Десять секретів багатства щастя кохання 3 в 1 230312 175435

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
2020
ISBN 978-617-12-7492-1 (epub)
Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без
письмового дозволу видавництва
Електронна версія зроблена за виданням:
Перекладено за виданням:
Jackson A. The Secrets of Abundant Wealth. A modern parable of wisdom and wealth that will
change your life / Adam Jackson. — London : Thorsons, 1996. — 136 p.
Jackson A. 10 Secrets of Abundant Happiness. Ancient Chines Wisdom to Enhance Your Life /
Adam Jackson. — London : Thorsons, 1996. — 164 p.
Jackson A. The Ten Secrets of Abundant Love. A Modern Parable of Wisdom and Happiness That
Will Change Your Life / Adam Jackson. — New York : Harper Paperbacks, 1996. — 132 p.
Переклад з англійської Наталії Третякової
Дизайнери обкладинки Олексій Ачкасов, Аліна Бєлякова
Джексон А.
Д40 Десять секретів багатства, щастя, кохання. 3 в 1 / Адам Джексон ;
пер. з англ. Н. Третякової. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб
Сімейного Дозвілля», 2020. — 288 с.
ISBN 978-617-12-5749-8
ISBN 978-1-85538-448-5 (англ.)
ISBN 978-0-7225-3689-5 (англ.)
ISBN 978-0-06-104422-9 (англ.)
УДК 615.851
© Adam J. Jackson, 1996
© Depositphotos.com / daboost, обкладинка, 2020
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2020
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2020
Подяка
Я хотів би подякувати всім людям, які допомагали мені в роботі та
написанні цієї книги. Особливо вдячний:
Моїй літературній агентці Сарі Менґук та її помічниці Джорджії
Ґловер за всі їхні зусилля й роботу в моїх інтересах.
Усім у «Thorsons», особливо Еріці Сміт за її ентузіазм
і конструктивні коментарі під час написання книги та Фіоні Браун, що
редагувала рукопис.
Моїй мамі, яка завжди заохочувала мене писати й залишається для
мене постійним джерелом натхнення та любові; моєму батькові за його
підбадьорення, керівництво й допомогу в усій моїй роботі; усій моїй
родині та друзям за їхню любов і підтримку.
І нарешті, Карен — моїй дружині, моєму кращому другові та
найсуворішому редакторові. Словами не висловити мою любов до цієї
людини, яка завжди вірила в мене і в мою роботу.
Можна досягти всього, що розум може осягнути й у що він може повірити.
В. Клемент Стоун
Ця книга з любов’ю присвячується пам’яті Енні Вулф
Вступ
Коли багатство починає приходити, то з'являється так швидко, у такій
шаленій кількості, що аж дивно стає, де воно ховалося протягом усіх
цих злиденних років.
Наполеон Гілл. Думай і багатій
До досягнення 65-річного віку понад дев’яносто відсотків з нас або

вже мертві, або потопають у злиднях! Лише вісім відсотків чоловіків
і два відсотки жінок фінансово незалежні, і менш ніж один відсоток
населення — багаті. Але чому? Що цей один відсоток знає такого, чого
не знають інші? Може, вони розумніші? Більш освічені? Чи важче
працюють? Чи вони просто фартові, мазунчики долі?
Ці питання непокоїли мене чимало років. Якщо багатство — це те,
до чого всі ми прагнемо, то чому досягає його менш ніж один зі ста?
Чому так багато людей відчайдушно намагаються звести кінці
з кінцями, почуваються загнаними в пастку й навіть не мають сили
справдити свої мрії? А потім одного дня я зустрів ексцентричного
старого чоловіка, який відкрив мені секрети Надзвичайного
Багатства — десять принципів, дотримуючись яких, кожен може
створити у своєму житті не просто багатство, а багатство у величезній
кількості!
Надзвичайне Багатство — це не тільки розмір вашого банківського
рахунку, кількість чи вартість власності, якою ви володієте; це радше
достатні кошти, щоби мати змогу жити власним життям, так, як ти
цього хочеш. Я з’ясував, що у всіх нас є сила бути багатими. Немає
значення, якими є наші обставини, молоді ми чи старі, одружені чи ні,
маємо темну чи світлу шкіру. Зовнішні обставини — економічне
становище, погода, державна політика — не керують нашим життям;
ним керуємо лише ми! І коли ми приймаємо керівництво, беремо на
себе відповідальність за власне життя, то усвідомлюємо, яку силу
маємо для того, щоби вносити зміни та справджувати свої мрії.
На відміну від багатьох інших притч, дійові особи цієї книги — це
збірні образи реальних людей, хоча я, звичайно, змінив їхні імена.
Щиро сподіваюся, що їхні історії надихнуть вас наслідувати їхній
приклад і створити Надзвичайне Багатство у вашому житті.
Адам Джексон
Гартфордшир
Листопад 1995 року
Прогулянка в парку
Юнак вийшов із дверей на вулицю, холодну й темну, хоча
не холоднішу й не темнішу, ніж варто було очікувати о шостій ранку
першого лютневого понеділка. Вуличні ліхтарі ще світилися,
а дорогами вже їздили машини — небагато, але й без довгих перерв.
Ще нещодавно він насилу вставав о восьмій ранку, проте останні
кілька місяців йому було неспокійно, і спав він безладно, уривками.
Молодий чоловік перейшов дорогу й попрямував схилом угору, до
парку. Такого встановленого порядку завжди дотримувався його
батько: жвава прогулянка парком на світанку, щоб провітрити легені та
прояснити голову перед новим днем. Батько завше радив: «Гуляй
парком на світанку — і помітиш, як часто приходять до тебе нові ідеї,
натхнення та рішення найгостріших проблем».
«Неначе ангели нашіптують їх тобі», — казав батько. Але за ті два
тижні, упродовж яких він уже робив ці вранішні прогулянки, юнак
не почув жодного нашіптування, до нього не приходили ані ідеї, ані
натхнення, ані рішення проблем.
Минаючи великі приватні будинки, він уявляв, як чудово було б
стати досить багатим, щоб дозволити собі мешкати в такій розкішній
оселі. «Хіба не дивовижно було б, — думав він, — якби я міг купити
такий будинок і жити в ньому?» Хлопець віддавався мріям, і на якусь
коротесеньку мить у його голові спалахували сцени життя в одному
з цих будинків. Відпочинок у світлих просторих вітальнях, великі
гостьові спальні з двома ліжками, у яких зупинялися б родичі та друзі,
а ще — можливість просто сидіти й насолоджуватися прекрасним
садом сонячного дня — саме таким поставав у його уяві рай.
Але мрії закінчувалися, і його думки поверталися до реальності,
коли він проходив повз останній будинок перед парком. А реальність
була така: він ніколи не був достатньо багатим, щоб дозволити собі
хоча б невеликий котедж із терасою, не кажучи вже про таке величезне
окреме житло, і, якщо хіба він не виграє в лотерею, у нього, мабуть,
ніколи не буде коштів, потрібних для придбання одного з тих будинків.
Гроші перетворювали його життя — теперішнє, минуле й, либонь,
майбутнє — на суцільну боротьбу.
Діставшись до парку, юнак прямував до бігової доріжки й починав
крокувати швидше, бадьоріше. Ідучи, він не міг позбутися відчуття,
що доля повстала проти нього. Якби тільки він народився в заможній
родині. Якби тільки в нього були такі фарт і можливості, які, здається,
трапляються іншим людям.
Але правда в тому, що проблеми того юнака не відрізнялися від
проблем більшості людей. Наприкінці кожного місяця він зазвичай
вичерпував усі кредитні ліміти й куди б не глянув — скрізь на нього
чекали рахунки. Якось — самому лише Богові відомо, як — йому
завжди вдавалося звести кінці з кінцями, але на тому й усе. А в останні
кілька місяців економічного занепаду навіть це зведення кінців ставало
справжньою боротьбою. Він, здавалося, працював усе довше за трохи
меншу плату і зараз навіть не міг уявити, що життя стане хоч трохи
кращим, не кажучи вже про можливість дозволити собі ті речі, про які
мріяв.
А колись він мріяв стати відомим письменником, забезпечувати
родину й жити у власному будинку, та в його теперішніх обставинах ті
його мрії ніяк не могли втілитись, і десь глибоко всередині юнак
і уявити не міг, щоб таке трапилося. Коли він був молодшим, можливо,
у нього й вистачило б сміливості кинути роботу й шукати справу, що
зробила б його щасливішим, але тепер, завалений горами рахунків, він
не міг дозволити собі стати безробітним.
Молодик потрапив у пастку — у пастку роботи, яка не надто добре
оплачувалася, а до того ж іще й не викликала в нього жодного інтересу
та запалу. Багато його колег в офісі так само, здавалося, нудяться й не
мають жодного інтересу до своєї роботи. Для них, як і для нього,
робота була просто засобом заробітку, засобом виживання.
Отак упродовж багатьох років юнак відмовлявся від своїх хлоп’я
чих сподівань та мрій. Усе, на що він міг сподіватися тепер, — це
зводити кінці з кінцями… Так вдало, як тільки зможе. Прямуючи
парком, він міг лише надіятися та молитися, щоб один з ангелів —
якщо вони таки дійсно існують — прошепотів йому якусь ідею, щось
натхненне, що хоча б якось могло змінити його долю.
Але юнак був так заглиблений у власні думки, що не постеріг ані
того, як сонце піднімається над дубами на сході парку, ані співу
дроздів над головою, і зовсім не помічав старого чоловіка, який ішов
поряд із ним.
Зустріч
Голос висмикнув юнака з думок:
— Доброго ранку.
Він обернувся, побачив біля себе літнього китайця й, кинувши на
нього швидкий погляд, відповів:
— Доброго ранку.
Чоловік був низенький — голова ледь діставала до плечей юнака, —
одягнений у чорний костюм.
— Ти не проти, якщо я приєднаюся до тебе? — запитав
незнайомець.
— Ласкаво прошу. Якщо не відстанете, — відповів юнак.
Старий усміхнувся.
— Старатимуся що є сили, — сказав він, пришвидшуючи крок. —
Ти схожий на людину з тягарем у думках.
— Не зовсім так, — відповів юнак, не підводячи очей.
— Знаєш, у моїй країні вірять у те, що кожна проблема несе із
собою подарунок, що в кожній халепі ховається зерно рівного їй або
навіть більшого успіху.
— П-х-х… — зневажливо пхикнув юнак.
— Це стосується всього… навіть негараздів із грошима, — провадив
далі старий.
Юнак аж захлинувся, почувши слова незнайомця, й обернувся
до нього.
— Який же успіх можуть принести негаразди з грошима? — запитав
він.
— Негаразди з грошима відкривають шлях до неймовірного
багатства, до статків, про які ти навіть мріяти не можеш, — відповів
старий.
— Хіба таке може бути? — допитувався юнак.
— Ти знаєш, що багато хто з найзаможніших і найвідоміших людей
світу колись був злидарем або банкрутом? — говорив далі старий.
— Ні, — мовив юнак, хитаючи головою.
— Авраама Лінкольна визнали банкрутом у тридцятип’ятирічному
віці, проте потім він став одним з найбагатших і наймогутніших людей
в історії Сполучених Штатів Америки. Оґ Мандіно був безхатьком-
п’яницею, а потім перетворився на одного з найуспішніших авторів
бестселерів усіх часів, а Волт Дісней банкрутував кілька разів, перш
ніж створити Імперію Діснея.
Юнак був вражений. Він завжди вважав, що злидні чи
банкрутство — це доля, яка могла спіткати лише невдах і безталанних.
— Але як це можливо? — запитав він. — Як може хтось досягти
успіху завдяки своїм злидням?
— Це дуже просто, — усміхнувся старий. — Люди не шукають
достатку, коли в них усе добре. Їм потрібне натхнення або відчай, щоб
почати змінювати життя. Дехто просто знаходить натхнення, але
багато інших змінюються, тому що змушені змінюватися. Розумієш,
коли ти у відчаї, то починаєш ставити собі запитання, природа яких
формує твою долю.
З обличчя юнака поступово сходила блідість, але воно й досі
виказувало недовіру.
— Дозволь я в тебе от що запитаю, — продовжував далі старий. —
Про що ти думав, коли я перервав тебе?
— Не знаю точно. Мабуть, запитував себе, чому зі мною трапилися
певні речі.
— І як думаєш, куди це запитання приведе?
— Гадки не маю, — зізнався юнак.
— Авжеж! — вигукнув старий. — Воно веде саме до «гадки
не маю». Або ще гірше — до неправильних відповідей. Питання, що
починаються зі слова «чому», завжди ведуть до такого. Твій мозок
завжди шукає відповіді на всі поставлені тобою запитання. Питання
про те «чому» не несуть ані надії, ані рішень, ані майбутнього. «Чому
це сталося зі мною?», «Чому я в такому безладі?», «Чому я не можу
досягти успіху?» — ці питання ведуть у нікуди. Видатні люди ставлять
інші запитання — «як» і «що»: «Як я можу покращити своє життя?» —
або навіть краще: «Що мені потрібно зробити, щоб моє життя стало
багатим?»
— Ну, не знаю, — сказав юнак. — Мені ж потрібні відповіді, а не
запитання.
— Але якщо ти хочеш знайти правильну відповідь, — не вгавав
старий, — тобі слід спершу поставити правильне запитання. У Біблії
написано: «Шукайте — і знайдете, просіть — і дасться вам».
— Звучить добре, але життя не таке просте.
— Звідки ти знаєш? Ти хоч раз спробував? — запитав старий. —
Можливо, життя простіше, ніж ти думаєш.
— Ну, мені воно не здається аж таким простим, — сказав юнак. —
Хоч би що я робив, мені не вдається досягти успіху. Я перепробував
усе, але, схоже, нічого не працює.
— Не забувай золоте правило розв’язання проблем, — мовив старий.
— І яке ж саме?
— Коли ти думаєш, що вичерпав усі можливості, пам’ятай одне: ще
не всі!
— Це все дуже добре, але я не знаю, що ще робити, — відповів
юнак. — Я ніколи не був багатим і, напевно, ніколи не буду. Мабуть,
у мене просто немає того, що для цього потрібно.
— І що ж саме для цього потрібно такого, чого в тебе немає? —
поцікавився старий.
— Я не знаю. Для початку, щоб заробити грошей — потрібні гроші.
— Чому ти так думаєш? Ти знаєш, що Арістотель Онассіс
розпочинав свою кар’єру з менш ніж двома сотнями доларів, без вищої
освіти й багатих родичів, та все ж таки став одним із найбагатших
людей в історії?
Юнак знизав плечима й сказав:
— Можливо, йому просто пощастило.
— Більшість багатіїв починали з дрібного капіталу або й узагалі без
нього. Аніта Роддік створила свою косметичну компанію,
виготовляючи гігієнічні засоби в гаражі. Білл Ґейтс, один
з найбагатших людей у світі, здобув свої статки за допомогою
інновацій у комп’ютерній індустрії. Ентоні Роббінс, автор бестселерів
і один із провідних тренерів з особистісного розвитку, жив свого часу
в злиднях у маленькій однокімнатній квартирі-студії, але йому вдалося
перевернути все своє життя за один рік — він став мільйонером
і купив палац на десять тисяч футів з видом на океан. Ти справді
думаєш, що вони досягли успіху, тому що їм просто пощастило?
— Ну, може, не зовсім, — відповів юнак. — Але ж колись щасливий
випадок таки потрібен, хіба ні?
— У кожного з людей, які накопичили багатство, є одна дуже
важлива риса — особиста відповідальність! Вони всі відповідальні за
свої дії та рішення. Вони не звинувачують у власних проблемах ані
економіку, ані уряд, ані погоду, ані своє дитинство. Багаті люди
не чекають щасливих випадків або сприятливих обставин — вони
йдуть і створюють їх. Вони не шукають виправдань — вони шукають
рішення. Вони віддаються тому, щоб досягти успіху.
— Ви, можливо, і маєте рацію, — сказав юнак. — Я знаю лише те,
що завжди борюся з фінансовою скрутою. Може, така моя доля.
— Єдина твоя доля — це та, яку ти створюєш, — відповів старий. —
Саме лиш те, що ти ніколи не був багатим, не означає, що ти ніколи
таким і не будеш. Найважливіший урок, який ти можеш здобути
в житті, — це те, що твоє майбутнє не обов’язково має бути таким, як
твоє минуле. Тільки роблячи те, що завжди робив, отримуєш те, що
завжди отримував.
Двоє чоловіків минули озеро й попрямували до північного боку
парку. Повз них промчали два бігуни, їхнє дихання стелилося легким
туманом у холодному повітрі. Юнак ретельно обмірковував те, про що
розповідав старий. Не було жодного сумніву: у тому, що той говорив,
була певна рація, але все ж таки це не переконало його.
— Не обов’язково мати гроші, щоб заробляти гроші, — пояснював
старий. — Не потрібні багаті родичі, університетська освіта чи
щасливий випадок. Усе необхідне, щоб створити багатство у власному
житті, у тебе вже є.
— Ви вважаєте, що це так просто? — спитав юнак.
— Авжеж. Фарт тут не грає ролі. Ти маєш силу створювати свою
долю так само, як і всі інші.
— Але ви ж не хочете сказати, що стати багатим може хто
завгодно? — допитувався юнак.
— Звісно, хочу. І знаєш, більшість людей у світі вже багаті, але вони
цього навіть не знають!
— Що ви маєте на увазі? — запитав юнак. — Люди з якимось
справжнім багатством мають про нього знати.
— Здається, що так мало б бути, правда ж? — сказав старий. —
Але ж таки не знають. Ти — типовий приклад. Ти вважаєш себе
бідним, бо витрачаєш усі сили на те, щоб сплатити за рахунками?
— Так, але як ви…? — відповів юнак.
— У тебе є водопровід із чистою водою — а це ще кілька століть
тому було рідкістю, а в деяких частинах світу й зараз залишається нею.
У тебе є доступ до інформації — найціннішого ресурсу — через
громадські бібліотеки, до інформації практично на будь-яку тему, котру
ти лише зможеш згадати, а вона часто недоступна для людей в інших
частинах світу. У тебе вдосталь їжі, пристойний одяг, житло. Ти маєш
телефон, що може миттєво зв’язати тебе з кимось, навіть якщо цей
хтось перебуває в іншій частині світу. У тебе є телевізор, який щодня
повідомляє тобі новини та розважає просто в тебе вдома. Є широкий
вибір продуктів, які ти можеш купити і про які п’ятдесят років тому
навіть не чули. Є автомобілі, поїзди та літаки — усі види транспорту,
недоступні для найбагатших людей іще сто років тому. Отож, як
бачиш, якщо порівняти із сотнями мільйонів людей, що жили протягом
усієї історії, ти дуже багатий, багатший, ніж вони могли навіть мріяти.
— Гроші — це не завжди багатство, — продовжував старий. — А те,
що ти маєш гроші, не завжди є достеменним показником багатства.
Фактично, гроші самі по собі не мають жодної цінності. Яка користь
від стосика папірців або жменьки монет із портретами померлих
людей? Тільки речі, які можна за них купити, надають грошам
цінності. Зрештою, чи знадобиться тобі мільйон фунтів, якщо ти
потрапиш із затонулого корабля на безлюдний острів? Наскільки
багатим є успішний бізнесмен, який заробляє шестизначні суми, але
такий зайнятий на роботі, що не проводить часу зі своїми дітьми?
А хто багатший — мільйонер із невиліковною стадією раку чи чоловік
із порожнім банківським рахунком, але з прекрасним здоров’ям? Про
справжнє багатство можна судити лише з якості життя, яким ти живеш.
Тільки той, хто може жити власним життям так, як цього хоче, —
насправді багатий.
Стежка, якою йшли двоє чоловіків, повела їх великим лісовим
насадженням. Гілки на деревах рано почали випускати бруньки,
і з їхнього кольору було видно, що й квіти не за горами. На якусь мить
запала мовчанка, а потім юнак заговорив:
— Але гроші можуть підвищити якість життя.
— Якщо їх мудро використовувати — так, можуть, — згодився
старий. — Але багато людей думають, що гроші розв’яжуть усі їхні
проблеми.
— Ну, розв’язанню моїх проблем вони добряче посприяли б, —
усміхнувся юнак.
— Ти можеш так уважати, але я запевняю тебе, що не так уже
й посприяли б, — переконливо відповів старий.
Ці слова роздратували юнака. Що взагалі цей старий може знати про
його проблеми? Але перш ніж він устиг заперечити, старий
продовжив:
— Що б ти зробив, якби виграв мільйон фунтів?
— Віддав би борги.
— А далі що?
— Не знаю точно. Спочатку відсвяткував би, влаштувавши вечірку
для своєї родини та друзів. Потім купив би новий будинок з басейном
і тенісним кортом, новий автомобіль, новий телевізор, нові меблі.
Опісля повіз би свою родину на відпочинок, а ще дав би грошей
декому з моїх друзів, тим, кому вони потрібні.
— А потім? — допитувався старий.
— Не знаю, — зізнався юнак. — Я ніколи про таке не думав.
— Ти щойно сказав те саме, що й сила-силенна людей, які мріють
колись стати багатими. Але у твоїй відповіді криється причина того,
чому вони ніколи не зможуть досягти Надзвичайного Багатства.
— Що ви маєте на увазі? — перервав його юнак. — Деякі люди
виграють лотерею, дехто стає мільйонером за одну ніч.
— Це правда, але їхнє багатство часто виявляється тимчасовим.
Більшість із них зрештою опиняються без копійчини, як тоді, коли
вони купили свій перший лотерейний білет!
Юнак недовірливо похитав головою.
— Це правда, — запевняв його старий. — А з якої ж причини вони
зрештою залишаються без грошей? Бо не навчилися створювати
багатство чи порядкувати ним. Отож, їм нечасто вдається накопичити
багатство, а в тих рідкісних випадках, коли набувають його, то швидко
протринькують кошти. Вони схожі на людей, яким дісталася вишукана
рослина, але ті уявлення не мають, як її виплекати: який ґрунт їй
потрібен, у якому кліматі вона має рости, скільки води їй необхідно, як
часто чи від яких шкідників її треба захищати. Вони можуть якийсь
короткий час посмакувати плоди тієї рослини, але вона швидко зів’яне
й помре.
А от людина, яка вивчає природу рослини, розуміє її потреби. Вона
знає, як виростити її із саджанця. Знає, як доглядати за рослиною, тож
здатна виростити їх стільки, скільки їй заманеться.
Багатство — щось дуже вишукане, як та рослина. Ми всі маємо силу
його створювати — і створювати у величезній кількості, — але нам
потрібно вивчати секрети його створення та підтримки.
Жодні гроші не принесуть нам користі, якщо ми не вміємо з ними
поводитися. Ти пам’ятаєш історію блудного сина?
Це здавалося знайомим, але юнак не міг пригадати подробиць.
— У багатого землевласника було двоє синів, молодший з яких
не цікавився справами батька. Натомість він вимагав у нього свою
спадщину, щоб мати змогу вирушити у світ. Батько, хоч і засмутився
через таку поведінку сина, віддав тому спадок і випровадив його. Син
насолоджувався гулянками й чудовими речами, які купував за свої
гроші, але минуло небагато часу — і він витратив усе. Не маючи
нічого, крім одягу на собі, він повернувся до батька, збіднілий та
осоромлений. Блудний син вирушив у подорож із величезним
багатством, проте швидко все втратив, бо не навчився отримувати
прибуток.
Двоє чоловіків дісталися кінця лісистого парку й пішли далі
стежкою, що вела крутим схилом до вершини пагорба.
— Розумієш, багатство — це не просто сума статків, які
є в людини, — говорив старий. — Капітал може швидко випаруватися.
Аби бути багатим, потрібно просто достатньо коштів, щоб жити таким
життям, яким бажаєш.
— І як це зробити? — запитав юнак.
— Тобі слід спершу зрозуміти, що цей світ і все всередині нього
керується законами, — пояснив він. — Законами природи. Багато з них
добре відомі. Наприклад, ми знаємо з фізики закон гравітації: якщо
кинути яблуко, воно впаде на землю. Ми знаємо, що без кисню все
живе на цій планеті загинуло б. Але багато законів — деякі з них
пов’язані з набуттям надзвичайного багатства — не надто добре відомі
й для більшості людей залишаються таємницею.
Не пройшовши й півдороги до вершини пагорба, юнак почав
задихатися, хоча старий поруч із ним крокував і далі без жодних
зусиль. Коли вони дісталися до вершини, юнак повернувся до старого.
— Отож, — сказав він, відсапуючись, — що ж це за таємниця?
— Секрети Надзвичайного Багатства, як і всі таємниці Природи,
доступні кожному. Тобі треба лише ставити правильні запитання
правильним людям. Ось, це тобі допоможе, — мовив старий,
простягаючи юнакові аркуш паперу.
Той спішно розгорнув папірець, але, на свій подив, не побачив
жодних таємниць, мудрих слів чи чарівних формул — лише перелік
з десяти імен і десяти телефонних номерів. А коли він підвів очі —
старий зник.
Юнак роззирнувся довкола себе, але, окрім двох людей, що
вигулювали собак, не вгледів більше нікого.
— Даруйте, — сказав він, наближаючись до тих двох, що гуляли із
собаками. — Ви не бачили, куди подівся старий, який ішов зі мною?
Чоловік і жінка, обоє літнього віку, перезирнулися, перш ніж
відповісти.
— Я не бачив, щоб хтось із вами йшов, — відповів чоловік. — А ти,
Етель?
Жінка похитала головою й мовила:
— Ні.
— Але ви напевне мали його побачити: літній китаєць у чорному
спортивному костюмі, — наполягав юнак.
— Вибачте, — повторив чоловік. — Я нікого з вами не бачив.
Юнак повільно пішов парком назад тим самим шляхом. Усе це
не вкладалося йому в голові. Як старий міг так швидко зникнути?
І чому його не бачила та пара із собаками? Можливо, він усе це
вигадав, марячи на ходу. Але, поклавши руки в кишені, молодик
зрозумів: те, що старий справді йшов поряд із ним, не могло бути
маренням. Існував доказ того, що він був, — папірець із десятьма
іменами й десятьма номерами телефонів.
Перший секрет — сила підсвідомих

переконань
Щойно діставшись додому, юнак зателефонував усім людям зі
списку старого. Він вагався, набираючи перші номери, не знав, як вони
сприймуть цілковитого незнайомця, що стверджує, нібито дізнався про
їхнє ім’я та номер телефону від загадкового старого китайця. Але
турбуватися не варто було, адже всі вони знали про того старого та про
секрети Надзвичайного Багатства. Ба більше: усі, здавалося, щиро
раділи, що той їм зателефонував. Він домовився зустрітися з ними
всіма по черзі в найближчі тижні.
Першим у списку юнака був чоловік на ім’я Річард Епплбай.
Незважаючи на велику зайнятість, містер Епплбай охоче погодився
виділити час для призначеної зустрічі наступного дня о сімнадцятій
годині.
Містер Епплбай мешкав у пентхаусі в одному з найбільш елітних
районів міста. Щойно юнак увійшов до вітальні, його вразив
дивовижний міський краєвид на заході сонця. Уся південна стіна
складалася з чотирьох панельних вікон з панорамним видом на місто.
Сонце, сідаючи, огорнуло міський обрій бурштиновою накидкою,
і пейзаж сяяв вогнями офісних будівель та потоків машин і ліхтарів
унизу.
— Дивовижний краєвид, — захоплено мовив юнак. — Я ніколи
не бачив місто таким мальовничим.
— Атож, — усміхнувся містер Епплбай. — Саме через краєвид
я й купив цю квартиру. У будь-яку пору доби я можу просто сидіти
й милуватися ним годинами.
Юнакові здалося, що містер Епплбай невдовзі розміняє п’ятий
десяток. Це був невисокий, спортивного складу чоловік зі
світлим волоссям та яскравими блакитними очима. Одягнений дорого,
але просто: бавовняні бежеві штани й біла сорочка з відкритим
коміром.
— Тож вас цікавлять секрети Надзвичайного Багатства? — мовив
він, коли юнак сів.
— Ви вважаєте, що вони справді існують? — запитав юнак.
— Звичайно, — відповів містер Епплбай.
— І які ж саме це секрети? — допитувався юнак.
— Це просто десять безсмертних принципів, які, якщо ними
скористатися, дадуть можливість практично будь-кому стати не просто
багатим, а надзвичайно багатим.
— Будь-кому? Ви впевнені в цьому? — перепитав юнак.
— Абсолютно, — кивнув містер Епплбай.
— Але якщо кожен здатен бути багатим, чому так багато з нас ледве
заробляють на життя?
— Важливо не те, на що люди здатні, — мовив містер Епплбай. —
А те, на що вони вірять, що здатні. Пересічні людські розум і тіло
здатні на великі справи, головна проблема полягає в тому, що ми
не віримо, що здатні на них.
Колись давно я бачив шоу, у якому гіпнотизер обирав глядачів та
гіпнотизував їх. Гіпнотизер попросив чоловіка лягти на стіл, потім
загіпнотизував його й сказав, що тіло того стало твердим, мов шматок
сталі. Підставивши стільці з двох боків столу, підперши ними голову
та ноги чоловіка, гіпнотизер прибрав стіл, а тіло чоловіка залишилося
лежати на двох стільцях — один під головою, а інший під ногами.
Його тіло стало твердим, як сталь, бо він у це повірив.
Далі в тому шоу гіпнотизер загіпнотизував інших людей, цього разу
сказавши, що вони не зможуть підняти авторучку, яка лежала на столі.
Гіпнотизер сказав їм, що та ручка важча за двотонну вантажівку і що її
неможливо зрушити з місця. «Ви спробуйте, — говорив він, — але цю
ручку нізащо не зрушити».
Один за одним присутні намагалися підняти ту ручку. Мені
найбільше запам’ятався один чоловік — міцний, кремезний,
м’язистий, схожий на культуриста. Коли він намагався підняти ручку,
обличчя в нього перекривилося, на чолі виступив піт, а м’язи на руці
так напружилися, що аж вени повипиналися… Але він не міг підняти
ту ручку! І причина була не в тому, що він не здатний був її підняти —
навіть у малесенької дитини стане сили підняти ручку, — а в тому, що
не вірив, що зможе її підняти. І навіть був переконаний, що не зможе.
Тож розумієте: важливо не те, чого ви здатні досягти в житті, а те,
чого вам здається, що ви можете досягти.
Це перший секрет Надзвичайного Багатства — сила наших
підсвідомих переконань.
— Наших підсвідомих переконань? — перепитав юнак. — Я не
розумію, як те, у чому ми переконані, впливає на наші статки.
— Що ж, коли здоровий, спортивного складу чоловік не може
підняти ручку тільки тому, що вірить, що це неможливо, то, як ви
думаєте, скільки є шансів розбагатіти в людини, якщо вона вірить, що
це майже неможливо?
П’ятнадцять років тому в мене все було досить добре. Нічого особ‐
ливого, але мені було зручно, а потім одного дня мене скоротили,
і раптом я залишився без доходу, з виплатами за іпотекою та витратами
на проживання. Я просто не уявляв, що маю робити, і однієї безсонної
ночі пішов погуляти біля річки. Саме тоді я й зустрів того, хто змінив
моє життя… старого китайця!
— Що сталося? — спитав юнак, жадаючи більше дізнатися про того
старого.
— Він сказав дещо таке, що закарбувалося в моїй пам’яті: «У кожній
халепі ховається зерно рівного їй або й більшого успіху».
— Він і мені сказав те саме, — відповів юнак.
— Тоді я не міг цього зрозуміти, — звірявся далі містер Епплбай. —
Зрештою, як могло те, що я втратив роботу та єдине джерело доходу,
залишившись у глухому куті, давати мені якусь користь? Але,
озираючись назад, я бачу, що це було найкраще, що могло статися зі
мною, бо з відчаю я був змушений вносити зміни у своє життя —
зміни, яких інакше не зробив би.
Я завжди хотів керувати власним бізнесом і бути собі босом,
а скорочення дало мені можливість це зробити. Дізнавшись секрети
Надзвичайного Багатства, я започаткував власний бізнес на дому —
консультування з управлінських питань — і за перший рік заробив
удвічі більше, ніж отримав на попередній роботі.
— Та ви жартуєте, — мовив юнак. — І ви вважаєте, що досягли
цього успіху саме завдяки секретам Надзвичайного Багатства?
— Безумовно, — підтвердив містер Епплбай. — Вільям Джеймс,
американський психолог і філософ, який жив у дев’ятнадцятому
столітті, сказав, що найбільшим відкриттям його покоління стало те,
що людські істоти можуть змінювати своє життя, просто змінюючи
власний спосіб мислення. І це абсолютна правда. Чого б ти не жадав
у житті: чи бути здоровим, чи щасливим, чи прагнеш романтичних
стосунків, чи стати мільйонером, — перше, що тобі слід зробити, — це
обміркувати власні погляди та переконання про те, що можливо, а що
неможливо, адже якщо ти не віриш у якусь можливість, то дуже
малоймовірно, що ти колись цього досягнеш.
Юнак дістав блокнот і ручку.
— Ви не проти, якщо я дещо занотую? — запитав він.
— Звісно ні. Це чудова ідея, — усміхнувся містер Епплбай
і продовжив: — Чи знаєте ви про те, що коли в медицині ста людям
з однією й тією самою хворобою дають пігулки із сахарози й говорять,
що це диво-ліки, які вилікують їхню недугу, то близько сорока
відсотків із них одужуватимуть просто тому, що вірять у те, ніби ця
пігулка зробить їх здоровими? Так само стан більшості пацієнтів різко
погіршується, коли ті дізнаються, що хворі на невиліковну хворобу, —
бо вірять у те, що ніколи не одужають.
Цікаво, як ви думаєте, скільки шансів у вас зав’язати романтичні
стосунки, якщо ви вірите, що непривабливі? Ви, мабуть, ніяковітимете
під час спілкування із людьми й сидітимете десь у куточку на вечірках,
щосили намагаючись не привертати до себе уваги. І навіть якщо
зустрінете когось привабливого для себе, напевно, почуватиметеся
недостатньо хорошими для нього чи для неї. Бачите, у всіх сферах
життя найбільше важать наші підсвідомі переконання. І найбільш
важливими вони є якраз у питаннях, пов’язаних із грошима та
багатством. Насправді сума грошей, що ви її заробляєте, зазвичай
є саме такою, на скільки ви себе оцінюєте.
— Постривайте хвилинку, — сказав юнак. — Я не…
— Ви задоволені своєю теперішньою зарплатою? — спитав містер
Епплбай.
— Не зовсім… ні, — відповів юнак.
— Тоді чому ви не попросите підвищення?
— Бо я не думаю, що мені дадуть його.
— Що ж, імовірність здобути підвищення, якщо не просити його, ще
менша, — сказав з усмішкою містер Епплбай.
— Це правда, — погодився юнак. — Але чого б їм підвищувати мені
зарплатню?
— Якщо ви для них коштуєте більше, ніж ваша теперішня зар‐
платня, вони платитимуть вам більше. Очевидно, ви не вірите, що
коштуєте більше за теперішній заробіток. Минулого тижня в мене була
співбесіда з чоловіком, який улаштовувався до мене на роботу. Я був
готовий одразу ж платити йому сорок тисяч фунтів. Він був добре
кваліфікований і чудово підходив на цю посаду. Але коли я спитав,
скільки він хоче отримувати, чоловік сказав: двадцять тисяч.
Юнак щось занотовував, а містер Епплбай провадив далі:
— Ваші обставини віддзеркалюють ваші переконання. Якщо ви
не вірите, що колись зможете стати багатими, то, імовірно, ніколи й не
станете. Власне, найбільша різниця між багатієм і бідняком не в тому,
у чому найчастіше її вбачають, — не в розмірі їхніх банківських
рахунків та не в майні, яким вони володіють.
— А в чому ж тоді? — запитав юнак.
— У їхніх переконаннях! У всіх заможних людей є певні спільні
переконання про себе й про гроші.
— Ви маєте на увазі, що заможні люди вірять у те, що здатні
створювати багатство?
— Так, — відповів містер Епплбай. — Але є й дещо значно глибше
за це. Дозвольте мені пояснити отак, — продовжував він далі. —
Очевидно, свідомо ви хочете накопичувати багатство — інакше ви
не сиділи б тут, обговорюючи це.
Юнак усміхнувся.
— Так.
— То скажіть мені, чому ви хочете бути багатим? Що, на вашу
думку, Надзвичайне Багатство принесе у ваше життя?
Юнак на мить замислився.
— Багатство принесло б мені свободу — свободу ходити туди, куди
мені заманеться, робити те, що подобається, купувати те, що хочу.
Воно дало б мені силу, безпеку, незалежність — я міг би започаткувати
власний бізнес.
— Добре, — сказав містер Епплбай. — Отож, свідомо ви вірите, що
гроші дадуть вам більше свободи, сили, безпеки та незалежності?
— Авжеж, — підтвердив юнак. — І більшість людей, напевно,
відповіли б так само. Усі ми віримо, що гроші змінять наше життя, —
наполягав він.
— Стривайте, стривайте, ми ще не завершили цю вправу, — мовив
містер Епплбай. — Тепер я хотів би, щоб ви згадали все, що
дізнавалися або чули про гроші й багатство, коли зростали.
— Я не розумію, що ви маєте на думці, — сказав юнак.
— Ну, що ваші батьки говорили про гроші?
— А, тепер розумію. Я пригадую, як мій батько завжди говорив, що
гроші не ростуть на деревах.
— Гаразд. Добре. Щось іще?
— Моя мама казала, що гроші — це не все, і попереджала нас, що
вони не приносять щастя і за них не купиш любов.
— Чудово. Ще щось? А як із релігійними переконаннями про гроші?
— Що ви маєте на увазі? Що гроші — корінь усього зла? —
перепитав юнак.
— Ну, так, це приказка, яку ми часто чуємо, хоча, як на мене, легко
зрозуміти, що це любов до грошей, а не самі гроші варто вважати
коренем усього зла.
І тут юнака вразило усвідомлення. Усе, що він дізнавався про гроші,
коли дорослішав, було негативним! Його вчили вважати, що грошей
не вистачає, що вони нічого не важать у житті, не можуть принести
щастя, за них не купиш любов, що вони — корінь усього зла, через
який душа не потрапить до раю.
— Бачите, як ці підсвідомі переконання суперечать вашим свідомим
переконанням? З одного боку, ви вважаєте, що гроші принесуть вам
свободу, безпеку, силу й незалежність, але з іншого боку, глибоко
всередині ви вірите, що, накопичивши багатство, будете нещасним,
грішним, не заслуговуватимете на любов і вас не пустять до раю. Тож
ваші підсвідомі переконання не дають вам стати багатим.
— Я ніколи раніше про це не замислювався, — сказав юнак.
— Є ще й інші загальновідомі переконання, — провадив далі містер
Епплбай. — Деякі люди не вірять, що вони гідні мати великі гроші.
Інші вважають, що бути багатим — неправильно чи аморально. Чому
мені мати багатство, коли інші люди його не мають? Звісно, цей
аргумент невдалий, адже ви не зможете нікому допомогти, якщо вам
нічим буде допомагати. Ви допомагаєте іншим, даруючи їм щось,
даючи приклад і надихаючи їх реалізувати свій потенціал. Наші
підсвідомі переконання дуже могутні. Вони впливають на все в житті.
Одна з наймудріших загальновідомих життєвих істин була вперше
озвучена Клементом Стоуном — одним з найвидатніших підприємців
ХХ століття. Ось вона, — чоловік показав юнакові табличку з написом:
«Можна досягти всього, що розум може осягнути й у що він може
повірити».
— Я розумію, про що ви говорите, — відповів юнак. — Але
не думаю, що змінити свої підсвідомі переконання легко.
Містер Епплбай усміхнувся.
— Це саме по собі є яскравим прикладом негативного переконання,
що знесилює вас. Ви точно знаєте, що змінити підсвідомі переконання
складно?
— Ну… ні, але…
— Завжди пам’ятайте ті слова Клемента Стоуна: «Можна досягти
всього, що розум може осягнути й у що він може повірити». Ви маєте
владу обирати власні переконання.
— Як? — запитав юнак.
— Самонавіювання, — мовив містер Епплбай.
— Що це таке? — поцікавився юнак.
— Самонавіювання — це просто техніка, коли ви повторюєте собі
якесь твердження.
— Як оте щось, що сам собі стверджуєш, може впливати на
підсвідомі переконання? — запитав юнак.
— Будь-яке твердження чи переконання, що ви його повторюєте
досить часто, зрештою увійде у вашу підсвідомість, — пояснював
містер Епплбай. — Саме так ви набули переважну більшість своїх
переконань. Ви чули, як їх промовляють знову і знову, і, зрештою, вони
увійшли до вашої підсвідомості, і ви в них повірили.
Юнак щось занотовував, а містер Епплбай продовжував:
— От що вам потрібно: створити позитивні асоціації або
переконання про гроші та багатство за допомогою самонавіювання.
Перше, що потрібно зробити, — перевернути старі негативні
переконання навпаки. Замість того щоб казати: «Гроші не ростуть на
деревах», — тобто грошей не вистачає, і у вас їх ніколи не буде багато,
кажіть: «Так, гроші не ростуть на деревах, вони виростають на моїх
упевнених обміркованих діях». Замість «Гроші не приносять щастя»
кажіть: «Гроші, можливо, й не можуть принести щастя, але відсутність
грошей також ніколи його не приносила»! Або змініть «Гроші —
корінь усього зла» на «Любов до грошей — корінь усього зла, але
в добрих руках гроші несуть справжнє благословення».
Потім додайте власні позитивні твердження, наприклад: «Багатство
приносить силу, свободу й безпеку» або «Я можу створити
надзвичайне багатство». Так ви почнете змінювати підсвідомі
переконання про себе та про гроші й багатство.
Юнак відірвав очі від свого записника:
— Чи часто треба повторювати ці самонавіювання? — запитав він.
— Якнайчастіше, — відповів містер Епплбай. — Принаймні тричі
на день: один раз — перш ніж устати з ліжка, один раз протягом дня
і ще один — перед сном.
Юнак усе записував, наче хотів нічого не забути.
— Усе, що ви вірите, що зможете зробити, — говорив містер
Епплбай, — зазвичай це саме те, що ви зрештою зробите. Як у цьому
вірші, — вказав він на уривок у рамці на своєму столі.
Це був вірш:
Думаєш, програєш? Вважай, уже програв.
Не віриш, що посмієш? Не посмієш.
Хочеш перемоги, та певності нема?
То перемогти і не зумієш.
Віриш у поразку? Вона уже близька —
Воно у світі так завжди буває.
Адже успіх завжди починається в думках,
І настрій переможний — надихає.
Думаєш, залишишся позаду? Ти вже там.
А на думках піднесених — злетиш.
Упевненість в собі потрібна усім нам —
Мети ми досягнем із нею лиш.
В житті перемагають не
Найшвидші й найсильніші,
Лиш справжній успіх той знайде,
У кого віри більше.
Автор не відомий
— Натхненний вірш, — сказав юнак. — Ви не проти, щоб я його

записав?
— Буду радий, — усміхнувся містер Епплбай. — Вам іще може
сподобатись оця цитата Ральфа Волдо Емерсона, — сказав він,
простягаючи юнакові картку. — Це було моє перше твердження для
самонавіювання, і я завжди тримаю його побіля себе, щоб воно
нагадувало мені, чого можна досягти.
На звороті картки було написано:
«Перемагає той, хто вірить!»
Того вечора юнак прочитав нотатки, зроблені на зустрічі з містером
Епплбаєм:
Перший секрет Надзвичайного Багатства — сила підсвідомих

переконань.
Люди досягають не того, на що здатні, а того, на що вони вірять, що

здатні.
Усі наші життєві обставини є відображенням наших підсвідомих
переконань.
Люди зазвичай заробляють саме стільки, на скільки самі себе
оцінюють.
Ми можемо змінювати підсвідомі переконання за допомогою
самонавіювання.
Можна досягти всього, що розум може осягнути й у що він може
повірити!
Ті, хто перемагає, вірять!
Другий секрет — сила палкого бажання

Наступного дня юнак поїхав до невеликого села, розташованого за
шістдесят кілометрів на північ від міста, щоб зустрітися з другим
у своєму списку чоловіком на ім’я Руперт Каммінґс. Проїхавши
годину, він нарешті дістався до великої заміської садиби. Молодик
ішов брущатою дорогою від воріт, не в змозі стримати захоплення
розкішним садом. Галявина перед будинком тяглася, як йому здалося,
метрів п’ятсот, бездоганно пострижена, мов поле для гольфу. Посеред
неї росло велике кедрове дерево, оточене килимом нарцисів, а по
периметру сад був обнесений філігранно вистриженою живою
огорожею, навкруг якої цвіли пурпуром та золотом лобелія
й чорнобривці.
Дорога від воріт привела до будинку, перед яким було коло зі
ставком у центрі, із ліліями та з фонтаном у вигляді трьох дельфінів.
Сам будинок був оточений ломиносом, на якому вже починали
з’являтися численні рожеві бутони — перша ознака ранньої весни.
Саме тоді, коли юнак дійшов до кінця дороги, на доріжці, що вела
з боку будинку, з’явився незнайомець у джинсовому робочому
комбінезоні, крислатому австралійському капелюсі та сонцезахисних
окулярах, який котив перед собою візок. Це був високий чоловік
з густою сріблясто-сивою бородою, що вкривала бліде обличчя.
Наблизившись до юнака, він зняв сонцезахисні окуляри, відкривши
свої ясні кобальтово-сині очі.
— Я можу вам чимось допомогти? — звернувся він до незнайомця.
— Я прийшов до містера Каммінґса, — відповів той. — Думаю, він
чекає на мене.
— Авжеж, чекаю. Як справи? — спитав чоловік, простягаючи
юнакові руку.
— Ем… добре… дякую, — вимовив юнак, затинаючись
і потискаючи руку містера Каммінґса.
— Сьогодні такий чудовий день. Ви не проти, якщо ми посидимо
надворі? — запитав містер Каммінґс.
— Звісно ні, — відповів юнак.
Містер Каммінґс повів гостя доріжкою за будинок, і в задньому саду
перед його очима постала неймовірна картина. Якщо галявини перед
будинком були красиві, то газони за будинком — просто дивовижні.
Облямована вічнозеленими кущами брущата доріжка вела до їхнього
центру. Самі газони оточені клумбами, залитими розмаїттям яскравих
кольорів.
Двоє чоловіків сіли за білим емальованим чавунним столом,
установленим на великій терасі з видом на сад. За кілька хвилин до
них прийшов дворецький із тацею.
— Вип’єте чаю? — запропонував юнакові містер Каммінґс.
— Дякую. Із задоволенням, — відповів юнак.
Доки містер Каммінґс наливав чай, юнак коротенько розповів йому
про свою зустріч зі старим китайцем.
— Секрети Надзвичайного Багатства? — перепитав містер
Каммінґс. — Так, звісно, я їх знаю. Усе, що в мене є, я здобув завдяки
тим секретам.
— І які ж саме це секрети? — запитав юнак.
— Вони всі однаково важливі, і всі допомогли мені досягти того, що
я маю сьогодні, але якщо озирнутися назад, то здається, що
найпотрібнішим мені секретом стала сила палкого бажання.
— Бажання? — перепитав юнак. — Але ж, звісно, кожен бажає бути
багатим?
— Так воно здається, правда ж? — відповів містер Каммінґс. — Та
насправді дуже мало людей мають бажання бути багатими, не кажучи
вже про палке бажання.
— Не розумію цього, — мовив юнак. — Чого б комусь не хотіти
бути багатим?
— Почнімо із самого початку, — сказав містер Каммінґс. — Людей
мотивує лише одне з двох — страждання або задоволення. Якщо нам
здається, що щось принесе нам задоволення, ми прагнемо до цього,
а якщо нам здається, що щось завдасть нам страждань, ми цього
уникаємо. Ви згодні?
Юнак кивнув:
— Думаю, так. Але ж багатство приносить задоволення, хіба ні?
— Авжеж. Приносить. Точніше, може принести. Однак багато людей
вважають, що гроші або багатство завдадуть болю. Ви вже дізналися
про силу наших підсвідомих переконань?
Юнак кивнув, цього разу мовчки.
— Тож ви знаєте, що деякі люди вірять, що гроші змусять їх
страждати. Наприклад, дехто вважає, що друзі почнуть інакше до
нього ставитися, або непокоїться через відповідальність за своє
багатство. Іноді переймаються через податки, через те, що від них
щось вимагатимуть. У глибині душі люди, у яких є такі страхи,
насправді не мають бажання здобути багатство, а тим паче
Надзвичайне Багатство. Отож вони й живуть без нього.
— Ось де наріжний камінь, — пояснював далі містер Каммінґс, —
і полягає він у тому, що коли ви хочете Надзвичайного Багатства, то
треба, щоб його здобуття й володіння ним асоціювалося у вас із
більшим задоволенням, ніж життя без нього. Вам потрібно його
хотіти — не просто хотіти, а палати бажанням його здобути. Слід так
пристрасно жадати його, щоби бути готовим пожертвувати всім, чим
доведеться (окрім власного здоров’я, взаємин та чесності), долаючи всі
перешкоди, що стануть на вашому шляху.
Тому жоден з тих, хто намагається кинути курити чи пити, чи з тих,
хто сидить на дієті, силячись схуднути, нізащо не зможе досягти
успіху, якщо лише вони не жадають цього так шалено, що готові
змінюватися. Щоб досягти будь-чого в цьому житті, потрібне палке
бажання.
П’ятнадцять років тому, коли я зустрівся зі старим китайцем, я ось-
ось мав збанкрутувати та втратити все, що в мене було. Я володів
власною бензозаправною станцією на одному з головних шосе міста.
І справи йшли дуже навіть добре. Так добре, що мені вдалося
прибудувати до неї ще й ресторан. Усе було дивовижно, усе в мене
чудово складалося, доки за три кілометри на схід не відкрилося нове
більше шосе. І за один день транспорт, що проїжджав повз мою
станцію, майже зник. Прибутки впали, тож через півроку становище
було безнадійним. Нізащо у світі мені не вдалося б отримати
достатнього доходу, навіть щоб покрити витрати — не кажучи вже про
прибуток. Я вклав у той бізнес усе, що мав, і з відносно багатого
чоловіка перетворився на шістдесятирічного жебрака, точніше, майже
жебрака!
Юнак, звівши брови, відірвав погляд від свого записника:
— Вам довелося почати все заново, коли вам було понад шістдесят
років? — перепитав він.
— Так. Саме так, — кивнув містер Каммінґс.
— Але ж більшість людей у цьому віці збираються на пенсію! —
вигукнув юнак. — Що ж, у біса, ви робили?!
— На той час я не мав жодних ідей. Знав лише те, що щось треба
робити. Одного дня, коли я сидів у своєму ресторані, туди увійшов
низенький старий китаєць. Він сів переді мною, за прилеглий стіл,
і сказав: «Доброго ранку». Китаєць виявився дуже доброзичливим
чолов’ягою, і ми, здавалося, відразу ж знайшли спільну мову. Він
замовив фірмову страву — картопляні чипси у фритюрі зі спеціями за
моїм власним рецептом — і відзначив, які вони смачні. Цю страву
обожнювали всі, кому доводилося побувати в моєму ресторані.
Доївши, старий поцікавився, чому в закладі так порожньо, і я розповів
про нове шосе. Він запитав, що я збираюся зробити, і я сказав, що
не знаю. Я майже двадцять років працював над створенням заправної
станції та ресторану. До відкриття нового шосе бізнес процвітав, але
що було робити, коли машини більш не їздили повз мене?
Старий велично поглянув на мене й мовив: «У моїй країні вірять, що
в кожній халепі ховається зерно рівного їй або й більшого успіху».
Я відповів: «Ви, либонь, жартуєте. Який успіх може бути у втраті того,
створенню чого я присвятив понад двадцять років?» І він відповів:
«Адже на тебе чекають ще більш видатні речі. Коли одні двері
зачиняються, треба відчинити інші. Ти можеш отримати все, чого
хочеш, у цьому житті… Якщо хочеш цього достатньо палко й готовий
робити все, що знадобиться, аби це отримати».
Я глянув у вікно, розмірковуючи, що мені робити й що хорошого
може принести це моє становище. Я відвернувся лише на якусь мить,
не більше, але коли знову повернувся до старого — той зник. На столі
він залишив гроші за їжу й папірець, на якому був перелік з десяти
імен і телефонних номерів, а далі приписка: «Дякую за трапезу. Ці
картопляні чипси у фритюрі були смачні!»
Містер Каммінґс сьорбнув чаю і продовжив свою розповідь:
— Я телефонував людям зі списку старого, лише намагаючись
з’ясувати більше про нього, але натомість дізнався про секрети
Надзвичайного Багатства. Як уже казав, я зневірився, тож ладен був
спробувати що завгодно.
— І ті секрети допомогли вам? — запитав юнак.
— Ну, роззирніться навколо, — усміхнувся містер Каммінґс. — Без
секретів Надзвичайного Багатства я був би нині вже мертвий або
намагався б вижити на соціальні виплати.
— Ви серйозно? — перепитав юнак.
— Звичайно, — підтвердив містер Каммінґс.
— То як саме вам допомогло палке бажання? — поцікавився
молодик.
— Воно змусило мене віддатися досягненню успіху, — відповів
містер Каммінґс. — Ви не досягнете нічого вартісного в житті, якщо
тільки у вас не буде палкого бажання, бо досягнення вимагає зусиль,
наполегливості та відданості. Я завжди прагнув достатку, але після
того, як втратив свій бізнес, мене охопило палке бажання бути
не просто багатим, а страшенно багатим, щоб довести собі та іншим,
що я можу це зробити. Мені говорили, що я надто старий, аби
починати все заново, що я дурень, куди я взагалі рипаюся, що мені слід
якнайкраще розпорядитися тим, що в мене є.
Так я й зробив — вирішив якнайкраще розпорядитися тим, що
в мене було, і скористатися ним для створення багатства.
— І що ж у вас було? — запитав юнак.
— Рецепт картопляних чипсів у фритюрі зі спеціями! — вигукнув
містер Каммінґс.
— Ви жартуєте? — спитав юнак. — Який зиск із рецепта чипсів?
Містер Каммінґс усміхнувся.
— Я припустив, що він може стати цінним для ресторанів і кафе.
Я знав, що цей рецепт користується попитом — кожен, кому
доводилось їсти в моєму ресторані, обожнював цю страву, — тож
подорожував країною, намагаючись продати свій рецепт. Я пропонував
цей рецепт ресторанам безкоштовно, лише за невеликий відсоток від
збільшення обсягу продажів картопляних чипсів, приготованих за моїм
рецептом. Більшість власників ресторанів сміялися з мене: «Навіщо
нам ваш рецепт? — питали вони. — У нас є свої». «Але моя рецептура
особлива!» — доводив я. Більшість навіть не куштували моїх чипсів,
але я наполягав, бо в мене було палке бажання досягти успіху.
Я відвідав понад тисячу ресторанів, доки хтось нарешті не погодився
спробувати мій рецепт. Через три роки я уклав п’ять угод, а ще через
чотири роки в мене був бізнес, що зробив мене мультимільйонером.
Мені було майже сімдесят, але я це зробив. Тож, як бачите, китаєць мав
рацію: втрата заправної станції — це найкраще, що відбулося в моєму
житті.
— Так, це точно!
— Ви читали «Різдвяну пісню» Чарльза Діккенса? — запитав містер
Каммінґс.
— Так, — відповів юнак.
— Що змусило Скруджа змінити своє життя?
— Духи Давнього, Нинішнього і Майбутнього Різдва, — мовив
хлопець.
— Так, але як вони підштовхнули його до змін?
— Гм… Вони показали йому, що станеться, якщо він
не зміниться, — відповів юнак.
— Саме так. Дух Давнього Різдва нагадав йому страждання, яких він
зазнав через власну ницість та скнарість, Дух Нинішнього Різдва
висвітлив страждання, що їх він відчував у сьогоденні, а Дух
Майбутнього Різдва показав, які страждання чекають на нього, якщо
він не зміниться. Тож, коли Скрудж прокинувся й зрозумів, що ще
живий, він вирішив змінити своє життя.
І ми можемо скористатися тими самими принципами, якими
скористалися три Духи зі Скруджем, щоб змінити щось у нашому
житті — хоч у фінансовому становищі, хоч у кар’єрі, хоч навіть
у взаєминах. Нам потрібно захотіти змін. Треба усвідомити, яких
страждань ми зазнаємо без цих змін, і оцінити задоволення, яке ми
отримаємо, якщо таки змінимося. Це один-єдиний спосіб створити
сильну мотивацію — робити все необхідне, щоб досягти успіху, щоб
внести в наше життя всі зміни, яких ми хочемо.
І один-єдиний спосіб викликати в себе таке бажання — це піти тим
самим шляхом, яким пішли Духи Різдва зі Скруджем. Це простий шлях
із чотирьох кроків. Перший крок — пригадати всі страждання
в минулому, викликані тим, що ви хочете змінити. Отож, якщо бажана
зміна — це заробляти більше грошей, страждання минулого можна
згадати, відшукавши в пам’яті випадки, коли ви хотіли купити своїм
близьким речі, яких просто не змогли собі дозволити.
Думками юнака промчали спогади: як у дитинстві його дражнили
через поношений старий одяг з чужого плеча, коли його друзі
вбиралися за останньою модою. Спогади про всі ті випадки в коледжі,
коли він не міг вийти потусуватися з друзями, бо в нього не було
грошей. Привабливу руденьку дівчину з коледжу, яку не наважився
запросити на побачення, бо в нього не було машини. Але
найболючіший спогад прийшов пізніше, коли його мамі знадобилося
дороге лікування в стоматолога, якого вона не могла собі дозволити,
а він не мав змоги їй допомогти. Відсутність грошей спричиняла йому
багато страждань у минулому.
Містер Каммінґс продовжив, перервавши його думки.
— Другий крок — подумати про всі страждання, викликані тим, що
ви хочете змінити, які отруюють ваше життя цієї самої миті. У мене це
був страшний біль. Я втрачав усе, за що боровся.
Юнак пречудово знав про всі страждання, викликані нестачею
грошей у його житті. Через них він провів багато безсонних ночей. Але
він ніколи не сприймав біль і страждання як щось, що може допомогти
йому покращити життя.
— Третій крок, — пояснював містер Каммінґс, — це уявити всі
страждання, яких ви зазнаєте в майбутньому, якщо не змінитеся. Біль
через те, що не зможете дозволити собі придбати особливий
подарунок, якого схоче ваша дитина на день народження, через
неможливість заплатити за навчання ваших дітей у коледжі чи
університеті. Нездатність піклуватися як слід про свою сім’ю. Або,
може, думка про те, що ви ніколи не зможете допомогти друзям
і родині, або не матимете змоги придбати собі будинок, досить
великий для того, щоб друзі гостювали у вас.
Юнак спробував уявити, що він одружений і має дітей.
Неможливість забезпечити їх була б таким жахом, що він не хотів
навіть думати про таке. Він глибоко зітхнув. Минуле, теперішнє та
майбутнє здавалися йому суцільним болем.
— Хіба це все не пригнічує? — запитав він. — Навіщо зосере‐
джуватися на всіх стражданнях у житті?
— Це негатив, — згодився містер Каммінґс, — але якщо він
викликає палке бажання змінити життя, то воно того варте, хіба ви
не згодні?
— Так, але…
— Тривога та страждання, які ми відчуваємо, коли відчайдушно
намагаємося сплатити за всіма рахунками, або через відсутність за
ощаджень на непередбачені випадки, або через неможливість
дозволити собі щось для себе, для родини чи друзів, можуть дати нам
той потрібний поштовх, щоб змінити життя, — провадив містер
Каммінґс. — Пам’ятайте: якщо ви хочете змінити життя — вам треба
викликати палке бажання змінити його. Три кроки, які я щойно
перерахував, це «батіг» — страждання, яких ви прагнете уникнути.
Четвертий і останній крок — це «пряник». Тепер треба уявити собі все
задоволення, яке ви отримаєте в майбутньому завдяки Надзвичайному
Багатству. Задоволення від можливості купити ті речі, про які завжди
мріяли, — це може бути більший будинок, автомобіль, квитки на
відпочинок. Радість від того, що можете щось дати й допомогти
людям, яких ви любите, або задоволення від можливості стати
благодійником.
Але коли я кажу «уявити», то маю на увазі, що вам слід дійсно
візуалізувати все це, змалювати в уяві, як воно відбувається. Насправді
прожити відчуття, що охоплюватиме вас, якщо не зможете дозволити
собі певні речі в майбутньому, і те, що відчуєте, якщо накопичите
грошей, аби задовольнити свої потреби та бажання.
— Так, — продовжував містер Каммінґс, — ви викличете в себе
палке бажання мати Надзвичайне Багатство. А щойно в нас з’являється
палке бажання щось отримати, Життя швидко відкриває нам шлях до
цього.
— Ви справді в це вірите? — перепитав юнак. — Якщо бажати
чогось дуже сильно, життя відкриє шлях, щоб це отримати?
— Звичайно, — відповів містер Каммінґс. — Ви знаєте, звідки
походить латинський корінь слів «desire» та «дезидерат», що
означають «бажання»?
Юнак похитав головою.
— «De» — «про», «sire» — «батько»… «про батька». Нам дається
можливість обирати все, чого бажає серце, і з цим вибором подарована
також і можливість виконувати ці бажання. Іншими словами, у вас
не було б бажання, якби вам не дали також і сили на його втілення
у життя.
— Розумію, — мовив юнак. — Тож ви говорите, що чого б ми
не хотіли достатньо палко — у нас є сила, щоб це отримати.
— Точно. І я — живий доказ цього. Якщо шістдесятирічний чоловік,
такий як я, може це зробити, то, повірте мені, кожен може!
Того вечора, перш ніж лягти спати, юнак підсумував усе занотоване:
Другий секрет Надзвичайного Багатства — сила бажання.
Якщо у твоєму житті немає Надзвичайного Багатства, це,

найімовірніше, означає, що ти не маєш палкого бажання мати
Надзвичайне Багатство.
Неможливо досягти нічого вартісного в житті без палкого бажання
цього досягти.
Палке бажання з’являється тільки тоді, коли ти готовий зробити все,
що потрібно, і пожертвувати всім, чим доведеться (крім самоповаги,
здоров’я або взаємин).
Можна викликати в себе палке бажання, ідучи шляхом трьох Духів
Різдва:
— згадай минулі страждання, спричинені нестачею грошей;
— подумай про теперішні страждання, спричинені нестачею
грошей;
— уяви всі страждання, які чекають на тебе в майбутньому, якщо
твоє теперішнє фінансове становище не зміниться;
— уяви собі все задоволення, яке отримаєш у майбутньому, якщо
матимеш величезне багатство!
Третій секрет — сила чіткої мети

