Вступ

Щодня ми взаємодіємо з величезною кількістю людей і

формуємо свої соціальні контакти на основі потреб,
закладених із самого дитинства. Але що більше часу ми
присвячуємо соціальним зв’язкам і мимоволі стаємо їхніми
заручниками, то більше стикаємося з таким явищем, як
насильство.
Уже сім років я працюю психотерапевтом і за цей час почув
історії сотень людей. Хтось звертається з проблемами
депресії, хтось — зі складнощами в роботі й перфекціонізмом
або панічним розладом. Але дуже часто причинами, які
підштовхували моїх пацієнтів звертатися по допомогу,
слугували травми як наслідки пережитого насильства.
Яка перша асоціація виникає у вас, коли ви чуєте це слово?
Напевно, щось, що пов’язане з грубим фізичним впливом чи
нападом, із чимось, що можна явно побачити й зафіксувати.
Однак це не зовсім так. Іноді та наукова література, з якої ми
черпаємо знання про чинники й ознаки насильства, не дає
достатньо інформації, щоб помітити насильство на практиці,
виявити його в інших, а тим паче зрозуміти, як ми самі
несвідомо можемо бути його причиною.
Чому так важливо повною мірою усвідомлювати природу
цього явища? По-перше, застосування насильства — це
кримінальна відповідальність, адже насильник порушує
засадничі права людини. Але це тільки верхівка айсберга.
Уявіть дитину — усміхнену, з великими очима, яка
видивляється шлях у щасливе майбутнє. Аж ось хтось
закриває цей шлях, справляючи специфічний вплив на сфери
розвитку та її становлення як успішного члена суспільства.
Що трапляється із цією дитиною? Передусім такий сценарій
часто породжує схильність до девіантної поведінки, труднощі
в соціальній адаптації, психічні розлади, а в найгіршому
випадку формує людину, яка також може стати насильником.
І врешті ми отримуємо зачароване коло: потерпілий від
насильства в минулому ставатиме насильником у
майбутньому.
Подібного роду ситуація впливає не лише на насильника й
потерпілого, вона завдає удару соціальному шару довкола
них, змінюючи життя безлічі людей. Насильство руйнує
людину, до якої було застосоване, і якщо не одразу, то цей
вплив проявиться згодом у багатьох аспектах її
життєдіяльності.
Насильство — не завжди очевидне явище.
Насильство впливає на життя соціуму.
Насильство визначає наше майбутнє і взаємини з
людьми.
Насильство заважає нормальному розвитку людей у
соціальному середовиші, у сім’ї чи в колективі.
На жаль, саме через незнання принципів оцінювання
насильства більшість людей не звертається по допомогу до
фахівців, вважаючи такий стан справ нормальним.
У моїй практиці багато жінок і чоловіків перебували в
стосунках і навіть не підозрювали, що між ними відбувалося
насправді. Це, своєю чергою, впливало на формування
сімейних цінностей, виховання, комунікацію з
довколишніми, а дітям демонструвало негативні моделі
поведінки й завдавало додаткового дискомфорту в процесі
становлення особистості.
Ця книжка покликана допомогти нам розібратися в природі
і джерелі насильства, у кожних із форм і видів насильства,
також ми зрозуміємо, за якими ознаками його можна
розпізнати, якого алгоритму дій варто дотримуватися, щоб
мінімізувати прояв насильства у власному житті, і до кого
звертатися по допомогу, якщо насильство трапилося в
минулому.
У першому розділі ми поговоримо про справжню причину
насильства як явища — агресію. Про те, кому вона властива
— усім нам чи це доволі рідкісне явище, про те, чи можна
приборкати таку емоцію в повсякденному житті. Після цього
ми розглянемо оцінювання агресії всередині комунікації з
іншими людьми і проговоримо всі критерії насильства, щоб
сформувати базове розуміння того, що є нормою і не завдає
шкоди, а що, навпаки, є нездоровою моделлю поведінки.
Після загального опису в наступних розділах ми розберемо
кожен вид насильства на прикладах з моєї практики:

фізичне насильство;
психологічне насильство, пов’язане з комунікаціями;
сексуальне насильство (адже багато хто вважає, що це
примусовий статевий акт, але насправді це значно
ширше поняття);
економічне насильство (не настільки відоме, а проте
дуже поширене);
насильство, пов’язане з процесом виховання.

Звісно, ми не пройдемо повз таке явище, як педагогічне

нехтування, коли базові потреби людини не задоволені й
вона стикається з маніпуляціями, провокаціями, постійно
відчуває провину, сором і супутні негативні емоції.
У кінці книжки ми підіб’ємо підсумок у тому, яке
насильство є найпоширенішим і найчастіше проявляється
зовні. Крім того, ми зможемо зрозуміти, як нам вибудовувати
асертивність, тобто гідну, самостійну модель поведінки, яка
дозволить формувати здорові взаємини з довколишніми
людьми.
 Хочу звернути увагу, що наприкінці кожного розділу, а
також у післямові ви побачите своєрідні чеклісти для
кожного виду насильства. Якщо хоча б один пункт із
запропонованого переліку вам відгукнеться і ви зрозумієте,
що стикаєтеся з таким у повсякденному житті, не варто
заплющувати на це очі. Це вже тривожний знак і привід
переглянути модель поведінки в тому середовищі, де ви
стикаєтеся з тим чи іншим проявом насильства. Також ці
чеклісти будуть корисні всім, хто сумнівається в тому, чи
присутнє насильство в їхньому житті, чи є вони свідками
насильства в житті інших людей.
Приклади з особистої практики й велика кількість кейсів,
пов’язаних з усіма видами насильства, дозволять нам чіткіше
оцінювати дії як усередині, так і поза соціальними групами.
Як фахівцю, якому довелося почути безліч історій, часто
жахливих, мені дуже хочеться, щоб кожен з нас розумів
важливість попередження насильства і знав алгоритм дій у
критичній ситуації. Крім того, усі ми маємо усвідомити, що
звертатися по допомогу — це нормально, бо тільки завдяки
роботі з фахівцем можна позбутися наслідків травматичного
досвіду.
Сподіваюся, ця книжка буде корисною і потрібною.
Спартак Суббота
Частина перша. Природа
насильства
1. Категорії насильства

Насильство — явище неоднотипне, що має безліч категорій,

форм і видів. Тому спершу слід окреслити це поняття,
визначити його основні ознаки, щоб далі можна було
спиратися на фундаментальні засади.
Насильство — це навмисне застосування прямої
фізичної сили чи влади або загроза застосування їх
проти себе, іншої особи, групи осіб чи громади.
Результатом насильства є:

тілесні ушкодження;
смерть;
психологічні травми;
відхилення в розвитку;
утрати різного роду.

Насильство обов’язково має спрямованість, тобто об’єкт,

щодо якого чиниться застосування сили чи влади. Відповідно
до типу такого об’єкта ми виокремлюємо узагальнені
категорії насильства, до яких належать:

Насильство щодо самого себе. Це може бути замах

на власне життя чи здоров’я, зокрема самогубство,
спроба самогубства чи самоушкоджувальна
поведінка. Хай як дивно, але насправді до
самоушкоджувальної поведінки схильна величезна
 кількість людей — усвідомити це простіше, якщо
розуміти, що така поведінка далеко не завжди є
суїцидальною.

Із часом модель насильства щодо самого себе може

поширюватися на інших людей. Наприклад, частими є
випадки, коли насильницькі злочинці або серійні вбивці
спочатку здійснювали акти агресії, спрямовані на себе, а в
якийсь момент вийшли за рамки звичної моделі й
перейшли до актів насильства стосовно інших людей.

Міжособистісне насильство — тобто таке, що

виходить від іншої людини чи групи людей. Ця
категорія пов’язана передусім з комунікацією, тому не
перебільшенням буде твердження, що в епоху
соціальних контактів з ним стикався кожен з нас.

Міжособистісне насильство є поширенішим за рахунок

того, що комунікація з іншими людьми в наш час
неминуча, тож різні форми насильства щодо інших людей
часто проявляються неусвідомлено. Інакше кажучи,
людина може вчинити акт насильства, не надавши цьому
жодного значення й не категоризуючи свої дії як
насильство.

Колективне насильство. Сюди зараховуємо

насильство з боку держави, політичної групи,
терористичної організації. Наприклад, це можуть
бути революційні тенденції, пов’язані з повстанням
груп людей, агресією з боку держави щодо громадян і
навпаки — жорстокість громадян стосовно держави;
або процеси всередині робочого колективу чи
 спрямування певної форми агресії одного колективу
на інший.

Категорії загальної спрямованості (на самого себе, на

іншу людину, на колектив) деталізуються у видах, що
визначають специфіку прояву насильства. Сюди ми
зараховуємо поширені поняття фізичного насильства,
сексуального насильства, завдання шкоди, психологічне
насильство й менш знане економічне насильство та
порушення якості виховання. Про види насильства ми
поговоримо далі, а зараз розглянемо механізми й причини
його виникнення.
2. Агресія як джерело насильства

Для того щоб зрозуміти, що є першопочатковою причиною

насильства, нам необхідно звернутися, з одного боку, до
біології, а з іншого — до соціальних і психологічних чинників.
Причиною насильства є труднощі в регуляції агресії.
Розберімося, що таке агресія.
Це поняття можна тлумачити в кількох аспектах: як
біологічне явище, як соціальне явище, як рису характеру
особистості і як модель поведінки.
Агресія — це передусім біологічно зумовлений стан,
пов’язаний з поведінкою тварин, що, виявляючи її, активно
демонструють свій статус і захищають те, що їм належить.
Звісно, у своєму розвитку людина пішла значно далі, набувши
самосвідомість і інші блага вищої нервової діяльності, однак
це не скасовує її стосунку до деяких елементів тваринного
світу.
До біологічних причин агресії належать особливості роботи
нашого мозку, зокрема трьох його ділянок: гіпоталамуса,
мигдалеподібного тіла й поясної звивини. Гіпоталамус
відповідає за вироблення гормонів, що дають людині змогу
реагувати як на позитивні, так і на негативні подразники
зовнішнього середовища. Це свого роду центр управління, що
запускає вервечку реакцій. Гіпоталамус безпосередньо
пов’язаний з мигдалеподібним тілом, яке допомагає
оцінювати рівень загрози цих подразників. Також
мигдалеподібне тіло відповідає за соціальний аспект,
дозволяючи нам вибудовувати комунікацію з довколишніми
людьми й формувати певні емоції. Один злочинець, який
скоїв понад десять убивств, згодом описав свою модель
поведінки як неконтрольовану зі спалахами агресії. Подальше
детальне дослідження його організму привело лікарів до
виявлення патологічної активності в гіпоталамусі та пухлини
надниркової залози. Це дало фахівцям змогу зробити
висновок, що людина не могла контролювати своєї поведінки,
вдавалася до насильства й скоювала злочини на ґрунті
порушень у роботі центральної нервової системи.
Ще один орган, який значною мірою відповідає за агресивну
поведінку людини, — поясна звивина. Це та ділянка
центральної нервової системи, що допомагає людині
розуміти, які дії вона може вчинити щодо певного об’єкта і
які наслідки із цього можуть бути. Поясна звивина виконує
свого роду функції врівноважувача, підказуючи можливий
розвиток подій на основі тих чи інших реакцій. Ця частина
нервової системи, у комбінації з мигдалеподібним тілом і
гіпоталамусом, дозволяє людині переживати відчуття, яке ми
називаємо інтуїцією.
Інтуїція не є навичкою, вона пов’язана зі здатністю
людини прогнозувати можливі наслідки дій на основі
тих даних, які вона отримала із зовнішнього
середовища. Коли в певний момент ми, суто інтуїтивно,
уявляємо, що внаслідок чогось станеться щось, це
свідчить про здатність нервової системи передбачати
можливі наслідки в обхід нашої свідомості. Така
здатність дозволяє нам приймати рішення з меншими
витратами й отримувати більше переваг.
Попри те що ми вважаємо агресію негативним чинником, не
можна ігнорувати того факту, що вона є єдиним інтегратором
і модифікатором нашої поведінки: «Припущення, що люта
реальність і палеозою, і наступних епох, що формували
мозок, могла відчувати потребу в якихось інших інтеграторах
поведінки, крім агресії, є суто фантазійним і всерйоз
обговорюватися не може»1.
Річ у тім, що колись виживання кожного виду на планеті
забезпечували зрілість і сила агресії. Будь-яка «позитивна»
риса, що домішувалася до них, була для цих видів
самовбивчою. Якби вони керувалися лише «позитивними»
рисами, їх поскидали б з еволюційної сцени. Саме тому
комплект агресій і ліг в основу будь-якої складної поведінки. І
саме його тією чи іншою мірою успадкували ссавці, зокрема
гомо сапієнс. До речі, більше успадковувати не було чого. «У
реальності нашої еволюції жодні якості, крім тих, що
детонуються агресіями та їхніми похідними, не мали, не
мають і, вочевидь, не матимуть жодної суттєвої цінності»2.
Тому
прояви наших потреб прямо чи опосередковано
пов’язані з агресією.
А що таке агресія в соціальному розумінні? Це мотивована
руйнівна поведінка, що суперечить нормам співіснування
людей, завдає фізичної та моральної шкоди людям або
викликає психологічний дискомфорт. Ми вже побіжно
згадували, що будь-яка форма комунікації базується на
агресивності — усе залежить лише від ступеня її вираженості,
соціальних норм і здібностей індивіда, який проявляє
агресію, до адаптації до навколишнього середовища.
Агресивність як риса характеру — це стійка
характеристика особистості, що відображає її схильність до
таких емоційних станів, як гнів і злість, і до поведінки, метою
якої є заподіяння шкоди довколишнім. Крім того, людина з
такою рисою характеру схильна застосовувати насильницькі
методи для досягнення своїх цілей.
 Агресія як модель поведінки означає поведінку людини,
спрямовану на розподіл і перерозподіл ресурсів, що дуже
схоже на біологічну модель. У ролі ресурсу може бути їжа,
партнер, потомство, соціальний статус, влада, дохід, престиж,
територія, психологічний комфорт. Стимулятором до прояву
агресії чи до готовності її проявити в цій моделі є страх
дефіциту ресурсів.
Так чи інакше, поведінка людини базується на униканні
страху й негативних подразників, що формують у нас
або захисну модель поведінки, або нападаючу, тобто
агресивну. Найкращим і, мабуть, єдиним інтегратором
такої поведінки і є агресія.
Як ви вважаєте, чи може співчуття, самопожертва або
милосердя бути агресією? Хай як парадоксально, але може.
Агресія є основним рушієм досягнення і перерозподілу
ресурсів, а певні форми поведінки, які можуть вважатися
правильними в суспільстві, у цьому допомагають.
Самопожертва, наприклад, робить нас більш затребуваними
в певному середовищі. Співчуття робить нас зручнішими й
адаптивними в групі. Милосердя робить нас більш
прийнятними, що дає нам змогу отримати більшу кількість
ресурсів.
Варто пам’ятати, що комплект агресій узагалі є головним
чинником, що формує норму поведінки будь-якої живої
істоти. Основних видів агресій шість або сім з огляду на те,
що питання про межі між близькими типами агресій і їхні
назви досі лишається дискусійним. До них належать:
«хижацька», або praedonia agressio, «материнська», або
materna agressio, «статева» (sexualis agressio), «правова», тобто
«агресія самозаяви» (justa agressio), «територіальна» (terretris
agressio), «міжсамцева» (intermasculina agressio), «страхова»
(reveritoria agressio). Поряд з основними видами існують
менші, «інструментальні», агресії, які також структурують
поведінку тварин і людей.
Однією з основних є «хижацька» агресія. Саме її потенціал
забезпечує майбутнє виду і його розвиток, бо саме хижацтво
змушує організм шукати і знаходити складні, але й
найефективніші форми поведінки. Будучи найдинамічнішою
з агресій, praedonia одночасно здатна зосереджувати всі
можливості організму на досягненні мети, часом через
подолання безлічі обставин і перешкод. За ступенем
фундаментальності й важливості вона зіставляється з такими
базовими видами агресій, як materna, sexualis і justa. Цілком
імовірно, praedonia значно вагоміша, ніж terretris,
intermasculina, reveritoria й інші види агресії.
«Хижацька» агресія багатогранна, складна, сповнена
нюансів і, що найважливіше, може провокувати ту поведінку,
за якої всі прояви самої агресії ретельно сховані. Наочні
зразки її проявів можна побачити в літературі чи науці, де в
основі успіху — завжди вміле, нещадне, терпляче полювання
за результатом. Утім тут (найімовірніше) присутній симбіоз
агресій, де justa грає не меншу роль, ніж praedonia3.

1 Невзоров А. Происхождение личности и интеллекта человека (2013).

2 Невзоров А. Происхождение личности и интеллекта человека (2013).
3 Невзоров А. Происхождение личности и интеллекта человека (2013).
3 Мотиви агресивної поведінки

Мотивами агресії може бути буквально все, що пов’язане з

ресурсами й виживанням. Однак я виокремлюю п’ять
основних.
Перший — ворожий. Цей мотив зумовлений негативними
почуттями: злістю, ненавистю, заздрістю, гнівом — або
емоційною нестабільністю людини. Через ці причини в
людини можуть виникати проблеми з контролем поведінки,
але, що цікаво, водночас це дозволяє нам долати труднощі й
досягати успіху. Ця мотивація пов’язана з «хижацьким»
видом агресії (що застосовується для досягнення власних
цілей найбільш ефективним шляхом) і не є миттєвою
реакцією. Значною мірою це спланована і навмисна
ініціатива, де провідну роль відіграє бажання. Зовнішні
прояви теж мають інший вигляд. Наприклад, кішка, яка
полює, притулиться до землі, рухатиметься безшумно й
обачно, її шерсть не щетинитиметься. Готуючись напасти на
свою здобич, кішка максимально спокійна і зібрана. Жертва
ніколи не розуміє, що відбувається, а якщо й розуміє, то, як
правило, занадто пізно.
Авторитарний мотив проявляється в жадобі влади, у
прагненні домінувати й підкоряти. Цей мотив пов’язаний з
територіальною, міжсамцевою, а також із сексуальною
агресією. Такі види агресії більше спрямовані на базове
виживання й частіше пов’язані з окресленням своєї території,
завоюванням домінантної позиції серед собі подібних і
можливістю обирати партнера для розмноження.
 Гедоністичний — третій мотив агресії. Він є засобом
отримання задоволення. У цьому випадку формується
комбінація декількох видів агресії (хижацької, сексуальної,
територіальної і міжсамцевої) для задоволення власних
потреб.
Психічний і психопатологічний — це ті мотиви агресії, які
пов’язані з порушенням цілісності особистості,
психологічних і психічних функцій, з-поміж яких
виокремлюємо психози, психічні відхилення та
захворювання, неврози, стрес, безсоння й інші патології
психічного стану.
І останній мотив — захисний, метою якого є самооборона.
Іноді агресія стає формою нападу, коли захисна модель
поведінки не задіюється через недоцільність або малу
ефективність. Якщо людина стикається з певною формою
агресії і розуміє, що не здатна протистояти подразнику, вона
починає проявляти зустрічну форму агресії для захисту.
Таким чином найнеобразливіша істота може стати доволі
небезпечною. Прикладом є щури, які, хоч і невеликі в
розмірах, загнані в кут, можуть чинити сильний опір і
викликати страх навіть у більших тварин.
Кожній людині властиві певні особливості поведінки. Серед
них є ті, які безпосередньо впливають на розвиток агресії,
приміром:

здатність людини контролювати прояв своїх

потреб і бажань. Хорошим прикладом є експеримент
із зефіром: за стіл посадили дітей, перед якими
поставили тарілку із солодощами. Умова була така:
якщо дитина спокійно висидить певну кількість часу,
то отримає дві зефірки, а якщо не зможе
стримуватися і захоче все з’їсти — отримає тільки
одну. Одна дитина виконала умову й отримала
подвійну винагороду, а друга не могла всидіти на
місці, дуже мучилася, тягнулася по солодощі, тому й
отримала тільки одну зефірку. Цей кейс свідчить про
різний рівень розвитку контролю імпульсів, тобто
контролю своєї поведінки, бажань, що залежить від
безлічі чинників (наприклад, біологічних
особливостей, виховання батьками, соціального й
фінансового благополуччя);

емоційна сприйнятливість — схильність відчувати

незадоволеність, вразливість і дискомфорт, пов’язана
з чутливістю особистості. Наприклад, більш вразлива
й чутлива людина з меншою ймовірністю зможе
витримати якийсь тривалий подразник, особливо
високої інтенсивності, ніж людина, у якої більш
стійка і сильна нервова система. Деякі люди
надзвичайно нетерпляче чекають на свята, інші —
менш нетерпеливі, дехто спокійно ставиться до того,
що потрібно висидіти 45 хвилин уроку чи одну пару,
інші ж ледь здатні висиджувати більше 15 хвилин за
одним заняттям;

вдумливість — здатність приймати правильне

рішення на основі наявних даних. Вдумливість часто
протиставляють неуважності — здатності реагувати
винятково ситуативно, без оцінки можливого
прогнозу. Наприклад, вдумлива людина з більшою
ймовірністю зможе стримати тривалий імпульс
агресивного характеру і не вчинити агресивно, на
відміну від того, у кого показник неуважності
високий і хто реагує ситуативно;
 ворожа атрибуція — інтерпретація будь-яких
неоднозначних стимулів як ворожих. Розгляньмо
приклад ситуації в метро: якщо напроти однієї
людини сидітиме інша, яка не відповідає уявленням
першої про культурність, скажімо, її дратуватиме
строкатий одяг чи яскравий макіяж, то ця людина
може проявити агресію;

остання особливість, що впливає на розвиток агресії,

— це прищеплена в дитинстві модель поведінки.
Дитина формує свою модель поведінки відповідно до
того, що бачить у довколишньому середовищі. Нам
властиво описувати світ через призму того, що ми
спостерігаємо в своєму середовищі. Завдяки цьому в
нас формуються навички, які дозволяють
справлятися з подразниками за рахунок засвоєння
наочних прикладів помилок і успіхів старшого
покоління. У цьому є багато позитивних чинників,
однак є й негативні, що тягнуть за собою незгладний
слід на психіці людини. Дитина, що зростає в
агресивному неблагополучному середовищі, з
більшою ймовірністю буде схильною до агресивної
поведінки стосовно довколишніх або до «уникаючих»
моделей поведінки, які даватимуть їй змогу
виживати, уникаючи агресії4.

Часом батьки самі можуть формувати у дітей агресію тим,

що порівнюють їх з іншими («Ти кращий за інших», «Ти
блакитної крові», «Ти — королева в цьому житті»).
Зворотним боком медалі є зневажливе ставлення близьких до
дитини, що в майбутньому компенсується у вигляді агресії
навіть у нейтральних ситуаціях.
4 Simons, Ronald L. & Johnson, Christine. An examination of competing
explanations for the intergenerational transmission of domestic violence
(1998)
4. Причини виникнення насильства

У значній кількості наукової літератури про насильство

описуються його система, прояв у суспільстві або способи
його оцінювання. І при цьому в ній часто упущено важливий
момент — причину насильства.
Усі причини насильства можна розподілити за трьома
категоріями:

еволюційні;
біологічні;
соціальні.

