентифікація власних проблем. Я
почав жити, не усвідомлюючи того, як саме живу. Щоб змінитися,
потрібно трохи більше, ніж поради, книжки, зустрічі, терапевтичні
сеанси та курси реабілітації. Недостатньо навіть величезного,
незламного, повноцінного бажання змінитися. Потрібна смиренність.
А нічого не впокорює так, як мій останній рік, як усвідомлення того,
що я наробив дурниць і можу більше ніколи не знайти справжнього
щастя, кохання та сім’ї, якщо й далі робитиму все по-своєму.
Ми зазнаємо невдач у житті здебільшого через те, що дуже близькі
самі із собою, а за такого наближення неможливо по-справжньому
себе розглянути й не заважати самим собі жити.
— Чому б тобі не повернутися в лікарню та не продовжити роботу
над собою? — пропонує Лорейн.
Мій ентузіазм раптово згасає, коли я знов уявляю Джоан. Я краще
повернуся до Белль, Енн та Вероніки.
Лорейн ніби читає мої думки.
— Але приватно, лише зі мною.
— Справді? Ти б могла це зробити?
 — Це може бути твій останній шанс. — Вона підносить келих до
вуст, складених у гримасу мудрої печалі, та виціджує останні краплі. —
За кілька тижнів я працюватиму з твоїм другом Адамом. Якщо хочеш,
можеш приєднатися. Але будь обачним: зараз у тебе зависокий ризик
початку чергових стосунків. А якщо ти не зможеш утриматися від
стосунків та статевих контактів у цей період, то рекомендуватиму тобі
повернутися до реабілітаційної клініки.
Обличчя Ріка розпливається в посмішці тріумфатора. І адаптований
підліток у мене всередині, покараний хлопчисько, який так фігово
розпоряджався своїм життям протягом останнього року, робить ще
одну відчайдушну спробу врятуватися:
— Тож фактично, — питає він, — ви хочете мене зробити кастратом?
— Так, — холодно відрубує Рік. — Саме це ми хочемо зробити.
2
Наступні тижні я змотую вудки та чекаю, коли почну отримувати
допомогу від Лорейн, і моїм порятунком стає мастурбація.
Хочеш запросити когось на побачення? Спершу подрочи, а потім
побачиш, чи хочеш ти провести шість годин, годуючи, вислуховуючи
та розважаючи її, відчайдушно сподіваючись на результат, який не
тільки розчарує тебе, якщо цього все-таки не станеться, але й може
розчарувати тебе, якщо це навіть станеться.
Хочеш звернутися в ескорт-службу? Спершу подрочи, а потім
побачиш, чи справді ти хочеш зустрітися з наркоманкою, яка вже
зовсім не схожа на своє відфотошоплене зображення, вивішене в
інтернеті 10 років тому, щоб отримати від неї тухлий мінет.
Хочеш зателефонувати колишній трахальниці? Спершу подрочи, а
потім побачиш, чи й далі хочеш запрошувати її, займатися сексом, уже
зовсім не таким гарним, як ти його пам’ятаєш, а потім решту ночі
сушити мізки над тим, як позбутися її більш-менш ввічливо, щоб не
скривдити.
Подрочи, коли хочеш порушити правила в стосунках чи угоду про
целібат — і невдовзі ти дізнаєшся: щойно твої бажання виконуються в
твоїй уяві, потреба їх у реальному житті раптом відпадає. Як тільки
центр задоволення в твоєму мозку отримав свою порцію дофаміну,
додаткова порція йому більше не потрібна — принаймні, на якийсь
час.
 Кажуть, що перегляд порнографії супроводжується депресією. Не
знаю, чи то це причина, чи симптом, але тепер уже розумію, чому вона
так приваблює: це лише світ, у якому секс не пов’язаний з почуттями, й
вони не потрібні ні до нього, ні під час, ані опісля.
Порнографічне відео не звинуватить тебе в зраді, якщо ти почнеш
дивитися щось інше. Воно не глузуватиме з твого смаку, твоїх фетишів,
твоєї техніки, твого тіла, твоїх прибутків і помилок — якщо, звичайно,
тебе не заводить приниження; в останньому випадку порнографія
залюбки принижуватиме тебе до ранку. І вона не проти того, щоб ти
кінчив першим, а потім повернувся на бік і заснув, не озвавшись і
словом. Це лише миттєве сексуальне задоволення, без очікувань, без
відмов, без емоцій, без обов’язків, без зобов’язань — не кажучи вже
про гарантоване розмаїття.
Суворі сексоголіки та психіатри, звичайно, не схвалили б моєї
мастурбаційної методики, адже вона допомагає мені зволікати зі
вступом до безрадісного світу ангедонії. Але для мене це єдиний спосіб
залишитися вірним собі та дотримувати обіцянки, яку я дав Лорейн,
поки ми не зустрінемося знову.
Єдина проблема в тому, що навіть після оргазму я й далі зациклений
на собі та своїх помилках. Згадую цокотіння підборів Інґрид перед
вхідними дверима, її жарти про свободу, запал у її очах, коли вона
заступає мені двері, тепло її тіла, серця й душі. Усе, що вона хотіла
зробити, — це принести радість і сміх у моє життя. А натомість
отримала єдине: нехтування. Це все, що я міг їй дати.
Одного самотнього вечора, після моєї чергової порно-вечірки, я
вирішив переглянути в ліжку пачку невідкритих конвертів і рахунків. І
знову наткнувся на запрошення Інґрид.
Час, мабуть, упокоритися з її весіллям та перейти на останню стадію
оплакування втрачених стосунків — гірке прийняття. Я знервовано
мну конверт у руках, кілька секунд, розмірковуючи, чи не за того
Джеймса Діна, що сидить на стероїдах, вона виходить. Розкриваю
конверт, моє серце голосно калатає, а тіло потроху німіє.
Я перечитую картку та бачу ім’я Ганса Де Ла O. Вона виходить за
власного брата?
Ні, ідіоте, її брат одружується. І з якоїсь причини — може,
випадково, може, навмисно — тебе теж запросили.
 Моє серце відкривається, і в нього вривається надія, освітлюючи все
темне на своєму шляху. Коли ми з Інґрид зустрічалися, її
сором’язливий брат сказав мені, що в нього ще ніколи не було дівчини.
Очевидно, щось змінилося. І тепер мені дали одну останню
можливість знову побачити Інґрид. Це може стати найкращим днем
мого життя.
Та є одна проблемка: хоча я й був гарним хлопчиком, уникав сексу й
стосунків останні кілька тижнів, але нітрохи не змінився. Якщо
справді хочу змінитися, то не лише маю припинити ці порно-
походеньки — вони однозначно не допомагають мені, — а отримати
допомогу від Лорейн. Вона потрібна мені більше за весь секс та
альтернативні стосунки, які лишень можливі в цьому світі.
Наступного ранку неочікувано мені телефонує Лорейн.
— Я хочу, щоб ти дещо зробив для мене, — каже вона.
— Що завгодно, — відповідаю. І це не жарт.
3
Доктор Гассе Валюм не схожий на науковця, який викидає на
конвеєр штамповані грубезні дослідження, мало зрозумілі тому, хто не
отримав докторського ступеня в біології. У нього світле хвилясте
волосся в стилі Курта Кобейна, хлопчаче обличчя, мов у Райана
Гослінга, та невимушені манери, що нагадують молодого Марлона
Брандо.
Під час вечері я пригощаю його коктейлями, поки нарешті не
цікавлюсь, для чого ми тут зустрілися. Лорейн сказала: якщо мені так
подобається спілкуватися з експертами, то я неодмінно маю зустрітися
з Валюмом.
— Він видатний генетик, — пояснила вона. — І я хочу, щоб ти дещо
в нього спитав.
Знаючи Лорейн із її проникливістю, не дивуюся, що вона вгадала
запитання, яке точило мій мозок протягом двох останніх років. Навіть
зараз, напередодні зустрічі з Інґрид на весіллі її брата, коли я благаю
допомоги у всіх богів, це запитання кружляє в моїй свідомості:
моногамність визначена на генетичному рівні чи це питання вибору?
Коли я питаю в Лорейн телефон Валюма, вона каже:
— О, я з ним не знайома. Я лише читала про нього.
 Шукаючи в інтернеті інформацію про Валюма, я весь час думаю про
те, що задумала Лорейн. Усе, що він підтримує, суперечить її
переконанням. Його експерименти, так само, як і подібне дослідження,
проведене його колегами в Університеті Еморі, привели до відкриття
точного біологічного чинника, відповідального за моногамію.
Очевидно, якщо в центрі насолоди твого мозку довгі рецептори
працюють на гормон вазопресин, то ти, швидше за все, моногамний.
Якщо ні — ти природжений гравець.
Один науковець, підсумовуючи результати дослідження, зазначив:
«Віддані батьки та вірні партнери народжуються, а не виховуються чи
формуються на прикладі батька».
Якщо це правда, то мені нема сенсу й надалі зустрічатися з Лорейн
чи навіть іти на весілля до Ганса. Я настільки ж немоногамний,
наскільки чоловік, незалежно від того, подобається мені це чи ні. Я
починаю думати, що Лорейн вигадала такий спосіб перевірити
щирість моїх намірів і побачити, чи готовий я змінитися завдяки самій
лише вірі, всупереч доказам, еволюції, генетиці й досвіду.
Після кількох коктейлів із Валюмом я вистрілюю в нього
запитанням:
— Гадаєте, моногамія визначається на генетичному рівні?
Відповідь здається очевидною, враховуючи те, що я вже знаю про
Валюма. Але його відповідь дивує мене.
— Не зовсім, — каже він. І я відчуваю полегкість від цих двох слів.
— Учені проводили дослідження на молодих гризунах, відокремлених
від батьків, внаслідок чого в них спостерігалася менша кількість
рецепторів.
— А як щодо людей?
— Проводилися подібні дослідження на людях. Вивчалися не
стільки рецептори в мозку, адже в людини це зробити досить важко,
скільки рівні окситоцину та вазопресину в плазмі. У дітей із притулків
ці рівні нижчі. Тому загалом гарні батьки забезпечують дитині вищі
рівні окситоцину та вазопресину в довготривалій перспективі, але
вони пов’язані з потребою в тіснішому зв’язку, коли справа стосується
романтичних стосунків. Ми це ще не публікували, але саме таке наше
бачення на сьогодні.
Це абсолютно логічно: якщо в тебе здоровий зв’язок з батьками, то й
із іншими в дорослому житті ти матимеш здорові стосунки — що,
зважаючи на моє виховання, мені не світить.
— То я правильно це розумію: коли ти дорослий і в тебе немає
генетичного коду для довгих рецепторів вазопресину, а батьки
неправильно тебе виховували, ти безнадійний?
— Думаю, це не так, — каже він, і мене накриває друга хвиля
полегкості. — Невдале дитинство підсилює процес, і з часом усе лише
ускладнюється, але це можна змінити. Ми не знайшли жодних рис, які
б повністю залежали від генетики. Навіть такі насправді страшні
хвороби як аутизм та шизофренія, або такі речі як інтелект від цього
не залежать. Завжди багато важить ще й чинник оточення. Тому
завжди є шанс щось змінити.
Очевидно, я сам можу контролювати своє особисте життя. Тепер
розумію, чому Лорейн хотіла, щоб я поспілкувався з Валюмом: щоб
придушити моє останнє джерело опору та скептицизму —
переконання, що моногамія та вірність неприродні з еволюційної
точки зору та є культурними анахронізмами, або ж просто це не моє.
Напевне, вона більше не хоче інтелектуальних дебатів зі мною з цього
приводу.
Валюм замовляє ще один коктейль, потім проводить рукою по
своєму густому волоссю, яким наділений завдяки генам.
— А можна спитати, чому ти цікавишся цим питанням? —
звертається він до мене.
Я розповідаю про останні кілька років своїх зрад, курси реабілітації,
невдалі спроби моногамії, невдалі спроби немоногамії, відчай і каяття.
— Це сумна правда про жінок, — каже він, хитаючи головою. —
Жінка не може бути достатньо досконалою для чоловіка, щоб він не
зраджував.
Це неочікувано цинічний коментар, який, здається, більше
пов’язаний з його досвідом, аніж із дослідженнями, тому я питаю:
— Як у вас склалося особисте життя?
Він зітхає та зізнається:
— На мою думку, я переживаю стосунки набагато складніше, ніж
інші.
Він відкидається на спинку стільця, а я нахиляюся до нього,
відчуваючи, що він теж зараз переживає кризу.
— То якби ви могли створити ідеальні стосунки для себе,
враховуючи генетичні, еволюційні та поведінкові чинники, про які ми
говорили, якими б вони були? — питаю я.
— Не можу зараз відповісти на це запитання.
— У вас має бути таємний план. У всіх він є. У мене теж було кілька,
поки я не спробував втілити їх у життя.
Валюм на мить замислюється, а потім відповідає:
— Бути самітником. Ось моє рішення, — він вимушено
посміхається.
— Враховуючи те, що ви біолог, це була б не дуже гарна еволюційна
стратегія.
— Так, — визнає він, — це недобре. — Потім зітхає і додає: —
Насправді я не знаю. Щиро кажучи, це моя відповідь. Може, одна з
причин, з яких я вивчаю все це, — зрозуміти, чому я відчуваю те, що
відчуваю.
Валюм більше не здається мені розхваленим науковим дослідником
— тепер він лише хлопець, як і я. І він силкується зрозуміти, чому
настільки проста річ, як любов, така складна в реальному житті.
— То вам важко зберігати вірність? — допитуюсь я.
— Не зовсім так. Я б ніколи не зраджував. Але в стосунках
почуваюся обмеженим, бо мені дечого бракує. Це навіть трагічно. Ти
можеш бути з кимось, хто тобі дуже подобається і все одно почуватися
засмученим через те, що не можеш мати нікого іншого.
— То вас пригнічує відчуття несвободи?
— Певною мірою.
— Можна спитати про дещо особисте? Вам не доводилося дбати про
свою маму в дитинстві?
— Коли я був ще малим, то ні, а трохи згодом — так, однозначно.
— Емоційно чи фізично?
— Спершу емоційно.
— Цікаво.
Отже, свій останній тиждень я завершую саме так, як хоче цього
Лорейн. Я усвідомлюю, що можу наводити будь-які аргументи проти
моногамії. І вони навіть можуть виявитися переконливими. Мабуть, це
неприродно. Але це не зробить мене щасливим і не зблизить з Інґрид. І
якщо вона більше не захоче бути зі мною, — ні з ким іншим.
Людина, яка занадто розумна, щоб закохатися, насправді просто
дурна.
 Зруйнувавши останній бар’єр свого інтелектуального опору, я лечу
до Лорейн, щоб зцілитися, щоб стати вартим Інґрид, щоб стати вартим
себе, щоб дізнатися, хто я такий за межами вічного двигуна хіті,
маніпулювання та інтелектуалізації, що повністю керують моїм
життям.
4
— Час вам повернути собі власне життя, — каже Лорейн, постаючи
перед нами в зелено-коричневій сукні мов сама матінка-земля. — Ваше
дитинство — це терорист, який тримає вас у заручниках.
Ми з Адамом сидимо в пластикових кріслах. Такі крісла розставлені
рядами в адміністративному приміщенні за межами реабілітаційної
клініки. Кевін, якого я запросив з дозволу Лорейн, також із нами.
Проте цього разу ми не секс-залежні, на наших шиях не висять червоні
бейджі. Лорейн вирішила спробувати новий метод, розроблений не
для пацієнтів із залежністю, а для чоловіків та жінок, які подібно до
нас марнують своє життя, бігаючи по колу, наче собаки на ланцюзі. А
цей ланцюг — наші травми.
— У вас усіх є дещо спільне, — продовжує Лорейн. — У кожного з
вас була мати, й вона була нещасна, а ви не могли їй допомогти. І так
почалися ваші три різні подорожі, що віддалили вас від близькості та
духовного зв’язку.
Її слова розвіюють усі наші сумніви та непорозуміння. Наше життя
— це наче дитячий конструктор, у якому кожен елемент з’єднується з
іншим. Ти можеш без проблем побудувати високу вежу, але якщо вона
дедалі вищатиме, зрештою нестабільність фундаменту призведе до
того, що все завалиться.
Але як змінити цей фундамент, якщо ти на ньому вже стільки
нагромадив? Як сказав би Валюм, що ти старший, то складніше це
зробити.
— Завдання цього тижня, — пояснює Лорейн, — розблокувати вас
трьох.
Вона починає з Адама, дістаючи його генограму та аналіз травм,
який він приніс їй для повторного вивчення.
— Ти щасливий у шлюбі? — питає вона.
— Ні, насправді, я нещасний. Те, що було в мене з іншою жінкою,
показало, від якого щастя я відмовляюся.
 — Твоя дружина щаслива в шлюбі?
— Я... не думаю.
Адам стискає губи та хитає головою. Я мільйон разів говорив із ним
про це. Якщо хтось і може достукатися до Адама, то це Лорейн.
— Ти коли-небудь, навіть до твого роману, був щасливий та
задоволений із дружиною?
— Насправді, ні. Я був занадто молодий, щоб одружуватися. Думаю,
я тому так захопився футболом, що хотів займатися чимось подалі від
неї.
