ЗАБУТА

МЕЛОДІЯ
 Оксана Сайко

ЗАБУТА
МЕЛОДІЯ
Роман

Львів
Видавництво Старого Лева
2019
УДК 82.3-93
С 14

Оксана Сайко
Забута мелодія [Текст] : роман / Оксана Сайко. — Львів : Ви-
давництво Старого Ле­ва, 2019. — 272 с.

ISBN 978-617-679-659-6

Після конфлікту з батьком молода скрипалька Романа пере-

їжджає до провінційного містечка й починає працювати в му-
зичній школі. Якось серед мотлоху на стриху старого будинку
вона знаходить скрипку, ноти невідомої мелодії і лист. Кому
належало все це? Хто жив тут раніше? Тепер їй потрібно пізна-
ти таємницю й повернути пам’ять про несправедливо втраче-
не, про незвичайну забуту особистість. Крок за кроком Романа
розплутує клубок чиєїсь давньої історії, яка оживає й змінює
не лише її життя…

УДК 82.3-93

© Оксана Сайко, текст, 2019

© Анна Авен, обкладинка, 2019
© Видавництво Старого Лева, 2019

ISBN 978-617-679-659-6 Усі права застережено

ТОЙ БУДИНОК УЖЕ ДАВНО ЧЕКАВ НА МЕНЕ. ЗАСТИГЛИЙ,
оповитий своїми таємницями, минулим і снами, він зустрів
мене привітно. Так, наче з новим мешканцем, що пересту-
пив його поріг, дім сподівався знову повернутися до життя.
Відгорнувши важкі запорошені гардини й відчинивши вік­
но, я впустила в кімнату трохи надвечірнього сонця. Вітер
увірвався разом із запахами матіоли й притомленого спекою
саду. Повітря все прозорішало, вияснювалося і бриніло хи-
мерною мелодією вечора. До шиби зазирали, похитуючи га-
луззям, розлогі яблуньки, встелена моріжком стежка кликала
до старої рипливої хвіртки… Будинки на протилежному бо-
ці вулиці поглядали на мене з цікавістю — привітними при-
чепуреними вікнами у вазонах і білим мереживом фіранок.
Ця приємна провінційність, де час спливав розмірено, дещо
повільно, навіювала відчуття спокою й захищеності. Мабуть,
саме такими були мої перші враження, коли я взялася облаш­
товуватися в чужому мені місті, де мало розпочатися моє но-
ве життя. Хоча, щиро кажучи, не люблю цього означення. Так
називають переміни, але чи завжди вони здатні щось зміни-
ти в самій людині? У цьому я ніколи не була впевнена.
За тих кілька тижнів, відколи я тут, батько написав ме-
ні тричі. Його листи були сповнені суму, спогадів і розду-
мів щодо мого майбутнього. Подеколи від них віяло й запо-
падливістю, якою він немовби намагався загладити свою
провину. Я  знала, що він мучиться, і відчувала зловтіху.

5
«…Ти пам’ятаєш свої мрії? Ми так часто обговорювали їх
із тобою… Адже я теж жив тими мріями, мовби вони були
й моїми. Я завжди бачив тебе кимось більшим, аніж просто
посереднім музикантом. Хіба ж ця втеча — не зрада мрій?
Бо інакше, ніж втечею, твій вчинок назвати не можу. Хо-
ча, я тебе розумію, тобі хочеться бути незалежною… І це ба-
жання, безсумнівно, заслуговує на повагу. Але якими бачиш
ти свої перспективи в цій провінції, у звичайній музичній
школі? У твоєму вчинкові бачу дитячу впертість, надмірну
емоційність, егоїзм... Здається, у свої двадцять ти не дуже
подорослішала. Я здогадуюся про твої відчуття й розумію те-
бе. Можливо, дивно, але я зовсім не впевнений, чи не вчи-
нив би точнісінько так, як вчинила ти... Але зрозумій, Ромо,
у твого батька теж можуть бути почуття (саме так, ідеться
про почуття, а не про якісь чоловічі слабкості чи потреби)
та й, зрештою, життя триває… Про це я повторюю тобі вже
не вперше. Можливо, з часом ти зрозумієш і пробачиш ме-
не. А ще — сприймеш Юлію неупереджено й будеш до неї
прихильною. Я хочу лише, щоби трапилося це якнайшвид-
ше, щоб ти повернулася, щоб усе було в нас, як раніше! На-
певно, про все це треба б розмовляти віч-на-віч, інакше це
нагадує безглуздий непочутий монолог… А я так хочу, що-
би ти почула мене!»
Я перечитувала його листи безліч разів. Сама не знаю на-
віщо. Ніби намагалася вичитати в списаних нерозбірливим
почерком рядках щось іще… Я відчувала його зітхання, ба-
чила його зморшку на чолі і смуток в очах… Мене пронизу-
вав жаль, що вже за хвилю перетворювався на роздратуван-
ня. І все буде в нас, як раніше? У тих словах мені вчувалася
відверта брехня. Так грубо й безжально брехати можуть ли-
ше малим дітям.

6
 Я іноді вмикаю «Карміну Бурану»*. Софія віддала мені свій
старенький програвач, справжній антикваріат, який у неї де-
сятки років припадав пилюкою на стриху**, і кілька платівок із
симфонічною й оперною музикою, яка так пасує до цього ста-
рого будинку і, схоже, йому до вподоби. Цю музику можу слу-
хати без кінця. Щось є в ній таке, що заворожує, вона спов­нена
містичності. Хоча теми її аж ніяк не пов’язані з жодною міс-
тикою. Можливо, Орф надавав тим гімнам весни якогось сак­
рального, мало не магічного значення? Древні німецькі тек-
сти, написані латиною, його вражали, як вражають народні
епоси й балади чи біблійна «Пісня пісень» своєю наче простою,
та водночас незбагненною поетикою, освяченою чуттями.
Ми з батьком слухали «Карміну Бурану» найчастіше. Ра-
зом ми часто слухали музику, читали вголос одне одному
книжки, особливо Ремарка, розважали себе таким собі до-
машнім театром, декламуючи в ролях «Гамлета», щоразу
сперечаючись, хто цього разу буде принцом данським; пере-
глядали поважні фільми, з кінцівкою, яка спонукала до су-
мовитих роздумів чи надій, або не надто мудрі розважальні
програми, дотепно коментуючи їх… Ми влаштовували про-
гулянки за місто разом із батьковими друзями-інженерами,
смажили на вогнищі м’ясо, прогулювалися містом, розмов-
ляючи про все на світі... Він терпляче вечорами слухав мою
гру на скрипці, нудне розучування музичних п’єс, етюдів та
варіацій, іноді засинаючи під ці звуки.
Це від нього я успадкувала дивний потяг до старих ре-
чей, які пахли давниною й чиїмись невідомими історіями.

* «Карміна Бурана» (Carmina Burana)  — сценічна кантата німецького

композитора Карла Орфа, написана в 1935–1936 рр. (тут і далі — прим.
ред.).
** Стрих — горище.

7
На полицях із книжками зручно вмостилося старе повоєн-
не радіо, з якого тепер неможливо було видобути ані звуку,
хіба що прикре шипіння. Приймач так і лишився налашто-
ваним на радіохвилі п’ятдесятилітньої давнини. А ще — по-
жовклі світлини татових родичів у старих тьмяних рамках,
мікроскоп татового батька, який був біологом, і його німець-
ка друкарська машинка — трофей із війни; несправний пате-
фон, якого батько виміняв за колекцію значків… Підвіконня
було заставлене мідними й глиняними збанками, розмаїти-
ми вазочками й тарілочками, а на стіні — баварський гобе-
лен і старі картини.
Ми були справжніми друзяками. Мабуть, рідко в кого бу-
вають такі стосунки, як у нас із батьком. Після смерті матері
ми зблизилися ще більше, відчайдушно долаючи самотність,
безпорадність та біль. Хоча мені завжди здавалося, що цю
втрату батько пережив навіть важче, ніж я. Та й не дивно,
мені тоді було лише одинадцять…
Напевне, без мене йому довелося б зовсім кепсько. Я була
єдина, заради кого він продовжував жити. Бувало, він пиль-
но вдивлявся в моє обличчя, ловив усмішку, прохав, щоб
я всміхнулася ще раз, бо вона нагадувала йому усмішку ма-
ми… То раптом уривав розмову, змовкав, похмурнів, помітив-
ши якийсь мій порух, що теж був йому до болю знайомий.
Він досі шукав у мені мамині риси, він продовжував кохати її
вже в мені. А кохав якось дивно, так невимовно, з якоюсь ту-
гою чи з передчуттям чогось непоправного. Він міг довго спо-
стерігати за нею, замислено, з ледь помітною усмішкою — як
вона готує їжу чи штопає шкарпетки, то брав її собі на коліна
й тримав, обхопивши стан, похитуючись немов у такт якійсь
беззвучній мелодії, яку наспівував чи, радше, медитував, во-
рожив подумки. То, мов хлопчисько, підкрадаючись ззаду,

8
цілував її в шию й завмирав, занурившись у волосся… Я не
пам’ятала маминого обличчя. Не могла б розповісти, якими
були її очі чи вуста. Вона запам’яталася мені в ореолі доброго
смутку, немов ікона. Уже сама її присутність навіювала світ-
лий спокій. Пам’ятаю її тепло, коли вона тримала мене на ру-
ках, стук її серця, коли тулилася до грудей…
Я й досі вірно бережу в пам’яті всі мамині пісні й казки, на-
че вони були почуті лише вчора. Пам’ятаю, як вона грала на
старій дідовій сопілці. Мелодії чомусь виходили в неї такими
сумними, що краяли мені серце, і я починала плакати. Тоді ма-
ма відкладала сопілку, обіймала мене і сміялася з моєї надмір-
ної вразливості. А я пручалася, нібито соромлячись своїх сліз,
а за хвилю вже сміялася разом із нею… Малою я бавилася з ті-
єю сопілкою, немов із лялькою. Я часто виймала її з футляра,
тримала в руках, гладила й розмовляла, немов із живою істо-
тою, але ніколи не наважувалася видобути з неї бодай звуку —
вона досі берегла дотик маминих вуст та пальців.
Хвороба, що виявилася так зненацька, спалила її. Це ста-
лося настільки швидко, що ми не встигли збагнути. Втрата
здавалася неможливою й безглуздою. Пам’ятаю, після похоро-
ну батько на цілісінький день зачинився в кімнаті. Увечері,
знесилена страхом і самотністю, я нарешті постукала в двері.
У відповідь озвалася тиша. Раптом мене пронизав такий не-
стерпний розпач, що я зайшлася плачем. І тоді рипнули две-
рі, і я вже не бачила, тільки відчувала міцні обійми і плечі,
що тремтіли в німому плачі. Тяжко схлипнувши, батько бур-
мотів вибачення, обіцяючи більше ніколи не покидати мене
саму. Потроху він отямився. Я здогадувалася, що це вартувало
йому неабияких зусиль. Лише завдяки мені він не впав у де-
пресію й не спився, не втратив відчуття сенсу й не збожево-
лів. Принаймні він часто це повторював.

9
 Але минув час, і одного дня, повернувшись з училища ра-
ніше, я побачила в нашій вітальні дівчину, трохи старшу за
мене, зодягнуту в батькову картату сорочку. Вона знітила-
ся й утекла у ванну. Батько, повернувшись із горнятком чаю
з кухні, почервонів і розгубився. Таким я бачила його вперше.
— Це Юлія… Я  тобі зараз усе поясню… — пробурмотів
він. — Ми готували бульйон, вона пролила жирну юшку на
блузку, і я дав їй свою сорочку. А блузку ми запрали… Як га-
даєш, пляма може залишитися?
У хаті справді ширилися дражливі пахощі супу. Батько
виглядав зовсім безглуздо, і мені чомусь стало соромно за
ту його безглуздість. Це відчуття сорому роздратувало мене.
— Що ж, непогано влаштувалися,  — тихо промовила
я й пішла, грюкнувши дверима.
А ввечері батько намагався поговорити зі мною. Він роз-
водився під зачиненими дверима моєї кімнати, що в них усе
поважно й вони кохають одне одного… Усі ці слова вражали
мене й водночас видавалися позбавленими сенсу. Я була над-
то розчарована. Ніколи б не могла собі й уявити, що це може
статися саме з моїм батьком. А як же ж мама? Хіба це не було
зрадою навіть тепер? Невже він міг про все забути за якихось
там десять років? І потім, що він міг знайти в тому дівчиську,
трохи старшому за мене? У що він міг закохатися? У її вроду
й молоде принадне тіло? І оці свої ниці інстинкти він називає
коханням? І все з його слів таке невинне й грайливо-­недбале,
немов дитячі пустощі… «Ми готували бульйон, ми запирали
блузку…» І як він міг опуститися до такого?
Відтоді я уникала його. Поверталася додому якомога піз-
ніше, зачинялася в кімнаті… Після кількох невдалих спроб
поговорити, батько вирішив вичекати, вважаючи, що для
нашого порозуміння потрібен час. Але він помилився. Між

10
нами виросло відчуження, яке було вже не так просто здола-
ти. Перебування під одним дахом стало для мене нестерпним.
Тепер ця музика дарувала мені миттєву ілюзію, що нічого
не змінилося. Дивно, але саме вона досі тримала зв’язок між
мною та батьком. Наскільки ж сильні асоціації! Мабуть, я ма-
ла б зненавидіти їх, але я ними тішилася.
На той час я вже була переконана, що наше життя визначає
випадок. Сліпий він чи ні, це, зрештою, не має ніякого значен-
ня. Якби не дзвінок Софії, подруги, з якою навчалася в учили-
щі, я б, напевно, ніколи й не опинилася тут. Як усе складеться,
я не уявляла. Але до змін була налаштована рішуче.
— Мені потрібно кудись поїхати, — сказала я Софії. — По-
їхати і все, розпочати зовсім інше життя. Інакше я зараз не
можу.
— Щось трапилося? Це пов’язано з нещасливим кохан-
ням? — стривожено запитала Софія.
— Не зовсім. Це пов’язано з батьком.
— Тоді в чім річ? Приїжджай до мене. У нас якраз є вакан-
сія на місце вчителя у клас скрипки, попередній звільнився…
Я поговорю з татом, не буде жодних проблем. Житимеш у нас,
або можна винайняти квартиру. Якщо хочеш, поцікавлюся…

Я була вдячна, що в ту мить Софія тактовно ні про що мене

не розпитувала. Уже за кілька днів по розмові я зібрала речі
й сміливо вирушила у своє майбутнє.

