Розділ 1.

MINDFUCK, або Розрив

між нашими можливостями та нашим реальним
життям

М аленькою я полюбляла слухати радіо, збираючись до

школи. Мені особливо подобалася програма із
заголовковою фразою «День треба починати з позитиву».
Так я вперше познайомилася з тим, що сьогодні б назвали
самоменеджментом. Вітання ведучої звучало наче спонука,
і мене щоразу зачаровувало це послання. Спонукальний
голос і настанова на позитивний початок дня якось не
вкладалися у мене в голові. Не дивно, адже тоді я й не знала,
що його можна починати з негативу. Не розуміла, як
насправді виглядає внутрішній світ багатьох дорослих.
Зазвичай я прокидалася з радісним очікуванням — адже
кожен день був новою пригодою. Моє дитинство не
відрізнялося від інших. Не можна сказати, що все завжди
було чудово. Але щодень готував стільки відкриттів
і переживань: захопливі смаки, таємничі історії, свіже
повітря, діти, з якими я бавилася на вулиці перед нашим
будиночком. Засинання перетворювалося на справжнє
випробування. Як можна хотіти до ліжка, якщо дорослі саме
заповнили полички чипсами, кукурудзяними паличками
й іншими ласощами? Як можна йти спати, коли по
телевізору показують найкращі фільми? Та й узагалі, ніч
була такою темною й таємничою! Як шкода, що треба було
йти до ліжка й заплющувати очі!
Тепер, через майже 30 років, я розумію, що саме мала на
увазі першопрохідниця позитивного мислення. Я пізнала на
власному досвіді турботи, страхи та сумніви, і щодня бачу,
що таке внутрішній світ багатьох дорослих. Вони
перегороджують собі шлях думками, які я називаю
MINDFUCK. Вони страждають через роботу; починають
хвилюватися, не встигнувши як слід прокинутися; часто
почуваються, немов білка в колесі, або їх тягне на сон від
рутини. Інші ж здаються цілком успішними ззовні,
натомість всередині гризуться суперечностями та
незадоволенням тим, що мають. Між життям їхньої мрії та
повсякденням зяє величезна безодня. Доволі неприємний
стан, але, на жаль, для багатьох цілком звичний.
Уже багато років я займаюся феноменом самосаботажу.
Як бізнес-консультантка та коучиня я працюю з людьми, які
хочуть досягнути професійного і, зазвичай, особистісного
розвитку. Коучинг — це консультативна дисципліна для
окремих осіб, джерела якої лежать у професійному спорті,
звідки вона й перейшла в бізнес. На відміну від
психотерапевтів, я працюю з психічно здоровими людьми
над тим, як їм досягнути певних цілей, більшого успіху чи
підвищити якість життя. Одній із моїх колег, психіатрині та
коучині з Гарвардської медичної школи, вдалося
сформулювати суть надзвичайно влучно: «У психіатрії ви
йдете шляхом ваших сліз. У коучингу ви йдете шляхом
ваших мрій».1
Отож моя робота полягає в тому, щоб допомогти людям
віднайти їхні мрії, сформулювати на основі цього правильні
цілі й досягнути їх у найкращий спосіб. Але щодня я бачу, як
вони роками й десятиріччями стримують самі себе від
досягнення цих цілей. Звичка займатися самосаботажем —
частина широко розповсюдженої культури мислення. І вона
проникає у всі сфери, в яких людина прагне чого-небудь
досягнути.
Щодня я зустрічаюся не лише з представниками усіх
поколінь, а й із неймовірно широким спектром професійних
груп і найрізноманітніших життєвих ситуацій. На мої
консультації приходять люди всіх прошарків суспільства
з Німеччини, Австрії та Швейцарії. Їх відвідують
знаменитості, що прагнуть переспрямувати своє життя.
Політики, які хочуть здійснити щось справді революційне.
Чи менеджери, які сподіваються потрапити до ради
директорів. Я працюю з ними так само, як і з іншими. До
сьогодні моєму наймолодшому клієнту було 18,
а найстаршій клієнтці — 83. Я була коучинею людей із
майже незліченної кількості професійних груп — від лікарів
до експертів із кімнатних рослин. Тому я знаю, що похорон
котів — доволі прибуткова справа, а вміння завжди й усюди
шукати похибку — одна з найважливіших здатностей
авіаційного інженера. Я працювала з усмерть знудженими
держслужбовцями, які тепер зі захопленням і наснагою
здійснюють репортерські подорожі, і з колишніми
податківцями, що тепер очолюють самотужки засновані
курси дайвінгу в Таїланді. Мій звичайний день складається
з ранкової зустрічі з офіцером збройних сил KFOR2, обідньої
зі столяром із Мекленбург-Передньої Померанії та вечірньої
із заможною спадкоємицею зі Швейцарії.
Усі вони хочуть перепрофілюватися, стати успішними
в певній галузі або просто знайти професійного
й неупередженого спаринг-партнера, щоб обговорити
й перенацілити вже напрацьовані стратегії життя і успіху.
Деякі прагнуть надати більшого сенсу своєму життю, інші
хочуть більше заробляти, досягнути чогось надзвичайного
або менше працювати.

Бар’єри в нашій голові

Не має значення, про що йдеться в конкретному випадку:
роками працюючи з безліччю різноманітних людей над
їхніми професійними та життєвими проблемами, важко
з часом не помітити шаблон, однаковий практично у всіх.
Багаті й привабливі чи найзвичайнісінькі люди, що
мешкають поруч із нами, — усіх об’єднує паралельний світ
у головах. Він показує, що ми насправді думаємо про себе та
своє життя, і досить часто перешкоджає жити так, як би
хотілося. У наших думках встановлюється щось на кшталт
бар’єру, який діє, немов внутрішній кордон. Ми ніби
й можемо уявити, що здатні на більше, але щось заважає
втілити це в життя. Цей внутрішній кордон складається
з цілої низки думок і переконань, які загальмовують і не
дають рухатися далі. У глибині душі дехто не дозволяє собі
досягнути того, що дійсно зробить його щасливим. Інші
можуть мати чітку мету й цілеспрямовано наближатися до
неї, але в одну мить усе руйнується й призводить до того, що
людина відмовляється від свого плану, починає вважати
його неправильним або зазнає невдачі з причин,
незрозумілих їй самій. Це може статися як у професійному,
так і в особистому житті. Йдеться про мить тривалістю не
більш ніж частку секунди, за яку виникає думка, почуття чи
образ (а часом і всі три). Внаслідок цього людина шкодить
сама собі, встановлюючи блок.
Ми називаємо ці думки внутрішнім голосом. Він
знайомий усім. Щоразу, коли на своїх лекціях я згадую про
«внутрішнього критика», залою пробігає шепіт, як ніби
я заговорила про багаторічного нав’язливого знайомого.
У стосунках із собою ми можемо бути дуже схожими —
однаково, чи працюємо за касою супермаркету, чи
в обшитому деревом офісі, куди нас відвозить особистий
водій. Усім відомий цей бридкий тихенький голосок, який
каже, що нам нічого не вдасться, ще до початку. Або
всезнавче відмовляє, коли ми хочемо спробувати щось нове:
«Нереалістично!» Або: «Занадто небезпечно!» Чи: «Та що ти
собі взагалі уявив?»

Жінка, яка думала, що нічого не варта

Часто цей мерзенний голосок починає нашіптувати
в найменш відповідний момент. Кілька років тому я була
коучинею однієї підприємиці, яка збиралася залучити
інвестиції для фінансування справді фантастичного
наукового проєкту. Перша зустріч з інвестором пройшла не
якнайкраще, тому вона хотіла попрацювати зі мною, щоб
наступна закінчилася успіхом. Я прослухала її презентацію
й була вражена. Спершу я не могла осягнути, що могло піти
не так. Тоді запитала, про що вона думає, коли стоїть перед
інвесторами. Я хотіла знати це до найменшої дрібниці.
Прагнула довідатися, яка думка лунає в її голові, коли жінка
заходить у кімнату й до перших слів виступу залишається
всього лиш мить. Вона відповіла: «Я думаю, що насправді не
заслуговую на ці гроші. Що я, по суті, вже застара, й інші
гадають так само». Отож вона шкодила собі
деструктивними, самопринизливими думками саме в ту
мить, коли все залежало від її чіткості та впевненості в собі.
Не диво, що її поведінка була невпевненою, і не вдавалося
завоювати в інвесторів достатньо довіри. Саме з цього ми
й почали, і вже з другого разу їй вдалося отримати кошти.
Але нам завдають шкоди не лише ці безпосередні
підривні дії в нашій голові. Ментальний самосаботаж може
призвести до такого життя, яке взагалі не відповідає нашим
потребам.

Чоловік, який застряг не в тому житті

Якось під час перельоту з Берліна до Лондона
я розговорилася з одним бізнесменом. Йому було десь під
40, і довідавшись, що я за професією коучиня, чоловік
розповів, що не витримає ще двадцять років такого життя.
Він гарував без просвітку в місті, яке йому не подобалося,
з людьми, яких не міг терпіти, на роботі, якою насправді не
хотів займатися.
Коли я запитала, що б він зробив, якби міг прийняти
власне рішення, той відповів, особливо не задумуючись:
кинув би усе, узяв жінку та дітей й вирушив у навколосвітню
подорож. Чоловік поринув у мрії. Спершу він здавався
нервовим, знесиленим і слабким, тепер же його очі
блищали, бізнесмен випростався й жваво жестикулював. За
всі ці роки він так і не розучився мріяти. Але щось
перешкоджало втілювати мрії в життя й займатися дійсно
важливими для нього речами.
Я поцікавилася, коли він збирається вирушити в дорогу.
Він затнувся й осів назад у крісло. Відразу напустив на себе
байдужий вигляд і дзвінким, діловим, немов механічним,
голосом відповів: «Послухайте, як ви собі це уявляєте? Мої
діти ще ходять до школи, ми з дружиною маємо певний
життєвий стандарт. Я хочу дати своїм дітям найкращу
освіту. Я не можу дозволити собі задумуватися про таке.
У будь-якому разі, мені доведеться протриматися ще кілька
років. Але знаєте що? Моїм друзям вдасться піти на пенсію
в 55. Якщо я продовжуватиму так і далі, то теж зможу
зробити це й матиму ще досить часу для навколосвітніх
подорожей і подібних речей». Світло в його очах немов
згасло. Якийсь час він вибачався і, повернувшись на місце,
схопив економічну газету й поринув у читання практично
до самого приземлення. Літак сів, і бізнесмен знову
звернувся до мене: «Ви точно гадаєте, що я — безнадійний
тип. Але я не такий, просто я реаліст. У мене немає іншого
варіанта».
На мій подив, він усе ж узяв мою візитівку й за два роки
мені зателефонував. Чоловік попросив мене допомогти йому
переосмислити своє життя. Один із його друзів, який
планував піти на пенсію в 55 років, помер від інфаркту під
час відпустки в якихось 45.
Для цього бізнесмена розсудливим було слідувати
жорстким уявленням про те, що таке обов’язок і «що робити
треба, а що не слід». Робити те, що й інші, і вести таке життя,
яке зовні виглядає вдалим, хоча всередині таким не є.
Життя, далеке від справжнього задоволення, але повне
обов’язків, турбот, страхів, сумнівів і невизначеності.
Складалося враження, що він жив за збитим внутрішнім
компасом. Потрібна неабияка сила, щоб жити так
десятиліттями.
Часом ці внутрішні діалоги здаються цілком
нешкідливими. «Рано радіти, все ще може не скластися», —
думаємо ми, з нетерпінням чекаючи якоїсь зустрічі. «Та їм
потрібно це, як торішній сніг!» — починаючи читати
доповідь. «А могло бути й перше», — коли займаємо друге
місце. Але існують і гірші ментальні помилки, наприклад:
«Я недостатньо хороший, щоб це зробити; я не заслуговую
на справжню любов; на мене та мою роботу і так ніхто не
чекає» або «Якщо мені дійсно добре, значить незабаром
неодмінно станеться щось жахливе».

Що таке MINDFUCK?
Однаково, чи ми хочемо досягнути хорошого результату,
зробити правильний вибір у власному житті, прийняти
професійний чи особистий виклик — усі ми раз у раз
перешкоджаємо самі собі нашим способом мислення. Ці
думки, схожі на окрему мову в нашій голові, я називаю
MINDFUCK. Знаю, що це далеко не найприємніший термін.
Але те, що ми робимо зі собою, теж не набагато ліпше.
Хочу навести вам один приклад: без сумніву, ви хоч раз
дивилися фільми жахів у кіно або по телевізору, після чого
боялися темряви. Ваш мозок перебував під таким враженням
від вигаданої історії, що виниклі думки та почуття
переносилися в реальний світ. У такі миті тінь за вікном
починає здаватися грабіжником. Ви лежите без сну,
затамувавши подих, і боїтеся. Однак це всього лиш тінь від
ліхтаря перед будинком. Реальність спотворюється
фантазією, і без причини виникають неприємні відчуття.
Саме це й відбувається, коли ми займаємося ментальним
самосаботажем, стаючи жертвами MINDFUCK. Ми
сприймаємо реальність викривленою або неправильно її
інтерпретуємо. Або вважаємо реальним те, що таким
насправді не є. Багато кінорежисерів спеціально граються
з глядачами, заплутуючи постійними змінами справжнього
й вигаданого настільки, що врешті-решт ті вже не здатні
помітити різницю й опиняються в цілковитому полоні
ілюзій. Тому термін MINDFUCK використовують фанати кіно
й телебачення (що можна прочитати у Вікіпедії)3.
Але MINDFUCK має й інше значення. «To fuck with
somebody’s mind» з розмовної англійської має значення
«дуже негарно кимось маніпулювати». MINDFUCK означає,
що для цього нам не потрібен ще хтось. Ми робимо це
самотужки. У кожної людини виникають особисті думки та
внутрішні фільми, за допомогою яких вона маніпулює сама
собою. MINDFUCK зазвичай важко виявити, до
того ж ментальний самосаботаж забезпечує ейфорійний,
прямо-таки маніакальний поштовх, який створює відчуття
раптової контрольованості ситуації — навіть світ
обертається нібито за нашими уявленнями. При цьому
MINDFUCK діє й навспак, змушуючи страждати від
перепадів настрою, не досягати цілей, назавжди залишити
бажання й мрії лише уявними, недооцінювати себе, не
проявляти таланти, ламати стосунки й багато чого
іншого4…
На щастя, ми можемо цьому завадити. З багаторічного
досвіду коучингу я знаю, що життя суттєво покращується,
коли індивідуальний тип MINDFUCK визначений
й усунений. Звільнившись від деструктивних,
самосаботувальних шаблонів мислення, ви відчуєте
несподіваний приплив спокою, щирості й креативності. На
місці колишніх сумнівів і стагнації знову з’являться
креативність, винахідливість, активність і насичене життя.
Ви отримаєте нове відчуття самоефективності.
Це — ваша доросла здатність самостійно керувати своїм
життям, складати плани, приймати рішення й втілювати
важливі речі в реальність. Так ваша ефективність, а слідом
і якість життя набудуть нового розмаху.

Важливі приготування
Те, що ми занадто часто встановлюємо собі ментальні
перешкоди, і раніше впадало у вічі фахівцям із
різноманітних галузей науки. Психолог і провідний експерт
із комунікації Пол Вацлавік та Тімоті Ґолві5, один із батьків
сучасного бізнес-тренерства, займалися подібними
феноменами. У своєму багатомільйонному бестселері «Як
стати нещасливим без сторонньої допомоги»6, що вийшов
майже 30 років тому, Пол Вацлавік показує, наскільки
безглуздо ми ускладнюємо власне життя неправильними
переконаннями.
У 1970-х Тімоті Ґолві виявив звичку спортсменів
встановлювати собі ментальні перешкоди під час гри
й дійшов неймовірного висновку, що найбільший
супротивник гравця в теніс перебуває не по той бік сітки,
а в його голові. Актуальні психологічні дослідження також
відкрили феномен непослідовності, який свідчить про те,
що ми дуже часто поводимося суперечливо чи невпевнено:
наприклад, коли їмо шматок торта, хоча насправді
хотілося б яблуко, або навпаки. Існують внутрішні
суперечливі спонуки, які знову й знову доводиться
вирішувати нашій сукупній психічній системі. Це складне
балансування, яке, як показують відповідні дослідження,
вимагає стільки фізичної енергії, що працездатність значно
знижується, як порівняти з ситуацією, коли мотиви й дії
узгоджені.
Якщо ми хочемо чогось досягнути, щось змінити чи
навчитися нового, украй важливо завдавати собі
якнайменше шкоди. Наш розум, мотиви й почуття також
мають співпрацювати, а не перешкоджати одне одному. Так
всередині нас створюється невимушена, щира та приємна
атмосфера. Ми постійно допитливі, зацікавлені й бадьорі.
У такому стані розум готовий звернути гори й привести нас
туди, куди ми дійсно прагнемо.
Намагаючись натрапити на слід феномену MINDFUCK,
я опрацювала роботи багатьох науковців із різноманітних
галузей, як-от психологія, нейробіологія чи класичні
прийоми коучингу. Але не знайшла практично жодних
пояснень того, як саме працює самосаботаж або щоденне
самознищення. Що стається, коли ми перешкоджаємо самі
собі? Як саме це відбувається? Це дійсно лише окремі
переконання та засади віри, ніяк не пов’язані між собою? Чи
існує ціла структура? Які причини в самознищення? Чи
є спусковий механізм, який відразу викликає MINDFUCK?
Який у цього всього сенс? Чому ми це робимо? І передовсім:
як позбутися цього безладу в думках?
Не лише щоденний досвід роботи з клієнтами, а й власне
минуле вченої та бізнес-консультантки допомогли мені
відшукати відповіді на ці питання. Молодою я проводила
в університеті багаторічні дослідження перебігу суспільних
змін7. Тоді я спостерігала за поведінкою людей та
організацій при переході від диктатури до демократії та
навпаки — від демократії до диктатури8. Потім я перейшла
у франкфуртський світ фінансів і працювала
консультанткою у фірмах, яким доводилося долати великі
переломи, так звані процеси перетворення. На власному
досвіді я довідалася, що змушує людей переживати зміни.
Я могла спостерігати, як вони діють у подібних ситуаціях
і які думки миготять у їхніх головах — що може змусити їх
призвичаїтися, здатися чи відразу рішуче повернути
контроль над своїм життям або професійною діяльністю.
Значну частину отриманого досвіду я застосовую
в сьогоднішній роботі, і він допоміг мені зрозуміти феномен
MINDFUCK у всій його глибині й віднайти насправді дієві
методики для зупинки самосаботажу. Особливо важливі такі
два висновки.

Паралельний світ у наших головах

На жаль, якщо вовтузитися над окремими засадами
переконань і сподіватися, що це все вирішить, — результату
не досягнути. Багаторічні спостереження допомогли
виявити, що за окремими шкідливими думками
прихований цілий світ взаємопов’язаних шаблонів
мислення, які підпорядковані законам власної логіки
й породжують все нові й нові шкідливі судження та
переконання. Деструктивні думки та спонуки, виниклі
у такий спосіб, вибудовують у свідомості цілу структуру,
шаблон, який створює повторюваний образ мислення, що
з’являється знову й знову. У Розділі 2 ми детальніше
розглянемо цей паралельний світ у нашій голові — із цілою
системою вірувань, власним внутрішнім голосом, логікою
й формулюваннями. Цей паралельний світ показує, що саме
ми насправді думаємо про нас самих, навколишній світ
і наше життя на підсвідомому рівні. На жаль, ця система
керує нами сильніше, ніж нам би хотілося. Навіть якщо ми
впродовж тривалого часу мотивуємо себе до іншого життя
чи нових цілей, то бачимо, наскільки складні довготривалі
зміни на краще. Цей паралельний світ наздоганятиме нас
знову й знову, якщо ми не навчимося його розпізнавати
й немовби переналаштовувати наш збитий внутрішній
компас.

MINDFUCK — це застаріле мислення

MINDFUCK дуже складно викорінити, адже його корені
надзвичайно давні. Давні подвійно. З одного боку,
MINDFUCK — це пережитки ранніх років нашого життя,
з іншого ж боку, його формують спосіб мислення
й переконання попередніх поколінь. Усі наші сьогоднішні
думки, навіть ментальне сміття, якого ми нарешті хочемо
позбутися, колись мали певний сенс. Чи для нас самих, ще
дуже юних, чи для людей, які жили до нас й передали свій
спосіб мислення усім наступним поколінням. Тож цей
мерзенний голосок колись бажав лише добра. Але сьогодні
він втратив сенс і перетворився на непотрібний баласт.
У Розділі 3 ми побачимо, чому так стається і що це для нас
означає.
Однак сьогодні ми живемо в бентежний, новий час. Ми
вже дорослі, і ми у XXI столітті. Щоб знайти правильний
напрямок, просуватися вперед і бути щасливими, украй
важливо розвинути новий, дієвий і сучасний образ
мислення. Зазнані зміни приблизно нагадуватимуть заміну
старого, страхітливого чорно-білого телевізора на новий,
кольоровий, з чітким та яскравим 3 D-зображенням.
Стимули до цього ви отримаєте в Розділі 4.

Пригода на шляху до подолання MINDFUCK

Це виснажливо чи може принести задоволення?
Розпізнавати та долати перешкоди — це, без сумніву,
справжнісінька пригода. Розшифровка цілком особистого
образу мислення, про існування якого в нашій голові ми
часто й не здогадуємося і який працює як програма, здатна
до самоконтролю, — насправді бентежний, часом
заплутаний процес, який все ж приносить значне
полегшення. Часом при цьому хочеться схопитися за голову
й запитати: як же можна було дійти до такого безглуздя?
Однак ця пригода дає нам можливість пізнати досі незвідані
глибини власного «Я».

Подорож до власного потенціалу

На наступних сторінках ми поринемо в захопливу подорож
глибинами власних найпотаємніших думок, щоби промінь
нарешті зблиснув у темряві цих непотрібних стратегій
і шкідливих шаблонів мислення. Ви довідаєтеся, що саме
лежить між вашим сьогоднішнім життям і вашими
справжніми можливостями. Дізнаєтеся, чому шкодите самі
собі і як зупинити MINDFUCK. І прочитаєте, як повернути
внутрішній компас, який забезпечить впевнене та
самостійне орієнтування у вашому житті.
Знявши блокади, звільнивши наше мислення
й використовуючи його на повну, ми зможемо поєднати
насиченість і допитливість дитинства із незалежністю та
самоефективністю дорослого життя. Якщо ми відкриті
й незашорені, то можемо насолодитися життям сповна. Воно
дасть нам радість і можливість спокійно втілювати свої мрії
та цілі в життя. Ідеться про велику любов, підприємницьке
бачення, досягнення достатку, схуднення чи пошуки
змістовної діяльності, яка б принесла нам задоволення, —
наші можливості росту й навчання стають неосяжними,
якщо ми більше собі не перешкоджаємо. Прийнявши цей
виклик, ми отримаємо шанс знову по-справжньому відчути
життя й цілковито розкритися. Тоді нарешті вдасться
закрити прогалину між тим, чого ми хочемо навчитися
й досягнути, та тим, що ми отримуємо насправді. Морок
зникне, усе проясниться. Пригода почнеться в нашій голові
й приємними хвилями огорне все наше буття.
І раптово воно розпочнеться — те саме омріяне життя.
 Розділ 2. MINDFUCK, або Сім способів,
у які ми самим собі шкодимо

ВИЯВЛЕННЯ ВНУТРІШНІХ КОРДОНІВ

У коучингу мені раз у раз впадає у вічі, що переважно саме

ми, а не обставини, — причина невдач. Наприклад,
значна кількість моїх клієнтів знає, чого хоче, але
з незрозумілих для них самих причин вони заважають собі
послідовно досягати цих цілей. Інші ж відчувають якісь
перешкоди, коли йдеться про розвиток власної ідеї чи
бачення. Вони кажуть: «Я просто не знаю, чого хочу». Але
коли я починаю допитуватися й не відступаю, вони чудово
знають, чого прагнуть насправді.
Моє завдання коучині полягає в тому, щоб якимось
чином провести вас повз внутрішні кордони вашого розуму
й досягнути його ядра, яке точно знає, що вам важливе.
У процесі роботи я інтенсивно займалася цими
кордонами й виявила, що вони складаються із заборон,
заповідей і застережень. Усе частіше я наважувалася
напряму звертатися до цих кордонів, ставлячи своїм
клієнтам запитання, які нечасто почуєш від коуча.
Наприклад, запитання, які ще глибше вводять
у проблему. Дуже часто таке розпитування не схвалюється,
адже, по суті, коучинг націлений на пошук рішень й успіхи
клієнтів, а такі питання, здебільшого, ще глибше занурюють
у внутрішній конфлікт замість того, щоб із нього витягнути.
Але я припускала, що ці внутрішні кордони, проявлені
в голосі «внутрішнього критика», — одна з найсерйозніших
перешкод для тривалого особистісного розвитку. Вони
заважають віднайти ваші цілі й успішно втілити їх у життя.
Тому просто ігнорувати їх — марна справа. Я хотіла
дізнатися, з якого «матеріалу» вони складаються і як
можливо якщо не знести їх, то принаймні посунути.
І дійсно, через деякий час, коли мені вдалося не лише
провести моїх клієнтів повз внутрішні кордони, а цілковито
поставити їх під питання і, по змозі, узагалі знищити,
результати мого коучингу стали тривкішими. Адже ці
межі — супротивник, який відновлювався знову й знову,
коли мої клієнти підступалися до нового виклику чи ідеї.
І він перешкоджав набрати темпу, щоб досягнути ідеальної
швидкості життя, необхідного для проведення дійсно
важливих, якісних змін.
 Я хотіла знайти важіль, завдяки якому мої клієнти
змогли б самостійно звільнитися від власних ментальних
перешкод. Вони повинні були мати цілодобовий доступ до
своїх бажань, потреб, ресурсів і стратегічних можливостей
навіть поза межами коучингу.
Але для цього спершу довелося заморочитися.
Я вирішила підійти до завдання, як дослідниця до вивчення
незвіданого континенту. Для цього довелося позбутися
власних гіпотез і відкрито, з цікавістю поглянути на
проблему. Я була впевнена, що для моїх клієнтів це стане
ефективнішим, ніж підхід, заснований суто на пошуку
рішення. Хоча з ним і можна досягнути непоганих перших
результатів, але якщо не виявити та не змінити приховані
шаблони, виникатимуть усе нові й нові проблеми.

Дослідниця на незвіданому континенті

Якщо моєму клієнту важко описати бачення власного життя,
а на сеансі він із блиском в очах згадує свою мету, але майже
відразу знову знічується та ціпеніє, то я свідомо вчіпляюся
в нього й запитую щось на кшталт: «Що зараз відбувається
у вашій голові? Що перешкоджає вам продовжувати
розповідати про цю ціль?»
Часто лунала відповідь: «Але ж усе це абсолютно
нереалістично». Якщо я запитувала далі, наприклад:
«Чому ж, на вашу думку, це нереалістично?», то нерідко
траплялося, що клієнти відразу ставали дуже строгими,
навіть владними до самих себе й розповідали про себе та
власне повсякдення так, немовби вони — нерозумні діти, які
до кінця так і не втямили, як працює життя. Навіть щодо
цілей доволі скромних на сторонній погляд, вони немовби
карали самі себе словами на кшталт: «Це точно не для мене»,
«Мені не слід задумуватися про таке всерйоз» або «Таке
просто неможливо зробити». Я помітила, що якраз
зауваження «Таке просто неможливо зробити» звучало, ніби
вимовлене з піднятим вказівним пальцем. Справжнім
посланням було не те, що це неможливо зробити, а те, що це
не можна. Клієнти забороняли самі собі мати такі цілі
й втілювати їх у життя.
Так я одержувала все більше інформації про те, якими
аргументами люди блокують самі себе. Запитання, що
дозволяли заглибитися в проблему, відкрили мені погляд на
точнішу структуру внутрішніх бар’єрів у голові, які дотепер
украй сильно перешкоджали довготривалому покращенню
їхнього життя. Складалося враження, немовби якась
частинка їхнього мислення прагнула захиститися від
високих очікувань, «нереалістичних» уявлень або від
можливості «повністю стратити розум», коли здавалося, що
ось-ось буде перетнута якась певна чітко окреслена
внутрішня межа дозволеного.

Чи існує «зона щастя»?

Чи існує щось на кшталт внутрішнього «опікуна», що
слідкує, щоб ми раптом не перетнули власну межу щастя?
Може, у кожного є індивідуальна «зона щастя», нібито межа
хорошого самопочуття, яку ми собі не дозволяємо
перетнути? Ми знову й знову несвідомо обмежуємо себе із
застереженням не злетіти занадто високо? Невже ми дійсно
дбаємо про те, щоб не стало занадто добре?
Так, я гадаю, що так воно і є. Ми постійно заземляємося
за допомогою безлічі різноманітних внутрішніх стратегій.
«Супротивник у голові — сильніший, ніж супротивник по
той бік сітки», сказав якось Тімоті Ґолві, легендарний коуч
і колишній професійний тенісист. Цей вислів стосується не
лише спорту, а й усіх життєвих сфер. Усі ми маємо голос
у голові, який перешкоджає нашому вільному розвитку.
Отож зараз саме час зайнятися цим внутрішнім кордоном,
власноруч окресленою «зоною щастя» та «опікуном», який
дбає про те, щоб ми не покидали свою крихітну темницю.

MINDFUCK властивий людині

Я почала торкатися теми ментального самосаботажу
в розмовах з іншими людьми й поза межами коучингу. Мені
було цікаво, чи вона знайома і їм, адже гадала, що, можливо,
MINDFUCK — усього лиш результат професійної або
особистої кризи, і саме тому так часто спливає під час моїх
консультацій. Але кожен, із ким я говорила, відразу
перебивав мене й починав жваво розповідати про власний
досвід самосаботажу. Моя мама навіть відповіла спонтанно:
«Ментальний самосаботаж? На цьому я знаюся! Хочеш, дам
тобі пораду?»
 Отож MINDFUCK, за моїм припущенням, мав би
належати до таких ділянок людського мислення та
поведінки як їсти, пити, сваритися чи любити. Кожен їсть,
п’є, любить і свариться по-своєму. Але всі ми це робимо.
У кожного з нас є власний спосіб самосаботажу.

Який у цьому всьому сенс?

Одне не давало мені спокою. У коучингу побутує думка, що
кожна людська діяльність рано чи пізно отримає певне
обґрунтування. Оскільки ж цей бридкий тихенький голосок
знайомий кожному, то і в ньому мав бути якийсь сенс. Ще
філософ Арістотель, який жив за багато тисячоліть до нас,
говорив про внутрішні конфлікти й про те, що деякі з його
сучасників почуваються немов роздвоєними. Багато людей
діяло всупереч собі замість ставитися до себе як до друга.
Але дружнім можна бути лише тоді, якщо передусім почати
із самого себе. Однак саме в цьому нам і перешкоджає
внутрішній «опікун». Який же сенс у тому, що наш
внутрішній голос чинить, як супротивник? Який зміст має
наш внутрішній «опікун»? Яку роль він відіграє для нашого
мислення? Якщо він все ж діє, як опікун, що саме він
охороняє, про що турбується? Можливо, його завдання
насправді глибоко еволюційне? Може, усі його
застереження, заборони й заповіді повинні забезпечити нам
виживання?
І все-таки із цим внутрішнім «опікуном» було щось не те:
замість відкривати нові можливості, він постійно зайвий раз
нас обмежує. Пошуки ставали дедалі цікавішими.

Ситуативний MINDFUCK
Подальше спостереження показало, що ми займаємося
MINDFUCK не постійно, а часто лише в певних ситуаціях або
присутності конкретних людей. Схоже, існує щось, що
вмикає нашого внутрішнього «опікуна». Різні тригери, тобто
спускові механізми, натискаються, неначе червоні кнопки,
в наших головах і змушують нас затуманювати власну
свідомість. Ці ситуації завжди стосуються нас, світу чи
наших стосунків з іншими людьми — неважливо, чи ми
наодинці роздумуємо про себе та своє життя, чи маємо
справу з певними людьми. Часто ними стають родичі,
начальник, клієнти або навіть наш партнер, які викликають
MINDFUCK і змушують нас внутрішньо стискатися.
Наприклад, одна видатна скрипалька сказала мені, що
більше не може виступати, коли бачить серед аудиторії
старших сивочолих панів. Її непокоїла прямо-таки
нав’язлива думка: «Я і так ні на що не здатна, а тепер й інші
побачать, що я ошуканка».
Інші кажуть, що існують певні теми, які підштовхують їх
до MINDFUCK. Наприклад, вони завжди вибудовують
внутрішні бар’єри, коли йдеться про гроші або кар’єру.
Глибоко всередині вони переконані: «Я не заслуговую на
справжній успіх».
Я хотіла ще глибше дослідити сферу нашої внутрішньої
прикордонної зони. Хотіла зрозуміти структуру та мову, які
ми використовуємо, коли шкодимо самі собі. І хотіла
побачити, де саме пролягає демаркаційна лінія, біля якої ми
зачиняємо двері перед можливостями думками на кшталт:
«Так не повинно бути», «Це неможливо», «Це дійсно
нереально» тощо.

За блокадами заховані мисленнєві світи

Я зрозуміла, що поодинокі засади віри, якими ми власноруч
обмежуємо себе, — це лише верхівка айсберга. Під нею
ховається ціла система переконань. Якщо ми глибоко
всередині впевнені, що не заслужили успіху чи здійснення
наших мрій, то керуємося одразу кількома настановами.
Передусім — що успіх і реалізацію потрібно заслужити.
Тому існують люди, гідні цього щастя, й інші — негідні його.
Також ми вважаємо, що існують певні критерії, за якими ми
«заслуговуємо» на успіх і щастя.
Критерії, які ми маємо на увазі, значно залежать від
культури та часу, в яких ми живемо. Кілька століть тому
люди вірили би, що все залежить від Бога: бути успішними
та щасливими, а чи ні. Інші вважають, що суть у простому
збігові обставин чи в хороших зв’язках. Треті переконані, що
успіх насправді є ознакою кримінальної енергії та
надмірного егоїзму, і людина повинна бути поганою, щоб
досягти чогось у цьому світі. Багато хто в наших культурних
колах думає, що передусім потрібно безперервно
працювати й постійно здобувати ідеальний результат, щоб
мати право на успіх і реалізацію.
 Отож за такими переконаннями приховано багато
поглядів та фундаментальних тверджень, які й становлять
їхній справжній сенс. Від часу й культури, в яких ми
живемо, зокрема залежить, якими є ці твердження.

Знищити зло в корені

Світ мислення, обмежений певними засадами віри, можна
уявити як сильно розгалужену кореневу систему, яка сягає
глибоко в наше минуле й проникає в багато шарів
особистості. Те, що ми говоримо вголос і цілком відкрито,
часто є набагато пом’якшеною версією й не дає відразу
зрозуміти, що думаємо насправді. Якщо відрізати лише одну
засаду віри, подібно до надокучливої гілки, то коренева
система все ще залишиться без змін. Оскільки ми постійно
свідомо та несвідомо намагаємося скоригувати наші
внутрішні переконання, орієнтуючись на зовнішній світ,
щоб почуватися в безпеці, то завжди знаходимо те, що
підтверджує наші думки.
Дослідник мозку Джеральд Гютер доводить, що
всередині людини є так званий «радар», який повсякчас
сканує її оточення у пошуку подібності та відмінності зі
світоглядом. За наступної ж нагоди ми якось віднайдемо
в навколишньому світі те, у що віримо всередині себе. Так на
тому ж місці знову виникає надокучлива гілка у вигляді
нової шкідливої засади віри.

Мисленнєві крайнощі
Моя робота коучині знову й знову показує, що мова та тон
людини зазнають змін, коли вона перемикається на режим
MINDFUCK. Мова MINDFUCK живе завдяки перебільшенням.
Це крайнощі в мисленні, вдаючись до яких, ми втрачаємо
баланс між твердженням і реальністю. Так професійні
проблеми стають катастрофами, а кризові ситуації —
нещастями. MINDFUCK ніколи не гармонійний, але прямо-
таки диктаторськи екстремальний. З одного-однісінького
життєвого переживання (необов’язково власного) виникає
життєве правило, якому необхідно підкоритися. У такі
моменти ми часто звертаємося до самих себе на «ти».
Надійними показниками цього можуть бути такі слова, як
«треба», «завжди» та «ніколи»: «Ти повинен. Тобі не можна.
Ти завжди змушений».
Навіть якщо сьогодні ми вважаємо себе сучасними,
освіченими людьми, у нашому мисленні однозначно є зони,
у яких і досі панують авторитарні умови, а часом навіть
безжальна внутрішня диктатура.

Депресивний і агресивний варіанти

Я продовжувала збирати докази існування внутрішнього
«опікуна» та його заяв: наприклад, у моїх клієнтів
віднаходилися типові аргументаційні шаблони та пов’язані
з ними настрої і почуття. Умовно їх можна поділити на два
напрямки: з одного боку депресивний, жалібний голос, який
глушить нас самих і наші можливості, а з іншого —
агресивний, що підганяє, критикує чи надмірно мотивує
нас, даючи нам психологічного «копняка». Тому «опікуну»
біля воріт наших можливостей знайомі два тони:
депресивний й агресивний. Однак обидва ослаблюють нас
і заважають уповні реалізуватися. Неважливо, «руки впали»
чи «підхльостуємо себе» — в обох ситуаціях ми безсилі й,
насамперед, не можемо досягти сталих хороших
результатів. Адже навіть сила батога корокотривала
і в довготерміновій перспективі більше шкодить, ніж
допомагає.

Страх, сором, провина та ейфорія

Саботувальні шаблони мислення призводять до появи
особливого типу настрою в нашому житті. Кожен
MINDFUCK, до якого вдаємося за звичкою, у певний спосіб
змінює нас і наше ставлення до життя. Він породжує
всередині кожного такі почуття, як страх, сором, провина,
чи викликає навіть ейфорію, здатну перерости в манію
величі. Це призводить до помилкових домінантних або
підпорядковувальних тенденцій у нашому житті. Тіло
стискається, ми стаємо все вужчими й меншими. Ми або
картаємося, або проявляємо агресію. Обидва ставлення
перешкоджають нам досягнути потенційно можливого
успіху або задоволення. Так само, як і в спорті, ми б’ємо повз,
передчасно здаємося або порушуємо правила, через що нас
усувають з поля.

Страх втрати контролю

Коли я запитувала своїх співрозмовників, що б сталося, якби
вони не сприймали свої шкідливі думки серйозно, більшість
відповідала щось на кшталт: «Тоді я втрачу безпеку». Або:
«Тоді я втрачу контроль над своїм життям і кар’єрою».
Переважно це був острах втрати безпеки та контролю, які
переконали їх вірити MINDFUCK, а не здоровому глузду.

MINDFUCK продукує стрес

Я мала змогу спостерігати за цим процесом детально. Мої
клієнти змінювали свій емоційний стан і зазвичай, манеру
мовлення, перемкнувшись на режим MINDFUCK. Їхнє
дихання пришвидшувалося, тональність голосу ставала
значно вищою або нижчою. Змінювалася й постава: вони або
виструнчувалися, приготувавшись до захисту чи навіть
нападу, або скулювалися. Їхній енергетичний рівень
знижувався або помітно перевищував допустиму норму. Усі
ці спостереження — це фізичні симптоми стресу. А стрес
підштовхує людей до стратегій на кшталт втечі, атаки,
імітації смерті або безпорадності. Під час коучингу
я помітила, що довше я цікавлюся внутрішніми кордонами
клієнтів, то сильнішає їхній стрес. Він припинявся, коли
я переставала розпитувати, змінювала тему або визнавала
MINDFUCK «розсудливою думкою».
Шаблон був таким самим, як і в інших життєвих
ситуаціях цих людей. Коли приходять саботувальні думки,
які активізують нашого внутрішнього «опікуна», індивід
заспокоюється, лише поступившись й приставши на
вказівки свого MINDFUCK. Очевидно, «опікун» замовкає
лише тоді, коли ми більше не торкаємося внутрішньої межі.
Тож мій перший висновок звучить так: MINDFUCK
впливає на нас як фактор стресу й не лише заважає нашому
потенціалу, а й може довготривало шкодити якості нашого
життя та здоров’ю — особливо коли внутрішнє
саморуйнування переростає у звичку чи навіть життєве
відчуття.

Як ми себе зумовлюємо
Ментальний самосаботаж має аналогічний ефект
з самообумовленням. Явище обумовлення відоме із
досліджень поведінки тварин: блохи, які живуть у скляній
банці, за короткий проміжок часу починають підстрибувати
лише на ту висоту, на яку дозволяє їм кришка банки. Через
те, що вони до цього звикають, нічого не змінюється, навіть
якщо кришка зникає. Так само, як і блохи в дослідницькій
лабораторії, ми можемо обумовлювати себе й інших через
біль, страх, сором і провину. Якщо існує кордон, що
викликає неприємні відчуття, ми неминуче вчимося його
уникати. Тому «опікуну» не обов’язково повсякчас тримати
нас під контролем. Зазвичай достатньо нашого набутого
досвіду, щоб ми самостійно, із готовністю до послуху
зреклися себе. Якщо ж ми все-таки насмілюємося
доторкнутися до межі, то отримуватимемо погані почуття
й стрес доти, доки добровільно не повернемося до
самообмеження й продовжуватимемо функціонувати
відповідно до моделі обумовлення.
Що це означає? Передусім те, що нам неодноразово
доведеться стикнутися з MINDFUCK, якщо ми дійсно хочемо
змінитися й вийти за межі нами ж встановлених кордонів.
Тому погані почуття й думки — це не ознака прямування не
туди. Навпаки, вони свідчать про близькість дійсно
серйозних змін.
До цього моменту ми вже зібрали деяку важливу
інформацію. Паралельний світ у наших головах
підпорядковується певним специфічним правилам.
Розгляньмо їх ще раз:

MINDFUCK відомий кожному. Він, імовірно, є частиною первісного

мислення й колись теж мав певний сенс.
Схоже, що існує внутрішня межа, яку захищає MINDFUCK.
Існує певний «опікун», голос, який оберігає цей кордон.
Для цього «опікун» використовує заборони, заповіді та попередження.
Для MINDFUCK характерні власна мова та логіка, які живляться
крайнощами. При цьому існують депресивний і агресивний
напрямки.
MINDFUCK викликає відчуття, що ми не в безпеці й ризикуємо, якщо не
дотримуємося його правил.
MINDFUCK обумовлює стрес, який послаблюється лише тоді, коли ми
виконуємо його заповіді. Тоді ми обумовлюємо себе й вчимося
дотримуватися нами ж створених кордонів.
Поодинокі засади віри — це лише видима вершина айсберга, яким
є MINDFUCK. Під ними існують цілі світи переконань. Якщо
нейтралізувати лише одну засаду віри, шаблони, що стоять за нею,
залишаються активними, як коренева система, яка може знову й знову
відрощувати нові пагони.
Далі я вирішила предметніше розглянути модель
переконань і аргументів «опікуна», його правила,
попередження, заповіді та заборони. Я поставила собі
питання, чи існують взаємозалежні шаблони мислення
й аргументації.

СІМ СТРАТЕГІЙ САМОПЕРЕШКОД

Самосаботувальні шаблони мислення можна умовно
поділити на сім основних. Кожна з цих моделей являє собою
окремий світ аргументів, якими ми перешкоджаємо самим
собі. Ці шаблони, які я називаю стратегіями MINDFUCK,
формулюють приховані переконання про нас, інших людей
і життя й призводять до створення внутрішнього плану дій.
Ми слідуємо за ним, щоб уникнути болю чи тривоги. Це
голос «опікуна», який сімома різними способами радить
нам мислити так, а не інакше:
1. MINDFUCK-катастрофа: лякати себе.
2. MINDFUCK-самозречення: ставити інтереси інших вище
власних, хотіти всім догодити.
3. MINDFUCK-тиск: тиснути на себе та інших.
4. MINDFUCK-оцінка: оцінювати себе та інших. Сюди
належать перфекціонізм, всезнайство та постійні скарги.
5. MINDFUCK-правило: дотримуватися жорстких,
випадкових або застарілих правил.
6. MINDFUCK-недовіра: хронічна недовіра до себе та інших.
7. MINDFUCK-надмотивація: репресії, крайня ейфорія та
постійне мотивування.
У наступних розділах ми побачимо, що ці сім моделей
аргументації, хай якими б різними вони здавалися на
перший погляд, виконують спільне завдання. Вони говорять
спільною мовою. Ми побачимо, що всі сім світів разом знову
формують єдиний мисленнєвий світ і прокладають нам
чіткий шлях до причин ментального самосаботажу.
Зрозумівши це, ми зможемо спробувати якось запобігти
MINDFUCK. Хоч наскільки б сильним MINDFUCK здавався на
перший погляд, насправді він — неначе гнила гілка в наших
головах, що потребує лише кількох поштовхів, щоб
обвалитися. Після цього мозок знову отримає доступ до
свіжого повітря. І ми зможемо почати щось нове.

1. MINDFUCK-КАТАСТРОФА: лякати себе

MINDFUCK-катастрофа — це модель мислення, при якій ми

припускаємо, що майбутнє принесе щось неприємне або
навіть жахливе. MINDFUCK-катастрофа суперечить
розумному ставленню до дійсності. З мухи ми робимо
слона, кожна невинна зміна бачиться передвісником
катастрофи. Почуття, що лежить в основі MINDFUCK-
катастрофи, — це невпевненість у майбутньому. Люди, які
практикують MINDFUCK-катастрофу, припускають, що
їхньому існуванню насправді щось загрожує й що будь-якої
миті із ними може статися лихо.
 Під час коучингу я стикаюся з цим шаблоном тоді, коли
мої клієнти хочуть переорієнтуватися через невдоволення
власним становищем. Однак вони багато років ходять
замкнутим колом MINDFUCK, залякуючи й паралізуючи
себе. Навіть висококваліфіковані менеджери вдаються до
пояснень: «Якщо я зараз відмовлюся від цієї роботи, то
ніколи не знайду іншу. І коли я не матиму роботи, усьому
настане кінець». MINDFUCK-катастрофа перетворює
випробування професійної переорієнтації на сценарій
особистого занепаду. Само собою зрозуміло, до чого
призводить таке самосаботувальне мислення: страх,
тривога й самознецінення.
MINDFUCK-катастрофа — поширене явище навіть
в особистому житті. Моя сорокарічна клієнтка якось
заявила, що «помре на самоті», якщо розірве шлюб, в якому
почувалася нещасливою вже тривалий час. Її діти ніколи
цього не пробачать, і вона більше ніколи не радітиме
життю.
Багатьом людям MINDFUCK-катастрофа відомий
завдяки безсонним ночам. Вони гризуться тим, що
станеться, якщо раптом все складеться погано, професійні
проєкти проваляться, стосунки розірвуться, хтось помре або
вони серйозно захворіють. До цього мисленнєвого світу
належить й іпохондрія — схильність вбачати в найменшому
захворюванні ознаку невиліковної хвороби.
Досі я наводила лише буденні приклади, знайомі
більшості з нас. Однак існують і більш екстремальні прояви.
Усі вони містять однакове ядро MINDFUCK-катастрофи:
жахіття або нещастя, яке спіткало когось у минулому,
розглядають можливими або навіть вірогідними для
власного життя. Отож ми починаємо думати й відчувати,
немов це лихо вже сталося з нами або неминуче чекає
в майбутньому.
Цей спосіб мислення має значну владу над життям
багатьох. MINDFUCK-катастрофа занурює у стан страху, що
робить їх паралізованими й пасивними тоді, коли їм
необхідні довіра, мужність і активність. MINDFUCK-
катастрофа змушує їх сильно обмежувати своє
життя й передусім вдаватися до реакції замість активних
дій.