Наступного тижня юнак вирушив у центр міста, щоб зустрітися
з третьою людиною зі свого списку — чоловіком на ім’я Майкл
Чепмен, президентом міжнародної корпорації зв’язку. Це був
статечний чолов’яга, високий і худий, вишукано вбраний: темно-сірий
двобортний костюм у тонку смужку, біла бавовняна сорочка та
однотонна сіра краватка. На вигляд досить молодий — років сорок
п’ять, з гарно підстриженим каштановим волоссям і великими карими
очима.
Коли юнак розповів містерові Чепмену про своє знайомство зі
старим китайцем і дві наступні зустрічі, той відкинувся на спинку
стільця та з’єднав пальці, неначе поринувши глибоко в роздуми.
— Скажіть-но мені дещо, — звернувся він до гостя. — Чого ви
хочете досягти у своєму житті?
— Перепрошую, сер? — перепитав юнак, спантеличений такою
безпосередністю містера Чепмена.
— Чого ви хочете від життя? — повторив містер Чепмен.
— Г-м-м… усе, що я хочу, — це… бути щасливим… здоровим…
і, звичайно, заможним, — відповів юнак. — Хіба не у всіх так?
— У всіх. І от саме через це так мало людей справді здорові, щасливі
чи заможні!
— Що ви маєте на увазі?
— Якщо ви не знаєте, чого шукаєте в житті, то як ви зможете це
знайти?
— Таж я щойно сказав, чого хочу: бути здоровим, щасливим
і заможним, — наполягав юнак.
— Але ці слова — розпливчасті, загальні, нечіткі. Що ви під ними
маєте на увазі?
— Даруйте, — пробурмотів юнак, — я вас не розумію.
— Ну, от візьмімо слово «заможний», адже саме заради цього ви
зараз тут. Що вам потрібно, щоб почуватися заможним? Скільки саме
вам треба заробити, щоб зрозуміти, що ви — заможний?
— Ой… Я зрозумів, — мовив юнак, нарешті збагнувши, про що
йдеться. — Щоб почуватися заможним, мені треба заробляти
принаймні вдвічі більше за мою теперішню зарплатню.
— Добре для початку. Іще що? — продовжував запитувати містер
Чепмен.
— Мені потрібні будинок без іпотеки, машина…
— Які саме будинок і машина? — перервав його містер Чепмен.
— Я не знаю, — відповів юнак. — Це не має значення.
— Справді? — перепитав містер Чепмен. — Тож вас влаштує
однокімнатний будинок у міських нетрях?
— Ні, звісно ні, — заперечив юнак.
— Тоді яким цей будинок має бути? — допитувався містер Чепмен.
— Ну, скажімо, будинок з п’ятьма спальнями в північному
передмісті, на околиці міста.
— Це вже щось, — мовив чоловік. — Як ви вважаєте, чи зможете
дозволити собі придбати такий будинок, якщо отримуватимете вдвічі
більше, ніж зараз? — запитав він.
— Ні, — засміявся юнак. — Мені треба заробляти вдесятеро більше,
щоб заплатити за такий будинок.
— Чому тоді ви щойно сказали, що почуватиметеся заможним, якщо
зароблятимете вдвічі більше за теперішню зарплатню?
— Я… я, мабуть, не надто добре це обміркував, — зізнався юнак.
— Бачите цю суперечність? — запитав містер Чепмен. — Багато
людей говорять, що прагнуть бути багатими. Але дуже мало хто
приділяє час тому, щоб обміркувати, чого ж вони дійсно хочуть та
чому вони цього хочуть. Якщо ви маєте намір створити Надзвичайне
Багатство у своєму житті, вам слід обмислити це все. Безумовно, треба
з’ясувати, чого саме ви хочете й що вам потрібно, — аж до дрібниць.
Неправильно говорити, наприклад, що ви хочете нову машину.
Потрібно точно знати марку, модель і колір, адже тільки тоді вашому
розуму буде на чому зосередитися. А на додачу до чітко визначених
цілей вам також потрібно знати причини: чому ви їх хочете або що
хорошого принесе вам досягнення цих цілей.
— У юності, — провадив містер Чепмен, — я вважав, що зможу
зламати систему, мені не потрібна була професія, мене не цікавило
навчання, усе, що мене переймало, — це задоволення та розваги. Але
невдовзі я з’ясував, що не можу знайти путньої роботи, бо в мене
немає професії. Тепер, коли я озираюся назад, це здається смішним,
а в той час я звинувачував у цьому школу. Мені мали б розповісти, як
важливо навчатися й здобути професію, та правда в тому, що мені про
це говорили, але я не слухав.
Я не знав, що мені робити зі своїм життям. Я зневірився і впав
у гірку депресію. Чому іншим перепадають нові автомобілі, великі
будинки, дизайнерський одяг і подорожі до екзотичних країн, коли
в мене цього всього немає? Мені не спадало на думку, що в інших це
все є, бо вони витрачали час і зусилля, щоб це мати, доки я промотував
молодість. Я звинувачував усіх — моїх батьків, учителів, навіть
уряд, — хоча винуватець тут був лише один — я сам.
Одного дня мені дістався невеликий спадок від старої тітки,
і я пішов до турагента дізнатися, як замовити подорож: хотів на два
тижні втекти від усього цього. Я взяв брошури до парку й почав їх
переглядати, обираючи тур.
І раптом з’ясувалося, що поруч зі мною сидить старий китаєць. Він
запитав мене, чи збираюсь я в якесь гарне місце, і я пояснив, що ще
не вирішив, куди маю намір їхати. Знаю лише, що хочу вшитися на
кілька тижнів. Тоді він запитав мене, чому я хочу вшитися, тож
я розповів йому, що в мене немає ані роботи, ані перспектив, ані
майбутнього. І тут він повернувся до мене, подивився прямо в очі
й сказав: «То ти маєш створити собі майбутнє».
— Як можна створити власне майбутнє? — перервав розповідь
юнак.
— Саме про це я його й запитав, — мовив містер Чепмен, —
а старий просто сказав: «За допомогою секретів Надзвичайного
Багатства». Потім він дав мені список людей, які, за його словами,
могли б їх мені пояснити.
Юнак усміхнувся сам до себе.
— І саме завдяки цим людям, — пояснював містер Чепмен, —
я з’ясував: одна з моїх найбільших проблем полягає в тому, що в мене
немає жодних цілей, жодного напряму й, відповідно, жодної мети
в житті. Я зрозумів, що зможу мати все, що захочу, — узагалі що
завгодно, — але для початку мені треба точно знати, чого саме я хочу
й чому цього хочу. Це і є сила чіткої мети.
— Чіткої мети, — повторив юнак, занотовуючи щось у записник. —
То ви говорите, що потрібно мати мету, щоб створити багатство?
— Ну, так, мета — це перша частина, — згодився містер Чепмен. —
Треба мати конкретні цілі. Не варто просто говорити: «Я хотів би бути
багатим». Щоб створити власне майбутнє, вам треба зосередитися на
тому, що ви хотіли б мати, і визначити конкретний час, коли ви
хотіли б це отримати.
— Ну, і як це допоможе досягти багатства? — запитав юнак.
— Уявіть, що ви вирушаєте в подорож, але не маєте на прикметі
жодного пункту призначення. Де ви зрештою опинитеся? — мовив
містер Чепмен.
Юнак усміхнувся й сказав:
— Та хтозна.
— Точно. Ніхто не зна. Ви можете будь-якої миті звернути в будь-
який бік, за своїм хвилинним бажанням. Але якщо, перш ніж
вирушити, ви оберете пункт призначення, де ви, найімовірніше,
опинитеся?
— Я розумію… у пункті призначення, — відповів юнак.
— Звичайно. Життя — це подорож, і якщо ви знаєте, куди хочете
дістатися, то, очевидно, потрапите туди.
Юнак зробив іще кілька нотаток. Він ніколи раніше не ставив перед
собою конкретних цілей, але тепер зрозумів, як це важливо.
— Поставити цілі — це лише частина процесу визначення чіткої
мети. Повернімося до нашої уявної подорожі та скажімо, що є кілька
місць, де ви хотіли б побувати. Як ви можете впевнитися, що
відвідаєте їх усі?
— Записати їх?
— Дуже добре. Отож, щоб цілі були найбільш дієвими, їх слід
записати й повсякчас переглядати, переконуючись, що ви йдете
у правильному напрямку. Це як у супермаркеті: якщо підете без списку
покупок, ви, може, спочатку й знатимете, чого хочете, але, блукаючи
проходами, відволікатиметеся на маркетингові трюки, на рекламу
й узагалі на метушню в магазині і, ймовірно, зрештою залишитеся без
деяких важливих і потрібних речей.
Юнак засміявся:
— Зі мною повсякчас таке трапляється. Я завжди виходжу
з супермаркету без чогось, по що саме туди йшов, зате з чимось іншим,
чого не збирався купувати й що мені, може, і не потрібно.
— Що ж, якби у вас був список покупок, такого б не сталося. Адже,
йдучи супермаркетом, ви зазирали б у список і точно знали б, що
купувати.
— Це так просто звучить, — зазначив юнак.
— Воно так і є, — відповів з усмішкою містер Чепмен.
— Отож, ви говорите, що більш дієво буде записувати свої цілі? —
— Так. І переглядати їх щодня, бажано тричі на день, щоб завжди
тримати в думках. Так ви завжди будете зосереджені на тому, куди
прямуєте, і більшість того, що робитимете, буде пов’язана
з досягненням цих цілей. Хоч би чим ви вирішили займатися — це
визначатиметься вашими цілями. Якщо, наприклад, ви маєте на меті
завершити певний проект до кінця тижня, то витрачатимете вільний
час на його закінчення, а не, скажімо, на те, щоб подивитися телевізор.
Для найбільшої ефективності цілі слід сформулювати так, щоб вони
впливали на вашу підсвідомість, — додав містер Чепмен.
— Що саме ви маєте на увазі? — уточнив юнак.
— Ну, як зазвичай формулюються цілі? Як люди найчастіше
висловлюють, наприклад, свої новорічні обіцянки? Вони кажуть:
«Я сподіваюся…», «Я хочу…», «Я спробую…». Ці фрази не діють,
тому більшість людей і не дотримуються новорічних обіцянок, —
пояснював містер Чепмен.
— А що з ними не так? — розпитував юнак.
— Ну, якщо хтось скаже, що збирається кинути курити, як думаєте,
йому це вдасться?
Юнак знизав плечима.
— Можу дати руку на відсіч, що ні, — сказав містер Чепмен, — бо
в ту мить, коли хтось серйозно вирішує відмовитися від сигарет, він
каже: «Я не курю». Ви чули приклад про гіпнотизера, що змушує
людину лежати головою під одним стільцем, а ногами під іншим —
і без жодної опори між ними?
— Так, чув, — відповів юнак.
— А уявіть, що сталося б, якби гіпнотизер сказав тому, з ким
працював: «Ви, можливо, станете прямим, як дошка. Ми спробуємо
зробити вас жорстким, мов шмат сталі». Той чоловік побіг би,
не обертаючись, назад на своє місце. Натомість гіпнотизер говорить
таке: «Ви є прямий, як дошка, і жорсткий, як шмат сталі!» Жодних
«припустімо», «можливо» чи «ймовірно». Жодних «спробуємо» чи
«сподіваємось». Гіпнотизер використовує ствердження, висловлене
в теперішньому часі.
Це саме стосується висловлення наших цілей. Замість «Я хотів
би…», чи «Я намагатимусь…», чи «Сподіваюся заробити
100 000 фунтів стерлінгів до 31 грудня цього року» стверджуйте: «Я
заробляю 100 000 фунтів стерлінгів відтепер до 31 грудня цього року».
Завжди пам’ятайте: коли пишете ваші цілі, формулюйте їх як
стверджувальні речення в теперішньому часі.
Записавши таким способом свої цілі, ви опинитеся на півдорозі до
їхнього досягнення. Це майже магія якась — записати свої цілі як
ствердження в теперішньому часі, це насправді притягує їх у ваше
життя. Просто виклавши їх на папері й перечитуючи тричі на день —
уранці, удень і ввечері, — ви запустите процес їхнього досягнення.
— Справді? — перепитав юнак.
— Ну, єдине, що я можу сказати, — спробуйте і побачите, як воно
буде, — відповів містер Чепмен. — Записані цілі надзвичайно сильно
впливають на ваші життєві досягнення. А записавши, побачте, як
досягаєте їх.
— Що ви маєте на увазі? — уточнив юнак.
— Це процес, що називається «творча візуалізація». Хоч би якими
були ваші цілі, уявіть, що ви їх уже досягли. Якщо, наприклад, одна
з ваших цілей — жити в певному будинку, побачте, як там живете. Або
якщо ваша мета — отримати певну роботу, побачте себе на цій роботі.
— Але хіба це не звичайна спроба видати бажане за дійсне? —
заперечив юнак.
— Ви знаєте, один мудрий старий чоловік колись сказав мені: «Те,
чого ви бажаєте, — це не мрія». Коли ви уявляєте, що вже досягаєте
своїх цілей, ті цілі стають більш реальними, більш можливими. Це
техніка, якою користуються всі найвидатніші спортсмени, бо вона
викликає відчуття впевненості, переконання, що ви можете досягти
своїх цілей та зробите це.
— Гаразд, — згодився юнак. — Отож, потрібно визначити свої цілі,
записати їх та візуалізувати їхнє досягнення.
— Так. Але є ще одне, що робить процес досягнення цілей ще
потужнішим, — і це усвідомлення причини: чому ви хочете досягти
таких цілей, навіщо вам це потрібно.
— Чому так? — запитав юнак.
— Бо саме причини надають цілям значення. Наприклад, ціль
заробити певну суму грошей не так мотивує, як ціль заробити певну
суму грошей, щоб дозволити собі конкретну квартиру або особливу
поїздку чи щоб мати можливість віддати своїх дітей до коледжу. Що б
це не було, вам потрібен сенс. Зрештою, що мотивуватиме вас
більше — ціль отримати 10 000 фунтів стерлінгів чи ціль отримати
10 000 фунтів стерлінгів, щоб покласти їх на депозит для придбання
власного житла? Пам’ятайте, що багатство полягає не в тому, щоб
накопичувати гроші та майно заради накопичення, а в можливостях,
які вони вам дають, щоб досягнути своєї мети в житті — а може, і не
одної. Визначення причин для досягнення своїх цілей дарує нестримну
силу чіткої мети.
Того вечора юнак перечитав зроблені нотатки:
Третій секрет Надзвичайного Багатства — сила чіткої мети.
Ти можеш мати в житті все, що хочеш, якщо точно знаєш, чого саме
хочеш і чому цього хочеш.
Ти маєш чітко визначити свої цілі, причини, з яких маєш досягти
цих цілей, і час, за який маєш їх досягти. (Наприклад, недостатньо
сказати, що хочеш бути багатим. Слід указати точну суму грошей, яку
хочеш отримати, майно, яким хочеш володіти, і речі, які хочеш
робити.)
Завжди висловлюй свої цілі як ствердження в теперішньому часі.
(Наприклад: «Я заробляю X 000 фунтів відтепер до [впиши дату, яку
визначив для досягнення цієї мети].)
Запиши свої цілі й перечитуй їх тричі на день — уранці, удень та
ввечері.
Візуалізуй досягнення своїх цілей.
Визнач причини, з яких маєш досягти своїх цілей.
Пам’ятай: багатство — це не накопичення грошей чи статків заради
накопичення, а сила, яку вони дають для досягнення твоєї життєвої
мети, а може, і не однієї.
Четвертий секрет — сила впорядкованого

плану дій
— Отож, ви записали свої цілі, сформулювавши їх як ствердження
в теперішньому часі, установили час, за який хочете їх досягти, та
визначили причини, чому їх досягнення для вас важливе. Тепер у вас
є чітка мета: ви знаєте, чого хочете, чому цього хочете й коли цього
хочете, — але що далі?
Юнак сидів навпроти Еріки Гілл — головного редактора великого
міжнародного видавництва та четвертої особи з його списку.
Знайомлячись із місіс Гілл, він здивувався, яка молода вона на вигляд.
Юнак очікував, що особа на такій посаді має бути середнього віку, але
місіс Гілл було лише 39 років, а на вигляд здавалося, що вона років на
десять молодша. Це була приваблива жінка з довгим золотаво-
каштановим волоссям та яскраво-зеленими очима, і, хоча в неї було
троє дітей, їй вдалося зберегти струнку статуру.
— Чесно кажучи, — відповів юнак, — я й гадки не маю. Тобто ви
правильно сказали: я знаю свої цілі, але не уявляю, як мені їх досягти.
— Це нічого, — мовила місіс Гілл. — Дванадцять років тому я була
точнісінько в такому ж становищі. Я почала кар’єру позаштатного
журналіста, і мені вдалося продовжувати працювати й тоді, коли я була
вагітною та виховувала дітей. Насправді я писала на теми, пов’язані
з молодими мамами та з родиною, про те, що цікавило мене на той час.
Тож щоразу, коли ми робили щось усією сім’єю, я знаходила, про що
мені написати. Я продавала більшість своїх статей у журнали та газети
й цілком непогано заробляла — якщо врахувати, що я водночас
виховувала трьох дітей, — але мріяла про щось більше. Чого мені
дійсно хотілося — то це видавати власний журнал. Єдина проблема
полягала в тому, що це завжди здавалося нездійсненною мрією, адже
для початку знадобилася б ціла купа грошви.
Тоді одного дня я поїхала на північ, щоб узяти інтерв’ю, і дорóгою
виявилося, що я сиджу навпроти старого китайця, який прямував до
того самого міста. Він був дуже доброзичливим, і ми розмовляли
більшу частину поїздки. Якоїсь миті я розповіла йому, що
працюю журналісткою і мрію володіти власним журналом, хоча
й розумію, що таке навряд чи колись станеться, бо на це знадобиться
багато грошей.
Він нахилився вперед, доторкнувся до моєї руки й сказав: «Якщо ви
цього бажаєте — це не мрія».
— Що це означає? — поцікавився юнак.
— Я поставила йому те саме питання, — відповіла місіс Гілл. —
І старий сказав: «Можна досягти всього, що розум може осягнути
й у що він може повірити».
Юнак пригадав, як старий дав йому таку саму пораду, і заходився
щось занотовувати.
— Саме тоді старий згадав секрети Надзвичайного Багатства, —
провадила далі місіс Гілл. — Він дав мені імена та номери телефонів
десятьох людей, які, за його словами, могли б пояснити мені ті
секрети. Я сходила на зустрічі з ними всіма, адже це принаймні
могло б стати хорошим сюжетом, але незабаром я зрозуміла, що це
насправді працює. А тим одним-єдиним секретом, що мав величезний
вплив на моє життя, виявилася сила впорядкованого плану дій.
— Що саме ви маєте на увазі? — перепитав юнак.
— Ну, знати, чого ви хочете й чому ви цього хочете, — це важливо,
іноді саме вже це притягає до вашого життя справдження мети, але
якщо хочете забезпечити досягнення своїх цілей — вам слід
обміркувати стратегію роботи над цим. А це означає — скласти
впорядкований план дій.
Усі успішні спортсмени планують своє майбутнє. Вони розробляють
графік тренувань так, щоб досягти найкращої форми саме вчасно для
важливих змагань. За два тижні до або через два тижні після
змагань — це не те. Для найкращого результату треба бути на піку
форми саме на змаганнях. І це діє скрізь у житті: жоден мільйонер
не заробив своїх статків, не склавши насамперед упорядкованого
плану дій та не виконуючи його. Власне, багато років тому я запитала
успішного й заможного бізнесмена, у чому секрет його успіху, і він
сказав, що для досягнення будь-якого успіху потрібно три речі:
упорядкованість… упорядкованість… і впорядкованість! І в цій пораді
є багато сенсу. Ви можете уявити собі спробу звести будинок без
архітектурних планів? Які матеріали та обладнання вам знадобляться?
Де ви закладете фундамент? У якій формі будуватимете й на скільки
поверхів заввишки? Без плану ви не знатимете, з чого почати.
Юнак кивнув погоджуючись.
— Що ж, ці принципи діють скрізь, що б ви не хотіли створити: хоч
будинок, хоч човен, хоч автомобіль… хоч багатство. Для всього
потрібен упорядкований план дій.
Склавши впорядкований план дій, ми можемо створити життя, яким
хочемо жити, замість того щоб просто заробляти на харчі. Це дуже
важливо навіть у дрібницях. Припустімо, наприклад, у вас зламався
телевізор і вам потрібен новий. Ви знаєте марку та модель, яку хочете
взяти. Наступне запитання: що треба робити, щоб отримати його?
— Слід просто з’ясувати, у яких крамницях він продається, і піти
його купити, — відповів юнак.
— Добре. Ви дізнаєтеся, де його продають. Але що, як він виявиться
надто дорогим?
— Тоді ви не зможете його купити. Усе просто, — мовив юнак.
— Старий говорив вам про золоте правило вирішення проблем? —
запитала місіс Гілл.
Юнак перегорнув свій записник на сторінку, яку шукав.
— «Коли ти думаєш, що вичерпав усі можливості, пам’ятай одне:
ще не всі!» — прочитав він зі сторінки.
— Точно! — відповіла місіс Гілл. — Можливість завжди існує.
Потрібно лише її знайти. Отож, скажімо, телевізор коштує двісті
фунтів стерлінгів, а у вас є тільки сто. Що ви можете зробити, щоб
отримати телевізор?
— Ну, можна почекати. Відкласти сто фунтів та назбирати іще сто.
Десять фунтів на місяць — і за десять місяців ви зможете його купити.
— Так. Така можливість є. Але тоді ви залишитеся без телевізора на
десять місяців. Чи можна ще щось зробити?
— Думаю, можна позичити гроші або купити його в кредит.
— Це ще одна можливість, але вам, можливо, доведеться платити
високі відсотки, якщо ви не зможете швидко повернути гроші.
— Це все, що я можу придумати, — сказав юнак.
— Добре. А чому б не запитати, чи не зроблять вам знижку?
Більшість крамниць роблять високі націнки на свої товари, і ви
здивуєтесь, як багато з них будуть готові продати товар дешевше за
встановлену ціну. Або можна спитати, чи не оформлять вам
безвідсоткову виплату. У вас можуть навіть прийняти старий телевізор
за рахунок оплати нового. Бачите, варіанти є завжди. Щось може
здатися неможливим на перший погляд, але коли ви сідаєте
й обмірковуєте план дій, то починаєте розуміти, що насправді існує
багато можливостей.
Усе, що потрібно, — це скласти план дій на десять пунктів. Записати
десять варіантів.
— Ви можете навести приклад? — попрохав юнак.
— Звісно. У моєму випадку потрібно було зібрати 100 000 фунтів
стерлінгів, щоб заснувати власний журнал. Тож я записала десять
можливостей:
1. Знайти людину чи компанію, що вкладе 100 000 фунтів.
2. Знайти 2 інвесторів, кожен з яких укладе по 50 000 фунтів.
8. Знайти 200 інвесторів, кожен з яких укладе по 500 фунтів.
9. Позичити грошей у банку.
10. Продати свою ідею видавничій компанії, яке вже існує і яка зможе видавати журнал
у партнерстві зі мною.
Увесь задум уже не здавався таким нездійсненним, щойно я склала

перелік можливостей. Тепер я записую такий план із десяти пунктів за
кожною задумкою, для кожної мети, яку ставлю перед собою.
— Розумію. І це спрацьовує з усіма вашими цілями? — запитав
юнак.
— Безумовно, адже так я розглядаю різні способи досягнення цілей,
про які, може, і не подумала б раніше. Я колись читала розповідь про
американського священика, що хотів заснувати нову церкву в новому
місті. У нього не було коштів на будівництво, тож він сів і почав
складати план із десяти пунктів. Він записав:
1. Орендувати будівлю школи.
2. Орендувати масонську ложу.
3. Орендувати будівлю Ордена Лосів.
4. Орендувати каплицю.
5. Орендувати порожній склад.
6. Орендувати приміщення юнацького клубу.
7. Орендувати церкву адвентистів сьомого дня.
8. Орендувати синагогу.
9. Орендувати автокінотеатр.
10. Орендувати вільну ділянку землі, намет і складні стільці.
Раптом у нього з’явилося десять можливостей, і, зрештою, він
заснував свою церкву в автокінотеатрі. Через багато років, уже зі своїм
зібранням парафіян, доктор Роберт Шуллер мріяв побудувати собор
з такою високою дзвіницею, щоб її було видно з усіх околиць. Він
назвав би її «Вежею Надії», і вона правила б не лише за місце для
молитви, навчання та зібрання спільноти, але й стала б джерелом надії
та натхнення для всього округу. Але була одна перешкода — це
коштувало б мільйон доларів. Шуллерові говорили, що це —
нездійсненна задумка, проте він знову склав план із десяти пунктів:
1. Знайти одну людину, що дасть 1 000 000 доларів.
2. Знайти 2 людей, що дадуть по 500 000 доларів.
10. Знайти 1 000 людей, що дадуть по 1 000 доларів.
Йому знадобився певний час, щоб зібрати гроші, але він це зробив!
А план із десяти пунктів, яким він скористався, можна застосувати для
досягнення будь-якої мети.
— Так, я розумію, як це може допомогти з бізнесом, — мовив
юнак. — Але як щодо особистих справ? Одна з моїх цілей — жити
в будинку з п’ятьма спальнями і з двома гектарами землі на околиці
міста. Я нізащо не зможу собі цього дозволити з такою зарплатнею, як
зараз. Я ледь тягну оплату однокімнатної квартири!
— Ну, це про щось говорить, правда ж? Вам доведеться знайти
способи підвищити свій дохід, якщо ви хіба не виграєте в лотерею.
Можна спробувати отримати підвищення у вашій компанії або
пошукати іншу роботу з кращими перспективами. А може, навіть
узагалі змінити напрям діяльності. Але принаймні тепер ви розумієте,
що вам доведеться щось змінити, якщо ви прагнете забезпечити
досягнення своїх цілей.
Я розумію, що спершу це здається морочливим, але все ж спробуйте
скласти план із десяти пунктів. Якщо візьметесь за це зараз, можливо,
я зможу вам допомогти. Для початку поміркуймо, як ви можете
збільшити свій річний прибуток. Скільки ви зараз заробляєте?
— 15 000 фунтів, — відповів юнак.
— Ясно. Отож, якщо ви щороку подвоюватимете свій заробіток, за
п’ять років отримаєте 480 000 фунтів. Задосить, щоб купити будинок,
який хочете.
— Так, але як мені подвоювати свій дохід? — допитувався юнак.
— Спробуйте скласти план із десяти пунктів. Просто записуйте всі
ідеї, що спадатимуть вам на думку.
— Гаразд, — згодився юнак. — Я можу наполегливо працювати
й піднятися кар’єрною драбиною до рівня директора. Думаю, вони
заробляють понад 300 000 фунтів на рік.
— Це одна можливість, хоча, може, і надто далека. Зазвичай, щоб
допрацюватися до рівня керівництва компанії, потрібно значно більше
п’яти років.
— Єдине, що я ще можу вигадати, — це піти на іншу роботу, за
відсотки, щоб моя зарплатня залежала від моїх продажів.
— Так. Але це мали б бути дуже високі відсотки, — зазначила місіс
Гілл. — А як щодо того, аби отримати додаткову освіту, яка допоможе
вам знайти більш високооплачувану роботу?
— Але зараз у мене є певні зобов’язання. Мені потрібно щось
заробляти, — заперечив юнак.
— Так, але ви можете піти на вечірні курси.
— Справді, — мовив юнак. — Я про таке не подумав.
— А як щодо того, аби започаткувати власний бізнес? —
запропонувала місіс Гілл.
— Це теж можливо, — згодився юнак. — Але який бізнес?
— Знову ж таки вам допоможе впорядкований план дій. Багато
людей влаштовуються на роботу, не замислюючись над тим, чим їм
подобається займатись, або не оцінюючи свої сильні та слабкі сторони.
Вони мало думають або й узагалі не думають над тим, у якому
напрямку хотіли б розвивати свою кар’єру. І якщо таке трапляється —
робота ніколи не стане чимось більшим, ніж просто спосіб заробити на
життя. У них не буде пристрасті до того, що вони роблять, не буде
жодного інтересу, жодного запалу. Отож, вони ніколи не досягнуть
особливих успіхів у роботі, і життя стане сірим буденним існуванням.
Юнак глибоко зітхнув. Слова місіс Гілл змальовували його
ставлення до роботи. Вона його насправді не цікавила. Це був лише
засіб, щоб платити за рахунками. Не було такого, щоб він сів
і замислився, яка праця йому подобається або що йому добре вдається.
— Ці питання — надважливі, — пояснювала місіс Гілл, — якщо ви
хочете досягти успіху. Адже якщо вам не подобається те, що ви
робите, і якщо вам не надто добре це вдається — дуже малоймовірно,
що ви виконаєте свою роботу якісно. А якщо робота виконується
неякісно, чи варто очікувати, що за неї добре платитимуть?
Є дуже мудрий вислів: роби те, що любиш, а гроші прийдуть. Якщо
вам щось подобається, ви, найімовірніше, будете готові докласти
зусиль, щоб стати в цьому справді вправними. У більшості людей усе
навпаки: вони працюють, щоб заробляти гроші, аби давати змогу собі
робити щось інше, чим вони насолоджуються. Тож вони витрачають
п’ять днів на тиждень на обридлу роботу, до якої не мають особливого
інтересу, а потім дивуються, чому їм нічого не вдається.
Юнак розумів, що місіс Гілл точно змалювала його почуття.
— Але скільком людям насправді подобається їхня робота? —
допитувався він.
— Дуже мало кому, — відповіла місіс Гілл. — Але скільки людей
є багатими?
— Розумію, про що ви, — мовив юнак. — Отож, ви говорите, що,
перш ніж відіслати резюме на роботу чи започаткувати бізнес, слід
добре подумати: по-перше, чи подобається вам така робота, по-друге,
чи маєте ви до неї хист, по-третє, чи наближатиме вона вас до ваших
довгострокових кар’єрних та фінансових цілей.
— Саме так, — усміхнулася місіс Гілл.
— Ну, мабуть, у цьому є рація, — сказав юнак. — Шкода тільки, що
я не подумав про це кілька років тому, коли ще навчався в коледжі.
— Ви не можете змінити минуле, — мовила місіс Гілл. — Але
можете створити власне майбутнє. Питання в тому, що ви наміряєтеся
з ним робити.
— Не знаю, — відповів юнак. — Саме тому я й тут. Думаю, мені
справді хотілося б започаткувати власний бізнес.
— Це чудово. А що потрібно зробити насамперед? — запитала місіс
Гілл.
— Скласти впорядкований план дій? — відказав юнак.
— Точно! — вигукнула місіс Гілл. — Будь-який бізнес потребує
бізнес-плану, обміркованого, упорядкованого плану дій. Якщо з якоїсь
причини вам доведеться позичати грошей для фінансування вашого
бізнесу, перше, що попросить показати потенційний інвестор, — це
детальний бізнес-план. Він захоче переконатися, що ви як слід усе
обміркували, бо інвестори знають із власного досвіду: дуже
малоймовірно, що бізнес стане успішним, якщо ви
не дотримуватиметесь обміркованого плану дій.
Тому, якщо ви хочете створити Надзвичайне Багатство, заснувавши
власне підприємство, вам слід обміркувати свої цілі, а потім
запланувати, що ви робитимете і як ви це робитимете.
Пізніше того вечора юнак перечитав свої нотатки:
Четвертий секрет Надзвичайного Багатства — сила
впорядкованого плану дій.
Якщо хочеш напевне досягти своїх цілей, тобі слід обміркувати

стратегію, упорядкований план дій.
Завжди пам’ятай золоте правило вирішення проблем: коли ти
думаєш, що вичерпав усі можливості, пам’ятай одне: ще не всі.
Якщо хочеш у чомусь досягти успіху, тобі потрібні три речі:
упорядкованість… упорядкованість… і впорядкованість!
Складай план із десяти пунктів для кожної своєї цілі, перелічуючи
десять можливих шляхів досягнення мети.
Перш ніж влаштуватися на роботу або започаткувати бізнес, постав
собі три запитання:
Чи подобатиметься мені така робота?
Чи є в мене до неї хист?
Чи наближатиме вона мене до кар’єрних та фінансових цілей?
П’ятий секрет — сила спеціальних знань

Історія Ґлорії Браун була непересічною, але правдивою. Усього лише
сім років тому її скоротили. Адміністративний службовець, вона
працювала з комп’ютерами в невеличкій торговельній компанії та
залишилася без роботи під час економічного занепаду. Без жодних
реальних перспектив улаштуватися на роботу, вона знайшла спосіб
не тільки вижити, але й започаткувати власний бізнес, який уже за
перший рік приніс їй уп’ятеро більше грошей, ніж зарплатня
службовця, що вона її отримувала в офісі.
Місіс Браун на вигляд було років п’ятдесят п’ять — шістдесят.
Тендітна жінка, вишукано вдягнена в костюм із шотландки, що
відтінював її руде волосся до плечей і великі яскраві карі очі. Але
найприкметнішою для юнака стала її усмішка, така тепла й щира, що,
здавалося, освітлювала її обличчя.
Юнак жадав дізнатися, як місіс Браун зуміла досягти такого успіху‐
в, здавалося б, катастрофічних обставинах.
— Якщо ви прагнете до Надзвичайного Багатства, — пояснювала
вона, — вам слід навчитися обертати на свою користь усе, що з вами
трапляється.
Юнак пригадав, що говорив йому старий китаєць: «У кожній халепі,
у кожній проблемі ховається зерно рівного їй або й більшого успіху».
«Чи може це бути правдою?» — запитував він себе.
— У перші кілька місяців безробіття, — провадила місіс Браун, —
я не була так позитивно налаштована. — Вона всміхнулася. —
Насправді, я була в глибокій депресії через своє становище, адже
не бачила жодного виходу. Але потім я зустрілася зі старим китайцем.
Мій холодильник вирішив зламатися, і я викликала майстрів.
Прийшов дрібненький старий китаєць. Доки він оглядав мій
холодильник, я приготувала йому чашечку кави, і ми розговорилися.
Я розповіла йому про своє скорочення, він повернувся, підвів на мене
очі й сказав: «Якщо життя зачиняє одні двері — треба відчинити інші».
Саме тоді він згадав секрети Надзвичайного Багатства. Звичайно,
я була налаштована скептично, але водночас мені було цікаво.
Заощадження закінчувались, у мене не було жодних реальних
перспектив, а окрім того, ще й холодильника. Варто було дізнатися про
це більше. Тож коли він дав мені перелік десяти людей і сказав, що
вони зможуть розповісти про сили тих секретів, то я вирішила
звернутися до них і дізнатися більше.
І дуже добре, що я це зробила, адже саме від них здобула най-
найважливіший урок, який мені тільки доводилося вивчати в цьому
житті. І полягає він у тому, що я сама відповідаю за власну долю. Що б
не сталося, у яких би обставинах я не опинилася, я відповідаю за своє
майбутнє і маю силу створити будь-яке майбутнє, котре захочу.
Слухаючи, як переконано й пристрасно говорить місіс Браун, юнак
відчув, що його сповнює натхнення. Не було жодного сумніву: вона
щиро вірить у те, що каже.
— Секретом, який особливо сильно вплинув на мене, стала сила
спеціальних знань, — мовила вона.
— Отож, правду говорить стара приказка: «Знання — це сила», —
зазначив юнак.
— Ні! — виправила його місіс Браун. — Знання — це лише
потенційна сила. Вони дають силу тільки тоді, коли їх помірковано
й упорядковано застосовуєш, виконуючи певний план дій,
спрямований на досягнення чіткого результату.
Юнак щось занотовував, а місіс Браун тим часом пояснювала далі:
— Загальні знання нічого не значать у накопиченні багатства. Ваша
голова може бути вщерть напхана цікавими фактами, але це анітрохи
не допоможе вам добре заробляти й притягувати багатство — якщо
тільки, звісно, вам не пощастить потрапити на телевікторину!
Спеціальні ж знання, навпаки, завжди допоможуть вам отримати
дохід. Яку б сферу бізнесу ви не обрали, якщо у вас немає спеціальних
знань, потрібних для ведення власної справи, вам буде дуже складно
досягнути успіху. Це ж очевидно, правда? Наприклад, якби ваш друг
запитав вас, чи готові ви вкладати кошти в започаткований ним новий
бізнес — скажімо, торгівлю антикваріатом, — яке найперше питання
ви б йому поставили?
— Я хотів би дізнатися, що йому відомо про антикваріат і торгівлю
ним, — відповів юнак.
— Звичайно, — погодилася місіс Браун, — бо ви розуміли б, що
бізнес не буде успішним, якщо ваш друг не знає про речі, які намірився
купувати й продавати, і про ринки, на яких вони продаються.
Але чи часто ми ставимо такі питання самі собі? Ми хочемо мати
гроші й речі, які за них можна купити, але чи часто замислюємося, що
слід знати про гроші? Чи багато дізнаємося про податки, інвестиції або
заощадження — про всі ці надважливі теми, на яких потрібно
розумітися, якщо хочеш створити Надзвичайне Багатство? Якщо ви
нічого не знаєте, наприклад, про податкове законодавство, може
статися так, що ви платитимете більш високі податки, ніж треба. Не
зрозумійте мене неправильно, я не пропоную вам ухилятися від сплати
податків — я кажу лише про те, що коли ви знаєте й розумієте чинні
закони оподаткування (якщо ви набули таких спеціальних знань), то
можете бути певні, що не платите більше податків, ніж повинні.
Юнак щось занотовував. Він анічогісінько не знав про податкове
законодавство чи про інвестиційні схеми. Цю прогалину варто було
заповнити принаймні для власного спокою. Хтозна, можливо, йому
вдасться з’ясувати, як він може сплачувати менші податки,
не порушуючи закону.
— Набувши спеціальних знань, ви також зможете зменшити виплати
за боргами, — зазначила місіс Браун.
— Як це? — поцікавився юнак.
— Хороший приклад — заборгованість за кредитними картками, —
узялася пояснювати місіс Браун. — Багато людей грузнуть у боргах за
кредитними картками й зрештою платять кредитним компаніям дуже
високі відсоткові ставки. Вони могли б зменшити ці витрати,
позичивши суму, потрібну для погашення заборгованості, у банку, що
загалом стягує значно менші відсотки. Так багато людей могли б
істотно знизити відсотки, які сплачують щомісяця.
— Справді?! — вигукнув юнак. — Ви маєте на увазі, що я можу
зменшити суму, яку наразі щомісяця сплачую кредитним компаніям?
— Звичайно, — підтвердила місіс Браун.
— Це неймовірно. Яким же я був бовдуром, — пробурмотів він.
— Не будьте надто суворі до себе, — сказала місіс Браун. — Тож ви
починаєте розуміти, чому спеціальні знання такі важливі?
— Без жодних сумнівів! — вигукнув юнак.
— Спеціальні знання так само важливі, якщо ви хочете
влаштуватися на високооплачувану роботу, — провадила далі місіс
Браун. — Якщо хочете отримувати високу зарплатню, вам слід
з’ясувати, за яку роботу добре платять і які спеціальні знання вам
знадобляться, щоби влаштуватися туди. Які професії користуються
попитом, як ви можете опанувати таку професію.
Якщо ж ви вирішите започаткувати власну справу, вам слід
упевнитися, що знаєте все, що слід знати про бізнес.
— Я розумію, про що ви говорите, — мовив юнак. — Але ж знати
все неможливо, правда ж?
— Це правда, — відповіла місіс Браун. — Я не маю на увазі, що ви
особисто повинні знати всі відповіді, але вам потрібен доступ до цих
відповідей. Якщо ви не все знаєте про податки — вам треба найняти
надійного бухгалтера, який на них добре розуміється, якщо не знаєте
про якісь продукти чи послуги з вашого бізнесу — вам слід працювати
з кимось, кому про них багато відомо, а якщо не розбираєтеся
в якомусь аспекті бізнесу, скажімо, у маркетингу, треба найняти когось
досвідченого в маркетингу продуктів чи послуг, що ви їх надаєте.
Навіть найкращий юрист не може знати про закони геть усе.
Кодексів та судових рішень забагато, одній людині просто не втримати
їх усі в голові. До того ж закони постійно змінюються. Та
досвідченому юристові відомо, де шукати інформацію про закони.
— То що ж ви зробили, щоб створити свої статки? — запитав юнак.
— Я розуміла, що мені потрібно знайти нове джерело прибутку, але
питання полягало в тому, що я вмію робити. Або про що в мене
є спеціальні знання? А відповідь була такою: ті крихітні дещиці знань,
що в мене були, стосувалися комп’ютерів. Я не мала жодної професії,
жодних спеціальних знань. Але розуміла: коли вже зібралася
створювати багатство, мені слід виправити це.
Я вирішила піти на вечірні курси вивчення комп’ютерних
технологій. Міркувала собі, що комп’ютери невдовзі стануть життєво
важливою частиною всіх підприємств, тож знання з комп’ютерних
технологій цінуватимуться практично в будь-якому бізнесі.
І все склалося просто чудово. Лише з невеличким комп’ютером,
принтером і телефоном мені вдалося започаткувати малу
консалтингову фірму просто в себе вдома. Я телефонувала в місцеві
підприємства, розпитуючи, чи користуються вони комп’ютерами в себе
в офісах, і якщо так, то для чого їх використовують і які проблеми
в них виникають.
Юнак усміхнувся й сказав:
— Розумію… Спеціальні знання про потенційних клієнтів та їхні
потреби.
— Точно. Я з’ясувала, у яких сферах можу надавати послуги. Це,
мабуть, найважливіша галузь спеціальних знань, які вам знадоб
ляться, — знання потреб ваших потенційних клієнтів. Знаючи, чого
люди хочуть і що їм потрібно, можна досягти успіху в будь-якій справі.
Занадто багато людей ідуть у бізнес, орієнтуючись на те, що вони
можуть запропонувати, але по-справжньому успішні підприємства
розглядають себе з точки зору клієнта, насамперед запитуючи: «Чого
клієнт хоче й що йому потрібно?» — а потім задовольняючи його
потреби.
З’ясувавши, що потрібно моїм потенційним клієнтам, я змогла
скласти пропозиції, підкресливши, як мої послуги можуть підвищити
їхню ефективність та заощадити їхні гроші. Я могла встановити
комп’ютери та підготувати програмне забезпечення за їхніми
особливими вимогами й підказати, як доцільніше використовувати
комп’ютери, з якими вони вже працювали. І вишенька на торті — мені
вдалося продемонструвати, що гроші, які вони заплатять мені, завдяки
моїм порадам повернуться до них заощадженнями адміністративних
витрат менш ніж за рік. А знаєте, хто став моїм першим клієнтом?
Юнак заперечно похитав головою.
— Компанія, у якій мене скоротили. Я знала, що вони намагаються
подолати кризу, і вирахувала, що завдяки доцільному використанню
спеціальних програм зможу скоротити їхні адміністративні витрати
принаймні на 25 %. Мої знання про те, як працює компанія,
надзвичайно допомогли мені, і через півроку після встановлення нових
комп’ютерів і використання нових програм витрати компанії
зменшились на 35 %. Вони були настільки вражені, що запропонували
мені щорічно проводити оплачувані консультації щодо використання
комп’ютерів в адмініструванні.
За перший рік я уклала 25 угод і заробила в п’ять разів більше, ніж
отримувала на посаді службовця. Наступного року бізнес зріс до
такого рівня, що мені довелося наймати працівників, а за три роки мій
прибуток перевищив мільйон фунтів!
Тож, як бачите, старий китаєць мав рацію, коли говорив мені, що
в кожній халепі ховається зерно рівного їй або й більшого успіху. Якби
мене не скоротили, я б не поглибила свої знання з комп’ютерних
технологій і не опинилася б там, де є сьогодні.
— І все це завдяки спеціальним знанням, — зазначив юнак.
— Самі лише спеціальні знання не є запорукою успіху, — відповіла
місіс Браун. — Пам’ятайте, що існують десять секретів Надзвичайного
Багатства, і всі вони однаково важливі. Але нікому, хто накопичив
справді велике багатство, не вдавалося цього зробити без спеціальних
знань… Про податкове законодавство, про інвестиції та програми
накопичення заощаджень, про свою галузь бізнесу та про бажання
й потреби клієнтів.
— Скажіть мені ще дещо, — мовив юнак, перш ніж піти. — Як
називалася компанія, у якій працював старий китаєць?
— А що? Хочете спробувати сконтактувати з тим старим?
— Так.
— Я вже пробувала це зробити. Через три місяці після нашої першої
зустрічі зі старим я зателефонувала в головний офіс, щоб дізнатися, де
він є.
— І де він був?
— Оце дуже дивно, — відповіла місіс Браун. — У компанії не було
жодних записів про те, щоб у них колись працював якийсь китаєць!
Того вечора юнак перечитав свої нотатки:
П’ятий секрет Надзвичайного Багатства — сила спеціальних
знань.
Нікому, хто накопичив Надзвичайне Багатство, не вдавалося цього

зробити без спеціальних знань… Про податкове законодавство, про
інвестиції та програми накопичення заощаджень, про свою галузь
бізнесу та про бажання й потреби клієнтів.
Знання — це сила тільки тоді, коли вони впорядковано
й помірковано застосовуються відповідно до плану практичних дій
з певною метою.
Тобі не обов’язково знати все самому, але потрібно розуміти, де і як
дізнаватися про все, що завгодно.
Шостий секрет — сила наполегливості

Лише наступними вихідними юнакові вдалося зустрітися з шостим
чоловіком зі свого списку. Стюарт Еджлі був відомим актором. Він
працював на локації, їхати до якої треба було через усю країну, але
повертався до міста на вихідні й, отримавши повідомлення від юнака,
погодився зустрітися з ним суботнім ранком у невеличкій кав’ярні
в центрі міста.
Майбутня зустріч зі знаменитістю захоплювала й трохи непокоїла
юнака, але коли цей день настав, виявилося, що містер Еджлі був дуже
доброзичливим і досить скромним. Узагалі, він привітав юнака як
давно загубленого друга.
Хоча йому було вже під сорок, містер Еджлі здавався років на десять
молодшим. Він мав вугільно-чорне волосся й величезні очі, що їх
прикривали круглі окуляри в позолоченій оправі. Одягнений чоловік
був у куртку-бомбер з дубленої шкіри, кремовий светр із коміром-
хомутом та сині джинси.
— То ви минулого тижня зустрілися зі старим китайцем? — запитав
він юнака.
— Так, — відповів той і заходився переповідати про свою зустріч зі
старим.
— А я зустрів його понад дванадцять років тому. У цьому самому
кафе, — сказав містер Еджлі. — І та одна-єдина зустріч із ним змінила
мою кар’єру й усе життя.
— Як? — поцікавився юнак.
— Ну, саме тоді в мене був занепад у кар’єрі. Було мало роботи, тож
я працював тут офіціантом, щоб звести кінці з кінцями. Одного дня
сюди увійшов дрібненький старий китаєць і сів за цей самий столик, за
яким ми зараз сидимо. Це була середина дня, коли відвідувачів мало.
Я поцікавився, як у нього справи, і ми швидко розговорилися.
Я сказав, що я безробітний актор, і розповів йому про труднощі
акторської професії — забагато людей прагнуть улаштуватися на
замало робочих місць у галузі, що не має достатнього фінансування.
Завжди понад дев’яносто відсотків акторів або безробітні, або
підробляють деінде, щоб жити на щось між акторськими контрактами.
Тоді старий сказав: «Не можна сидіти й чекати на сприятливі
обставини. Треба йти та створювати їх».
На свій захист я зауважив, що ходив на купу кастингів, але жодного
не пройшов. Він відірвав погляд від своєї тарілки й сказав: «Тоді ти
маєш уподібнитися до каменяра». Я перепитав, що він має на увазі,
і китаєць пояснив: «Каменяр знову й знову довбає скелю, а в ній навіть
тріщинки не з’являється. Але якщо він не відступає, то настає час,
коли скеля розколюється. Не один удар розбиває скелю, а сукупність
багатьох ударів». І додав: «Якщо хочеш розколоти скелю успіху, треба
бити й бити, доки вона не розіб’ється».
«То ви вважаєте, — сказав я, — що мені треба шукати роботу, доки
я не знайду її?» Він кивнув: «Авжеж. Люди, які досягають успіху,
відрізняються від тих, що не досягають його, не лише хистом, а ще
й наполегливістю! Успішні люди починають шлях до успіху там, де
інші спиняються перед невдачею».
Потім він згадав імена кількох кінозірок — Сильвестра Сталлоне,
Клінта Іствуда, Шона Коннері, — яким відмовлялися давати ролі на
початку їхньої кар’єри. Сильвестру Сталлоне казали, що він не дуже
добре говорить, і йому складно було навіть знайти агента, який
представляв би його. Зрештою, він вирішив написати власний сценарій
фільму, у якому сам зіграв би головну роль. Сталлоне розсилав
рукопис до продюсерських компаній, а ті одна за одною відхиляли
його. Однак чоловік не здавався. Він продовжував, доки одна компанія
не погодилася зняти фільм, але за однієї умови: хтось інший мав
зіграти головну роль. І хоча йому тоді страшенно потрібні були гроші,
Сталлоне дотримувався своїх принципів, уперто стояв на своєму, тож,
зрештою, вирішили, що він зможе зіграти головну роль у фільмі
«Роккі». І стрічка, відхилена багатьма продюсерськими компаніями,
отримала «Оскар» за найкращий фільм. Тож, як бачите, Сильвестр
Сталлоне досяг успіху не через винятковий талант, а завдяки
наполегливості.
Мене надихнула ця розповідь старого. Раніше я не розумів,
наскільки важливо бути наполегливим — адже навіть суперзірки на
кар’єрному шляху мали відмови. Згодом я дізнався ще й про те, що
декому з них не просто відмовляли, а відмовляли у величезних
масштабах. А потім старий розповів мені про секрети Надзвичайного
Багатства.
— І що ви про них подумали? — запитав юнак.
— Спершу я був налаштований скептично, — відповів містер
Еджлі. — А потім, подумавши, що втрачати мені нічого, вирішив
дізнатися про них і перевірити, чи допоможуть вони мені. І саме з цієї
миті все в моєму житті почало змінюватися. Я маю на увазі масштабні
зміни. Від роботи офіціанта й майже повного безгрошів’я до першої
ролі та контракту на чверть мільйона доларів через рік.
— Та ви жартуєте! — вигукнув юнак. — Ваше життя аж так круто
змінилося?!
Містер Еджлі кивнув:
— Це сила секретів. Коли я познайомився зі старим чоловіком, то
вже зневірився у своїй акторській кар’єрі. Здавалося, що успіх мені
й не світить. Я навіть агента знайти не міг, не кажучи вже про роботу.
Понад три десятки агентів відмовили мені, деякі з них радили знайти
іншу роботу. Казали, що я просто не маю належних якостей. А потім
я зустрівся зі старим китайцем і відкрив секрети Надзвичайного
Багатства.
Усі ці секрети так чи інакше допомогли мені, але зараз, озираючись
назад, я вважаю, що найпотрібнішим із них для мене виявилася сила
наполегливості.
Юнак витяг записник і ручку, готуючись занотовувати.
— Наполегливість — найбільш недооцінена якість людей, які чогось
досягають, — провадив містер Еджлі. — Калвін Кулідж, тридцять
четвертий президент Сполучених Штатів Америки, писав:
«Нічим у світі не замінити наполегливості. Ані талантом: немає
нічого більш звичайного, ніж талановита неуспішна людина. Ані
геніальністю: “невизнаний геній” — це майже прислів’я. Ані самою
лиш освітою: у світі сила-силенна освічених невдах. Тільки
наполегливість і цілеспрямованість долають усе».
— Одна з найважливіших відмінностей між тими, хто досягає успіху
будь у чому, — пояснював містер Еджлі, — хоч у здобутті багатства,
хоч у тому, щоб стати неперевершеним майстром своєї справи, —
і тими, хто його не досягає, полягає в тому, що успішні люди
наполегливі, вони ніколи не зупиняються. Навіть зіткнувшись із
перешкодами чи відмовами, ніколи не здаються. Вони знають, чого
хочуть, і продовжують іти до своєї мети, доки не досягнуть її.
Насправді багато найуспішніших людей в історії визнавали, що вони
не досягли б того, що мали, якби не були наполегливими.
Уявіть собі на хвильку, що ви намагаєтеся винайти новий продукт.
Скільки разів ви ладні спробувати, перш ніж вирішите здатися? Сто?
Тисячу? Дві тисячі? А може, п’ять тисяч?
Юнак знизав плечима.
— Адже, — провадив далі містер Еджлі, — Томасові Едісону,
одному з найуспішніших винахідників за всю історію людства,
довелося зробити понад десять тисяч окремих спроб, доки він
не винайшов першу у світі лампу розжарювання. Якби не його
наполегливість, сьогодні у нас не було б електричних лампочок.
А якщо б ви були членом рок-гурту, скільки студій звукозапису
мали б вам відмовити, перш ніж ви вирішили б кинути це все? П’ять?
Десять? Може, двадцять?
Юнак усміхнувся:
— Думаю, до мене дійшло б раніше, ніж з двадцятого разу.
— Ну, до одного гурту не дійшло. А якби дійшло, вони не стали б
одним із найуспішніших рок-гуртів усіх часів. Бо «Бітлз» отримали
відмову від більш ніж п’ятдесяти різних студій звукозапису, перш ніж
підписали контракт на свій перший запис!
Дозвольте навести останній приклад: уявіть собі юнака, що мріє
стати видатним державним діячем. Незважаючи на всі його зусилля,
у тридцять два роки він стає банкрутом. Коли йому виповнюється
тридцять п’ять, помирає кохання його дитинства, а через рік у нього
стається нервовий зрив. У наступні роки він програє одні вибори за
іншими. Коли йому слід було б здатися?
— Не знаю, але це не схоже на людину, яка колись стане видатним
державним діячем, — відповів юнак.
Містер Еджлі всміхнувся:
— Узагалі-то, чоловіком, про якого я говорив, був Авраам Лінкольн.
Юнак знову щось занотував.
— Я навіть гадки не мав, що такі успішні люди так часто зазнавали
невдач або отримували відмови, — зізнався він.
— Звичайно. Насправді успішні люди стали успішними саме тому,
що вони так часто зазнавали невдач.
Юнак усміхнувся, занотовуючи це. Підвівши погляд від свого
записника, він сказав:
— Але я не розумію, ви говорите, якщо намагатися далі й далі, то
зрештою досягнеш успіху?
— Так. Найімовірніше — досягнеш, — відповів містер Еджлі. — За
умови, якщо навчатимешся на власних помилках. Томас Едісон
не повторював один і той самий експеримент десять тисяч разів, щоб
винайти лампочку, — він робив висновки з результатів кожного
експерименту й, відповідно, щось змінював. Наполегливість — це
риса, притаманна всім у ранньому дитинстві. Зрештою, чи доводилося
вам бачити малюка, який, попри довгі години спроб і щоденні падіння,
так і не навчився ходити?
— Але чому ми втрачаємо цю рису? — запитав юнак.
— Іноді ми починаємо боятися невдач та відмов. Іноді губимо віру
в себе. Але забуваємо, що провали та відмови є важливими
складниками успіху. Власне, можна сказати так: що більше ви зазнаєте
невдач, що частіше вам відмовляють, то успішнішим ви станете.
— Я не розумію, — сказав юнак. — Як таке може бути?
— Бо невдачі та відмови є конче потрібними сходинками до успіху.
Ми вчимося на своїх помилках і наближаємося до власних цілей.
Джордж Бернард Шоу сказав про це так: «Юнаком я помітив, що
дев’ять із десяти речей, які я роблю, виявляються невдалими. Я не
хотів бути невдахою, тому працював удесятеро більше».
— Можете взяти будь-кого, хто досяг надзвичайного успіху в обра‐
ній кар’єрі, — пояснював містер Еджлі, — і ви неодмінно з’ясуєте, що
їм довелося пройти крізь низку невдач і відмов, перш ніж вони стали
успішними.
Я вперше відкрив для себе, як багато важить наполегливість, коли
практично втратив надію здобути акторську роботу, не кажучи вже про
те, щоб стати відомим актором. Але я зрозумів: якщо прагну досягнути
успіху, то доведеться пробувати знову й знову. Я вірив у себе й у свої
здібності. У мене була чітка мета, я склав упорядкований план дій
і продовжував спроби влаштуватися на роботу, доки, зрештою, дев’ять
місяців потому її не здобув.
— Але непросто намагатися знову й знову, якщо маєш тільки
невдачі й жодних результатів, — мовив юнак.
— Ніхто й не сказав, що це легко, — відповів містер Еджлі. — Якби
це було так просто, усі б так робили. Але одна з відмінностей між
успішними людьми й невдахами полягає в тому, що успішні
переконані: невдач не буває — буває лише досвід.
— Що ви маєте на увазі? — запитав юнак.
— Ну, всього лиш ось що: якщо ви не маєте результату, якого хотіли
або очікували, ви чогось навчаєтеся з цього досвіду й пробуєте знову.
Насправді неможливо досягти в чомусь успіху, якщо ви не готові
помилятися, навчатись і рухатися далі.
Теодор Рузвельт сказав так:
«Значно краще насмілюватися на значні вчинки, досягати шаленого
тріумфу, навіть крізь невдачі, ніж уподібнюватися до тих бідних духом
людей, які не мають ані значних досягнень, ані значних страждань, бо
живуть у суцільних сутінках, не знаючи ні перемог, ні поразок».
Одна з причин, чому так мало людей досягають успіху, у тому, що
багато хто не готовий пройти крізь поразки та відмови. Але є дещо, що
допоможе бути наполегливим у часи невдач.
— Що це? — поцікавився юнак.
— Те, як ви аналізуєте кожну спробу. Я маю на увазі, що, зазнавши
невдачі, люди зазвичай зосереджуються на тому, що вони зробили
неправильно. Це, своєю чергою, змушує їх почуватися винними, вони
втрачають упевненість та бажання спробувати знову. Усі, хто досягає
успіху, звертають увагу на те, що зробили правильно. Тож, навіть якщо
не досягли бажаного результату, запитують себе: «Що я зробив
правильно, що допомогло мені дійти так далеко?»
— Я не розумію, — зізнався юнак.
— Ну, візьмімо продавця комп’ютерів. Він бере телефон, щоб
зателефонувати з рекламою потенційному клієнтові.
Відрекомендовується й запитує, чи хоче клієнт купити новий
комп’ютер. Клієнт каже, що не хоче. Кінець розмови. Що він зробив
правильно під час цієї спроби? Набрав номер, зв’язався з черговим
потенційним клієнтом і зробив пропозицію купити товар. Із цим
знанням він робить іще одну спробу, але цього разу ставить інше
питання. Він запитує наступного клієнта, чи цікаво йому дізнатися про
найсучасніші комп’ютерні технології для бізнесу. Цього разу клієнт
говорить, що йому цікаво, але в нього немає часу в це заглиблюватися.
Що продавець зробив правильно? Він поставив інше питання
і з’ясував, що клієнт надто зайнятий, щоб обмірковувати придбання
нових комп’ютерів. Продавець пробує знову, телефонує новому
потенційному клієнтові й цього разу ставить інше запитання: «Чи
цікаво вам буде приділити п’ять хвилин, щоб я розповів вам, як ви
можете скоротити гроші та час, що витрачаєте на керівництво вашим
офісом, принаймні на п’ятдесят відсотків?» Цей клієнт зайнятий, але
йому цікаво дізнатися, як він може скоротити витрати. Йому нічого
не вартуватиме виділити п’ять хвилин наприкінці дня, тож вони
домовляються про зустріч. Продавцеві вдалося добре прорекламувати
свій товар.
Так міркують усі видатні винахідники, запитуючи себе: «Що
я зробив такого, що допомогло мені дійти аж так далеко?» Це саме
запитання ми маємо ставити собі, якщо хочемо досягти успіхів у будь-
якій справі — хоч у продажу продукції, хоч у здобутті багатства.
Юнак швидко занотовував, а містер Еджлі тим часом провадив далі:
— Раніше я думав, що наше життя обумовлене долею, — говорив
він. — Або зірки стануть так, як треба, або не стануть. Але тепер
я твердо переконаний, що всі ми маємо силу створювати власну долю.
Однією з найбільш надихаючих речей, якої мене навчило життя,
стало те, що ми, такі, які є, — могутніші за будь-що, що взагалі може
статися з нами. Хай там що трапилось, якщо ми згадаємо каменяра
й битимемо не спиняючись, то досягнемо успіху.
Потім містер Еджлі сягнув рукою в кишеню й витяг аркуш паперу.
— Я завжди ношу його із собою, — пояснив він, простягаючи аркуш
юнакові, — щоб не забувати про силу наполегливості.
Юнак розгорнув його й побачив коротенький вірш:
Не спиняйся!
Коли все не так і все проти тебе,
Дерешся ти вгору, захмарене небо,
Грошей нема, а борги лиш ростуть,
Усміхнутися хочеш — та сльози течуть,
Коли твій тягар заважким тобі здасться —
Спочинь, коли треба, але не спиняйся!
Життя нелегке, в нім круті повороти,
І кожен вивчає свої тут уроки,
Найбільше невдах зазвичай серед тих,
Хто вже майже зміг — та спинився без сил.
Не спиняйся, хоч, може, ідеш ти й поволі —
А раптом за крок твої щастя і доля?
Невдача — це успіх із іншого боку,
Нехай на шляху й помилкові є кроки.
Ніколи не знаєш, де ж та перемога —
Можливо, коротка до неї дорога;
Борись, коли все, чого хочеш, — це здатись,
Коли все проти тебе — не можна спинятись!
Едґар А. Ґест
Того вечора юнак довго й глибоко розмірковував про своє життя.

Озираючись назад, на минулі роки, тепер він розумів, що жодної
наполегливості в собі не виховував. Щойно йому ставало важко або на
шляху виникали перепони, він незмінно здавався й вирішував
спробувати щось інше.
Тепер, після зустрічі з містером Еджлі, зрозумів, що коли він хоче
досягти в чомусь успіху, то доведеться прийняти тверде рішення
змінитися й стати подібним до каменяра.
Які б перешкоди не виникали в нього на шляху, він має наполегливо
пробувати знову й знову та нізащо не кидати спроб, доки не досягне
успіху.
Він витяг записник і ще раз перечитав нотатки, які зробив під час
зустрічі з містером Еджлі:
Шостий секрет Надзвичайного Багатства — сила наполегливості.
Зазвичай успіх є результатом не однієї спроби, а, скоріше,

сукупності багатьох спроб.
Ті люди, які досягають успіху, відрізняються від тих, що
не досягають, не лише хистом, але ще й наполегливістю!
Завжди запитуй себе після будь-яких дій, які не дали бажаного
результату: «Що я зробив правильно, що допомогло мені зайти так
далеко?» Саме так ти завжди зможеш себе підбадьорити, щоб
спробувати ще раз.
Якщо уподібнишся до каменяра, наполегливо намагатимешся,
ніколи не припинятимеш спроб і навчатимешся на кожному досвіді, то
завжди досягатимеш успіху в усіх починаннях.
Сьомий секрет — сила контрольованих витрат

Наступною в списку юнака була жінка на ім’я Джуді Орман. Зранку
юнак зателефонував їй, щоб підтвердити їхню зустріч по обіді.
Місіс Орман керувала власним бізнесом з офісу в себе вдома,
у великому приватному будинку в престижному районі передмістя. Це
була кремезна темношкіра жінка, трохи нижча за юнака, і на вигляд
здавалося, що їй десь за сорок. Місіс Орман була привабливою жінкою
з глибокими карими очима й довгим, заплетеним у косу волоссям. На
ній був простий одяг — яскраво-червоний широкий светр і чорні
легінси.
Офіс місіс Орман розташовувався в задній частині будинку. Це було
світле просторе приміщення. У дальньому куті стояли великий
дубовий стіл в антикварному стилі та директорське крісло з високою
спинкою до комплекту. Праворуч від столу обладнане комп’ю‐
теризоване робоче місце — з комп’ютером, двома телефонами та
безліччю найсучаснішого офісного приладдя. Ліворуч високі скляні
двері на велику кам’яну терасу відкривали вид на величезний,
страшенно привабливий сад. Схил, укритий газоном, плавно спускався
до пишної плакучої верби, що стояла за кілька метрів від
одноповерхового дерев’яного флігеля. Але особливо чарівливим цей
краєвид робила річка, що текла просто край саду.
— Який прекрасний пейзаж! — захоплено вигукнув юнак. —
Мабуть, милуватися ним під час роботи — просто чудово.
Місіс Орман усміхнулася:
— Дякую. Так і є. Це завжди було однією з моїх мрій — мати змогу
працювати вдома та милуватися річкою. І звичайно, однією з головних
переваг роботи вдома є те, що я можу з радістю спілкуватись із сім’єю,
замість того аби щодня проводити кілька годин у машині чи
в напханих людьми поїздах та автобусах. Я маю знайомих, які щодня
марнують у дорозі на роботу та з роботи майже три години. Уявляєте?
Це п’ятнадцять годин, ніби два додаткових робочих дні на тиждень!
Час є найціннішим товаром у світі, значно ціннішим за золото, адже
коли він пройшов, його вже ніколи не повернути.
Місіс Орман кивнула юнакові, щоб він сів у крісло, а сама
опустилася в інше.
— Отже, ви хочете дізнатися про секрети Надзвичайного
Багатства? — запитала вона.
Юнак кивнув.
— Так, — відповів він. — Як ви вперше почули про них?
— Ну, дозвольте поміркувати. Я вперше дізналася про них десять
років тому. Тоді я була зовсім не в такому становищі, як тепер: щойно
розійшлася з першим чоловіком, по вуха в боргах. Заборгованість на
кілька тисяч за кредитними картками, а ще іпотечна компанія подала
на мене позов до суду через відсутність платежів і намірялася
відібрати мій будинок. Суд дав мені один місяць, щоб дійти згоди
з кредиторами, а інакше я втратила б усе.
— Боже правий! — вигукнув юнак. — Як же ви з цим упоралися?!
— Чудово пам’ятаю той день, — продовжувала місіс Орман. —
Я в сльозах сиділа на лавці біля суду, з болем розмірковуючи, що мені
робити. Становище здавалося геть безнадійним. А потім відчула теплу
руку в себе на плечі й, обернувшись, побачила, що поряд зі мною
сидить дрібненький старий китаєць. На ньому був класичний костюм,
і я подумала, що це — судовий службовець. Він запитав, чи потрібна
мені допомога. Я подякувала йому за турботу й сказала, що він нічого
не зможе зробити. Але він усе одно залишився поряд і говорив зі
мною. Я небагато запам’ятала з того, що він казав, проте один вислів
закарбувався в моїй пам’яті — він назвав його золотим правилом
вирішення проблем: «Коли ти думаєш, що вичерпав усі можливості,
пам’ятай одне: ще не всі!»
Юнак усміхнувся, згадавши, як старий китаєць дав йому таку саму
пораду.
— Старий говорив про секрети Надзвичайного Багатства. Звичайно,
я ніколи раніше про них не чула, але мені стало цікаво, що той старий
може розповісти. Уперше хтось пояснював мені, що я здатна керувати
своєю долею. Усе життя мені казали, що життя може бути добрим або
жорстоким, можна перемогти або програти… І це все залежить від
удачі чи від фарту. І ось якийсь старий говорить, що всі ми керуємо
власною долею і що в усіх нас є сила створювати багатство в нашому
житті.
Перш ніж піти, старий дав мені папірець і сказав, що він допоможе
вирішити мої проблеми. Я була геть спантеличена, поглянувши на
нього, адже все, що там було, — це список з десяти імен і телефонних
номерів.
— Знайоме почуття, — усміхнувся юнак.
— Мушу зізнатися, що я не покладала на це великих надій, —
провадила місіс Орман, — але сконтактувала з усіма людьми зі списку
старого та вислухала, що вони могли мені сказати. Усі їхні розповіді
просто приголомшували, і хоча я не була впевнена, що секрети
Надзвичайного Багатства спрацюють у мене, усе ж таки спробувала
застосувати те, про що дізналася, і потроху моє життя почало
змінюватися.
Юнак витяг свій незмінний записник і ручку й почав щось
занотовувати. Закінчивши писати, він підвів погляд на місіс Орман
і поцікавився:
— Як саме змінилося ваше життя?
— По-перше, я стала щасливішою, бо відчула більше влади над
власним життям. Але, на мій подив, за три роки я повернула всі свої
борги і ще й назбирала достатньо грошей, щоб започаткувати власний
малий бізнес.
— А як ви гадаєте, який із секретів найбільше посприяв цій
зміні? — запитав юнак, заінтригований історією місіс Орман.
— Вони всі мені допомогли, — мовила місіс Орман, — але,
озираючись назад, я бачу, що тим єдиним секретом, який тоді
найбільше вплинув на моє життя, стала сила контрольованих витрат.
— Контрольованих витрат? — перепитав юнак. — Ви маєте на увазі
планування бюджету?
— Приблизно це, так, — відповіла місіс Орман.
— Як же планування бюджету може допомогти створити
багатство? — поцікавився юнак.
— Передовсім пам’ятайте, що багатство визначається не тим,
скільки ви заробляєте, а тим, як добре можете жити на ті гроші, які
заробляєте, — відповіла місіс Орман.
— А в чому різниця? — уточнив юнак. — Звісно, що більше грошей
ви заробляєте, то більше можете собі дозволити, то краще зможете
жити.
— Це не обов’язково причина та наслідок, — суворо заперечила
місіс Орман. — Насправді ви з’ясуєте: часто що більше грошей ви
заробляєте, то більше витрачаєте й то частіше вам доводиться чимось
жертвувати. Наприклад, щоб одержувати вищу зарплатню, можливо,
доведеться більше часу працювати — тож ви менше часу зможете
приділити родині. Якщо ви отримуватимете великі гроші, але
матимете змогу провести з дітьми лише кілька годин на тиждень, то чи
зможете вважати себе багатим?
Юнак потер підборіддя й мовив:
— Я розумію, про що ви.
— Багатство пов’язане, найімовірніше, із якістю вашого життя,
а не з кількістю грошей, які ви заробляєте, — пояснювала місіс
Орман. — Не потрібно бути мультимільйонером, щоб почуватися
Надзвичайно Багатим. Усе, що вам потрібно, — мати вдосталь коштів,
щоб жити саме таким життям, яким ви хочете жити!
— Отож, якщо хочете бути багатими, — провадила вона далі, —
одна з перших премудростей, яких вам слід навчитися, — жити згідно
зі своїми достатками, а це означає — контролювати власні витрати.
Отримувати тисячу фунтів і витрачати дев’ятсот фунтів — це шлях до
забезпеченості, а заробляти тисячу фунтів і витрачати тисячу сто — це
шлях до бідності. Якщо ваші витрати перевищують ваші доходи —
буде лихо.
— Я розумію, про що ви говорите, — мовив юнак. — Живучи за
бюджетом, можна запобігти появі боргів, але це не допоможе
збільшити доходи, правда ж?
— Та може, і допомагає! Контролювати витрати треба не тільки тоді,
коли хочете із задоволенням жити за доходами, — доводила місіс
Орман. — Це страшенно важливо для підвищення цих доходів.
— Справді? — перепитав юнак. — Як саме?
— Неможливо створювати багатство й підтримувати його без
постійного надходження для накопичення доходу, ви згодні?
— Скільки б грошей у вас не було, — продовжувала місіс Орман, —
вони, звісно, зрештою вичерпаються, якщо ви лише витрачатимете
й не матимете жодного доходу, щоб поповнювати їх. Єдиний спосіб
створити стійкий потік доходу — або заробляти більше грошей, або
змусити частину грошей, які ви заробляєте, працювати на вас.
— Ви маєте на увазі заощаджувати або інвестувати гроші? —
— Так. Якщо регулярно заощаджувати і з мудрістю інвестувати,
ваші гроші приноситимуть відсотки та множитимуться.
— Але ж для початку потрібно достатньо грошей, щоб
заощаджувати й інвестувати, — заперечив він. — Я маю на увазі, що
з усіма моїми рахунками мені ледве вдається зводити кінці з кінцями,
не кажучи вже про якісь там заощадження.
— Повірте, це можливо, — запевняла місіс Орман. — Але,
звичайно, для цього потрібна справжня цілеспрямованість. Для
початку слід сказати: «Частину свого доходу я залишатиму для себе».
— Але ж весь мій дохід залишається для мене, — мовив юнак.
— Ну, ви щойно сказали, що ледь зводите кінці з кінцями, тож наразі
він аж ніяк не ваш. Майже весь ваш дохід іде на оплату рахунків.
— Ну… так… але… — пробелькотів юнак.
— Багато людей — і я теж була такою — зі шкури пнуться, щоб
звести докупи кінці, і відчувають, що працюють тільки на свої
рахунки, — продовжувала місіс Орман. — Але часто так виходить
тому, що вони не дають нічогісінько зі свого доходу собі. Якщо ви
зібралися створювати Надзвичайне Багатство у своєму житті, вам
потрібно почати виплачувати самому собі частку свого доходу,
а потім — заощаджувати й інвестувати цю частку, створюючи потік
доходу.
— Не думаю, що я зможу дозволити собі багато заощаджувати, якщо
взагалі хоч щось зможу, — уперто доводив юнак.
— Значить, ви не досить мудро контролюєте свої витрати, —
відповіла місіс Орман. — Повірте, насправді ви не можете собі
дозволити не заощаджувати й не інвестувати.
— Може, і так, але сказати легше, ніж зробити.
— Ну, єдине, що я можу, — розповісти, що саме допомогло мені.
Для початку відкладайте десять відсотків вашого доходу. Скільки б ви
не заробили, витрачайте не більше дев’яноста відсотків чистого
прибутку. Я присягаюся: це простіше, ніж вам здається. До цього слід
поставитися відповідально й зробити це звичкою. Може, для цього
доведеться на якийсь час відмовитися від деяких задоволень, але
в довгостроковій перспективі воно цього варте.
Дозвольте вам дещо показати. Уявімо, що вам вдалося заощаджувати
десь фунтів 20 на тиждень, а це 1 000 фунтів на рік, і ви вклали ці
гроші в програму накопичення заощаджень, за якою отримуєте вісім
відсотків на рік. Через двадцять п’ять років ви вкладете усього
25 000 фунтів, але разом з відсотками ваші заощадження
становитимуть 78 950 фунтів!
— Справді! — вигукнув юнак. — Як таке можливо?!
— Складні відсотки! — відповіла місіс Орман. — Першого року ви
отримаєте вісім відсотків від 1 000 фунтів, а другого року — вже вісім
відсотків до 2 080 фунтів. Ви, по суті, отримуєте відсотки за
отриманими раніше відсотками. І вкладення можуть напрочуд швидко
накопичуватися зі складними відсотками. Наприклад, якщо відкладати
1 000 фунтів на рік протягом тридцяти п’яти років і отримувати вісім
відсотків щороку, ви зрештою вкладете 35 000 фунтів, а накопичите
понад 186 000 фунтів!
— А як же інфляція? — запитав юнак. — Якщо ціни зростуть на
вісім відсотків і за вкладеннями ви отримаєте лише вісім відсотків, то
не станете багатшим, ніж були на початку.
— Це слушне зауваження, — відповіла місіс Орман. — І ви цілком
маєте рацію, справжня швидкість зростання ваших заощаджень — це
те, наскільки воно перевищує рівень інфляції. Я навела вісім відсотків
лише як приклад, щоб показати, як ви можете збільшувати кількість
власних грошей, регулярно контролюючи свої витрати й заощадження.
Звичайно, щоб заощаджувати та інвестувати, потрібні спеціальні
знання, або ж треба радитися з кимось, хто володіє спеціальними
знаннями про інвестиції, наприклад з фінансовим консультантом чи
бухгалтером. Варто впевнитися, що ви обираєте програми
накопичення та інвестування, які найкраще відповідають вашим
потребам. Це залежатиме від вашого доходу, сімейного стану,
податкових пільг, а також від того, чи готові ви залишитися без
доступу до своїх грошей на певний період часу.
Але важливий тут принцип — контролювати витрати, виділяти
гроші на заощадження й інвестування, змушуючи їх працювати на вас,
забезпечувати дохід на майбутнє. І хоча це, може, й очевидно: що
скоріше ви почнете контролювати свої витрати, то багатшим станете.
Навіть затримавшись із цим на десять років, ви багато втратите. Тому
так важливо починати заощаджувати вже в молодості.
— Але ж не може бути такої вже суттєвої різниці, почну
я заощаджувати у двадцять чи в тридцять років? — мовив юнак.
— Ну, це вже вам вирішувати, — відповіла місіс Орман. — Хто
виявиться багатшим на свій шістдесят п’ятий день народження —
чоловік, який почав заощаджувати по 1 000 фунтів на рік, коли йому
було 29 років, і далі заощаджував 1 000 фунтів щороку, доки йому
не виповнилося шістдесят п’ять, чи той, що почав заощаджувати по
1 000 фунтів на рік у 19 років, але припинив, коли йому виповнилося
29? Якщо припустити, що вони вкладали свої гроші все за тією ж
програмою, під щорічні вісім відсотків, у кого буде більше грошей на
шістдесят п’ятий день народження?
— Звісно, у того, хто почав заощаджувати, коли йому було 29. Хоча
він почав пізніше, він відкладав гроші впродовж тридцяти шести років
і вклав майже в чотири рази більше за іншого чоловіка, — відповів
юнак.
Місіс Орман хитро всміхнулася:
— Насправді цей ваш чоловік уклав би 36 000 фунтів, і до його
шістдесят п’ятого дня народження вони зросли б до 202 070 фунтів.
А от щодо чоловіка, який почав заощаджувати, коли йому було
19 років, хоча він відкладав гроші лише десять років і, отже, вклав
лише 10 000 фунтів, його рахунок зріс до 249 901,57 фунтів стерлінгів!
— Ви серйозно?! — вигукнув юнак. — Десять років роблять аж таку
різницю?!
— Цифри говорять самі за себе, чи не так? — відповіла місіс Орман.
Юнак глибоко зітхнув, усвідомлюючи, що йому слід якнайшвидше
починати заощаджувати. Але він досі не уявляв, як саме міг би
відкладати гроші.
— Я згоден, що теоретично контролювати витрати й регулярно
заощаджувати — це дуже добре, — сказав він. — Але чи просто це
робити на практиці? Як вам це вдалося?
— Коли я вперше почула, як важливо контролювати витрати, мене
також посіли великі сумніви, тим паче що в мене була ціла черга
з кредиторів, яким я заборгувала купу грошей. Але я розуміла: якщо це
може спрацювати, мені варто докласти зусиль і відкладати десять
відсотків доходу, щоб інвестувати у власне майбутнє, одночасно
розраховуючись із боргами.
— Як можна заощаджувати й повертати борги одночасно? —
— Я звернулася до кожного з кредиторів і пояснила свої фінансові
труднощі. Потім запропонувала виплачувати їм щомісячні платежі
з мого доходу. Вони розуміли, що в мене немає коштів, щоб сплатити
їм усе відразу, і принаймні якщо я платитиму в розстрочку, то вони
зрештою отримають назад свої гроші.
Потім склала бюджет. Я мала жити на сімдесят відсотків свого
доходу, двадцять відсотків віддавати, гасячи борги, і десять відсотків
відкладати для себе. Так мені було спокійно, бо я повертала борги
й раділа, що водночас починаю створювати власне багатство.
Звичайно, це було зовсім не просто, мені довелося відмовитися від
певних задоволень. Наприклад, я брала на роботу домашні бутерброди,
замість того щоб платити за обід, купувала менше страв-
напівфабрикатів, не надто часто виходила погуляти та купувала одяг
тільки на розпродажах. Але щойно я склала цей бюджет, у мене
підвищилася мотивація працювати, і за кілька років я не лише
повернула всі борги, але й заощадила достатньо, щоб започаткувати
свій малий бізнес. Власне, саме контроль над витратами й надихнув
мене на створення бізнесу.
— Ну, як ви можете собі уявити, мені довелося жити за досить
жорстким бюджетом, і я з’ясувала, що часто можна щось вигідно
купити на аукціонах. А тоді одного дня, коли я вихвалялась одним зі
своїх придбань перед подругою, у мене з’явилася ідея. Подруга
запитала, звідки вона може дізнатися, коли проводитимуться інші
аукціони, і мені раптом спало на думку, що, імовірно, багатьом людям
цікаво було б ходити на аукціони у всьому окрузі.
Я взялася видавати щомісячний інформаційний бюлетень
з відомостями про аукціони в окрузі. Дала невелику рекламу
в місцевих газетах, за скромну плату пропонуючи річну передплату, —
і попит виявився неймовірний!
Тоді я подумала, що цю послугу можна розширити на всю країну.
Тож я провела рекламу в інших округах і зовсім скоро мішками
отримувала передплату на мої бюлетені.
— Це дивовижно! — вигукнув юнак.
— Так. Точно, саме так. І все це — завдяки силі контрольованих
витрат. Я не змогла б заощадити достатньо грошей, щоб започаткувати
власний бізнес, якби не контролювала своїх витрат, і цей бізнес не став
би успішним, якби я не контролювала поточних витрат. Ви знаєте, що
понад вісімдесят відсотків новостворених підприємств занепадають
уже в перший рік, бо переоцінюють свої можливості й витрачають
більше, ніж можуть собі дозволити?
— А ще важливіше ось що, — провадила далі місіс Орман, —
завдяки контролю над витратами я, крім бізнесу, змогла забезпечити
багатство на майбутнє, змусивши мої гроші працювати на мене.
— Ви справді вважаєте, що це так важливо? — перепитав юнак.
— Безперечно, — запевняла місіс Орман. — Зрозумійте: я зовсім
не хочу сказати, що ви маєте жити, мов чернець, відмовляючи собі
в усіх задоволеннях заради багатства, що чекає десь у далекому
майбутньому. Але якщо багатство важливе для вас, то дечим можна
пожертвувати. Тобто вам слід витрачати лише власні кошти й ніколи
не позичати й не накопичувати боргів, які ви не можете повернути.
Знала я чоловіка, облицювальника будинків із низьким доходом, що
дуже скромно жив в орендованому помешканні з дружиною та
чотирма дітьми, яких мав забезпечувати. Він узяв позику на
6 000 фунтів для свого бізнесу, але витратив її на шеститижневий
відпочинок із родиною в Діснейворлді, у Флориді. Повернувшись із
поїздки, він не міг навіть купити дітям нове взуття. Його родина ніколи
не буде добре забезпечена, і, найімовірніше, він у старості житиме на
державні виплати, бо не розуміє, як важливо контролювати свої
витрати.
Розумієте, багато людей помилково вважають, що їхнім життям
керують доля, фарт чи обставини. Хоча правда, звичайно, у тому, що
нам нíкого звинувачувати через те, що з нами трапляється, крім самих
себе. Ми зі шкіри пнемося, заробляючи на прожиття, а натомість
могли б творити власне життя.
Це, мабуть, найважливіший урок, який мені лише доводилося
здобути. Ваша доля залежить не від того, як стануть зорі, — хоча дехто
в це й вірить. Свою долю створюєте ви і тільки ви самі кожен-
кожнісінький день свого життя. Люди надто вже часто звинувачують
державу, уряд, батьків і навіть погоду у своїх проблемах. Але правда
в тому, що єдина людина, відповідальна за ваше життя, — це ви,
і тільки у вас є сила його змінювати. Наші думки й наші вчинки
визначають напрям нашого життя, і секрети Надзвичайного Багатства
підкажуть вам, як обрати більш плідний шлях і створити долю своєї
мрії.
Юнак, який щось занотовував, доки місіс Орман говорила, припинив
писати й підвів погляд:
— То ви говорите, що контроль над витратами не принесе багатства
за один день, але допоможе створити Надзвичайне Багатство на
майбутнє?
— Саме так, — підтвердила місіс Орман. — І практично кожен може
цим скористатися. По-перше, це гарантує, що ви не наберете
непотрібних боргів. По-друге, це змусить ваші гроші працювати на
вас.
— Але доведеться довго чекати, доки це принесе плоди, — зазначив
юнак. — Я згоден, що контроль над витратами та накопичення
заощаджень можуть зарадити в літньому віці, але як вони допоможуть
створити багатство тепер або в найближчому майбутньому?
— Накопичення Надзвичайного Багатства — немов будівництво,
і для нього потрібні міцні підвалини. Контроль над витратами
не зробить вас багатієм за один день — та й за рік, власне, теж
не зробить. Але він допоможе вам почати будівництво на майбутнє.
Він дасть вам змогу краще піклуватися про свою сім’ю, убереже від
боргів і принаймні допоможе залишитися фінансово незалежними
в старості — а таких людей менш ніж десять відсотків. Відкладаючи
всього-на-всього одну десяту частину свого доходу щотижня, ви
повільно, але стабільно накопичуватимете капітал, який можна
вкласти у створення багатства.
— Але остерігайтеся всіх схем «швидкого збагачення», — зауважила
місіс Орман. — Високоризиковані інвестиції можуть бути
небезпечними. Краще трохи поберегтися, ніж довго шкодувати!
У житті буває так, що доводиться чимось ризикнути, це правда, але
калькульований ризик — це не бездумне «а раптом пощастить?».
Юнак припинив писати й відірвав очі від блокнота.
— Але ж коли ви вже накопичили багато грошей, — мовив він, — то
вам, звісно, більше не треба контролювати витрати.
— Ви ще з’ясуєте, що витрати людини незмінно зростають
одночасно з доходами, — відповіла місіс Орман. — Одразу ж
виникають додаткові видатки на більший будинок, на кращий
автомобіль, на дорожчі поїздки на відпочинок, на дизайнерський одяг
та на дорогі ресторани — якщо тільки не прийняти свідоме рішення
контролювати свої витрати. Справді, декому не слід перейматися,
скільки вони витрачають, — але більшості таки треба. Навіть багатьом
мільйонерам. Власне, одна з причин, чому більшість людей, що
виграють у лотерею, зрештою залишаються без грошей, саме в тому,
що вони не контролюють власних витрат. Просто тринькають
і тринькають гроші, не замислюючись про майбутнє. Пам’ятайте, що
багатство — це створення постійного притоку доходів. Якщо у вас
такого притоку немає — урешті-решт ваші гроші всохнуть, як озеро,
що не поповнюється водою з ріки. Ось чому ви не зможете ані
створити Надзвичайне Багатство, ані зберегти його, не вдаючись до
сили контрольованих витрат.
Пізніше того дня юнак перечитав нотатки, зроблені під час зустрічі
з місіс Орман:
Сьомий секрет Надзвичайного Багатства — сила контрольованих