***

Я завжди любила малі містечка. Від них віє спокоєм. Во-

ни приймають привітно, радо. Вони зовсім не ворожі, не

11
зарозумілі й не насторожені до чужинців, як, здебільшого,
міста великі, від яких ніколи не знаєш, чого чекати. Малень-
кі міста сповнені якоїсь ліричної старомодної музики, яка
літає в повітрі разом із запахами рясних садів та городів, на-
грітого сонцем асфальту, печеного хліба, сливового повидла,
присмажених шкварок; котиться разом із порохом вуличка-
ми… Підхоплена вітром, кружляє над черепичними дахами
й високими димарями, які ще пам’ятають сажотрусів, заплу-
тується між окатими вікнами, смугастими парканами, гой-
дається в галуззі дерев, шелестить у листі…
Востаннє я була у Вільшані пів року тому, гостюючи в Со-
фії на канікулах. Її батько, Степан Васильович, був дирек-
тором музичної школи, духовиком. Цей високий огрядний
чоловік своєю появою пожвавлював усе довкола, його бас
лунав гучно, бадьоро і владно. Він полюбляв міцні словеч-
ка й жарти та іноді напускав на себе суворість, що, на йо-
го думку, пасувало директорській посаді. Хоча цій суворос-
ті ніхто не вірив, про що Степан Васильович, звісно, й гадки
не мав. Добродушність великої дитини проглядала з усіх йо-
го манер. А Софіїна мама — повна протилежність своєму чо-
ловікові. Делікатна й маленька на зріст, пані Ярина викла-
дала гру на домбрі й пекла смачні тістечка. Софія була схожа
на батька. Така ж життєрадісна, енергійна, висока, дебела,
з рудавим кучерявим волоссям і великими зеленими очи-
ма. Зауваживши мене на пероні, вона кинулася бігти назу-
стріч, зламала підбора, та це не викликало в неї відчуття
жодної прикрості.
— Не уявляєш, наскільки я рада!.. — повторює вона, то
накульгуючи, то стрибаючи на одній нозі, намагаючись до-
помагати тягти мою валізу з підбором у руці. У неї кумед-
ний вигляд, і я не стримую сміху. Софія підхоплює мій сміх,

12
ми обіймаємося, скачемо, мов діти… Уперше за останній час
я почуваюся втішеною. Мені справді треба було сюди при­
їхати. Дорогою Софія без упину щось розповідає. З’явився но-
вий учитель у класі баяна — і вона вирішила схуднути, щоб
йому сподобатися, тож тепер сидить на нестерпній дієті, від-
мовляється від тістечок, які щонеділі пече мама. Ми не ба-
чилися два місяці, а здається, що цілу вічність. Ми досі не-
мов ті ж безтурботні студентки, які хихотіли з найменшого
приводу під час лекцій, прогулювали заняття, сиділи година-
ми в кав’ярні й грали на вулиці, зорганізувавши свій гурт не
стільки заради заробітку, скільки заради втіхи.
— Але мені досі важко повірити, що ти таки зважилася
приїхати. Я думала, ти під впливом емоцій… — не встигли
ми переступити поріг, як Софія одразу потягла мене на кух-
ню й, незважаючи на мої протести, взялася розігрівати суп.
— Що ти маєш на увазі? — запитала я.
— Ти ж завжди мріяла вступити до консерваторії…
Я важко зітхнула.
— Думаю, так воно й буде, але трохи згодом. Іноді мрії му-
сять почекати. Робота мені зараз не завадить — це ж досвід.
Крім того, мені варто повчитися… І саме в якості вчителя
я матиму таку змогу.
— Філософський у тебе підхід, — сміється Софія.
— А хіба музика — не філософія?
— Може, й так. Але тобі багато хто скаже зі старших учи-
телів, які свого часу теж мали доволі амбіцій та мрій, а так
на ніщо й не зважилися. Пам’ятаєш, як казав наш викладач
з історії музики? Людина часто стає в’язнем звички, рути-
ни, тому й не бажає змін. Звісно, не всі можуть бути крути-
ми музикантами, грати в симфонічному оркестрі чи будува-
ти сольну кар’єру. Для цього потрібно трохи більше таланту,

13
ніж звичайному вчителеві музики. А мені здається, він у те-
бе, Ромко, якраз і є!
— Ти перебільшуєш… — спробувала заперечити я.
— Припини, — урвала мене Софія, — я ніколи не вважала,
що скромність прикрашає людину, радше навпаки! Це — не-
долік, а тим більше для таланту!
— Мабуть, головне — усвідомлювати свої можливості, —
зауважила я.
— Певно! — погодилася Софія, — я й усвідомлюю. Тому
відразу вирішила, що буду вчителем. І мені дуже подобаєть-
ся мій вибір. Добрі учителі ще й як потрібні, особливо в та-
ких містечках! Їх бракує! Я зовсім не страждаю від скромнос-
ті і вважаю, що можу бути добрим учителем. Побачиш, мої
учні будуть одними з кращих.
І в тому можна було не сумніватися. Софії ніколи не бра-
кувало ані амбіцій, ані сумлінності. А ще вона любила і му-
зику, і дітей.
По обіді ми подалися в школу. Степан Васильович зустрів
мене мало не з обіймами, але щоби підкреслити мій новий
почесний статус учителя, почав звертатися до мене на «ви».
— Це тішить! Ваше завзяття дуже тішить! Нам молоді кад­
ри потрібні! — примовляв він, походжаючи туди-сюди, за-
клавши руки за спину, немов провадив лекцію, поки я пи-
сала заяву. — …Виховувати таланти, прищеплювати любов
до музики, розуміння мистецтва, так би мовити, це важли-
ве покликання! Різьбити їхні душі витонченішими, вразли-
вішими… Авжеж…
Тієї миті директорового красномовства хтось мав необе-
режність постукати й швидко зазирнути в кабінет.
— Негайно вийдіть!  — загримів Степан Васильович,
від чого я мало не підскочила на стільці. — Скільки разів

14
попереджати! Постукайте й дочекайтеся запрошення ввій-
ти! Шкода, не встиг зауважити, хто це… Отримав би він у ме-
не сто чортів!
Мені здалося, у ледь прочинених дверях промайнула зе-
лена блузка Софії, але я нічого йому про те не сказала. На-
магаючись пригадати, на чому він закінчив свою промову
в той час, як йому перешкодили, Степан Васильович спере-
сердя махнув рукою й вилаявся тихцем, немовби забувши
про мою присутність.
— Сподіваюся, вам не забракне суворості, — зауважив за
хвилю, уже височіючи над столом, що видавався надто ма-
лим, майже школярським, порівняно з його зростом.
— Перепрошую? — не зрозуміла я.
— Авжеж, вам не причулося, саме суворості, — повторив
він. — Без цього педагогу неможливо обходитися, затям це собі,
дівчино. У суворіших учителів зазвичай учнівська успішність
краща. А це й кількість творів, і якість виконання… Будеш над-
то поблажлива, почнуться прогули, лінощі… Усе згодом вияв-
ляється на академконцертах та іспитах. Отоді доводиться чер-
воніти, а пізно! Був тут у нас недавно один скрипаль, згодом
звільнився. Байдужішої людини мені ще не доводилося бачити!
Які там учні, яке навчання, які вимоги! Суцільне недбальство!
А як скалічив дітей! У всіх неправильна позиція руки! Спробуй-
но тепер перевчити! Тому я завжди повторюю молодим учи-
телям — будьте суворі, сумлінні і пильні! Ви мене зрозуміли?
Ледь стримуючи усмішку, я ствердно кивнула.
Софія показала мені мій клас. Маленька, але затишна
кімната. Письмовий стіл, фортепіано, пюпітр і вішалка бі-
ля дверей. На стінах портрети відомих скрипалів. За вікном
розлогий садок і альтанка. Мабуть, на перервах його напов­
нює учнівський галас... Тієї миті я чомусь відчувала себе не

15
вчителькою, а малою школяркою, що полюбляє з’їжджати
­перилами сходів чи сидіти на паркані з течкою для нот якраз
навпроти вікна свого класу. Пригадавши себе, я засміялася.
Ніби з того часу я анітрохи не змінилася.
Тепер на мене чекала зустріч із моїм новим домом. Неве-
личка бічна брукована вуличка, засаджена каштанами. До-
глянуті будинки визирали з-за садків та квітників, немов
гостинно припрошуючи завітати до них, і я усміхалася тій
приязності, яку вловлювала в самому повітрі й яка вчувала-
ся мені в усьому, що стрічалося дорогою: у шаленому роко-
танні мотоцикла, у перехожому літньому чоловікові, що на
знак привітання поштиво підняв капелюха й кивнув голо-
вою, у жвавому гавкоті собачати, яке грайливо махало хвос-
том, у малому трирічному хлопчику, що, видряпавшись на
загорожу, проводжав мене цікавим поглядом... Мені майже
не довелося блукати, і невдовзі я була вже на місці.
Той будинок, здавалося, уже давно чекав на мене. Він ви-
глядав трохи занедбаним — фарба на вікнах зовсім облупле-
на, східці збиті, схоже, тут давно не мешкали, але все ж від
нього віяло затишком. Можливо, тому, що стіни були рясно
оповиті диким виноградом…
— Будинок чекав на вас, — промовила господиня, немов
прочитавши мої думки. Невеличка, метушлива й зовсім си-
ва, хоч начебто ще не стара.
— У нашому містечку тих, хто хотів би винаймати житло,
зустрінеш не так часто. Тут давно ніхто не мешкав. Будинок
належить моєму синові, але він тепер працює за кордоном
і повернеться нескоро. Сподіваюся, ви платитимете вчасно?
І дуже прошу вас не пересувати меблів!
Ця жінка, мабуть, любила порозмовляти. Типова риса чи
не всіх провінціалок . Знайомлячи мене з будинком, вона без

16
упину щось говорила: про поламану нішу в шафі, яку не бу-
ло часу замінити, і про полагоджений недавно кран у ванній,
який чомусь час від часу тече… І щось про літнього сусіда, що
зазирає в чарку і в такому стані дуже охочий до розмов та від-
відин… А тому може й сюди зазирнути, але він цілком при-
стойний, не треба лякатися, просто дуже самотній. Згадала
й про свого покійного чоловіка, без якого в хаті геть усе ва-
литься з рук… Вона мешкає в іншому кінці міста й не збира-
ється мене зайвий раз турбувати. Головне, вчасно платити,
оскільки вона особа пунктуальна. Якщо в мене виникнуть за-
питання, я можу телефонувати їй. За хвилю вона про щось
мене запитала, я відповіла невлад, від чого господиня вирі-
шила, що я втомилася з дороги, а відтак, забравши гроші за
місяць наперед, залишила мене саму.
Будинок невеличкий. Три кімнати, кухня, дерев’яний ґа-
ночок… Усюди мене вітали його звуки: скрипіння старого
паркету, шафок на кухні, дивана в кімнаті… Затремтівши ши-
бою, вікно, що, здавалося, не відчинялося сто років, впустило
трохи призахідного сонця.
— Ласково просимо, Романо, у нове життя, — промови-
ла я до себе.

***

Тут був чудовий садок. Уздовж хвіртки скупчилися кущі смо-

родини й малини, кучеряві яблуньки й тендітні вишні погой-
дували галуззям, немов пританцьовували на вітрі, а довкола
хати росли чорнобривці, матіола, флокси й айстри. Давно не
кошена трава, яблуньки аж гнулися під рясним тягарем сво-
їх плодів... Уся та зелена гущавина набула якогось особливого

17
дикого владного буяння, не хотілося втручатися й наводити
лад. Серед тих заростей можна було просиджувати годинами
на втопленій у землю старій лавці, не помічати часу, не ду-
мати ні про що. Тому зовсім не дивно, що якось, прокинув-
шись вранці й визирнувши в сад, я не одразу помітила не-
сподіваного гостя.
Він сидів на складаному стільці з етюдником простісінько
перед моїм вікном і малював. Кумедний солом’яний капелюх
приховував його обличчя. Відгорнувши фіранку, якийсь час
я відверто спостерігала за тим чоловіком, здивована несподі-
ваною появою. Помітивши мене, він усміхнувся й махнув ру-
кою, немов привітавшись. Немовби старій знайомій, начебто
в його появі не було нічого дивного. «Однак, цікаві тут люди,
без жодних умовностей… Отак запросто хтось може проник-
нути у твій садок і малювати…» — промайнула в мене думка.
За хвилю я вийшла з будинку й наблизилася до незнайомця.
— Доброго ранку, — заговорив чоловік, на хвилю відірвав-
шись від свого полотна, — сподіваюся, я вам не завадив?
Мабуть, у мене й досі був надто здивований вигляд, я не
спромоглася промовити й слова. Чоловік усміхнувся, відклав
пензля і зняв капелюха.
— Я Анатолій, — промовив він. — Але всі називають мене
Анатоль. Точніше, це я колись так назвав себе, після того, як
прочитав Анатоля Франса. Ви читали цього письменника?
— Ні, — зізналася я, трохи зніяковівши.
— У такому разі рекомендую прочитати.
Йому було десь під сорок. Його аж ніяк не можна було
назвати привабливим. Худорлявий, високий, з  глибоки-
ми сірими очима, примруженими від сонця… Але усмішка
пом’якшувала його суворі, на перший погляд, риси і робила
їх навіть приємними.

18
 — Ви не образилися, що я без дозволу проник у ваш са-
док? — запитав Анатоль.
— Якось не встигла про це подумати. Але, погодьтеся, це
досить несподівано… — заговорила я.
— Не міг стриматися, — відказав чоловік, знову взявшись
за пензля. — Сьогодні чудове сонце, світло… Якраз те, що треба.
Я спробувала подивитися на його малюнок, та він повер-
нув свій етюдник убік.
— Не варто. Я ще не закінчив.
— Ви не любите, коли спостерігають, як ви малюєте?
— Не люблю, — зізнався він.
— Чому? Мені, навпаки, дуже подобається…
— Ви теж малюєте?
— Ні… Я лише хотіла сказати, що мені подобається спо-
стерігати, як малюють художники. Спостерігати за творін-
ням чогось дуже цікаво.
— Цікаво? Ще б пак! — буркнув він. — Але ви не малюєте,
а отже, не тямите, що цей процес інтимний. Усе одно, що ці-
луватися з жінкою, а збоку хтось підглядає. Від цього аж ні-
як не затишно!
— Мабуть, ви не вмієте абстрагуватися, — припустила я,
ледь стримуючи усмішку.
— Не вмію. Аж ніяк не вмію. Отож волію, щоб ніхто не
підглядав за тим, як я малюю або цілуюся, — поважно ска-
зав Анатоль.
— Ну, якщо так, не буду, — усміхнувшись, погодилася я.
— Послухайте, а як вас звати? — раптом запитав він, по-
дивившись на мене особливо проникливо.
— Романа.
— Послухайте, Романо, мені спало дещо на думку. Ви б не
могли зайти в хату й так постояти біля вікна, як ви стояли?