Сліди минулих століть

Особливо схильні до жахливих сценаріїв MINDFUCK-
катастрофи люди, чиї сім’ї чимало пережили під час війни.
Діти та онуки біженців, жертв бомбардувань або сімей, яких
переслідували при націонал-соціалізмі, більш схильні до
рефлексивного перебільшення найменших ознак небезпеки.
Часто результатами стають страх, жах і недовіра.
Я працювала з людьми, які народилися через 20–30 років
після Другої світової, однак твердо намірялися придбати
ферму, щоб мати змогу пережити війну чи економічний
крах. Інші вважали, що варто якнайшвидше зробити візу для
в’їзду в США, щоб мати можливість швидко емігрувати в разі
нового перевороту з боку правих у Німеччині. Треті
виховують своїх дітей скромними й невибагливими, тому
що хочуть підготувати їх до ймовірного життя в бідності.
Хоча війна та страждання в більшості країн світу вже давно
минули, дух багатьох людей нашого часу й досі несе сліди
катастроф минулих століть. Наслідками стають тривожні
рефлекси, причинно-наслідкові зв’язки, які сьогодні
виглядають безпричинними.
Можливо, у цьому щось і є, і німці — дійсно майстри
страху перед катастрофами. За кордоном навіть існує
термін «німецький страх», що означає, що німці дуже часто
безпричинно непокояться, хоча, принаймні як порівняти
з іншими, їм живеться доволі добре. Історики, наприклад,
англієць Гордон А. Крейґ, дослідник Німеччини, пов’язують
це з бурхливою історією країни, яка вимагала від кожного
покоління екзистенційних змін і завдавала жахливих
страждань. Лише за останні п’ять століть Німеччина так
часто ставала епіцентром війн, епідемій і голоду, що
в кожну епоху практично в кожній родині доводилося
оплакувати постраждалих. Тому, схоже, страх і жах стали
колективним досвідом цієї країни, який формує свідомість
і тривожить новонароджених і сьогодні.
MINDFUCK-катастрофа, ймовірно, живиться цим
історичним досвідом. Тому дуже важливо відмовитися від
способу мислення, який змушує думати про найгірше
й робить нас боягузами. Через це ми наважуємося на
мізерну кількість речей і намагаємося убезпечити своє
життя замість того, щоб жити. Це не дає нам набувати
новий, важливий досвід, вчитися та зростати. Ми втрачаємо
свої шанси; натомість життя без страху — це краще життя.
Це нове життя знову робить нас сміливими, ефективними та
здатними оцінювати нові виклики й самостійно з ними
справлятися.

2. MINDFUCK-САМОЗРЕЧЕННЯ: ставити інтереси інших вище

власних

Ми стикаємося з цією стратегією самообмеження тоді, коли

гадаємо, що маємо поставити власні життєві інтереси та
потреби після чужих. Згідно з переконанням: «Тобі може
бути добре лише тоді, коли добре іншим». Цей механізм
може стати пасткою, що призводить до багатьох шкідливих
перебільшень, особливо для людей, які вважають себе дуже
ціннісно-орієнтованими.
Я працювала з клієнтами, переконаними, що передусім
повинні бути здійснені бажання їхніх дітей, тоді партнера,
батьків та батьків їхньої другої половини, інтереси
роботодавця, й аж тоді черга може дійти до власних потреб.
Я часто помічала це помилкове розуміння лояльності навіть
у тих, хто прагнув звільнитися від давно остогидлої роботи
або руйнівних стосунків. Воно живиться шляхом
MINDFUCK-самозречення: «Але я не можу заподіяти такого
своєму начальнику чи партнеру!» Найгірший випадок
самозречення, з яким я стикалася, був у чоловіка, котрий на
початку нашої співпраці вважав, що не заслуговує на гарне
життя, поки в Африці голодують діти, а проблема
глобального потепління залишається невирішеною. Він був
одержимий ідеєю мінімізації використання ресурсів
і прагнув не залишати жодних слідів у природі та довкіллі,
що призвело до крайнього нехтування власними
потребами. Я попросила його разом довести ці думки до
завершення. У якому випадку він би досягнув оптимального
результату — максимально безслідного існування в цьому
світі? Чоловік надовго задумався. Зрештою він голосно
й дещо полегшено розсміявся: «Насправді в цьому разі
мені б узагалі не слід було народжуватися. А це, звісно,
абсолютна нісенітниця». Хоч якими були б глибинні
психологічні причини MINDFUCK-самозречення особисто
для кожного, треба визнати: це явище з кімнати Синьої
Бороди деструктивного MINDFUCK, і ми впізнаємо його за
тим, як помиляємося в пріоритетах і відсуваємо себе
у власному житті.

Прагнення всім догодити

Особливо поширений різновид MINDFUCK-самозречення
серед жінок — це бажання всім догодити. Воно
проявляється, коли ми мовчимо, хоча нас щось дратує. Або
коли робимо щось для інших, хоча самі потребуємо
відпочинку чи підтримки. Ці численні послуги
й люб’язності для інших заважають багатьом жінкам
зробити хороше собі й нарешті взяти життя у власні руки.
Я звикла не пускати це на самоплив і наполегливо прошу
жінок і поодиноких чоловіків, з якими я працюю над цією
проблемою, запитати себе, що б вони зробили, якби
найперше треба було догодити собі. Багатьох розхвилювали
такі роздуми. Деякі спочатку опиралися й говорили типову
фразу з мисленнєвого світу MINDFUCK-самозречення: «Що
сталося б, якби кожен передусім думав лише про себе?»
Відповідь: можливо, тоді б ми турбувалися про те, щоб було
добре нам та іншим, замість забувати про себе й займатися
постійним самосаботажем.
У режимі самозречення ми боїмося, що з нами або
іншими може статися погане, якщо ми не будемо
жертвувати собою. Нас можуть образити, ми можемо
здобути ворогів, стати нелюбими або стикнутися із
зустрічним вітром, який ми, найімовірніше, не зможемо
витримати. Часто MINDFUCK-самозречення пов’язаний із
MINDFUCK-катастрофою: «Якщо ти зараз висловишся чесно,
то гірко про це пошкодуєш». Боязнь конфліктів через страх
неприємних почуттів чи поразки у сварці повертає нас
у безпорадність дитини, яка скоряється перед дорослими,
щоб не викликати гнів. Наслідок: на жаль, ми часто не
отримуємо бажаного або дістаємо те, чого особливо й не
прагнемо. Розгляньмо докладніше, як це може статися.

Жінка, яка не хотіла нікого образити

Бірґіт К. — досвідчена журналістка. Протягом певного часу
її не покидає відчуття, що її кар’єра почала занепадати.
Колись вона писала сенсаційні статті одну за одною
й пропонувала багато нових тем. Хороший колега, з яким
вона довірливо ділиться усіма проблемами, порадив їй
яскравіше виступати на щоденних редакційних літучках.
«Ти повинна краще себе представляти, — каже він, —
ти ж постійно мовчиш. Ніхто не знає, що ти насправді
думаєш!» Тому вона вирішує просидіти наступну нараду не
мовчки, а показати всім, на що здатна, оскільки ідей їй не
бракує. Ось і наступні збори. Попри роки досвіду вона
відчуває хвилювання. «Сьогодні я повинна придумати щось
хороше». Їй пересохло в роті. «Сподіваюся, ніхто не помічає,
наскільки я нервую». Вона уважно прислухається до
вступної репліки головного редактора. І в неї насправді
є хороша ідея. Пульс пришвидшується, зараз настане та
мить, коли можна буде висловитися! Але пані К. не бере
слова й спершу задумується, чи те, що вона має сказати,
насправді таке хороше. Вона збирає контраргументи. «Може,
це все занадто просто? Можливо, це могло б бути зовсім
інакшим? Так, звичайно, усе могло б бути зовсім інакшим.
Добре, що я це все обдумала, інакше б так зганьбилася!»
Тому вона нічого не говорить. Слово бере інший колега, але
Бірґіт К. уже набула «робочої температури» і тепер сидить
розчервонівшись. «Що буде, якщо хтось помітить, яка
я схвильована? Було б дуже незручно». На обговорення
виносять нове захопливе питання. У Бірґіт К. відразу
з’являється хороша ідея. Вона каже собі: «Тепер мені дійсно
треба щось сказати». Вона насправді хоче розробляти цю
тему. Ніхто не відає, скільки вона вже знає з цього приводу.
Але вона знову відтягує момент. «Може, я комусь зашкоджу
цією пропозицією? Можливо, колега Ф. хоче займатися цим,
бачу, вона аж совається з нетерплячки. Колега Ф. завжди
дуже гостра на язик. Я не хочу встрявати з нею в конфлікт».
І дійсно, колега Ф. зголошується й перехоплює тему. Знову
нічого. Решту години Бірґіт К. злиться, що вона не отримала
хороше завдання. «Хіба це не було саме моєю темою? Чому
я нічого не сказала? Знову сиділа німа, як риба, замість хоч
раз роззявити рота!» Останні чверть години вона
продовжувала нарікати на себе, аж тут підійшов головний
редактор і дав їй останню тему, що залишилася. «У тебе все
добре?» — запитує він, виходячи з кімнати. «Усе чудово», —
вимучено посміхається вона. Скулившись, вона
прокрадається у свій офіс. «Та-а-а, просто суперове
досягнення, — говорить вона собі й іде в кафе за рогом. —
Сьогодні з мене вже користі не буде».

Навчитися ходити випроставшись

З цього прикладу ми дізнаємося, що сповнене пригод життя
починається тільки тоді, коли ми, пройшовши крізь вогонь
і воду, здатні вистояти й у спокійніших ситуаціях. Часом
ідеться про долання тривалого конфлікту, можливо, навіть
поразки, і накопичення сили для прямої ходи, сили, що
допомагає впевнено протистояти конфліктам
і використовувати їх на свою користь. І ніщо інше, ніяке інше
мислення не вписується в той час, в якому ми живемо.
Можливості, які відкриваються нам без MINDFUCK-
самозречення, безмежні.

3. MINDFUCK-ТИСК: тиснути на себе та інших

MINDFUCK-тиск — один із найгірших видів ментального
самосаботажу. Його інтенсивність коливається від низької
до жорстокої, а за дією він нагадує шантажиста або
наглядача на панщині. Коли наш внутрішній «опікун» тягне
за цей важіль, то використовує щипці «якщо-то»: «Якщо ти
не працюєш зараз, то ти невдаха. Якщо ти цього не
розумієш, то можеш вже піти додому. Якщо тобі це не
вдасться, то постраждають інші. Якщо ти не використаєш
цей шанс, то наступного вже не буде».
Такий тиск, на жаль, це частина щоденного монологу,
який регулярно подумки провадять не лише мої клієнти.
MINDFUCK-тиск, на мій погляд, — це негативна
психологічна звичка, що відіграє значну роль
у розповсюдженому явищі нашого часу, синдромі
вигорання.
Навіть я, працюючи бізнес-консультанткою, перетинала
всі внутрішні межі й щоденно без потреби витискала з себе
дедалі кращий результат, хоча насправді мої сили вже
практично вичерпувалися. Гнана MINDFUCK-тиском,
я продовжувала погрожувати собі, лаяти й тиснути, поки не
злягла з подвійною грижею міжхребцевих дисків і декілька
місяців узагалі не могла працювати.
Тому сьогодні я чудово розумію, що відбувається
у свідомості людей, які приходять до мене з цією
проблемою.
Найсумніше те, що часом ми тиснемо на себе намарно.
Сліпа жага до дій і гарячкова старанність прокидаються
у ситуаціях, де, найімовірніше, пасувало б цілком
протилежне. Однак MINDFUCK-тиск з’являється зазвичай
перед виникненням сумніву в основних засадах нашої
попередньої, мабуть, уже не гармонійної ідентичності.
Сьогодні як коучиня я працюю не лише превентивно,
а й спостерігаю за людьми, які пережили синдром
вигорання. Перші ознаки помітні в зацікавлених, які
дзвонять до мене, оскільки шукають того, хто «нарешті
дасть їм добрячого копняка». Часом це звучить так, ніби біля
слухавки — внутрішній «опікун». Голос суворий, дихання
уривчасте, і здається, неначе вони обурені самі собою,
власними «лінню» та «нездатністю». Деякі розповідають, що
роками долають «ниці інстинкти». Якщо при цьому клієнти
звучать агресивно, я відразу запитую себе, у чому насправді
проблема: у ницих інстинктах або в тій частині, яка
відчайдушно хоче їх побороти? Важливо визначити, які саме
мислення та поведінка насправді шкідливі, а не вести сліпу,
не нашу боротьбу, із якої ми не вийдемо переможцями.
Боротьба з ницими інстинктами: існує безліч їхніх
варіацій, і переважно вони — це відповідь на напади
MINDFUCK-тиску. Припустімо, жінка незадовго до весілля
ставить перед собою мету: схуднути на десять кілограмів. Її
MINDFUCK-тиск звучить приблизно так: «Ти ніколи собі не
пробачиш, якщо будеш товстою на весільних фотографіях».
Що відбувається в такому разі? Вона пов’язує свою мету —
схуднення — з важливою подією, чим лише підвищує тиск
досягнення мети й успішного зменшення ваги. Вона навіть
вірить, що це пришвидшить і полегшить завдання. Якраз
навпаки. Звички, які нам заважають, часто компенсують
інші речі, яких у нас замало або забагато. Дуже часто вони —
це реакція на надмірний тиск або занадто малу
інтенсивність життя. Якщо наречена до весілля вирішить
збільшити тиск у цій і так уже перевантаженій системі,
результат нагадуватиме додаткове нагрівання пароварки,
яка ось-ось вибухне. Оскільки вона прагне рівноваги та
компенсації водночас, існує значна небезпека, що жінка
їстиме більше й шкідливіше у їжу, а не менше та здоровіші
страви, щоб зменшити додатковий тиск, нею ж створений,
і заспокоїтися. Вона хоче побороти «ниці інстинкти», але
насправді лише підгодовує їх.
Утримуючись від додаткового тиску й натомість свідомо
його знижуючи або збільшуючи інтенсивність нашої радості
життя, можемо, як самоефективні дорослі, без скарг і страху
робити те, що дійсно наближає нас до мети. Лікарі та
дієтологи регулярно підтверджують, що радість,
усвідомлене задоволення та комунікабельність — тобто всі
позитивні емоції — корисніші для втрати ваги, ніж
негативний внутрішній тиск, яким багато хто себе
тероризує.
Зробімо ще один висновок: якщо ми агресивно піддаємо
себе тиску або несамовито підганяємо себе, то «опікун»
нашої «зони щастя» однозначно натисне на всі важелі.
У такому разі варто розвивати чутливість і, якщо необхідно,
працювати з засобами першої допомоги, описаними
в Розділі 4. Часто достатньо лише розпізнати MINDFUCK-
тиск, щоб зупинити його. Адже в довготривалій
перспективі це призводить до надмірної жаги до дій або
стагнації й ускладнює прийняття дійсно правильних
рішень.

4. MINDFUCK-ОЦІНКА: оцінювати себе та інших

Цей тип самосаботажу також знайомий багатьом: у разі
перфекціонізму, всезнайства та постійних скарг ми
розуміємо, що йдеться про MINDFUCK-оцінку.
Внутрішній «опікун» пояснює, як нібито побудований
світ і як треба поводитися, щоб зайняти тут хороше місце.
Унаслідок виникає постійне порівняння між «є» і «має
бути» — між тим, що здається реальністю, та самостійно
обраним і соціально переданим ідеалом. Порівнюються не
лише ідеали, а й люди. MINDFUCK-оцінка проявляється
в прагненні ділити себе, інших людей або обставини на
верхніх і нижніх, правильних і неправильних, хороших
і поганих, професійних і непрофесійних і так далі. Часом це
дає задовільний результат, однак іноді, набагато частіше,
менш радісний. Перебування в пастці цього фатального
шаблону мислення може стати справжньою мукою й значно
зменшити радість життя.
По суті це означає, що ми психологічно фокусуємося не
на тому, що «є», а на тому, як «має бути». Під час нашої
гарячкової оцінювальної подорожі ми нізащо не досягнемо
ідеалу або отримаємо лише незначні проміжні результати,
яких не вистачить, щоб захистити нас від наступного
MINDFUCK-оцінки. Так виникає рукотворний стрес, схожий
на той, який продукує всім відоме колесо для білки.
Часто ці оцінки не мають жодного стосунку до
реальності. Однак схильність багатьох людей до постійного
оцінювання настільки висока, що я запитала себе: якою
може бути користь цієї стратегії мислення для нашого
внутрішнього «опікуна». Схоже на те, що так ми приписуємо
собі або заперечуємо нашу цінність і наше місце у світі.
Отож MINDFUCK-оцінка може означати, що ми порівнюємо
себе з іншими людьми або з нами ж поставленими
вимогами до себе, після чого знаходимо власне місце
в соціумі. Ідеться про самосприйняття та орієнтацію на те,
яким є наше місце в житті. Але що, якщо водночас із
самоорієнтацією створюється шкала, яка визначає, де
в житті нам дозволяється зайняти місце? Вигляд наших
оцінювальних моделей вирішує, яким буде це місце. Що
вищі поставлені нами вимоги, то сильніше ми повинні
напружуватися. Той, хто на додачу вважає себе
надкритичним, уже заздалегідь визначає, що досягне
й заробить занадто мало — за своїми стандартами.
Кілька років тому я підтримувала консалтингову фірму
під час директорських виборів. Мені впало у вічі, що
більшість висококваліфікованих жінок, на відміну від
чоловіків, піддавала себе критичній оцінці. У розмові
з комісією, членкинею якої була і я, вони заявляли, що
спочатку готові отримувати нижчу зарплату, тому що їм ще
треба навчитися дечого отут і дещо підучити отам.
Насправді ж саме ці кандидатки досягли найкращих
результатів у першому турі відбору.
Проблеми з самооцінкою або схильність продавати себе
нижче справжньої вартості — це часто результат
внутрішньої звички ставити надмірно високі стандарти,
а потім висувати до себе занизькі або зависокі вимоги. Коли
люди, які вважають свою самоцінність низькою,
перевіряють свої мисленнєві та поведінкові моделі на
наявність MINDFUCK-оцінки, нерідко вигукують: «Я так
і знав!». Багато хто усвідомлює, що насправді вони
вимагають принципово неможливе не лише в себе,
а й в інших. Я не хочу сказати, що ми не повинні мати
певних вимог до якості. Однак MINDFUCK-оцінка
перетворює прийнятні вимоги до якості на перебільшений
і неприйнятний акт самосаботажу — тиск, обмеження
й руйнацію стосунків з іншими людьми.
Я працювала з чоловіком, який ділив усіх зустрічних
залежно від наявності вищої освіти на «грамотних» або
«неграмотних». З «неграмотними» він не хотів мати нічого
спільного. Він звернувся до коуча, коли дізнався, що його
новий начальник є недипломованим селфмейдменом. Цей
чоловік не міг уявити, що коли-небудь сприйматиме того
серйозно. До речі, той самий феномен часом діє
у зворотному напрямку. Якось я працювала з ремісником,
який не сприймав науковців. Усіх їх він вважав чванливими
базікалами й регулярно вступав у суперечку з клієнтами, що
мали вищу освіту. Чоловік чи жінка, старі чи молоді, більш
або менш освічені — у сучасному діловому світі, як
і в нашому приватному житті, існує доволі багато стійких
MINDFUCK-оцінок, якими люди обмежують самих себе. Вони
вважають себе меншовартісними чи, навпаки, бачать свої
переваги й мають труднощі з тими, кого за власною шкалою
оцінили низько.

Всезнайство як жест домінування

Надмірна схильність до оцінювання приховує не лише
ризик перенапружити себе перфекціонізмом і втратити
здатність до насолоди успіхом, а нерідко й тяжіння до
дошкуляння всезнайством собі та іншим. Позиція «я знаю це
краще» походить від постійного порівняння між «знати
більше чи менше». Коли внутрішній «опікун» вдається до
всезнайства, очевидно, це відбувається з метою довести наш
вищий статус і вказати іншим їхні місця. За цим часто
прихований страх бути «недостатнім», гіршим, а тому
отримати відмову або негативну оцінку. Отже,
перфекціонізм і всезнайство часто залежать одне від одного
й гнітять багатьма способами, оскільки забезпечують
внутрішній тиск і не надто хороші стосунки з іншими
людьми. Стосунки в MINDFUCK-оцінці стають невпинним
змаганням, в якому всім учасникам надзвичайно складно
проявити свої слабкості або провалитися.

Оцінювальна спіраль донизу — скарги

Перфекціонізм і всезнайство — агресивні варіанти цього
типу MINDFUCK. Скарги — це депресивна форма. При ній
порівняння між «є» і «має бути» дає лише негативні
результати. Ми уявляємо, якою повинна бути реальність,
а тоді усвідомлюємо, що насправді вона набагато гірша.
Оскільки скарги прищеплюють нам думку про власну
слабкість і потребу зовнішньої допомоги, вони часто
проявляються більш відкрито, ніж перфекціонізм. Однак
у них той самий паралітичний або активізаційний ефект —
на себе й на інших, — як і в інших видів MINDFUCK-оцінки.
У нашій психіці фази безперервних скарг можуть викликати
протилежний вид MINDFUCK–MINDFUCK-надмотивацію,
який ми ще розглянемо пізніше. Трохи поскаржившись,
тепер ми змушуємо себе старатися зі всіх сил або бути
особливо оптимістичними. Але обидві форми — просто
боки однієї медалі; ми спотикаємося об нами ж створені
планки. Через скарги ми позбавляємо себе енергії
й почуваємося дурними та спустошеними. Залежно від
оцінки, яку вже дали нашому оточенню, ми спершу
відчуваємо ейфорію, а потім знову власну жалюгідність.
Стани, пов’язані з постійним пере- й знеціненням своєї
особистості, не сприяють ні нашій якості життя, ні нашому
потенціалу.
Працюючи з клієнтами, я спостерігала, як зростала не
лише їхня життєрадісність, а й продуктивність, коли вони
крок за кроком звільнялися від усіх форм MINDFUCK-оцінки.
Концентрація та увага замість постійних оцінок
і порівняння значно ефективніші, якщо ми хочемо рухатися
вперед. І набувати популярності серед нашого оточення.
У світі, в якому всі все постійно оцінюють, ніщо не
приваблює більше за людину, яка цього не робить. Це
створює довіру, а також підґрунтя для вдалих стосунків.

5. MINDFUCK-ПРАВИЛО: дотримуватися жорстких,

випадкових або застарілих правил

Вам це знайомо? Ми думаємо, що щось повинно бути так,

а не інакше. Іншого шляху немає. Інакше бути не може...
Ласкаво просимо у світ MINDFUCK-правила.
 При цій формі самосаботажу внутрішній «опікун»
встановлює правила й навіює нам, що ми в безпеці лише
тоді, коли їх дотримуємося. При цьому неважливо, чи ці
правила доречні, чи жорсткі, дуже суб’єктивні або явно
застарілі. Ця базова структура в найгіршому разі
призводить до так званого терору правилами, якому ми
змушені піддавати себе та інших: «Якщо він мене дійсно
любить, то мусить телефонувати кілька разів на день; якщо
вона непунктуальна, то це явна ознака відсутності поваги;
якщо хтось постійно не турбується про мене та мої
проблеми, то я йому не подобаюся».
Конструкції «якщо-то», як і у контексті MINDFUCK-
тиску, часто належать до словника MINDFUCK-правила.
Однак мислення умовностями не лише ставить інших
у цугцванг, а й викликає всередині нас постійний страх, що,
можливо, цих строгих правил дотриматися просто
нереально. І ми розчаровуємося, коли бачимо вихід за межі
нами ж вигаданих норм.
З часом розчарування нанизується на розчарування. Це
неминуче, бо MINDFUCK-оцінка працює як орієнтир для нас
та інших лише тоді, коли ці правила дійсно поділяються
й приймаються всіма. Тоді б ми могли припустити, що рідко
розчаровуватимемося через себе та інших, оскільки всі
поводяться, як і очікувалося, за правилами. Але які правила
сьогодні насправді приймаються більшістю? Заборона
переходити дорогу на червоне світло? Навряд. Не
запізнюватися? Якби ж то! Тільки у світі, який функціонує за
жорсткими законами, MINDFUCK-правило може дати
справжню орієнтацію. Сьогодні ж практично не залишилося
подібних прийнятих норм, яких би дійсно дотримувалися.
Принаймні не в нашому культурному колі. Іноді це просто
застаріла інформація, яку ми все ще вважаємо істинною. Ми
керуємося нею й дивуємося, чому не просуваємося вперед
у нашому житті.

Світ нібито працює так

Я неодноразово працювала з людьми, які не зростали
професійно, оскільки були твердо переконані, що отримати
підвищення можна тільки тоді, коли начальник його
запропонує. Не заведено самому починати розмову про
вищу посаду: «Так не роблять». Помилка, яка коштує
потерпілим часу й грошей.
Крім того, багато хто все ще гадає, що потрібно
«принаймні два роки залишатися на одній посаді», щоб не
зіпсувати резюме. Інше упередження в тому, що
представникам деяких професій «заробити грошей
практично нереально». Коли ж я пропоную їм розглянути
приклади людей, які доволі-таки непогано заробляють,
маючи нібито «безхлібну» професію на кшталт художника,
виникають нові й нові MINDFUCK-и. Незалежно від того,
йдеться про знецінення, самозречення чи ірраціональний
страх поганого в разі досягнення цієї мети: самосаботаж —
надзвичайно потужне злочинне коло.
Один із бізнес-консультантів, з яким я працювала, був
переконаний, що в нього немає іншого вибору, окрім як
працювати від 12 до 14 годин на день. Він щиро вірив, що
жорсткі правила, впроваджені в його компанії, неодмінні
у всьому діловому світі. Попри те, що він добре знав: існують
і люди, які працюють менше, однак є успішними.
Одна жінка вважала екзистенційним фактом, що
представниці її статі можуть досягти більшого, якщо не
говорять чітко, чого хочуть. Стратегія успіху жінок
у доемансипаційні часи перед появою феміністичного руху
була для неї все ще чинним правилом, якого слід
дотримуватися.
Якщо перебувати в певному середовищі протягом
тривалого часу, можна перестати помічати, які MINDFUCK-
правила тут не ставлять під сумнів і практикують. Тому
дуже корисно частіше спілкуватися з людьми,
приналежними до цілком інших кіл.

Сумніви та амбівалентність
У коучингу я часто стикаюся з клієнтами, які борються
з сумнівами та амбівалентністю. Вони не здатні обрати між
кількома альтернативними варіантами. Найчастіше за цим
прихована комбінація з MINDFUCK-оцінки та MINDFUCK-
правила. Ці люди переконані, що існує ідеальне рішення
(оцінка) і що воно завжди й неодмінно відчувається
хорошим, якщо насправді правильне. За цим ховається
припущення, що дотримання самостійно встановлених
стандартів викликає позитивні емоції. Однак так буває не
завжди. Це не справджується тоді, коли стандарти походять
від надмірних вимог до себе або до зовнішнього світу.
У цьому разі виникає радше відчуття спустошення.
Припущення, що «правильність» і «позитивні емоції» —
взаємозалежні, хибне й тоді, коли ситуація занадто нова для
того, щоб викликати позитивні емоції або й просто відчуття
безпеки. Коли ми пробуємо щось дійсно нове, то не можемо
почуватися в безпеці. У кращому разі новизна збуджує. Ми
очікуємо, що з цього, очевидно, вийде щось хороше. Але ми
не можемо знати, що відчуватимемо, коли досягнемо нашої
мети. Якщо ж у такій ситуації MINDFUCK-правило
повідомляє нам, що це повинно принести нам позитивні
емоції й відчуття безпеки, не дивно, що ми не здатні
прийняти рішення. Адже жоден варіант не може викликати
в нас відчуття, яке приходить тільки з досвідом.

Палиця на два кінці: «або-або»

Отже, MINDFUCK-правило любить оцінювати за жорсткими
критеріями й змушує нас сумніватися, коли насправді
виходить інакше. Палиця на два кінці «або-або» належить
до його улюблених слів: «Або діти, або кар’єра. Або хороше
життя, або престижна професія. Або робота, або
задоволення. Або багато грошей, або свобода». Це лише
кілька прикладів незліченної кількості конструкцій «або-
або», якими люди добровільно обмежують свої
альтернативи. Тут у дію вступає правило «неможливо мати
все водночас». Можливо, це правило колись і мало сенс, щоб
люди в умовах ресурсодефіциту занадто не обнадіювалися.
Однак сьогодні такі фрази просто недоречні й у прямому
сенсі цього слова «малодушні». Вони позбавляють
хоробрості й спотворюють нашу перспективу. Ми штучно
обмежуємо те, що вважаємо можливим, і водночас те, що
здається можливим і бажаним для нас.
 Інколи мені щастило працювати з письменниками або
художниками. Ті, хто ще не став відомим, часто страждають
від MINDFUCK-правила, що можливо або добре писати чи
малювати, або заробляти багато грошей. Коротко кажучи:
«Якість означає бідність, тільки непотріб робить нас
багатими». Це базове припущення може бути проблемою,
здатною призвести навіть до внутрішнього паралічу тих
людей, які хочуть йти за своїм покликанням й водночас
заможно жити. Тоді я запитую їх, що би було, якби їм
вдавалися обидві речі — як якісне мистецтво, так і хороший
прибуток від нього. Міф, який заважає художникам, а також
багатьом інтелектуалам, полягає в тому, що якісне неохоче
розглядають і здебільшого не купують. Таке мислення часто
поєднується з сильною схильністю до критики, що своєю
чергою може призвести до виникнення MINDFUCK-оцінки.
Результат — блокада в багатьох сферах.
Насправді ж ідеться про розробку відповідної стратегії
для об’єднання стандартів якості та матеріального успіху.
Деякі з моїх клієнтів спершу вважали мене надміру
оптимістичною, поки не впоралися зі своїм MINDFUCK
і почали творчо працювати над власною кар’єрою.
Відповідно не забарилися й втішні результати.

Мислення на короткому повідцеві

Ефект MINDFUCK-правила — складової нашого щоденного
самосаботажу — очевидний: він обмежує наш горизонт
і утримує мислення на короткому повідцеві. Його первісний
зміст, можливо, полягав у тому, щоб навчити нас
орієнтуватися у світі з фіксованими правилами. MINDFUCK-
правило нашіптує, що ми знаємо та розуміємо, як працює
світ.
Але правила клякнуть всередині нас, коли припиняємо
навчатися. Тож MINDFUCK-правило врешті применшує наш
світ, а також наші можливості в ньому. Ми передчасно
старіємо й стаємо такими, якими насправді ніколи не
хотіли би бути. У процесі цього ми втрачаємо радість
відкриття, цікавість, прагнення до навчання, креативність
і спроможність дивуватися. З MINDFUCK-правилом ми
передбачаємо, що перебуваємо в безпеці, але насправді
втрачаємо найважливішу річ, що гарантує безпеку та успіх
і в майбутньому: здатність відкривати себе знову й знову
й знання того, що ми здатні впоратися й зі змінами
обставин.

6. MINDFUCK-НЕДОВІРА: хронічна недовіра до себе та інших

Багато хто впізнає цю фразу: «На інших краще не
покладатися». При MINDFUCK-катастрофі ми боїмося, що
трапиться щось погане з нами чи світом, тимчасом як
у режимі MINDFUCK-недовіри ми припускаємо, що на інших
людей та їхні мотиви краще не покладатися: «опікун»
застерігає нас, що нікому не варто довіряти. Таке
мислення — це часто результат складного або ще не
опрацьованого досвіду чи усталеного погляду на життя,
засвоєного в сім’ї чи стосунках.
Людина, що переживає MINDFUCK-недовіру, ніколи не
почувається дійсно безпечно й захищено. Цей MINDFUCK
часто супроводжується почуттям глибокої самотності,
оскільки ґрунтується на припущенні, що інші принципово
можуть бути нечесними або навіть злими. Іноді він також
пов’язаний із почуттям власної переваги: «Якщо щось
потрібно зробити добре, краще зробити це самостійно. Того,
хто покладається на інших, неодмінно кинуть». MINDFUCK-
недовіра переважно використовує агресивний тон,
і народницькі стратегії мовлення часто відтісняють
початковий скептицизм і стриманість щодо зовнішнього
світу. Одна жінка, яка довгий час шукала нових стосунків,
була прямо-таки сповнена впевненості, що чоловікам не
можна довіряти. Через свій заможний статус вона була
переконана, що «всім потрібні лише її гроші». Знайомлячись
із кимось, вона передчасно вдавалася до критики та агресії,
що, звичайно, аж ніяк не полегшувало спілкування.
Я запропонувала їй провести експеримент. На наступному
побаченні жінка мала спробувати поводитися так, ніби
довіряє чоловікові. Вона зобов’язана свідомо шукати
причини, чому може довіряти своєму співрозмовникові.
Якщо ж знову станеться «напад недовіри» (як вона сама це
схарактеризувала), жінка мала мирно закінчити зустріч,
поки не встигла наробити забагато дурниць.
Вона погодилася, і це принесло їй неймовірний досвід.
Вперше в житті жінка не почувалася скутою, натомість
розслабленою. Вона провела щиру, приємну бесіду
й відчула, що насправді сприймає людину, яка сидить перед
нею. А ще вона отримала відчуття, що і її нарешті
сприймають та по-справжньому нею цікавляться.
Розчулившись, жінка також збагнула, що в ній знову
зароджується недовіра, коли вона помічає початок розвитку
глибокого почуття симпатії. Жінка дійшла висновку, що не
до кінця переосмислила свої останні стосунки —
з чоловіком, який її зрадив. Недовіра нагадувала захисний
щит, який мав уберегти від нових розчарувань. Але він
також зробив її експертом із саботування нових знайомств.
MINDFUCK-недовіра не тільки оберігала її від розчарування,
але, на жаль, також від нового, позитивного досвіду.
Протягом наступних кількох місяців, упродовж яких
перепліталися ніжні ниточки її нових стосунків, вона
періодично радилася зі мною, крок за кроком навчаючись
зменшувати свою недовіру до здорової міри відкритого
сприйняття. Не йшлося про те, щоб стати сліпим і наївним,
а про те, щоб не дозволити її реальності керуватися
недовірливими вигадками й передчасно та безпричинно
шкодити самій собі.

Незгода, або: Я просто скажу навпаки

Особлива форма недовіри на межі з всезнайством — це так
звана незгода. Ви впізнаєте її за схильністю постійно
суперечити іншим: можливо, кожне з ваших речень
починається з «але»? Читаючи книгу або розмовляючи
з іншими людьми, ви завжди задумуєтеся над питанням,
у чому думка іншого не є вірною? Може, на вашому язику вже
крутиться заперечення ще до того, як співрозмовник
вимовить хоч слово? У такому разі ви стикнулися
з незгодою, що випливає з MINDFUCK-недовіри, оскільки
його основна позиція полягає в постійних пошуках чужих
помилок. З одного боку, ми це робимо, ймовірно, тому, що
хочемо захиститися від маніпуляцій, але ще й тому, що
живемо, постійно порівнюючи (оцінюючи) себе з іншими.
Якось я розмовляла з пані, яка прагнула знайти власне
призначення, але, як вона зізналася пізніше, насправді не
вірила в те, що це взагалі можливо. Жінка була глибоко
переконана, що ніхто не здатний їй у цьому допомогти.
Вона і так безнадійна (скарга), і всі зусилля з самого початку
приречені на поразку (катастрофа). Тож вона не довіряла ні
собі, ні життю, ні можливостям коучингу. Її першою фразою
було таке: «Ну-ну, так скажіть мені, будь ласка, яке моє
покликання. Ви ж експертка, і повинні визначити це по моїм
очах. Чи ви на таке не здатні?»
У цих трьох реченнях проявилися оцінка, тиск
і недовіра. У відповідь на те, що я не розв’яжу проблему за
неї, але допоможу їй із цим у процесі коучингу, вона
спочатку розсміялася й спробувала «навчити» мене того,
чим, на її думку, був професійний коучинг. Тоді я запитала
її, чи помічала вона в собі схильність не погоджуватися
з іншими людьми в розмові й раніше, ображати, сваритися
чи встрявати в занадто багато конфліктів. Таке може сильно
виснажувати. На цей закид вона не відповіла. Тоді ж ця
жінка почала відкриватися, опускаючи щит недовіри та
незгоди, що перешкоджав передусім її продуктивній роботі.
За кілька днів до того вона отримала попередження від
свого роботодавця, оскільки неодноразово провокувала
конфлікти, які призвели до великих і, на думку її шефа,
непотрібних та серйозних перешкод у роботі відділу.
 Отож недовіра захищає не від неприємностей, а лише від
можливості отримати новий і корисний досвід. Довіра, на
противагу, — це один із найважливіших ресурсів, що
допомагає відповідно справлятися з життям і його злетами
та падіннями. MINDFUCK-недовіра позбавляє такої
можливості.

7. MINDFUCK-НАДМОТИВАЦІЯ: репресії, шалена ейфорія

та постійне мотивування

Тімоті Ґолві, одному із засновників коучингу, вдалося

помітити не лише те, що суперник у нашій голові нерідко
сильніший за усіх інших. Він зауважив і те, що сьогодні
підтверджують дослідники успіху: ми шкодимо собі не
тільки негативними думками, а й надмірно позитивними.
Перебільшена самомотивація, постійне спонукання себе до
дій може поставити нас під тиск так само, як і безперервні
самокритика й самолаяння. Зрештою ми витискаємо з себе
всі соки. Часом цей MINDFUCK-надмотивація проявляється
в постійно перевантаженому способі життя. Люди
вимагають від самих себе бути завжди позитивними,
оптимістичними, впевненими й у гарному настрої.
Проблем існувати не може — ні власних, ні чужих. Дозволені
лише виклики, з якими потрібно впоратися: «Ти можеш!»
При цьому MINDFUCK ми також втрачаємо контакт із
реальністю. І, знову ж таки, у такий спосіб, який спочатку
обіцяє вказати напрямок, оскільки дає відчуття контролю та
безпеки. Однак ми вже зрозуміли, що контроль і безпека —
це основні обіцянки всіх видів MINDFUCK. Для того, щоб
бути переконаними у власній безпеці та мати контроль над
собою та власним оточенням, ми обумовлюємо самих себе
й не торкаємося межі своєї «зони щастя».
MINDFUCK-надмотивація настільки спокусливий тому,
що часто асоціюється з відчуттям шаленої ейфорії. Він
змушує нас бачити життя як історію успіху. Ми почуваємося
чудовими, величними й непереможними — нам завжди все
вдається! Той, хто «продає» своє життя собі та іншим як
суцільну смугу перемог, мислить і відчуває так само
однобоко, як і той, хто при MINDFUCK-скарзі інтерпретує
власну біографію як ланцюг невдач. В обох крайнощах
бракує балансу, завдяки якому реальне життя сприймається
розмаїто. Що чіткіше наше сприйняття реальності, то краще
ми можемо приймати правильні рішення на підставі
реальних фактів.
У процесі коучингу я іноді стикаюся з наслідками
MINDFUCK-надмотивації в дуже успішних людей, які на
середині життя відчувають, що більше не мають сили
бачити у всьому позитив. Часто їм уже довелося
розлучитися або стикнутися з першими хворобами.
Оскільки MINDFUCK за визначенням перевертає все з ніг на
голову, цим клієнтам усе частіше здається, що для них
склянка вже не наполовину повна, а напівпорожня. Вони
починають сумніватися в собі, і цей сумнів занурює їх
у кризу.
 Коли MINDFUCK-надмотивація слабшає, наш «опікун»
тягне за інший важіль. Ми гриземося, але в кожному разі
вважаємо себе зміцнілими (MINDFUCK-оцінка), часом самі
викликаємо страхи перед майбутнім, нібито втраченим
життям та іншими жахіттями (MINDFUCK-катастрофа).
Краще не запускати ситуацію й свідомо сприймати
MINDFUCK-надмотивацію й уже в такий спосіб
«попуститися». Усім відомо, що для успіху не існує кращої
позиції, ніж спокійна відкритість разом із цікавістю та
прагненням до нового. Це стан, в якому ми можемо ввійти
в «потік», стан, який, як доведено, приносить найбільше
щастя. Коли ми підганяємо себе надмотивацією й змушуємо
викладатися на повну, це майже те саме, що постійний
пошук наркотиків для досягнення певних емоцій. Ця
компенсаторна стратегія відводить нас далеко від реальних
потреб та можливостей. Потяг до ейфорійних мотиваційних
почуттів схиляє до помилкових обіцянок, надмірних надій
і латентної форми манії величі. Ця постійна вимушена
піднесеність часто поєднується з прихованим страхом
чогось поганого, що ще більше погіршує наш стан.
MINDFUCK-надмотивація, як і всі інші види
MINDFUCK, — це стратегія внутрішнього «опікуна», що
охороняє нашу крихітну «зону щастя» й прагне вберегти нас
від нових відкриттів. У цьому випадку знову йдеться про
форму самообмеження, яка не дає виразно побачити себе та
реальність. Коли ми перебуваємо під впливом
психологічного наркотику MINDFUCK-надмотивації, іншим
вкрай важко до нас достукатися. Зростає прагнення
оточувати себе передусім людьми, які забезпечують
мотиваційні «копняки», тому наше оточення
перетворюється на своєрідний фан-клуб. Однак у разі кризи
шанувальники відчувають перенапруження
й відвертаються від нас. У такі самотні часи ми сумуємо за
тими, що зберегли тверду землю під ногами. Інший спосіб
забезпечення мотивації полягає в постійних пошуках
«зразків для наслідування» та «гуру».
У процесі коучингу я працювала з людьми, які
психологічним наркотиком надмотивації привели себе до
дуже обмеженого життя. Один вчитель, якого
я консультувала протягом тривалого часу, у свої сорок
займався, за його словами, професійним спортом «до
одержимості». Він гнав себе від змагання до змагання. Його
оточення складалося лише з людей, які підтакували йому, та
шанувальників, готових кілька годин вислуховувати його
історії успіху. Тих, хто запитував, чи він і надалі, впродовж
наступних років життя, зможе витримувати такі надмірні
навантаження, він називав «песимістичними скигліями»,
«кайфоломами» або «злісними заздрісниками». На
поставлене ним самим питання «для чого мені цей
змагальний спорт та безупинна самомотивація» він
відповів за кілька сеансів: «Я не хочу сприймати свою
професійну та особисту порожнечу. Коли я вранці йду до
школи, то почуваюся до біса погано. Тоді я підбадьорюю себе
думками про майбутнє й зі самого ранку слухаю
мотиваційні CD, щоб не допустити появу поганих
відчуттів».
 Тоді він зачепив один дуже важливий момент, який
показує насправді, чи наша самомотивація — усього лиш
бажане та корисне позитивне ставлення до життя, чи
MINDFUCK-надмотивація. MINDFUCK-надмотивація часто
виконує функцію приховування інших наших негараздів
й довго не дає нам взятися за те, що дійсно потрібно
змінити.
Отож MINDFUCK-надмотивація — це особливість не
лише успішних людей, а й тих, які відчувають, що
тупцюють на місці й нікуди не просуваються. Вони
перемикаються між депресивним MINDFUCK-скаргою та
агресивним, імпульсивним MINDFUCK-надмотивацією.
Якщо вони перебувають «унизу» протягом тривалого часу,
то сподіваються незабаром отримати новий мотиваційний
копняк. Коли він більше не працює, спіраль знову йде
донизу, у наступну депресивну мисленнєву петлю або до
агресивних самозвинувачень.
Яка ж різниця між надмотивацією та справжньою
мотивацією? Ми впізнаємо реальну мотивацію за тим, що
вона дійсно змушує нас до дії. Коли ми мотивовані, але
в результаті нічого не робимо, то віддаємося емоції, яка діє
наче наркотик, але не просуває нас далі. По суті,
наркотики — завжди засіб самосаботажу.

Що відбувається, коли ми не можемо довго зосереджуватися

на чомусь одному
Якщо ми спочатку все ж відчуваємо активність, а потім крок
за кроком байдужіємо, можливо, між нами та дійсною
мотивацією з’явився новий MINDFUCK.
 Це спостереження важливе для людей, які й самі бачать,
що не можуть довго зосереджуватися на чомусь одному. Це
не завжди ознака особливої зацікавленості та широкої душі,
однак часто симптом хитромудрої руйнівної стратегії, яка
постійно порушує концентрацію та руйнує бажання щось
робити. Часто за початковим MINDFUCK-надмотивацією йде
MINDFUCK-оцінка, особливо після виникнення перших
труднощів: «О Боже, це так складно! Це вже занадто». Тоді
постраждалі починають тиснути на себе й змушують себе
хоч раз підтримати інтерес. За самознеціненням часто
слідує знецінення справи, якою людина займалася:
«Насправді, це не так уже й цікаво, як я думав». Неминуче
випливає: «Це не для мене» — і починається пошук
наступного копняка. Саме так виглядають петлі, які
перешкоджають нам концентруватися на чомусь одному.
Так виникає типовий для MINDFUCK цикл самосаботажу.

ВИСНОВОК: існує сім способів, якими «опікун» відводить нас

далеко від справжнього життя
Отож ми розкрили аргументи та стратегії «опікуна», який
турбується, щоб ми не розширювали нашу «зону щастя». Він
погрожує катастрофами, говорить, що передусім ми
повинні задовольняти інтереси інших; шантажує, тисне,
переоцінює та знецінює; викликає недовіру й стверджує, що
знає правила, яких потрібно дотримуватися, щоб мати
безпеку та контроль у власному житті. Інша стратегія — це
втеча до протилежних відчуттів: ми починаємо
придушувати свої бажання, займатися надмотивацією або
шукати ейфорії, яка дозволить нам відпочити від злетів
і падінь, — агресивного та депресивного мислення, —
створених MINDFUCK.

Змішані форми
Часто ми можемо спостерігати в собі не лише один вид
самосаботажу, а й цілий каскад різних MINDFUCK, які
з’являються один за одним і приєднуються, як шестерні.
Одного разу опинившись у цьому механізмі, ми
заплутуємося у власному мисленні й переважно здаємося.
І стрес зростає.
Погляньмо, як взаємодіють різні види MINDFUCK, коли
ми перебуваємо, наприклад, під тиском часу.
Пітер С. повинен завершити важливий проєкт до обіду.
«Чорт, уже так пізно. А ще стільки всього треба зробити. Я не
зможу це зробити (скарга)! Якщо я цього не зроблю, бос мене
вб’є. Краще відразу забути про підвищення зарплати
(катастрофа). Ну давай, Пітере, вище носа, ти мусиш із цим
впоратися, інакше це потягне дуже погані наслідки (тиск).
Ти ж завжди з цим давав раду (надмотивація). Але я так
втомився й виснажився. Я більше не можу (скарга). Якби
пропозиції мого дурного колеги були кращими, я б уже
давно закінчив (оцінка)...»
Такі думки можуть блукати в голові Пітера С. аж до обіду.
З кожним іншим сценарієм зростає ймовірність
уповільнення та збільшення кількості помилок. Знайомо?
Для підвищення власної чутливості дуже корисно
записувати, коли саме виникають наші особисті,
взаємопов’язані MINDFUCK-и. Це дає правдиве уявлення про
те, як працює наш «опікун» і як ми утримуємо себе під
контролем. Це полегшує припинення самосаботажу на
наступному етапі.