Спершу нам варто визначитися з тим, що таке еволюційна

причина, щоб не вводити себе в оману складними і
подібними за своїми описами поняттями. Еволюційні
причини — це ті, які формувалися під час розвитку тих чи
інших видів під впливом зовнішніх чинників протягом
тривалого періоду часу. Простіше кажучи, це все, що
пов’язано з примітивним життєзабезпеченням, адже, щоб
вижити в суворих умовах, наші пращури керувалися значно
агресивнішими моделями поведінки. Будь-який вид, від
травоїдних до хижаків, змушений був боротися за ресурси
шляхом, який передбачав насильство щодо інших видів. Як
приклад згадаймо війни за партнерів чи умовні території.
Здобуття ресурсів, влади чи передавання генів потомству є
домінантним мотивом, який досі час від часу керує людиною,
саме тому еволюційні причини можна розглядати як базові.
Конфлікти на дитячих майданчиках, невдоволення дітей,
коли мама не поруч, нервові зриви, які проявляються на
роботі, — все це емоції агресії і приклади прояву
еволюційних причин насильства, адже навіть останній
приклад — це умовне насильство щодо самого себе. Усе, що
пов’язано з нашими базовими потребами, автоматично
відсилає нас до еволюції.
Хтось може зауважити, що еволюція і біологія — це майже
те саме, тож необхідності розділяти ці причини немає. Але я-
все-таки розмежую їх. Біологічні причини, на відміну від
еволюційних, пов’язані зі спадковими й генетичними
показниками. Наприклад, дальтонізм — це вроджена
аномалія, що передається від батьків до дітей. Під час
стресових подій можлива мутація генів і формування низки
інших патологій. Порушення контролю імпульсів,
агресивність і схильність до недотримання соціальних норм
— не виняток.
Кейс № 1
Розгляньмо приклад одного пацієнта, який звернувся по
допомогу з регуляції агресії.
Пацієнт описав свою проблему як нездатність
контролювати гнів. Оскільки це завдавало йому
дискомфорту, він удавався до емоційного і часом фізичного
насильства щодо своїх близьких і оточення через вербальну
агресію й фізичний вплив. Він також говорив про те, що має
непереборне бажання просто виплеснути всі свої емоції на
людину, яка не задовольняє тих чи інших його потреб або
стоїть на шляху до їх реалізації.
У минулому цей пацієнт ніколи не піддавався насильству
або сильній агресії з боку довколишніх, проте з дитинства
йому було складно обирати адаптивні моделі поведінки для
взаємодії з людьми, наприклад, «Хочу отримати якусь
іграшку», «Не хочу туди йти», «Не хочу їсти і спати»
виражалися в досить агресивній формі з вербальними
обра`зами. Незабаром виявилося, що біологічний батько
пацієнта помер на війні, а його виховував вітчим — про це
пацієнт дізнався у двадцять п’ять років.
Оскільки збір інформації про життя пацієнта не засвідчив
жодної вагомої причини, яка була би пов’язана з
психологічним впливом або соціальними особливостями
виховання, ми почали вивчати біологічні чинники.
У дитинстві в пацієнта був дуже рухливий тип нервової
системи. (Рухливість нервової системи — це швидкість
зміни процесів збудження і гальмування, яка проявляється
при переході від однієї діяльності до іншої. Лабільність — це
швидкість виникнення, протікання і припинення процесів
збудження і гальмування. Таким чином, рухливість і
лабільність зумовлені фактором часу, а час реакції — це
період між моментом, коли людина виявляє якийсь сигнал, і
моментом, коли вона на нього реагує.) Рухливість
передбачає відсутність можливості контролювати свої
імпульси так легко, як це дається дітям з інертною
нервовою системою (низька рухливість нервових процесів
указує на їхню високу інертність, що ускладнює перехід до
нових навичок. Люди з такою нервовою системою уникають
незнайомих ситуацій і різноманітності активностей, а у
виборі дозвілля чи роботи тяжіють до стандартів
попереднього досвіду). Однак багато людей зі схожими
особливостями не є агресивними і не диктують
насильницької форми комунікації. Чому ж у пацієнта
виникли такі труднощі?
З’ясувалося, що його мати була дуже спокійною, тихою,
завжди жертвувала своїми потребами, а от батько був
украй імпульсивним, нестриманим, агресивним. Нескладно
припустити, що в такої людини була схильність до
азартних ігор або до вживання наркотичних речовин,
алкоголю. Домашнє насильство часто супроводжується
зловживанням алкоголем: про це як про чинник заявляють
дві третини від загальної кількості жертв домашнього
насильства. Люди, які помірно вживають алкоголь, частіше
вчиняють насильство над інтимними партнерами, ніж ті,
хто вживає мало, і непитущі; особи, які п’ють багато або
страждають на алкоголізм, залучені в найбільш хронічні та
серйозні форми агресії. Імовірність, частота і серйозність
фізичних нападів корелюють зі вживанням алкоголю. Своєю
чергою, рівень насильства після сімейно-поведінкової терапії
алкоголізму знижується5.
Батько зміг задовольнити свої потреби в агресії, ставши
військовим і учасником бойових дій.
А ми, отримавши інформацію про модель поведінки тата,
дійшли висновку, що дитина може успадкувати риси, моделі
поведінки від своїх батьків.
Повторюся: нервова система — це те, що отримує людина
при народженні, це не динамічний показник. Із цією нервовою
системою людина живе все життя. Єдине, що ми можемо
набути, — це характер і цінності, можемо сформувати
певні моделі поведінки під тиском зовнішніх обставин.
Повертаючись до кейсу: пацієнт повністю впорався з
агресією за допомогою когнітивно-поведінкової терапії, що
знизило його прагнення до агресивної моделі поведінки, яка
завдавала шкоди довколишнім і псувала життя йому
самому.
Когнітивний підхід виходить з припущення, що
психологічні проблеми і нервово-психічні розлади викликані
нелогічними або недоцільними думками і переконаннями
людини, а також дисфункційними стереотипами мислення,
змінивши які, можна змінити емоції та поведінку і таким
чином вирішити проблему. Поведінковий підхід, заснований
на теорії біхевіоризму, передбачає зміну поведінки людини
шляхом заохочення і підкріплення бажаних форм поведінки і
 відсутність підкріплення небажаних форм, а внаслідок зміни
поведінки — зміну емоцій і стереотипів мислення.
Кейс № 2
Пацієнтка звернулася з тим, що останнім часом усі
скаржаться на її поведінку. При цьому вона не може
зрозуміти, чому поводиться саме так. Під час збору всієї
інформації про пацієнтку з’ясувалося, що в неї був серйозний
епізод сексуального насильства у віці двадцяти семи років,
коли її зґвалтував близький друг, однак пацієнтка навіть не
здогадувалася, що ця ситуація могла спричинити серйозні
наслідки. Ця проблема називається посттравматичним
стресовим розладом.
Річ у тім, що одним з діагностичних критеріїв
посттравматичного стресового розладу є дисоціативні
частини. Що це означає? Ми часто чуємо і навіть уживаємо
вислів «роздвоєння особистості», але на ділі це називається
«множинна особистість». Цей розлад пов’язаний з тим, що
людина, яка зазнає насильства, змушена формувати
альтернативну модель поведінки, що захищатиме її. Така
проблема сталася і з пацієнткою.
Пацієнтка не зовсім розуміла, у який момент завдавала
комусь болю чи як саме вона це робила, тому часто
стверджувала, що в неї немає проблем, наприклад: «Ви
просто наговорюєте на мене» або «Ви думаєте, що я
божевільна». Її батьки й хлопець навіть надали відео й аудіо,
де було зафіксовано, як вона проявляє агресію, кричить,
змінює тональність голосу, кидає в людей різні предмети.
Сама пацієнтка цього не пам’ятала. Це пов’язано з
відчуттям того, ніби вона знову переживає травматичну
подію. Тригером для цього могло стати будь-що: запах,
схожий на той, який вона чула від насильника, голос, звук,
певні фрази.
 У цьому випадку ми можемо спостерігати, як різні моделі
поведінки проявляються під тиском зовнішніх обставин,
подразників, що можуть нести загрозу нашій
життєдіяльності.
Терапія і медикаментозне лікування допомогли пацієнтці
позбутися проявів агресії, посттравматичного стресового
розладу, наслідків негативного досвіду загалом, і вона
благополучно впоралася й вилікувалася.
Тепер перейдімо до третього виду — соціальних причин.
До цієї категорії причин насильства ми можемо зарахувати
будь-яку форму взаємодії людини із соціальним
середовищем, що згодом формує в неї агресивну поведінку,
яка призводить до насильницьких дій. Оскільки формування
соціально прийнятної поведінки відбувається ще в дитинстві,
розглядати таку причину варто з посиланням на більш ранні
етапи формування особистості. Річ у тому, що дитина від
народження ще не є сформованою особистістю, вона є
індивідом, інакше кажучи, представником виду.
Індивід — це представник певного виду, що має його базові
характеристики. Наприклад, немовля є індивідом. Усі істоти
навколо нас є індивідами до моменту соціалізації.
Особистість — це соціалізований індивід або
соціалізований представник виду. Основна характеристика
особистості полягає в здатності взаємодіяти з навколишньою
дійсністю, із собі подібними й вибудовувати комунікацію.
Для особистості також обов’язкова наявність самосвідомості.
Свідомість — це здатність людини або іншої істоти
усвідомлювати те, що відбувається навколо. Наприклад,
собака може знати, де стоїть його миска, пам’ятати
зовнішність свого господаря, реагувати на команди й
розуміти розташування речей у будинку, в якому живе.
Самосвідомість дозволяє усвідомлювати себе в моменті,
вибудовувати плани і прогнози подій. Наприклад, людина
здатна рефлексувати й аналізувати свої думки, прогнозувати
майбутнє.
Хай скільки собаці, який гризе диван, пояснювати, що цього
робити не варто, усіх причин він не усвідомить. Пес дивиться
на хазяїна, на те, що зробив, «складає двічі по два» й або
притискається до землі, демонструючи покору й страх, або
тікає. Він реагує ситуативно, бо не вибудовує логічних
ланцюжків у тривалих часових проміжках.
А що відбувається з людиною? Повертаючись додому з
роботи, вона може замислитися над тим, що начальник
сьогодні якось не так подивився. Які думки спливають у таку
мить? Вочевидь, про те, що людина десь припустилася
помилки. А якщо припустилася однієї помилки, то є велика
ймовірність, що начальство звертатиме увагу на всі помилки.
Якщо воно звертатиме увагу на всі помилки, то є ймовірність,
що керівник подумає про некомпетентність цієї людини.
Якщо з’ясується, що вона некомпетентна, її звільнять, якщо її
звільнять, людина втратить джерело доходу, адже знайти
іншу роботу може і не вдатися. Врешті все закінчується
думками, що людина помре самотньою та бездомною, без
грошей, на вулиці, від хвороб чи голоду. Навіть незрозуміло,
від чого швидше, мабуть, одночасно і хворою, і голодною.
Отже, людині властиво тривожитися, і в цьому полягає
ключова причина формування соціальних моделей
агресивної і насильницької поведінки.
Розгляньмо соціальні групи, у яких ми найчастіше
перебуваємо.

Народившись, дитина стикається з певною моделлю

виховання від своїх близьких. Якщо батьки залишили дитину,
то першою соціальною групою будуть опікуни або дитячий
будинок, де дитина зростатиме. Усе, що відбуватиметься з
дитиною протягом перших років життя, позначатиметься на
моделі її поведінки, сприйманні нею дійсності. Ми в жодному
разі не відкидаємо факту, що еволюційні й біологічні
чинники є базовими, але через негативний досвід соціальна
сфера формуватиме агресивні, насильницькі моделі
поведінки чи, навпаки, пасивні, покірно-поступливі,
саможертовні моделі. Винятком є модель виховання, за якої
базові потреби дитини будуть задоволені її соціальним
середовищем і опікунами. Соціальний вплив на дитину також
формуватиме поняття цінностей, що, своєю чергою,
впливатиме на її взаємодію з довколишніми, вибір форми
комунікації і моделі реакцій.
Ми змушені змиритися з тим фактом, що агресія для
людини є базовою, і з тим, що це є ключем до розуміння
агресивного поводження та насильства, проте розгляньмо
приклад, коли батьки завдають шкоди дитині, і поміркуймо,
до яких наслідків це призводить.
Дитина, яка стикається з насильством у сім’ї, може піти
трьома шляхами: бій, утеча чи покора. Безперечно, вона
обере стратегію, що найзручніше лягатиме на особливості її
нервової системи. Припустімо, що дитина виробить у себе
агресивну модель поведінки. Це означає, що вона
керуватиметься такими принципами: «Бий першим, щоб не
вдарили тебе», «Якщо тобі заподіяли шкоду, зроби те саме,
але з більшою силою».
 Виходячи з усіх згаданих прикладів, можемо дійти
висновків, що соціальні причини появи насильства
безпосередньо пов’язані з незадоволеністю базових потреб
людини.
Задоволення всіх п’яти базових потреб ще з немовлячого
віку необхідне для формування екологічного середовища й
для того, щоб перешкоджати формуванню тих чи інших форм
насильницької поведінки.
Перша базова потреба — це захист і безпека. Людина, яка
почувається в безпеці, здатна без підвищеної тривожності
взаємодіяти із зовнішнім світом, набувати хороших навичок
комунікації, захищатися там, де є потреба, і не відчувати
дискомфорту там, де цього не потрібно.
Друга базова потреба — це потреба в прийнятті й
безумовній любові, коли дитина розуміє, що незалежно від
обставин її люблять, її захищатимуть і для неї створять усі
умови, щоб вона не стикалася з агресивним середовищем.
 Третя базова потреба — це потреба в автентичності,
неповторності й спонтанності. Типовою соціальною
помилкою є меседж, що дитина нічим не відрізняється від
решти, наприклад: «Ти не кращий за інших», «Ти зроблена з
того самого тіста», «Чим ти відрізняєшся від решти?», «Якщо
цей хлопчик і та дівчинка змогли, значить, і ти зможеш»
тощо. У такому випадку соціальною причиною насильства
буде неправильна модель репрезентації дитини в
зовнішньому середовищі, вона сприйматиме всіх як
суперників, а себе — як некомпетентну, неспроможну
людину, що згодом може спричинити формування агресивної
поведінки й призвести до насильства.
Четверта базова потреба — це потреба в межах і
дисципліні. Якщо в дитячому віці вона не задовольняється,
дитина з великою ймовірністю стане імпульсивною,
конфліктною, підбігатиме до чужих людей, смикатиме їх,
кричатиме, обзиватиме, кидатиметься їжею, ігноруватиме
особистий простір інших, забиратиме в дітей іграшки — бо в
неї не буде вироблено розуміння, що так робити не можна.
П’ята базова потреба — це потреба в автономії, коли
дитині дозволяють бути відповідальною за свої вчинки і
відкривають змогу проявити самостійність. Під час
задоволення цієї потреби формується асертивність і вміння
долати труднощі.
Таким чином, акцент на соціальних причинах формування
агресії і безпосередньо насильства є домінантним, адже
можливості змінити еволюційні чи біологічні причини в нас
немає, а от соціальні — повністю під нашою
відповідальністю. Ми впливаємо на формування тих чи
інших патологічних форм поведінки, які є насильницькими,
агресивними й небезпечними для довколишніх.

5
https://onlinelibrary.wiley.com/doi/abs/10.1002/9781405165518.wbeosa039.p
ub2
5. Фази насильства

Часто процес насильства може відбуватися по колу, коли

потерпілий чи потерпіла раз по раз переживає той самий
сценарій. Саме тому я хотів би зупинитися на фазах
насильства. Потерпілий чи потерпіла, самі того не бажаючи,
можуть перебувати в зачарованому колі, вибратися з якого
самостійно вкрай важко. Негативним аспектом такого стану є
осуд з боку довколишніх і небажання допомогти. Наприклад,
людині можуть казати, що вона сама винна, бо не йде від
насильника, а в деяких ситуаціях ще й захищає його. Для
кращого розуміння причини такого явища ми й розберемо
фази насильства.
Я виокремлюю п’ять фаз насильства:
1. Фаза лояльності.
2. Фаза гострого епізоду.
3. Фаза адаптації.
4. Фаза компенсації.
5. Фаза нормалізації, або закріплення поведінки.
У першій фазі насильства — лояльності, стосунки з
людиною, яка згодом стає насильником, можна вважати
нормальними, нетоксичними, іноді навіть цілком
благополучними. Однак упродовж усього цього часу людина
може накопичувати агресію, що згодом стане джерелом
насильницьких дій.
Акумулюючи агресію, людина потребує вихлюпування її
назовні. Саме так і настає фаза гострого епізоду. Це може
бути різка відповідь на безневинне запитання, дратівливість,
фізичний вплив: людина сильно хапає за руку, замахується
для удару. Важливо розуміти, що гострий епізод — це все те,
що раніше не було властиво людині на постійній основі.
 Далі насильник може намагатися пояснити свою поведінку,
знаходити виправдання й шляхи, щоб загладити свою
провину. Це відбувається у фазі адаптації. Але бувають і
випадки, коли людина може не визнавати, що вчинила щось
погане, або навіть звинувачувати в усьому жертву,
переконуючи, що їй тільки здалося.
Процес адаптації зазвичай нетривалий: до доби. Далі
виникає фаза компенсації або, як її називають, фаза
«медового місяця», коли людина починає завалювати
подарунками, вдається до усного каяття, перепрошує,
проявляє конструктивну модель поведінки для формування
альтернативних хороших взаємин.
Варто окремо зауважити, що іноді люди сприймають
агресію як прояв небайдужості до себе й своєї значущості.
Найчастіше тому, що не знають іншої моделі стосунків або,
навпаки, усвідомлюють, що може бути й гірше. А часом
трапляється, що людина звикає до подарунків, які можуть
бути дуже дорогими, як-от путівка на відпочинок, за кордон,
новий телефон, одяг, машина, — і терпить насильство заради
«винагороди». Завалювання подарунками формує в очах
довколишніх хибний образ вічного медового місяця, стає
предметом їхнього захоплення, що також може сприйматися
жертвою як «винагорода» за терплячість.
У будь-якому разі, цей сценарій спрацьовує, і людина,
засліплена словами каяття й подарунками, погоджується
вірити, що все було випадковістю й більше такого не
повториться. Так настає найпоширеніша серед сімейного
насильства фаза нормалізації, або закріплення поведінки.
Якщо постраждалий чи постраждала пробачили
насильника, їм не завдали серйозних фізичних травм, у них
не з’явилося суїцидальних бажань, то нервова система
пристосовується до поведінки насильника. Людина вважає
ситуацію нормальною, бо психіка більше не розпізнає
поведінку того, хто чинить насильство, як агресивну чи
критичну.
На жаль, ця нормалізація й прийняття поведінки
насильника повертає жертву на початок кола з вірою в те, що
все налагодиться, зміниться, а в тому, що відбувається, немає
нічого страшного.
6. Способи оцінки насильства

Щоб ідентифікувати справжнє насильство, а не вішати

ярлики на тих, хто видається некомфортним чи неприємним,
ми мусимо розглянути таке поняття, як оцінка насильства.
Повертаючись до визначення насильства ВООЗ, можемо
виокремити три способи його оцінки: суб’єктивний;
соціокультурний; нормативний, або законодавчий.
Розгляньмо їхні відмінності й особливості.
Суб’єктивна форма оцінки. Для суб’єктивної форми
достатньо простого відчуття людини, що вона зазнає
насильства. Це важлива оцінка, проте вона розкриває певні
проблеми. Наприклад, об’єктивно виміряти страждання
людини неможливо, так само неймовірно складно
підтвердити емпірично, справді людина зазнає насильства чи
їй лише здається. Скажімо, людині неприємно, коли до неї
близько підходять — чи є така ситуація насильством?
Відповідно до визначення, яке пропонує закон, це не
насильство, але як бути з почуттями людини, якій
некомфортно або яка навіть відчуває страх?
Зустрічною проблемою суб’єктивної оцінки є те, що люди не
завжди розуміють, що зазнають насильства. Вони можуть
погано почуватися, перебувати в пригніченому стані,
виявляти негативні емоції, але банально не розуміти причин і
не бачити можливого зв’язку такого стану з насильницькою
поведінкою того, хто поряд.
Проте в суб’єктивному способі оцінки є й перевага: якщо
людина відчуває дискомфорт у певній ситуації під час
взаємодії зі знайомими чи колегами — це ознака, що це
середовище є для неї дратівливим, у ньому вона може
стикнутися з психологічними, фізіологічними й іншими
наслідками негативної взаємодії.
 Перейдімо до другого способу оцінки — соціокультурного.
Він визначається особливостями того культурного шару, у
якому зростає чи живе людина. Культурні норми різняться
від країни до країни. Десь певні форми насильства є кричуще
неприйнятними, а десь узагалі не сприймаються як щось
виняткове. Наприклад, у деяких країнах фізичне насильство
неприйнятне. У Франції фізичне насильство щодо дітей
загрожує позбавленням батьківських прав або навіть
кримінальною відповідальністю. Попереджається навіть
одиничний епізод. У Північній Кореї, навпаки, акт насильства
стосовно дитини є нормою виховання в багатьох сім’ях, а
тому не осуджується. Стандартними є ситуації, коли дітей на
вулиці можуть ударити по руках чи інших частинах тіла, хоча
для нервової системи дитини це достатньо болюча ситуація.
Соціокультурна оцінка включає в себе релігійну, культурну,
етнічну й інші форми комунікації, з якими стикається
людина. При цьому важливо розуміти, що, переїжджаючи в
іншу країну з діаметрально протилежною культурою, слід
очікувати й іншого рівня оцінки насильства.
Соціальна й культурна визначеність дає людям змогу
вибудовувати загальні правила поведінки в тому чи іншому
середовищі і врешті порозумітися. Саме тому в кожній
окремій культурі певні форми поведінки трактують як
насильницькі, і це потрактування поділяють усі, хто
належить до одного культурного шару. Скажімо, хапання
незнайомої людини за лікоть, шарпання, смикання за волосся
в українській культурі сприймається як насильницька дія, і це
сприйняття є спільним для всіх українців.
Недолік соціокультурного способу оцінки насильства
полягає в тому, що він негнучкий, а впровадження будь-яких
змін потребує неабияких ресурсних витрат. Крім того,
соціальна й культурна оцінка може бути не завжди доречна,
бо людина вже зараз може відчувати, що щодо неї
відбувається якесь насильство, а культура ігноруватиме це.
Прикладом цього можуть бути релігійні акти, які прийняті в
культурі, але людина вже не хоче їх виконувати або
дотримується іншої позиції. Наприклад, у різних
африканських регіонах нормальним є часткове або повне
видалення зовнішніх жіночих геніталій без очевидних
медичних показань, а лише з певних релігійних чи
ритуальних міркувань. Або ж жінки можуть виривати
волосся чи вибивати зуби, аби відповідати уявленням тієї
культурної спільноти про красу. Таким чином жінок
позбавляють права вибору з народження, і такі
соціокультурні особливості автоматично призводять до
травматизації, адже вони змушені підкорюватися тиску
суспільства, щоб уникнути осуду.
Останній спосіб оцінки насильства — нормативний, або
законодавчий, що визначається суворою буквою закону. Це
дуже простий, дієвий і зрозумілий для більшості спосіб
оцінки. Він має чітку структуру, добре прописаний, його
просто ідентифікувати, легко наводити для порівняння,
посилаючись на попередню практику, наприклад, судові
справи. Однак є й негативний бік. Він полягає в тому, що
іноді держава не встигає адаптуватися до потреб людей. Ба
більше, в деяких випадках для підтвердження факту
насильства потрібні час, гроші й дуже високий рівень витрат.
Серед усіх перерахованих способів нормативний
найоптимальніше оцінює форми насильства, рідко є
суб’єктивним, завдяки чому можна призначати те чи інше
покарання за насильство щодо особистості або стосовно
групи людей.
Держави розробляють спеціальні закони, що
уможливлюють визначення насильства, уточнюють його
форми й передбачають покарання. Так, у Франції ще у 2009
році було розроблено проєкт закону, згідно з яким
кримінальна відповідальність може загрожувати навіть за
словесні обрáзи в межах сім’ї. У Білорусі профілактиці
домашнього насильства сприяє закон «Про основи діяльності
з профілактики правопорушень» 2014 року, що дозволяє
тимчасово виселити громадянина, який учинив домашнє
насильство, із загального з потерпілим житлового
приміщення. Тільки за 2015 рік із цим законом у Білорусі
було ухвалено 1152 приписи, які зобов’язують громадян
тимчасово залишити займані ними житлові приміщення.
Верховна Рада України в грудні 2017 року ввела кримінальну
відповідальність за домашнє насильство, що передбачає
покарання від 150 годин громадських робіт до двох років
в’язниці. У визначення домашнього насильства в Україні
входять побиття, примус до інтиму, психологічний тиск і
обмеження в грошах на елементарні потреби. Закон
поширюється також і на пари, що живуть у
незареєстрованому шлюбі. За примус до співжиття або
шлюбу в ролі покарання застосовується ув’язнення.