витрат.
Багатство визначається не тим, скільки ти заробляєш, а тим, як

добре можеш жити на ті гроші, які заробляєш.
Контроль над витратами допоможе із задоволенням жити за
реальними доходами й підвищувати їх.
Кожен, у кого обмежені ресурси, має контролювати власні витрати,
щоб забезпечити постійне надходження прибутку.
Частину свого прибутку залишай для себе. Відкладай десять
відсотків, щоб інвестувати. Так ти почнеш створювати багатство на
майбутнє.
Нехай твої гроші працюють на тебе, а не лише ти працюй на гроші.
Восьмий секрет — сила чесності

Навряд чи в місті можна було знайти людину, яка б не чула про
«Чесного Генрі» — мережу крамниць, відому тим, що тут продавали
якісні господарчі товари за найнижчими цінами. Їхня філософія була
проста: якщо хочете надійний продукт і байдужі до брендів, то
«Чесний Генрі» — це найкраще для вас. Тут не використовували
жодних оборудок чи хитрощів, пакування було просте й недороге,
а крамниці гарантували обов’язкове повернення грошей за гарантією
на всі товари. Засновником і власником цієї мережі був Генрі Брукс,
а ще він був восьмою людиною в списку юнака.
Коли молодик увійшов до його кабінету, містер Брукс одразу ж
підвівся зі свого крісла й привітав його палким рукостисканням. Це
був невисокий пухкенький п’ятдесятичотирирічний чоловік
у сонцезахисних окулярах з товстою оправою, через які його очі
здавалися крихітними кульками на широкому круглому обличчі.
Юнак коротенько розповів містерові Бруксу про свою зустріч зі
старим китайцем.
— Фантастика! — вигукнув містер Брукс. — То ви хочете бути
багатим?!
— Так, — зізнався юнак.
— І що ви тепер думаєте про секрети Надзвичайного Багатства?
— Вони, безумовно, цікаві, — відповів гість. — А що вам про них
відомо?
— Повернімось у минуле, десь років на тридцять, — запропонував
містер Брукс. — Маючи трохи за двадцять років, я відчайдушно хотів
заробити грошей, багато грошей. Мені було байдуже, як я це зроблю,
у мене була мета — стати мільйонером до сорока років. І в цьому
й була моя найбільша проблема.
— Чому? — перепитав юнак. — Мені здавалося, що чітка мета —
обов’язкова умова для створення Надзвичайного Багатства?
— Так і є, — підтвердив містер Брукс. — Але я говорю не про мою
мету стати мільйонером — з цим усе було гаразд. Моя проблема
полягала в тому, що мені байдуже було, як я це зроблю. Я так
захопився своєю мрією стати мільйонером, що нехтував одним
з найважливіших секретів Надзвичайного Багатства — силою
чесності.
Знаєте, у Біблії є запитання: «Яка людині користь, якщо вона
придбає весь світ, але втратить власну душу?» І я присягаюся вам, що
це — найбільш правдиві з усіх написаних слів. Не існує людей,
бідніших за тих, хто не має чесності чи поваги до себе. Скільки б
грошей у вас не було, ви ніколи не почуватиметеся багатим, а будь-яке
багатство, яке вам удасться накопичити, буде тимчасовим, якщо у вас
немає чесності. Прагнути накопичити багатство обманом
і шахрайством — усе одно що намагатися збудувати будинок на піску.
Довго він не простоїть.
Пригадую одну з моїх перших робіт — у компанії, що торгувала
подвійними склопакетами. Насправді це було суцільне ошуканство: ми
мали стукати людям у двері й пропонувати безкоштовний огляд вікон,
які в них стояли на той момент. Звичайно, ми рекомендували
встановити нові, а потім говорили, що можемо замінити їхні вікна за
половину звичайної ціни, якщо вони дозволять використовувати їхній
будинок у наших рекламних матеріалах. Зазвичай ця робота
коштувала б 6 000 фунтів стерлінгів, і ми казали їм, що так вони
зможуть заощадити 3 000 фунтів, якщо дозволять нам сфотографувати
їхній будинок до й після встановлення вікон.
— Це було дуже, дуже просто, — продовжував містер Брукс. —
З’ясувалося, що в мене є справжній хист переконувати людей
підписувати всі підсунуті їм папери. Я отримував двадцять відсотків
комісії від сплаченої клієнтами суми плюс бонуси і, як ви можете
здогадатися, заробляв дуже добре. Іноді я одержував понад
2 000 фунтів за один тиждень.
Але одного дня все змінилося. Я постукав у двері, і мені відчинив
старий китаєць. Він запросив мене увійти, і я протріскотів усі свої
рекламні скоромовки. Коли скінчив, то старий запитав: «Кому це буде
вигідно, якщо я куплю нові вікна, — мені чи тобі?» «Сподіваюся, що
нам обом», — відповів я. Тоді він подивився мені прямо в очі й сказав:
«Ти точно впевнений, що мені потрібні ваші вікна? На твою
професійну думку, ті, що в мене стоять, справді більше не можуть
виконувати своє призначення?»
Щось таке було в цьому старому, не знаю напевне що, але воно
змусило мене знітитися. Я не міг йому брехати й уперше — відтоді, як
узявся за цю роботу, — дав чесну відповідь. І зібрався йти. Старий
підвівся зі свого стільця і, схопивши мене за руку, подякував за мою
чесність. Він сказав, що бачить, як палко я жадаю успіху, і запитав, чи
хочу я дізнатися про кращий спосіб заробляти на життя.
Звісно, мені було цікаво, тож я залишився послухати, що він може
мені сказати. Я думав, що він, можливо, знає якусь фантастичну схему
отримання грошей, але з’ясувалося, що той розповів мені про секрети
Надзвичайного Багатства. Старий дав мені список людей, які, за його
словами, могли б детальніше пояснити мені ці секрети, тож
я сконтактував і зустрівся з ними всіма, щоб дізнатися більше.
Ці секрети круто перевернули мій погляд на життя, і внаслідок цього
воно змінилося. І не в останню чергу — мій дохід, який за наступні
два роки збільшився в чотири рази.
— Як вам це вдалося? — розпитував юнак.
— Я почав із продажу різноманітних господарських товарів на
ринку. За два роки в мене вже була власна крамниця. Ще за три роки —
мережа з тридцяти крамниць, а ще за два роки їхня кількість сягнула
сімдесяти п’яти, зі щорічним обігом у кілька мільйонів фунтів.
— І ви вважаєте, що досягли такого успіху завдяки секретам
Надзвичайного Багатства? — запитав юнак.
— Без жодних сумнівів, — відповів містер Брукс. — І секретом,
який, на мою думку, найістотніше вплинув на моє життя, стала сила
чесності.
— Чесності? — перепитав юнак.
— Так. Принципове, порядне ставлення до бізнесу.
— Справді? — допитувався юнак. — Чесність допомогла вам
досягти успіху?
— Звичайно. Чесність і порядність є надважливими, якщо ви хочете
досягти успіху й створити Надзвичайне Багатство у своєму житті,
і я розповім вам чому. По-перше, кожному, у кого є хоч дрібка
сумління, важко бути задоволеним собою, якщо він нечесно веде свої
справи. А якщо ви незадоволені собою й тим, що робите, то важко
не втрачати запалу.
По-друге, те, що ми робимо в житті, повертається до нас. Знаєте
приказку: «Що посієш — те й пожнеш»?
— Авжеж.
— То це правда. Це основний закон життя, і всі релігійні писання
попереджають про нього. В індуїзмі це називають кармою, у Біблії
написано про відплату — час розкидати каміння, час збирати каміння.
Яку назву не обери — це закон, якого не уникнути нікому з нас. Наші
справи, наші слова й навіть наші думки, немов бумеранги, завжди
повертаються до нас.
— То ви говорите, що якщо ви обдурюєте людей — вас теж
обдурять? — мовив юнак.
— Звісно. Це може бути не та сама людина, яку ви ошукали, але це
завжди повернеться до вас.
Юнак згадав про свою роботу. Бували випадки, коли він робив щось
не надто чесне. Найяскравіше, що спало йому на думку, — те, як він
обманював свого керівника, відпрошуючись із роботи через хворобу,
коли насправді не був хворий. Він знав, що це недобре, але
заспокоював себе тим, що всі так роблять. То чого бути одним-єдиним,
хто цього не робить?
— А як чинити, якщо всі інші поводяться нечесно? — запитав він.
— Те, що роблять інші, — відповів містер Брукс, — їхня особиста
справа. Вони також не уникнуть закону карми, тож це дурниця —
діями інших виправдовувати власну поведінку. До того ж будь-який
обман і шахрайство зрештою будуть викриті. Таємне завжди стає
явним. І коли це станеться, усе, що ви збудували, упаде вам на голову
купою цегли.
— Але погляньмо правді в очі, — сказав юнак. — Більшість багатіїв
усе ж таки кривлять душею, хіба ні?
— Зовсім ні. Вважати всіх заможних людей шахраями так само
дивно, як вважати всіх бідних святими. Хоча насправді з бідністю або
злиднями поряд завжди злочини. Найвищий рівень злочинності —
саме в найбідніших районах.
— Чому так? — запитав юнак.
— Бо бідність і злидні часто вважають виправданням для злочинів.
Надзвичайне Багатство можна створити тільки чесним і порядним
шляхом.
— Однак мій досвід говорить, що більшість людей у бізнесі брешуть
чи шахраюють.
— Схоже, що ви ведете бізнес не з тими людьми, — відповів містер
Брукс.
— Але як провести межу між правильним та неправильним, особ‐
ливо якщо всі конкуренти поводяться нечесно? — запитав юнак.
— Найпростіше — обміркувати будь-який план дій і поставити собі
низку запитань. Перше питання: «Це законно?» Якщо це незаконна
діяльність — на вас неодмінно чекає халепа.
Наступне питання: «Чи відповідає це нормам моралі?»
— Чого б вам турбуватися про це? — перепитав юнак. — Якщо це
не є незаконним, ви не зможете втрапити в жодну серйозну халепу.
— Звісно, якщо говорити тільки про поліцію, — згодився містер
Брукс. — Але пам’ятайте: що посієш — те й пожнеш. Якщо ви
заробляєте на життя безчесними засобами, це зрештою стане явним,
і як тоді ви почуватиметеся, коли всі дізнаються, що ви робили? Варто
лише вам розгорнути газету — і побачите, як аморальні вчинки — хоч
у бізнесі, хоч в особистих справах — можуть ущент зруйнувати життя
людини.
Юнак, погоджуючись, кивнув.
— І звідси випливає третє питання: «Чи дозволить це мені пишатися
собою?» Якщо ви не пишаєтеся тим, що робите, — ви робите щось
не те.
Четверте запитання: «Чи зрадів би я, якби моя родина про це
дізналася?» Чи пишалася б вами ваша мама, якби дізналася про це?
Якщо ви намірилися робити щось, що змусило б вашу родину
соромитися, а не пишатись, — це дуже яскравий показник того, що
цього робити не слід.
І останнє питання: «Чи поважатиму я себе за те, що зробив?» Якщо
збираєтеся зробити щось, для чого доведеться поступитися своїми
принципами, — ви принесете в жертву власну самоповагу. Дуже важко
жити з кимось, кого не поважаєш… Особливо якщо ця людина — ти
сам.
І найчіткіша порада: просто не робити й не говорити нічого того,
чого б ви не хотіли, щоб вам сказав чи з вами зробив хтось інший.
Скінчивши записувати ці запитання у свій блокнот, юнак підвів очі
на містера Брукса:
— Тож ви стверджуєте, що коли відповідь на будь-яке з цих запитань
заперечна, хоч би якою вигідною була справа, то за неї не слід братися?
— Саме так. Дуже часто люди роблять цю помилку — намагаються
заробити грошей чи збагатитися, нехтуючи власними принципами чи
основними нормами моралі. Вони вважають, що гроші — це кінцева
мета. Але це не так, це — засіб для досягнення іншої мети. І часто,
зосереджуючись на тій, іншій, меті, а не лише на грошах, з’ясовуєш,
що її можна досягти значно простішим шляхом.
— Дякую, що поділилися цим усім зі мною, — мовив юнак,
підводячись, щоб іти. — Ви, безумовно, відкрили переді мною
широкий простір для роздумів. Маю ще поставити останнє питання,
перш ніж піду: старий китаєць і досі мешкає за тією ж адресою?
— Я не впевнений, що він там узагалі мешкав, — мовив містер
Брукс.
— Через кілька місяців я повернувся до будинку, де познайомився
з тим старим. Я хотів лише подякувати йому за поміч та розповісти, як
він допоміг мені змінити життя. Але побачив там літню пару, і вони
говорили, що живуть у цьому будинку вже двадцять років. І що не чули
ні про якого старого китайця. Я розпитав також сусідів, але ніхто про
нього нічого не знав.
Того вечора, перш ніж лягти спати, юнак перечитав зроблені ним
нотатки:
Восьмий секрет Надзвичайного Багатства — сила чесності.
«Яка людині користь, якщо вона придбає весь світ, але втратить
власну душу?»
Наші вчинки, наші слова й навіть наші думки — мов бумеранги:
вони завжди повертаються до нас.
Намагатися здобути багатство обманом і шахрайством — усе одно
що намагатися збудувати будинок на піску. Довго він не простоїть.
Обмірковуючи будь-які наміри — у бізнесі чи в особистому
житті, — запитай себе:
— це законно?
— це відповідає моральним нормам?
— чи дозволить це мені пишатися собою?
— чи зрадів би я, якби про це дізналася моя родина?
— чи поважатиму я себе за те, що це зробив?
Дев’ятий секрет — сила віри

Наступного дня юнак прокинувся раніше, ніж зазвичай. Думки
в нього були тривожні. Він знав, що секрети Надзвичайного Багатства
допомогли людям, з якими він зустрічався, але чи допоможуть йому?
У цьому й полягало питання. А відповідь була така: цього просто
неможливо знати напевне. Він мав задумки для власного бізнесу, але
що, як усе це зазнає невдачі? Що, як у нього, зрештою, залишиться ще
менше, ніж є тепер? Усю ніч він силкувався вирішити цю проблему,
але до ранку мудрості не додалося. Йому ніколи не вдавалося добре
приймати важливі рішення. Помилковий вибір міг виявитися
фатальним і знівечити все його життя. Він сподівався, що наступний
чоловік зі списку зможе якось допомогти йому.
Саймонові Льюїсу вдавалося зберегти молодечий запал, хоча він був
лисий і було йому десь років шістдесят п’ять. Він регулярно
тренувався і брав участь у перегонах на свіжому повітрі — казав, що
це допомагає йому почуватися молодим. На вигляд він був успішним
бізнесменом аж до самісіньких кісток, у бездоганно випрасуваному
темно-сірому дизайнерському костюмі з червоною краваткою «в
огірках» і хустинкою такого самого кольору.
Містер Льюїс керував власним агентством зі страхування життя зі
свого великого комплексу будівель на околиці міста. Його компанія
була широко відома як лідер ринку у своїй галузі, щорічний валовий
оборот якого щонайменше вдесятеро перевищував найближчого
конкурента. Утім, як з’ясував юнак, містер Льюїс не завжди був цим
успішним, заможним бізнесменом, що сидів тепер навпроти нього.
Власне, мало не все своє життя — а точніше, до шістдесяти років —
він ледь зводив кінці з кінцями. Усього якихось п’ять років тому він
жив у тісній однокімнатній квартирі в одному з найбільш занедбаних
передмість. Він не міг дозволити собі пристойний офіс, і йому
доводилося керувати своїм бізнесом з кухні на четвертому поверсі
старої пошарпаної офісної будівлі.
Але ось сьогодні він тут, сидить перед юнаком — засновник однієї
з найуспішніших компаній зі страхування життя в країні. Юнак жадав
дізнатися, що ж перевернуло його життя з ніг на голову за такий
відносно короткий проміжок часу.
— Усе це почалося трохи більше п’яти років тому, — пояснював
містер Льюїс. — Я сидів на кухні, що правила мені за офіс, міркуючи,
як можу поліпшити своє становище. Наближався мій шістдесятий день
народження, а я був весь у боргах і без жодних заощаджень. А в цей
період життя мав би вже з нетерпінням чекати затишного відпочинку
на пенсії. Я читав статтю в журналі «Тайм», де йшлося про те, що
менш ніж вісім відсотків чоловіків і менш ніж два відсотки жінок
досягають 65-річного віку фінансово незалежними. І менш ніж один
відсоток із них ми з вами могли б назвати заможними чи багатими. Це
була гнітюча думка, моє становище здавалося зовсім безнадійним, тож
я сів, склав руки й почав молитися, щоб сталося щось таке, що
допомогло б мені знайти з нього вихід.
Раптом пролунав голос: «Не хвилюйся, цього, може, ніколи й не
станеться!» Я підвів погляд і побачив у кімнаті старого чоловіка зі
сходу, що всміхався до мене. Він запитав, чому я працюю на кухні.
Я пояснив, що нині важкі часи, а він кивнув і сказав: «Важкі часи
не затримуються надовго, на відміну від важких людей!»
Ми розговорилися, і скоро старий згадав секрети Надзвичайного
Багатства. Я ніколи раніше не чув про них, але все, що розповідав
незнайомець, мало рацію. Перш ніж піти з кімнати, він простягнув
мені список з десяти імен і телефонних номерів і сказав: якщо я хочу
змінити своє життя й почати створювати Надзвичайне Багатство, мені
слід зв’язатися з цими людьми.
Зрозуміло, що я сконтактував з усіма людьми зі списку старого,
і неначе справжнє диво сталося: моє життя справді змінилося, до
того ж так круто, що я ледь міг у це повірити. І все це сталося завдяки
секретам Надзвичайного Багатства.
— І як же вони вам допомогли? — запитав юнак.
— Вони пояснили мені, що я сам відповідаю за своє становище
в житті і маю силу змінити його. Але, мабуть, тим одним-єдиним
секретом, що особливо допоміг мені, коли я почав утрачати надію
і впевненість у майбутньому, стала сила віри.
— Віри? — перепитав юнак. — Як віра стосується багатства?
— Безпосередньо, — відповів містер Льюїс. — Усе в житті
починається з віри. Ми не прагнули б здійснити власну мрію,
не засновували б бізнес, не інвестували б у майбутнє й не
заощаджували б на нього, якщо спершу не повірили б, що те, що ми
наміряємося робити, у нас вийде. Надто часто, дозволивши сумнівам
охопити нас, ми припиняємо спроби й здаємося.
Саме тоді, коли зустрівся зі старим китайцем, я намагався збагнути,
як покращити свій бізнес. Одна-єдина ідея, що в мене була, —
рекламна кампанія в національному фінансовому виданні. Однак
існувала ще одна проблема — це було ризиковано. Це було дорого,
окрім того, не давало жодних гарантій, що це спрацює. Але якби все ж
таки спрацювало — прибутки я мав би високі.
— І що ви робили? — поцікавився юнак.
— Нічого, — відповів містер Льюїс. — Я тільки думав і думав:
«А що, як не спрацює?» Це могло вщент зруйнувати моє життя. Мені
треба було взяти велику банківську позику, щоб сплатити за рекламну
кампанію, і якщо б вона не спрацювала — то довелося б повертати ту
позику наступні п’ять років!
А які в мене були підстави очікувати успіху? Я ніколи не був надто
успішним у минулому, то як я міг бути впевнений, що зможу досягти
успіху тепер?
А далі один чоловік зі списку старого під час зустрічі сказав мені,
що насправді, коли тебе охоплюють вагання й сумніви, слід поставити
собі одне-єдине питання: «Що б ти зробив, якби точно знав, що в тебе
все вийде?» І я, звичайно, розумів, що якби я був упевнений, що
не зазнаю невдачі, то взяв би позику й розпочав би рекламну
кампанію. Той чоловік сказав: «Ось вам і відповідь. Робіть те, що
робили б, якби знали, що у вас усе вийде». Тоді він написав щось на
аркуші паперу й простягнув його мені. Там було лише одне речення,
але воно вразило мене глибоко й надовго: «Будь сміливим,
і найсильніші сили прийдуть тобі на допомогу!»
Будь сміливим! Я ніколи досі не був сміливим. Раніше страхи
й сумніви завжди ставали в мене на шляху. Насправді тепер, озираю‐
чись назад, я думаю, що саме через це справи ніколи раніше в мене
не йшли надто добре. Я завжди дозволяв сумнівам і страхам
стримувати мене від рішучих і по-справжньому важливих дій.
Юнак чудово розумів, про що говорить містер Льюїс. Він знав, що
сам зазвичай зволікає, коли треба приймати важливі рішення, —
не найкраща риса для успіху в бізнесі, але що він міг удіяти?
— Знаєте, — провадив містер Льюїс, — усе життя я повсякчас чув,
як люди говорять, що спробувати й не зуміти краще, ніж узагалі
не намагатися. Але досвід підказує мені, що багато хто насправді
глибоко в душі вірить, що краще й не пробувати, а потім шкодує про
те, що не спробував і не зміг, а не про те, що не спробував і не зазнав
невдачі.
Більшість людей боїться невдачі, поразки, але правда в тому, що
єдиний спосіб зазнати справжньої невдачі — це навіть не спробувати.
Якщо ви хоча б щось намагаєтеся робити, то нізащо не зазнаєте
цілковитого краху, адже принаймні отриманий досвід вас чогось
навчить.
Забагато людей самі собі не дозволяють створити багатство, бо
бояться зазнати невдачі й через це ніколи не ризикують. Але ж
життя — це суцільний ризик. Дозвольте показати вам дещо.
Містер Льюїс простягнув юнакові вірш у рамці, щоб той його
прочитав:
Ризики
Сміятися — це ризик здаватися дурнем.
Плакати — ризик здаватися надто чутливим.
Спілкуватися з кимось — ризик від нього залежати.
Показати свої почуття — це ризик викрити своє справжнє «я».
Відкрити свої думки та мрії перед громадою — це ризик їх втратити.
Покохати — ризик не дочекатися взаємності.
Жити — ризик померти.
Сподіватися — ризик розчаруватися.
Але ризикувати потрібно, бо найбільш небезпечно в житті — нічим не ризикувати.
Той, хто нічим не ризикує, нічого не робить, нічого не має, і сам він — ніщо.
Він, можливо, й уникне страждань і смутку, але не зможе навчатися, відчувати,
змінюватися, зростати, любити, жити.
Зв’язані своїми поглядами, ці люди — мов раби, що втратили свободу.
Тільки той, хто ризикує, — вільний.
Автор не відомий
— А щоб ризикувати, потрібна віра? — перепитав юнак.

— Саме так, — підтвердив містер Льюїс. — Зрозумійте, я зовсім
не маю на увазі, що вам слід грати в азартні ігри, поставити все, що
у вас є, і чекати, куди впаде кулька рулетки. Ризик, який залежить від
випадковості, — це дурниця, що ніколи не приносить стабільного
багатства. Я говорю про калькульовані ризики, пов’язані з проектами,
у які ви вірите. Про те, щоб рухатися до мети за впорядкованим
планом дій, без думок про невдачі або поразки.
Ваше життя зміниться лише тоді, коли ви внесете в нього зміни,
а щоб внести ці зміни — знадобиться віра у власні сили. Усі зміни —
це певна невизначеність, а отже, ризик, але ви не зможете дістатися до
нового місця, якщо не наважитеся залишити старе.
— Так, але як можна бути впевненим у тому, що ухвалюєш
правильні рішення? — допитувався юнак.
— Якщо вагаєтеся — дослухайтеся до власного чуття, покладіться
на інтуїцію — навіть якщо це здається нелогічним або
нераціональним. Саме внутрішнє чуття найчастіше веде вас до мрії.
Ось чому віра така важлива. Щойно ви починаєте вірити й жити згідно
із цією вірою — на ваших очах починають відбуватися справжні дива.
— Але як можна знайти цю віру? — запитав юнак. — У мене ніколи
не було релігійного виховання, про яке варто було б говорити, я навіть
не уявляю, з чого почати.
— Щоб мати віру, не обов’язково сповідувати якусь певну релігію.
Якщо у вас відкрите серце, хоч би про що ви там попросили — вам це
дадуть, і не має значення, до якої релігійної конфесії ви належите чи
не належите. Віри можна навчитися, віру можна створити. Одна
з найкращих порад стосовно віри, що мені їх давали, — завжди діяти
«так, ніби»! Поводьтеся так, ніби ви досягнете успіху, так, ніби ви
здатні досягнути мети, так, ніби хай би що ви там робили — це вам
чудово вдається. Дійте так, ніби не можете зазнати невдачі в жодних
починаннях і ніби ніщо не може вам завадити досягти вашої мети
в житті.
— «Діяти так, ніби», — повторив юнак, занотовуючи.
— Тільки тоді ви станете успішним, почнете досягати мети
й побачите, що взагалі все відбувається як слід. А коли вже вам почне
щось удаватися — ваша віра в себе і в життя посилюватиметься.
А ще ви можете повторювати собі самонавіювання, щоб створити
віру, адже самонавіювання впливають на наші підсвідомі переконання.
Усе, що повторюється досить часто, стане частиною нашої
підсвідомості. От, наприклад, деякі мої твердження були такими:
«Потік Божественного багатства наповнює моє життя, утілюючи всі
мої потреби й бажання», «Ніщо не може перешкодити й ніщо не може
затримати появи Надзвичайного Багатства в моєму житті», «Усе, що
відбувається, відбувається з якоюсь метою і з якоїсь причини, воно
збагачує моє життя», «Усе, чого я прошу від життя, я отримую
в належний час і в належному місці».
Я щодня повторював ці самонавіювання. Навіть занотував ці та інші
твердження на звороті маленької картки, на якій були записані мої цілі,
і носив у своєму гаманці, щоб повсякчас переглядати їх упродовж дня.
Я просто передати не можу, яким важливим у моєму житті став цей
урок: якщо у вас є віра, ви можете досягти будь-чого. Узагалі будь-
чого.
— Дякую, що поділилися всім цим зі мною, — сказав юнак, перш
ніж піти. — Ви справді допомогли прояснити багато чого в моїх
думках.
— Я радий, що зміг допомогти, — відповів містер Льюїс. — Ось, —
додав він, простягаючи юнакові маленьку картку. — Це може стати
корисним для вас.
На звороті картки був вірш:
«Підходьте до краю», — він наказав.

Вони відповіли: «Нам страшно».
«Підходьте до краю», — він наказав.
Вони підійшли.
Він їх штовхнув…
І вони полетіли.
Гійом Аполлінер
Пізніше того вечора юнак перечитав нотатки, зроблені під час

зустрічі з містером Льюїсом:
Дев’ятий секрет Надзвичайного Багатства — сила віри.
Коли обмірковуєш будь-який проект, що в нього віриш, склавши

впорядкований план дій, перевір, чи має він право на існування,
і запитай себе: «Що б я зробив, якби знав, що в мене все вийде?»
Будь сміливим, і найсильніші сили прийдуть тобі на допомогу!
Завжди дій «так, ніби» — і досягнеш успіху.
Довіряй своєму чуттю — дослухайся до інтуїції.
Повторюй самонавіювання, щоб створювати в собі віру.
Усе, що ти досить часто повторюєш, стає частиною твоєї
підсвідомості.
Він іще раз перечитав їх, потім відклав записник і підійшов до вікна.
Тепер він знав, що йому слід робити. Потрібно бути сміливим,
потрібно вірити — і діяти.
Десятий секрет — сила благодійності

Юнака тепер захоплювало те, що він дізнався про секрети
Надзвичайного Багатства. Уперше в житті він відчував, що справді
може це зробити — створити багатство. Щодня він незмінно
повторював собі позитивні самонавіювання, створюючи підсвідомі
переконання, що дадуть йому змогу притягти багатство й радіти цьому.
Він подовгу глибоко розмірковував, чого саме хоче від життя —
у фінансовій, соціальній, професійній та емоційній сферах, — записав
свої цілі й почав займатися творчими візуалізаціями, уявляючи, як
досягає своєї мети.
Найбільшою його мрією було стати письменником. Але він хотів
не просто писати якісь книги — він хотів писати книги, що
змінювали б життя людей, які їх читають. Звісно, були в нього й інші
мрії — про великий будинок на власній землі, схожий на ті, повз які
він проходив щоранку дорогою до парку, і про багатство, достатнє для
того, щоб забезпечити безбідне життя своєї сім’ї.
Потім він написав детальний план дій — що може зробити, аби
наблизитися до цих цілей. Юнак розпланував бюджет, щоб конт‐
ролювати свої витрати. Він сконтактував з усіма своїми кредиторами
й повідомив їм про своє фінансове становище. Хоч він і не міг
одразу ж повернути їм усе, але запропонував робити щомісячні
виплати. Він відкладав на погашення цих боргів двадцять відсотків
щомісяця. Його кредитори пристали на цю пропозицію, вони були
задоволені, що юнак говорив з ними відкрито й чесно, а не намагався
ухилитися від сплати боргів, як роблять багато інших боржників. Він
також стежив за тим, щоб десять відсотків усіх зароблених грошей
виділяти на інвестиції. Йому насправді довелося скоротити витрати на
несуттєві дрібниці, але це була невисока ціна за усвідомлення того, що
зараз він позбавляється боргів і накопичує багатство собі на майбутнє.
Тепер він розумів: якщо намірився створити у своєму житті
Надзвичайне Багатство, то йому слід залишатися чесним, хай би що
там він робив. Він пам’ятав слова містера Брукса: «Життя — мов
бумеранг, і все, що ви кидаєте, колись повернеться до вас».
Усвідомлюючи тепер, що для всього, за що б він не взявся, знадоб‐
ляться спеціальні знання, юнак пішов на вечірні курси письменницької
майстерності, а також на курси з бізнес-адміністрування. І тепер,
зустрівшись і поговоривши з більшістю людей зі списку старого, він,
нарешті, повірив, що коли вже секрети Надзвичайного Багатства
спрацювали в них, то і в нього вони також спрацюють. Він знав, що,
зрештою, зможе досягти всього, що замислив й у що вірив.
Тепер у списку залишався тільки один чоловік, і юнак, звичайно, аж
тріпотів перед зустріччю з ним — не в останню чергу тому, що йому
було цікаво дізнатися, яким виявиться останній секрет Надзвичайного
Багатства.
Джеффрі Левер жив у величезному чотириповерховому будинку
з двома входами в найбагатшій частині міста. Усі будівлі на широких,
обсаджених деревами вулицях були вражаючими маєтками,
славетними тим, що в них жили дипломати, мільйонери та
знаменитості. За останні тижні юнак відвідав кілька пречудових осель,
але житло містера Левера перевершувало їх усі. Це був величезний
білий міський маєток, зведений ще у вісімнадцятому столітті.
Його внутрішнє оздоблення, створене професійним художником
інтер’єру з використанням дизайнерських тканин та старовинних
меблів, було прекрасне. Здавалося, воно щойно зійшло просто зі
сторінок журналу «Дім і сад».
Біля дверей юнака зустрів дворецький і провів його до вітальні.
У ній три з чотирьох стін від підлоги до стелі були зайняті книгами,
а в четвертій містився великий мармуровий камін, в якому палали
й тріскотіли дрова. Над каміном висіла одна з найбільш зловісних, але
водночас і найбільш прекрасних олійних картин з усіх, що їх колись
юнакові доводилося бачити: дві руки зі спотвореними пальцями,
складені, ніби в молитві, і простягнені вгору, до неба.
Цієї миті двері відчинились і увійшов літній чоловік з білосніжним
волоссям та ясними блакитними очима. Двоє чоловіків потиснули
руки, відрекомендувались один одному й посідали в крісла перед
каміном.
— Я бачив, що ви із захопленням дивилися на цю картину, — мовив
містер Левер, указуючи на полотно над каміном.
— Так, із захопленням, — підтвердив юнак. — Я не надто добре
знаюся на мистецтві, але в цій картині є щось особливе…
— За нею стоїть чудова історія, — сказав містер Левер. — Правдива
історія, що трапилася п’ятсот років тому в маленькому селі поблизу
Нюрнберга в Німеччині. Там жила родина, у якій було вісімнадцятеро
дітей. Їхній батько, чоловік на ім’я Альбрегт Дюрер, був ювеліром за
фахом і працював по вісімнадцять годин на день, щоб прогодувати та
вдягти всіх своїх дітей. У двох із них виявився талант до живопису,
і обидва мріяли стати художниками, але розуміли, що в їхнього батька
не вистачить грошей, щоб віддати їх обох до Академії мистецтв
у Нюрнберзі. Тож двоє хлопців домовилися кинути монету. Той, хто
програє, мав працювати на місцевій шахті й зароблені гроші платити
за навчання іншого брата в академії. А через чотири роки — термін,
упродовж якого один із них мав закінчити академію, — брати
збиралися помінятися місцями. Той, хто вже довчився, мусив платити
гроші, зароблені продажем своїх творів або, якщо доведеться, роботою
на шахті, щоб інший брат міг навчатися в академії.
Кинули монету. Альбрегт Дюрер-молодший виграв і поїхав до
академії, а його брат Альберт пішов працювати на шахті. Талант
Альбрегта швидко визнали, і, закінчивши академію, через чотири роки
він міг уже призначати непогану оплату за свої роботи. Хлопець
повернувся до рідного села й під час урочистої трапези підвівся, щоб
сказати тост за свого любого брата, Альберта, без жертви якого успіх
Альбрегта був би неможливий. Він закінчив свою промову словами:
«А тепер, Альберте, мій любий брате, твоя черга. Тепер ти можеш
їхати в Нюрнберг, щоб здійснити свою мрію, а я подбаю про тебе».
Усі в родині захоплювалися жертвою Альберта, тож запропонували
випити за його майбутнє в академії, але він раптом заплакав. Сльози
заструменіли його обличчям. «Ні… ні… ні», — повторював він.
У кімнаті запала тиша, і, витираючи сльози з очей, хлопець мовив ледь
чутним голосом: «Мені вже надто пізно. Я не можу їхати до
Нюрнберга. Поглянь! — Він підвів угору свої спотворені артритні
руки, на яких майже кожна кісточка була зламана за чотири роки
роботи в шахтах. — Мені дуже боляче тримати навіть келих, аби
почаркуватися з тобою, що вже говорити про пензлик з фарбою…
Мені вже надто пізно».
Альбрегт Дюрер згодом став видатним художником, і сьогодні його
роботи є в багатьох музеях та галереях усього світу. Але він ніколи
не забував, що досяг успіху лише завдяки жертві брата. І, бажаючи
віддячити йому й увіковічнити його жертву, він написав цю картину.
На жодному іншому полотні не знайти більше любові, болю та сліз.
Художник упевнився, що якнайточніше відтворив кожну найдрібнішу
деталь братових рук, кожен шрам, кожну ранку. Руки брата
відображають вдячність і провину художника, простягаючись угору до
неба, ніби в урочистій молитві, дякуючи… і просячи прощення.
Я повісив тут цю картину, бо вона нагадує мені урок, який я вважаю
одним із найважливіших у своєму житті: будь-яке досягнення нечасто
буває можливим без допомоги інших. Якщо людина відмовляється
визнати це — байдуже, скільки в неї грошей, автомобілів чи
будинків, — вона ніколи не почуватиметься Надзвичайно Багатою,
доки не осягне десятий і останній секрет… силу благодійності.
— Благодійності? — спантеличено перепитав юнак.
— Так, — упевнено мовив містер Левер. — Благодійність —
невід’ємний складник Надзвичайного Багатства. Звичайно, якщо ви
хочете лише накопичити статки для себе та своєї сім’ї, то це можна
зробити, навіть не стаючи благодійником. Але в такому разі ви ніколи
не досягнете Надзвичайного Багатства. Пам’ятайте: багатство — це
не лише кількість грошей або майна, що ви його маєте, — це,
найімовірніше, якість вашого життя.
— Але як благодійність стосується якості життя? — поцікавився
юнак.
— Вам доводилося робити щось для інших людей без жодних
корисливих міркувань? Допомагати просто тому, що можете
допомогти? Це могло бути щось просте, наприклад, перевести когось
через дорогу або підказати шлях незнайомцеві, що заблукав.
— І як ви після цього почувалися? — запитав містер Левер. — Хіба
ви не раділи, не були задоволені, що змогли щось змінити на краще?
— Так, радів.
— А що б ви відчули, якби, замість того щоб допомогти, пройшли
повз, не зважаючи на те, у якому становищі опинилась інша людина?
— Я, напевно, вважав би себе винним, — зізнався юнак.
— Саме так. Отож, як бачите, вчинивши щось добре, ви неодмінно
відчуваєте задоволення собою. Ви усвідомлюєте, що можете зробити
свій внесок, вчинити щось для інших. Відповідно, ви починаєте
підсвідомо вірити в те, що заслуговуєте на більше.
— Можливо, завдяки цьому ви й почуватиметеся вдоволеним
собою, — згодився юнак. — Але ж це, перш за все, не допоможе вам
створити багатство.
— Вам доводилося чути про принцип, що називається
«десятина»? — запитав містер Левер.
— Так. Це тоді, коли паства віддає церкві частину своїх доходів?
— Так, це воно. Але цей принцип виник у біблійні часи, коли люди
почали віддавати певну частку своїх заробітків (зазвичай десять
відсотків) тим, хто цього потребував. Зверніть увагу: це робили
не лише багатії, а всі, окрім злидарів і нужденних.
Теологи обговорюють різні можливі причини виникнення принципу
десятини. Дехто вважає, що це була примітивна форма податку, інші
припускають, що це було зроблено, щоб люди ставали турботливішими
одне до одного. Але мало хто згадує, що ті, хто дотримується цього
принципу, мають вигоду, значно вищу за вартість відданих грошей.
— Ви маєте на увазі задоволення собою? — перепитав юнак.
— Так, і це теж, але ще й те, що, віддаючи щось іншим, ми
насправді щось отримуємо самі. Адже все, що ми робимо,
повертається до нас. Це ніби коло життя, або карма, — можете назвати
це, як хочете. Усе, що ви віддаєте, повертається до вас, і повертається
примноженим. Може, не від тієї самої людини, якій ви щось віддали,
але воно неодмінно повернеться.
Багато років тому я ледь зводив кінці з кінцями. Довгими годинами
працював над власним бізнесом, але анітрохи не міг просунутись
уперед. Доки одного разу не зустрів…
— Старого китайця, — перервав його юнак.
— Ну, а кого ж іще? — усміхнувся містер Левер. — І саме від того
старого я дізнався про секрети Надзвичайного Багатства й, зокрема,
про силу благодійності. Тоді я доводив, що не можу дозволити собі
стати благодійником, віддавати гроші. Але старий наполягав, що,
навпаки, я не можу собі дозволити не бути благодійником.
Звісно, я скептично ставився до цього, але зустрівся з однією
людиною, яка запевняла мене, що саме тоді, коли вона почала
віддавати десять відсотків свого доходу, її фінансове становище почало
поліпшуватися. Тож я вирішив спробувати, і, на мій подив, це
спрацювало. Я став більш задоволеним собою, більш мотивованим, і…
мій дохід почав поступово зростати. І я можу щиро сказати, що сила
благодійності дуже круто змінила моє життя.
Тепер я надзвичайно багатий, у мене є цей будинок, вілла на
Барбадосі та лижна база в Швейцарії. Я їжджу на вінтажному «роллс-
ройсі», і в мене є чистих активів на суму понад 10 мільйонів фунтів
стерлінгів.
— І ви справді вірите, що вам допоміг принцип благодійності? —
— Безумовно. Звісно, не лише він. Кожен секрет Надзвичайного
Багатства зіграв свою роль. Але коли я почав ділитися тим, що маю,
віддаючи десять відсотків свого доходу, це допомогло мені почуватися
багатим, і невдовзі мій дохід почав збільшуватись. Відкрився цілий
потік можливостей та угод. Звісно, можна сказати, що це був просто
збіг обставин, але багато людей могли б розповісти вам дуже схожі
історії.
Юнак щось занотовував, а містер Левер тим часом провадив далі:
— Багатство — це немов добриво. Розкидайте його всюди — і все
навколо почне зростати. Отже, і ви ставатимете дедалі багатшим. Але
якщо кинути його купою й не чіпати — воно скоро засмердить і стане
розплідником небезпечних мікробів та бактерій.
Якщо віддавати частину свого багатства, ділитись із іншими, з тими,
кому потрібна допомога, — гроші стануть джерелом благословення
й повернуться до вас примноженими.
— Але щоб допомагати іншим — потрібні можливості. Для початку
треба бути заможним, — наполягав юнак.
— Багато людей погодилися б із вами, — відповів містер Левер. —
Однак у житті все інакше. Зрештою, як ви гадаєте, хіба людині, яка
заробляє 100 000 фунтів стерлінгів, простіше віддати 10 000 фунтів,
ніж людині, яка заробляє 10 000 фунтів, віддати 1 000 фунтів?
— Навряд чи, — мовив юнак, стиснувши губи й примруживши очі,
ніби про щось думав.
— Якщо ви звикнете віддавати десять відсотків свого доходу,
допомагаючи іншим, то помітите, як це сповнює вашу підсвідомість
відчуттям достатку — усвідомленням, що у вас є більше ніж
достатньо, — впускаючи цим потік Надзвичайного Багатства у ваше
життя.
— Усе повертається до цієї картини, — вказав містер Левер на стіну
над каміном. — Ніхто з нас нічого не досягає самотужки. Не має
значення, хто ви чи звідки, — завжди будуть інші люди, що
допомагають вам досягти успіху або багатства. Тому важливо
продовжувати цей ланцюг благодійності.
Згодом того ж таки дня юнак підсумував зроблені ним нотатки:
Десятий секрет Надзвичайного Багатства — сила благодійності.
Досягнення нечасто бувають можливими без допомоги інших — або

без допомоги іншим.
Допомагаючи іншим, ми допомагаємо собі.
Спробуй віддавати десять відсотків свого доходу тому, кому це
потрібно. Усе, що віддаєш, повернеться до тебе примноженим.
Допомагаючи іншим, ти сповнюєш свою підсвідомість відчуттям
достатку.
Епілог
Він м’яко зачинив за собою двері, щоб не розбудити дружину та
дітей, які спали. Було темно, світанок іще не настав, і він
у спортивному костюмі прямував до парку. Це була традиція, якої він
дотримувався ще від зустрічі із загадковим старим китайцем.
Він ішов, і його думки поверталися до того ранку, коли вони
стрілися. Так багато сталося за п’ять років, що минули відтоді. Це досі
здавалося немислимим, йому несила було повірити у величезні зміни,
що відбулися в його житті.
Через рік після тієї зустрічі юнак спромігся позбутися всіх боргів
і відкладати десять відсотків свого заробітку на заощадження та
інвестиції.
Ще через півроку він кинув роботу та започаткував власний малий
бізнес — став видавати інформаційний бюлетень для людей, що
працюють удома. Цей проект спав йому на думку, коли він уперше
замислився про створення власного бізнесу — тоді він виявив, що
доступної інформації, підтримки чи порад для людей, зацікавлених
у тому, щоб працювати вдома, дуже мало, а людей таких стає все
більше. Йому треба було дізнаватися про комп’ютерні технології,
оподаткування, правові питання, а також про спектр доступних послуг,
потрібних людям, що хотіли створити свій бізнес, яким можна
керувати з власного дому.
Це видання мало величезний успіх, і через півтора року він
завершив свою першу книгу, а за три наступних роки написав іще
шість, п’ять із яких стали міжнародними бестселерами.
Саме тоді він зустрів прекрасну жінку, закохався й одружився з нею,
і тепер у них було двійко дітей, яких він обожнював. Сім’ю він називав
справжнім багатством свого життя. Усе інше було другорядним. Навіть
без усіх зароблених ним грошей, без власного будинку й без інших
матеріальних речей, які в нього були, він усе ще вважав би себе
заможним чоловіком. «Зрештою, — говорив він, — як узагалі можна
оцінити любов, радість і щастя, які приносить мені моя сім’я?»
Його час від часу запитували, як він досяг такого успіху. Особливо
цікаво було тим, хто пам’ятав його ще відтоді, як він насилу зводив
кінці з кінцями. Йому всміхнулася фортуна? Він виграв у лотерею? Він
розповідав їм про свою зустріч зі старим дрібненьким китайцем і про
секрети Надзвичайного Багатства. Було багато таких, хто не вірив його
розповіді, але були й інші, ті, хто дослухався до всього, що він міг
розповісти, і втілював секрети Надзвичайного Багатства у своєму
житті. Усі вони без винятку не лише значно збільшили свої доходи,
але — вони звірялися юнакові, що це, либонь, іще важливіше, —
знайшли щось набагато цінніше за гроші, коштовніше за діаманти —
і це було нове ставлення до Життя. Вони були вже не жертвами
обставин, а творцями власної долі. І це усвідомлення того, що він
допомагає іншим, було для юнака найпрекраснішим почуттям у світі.
Будь-хто стає багатієм, відчуваючи радість від допомоги іншим людям.
Щоранку, гуляючи в парку, він сподівався знову побачити того
старого. Він хотів подякувати за те, що сталося в його житті завдяки
їхній зустрічі та розповіді про секрети Надзвичайного Багатства.
Радий був би подякувати за все, що той зробив для нього. Але, як
і завжди, цього ранку не помітив жодного сліду старого.
Він повернувся додому, коли сонце підіймалося вгору, освітлюючи
ясне блакитне небо. Юнак забрав пошту й поставив чайник, щоб
приготувати дружині чашечку чаю. Раптом задзвонив телефон, і він
здригнувся. Сьома година ранку — як не крути, ранувато для дзвінків.
Він зняв слухавку й почув голос:
— Вітаю. Ми з вами не знайомі. Мене звати Арнольд Бенкс.
Вибачте, що так рано вас турбую, але я щойно зустрів старого китайця,
який дав мені ваш номер і сказав, що ви можете розповісти щось про…
— Секрети Надзвичайного Багатства, — перервав його юнак.
— Так, — відповів чоловік по телефону, — секрети Надзвичайного
Багатства.
— Звичайно, — мовив юнак, не в змозі приховати радості
в голосі. — Із задоволенням.
Десять секретів щастя. Прадавня
китайська мудрість, що
збагатить ваше життя
Моїй дружині Карен і моїм дітям Софі та Самюелю з вічною любов’ю
Вступ
Ви перетинаєте світ у пошуках щастя, а воно завжди поруч, на відстані
витягнутої руки від будь-якої людини…
Горацій
Поцікавтеся в людей, чого вони найбільше хочуть від життя,

і найчастіше чутимете таку відповідь: «Я просто хочу бути щасливим».
Чому ж тоді так мало людей насправді щасливі? Чому галузь
фармацевтичної промисловості, що нині переживає найбільше
зростання, — це найчастіше виробництво антидепресантів? Чому так
мало людей вважають себе щасливими? Чи може бути, що ми шукаємо
щастя не там, де треба?
Я вірю, що всі ми маємо силу бути щасливими. Незалежно від того,
скільки грошей у вас є (чи немає), ким ви працюєте та де живете. Хоч
би яким було ваше теперішнє становище, у вас є сила не просто бути
щасливим, а відчувати Надзвичайне Щастя.
Надзвичайне Щастя — це не просто відсутність депресії та смутку,
це радше відчуття радості, задоволення й захоплення життям. Це
не означає, що можливо — та й узагалі потрібно — бути в постійному
екстазі. Зрештою, бувають часи, коли особисті трагедії та втрати, що
трапляються в нашому житті, цілком природно призводять до суму,
журби й розчарувань. Але завжди є способи впоратись із такими
переживаннями, подолати їх, і часто такі напасті й виклики життя
вдається обернути на справжній тріумф.
На відміну від багатьох інших притч, прототипи дійових осіб цієї
книги — реальні люди (крім старого китайця, що є збірним образом
кількох літніх мудрих чоловіків та жінок, яких мені доводилося
зустрічати). Я, звичайно, змінив їхні імена та переінакшив обставини
й сподіваюся, що це допомогло покращити мою розповідь, але
в усякому разі їм усім вдалося перетворити особисту кризу на
справжній тріумф і знайти своє щастя, як описано в кожному розділі.
Я щиро сподіваюся, що ці історії збадьорять вас, надихнуть
наслідувати їхній приклад та відчути благословення Надзвичайного
Щастя у вашому житті.
Водій
Усе це почалось одного холодного й мокрого жовтневого вечора,
коли він повертався додому з роботи. Була вже восьма година, утретє
за цей тиждень йому довелося допізна просидіти в офісі. Небо весь
день було вкрите хмарами, і вони вирішили пролитися на землю
рясною зливою саме тоді, коли юнак вирушив додому. Питання,
поставлене по радіо, увірвалося в його думки. Це було просте питання,
якого юнак ніколи свідомо не ставив собі, та відповіді, що спадали на
думку, турбували його.
На це питання наштовхнуло національне опитування, яке виявило,
що лише одна людина з 50 вважає себе щасливою або задоволеною
і менш ніж одна з 10 може згадати час або навіть мить, коли вона була
справді щаслива. Радіоведучий поставив своїм слухачам просте
відверте запитання: ви щасливі?
Це питання несподівано змусило юнака замислитися над своїм
життям. Він не міг чітко назвати чогось, чого йому б не вистачало:
у нього були добре здоров’я, хороша робота, йому завжди якось
вдавалося платити за рахунками, а іноді й відкладати дещо на дрібні
розкоші. Він мав коло близьких друзів і люблячу родину. Але,
незважаючи на все це, почувався спустошеним усередині, зневіреним.
Чогось не вистачало. Юнак не знав, чого саме, відчував лише, що
чогось у його житті бракує. Він міг описати своє життя багатьма
словами, але слова «щасливе» серед них точно не було.
Торо сказав: «Більшість людей живуть у тихому відчаї», — і юнак
вважав, що це цілком точний опис його існування. Кожен день від
початку до кінця здавався суцільною боротьбою, одна доба перетікала
в наступну з тими самими або схожими стресами та розчаруваннями.
Він не міг позбавитися почуття, що життя перетворилося на
нескінченний одноманітний цикл. Що сталося з усіма його хлоп’ячими
сподіваннями та мріями? Куди поділися пристрасть і радість, такі
знайомі в дитинстві? Коли почалася ця боротьба?
Він читав колись, що, за філософією деяких релігій, життя — це
суцільна боротьба, але не міг із цим змиритися. «Ну звісно ж, —
говорив хлопець сам собі, — у житті має бути щось більше за це?» Він
почувався розгубленим, ніби заблукав у велетенському лабіринті,
не розуміючи, як туди втрапив і як звідти вибратися.
У цю мить думки юнака знову перервалися, цього разу димом, що
почав валувати з-під капота його автомобіля.
«Чорт! Як не одне, то інше», — пробурмотів він сам до себе,
гальмуючи на узбіччі шосе. Молодик вийшов із машини, підняв капот,
щоб поглянути на двигун, і йому в обличчя вдарив стовп пекучої пари,
від якої він мало не впав горілиць.
Хлопець, зіщулившись, натягнувши куртку на голову, щоб
захиститися від вітру та дощу, пройшов півтора кілометра по шосе до
найближчого телефону й викликав технічну допомогу. Оператор
пообіцяв, що механік приїде до нього за годину чи десь так. Робити
було нічого, залишалося тільки повертатися до своєї машини й чекати.
У голові в нього лунало запитання: «Навіщо це все? У чому сенс?»
Відповіді, звичайно, не було. Та він на неї й не чекав. Єдине, що він
чув, — гуркіт транспорту, який проїздив повз нього.
Отож, змерзлий, утомлений і жалюгідний юнак знесилено
повертався до своєї машини. Він іще не знав, що ця подія мала
ознаменувати початок одного з найкрутіших поворотів у його житті.
Якби він мав уявлення про те, що буде далі, то без жодного сумніву —
і він охоче з цим погоджувався в прийдешні роки — усміхнувся б
і сповнився б відчуття Надзвичайного Щастя.
Зустріч
Наближаючись до своєї машини, юнак помітив чоловіка, що
спирався на неї. Химерний індивідуум: старий китаєць у білому
комбінезоні та яскраво-жовтій бейсболці. Це був дрібненький
чоловічок із привітним зморшкуватим обличчям та довгим летким
білим волоссям. Але найбільше увагу юнака привернули його очі.
Глибочезні, темно-коричневі, усміхнені очі.
Старий усміхнувся, коли юнак підійшов до нього.
— Чудова гроза, чи не так? — сказав він.
— Холодна, мокра та бридка, як на мене, — пробурмотів юнак.
Але старий китаєць говорив далі, не переймаючись через те
бурмотіння.
— Відчуваєш цю енергію? Запах свіжості в повітрі? Хіба не чудесне
почуття?
«Не надто», — подумав юнак, але промовчав. Він уважніше
придивився до цього химерного старого. Гроза минула за якусь
хвилину до того, як він повернувся до машини, дощ іще ляпав, проте
старий анітрохи не змок. На ньому не було жодної краплинки. Але
не встиг юнак цього зауважити, як старий заговорив:
— То що в тебе за халепа?
— Про що це ви? Мені сказали, що доведеться з годину чекати, доки
хтось приїде, — відповів юнак.
— Ну, життя сповнене несподіванок, — відповів старий із широкою
усмішкою. — Тож у чому проблема?
— Не знаю точно, що не так, — юнак узявся пояснювати. — Я їхав,
коли з-під капота раптом пішов дим і двигун просто вимкнувся.
— Гаразд, давай-но як слід подивимось, — сказав старий, засукав
рукави, ступив крок уперед і заходився оглядати двигун.
За кілька хвилин він підвів погляд, обернувся до юнака, усміхнувся
й запевнив:
— Не варто так стурбовано дивитись, не трапилося нічого
непоправного.
— Дякувати Богу за це, — полегшено зітхнув юнак.
— Ну, може доведеться заплатити кілька тисяч фунтів… Але
полагодити точно можна! — додав старий.
— О, ні. Ви, либонь, жартуєте! — вигукнув юнак.
Старий поплескав юнака по руці й засміявся:
— Звісно, жартую!
Незнайомець повернувся, щоб узяти гайковий ключ, але на мить
зупинився, поглянувши юнакові в очі, а потім знову взявся за двигун.
— Знаєш, цього, може, ніколи й не станеться.
— Чого?
— Того, що тебе турбує.
— Нічого мене не турбує, — сказав юнак.
— А, розумію. Ото й добре, — мовив старий, узяв викрутку й почав
насвистувати якусь мелодію, далі пораючись біля автомобіля.
— Схоже, у вас сьогодні вдалий день, — зазначив юнак.
— Авжеж. Якщо дожити до мого віку, — відповів старий, — кожен
день, коли ти ще ходиш по землі, — вдалий. — Він повернувся до
юнака. — Якщо тобі цікава моя думка, я скажу: життя просто надто
коротке та надто цінне, щоб марнувати його, вважаючи себе нещасним.
Ти знаєш, що середня тривалість життя — 76 років? Це лише
3 952 тижні! І 1 317 із цих тижнів ти проспиш. Тож залишається тільки
2 635 тижнів, або 63 240 годин життя!
— Скільки тобі років? — запитав старий.
— Тридцять три.
— Отож, значить, якщо тобі пощастить прожити стільки, скільки
живуть люди в середньому, то в тебе залишилося всього-на-всього
якихось 1 114 тижнів!
— О-о-о, оце весела думка! — сказав юнак уїдливо-саркастичним
голосом.
— Це просто пояснює, що час дорогоцінний, занадто дорогоцінний,
щоб витрачати його на те, аби бути нещасним. Життя потрібне, щоб
його проживати, кожен день має бути радістю, а не боротьбою. Воно
має скидатися на прогулянку полем сонячного дня, а не на блукання
під нескінченною грозою.
Юнак відчув, як його спиною пробігли холодні мурашки, а волосся
на потилиці заворушилося. Звідки старий дізнався, про що він
міркував? Він намагався заспокоїти себе, переконати, що це просто
збіг, адже старий не міг прочитати його думок.
— Мене завжди дивує, що так багато людей вирішують бути
нещасними, — мовив незнайомець, повернувшись до роботи над
двигуном.
Юнак обперся на машину.
— Про що це ви? Люди не вирішують бути нещасними. Усе
залежить від їхніх обставин. Те, що відбувається в їхньому житті,
робить людей щасливими або нещасними.
— Звісно, ти, може, і маєш рацію, але коли щастя визначається
тільки обставинами, то чому інша людина може переживати ті самі
халепи й радості, що й ти, але реагувати на них і почуватися зовсім
інакше? Я знав колись двох чоловіків, які дуже постраждали в одній
і тій самій автокатастрофі. Один впав у депресію, а інший надзвичайно
радів.
— Чому ж вони реагували аж так по-різному? — поцікавився юнак.
— Той, що був у депресії, постійно з гіркотою запитував: «Чому це
мало статися зі мною?» — тимчасом як інший, веселий чоловік
повторював: «Дякувати Богу — я залишився живий!» Як у тому вірші:
«В одне вікно дивились двоє. Один побачив дощ і бруд, а другий —
крон зелених гру, блакитне небо і весну».
— Я не вірю, що обставини, хай би якими вони були, мають хоч
якусь силу, щоб змусити тебе почуватися щасливим або нещасним, —
провадив старий. — Лише твої думки про ці обставини визначають
твій настрій. Зрештою, хто щасливіший: той, хто бачить, що склянка
наполовину повна, чи той, у кого вона напівпорожня? Ага… зрозумів.
Чи не міг би ти, якщо твоя ласка, подати мені отой ключ? — попрохав
він, простягаючи за спиною руку до юнака.
— Прошу, — сказав юнак, — але, звісно ж, щось робить вас або
щасливим, або навпаки?
Старий відклав гайковий ключ і повернувся, обпершись на машину,
обличчям до юнака.
— То що зробило б тебе щасливим? — запитав він.
Юнак на мить замислився.
— Не знаю точно. Для початку, думаю, не завадило б більше
грошей, — відповів він.
Старий знову повернувся до юнака, витягуючи зі скриньки ще один
інструмент.
— Ти справді віриш, що гроші приносять щастя? — перепитав він.
— Не знаю напевне, але принаймні вони допоможуть бути
нещасним у комфорті, — відповів юнак, розпливаючись в усмішці.
— Слушне зауваження, — теж із усмішкою погодився старий. —
Але страждання в комфорті не перестає бути стражданням! Можливо,
ти й опинишся в зручніших умовах, але почуватимешся так само
незатишно, як ніби в тебе нічого немає. Якби гроші приносили щастя,
мільйонери були б найщасливішими людьми у світі, але всі ми знаємо,
що багатим нещастя й депресії знайомі так само добре, як і бідним.
Усе, що можна купити за гроші, — це матеріальні речі, такі як твоя
машина. Але це тимчасова розрада, вони не можуть принести
тривалого щастя.
Юнак відвів погляд, розмірковуючи про те, що сказав старий, а той
узяв гайковий ключ і повернувся до ремонту автомобіля.
— А як щодо нової роботи? — сказав юнак. — Думаю, я був би
щасливішим, якби займався якоюсь іншою справою.
— Тепер ти почав говорити так, як каменяр, — сказав старий зі
сміхом.
— Що ви маєте на увазі? Який каменяр?
— У моїй країні є історія про каменяра, що був нещасним і хотів
стати кимось іншим, мати інше становище в житті.
Одного дня він ішов повз будинок багатого купця й побачив усі його
величезні статки, згадавши, як поважають того багатія по всьому місту.
Каменяр почав заздрити цьому видатному купцеві й захотів стати
точно таким, як він. Тоді йому більше не довелося б бути простим
каменярем.
На його подив, це бажання справдилося, і він раптом став купцем
і здобув більше влади й розкоші, ніж міг тільки собі уявити. Бідніші
люди почали також заздрити йому й зневажати його, і ворогів у нього
так само стало більше, ніж він собі уявляв.
Потім він побачив високопосадового чиновника, якого везли слуги
в оточенні солдатів. Усі кланялися тому видатному могутньому
чиновникові. Його поважали більше за всіх у країні, і влади він також
мав більше за всіх. І каменяр, який тепер був купцем, захотів стати
таким, як той чиновник, тобто мати охорону зі слуг та солдатів
і користуватися найбільшою владою.
Його бажання знову здійснилося, і він став чиновником, здобув
найбільше влади в усій країні, і кожен перед ним кланявся. Але того
чиновника ще й ненавиділи та боялися найбільше за всіх у країні, тому
йому й потрібно було так багато солдатів для охорони, а палюче сонце
страшенно йому заважало й виснажувало його. Він глянув на сонце,
що неймовірно яскраво сяяло в небі, і сказав: «Яке ж воно потужне, от
би я міг стати сонцем».
І тільки-но він цього побажав, як став сонцем, що осявало землю.
Аж раптом з’явилася велика чорна хмара й закрила сонячне світло.
«Яка ж могутня та хмара, — подумав він. — От би я став таким
сильним, як вона».
Тоді він став хмарою, що закривала сонячне світло й лила дощі на
села. Але прилетів сильний вітер і заніс хмару вдалину. «Хочу бути
дужим, як вітер», — подумав він і, сказавши це, враз став вітром.
Та попри те що вітер міг вивертати із землі дерева й руйнувати цілі
села, він був безсилим проти великого валуна. Здоровенний камінь
лежав непорушно, опираючись усім силам вітру. «Який же міцний цей
камінь, — подумав чоловік-вітер. — Як я хочу бути таким же
могутнім, як камінь».
І вмить став великим каменем, що міг устояти проти найсильнішого
вітру. Тепер він став щасливим — наймогутнішим з усіх сил землі. Аж
тут він почув шум. Грюк. Грюк. Грюк. Грюк. Молоток вбивав стамеску
в камінь, відколюючи його, шматочок за шматочком. «Що ж може бути
сильнішим за мене?» — подумав він, а біля підніжжя величезного
каменя стояв… каменяр.
Багато людей проводять усе життя в пошуках щастя, але так і не
знаходять його просто тому, що шукають не там, де треба. Ти
не побачиш заходу сонця, дивлячись на схід, і не знайдеш щастя,
шукаючи його серед довколишніх речей. Ця історія про каменяра
навчає ось чого: неможливо знайти щастя, змінюючи щось у власному
житті, крім самого себе.
— Але я все ж таки не розумію, — мовив юнак. — А як же особисті
трагедії та розчарування? Як можна бути щасливим за таких обставин?
— Кожен із нас — немов корабель, — провадив далі старий, — що
пливе морем життя. Вітри й шторми — стихійні лиха, особисті
трагедії — з’являються й зникають, та доки ти керуєш своїм
штурвалом і вітрилами, то можеш прямувати, куди хочеш, незалежно
від тих штормів і вітрів. Власне, дощі й грози можуть і збагачувати
життя. Усе залежить від того, якими ти їх бачиш.
— Я все одно не розумію, — зізнався юнак.
— Шторми очищують повітря та приносять дощі, а яким було б
життя без дощу? У ньому нічого не росло б, не було б жодних пишнот.
І райдуг теж не було б. Шторми — це завжди вітри, а якщо вмієш
керувати кораблем, то завжди зможеш використати силу вітру на свою
користь.
— Я розумію, як це вписується у ваше порівняння, але не згоден. Як
можна негаразди перетворити на перевагу? — перервав його юнак.
— Ти чув коли-небудь, що після дощу завжди буває райдуга?
— Так, звісно. Але ж це всього лиш приказка. Мені ніколи
не доводилось усвідомити, що моя трагедія — це насправді удача.
— Можливо, це тому, що ти ніколи як слід цього не обмірковував.
Не буває проблем, які не несуть із собою якогось блага. Усе, що
відбувається, має певну мету, причину і є уроком, який може збагатити
твоє життя. Багато людей пливуть життям за течією, підкоряючись
обставинам, керуючись бурями та вітрами, бо не розуміють, що в них
є штурвал та вітрила, і гадки не мають, як ними користуватися. Вони
забули, як кермувати кораблем, тож звинувачують у всьому погоду. Їм
невтямки, що, незалежно від усіх обставин, вони однаково можуть
обирати бути щасливими.
— Але ж неможливо обирати всі свої почуття, — наполягав юнак.
— Усе, у що ти щиро віриш, стає твоєю правдою, — сказав
старий. — Тож слід тобі ретельно обмірковувати, які переконання ти
обираєш!
— Та годі вам, — сперечався молодик. — Не хочете ж ви сказати,
ніби вірите, що будь-хто за будь-яких обставин може бути щасливим?
А як же каліки або сліпі, глухі чи німі люди? Як можуть вони бути
щасливими?
— Ти, очевидно, ніколи не зустрічав таких людей з обмеженими
можливостями, — відповів старий. — Я розумію, це здається
дивним — подумати лишень, що хтось, у кого в житті менше
можливостей, ніж у тебе, може бути щасливим, коли ти не можеш, —
але ж усе це правда. Ти знаєш, щó Гелен Келлер, яка все життя була
сліпоглухонімою, відповіла, коли її запитали, як воно — жити з такими
серйозними обмеженнями?
— Вона, — провадив далі старий, — сказала так: «Моє життя
просто прекрасне». До речі, видатний письменник Мілтон, який також
нічого не міг бачити, пояснив: «Бути сліпим — це не нещастя.
Нещастя — не мати здатності витримати ту сліпоту». Так само
й багатство, здоров’я, слава і влада не гарантують щастя. Коли
Наполеона, імператора Французької імперії, одного з найвпливовіших
людей у світі свого часу, запитали, чи було його життя щасливим, той
відповів: «Я пізнав не більш як шість днів щастя».
Юнак був вражений.
— Як же це пояснити? Як може хтось із такими серйозними
обмеженнями бути таким щасливим, а той, у кого так багато влади та
багатства, — таким нещасним?
Старий закінчив роботу з двигуном і обернувся до юнака.
— Щастя — один із найбільших дарунків життя, і воно доступне
кожному. Розумієш, щастя треба не шукати, а створювати. І в якому б
становищі ти не опинився, ти маєш силу створювати власне щастя.
— Як можна створити щастя? — перепитав юнак.
— Всесвіт керується законами, чіткими законами, які визначають
природний порядок речей. Від руху хвиль до сходу та заходу сонця, до
зміни пір року — усе в природі керується законами. Учені відкрили
багато з цих законів — закони тяжіння, руху, магнетизму. Але є й такі
закони, які не настільки добре відомі, і серед них — закони щастя.
— Закони щастя? — перепитав спантеличений юнак. — І які ж
вони?
— Це десять принципів, що стоять поза часом, які, якщо їх
дотримуватися, неодмінно створять твоє щастя. Упродовж віків
людство нехтувало ними, прагнучи якнайбільшого збагачення,
і з часом закони забувалися. Тепер вони відомі лише тим кільком
людям, що залишалися вірними їм. Саме ці закони й називають
«секретами».
— А як можна про них дізнатися? — поцікавився юнак.
— Хвилиночку… Майже готово. От і все. Як новенька, — сказав
старий, витираючи руки ганчіркою. — Зовсім скоро дізнаєшся. Ось,
візьми, — простягнув він юнакові аркуш паперу.
Той глянув на папірець: там не було жодних секретів, законів,
афоризмів — лише перелік з десяти імен та десяти телефонних
номерів. Він перевернув папірець, сподіваючись знайти щось з іншого
боку, але там було порожньо.
— Що це? А де ж секрети? — спитав юнак і підвів погляд. Утім,
старого вже не було. — Гей! — гукнув він, обходячи навколо
машини. — Де ви є? Тут лише список імен.
Він розглядав зусібіч шосе, але старий зник.
Цієї миті ззаду до його машини повільно під’їхала
вантажівка-«пікап», блимаючи світлом просто йому в очі. Юнак
швидко підійшов до водійських дверей.
— Як ви в біса..? — він замовк, не закінчивши речення. Це був
не той старий.
— У чому проблема? — запитав механік, спускаючись униз.
— Хвилиночку, — відповів юнак. — А де старий?
— Який старий? Про що ви говорите? — розгублено спитав
механік. — Ви повідомляли про поломку, чи не так?
— Так, але інший чоловік уже був тут і все полагодив… Старий
китаєць.
— Який іще старий китаєць? Заждіть, зараз я передзвоню оператору,
з’ясую, що сталося. Може, він щось переплутав. Я навіть не здивуюсь.
У нас це повсякчас трапляється, оператори бувають такі зайняті, що
доручають двом механікам один і той самий виклик.
Механік попрямував до своєї вантажівки і вийшов на радіозв’язок
з оператором. За кілька хвилин повернувся.
— Ну що ж, про ваш виклик повідомили тільки мені. Усе
зафіксовано в комп’ютері. Виявляється, сьогодні ввечері я один-єдиний
механік, що чергує в цьому районі. Хай там як, мені слід перевірити
ваш автомобіль, коли я вже тут. Увімкніть, будь ласка, двигун.
Двигун умить завівся й бездоганно запрацював. Механік підняв
руку, показуючи юнакові, щоб той вимкнув його.
— Схоже, що все чудово, — сказав він. — Не бачу жодних проблем.
Через десять хвилин після того, як механік пішов, юнак так і сидів
у своїй машині, розмірковуючи про того старого китайця. Хто це був?
Звідки він узявся? І що то за секрети щастя, про які він говорив?
Минуло ще кілька хвилин, доки юнак, зрештою, не завів двигун і не
поїхав додому. На його запитання не було жодних відповідей. Усе, що
він мав, — це аркуш паперу із переліком десяти імен і телефонних
номерів.
Перший секрет — сила ставлення