Що поєднує всі сім видів MINDFUCK

Під час дослідження цього феномена в усіх його шаблонах
я спостерігала:

Коли мислення перебуває в режимі MINDFUCK, ми узагальнюємо свій

досвід і створюємо правила, що обмежують наше життя. Оскільки
в минулому траплялося неприємне, ми намагаємося захистити себе,
зменшуючи власну природну цікавість до життя жахливими
сценаріями, жорсткими правилами, обмеженим мисленням й іншими
стратегіями.
Усі види MINDFUCK призначені передусім для того, щоб повсякчас
тримати нас під контролем. Ментальний самосаботаж сприяє стану
спокою та підтримці відомих життєвих стратегій, але водночас робить
життя більш передбачуваним, нудним і обмеженим.
Кожен MINDFUCK дає відчуття, що ми робимо щось для власної
безпеки. Ми гадаємо, що приймаємо хороше й безпечне рішення,
дотримуючись його. Ми применшуємо свої можливості, щоби
запобігти опору, або примушуємо себе й далі діяти відповідно до
старої системи цінностей: MINDFUCK захищає наше життєвідчуття від
нового й постійно нашіптує, що все під контролем.
Усе нове для нашого внутрішнього «опікуна» здається загрозливим. Ми
вважаємо за краще залишатися у звичній зоні комфорту, а не
ризикувати, розширюючи «зону щастя». Кожен тип MINDFUCK — наш
надійний помічник у цьому. У результаті виникає відома думка:
«Краще синиця в жмені, як журавель у небі». Якщо ми так думаємо, то
обумовлюємо самих себе на дуже низькі очікування від життя.
Прагнення зберегти контроль над собою та життям при MINDFUCK
призводить до того, що будь-який боязкий крок на нову територію
розглядається як загроза власному існуванню. Отож за кожним
саботажем перебуває певна форма страху. У MINDFUCK-катастрофі
 вона навіть стає засобом, який безпосередньо застосовує «опікун», щоб
залякати нас.
Мова режиму MINDFUCK характеризується оцінками й тиском. Вони
виражаються в словах «мушу», «треба» й «можна». Завдяки цьому
в поле зору потрапляють насамперед зобов’язання, дозволи або
заборони. Іноді ми розмовляємо з собою, як суворий батько з малою
дитиною. Десь у нашому мисленні вища інстанція встановлює
цінності, обов’язки та заповіді. Я підозрюю, що нею і є наш внутрішній
«опікун». У наступному розділі ми дізнаємося, чому.
Ми применшуємо власну спроможність за допомогою двох простих
мовних трюків: фрази «якщо-то» й «або-або» створюють тиск і штучно
обмежують наше сприйняття інших варіантів, творчих зв’язків та
різноманітних альтернатив. Так ми спотворюємо свою здатність до
сприйняття й закопуємо креативність та інноваційну силу. Оскільки
ми даємо собі лише кілька альтернатив і стверджуємо, що інших рішень
не існує, то перешкоджаємо власній дійсно розумній голові розвивати
нові варіанти. Ми робимо ставку на безпеку й залишаємося на старому.

Ми бачимо, що існує ціле розмаїття шляхів самосаботажу.

Вони взаємодоповнюються й разом утворюють майже
невичерпне джерело шкідливих переконань
і неоптимальних життєвих стратегій. Оскільки я ще не
зустрічала людини, незнайомої з жодною формою
MINDFUCK, виникає питання: то що, ми всі збожеволіли?
Наш ворог дійсно в наших головах? Ми насправді часом
йому поступаємося? Чи існує краще, корисніше пояснення
цього добровільного самообмеження?
 Розділ 3. Авантюрне мислення:
чому ми саботуємо самих себе

В и коли-небудь бачили оленя, який сам себе підчіплює?

Або кролика, який не любить і саботує себе й тому
постійно бігає по колу, поки не запаморочиться голова?
Навряд. Отож те, що лише ми здатні саботувати себе, має
бути пов’язано з особливим людським способом мислення.
Щоб зрозуміти MINDFUCK, потрібно розглянути цю
особливість.

Кожна людина — чемпіон із навчання

У нашій природі закладено творити дива власним розумом.
Дослідник мозку Джеральд Гютер стверджує, що ми існуємо
на цій планеті як вид лише тому, що всі ніші в природі вже
зайняті іншими висококваліфікованими фахівцями9. На
кожній заплутаній частинці Землі вже існував хтось,
ідеально пристосований до умов місцевого довкілля.
Залишалося місце лише для цілковито нового життєвого
виміру: для створіння, що є гнучким універсалом. Істоти,
здатної виживати незалежно від специфічних умов. І якщо
ми подивимося, в яких необжитих місцинах сьогодні
живуть люди, то побачимо, що еволюція вдалася.
Найрозумніше рішення, яке знайшла Мати-Природа, —
створити цю істоту настільки гнучкою, що вона практично
звільнилася від інстинктів і спонук. Щоб навчитися нового
й вміти універсально пристосовуватися до різноманітних
зовнішніх умов, вона має бути якомога менше
«запрограмованою». І дійсно, дослідники мозку
підтверджують10, що, хоча ми й народжуємося з усіма
задатками мислення, при народженні наш мозок —
практично чиста дошка. У перші роки життя він стрімко
розвивається й до кінця життя не втрачає здатності вчитися.
Сьогодні ми знаємо, що в нашому мозку формуються нові
нервові зв’язки навіть у глибокій старості. Це означає, що ми
можемо навчатися до ста років і більше — хто скільки
проживе. Актор Йоганнес Гестерс, який у віці 107 років ще
виконував нові ролі на сцені, — зразковий приклад того, що
це дійсно можливо.
У той час як тварини мають обмежену здатність до
навчання й тісно пов’язані з власними генетичними
програмами, людина — неначе пластилін, який формується
в процесі життя й безперервно навчається. Кожен із нас від
природи чемпіон світу з навчання.

Але і це ще не все. Оскільки ми так мало керуємося

інстинктами, то потребуємо хорошої пам’яті. Щоб
навчатися, треба запам’ятовувати. Отож нам потрібне певне
уявлення про минуле. До того ж необхідно усвідомлювати,
що існує ще й завтра. Оскільки ми не дотримуємося простих
генетичних програм, то потрібне уявлення про майбутнє.
Якщо увага не завжди сконцентрована на «тут і зараз», це не
біологічна помилка, а знак того, що ми використовуємо наш
природний дар. Це дає змогу запам’ятовувати й турбуватися
про майбутнє. Наш розум здатний пригадувати пережите.
Однак ми спроможні уявити навіть те, як жили люди багато
століть до нас. Отож наше мислення може імітувати
подорожі в минуле та майбутнє. Без сумніву: наш
унікальний розум — шедевр еволюції. Проблема виникає
лише тоді, коли ми використовуємо всі ці чудові здібності
проти себе, а не собі на користь. Розглянувши, як
розвивається наше мислення, зможемо побачити, коли
й чому починаємо собі шкодити.

ЯК МИ ПІЗНАЄМО СЕБЕ ТА СВІТ —

І ДО ЧОГО ТУТ MINDFUCK
Щоб дізнатися більше про етапи розвитку нашої особистості
в дитинстві, я поговорила з Анке Паньєр. Вона вихователька,
соціальна педагогиня, кваліфікована тренерка
особистісного зростання; працює науковою співробітницею
у Вищій професійній євангелістській школі Берліна. У складі
наукової групи вона розробляє новий курс «Базова освіта»
(Рання освіта), який дорівнює освіту вихователів на рівень
вищої освіти. Сама вона має двох нащадків і може написати
цілу книгу про те, що переживають батьки, коли діти
пізнають себе та світ.
Спочатку, як я дізналася в розмові, діти все ще
почуваються цілковито у власному світі й не знають, що
існує ззовні та всередині, вони самі та інші люди. Ця фаза,
в якій ми живемо в симбіозі, як єдине ціле, із зовнішнім
світом і нашим найближчим оточенням, триває до
трирічного віку. Відтоді ми починаємо відокремлювати себе
від зовнішнього світу. Під час так званого дзеркального
тесту можна помітити, що діти в цій фазі починають
сприймати своє відбиття в дзеркалі як зображення самих
себе. Якщо дитині цього віку, що стоїть перед дзеркалом,
намалювати червону цятку на носі, вона потягнеться вже не
до дзеркала, а до власного носа, щоб стерти цю плямку.
Дитина до цього часу вже розуміє, що вона існує як
особистість, а віддзеркалення — не інша людина.

Народження діалогу з собою

Упродовж цих тижнів і місяців дитина починає
усвідомлювати, що вона — це вона, а інші — це інші. Вона
звільняється від симбіозу зі зовнішнім світом і ближніми
й пізнає диво своєї індивідуальності. Це стає можливим,
оскільки тепер мислення здатне розділяти, і воно ділиться
на два. Всередині індивіда теж відбувається цей поділ.
Самосприйняття тепер розпізнає внутрішнє й зовнішнє, «Я»
та інших. Це — базис самостійного розвитку особистості та
співіснування в соціумі.
З цього моменту мислення проходить найважливіші
етапи формування. Ми починаємо розмовляти з собою. Ми
більше не є несвідомою єдністю, яка просто живе, натомість
у внутрішньому діалозі формуємо взаємини з собою та
іншими. Однак це також створює необхідні для формування
внутрішнього «опікуна» умови. І в найближчі декілька років
він отримує достатньо поживи для зростання.
Діти розвивають цю здатність приблизно одночасно зі
складнішими мовними навичками. У цьому віці ми вчимося
встановлювати взаємозв’язки, розпізнавати причину та
наслідок. Ми кладемо цеглину на цеглину й дізнаємося, як
зробити вежу стабільною. У безперервному процесі
навчання ми всотуємо світ речей і людей навколо нас.
У нашій свідомості виникає відбиття навколишнього світу.
Коли ми зустрічаємо інших людей, то створюємо це
враження за допомогою спеціальних клітин мозку, так
званих дзеркальних нейронів. Ми поступово перевіряємо
«правильність» наших почуттів, спостерігаючи за реакцією
оточення. Це чудово видно на прикладі малюків, які
падають і спочатку шукають погляду своїх батьків. Якщо на
їхньому обличчі з’являється вираз болю або приголомшення,
діти дозволяють собі заплакати й самим відчувати біль.
Якщо батьки залишаються байдужими, діти можуть узагалі
не заплакати або заспокоюються швидше. Завдяки нашому
досвіду та зворотному зв’язку ми дізнаємося, ким
є насправді. Під час постійного обміну з навколишнім
середовищем упродовж наступних кількох років ми
формуємо основи нашої особистості.
Ми дізнаємося, як впливаємо на інших, що більш
ефективне, а що — менш. Ми мислимо й діємо не цілком
самостійно, а постійно відгукуючись на дії навколишнього
світу. Але ми ще занадто маленькі, щоб критично все
перевірити й вирішити, правильно це чи ні. Тому ми
несвідомо приймаємо й навчаємося і того, що обмежує
й перешкоджає нам. «Опікун» сповнює нас неперевіреними
переконаннями про нас самих та про інших. Поганий
і обтяжливий досвід потім нерефлекторно переробляється
в ранні життєві переконання.

Емоційний хаос становлення власного «Я»

У цьому захопливому світі існує також межовий досвід. Бо
з відкриттям власної індивідуальності приходить
і відкриття власної волі. І досвід, що вона не завжди
виконується — особливо, коли ми маємо справу з, як
здається дітям, могутнім дорослим. Кожен, хто коли-небудь
бачив трирічку, що від гніву качається на підлозі посеред
універмагу, знає, про що йдеться. Це емоції неймовірної
величини, які до цього часу вивільняються при зіткненні зі
світом. Це рай і пекло водночас — коли дитина виявляє, що
має власну волю, яка часто не виконується через могутність
дорослих.
Діти, на думку вченої Анке Паньєр, насправді вважають
себе дуже компетентними. Вони щодня навчаються
більшого й люблять показувати, наскільки пишаються своїм
прогресом у подоланні світу. Від повзання недалеко до
ходьби, мовлення, розуміння. Світ майже щодня відкриває
дитині часточку своїх таємниць. Що ж іще вона повинна
відчувати, як не гордість і вдоволення собою — поки її не
починають критикувати й спускати з небес на землю?

Припускаю, що такі базові вміння, як ходьба, ми вивчаємо

ще перед мовленням і, відповідно, до розвитку
внутрішнього діалогу та самосаботажу, оскільки тоді ще не
можемо собі перешкодити. Якби нам довелося вчитися
цьому пізніше, багато хто з нас усе життя так би й повзав
рачки. Ми спробували би ходити, падали, починали би себе
критикувати, спробували знову й зрештою здалися би.
На щастя, еволюція розумніша. Діти все ще дуже чітко
демонструють, як працює навчання на найвищому рівні.
Дитина сама викликає в себе настирливе прагнення
навчитися ходити. Вона має ненаситну допитливість
і глибоку, беззаперечну цікавість до розширення своїх
можливостей, щоб пізнати більше світу. І чимало речей вона
робить правильніше. Якщо спостерігати за дитиною, яка
тільки починає ходити, можна побачити, що вона
орієнтується не на навички набагато старших дітей чи
дорослих, а на тих, хто переважає її у ходьбі всього на крок.
Дитина автоматично відвертає свою увагу у правильний
спосіб, щоб розвивати максимальний навчальний
потенціал. Лише впродовж наступних років, коли її
мисленнєві та мовленнєві навички ускладняться, вона
почне сильніше перешкоджати собі в процесі навчання,
перевантажувати, ставити себе під питання й піддавати
критиці. Або, як робить багато дорослих, повністю
відмовлятися від здатності до навчання.
Підійдемо до того моменту, коли ми починаємо
розрізняти внутрішнє та зовнішнє й встановлювати
взаємозв’язки з довколишнім світом. Цей час у ранньому
дитинстві, як я дізналася від Анке Паньєр, подібний на
справжнісіньку американську гірку почуттів і думок.
З одного боку, ми щодня дізнаємося багато нового
й відчуваємо себе компетентнішими, ніж є насправді. Ми
вже насмілюємося робити речі, наслідки яких ще не здатні
оцінити. З іншого боку, часто відчуваємо цілковите
виснаження. Але, загалом, до цього моменту в дитинстві ми
контролюємо дуже мало речей і все ще перебуваємо під
сильним впливом із боку інших. Ми вже маємо сильну волю
та невичерпну допитливість, але часто зазнаємо невдачі на
межі зовнішнього світу. Ми коливаємося між прагненням
більшої незалежності та власним безсиллям перед
старшими і сильнішими.

Ми маємо навчитися думати, як наші батьки

Щоб рухатися далі й отримувати більше свободи, ми маємо
навчитися робити те, що кажуть нам наші батьки. Не лише
тоді, коли вони з нами, а й коли ми на самоті. Дитина,
нездатна самостійно пригадати настанови батьків,
ймовірно, не зможе вижити. Отож кожна людина
автоматично навчається засвоювати заповіді батьків
і відтворювати їх так, що вони виникають всередині нас
самих, хоча насправді ми б хотіли чогось іншого. Отже, ми
повинні навчитися думати як наші батьки, щоб якомога
безпечніше просуватися у світі. Навчитися цього
й пов’язувати це з власними намірами та діями — складне,
але важливе завдання кожного маленького чоловічка. І це
перше справжнє завдання, яке переймає на себе «опікун»
у нашому мисленні.
Недавно я спостерігала за трирічкою, яка дуже хотіла
залізти на крутий і небезпечно гладенький автомобільний
в’їзд. Її матері не було видно поблизу. Перед тим, як почати,
вона раптово зупинилася. Тоді сказала вголос до самої себе:
«Ні, Ліндо, тобі цього не можна. Ти ще маленька». Дівчинка
встояла перед прагненням залізти на в’їзд і натомість
почала шукати свою матір. Самообмеження спрацювало,
і маленька Лінда захистила себе від шкоди. «Опікун»
виконав своє завдання. І ми бачимо, що попередження цього
внутрішнього голосу не завжди помилкові. На ранніх
життєвих фазах і навіть пізніше нам потрібні знання
кордонів, щоб не піддавати себе загрозі й поводитися
відповідно до норм соціуму. І ми відбиваємо це знання
всередині нас, як ніби з нами розмовляє хтось третій. Тож
ми звертаємося до себе на «ти», як маленька Лінда.
 Це перетворюється на перешкоду лише тоді, коли
попередження більше не гармоніюють із нашим життям,
перестають бути прийнятними. Коли попередження,
заповіді та заборони не відповідають віку чи часові. Саме це
відбувається, коли ми розмовляємо зі собою в режимі
MINDFUCK. У його основі закладено біологічний слід
і початковий сенс саботувальних думок, в яких наш
внутрішній «опікун» звертається до нас, як суворий батько
до дитини, що ми часто спостерігали в різних видах
MINDFUCK — від оцінки до катастрофічного мислення.
На своїх щоденних тренінгах, консультаціях і семінарах
я раз у раз, у реальному режимі, помічаю, як люди миттєво
переходять від самовпевненого дорослого до мовлення та
перспективи дитини. Раптово вони починають бачити світ
у простих схемах і крайнощах, а не диференційованим
і врівноваженим. Вони забороняють собі щось або
застерігають себе від чогось, нібито вони — маленькі діти.
Це завжди відбувається, коли вони стикаються
з проблемами, ситуаціями або почуттями, до яких вони ще
не виробили диференційованого ставлення. Наприклад,
коли потрапляють у дуже емоційну й складну ситуацію,
коли можуть зазнати приниження або коли справа
стосується влади.

Альфред Адлер і особиста логіка

Австрійський психолог і колишній учень Фройда Альфред
Адлер (1870–1937), який жив на початку минулого століття,
розробив теорію особистої логіки. Альфред Адлер
спостерігав за феноменом, що людина вже в ранньому
дитинстві починає розвивати переконання про себе, інших
і життя. Він назвав їх «особистою логікою»11. Наприклад,
дитина, яка бачить, що батьки часто сваряться, розвиває
у своїй особистій логіці упевненість, що стосунки між
дорослими означають часті сварки. Коли пізніше вона
встановлює зв’язок із почуттям любові, виникає примітивне,
але зрозуміле сполучення, що люди, які люблять одне
одного, часто сваряться. Адлер вважав, що ці самостійно
придумані «істини» працюють як пророцтва, здатні до
самореалізації. Внаслідок цього виникають певні «способи
життя», які, у нашому випадку, виражатимуться так, що
доросла людина шукатиме й розвиватиме конфліктні
стосунки.
Можливо, крайні прояви MINDFUCK — шкідлива частина
нашої особистої дитячої логіки, про яку згадує Альфред
Адлер? А наш внутрішній «опікун» і критик — помилковий
тлумач нашої дитячої життєвої перспективи? Чи є наша
внутрішня «зона щастя» областю, яку ми призначили ще
в дитинстві й намітили на всі подальші роки?
MINDFUCK, як і особиста логіка, передає начебто чітку
картину життя, нас самих, інших і взаємозв’язків у світі.
У MINDFUCK ми також оперуємо на інтелектуальному рівні,
який у багатьох планах здається доволі нерефлексивним,
навіть дитячим. У режимі MINDFUCK ми маємо справу зі
стереотипами, упередженнями та грубими конструкціями
«якщо-то», однак знову стаємо дуже вигадливими,
створюючи дивні саботувальні уявлення про світ на основі
цих доволі простих думок. Дивне й те, що ми не
сприймаємо частково безглузді наслідки такого мислення.
Наприклад, за допомогою хитромудрих ігор розуму
вигадуємо життєві ситуації, які вважаємо безнадійними,
хоча насправді існує безліч альтернатив і можливостей.
Також у режимі MINDFUCK ми готові прийняти явну
нісенітницю за щире золото, що повертає нас до дитячого
рівня, на якому казки все ще здаються правдивими.

Як ми знову й знову «телепортуємося» в дитинство

Вдаючись до MINDFUCK, ми насправді нерідко думаємо так,
ніби ще залишаємося дітьми. Чи дійсно можливо, що ми
постійно внутрішньо впадаємо в такі стани, відбираючи
наш потенціал і нашу самоефективність як дорослих? Це
зауважив не лише Альфред Адлер. Те, що дорослі
психологічно перемикаються на стан дитини, помітили
й двоє засновників транзакційного аналізу, колишні
фройдисти Ерік Берн (1910–1970) і Томас А. Гарріс (1910–
1995)12.
Їхня праця ґрунтувалася на висновках нейрохірурга
Вайлдера Пенфілда, якому вдалося викликати в пацієнтів
забуті спогади за допомогою електричної стимуляції мозку.
Тоді було зроблено висновок, що наш мозок, як мисленнєвий
магнітофон, зберігає всі переживання13.
Ця думка надихнула психіатрів Берна та Гарріса на
розробку моделі, що передусім базувалася на взаємообміні
між людьми, описуючи та аналізуючи соціальну поведінку.
То ж що, на думку Берна та Гарріса, відбувалося, коли
дорослі переставали поводитися як дорослі? Неначе
електроди нейрохірургів, що активують певні частини
пам’яті, існують почуття, слова, образи чи думки, що
викликають у нас відповідні спогади. У цій моделі Берн
і Гарріс пояснюють тригери, механізми запуску, які ми вже
спостерігали, коли люди починають займатися ментальним
самосаботажем.
Однак тригери не лише активізують думки й почуття,
а й керують нашою поведінкою відповідно до колись
завченого способу. Оскільки людина в різних життєвих
фазах — від дитини до дорослого — має різну спроможність
до сприйняття й обробки інформації, обоє дослідників
припускали, що ми зберігаємо не лише дитячі спогади,
а також типове мислення, почуття та поведінку. Вони
містяться всередині нас у двох різних формах і викликають
практично протилежні моделі мислення та поведінки.
Вперше вони зберігаються, коли ми водночас
переживаємо власну безпорадність і вбогість як дитини та
всемогутність батьків. Отож прості оцінювальні судження
про себе чи інших випливають з нашого дитячого
сприйняття того, що, на нашу думку, наші батьки або інші
дорослі вважали правильним чи неправильним. Оскільки
ми стикалися як із турботою та підтримкою, так і оцінкою
та покараннями від наших батьків, наша доросла частка
також формується на основі цих поглядів та манери
поведінки. Ми караємо, оцінюємо, критикуємо або опікаємо
себе та інших.
Інша крайність, на думку дослідників, проявляється
в стані дитячої частки, який і в дорослому віці може
неодноразово викликати певні тригери. Тоді, на думку
Гарріса та Берна, ми відчуваємо себе безпорадними,
безсилими й часом перевантаженими, у будь-якому разі
залежними від всемогутності дорослих. Дорослі, які
перемикаються на стан дитячої частки, мають проблеми
з взяттям на себе відповідальності, вважають себе
безпорадними або перевантаженими. Вони стають
агресивними та зухвалими, сподіваються на допомогу від
сильніших або відмовляються від відповідальності за свої дії
та життя.
І навпаки, доросла частка, яка, за словами Берна та
Гарріса, починає свій розвиток ще в дитинстві, поступово
стає сильнішою і більш диференційованою, бере на себе
відповідальність і використовує свою розсудливість для
прийняття правильних життєвих рішень. Раціональність та
сила розуму були для Берна й Гарріса важливою ознакою
дорослої людини.

Зміна на дитячу чи дорослу частку

Щодо MINDFUCK це означатиме, що причина саботажу — це
перехід у батьківську або дитячу частку.
Якщо розглядати різні види MINDFUCK із цієї точки зору,
(від MINDFUCK-оцінки до MINDFUCK-катастрофи), ця думка
здається правдоподібною в багатьох планах. І зміна на
дитячу чи дорослу частку пояснюватиме вид нашого
режиму MINDFUCK.
Ми вже довідалися, що існує два прояви самосаботажу —
агресивний, який спонукає до дії, або депресивний, який
пригнічує. Саме тут, можливо, і лежать джерела крайніх
понять, які характеризують наше сприйняття світу в режимі
MINDFUCK — верх і низ, сильний і слабкий, всесильний
і безсилий. Це означає, що кожного разу, переходячи в режим
MINDFUCK, ми потрапляємо на ранній дитячий або на
дорослий рівень, сформований у дитинстві. Певні ситуації,
спогади, настрої або думки, як у дослідженні мозку
Пенфілда за допомогою електродів, викликають зміну на
дитячу або батьківську частку. Отож внутрішньо ми
перестаємо бути дорослими та зрілими, а поводимося так,
ніби перетворилися на наших батьків або знову стали
дітьми. Розглянемо це на конкретному прикладі.

Коли начальство перетворюється на батьків

Нещодавно я працювала з дуже успішною консультанткою,
яку клієнти високо цінували за компетентність
і ввічливість. Однак її співробітники вважали, що вона
жахливо строга й ставиться до всіх зі зневагою. Деякі її
навіть боялися, але ніхто з керівників не міг пояснити, як
могли виникнути настільки різна поведінка та сприйняття
однієї й тої самої людини. На початку коучингу
я познайомилася з жінкою зі свіжою, позитивною аурою.
Вона була приязна, люб’язна, із почуттям гумору. За певний
час я попросила її показати, як вона дає відгук колезі про
минулий проєкт. Я попросила її уявити, що я — ця
співробітниця, і поговорити зі мною так, як вона зазвичай
робить. За долю секунди моя клієнтка кардинально
змінилася. Її погляд став вузьким і холодним, вона
випрямилася, як берізка, і заговорила, буквально нависаючи
наді мною. Вона перерахувала все, що було не в порядку,
вказала, як треба було зробити, і так довго словесно
запихала мене в кут, що я вже була готова пообіцяти
виправитися й представити їй план дій моєї начебто зміни.
Після цієї так званої розмови я, у ролі колеги, відчула
себе як дитина, яку поставили в кут. Ми закінчили рольову
гру, і моя клієнтка знову стала чарівливою співбесідницею,
як і до того. Я запитала її, що вона насправді думала про
мене як про колегу. На що вона відповіла: «Я думала, що тобі
як співробітниці дійсно потрібен тиск, інакше нічого не
зміниться. Я гадала, що потрібно викласти все відверто
й показати тобі, хто тут головний».
Це стало ключем до розв’язання проблеми. Якби я не
впізнала її внутрішню зміну ролі з раціональної дорослої на
каральну батьківську частку, доведену до крайнощів у її
дитинстві, навіть найкращі тренінги з ведення бесіди
нічого б не змінили в манері, яку вона використовувала зі
своїми співробітниками. Адже саме внутрішня зміна ролі
робила її строгою й зневажливою, а не відсутність досвіду
й техніки ведення розмови. Потім я попросила її
поговорити зі мною, колегою, неначе я була її клієнткою.
І вуаля: без жодних фахових знань бесід зі співробітниками
вона автоматично зробила все правильно. Тому що
в повноцінній дорослій частці дійсно врівноваженої
й поміркованої людини вона відразу ж знайшла потрібний
тон і правильні слова. Тепер у ролі співробітниці
я відчувала, що мене поважають, цінують, зміцнюють
і конструктивно вказують правильний шлях, а не доводять,
що я провинилася.

Дивовижна сила дорослості

Хороша новина в тому, що ми не стаємо цілком
підвладними станам, сформованим у ранньому дитинстві,
а завжди можемо повернутися до зрілої, справжньої частки
дорослої людини. Схоже, що на задньому плані ми вже все
вирішили й лиш повинні дати собі дозвіл повернутися до
розумної перспективи. Насправді мені дуже добре вдається
використовувати модель транзакційного аналізу Берна та
Гарріса з їхніми дитячими та батьківськими частками на
практиці в доступній формі. Це виглядає десь так:
Моя клієнтка, помічниця начальника великої
корпорації, на одному із сеансів плаксиво заявила: «Для
мого шефа я — не більше ніж повітря. Я не отримую
достатньої оцінки й похвали. Він не погоджується зі мною
й не запитує моєї думки. Він жахливий!» Вона розповіла
мені, як спостерігала за поведінкою боса протягом багатьох
годин й інтерпретувала її як роздратування або потрясіння.
Клієнтка сказала, що ці думки відбирають у неї до чотирьох
годин на добу. Мій досвід роботи з багатьма клієнтами
підтверджує, що це цілком звичний спосіб саботувати себе
та свою продуктивність.
Я запитала: «Що, на вашу думку, вам від нього
потрібно?».
 На це клієнтка відповіла: «Мені потрібно, щоб він
помічав, хвалив мене й давав можливість відчути себе
цінною співробітницею».
Тоді я пояснила клієнтці модель транзакційного аналізу
Берна та Гарріса, спираючись на діаграму, і попросила її
оцінити, яка з часток потребує цієї похвали, щоб не
почуватися погано, — дитяча чи батьківська?
Усі люди, у роботі з якими я використовувала цей метод,
мисленнєво дистанціювавшись, — так ми зазвичай робимо
при обговоренні, — побачили, що в подібних ситуаціях
говорять від своєї батьківської або дитячої частки. У випадку
моєї клієнтки це була явно дитяча частка. Упродовж
наступних сеансів нам разом вдалося з’ясувати, яка потреба
дійсно ховається за прагненням похвали:
КОУЧИНЯ: «Що б ви подумали про все це, якби
подивилися на ситуацію зі своєї справжньої позиції —
зрілої та незалежної дорослої?»
КЛІЄНТКА: «Ну, як дорослій професіоналці мені, звісно,
необов’язково отримувати похвалу від свого
начальника, щоб добре почуватися».
КОУЧ: «То в чому ж справа?»
КЛІЄНТКА: «Я хочу, щоб в моїй роботі було більше
взаємообміну та спілкування. Для мене важливі
й хороші саме стосунки».
КОУЧ: «Як бути, якщо ваш шеф цього не пропонує?»
 КЛІЄНТКА: «Ну, так, доросла я можу обміркувати, чи це
дійсно настільки важливо».
КОУЧ: «А якщо це для вас дуже важливо?»
КЛІЄНТКА: «Тоді я можу звернутися до нього з цього
приводу, або, якщо не залишиться іншого вибору,
шукати нову роботу».
Завдяки простому переходу на збалансовану,
врівноважену частку з дорослої перспективи дуже швидко
відкрилися нові, цілком реальні можливості. Клієнтка
зрозуміла, що їй не доведеться завжди обертатися в хибному
колі MINDFUCK, а вдасться стати самоефективною. Отож
вона зупиняє деструктивний внутрішній діалог у ту мить,
коли свідомо звільняється від дитячої частки й займає
дорослу перспективу. Самоефективний зрілий дорослий
всередині нас може автоматично відключити викликаний
тригерами стан дитини — з усіма оцінками внутрішнього
«опікуна». Так ментальний самосаботаж припиняється сам,
а ми знаходимо чіткі, креативні рішення. Оскільки варто
лише зникнути перешкоді, і наш розум може знову розкрити
свій повний потенціал та робити те, що йому вдається
найкраще, — вчитися. Крім того, у коучингу я не
заглиблююся, звідки насправді походить дитяче бажання
визнання та похвали. Я це не проблематизую, тому що
дійсно вірю, що часто різні переживання несвідомо
викликають у нас тригери, не обов’язково при цьому
зачіпаючи болючі місця. Якщо ж моя клієнтка чи клієнт
дійсно вважає цю тему проблематичною або має враження,
що потребує постійної похвали боса, як дитина, то
я настійно рекомендую їй або йому звернутися до моїх
колег-психотерапевтів.

MINDFUCK — психічна невідповідність?

І Адлер, і Фройд, і транзакційні аналітики чи останні
дослідники-когнітивісти: до сьогодні всі теоретики
погоджуються з думкою, що наші шаблони мислення
виникають при взаємодії наших потреб, сприйняттів
і сигналів, які ми отримуємо від оточення. Отож причинами
наших MINDFUCK-шаблонів були й численні переплетені
процеси взаємодії та навчання, з якими нам довелося
стикнутися в нашому дитинстві. У вкрай чутливому процесі
пізнання себе та навколишнього світу, що відбувається
в дитинстві, — згідно з вищезгаданими теоріями різних
психологічних шкіл, — існують «невідповідності», здатні
викликати психологічні, особистісні та соціальні проблеми.
У такому разі MINDFUCK, висловлюючись фаховою
мовою, — неправильний внутрішній діалог, сформований
у ранньому дитинстві, в якому ми потрапляємо в стан
дитячої або дорослої свідомості, у зв’язку з чим розвиваємо
власну обмежену життєву логіку. Це добре пояснює багато
різновидів MINDFUCK. Вони походять з нашого раннього
дитинства й із погляду нашого сьогоднішнього життя явно
становлять шкідливі повернення до непотрібних,
застарілих та далеких від нашого віку та зрілості
мисленнєвих стратегій. Коли ми скаржимося, вдаємо
всезнайок, надміру підганяємо себе, використовуємо прості
оцінювальні моделі та перестаємо зважати на деталі, то
психологічно повертаємося до часів наших перших років
життя. Тоді ми часто несвідомо відмовляємося
відповідально ставитися до певної людини або ситуації. Ми
вдаємо себе більш безпомічними або розумнішими, ніж
є насправді.
Оскільки ж насправді ми вже дорослі, ця дитиняча
життєва логіка обмежує нас неприродним способом і врешті
призводить до неоптимальних для нас життєвих планів.
Хоча під час роботи з моїми клієнтами я досягла значних
покращень, заохочуючи їх повернутися на внутрішній
зрілий рівень дорослих, до цього часу кілька моїх питань
так і залишилося без відповіді.
Де лежать корені унікальних оцінювальних моделей та
соціального зне- чи переоцінення, які часто відіграють
важливу роль у MINDFUCK? Згадаймо підприємицю, яка
зневажливо називала себе «занадто старою», коли хотіла
здобути гроші для свого грандіозного проєкту. Однак
маленькі діти ще не розуміються на складнішому
соціальному розподілі ролей. І точно не знають, що «пасує»
в певному віці, а що ні. Тож як виникає MINDFUCK, що
охоплює нас саме тоді, коли ми самі заводимо себе
в безвихідь правилами або розподілом ролей, наприклад:
«Так не роблять», «Чоловіки завжди кращі», «Жінкам ліпше
мовчати й не висовуватися»? Наше попереднє дослідження
біологічних основ та ранніх етапів розвитку нашої
особистості ще не здатне пояснити, як виникають складніші
види оцінок та припущень у мисленнєвому світі
MINDFUCK.
Соціальне навчання
Анке Паньєр з Вищої професійної євангелістської школи
Берліна підтвердила, що діти дошкільного віку ще не здатні
співвідносити власні дії зі своєю особистістю або
самоцінністю. Вчена підкреслює, що лише з початком
шкільного віку, приблизно з шести років, виникає те, що
пізніше може призвести до соціально-оцінювального виду
MINDFUCK, — тільки тоді діти починають критикувати
самих себе.
Період молодшого шкільного віку — вік семи-десяти
років — важливий тому, що може пояснити нам походження
різних видів MINDFUCK. Діти починають шукати відповіді
на найважливіші життєві питання, запам’ятовують
пояснення та інтерпретації інших дітей або дорослих,
завдяки чому розвивають власний світогляд. Вони
виростають у соціумі й починають усвідомлювати розподіл
ролей і вимоги, пов’язані з ними. Особиста логіка, про яку
говорить Адлер, розширюється й поглиблюється.
У молодшому шкільному віці ми перетинаємо кордон.
Тоді ми вчимося не лише знаходити баланс між своєю
індивідуальністю та людьми, з якими маємо безпосередній
контакт, ми також дізнаємося, що означає «суспільство» і які
абстрактні правила діють за межами нашого
безпосереднього оточення. Це приносить у наше життя ще
більше викликів. У цей період ми формуємо уявлення про
себе, інших і життя. Здатність подивитися й оцінити себе
з чужої точки зору з’являється саме в цьому віці й лише
посилюється в період статевого дозрівання. З одного боку,
ми самі здобуваємо певний досвід, на основі якого
вибудовуємо життєві правила, але з іншого — переймаємо
чужі переконання, оскільки потребуємо правил і розуміння
порядку у світі, в якому живемо, щоб пристосуватися до
нього й почуватися в безпеці. Водночас цей процес дуже
чутливий і може також змусити нас серйозно обмежити,
стримати себе та розвинути в собі як агресивні, так
і депресивні види MINDFUCK.
Отже, можна зробити висновок, що в трирічному віці ми
починаємо виробляти картину себе та зовнішнього світу,
а в період середнього дитинства набуваємо чіткого
уявлення про соціальні правила, статус і речі, які можна або
не можна робити14. І те, й інше може бути джерелом
MINDFUCK.

Як перейняти світогляд сильнішої людини та почати діяти

Як це виглядає на практиці? Я все ще яскраво пригадую свої
перші уроки соціального навчання. У віці шести років
я переїхала з родиною з маленького містечка в Нижній
Баварії до Штутгарта. Перехід у цей цілковито новий світ
збігся саме з тим етапом розвитку моєї особистості, в якому
я мала навчитися інтегруватися в суспільство.
Я швидко зрозуміла, що серед дітей існували критерії, за
якими учнів поділяли на кращих і гірших, присвоювали
кожному своє місце, на яке він охоче погоджувався. Оскільки
мене не можна було назвати ані найкрасивішою, ані
найспортивнішою, до того ж я не розмовляла «правильним»
діалектом, я постійно опинялася серед так званих «гірших».
Коли на заняттях спортом обирали гравців у команду, мене
зазвичай брали останньою. Цей ритуал був для мене
справжньою мукою, поки я не почала сприймати себе
серйозно й не запевнила себе, що заслужила бути вибраною
так пізно. Такий досвід переконав мене, що я не була кимось
особливим, радше «нижче посередності», і від мене не слід
очікувати особливих вершин. Я просто ввібрала речі,
приписувані мені зовнішнім світом, щоб легше
витримувати щоденні випробування.
Сьогодні такі історії з життя мені розповідає багато
клієнтів. І чимало зберегло це уявлення про себе глибоко
всередині свого паралельного світу, навіть якщо за всіма
зовнішніми критеріями вони надзвичайно успішні.
У ранньому віці я багато довідалася про ієрархію
й владу, але також познайомилася з похмурими наслідками
депресивного та агресивного видів MINDFUCK. Цілий
навчальний рік на шляху додому мене переслідували
молодші діти, переважно хлопці, і деколи навіть мене
лупцювали. Я почувалася нещасною, ні на що не здатною
й безсилою. Я не хотіла розповідати про це ні мамі, ні татові,
бо боялася, що вони й так нічим не допоможуть, і мені було
соромно піддаватися такому переслідуванню. Я страждала
й з острахом чекала кожного шкільного дня.
Водночас я помітила, яку ненависть відчували до мене ці
діти. Хоча тоді я була дуже худою, вони обзивали мене
«товстухою», «тупою» й «дурною коровою». Незабаром
вдома, стоячи перед дзеркалом, я сама почала називати себе
«дурною, товстою коровою». Мені було легше прийняти таку
думку, ніж боротися з нею. Агресивні напади інших
призвели до появи агресивного виду MINDFUCK, який
пригнічував мене. Я боялася дороги до школи, самої школи,
і як дівчина здавалася набагато сором’язливішою, ніж була
за своїм темпераментом. Мій внутрішній «опікун» постійно
принижував мене й вказував, що робити.
Нейробіолог і психіатр Йоахім Бауер15 пояснює мої
особисті дитячі переживання й те, що сталося з багатьма
моїми клієнтами в ранньому віці: на його думку, наша
здатність відтворювати соціальний досвід у собі може
призвести до того, що ми самі як жертви починаємо
ідентифікувати себе з приписами кривдників. Те, що
я відтворювала перед дзеркалом у вигляді MINDFUCK, було
саме тим, що описує Бауер: я показувала неприйняття, яке
відчували до мене інші. «Опікун» всередині мене переймав
на себе чужі думки. Лише тоді, коли я ототожнювала себе
з принизливими оцінками інших, баланс між мною і світом
знову врівноважувався.
Хороша новина в тому, що, звісно, з роками мені вдалося
позбутися цих приписів. Анке Паньєр підтвердила, що
здатність дітей до саморегуляції й творчого
переосмислення навіть складного досвіду більш розвинута,
ніж ми уявляємо. «Діти, — стверджує вона, — здатні
проявляти надзвичайну креативність, коли їм вдається
скористатися з позитивних впливів». У дорослому віці перед
нами постійно відкриваються нові перспективи,
можливості подивитися на речі дистанційовано
й випрямити ті місця, які зігнув поганий досвід.

Бажана модель життя

За цей час я чимало дізналася не тільки про себе, а й про
модель мого майбутнього. Уявляючи успішне життя,
я орієнтувалася на батьків, хоча цього й не усвідомлювала.
Я запам’ятала, що солідним вважався шлюб жінки
з професійно успішним чоловіком. Власний будинок
і дороге авто — ось стандарти, за якими вимірювався успіх
в оточенні моїх батьків. Ці уявлення з мого середовища
також інтегрувалися в моє мислення. Мій «опікун» мав чітке
уявлення про те, чого мені слід чекати в майбутньому.
Іноді я запитую своїх клієнтів, якого життя прагнули для
них батьки. Це легко демонструє, якими є уявлення
успішного життя внутрішнього «опікуна». Для жінок із
заходу Німеччини, Австрії або Швейцарії життя нерідко
перетворюється на подвійну гру, сповнену практично
шизофренічних ситуацій. Майже всі клієнтки відповідають,
що батьки бажали їм щасливого життя з милим, успішним
чоловіком і двома дітьми у власному будинку. Відповіді
щодо професії відрізняються. Частина каже, що професія для
їхніх батьків не відігравала ролі. Інші відповідають, що
батьки мріяли й про кар’єру для своєї дочки.
У першому випадку «опікун» отримав послання, що
професія — неважлива для жінки. У другому, що їй потрібно
бути ідеальною у всьому: вести чудове сімейне життя та
зробити блискучу кар’єру. Мої клієнти-чоловіки
отримували подвійні настанови набагато рідше. Але вони
ще раніше дізнавалися про те, що повинні домогтися успіху
або навіть досягнути конкретної позиції на певній роботі.
Якщо розглянути професійну ситуацію вже дорослих
чоловіків і жінок, можна легко побачити, наскільки сильно
впливає «програмування» «опікуна» в питанні розподілу
ролей. MINDFUCK може бути ключем нестабільності та
перенапруження й у такій ситуації.

Кожен засвоїв певні правила

Працюючи зі своїми клієнтами, я помічаю, що кожен із нас
нерідко несвідомо засвоює певні правила. Залежно від того,
в якому середовищі він або вона виросли, а також від того,
що він чи вона пережили. Нерідко вони виникають
в обмеженому світі, з якого ми походимо і який у дитинстві
могли осягнути лише в загальних рисах. Однак цей світ
дуже нагадує внутрішню в’язницю, в яку ми щоденно
потрапляємо завдяки MINDFUCK.
Це пояснює, чому багатьом настільки важко хотіти від
свого життя чогось іншого, ніж те, чому вони навчилися
в сім’ї. Вони гадають, що спочатку потрібно випросити
дозвіл, щоб могти очікувати більшого — або іншого — від
життя, ніж їхні батьки, родичі чи друзі. Або думають, що
потребують дозволу, щоб не мусити працювати так важко,
але заробляти менше, ніж ті, хто визначив правила їхнього
життя. Ви помічаєте мову MINDFUCK? Ми перебуваємо
в режимі самосаботажу, і в нашій голові відразу лунають
слова з нашого дитинства: могти, мусити, дозволити…

Багато думок, через які дорослі ставлять під сумнів самих

себе, походить від важливого досвіду на ранніх стадіях
життя. Вони показують те, наскільки вузьким чи широким
був світ, в якому ми жили. І нам залишалося лише чутливо
вбирати цей світ: обмежуючи себе, варто лише
прислухатися, і виразно почуємо голос старого світу, з якого
ми всі походимо.

Відгородження як стратегія виживання

Протилежність, до речі, це лише зворотний бік медалі, а не
звільнення з обмеженого світу. Я працюю і з клієнтами, які
одержимо прагнуть відгородитися від свого коріння. Це
юристи, які не хочуть мати нічого спільного з батьками-
художниками. Або митці, які відмовилися стати вчителями
чи лікарями, — усупереч усім попередженням про
«безхлібне існування» вони і в особистому, і в професійному
житті обирають прямо протилежний напрямок. Для
багатьох, на жаль, результат такого опору однаковий:
неавтентичне й негармонійне життя, оскільки воно
становить лише антитезу іншому образу. У режимі
MINDFUCK вони повторюють не засвоєні в процесі
соціалізації поміж рідних, а протилежні цінності. Якщо
вдома цінувалося багатство, то воно стає табу для
внутрішнього «опікуна». Якщо ж у сім’ї шанували бідність,
то «опікун» усіма способами намагається підштовхнути до
багатства. Усі такі моделі залежні. Винятковість і крайнощі,
які лежать в основі таких переконань, показують нам, що
йдеться про MINDFUCK. На противагу цьому автентичний,
індивідуальний життєвий шлях означає пошук і розвиток
чогось власного між крайнощами або взагалі за їхніми
межами.

Якщо підсумувати те, що ми вже дізналися про причини

MINDFUCK, вимальовується таке: якщо ми применшуємо
свої можливості, вдаємо безпорадність, тиснемо на себе або
критикуємо, то повертаємося до мислення, яке не відповідає
нашим дорослим здібностям. Ми вихваляємося або
принижуємо себе. Всередині себе ми розігруємо драму
нашого дитинства. Одна частина переймає роль батька-
оцінювача, інша — безпорадної або впертої дитини. Ми
критикуємо й караємо себе, даємо собі волю або перестаємо
бачити світ таким, яким він є насправді. Отож внутрішній
«опікун» всередині нас — дитяча або батьківська частка
в нашому мисленні з перспективи перших років життя.
В обох випадках ми не робимо все, що в наших силах.
Потрапивши в такий внутрішній діалог, ми більше не
беремо на себе відповідальності за ситуацію. Навпаки, ми
наче ставимо себе на автопілот і дотримуємося застарілих
сценаріїв. Це не допомагає нам рухатися далі. Ми
потрапляємо в спіраль MINDFUCK і міцно застрягаємо.
Моїм клієнтам зазвичай вдається швидко зрозуміти, чи
вони в цю мить почуваються врівноваженими, мислячими
дорослими, чи поринули в більш ранні стани життя.
 Спробуйте самі. Візьміть один із типових видів
MINDFUCK, знайомих вам із повсякденного життя.
Запитайте себе, чи ви б думали або діяли інакше, якби
внутрішньо зайняли врівноважену позицію дорослого. Ви
можете спершу протестувати кожен вид MINDFUCK, щоб
побачити, про яку частку — батьківську чи дитячу —
йдеться, і відкрити нові перспективи, свідомо перейшовши
на збалансований, зрілий рівень дорослої людини.