Підсумовуємо
У цій частині книжки ми з’ясували, що основним джерелом
насильства є агресія, а самі причини насильства можна
розділити на три категорії: еволюційні, біологічні й соціальні.
Особливості прояву насильства залежать від безлічі
чинників, і ми, на жаль, не можемо передбачити точного
розвитку насильницької поведінки, навіть якщо маємо
знання про всі чинники або причини одразу.
Сліпою плямою досі залишається категорія біологічних
причин прояву насильства, пов’язаних з генетикою і
особливостями нервової системи. На будь-яку нервову
систему неминуче нашаровуються особливості виховання й
соціальні норми, що не дає нам змоги повною мірою оцінити
значущість тих чи інших чинників, які в результаті визначать
увесь контекст насильства.
Також ми розглянули фази, які проходить людина, що
зазнає насильства. Їх п’ять: лояльності, гострого епізоду,
адаптації, компенсації й нормалізації. Якщо не вжити
належних заходів, потерпілий чи потерпіла щоразу
потраплятиме на початок зачарованого кола.
Щоб ідентифікувати насильство, ми приділили окрему
увагу такому поняттю, як оцінка насильства. Часом ми
покладаємося на суб’єктивну оцінку того, що відбувається,
іноді роль відіграють особливості культури й панівних
понять норми. Також насильство можна оцінювати через
призму принципів, стандартів і понять, зафіксованих
юридично на рівні нормативно-правових актів тієї чи іншої
країни.
Частина друга. Фізичне
насильство
7. Поняття та специфічні причини

Що ж, почнімо розбір по поличках усіх видів насильства,

щоб у потрібний момент устигнути його розпізнати,
запобігти й допомогти тому, хто поруч.
Фізичне насильство — це вид стосунків, коли людину
навмисне заганяють у фізично й психологічно вразливе
становище, коли їй завдають тілесних ушкоджень або не
перешкоджають потенційній загрозі. Наприклад, коли є
реальна змога запобігти фізичному насильству, але очевидець
нічого не робить, він також стає учасником насильства.
У першому розділі ми вже розглянули основні причини
насильства, але кожен вид має свої особливості, які
виражаються в специфічних причинах виникнення
насильницької поведінки.
До специфічних причин фізичного насильства
належать:

модель виховання, що формує негативні

переконання;
особливості нервової системи людини;
результат взаємодії із соціумом.

Модель виховання
Найпоширеніша причина появи фізичного насильства —
перша, пов’язана з вихованням і моделями поведінки, які
формуються в ранньому віці й залишаються доти, доки їх не
пропрацює психотерапевт або доки людина не стикнеться з
яскравими подіями, що змінять модель її поведінки та
сприйняття дійсності.
 Негативні слова і звертання від батьків, насильство в сім’ї
або з боку довколишніх, друзів і знайомих, нехтування
базовими потребами дитини — усе це причини прояву
негативних моделей поведінки в дитячому віці.
Розгляньмо невеликий приклад. Пацієнт стикнувся з
труднощами в контролюванні власних емоцій, що почало
призводити до агресії й фізичного насильства щодо
довколишніх. У відповідь на будь-яке звернення пацієнт
виявляв агресію і завдавав шкоди. Від самого початку він був
налаштований до людей, які його оточували, недоб-
розичливо.
Під час терапії було з’ясовано кілька деталей:

батьки пацієнта засуджували його за всі негативні

вчинки: за відмову виконувати домашнє завдання, за
низькі оцінки тощо. Покарання було вкрай
жорстоким — це були не просто словесні обрáзи,
застосовувалося фізичне насильство: постійні
запотиличники від батька, мати била його по руках
предметами домашнього вжитку, наприклад,
шнурами, ременем, дротом, кухонним молотком;
у дитини виникло відчуття, що світ небезпечний, яке
й сформувало недовіру й агресивну модель поведінки
щодо навколишнього світу.

Урешті, пацієнт діяв за принципом «Бий першим, щоб не

вдарили тебе», бо в його системі цінностей на першому місці
стояла власна безпека. За рахунок агресивної та імпульсивної
поведінки він намагався уникати тісного контакту з людьми,
аби згодом його не образили й не завдали йому болю.
Однак, крім складних взаємин з довколишніми, пацієнт
також створював дискомфортні умови проживання для своєї
дівчини, виявляв агресію, позбавляв її більшої частини ліжка,
не дозволяв сидіти так зручно, як вона хотіла, тиснув на неї
так, щоб поволі змінювати її звичний спосіб життя. Це
завдавало як психологічних, так і фізичних страждань. У
моменти, коли дівчина хотіла звернутися до лікаря, він
засуджував її, через що в неї розвинулися супутні
захворювання й психологічні травми.
Ця ситуація є наслідком досвіду, пережитого в дитинстві, і
наочним прикладом того, як система виховання формує
насильницьку поведінку в майбутньому людини, від самого
початку не схильної до насильства.

Особливості нервової системи та психотравмуючий

досвід
Тепер перейдімо до другої причини — біологічної,
пов’язаної з труднощами контролю імпульсів. Вона може
формуватися як на етапі дорослішання (згадаймо хоча б
гормональні стрибки), так і під час певних
психотравмувальних подій. Значну роль у цьому відіграє тип
нервової системи.
Сила, рухливість і врівноваженість нервової системи —
три базових показники, що визначають стресостійкість
і чуттєвість (сила), здатність перемикатися між різними
подразниками (рухливість) і вміння тримати фокус на
подразникові без утрати ефективності
(врівноваженість).
Розберімося на прикладах. Пацієнт повернувся із зони
бойових дій. Унаслідок посттравматичного стресового
розладу в нього з’явилися болючі спогади, він почав погано
спати, рівень тривожності й дратівливості зріс. Пацієнт почав
уживати алкоголь, що теж вплинуло на контроль імпульсів,
тому згодом чоловік почав проявляти агресивну модель
поведінки щодо незнайомих людей. Він міг спокійно гуляти
по парку, розпиваючи алкоголь, провокувати навколишніх на
бійку, а потім гучно заявляти, що є учасником бойових дій, а
йому не висловили належної поваги і под.
Звернутися в терапію пацієнт вирішив не з приводу
неконтрольованої агресії, а у зв’язку з тим, що від нього пішла
дружина, бо ночами він сильно кричав. Це означає, що
симптоми посттравматичного стресового розладу почали
впливати на якість життя і його особисто, і близьких людей.
Коли пацієнт вирішив виправити ситуацію з алкогольною
залежністю й посттравматичним стресовим розладом, зникла
і проблема деструктивної поведінки. У чоловіка покращився
контроль імпульсів, він навчився регулювати свою поведінку,
припинив уплутуватися в бійки, знайшов нову роботу й
зажив абсолютно іншим життям.

Результат взаємодії із соціумом

Останньою специфічною причиною, яку ми розглянемо, є
негативний досвід взаємодії із соціальним полем. Наприклад,
фізичне насильство на роботі, позбавлення права на особисту
свободу чи прояву себе як особистості.
Пацієнт скаржився, що на роботі до нього ставляться
зневажливо, постійно порушують його особистий простір,
зазирають у кабінет, коли він працює, дивляться в його
гаджети. Але найбільше пацієнта бентежило те, що щоразу
при зустрічі один колега несильно бив його по плечу. Згодом
те саме стали робити й інші колеги, що в результаті переросло
в груповий булінг. Пацієнт не міг протистояти цілій компанії,
бо почувався самотнім і боявся втратити хоч який-небудь
контакт з колективом, а друзів поза роботою в нього не було.
Дійшло до того, що довколишні почали нехтувати його
правами, бити сильніше, штовхати, ставити підніжки, кидати
в пацієнта предметами, що завдало серйозної шкоди
здоров’ю, а він навіть не чинив опору. Одного разу
співробітник кинув у нього блокнотом і тим самим розсік
пацієнтові брову й пошкодив око, і ситуація зі цькуванням
нарешті набула розголосу, а частину персоналу в компанії
було звільнено.
Попри те що пацієнт був пасивним щодо кривдників, усю
агресію він переносив на рідних, зокрема на молодшого брата:
зривався, кричав на нього, застосовував рукоприкладство,
іноді позбавляв його можливості отримувати необхідне
медичне забезпечення й обмежував у їжі.
Це типовий приклад того, як може формуватися й
проявлятися агресивна модель поведінки, якщо людина
постійно зазнає фізичного насильства в соціумі.
8. Форми прояву фізичного насильства

Заведено вважати, що розпізнати фізичне насильство

найлегше — адже результати очевидні! Так, пряме фізичне
насильство: удар, поштовх, щипання, укуси, завдавання
навмисних опіків, переломів, травм різного роду — очевидне.
Але бувають випадки, коли довести факт насильства
надзвичайно складно. Це неочевидне фізичне насильство.
До речі, умисне подразнення у вигляді лоскоту — це теж
насильство.
Фізичним насильством може бути:

удар;
поштовх;
щипання;
укуси;
завдання умисних опіків і переломів;
завдання ін’єкційної травми;
дряпання;
навмисне подразнення через лоскотання;
виривання волосся;
фіксація в незручному положенні, зв’язування;
педагогічне нехтування;
відмова запобігти фізичному впливу на іншу
людину.

До форми прояву фізичного насильства належить

педагогічне нехтування у вигляді відмови лікувати хворобу.
Наприклад, дитина хворіє, а батьки відмовляються вести її до
лікаря чи купувати медикаменти. Це завдає безпосередньої
шкоди фізичному здоров’ю і, відповідно, є насильством.
 Крім усього, специфічною формою фізичного насильства є
відмова від надання допомоги для запобігання фізичному
впливу на інших людей. Наприклад, якщо людина не може
нічого зробити для того, щоб запобігти ушкодженням
власного тіла чи смерті, а свідок того, що відбувається,
пасивний, бездіяльність останнього вважається фізичним
насильством.
У деяких країнах до фізичного насильства зараховують
відмову подати інгалятор людині, що задихається під час
нападу астми, або надати першу медичну допомогу в
ситуаціях ДТП. Усе це належить до неочевидних проявів
фізичного насильства.
До класичних ознак насильства зараховуємо нез’ясовної
появи синці, шрами, сліди зв’язування, сліди від нігтів і сліди
від стискання пальцями. Також сюди належать сліди від
ударів палицею, ременем, сліди від мотузкової петлі, слід від
руки, від укусу на шкірі, ділянки шкіри без волосся на голові
(буває, що батьки б’ють своїх дітей так сильно, що виривають
волосся), опіки гарячими чи холодними предметами, які
також залишають термальний опік, переломи кісток, рани,
вивихи, забиті місця, травми грудної й черевної порожнини і
сліди ран на тілі різної тяжкості.
Пам’ятайте: коли людину сильно хапають за руку чи
іншу частину тіла — це перший дзвіночок того, що не
все гаразд.
9. Норма і патологія

Прояви фізичного насильства є доцільними, якщо ми

намагаємося запобігти шкоді стосовно інших людей під час
порушення закону й шкоді щодо себе, застосовуючи в такий
спосіб самооборону. Також є певні «доречні» обставини,
пов’язані з роботою в спецслужбах. Наприклад, поліцейський
під час затримання має право застосовувати спецзасоби щодо
інших людей не тільки в межах самозахисту, а й заради
захисту громадян. Словом, прояв фізичного насильства під
час самозахисту чи захисту інших людей можна вважати
нормою.
Трапляються також специфічні форми фізичного
насильства, що перебувають у межах норми за умови, що
немає іншого способу зберегти своє життя. Наприклад, сюди
належать ургентна ампутація кінцівки, яку роблять лікарі,
заподіяння супровідної шкоди в разі асфіксії (задухи), коли
деякі насильні фізичні маніпуляції можуть допомогти людині
почати дихати.
Є низка дій, що на позір здаються фізичним
насильством, але при цьому покликані зберегти людське
життя.
На відміну від насильницьких фізичних дій, спрямованих
на порятунок життя, деструктивний вплив на індивіда, що
тягне за собою погіршення якості його життя, належить до
патологічної форми фізичного насильства.
Якщо людина відчуває дистрес6, якість її життя відчутно
погіршується, вона не може нормально соціалізуватися,
постійно відчуває страх, тривогу, у неї з’являється депресія,
вона не може вести звичайний спосіб життя — усе це є
нездоровою формою прояву фізичного насильства.
 Будь-яке насильство, що призводить до незворотного
порушення якості життя, є крайньою патологічною
формою та переслідується законом відповідно до
Кримінального кодексу держави, на території якої
перебуває насильник.
Розгляньмо класичний приклад фізичного насильства в
побуті. Статистично жінки частіше звертаються по допомогу
зі скаргами на фізичне насильство, ніж чоловіки7. Саме тому
ми наведемо ситуацію, у якій тираном і насильником щодо
партнерки є чоловік.
Пара, яка тривалий час проживала разом, у якийсь момент
вирішила звернутися по допомогу до психотерапевта з тим,
що чоловік фізично карає і б’є свою дівчину. Чоловік же
раптом почав заперечувати, стверджуючи: «Я її б’ю, але
тільки з виховною метою, а іноді вона сама доводить мене до
фізичного насильства».
Ми в жодному разі не заперечуємо того факту, що
жертви насильства часом можуть провокувати саме
насильство (наприклад, людина в стані алкогольного чи
наркотичного сп’яніння, у стані афекту чи психозу може
проявляти агресивну поведінку або бути загрозою для
безпеки довколишніх, провокуючи в такий спосіб
спроби захистити себе), але це не виправдовує людини,
яка заподіює фізичну або емоційну шкоду. Провокація
не є причиною для здійснення тих чи інших вчинків
щодо особистості.
Під час з’ясування основних причин такої поведінки нам
необхідно було дізнатися критичну ситуацію, у якій дівчина
вперше стикнулася з насильством, а також виявити, як ця
форма негативного впливу розвивалася в часі.
Дівчина пояснила, що перший акт насильства стався, коли
чоловік різко схопив її за руку під час конфлікту на ґрунті
ревнощів. Їй не було боляче, проте вона запам’ятала той
дискомфортний момент. Тоді вона вирішила, що не
акцентуватиме на цій ситуації, сподіваючись, що із часом це
питання вирішиться і все налагодиться.
Через кілька тижнів, коли історія повторилася, дівчина
звернула увагу, що цього разу чоловік схопив її трохи
сильніше й міцно стиснув руку. Вона злякалася й вигукнула,
що їй боляче. У відповідь чоловік парирував, що та
перебільшує, і навіть не вибачився. Дівчина припустила, що й
справді могла помилитися та перебільшувати, адже загалом
стосунки з чоловіком були хороші, а неприємні епізоди —
ситуативні.
За якийсь час дівчина звернула увагу, що секс із чоловіком
завдає їй фізичного дискомфорту, іноді навіть болю.
Пояснюючи причини своєї поведінки, чоловік повідомив, що
це його спосіб компенсувати ту агресію, яку він переживає в
стосунках, коли не завдає їй фізичної шкоди в звичайний час.
Отже, чоловік зганяв свій гнів і агресію шляхом насильства
під час сексу.
Через пів року все перейшло в геть іншу форму: чоловік
став дозволяти собі не тільки схопити дівчину за руку, а й
досить сильно штовхнути її. Коли конфлікт посилився і
дівчина заявила, що йде, він ударив її по обличчю.
Мій досвід свідчить, що саме тут починається
найпоширеніший цикл у межах пари за фізичного
насильства: один партнер перепрошує, другий відчуває до
нього жалість, формується співзалежна модель поведінки,
через що потерпілий чи потерпіла вважає, що без насильника
не впорається, і підпорядковує власні потреби потребам
свого партнера. Фізичне насильство, однак, не зникає, бо
перший партнер продовжує реагувати на будь-яку дію жертви
агресивно й застосовувати непрямі форми насильства.
 Так, коли чоловік займався з дівчиною сексом, він завдавав
їй дискомфорту аж до больових відчуттів, відмовляв у
допомозі там, де вона просила, кидав у неї предметами, коли
дівчина просила щось подати, або змушував її збирати те,
чим щойно кидався. У момент, коли останню межу її
терплячості було перетнуто, коли він ударив її кулаком по
обличчю й розсік губу, дівчина зрозуміла, що далі так тривати
не може. Вона звернулася в поліцію, після чого прийняла
рішення звернутися до психотерапевта.
Забігаючи наперед, скажу, що ця пара врешті розійшлася,
проте в дівчини сформувався негативний досвід, а на ґрунті її
дисфункційних переконань8 постала потреба в стосунках з
імпульсивними чоловіками, які подобалися їй значно більше,
ніж спокійні й дбайливі молоді люди. Терапія й розвиток
асертивності допомогли дівчині оговтатися і сформувати
здорову лінію поведінки.
Терпіти насильство — найгірший варіант для кожного з
нас. Першим етапом вирішення цієї проблеми є її
виявлення й формування запиту. Найкраще це робити
разом із психотерапевтом, бо ситуацію всередині
конфлікту видно лише з одного боку, а терапевт зможе
оцінити її загалом з позиції всіх учасників.

Соціокультурний аспект фізичного насильства

Соціокультурний аспект насильства — це особливості,
притаманні певній культурі чи нормам суспільства, у яких
перебуває людина.
Для унаочнення порівняймо дві сім’ї: одну — з України, а
іншу — із Франції.
Під час виховання в Україні дитина, порушуючи якісь межі,
визначені батьками, може стикнутися з фізичним
насильством, якого не засуджують на рівні держави. Це,
наприклад, удари по попі чи по руках. На превеликий жаль,
така форма насильства досі сприймається деякими батьками
як нормальна концепція виховання. Вони керуються тим, що
їх «виховували так само і вони виросли нормальними,
працьовитими, слухняними людьми, які знають, що все в
житті здобувається лише потом і кров’ю».
А от у Франції батьків можуть позбавити батьківських прав
після першого попередження за завдавання будь-якої
фізичної шкоди (і навіть за легенький удар по попі). Якщо
дитина стикається з насильством від одного з батьків, а
другий цьому не запобігає, є велика ймовірність, що
батьківських прав позбавлять обох.
Соціокультурний аспект фізичного насильства полягає в
тому, що в деяких країнах воно припиняється дуже жорстко,
а в інших йому не приділяють достатньої уваги. Поза всяким
сумнівом, соціокультурні межі застосування фізичного
насильства впливають на якість виховання дитини й
мінімізують (або ні) негативні прояви в поведінці дитини в
майбутньому.

6 Дистрес — це стрес, спричинений тривалими негативними впливами,

що завдає значної шкоди організму й порушує його адаптивні функції.
7 Kumar, Anant. Domestic violence against men in India: a perspective //
Journal of Human Behavior in the Social Environment. — 2012. — March
(vol. 22, no. 3), (Felson, Richard B.; Pare, Paul Philippe. Does the criminal
justice system treat domestic violence and sexual assault o enders leniently? //
Justice Quarterly. — 2007. — September (vol. 24, no. 3). (Kingsnorth, Rodney
F.; MacIntosh, Randall C. Intimate partner violence: the role of suspect gender
in prosecutorial decision‐making // Justice Quarterly. — 2007. — September
(vol. 24, no. 3)).
8 Дисфункційні переконання — сприймання людиною себе в цьому світі з
наперед вразливої позиції.
10. Способи запобігання фізичному
насильству

Насильство, без сумніву, — це погано. Його варто

викорінювати з цивілізованого світу, де сучасне суспільство
знайшло інші способи розв’язання конфліктних ситуацій і
має безліч інструментів для того, щоб зробити життя людей
якіснішим.
Перший і найважливіший крок — це розвиток навички
асертивності. Детальніше про асертивність ми поговоримо
наприкінці книжки, а зараз принагідно зауважимо, що це
здатність вибудовувати власні кордони й здорові стосунки з
довколишніми.
Другий крок — попередження фізичного насильства. Він
передбачає різні форми фізичної підготовки, наприклад,
освоєння певних фізичних умінь (бокс, карате тощо), щоб
уміти за себе постояти.
Третій крок — це досягнення високого рівня дипломатії,
коли людина може домовитися навіть з агресивними людьми
й дійти мінімального консенсусу, щоб уникнути фізичного
насильства.
І ще один спосіб запобігання фізичному насильству — це
застосування технічного оснащення, як-от газовий балончик,
наявність дозволеної зброї та превентивні заходи, що
полягають у побудові здорових стосунків з людьми, які не
схильні до агресивної чи деструктивної поведінки.

Підсумовуємо
У цій частині книжки ми з’ясували, що ситуація, за якої
людина навмисне вганяє іншу людину у фізично й
психологічно вразливе становище, заподіює тілесні
ушкодження, називається фізичним насильством. Воно має
різноманітні форми прояву: від ударів, укусів, щипання,
поштовхів, завдання опіків до навмисного лоскотання,
педагогічного нехтування й відмови запобігти фізичному
впливу на інших людей.
Іноді прояви фізичного насильства є доречними, коли
йдеться про запобігання шкоди іншим людям, самооборону
чи ургентні дії лікарів.
Щоб запобігти фізичному насильству, крім розвитку навику
асертивності, тобто здатності вибудовувати власні кордони й
здорові стосунки, корисним є також опанування певними
фізичними вміннями, фізична підготовка. Також при собі
варто мати звичайний газовий балончик.
Чекліст
Як зрозуміти, що ваш партнер (ваша партнерка) застосовує
до вас фізичне насильство?
Ви помічаєте, что ваш партнер (ваша партнерка)
торкається вас, застосовуючи більше сили, ніж зазвичай.