— То ти не думаєш, — Лорейн тримає генограму Адама перед ним,
— що час комусь у твоїй сім’ї взяти все у свої руки та подбати про
власні потреби? Подивися на своїх батьків: твоя мама нещасна, вона
знаходить порятунок у дешевих романах та пігулках, а твій тато
відгороджується від неї стінами та завжди зайнятий. Це поведінка, яка
передається через покоління. І потрібна лише одна відважна людина,
щоб припинити цей цикл німих страждань та самопожертв.
— Але як? — він, здається, дійсно не розуміє.
— Треба бути чесним із самим собою. Людям завжди цікаво, як такі
начебто добропорядні німці були причетні до кривавих злочинів
нацистського режиму. І часткова відповідь на це запитання —
виховання в родині. Дітей того часу вчили слухатися своїх батьків, їм
втлумачували, що батько завжди має рацію. Їх переконували, що вони
мають жертвувати собою заради батьків, яким завдячують своїм
існуванням. — Вона робить паузу, щоб переконатися, що ми все
розуміємо. — А що відбувається потім? Уряд вимагає відданості,
слухняності та самопожертви, аж поки не з’являється нація людей із
порушеною внутрішньою системою цінностей, людей, готових на
злочин заради абстрактної Вітчизни.
Ми всотуємо кожне її слово, пропускаємо через себе очевидну
правду й усвідомлюємо глибину травми, якою пронизано всю нашу
історію.
— Я пристрасно віддана своїй справі, — продовжує вона, — бо вірю,
що психічно здорове батьківство — це запорука миру на Землі, а
єдиний спосіб досягти цього психічного здоров’я батьків — загоїти
психологічні рани так само, як ми зцілюємо тілесні. Ви мене розумієте?
Коли вона говорить, то здається нам майже божеством.
— Я розумію, — відповідає Адам з ентузіазмом.
 — Тож скажи мені, ти хочеш зберегти свій шлюб навіть ціною
самопожертви та завдання болю своїм дітям?
Він заплющує очі й тихо видихає через ніс. Потім прикушує нижню
губу та хитає головою.
— Я погоджуюся з вами на всі сто відсотків, але я не можу піти. Я
просто не можу. Не зараз, поки діти ще з нами.
Лорейн свердлить Адама поглядом, ніби намагаючись проникнути в
глибину його духовного єства.
— Тоді я хочу, щоб ти повторював за мною: «Я збережу ці стосунки...
навіть за рахунок самопожертви, нехтування всіма моїми потребами...
та завдання болю своїм дітям».
Загнаний у глухий кут, Адам полотніє. Мої очі зволожуються, коли я
спостерігаю, як він бореться з правдою. Це саме те, що робили мої
батьки, — самі із собою, з моїм братом, зі мною.
Зрештою Адам схрещує руки на грудях і на подив усіх присутніх
повторює кожне слово Лорейн. Ми з Кевіном дивимося на нього з
роззявленими ротами. І цієї миті я нарешті розумію, чому мені так
важко було з Інґрид після реабілітації. Навіть якщо ми знаємо правду,
травма все одно блокує нас мов камінюка, що лежить на дорозі до
нашого майбутнього.
Лорейн повертається до нас і звертається до Адама не зі злістю, як
ми очікували, а з прийняттям і співчуттям:
— Бачите, яку силу вона має? Ось так травма може зруйнувати
людину, націю та покоління.
Зараз на кону більше, ніж просто стосунки. Зараз на кону майбутнє.
Лорейн відчиняє двері, відпускаючи нас на обід, а ми бачимо
людину, від погляду якої холоне кров у жилах: Джоан.
5
Джоан уважно оглядає кожного, оцінюючи нас своїми чорними як
вугілля очима, та без посмішки вітається:
— Із поверненням, джентльмени.
Повертаючись до Лорейн, вона мило повідомляє їй:
— Побачимося завтра вранці в моєму кабінеті.
Це найшвидша в історії групова кастрація. Навіть Лорейн здається
приголомшеною. Її плечі ледь помітно здригаються, мов у собаки, яка
струшує із себе воду. Потім вона повертається до нас:
 — Буду за годину.
Коли ми повертаємося, вона переходить до Кевіна.
— Твоя проблема в тому, що ти потребуєш безумовного
підтвердження власної привабливості та жіночого захоплення, — каже
вона прямо. — Коли ти з кимось, кому платиш, або з молодою,
беззахисною, покірною дівчиною, то отримуєш усе це. Але в здорових
стосунках, де двоє мають рівні внутрішні сили, іноді твій партнер не
погоджується з тобою та не підтримує твоєї поведінки. І саме в цей
момент зароджується справжній зв’язок.
— То мені треба зустрічатися з кимось, кому я подобаюся? — питає
Кевін, насправді спантеличений.
— Ні, тобі треба вирости емоційно, щоб тоді, коли твоя кохана
людина перестане поклонятися тобі й робити те, що ти скажеш, це не
змінило твого самосприйняття.
Очі в Кевіна червоніють, і він тягнеться по серветки. До того часу,
коли Лорейн перейшла до мене, сонце вже сіло. Я пообіцяв собі, що
слухатиму її з відкритою свідомістю, що не буду таким упертим, як
Адам, хоч би яку правду вона мені сказала.
— Так само, як Адам має розлучитися з дружиною, щоб подбати про
свої потреби, ти теж маєш позбутися дечого в житті, — каже вона мені.
— Крім сексу та стосунків?
— Звичайно, але все залежить від того, яке рішення ти ухвалив після
нашої останньої зустрічі.
— Я поговорив з Гассе Валюмом, як ти мені й радила. І я хочу
подолати своє минуле, щоб мати тривалі стосунки та жити своїм
справжнім життям. Якщо конкретніше, то я хочу робити це з Інґрид,
але зараз не найкращий час, щоб повідомити про це.
— Зі скількома жінками, з якими в тебе був статевий контакт, ти досі
підтримуєш зв’язок?
— З багатьма, але ми давно не бачилися.
— А скажи мені, будь ласка... — почалося словесне айкідо, коли
використовуються мої ж слова, щоб похитнути мої ж переконання, —
... чи можеш ти жити своїм справжнім життям, якщо тебе оточують
несправжні люди?
Вона загнала мене в глухий кут, як Адама й Кевіна. Точніше, кожен із
нас уже сам себе загнав у глухий кут, а вона просто допомагає нам
побачити стіни.
 — Напевне, ні, — відповідаю спочатку, а потім виправляюся. — Ні,
однозначно ні.
— Саме так. Щоб стати абсолютно порожнім, тобі потрібно
позбавитися всіх негативних послань, які ти отримував у дитинстві. І
ти маєш звільнити себе від життя, яке створив як реакцію на них. Тож
якщо хочеш повернути собі своє життя, краще припини зв’язок із
усіма жінками, з якими ти зв’язаний сексуально.
— О Боже, — починаю я, і мій голос тремтить. Моя патологічна
акомодація сягнула тієї межі, за якою доведеться позбутися стількох
людей; підліткові, який живе у мені, нагадують про його покарання; а
гравець, який теж у мені живе, боїться помирати. Нічого дивного, що
мені вдалося дотримати слова, яке я дав Лорейн кілька тижнів тому: це
були тільки малесенькі кроки до світу ангедонії.
Принаймні тепер я знаю, як відповісти на власне запитання про
конструктор: єдиний спосіб полагодити вежу з нетривким
фундаментом — це зламати її та відбудувати наново, на міцнішій
основі.
— То як це зробити найменш болісно? — питаю нарешті.
— Подумай про те, в який спосіб ці жінки можуть сконтактувати з
тобою і в який спосіб ти завжди можеш їх знайти, та заблокуй ці двері
назавжди.
У мене в горлі застряг клубок. Лорейн пише на дошці двоступеневий
план детоксикації. Я маю виконати лише чотири пункти:
• Змінити номер телефону.
• Змінити адресу електронної пошти.
• Заблокувати всі свої соціальні мережі.
• Не давати мої нові контакти нікому, хто має цицьки.
І тут уже я тягнуся по серветки.
6
Є жінки, з якими я переспав; жінки, з якими розважався, але не
переспав; жінки, які не хотіли спати зі мною, але одного дня могли
змінити свою думку; жінки, які хотіли переспати зі мною, але з якими
не хотів спати я, хоча можливо якогось самотнього вечора я б змінив
свою думку; жінки, які хотіли переспати зі мною, і я цього хотів, але
якісь чинники ускладнювали стосунки, наприклад, відстань чи
наявність хлопця; жінки, з якими я хотів переспати, але переспав з
їхніми подругами, за що мені тепер перед ними трохи ніяково; а також
усі жінки, яких я ще не зустрів, але хотів би переспати з ними, якби
зустрів.
Тобто багато жінок. Я майже все життя на це витратив: тисячі
доларів у барах та ресторанах, тисячі годин дзвінків, повідомлень та
електронних листів, тисячі разів, коли я казав щось на зразок:
«П’ятниця підходить?», «Ми з колишньою залишилися друзями», «Я
тобі покажу одне відео на своєму комп’ютері» чи «Я теж не думав, що
так станеться».
Увесь час, коли я не працював, коли не вчився, коли не дивився
фільми та не читав книжки, увесь час, коли не спав, — іноді навіть
коли спав, — пов’язаний із цими жінками.
Тож я у своєму готельному номері в цілковитому ступорі перед
екраном ноутбука: стільки років збирав мотлох хаотичних стосунків, а
тепер ніяк не можу з ним розпрощатися. Сексуальна тверезість
протягом певного часу — це я ще можу зрозуміти, але остаточне
блокування моїх шляхів, якими йду в небуття, лякає мене, якщо я не в
стосунках. Однак, якщо хочу отримати свій останній шанс із Інґрид,
коли побачу її знову, — припускаючи, звичайно, що вона ще не забула
мене остаточно, — тоді маю підготуватися до поїздки, перш ніж виїду,
бо коли прибуду на місце, змінити вже нічого не зможу.
— Давай я тобі допоможу, — пропонує Адам. Я встаю, він займає
моє місце, завантажує програму, яка забороняє доступ до окремих веб-
сайтів, потім ховає від мене клавіатуру та набирає пароль.
— Я блокую всю порнографію, соціальні мережі та сайти знайомств
на твоєму комп’ютері, — повідомляє він. — Я встановив цю програму
для дітей. Якщо ти хочеш щось опублікувати для своїх друзів, можеш
надіслати мені, я опублікую, якщо це, звичайно, можна публікувати.
Усього за якісь лічені хвилини мій шлях до розмаїття назавжди
завалено камінням.
— А тепер поштова адреса, — каже Адам радісно, очевидно
насолоджуючись процесом.
— А можна якось поетапно? — Я сідаю на ліжко. У мене починає
паморочитися голова, відчуваю нудоту.
— Треба зірвати це швидко, як пластир.
— Тож ти дозволиш мені подати твої документи на розлучення?
Й
 Йому не смішно.
Адам створює мені нову адресу електронної пошти. Я створюю
список приблизно з двадцятьох людей — родичі, друзі, колеги. Потім
він змінює пароль на старій поштовій скриньці, щоб заблокувати мені
вхід, і ми створюємо лист автоматичної відповіді всім людям з мого
минулого, що за цієї адресою зі мною більше не можна
сконтактуватися.
— Чуваче, це так дивно, — кажу я Адаму. — От візьми мене за руку.
Вона тремтить.
Я наче наркоман; мене ламає.
— На твоє щастя, з твоїм телефоном ти поки що нічого не можеш
зробити. Але тобі не лише потрібен новий номер, але й інша,
доісторична модель телефону — в якій немає можливості виходу в
інтернет.
— Я зроблю це, коли приїду додому, — відповідаю я, вдячний за те,
що кінець ненадовго відтерміновано.
— Уяви себе Тарзаном, — радить він, повторюючи пораду, яку
колись йому дала Лорейн: «Ти не можеш вічно триматися й за гілку
попереду, й за гілку позаду. Якоїсь миті тобі доведеться відпустити
минуле, щоб рушити вперед».
Мій світ зненацька так змалів. І після страху й паніки, які опанували
мене спочатку, я усвідомлюю, що цим світом стало набагато легше
керувати.
7
Коли наступного дня ми приходимо на семінар, Лорейн здається
пригніченою.
— Більшість психіатрів тут такі само хворі, як і пацієнти, — каже
вона перед початком сеансу. Напевне, щось сталося цього ранку між
нею і Джоан; це пов’язано з нами. — Вони думають, що їхні ступені та
сертифікати дають їм право вважати себе кращими та постійно
перебувати в стані адаптованого підлітка. Минулого тижня Джоан
присоромила одну групу чоловіків та сказала їм, що слово
«офіціантка» — це сексизм. Я поговорила з нею про це, і думаю, вона
вирішила доповісти про мене, щоб помститися.
У її голосі звучить нотка втоми, якої я раніше не чув.
 — Тут так багато правил і така політика, що мені просто не дають
змогу допомагати людям.
Ми дякуємо їй за відданість та хоробрість. Але мовчимо про те, що
вона, як і Адам, застрягла в стосунках, які не задовольняють її потреб.
І вона вплутує нас у свій психотерапевтичний клубок.
Протягом наступних трьох днів до Лорейн потроху повертаються її
сили, і настає момент, якого ми всі так чекали й водночас так боялися.
Вона вводить кожного з нас у світловий транс для більш інтенсивної
«роботи на стільцях», яку називає «каналом емоційного коріння». Я
кричу на маму, тата й того шкільного розбишаку, який лапав мене. І, як
і минулого разу, груба чорна завіса моєї свідомості розкривається,
оголюючи всю правду.
Відкриваю, що для мене секс був найважливішим критерієм
стосунків і заради цього я жертвував власним щастям. За минулий рік
я жодного разу не намагався знайти глибший емоційний зв’язок із
партнеркою чи бодай трохи кохання. Усі мої спроби мали на меті лише
один-єдиний вид стосунків — сексуальний. Та навіть у ньому я
облажався.
На пуджі та в секс-комуні зустрів купу сексуально відкритих і
вільнодумних жінок, яким потрібно було єдине — щоб їм давали владу
та контроль над контекстом, бо саме так вони почувалися в справжній
безпеці, щоб по-справжньому звільнитися. І мене це влаштовувало. Чи
бачив я насправді, хто така Камала Деві, — чи бачив лише свою маму з
її вимогами й заборонами? Чи могло б у нас скластися в Сан-
Франциско, якби я не був настільки зациклений на домаганні, щоб усе
йшло чітко за моїм планом, та не відштовхував усіх, хто заважав
виконанню цього плану? Чому стосунки із Сейдж були такими
чудовими, поки вона не захотіла свободи і я не втратив контроль? І
чому в усіх цих стосунках я не міг по-справжньому відпустити себе,
коли почувався вразливим у присутності жінок, — не кажучи вже про
інших чоловіків?
Відповідь проста: я ніколи й не шукав сексуальної свободи. Я шукав
контролю, влади та підвищення власної самооцінки. Я або був своєю
матір’ю, або робив з когось свою матір. Але я рідко був самим собою.
Як я усвідомив під екстазі, відчуття, що мене не сприймають таким,
який я є, насправді приголомшує; я до смерті боюся просто бути
собою.
 Я був милостивим диктатором не лише для свого оточення, але й
для самого себе.
Після останнього прозріння в мене починається слізна істерика.
Лорейн чекає, поки я витираю носа, а потім повільно та м’яко мовить:
— Усе, що ти намагався отримати від цих стосунків, — свобода,
розуміння, справедливість, схвалення, — це те, чого ти ніколи не
отримував від мами. Тож щоразу, коли ти завантажував цими
невиконаними обов’язками свою партнерку, то налаштовував себе на
чергове розчарування. Бо ти, як і будь-яка доросла людина, — єдиний,
хто може дати собі все це. Розумієш?
— Так, — відповідаю. — Розумію.
І я справді розумію.
Вона запрошує Адама на стілець та виносить йому мозок. Після
всього цього він розплющує очі, й вони сяють. Безтурботно, без свого
звичайного загальмованого та пригніченого тону він вигукує:
— Хочу морозива!
Його внутрішня дитина, чиїми потребами він нехтував усе своє
життя, нарешті підняла голову. Напевне, останнього разу він дозволив
собі насолодитися бодай льодяником років із двадцять тому.
Цим методом можна творити справжні дива.
За годину ми їмо морозиво.
— Я скучив за самим собою, — каже Адам, зачерпуючи ложкою
пломбір з печивом, замовлений Лорейн для нас.
Кевін мовчки сидить поряд, абсолютно приголомшений своїм
прозрінням, — якщо в дорослому житті ти опиняєшся в заплутаному
клубку своєї сім’ї, прийняття цієї ролі займе в твоєму серці простір,
доступний для стосунків. Тому Лорейн наполягала на тому, щоб він
установив чіткі межі в стосунках зі своїми батьками, хоч Адам і
відчуває, що він їм зараз потрібен.
Тим часом я набираюся хоробрості, щоб розповісти Лорейн про
запрошення на весілля брата Інґрид. Вона не дуже схвалює мій намір
іти туди. Тоді питаю в неї про те, що гризло мене ще з Мачу-Пікчу:
— Як я дізнаюся, що справді цього разу готовий? Не виявлюся
просто психом, який хоче стосунків, коли самотній, але прагне
звільнитися, ледь у нього хтось з’являється?