ВЧОРАШНЄ МИСЛЕННЯ
Існують ситуації, в яких ми не можемо пояснити причини
самосаботажу або навіть гадаємо, що діємо цілком
розсудливо.
Одна з моїх клієнток ходила до мене, щоб розв’язати
проблеми на роботі. Однак на черговій консультації вона
розповіла мені про приватну річ, яка її сильно турбувала.
Розмова перед початком самого коучингу мала приблизно
такий вигляд:
КЛІЄНТКА: Я не розумію, що зі мною. Минулого тижня
вимірювали IQ мого сина. Виявили, що він дуже
обдарований. Я ніби повинна радіти, але від звістки
я тільки розплакалася.
КОУЧИНЯ: Яка думка промайнула у вашій голові?
КЛІЄНТКА: Спочатку я подумала, що це неправда. Ні я,
ні мій чоловік нічим не відрізняємося. Тож звідки
в нього це? Тоді я подумала, що відтепер йому буде
тільки важче. Він ненормальний. Усі вважатимуть його
заучкою.
КОУЧИНЯ: А що кажуть інші? Ви з кимось це
обговорювали?
КЛІЄНТКА: Так, із мамою. Це її сильно засмутило.
Гадаю, вона цього не зрозуміла, навіть роздратувалася.
Нам не слід ставитися до хлопчика по-особливому. Цим
ми його лише розбестимо. Зараз нам краще бути з ним
ще суворішими. Нехай не вважає, що для нього існують
особливі правила.
КОУЧИНЯ: А у вашій родині дозволялося бути кимось
особливим?
КЛІЄНТКА (сердито): До чого ви ведете? Коли
в дитинстві нас хвалили через добру поведінку, моя
мама казала лише: «Ой, та вони такі, як усі». Вона дійсно
злилася, коли ми чимось пишалися. І завжди казала: «Не
уявляйте собі казна-що! Хто високо літає, той низько
сідає!»
КОУЧИНЯ: На вашу думку, чому ваша мама так гадає?
КЛІЄНТКА (задумавшись): Мої батьки потрапили сюди
дітьми після війни в потоці біженців. Вони швидко
облаштувалися й завжди боялися, що їм заздритимуть
і заберуть усе нажите. Я думаю, що вони не хотіли
привертати увагу, щоб не викликати гнів і заздрість.
Бути надзвичайним або мати щось особливе вважалося
 небезпечним. Вони гадали, що краще належати до
натовпу. І передали цю думку нам.

Друга причина MINDFUCK

Я часто натрапляю на такі приклади. І вони вивели мене на
слід другої причини MINDFUCK. У Розділі 2 ми вже
побачили, що різні види MINDFUCK часто відтворюють
точки зору, подібні до позиції наймитів, слуг або
авторитарних панів. Ці види не поясниш концепцією
батьківської або дитячої частки, оскільки вони набагато
глибші. Йдеться про світ всередині нас, який має значно
похмуріший вплив. Він жорсткий і авторитарний. Він
боязкий і вчить нас дещо більшого страху, ніж дитячі страхи
та батьківські турботи.
Звернімося до спадщини давно минулих часів, яка досі
переслідує нас у голові: у дитинстві ми переймаємо
переконання про цінності та правила світу від людей, які
живуть на цьому світі набагато довше, ніж ми. Наш
внутрішній «опікун» по вінця наповнений переконаннями
та уявленнями, безпросвітно застарілими вже тоді, коли ми
чуємо їх вперше. Вирахувавши, з якого покоління походять
наші батьки, а потім повернувшись ще на одне назад, ми
побачимо, наскільки давнє мислення нашого «опікуна».

Чому наше мислення застаріло

Поняття основних життєвих правил в середньому застаріло
на 30, а то й більше років. На прикладі технічного
прогресу — це наче прокинутися, не знаючи про існування
комп’ютерів, мобільних телефонів та інтернету. Ми б і далі
писали на механічних друкарських машинках
і використовували телефони з дисковим набором. При
потребі зателефонувати знадвору шукали би таксофон.
Я народилася в 1970 році, коли моїм батькам було вже за
тридцять. Самі ж вони народилися в часи війни та
націонал-соціалізму. Їхні батьки, тобто мої дідусі та бабусі,
у молодому віці страждали від нелюдської диктатури. Вони
теж, звісно, мали батьків і матерів, моїх прабабусь
і прадідусів, яких виховували в авторитарному
й законослухняному мисленні імперських часів. Їхні бабусі
й дідусі, мої прапрапрабабусі та прапрапрадідусі, навіть
були сучасниками Ґете (1749–1832) — тобто жили у світі, де
всі їздили в екіпажах, а індустріалізація лише почалася.
Отож ми народжуємося у світі, сформованому набагато
старшими людьми, які до того ж вносять у нього
щонайменше 30 років застарілого мислення.
Люди у нових федеральних землях також бачать
спотворену картину, однак через інше історичне підґрунтя.
Батьки народжених у сучасній Східній Німеччині,
переважно провели дитинство в соціалістичній диктатурі,
дітьми або підлітками пережили мирну революцію
1989 року та мали батьків, цілковито сформованих досвідом
щонайменше однієї диктатури, націонал-соціалістичної
або соціалістичної.
Детальніше розглянувши структуру логіки MINDFUCK,
я переконалася, що при MINDFUCK відбувається не лише
зміна наших внутрішніх часток, йдеться й про видимий
залишок менталітету наших батьків, бабусь і дідусів. «Наш
життєвий устрій, — зауважив філософ і соціолог Юрґен
Габермас, — пов’язаний із життєвим устроєм наших батьків,
бабусь і дідусів через надзвичайно заплутану мережу
сімейних, місцевих, політичних та інтелектуальних
традицій — через історичне оточення, яке зробило нас
такими, якими ми є сьогодні»16.
З цієї перспективи видно, що багато видів MINDFUCK —
особливо ті, що містять у собі правила та оцінювання —
виникає не в результаті зміщення внутрішнього «Я». Їх не
викликає впадання в дитячу або батьківську частку.
Навпаки, вони становлять ментальне відтворення культури
панування та підпорядкування минулого, невідповідне
нашому часу. Цей менталітет більше не відповідає сучасним
соціальним умовам. Це означає, що ми живемо в зміненому
світі, який продовжує стрімко мінятися, ментально
орієнтуючись на норми попередніх поколінь.

Якщо ви більше не розумієте світ

Якщо в сучасних батьків уже є застарілі шаблони мислення,
вони не можуть пояснити світ своїм дітям. Оскільки зовні
немає тих старих структур, на які ми все ще внутрішньо
реагуємо. Світу, що існував раніше зі своїми правилами,
структурами або своїм хаосом, сьогодні вже немає. І ці зміни
такі стрімкі, як ніколи раніше. Прислухаючись до нашого
внутрішнього «опікуна», ми наче орієнтуємося за
застарілою картою. Вона більше не здатна вказати нам
правильний шлях, оскільки світ, зображений на ній,
змінився до невпізнання.
Який світ нам показує «опікун», коли ми в режимі
MINDFUCK повертаємося до цінностей та ідей наших
предків? Що це за світ? Який вигляд має цей вчорашній світ,
в якому агресивні та депресивні структури мислення мали
сенс і були навіть необхідними для виживання?

ЯКИМ КОЛИСЬ БУВ СВІТ

Подивімося на світ, в якому жили наші батьки, дідусі та
бабусі, прадідусі й прабабусі та їхні предки. Ще кілька
десятиліть тому, до середини ХХ століття, життя людей
залежало від загального дефіциту. Рівень життя більшості
був набагато нижчим, ніж сьогодні. Війни за розподіл
власності, заздрощі й обурення, мала кількість багатих
і велика — бідних формували нормальне життя. Тоді
бідність дійсно була станом, в якому доводилося боротися за
виживання. Було вкрай важливо, щоб сім’ї трималися купи,
економили на всьому й дотримувалися суворих правил —
правил виживання.
Протягом тисячоліть обмежена кількість людей правила
більшістю. Майже у всіх нас є предки, яким довелося
гарувати на якихось панів. Велика ідея, яка тоді утримувала
суспільство, була ідеєю порядку, даного Богом. Порядку,
в якому кожна особа мала своє місце, яке не можна було
опротестувати. Від народження життя людини визначалося
соціальним статусом і статтю. Це було вертикальне
суспільство, поділене на верх і низ. Кожен мав когось
«зверху» — у разі імператора або папи це був сам Бог. Багато
селян було кріпаками аж до ХІХ століття. Вони залежали від
свого пана, не мали права самостійно вступати в шлюб
і приймати будь-які інші важливі рішення. Навіть вільні
слуги та служниці залежали від волі селян, насильство
й авторитарний тон вважалися цілком нормальними.
Чимало літніх людей і досі жваво оповідає про це.
У сім’ї все було так само. Тут теж панувала сувора
ієрархія. За правилами всі поділялися на вищих і нижчих,
права були односторонніми, а обов’язки розподілялися між
усіма. Необмеженим у владі правителем виступав чоловік
і батько. Діти та жінки підпорядковувалися його владі. Дуже
часто їхні права порушували силою. Ще сьогодні від
старшого покоління, наприклад, від моїх бабусь і дідусів
можна почути фрази на кшталт «хороший прочухан ще
нікому не зашкодив». І дійсно, в їхньому, вчорашньому світі,
цілком нормальним і соціально прийнятним був факт, що
слабших постійно били. Не завжди садизм чи жорстокість
змушували людей до побиття. Нерідко це спричиняли
перевантаження й переконання, що насильство робить
людину кращою. Те, що починалося вдома, продовжувалося
в школі, пізніше насильство поширювалося в будинках
і дворах панів та поміщиків, де працювали прості люди, або
в інших середовищах.
Жінки були залежними навіть на початку ХХ століття.
У Німеччині та всій Європі вони переходили з рук батька під
правління чоловіка. Незаміжні або овдовілі, жінки були
змушені підкорятися опікунові, навіть якщо самі могли
прогодувати свою сім’ю. Лише на початку 1970-х заміжні
жінки у ФРН отримали право підписувати трудовий договір
без згоди чоловіка. Тоді ж пошлюблені жінки вперше дістали
змогу самостійно відкривати рахунок у банку. Лише
в 1993 році зґвалтування в шлюбі зрівняли з позашлюбним
із кримінально-правової точки зору й почали карати так
само суворо.
У 1970 році, коли я народилася у ФРН, жінки дійсно
піддавалися юридичній та соціальній дискримінації. Тож
старий світ насправді можна назвати вчорашнім.
У сучасні дні люди знову й знову намагаються зламати
цю жорстку систему підкорення. Численні заворушення
й революції організовували з метою звільнення одних
людей від патерналізму інших. Великі демократичні
революції сучасної епохи завжди були спрямовані на
зміцнення прав особистості та повалення влади небагатьох
над багатьма. На жаль, більшість визвольних рухів ставила
під сумнів розподіл сил, але не основоположні принципи
керівників. Чимало революцій, що починалися з добрими
намірами, закінчувалися перерозподілом влади, при якому
мінялися лише правителі або партія, але не принципи, що
лежали в основі правління. Ідея верху та низу з усіма
стратегіями тиску та залякування, які ми сьогодні
розпізнаємо в найбільш потаємних видах MINDFUCK,
продовжувала своє існування.
 У цьому плані у ХХ столітті Німеччина посіла сумну
роль чемпіонки. І деякі науковці переконані, що ієрархічне
мислення, поділ на верх і низ, накази й послух особливо
виражені в нашій культурі.
Деякі експерти — наприклад, британсько-
американський історик Гордон А. Крейґ, який, до речі, став
свідком початку нацистської диктатури, коли навчався
в Німеччині, — протягом всього свого життя не переставали
вивчати феномен німецького менталітету — слухняне
підкорення наказам. Крейґ знайшов джерела цієї
ментальності ще задовго до ХХ століття17. Один
середньовічний папа навіть схарактеризував те, що тоді
належало до німецької території, як «terra oboedientia» —
земля послуху.
Крейґ та інші знавці і спостерігачі Німеччини ще
в попередні століття пояснювали цю схильність охоче
підкорятися авторитетам значною кількістю жорстоких
спустошень, завданої усім регіонам Німеччини, особливо
після Тридцятирічної війни (1618–1648).
Я вже згадувала про це в описі MINDFUCK-катастрофи.
Міста на кшталт Магдебурга чи Берліна знищували не лише
під час Другої світової війни. Вони неодноразово втрачали
велику частину свого населення продовж минулих століть
у війнах, мародерстві та епідеміях, зокрема в першій
половині XVII століття. Особливо жорстоким було
в Німеччині полювання на відьом. Страхом і терором люди
стримували себе й добре засвоїли ці принципи.
 Практично в кожному поколінні існували свідки або
прямі нащадки з часів насильства і скрути. Усе здавалося
кращим, ніж нечітке співвідношення сил, які щоразу
завдавали нових страждань. Люди радше мовчки
підкорилися б замість знову піддаватися жорстокості влади
та військ, що постійно змінювали одне одного.
Навіть просвітницька ідея про те, що людина може
звільнитися від забобонів і несправедливого панування
силою свого розуму, пережила в Німеччині лише короткий
період розквіту. Хоча ця доба мала тривалий вплив на
французьку та англо-американську культуру,
у німецькомовних країнах вона перетворилася лиш на
коротку фазу. Вона хоч і подарувала світу кілька розумних
умів, але, на жаль, не могла завадити падінню
в непросвітний націоналізм. Тож наслідки сучасного
й освіченого мислення в Німеччині були лише технічно
прийняті, але не реалізовані в умах її жителів.
Усі, хто виріс у нинішній Німеччині, знають, які
страждання перенесла й завдала світу ця країна у ХХ
столітті. Усі можуть розповісти пов’язані з цим сімейні
історії. Вони завжди стосуються голоду, страху, війни,
вигнання, невпевненості. А для сімей мільйонів євреїв та
інших переслідуваних, які, крім хаосу війни, були віддані
машині знищення націонал-соціалізму, страждання
й травми були неосяжними. До них приєднуються й жертви
сталінської та соціалістичної диктатур в Європі.
Нобелівська лауреатка Герта Мюллер, яка пережила
психотерор таємної поліції, секурітате в Румунії, у своїх
творах детально описує, як щоденний тиск психологічно
виснажує людину та як працюють жорстокі механізми
підкорення індивідуума. Не кожен особисто став жертвою
державного чи ідеологічного насильства. Але всім знайомі
знущання вдома та в школі. Неможливо виміряти й ціну, яку
заплатили цілі покоління, відрікшись від себе
й почуваючись відповідно до свого зовнішнього вигляду.

«Правильне» мислення в старому світі

То що ж відбувається всередині людей, які живуть
у культурі, сформованій наказами, послухом, втратами та
смертями?
Найважливішим для наших предків були безпека та
контроль. Через постійні небезпеки та скруту їхнє мислення
мало зосередитися на тому, як зробити існування
максимально безпечним. Отже, важливо було спершу
здобути контроль над собою, а згодом — над іншими
в межах строгих соціальних кордонів.
Раніше сенс влади та панування полягав саме в цьому
контролі. Тоталітарним системам вдалося майстерно
поєднати безпеку та контроль, зробивши їх різними боками
однієї медалі. Безпека могла бути тільки у того, хто себе
контролював. Влада правителів була можливою лише
завдяки максимально всеохопному контролю. Але
найбільший ворог ієрархічного суспільства — це людина
з вільною волею.
 Відкрите й приховано висловлене та продемонстроване
на численних наочних прикладах повідомлення для
кожного з нас було чітким: «Якщо ти не робиш того, що ми
хочемо, то перестаєш бути в безпеці. Якщо ти не дозволяєш
себе контролювати, то перестаєш бути в безпеці».
Хоч ФРН після 1945-го й перетворилася на
демократичну державу, у повсякденній культурі більшості
людей існував інший, обмежений світ. У своєму щоденнику
з 1979 року я навіть знайшла цитату: «Існує простий спосіб
почуватися вільним: не смикати повідець».

В авторитарному світі немає дорослих

Дорослість у світі наших предків означала визнання свого
соціального статусу, відповідну до зовнішніх очікувань
поведінку й виконання своїх обов’язків. Проти цього часто
виступали митці, письменники та політичні активісти. Але
вони були в меншості й повсякчас ризикували потрапити
в ізоляцію чи постраждати від переслідування через свою
діяльність.
У попередніх поколіннях на рівних можна було
зустрічатися лише з людьми однакового соціального
статусу. Тільки люди однієї статі, однакового становища
в суспільстві й приблизно того самого віку могли говорити
віч-на-віч без страху. У тоталітарних системах, тобто при
Гітлері та Сталіні, навіть це було ризикованим.
Сьогодні, ідучи на роботу, я щодня знаходжу сліди тих
часів. У старій будівлі, в якій розташований мій берлінський
офіс, біля головного входу на стіні досі чітко видно напис
«Лише для керівників». Маленькі, вузькі й темні чорні входи
призначалися службовцям. Нижчим за статусом доводилося
поводитися, як дітям із дорослими. Їм не дозволялося
першими звертатися до «верхів» або дивитися їм прямо
в очі. Покірна повага та підпорядкування були звичними
для предків більшості з нас, оскільки 100 років тому бабусі
й дідусі лише небагатьох належали до вищого класу. Тому
в більшості сімей до сьогодні існує традиція
підпорядкування так званим авторитетам.
Найпростішим способом «жити в мирі» чи просто
вижити в такому суспільстві було ототожнення з ним і його
правилами. Це цінували й вищі прошарки. У авторитарному
світі влада постійно впливова лише тоді, коли окрема особа
готова приймати аргументи правителів і відтворювати їх
у собі. Люди нібито нижчого класу мають думати про себе та
подібних собі так, як це роблять їхні правителі. Тільки тоді,
коли «низам» вдасться сприймати себе з перспективи
«верхів», вони автоматично почнуть правильно і,
відповідно, безпечно поводитися. Це працює
і в протилежному напрямку.
Якщо людина відтворює в собі мисленнєвий світ
тиранічного й авторитарного середовища, то за можливості
може взяти на себе й роль самого гнобителя. Добровільний
дозвіл керувати собою автоматично наділяє сумнівною
здатністю панувати над іншими відповідно до тих самих
принципів. В усіх поколіннях і прошарках, що жили до нас,
ми віднаходимо таку «здатність» опікуватися собою та
іншими. Сьогодні це описує відомий вислів: «залякувати
слабких і плазувати перед сильними». З одного боку, цей
принцип служив власній безпеці та орієнтації
в ієрархічному світі, а з іншого — допомагав підтримувати
цей порядок.
Тож яким мало бути мислення наших предків
в авторитарному світі, щоб забезпечити безпеку
й орієнтування? Відповідь однозначна: ієрархічно-
вертикальним із чіткою відповіддю на такі питання: «Хто
вище і хто нижче, що правильно й що неправильно, хто
належить до нас, а хто ні, хто друг, а хто ворог?». І, звісно, це
мислення одночасно визначають полюси «або-або». «Ти або
вгорі, або внизу. Або друг, або ворог». Воно також містить
потенційну загрозу, що випливає з простої логіки «якщо-
то». «Якщо ти поводишся правильно, то ти в безпеці, якщо
ні — то твоє існування під загрозою».
Безпека й контроль мають бути головними принципами
людини, якій загрожує постійна небезпека з боку інших, або
держави, якщо вона наважується на авторитарність.
Постійні згадки про страждання й нещастя створюють
клімат, який відбирає прагнення до індивідуального життя
ще до того, як воно стає занадто небезпечним. Агресія та
депресія, контрастні зміни між силою й слабкістю — це
внутрішній клімат, що виникає через пристосування до
такого світу. Саме ці мисленнєві структури ми віднаходимо
в MINDFUCK, коли шкодимо собі думками з нашого
внутрішнього паралельного світу.
Чому MINDFUCK знайомий нам усім
Можна припустити, що всім народженим у ХХ столітті,
знайома ця застаріла мисленнєва структура наказів
і послуху. На це не впливають усі сучасні соціальні
покращення, оскільки вони занадто нові, щоб дійсно
вкорінитися в нашій свідомості. Хоч ми й живемо
в демократичних державах західного світу з чинними
правовими системами, непорушними особистими правами
та іншими плодами народовладдя, всередині нас і досі
стискає мисленнєвий корсет наших предків з авторитарних
часів. І ці давним-давно засвоєні думки та почуття нерідко
впливають на наше повсякденне життя більше, ніж наші
уявлення про сучасне життя. Це пояснює, чому в нас часто
виникають дві протилежні думки з приводу якоїсь теми.
Розгляньмо найбуденніший приклад. Багатьох жінок із
маленькими дітьми мучить совість, коли вони турбуються
про досягнення власних кар’єрних цілей. З одного боку,
вони знають, що сьогодні це абсолютно нормально, а для
них важливо продовжувати професійний розвиток. З іншого
боку ж, лунає голос з давнини, який запитує: «А тобі таке
можна? Хіба тобі як матері взагалі дозволено думати про
себе?» Ми бачимо, як ці дві думки співіснують у нашому
мисленні й заводять у внутрішню безвихідь.
Під час коучингу я натрапляю на чимало прикладів, які
показують, наскільки живі й сьогодні не лише логіка та
структура авторитарного мислення, а й пов’язані з ними
страхи попередніх поколінь.
Чоловік, який передбачав прихід Третьої світової війни
Кілька місяців тому дещо вразило мене на одній із ділових
розмов у моєму офісі. Я та мій співрозмовник років за сорок,
зазвичай сповнений оптимізмом і енергією, випадково
заговорили про фінансову кризу. Він уже ховав ноутбук,
коли пробурмотів: «Усе закінчиться просто жахливо. Гадаю,
нам уже варто готуватися до Третьої світової війни. Так
завжди було. Нам потрібна війна, щоб усе очистилося. Але
цього разу вцілілих буде менше». Бум, цок. Ось і вона,
повномасштабний MINDFUCK-катастрофа найвищого
рівня. Він геть не зауважив, який голос втрутився в розмову
з діловою партнеркою, тому що в наступну мить знову
засяяв переможним сяйвом і запевнив мене, що радіє нашій
співпраці та з нетерпінням чекає наступної продуктивної
зустрічі.
Цей підприємець, мабуть, і сам не знав, що повторив
тезу, широко розповсюджену в комуністичних колах
минулого століття. Вони вважали механізми дії капіталізму
ймовірними причинами Другої світової. Люди вірили, що
«імперіалістично спрямований капіталізм» повинен
автоматично призвести до війни, щоб викликати новий
попит або дати можливість завойовувати інші ринки.
Чоловік, з яким у 2010 році я розмовляла про фінансову
кризу, звісно, не знав, яку саме традицію відтворював. Але
він оживляв шаблони мислення, в які вірило багато людей
попередніх поколінь, і несвідомо переніс їх на сучасну
ситуацію, що дуже характерно для MINDFUCK. І його зовсім
не приголомшило, наскільки страшний і кривавий сценарій
він зобразив просто посеред нашого мирного, сповненого
ароматом кави конференц-залу.
Ми бачимо, що минуле хоч і відбулося кілька десятиліть
і століть тому, але по-своєму живе й продовжує впливати
всередині нас. Хоч ми, на щастя, і народилися в менш
авторитарний час, авторитарні шаблони мислення
всередині нас активізуються, коли ми займаємося
самосаботажем.
Отже, у режимі MINDFUCK ми повертаємося в минуле
двома способами. Одного разу — до перспективи нашого
дитинства, коли промовляємо від батьківської або дитячої
частки, а іншого — в шаблонах мислення і стратегіях
виживання наших предків. Звісно, сьогодні таке мислення
ні своєчасним, ні корисним не назвеш, оскільки світ зазнав
змін. Настільки суттєвих і швидких, як ніколи раніше. Ось
чому MINDFUCK — це не доречна мисленнєва стратегія,
а ментальний самосаботаж.

ТУТ І ЗАРАЗ
Опублікована в середині 1980-х книга «Суспільство
ризику»18 професора соціології Ульріха Бека швидко стала
бестселером. Своїми гіпотезами Бек зачепив нерв епохи.

Вимоги до власного життя

Бек із групою дослідників стверджували, що наприкінці ХХ
століття ми пережили безпрецедентний переворот
у західних суспільствах. Традиції та «істини», в які вірили
протягом багатьох століть, перестали діяти, і водночас
у сучасному суспільстві виникли «вимоги до власного
життя»19, яких раніше не існувало. Раніше люди приходили
у світ, де функціонувало суспільство з чіткими,
визначеними структурами. Сучасній людині ж ці структури
вже недоступні, вона має створити їх сама — кожна свої. На
питання, які раніше пояснювала релігія, сьогодні кожен
повинен відповісти самостійно. Бек вважає, що кожен із нас
стоїть перед величезною кількістю виборів, важливість яких
часто не може осягнути. Яку професію мені обрати? Чи
потрібен мені шлюб? Кого мені любити? Чоловіка, жінку,
кількох осіб? Чи існує бог? А правильна релігія? Якщо так, то
яка? Чи цього всього взагалі немає? Тому суть становища
сучасної людини нашого часу полягає в тому, що її цінності
перестали бути самоочевидними, і вона повинна
самостійно приймати кожне життєвоважливе рішення.
Ніхто більше не може сказати, що правильно.

Життя як рішення в умовах невпевненості

На думку Бека, для сучасної людини кожен вибір і кожне
рішення ризиковані, і ніхто не знає, вчинила вона
правильно чи неправильно. Через значні, швидкі й водночас
глобальні зміни нашого світу неможливо передбачити, чи
дійсно ми робимо правильний вибір. Перед Беком ми наче
«пливемо» в грандіозному суспільстві ризику. Хоч ми
настільки вільні, як ніколи раніше, за цю свободу
доводиться платити свою ціну — приймати рішення під
страхом ризику.
Пізніше, у книзі «Власне життя»20 Бек вміщує інтерв’ю,
записані на початку 1990-х із людьми, чиї біографії більше
не зображають прямолінійності старших поколінь:
самотніми матерями, «клаптиковими сім’ями», відкритими
бі- та гомосексуалами в різноманітних стосунках,
чоловіками та жінками, які займали кілька посад водночас
або кардинально змінювали професію. У їхніх твердженнях
про власне майбутнє була одна спільна риса:
невизначеність і незалежність, яких раніше ніколи не
спостерігали.
У 1992-му вчені провели дослідження з жінками,
народженими в Західній Німеччині 1970 року21. Ті дівчата
підтвердили, що вони жили й думали так вільно, як ніколи
раніше в історії. Вони одноголосно сказали, що їхні матері
більше не слугували їм зразком того, як працює світ і як слід
поводитися в ньому впродовж усього життя.
Можливості, доступні жінкам сьогодення, — це дійсно
надійний показник свобод людей і суспільства в цілому.
Здатність вільного вибору професії та кар’єри, отримання
вищої освіти, планування й реалізації власних життєвих
планів із фінансовою та розумовою незалежністю, а також
свобода вирішувати, на які зв’язки погоджуватися, а які
варто розірвати, — найновіше, що може запропонувати
історія. Ніхто раніше не жив без чітких зразків для
наслідування, так вільно і незалежно, як і жінки
в сьогоднішньому західному світі.
 Отже, значних змін зазнала суспільна думка щодо
нашого способу життя та його зовнішніх проявів, відповідно
розвинулася і юриспруденція, зросло й соціальне
прийняття нових речей.
Однак із роботи з багатьма жінками, які обирають
незвичний життєвий шлях, мені відомо, як тяжко боротися
з тінями минулого всередині них та в їхньому
безпосередньому приватному оточенні. Рішення залишити
дітей з батьком у разі розлучення для жінки аж ніяк не
вважається «нормальним». Тож у сучасному мисленні
завжди існують два рівні: офіційний рівень цінностей
і переконань та неофіційний, який проявляється в hidden
beliefs, прихованих переконаннях нашого мисленнєвого
паралельного світу. Наше найінтимніше й найпотаємніше
мислення відстає від тих думок, які ми виносимо назовні.
Соціальний світ став дійсно вільнішим, але в нашій
свідомості та в поведінці продовжують існувати старі
шаблони мислення. Саме вони призводять до самосаботажу
й нерідко змушують провадити життя, далеке від наших
сучасних можливостей.
Сьогодні ми більше не зачіпаємо теми наказів і послуху,
які справили значний вплив на світ у ХХ столітті. Накази
й послух поступилися ідеї громадянського суспільства,
в якій можуть реалізувати себе насправді вільні, дорослі
особистості. Однак, попри цю офіційну зміну часів, із
внутрішнього мисленнєвого світу поняття «верху» та
«низу» ще не зникли.
 Ульріх Бек із групою дослідників у «Суспільстві ризику»
чітко показали, що часи таки змінилися. На жаль, вони
неодноразово нехтували тим фактом, що ми живемо
в суспільстві особистих і надзвичайно складних ризиків не
лише тому, що маємо право вільного вибору. Ми живемо,
принаймні в західному світі, у часи незрівнянно високої
зовнішньої безпеки без воєн і голодоморів. Передусім ми
живемо в суспільстві свободи й можливостей, яких раніше
не існувало. Можливо, саме покоління вченого та його
оточення винні в тому, що він розглядає негативні аспекти
цього перевороту — особистий ризик при невизначеності,
але свободі рішень — детальніше, аніж позитивні
можливості. Відсутність традицій негативна лише у разі,
якщо ми продовжуємо вірити, що думати й жити відповідно
до соціальних норм важливіше, ніж реалізовувати себе.
Якщо норми стають незрозумілими, у людини дійсно
виникає проблема: чого слід дотримуватися, якщо більше
немає обов’язкових стандартів? Чим є успіх, якщо його ніхто
не визначає? Як знати, чи маю я рацію?
Згідно з давно засвоєним мисленням, Бек вважав аспект
безпеки та контролю важливішим, ніж помітне підвищення
якості життя. Передусім рівень життя тих, хто
в учорашньому світі мав змогу лише слухатися
й підкорятися, на його думку, залишає бажати кращого.
З огляду на величезні можливості, які сьогодні відкрилися
чоловікам і особливо жінкам незалежно від походження,
з історичної перспективи здається нерозсудливим
звужувати коло ризиків, з якими ми стикаємося. Хоч це
й звучить провокаційно, але ризик смерті від
терористичного нападу відносно низький, як порівняти
з ризиком наших предків не пережити грип чи тонзиліт.
Ризик загибелі в ДТП — ніщо, як порівняти з ризиками
цілих поколінь померти від війни та голоду.

Ми стаємо все старішими

Новий «ризик», який навіює нам передусім фінансова преса,
ламаючи всі рекорди цинізму і, на мою думку, спотворення
світогляду, — це так званий ризик довголіття. Фаховий
термін зі страхового законодавства, який стосується того
факту, що в середньому кількість людей старшого віку все
більше зростає, нерідко переростає в новий MINDFUCK-
катастрофу. Несподівано страховий ризик, що передусім
стосується пенсійного забезпечення, перетворюється на
особистий ризик кожної людини. Зізнаюся, мене
приголомшує те, як перше покоління в людській історії із
такою кількістю старших людей, як ніколи раніше, боїться
замість пишатися й бути вдячними, що ми досягаємо мети
всіх попередніх поколінь: старіти, а не вмирати занадто
рано. Без сумніву, демографічна зміна суспільства, що
дедалі старішає, створює нові виклики й змушує шукати
нові політичні та економічні рішення. Невже багатовікова
мрія перетвориться на «катастрофу довголіття»? Хіба тоді,
коли страх старого мислення перекриє шлях до нових
рішень.
Який світ насправді
Сказати, що сьогоднішній світ лише хороший, було б новим
MINDFUCK. Нема причин потрапляти в надмотивовану
петлю позитиву. Сьогоднішній світ водночас і добрий,
і поганий. Існують як вільні суспільства, так і вкрай закриті,
диктаторські та жорстокі. Існує інтелектуальна свобода, але
й екстремальний фундаменталізм і неприпустима
вузьколобість. Бек уже зазначав, що багато хто із готовністю
почав власноруч формувати своє життя. Інші ж хочуть
відтворювати давні структури предків і прагнуть віднайти
сильного правителя або відродити старі цінності.
Однозначно можна сказати лише одне: сьогодні світ
переживає перехідний період, і в цьому тісному просторі ми
спостерігаємо широкий спектр різних форм існування
й способу життя водночас. Це складний і цікавий процес,
але однозначно більше не безпросвітно жорстокий
і гнітючий.
Однак поворотний момент уже настав: раніше люди
орієнтувалися на уявлення попередніх суспільств і тому
керувалися чужими ідеями, ми ж повинні й маємо
можливість самостійно обирати напрямок. Більше не існує
загальнообов’язкових зовнішніх стандартів. Ми повинні
самі створити власні стандарти. Внутрішній «опікун»
більше не може покладатися на давню мудрість. Так він
втратив спрямованість. Якщо ми віримо тому, що «опікун»
каже в режимі MINDFUCK, то перебуваємо на хибному шляху
незалежно від того, про що йдеться.
 Щоб досягнути прориву у власному житті, потрібно
подивитися на світ із нової, доречної точки зору. Ми повинні
позбутися застарілого стереотипного мислення. Настав час
насправді скористатися справжніми можливостями,
даними нашим фантастичним розумом. Для цього ми
потребуємо нової культури мислення, що повністю
переспрямує внутрішнього «опікуна». Уже зараз ми можемо
передати йому: ми живемо у світі, де більше не йдеться про
безпеку та контроль за будь-яку ціну. До того ж накази та
послух уже не актуальні й не допомагають орієнтуватися
нашій особистості. Крайнощі на кшталт «або-або» та «якщо-
то» втратили сенс, оскільки ми дорослі люди, що живуть на
рівних із ближніми у відносно мирному й заможному
середовищі. Уже йдеться не про виживання, а про успіх. І це
нове мислення потрібне нам не лише для сьогодення,
а й для майбутнього, в якому настануть іще більші зміни,
ніж були дотепер.
Хіба вас не радує думка, що нашому мозку та нам самим
найкраще вдається справлятися з новим і навчатися? Не
перешкоджаючи самим собі, ми стаємо неначе створені для
нових викликів, можливостей і змін.

ЗАВТРАШНІЙ СВІТ
Завтра уже настало. Ми щодня відчуваємо його наживо,
читаємо про нього або серфимо в ньому. Ми потребуємо
нового, продуктивного мислення передусім через дві
основні тенденції — глобалізацію та старіння нашого
суспільства, — що безпосередньо впливають на наше життя.

Старіння суспільства
Уже кілька років відомо, що демографічні зміни, тобто
значне зростання віку середньостатистичного
громадянина, повністю змінять не лише пенсійну систему,
а й ринок праці. З 2017 року в Німеччині та інших
промислово розвинених країнах зростатиме дефіцит
кваліфікованих робітників.22 І цей процес не обмежиться
короткими циклами, як було раніше, а продовжуватиметься
й далі. Проблема безробіття зникне для тих, що мають
принаймні атестат про середню освіту. У майбутньому,
у суспільстві вільної ринкової економіки, проблеми вперше
відчують роботодавці, а не працівники, оскільки ринкова
економіка дотримуватиметься власних законів. Адже
найдорожчий той ресурс, якого найсильніше потребують
в умовах його дефіциту. Люди стануть золотом
майбутнього, оскільки їхня кількість та можливості стануть
«вузьким місцем» у вільній ринковій економіці. Чимало
великих й успішних компаній уже налаштувалися на цю
зміну. Протягом приблизно двох років я отримую величезну
кількість запитів від компаній, які потребують консультацій
для оптимальної підтримки та збереження своїх
співробітників.
У майбутньому людина працюватиме довше, водночас
матиме вибір, де і якою діяльністю хоче займатися. Уже
сьогодні перші компанії, з якими я працювала, починають
відмовлятися від традиційних сфер діяльності та
можливостей розвитку. Натомість компанії пропонують
молоді можливості кар’єрного зростання, на які працівник
сам може мати сильний вплив. Припустімо, якщо сьогодні
жінка починає працювати діловодом на концерні,
у майбутньому вона зможе вирішити, чи їй через два роки
перейти у відділ кадрів, чи в технічний. Гнучкішими
стануть не лише працівники, а й компанії та установи.
Заробітна плата зростатиме, повинна збільшуватися
й ефективність праці. У майбутньому ту саму роботу має
виконувати набагато менша кількість людей. Ми будемо
змушені мислити творчо й інноваційно, оскільки лише
інновації та творчість сприяють збільшенню
продуктивності кожної особистості, необхідної для того,
щоб підтримувати нашу складну економіку та набагато
складніше суспільство зі зменшеною кількістю робочих сил.
Ми бачимо, що можемо бути оптимістичними щодо нашого
майбутнього. Тому що інновації та креативність у нас —
безмежні, якщо ми не перешкоджаємо собі застарілим
мисленням.

Невикористані потенціали
Ми найбільше потребуємо нової форми співпраці. Коли на
лекціях, семінарах або тренінгах із менеджерами я запитую,
скільки годин на день відбирають їхні власні чи чужі
MINDFUCK-и, самосаботаж й інші внутрішні та зовнішні
фактори втрати часу, вони відповідають: у середньому дві
години на день. Це вісім годин на тиждень, цілий робочий
тиждень на місяць, 3,2 місяця робочого часу на рік. Понад
вісім втрачених років за час кар’єри! Плинна співпраця
стане одним із найважливіших умінь кожної людини. Ми
будемо більш ввічливими, приязними та гнучкими одне
з одним, оскільки повага, доброзичливість і гнучкість
роблять нас ефективнішими.
До того ж це відбудеться за умов, нездоланних зі старим
мисленням. Те, що в США вже встигло набути розквіту,
у Німеччині лише починають сприймати серйозно.
Демографічний розвиток — а не новий фемінізм
в економіці — змушує нас забезпечувати повноцінну участь
жінок нарівні з чоловіками в усіх сферах професійного
життя. Середній вік колективу в установах і компаніях
значно зросте. Ми повинні довше працювати й відповідно
довше залишатися здоровими. У майбутньому в Німеччині,
як і в інших країнах, існуватимуть програми, які
допомагатимуть пенсіонерам повернутися до робочого
життя. Це дасть кожному з нас можливість до самої старості
починати все спочатку й бути потрібним. Якщо ж ми
перебуватимемо на роботі, яка нам не подобається або
перевантажує нас, наслідки будуть гіршими, ніж могли бути
раніше. Нам залишається лише слідувати своєму
покликанню, якщо хочемо залишатися працездатними
й здоровими якомога довше. Стара стратегія: десятиліттями
горбатитися заради позірної безпеки — більше не
працюватиме.
 Не лише старші та жінки неминуче змінять
корпоративний світ, а й люди з обмеженими можливостями
або особи з інших країн і приналежні до інших культур.
Концепція «diversity», тобто розмаїття, що тільки
зароджується в нашій країні, сором’язливо й повільно
вирушає на тріумфальний марш і скоро стане цілком
звичною. Суспільство стане розмаїтим, оскільки ми цього
дійсно потребуємо. Тих, хто досі визначав громадські
структури та суспільну поведінку, занадто мало, щоб далі
крутити колесо. Ми більше не можемо уникати інтеграції
інших культур та набагато складнішого завдання —
максимально безперешкодної й успішної співпраці між
людьми різних культур, віку та статі.
На це спрямовані більшість отримуваних мною запитів
від різноманітних великих компаній. З проханнями
допомогти залучити більше жінок до управління
підприємствами. З питаннями, як наставництво може
підвищити компетентність працівників у питаннях
здоров’я. Бувають і запити про те, як найкраще впровадити
міжкультурне розмаїття у власній компанії і як зробити
вдалими співпрацю та спілкування великої кількості різних
людей.

Дорослі на рівних
Сьогодні вже помітні такі зміни:

Стрімкий розвиток комунікаційних технологій,

передусім інтернету та соціальних мереж (Facebook,
Xing, Twitter), показує, що межі між людьми, включно
зі статусними, стають дедалі розмитішими. Ми
зводимо розвиток вертикально-ієрархічного
суспільства верху та низу до горизонтального, тобто
до спілкування на одному рівні. У завтрашньому
світі дорослі спілкуватимуться одне з одним на
рівних.

Знання та контакти втрачають свою винятковість

і тепер стають усе доступнішими. Попередник
цього — Вікіпедія, а скандали з WikiLeaks показують,
яким може бути подальший напрямок: цінності на
кшталт прозорості, відкритості, справедливості,
цілісності та обміну знаннями діаметрально
протилежні знанням, які століттями
розповсюджувалися лише серед найсильніших,
приховано, у закритих колах, сповнених загрози,
жорсткості та егоїстичної влади. Ієрархії стануть
рівнішими, якщо й не зникнуть повністю.

Наступне покоління вже думає не так, як усі до того.

Коли я сьогодні розмовляю зі студентами про успіх,
багато хто каже, що для них успіх — це на дрібку
покращити світ своєю працею, дати щось осмислене
людям і довкіллю. Водночас вони підкреслюють, що
в їхньому професійному світі мають залишитися
місце та час і для особистого щастя, сім’ї, друзів
і мереж, в яких можуть існувати й інші інтереси.
Будьмо чесними: у моєму поколінні успіх у бізнесі
 означав якомога швидше придбати максимально
дорогий автомобіль. Розповіді шефу про прагнення
підвищити якість особистого життя
прирівнювалися до кар’єрного самогубства, і робити
таке строго не рекомендувалося. Саме ці крихітні
сигнали чітко показують мені величезний масштаб
змін, що вже почалися.

Отже, ми попрощаємося зі старими, строгими правилами

людського співіснування і співпраці, і нам навіть доведеться
це зробити, щоб задовольнити вимоги нового часу. Ієрархії
вирівняються або взагалі зникнуть. Інновації та
креативність у роботі матимуть на наше життя більший
вплив, ніж біг білкою в колесі на нібито безпечній роботі
минулого багатьох із нас.

Я й інші
У майбутньому наші індивідуальні потреби та життєві цілі
стануть важливішими. Але вони не призведуть до
виникнення егоїстичного менталітету, чого дехто
побоюється. Я гадаю, що футуролог Маттіас Горкс23
потрапив у яблучко, назвавши це початком епохи
«кооперативного індивідуалізму». Хороше співробітництво
більше не означає життя в тіні інших. Майбутнє
співіснування радше означає, що ми, з одного боку, дедалі
більше реалізовуватимемо себе, а з іншого — усе
ефективніше працюватимемо й живемо разом з іншими.
 Йдеться про те, що люди не лише реалізовуватимуть
індивідуальні потреби, а й житимуть у продуктивній,
соціальній близькості з іншими. Людина завтрашнього дня
хоче не тільки жити й працювати в злагоді з іншими,
а й вести якомога щасливіше та повноцінніше життя. Це —
наче два боки однієї медалі.

Справжній злам епох

Це всього лише мрія? У жодному разі, ні, адже все вже
почалося. Абсолютна новизна й основа цього зламу полягає
в тому, що дефіциту матеріальних ресурсів уже немає,
а населення в західних країнах скорочується.
У всіх країнах, де досягнуто справжнього добробуту,
населення значно скорочується. Коли кількість людей
меншає, індивід стає важливішим. Раніше такого не було.
І це корінь епохального повороту, з яким ми сьогодні
стикнулися. Зниження народжуваності з кінця 1960-
х попри зростання добробуту — з цієї перспективи не
катастрофа, а навпаки, рухома сила того, що кожен із нас
ставатиме ціннішим, а раніше відокремлені прошарки
населення нарешті отримають шанс проявитися
й виступити на рівних з іншими.
Що це означає для всіх нас? Для кожного зокрема? Це
означає, що нас чекають хороші часи, коли ми
використовуватимемо наш розум для того, для чого він і був
створений: щоб чітко бачити світ, вчитися й бути творчими.
Шанси переважають
Те, що з перспективи застарілого мислення скидається на
страхітливу катастрофу, може бути надзвичайним шансом із
погляду нового. У світі внутрішнього страху, загроз
і сценаріїв «або-або», ми уявляємо найгірші картини
катастроф, коли повідомляють про сьогоднішні суспільні
зміни. Нам ввижається посивілий народ, який продовжує
бігти, наче білка в колесі, для задоволення своїх потреб.
Що ж відбудеться, якщо ми перестанемо боятися,
а побачимо в цьому розвитку можливість створення
абсолютно нових форм мислення, поведінки та співжиття,
які відповідають суспільству, в якому старі, хворі та слабкі
складають велику частину населення? Наказ і послух,
втрата людей і ресурсів, а також інші божевілля, широко
розповсюджені в минулих століттях, більше не
існуватимуть. Коли ми припинимо агресивно або
депресивно оцінювати світ, наше життя й самих себе, то
зможемо нарешті використати наш потужний розум
і залишити в’язницю позаду, значно розширивши особисту
та суспільну «зону щастя».

Нове мислення в новий час

Яке ж мислення нам потрібне? Якщо наше мислення
в завтрашньому світі повинно приносити нам користь,
давати орієнтацію та підвищувати рівень життя, воно має
набути нового виміру. Виміру, що відповідає складному
світу XXI століття. І це нове мислення розпочнеться
в індивідуалізованому світі всередині кожного з нас.
Йдеться не про нові поодинокі ідеї чи поверхові зміни, а про
щось значно більше. Йдеться про зміну системи в нашій
голові. Внутрішній «опікун» не може залишатися таким,
яким був дотепер. Він має перевчитися. Нашому мисленню
потрібен новий орієнтир.
Замість двовимірного й ієрархічного мислення «верх-
низ» нам потрібне тривимірне мислення. Це водночас
протилежне мислення; його передумови — повага та
спілкування з ближніми на рівних та відмова від страхів,
крайнощів і забобонів. Далі ми побачимо, як не лише ми
самі, а й наше мислення може перейти до сьогодення.
Подивімося, як можна придумати новий, продуктивний
і сучасний образ мислення й нарешті реалізувати наш
повний потенціал.
 Розділ 4. Навчитися думати
та стати щасливими

МИСЛЕННЯ ПО ТОЙ БІК САМОСАБОТАЖУ

Т еплий травневий ранок. Я в Лондоні, на шляху до Queens

Club, відомого тенісного клубу, де на стінах висять
портрети графів і князів, які були його членами 125 років
тому. На вході мене суворо обшукали та сказали пред’явити
пропуск. Незабаром я зустрінуся з Тімоті Ґолві. Я принесла зі
собою тенісну ракетку та білу спортивну форму. У теніс я не
граю. Але Ґолві стверджує, що цього можна навчитися за
кілька хвилин. Мої друзі, які грають уже багато років,
пророкують справжню катастрофу: за їхніми словами, щоб
навчитися як слід перекидати м’яч, потрібні місяці, якщо не
роки.
 Але Ґолві думає інакше. Він справжня легенда, можливо,
навіть батько коучингу у XX столітті. У 1970-х він,
випускник Гарвардського університету, був професійним
тенісистом і тренером. І зробив новаторське відкриття
у світі спорту. Він виявив, що люди показують кращий
результат, коли не перешкоджають собі деструктивними або
надмотивуючими думками. До цього моменту тенісне
тренування мало приблизно такий вигляд: вчитель давав
вказівки, виправляв, лаяв, мотивував і сподівався, що учень
хоч щось засвоїть. Потрібні роки, щоб людина, повна
інструкцій і порад, навчилася вільно й розслаблено грати.
Але Ґолві вважав, що ми можемо розкрити наш справжній
потенціал тоді, коли звільнимося від інструкцій
і шкідливих думок. Коли ми підходимо до справи відкрито,
з цікавістю й без осудження, то виявляємо здатність швидко
й ефективно навчатися.