Ви відчуваєте фізичний дискомфорт від фізичного

контакту зі своїм партнером (своєю партнеркою).
Інколи, замість подати вам якусь річ, ваш партнер
(ваша партнерка) ніби жбурляє її.
Ваш партнер (ваша партнерка) завдає вам прямої
фізичної шкоди, штовхає, б’є, міцно тримає та ін.
Ваш партнер (ваша партнерка) кидається у вас
речами й предметами домашнього вжитку.
Під час пестощів партнер (партнерка) докладає
відчутно більше зусиль, що завдає вам фізичного
дискомфорту.
Частина третя. Сексуальне
насильство
11. Поняття та специфічні причини
сексуального насильства

Багато хто сприймає сексуальне насильство винятково як

сексуальний акт, не бажаний для одного з учасників. Однак я
хотів би звернутися до визначення сексуального насильства
Всесвітньої організації охорони здоров’я, адже насправді це
надзвичайно об’ємне явище, що поширюється на багато сфер
життєдіяльності, а не тільки на особисту взаємодію між
партнерами.
Згідно з ВООЗ, сексуальне насильство — це будь-який
сексуальний акт або спроба його вчинити, небажане
сексуальне зауваження, будь-які дії проти сексуального
об’єкта з використанням примусу, що здійснюється будь-
якою людиною незалежно від її стосунків із жертвою в будь-
якому місці, зокрема вдома, на роботі, й не обмежуючись
ними.
Важливо розуміти, що примус може чинитися не тільки
із застосуванням фізичної сили в сексуальному
контексті, це також може бути психологічний тиск,
залякування, шантаж, погрози фізичною розправою,
спекуляції на звільненні з роботи чи на відмові давати
роботу, яку хоче отримати потерпілий чи потерпіла.
Насильство також може відбуватися, коли людина
примушує до сексу, а інша не може дати згоди з причини
алкогольного сп’яніння, впливу наркотичних речовин тощо.
Тепер варто розібратися в причинах сексуального
насильства. Згадаймо базові потреби людини з першої
частини книжки. Саме в них ховається одна з відповідей на
запитання «Чому люди стикаються із сексуальним
насильством і що на це впливає?».
До специфічних причин сексуального насильства
належать:

спосіб задоволення власних потреб;

патологія або травматичний досвід;
культурні особливості.

По-перше, це потреба в безпеці. Для задоволення цієї

потреби люди вибудовують стосунки часто абсолютно не з
тими партнерами, які можуть дати їм саме те, чого вони
потребують.
По-друге, це сексуальна потреба, потреба в розмноженні й
передачі інформації, майна, знань наступним поколінням.
Хай яким суперечливим нам видаватиметься це твердження і
хай як далеко просунулася наука, ми все одно впираємося в
існування людини, що прагне розмножуватися. Це також є
однією з базових потреб живих істот.
Деякі біологи вважають, що несвідомо, хочемо ми того
чи ні, стикаючись із якимось бажаним чи небажаним
об’єктом, вища істота пропускає через себе три думки:

Чи можу я це з’їсти?
Чи може це з’їсти мене?
Чи можу я із цим зайнятися сексом?

Авжеж, це напівжарт, у якому таки є трохи правди.

Мозок вищих тварин є одним з найдавніших центрів
нервової системи, що функціонує незалежно від задоволення
інших базових потреб. Так, деякі тварини здатні займатися
сексом попри брак їжі та інших благ. У цю мить вони не
ставлять собі питання, чи достатньо у них ресурсів. У тварин
не виникає думки про спосіб задоволення.
А що відбувається з людиною? Вона турбується не про
причини, а про можливість реалізації своїх потреб, а у
випадку сексуального насильства йдеться якраз про
задоволення сексуальних потреб. Коли людина не може
реалізувати бажання здоровим шляхом, вона вдається до
насильницьких методів досягнення свого сексуального
задоволення.
Тож іще однією специфічною причиною сексуального
насильства є патологія, за якої людина порушує закон і
здійснює насильство, щоб задовольнити свої сексуальні
потреби. До патологій належать фетишизм, садомазохізм,
схильність до завдання шкоди самому собі під час
сексуального акту.
Розгляньмо ситуацію. Пацієнт полюбляв задовольняти свої
сексуальні потреби за допомогою сексуального насильства
щодо себе з боку жінки. Щоб збудитися й отримати розрядку,
під час сексуальних ігор йому в обов’язковому порядку
необхідні були:

1. приниження з боку жінки у формі образ,

сечевипускань на нього й фізичного придушення;
2. постійні відмови в можливості завершити статевий
акт: коли жінка не дозволяла йому завершити
статевий акт, він збуджувався якнайбільше;
3. можливі ризики: чоловік знав, що в якийсь момент це
може заподіяти йому фізичної шкоди, і саме знання
про те, що це ризиковано, задовольняло його
сексуальні потреби.
 Зафіксовано, що багато серійних насильників виявляють
схильність до реалізації своїх сексуальних потреб подібним
чином.
Ще одна причина сексуального насильства пов’язана з
культурними особливостями й вихованням. Наприклад, у
деяких ромських громадах є звичай спостерігати за парою в
їхню першу шлюбну ніч або вимагати доказів здійснення
сексуального акту. Тут можна зауважити водночас і
сексуальне, і емоційне насильство.
12. Форми прояву сексуального насильства

Як зрозуміти, що є сексуальним насильством? Скільки

видів його прояву існує чи, можливо, сексуальне насильство
обмежується тільки інтимними стосунками? Щоб дізнатися
це, пройдімося основними формами сексуального
насильства.

1. Сексуальне насильство, за якого здійснюється

статевий акт без бажання або попередньої згоди обох
партнерів.
2. Примушування до принизливих сексуальних дій:
фотографії, знімання відео, специфічні пози
сексуального характеру. Тобто сексуальним
насильством є саме факт примушування, а не
добровільне бажання партнера чи партнерки робити
фото, відео еротичного характеру або ж позувати.
3. Усе, що пов’язано з порушенням етичних норм
зовнішнього вигляду, тобто примусове роздягання,
наполягання вдягнути сексуалізований одяг у
недоречному контексті тощо. Все, що відбувається без
обопільного бажання партнерів.
4. Домінація, коли за статевого акту один сексуальний
партнер хоче домінувати над іншим і примушує до
цього проти волі останнього.
5. Домагання, створення незручних ситуацій
сексуального характеру, що порушують особисті
кордони людини як на робочому місці, так і в межах
приватних стосунків.
6. Демонстрація власних статевих органів або якихось
непристойностей, наприклад, картинок сексуального
 характеру людині, яка не хоче на це дивитися. Дуже
часто таке відбувається в соціальних мережах.
7. Шантаж, коли, наприклад, для того, щоб
улаштуватися на роботу, людина змушена проявляти
особливу форму сексуального ставлення до
роботодавця.

Навіть якщо людина стикається лише з однією із форм

сексуального насильства, пережитий негативний досвід може
сформувати в неї так звану схему підкорення. Схема 1
демонструє те, як один випадок насильства може призвести
до повторних насильницьких епізодів без можливості вийти
із зачарованого кола.

Може здатися, що деякі варіанти сексуальних проявів

цілком нормальні й навіть звичні. Проте в дійсності вони
досить травматичні для нашої психіки. У своїй практиці я
неодноразово стикався з травмами пацієнтів, що були
пов’язані з невинними, на перший погляд, діями, але які в
результаті залишили серйозний психотравматичний
відбиток. У майбутньому це впливає на формування в
людини цілої низки проблем.
Аби попередити такі ймовірні наслідки, дуже важливо не
нехтувати культурою згоди. В чому вона полягає? Кожен
сексуальний акт з партнером, обмін фото еротичного
характеру, роздягання чи позування в сексуальних позах має
відбуватися за активної згоди обох партнерів.
Попри те що існує безліч чинників, які впливають на
формування травматичного досвіду сексуального характеру,
такі домовленості між партнерами знижують ризики
сексуальної травматизації.
13. Норма і патологія

Коли йдеться про насильство, складно говорити про таке

явище, як норма. Сексуальне насильство у своїй суті не може
бути нормою і сприйматися суспільством як частина
повсякдення. Але я хотів би, щоб ми розглянули кілька
прикладів.
Два партнери займаються сексом, і в якусь мить в одного з
них змінюється ставлення до цього процесу, він хоче
зупинитися. Другий партнер, не розуміючи, що відбувається,
впродовж певного часу ще намагається вибудувати
сексуальний контакт. Постає запитання: чи є поведінка
другого партнера сексуальним насильством?
Сім’я, що складається з чоловіка та жінки, має давно
налагоджений сексуальний контакт. Проте чоловік іноді під
час статевого акту вигукує лайливі слова. Чи є це
сексуальним насильством щодо жінки?
Також чи є сексуальним насильством конфлікт у сім’ї на
ґрунті відсутності сексуального задоволення? Наприклад,
якщо дружина скаржиться, що чоловік не приділяє їй
достатньо уваги і не проявляє сексуального інтересу. І чи буде
сексуальним насильством те, що після таких заяв чоловік
почне проявляти сексуальний інтерес до дружини?
Саме подібні приклади ми умовно можемо розглядати як
норму, бо такі ситуації не призводять до серйозних наслідків,
і згідно з моєю практикою, ця форма взаємодії рідко буває
деструктивною. Найчастіше обидва учасники цього процесу
врешті доходять консенсусу.
Що ж є патологією? За своїм визначенням, сексуальне
насильство вже є патологією комунікації, яка призводить до
погіршення взаємин і дистресу одного з учасників.
 Регулярне сексуальне насильство, використання людини як
сексуального раба, позбавлення людини життя за допомогою
сексуального насильства є крайніми патологічними
формами. В історії людства траплялося багато серійних
убивць, які скоювали злочини, не вступаючи в контакт із
жертвою, і тим не менше задовольняли свої потреби
збоченими способами, що теж указує на акт сексуального
насильства.

Соціокультурний аспект сексуального насильства

Говорячи про соціокультурні особливості сексуального
насильства, ми маємо розглядати різні культури в контексті
їхніх норм і традицій у реалізації сексуального контакту. У
деяких племенах нормальною практикою є заняття сексом з
доброї чи недоброї волі з дітьми від одинадцяти років.
Для всіх фахівців у галузі психічного здоров’я абсолютно
очевидно, що дитина одинадцяти років не є сформованою
особистістю, не має достеменно власних переконань і не
здатна приймати самостійні рішення. У такої дитини ще
формується світосприйняття, і сексуальний контакт заподіює
невиправну шкоду її психіці. Крім того, передчасний статевий
контакт може позбавити дівчину можливості народити в
майбутньому здорову дитину та згодом призвести до
серйозних психологічних проблем і труднощів у спілкуванні з
довколишніми. Однак особливості культури диктують свої
правила, і щоб бути прийнятими соціальною групою і не бути
вигнаними з неї, діти змушені їм підкорятися і сприймати їх
як норму.
Також згадаймо ромські громади, де традицією вважається
присутність близьких під час певних ритуалів одруження.
Так, одна з пацієнток розповідала, як вона і її чоловік змушені
були пережити сексуальне й психологічне насильство задля
входження в шлюб. Згодом це вплинуло на їхні стосунки,
спричинило сімейні конфлікти, підвищену тривожність,
порушення ідентичності, адже все це відбувалося не в
минулому, а в час, коли у людини є незаперечне право
розпоряджатися власним тілом самостійно. Завдяки терапії
вдалося нормалізувати і поліпшити їхній стан.
Сучасне суспільство впливає на усталені традиції і дає
людині змогу усвідомити свої права на власне тіло, життя,
особисту інформацію та право не демонструвати свого
інтимного зв’язку там, де вона не хоче цього робити.
А зараз розберімо три різних приклади. Можливо, серед
ваших знайомих є ті, хто стикався з такими ситуаціями.
Двадцятип’ятирічна дівчина влаштовується на роботу в IT-
компанію, що займається вебдизайном. Якийсь час вона
працює без усяких проблем, проте з часом починає стикатися
з підвищеною увагою з боку свого працедавця. Він указує на
недоліки в її роботі, вимагає затримуватися після роботи в
офісі, хоча сам іде додому. Спочатку все це здається
нормальним і підозр у неї не викликає. Минає деякий час, і
інтерес роботодавця до дівчини зростає: він починає писати
не в загальний, а приватний чат, нібито обговорюючи робочі
моменти, нові проєкти та її участь у них. Трохи згодом він
починає давати дівчині додаткові завдання, що не мають
безпосереднього стосунку до її обов’язків. Дівчина,
дотримуючись покірно-поступливої моделі поведінки,
схильна підкорятися подібного роду тиску, тому що дорожить
своєю роботою, любить її і колектив. Порушуючи дедлайни з
основних завдань, вона змушена затримуватися в офісі, бо в
компанії всі працюють з корпоративної техніки.
Залишаючись в офісі, дівчина стала помічати, що
працедавець залишається разом з нею. Ще через деякий час
він почав вимагати, щоб вона працювала в його кабінеті. Тоді
вона запідозрила щось недобре і зажадала можливості
працювати дистанційно. Така заява начальникові не
сподобалася, і він натякнув, що останнім часом її
працездатність знизилася, тож якщо так триватиме, є
ймовірність, що їй доведеться шукати іншу роботу. При
цьому він наводив у приклад колись звільнену ним
працівницю, яка не справлялася з роботою.
Як з’ясувалося пізніше, акт примусу тут був не перший,
проте дівчина, яка пережила сексуальне насильство у вигляді
статевого акту не за своїм бажанням, відмовилася давати
свідчення.
Коли начальник заявив, що є ймовірність втратити роботу,
бо дівчина не хоче виконувати його умов, вона залишилася в
офісі, домовившись з ним, що працюватиме у своєму кабінеті.
У якийсь із днів, коли вона затрималася, начальник
запропонував їй випити, уже сам будучи напідпитку. Дівчина
відмовилася, проте він почав виявляти до неї інтерес
тактильного характеру: торкатися, гладити й говорити, що в
неї є шанс домогтися успіху, якщо буде поступливішою й
зможе адаптуватися до його умов роботи.
Після цієї ситуації дівчина усвідомила проблему й
звернулася по допомогу до юриста і друзів. Її не підтримали,
бо начальник за сумісництвом є власником компанії, а його
батько, маючи великий вплив, закрив питання так, що
дівчину звільнили.
Аналізуючи цей приклад, ми бачимо, що прямого
сексуального контакту дівчини з начальником не
відбулося, проте згідно з визначенням ВООЗ, це була
специфічна форма сексуального насильства у вигляді
шантажу й використання посадового статусу з
особистою метою.
Попри те що дівчину звільнили і вона знайшла нову роботу,
наслідки були руйнівні: раптові панічні атаки, підвищена
тривожність. Дівчина постійно була змушена сканувати
рівень загрози щодо себе, планувати свої фінанси так, щоб за
жодних умов не втрапити в бідність, аби не довелося
працювати на людей, що бачитимуть у ній об’єкт
сексуального задоволення, а не співробітницю.
Завдяки терапії вдалося досягти колосального успіху,
повністю пропрацювати травматичний досвід, вилікувати від
панічного розладу й знизити рівень тривожності, відвернути
від нав’язливих думок, нормалізувати стосунки з близькими
та друзями.
У подібних ситуаціях я рекомендую:

фіксувати прояв сексуального насильства щодо

себе (неоднозначні повідомлення з боку
насильника, неналежні дзвінки в неробочий час,
аудіо- чи відеозаписи підвищеного інтересу до вас
тощо);
використовувати зібрану інформацію та звертатися
в суд, щоб отримати компенсацію, якщо насильник
не припиняє своїх дій;
дати ситуації розголос, щоб запобігти подібній
поведінці керівника в майбутньому щодо інших
колег.

Пам’ятайте, що найкраща превенція — невідворотність

покарання.
Розберімо другий приклад з проявом крайньої форми
сексуального насильства — нападом.
Одна з пацієнток жалілася на панічний розлад, страх
виходити з дому в темний час доби, пересуватися по місту,
користуватися послугами таксі, і в принципі, їй було
дискомфортно перебувати в компанії з великою кількістю
чоловіків, хай то в якихось закладах чи просто на вулиці.
 На першому сеансі психотерапії з’ясувалося, що дівчина
ніколи не була лякливою, завжди йшла пробоєм, виявляла
зацікавленість у різних сферах. Причиною таких
кардинальних змін став факт нападу й спроба зґвалтувати її.
Ситуація полягала в тому, що якось дорогою додому
дівчина помітила, що за нею вже протягом певного часу хтось
іде. Вона не надала цьому особливого значення, бо в
мегаполісі це звичайна річ, що не завжди є приводом для
тривоги.
Коли дівчина вже підходила до під’їзду, почула, що кроки
пришвидшилися, далі був удар, вона впала й побачила
насильника, який потяг її в кущі. Вона не змогла закричати,
бо, коли все почалося, заціпеніла.
У нас є три реакції на гостру загрозу: бій, утеча чи
капітуляція — підкорення. Нервова система не завжди
підконтрольна нам у такі моменти, тому ми часто не
знаємо, як відреагуємо в тій чи іншій ситуації.
Пацієнтка просто завмерла: не змогла закричати, попросити
про допомогу, але коли насильник уже взявся її роздягати,
вона прийшла до тями, схопилася, заволала, вчепилася йому в
обличчя — і вирвалася. Поки він сам був у приголомшеному
стані (бо зазвичай, якщо потерпілий чи потерпіла не чинить
опору спочатку, він або вона не опирається й у кінці), дівчина
втекла в під’їзд і встигла піднятися додому.
Ми бачимо, що в цьому випадку безпосереднього
сексуального контакту не було, проте дівчина все одно
зазнала сексуального насильства з нападом і завданням
шкоди.
Правильним рішенням буде звернутися в поліцію. Хоч
багато хто вважає це марним, завдяки такому підходу було
схоплено не одного насильника. Також актуальним є
звернення по допомогу до травмофокусованого когнітивно--
поведінкового терапевта, який працює безпосередньо з
травмами психологічного характеру.
Розгляньмо третій приклад сексуального насильства, що
декому може видатися дивним і неочевидним, однак він дуже
поширений у сім’ях.
Хлопець з дівчиною живуть у цивільному шлюбі вже понад
шість років, у них тісний зв’язок, однак якогось дня дівчина
стає до хлопця холоднішою. Виявляється, причиною цього
стала зрада, про яку дівчина дізналася, перучи речі хлопця.
Вона знайшла записку з подробицями зустрічі, а ще
контрацептиви.
У подальших розмовах про цей інцидент дівчина
поділилася тим, що не може відчувати до хлопця
сексуального потягу через гнітюче відчуття дискомфорту й
самокопання. Хлопець не зрозумів цих переживань і зібрався
виправити ситуацію якнайшвидше, не заглиблюючись у
самопочуття дівчини.
Оскільки пара все ще спала разом, хлопець вирішив не
зволікати й виявив до дівчини сексуальний інтерес. Вона не
відповіла взаємністю, сказавши, що їй потрібен час, аби
стабілізувати свій стан і налагодити зв’язок з ним. У відповідь
на це хлопець виявив агресію, схопив її за руки й
насильницьким способом здійснив статевий акт. Тобто
фактично він її зґвалтував, ще й завдав фізичної шкоди:
ударив її по обличчю, придушував її, тримав за руки. Дівчина
щосили пручалася, проте в якусь мить усвідомила, що це
беззмістовно й треба просто дотерпіти. Після цього епізоду
хлопець поводився як завжди, ніби нічого й не було, а дівчина
закрилася в собі. Вона чекала, коли він поїде на роботу, щоб
піти. Проте хлопець зачинив її у квартирі і забрав ключі.
Коли дівчина все-таки змогла вибратися, то забрала свої
речі й повідомила, що йде, бо більше з ним бути не хоче.
Хлопець почав погрожувати і, застосувавши один з видів
психологічного виду насильства — газлайтинг (ми
розглянемо його далі), заявив, що вона сама хотіла того
сексуального контакту, а він у жодному разі не був
провокатором, бо їхнє сексуальне життя завжди
супроводжувалося подібними «іграми».
Дівчина не заперечувала.
Зрештою історія закінчилася розлученням і подальшою
психологічною реабілітацією, завдяки якій дівчина
сформувала для себе уявлення, які стосунки і з якими людьми
їй потрібні.
Насправді щонайменшого «Ні» чи «Зараз я не хочу»
мусить бути достатньо, щоб будь-який сексуальний
контакт припинився.
14. Способи запобігання сексуальному
насильству

То що ж робити, щоб уникнути не тільки крайніх, а й будь-

яких проявів сексуального насильства? Цікаво, що
попередити його можна ще на етапі формування
сексуальності, коли ми тільки починаємо розуміти
відмінності між хлопчиком і дівчинкою, свої потреби і
вчимося взаємодіяти з довколишніми.
Тому я раджу:

психоедукацію з дитячого віку, що полягає в

пояснюванні та розумінні різниці між добровільним
статевим актом і примусовим, збоченнями й
нормами, у розповідях про особливості тієї чи іншої
культури;

розвиток асертивності, про яку ми поговоримо

наприкінці книжки. Саме завдяки цій навичці ми
можемо самостійно ухвалювати рішення, які
стосуються нашого сексуального життя, відмовлятися
від того, що нам неприємно, обирати партнера тощо;

формування релевантної, правильної самооцінки й

уникання патологічно заниженої, за якої людина
піддається сексуальному насильству з боку інших
людей і не скаржиться на це, бо вважає, що
заслужила, або патологічно завищеної самооцінки,
що дозволяє людині проявляти акти сексуального
насильства щодо інших.
 Сексуальне насильство є найжорстокішим і
найтравматичнішим видом насильства, бо включає в себе
фізичне, емоційне (призводить до сильного емоційного
дистресу і порушення сприйняття себе як особистості)
насильство, впливає на комунікацію з людьми і призводить
до таких серйозних психічних розладів, як посттравматичний
стресовий розлад, важка депресія й ін.