Лорейн загадково відповідає:
 — Ви знаєте притчу про блудного сина?
Адам енергійно киває головою, а його підборіддям стікає розтале
морозиво. Він добре знає Біблію. Лорейн розповідає нам свою версію
притчі:
— Батько мав двох синів. Старший був добрим сином. Він робив усе,
що мав робити, виконував усі батькові забаганки та працював на
фермі. А молодший син пішов із сім’ї, витратив усі батькові гроші на
повій, не спілкувався з родичами, потім голодував і нарешті
повернувся додому з благанням дозволити йому знову працювати на
фермі з братом. Коли батько влаштовує пишне гуляння з приводу
повернення молодшого сина, старший брат питає: «А як же я?». І
знаєте, що відповідає батько?
— Він відповідає, що християнин завжди має бути співчутливим та
жаліти того, хто розкаявся? — припускає Адам.
— Можливо. Але мені хочеться вірити, що він додав ще щось штибу
«Ти працював на фермі, бо відчував, що маєш це робити, а твій брат
повернувся на ферму за власним вибором. Це набагато важливіше. —
Вона на мить замовкає, щоб ми переварили цю інформацію. — Любов
— це щось таке в людині, якийсь зв’язок із нею, заради якого ви готові
змінитися.
Поки Адам вилизує тарілку з-під морозива, я починаю розуміти,
чому мені не вдавалися моногамні стосунки. Це завжди було чимось,
чого чекала від мене партнерка, або тим, що вона змушувала мене
робити. Якщо цього разу я вважатиму такі стосунки власним вибором,
а не обов’язком, то, можливо, зможу стати «блудним нареченим».
Лорейн, мабуть, помічає, на моєму обличчі проблиск надії, тому
швидко попереджає:
— А в тебе, мій друже, збігає термін. Якщо ти сподіваєшся на якісь
стосунки з Інґрид, тобі слід атакувати свою травму з усією своєю
відданістю та всіма засобами ще до того весілля. Тільки тоді, коли ти
навчишся не бути самотнім на самоті, вважай себе готовим до
стосунків.
— А які є засоби? — питаю я.
Лорейн перелічує терапевтичні підходи, що впливають на різні
органи відчуттів. Вона промовляє слова, яких я ніколи не чув. Але я
записую їх, неначе рецепт лікаря.
 — Мій найбільший страх, — зізнаюся їй, — що після «роботи на
стільцях» останнього разу я почувався так само. Я був сповнений
надії, я все бачив чітко. Але коли повернувся до свого звичного життя,
то відразу ж до мене повернулися і всі старі думки та вчинки.
Вона притискає палець до губ, обмірковуючи мою дилему.
— Коли ти знімеш шари свого несправжнього «я», то почнеш
відчувати біль, від якого тебе ці шари поки що захищають. Тому ти
почуватимешся оголеним і вразливим, перш ніж тобі стане краще.
Думаю, минулого разу ти застряг у тих відчуттях і тому покинув
Інґрид. Але якщо цього разу тобі вдасться пережити цей біль по-
дорослому, то більше не знадобляться твої старі стіни й бар’єри.
Це все дуже заплутане, і я намагаюся зрозуміти. А потім вирішую,
що не маю цього розуміти. Я маю просто зробити це.
Є лише одна проблема:
— А що як я піду на весілля, і буду повністю готовий до відданості
Інґрид, а вона вже когось матиме й не схоче повернутися до мене?
Лорейн посміхається; глибшають зморшки навколо очей. Вона
відповідає без жодного сумніву:
— Якщо вона не схоче повернутися до тебе, але при цьому саме вона
була каталізатором твоїх змін, то вона — це найкраще, що сталося в
твоєму житті.
8
Кьортіс Руанзойн хитає тонким металевим стрижнем перед моїми
очима, поки я прокручую в голові спогади про маму. Потім він надягає
мені навушники та вмикає запис; звуки мовби перебігають від одного
вуха до іншого, а я згадую та відчуваю біль, і знову згадую та відчуваю
біль — аж поки не починаю просто згадувати.
Ліндсі Джой Грін присідає, ухиляючись від мого кулака, що прорізує
повітря з усією можливою силою та звільняє мене від злості,
накопичуваної десятиліттями. Я роблю це знову й знову кожною
рукою, аж поки злість не вичерпується.
Ольга Стевко вісім годин мене гіпнотизує. Я ходжу колами в її
кабінеті, проникаю в свідомість своїх батьків у пошуках того, чого
вони не отримали від їхніх батьків. Тоді уявляю, як заповнюю цими
якостями кожного свого родича до сьомого коліна, а далі повертаю їх
собі в момент мого зачаття, аж поки не починаю почуватися так, ніби я
з ними народився.
Грег Кейсон дає мені домашнє завдання. Багато завдань. Записи
думок, переліки цілей, письмові сповіді, щоденники подяки,
поведінкові експерименти — кожне з них поступово позбавляє мене
страхів та патологічної акомодації, аж поки я не бачу, що всі вони —
лише мої марення.
Барбара Макналлі просить мене заплющити очі; уявити себе та маму
в кімнаті з білим світлом, що оточує мене, та хрестом над нею; а потім
змушує мене уявити, що я кричу: «Дай мені ті срані ключі!», поки я
знову й знову роз’юшую кулаком її обличчя.
Я на війні. Це до біса дивна війна. Але я перемагаю.
— За шкалою від одного до десяти визначіть, наскільки сильні емоції
пов’язані зі спогадами, над якими ми працюємо? — питає мене одного
дня Кьортіс Руанзойн. Процедура, яку я проходжу з ним, називається
ДПРО — десенсибілізація та перепрограмування рухами очей. Це дає
змогу встановити, яким чином травма зберігається в мозку, та знайти
відповідні способи її подолання.
— Якщо раніше було десять, то зараз вісім, — кажу йому.
Ліндсі Джой Грін — фахівець із СМ — соматичних відчуттів, і вона
шукає травму, що застрягла не в моєму мозку, а в моєму тілі, та
вивільняє накопичену енергію. Одного дня вона теж питає:
— За шкалою від одного до десяти спробуйте визначити, наскільки
сильну злість ви відчуваєте від спогадів, які ми обговорюємо?
— Якщо раніше було вісім, то зараз сім, — відповідаю їй.
Ольга Стевко практикує власний варіант НЛП —
нейролінгвістичного програмування. Якщо експерименти з Лорейн
знаходили помилки в моїй операційній системі, то цей процес
повністю перепрограмовує мене. Наприклад, вона каже мені, що в
словах мами «Ніколи не ставай дорослим, який зробить якусь жінку
такою само нещасною, якою твій тато робить мене», є прихована
команда: ніколи не ставай дорослим. Коли вона допомагає мені
подорослішати, оцінка моєї травми знижується до шести.
Грег Кейсон спеціалізується на когнітивно-поведінковій терапії,
завдяки якій я опускаюся до п’ятірки. І я не знаю, як називається
метод Барбари Макнеллі та її дивакувата методика, але все це працює;
ці оригінальні методи послаблюють емоції, пов’язані з моїми
спогадами, до четвірки. Я б’ю подушки бейсбольною битою. Я
торкаюся до енергетичних меридіанів. Я складаю тіньові мапи темного
боку мого духовного єства. Я випробовую на собі метод психодрами.
Не все це ефективно, але й болю я не відчуваю.
Одного ранку помічаю, що половина трусів у моїй шафі — це
подарунки від мами на мої дні народження та різні свята. Більшість із
них яскраві, із сексуальними жартами, наприклад, із символами
чоловічої та жіночої статі й словами «змінюй часто». І хоча мене
гризуть докори сумління, я збираю їх докупи та викидаю у смітник. Я
згадую слова Барбари Макніллі, що такі докори сумління — це добрий
знак. Це означає, що я нарешті почав роботу з відокремлення.
На цій хвилі я викидаю всі ключі від старих машин і помешкань, які
зберігав у підсвідомій спробі довести матері, що ніколи не загублю їх.
Як і прогнозувала Лорейн, я почуваюся незахищеним, вразливим —
ніби з мене зняли шкіру та оголили всі нерви. Найменший стрес —
незначна критика з боку колеги, перешкода в моїй роботі над
проектом, який маю закінчити, чиєсь перепитування з приводу
сказаного мною, відсутність у ресторані моєї улюбленої страви — все
це переповнює мене невиправданою дратівливістю й навіть люттю.
Навіть якщо хтось говорить мені приємні речі, я все одно тлумачу це
як брутальний вияв неповаги. Уночі перевертаюся з боку на бік у
ліжку, аналізуючи події останніх років, страждаючи від безсоння.
— Я став нещасним, — скаржуся Рікові одного похмурого ранку.
— Мета не в тому, щоб ти був щасливим чи розважався, — нагадує
мені Рік. — Мета в тому, щоб вивести почуття на поверхню та
проаналізувати їх, а також у тому, щоб віднайти глибші причини твоєї
поведінки. У цьому сенсі терапія дуже ефективна. А як ти почуваєшся,
поки все це триває, — найменш важливо. Тож можеш втішатися хоча б
тим, що працюєш над собою та готовий глянути в обличчя почуттям,
які от-от спливуть на поверхню. Можеш саме цим зараз і мотивувати
себе.
І я не зважаю на біль та борюся ще відчайдушніше. Ця боротьба
пожирає мій банківський рахунок, але в довготривалій перспективі я
заощаджую в тисячі разів більше — на поганих побаченнях, драмах,
невдалих шлюбах, неправильних рішеннях та фальшивих друзях, з
якими мене пов’язує травма.
 Мене мотивують помилки минулого, надія на краще майбутнє,
відчайдушні мрії про Інґрид і зародження десь у глибині відчуття того,
що зрештою, після всіх цих пошуків, я роблю все правильно. Не лише
для Інґрид і моїх стосунків, а для самого себе. Замість того щоб
заповнювати себе іншими, я нарешті заповнюю себе самим собою.
9
Сьогодні я маю пройти дещо набагато страшніше за терапію. Сиджу
в клініці статевих хвороб, готуючись до всебічної перевірки.
Чекаю на медсестру й думаю про всіх жінок, з якими був, поки
зустрічався із Сейдж: жінок, у яких почалася менструація невдовзі по
тому, як я їм лизав; жінок, які терлися об мене до того, як я встигав
надягнути презерватив; жінок, у яких з мене сповзав презерватив, а
потім про всіх жінок, які брали в мене до рота, коли на члені фактично
була відкрита рана. А що, як та ранка була не від фрикцій?
Що ж до Сейдж, то вона сказала, що чиста, але невідомо, коли вона-
востаннє перевірялася.
Я ніколи не зможу глянути в обличчя Інґрид, якщо підчепив за цей
час якусь гидоту. А що, як уся ця гонитва за свободою прирекла мене
на смерть? Що як замість свободи я отримаю вирок?
Я знервовано очікую результатів кілька нестерпних днів. Коли
телефоную медсестрі, і вона починає шукати їх, мій шлунок
скручується в тугий вузол, а серце завмирає. Навіть мій член
напружився, неначе над ним нависла гільйотина, ладна опуститися
наступної миті.
Нарешті медсестра знаходить результати та бере слухавку.
— Негативний результат перевірки на ВІЛ, хламідії, гонорею та... —
Вона зупиняється, ніби сумніваючись та готуючись сказати щось
неприємне. Потім нарешті говорить. — Це дивно... — продовжує вона.
От дідько, я знав: щось не так. А що, як це невиліковне? — У вас
негативний результат на герпес.
— Негативний?
— Герпес є практично в кожного, — каже вона, ніби герпес — це те
саме, що й прищі.
І цієї миті я дякую своїм батькам за їхню імунну систему.
— Дякую, — кажу тій жінці. — Здається, я вас люблю.
— Я теж тебе люблю, сонечко, — вона кладе слухавку.
 Одна з переваг моногамії — більше ніяких жахливих аналізів на
статеві хвороби.
Скинувши цей тягар, я продовжую війну зі своїм минулим.
Звичайно, є спогади, доступ до яких неможливий: передсвідомість,
раннє дитинство та загублене в пам’яті відлуння давніх подій. А в ті
перші кілька років я завдав собі чимало шкоди. Але коли запитую про
це на семінарі вихідного дня під назвою «Сховище», який проходить у
передмісті Лос-Анджелеса, в центрі реабілітації після травм, мене
заспокоюють поясненням: мої спогади — це вікно до тих моментів,
яких я не пам’ятаю, а шаблони залишаються незмінними — батько-
нарцис завжди залишається батьком-нарцисом.
Повертаючись додому із семінару, завертаю до бару West Hollywood,
щоб привітати мою подругу Мелані з днем народження. Звідтоді, як я
почав свій шлях до ангедонії, це одна з тих небагатьох подій із участю
інших людей, які я відвідав. На мені джинси та кофта з каптуром, я
почуваюся антисоціальним і планую просто віддати Мелані подарунок
та швиденько змитися.
Але щойно заходжу до бару, помічаю проблему: Елізабет,
бізнесвумен, з якою Мелані познайомила мене кілька років тому, —
саме ця жінка сказала, що займатиметься зі мною сексом тільки після
одруження.
— А я з тобою намагалася сконтактувати, — повідомляє вона
замість привітання. На ній зелена сукня з глибоким декольте й чорні
босоніжки на шпильках.
— Я змінив номер, — відповідаю ввічливо, але серйозно.
Вона продовжує, ніби й не чула:
— Я поки не напилася, тож скажу тобі це. Ти частково став
причиною мого розриву з нареченим. Я склала перелік якостей, які
шукаю в чоловіках. А потім склала список чоловіків, які були в моєму
житті. Тоді порівняла дані з двох списків — і ти набрав найбільше
балів у всіх категоріях, крім однієї.
У мене закрадається підзора, що вона підготувала цю засідку
заздалегідь.
— Дай вгадаю, — кажу без жодних емоцій: — Надійність.
— Саме так, — вона дивиться мені в очі. — Перше, що спало мені на
думку після розриву з нареченим: «Тепер я можу трахнутися з Нілом
Штраусом».
Мене ще ніколи не намагалися підчепити так агресивно. Вона або
знизила свою планку або ж начиталася в інтернеті про методики
зваблення. Колишній я був би настільки заінтригований, що
спробував би це з’ясувати — новий я заінтригований лише на якусь
мить, але, на щастя, він ухвалює правильні рішення.
— На жаль, ти спізнилася — я вийшов з гри.
Я розвертаюся, щоб піти геть, але вона питає:
— Ти що й досі закоханий у ту білявку? — Слово «білявка» вона
вимовляє так, наче це якийсь матюк.
Я зупиняюся та відповідаю:
— Якщо по правді, то закоханий.
Сказати ці слова виявилося набагато легше, ніж я думав.
— Не думаю, що вона дотягує до твого рівня, — не здається Елізабет.
— Я в інтернеті бачила світлину, де ви вдвох. У неї лак на нігтях
облущився.
Тепер, коли не розглядаю Елізабет — та будь-яку жінку — як
сексуальний об’єкт, я шокований тим, що взагалі міг нею зацікавитися.
Якби я помирав від висотної хвороби на Мачу-Пікчу, вона б покинула
мене, побачивши багатого чоловіка, який приземлився там на
гелікоптері.
— Саме це я в ній і люблю, — відповідаю Елізабет. — Вона не
переймається зовнішністю. Якось я отримав від неї фото, оброблене
через якусь програму, і на ньому вона була такою, якою може стати в
майбутньому, старою і товстою.
І тут Елізабет говорить те, що донедавна могло завести мене з
півоберта:
— Після нашої розмови я вирішила, що хочу більш відкритих
стосунків. Я не хочу забороняти чоловікові досліджувати свою
сексуальність та отримувати досвід з іншими жінками. Думаю,
розмаїття для чоловіка — це природно.
— Ну, сподіваюся, ти знайдеш когось. — Я дуже задоволений, що її
слова не зачепили мене. Або одужую, або просто роздратований цими
нескінченними сеансами. — Радий був тебе побачити.
Але замість «до побачення» вона стає переді мною навколішки, наче
моя покірна раба. Потім повільно зав’язує мій розв’язаний шнурок і
весь час дивиться в очі. Встаючи, на мить затримується біля мого паху,
щоб продемонструвати наочно, що саме може статися сьогодні.
Про цей момент ми завжди говорили із хлопцями з клініки — чи
зможемо протистояти можливості легкого сексу з гарною жінкою.
Елізабет повільно підводиться, тримаючись за мене рукою з
ідеальним манікюром як доказом її переваги над Інґрид. Відчуваючи
перемогу, вона мурчить:
— Як завжди каже моя мама, якщо ти про це подумав, то вже
зрадив.
— Ну, значить, мені доведеться з цим якось жити.
Я нарешті прощаюся з нею та йду вітати Мелані. На щастя,
виявляється, що я можу протистояти.
Повертаюся додому в несподівано доброму гуморі, хоча й
почуваюся тепер мішенню, а не гравцем. Уперше я відмовився від
потенційного сексу із жінкою, яка фізично приваблює мене і, до того
ж, згодна на немоногамні стосунки. Але я не пожалкував ані на мить.
Якби Інґрид ставала навколішки, щоб зав’язати мені шнурок, то вона б
це зробила, бо хотіла зав’язати шнурок, а не здатися мені майбутньою
ідеальною дружиною.