Відкриття внутрішньої гри

Ґолві назвав те, що відбувається всередині нас, внутрішньою
грою, «inner game». І в ході цієї внутрішньої гри, за словами
Ґолві, вирішується, чи реалізуються наш потенціал
і неймовірна здатність до навчання, чи ми
перешкоджатимемо собі та не скористаємося власними
можливостями. Зрештою він придумав формулу, за якою
досягнення дорівнює потенціал мінус перешкоди. Його
успіхи говорили самі за себе, оскільки люди, чиїм коучем він
був, досягали надзвичайних результатів за короткий
проміжок часу.
Коли Ґолві опублікував книгу «Теніс. Психологія
успішної гри», вона стала бестселером. Телевізійна
програма, в якій він прямо перед камерами за 20 хвилин
навчив грати в теніс старшу неспортивну пані на ім’я Моллі,
вбрану в сукню, викликала в професіоналів неймовірне
здивування.
Сьогодні, через 36 років, я опинилася на місці Моллі.
Я нервуюся. Не лише тому, що зараз зустрінуся з одним зі
засновників і лідерів моєї професії, а й тому, що за моєю
грою на тенісному корті як абсолютної початківиці
спостерігатимуть 25 людей. Я вирішила усвідомлено
підійти до своїх MINDFUCK і відганяти їх при їхній появі.
Між іншим, Ґолві вже 73. Він доброзичливий, спокійний
і терплячий. Потрібно кілька хвилин, щоб цілий натовп
коучів з усього світу, які спостерігатимуть за нашою грою,
сконцентрувалися й затихли.
Ґолві розробив просту теорію того, як ми перешкоджаємо
самим собі. Вона важлива й для моєї роботи з MINDFUCK.
Ґолві вважає, що наша особистість має два рівні. Один із них,
який він назвав «Другим Я», — це наше справжнє я, в якому
дрімають наша індивідуальність і неймовірний потенціал.
Проте інший рівень, наше «Перше Я», — це голос, яким ми
постійно себе переконуємо. Він повен вказівок,
оцінювальних суджень і соціальних приписів, якими ми
себе пригноблюємо. Ґолві вважає, що цей голос, який
повсякчас переконливо дає вказівки, успадкований
внаслідок нашого виховання. Він змушує нас робити те, що
очікують батьки або суспільство. На думку Ґолві, наше
«Перше Я» — найголовніший супротивник нашої
самореалізації й найбільше перешкоджає оптимальному
розвиткові наших здібностей.
У Ґолві внутрішній «опікун», діяльність якого я постійно
бачу під час роботи з багатьма людьми, є цим «Першим Я».
І воно — це так званий інтроект, голос, який насправді не
належить нам, оскільки відбиває думки та оцінки,
перейняті ззовні. Він повідомляє нам, як усе функціонує, як
краще чинити і як ефективно зберігати контроль. У Ґолві
цей голос виступає нашим вродженим внутрішнім
супротивником. Відомий бізнес-коуч стверджує, що часом
той стає сильнішим за будь-якого іншого суперника.
Спершу Ґолві працював із тенісистами, згодом — із
лижниками, гольфістами та навіть із музикантами над тим,
щоб приглушити цей голос і дати можливість вільному
розвитку потенціалу «Другого Я». Тоді, коли «Перше Я»
мовчить, люди з легкістю досягають неймовірного прогресу
в навчанні та максимальної продуктивності.
Чи вдасться мені навчитися грати в теніс за кілька
хвилин? Поки я нервово тупцюю, Ґолві запитує, що я знаю
про теніс. Я відповідаю: «Небагато». Він запитує: «Як
думаєш, це складно?» Я задумалася: «Так, гадаю, це складно.
Багато хто розповідав, що це складно й виснажливо. А тоді
я почула ще й про так звані тенісні лікті та інші травми,
а також про непряму шкоду для здоров’я. Мотивує так собі.
До того ж я пригадую, що колись це був супермодний спорт,
і саме тому я не хотіла ним займатися. Лише тепер
я усвідомлюю, що ще в підлітковому віці в мене розвинулися
певні MINDFUCK щодо тенісу. Внутрішній «опікун» чудово
попіклувався про те, щоб у мене не було досвіду гри
в теніс».
Натомість Тімоті Ґолві я кажу лише: «Я думаю, що це
складно. І виснажливо. І що зараз я не в такій уже хорошій
формі».
Подібні аргументи нерідко лунають на моїх
консультаціях. Їх наводять керівники, які з першого погляду
розпізнають труднощі. Жінки, які чули, що в «чоловічому
світі» неможливо досягти успіху. Кожен із нас чимало чув
про небезпеки та пастки, усе те, що живить наші MINDFUCK-
и й відбирає можливості успішного старту.
Але на майданчику з Ґолві мене непокоїть дещо інше. Що
робити, якщо я не зрозумію всіх його вказівок на тенісному
корті? Що буде, якщо здаватимуся дурепою? Що подумає
решта? Тут мої колеги з Шанхаю, Парижа, Сіднея,
Стамбула — тобто з усього світу. Що станеться, якщо вони
побачать мою невдачу? Хіба можна так образити Тімоті
Ґолві? Я зауважую сухість в роті. Що я більше не чую його
слів до інших. Його голос теплий і приязний. Однак я вже
задихаюся, хоча ще нічого не почала.
Мене охопили й скували MINDFUCK-катастрофа
й MINDFUCK-оцінка. Ґолві часто бачив таке протягом
багатьох років роботи зі спортсменами та митцями. Як це
сковує, зменшує й звужує, бо ми лякаємося, затискаємося
й обмовляємо себе. Наше тіло намагається врівноважити
весь цей тиск. Як за таких умов можливо отримати хороший
результат?
Ми побачили, що MINDFUCK виникає передусім тоді,
коли ми покидаємо зону комфорту, переживаємо щось нове
або взаємодіємо з іншими людьми. Щоразу у хвилини
невпевненості нас починає намовляти внутрішній «опікун».
Він ніби знову й знову втовкмачує: «Залишайся на місці. Не
наважуйся йти далі. Не зганьбися. Не наривайся на
неприємності». Саме в ту мить, коли ми можемо пережити
або навчитися чогось нового, він перегороджує шлях
величезним червоним знаком «СТОП». Якщо ж ми все-таки
наважуємося на вчинок, то нерідко це призводить до
катастрофи та нещасть. А «опікун» каже: «Бачиш, я ж казав.
Тебе попереджали». Це боротьба між власними бажаннями
й уявленнями та внутрішнім голосом, який наводить сто
аргументів залишатися на старому. Тепер ми знаємо, що
в обох випадках повертаємося до способу мислення, що не
відповідає нашому вікові або часу, в якому ми живемо.
Травневого ранку в Лондоні я навіть шкодую про те, що
добровільно погодилася на показову гру в теніс із Тімоті
Ґолві. «Як можна було зголоситися на таке?»
Ґолві рекомендує відволікати внутрішнього «опікуна».
Якщо зосередитися на чомусь іншому, нейтральному, але
важливому для нашої діяльності, то ми перехитримо наше
«Перше Я» і наш справжній потенціал отримає достатньо
місця для розвитку. Однак для цього ми маємо свідомо
контролювати своє мислення й знову ж таки свідомо
відволікатися на щось конкретне. Без цього точного
контролю його імовірно знову перейме внутрішній
«опікун». Особливо тоді, коли йдеться про щось нове або
якщо нас можуть оцінювати інші.
«Опікун» охороняє ворота між нами та людьми навколо.
Він — голос, який коригує й обумовлює нас у соціумі. Цей
голос існує, щоб пристосовувати нас як особистостей до
людей і нашого суспільства. Насправді це чужий голос, що
перетворився на наш власний.
«Чому тебе цікавить теніс?» — приязно запитує Тімоті
Ґолві. Я відчуваю, що мене приймають, цікавляться мною та
моїми думками. Тож я розкриваюся. «Я гадаю, що це може
бути весело», — відказую я. Так, це дійсно може бути дуже
весело. «Це найважливіше», — говорить Ґолві й повертається
до групи інших коучів. «Якщо щось цікавить нас тому, що
може принести нам радість, то ми вже правильно
налаштовані. Те, чого ми хочемо навчитися, має
зацікавлювати. Якщо ж воно нас не цікавить, стає складніше.
Тоді зростає ймовірність того, що ми собі
перешкоджатимемо».
Пряме питання Ґолві змушує задуматися про те, що
в підлітковому віці мене дійсно приваблював теніс, і тільки
згодом у голові з’явилися ці всі упередження та заборони.
Перед появою внутрішньої стіни існує своєрідний
священний момент, коли ми дійсно сприймаємо річ такою,
якою вона є. Мить, коли наша допитливість і відкритість іще
живі. У цей момент ми ще не задумуємося про те, чи це
добре, чи це дозволено, натомість запитуємо себе: «А що,
якби ... ?».
 Очі Ґолві палають, він вручає мені тенісний м’яч
і пропонує трохи з ним побавитися. Я б’ю по ньому,
дозволяю йому підстрибувати на сітці ракетки. Він злітає
вище й вище. Тоді падає. Я підіймаю його. Ґолві каже:
«Просто розважайся, поглянь, що можна витворити м’ячем
і ракеткою». У тенісній залі запала мертва тиша. Я чую лише
своє дихання та глухий звук удару м’яча об землю, і легкий
стук, коли той підстрибує на сітці ракетки. Наче кухар, який
хоче перевернути млинець у повітрі, я стрибаю з ракеткою
по майданчику й раптом починаю сміятися. Так, це дає
задоволення. І так, мені абсолютно байдуже, коли я не
потрапляю по м’ячу ракеткою або задалеко б’ю. Я просто
підіймаю його й починаю все спочатку. Я відчуваю, неначе
мені належить весь час у цьому світі. Йдеться лише про мене
та радість від гри. Я перебуваю в «потоці», який дослідники
щастя називають одним із найприємніших і водночас
найпродуктивніших людських станів.
Ґолві запитує, чи мені знайома гра в хокей. «Я просто
котитиму тобі м’яч, а ти відштовхуватимеш його назад
ракеткою», — говорить він, і я з цікавістю повторюю за ним.
Ми посилаємо м’яч одне одному. Це весело. Тоді Ґолві
перериває процес, просить мене підняти ракетку й показати
її групі. Залою прокочується здивований шепіт. Я не
розумію причини, але мені однаково. Я хочу продовження.
Наприкінці один зі спостерігачів пояснив мені, що після
п’яти хвилин гри я тримала ракетку так само впевнено
й вільно, як тенісисти після багатьох місяців напруженого
тренування.
 Ґолві усміхається, наче дідусь, чий онук щойно зловив
свою першу рибу. Тепер він кидає мені м’яч і просить гучно
кричати «bounce» (відскік), коли м’яч торкається землі,
і «hit» (удар), коли я вдаряю по ньому ракеткою. Я повинна
зосереджуватися лише на цьому. Отож я голосно кричу
«bounce» і «hit» та почуваюся вкрай збуджено, оскільки це
приносить неймовірне задоволення. Я відбиваю кожен м’яч,
не усвідомлюючи цього, оскільки зосереджуюся на викриках
«bounce» i «hit».
Стратегія відволікання спрацьовує. Мені однаково, чи
я достатньо вправна, чи хтось на мене дивиться, чи все
виходить правильно. Натомість я концентруюся на
теперішньому моменті, спостерігаю за м’ячем і веду гру. І це
приносить щастя. І з часом я стаю все більш впевненою. За
кілька хвилин Ґолві робить подачу. Я усвідомлюю це тільки
в процесі перекидки. Я дійсно граю в теніс із Тімоті Ґолві.
Тоді він просить мене стати по той бік сітки
й продовжувати робити те, що й раніше. Тому я продовжую
викрикувати «bounce» і «hit» та з легкістю перекидаю м’яч
через сітку. Щось усередині мене усвідомлює, що я рухаюся
вільно й легко, мої ноги підстрибують на підлозі, а замахи
ракеткою здаються майстерними. Іноді Ґолві подає мені м’яч
так, що я відбиваю зсередини назовні, іноді навпаки.
Пізніше присутні там тенісисти скажуть, що мої ліві та праві
подачі мали вигляд, наче я тренувалася місяцями, якщо не
роками. Ґолві ж каже лише: «Просто розважся. Насолодися
грою». І я починаю хихотіти від радості. Я помічаю, що
сильніше вдаряю по м’ячу, що стаю швидшою. Якщо він
потрапляє в сітку, я хочу якнайшвидше ним заволодіти, щоб
продовжити гру. Наші перекидки стають усе довшими
й довшими. Я знову потрапляю в «потік», не усвідомлюю, що
граю з Тімоті Ґолві. Існують лише я, м’яч і ракетка, моя
радість і моє дихання.
Лише коли Тімоті закінчує показовий сеанс,
я усвідомлюю, як сильно задихалася. Я усміхаюся
й цілковито щаслива. Підходжу до сітки й тисну йому руку,
начебто я все життя грала в теніс. Я дякую за цей
надзвичайний досвід. Все це в супроводі довгих гучних
оплесків перед враженими обличчями моїх колег.
Це було диво. Цілком буденне диво людського
потенціалу. Це було саме тим, що відбувається, коли ми не
перешкоджаємо собі. Що ми переживаємо, коли не
займаємося MINDFUCK. Що відбувається з нашим життям,
стосунками та кар’єрою, коли ми вивільняємо свій
потенціал.

На шляху до зміни внутрішньої системи

Якщо ми дійсно сприймемо серйозно причину та наслідки
MINDFUCK, це вже не просто крихітні покращення
ментального світу. Йдеться про справжню зміну системи
в нашій голові. Ми повинні навчитися думати по-новому.
MINDFUCK занадто могутній, щоб із ним мирно
співіснувати, неможливо приймати постійний саботаж.
MINDFUCK — перешкода в нашій голові, яка заважає
досягнути успіху. MINDFUCK завжди ставитиме підніжку,
коли ми рухатимемося до дійсно кращої якості життя. Хоч
як би ми себе мотивували й що б намірялися зробити,
внутрішній «опікун» протистоятиме нам, щойно
намітиться справжній прорив. Можливо, ми досягнемо
крихітних, короткотривалих змін, але знову застрягнемо на
шляху до наших цілей — із тим самим внутрішнім
пошкодженням. І кордон «зони щастя», який так ефективно
охороняє внутрішній «опікун», залишиться неторканим
і далі перешкоджатиме вирушити у подорож країною наших
можливостей.
Ґолві рекомендує навчитися взагалі відмикати
внутрішній діалог і приглушувати голос «Першого Я». Але
я думаю, що йдеться про більше. Після багатьох років
я дійшла висновку, що нам краще переорієнтувати «Перше
Я», нашого внутрішнього «опікуна», а не змушувати його
замовкнути. Йдеться не про припинення внутрішнього
діалогу, а про підвищення його якості. Настав час
переорієнтації нашого мислення. Для цього потрібно
навчитися використовувати свій чудовий розум так, щоб
знову досягнути гармонії між нами й зовнішнім світом. Щоб
ми знову змогли орієнтуватися й стати ефективними, а не
перешкоджати собі. Це системна зміна, яка робить нас
людьми, якими ми можемо стати тільки зараз: справжніми,
самоефективними особистостями.
Коли це можливо? Щоразу, коли нові сили достатньо
потужні й дійсно готові подолати старі. У суспільствах, які
зазнають змін, це часто лише невеликі ознаки. Змінюється
настрій, людина наважується думати про нові речі,
знаходить однодумців, поступово зростає тенденція до
руху, яка зрештою може призвести до краху цілі держави.
Всередині нас усе так само. Коли ми перестанемо
отримувати задоволення від однакового темпу,
переситимося отриманням таких самих результатів,
достатньо сильно хотітимемо кращого, повноціннішого
життя, — всередині нас проросте щось, що містить силу для
нового початку.

Дві природні здатності

Ми маємо дві природні здатності, потрібні для цієї зміни
системи. Вони настільки могутні, що насправді можуть
змінити наше життя, якщо ми нарешті свідомо
використаємо їх. Оскільки ми, люди, нехтували цими
здатностями протягом останніх століть і в багатьох
складних життєвих ситуаціях, вкрай важливо згадати про
них і застосовувати їх знову й знову.

Брати на себе відповідальність — це природно

Одна з наших сил — це здатність у будь-який час перейти до
дорослого способу мислення й взяти на себе
відповідальність за свої думки та вчинки. Ми вже побачили,
що це завдання належить виконати кожному з нас. Жодна
влада, держава, інша людина та жоден MINDFUCK більше не
мають права позбавляти нас цього завдання. У ХХІ столітті
ми контролюємо самі себе, а не дозволяємо це іншим замість
нас.
 Послідовна зміна на дорослу перспективу не означає
жорстких заходів. Це радше пропозиція усвідомити власну
силу та ефективність і звільнитися від звичного безсилля
й перевантаження. У збалансованій, зрілій дорослій частці
кожного дрімає величезний потенціал, який надає
впевненість у тому, що ми можемо справитися з усім
у житті. Цей потенціал — це скарб, який нам судилося
віднайти. Те саме стосується й відповідальності. Це не
новий спосіб самозасудження, а впевненість у власних
рішеннях. Дорослість — це брати відповідальність за себе
й власне життя, приймати рішення й діяти, спираючись на
цю позицію.

Уважність
Друга здатність — це сила уваги. Здатність
концентруватися й зосереджуватися. Там, куди ми свідомо
скеровуємо розум і увагу, відкривається наш повний
навчальний потенціал. Коли ми вільні, відкриті
й сконцентровані, то розум і тіло здатні на справжні дива.
Тому нам завжди потрібно свідомо вирішувати, чим ми
хочемо займатися, на чому повинні зосереджуватися. Ви
можете прямо запитати: я хочу далі займатися своїми
страхами та перешкодами чи справжніми життєвими
цілями? Я хочу зосереджуватися на тому, чому мої бажання
все ж не виконуються, чи на тому, що я повинен зробити,
щоб вони стали реальністю?

Покращуйте мислення крок за кроком

Якщо ми не звертаємо увагу на необхідне й проводимо
більшу частину життя, немов на автопілоті, існує загроза,
що внутрішній «опікун» озветься й візьме все під контроль.
Поки «опікун» прив’язаний до старого мислення, він
продукуватиме нові й нові MINDFUCK-и.
У цьому розділі першим кроком стане те, як зупинити
самосаботаж власними силами. Тоді ми дізнаємося, який
світ чекає на нас, коли «улюблені MINDFUCK-и» залишаться
позаду. Ми побачимо, які скарби надасть нам особистісний
розвиток і які ми насправді, коли не перешкоджаємо самим
собі. Але це ще не все. Адже коли MINDFUCK в голові
замовкає, виникає відкритість, а з нею і простір, який ми
нарешті можемо заповнити. Це прорив до того, що
я називаю новим мисленням. За допомогою цього нового
мислення ми створюємо умови для сталого покращення
у всіх сферах.
Тому внутрішній «опікун» не може залишатися таким,
яким є. Він має перевчитися. Він потребує «оновлення», яке
пояснить йому сьогоднішній світ і дасть нам правильне
спрямування. Коли «опікун» змінить орієнтацію, ми вже
усунемо одну з причин MINDFUCK — повернення до старих
шаблонів мислення. Крім того, ми потребуємо стратегій для
моментів, коли переживаємо другий тип повернення — до
шаблонів мислення нашого дитинства.
Увесь проєкт можна описати так: йдеться про те, щоб ми
якомога частіше жили в теперішньому часі як дорослі. Як
самоефективні дорослі у ХХІ столітті.
 Звучить непогано, але невже це настільки легко, як
здається? Якщо MINDFUCK походить із дитинства або
передався через сім’ю, хіба ми зможемо думати по-новому?
Чи існує вихід із мисленнєвих тупиків? Чи можемо ми
позбутися ментального сміття, яке тягали за собою
протягом десятиліть?
Звичайно. Ми можемо змінити переконання, які
виглядають неправильними. І ми здатні навчатися. Ми
можемо адаптуватися до нових обставин протягом всього
дорослого життя. Ми не приречені на MINDFUCK і можемо
знову стати господарями у власному домі. Це підтверджує
не лише теорія. Щодня це також доводить моя робота
коучині. І той факт, що ми інтенсивно займаємося
самоперешкодами, показує, що наші страждання достатньо
великі, щоб викликати справжні внутрішні зміни.
Однак покінчити з MINDFUCK і змінити спрямування
власного мислення — це справжня пригода. Ми стаємо
немов дослідниками в експедиції власним мисленням. І це
аж ніяк не прогулянка. Це радше як пробиватися з мачете
крізь джунглі. Скрізь криються небезпеки: сумніви,
питання, емоційні стоп-сигнали. Давній розум
обороняється. Та й недарма. Він іще не знає, що його
завдання змінилося.
Тому треба бути сміливими й передусім рішучими, якщо
хочемо рушити шляхом до нового мислення та нової якості
життя. Але ми наважуватимемося на це крок за кроком і не
маємо зводити очей з мети — нового виміру щастя в нашому
житті. Тож розпочнімо цей шлях.
Сила метаперспективи
Як узагалі можливо навчитися думати по-новому? Хіба ми
не ув’язнені у власному мисленні, у внутрішньому діалозі?
На щастя, ні. Ми можемо спостерігати за собою в процесі
мислення.
Уявіть собі, що спостерігаєте з триметрової відстані за
тим, як читаєте цю книгу. Я б навіть попросила уявити, що
ви сидите на хмаринці й згори дивитеся, як саме читаєте
в цю мить. Наш мозок може змоделювати безліч різних
перспектив, зробити так, наче вони — реальність. Звичайно,
ви не сидите на хмаринці, читаючи книгу, але ваш мозок
може створити картинку, на якій відбувається саме це. У цю
мить ви подумки займаєте позицію третьої особи, так звану
метапозицію. Мозок створив картину вашого теперішнього
заняття — читання, — яка показує, як ви, сидячи на
хмаринці, спостерігаєте за собою ж із книжкою.
Якщо ми здатні на це, то, звісно, здатні й спостерігати за
собою в процесі мислення. Ми можемо свідомо зайняти
позицію третьої особи — метапозицію, — усвідомлювати
й сприймати, як і про що ми зараз думаємо. Це наша
природа. Кожен здатний на це.
Також ми завжди можемо сприймати й втручатися в наш
внутрішній діалог. Ми здатні зрозуміти, які мерзенні речі
говоримо собі в режимі MINDFUCK, і можемо відчути, як при
цьому почувається інша частина нашого єства.
Найдивовижніше в цьому те, що всередині кожного
є інстанція, яка ставить себе вище за внутрішнього
«опікуна» і нас самих та м’яко, але безсумнівно здатна
змінити його спрямування. Але для цього треба зробити
неминучий перший крок: прийняти рішення.

На початку було рішення

Перед тим, як я розпочала свою систематичну роботу над
MINDFUCK як коучиня, клієнти іноді говорили: «Я знаю, що
те, що я думаю, — цілковита дурня. Але я не можу інакше».
Це наче роками вивчати англійську й називати
автомобіль «car» як «cat» (кіт). І коли-небудь ви зрозумієте:
правильне слово для автомобіля — це «car», а не «cat».
Що б ви тоді зробили? Вперто продовжували називати авто
«cat», навіть якби знали, що це неправильно? Мабуть, ні.
Найімовірніше, ви б відразу застосували нове знання
й більше ніколи не називали автомобіль «котом»,
спілкуючись англійською.
Так чинить багато людей, які зрозуміли деструктивні
наслідки самосаботажу. Вони його припиняють. Тільки
дізнавшись, що таке MINDFUCK, їхній розум зосереджується
на сприйнятті й самостійному знешкодженні MINDFUCK.
Але існують і люди, які реагують інакше. Вони
продовжуватимуть називати авто «котом». Особливо тоді,
якщо їм у принципі байдуже, що саме означає «авто»
англійською мовою. Якщо вони припускають, що їх однаково
зрозуміють, що з того, що вони використають неправильне
слово?
Те саме відбувається, коли ми знаємо, що саботуємо себе
певними думками й переконаннями, але продовжуємо це
робити. Те, що ми не сприймаємо серйозно їхній руйнівний
вплив на наше життя і думаємо, що і так можна жити, —
справжнє безглуздя. Але це, звісно, можливо. Звичайно,
ніхто в цьому світі не може змусити нас серйозно
поставитися до власного життя й власного потенціалу
і створити щось дійсно прекрасне й унікальне впродовж
перебування на цій планеті. Ми вільні змінюватися —
а також залишатися в зоні комфорту, такій звичній, яка,
однак, змушує почуватися водночас обмеженими й нібито
«убезпеченими». Можна й далі намагатися досягнути
крихітних покращень у власній «зоні щастя», що суворо
охороняється, можна знову й знову відволікатися або
мотивувати себе до попередньої праці. У такому разі ми
вирішуємо не використовувати одну з двох найголовніших
здібностей — брати на себе відповідальність за своє життя
та свої можливості. Нерідко це означає, що ми в цю мить не
наважуємося бути дорослими.
Але якщо ми говоримо собі, що хоч і хочемо від життя
більшого, однак не можемо припинити повторювати свої
старі емоційні шаблони, то це всього лиш новий MINDFUCK:
у цю мить ми заперечуємо владу над власними думками
й повертаємося або до незрілої, дитячої частки, або до
самообмеження давно застарілого менталітету. Адже кожна
психічно здорова людина здатна свідомо мислити
й самостійно виправлятися. Навіть весь час повертаючись
до режиму самосаботажу в складних ситуаціях, які
викликають MINDFUCK, ми можемо навчатися, отримувати
новий досвід і в такий спосіб змінювати старі шаблони.
Сприймайте своє життя серйозно
Запам’ятайте: якщо ми дійсно хочемо покращити своє
життя, то просто мусимо серйозно сприйняти його, а разом
із ним і MINDFUCK, яким ми себе саботуємо. Треба
зрозуміти, що це ментальне сміття раз у раз відкидатиме нас
назад. Або до етапів власного дитинства, або до давно
забутих вимог і мисленнєвих світів минулих століть. «Тут
і зараз» із MINDFUCK неможливо досягти ані успіху, ні
бажаної якості життя. Деструктивний паралельний світ
авторитарних або безсильних часів втратив сенс. Його
потрібно позбутися.
Тому необхідно свідомо вважати думки та дії в режимі
MINDFUCK уже не доречним і шкідливим відлунням давно
минулих часів. Завзяте оцінювання, підозрілість, недовіра
до самих себе, применшення своїх заслуг, надмірний тиск,
дотримання жорстких правил чи ейфорійне
переоцінювання — такий образ мислення не принесе
сьогодні нічого, окрім роздратування. Вони напружують
і шкодять нам та іншим. Метапозиція дозволяє нам дати
чітку оцінку.
Вирішивши, що більше не варто миритися з MINDFUCK
у своєму житті, можемо починати чуттєво сприймати
й знешкоджувати його, щоб він нам більше не заважав.
Часом це легко, деколи потрібні декілька трюків, на які наш
розум без проблем погоджується, якщо ми нарешті
використовуємо його на свою користь. Так само, як
автоматично виправляємося, коли говоримо неправильне
слово, ми можемо позбутися й деструктивних переконань
і перейняти новий спосіб мислення. Кожен здатний
розпочати справжню зміну системи у своїй голові.

Уважність без оцінювання

Як я вже зазначала, зазвичай MINDFUCK найлегше
припинити в ту мить, коли ви зауважуєте, що він вам
шкодить. Це найпростіший спосіб усунути самосаботаж,
який відповідає нашому природному навчанню.
Скуштувавши раз гіркі ягоди, діти їх більше не їстимуть. Так
і ми можемо вчасно зупинити MINDFUCK, якщо осягнемо
його гіркі наслідки. І мене завжди дивує, як швидко людям
самостійно вдається позбутися особливо стійких видів
MINDFUCK.
Але якщо ми помічаємо, що саботуємо самих себе, та
продовжуємо так робити, то лише посилюємо цей шаблон.
Мало користі приносить і самознецінення, оскільки ми
«впіймали себе» на самосаботажі. Одна клієнтка на моїй
консультації кілька хвилин обурювалася «своєю тупістю»
й тим, що вона постійно думає про це «лайно». Жінка
ретельно занотувала кожну ситуацію, в якій вона зверталася
до своїх шаблонів. «Хочеться схопитися за голову від власної
недолугості», — сердито сказала вона. Вона покарала себе
MINDFUCK-оцінкою за свої інші MINDFUCK-и. Так вона лише
застрягла в тому ж шаблоні замість того, щоб його
покинути.
Найкращим рішенням було б із цікавістю, не ховаючись,
спостерігати за своїм мисленням. Уважно й не роблячи
жодних оцінок. Лише з дослідницькою відвагою
і допитливістю в джунглях власних думок. «Ага, от і вона,
типова MINDFUCK-катастрофа при появі чогось нового».
Або: «Ага, тепер я знову тиснутиму на себе, бо вважаю, що
потрібно щось робити. Але насправді я можу цього й не
робити».
Корисно також із цікавістю сприймати чужі MINDFUCK-
и, не обов’язково їх коментуючи. Проходячи вранці повз
будь-який газетний кіоск, ви отримуєте безліч можливостей
спостерігати такі негативні думки. Типові приклади — це
заголовки на кшталт «Чи вб’є новий грип мільйони людей?».
Або: «Страх хвороби Альцгеймера». Не менш цікаво,
наприклад, спостерігати за політиками, як вони
принижують одне одного в стилі найпростіших видів
MINDFUCK, сіють недовіру, вдають всезнайок або
розпалюють страхи. Те, що ми часто розцінюємо як
парламентські дискусії, під новим кутом зору виявляється
безперервним MINDFUCK. Однак здебільшого не потрібно
далеко йти, щоб натрапити на стратегії самосаботажу за
межами власних думок. Чимало клієнтів розповідає, як
реагують друзі, партнери або знайомі, коли ті дійсно хочуть
покращити своє життя. Від них лунають слова: «Мрій далі!».
Або: «Ти з глузду з’їхав? Ким ти себе уявив?». Або: «Інші
може б і змогли. Але ти?».
То що, ми як місіонери нового мислення тепер маємо
повсякчас виправляти інших? Звичайно, ні. Це був би лише
новий MINDFUCK. Корисніше розпізнавати структури
самосаботажу й усвідомити, чим він є насправді —
застарілим відлунням минулих часів. Оскільки ці
структури більше не актуальні, їх не потрібно сприймати
серйозно. Це звичайний MINDFUCK — старий знайомий із
давніх часів. Дехто, з ким ми збираємося попрощатися.

Будьте великодушними
Допомогти стати чутливішим і навчитися сприймати
MINDFUCK може велика порція гумору й рівнозначна порція
великодушності та поблажливості до себе та інших. Це не
означає, що ми повинні й далі приймати самосаботаж. Це
означає лише те, що він не має стати новим приводом для
MINDFUCK-оцінки. Натомість ми можемо просто сприймати
негативні думки й свідомо переспрямувати своє мислення.
Усе змінюється там, куди ми звертаємо увагу, звільнену від
оцінювання. Не забуваймо, що ми надзвичайно талановиті
учні. Що уважніше сприймати механізми нашого
самосаботажу, то рідкіснішим стане MINDFUCK і більшою
наша відкритість до нового. Ми автоматично будемо
навчатися більшого й мислити відповідно до духу часу.
Існують й інші способи негайно припинити
самосаботаж, щойно він починається.

ПЕРША ДОПОМОГА ПРИ НАПАДАХ MINDFUCK

Як швидко зупинити MINDFUCK

Стратегія, яку пропонує Тімоті Ґолві, найкраще підходить
для ситуацій, коли необхідно якомога швидше зупинити
MINDFUCK. Це потрібно передусім тоді, коли небезпека
неминуча й ми перебуваємо в поганому психічному та
емоційному стані. Вночі, у час безсоння, деколи охоплюють
думки, дуже дошкульні, хоч ми й розпізнаємо в них
MINDFUCK. Подібне може статися, якщо ви занадто довго
піддавалися впливу страшних новин по телевізору чи
жорстоких фільмів.
Такий самий вплив мають інші мисленнєві
самокатування в певних складних обставинах. Деякі з моїх
клієнтів розповідали, що, опинившись у непростих
ситуаціях, вони почувалися у полоні своїх думок. Це
відбувається, наприклад, у присутності батьків,
«високоповажних людей» або осіб, до яких ті відчувають
змішані чи погані почуття. Схожі емоції з’являються
в людей, які мають страх екзаменів, публічних виступів або
лікарів.
У такій ситуації можна вчинити так: при появі
небажаних думок подумки закричати «Стоп!». Корисно при
цьому свідомо уявити гучність внутрішнього голосу або
навіть вголос промовити це «Стоп!». Якщо ви скажете собі
«Стоп!» при появі MINDFUCK і, можливо, навіть вкладете
певну агресію в цей вигук, то побачите, як автоматично
перервете цю думку, і зауважите, наскільки їй важко
повернутися. Вам вдасться внутрішньо дистанціюватися від
тривожної думки. Нерідко спершу виникає своєрідний
вакуум, ніби хтось, не думаючи, обірвав небажаний потік
слів, після чого запанувала тиша. Ви можете просто
насолодитися цією миттю, або зробити наступний крок
і подумати, який саме MINDFUCK вас щойно охопив,
та проігнорувати голос внутрішнього «опікуна», або
попрацювати над ним за допомогою методів, з якими ще
належиться познайомитися.

Ігноруйте MINDFUCK
Свідомо розпізнаючи в деструктивних думках ментальний
саботаж, ми вже робимо істотну частину роботи. Тоді ми
можемо сміливо ігнорувати те, що говорить внутрішній
«опікун», і просто продовжувати свою справу. Це дуже
хороша методика, тому що нам нерідко перешкоджає
декілька різних MINDFUCK поспіль.
Нещодавно я працювала з клієнткою, яка багато років
мріяла написати книгу. Але цьому перешкоджало
різноманітне ментальне сміття. Її відвідували такі думки:
«Чого ти взагалі надумала написати книгу? У світі й так
забагато книжок. Та ще й ти! Хіба тобі є що сказати?»
Коли ми класифікували ці думки як MINDFUCK-оцінку,
я попросила її просто ігнорувати їх в майбутньому
й продовжувати працювати над темою «написання книги».
Вона більше не відволікалася й нарешті почала роботу над
концепцією книги. Але незабаром виникла наступна
шкідлива думка: «Тепер сідай за роботу. Без труда нема
плода! Ти повинна писати щонайменше вісім годин без
перерви. І в тебе має виходити щонайменше по десять
сторінок, інакше день змарнований». Справжній MINDFUCK-
тиск, який прискорював її доти, доки вона не розпізнала,
правильно класифікувала його й змогла знову розслабитися.
Незабаром вона познайомилась із MINDFUCK-
надмотивацією, який нерідко проявляється, коли критичні
зауваження (оцінки й тиск) не впливають на нашу жагу до
змін. Тепер вона тиснула на себе думками: «Ого, це справді
геніально. Із цього гарантовано вийде бестселер! Ти зможеш
щодня насолоджуватися успіхом. Так тримати!»
Самосаботаж спрацював, і вона дійсно перестала писати,
неспроможна знайти цьому причину. Вона не могла
зрозуміти, що перервала цей прекрасний процес саме
в момент «потоку», оскільки вважала, що її позитивне
підбурення має насправді мотивувати. Але ми вже
дізналися, що MINDFUCK-надмотивація має такий самий
руйнівний вплив, як і інші види MINDFUCK. Коли вона
навчилася ігнорувати й ці думки та просто продовжила
працювати, настало останнє випробування. Закінчивши
рукопис, вона перечитала й подумала: «Який жах, це зовсім
погано. Хто захоче це прочитати? Ти безбожно себе
переоцінюєш!». Всі автори на власній шкурі відчувають
вплив такого MINDFUCK-оцінки. Потрібно багато часу, щоб
видихнути. Хіба що вам вдасться визначити тип
самосаботажу, ігнорувати його й продовжувати свою роботу.
Однак книга завершена. Мрія здійснилася.
Побороти MINDFUCK — це сміливо подивитися йому в очі.
Потрібно побачити в ньому застарілий образ мислення, не
вірити його словам, повернутися в дорослу частку
й пояснити собі, що його знецінювальні й залякувальні
поштовхи не відповідають нашому часу — вони старомодні
й недоречні. Нерідко корисно спочатку визнати
самосаботаж, а тоді вже здійснювати контратаку.

Конструктивно поєднуйте MINDFUCK

Ще один спосіб припинити MINDFUCK — це не просто
ігнорувати його вміст, як раніше, а спершу прийняти його
й поєднати з іншим, цього разу конструктивним
розумінням. Визначити вид самосаботажу й поєднати
з чимось новим — це наче техніки тай-чі або дзюдо. Ми
поглинаємо енергію й використовуємо її на свою користь.
Припустимо, ви маєте скласти важливий екзамен
і внутрішньо себе підганяєте. «Я 100 % облажаюся. Усі
дізнаються, що я шахрайка!» Ви помічаєте свій самосаботаж,
але все ще побоюєтеся, що те, що нашіптує ваш MINDFUCK,
може виявитися правдою. Побороти MINDFUCK — означає
прийняти виклик і сказати собі таке: «Так, я розумію, що
саботую себе, та все ж скористаюся шансом і зосереджуся на
екзамені». Потрібно не просто сказати собі протилежне
MINDFUCK. Тоді ми нерідко переходимо до MINDFUCK-
надмотивації й продовжуємо себе утискати. Визнавши
перебування в петлі ментального сміття, важливо сказати
й те, що ми все ж можемо й будемо зосереджуватися. Не
більше й не менше.
Голос внутрішнього «опікуна» заважає концентрації.
Якщо ми його розпізнаємо, ігноруватимемо його вказівки
й продовжимо роботу, то знову зосередимося. Це стосується
не лише письма, а й усіх інших видів діяльності, під час
яких ми можемо себе подумки саботувати: на роботі,
у спорті, у спілкуванні з людьми, під час сексу, при
осмисленому харчуванні, при формуванні своєї особистості,
навіть під час прибирання та виконання хатніх обов’язків.
Якщо звикнемо дивитися в щось на кшталт
внутрішнього дзеркала заднього виду, за допомогою якого
зможемо сприймати та визначати якість своїх думок, то
дамо собі можливість знову й надовго зосередитися. Це
також означає зростання ефективності в кілька разів, хай
чим би ми займалися. Ставши більш ефективними, ми
автоматично станемо успішнішими. Адже в стані
підвищеної уваги ми використовуємо весь свій потенціал до
навчання та нових досягнень.
Успішні спортивні тренери на кшталт Тімоті Ґолві
тренують зі своїми клієнтами передусім цю здатність
цілеспрямованої уваги без оцінювання. Тренерам відомо,
що спортсмени й інші люди, яким потрібно досягти
високого результату, можуть швидко й ефективно
справлятися навіть із найскладнішими завданнями, якщо
вони повністю зосереджені й не відволікаються на тривожні
думки. Те, що стосується спортсменів, стосується й нас усіх:
зв’язки в мозку найпростіше й найшвидше утворюються
тоді, коли ми зацікавлені, розслаблені й у хорошому настрої.
Ми переживаємо «потік». Якщо до цього додати емоційні
переживання, збільшується шанс, що переживання швидше
й глибше закарбується в довготривалій пам’яті. Саме тому
ми не лише краще почуваємося без MINDFUCK, а дійсно
стаємо кращими. Адже ми перебуваємо в тому психічному
й емоційному стані, в якому маємо найкращий доступ до
свого повного потенціалу.

Прислухайтеся до свого тіла

Ще одна стратегія проти MINDFUCK, яку можна використати
в моменті тиші після слова «Стоп!», — концентрація на
своєму тілі. У психотерапії, коучингу та різних методиках
медитації та релаксації часто радять звертати увагу на
відчуття свого тіла24 в разі виникнення руйнівних чи
шкідливих думок. Це спрацьовує, оскільки ми не здатні
одночасно зосереджуватися на двох відчуттях і тому
починаємо думати про інше. Це природна межа нашого
розуму, яку можна використати на свою користь.

Вправа «дихання-ноги-живіт»
Якщо ви сприймете тривожну думку й не зможете від неї
дистанціюватися, передусім зосередьтеся на своїх вдихові
й видиху. Припустимо, ви думаєте щось на кшталт:
«Сьогодні знову станеться справжня катастрофа». Ви
спостерігаєте за цим MINDFUCK і одразу зосереджуєтеся на
своєму диханні. Сконцентрувавшись на диханні, зверніть
увагу на відчуття в ногах, коли вони торкаються підлоги.
Неважливо, чи ви стоїте, йдете або сидите, ви відчуваєте
зчеплення з підлогою й заземлення. Якщо ви лежите, то
відчуєте, як спина й сідниці спокійно відпочивають на
килимку під вами. Якщо ви тепер одночасно зосередитеся
на своєму диханні та заземленні ніг, живота або спини, то
більше не зможете залишатися в коловороті своїх думок. Ця
вправа — справжнє диво, адже зосередження на двох різних
тілесних відчуттях зупиняє MINDFUCK. Зробивши її
протягом десяти секунд чи десяти хвилин, ви зможете
негайно перервати тривожні думки й зняти психічну
напругу. Ви знову опинитеся в безпечних «тут і зараз».
Американський психіатр Стенлі Г. Блок називає техніку
переходу від обтяжливих думок до тілесних відчуттів
«наведення мосту»25. У мить, коли робимо цю вправу, ми
будуємо міст зі своєї кімнати жахів назад у реальність.
Блок навіть рекомендує, якщо ви не в змозі прислухатися
до власного тіла, свідомо торкатися тканини свого одягу
й сприймати його на дотик. Вона груба? М’яка? Вільна чи
цупка? Усе це екстрені заходи, які гарантують негайний
результат і звільняють розум.
Американка Байрон Кейті26 радить оглянути кімнату чи
місцевість, щоб переконатися, що ви в безпеці й усе гаразд.
Саме тоді, коли переживаємо MINDFUCK-катастрофу
й залякуємо самих себе, «заземлення» у власному тілі, дотик
до предметів та уважний огляд безпечного оточення —
вкрай ефективні екстрені заходи. Наше тіло — наш друг
і помічник у боротьбі з MINDFUCK. Ми навантажуємо його
поганими думками, але, звернувши на нього увагу без
оцінювання, зможемо покласти край ментальному сміттю
й розслабитися. Позитивні думки легше з’являються
в розслабленому тілі, ніж у напруженому.
Відволічіться на острів думок
Власний острів думок може врятувати вас у випадку
MINDFUCK. У цьому разі ми використовуємо силу власної
уяви в чудовий спосіб. Що таке острів думок? Це уявне місце,
в якому ви б хотіли опинитися. Ви думаєте про нього, коли
хочете позбутися певних думок. Моїм островом думок є,
наприклад, пішохідна стежка в Південному Тіролі, якою
я полюбляла гуляти в дитинстві. Я уявляю собі цей шлях до
найменших деталей. Я знаю кожен поворот і подумки радію
наступному краєвидові.
Інші в думках прогулюються в чудовому садку або
уявляють собі подорож на яхті, тінисту терасу на півдні
Франції чи інакшу приємну місцину. Як завжди, вплив
збільшується, якщо уявляти це місце, залучаючи якомога
більше наших чуттів. Чим там пахне? Наскільки тепло? Дме
легенький вітерець? Яка там погода? Чи щебечуть птахи?
Можливо, повз пролітає бджола? Що саме я чую? Ми знову
використовуємо здатність усіх чуттів тіла до сприйняття,
щоб відволіктися від тривожних думок. І це діє.

Змініть перспективу
Багато людей скаржиться на напади MINDFUCK, коли
опиняються з іншими людьми. Особливо ті, хто не любить
теревені, часто розповідають про такі переживання: «Під час
світської бесіди з незнайомцями дурне лізе в голову.
Здається, що вони спостерігають і оцінюють, і тоді я сам
спостерігаю й оцінюю себе. Часом я червонію або мене кидає
в піт. Це жахіття!»
Коли ми займаємося самосаботажем, то передусім
переймаємося собою та спостереженням за своєю
поведінкою. Що може допомогти від цього ментального
сміття? Зміна перспективи й зосередження на комусь.
Сором’язливим людям я раджу повністю «накидатися» на
інших і проявляти до них нестримний інтерес. Ця маленька
вправа приносить дивовижні результати. Коли ми
задумуємося про те, чим живе інша людина, чим
займається, ким вона є тощо, думки більше не можуть
крутитися довкола нас самих та наших почуттів. Крім того,
ми одразу стаємо привабливими для співрозмовника, адже
увага — це найрідкісніший скарб нашого часу. Люди, які
цікавляться іншими, отримують значно більше позитивної
уваги, ніж ті, хто передусім переймається собою, і або сам
себе вихваляє, або знецінює свою особистість.
Ця ж стратегія зміни перспективи допомагає, якщо ми
проводимо забагато часу ззовні й дозволяємо необмежено
поглинати себе іншими людьми, їхніми настроями чи
вимогами. Тоді зосередженість на собі допомагає вийти
з цього самосаботажу. Ми можемо або зосередитися на
тілесних відчуттях, або свідомо запитати себе, якою нам
здається довколишня ситуація, як нам живеться й що
робитимемо, коли вийдемо з цієї дурної ситуації. Це свідоме
паралельне мислення дозволяє знову налагодити контакт
із собою.
 Одна клієнтка якось розповіла, що іноді так сердиться на
свого начальника, що починає бігати туди-сюди кабінетом,
наче Румпельштільцхен, і безладно лаятися в думках.
Я попросила її наступного разу уявити, що вона може
спостерігати за своїм гнівом ззовні. На наступній сесії вона
розповіла, що вибухнула сміхом при нападі люті й негайно
заспокоїлася. Надалі вона охочіше обговорювала все
безпосередньо з начальником, щоб не спостерігати за своєю
Румпельштільцхенською поведінкою.

Чия це справа?
Байрон Кейті також склала низку конкретних питань, які
допомагають, коли хвилюємося через щось, що насправді
нас не стосується або на що ми не здатні вплинути.
Розгляньмо дві різні ситуації. Перша: одна з ваших
подруг знову сходиться з чоловіком, який завжди змушував
її страждати. Ви нерідко через це переживали. Поставте собі
низку питань, які негайно повернуть вас на землю: Чия це
справа? Ваша? Вашої подруги? Чи справа Бога або Всесвіту,
якщо вам так подобається? Звичайно, у цій вигаданій
ситуації саме від вашої подруги залежить, із ким
зустрічатися. Розслабтеся й подумайте, чим хорошим
розпочати цей день. Без сумніву, ваша подруга ще
розповість вам купу захопливих історій.
Ситуація в наступному прикладі зовсім інакша: ви
засмучені, що знову не отримали підвищення зарплати. Чия
це справа? Ваша? Вашого начальника чи Всесвіту?
Правильно: саме ви повинні потурбуватися про це
й підняти цю тему. Відкиньте дитячість і пориньте в доросле
життя: підготуйтеся до розмови про зарплату й сміливо
беріться до дії.
Звичайно, ми також можемо відстоювати питання
й засмучуватися через сторонні речі. Чимало людей
ангажується, особливо коли йдеться про допомогу іншим,
часом навіть масово, що знову й знову підтверджують події
після стихійних лих на кшталт землетрусу в Гаїті 2010 року.
Але в повсякденному житті трапляються ситуації, в яких
варто перевірити, чи це спричинила справжня
зацікавленість, чи MINDFUCK-самозречення або MINDFUCK-
катастрофа. Якщо ж бажання допомогти призводить до
самозречення та самопошкодження або навіть до синдрому
помічника, ми ведемо нерівну боротьбу, за яку платимо
цінним життєвим часом. Але з врівноваженою, справжньою
увагою до ближніх і себе самих ми забезпечуємо кращу
якість життя для себе та оточення.
Тімоті Ґолві радить запитати себе, хто контролює
ситуацію. Кілька років тому я була коучинею жінки, чий син
неодмінно хотів вступити до підрозділу поліції із
завданнями підвищеного ризику. Вона прийшла до мене
й поцікавилася, як відмовити сина від роботи в цьому
підрозділі. Її син щойно відсвяткував вісімнадцятиліття й за
законом міг приймати власне рішення. Я запитала, хто
визначає: іти до цього підрозділу чи ні. Було ясно: це справа
її сина, й вирішувати йому. Я запитала, що вона має на увазі
під «контролем над собою». Вона подумала й дійшла до
висновку: «Я контролюю те, як на це реагую». Тоді вона
довідалася, що їй потрібно відпустити ситуацію
й навчитися жити з ризикованими рішеннями сина.
Найцікавіше, що коли вона припинила його відмовляти, син
сам обрав інший, набагато безпечніший підрозділ поліції.
Чимало видів MINDFUCK виникає, бо ми гадаємо, що
повинні контролювати те, що не можемо контролювати,
або — геть навпаки — бо не контролюємо те, що насправді
мали б контролювати. Наприклад, якщо ми переконуємо
себе, що не впливаємо на своє здоров’я, то це очевидний
MINDFUCK. Ми вважаємо, що не повинні й не здатні брати
відповідальність за себе, і, припустімо, здоровий спосіб
життя. Тому, що ми повертаємося до дитячої частки, або
тому, що дотримуємося давніх, застарілих переконань.