Юнак почав телефонувати людям зі списку старого, щойно
діставшись додому. Йому вдалося поговорити з шістьма із них. Іще
чотирьох не було вдома, але він залишив їм повідомлення на
автовідповідачі, щоб вони передзвонили. Він помітив дещо дивне,
розмовляючи з людьми зі списку: вони всі, здавалося, дуже
пожвавлювалися, навіть захоплювалися, коли він згадував старого
китайця. Хлопець домовився зустрітися з ними всіма по черзі
в найближчі тижні.
Першою людиною в списку був чоловік на ім’я Баррі Кестерман —
учитель місцевої школи. Наступного дня в нього були уроки до п’ятої
години, але він радо погодився зустрітися з юнаком одразу після них.
Містер Кестерман був досить молодим на вигляд, юнакові здалося,
що йому, либонь, під сорок чи трохи за сорок, але аж ніяк не більше.
Учитель перевіряв роботи своїх учнів, коли юнак постукав у двері
класу.
— А! Заходьте, заходьте, — тепло запросив містер Кестерман,
потискаючи юнакові руку. — Я дуже радий вас бачити. Будь ласка,
сідайте. Отож, учора ви зустрілися з тим старим.
— Так. Він лагодив мою машину.
— Боже правий. Цей старий завжди з’являється
в найнесподіваніших місцях. І він розповів вам про секрети
Надзвичайного Щастя? — говорив далі містер Кестерман.
— Так, а ви знаєте про них? — запитав юнак.
— Авжеж, знаю.
— І вони насправді працюють? — поцікавився юнак.
— Безумовно. П’ятнадцять років тому моє життя занепало мало
не до краю. Мене щойно звільнили з роботи, я жив у крихітній
орендованій кімнаті за 500 кілометрів від рідного міста, мав зовсім
мало друзів, почувався вкрай пригніченим. Одне слово, майже зовсім
зневірився. Мене ніби оточувала якась суцільна чорна хмара, я просто
не бачив жодного виходу.
Я пішов у парк, сів на лавку біля озера й прокручував у голові всі
свої негаразди. А за кілька хвилин обернувся й побачив, що вже
не сам — поруч зі мною сидів старий китаєць.
Юнак ледь зміг повірити власним вухам, а спиною в нього ніби
мурашки пробігли.
— Ви не проти, щоб я дещо занотовував? — запитав він.
— Ні, зовсім не проти, — відповів містер Кестерман і продовжив
свою розповідь: — Мабуть, було добре помітно, що я чимось
занепокоєний. Але в мене склалося враження, що той старий напевно
знає, які саме я маю проблеми, ніби може зазирнути до мене
всередину.
Ми трохи поговорили, і він розповів мені, що прямує відвідати
товариша, який впав у депресію. «Мій друг просто забув золоте
правило Надзвичайного Щастя», — сказав він. Я ніколи не чув про
жодні золоті правила щастя — надзвичайного чи ще якогось там, —
але потім він пояснив: «Воно дуже просте. Ти завжди такий щасливий,
яким вирішив бути».
Тоді я насправді цього не зрозумів, але згодом з’ясувалося, що це
абсолютна правда, і можу чесно сказати, що це просте твердження
стало одним із найважливіших уроків, які я здобув у своєму житті.
У ньому криється перший секрет Надзвичайного Щастя: сила
ставлення.
Юнак уважно слухав, а містер Кестерман провадив далі.
— Дозвольте пояснити: як і більшість людей, я завжди вважав, що
певні речі роблять мене щасливим. Але правда в тому, що ми можемо
самі вирішити бути щасливими. Пригадую, як одного разу я дивився
виступ гіпнотизера. Він загіпнотизував людей на сцені, і їм роздали
сиру цибулю. Чоловік усім їм сказав, що та цибуля — найсмачніший
фрукт, який їм лиш доводилося колись куштувати. Усі вони жадібно
кусали цибулину, із задоволенням облизували губи, смакуючи кожен
шматочок. Потім їм роздали стиглі персики й сказали, що це сира ріпа.
Цього разу, надкусивши персик, вони одразу ж з огидою випльовували
його. Саме ставлення, яке їм навіяли під гіпнозом, визначало їхню
реакцію на цибулю та на персик.
Бачите, проблема в тому, що, йдучи життям, ми часто набуваємо
негативного ставлення, а саме воно — джерело всіх негараздів, воно
робить нас нещасними.
— Якого негативного ставлення? — перервав його юнак.
— Ну, чудовий приклад — це те, чого ми очікуємо від життя.
Приміром, мене завжди вчили сподіватися на найгірше, бо тоді я не
зможу розчаруватись.
— Так, мені говорили те саме. Це здається логічним, — зауважив
юнак.
— Це загальноприйнята думка, — сказав містер Кестерман. — Але
вона помилкова, і дуже часто саме вона руйнує мрії та не дає нам
відчути щастя.
— Як таке може бути? — допитувався юнак. — Якщо ти
очікуватимеш найгіршого і це станеться, ти не будеш розчарований,
але якщо цього не трапиться — будеш приємно здивований.
А сподіваючись на краще, лише закладаєш підвалини для
розчарування.
— Я розумію, здається, що все саме так, правда ж? Але я можу вам
просто зараз показати й довести, що, очікуючи найгіршого, ви завжди
й матимете найгірше — і навпаки.
Уважно огляньте цю кімнату, особливо звертаючи увагу на все
коричневе.
Юнак обдивився кімнату. Він побачив кілька коричневих речей:
дерев’яні рамки картин, світло-бежеву канапу, карниз для фіранок,
парти, книги та ще багато всілякого дріб’язку.
— Гаразд, — мовив містер Кестерман, — тепер заплющте очі…
Юнак заплющився.
— …і перерахуйте мені все, що ви бачили… синього кольору!
Молодик усміхнувся:
— Я не примітив нічого синього.
— Розплющте очі! — наказав містер Кестерман. — Погляньте,
скільки синього навколо вас.
І його справді було вдосталь: синя ваза, синя рамка для фото, синій
візерунок-«огірки» на килимі, синій лоток для паперу на столі, сині
книжки на полицях, і навіть сам містер Кестерман був у синій сорочці.
Що більше він видивлявся синій колір, то більше й більше помічав
навколо синіх речей.
— Погляньте, скільки всього ви не побачили!
— Але ж ви мене піддурили, — сказав юнак. — Я звертав увагу на
коричневі речі, а не на сині.
— От саме про це я й говорю! — вигукнув містер Кестерман. — Ви
придивлялися до коричневого — то й бачили коричневе та не помічали
нічого синього. Саме так буває і в житті: ви видивляєтеся найгірше,
тож і бачите найгірше й не звертаєте уваги на найкраще. Саме до
такого призводять ваші переконання, очікування або передбачення
найгіршого: через них ви не помічаєте нічого хорошого в житті.
Це одна з причин, чому багато заможних і знаменитих людей —
людей, у яких є все, що лишень можна собі уявити, — однаково
примудряються впадати в депресію чи ставати наркоманами та
алкоголіками. Вони зосереджуються на тому, чого в них немає, а не на
тому, що в них є, і тому «бачать» тільки те, чого не вистачає в їхньому
житті. Отак вони створюють власні страждання.
Так само багато людей, які живуть справді скромно, дуже щасливі,
бо вони зосереджуються на тому, що в них є. Отож той, хто вважає, що
його склянка наполовину повна, буде щасливішим, ніж той, кому
здається, що склянка напівпорожня.
Бачте, всупереч поширеній думці, усе зовнішнє — гроші, машини,
власність, слава й багатство — не має значення. Це наше ставлення до
життя визначає наше щастя в житті. Отже, аби відчути щастя, нам
не потрібні більше грошей, розкішніше житло чи краща робота, єдине,
що нам потрібно, — змінити власне ставлення. Саме про це Семюел
Джонсон написав:
«Фонтан задоволення має жебоніти в голові, і той, хто так погано
знає людську природу, що шукає щастя, змінюючи все, крім власної
вдачі, змарнує життя в безплідних намаганнях і помножить печаль,
якої так хоче позбутися»1.
— Я ніколи над таким не замислювався, — мовив юнак. — Але,
либонь, у цьому є сенс.
— Цікаво, правда ж? А ще поміркуйте, що зазвичай трапляється,
коли ви маєте намір щось зробити, очікуючи найгіршого, — сказав
містер Кестерман.
— Що ви маєте на увазі? — перепитав хлопець.
— Ну, скажімо, наприклад, ви збираєтеся виголосити промову перед
сотнями людей. Ви можете розхвилюватися й почати обмірковувати
найгірше, що може статися. Приміром, ви можете забути, що хотіли
сказати, заїкатися та затинатися і, зрештою, виставити себе цілковитим
бовдуром перед усіма тими людьми. Якщо думатимете про це все, то
як такі думки можуть підготувати чи надихнути вас на виступ? Чи
допоможуть вони вам почуватися впевненішими, чи змусять нервувати
ще дужче?
— Я б іще дужче рознервувався, — визнав юнак.
— Ну звісно, хто б тут не рознервувався? І цей принцип спрацьовує
з усім, що ми робимо в житті. Хто, найімовірніше, підскочить із ліжка
вранці, жадаючи розпочати новий день: той, хто чекає, що сьогодні
з ним може статися найгірше, чи той, хто очікує пречудового дня?
А хто з них, напевне, насолоджуватиметься цим днем?
— Я розумію, про що ви, але якщо події не відповідатимуть
очікуванням? Якщо станеться щось погане?
— Пам’ятайте золоте правило: ви самі вирішуєте, як почуватися!
Можете шукати синє або коричневе в будь-якому становищі. Можете
зосередитися на тому, що в ситуації є хорошого, а не на тому, що може
здаватися поганим.
— А якщо в ньому немає нічого хорошого?
— Звісно, іноді, коли в житті трапляється справжня трагедія, може
бути складно розгледіти насіння радості. Але один зі способів
упоратися з бідою — знайти щось позитивне, щось значуще у своєму
горі. Мабуть, найстрашніше горе — це коли в батьків крається серце,
бо вони втратили свою дитину, і в багатьох таких випадках єдина наша
можливість подолати біду — створити щось позитивне.
Наприклад, одна молода мама з Каліфорнії ледь не вмерла з горя,
втративши 13-річну дочку, що загинула в ДТП під колесами п’яного
водія. Коли та мама з’ясувала, що водій не вперше порушив правила
дорожнього руху, сівши п’яним за кермо, а законодавство не захищає
громадян від нього та від таких, як він, вона ініціювала
загальнонаціональну кампанію для боротьби із цим. «Матері проти
п’яних водіїв» успішно впливали на Конгрес, на їхньому рахунку —
понад 950 законів проти пияцтва за кермом. Незабаром кампанія
охопила Канаду, Велику Британію та Нову Зеландію, і відтоді з її
допомогою врятували сотні й тисячі життів. А почалося все з того, що
одна жінка вирішила перетворити своє горе та втрату на щось
позитивне.
У житті не буває досвіду, який не несе із собою дару — чогось, що
може покращити наше життя та життя людей навколо, нам лише
потрібно прийняти рішення відшукати його. Наприклад, коли я багато
років тому зустрівся зі старим китайцем, мене звільнили з роботи і
я міг думати лише про те, що я — невдаха й ніколи не зможу
влаштуватися на іншу роботу. Але після тривалої розмови зі старим
того дня я почав розуміти, що те звільнення може виявитися чимось
дуже хорошим.
— Що хорошого може бути в тому, що втрачаєш роботу? —
поцікавився юнак.
— По-перше, для мене це була можливість почати новий кар’єрний
шлях, такий, що насправді щось означав би для мене, — пояснював
містер Кестерман. — Отож, замість того щоб засмучуватися через
втрату роботи, я сповнився захоплення, запалу та оптимізму. Якщо ви
сьогодні збережете в пам’яті лише щось одне, запам’ятайте ось що:
Значення, якого ми надаємо подіям нашого життя, — а не самі
події — визначає наші почуття щодо них.
— І з таким ставленням втрата роботи почала уособлювати новий
початок, поворотний момент мого життя. Коли я був чесним із самим
собою, то розумів, що мене ніколи насправді не захоплювала та
робота. Це був лише засіб заробити на прожиток. А тут у мене
з’явилася можливість поміркувати, чим я насправді хочу займатися
в цьому житті. Я жадав можливості щось змінювати, мати вплив —
позитивний вплив — і робити щось корисне для суспільства.
Я усвідомив, що насправді хочу бути вчителем, і, не розмірковуючи
довго, вирішив повернутися до коледжу.
— Дозвольте навести ще один хороший приклад, — продовжував
містер Кестерман. — Уявіть, що ви розлучилися зі своєю дівчиною.
Можете вирішити, що це через те, що ви непривабливий, що
не заслуговуєте любові та ніколи не знайдете іншої обраниці.
Думатимете, що навіть якщо зустрінете ще когось, то нізащо
не зможете зробити так, щоб у вас склалися тривалі взаємини. Або
може бути й навпаки: ви переосмислите ситуацію та вирішите, що цей
розрив із дівчиною є шансом для вас знайти когось кращого, когось, із
ким у вас складуться більш гармонійні взаємини. Розумієте, усе
залежить від вашого сприйняття.
Більшість життєвих подій можна переосмислити, надати їм
позитивного сенсу. У деяких частинах світу навіть смерть вважається
приводом для святкування, бо там вірять, що коли ми помираємо, то
душа повертається до свого справжнього дому, і що ми всі на новому
місці знову зустрінемося з тими, кого любимо.
— Але не завжди легко буває розгледіти події з позитивного боку, —
наполягав юнак.
— Тільки якщо не придивлятися як слід! Якщо ви не бачите
позитивних моментів, це зазвичай тому, що не шукаєте їх. А ще можна
допомогти собі сприймати щось позитивно, ставлячи позитивні
питання. Замість того щоб запитувати: «Ну, чому це сталося зі
мною?» — ви можете запитати: «Чого я можу навчитися або як я можу
скористатися цим досвідом?»
— Я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі, — зізнався юнак.
— Увесь день ви ставите собі питання, — узявся пояснювати містер
Кестерман. — Про все, що ви бачите, чуєте, про запахи, які відчуваєте,
про те, що вам потрібно зробити, що ви вже зробили та що робите.
Відтоді, як ви прокидаєтеся вранці, і доки не лягаєте ввечері спати,
ваша підсвідомість без упину ставить ці питання. Власне, процес
мислення — це не що інше, як низки запитань. На запитання ми даємо
відповіді, а відповіді ці викликають почуття. Отож, якщо ви
почуваєтеся нещасним або пригніченим, це, найімовірніше, означає,
що ви ставите собі неправильні запитання. Ви запитуєте себе про те,
що поганого є у вашому житті, а не про те, що в ньому хорошого.
Більшість людей, опинившись у скрутному становищі, ставлять собі
питання на кшталт: «Чому таке сталося зі мною?» або «Що мені тепер
робити?» Це негативні запитання, що позбавляють нас сили, на які ми
даємо негативні відповіді, що також знесилюють нас, викликають жаль
до самого себе, безнадійність та депресію. Якщо ж натомість ми
ставитимемо позитивні, «заряджені» питання, що сповнюють нас
енергії, — то зможемо створювати зовсім інші почуття.
— А які питання можуть бути «зарядженими»? — перепитав юнак.
— Ті, що сповнюють нас сили та надії. Наприклад, щоразу,
опинившись у скрутному становищі, я свідомо ставлю собі три
«заряджені» запитання, які миттєво змінюють мій погляд на ситуацію.
Перше питання: «Що хорошого в цьому становищі?»
— А що, як у ньому немає нічого хорошого? — перервав його юнак.
— Тоді я запитую: «Що в ньому могло б бути хорошого?» Розумієте,
це питання змушує вас шукати щось хороше у ваших обставинах, і ви
неодмінно щось таке знайдете, так само як ви помічали лише сині речі
в цій кімнаті, коли цілеспрямовано шукали їх.
Саме це й мають на увазі, коли говорять, що після дощу завжди
буває веселка і що кожна проблема — це лише замаскований дар. Усе
можна переосмислити, і, діючи саме так, ви здобудете силу
збагачувати своє життя із кожним переживанням — це і є перший
секрет Надзвичайного Щастя.
Старий дав мені перелік людей, і всі вони навчали мене секретів
Надзвичайного Щастя. Багато з них пережили справжні життєві кризи,
але змогли подолати всі негаразди, бо навчилися переосмислювати
кожну ситуацію, знаходячи її позитивний бік.
Друге питання: «Що поки ще не досконале?» Говорячи так, ми
припускаємо, що згодом усе буде досконало, і почуваємося зовсім
інакше, ніж коли запитуємо «Що не так?»
Третє питання: «Що я можу зробити, щоб усе стало так, як я хочу,
насолоджуючись цим?» Це питання допоможе вам відшукати всі
можливості, усе, що у ваших силах, щоб виправити становище
й водночас зробити цей процес приємним.
Дозвольте навести кілька прикладів того, як працюють ці запитання.
Коли вчора ввечері зламався ваш автомобіль, якби ви запитали: «Що
хорошого в цьому становищі?» — можливо, ви подумали б: «Добре,
що я не постраждав», або «Чудово, що є служба технічної допомоги,
яка прийде мені на порятунок», або «Як добре, що я не зламався на
дорозі серед поля, за багато кілометрів від людей».
Наступне запитання: «Що поки ще не досконале?» Відповідь
у цьому разі очевидна: «Моя машина». А далі: «Що я можу зробити,
щоб усе стало так, як я хочу, і щоб я насолоджувався цим?» Після того
як ви викликали службу допомоги, чекаючи на механіка, ви могли б
провести час, без поспіху читаючи газету або книгу, чи послухати
радіопередачу, яку вам зазвичай не вдається послухати. Ви могли б
використати цей час творчо — запланувати наступну відпустку,
скласти листа або взятися за книгу, яку завжди обіцяли собі написати
(якщо, звісно, у вас були ручка та папір), або ж могли просто лягти та
поспати, доки не приїде механік, — адже ви заслуговуєте на
відпочинок.
А ось іще один приклад: уявіть, що вас охоплює депресія через
зайву вагу. Що тут хорошого? Добре, що ви нарешті дійшли до цієї
точки, незадоволені своєю вагою і щиро хочете змінитися. Чудово, що
ви усвідомлюєте, що вам необхідно щось змінювати, адже надмірна
вага збільшує ризик серцевих захворювань. Що поки ще не досконале?
Ваша вага та фізична форма. Що ви готові зробити, щоб виправити
становище? З’ясувати, що спричиняє ожиріння, змінити свої харчові
звички й почати займатися фізкультурою. А як можна худнути
з насолодою? Вступити до клубу для схуднення, де ви зможете
спілкуватися з іншими людьми з такою самою проблемою, або знайти
вид спорту, який вам сподобається, можливо, навіть зайнятися
танцями — адже це чудова форма фізичних вправ. Знайти здорову їжу,
яка вам буде до смаку, і навчитися готувати корисні знежирені страви.
— Це просто дивовижно, — сказав юнак. — Отже, люди можуть
свідомо змінювати своє ставлення, очікуючи найкращого, зосере‐
джуючись на тому, що є хорошого в їхньому житті, та ставлячи
«заряджені» питання?
— Саме так, — підтвердив містер Кестерман. — Але всю суть
створення здорового, щасливого ставлення до життя можна
узагальнити одним словом: «вдячність». Один із найбільш дієвих
секретів Надзвичайного Щастя — просто виховувати в собі звичку
приймати все із вдячністю.
— А як це зробити?
— Знаходити те, за що вам слід бути вдячним, — відповів містер
Кестерман. — Щодня запитуйте себе: «За що мені варто подякувати?»
— Але що робити, коли дякувати немає за що? — допитувався юнак.
Містер Кестерман поглянув на молодика, звівши брови.
— Кілька років тому я відвідував старого друга, що був при смерті.
Лікарі визначили, що жити йому залишилося менше року. Я очікував,
що він буде в депресії, але натомість побачив, що він не просто
веселий, а сповнений радості.
— Як може чоловік, якому залишилося жити менше року,
почуватися радісно? — запитав приголомшений юнак.
— Я й сам його про це запитав. «Чому ти такий щасливий,
Джиме?» — поцікавився я, а він відповів: «Бо я прокинувся цього
ранку, і сьогодні я живий!» Мені аж соромно стало, коли я почув його
відповідь. Якщо людина, що вмирає, може знайти, за що їй слід бути
вдячною, то скільки ж приводів для вдячності мали б знаходити всі
інші?
— Якими б невдалими не були наші обставини, — продовжував
містер Кестерман, — завжди всі ми можемо знайти щось — і зазвичай
багато чого, — за що нам варто дякувати.
Різниця між людьми, що живуть чарівним життям, і тими, хто живе
буденно, полягає не в їхніх обставинах, а в їхньому сприйнятті цих
обставин. Сприйняття — це пензлик розуму, яким ми забарвлюємо
наше життя. Ми можемо обирати будь-які кольори, які схочемо.
Дорогою додому юнак обмірковував те, про що дізнався. Тепер він
зрозумів, що йому треба ще багато чого з’ясувати про себе та про своє
життя. Але ще важливішим було те, що він почав розуміти, чому так
давно почувається нещасним.
Того вечора юнак прочитав коротенькі нотатки, зроблені ним під час
зустрічі з містером Кестерманом.
Перший секрет Надзвичайного Щастя — сила ставлення.
Підвалини мого щастя ґрунтуються на моєму ставленні до життя.

Я настільки щасливий, наскільки щасливим вирішив бути. Відтепер
я обираю — бути щасливим.
Якщо я очікуватиму найкращого, то зазвичай і отримуватиму саме
його!
Щастя — це вибір, який я можу зробити де завгодно й коли
завгодно.
Кожне переживання можна «переосмислити», надавши йому
позитивного значення. Відтепер я шукатиму щось позитивне в усьому
та в усіх.
У будь-якій складній або стресовій ситуації постав собі три
«заряджені» запитання:
— Що тут хорошого? Або що може бути хорошого?
— Що поки ще не досконале?
— Що я можу зробити, щоб виправити становище, насолоджуючись
цим процесом?
Вдячність — насіння Надзвичайного Щастя. Відтепер
я знаходитиму, за що мені варто бути вдячним.
Лише мої думки змушують мене почуватися щасливим або
нещасним, а не обставини. Я контролюю свої думки, а отже, конт‐
ролюю своє щастя.
Другий секрет — сила тіла

Другим у списку юнака був чоловік на ім’я Родні Ґрінуей, знаний
фітнес-інструктор. Він не лише був власником одного з найбільших
спортивно-оздоровчих клубів у місті, але й написав кілька книг про
здоров’я та фітнес, що стали міжнародними бестселерами.
Юнак прибув до спортклубу містера Ґрінуея точно в обумовлений
час, о восьмій ранку, і його зустрів високий м’язистий підтягнутий
чоловік, невибагливо одягнений — у блакитні джинси та білу
футболку. Містер Ґрінуей, безумовно, справляв чудове враження — зі
злегка засмаглою шкірою, коротким темно-каштановим волоссям
і яскраво-зеленими очима, які, здавалося, світилися, коли він
усміхався.
Містер Ґрінуей запросив юнака до свого офісу, і вони вдвох посідали
на легкі складані крісла.
— Хочете чогось з’їсти чи випити? — запропонував містер
Ґрінуей. — У нас є фруктові соки, мінеральна вода, трав’яні чаї…
— Охоче вип’ю фруктового соку, дякую, — сказав юнак.
Містер Ґрінуей налив дві склянки яблучного соку-фрешу
і простягнув одну гостеві.
— То чим я можу вам допомогти? — запитав він.
— Навіть не знаю, — відповів юнак і взявся розповідати свою
історію.
— Секрети Надзвичайного Щастя! — вигукнув містер Ґрінуей. —
Я натрапив на них понад 10 років тому. Тоді я ще працював юристом.
— Юристом? — перепитав юнак. — Ви кинули юридичну кар’єру,
щоб стати інструктором з фітнесу?
— Так, саме так.
— Але чому? Як ви могли кинути те, що, либонь, вивчали протягом
багатьох років і що забезпечило б вас високооплачуваною роботою до
кінця вашого життя?
— Дуже просто, — пояснив містер Ґрінуей. — Я не був щасливий.
Коли ще навчався, то навіть уявити не міг, що хочу робити в цьому
житті, і юриспруденція здавалася логічним вибором. Я собі гадав, що,
навіть якщо, вивчившись, зрозумію, що мені це не подобається, це
буде чудовою першою сходинкою кар’єри в іншій галузі.
— Але ж не інструктора з фітнесу?
— Ні. Це правда. Я став фітнес-інструктором, бо саме цим хотів
займатися. Хоч досить непогано кілька років пропрацював юристом,
але в мене просто серце до цього не лежало. З часом я ставав усе
більше втомленим і пригніченим. Дійшло навіть до того, що мені
важко було підвестися вранці з ліжка.
— Чудово вас розумію, — мовив юнак.
— Потім одного разу мені довелося допізна затриматися в офісі, і до
мене зазирнув охоронець. Він помітив, що зі мною щось не так.
Я обхопив голову руками й тер очі. Я сказав йому, що в мене все
гаразд, просто відчуваю якийсь занепад. І тоді він запитав мене, чи
хочу я відчути «політ». Я відповів: «Ні, дякую. Я не вживаю
наркотики». «Чому ти вирішив, що я говорю про наркотики?» —
спитав той. Я був заінтригований, бо не міг уявити, що ще, крім
наркотиків, може допомогти почуватися так, ніби літаєш.
Юнак дістав ручку й записник зі свого пакета й почав щось
занотовувати.
— І знаєте, що відповів охоронець? «Фізкультура!»
— Фізкультура?! — вигукнув юнак, підвівши погляд від свого
записника.
— Так. Звичайні фізичні вправи.
— Як, у біса, фізичні вправи можуть допомогти злетіти? —
допитувався юнак.
— Фізкультура потрібна не лише для фізичного здоров’я, але й для
підтримки психічної та емоційної рівноваги, і це можна цілком логічно
обґрунтувати. Ви, може, помічали, що найчастіше людям, які
відчувають легку депресію, радять щось робити. Є просто чудова
порада, яку я скорочено називаю «ВСВД».
— І як це розшифрувати? — поцікавився юнак.
— «Відривай… сідниці від дивана!»
Юнак усміхнувся, записуючи це.
— Обґрунтування того, що це чудова порада, таке: вона працює. Як
писав колись Джордж Бернард Шоу: «Секрет нещастя в тому, щоб мати
вільний час і обмірковувати, щасливі ви чи ні». Та якщо встати
й почати щось робити, це не лише допоможе відвернути увагу від
проблем, але й змінить сприйняття цих проблем та усуне стрес,
викликаний ними.
— Як можуть фізичні вправи змінювати настрій? — недовірливо
— Навряд чи я сьогодні зможу вам сказати щось важливіше, ніж:
«Рух — це життя!»
Хлопець занотовував.
— Від фізичних рухів змінюється наш емоційний стан. Добре
відомо, що в людей, які не вправляються регулярно, розвиваються
атрофія м’язів, фізична слабкість, у них зникає кальцій із кісток, і вони
передчасно вмирають більш ніж удвічі частіше за тих, хто регулярно
займається фізкультурою. Але не так добре відомо, що ті, хто
не вправляється, стають також більш замкненими, напруженими
й надто вразливими, а також частіше страждають від депресії, тривоги
та психічної втоми.
— А чому? — поцікавився юнак.
— Учені знайшли чудове пояснення цього явища. Вони виявили, що
вправи викликають вивільнення в мозку певних речовин та
гормонів — ендорфінів і енкефалінів. Це природні стимулятори, що
допоможуть вам почуватися збудженими, нададуть відчуття «польоту».
— То ви говорите, що ми почуватимемось щасливішими, якщо
регулярно робитимемо фізичні вправи? — перепитав юнак.
— Безсумнівно, — відповів містер Ґрінуей.
— А які саме вправи?
— «Аеробні». Передбачаю ваше запитання — це не обов’язково має
бути комплекс від Джейн Фонди, — пояснював з усмішкою містер
Ґрінуей. — Дослівно «аеробіка» означає «вправи з киснем», тож до неї
належать будь-яка діяльність або вид спорту, у яких ви вправляєтесь
одночасно з диханням, такі як плавання, їзда на велосипеді, швидка
ходьба й навіть танці. І навпаки, до анаеробних належать вправи без
використання кисню, такі, у яких потрібно затримувати дихання,
приміром спринт і важка атлетика, — от вони не такі корисні для
настрою та здоров’я.
— Чому? — допитувався юнак.
— Бо коли ви виконуєте анаеробні вправи, то ваше тіло замість
кисню спалює глікоген, що є живленням для мозку.
— І скільки потрібно вправлятися, щоб помітити зміни на краще? —
запитав юнак.
— Усього лиш із півгодини на день. Цього досить.
— Це здається не надто складним, — зазначив юнак.
— Це і є нескладно, — відповів містер Ґрінуей, — хоча, як і для
будь-якої зміни в житті, для цього потрібна цілеспрямованість. Слід
робити це регулярно, щоб це стало вашою звичкою.
— То ви говорите, що фізкультура може допомогти стати
щасливішим?
— Так, у мене теж були сумніви, — відповів містер Ґрінуей,
помітивши, що юнак досі не переконаний. — Того вечора я довго
розмовляв в офісі з охоронцем. Він згадав десять секретів
Надзвичайного Щастя, і мушу визнати, що вони дуже круто змінили
моє життя. Але тим одним-єдиним секретом, про який, на мою думку,
мені найпотрібніше було почути, і тим, із яким я зараз найкраще
обізнаний, щоб допомогти вам, виявилася… сила тіла.
— Під «тілом», як я розумію, ви маєте на увазі фізичні вправи, —
мовив юнак.
— Ні. Є низка інших, не менш важливих аспектів поводження
з власним тілом, які також глибоко й швидко впливають на наш
настрій, і фізкультура — лише один із них.
Юнак захоплено щось собі занотовував, а тим часом містер Ґрінуей
провадив далі.
— Перше — це наша постава, те, як ми стоїмо, сидимо й ходимо.
Якщо постава погана (якщо ви горбитесь або схиляєтеся в один бік,
замість того щоб триматися рівно й прямо), здоров’я й настрій
погіршуються.
— Повірити не можу. Як те, як ми стоїмо або сидимо, може
впливати на наш настрій? — допитувався юнак.
— Дозвольте пояснити, — мовив містер Ґрінуей. — Уявіть, що десь
поза цим приміщенням є чоловік, котрий почувається байдужим,
утомленим і пригніченим. Як вам здається, як він сидітиме чи
стоятиме?
— Не знаю точно.
— Ну, триматиме він голову прямо чи опускатиме її, втупившись
у підлогу?
— Опускатиме.
— А груди в нього будуть випнуті вперед чи він стоятиме
зсутулившись?
— Мабуть, стоятиме зсутулившись.
— Обличчя в нього буде підтягнуте, зібране й усміхнене чи
насуплене, з обвислими м’язами?
— Ну, навряд чи він усміхатиметься, — мовив юнак.
— А дихатиме він глибоко чи ні?
— Неглибоко. Гаразд, я все зрозумів, — сказав юнак. — Ми прий‐
маємо різні положення відповідно до тих емоцій, які відчуваємо.
— Саме так. Але це діє в обидва боки: наш настрій впливає на нашу
поставу, але й постава також впливає на наші емоції. Якщо ми будемо
постійно сутулитися й зіщулюватися, то почнемо почуватися
пригніченими, а коли станемо прямо — наш настрій одразу
покращиться. Це звучить неймовірно, правда ж? Але, змінивши
поставу, можна за одну мить змінити емоційний стан. От вам,
наприклад, відомо, що, стоячи прямо, глибоко дихаючи й усміхаючись,
людина практично не може почуватися пригніченою? Було навіть
проведено дослідження: узяли людей, що страждають на маніакально-
депресивні розлади, — деякі з них постійно вживали ліки вже понад
20 років — і відстежували, як вони почувалися в різних позиціях.
Учені були вражені, коли виявили, що ніхто із пацієнтів, які стояли
отак, не відчував депресії, жодному з них не потрібні були ліки. Ви
можете собі таке уявити?
— Але ж не хочете ви сказати, що кожен може вирішити всі свої
проблеми, якщо якомога більше стоятиме прямо, глибоко дихаючи
й усміхаючись?
— Ні, звісно ні. Але для початку це чудове рішення, яке допоможе
покращити настрій і спрацьовує миттєво. Це просто спосіб
контролювати власний емоційний стан за допомогою тіла.
Один із секретів щастя — стежити за своєю поставою. У нас часто
розвивається погана постава, бо ми неправильно поводимося зі своїм
тілом — сидимо, згорбившись над столом на роботі, або
скоцюрблюємося перед телевізором, а від цього й з’являється почуття
пригніченості.
— Але стояти прямо так незручно, — поскаржився юнак. —
Почуваєшся солдатом на параді.
— Гарна постава не означає стояти струнко. Це взагалі дуже
шкідливо, бо створює забагато зайвої напруги в спині. Здорова
постава — це коли ви просто тримаєте спину прямо й розслаблено. Не
повинно взагалі відчуватися жодної напруги чи болю. Один із
найкращих методів, що допомагає поліпшити поставу, я називаю
«робота з мотузкою».
— Робота з мотузкою? Звучить цікаво, — мовив юнак.
— Вона дуже проста й легка у виконанні. Просто уявіть собі, що до
вашої маківки прикріплена мотузка, і над вами стоїть чоловік, який
м’яко тягне за ту мотузку вгору.
Юнак тут-таки спробував це зробити й одразу відчув, що він
не лише випрямився, але й неначе став вищим.
— Коли ви робите це, то відчуваєте, як м’яко тягнетесь угору
й випрямляєтеся, правда ж? — мовив містер Ґрінуей. — І завдяки
цьому почуваєтеся краще.
Ще один дуже ефективний метод зміни настрою за допомогою тіла
називається «створення якоря».
— Створення якоря?
— Так. Це дуже просто і надзвичайно дієво. Трохи нагадує собаку
Павлова. Ви, можливо, пам’ятаєте: щоразу, коли собаці Павлова давали
їжу, дзвонили в дзвоник. Собака підсвідомо пов’язував цей дзвін із
їжею, тож, зрештою, від самого лише звуку в нього починала
виділятися слина. У собаки Павлова виникла підсвідома асоціація між
дзвоном та їжею, і з’явився якір. Так само буває і з людьми. Як ви
почуваєтесь, почувши бормашину? Напружено? Незатишно? Це те ж
саме: гудіння бормашини асоціюється в нас із болем, напруженням та
тривогою.
Часто ми підсвідомо створюємо якорі, зовсім не пов’язані зі щастям.
От, наприклад, якщо двоє людей увесь час сваряться, настає час, коли
їм достатньо побачити одне одного або почути голос одне одного, щоб
розлютитися.
— Я все ще не розумію, як це пов’язано з тим, щоб стати
щасливим, — мовив юнак.
— Бувають також і позитивні якорі. Ви, мабуть, бачили, як
спортсмени й спортсменки стискають кулаки й вигукують «Так!»,
наснажуючи себе.
— Гаразд, — згодився юнак, червоніючи. — Я повірю вам на слово!
— Не треба мені вірити, спробуйте це самі, — відповів містер
Ґрінуей. — Устаньте, стисніть кулаки й вигукніть: «ТАК!»
Юнак устав, стиснув кулаки й сказав:
— Так.
— Ні. Не просто скажіть, — мовив містер Ґрінуей. — Вигукніть це.
Юнак зробив це знову, але цього разу закричавши на весь голос. І на
власний подив, одразу ж сповнився енергії.
— Дивовижно, — мовив він. — Це справді працює.
— Ну звісно ж. Але є ще дещо, — розповідав містер Ґрінуей. — Ви
можете створювати власні якорі, щоб викликати певні емоції. Ось
я вам зараз покажу. Згадайте якийсь час, коли ви почувалися насправді
щасливим.
Юнак повернувся думкою на 10 років у минуле, у святкування на
честь того, що він улаштувався на свою першу роботу.
— Уявіть собі все так чітко, як тільки зможете. Заплющте очі
й спробуйте знову відчути все те. Що ви говорили? Що робили? Як
дихали? Намагайтеся відзначити все, — керував містер Ґрінуей.
Юнак уявив собі все те, а потім раптом відчув, як містер Ґрінуей
доторкнувся до його правого плеча.
— А тепер згадайте це ще раз, — сказав містер Ґрінуей і знову, коли
юнак змальовував в уяві свої минулі переживання, доторкнувся до
його правого плеча.
— Що ви робите? — запитав юнак.
— Не турбуйтеся. Треба повторити це ще кілька разів, а потім я все
поясню.
Отож вони зробили усе це ще сім разів, і нарешті молодик запитав:
— Навіщо це все потрібно?
— Я щойно створив для вас якір «щастя», — усміхнувся містер
Ґрінуей.
— Я не розумію… — мовив юнак, але тут містер Ґрінуей доторк‐
нувся до його правого плеча, і юнак, на свій подив, без жодної причини
раптом відчув себе щасливим.
— Я допоміг вашій підсвідомості пов’язати щастя з дотиком до
правого плеча, — пояснив той. — Бачите, як просто відчути щастя за
допомогою «якоря»! Потрібно просто згадати якийсь час, коли ви
почувалися щасливим, дійсно дуже щасливим, а потім, відтворюючи
його в пам’яті, на піку емоцій зробити щось незвичайне — ущипнути
себе за вухо, смикнути за ніс, стиснути зап’ястя. Не має значення, що
саме ви зробите, аби це лише було щось особливе, не те, що ви робите
щодня.
— Чому це? — перервав його юнак.
— Ну, це теж нагадує собаку Павлова: якби він чув дзвін увесь день,
то не пов’язував би його з їжею. Найдивовижніше те, що ви можете за
допомогою якорів викликати який завгодно стан: упевненість,
симпатію, співчуття — буквально будь-які емоції.
— Це звучить неймовірно, — сказав юнак. — Тож, наприклад, якщо
я хочу почуватися впевнено, то мені потрібно лише пригадати якийсь
випадок, коли я почувався впевнено, виконати певні дії, наприклад,
смикнути себе за мочку вуха, відтворюючи його в пам’яті, і якщо
я повторю це кілька разів, то, зрештою, зможу відчути впевненість,
просто смикнувши себе за мочку вуха?
— Саме так. Може, вам знадобиться певний час, щоб навчитися
змальовувати в уяві минулі переживання й знаходити конкретні
спогади, а ще потрібно досягнути піку емоцій, перш ніж створювати
якір, але якщо ви не відступатимете, то побачите, як це все насправді
легко.
— Це звучить якось аж надто просто, — зазначив юнак.
— Я розумію, але це таки насправді працює. Узагалі, це такий
дієвий метод, що навіть рекламодавці повсюди використовують
«якорі», щоб у нас приємні відчуття пов’язувалися з їхніми
продуктами.
— Як вони це роблять? — перепитав юнак. — Рекламодавці ж
не можуть торкатися нас.
— Якір можна створити за допомогою будь-якого почуття: дотику,
слуху, смаку, нюху або зору. У собаки Павлова якорем був звук
дзвоника, і пригадуєте приклад, який я вам уже наводив, про двох
людей, що сваряться і, зрештою, починають сердитися, просто
побачивши або почувши іншого?
— Так. Розумію, про що ви, — сказав юнак.
— Рекламодавці ж зазвичай роблять таке: обирають одну
з найпопулярніших зірок естради й грають її музику під час реклами
продукту. Люди радіють, почувши ту музику або побачивши зірку,
і скоро це почуття стає якорем продукту. Чому, як ви вважаєте,
провідний виробник безалкогольних напоїв заплатив Майклу
Джексону понад 15 мільйонів доларів, щоб запросити його та
використовувати його музику у своїх рекламах?
Рекламодавці повсякчас використовують якорі, і ми теж можемо
ними користуватися — для наших потреб, а не для їхніх. Це і є сила
тіла. Але й це ще не все. Є й інші дуже важливі способи вплинути на
емоції за допомогою тіла. Наприклад, їжа.
— А їжа як цього всього стосується? — запитав юнак.
— Їжа, що потрапляє в наші тіла, впливає на самопочуття.
Наприклад, продукти з цукром, такі як білий хліб, тістечка та шоколад,
впливають на рівень цукру в крові й можуть зробити вас утомленим
і дратівливим. А ще відомо, що кава, чай та алкоголь містять
стимулятори, надлишок яких може пригнічувати почуття. Деякі
розповсюджені штучні харчові добавки також, як з’ясувалося,
викликають депресію. Наприклад, дослідження виявили, що
аспартам — один із найуживаніших штучних підсолоджувачів, який
додають у багато напоїв та продуктів, що «не містять цукру», по
всьому світу, — може викликати в деяких людей справжню клінічну
депресію.
— А чи є якісь продукти, що можуть допомогти покращити
настрій? — допитувався юнак.
— Ну, медичні дослідження виявили, що рутин, біофлавоноїд, який
міститься в гречці, позитивно впливає на роботу мозку та може
допомагати «витягти» людей із депресії. Але головне — харчуватися
поживними цільними продуктами, великою кількістю свіжих фруктів
та овочів і цільних злаків (наприклад, коричневий рис, овес, ячмінь,
пшоно та хліб і макарони з борошна грубого помелу), адже це
допоможе відрегулювати рівень цукру в крові, зменшити дратівливість
і опиратися впливу стресу.
Юнак згадав усі «готові страви», якими звик харчуватися. Він
розумів, що в тих напівфабрикатах не може бути багато користі.
Можливо, і вони додавали свою дещицю до того, що він почувався
байдужим та нещасним.
— Але найчастіше, намагаючись покращити емоційний стан та
задовольнити потреби тіла, — провадив містер Ґрінуей, — усі
забувають про природне денне світло.
— Денне світло? — перепитав юнак, занотовуючи. — Але ж воно
всім нам дістається, хіба ні?
— На жаль, часто його не вистачає. Багато людей працюють на
фабриках або в офісах без вікон чи із затемненими шибками, що
не пропускають сонячного світла. Узимку, коли дні стають зовсім
короткими, становище, звичайно, значно погіршується. Власне,
депресія, викликана нестачею денного світла, уже офіційно вважається
окремою хворобою — «сезонним афективним розладом», або
сезонною депресією. Саме тому взимку буває значно більше
самогубств, ніж в інші пори року.
— То що ми можемо з цим удіяти?
— Гуляти надворі у світлий час доби хоча б годину на день. Або,
якщо це неможливо, користуватися лампами денного світла.
— Це просто дивовижно, — промовив юнак. — Я навіть не уявляв,
наскільки важливим є тіло для настрою. Чому ніхто про все це
не розповідає людям?
— Саме тому це й називається «секретами», — відповів містер
Ґрінуей. — Мені здається, що десь у глибині душі ми всі «знаємо», як
слід поводитися із нашим тілом і як бути щасливими, адже це —
найприродніший із усіх можливих станів. Просто, живучи в сучасному
світі, ми про це забуваємо, тож іноді нам потрібне нагадування.
Уперше почувши про все це, я намагався користуватися цими
знаннями серед повсякденних справ. Щоранку перед роботою виходив
на швидку прогулянку, пильнував за поставою, почав стежити за
харчуванням, їсти якнайбільше свіжих фруктів та овочів, бобових,
макаронних виробів, рису й картоплі, а також намагався щодня
принаймні годину побути на денному світлі.
Результати виявилися неймовірними. Уже за тиждень я був такий
вражений тим, наскільки по-новому тепер почувався, що вирішив
присвятити своє життя тому, щоб ділитися цими знаннями з іншими.
Я вивчився на фізіотерапевта й консультанта з фітнесу й для початку
взявся підробляти вечорами й на вихідних. За декілька місяців справи
так пішли вгору, що мені вдалося зробити це основною своєю
роботою. Це просто щось неймовірне — наскільки щасливішим стаєш,
коли твоя робота багато означає для тебе й подобається тобі. Власне,
я й роботою це не назвав би. Це суцільне задоволення.
— І все це завдяки охоронцеві з вашого офісу, — мовив юнак.
— Так, завдяки йому. Я намагався сконтактувати з ним через кілька
тижнів, щоб подякувати за допомогу, але ніхто про такого ніколи
не чув.
— Постривайте-но, — сказав юнак. — Це був… старий китаєць?
Містер Ґрінуей усміхнувся:
— Ну, а хто ж іще?
Діставшись додому, юнак сів і перечитав свої нотатки.
Другий секрет Надзвичайного Щастя — сила тіла.
Рух — це життя.
Фізкультура усуває стреси та викликає хімічні реакції, що
покращують наш настрій. Вправляйся регулярно — якщо можеш,
щодня — принаймні 30 хвилин.
Моя постава впливає на мій настрій. Упевнена постава створює
щасливий настрій.
Почуття щастя можна свідомо викликати в будь-який час за
допомогою «якоря».
Їжа, яку ми вживаємо, впливає на наше самопочуття. Уникай
депресантів, таких як кава, чай, алкоголь, солодкі продукти та штучні
добавки. Їж якнайбільше свіжих фруктів і овочів, цільних злаків та
бобових.
Нестача природного денного світла може викликати депресію. За
можливості виходь надвір у світлий час доби принаймні на годину.
Третій секрет — сила моменту

— Це сталося майже 20 років тому. На роботі все не надто добре
складалося, вдома також були негаразди. І от одного дня, десь годині
о четвертій, я швидко йшов головною вулицею в центрі міста.
Я квапився проводити презентацію для одного з наших головних
клієнтів. Раптом почув сигнал клаксона й жіночий крик. Підвів
погляд — і побачив величезну вантажівку, що їхала просто на мене.
Усе відбувалося, неначе в уповільненій зйомці. Я просто стояв,
уклякнувши від жаху, а вантажівка, гальмуючи, насувалася на мене.
Я думав, що це все, що настала моя смерть, але в останню мить відчув,
як хтось схопив мене й смикнув назад. Я дивом урятувався — кажу
вам. Я насправді відчув, як та вантажівка ковзнула об моє пальто. Іще
сантиметр — і вона збила б мене, тоді б я точно загинув. Я обернувся
поглянути, хто це врятував моє життя, і побачив його — дрібненького
старого китайця!
Тоні Брауну було десь років сорок п’ять. Успішний фотограф-
фрилансер, роботи якого повсякчас з’являлися в національних газетах
і журналах. Юнак зустрівся з містером Брауном у його студії в центрі
міста.
— Мене трохи трусило після того, що сталося, тож я гепнувся на
найближчу лавку, — продовжував містер Браун. — Старий китаєць
підійшов, сів поруч і запитав, чи все зі мною гаразд. Я відповів йому,
що все буде добре. «Ледь пронесло», — мовив він. «Я розумію.
Дякую, — відповів я. — Ви мені життя врятували». Я пояснив, що
думками літав деінде, коли виходив на дорогу, і тоді він сказав дещо,
що змусило мене замислитися. Ось його слова: «У моїй країні
є приказка: єдине місце для життя — це тут, єдиний час для життя —
це зараз!»
Ми поговорили лише кілька хвилин, але, перш ніж піти, він дав мені
аркуш паперу.
— А на ньому був список із десяти імен і телефонних номерів? —
перервав його юнак.
— Так, — відповів містер Браун з усмішкою. — Саме так
я й дізнався про секрети Надзвичайного Щастя.
— І що вони для вас зробили? — поцікавився юнак.
— Навчили мене створювати щастя. А один секрет справив особ‐
ливо глибоке враження на мене, імовірно, тому, що я про це раніше
ніколи навіть не замислювався… Сила життя в теперішньому моменті.
— Як може момент ховати в собі якусь силу або секрет щастя? —
— Секрет не в самому моменті, а в тому, щоб проживати цей
момент, — пояснив містер Браун. — Щастя не знайти в роках,
місяцях, тижнях чи навіть днях — його можна знайти лише в одному
моменті.
— Що ви маєте на увазі? — перепитав юнак, досі спантеличений. —
Ви ж не хочете сказати, що неможливо бути щасливим більше однієї
хвилини, правда ж?
— Ну звісно ж ні. Але я говорю, що щастя можна переживати лише
мить за миттю. Погляньте на ці фотографії, — запропонував містер
Браун. — Що ви бачите?
Юнак придивився до світлин на стіні біля себе. У кожному кадрі був
закарбований якийсь вираз. Там були молода мама, що колисала свою
дитину, батько із сином, які, сміючись, грали в м’яч, обійми двох літніх
чоловіків, дві подруги, що плакали в аеропорту, та гурт дітей, які
бавилися на шкільному майданчику.
Зрештою він мовив:
— Ну, багато яскравих емоцій і почуттів. Дуже гарно.
— Дякую, — відповів містер Браун. — Саме емоції я й намагаюся
закарбувати. У цьому і є краса фотографій: вони зберігають одну
коротесеньку мить — мить, яка ніколи не повториться, у якій ми
проживаємо емоції. Ви коли-небудь замислювалися про те, як люди
цінують речі, такі як телевізори, комп’ютери, автомобілі, гроші, одяг,
ювелірні прикраси… усі речі, які можна легко замінити? А час — це
єдине в житті, чого замінити неможливо, але ми вважаємо, що він
не має жодної цінності. Це наш найважливіший ресурс, а ми тільки те
й робимо, що марнуємо його. Спогади про минуле й турботи про
майбутнє позбавляють нас теперішнього. А це теперішнє — тут
і зараз — це все, що в нас є, і все, що взагалі може бути.
— Я не зовсім розумію, — зізнався юнак.
— Коли ви обертаєтеся на своє життя, — узявся пояснювати містер
Браун, — і пригадуєте щасливі часи, що спадає вам на думку?
— Дайте поміркувати, — сказав хлопець.
Він подумав про свій день народження, коли йому виповнилося
п’ять років, про батька, який тоді був іще живий, а ще про поїздки
з родиною до моря, про випуск із коледжу…
— Як вам згадуються такі часи? — запитав містер Браун. — Як
роки, місяці, тижні, дні… чи моменти?
— Не знаю точно, — відповів юнак.
— Ну, подумайте, що з усього найяскравіше?
— Гаразд, мій п’ятий день народження.
— Коли саме ви почувалися щасливим?
— Перед самісіньким початком святкування, пам’ятаю, як мама
обняла мене й прошепотіла: «Ти в мене особливий хлопчик, і я тебе
люблю». Іноді, заплющивши очі, я й досі чую, як вона це говорить
мені на вухо.
— Пречудово! — сказав містер Браун, радий, що може довести свою
думку. — От бачите, це була одна мить. Усі діти живуть
у теперішньому моменті. Уявіть собі, що було б, якби в той час ви
думали про шкільні завдання? Може, ви б і не почули, що сказала ваша
мама, і втратили б це щастя. І ваша мама також втратила б щастя, яке,
без жодних сумнівів, подарувала їй ваша реакція.
— Розумію, про що ви, — згодився юнак.
— Усі наші спогади складаються з моментів — моментів, коли ми
щось бачили, чули чи відчували. Ми не запам’ятовуємо років, місяців
і навіть днів — лише моменти.
Отож ми можемо взяти все від життя, лише беручи якомога більше
від кожного моменту. Якщо цей момент особливий, чарівний, то
й життя стає особливим і чарівним. Секрет у тому, щоб зберігати
якомога більше таких миттєвостей. Ніколи не буде іншого зараз, тож
найкраще, що ми можемо зробити, — це взяти від нього все. Завжди
пам’ятайте: можливо, життя в цей момент — це й не все, чого ви
хочете, але цей момент — єдине, що у вас є. Отож, як сказав колись
один мудрий чоловік, чому б не вставити квітку в петлицю й не бути
щасливим?
Юнак пригадав розповідь містера Кестермана про чоловіка, який,
захворівши на невиліковну недугу, залишався радісним, бо був
вдячний за кожен день свого життя. Він, будучи при смерті, мабуть,
усвідомив силу того, щоб проживати кожен момент. Живучи мить за
миттю, день за днем, він міг бути щасливим, незважаючи на свою
хворобу.
— Недарма говорять, — провадив містер Браун, — що навіть
найдовший шлях складається з маленьких кроків! Усе стає простим,
якщо його розділити на дрібні шматочки. Якщо ви живете одним
моментом, у вас не буде часу ані на шкодування, ані на турботи, у вас
є тільки те, що ви зараз перед собою маєте.
Але юнак і досі був спантеличений.
— Як можна взяти все від одного моменту? — перепитав він.
— Усвідомлюючи його, — відповів містер Браун. — Данте сказав:
«А день біжить і цей, як всі твої»2.
Якщо ви не помітите, що хтось пропонує вам яблуко, то й не візь‐
мете його. Це нагадує високорейтингового тенісиста на великому
турнірі, який у першій грі проти початківця думає про суперника,
з яким йому доведеться зустрітись у фіналі, і через те по-дурному
помиляється, втрачаючи очки. Він прокручує в думках ту подачу й не
може зосередитися на наступній. Тож робить іще одну помилку. Знову
картається через дарма втрачені очки й починає турбуватися: «А що, як
я програю матч?» Само собою зрозуміло, що турбота через те, чого ще
не сталося, знов заважає йому зосередитися на теперішній подачі, і він
втрачає ще очки. І от він навіть утямити нічого не встигає, а все вже
програне — гейм, сет і матч.
Так само відбувається і в нашому житті. Ми прокручуємо в голові
минуле, переймаємося через майбутнє і, як наслідок, ніколи
не приділяємо належної уваги теперішньому. Це змушує нас
шкодувати про зроблене та тривожитися через те, чого не сталося.
Якщо ви не живете в теперішньому моменті, то не зможете виграти гру
Життя.
Юнак звів брови. Це здавалося настільки очевидним, і все ж він
ніколи отак не замислювався про те, як багато означає час.
— Якщо ми хочемо стати щасливими, — провадив далі містер
Браун, — то повинні навчитися цінувати те, що маємо, а все, що ми
маємо, — це тут і зараз. Сьогоднішні рішення стають завтрашньою
реальністю. Нам слід навчитися приймати те, що приходить, та
відпускати те, що минає. Як писав Томас Карлайл: «Наше головне
завдання — не придивлятися до того, що ледь помітне вдалині,
а дивитися на те, що добре видно поряд з нами». Якщо ми
зосереджуємося на далекому майбутньому, то воно нас обтяжує
й пригнічує. Багато людей витрачають час на турботи через те, чого
ніколи не було і, ймовірно, ніколи не буде. Монтень, французький
філософ, писав: «Моє життя було сповнене жахливих нещасть,
більшість з яких так і не трапилася». Це і є одна з причин, чому так
багато людей перевантажені турботами та стресом: для них сьогодні —
це те завтра, через яке вони турбувалися вчора! Життя в теперішньому
моменті не залишає місця для шкодувань через минуле або тривоги
про майбутнє. Варто не морочитися з тим, що чекає на вас попереду
або залишається позаду, а зосереджуватися лише на тому, що є просто
перед вами.
Ось чому жити в теперішньому моменті — проживати кожен момент
один за одним — це один з найкращих способів подолати тривогу та
страх.
Більшість релігій дотримуються цієї філософії. Коли Ісуса запитали,
як людям слід молитися, він дав їм молитву Господню: «Хліб наш
насущний дай нам сьогодні», — не завтра, не наступного тижня чи
наступного року, тільки сьогодні. Одна з можливостей знайти в собі
сили пережити трагічні події у своєму житті — це проживати один
день за одним, а якщо така філософія може підтримати нас
у найскрутніші часи, уявіть, наскільки кращими може вона зробити
часи радісні! Тому й написано, що для мудрого чоловіка кожен день —
це новий початок.
— Я зберігаю оце, — сказав містер Браун, простягаючи юнакові
табличку зі стіни, — і перечитую щодня, щоб нагадати собі цю муд‐
рість і простежити за тим, щоб жити в теперішньому моменті. Це
допомагає мені брати все від кожного дня, а значить, брати все від
життя.
На табличці був записаний твір індійського поета під назвою
«Привітання світанку».
Поглянь на цей день!
Бо він — життя, саме життя, втілення життя.
У цьому короткому часі
Уособлені всі істини, уся реальність твого існування:
Блаженство зростання
Слава дії
Розкіш краси
Бо вчора — це лише сон
А завтра — це тільки видіння
Але правильно прожите сьогодні робить кожне вчора щасливим сном
А кожне завтра — видінням, сповненим надії.
Тож добре придивися до сьогоднішнього дня. Таким є привітання світанку.
Калідаса
— Спробуйте самі, — сказав містер Браун. — До кінця дня

зосереджуйтеся думками лише на тому, що робите, а не на тому, що
вже зробили, чи на тому, що робитимете.
— Здається, я розумію, — відповів юнак. — Але як бути
з турботами про майбутнє?
— Лише живучи в теперішньому моменті, ми можемо створити
майбутнє, якого жадаємо. Кожен момент пропонує нам вибір, який
визначає нашу долю. Думка — це насіння дії, дія створює звичку,
звичка формує характер, а наш характер творить нашу долю.
Думки, що ми їх обираємо в будь-який момент, визначають, де ми
опинимося в наступний момент. Тому рішення та дії, які ми приймаємо
та здійснюємо в будь-який момент, створюють наше майбутнє.
Розмовляючи з людьми, ви швидко з’ясуєте, що дуже часто вони
живуть у минулому або в майбутньому, десь, колись, замість того щоб
брати все від того, що мають тут і зараз. Саме таке й сталося зі мною,
і через те, що я часто розмірковував геть про все, крім того, що
відбувалося тут і тепер, я ледь не загинув. Якщо ви не житимете
в теперішньому моменті, вас, може, і не переїде вантажівка, але
втратите безліч переживань і можливостей, що вам траплятимуться.
— Отож, ви вважаєте, що людям не слід нічого планувати
заздалегідь, чи не так? — перепитав юнак.
— Зовсім ні. Планування є життєво важливим, його потрібно
виконати, перш ніж робити будь-що. Але не треба нічого планувати,
коли ви робите щось інше, і не треба робити нічого іншого, коли щось
плануєте. Про що б ви не думали, що б ви не робили, зосередьтеся
лише на цьому, на одній справі одночасно. Коли говорите з кимось —
приділяйте йому всю увагу, коли над чимось працюєте, зосереджуйте
всі думки на поточній роботі — і не повторюйте моїх помилок.
— Яких саме? — перепитав юнак.
— Переходячи дорогу, роззирайтеся на всі боки! Щойно почнете
жити в теперішньому моменті — у вас зменшиться почуття тривоги
й депресії, ви почнете якісніше виконувати роботу, ваші стосунки
з людьми покращаться і взагалі — життя стане яскравішим. Ось яка
сила в тому, щоб проживати кожний момент.
До кінця того дня юнак намагався зосереджувати всю увагу на тому,
що робив. Іноді було нелегко зупиняти думки, що кудись відлітали, але
в цілому йому вдавалося сконцентруватися на поточній роботі, і не
залишилося жодних сумнівів, що завдяки цьому йому все вдавалося
краще. Замість того щоб перейматися через купу паперів на столі, які
він мав уже опрацювати, він вирішив займатися кожним листом
окремо, по черзі, і вперше відтоді, як улаштувався в цю компанію три
роки тому, наприкінці дня лоток із підписом «Зробити сьогодні»
залишився порожнім. Розмовляючи з колегами, він приділяв їм усю
свою увагу й здивувався, коли один чоловік сказав: «Дякую, що
вислухали. Ви мені дуже допомогли». І це дало юнакові змогу відчути,
що він задоволений собою.
Пізньої години, після вечері, юнак сів і перечитав нотатки, зроблені
сьогодні на зустрічі:
Третій секрет Надзвичайного Щастя — сила проживання моменту.
Щастя — не в роках чи місяцях, тижнях чи навіть днях, а в кожному

моменті.
Ми можемо взяти від життя якнайбільше, лише беручи якнайбільше
від кожного моменту.
Спогади складаються з особливих моментів — зберігай їх якомога
більше.
Життя в теперішньому моменті розвіює шкодування, долає турботи
та зменшує стрес.
Пам’ятай, що кожен новий день — це новий початок, нове життя.
Четвертий секрет — сила самооцінки

