Professional Documents
Culture Documents
Хімія смерті Перше розслідування
Хімія смерті Перше розслідування
2022
Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без
письмового дозволу видавництва
Бекетт C.
Д21 Хімія смерті. Перше розслідування : роман / Саймон Бекетт. — Харків : Книжковий Клуб
«Клуб Сімейного Дозвілля», 2022. — 384 с.
ISBN 978-617-12-9796-8
ISBN 978-0-553-81749-2 (англ.)
Доктор медичних наук та судовий антрополог Девід Гантер утратив дружину і дочку. Покинувши роботу, він
переїздить до селища Менем та влаштовується на посаду простого лікаря. Ніхто тут і гадки не має про минуле Девіда.
Здається, його життя потихеньку повертається в спокійне річище. Проте одного дня місцеві знаходять на болоті тіло
вбитої жінки, згодом зникає ще одна… Схоже, що в Менемі з’явився серійний убивця. У селищі наростає тривога.
Мешканці підозрюють одне одного. Девід не може триматися осторонь і втягується в розслідування. Бо остання
зникла — не просто мешканка села, вона стала близькою йому людиною…
УДК 821.161.2
© Simon Beckett, 2006
© Depositphotos.com / evgdemidova, grop, обкладинка, 2022
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2022©
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2022
Для Гіларі
1
Тіло людини починає розкладатися через чотири хвилини після
смерті. Те, що колись утримувало життя, зазнає останніх метаморфоз.
Воно поглинає само себе. Клітини розчиняються, випускаючи вміст
назовні. Тканини перетворюються на рідину, потім — на газ. Коли
свято душі вже не з тобою, в нерухомому тілі бенкетують інші
організми. Спочатку — бактерії, згодом — комахи. Мухи.
Відкладаються яйця, викльовуються личинки. Личинки харчуються
поживним бульйоном, потому мігрують. Вони залишають тіло
у злагодженому порядку, рухаються одна за одною охайною
вервечкою, що завжди спрямована на південь. Іноді — на південний
схід або південний захід, та ніколи — на північ. Ніхто не знає, чому
так.
Тепер м’язовий білок тіла вже розпався, утворивши насичений
хімічний бульйон. Нищівний для рослин, він вбиває траву, якою
розповзаються личинки, формуючи пуповину смерті; вона тягнеться
до мертвого тіла, з якого вони вийшли. За сприятливих умов, скажімо,
коли сухо, спекотно й довго не було дощу, вона може сягати кількох
ярдів1, хвиляста брунатна валка товстих хробаків. Цікаве видовище.
А для допитливого дослідника що може бути природнішим, ніж
простежити явище аж до витоку? Ось так і сталося, коли хлопці Єйтс
знайшли те, що залишилося від Саллі Палмер.
Ніл і Сем натрапили на стежку, прокладену личинками на краю
Фарнемського лісу, де він межує з болотом. Ішов другий тиждень
липня, і здавалося, що це неприродно спекотне літо триватиме завжди.
Нескінченна спека визолювала колір з дерев і запікала ґрунт на кістку.
Хлопці йшли собі до Вербової западини, зарослого очеретом ставка,
який правив місцевим мешканцям за басейн. Там вони зустрінуться
з друзями й проведуть решту неділі, стрибаючи бомбочкою
в теплувату зелену воду з навислих над ставком дерев. Принаймні так
вони думали.
Вони стоять у мене перед очима: розімлілі від нудьги та спеки,
дратуються один на одного. Нілу одинадцять, він старший за братика
на три роки, мабуть, ішов трохи попереду Сема, нетерплячий.
В руці — палиця, якою він шмагає стеблини та гілки, що ростуть при
дорозі. Сем, шморгаючи, плентається позаду. Це не літня застуда,
а сінна лихоманка, очі в нього теж почервоніли. Малому міг би
зарадити легкий антигістамінний засіб, але наразі він про це ще
не знає. Він завжди шморгає цілісіньке літо. Завжди в тіні старшого
брата, йде, опустивши голову. Саме тому, мабуть, доріжку з личинок
помітив Сем, а не старший брат.
Малий зупиняється й роздивляється, що воно таке, гукає Ніла. Нілу
не хочеться обертатися, але Сем таки справді щось знайшов. Ніл
намагається не виказувати цікавості, але хвиляста вервечка хробаків
зацікавила його не менше, ніж брата. Обидва присідають навпочіпки
над личинками, відкидають темне волосся з однакових облич, морщать
носи від аміачного смороду. Потім так і не зможуть пригадати, кому
першому сяйнула думка подивитися, звідки все це повзе. Гадаю, що
таки Нілові. Якби він пройшов за личинками сам, зміг би вчергове
довести свій авторитет. Отже, саме Ніл першим здіймається на ноги та
прямує до жовтих жмутків болотяної трави, від яких повзуть личинки.
А Сем чимчикує за ним.
Чи відчули вони запах, коли наблизилися? Мабуть. Він був надто
сильним, навіть крізь Семові набряклі носові пазухи міг пробитись.
І, мабуть, вони здогадалися, що там таке. Сільські хлопці, добре
обізнані з кругообігом життя і смерті. Їх мали б насторожити також
мухи, чиє дрімотне дзижчання наповнювало спеку. Але знайдене тіло
не належало ні вівці, ні оленеві, ні навіть псові, як вони, мабуть,
думали спочатку. Оголена, невпізнавана на сонці Саллі Палмер
немовби ворушилася: під шкірою пульсували й булькотіли паразити,
вони виривалися в неї з рота, з носа, з інших, не таких природних
отворів. Личинки з її тіла вкривали всю землю навколо й розповзалися,
розтягнувшись у лінію, далі — за спини хлопців Єйтс.