Я знову згадую про ті оброблені фотки, які Інґрид надіслала мені, —
там вона неприваблива. У повідомленні було написано: «Давай разом
постаріємо і розжиріємо».
У Перу я намагався знайти визначення кохання. А це і є кохання. Це
коли двоє (чи більше) сердець будують надійний прихисток для душі
кожного — емоційний і духовний. І він тримається міцно незалежно
від того, як хтось змінюється зовні чи всередині. Лише єдине потрібне:
щоб кожен залишався собою. Усе інше, що ми пов’язуємо з коханням,
— це всього-на-всього персональні стратегії, ефективні чи не дуже,
потрібні для того, щоб керувати нашими страхами перед чимось
настільки потужним, що його складно контролювати.
Я повертаюся до свого «будиночка на дереві», де тепер немає хаосу
та метушні, йду до ліжка, над яким не висить пелена сигаретного диму,
де тепер немає обгорток від презиків та плям від розлитих напоїв чи
від інших рідин. І усвідомлюю, що помилково прирівняв розмаїття до
свободи.
Мене немає в жодній соціальній мережі та на жодному сайті
знайомств. Це свобода.
 Мій імейл відомий лише двадцятьом. Це свобода.
Мій телефон майже завжди мовчить. Це свобода.
Я повернув собі своє життя. Це свобода.
Я не підчепив ніякої зарази. А це таки ніфігове полегшення.
Я дійсно сам, позбавлений варіантів уперше з підліткового віку. І,
хоч як це дивно, мене це повністю влаштовує. Виявляється, що
зберігаючи доступ до всіх моїх варіантів, я був надто заклопотаний їх
перебиранням, так що не залишав собі часу, щоб просто жити.
Дослідження про вибір навіть підтверджують парадокс: що більше
варіантів, то менше в людини щастя й задоволення життям.
Я думаю про своє дитинство — про ті нераціональні правила, нічні
розмови та постійну критику — і не відчуваю нічого. За шкалою від
одного до десяти тепер у мене одиниця.
10
Наступного тижня дещо відбувається.
Це починається тоді, коли я говорю з мамою по телефону. Ми довго
не спілкувалися, бо я уникав усього, що могло завадити мені
працювати над собою. Але коли вона нагадує, що цього року в них із
татом сорок дев’ята річниця весілля, я потрапляю просто в її пастку та
питаю:
— Ти хочеш щось особливе на п’ятдесяту річницю?
— Ні, — відповідає вона гірко. — Навіщо це взагалі відзначати? —
Але потім робить паузу та додає: — Ну, ти можеш дещо зробити на
нашу п’ятдесяту річницю: застрель свого батька. — Вона сміється, ніби
це смішно, а потім додає: — Але якщо ти захочеш застрелити його на
сорок дев’яту річницю, це теж мене влаштовує.
Її коментарі більше не зачіпають мене. Я не відчуваю жалю до неї чи
тата. Усе це просто стікає з мене як вода.
Саме тут я починаю бачити наші стосунки, ніби у фільмі — на
відстані, неупереджено та виразно. Це чорна комедія про матір, яка
вважає себе жертвою свого чоловіка, але занадто слабка, щоб щось
змінити, тож майже все в її житті, зокрема й син, стає зброєю у
самотній війні проти цього чоловіка.
Після закінчення розмови я не лише звільняюся від своїх очікувань,
що колись вона стане ніжною і турботливою матір’ю, але й без жодних
докорів сумління позбуваюся будь-яких зобов’язань перед нею як
матір’ю. І в цей момент звільнення — або зміни її ролі в моєму житті з
матері на адаптованого підлітка — я остаточно здобуваю свободу.
Розірвавши будь-які зв’язки з травмою, в наступні дні я
переповнений відчуттям, якого ніколи раніше не було. Щиро кажучи,
це важко назвати відчуттям. Це швидше відсутність відчуттів.
Іноді я сиджу на дивані та просто слухаю звуки з вулиці, оглядаю
кімнату та виглядаю з вікна, не думаючи ні про що. Іноді повільно
ходжу будинком, відімкнений від мого звичного поспіху. Свої
традиційні щоденні справи типу чищення зубів роблю так, ніби це
єдине, що я маю робити в житті. Я наче абстрагуюся, хоча
абстрагуватися нема від чого. Моя голова ніби цілком порожня. Я
навіть не знаю, як почуваюся, — добре чи погано. Я вищий за ці
почуття. Я — це просто я.
Коли засинаю, власне дихання здається мені кволим, наче легені не
наповнюються непотрібним їм киснем. Серцебиття мовби
вповільнюється, і серце має от-от зупинитися. Мозок теж здається
загальмованим, ніби нейрони дегенерують, і я безболісно вмираю.
Нарешті я спорожнів. У мені абсолютна порожнеча. Тепер я справді
в ангедонії — якщо взагалі не в порожнечі поза нею.
Є лише одна проблема: Лорейн так і не сказала, як мені себе
заповнювати після цього. Тому я пишу їй імейла.
Вона не відповідає.
За кілька днів я роблю ще одну спробу.
І знову нічого у відповідь.
Мені це нагадує ситуацію з повідомленням до Інґрид, але я не
почуваюся покинутим.
Я надто порожній, щоб відчувати біль. Як і попереджала Лорейн, я
залишився наодинці із собою, але без відчуття самотності.
Коли за тиждень відповідь від Лорейн не приходить, я відчуваю
апатію і починаю підозрювати, що вона перетворила мене на зомбі,
приреченого решту своїх днів прожити з відмерлим мозком.
Телефоную їй та залишаю повідомлення, повільно, спантеличено
запитуючи, що мені робити далі. Але вона не відповідає.
І ніколи не відповість.
 СЦЕНА 2. НАПОВНЕННЯ
Настане час, коли ти опинишся на самоті, коли ти дійдеш до кінця всього, що
може статися з тобою. Це кінець світу. Навіть горе, твоє власне горе, тобі
більше не відповість, і ти будеш змушений повернутися до людей.
Луї-Фердинанд Селін. Подорож на край ночі

11
Я дивлюся в його обличчя. Перше, що помічаю, — це посмішка —
самі ясна та криві зуби. Потім окуляри, завеликі й надто грубі для його
обличчя. І найтрагічніше — це його волосся, невдало підстрижене, з
незграбно закрученими локонами та нерівними хвилями. Та попри все
це, є в ньому щось приємне. Не лише його невинність і наївність, але і
його бажання бути корисним, учитися, стати кимось.
І саме в цей момент щось відбувається: щось мене дійсно чіпляє.
Здається, це було почуття. Важко сказати: любов то була чи печаль.
Може, те й інше водночас. Але воно було чисте. Сумна любов — до
нього й до себе.
Я дивлюся на свою світлину з початкових класів; мені там вісім
років. Я знайшов це фото в конверті під купою паперів у своїй шафі
для документів. Не пам’ятаю, коли востаннє дивився свої дитячі
фотографії.
Я наповнююся, роблю це самостійно.
Адам та Кевін мені телефонували в сум’ятті, бо кожен переживав
власну кризу й жоден не отримував відповіді від Лорейн. На щастя,
Кевін дав мені підказку. Він прочитав останнього імейла від Лорейн.
Лист закінчувався порадою: «Ти маєш усередині власного психолога,
набагато мудрішого за будь-якого лікаря, до якого можеш звернутися.
Тобі просто треба вловити цей голос і прислухатися до нього».
Так вона ніби попрощалася, хоча ми не могли зрозуміти чому.
Можливо, ми відбирали в неї забагато часу; може, це була жорстокість
через милосердя; або Джоан усунула її, покаравши за роботу з
пацієнтами, які залишили клініку всупереч медичним приписам. Хоч
би які там були причини, ці останні слова мали сприйматися серйозно.
 Я сиджу на своїй канапі абстрагування та розмірковую, як дійшов до
цього моменту. Першими кроками було складання історії мого життя
та генограми, що дало змогу ідентифікувати свої рани. Другим кроком
були інтенсивні терапевтичні сеанси, які прочистили ці рани. Тож
третім кроком має бути згладжування шрамів, залишених ранами.
Але чим їх залікувати?
Я згадую слова Лорейн першого дня «роботи на стільцях». Вона
просила мене захищати свою внутрішню дитину та дбати про неї.
Тому я підвівся з канапи та почав нишпорити в шафах у пошуках
моїх старих фотографій. Коли вперше глянув на травмовану дитину,
яку так болісно зцілював, до мене почали повертатися почуття.
Я завжди думав, що поняття внутрішньої дитини — це безглузда
метафора, вигадана для нагадування обтяженим обов’язками
дорослим про потребу нечастих розслаблень та простих веселощів.
Але виявляється, що та внутрішня дитина дуже реальна. Це наше
минуле. А єдиний спосіб втекти від минулого — це повернутися в
нього.
Тож перед сном того вечора я помістив це фото в рамку та поставив
її біля мого ліжка. І заприсягнувся, що з наступного дня захищатиму
цю дитину. Цього хлопця любитимуть. Його будуть приймати. Йому
будуть довіряти. Все це він отримуватиме беззастережно. Його не
вчитимуть ненависті й страху. Його не критикуватимуть за те, що він
не дотягує до нереалістичних очікувань. Його не використовуватимуть
як носову хустинку чи аспірин для лікування чиїхось самотності,
страху, депресії або тривоги.
Наступного ранку я починаю заповнювати його — і себе — тим, що
мені потрібно було в дитинстві, але чого я ніколи не мав. Коли в мене
з’являється негативна думка про себе, я обережно замінюю її
позитивною. Коли припускаюся помилки, то пробачаю собі. Коли я
стаю занадто чутливим або занадто черствим — помірковано
повертаю себе до реальності. І коли я починаю задкувати, то обережно
заспокоюю себе, ніби навчаю дитину не боятися темряви.
Так само, як я порадив Енн стати доброю матір’ю самій собі, я стаю
собі батьком. У моєму віці це здається жалюгідним, але я маю
навчитися бути дорослим. Якщо мої проблеми в стосунках є
результатом незрілості, то ставши по-справжньому дорослим,
можливо, я нарешті досягну щастя та стабільності, які мені досі не
давалися.
І з цим маленьким промінчиком, який пробився крізь моє
заціпеніння, починаю створювати нове життя.
Щодня за порадою Лорейн, як можу, дбаю про шість основних
потреб: фізичних — займаюся серфінгом та правильно харчуюся;
емоційних — дозволяю собі мати почуття і виявляти їх, не надто
контролюючи, але так, щоб не втратити контролю; соціальних —
проводжу час із Адамом, Кевіном, Ріком та іншими друзями;
інтелектуальних — читаю, слухаю лекції, засновую групу обговорення
фільмів та, що найважливіше, просто більше слухаю; та найбільш
дивні для мене потреби — духовні. Для цього займаюся
трансцендентальною медитацією, якої навчився в Рікового друга.
Але найбільше проблем у мене з шостою основною потребою —
сексуальною, особливо враховуючи, що тепер я доброчесний та анти-
порнографічний. Тому вирішую викреслити цю потребу. Я вже
задовольнив її на кілька життів наперед. І може, й на краще, що
Лорейн так і не відповіла, бо тепер це дійсно моє життя, яке я
відбудовую наново. Я промив дитячі рани і зрівняв шрами. Усе своє
життя намагався лікувати не ті рубці.
12
Залишалося шість днів до весілля Ганса, — минуло всього кілька
тижнів після початку мого нового режиму піклування про самого себе,
— аж раптом я прокинувся і відчув, як останні рештки мого заніміння
й апатії розвіялися мов грозові хмари. Натомість я бачу блакитне небо,
про існування якого зовсім забув.
Нарешті я розморозився. Усі ті ночі ангедонії в ліжку, коли я думав,
що моє дихання та серцебиття от-от зупиняться, я зовсім не помирав,
навіть не був близький до цього. Просто я сповільнив усі життєві
процеси, а відсутність постійного стресу, тривоги й інтенсивності була
для мене незнайомим відчуттям.
Раптом я усвідомив, що дихотомія між несправжнім і справжнім
«я», про яку говорять усі ті психіатри, насправді існує. Це судження,
яке дорівнює виставленню оцінки, але неможливо визначити його
більш точно. Краще думати про це, як про деструктивне та креативне
«я»: перше руйнує твоє життя та життя інших, друге показує лише
найкраще в тобі, пов’язане з іншими, те, що свідчить про гармонію з
навколишнім світом.
Цілий ранок на мене сиплються прозріння. Таке враження, що
просто спорожнивши себе й виплекавши в собі нескалічену дитину, ти
наповнюєшся правдою спонтанно й без жодних зусиль, не потребуючи
допомоги психіатрів.
— Таким щасливим та спокійним я тебе ще не бачив, — каже Рік,
коли ми зустрічаємося, щоб пообідати в Coogie’s. — І в тобі також
щось змінилося, але поки не можу зрозуміти, що саме. — Він пильно
оглядає мене, киває, ніби проводить мені духовний рентген. —
Можливо, ти щось у собі зцілив.
Він не перший, хто це каже. Майже всі, з ким я нещодавно бачився,
помічають у мені зміни — не в зовнішності, а в самому єстві. Те, чого,
здавалось, я ніколи не зможу позбутися, — наприклад, дратівливості в
моменти, коли мені нав’язують ірраціональні правила, — повністю
зникло. Якщо раніше я був тривожний, нестриманий та знервований,
тепер я врівноважений, спокійний, поступливий. Навряд чи дотягую
до буддистського ченця, але тепер я в злагоді із собою і cвітом.
— Я знаю. Почуваюся інакше. Я думав, що маю лише змінити свої
переконання у сексі, але в мені змінилося все.
— Як ти робиш щось одне — так само робиш і все інше, — каже Рік з
незворушністю, яку я нарешті з ним поділяю. — Тепер ти розумієш:
твоє рішення жити по-новому вплинуло абсолютно на все? Випадкові
зради — це не просто випадкові зради. Це вторгнення в континуум
того, ким ти є насправді, та людини, якою ти є в світі.
— Я розумію. Думаю, тепер я краще розумію, чому зраджував.
— І чому ж? — його слова звучать так, неначе він перевіряє, чи
справді я змінився.
— Насправді, тут цілий список.
Я дістаю телефон та показую йому перелік, який склав одного
вечора в період моєї ангедонії:
Чому я зраджував
• Я не говорив з Інґрид та сам створював бар’єри: боявся, що
стосунки мене поглинуть.
• Я не ділився своїми сексуальними фантазіями з Інґрид та не давав
їй можливості поділитися її фантазіями, тому діяв через незадоволені
сексуальні бажання.
• Я звинувачував її в тому, що вона «не дозволяла» мені трахатися з
іншими, тому діяв через заперечення особистої відповідальності за
свою поведінку.
• Глибоко в душі у мене було відчуття нікчемності та низької
самооцінки, тому я поводився так, щоб переконатися у своїй
привабливості.
• Я не мав духовної парадигми й керувався неправильною
інтелектуальною парадигмою, тому вважав, що ми не відрізняємося
від тварин, а тварини роблять саме це й наслідки не мають суттєвого
значення для Всесвіту.
Цього разу Рікові забракло слів. Його обличчя повільно
розпливлося в посмішці. Він витримав довжелезну паузу, а далі мовив:
— Думаю, тепер ти зрозумієш, що я матиму на увазі, коли розповім
тобі секрет вірності.
— Який?
— Короткочасне задоволення не варте довготривалого щастя.
Я додаю цю фразу до своїх нотаток. Це корисна порада.
— Вважай, що близькість — це багаття, — продовжує він. — Що
більше дрів ти підкинеш, то яскравіше воно горітиме. І що більше
воно, то менше ти хочеш залити його водою.
— Раніше моя проблема полягала в тому, що чим більшало багаття,
то дужче я хотів його загасити. Я був наляканий, що воно мене цілком
поглине.
Рік уважно вдивляється в моє обличчя. Слова даються мені легко, та
чи здатний я втілити сказане в життя? Він вигадує ще одне
випробування. Він — не лише музичний продюсер, а й продюсер мого
життя.
— Якщо в тебе нічого не складеться з Інґрид, щоб дати шанс твоїм
наступним стосункам, я б рекомендував досягти близькості та
глибокого емоційного зв’язку, перш ніж почнеш займатися сексом.
Думаю, це буде нове випробування для тебе: потерпіти три місяці без
сексу з наступною дівчиною.
Він чекає на мою реакцію. Коли я звинуватив Ріка та Лорейн у тому,
що вони намагаються каструвати мене, коли вони кілька місяців тому
вперше запропонували мені ангедонію, це лише підтвердило для них
мою нездорову одержимість сексом. Але цього разу я реагую не так
бурхливо. Якщо я хочу створити міцні стосунки, це випробування
цілком логічне. Потрібно трохи часу, щоб позбутися наших проекцій
та незадоволених потреб дитинства, щоб побачити, ким насправді є
наші партнери й ким насправді є ми для них.
— Знаєш, три місяці — це чимало, — кажу Рікові. — Але якби я
зробив так від початку, то, мабуть, не змарнував би стільки років у
невдалих стосунках.
Та поки я все це вимовляв, десь усередині ворухнулася легка
тривога, навіть острах: чи схоче хтось зустрічатися зі мною без сексу та
оргазмічного окситоцину? Це означатиме, що така людина повинна
буде дійсно полюбити мене за те, що я — це я.