Лише наступного тижня юнакові вдалося зустрітися з черговою
людиною зі списку. Рут Мозес пояснила, що від’їжджатиме
в студентську дослідницьку поїздку з археології, але радо зустрінеться
з ним після повернення.
Коли юнак дістався до помешкання Рут Мозес, його зустріла
моложава літня жіночка в джинсовому комбінезоні та рожевому
світшоті.
— Вітаю! — поздоровкався він. — Я прийшов до Рут Мозес.
— Так, вітаю, — відповіла з усмішкою жіночка. — Будь ласка,
заходьте.
Вона запросила юнака до вітальні.
— Вмощуйтеся зручніше, — сказала господиня. — Чайник щойно
закипів. Хочете чаю? У мене є «Ерл Ґрей», кава без кофеїну й широкий
вибір трав’яних чаїв — фруктовий, ромашковий, м’ятний,
з апельсинового цвіту.
— Не відмовлюся від м’ятного чаю. Дякую, — відповів юнак.
За якусь мить літня жіночка повернулася, несучи тацю, на якій були
чайничок зі щойно скип’яченою водою, дві чашки, трав’яні чаї на
вибір, горнятко меду й тарілка домашнього печива. Вона сіла навпроти
юнака й узялася наливати чай.
— Що ж, — мовила господиня, — мене зацікавив ваш дзвінок.
Поясніть іще раз, у чому справа.
Юнак здавався спантеличеним.
— Даруйте… Ви Рут Мозес?
— Ну звісно, — усміхнулася старенька. — А хто ж я, по-вашому,
така?
— Гм… ну… не знаю… Але мені здалося, ви сказали по телефону,
що студентка?
— Я і є студентка. Навчаюся на археолога. Дасть Бог, наступного
року стану магістром. Бажаєте меду до чаю?
— Ні, дякую.
Вона простягнула йому чашку й запропонувала печива.
— Ви жартуєте? — запитав юнак.
— Про що?
— Ви справді студентка? — допитувався він.
Місіс Мозес усміхнулася:
— Так, звичайно.
— Що ж… гм… пробачте, — пробелькотів юнак, намагаючись
не образити її своїм здивуванням. — Просто після нашої телефонної
розмови мені здавалося, що ви молода студентка.
— Я і є молода студентка, — підтвердила місіс Мозес із
пустотливою усмішкою. — Мені лише вісімдесят два роки!
Юнак усміхнувся й згодився:
— З цим не посперечаєшся.
— То чим я можу вам допомогти? — запитала місіс Мозес.
Юнак розповів їй про свою зустріч зі старим китайцем.
— Погляньте-но сюди, — запропонувала місіс Мозес, простягаючи
юнакові фотографію.
— Хто це? — запитав юнак, розглядаючи чорно-білу світлину старої
хирлявої жінки з паличкою. — Ваша мама?
— Ні, це я така, точніше, була такою… 20 років тому.
Юнак пильніше придивився до фотокартки, але, окрім подібності
в загальних рисах обличчя, лінії росту волосся та формі рота, більше
нічого не свідчило про те, що на фото була та сама жінка, яка сиділа
зараз перед ним.
— Схоже, що ви помолодшали, а не постаршали відтоді, як було
зроблене це фото. Що, в біса, сталося? Як вам це вдалося?
— Я зустріла декого, хто змінив моє життя… Старого китайця!
Невдовзі після того, як я пішла на пенсію, приблизно років двадцять
тому, я вперше відчула себе старою. Мені було важко заснути вночі,
хоча вдень почувалася втомленою, я почала втрачати пам’ять та
здатність зосередитися, а мої руки й ноги поважчали й не хотіли
згинатися. Як ви можете собі уявити, я почувалася досить жалюгідно,
але потім одного дня все змінилося. Я чекала на автобус, а поряд зі
мною стояв літній китаєць із рюкзаком за спиною.
Той старий усміхнувся мені, тож і я всміхнулася йому у відповідь,
і в нас почалася розмова. Він розповів, що подорожує по всьому світу.
Я не могла в це повірити. Як може чоловік у його віці мати силу
й енергію, щоб подорожувати всім світом з рюкзаком за спиною?
Звісно, я запитала його про це, і він засміявся й відповів: «Ми
настільки старі, наскільки старими себе вважаємо». Ми заходилися
обговорювати життя після шістдесяти років, і там, де я помічала тільки
проблеми та труднощі, він бачив переваги й можливості. «З віком
приходять досвід і мудрість», — сказав китаєць. А потім запитав
у мене дещо, про що я ніколи раніше не замислювалася: чому життя
мусить стати менш радісним лише тому, що ти прожив довше? «Коли
вже на те, — мовив він, — життя має стати кращим, бо ви вже давно
тренуєтеся жити!»
Розмова з тим китайцем допомогла мені вперше зрозуміти
правдивість приказки: «Людина — це те, чим вона себе вважає
у своєму серці». Старим кожного з нас роблять не вік, а думки. Мені
так подобалося базікати з тим китайцем, що я пропустила
щонайменше чотири автобуси. Я була захоплена секретами
Надзвичайного Щастя, секретами, за допомогою яких кожен —
людина будь-якого віку, віросповідання або кольору шкіри — може
створити щастя у своєму житті. Ті секрети подарували мені новий
початок. Я неначе заново народилася. Ніби чорно-біле життя
забарвилося в найдивовижніші яскраві кольори. Але, звичайно,
не змінилося нічого, крім мене. І саме в цьому виявилася найбільша
цінність секретів для мене… у силі самооцінки.
— Самооцінки? — збентежено перепитав юнак.
— Так. Це те, яким ви бачите себе, ваші переконання про себе. Одна
з причин, чому багато людей такі незадоволені своїм життям, криється
в тому, що вони просто незадоволені собою. Ви можете повірити, що
в глибині душі багато людей насправді не люблять себе? Багато людей
дорослішають із комплексами. Іноді фізичними, наприклад: «У мене
ніс завеликий», або «Я потворна», або «Надто молода», або «Застара».
Іноді ті комплекси стосуються розумових здібностей, на зразок «Я
не такий кмітливий, як інші люди», а дехто просто вважає себе
нікчемною людиною: «У мене немає почуття гумору» або «Зі мною
нудно». Але, які б не були причини, якщо ви незадоволені собою — як
можете бути задоволені життям?
Юнак одразу ж подумав про свої комплекси — їх у нього було
чимало.
— А звідки беруться всі ці комплекси? — поцікавився він.
— Із життєвого досвіду. Зазвичай із дитинства. Пригадую одного
чоловіка, що зізнався мені: «Я зростав зі словечками мого батька,
з поставою мого батька, з мисленням мого батька… і зі зневагою моєї
матері до мого батька!»
Наше враження про самих себе, звичайно, починає формуватися ще
в дитячому віці. Ми не знаємо, хто ми є чи що ми є, чим ми повинні
бути, але дізнаємося про це від тих, хто нас оточує, від старших
і мудріших, від тих, хто начебто має нас любити.
Дозвольте навести такий приклад: маленький Джиммі повертається
зі школи з поганими оцінками в табелі. Він запитує сам себе: «Чому
я так погано впорався? Можливо, тому що я забагато дивився
телевізор, можливо, я працював недостатньо старанно, а може,
я дурний або просто ледачий». Він показує табель батькові. Той
дивиться в табель, а там жодної п’ятірки чи четвірки — самі лише
трійки та двійки. Він каже Джиммі: «Ну, одне очевидно — ти
не списуєш!» Але, розглядаючи табель далі й читаючи, що написали
вчителі про його сина, батько Джиммі дратується. Він говорить: «Ти
сам у всьому винен, Джиммі, ти вчишся не надто старанно, ти просто
ледачий і дурний!»
Тепер у Джиммі вже не залишається сумнівів: він знає, що він
ледачий і дурний, і це знання залишається з ним на все життя. Щоразу,
коли йому кидають якийсь виклик, він говорить собі: «Я не зможу
цього зробити, бо я дурний і ледачий». Тож він уникає труднощів,
вважає себе нижчим за інших, і йому прикро бути собою.
— Тож як ми можемо позбутися цих комплексів та негативних
переконань? — запитав юнак.
— Це слушне питання. Перше, що потрібно зробити, — це
поставити собі одне з найважливіших запитань, які лише можемо собі
поставити: «Хто чи що я є?»
— Чому?
— Бо відповідь допоможе нам почати цінувати те, наскільки ми всі
особливі. Наприклад, чи знаєте ви, що навіть після того, як ваші мати
й батько познайомилися й стали парою, вірогідність вашого
народження була меншою ніж один до 300 000 мільярдів?
300 000 мільярдів інших, зовсім інакших людей могли б народитися
замість вас, але це вдалося саме вам. І не лише це — у світовій історії
ніколи не було людини, подібної до вас, і ніколи не буде нікого точно
такого, як ви.
Наступне питання, яке слід собі поставити, таке: «Які мої
переконання щодо себе?»
— Це на кшталт «Я потворний і дурний»? — перервав її юнак.
— Так. А потім поміркуйте: «Звідки я знаю напевно, що це правда?»
Це через те, що хтось інший казав або робив, чи ви таки справді
знаєте, що це — беззаперечна істина? Розумієте, ми найчастіше
здобуваємо власні переконання про себе від інших людей. Інші
люди — це неначебто наші психологічні відображення. Дозвольте вам
дещо показати.
Місіс Мозес витягла із шухляди свого столу кілька дзеркал. Вона
підіймала їх по черзі, щоб юнак побачив у них себе. Це були криві
дзеркала, що спотворювали відображення, такі, які часто бувають
у парках з атракціонами, тільки менші. Юнак ледве впізнавав себе
в них. В одному його голова була завдовжки з метр, в іншому вуха
скидалися на крила, а ще в одному він здавався найгладкішим
чоловіком на землі.
— Яке з них схоже на вас? — запитала місіс Мозес.
— Жодне не схоже, — відповів юнак.
— Звідки ви знаєте?
— Бо це криві дзеркала, у них неможливо побачити справжнього
свого відображення.
— Звичайно. Але що було б, якби ви ніколи не бачили свого
справжнього відображення? Ви, мабуть, ужахнулися б, поглянувши
в ці криві дзеркала. На щастя, ви знаєте, який маєте вигляд фізично, бо
вже бачили себе в правдивому, не викривленому дзеркалі. Але чи
бачили ви колись свій справжній, неупереджений психологічний
образ? Знаєте, бувають дзеркала, які показують наш фізичний вигляд,
та не існує дзеркал, які показували б наш психологічний портрет.
Натомість ми покладаємося на реакцію інших людей, з’ясовуючи, які
ми є зсередини. Якщо люди говорять, що ви егоїст, ви можете
повірити, що ви і є егоїст. Так само якщо хтось скаже, що ви дурень, то
ви можете також у це повірити. Люди — це наші дзеркала, так, але
вони — викривлені дзеркала. У них у всіх є свої упередження, які
спотворюють їхнє уявлення про вас.
Найбільша помилка, яку ви лише можете скоїти в житті, — це
покластися на інших, з’ясовуючи, який ви є насправді. Коли батьки або
вчитель кажуть дитині: «Ти неслух», або «Ти егоїст», або «ледар», або
«дурень», — вони створюють негативне (і помилкове) враження
дитини про саму себе. Дитина справді може зробити чи сказати щось
через бажання побешкетувати, егоїзм чи лінощі або просто втнути
дурницю — однак це лише поведінка дитини, а не сама дитина. Межа
тут тонка, але дуже важлива. Це відмінність між словами «Ти погана
дівчинка» й «Розливати сік на килим — погано».
— Хіба це не одне й те саме? — перепитав юнак.
— Ви коли-небудь робили те, про що згодом шкодували?
Припускалися дурних помилок чи скоювали щось нерозумне?
— Хіба не з кожним таке бувало?
— То чи означає саме лише те, що ви втнули дурницю, що ви
дурень?
— Розумію, про що ви, — сказав юнак.
— Багато хто не розрізняє поведінку та саму людину, і, як наслідок,
у нас з’являються негативні переконання про самих себе. Вони не
обов’язково є правильними, але залишаються з нами на все життя.
Юнак занотував щось у блокноті.
— Я зрозумів, звідки в нас беруться комплекси та негативні
переконання про самих себе, — сказав він. — Але коли вони в нас уже
є, то як тепер їх позбутися?
— Ну, здатність визначити, звідки взялося це переконання, — це
перший крок, — почала пояснювати місіс Мозес. — Інколи
усвідомлення достатньо, щоб усунути проблему. Однак деякі
переконання так глибоко вкорінюються в нашій свідомості, що, аби їх
звідти вирвати, потрібно дещо більше, ніж просто визначити їхнє
походження. У таких випадках одне з рішень — «позитивні афірмації».
— Що таке «афірмації»? — перепитав юнак.
— Афірмація — це твердження, яке ми говоримо самі собі вголос чи
подумки. Позитивна афірмація може бути, наприклад, такою:
«Я любляча, розумна, унікальна людина».
— І як це може допомогти? — поцікавився юнак.
— Якщо ми чуємо щось доволі часто, — пояснювала далі місіс
Мозес, — то починаємо в це вірити. Адже, зрештою, саме звідси
й узялася більшість наших переконань — від того, що ми в дитинстві
чули щось знову й знову. Рекламодавці повсякчас використовують цю
техніку. Вони складають якусь фразу й повторюють її в засобах
масової інформації знову й знову, і, врешті-решт, ми всі в неї віримо.
Щоб керувати своїм життям, потрібно керувати власними
переконаннями, а використання афірмацій — один зі способів це
зробити.
— І скільки треба повторювати певну афірмацію, щоб підсвідомість
почала в неї вірити? — запитав юнак.
— Це, звичайно, залежить від того, скільки ви прожили
з протилежним негативним переконанням і скільки разів повторюєте
афірмацію. Іще корисно промовляти афірмацію проникливо, так ніби
ви справді в неї вірите, а не байдужим монотонним голосом.
Я б порадила повторювати афірмації щонайменше тричі на день:
уранці, опівдні та ввечері. А якщо хочете — можете написати їх на
картці й перечитувати, коли випадає нагода.
Іще одна техніка, що може допомогти вам змінити ставлення до
самого себе, — це поводитися всупереч вашому комплексу. Наприклад,
якщо вважаєте себе непривабливим — поводьтеся так, ніби ви дуже
привабливий, або якщо вам не вистачає впевненості — дійте так, ніби
ви справді впевнені в собі.
— Але хіба це не намагання вдавати із себе того, ким ти не є? —
— Авжеж. Та якщо ви поводитеся так, ніби є привабливим,
упевненим і щасливим, відбувається дещо неймовірне: ви починаєте
почуватися привабливим, упевненим і щасливим. Мабуть, мені це
краще вдасться пояснити на прикладі. Уявіть собі: юна дівчина, яка
вважає себе непривабливою, прийшла на танці з друзями. Увесь вечір
вона ховається в кутку, де її ніхто не бачить, — тож і не дивно, що
ніхто не запрошує її танцювати. А от якщо та сама дівчина
поводитиметься так, ніби є привабливою, то вона зможе вдягти кращу
сукню, частіше спілкуватися з людьми. Вона заспокоїться, буде
задоволена, і це насправді зробить її більш привабливою для інших.
Або уявіть чоловіка, який збирається виголосити промову, але так
нервує, що в нього аж коліна тремтять. Якщо він поводитиметься
відповідно до своїх почуттів, то просто повернеться й побіжить до
виходу. Однак він розуміє, що має з цим упоратися, тож намагається
поводитися так, наче впевнений у собі. Після впевнено виголошеного
першого речення глядачі аплодують, і тепер він починає насправді
почуватися впевненіше. Так само іноді ми можемо й не почуватися
щасливими, але якщо поводитимемося так, ніби ми щасливі,
і всміхатимемося іншим людям, вони, найімовірніше, усміхатимуться
у відповідь, і це буде нас надихати.
Іще один спосіб покращити власну самооцінку полягає в тому, щоб
шукати в собі те, що нам подобається.
— Теоретично це звучить чудово, але чи просто це робити на
практиці? — запитав юнак, щось занотовуючи.
— Дуже просто, — запевнила місіс Мозес. — Усе, що для цього
потрібно, — свідомо запитати себе: «Що мені подобається в собі?» або
«Що мені добре вдається?»
— Так, але відповідь може бути: «Дуже мало що», — або й ще
гіршою: «Зовсім нічого», — мовив юнак.
— Одна з найдивовижніших властивостей людського розуму полягає
в тому, що він завжди шукає відповідь на отримані запитання, навіть
якщо відповіді немає, він зазвичай вигадує її. Ми найчастіше ставимо
негативні питання: «Чому я непривабливий?», «Чому я такий
дурний?», «Чому я не можу знайти роботу?» Мозок завжди знаходить
відповідь на будь-яке запитання, яке ви собі поставите: «Бо в тебе
великий ніс», «Бо ти народився з надто дрібним мозком», «Бо ти
гірший за інших людей». Це все, звісно, маячня, але ж мозок знайшов
відповіді!
Тим часом коли ми ставимо позитивні питання, то так само
отримуємо позитивні відповіді. І навіть якщо складно виявляється
віднайти в собі щось, що вам подобається, перефразуйте своє
запитання: «Якби мені щось подобалося в собі, то що б це було?» Це
питання змусить вас знайти позитивну відповідь. Є ще кілька чудових
питань, що змінять наше ставлення до самих себе: «Які мої сильні
сторони?», «Що мені добре вдається?», «Що я насправді добре можу
зробити?»
Афірмації, поведінка «так, ніби» та позитивні запитання до себе —
це прості, але ефективні способи, з яких можна почати змінювати
власне ставлення до самого себе. Окрім того, слід припинити звертати
увагу на помилкові переконання, отримані від реакцій інших людей.
Слід завжди пам’ятати, що хоча люди й віддзеркалюють нас, — вони
все ж таки є упередженими, неточними дзеркалами.
Якщо запам’ятаєте за сьогодні лише одне, хай це буде ось що: щоб
критикувати, не потрібні ані хист, ані розум, ані характер. Тільки Бог
може створити квітку, але будь-яка дурна дитина може порвати її на
шматочки. Коли люди ставляться до вас вороже, грубо, коли кажуть
щось жорстоке й зле — це може бути всього лиш відображенням їхньої
роз’ятреної тривогами душі, але аж ніяк не відображенням вас. Отож,
не слухайте нікого, хто намагається розповісти вам, хто ви такий чи
який ви є (якщо, звичайно, це не щось хороше). Якби я дослухалася до
інших людей, як ви вважаєте, чи навчалася б я в університеті в моєму
віці? Якби я погоджувалася з тим, що казали мені інші, як ви думаєте,
чи стала б я вперше на лижі в 65 років? Чи навчилася б писати картини
у 68? Якби я слухала інших людей, я, либонь, була б уже мертва або
жила б лише спогадами.
Мені казали, що я дурна, що беруся за все це в такому віці. Багато
хто й досі вважає мене трохи схибнутою. Можливо, так воно і є, але
можу сказати вам одне: я щаслива й задоволена своїм життям.
Колись я прочитала, що найбільше досягнення, яке тільки можливе
в житті, — це пізнати себе, бо лише тоді стаєш насправді вільним —
від кордонів і обмежень, які інші можуть намагатися встановити для
тебе, — і вільно жити тим життям, для якого ми всі створені.
Щасливим життям.
Юнак почувався окриленим.
— Це звучить так просто й має так багато сенсу, але… чи справді це
працює?
Місіс Мозес усміхнулася:
— Є тільки один спосіб перевірити. Спробуйте!
Того вечора, перш ніж лягти спати, юнак перечитав нотатки,
зроблені сьогодні.
Четвертий секрет Надзвичайного Щастя — сила самооцінки.
Написано: «Людина — це те, чим вона себе вважає у своєму серці».

Ми є тим, ким себе вважаємо. Якщо я незадоволений собою, я буду
незадоволений життям. Отож, щоб бути задоволеним своїм життям,
мені слід спершу стати задоволеним собою.
Кожна людина особлива. Кожна людина вже є переможцем, бо
здобула один шанс із 300 000 мільярдів, коли народилася.
Люди віддзеркалюють нас, але ці віддзеркалення викривлені.
Щоб позбутися комплексів та негативних переконань про себе
й почати позитивно до себе ставитися, мені слід:
— По-перше, дізнатися, звідки вони взялися і чи є вони
є правдивими (якщо вони правдиві — вирішити змінитися).
— Повторювати позитивні афірмації щодня, проголошуючи, якою
людиною я хочу бути.
— Діяти так, ніби я є такий, яким хотів би бути.
— Запитувати в самого себе, що мені в собі подобається та за що
я себе поважаю.
П’ятий секрет — сила мети

Через два дні юнак зустрівся з п’ятим чоловіком зі свого списку,
доктором Джуліусом Френксом. Доктор Френкс був професором
психології в міському університеті, й, хоча мав уже 70 років, у ньому
відчувався якийсь юнацький запал, не притаманний для такого віку.
Цим він нагадував юнакові старого китайця.
— Я зустрівся з тим старим китайцем багато, багато років тому, —
пояснював доктор Френкс. — Під час Другої світової війни я був
у таборі для військовополонених на Далекому Сході. Умови жахливі,
майже нестерпні: мізерне харчування, чистої води немає і скрізь, куди
не глянь, — дизентерія, малярія та сонячні удари. Дехто з ув’язнених
не витримував фізичної та психічної напруги, постійної тяжкої роботи
під палючим сонцем, і для них смерть ставала жаданим порятунком.
Я й сам про таке думав, але одного дня дехто відродив у мені волю до
життя — це був старий китаєць.
Юнак жадібно дослухався до розповіді доктора Френкса про події
того дня.
— Я сидів сам-один у дворику для прогулянок, почувався дуже
слабким і втомленим і, власне, думав про те, як легко було б кинутися
на паркан під електричним струмом. І раптом я зрозумів, що поруч
сидить старий китаєць. Незважаючи на свою слабкість, я був
ошелешений і вирішив, що в мене, мабуть, почалися галюцинації.
Зрештою, звідки так несподівано й просто міг узятися китаєць
у японському таборі? Він повернувся й поставив мені запитання —
просте запитання, яке буквально врятувало мені життя.
Чоловік на мить замовк.
Юнак був уражений. «Як запитання може врятувати чиєсь
життя?» — подумав він.
— І це запитання, — провадив доктор Френкс, — було таким: «Що
ти найперше зробиш, коли виберешся звідси?»
Я про таке ніколи навіть не думав — не насмілювався думати. Але
знав відповідь: я хотів знову побачити свою дружину та дітей. І зовсім
неочікувано я згадав, що мені є задля чого жити, згадав причину, з якої
ладен був зробити все можливе, щоб вижити. Це одне-єдине запитання
врятувало мене, бо повернуло те, що я загубив, — сенс життя!
Просто там і тоді боротьба за те, щоб вижити, стала значно легшим
тягарем, бо тепер я знав, що кожен прожитий день наближає мене до
кінця війни, а отже, і до моєї мрії. Питання того китайця не лише
врятувало мене — завдяки йому я також здобув один із найважливіших
уроків у моєму житті.
— І який саме? — запитав юнак.
— Сила мети.
— Мети? — знову запитав юнак.
— Так. Мета. Амбіції. Те, до чого ти прагнеш. Саме мета спрямовує
наше життя, додає йому сенсу. Щоправда, ми можемо існувати й без
цього, але щоб насправді жити — і жити щасливо, — нам потрібна
мета в житті. «Без мети, — писав славетний адмірал Берд, — дні
можуть закінчитися, як такі дні завжди й закінчуються, розпадом».
— Розпадом чого? — ще раз спитав юнак.
— Душі. Ви коли-небудь замислювалися, чому так багато людей
втрачають здоров’я та швидко помирають після виходу на пенсію?
Замислювалися, чому так багато заможних і відомих осіб стають,
зрештою, наркоманами або алкоголіками?
Юнак кивнув. Він часто розмірковував, чому люди стають
«старими» після виходу на пенсію, йому завжди було цікаво, чому
знамениті зірки, ті, у кого, здається, є все — розкішний будинок або
й декілька, грошей більше, ніж можна витратити за життя, родина,
фантастична кар’єра, — так часто підсідають на наркотики, починають
пиячити або навіть накладають на себе руки.
— Одна з причин, — пояснив доктор Френкс, — просто в тому, що
вони відчувають, що в їхньому житті немає мети. Їхнє життя для них
нічого не важить. Вам доводилося чути про Гелен Келлер?
— Доводилося. Власне, лише минулого тижня. Мені розповідали,
що вона, хоч і була сліпоглухонімою, любила своє життя.
— Так. А знаєте, чому вона його любила? — запитав доктор
Френкс. — Бо вона надавала своєму життю сенсу. Коли її запитували,
як їй вдається бути такою щасливою, незважаючи на всі обмеження,
вона відповідала: «Багато людей неправильно розуміють, що таке
щастя. Його досягають не шляхом задоволення власних забаганок,
а завдяки відданості гідній меті». Найголовнішою вимогою, жаданням
людської душі є потреба в сенсі життя, а саме його й дарує нам мета.
Мета створює ціль і сенс. Маючи мету, ми розуміємо, куди йдемо,
рухаємося до чогось. Без мети життя не має особливого значення, і ми
просто безцільно пливемо за течією. Так виходить тому, що людей
мотивує лише одне з двох — страждання або насолода. Мета
допомагає зосередити думки на задоволенні, а от без мети розум
фокусується на уникненні страждань. Мета навіть може допомогти
стерпіти страждання.
— Я, здається, не розумію, — зізнався юнак. — Як мета може
допомогти терпіти страждання?
— Дайте-но подумати… Наприклад, уявіть собі страшний біль
у животі. Періодичний гострий біль кожні кілька хвилин. Такий
жахливий, що ви аж кричите. Як би ви почувалися?
— Гадаю, зовсім кепсько.
— А що б ви відчували, якби біль посилювався й ставав усе
частішим? Вас би це непокоїло чи надихало?
— Ну що за питання? Як біль може надихати? Для цього треба бути
мазохістом.
— Ні, треба бути вагітною жінкою! Вона відчуває біль, але знає, що
врешті-решт на світ з’явиться дитина. Вона навіть може нетерпляче
чекати на те, щоб біль ставав усе частішим, адже вона знає, що кожні
перейми наближають її до народження дитини, а також до закінчення
болю. Мета чи сенс цього болю допомагають його терпіти.
З цієї ж причини скрутні часи легше витримувати, якщо ми маємо на
що чекати, коли вони закінчаться. Без жодного сумніву, саме мета, для
якої варто було жити, дала мені сили залишитися живим. Я майже
впевнений, що без неї вкоротив би собі віку. Щоразу, коли я бачив, що
хтось із моїх товаришів-в’язнів здається геть зневіреним, я ставив
йому те саме запитання: «Що ти найперше зробиш, коли виберешся
звідси?» — і поступово його обличчя змінювалося, в очах спалахували
невеличкі вогники, коли він усвідомлював, що має для чого жити, має
майбутнє, до якого варто прагнути. І він ладен був робити все
можливе, щоб пережити ще один день, знаючи, що ще трохи
наблизився до своєї мети. І скажу вам іще дещо: бачити, як людина аж
так круто змінюється, і усвідомлювати, що ти теж зіграв у цьому
невеличку роль, розрадивши її, — пречудове почуття. Тож я зробив це
своєю метою на щодень — допомагати якомога більшій кількості
людей.
Один із секретів того, як пережити найскрутніші часи, — такий
самий, що й секрет того, як жити на повну в найкращі часи. І цей
секрет — мета. Якщо мета може дати бранцям у таборі
військовополонених волю до життя — уявляєте, що вона може зробити
для людей у мирні часи?
Після війни я взяв участь у дуже цікавому дослідженні
Гарвардського університету. Ми запитали всіх випускників 1953 року,
чи є в них якісь амбіції або мета в житті. Як думаєте, скільки з них
мали конкретні цілі?
— Відсотків п’ятдесят? — припустив юнак.
— Менш ніж три відсотки! — мовив доктор Френкс. — Можете собі
уявити? Менш ніж троє людей із сотні мали уявлення про те, що вони
хочуть робити в цьому житті.
Протягом наступних 25 років ми відстежували їхні кар’єрні шляхи
й з’ясували, що ті три відсотки студентів, у яких була мета, частіше
вдало одружувалися, мали краще здоров’я та більші статки, ніж інші
97 відсотків разом. Тож не дивно було, коли виявилося, що вони також
жили значно, значно щасливішим життям.
— Чому, як ви вважаєте, мета допомагає людям почуватися
щасливішими? — запитав юнак.
— Бо ми отримуємо енергію не тільки від їжі, а ще й від запалу,
а запал з’являється тоді, коли є мета, щось, до чого слід прагнути, на
що варто чекати. Одна з головних причин, чому так багато людей
залишаються нещасними, полягає в тому, що вони відчувають, що їхнє
життя не має сенсу, не має мети. Їм нема для чого вранці вставати
з ліжка, у них немає цілей, що надихали б їх, немає мрій. Вони
безцільно пливуть життям за течією, без певного напрямку. Якщо ж
нам є до чого прагнути, стрес і напруга життя неначе зникають. Вони
стають усього лиш перешкодами, які слід подолати, щоб досягти мети.
Ось чому я раджу всім моїм пацієнтам ознайомитися з технікою
«крісло-гойдалка».
— Що це? — поцікавився юнак.
— Це проста техніка: ви уявляєте, що прожили все своє життя
й тепер сидите в кріслі-гойдалці, обмірковуючи, як ви жили й чого
досягли. Що б ви хотіли пригадувати? Що мало б бути зроблене? Які
місця відвідані? Які взаємини побудовані? І найважливіше: там,
сидячи у кріслі-гойдалці, якою людиною ви хотіли б бути?
Юнак занотував дещо. Це були важливі питання, а йому ніколи досі
не спадало на думку поставити їх собі.
— Ця техніка допомагає поставити довгострокову мету. Далі ми так
само визначаємо цілі на менший період часу — на десять років, на
п’ять років, на рік, на півроку, на місяць і навіть на день. Потім
я раджу своїм пацієнтам записувати всі цілі та перечитувати їх, щойно
прокинувшись уранці. Так у вас завжди буде щось позитивне, для чого
варто вставати вранці з ліжка, і ви починатимете день, сповнені сил та
натхнення.
— Спробую це зробити, — мовив юнак. — Мені завжди важко
вранці піднятися з ліжка.
— Іще корисно буде перечитувати цілі якось протягом дня та
ввечері, перед самим сном, щоб вони закарбовувались у ваших думках.
— А що, як мої погляди зміняться і я вирішу, що більше не хочу
досягати якоїсь мети? — поцікавився юнак.
— Це слушне запитання. Наші пріоритети та цінності в житті
змінюються, коли ми зростаємо, і ми просто відповідно переінакшуємо
й наші цілі. Ось чому техніку «крісло-гойдалка» потрібно робити
регулярно — принаймні щороку. Так ми завжди матимемо мету, якій
віддані і яка створює цілі та сенс нашого життя — те, що нас
надихатиме й мотивуватиме.
Саме мета закладає підвалини нашого щастя. Люди часто думають,
що комфорт і розкіш — головні умови для щастя, але все, що нам
насправді потрібно для відчуття щастя, — це те, що нас запалює
й надихає. Це один із найголовніших секретів Надзвичайного
Щастя — життя, позбавлене сенсу та спрямування, не може бути
щасливим. У цьому й полягає сила мети.
— А ви ще колись зустрічали старого китайця? — поцікавився
юнак.
— Ні. Власне, якийсь час я був упевнений, що він був лише
галюцинацією або витвором моєї уяви.
— Чому?
— Бо я ніколи не бачив його раніше й згодом більше з ним
не зустрічався. Іноді палюче сонце може пожартувати з розуму. Але
невдовзі після війни я дізнався, що він насправді існує.
— Як? — запитав хлопець.
— Я отримав лист від одного юнака. Юнака, якому дав моє ім’я
старий китаєць!
Згодом того дня молодик підсумував нотатки, зроблені ним під час
зустрічі:
П’ятий секрет Надзвичайного Щастя — сила мети.
Мета надає нашому життю напрям та сенс.

Маючи мету, ми зосереджуємося на тому, щоб отримати насолоду,
а не на тому, щоб уникнути страждань.
Маючи мету, розумієш, навіщо вставати вранці з ліжка.
Мета полегшує скрутні часи, а радісні робить іще кращими.
Техніка «крісло-гойдалка» допоможе визначити мету на все життя,
а також і ближчі, короткострокові цілі. Запиши всі цілі та перечитуй їх:
— щойно прокинувшись уранці;

— якось протягом дня;
— перед самим сном.
Не забувай повторювати техніку «крісло-гойдалка» принаймні двічі
на рік, щоб переконатися, що встановлена тобою мета — це й досі
саме те, чого ти щиро прагнеш.
Шостий секрет — сила гумору

— На перший погляд, думка про те, що варто іронізувати або
сміятися з власних проблем, може здаватися абсурдною, але ви
зрозумієте, що насправді це — один з найкращих способів упоратися
з більшістю стресових ситуацій і створити щастя.
Юнака геть спантеличила ця заява. Перед ним був Джозеф Гарт,
невисокий, але огрядний чоловік. Років мав під шістдесят. Містер Гарт
був ліцензованим міським таксистом та шостою особою в списку
юнака.
— Десять років тому, — розповідав містер Гарт, — моя справа
прогоріла. Усе трапилося дуже швидко. Я втратив свого головного
клієнта, кілька великих кредиторів були ліквідовані й не сплатили за
рахунками, і в мене просто не було виходу. Я дивився, як забирають
практично все, що я заробив такою тяжкою працею. У мене
не залишилося нічого.
Можете собі уявити моє розлючення, зневіру і занепокоєння цим
станом. Я був у відчаї. Життя здавалося таким безнадійним, що
я винайняв номер на тридцятому поверсі готелю «Гілтон» у центрі
міста і, хочете — вірте, а хочете — ні, збирався накласти на себе руки.
Юнак без жодного звуку слухав розповідь містера Гарта.
— Я сидів на краю ліжка більш ніж півгодини, обхопивши голову
руками, силячись набратися мужності, щоб зробити заплановане.
Нарешті встав і вийшов на балкон. Щойно діставшись до краю, почув
голос у себе за спиною. Я обернувся: у моєму номері з’явився портьє,
який запитував, чи все в мене гаразд. Я кивнув, а він вийшов на балкон
і поцікавився, чи може для мене щось зробити. Я сказав: «Ні». Той
чоловік розглядав міський краєвид. Дув сильний вітер, і він глибоко
вдихнув і мовив: «Який пречудовий день!»
«Що ж у ньому пречудового?» — пробурмотів я, і його відповідь
приголомшила мене так, ніби на мене відро крижаної води вилили. Він
сказав: «А ти спробуй змарнувати хоча б кілька таких днів — тоді
зрозумієш!»
Я був у такій напрузі, що розридався просто перед ним. Він запитав,
що в мене сталося, і я пояснив, що все втратив. Чоловік здавався
здивованим і запитав: «Про що це ти? Ти можеш бачити?»
«Звичайно», — відповів я.
«Добре, отже, у тебе ще є очі. Я помітив, — продовжував він, — що
ти ще можеш говорити й чути, і, схоже, ходити також, то що ж саме ти
втратив?» Я відповів, що втратив гроші: усе, що заробив, у мене
відібрали. «А! — вигукнув він. — То єдине, що ти втратив, — це
гроші!» І наступними словами він вилив на мене ще одне відро
крижаної води: «Хто має більше: мільйонер, у якого рак останньої
стадії, чи здоровий чоловік, що залишився без копійки?»
Тут я збагнув: мабуть, я зробив із мухи слона. Портьє пояснив, що
часто люди просто не можуть тверезо оцінювати власне становище,
і зазвичай у цьому — єдина причина їхнього нещастя.
Розмова з портьє не вирішила жодної з моїх проблем, але допомогла
поглянути на них трохи по-іншому. Цього було достатньо, щоб
змусити мене ще раз поміркувати про своє життя, і, хоч я так йому про
це й не сказав, його проста мудрість зупинила мене, не дала того дня
вкоротити собі віку.
Перш ніж піти, він дав мені список людей і сказав, що вони зможуть
допомогти мені владнати справи. Я подумав було, що ті позичать мені
грошей, але вони дали мені дещо значно цінніше — секрети
Надзвичайного Щастя.
Саме завдяки цим секретам я поступово навчався відбудовувати
життя та створювати власне щастя. Я мав багато чого дізнатися про
себе та про життя — про важливість віри, нашого ставлення, фізичного
здоров’я, прощення, стосунків. Але одним із секретів, який мені
особливо потрібно було взнати, стала… сила гумору.
Я був із тих людей, що все сприймають надто серйозно. Нелегко
бути щасливим, якщо ніколи не смієшся.
— Але хіба все не має бути навпаки? — мовив юнак. — Я маю на
увазі, ми зазвичай більше сміємося й сприймаємо все менш серйозно,
коли щасливі, а не для того, щоб стати щасливими.
— Ви маєте рацію, сміх — побічний ефект щастя, але він також
і викликає відчуття щастя. Бачте, у процесі сміху — й усмішки, коли
вже на те, — у мозку вивільняються хімічні речовини, які
спричинюють своєрідну ейфорію. Власне, дослідники довели, що коли
ми сміємося, вміст гормонів стресу — адреналіну та кортизону —
у нас у крові знижується і, як наслідок, ми насправді почуваємося
менш стривоженими та стурбованими.
— То чому деякі з найвидатніших коміків самі страждали або
страждають від серйозних депресій? — запитав юнак.
— Люди не впадають у депресію через те, що забагато сміються, —
відповів містер Гарт. — Але багато хто інстинктивно використовує
силу сміху та гумору, щоб упоратися зі своєю журбою. Пам’ятайте, що
гумор — це лише один з десяти секретів Надзвичайного Щастя. Нам
слід ними всіма користуватися в житті, якщо прагнемо створити
довготривале щастя. Намагатися стати щасливим, використовуючи
лише силу гумору, — така ж марна справа, як намагатися стати
здоровим, займаючись фізкультурою, але нехтуючи харчуванням,
відпочинком, боротьбою зі стресами та всіма іншими чинниками, що
впливають на наше здоров’я.
Також було встановлено, що сміх загострює увагу та різко підвищує
здатність розв’язувати розумові задачі. Дослідники з Мерилендського
університету кілька років тому провели дуже цікаве дослідження:
узяли дві групи людей і дали їм усім однакові завдання на вирішення
проблеми. Єдина відмінність між цими двома групами полягала в тому,
що людям з однієї групи показали 30-хвилинне освітнє відео, перш ніж
запропонувати вирішити завдання, а людям з іншої групи
продемонстрували 30-хвилинне гумористичне шоу. Неймовірно, але ті,
хто дивився гумористичне шоу, вирішували завдання в середньому
втричі швидше за представників іншої групи!
Юнак підвів погляд від своїх нотаток:
— Але коли в когось проблеми або він відчуває стрес, тривогу чи
стурбованість, — заперечив він, — то навряд чи в нього буде настрій
сміятися. Хіба не так?
— Ні. Звісно не буде. Але ж у тому-то й справа! Якщо він усе ж таки
знайде на це сили, то покращить своє становище не лише завдяки
тому, що почуватиметься краще й відчуватиме менший стрес, але
й тому, що зможе ефективніше вирішувати проблеми. З вами коли-
небудь траплялося таке, що вас щось засмучувало або сердило, але
через кілька тижнів ви сміялися з цього разом із друзями?
— Так, хіба не у всіх таке бувало?
— Та подія вас непокоїла, коли ви сміялися з неї?
— Ні. Як таке можливо? — усміхнувся юнак.
— От про це я й говорю, — пояснював містер Гарт. — Як таке
можливо? Ніяк не можливо. То чи не буде нам легше, якщо ми
зможемо посміятися з чогось раніше, а не колись згодом?
— Так, я розумію, про що ви. Але як можна сміятися з того, що тебе
засмучує?
— Секрет у тому, щоб знайти щось, з чого можна посміятися. Це
знову ж таки стосується нашого розуму. Ми обираємо свої думки,
обираємо, на чому зосередити увагу. Замість фокусуватися на «Що
жахливого в цьому становищі?» можна так само просто запитати себе:
«Що кумедного в цьому становищі?»
— А що, коли нічого кумедного немає? — запитав юнак.
— Тоді запитайте себе: «Що тут могло б бути кумедного?» Зазвичай
у кожному становищі є щось курйозне, щось таке, з чого можна
посміятися, — питання лише в тому, щоб це знайти. А якщо немає
зовсім нічого кумедного, знайдіть щось смішне деінде, адже часто
здатність посміятися — це запорука перемоги.
— Це все здається дуже правильним теоретично, але на практиці
не завжди просто знайти щось кумедне в кожному становищі, —
уперто доводив юнак.
— Так, не з усього можна посміятися, — погодився містер Гарт, —
але здебільшого це можливо. Річ у тім, що ви знайдете кумедний бік
будь-якого становища лише тоді, коли шукатимете його. Пригадую,
я чув чудесну історію про Джона Ґленна, першого американського
астронавта проекту «Аполлон». Джон був у повному екіпіруванні, уже
готовий заходити в ракету, коли його перепинив репортер: «Джоне,
а що, як у космосі двигун зламається і ви не зможете повернутися на
Землю?» Джон обернувся до репортера і з усмішкою відповів: «Знаєте
що? Тоді я вважатиму, що день у мене не вдався!»
Знаєте, навряд чи багатьом людям доводилося пережити таку
стресову ситуацію, як Джонові Ґленну того дня. Либонь, більшості
з нас і не доведеться. Але якщо ми зуміємо навчитися зустрічати всі
життєві труднощі з таким же почуттям гумору, то відчуватимемо
в житті більше щастя.
Після успішного завершення польоту «Аполлона» відбулася зустріч
із журналістами, на якій іще один репортер запитав Джона, про що той
думав, повертаючись в атмосферу Землі. «Входячи в атмосферу,
я обмірковував те, що капсулу, у якій я був, виготовив… виробник,
котрий просив за неї найнижчу ціну!»
Власне, це могла бути дійсно лячна думка, але Джон подолав свої
страхи завдяки почуттю гумору. І на цьому прикладі ми можемо
побачити, що, які б виклики або перешкоди не підстерігали вас
у житті, чи не найкраще, що ви можете зробити, — це запитати себе:
«Що кумедного в цьому становищі?» або «Що в цьому могло б бути
кумедного?»
Проблема більшості людей полягає в тому, що вони сприймають
життя надто серйозно. Часто варто просто спинитися й спитати себе:
«Чи важливим це буде через 10 років?» Якщо відповідь «ні», то надто
серйозно ставитися до цього буде недоречно, правда ж? Це трохи
схоже на двокрокову антистресову формулу.
— А яка вона? — запитав юнак.
— Перший крок: не переймайтеся через дрібниці.
Запала мовчанка.
— А другий? — поцікавився юнак.
— Пам’ятайте, що життя переважно складається з дрібниць!
— У мене є дивовижний текст, написаний невиліковно хворою 85-
річною жінкою, — продовжував містер Гарт, простягаючи юнакові
аркуш паперу. — У ньому криється глибока мудрість.
Якби я могла заново прожити своє життя, цього разу я намагалася б
наробити більше помилок. Я не була б такою досконалою. Я більше
розслаблялася б. Була б м’якшою. Була б не такою розумною, як на
цьому пройденому шляху. Власне, я пригадую дуже мало того, до чого
ставилася б серйозно. Я була б більш божевільною й менш охайною.
Я частіше користувалася б нагодою. З’їздила б у більше подорожей,
здерлася б на більше гір, переплила б більше річок, відвідала б більше
місць, де ніколи не бувала. Я б їла більше морозива й менше бобів,
у мене було б більше важливих проблем, але менше уявних!
Розумієте, я була з тих людей, що живуть, пам’ятаючи про
профілактику, обережність та здоровий глузд, проживають розважливо
годину за годиною, день за днем. Ой, у мене були свої миттєвості,
і якщо б я могла все це повторити, у мене їх було б значно більше —
момент за моментом.
Я була з тих людей, які ніколи з дому не виходять без термометра,
термоса гарячої води, полоскання для горла, дощовика й парашута.
Якби я могла все це повторити — тепер я носила б за собою менше
вантажу.
Якби я могла все повторити — ходила б босоніж із ранньої весни
й не взувалася б до пізньої осені. Я більше каталася б на каруселях,
зустрічала більше світанків, більше гралася з дітьми, якби могла
наново прожити своє життя.
Але, розумієте, — я не можу.
Юнак усміхнувся, читаючи це.
— Ви маєте рацію. Він несе в собі просто дивовижне послання.
Можна мені його переписати?
— Звичайно, — відповів містер Гарт.
— Дякую, що поділилися зі мною всім цим, — мовив юнак. — Ви
мені дали багато тем для роздумів!
— Добре. Я радий, що зміг вам допомогти, — сказав містер Гарт. —
Доки ви ще не пішли: я розповідав вам, щó Джордж Бернс називав
секретом щастя?
— Ні.
— «Секрет щастя, — говорив він, — простий. Хороша сигара,
хороша їжа та хороша жінка — або погана жінка, це залежить від того,
скільки щастя ви зможете витримати!»
Уже йдучи до дверей, юнак обернувся до містера Гарта:
— Ви так і не розповіли, як познайомилися зі старим китайцем, що
дав мені ваше ім’я.
Містер Гарт усміхнувся:
— Не сказав? Він був тим портьє в готелі. Я не розповідав йому, що
намірявся зробити того дня. Наступного ранку я пішов на рецепцію,
щоб подякувати йому й пояснити, як він мені допоміг, але там ніхто
про такого не знав.
— То ви так і не змогли йому подякувати? — перепитав юнак.
— Ні. Ні, не зміг, — відповів з усмішкою містер Гарт. — Але,
здається мені, він усе знає. Зрештою, це ж він дав вам моє ім’я,
правда?
Того вечора, перш ніж лягти спати, юнак перечитав свої нотатки.
Шостий секрет Надзвичайного Щастя — сила гумору.
Гумор знімає стрес і викликає відчуття щастя.

Сміх загострює увагу та покращує здатність вирішувати проблеми.
У будь-якій ситуації, якщо пошукати кумедні моменти, скоріш за
все, ти їх знайдеш.
Замість того щоб запитувати: «Що жахливого в цьому
становищі?» — запитай: «Що в ньому кумедного?» або «Що в ньому
могло б бути кумедного?»
Завжди керуйся двокроковою антистресовою формулою:
— Не переймайся через дрібниці.

— Пам’ятай, що життя переважно складається з дрібниць!
Сьомий секрет — сила прощення

Наступного дня юнак сидів у кабінеті сьомої особи зі свого списку,
чоловіка на ім’я Говард Джейкобсон. Лікар Джейкобсон був високим
огрядним чолов’ягою зі світлим волоссям та яскравими блакитними
очима. У свої 42 роки він був наймолодшим головним хірургом
в історії міської лікарні. Його кабінет, розташований на верхньому
поверсі будівлі, мав дві повністю скляні зовнішні стіни, і з них
відкривався дивовижний панорамний вид на західну частину міста.
— Я вперше почув про секрети Надзвичайного Щастя 20 років
тому, — розповідав лікар Джейкобсон.
— І вони допомогли вам? — поцікавився юнак.
— Безумовно, — відповів Джейкобсон. — Вони повністю змінили
мій погляд на життя. Я був не надто щасливий у дитинстві, — звірявся
він. — Усе намірявся «от-от стати щасливим». Спершу планував бути
щасливим, коли вступлю до коледжу, але коли туди вступив — нічого
не змінилося. Тоді вирішив, що стану щасливим, коли вивчуся на
лікаря, але й це не допомогло. І нічого не змінилося, коли я став
хірургом, і коли одружився, і коли в мене з’явилися діти. Правда
в тому, що, хоча я досягнув успіху і в мене були гарний будинок та
любляча дружина й сім’я, я ніколи не був насправді щасливим.
Озираючись назад, я собі міркую, що мої проблеми почалися тоді,
коли батько відправив мене до школи-інтернату в десятирічному
віці — супроти моїх бажань. Моя мати за рік до того загинула
в автокатастрофі. Вона померла на місці — так мені сказали, —
а в батька, що сидів за кермом, ані подряпини не було. Я думаю, що
підсвідомо звинувачував його в тій аварії і, хоча просто жахливо таке
визнавати, зненавидів його.
— Чому? — запитав юнак.
— Думаю, я вирішив, що він відправив мене до школи-інтернату,
тому що не любив і не хотів бачити вдома.
Лікар Джейкобсон на хвилинку замовк і глянув у вікно.
— Я жив із цим гнівом понад 15 років, — промовив він, і голос
у нього стишився. — Важко бути щасливим, тримаючи в собі стільки
гніву й образи.
А потім одного дня я був в аеропорту, прямував на конференцію,
коли гучномовці оголосили: «Лікарю Джейкобсон, будь ласка,
підійдіть до довідкового бюро». Я пішов туди, і мені передали
термінове повідомлення: у мого батька стався серцевий напад і він був
у реанімації міської лікарні. Я сів і перечитував те повідомлення,
розгублений, не знаючи, що робити. Ми з ним уже понад п’ять років
не розмовляли.
Я зім’яв папірець у руці та збирався кинути його в смітник, що стояв
поруч, коли хтось запитав, чи вільне місце біля мене. Я підвів погляд
і побачив його… дрібненького старого китайця. Він сів і одразу ж
почав говорити. Він їхав навідати друга, що залишився без ноги після
аварії. Його збила машина, коли він переходив дорогу на світлофорі,
і вщент розтрощила йому праву ногу. Пощастило, що живий
залишився. З’ясувалося, що водій автомобіля поспішав і не помітив
чоловіка, який почав переходити. «Ненавиджу таких людей», — сказав
я, але чоловік поруч зі мною, здавалося, жахнувся. «Навіщо
ненавидіти людину просто за те, що вона скоїла помилку? — запитав
він. — Ми всі іноді припускаємося помилок у житті. Якщо ненавидіти
кожного, хто помиляється, ти, зрештою, зненавидиш усіх… І самого
себе також».
Потім він повернувся до мене, з усмішкою подивився прямо в очі
й сказав: «У моїй країні є приказка: “Той, хто не пробачає, не буває
щасливим”».
«Не завжди легко пробачити, — заперечив я. — Це залежить від
того, наскільки серйозна скоєна помилка».
«Якби так і було, — відповів він, — у раю було б дуже самотньо».
Він поговорив іще кілька хвилин і сказав щось про закони життя та
секрети Надзвичайного Щастя. Я ніколи раніше не чув нічого такого,
але згадка про них щось у мені зачепила. За кілька хвилин старий
пішов, а я сидів усе так само, як і тоді, коли він з’явився, —
розглядаючи зім’яте повідомлення у своїй руці. Але тепер знав, що
мені робити.
Я скасував поїздку й натомість пішов до лікарні відвідати батька.
Він лежав на ліжку, навколо нього перепліталися трубки, а біля ліжка
був кардіомонітор. Я підійшов до нього, сів скраєчку й зробив те, чого
не робив із самісінького дитинства… узяв його за руку. Він лежав
нерухомий, не міг навіть говорити, і лікарі не знали точно, чи чує він
щось. Я схилився над ним і прошепотів на вухо: «Тату, це я. Це
Говард». І тоді сталося найпрекрасніше з усього, що траплялося зі
мною. Сльоза покотилася по його щоці, і вперше за багато-багато років
я заплакав. Настав час пробачити та відпустити минуле.
Наступні два тижні я відвідував його щодня, і хоча очі в нього
залишалися заплющеними, його повіки злегка поблискували, коли
я тримав його за руку, і він міцно стискав мою долоню. А потім,
нарешті, сталося диво, про яке я молився: я приїхав до лікарні
й побачив, що він, цілком притомний, п’є чай.
Ми обнялися — а ми цього не робили відтоді, коли я був зовсім
маленьким, — і поговорили. Того дня ми розмовляли більше, ніж за всі
попередні 15 років. І тільки тоді я довідався про аварію, у якій
загинула моя мама, і з’ясував, чому він відправив мене до школи-
інтернату, хоч я цього й не хотів. Водій утратив контроль над
вантажівкою на вкритій ожеледицею дорозі, і вона врізалась
у пасажирські двері. Тож мама від удару загинула миттєво. У цьому
не було нічиєї провини — просто нещасний випадок. А тато був геть
спустошений, хоча цього й не показував. Коли він намагався про це
говорити — на очі йому наверталися сльози. Вони з моєю мамою
кохали одне одного із самісінького дитинства. А я ніколи й не
замислювався, який біль довелося пережити йому, — думав лише про
себе. У нього була високооплачувана робота, але вона вимагала частих
відряджень на Далекий Схід та в Америку, і хтозна, правильно це було
чи ні, та він вирішив, що я краще житиму й отримаю якіснішу освіту
в школі-інтернаті.
Говорять, що час зцілює, але це неправда. Гнів і образа справді
блякнуть за багато років, та якщо ми не готові пробачити — вони
ніколи зовсім не облишать нашу душу. Ні, ключ до прощення криється
не в тому, щоб перечекати якийсь час, — він криється в розумінні.
В індіанців Сіу є прекрасна молитва:
О, Великий Духу, не дай мені засуджувати й критикувати людину, доки я два тижні
не походжу в її мокасинах.
Ми часто звинувачуємо інших у чомусь, але немає жодної певності,
що з тим самим вихованням та в тих самих обставинах ми
не вчинили б так само. Наприклад, я ніколи не замислювався, що
моєму батькові довелося пережити після маминої смерті та чому він
наполягав на тому, аби я вступив до школи-інтернату. Я волів
розглядати це лише з моєї точки зору. Підсвідомо вважав, що тато
віддав мене до школи-інтернату, бо не хотів зі мною жити й не любив
мене. Але виявилося, що він це зробив саме через те, що любив
мене… Він вважав, що так буде краще. А ще він втратив мою маму —
яку любив із дитинства — і не знав, як піклуватися про мене, та й не
міг як слід про мене дбати через роботу.
Юнак замислився про власне життя. Було повно людей, на яких він
гнівався. Першими спали на думку начальник, що постійно
присікувався до нього, і близький друг, який понад рік тому позичив
грошей і досі не повернув. Раптом він усвідомив, що навіть
не пробував поглянути на ситуацію з їхньої точки зору.
— Я зрозумів: те, що зроблено не зі злого наміру, варто пробачати.
Але якщо хтось навмисно завдає мені шкоди, чому я повинен це йому
дарувати? — запитав юнак.
— А чому не повинен?
— Бо деякі речі просто неможливо пробачити!
— Я в цьому не надто впевнений, — заперечив Джейкобсон. —
Візьмімо, наприклад, злочинців, що ґвалтують дітей. Годі уявити більш
мерзенний і осоружний злочин, правда ж?
— А от чи знаєте ви, що понад 95 відсотків усіх тих ґвалтівників
самих ґвалтували в дитинстві? Чи впевнені ви, що якби так само
постраждали, то не скоїли б і самі такого ж злочину?
Юнак похитав головою:
— Мабуть, ні, та все ж пробачати не так легко.
— Ніхто й не сказав, що це легко. Знаєте, як говорять?
«Помилятися — це людське, а пробачати — це божественне!» Але
якщо спробувати поглянути на все з точки зору іншої людини — стане
простіше. А поміркуйте, що буде далі, якщо ви не зможете пробачити?
Хто страждатиме? У кого буде виразка шлунка й підвищиться тиск?
У вас!
— Ні, якщо змусити кривдника поплатитися. Навіть у Біблії сказано:
«Око за око і зуб за зуб». Хіба помста не корисна для душі?
— А ще в Біблії сказано: «Підстав йому й другу щоку» і «Не
мстіться самі, але дайте місце гніву Божому»3. Якби ми прагнули
відплати щоразу, коли нас образять, як говорив Магатма Ґанді: «Усі
зрештою залишилися б сліпими й беззубими». Помстою не досягти
миру — вона лише тягтиме за собою іще одну помсту. І кінця-краю
цьому не буде.
Якщо твоє серце сповнене ненависті, звідки там узятися місцю для
любові та щастя? Прощення звільняє душу від люті, і в ній може
поселитися любов.
Лікар Джейкобсон пішов у дальній бік кімнати, де біля стіни стояли
два стільці з високими спинками.
— Це немов ті стільці, — пояснив він. — Один із них — любов
і щастя, інший — образа та гнів. Ви не зможете нести їх обидва
одночасно.
— Ну, можна ж пробачити, але не забути, — уперто доводив юнак.
— Це не прощення. Прощення дає змогу почати з чистого аркуша,
стирає все минуле. Це означає відкинути гнів і засудження, немов
викинути важкий камінь. Той камінь обтяжує тебе; відпусти його —
і він більше не матиме над тобою влади, ти будеш вільний. Ось чому
Конфуцій говорив: «Якщо тебе образили або пограбували — це нічого,
якщо тільки ти не продовжуєш про це згадувати».
У кожній релігії світу говорять про силу прощення. Як ми можемо
очікувати, що Бог простить нас, якщо самі не можемо пробачити
іншим? Людина, яка не вміє пробачати, спалює міст, через який їй
самій доведеться пройти, бо кожному з нас у якусь мить буває
потрібно, щоб нас простили.
— Але скільки разів можна комусь пробачати?
— Стільки, скільки разів він вас скривдить. Завжди пам’ятайте, що
єдиний, хто страждає, коли ви не пробачаєте, — це ви, бо саме ви
носитимете в собі ненависть, гнів і обурення. Прощення звільняє вас
від цього тягаря. Ось чому це абсолютно необхідно, якщо ви хочете
бути щасливим. Тільки відпускаючи засудження, докори й скарги, ми
стаємо вільні відчувати радість і щастя. Я вірю, що з часом кожному
доведеться заплатити за власні злодіяння, у цьому житті або
в наступному. Якби у Всесвіті був лише один закон, то це був би закон
причини і наслідку, той, про який говорять: «Що посієш — те
й пожнеш». Усе, що ми робимо, повертається до нас. Якщо ви повірите
в це, вам більше не доведеться тримати в собі ані гніву, ані образи, ані
ненависті. Звісно, я не знаю напевно, чи справді все у Всесвіті працює
саме так. Я можу помилятися, але волію вірити, що все саме так — і це
робить мене щасливішим.
— Але от ви знаєте, кому найскладніше пробачити, хто та одна-
єдина людина, до якої вам страшенно важко буде знайти співчуття? —
провадив далі Джекобсон.
— Не знаю.
— Ви самі!
— Про що це ви говорите? Навіщо мені потрібно пробачати собі?
— Бо кожен іноді робить помилки чи скоює щось таке, про що
згодом шкодує. Слід пам’ятати, що найчастіше кожен робить усе, на
що зараз здатен. Ми — люди, а людям властиво спотикатися
й помилятися. Усі ми іноді робимо те, за що нам соромно, совісно, те,
що потім хотіли б змінити.
Час від часу корисно буває відступити вбік і побачити в собі
маленьку дитину, якою ви колись були. Будьте ласкаві до тієї дитини.
Як ви можете бути щасливим, якщо не любите й не поважаєте себе?
Якщо Бог може вам пробачити, то й ви можете пробачити собі. Є таке
старе прислів’я: «Мудрий падає сім разів на день, але і встає він також
сім разів».
— Я ніколи про таке раніше не замислювався, — мовив юнак. —
Звучить це все просто чудово, але навряд чи це буде легкий шлях. Усе,
що я можу зробити, — спробувати це.
Перш ніж лягти спати того вечора, юнак перечитав свої нотатки.
Сьомий секрет Надзвичайного Щастя — сила прощення.
Прощення — це ключ, яким відмикаються двері до Надзвичайного

Щастя.
Неможливо бути щасливим, якщо носиш у собі почуття ненависті
або образи. Пам’ятай, що від твого озлоблення страждаєш лише ти.
Помилки й невдачі — це уроки життя. Пробачай собі та пробачай
іншим.
Пам’ятай молитву індіанців Сіу:
«О, Великий Духу, не дай мені засуджувати й критикувати людину,
доки я два тижні не походжу в її мокасинах».
Восьмий секрет — сила здатності віддавати

За два дні юнак сидів у глядацькій галереї басейну громадського
спортивного центру, чекаючи на зустріч із наступною людиною зі
свого списку — чоловіком на ім’я Пітер Тенсуорт. Галерея була
порожня, але до юнака долинали галас та крики дітей, що хлюпались
у воді.
— Мої вітання! Це з вами я говорив телефоном минулого тижня?! —
вигукнув одягнений у спортивний костюм чоловік біля басейну.
— Містер Тенсуорт?
— Так, це я, — відповів чоловік у спортивному, усміхаючись до
юнака. — Я скоро до вас підійду. Хвилин за десять, десь так. Ми вже
закінчуємо.
— Жодних проблем! — вигукнув юнак. — Продовжуйте!
Усе здавалося юнакові дуже звичайним. Нічого особливого, десь зо
два десятки дітей радісно навчаються плавати. Але коли вони почали
вилазити з басейну, юнак помітив хлопчика з однією рукою, а потім
іще одного — без ніг. Роззирнувшись навколо, він збагнув, що всі діти
були з інвалідністю.
За кілька хвилин містер Тенсуорт прийшов у галерею до юнака.
— Вітаю. Радий з вами зустрітися, — мовив він, потискаючи
юнакові руку.
Чоловік був трохи засмаглий, із великими усміхненими очима. Юнак
розповів йому про свою зустріч зі старим китайцем та про людей, із
якими завдяки тому познайомився.
— Коли я здибався з тим старим — уже майже п’ять років тому, —
та зустріч також виявилася найважливішим поворотним моментом
у моєму житті, — мовив містер Тенсуорт. — Я тоді був власником
успішної комп’ютерної компанії. У бізнесі в мене справи йшли чудово.
Заробляти гроші завжди було моєю головною метою в житті, і коли
мені виповнилося 35 років, я був мільйонером… А ще я був дуже
нещасним.
— Знаєте, як написано: «Яка ж користь людині, що здобуде ввесь
світ, але душу свою занапастить?»4 Це досить точно описує те, яким
було моє життя. Деручись угору, я розгубив усе, що справді було
важливим для мене: дружина розлучилася зі мною, я мав зовсім мало
друзів, і кожен день був суцільною боротьбою за те, щоб заробити
більше грошей, ніж я міг би витратити.
Пригадую, одного разу на Різдво я почувався таким нещасним, що
купив годинник «Ролекс», щоб збадьоритися. Він коштував понад
5 000 фунтів стерлінгів, і якусь мить я страшенно пишався своїм новим
придбанням. Але вже за півгодини те почуття вивітрилося, і я відчув
себе таким же жалюгідним, як і був без нього. Озираючись назад, я не
можу втямити, чому гадав, що годинник принесе мені щастя. Він був
точно такий, як і більшість інших годинників: єдине, що міг, — це
показувати час.
Чудово пам’ятаю той день. То був переддень Різдва… На вулицях
роїлися люди, і я опустився на лавку в торговому центрі,
спостерігаючи за їхньою шаленою метушнею. Хоча я сидів серед тисяч
людей, що проходили повз мене, ніколи не почувався настільки
одиноким. Мене охопила жахлива самотність.
Різдво може бути найдивовижнішим часом, але так само може бути
й невимовно нещасним і самотнім. Щороку тисячі людей залишаються
сумними й нещасними — ті, у кого немає родини чи друзів, у кого
немає грошей та кому нічого їсти, і ті, у кого навіть дому немає. Для
них Різдво — це час, який лише підкреслює їхню скруту. Того дня
я вперше на якусь мить відчув, яким нещасним і самотнім можна бути,
але потім відбулося дещо, що назавжди змінило моє життя.
— Що ж сталося? — поцікавився юнак.
— Дрібненький старий китаєць сів поруч зі мною!
— Він повернувся до мене й сказав: «Ти знаєш, що єдиний випадок
за чотири роки боїв під час Першої світової війни, коли бійці опустили
зброю й уклали перемир’я, трапився на Різдво 1914 року?» Я про це
гадки не мав, і, власне, це мене не надто й цікавило, але він однаково
продовжував: «Британські та німецькі солдати повилазили з окопів,
вітали одне одного на нейтральній території та ділилися їжею
й напоями».
Містер Тенсуорт помовчав, а потім додав:
— Це справді неймовірно, якщо подумати, чи не так?
— Так. Мабуть, так.
— Далі старий сказав: «Весь рік люди прагнуть відчути щастя
завдяки тому, що щось здобувають та купують, і тому, що їх
обслуговують інші. А Різдво настає, аби нагадати нам, що справжнє
щастя можна знайти в тому, що сам даруєш щось іншим, та в служінні
їм».
Слова старого справді змусили мене замислитися над своїм життям.
Мені завжди здавалося, що, здобуваючи щось, ми стаємо
щасливими — здобуваючи більше грошей, кращу роботу, розкішніший
будинок і швидший автомобіль. Але факт залишався фактом: хоч
я здобув усе, що мені хотілося мати, я й досі був нещасним.
Ми довго пробазікали зі старим, і це вперше я тоді почув про
десять секретів Надзвичайного Щастя. Завдяки йому я познайомився
з прекрасними людьми, які ділилися зі мною цими секретами, і всі
вони допомогли збагатити моє життя. Але був серед них один-єдиний
секрет, особливо важливий для мене, і це була… сила здатності
віддавати.
Це просто неймовірно, подумати лишень: те, чого ми прагнемо
найбільше в житті — щастя, — нам найлегше отримати… віддаючи
його. Це один із найчарівніших законів природи: що більше віддаєш,
то більше отримуєш. Це немов сіяти насіння: з кожної насінини
отримуєш тисячі нових.
— Але як можна віддати щось, чого не маєш? — запитав юнак.
Містер Тенсуорт усміхнувся.
— У цьому й полягає найбільша магія! — вигукнув він. — Це можна
отримати, саме віддаючи його. Даруючи комусь радість, одразу ж і сам
отримуєш її. Немов парфуми.
— Парфуми? — перепитав юнак.
— Неможливо ними напахчувати інших так, щоб на тебе не впало
хоча б кілька крапель. От, наприклад, усмішка: якщо ви комусь
усміхаєтеся, той хтось неодмінно усміхнеться у відповідь. Бачте,
щастя схоже на бумеранг: що більше ви його віддаєте, то більше його
повертається до вас.
Я впевнений, що ви можете пригадати, як зробили щось для когось
іншого без жодних корисливих мотивів, навіть якусь дрібницю:
підказали перехожому, що заблукав, куди йти, або допомогли сліпому
перейти через дорогу, чи просто згадали про день народження друга.
Або когось щиро похвалили, або сказали «спасибі», висловили
вдячність?
— Так. Звісно.
— Хіба це вам не підняло настрій? Не лише тому, що людина могла
бути вдячна за те, що ви сказали або зробили, а просто через те, що
приємно зробити щось для ближнього, допомогти йому.
Юнак пригадав, як кілька років тому до нього підійшла жінка-
іноземка, що заблукала в місті й шукала дорогу. Адреса, потрібна їй,
була за три кілометри звідти. Був розпал зими, ішов сніг, і жінка
тремтіла. Вона точно не дісталася б туди, куди хотіла: знайти дорогу за
такої жахливої погоди було просто неможливо. Тож він відвіз її за
потрібною адресою. І тепер, озираючись назад, згадав, який тоді був
задоволений собою.
— Розумієте, глибоко в душі люди за природою не є себелюбними.
Ми робимо для інших людей значно більше, ніж самі для себе.
Більшість батьків, наприклад, охоче пожертвували б власними
зручностями заради своїх дітей.
Поговоривши того дня зі старим китайцем, я пішов далі торговим
центром і натрапив на хор Армії Спасіння, що виспівував різдвяні
пісні. Там був великий плакат зі словами: «Допоможи на Різдво
безпритульним». Майже не замислюючись, я повернув «Ролекс» до
крамниці й натомість віддав чек на 5 000 фунтів жінці з Армії
Спасіння, що збирала пожертви. І знаєте, я ніколи не забуду
захоплення і вдячність на обличчі тієї жінки. Вона показала чек
колежанці, і їй на очі навернулися сльози. «Це так багато може
змінити, — мовила вона. — Дякуємо вам, і нехай Бог благословить
вас». І саме тоді я почав розуміти, про що говорив старий: адже
я отримав більше задоволення, віддавши той чек і усвідомлюючи, що
зміг тим хоч трохи змінити життя інших людей, ніж міг би отримати,
усе життя носячи годинник.
Пригадую, читав кілька років тому: батько хотів із раннього віку
показати синові, як важливо вміти віддавати. Це був шостий день
народження сина, і він отримав від бабусі багато яскравих кольорових
кульок, наповнених гелієм. Після свята батько сказав синові, що знає,
як можна мати ще більше радості від кульок: подарувати кілька з них
комусь! Само собою зрозуміло, що сина не надто надихнула така
пропозиція, але батько запевняв його, що буде дуже весело, і хлопчик
неохоче погодився.
Вони пішли в притулок для старих, хлопчик зайшов до кімнати
відпочинку, тримаючи 20 гелієвих кульок, і подарував по одній кульці
кожному, хто там був. Раптом усі засміялися та збуджено загомоніли,
а одна старенька, яку ніхто не відвідував уже більш ніж три роки, так
розчулилася, що заплакала. Хлопчик ніби ввімкнув світло, що осяяло
кімнату. Усі говорили, як чудово, що він про них потурбувався,
і незабаром усі в кімнаті сміялися та хотіли його обійняти. І той
хлопчик так насолоджувався кожною хвилиною, що дорогою додому
запитав батька, коли вони зможуть іще раз приїхати й зробити те саме.
Цей урок хлопчина добре запам’ятав. Відтоді він завжди шукав
можливість, щоб щось комусь віддати, а не лише щоб отримати.
— Це чудова історія, — мовив юнак.
— Дозвольте переповісти вам іще один випадок, що мене особливо
розчулив, — сказав містер Тенсуорт. — Кілька років тому
я познайомився з чоловіком на ім’я Пол, котрий розповів мені, як
дізнався про силу здатності віддавати, коли ще навчався в коледжі.
Старший брат подарував Полу новий автомобіль на вісімнадцятиріччя,
і він, звісно ж, поїхав на ньому до коледжу, щоб похизуватися. Один із
молодших учнів захоплено обійшов навколо нового блискучого авто.
«Як тобі?» — запитав Пол. «Фантастика!» А коли Пол розповів, що це
подарунок на день народження від старшого брата, хлопчина був
приголомшений. «Це брат тобі подарував? — перепитав він. — Ого.
Хотів би я…» Пол був упевнений, що він скаже: «Хотів би я мати
такого брата». Але насправді він сказав дещо зовсім інше, і ті слова
закарбувалися в Пола на все життя. Хлопчина промовив: «Хотів би
я бути таким братом!»
Той хлопчик так вразив Пола, що він запропонував покатати його
в машині під час обідньої перерви. Хлопчина не стримував захвату
й запитав, чи зможуть вони зупинитися біля його будинку. Пол
усміхнувся сам до себе. Йому здавалося, що він розуміє, чого хоче той
малий: щоб друзі й сусіди побачили, як його катають у новісінькому
автомобілі.
За десять хвилин машина зупинилася перед потрібним будинком,
і хлопчина помчав досередини нього. За мить він повернувся, котячи
перед собою маленького хлопчика в інвалідному візку. «Ого!» —
вигукнув той малюк, широко відкривши очі. А тоді сталося дещо, від
чого на очі Пола навернулися сльози. Хлопчина сказав своєму
молодшому братові: «Одного дня, Семе, я теж подарую тобі машину,
точно таку, як ця». Почувши це, Пол запропонував: «Слухай, Семе,
а ти хотів би теж проїхатися?» Він підняв крихітного недужого
хлопчика в машину, і вони втрьох вирушили кататися. Того дня гордий
власник нового автомобіля став більш смиренним і вперше зрозумів,
що означає: «Блаженніше давати, ніж брати»5.
— Отож, як бачите, — мовив містер Тенсуорт, — віддаючи себе
іншим, ми не лише відволікаємося від власних проблем. Для мене це
найважливіший секрет Надзвичайного Щастя: усе, що вам потрібно
зробити, щоб принести щастя й радість у своє життя, — це подарувати
їх іншим.
Ось чому я завжди шукаю місця та людей, яким міг би допомогти
не лише грошима, але й приділивши їм час. Так я й опинився на цій
роботі, де навчаю дітей з інвалідністю плавати. Мене робить щасливим
те, що я можу змінити їхнє життя. Я не вірю, що існує більше щастя,
ніж те, яке ми отримуємо, коли можемо допомогти або подарувати
радість іншій людині.
Дорогою додому юнак обмірковував, як те, про що говорив містер
Тенсуорт, стосується саме його життя. В останні кілька років він надто
глибоко потонув у власних проблемах, щоб перейматися через чужі.
Йому ніколи не спадало на думку, що, піклуючись про інших людей
і витрачаючи час на те, щоб щось для них зробити, особливо для своїх
близьких, він насправді допоможе самому собі.
Повернувшись додому того вечора, юнак підсумував свої нотатки.
Восьмий секрет Надзвичайного Щастя — сила здатності