19
 Я знову здивувалася.
— А нащо?
— Хочу, щоб ви побули моделлю….
— Моделлю? Цікаво… Мені ще ніколи не доводилося позу-
вати. Тоді я переодягнуся і…
— У жодному разі! — урвав мене Анатоль. — Ви все зіпсу-
єте! Залишайтеся в домашньому халаті, все має бути при-
родно.
— А якщо я при цьому питиму каву? Вам це не зава-
дить? — спитала я, знову ледь стримуючи сміх.
— Каву? — перепитав Анатоль, знову уважно подивив-
шись на мене, і вже за хвилю вигукнув: — Ну звичайно! Са-
ме те, що потрібно! Але знаєте, краще, якщо ви не стоятиме-
те у вікні, а сидітимете на підвіконні. Це буде невимушеніше
й природніше! І нехай вікно залишається напівпрочиненим
із трішки відгорнутою фіранкою! Це надаватиме полотну при
такому світлі чогось імлисто-серпанкового…
За якийсь час я вже сиділа на підвіконні, тримаючи в ру-
ці горня, дивуючись, що так просто, без жодних вагань при-
йняла несподівану пропозицію зовсім незнайомої людини.
Мені було цікаво, а крім того, мене це не тільки інтригува-
ло, а й розважало. Активними жестами й виразною, трохи
кумедною мімікою, Анатоль демонстрував за вікном, як са-
ме мені сісти на підвіконня, у який повернутися бік і, нахи-
ливши голову, взяти в руку горнятко. Тільки-но зауваживши
найменші зміни в моїй позі, він щосили тряс головою й не-
вдоволено махав пензлем. Спершу я підсміювалася, вуста са-
мі чомусь розтягувалися в усмішці, чим, мабуть, дратувала
його, бо він уривав роботу й супився, погрожуючи мені паль-
цем, щоб я знову набула поважного вигляду. А трохи згодом
мимоволі замилувалася ним. Він малював із дивним завзят-
тям і часом нагадував щиро захопленого хлопчака, коли отак

20
старанно дотикав фарби, неусвідомлено, немов дитина, при-
кусивши кінчика язика й ще більше примружуючи очі, а по-
деколи — одержимого, коли схилявся над тим полотном, наче
прагнув у нього влізти, чи дивно похитувався, немов притан-
цьовував. Здавалося, рука його танцювала окремо, незалеж-
но від тіла, витворюючи в тому різнобарв’ї на палітрі якусь
чудернацьку мелодію. Його пензлик справді здався мені му-
зичним інструментом. Якщо можна було би почути музичні
звуки фарб у його виконанні, можливо, це був би джаз.
— Ви геть утомили мене! — повідомила я чоловікові, щой­
но він наблизився до вікна.
— Знаю, — всміхнувся Анатоль. — Бути натурником — ду-
же непроста справа. Думаю, легше малювати.
— Справді?
— Якось мені доводилося позувати, коли ще навчався.
Я почувався так, неначе перетягав за ту годину зо п’ять міш-
ків із камінням. Тоді й вирішив, що краще малювати само-
му, і нехай мені позують інші.
— Може, зайдете в дім і вип’єте горнятко кави? — запро-
понувала я.
— Ні, дякую, — чемно відмовився Анатоль. — Я маю для
того задоволення трохи замало часу. Але обов’язково скорис-
таюся з вашого запрошення, будьте певні.
— А чому ви вирішили малювати саме той будинок? —
спитала я. — Навколо ж стільки гарних інших будинків…
Через те, що тут ніхто не мешкає й не буде ніякого клопоту
з господарями?
— Не зовсім. Кожен художник шукає чогось особливого,
щоб покласти на полотно.
— Особливого? А що особливого в цьому будинку?

21
 Анатоль поблажливо всміхнувся, немовби ввічливо ви-
бачаючи якесь моє невігластво.
— Ну це для вас нічого особливого. А для мене — ціла іс-
торія.
— Історія? Яка історія?
— Довго розповідати. Якось, може, іншим разом, якщо
вам буде цікаво, — відказав Анатоль, уже прямуючи до сво-
го етюдника.
— А все-таки, ви покажете мені те, що намалювали? —
гукнула я йому вже у спину.
Він на мить спинився й обернувся, але не відповів. Шви-
денько зібравши етюдник та фарби, зняв свого солом’яного
капелюха й помахав мені біля хвіртки рукою, гукнувши:
— Якщо трапиться нагода!
Я не брала до рук скрипки вже кілька днів. Сьогодні впер-
ше витягла її з футляра, дмухнула в деки , здуваючи невидимі
порошинки, й натерла каніфоллю смичок. Тільки-но я прове-
ла смичком по струні, вона озвалася тужно й докірливо. Діс-
тавши з етажерки ноти, я на кілька годин заглибилася в му-
зику. Гра на скрипці для мене — не тільки вправляння. Це
своєрідна медитація, щось більше, аніж звичайна потреба
й задоволення. Щось, що я ніколи не могла пояснити. Може,
таким чином я розкривала свої відчуття, виливала настрої
й думки, намагалася щось збагнути, і нерідко — в собі? Зі-
гравши, я завжди відчувала дивне полегшення й наповнен­
ня. Скрипка загострювала в мені емоційність, приховувала
таємничі символи музики, які я прагла розгадати в дитин-
стві, але так само, як і тоді, продовжувала їх лише відчувати.
Пам’ятаю сліпого скрипаля. Він грав на сходах біля підзем-
ного переходу, і перехожі кидали йому в розкритий футляр
гроші. Я довго дивилася на нього. Його тонкі пальці немов

22
бавилися струнами, тремтіли й бігали ними так невимушено,
легко й граційно… Він усміхався, мабуть, тим веселим мело-
діям, які грав. Мене це дуже вразило, і я довго згадувала його.
— А як він грає, не бачачи? — запитала я тоді маму.
— Він відчуває скрипку і завдяки їй бачить увесь світ,
тільки трохи по-іншому. Можливо, навіть і кращим, аніж він
є насправді. Так, як здатен собі його уявити.
Я заплющую очі й  відчуваю на своїх повіках сонце.
Яким би я уявляла його, якби ніколи не бачила? Можливо,
що воно не десь на небі, а зовсім близько, може, довкола ме-
не, тому так гріє, немов тулиться до мого обличчя?
— Тому він і всміхається? — приходить мені думка. — Бо
всі гадають, що він невидющий, а насправді він бачить? Але
як то — відчувати скрипку?
— Так, як живу істоту, кожну її струнку, яку ти маєш по-
любити. Тільки тоді вона буде ніжною й чуттєвою, тільки то-
ді вона діткне і вразить по-справжньому тих, хто слухатиме.
Мама була вчителем музики в середній школі. Вона час-
то грала на фортепіано. Її гра — то, мабуть, найперше, що
пам’ятаю — лежачи в колисці, я слухала фортепіанні п’єси.
Та найбільше я любила, коли вона брала до рук сопілку. Бу-
ло в тому щось особливе. Її звук здавався бентежно-ніжним,
тремтливим і чомусь рідним-рідним... Може, в ту мить ози-
валася в мені просто пам’ять генів? Особливо я любила піс-
ню про чарівну скрипку, де дівчина покохала скрипаля, хоч
ті мелодії, які він грав, як виявилося, були для іншої…
— Найкраще та мелодія звучить на скрипці,  — казала
мама.
— Шкода, що ти не вмієш на ній грати, — жалкувала я.
Пам’ятаю, як якось побачила на вулиці дівчинку мого ві-
ку. Вона тримала в руці маленький футляр зі скрипкою.

23
 — Це іграшкова скрипка? — спитала я маму. — Я також
таку хочу!
— Ні, не іграшкова, це справжня скрипка, тільки малень-
ка, — пояснила мені мама. — Дівчинка вчиться на ній грати.
Подумавши, я вирішила теж учитися грати на скрипці.
— Але я хочу грати так, як той сліпий скрипаль, — заявила
я батькам, і тато відвів мене в музичну школу. Відтоді я вже
не уявляла свого життя без скрипки.
Щойно розпочавши грати, я раптом почула стукіт у ши-
бу. Я здригнулася, ноти впали додолу. У вікно зазирав якийсь
літній чоловік у зім’ятому брудному кашкеті. Він прикладав
дашком до чола руку, зазираючи у вікно. Спочатку я виріши-
ла сховатися й почекати, поки він піде, хоча, схоже, він здога-
дався, що хтось у хаті є, бо знову постукав. Дивна місцевість,
тут люди без жодних церемоній вдираються у твоє життя.
— Агов! — гукнув чоловік. — А хто це тут так грає? Я ваш сусід!
Нічого не вдієш. Я пішла відчинити двері.
— Доброго дня. Я — ваш сусід, Микола, — заговорив чо-
ловік, відверто розглядаючи мене, тільки-но я відчинила. —
Ось, проходив повз вашу хату, вирішив зайти на хвильку…
Він мав якийсь недбалий вигляд — засмальцьовані штани
невизначеного буро-брунатного кольору, давно нестрижене
волосся… Обличчя у дрібних зморшках — ними, мабуть, по-
значило його не вельми прихильне життя, тільки очі спов­
нені якогось молодечого блиску. Тому було важко визначи-
ти, чи йому за п’ятдесят, чи вже давно за шістдесят.
— То ви тепер тут живете? — спитав він.
— Та начебто… — відповіла я не зовсім приязно, намагаю-
чись зрозуміти, що йому від мене потрібно.
— Господиня казала, що тут житиме музикантка… Як вас,
пробачте?..

24
 — Романа.
— Романа… — повторив сусід, дивно усміхаючись, немов
якійсь думці. — Так звали одну жінку, через яку я колись за-
молоду втратив голову. Гарна була нестерпно, вогненно-­руда
і пристрасна, як чортиця. Взагалі руді рідко коли бувають
вродливими, а вона була... Я не бачив її тридцять років і не-
давно стрів на вокзалі. Тепер вона товста й беззуба, продає
насіння й лається з міліціянтами. Звичайна баба… Не впіз-
нав би, якби вона не заговорила. Голос не змінився нітрохи.
Отак постояв, подивувався… А я? Нічим не ліпший за неї. Як-
би ви поглянули на мої старі знимки… Краще було нам по-
братися й разом снувати життям, а я завжди думав, що не гід-
ний її. Отак воно буває. А гарно ви граєте. Не хотілося навіть
вривати вас. Але дуже вже було цікаво подивитися на музи-
кантку. Я ж також трохи граю…
— Граєте? То ви музика?
— Музика? Не знаю, чи так гідний би назватися. Самоук.
Граю трохи на баяні, на гармошці…
Я почувалася геть незручно, стоячи в дверях і трима­ючи
цього чоловіка на порозі, але впускати його в будинок мені
чомусь не хотілося. Як і більшість мешканців великих міст,
я була не надто довірливою до незнайомців.
— Ви, коли що, звертайтеся, — провадив він, — щось по-
лагодити чи помогти… Господиня завжди запрошувала ме-
не. Я живу он, через будинок — з сірою черепицею дахівка,
бачите? Взагалі помешкання ви собі обрали правильно: і гар-
не, і з садочком, і до центру близенько…
— Певно, будинку не менше ста років? — припустила я.
— Десь, може, й так… Сто років. Напевно, саме в таких бу-
динках мають за велику приємність мешкати привиди. А ви
їх ще не зустрічали? — підморгнув мені сусід Микола.

25
 — Та ні, ще не зустрічала.
— Якщо раптом зустрінете, зіграйте їм на скрипці. Вони
страх як полюбляють музику, — знову підморгнув мені по-
змовницьки чоловік, зберігаючи при цьому поважність.
Що ж, із почуттям гумору принаймні у нього все гаразд, —
подумала я.
— Послухайте, а ви часом не курите? — спитав чоловік.
— Ні, — відказала я. — Ви хотіли пригоститись цигаркою?
— Та ні, думав, покуримо разом. У товаристві воно завжди
якось смачніше чи що… — всміхнувся він. — Я чого спитав —
тепер чимало молодих жінок курять. Ну добре, не буду вам
більше заважати, грайте. Для музиканта то поважна спра-
ва, — піднявши на знак прощання кашкета, сусід Микола по-
волі почвалав до хвіртки.
Увечері до мене завітала Софія. Вона принесла з собою
щось жваве, неспокійне й безтурботне. Вона походжає по кім-
наті, розмахуючи широкою, модною спідницею, демонстру­
ючи мені майстерність своєї знайомої кравчині. Її голос і сміх
лунають на весь будинок. Вона з цікавістю зазирає в шухляди
шафки, підскакує на канапі, ковзається паркетом, торкається
гардин, розсуваючи їх і зсуваючи… Здається, вона намагаєть-
ся розбудити будинок, розбурхати його, розкошлатати. Я іно-
ді на якусь хвилю забуваю слухати і спостерігаю за Софіїним
живим емоційним обличчям, яке можна читати, як книж-
ку. Її брови то повзуть угору, то супляться в рівну лінію, то
підскакують, немовби їм замало місця на високому чолі, від
крил носа повзе ледь помітна складка, від чого здається, що
обличчя всміхається без жодної усмішки; вуста складаються
в пухкий бутон, що за мить розпускається ще до того, як її ді-
ткне невгамовно дзвінкий голос… За горням чаю я їй розпо-
віла про своє дивне знайомство з Анатолем.

26
 — Я знаю його, — сказала Софія. — Він учитель малюван-
ня. Начебто вивчає неофіційну історію нашого міста. Тобто
його історію через якісь перекази, родові легенди звичайних
людей, давні, мало кому відомі місцеві події й таке інше, і ма-
лює ці так звані історичні місця.
— Історичні місця?
— Ну так. Наприклад, напіврозвалений католицький кос-
тел чи старий єврейський цвинтар, де тепер парк, чи площу
в центрі, де колись був ринок… Він змальовує образи тодішніх
міщан, використовуючи натури сучасних людей. Іноді прохає,
щоб йому позували. Дехто згодом обурюється, а то й обража-
ється, бо не впізнає себе в тому чи іншому образі. Тому тепер
йому, здебільшого, відмовляють. Взагалі його вважають ди-
ваком й іноді з нього підсміюються, але це проб­лема всіх про-
вінційних містечок, де людині творчій непросто, бо без богем-
ного середовища важко знайти розуміння.
— Ти бачила ці картини?
— Так, колись він влаштував виставку в якесь свято на
площі.
— І як?
Софія стенула плечем:
— По-моєму, цілком гідне уваги…
— І це все?
— Ну, напевно, талановито… — додала вона, знову стенув-
ши плечем. — Хоча я не тямлю в живописі.
— Хотіла б я побачити, — задумливо промовила я.
— Здається, той дивак тебе неабияк заінтригував, — усміх-
нувшись, зауважила Софія.
— Скажи, ти щось знаєш про цей будинок? — спитала я,
не зважаючи на її слова. — Хто тут жив раніше? І що з ним
пов’язано такого цікавого? Він чомусь малював його.

27
 — Не знаю… Може, ти сама спитаєш його?
— Якщо колись побачу… — із сумнівом промовила я. —
­Невідомо, коли це станеться.
— Побачиш, — запевнила Софія, — він частенько вешта-
ється містом.