Не думаю, що важливо, хто першим зірвався бігти, але, певно, то був
Ніл. Як завжди, Сем, мабуть, наслідував старшого брата, намагаючись
не відставати в цих перегонах, які приведуть їх спочатку додому,
згодом — до поліційного відділка.
І, зрештою, до мене.
Разом із легким заспокійливим я дав Семові антигістамінний засіб,
щоб зарадити алергії. На той момент червоні очі були не лише в нього.
Ніла теж тіпало від знахідки, хоча він уже починав відновлювати
підліткову витримку. Отже, саме він, а не Сем розповів мені, що
сталося, бо уривчасті спогади почали зводитися до прийнятної форми,
й хлопець зміг перетворити їх на зв’язну історію, яку можна розпо
відати й переповідати. Пізніше, коли трагічні події того неприродно
спекотного літа залишаться в минулому, за багато років Ніл усе одно
переказуватиме її як назавжди визнаний першовідкривач, з якого все
розпочалося.
Але розпочалося все не з його відкриття. Просто до того часу ми
навіть не усвідомлювали, що оселилося поміж нами.
1 1 ярд = 91 см. (Тут і далі прим. перекл.)
2
Я приїхав до Менема вогкого березневого надвечір’я за три роки до
цих подій. Вийшов у глушині на залізничній станції, трішки більшій за
самотню платформу, й мені відкрився розмитий дощами пейзаж, що
видався порожнім та позбавленим не тільки ознак людського життя,
а й навіть чітких обрисів. Стоячи з валізою в руках, я вдивлявся
у краєвид, майже не помічаючи дощу, що юшив за комір. До обрію
стелилася болотиста рівнина, розділена огорожами, прямолінійну
топографію її порушували лише клаптики ще голого лісу.
Я вперше потрапив до Норфолк-Бродз2, як, власне, й до Норфолку.
Усе тут було мальовниче, незнайоме. Вдивляючись у розлогий обшир,
я вдихав холодне вологе повітря, відчуваючи, як щось потроху починає
розплутуватися. Може, місцина й не дуже привітна, але вже не Лондон,
то й добре.
Мене не зустрічали. Домовитися про транспорт від станції мені на
гадку не спало. Далі цього етапу я своєї подорожі не планував.
Продавши машину і всі статки, я не розмірковував, як дістануся до
селища. У голові тоді все перемішалося. Якби я, самовпевнений
містянин, усе-таки спробував розробити якісь плани, то припустив би,
що знайду таксі, зайду до крамниці на станції абощо. Але ні стоянки
таксі, ні навіть телефонної будки не виявилося. Пошкодувавши, що по‐
збувся мобільного, я підхопив валізу й попрямував на дорогу. На
дорозі зрозумів, що в мене тільки дві можливості: ліворуч або
праворуч. Не вагаючись, повернув ліворуч. Без жодної причини. За
кількасот ярдів дістався перехрестя з облізлим фанерним дорожнім
знаком, що нахилився набік, до вологої землі, наче показував шлях
кудись під землю. Але принаймні повідомляв, що я рухаюсь
у правильному напрямку.
Сутеніло, коли я нарешті дістався селища. Поки йшов, мене
проминули кілька машин, але жодна не спинилася. Першими ознаками
життя виявилися декілька фермерських будинків на віддалі від дороги,
кожна ферма відокремлена від інших. Попереду в присмерку я помітив
церковну вежу: з поля виринала її верхня частина. З’явився тротуар,
вузький та слизький від дощу, але кращий, ніж узбіччя та живоплоти,
якими я пробирався від станції. Ще поворот дороги — і вже селище,
приховане, аж доки на нього не наткнешся.
Воно не дуже-то скидалося на гарненьку поштівку. Надто побите
довгим життям, надто розтягнуте, щоб відповідати хрестоматійному
образу мальовничого англійського села. На околиці скупчилися
довоєнні будинки, які далі поступалися обмурованим кременевими
уламками кам’яним котеджам. Що більше я наближався до серця
селища, то старшими ставали будинки, кожен крок занурював мене
в історію. Лискучі від мряки стіни тулились одна до одної, порожні
вікна відблискували на мене з безтямною підозріливістю.
Тепер уздовж дороги тяглися зачинені крамниці, за якими у вологих
сутінках виднілося ще кілька будинків. Я проминув школу, паб
і вийшов у центр. Клумба посеред зеленої галявини палала нарцисами.
Яскраво-жовті барви вражали око на тлі сепії навколишнього світу,
квіти ніби кивали дощу. Над галявиною розкинув чорні голі гілки
велетенський старий каштан. За ним, оточена похиленими, вкритими
мохом надгробками, розташувалася церква норманської доби, вежу
якої я й побачив з дороги. Подібно до старших котеджів, стіни храму
були інкрустовані кременем, твердими камінцями завбільшки з кулак,
непідвладними впливу стихій. Проте м’яке вапно поміж ними вже
вивітрилось і зносилось, а церковні двері й вікна покривилися, бо
ґрунт, на якому стояла споруда, посунувся з плином століть.
Я зупинився. Побачив, що далі дорога впирається в інші будинки.
Вочевидь, все, що можна було знайти в Менемі, я вже побачив.
У деяких вікнах світилося, але інших ознак життя не було помітно.
Стоячи під дощем, я вагався, куди йти далі. Почув якийсь шум та
побачив двох садівників, які порались у церковному дворі. Не
помічаючи дощу й того, що день згасає, вони гребли й прибирали
траву навколо старих надгробних каменів. Я наблизився, але вони
продовжили працювати, не звертаючи на мене уваги.
— Не підкажете, як дістатися до будинку лікаря? — запитав
я, відчуваючи, як вода краплями стікає по обличчю.