Одночасно із цією думкою я чую ще один потужний голос звідкілясь
ізсередини, й він позбавляє мене страхів, просто промовляючи: «Так,
вона полюбить».
13
Увечері, після спільного з моєю групою перегляду «Все руйнується»
Джона Франкенгаймера, мене переслідує низка тривожних думок: я
вийшов з ангедонії не те щоб із остаточним рішенням про початок
здорових стосунків, а лише з готовністю до дорослого життя з Інґрид.
Та що, як я надто змінився? Що, як мої травми й травми Інґрид
несумісні з нашим спільним життям? Що, як ми більше не
приваблюємо одне одного? Що, як вона досі гнівається чи просто
забула мене? ... Або по вуха закохана в того красунчика? Навіть якщо
вона самотня й не відчуває ненависті до мене, як вона повірить, що я
змінився? Я вже казав їй це, а потім розбив її серце.
Тому я вирішую на весілля взяти із собою докази. Решту часу їх
збираю. Беру коробку, позначену «№1», та вкладаю до неї фотографію
Останнього героя в рамці. На звороті пишу: «Дякую за цю рослину.
Вона навчила мене дбати про інших. У цих коробках — не подарунки, а
докази моєї вірності тобі. Я багато працював над собою та над тим,
щоб стати кращою людиною. І зрозумів, що кохання може змусити
квітнути геть усе. Але амбівалентність та страх убивають все живе.
Тому жоден, хто по-справжньому любить, і той, кого люблять, не може
жити в клітці».
 У другу коробку я кладу мій старий телефон разом із запискою, в
якій пояснюється, чому в мене тепер новий номер, розповідається,
кому я його дав, а також зазначається, що збираюся дати його своїй
найдорожчій людині. У коробці лежить підтвердження про
блокування всіх моїх соціальних мереж та зміни електронної пошти.
Четверту коробку я готую майже півдня: прикрашаю кімнату в стилі
космічного корабля, як у нашому старому будинку, та фотографую її. У
п’ятій коробці — моя найбільш коштовна власність, мій єдиний ключ
до приватного пляжу, де я займаюся серфінгом, — моя версія ключа
від шафи з документами, якого Інґрид мені давала як символ довіри. У
шостій — медальйон з двома дитячими фотографіями, моєю та Інґрид,
і записка: «Маленькому Нілу було страшно. Дорослому Нілу не
страшно. Йому страшно лише через те, що він може втратити тебе.
Давай разом станемо чудовими батьками наших внутрішніх дітей».
Я загортаю кожну коробочку та складаю в одну велику. Почуваюся
так, ніби стрибаю з літака без парашута, віддаюся самій лише вірі,
люблю, не вимагаючи любові у відповідь, — це буде або мій найбільш
романтичний, або найбільш дивакуватий вчинок. Може, те й інше
разом.
Деякі школи теорії прихильності оцінюють поведінку людей у
стосунках в континуумі, а не за чіткими категоріями, як у
реабілітаційній клініці. Вони заносять людину до таблиці, поділеної на
чотири квадранти — від низького рівня стурбованості до високого по
осі X та від високого рівня уникнення до низького по осі Y. Кожен
квадрант визначає різний стиль прихильності: високий рівень
уникнення та високий рівень стурбованості означатиме нерішуче-
уникливу прихильність, подібну до уникнення кохання; високий
рівень стурбованості та низький рівень уникнення означатимуть
стурбовану прихильність, подібну до одержимості коханням; високий
рівень уникнення та низький рівень стурбованості означатимуть
байдужу прихильність, більш екстремальну форму уникнення
кохання, в якій стосунки майже повністю відкидаються, бо жоден
партнер не сприймається як гідний. Тож задля приколу я вирішую
пройти цей тест і визначити свій стиль, відповідаючи на всі запитання
якомога більш відверто. І відчуваю таке полегшення, коли потрапляю
в четверту категорію: низький рівень уникнення та низький рівень
стурбованості.
 «Ваша комбінація оцінок стурбованості та уникнення означає, що
ви — у безпечній зоні», — пояснюється в аналізі результатів. І хоча це
просто онлайн-тест, це також і перша позитивна психіатрична оцінка,
яку я отримав за дуже тривалий час.
Потім я перечитую свої нотатки за останні кілька років. Згадую
кожну розмову, зустріч, книжку, сеанс, курс, власне внутрішнє
прозріння. І починаю складати резюме всіх уроків, які засвоїв.
Це мій центр, неповний посібник з кохання для неповної
особистості, мапа не лише до успіху в стосунках, а й до безпечного
подолання всіх внутрішніх і зовнішніх сил, які загрожують їм. Це
нагадування про необхідність дбати про себе, правильно розуміти
власні потреби, триматися подалі від темного боку своєї особистості й
не дозволяти знову себе затягти в колишні дитячі реалії. Це мої
способи опиратися бажанню зрадити, запобігання перетворенню моєї
партнерки на мою маму, усунення бурхливих реакцій, пошук
вирішення конфліктів в умовах змін, поступове зближення з
партнеркою, а не спроби відділитися.
Мене відволікає стукіт у вхідні двері.
— Хто там? — питаю я обережно, з надією.
— Це я, — озивається несміливий жіночий голос.
— Інґрид?
— Ні, — відповідає вона. — Це Сейдж.
14. Уривок із неповного посібника з кохання для неповної
особистості
1. Незалежно від того, як складається ситуація, правильний
порядок дій — це завжди співчуття й любов.
— Я прилетіла, щоб поговорити з тобою. Можеш відчинити мені?
Я хочу сховатися. Я хочу втекти. Я не можу дозволити, щоб це
зіпсувало мої плани.
Але є плани, а є реальне життя. І життя щоразу ламає ці плани.
— Що ти тут робиш? — питаю якомога більш співчутливо.
2. Поки, принаймні, один партнер залишається психічно здоровою
дорослою людиною, майже всіх — якщо взагалі не всіх — сварок
можна уникнути.
 — Це божевілля, я знаю. Я намагалася сконтактувати з тобою, щоб
вибачитися. Я зробила помилку. Я тебе кохаю. — Пауза. Тиша. — Я
злякалася й тому втекла, але тепер я не боюся. Я хочу бути з тобою.
Сподіваюся, я тобі не зовсім байдужа, і ти приділиш мені хоча б п’ять
хвилин твого часу.
Якусь мить я сумніваюся: чи варто збільшуючи відстань між тим, що
відчуваю, і вчинком, який лежить в основі цього почуття. Це страх.
Мені неспокійно: а раптом вона щось зробить, і це вплине на мою
незміцнілу позицію чи мої шанси зійтися з Інґрид. Тож я мобілізую всі
дорослі клітини свого мозку, збираю на засідання й нагадую їм, що
ніхто не може скривдити мене без мого дозволу.
3. Навчися впізнавати моменти, в які ти скочуєшся до дитячої або
підліткової поведінки. Далі встанови, яка стара історія це провокує, та
скажи собі правду про цю ситуацію. Не можна брехати.
Однак із далекого закапелка мого мозку намагаються прослизнути
миршаві рештки колись величезної армії відчуття провини. Дівчина
здолала весь цей шлях заради мене, тому я не можу розчарувати її чи
скривдити. Я негайно придушую цей голос, цей прояв патологічної
акомодації — старе переконання, що оскільки моя мама мене любить,
я не маю права робити того, що змусить її страждати. А страждати її
змушує майже все.
Любов — це клітка тільки тоді, коли ти відчуваєш свою
заборгованість та відповідальність перед її власником.
4. Прийми те, що є.
Ледь я встигаю подолати одну армію, як мене атакує наступна:
армія самокритики. А що, як я матиму такий само вигляд, коли побачу
Інґрид? А якщо Інґрид подумає те саме, що зараз думаю я? А якщо
вона матиме рацію?
А якщо... Сьогодні я викреслю ці два слова зі свого лексичного
запасу та заміню їх іншими: «Я прийму це, якщо...».
Я прийму це, якщо матиму такий само вигляд, коли зустріну Інґрид.
Я прийму це, якщо Інґрид подумає те саме, що зараз думаю я. Я
прийму це, якщо вона матиме рацію.
5. Замість слів «Я ніколи більше не зраджуватиму» говори:
«Сьогодні я не буду робити того, що знову змушує мене почуватися
слабким і присоромленим».
Нарешті я бачу на марші останню фалангу, найбільш небезпечну:
хіть. Вона нагадує мені, яким чудовим був секс із Сейдж і які класні в
нас були групові розваги. Але цю фалангу я атакую найпотужнішою
зброєю: досвідом. Я нагадую їй, що крім тієї самотньої ночі, коли в нас
були близнючки, наші пригоди до цього включали сусідку, яка
привела свого величезного хаскі, і ми із Сейдж та нею кохались
утрьох, а собака намагався кохатися зі мною.
Напевне, логічним продовженням секрету Ріка буде те, що людські
фантазії майже завжди кращі за реальність.
Я відчиняю двері та стаю на порозі. Сейдж стоїть переді мною з
розмальованим для клубу обличчям та в чорній сукні, з щойно
вкладеним волоссям та ідеально засмаглими ногами. Вона, поза
сумнівом, готувалася до цієї зустрічі. Але хвилює мене те, що біля її ніг
стоїть валіза.
Вона тягнеться, щоб обійняти й поцілувати мене, але я відхиляюся.
Мені не шкода її. Вона не заводить мене.
6. Не можна мати стосунки з кимось, сподіваючись, що ця людина
зміниться. Ти маєш бути готовим прийняти її такою, якою вона є, без
жодних очікувань. І якщо колись вона все-таки вирішить змінитися,
тоді це просто приємний бонус.
У неї починається словесний пронос: вона висловлює бажання
перебратися до мене та створити тут зі мною сім’ю. У мене по спині
пробігає мороз, бо це саме те, чого я хочу з Інґрид, якщо у нас все
вийде.
— Ти хочеш переїхати, залишитися зі мною назавжди й створити
сім’ю?
— Так, — підтверджує вона з поглядом, сповненим щирого
благання.
Я уявляю своє майбутнє із Сейдж: уявляю, як ми одружилися та
виховуємо дітей — аж допоки одного дня вона знову не відчує себе
ув’язненою, втече на Фіджі без попередження, а я сам буду змушений
пояснювати дітям, чому матуся подалася на пошуки себе, та чому я не
знаю, коли вона повернеться. Хвилі амбівалентності нестимуть її то
до мене, то в іншому напрямку, то туди, то сюди, і так без кінця.
 Кажуть, любов сліпа, але насправді сліпою є травмована свідомість.
Любов бачить усе, як воно є.
7. У спілкуванні необхідно встановити здорові межі. Це означає
знайти відповідний баланс між фільтруванням розмов і захистом
самого себе, своїх думок, почуттів, часу та вчинків без зведення
навколо себе стін, без створення обмежень ані для себе, ані для
партнера.
Вона дивиться на мене, нещасна та сповнена надії, а сльозинки час
від часу викочуються з її очей, поки вона розповідає, що витратила
останні гроші на квиток. Донедавна це був мій нічний жах: мусити
справджувати очікування інших, особливо якщо зробивши те, що
треба, ти завдаси комусь болю. Але приїхати сюди було її рішенням,
тому я не маю відчувати провину. Це мій шанс встановити межі,
нагадати про них, коли їх порушують, щоб не почуватися
пригнобленим, щоб позбутися старих звичок та закріпити нові.
— Це не прикольно, — кажу їй. — ТИ не можеш просто приїхати, не
повідомивши мене.
— Але твій телефон вимкнений. Як ти можеш бути таким
жорстоким? Ти ж казав, що кохаєш мене. Кохання не може просто так
зникнути.
У її словах є певна правда. Я згадую слова Лорейн: ти не зазнаєш
болю, бавлячись із іграшками, але вони його зазнають.
— Я тебе дуже люблю, — кажу я. — Але наші стосунки... — не знаю,
як це краще сказати, — ... просто завершилися. Вони завершились
якраз тоді, коли це мало статися.
8. Питай у себе протягом дня: «Що мені потрібно зробити в цей
момент, щоб подбати про себе?». Якщо ти будеш усвідомлювати, які
свої реальні потреби та бажання не задовольняєш, а потім вживати
заходів, щоб самостійно задовольнити їх, — чи попросити свого
партнера допомогти тобі, якщо сам не можеш, — то це шлях до щастя.
— У тебе є інша? — питає вона.
— Є. Але вона не хоче спілкуватися зі мною.
— Це жарт? Ти божевільний.
— Я раніше дійсно був божевільним, — кажу я. — Думаю, нарешті
одужую.
 — Можна принаймні переночувати в тебе? — Сейдж наближається,
і я вдихаю її унікальні пахощі: суміш помади, сексу й лосьйону для
тіла.
9. Ніхто не може змусити тебе відчувати щось, і ти не можеш нікого
змусити щось відчувати. Тому не бери на себе відповідальність за
почуття партнера та не звинувачуй свого партнера у власних
почуттях. Найкраще, що ти можеш зробити, коли твій партнер
засмучений, — це спитати, чи хоче він поговорити, надати йому таку
можливість або забезпечити необхідну увагу.
— Що? — це неймовірно: навіть коли ти встановлюєш межі, люди
все одно прагнуть їх порушити.
Вона каже:
— Мені ніде переночувати. Можна принаймні провести ніч у
кімнаті для гостей і поговорити з тобою, коли ти будеш готовий?
Я нагадую собі...
Вона каже:
— Я взяла таксі з аеропорту.
... що Сейдж — не моя мати, але...
Вона каже:
— Я обіцяю, що поїду, коли ми поговоримо.
... і я не несу відповідальності за її щастя.
Тому я проводжу чіткішу межу:
— Ти не можеш у мене залишитися. Вибач, але я дав собі обіцянку і
маю виконувати її.
10. Люби, поважай та хвали себе. Хоч би які були твої рішення,
вчинки, почуття та думки, хоч би до яких наслідків вони призводили,
— якщо ти здоровий, то й вони здорові.
Коли мої слова поступово доходять до свідомості Сейдж, вона
починає протестувати. Колишній я хотів би обійняти її, сказати, що ми
пізніше поговоримо, дозволив би їй переночувати, пообіцяв би, що
ми залишимося друзями, наробив би ще купу помилок. Але зараз у
моїй голові лише одне запитання: чи це в моїх інтересах?
Це зовсім не в моїх інтересах,тож я залишаюся непохитним ніби
скеля, а вона тоне в сльозах.
Сльози змішуються з тушшю й течуть по її обличчю. Але це не моя
проблема. Це її проблема. І вона переживе. Або ні. Але найбільш
співчутливим моїм вчинком зараз буде дати їй можливість прийняти
власне рішення, засноване на правді. А правда в тому, що я люблю
Інґрид.
Я лише сподіваюся, що й Інґрид любить мене.
11. І, передусім, ніколи не забувай дихати та відчувати реальність.
Але я прийму це, якщо вона не любить.
15
Я стою на вулиці перед неопалюваним гаражем, де вітчим Інґрид
змушував її жити. Там замість меблів були тільки старі сидіння від
авто, а тим часом її брати, один рідний і четверо зведених, лежали в
теплих ліжечках у затишних кімнатках. Я обсмикую піджак,
розправляю плечі, перевіряю рубінові запонки на рукавах,
переконуюся, що краватка лежить чітко по центру, а штанини
рівненькими півколами обходять носаки туфель. Я — Сейдж. Я
прийшов благати.
Я заходжу до кухні, де вітчим Інґрид змушував її готувати на всю
родину, й годинами відшкрібати каструлі та карав, якщо вона
наважувалася сісти. Їй дозволялося їсти тільки після того, як поїсть
сім’я. У глибині кухні є двері, що ведуть на заднє подвір’я, де вітчим
Інґрид змушував її відрубувати курям голови та сміявся, коли вона
блювала від жаху. Вона — моя Попелюшка.
І, сподіваюся, що в її казці я — жаба, яку вона поцілує та
перетворить на принца.
Я шукаю її, тримаючи в руці коробку, запаковану ще з вечора. На
подвір’ї встановлено два довгі столи, прикрашені квітами й оточені
жінками в червоних сукнях та чоловіками в темних костюмах. Четверо
з них — її зведені брати. Сподіваюся, Інґрид розповідала їм про мене
щось гарне. Але все-таки в цьому сумніваюся.
Я поглядом шукаю Інґрид, сподіваючись не зустріти її Джеймса Діна
та намагаючись не зустрічатися поглядом із її братами. Але її не видно.
Мені тут не місце. Мені слід піти.
— Агов, братику, — чується голос.
Я повертаюся й бачу Ганса біля бару, в очікуванні початку церемонії.
Я вітаю його та дякую за запрошення. Хочу спитати, навіщо він мене
запросив, але боюся почути, що це сталося помилково.
 Він торкається рукою до свого попереку та вигинає спину, ніби від
болю. Коли я питаю, чи він добре почувається, Ганс тихцем оглядає
подвір’я, переконуючись, що нас ніхто не підслуховує. Тоді він
розповідає, що вчора друзі влаштували йому вечірку-сюрприз у стрип-
клубі. Він так напився, що почав танцювати на пілоні та підхопив на
руки двох стриптизерок. Але потім упав, упустив танцюристок і забив
спину.