Підсумовуємо
Упродовж тривалого часу до категорії сексуального
насильства зараховували винятково примусовий статевий
акт, ігноруючи багато інших непрямих видів сексуального
насильства, як-от примус до принизливих сексуальних дій,
перебування в сексуалізованому одязі в недоречному
контексті, домінування проти волі партнера, домагання як на
робочому місці, так і в межах приватних стосунків,
демонстрація статевих органів чи непристойностей, шантаж.
Сексуальне насильство не може вважатися нормальним
проявом взаємин, проте існують культури, які диктують свої
правила, за яких сексуальне насильство стає умовою
залучення людини в соціум, якщо вона не хоче стати ізгоєм.
Цей вид насильства є травматичним і має найбільшу
кількість наслідків психологічного характеру, з огляду на
порушення тілесних кордонів, психічного здоров’я й
цілісності особистості. Воно спричиняє серйозні проблеми з
довірою до навколишнього світу. Однак завдяки тому, що
тема сексуального насильства порушується дедалі частіше, і
тому, що в сучасному суспільстві підкреслюється цінність
свободи й особистих прав людини, ця проблема вже не є
табуйованою, про неї не бояться говорити.
Чекліст
Як зрозуміти, що ваш партнер (ваша партнерка) застосовує
до вас сексуальне насильство?
Ваш партнер (ваша партнерка) схиляє вас до
сексуального контакту в момент, коли вам цього не
хочеться.
Ваш партнер (ваша партнерка) спекулює на
інтимному контакті для досягнення власної вигоди.
Ваш партнер (ваша партнерка) в агресивній формі
проявляє свій сексуальний потяг.
Ваш партнер (ваша партнерка) то зовсім
відмовляється від інтимного зв’язку, то дуже
наполегливо вимагає його.
Ваш партнер (ваша партнерка) наполягає на
сексуальному контакті, який для вас є неприйнятним
(особлива форма задоволення сексуального
бажання).
Вас примушують до принизливих сексуальних дій.
Частина четверта. Психологічне
насильство
15. Поняття та специфічні причини
психологічного насильства

Психологічне насильство — один з найпоширеніших, проте

й наймалопомітніших видів насильства. До певного часу в нас
його в принципі не розглядали як вид насильства у зв’язку із
соціокультурними особливостями, що разом з ідеологією і
принципами держави й духу часу прищеплювалися людям
десятиліттями. Так, переважну кількість категорій
психологічного насильства, які ми можемо розглядати зараз,
раніше сприймали як норму, наприклад, знецінення жінки
вважали природним процесом, бо вона мала відчутно менше
прав порівняно з чоловіком.
На щастя, із плином часу все змінюється, міняється й підхід
до оцінки того, що є насильством, а що — екологічними
стосунками. Тому ми поговоримо про те, як можна оцінювати
психологічне насильство в повсякденному житті, що
конкретно можна зарахувати до цієї категорії, що ми
помилково називаємо психологічним насильством і про інші
не менш важливі аспекти.
Психологічне насильство — це форма насильства, що може
призводити до психічного травмування, тривожності,
депресії і посттравматичного стресового розладу,
погіршувати комунікацію людини, яка піддається
психологічному насильству, формувати в неї дисбаланс у
стосунках із довколишніми й із собою.
Цей вид насильства характерний для ситуації
дисбалансу влади, наприклад, для цькування,
пригнічування на робочому місці, насильства над
дітьми тощо. Психологічне насильство застосовують
там, де в одного з учасників, що перебуває в слабкій
 позиції, менше можливостей для того, щоб відстоювати
власну гідність, права й вибудувати здорову
комунікацію.
Тепер нам потрібно розібратися з тим, які є загальні форми
психологічного насильства.
Перша — це вербальна агресія, що проявляється у
вживанні негативних формулювань. Вони можуть навмисно
викликати в людини образу, роздратування, сум, почуття
провини чи будь-які інші негативні емоції. Уявімо людину,
яка відкрито заявляє, що їй цікава певна особистість,
припустімо, знаменитість. Інша людина ображає її, кидає
шпильки й переконує, що вона не гідна цієї особистості, не
цікава їй, не відповідає її статусу й можливостям. Це типовий
приклад вербальної агресії, що викликає образу,
роздратування, негативні емоції в людини шляхом словесних
висловлювань.
Друга форма — домінантна поведінка, наприклад,
обмеження спілкування людини з родичами. Домінантна
поведінка завжди передбачає обмеження в чому-небудь
(наприклад, у спілкуванні) та прояви придушення волі
людини через позбавлення її деяких можливостей.
Розгляньмо приклад. Чоловік протягом тривалого часу
своєю негативною поведінкою, застосовуючи елементи
фізичного і сексуального насильства, викликає в дружини
бажання убезпечити себе і поїхати до батьків. Щоб
перешкодити цьому, чоловік усіляко обмежує їхнє
спілкування, пише батькам образливі листи, де стверджує, що
жінка їх не любить, і врешті псує стосунки всередині родини
дружини. Таким шляхом ідуть люди з явною домінантною
поведінкою. Вони можуть забороняти спілкуватися з
друзями, наприклад, кидаючи фрази на зразок «Не спілкуйся
з ним, ти йому точно подобаєшся» чи «Не дружи з нею, вона
налаштовує тебе проти мене» і так далі.
 І остання форма — це прояв ревнощів: звинувачення в
подружній невірності, у зраді й інші претензії, пов’язані
безпосередньо з недостатнім теплом щодо ґвалтівника з боку
жертви.
Ми вже знаємо, що на поведінку насильника впливає кілька
основних чинників: біологічні, соціальні та психологічні. У
випадку з психологічним насильством роль відіграє
соціальний: особливості виховання в дитячому віці й
наявність травматичних ситуацій, які формують у дитини
негативні переконання, правила життя, певні моделі
сприйняття. Саме це згодом може стати причиною прояву
насильницьких схильностей.
Глибинні переконання — це переконання щодо
довколишньої дійсності та її стосунку до людини, щодо
свого місця у світі й стосовно себе як частини соціуму.
Глибинні переконання породжують певні правила
життя, які формують ту чи іншу модель сприйняття
дійсності.
Правила життя — це модель думки, яка формує нашу
поведінку під впливом глибинних переконань.
Наприклад, якщо людині в дитинстві постійно
говорили, що вона гірша за інших, має вади,
недостатньо хороша, у неї нічого не виходить і так далі,
у неї виникне глибинне переконання: «Я гірша за
інших». У цього глибинного переконання будуть і
відповідні правила життя, що завжди складатимуться за
схемою «Якщо я…, то…»: «Якщо я не буду взаємодіяти з
людьми, то люди не дізнаються, що я дефективний».
Правила життя можуть будуватися і за моделлю
уникнення контактів з іншими, щоб люди, припустімо,
не знали, що «я дефективний», і за моделлю
гіперкомпенсації, тобто придушення навколишніх, коли
 тиск нібито гарантуватиме, що ніхто не дізнається про
«я дефективний».
Уявімо ситуацію. У дитинстві хлопець стикався з
насильством з боку батька й надмірною вимогливістю з боку
матері. Мати вимагала вчитися на «п’ятірки» і «четвірки»,
батько карав щоразу, коли дитина просила допомогти з
домашнім завданням і відбирала в батька час.
Які моделі поведінки можуть сформуватися в дитини за
такого ставлення батьків? Є три можливі реакції мобілізації
для усунення загрози: уникнення, гіперкомпенсація і
капітуляція.
Якби хлопець обрав першу модель, він уникав би контакту з
батьком і терпів насильство щодо себе з боку матері. Якби
обрав другу — старанно вчився б, щосили намагався би
завоювати прихильність батька, врешті сформувавши в собі
перфекціонізм. У третій моделі дитина просто нічого не
робила б, а переживала би з приводу того, що її
принижуватимуть і знецінюватимуть, прийняла б як факт
свою неповноцінність і нездатність долати труднощі.
Розгляньмо цю саму ситуацію, тільки через призму
взаємодії з іншими дітьми. Хлопець, який тривалий час
страждає від нестачі виховання в сім’ї і стикається з
домашнім насильством, може зганяти гнів на інших дітях.
Така модель поведінки називається агресивно-нападаючою.
Дитина усвідомлює: якщо нападати першим і завдавати
шкоди тим, хто поряд, ніхто не замислиться над її
«дефективністю», і вона з більшою ймовірністю зможе
відстояти власну гідність.
Є ще кілька агресивних моделей, наприклад, стиль, який
називається «агресивний захисник», коли дитина, стикаючись
із засудженням з боку інших, починає ображати або
завдавати фізичної шкоди тому, хто зазіхнув на її гідність.
 Ще один тип моделі поведінки називається «хижак». Він
призводить до того, що людина, незалежно від того, добре до
неї ставляться чи ні, веде деструктивну комунікацію,
заподіює шкоду довколишнім, плете інтриги і створює
дисгармонію в будь-якому колективі, хай яким дружним він
був до неї від самого початку.
Наведені моделі поведінки дозволяють приховати власну
некомпетентність і «дефективність», виправдовуючи їх
уявною силою і стійкістю. Вони дають людині змогу створити
хибне уявлення про те, що довкола ніхто не вміє долати стрес,
і тільки вона знає істинний шлях подолання труднощів.
Отже, ключовими тригерами, які формують негативне
ставлення до зовнішнього середовища, зокрема агресивну,
насильницьку поведінку щодо довколишніх (і фізичну, і
емоційну), є схеми:
16. Форми прояву психологічного насильства

Зазвичай перша асоціація, що виникає при згадці про

психологічне насильство, — булінг. Саме він і є
найпоширенішою формою психологічного насильства.
Можна виокремити кілька форм психологічного
насильства:

булінг (соціальне цькування одним учасником і

більше);
контроль (обмеження свободи дій);
знецінювання (заниження значущості людини і її
заслуг);
ігнорування (відмова від комунікації як
покарання);
ізоляція (обмеження в комунікації з
довколишніми);
шантаж (застосування погроз для контролю над
людиною);
газлайтинг (відмова партнеру чи партнерці в
адекватності його чи її суджень і почуттів).

Нині булінг вважається досить поширеним явищем у

школах та інститутах. Вочевидь, багато кому з нас зі шкільних
років знайома ситуація, коли ми бачили, як один чи й кілька
обділених увагою однокласників постійно потерпали від
глузувань, образливого ставлення до себе з боку більшості. У
дитинстві цю модель поведінки ще легко можна змінити, а от
з віком, якщо їй не приділити достатньо уваги, вона міцнішає
та посилюється. Та спочатку розберімося, що таке булінг і як
він проявляється.
 Булінг, або цькування — це агресивне переслідування
людини іншими членами колективу, як-от у школі,
університеті й навіть на роботі. Іноді ініціатором є група
людей, іноді є один лідер і кілька свідків. Часто потерпілий чи
потерпіла від агресивних нападок не в змозі захистити себе й
зробити щось для власної безпеки.
Чим булінг відрізняється від конфлікту?
У конфлікті сили сторін приблизно рівні, і людина може
чинити опір. У разі цькування, тобто булінгу,
потерпілий чи потерпіла не може проявити
асертивності й відстоювати власну позицію. Цькування
може бути і фізичним, і психологічним, і економічним.
Проявляється в усіх вікових і соціальних групах, у
складних ситуаціях може набувати деяких рис
групового злочину, тобто може доводити людину до
суїцидальних думок і до суїцидальної поведінки.
Спершу поміркуймо, як можна виявити булінг і в який
спосіб його варто відстежувати. Для цього розгляньмо
ситуацію, з якою стикнувся працівник однієї ІТ-компанії.
Чоловік звернувся по допомогу до психотерапевта з відчуттям, що
щось не так. Упродовж кількох сеансів вони разом намагалися
розібратися, у чому проблема, але психологічних патологій не
виявили. Тоді психотерапевт запропонував обговорити роботу, і
чоловік описав безліч негативних тенденцій усередині колективу, але
робив це дуже відсторонено, ніби ці прояви його не стосуються.
За критичного розгляду ситуації з’ясувалося, що більша частина
колективу проявляє до нього не просто зневажливе ставлення, а
принижує його образами і часом навіть фізичним насильством.
Комп’ютер на робочому місці чоловіка був постійно від’єднаний від
мережі, а всілякі дроти — висмикнуті. Якийсь час він вважав, що це
норма, бо не питав, чи стикаються із цією проблемою інші
працівники. Проте якось чоловік прийшов в офіс раніше й побачив,
як один працівник від’єднує його техніку.
Здавалося б, безневинний жарт, нічого такого. Чоловіка це не надто
занепокоїло, під’єднувати нескладно, це не проблема і займає
буквально хвилину.
Трохи пізніше чоловік почав звертати увагу, що, коли виходить з
кухні, розмова колективу пожвавлюється, а коли заходить назад — усі
замовкають і ігнорують його. Люди відмовлялися з ним розмовляти й
найчастіше просто розходилися.
Також пацієнт зауважив, що працівник, який від’єднує його техніку,
чомусь ставиться до нього прихильніше за решту: приносить йому
їжу, каву, снеки. Пізніше з’ясувалося, що все це частування було
непридатним до вживання.
Інші співробітники часто відмовляли йому в допомозі,
перешкоджали у виконанні безпосередніх функцій і обов’язків або
створювали умови, за яких у чоловіка просто не було можливості
якісно реалізувати свою роботу, не запрошували на заходи,
корпоративи; навіть дівчина, яка хотіла будувати з ним стосунки,
відмовилася від цієї думки через цькування з боку колег, які
розповідали про нього неприємні факти.
У якийсь момент усе зайшло так далеко, що працівники почали
виявляти зневагу відкрито: кидати в нього папером, міняти ручки на
робочому столі на ті, що не пишуть, ламати йому олівці. З таких, на
перший погляд, дрібниць, що складали його робочий день,
сформувалася відповідь: чоловік зазнавав психологічного насильства.
Коли вийшло ідентифікувати проблему, коли разом з терапевтом
чоловік зміг визначити, що це булінг, він звернувся безпосередньо до
високого начальства з проханням перевести його в інший офіс. Тільки
після цього життя пацієнта відчутно покращилося. Також він
 пройшов тренінг з розвитку вміння відмовляти людям і відстоювати
власні кордони.
З-поміж причин булінгу виокремлюють і потребу людей
бути причетними до групи, і схильність до агресивної
поведінки, яку ми вже доволі детально розглянули вище.
Проблема в тому, що співучасники насильника найчастіше не
є поганими чи жорстокими людьми, просто їхнє рішення
долучитися до домінантної групи зумовлене бажанням
убезпечити себе.
Наступний вид прояву психологічного насильства —
контроль. Зазвичай його виявляють, коли партнер, хтось із
батьків чи близька людина стежить за тим, що ви робите, з
ким спілкуєтеся, куди ходите, як одягаєтеся.
Насильник наполягає, щоб з ним радилися з приводу
ухвалення навіть найнезначніших рішень, контролює
фінанси, телефонні розмови, соцмережі, контакти й
захоплення жертви. У разі опору намагається покарати,
посиливши всі форми обмеження й пригнічуючи волю
жорсткими заборонами, що часто супроводжуються
шантажем або гучними конфліктами.
Контроль — досить поширена проблема в певних етнічних
групах, де партнер проявляє бурхливі ревнощі, якщо інший
партнер взаємодіє з іншими людьми, вибудовує будь-які
особисті взаємини і навіть має друзів. Однак, звісно, ця
проблема не так соціокультурна, як пов’язана із системою
виховання й сформованими цінностями людини.
Розберімо приклад жорсткого контролю як виду
психологічного насильства в межах стосунків однієї пари.
Молодий чоловік на ґрунті ревнощів обмежував контакти своєї
дружини з її друзями, поглинав весь її час доти, доки вона не втратила
тісного контакту з усім оточенням. Чоловік вважав, що будь-який
хлопець, з яким спілкується дружина, обов’язково захоче сексуальних
стосунків, тож є ймовірність, що вона його зрадить. А спілкування з
жінками небезпечне тим, що вони можуть навіяти дружині ідею про
зраду або спровокувати до побудови нових стосунків. Коли
переважна кількість контактів була втрачена, сам чоловік став
взаємодіяти з дружиною менше, не дозволяючи їй при цьому
знайомитися з новими людьми.
Важливим елементом контролю в цих стосунках стала потреба
ділитися соціальними мережами. Щоб проявити відкритість, чоловік
дозволив своїй дружині читати власні листування, часто показував
свої приватні повідомлення, транслюючи таким чином, що читати
листування одне одного є нормальною складовою здорових стосунків
і ніяк не порушує особистих кордонів. Якщо ти відкриваєш свій
особистий простір близькій людині, значить, тобі нема чого
приховувати, а якщо тобі нема чого приховувати, ти надійний
союзник. Такий логічний ланцюжок дуже часто формують люди, які
застосовують психологічне насильство.
Коли чоловік бачив, як на красиві фотографії, викладені в
соцмережі, дружина отримує коментарі від інших чоловіків, він
змушував її відповідати так: «Мені твої компліменти не потрібні, у
мене є чоловік, не пиши мені більше». А одного разу, коли френд
написав, як йому сподобалася одна з викладених фотографій, чоловік
вистежив цю людину в реальному житті й завдав їй серйозної
фізичної шкоди.
Також для того, щоб зняти гроші або за щось заплатити, дружині
потрібно було звертатися до чоловіка. Так він завжди був у курсі, де
вона була, що купувала і яка вартість придбаних речей і послуг.
Гостра потреба в контролі в чоловіка постала на ґрунті ревнощів. Усі
контакти, записані в телефоні дружини, він знав напам’ять, і якщо
з’являвся новий, чоловік це помічав, копіював собі й телефонував для
з’ясування деталей.
Зрештою така форма обмеження стала для дружини нестерпною,
вона почала ходити на терапію і благополучно розлучилася.
 Наступний вид психологічного насильства — знецінення.
Воно проявляється, коли партнер чи дитина постійно
піддається критиці, йому чи їй постійно вказують на
недоліки, помилки, прорахунки. Часто це набуває форми
висміювання при інших людях, щоб викликати почуття
провини й сорому.
Знецінення у стосунках призводить до розчарування в
партнерстві, у собі і в тому, що з кимось можна вибудовувати
здорові взаємини.
Предметом такої поведінки може бути майже все. Від
дрібниць, як-от недостатньо добре заварений чай, погане
виконання якихось завдань по дому, до масштабніших
проявів, наприклад, звинувачення в тому, що людина поганий
сексуальний партнер, не розвивається, не здатна щось
зробити добре.
Знецінення дуже часто межує з обрáзами, тому що під час
нього можна вживати різні категорії зневажливих слів,
покликаних не просто применшити значущість людини, але й
бути використаними з метою безпосереднього приниження.
Наприклад, іноді під час знецінення людина може заявити
комусь, що він недостатньо худий, а іноді може назвати
людину гладкою, і це теж по-своєму впливає на стан жертви,
яка стикається зі знеціненням.
Проблема цього виду насильства полягає в тому, що
розпізнати його можна не одразу. Часто знецінення підносять
як жарт. Той, хто проявляє це психологічне насильство, може
в м’якій формі вплітати його у свої жартівливі висловлення, і
лише з часом масштаби знецінення набувають серйозних
форм, що дедалі більше позначається на взаєминах. Людина,
яка стикається зі знеціненням стосовно себе, починає шукати
відповіді на запитання, чи в неї все гаразд, чи є в неї якісь
дефекти. Адже якщо близька людина, яка її любить, постійно
вказує на них, значить, дефекти з більшою ймовірністю
присутні, ніж відсутні. Так у жертви формується негативна
думка стосовно себе і свого місця у світі. Розгляньмо приклад.
Сімейна пара прийшла на психотерапію із запитом: дружина
стверджувала, що чоловік ледачий, нічого не хоче робити, невдаха і
ніяк не розвивається. Чоловік, своєю чергою, відбивався: він працює
на двох роботах, його праця високооплачувана, дохід, як згодом
з’ясувалося, відчутно вищий від середнього, у них чудове житло, не
одне дороге авто, багато можливостей для дозвілля, не менше ніж
чотири рази на рік вони їздять за кордон і завжди відпочивають з
розмахом, проте дружина постійно незадоволена.
Одного разу чоловік зізнався, що має відчуття, ніби він не
справляється зі своїми задачами, тож, відповідно, і не критикує осуду
з боку дружини. Він стверджував, що недостатньо хороший, дружині
було б краще з кимось іншим. Дружина погодилася, що він
недостатньо старається, приділяє їй мало часу, не надає достатньо
благ, і їй хотілося б більшого. Також жінка заявила, що її чоловік не
професіонал, йому просто пощастило з роботою і, звісно, з дружиною,
бо загалом усе його життя мало чого варте, у ньому немає сенсу.
Що відбулося далі? Чоловік прийняв рішення розлучитися, а
дружина заявила, що провела стільки часу в шлюбі з таким невдахою,
що заслуговує на більше ніж половину спільного майна. Крім того, усі
спроби чоловіка щось змінити вона характеризувала як «жалюгідні
намагання лузера виправити ситуацію, яку покращити вже
неможливо, бо покращувати, власне, немає що». Причиною такої
моделі поведінки жінки була трансляція подібної моделі всередині її
сім’ї.
Достукатися до дружини з меседжем, що модель її поведінки є
дисфункційною та деструктивною, у психотерапевта не вийшло. Усі
вказівки на знецінення з її боку вона не сприймала й наполягала, що
людина, у якої все гаразд, з таким не стикається, а причепитися,
звісно, можна до всіх.
 У цьому випадку все закінчилося розлученням. Після нього жінка
все одно не була задоволена своїм життям і врешті звернулася до
фахівця для проходження терапії з метою зміни своєї поведінки.

Часто під час знецінення люди справді не помічають, як

хибно оцінюють можливості інших. При цьому вони
зазвичай переоцінюють власні можливості, вважають
себе значно кращими за решту, дотримуються
переконання, що в них набагато більше прав і що рівень
їхньої компетентності суттєво вищий.
Ще один вид психологічного насильства — ігнорування.
Річ у тому, що емоційне й фізичне відсторонення людьми
сприймається дуже важко. Для того щоб формувати
довірливі стосунки, людина має перебувати поруч. І
насправді зовсім мало хто здатен бути на відстані впродовж
тривалого часу і при цьому продовжувати вибудовувати
здорову комунікацію й теплі взаємини.
Нам надзвичайно складно справлятися з постійним
ігноруванням своїх потреб і почуттів, надалі це може
призводити до виникнення почуття провини, сорому,
безвиході. Людині, яка потрапила в залежну позицію,
необхідно робити відчутно більше для отримання уваги з
боку свого партнера.
Типовим ігноруванням є ситуація, коли батьки
відмовляються розмовляти зі своїми дітьми після того, як ті
порушили певні заборони. У стосунках таким прикладом є
ігнорування повідомлень у телефоні, відмова розмовляти,
уникнення контакту.
Ігнорування — такий психологічний вид насильства, що
ніби проходить по дотичній, адже людина ніби й не
зобов’язана розмовляти з кимось, і це не передбачено жодним
законодавством, але при цьому відчуття страждання, яке
переживає інша людина, значно сильніше, ніж під час булінгу.
Чому? Під час булінгу зберігається контакт з кривдником, а
при ігноруванні людина взагалі ніяк не може контролювати
ситуацію.
У чому відмінність між булінгом та ігноруванням?
Ключовим травматичним епізодом і проблемою
ігнорування є те, що людина безперервно переживає
почуття тривоги й відчуття, що насувається проблема
чи катастрофа. Тривога — це страх невідомості або
невизначеності, нездатність контролювати те, що
відбувається.
Булінг — це страх об’єктивований, бо людина, яка
стикається з подразником, бачить сам подразник,
бачить кривдників і знає, що на це або можна якось
вплинути, або цього можна якось уникнути. У випадку з
ігноруванням така опція неможлива, адже проблема
полягає в нездатності контролювати об’єкт агресії, який
демонструє, що ігнорує позицію жертви.
Візьмімо молоду пару, яка тривалий час жила разом. У них були
досить непогані взаємини, але дівчина була незадоволена, що їй не
приділяють достатньо уваги. Спочатку вона зрідка ігнорувала свого
партнера, але потім перестала відповідати на дзвінки, перебуваючи
поруч з ним, відповідала вкрай холодно і дедалі більше уникала
взаємодії зі своїм партнером. При цьому вона не казала, що хоче
розлучитися, а коли хлопець говорив, що так більше не може бути й
потрібно розходитися, вона зауважувала, що причин для цього не
бачить.
Це ігнорування і призвело до того, що молодий чоловік звернувся
по допомогу до психотерапевта. Постійний рівень тривожності не
дозволяв хлопцеві нормально працювати й відпочивати, спілкуватися
з друзями та родичами. Відчуття того, що він втрачає контроль над
ситуацією, стосунками, але при цьому ніяк не може зрозуміти, що це
 за стосунки, ввело його в стан сильного дистресу. Згодом він вигорів, і
ці взаємини зруйнувалися.
В історії цієї пари дівчина через недовіру, ревнощі й потребу в
більшій увазі знівелювала стосунки шляхом ігнорування партнера,
при цьому останній залишився сам на сам зі своїми думками,
повністю вигорів, що неабияк вплинуло на якість його життя. Після
півторамісячної терапії він відновився і почав формувати зовсім інше
ставлення до подій.
Наступний вид психологічного насильства називається
ізоляція. Попри позірну подібність ізоляції до ігнорування,
це різні речі. За ізоляції сам насильник не відсторонюється
від партнера, він змушує партнера виключити зі свого життя
близьких і друзів, усіх, крім нього.
Нівелюючи підтримку жертви з боку рідних і близьких,
насильник робить людину емоційно залежною від себе,
змушуючи постійно перебувати в полі його контролю,
звітувати з приводу якнайменшої дії.
Чому потерпілі не звертаються по допомогу?
Ми часто запитуємо: чому потерпілий чи потерпіла не
звертається по допомогу, коли усвідомлює, що в
стосунках щось іде не так? Відповідь криється в
глибокому контролі та ізоляції. Людина втрачає всі
зв’язки із зовнішнім світом і теоретичну можливість
попросити когось про допомогу або запитати поради
щодо моделі стосунків, у яку потрапила.
На початкових етапах нам дуже хочеться вибудувати теплі
взаємини зі своїм партнером, розчинитися в ньому, повністю
віддатися без сумнівів і бути довірливішими. Однак
закоханість позбавляє нас можливості критично оцінювати
ситуацію. Ми починаємо припускатися помилок одна за
одною. Спочатку дозволяємо людині читати наші приватні
повідомлення, брати наші речі, потім замикаємо на цьому
партнері коло свого спілкування, позбавляючи себе
альтернативи. Через якийсь час насильник розуміє, що ми
повністю належимо йому, і діє так, як йому хочеться, не
обмежуючи себе.