Обидва зупинилися й подивилися на мене. Такі подібні, попри
різницю у віці — вочевидь були дідом і онуком. З однакових
безтурботних, байдужих облич на мене дивились однакові синьо-
волошкові очі. Старший махнув рукою в бік вузького провулка,
обсадженого деревами, на далекому кінці центрального майдану:
— Та прямо онде тудой.
Його акцент ще раз підтвердив, що я вже не в Лондоні. Мішанина
з голосних лунала незвично для моїх міських вух. Я подякував, та вони
вже знову взялися до роботи. Повернув у провулок. Звук дощу
підсилювався, краплини стукотіли по гілках, навислих над дорогою.
Невдовзі я дістався широкої брами, що перекривала початок вузької
під’їзної доріжки. На одному зі стовпчиків брами було закріплено
вивіску: «Дім на бе´резі». Під нею латунна табличка повідомляла:
«Доктор Г. Мейтленд». Обрамлена тисами доріжка вела через
доглянутий сад на пагорб та спускалася до подвір’я імпозантного
будинку в георгіанському стилі. Я обшкріб бруд із черевиків на старій
кованій решітці, встановленій перед парадними дверима, підняв
важкий дверний молоток і гучно постукав. Збирався вже стукати знову,
коли двері відчинилися.
На мене дивилася огрядна жінка середнього віку з бездоганно
прибраним темно-сивим волоссям.
— Слухаю вас.
— Я хотів би побачити доктора Мейтленда.
Вона насупилася.
— Амбулаторію зачинено. На жаль, доктор наразі не виходить на
виклики додому.
— Ні, я мав на увазі, що він мене чекає.
Вона не відповіла. Я почав усвідомлювати, яким замурзаним здаюся
після годинної прогулянки під дощем.
— Я тут за оголошенням. Девід Гантер.
Її обличчя посвітлішало.
— О, перепрошую! Не зрозуміла. Я думала… Заходьте, будь
ласка. — Жінка відступила, пропускаючи мене в дім. — Боже милий,
ви ж наскрізь промокли. Всю дорогу пішки йшли?
— Від станції.
— Від самої залізниці? Але ж це кілька миль! — Вона допомогла
мені зняти пальто. — Чого ж не зателефонували, щоб вас підвезли?
Я не відповів. Направду, мені це й на думку не спало.
— Проходьте до вітальні. Там камін горить. Ні, залиште валізу, —
говорила вона, вішаючи моє пальто. Усміхнулася. Вперше я помітив
напруження в її обличчі. Те, що сприймалося як відчуженість,
виявилося звичайною втомою. — Ніхто її звідси не вкраде.
Вона провела мене до великої кімнати, оздобленої дерев’яними
панелями. Перед каміном розташувалося шкіряне честерфілдське
крісло поважного віку, в каміні палали дрова. На підлозі — перський
килим, старий, але ще прекрасний. Навколо — голі дерев’яні дошки,
відполіровані до глибокого бурштинового відтінку. Кімната привітно
пахла сосною й вогнищем.
— Сідайте, будь ласка. Я скажу доктору Мейтленду, що ви тут.
Чашку чаю?
Ще ознака того, що я вже не в місті: там запропонували б каву.
Я подякував і залишився дивитись у вогонь, вона вийшла. Після
холоду мене розморило. За великим французьким вікном панувала
цілковита темрява. Дощ стукотів у шибку. Честерфілдське крісло
виявилося м’яким та зручним. Очі злипалися. Я швиденько здійнявся
на ноги, аж злякавшись, бо вже й голова хилилася. Фізичне і психічне
виснаження давалося взнаки, та страх заснути пересилив утому.
Я ще стояв перед каміном, коли жінка повернулася.
— Ходіть зі мною. Доктор Мейтленд у кабінеті.
Я пройшов за нею передпокоєм, черевики рипіли дощатою
підлогою. Вона легенько постукала у двері в кінці коридору
й відчинила їх по-родинному, не чекаючи на відповідь. Знов
усміхнулася й відступила, даючи мені пройти.
— Принесу чай за кілька хвилин, — сказала вона, зачиняючи за
собою двері.
У кабінеті за письмовим столом сидів чоловік. Якусь мить ми
дивились один на одного. Хоча господар сидів, я міг побачити, що він
високий. Обличчя з виразними вилицями прорізали глибокі зморшки,
густа кучма волосся була не сивою, а скоріш кремово-жовтуватого
відтінку. Чорні брови заперечували будь-які припущення про
слабкість, очі під ними дивилися гостро й пильно. Він пронизливо
глянув на мене; важко було сказати, яке враження він отримав. Уперше
мене збентежив мій неналежний вигляд.
— Боже, чоловіче добрий, та ви геть змокли! — голос пролунав мов
хрипке, але дружнє гавкання.
— Я йшов пішки від станції. Не було таксі.
Він пирхнув:
— Ласкаво просимо до чудового Менема. Треба було дати мені
знати, що ви приїдете на день раніше. Я б організував, щоб вас
підвезли зі станції.
— На день раніше? — повторив я.
— Саме так. Я чекав на вас завтра.
Уперше мені сяйнуло, що означали зачинені крамниці. Неділя.
Я навіть не усвідомлював, як сильно зсунулося моє відчуття часу. Він
удав, ніби не помітив, як мене спантеличила власна необачність.
— Та нічого. Ви вже на місці. Буде більше часу влаштуватися.
Я Генрі Мейтленд. Приємно познайомитися.
Він простягнув руку, не встаючи. І тільки тоді я побачив, що його
крісло має коліщата. Я ступив уперед, щоб потиснути йому руку, але
він встиг помітити моє вагання. Криво посміхнувся:
— Тепер ви розумієте, чому я дав те оголошення.