***

Уже тиждень, як розпочалися заняття у школі. У мене п’ят­

надцять учнів, з них п’ятеро першокласників. Мабуть, з ни-
ми мені найцікавіше. Для них світ музики — щось нове й та-
ємниче. Я вкладаю їм маленький інструмент до підборіддя,
вони обережно обіймають його за гриф між великим та вка-
зівним пальцем, затамувавши подих, і я пригадую себе в то-
му ж віці, свої відчуття. Вони тільки-но починають грати га-
ми й вивчати ноти. Скрипка видає протяжно-скрипучі звуки,
нечисті ноти, смичок тремкий, невпевнений, зачіпає сусідні
струни. «Насамперед ви повинні бути дуже терплячими, —
щоразу повторюю своїм учням слова мого першого вчителя-
скрипаля. — Скрипка — інструмент, який вимагає найбіль-
ше терпіння».
Тільки-но розпочавши працювати, я написала батькові
короткого листа: «У мене все добре. Вчора провела перші свої
уроки, познайомилася з учнями. Робота мені подобається, і це
найголовніше. Отож тобі немає чого за мене хвилюватися».
Колектив тут здебільшого молодий і дружний. З перших
днів я відчула себе своєю. Щоправда, старші вчительки три-
маються окремо, їх єднають розмови про господарство й уро-
жай на городі, про ціни на продукти, телесеріали й кулінар-
ні рецепти.

28
 У своїй тумбочці я знайшла електричний чайник, що,
можливо, належав попередньому вчителеві. Одного разу
я зробила каву, і пахощі привели до мого класу нових дру-
зів. Тепер сюди часто навідуються Анжела, вчителька гри на
бандурі, Галя, що викладає сольфеджіо, Софія й новий вчи-
тель-баяніст Богдан.
— Глядіть мені, — грозив пальцем директор, черговий раз
зауваживши наші посиденьки, — не забувайте, що ви у шко-
лі, а не в якійсь там ресторації чи клубі!
— Степане Васильовичу, ми ж нічого… Ми ж тільки каву
для бадьорості, за якою провадимо інтелектуальні бесіди про
музику, — хитро виправдовувався Богдан.
— Подивимось на результат ваших інтелектуальних бесід
на першому ж академконцерті, кавомани, — суворо супив-
ся директор, пронизуючи промовистим поглядом розчерво-
нілу Софію, яка в той час намагалася не дивитись на нього.
Коли за ним зачинялися двері, ми лише підсміювалися з ті-
єї вдаваної суворості.
Я тільки раділа відвідинам моїх нових друзів. Усі ми з не-
значною різницею у  віці, після одного музичного учили-
ща — це, напевно, й об’єднувало нас. Анжела піднімала нам
настрій своєю безтурботністю, нестримним сміхом і жарта-
ми, а мовчазну й замріяну Галю часто можна було побачи-
ти з книжкою.
Вона обожнювала читати дамські романи. У вільні хви-
лини, іноді навіть простісінько на уроках, вона заглиблюва-
лася в читання.
Якось Степан Васильович, який уже знав про Галине впо-
добання, побачивши її в коридорі, вихопив книжку з її рук,
поглянув на м’яку, трохи зачитану обкладинку, й розчаро-
вано зітхнув:

29
 — А я гадав, ви вдосконалюєтеся з теорії музики. Повірте,
всі оті любовні чтива не доводять до добра. Не створюйте со-
бі ілюзій! Ось моя порада!
Галя червоніла, але продовжувала читати. Мабуть, їй по-
добалося створювати довкола себе ілюзії. А може, так їй було
легше пережити своє розлучення з чоловіком.
Софія навіть не приховувала симпатії до баяніста Богда-
на. Певно, такою вона була людиною, яка не вміє нічого при-
ховати. На вчительській нараді намагається сісти побли-
зу нього, коли забігає до мене, тільки-но зауваживши, що
він переступив поріг мого класу, покликаний запахом ка-
ви, теж сідає поруч. Її лікті ніби мимоволі торкаються його
ліктів, щоки паленіють і очі стають зовсім мені незнайоми-
ми. Він загалом справляє враження людини цікавої й упев-
неної в собі. Богдан дотепний і зухвалий. Можливо, саме це
притягує Софію?
Вересень видався теплим. Він досі наповнений музикою
літа, що нечутно бринить у вітті дерев, у легкій синяві неба,
у рясному цвітінні квітів і безтурботному перегуку птахів...
Усе наче виспівує останнім, а від того таким щедрим теплом.
У суботу свято — день міста. Наш оркестр учителів му-
зичної школи й учнів-духовиків старших класів грає на цен-
тральній площі. Я не люблю таких збіговиськ, натовпів та
масових гулянь, але Софія вмовила мене піти. Здогадуюся,
що через Богдана.
Біля ратуші спорудили дерев’яну сцену. За нею метуш-
ня, шикуються хористи і якийсь танцювальний ансамбль.
Голова міста в оточенні чиновників передивляється на па-
пері свою промову. Схоже, вона обіцяє бути довгою й  нуд-
ною. Степан Васильович із незмінною суворістю дає наста-
нови учням:

30
 — Глядіть мені, не осоромтеся! На вас дивиться вся гідна
публічність міста!
Та немов навмисне якийсь юний тромбоніст чи то з над-
мірної старанності чи з хвилювання у перших тактах маршу
вчасно не вступив, та ще й на додачу сфальшивив. Розчерво-
нівшись, Степан Васильович погрожує в його бік п’ястуком:
— Ось я тобі покажу, як фальшивити, поганцю! Недарма ж
я сумнівався! Це твій останній виступ в оркестрі!
Та, схоже, гідна публічність міста зовсім не переймається
фальшивим тактом маршу, здається, вона того й не помічає,
бо зовсім неуважна до музики. Довкола гамірно й весело. На-
товпи біля яток із морозивом і солодкою ватою, повітряними
кульками й бочками з пивом. Разом із сміхом, вигуками, ди-
тячим лопотінням, розмовами й урочистими звуками маршу
в повітрі кружляє запах смажених ковбасок.
Якийсь молодик вже напідпитку, певно, весільний музи-
ка, вигукує до оркестрантів:
— А ну злабайте хлопці чогось веселого та справжнього!
Марші — то занадто штивно й офіціяльно! А ну, щось у «до-
мажорі»!
Гамір на площі не вщухає, і коли на підмостках з’являється
голова міста, щоб нарешті виконати свій обов’язок — виго-
лосити промову, яка, як видно, разом з  тісно затиснутою
краваткою на шиї, не давала йому спокою, бо він так часто
скрушно зітхав, переглядаючи папір з написаним, і втирав
хустинкою спітнілу шию. Здається, його не надто виразну
мову слухає лише кілька чиновників, час від часу поглядаю-
чи на годинника.
За хвилю Богдан смикає мене за рукав кофтини й шепо-
че на вухо:
— Пішли з нами, є гарна пропозиція.

31
 І я радію, що можу нарешті вирватися з того натовпу. Ма-
ло не гублячись дорогою в юрбах людей, ми з Софією й Богда-
ном пробираємося до кав’ярні. Там нас уже чекають за столи-
ком Анжела зі своїм приятелем. У напівтемному невеличкому
залі тісно, людно, гамірно, музика лунає голосно, і від того тут
зовсім незатишно, ще й кава виявилася гіркою й несмачною.
Та від того ніхто не відчуває прикрості й не збирається поки-
нути цю дешеву кнайпу. За хвилю до нас приєднуються троє
друзів Богдана. Один із них, бізнесмен-початківець, пригощає
нас за свій кошт. Інший, кумедний із вигляду, з відстовбурче-
ними вухами, так і сипле дотепами. Ми тіснимося за малим,
як для нашого товариства, столиком, я опиняюся майже в обій­
мах Богдана, і невдовзі нам, як і всім довкола, стає весело. Той
гамір разом із випарами алкоголю діє на нас ейфорійно.
— Ну що, друзяки? Продовжуємо підмочувати свою репу-
тацію, — Богдан наливає всім у келихи.
— І судячи з того, як швидко зменшується кількість горіл-
ки в карафці, — це ви робите з неабияким успіхом! — заува-
жує Софія.
— От як він грає, так і п’є, — озивається кумедний друг. —
У всьому виявляється темперамент артиста. А такого баяніс-
та ще треба пошукати! Талант!
— А талант не проп’єш! — сміється Богдан, обіймаючи ме-
не міцніше.
— Небезпечна позиція… — знову зауважує Софія.
— Ну тільки не треба правильності, — кривиться раптом
наймовчазніший із друзів Богдана. — Не зараз.
Келихи вкотре дзеленькають, Анжела регоче з анекдоту,
що його розповів кумедний друг, усе навколо стає ще веселі-
шим, і навіть музика змінює свій лад на мажорний. І тільки
Софія, здається, не в гуморі. Вона задумливо дивиться у свій

32
келих, немов у недорогому рожевому вині намагається щось
розгледіти. Вона схожа на ворожку, що вдивляється в кавову
гущу. Час від часу вона кидає пронизливі погляди на Богдана.
Я ніяковію й намагаюся від нього відсунутися, але мені це не
вдається. Він — навпаки — присувається до мене ще ближче.
— Ти сьогодні така спокуслива… — шепоче мені на вухо
Богдан. — Можна закохатися…
Його шепіт гарячий, від нього мурашки по тілу, і це мені
зовсім не подобається. Його вуста майже торкаються мого во-
лосся — і це мене наче гіпнотизує. Софія раптом схоплюєть-
ся й вибігає з кав’ярні. Я випручуюся з обіймів Богдана й бі-
жу за нею.
— Зачекай!.. Софіє!.. — кричу наздогін.
Вона рвучко обертається.
— Чого тобі? Не варто було. Повертайся… — вона говорить
спокійно, тільки очі видають її справжній стан.
— Тобі не потрібно було так реагувати, — винувато сказа-
ла я, наближаючись до неї.
Вона лише зітхнула:
— Можливо, але я не могла нічого з собою вдіяти. Справ-
ді, якось по-дурному вийшло. І чого це я? Це ж очевидно, ти
йому подобаєшся. Справді, ти ж набагато привабливіша за
мене.
— Припини. Усе це просто алкоголь, не більше. Завтра він
про мене навіть не згадає, та й дарма. Інакше нам обом, на-
певно, було б ніяково. Службові залицяння чи романи — це
не для мене, — засміялась я.
— Це ти така принципова, бо не закохалася, — всміхну-
лася Софія. — У коханні зникають усі принципи й правила.
Вони здаються безглуздими. Кохання позбавлене будь-яких
умовностей чи стереотипів. Це почуття абсолютне.

33
 Софія рідко вдавалася у філософію. Саме в такі хвилини
я з подивом щоразу відкривала для себе, що зовсім її не знаю.
Вона чомусь завжди здавалася кумедною, безпосередньою,
життєрадісною й завзятою, а від того приземленою й навіть
іноді поверховою. Але за всім тим, як виявилося, немов за мас-
кою, ховалася її справжність, здатність сприймати навіть те,
що відведено емоціям та чуттям, не тільки серцем, а й розумом.
— Ти хочеш сказати, що закохалася? — з ледь відчутною
насмішкуватістю спитала я.
— Не знаю, — стенула вона плечем.
— Не знаєш? Від кого-кого, а від мене можеш не прихо-
вувати.
— Я й не приховую, — зітхнула Софія. — Спочатку воно ж
важко розібрати, чи це кохання, чи просто така собі закоха-
ність, що невдовзі минеться. Але добре, аби минулася! Бо він
дурень! Ще й вирішив напитися за чужий кошт!
Взявшись під руки, як колись у студентські часи, ми по-
брели вздовж вулиці. На місто м’яко опускалися сутінки,
а повітря бриніло прозорою й прохолодною молодою осінню.
Нав­коло нас снували люди, немов веселі примари у млосно-
му світлі ліхтарів, і вечір забарвлювався в якусь ефемерність,
легковажність, несправжність.
— Куди ми йдемо? — запитую я.
— А все одно куди… — сміється Софія.
Нас наздоганяє ватага хлопців. Вони веселі, напідпит-
ку, нахабні. Вперто бажаючи познайомитися, не дають
нам проходу. Ми тікаємо від них, перелазячи через заго-
рожу парку. За нашими спинами лунає свист та регіт. Уже
не стримуючи сміху, ми пробираємося крізь чагарники
на освітлену тьмяним ліхтарем алею. На лавках тіснять-
ся парочки, десь біля кущів якесь товариство влаштувало

34
пиятику. Звідти прямуємо на площу. Якась чоловіча по-
стать штурхнула мене, боляче вдаривши в плече. Я з обу-
ренням обертаюся.
— Ох, пардон!.. — вибачається чоловік, знявши кашкета,
і я раптом впізнаю його.
— Анатоль? — перепитую.
— А ми хіба з  вами знайомі?  — він підходить близько
й безцеремонно зазирає в моє обличчя.
Роздратовуюся. Мені хочеться розвернутися й піти, я вже
тягну Софію за руку, та вона чомусь стримує мене.
— А… Я справді знаю вас, — усміхається Анатоль, і в його
подиху — сильний запах пива.
— Вирішили клеїти дурня? — запитую.
— Зовсім ні, я погано бачу в темряві, — відказує.
Софія звільняє свою руку з моєї руки:
— Я, певно, піду…
— Ні, — зупиняю її, — зачекай, я йду з тобою.
— Не варто. Я згадала, у мене ще справи. Побачимося завт­
ра! — махнувши мені рукою, Софія швидко йде геть. Я розгуб­
лено й невдоволено дивлюсь їй услід.
— Ходімо, — за хвилю промовив Анатоль.
— Що?
— Ходімо кудись, — повторив він.
Я прямую за ним, не знаючи куди, і дивуюся, що мене чо-
мусь це й не хвилює. Ми мовчимо, та це не пригнічує.
— Ви скінчили ту картину? — нарешті порушила я мов-
чанку.
— Скінчив….
— І як вона?
— Паскудство. Як завжди… — махнув він рукою.
— Ну, у те, що це паскудство, не повірю.

35
 — Що ж ви така недовірлива? — у його тоні вловлюю щось
схоже на іронічність.
— Якось непереконливо. Радше б сказала, що у вас якісь
сумніви, не більше… Ну, може, суперечності.
— Мої картини вперто вимагають повернення. Ви знає-
те, що це таке?
— Здогадуюся. По-вашому, вона ще не зовсім завершена?
— Та ніби й завершена, але відчуття, що ще не заверше-
на, — Анатоль підставляє мені лікоть, і я беру його під руку.
Ми звертаємо в якийсь провулок.
— І що з тим робити?
— Може, з часом я повернуся…
— І домалюєте?
Він стенув плечем:
— Можливо… Послухайте, а хто ви?
— Тобто? — не зрозуміла я.
— Як тут опинилися? Це ж видно, що ви не провінціалка.
— Я працюю в музичній школі.
— І чого це раптом вас сюди занесло, не провінціалку?
— А яка різниця: провінціалка, не провінціалка…
— Це якась втеча?
— Що?
— Тільки не уподібнюйтеся іншим жінкам, які на запитан-
ня відповідають запитанням. Ці хитрощі банальні — й не до-
дають жодного шарму!
— Дурниці! — розсердилася я. — Ніяка не втеча!
— Ну хто ж так просто зізнається? Якомусь малознайомо-
му підозрілому типу…
— Щодо підозрілості ви собі полестили! У вас немає нічого
загадкового! — я спопеляю його сердитим поглядом, на який
він відповідає усмішкою.