— Не кажи моїй нареченій, — попереджає він.
— Вона не знає?
Він лукаво посміхається:
— Я сказав їй, що надірвався на роботі.
Отак ще один шлюб починається з брехні. Це найбільша брехня —
що чоловіка й дружину більше ніхто не цікавить, — лише він і вона.
Але в глибині душі я знаю, що не подолав своєї хіті до інших жінок —
думаю, це неможливо без допомоги Гассе Валюма, який би мав знизити
мої рівні тестостерону — але я усунув фізіологічні причини: страх
кохати, страх бути коханим, потребу зрад, боягузливу брехню,
недостатнє розуміння самого себе, патологічну акомодацію та всі
механізми захисту, що підтримують цю систему та засліплюють мене й
не дають змоги побачити правду.
Мені хочеться спитати в Ганса, де Інґрид, чи знає вона, що я буду на
весіллі, чи вона нервує, гнівається або сумує... А може, їй байдуже. Але
це його день, його перехід у нове життя, тому я залишаю його та даю
змогу підготуватися.
Цієї миті бачу їхню матір, яка відмовилася від своєї кар’єри на
телебаченні в Мексиці заради того, щоб стати домогосподаркою в
Сполучених Штатах. Вона пожертвувала геть усім, щоб втекти від
першого чоловіка-зрадника, який намагався її вбити. Але на зміну
йому прийшов той, хто рідко випускає її з дому, не дозволяє мати
друзів, навіть забороняє бути гарною матір’ю Гансові й Інґрид. Вона
може лише робити хатні справи. Ця жінка застрягла, але не в
минулому, а в страху, що її майбутнє може стати її минулим. Тож
зрештою, напевне, її колишній чоловік все-таки вбив її. Вона живе в
труні, тут, у Сільмарі. А на надгробку написано: безпека.
Але вона теж зраджує, хоча й не вважає це зрадою. Іноді вона каже
чоловікові, що йде до сусідки, а натомість біжить до Інґрид та Ганса,
своїх дітей від першого чоловіка. Ревнощі — це невмолимий
супротивник, який ще довгий час контролює кордони після того, як
виграв війну.
Я повернувся в реальність стосунків, де партнери «перекручують
правила» та використовують «маленьку безневинну брехню», щоб
задовольнити свої потреби. Ідеал, до якого я прагнув, — це не
стосунки між людьми в реальному світі. Напевне, виконуючи
обіцянку, яку дав своїм друзям із клініки, я вийшов за межі можливого
та створив новий тип стосунків. Але не таких, де я трахаю всіх жінок,
яких бажаю, а таких, де я живу в правді, без страху та відчуття
провини.
Я згадую, як колись давно збрехав Інґрид, сказавши їй, що їду
додому до Мериліна Менсона напередодні нашої поїздки до Чикаґо, в
ніч перед її днем народження. І мені гидко від самого себе за цей
вчинок. Я завжди думав, що я гарна людина, але як гарна людина може
зробити щось настільки огидне?
А відповідь проста: компартменталізація. Це коли свої ганебні
вчинки кладеш у невеличку герметичну коробку в твоєму мозку, де
вони безпечно сховані навіть від твоїх власних інтелекту й совісті.
Сподіваюся, мама Інґрид не засмутиться через мій візит.
— Вітаю, — звертаюся до неї обережно. Вона не говорить
англійською — чоловік не дозволяв їй брати уроки, — але вона розуміє
основні слова. — Ви, мабуть, дуже пишаєтеся Гансом.
Вона посміхається так делікатно, що нагадує мені Інґрид, а потім
тихо додає:
— Ти потрібен їй.
Це єдині слова англійською мовою, які я будь-коли від неї чув.
Спочатку я стою в ступорі, намагаючись опанувати хвилю емоцій.
— Ми потрібні одне одному, — захлинаюся цими словами.
Жінка киває з виразом сумної мудрості, так, як це може тільки мати
— мати, яка бачить дещо, чого через брак досвіду не можуть побачити
її діти.
І цієї миті я помічаю її — вона виходить із дверей кухні, білява і вся
в білому, — такого поєднання відтінків нема більше ні в кого з гостей.
Вона бліда, як привид, але сяє зсередини мов богиня. Вона не лише
стала ще гарнішою — вона стала більш витонченою, впевненою,
загалом — неземною.
 Інґрид занадто далеко, і я не можу розгледіти вираз її обличчя, коли
вона зникає в темряві за сходами. Геркулес із червоним бантиком на
шиї слухняно чимчикує позаду. Я широко посміхаюся, сподіваючись
побачити посмішку у відповідь. Коли вона наближається, я не помічаю
ні злості, ні страху, ані розчарування чи відрази. Я не помічаю жодних
емоцій, які так боявся в неї побачити. Вона теж посміхається.
Я був таким придурком.
Ось вона, кажу собі. Жінка, з якою я одружуся.
Я лише сподіваюся, що дійсно змінився.
16. Уривок зі щоденника Інґрид
І ось посеред мексиканської фієсти з’являється він. Я впізнаю
сорочку та краватку. Він вдягав їх майже на кожну автограф-сесію для
своїх книжок звідтоді, як ми знайомі. Пурпурова сорочка й краватка в
тон.
Я швидко повертаюся до будинку та оббігаю свою тітку, яка чекає
своєї черги в туалет. Як тільки відчиняються двері, забігаю,
розштовхуючи всіх на своєму шляху, щоб востаннє подивитися на
себе, перш ніж він побачить мене.
Перевіряю зачіску: чи все надійно тримається. Поправляю ліфчик з
пуш-апом та розмірковую, чи не перефарбувати губи рожевою
помадою... Або залишити червону. Червона ніби кричить: «Обійми
мене, дурненький, та пристрасно поцілуй». А рожева каже: «Ці губки
ніжні й м’які, поводься з ними обережно».
Я обираю червону. Виходжу з туалету й швидко перебігаю кухню.
Але коли бачу своє відображення в металевих дверцятах
холодильника, мерщій хапаю серветку та витираю червону помаду.
Потім фарбую рожевою, і ця суміш на моїх губах каже:«Обійми,
дурненький, поцілуй, але поводься зі мною обережно».
Останній рік був дуже тяжким для мене. Після розриву з Нілом я
відчувала, ніби в мене відібрали все. Я була розлючена та
розчарована, бо я все віддавала та віддавала, а потім залишилася ні з
чим. Я почувалася відірваною від цілого світу. У грудях зяяла
порожнеча. Я марно силкувалася зрозуміти, що зі мною не гаразд, що
змусило його так вчинити.
Я ходила на багато побачень, щоб позбутися цього відчуття.
Зв’язалася з барменом, який ще знімався в рекламі спідньої білизни.
Але одного дня після сексу він голяка почав із себе вдавати горилу:
роздував ніздрі та бозна-скільки часу бив себе в груди. Я взяла одяг,
ввічливо вибачилася і більше ніколи його не бачила.
Далі я зустріла милого хлопця, який писав промови для
президентів. Я просто хотіла розважатися і не відчувати болю, але він
хотів від мене більше, ніж я була готова дати. Тому я розійшлася з ним,
а потім почала зустрічатися з музикантом, якого зустріла в
«Чарівному замку». Коли й із ним порвала, то усвідомила, що,
можливо, зараз мені потрібні стосунки лише із самою собою.
Коли Ніл написав мені з Мачу-Пікчу, хотілося стрибнути в його
обійми. Але я боялася, що він знову мене зрадить. Я не була готова. Я
тільки завершила свої останні стосунки та почувалася такою
вразливою.
Бути самотньою — це найкраще, що я зробила для себе. Я завжди
була в стосунках, сподіваючись, що інша людина допоможе мені
зрозуміти, ким я є, або доповнить мене та поверне відчуття цілісності.
Але мені так нічого й не вдавалося. Коли я зрозуміла, що інша людина
не зробить мене цілісною, порожнеча всередині поглибшала. Мені
довелося пройти через усі страждання минулого року, щоб
усвідомити: маю перестати вважати себе половиною в пошуках своєї
другої половини, а почуватися цілою. Я мала навчитися любити саму
себе. Навчитися себе цінувати, а також розуміти, що і я чогось варта.
Я не впевнена, чи є цілісною зараз, але це однозначно вже не
половина мене. Тож коли Ганс попросив мене скласти список гостей
на весіллі, я запропонувала запросити Ніла. Я сказала Нілу: якщо він
коли-небудь напише «свобода-а-а-а», я буду поруч. Я не сказала, коли
саме. Я теж мала підготуватися. Тому я сама написала запрошення та
надіслала йому. Я хотіла побачити його ще раз, щоб переконатися, що
не помилилася й не втратила кохання свого життя.
Перед тим, як вийти з кухні, я стояла біля вікна та намагалася
востаннє побачити Ніла до того, як наші погляди зустрінуться. Мої
долоні спітніли, я дуже нервувала. Я ще й тоді могла викликати таксі й
поїхати звідти, або втекти передніми дверима та вилізти на своє
улюблене дерево, на якому в дитинстві ховалася від вітчима.
Я побоювалася, що це помилка. Як завжди казала моя бабуся, ти не
можеш змінити людину, на якій немає підгузка.
 Хоча інше її улюблене висловлювання — хто має терпець, той буде
митець.
Бути з Нілом — це наче володіти найгарнішою пташкою з берегів
Амазонки, що міниться усіма барвами веселки й переповнена радістю
життя, але тримати її в клітці, замалій для того, щоб пташка могла
розгорнути крильця. Я щоранку сиділа біля клітки та співала йому, а
він завжди визирав у вікно. Коли ми розійшлися, я сказала, що настав
час відчинити клітку й дати пташці волю. Але після того щоранку я
визирала у вікно та сподівалася хоча б єдиний раз поглянути на мою
пташку в польоті.
І ось я тут, визираю з вікна, і бачу, як над подвір’ям перепурхує Ніл.
Я бачу його ніжні очі та милу посмішку. Він торкається пальцями до
свого обличчя. І я посміхаюся, згадуючи про той його нервовий тик,
відчиняю двері та виходжу, щоб політати разом.
Я лише сподіваюся, що він змінився.
Дія п’ята. Свобода
 Умру я, цілуючи спрагло вуста прохолодні
гроно тіла стискаючи, щоби не відпустити,
світла шукаючи, хоч і заплющені очі.

Я зрозумів: як обіймемо землю ми разом,

смерть нас обох — мов капкан —
так стискатиме міцно,
щоб у вічності ми залишили ту радість цілунку.
Пабло Неруда. Сто сонетів про кохання

∞
Останній герой стоїть на моєму підвіконні, зеленіє та квітне.
Поруч ми з Інґрид сидимо на канапі, яку я майже дезінфікував,
видаляючи всі сліди ДНК комун, групових розваг та відкритих
стосунків. Геркулес простягнувся на підлозі біля прекрасної білої
мальтійської болонки, яку Інґрид також прихистила.
На столі стоїть коробка в сріблястій обгортці. Я знімаю її, розрізую
скотч ручкою та відкриваю коробку.
У ній п’ять маленьких загорнутих подарунків, на кожному різний
номер. Згори лежить пергаментний згорток.
— Не соромся, читай, — каже мені Інґрид.
Пані та панове,
Ласкаво просимо на поховання нашої найвеличнішої та найкращої
кімнатної статуетки, Джейкоба «Слона» Гоффа, розбитого у трирічному
віці, з Малібу, Каліфорнія.
Служба відбудеться сьогодні о 21:00 у спільноті, де він жив без
запрошення. Пан Гофф «Слон» буде похований разом із його
найкоштовнішими аксесуарами.
Щиро ваші,
Панове Свобода та Довіра, могильники
Спершу я нічого не розумію. Чому ми ховаємо слона?
 Інґрид накриває мою руку своєю.
— Ти доклав титанічних зусиль, щоб повернути мою довіру, а я
доклала зусиль, щоб пробачити.
Цей слон у кімнаті — мої минулі зради, походеньки та брехні. Так
само, як я віддав Інґрид подарунок на весіллі її брата, щоб довести, що
змінився, за три місяці вона поклала переді мною п’ять загорнутих
коробочок як доказ того, що й вона змінилася.
І хоча диснеївські мультики та романтичні мелодрами закінчуються,
коли серця закоханих поєднуються, залишаючи глядачам можливість
самим уявити їхнє щасливе подальше життя, в реальному житті в цей
момент історія тільки починається.
Це відбувається тоді, коли Спляча красуня питає Принца Філіппа:
«Скільки принцес ти перецілував, поки я спала?».
Це відбувається тоді, коли Русалонька горлає на Принца Ерика:
«Любовні чари? Це чи не найгірша відмазка з усіх, які я будь-коли чула.
Ти збирався одружитися з іншою!».
Це відбувається тоді, коли принцеса, яка поцілувала жабу, питає
новоспеченого принца: «Скажи чесно: коли ти був жабою, то займався
сексом з іншими жабами?».
Без інтенсивності, яка полонила досі їхні думки, без спільного
ворога, який об’єднував їх, без перешкод, які не давали їм бути разом,
ці легендарні герої тепер стикаються з найбільшою проблемою: життям
у парі та з усіма розбіжностями між собою, великими чи малими — у
цінностях, вихованні, поглядах, звичках, очікуваннях, перевагах та
недоліках. Особливо якщо після кожної такої пригоди в душі
залишається велика травма.
Тому, як і очікувалося, Інґрид не відразу почала мені довіряти після
нашого возз’єднання. Першого дня вона погрожувала піти від мене,
якщо не зміню свого статусу в соціальних мережах, який
підтверджуватиме, що я в стосунках, — навіть незважаючи на те, що я
не маю доступу до інтернету. Наступного дня вона грозилася піти від
мене після того, як побачила світлини Сейдж на моєму комп’ютері.
Настав третій день, і вона знову заявила, що піде від мене, якщо не
дозволю порпатися в моєму телефоні. А на четвертий день вона
сказала, що спогади минулого занадто болісні для неї, і їй важко знову
захотіти зустрічатися зі мною.
 Цієї миті я усвідомив, що, уникаючи кохання, я підніс Інґрид на
п’єдестал, бо думав приблизно так: оскільки вона присохла до мене, а я
до неї — ні, то вона має краще за мене знатися на коханні. Але
насправді вона просто була по інший бік тієї самої проблеми. Зрештою,
в неї є принаймні один смертний гріх, з яким ми обоє погодилися: вона
обрала мене ще тоді, коли я був колишнім.
— Я ніколи не помічала, що в моїх вчинків теж є шаблони, — каже
вона, усвідомлюючи потроху те, що так довго усвідомлював я. — Мій
хлопець до тебе був абсолютно пригноблений матір’ю, вона постійно
телефонувала йому, просила щось зробити для неї, і він кидав усе та біг
туди. Я зустрічалася з ним п’ять років, але він так і не дозволив мені
називати себе моїм нареченим чи казати, що ми зустрічаємося; навіть
бачилися ми з ним не частіше двох разів на тиждень.
Тому я вийшов на колишнього колегу Лорейн на ім’я Вінс, застібнув
свій гідрокостюм та спостерігав, як він проводив для Інґрид «роботу на
стільцях». Так почався процес загоєння її ран, залишених утечею
батька, що й призвело до її залежності від кохання.
Поки вона, залита слізьми, кричала на свого батька, я усвідомлював,
що батьки в нас були абсолютно однакові: набридливі мами та байдужі
татусі. Різниця лише в тому, що моя мама хоче смерті мого батька, а її
тато по-справжньому намагався вбити маму.
Дивно, як складаються стосунки: любов — це не випадковість. Це
делікатне поєднання двох пазлів, створених різними виробниками. Але
вони мають підходити один одному.
Мені сказали: «Коли це кохання з першого погляду — біжи в іншому
напрямку». І я спробував. Але я прибіг назад, до неї. І тепер, коли ми
пліч-о-пліч починаємо новий шлях, я розгортаю подарунок № 1.
Усередині невеличка дерев’яна труна, оббита білою тканиною. В
інструкціях, написаних Інґрид від руки, сказано, що я маю залишити її
відкритою.
Другий подарунок — невеликий сірий пластиковий слоник. У записці
зазначено: «Це кімнатний Слон. Його більше в нашій кімнаті не буде, бо
він лежатиме в своїй труні. Страх, сумніви та злість, які він
спричинював, більше не зачеплять нікого з нас та не заважатимуть
нашому коханню. Я кохаю тебе».
Я обережно кладу слона в його труну. Там ще залишається місце.
 У наступній коробці дві невеличкі металеві клітки для птахів, у
кожній з яких маленька металева пташка. «Клітка символізує
ув’язнення, неможливість висловлення власної думки, непорозуміння
та очужілість, — пояснюється в записці Інґрид. — Ці дві чарівні пташки
в клітках, яким нікуди подітися, самотні та сумні, символізують нас у
дитинстві, юності та дорослому житті. Ми ховаємо їх, бо вже не самотні
й не сумні. Ми отримали волю, щоб полетіти, куди схочемо».
Вражений її мудрістю, глибиною думок та креативністю, я кладу двох
пташок у клітках в труну, одну в головах у слона, другу — в ногах.