віддавати.
Щастя не в тому, щоб мати й діставати щось для себе, а в тому, щоб
віддавати щось і допомагати іншим.
Що більше радості та щастя ми віддаємо — то більше отримуємо.
Щодня я можу створювати щастя у своєму житті, знаходячи
можливості дарувати щастя іншим.
Дев’ятий секрет — сила стосунків

Через два дні юнак зустрівся з наступною людиною зі свого списку
в невеличкій кав’ярні в міському центрі. Ед Гансен жив сам
у маленькій квартирі на східному боці міста. Він не завжди був
одинаком — колись мешкав у будинку з чотирма спальнями, разом із
дружиною та двома дітьми, але це було давно, до того, як він почав
пиячити.
— Мені нема на що скаржитися, — розповідав містер Гансен
юнакові. — Я наробив дурниць. Звинувачувати нíкого, крім мене
самого. Власне, я вдячний, що здобув другий шанс. Я не п’ю вже
10 років.
— Як це все почалося? — запитав юнак.
— Це почалося багато-багато років тому. Стрес і нервова робота,
турботи, тривоги. Ну, знаєте, як воно буває. Одного вечора я зазирнув
до місцевого бару, щоб випити з кількома співробітниками після
роботи. Узяв лише кілька келихів вина, просто щоб розслабитися,
трохи скинути напругу. Це допомогло, і наступного вечора я знову
зайшов хильнути. І, сам того не помітивши, почав випивати по пляшці
вина щовечора після роботи та швидко дійшов до двох-трьох пляшок.
Минуло зовсім трохи часу — якихось кілька місяців, — і я почав
пиячити цілими днями. Як ви, либонь, здогадуєтеся, життя моє
розбилося на друзки. Показники на роботі стрімко погіршувалися, тож
мене звільнили, дружина забрала дітей і пішла, я не міг платити за
рахунками — і за кілька місяців мене викинули з будинку. Далі все мов
у тумані. Зрештою, я став безхатченком і жив на вулицях, жебракуючи.
Юнак був шокований розповіддю містера Гансена. Йому досі
не доводилося зустрічати безхатьків. Він завжди уявляв, що
безпритульні люди — це якісь вигнанці чи нетями, не схожі на всіх
інших, але містер Гансен здавався таким звичайним. Молодик
присоромлено усвідомив, що кожна страшенно нещасна людина,
кожен, хто не в змозі впоратися з власними турботами або щоденними
стресами, може запросто опинитися в такій самій скруті. «Убережи
мене, Господи, від такого», — подумав він, сьорбаючи каву.
— І як же вам вдалося так круто перевернути своє життя? —
поцікавився хлопець.
— Це було нелегко. Мені допомогли. Я тоді нізащо б не зізнався, що
потребую допомоги, але вона таки була мені необхідна. Я почувався
мов у пастці, геть безпорадним. Пригадую одну зимову ніч: я так
змерз, ледь не на крижину, що навіть алкоголь не міг притлумити той
біль. Насправді думав, що от-от помру. Я не їв три дні й лежав,
зіщулившись і тремтячи, у картонній коробці. Усе, що я міг зробити, —
це молитися, щоб кінець настав швидко та безболісно.
Наступне, що пам’ятаю, — як хтось стоїть наді мною. Було надто
темно, щоб розгледіти, хто це, але в нього був м’який ласкавий голос.
Він сказав: «Ходімо зі мною, Еде, час тобі забиратися звідси», —
і простягнув мені руку. Я подумав, що, мабуть, помер, адже щойно він
доторкнувся до мене, як увесь біль зник із мого тіла. Він повів мене
вулицею, і за кілька хвилин ми зупинилися перед великою будівлею.
Я повернувся поглянути на нього: це був старий китаєць. Він
простягнув мені аркуш паперу й сказав: «Ось, Еде. Звідси починається
твоє нове життя. Щасти тобі». Я глянув на аркуш, який він мені дав,
а коли знову підвів погляд — старий зник.
Юнак уже здогадався, хто був тим загадковим рятівником Еда, але
все одно відчув, як стискається горло, а його очі заблищали.
— У тій будівлі проходила зустріч, — вів далі містер Гансен. —
Зустріч товариства анонімних алкоголіків. Але там було тепло
й дивовижно пахло гарячою кавою, тож я залишився. Подивився на
аркуш паперу, який дав мені старий, і…
— Там був перелік з десяти імен? — перервав його юнак.
— Так, — відповів з усмішкою містер Стейн. — Але найбільше мене
вразило те, що останнє ім’я в тому переліку було те саме, що
й написане на дошці. Це було ім’я ведучого зустрічі, містера Джона
Мепленда.
Після зустрічі я підійшов до містера Мепленда й показав йому
аркуш паперу. Тоді він обійняв мене й сказав: «Не хвилюйся, Еде, ми
всі тут друзі. Якщо тобі потрібна допомога — саме тут ти її дістанеш».
Того вечора я справді почав життя спочатку, як і обіцяв старий. Хоч
я й мав пошарпаний вигляд, усі були дуже доброзичливі. Уперше люди
були готові вислухати мене без осуду та критики.
Я регулярно відвідував зустрічі анонімних алкоголіків і поступово,
завдяки власній цілеспрямованості та милості Божій, повернувся до
тверезості. Тим часом я також зустрічався з іншими людьми зі списку,
який дав мені старий, і вони надихали мене й показували, як
повернутися до життя за допомогою секретів Надзвичайного Щастя.
Кожен секрет певним чином допоміг мені та збагатив моє життя. Але
тим одним-єдиним із них, що врятував мене того вечора, стала… сила
стосунків.
— Стосунків? Що ви маєте на увазі? — перепитав юнак.
— Стосунки, коли тебе люблять без жодних умов. Без взаємин із
іншими життя стає порожнім. Зрештою, життя потрібно святкувати,
а не надто весело запалювати на вечірці самому, правда ж?
Люди — соціальні істоти. Нам потрібно розмовляти, потрібно
спілкуватися, потрібно відчувати, що хтось хоче нас бачити, що ми
комусь важливі. Ми всі потрібні одне одному. Навіть у Біблії написано:
«Не добре, щоб бути чоловіку самотнім»6.
— Озираючись назад, — пояснював містер Гансен, — я тепер
розумію, як нехтував своїми друзями та рідними, силячись досягти
успіху в бізнесі. Може, це й була одна з головних причин, чому я почав
пиячити. Я не надто багато знаю, але знаю точно, що нізащо не зміг би
впоратися зі своїми проблемами без любові та підтримки цілої кімнати
незнайомців. Усі вони розуміли, крізь що мені довелося пройти, усі
прийняли мене таким, який я був, і запропонували допомогу,
не очікуючи нічого натомість. Іноді в цьому житті опиняєшся в такій
глибокій ямі, що самостійно звідти просто не видерешся. І в такі часи
потрібен хтось, хто витягне тебе.
Містер Гансен примовк на мить.
— Якщо б ви запитали мене, які уроки я здобув у цьому житті, то
першим я назвав би таке: якість нашого життя — це якість наших
стосунків.
— Як це? — запитав юнак.
— Ну, щастя спершу проростає з ваших стосунків із самим собою,
але потім йому необхідні дружба та любов у взаєминах з іншими
людьми. Урешті-решт, чи багато задоволення ви б отримали, якби
могли щось робити лише наодинці?
— Це цілковита правда, — згодився юнак. — Минулого року я сам
їздив у відпустку на Сейшельські острови, і хоча все було чудово, мені
страшенно чогось бракувало. Усе це не те, коли нема з ким поділитися.
— Саме так, — підтвердив містер Гансен, — спілкування
з небайдужими вам людьми робить радісні переживання ще
приємнішими, а крім того — полегшує скрутні часи. Ви коли-небудь
помічали, як одразу почуваєтеся краще, коли з кимось обговорите свої
проблеми? Вам можуть і не дати жодної поради або помітної
допомоги, у вас можуть досі бути негаразди, але якимось чином вони
вже не здаються такими жахливими.
Юнак кивнув. Безліч разів він, обговоривши свої проблеми
з товаришем, відчував, як йому стає спокійніше.
— Але дечого ви, можливо, і не помічали, — провадив містер
Гансен. — Ми зазвичай стаємо тривожнішими, більш стурбованими,
нещасними чи впадаємо в депресію, утримуючи всі думки в собі.
Носячи всередині всі проблеми, легко можна зробити з мухи слона —
нам здається, що становище поступово погіршується, і ми почуваємося
пригніченими й безсилими. Стара приказка «Одна голова — добре,
а дві — краще» — це цілковита правда, і не лише тому, що два розуми
намагаються знайти рішення проблеми, але й тому, що коли ділишся
з кимось негараздами, турботами чи тривогами — вони зазвичай
стають не такими страшними.
Стосунки збагачують наше життя. Ділячись радістю, ви
примножуєте радість, а ділячись проблемою — зменшуєте її вдвічі.
Англійський поет Лорд Байрон писав про це так:
… з якого їм радіти треба спільно,

Бо щастя — це надбання обопільне7.
Усе це для юнака мало сенс. Він завжди тримав свої проблеми
в собі. Хоча в нього були близькі друзі та рідні, хлопець нечасто
обговорював з ними свої негаразди. Та правда в тому, що йому завжди
нелегко було будувати тісні стосунки.
— Це все чудово, — мовив він, — і я розумію, про що ви говорите,
але для декого взаємини — це складно.
— Якщо взаємини для вас — це складно, то й усе життя неодмінно
буде складним, — зазначив містер Стейн.
— Так, — погодився юнак, — але, наприклад, щодо мене, я завжди
був трохи одинаком. Мені завжди нелегко було знаходити друзів чи
будувати близькі стосунки.
— Вам доводилося чути такий вислів: «Минуле — не майбутнє»?
— Ні.
— Він про те, що навіть коли щось відбувалося вчора — це
не означає, що те саме має відбутися завтра. Саме лише те, що у вас
були проблеми зі стосунками в минулому, ще не означає, що
в майбутньому у вас повинні бути ті самі негаразди. Це може означати,
що раніше ви просто діяли неправильно.
— Що ви маєте на увазі? — перепитав юнак.
— Ну, от чому вам може хтось сподобатися?
— Не знаю, іноді я знаходжу спільну мову з людиною, а іноді — ні.
— Гаразд. Давайте зайдемо з іншого боку. Вам простіше
порозумітися з тим, хто під час зустрічі дивиться вам в очі, чи з тим,
хто уникає вашого погляду?
— З тим, хто дивиться мені в очі.
— Добре. А вам приємніше буде з тим, хто міцно потисне вам руку,
чи з тим, у кого пальці — мов мокрі щупальці?
— З тим, хто міцно потисне руку.
— Звичайно. А краще вам буде з тим, хто говоритиме лише про себе,
чи з тим, хто цікавитиметься також вашими справами?
— Мені буде краще з тим, хто цікавиться мною, — відповів юнак. —
Але це все очевидні речі.
— Ви маєте рацію, — згодився містер Гансен. — Це очевидно, але
чи стежите ви за всім цим, знайомлячись із людьми? Ви здивуєтеся,
дізнавшись, скільки людей цього не роблять. А потім не розуміють,
чому їм складно будувати стосунки з іншими.
Юнак на якусь мить відвів погляд.
— Ви маєте рацію, чесно кажучи, я, здається, ніколи по-справж‐
ньому не замислювався над цим.
— І якщо ми хочемо підтримувати добрі стосунки з друзями, нам
слід навчитися приймати їх такими, які вони є, не зважати на те, що
нам може уявлятися їхніми недоліками, а натомість зосереджуватися
на їхніх позитивних рисах, на тому, що нас у них захоплює. Ми
повинні бути готові пробачати їм, якщо вони роблять помилки, так
само як ми хотіли б, щоб вони дарували нам наші промашки.
— Правда, — згодився юнак. — Я минулого тижня довго говорив
з одним чоловіком про силу прощення.
— Уміти пробачати дуже важливо для того, щоб бути щасливим, —
сказав містер Гансен, — бо без цього ми, зрештою, опинимося в гіркій
самоті. Цінуючи стосунки, автоматично починаєш по-новому
ставитися до інших. А коли ми добре ставимося до людей, вони
зазвичай так само добре ставляться до нас.
— І все ж стосунки — це не завжди просто, правда ж? — зазначив
юнак. — У будь-яких взаєминах неодмінно виникають проблеми
й суперечки.
— Звичайно, виникають. Але я знайшов одну просту техніку, що
покращує всі мої стосунки.
— Яку ж? — поцікавився юнак.
— Я завжди намагаюся спілкуватися з усіма, з ким зустрічаюся, так
ніби я, можливо, їх більше ніколи не побачу. Ви можете уявити, як
зміняться ваші стосунки з друзями, співробітниками, рідними й навіть
із незнайомцями, якщо ви спілкуватиметеся з усіма, кого зустрічаєте,
так ніби це може бути ваша остання зустріч?
Юнак похитав головою:
— Не розумію.
— Як би ви поводилися зі своєю дружиною чи дівчиною, якби
думали, що, може, ніколи більше із нею не зустрінетесь? Ви
відпустили б її від себе без поцілунків та обіймів?
— Ні.
— Ви попрощалися б, не дійшовши згоди у якійсь суперечці?
— Ні.
— Ви розійшлися б, не сказавши їй, як багато вона для вас важить?
— Ні.
— А зі співробітниками, друзями чи рідними? Якби ви думали, що,
може, більше не побачите когось із них, хіба ви не намагалися б
зробити вашу зустріч незабутньою? Ви б не зробили все можливе, щоб
не прощатися невдоволеними?
Юнак кивнув. Слова містера Гансена боляче зачепили його за живе.
Він повернувся думками в ту мить, коли востаннє бачився зі своєю
матір’ю. Це був спекотний літній день, і вона їхала на відпочинок за
кордон. Він поспішав зустрітися з друзями, щоб пограти в теніс,
і спішно чмокнув маму в щоку. Хлопець не міг знати, що вона
не повернеться, що це — їхнє останнє прощання. Відтоді він часто
згадував про цей момент свого життя, про який шкодував найбільше
і про який шкодуватиме до кінця своїх днів. Тепер він розумів, як
уникнути тієї самої помилки з іншими людьми, що були для нього
важливі, яких він любив. Треба було просто, як казав містер Стейн,
«поводитися з ними так, ніби ви більше ніколи не побачитесь».
— Багато людей, — мовив містер Гансен, — просто не цінують свої
стосунки. Я вважав кар’єру важливішою за сім’ю, тож, зрештою,
втратив і те, й інше. А для когось гроші та майно важливіші за
стосунки. Ви б здивувалися, якби знали, скільки братів, сестер, батьків
і дітей готові розсваритися через гроші. Вони жертвують своїми
найближчими стосунками і, не розуміючи того, жертвують також
і своїм щастям.
Згодом увечері юнак узагальнив нотатки, зроблені ним того дня.
Дев’ятий секрет Надзвичайного Щастя — сила стосунків.
Якість мого життя — це якість моїх стосунків.

Люди — не усамітнені острови. Усім нам потрібні стосунки.
Близькі стосунки роблять радісні часи кращими, а скрутні часи
легшими. Ділячись радістю, примножуєш радість, а ділячись проб‐
лемою — зменшуєш її вдвічі.
Поводься з усіма, з ким зустрічаєшся, так ніби ви більше ніколи
не побачитесь.
Десятий секрет — сила віри

Минув іще один тиждень, перш ніж юнакові вдалося зустрітися
з останньою людиною зі свого списку. За цей час він мав змогу
обміркувати й спробувати дещо з того, про що дізнався. Він зробив
щастя своєю першочерговою метою й завжди намагався знаходити
позитивні моменти в будь-якому скрутному становищі. Він також
почав використовувати силу свого тіла, регулярно вправляючись та
стежачи за своїм харчуванням.
Секрет того, щоб жити в теперішньому моменті, виявився
надзвичайно корисним для роботи. Він помітив, що встигає зробити
більше та якісніше, менше непокоячись і відчуваючи менше стресу.
Навіть начальник помітив зміни в роботі та почав хвалити його за
старанність. Юнак щодня повторював позитивні афірмації, щоб
покращити свою самооцінку, а ставлячи собі п’ять заряджених питань
щоранку, помітив, що відчуває більше натхнення, прагнення йти
назустріч викликам кожного дня.
Він скористався технікою «крісло-гойдалка», установив собі мету на
все життя та короткострокові цілі, записав кожну з них і перечитував
тричі на день, щоб вони закарбувалися в його думках. Він помітив, що
в нього з’явилося значно більше сил та запалу тепер, коли йому було
до чого прагнути й чого чекати.
Юнак почав також сприймати себе менш серйозно та свідомо
шукати кумедне в усіх подіях, особливо в стресових ситуаціях.
Водночас він стежив за тим, щоб поводитися з усіма так, ніби може
ніколи більше їх не побачити, завдяки цьому почав ставитися до людей
більш турботливо й помітив, що й вони до нього ставляться так само.
Він ніколи не втрачав нагоди зайвий раз нагадати близьким — друзям,
рідним, співробітникам, — як він їх цінує.
Однією величезною відмінністю, яку юнак одразу помітив, стало те,
що, шукаючи можливості допомогти людям і щось їм дати, він
водночас ділився щастям та отримував його. Він помітив, що коли
змушує когось усміхнутися — у нього самого також неодмінно
покращується настрій. Змінювати чиєсь життя — це була дивовижна
насолода.
Іще юнак узяв собі за правило наприкінці кожного дня пробачати
всім, хто його сьогодні засмутив. Він усвідомив, що завдяки цьому
ніколи не лягає спати, відчуваючи будь-яку прикрість чи обурення.
Так, він безперечно почувався більш енергійним, натхненним
і щасливим, ніж будь-коли раніше. У нього не було жодних сумнівів,
що секрети Надзвичайного Щастя справді працюють!
«Цікаво, — думав він, — що ж може остання людина з мого списку
додати до того, про що я вже дізнався?»
Міс Джун Гендерсон жила в невеличкій квартирці, за кілька
кілометрів на північ від міста. Маючи трохи за сорок, вона була
гарненькою жінкою, зовсім мініатюрною, з каштановим волоссям до
плечей і великими зеленими очима.
— Отож, ви зустрілися з тим старим, — сказала міс Гендерсон
юнакові.
— Так. Він з’явився кілька тижнів тому, коли в мене зламалася
машина.
— Це просто дивовижно, правда ж? Щось надзвичайне часом трап‐
ляється тоді, коли найменше цього очікуєш, — мовила міс Гендерсон.
— Так, мабуть, — згодився юнак.
— Це називається «принцип одинадцятої години». Чули про такий?
— Ні, — похитав головою юнак.
— Ну, йдеться просто про те, що ніч зазвичай найтемніша та
найхолодніша перед самісіньким світанком. Коли все здається справді
безнадійним — саме в цю мить часто все життя круто змінюється на
краще та відбувається щось чудове
І той старий китаєць завжди з’являється об одинадцятій годині.
— Так, мабуть, це правда, — відповів юнак.
— Коли я познайомилася з тим старим, то була дуже нещасною, —
мовила міс Гендерсон.
— Моя мама померла всього за місяць до того. Пам’ятаю все так,
ніби це було вчора.
Юнак зніяковів через своє запитання.
— Співчуваю, — мовив він.
— Дякую, усе гаразд. Справді. Мені тоді був лише 21 рік, і я щойно
закінчила складати іспити в університеті. Це було страшне потрясіння.
Моя мати, хоч і дуже багато палила, завжди мала чудове здоров’я. Та
все ж такі речі ніколи не минають дарма. Вона померла раптово — від
серцевого нападу під час відпустки.
Одного дня я сиділа наодинці на веранді нашої квартири й думала
про неї. Не знаю, скільки я там пробула, але в якусь мить зрозуміла,
що вже не сама. На балконі сусідньої квартири був старий китаєць.
Наші погляди зустрілися, він усміхнувся і сказав: «Вітаю!» — і ми
почали розмову. Це було дуже дивно: я ніколи раніше з ним
не бачилася, але мені здавалося, що знаю його вже багато років.
Юнак згадав, як він також почувався затишно, обговорюючи
особисті подробиці свого життя зі старим через п’ять хвилин після
зустрічі.
— Він був таким мудрим і ніжним, — розповідала міс Гендерсон. —
Він, здавалося, знав, що в мене щось трапилось, і, як не дивно, саме
він завів розмову про смерть. Пояснив, що в його країні смерть —
привід для святкування, а не для смутку.
— Як може те, що ти втратив того, кого любиш, те, що ви більше
ніколи не побачитесь, бути приводом для святкування? — запитав
отетерілий юнак.
— Я поставила йому точно таке ж питання, — відповіла міс
Гендерсон. — І тоді старий пояснив мені золоте правило щастя.
— О, так. Він мені також його говорив, — сказав хлопець. — «Наше
ставлення та переконання визначають наші почуття, а не наші
обставини».
— Точно, — усміхнулася міс Гендерсон. — Старий пояснив: у його
країні вірять, що наше існування починається задовго до народження
в цьому світі. А наше коротке життя в цьому світі — це просто школа,
тут ми навчаємось і випускаємося звідси, коли вже готові. Отож, коли
людина помирає, її душа продовжує свій шлях. У всіх основних
релігіях світу є спільне переконання: хоча тіло може померти, душа
продовжує життя — десь, колись, в інший час, в іншому місці ми знову
зустрінемося з тими, кого любимо. Навіть Біблія називає смерть
«сном», від якого одного дня ми всі прокинемося.
Міс Гендерсон вказала на табличку на стіні поруч із юнаком.
— Я вперше прочитала ці слова на кладовищі, на трьохсотрічному
надгробку, — мовила вона.
На табличці був напис:
Є десь місце заповітне —

В нього здавна вірять люди, —
Знов зустрінуться там рідні
Й про печалі всі забудуть.
— Якщо вважати, що смерть — це останнє прощання й розлука
назавжди, вона може спустошити душу. Але якщо вірити, що це
розставання лише тимчасове й що душа житиме далі, — це вже зовсім
не таке страшне горе.
— Але, хоч смерть, може, й не назавжди, будь-яке прощання — це
сумно, правда ж? — мовив юнак.
— Так, навіть тимчасова розлука може засмутити, — згодилася міс
Гендерсон, — хоча прибічники деяких східних конфесій їй радіють, бо
вірять, що душа повернулася до свого справжнього будинку, перейшла
на більш високий рівень навчання.
Але розмова зі старим того дня не тільки допомогла мені
примиритися з горем, а й змусила переглянути всі мої переконання.
— Як саме? — поцікавився юнак.
— Ну, може, ви в це й не повірите, але я колись була страшенною
панікеркою, — пояснила вона. — Коли мені було лише 12 років,
я переймалася через те, що колись помру! Ви можете в таке повірити?
Я нервувала через усе: через те, що сказала чи зробила, через те, що
мала зробити, через те, що пішло не так, і через те, що могло піти
не так. А якщо мені ні про що було турбуватися, я хвилювалася, що
десь є щось таке, через що слід перейматися.
Юнак чудово це розумів. Він більшість свого часу турбувався про те
або про інше: термін виконання роботи, рахунки, здоров’я — завжди
було щось, що могло піти не так.
— Сидячи там, розмовляючи зі старим, — провадила міс
Гендерсон, — я усвідомила, наскільки незначна більшість речей, через
які я завжди хвилювалася. Коли ж я зіткнулася зі смертю найближчої
людини, усі турботи через рахунки, іпотеку, іспити, роботу — усе це
стало такими дрібницями.
Старий познайомив мене із секретами Надзвичайного Щастя,
і я можу щиро сказати, що ці секрети змінили моє життя. Це стало для
мене одкровенням, я ніколи не припускала, що я сама — будівниця
власного щастя або нещастя. Я збагнула, наприклад, як багато значать
моє ставлення та переконання, як впливає моє тіло на мій настрій,
наскільки важливо добре ставитися до самої себе, як нам необхідні
мета й почуття гумору, я навчилася цінувати кожен день і намагаюся
проживати кожен момент. Але тим одним-єдиним секретом, який, як на
мене, мені найпотрібніше було взнати і який, відповідно, мав
найбільший вплив на моє життя, виявилася… сила віри.
— Віри? — перепитав юнак. — Як віра пов’язана зі щастям?
— Кожному потрібна певна віра, просто щоб жити, не кажучи вже
про те, щоб бути щасливим, — відповіла міс Гендерсон. — Дозвольте
навести вам приклад. Ви водите машину?
— Так.
— Звідки ви знаєте, що на вашій машині безпечно їздити?
— Її ремонтували всього місяць тому.
— Звідки ви знаєте, що механік як слід виконав свою роботу?
— Г-м-м… Не знаю точно, але…
— Отож, вам потрібно вірити в механіка. А коли ви їдете, чому ви
впевнені, що не потрапите в аварію?
— Я обережно кермую машиною, — відповів юнак.
— Отож, ви вірите у власне вміння кермувати. Це добре, але на
дорозі можуть бути й інші водії, не такі обережні, правда ж?
— Можливо, — згодився юнак. — Але я думаю, що більшість людей
поводяться обачно.
— Отже, ви також вірите в інших учасників дорожнього руху. Бачте,
для того щоб їздити на машині, вам потрібно вірити в людей, які її
виготовили та обслуговують, в інших водіїв на дорозі та в самого себе.
Можете собі уявити, скільки ще віри потрібно нам у цьому житті, якщо
не хочеш жити щодня в постійному страху та тривозі.
— Розумію, про що ви, — сказав юнак.
— Але віра в одне потрібна нам найбільше, — мовила міс
Гендерсон. — І це — віра в Бога, у Вищі Сили, у Всесвіт. Не має
значення, як це називати.
— Ви ж не хочете сказати, що нам потрібна віра в Бога, щоб бути
щасливими, правда ж? — перепитав юнак.
— Я не говорю, що неможливо відчути щастя без віри в Бога. Але
хочу сказати, що без неї важко довго залишатися щасливим. Віра
є підвалинами для Надзвичайного Щастя. Уявіть двох людей, які
будують собі житло. Один зводить дім на скелі, а інший — на піску. За
доброї погоди вони обидва будуть щасливі, але, щойно повіє вітер,
у того, хто збудував будинок на піску, усе розсиплеться. Віра — це
скеля, на якій можна збудувати міцне щастя, вона витримає всі
негаразди й подарує надію та сміливість тим, хто її має.
Вільям Джеймс писав: «Віра — це одна з тих сил, якою живе
людина, і повна відсутність її означає крах». А Магатма Ґанді
зізнавався: «Без віри я б давно вже збожеволів». Без віри у Вищі Сили
життя обтяжується сумнівами, хвилюваннями, тривогами та страхом.
Дослідженнями з психології було встановлено, що в людей із
сильними релігійними віруваннями рідше з’являються депресії та
розлади через стреси, вони легше переживають утрати. Дозвольте мені
показати вам ось що.
Вона дістала з полиці книгу «Сучасна людина в пошуку душі»
доктора Карла Юнґа й сказала:
— Послухайте, що писав доктор Юнґ.
«Серед усіх моїх пацієнтів, що прожили більш ніж півжиття —
тобто старші за 35 років, — не було жодного, чия проблема, зрештою,
не зводилася б до пошуку релігійних поглядів на життя. Можна
з упевненістю сказати, що всі вони занедужали, бо втратили те, що
релігії, які існують у будь-які віки, дають своїм прибічникам, і жоден
з них насправді не зцілився, не віднайшовши свого релігійного
світогляду».
— Я розумію, про що ви говорите, — сказав юнак. — Але не можу
з певністю сказати, що вірю в існування Бога.
Міс Гендерсон на мить замислилася:
— Якби я вам розповіла, що лайнер «Куїн Елізабет 2» сформувався
за мільйони років, протягом яких часточки металу, деревини та
пластику, а також різноманітні хімічні речовини з’єднувалися між
собою, ви б сказали, що я з глузду з’їхала, чи не так?
— Так, звісно.
— Бо ви бачите, що «Куїн Елізабет 2» був сконструйований, тож
у нього має бути конструктор?
— Авжеж, — згодився юнак.
— Вивчаючи людське тіло, можна побачити конструкції, значно
складніші за лайнер, — пояснювала міс Гендерсон. — Наприклад,
космічний шатл «Колумбія» збудували з 5,2 мільйона деталей, а саме
лише людське око складається більш ніж із мільярда частин. Учені
можуть тільки захоплюватися роботою людського тіла, і, незважаючи
на всі наші технічні досягнення, щоб комп’ютер міг зрівнятися
з людським мозком, він має бути розміром як Емпайр-Стейт-Білдінґ.
Повсюди в природі ми бачимо неймовірну обдуманість і точність.
— Але якщо Бог існує, — мовив юнак, досі не переконаний, — чому
тоді у світі так багато страждань?
— Ви говорили, що кілька тижнів тому відчували нещастя, —
сказала міс Гендерсон. — Чому тоді ви були нещасним, а тепер — ні?
— Бо я довідався секрети Надзвичайного Щастя, — відповів юнак.
— Отож, якщо ви маєте силу творити власне щастя, хто має силу
творити його для всіх інших?
— Я розумію, про що ви, — сказав юнак. — Кожен із нас
відповідальний за своє щастя.
— Звісно. Отже, якщо ми й нещасні — то це через власні думки та
поведінку. Це не Бог так розпорядився. Це найдивовижніший урок,
який я здобула завдяки секретам Надзвичайного Щастя: лише одна
людина може змусити вас почуватися щасливим або нещасним, і ця
людина — ви самі.
Юнак кивнув погоджуючись:
— Так. Думаю, так воно і є.
— Тож у результаті, — підсумувала міс Гендерсон, — віра — це те,
що кожен повинен віднайти для себе. Але я твердо переконана: якщо
ви шукатимете істину — то неодмінно її знайдете. А іноді, коли ми
найгостріше відчуваємо, що заплуталися та збилися зі шляху,
відбувається щось таке, що западає нам у душу. Те, що можна назвати
маленьким дивом.
— Наприклад? — запитав юнак.
— Наприклад, випадкова зустріч зі старим китайцем.
Увечері, перш ніж лягти спати, юнак перечитав нотатки, зроблені
ним того дня.
Десятий секрет Надзвичайного Щастя — сила віри.
Віра — це підвалини Надзвичайного Щастя.

Без віри неможливо довго залишатися щасливим.
Віра створює довіру, веде до душевного спокою, звільняє душу від
сумнівів, турбот, тривог і страху.
Епілог
Сідаючи в машину, він відчув, як перші краплі дощу падають йому
на лоба, — і за кілька хвилин розігралася гроза. Грім, блискавка,
а потім — шалена злива, струмені якої стукотіли по вітровому склу.
Його думки відлетіли в той вечір, коли він зустрів старого китайця —
трохи більше ніж рік тому. Він згадав, яким жалюгідним почувався
тоді, і всміхнувся, змалювавши в уяві себе, як повертався тієї буремної
ночі до своєї машини під вітром і дощем, гадки не маючи, що от-от
зустрінеться із загадковим чоловіком, котрий змінить його існування
назавжди.
Відтоді життя юнака стало зовсім інакшим. Він був сповнений
енергії та запалу й почувався щасливішим, ніж будь-коли досі. Інші
теж це помічали: очі в нього сяяли, хода була пружною та енергійною,
на обличчі майже весь час світилась усмішка. Утім, він працював на
тій самій роботі, мешкав у тій-таки квартирі, їздив на тій самій машині
й товаришував з тими ж друзями. Лише одне змінилося в його житті —
і це був він сам.
Його часто запитували: чому він завжди здається таким
життєлюбним? Тоді він з радістю розповідав про свою зустріч зі
старим китайцем і про секрети Надзвичайного Щастя. Він завжди
отримував величезне задоволення, коли ділився цими знаннями, бо
знав, що вони змінять життя інших людей так само, як змінили його.
Багато хто телефонував йому, щоб подякувати та розповісти, як
секрети допомогли в їхньому житті. І не один раз йому радили
написати книгу про цю історію.
Раптом щось голосно грюкнуло, і вмить з-під капота автомобіля
повалував дим. Юнак зупинив машину на узбіччі, виліз із неї та
пройшов по шосе два з половиною кілометри до найближчого
телефону, щоб викликати технічну допомогу.
Повертаючись до своєї машини, щоб дочекатися механіка, він не міг
стримати усмішки. Його сповнювала надія, що він може побачити
старого китайця, який, обпершись на автомобіль, чекатиме на нього, як
це було рік тому. Хлопець хотів подякувати старому та розповісти, як
секрети Надзвичайного Щастя змінили його життя. Але не судилося:
старого не було.
Юнак підійшов до водійських дверей і вже майже вставив ключ
у замок, коли помітив щось яскраво-жовте на землі. Він нахилився
вперед і підняв це.
«Ну ти подивись!» — прошепотів він до самого себе. У руці в нього
була жовта бейсболка!
Коли він сидів у машині, чекаючи на механіка, йому дещо спало на
думку. Юнак узяв ручку, розгорнув записник і взявся писати: «Усе це
почалося одного холодного й мокрого жовтневого вечора…»
1 Цитата з книги Стівена Р. Кові «7 звичок надзвичайно ефективних людей» (переклад О.
Любенко).
2 Данте. Божественна комедія (переклад Є. Дроб’язко).
3 Біблія (переклад І. Огієнка).
7 Джордж Гордон Байрон. Дон Жуан (переклад С. Голованівського).
Десять секретів любові. Прості
уроки: як отримувати
та віддавати любов, на яку
заслуговуєш?
Любов — не випадковість
Де б ви не перебували в житті, яким би не було ваше становище —
це тому, що ви обрали бути саме тут. Незалежно від того, чи ви
самотні, чи у вас щасливі взаємини, чи нещасливі, — усе це
відбувається лише з однієї-єдиної причини: ви самі це обрали. І тільки
ви маєте силу це змінити!
Люди помиляються, вважаючи, що можуть сповнити своє життя
любов’ю, тільки коли знайдуть її в комусь іншому. Вони думають, що
відчують любов, щойно потрібна людина з’явиться в їхньому житті.
Але правда в тому, що їм ніколи не знайти любові в людях навколо,
доки вони не відшукають її в собі.
Моїй дружині Карен і моїм дітям Софі та Самюелю з вічною любов’ю
Мене приголомшила думка — уперше в житті я побачив істину, оспівану
багатьма поетами в піснях, проголошену найвищою мудрістю багатьма
мислителями: любов — це остаточна й найвища мета, до якої повинна прагнути
людина. І тоді я усвідомив найвеличнішу таємницю, якою діляться поезія,
мислення і віра: порятунок людини відбувається через любов і в любові.
Віктор Франкл. Людина в пошуках справжнього сенсу8
8 Переклад О. Замойської.
Вступ
Найкращого й найпрекраснішого у світі не можна ані побачити, ані
торкнутися… лише відчути серцем.
Гелен Келлер
Ми всі, мабуть, більше ніж будь-чого іншого, прагнемо любові та

сповнених любові взаємин, і всі шукаємо ті свої єдині, особливі
взаємини. То чому ж тоді так багато людей живуть у самотності,
у пошуку, сподіваються, але нечасто знаходять? Якщо любов — це те,
чого ми найбільше жадаємо, то чому ж кількість розлучень і розбитих
родин сягає небувалих цифр? Чому так багато самотніх батьків
силяться наодинці підняти родину? Чому в містах із силою-силенною
людей так багато з них почуваються зовсім самотніми,
відокремленими від усіх? Чи може бути, що досі ми шукали кохання
не там, де треба?
Усупереч поширеному переконанню, любов не залежить від долі або
удачі, вона не приходить і не минає — ми створюємо її самі… І в усіх
нас є сила її створити. У всіх нас є сила кохати й бути коханими, ми всі
маємо змогу створити сповнені любові взаємини. Не має значення, де
ми є зараз — чи самотні ми, чи загрузли в нещасливих, затхлих
стосунках, — життя може змінитися, і ми маємо силу його змінити.
На відміну від багатьох інших притч, прототипи дійових осіб цієї
книги — реальні люди, хоча я, звичайно, змінив їхні імена. Я щиро
сподіваюся, що їхні історії надихнуть вас, як надихнули мене, та
нагадають, що життя може бути таким, яким воно має бути, —
сповненим радості, чудес та надзвичайної любові.
Гартфордшир
Липень 1995 року
Гість на весіллі
Ви, либонь, його б і не помітили, як не помічав ніхто з інших двох
сотень гостей. Він сидів на самоті за столом у дальньому кутку
кімнати — юнак приблизно років тридцяти, середнього зросту, статури
та зовнішності, одягнений, як і більшість інших чоловіків у кімнаті,
у чорний офіційний костюм.
І все ж йому здавалося, що він, перебуваючи наодинці, привертає до
себе увагу. Усі інші гості, що сиділи з ним за столом під час їди, тепер
були на танцмайданчику, але юнак, сором’язливий за характером,
прийшовши без дівчини, вирішив залишатися за столом сам-один
і спостерігати вечірку.
Він не міг не визнати: як не крути, це був розкішний прийом, ні на
чому тут не заощаджували. Коктейлі з шампанським, шість змін страв
і танці перед кожною зміною під живу музику джазового гурту із семи
музикантів. Уже саме це місце було пречудове: королівська банкетна
зала одного з найкрутіших готелів у центрі міста. І попри всю цю
велич юнак не насолоджувався святом. Він був не надто
комунікабельний, а опинитися в кімнаті з двомастами
незнайомцями… — не так йому уявлялися веселощі. Єдиним його
знайомим тут був наречений, його давній друг, з яким він не бачився
вже багато років. Відверто кажучи, він дивувався, що його взагалі
сюди запросили.
Хлопець спостерігав, як його друг танцює, притискаючись до своєї
юної нареченої. Вони, здавалося, були такі щасливі разом, і юнак
не міг стриматися від заздрощів, запитуючи себе, коли так само буде
з ним — і чи буде взагалі.
«Чого воно так виходить, — міркував він, — що інші чоловіки
одружуються, облаштовуються і стають батьками, а в мене взаємини
з дівчиною тривають не більше кількох місяців?» Не те щоб йому
важко було знайти дівчат, з якими хотілося зустрітися, — проблема
полягала в тому, щоб натрапити «саме на ту» дівчину для тривалих
стосунків, на когось, із ким він схотів би провести все своє життя.
Іноді самі лише думки про це становище гнітили його. Він думав,
що, либонь, це з ним щось не так, що він не здатен створити
довготривалі або значущі взаємини. А подеколи говорив сам собі, що
йому просто не щастить. Можливо, як казали його друзі, усе це було
питанням фарту. Або йому судилося знайти свою любов, або
не судилося. Він нічого не може вдіяти, щоб змінити це: або воно
станеться одного дня, або не станеться.
Лише одного разу, два роки тому, він думав, що закохався в дівчину,
але навіть ті взаємини тривали всього три місяці. Тоді він був
невтішний, геть спустошений, кілька тижнів не міг ані їсти, ані спати.
А потім вирішив, що більше ніколи й нікому не дозволить завдати собі
такого болю.
Сидячи отак, спостерігаючи за всіма парами в кімнаті — деякі з них
посідали, тримаючись за руки, і сміялися, інші танцювали та
співали, — він говорив собі, що краще йому бути самотнім, одиноким.
Зрештою, скільки взаємин насправді довго тривають? Скільки людей
залишаються разом? Принаймні якщо він і далі буде одинаком, йому
не доведеться терпіти біль розлуки й утрати. І він, незалежний,
вільний, може коли хоче податися куди завгодно.
Але потім, роззирнувшись довкола, юнак побачив дещо, що
розбурхало його думки, нагадало йому, що кохання можливе, що
тривалі, сповнені любові стосунки насправді існують: посередині
танцювального майданчика міцно обіймалися літній чоловік і жінка,
дивлячись одне одному в очі. І, спостерігаючи за цією парою, юнак
замислився, чи може бути, що якимось дивом десь хтось чекає на
нього.
Зустріч
— Ти тут сам?
Юнак обернувся й побачив, що поруч із ним стоїть старий китаєць.
Це був дрібненький лисий чоловік, лише з кількома пасмами яскраво-
білого волосся обабіч голови, з великими усміхненими карими очима,
які осявали його обличчя, коли він усміхався. Як і більшість чоловіків
у кімнаті, він був убраний у чорний вечірній костюм, білу сорочку та
чорну краватку-метелик.
— Так, сам, — усміхнувся юнак старому у відповідь.
— Я теж, — мовив незнайомець. — Ти не проти, якщо я приєднаюся
до тебе?
— Ласкаво прошу, — відповів юнак.
— Чудове весілля, правда ж?
— Якщо вам подобаються такого штибу речі, — відповів юнак.
— Хіба весільна церемонія може комусь не подобатися? — запитав
старий.
— Ну, в наші часи це все якось трохи скидається на фарс, чи
не так? — мовив юнак, відкинувшись на спинку стільця.
— Що скидається? — перепитав старий китаєць.
— Весілля.
— Весілля — це фарс, тільки якщо молодята не кохають одне
одного, — відповів старий.
— Кохають! — вигукнув юнак. — Що таке кохання? Люди весь час
закохуються й перестають кохати. Сьогодні вони віддані одне одному,
а завтра бачити одне одного не можуть. Якщо вам цікава моя думка —
любові надають забагато значення, — пояснював юнак. — Схоже, що
вона приносить лише біль і нещастя.
— Циніком бути легко, — мовив старий. — Але присягаюся тобі, що
неможливо припуститися більшої помилки в цьому житті, ніж цинічно
ставитися до любові.
Юнак обернувся до старого чоловіка й запитав:
— І чому ж це?
— Повір мені на слово, — сказав старий, — коли настане кінець
твого життя, єдиним, що матиме значення, буде любов, яку ти віддавав
і отримував. Єдиним, що ти візьмеш із собою, переходячи в інший світ,
буде любов, і єдиною цінністю, яку ти залишиш у цьому світі, буде
любов. Більше нічого. Доводилося мені знати людей, що витримували
численні труднощі в житті, залишаючись щасливими, але мені ще
не траплялося людини, що змогла б витримати життя, позбавлене
любові.
— Тож любов — це найбільший дарунок життя, — пояснював
старий. — Вона надає йому сенс. Саме вона робить життя вартим того,
щоб його прожити.
— Щось я сумніваюся, — пробурмотів юнак відвертаючись.
— Чому ж? — запитав старий.
Хлопець якусь мить помовчав, перш ніж відповісти.
— Знаєте, як я собі міркую: мені здається, те, що ми колись
закохаємося, — це романтичний міф. Нам утовкмачують у голови, що
одного дня ми зустрінемо когось і нас охопить кохання, але це рідко
трапляється. А коли й трапляється, то ненадовго.
— А… розумію, — відповів старий. — Звичайно, ти цілком маєш
рацію. Те, що нас охоплює кохання, — це романтичний міф!
Юнак обернувся до старого й сказав:
— Постривайте хвилинку, мені здавалося…
— Любов — це не щось таке, що нас охоплює, — з усмішкою
провадив старий. — Це щось таке, що ми створюємо, і в кожного з нас
є здатність її створити. Люди помиляються, думаючи, що любов може
«охопити» їх, вони уявляють, що одного дня йтимуть вулицею,
побачать когось і — бац! Але це не любов.
— А що ж це тоді таке? — перервав юнак.
— Фізичний потяг, захоплення. Точно не любов! Звичайно, любов
може вирости із взаємної фізичної привабливості, але справжня любов
не буває лише фізичною. Щоб любити — насправді любити, —
потрібно розуміти людину, знати та поважати її. Потрібно щиро
турбуватися про неї. Це мов яблучний пиріг.
— Ну, як думаєш, ти міг би сказати, чи смачний яблучний пиріг,
просто поглянувши на нього? — відповів питанням на питання старий.
— Ну, ні. Мені треба було б ще й скуштувати його, — мовив юнак.
— Звичайно. Іншими словами, слід було б з’ясувати, який він, як
іззовні, так і зсередини, ти згоден?
— Так.
— Те саме й з людьми, — пояснював старий. — Неможливо сказати,
які вони є, тільки за зовнішністю. Щоб любити когось цілком, треба
бачити його зсередини — його сутність, дух або душу. Це те, чого
не побачиш на власні очі. У любові головне можна побачити лише
серцем. Ось чому довготривалі, сповнені кохання взаємини — це
не випадковість, вони не просто так трапляються і не є наслідком
удачі. Їх слід вибудовувати, плекати.
— Як? — допитувався юнак.
— Коли я ще був хлопчиком, моя мама навчила мене золотого
правила любові, — пояснював старий. — «Це дуже просто, —
говорила вона. — Якщо хочеш, щоб тебе полюбили, — полюби».
У всіх нас є сила кохати, бути коханими і створювати сповнені кохання
взаємини в нашому житті. Тож це дуже сумно, коли люди обирають
життя без них.
— Як ви можете так говорити? — заперечив юнак, знову
повертаючись до старого. — З якого це дива комусь обирати життя без
любові?
Старий подивився прямо в очі хлопцеві й відповів:
— Деякі люди вирішують, що не любити краще, аніж мати ризик
зазнати болю, який несуть із собою розлука та втрата.
Від слів старого в юнака спалахнуло обличчя й стислося горло.
Йому було незатишно, майже так, коли здається, ніби хтось прочитав
твої думки.
— Я тебе запевняю, — говорив старий, — що любов доступна
кожному, будь-якої миті, але її слід для себе обрати. — Він кивнув на
пару за сусіднім столом, що палко сперечалася. — Ось поглянь,
чудовий приклад: двоє людей, для яких перемога в суперечці
важливіша за любов. Життя сповнене вибору. Ми можемо обирати —
мати рацію чи мати любов, можемо обирати — пробачити чи
помститися, можемо обирати — самотність чи товариство. Це все наш
власний вибір. Люди, які не мають сповнених кохання взаємин
у своєму житті, дуже часто свідомо чи підсвідомо обирають власне
становище.
— Люди обирають власне становище? — перепитав юнак.
— Звичайно. Де б ти не був у житті, яким би не було твоє
становище — це тому, що ти обрав бути саме тут. Незалежно від того,
чи ти самотній і одинокий, чи маєш щасливі взаємини чи
нещасливі, — усе це відбувається лише з однієї-єдиної причини: ти
сам це обрав. І тільки ти маєш сили це змінити!
Багато людей помиляються, вважаючи, що можуть сповнити своє
життя любов’ю, тільки коли знайдуть її в комусь іншому. Вони
думають, що відчують любов, щойно потрібна людина з’явиться
в їхньому житті. Але правда в тому, що їм ніколи не знайти любові
в людях навколо, доки вони не відшукають її в собі.
Ти — це те, що ти отримуєш у житті, а те, що ти отримуєш, — це
і є ти. Взаємини не приносять нам любові, це ми приносимо любов
у взаємини. Коли ми починаємо любити — неодмінно з’являються
стосунки, сповнені любові. Ось чому кожен може кохати й бути
коханим, і кожен — які б зараз не були обставини в його житті — може
створити сповнені любові взаємини.
— Може, так воно і є, — мовив юнак. — Але все одно треба, щоб
пощастило зустріти потрібну людину, еге ж? Ну, знаєте, когось
привабливого для вас.
— «Пощастило» в цьому рівнянні немає, — відповів старий.
— Добре, тоді в ньому є «судилося».
— Доля може запропонувати допомогу — і зазвичай так і робить, —
але й ти маєш зіграти свою роль. Ти ні з ким не познайомишся, сидячи
на самоті в кутку кімнати, треба встати і зробити це.
— Але ж це не так просто, — заперечив юнак.
— Ніхто й не каже, що це просто, — сказав старий. — Але якщо
хочеш кохання, то маєш відпустити свої страхи й хапатися за
можливості, які пропонує життя.
— Які можливості? — поцікавився юнак.
— У моїй країні є стара оповідка про чоловіка, до якого однієї ночі
навідався ангел і сказав, що на нього в подальшому житті чекають
великі речі: він матиме можливості страшенно розбагатіти,
прославитись і здобути повагу в суспільстві та побратися
з прекрасною жінкою.
Усе життя чоловік чекав на ці обіцяні дива, але нічого
не відбувалося, і зрештою він помер самотнім злиденним старим. Коли
він підійшов до воріт небесних, то побачив ангела, який навідувався до
нього багато років тому, і поскаржився йому: «Ти обіцяв мені
величезні статки, визнання людей і прекрасну дружину. Я все життя
чекав, але нічого не сталося».
«Я такого не обіцяв, — відповів ангел. — Я обіцяв можливості
отримати багатство, повагу суспільства та прекрасну дружину, але ти
їх усі змарнував».
Чоловік був спантеличений. «Не розумію, про що ти говориш», —
мовив він.
«Пам’ятаєш, колись тобі на думку спала ідея для власної справи, але
ти боявся провалу й не намагався її втілити?» — запитав ангел.
Чоловік кивнув. «Ти нічогісінько не робив, тож через кілька років
цю ідею віддали іншому чоловікові, який не дозволив страхові
спинити себе, і ти пам’ятаєш — він став одним із найбагатших людей
у королівстві.
А ще ти можеш пригадати, — говорив ангел, — як у місті стався
сильний землетрус, що руйнував великі будівлі, і тисячі людей
опинилися в пастці. Тоді в тебе була можливість допомогти шукати
й рятувати потерпілих, але ти боявся, що, доки тебе не буде, мародери
обчистять твій будинок і винесуть усе твоє майно, тож ти, не зважаючи
на благання про допомогу, залишався вдома».
Чоловік кивнув, пригадуючи той сором. «Це була для тебе чудова
нагода врятувати життя сотень людей і так здобути повагу всіх
постраждалих у місті», — мовив ангел.
«А пригадуєш ту жінку, прекрасну рудоволосу жінку, що так тебе
вабила? Її, не схожу на жодну іншу, кого ти зустрічав до неї та після
неї? Але тобі здалося, що вона нізащо не погодиться вийти заміж за
такого, як ти, тож, боячись відмови, пройшов повз неї».
Чоловік знову кивнув, і тепер у нього на очах з’явилися сльози.
«Так, друже мій, — мовив ангел, — вона була б твоєю дружиною,
і з нею ти став би щасливим батьком багатьох прекрасних дітей,
і разом ви примножували б щастя у своєму житті».
Усіх нас щодня оточують можливості — серед них і можливості для
любові, — але часто, як той чоловік в оповідці, ми дозволяємо страху
зупинити нас і марнуємо їх.
— Страху? — спантеличено перепитав юнак.
— Так. Страху. Ми не зближуємося з людьми через страх відмови,
ми не говоримо про власні почуття через страх глузування, ми
не віддаємося іншим через страх болючої втрати.
Юнак мимохіть замислився над усіма тими випадками, коли страх,
що йому відмовлять, не давав заговорити з дівчатами, які його приваб‐
лювали. Він глибоко зітхнув, журячись через усі втрачені можливості.
— Але, — провадив старий, — у нас є одна перевага над тим
чоловіком з оповідки.
— І яка ж? — пробурмотів юнак.
— Ми ще живі. Ми можемо почати користуватися нагодами.
Можемо почати створювати власні можливості.
Юнак, безумовно, розумів багато з того, про що говорив старий
китаєць. Він завжди вважав, що любов і взаємини — це справа фарту
чи долі. Тобі або трапляється потрібна людина, або ні. Ти бачиш
когось, хто тебе одразу ж приваблює, і закохуєшся. Йому здавалося, що
так воно буває, але тепер, послухавши старого, він не був такий
упевнений.
Старий китаєць підвівся.
— Неможливо вступити у сповнені любові взаємини, не навчившись
спершу любити. Коли починаєш любити, взаємини неодмінно
з’являються.
— І ви говорите, що кожен може навчитися любити, — мовив юнак.
— Звичайно, — усміхнувся старий. — Любов — це
найприродніший стан у світі. Любов до себе, любов до інших та любов
до життя. Якими б не були наші обставини, у якому б становищі ми
не опинилися в житті, усі ми маємо силу кохати, бути коханими та
насолоджуватися безмежною любов’ю. Усе, що нам потрібно знати, —
це секрети.
— Які секрети?
— Секрети Надзвичайної Любові.
— Секрети Надзвичайної Любові? — перепитав юнак. — І які ж
вони?
— Першими про секрети Надзвичайної Любові говорили прадавні
мудреці та пророки тисячі років тому. Це десять принципів, завдяки
яким можна створити у своєму житті не просто любов, а таку
надзвичайну любов, що її вистачить на все твоє життя.
— Це ж ви жартуєте, правда? — мовив юнак. — Ви говорите, що
кожен може знайти любов і сповнені любові взаємини?
— Ні. Я говорю, що кожен може створити любов і сповнені любові
взаємини, — відповів старий.
— Але як ви можете бути такі впевнені? — допитувався юнак.
— Якщо я плесну в долоні, хіба не чутно буде ляскоту? Якщо
я штовхну цей стіл, хіба він не посунеться? У природі існують закони,
закони Всесвіту, що керують усім: від руху хвиль до заходу сонця —
все керується чіткими, незмінними законами. Учені відкрили багато
таких законів — закони фізики, закони руху, закони тяжіння. Але
є й інші закони — закони, що стосуються людської природи, здоров’я,
щастя і… також є закони, що стосуються любові.
— Закони, що стосуються любові?! — вигукнув юнак. — Якщо ці
«закони», як ви їх називаєте, дійсно існують, то чому ми всі про них
не знаємо? — допитувався він.
— Бо іноді ми збиваємося з життєвого шляху. Іноді занепадаємо
духом, розчаровуємося, забуваємо, і тоді нам потрібні нагадування.
Якщо у твоєму житті немає любові, світ може бути дуже холодним
і самотнім місцем. Але сповнений любов’ю світ стає раєм. Торнтон
Вайлдер, один з видатних американських драматургів, написав колись:
«Є земля живих і земля мертвих, а міст між ними — любов… Єдиний
порятунок, єдиний сенс». Дотримуйся секретів Надзвичайної Любові,
і ти знайдеш цей сенс, зміниш власний світ і все своє життя.
— Як? — запитав юнак.
Старий з усмішкою простягнув йому аркуш паперу. Юнак уважно
розглянув його, але там був лише список з десяти імен і телефонних
номерів. Він перевернув його, сподіваючись чогось більшого, але
інший бік був порожнім.
— Що це? — мовив він, знову підвівши погляд, але… старого вже
не було. Юнак устав, оглянув кімнату, навіть заліз на стілець, щоб
краще бачити, та старого ніде не було видно. Він чекав за столом,
глибоко в душі сподіваючись, що старий повернеться, але минуло
півгодини і він зрозумів, що цього вечора більше не побачить старого
китайця.
Перш ніж піти, юнак попрощався з молодятами. Подякувавши їм за
запрошення та побажавши всього найкращого, він запитав, чи знає
хтось із них старого китайця. Обоє були впевнені, що в їхньому списку
запрошених такого не було. Юнак зробив висновок, що той старий,
мабуть, офіціант, тож, ідучи, він запитав метрдотеля, де в його команді
можна знайти старого китайця. Але той також ніколи не чув про
чоловіка, і в нього точно не працював ніхто схожий.
Юнак був заінтригований. Хто він був, той старий китаєць? Звідки
взявся? І про які секрети Надзвичайної Любові говорив? Виходячи зі
святкування весілля, молодик стискав аркуш паперу з десятьма
іменами та десятьма телефонними номерами й розумів, що є лише
один спосіб це з’ясувати.
Перший секрет — сила думки

Наступного дня юнак обдзвонив усіх людей зі списку. Він
хвилювався й неабияк ніяковів, телефонуючи десятьом незнайомим
людям і розпитуючи їх про секрети Надзвичайної Любові, але, на його
превеликий подив, усі вони, здавалося, чудово розуміли, про що він
говорить, і, схоже, щиро раділи його дзвінку. Він домовився
найближчими тижнями зустрітися з ними всіма по черзі.
Юнакові було особливо цікаво побачити першого чоловіка зі списку.
Доктор Г’юго Пучія був професором соціології на пенсії, добре
відомим в академічній спільноті своїми відвертими поглядами на
стосунки між людьми. Він написав декілька книг-бестселерів на цю
тему, і його часто запрошували на ток-шоу на радіо й телебаченні. Суть
міркувань доктора Пучії полягала в тому, що людство у своєму
прагненні до наукового та економічного прогресу ледь не забуло про
найважливіші в житті речі. Він часто цитував стародавнє пророцтво
індіанців крі:
«Тільки коли буде зрубане останнє дерево. Тільки коли буде отруєна
остання ріка. Тільки коли буде спіймана остання риба. Тільки тоді ви
зрозумієте, що гроші неможливо їсти».
Доктор Пучія був кремезним товариським чоловіком років
шістдесяти п’яти, з летким сивим волоссям до плечей і м’яким, майже
хлоп’ячим обличчям, що робило його років на двадцять молодшим.
Він зустрів юнака з розкритими обіймами, пригорнувши його до себе,
мов давно загубленого друга. Юнак не знав, як на це реагувати. Він
не звик обійматися з незнайомцями. Власне, він узагалі не звик
обійматися ні з ким, навіть зі своїми рідними. Привітання для нього
зазвичай обмежувалися досить стриманими рукостисканнями.
— То ви вчора зустрічалися зі старим? — спитав доктор Пучія,
запросивши молодого чоловіка сісти. — І як він?
— Пречудово, як на мене, — відповів юнак сідаючи. — Хто він
такий? Звідки він?
— Вам це відомо так само добре, як і мені. Я бачився з ним лише
один раз, і це було понад тридцять років тому. Але він змінив усі мої
погляди на викладання й на життя.
Я зустрівся з ним невдовзі після того, як почав викладати тут,
в університеті. Мені доручили наглядати за шістьма групами
першокурсників. Через десять тижнів після початку семестру
я помітив, що одна зі студенток зникла. Це була гарненька тямуща
й освічена молода дівчина, у роботі якої відчувалася надзвичайна
чутливість. Уже третій тиждень вона не з’являлася на заняттях.
Я запитав студентів, що сиділи поруч з нею, чи знають вони, де вона,
і — ви можете в це повірити? — вони не просто цього не знали, але
й нікого з них це взагалі не турбувало. Навіть ім’я її було їм не відоме!
Того дня після занять я пішов до адміністраторки, намагаючись
з’ясувати, де та студентка є й чому вона не ходить на заняття. «Мені
дуже шкода, я думала, ви знаєте», — сказала адміністраторка, відвівши
мене вбік. Вона запросила мене до свого кабінету й розповіла, що моя
студентка два тижні тому наклала на себе руки. Ця прекрасна молода
дівчина кинулася з десятиповерхового будинку.
Я сидів у коридорі, вражений такими новинами, запитуючи себе, що
могло змусити студентку з таким потенціалом обірвати власне життя.
Не знаю, скільки я там просидів, доки не помітив, що він сидить поруч
зі мною.
— Хто? — перервав юнак.
— Старий китаєць, — пояснив доктор Пучія. — Він запитав, що
мене турбує, тож я розповів йому цю історію. Він мовчки посидів
якусь мить, а потім повернувся до мене та сказав дещо, чого я ніколи
не забуду. «Знаєш, — мовив незнайомець, — ми навчаємо студентів
читати й писати, додавати й віднімати, ми вчимо їх усього, без чого, як
нам здається, неможлива хороша освіта, але нехтуємо
найважливішим… тим, як любити».
Його слова вразили мене, наче грім. Це було те, що я давно
підсвідомо відчував, але не міг висловити. Ми якийсь час поговорили
про любов і про життя, і саме від того старого я вперше почув про
секрети Надзвичайної Любові — десять вічних принципів, за
допомогою яких ми можемо принести любов до свого життя та до
життя людей навколо.
— Ви маєте на увазі, що ці «секрети» дійсно працюють? — перервав
його юнак.
— Ну, у мене вони спрацювали, і я маю сотні студентів, які можуть
підтвердити, що ці секрети допомогли також і їм, — відповів доктор
Пучія.
— Це звучить неймовірно. Надто добре, щоб бути правдою, —
мовив юнак. — Адже, якщо це так просто, чому ж тоді всі ними
не керуються?
— Це хороше запитання, — сказав доктор Пучія. — У глибині душі
всі ми хочемо любові більше за все в житті, але, як на мене, іноді
просто про це забуваємо. Ми збиваємося на манівці, женучись за
іншими цілями — такими як кар’єра чи збільшення грошей
і накопичення багатства. Ми прагнемо дозвілля й розваг і випускаємо
з поля зору більш важливі в житті речі. А що може бути важливішим за
любов?
Юнак щось собі занотовував, а доктор Пучія провадив далі.
— Перш ніж піти, старий китаєць дав мені аркуш паперу
з переліком імен і телефонних номерів. У наступні тижні
я сконтактував по черзі з усіма людьми зі списку і в них навчився
простих, прикладних способів відчути неймовірну любов. Це способи,
за допомогою яких ми можемо навчитися створювати довготривалі
взаємини, наповнені коханням. Усі десять секретів Надзвичайної
Любові однаково важливі, але на моє життя найбільше з них
вплинула… сила думки.
— Думки? — перепитав юнак.
— Так. Це простий, але незаперечний факт: ми стаємо тим, про що
думаємо. Якщо у вас гнівні думки — вас ятритиме гнів, якщо думки
піднесені — вас охопить піднесення, якщо щасливі — вас
сповнюватиме щастя… А якщо в думках любов — то ви
й відчуватимете любов. Змінюйте свої думки — і ви зміните свої
відчуття. Це так легко.
Юнак звів брову:
— Це досить просто сказати, але я не надто впевнений, що це
просто здійснити.
— Ви маєте рацію, це не завжди просто, тому й написано: «Той, хто
підкорює власний дух, величніший за того, хто підкорює міста». Однак
це можливо. Усі ми обираємо свої думки, але іноді, коли
дорослішаємо, нас навчають обирати думки неправильно. Навчають
засуджувати інших, зневажати тих, хто відрізняється від більшості.
Але дітям байдужі відмінності у віросповіданні чи кольорі, вони
бачать просто людей. Любіть дитину — і дитина теж любитиме вас, бо
це в нашій природі — любити одне одного. Проблема в тому, що те, як
дитина розуміє любов, визначається найперше її батьками.
— Ну, те, як батьки ставляться одне до одного та до своїх дітей,
закладає підвалини дитячого сприйняття любові. Якщо на дітей
постійно кричать або їх б’ють, вони неодмінно вирішать, що це
прийнятно, що коли любиш — можна кричати та битися. Ось чому нам
часто доводиться заново навчатися того, що таке насправді любов, що
означає любити. Нам доводиться змінювати власні переконання та
ставлення до любові.
— Але як можна позбутися переконань, що формувалися роками? —
— Починати змінювати власні погляди та переконання, а отже,
і власні думки, варто за допомогою афірмацій.
— Що таке афірмації?
— Афірмація — це твердження, яке проговорюєш уголос або
подумки, і якщо його досить часто повторювати — воно змінює твої
думки й переконання. Наприклад, якщо ви вірите, що не можете
вступити в довготривалі взаємини, сповнені любові, то можете почати
змінювати це, стверджуючи:
«Я створюю любов у своєму житті, несучи любов усім навколо.
Сьогодні я даруватиму любов кожному, з ким зустрінуся».
«Сповнені любові взаємини легко приходять до мене».
«У мене є сила створювати любовні стосунки у своєму житті».
А якщо ви не вірите, що знайдете свою ідеальну партнерку, свою
споріднену душу, то можете стверджувати: «Найкраща для мене
партнерка прийде в моє життя в потрібний час і в потрібному місці».
— Афірмації змінюють наші думки та підсвідомі переконання,
думки визначають наші дії, з дій складається наша поведінка,
а поведінка формує нашу долю.
— Чи часто треба повторювати афірмацію, щоб вона почала
діяти? — поцікавився юнак, заінтригований цією технікою.
— Якомога частіше. Деякі люди навіть записують їх та розміщують
у певних місцях: у своїх машинах або на дверцятах холодильника, —
щоб повсякчас бачити й перечитувати їх. Утім, це слід робити
принаймні тричі на день: уранці, щойно прокинувшись, один раз
упродовж дня і ще раз увечері, перед самим сном.
— Отож, усе, що потрібно робити, аби змінити свої думки, —
повторювати афірмації? — спитав юнак.
— Ні. Афірмації допомагають змінити підсвідомі переконання, але
потрібно також свідомо обмірковувати, що означає для вас любов, що
означає когось любити. Це здається очевидним, але з мого досвіду
мало хто як слід замислюється над цим. От як, наприклад, ви б
відповіли?
Юнак завагався.
— Г-м-м… ну… дайте подумати… Любити когось — означає
піклуватися про нього, бути поруч, коли ти потрібен, допомагати йому.
— Точно, — підтвердив доктор Пучія. — Іншими словами, робити
все якнайкраще для них. Але чи зможете ви це зробити — чи зможете
піклуватися про когось або допомагати йому, — якщо спочатку
не обміркуєте, що саме йому потрібно?
— Ні. Навряд чи.
— Отож, якщо ми хочемо любити когось чи щось, найперше та
найважливіше, що ми повинні зробити, — це подумати про нього
й обміркувати його потреби та бажання.
— На початку роботи, — провадив доктор Пучія, — я наївно вважав,
що вчителі мають викладати предмети — математику, фізику,
географію чи соціологію, — але незабаром зрозумів, що хороший
учитель не викладає предмет, а навчає учнів. У кожного студента
є власні потреби, у всіх них різні рівні та шляхи до розуміння,
і хороший учитель ураховує це, а інакше учні нудьгуватимуть або
розчаровуватимуться.
Те саме відбувається і в житті: якщо ми хочемо сповнених любові
взаємин, то повинні враховувати потреби інших людей. А щоб зробити
це, треба поставити себе на їхнє місце, спробувати поглянути на все
з їхньої точки зору. Наприклад, багато людей відчувають, що застрягли
у відносинах без любові, та скаржаться, що їхній партнер їх не любить,
але якби вони запитали в самих себе: «Що я можу зробити для свого
партнера?», а не «Чому він/вона не робить цього для мене?» — то
неодмінно помітили б, що їхній партнер відчув себе коханим і почав
дарувати їм більше кохання. Проблема полягає в тому, що ми майже
весь час думаємо про власні потреби, а не про чужі. А не
переймаючись потребами інших людей, важко виявляти любов до них.
— Бачите, — продовжував доктор Пучія, — усе починається
з думки: сповнені любові думки приводять до сповнених любові дій та
переживань.
— Так, але є одна проблема, — зазначив юнак. — Думки
не допоможуть знайти або створити сповнені любові взаємини.
— Ви не повірите, — відповів доктор Пучія. — Зовсім навпаки:
думки допоможуть вам не лише притягнути до себе кохання та
взаємини, а ще й розпізнати жінку вашої мрії, коли вона увійде у ваше
життя.
— Я не розумію, — мовив юнак.
— Ну, кожен сподівається знайти ту одну-єдину особливу любов, що
триватиме вічно, ви згодні?
— То хто вона, ваша особлива кохана?
— Я не знаю. Саме в цьому моя проблема, — зізнався юнак. —
У мене її немає.
— Є, — заперечив доктор Пучія. — Я вас запевняю. Просто ви ще
з нею не зустрілися. Проблема в іншому: коли та дівчина увійде у ваше
життя, як ви її впізнаєте?
— Звідки комусь знати, чи призначена для нього людина, що
трапилася йому? — відповів юнак.
— Єдиний відомий мені надійний спосіб, — пояснював доктор
Пучія, — це з’ясувати, яка вона, ваша ідеальна партнерка, ще до
зустрічі з нею. А єдиний шлях до цього — обміркувати, які її риси вас
влаштують.
— Які саме риси? — перепитав юнак.
— Фізичні, розумові, емоційні та духовні якості. Наприклад, буде
вона чорнявою чи білявою? Високою чи низькою? Якого кольору в неї
очі? Чи, можливо, її фізичні якості не матимуть для вас особливого
значення. А тоді — ким вона працюватиме, які в неї будуть інтереси та
захоплення? Чи повинна вона мати певні духовні переконання? А її
вдача — має вона бути балакучою чи мовчазною? Чи треба їй бути
дуже розумною?
— Насправді я ніколи про це не замислювався, — зізнався юнак. —
Це справді так важливо?
— Безперечно, — запевняв доктор Пучія. — Якщо ви не знаєте,
з якою людиною хочете прожити своє життя, то як ви її розпізнаєте,
коли вона з’явиться?
— Але хіба ви, зустрівши когось, не розумієте, чи це та сама
людина? — заперечив юнак.
— Можливо, хтось і розуміє, — сказав доктор Пучія, — але навіть
той хтось заздалегідь створив певний уявний образ свого ідеального
партнера. Не обміркувавши як слід якості своєї найкращої партнерки,
ви легко можете повестися на сексуальну привабливість, надто
захопитися або просто через страх самотності залишитися зрештою
не з тією людиною.
Наприклад, для вас може бути важливо, щоб ваша партнерка любила
тварин. І от ви зустрічаєте когось, хто вас одразу ж приваблює, але
незабаром дізнаєтеся, що вона ненавидить тварин. Тоді ви розумієте,
що якою б спокусливою та привабливою вона для вас не була — це не
найкраща партнерка для вас.
Бачте, любов не сліпа, а от хіть та сексуальний потяг — сліпі. Не
обміркувавши, що вам потрібно від партнера, ви запросто можете
зрештою опинитися з кимось, геть із вами не сумісним. З іншого боку,
якщо ви маєте уявлення про людину, з якою хотіли б розділити життя,
ви, найімовірніше, упізнаєте її, коли вона вам зустрінеться.
— А хіба цей образ уявного партнера не стає певним
обмеженням? — запитав юнак. — Я маю на увазі, наскільки ймовірно
зустріти свою ідеальну партнерку?
Доктор Пучія усміхнувся.
— Зовсім не ймовірно… це точно! У цьому — суть сили думки: щоб
притягнути щось або когось до вашого життя, вам слід спершу уявити,
що це вже ваше. Звичайно, деякі риси з вашого переліку якостей
ідеальної партнерки можуть бути не такими вже й важливими для вас,
але принаймні, створюючи в уяві образ вашого ідеального партнера, ви
зможете обміркувати, які якості для вас справді важливі.
Це немов закупи в супермаркеті. Якщо ви не знаєте, чого хочете чи
що для вас важливо, то легко можете повестися на рекламу та
промоакції і, ймовірно, накупите всіляких речей, узагалі вам
не потрібних. І можете повернутися додому без жодної необхідної речі.
А от якщо ви заздалегідь знаєте, чого хочете, то підете просто до
потрібного відділу та візьмете це. Так воно буває й у взаєминах. Якщо
ми проживаємо життя, не замислюючись про те, які якості хочемо
бачити в людині, — то можемо піддатися фізичному або сексуальному
потягу й лише згодом, коли той потяг ослабне, усвідомити, що
партнер, якого ми обрали, не має жодних важливих для нас якостей.
Але, обміркувавши риси, яких бажаємо від партнера, ми, очевидно,
впізнаємо потрібну людину, коли з нею зустрінемося.
Юнак дещо занотовував, а доктор Пучія тим часом продовжував:
— Любов у вашому житті й у ваших взаєминах не повинна ставати
боротьбою. Щоправда, над нею слід працювати — якщо ми хочемо
любові, то маємо робити те, що потрібно, аби створити любов, — і, як
на мене, для цього й потрібні секрети Надзвичайної Любові: вони
нагадують про найважливіші речі, над якими нам слід працювати, щоб
створити любов.
— І обирати правильні думки — одна з таких речей?
— Саме так! Ваша здатність кохати й бути коханим, створити
довготривалі взаємини, сповнені любові, або привабити свою ідеальну
партнерку починається із сили думки.
Згодом того ж вечора юнак підсумував нотатки, зроблені ним на
зустрічі з доктором Пучією.
Перший секрет Надзвичайної Любові — сила думки.
Любов починається з наших думок.