36
 — А що ж викладаєте? Скрипку?
— А як ви здогадалися? — здається, мене це й не здивувало.
— Так подумав… Щось таке є у вас, скрипальське…
Його відповідь розсмішила мене, особливо оте його «скри-
пальське», і я розсміялася.
— А що тут смішного? Скрипальки, вони чуттєвіші, нерво-
віші, вразливіші… — здається, мій сміх трохи його зачепив,
бо тон став серйознішим.
— А  звідкіля ви це взяли? Ви знали багатьох скрипа-
льок? — уїдливо спитала я.
— Скрипка вимагає надто багато нервів та емоцій. Цей ін-
струмент дуже тонкий і вибагливий, — відказав він, — усю
душу витягне, перш ніж дасть ним заволодіти.
Я подивилася на нього вже зовсім по-іншому.
— Принаймні мені так здається, — провадив Анатоль. —
Колись теж намагався грати на скрипці, тільки нічого з то-
го не вийшло.
— Чого ж не вийшло?
— Напевно, мені бракувало таланту до музики. А ще тер-
піння. Мене страшенно дратувало, що той інструмент тягнув
із мене всі соки! І не піддавався! Крім того, я завжди був мак-
сималістом. Або ти щось дуже велике й значуще, або — не вар-
то. У мистецтві, як на мене, інакше не можна. Усе — або нічого.
— А як тоді малярство?..
Анатоль засміявся.
— Малярство? Я просто вчитель малювання, і все, я не
митець.
— А те, що ви малюєте? Просто так, з нудьги? Не повірю…
— Ну, звісно, не тільки для себе… І зовсім не самовиражен-
ня. Я вже далеко не в тому віці, щоб самовиражатися чи само­
стверджуватися. Це вже, слава Богу, пережито.

37
 — Ну от! Отже, те, що ви малюєте, має для вас якийсь
сенс? Коли щось створюєш, відчуваючи, що не можеш не
творити, і це має сенс — це вже справжня творчість. У мис-
тецтві не обов’язково бути великим. Та й це не вам вирішува-
ти, який ви в ньому. Достатньо просто творити. А вашу вар-
тість вирішать час і люди.
Анатоль знову чомусь засміявся.
— Безпосередній у вас підхід! Слухайте, тут неподалік є за-
бігайлівка, у мене з’явилася ідея — хильнути нам пива й на-
решті перейти на «ти».
— А без пива перейти на «ти» не вийде? — не стримуючи
усмішки, спитала я.
— Та чому ж ні, думаю, вийде. Але так цікавіше, алкоголь
завжди розігріває розмову.
— Гаразд, — погодилася я, — ходімо!
Проминувши ще один провулок, ми опинилися перед не-
помітною кнайпою з бляклою вивіскою, на якій через тьмя-
не освітлення єдиного ліхтаря на вулиці важко було розгледі-
ти напис «Стара бруківка». Анатоль штовхнув двері, галантно
пропускаючи мене вперед, так начебто ми заходили в найдо-
рожчий ресторан. Уже з порога на нас нахабно накотився гос­
трий запах смажених чебуреків, копченої риби, міцного деше-
вого тютюну й пива. Тісно і млосно від слабкого освітлення,
запахів, а ще досить гамірно — за кількома столиками за галь-
бами пива сиділи чоловіки. Помітивши нас, вони з цікавістю
вп’ялися в мене очима, мабуть, тут нечасто з’являлися жінки.
— Якщо вам тут не подобається, ми можемо піти, — ска-
зав Анатоль.
— А вам? — запитала я. — Вам тут подобається?
— Можливо, я вас розчарую, але… подобається. Хоча запро-
шувати в такі заклади жінку — це верх непристойності! Але

38
вас запросити ризикнув — ви мені здалися позбавленою мі-
щанства й манірності. Бачте, тут нема нічого прикрашеного,
перебільшеного, неправдоподібного, штивного й фальшиво-
го, як в інших кав’ярнях. Тут життя, як воно є… Можливо, гру-
бо, без жодної поетики, романтики… Ця дебела кельнерка, яка
знає всіх своїх завсідників і за словом у кишеню не полізе, ті
гострі дешеві пахощі, лайки, прозаїчні розмови… Але в тому
стільки чогось справжнього, живого!.. Сюди приходять цілком
приземлені прості люди, після рутинної праці, любителі пере-
хилити гальбу-другу пива й поговорити про життя чи на мить
забутися від прикрощів… Для когось це, можливо, єдине задово-
лення — просиджувати тут по кілька годин, а то й цілі вечори.
— А для вас? Для вас — це що?
— Я споглядаю життя.
— Обравши для цього кнайпу?
— Не тільки. Спостерігати життя можна де завгодно. На
вулицях, десь на лавках у скверах, у крамницях і на базарах…
Споглядання — це і є найбільше пізнання!
— Захоплюєтеся Шопенгауером? — запитала я.
— Буває, особливо у хвилини нападів песимізму. Але для
звичайної вчительки з музичної школи з дипломом музучи-
лища ви дуже обізнані, — зауважив Анатоль.
— Це зламало якесь ваше стереотипне уявлення? — на-
смішкувато спитала я. — А взагалі таке зауваження відго-
нить снобізмом…
— Я не сноб. Я ненавиджу снобів, — заперечив Анатоль. —
А щодо стереотипів… Музиканти переважно однобокі. І рідко
серед них трапляються інтелектуали. Хоча серед скрипалів,
мабуть, частіше. Їхній загострений абсолютний слух і від-
чуття музики прагнуть такого ж відчуття й пізнання світу.
То що, будемо й далі так базікати чи врешті замовимо пиво?

39
 — Що ж, — усміхнулася я, обравши вільного столика не-
подалік ляди, — замовляйте пиво!
— До речі, тут воно найсмачніше, — підморгнув мені Ана-
толь.
— Так, може, це головне, що вам тут так подобається? —
засміялася я. — І Шопенгауер тут ні до чого?
— А  це з  якого боку подивитися. Речі, вони ж взаємо­
пов’язуються і взаємодоповнюються, — відказав Анатоль
і подався до ляди.
Пиво тут виявилося справді смачним. Відпивши густу пі-
ну й із задоволенням прицмокнувши, Анатоль шторхнув сво-
їм кухлем мого кухля:
— Ну то що, за наше знайомство!
— Скажіть, а ви мені покажете картину? Ту, що малюва-
ли в моєму садку.
— Здається, ми домовлялися перейти на «ти», як тільки-
но хлепнемо пива…
— Добре, спробую. То ти мені покажеш ту картину? Якось,
чесно кажучи, незвично до вас на «ти»…
— Чого ж незвично? Я виглядаю старим?
— Та ні… — я подумала, що за віком він міг би бути моїм
батьком, певно, не набагато молодший за мого тата…
— Різниця у віці — це для тебе так суттєво? — запитав Ана-
толь, уважно подивившись на мене.
Я стенула плечем і знову відпила пива.
— Якщо вона не надто відчутна, то ні.
— У моєму випадку вона відчутна?
Його очі дивилися на мене проникливо і здавалися в тій
напівтемній кав’ярні синіми.
— Та ні. Начебто невідчутна… — відказала я.
— Тоді не будемо на це зважати.

40
 — Не будемо, — погодилась я. — То ти покажеш картину?
— Покажу якось. Коли наведу у своїй хаті лад, я запрошу
тебе на каву з цукатами або на домашнє вино з ожини. Ти
пила каву з цукатами?
— Ні, не пила… У тебе там такий нестерпний безлад? —
всміхнулася я.
— Трохи є… Усе бракує часу метушитися з віником та ган-
чірками. Для цього необхідний спеціальний настрій, це ж ці-
лий процес! Але це буває рідко. Жодна жінка не потерпіла б
такого неподобства й недбальства! Я маю на увазі мою не­
охайність. Розкиданий одяг, гори немитого посуду, пил, ку-
па паперу, олівців, рамок, фарб, книжок…
— Не потерпіла б? А звідкіля ти знаєш? Може, ти був одру-
жений?
— Та ні, не встиг, усе скінчилося ще раніше, ніж мені це
спало на думку! — Анатоль розсміявся з власної дотепності.
— Шкода, — зітхнула я.
— Шкода? — перепитав Анатоль. — Не розумію, за чим
тут шкодувати?
— Як це за чим? За тим, чого не сталося!
— Вважаєш, що за цим завжди потрібно шкодувати?
— Не завжди, але не виключено…
— А може, навпаки, радіти, що лишилося щось не пере-
жите?
— Але ж це важко передбачити. Навіть якщо здається, що
треба радіти, це ж тільки здається, бо насправді невідомо. То-
му залишається шкодувати…
— Цікава філософія, — промовив Анатоль, — але я не звик
за чимось шкодувати. Тому й надалі не буду.
У ту мить до кнайпи зайшло двоє. Це були хлопці, що по-
любляють вечорами вештатись кнайпами у пошуках пригод

41
і напиватися до безтями. Схожі один на одного, невизначе-
ного віку, важко було сказати, чи їм за тридцять, чи вже за
сорок.
Роззирнувшись довкола у пошуках вільного столика, во-
ни підійшли до ляди. Один, витріщившись у наш бік, криво
посміхнувся, підійшов і, безцеремонно присунувши стільця,
всівся й поклав Анатолю на плече руку.
— Ну, здоров був! А я давно хотів тебе зустріти!
Анатоль мовчки забрав його руку зі свого плеча. Та хло-
пець знову обійняв його. Здається, він уже був добряче на-
підпитку.
— Чого ти? Я ж перетерти хочу з тобою..
Анатоль знову відштовхнув його руку зі свого плеча.
— Перетерти? А ти нічого не плутаєш? У нас із тобою ні-
бито немає спільних тем, щоби щось терти…
Хлопець осміхнувся, змірявши мене надто відвертим по-
глядом.
— Гарна в тебе подружка… Молода!
— Кажи, що потрібно, і дай спокій, ти нам заважаєш! —
урвав його Анатоль, якого це непрохане товариство роздра-
тувало.
— Ти малював мою Нінку?
— Малював, і що?
— Ага, то от я тобі що скажу — щоб я тебе біля неї більше
не бачив! Всік? Знаю я ті мальовидла. Я не сьогоднішній! Не-
ма чого з Нінки моєї посміховисько робити!
— Та чого ж посміховисько? — не витримала я.
— Бо він не просто собі мазюкає, а все перекручує! Малює
одне, а виходить інше! Це всі вже знають. Тільки Нінка моя
дурна і наївна. Хоче — нехай малює собі, тільки не її!
— Домовились, — погодився Анатоль, — я зрозумів.

42
 — Зрозумів? Це дуже добре, що ти зрозумів! — поплескав
його по плечу хлопець. — Дуже добре!..
Його приятель у кашкеті набакир підійшов і собі до на-
шого столика.
— Слухай, художник, а ти мене намалюй! Збацай портрет!
У мене претензій не буде ніяких. Що, можеш, ні?
— Могти — можу. Питання в  іншому: чи мені це ціка-
во… — відказав Анатоль, ковтнувши пива.
— Що значить, цікаво? — хлопець насунув кашкета на чо-
ло й підсунувся до Анатоля ближче.
Його друг осміхнувся:
— Заспокойся, старий! Він тебе так намалює, що не впіз-
наєш себе!
— Ну то й що? Ну і нехай. Мене ще ніхто не малював… —
з якимсь жалем у голосі відказав хлопець у кашкеті.
— Домовились. Коли у мене з’явиться інтерес — я це зроб­
лю, — поважно пообіцяв Анатоль.
Хлопець у кашкеті поплескав Анатоля по плечу і, схилив-
шись, зазирнув йому в очі, немовби силкувався розгледіти,
чи він говорить правду, чи раптом жартує.
— Обіцяєш?
— Обіцяю, — Анатоль ствердно кивнув головою. Хлопець
у кашкеті задоволено поплескав його по плечу.
— Побачимо, що скажеш, коли він намалює тебе жебраком
чи пияком, — насмішкувато зронив його друг. — Мою Нінку він
намалював як дівку з панелі. Стоїть біля ратуші, як остання!..
— Але я не хочу жебраком чи пияком, — запротестував
хлопець у кашкеті, обіймаючи Анатоля за шию. — Намалюй
мене на коні. У мене є стара фотографія діда, на якій він на
коні. Усі мої родичі кажуть, що я на нього дуже подібний…
Ну одне лице!

43
 — На коні? Краще кентавром, — зареготав його друг і по-
тягнув хлопця в кашкеті за інший столик. За мить він повер-
нувся до Анатоля і, схилившись над ним, перепитав:
— То за Нінку як, всік?
— Всік, — кивнув Ататоль.
— Ну дивись… — хлопець застережливо помахав перед
його носом пальцем.
Я зітхнула з полегшенням, коли вони нарешті дали нам
спокій, знайшовши в іншому кінці кнайпи вільного столика.
Анатоль всміхнувся до мене самими очима. Схоже, ця приго-
да його аніскільки не засмутила.
— Не вгодив ти йому з тією Нінкою… — зауважила я.
— Ну, не дивно… Деякі обличчя людей навіюють мені пев-
ні образи. Не всі впізнають себе згодом у них, багатьох це на-
віть обурює. У тієї жінки є щось таке, що мимоволі навіяло
мені образ повії. І зовсім не вульгарність. Це якесь дивне по-
єднання доброти й доступності. Я зобразив її на вулиці біля
ратуші. А там колись був таємний будинок розпусти…
— Не дивно, що це так зачепило її хлопця…
— Якби про цей факт не було всім відомо — він, я впевне-
ний, ніколи б і не здогадався... Хоча сама Ніна поставилася до
цього досить спокійно. Їй було навіть цікаво.
Нас обволікав гул, вигуки, розмови, сміх, жарти, п’яні від-
вертості, лайки й душевні щирі пориви, випари пива і чебуре-
ків. А наш столик видавався окремим примарним островом,
що плавав у центрі цього малесенького ме­тушливо-­гамірного
світу. Але ми немов були відокремленими від строкатого дій-
ства, хоча й брали в ньому участь, перебуваючи на підмост-
ках цієї дешевої кав’ярні.
— Цікаво… — заговорила я. — А як ти мене намалював на
підвіконні того будинку? Який я тобі навіяла образ?