Воно було на сторінці «Таймс», де друкувалися вакансії, маленьке,
легко пропустити. Але мої очі чогось угледіли його одразу. Медична
практика в сільській місцевості потребує терапевта на тимчасовий кон‐
тракт. Шість місяців, житло надається. Найбільше мене привабило
розташування. Не те щоб я хотів саме до Норфолку, але так матиму
змогу опинитися далеко від Лондона. Я надіслав резюме без особливої
надії чи радості, очікуючи на чемну відмову. Натомість отримав
запрошення на роботу. Щоб зрозуміти, про що йдеться в листі,
довелося перечитати його двічі. В іншій ситуації я б почав міркувати,
де пастка. Але насамперед в іншій ситуації я сюди й не просився б.
У листі-відповіді я підтвердив згоду.
Тепер я дивився на свого нового роботодавця та запізніло міркував,
на що себе прирік. Ніби читаючи мої думки, він ляснув себе по
стегнах.
— Автокатастрофа, — в голосі не було розгубленості чи жалю до
себе. — Є надія, що я за певний час одужаю, але до того мушу якось
давати собі раду. Десь рік я користувався послугами тимчасових
помічників, але з мене годі. Щотижня нове обличчя, нічого доброго ні
для кого. Невдовзі ви дізнаєтеся, що народ тут змін не любить.
Він потягнувся по люльку й тютюн, що лежали на письмовому столі.
— Ви не проти, якщо я закурю?
— Не проти, якщо не закурите.
Господар хихотнув:
— Гарна відповідь. Але я не ваш пацієнт. Пам’ятайте про це.
Помовчав, тримаючи сірника біля тютюнової чаші.
— Отже, — проговорив він, пихкаючи люлькою, — зовсім не те, що
ви мали, працюючи в університеті, правда? І точно не Лондон. — Він
глянув на мене поверх люльки. Я чекав, коли він запитає про деталі
моєї попередньої кар’єри. — Маєте останні сумніви зараз, коли ще
є час висловитися?
— Ні, — відповів я.
Він кивнув, задоволений.
— Досить чесно. Ви житимете в цьому домі весь час, поки працюєте
у мене. Я покличу Дженіс, щоб вона показала вашу кімнату.
Поговоримо за вечерею. Отже, можете братися до роботи завтра.
Прийом розпочинається о дев’ятій.
— Можу я дещо запитати?
Він очікувально підняв брови.
— Чому ви взяли мене на роботу?
Мене це бентежило. Не так, щоб дати задню, але щось залишалося
незрозумілим.
— Вирішив, що ви мене влаштовуєте. Гарна кваліфікація, прекрасні
рекомендації, готовий одразу взятися до роботи в чорта на болоті за
той мізер, що я пропоную.
— Я гадав, спочатку співбесіда.
Він відмахнувся люлькою. Його окутав дим.
— Співбесіда вимагає часу. Мені потрібен був той, хто зможе почати
якнайшвидше. І я довіряю своїм судженням.
Мене переконала його впевненість. Тільки згодом, коли зникли
сумніви, що я залишуся, за чаркою віскі він зі сміхом зізнався, що
я був єдиним претендентом. Але тоді ця очевидна відповідь навіть
не спала мені на думку.
— Я казав вам, що в мене небагато досвіду в терапевтичній
практиці. Як ви можете бути певні, що я впораюся?
— А ви думаєте, що впораєтеся?
Я мав хвилинку подумати перед відповіддю, тож трішки поміркував
над його запитанням. Я приїхав сюди, взагалі про це не думаючи. То
була втеча від місця й людей, які стали надто болючими для мене, я не
міг залишатися там з ними. Знову прийшла думка про те, яке справляю
враження. На день раніше, мокрий як хлющ. Не додумався навіть
заховатися від дощу.
— Так, — відповів я.
— Ну то домовилися, — голос лунав різко, та відчувалося, що
господар задоволений. — До того ж це тимчасове місце. І я пригляну
за вами.
Він натис кнопку на столі. Десь у глибині дому пролунав дзвінок.
— Вечеря зазвичай близько восьмої, якщо пацієнти дозволяють. До
того часу можете відпочивати. Ви привезли багаж чи надіслали
поштою?
— Приніс із собою. Ваша дружина сказала залишити в передпокої.
Він здивовано подивився, потім усміхнувся з якимось химерним
ніяковим виразом.
— Дженіс — моя домогосподарка. Я вдівець.
Що ж так гаряче в цій кімнаті?
Я кивнув:
— Я теж.
Я відклав бюлетень.
— Ви вважаєте, це збіг, що хтось увіткнув пару лебединих крил їй
у спину через два тижні після того, як вона про це сказала?
Маккензі дещо роздратувався:
— Я сказав, що збіг може бути. Я не готовий стверджувати щось
тільки через безпідставний приклад у газеті.
— А як ще ви поясните це спотворення?
Він стояв розгублений, немов його змушують заявити щось, у чому
він не переконаний.
— Психологи гадають, це могло бути витіснене бажання
трансформації. Він наче надає їй ангельські крила після того, як
убиває. Кажуть, він може бути схиблений на релігії та одержимий
вищим станом.
— А що психологи кажуть про інших мертвих тварин? Або про те,
що він зробив з Лін Меткалф?
— Вони ще не впевнені. Але навіть якщо ви маєте рацію, це, — він
махнув на газету, — так само не пояснення.
Я дуже ретельно добирав слова:
— Насправді, я хотів з вами поговорити ще про одне.
Він серйозно глянув на мене:
— Слухаю.
— Після того як зателефонував, я переглянув медичну картку Лін
Меткалф. І її чоловіка. Ви знали, що вони намагалися завести дитину?
Радилися щодо лікування й підвищення плідності.