Уникайте й шукайте
Довколишні суттєво впливають на наше самопочуття. Для
душевного добробуту корисно оточувати себе людьми, не
схильними до MINDFUCK або здатними тримати його під
контролем. Порада в душевних питаннях дещо нагадує
стару приказку під час грози: «Відкрите поле уникайте,
високе дерево шукайте». Якщо ми не цілком стабільні
й схильні до ментального самосаботажу, рекомендовано
оточувати себе людьми, які заохочуватимуть, а не
позбавлятимуть нас сміливості й провокуватимуть сценарії
MINDFUCK. Це стосується не лише очевидного
самосаботажу. Якщо ми схильні до MINDFUCK-
надмотивації, корисно підтримувати стосунки з людьми,
з якими не завжди потрібно світитися від щастя й бути
надмірно мотивованими. Зазвичай ми інстинктивно
розуміємо, хто з наших друзів, знайомих чи колег схильний
до того чи іншого виду ментального засмічення. Однак
трапляється нездорова ситуація, коли сходяться дві
схильності до MINDFUCK. Всі ми знаємо хронічних циніків.
Коли, наприклад, двоє людей скаржаться на погану робочу
атмосферу, злого начальника, стан їхніх стосунків, біди
цього світу. У цих осіб може виникнути відчуття, що вони на
одній хвилі. Однак якщо придивитися, то цей життєвий
потік спрямований вниз.
Ви можете заперечити: «Хіба можливо обрати
оточення?». Я запевняю вас: так. Якщо ми серйозно хочемо
досягнути нової, кращої якості життя, то це навіть
необхідно. Ми дійсно можемо вирішити, з ким і як
проводити свій час. У минулі століття це було до снаги лиш
небагатьом. Сьогодні від нас залежить, як розставити власні
пріоритети. Так само й у ситуації, коли ми вирішуємо
дійсно змінити харчування чи більше рухатися попри
постійну нестачу часу та мотивації. Так, це можливо, але
для цього потрібне свідоме, зріле доросле рішення.
Залишатися в оточенні, де нас постійно применшують або
чинять тиск, так само корисно, як тривалий час дихати
вихлопними газами.

Знайдіть власний біотоп

Кажуть, що люди набагато чутливіші, ніж деревні жаби. Ми
справедливо дбаємо про те, щоб зберегти умови життя
тварин, щоб вони жили в правильному біотопі. А як щодо
нас самих? Люди швидше за всіх інших істот навчаються
відтворювати в собі сприятливі або несприятливі умови
життя, вбирати їх у себе й або ламатися, або розвиватися.
Хіба не важливо дбати про власний біотоп, про те, як до нас
ставляться і як ми ставимося до інших? Я — за збереження
екосистеми нас самих. Вважайте на те, чиє оточення вам
дозволяє рости й хто заохочує вас, а не змушує відступати.

У крайньому разі зверніться до психотерапевта

Якщо складається враження, що ви застрягли в непрохідних
хащах різних депресивних видів самосаботажу, з яких не
здатні вибратися за допомогою усіх способів запобігання
MINDFUCK, вам можуть допомогти різні методи професійної
психотерапії. Гіпнотерапевти та психотерапевти, які
спеціалізуються на тривожних розладах, нав’язливих
думках чи діях, можуть допомогти, якщо ви тривалий час
перешкоджаєте собі провадити повноцінне життя. Якщо вам
здається, що принципово не можете самостійно
контролювати свої думки, впадаєте в паніку або маєте інші
серйозні розлади тіла чи сприйняття, передусім варто
звернутися до психотерапевта. Пізніше, коли знову станете
працездатними й захочете відкривати нові перспективи
з професійним спаринг-партнером, вам допоможе коуч.
Техніки та стратегії, які я представила, — це ті речі, які ви
можете використовувати самостійно. Вони підходять для
припинення MINDFUCK у надзвичайних ситуаціях та
проведення своєрідної нескладної профілактики. Але ми
можемо досягти значно більшого.

НАВЧІТЬСЯ В MINDFUCK

Аналізуйте MINDFUCK
Варто відкрити привабливий світ по той бік
самосаботувального ментального сміття. Він покаже, який
потенціал ми маємо, коли змінюємо найшкідливіші аспекти
нашого образу мислення, і мотивує вчитися чогось нового:
відбувається зміна системи в нашому мисленні.
Деяким клієнтам я раджу вести щоденник MINDFUCK
для самодіагностики. Вони мають вписувати, які тривожні
шаблони мислення виникають у тій чи іншій ситуації.
Відповідають на питання на кшталт: Чи був привід для
самосаботажу? Хто був поруч? Як ви почувалися до того?
У який момент виник MINDFUCK? Так ви можете зрозуміти,
в яких ситуаціях піддаєтеся особливому ризику й що
насправді думає про життя внутрішній «опікун» вашого
паралельного світу. Це призводить до появи цікавих галузей
навчання. Людина, яка завжди поринає в MINDFUCK, щойно
заходить в офіс, має підстави досліджувати причини цього.
У всьому винна робота? Оточення? Можливо, певні обов’язки
чи колеги, з якими ми не можемо впоратися? Настав час для
наступного кроку в особистому розвитку чи просто час
звільнитися? Те саме стосується стосунків або шкідливих
звичок, з якими ми боремося роками.

Навчальні галузі агресивного й депресивного MINDFUCK

Украй важливо визначити, до якого типу MINDFUCK ви
схильні — агресивного чи депресивного. Тому запитайте
себе: ваше альтер его нагадує сувору гувернантку або
військового чи безпомічну перенапружену дитину? Ось
приклад, який допоможе вам легше визначитися.
Припустімо, ви забронювали відпустку в Єгипті, і все
йде до політичних заворушень, як це було, наприклад,
весною 2011 року.
Перший варіант мислення — депресивний: «О ні, що
робити, якщо зі мною щось станеться? Що буде, якщо я не
зможу виїхати з країни? Там може статися що завгодно,
а я навіть не знаю їхньої мови! А якщо трапиться щось гірше?
Ці думки мене страшенно пригнічують. То що ж мені
робити? Що робити, я ж не можу скасувати відпустку?»
Другий варіант мислення — агресивний, спрямований
проти самого себе: «Тільки дурні бронюють відпустку
в Єгипті?! Думати треба було. А тепер лажа. Купа грошей
пропаде. Якщо взагалі вдасться скасувати бронювання. Та
й до чого те все. Вже ж була там відпустка. Досить з тебе!»
У першому прикладі ми скиглимо й внутрішньо
звертаємо свій погляд вгору, шукаючи допомоги. У другому
випадку — лаємо й оцінюємо себе і внутрішньо дивимося на
себе згори вниз. Не лише тон, а й форма звернення дають
важливу підказку. Якщо ми подумки звертаємося до себе на
«ти» або використовуємо узагальнення, то здебільшого
перебуваємо в каральній батьківській частці — яскравий
приклад застарілого мислення. Однак батьківська частка
також говорить від першого імені, наприклад, у фразах на
кшталт: «Але ж я дурне». У цьому разі ми ототожнюємо себе
з думками внутрішньої батьківської частки й робимося
дитиною, тобто маленькими. Припинити MINDFUCK тут —
це повернутися до власної дорослої частки, що дає
можливість реально оцінити ситуацію й шукати конкретні
альтернативні дії. Замість критикувати себе, краще
звернутися до конкретних питань: Скасувати чи відкласти
відпустку? Як найвигідніше це зробити? Які є альтернативи?
Як турагенція пропонує мені компенсувати втрату коштів?
Що саме потрібно робити, щоб про це довідатися?
Наша поведінка в ситуаціях, коли почуваємося
обділеними чи скривдженими, чітко вказує на тенденції, які
проявляє MINDFUCK. Ви належите до тих, хто відразу
погрожує подати в суд і схильний вимагати чіткої відповіді
й вичитувати іншим? Чи ви радше той тип, який готовий
усе проковтнути, тримає все в собі, як максимум — буркоче
й хіба згодом скаржиться іншим? Ви шукаєте протистояння
чи уникаєте? Навіть найменше роздратування викликає
лють й агресію, чи ви навіть скажете «дякую» людині, яка
вас образила й вчинила з вами негідно? Обидві реакції — це
крайнощі, що свідчать про активність MINDFUCK у вашому
житті. Й обидві реакції — це сильний самосаботаж. Якщо
рівень агресії зависокий, нас бояться інші, а страх викликає
недовіру та відсторонення. Так друзів не знайдеш. У нові
часи, коли маємо спілкуватися та співпрацювати на рівних,
надмірна агресія ні корисна, ані виграшна. Навпаки: це
буквально соромно.

Спустіться й помиріться зі собою

Коли агресивні внутрішні діалоги визначають наш
внутрішній стан, потрібно помиритися із собою. Ми можемо
навчитися ставити під питання перебільшені оцінки,
чорно-білі думки про себе та інших і тиск, що виникає через
них. Здатність адекватно оцінювати себе та інших
і відповідно до них ставитися — одна з навичок
збалансованого дорослого життя в час, сповнений
можливостей. Ми можемо розслабитися й насолоджуватися
«потоком» життя. Нам не бракуватиме енергії — навіть
навпаки. Замість витрачати її на утиски та конфлікти, як
раніше, ми можемо використати її, наче енергетичний
промінь, для дійсно важливих проєктів.

Покиньте щадне положення й станьте активними

Що відбувається, коли ми тягнемо себе донизу
депресивними фразами? Що таке навчальне завдання?
Йдеться про те, щоб знову з довірою відкритися життю,
новим враженням і відчути себе самоефективними,
безпечними та вільними як цілісна людина. Так зване
щадне положення, до якого призводить депресивний образ
мислення, — це медичний термін, що окреслює ситуацію,
коли ми або взагалі, або лише з обережністю користуємося,
наприклад, рукою після поранення, яке вже загоїлося.
У мисленнєвому світі існує щось подібне. Ми займаємо
психічне щадне положення. Щоразу рідше покидаємо зону
психічного комфорту й поступово занурюємось у своєрідну
життєву зимову сплячку. Це стосується й тих ситуацій, коли
ми висуваємо нібито «вагомі причини» провести життя
в пасивній позі очікування. «Я так довго пропрацював на цій
роботі, що зміни не принесуть нічого корисного», — часом
говорять мені. Наче тривалість неправильного рішення
виправдовує те, що ви й далі його дотримуєтеся.
Коли прокидаємося до життя й знову починаємо йти
власним шляхом, нам без сумніву кращає. Річ у тім, що ми
знову притираємося до життя. А тертя створює тепло. Тепло
й енергію, які допомагають нам сильніше насолоджуватися
й досягати більшого.

MINDFUCK — це причина, а не наслідок проблем

Майже чую голоси деяких читачів: «Я б залюбки став більш
розслабленим або впевненим у собі — але як?» Ваше
питання, звичайно, цілком виправдане, і відповідь на нього
вкрай важлива. У нашому попередньому мисленні ми
припускаємо, що займаємося MINDFUCK, бо невпевнені
в собі або напружені.
Насправді ж усе навпаки: ми невпевнені у собі
й напружені, бо саботуємо себе. Якщо ми покінчимо
з MINDFUCK, то побачимо свій природний потенціал.
Отож MINDFUCK — не наслідок проблем із самооцінкою,
а їхня причина. Це неправильне тлумачення своєї
реальності. Щойно ви звикнете більше собі не
перешкоджати, природні здібності знову зможуть
розвиватися на повну. Якщо ви перестанете думати, що
напружені, то автоматично станете розслабленими. Що
більше й частіше ви це відчуватимете, то глибше
у свідомості закарбується нове «Я». Коли-небудь ви
з усмішкою згадаєте, що колись були дуже напруженими або
боязливими. Але, на щастя, ці часи виявляться вже давно
позаду.

Відкрийте свої природні здібності знову

До мене часто приходять люди, які змушені виступати
перед іншими. Оскільки я сама нерідко опиняюся
в ситуаціях, де важливо говорити як професіоналка, то
занадто добре знайома з їхніми переживаннями.
«Я не доповідач», — якось сказав один клієнт, новий
генеральний директор великої компанії. Виявилося, що ще
в школі він отримав негативний досвід. Після того, як той
виступив із рефератом, вчитель сказав: «Хлопче, тобі
дається математика. Але доповідачем тобі не стати». Цей
вчитель помилявся.
Так само, як кожен здатний ходити, кожен може
й виступати, якщо має фізичні передумови. Ми погано
доповідаємо лише тоді, коли перешкоджаємо самим собі.
Мій клієнт шкодив собі по-своєму: щоразу, заходячи в залу
для виступів, він думав: «Я поганий доповідач. Але мушу
зараз виступити». Він напружувався. Це так тиснуло на
нього, що голос ставав тихим і скутим. Вважаючи себе
нездатним до виступів, він змушував інших писати йому
промови. Але їхній стиль відрізнявся від його. Тож він читав
чужі тексти скутим голосом, раз у раз упевнюючись у тому,
що поганий доповідач. Але причиною всьому був
MINDFUCK-оцінка, який він десятиліття тому приніс зі
школи.
Ми працювали над тим, як йому звільнитися від такого
внутрішнього знецінення. Він свідомо переходив у дорослу
частку й говорив: «Мені є що сказати. Як і усі інші, я можу
навчитися бути хорошим доповідачем». Згодом ми
працювали над тим, на що йому варто спрямувати увагу,
щоб активізувати навчальний потенціал і виробити
власний природний стиль. Наприклад, я запитала його,
що б його самого могло зацікавити в наступній промові.
Як би він розповів дружині чи дітям, про що в ній йдеться.
Далі він мав подумати, що зацікавило б його як доповідача
в тій аудиторії. Тоді він зайняв позицію слухачів і поставив
собі питання, що для них узагалі важливе. У результаті
виникла чудова особиста промова, жвава, насичена
образами й історіями, які приносили радість навіть йому.
Також було важливо, на що б він міг спрямувати свою увагу
дорогою до кафедри й під час самої промови. Замість того,
щоб думати про себе та свої вміння, він зосередився на
цікавих моментах, про які мав розповісти. І на тому, що
ділитися своїми думками з іншими людьми — це
дивовижний привілей. Під час промови він свідомо
спрямовував свої думки назовні. Чоловік оглядав обличчя
слухачів, встановлював зоровий контакт. Він не просто
говорив перед людьми на якусь тему, а говорив із ними.
Напружений читач чужих текстів став справжнім
доповідачем.

Невиявлений потенціал
Кожен із семи видів MINDFUCK тримає певні природні
здібності та потенціал нашої особистості під замком. Тож
моє питання таке: який вид самосаботажу у вас виникає
найчастіше? Відповідь на це запитання не лише відкриє
різні галузі навчання, описані вище, а й чимало розповість
нам про те, що можемо здобути чи повернути у своє життя,
якщо покінчимо з MINDFUCK.

MINDFUCK-катастрофа, яким лякаємо самих себе

й викликаємо в уяві жахіття, несе в собі послання, що ми не
в безпеці й навіть існує загроза нашому життю. Такий образ
мислення позбавляє нас базової довіри до свого життя та
життєвої сили. Коли ми покінчимо з ним, то нарешті
розумово й емоційно міцно стоятимемо на ногах
й отримаємо дещо, чого ми, можливо, ніколи свідомо не
відчували: базову довіру, що ми живемо в цю мить і не маємо
боротися за виживання.
MINDFUCK-самозречення позбавляє нас високого блага —
справжньої, дорослої самооцінки. Що частіше ми
применшуємо свою важливість і ставимо власні інтереси та
потреби нижче інтересів інших, то меншою стає наша
самооцінка та самоефективність. «Часом здається, що мене
взагалі немає у власному житті», — так своє життя
сформулювала клієнтка на одній із сесій зі мною. Якщо
покінчимо з MINDFUCK-самозреченням, то раптово збагнемо
інтенсивне відчуття себе самих, яке з кожним днем
формуватиме й зміцнюватиме самооцінку, що так довго на
це чекала.

З MINDFUCK-оцінкою ми пов’язуємо своє існування

з умовами. Усе стає залежним від досягнень, краси або
статусу. Припинення цього MINDFUCK приносить безмежне
полегшення й розслаблення, можливість просто існувати,
мати право на існування без умов. З’являється відчуття
належності до цього життя. Того, що ми це заслужили й не
повинні для цього що-небудь робити. Це називається
природною впевненістю в собі.

MINDFUCK-правило перетворює наше життя на жорстке

слідування плану. Свобода й пригоди чекають, щоб їх
нарешті побачили й пережили. Тоді відбудеться квантовий
стрибок у гнучкості та життєздатності й перетворить
занудних усезнайок на розслаблених, щасливих і водночас
успішних людей.
Через MINDFUCK-тиск ми мучимося й невпинно
стресуємося. Позбувшись цієї звички, ми немов скинемо
центнер тягаря. Можна просто робити те, що в наших силах.
Досягати чогось або ні, не побиваючись щодо цього. Кінець
тиску — це початок розслабленої, справжньої радості від
успіхів. Це передумова для «потоку» та довготривалих
хороших результатів у житті.

MINDFUCK-недовіра робить нас самотніми й, образно

кажучи, змушує наїжачуватися тоді, коли це недоречно.
Покінчити з цим — це виявити, що довіра та справжні
стосунки цілком можливі. Що ми не самотні й маємо право
відчувати себе пов’язаними з кимось й у безпеці.

MINDFUCK-надмотивація перетворює наше життя на

постійні коливання між ейфорією та пригніченням. Однак
справжня сила та харизма розвиваються тоді, коли ми
думаємо без крайнощів і приймаємо життя як воно є. Це дає
приємне відчуття зрілості й врівноваженості дорослого.
Наділеного здатністю також зазнати невдачі, але здатного
й встати та здійснити щось надзвичайне.

MINDFUCK приховує те, які ви насправді

Підсумуймо, якими ми є як особистості. Якщо не загубитися
в джунглях MINDFUCK, то наш неймовірний потенціал
очевидний: ми розслаблені, енергійні дорослі, які мають
первинну довіру до життя, знають, що здатні впоратися
з випробуваннями, тому відкрито й із цікавістю вирушають
у цю пригоду. Ми усвідомлюємо свої потреби й цілі та
досягаємо їх в автентичний спосіб. Почуття безпеки, довіри,
сили без напруження, відповідальності, самоцінності,
здатності формувати хороші стосунки — лише деякі з дарів,
доступних кожному, які ми здатні активувати, якщо
перестанемо себе саботувати.
Занадто добре, щоб бути правдою? Ми дійсно не
досягнемо цього за допомогою дрібки ментальної
косметики або простих медитативних технік. Вони
приносять полегшення, але не звільняють від старої
системи мислення. Потрібна справжня зміна системи. Лише
отримуючи новий досвід, ми здатні замінити старі шаблони
навчання.

ПОЧАТОК ПОЗИТИВНОГО МИСЛЕННЯ

Зміна внутрішньої системи

Коли ми припинимо MINDFUCK, то досягнемо важливої
проміжної цілі на шляху до нового життя. Зупинити
постійний самосаботаж — так чудово! Але ще приємніше
дійсно вміло та конструктивно використовувати власні
розумові здібності. Наш мозок — це справжнє диво, і з ним
ми зможемо досягти надзвичайного. Перший крок —
позбутися перешкод. Важливий другий крок: ми можемо
думати так, як жодне покоління до нас не наважувалося
думати. Ми перші, хто може використовувати свій розум
в умовах нового століття.
Вирішивши покінчити з MINDFUCK, ми маємо прийняти
два нові рішення. Перше — мислити у врівноваженій, зрілій
дорослій частці й у такий спосіб брати відповідальність за
думки та вчинки. Друге — залежно від ситуації вирішувати,
на чому хочемо зосередитися. Ці дві стратегії мислення —
справжня таємниця й запорука потенціалу нашого життя.
Ці запитання — потужний інструмент самокоучингу
в будь-якій життєвій ситуації:

Що б я думав і робив, якби дивився на ситуацію з перспективи

збалансованої дорослої частки? Як я відповідаю за те, що мене зараз
хвилює?
Куди я хочу спрямувати свою увагу? На чому зосередитися?

Завжди треба зосереджуватися на так званій критичній

змінній, або критичному факторі успіху того, що хочемо
вдосконалити чи вивчити. Коли Тімоті Ґолві вчив мене
грати в теніс, він запропонував зосередитися на м’ячі. Це
очевидна критична змінна в тенісі. У вітрильному спорті
критичні змінні — це вітер і вітрило. Під час спілкування ми
маємо зосереджуватися на нашому співрозмовникові.
Зосереджуючись, швидше вчимося й активізуємо свої
природні здібності.
Якщо ви думаєте, що у вас немає ніяких здібностей, то
знову потрапляєте в режим MINDFUCK і маєте зробити крок
назад, проаналізувати його й наважитися на нову точку
зору.
 Чим є критична змінна, коли ми хочемо покращити своє
мислення? Якщо ми хочемо змінити своє мислення
самостійно, то маємо спершу наважитися зосередити нашу
увагу й сконцентруватися на внутрішньому «опікунові».

Змініть спрямування внутрішнього «опікуна»

Перший крок — зміна спрямування внутрішнього
«опікуна». Ми вже побачили, що він — шарнір між нами та
навколишнім світом. Так і залишиться. Бо нам потрібна
перспектива, яка дозволяє спостерігати за собою, своєю
поведінкою та тим, що відбувається навколо, і робити
відповідні висновки. Позбувшись такої перспективи,
ми б з гуркотом неслися крізь життя, як егоїстичні машини,
і, найімовірніше, не встигли б постаріти. Бо рано чи пізно
вперлися б у знак «Стоп». Або у вигляді поліцая, бо
порушуємо закон, або хвороби, бо шкодимо здоров’ю, або
нещасного випадку, бо неправильно оцінюємо наслідки
наших дій. Якби ми не могли провести зв’язок між собою та
своєю поведінкою і зовнішнім світом, це була б справжня
халатність. На щастя, ця функція, голос внутрішнього
«опікуна», — це частина нашої біологічної системи.
Тож функція спостереження та оцінювання в нашій
голові не погана, а життєво важлива. Проблема може
виникнути лише тоді, коли спостереження та оцінки
базуються на неправильній системі оцінювання. Ми вже
довідалися про це в попередніх розділах: світ і ми самі
змінилися, старі масштаби оцінювання трансформувалися
й тепер навіть можуть зашкодити. До минулого століття
наша внутрішня система оцінювання та спостереження
мала бути вартовим, який представляв жорстку систему
оцінювання зовнішнього світу в нас самих і як внутрішній
«опікун» слідкував за її дотриманням. Лише так наші
предки могли безпечно жити в ієрархічному та нерідко
авторитарному світі «верхів-низів». Більшість людей
у старому світі жила зі значним контролем ззовні. Тому їм
довелося інтегрувати чужу систему оцінювання в самих
себе.

Від чужого до самоуправління

Ми вже побачили, що сьогодні живемо в досить безпечному
й вільному суспільстві, де вперше в історії людства можемо
й повинні самостійно керувати собою. Тому чужі та
застарілі системи оцінювання лише створюють труднощі.
Нам потрібна нова, власна система оцінювання, за
допомогою якої зможемо спостерігати за собою та зовнішнім
світом і робити власні висновки. Уже не можна просто
старатися якнайкраще підлаштовуватися до інших,
натомість варто більше жити для себе й водночас віднайти
баланс із вимогами зовнішнього світу. Тож йдеться не про
новий режим «або-або», в якому спрямуємо всі думки та
вчинки за девізом «я замість інших», а про здорове
мислення «як… так», в якому ми житимемо за принципом
«я та інші».
 Однак поштовх до цього не походить від очікувань
інших або ззовні, а від нас самих. Це — зміна системи, з якою
ми, люди ХХІ століття, маємо внутрішньо впоратися. Ми
робимо крок від інтерналізованого чужого управління до
справжнього самоуправління власним життям. Це означає,
що ми відкриваємо свій розум і діємо через власні стимули,
а не обмежуємо себе й здебільшого реагуємо на імпульси
інших. Ми змінюємо пасивне життя на активне.

Оновлення для «опікуна»

Нашому «опікунові» потрібне оновлення. Оскільки його
завдання полягає у створенні зв’язків між нами та зовнішнім
світом, він має знати, що сьогодні «в попиті», якщо ми
хочемо мати хороше життя. Ми не можемо просто вигадати
ці базові припущення як основу для «опікуна». Вам потрібне
чітке посилання на життєву реальність в цей час.
Оновлення «опікуна» — це не просто якесь
«перепрограмування» чи фантастичні твердження та
запевнення на кшталт: «Я прекрасний, я чудовий,
я непереможний і здатен на все, що захочу». На мою думку,
ці техніки — це не більш ніж інша грань MINDFUCK-
надмотивації. Нам же залежить на тому, щоб сучасним
поглядом подивитися на те, у якому світі ми сьогодні
живемо і які можливості маємо як особистості. Роботи
задосить.
Деякі з наступних пропозицій продуктивних, сучасних
переконань можуть здатися самоочевидними. Але у світі
внутрішнього «опікуна» їх іще не існує. Тому зверніть
особливу увагу на твердження, які стосуються ваших
улюблених MINDFUCK. Деякі з переконань вашого нового
мислення можуть виглядати приблизно так:

Сьогодні не потрібно ні наказувати, ні підкорятися.

Як і будь-хто інший, ви маєте повне право
реалізуватися й прагнути до хорошого,
повноцінного життя. Це стосується і вашого
внутрішнього діалогу. Було б чудово покінчити
з наказовим і слухняним тоном та почати
спілкуватися із собою, наче з хорошим другом:
уважно, відкрито, чесно, любляче.

Наше суспільство безпечніше, ніж будь-коли раніше.

Ми доживемо до віку, якого не досягало жодне
попереднє покоління, у нас достатньо їжі,
комфортне житло, ми насолоджуємося небаченим
рівнем технічного прогресу. Якщо ви стикаєтеся зі
сценаріями страху та занепаду, пам’ятайте, що
залякування завжди було методом панівного класу,
який мав змушувати людей до певних дій. Зверніть
особливу увагу на те, коли через страх змушуєте
себе діяти всупереч власним бажанням та намірам.

Імовірність того, що ви, як житель західної

індустріальної країни, особисто потрапите
у катастрофу, низька, як ніколи, найнижча у всьому
світі. Усвідомте це, коли озветься MINDFUCK-
катастрофа. Навіть якщо світ крикливо
несправедливий у політичному та соціальному
планах — візьміть до уваги, що ви в цю мить
перебуваєте в такій безпеці, як мало хто на нашій
планеті.

Ви не якийсь кріпак, якого можна бити

й поневолювати, щоб він працював. Ви маєте право
на те, щоб до вас зверталися й поводилися з повагою.
Це стосується і вас самих. Почніть звертати увагу на
тон і підбір слів, які собі говорите. Якщо ви
ображаєте себе лайливими словами й обкладаєте
приниженнями, це не дрібниця — це все показує
душевний клімат, в якому живете. Це клімат, який
люди попередніх поколінь відчували не лише
у внутрішньому світі, а й зовні. На щастя, сьогодні
панують інші часи.

Ви — доросла людина й можете в будь-який час

показати себе дорослим. Не потрібно вдавати
дитину чи використовувати інші заходи, щоб
висловити свої інтереси та бажання. Ви не завжди
можете досягти всього, однак значно більшого, ніж
думали раніше. Ви не безсилі й не всемогутні, та
наділені всіма навичками й можливостями й можете
отримати необхідну підтримку, щоб зробити своє
життя ефективнішим та знайти потрібні рішення.
Необов’язково мучитися й тиснути на себе, щоб
досягти гідних цілей. Ви здатні на більше, коли
зосереджені, спокійні та розслаблені. Спокій та
уважність сильніші, ніж колотнеча. Не варто
боятися, що без тиску нічого не вдасться, і ви не
станете «лінивим», якщо перестанете постійно
змушувати себе до дії.

Необов’язково знати все, щоб бути шанованою

людиною в безпечному житті. Ваше життя вже
в безпеці. А в хорошому оточенні вас завжди будуть
поважати.

Якщо ви робите помилки, то, мабуть, наважуєтеся на

щось нове. Чудово, ви ще живі! Лише мертві люди
досконалі. Оскільки слово «досконалий» походить із
латинської мови й означає «довершений». Поки
живемо, ми недовершені.

Насолоджуйтеся тим, що здатні на більше, ніж

просто скиглити, оскільки існують численні
способи взяти життя у свої руки й покращити його.
Коли ви скиглите, то позбавляєте себе енергії,
необхідної для цілковитої насолоди життям та його
вдосконалення.

Не варто переоцінювати або знецінювати себе чи

інших. Оцінювання викликає тиск. Тиск напружує.
У напруженні ми не можемо розвиватися на повну.
Ваше значення абсолютне, незалежно від досягнень.
Оцінюванням ви лише перешкоджаєте собі
й заважаєте досягти того, що для вас дійсно
важливе.

Ви маєте право прагнути щастя — однаково, чоловік

ви чи жінка. Ніхто не має права жити коштом
вашого потенціалу. Жертвувати собою заради інших
людей — беззмістовно, і це не робить світ кращим.
Навпаки: якщо ви відмовитеся від себе та своїх
можливостей, світ на дрібку збідніє. Але якщо ви
сповнені потенціалу, то можете дати світові більше.

Вартує проявляти себе та братися за можливості, не

запитуючи дозволу. Можете дозволити собі стати
непопулярними сьогодні — нічого поганого не
станеться. У вас також буде хороше, можливо, навіть
краще життя, якщо для вас припустимим буде не
подобатися іншим. Сьогодні пристосування більше
не гарантує хороше життя. Зовсім навпаки.
Увізьміть із буфету життя те, що потрібно
й хочеться, домовтеся з оточенням, якщо йдеться
про узгодження ваших інтересів з інтересами
інших.

Ви вільніші за всіх людей попередніх поколінь. Ви

самі вирішуєте, які мораль і правила правильні. Ви
можете наважитися робити більшість справ цілком
інакше, ніж дотепер. Правової та соціальної основи
 на сьогодні досить, щоб вести індивідуальне
повноцінне життя.

Мислення має великий вплив на якість життя, на

ваше сприйняття шансів і можливостей та значний
вплив на важливі особисті рішення. Однак ваше
мислення не всесильне. Може статися добре навіть
тоді, коли ви маєте негативні думки, і погане тоді,
коли позитивні. Важливо те, що ви можете
навчитися обходитися з ними належно й із
користю.

Не варто боятися, що вас вважатимуть нестерпним

егоїстом, якщо ви прийматимете рішення,
спираючись передусім на власну точку зору. Це
залякування та знецінення законних особистих
потреб, якими людей применшували протягом
багатьох століть. Хто радше поділиться їжею:
голодний чи ситий? Якщо ви передусім турбуєтеся
про своє життя й не нехтуєте внутрішнім спокоєм,
то автоматично гарантуєте, що пізніше зможете
щиро допомагати іншим. Соціальна поведінка
починається з нас самих. У тому, як ми ставимося до
себе внутрішньо й зовнішньо. Оскільки так, як
ставимося до себе, ставимося й до інших.

Вам дійсно варто інтенсивно цим зайнятися. На перший

погляд вони можуть здатися очевидними. Та оскільки ми всі
знаємо силу MINDFUCK, нам також відомо, що ці
переконання не цілком очевидні, а потребують ретельного
обдумування. Якщо ви вирішите переосмислити свої
життєві можливості, то в майбутньому набагато чутливіше
ставитиметеся до себе. Щоразу, коли ви наважуєтеся на
поганий компроміс, без потреби вибачатися, тиснути на
себе або залякувати, можна переосмислити все й прийняти
кращі рішення.
Заклавши ці основи, можемо продовжити працювати
над нашим внутрішнім «опікуном». Йдеться про
актуалізацію способу, у який ми розмовляємо зі собою.

Облиште крайнощі! Чарівне слово «і» — як легко розширити

свою точку зору
Ми вже побачили, що в режимі MINDFUCK впадаємо
в крайнощі: «або-або», добре або погано, правильно або
неправильно, «я» або «інші» тощо. Це дихотомічний, тобто
двополюсний світогляд крайнощів, в якому жило старе
мислення. Нове мислення припускає існування нюансів.
І вони проявляються в тому, як ми звертаємося до себе.
Замість «або» додаємо до своїх речень слово «і» й отримуємо
абсолютно нову якість думок. Добре і погане, правильне
і неправильне, «я» і «інші». Таке життя. Воно
характеризується одночасністю, речами, які існують
водночас одна біля одної, — і не взаємозаперечні, «тільки
хороші» або «тільки погані». Сьогоднішній світ уже не
працює вертикально з «верхів» до «низів» — усе
відбувається водночас: і вертикально, і горизонтально. Це
поліцентрична структура з чималою кількістю однаково
важливих центрів. Таким має бути й наше мислення.
Позбувшись крайнощів, ми здобудемо чимало життєвої
мудрості. Ми здатні відчути це навіть фізично. Щоразу,
визнавши щось глибоко врівноваженим і заземленим, ми
розслабляємося. Нас розслабляє поєднання речей з «і»
замість «або». Однак ця нова позиція здатна на більше: ми
спроможні створити абсолютно нові цілі, які раніше взагалі
не вважали можливими.
Що станеться, якщо ви дозволите собі бути успішними
і розслабленими? Що було б, якби ви мали чудову роботу
і гарні стосунки? Або звернімося до повсякденних тем:
припустімо, ви хочете схуднути.
А що, якби ви водночас стали стрункішими і при цьому
ще більше насолоджувалися їжею та своїм життям? Що
було б, якби в стосунках ви почувалися і вільними,
і вбезпеченими? Як би було, якби ви знали, що вам іноді
доведеться переборювати себе і водночас насолоджуватися
роботою? Як щодо повноцінного професійного життя
і виховання дитини? Скільки б ви отримали, якби могли
насолоджуватися повноцінними стосунками та сімейним
життям і водночас мати час на себе?
У старому мисленні можливе лише одне або інше: успіх
або розслабленість, багатство або щастя, стрункість або
насолода, свобода або безпека, насолода чи переборення
себе. Мислення в крайнощах «або-або» — одне з найбільших
обмежень, які ми можемо накласти на самих себе. Натомість
мало що може збільшити нашу якість життя та наш
потенціал так сильно, як мислення з використанням «і» та
«як… так», а не «або-або».
Чимало моїх клієнтів не могли «завестися», як багато хто
це називав, бо самі загнали себе в пастку «або-або». Багато
років тому до мене прийшла молода авторка. Чимало років
у неї в голові жила ідея роману, однак вона не могла
викласти її на папері. Її MINDFUCK сповіщав: «Або з тебе
вийде щось путнє, і ти добре зароблятимеш, або станеш
бідною письменницею». Ми вирішили поекспериментувати
зі словом «і».
«Що було б, — запитала я її, — якби ви стали
письменницею і саме цим заробляли хороші гроші?» Моя
клієнтка була приголомшена, бо ще ніколи про це не
думала. Звісно, існувало чимало письменниць, які добре
заробляли. Але вона сама? Ця жінка ніколи не дозволяла
уявити таке для себе. «Але хіба це про мене?» — розгублено
запитала вона. І я відповіла: «Поки що ні, але лише вам під
силу такою стати».
І це був перший крок. Дозволити собі узяти цілий торт,
а не задовольнятися лише одним шматком. Тому ми
спочатку знешкодили MINDFUCK-правило, за яким можливо
або писати, або заробляти гроші. Всупереч зростанню
MINDFUCK-оцінки — інші заслужили на обидві речі, але не
вона — моя клієнтка дозволила собі писати й водночас стати
багатою. Адже вибір між бідністю й письменництвом та
багатством і відсутністю можливості писати може
викликати в пристрасного автора лише параліч та застій.
Наступним кроком потрібно було зайняти дорослу позицію
щодо цієї нової, за відчуттями чудової мети. У дитячій
частці ми хочемо досягти всього негайно, інакше
почуваємося розчарованими й безсилими. Як дорослі
можемо цілком розслаблено сказати: «Я ще не досягнув
цього, але всіляко старатимуся це зробити». Ґрунтуючись на
цій дорослій перспективі, ми можемо почати працювати
над стратегіями втілення мети. Тож лише після цієї
необхідної підготовчої роботи я дала поради клієнтці, як
найкраще реалізувати проєкт. І вона це зробила.
Іншому клієнтові було важко покинути свою компанію.
Він був вдячний за чимало хороших років, проведених там,
але знав, що настав час піти й скористатися новими
захопливими можливостями. Але пастка «або-або» звучала
так: «Якщо я прагну професійного розвитку, то здаюся
невдячним. Але якщо залишатимуся вірним, то не зможу
розвиватися далі». Він відчував непереборну дилему. Ми
випробували чарівне слово «і»: «Я вдячний своїй старій
компанії і розвиваюся далі». Йому це сподобалося, і він не
лише зумів піти за згодою сторін, а й розпочати нове зі
свіжим ентузіазмом, бо знав, що робить собі краще. Слово «і»
дійсно набагато більше пасує нашим різнобічним думкам
і настроям, ніж усі інші взаємозаперечні крайнощі. Люди
вкрай рідко мають однозначні думки та почуття.
Якщо ж вони таки мають, то зазвичай їм не складно діяти.
Тоді почуття, розум і воля складають одне ціле, і вони
впевнено прямують у напрямку майбутнього. Але набагато
частіше ми переживаємо внутрішню плутанину. Особливо
коли збираємося рости. Старе ще на місці. Воно ще не
повністю минуло. Але нове також тут і хоче залишити старе
позаду. Тож слово «і» — це той міст, який дозволяє нам
розвиватися далі. Однаково, чи те, що сталося раніше, було
важким або навіть огидним і викликало в нас сумні думки:
що було, те було, а тепер з’явилося щось нове. Багатьом ця
нова думка дозволяє примиритися з минулим і водночас
нарешті рішуче подати руку власному майбутньому.

Основний фактор якості життя

Для кожного мислення потрібен кінцевий пункт
спрямування. Інакше ми задихнемося в потоці інформації,
що нас оточує. Зрештою, ми щодня пробиваємо нові шляхи
через густі джунглі думок частиною нашого свідомого
розуму.
Обраний шлях визначатиме наш подальший досвід
і життя, яке ми реалізуємо. Раніше кінцевою метою нашого
мислення були безпека та контроль. Тепер же мислення,
зациклене на них, перешкоджає наважуватися на
виправданий та здоланний ризик, використовувати
можливості та бути творчими. Але це потрібно для
успішного життя у ХХІ столітті.
Безпека — більше не мета нашого мислення та вчинків,
як було раніше, а передумова, яка вже існує завдяки часу
й суспільству, в яких ми живемо. Навіть якщо ми не
почуваємося в безпеці, все ж отримуємо її інакше, ніж
раніше. Просто підкорятися, не чинити опір або виконувати
інші інструкції — колишня стратегія, яка обіцяла безпеку та
контроль. Сьогодні так не просунешся ні на крок,
відречешся від своїх інтересів або намовиш людей проти
себе. Хоч як крути й верти: сьогодні існує інший вид
безпеки, який здобувається радше гнучкістю, а не
жорстокістю й контролем. Але важливіше те, що лиха, яке
ховалося за старим прагненням до безпеки та контролю, уже
не існує.
Якщо екзистенційна безпека вже присутня, що може
бути метою наших стратегій мислення? Література про
щастя, яка процвітає вже понад десятиліття, стверджує, що
цим можуть бути пошуки щастя. Але це, на мою думку,
пов’язане з певними труднощами. Оскільки щастя
в загальному розумінні ототожнюється лише
з позитивними почуттями, що знову ж таки
відповідало б крайнощам двополюсного світогляду
минулого. Тому я виступаю за мету, яка могла б включати
широкий спектр емоцій і все ще залишатися привабливою.
Тому кращим, ніж пошуки щастя, є прагнення до високої
якості життя.
Поки в старому мисленні ми внутрішньо запитуємо:
«Що робити, щоб отримати безпеку та контроль над своїм
життям?», у новому мисленні ми питаємо себе: «Від чого
мені добре?», «Яке рішення підвищить мою якість життя
сьогодні й у довготривалій перспективі?», «Що є приємним
і водночас розсудливим рішенням?»

Об’єднайте голову, серце та живіт

Питання безпеки зазвичай спонукає нас до стратегічного та
тактичного мислення. Завдяки йому виникає чимало думок,
які добре звучать лише в теорії. Наприклад: «Я ненавиджу
цю роботу, але мушу протриматися на ній іще принаймні
десять років». Щоденне життєвідчуття стає жертвою пустій
ідеї, яка звучить «розсудливо». Яке марнування
найціннішого, що в нас є, — життєвого часу!
Натомість питання якості життя приносить хороші
відчуття. Ми заземляємося й перебуваємо в гармонії зі своїм
тілом. Орієнтація на кращу якість життя приводить нас до
загалом хороших питань, які приємні всьому нашому
потенціалу, тобто голові, животу та серцю.
У старому світі питання якості власного життя
здалося б зухвалим. Таке питання в минулому
було б табуйованим й навіть недостойним в моральному
сенсі. Життя було не для насолоди, а виживання. Для
роботи, функціонування, молитви та виконання обов’язків.
Хто б посмів стати настільки зухвалим, щоб запитати про
якість життя в такому світі? Чи узагалі поширювати ідею, що
якість життя та досягнення можуть йти пліч-о-пліч?
Але ми вже побачили, що сьогодні, на щастя, живемо
в інший час. Оскільки до кінця днів ми самі формуватимемо
своє життя, було б чудово примирити власні голову, живіт
і серце. Питання якості життя як нового спрямування
нашого мислення допомагає приймати хороші, сприятливі
та здорові рішення в довготерміновій перспективі, а не лише
короткотривалій. Отож воно відповідає потребам вільного
й довговічного суспільства, в якому сьогодні живемо ми.
 На сьогодні лише одна галузь відкрито опікується
питанням якості життя — реклама. Вона навіює, що
в маргарині міститься сімейне щастя, велика любов —
у шампуні й свобода — у прокладці. Ми все ще спрямовані
на споживання, коли звертаються до нашого прагнення
якості життя. Але ми всі знаємо, що цього недостатньо. Для
більшості людей, які після перегляду реклами кладуть
маргарин, шампунь та гігієнічні прокладки в кошик
у супермаркеті, сімейне щастя, велика любов та свобода
розташовані далі, ніж острови Кабо-Верде.
Щоденний MINDFUCK перешкоджає їм втілити цей чудовий
досвід у своєму житті.

Якість життя — це більше, ніж споживання

Якість життя — це значно більше, ніж споживацьке щастя.
Це набагато глибший і складніший термін, що не
визначається крайнощами, які виключають інші речі.
Висока якість життя вміщує не лише відчуття щастя,
а й здатність упоратися зі складними часами в нашому
житті й переживати болючі ситуації. Сюди також належить
віра в те, що як дорослі ми маємо особистість і всі ресурси,
щоб прожити життя в його повноті — зі світлом і тінню —
і вміти продуктивно його формувати. Насиченість, радість,
творчість та особистісне зростання — набагато кращі
принципи успішного життя, ніж виключне щастя. Усі ми
знаємо життя й те, що воно не завжди й не всюди готує
хороші відчуття й позитивний досвід. Що воно містить усі
можливі відтінки й більш барвисте, ніж травневий
квітковий луг. І ми знаємо також те, що складні ситуації
змушують нас рости, тимчасом як зручне щадне
положення — це зазвичай початок дуже нудного життя
в застої.
Спостерігаючи за дітьми, можна чітко побачити суть
інтенсивного життя: один день — це послідовність
різноманітних емоцій. У ньому є сміх, плач, гнів,
захоплення, здивування та зосередженість. Наповнений
день у житті дитини також може містити моменти суму або
розчарування. Однак увечері більшість дітей втомлено
падає в ліжко, а не страждає від безсоння й нав’язливих
думок. Вони ще не ховаються від життя. Діти пливуть на
хвилі життя, а не намагаються її контролювати.
Як коучиня, я нерідко відчуваю, що багатьом дорослим
бракує саме цієї інтенсивності. При цьому дорослість — це
найкращі роки нашого життя, адже ми можемо поєднати
цікавість й інтенсивність юності із самоефективністю та
свободою зрілості. Тож якщо хороша якість життя стане
новою метою нашого мислення й вчинків, можливо все.
Якість життя поширюється на багато різних сфер:

Духовно-емоційна якість життя визначає, як добре

ми почуваємося, наскільки вдалим його вважаємо
й відчуваємо. Вона сильно залежить від нашої
здатності добре ставитися до себе, приймати
правильні рішення, і також духовно й емоційно
справлятися з життям, його викликами
й можливостями. Багатьом людям важливо
відчувати й духовну захищеність.

Фізична якість життя стосується нашої оцінки

рівня власних самопочуття, здоров’я, життєвої сили
та привабливості.

Соціальна якість життя стосується того, з ким

і в яких стосунках ми перебуваємо. Вона висока,
коли близькі приймають, люблять нас, дають
конструктивний фідбек, заохочують, відкрито
зустрічають і дають нам рости. Коли відчуваємо, що
нас розуміють і поважають, і ми цікавимося своїми
ближніми так само, як вони нами. Якщо виникають
труднощі, соціальна якість життя також означає
здатність свідомо й впевнено переживати
конфлікти, завдяки чому разом зростати й знати, що
стосунки будуть продовжуватися й далі.

Активна якість життя стосується професійної та

приватної якості життя. Чи те, чим ми займаємося,
цікаве, повноцінне й змістовне для нас самих? Воно
посилює здатність вчитися, рости та
насолоджуватися? Для багатьох дедалі важливішим
стає робити позитивний внесок у світ своєю
працею.

Матеріальна якість життя — це рівень наших

фінансових та інших матеріальних відносин.
Наскільки добрим виглядає наше житлове й життєве
 середовище? Наскільки ми задоволені своїм рівнем
життя? Достаток передусім означає можливість
більшого вибору та насолоди благами світу, які готує
наш час.

Як виглядають ці різні види якості життя реалізованими,

кожен має вирішувати сам. Наскільки я розумію, якість
життя — це суб’єктивна величина. Для когось вона може
означати спокійне, гармонійне сімейне життя в селі. Для
інших якість життя може означати життя в подорожах,
різноманітності й незалежності. Існує стільки ж різних
уявлень якості життя, скільки людей на цьому світі. Але
в кожного все починається з рішення про справжнє власне
уявлення якості життя.

Поза досконалістю
Якщо ми прагнемо до повноцінної якості життя, це не
значить, що завжди маємо досягнути всього одночасно.
Йдеться не про впровадження нового рівня досконалості,
а про сприйняття життя в його широті та розмаїтті
й отриманні енергії та радості з різних джерел. Якість життя
в кожній зі сфер варта зусиль, збагачує нас й забезпечує
необхідними ресурсами. Навіть тоді, коли не все добре.