44
 — Це ти побачиш сама, — промовив Анатоль. — Думаю,
для тебе не стільки важить, аби впізнати себе?
— Це абсолютно неважливо, — відказала я. — Мені цікаво
побачити в ньому художника, відчути мелодію…
— Мелодію?
— Так! Я завжди саме так оцінюю будь-який мистецький
твір. Мушу відчути мелодію.
— Он як? Цікаво… А якщо не відчуєш? Що тоді?
— Тоді цей твір неживий.
— У мене схоже сприйняття, — задумливо промовив Ана-
толь. — Тільки я це не називаю мелодією. Трохи по-іншому —
промовляє чи не промовляє. Ти, як скрипалька, сказала це
якось поетичніше, тобто навіть музичніше… Знаєш, мені
трап­лялося бувати на виставках багатьох визнаних художни-
ків, і картини їхні до мене не промовляли. А натомість мене
проймали дитячі малюнки, далекі від техніки, досконалості,
подеколи незграбні, подеколи кумедні, але в них могло бу-
ти стільки щирості й змісту… От вони до мене промовляли.
— Скажи, — раптом спитала його я, — а в своїх картинах
ти відчуваєш мелодію?
— Гм… — усміхнувся Анатоль, — а відчуваю, як це не дивно.
— Дивно? Чому дивно? — здивувалася я.
— Ну я ж казав тобі вже, що це — суцільне паскудство.
І не мистецтво.
— Суперечливий ти… — зауважила я.
— Так, доволі суперечливий, — погодився Анатоль.
— Якщо вважаєш це паскудством, то чому малюєш? Хоча,
я впевнена, що це аж ніяк не паскудство!
— Малюю, бо так хочеться, — відказав Анатоль. — А чо-
му графомани пишуть? Хоча, одна річ, коли просто хочеть-
ся, а інша — коли не можеш цього не робити!

45
 — Ну… Насправді грань тут дуже тонка: між тим, коли хо-
четься, і тим, коли не можеш цього не робити, — зауважила
я. — Але ж у твоєму випадку це інше. Ти надаєш тим малюн-
кам особливого сенсу. Ти відтворюєш історію міста!
— А тобі вже хтось розповів, про що малюю… — зауважив,
усміхнувшись Анатоль.
Я знітилася.
— Не соромся. Це — провінція, і цілком нормальна річ,
що тут усе всім розповідають. А особливо — немісцевим. Але
ти маєш рацію — усвідомлення сенсу й змушує мене малю-
вати. Хоча багатьом це здається дивацтвом, марною тратою
часу й безглуздям…
— Але ж це не має значення, коли ти відчуваєш сенс! —
із запалом вигукнула я — мабуть, давалося взнаки пиво. —
Бо й ті, хто тебе не розуміє і вважає твою творчість безглуз-
дою, можливо, не усвідомлюючи цього, пізнають у чомусь цю
історію міста й навіть докладаються до її відтворення, коли
ти змальовуєш якісь образи з тих людей… І я, виходить, до-
клалася теж…
— Виходить, теж…
— Але чому ти не малюєш того, що є тепер?
— Чому ж ні, малюю, — відказав Анатоль. — Я зовсім не
вважаю себе анахронічним. Навіть малюючи минуле, я зо-
бражую водночас і те, що є тепер. Просто трансформую тепе-
рішнє в минуле. Але в мене особливий сентимент до мину-
лого. Воно має властивість забуватися, стиратися, обростати
міфами… Малюючи його, я немов пробуджую його, надаю
йому життя, творю його по-новому. Або, як би сказала ти, до-
даю йому мелодії…
— Скажи, а все-таки, чому ти малював отой будинок? —
спитала я.

46
 — Ти маєш на увазі будинок, який винаймаєш? Ну… я б
не хотів провадити таких розмов тут. Це вимагає іншого на-
строю й антуражу. Ну що, може, ще по келиху пива? — під-
моргнув Анатоль.
— Та ні, досить, — відказала я. — Уже пізно. Мені час.
Ми вийшли із задушливої тьмяної кнайпи, яка захмели-
ла нас своїм гулом не менше, ніж пиво. В обличчя нам удари-
ла прохолода і пряно-вологий запах осені. Ми попрямували
вздовж порожньої вулиці. Місто втихомирювалося й занурю-
валося у спокій, огорталося таємницями, які рясно зринали
в темряві, коли у вікнах осель гаснули вогні.
— Замало було нам того пива й розмов, — заговорив Ана-
толь. — Одне сприяло іншому… Ну зізнайся!
— Часу завжди виявляється замало, коли приємна роз-
мова. Але разом із тим, його й багато… Бо ми стільки всього
встигаємо сказати… Хоча, ще стільки всього й не встигли…
— Давно мені не доводилося так розмовляти. Знаєш, про
що я щойно подумав? Дуже сподіваюся, що ти не уподібниш-
ся до інших і не намагатимешся зважувати свої вчинки, як
усі, пристойністю, — хвилю помовчавши, промовив Анатоль.
— Що ти маєш на увазі?
— Оцього треба уникати, щоб не вкорінилося, — прова-
див далі Анатоль. — Ти ж знаєш, що музиканти — дуже віль-
ні люди?
— Не вкорінилося? Що саме? — не розуміла я.
— Для провінціалів це дуже важливо — зберігати при-
стойність. Так, лише про людське око — важливий постулат.
А це в жодному разі не ушляхетнює їх, а лише породжує об-
меженість, брехню та фальш, навіть спримітивнює. Опинив-
шись у малому містечку чи селі, ти завжди ризикуєш спро-
вінціалізуватися, бо мимоволі починаєш жити за місцевими

47
правилами, щоб не відрізнятися від інших, і уподібнюєшся
більшості. Щоб уникнути міщанського несприйняття, осуду,
пліток, насмішок, нерозуміння… Для творчої людини така мі-
мікрія — загибель. Творча людина не може бути невільною.
— А ти? Ти вважаєш себе вільним? — запитала я.
— Ну… Я намагаюся таким бути, — відказав він. — Може,
не завжди мені вдається… Але я прагну не жити за правила-
ми пристойності.
— Зараз ти висловиш цілий маніфест щодо правил при-
стойності, — насмішкувато зауважила я.
— Маніфест? Це занадто декларативно. Цікавіше — про-
тест. Протест в ім’я непристойності!
Ми наблизилися до мого будинку й зупинилися біля хвірт-
ки.
— Я не намагатимуся тебе поцілувати на прощання, але
не задля якоїсь там пристойності, — раптом заявив Анатоль.
— Тоді чому? — спитала я, не стримуючи сміху.
— Це було б надто банально. А  пристойність і  баналь-
ність — це майже синоніми.
— Як і непристойність, яка теж буває банальною і затер-
тою, — додала я і зайшла за хвіртку. — Бувай!
— Але навіть банальна й затерта непристойність — знач­
но цікавіша, ніж банальна й затерта пристойність. Що ж, до
зустрічі, скрипалько! Уже давно я не проводив вечора так
змістовно!
— Думаю, що питання змістовності й беззмістовності для
тебе — майже те саме, що пристойності й непристойності, —
дуже суперечливі, — проказала я крізь сміх.
— Що ж, філософів часто піднімали на глум, — скорчивши
міну страдника, Анатоль по-театральному важко зітхнув, а за
мить, розсміявшись, махнув мені рукою.

48
 Уже опинившись в будинку й визирнувши з вікна, я ба-
чила, як він поволі простував вулицею, час від часу озираю-
чись у бік мого будинку.
Вночі я прокинулася від якихось незрозумілих звуків. За-
тамувавши подих, я прислухалася до них, щільніше загор-
нувшись у ковдру. Подеколи це видавалося тихим стукотом,
подеколи — тупотінням, немов хтось блукав під самісінь-
ким дахом, а іноді — шурхотінням, наче десь зовсім близько,
ледь не над самісіньким вухом... На якусь хвилю все стиха-
ло, а згодом починалося знову. Звідкіля це? Раптом я збаг-
нула, що ці звуки долинають згори, зі стриха. Те, що я відчу-
ла, було навіть не страхом. Ні, щось інше... Радше подив і ота
тривожність, коли не можеш чогось пояснити. А ще це було
відчуття чиєїсь присутності — так, наче тут, у цьому старо-
му будинку був ще хтось, крім мене. Але ніч завжди загад-
кова у своїх звуках. Вона насправді позбавлена тиші і спо-
кою. І марно буває пояснити містику її голосу. Може, мій
слух занадто загострений? А може, це виявили свою при-
сутність привиди? Мабуть, у такому старому будинку вони
почуваються дуже затишно. На стіні гойдалися химерні ті-
ні від галуззя дерев, їх тонко вимальовував примара-місяць,
і старий годинник на столику цокав рівномірно, теж якийсь
загадковий у своєму незмінному ритмі і прихованій багато-
значності, показував третю ночі. Але всьому можна знайти
раціо­нальне пояснення. Не виключено, що на стрих проник­
ли хлопчаки й бавилися в шукачів скарбів, незважаючи на
глибоку ніч, або якийсь волоцюга чи злодій, хоча вони б, на-
певно, поводилися тихо, аби себе не викрити… А може, це
миші? Чи кажани? Хоча чомусь усі ці вірогідні версії одразу
втрачали переконливість. Але чи варто завжди всьому зна-
ходити пояснення? Я згадала слова сусіда Миколи: «Якщо

49
вам пощастить зустріти привидів, що зовсім не виключе-
но, зіграйте їм на скрипці. Вони страх як полюбляють му-
зику». А раптом його слова не позбавлені сенсу? І це зовсім
не хлопчаки, і не злодії, й не миші, не кажани, а неспокійні
приблуди з паралельного світу, яких щось мучить і вперто
тягне повертатися в світ живих? Принаймні я могла собі це
уявити — і цього було достатньо. Я звелася з ліжка, витяг­ла
з футляра скрипку, провела смичком по струнах і розбудила
її. Мої фантазії самі полилися з мене. Я творила своєю скрип-
кою темні й містичні мелодії, в яких трепетна, майже готич-
на романтика спліталася з в’язкою таємничістю, з пронизли-
вою напругою й ледь відчутним острахом. Досі мені ще не
доводилося отак грати, враз несподівано схопившись за уя-
ву й утративши відчуття дійсності. Віддавшись музичним
фантазіям, я наче бавилася у своєрідну гру, я, мов дитина,
справді повірила в існування привидів. Немов ступила в ін-
шу паралель, де тільки примарне й було реальним і набува-
ло життя. У блідо-блакитному світлі місяця, на тлі химерних
звуків, що, здавалося, тепер долинали виразніше, серед ті-
ней, що погойдувалися в такт моїй мелодії на стінах і стелі,
з гострим відчуттям чиєїсь присутності за спиною, з-за якої
в будь-яку хвилю потягнуться кістляві пальці, щоби вихопи-
ти з моїх рук скрипку і смичок, щоби додати тій музиці чо-
гось шалено-диявольського й відчайдушного чи мертвотно-
пронизливого й холодного… Мої пальці тремтіли на струнах
у якомусь солодкаво-жаскому збудженні. За мить я вже змо-
жу бачити їх — ці напівпрозоро-в’язкі, холодні, непроникні,
мовчазні й таємничі постаті, які наче ніколи не покидали то-
го будинку, які були тут завжди справжніми його господаря-
ми і які терпляче споглядали мене, непрохану гостю й недо-
речну з’яву. І вони поволі наближатимуться, і я відчуватиму

50
холод і їхні важкі зітхання… Що ж так мучить їх? Чому во-
ни приречені блукати у вічному мороку й неспокої? І чому
їх так вабить моя музика? Може, то вони мені навіюють оті
мелодії, бо прагнуть ними щось розповісти! І мені лиш зали-
шається їх грати, грати і грати до забуття чи божевілля, щоби
розкрити таємницю… Раптом смичок мій здригнувся, і я ра-
зом із ним — пронизливо металево зойкнувши, обірвалася
струна й, ударившись об гриф, повисла без життя. Серце за-
калатало. Аж зараз я отямилася від своїх химер і повернула-
ся в дійсність. Струна… Я натягла її і щосили стисла, приклав-
ши до грифа, мало не зранивши пальці, немовби вона мала
дивним чином там прирости й повернутись до життя. Див-
но… Чому вона обірвалася? Раніше в мене ніколи не обри-
валися струни, хоч як я емоційно грала. От тобі й фантазії…
Уже й струни не витримують. Справді неймовірно. Усе над-
то неймовірно: і моя уява, і ті мелодії, і шарудіння, і обірвана
струна… Бачив би мене хтось тут, серед ночі, у темній кімна-
ті, у примарному світлі місяця, у нічній сорочці зі скрипкою
в руках. Скрипалька, що в напівзабутті грає для волоцюг із
потойбіччя, які не знаходять спокою, і обриває струну. Геро-
їня якогось горору… Мабуть, я сама в ту мить була схожа на
зблідлу примару цього будинку. І якби мені стрілися ці не-
спокійні мешканці з паралельних світів, вони, напевно б,
прийняли мене за свою. Цікаво, а що б подумав Анатоль? Що
я геть з’їхала з глузду? Певно, я таки збожеволіла! Я збожево-
ліла або досі не подорослішала! Відклавши скрипку, я мит-
тю скочила в ліжко й, укрившись із головою, наслухала бит-
тя свого серця і прискорене дихання. Уже засинаючи, я чула
шарудіння, які гармонійно впліталися в мелодію, яку я гра-
ла, яка досі звучала в мені разом із гострим відчуттям чиє-
їсь присутності.

51
 ***

Наступного дня, коли я саме взялася за свій ранковий ка-

вовий ритуал, у прочинене вікно кухні зазирнула широка
усмішка, трішки розкошлане вітром кучеряве рудаве волос-
ся і примружені від сонця щілинки-очі.
— А я думала, що застану тебе ще в ліжку! — промови-
ла замість привітання Софія. Вона була у трішки вилинялій
квітчастій сукні й тримала велосипед із наповненим коши-
ком продуктів. Мабуть, поверталася з базару.
— Заходь, — сказала я. — Ні, краще через вікно  — так
швидше! Нащо обходити весь будинок? Вип’єш зі мною ка-
ви?
Розсміявшись, Софія перелазить через підвіконня й  за
мить опиняється за столом.
— Ну ти й оригіналка! Уяви, що б сказали учні, якби поба-
чили, що їхні вчительки лазять у вікна замість того, щоб за-
ходити у двері?
— Думаю, це додало б їм цікавості займатися музикою, —
відказала я, готуючи каву.
— Або геть змело б усяку субординацію й поняття про ав-
торитет учителя.
— Це змело б фальшивий авторитет, який їм нав’язують
вчителі-конформісти, а натомість утвердило б справжній! —
заперечила я.
— Ну… З твоїми поглядами справжні педагоги поспереча-
лися б. Але зараз мене цікавить зовсім не те. То як минула зу-
стріч із Анатолем?
Я подала Софії горнятко кави.
— Він чудний і такий несхожий на інших… Він справді
особливий.