За такий короткий час і з набагато меншими зусиллями Інґрид вже зі
мною в цій подорожі. І разом ми дізнаємося, що, перефразовуючи слова
фахівця зі стосунків Гарвіля Гендрикса, підсвідома мета тривалих
стосунків — це завершити дитинство. Або, як ще чіткіше
висловлюється Ерик Берн, «Кохання — це психотерапія самої
природи».
Наступний подарунок — десяток мініатюрних металевих ручок.
«Руки символізують осуд, відсутність меж та контроль. Саме через це
ми почувалися дітьми, а дорослими бували тільки іноді. Сьогодні ми
ховаємо це та відпускаємо людей, які тицяли у нас пальцями, людей, які
намагалися контролювати нас, наші власні відсутні межі та наші
спроби контролювати інших».
Я посипаю крихітними руками слона та клітки в труні.
У п’ятій коробці два металеві ключі з написами на них: «таємниці» та
«спогади». «Це погані ключі, — йдеться в записці. — Таємні ключі
означають, що нам більше не треба зберігати таємниці, що належать
тим людям, які колись нас кривдили. Коли цей ключ буде поховано, ми
відпустимо таємниці, які мучать нас, і більше не будемо нести
відповідальність за проблеми інших людей. Ключ спогадів — це наші
погані спогади. Ми відкидаємо свою причетність до них. Більше не
зберігатимемо цих спогадів, зачинених у нас всередині, та не
дозволятимемо їм керувати нами».
Розкладаючи ключі навколо слона, я нарешті розумію, що таке
справжня близькість, про яку торочила мені Джоан у клініці: це коли
партнери перестають жити минулим — своїми травмами — і
починають жити сьогоденням. Виявляється, кохання не можна
навчитися. Це те, що в нас уже є, і щоб отримати до нього доступ,
потрібно змінитися.
 В інструкціях також вказано: «Не зачиняй труну відразу. Ти більше
не зможеш відкрити її, тож можеш сфотографувати її, або робити з нею
що хочеш ще кілька хвилин чи годин. Але закрий її, поки день не
скінчився».
Я дивлюся на труну й на всі ці красиві, ретельно дібрані речі в ній. Я
дивлюся на маленького слона, на ув’язнених пташок, на крихітні
долоньки та ключі, аж поки не починаю бачити в них одне-єдине слово:
таємниці.
І думаю: якщо дійсно хочу поховати минуле, час звільнитися від усіх
таємниць. Ця мить така прекрасна, але, як і все прекрасне, її дуже легко
налякати, втратити.
Я схвильовано, ніяково, повільно починаю говорити:
— Хочу, щоб ти знала: я робив інші погані речі, крім того, що було з
Джулієт, — я вперше назвав ім’я жінки, з якою зрадив Інґрид. — Я тоді
ще не знав, що не можна, кохаючи, зраджувати кохану. Я не розумів.
Але тепер уже розумію.
Коли вона теж починає розуміти, все її тіло напужується, мов у
кішки, що зачула раптовий шелест. Я дивлюся на Ключ таємниць та
думаю: що ж іще я приховую?
— Я знаю, що ти зустрічалася з іншими, коли ми розлучилися, і я
хочу, щоб ти знала: крім того, що я вже тобі розповів, я ще дещо робив.
— Наприклад? — питає вона підозріливо.
Урочистість ритуалу зіпсована. Але нічого не вдієш: ця правда
потрібна, щоб дати іншій людині свободу, дозволити їй реагувати,
навіть якщо це тобі зашкодить, повернути їй право голосу, колись
відібране брехнею.
У минулому я володів неабиякою здатністю перетворювати навіть
найменший вияв страху чи несхвалення з боку партнерки на особисту
катастрофу. Але нині використовую натомість чотири етапи
коригування, щоб перетворити сором на підтримку.
Сором виникає тоді, коли ти погано ставишся до когось; підтримка
— це коли ти добре ставишся сам до себе.
Відповідати співчуттям замість критики не лише набагато логічніше,
а й набагато легше для всіх причетних. Це може бути ключем до
довшого, щасливішого життя.
Я розповідаю Інґрид про поліаморних і про те, що навчився методу
чотирьох коригувань і збагнув концепцію стосунків, заснованих на
намірах. Я розповідаю їй про свінгерів і про те, що мої сексуальні
фантазії можуть збагатити стосунки, якщо я долучу до них партнерку, а
не захищати її від цього. Я розповідаю їй про свій гарем і про те, що
кохання — це не страшний монстр, який висуває необґрунтовані
вимоги, а добрий друг, який час від часу чогось просить, а я маю
можливість прийняти це або відмовитися. І я розповідаю їй про
відкриті стосунки, а також про те, що навчився не тільки позбуватися
ревнощів і прагнення контролю над партнеркою, а й аналізувати свої
болісні емоції замість того, щоб уникати їх як залежний.
Інґрид слухає, і на її обличчі міниться весь спектр емоцій: злість,
страх, печаль, аж поки все не завершується коханням.
— Ніколи не думала, що скажу це, — зітхає вона, підсовуючись до
мене ближче, та починає гладити мене по голові. — Але, можливо, все
те, що ти робив, було не рецидивом, а лише частиною процесу
одужання.
— Я б хотів так думати.
Як колись сказала Лорейн, одужання — це не безперервна радість і
гармонія; це скорочення часу, потрібного, щоб повернутися до них,
коли зрештою ти знову схибиш. І через це я вдячний за надану
можливість, бо кожен конфлікт з Інґрид дає нам змогу
попрактикуватися.
— Просто неймовірно, як ти змінився, — каже Інґрид, коли я ділюся
з нею цією думкою. — Ти набагато спокійніший, більш зрілий,
терплячий та співчутливий. Іноді я чекаю, що ти от-от розсердишся чи
засмутишся, але цього не відбувається. Це якась магія. Ти наче метелик.
Ти виліз зі свого кокона й перетворився на когось кращого. У тебе
навіть очі змінилися. Крізь них я бачу твоє серце.
Можливо, історії кохання розповідають про двох людей, створених
одне для одного, але на шляху в них зустрічаються перешкоди: їхнє
оточення, соціальний статус, родичі, суперники, негідники та
неочікувані драми. Але в реальному житті історії кохання трохи
складніші. Люди прагнуть кохання, але коли отримують його,
лякаються, нудяться, сумніваються чи ображаються. І коли замість
кохання вони отримують біль, то не йдуть геть від цього почуття. Вони
чіпляються за нього щораз дужче, хоча воно й ранить. Тому в
реальному житті перешкоди, які заважають закоханим бути разом, —
не зовнішні. Битва відбувається всередині кожного з нас.
 Тому розмірковуючи над словами Інґрид, я усвідомлюю, що для
кохання не достатньо просто знайти саме ту людину. Ще потрібно стати
тією людиною. Я торкаюся кришки труни.
— Це все, — кажу я Інґрид. — Ми прощаємося з минулим. Ти ще
щось хочеш знати?
— Давай закриємо її, — каже вона.
Спершу я фотографую:

Потім закриваю віко труни.

Слона в кімнаті більше немає.
— Є ще остання коробка, — каже Інґрид.
Вона дає мені коробочку завбільшки як долоня; цю вона тримала
окремо від решти подарунків. У ній записка та чотири ключі різної
форми й розміру; кожен позначений певним словом. «Це Гарні ключі, ті,
що ти зберігаєш, — сказано в записці. — Ключ кохання нагадуватиме
тобі, що ти його вартий і що в тебе завжди буде доступ до мого
кохання. Ключ серця — це ключ до найбільшого в світі серця: твого.
Ключ життя відкриває наші життя одне одному. А Ключ подорожі — це
шлях до щастя».
Читаючи ці прекрасні слова, я більше не помічаю в себе колишніх
відчуттів: задухи від чийогось кохання, сумнівів у тому, чи й справді
добре в мене серце, страху перед необхідністю відкрити життя іншій
людині та тривоги до очікувань Інґрид. Натомість я відчуваю, що
кожне слово — правда. Без страхів із минулого й тривог за майбутнє я
нарешті щасливий тут і зараз.
Виявляється, наші стосунки не вимагають жертв. Для них нам самим
потрібно вирости й навчитись не чіплятися за гадані потреби незрілої
особистості, настільки набридливі, що вони перешкоджають нам
задовольняти свої зрілі потреби.
Я знаходжу на кухні шнурок, просмикую його крізь отвір ключа та
чіпляю на шию, щоб ключ був близько до серця.
 — Я довіряю тобі ці ключі, — каже Інґрид.
— Я буду гідним їх цього разу.
На пергаменті — остання інструкція: поховати труну. Не знайшовши
лопату в гаражі, я хапаю з кухні дві великі ложки.
На задньому подвір’ї є невисокий пагорб, де між уламків розбитої
плитки можна знайти клаптик землі. Ми стаємо навколішки та
починаємо копати. Земля м’яка й легко піддається. Ми викопуємо
могилку завглибшки сантиметрів із тридцять, аби її не змогли знайти
ті, хто після нас житиме в цьому будинку. В давнину ці землі належали
індіанцям племені чумаші; саме тут проводили поховальні церемонії
тубільці.
Ми кидаємо по ложці землі на труну, й Інґрид промовляє кілька слів:
— Любі браття і сестри, ми зібралися сьогодні тут, щоб поховати
Джейкоба «Слона» Гоффа. Він був дуже вірним супутником. Він ніколи
нас не залишав. Ми хотіли позбутися його, але він виявився
найкращим, що з нами будь-коли траплялося. Без цього слона ми б не
знайшли одне одного. Боже, прийми його душу.
Ми вдаємо, що плачемо, згрібаючи землю навколо та засипаючи
могилку, аж поки труна не зникає без жодного сліду існування «Слона»
Гоффа на цій землі.
Ще хвилина збігає в урочистому мовчанні; ми насолоджуємося
відчуттям свободи. Інґрид озивається перша:
— Ой, здається, я випадково поховала свої ключі від машини.
Я сміюся, пригортаю її та цілую в перенісся, між хитрющих оченят, за
якими скучив до болю і які так сяють цієї миті.
— Мені подобається тебе смішити, — вдоволено посміхається вона.
— У тебе така чудова посмішка, і щоки стають такі круглі. Подумки
змальовую картину: ми вже старі, а я так само тебе смішу, ти так само
регочеш.
— Я теж уявляю цю картину. — Якби в мене був вибір: сміятися чи
займатися груповим сексом до кінця свого життя, я б не замислюючись
обрав сміх.
— Мені зараз хочеться зателефонувати Джулієт і сказати їй щось
типу: «Дякую за все», — каже Інґрид, коли ми повертаємося в будинок.
Я беру її за руку та усвідомлюю, що до одужання завжди хотів більше
й більше жінок, більше успіху, більше грошей, більше простору, більше
досвіду, більше власності. Та зараз я знаю, що хочу зупинитися й
сказати: «У мене всього вдосталь».
 Епілог. Неочікувано, та чи
дійсно ця карта —
випадковість?

Ми їдемо в тиші. Я і мій тато. Це останній день мого парубоцького

життя.
Я чекаю на батькову пораду; він має сказати щось про моє
сьогоднішнє весілля, розповісти, чого навчився за п’ятдесят років
шлюбу. Але він мовчить. Думаю, що не мав би чекати чогось іншого від
свого батька: він розповів мені про тичинки та маточки, коли мені
було аж двадцять два, причому порада його була така: «Не поспішай.
Будь обережний. Та не форсуй події».
Щоб порушити тишу я питаю, яким був його батько.
— Він був мовчазний, мало говорив. Він багато працював.
— У тебе є улюблений спогад про нього?
— Думаю, це спогад про один день, коли ми разом рибалили, просто
сиділи в тиші.
Я думаю, як самотньо їм, напевне, було! І згадую, як самотньо було
мені.
— А твоя мама? Який твій улюблений спогад про неї?
Він намагається згадати щось про маму, яка була чиказькою
світською левицею.
— Та в мене немає таких сильних спогадів про неї, гарних чи
поганих.
Коли ми з мамою раніше обговорювали тата, в нас була така теорія:
оскільки його мама цілком зациклилася на власній персоні, а сестра
була улюбленицею в сім’ї, він мав занижену самооцінку й настільки
боявся жінок, що єдиними, на кого він, на власну думку, міг справити
враження, були безпорадні люди — каліки. Очевидно, на певному рівні
мій вхід у світ зваблення — та отримання, як я вважав тоді,
фізіологічних переваг над жінками — пояснювався подібною
проблемою.
— Але в мене була нянька, яка жила в нас, — додає батько, — ми з
нею були ближчі.
Мене дивує схожість нашого дитинства — батько-самітник,
нарцистична мати, брат-улюбленець сім’ї та нянька, яка нас
виховувала. І я думаю про те, наскільки ми завжди були схожими в
дорослому житті.
Мої родичі часто розповідають історію про сімейний портрет,
намальований мною ще в дитячому садочку. Олівцем на кольоровому
картоні зображені фігурки — я, мій молодший братик, наша нянька та
наші батьки. Велика червона лінія веде від центру між ніг мого батька
вниз і широким колом окреслює всю сім’ю. Це пеніс мого батька.
Навіть тоді мені звідкілясь було відомо, що вся наша родина
перебувала під його впливом та жила в його тіні.
Тому мене мучить єдине запитання. Набираюся хоробрості, щоб
поставити його батькові й уперше за десятки років досягти розуміння.
«То звідки в тебе ця одержимість людьми з фізичними вадами?» —
Саме це я хочу спитати, але не питаю. Хоч би якою була його відповідь,
ця розмова має бути в нього з його дружиною, а не зі мною. А я поклав
край усьому, що досі мене турбувало.
Я згадую слова Інґрид, сказані того дня, коли я навколішки
попросив її руки та серця на пляжі Кауаї: «Ти виріс у сім’ї, яка тебе не
любила. Я теж виросла у сім’ї, яка не любила мене. Але тепер ми маємо
шанс разом створити сім’ю, в якій усі любитимуть одне одного».
Ми з татом знову поринаємо в тишу. У нас ніколи не було тісного
зв’язку. Я навіть не знаю, чи можливий такий зв’язок між нами. Не
пам’ятаю, щоб йому колись було зручно говорити про емоції чи
фізичні стосунки. Спробувавши пробити лобом його стіну, я отримаю
лише струс мозку. Але, принаймні, я вперше постукав у його двері,
щоб побачити, чи хоче він будь-кого впускати.
Останнім часом у мене з’явилося переконання: те, що мої батьки
робили невдало, є змінними, завдяки яким я став особистістю, тим
часом як завдана ними травма зробила мене пацієнтом. Не можна
вважати себе вічною жертвою, а своє оточення — винуватцями твоїх
проблем.
 — Твоя мама хоче поговорити з тобою, — каже тато, коли ми
повертаємося до пляжного будинку, який ми з Інґрид орендували для
весілля.
Мама сидить у кріслі, поряд стоїть її ціпок.
— На весіллі буде фотограф? — питає вона.
— Звичайно.
Її обличчя перекошує невдоволення.
— Ти сказав йому, щоб не фотографував мене?
— Сказав.
Це єдине її прохання, яке я виконую. Звідтоді, як мама дізналася про
фетиш мого тата, вона не дозволяє нікому її фотографувати.
— Я раніше думала, що гарна, — зітхає вона. — Але тепер почуваюся
потворою.
У реабілітаційній клініці я розказував групі, як намагався
переконати матір, що це не так, як говорив їй, що якби вона була
білявкою, а тато мав пунктик cтосовно білявок, її б це повністю
влаштовувало. Але цього разу я просто ігнорую цей коментар, бо вона
сама вже все для себе вирішила. І я приймаю це: вона вже надто стара,
щоб змінитися. Одного дня її не стане серед нас.
У моїх нотатках про кохання в період ангедонії одним із
найважливіших пунктів було те, що я не сподіваюся на зміни в інших
людях. Тому, можливо, я можу застосувати цей урок і до стосунків з
матір’ю та прийняти її такою, якою вона є, а не такою, якою я хочу її
бачити, й бути вдячним за те, що вона любила мене як могла.
— Дуже тобі вдячний, — кажу я Рікові, коли він приходить уранці
перед весіллям. — Саме завдяки тобі це стало можливим.
— Не звинувачуй мене в усьому!
— Якщо когось і можна в чомусь звинуватити, то в першу чергу
мене.
— Тут я згоден.
Ми виходимо на подвір’я та сідаємо на стільці обличчям до моря.
— Був момент, коли я готувався здатись і припинити боротьбу з
тобою, — каже він, вдивляючись в океан на обрії. — Це трагічно. Рани
в людей бувають такими глибокими, що люди стають подібними до
роботів, якими керує їхня дитяча операційна система. І навіть коли
вони дізнаються правду про себе завдяки психотерапії та курсам
реабілітації, то все одно тягнуться до своїх хибних переконань і
ухвалюють неправильні рішення — знову й знову. — Він хитає
головою, обмірковуючи всю абсурдність світобудови. — Щоб по-
справжньому змінитися, потрібні цілеспрямовані титанічні зусилля.
У мене з’являється відчуття, що саме в такий спосіб Рік вітає мене з
одруженням, тому я це приймаю. Ми з Інґрид вирішили, що церемонія
буде скромною, щоб нам вистачило часу та енергії одне для одного. Я
запросив лише людей, яким завдячую усім цим: моїх близьких родичів,
Ріка, моїх червоних демонів із клініки, близьких друзів, таких як
Мелані, та кількох наставників і психіатрів. Завдяки першим я
познайомився з Інґрид — завдяки другим проведу з нею решту життя.