Він і секунди не думав.
— Кроленята, Боже, — тільки й видихнув.
— Але як міг про це дізнатися вбивця?
Маккензі подивився на мене, наче обмірковуючи щось.
— Ми знайшли тест на вагітність у шухляді в спальні Меткалфів, —
повільно промовив він. — У сумочці був чек, куплено за день до того,
як вона зникла.
Я пригадав, як зіткнувся з нею на виході з аптеки. Якою щасливою
тоді була вона.
— Ним скористалися?
— Ні. Її чоловік стверджує, що про це не знав.
— Але люди не купують таких речей просто так, не плануючи
скористатися. Вона, мабуть, думала, що могла завагітніти.
Маккензі похмуро кивнув.
— А що вагітна жінка може казати викрадачеві? «Не чіпайте, в мене
дитинка». — Він провів рукою по обличчю. — Вже немає, мабуть,
способу дізнатися, була вона чи не була.
— Без шансів. Надто рано для терміну, й стан тіла не дозволить.
Він кивнув, не здивований.
— Якщо була чи думала, що була, то зловити цього покидька нам ще
важче, ніж здавалося.
— Чому?
— Бо це означає, що спотворення тіла він не планує заздалегідь,
а вигадує в процесі. — Маккензі здійнявся на ноги, втомлений. —
А якщо він сам не знає, що робитиме далі, звідки про це дізнатися
нам?
Він пішов, а я поїхав за місто. Не кудись спеціально, просто хотів
забратися з Менема на годину-дві. Того вечора я не бачився з Дженні.
Ми обоє були вражені тим, як раптово між нами все сталось, і після
напруги останніх двох днів нам знадобився певний час, щоб побути
нарізно. Думаю, ми обоє хотіли відпочити та обміркувати цю
несподівану зміну в нашому житті і те, куди ця хвиля може нас
занести. Було невисловлене відчуття, що жодне з нас не хоче зіпсувати
все зайвим поспіхом. Зрештою, якщо це саме те, то куди поспішати?
Я мав переконатись у своїх почуттях, не ризикувати, не спокушати
долю.
Незабаром я опинився на вершині невисокого пагорба, звідки
відкривався краєвид на обшир навколо. Зупинив машину й вийшов.
Сидів на трав’янистій купині, дивлячись, як сонце опускається до
спраглих боліт. Світло палахкотіло, відбиваючись від поверхні ставків
і струмків, утворюючи абстрактні візерунки в очеретах. Спробував
зосередитися на вбивствах, але зараз усе це здавалося надто далеким.
Кольори неба й землі повільно глибшали, набуваючи відтінків ночі, але
я ще не відчув потреби рухатися.
Уперше після аварії переді мною ніби відкрилося майбутнє. Нарешті
я зміг дивитися не в минуле, а вперед. Я думав про Дженні, про Кару
та Алісу, шукаючи в собі будь-який слід провини, будь-яке відчуття
зради. Жодного. Тільки очікування. Біль розлуки не минув і буде
завжди. Але тепер відбувалося прийняття. Мої дружина й дочка
мертві, я не можу їх повернути. Довгий час я теж був мертвий. Тепер
неочікувано ожив.
Я сидів, дивлячись на захід сонця, доки воно не стало лише
яскравою тріскою на горизонті, болотяний пейзаж — однорідним
темним матовим тлом, що вбирало світло. Коли встав, скутий болем
після такого тривалого сидіння, прийшло розуміння, що мені
не потрібно більше часу на обдумування. Я не хотів чекати до
наступного дня, перш ніж знову побачу Дженні. Потягся до телефона,
щоб подзвонити їй, але в кишені його не було. У лендровері теж.
Пригадавши, як поклав його на стіл, коли прийшов Маккензі,
я зрозумів, що, мабуть, вийшов без нього, думаючи про інше.
Я майже не переймався, але не хотів з’являтися на порозі Дженні без
попередження. Те, що я прийняв рішення, не означає, що вона так само
прийняла своє. До того ж я сільський лікар. Може, хтось у Менемі
й ставиться до мене з застереженням, але я не можу дозволити собі
залишитися поза контактом. Тому, приїхавши до селища, я попрямував
до амбулаторії по телефон.
Я їхав головною вулицею, де ввімкнулися ліхтарі. Під’їжджаючи до
поліційного трейлера на площі, побачив групу чоловіків, що стояли під
ліхтарем у колі світла. Один із патрулів Скарсдейла, здогадався я.
Я минав їх, а вони пильно дивилися на мене — підозріливі обличчя
в хворобливому жовтому відблиску ліхтаря.
Я залишив їх позаду та звернув з головної вулиці на довгу алею до
Генрі. Шини рипіли гравієм, фари блимали, освітлюючи фасад
будинку, коли я здіймався на пагорб і спускався. Вікна були темні —
мене це не здивувало, бо Генрі зазвичай лягав спати рано. Не бажаючи
його розбудити, я вирішив не відмикати парадних дверей та обійшов
будинок, щоб увійти одразу до кабінету.
Діставав ключі, щоб відімкнути французьке вікно, й помітив, що
двері на кухню відчинені. Якби світилось, я б, можливо, нічого й не
подумав. Але на кухні була темрява, і я знав, що Генрі ніколи б не ліг
спати, не замкнувшись.
Я пройшов та зазирнув усередину. Здавалося, все гаразд. Потягся до
вимикача, але зупинився. Якийсь інстинкт підказував: щось не так.
Я подумав був зателефонувати в поліцію. Але що я їм скажу? Генрі —
таке траплялося — міг просто забути зачинити двері, вийшовши в сад.
Мої акції в селі вже й так упали, тому, без сумніву, я б виставив себе
дурнем.