52
 — Я передбачала, що тобі сподобається, — всміхнулася Софія.
— Річ зовсім не в його привабливості, — відказала я. —
Але в нього є ота здатність подобатися не через зовнішність.
— Ну, звісно, йдеться не про зовнішність, — нетерпляче
урвала мене Софія. — Але ти схильна захопитися…
— Я? Захопитися? Отут ти помиляєшся! — категорично за-
явила я. — Мені це аж ніяк не загрожує. До чоловіків я став-
люся надто скептично й недовірливо! Крім того, він занадто
вільний, а такі зазвичай не закохуються й не прихиляються,
а ще він набагато старший за мене.
— Ну, щодо його свободи… Якраз такі й закохуються —
творчі й емоційні. А щодо віку… Ти зважаєш на умовності?
— Та ні, умовності тут ні до чого. Я зовсім не про те… Але
не виключено, що ми з ним станемо друзями. Друзями й не
більше, — я відчуваю, що червонію, й не розумію чому. Ма-
буть, у мене кумедний вигляд, бо Софія починає реготати, ма-
ло не розливши на себе гарячу каву.
— І не смійся! — я намагаюся говорити сердито, бо в мене
враження, що ти не сприймаєш моїх слів серйозно!
— Ну добре, не буду, — примирливо погоджується подруга,
а за хвилю раптом похоплюється. — Але я ж тобі мала дещо
розповісти! Я знайшла в нас удома одну його картину! Тоб-
то я про неї зовсім забула й учора випадково натрапила. Там
зображений скрипаль. Батько казав, що це місцевий скри-
паль, а хто саме, він уже й не пам’ятає... Мама не повісила її,
бо картина не пасувала до інтер’єру й меблів, тож кілька ро-
ків припадала пилюкою в комірчині. Але якщо ти прийдеш
до нас на вихідних, то зможеш побачити! До речі, мама спе-
че торт за новим рецептом! Там така начинка!.. Це я в Галки
випросила, тобто виміняла на одне любовне чтиво. Ну ти ж
знаєш її пристрасть до любовних романів!

53
 — А як же твоя дієта?
— Дієта зачекає до понеділка! — безтурботно махнула ру-
кою Софія.
Мабуть, саме за це я найбільше й любила свою подругу —
за її стихійність.
Зі школи я повернулася швидше — один учень захворів,
отож останнього уроку не було. Уже біля хвіртки я побачила
сусіда Миколу. Він простував, мабуть, з крамниці, з прозорою
торбиною в руках, у якій виднівся буханець хліба, пляшка го-
рілки й банка рибної консерви. Мені здалося, що він тихцем
промовляє до себе. Очі його блукали, немов він щось нама-
гався розгледіти десь у високості понад дахами чи верховіт-
тям дерев. А обличчя у дрібних зморшках мінилося, виказу-
ючи якісь жваві думки. Він був схожий на мрійника.
— Добрий день, — привіталася я.
Сусід Микола спинився й, поглянувши на мене, привітно
всміхнувся.
— А… Романа… А я чув, як ви грали вночі… — проказав він.
— Ви чули? — здивувалася я.
— Так, я страждаю від безсоння й часто прогулююся ву-
лицею з нудьги. Коли така тепла, ще майже літня осінь — це
неабияка приємність. Це краще, ніж лежати й дивитися те-
левізор чи мучитися, перевертаючись із боку на бік. Я стояв
біля брами вашого будинку і слухав музику. Ви не зачиняєте
вікон, а вночі всі звуки гучніші. Не знав, що ви граєте ноча-
ми. Певно, вам теж не спиться…
— Ну ви ж самі порадили мені пограти для привидів, —
усміхнулася я.
Сусід Микола присвиснув:
— О… То ви не забули! І як минула зустріч? Думаю, при-
вид залишився задоволений?

54
 — Не знаю. Сподіваюся, що так… — відказала я.
— Певно, така музика йому припала до вподоби, — багато­
значно промовив сусід Микола. — Він неабиякий меломан.
Звісно, це були лише жарти, і слова сусіда не можна було
сприймати всерйоз. Але я чомусь змінила свій тон і цілком
серйозно запитала:
— Послухайте, ви хочете сказати, що в  цьому будинку
справді живуть привиди?
— А вас щось насторожує? — запитав чоловік.
Я спершу хотіла було збрехати, але, завагавшись, сказа-
ла правду:
— Якісь дивні звуки на стриху. Наче хтось ходить….
Сусід Микола всміхнувся.
— Іноді стрихами вештаються коти. А часом там обирає
собі місце куна — така звірина, яка полює на курей і качат.
Дехто з наших сусідів тримає якусь живність і зрідка заува-
жує шкоду — коли раптом зникає курча... Але вам не треба
боятися. Зрештою, привид, навіть якщо він там і є, не запо-
діє вам жодної кривди, повірте.
— Так, звичайно… — пробурмотіла я, наче й не очікувала
почути щось інше.
Підморгнувши мені, сусід Микола почвалав далі.
Досі я чомусь не звертала особливої уваги на драбину в сі-
нях, що вела до невеличкого дерев’яного отвору в стелі, за-
чиненого важкою лядою. Можливо, тому, що стрих — це та-
ка собі своєрідна потаємність кожного будинку, сховок його
минулого, особлива приватність, в яку чужим вторгатися
недоречно. Впустити когось на стрих у моєму розумінні —
означало виявити особливу довіру. Мабуть, саме через те
переконання я досі не зважувалася проникнути в таємни-
цю цього дому. Він не належав мені по-справжньому, я хоч

55
і винаймала його, а проте залишалася гостею. Але після ми-
нулої дивної ночі я вже не могла втриматися від спокуси.
На стрихах у таких будинках здебільшого зберігали старі
й уже непотрібні речі, що відслужили своє. Стрихи берегли
нашарування пилу, побутові історії родин, супокій таємниць
і затишок пам’яті. Стрихи були наповнені життям, забутим
і примарним, і часом могли розповісти значно більше, ніж
світлини у старих фотоальбомах. Я не раз бувала на стриху
в будинку Софії, ще коли гостювала в неї під час студентських
канікул. Там пахло сушеними яблуками і грибами, а іноді
й рибою, бо Степан Васильович був запеклим рибалкою. На
стриху в Софії зберігалися старі пожовклі газети, іграшки,
поламаний велосипед, платівки, шкільні підручники, кар-
тонні коробки та ящики. Ми розважалися тим, що, заховав-
шись там, пили пиво з сушеною рибою і через мале кругле
вікно спостерігали в бінокль за перехожими на вулиці, а ще
за сусідом, який тоді виявляв Софії знаки уваги. Я завжди за-
здрила всім, хто мешкав у приватних будинках — саме через
те, що там був стрих, — найцікавіше, найтаємничіше, май-
же містичне місце. І я завжди мріяла про маленький старий
будиночок за містом із таким стрихом, на якому можна було
ховатися від усього світу, фантазувати, шукати якісь скарби
серед старих зужитих і непотрібних речей, які мали свою іс-
торію, і почуватися дитиною. Не раз про цю мрію я розпові-
дала батькові, а він лише підсміювався, як і з проявів моєї ро-
мантики й дитинства, яке ще не минуло.
Долонями й ліктями я налягла на важку ляду й відсуну-
ла її вбік. Напевно, у ту мить схоже почуваються зломщики-
авантюристи, шукачі пригод і скарбів, а ще — переслідувачі
примар. На мене дихнув запах пилу, нафталіну й борошна,
а першим насторожено споглянув старий креденс. Схожий

56
креденс я бачила на горищі в Софії. На ньому сушили яблу-
ка, і ми їх нишком цупили. Дверцята його тужно відчинили-
ся, розкривши лише сірий пил на полицях і коробку, в якій
серед розмаїття цвяхів, гайок, дротиків і викруток знайшли-
ся й жіночі шпильки.
Здається, уже майже сто років ніхто не порушував супо-
кою цього місця. Крізь малесенькі віконечка дахівки де-не-
де лилося млосне світло, в якому рясно кружляв пил разом
із таємницями цього дому. Я відчула сумовиту й старомодну
мелодію чужого життя, яке продовжувало тут жити. На бал-
ках піддашшя висіли сукні з сатину й шовку, модні ще пів
століття тому. Самотньо, без пари валявся стоптаний чере-
вик… Тут було чимало мотлоху. Мені перехопило подих, ко-
ли серед ящиків із порожніми банками я раптом натрапила
на поламаний грамофон, а між купкою старих книжок із хат-
нього господарства й куховарства знайшла кришку радіоли.
Тут була стара люстра з побляклою, поїденою міллю обшив-
кою на абажурі, розбита гасова лампа й потемнілий від часу
примус, якісь підручники з граматики німецької мови і слов-
ники, книжки польською… Бляшані баночки й навіть кріс-
ло без спинки, завішане брезентовим плащем. Раптом моєю
спиною пробіг трем. На дні тріснутих дерев’яних ночов, ледь
прикрита якоюсь ганчіркою, лежала скрипка.
Я взяла її до рук і здмухнула пилюку. Вона була без струн
і, схоже, німувала вже давно. Незважаючи на те, що інстру-
мент пролежав тут десятки років, він дивовижним чином
зберігся, не розсохся й був у доброму стані. На деці лише не-
значна тріщина. А темний червонавий лак додавав йому
якоїсь шляхетно-таємничої окраси. На внутрішньому бо-
ці деки можна було розгледіти напис латинськими блякли-
ми літерами: «Марк Лінденбаум». Схоже, скрипка була стара

57
й виготовлена непростим майстром. Звісно, її не можна бу-
ло вважати раритетом, та все ж вона, на мій погляд, була вар-
тісною. Дивно, що вона лежала тут, на стриху, серед старого
мотлоху, у розсохлих ночвах, забута й нікому не потрібна. Ко-
му вона могла належати? У родині музикантів, напевно, не
сталося б такого недбальства. Хоча… Могло бути всяке. А рап-
том того скрипаля не розуміли ближні? Вони, провінційні ро-
дичі-міщани, вважали його диваком, неробою й не від світу
цього? Тому, можливо, й не дивно, що скрипка, на якій він
грав, не викликала в них жодних сентиментів, ностальгіч-
них спогадів, асоціацій, усвідомлення значущості й бажан-
ня пошанувати пам’ятну родинну реліквію. Знявши светра,
я загорнула в нього скрипку, немов намагалася захистити її
тендітну німу наготу. Мабуть, у тому порухові теж був жест
порятунку. Серце моє калатало. Тієї миті я справді почувала-
ся і рятівницею, і викрадачкою водночас.
Можливо, господині дому не сподобалося б, що я вешта-
лася стрихом. Іноді, незважаючи на всю начебто відстороне-
ність і байдужість до старого непотребу, у людини в таких ви-
падках прокидається нутро власника. Звісно, навряд чи для
тієї жінки скрипка мала якусь вартість — інакше вона б не
опинилася на стриху в дірявих ночвах. Але господиню мог­
ло неабияк обурити, що я взяла річ, яка хоч і відсторонено,
та все-таки належала їй, і дарма, що була зовсім не потріб-
на. Цілком можливо, марно було б її переконувати, що тій
скрипці не місце на стриху. Уява моя змальовувала яскраву
сцену: розгнівана жінка з враженою гордістю господині дому
й непоступливою принциповістю, притаманною міщанкам,
вимагає повернути скрипку туди, де я її знайшла. Знову за-
нести її на стрих і покласти у ночви? Ні, це було б до безглуз-
дості неможливо! Для мене саме це виявилося б злочином,

58
а не моя брехня чи викрадення скрипки. Отож я вирішила
нічого їй не розповідати.
Уже покидаючи стрих, наблизившись до драбини, я ледь
не перечепилася об старомодну невеличку валізу, яка лежала
в кутку. З цікавості я розкрила її. Серед пурпурного зіжмакано-
го відрізу старої плисової тканини виявилися пожовклі лис-
ти, кілька фотокарток, листівок і ноти. І я потягла її з собою.
Сидячи у вітальні на потертому килимку, я заглиблювала-
ся в таємниці чиєїсь забутої історії. Чорнила на пожовклому
від часу папері були де-не-де розмиті, немов на них потрапи-
ла волога, і неможливо було розібрати слів. Почерк — старо-
модно-каліграфічний, трішки з емоційно-нервовим розма-
хом і нахилом у правий бік. «Мила моя Еміліє, я так давно не
писав тобі… Минуло лише кілька місяців, а здається, роки. Та
що там роки — ціла вічність. І час насправді спливає повіль-
но, і марно намагатися його прискорити. Здається, він здат-
ний розтискатися й мов навмисне сповільнюватися. Марно
я начиняю свої дні справами, аби пришвидшити його, — ви-
ходить усе навпаки. Можливо, це все одноманітність. То від
одноманітності я відчуваю його застиглість. Лише думки про
тебе дарують мені відраду й розчиняють відстань. Скрізь від-
чуваю твою присутність. Навіть у музиці. І через те не почу-
ваюся самотнім. Учора бачився з Володимиром. Ми стрілися
випадково на Ринку, неподалік Маріацького костелу*. Яка ж
то радість зустріти отак несподівано рідну душу! Ми подали-
ся в ресторацію, і кілька годин минуло в розмовах. У Крако-
ві він уже тиждень. Отак ми ходили тими ж самими вулиця-
ми міста, не підозрюючи, що перебуваємо один з одним десь
поряд! Заздрю йому несамовито — невдовзі він повертається

* Католицький готичний костел у м. Кракові, Польща.

59
додому, а отже, бачитиме тебе. Тут уже кілька днів дощить.
Та я полюбляю блукати в тій похмурості. Краків після дощу
нагадує розмите акварельне полотно. Вечорами пані Зося за-
прошує мене на чай. Їй кортить перекинутися зі мною сло-
вом. Останні кілька тижнів вона майже не виходить із бу-
динку. Тож воліє почути від мене якісь новини. Вона завжди
говорить про неспокійний час. Іноді прохає мене щось погра-
ти, і я не можу їй відмовити. Твоїх листів чекаю з нетерпін-
ням! Бережи себе, моя квітко!» Ім’я його вже було неможливо
розібрати, крім першої літери «А…» Я намагалася вгадати —
Анатолій? Андрій? Арсен? Аркадій? Артур?..
З невеличкої, геть знищеної фотокартки на мене відкрито
поглянув статечний чоловік у капелюсі і плащі наопаш, при-
тулений до старого розлогого дуба, що на тлі де­рев’яної церк-
ви. На зворотному боці світлини напис тим же самим почер-
ком: «Не забувай!». На іншій — вродливе усміхнене обличчя
дівчини з хвилястим темним волоссям і глибоким поглядом.
Ще на одній — той самий чоловік, але значно молодший, ще
юнак, із приятелями-скрипалями, на тлі якогось будинку,
у руках тримають скрипки. Фотографії, мабуть, міжвоєнного
часу. Я довго сиділа над своєю знахідкою, погрузнувши в роз-
думи. Хто ж цей скрипаль? Якийсь далекий родич теперіш-
ньої господині дому? Її дід чи батько? Необов’язково… Вона
щось говорила про те, що будинок належить її синові… А він
міг його купити. Разом із речами на стриху, яких просто не
встиг позбутися. Цілком можливо.
У валізці виявилося кілька листівок із краєвидами Кра-
кова, ноти першого концерту Кароля Шимановського* для

* Кароль Мацей Шимановський (1882–1937) — польський композитор,

піаніст, педагог, музичний критик.