Розгляньмо приклад такої ізоляці.

Жінка будувала тривалі стосунки зі своїм партнером понад вісім
років, у них були спільні діти. Якийсь час усе було добре, але коли
з’явилася друга дитина, чоловік почав проявляти до дружини
відчутно сильнішу агресію. Крім застосування фізичного насильства
(яке було легко ідентифікувати, знявши побої, але жінка цього не
робила), чоловік змушував її більше працювати, а сам залишався
вдома нібито доглядати за дітьми.
Постійно критикуючи друзів і оточення своєї дружини так, щоб
зіпсувати ці стосунки, чоловік робив усе можливе, щоб сама жінка
знецінила всіх своїх знайомих і довіряла тільки йому. Із часом
дружина опинилася в соціальній ізоляції.
Через кілька років вона почала усвідомлювати, що постійно
відчуває почуття самотності, страху, шукає виправдання своїм навіть
нейтральним учинкам, адже всі її добрі дії просто знецінювалися.
 Врешті жінка зрозуміла, що так жити не можна, і звернулася по
допомогу до психотерапевта. Вона з’ясувала, що її модель взаємин є не
тільки токсичною, а й небезпечною і не дозволяє нікому в цій сім’ї
почуватися щасливим.
Згодом жінка зібрала речі й подала на розлучення. Вона була дуже
задоволена, бо краще вирішувати реальні проблеми, з якими
стикаєшся в дійсності, ніж почуватися залежною від тих проблем, які
створює близька людина.
Перейдімо до наступного виду психологічного насильства.
Це шантаж.
Завдання його — позбавити людину свободи волі, власної
думки, повністю підпорядкувати своєму способу життя.
Компроматом часто є матеріали інтимного характеру або
інформація, якою добровільно поділилися з насильником.
Наприклад, людина може ділитися фактами про кількість
попередніх статевих партнерів, свій соціальний статус,
фінансові труднощі, взаємини з людьми, фізичне та
психологічне здоров’я.
Які види шантажу може застосовувати насильник?

Фотографії чи відео. Маючи такий компромат,

насильник може впродовж тривалого часу
залякувати жертву тим, що покаже всім друзям і
знайомим, якою є людина насправді.
Конфіденційна інформація. Кількість партнерів,
специфічні смаки чи вподобання — усе, що може
викликати почуття сорому, незручності й змусить
діяти в інтересах насильника.
Напівправда або брехня. Шантажуючи чоловіка,
жінка може пригрозити, що виставить на
загальний огляд факт його неспроможності в ліжку,
або оприлюднить «факт» сексуального домагання з
 його боку, навіть якщо такого не було. Шантаж з
боку чоловіка може набувати форм погроз
поширення інтимних фото, інформації про
неспроможність жінки як статевої партнерки тощо.

Якщо спочатку людина не готова взаємодіяти з

насильником, то під впливом обставин, підкорившись кілька
разів, вона починає залежати від такої моделі поведінки.
Насильник у таких випадках відчуває свою владу й активніше
вдається до шантажу або залякування.
Розгляньмо приклад взаємин у межах сімейної пари.
Якось одна жінка зацікавилась чоловіком, який займався тренерською
діяльністю і мав привабливу зовнішність. Дізнавшись, що в нього є
дружина, вона не зупинилася і продовжила проявляти інтерес
інтимного характеру, надсилати повідомлення й листи. Спочатку
чоловік їй не відповідав, але коли ця ситуація йому набридла, він у
коректній формі пояснив, що одружений і не зацікавлений у
сексуальних стосунках з кимось іще.
З’ясувалося, що ця жінка збирає умовні «трофеї», і їй важливо
здобувати те, чого хочеться. Почувши негативну відповідь, вона
вирішила шантажувати його, використовуючи неправдиву
інформацію: «Я розповім усім твоїм близьким, знайомим і дружині,
що ми з тобою спали, якщо ти не погодишся».
Такий шантаж має свою особливість: якщо чоловік погодиться на
сексуальний контакт, вона зможе маніпулювати цим і далі. Якщо
відмовиться, жінка продовжить маніпулювати неправдивою
інформацією, підкріплюючи її зручними скрінами з листування.
Як учинив чоловік? Він зберіг переписку і зробив публікацію з
описом ситуації. Він не показав ім’я жінки, але загальне несхвалення
такої поведінки змусило її припинити з ним взаємодію.
 І перейдімо до останнього виду психологічного насильства
— газлайтингу.
Цей вид насильства можна спостерігати всередині сім’ї, у
взаєминах з колегами або друзями і навіть не завжди
знайомими нам людьми. Людина, яка застосовує газлайтинг,
намагається переконати когось у тому, що він не зовсім
адекватно й розумно сприймає ту чи іншу ситуацію,
наприклад, уживаючи такі фрази: «Тобі здалося», «Цього не
може бути», «Ти просто не розумієш», «Ти неправильно
інтерпретуєш мої слова», «Тобі здалося, що я агресивний, а
насправді це не так» та ін.
Людина, яка піддається газлайтингу, може відчувати, що
втрачає глузд, вважати, що в неї стався розлад логічного
мислення чи виникли проблеми з пам’яттю; вона готова
звертатися із цими порушеннями до психіатра.
Цікаво, що сам газлайтер може бути цілком притомним,
адекватним, розвиненим, культурним, але використовувати
інформацію таким чином, щоб завжди залишатися у виграші,
адже поразка для нього є неприйнятною. Часто газлайтери не
хочуть заподіювати шкоди партнерам чи довколишнім, а
просто прагнуть презентувати себе у вигіднішому й
позитивнішому образі, продемонструвати свої надзвичайні
навички чи свій високий статус.
Звернімося до одного з прикладів газлайтингу.
По допомогу звернувся молодий чоловік з тим, що у нього проблеми в
сім’ї. Він не був упевнений, чи може комусь довіритися, бо дружина
постійно чинить на нього тиск, обманює, кидає щодо нього
неоднозначні фрази, указує, що і як йому робити. Щоб розуміти, які в
нього стосунки з дружиною в реальності, я запропонував їм прийти
на одну з моїх лекцій. Під час нашої бесіди в перерві я помітив, що
чоловік кілька разів виправив дружину, коли та щось говорила, також
він зауважив, що жінка забула щось удома, та й загалом вони
 спізнилися через неї. Усі зауваження жінка покірно вислуховувала й
негативно не реагувала.
У чому ж полягала проблема насправді? Запропонувавши прийти на
лекцію знову й поспілкувавшись із парою довше, я визначив, що
чоловік схильний маніпулювати словами, перекручувати їх,
висловлюватися неоднозначно, щоб отримати певну вигоду. У моїй
присутності чоловік розповів дружині, що ходить на терапію, щоб
вибудувати з нею нормальну комунікацію. Вона, зворушена цією
інформацією, кинулася його обіймати, цілувати. Тоді ж вона щиро зі-
зналася, що через деякі висловлення чоловіка їй здається, що вона
втрачає здоровий глузд, а він відповів, що їй завжди щось здається і
потрібно звернути на це увагу. Жінка радісно погодилася з усім
сказаним. Подякувавши за допомогу, вони пішли і більше до мене не
зверталися.

Який висновок можна зробити з наведеної ситуації? Попри

те що в стосунках подібне спостерігається доволі часто, все ж
це є класичним прикладом газлайтингу з боку чоловіка.
Звернувшись по допомогу, він прикинувся жертвою й
звинуватив дружину в насильстві. Це дало йому змогу вдати,
що він адаптувався під її поведінку і заради неї сходив на
терапію. В очах дружини він анулював свою негативну
поведінку, а вона погодилася, що причина проблем у сім’ї — її
неправильне сприйняття ситуацій і його слів.
17. Норма і патологія

Щоб визначити категорію норми в моделях поведінки, які

ми розглянули, потрібно оцінювати ступінь страждання тих
людей, які зазнають психологічного насильства. Існують
форми взаємодії, де контроль є єдиним способом взаємодії
всередині групи, наприклад, коли йдеться про деякі
воєнізовані структури, де підпорядкування наказу є нормою.
Нормальним проявом буде все те, що декларується певним
статутом або зведенням правил, з якими людина
погоджується від початку. В іншому разі людина має право
звертатися до правоохоронних органів, заявляючи про булінг,
газлайтинг чи інші види психологічного насильства.
Явною патологією психологічного насильства є будь-яка
форма комунікації, що призводить до дискомфорту одного з
учасників. У такому разі обом учасникам комунікації
найкраще звернутися до психотерапевта: тоді одразу
знижується ймовірність того, що буде ефект упередженості
щодо жертви чи стосовно ґвалтівника.
Нормальною формою прояву емоційного насильства
можуть бути специфічні сексуальні ігри всередині пари.
Наприклад, якщо пара є нетиповою в загальному розумінні
суспільства, якщо її уявлення про сексуальність кардинально
відрізняється від понять широких мас, якщо в ній працюють
певні домовленості стосовно цього виду насильства і ці
форми насильства не порушують закону. Щоб задовольняти
свої потреби у взаєминах таким чином, обоє учасників мають
отримувати від цього задоволення і не відчувати явного
дискомфорту.

Соціокультурні аспекти психологічного насильства

 Соціокультурні особливості психологічного насильства
визначаються соціокультурними стандартами. Наприклад, є
країни, де в жінок прав відчутно менше порівняно з
чоловіками (Іран, Ірак та ін.). Не так давно жінки деяких
східних країн отримали право на навчання, право голосувати
й самостійно пересуватися по місту. Однак у цих-таки
країнах функціонують і такі обмеження, що в
демократичному світі вважаються серйозною або жорстокою
формою насильства.
Також, залежно від суспільства, де зростає й виховується
людина, у неї формуються певні стереотипи й шаблони
поведінки. Наприклад, такими є добре знайомі нам
стереотипні переконання: «Ти ж хлопчик, тобі не можна
битися», «Це ж дівчинка, її не можна ображати», «Ти ж
чоловік, ти не можеш плакати». Здавалося б, як уживання
подібних фраз може спровокувати насильство? Насправді
чоловік, який не має права демонструвати свої емоції, бо
суспільство цього не вітає, змушений їх приховувати,
тримати в собі, накопичувати, що потім цілком імовірно
може переходити в агресію щодо близького оточення,
завдавання рідним людям і психологічної, і фізичної шкоди.
Можна з великою ймовірністю припустити, що
соціокультурні особливості багато в чому визначають і
провокують деструктивні моделі поведінки й форми
психологічного насильства, що насаджуються і транслюються
через культуру та соціальні норми того середовища, у якому
живе людина.
18. Способи запобігання психологічному
насильству

Ми вже знаємо, що психологічне насильство, на відміну від

фізичного, складно зафіксувати і не менш складно припинити
правовими методами. Так, за булінг передбачається юридична
відповідальність, але з деякими іншими видами насильства
боротися таким шляхом не вийде.
Саме тому основними способами попередження
психологічного насильства є:

розуміння власних цінностей і цілей;

розвиток асертивності — навички відстоювання
власних кордонів, уміння оцінювати себе як
самостійного члена суспільства, який знає, чого він
хоче і чого не дозволить стосовно своєї особистості
(про асертивність детальніше говоритимемо далі).

Людина, яка вміє вибудовувати здорову комунікацію,

прагне не допускати руйнівних для себе стосунків. Цікаво,
але трапляється так, що за правильної комунікації (з
озвучуванням власної позиції, кордонів і потреб)
психологічний насильник може змінити власну модель
поведінки в кращий бік. Наприклад, чоловік, який був
аб’юзивним партнером, навчився здорових взаємин після
знайомства із сильною, вольовою жінкою, яка не піддалася на
його маніпуляції.
Ще одним важливим аспектом попередження
психологічного насильства є розвиток емоційної
компетентності. Це вміння розпізнавати власні емоції,
розуміти причини їхнього виникнення, піддавати їх
критичній оцінці й контролювати. Насправді часто своїми
діями та словами несвідомо ми можемо спровокувати іншу
людину, навіть близьку, на агресію щодо себе. Проте думка «Я
сам винен / Я сама винна» — хибна. Якщо ви помічаєте, що
час від часу в спілкуванні з вами людина реагує досить
агресивно, можна звернутися по профілактичну
консультацію до психотерапевта. Він допоможе оцінити різні
аспекти вашої поведінки, способи побудови комунікації і
взаємин залежно від цих аспектів, укаже на причини вибору
партнерів і те, чому ми певним чином реагуємо на конкретні
стимули.
Загалом людина і її психіка більшою мірою стосуються
галузі феноменології, адже наша особистість, наші
психологічні характеристики — феномен, який не завжди
підпадає під усталені шаблони або є чимось очевидним.
Уявіть, яке різноманіття наборів поведінки, звичок, якостей,
характеристик людей існує на світі. І сформувати повну
«карту» такої варіативності просто неможливо. Саме тому
справді важливо періодично звертатися по допомогу до
психологів, психотерапевтів або ж терапевтичних медіаторів,
тим самим піклуючись про власне ментальне здоров’я.

Підсумовуємо
Психологічне насильство є найпоширенішим видом
насильства. Воно проявляється у формі булінгу, надмірного
контролю й обмеження свободи дій, знецінення, ігнорування,
ізоляції, шантажу та газлайтингу.
Психологічне насильство створює цілий спектр проблем у
силу складності ідентифікації самого факту насильства, адже
впродовж тривалого часу його навіть не розглядали як
окремий вид у зв’язку з державною ідеологією. Враховуючи,
що потерпілі від психологічного насильства змушені
спиратися на власне самопочуття, це позбавляє їх можливості
зафіксувати сам акт насильства і просити про допомогу, бо
надати як доказ ступінь заподіяної шкоди не вдасться.
Слід враховувати, що часом людина, яка вдається до
психологічного насильства, в силу особливостей виховання і
культурних чинників може просто не усвідомлювати, що
заподіює психологічну шкоду іншим людям і має проблеми із
власною поведінкою. Завдання суспільства й небайдужих
людей у такому випадку — поширювати інформацію про
екологічну комунікацію та кордони у взаєминах.
Чекліст
Як зрозуміти, що ваш партнер (ваша партнерка) застосовує
до вас психологічне насильство?

Ви постійно підлещуєтеся до партнера (партнерки).

Ваш партнер (ваша партнерка) намагається впливати
на ваше сприйняття дійсності, заперечуючи чи
спотворюючи те, що відбувається.
Ваш партнер (ваша партнерка) вимагає постійного
звітування про ваше місце розташування, діяльність і
контакти.
Ваш партнер (ваша партнерка) вживає образливі
слова на вашу адресу й називає це жартами.
Ви просите пробачення навіть тоді, коли не зробили
нічого поганого.
Ваш партнер (ваша партнерка) часто знецінює ваші
досягнення.
Ваш партнер (ваша партнерка) обмежує близькість з
метою покарання.
Ви відчуваєте жалість до партнера (партнерки) попри
те, що він (вона) робить вам боляче.
Ви втратили сексуальний потяг до партнера
(партнерки).
Ваш партнер (ваша партнерка) надто часто змінює
плани з метою зробити сюрприз.
Ваш партнер (ваша партнерка) завжди ставить свої
потреби на перше місце, ігноруючи ваші.
Частина п’ята. Економічне
насильство
19. Поняття та специфічні причини
економічного насильства

Наше законодавство визначає економічне насильство як

умисне позбавлення житла, їжі, одягу та інших видів майна,
благ, грошових коштів, документів, залишення без нагляду
або піклування, перешкоду отримання необхідної
реабілітації, заборону працювати, примус до праці, заборону
вчитися й інші порушення прав економічного характеру.
Економічне насильство також визначається як специфічна
форма встановлення влади і може спостерігатися як
усередині сім’ї, так і в робочих стосунках.
Особливістю цього виду насильства є те, що воно
трапляється в усіх країнах, у всіх видах суспільства, на всіх
рівнях соціальної організації, незалежно від фінансового
добробуту.
Економічне насильство важко діагностується. Складно
визначити його межі і вказати на таку форму, як на
конкретний вид токсичної комунікації, тому що потерпілий
чи потерпіла рідко розуміє, що відбувається.
Що ж спонукає людину вдаватися до такого виду
насильства?
Зазвичай причиною економічного насильства стає
дисбаланс влади, коли у взаєминах будь-якого рівня одна
людина має значно більше влади (ресурсів, можливостей,
авторитету), ніж інша. Часто потерпілий чи потерпіла навіть
не підозрює, що має справу з насильником, і може йому
симпатизувати.
20. Форми прояву економічного насильства

Форми прояву економічного насильства вкрай різноманітні,

хоча й не завжди очевидні. У розділі про психологічне
насильство ми вже наводили приклад, коли один з учасників
ізолював іншого, не дозволяючи йому взаємодіяти із зов-
нішнім середовищем, позбавляючи можливості контактувати
з довколишніми й обмежуючи спілкування з близькими та
рідними людьми. Економічне насильство проявляється в
подібний спосіб.
Перша форма — привласнення собі статусу годувальника
та піклувальника. Насильник усіляко демонструє, що вся
влада зосереджена в нього, бо він забезпечує всі матеріальні
потреби іншої людини. Разом із цим він поступово обмежує
можливість партнера самореалізуватися, самостійно
заробляти, здобувати матеріальні блага.
На початку стосунків з дівчиною молодий чоловік озвучив свої доходи
й переконав, що їй працювати не варто. Спільне дозвілля, відпочинок,
побутові питання тощо вони організовували відповідно до
фінансових можливостей чоловіка. Врешті дівчину було позбавлено
права голосу й вибору, її потребами стали нехтувати, адже вона нічого
не заробляла і втрапила в цілковиту фінансову залежність від
партнера.
Коли стосунки тільки вибудовуються, найчастіше один з
партнерів схильний демонструвати свою фінансову
спроможність. Це сприятливо впливає на формування
сімейних цінностей. Другий партнер у межах таких стосунків
схильний більше довіряти першому, бо той може забезпечити
їхнє спільне майбутнє.
Дослідження, здійснене Міссурійським університетом у
2003 році, засвідчило, що в межах пари один партнер часто
обирає для стосунків домінантного партнера. Світові
дослідження переконливо підтверджують факт, згідно з яким
партнери шукають шлюбу з тими людьми, які є «успішними»
або мають високий потенціал для досягнення успіху в
культурному аспекті. Одна з наймасштабніших розвідок
містить опитування 10 000 осіб з 37 культур на шести
континентах і п’яти островах. У ній засвідчено, що в межах
пари один з партнерів орієнтується на «хороші фінансові
перспективи» другого партнера. У 29 вибірках перевага
віддається таким якостям майбутнього партнера, як «амбіції і
працьовитість». Згідно з результатами досліджень,
опублікованих з 1965 по 1986 роки, соціально-економічний
статус майбутнього партнера в шлюбі відіграє не останню
роль9. Однак сучасні праці засвідчують, що із часом надмірне
зосередження на фінансових перевагах переростає в
позбавлення одного з партнерів волі вибору в побутових і
глобальніших питаннях10.
Наступна форма прояву економічного насильства —
контроль усієї фінансової інформації та обмеження
доступу до неї. Наприклад, один з партнерів може
приховувати частину доходів або не розповідати про всі свої
фінансові джерела і справжню суму своєї заробітної плати.
Слід зауважити, що іноді людина може замовчувати свої
доходи з метою убезпечити себе від користувацького
ставлення з боку партнера.
Ще однією формою насильства вважається перешкоджання
зайнятості людини, здобуття нею освіти, отримання
медичної допомоги. Це може проявлятися по-різному: від
прямої заборони до маніпуляції у вигляді відсутності грошей,
спекуляції на почутті провини і формуванні умовних боргів,
яких насправді немає.
Наприклад, щоб дівчина не проявляла самостійності й не могла
реалізувати всіх своїх потреб, хлопець позбавляв її можливості
 здобувати освіту або знецінював навчання загалом, або не дозволяв
використовувати частину доходу сім’ї, попри те, що він був єдиним
годувальником. Інакше кажучи, хлопець відгородив дівчину від
розвитку й можливості заробляти. Зазвичай у межах стосунків це
пояснюється турботою, яка нібито покликана дати жінці більше часу
на побутові питання й піклування про дім.
Після завершення стосунків з такими моделями поведінки
багато колишніх партнерів не розуміють, куди себе подіти, і
зазнають труднощів з пошуком роботи чи дозвілля, іноді
навіть не вірять, що колись зможуть самостійно стати на
ноги.
Контроль за грошима або витратним майном. Така форма
насильства проявляється в постійному звітуванні жертви про
витрати, контролюванні її фінансів через картки або готівкові
кошти, що видає їй насильник. Так, наприклад, один із
партнерів може дозволяти другому партнерові купувати
товари тільки через його картку, щоб контролювати покупки
через електронний банкінг і розуміти, де, скільки і коли було
витрачено. У подальшому ця інформація може бути
використана проти жертви.
Контроль доступу до економічних ресурсів. У такій формі
економічного насильства партнер не дозволяє в принципі
взаємодіяти з фінансовими потоками і контролювати навіть
дрібні побутові питання. Це найрадикальніша форма
контролю, пов’язана з усталеними в деяких суспільствах
стереотипами про те, що жінка повинна залежати від
чоловіка, і з переконанням, що вона не в змозі приймати
рішення щодо побуту. Врешті така форма насильства може
позбавити партнерку відчуття фінансової реальності.
Перешкоджання придбанню фінансових активів — ще
одна форма економічного насильства, за якої один партнер
намагається контролювати всі великі покупки (наприклад,
квартира чи авто) і перешкоджає незалежності другого
партнера.
Позбавлення можливості здобувати освіту чи влаштуватися
на роботу вважається першим етапом економічного
насильства, натомість позбавлення всіх джерел незалежного
забезпечення й можливості купувати будь-яке майно на
власне ім’я свідчить про перехід на вищий, жорсткіший
рівень. Насильник робить це для того, щоб мати цілковитий
контроль над життєдіяльністю партнера, коли той більше не
захоче терпіти такого ставлення і спробує піти.
Чоловік не дозволяв дружині працювати, створювати власний бізнес,
здобувати освіту, вибудовувати здорову комунікацію у власній
бізнес-сфері. Після розлучення все майно було переписано на його
маму, а жінка залишилася зі своїми проблемами сам на сам. Історія
має хороший фінал, бо вона змогла реабілітуватися, налагодити дохід
і здобути відповідну освіту.