Однак Лорейн, якій я вдячний найбільше, так і не відповіла на моє
запрошення. Я зробив кілька дзвінків, щоб дізнатися, що з нею
сталось. Із того, що я дізнався: їй винесли догану за подвійні стосунки
з клієнтами (соціальні й терапевтичні). Тож тепер вона в клініці займає
адміністративну посаду та — на відміну від Адама — боїться піти
звідти й розправити крила. Я лише сподіваюся, що одного дня знову
зможу з нею поговорити й подякувати за те, що врятувала моє життя,
— як і життя багатьох інших людей.
Моя підготовка до весілля проста: прийняти душ, поголитися,
вдягнути фрак. Тому після обіду ми з Адамом, Кевіном і Троєм
перевдягаємося в пляжні костюми.
— То як тобі живеться в моногамії? — питає Трой, коли ми всі
спускаємося з пагорба на пляж.
— Знаєш, мені здається, що я перебільшив цю проблему. Хоч би як
не хотілося мені цього казати, але Джоан мала рацію: я просто
встановлював для себе інтелектуальні бар’єри, щоб здаватися
невразливим та уникати обов’язків.
У великому світі, де все взаємопов’язане, легко знайти достатньо
людей з травмами того самого походження, що й у тебе; вони
погодяться з тобою, а потім просто відкинуть, проігнорують чи
заперечать усі факти.
— А як же твоя чоловіча дилема: «Секс погіршується, вона
старішає»? — питає Трой. І мені соромно, що я взагалі колись казав
щось настільки неглибоке та неприйнятне.
 — Думаю, це діє лише в тих випадках, коли люди розглядають одне
одного як об’єкти чи як найманих працівників. Якщо вони емоційно
здорові дорослі люди, то немає такого, чого б вони не могли вирішити
разом. Вони можуть навіть мовби й не помічати одне одного — й усе
одно почуватися щасливими разом. — Я обмірковую свої слова. Коли я
раніше уявляв, як старітиму, то це був страх не перед фізичним
старінням, а перед тим, що я можу стати нещасним, як мої батьки. Але
зараз я однозначно цим не переймаюся. — Стати старим і щасливим з
Інґрид — це те, чого я зараз очікую від життя.
Відбулося дещо дивне: поки я загоював свої дитячі травми, менше
думалося про секс за межами стосунків. А поки Інґрид загоювала свої
травми, вона почала менше боятися втратити мене у випадку
зваблення іншою жінкою. Як тільки вона побачила, що я абсолютно
щасливий і повністю задоволений перспективою бути лише з нею, все
стало можливим.
Як наслідок, ми створили стосунки, яких я шукав усе своє життя:
стосунки без страху. Без страху близькості, без побоювань, що тебе
задушать у обіймах, без очікування втрат, без остраху перед правдою,
болем, нудьгою, без остраху перед змінами, без занепокоєння перед
майбутнім, без загрози конфліктів і навіть без страху інших людей
перед тобою.
Антонім страху — не радість. Це прийняття. Саме цим ми замінили
страх. Тому наші стосунки не зводяться до моногамії чи немоногамії.
Це цінності та дихотомії інших людей. Наші стосунки — це турбота,
підтримка та повага до трьох найважливіших аспектів нашого життя:
до мене, до неї та до наших стосунків, незалежно від того, чого все це
коштувало, й попри всі наші зміни.
Можливо, назва цього — недуалістичні стосунки.
— А як ти опираєшся спокусам? — питає Кевін. Його погляд
фокусується на жінці в смугастому бікіні, з довгим чорним волоссям та
рожевими навушниками, яка пробігає повз нас.
— Я досі відчуваю спокусу, але вирішую трохи почекати, перш ніж
відчиняти будь-які двері чи робити щось безглузде. Невдовзі спокуса
зникає, і я усвідомлюю, що довіра Інґрид набагато важливіша за якусь
мить фізичної насолоди й довічного сорому за неї.
Нещодавно я зрозумів, що немає жодних природних способів
будувати стосунки. Сама ідея того, що ми можемо дослідити наше
минуле та інші культури для того, щоб визначити, як нам сьогодні
поводитися, просто безглузда. Майже в кожній спільноті
людиноподібних мавп — своя історія парування та сексуальності, тому
кожну точку зору можна підтвердити доказами з певних племен чи
видів. Нема єдиного правильного способу кохати, зближуватися,
кохатися чи торкатися одне до одного. Будь-який стиль стосунків
правильний, якщо це рішення прийняте цілісною особистістю, а не є
способом заповнення порожнечі.
Шлях амбівалентності заводить в нікуди.
— То що б ти зробив, якби зараз найгарніша жінка в світі
спробувала тебе підчепити? — питає Трой.
— А порно дивишся? — долучається Кевін.
— А якщо Інґрид узагалі втратить інтерес до сексу? — допитується
Адам.
Цікава річ: усі ці запитання, що здавалися такими важливими й
складними в реабілітаційній клініці, тепер не мають для мене жодного
значення. Відповідь на них єдина: це неправильні запитання.
— Я роблю так, — пояснюю хлопцям. — Я відвертий абсолютно в
усьому, й вона теж. У нас немає таємниць. Тому ми просто
обговорюємо це, як і потрібно було робити завжди. Щиро кажучи, те,
про що я найбільше боявся говорити, насправді дуже зблизило нас,
щойно ми усунули початкове почуття ніяковості. Мене лякало те, що я
не знав, які вчинки доводять її до шаленства. Зрештою вона відчула
себе в достатній безпеці, щоб поділитися найпотаємнішими
фантазіями, і виявилося, що деякі з них нітрохи не відрізняються від
моїх.
Пляж закінчується біля скелі, що позначає північну точку Пойнт
Дам. За цією скелею ще один широкий, порожній пляж, і я питаю в
хлопців, чи не хочуть вони заплисти на той бік.
— Не хочу померти у день твого весілля, — каже Адам, і, здається, не
жартує.
Ми скидаємо сорочки та пірнаємо в безпечнішому місці. Хвилі
починають закручуватися метрів за десять від берега, вони гойдають
нас на мілині, разом зі здійнятим із дна піском.
— Як у тебе справи з дружиною? — питаю в Адама трохи згодом,
коли ми вже сидимо на березі та висихаємо на сонечку.
— Нарешті вона почала займатися зі мною сексом, — каже він.
 — Та невже. І воно було варте очікування?
— Знаєш, Ніле, не було воно того варте. За шкалою від одного до
десяти це була в найкращому випадку трійка.
Трой зловтішно гиготить. Багато таких чоловіків, як Адам,
скаржаться, що їхні дружини не займаються з ними сексом, але мало
хто з них задоволений тим сексом, коли він є, бо проблема зовсім не в
сексі; проблема в стосунках між людьми, які ним займаються.
— Вам слід разом подивитися одне навчальне відео, — радить Кевін.
— Або накачати її до сказу.
— Та все гаразд. Я насправді не можу змінити свою жінку. Вона така,
яка є, і мені треба думати самому, що робити далі.
— Ти не жартуєш? — вигукую я.
— Знаєш, — каже він, закопуючись ногами в пісок, — мені
нещодавно довелося певний час носити холтерівський монітор, бо
почалась якась там тахікардія — іноді це тривало не менше п’яти
хвилин. Тому доводиться обирати — або цей шлюб, або серцевий
напад.
— То що ти обереш?
— Я відрепетирував розмову з дітьми, але ще хочу почекати, поки
наша менша поїде з дому. Це станеться за два роки, а потім я зроблю,
що хочу.
— Два роки? — перебиває Кевін. — Тебе за два роки вже може не
бути! Ти що здурів?
— А ти сам, Кевіне? — Трой стає на захист Адама. — Як тільки в тебе
починають з’являтися почуття до когось, ти перестаєш хотіти сексу з
тією людиною. Як ти вирішуєш цю проблему?
— Краще, ніж ти свою з коханкою.
Я слухаю, як Кевін повідомляє, що хоче знайти споріднену душу,
Адам каже, що він дійсно готовий щось змінити, а Трой переконує їх,
що сучасна людина не створена для довічної моногамії. Їхні голоси
змішуються із шелестінням хвиль на піску, зливаються в єдину
химерну мелодію.
Повертаючись додому, щоб перевдягнутися у фрак, я раптом
відчуваю, що це моя остання зустріч із червоними демонами. Потрібно
бути вірним собі, щоб змінитися, бо лише у цьому полягає свобода. І
час нарешті стати вірним.
 Що ще я зараз відчуваю? Єдину емоцію з переліку восьми, якої
раніше в себе не помічав... любов.

Особлива примітка для Інґрид

Я сподіваюся, що ти проігнорувала моє послання на початку
книжки і все-таки прочитала її. Я написав це кілька років тому, коли
тільки починав працювати над книжкою і ще нічого не знав про
кохання, секс, стосунки та близькість. Але я хочу, щоб ти знала, який я
насправді. Зрештою, ти надовго застрягла в житті зі мною, хоч би щоб
там казала Гелен Фішер.
 Подяки
Іноді, коли ми з Інґрид готуємося до нового дня, я такий щасливий,
що відчуваю те, що називаю ШПК, — шаленим припливом кохання. У
такі миті я згадую, як Рік намагався переконати мене, що я
відмовляюся від більшого щастя, та як цинічно я це сприймав. Однак я
не міг зрозуміти його слів, аж поки не відчув це сам. І тепер почуваюся
вдячним за кожен прожитий день.
Тому від щирого серця (а я тепер точно знаю, що воно в мене є) хочу
подякувати всім, хто зробив це можливим. А ті, хто хоче використати
мій досвід як точку відліку для власної подорожі, можуть скористатися
кількома порадами, щоб знайти власний унікальний шлях. Зверніть
увагу, що я погоджуюся не з усіма рекомендаціями цих експертів, тому
обирайте самі, що вам підходить найбільше.
Багато концепцій можна знайти в книжках таких авторів, як Піа
Меллоді, Джеймс Голліс, Вірджинія Сатир, Джон Бредшоу, Кеннет
Адамс, Маршал Розенберг, Маріон Соломон, Гарвілль Гендрикс,
Сальвадор Мінучін, Пітер Левін, Бессель фан дер Кольк, Роберт
Файєрстоун та інших.
Також рекомендую пройти онлайн-тест для визначення індексу
посттравматичного стресу Патрика Карне, щоб зрозуміти, чому ваше
минуле затьмарює сьогодення (використовуйте оригінальний тест
PTSI, а не змінений PTSI-R.) Також можете написати листа Барбарі
Макнеллі (яка живе у Венісі, штат Каліфорнія) та переконати її, що
вона має опублікувати власну книжку, бо її вчення та мудрість також
дуже на мене вплинули.
Якщо хочете копнути глибше, ретельно обирайте психотерапевтів.
Велика кількість підходів — це високо оплачувана, нескінченна серія
щотижневих сеансів, які забезпечують не ваше одужання, а добробут і
задоволення его психотерапевта. Якщо вам пощастить, ви знайдете
когось такого, як Лорейн, і ця людина складе для вас план лікування,
спрямованого на розв’язання конкретних проблем, — план, що
міститиме роботу з іншими психіатрами та застосування інших
методів. І пам’ятайте: щойно почнуться зміни, щоб запобігти регресу,
ви маєте отримувати психологічну підтримку, володіти
інструментарієм для самостійної корекції та користуватися постійною
підтримкою справжніх друзів.
Упевнений, що не всі психіатри, які прочитають цю книжку,
погодяться з усім, що тут сказано. Я обрав та узагальнив у
широчезному каноні різні ідеї з єдиною метою — показати, якими
шляхами вони пройшли, щоб вплинути на мене. Мої власні адаптації,
коригування та інтерпретації цих концепцій не обов’язково мають
стосунок до їх оригінального вигляду чи намірів людей, які їх
створили. Я робив це лише для того, щоб дійти згоди із самим собою.
І хоча існують сотні теорій, систем класифікації та шкіл мислення,
присвячених розумінню та лікуванню людської свідомості, які
конкурують між собою, — багато з них претендують на більш
сучасний, актуальний та науковий характер, — зрештою має значення
лише те, наскільки ефективні вони для вас. Тому будьте відкритими та
намагайтеся спершу спробувати все самостійно, замість того, щоб
погоджуватися з усталеними точками зору. І моя точка зору не є
винятком із цього правила.
Наразі я працюю над поповненням переліку рекомендованих веб-
сайтів, семінарів та психіатрів-практиків на
www.neilstrauss.com/thetruth. Там я опублікував також детальний
список літератури й інформацію про семінари з лікування травм, що
пропонують стипендіальні програми для тих, у кого немає прибутків
від книжок, які вони могли б витратити на лікування. І хоча я
намагався змінити подробиці в описах більшості реабілітаційних
центрів, заходів і психіатричних практик, щоб зберегти
конфіденційність пацієнтів, залежних та окремих психотерапевтів,
яких я зустрів, — якщо ви напишете мені на адресу
neil@neilstrauss.com, дехто з радістю скерує вас у потрібному напрямку
(я поступово зняв із себе обмеження на телефон та інтернет,
встановлені в період ангедонії, але досі намагаюся не зловживати
мережами).
Якщо ви зацікавлені в тому, щоб знайти людей, у стосунках
подібних до вас, і хочете уникнути помилок, яких припустився я і які
описано на цих сторінках, зціліть себе, перш ніж почати
експериментувати. Це дуже вам допоможе. Якщо ви здорові, хоч би які
стосунки ви обрали — вони теж будуть здоровими. Однак пам’ятайте,
що андеграундні течії дуже швидко змінюються, — наприклад, вечірки
Bliss тепер уже зовсім не ті, — тому проведіть власне незалежне
дослідження перед тим, як кудись влазити. В одному з ранніх чорнових
варіантів цієї книжки, коли я думав, що моя робота рухається в
іншому напрямку, я склав додаток із описанням різних стилів
стосунків, і ви можете завантажити його на
www.neilstrauss.com/goodtimes.
Дуже багато людей допомагали мені читати, критикувати,
перевіряти чи будь-яким іншим чином змінювати або доповнювати цю
книжку протягом років її написання. Далі перелічені лише деякі з них:
Ріко Рівера, Тім Ферріс, Райян Соейв, Машель Пайпер, Кристофер
Райян, Кріс Коллінз, Джайа, Родриго Умпієррез, Моллі Ліндлі, Сюзанн
Ногуер, Андреа Динсмор, Нола Зінгер, Джекі Зінгер, Брайян Фішбах,
Сай Райс Кейл, Джаред Лето, Пол Гьюс, Джудіт Рейган, Майкл Уартон,
Стівен Котлер, Джим Гальян, Челсі Гудан, Джон Міллз, Алекзендер
Гойт-Гейдон, Джек Садановіч, Кріс Хьорн, Бред Рентфроу, Біллі
O’Доннел, Аарон Верт, Віктор Ченг, Кіра Коплін, Елізабет Гілл, Люсі
Браун, Крістіна Свінг, Танн Кларк, Ентоні Міллер, Джей Сіннет та
персонал Тhe Mago, e Society, Мері Еллен Джанкінс та нині покійна
видатна Елеанор Старлін.
Особливу подяку хочу висловити Бену Смолену та Фібі Паррос за
проведені дослідження. Дизайнерам — проникливій Лорі Гриффін та
старому мудрому Бернарду Чангу. І нарешті, звичайно ж, величезна
подяка моїй сім’ї з HarperCollins, зокрема, моєму вічному та дуже
терплячому редакторові Кальверту Моргану й моєму новому
публіцисту Лінн Грейді.
Усі інші люди, яким я хотів би подякувати, вже є на сторінках цієї
книжки. Їм особлива шана за їхнє залізне терпіння, адже я міг довести
їх до божевілля, поки спромігся подорослішати в процесі цієї роботи.
І нарешті, хочу подякувати цьому світові за Тенна Штрауса. Коли я
пишу йому, до його народження залишається три тижні. Минулої ночі
я написав йому листа: хоч би що сталося в його житті, зачали його та
народили на цей світ у чистому коханні й абсолютній радості.
Сподіваюся, він виросте й зробить когось таким само щасливим,
яким мене зробила його мама.
 Про автора
Ніл Штраус народився. Він зараз живий. Одного дня він помре. Його
веб-сайт www.neilstrauss.com переживе його. Він знає це, бо
зарезервував домен на дев’яносто років. Від такої вигідної пропозиції
не можна було відмовитися.
У винагороду за прочитання цієї книжки від першої до останньої
сторінки тут дозволяється скачати видалені розділи та ознайомитися з
усіма подробицями замаху на його життя в любовній комуні:
www.neilstrauss.com/goodtimes.
 Найкращий спосіб удосконалити свої стосунки з іншими ... це
максимально повно усвідомити власне ставлення до себе.
Ці дії не мають нічого спільного з нарцисизмом. По суті, це
найцінніше, що ми можемо подарувати Іншому. Що кращим стає наше
Я, то ціннішим даром воно виявляється для інших. Отож, ми прийшли
до наступного парадоксального висновку: якщо хочемо підтримувати
добрі стосунки з іншими, нам слід іти в житті своїм власним шляхом.
Джеймс Голліс. Мрії про Едем