Натомість я вийшов у коридор.
— Генрі? — погукав досить голосно, щоб він мене почув, якщо
не спить, але не так, щоб розбудити.
Відповіді не було. Його кабінет — у дальньому кінці коридору, за
рогом. Не залишаючи думки, що перестарався, я попрямував туди.
Двері виявилися злегка прочиненими, видно було, що всередині
світиться. Я зупинився, прислухаючись до ознак життя чи руху. Але
стукіт власного серця заглушив будь-які тихіші звуки. Я поклав руку
на двері й почав повільно відчиняти.
Раптом двері вирвало з моєї руки. Мене відкинуло вбік, а з кімнати
вирвалась об’ємна тінь. Обернувшись, я кинувся на неї й відчув, як
переді мною свистить повітря. Рука вчепилася в грубу масну тканину,
і тут щось врізалося в обличчя. Я похитнувся назад, а цей чоловік
вскочив у кухню. Коли я добіг до нього, задні двері вже відкинулися на
петлях. Не думаючи, я кинувся за ним, та згадав про Генрі.
Зупинившись тільки щоб зачинити двері в сад і закрити засув, я побіг
назад до його кабінету. Коли добіг, у холі засвітилось.
— Девіде? Що за чортівня? — Генрі їхав візком по коридору від
спальні, скуйовджений і стривожений.
— Тут хтось був. Вибіг, коли я злякав.
Настала реакція, мене трусило від викиду адреналіну. Я зайшов
у кабінет. З полегшенням побачив, що сталева шафа замкнена. Той, хто
тут побував, принаймні не заходив до нашої аптеки. Потім я помітив
скляну вітрину, де Генрі зберігав свою колекцію лікарських реліквій.
Двері — відчинені, предмети та пляшки всередині розкидані.
Генрі вилаявся й рушив до шафи.
— Нічого не чіпайте. Поліція схоче зібрати відбитки пальців, —
попередив я. — Як гадаєте, що могли взяти?
Він вдивлявся в безлад:
— Не впевнений…
Але поки він говорив, я помітив, чого точно не було на місці.
Відколи я тут працював, на верхній полиці вкривалася пилом старезна
пляшка, її зелене скло з вертикальними ребрами містило давно
застаріле попередження про отруту. Тепер її не було. Досі я думав, що
зловмисник шукав наркотики: навіть у Менемі була невеличка купка
залежних. Але навряд чи навіть найвідчайдушніший наркоман міг
випити хлороформ. Мене повернув до тями вигук Генрі:
— Боже, Девіде, ви в порядку?
Він дивився мені на груди. Я хотів запитати, про що це він, але тут
же пересвідчився сам. Ось що за потік повітря я відчув, коли схопив
зловмисника в коридорі. Тепер зрозуміло.
Передня частина моєї сорочки була розрізана.
19
Після хвилювань минулої ночі почався звичайнісінький день.
Пізніше мене вразило саме це. Я мав би знати з досвіду, що катастрофи
не попереджають про своє наближення. А коли лихо сталося, я був
зовсім не готовий.
Та й ніхто не був.
Поліція закінчила свою роботу в амбулаторії тільки близько
четвертої години. Вони накинулися на нас, наче фурії, фотографували,
знімали відбитки пальців, допитувалися. Приїхав втомлений
і знесилений Маккензі, наче його щойно розбудили під час жахливого
сну.
— Давайте ще раз. Ви кажете, що хтось вломився в будинок,
підрізав вас та зміг утекти непоміченим.
Я сам був втомлений і роздратований.
— Було темно.
— І нічого знайомого ви в ньому не помітили?
— Ні, вибачте.
— І ніяких шансів, що зможете його упізнати?
— Хотів би я, але ж кажу: надто темно було.
Генрі так само нічим не міг допомогти. Він весь час сидів у себе
в спальні, ні про що не знав, аж доки не почув гармидер і, вибравшись
із кімнати, побачив мене, який саме повертався після невдалої гонитви.
Якби пішло інакше, Менем, прокинувшись, міг би почути про нове
вбивство. Або навіть два.
Судячи з того, як поводився зі мною Маккензі під час допиту, він
справді гадав, що останнє було б цілком заслужено.
— І у вас немає ніяких здогадок щодо того, що ще він міг забрати?
Я тільки головою похитав. Шафка з ліками лишилася
неушкодженою, з холодильника, де ми тримали вакцини та інші
препарати, які потребували температурного режиму, нічого не зникло.
Але що саме зберігалось у захаращеній скляній вітрині, знав лише
Генрі, та й він міг сказати, що саме зникло, лише коли команда
експертів закінчить з нею.
Маккензі потер перенісся. Сердито подивився на нас почервонілими
очима.
— Хлороформ, — проговорив із відразою. — Я навіть не знаю, чи
не порушуєте ви закон, зберігаючи такі речі на своїй території. Не
знав, що лікарі ним ще користуються.
— Не користуються. Просто таке в Генрі хобі. Тут десь є навіть
старий шлунковий зонд.
— Мені начхати на шлунковий зонд, але ж цей покидьок уже досить
небезпечний, навіть без пляшки, повної клятого анестетику! — він
зупинився. — І взагалі, як він сюди проліз?
— Я його впустив.
Ми обидва повернулися до Генрі, який з’явився у дверях. Розмова
йшла в моєму кабінеті на першому поверсі — тут ми точно
не зачепили б жодних речових доказів, бо я його щовечора зачиняю.
Я наполіг, щоб Генрі відпочив від допитів. Вторгнення вразило його до
глибини душі, а годинний допит цього стану не покращив. Здавалося,
зараз він трішки відійшов, хоча залишався дуже блідим.