Перешкоджання використанню власних ресурсів — це

розподіл витрат за принципом «Спочатку ми витратимо твоє,
а потім — кожен своє». Також це примусове вилучення
ресурсів, крадіжка або продаж особистих речей без відома
власника.
Прикладом такого виду економічного насильства може бути
ситуація, коли батьки забирають гроші у дитини,
стверджуючи, що краще знають, як їх витратити. Однак
попри те, що дитина ще фінансово неграмотна, у неї є право
мати власні гроші й розпоряджатися ними на свій розсуд у
будь-якому віці.
Усунення одного з партнерів з участі в житті сім’ї. Цей вид
насильства можна описати простим прикладом. Уявімо, що в
стосунках чоловік повністю починає відповідати за всю
фінансову сторону: сплачує рахунки, купує продукти,
забезпечує інші витрати, але коли в нього трапляються
 у
матеріальні труднощі, жінка звинувачує його в невдачах,
знецінює успіхи чоловіка в інших сферах і може його
покинути.
Ще один вид економічного насильства — це провокування
фінансових витрат, іноді навіть на непотрібні речі, щоб
згодом:

1. засуджувати партнера;
2. контролювати потік коштів партнера;
3. знецінювати можливість партнера брати участь у
розподілі сімейних фінансів.

Це може відбуватися шляхом примусу до необдуманих

покупок або псування речей партнера. Так, наприклад,
чоловік може змушувати жінку купувати нову косметику,
просто викидаючи ту, якою наразі користується дружина.
Відповідно, такий учинок веде до додаткових витрат.
Яскравим прикладом є ситуація, коли дружина спеціально після
кожного ремонту машини або покупки гуми вночі пробивала колесо
чи дряпала кузов. Так вона змушувала чоловіка витрачати гроші на
ремонт, замість зберегти їх для дозвілля. Причина такої поведінки
полягала в обрáзі на чоловіка. Він дуже любив активний відпочинок і
часто подорожував разом зі своїми друзями, а оскільки їхні подорожі
були позбавлені зручностей, вони не брали із собою дружин.

І останньою формою економічного насильства є відмова

сплачувати аліменти на утримання дитини. Важке
економічне становище сім’ї з дитиною може бути засобом для
маніпуляції, таким чином партнер може встановити контроль
над колишнім подружжям і спекулювати на фінансовій
допомозі.
9 Feingold, 1992; Hat eld & Sprecher, 1995; Hill & Hurtado, 1996; Kenrick et
al., 1990
10 David C. Geary; Jacob Vigil; Jennifer Byrd-Craven (2003). «Evolution of
human mate choice» // e Journal of Sex Research. (Saint-Paul, G. (2008).
Genes, Legitimacy and Hypergamy: Another look at the economics of
marriage.) (David C. Geary, Jacob Vigil, Jennifer Byrd-Craven. Evolution of
Human Mate Choice.)
21. Норма і патологія

У контексті фінансових взаємодій усередині сім’ї контроль

може вважатися нормальним лише в деяких випадках.

1. Коли один з учасників непрацездатний і не може бути

відповідальним за свої вчинки, якщо він має
психічний розлад чи інвалідність, яка не дозволяє
йому повною мірою розпоряджатися фінансовими
потоками.
2. Коли людина перебуває в місці позбавлення волі, а її
фінансами має право розпоряджатися партнер
відповідно до офіційної довіреності.
3. Коли батьки контролюють фінанси неповнолітніх
дітей. Але слід пам’ятати, що позбавлення дитини
кишенькових грошей і обмеження свободи їх
використання негативно впливає на комунікацію в
межах сім’ї.

Жінка стикнулася із серйозним захворюванням, що не піддається

остаточному вилікуванню. Через деякий час хвороба спричинила
серйозне порушення моторики. Це призвело до того, що жінка
втратила змогу розпоряджатися власними фінансами й нормально
вести бізнес. Вона прийняла рішення оформити довіреність на
чоловіка.
У такому випадку згода відмовитися від керування
власними фінансами та делегувати це подружжю є нормою з
огляду на обставини, не підвладні учасникам стосунків:
захворювання, смерть, зниження чи нівеляція працездатності
тощо.
 Решта форм прояву фінансового контролю є
патологічними, бо справляють на життя одного з партнерів
негативний і навіть руйнівний вплив, позначаються на
спілкуванні з довколишніми, не дають змоги розвивати
економічні навички.

Соціокультурні аспекти економічного насильства

Проблема економічного насильства значною мірою
випливає саме із соціокультурних особливостей. Ніхто не
народжується фінансовим насильником, але вплив
стереотипів і гендерних переконань робить свою справу.
Так, наприклад, стереотипне переконання суспільної
більшості, що чоловік мусить заробляти, а жінка — дбати про
побут, дітей, дім призводить до того, що ми описали вище: у
жінки не формується звичка самостійності, вона залежить від
чоловіка, не здатна взаємодіяти із соціумом, і в неї немає
іншого досвіду, який дозволив би дивитися на світ інакше.
Чоловік же, своєю чергою, вважає власний внесок у добробут
родини вагомішим, що нібито дає йому підстави до
позбавлення жінки тих прав, які в неї були до початку
стосунків з ним.
Економічне насильство може відчутно вплинути на якість
життя людини та на її психологічне здоров’я. Наприклад,
партнер може позбавляти себе можливості дотримуватися
здорового способу життя, працювати на кількох роботах, бо
інший партнер вимагає для себе більше благ, ніж може собі
дозволити. При цьому перший партнер може стикатися із
засудженням і знеціненням з боку другого, що неабияк
демотивує його і лише підтверджує слабку позицію жертви.
22. Способи запобігання економічному
насильству

Найкраща профілактика економічного насильства — це

приділення уваги своїй фінансовій безпеці у стосунках з
партнером. Розгляньмо способи, у які це можна і варто
робити.
Спершу необхідно навчитися розділяти бюджет: частину
виділяти на спільні побутові потреби й покупки, а частину
обов’язково відкладати на власні потреби. Так ви будете
впевнені, що в критичній ситуації зможете розраховувати на
свої ресурси. Відповідно до цього, обов’язково створіть
власний недоторканний запас. Наприклад, заведіть особисту
банківську картку й покладіть на неї певну грошову суму, яку
не використовуватимете для повсякденних потреб.
По-друге, спробуйте розібратися в базових фінансових
питаннях, навчіться вести бюджет. Переконайтеся в тому, що
знаєте всі нюанси користування банківськими системами,
вивчіть можливості інвестування і відкладання на депозит.
Також зберіть якомога більше інформації про способи й
тренди доходу. У цьому можуть допомогти різні онлайн--
курси.
По-третє, незважаючи на обставини, потрібно обов’язково
займатися своєю освітою, щоб володіти якимись базовими
навичками і знайти роботу, яка даватиме стабільний дохід.
Наприклад, якщо протягом року ви отримуватимете
невелику зарплату, скажімо, 200 доларів, то до кінця року
можна буде зібрати непогану суму, щоб підтримувати себе в
разі розриву стосунків.
 Крім того, не бійтеся обговорювати фінансові й
психологічні питання з фахівцями. Цікавтеся різними
думками, щоб правильно оцінювати свої стосунки не тільки з
партнером, але й з рештою людей довкола. У ситуації, коли
людина залишається сам на сам з насильником, взаємодія із
зовнішнім світом — один зі способів вийти із зачарованого
кола токсичних відносин.
І обов’язково розвивайте своє вміння відмовляти.
Починайте з невеликих ситуацій, поступово переходячи до
серйозних рішень, які згодом допоможуть вам займати
власну позицію й не нехтувати своїми потребами.

Підсумовуємо
Попри те що культурні зміни у сфері фінансової
грамотності та поділу фінансової відповідальності в межах
стосунків зробили великий крок уперед, у суспільстві є багато
людей, що дотримуються стереотипних переконань, згідно з
якими хтось має відповідати за фінансове благополуччя, а
хтось — за облаштування побуту. У такому випадку
дисбаланс влади стає очевидним і людина, яка зазнає
економічного насильства, може навіть не помітити, як стала
заручницею ситуації.
Найпоширенішими формами економічного насильства є
контроль фінансів, перешкоджання у вільному
розпоряджанні фінансовими ресурсами, провокування
значних витрат, заборона займатися певною діяльністю й ін.
Є ситуації, за яких контролювання фінансів може
вважатися нормальним, наприклад, коли партнер
непрацездатний або перебуває в місці позбавлення волі, або
коли йдеться про батьків і їхніх неповнолітніх дітей. Решта
форм прояву фінансового контролю є неприйнятними.
Щоб уникнути неприємних наслідків економічного
насильства, важливо мати власний незалежний дохід, нехай і
незначний, але такий, що стане своєрідною фінансовою
подушкою безпеки. Крім того, потрібно вдосконалювати
власну фінансову грамотність, бо це найкраща превенція
економічного насильства.
Чекліст
Як зрозуміти, що ваш партнер (ваша партнерка) застосовує
до вас економічне насильство?

Ви постійно звітуєте про витрачені фінанси.

У вас немає власних фінансових засобів, і ви змушені
користуватися засобами партнера (партнерки).
Ви приховуєте від партнера (партнерки) реальну
вартість послуг чи товарів.
Усі фінансові рухи зав’язані на вашому партнері
(вашій партнерці).
Вашою фінансовою частиною розпоряджається
партнер (партнерка).
Частина шоста. Насильство,
пов’язане з процесом виховання
23. Поняття та специфічні причини
насильства, пов’язаного з процесом
виховання

Сім’я та родичі впливають на багато аспектів нашого життя,

й іноді трапляється так, що досвід, пережитий у дитинстві,
виявляється негативним і згубно позначається на потребах
дитини. Це називається травмою, пов’язаною з процесом
виховання. Є два її види:

1. травма розвитку, причиною якої є девіантна

поведінка батьків (вони порушують норми
суспільства, закон, схильні до проституції,
насильства); емоційна занедбаність, коли батьки
нехтують потребою дитини в емоційному контакті;
відсутність безпечної прив’язаності; повторювані
травматичні події від економічного насильства до
фізичного;
2. секвенційна травма — травма, що повторюється на
постійній основі (фізичне, психологічне насильство,
інцест, регулярні побої, сексуальне використання,
рабство, економічне насильство у формі позбавлення
дитини можливості реалізувати свої потреби,
регулярне вилучення фінансів, які в неї можуть бути і
под.).

Ці два види травм відрізняються тим, що в першому

випадку дитина може отримати травматичний досвід один
раз, а секвенційна травма призводить до стійкого
травматичного досвіду, який дитина переживає вкрай сильно
і яскраво протягом тривалого часу. Без допомоги
психотерапевта реабілітуватися після такої травми
надзвичайно складно.
Ми вже назвали одну з причин насильства, пов’язаного з
процесом виховання, — це поведінка батьків, що призводить
до травмування дитини. Проте часом провідну роль
відіграють психічні захворювання, через які батьки не
можуть нормально дбати про сім’ю, надавати необхідні умови
дитині. Відразу наведу приклад.
Пацієнт, звернувся зі скаргою, що не переживає жодних почуттів і
емоцій. Так може реагувати наша нервова система в дитячому віці,
щоб повторно не переживати складних травматичних подій і
убезпечити себе. З віком цей захисний механізм нікуди не зникає, тож
людині потрібно свідомо докладати більше зусиль, щоб виявляти до
когось інтерес або турботу про когось.
У розмові з цим пацієнтом ми з’ясували, що в дитинстві його батьки
абсолютно не цікавилися ним: не карали, ні в чому не звинувачували,
не обмежували, проте абсолютно не давали йому тепла, не
вирощували в ньому любові до навколишнього світу. Коли пацієнт
намагався встановити з батьками контакт, вони його просто уникали.
Врешті в дитини не сформувалася здорова прив’язаність. Емоційна
занедбаність призвела до того, що в пацієнта не було здорового,
нормального емоційного відгуку на ті стимули, на які люди зазвичай
реагують. Так, наприклад, пацієнт не міг вибудовувати не лише теплих
взаємин з протилежною статтю, а й дружніх. Усе базувалося
винятково на діловій комунікації.

Загалом педагогічне нехтування з боку батьків щодо дитини

— явище поширене з огляду на безліч аспектів. Один з них, як
ми вже згадували, це неблагополуччя самих батьків. Воно
пов’язане або з психічними розладами, захворюваннями й
залежностями, або з кримінальним минулим чи теперішнім.
 Ще однією причиною цього виду насильства може бути
фінансова неспроможність батьків забезпечувати сім’ю. Це
може призвести до самобичування, агресивної поведінки і
зганяння злості від невдач на всіх членах родини, зокрема
дітях.
Також слід згадати про такі критичні випадки, як
непередбачені, важкі події, катастрофи, що можуть
зруйнувати сімейне житло, труднощі на роботі, які змушують
постійно переїжджати, тощо. Зміна місця проживання дуже
часто забирає в дитини змогу сформувати теплу
прив’язаність до однокласників, до рідної домівки й навіть до
батьків, бо ті змушені адаптуватися і змінювати свою модель
поведінки від місця до місця мешкання.
Остання причина насильства, пов’язаного з процесом
виховання, може бути зумовлена смертю близької людини.
Тяжке переживання втрати може призвести до дезорганізації
в усій родині. Наведу приклад з практики.
По допомогу звернулася жінка, яка скаржилася, що двоє її дітей не
слухаються, не реагують на зауваження, відмовляються розмовляти з
нею чи відповідають дуже агресивно й імпульсивно. Чоловік при
цьому постійно був закордоном і забезпечував усілякі потреби сім’ї.
Після кількох сеансів ми з’ясували, що насправді в жінки виникли
труднощі з вихованням після смерті її третьої дитини. Через таку
сильну психологічну травму вона втратила будь-яку мотивацію бути
хорошою мамою. Жінка перестала приділяти достатньо уваги дітям,
не враховувала їхніх потреб, часто залишала на нянь, не
заглиблювалася в процес виховання і не надто цікавилася їхніми
шкільними проблемами.
Таким чином сильне потрясіння, пов’язане зі смертю дитини, прямо
вплинуло на поведінку жінки щодо двох інших дітей і на їхнє
виховання з її боку.
 Узагальнимо: наслідки, до яких веде згаданий негативний
досвід, отриманий дитиною в процесі виховання, можуть
призвести до двох можливих моделей поведінки в
майбутньому: 1) агресивної, тобто насильницької; 2)
пасивної, тобто моделі жертви (схема 5).

У першому випадку формується хижацький спосіб

побудови взаємин з іншими та агресивний погляд на світ.
Отриманий у дитинстві негативний досвід спонукає з
підозрою та недовірою ставитися до довколишніх. Урешті це
переконання не дає можливості здобути досвід інших,
здорових взаємин з людьми, а низка неправильних рішень
укорінює переконаність у тому, що рано чи пізно нас зрадять.
Саме так закріплюється агресивно-нападаюча модель та
формується аб’юзер усередині нас.
 У другому випадку формується модель поведінки, за якої
людина свідомо не бореться за свої права й кордони, жертвує
інтересами та бажаннями з переконанням «Краще
підкоритися, ніж стикнутися із загрозою безпосередньо».
Згодом нервова система звикає йти за стандартною схемою
жертовності, а людина вірить у те, що така поведінка має
мінімальні ризики, на відміну від прояву асертивності.
24. Форми прояву насильства, пов’язаного з
процесом виховання

Для того щоб зрозуміти, як проявляється аналізована

форма насильства, варто врахувати, що часто люди самі не
усвідомлюють того факту, що є насильниками. Причина
полягає в переконанні батьків про правильність обраної
моделі виховання й небажанні адаптуватися під нову
реальність і сучасні потреби дітей і загалом сім’ї.
Ми вже знайомі з такою формою насильства, як
секвенційна травма. Багато хто з нас чув про неї, бачив
сюжети у фільмах чи новинах, адже її типовим проявом є
регулярне сексуальне або фізичне насильство. Таке
насильство також може набувати форм дитячого рабства. З-
нову-таки, дитина може не надавати цьому значення або не
вважати травмою. Крім того, люди, які пережили сильні
психотравматичні події, схильні або самостійно забувати їх,
щоб не травмувати психіку повторно, або витісняти у зв’язку
з посттравматичним стресовим розладом, що блокує
неприємні епізоди в пам’яті. Звісно, згадувати про ситуації чи
періоди в житті, коли людина була заручницею обставин і
перебувала в побутовому чи сексуальному рабстві,
надзвичайно важко.
Нерідко прояви секвенційної травми поза торгівлею дітьми,
поза рабськими умовами можна спостерігати всередині
кількох категорій сімей:

неблагополучні (де батьки мають певні проблеми

психічного характеру);
які не мають фінансової можливості забезпечувати
всі потреби своїх дітей, що може бути пов’язано з
 багатодітністю чи недостатньою професійною
компетенцією батьків.

Розгляньмо приклад секвенційної травми.

Сімейна пара, у якій чоловік протягом тривалого періоду перебував у
місцях позбавлення волі і страждав від наркотичної залежності, а
жінка мала біполярний розлад, не могла задовольнити базових потреб
своїх дітей.
У цій ситуації роль відігравали такі чинники:

психічні розлади й захворювання матері не давали дітям

змоги відчувати стабільність і безпеку. Зміна психічних
станів мами залежно від різного роду подразників і
обставин (від любові до відчуження) унеможливила
формування в дітей теплої прив’язаності;
неконтрольована й агресивна поведінка батька призводила
до насильства щодо дітей. Наркотична залежність батька
призвела до порушення контролю імпульсів, а разом з
досвідом перебування у в’язниці — ще й до заподіяння
фізичної шкоди дітям, що формувало у них відчуття
несправедливості, моральних страждань, неможливості
сформувати хороше ставлення до нього. У сина, який хоч і
не потерпав від фізичного насильства з боку батька, але
спостерігав його, цей досвід повністю зруйнував відчуття
безпеки всередині сім’ї.

Оскільки в таких умовах діти перебували впродовж доволі тривалого

часу, у них сформувалися певні психологічні відхилення, з-поміж
яких — неспроможність відчувати теплу прив’язаність до інших
людей. Дитина, яка регулярно зазнавала насильства з боку батька,
 згодом стала імпульсивною, у неї виникли проблеми з
контролюванням власних дій. Чоловік почав виявляти агресію щодо
навколишнього світу, завдавав шкоди і дружині, і дітям, а дитина, яка
все це спостерігала, в принципі не збудувала жодних взаємин у
подальшому, стверджуючи, що будь-які стосунки — це небезпечно,
тож їх потрібно уникати.

У наведеному прикладі форма насильства, яку ми

розглядаємо, проявилася в сім’ї з проблемами психічного
характеру. Подивімося, що трапляється, коли роль відіграє
фінансова неспроможність.
Коли в батьків є необхідність працювати вдвічі більше,
наприклад, у зв’язку з багатодітністю, щоб дати всім дітям
необхідне, можуть трапитися дві крайності. За першої що
більше часу батьки віддаватимуть роботі, то менш
потрібними й любленими почуватимуться діти. Їм
здаватиметься, що вони нікому не цікаві, тож найкраще
рішення — ізолюватися від світу. Результатом такої поведінки
буде вже згадувана нами нездатність сформувати здорову
теплу прив’язаність до інших людей.
Здорова прив’язаність — природне відчуття емоційної
близькості, за якої в обох партнерів зберігається
індивідуальність і усвідомлюються особисті кордони.
Інша крайність — це ігнорування потреб дітей і відмова від
їх матеріального забезпечення. Ми живемо в матеріальному
світі, і хай скільки говоритимемо й міркуватимемо про
моральний бік фінансової успішності, ми мусимо
враховувати, що без грошової підтримки батьків дітям буде
надзвичайно складно. Звісно, вони розуміють, що батьки їх
люблять, але до певного віку в них є матеріальні потреби: у
їжі, в можливості реалізувати себе як особистість через
іграшки, одяг, спілкування про матеріальні речі з іншими
дітьми.
Коли сім’я перебуває за межею бідності, суспільство може
відчужуватися від таких дітей лише тому, що їхнє фінансове
забезпечення недостатнє, у них поганий одяг, вони
харчуються не так добре, як інші діти, у них гірші чи й узагалі
відсутні іграшки. Це жорстоко, але діти не сповідують
яскраво вираженої моралі, тож можуть бути доволі
агресивними й цинічними стосовно однолітків, які, згідно з
їхніми переконаннями, не відповідають певному рівню
матеріального добробуту.
25. Норма і патологія

З плином часу проблемі виховання дітей і насильства в

межах сім’ї приділяють дедалі більше уваги. Надання
гласності різним кейсам допомагає змінювати методи
виховання дітей на екологічніші, вчасно рекомендувати
сім’ям звертатися по допомогу до психотерапевта чи
позбавити батьків можливості негативно впливати на якість
життя дитини.
Говорити про норму насильства, пов’язаного з процесом
виховання, неможливо, адже будь-яке насильство щодо
дитини — це порушення прав людини з наслідками для
цілого соціуму, в межах якого ця дитина зростатиме.
Скажімо, у Радянському Союзі вважалося нормальним
заподіювати фізичну шкоду дитині, караючи її з виховною
метою, однак зараз така поведінка може призвести до
судового розслідування. Саме тому будь-яка форма прояву
насильства чи агресії щодо дитини в нашому суспільстві і в
наш час є патологічною.
Щоб виховувати здорову особистість, не потрібно кричати
на дитину, заподіювати їй фізичну шкоду чи позбавляти її
будь-якої можливості взаємодії із зовнішнім світом, якщо це
не загрожує негативними наслідками.
ВООЗ та інші організації, які запроваджують культуру
виховання дітей без фізичного насильства й агресії, дедалі
ширше пропагують екологічні способи виховання. І вони аж
ніяк не скасовують потреби в дисципліні, що спрямована на
відстоювання батьківських кордонів і формування в дитини
розуміння, що робити дозволено, а чого робити категорично
не можна.
Варто пам’ятати, що будь-яка агресія щодо дитини в процесі
виховання чи повсякденної взаємодії — це патологічний
прояв насильства, бо дитина не здатна ані захистити себе, ані
дати гідну відповідь. Чутлива нервова система дитини чітко
фіксує й запам’ятовує ці епізоди на все життя, тож врешті
вони обов’язково справлятимуть вплив на її майбутнє.