Ми стаємо тим, про що думаємо. Сповнені любові думки створюють
сповнені любові переживання та сповнені любові взаємини.
Афірмації можуть змінити наші переконання та думки про себе та
про інших.
Якщо ми хочемо когось любити, нам слід обміркувати його потреби
та бажання.
Думки про твою ідеальну партнерку допоможуть її розпізнати, коли
ти її зустрінеш.
***
У його голові зароїлися думки, коли він узявся уявляти собі, якою
має бути ідеальна партнерка: її зовнішність, її особистість, її
вподобання й антипатії, її переконання. Коли він заплющив очі, перед
ним постав її образ. Вона була красунею, трохи нижчою за нього,
з каштановим волоссям до плечей, великими зеленими очима та
чарівною усмішкою. Надійна, добра й щедра. Розумна, хоча й не надто
серйозна, лагідна та співчутлива. Вона любила тварин, турбувалася
про навколишнє середовище й насолоджувалася простими радощами
життя, такими як прогулянки за містом чи посиденьки біля каміна
холодним зимовим вечором.
Юнак записав ці риси на аркуші паперу і, відкинувшись на спинку
стільця, перечитав їх.
— Гм, — пробурмотів він сам до себе, — якби ж то…
Хлопець згорнув папірець і охайно поклав його на книжкову
полицю.
Другий секрет — сила поваги

Другою в списку юнака фігурувала жінка на ім’я доктор Міллі
Гопкінс. Вона була професором психології в міському університеті,
першою жінкою в його історії, призначеною на цю посаду. Міллі
Гопкінс була надзвичайно визнаною професоркою, її однаково палко
любили й шанували як студенти, так і співробітники. З її голосу було
зрозуміло, що жінка зраділа дзвінкові юнака, і вона наполягла на тому,
щоб уже наступного дня виділити час і побачитись із ним. Вони
умовилися зустрітись о 17:00 в кабінеті доктора Гопкінс в університеті.
Хоч їй і було 64 роки, доктор Гопкінс, здавалося, сповнена енергії та
запалу студентки-першокурсниці. Голос у неї пожвавився, сповнився
захоплення вже на першу згадку про старого китайця. Це була
невисока широкоплеча ставна жінка, витончено вдягнена в класичний
темно-синій костюм та білу блузку. Золотаво-каштанове волосся до
плечей було зібране ззаду, а обличчя, хоч і вкрите зморшками, — тепле
й дружнє.
— Я зустрілася зі старим китайцем майже 20 років тому, —
розповідала вона юнакові. — Я тоді була зовсім іншою людиною.
Наркоманкою, що жила на вулиці.
У юнака аж щелепа відпала від глибочезного здивування.
— Ви жартуєте, правда ж? — знервовано перепитав він.
— Зовсім ні, — відповіла вона без найменшого натяку на сором чи
збентеження. — Я з ліку збилася, скільки разів опинялася в лікарнях
через передозування, і щоразу, вийшовши звідти, рушала просто на
вулицю й робила це знову.
Потім одного дня я прийшла до тями на лікарняному ліжку, після
того як мені вкотре промили шлунок, і біля мене сидів лікар, тримаючи
мене за руку. У нього було добре, ласкаве обличчя, і говорив він м’яко,
зі щирою турботою. Він був перший, хто насправді цікавився мною,
моєю особистістю. Уперше за багато років хтось розмовляв зі мною
віч-на-віч, як з людиною. І тому я ніколи не забуду старого китайця.
Ми розмовляли досить довго, я розповідала йому те, у чому досі
не звірялася нікому, — про свою сім’ю, дитинство, життя на вулицях.
Про все. І знаєте, просто від того, що я з ним про це говорила, мені
ставало краще. Він сказав, що в нього є друзі, які зможуть мені
допомогти. Дав їхні імена й телефонні номери, тож я сконтактувала
з ними. І слава Богу, що я це зробила, тому що вони показали мені, як
знову почати жити.
— Ви маєте на увазі секрети Надзвичайної Любові? — перепитав
юнак.
— Так. Я з’ясувала, що головна причина того, що в моєму житті
не було любові, те, що я не любила себе. Саме тому другий секрет
Надзвичайної Любові став для мене таким важливим… сила поваги.
Бачте, я не мала поваги ні до кого та ні до чого. А якщо ти не маєш
поваги, то не матимеш і любові. Нікого й нічого неможливо любити,
якщо насамперед його не поважаєш. Не поважаючи себе, ти не можеш
любити себе, а не люблячи себе, дуже складно любити інших людей.
Юнак щось занотовував, а Міллі продовжувала.
— І це була моя найбільша проблема — я не любила й не поважала
себе.
— Чому ж так?
— Я думаю, усе це почалося ще в дитинстві, — пояснювала
Міллі. — Я була позашлюбною дитиною, і мама знову вийшла заміж,
коли мені було три роки. Вона завжди соромилася мене, а мій вітчим
з якихось причин, про які я ніколи не дізнаюся, відчайдушно мене
ненавидів. Я пригадую, коли мені було шість років, мама пестила моїх
зведених сестер, і я побігла до них, щоб долучитися до обіймів. Раптом
мене сильно штурхнули в спину, і я впала на підлогу. Ніколи не забуду
обличчя мого вітчима, що височів наді мною. Він сказав: «Тепер вона
мати моїх дітей, ти, бридка байстрючко».
— І що відповіла на це ваша мати? — запитав юнак, що ледь вірив
власним вухам.
— Нічогісінько! Вона зовсім на мене не зважала й далі пестила моїх
сестер, ніби мене там узагалі не було. Важко повірити, що батьки
можуть бути такими жорстокими, чи не так? Але я присягаюся вам, що
знаю людей, які страждали від власних батьків значно більше. Не
можна сказати, що мене весь час били, але я не мала любові та ласки.
Завжди, повсякчас моя сім’я зневажала й відштовхувала мене.
Я почувалася покинутою, розуміла, що мене не люблять, і тому
ненавиділа життя. Знаєте, це типова проблема. Багато людей себе
не поважають. Їм або не подобається їхня зовнішність, або голос, або
особистість, або інтелект, і тому вони втрачають повагу до самих себе
та вважають себе нижчими за інших. Ось чому мені довелося
навчатися поважати себе та любити себе, перш ніж я змогла відчути
любов до себе від когось іншого.
— Але як ви навчилися поважати себе? — поцікавився юнак. — Не
думаю, що це легко зробити.
Міллі всміхнулася:
— Ви маєте рацію. Це не надто легко, але можливо. Нам слід
навчатися приймати себе, цінувати, що б про нас не говорили інші
люди. Ми повинні зрозуміти, що кожна людина й кожна річ мають своє
місце на цій землі. Кожен з нас особливий. Ви знаєте, наприклад, що
ніколи досі не існувало нікого точнісінько такого, як ви, і ніколи більш
не існуватиме? Саме вже це робить кожного, кожну живу душу —
багатого чи бідного, чорного чи білого, чоловіка чи жінку — гідною
поваги. В іудаїзмі є прекрасний старий вислів: «Той, хто рятує одну
душу, рятує весь світ». Це означає, що всі люди дорогоцінні —
незалежно від кольору шкіри чи від релігії — і кожен має право тут
перебувати.
— Це чудово звучить теоретично, але на практиці все дещо
інакше, — зазначив юнак.
— Звичайно, хіба воно не завжди так? — відповіла Міллі. — Але ж
це не означає, що цього неможливо зробити. Якщо мені це під силу, то,
я впевнена, під силу кожному. Уся штука в тому, щоб знайти, що саме
варто поважати в собі та в інших.
— Що ви маєте на увазі? — запитав юнак.
— Ну, наш мозок — це неймовірний механізм, і навіть сьогодні,
з усіма досягненнями сучасної медицини, ми досі знаємо лише
дещицю з усього, що варто знати про людський мозок. Одна
з приголомшливих властивостей нашого мозку — це здатність
знаходити відповіді на всі питання, які ми перед ним ставимо.
Звичайно, він може відшукати неправильну відповідь, але відповідь
завжди буде знайдена. Тож, наприклад, якщо ви запитаєте себе, що вам
подобається в собі та за що ви себе поважаєте, ваш мозок дасть вам
відповіді. Власне, старий китаєць поставив мені саме таке питання.
Спершу я сказала, що в мені немає нічого хорошого й мене ні за що
поважати, і тоді він сказав: «Розумію, але якби все ж було щось таке,
як думаєш, що б це було?» Тож я ще трохи поміркувала про це, і дещо
таки спало мені на думку. Я збагнула, що я розумна, адже завжди була
найкращою в класі, коли навчалася в школі. Я почала поважати себе за
те, що виживала самостійно і, у якому б відчайному становищі
не опинялася, ніколи нічого не вкрала, не шахраювала й нікого
не ображала. Поступово я почала ставитися до себе краще.
Юнак дещо занотував, а потім підвів погляд на доктора Гопкінс:
— Отож, запитати себе, за що ви поважаєте себе та що вам у собі
подобається, — це можливість віднайти повагу до себе.
— Ну, мені це, безумовно, допомогло. А якщо допомогло мені, то
зможе допомогти й будь-кому. Це завдяки тому, що коли ви запитаєте:
«За що я поважаю себе?» — то ваш мозок знайде певні відповіді.
— А якщо нічого такого немає?
— Завжди є щось таке, і часто ціла низка речей спадає на думку.
Наприклад, ви можете поважати себе за те, що чесні, або що у вас
є робота, або що регулярно займаєтеся фізкультурою. Не має значення,
за що саме, головне — що ви можете відшукати щось, за що поважаєте
себе. Варто також ставити перед собою таке саме питання щодо інших
людей, особливо щодо тих, хто вам не надто подобається.
— Бо тоді ваш розум зосереджуватиметься на тому, за що ви їх
поважаєте, а не на тому, чому вони вам не подобаються. І щойно це
станеться, ви захочете й зможете ставитися до них з більшою любов’ю.
— А під ставленням з любов’ю ви маєте на увазі…?
— Доброту та поштивість до них. Бачте, багато людей ставляться до
інших так, ніби вони просто нікчемні, — провадила далі доктор
Гопкінс. — Але правда в тому, що у всіх нас єдиний Творець, ми всі
зроблені за подобою Божою. Одна з найстрашніших помилок, які ви
можете скоїти в житті, — це недооцінювати силу однієї особистості.
Кожна людина має силу змінити світ, і своїми маленькими кроками
кожен із нас насправді таки змінює світ. Цінуючи справжню
значущість людей, ми починаємо інакше до них ставитися.
Пригадую, як однієї ночі, коли ще спала на вулицях, я прокинулася
в переході й побачила полісмена, що дзюрив мені прямо на обличчя.
— Що?! — вигукнув юнак. — На біса йому було це робити?!
— Він, очевидно, відчував суцільну зневагу до таких людей, як я, до
безпритульних, — відповіла доктор Гопкінс. — Він не поважав мене як
людину, і я ніколи не забуду, як побачила його, а він стояв наді мною
й сміявся. Для нього це був дуже дотепний жарт.
Переконана, що більшість проблем у світі виникають тому, що ми
втрачаємо повагу — до себе, до інших людей, до життя. І, як наслідок,
у нас немає любові. Повсюди ми можемо бачити, до чого це веде:
араби та євреї, чорні й білі, протестанти й католики — якби тільки ми
поважали переконання інших, то могли б почати одне одного любити.
Щойно ви визнаєте власну цінність — можете почати визнавати
цінність інших та поважати їх. А коли ви когось поважаєте, то можете
почати його любити. Наприклад, тільки тоді, коли я навчилася
поважати та любити себе, мені стало приємно спілкуватися з іншими
людьми. Я помітила, що коли шукаю, за що можу поважати інших
людей, моє відношення до них змінюється, і я відчуваю в собі більше
сил ставитися до них з любов’ю.
Юнак усміхнувся сам до себе, занотовуючи щось. Це здавалося так
просто й мало стільки сенсу, але він ніколи досі по-справжньому
не замислювався про те, якою важливою є повага у створенні любові
та взаємин.
— Але поясніть мені от що, — мовив він. — Як вам вдалося стати
професором після життя на вулицях?
Доктор Гопкінс усміхнулася.
— Одна з осіб у списку старого китайця виявилася черницею. Вона
була прекрасною людиною й так багато зробила, щоб допомогти мені.
Забрала мене з вулиці та знайшла притулок у місцевому монастирі. Ми
умовилися, що я зможу там жити, і натомість я поралася по
господарству — приготування їжі, догляд за садом, прибирання. Усе,
що тільки треба. І вже з першого дня мене прийняли як сестру,
прийняли у свою родину. Там мене не сприймали як якусь нікчемну
п’яницю чи ницу істоту. Для них я була просто людиною, товаришкою,
що потребує допомоги, — і вони її надали. Це було нове враження для
мене — уперше в житті я почувалася потрібною.
Саме черниця й заохочувала мене продовжувати освіту. Вона казала,
що я отримала благословення — кмітливий розум — і маю ним
користуватися. Досі ще ніхто в житті так не підтримував мене,
і я повернулася до школи, у вечірні класи. Усі в монастирі
підбадьорювали мене в цих зусиллях, і через сім років я, нарешті, мала
червоний диплом бакалавра. Наступного року я здобула диплом
магістра, а ще через три роки мені присудили докторський ступінь. Це
був найкращий, найбільш пам’ятний день мого життя. Усі сестри
з монастиря прийшли на церемонію, і я ніколи не забуду ту мить, коли
назвали моє ім’я, коли я встала, щоб отримати свій диплом. Я до кінця
свого життя берегтиму в пам’яті ту хвилину: двадцять черниць
підхопилися зі своїх місць, зі свистом, криками й оплесками. А потім,
спускаючись зі сцени, я побачила, що в кінці зали стоїть іще дехто. Це
був дрібненький старий китаєць, який, високо піднявши руки вгору,
плескав у долоні з променистою усмішкою на обличчі.
Пізніше того дня юнак підсумував нотатки, зроблені ним на зустрічі
з Міллі Гопкінс:
Другий секрет Надзвичайної Любові — сила поваги.
Неможливо полюбити нікого та нічого, якщо спершу не почнеш це

поважати.
Перший, кого потрібно поважати, — це ти сам.
Щоб почати набувати поваги до себе, запитай: «За що я себе
поважаю?»
Щоб набути поваги до іншого, навіть до того, хто тобі, може, і не
подобається, запитай себе: «За що я його поважаю?»
Третій секрет — сила здатності віддавати

Боротьба місіс Джеральдіни Вільямс за щастя й любов почалася
тоді, коли вона з’явилася з утроби своєї матері без ніг та з однією
рукою. Вона була однією з тисяч дітей, спотворених талідомідовою
трагедією в 1960-х роках. З’ясувалося, що медичний препарат, який
давали вагітним жінкам, викликає жахливі каліцтва їхніх дітей. Юнак
не міг стримати ніяковості, коли місіс Вільямс, сидячи в інвалідному
візку, простягнула штучну руку, щоб привітатися з ним.
— Я була дуже рада отримати ваше повідомлення, — сказала місіс
Вільямс, не звертаючи уваги на збентеження юнака й проводжаючи
його до своєї вітальні. — Минуло понад десять років відтоді, як
я зустріла старого китайця, але пам’ятаю все так добре, ніби це було
вчора. — Місіс Вільямс указала юнакові на канапу, запрошуючи його
сісти, а сама розташувала інвалідний візок навпроти нього. —
Я побачила його надвечір у літньому парку. Того вечора в коледжі були
танці. Я пригадую, як сиділа там на заході сонця, думаючи, що ніхто,
крім моїх батьків, ніколи не полюбить мене такою, яка я є. Я навіть
уявити не могла, щоб хтось схотів запросити мене на танець. А потім
я почала плакати.
Раптом я почула чоловічий голос, що запитував, чи все в мене
гаразд. Я підвела погляд і побачила його… літнього китайця, який
стояв біля мене. Він дав мені хустинку, щоб утерти очі, і сів на лавку
поруч зі мною. Простягнув до мене долоню, злегка торкнувся моєї
руки й сказав: «Можливо, я міг би тобі чимось допомогти?» «Мені
ніхто не зможе допомогти», — пробурмотіла я. «Чому ж?» — запитав
він. «Мою проблему нíяк вирішити», — відповіла я. «У моїй країні, —
мовив він, — вірять, що кожна халепа несе із собою ще більше благо,
яке може збагатити наше життя». «У моїй проблемі немає нічого, що
могло б збагатити моє життя, запевняю вас», — сказала я.
«Є в мене один друг, — мовив він, — видатний чоловік. Десять
років тому він їхав на мотоциклі, і перед ним несподівано вискочила
вантажівка. У нього не було часу звернути, щоб не врізатись у неї.
Єдине, що він міг зробити, аби врятувати власне життя, — спробувати
прослизнути під вантажівкою. І йому це вдалося, але в той час, коли
він буксував дорогою, кришка бензобака відкрилася, і за мить його
охопило полум’ям. Він отямився через три дні, його проймав
нестерпний біль, бо понад 70 відсотків тіла було вражено опіками
третього ступеня. Обличчя спотворене, пальці згоріли до коротких
утинків, ноги паралізувало. Але в нього було те, чого не вистачає
багатьом людям, — незламний дух. Навіть коли його кинула дружина,
бо не схотіла залишатися, як вона сказала, із “пригорілим калікою”, —
він усе-таки спромігся жити далі й урешті-решт став мільйонером. Це
було жахливо: спотворений чоловік, прикований до інвалідного візка,
навіть без пальців на руках, бо вони згоріли до утинків. Годі навіть
уявити більш тяжке каліцтво. Ніхто не вірив, що він зможе жити
нормальним життям або вступити у взаємини, сповнені любові. Усі
вважали, що він, звісно ж, обурюватиметься й гніватиметься через
свою гірку долю. Зрештою, навіщо йому було жити? Але, знаєш, вони
всі помилялися. Він анітрохи не гнівався, не ображався й не говорив із
гіркотою, бо знав, що всередині залишається тією самою людиною,
якою був завжди. Він досі мав мрії, до яких міг іти, — і він ішов до
них. Він став дуже успішним бізнесменом і надихав усіх, хто про
нього чув. Ба більше: він зустрів жінку, яку назвав жінкою своєї мрії,
й одружився з нею!»
Я обернулася до старого китайця. «Такий чоловік насправді
існує?» — перепитала я. «Так, існує. Він — невичерпне джерело
натхнення для всіх, хто його знає. Його погляд на життя простий:
можна займатися або власним життям, або власною смертю, а він до
смерті був не готовий».
Саме тоді я й запитала старого, як його другові вдалося знайти
сповнені любові взаємини. І він відповів так, ніби це було очевидно:
«Як і всім. Він дотримувався секретів Надзвичайної Любові».
Так я вперше почула про ці секрети: десять принципів, завдяки яким
кожен — як стверджував старий китаєць — міг сповнити своє життя
не просто любов’ю, а Надзвичайною Любов’ю.
— Це звучить надто добре, щоб бути правдою, — мовив юнак.
— Я теж так думала, але в мене вони спрацювали. А коли вже
спрацювали в мене, — мовила місіс Вільямс, — думаю, що спрацюють
у будь-кого. І тим секретом, що найбільше вплинув на моє життя,
стала… сила здатності віддавати.
— Віддавати? — перепитав юнак.
— Так. Віддавати. Для мене це — найцінніший з усіх секретів, адже
це так просто: якщо хочете отримати любов, усе, що потрібно
зробити, — віддати її. І що більше ви віддаєте, то більше отримуєте.
— Я вас не розумію, — сказав юнак, виймаючи свій незмінний
записник і ручку. — Можете навести приклад?
— Звичайно. Якщо ви всміхаєтеся людям, що зазвичай вони
роблять?
— Усміхаються у відповідь, — мовив юнак.
— І якщо ви когось обіймете, то він також неодмінно обійме вас.
Добре слово, подарунок, телефонний дзвінок, лист… що завгодно, аби
показати комусь, що ви про нього турбуєтесь, — усе це повернеться до
вас примноженим.
— Однак не кожен відповість тим самим, — зазначив юнак.
— Ні. Не кожен, але більшість людей. Любов — наче бумеранг, вона
завжди повертається до вас. Можливо, не завжди від того, кому ви її
віддали, але вона неодмінно повернеться. І повернеться примноженою.
І слід завжди пам’ятати ось що: на відміну від матеріальних статків
та грошей, у всіх нас є невичерпне джерело любові, яку ми можемо
віддавати. Ми не втрачаємо її, віддаючи. Власне кажучи, єдиний
випадок, коли ми можемо втратити любов усередині себе, — це якщо
не віддаватимемо її.
— Але намагатися любити деяких людей — це марна трата часу та
сил, — мовив юнак.
— Чому? — поцікавилася місіс Вільямс.
— Тому що деякі люди сповнені ненависті. Неначе їхні серця
порожні.
— Дозвольте дещо у вас запитати, — сказала місіс Вільямс. — Якби
у вас було насіння, з якого ростуть найпрекрасніші квітучі рослини та
дерева, де б ви його посадили? У прекрасних лісах, на пишних зелених
луках чи в пустельних полях?
— Я не зовсім розумію, до чого ви хилите, — сказав юнак.
— Ну, де це насіння найпотрібніше і яку з цих місцин воно
змінило б найбільше?
— Пустельні поля.
— Саме так. Отож, якби це насіння було любов’ю, де воно було б
найпотрібніше? У серцях, уже сповнених любові, чи в серцях озлоб‐
лених самотніх людей?
— Я розумію, про що ви говорите, — відповів юнак. — Але
не завжди все так просто.
— Усміхнутися — не складніше, ніж набурмоситися, а підтримка та
дружні слова займають не більше часу, ніж критика. Ми можемо
обрати любов так само легко, як нелюб’язність чи байдужість.
Одна з проблем полягає в тому, що багато хто з нас не хоче віддавати
першим, ми віддаємо тільки тоді, коли щось віддають нам. Надто часто
любов буває умовною, ми говоримо: «Я тебе любитиму, якщо ти
любитимеш мене». Ми завжди чекаємо, щоб хтось інший зробив
перший крок. І це одна з причин, чому так багато людей рідко
відчувають любов: вони чекають, щоб хтось інший полюбив їх
першим. Але це схоже на музиканта, що говорить: «Я гратиму тільки
тоді, коли люди почнуть танцювати».
Справжня любов — безумовна, вона нічого не вимагає натомість.
Я читала колись прекрасну історію про маленьку дівчинку, якій
терміново потрібна була пересадка кісткового мозку. На щастя, її
молодший брат виявився ідеальним донором. Лікарі пояснили
маленькому хлопчикові, що його сестра помре, якщо не отримає нової
крові. Але їй потрібна не будь-яка кров, а саме його кров. Не
вагаючись, хлопчик погодився допомогти своїй старшій сестрі. Але
перш ніж йому зробили анестезію, він підвів погляд на хірурга
й запитав: «Мені боляче буде помирати?» Малюк, якому не було ще
й семи років, думав, що він віддає всю свою кров, а отже, і своє життя,
щоб урятувати сестру. Тож навряд чи вам удасться знайти таку щиру
й чисту любов, як любов того маленького хлопчика до сестри.
— Так. Але ж своїх родичів любити простіше, правда ж? — зазначив
юнак.
— Не завжди. Деякі люди не просто не люблять своїх рідних,
а відчайдушно їх ненавидять.
Юнак кивнув. Він пригадав Міллі Гопкінс, якою гребували, яку
зневажали в дитинстві, яка виросла сповненою ненависті до всієї своєї
родини.
— Усіх нас створив один і той самий Бог, — провадила далі місіс
Вільямс. — Усередині ми всі з однієї крові, з однієї плоті й з однакових
кісток. Ми всі насправді є членами однієї родини. І, як на мене,
у цьому і є суть любові — у здатності бачити себе в інших.
Отож, якщо ви хочете відчути Надзвичайну Любов, вам треба
відчути бажання віддавати любов безумовно, нічого натомість
не вимагаючи. Інакше це не любов. Подарунок припиняє бути
подарунком, якщо його даруєш не безоплатно, а любов перестає бути
любов’ю, якщо віддавати її з якимись умовами. Тож один із
найдивовижніших способів відчути радість від того, що щось віддаєш,
та любов, яку воно створює, — це здійснювати несподівані добрі
вчинки.
— Робити щось хороше просто так, віддавати щось спонтанно, без
жодних причин, крім бажання отримати від цього радість. Побачити
сумну людину на вулиці й подарувати їй букет квітів. Або сказати
комусь комплімент — щодо зовнішності чи щодо роботи. Що завгодно,
що може когось здивувати й змусити всміхнутися, — це несподіваний
добрий вчинок, який неодмінно збільшить кількість любові у світі. І ця
любов обов'язково залишиться з людиною, якій ви її даруєте, на все
життя.
Юнак дещо занотував. Йому сподобалися ці слова: «Здійснювати
несподівані добрі вчинки».
— То ви насправді думаєте, що просто звички віддавати
й здійснювати несподівані добрі вчинки допоможуть залучити любов
у ваше життя? — запитав він.
— Безперечно. Це змінило моє ставлення до самої себе. Я все життя
вважала себе жертвою, але завдяки силі звички віддавати зрозуміла,
що, хоч я й каліка, усе ж таки багато чого можу зробити для інших,
можу змінювати їхні життя.
Це закон людської природи: віддаючи любов, завжди водночас
отримуєш любов. Ви коли-небудь робили щось для когось, просто
піклуючись про нього, без жодної корисливої мети?
— Звичайно.
Йому спав на думку випадок, що стався всього кілька тижнів тому:
він побачив молоду маму, яка намагалася затягти дитячу коляску
сходами вгору. Це була година пік, і люди проштовхувалися повз неї.
А він зупинився й допоміг жінці підняти коляску сходами.
— І як ви почувалися? Ви були задоволені собою, еге ж?
Юнак знову кивнув. Він почувався просто чудово. Насправді це був
один-єдиний вечір, коли він повернувся додому з роботи,
не почуваючись геть виснаженим. Допомога тій жінці неначе додала
йому сил.
— Це і є сила здатності віддавати, — пояснила місіс Вільямс. —
І вона допомагає не лише відчути любов, але й створити сповнені
любові взаємини. Це те, що завжди працює. Насправді здатність
віддавати — це безпрограшна гарантія щастя та любові між двома
людьми на все життя.
— Чому так виходить? — поцікавився юнак.
— Ну, це просто: зосереджуючись на тому, що ви можете віддати
у стосунках, а не на тому, що можете отримати, ви точно
не помилитеся. Усі відносини ґрунтуються на тому, щоб віддавати
й отримувати, ви згодні?
— Так.
— Якщо хочете отримувати більше, ніж віддавати, у вас неминуче
виникатимуть проблеми в будь-яких взаєминах. І навпаки, думаючи
про те, що можна дати своєму партнерові, ви все зробите правильно.
Перш ніж віддатися взаєминам на все життя, більшість людей
обмірковують лише те, що їхній партнер зможе для них зробити.
Якщо ж вони перевернуть це питання навпаки й поцікавляться
натомість: «Що я можу зробити для свого партнера?» — то зосе
редяться на тому, що зможуть принести в стосунки, а не тільки на
тому, що зможуть з них отримати. Лише таке ставлення, сповнене
любові, може допомогти створити сповнене любові партнерство.
Юнак замислився, і що більше міркував, то більше це мало для
нього сенсу. Він завжди вважав, що любов — щось таке, що ти
отримуєш від інших людей. Йому ніколи не спадало на думку, що
можна відчувати любов, віддаючи її. Можливо, саме в цьому й була
помилка, скоєна ним у минулих стосунках: він завжди думав
тільки про те, чого хоче від партнерки, а не про те, що сам може дати
комусь іншому.
— Дозвольте розповісти вам одну зовсім неймовірну історію, що
трапилася п’ять років тому. Я побачила по телевізору документальний
фільм про скандал з медикаментами в Мексиці — там досі призначали
талідомід, що вже 25 років був заборонений у західних країнах.
— Це ж недопустимо, — сказав юнак, похитавши головою.
— Розумію. Я не могла в це повірити. Так багато маленьких діточок,
так жахливо знівечених. Одна маленька дівчинка особливо запала мені
в серце. Їй було років сім чи вісім, і, як і я, вона народилася без ніг, але
в неї ще й було спотворене обличчя. Із цим крихітка майже змирилася,
але щодня її діймали сильні болі, тож майбутнє здавалося зовсім
безрадісним.
Дитина була з бідної сім’ї, яка не могла знайти кошти ні на
пластичну операцію обличчя, потрібну їй, ні на лікування, унаслідок
котрого вона хоч якось змогла б ходити. Протези ніг, які дівчинка
носила, були зовсім прості, до того ж не за розміром і страшенно
незручні. Їй було дуже боляче ходити на них, а сідати бідолашна могла
лише тоді, коли знімала їх. Ви можете повірити: через те, що вона
не могла сидіти з одягненими протезами, водій шкільного автобуса
відмовлявся возити її до школи?
Юнак, не в змозі в це повірити, похитав головою.
— Я збагнула, що тут і зараз є хтось, кому я маю допомогти.
Я прочитала колись, що любити — це не що інше, як упізнавати себе
в інших і радіти цьому відкриттю. До того дня я не розуміла, що це
насправді означає. Я побачила не просто скалічену й знедолену
маленьку дівчинку — я побачила себе в ній. Через наші обмеження
в нас був особливий зв’язок. Уперше в житті я подумала, що мої
страждання, можливо, для чогось потрібні.
У наступні місяці я почала кампанію зі збору коштів, щоб купити тій
дівчинці нові протези й забезпечити необхідну фізіотерапію, завдяки
якій вона змогла б сидіти. Окрім того, я страшенно хотіла допомогти їй
зробити пластичну операцію, щоб виправити деформоване обличчя.
Для цього я влаштовувала благодійні прийоми в саду, розіграш
лотерей, розпродажі та просила пожертви, де тільки могла, як тільки
могла. За півтора року я не лише зібрала необхідні кошти, але й змогла
вмовити провідного пластичного хірурга зробити необхідну операцію
безкоштовно.
Після лікування та примірки нових ніг я поїхала на зустріч із тією
крихіткою, і вона, щойно побачивши мене, кинулася до мене зі
сльозами на очах, міцно обійняла й безперестанку вигукувала:
«Дякую! Дякую!» Я вперше відчула таку неосяжну любов і нестримно
ридала. Ніколи досі я так щиро не плакала від радості, як тоді,
обіймаючи ту маленьку дівчинку.
Лише тепер я почала розуміти, що мав на увазі старий китаєць,
запитуючи мене: «Хто більший каліка? Той, хто не може ходити чи
говорити, чути чи бачити, чи той, хто не може сміятися, плакати та
любити?» Я вперше збагнула, що я, навіть маючи свої фізичні вади,
внутрішньо насправді нічим не відрізнюся від інших. І того дня
я також зрозуміла, що, незважаючи на мої труднощі, хоч би яким
лицемірним та жорстоким був наш світ, життя може стати надзвичайно
прекрасним, коли ми сповнюємо наші серця любов’ю.
За рік я познайомилася з чоловіком — з добрим, ніжним, одне слово,
надзвичайним чоловіком. Він був соціальним працівником у місцевому
громадському центрі, який я відвідувала. Ми одразу ж порозумілися.
Не знаю, як воно так вийшло, але між нами мов іскра пробігла.
Незабаром ми стали близькими друзями, а потім, через кілька місяців,
відбулося справжнє диво, про яке я мріяла, — він запросив мене на
танець!
Ще через рік ми одружилися, і тепер у нас двійко прекрасних дітей.
Тож, як бачите, старий китаєць мав рацію: кожна халепа несе в собі ще
більше благо, що може збагатити ваше життя. Доки ви здатні віддавати
себе, доки у вас є що принести іншим, ви можете знайти любов.
Пізніше того вечора юнак перечитав нотатки, зроблені під час
зустрічі з місіс Вільямс:
Третій секрет Надзвичайної Любові — сила здатності віддавати.
Якщо хочеш отримати любов, усе, що потрібно зробити, — віддати

її!
Що більше любові віддаєш, то більше отримаєш.
Любити — це віддавати себе, безоплатно й без умов.
Здійснюй несподівані добрі вчинки.
Перш ніж віддатися взаєминам, запитуй себе не про те, що інший
може тобі дати, а про те, що ти можеш дати йому.
Секретна формула щасливих, сповнених любові взаємин на все
життя: завжди зосереджуйся на тому, що ти можеш віддати, а не на
тому, що можеш отримати.
Четвертий секрет — сила дружби

Четвертим у списку юнака був чоловік на ім’я Вільям Бачмен —
позаштатний журналіст, статті якого повсякчас з’являлися
в національних виданнях, а також автор книги-бестселера під назвою
«Друзі та коханці». Це був високий худорлявий чоловік з гострими
грубуватими рисами, але обличчя його променилося радістю, коли він
зустрів юнака в себе вдома.
— Секрети Надзвичайної Любові, — звірявся містер Бачмен, —
дуже круто змінили моє життя. Я понад десять років марно шукав ті
єдині, особливі стосунки, когось, із ким міг би розділити життя,
і якийсь час навіть думав, що такого ніколи не трапиться. Але за один
рік відтоді, як дізнався про секрети Надзвичайної Любові, я не лише
знайшов жінку своєї мрії, але й повністю змінив усі стосунки
з родичами та друзями.
— Ну, всі мої взаємини стали ніби ближчими, міцнішими.
Юнак, здавалося, не вірив.
— Ті секрети аж так уплинули на ваше життя? — перепитав він.
Містер Бачмен усміхнувся:
— Без жодних сумнівів. Я розумію, що все це звучить дещо аж
надто химерно, але як тільки ви їх спробуєте, то враз побачите, що
вони дійсно працюють.
Хоча всі секрети допомогли мені, до того ж кожен по-своєму, як на
мене, усе ж таки мені треба було якнайбільше дізнатися про… силу
дружби.
— Силу дружби? — перепитав юнак. — Що саме ви маєте на увазі?
— Ну, мені здавалося, що любов — це романтика між двома
людьми, і — не зрозумійте мене неправильно — так воно і є. Але це
водночас і дещо значно більше. Це турбота, це — бути поруч, коли ти
потрібен, отож, справжня любов — це більше, ніж просто романтика,
це дружба.
Юнак витяг записника й почав щось занотовувати, а містер Бачмен
провадив:
— Як і багато інших людей, я всюди, де тільки можна було, шукав
того, кого міг би полюбити. Я ходив у бари для знайомств, на вечірки
та в нічні клуби, але, попри те що знайомився й зустрічався з багатьма
жінками, саме та, потрібна жінка мені не траплялася. Я почав уже
думати, що ніколи собі нікого не знайду. Пригадую, як одного вечора
сидів наодинці в барі в центрі міста й раптом зрозумів, що біля мене
стоїть старий китаєць.
Він підняв келих і сказав: «Вітаю», — і я теж підняв свій
у відповідь. Ми розговорилися. Він запитав мене, чи я одружений,
і я відповів: «Ні». «Дівчина є?» — допитувався він. Я повторив: «Ні».
«Чому?» — поцікавився він. Я пояснив: «Либонь, тому, що я ще
не зустрів саме тієї дівчини?» І тоді він сказав дещо, що змусило мене
всерйоз замислитися над моїм становищем. Він припустив: «Може, ти
її шукаєш не там, де треба!»
— Не там, де треба? — перепитав юнак. — А де ж треба?
— Я відповів йому точнісінько так, — сказав містер Бачмен. —
Розказав, що ходжу в бари та нічні клуби, де повно самотніх жінок.
Він спантеличено витріщився на мене, а потім розреготався. Я запитав
його, що тут смішного, і він поцікавився: «І тобі хоч колись вдалося
вибудувати стосунки з тим, кого ти зустрів у барі або в нічному клубі?»
«Кілька разів», — відповів я, але коли він далі допитувався, мені
довелося визнати, що жодні з них не тривали більше кількох тижнів.
— І що ж у барах чи в нічних клубах такого, щоб там не варто було
знайомитися з людьми? — запитав юнак.
— Та нічого, — відповів містер Бачмен. — Вам, може, колись
і пощастить, але, як сказав мені старий китаєць, якщо йдеться про
тривалі стосунки та любов, тьмяне задимлене приміщення з таким
гучним гамором, що доводиться кричати, щоб тебе почули, — це,
либонь, не найкраще місце, де можна все це знайти.
— То яке ж місце найкраще? — наполегливо допитувався юнак,
який часто ходив у бари та нічні клуби, сподіваючись там
познайомитись із жінкою.
— А це вже залежить від вас.
— Ну, як мені пояснив старий: «Якщо хочеш знайти справжню
любов, слід спершу знайти справжнього друга». Це так просто, але
я ніколи досі про це не думав. Нам часто здається, що сильний
фізичний потяг — головна умова любові. Ні, я не хочу сказати, що
фізична привабливість нічого не значить у коханні, проте якщо
прагнеш неймовірної любові — любові, що триватиме все життя, —
слід зазирати за зовнішність людей.
Корені справжнього кохання — не у фізичній привабливості,
а в дружбі. Або, як казав французький письменник Антуан де Сент-
Екзюпері: «Любов полягає не в тому, щоб дивитись одне на одного,
а в тому, щоб разом дивитись в одному напрямі». Навіть у Біблії
написано: «Чи йдуть двоє разом, якщо не умовились?»9 Однакові
переконання, спільні цілі та інтереси, взаємна повага та захоплення
лежать в основі довготривалих, сповнених любові взаємин.
— Це справді так важливо? — перепитав юнак, підвівши погляд від
записника.
— Без жодних сумнівів. Власне, команда соціологів
з Американського університету показала, наскільки важливою
є дружба для сповнених любові взаємин. Вони опитали сотні
подружніх пар, які щасливо живуть разом уже п’ятдесят років або
й більше, чому ті завдячують своїм успіхом, і у їхніх відповідях
переважав один спільний чинник: дружба. Кожен з опитаних
стверджував, що його партнер — його найкращий друг. Усі вони мали
спільні переконання та спільні інтереси, спільні цілі та спільний
напрям у житті. Усе інше, таке як фізична краса та матеріальні статки,
у довгостроковій перспективі не мало особливого значення. Те, що
пов’язує людей у тривалих, сповнених любові взаєминах, — це
дружба.
Саме це передусім надихнуло мене на написання книги «Друзі та
коханці». Багато людей досі помилково вважають, що любов
починається з фізичного потягу, але ж краса недовговічна, вона в’яне
з кожним днем.
І навпаки, любов, що виросла з дружби та поваги, стає з кожним
днем сильнішою. Зрештою, чи є прекрасною жінка, що зраджує та
бреше? Чи привабливий той чоловік, що б’є свою дівчину?
Тож, як бачите, замість того щоб зосереджуватися лише на фізичній
привабливості, прагнучи взаємин, краще натомість шукати партнерку,
яка поділяє ваші переконання, цінності й цілі.
Юнак згідно кивнув. Він підсвідомо розумів, що це має сенс.
Однією із записаних ним після зустрічі з доктором Пучією рис
ідеальної партнерки було те, що вона має поділяти його любов до
прогулянок.
— Розумію, що ви маєте на увазі, — мовив юнак. — Але такого
друга ще треба знайти, чи не так?
— Так, дійсно, — відповів містер Бачмен. — Але єдине, що
потрібно, аби знайти друзів, — бути дружнім. Щоб знайти щирих
друзів, слід дружньо поводитися з людьми, які поділяють ваші
інтереси та переконання.
— Це легше сказати, ніж зробити, — мовив юнак.
— Чому? Які у вас захоплення, що вам подобається робити?
— Ну, мені подобається багато гуляти пішки у вихідні та займатися
серфінгом з вітрилом. І ще я люблю оперу.
— То як вам здається, де ви, імовірніше, знайдете друзів:
у задимленому барі чи в спілці любителів пішохідного туризму,
серфінгу або опери?
— Розумію, про що ви, — відповів юнак. — Але як же бути людям,
у яких немає справжніх захоплень чи інтересів?
— Їм варто замислитися над тим, щоб знайти інтереси чи хобі, які
приноситимуть задоволення. Щось, що їх по-справжньому
захоплюватиме. Не має значення, що саме, — це може бути спорт:
футбол, теніс, плавання, їзда на велосипеді, — або щось більш
суспільне: танці, театр, туризм, — або навіть політика. Відшукавши те,
що нас цікавить, легко знайти людей, які поділяють ці інтереси, адже
в нас із ними є щось спільне. Якщо з кимось у вас немає нічого
спільного, навряд чи вам вдасться підтримувати з ним тісні взаємини.
— Коли ви розповідаєте, усе здається таким простим.
— Це і є просто, але водночас ми надто часто випускаємо це з уваги.
Люди забагато стурбовані пошуком партнера, чоловіка чи дружини,
а от якби натомість вони знаходили друзів, то зрозуміли б, що
взаємини, сповнені любові, приходять за дружбою.
— Але саме лише те, що ви з кимось дружите, ще не означає, що ви
відчуєте фізичний потяг і вступите в любовні стосунки, — зазначив
юнак.
— Так. Ви цілком маєте рацію, не означає. Але якщо ви не дружите,
взаємини навряд чи триватимуть довго.
— Але бувають і такі випадки, коли двоє людей закохуються —
тобто фізично приваблюють одне одного — і лише згодом стають
друзями, правда ж?
— Так. Звичайно, і таке може бути, — згодився містер Бачмен. —
І таке буває нерідко. Головне те, що дружба є невід’ємним складником
будь-яких довготривалих, сповнених кохання взаємин, бо вона —
невід’ємний складник любові.
Тому одне з найкращих запитань, які ви можете собі поставити,
обмірковуючи, чи це справді ваша людина, з якою ви хочете розділити
своє життя, таке: «Чи є вона моїм найкращим другом?» Якщо
відповідь «ні», варто дуже добре подумати, перш ніж присвятити їй
усього себе.
Юнак дещо занотував, а потім підвів погляд.
— А що ж робити людям, які вже вступили в серйозні стосунки? —
запитав він. — Як на мене, їм уже пізно замислюватися про силу
дружби.
— Зовсім ні, — відповів містер Бачмен. — Чимало взаємин були
врятовані силою дружби. Дружбу можна вибудувати. Усе, що для цього
потрібно, — просто знайти спільну мову, спільні інтереси, щось, що ви
можете робити разом. Двоє людей можуть знову стати друзями
й налагодити власні стосунки, адже коли дружба міцнішає, то
зміцнюється також і любов.
— І останнє, — мовив юнак, уже збираючись іти. — Вам вдалося
зустріти дівчину своєї мрії?
Містер Бачмен усміхнувся.
— Звичайно, — відповів він. — І я одружився із нею.
Я познайомився з Рейчел у клубі любителів пішого туризму. Спершу
вона не надто фізично приваблювала мене, і, здається, я її теж
не особливо цікавив, але коли ми краще познайомилися — усе
змінилося. Нам було так затишно одне з одним, і вона стала першою
жінкою, з якою я міг говорити про важливі для мене речі. З’ясувалося,
що в нас купа спільних інтересів і такі схожі переконання, ніби ми
споріднені душі. Ми стали дуже близькими друзями, і одного дня
я зрозумів, що закоханий і хочу розділити з нею своє життя.
Повернувшись додому, юнак перечитав нотатки, зроблені на зустрічі
з містером Бачменом:
Четвертий секрет Надзвичайної Любові — сила дружби.
Щоб знайти справжню любов, потрібно спочатку знайти

справжнього друга.
Любов полягає не в тому, щоб дивитися одне одному в очі, а в тому,
щоб разом дивитися в одному напрямі.
Щоб покохати когось цілком, потрібно любити його за те, ким він
є, а не за його зовнішність.
Дружба — це ґрунт, у якому проростає насіння любові.
Якщо хочеш сповнити взаємини любов’ю — спершу сповни
їх дружбою.
П’ятий секрет — сила дотику

Наступного ранку юнак приїхав до міської лікарні, щоб зустрітися
з черговим чоловіком зі свого списку, лікарем Пітером Янґом. Лікар
Янґ був головним хірургом тієї лікарні. Він виявився високим
красивим чорношкірим чоловіком з коротким смоляним волоссям
і глибокими темно-карими очима. Коли юнак увійшов до його кабінету,
лікар підвівся з крісла за столом і привітав його дружнім, але міцним
рукостисканням.
— Вітаю, дуже радий вас бачити, — мовив Янґ.
— Я теж, — відповів юнак. — Дякую, що знайшли час зустрітися зі
мною.
— О, це для мене задоволення, — сказав Янґ, показуючи юнакові,
щоб той сідав. — Почастувати вас напоєм?
— У вас є м’ятний чай? — запитав юнак.
— Зараз буде, — пообіцяв лікар і, відчинивши двері, попрохав свою
секретарку подати чайничок чаю на двох.
— А розкажіть-но мені ще раз, — попрохав Янґ, — коли та як саме
ви зустрілися зі старим китайцем?
Коли юнак закінчив свою розповідь, принесли чай. Лікар Янґ подав
юнакові чашку.
— Я зустрівся з тим старим 15 років тому, — мовив він. — Тоді
я щойно довчився на хірурга і знав усе-все-все — принаймні так мені
здавалося. Я думав, що моя робота полягає в тому, щоб розрізати
пацієнта, видалити його проблему й зашити назад. І це мені добре
вдавалося, але я ніколи не сидів біля ліжок хворих.
— Ніколи? Чому? — перепитав юнак.
— Бо вважав, що лише марнуватиму час, якщо сидітиму
й теревенитиму з пацієнтами. Це ж робота медсестер. Я навіть карав
студентів, якщо вони забагато часу проводили з хворими. Я знаю, що
це звучить просто сміховинно, але мене завжди вчили, що головний
інструмент хорошого хірурга — це його руки. І лише за допомогою
одного дивного старого китайця я усвідомив, що це не так. Головне
для хорошого хірурга — це не руки, а серце.
Юнак уважно слухав, а лікар Янґ провадив далі:
— Одного разу я робив ранковий обхід. Того ранку не відбувалося
нічого незвичайного, доки я не увійшов до палати пацієнтки й не
побачив, що санітар сидить біля ліжка, тримаючи її за руку. «Може,
вам слід зайнятися своєю роботою?» — сказав я йому. Він повільно
повернувся до мене. Я й досі пам’ятаю і, мабуть, ніколи й не забуду
вираз його обличчя. Дивлячись прямо на мене своїми темно-карими
очима, він відповів: «Може, й слід. Але ж ви своєю не займаєтесь, тож
комусь треба робити її за вас».
Я, звісно, розлютився.
«Ану послухайте…» — почав я, але не встиг закінчити, бо він
підняв руку й прошепотів: «Не зараз, будь ласка. Цій жіночці потрібна
допомога».
Я просто оскаженів. «Як сміє санітар так зі мною розмовляти», —
подумав я. У тієї жінки була остання стадія раку. Ми виявили в її мозку
пухлину, яку неможливо було видалити. «Вона от-от…» — почав я, але
й цього разу не встиг закінчити речення — старий знову підняв руку
й повторив: «Не зараз, будь ласка. Не зараз».
Я чекав за дверима, готовий виказати йому все, що про нього думаю,
але коли він вийшов, то подивився мені прямо в очі й сказав: «Вона
житиме, лікарю». «Що ви маєте на увазі, як вона житиме? У неї
неоперабельна пухлина головного мозку». «Вам не доводилося бачити,
щоб пацієнт одужував від хвороби, коли ви очікували, що він помре?»
«Доводилося, звичайно, — відповів я. — Але…» «Як ви думаєте, що
викликає такі одужання?» «Гадки не маю, — нетерпляче відповів я. —
Це якісь нісенітниці». «Ні, лікарю, — відповів він. — Це чудеса! А що
творить ці чудеса? Любов! Любов — це найпотужніша цілюща сила
у всьому Всесвіті, потужніша за будь-які ліки. Хірург без любові — це
механік, а не лікар».
А потім він дав мені аркуш паперу й сказав: «Якщо хочете
навчитися бути лікарем, вам треба зустрітися з цими людьми».
Я поглянув на папірець — на ньому були лише перелік десяти людей
та їхні телефонні номери. А коли знову підвів очі, той старий зник.
Я так розлютився через те, що наговорив мені старий, що відразу
пішов до адміністратора. Я хотів розшукати незнайомця і сказати йому
все, що про нього думав. Але не було жодних свідчень про те, щоб
у нашому відділенні працював якийсь китаєць. Спочатку я подумав,
що, мабуть, трапилася якась плутанина із записами — таке час від часу
буває, комп’ютерні помилки абощо, — але ніде взагалі не згадувався
жоден старий китаєць, що підпадав під мій опис, тож я про це забув…
до наступного дня.
— Що трапилось? — поцікавився юнак.
— Мене покликала санітарка, просила якнайшвидше прийти…
Жінка з неоперабельною пухлиною мозку сиділа, у неї відновився
апетит, і вона сказала, що почувається значно краще. Я не вірив
власним очам: вона місяцями страждала від нудоти та запаморочення
й лише два дні тому перенесла операцію на мозку. Вона навіть
подякувала мені й сказала, що операція, схоже, пройшла успішно. Це
було щось неймовірне, справжнє диво! Я й гадки не мав, що саме
старий китаєць зробив для цієї жінки, але розумів: щось він таки
зробив. А щоб дізнатися про це «щось» та більше про нього самого,
мені залишалося тільки одне — звернутися до людей зі списку, що він
мені його дав.
Звісно, усі ті люди зустрічалися зі старим китайцем і говорили про
секрети Надзвичайної Любові. Досі я ніколи не чув про ті секрети
і, певна річ, був дуже скептично налаштований. Водночас прагнув
докладніше з’ясувати, як старому вдалося допомогти моїй пацієнтці.
Я ніколи не вважав любов аж такою важливою для здоров’я та
лікування, адже в медичному виші нас не вчили, що існує якийсь
зв’язок між любов’ю чи симпатією та зціленням. Але зв’язок таки є.
Старий абсолютно мав рацію, любов — це наймогутніша цілюща сила.
— Справді? — перепитав юнак.
— Так. І це було підтверджено науковими дослідженнями.
Наприклад, було встановлено, що рівень серйозних захворювань серед
людей, які насолоджуються щасливими, сповненими любові
взаєминами, становить менш ніж десять відсотків стосовно людей, які
таких взаємин не мають, а пацієнти, що почуваються коханими,
одужують значно швидше й успішніше.
— Це неймовірно, — мовив юнак.
— Атож, хіба ні? — згодився лікар Янґ. — І це просто захоплююче
знання для таких, як я, — людей, чия професія пов’язана з лікуванням.
Дізнавшись про ці секрети Надзвичайної Любові, я почав поступово
помічати зміни у власному житті.
— Які ж саме? — допитувався юнак.
— Дуже різні. Мої стосунки з родиною та друзями стали теплішими,
я почав значно краще розумітися зі своєю дівчиною, але, мабуть,
найбільші зміни торкнулися моєї роботи. Я почав бачити в пацієнтах
людей, а не лише номери карток. Та найприкметнішим, особливо
в галузі медицини, для мене став один особливий секрет… сила
дотику.
— Як дотик стосується любові? — перепитав юнак.
— У дотику криється неймовірна сила. Вона поєднує людей і руйнує
перепони так, як жодна інша, і ми всі реагуємо на неї. Дотик має
енергію, що творить дива.
Не так давно дослідники провели цікавий експеримент у медичному
виші в Лондоні. Ось як воно було: головний хірург зазвичай заходив до
кожного зі своїх пацієнтів увечері напередодні операції, щоб
відповісти на будь-які запитання, які в них могли виникати, і пояснити
їм, як узагалі відбуватиметься втручання. Але цього разу хірург по
кілька хвилин тримав за руку кожного з пацієнтів, розмовляючи з ним.
Хоч вірте, хоч ні, та ці пацієнти видужували в середньому втричі
швидше за інших!
Бачте, коли ми з турботою доторкаємося до когось, і наш, і його
фізіологічний стан починає змінюватися — гормони стресу
знижуються, нервова система розслаблюється, імунітет підвищується,
і це навіть впливає на емоції та настрій.
Коли я дізнався про все це, то започаткував програму «Дотик»
у лікарняних палатах. Згідно з нею всіх доглядачів заохочували
торкатися пацієнтів, тримати їх за руки або обіймати. Це мало такий
успіх, що практику перейняли й психіатричні відділення. Пригадую
одного хворого, маленького хлопчика, що страждав на церебральний
параліч і був прикутий до інвалідного візка. Побачивши малюка,
я опустився на коліна й обняв його. На очі в нього враз навернулися
сльози, він спробував щось сказати, а потім і собі обійняв мене.
Співробітники говорили, що так хлопчик поводився вперше за три
роки.
— Це чудово, — мовив юнак.
Лікар Янґ усміхнувся.
— У відділенні психології настільки зацікавилися силою дотику, що
кілька років тому влаштували ще один експеримент на головній вулиці.
Суть його полягала ось у чому. Одній жінці доручили стояти біля
телефонної будки й запитувати перехожих, чи можуть вони розміняти
їй гроші. Мало хто погоджувався допомогти. А потім та сама жінка
почала торкатися рук людей, звертаючись до них по допомогу, і тоді
більшість із тих, до кого вона зверталася, — і чоловіків, і жінок —
охоче зголошувалися надати їй поміч.
Сподіваюсь, ви тепер розумієте, чому дотики, обійми та
рукостискання такі важливі, якщо хочеш віддавати та отримувати
любов. Вони змінюють наш фізичний, ментальний та емоційний стан.
Саме тому дотики такі важливі, якщо ми хочемо віддавати
й отримувати шалену любов.
Юнак кивнув і на якусь мить відвернувся, міркуючи про те, як мало
фізичного контакту в нього з рідними та друзями. Дуже мало дотиків
чи обіймів. Він зазвичай цілував маму в щоку під час зустрічі,
а батькові потискав руку, але в цьому не було справжнього тепла чи
любові.
— Торкатися чи обіймати людей нелегко, — мовив він, знову
повертаючись до лікаря Янґа.
— Чому? — сказав лікар. — Треба лише розпростерти руки. Це
кожному до снаги.
— Так, але невідомо, як на це відреагують. Хтось може вас
відштовхнути або навіть сприйняти вороже.
— От іще одна причина спробувати пробити їхню огорожу.
Пам’ятайте: любов вимагає сміливості. Треба бути готовим ризикнути.
Вас можуть відштовхнути чи завдати болю, але перемог усе ж таки
буде більше. Люди відкриватимуться вам. Що б з нами було, якби всі
чекали, щоб хтось інший зробив перший крок?
Потрібно лише розпростерти обійми назустріч людям — і ви
зрозумієте, як відкривається ваше серце. І відчуєте енергію любові, що
спалахнула завдяки силі дотику.
Згодом того вечора юнак перечитав свої нотатки.
П’ятий секрет Надзвичайної Любові — сила дотику.
Дотик є одним із найпотужніших виявів любові, що руйнує бар’єри

та зміцнює стосунки.
Дотик змінює наш фізичний та емоційний стан і робить нас більш
сприйнятливими до любові.
Дотик може допомогти вилікувати тіло та зігріти серце.
Розпростерши обійми, ти відкриваєш серце.
Шостий секрет — сила здатності відпускати

За два дні юнак сидів у маленькій кав’ярні в центрі міста навпроти
шостої людини зі свого списку, жінки на ім’я Джудіт Реншоу.
Це була молода особа, віком трохи більше за тридцять, заміжня,
матір двох маленьких дітей. Вона була досить висока, добре складена.
Навіть найяскравіша уява не допомогла б побачити в ній класичну
красу, але в неї було гарненьке обличчя — великі карі очі, маленький
кирпатий носик та чарівна усмішка.
— Я вперше почула про секрети Надзвичайної Любові одинадцять
років тому, — розповідала вона юнакові. — Тоді я переживала нелегкі
часи. Ми з хлопцем щойно розлучилися, після того як мали стосунки
майже рік. Коли він сказав, що, на його думку, нам не варто більше
бачитись, я була геть спустошена. Не могла ані їсти, ані спати, не могла
зосередитися на роботі. Я так схудла, що дехто мене ледь упізнавав.
Навіть коли минув місяць, мені все ще важко було визнати, що ті
взаємини скінчилися.
Одного дня я прийшла на площу перед церквою й сіла на лавку. За
мить підійшов старий китаєць і сів поруч мене. Він дістав із кишені
невеличку паперову торбинку й почав годувати голубів. Птахи
кружляли навколо нього, дзьобаючи хлібні крихти, які він їм кидав.
Невдовзі їх злетілося близько кількох сотень. Старий повернувся до
мене й привітався. «Ти любиш голубів?» — запитав він. «Не дуже, —
відповіла я, — але ви, бачу, любите».
Незнайомець усміхнувся. «Коли я був маленьким хлопчиком, —
мовив він, — у моєму селі жив чоловік, який розводив голубів. Він
дуже пишався ними й часто розповідав друзям, як любить своїх птахів.
Але одного дня, коли чоловік показував голубів мені та іншим дітям,
я ніяк не міг зрозуміти, чому він, страшенно люблячи своїх птахів,
тримає їх у клітках, де вони не можуть розпростерти крила й полетіти.
Тож я запитав його про це, на що чоловік відповів: «Якби вони були
не в клітках, то вже давно полетіти б від мене». Але я однаково
не розумів. Як можна когось любити й тримати в клітці проти його
волі? У моїй країні є прислів’я, — продовжував він, — якщо любиш
щось, відпусти його. Якщо воно твоє — то повернеться до тебе, а якщо
не повернеться — то ніколи й не було твоїм».
Юнак дістав ручку й записник і почав щось занотовувати, а місіс
Реншоу провадила далі.
— У мене було дивне відчуття, ніби в розповіді старого криється
якесь особливе послання для мене. Не знаю чому, адже, зрештою, він
не міг знати про моє лихо. Але ця історія надто вже скидалася на моє
становище й не могла мене залишити байдужою. Я намагалася
повернути свого хлопця. Мені завжди здавалося, що все буде гаразд,
якщо тільки він залишатиметься зі мною. Але ж це не любов, правда?
Це всього лиш страх самотності.
Старий відвернувся й далі годував голубів. Поміркувавши кілька
хвилин над тим, що він розповів, я сказала, що іноді буває непросто
відпустити того, кого любиш. Він кивнув. «Але ж, — зазначив
одразу, — якщо ти не можеш його відпустити — ти не любиш його».
Ми ще якийсь час поговорили про це, і саме тоді він згадав секрети
Надзвичайної Любові. Це здалося мені чимось неймовірним, я завжди
вважала, що тобі або судилося пізнати в цьому житті любов, або
не судилося.
Я повірити не могла, що любов і сповнені любові взаємини — це
щось таке, над чим ми маємо владу. Лише згодом зрозуміла, що ми
самі пишемо сторінки власної книги життя. Доля залежить не так від
зірок, як від наших думок, рішень та дій.
Наприклад, я завжди вважала, що відчую радість любові, коли
знайду сповнені нею взаємини. Але насправді все зовсім навпаки: ми
створюємо сповнені любові взаємини, лише відчувши радість любові.
— Перш ніж піти, старий дав мені аркуш паперу… — провадила
жінка.
— З переліком десяти імен і телефонних номерів? — перервав її
юнак.
Місіс Реншоу всміхнулася.
— Звичайно. Я сконтактувала з ними всіма по черзі й поступово
дізналася більше про секрети Надзвичайної Любові.
А найдивовижнішим було те, що вони дійсно працювали.
— Ну, як на мене, уже саме розуміння того, що я можу щось
змінити, що я скоріше очільник, аніж жертва власної долі, неймовірно
допомогло мені.
Усі вони так чи інакше мені допомагали, але тим, що, на мою думку,
допомогло найбільше, особливо в ту мить мого життя, стала… сила
здатності відпускати.
До любові неможливо змусити. Ми повинні відпускати на волю
того, кого любимо, інакше будемо нічим не кращі за того голубаря.
Якщо ми любимо когось, то маємо подарувати йому свободу. Свободу
самому вирішувати, свободу прожити життя так, як хоче він, а не так,
як хочемо ми.
Це не найпростіша річ у світі — відпускати того, кого любиш, але
іншого шляху немає. Якщо цього не зробити, то, зрештою, залишишся
пригнічений, розлючений і сповнений гіркоти. Але я говорю не тільки
про те, щоб відпускати, коли взаємини закінчуються. Відпускати слід
також і тоді, коли взаємини тривають.
— Що ви маєте на увазі? — перепитав юнак. — Чому це комусь
треба відпускати того, з ким він перебуває у взаєминах?
— Бо всі ми потребуємо простору. Люди мають бути вільними
у взаєминах, інакше вони швидко починають відчувати себе мов
у пастці. Якщо ми насправді когось любимо, нам треба поважати його
бажання та потреби.
Приручаючи когось, ми можемо його емоційно пригнічувати
й робимо це зазвичай через ревнощі, невпевненість або страх — але
не через любов.
— Я так розумію, що під «відпускати» ви маєте на увазі «дарувати
людині свободу», — мовив юнак.
— Авжеж. Хоча тут є й дещо більше. Відпускати слід не лише
фізичний потяг — відпускати треба все, що перешкоджає любові.
— Наприклад?.. — вирішив уточнити юнак.
— Ну, наприклад, нам слід відпускати упередженість та звичку
судити людей.
— Я не впевнений, що розумію вас, — зізнався юнак, підводячи
погляд від записника.
— Скажімо, якщо у нас є якісь упередження проти людини або
класу людей, то вони неминуче вплинуть на те, як ми з ними
поводимося. Навряд чи ми зможемо ставитися до людини з любов’ю,
якщо наполегливо чіплятимемося за ці упередження. Поводитися
упереджено — означає засуджувати когось іще до нашого з ним
знайомства. Більшість упереджень однаково є хибними, це якісь
химерні узагальнення щодо класу людей. Це просто неймовірно, якщо
замислитись, скільки насправді в людей таких забобонів.
— Як-от?..
— Як-от: «Усі чорношкірі чоловіки — злочинці», або «Усі ірландці
дурні», або «Усі жінки — погані водії», або «Усі євреї — скнари», або
«Усі, хто не євреї, — антисеміти». Усе це маячня! І вона заважає нам
любити.
Іще одне, що нам слід відпустити, — наше его. Мало хто
усвідомлює, що його власне его — одна з найбільших перешкод для
Надзвичайної Любові.
— І чому ж? — поцікавився юнак.
— Скільки ви знаєте людей, які влаштовують бурхливі сварки через
дрібниці? Хоча предмет розбіжностей може бути геть не суттєвим, але
все одно вони лаятимуться до останнього, доки не забудуть, про що
взагалі сперечаються! Для них важливіше довести, що вони мають
рацію, навіть заплативши за це зруйнованими взаєминами.
— Але іноді треба ставити іншого на праведну путь, правда ж? —
втрутився юнак. — Якщо він у чомусь помиляється, то йому слід про
це сказати.
— Я не кажу, що взагалі не треба обстоювати власні думки, —
відповіла місіс Реншоу, — особливо щодо важливих для вас питань.
Але якщо те, хто залишиться правим, не зіграє важливої ролі, то
навіщо марнувати час та сили? Що ви виграєте, довівши, що маєте
рацію, а інша людина — ні? От про що варто себе запитати: чи справді
важливо, якої думки дотримується інша людина? Якщо відповідь на ці
запитання «ні», то нащо перейматися й сваритися?
Юнак розумів логіку жінки. Це було так просто. Він зіщулився,
згадавши, скільки разів сперечався з друзями та знайомими через якісь
незначні дрібниці.
— Іноді кажуть, — провадила далі місіс Реншоу, — що в житті
часом треба обирати між тим, щоб мати кохання або мати рацію. Ви
можете докладати зусиль, щоб перемогти в суперечці або щоб
завоювати любов. Якщо для вас на першому місці кохання — не варто
доводити, що інший помиляється, а ви маєте рацію щодо якихось
дрібниць. Їх варто просто відпускати.
Пам’ятайте: якщо ми прагнемо любові, то нам слід відпустити все,
що є для любові перешкодою. Наше его — лише перший пункт. Як на
мене, найважливішими речами, які ми повинні відпустити, є гнів,
обурення й гіркота.
— Але як відпустити гнів чи обурення? — допитувався юнак.
— Одним словом: прощення. Якщо ви хочете відчути Надзвичайну
Любов, вам слід уміти пробачати, адже в жодному серці не вистачить
місця, щоб ненависть та любов жили в ньому разом.
— Але хіба не краще поквитатися, помститися? Око за око, зуб за
зуб.
— Якби ми всі дотримувалися такої філософії, у світі була б сила-
силенна сліпих беззубих людей. Людське серце просто не матиме
місця, де б ненависть і любов жили пліч-о-пліч. Образа руйнує дух,
а прощення звільняє душу для любові.
Ніхто на цій землі не може назвати себе досконалим, але, навчаю‐
чись прощати, ми можемо створити досконалі взаємини. Ми всі
робимо помилки, і якщо хочемо, щоб люди пробачали нам, то слід
бути готовими пробачати їм. Навіть найзапекліший злочинець починав
життя безневинною дитиною. Хіба можна стверджувати: якби нас
виховували так само, як його, ми стали б кращими?
Звичайно, відпускати — це всього один із десяти секретів, а вони всі
важливі, проте сила здатності відпустити допомагає нам продовжувати
любити тоді, коли це найбільш потрібно.
— Але ви ж не хочете сказати, що треба намагатися придушувати
власний гнів чи страх? — мовив юнак.
— Звісно ні, — відповіла місіс Реншоу. — Гнів, страх, обурення —
це природні людські емоції, які мають право на існування. Я кажу
лише, що якщо ми хочемо відчути любов, то нам слід бути готовими
відпускати негатив. Чіплятися за нього — це все одно що замкнути
самого себе в емоційну в’язницю, у якій неможливо любити.
Сила здатності відпускати не лише допомогла мені пережити
емоційний біль через розірвані взаємини багато років тому, вона ще
неодноразово приходила мені на поміч у скрутні часи. Пригадую той
день, коли мій батько помер у лікарні. Він мав рак останньої стадії
й мучився від страшенного болю. Це був найсумніший день мого
життя, я відчайдушно не хотіла його смерті, але не хотіла також і його
страждань. І серцем я розуміла, що іноді любити — означає
відпустити.
Пізніше того вечора юнак сів і перечитав свої нотатки. Хвилею
накотилися спогади: розлучення батьків, коли йому було всього-на-
всього шість років, і всі невдалі взаємини останніх кількох років. Після
зустрічі зі старим китайцем він зрозумів, що боїться самотності, але й
боїться нових стосунків. Так не могло тривати далі, він не міг більше
нести із собою біль минулого. Настав час відпустити біль та страх
і щодня починати життя заново. Але як? Він переглянув нотатки,
зроблені під час зустрічі з доктором Пучією, і знайшов спосіб
подолати минуле й набуті підсвідомі негативні переконання —
афірмації! І саме цієї миті, неначе якимось дивом, йому на думку спала
афірмація:
«Сьогодні я відпускаю всі свої страхи, минуле не має влади наді
мною — сьогодні починається нове життя».
Він записав цю афірмацію після нотаток, зроблених під час зустрічі
з місіс Реншоу, а потім іще раз перечитав їх:
Шостий секрет Надзвичайної Любові — сила здатності відпускати.
Якщо любиш щось — відпусти його. Якщо це повернеться до