Відкрийте розум, розширте світогляд

Якщо ми вирішимо зробити якість життя критерієм своїх
рішень замість безпеки та контролю, виникнуть абсолютно
нові перспективи. Наприклад, якщо ми виконуємо роботу,
яку раніше робили, бо гадали, що мусимо чи комусь
зобов’язані, то тепер почуватимемося цілком інакше,
виконуючи її, оскільки вона підвищує якість нашого життя.
Ми виконуватимемо цю роботу, бо вона корисна для нас
і допомагає розвиватися. До речі, навіть тоді, якщо ми
робимо це для інших або на прохання інших.
Одна з моїх клієнток сильно сумнівалася щодо цього:
«Я працюю, бо потрібні гроші, — сказала вона, — це не має
нічого спільного з моєю якістю життя». Ми разом
поміркували над тим, чи зробить свій вклад праця, яку ми
сприймаємо лише як засіб заробітку на життя, у значну
частину якості нашого життя. «Дійсно, — сказала вона, —
я знаю, де маю бути щодня, роблю це цілком охоче й радію,
отримуючи гроші в кінці місяця. І, звісно, також дозволяю
собі приємності».
Кожен вид діяльності, неогидний нам, може бути
безпосередньою або похідною частиною нашої якості життя.
Непокоїтися слід лише тоді, коли робота знищує й впродовж
тривалого часу позбавляє енергії замість підживлювати.
Така праця змушує страждати й не є частиною якості життя.
Якщо ми продовжуємо з нею миритися, то, найімовірніше,
це зі страху втратити безпеку та контроль у своєму житті.
Тож настав час зайняти нову перспективу й рішуче, по-
дорослому шукати альтернативи.
У щоденній роботі з клієнтами я бачу, наскільки сильно
впливає мета якості життя. Коли внутрішній компас
налагоджується, люди здатні знову самостійно знайти свій
шлях. Ніхто не має їм «розжовувати», до чого варто
прагнути. За моїм досвідом, люди здатні на це самі, якщо
змінять напрямок свого мислення. Так само було й тоді,
коли Тімоті Ґолві вчив мене грати в теніс. Щойно
я перестала перешкоджати собі й зацікавилася та почала
насолоджуватися процесом, то навчилася грати в теніс сама,
не потребуючи інструкцій Ґолві.
Комерційний директор, з яким я працювала, хотів
внести більше рівноваги у своє життя. Він зрозумів, що
дотепер виконував свою роботу лише з почуття обов’язку й із
відчуття, що це єдиний спосіб заробити на хліб для своєї
родини. Безпека та соціальний контроль — оскільки ступінь
виконання ним своїх обов’язків визначався оцінкою інших —
ось критерії, якими він мотивував себе до праці. З часом
у нього з’явилося відчуття, що він більше не господар
власного життя й змушений постійно виснажливо
працювати для щоденного заробітку. Я запитала його,
що б сталося, якби новим критерієм стала якість життя.
Після короткої паузи він розквітнув, ожив і відповів: «Ну,
тоді я б робив усе це для себе та своєї родини й тому, що це
дає мені змогу добре жити». Та сама річ раптово принесла
зовсім інші відчуття й знову здобула сенс. Майте на увазі, він
не зробив ніяких змін у своїй роботі й не змінив роботу,
а лише змінив перспективу.
Я закликала його продовжити цю думку на крок:
«Що б ви зробили інакше, ніж сьогодні, якби ще більше
спрямували життя за критерієм якості життя?» Він відповів:
«Я б перестав так нервуватися. Я б підходив до речей
спокійніше, більше б не нервувався через кожну дрібницю.
Ймовірно, я б подумав, як перепланувати робочий день так,
щоб було більше часу для роздумів, мрій про майбутнє та
насолоди успіхами. Замість гнатися з однієї наради на іншу
й гиркати на людей, я б волів спокійно побесідувати з ними
й проводити менше зустрічей. Я б думав і працював згідно
з гаслом: «менше, однак якісніше спілкування»». Його
самого вразило багатство ідей, які він собі дозволив.
Завершив він словами: «Від цього, мабуть, навіть
покращилася б якість життя моїх співробітників, а не лише
мого».
Навіть у разі непростих життєвих рішень доцільно
використовувати якість життя як критерій. Одна
абітурієнтка не могла вирішити, куди краще вступати. Дуже
престижний університет розташовувався в місті, де вона не
хотіла жити в жодному разі. Інший університет був
у чудовій місцевості, але не мав належної репутації. Її
додаткова вимога полягала в наявності цікавих програм
обміну з закордоном. Вона вважала, що постала перед
вибором між кращим чи привабливішим університетом
з вищою якістю життя. Отож ця дівчина потрапила в пастку
«або-або».
Я запитала її, як би вона вирішувала, якби якість життя
була її найвищим критерієм, і вона могла отримати не лише
половину, а цілий торт. «Тоді, — сказала вона, — я б обрала
університет, в якому є обидві речі. Чудове оточення
й хороша репутація». Я закликала її трохи розширити свою
перспективу й висунути носа за межі свого регіону. Коли ми
розширили перспективу на весь світ, вона побачила цілу
низку видатних університетів, розташованих у дивовижних
містах різних країн. Коли вона промовляла звучні назви цих
всесвітньо відомих місць, її очі аж сяяли від захоплення.
Водночас дуже чітко проявилася нова ментальна перепона:
«Як я взагалі можу уявляти щось подібне? Це все просто
мрії!» З типовим MINDFUCK-оцінкою: «Як не коваль, то й рук
не погань» вона переконувала себе, що їй взагалі не
дозволено мати такі бажання. Ми відбили MINDFUCK як
такий, і вона дійсно дозволила собі зайнятися вступом
у всесвітньо відомий університет мрії. Я дала їй завдання:
дослідити вимоги вступу в різні університети, але
зосередитися лише на найбільш привабливих — тих, що
одразу викликали відчуття метеликів у животі. Адже це
відчуття завжди вказує на інтенсивність, допитливість,
бажання й водночас на те, що активується критерій якості
життя. Вона прийшла ще раз, на вигляд виснажена, але
щаслива. «Навряд чи ви повірите, але я змусила себе подати
документи до двох університетів моєї мрії. Спершу
я боялася й думала, що робитиму, якщо вони мені
відмовлять? Але я швидко зрозуміла, що це лише MINDFUCK.
Тож я просто написала їм, подумавши, що я вже доросла
й можу впоратися з відмовою». Зрештою ця молода жінка
дійсно почала навчання у видатному закордонному
університеті. Влітку після наших консультацій від неї
надійшла листівка зі зображенням пляжу та написом:
«Цілий торт — насправді краще, ніж половина». Відтоді це
крилатий вираз у моєму житті.
 У вчительки, яка прийшла на мій коучинг після
вигорання, концентрація на новому критерії якості життя
принесла сподіваний прорив. З мого попереднього досвіду
коучингу в її галузі — серед моїх клієнтів були юристи-
стажери, вчителі та директори шкіл — я знала, що вона
прийшла з середовища, де застаріле мислення досі
нормальне. Орієнтація на результат, послух перед вищими
та менталітет прийняття всього, що вимагають, там все ще
поширена. Почуття обов’язку та слухняності, хоч як би
застаріло це звучало, — все ще неадекватні критерії життя
багатьох вчителів.
Коли я запропонувала клієнтці поекспериментувати
й зробити якість життя головним критерієм, вона спершу
була шокована: «Що? Я не можу цього зробити!? Ви ж не
серйозно, правда?» Я повторила пропозицію
й запропонувала їй просто вдати, що це її новий критерій.
Не обов’язково відразу його переймати. Без будь-якого
додаткового втручання з мого боку з неї полилося.
Кількома реченнями вона повністю власноруч
реорганізувала своє професійне життя: «Спочатку
я б зменшила кількість годин. Тоді б облишила
перфекціонізм. У мене нарешті б з’явився вільний час для
бігу та зустрічей із друзями. Якщо директор почне дорікати,
я впевнено з ним розмовлятиму й висловлюватиму свою
думку. Мені б узагалі було не так важливо, що про мене
думають колеги чи директор. Я маю 20-річний досвід і можу
самостійно вирішити, як розставляти пріоритети.
Я б перестала сприймати труднощі зі школярами настільки
особисто. Адже якщо я хочу, щоб мені було добре, мушу
залишати це на роботі й не завжди тягнути додому зі
собою...» Закінчивши, вона була страшенно здивована тим,
що щойно сказала з цілковитим переконанням. «Це все
немов чекало всередині мене», — вражено сказала
вчителька.
І справді, це чекало всередині неї. З цим досвідом я раз
у раз стикаюся під час своїх консультацій. Щойно люди
дозволяють собі думати вільно й без страху, вони
самостійно вигадують дивовижні цілі та рішення.
Спілкування з професійним коучем передусім допомагає їм
на основі цих ідей розробити стратегії успіху для нового
виміру в їхньому житті. Що робить орієнтацію нашого
нового мислення на критерій якості життя настільки
ефективною? Чому на своїх консультаціях я знову й знову
бачу, що це нове формулювання мети спрацьовує, так би
мовити, як новий підвісний мотор, який перетворює
повільний човен на гоночний?

Коли «опікун» міняє роль

Це може статися лише тоді, коли ми закінчимо війну з собою
за панування та підпорядкування. Внутрішній «опікун»
стане охоронцем наших справжніх життєвих інтересів
і нарешті чітко побачить теперішні й майбутні можливості.
«Опікун» — не просто новий адвокат, своїм ясним поглядом
він також спостерігає за дійсністю, ми справді можемо
довіряти його поглядам. Можливо, час від часу йому
доведеться сповіщати нам гірку правду, але лише для того,
щоб ми не приймали необдуманих рішень.
Новизна полягає в тому, що адвокат більше не працює
проти нас, а на нас. Отож ми перебуваємо в гармонії з собою
та зовнішнім світом. Це відкриває наш потенціал творчості
та винахідливості. Як уже сказано на початку попереднього
розділу, ми засадничо перебуваємо в обміні між собою та
зовнішнім світом, вчимося й розвиваємося. Коли ми
перестаємо діяти й вчитися, то найчастіше самосаботажем
зміцнюємо внутрішні кордони.
Втім, приклад вчительки також доводить, чому нам
і надалі потрібен внутрішній спостерігач, який працює,
однак, не як суворий вартовий, а як друг, адвокат чи
хороший порадник. Якщо вчителька знову спокуситься
піддатися помилковим вимогам досконалості, породженим
MINDFUCK, — чи то її власним, чи директора, — то їй
потрібна внутрішня інстанція, здатна сприйняти це
неправильне ставлення і його виправити. Як новий добрий
друг, який раз у раз нагадує, що якість життя — наш
найвищий критерій, колишній «опікун» у новому мисленні
має вживати заходів, якщо ми знову збираємося чинити по-
старому. Друг, який слідкує за якістю нашого життя, має
цілком інакший радар сприйняття, ніж «опікун», який
вважає критеріями безпеку й контроль. Його тон теж буде
цілком інакшим: зрозумілим, підбадьорливим та
заохочувальним, а не агресивним, провокативним,
моралізаторським та гнітючим.
«Опікун» як друг
Іноді потрібно трохи часу, щоб переналаштуватися.
Потрібна метаперспектива, яка б знову й знову м’яко
нагадувала внутрішньому «опікунові» про нове завдання,
коли він повертається до старих шаблонів. Однак ми дедалі
частіше помічатимемо, що більше не повинні постійно
спостерігати за собою під час думання, тобто набагато
рідше мусимо переймати метаперспективу. Тоді ми
зможемо знову з довірою жити у світі нашого внутрішнього
діалогу й більше не маємо боятися самосаботажу.
Оскільки саме це доброзичливе ставлення нашого
внутрішнього спостерігача суттєво відрізняє нове мислення
від старого.
Що це означає для нас? Якщо крок за кроком намагатися
позбутися старих авторитарних способів мислення та їхньої
мови й звертати увагу на те, як ми думаємо і в якому стані
особистості перебуваємо, то почнемо розпізнавати весь свій
потенціал і використовуватимемо його щораз більше
з кожним днем. Орієнтація на якість життя як пріоритет
допомагає успішно йти цим шляхом. Тоді наш внутрішній
компас спрямований на нову, вартісну мету. «Опікун» стане
хорошим порадником і бачитиме значно більше реальності,
ніж раніше.

Якість життя як ключ — також для більших досягнень

Чи справді завжди вартує спрямовувати життя за
пріоритетом особистої якості? Я часто замислювалася над
цим питанням, працюючи коучинею. Особливий скепсис
спершу викликали теми кар’єри та досягнень. Глибоко
в мені також сиділо переконання, що в питаннях досягнень
не завжди може йтися про якість життя, що часом важливо
перебороти себе, за потреби пробігти додаткове коло. Але
з часом я дізналася, що якість життя має такий самий
сильний ефект, як безпека з контролем мали раніше, але
сприяє набагато ефективнішим та тривалішим
досягненням. Спершу я вирішила провести експеримент на
самій собі.
Я була дуже зайнята, коли якось отримала пропозицію
участі в цікавій лекції, яка насправді вже не вписувалася
в мій графік. Я запитала себе, як би сприймала цю
пропозицію, якби розглядала її за критерієм якості життя.
І відчула, що спонтанно прагну погодитися, хоч і не можу
зрозуміти причини такого рішення. Я обдумала питання
ретельніше. Мій графік був забитий, і я вирішила не
приймати жодних нових пропозицій, щоб не
перевантажувати себе.
З погляду безпеки та контролю я б однозначно
відмовилася від запрошення. Вагання з огляду нового
критерію якості життя відразу викликало в мене
саботувальні думки: «Ось ти вирішила більше не
призначати зустрічей, а тепер думаєш про щось настільки
непослідовне!» Яскравий прояв MINDFUCK-правила.
«Продовжуватимеш так надриватися, точно надірвешся!»
Яскравий прояв MINDFUCK-катастрофи. Я розслабилася
й задумалася, що мене привабило в цій лекції. Аудиторією
була група підприємців, що займалася інноваційними
соціальними проєктами. Я зрозуміла, що хочу
познайомитися з цими людьми. І що це може покращити
якість мого життя. Для мене зустріч та навчання з людьми,
які присвячують себе далекоглядним темам і просувають
наш світ на крок далі, безумовно, належить до високої якості
життя. Тож я погодилася, й не лише провела чудовий вечір,
слухаючи лекцію, а й мала кілька цікавих розмов, які
розширили мої знання про важливі теми майбутнього. За
кілька днів після запрошення від цих підприємців
я отримала ще одну пропозицію й вирішила відмовитися,
зважаючи на свою якість життя. Не було причин
погоджуватися, враховуючи цей пріоритет і напружений
графік.
Також як новий пріоритет можна було б встановити
свободу чи гнучкість. Чому, зрештою, якість життя?
Оскільки вона може містити всі інші цінності, включно
з безпекою, залежно від ситуації. У житті бувають моменти,
коли безпека — це найважливіша мета досягнення
пріоритету якості життя. Якщо під час гірського походу
гримне гроза, моєю найголовнішою метою стане пошук
безпечного притулку. Якби мій автомобіль з’їхав із дороги,
я б терміново мала повернути контроль над транспортним
засобом. Якби закінчилися гроші і я не хотіла стати клієнтом
біржі праці, непоганим тимчасовим виходом могла б стати
неулюблена робота.
Зробімо ще один тест на витривалість. Хіба не
доведеться відмовлятися від приємних речей, щоб собі щось
дозволити? Хіба це не на благо якості життя? Якби ми
розглядали якість життя як майбутню мету, це б навіть було
правдою. Однак якість життя завжди пов’язана з нашим «тут
і зараз». Якщо ми сьогодні нівечимо нашу якість життя, щоб
завтра мати якісно насичене життя, то керуємося не
пріоритетом якості життя, а перспективою безпеки та
контролю над майбутнім.
Наприклад, коли заощаджуємо на дорожчі бажання, то
маємо не карати себе й похмуро відмовлятися, а навпаки,
вже сьогодні інтенсивно радіти завтрашній покупці. Тоді
заощадження належить до якості життя сьогодення й не
становить безрадісний самосаботаж, що залишився з часів
скрути попередніх поколінь. Тому я раджу усім, хто зараз
відмовляється від чогось заради більшої мети
в майбутньому, раз у раз радіти через цю мету й пишатися,
що вони докладають дорослі сили й особисту
відповідальність задля неї. Так буде набагато легше
досягнути мети й ще більше насолоджуватися здобутком.
Адже якщо ми знаємо, для чого щось робимо, це підвищує
якість нашого життя вже, а не потім. Це дозволяє нам
дотримуватися нашого плану, навіть якщо доводиться
попітніти для досягнення великої мети.
Це стосується також ситуацій, які здаються безвихіддю.
Через кілька тижнів після того, як я так успішно розв’язала
своє питання управління часом, засновник компанії, що
перебувала у великій скруті, прийшов на мою консультацію.
Два роки тому він заснував видавництво з великими
фінансовими вкладеннями, а тепер опинився на межі
банкрутства та вигорання. У схожу ситуацію потрапила вся
його родина. Через скруту він настільки тісно залучав до
справи свою дружину та дорослого сина, що обоє вигоріли
так само, як він. Я запитала його, що б він вчинив, якби
підходив до всього свого життя з погляду якості життя.
Спочатку він усміхнувся, бо ця думка здавалася для нього
настільки ж віддаленою, як знаменитий мішок рису в Китаї.
Він повністю піддався атакам різних видів MINDFUCK
і цілих два роки нищив самого себе тиском та образами.
Коли він зрозумів, що я поставила це питання цілком
серйозно, то впав у роздуми. А тоді спокійно відповів:
«Спершу я б поїхав на двотижневий відпочинок зі своєю
дружиною. Ми б просто спали, знову пристойно
харчувалися, — але я точно не можу собі цього дозволити, не
можна поїхати у відпустку в цій ситуації, це
було б божевіллям!» Я попросила його на хвильку відкласти
в бік це заперечення, яке, цілком очевидно, виявилося
MINDFUCK-тиском. Запитала: «Коли б ви з дружиною могли
покинути все це на два тижні?». І не здавалася, поки він не
назвав період у відносно близькому майбутньому. Оскільки
я займаюся коучингом лише з розумово працездатними
клієнтами, а не такими, що перебувають за крок до
вигорання, то закінчила нашу зустріч, взявши з нього
обіцянку поїхати у відпустку. Ми знову зустрілися відразу
після неї, і тим часом мій клієнт самостійно розв’язав свою
проблему. «Я багато роздумував над питанням якості життя
й разом зі своєю дружиною прийшов до висновку, що нам не
варто нести всі ці ризики самим. Я вже почав шукати
можливих фінансово сильних партнерів і наступного тижня
матиму перші перемовини». Навіть коли вам здається, що ви
опинились у безвиході, критерій якості життя покаже вам
нові шляхи та рішення.
У дискусії після однієї лекції старша пані запитала мене,
чи не є орієнтація на якість життя вкрай небезпечною для
нашого суспільства. Хіба те, що я пропоную, не
абсолютизація егоїстичного себелюбства? Можливо,
кращим терміном була б відповідальність? Ця пані підняла
тему, яка тривалий час непокоїла мене саму. Якість життя —
це не просто розваги за будь-яку ціну, відпочинок та
сонячне проміння через самомилування. Але саме цього ми
боїмося в режимі MINDFUCK. У попередні століття лише ті,
хто авторитарно жив коштом інших, могли дозволити собі
задоволення та неробство. Порядним людям доводилося
заробляти на життя, як то кажуть, у поті чола,
задовольняючи потреби могутніх. Не лише з християнсько-
релігійного погляду від невимушеної бездіяльності погано
відгонило, бо хіба це не вирішена справа, що радість від
життя передбачає передусім гріховне життя? Значна
частина цих багатовікових традицій і досі переслідує нас
в режимі MINDFUCK. Не може бути, щоб усе приносило
радість. Звичайно, ні.
Навіть невеликий життєвий досвід показує, як швидко
нам би набридло лише розважатися, відпочивати
й ніжитися під сонцем. Зі своєї роботи я знаю не одного так
званого багатія, який шукає коуча, бо страждає від
внутрішньої бідності та порожнечі. Навіть у його ситуації
прагнення вищої якості життя сильніше, ніж бажання
споживати й отримувати задоволення. Йдеться про
проживання власного життя у всій його інтенсивності
й повноті за вкрай суб’єктивними критеріями. У нього
багато вимірів: любов, хороші стосунки, вірна дружба,
пригоди, меланхолійні моменти та смуток. Все це й багато
іншого можуть належати до високої якості життя.
Інше питання, яке поставила пані, звучало так: «Що
станеться з суспільством, в якому кожен орієнтувався би
насамперед на якість власного життя?»
Я переконана, що таке суспільство було б найкращим
із тих, що ми коли-небудь мали. Оскільки з досвіду роботи
з реалізованими людьми я знаю, що вони автоматично
цікавляться проблемами інших, проявляють активність
і ставлять питання про сенс та соціальну справедливість.
Навіть якщо вже не йдеться про те, щоб зламати себе за ідею,
групу чи добру справу й посипати голову попелом, для
більшості зацікавленість та залученість у життя інших — це
частина якості життя. Хіба що вони все ще провадять бідне
життя, сповнене розчарування, і думають відповідно вузько.
Натомість той, хто дає простір собі та своїм потребам, дає
простір й іншим; хто з вузького мислить у широке, стає
широким і для інших. «Світ, — відповіла я цій пані, —
став би набагато кращим, якби дедалі більше людей
орієнтувалися на перспективу якості свого життя як
критерій».

Якість життя як ключ до інтуїції

Що більше я працювала над собою, а також із клієнтами, над
новим пріоритетом — якістю життя, — то більше
усвідомлювала, що вона також ключ доступу до нашої
інтуїції та дійсно мудрих рішень. Це означає також те, що ми
можемо краще використовувати свій потенціал. Чимало
людей потрапляє в життєві кризи, оскільки давно
припинили розвиток і завели себе в ситуацію, в якій,
керуючись своїм MINDFUCK, почувалися, як білка в колесі.
Нерідко далі потрібно розпізнати наступний рівень
у власному розвитку й рухатися до нього. Наступний рівень
у власному житті — це завжди й наступний рівень якості
життя.
Один менеджер, з яким я працювала, відчував
спустошення і вигорання. Він не бачив перспективи у своїй
компанії, йому здавалося, що він постійно ходить по колу.
Я запитала його про наступний рівень якості життя, і він
спонтанно відповів: «Пора відкривати власну справу. Я хочу
займатися своїми речами й здійснювати власні мрії,
в які б ніхто не втрутився». Ця чітка відповідь, яку він одразу
дав самому собі, дуже його мотивувала. Моєму клієнту
вдалося не лише успішно розпочати власну справу,
а й здійснити мрію про будинок на півдні. На наших
консультаціях ми зосередилися винятково на новому
критерії якості життя й на тому, що це означатиме для всіх
його рішень. Якість життя замість простих досягнень, тиску
та контролю набагато швидше розвинули його
підприємницький потенціал. Він зважав на свої ресурси
замість їх бездумно витрачати. Чоловік брав час для
перепочинку, регулярно переглядав свої плани й досвід
і навчився використовувати обставини замість іти
напролом. Він звертав увагу на те, коли важлива швидкість,
а коли краще працювати повільніше. Сьогодні він проводить
два найпохмуріші місяці року на Канарських островах, де
відпочиває й у спокої думає про нові захопливі доручення
та проєкти на наступний рік.
Я експериментую з критерієм якості життя протягом
багатьох років і завжди приходжу до однаково хороших
результатів: йдеться про планування вихідних, харчування,
спілкування з друзями, те, як ми робимо свою роботу, життя
з партнером та сім’єю чи планування власного
майбутнього — з новим пріоритетом якості життя ми
дозволяємо собі використовувати свою безпомилкову
інтуїцію, приймати дійсно хороші рішення та реалізовувати
власний потенціал на повну.
А внутрішній «опікун»? Із таким спрямуванням він
дійсно стає хорошим другом або доброзичливим
порадником, який більше не намагається зменшити нашу
«зону щастя» й перешкодити розвитку, а виступає опікуном
якості життя. Ось так ми слідуємо порадам мудрого
чоловіка, який мав це знати. Зрештою саме Арістотель,
великий філософ античності, радив нам жити в дружбі зі
собою, щоб добре мислити й долати внутрішні конфлікти.

Логіка конструктивного мислення

Нові критерії якості життя сприяють появі ресурсоощадного
й конструктивного способу мислення та життя замість
деструктивних, марнотратних думок та вчинків. Ця нова
перспектива відокремлює те, що має бути окремим,
і об’єднує те, чому слід бути разом. Тепер важливо не бути
переможцем чи переможеним стосовно інших, а радше
сприяти якості власного життя. Панування та
підпорядкування переходять у стосунки на рівних. До
конкуренції долучається співпраця. І саме успіх — це
результат якості життя, ним у жодному разі не потрібно
жертвувати. Логіка конструктивного мислення, що
випливає з критеріїв якості життя, — це людино-
і життєорієнтована логіка. Вона ні матеріалістична, ані
ідеалістична. Центр усіх міркувань конструктивної
логіки — це якісне життя, а не якісь ідеології чи прагнення
до влади та прибутку. Мораль та цінності мають
орієнтуватися на якість життя, а не навпаки. Мораль, яка
применшує життя й придушує наші найважливіші
потенціали, більше не відповідає нашому часу. Жертвувати
собою заради інших і робити щось для себе лише тоді, коли
всі інші на цьому світі щасливі, означає закопувати в землю
якість власного життя.
Конструктивне мислення служить безпосередньому
життю, а не віддаленому майбутньому, яке коли-небудь має
стати кращим. Матеріальна вигода — не просто самоціль,
а важлива річ у контексті вищої якості життя для себе
й інших. Те, що надмірно напружує й експлуатує природу та
людей, більше не привабливе, адже здорове довкілля — це
одна з найважливіших передумов якості життя сучасних
і майбутніх поколінь.
Наш внутрішній мисленнєвий світ набуває цілковито
нової якості, коли ми думаємо конструктивно, а не
деструктивно. З MINDFUCK покінчено, і самосаботувальний
тон, яким ми звертаємося до себе у своїй голові, більше не
агресивний чи депресивний, а стає допитливим,
конструктивним, підбадьорливим і питальним. Замість
наказувати собі, ми радимося самі зі собою, ставимо собі
хороші питання й конструктивно оцінюємо досвід
у цілковитому спокої. Ми більше не знецінюємо й не
переоцінюємо себе, однак оцінюємо, чи перебувають наші
дії, думки та переживання у злагоді з прагненням до
якісного життя. Поразки не означають заперечення цінності
нашої особистості. Омани чи помилки — це конструктивні
можливості вчитися й пробувати чинити інакше, а не
трагедії чи особисті катастрофи, за які ми раніше платили
самоприниженням і страхом.

Позбудьтеся сумнівів та невпевненості

Сумнів та невпевненість, ці двоякі почуття, легко подолати,
якщо вимірювати питання, які необхідно розв’язати, за
критерієм якості життя. Якщо все не має бути під тиском
або, як у маленьких дітей, статися вже і зараз, ми даємо собі
час спокійно обдумати питання й використати проміжок
всього нашого життя, а не перевантажувати окремі його
етапи психологічним тиском та зависокими очікуваннями.
 Новий спосіб мислення допомагає досягнути
внутрішньої стабільності: ми прямоходячі істоти й можемо
жити як самоефективні дорослі у вільному світі. Це дає
змогу процвітати нашій самокомпетентності, самоцінності
та самоефективності в роботі й особистому житті. З таким
ставленням ми стаємо кращими партнерами, батьками,
друзями, начальниками, працівниками, клієнтами чи
колегами. Ми більше не згинаємося, але й перед нами ніхто
не повинен згинатися. Наслідок цілком очевидний: якість
життя веде до успіху.

Розмовляйте зі собою на рівних

Чому «опікуна» краще зробити своїм другом чи
доброзичливим радником, ніж охоронцем нових цінностей?
Адже так ми позбавляємо себе внутрішньої ієрархії, більше
не потрібної нам зовні. У світі таких самих вільно мислячих
дорослих ми маємо навчитися повсякчас спілкуватися на
рівних, а не задаватися чи знецінювати себе. Тож
розпочнімо говорити на рівних із самими собою, як
з дорослими. Так це автоматично стане звичкою й зовні.
Адже ми вже побачили, що так, як до себе, зазвичай
ставимося й до інших. У результаті інші ймовірніше
ставитимуться до нас так само, як і ми до себе. Хоч як крути,
вдосконалення нашого внутрішнього діалогу та
спілкування зі собою на рівних дає низку переваг.

Щастя бути дорослим

Новий тон внутрішнього діалогу також допомагає нам
покінчити з дуже надокучливою формою MINDFUCK. Окрім
застарілих шаблонів мислення, існують повернення до
дитячої або батьківської частки, якими ми себе саботуємо.
Ці стани, як і вищеописані некорисні способи мислення,
змушують нашу особистість впадати в недоречні крайнощі.
Якщо ми відмовляємося займати дорослу позицію, то
шкодимо собі в багатьох сферах.
Наприклад, якщо ми будуємо плани, не позбувшись
MINDFUCK, то зазвичай зазнаємо невдачі. Ми раптово
втрачаємо інтерес, бо перешкоджаємо самим собі. Реалізація
проєктів, які своєю чергою пов’язуємо з критерієм якості
життя та задоволенням, приносить нам радість, оскільки
ми, з великою ймовірністю, підходимо до них із розумом.
Розумний підхід до цілей — це насамперед взяття
відповідальності за досягнення їх і рішення зосередити на
них свою увагу. Ми присвячуємо певній темі час, простір та
концентрацію у своєму житті. Це означає, що ми отримуємо
достатньо інформації щодо цього, можливо, звертаємося за
порадами, зосереджено працюємо й крок за кроком
рухаємося вперед. Той, хто очікує дива за один день,
здебільшого потрапив в дитячу частку або тисне на себе
авторитарним нетерплячим MINDFUCK.
З одного боку, вихід із крайнощів означає додати слово
«і» у своє мислення й надати собі значно більший
внутрішній простір. А з іншого боку, це означає завжди
займати збалансовану позицію дорослого, яка спрямована
на досягнення якості власного життя.
 Але що саме являють собою ця зріла позиція та
перспектива дорослого? Творці транзакційного аналізу,
Берн і Гарріс, жили в розпал авторитарних перших
десятиліть ХХ століття. Тому не дивно, що вони передусім
підкреслювали самостійне використання розуму, описуючи
дорослих. Це доволі суворе й одновимірне змалювання
дорослості занадто поверхневе. Особисто мені воно нагадує
шкільні підручники з мого дитинства, в яких дорослі
постійно рахували, конструювали або приймали рішення —
за умови, що вони були чоловіками. Дорослі жінки, яких
пропонували як взірець для наслідування, були зайняті
опіканням своїх чоловіків та дітей. На малюнках у цих
книгах вони зображалися у фартухах, біля плити, у момент,
коли батько повертався додому. Дорослість звучала радше як
батьківська роль, яка не мала нічого спільного з дитячими
уявленнями веселощів та радості. Хай там як, з дитячого
погляду дорослі були або добрими й турботливими, або
дуже розсудливими.
Сьогодні ж дорослішання означає більше, ніж самостійне
використання розуму, адже зрештою каральна батьківська
частка також розсудлива, оскільки своїми закликами хоче
захистити нас від небезпек. Отож самостійне використання
розуму, за Берном та Гаррісом, для чоловіків та жінок — це
лише один бік дорослого мислення. Інший — відчувати
змогу самостійно влаштовувати своє життя
й насолоджуватися ним та своїм досвідом. Це також
передбачає знання своїх меж. У зрілій, врівноваженій
дорослій частці «тут і зараз» ми завжди здатні знайти
перспективу, з якої можемо далі мислити й діяти. Ми беремо
життя у свої руки. Навіть якщо ми утворюємо зв’язки
з іншими, це не означає, що вони мають справлятися
з нашими життєвими проблемами або жити відповідно до
наших уявлень. Дорослість передбачає відповідальність за
самих себе. Жити й не заважати жити іншим. Серйозність,
гумор і сильні почуття дозволяють нам раз у раз
віднаходити себе. Ми свідомі своєї свободи та своїх
можливостей, а отже, знаємо, що можемо скористатися
ними або змарнувати, можемо рости, але й зазнати невдачі.
Однак ми використовуємо власні голову, шлунок і серце,
власні знання та здібності для створення повноцінного
життя.
Ось кілька прикладів, які допоможуть чіткіше
проілюструвати різницю:
Пан А. хоче схуднути у зв’язку зі станом здоров’я. Уже
кілька днів він дуже послідовно дотримується плану
харчування, за яким готує винятково сам і не харчується
поза домом. Сьогодні ділові партнери запросили його на
вечерю. Він розмірковує: «Я не можу просто так прийти й не
їсти. Що подумають люди? Подумають, що я хворий,
і перестануть сприймати мене серйозно!» Правильно: це
класичний MINDFUCK-самозречення, поєднаний із
MINDFUCK-правилом та MINDFUCK-катастрофою.
Справжній бізнесмен не має відрізнятися. І не має
викликати підозр. А повинен їсти те, що їдять інші.
Якою була б збалансована перспектива дорослого? Як
сучасна людина ХХІ століття пан А. може дозволити собі
їсти чи не їсти те, що хоче. Тож він їде на діловий обід,
просить лише меню напоїв і тільки у разі запитань пояснює:
«Зараз я саме змінюю раціон. Бажаю всім смачного».
Пані Б. працює у відділі, де колеги ввечері полюбляють
трохи випити. Сьогодні вона втомилася й воліє провести
вечір вдома, біля телевізора. Жінка думає: «Якщо я зараз не
піду з ними, то всі подумають, що щось сталося. Я ж не можу
відмовити шефу. Гаразд, я мушу піти. Але постараюся
вшитися звідти якомога швидше». Очевидний прояв
MINDFUCK-самозречення, який завжди «вдаряє», коли ми
хвилюємося, що можуть подумати або зробити інші, якщо
ми слідуватимемо нашим потребам. Якою була б доросла
альтернатива? Для прикладу, пані Б. могла б сказати:
«Чудово, що ми час від часу робимо щось разом і поза
роботою. Але сьогодні ввечері мені треба бути вдома». Вона
бажає колегам добре повеселитися й додає: «Сьогодні мені
хочеться побути вдома. Але розкажіть завтра, як усе
пройшло!»
Кілька тижнів тому пані В. запросила давню подругу до
себе на кілька днів. Вона вже давно хотіла її побачити. Що
ближчає візит, то менше їй хочеться, щоб він відбувся. Вона
раз у раз мучить себе різноманітними MINDFUCK: «От якби
ти її не запросила. У тебе й так справ по горло. Та ще й цей
стрес. Після цього можеш зразу лягати в могилу». Якщо
пані В. займе перспективу зрілого дорослого, то матиме
кілька варіантів: з одного боку, зможе змінити своє рішення
та пояснити подрузі, що не може її прийняти. Але також
вона може взяти на себе відповідальність за запрошення
й відкритися, а не закриватися: «Я зосереджуся на хорошому
в нашій зустрічі і, якщо треба, поясню їй, коли
потребуватиму спокою. Якщо опісля вона розізлиться чи
розчарується, я зможу впоратися з цим належним чином».
Позиція дорослого — це дуже збалансована та
«приземлена» перспектива. Вона ані захмарно радісна, ані
смертельно нудна чи агресивна. Це позиція поза
крайнощами. Як дорослі ми з ясним розумом й хорошим
зв’язком із нашою інтуїцією думаємо над нашими цілями та
проєктами, отримуємо нові знання й впевнено та відкрито
здобуваємо новий досвід. Оскільки знаємо, що навіть у разі
проблем здатні реагувати належним чином і приймати нові
рішення.
Ми свідомі тих меж, які ставить життя, його збіги,
ризики та невідповідності, і водночас знаємо, що простір, на
який ми маємо вплив, значно більший, ніж вважали раніше.
Ми бачимо позитив у здатності приділити увагу та зусилля
цьому простору. Світ, який нас оточує, перестає бути
загадкою з перспективи дорослих, навіть якщо в ньому
і є чимало таємниць, які необхідно з’ясувати. Його можна
зрозуміти й пояснити. Необхідні знання можливо здобути
в будь-який час. Ба більше, дослідницька подорож
і навчання приносять радість.
Успіх — логічний наслідок того, наскільки добре ми
зрозуміли, про що йдеться, коли хочемо чогось досягнути.
Одного разу я працювала з жінкою, яка називала себе
«стрибунцем з теми на тему». Їй здавалося, що вона не може
довго займатися чимось одним. Вона вже перепробувала
кілька видів навчань та сім різних робіт, хоча їй було трохи
за 30. Вона добивала себе всіма різновидами MINDFUCK,
заперечувала будь-яку серйозність завдання й, звісно, не
могла змінити нічого в самій роботі. Оскільки завжди, коли
вона, як суворий батько, закликала себе залишитися, то
викликала в собі протилежне, тобто дитячий голос. Він
промовляв: «Мені це не подобається. Це дуже нудно, я не
хочу...» й багато іншого. Я запитала її, що б вона зробила і як
думала, якби подивилася на все це з дорослої врівноваженої
перспективи. Вона відповіла: «Ну, тоді б я радше
залишилася, не піднімаючи з цього приводу особливого
галасу. Я б встановила випробувальний термін, адже як
доросла також мала право сказати «ні» й шукати щось інше.
Але я б звертала увагу не лише на те, чи це завжди
захопливо та цікаво, але також би приймала етапи, які не
викликають особливого задоволення, поки загалом все
підходить». Щоразу, коли їй здавалося, що вона сварить себе
або намагається внутрішньо відгородитися, жінка старалася
свідомо зайняти перспективу дорослого. Так їй вдалося
пережити перші важкі тижні на новій роботі й раз у раз
насолоджуватися тим, як швидко вона пристосувалася.
Минуло кілька років, ця жінка працює в тій же компанії
й нарешті відчуває себе на своєму місці.
Бути дорослим серед дорослих означає самостійно
й відповідально піклуватися про свої інтереси. Це
передбачає поінформованість і активну участь у житті. Це
ані безпорадність та дозвіл іншим керувати власним
життям, ані надмірна опіка чи примусове материнське
ставлення до інших. Життя серед дорослих передбачає
зустрічі та спілкування на рівних. Усе це завжди означає
насолоду від власної ефективності.
Але сьогодні дорослість може означати значно більше.
Ми здатні поєднати цю самоефективність дорослого
з сильними сторонами нашого дитинства. Для цього
потрібен новий, послідовно конструктивний спосіб життя.
Він проявляється в трьох простих позиціях, які вже
прозвучали і на які ми можемо наважитися в будь-який час:
цікавість, довіра та радість від досвіду.

КОНСТРУКТИВНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ

Внутрішнє та зовнішнє налаштування на ціль високої якості
життя та уникнення крайнощів дуже розслаблює
й активізує. Люди, які послідовно намагаються якомога
частіше перебувати в дорослій частці, набагато частіше
готові почати все спочатку й піддатися невідомим
ситуаціям. Це дуже важливо в час, який відзначається
змінами та переломами, і краще відповідає потребам світу,
в якому ми живемо сьогодні. Однак невідоме, особливо якщо
воно викликає в нас старі, погані переживання, може стати
передумовою для нового MINDFUCK.
Той самий Тімоті Ґолві зробив важливе відкриття у своїй
роботі як спортивний тренер. Ґолві виявив, що існує
внутрішнє ставлення, яке допомагає нам безперешкодно
розвивати свій потенціал, навіть якщо ми стикаємося
з новими й дуже складними ситуаціями, і це — ставлення
допитливої людини.

Допитливість
Люди від природи допитливі й цікавляться тим, що їх
оточує. З перших місяців життя ми прагнемо досліджувати
навколишнє середовище. Нам потрібно пізнати
навколишній світ, щоб дізнатися, як у ньому найкраще
жити. Поки людина собі не перешкоджає, то робить це
добровільно та з чистої жаги відкриттів.
Лише в роки, коли ми починаємо формувати своє
соціальне «Я» і пристосовуватися до зовнішніх очікувань,
природна допитливість стихає й поступається місцем
сильніше або слабше вираженим стратегіям адаптації.
Люди, які відкрито й допитливо цікавляться світом,
вчаться автоматично. Навчившись чогось, ми почуваємося
компетентними, ефективними та сильними.
В авторитарних суспільствах з ієрархічним устроєм таке
було небажаним. Вираз «знання — це сила» — зовсім не
випадковий. Що більше знань отримує людина —
теоретичних і практичних, — то більше розвиває свою
особистість і стає впевненішою й самостійнішою. Ми
бачимо, як у всі епохи людей систематично намагалися
відгородити від освіти, знань та дослідження життя іншими
способами. До ХХ століття освіту вважали непристойною
або навіть шкідливою для здоров’я жінок. Навіть для
чоловіків освіта протягом багатьох століть була привілеєм
обраної меншості.
Навіть у ХХ столітті жінкам відмовляли в праві
дослідження власного тіла — чи то в плані здоров’я, спорту
чи сексуальному. Лише в 1972 році жінок вперше допустили
на знаменитий Бостонський марафон. Організатори
вважали, що жінки не можуть і не мають зазнавати таких
великих навантажень. Казали, це шкідливо для матки та
грудей (!). Першій жінці, Роберті Гібб, вдалося неофіційно
й без стартового номера прокрастися на змагання 1966 року.
Друга жінка, Кетрін Світцер, зареєструвалася, підписавшись
К. Світцер. Організатори подумали, що вона чоловік. Коли її
справжня стать «виплила назовні», маршали марно
намагалися вивести її з перегонів27. Ніхто не хотів, щоб
жінки здобули власний досвід участі в марафоні.
Влада завжди передбачає обмеження для підкорених. Що
більше забороняти їм здобувати досвід і вчитися, то легше
ними керувати. Завдяки соціальному обумовленню,
обмежувальним звичаям та традиціям, релігійним та
політико-правовим нормам, наших предків століттями
муштрували й змушували працювати. Як ми вже побачили,
досліджуючи причини MINDFUCK, у процесі обумовлення,
яке розпочалося ще в дитинстві, вони навчилися себе
подумки обмежувати. Той, хто виростає в середовищі, яке
неодноразово присвоює їм низький ранг і осуджує або
навіть забороняє навчання, поступово починає вірити
у свою дурість і приймає статус-кво щодо знань та досвіду
як єдиної можливості в житті. Але гірше те, що людина
втрачає природну допитливість.
Однак цікавість до речей, людей чи зв’язків, а також
чиста допитливість до нового досвіду та навчання — це
все ж важливі частини людської якості життя. Вони роблять
життя захопливим, цікавим і є протилежними нудьзі. Що
живіша людина, то сильніша її жага до знань, охота до
експериментів і допитливість. У часи, коли ми самі маємо
вирішувати, як жити, нема нікого, окрім кількох людей із
застарілими поглядами та тих, хто страждає від
владолюбства чи неврозів, хто міг би заборонити нам вільно
досліджувати світ та реальність. Тож ми отримуємо
подвійну вигоду, коли відкриваємося для нового й цікавого:
збільшуємо інтенсивність життя та здобуваємо нову
впевненість у собі. Ці інтенсивність і впевненість потрібні
нам, щоб використовувати власний потенціал та приймати
правильні життєві рішення.
Хороша новина в тому, що ми завжди можемо знову
стати допитливими та відкритими. Позбувшись свого
MINDFUCK і дозволивши собі думати по-новому, ми здатні
знову відкритися до життя та інших. Ця відкритість
проявляється і в критичних ситуаціях, оскільки відкриває
нашу величезну природну здатність вчитися.
Працюючи зі спортсменами, Тімоті Ґолві виявив, що
вони вчаться набагато швидше й досягають значно кращих
результатів, якщо дійсно цікавляться тим, що роблять.
Позиція допитливості викликає приблизно такий
внутрішній діалог: «З нетерпінням чекаю того, що зараз
збираюся пережити. Цікаво, як я впораюся з цим
випробуванням».
Порівняймо цей внутрішній діалог у позиції відкритого
інтересу з внутрішнім діалогом у режимі MINDFUCK: «Ой
лишенько, як же впоратися. Боже мій, це так виснажливо!
Знову щось нове, чого я не знаю! Коли ж воно закінчиться!»
Зазвичай за цим йде потік подальших саботувальних
думок, наприклад, MINDFUCK-тиску або MINDFUCK-
надмотивації. Легко розрахувати, яких результатів можна
досягти при першому ставленні, а яких — при другому.
У першому випадку людина розслабляється, зосереджується
й відкривається для нового досвіду. Зростає ймовірність, що
вона отримає надзвичайно важливий досвід навчання.
Вірогідно, перша спроба значно краща за зроблену при
іншому, затиснутому, ставленні. Оскільки MINDFUCK
стискає, звужує, залякує й ослаблює. Зростає ймовірність
того, що ваш план зазнає невдачі або стане непропорційно
виснажливим.
Ми можемо будь-коли експериментувати з силою
допитливості, й це завжди хороший досвід. Наприклад,
якщо ви йдете на зустріч зі змішаними почуттями,
спробуйте усвідомлено зайняти позицію допитливості.
Відкрийтеся й скажіть собі: «Навіть якщо це й не
найприємніша зустріч, мені цікаво дізнатися, що
я переживу й довідаюся. Цього разу я подивлюся на все
абсолютно новими очима. У будь-якому разі це мене чогось
навчить». Щойно ви вирішите чимось зацікавитися, то знову
контролюватимете ситуацію й зможете краще скористатися
власними здібностями.
Цікавитися чимось — це дійсно рішення. Будь-яку
ситуацію можна сприймати з відкритістю й інтересом або
закрито і з запереченням. Цікавість і відкритість багато
років тому допомогли мені подолати страх польотів.
Я летіла у відпустку на Тенерифе, хоча ще за кілька тижнів
до того мене охопили сильний страх і MINDFUCK-
катастрофа. Але я усвідомила дві речі, про які раніше й не
задумувалася. Я зосередилася на прекрасному острові, до
якого мене мав доставити літак, створивши у такий спосіб
перспективу, яка очевидно підвищувала якість мого життя.
Тоді я відкрилася цьому досвіду й змусила себе встати під
час польоту й дослідити все можливе. Я відзначила шум
двигунів, який мене зазвичай лякав, і сказала собі: «Ага,
значить, так звучать двигуни, коли ми летимо на такій
висоті й у такому напрямку». Я взяла все до відома й свідомо
класифікувала це як навчальний досвід замість
використовувати як поживу для явного MINDFUCK-
катастрофи. Природна допитливість допомогла мені
поступово заспокоїтися й подолати страх польотів. Сьогодні
я зазвичай засинаю ще до зльоту літака28.

Довіра
Ґолві сформулював ще одне ставлення, яке сприяє процесам
навчання та успіху. Я б навіть додала, що, окрім навчання
й досягнення, воно позитивно впливає на все життя, як
у професійному, так і в особистому плані. За Ґолві, нам
потрібна засаднича віра, щоб могли впоратися з ситуацією.
Віра в те, що поки ми не перешкоджаємо собі, то маємо всі
необхідні навички, аби здобути цікавий досвід із нової
ситуації та чогось навчитися. У давнішому мисленні ми
радше довіряємо собі тоді, коли вже робили щось багато
разів і завжди отримували надійні результати. Оскільки тоді
ми орієнтувалися на безпеку та контроль і тому неминуче
не довіряли новим ситуаціям, які ніколи не гарантують
безпеки й контролю. Найсильніше ці неправильні
установки проявляються в MINDFUCK-недовірі. Усім відоме
старе прислів’я: «Довіряй, але перевіряй».
Сьогодні ми досягнемо прогресу, якщо повернемо
почуття довіри в плані віри у свої сили, а не як впевненості
в розв’язанні чи контролі за ситуацією.
«Звучить чудово, — якось сказала мені клієнтка, — але
що, якщо не вмію довіряти?» Проілюструємо поняття
довіри: якщо ми ставимо одну ногу перед іншою, то віримо,
що здатні ходити. Коли ввечері лягаємо спати, віримо, що
прокинемося вранці. Нічого неможливо без довіри. Це наша
основна здібність, коли ми не перешкоджаємо собі. «Але
у разі ходьби чи сну я вже маю досвід, що воно працює», —
заперечила клієнтка. Правильно. Але колись і тут їй
довелося вперше повірити, що це спрацює. У кожній
ситуації, в якій ми чого-небудь навчилися, ми мусили
спершу повірити, що це може бути можливим. Чемпіони
світу з навчання — також завжди чемпіони світу з довіри. Не
потрібно вірити, що щось спрацює; це було б впевненістю.
Тут більше потрібна віра в те, що це може спрацювати,
оскільки наших здібностей для цього достатньо. Отож крок
менший, ніж нам здавалося.