Соціокультурні аспекти насильства, пов’язаного з

вихованням
Соціокультурні особливості насильства, пов’язаного з
вихованням, такі різноманітні й відмінні в кожній культурі,
що виокремити якусь спільну характеристику вкрай складно.
Тому розберімо кілька форм виховання в різних країнах.
У Франції прояв фізичного насильства веде до позбавлення
батьківських прав. Заборонене навіть підвищення голосу,
особливо в громадських місцях, стосовно неповнолітніх і
дітей з інвалідністю. Будь-яка форма агресії щодо дитини
відстежується соціальними службами, припиняється і
карається.
В Україні, як у пострадянській країні, застосування сили з
виховною метою досить поширене. Звичайно, батьки, які
дозволяють собі такі дії, переконані, що не тільки не завдають
шкоди, а, навпаки, «вирощують справжніх людей», готових до
реального життя. Відповідно, подібні методи виховання
передаються з покоління в покоління. Насправді система, у
якій дитина виховується гнівом дорослих, позбавлена
можливості реалізувати свої базові потреби, адже її інтереси
ігноруються. Це призводить до того, що в дорослому віці
людина не спроможна самостійно приймати рішення,
залежна від думки довколишніх, не здатна відстоювати свої
права, не вміє формувати здорові стосунки й відчувати
прив’язаність до інших.
У Франції дитина росте з відчуттям: хай що станеться, її
підтримають або батьки, або найближчі родичі, або держава.
Вона знає, що неповторна, унікальна, така, як є. І, що
важливіше, дитина знає, як боронити свої права і власні
кордони.
Соціокультурні відмінності в системах виховання та їхніх
наслідках можна бачити на прикладі мітингів і протестів. Так,
в авторитарних державах вони зазвичай нечисленні, рідко
приводять до глобальних змін, іноді вкрай агресивні та
придушуються правоохоронними органами. А в
демократичних країнах вони можуть збирати десятки тисяч
людей, упевнених, що держава задовольнить їхні вимоги й
дасть відповідь на запити.
Це показові приклади того, що різні підходи до виховання й
наявність або відсутність елементів насильства щодо дитини
з виховною метою формують різні соціуми. Крім того, саме
виховання визначає, у якій державі житиме суспільство і які
запити висуватиме до неї.
26. Способи запобігання насильству,
пов’язаному з процесом виховання

Насамперед варто зауважити, що запобігти такій формі

насильства повною мірою вкрай складно, адже батьки, які
його застосовують, переконані, що роблять це з благородною
метою і в жодному разі не хочуть завдати дитині шкоди.
Однак ми все-таки можемо вплинути на ситуацію кількома
способами.
Перший спосіб — розголос. Якщо ви стали свідком епізодів
насильства стосовно дітей з боку батьків, потрібно надати цій
ситуації розголосу, щоб дати зрозуміти решті, що така форма
комунікації — ненормальна, її не можна допускати і потрібно
припиняти.
Другий — невідворотність покарання. Батьки мусять
усвідомлювати всі наслідки, які має застосування
насильницьких методів виховання дитини, і відповідати за
це. За потреби слід залучати опікунські ради чи соціальні
служби, які мають свої важелі впливу.
Третій — психологічна грамотність. Учитися, які права
мають і як їх відстоювати, якщо шкоди завдають найближчі,
мають не тільки діти. Сім’ї з дітьми або ті, що планують мати
дітей, повинні проходити курси чи слухати лекції про те, що
таке насильство, чому силові методи виховання — це теж
насильство, які наслідки має агресивна поведінка щодо
дитини і як правильно задовольняти базові потреби дитини.
Адже багато батьків думають, що задоволення базових
потреб пов’язано тільки з матеріальним забезпеченням, хоча
це не так (згадаємо піраміду потреб, наведену на початку
книжки).
 Підсумовуємо
Раніше система виховання дітей була такою, що значна
частина неприпустимої сьогодні поведінки батьків
сприймалася як природні виховні заходи. Не так давно
цілком прийнятно було бити дитину кропивою чи ставити в
куток, уживати лайливі слова й знецінювати її почуття,
цілковито ігноруючи її права. Нині в розвинених країнах
розроблено цілу систему боротьби з насильством над дітьми
з подальшими заходами покарання для батьків. І це чудова
новина, враховуючи, що діти — наше майбутнє. Воно буде
саме таким, яким ми виховаємо наступне покоління. Ми
власними руками і ставленням до дійсності формуємо через
дітей світ, у якому житимемо.
Загалом причинами педагогічного нехтування з боку
батьків щодо дитини є неблагополуччя самих батьків, їхня
фінансова неспроможність забезпечувати сім’ю, але також
важливо не забувати про непередбачувані події, катастрофи,
які можуть негативно позначитися на процесі виховання.
Будь-яка агресія стосовно дитини не може бути нормою, бо
дитина не здатна ані захистити себе, ані дати гідну відповідь.
Чекліст
Як зрозуміти, що ви є насильником щодо своєї дитини?

Ваша дитина ділиться подробицями зі свого життя

переважно зі сторонніми дорослими, а не з вами.
Ви не знаєте базової інформації про життя своєї
дитини та про її характер.
Ваша дитина приховує факти про власне життя, які
пов’язані з його труднощами.
Ви доволі давно не дарували дитині подарунків.
Ви порівнюєте дитину з іншими.
Ви частіше критикуєте свою дитину, ніж хвалите її.
Ви з осудом ставитеся до інтересів і роду діяльності
своєї дитини.
Ваш тактильний контакт з дитиною рідкісний і
непередбачуваний.
Ваше ставлення до дитини змінюється залежно від
труднощів в інших аспектах життя.
Післямова. Що таке асертивність?

Ось ми й підійшли до останнього розділу книжки.

Розглянувши всі види насильства, від фізичного й до
насильства, пов’язаного з процесом виховання, ми
ознайомилися з основними поняттями психотерапії, трохи
зазирнули в біологічну природу людини, зрозуміли мотиви
поведінки різного роду й пройшлися базовими потребами
членів суспільства.
Приклади з моєї особистої практики можуть слугувати
пересторогою, свідчити про наслідки того чи іншого
насильницького впливу й стати частиною лекцій про
психологічну грамотність. Іноді життєві кейси служать і
відкладаються в пам’яті краще, ніж будь-яка статистика й
сухі факти.
Оскільки кожен розділ — це своєрідний путівник видами
насильства, ми коротко пройшлися й основними способами
їх попередження. Зараз саме час їх підсумувати й детальніше
розглянути головний спосіб протидії будь-якому впливу з
боку довколишніх — асертивність.
Ми можемо поводитися пасивно, можемо — агресивно
стосовно різних ситуацій, але саме асертивний стиль
поведінки є здоровим. Він допомагає нам адекватно
дивитися на світ і ухвалювати правильні рішення, що
служитимуть нам на благо, а не на шкоду. Дотримання
такого стилю поведінки і є тим, що позбавить нас
перспективи опинитися в статусі жертви.
Уміння діяти асертивно — це навичка, яку можна
розвинути й натренувати. На простому прикладі з особистої
практики розгляньмо як саме.
 Найпоширенішою проблемою багатьох людей є страх
відмовити комусь у допомозі й відстояти власну думку, навіть
якщо це негативно вплине на чиєсь життя. Це відбувається з
низки причин, які ми розглядали вище в кожному з видів
насильства, наприклад, людина не хоче зіпсувати стосунки з
партнером, родичами чи колегами. Проте насправді що
частіше ми поводимося покірно, поступливо й послужливо,
то менше шансів, що це допоможе нам стати більш
прийнятними в суспільстві.
До мене звернувся пацієнт зі скаргою на те, що дуже втомлюється. Але
після кількох сеансів ми з’ясували, що, крім своєї безпосередньої
роботи, він постійно виконує ще й багато інших прохань, завдань, які
надходять від керівництва й колег, тому що просто не може їм
відмовити. Відповідно, це впливало на якість його основної роботи й
інші сфери життя. Що потрібно робити в такому випадку?
Для початку потрібно усвідомити, що у всіх є права, яких не
може ігнорувати ніхто.
У вас є право:

давати оцінку власній поведінці, думкам, емоціям і

бути відповідальними за їхні результати;
не пояснювати причин своєї поведінки чи шукати
їй виправдання;
мати власну думку про те, чи зобов’язані ви
допомагати іншим людям вирішувати їхні
проблеми;
змінювати свою думку;
припускатися помилок і особисто бути за них
відповідальними;
бути непослідовними в прийнятті своїх рішень;
звертатися по допомогу;
говорити «Я не знаю»;
 казати «Ні» і не відчувати при цьому провини;
говорити «Мені все одно»;
бути самими собою і дозволити людям приймати чи
не приймати вас такими.

Перегляньте ці права й визначте ті, які з якихось причин не

дотримуються, порушуються. Коли зрозумієте, що з якимись
із них є проблема, поміркуйте над причинами й переходьте до
вирішення.
Перше, що потрібно розвинути в собі, — це вміння слухати
інших і ставити правильні запитання. Пацієнтові з
прикладу вище я запропонував щоразу, коли хтось до нього
підходитиме з проханням у чомусь допомогти, спочатку
дослухати до кінця, а потім почати ставити запитання,
пов’язані з його правами: «Чому я маю це зробити?», «Які
переваги це мені дає?», «Що буде, якщо я цього не зроблю?».
Ці запитання дають змогу захистити від тієї діяльності, яка не
дасть жодної користі, і покажуть іншій людині, що вона
зазіхає на ваші права, насправді не маючи жодних підстав
щось від вас вимагати.
Наступний крок: тренувати навичку вирішення проблем.
Якщо ви багато відмовляєте людям, рано чи пізно ви
стикнетеся з тим, що всі питання доведеться вирішувати
самостійно. Я порекомендував пацієнтові почати з маленьких
кроків, наприклад, приходити в кінотеатр, купувати квитки і
за десять хвилин до початку сеансу повертати їх. Здавалося б,
у цьому немає нічого аж такого страшного, адже чинити так
— цілковите право людини. Але мало хто чинить так без
страху видаватися нерозумним і підпасти під гнів
довколишніх.
Коли ми починаємо розвивати в собі навички асертивної
поведінки, надзвичайно важливо відстежувати ставлення
людей до нас, розуміти зміни в цьому ставленні. Тому я
запропонував пацієнтові ще один спосіб: прийти в кав’ярню і,
після того як приготують замовлення, попросити трохи
переробити його (підігріти, додати ще молока, можливо,
виколупати з тістечка родзинки тощо) і подивитися на
реакцію бармена. До слова, той чемно виконав прохання
пацієнта.
Також важливо звертати увагу на те, чи відповідає ваша
міміка й жести тому, про що ви говорите. Уміння правильно і
вчасно жестикулювати дозволяє людині доносити
інформацію значно краще. На допомогу можуть прийти різні
навчальні відеоролики, книжки, публікації.
Важливо також навчитися використовувати різні вербальні
інструменти, аби донести потрібну інформацію ширшими
способами, наприклад, це можуть бути метафори. Що
частіше ви вплітатимете їх у своє мовлення, то більше у вас
буде шансів донести інформацію і свою позицію іншим.
Своєю чергою, ваші фрази повинні бути лаконічними в
ситуаціях, коли в цьому є потреба. Скажімо, фраза «Я
невдаха» не є інформативною, бо не має жодного
інформаційного навантаження. Тому, якщо ви дотримуєтеся
такої думки, необхідно виписати все, що ви вважаєте
невдачею, і дібрати інше слово, яке повною мірою опише, що
ви хочете сказати співрозмовнику.
Один з моїх пацієнтів вважав себе невдахою лише з тієї
причини, що одного разу йому відмовили на співбесіді, а
один з проєктів вийшов не так добре, як йому хотілося. Проте
невдахою можна назвати будь-кого: і того, кому відмовили
одного разу, і того, хто не реалізував себе в якійсь сфері
діяльності, і того, хто не має планів чи сподівань на майбутнє.
Це дуже умовне поняття, і кожен з нас вкладає в нього
власний зміст.
Пам’ятайте: формулюючи меседж, робіть це так, щоб кожен
почув і зрозумів, що саме ви маєте на увазі. «Я невдаха» — це
не інформативно. «У мене є проблеми зі сприйняттям
критики / Я не знаю, чого хочу від життя / Мені складно
сформулювати запит щодо матеріального благополуччя» —
інформативно.
Ще один спосіб тренувати навичку асертивності — це
вчитися просити про допомогу і відмовляти в ній, якщо це
суперечить вашим інтересам. І також учитися адекватно
реагувати на критику. Це дозволяє вибудовувати асертивну
поведінку навіть там, де навколишні вас ігнорують. Коли вас
критикують, потрібно розуміти, що це не критика вас як
особистості. Критикують вашу поведінку чи якусь рису
характеру.
Саме за умови, коли люди вміють правильно відмовляти,
допомагати одне одному в разі потреби й вибудовувати
особистісні кордони, комунікація для кожного учасника стає
комфортною і нетоксичною.
Як розвинути навичку асертивності?

Розвивати навичку активного слухання.

Навчитися правильно ставити запитання, зокрема
відкриті (наприклад, замість «Ти хочеш чай чи
каву?» спитати «Що ти хотів/хотіла би випити?»).
Тренувати навичку вирішення проблем. Можна
починати з малих, поступово переходячи до
суттєвіших питань.
Тренувати мову тіла, міміку й жести, адже це те, що
часом дає більше інформації, ніж слова.
Розвивати вербальні інструменти. Щоб вас
правильно розуміли, потрібно оформлювати свої
меседжі в правильні фрази.
Учитися просити про допомогу й відмовляти в ній,
якщо це суперечить вашим інтересам.
 Адекватно реагувати на критику. Агресивна
реакція на критику слугує тригером для іншої
людини.

Можливо, висновок, який я хочу зробити в цій книжці, вам

не сподобається. Однак він очевидний: насильство — це
неприйнятна форма комунікації в цивілізованому
суспільстві, хай у якій формі воно проявляється. Однак
викоренити його повністю і в найкоротші терміни ми не в
змозі. Саме тому нам слід учитися розпізнавати його й
запобігати йому на кожному виявленому етапі.
Людство навряд чи зможе позбутися насильства повною
мірою, бо рушійна сила агресії знову й знову призводитиме
до конфліктів на міжособистісному й загальнолюдському
рівні, але це не привід ігнорувати проблему. Ми мусимо
мінімізувати прояв такого деструктивного людського впливу,
як насильство, і я щиро сподіваюся, що ця книжка нам у
цьому допоможе.
Чекліст
Як розпізнати асертивний стиль поведінки?

Даєте іншим закінчити свою думку до того, як

висловлюєте свою.
Обстоюєте позицію, що виражає ваші почуття.
Кажете про те, що справді вважаєте правильним.
Спонтанно й природно долучаєтеся до розмови,
використовуючи помірний тон.
Намагаєтеся зрозуміти почуття інших перед тим, як
висловити свої.
Знаходите екологічний (без звинувачень себе й
довколишніх) спосіб змиритися з невідворотним.
Прямо й чесно розглядаєте проблеми та їх вирішення.
Вважаєте себе сильним і вмілим, але водночас рівним
з іншими людьми.
Берете на себе відповідальність з урахуванням своїх
можливостей, потреб і прав.
Література

1. Социально-психологические и медицинские аспекты

жестокости. — 2002. — № 1 (2).
2. Невзоров А. Происхождение личности и интеллекта
человека. — М., 2013.
3. Бабкин П.С. Рефлексы и их клиническое значение. —
М., 1973.
4. Беритов И.С. Структура и функции коры больших
полушарий. — М., 1969.
5. Бехтерев В. Мозг: структура, функция, патология,
психика: в 2т. — М., 1994. — Т. 1.
6. Вайнштей И.И., Симонов П.В. Эмоциональные
структуры мозга и сердце. — М., 1979.
7. Воронин Л. Высшая нервная деятельность человека и
животных. — М., 1990.
8. Георгиевский А. Эволюция адаптаций. — Л., 1989.
9. Глубинные структуры мозга и поведение. — Ереван,
1985.
10. Янг Джефри, Клоско Джанет. Прочь из замкнутого
круга! Как оставить проблемы в прошлом и впустить
в свою жизнь счастье. — М., 1993.
11. Арнтц Арнуд, Якоб Гитта. Практическое руководство
по схема-терапии. Методы работы с
дисфункциональными режимами при личностных
расстройствах. — М., 2016.
12. Крушинский Л. Биологические основы рассудочной
деятельности. — М., 1986.
13. Лурия А.Р. Об историческом развитии
познавательных процессов. — М., 1974.
14. Меграбян А. Личности и сознание. — М., 1978.
15. Leonard Berkowitz. Aggression: a Social Psychological
Analysis. — McGraw-Hill, 1962.
16. Davidson D.A. (2005). Psychosocial Issues A ecting
Social Participation. In J. Case-Smith (Ed.), Occupational
erapy for Children (pp. 449–480). — St. Louis: Elsevier
Mosby.
17. Zeanah C.H., Fox N.A. (2004). Temperament and
Attachment Disorders // Journal of Clinical Child &
Adolescent Psychology. — 33(1). — P. 32–41.
18. Павлов И. Мозг и психика. Избранные
психологические труды. — МПСИ, 2008.
19. Павлов И. Избранные труды по физиологии высшей
нервной деятельности. — Ленанд, 2016.
Рецензія на видання

«Припини це. Як розпізнати насильство та протидіяти йому» за

авторством Спартака Субботи.
Це практичне керівництво відповідає одній з найбільш болючих тем
сьогодення, що лишається актуальною, — насильству. У сучасному пост-
постнеокласичному суспільстві, яке протягом останнього століття
декларує цінності особистості, гуманітарності та захисту прав індивіда,
проблема насильства в інституціях, які повинні забезпечувати зазначені
права і свободи, є не лише актуальною за своїм змістом, але й певною
мірою провокативною, оскільки фокусує нашу увагу на певному конфлікті
між декларованими цінностями й тими, що реально відповідають змісту
людської взаємодії. У зв’язку з цим видання є практично орієнтованим і
нетривіальним.
У пропонованому виданні детально розглядаються численні види
насильства з орієнтацією на практичний досвід автора посібника: фізичне
насильство; психологічне насильство; сексуальне насильство; економічне
насильство; насильство, пов’зане з процесом виховання.
Автор посібника розглядає насильство як навмисне застосування
прямої фізичної сили чи влади або загрозу застосування їх проти себе,
іншої особи, групи осіб чи громади. При цьому, як визначає автор,
результатом насильства є: тілесні ушкодження; смерть; психологічні
травми; відхилення в розвитку та втрати різного роду. Доволі
переконливо автор аргументує, що саме агресія виступає джерелом
насильства. Мотиви агресивної поведінки індивіда формують окреме поле
предметних досліджень автора. Проаналізовано причини виникнення
насильства, зокрема еволюційні, біологічні та соціальні. Ґрунтовно
пояснено зміст потребової сфери особистості та п’ять основних фаз
насильства: фаза лояльності, фаза гострого епізоду, фаза адаптації, фаза
компенсації, фаза нормалізації.
Автор змістовно представляє основні способи оцінки насильства:
суб’єктивний, соціокультурний, нормативний (законодавчий). Слід
звернути увагу на інтерпретацію специфічних причин фізичного
насильства, до яких автор відносить: модель виховання, що формує
негативні переконання; особливості нервової системи людини; результат
взаємодії із соціумом. Вагомий авторський внесок полягає в
систематизації форм прояву фізичного насильства. Разом з тим, автор не
заперечує того факту, що жертви насильства часом можуть провокувати
саме насильство (наприклад, людина в стані алкогольного чи
наркотичного сп’яніння, у стані афекту чи психозу може проявляти
агресивну поведінку або бути загрозою для безпеки довколишніх,
провокуючи в такий спосіб спроби захистити себе), але це не виправдовує
людини, яка заподіює фізичну або емоційну шкоду. Провокація, на думку
автора, не є причиною для здійснення тих чи інших вчинків щодо
особистості. Відтак, бачимо нетривіальний підхід щодо оцінки внеску
самої жертви у взаємовідносини з агресором, які часом є надто
моралізованими в загальноприйнятому клініко-психологічному дискурсі.
Як позитивне слід відзначити, що автор узагальнив способи запобігання
фізичному насильству. У такому контексті автор порушує питання «Як
зрозуміти, що ваш партнер (ваша партнерка) застосовує до вас фізичне
насильство?». Погодьтесь, що таке поставлення питання детермінує
проблему насильства до суб’єкт-суб’єктної взаємодії, яка через вплив
надмірного моралізаторства під виглядом гуманістичності виходить поза
межі об’єктивної науково-психологічної оцінки.
Необхідно зазначити про певну делікатність і категоричність щодо
оцінки автором поняття та специфічних причин сексуального насильства,
до яких він відносить: спосіб задоволення власних потреб; патологію або
травматичний досвід; певні культурні особливості. Узагальнено форми
прояву сексуального насильства, зокрема: статевий акт без бажання або
попередньої згоди обох партнерів; примушування до принизливих
сексуальних дій; примусове роздягання; наполягання вдягнути
сексуалізований одяг у недоречному контексті тощо; домінацію;
домагання; демонстрацію власних статевих органів або якихось
непристойностей; шантаж.
Автор порушує питання норми та патології в контексті
соціокультурного аспекту сексуального насильства. Зазначені контексти
ілюстровано конкретними прикладами — кейсами, що надає
пропонованій до розгляду книжці практичного та реалістичного бачення.
Окремої уваги заслуговують систематизовані автором способи
запобігання сексуальному насильству.
Вважаю за необхідне акцентувати увагу на авторській інтерпретації
поняття і специфічних причин та форм психологічного насильства, до
яких автор відносить булінг (соціальне цькування одним учасником і
більше); контроль (обмеження свободи дій); знецінювання (заниження
значущості людини і її заслуг); ігнорування (відмова від комунікації як
покарання); ізоляцію (обмеження в комунікації з довколишніми); шантаж
(застосування погроз для контролю над людиною); газлайтинг (відмова
партнеру в адекватності його суджень і почуттів). Автор переконливо
визначає соціокультурні аспекти психологічного насильства, контекст
норми і патології та способи його запобігання.
Достатньо змістовно розглянуто поняття і специфічні причини
економічного насильства. Висвітлено форми його прояву, зокрема:
привласнення собі статусу годувальника та піклувальника; контроль усієї
фінансової інформації та обмеження доступу до неї; перешкоджання
зайнятості людини, здобуття нею освіти, отримання медичної допомоги;
контроль за грошима або витратним майном; контроль доступу до
економічних ресурсів; перешкоджання придбанню фінансових активів,
використанню власних ресурсів; усунення одного з партнерів з участі в
житті сім’ї; провокування фінансових витрат та відмову сплачувати
аліменти. У зазначеному контексті розглядаються питання норми і
патології та численні соціокультурні аспекти економічного насильства.
Змістовно розкрито способи запобігання економічному насильству.
Доречно звернути увагу на авторське розуміння поняття і специфічних
причин насильства, пов’язаного з процесом виховання в контексті травми
розвитку та секвенційної травми. Бачимо авторське розуміння форм
прояву насильства, пов’язаного з процесом виховання, контекст норми та
патології, соціокультруної обумовленості. Як вагомий внесок слід
зазначити, що автором узагальнено способи запобігання насильству,
пов’язаному з процесом виховання.
Наприкінці автор розкриває питання асертивності в континуумі
агресивності та невпевненості й наголошує на асертивному стилі
поведінки як конкретному навику, висвітлюючи механізми та засади його
розвитку.
Відтак, аналіз практичного керівництва «Припини це. Як розпізнати
насильство та протидіяти йому» за авторством Спартака Субботи сприяє
не лише позитивним враженням, а й дозволяє засвідчити його високу
наукову, доказову та практичну цінність.
Керівництво рекомендовано для фахівців з охорони здоров’я, зокрема
психічного; соціальної роботи та соціально-поведінкових наук. Його зміст
характеризується сміливістю та реалістичністю бачення проблеми
насильства в суспільстві, яке за цивілізаційними ознаками має численні
моральні та законодавчі підстави щодо його нівеляції та табуювання.
Рекомендую до впровадження в діяльність психологічних служб як
керівництво до самодопомоги та психологічного супроводу осіб, що
зазнали і зазнають численних форм насильства.
Віталій Луньов,
академік Української академії наук, Європейської академії наук
України, Європейської академії природничих наук (Німеччина),
кандидат психологічних наук, доцент, почесний доктор
Оксфордського академічного союзу, дійсний член Американської
психологічної асоціації, Американської академії клінічної психології,
Всесвітньої федерації психічного здоров’я, Всесвітньої академії
медичних наук (Нідерланди, Український офіс), провідний науковий
співробітник Інституту психології ім. Г. С. Костюка НАПН
України