— Ви його впустили, — без виразу повторив Маккензі. — Раніше ви
казали, ніби не знали, що в будинку хтось був.
— Правильно. Але все одно це моя провина. Я ще раз все обдумав,
і… — він глибоко вдихнув, — так, я… здається, я не можу точно
пригадати, чи замкнув кухонні двері перед тим, як іти спати.
— Я думав, ви сказали, що двері було замкнено.
— Так, я припустив це. Завжди їх замикаю. Зазвичай.
— А вчора ввечері…
— Я не певний, — Генрі прокашлявся, було боляче дивитися на те,
як він почувається. — Мабуть, ні.
— А шафка? Вона теж була відімкнена?
— Не знаю, — в голосі Генрі чулося виснаження. — Ключі в мене
в шухляді робочого столу. Він міг їх знайти або… — голос його
перервався.
Маккензі щосили намагався стримати вибух гніву.
— Як хтось міг дізнатися про хлороформ?
— Бог відає. Він тут ще до мене стояв. Я ніколи не робив із цього
таємниці.
— Отже, хто завгодно міг прийти сюди й побачити його?
— Гадаю, це можливо, — неохоче зізнався Генрі.
— Це ж медична амбулаторія, — сказав я Маккензі. — Усі знають,
що тут є специфічні речовини. Транквілізатори, седативи, ще багато
чого.
— Які мають бути під замком! — відрізав Маккензі. — Отже,
висновок. Цей тип міг просто зайти сюди і взяти що заманеться.
— Слухайте, та я його, чорт, не запрошував! — спалахнув Генрі. —
Ви не думаєте, що мені й так непереливки? Я лікар уже тридцять
років, і нічого подібного досі не траплялося!
— Але трапилося цієї ночі, — нагадав йому Маккензі, — саме тоді,
як ви забули замкнути двері.
Генрі опустив очі, втупився в коліна.
— Якщо чесно… цей раз міг бути не єдиним. Останнім часом
траплялося, що я… вставав уранці й бачив, що двері не замкнено.
Зазвичай я нагадую собі, що потрібно замкнутися, — поспіхом додав
він. — Але… ну, останнім часом я, схоже, став трохи… забудькуватим.
— Забудькуватим, — рівно повторив Маккензі. — Але ж це перший
раз, коли до вас хтось заліз, правда?
Я ледь не відповів за Генрі, що, звісно, перший. Та раптом побачив
страждання на його обличчі.
— Ну, я… — він весь час стискав зчеплені пальці. — Я не певний.
Маккензі не відривав від нього погляду. Генрі розгублено стенув
плечима.
— Ну, я підозрюю, було пару разів, коли в шафці хтось… міг
порпатися.
— Порпатися? Ви маєте на увазі, чогось не вистачає?
— Не знаю. Ніколи не був упевнений. Може, пам’ять зраджує. —
Він кинув винуватий погляд на мене. — Вибачте, Девіде, я мав вам
сказати. Але сподівався… ну, думав, що якщо я докладу більше
зусиль…
Він безпомічно сплеснув руками. Я не знав, що казати. Мені було
геть кепсько, бо ж останнім часом він додатково втомлювався саме
через необхідність підміняти мене. Окрім його нездатності ходити,
я завжди вважав його фізично здоровим. Тепер рано-вранці я побачив
знаки, яких не помічав раніше. Під очима — мішки, шкіра на шиї та
вкритому срібною щетиною підборідді обвисла. Навіть якщо пояснити
його стан пережитим шоком, він уже старий і хворий.
Я зустрівся поглядом з Маккензі, всім серцем бажаючи, щоб він
не так напирав. Інспектор стиснув губи й відвів мене вбік, залишивши
невтішного Генрі з чашкою чаю, приготовленого молоденькою
поліціянткою.
— Ви розумієте, що це означає? — запитав Маккензі.
— Розумію.
— Може, це сталося не вперше.
— Розумію.
— Добре. Бо ваш друг, що онде сидить, може запросто втратити
ліцензію. Якщо тут порпалися наркомани, це вже погано. А ми маємо
справу ще й із серійним убивцею. І зараз скидається на те, що він тут
міг гопки скакати й брати, що душа забажає, бозна-скільки часу!
Я ледь знову не сказав: «Розумію».
— Йому б знадобилися медичні знання, щоб знати, що шукати. І як
цим скористатися.
— Я вас благаю! Він убивця! Ви думаєте, він переймався б через
неправильну дозу? А щоб знати, що робити з хлороформом, не треба
бути хірургом.
— Якщо він бував тут раніше, чому не взяв усієї пляшки? — запитав
я.
— Може, не хотів, щоб помітили нестачу. Якби цього вечора його
не злякали, ми б навіть не дізналися про це, правда?
З цим я сперечатися не міг. Я почувався таким винним, наче
недбальство виявив не Генрі, а я сам. Я його напарник, мав би краще
розуміти, що відбувається з ним і взагалі.
Нарешті поліція зробила що могла, і я поїхав додому. Світанковий
хор уже починав співати, коли моя голова торкнулася подушки.
Здається, я прокинувся миттєво. Уперше за останні дні мені
наснився сон. Він був таким живим, як завжди, але вперше не лишив
по собі оновленого почуття втрати. Я прокинувся сумним, проте
спокійним. Аліси не було, тільки Кара. Ми говорили про Дженні. «Все
гаразд, — усміхаючись, казала вона мені, — так і має бути».
Це було схоже на прощання. Надовго відкладене, але неуникне.
Проте спогад про останні слова Кари, стурбована зморшка на її чолі
лишили мені тривалий неспокій.
«Стережися».
Але чого стерегтися? Я ще трохи помізкував, доки не зрозумів, що
намагаюсь аналізувати власну підсвідомість.
Зрештою, це був лише сон.