тебе — то воно твоє, якщо ж не повернеться — то ніколи й не було
твоїм.
Навіть у сповнених любові взаєминах людям потрібен особистий
простір.
Якщо ми хочемо навчитися любити, то повинні спершу навчитися
пробачати й відпускати минулий біль і сум.
Любити — означає відпускати страхи, упередження, его та
умовності.
«Сьогодні я відпускаю всі свої страхи, минуле не має влади наді
мною — сьогодні починається нове життя».
Сьомий секрет — сила спілкування

— Одна з найбільших проблем переважної частини людей полягає
не в тому, що вони не здатні любити, а в тому, що вони не здатні
висловлювати свою любов, говорити про неї. Якщо ми хочемо
відчувати любов і прагнемо створити сповнені любові взаємини, треба
бути готовими висловлювати власні почуття. Це, безумовно, була моя
найбільша проблема. Тому одним з найважливіших секретів
Надзвичайної Любові для мене стала сила спілкування.
Юнак сидів навпроти сьомої людини зі свого списку — чоловіка на
ім’я Кріс Палмер. Містер Палмер був ліцензованим таксистом —
невисокий стрункий чоловічок зі сріблясто-сивим волоссям і світлими
блакитними очима. На вигляд йому можна було дати років п’ятдесят.
Був полудень, і двоє чоловіків сиділи поруч на лаві біля зупинки таксі,
жуючи бутерброди.
— Найдивніше те, що я навіть не усвідомлював, що маю проблеми,
доки не зустрів старого китайця, — розповідав містер Палмер. —
Власне, я вже повертався додому пізно ввечері, коли той зупинив мене.
Він запитав, чи можу я відвезти його на залізничний вокзал, бо йому
треба на поїзд до Йорка о 23:20. Хоча мені було трохи й не по дорозі,
я погодився його підкинути. Ми почали говорити, ні про що особливе,
про звичайні речі — новини, погоду, спорт. Але якимось чином
перейшли до теми людських взаємин і любові. Я попросив його
не згадувати нічого про кохання, ми з дружиною переживали важкі
часи, тож мені не хотілося про це думати. І саме тоді старий сказав
дещо, що справило на мене незабутнє враження. «Одна з найтяжчих
хвороб людства — нездатність спілкуватись одне з одним», — ось що
я почув від нього.
Звичайно ж, я попросив його пояснити, про що це він, і старий
обернувся до мене зі словами: «Я знаю чоловіка, який не може згадати,
коли востаннє говорив своїй дружині, що любить її. Він навіть
не пригадує, коли востаннє дякував їй за те, що вона для нього робить.
Він вважає себе дуже сильним чоловіком, тим часом йому навіть
бракує сміливості сказати дружині, що він кохає її. Можеш собі таке
уявити?»
Я чудово міг це уявити, бо сам бездоганно підпадав під його опис.
«Але я впевнений, що його дружина знає, що він любить її», —
мовив я.
«Може, знає, а може, і не знає, — відповів він. — Можливо, їй треба
час від часу про це нагадувати. Ти просто не повіриш, як усе
змінюється, коли чуєш, що хтось тобі каже “дякую” або розповідає, як
тебе любить. Це частина людської природи, нам усім потрібно
відчувати, що нас цінують».
Я відповів, що ніколи досі про це не замислювався. Він поглянув на
мене й сказав: «Це один із секретів Надзвичайної Любові… сила
спілкування».
Я хотів попросити в нього пояснень, але саме тоді ми приїхали на
вокзал. Старий вийшов, обернувся до мене й мовив: «Дякую, що
підвіз. Ти чудово попрацював. Їхати з тобою було неабияким
задоволенням». Ці слова приголомшили мене. За всі роки, що
я працював таксистом, ніхто так проникливо не дякував мені й не
відзначав, як добре я воджу машину. Потім він заплатив мені й ще раз
подякував. Але, перерахувавши гроші, я побачив, що старий заплатив
мені за подвійним тарифом. Я погукав його й крикнув, що це забагато,
а він обернувся і з усмішкою відповів: «Ні, не забагато», —
відвернувся й пішов далі.
Саме тоді я поглянув на гроші й побачив аркуш із підписом
«Секрети Надзвичайної Любові», де був перелік десяти імен
і телефонних номерів. Я вискочив із таксі й побіг за старим, бо
подумав, що це може бути щось важливе для нього. Зайшов у вокзал,
просто в довідкову службу, щоб дізнатися, з якої платформи
відправляється поїзд до Йорка о 23:20, сподіваючись, що зможу його
наздогнати. Співробітник у довідковій поглянув у розклад, а потім
сказав, що я, мабуть, щось переплутав, бо о 23:20 поїзда до Йорка
немає! «Власне, — пояснив він, — до Йорка нічого не йтиме аж до
ранку».
Наступного дня я зателефонував до всіх людей зі списку і з подивом
з’ясував, що всі вони знають про старого й про секрети Надзвичайної
Любові. У наступні тижні я познайомився по черзі з усіма зі списку
й більше довідався про секрети. Тоді я був налаштований дуже
скептично, але вони таки насправді працювали. Вони дійсно змінили
моє життя, особливо сила спілкування.
От ви, наприклад, знаєте про те, що коли в людей, які мають
проблеми зі стосунками, запитують: «Що ви вважаєте причиною своїх
проблем?» — то всі вони відповідають одне й те саме: «Ми не можемо
поговорити»? І це правда. Ми не розповідаємо одне одному, що
відчуваємо, не слухаємо, що насправді намагаються сказати нам інші.
Багато людей не розмовляють навіть під час їди, а натомість сидять
і жують перед телевізором. Якщо це повторюється знову й знову, ми
перестаємо по-справжньому спілкуватися, а отже, перестаємо по-
справжньому любити.
Юнак дещо занотовував, а містер Палмер тим часом провадив далі.
— Якщо ми хочемо навчитися любити, нам потрібно спершу
навчитися спілкуватися, а мені це ніколи не вдавалося надто добре.
Я не розповідав про свої проблеми й рідко ділився почуттями.
Наступного дня після зустрічі зі старим вирішив сказати своїй
дружині, що люблю її. Я навіть не пригадував, коли востаннє говорив
їй ці три слова. Я пробував кілька разів, але чомусь не міг вимовити їх.
Нарешті я глибоко вдихнув і просто вигукнув: «Я люблю тебе!» Моя
дружина ошелешено поглянула на мене. Власне, вона була настільки
вражена, що попросила мене повторити сказане знову. Цього разу було
вже легше. На очі їй навернулися сльози, вона міцно обійняла мене
й мовила: «Я теж тебе люблю».
Це було так чудово, що я, попри пізній вечір, зателефонував своєму
синові, який навчався в коледжі, щоб сказати, що люблю його. Навряд
чи я йому таке говорив відтоді, як він був маленькою дитиною. Син
підняв слухавку, і я промовив: «Саймоне, я просто дзвоню, бо хочу
сказати, що люблю тебе. Я вирішив, що зараз саме час тобі про це
розповісти».
На тому кінці дроту запала тиша, а потім я почув питання: «Тату, ти
щось пив? Ти знаєш, котра тут зараз година?» Я геть забув, що в нього
час на дві години випереджає наш, тож відповів: «Вибач, що розбудив
тебе, синку. Я тверезий мов скельце, лише хотів, аби ти знав, що
я люблю тебе». І тоді він сказав: «Я й так знаю, тату, але мені все одно
приємно це чути. До речі, я теж тебе люблю. А тепер можна мені піти
спати?»
Деякі люди скажуть, що це просто смішно — вважати, що три слова
можуть аж так усе змінити, але вони, очевидно, ніколи й не пробували
їх промовити.
Юнак глибоко зітхнув. Він був одним із таких людей. Він просто
не міг сказати цих слів навіть власній матері, не беручи до уваги вже
друзів.
— Якщо ми не можемо спілкуватися й висловлювати свої
почуття, — провадив містер Палмер, — то не зможемо ані віддавати,
ані отримувати любов. Що більше я міркував про це, то більше
розумів, як же це все-таки важливо. Проаналізувавши власну
поведінку й з’ясувавши, що я не лише ніколи нікому з людей
не говорив, що їх люблю, але й дуже рідко робив комусь компліменти
чи розповідав людям, як їх ціную. Моя дружина понад двадцять років
прала й прасувала мені одяг, а я їй жодного разу не подякував за це.
І знаєте, сталося дещо дивовижне: щойно я почав висловлювати свої
почуття, говорити дружині та всім людям навколо, як я їх ціную, як
багато вони значать для мене, їхнє ставлення до мене змінилося. Вони
почали говорити, як вони люблять і цінують мене, і не встиг я навіть
нічого збагнути, як усі мої стосунки змінилися — і все тому, що
я почав спілкуватися з людьми, відкрито й чесно.
— Ви раніше згадували, що ніколи не ділилися своїми
проблемами, — мовив юнак. — Це важливо?
— Так. Я радий, що ви мені про це нагадали. Любити — означає
спілкуватися й ділитися. Але це не обмежується лише розповідями, як
ви ставитеся до іншого. Це стосується і ваших сподівань, страхів та
проблем. Якщо ви триматимете всі свої почуття всередині, то не тільки
ставатимете все більш замкненим і пригніченим, але й позбавите
близьких людей можливості допомогти вам або поспівчувати чи
підтримати вас якось.
Юнак згадав слова старого китайця: «Кожна халепа несе із собою
ще більше благо, яке може збагатити наше життя». І місіс Вільямс
казала те саме. «Може, у цьому справді є якась правда», — думав він.
— У мене немає жодних сумнівів у тому, — продовжував містер
Палмер, — що коли люди хочуть відчувати любов і покращувати
власні взаємини, то їм потрібно навчитися спілкуватися. Людям треба
відчувати, що їх цінують, аби почуватися коханими. Найважливіше
відкриття, яке я зробив, полягає в тому, що любов не є чимось
незмінним. Людям часто здається, що коли ви вже когось покохали —
то це все, він ваш на довге щасливе життя. Але правда в тому, що
любов ніколи не лишається незмінною. Це немов рослина: вона або
росте та розквітає, або в’яне й умирає. Усе залежить від того, як ми
з нею поводимося. Спілкування — це вода, без якої рослина не може
вижити.
Юнак відвів погляд, згадуючи випадки, коли дуже боявся сказати
людям, котрих любив, які вони для нього важливі.
— Я розумію, про що ви говорите, — мовив юнак, знову повертаю‐
чись до містера Палмера. — Але як навчитися спілкуватися, особливо
якщо раніше це не надто добре вдавалося?
— Власне, це ніколи не було й моєю сильною стороною, і саме тому,
коли я дізнався про силу спілкування, це так відчутно покращило мої
взаємини, — відповів містер Палмер. — Та запевняю вас, що кожен
може навчитися спілкуватися. Головне, що потрібно зробити, —
подолати власні страхи. Дехто боїться, що матиме дурнуватий вигляд
або що люди його не сприймуть. Одна з найкращих порад, що мені її
дали, — завжди тримати в голові одне запитання: «Якби ти мав ось-ось
померти й міг би зателефонувати кому завгодно, то до кого б ти
звернувся, що б йому сказав?.. І чого ти чекаєш?»
Завжди пам’ятайте: кожен раз, коли ви з кимось бачитеся, може
виявитись останнім. Тож кажіть їм те, що хочете сказати, доки можете.
Одне з найстрашніших страждань у житті — це шкодування, що
не сказав комусь до його смерті, що ти до нього відчуваєш чи який він
для тебе важливий.
І ще нам потрібно спілкуватися, щоб запобігати негараздам
у взаєминах. Насправді більшість проблем у стосунках і виникають
через нездатність одного або обох партнерів висловлювати одне
одному власні думки й почуття. Отож, гнів та образа накопичуються,
і зрештою комусь уривається терпець. Якщо ж ми навчимося
спілкуватися, з прикрощами можна буде впоратися, доки вони ще
дрібні та відносно незначні. Це означає навчитися висловлювати
почуття тим, кого ми любимо, а ще — уміти слухати те, що інші
розповідають нам про свої почуття. Люди чують те, що їм хтось каже,
але нечасто дослухаються до того, про що їм насправді говорять.
І звичайно, якщо ми не висловлюватимемо власні почуття, то
не зможемо навіть почати взаємини. Я маю на увазі, що важко буде
почати зустрічатися з дівчиною, якщо ви не запросите її на прогулянку,
правда ж?
Юнак кивнув, а потім відвернувся. Скільки можливостей він втратив
через страх висловити власні почуття?
— З вами все гаразд? — запитав містер Палмер за хвилину
мовчанки, під час якої юнак бездумно витріщався на вулицю.
— Так. Усе добре. Просто замислився, — відповів юнак,
повертаючись думками до співрозмовника.
— Знаєте, — продовжив чоловік, — коли навчаєшся спілкуватися,
відкрито й чесно ділитися власними переживаннями та почуттями,
життя змінюється. Це нагадує історію про чоловіка, який заблукав
у лісі.
— Що це за історія? — озвався юнак.
— Ну, той чоловік збився з дороги в лісі, і хоча він спробував пройти
кількома стежками, щоразу сподіваючись, що саме вони виведуть його
звідти, усе-таки знову повертався туди, звідки вийшов.
Залишалося ще чимало стежок, якими можна було знайти вихід,
і чоловік, стомлений і голодний, сів, щоб поміркувати, якою саме з них
рушити далі. Думаючи над своїм рішенням, він раптом побачив іншого
подорожнього, що йшов до нього. І тоді заблукалий гукнув до того
незнайомця: «Чи не могли б ви мені допомогти? Я заблукав». Той
полегшено зітхнув: «Я теж заблукав». Обговоривши одне з одним своє
становище, бідолахи зрозуміли, що разом пройшли вже багато стежок,
тож змогли підказати одне одному, які з них хибні, бо один із них їх
уже перевірив. Невдовзі вони вже сміялися зі своїх блукань і, забувши
про втому та голод, удвох попрямували лісом.
Життя схоже на ліс: іноді ми збиваємося зі шляху й блукаємо, але
якщо ділимося власним досвідом і почуттями з іншими, то мандри вже
не здаються такими осоружними, а часом ми разом знаходимо кращі
стежки, кращі шляхи.
Того вечора юнак перечитав нотатки, зроблені вдень:
Сьомий секрет Надзвичайної Любові — сила спілкування.
Коли ми навчаємося спілкуватися відкрито й чесно — життя

змінюється.
Любити когось — означає спілкуватися з кимось.
Розповідай людям, яких любиш, що ти їх любиш і цінуєш. Ніколи
не бійся сказати ці три чарівні слова: «Я тебе люблю».
Ніколи не втрачай можливості похвалити когось.
Завжди прощайся з тими, кого любиш, зі словами любові — це може
бути ваша остання зустріч.
Якби ти мав невдовзі померти, але міг зателефонувати людям, яких
любиш, кому б ти подзвонив, що б ти їм сказав і… чого ти чекаєш?
Восьмий секрет — сила відданості

Наступного дня в юнака була призначена зустріч із восьмим
чоловіком у списку. Стенлі Конран був директором великої школи,
розташованої в занедбаному районі неподалік центру міста, де
панували злочинність та безробіття. Будинки тут стояли пошарпані,
вікна крамниць забиті дошками, а тротуари завалені сміттям. Юнак
напевно не схотів би тут ані працювати, ані жити. Але коли він
дістався до школи та увійшов у шкільні ворота, то ніби потрапив до
іншого світу. Чисті доріжки поміж бездоганно вистрижених газонів та
барвистих клумб яскраво контрастували із занепалим довкіллям.
Коли юнак увійшов до школи, його провели в кабінет містера
Конрана. Високий статний чоловік з товстими окулярами в оправі,
через що його очі здавалися замалими для цього обличчя, підвівся зі
стільця й тепло привітав юнака.
— Ви вдало сюди дісталися? — запитав він.
— Без жодних проблем, — відповів юнак.
— Будь ласка, сідайте, — запросив містер Конран. — То розкажіть
мені, коли ви зустріли старого китайця?
— Кілька тижнів тому, — відповів юнак. — Скажіть-но, хто він
такий?
— Я, правду кажучи, не знаю, хто він та звідки. Одне-єдине, що мені
точно відомо, — без нього в мене не було б того, що я маю сьогодні.
— Чому ж так? — цікавився юнак, якому кортіло дізнатися більше.
— Я зустрівся з тим старим приблизно років двадцять тому, —
узявся розповідати містер Конран. — Був саме переддень Різдва,
я тихцем сидів один на вечірці співробітників, попиваючи вино,
і раптом помітив поруч із собою дрібненького старого китайця.
Я запропонував йому келих вина, але він увічливо відмовився.
Ми розговорилися, і зовсім скоро я вже виливав йому душу. Моє
життя зайшло в глухий кут. Хоча мав усього трохи за тридцять,
я, здавалося, лише плив за течією, то знаходячи роботу, то звільняю‐
чись, то вступаючи у взаємини, то розриваючи їх. Саме тоді
незнайомець і згадав про секрети Надзвичайної Любові. Я був
подумав, що це просто жарт, а наступного ранку пригадував нашу
бесіду немов крізь туман. Насправді на якусь мить мені навіть здалося,
що того старого я, мабуть, побачив уві сні, але, перевіривши кишені
костюма, в який був одягнутий того вечора, я знайшов папірець зі
списком десяти імен і телефонних номерів.
Юнак усміхнувся. Це було вже звичною історією.
— Без слів зрозуміло — цікавість узяла наді мною гору. Я хотів
більше дізнатися про старого, тож сконтактував із людьми зі списку
й уже від них дізнався про секрети Надзвичайної Любові. Озираючись
назад, я бачу, як ці секрети вплинули на моє життя. Вони геть змінили
мою поведінку й те, як я жив раніше. Я почав бачити себе та інших
людей у новому світлі. Життя неначе змінило свої тьмяно-сірі барви на
більш яскраві.
Юнак почав щось занотовувати, а тим часом містер Конран
розповідав свою історію.
— Але тим єдиним секретом, що найбільше допоміг мені у той
період життя, — говорив він, — стала… сила відданості. Люди часто
вважають, що любов — це суцільна романтика та симпатії, проте це
щось значно, значно більше. Любов — це відданість.
— Чи не могли б ви пояснити? — перепитав юнак, відірвавши очі
від записника.
— Ну, це, власне, дуже просто. Якщо ви насправді хочете відчути
шалену любов, якщо хочете кохати й бути коханим, якщо дійсно
прагнете до тривалих, сповнених любові взаємин, вам слід віддатися
любові. Я збагнув, що однією з причин, чому мої взаємини ніколи
не тривали довго, було те, що я просто боявся відданості.
— Чому? — допитувався юнак.
— Я можу відповісти вам єдиним словом: страх!
Це слово юнак уже не раз чув за останні кілька тижнів. Він згадав,
що старий говорив: «Страх — це найбільша перешкода для
любові», — і здавалося, що більшість секретів Надзвичайної Любові
пов’язані з подоланням страху — страху, що тебе відштовхнуть, страху
глузування або страху втрати.
— Я думаю, що це могло початися ще з дитинства, — пояснював
містер Конран. — Мої батьки розлучилися, коли мені було всього
десять років, і я побачив і відчув біль розлуки. Я взагалі не пізнав
стабільної, надійної родини або сімейного життя. Думаю, що це,
либонь, відіграло свою роль у моїй проблемі — у нездатності
віддатися чомусь: роботі, іпотеці чи взаєминам.
Але мені було невтямки, що доти, доки ти не можеш віддатися
взаєминам, ти нізащо не зможеш вибудувати тривалих, сповнених
любові стосунків. Коли ви насправді когось любите, то цілком
віддаєтеся йому і своїм взаєминам із ним. Ви прагнете завжди бути
поряд, і це для вас важливіше за будь-кого та за будь-що інше.
Я впевнений: якщо ми чогось бажаємо в цьому житті, а надто любові,
то маємо прагнути подолати власні страхи та віддатися тим речам
і людям, що є дорогими для нас.
Знаєте, неготовність віддатися — це загальна проблема. Урешті-
решт, якщо раніше вам довелося відчути неприйняття, насмішки або
біль, то надалі ви, природно, намагатиметесь уникнути цього. Ось
чому ті, кого хтось скривдив у минулому, підсвідомо вирішують, що
більше не дозволять собі занадто наближатися до людей. Вони
не готові ризикувати знову відчути той біль розлуки і втрати. Їхній
страх болю більший за прагнення до любові, тож вони живуть у сірому
світі, де не існує кохання, ніколи не відчуваючи болю втрати, але
не відчуваючи також і радощів любові. Зрештою, вони придушують
власні почуття й вирішують прожити все життя в тихому відчаї. Вони
знають, що десь є любов, яку можна відчути, але бояться ризику та
болю від її втрати.
— Ну, в цьому є рація, правда ж? — мовив юнак.
— Не зовсім. Вони — немов діти, які кажуть: «Мені не треба
подарунків на Різдво, бо я можу їх загубити». Особисто я думаю, що
саме нездатність людей віддаватися і є однією з головних причин,
через яку в них бувають проблеми зі взаєминами.
— У кожних взаєминах бувають свої злети й падіння, хороші
й погані часи, так.
Юнак кивнув погоджуючись.
— І саме те, як ми даємо раду з такими часами, має вирішальне
значення для тривалих взаємин. Наприклад, якщо кожного разу, коли
пара свариться, хтось один з них погрожує розірвати взаємини, рано чи
пізно ці стосунки таки закінчаться, бо їх не надто цінують. Любов
не є пріоритетом, якому ті двоє готові віддатися.
Для успішних взаємин потрібно, щоб для двох людей, які їх
будують, це було важливішим за все у світі. Важливішим за кар’єру
або гроші, важливішим за автомобілі чи одяг. Власне, про розлучення
навіть думати не можна. Хоч би якими запеклими були сварки, нізащо,
ніколи не можна погрожувати іншому розірвати взаємини. Щойно це
стає одним із варіантів — хай і зовсім малоймовірним, — на пару
чекає біда.
Якщо ви віддані чомусь — хоч би що це було: робота, взаємини або
навіть футбольна команда, — це означає, що, в якій скруті ви
не опинитеся, дýмки про те, щоб кинути все, навіть не виникне. Проб‐
лема в тому, що іноді відданості просто немає, отож ми й здаємося.
Кожен хоче кохання та сповнених любові взаємин, але головне
питання ось у чому: наскільки ви віддані тому, щоб полюбити і знайти
ті особливі взаємини?
— Що ви маєте на увазі? — юнак підвів погляд від записника.
— Ну, давайте пояснимо так: чи достатньо ви віддані, щоб
опиратися страхам відмови або невдачі й робити все, що знадобиться,
аби створити любов у своєму житті? Бо якщо ви хочете відчути любов
і збудувати сповнені любові взаємини, жоден інший варіант не
припустимий. Ось чому одне з найкращих запитань, які ви можете собі
поставити, вирішуючи, чи це справді ті самі взаємини для вас, дуже
просте: «Чи відданий я цій людині та цим взаєминам?»
Бачте, відданість — це найважливіший складник життя. Зрештою,
любляча мати не скаже своїй дитині: «Я сьогодні тебе люблю, але
не знаю точно, як воно буде завтра». Ні, вона любить свою дитину
завжди, у добрі часи і в погані. Проблеми починають виникати лише
тоді, коли ми не можемо виявити справжньої відданості. Дозвольте
мені навести приклад: я знаю двох чоловіків, у кожного з яких
є дружина й діти. Один із них проводить весь свій час в офісі або на
полі для гольфу, тимчасом як інший цілеспрямовано шукає роботу, яка
дозволила б йому проводити вдосталь часу з дружиною та дітьми.
Нескладно вгадати, хто з чоловіків скоріше створить сповнені любові
стосунки.
— То ви говорите, — мовив юнак, — що треба вміти віддаватися
тому, що важливо для вас, аби мати і створювати любов та рівновагу
у своєму житті й у житті тих людей, яких ви любите і які люблять вас.
— Я й сам не дібрав би більш точних слів, — усміхнувся містер
Конран. — А в сухому залишку маємо таке: любов і любовні стосунки
повинні бути для вас важливішими за будь-що інше. Відданість — ось
що відрізняє любов від симпатії. Я пригадую, як переглядав
телевізійне інтерв’ю з американським сенатором. Він розповідав, щó
йому довелося пережити під час Другої світової війни: у нього було
тяжке поранення спини, унаслідок чого він став інвалідом. Коли
сенатор розповідав цю історію, його очі почали сповнюватися
сльозами. «Мій батько, — сказав він, — три дні їхав поїздом, щоб
відвідати мене. Батько був уже старий, і ноги в нього були сильно
спотворені артритом, і все ж він три дні простояв у тому поїзді. —
Голос сенатора трохи тремтів: — Йому… йому, либонь, було
страшенно боляче, коли він доїхав, щиколотки в нього були набряклі,
роздуті… але він це зробив».
Оце справжня відданість! Але не більша, ніж у мільйонів батьків, які
щодня жертвують чимось, щоб забезпечити своїх дітей усім
найкращим, чим тільки можливо. Вони ставлять потреби та бажання
своїх дітей вище за власні, вище взагалі за все. Відданість — це
справжня перевірка істинної любові. Простий факт: якщо ви не віддані
людині, ви насправді її не любите.
— Це цікаве зауваження, — сказав юнак. — А чи бувають винятки
з цього?
— Я таких не знаю. І це нагадує мені, чому я взявся вчителювати. Як
я вже говорив, я просто плив за течією життя, не віддаючись нікому та
нічому. Однак, зустрівши того старого й дізнавшись секрети
Надзвичайної Любові, я вирішив, що хочу робити щось цінне у своєму
житті й ділитися знаннями, які допомогли мені.
Коли я взявся за цю роботу, у мене були серйозні побоювання.
Тоді — а минуло приблизно років 20 — ми мали жахливі проблеми.
Дехто з дітей уживав і навіть продавав наркотики, відбувалися щоденні
бійки між бандами в шкільному дворі та за його межами, більшість
дітей ледь уміли читати, закінчуючи школу. Але саме тому я й хотів
влаштуватися сюди.
— Чому ж вам хотілося вчителювати в такій школі? — дивувався
юнак.
— Бо це був виклик. Я хотів змінити життя цих дітей. Я прочитав
про дослідницький проект, проведений в одному з найгірших районів
у Балтиморі. Професор соціології міського університету доручив своїм
студентам навідатись у школи й спрогнозувати, які шанси
в майбутньому матиме кожна дитина. Усі без винятку звіти були здані
зі штампом: «Жодних шансів». Однак через 25 років інший професор
соціології вирішив продовжити розпочате дослідження й доручив
своїм студентам з’ясувати, що ж сталося з тими дітьми. Двадцятеро
з них переїхали, тож їх не вдалося відшукати, але зі 180 дітей, що
залишилися, 176 досягли надзвичайних успіхів, здобули освіту
адвокатів, лікарів, стали шанованими професіоналами. Професор був
так вражений, що вирішив досліджувати це питання далі. Спілкуючись
із ними всіма по черзі, він запитував: «Чому чи кому ви завдячуєте
своїм успіхом?» І відповідь щоразу була одна й та сама: «Моїй
учительці».
Неймовірно, але та вчителька була ще жива. Попри майже дев'яно‐
сторічний вік, вона була міцною жінкою зі жвавим розумом. Професор
пішов до неї на гостину та поцікавився, що вона робила, навчаючи тих
дітей, що дозволило 176 зі 180 учнів — а всі вони були
з неблагополучних районів — піднятися над обставинами й досягти
такого успіху.
«Насправді все дуже просто, — відповіла старенька з пустотливою
усмішкою. — Я любила тих дітей!»
— Коли я прочитав цю історію, — розповідав містер Конран, —
вона страшенно зачепила мене й надихнула наслідувати приклад тієї
дивовижної вчительки. Я знав, що із силою відданості можна досягти
будь-чого, тож повернувся до навчання, здобув освіту вчителя, а потім
пішов працювати до школи в нетрях. Спершу це було нелегко, мені
не раз хотілося все це кинути, але я завжди пам’ятав, що коли ти
відданий чомусь, то здатися — не варіант. І тепер, як бачите, нашою
школою можна пишатися. Ці діти принаймні мають шанс досягти
успіху в житті не тому, що вони здобули якусь особливу освіту, а тому,
що ми дбаємо про них, любимо їх, віддані тому, щоб допомогти їм
утілити весь свій потенціал.
Згодом того вечора юнак перечитав нотатки, зроблені під час тієї
зустрічі:
Восьмий секрет Надзвичайної Любові — сила відданості.
Якщо ти хочеш мати справді надзвичайну любов, тобі слід віддатися

тому бажанню, і ця відданість відображатиметься у твоїх думках та
діях.
Відданість — це справжня перевірка любові.
Якщо ти прагнеш до сповнених любові взаємин, тобі слід віддатися
сповненим любові взаєминам.
Коли ти відданий комусь або чомусь, кинути його — це не варіант.
Саме відданість відрізняє міцні взаємини від ненадійних.
Дев’ятий секрет — сила пристрасті

Наступного дня юнак сидів у кабінеті дев’ятої людини зі свого
списку — чоловіка на ім’я Пітер Серджинт. Містер Серджинт був
одним з очільників великого рекламного агентства й мав великий
кабінет на верхньому поверсі, з панорамним видом на південно-східну
частину міста.
— Я вперше почув про секрети Надзвичайної Любові понад десять
років тому, — говорив містер Серджинт. — Пам’ятаю все так добре,
ніби це було вчора. Я допізна працював в офісі, було близько восьмої
вечора. Я прибирав на столі й розмірковував про те, як сказати
дружині, що хочу розлучитися. Уже декілька тижнів про це думав.
Колись ми були шалено закохані, і я не розумів, де й коли щось пішло
не так. Чи був точний час, коли ми вже не любили одне одного? Мить,
година чи навіть день? Нічого не спадало на думку. Єдине, що
я знав, — ми втратили все, що мали, а потім уже навіть не намагалися
нічого змінити. У нашому шлюбі більше не було кохання, ми просто
байдуже жили за встановленим ритмом. Навіть у вихідні рідко
проводили час разом, і того вечора я вирішив, що настав час
припинити цю браваду. Єдине рішення було — розійтися.
Тут двері кабінету відчинилися, і, насвистуючи п’яту симфонію
Бетховена, увійшов прибиральник, старий китаєць.
— Я запитав його, чому він такий щасливий, і відразу ж отримав
відповідь: «Неможливо бути нещасливим, коли ти закоханий».
«Закоханий? — перепитав я. — Хіба для вас це не має бути
в минулому?» «Завдяки любові, — мовив він, — я завжди почуваюся
молодим і живим». «Це, мабуть, чудове почуття», — сказав я.
«Авжеж, — усміхнувся він, — але я впевнений, що такі люди, як ти,
знають, як воно — бути закоханим». «Чесно кажучи, це вже давно
минуло», — відповів я. «Ти говориш, як один мій знайомий, —
зазначив старий. — Мій давній друг, що має проблеми у шлюбі. Він
наміряється кинути свою дружину».
Я відчув, як мені до горла підступив клубок і щось болюче стиснуло
груди. А китаєць тим часом продовжував: «Вони колись шалено кохали
одне одного, але з роками віддалялися все далі й далі. А знаєш чому?»
Я похитав головою. «Бо вони забули секрети Надзвичайної Любові!»
Тоді я вперше взагалі почув про них. Він пояснив, що це десять
вічних принципів, які, коли їх дотримуватися, допоможуть створити
кохання та сповнені любові взаємини… Надзвичайне Кохання та
взаємини.
Я тоді поставився до цього дуже скептично. Хай би якими були ті
секрети, я не вірив, що вони допоможуть мені змінити стосунки
з дружиною.
Хоч я і вважав, що мій шлюб уже давно залишився в минулому, усе-
таки слухав розповідь старого, частково з увічливості, а частково
з цікавості, і мусив визнати, що багато з того, що він говорив, мало
сенс. Перш ніж піти, старий дав мені аркуш паперу, на якому був
перелік десяти імен та телефонних номерів, і сказав: якщо я хочу
більше дізнатися про силу секретів любові, мені слід з ними
сконтактувати.
Я запхав папірець у кишеню й уже було збирався йти додому. Аж
раптом двері кабінету знову відчинилися. Досередини увійшла ще
одна прибиральниця, цього разу жінка. Я сказав, що її колега вже тут
прибрав, на що та відповіла, що ніякого колеги в неї нема, а кабінети
прибирає тільки вона. Від її відповіді в мене аж мороз поза шкірою
пішов.
Я відразу ж зателефонував у клінінгову компанію, і там підтвердили,
що жодних записів про таку людину в них немає. Це була цілковита
містерія. Уперше за тривалий час у моєму житті сталося щось
захопливе. Власне, я був такий заінтригований, що неодмінно мав із
кимось це обговорити. Я зателефонував з роботи дружині, що, чесно
кажучи, робив нечасто. Спочатку вона подумала, що мене спіткали
якісь прикрощі, але коли я розповів, що сталося, її охопило майже таке
саме захоплення, як і мене. Я поїхав додому, і вперше за тривалий час
ми разом сіли вечеряти й нормально поговорили. Здавалося, ніби ми
вдвох вирушаємо в мандри, сповнені пригод, аби з’ясувати все про
того старого китайця та про секрети Надзвичайної Любові.
Упродовж наступних тижнів ми з дружиною зустрічалися з людьми
зі списку старого, і обоє були страшенно вражені тим, як ті секрети
змінювали наше життя. Почали відбуватися всілякі чудасії: не лише
наші взаємини покращилися і кохання, яке в нас колись було,
повернулося до нашого шлюбу, але змінилися й наші стосунки
з друзями, родичами та співробітниками. І одного ранку я прокинувся
й усвідомив, що сталося: я знову був закоханий, але не тільки у свою
дружину — я був закоханий у життя.
— Невже ті секрети справді аж так круто вплинули на ваше
життя? — перепитав юнак.
— Так. Усі секрети додали нового виміру в моє життя, однак тим
єдиним із них, який тоді справив найбільший вплив, стала… сила
пристрасті.
— Пристрасті?! — вигукнув юнак, підвівши погляд від свого
записника. — Але мені здавалося, що любов не надто пов’язана із
сексуальним потягом.
— Усе правильно, — підтвердив містер Серджинт. — Пристрасть
не обмежується самим лише сексом. Пристрасть — це глибокий
інтерес і запал. Якщо ви захоплюєтеся кимось — або чимсь, коли вже
на те, — то глибоко турбуєтеся про нього, увесь час переймаєтеся, щоб
у нього все було гаразд. Саме тому, втративши пристрасть до когось,
ми припиняємо відчувати любов. Зрештою, втративши інтерес або
запал щодо когось, ви навряд чи зможете далі любити.
— Так, навряд чи, — згодився юнак.
— Для сповнених любові взаємин потрібна пристрасть, —
пояснював містер Серджинт. — Ось чому більшість стосунків
починаються так добре. Двоє людей зазвичай відчувають пристрасть
одне до одного на початку відносин. Обоє вони захоплені, сповнені
піднесення та зацікавлені одне одним. Проблема в тому, що
пристрасть, яка стосується тільки сексу, просто не триватиме довго.
Ми знуджуємося, втрачаємо інтерес.
Пристрасть — це чарівна іскра, що запалює любов та підтримує
вогонь. Якщо та іскра зникає, відносини поволі згасають. Не відразу.
За якийсь час. Спочатку ви закохані й усе просто чарівно, а потім
одного дня прокидаєтесь — а пристрасть зникла, і кохання теж.
Саме так сталося зі мною та моєю дружиною — уся пристрасть, усі
чари й романтика зникли.
— Але коли вона вже зникла, що можна зробити, аби повернути
її? — запитав юнак.
— Створити наново! — відповів містер Серджинт.
— Як можна створити пристрасть? — зацікавився юнак. — Я думав,
це ніби хімія тіла. Вона або є, або її немає.
— Пристрасть — це просто нестримне піднесення, захоплення, що
підживлює наш інтерес, — пояснював містер Серджинт. — Його може
викликати хімія тіла або сильний сексуальний потяг, але фізичної
пристрасті зазвичай надовго не вистачає, і вона не може стати основою
тривалих, сповнених любові взаємин. Наші думки та почуття
породжують значно сильнішу пристрасть, ніж хімічні реакції в тілі.
Коли ми зацікавлені чимось, піднесені чи захоплені, то сповнюємося
пристрасті. У сповнених любові взаєминах це означає завжди
зосереджуватися на якостях або рисах іншої людини, які вас цікавлять
чи захоплюють.
— Це звучить дуже добре, просто чудово, — сказав юнак, — але
іноді опиняєшся на такій межі, коли нічого в людині тебе більше
не цікавить, не кажучи вже про захоплення.
— Тоді слід знайти в ній щось таке, що вас усе-таки зацікавить чи
захопить. Інакше взаємини будуть позбавлені пристрасті, а коли це
трапляється, жодна людина не може бути щасливою в таких стосунках.
— Знаєте, — мовив юнак, розмірковуючи вголос, — ви, певно,
можете мати рацію. Більшість моїх взаємин закінчувалися, щойно
розпочавшись, бо мені ставало нудно, і я втрачав інтерес до дівчини.
Спочатку все таке свіже, нове й цікаве, та коли краще пізнає´ш одне
одного, взаємини стають черствими й нудними. Але як цьому можна
запобігти? Що зробити на практиці, аби підтримувати палку
пристрасть?
— Є кілька способів зберегти пристрасть у стосунках, — пояснював
містер Серджинт. — Для початку можна відродити пристрасть,
відтворюючи минулі переживання, коли вас просто охоплювало це
відчуття. Наприклад, знову запросити партнерку до готелю, куди ви
їздили в медовий місяць, або до ресторану, де відбувалося ваше перше
побачення.
Іще можна додати у взаємини спонтанності. Дивуйте час від часу
свою партнерку, спробуйте діяти так, щоб вона сміялася та
всміхалася, — і тоді відбуватимуться дивовижні речі… Вона
неодмінно почне відповідати вам тим самим і робити те, від чого
всміхатиметеся ви. І зовсім скоро ваші взаємини сповняться
несподіванок. Ось що, приміром, робили ми з дружиною: принаймні
раз на місяць разом ходили на побачення. Одного місяця я вирішував,
що ми робитимемо, а дружина просто очікувала й дізнавалася, що на
нас чекає, уже коли це починалося. А наступного місяця вирішувала
дружина, а я готувався до вечора несподіванок. Я пообіцяв їй, а вона
мені: хоч би що там сталося, ми завжди щомісяця ходитимемо на такі
побачення-сюрпризи.
Коли я вперше дізнався про силу пристрасті, то свідомо робив те,
що — я знав — моя дружина цінуватиме. Купував їй маленькі
подарунки-сюрпризи, проводив більше часу з нею вдома, почав
цікавитися її життям.
— Тобто раніше вас її життя не цікавило? — перепитав юнак.
— Звісно, попервах цікавило, але потім це все стало таким
буденним. Кожен день був точнісінько таким, як попередній, і, як на
мене, монотонність роками вбивала будь-яку нашу пристрасть одне до
одного. Я так закрутився серед усіляких інших речей, на кшталт
кар’єри, що не надто багато уваги приділяв життю власної дружини.
Ніколи не клопотав собі голову тим, щоб запитати, як минув її день,
що вона робила чи де бувала, але коли я почав цікавитися нею та її
життям, дещо сталося… Вона почала більше цікавитися мною й моїм
життям. З цього все й почалося, а потім зміни накрили нас, мов лавина.
Щоб жити щасливим життям, усім нам потрібні хтось та щось, до
кого та до чого ми відчуватимемо пристрасть. Це може бути
пристрасть до роботи, переконань або захоплень, але передусім нам
потрібна пристрасть до важливих для нас людей. Суть любові та щастя
однакова: усе, що нам потрібно, — проживати кожен день із
пристрастю.
Згодом того дня юнак перечитав нотатки, які зробив під час зустрічі
з містером Серджинтом:
Дев’ятий секрет Надзвичайної Любові — сила пристрасті.
Пристрасть розпалює любов і підтримує в ній вогонь.

Тривала пристрасть приходить не лише через фізичний потяг —
вона випливає з глибокої відданості, піднесення, інтересу й захоп‐
лення.
Пристрасть можна відродити, відтворюючи минулі переживання,
завдяки яким ви відчували її.
Несподіванки й сюрпризи викликають пристрасть.
Суть любові та щастя однакова. Усе, що потрібно робити, —
проживати кожен день із пристрастю.
Десятий секрет — сила довіри

Минуло трохи більше місяця відтоді, як юнак зустрівся зі старим
китайцем і вперше почув про секрети Надзвичайної Любові. Без
жодних сумнівів, його життя змінилося на краще… Утім, він і досі був
самотній, не наблизився до того, щоб знайти особливі взаємини, на які
завжди сподівався, і ще бували моменти, коли він замислювався, чи
зможе взагалі колись їх відшукати. Він хотів вірити, що десь хтось на
нього чекає, але певності в цьому ще не мав. Останньою в списку
юнака була Доріс Купер, літня жінка, що мешкала в невеличкому
одноповерховому будинку в селі, розташованому за 20 кілометрів на
північ від міста. Юнак вирушив туди машиною раннім вечором
і доїхав за 45 хвилин.
Місіс Купер, хоч їй і було вже 87 років, досі працювала
консультанткою з питань шлюбу та сім’ї. Це була жвава жінка, у якій
просто вирувала енергія, і вона, вочевидь, дуже пристрасно ставилася
до своєї роботи. Багато чим місіс Купер нагадувала юнакові старого
китайського джентльмена. У неї були широка усмішка та ясні
зеленувато-сині очі, що сяяли й променилися міцним здоров’ям. І ще
було в ній щось дуже знайоме юнакові. Він був упевнений, що вже
бачив її раніше, але не міг збагнути, де саме.
Місіс Купер зустріла юнака з розпростертими обіймами.
— Дякую, що прийшли, — сказала вона. — Сподіваюся, ви добре
доїхали.
— Просто чудово. Дістався менш ніж за годину, — запевнив її юнак.
— Будь ласка, заходьте й почувайтесь як удома, — говорила місіс
Купер, ведучи гостя в будинок.
— Ви здаєтеся мені дуже знайомою, — сказав юнак. — Ми раніше
ніде не зустрічались?
— Не пригадую такого, — сказала місіс Купер. — Іноді я пишу
статті для жіночих журналів.
Місіс Купер і юнак увійшли до її кабінету, який правив також за
приймальню для приватних консультацій із клієнтами.
— Хочете чогось попити? — запропонувала вона. — У нас
є яблучний і апельсиновий сік та багато всіляких чаїв.
— Дякую. Залюбки вип’ю апельсиновий сік, — відповів юнак.
Місіс Купер, залишивши гостя на самоті, пішла по напої. Оглядаючи
кімнату, юнак був уражений кількістю книг, що їх мала хазяйка. Дві
стіни займали полиці, ущерть заставлені книгами, більшість з яких
стосувалися психології, взаємин та любові. Кімната була оформлена
в теплих персикових та абрикосових тонах, а ще там стояли великий
дубовий стіл, канапа й три м’які крісла. На стінах висіли картини із
зображеннями призахідного сонця та морськими пейзажами, а на
дальній стіні — велика табличка, напис на якій юнак не міг розібрати.
Він намірився вже встати й піти прочитати його, коли місіс Купер
повернулася до кімнати, несучи тацю з графином апельсинового соку
та двома склянками.
Вона сіла в крісло біля юнака й подала йому напій.
— Я вперше почула про секрети Надзвичайної Любові майже
п’ятдесят років тому, — сказала місіс Купер, коли вони посідали одне
навпроти одного. — Я була заміжня всього два роки, але вже
почувалася страшенно нещасною. Мені не подобалося, коли мого
чоловіка не було поруч зі мною, коли він ішов кудись навіть ненадовго.
Хай як смішно це звучить, але я засмучувалася, якщо він хотів
провести вечір із друзями або пограти в гольф у вихідні. Мені
здавалося, що цим він зневажає мене. Ми повсякчас сварилися через
це, я почувалася покинутою, якщо він вирішував щось зробити без
мене, а він говорив, що я йому вільно зітхнути не даю.
Усе це дійшло до краю одного вихідного дня, під час нашої короткої
подорожі на узбережжя. Ми й десяти хвилин там не пробули, а мій
чоловік уже завів якусь особисту розмову з дівчиною в приймальні,
дуже гарненькою білявкою. Звичайно, мене це дуже зачепило, і ми
страшенно горлали одне на одного прямо біля стійки реєстрації
в готелі — часом я поводжуся просто жахливо. Розлючена, я вийшла
на подвір’я готелю. У кінці саду стояла лавка з видом на море, я сіла
там і ледь не виплакала очі. Ми приїхали сюди на вихідні, щоб
спробувати врятувати наші стосунки, а за десять хвилин уже мало
не побились одне з одним.
Не знаю, скільки я там просиділа, аж раптом почула в себе за
спиною голос: «Даруй, у тебе все гаразд?» Я обернулася й побачила
старого китайця, який стояв поруч зі мною.
«Усе добре, дякую», — пробурмотіла я у відповідь. Він поглянув на
море й сказав: «Краса, правда ж?» Я підвела очі й побачила, що небо
на горизонті стало багряним-багряним. Це було прекрасне видовище,
але я не мала настрою милуватися ним. Була надто засмучена. А потім
старий сказав: «У моїй країні є приказка: кожен досвід несе із собою
урок, який може збагатити наше життя». Я мовчала, але він,
не переймаючись цим, провадив: «Навіть коли ми маємо проблеми
у взаєминах, у цьому завжди є урок, і все, що нам слід зробити, —
відшукати його».
Я поглянула на старого. Він, мабуть, почув нашу з чоловіком сварку.
«Послухайте, — мовила я, — у вас, безумовно, лише найкращі наміри,
але насправді…» «Була в мене колись подруга, — перервав він
мене, — прекрасна жінка, яка вийшла заміж за чудового чоловіка.
Вони просто шалено кохали одне одного, та через кілька років почали
лаятися — майже щодня. А знаєте, у чому був корінь їхньої проблеми?
Вона не довіряла йому й через це ставилася до нього, як до своєї
власності; ревнувала, якщо його не було поряд або коли він розмовляв
з іншими жінками. І тоді чоловік почав відчувати, що вона не дає йому
вільно зітхнути, неначе він у пастку втрапив. Своїми страхами вона
відштовхувала чоловіка, якого кохала».
Я обернулася до старого й запитала: «Чому вона так робила?
Можливо, у неї був вагомий привід?» «Ні. Не було. Її чоловік
не зробив нічого поганого. Просто вона дуже невпевнена жінка. Це
теж можна зрозуміти: її батько був розпусником і після численних зрад
покинув її матір. Найважливіший чоловік у її житті кинув її разом із
матір’ю, і саме тому вона підсвідомо не довіряла чоловікам».
Я відчула, як біль стискає мої груди. Цей старий неначе переповідав
моє життя. «Знаєш, це, може, і смішно, — мовив він, — але труднощі,
які виникають у наших взаєминах, часто є результатом проблем, котрі
ми переживали в дитинстві». «Ви, либонь, маєте рацію, — відповіла
я. — Ми всі керуємося пережитим у дитинстві». «Тільки якщо
дозволяємо нашому минулому керувати нами, — зазначив він. — Вона
винесла важливий урок із проблем зі своїм шлюбом. Майбутнє не має
бути схожим на минуле. Хоч би яким було наше минуле, хоч би яким
був наш досвід, ми всі маємо силу змінитися».
Я запитала його, чи вдалося змінитися тій жінці. Чи вдалося
врятувати її шлюб? І він відповів, що шлюб не просто врятували, а той
чоловік і жінка тепер кохають одне одного ще дужче, ніж у день
їхнього весілля. «І що ж їй допомогло?» — запитала я. «Секрети
Надзвичайної Любові», — пояснив він. Я й гадки не мала, про що
говорить старий, але потім він дав мені аркуш паперу. Я поглянула на
нього й побачила, що там є перелік із десяти телефонних номерів,
а коли знову підвела погляд — незнайомець зник.
Я повернулася до стійки реєстрації, щоб дізнатися, у якому номері
зупинився старий китаєць. Жінка, з якою раніше говорив мій чоловік,
досі була на своєму місці. Я перепросила її за свій спалах люті, і тоді
вона пояснила, що мій чоловік запитував, чи може вона
порекомендувати якісь ресторани неподалік. Він хотів здивувати мене
й запросити на якусь особливу вечерю! Старий мав рацію. Усі мої
проблеми були через невпевненість.
Я запитала, чи може вона сказати, у якому номері мешкає старий
китаєць, на що вона відповіла: «Зараз у готелі жоден китаєць
не гостює». І серед співробітників китайців теж не було!
Я пішла до нашого номера й побачила там мого чоловіка. Він досі
був дуже засмучений. Я вибачилася за свою поведінку й пояснила, як
мені соромно тепер, коли я дізналася, що він розмовляв із дівчиною
лише для того, щоб вирішити, до якого ресторану запросити мене на
вечерю. Я розповіла йому про свою зустріч зі старим китайцем і про
секрети Надзвичайної Любові. Він сказав, що щось треба змінювати,
бо не можна жити так, як ми жили останні два роки, з постійними
сварками та лайками.
Тож наступного тижня я зателефонувала до людей зі списку старого,
щоб дізнатися про секрети та з’ясувати, чи правда те, що сказав
старий.
— Що? — перепитав юнак.
— Що ми всі маємо силу змінюватися.
— То це правда? — допитувався юнак.
— Безумовно. Усі секрети Надзвичайної Любові важливі, бо всі
вони допомагають нам створювати любов і будувати сповнені любові
взаємини, але найголовнішим із них, що найбільше змінив моє життя,
стала… сила довіри.
— Довіри? — перепитав юнак. — Як вона стосується любові?
— Якщо ми не довіряємо комусь, то не можемо його любити.
— Чому не можемо? — допитувався юнак.
— Бо без довіри ми стаємо підозріливими, стривоженими й наче
боїмося, що та людина нас зрадить. Це створює нестерпну напругу
у взаєминах: один з партнерів почувається стривоженим, інший —
немов у пастці.
Слід твердо пам’ятати одне: коли ви знаєте секрети Надзвичайної
Любові та дотримуєтесь їх у своєму житті, імовірність того, що ваш
шлюб буде успішним, примножується, бо ви розумієте, що саме
потрібно, аби виплекати сповнені любові взаємини. Ви одружитеся або
оселитеся разом лише з тією людиною, взаєминам із якою будете
віддані на сто відсотків. Ваша партнерка навряд чи відчуватиме страх,
неприйняття чи недовіру, якщо ви спілкуватиметеся з нею
й говоритимете, що любите її.
— То ви кажете, що коли комусь не довіряєш — взаємини
приречені? — перепитав юнак.
— Без жодних сумнівів. І тому одне з найкращих запитань, які ви
можете собі поставити, якщо не впевнені в тому, чи варто вам із
кимось пов’язати життя, таке: «Чи довіряю я їй цілком
і беззастережно?» Якщо відповідь «ні» — вам, либонь, варто як слід
обміркувати ваші взаємини, перш ніж віддатися їм. І звичайно, це
працює в обох напрямах — інша людина також має цілком вам
довіряти.
Один із найважливіших уроків, які мені лише доводилося здобувати,
полягає в тому, що довіра є невід’ємним складником усіх любовних
стосунків. Вам треба навчитися не тільки довіряти іншій людині, але
й уміти довірятися самим взаєминам.
— Що ви маєте під цим на увазі? — поцікавився юнак.
— Ну, деякі люди переймаються, що взаємини можуть скінчитися.
Вони думають: «Це занадто добре, щоби бути правдою. Це не може
тривати довго». Я маю на увазі, що в наш час багато людей нервують
стосовно шлюбу просто тому, що ми маємо високий рівень розлучень.
Вони починають перейматися через закінчення взаємин іще до їхнього
початку.
Юнак відчув, як його обличчя спалахнуло. Він говорив те саме,
майже слово в слово, розмовляючи зі старим китайцем кілька тижнів
тому. Він відкашлявся.
— Так, але вони в чомусь усе-таки мають рацію, правда ж?
— І в чому ж? — відповіла місіс Купер.
— Ну, відсоток розлучень високий, тож імовірність того, що шлюб
буде успішним, не надто велика.
— Так, але імовірність успішного шлюбу все-таки вища за
ймовірність розлучення. Зосереджуючись на можливому розриві, ми
лише робимо його більш імовірним. Ось чому дуже важливо вірити
у взаємини й поводитися так, ніби ви разом зможете пройти крізь
вогонь і воду, і ваші стосунки ніколи не закінчаться.
— І як це може допомогти? — поцікавився юнак.
— Пам’ятайте, що думки та страхи мають здатність збуватися. Якщо
ви уявлятимете собі проблеми, ці страхи відображатимуться у вашій
поведінці, і часто ви самі й створюватимете ці проблеми. Саме так це
було зі мною. Через недовіру до свого чоловіка я була просто
одержима ревнощами й ледь було зовсім його від себе
не відштовхнула.
— Я розумію, про що ви, — сказав юнак.
— Багато людей створюють у своєму житті проблеми ще до того, як
ті з’являються. Але така поведінка не сприяє любові та щастю. Один-
єдиний спосіб цього уникнути — навчитися довіряти: собі, своєму
партнерові та життю. І зворотний бік медалі — так само важливо
поводитися надійно, щоб у вашого партнера не було реальних причин
почуватися невпевнено.
— Але як можна навчитися довіряти людям, якщо проблеми
тягнуться аж із самісінького дитинства? — поцікавився юнак. —
Напевно, для цього потрібні довгі роки терапії?
— Не обов’язково. Ходіть зі мною, — запросила місіс Купер,
махнувши йому, щоб той ішов із нею в інший бік кімнати. Вона
вказала на табличку, яку юнак примітив раніше. На ній було написано:
«Життя змінюється, коли змінюємося ми».
— Цей напис — одна з найбільш значущих цитат, що мені трап‐
лялися, адже вона стверджує, що ми не маємо бути жертвами
минулого. У всіх нас є сила змінюватись. Як сказав мені старий:
«Майбутнє не повинне бути схожим на минуле». Ми пишемо книгу
життя. Наступна сторінка не повинна бути такою самою, як минула.
Ми можемо почати новий розділ, і саме на це дадуть нам наснагу
секрети Надзвичайної Любові — на зміни! Не має значення, що
відбувалося в минулому. Якщо у вас проблеми зі стосунками або вам
складно здобути сповнені любові взаємини, із секретами Надзвичайної
Любові ви зможете змінитися.
Я зустрічала безліч геть зневірених людей. Вони самотні й упевнені,
що їм ніколи не знайти довготривалих, сповнених любові взаємин.
І ще я знаю багатьох людей, що загрузли в нещасливих стосунках, де
немає кохання. Іноді вони втрачають надію, розчаровуються,
сповнюються гіркого цинізму. Вони вважають себе жертвами — тож
і стають жертвами та йдуть життям, почуваючись самотніми або
неначе ув’язненими, сподіваючись, що колись хтось особливий увійде
в їхнє життя і змінить для них усе. Але правда в тому, що єдина
людина, яка має силу змінити щось у вашому житті, — це ви самі.
І більше ніхто.
Цієї миті відчинилися вхідні двері, до кабінету ввійшов старий
чолов’яга, одягнений у велике пальто. Місіс Купер відрекомендувала
свого чоловіка гостеві. Коли той роздягнувся, юнак раптом збагнув, де
раніше бачив місіс Купер із чоловіком.
— Згадав, — мовив він, клацнувши пальцями. — Ви вдвох були на
весіллі приблизно місяць тому? У Марка Елкіна та Соні Спайд?
Містер Купер звів брову:
— Так, ми там були. А чому ви запитуєте?
— Там я вас і бачив. Я помітив, як ви разом танцювали. Пригадую,
як тоді думав, якими ви здавалися закоханими, і розмірковував, у чому
ваш секрет.
— Ну, тепер ви його знаєте, — усміхнулася місіс Купер.
— То ви теж мали бачити старого китайця на весіллі, —
мовив юнак.
— Старий китаєць був на весіллі Марка та Соні?! — вигукнула місіс
Купер.
— Саме там я з ним і познайомився, — відповів хлопець.
Згодом того вечора юнак перечитав свої нотатки:
Десятий секрет Надзвичайної Любові — сила довіри.
Довіра — невід’ємний складник усіх сповнених любові взаємин. Без

неї один стає підозріливим, стривоженим, його гнітить постійний
страх, а інший почувається немов у пастці, емоційно пригніченим.
Неможливо по-справжньому когось любити, якщо цілком йому
не довіряєш.
Поводься так, ніби взаємини з людиною, яку ти любиш, ніколи
не закінчаться.
Один зі способів з’ясувати, чи створена ця людина для тебе, —
запитати себе: «Чи довіряю я їй цілком і беззастережно?» Якщо
відповідь «ні», добре подумай, перш ніж віддатися взаєминам.
9 Амос 3:3 (переклад І. Огієнка).
Епілог
Юнак сидів наодинці, роззираючись навкруги. Це весілля було
не таким бучним та вишуканим, як деякі інші церемонії, на яких йому
доводилося гостювати, але тут панувала жвава дружня атмосфера,
і близько сотні гостей вочевидь ним насолоджувалися. Коли музиканти
почали розігріватися, юнак думками повернувся на два роки назад, на
весілля, де зустрівся зі старим китайцем. Він не міг стримати усмішки,
згадуючи, як цинічно тоді міркував про любов.
Хлопець, усміхаючись, згадував, як гостював у людей зі списку
старого. Хоча всі вони говорили щиро й натхненно, десь у дальньому
куточку думок у нього зачаїлися сумніви. Він не був упевнений, що
секрети Надзвичайної Любові спрацюють у нього. Але ж без жодних
сумнівів вони працювали в інших — людей, які, так само як він,
шукали кохання та сповнених любові стосунків, у людей, які
розчарувалися в житті та вели холодне, самотнє існування, навіть
у тих, хто опинився в нещасливих, сповнених проблем взаєминах.
Юнак склав три переліки в маленькому записникові, підсумувавши
секрети Надзвичайної Любові й те, як їх можна було застосовувати
в різних життєвих ситуаціях, і завжди носив той записничок із собою,
куди б не йшов, аби завше мати змогу почерпнути з нього натхнення
у важкі хвилини та поділитися тими секретами з іншими.
Ось що там було записано:
Десять секретів Надзвичайної Любові — як створити любов
у своєму житті.
1. Обирайте сповнені любові думки.
2. Навчіться поважати себе та інших.
3. Зосереджуйтеся на тому, що можете віддати, а не на тому, що
можете взяти.
4. Щоб знайти любов, спершу знайдіть друга.
5. Обіймайте людей. Розпростерши обійми, ви розкриваєте своє
серце.
6. Відпускайте свої страхи, упередження та судження.
7. Висловлюйте свої почуття.
8. Будьте віддані — зробіть любов своїм головним пріоритетом.
9. Живіть пристрасно.
10. Довіряйте іншим, довіряйте собі й довіряйте життю.
Десять секретів Надзвичайної Любові — як розпізнати свого
супутника на все життя.
1. Чи є в нього/неї фізичні, емоційні, інтелектуальні та духовні
якості, які вам потрібні у партнерові?
2. Ви поважаєте його/її?
3. Що ви зможете дати йому/їй для забезпечення його/її потреб?
4. Чи є він/вона вашим найкращим другом? Чи є у вас спільні цілі та
амбіції, спільні цінності й переконання?
5. Коли ви обіймаєтеся, чи є у вас відчуття, що саме так усе й має
бути?
6. Чи залишаєте ви одне одному простір і свободу, щоб зростати
й навчатися?
7. Чи можете ви спілкуватися одне з одним чесно й відверто?
8. Чи віддані ви обоє вашим взаєминам?
9. Чи відчуваєте ви силу та пристрасть до нього/неї та ваших
взаємин? Чи важить він/вона для вас більше за будь-що інше?
10. Чи цілком ви довіряєте одне одному?
Десять секретів Надзвичайної Любові — як повернути любов у ваші
взаємини.
1. Думайте про потреби та бажання свого партнера так само, як про
власні.
2. Навчіться поважати себе та свого партнера. Запитуйте: «За що
я поважаю себе?» та «За що я поважаю свого партнера?»
3. Зосередьтеся на тому, що ви, можливо, недостатньо даєте
відносинам, а не на тому, що, на вашу думку, маєте від них
отримувати.
4. Станьте друзями зі своїм партнером. Шукайте спільні інтереси,
спільні захоплення.
5. Обіймайтеся, ласкаво торкайтесь і розгортайте обійми назустріч
партнерові.
6. Відпустіть і пробачте минуле. Почніть усе спочатку.
7. Висловлюйте свої почуття щиро й чесно.
8. Віддавайтеся взаєминам. Нехай партнер буде на першому місці
у вашому списку пріоритетів.
9. Відроджуйте пристрасть у ваших стосунках.
10. Навчіться довіряти своєму партнерові, вірити у взаємини
й поводитися так, ніби вони ніколи не закінчаться.
Поступово втілюючи у своє життя десять секретів Надзвичайної
Любові, він почав помічати зміни. Нічого значного, нічого відчутного.
Не було жодних особливих зовнішніх переворотів, нічого такого, що
впадало б у вічі, але все ж таки відбулися важливі, глибокі зміни.
Його рідні та друзі, навіть співробітники помічали, що його
поведінка змінилася. Він вітав їх із розпростертими обіймами та
пригортав до себе, замість того щоб для годиться потиснути руку. І він
по-новому розмовляв із людьми: уважно, шанобливо, завжди
дивлячись в очі. Він завжди знаходив час для своїх близьких, виявляв
інтерес і турботу до них. Він стежив за тим, щоб не забувати про чужі
дні народження, телефонував тим, кого давненько не бачив, просто
щоб привітатися й сповістити, що він про них пам’ятає. Але
найдивовижнішим було те, що він часто робив несподівані добрі
вчинки. Для нього стало звичним купити букет квітів і без жодного
слова подарувати його незнайомій людині на вулиці, просто щоб
побачити здивування та радість на її обличчі. Йому приємно було
просто бачити, як хтось усміхається.
А його найближчі друзі помітили, що він більше не морочиться
з пошуком коханої людини. Вони не знали, що юнак зосередився на
тому, щоб любити, вірячи, що його любов повернеться до нього, що
в потрібний час і в потрібному місці він зустріне дівчину своєї мрії.
Деякі співробітники та друзі запитували, що так його змінило. Він
прийняв якусь нову релігію чи дістав десь грошей? Чи підсів на щось,
і настрій йому покращують наркотики? Мало хто вірив, коли він
говорив про свою зустріч із дрібненьким старим китайцем і про
секрети Надзвичайної Любові. Але були й такі, хто слухав його
розповідь із відкритим серцем і неодмінно за кілька місяців сам
телефонував, щоб подякувати та розповісти, як ці секрети змінили
життя.
А потім, зовсім неочікувано, сталося дещо дивовижне. Одного
вечора він був удома й раптом почув телефонний дзвінок. Це
телефонувала молода жінка, яка запитала, чи може він із нею
зустрітися. Вона пояснила, що його номер телефону їй дав старий
китаєць. «Щось про секрети Надзвичайної Любові», — пояснила вона.
Вони побачилися наступного дня, і його зразу ж почало вабити до неї,
не лише через теплі очі та вродливе обличчя. Коли вони розмовляли,
він відчував, що нарешті зустрів споріднену душу, ту, з ким міг вільно
говорити про важливі для нього речі.
А зараз вона йшла до нього з простягнутою рукою, і зрівнятися з її
зовнішньою вродою могли лише ніжність і краса її душі. Здавалося,
що все відбувається, ніби в уповільненій зйомці. Дивлячись на неї, він
на мить забув, як дихати, переповнений любов’ю. Це була мить, яку
він запам’ятав на все життя, мить, коли він уперше зрозумів, що
значить відчувати Надзвичайну Любов.
Це була мить, про яку він завжди мріяв, але до зустрічі зі старим
насправді не вірив, що вона колись настане. Чого б тільки юнак
не зробив, щоб сконтактувати з тим старим, просто щоб подякувати
йому, щоб хоча б розповісти, як той допоміг йому змінити життя. Він
дуже хотів запросити його на своє весілля.
Усі в кімнаті повставали з вигуками та оплесками, коли юнак узяв її
за руку й повів на танцювальний майданчик. Наречений був вишукано
вбраний у світло-сірий двобортний костюм, але всі погляди були
прикуті до нареченої, яку він тримав за руку. Вона була в простій, але
елегантній білій атласній сукні з відкритими плечима, що
підкреслювала її природну красу.
Опинившись у центрі танцювального майданчика, вони повернулись
одне до одного та зазирнули одне одному в очі. Вигуки й захоплений
свист стихли, і музиканти заграли їхню пісню: «Сила кохання». Юнак
поглянув на усміхнені обличчя своїх рідних і друзів, котрі плескали
в долоні й радісно кричали. Та коли він озирав приміщення, його увагу
привернула самотня постать у кінці зали, біля виходу. Це був він!
Старий китаєць стояв там наодинці й усміхався.
Популярне видання
ДЖЕКСОН Адам
Десять секретів багатства, щастя, кохання. 3 в 1

Керівник проекту С. І. Мозгова
Відповідальний за випуск А. В. Альошичева
Редактор Л. М. Шуст
Художній редактор А. В. Бєлякова
Технічний редактор В. Г. Євлахов
Підписано до друку 29.10.2019.

Формат 60х90/16. Друк офсетний.
Гарнітура «QuantAntiqua». Ум. друк. арк. 18.
Наклад 4000 пр. Зам. № .
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДК65 від 26.05.2000
61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 24а
E-mail: cop@bookclub.ua
Віддруковано з готових діапозитивів на ПП «ЮНІСОФТ»

Свідоцтво ДК №3461 від 14.04.2009 р. www.unisoft.ua
61036, м. Харків, вул. Морозова, 13Б
Десять секретів багатства.
Сучасна мудра притча
про багатство, що змінить ваше
життя
Епілог
Епілог

Десять секретів багатства щастя кохання 3 в 1 230312 175435

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Десять секретів багатства щастя кохання 3 в 1 230312 175435

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

ISBN 978-617-12-7492-1 (epub)

Електронна версія зроблена за виданням:

Переклад з англійської Наталії Третякової

Дизайнери обкладинки Олексій Ачкасов, Аліна Бєлякова

До досягнення 65-річного віку понад дев’яносто відсотків з нас або

Перший секрет — сила підсвідомих

— Натхненний вірш, — сказав юнак. — Ви не проти, щоб я його

Перший секрет Надзвичайного Багатства — сила підсвідомих

Люди досягають не того, на що здатні, а того, на що вони вірять, що

Другий секрет — сила палкого бажання

Другий секрет Надзвичайного Багатства — сила бажання.

Якщо у твоєму житті немає Надзвичайного Багатства, це,

Третій секрет — сила чіткої мети

Третій секрет Надзвичайного Багатства — сила чіткої мети.

Четвертий секрет — сила впорядкованого

Увесь задум уже не здавався таким нездійсненним, щойно я склала

Якщо хочеш напевне досягти своїх цілей, тобі слід обміркувати

П’ятий секрет — сила спеціальних знань

Нікому, хто накопичив Надзвичайне Багатство, не вдавалося цього

Шостий секрет — сила наполегливості

Того вечора юнак довго й глибоко розмірковував про своє життя.

Шостий секрет Надзвичайного Багатства — сила наполегливості.

Зазвичай успіх є результатом не однієї спроби, а, скоріше,

Сьомий секрет — сила контрольованих витрат

Сьомий секрет Надзвичайного Багатства — сила контрольованих

Багатство визначається не тим, скільки ти заробляєш, а тим, як

Восьмий секрет — сила чесності

Восьмий секрет Надзвичайного Багатства — сила чесності.

Дев’ятий секрет — сила віри

— А щоб ризикувати, потрібна віра? — перепитав юнак.

«Підходьте до краю», — він наказав.

Пізніше того вечора юнак перечитав нотатки, зроблені під час

Дев’ятий секрет Надзвичайного Багатства — сила віри.

Коли обмірковуєш будь-який проект, що в нього віриш, склавши

Десятий секрет — сила благодійності

Досягнення нечасто бувають можливими без допомоги інших — або

Поцікавтеся в людей, чого вони найбільше хочуть від життя,

Перший секрет — сила ставлення

Перший секрет Надзвичайного Щастя — сила ставлення.

Підвалини мого щастя ґрунтуються на моєму ставленні до життя.

Другий секрет — сила тіла

Другий секрет Надзвичайного Щастя — сила тіла.

Третій секрет — сила моменту

— Спробуйте самі, — сказав містер Браун. — До кінця дня

Третій секрет Надзвичайного Щастя — сила проживання моменту.

Щастя — не в роках чи місяцях, тижнях чи навіть днях, а в кожному

Четвертий секрет — сила самооцінки

Четвертий секрет Надзвичайного Щастя — сила самооцінки.

Написано: «Людина — це те, чим вона себе вважає у своєму серці».

П’ятий секрет — сила мети

П’ятий секрет Надзвичайного Щастя — сила мети.

Мета надає нашому життю напрям та сенс.

— щойно прокинувшись уранці;

Шостий секрет — сила гумору

Шостий секрет Надзвичайного Щастя — сила гумору.

Гумор знімає стрес і викликає відчуття щастя.

— Не переймайся через дрібниці.

Сьомий секрет — сила прощення

Сьомий секрет Надзвичайного Щастя — сила прощення.

Прощення — це ключ, яким відмикаються двері до Надзвичайного

Восьмий секрет — сила здатності віддавати

Восьмий секрет Надзвичайного Щастя — сила здатності