Заплющте очі — й вперед!

Ця крихта довіри в поєднанні з допитливістю та бажанням
переживати щось нове неймовірно просуває нас у житті. Це
секретний рецепт, який цілком природно розширює нашу
«зону щастя». Адже, як я вже говорила, ніщо так не сприяє
нашій жвавості та особистісному зростанню, як уникнення
рутини та здобуття різноманітного нового досвіду. До речі,
ця крихка довіра звучить як: «Заплющте очі — й вперед!»,
трохи втішне відчуття, що вам якось вдасться це зробити.
Але навіть це може викликати справжні дива у вашому
житті. Натомість найпрекрасніша, повністю розвинута
довіра схожа на сильне тепле відчуття, яке чимало людей
відчуває в зоні живота. Воно вмить заспокоює нас і звучить
як глибоке, задоволене муркотіння. Якщо ми раз у раз
сприймаємо й тренуємо це відчуття, то водночас значно
змінюємо свій вплив на інших. Люди, здатні довіряти,
випромінюють спокій і безпеку й отримують довіру
у відповідь.
Зі старого мислення випливає, що довіра — це те, що ми
маємо лише в разі отримання доказів виправданої довіри.
Це означає, що давніше ставлення — це насправді недовіра
й бажання контролю. Це зрозуміло в суспільстві, в якому
всі — потенційні вороги. У суспільстві рівноправних
дорослих у безпечному середовищі це втрачає сенс. Інакше
це обмежує нас як у можливостях особистісного росту
й навчання, так і в плані якості життя. Віра в можливість
позитивного досвіду в жодному разі не означає наївність.
Довіряючи, ми також не заплющуємо очі на можливий
негативний досвід. Однак, якщо ми наважуємося на довіру,
шанси отримати позитивний досвід з іншими людьми та
ситуаціями зростають. З більшою самоефективністю зростає
й наша здатність справлятися із поганим досвідом.
Однак важливо, і без винятків правильно, розвивати
довіру та впевненість до самих себе. У цьому разі Ромі
Шнайдер, мабуть, заперечила б, бо нібито сказала одного
разу: «Я нікого не боюся. Окрім самої себе». Я припускаю, що
вона говорила про свого внутрішнього «опікуна» чи інші
внутрішні стани, в які нас може завести самосаботаж. І всі
вони знайомі нам. Недовіра до себе — зазвичай ознака
яскраво виражених звичок MINDFUCK. Тоді цінності,
встановлені «опікуном», власні потреби й, можливо,
оточення не узгоджуються між собою.

Довіра — це впевненість у собі

Довіра, про яку говорить Ґолві і з якою я працюю щодня, —
це довіра, спрямована на особистість та її здібності, і не
завжди вона духовна. Релігійним людям знайома віра в Бога,
тобто умовна впевненість у тому, що все, що відбувається,
уже правильне, бо на те Божа воля. Багатьом людям також
знайома довіра, вміщена у фразі: «Все буде добре». До
впевненості в собі, про яку мені йдеться, я б застосувала
твердження: «Я вірю, що можу цього навчитися або з цим
впоратися». Цей погляд відповідає рекомендаціям
дослідниці успіху Керол Двек та її завершальній промові
щодо динамічного уявлення про себе29. Це означає, що ми
ані переоцінюємо, ані недооцінюємо себе, а просто впевнені
у своєму потенціалі навчання та розвитку і своїй здатності
як дорослих упоратися з усіма можливими ситуаціями.
Отже, якщо підходити до питань та викликів нашого
життя не лише з допитливістю та інтересом, а й довірою, ми
вдосконалимо своє мислення та самокомпетентність, чим
забезпечимо дивовижні стартові умови. Це неймовірно
збільшить шанс на правильні рішення та позитивний
досвід.

Довіра до процесів змін

Розгляньмо цю позицію довіри ще раз, порівнявши її зі
старим, орієнтованим на MINDFUCK, мисленням. На
підприємствах я часто маю справу з людьми, негнучкими
до змін. Один клієнт якось скаржився, що в нього знову
новий керівник. У стилі старого способу мислення він
підійшов до справи з недовірою й сказав: «Ну й хто цього
разу?! Йому явно не вдасться заново винайти колесо...» Не
дивно, що його не особливо цікавило знайомство з новим
керівником. Рухаючись за старими провідними зорями
безпеки та контролю, він хотів якомога швидше створити
стереотипний образ, оцінивши та класифікувавши нову
людину. Адже це хоч і не приносило йому приємних
відчуттів, але створювало ілюзію контролю ситуації. Можна
легко уявити, чим закінчиться такий вступ на посаду.
Я запропонувала йому поставитися до цього з довірою та
дрібкою допитливості. Як би це було? І що було б інакше,
якби він підійшов до нового начальника з таким
ставленням. Мій клієнт задумався, а тоді сказав: «Гм,
можливо, усе не так погано. Можна разок на нього
поглянути». Я попросила його зосередитися на новенькому
й отримати якомога більше інформації з першої зустрічі. Він
має подивитися на нового керівника як ентомолог на новий
вид комахи. На наступній зустрічі він весело доповів:
«Ну, це далеко не новий вид. Але він не такий поганий, як
я гадав. Ми навіть непогано побалакали».

Радість від досвіду

Щоби врівноважити душевно-емоційний стан, Тімоті Ґолві
рекомендує третій тип ставлення, який ще більше
полегшить наше нове мислення. Якщо в мить нових
переживань ми дозволимо собі отримати радість від чистого
досвіду, то гарантуємо розслабленість і насолоду від
процесу. Пригадуєте, як Тімоті Ґолві навчив мене грати
в теніс за 20 хвилин? Лише коли він сказав мені просто
радіти й зосередитися на насолоді від гри, я досягнула
такого прогресу, що стала швидшою й вдаряла м’яча
сильніше. У цю мить я почала грати в теніс по-
справжньому.
 На одному лайф-коучингу я працювала зі старшою
клієнткою, яка найбільше в житті прагнула знайти нового
партнера. Вона вже зверталася до кількох шлюбних агенцій,
але вважала, що більше не має охоти відвідувати заздалегідь
сплановані зустрічі. Коли я трохи розпитала, виявилося, що
агенції пропонували їй доволі цікавих партнерів, але вона
завжди ходила на ці зустрічі з позицією незацікавленості,
недовіри та незадоволення. «Я ще заздалегідь молилася, щоб
це швидше закінчилося. Ненавиджу ці незручні
знайомства». Ми домовилися, що, навіть якщо зустріч не
буде організована агенцією знайомств, вона погодиться на
перше побачення з потенційним партнером.
І я запропонувала їй спробувати зробити це з новим
ставленням допитливості, довіри та радості від досвіду.
Виявилося, що мою клієнтку загалом цікавили різні
чоловіки, якщо вона заздалегідь не обмовляла кожного з них
через MINDFUCK, що звучав десь так: «З цього знову нічого
не вийде! Якщо й трапиться хтось хороший, він тебе не
захоче». Або: «Що я взагалі можу йому запропонувати, він
може зустріти й молодшу». Звичайно, не йшлося про те, щоб
тепер впадати в протилежну надмотивацію, як радили
клієнтці її дорослі діти. Вони вважали, що вона має дійсно
радіти кожному й змальовувати, який чудовий цей хлопець,
тоді все вийде. Зараз ми знаємо, що це лише зворотний бік
медалі намовляння.
Тож я заохотила її спробувати з чистою цікавістю,
відкритим інтересом без очікувань. «Яким він буде? Що його
цікавить? Що він любить робити у вільний час?» Такі
запитання повернули їй бажання до зустрічей. Тоді ми
поговорили про довіру. Віру в те, що вона точно проведе
кілька цікавих годин і що завжди може його вподобати або
не вподобати й адекватно зреагувати в кожній ситуації. Так
само допускалося, що вона одразу закохається або займе
вичікувальну позицію, не знеохотившись, але й не
перезбуджуючись. Можливо, з цього вийде просто приємна
розмова. Якщо ж ні, вона збагатиться на одну зустріч. На
побаченні вона вирішила отримати задоволення від нового
досвіду. Це означало, що вона до, під час і після нього
запевняла себе, що будь-який досвід пожвавлює її
повсякдення, збільшує шанси знайти нове кохання і,
безумовно, може би бути веселим, якщо вона на це
наважиться.
Насправді залишатися в режимі MINDFUCK чи обирати
якість життя, допитливість, довіру та радість від досвіду —
це переважно питання свідомого рішення. У першому
випадку ми залишаємося затиснутими й напруженими,
в останньому — розширюємо власний кругозір,
розслабляємося та переживаємо інтенсивний досвід. Життя
раптом знову починає приносити радість, незалежно від
того, можемо ми все заздалегідь прорахувати чи ні.
Це рішення нерідко доводиться приймати
з метаперспективи на початку нашого нового мислення.
Отож ми маємо свідомо зосередитися й прийняти рішення.
Пізніше, коли це мислення стане рутиною, то діятиме
самостійно через переналаштованого внутрішнього
спостерігача без нашої свідомої уваги. Тоді це стане нашою
новою природою, частиною характеру.
Саме в ситуаціях, які здаються безнадійними в старому
способі мислення, новий напрямок нашого мислення
допомагає зрушити з мертвої точки. Якось я працювала
з клієнтом, який кілька років був безробітним. Досвідчений
слюсар, він дійшов до моменту, коли треба було ще раз
спробувати знайти роботу або взагалі здатися. Ситуація
була дуже серйозною, він паралельно лікувався
в психотерапевта. Чоловік отримував відмови роками. Він
знеохотився й дійшов висновку, що у свої 43 роки більше
нікому не потрібен. Спочатку ми обережно підійшли до
численних мисленнєвих самосаботажів, якими він мучив
себе щодня. Ми розглядали кожну думку про його явну
нікчемність, похмуре майбутнє та недовіру до себе. І він
заново відкрив себе, бо насправді був поза своїми
MINDFUCK: надійним, люблячим чоловіком, наділеним
безліччю талантів та характером, сповненим допитливості
і радості. Спершу він навчився зосереджувати своє
мислення не на безпеці чи залежності, а на якості життя. На
початку мій клієнт не був впевнений, чи взагалі може
робити це як безробітний. Але він покінчив і з цим
MINDFUCK та вперше за багато років почав розслаблятися.
Особливо коли нам погано, ми не здатні правильно
мислити, щоб приймати довготривалі рішення або
працювати над складними проєктами. Тож моя перша
стратегія полягала в підтримці в його поверненні в кращий
внутрішній стан без тиску та стресу. Допомогло й те, що
сім’я була повністю на його боці.
Далі ми детально розглянули ставлення: допитливість,
довіру та радість від досвіду. «Що було б, — запитала
я його, — якби вам вдалося вступити в нову фазу життя
з таким ставленням?» Ми шукали й знаходили приклади
з його життя, коли він відчував допитливість, довіру чи
радість від досвіду, і переносили їх на поточну ситуацію.
Пізніше він сказав, що це допомогло знову навчитися
ходити прямо. Він більше не горбився й не соромився,
а відчував, що має ресурси, доступні йому в будь-який час.
Ми присвятили темі уваги цілу консультацію. На що
він би хотів звернути свою дорогоцінну увагу? За минулі
тижні він уже отримав досвід того, як швидко міг навчатися
й сприймати, якщо зосереджувався на цьому.
Найважливішим фактором успіху в його ситуації
однозначно була робота. І я попросила його без подальших
уточнень зосередитися на «роботі» як сфері життя. Він
зробив це як будь-яка врівноважена людина, яка дозволяє
собі щось і перестає перешкоджати собі в процесі власним
творчим способом. Замість залишатися вдома й раз у раз
гортати робочі вакансії, він вийшов за двері. Чоловік блукав
містом і розглядав людей за роботою, як допитливий
хлопчик. Дотепер він прагнув працювати за старою
професією слюсаря. Тепер же озирнувся навколо, розширив
свою перспективу й здобув досвід, який навів його на
цілковито нові думки. На наступних консультаціях він зі
сміхом розповідав про різні види MINDFUCK, які «нападали»
на нього під час прогулянок. Він мусить шукати нові
вакансії, не можна ж просто «безцільно» гуляти містом, це
все якась дурня і т. д. Але він уже знав силу самосаботажу
і як її побороти. Ці прогулянки принесли йому чимало
нових ідей, які ми разом оцінювали на консультаціях.
Зрештою успішній ідеї він завдячує своїй відкритості та
випадку: одного разу перед будівельним майданчиком він
зустрів охоронця зі собакою. Мій клієнт обожнював собак,
і тому розмова зав’язалася сама по собі. Під час неї він
дізнався багато нового про роботу охоронця, і так
народилася нова ідея. Він обговорив свій досвід та ідеї
з дружиною, яка заохотила його поцікавитися
можливостями цієї професії.
На нашу наступну зустріч він приніс цілу купу
інформації. Ми проробили перспективну стратегію подання
заявки й навчалися, як відкрито, довірливо, впевнено й із
радістю від досвіду підходити до співбесіди. Уже після двох
співбесід йому запропонували влаштуватися на роботу.
Радість від досвіду як частина конструктивного способу
життя не лише допомагає нам мати більше сміливості
у своєму житті, але також становить найкращу позицію для
пізнання нового та досягнення навіть серйозних цілей. Це
передумова, що точно не завадить нам у сучасному світі.

Помиріть тіло з розумом

Мислення в режимі MINDFUCK стискає, звужує й не дає
дихати. Зрозуміло, що багато людей, які внутрішньо
перемикаються між агресією та депресією, більше не мають
доступу до свого тіла та почуттів. Вони відгороджуються від
свого тіла та почуттів, щоб перебороти себе й тоді, коли
роблять щось, що насправді їм не на користь. Ціна за
підкорення та послух — відгородження від власного
фізичного стану та почуттів. Особливо в минулому ті, хто
піддавався силі та насильству з боку інших, старалися
відчувати якомога менше. Інакше життя для багатьох
було б суцільним болем. Проте в авторитарних системах
завжди використовувалися почуття. Вони — удари батога
старого мислення. Нам погано, коли ми зазнаємо невдачі,
ми тремтимо й пітніємо, коли нам страшно. Ми відчуваємо
ейфорію, коли задовольнили свої та чужі вимоги.
У руйнівному старому мисленні тіло з його почуттями
покарання та похвали — це заступник агента
інтерналізованої системи командування та слухняності.
Наше біологічне існування, наше тіло протягом століть
було предметом сорому та гріха, прихованим і зневаженим.
Тіло було практично нічим, розум чи душа — усім. Стосунки
між тілом і розумом вийшли з-під контролю. Ці крайнощі
також стосувалися нашої безпосередньої основи життя.
З 1980-х у західних суспільствах намітився антитренд.
Раптово тіло, якраз за шаблоном біполярного мислення
в крайнощах, стало всім. Навіть сьогодні здорове, красиве,
міцне та струнке тіло визначає репутацію людини
в багатьох середовищах та засобах масової інформації. Усі
біжать у спортзал, чоловіки та жінки обіцяють собі
просвітлення завдяки йозі та правильному харчуванню.
Тепер начебто саме тіло спрямовує розум.

Тіло та почуття як надавачі зворотного зв’язку

У новому конструктивному способі мислення тіло та розум
доповнюють одне одного. Тіло, як і розум, — це основа
нашого «Я». Тіло та емоції — це важливі джерела зворотного
зв’язку. Вони показують нам, чи ми напружені, чи боїмося,
чи розслаблені та відкриті.
Час від часу я прошу своїх клієнтів вести щоденник
тілесних відчуттів, коли вони прагнуть досягнути нових
цілей. Тіло іноді швидше, ніж розум, показує, коли ми
потрапляємо в старі структури самосаботажу, дає чіткий
відгук про те, наскільки хороше й корисне конструктивне
мислення, звільнене від MINDFUCK. Якщо звертатимете
увагу на відчуття свого тіла, то крок за кроком
почуватиметеся краще. Ліпше самопочуття завжди пов’язане
з покращенням мислення і зміцнює нашу здатність
розслаблено та конструктивно досягати цілей.
З щоденником тілесних відчуттів можна навчитися
скеровувати увагу на почуття й відчуття тіла. Якось
я попросила клієнтку, яка за професією постійно звертала
увагу на чужі, але не свої потреби, вести щоденник тілесних
відчуттів і у визначений час зазначати, наскільки добре вона
почувається за шкалою від нуля до десяти. Замість
працювати над прямими стратегіями виконання
я вирішила провести з нею послідовний емоційний тренінг.
Наприклад, попросила її детально описати різні емоційні
стани та назвати їх якомога образніше, можливо, навіть
занадто наочно. Її вразило, що на роботі вона здебільшого
почувалася порожньою, виснаженою, смертельно втомленою,
дуже напруженою й спустошеною.
Під час коучингу я попросила її приділити хвилинку
й свідомо поринути в почуття, протилежні цим. Вона
обрала сповненість, енергійність, життєздатність,
хороший настрій, бадьорість і розслабленість. На моє
прохання, переживаючи ці почуття, клієнтка інстинктивно
випросталася й відразу відчула теплий пульс енергії, що
струменіла її тілом. Тож я запитала її: «То що думаєте? Як би
змінилася ваша поведінка на роботі, якби ви хотіли
почуватися так, як щойно?» Вона відповіла: «Дуже
змінилася б. Я б докладала більше зусиль, була більш
активною, а не пасивно очікувала чужих доручень.
Я б знала, що для мене важливо, чого я хочу досягти за цей
день, і радше б просила про допомогу, а не пропонувала її».
Розуміння, яке принесло прорив моїй клієнтці, дозволило її
розуму самостійно розвинутися на основі тілесних
відчуттів.
Те, що люди переживали у всі часи, сьогодні науково
доведено: почуття викликають думки, а думки — почуття30.
Тому, якщо ми хочемо перейти від всезнайства до кращого
мислення, вкрай важливо зблизити наші почуття з тілом
й усвідомити, як одне впливає на інше. Адже розум
і почуття розбігаються лише тоді, коли розум приписує щось
у старому режимі мислення, до чого ми відчуваємо відразу
й що взагалі не хочемо робити.

Перестаньте боятися почуттів — здобудьте якість життя

Наскільки далеким може бути наш розумовий світ від
почуттів я колись довідалася на одному зі своїх курсів лайф-
коучингу, на якому попросила майбутніх коучів якомога
жвавіше проявити різні почуття та внутрішні стани. Під час
вправи треба було зімітувати різні емоційні стани: радості,
прихильності, любові, здивування, зацікавленості та
закоханості — і довести їх до максимальної точки.
Я називаю цю вправу «розтяжкою щастя», оскільки за багато
років MINDFUCK більшість із нас навчилася ослабляти своє
емоційне життя.
Найбільше мене вразив один учасник, приблизно 30-
річний, який не знав, що таке закоханість. Він не міг ніяк
передати цей термін чи знайти відповідне почуття.
Я запитала, коли він востаннє закохувався, а він прямо
відповів: «Це занадто небезпечно для мене. Якщо виникає
забагато емоцій, я все припиняю».
Сильні почуття, навіть дуже приємні, досі викликають
страх у багатьох людей. Страх більше не мати змоги
опанувати їх головою, тобто раціонально. Страх перестати
бути в безпеці й не тримати все під контролем. За кілька
місяців цей учасник повідомив мені, що з допитливістю,
довірою та радістю від досвіду він закохався й аж
променився щастям.
 Тож конструктивне мислення означає примирення тіла
та розуму і перетворення їх на основу неймовірної якості
життя. Напруженість, біль, стрес і страх показуються нам,
коли ми повертаємося до старих шаблонів мислення. Що
більше ми орієнтуємося на критерій якості життя, то
спокійніше й вільніше думаємо та відчуваємо.

ЛАСКАВО ПРОСИМО В НОВИЙ ВИМІР

Що робити з усіма новими знаннями? Що відбудеться, коли
ми розпізнаємо, зрозуміємо та зупинимо MINDFUCK? Що
буде, коли ми з допитливістю, довірою та радістю від
досвіду осягнемо, що ми дорослі, сповнені можливостей
у новому столітті? Коли ми усвідомимо, що нарешті можемо
вільно й самостійно використовувати свій чудовий розум,
щоб побудувати осмислене, повноцінне життя?
Тоді наше нове мислення зробить крок вперед, і ми
сконцентруємося на справді важливих речах.
Найважливіші елементи це:

Що ми орієнтуємося на критерій якості життя як на

пріоритет.

Що ми думаємо в режимі «як… так».

Що ми ставимо слово «і» між, здавалося б,

несумісними почуттями, думками та цілями.
 Що ми сприймаємо власні почуття, пориви, потреби
та мрії й думаємо, керуючись ними.

Що ми відкриті до навчання, до нового та зустрічей

з іншими та їхніми потребами, не відмовляючись
від власних.

Люди, які звикли думати в цьому новому режимі, кажуть, що

досягли змін і цілей, які раніше вважали неможливими.
Багато моїх клієнтів дійсно перевернули своє життя з ніг на
голову. Вони розповідають про творчий вибух, поштовх до
звільнення, який приніс раніше невідому легкість та
ефективність. Вони настільки сильно розвинулися
професійно й нерідко особисто, що їм часто здається, що
стали новими людьми. І справді: ми стаємо чимось на
кшталт нової людини, коли зовні й всередині нарешті
досягаємо злагоди, і розумово працюємо на себе, а не проти
нас самих. Цю внутрішню ясність і гармонію також помітно
зовні. Людей, які перебувають у мирі з собою й це
демонструють, називають справжніми.
Сьогодні нам не потрібно чекати старості й мудрості,
щоб піти справжнім шляхом. Ми можемо почати сьогодні,
прямо зараз.

Вирішальні фактори нашого життя

Як у тенісі критична змінна для успіху та задоволення від
гри — це м’яч, так і у нашому житті також існують
вирішальні змінні. На мою думку, це такі фактори:
 Наше мислення — якість нашого внутрішнього
діалогу, те, як ми внутрішньо ставимося до самих
себе.

Наше тіло — як ми використовуємо його зворотний

зв’язок, як його сприймаємо, як до нього ставимося.

Стосунки з іншими людьми — наше вміння

встановлювати контакт і близькість з іншими;
і здатність цим насолоджуватися. Давати, брати
й продуктивно співпрацювати — чи то в сім’ї,
у любовних чи дружних стосунках, на роботі чи
в суспільстві.

Потік — те, що ми переживаємо в плані змісту,

здійснення, напруження та відданості під час
всього, чим ми займаємося.

Наше матеріальне існування — безпека й свобода,

які ми відчуваємо, коли маємо те, що потребуємо
для повного розкриття власного потенціалу.

Усе це розвивається всередині нас, якщо ми звертаємося до

себе з новим мисленням, відкритим і вільним від
упереджень. Коли ми як зрілі, врівноважені дорослі
вибираємо, за що хочемо брати відповідальність у своєму
житті й куди звертати свою увагу. Адже речі, якими ми
щодня займаємося, визначають якість нашого життя. Ми
можемо обирати, зосереджувати увагу на проблемах,
перешкодах та MINDFUCK, чи на житті, яке насправді
хочемо мати.

Підсумок
Отож у нас є всі можливості свідомо формувати життя та
робити правильний вибір. Однак у цій широкій галузі існує
два обмежені ресурси, які заслуговують особливої уваги:
перший — це час. Починаючи з нашого щоденного часу до
обмеженого часу нашого життя.
Інший обмежений ресурс — це тіло. Поки наш розум
здатен долати простір та час з блискавичною швидкістю
і багато чого здається можливим водночас, наше тіло
пов’язане з «тут і зараз». Воно змінюється, має свої межі,
здатне на більше, ніж ми підозрюємо, однак все ж залежить
від часу. «Ігровий майданчик» нашого розуму кольоровий
і нескінченний. Однак щодня доводиться вирішувати, на
чому зосереджувати своє мислення, сили, уяву та любов.
І вирішувати потрібно якнайрозумніше. Тому я питаю вас:
що для вас значить 100 % життя? Що найважливіше для
вашої якості життя? На що ви звернете свою дорогоцінну
увагу? З чого ви розпочнете?
 БІБЛІОГРАФІЯ

Bock, Petra: 100 Fragen Ihr Leben betre end. München

2009
Bock, Petra: Nimm das Geld und freu dich dran. Wie Sie ein
gutes Verhältnis zu Geld bekommen. München 2009
Bock, Petra: Persönlichkeit und Geld. Erfolgsstrategien für
nanzielles
Wachstum. In: Löhr, Jörg (Hrsg.): Die besten Ideen für eine
starke Persönlichkeit. Erfolgreiche Speaker verraten ihre besten
Konzepte und geben Impulse für die Praxis. O enbach 2010, S.
15–33
Bode, Sabine: Die deutsche Krankheit — German Angst.
München 2008
 Craig, Gordon A.: Über die Deutschen. München 1982
Detto, Patricia; Krzmarik, Doreen: Mentalitätsgeschichte.
München 2009
Dörner, Dietrich: Die Logik des Misslingens. Strategisches
Denken in komplexen Situationen. Reinbek bei Hamburg 2003
Dweck, Carol: Selbstbild. Wie unser Denken Erfolge oder
Niederlagen bewirkt. Frankfurt am Main 2007
Gallwey, W. Timothy: The Inner Game of Work. New York,
Toronto 2001
Gallwey, W. Timothy: Inner Game Golf. Die Idee zum
Selbstcoaching. Staufen 2005
Gallwey, W. Timothy: The Inner Game of Tennis. New York:
Random House 2008
Gallwey, W. Timothy: The Inner Game of Stress. Outsmart
Life’s Challenges and Ful ll Your Potential. New York 2009
Gallwey, W. Timothy: The Inner Game of Golf. New York
2009
Gallwey, W. Timothy; Kriegel, Robert: Inner Skiing. New
York, Toronto 1997
Geissler, Birgit; Oechsle, Mechthild: Lebensplanung als
Konstruktion: Biographische Dilemmata und Lebenslauf-
Entwürfe junger. Frauen. In: Beck, Ulrich; Beck-Gernsheim,
Elisabeth: Riskante Freiheiten. Frankfurt am Main 1994, S. 139–
167
Geyer, Christian (Hrsg.): Hirnforschung und
Willensfreiheit. Zur Deutung der neuesten Experimente.
Frankfurt am Main 2004
 Goldsmith, Marshall: Was Sie hierher gebracht hat, wird Sie
nicht weiterbringen. Wie Erfolgreiche noch erfolgreicher
werden. München 2010
Green, Barry; Gallwey, Timothy: The Inner Game of Music.
London 1987
Habermas, Jürgen: Eine Art Schadensabwicklung. Frankfurt
am Main 1987
Händeler, Erik: Die Geschichte der Zukunft. Sozialverhalten
heute und der Wohlstand von morgen. Moers 2005
Harris, Thomas A.: Ich bin o. k. Du bist o. k. Wie wir uns
selbst besser verstehen und unsere Einstellung zu anderen
verändern können — Eine Einführung in die
Transaktionsanalyse. Reinbek bei Hamburg 2009
Horster, Detlef: Habermas zur Einführung. Hamburg 1990
Horx, Matthias: Wie wir leben werden: Unsere Zukunft
beginnt jetzt. München 2008
Horx, Matthias: Anleitung zum Zukunftsoptimismus:
Warum die Welt nicht schlechter wird. München 2009
Hüther, Gerald: Gebrauchsanweisung für ein menschliches
Gehirn. Göttingen 2001
Hüther, Gerald: Die Macht der inneren Bilder. Wie Visionen
das Gehirn der Menschen und die Welt verändern. Göttingen
2005
Hüther, Gerald: Biologie der Angst. Wie aus Stress Gefühle
werden. Göttingen 2005
Janich, Peter: Kein neues Menschenbild. Zur Sprache der
Hirnforschung. Frankfurt am Main 2009
Jullien, François: Über die Wirksamkeit. Berlin 1999
 Jullien, François: Vortrag von Managern über Wirksamkeit
und E zienz in China und im Westen. Berlin 2006
Kandel, Eric: Auf der Suche nach dem Gedächtnis. Die
Entstehung einer neuen Wissenschaft des Geistes. München
2009
Kandel, Eric: Im Bann des Gedächtnisses: Die Entstehung
einer neuen Biologie des Geistes. Wien 2009
Katie, Byron: Lieben was ist. Wie vier Fragen Ihr Leben
verändern können. München 2002
Klein, Stefan: Die Glücksformel — oder Wie die guten
Gefühle entstehen. Reinbek bei Hamburg 2003
Lehrer, Jonah: Wie wir entscheiden. Das erfolgreiche
Zusammenspiel von Kopf und Bauch. München 2009
Maier, Christian: Spielraum für Wesentliches. Lernen mit
inner game. Staufen 2007
Naisbitt, John: Mind Set! Wie wir die Zukunft entschlüsseln.
München 2009
Ne odow, Leo A.: Der sechste Kondratie : Wege zur
Produktivität und Vollbeschäftigung im Zeitalter der
Information. Die langen Wellen der Konjunktur und ihre
Basisinnovation. Sankt Augustin 2007
Noë, Alva: Du bist nicht dein Gehirn. Eine radikale
Philosophie des Bewusstseins. München 2010
O’Hanlon, Bill: Probiers mal anders! Zehn Strategien, die Ihr
Leben verändern. Heidelberg 2007
Raul , Ulrich (Hrsg.): Mentalitäten-Geschichte. Berlin 1989
Rol , Hans-Günther; Zimmermann, Peter: Kindheit im
Wandel: Eine Einführung in die Sozialisation im Kindesalter.
Weinheim, Basel 2001
Roth, Gerhard: Das Gehirn und seine Wirklichkeit.
Kognitive Neurobiologie und ihre philosophischen
Konsequenzen. Frankfurt am Main 1997
Roth, Gerhard: Fühlen, Denken, Handeln: Wie das Gehirn
unser Verhalten steuert. Frankfurt am Main 2003
Roth, Gerhard: Persönlichkeit, Entscheidung und Verhalten.
Warum es so schwierig ist, sich und andere zu ändern. Stuttgart
2009
Schmid, Wilhelm: Mit sich selbst befreundet sein. Frankfurt
am Main 2007
Schönherr-Mann, Hans-Martin: Sartre. Philosophie als
Lebensform. München 2005
Selby, John; Hannam, Paul: Mind Management. Das
Praxisbuch. München 2006
Seligmann, Martin E. P.: Der Glücks-Faktor. Warum
Optimisten länger leben. Ulm 2009
Sennert, Richard: Respekt im Zeitalter der Ungleichheit.
Berlin 2004
Sher, Barbara: Ich könnte alles tun, wenn ich nur wüsste,
was ich will. München 2005
Storch, Maja; Cantieni, Benita; Hüther, Gerald; Tschacher,
Wolfgang: Embodiment. Die Wechselwirkung von Körper und
Psyche verstehen und nutzen. Bern 2010
Teasdale, John D.; Barnard, Philip J.: A ect Cognition and
Change. Re-Modelling Depressive Thought. New York 2009
Tomasello, Michael: Die kulturelle Entwicklung des
menschlichen Denkens. Frankfurt am Main 2006
 Tomasello, Michael: Warum wir kooperieren. Frankfurt am
Main 2010
Watzlawick, Paul: Anleitung zum Unglücklichsein.
München 1983
Welter-Enderlin, Rosmarie; Hildenbrand, Bruno (Hrsg.):
Resilienz — Gedeihen trotz widriger Umstände. Heidelberg
2008
Адреса
Шановна читачко, шановний читачу,
якщо бажаєте сконтактуватися з докторкою Петрою Бок,
пишіть на електронну адресу kontakt@petrabock.de.
Про роботу авторки як консультантки з управління,
коучині та спікерки ви дізнаєтеся більше на вебсайті
www.petrabock.de.
До теми цієї книжки д-р Петра Бок пропонує семінари
для особистісного розвитку у своїй академії. Д-р Петра Бок із
чудовою командою також навчає коучів із професійного
розвитку (бізнес-коучів) та лайф-коучів в Dr. Bock Coaching
Akademie. Для досвідчених коучів, що уже пройшли
навчання, пропонується майстер-курс.
Якщо ви хочете дізнатися більше про академію та її
програму, відвідайте вебсайт www.dr-bock-coaching-
akademie.de.

Dr. Bock Coaching Akademie

Albrechtstraße 14 b
D–10117 Berlin
Deutschland
E-mail: kontakt@petrabock.de
Tel.: 0049-(0) 30/3083280–0
Fax: 0049-(0) 30/3083280–29
 Подяка

Останні два роки мене супроводжувало багато людей.

Цей розділ — моя подяка вам. Передусім звертаюся до
найближчих колег. Робота над цією книжкою при повному
робочому режимі коучингу та навчання була б неможливою
без команди. Передусім я хотіла б подякувати моїй чудовій
колезі та подрузі Карі Пієнтці. Люба Каро, дякую за
дивовижну співпрацю! Моя особиста асистентка Ілона Блятт
не лише першою прочитала рукопис й надала цінні відгуки,
а й була незамінною партнеркою у захопливій щоденній
роботі. Патрісія Стефан, наймолодша в команді, створила
бібліографічний покажчик і допомогла своїм ясним
розумом, свіжим поглядом і неймовірною відданістю.
Я також хотіла б подякувати Ґабі Пабелік за її вклад як
чудової колеги й інструкторки в академії.
 Єва-Марія МакКормак зробила дуже особливий,
особистий і безпосередній внесок у цю книгу. Люба Єво-
Маріє, дякую за твій спаринг та невтомне, критичне
й завжди конструктивне редагування.
Сюзанна Бухштайнер, Торстен Блятт та Рон Гойссен
завжди компетентно та віддано підтримували мою роботу
протягом останніх кількох років. Красно дякую за цей
цінний внесок. Дякую Анке Паньє та Хайке Келеру за
важливі фахові обговорення. Петра Девід та Івонн Херлер
віддавалися мені та моїй роботі. Величезне дякую за це!
Я хотіла б подякувати своїм клієнтам та учасникам моїх
семінарів і курсів коучингу за довіру та думки. Я пишаюся,
що могла бути поряд й що надалі працюватиму з вами.
Марґіт Шенберґер стояла біля джерела цієї книги. Люба
Марґіт, дякую за заохочення, твою віру в тематику, авторку,
твоє почуття гумору та невимушений, зворушливий
професіоналізм.
Кращого середовища для цієї книги, ніж «Droemer Knaur
Verlag», не можна й уявити. Марґіт Кеттерле, керівниця
відділу нон-фікшн, та Стефані Гесс, моя редакторка,
підтримали мене всією командою — про що ще мріяти
авторці? Працювати з усіма вами — це велике задоволення!
Я надзвичайно рада мати друзів, колег та порадників, які
супроводжують мене з зацікавленістю та відданістю. До них
належать Едіт Форстер та професор доктор Ульріх Міхль.
Люба Едіт, любий Ульріху, ви підтримали мене порадами та
дружбою в дуже важливій справі. Щиро дякую за це!
 Даніела Горстманн дала вкрай важливий відгук про цю
книгу. Люба Даніело, щиро дякую за це.
Багато років тому Холгер Кунце, що допоміг мені
реалізувати книжку «Мистецтво знайти своє покликання»,
заохотив мене написати цю книгу. Дякую, Холгере.
Професор доктор Аннет Джаел Леман і професор доктор
Доріс Колеш підбадьорювали й надихали в багатьох
аспектах. Докторка Карла Тіле в той самий час писала
власну книгу. Люба Карло, ми це змогли! Дякую за твої
повідомлення та телефонні дзвінки.
Андреа Лінгарт, Терезія Фольк і передусім Сабіне Асгом
консультували й підтримували мене не лише як колеги,
а й по-дружньому. Люба Сабіне, дякую тобі за поради,
підтримку та сприяння протягом усіх цих років. Люба
Андреа, з колег ми стали друзями. У тебе був дивовижний
рік, ти написала фантастичну книгу й вразила стількох
людей своїм життям!
Професор доктор Лотар Зайверт та багато дорогих мені
колег з Асоціації спікерів Німеччини (GSA) — мої важливі
співрозмовники. Любий Лотаре, дякую за все.
Зігфрід Брокерт, Джон Крістоф Берндт, Єва Лошкі та
Маркус Гофман — це не лише першокласні спікери, а й мої
важливі колеги та натхненники. Джоне, ловлю на слові:
наступного року ми разом біжимо півмарафон! Єво, дякую
за твою свіжість, дотепність і, разом із Йоргом, «elisabeth am
see®». Це місце завжди додавало мені сил. Зігфріде, твої
спонукання до позитивної психології дуже цінні для мене.
Маркусе, ти взяв на себе університет GSA і перетворив його
на щось неповторне. Щиро дякую! Лише так я змогла
зосередити всю увагу на цій книжці.
Я почуваю себе пов’язаною з роботою Тімоті Ґолві та сера
Джона Вітмора. Ваші наукові відкриття збагачують мою
роботу й надихають на подальші роздуми. Любий Тімоті,
любий Джоне, дякую вам, що змогла навчатися у вас
особисто. Надзвичайно важливими були й пропозиції Керол
Кауфман із Гарвардської медичної школи. Спонуки, які
я отримала від свого наукового керівника, професора
доктора Пітера Штайнбаха, пролунали багато років тому.
Однак саме він навчив мене розуміти й досліджувати
природу та динаміку системних змін. Він розповів, що за
структурами завжди стоять люди. І нероздільно впливають
одне на одне.
Шлях до цієї книги розпочався багато років тому. Доріт
Шпіллер знає, яку роль відіграла в цьому. Дякую тобі, Доріт!
Мадлен Швінг зблизька супроводжувала створення цієї
книжки. Люба Мадлен, щиро дякую за твої думки, твої
вчинки та твою любов.
Дякую моїй родині за заохочення й підтримку. Щиро
дякую моїй матері, Уте, Рональду та Ґабі, Моніці, Гайді, Ютті
та Іріс, Ірен та Уте Пієнтці.
Мій батько завжди заохочував мене йти власним
професійним та особистим шляхом. Він навчив мене
мислити самостійно й широко. Цю книжку я присвячую
саме йому.

Берлін, червень 2011 р.

 Про авторку

Докторка Петра Бок — спікерка, авторка та

консультантка з управління — одна з найвидатніших
коучинь у Німеччині. Вона — одна з лідерок нового
покоління, для якого успіх і результати нерозривно пов’язані
з сенсом, цінностями та якістю життя.
Народилася у 1970 році. У 1990-х досліджувала зміни
в політичній системі минулого століття, навчаючись
в університеті, де здобула ступінь кандидата політичних
наук. Як спеціалістка з процесів змін вона потрапила
в бізнес-сферу для супроводу процесів змін у великих
компаніях та консультування менеджерів. Під час роботи
вона дедалі більше цікавилася особистісно-людським
виміром процесів змін і зосереджувалася на коучингу
окремих людей та управлінських команд. Її основним
інтересом було: як можливо подолати перепони й досягти
змін на краще? Як людям вдається помічати свої
можливості, приймати правильні рішення та невтомно
розвиватися?
Але стратегії успіху та їхня протилежність —
ментальний самосаботаж — стосувалися її не лише
професійно. Вона стикнулася з ними на власному досвіді.
Через хибну інтерпретацію психологічного напруження
вона вже у 29 років пережила вирішальну особисту кризу.
Подвійна грижа диска змусила її на кілька місяців покинути
роботу й переосмислити своє життя. Відтоді вона
присвятила свою роботу тому, як досягати своїх цілей, не
обпікаючись, і водночас вести осмислене та стабільно
повноцінне життя. Вона вже опублікувала кілька успішних
книг на ці теми, наприклад: «Мистецтво знайти своє
покликання», «Візьми гроші й насолоджуйся ними. Як
збудувати хороші стосунки з грошима» та «100 життєвих
запитань».
2008 року вона заснувала Dr. Bock Coaching Akademie,
яка присвячена завданню подальшого розвитку та
поширенню коучингу в плані поєднання продуктивності,
якості життя та розвитку потенціалу. Там вона зі своєю
командою навчає коучів із професійного розвитку (бізнес-
коучів) та — перша в Німеччині — лайф-коучів. Лайф-коучі
супроводжують людей у пошуку й успішному здійсненні
їхніх життєвих цілей. Уже за кілька років Dr. Bock Coaching
Akademie стала одним із перших місць підготовки коучів
у німецькомовному просторі.
 Докторка Петра Бок також відома як спікерка та
членкиня Асоціації спікерів Німеччини, провідної асоціації
німецькомовних промовців, тренерів та коучів, членом
правління якої вона була між 2009 та 2011 роками. Вона
належить до екзаменаційної комісії курсу професійного
мовлення в Берлінському університеті імені Штайнбайса
і як експертка в галузі стратегій особистого успіху має
звання «гостьового професора» у Вільному університеті
Берліна.

[1]Цитата Керол Кауфман на семінарі сера Джона Вітмора та Тімоті

Ґолві у травні 2011 р. у Лондоні.

[2]Збройні сили KFOR — багатонаціональні сили під керівництвом

НАТО, дислоковані в Косово.

[3]Дивіться на www.wikipedia.org під ключовим словом «MINDFUCK».

[4]Під MINDFUCK я розумію щоденний, цілком нормальний,

ментальний самосаботаж дорослих, а не гострі тривожні розлади,
розлади сприйняття, депресію чи інші серйозні психічні
захворювання, лікуванням яких займаються фахівці з психіатрії чи
психотерапії.

[5]Gallwey, W. Timothy, The Inner Game of Tennis, New York 2008. Інші
твори Тімоті Ґолві, варті прочитання, ви знайдете в списку
рекомендованої літератури.

[6]Watzlawick, Paul, Anleitung zum Unglücklichsein, München 1983.

[7]Bock, Petra, Vergangenheitspolitik im Systemwechsel: die Politik der
Aufklärung, Strafverfolgung, Disquali kation und Wiedergutmachung
im letzten Jahr der DDR, Berlin 2000. А також: Bock, Petra; Wolfrum,
Edgar (Hrsg.), Umkämpfte Vergangenheit. Geschichtsbilder, Erinnerung
und Vergangenheitspolitik im internationalen Vergleich, Göttingen
1999.

[8]Bock, Petra; Koblitz, Katja (Hrsg.), Neue Frauen zwischen den Zeiten,
Berlin 1995. Тут йдеться про долю модерних «нових жінок» 20-
х років минулого століття в умовах переходу до націонал-соціалізму.

[9]Hüther, Gerald, Gebrauchsanweisung für ein menschliches Gehirn,

Göttingen 2001.

[10]Див. книги Еріка Кандела, Джеральда Гютера, Ґерхарда Рота та

Йоахіма Бауера в списку рекомендованої літератури.

[11]За надзвичайно повчальну неофіційну бесіду

хотіла б подякувати пані Хайке Келер, яка працює життєвою
наставницею та коучинею за Адлером в Ерфурті: www.erffekt-im-
leben.de

[12]Ви можете знайти дуже хороший огляд транзакційного аналізу,

ввівши це ключове слово у Вікіпедії. Варті прочитання також робочі
аркуші коуча Вернера Штангла на його вебсайті
www.arbeitsblaetter.stangl-taller.at. Крім того, Берн і Гарріс, звісно,
опублікували чимало книг. Фундаментальним твором вважається
«Я — о’кей, ти — о’кей» А. Т. Гарріса (див. список літератури).

[13]Інформація з www.arbeitsblaetter.stangl-taller.at
[14]На фоні цього цікаво, що в попередні століття дітей приблизно
від дев’яти років уже вважали молоддю. Тоді їх починали готувати до
шлюбу та подальших обов’язків. Хлопчиків та дівчаток у віці до 7–
9 років одягали однаково. Представники обох статей носили сукні та
довге волосся. Лише в середньому дитинстві мода розділялася,
і хлопці з дівчатами починали суттєво відрізнятися одне від одного
одягом і зачіскою аж до кінця життя. Тож цей період здається цілком
доречним, оскільки саме в цьому віці діти починають усвідомлювати
й засвоювати соціально створені відмінності.

[15]Bauer, Joachim: Warum ich fühle, was du fühlst. Intuitive

Kommunikation und das Geheimnis der Spiegelneurone, Hamburg
2006.

[16]Habermas, Jürgen, Eine Art Schadensabwicklung, Frankfurt am

Main 1987, S. 140.

[17]Craig, Gordon A., Über die Deutschen, München 1982.

[18]Beck, Ulrich, Risikogesellschaft. Auf dem Weg in eine andere

Moderne, Frankfurt am Main 1986.

[19]Це говорять Бек та його дружина Елізабет Бек-Ґернсгайм

у передмові до: Beck, Ulrich; Beck-Gernsheim, Elisabeth, Riskante
Freiheiten, Frankfurt am Main 1994.

[20]Beck, Ulrich; Vossenkuhl, Wilhelm; Erdmann-Ziegler, Ulf

(з фотографіями Тіма Раутерта), Eigenes Leben. Aus üge in die
unbekannte Gesellschaft, in der wir leben, München 1995.
[21]Geissler, Birgit; Oechsle, Mechthild, Lebensplanung als
Konstruktion: Biographische Dilemmata und Lebenslauf-Entwürfe
junger Frauen. In: Beck, Ulrich; Beck-Gernsheim, Elisabeth, Riskante
Freiheiten, Frankfurt am Main 1994, S. 139–167.

[22]Birg, Herwig, Die demographische Zeitenwende. Der

Bevölkerungsrückgang in Deutschland und Europa, Frankfurt am Main
2001. Див. також публікації Ютти Румп, експертки з питань
демографічних змін та зайнятості населення з Університету
прикладних наук Людвіґсгафена. Див. Rump, Jutta et. al.,
Employability-Management: Grundlagen, Konzepte, Perspektiven,
Frankfurt am Main 2006.

[23]Книги Маттіаса Горкса дійсно варті прочитання. Особливо

переконливою й підбадьорливою є його книга «Anleitung zum
Zukunftsoptimismus: Warum die Welt nicht schlechter wird»,
München/Zürich 2007.

[24]Мій американський колега Джон Селбі розробив дуже ефективну

техніку релаксації, яку він називає сердечною медитацією. Це
прекрасна стратегія для швидкого заспокоєння та переходу
в чудовий стан релаксації. Див. Selby, John; Hannam, Paul, Mind
Management, München 2006.

[25]Block, Stanley H., Stopp das Denken, spür das Leben. Die Tyrannei
der negativen Gedanken durchbrechen, Reinbek bei Hamburg 2010.

[26]Katie, Byron, Lieben, was ist. Wie vier Fragen ihr Leben verändern
können, München 2002.
[27]Ви можете знайти більше інформації у Вікіпедії за ключовим
словом «Бостонський марафон».

[28]Іще раз хотіла б нагадати, що існують тривожні розлади, при

яких бажано звертатися до лікаря. На мою думку, свідомо звертатися
за порадою та допомогою, якщо ви не здатні впоратися
самостійно, — це також ознака дорослої самоефективності.
Гіпнотерапевти або лікарі, які спеціалізуються на тривожних
розладах, та психотерапевти радо нададуть вам компетентну
допомогу. Оскільки патологічні страхи сильно обмежують якість
життя, рекомендую з рішучістю підходити до вирішення цього
питання.

[29]Dweck, Carol, Selbstbild. Wie unser Denken Erfolge oder

Niederlagen bewirkt, Frankfurt am Main 2007.

[30]Bartens, Werner, Körperglück. Wie gute Gefühle gesund machen,

München 2010.