Я встав та пішов у душ. Хоча поспати вдалося лише кілька годин,
почувався я так, наче спокійно відпочив цілу ніч. До лабораторії
вирушив рано-вранці, щоб дорогою перевірити, як там Генрі.
Я хвилювався за нього після подій минулої ночі. Вигляд він мав
жахливий, а я, що не кажи, відчував за це свою відповідальність. Якби
не ця перевтома через додаткову роботу, яку я на нього навалив, Генрі,
насамперед, не забув би замкнути двері амбулаторії.
Я зайшов у будинок, погукав його. Відповіді не було. Пройшов до
кухні, але не помітив ознак його присутності. У мені наростало
хвилювання, проте я намагався не піддаватися, сказавши собі, що він,
мабуть, ще спить. Уже на виході з кухні я обернувся, глянув у вікно —
і завмер. За садом виднівся старий дерев’яний причал, де містки
входили в озеро. На них стояв візок Генрі.
Порожній.
Я вибіг з дверей кухні, гукаючи його на весь голос. Причал
розпочинався за садом, його затіняли чагарники й дерева. Я не бачив
містків, доки не добіг до хвіртки, потім пішов повільніше,
заспокоєний.
Біля порожнього візка Генрі невпевнено примостився на краю
причалу, намагаючись забратися в човен. Обличчя почервоніло від
зусиль і зосередженості, ноги марно теліпалися над човном.
— Заради Бога, Генрі, що ви робите?
Він кинув на мене сердитий погляд, але не зупинився.
— Збираюсь покататися на човні. А на що це, в біса, по-вашому,
схоже?
Він бурчав, переміщуючи всю свою вагу на руки. Я вагався, хотів
допомогти йому, знаючи при цьому, що краще не намагатися.
Принаймні якщо він зараз упаде, я буду поруч і витягну його.
— Ну Генрі, ви ж знаєте, що не варто цього робити.
— Робіть, чорт забирай, власні справи!
Я здивовано подивився на нього. Стиснуті губи тремтять. Ще
декілька хвилин він продовжував свої марні спроби, а потім раптово
припинив боротьбу. Опустився на дерев’яний стовпчик, заплющивши
очі.
— Вибачте, Девіде. Я не хотів.
— Хочете сісти назад у візок?
— Дайте хвилину, віддихаюся.
Я сів коло нього на шорсткі дошки причалу. Груди його ще
здіймалися, спітніла сорочка прилипла до тіла.
— Ви тут давно?
— Не знаю. Якийсь час, — він слабко всміхнувся. — Спочатку
здавалося, що це непогана думка.
— Генрі… — я не знав, що казати, — про що ви, холера, думали?
Ви ж знаєте, що не можете самі забратися в човен.
— Знаю, знаю, просто… — він спохмурнів, — цей клятий поліціянт.
Як він на мене дивився цієї ночі. Говорив, немов я якийсь… старий
маразматик! Знаю, я помилився. Треба було перевірити замки. Але щоб
хтось до мене так зверхньо ставився… — він стиснув губи й дивився
на ноги. — Часом це вганяє в розпач, коли почуваєшся таким
безпомічним. Іноді відчуваєш, що маєш щось зробити, знаєте?
Я дивився на плаский порожній обшир озера. Жодної душі навколо.
— А якби ви впали?
— То я б позбавив усіх зайвого клопоту, чи не так? — Він глянув на
мене та сардонічно посміхнувся, але вже більше скидався на самого
себе. — Не дивіться так на мене. Я ще не планую накладати на себе
руки. І так уже доста дурниць наробив для одного дня. — Він
відштовхнувся вгору з гримасою зусилля. — Допоможете забратися
в цей клятий візок, добре?
Я підставив йому руки, підтримав вагу, він підтягнувся й сів у візок.
Я підвіз його назад до будинку. Генрі не заперечував — знак того,
наскільки він стомився. Я вже запізнювався до лабораторії, але побув
з ним, зробив чаю, переконався, чи все гаразд.
Коли я вже збирався йти, він позіхав і протирав очі.
— Піду-но я приведу себе до ладу. Ранковий прийом за пів години.
— Не сьогодні. Ви не в тому стані, щоб працювати. Вам потрібно
виспатися.
Він здійняв брову:
— Доктор каже, еге ж?
— Як вам буде завгодно.
— А що пацієнти?
— Дженіс їм повідомить, що сьогодні вранці прийом скасовано.
Якщо щось термінове, вони можуть звернутися до додаткової
екстреної служби14.
Генрі не заперечував. Розпач минув, і він був знесилений.
— Слухайте, Девіде… ви нікому про це не розкажете, правда?
— Звісно.
Мій напарник кивнув із полегшенням:
— Добре. Я й так дурнем почуваюся.
— Не треба.
Я вже підійшов до дверей, коли він гукнув:
— Девіде… — помовчав ніяково. — Дякую.
Від його вдячності легше мені не стало. Дорогою до лабораторії
мені не давали спокою думки про додатковий тягар, що я навалив на
нього останнім часом. Я сприймав його присутність як належне,
не тільки з точки зору практики, але й в інших аспектах. Мені варто
було спробувати поплавати з ним озером або просто проводити більше
часу з другом. А я був настільки захоплений розслідуванням, а ще
більше — Дженні, що не дуже-то й думав про Генрі.
Це зміниться, вирішив я. В лабораторії вже зробив майже все, що
міг. Ось передам Маккензі свої висновки, поліція опрацює те, що я їм
повідомив, і зможу залагодити своє минуле недбальство. Від сьогодні,
сказав я собі, моє життя повернеться до нормального.
Ніколи я так не помилявся.
БЕКЕТТ Саймон
Хімія смерті. Перше розслідування
Роман