60
скрипки з оркестром з дарчим підписом польською… Особ­
ливо мене зацікавив розірваний аркуш паперу з написани-
ми від руки нотним станом і нотами якоїсь мелодії. Чорнило
вицвіло, але ноти ще можна було розібрати. І в них чомусь
уже неможливо було не заглибитися. Тим більше, що мело-
дія виявилася мені невідомою. Можливо, це спокуса кожно-
го музиканта — відтворити музику? Музику, яку раніше тобі
не доводилося ані чути, ані грати. Подумки я наспівую її, а за
хвилю беру свою скрипку і граю.
Мелодія, що також довго німувала, враз пробуджена моїм
інструментом, озвалася пронизливим чуттєвим смутком. Це
була палітра класики й чогось модерного, дивно поєднаних
відтінків пронизливих відчуттів: ностальгічного щему, жалю,
збентеження, розгубленості, сум’яття, приреченості й непокір-
ності. Раптом вималювавшись із примарних спогадів чи таєм-
ничості передчуттів, вона змінювала темп, наростала якимось
протиріччям, протестом, у ній звучала розбурханість на грані
дисонансу, і рвучко повторюючись — майже дика пристрасть.
У ній плелися й перепліталися химерні фантазії й божевіль-
ні мрії, щось тривожне, хворобливе, глибинне й невимовне…
А відтак, ніби вилившись сповна, вона поверталася до своєї лі-
ричності, чуттєвості й сумовитої погідності, щоб за хвилю з су-
покою знову повернутися до суперечних думок.
Закінчивши грати, я завмерла, споглядаючи захід мелан-
холійного сонця за вікном, досі пронизана музикою, сумови-
тим настроєм і бентежною таємницею. Ця неймовірна ме-
лодія здалася мені незавершеною, мов обірваною… Цікаво,
якому композитору вона могла належати? І що він відчував,
коли її творив? Що діялося в його душі? А що відчував той
скрипаль, який її грав? Можливо, у нього зринали якісь свої
відчуття й асоціації? Цілком відмінні від моїх? Чому ноти

61
виявилися в тій валізці? Може, ця мелодія була однією з його
улюблених, тому й збереглася? Так само, як і перший концерт
Кароля Шимановського? А ця мелодія могла справді стати
улюбленою. Принаймні для мене… У цьому будинку ожила
чиясь давня історія, якої я не знала, яку лише могла відчува-
ти, як щойно відчувала чиюсь мелодію. Таємниця дражнила
мене щораз більше. Людські історії так просто не зникають.
Хтось повинен пам’ятати і знати бодай щось про той буди-
нок. Накинувши на плечі светр, я вийшла з дому.
Сусід Микола був саме в себе на подвір’ї. Я помітила йо-
го ще з вулиці. Він сидів на порозі своєї змалілої від часу ха-
ти з оббитою штукатуркою, яку оточували розлогі яблуньки,
і курив міцну цигарку. Побачивши мене, він, здавалося, зов­
сім не здивувався.
— Здається, збирається на дощ… — зауважив замість при-
вітання.
— Здається… — лише проказала я.
Справді, зривався вітер і густішали хмари. Якусь мить
я мовчала, не знаючи з чого почати. Мабуть, у мене був дуже
дивний вигляд. Примружено поглянувши на мене, сусід Ми-
кола кахикнув і запитав:
— У вас щось сталося?
Я спершу заперечно похитала головою, а за хвилю кивну-
ла. Сусід Микола видав якийсь звук — чи то закашлявся від
міцного тютюну, чи розсміявся.
— Скажіть, ви, напевно, пам’ятаєте колишніх мешканців
будинку, який я винаймаю? — нарешті заговорила я. — Хто
раніше тут жив?
Сусід Микола глибоко затягся цигаркою й запросив ме-
не сісти.
— А що, усе привиди не дають спокою?

62
 — Можна й так сказати… — відказала я, пожартувавши
йому в тон.
Сусід знову затягся цигаркою.
— То вам цікаво, хто в будинку мешкав з останніх госпо-
дарів, поки його не купив син Ольги Воропанчихи? Вона тро-
хи й жила, а потім, коли отримала інший, новіший будинок
у спадок, вирішила здавати його до найму. Недовго, може, ро-
ків п’ять перед вами, жив тут один чоловік, поки не одружив-
ся й не виїхав у якесь поблизьке село за своєю жінкою. При-
ємний був чоловік, і поговорити з ним можна було, і випити
п’ятдесят грамів… Не сторонився людей, не робив із себе ца-
бе якесь, хоч і вчений був — у банку працював, якісь там кре-
дити оформлював. Я кілька разів зробив йому послугу, коли
в нього кран почав текти у ванній і коли відлетіли дверцята
креденса. Безпорадний був, як жінка. Та й то деякі жінки тя-
мущі у побуті. Моя одна краля колись не те, що цвяхи вміла
прибити, а й паркан сама полагодила…
— А крім того бухгалтера? — запитала я. — Хто був госпо-
дарем до нього?
 — Я мало знаю. Я ж тут замешкав, коли одружився… Не
корінний, як то кажуть. А той будинок роками пустував. Не
було покупця. Тепер уже мало хто пам’ятає, що сталося тоді.
Раніше тут мешкала одна жінка. Я ще її пам’ятаю… Певно,
вже давно вмерла, бо вже й тоді стара була. Хтозна… Казали,
що вона збожеволіла й отруїла свого чоловіка. Але її не по-
садили — визнали хворою. Тримали у божевільні, потім ви-
пустили. Вона майже нікуди не виходила й ні з ким не роз-
мовляла. Та й до неї рідко хто приходив. Дочка навідувалася
щонеділі, продукти привозила з почуття обов’язку, бо не мог­
ла пробачити її вчинку. Та вона, здається, не надто тим пе-
реймалася. Її вже нічого не зачіпало й не турбувало. Певно,

63
розум покинув. Пам’ятаю, стане біля хвіртки, стоїть і дивить-
ся кудись поперед себе, нікого не бачить, і не мигне навіть,
і так годинами. А заговориш до неї — ніби й не чує… А пото-
му забрала її дочка, коли вона вже геть кепська була, більше
її тут ніхто й не бачив. Казали, відвезла її в божевільню чи
притулок, не знаю…
— А як звали ту жінку? Часом не Емілією? — запитала я,
згадавши, кому було адресовано листа.
— Та часом Емілією. Я хоч і пам’ятаю її вже з нездоровою
головою, а все одно було в ній щось таке… Відрізнялася вона
від інших жінок тутешніх. Якимось гонором чи що… Така па-
ні собі була. Та й поставою… Вона дітей учила на фортепіані
грати. Тут у хаті було таке старе й гарне фортепіано німець-
ке, бо ще на ньому писало по-німецькому. А потім доч­ка його
продала, навіть моїй жінці хвалилася, що таке дорого кош­тує,
майже, як машина. Бо якесь старе й дуже цінне було. Вони
там музику любили... Отой кагебіст — то другий чоловік тієї
пані, а перший був музикантом…
— Скрипаль? — вихопилося в мене.
— Та наче скрипаль… Я його й не знав, лише чув від своєї
покійниці-жінки трохи тієї історії. Як-не-як, а дещо на її очах
відбувалося, та й від матері своєї чула. Його забрали десь по
війні. Десь там, у таборах сибірських, кажуть, бідолаха, і зги-
нув…
— А за що забрали? — спитала я.
Сусід Микола повів плечем.
— Та за що? Тоді ні за що й забирали… Здається, якийсь до-
нос на нього написали начебто, оскаржили чи що… Не знаю,
брехати не буду. Отой, що Емілія його отруїла, не пам’ятаю як
звали, та й не варто пам’ятати, скотина, кажуть, була ще та,
не одному нашкодив, то казали, нібито колись другом йому

64
доводився, і навіть робив спроби після арешту його витягти,
бо кагебістом був. Але в той час то було неможливо. Хто ж він
такий? Рядовий посіпака, ото й усе… Не генерал! То що міг?
Хіба що опікуватися жінкою свого друга, а потім оженитися.
— То він так і вчинив?
— Ну так. Як овдовіла, так і вженився… То ще люди каза-
ли, що він ніби й чекав того, коли вона нарешті овдовіє. Емі-
лія з тим першим чоловіком прожила недовго. Тепер про ньо-
го мало хто пам’ятає. Був ніби з нетутешніх, рідні тут ніякої.
Та й стільки часу минуло… Більше, як пів століття… Треба
старих людей розпитувати (бо я, може, щось і плутаю чи не
дуже знаю), та й таких вже при ясній пам’яті мало лишилося.
— А скрипаля? Як звали скрипаля? — спитала я, пригадав-
ши оту єдину літеру в його листі, яка збереглася.
— Не знаю… — винувато зітхнув Микола. — Але, видно,
­хорошою був людиною. Тоді саме таких і забирали.
Докуривши, він прокашлявся й запитав, чи я не бажаю
чаю. Всміхнувшись, я заперечливо похитала головою і ска-
зала, що мені вже час.
— Ви приходьте… Я колись вам заграю на баяні. Покійна
жінка моя завжди сварилася зі мною за те, що граю. Вона вва-
жала це дурною тратою часу й несерйозним заняттям. То ж
уволю я міг пограти, коли свято яке чи коли її не було в хаті.
Або — коли хильнув, отоді й міг відвести душу сповна, а во-
на боялася мене чіпати й перечити, бо її перший чоловік, ко-
ли напивався, бив її…
Сусід Микола провів мене до хвіртки і, прощаючись, по-
важно підняв свого потертого кашкета.
Зривався вітер, здіймав вуличний порох, набивався в очі,
у густому повітрі гостро пахло дощем. Я й не відразу помі-
тила, як проминула хвіртку свого будинку й попрямувала

65
вздовж вулиці. Думки мої кружляли навколо почутої історії,
яка вже не відпускала мене. Я пригадувала лист, написаний
скрипалем до жінки, яка тоді ще, ймовірно, була йому лише
нареченою, старі й пожовклі світлини, його молоде й відкри-
те обличчя, знайдену скрипку без струн у ночвах на стриху…
Уява моя змальовувала образ Емілії. Мабуть, вона була над-
то замкнена й самотня, і все життя пам’ятала свого скрипаля
й любила його… Дивно, що вона погодилася вийти за того ка-
гебіста — його, схоже, не надто любили в містечку. Із почуття
вдячності? Напевно, бо хтозна, чи мала вона до нього якісь
інші почуття. А може, з відчаю? Звісно, їй доводилося важко,
а він завжди був поряд… А чому ж отруїла? Може, їй настіль-
ки було важко всі ці роки, що вона й збожеволіла? А може,
річ не в цім? Але я вже ніколи не дізнаюся. Тепер можна ли-
ше домислювати. У цьому тихому будинку сталася драма, про
яку тепер мало хто й пам’ятає. Я подумала про те, чи погоди-
лася б жити тут, якби заздалегідь знала, що в тому затишно-
му домі скоїлося вбивство і з ним пов’язана якась темна не-
виразна історія? Чи не налякало б мене це? Хоча я завжди
вважала себе достатньо сміливою, відчайдушною, помірко-
ваною й позбавленою будь-яких забобонних страхів. Єдине,
що мені можна було закинути, — це уяву. Лише вона могла
стривожити мене. Але минуло вже стільки часу… Що зали-
шилося з тієї пам’яті? Примари…
Як тільки я повернула за ріг, упали перші краплини дощу.
Вітер зривався, бив в обличчя. У потемнілому небі загуркоті-
ло. Довелося повертатися додому.
Я довго не заходила в будинок, хоч трохи й змокла до-
рогою. Стояла на порозі, під дашком, дихаючи вологим ве-
чором, слухала, як дощ стукотить ринвою й дахом. Спогля-
дала безлюдну вулицю, якою текли струмки, а в калюжах

66
підскакували дощові бульбашки. Ця дивовижна дощова гар-
монія звуків і запахів була наповнена ностальгією за літом.
І я згадала батька. Я впіймала себе на думці, що мені хочеть-
ся йому про все розповісти…
Увечері я беру до рук знайдену скрипку. Проводжу ру-
кою по гладкому темно-вишневому лакові, вдихаю запах.
Вона досі пахне стрихом. Який у неї звук? Достатньо лише
натягти струни, підклеїти деку  — і вона оживе. Передчу-
ваю її голос. Глибинний, таємничий, проникливий, у  яко-
му звучатиме минуле. Мабуть, востаннє з неї видобували
музику більше як пів століття тому… Навряд чи на ній ще
хтось грав, окрім того скрипаля. Можливо, останньою була
саме ця дивовижна мелодія невідомого автора, ноти якого
я знайшла?
Я намагаюся натягти струни, та кілки вперто не хочуть
тримати їх. Пальці тремтять від нетерпіння й зусиль, але
марно. Здається, скрипка досі береже вірність своєму музи-
кантові, що володів нею, і не сприймає чужих рук. І тільки
скрипковий майстер міг би повернути її до життя.

***

У суботу по обіді я подалася до Софії. День видався наповне-

ним сонцем і запахом сухого листя — один із тих яскравих
днів, коли осінь наче маскується літом. Ми сиділи в садку,
в альтанці, смакуючи кавою й горіховим тортом, який спек­
ла пані Ярина. Сама вона подалася навідати свою подругу,
що мешкала за містом. Степан Васильович пригостив нас
слив’янкою, зготованою за рецептом його батька. Нею він
по-справжньому пишався, готував її сам, розповідав, що той

67
рецепт передав його дідові один вояка-австрієць цісарської
армії ще за першої світової. Про ту слив’янку я вже встигла
наслухатися в нашій школі. Розповідали, що Степан Васи-
льович уживав її замість серцевих крапель. Це нерідко трап­
лялося після того, як він зчиняв справжню бурю, спрямову-
ючи свій гнів на учня, що завинив, чи на вчителя, яким був
невдоволений. Отак випустивши пару, він демонстративно
хапався за кишеню маринарки*, витягав пляшечку й робив
ковток, примовляючи:
— Доведете ви мене до серцевого нападу, поганці! І крап­
лі не допоможуть…
Пам’ятаю, як у перші дні навчального року Богдан-баяніст,
побачивши Степана Васильовича з розчервонілим та обуре-
ним обличчям, зухвало запропонував:
— Ви перехвилювались… Може, вам варто прийняти ва-
ші серцеві краплі?
— Авжеж! — прогримів Степан Васильович, хапаючись за
кишеню маринарки. — Слушна думка!
— Не знала, що в нього хворе серце, — сказала я тоді Бог-
дану, щойно Степан Васильович, ковтнувши зі своєї пляшеч-
ки, зник у кабінеті.
Той захихотів:
— Та ніякі то не краплі, а слив’янка, приправлена для міц-
ності спиртом. Про це всі знають!
Сьогодні Степан Васильович був у доброму гуморі й бага-
то розмовляв, розповідаючи і про риболовлю, і про духовий
оркестр, яким керував, і про школу... Мабуть, цьому спри-
яла слив’янка. Тут, у себе вдома, він знову звертався до ме-
не на «ти».

* Маринарка (діал.) — жакет, піджак.

68
 — Все-таки наша школа — найкраща в районі, — з гор-
дістю говорив він. — А які музиканти з неї вийшли!.. Скіль-
ки консерваторії позакінчували… Ну духовиками похвали-
тися не можемо, визнаю. А от піаністи і скрипалі — інша річ.
Один скрипаль, колишній наш випускник, у Карнегі-холі* ви-
ступає, на скрипці Гварнері** грає… Забув його прізвище… Уже
навіть вибалікують тут, що цю скрипку за ним охоронець но-
сить. А що, все може бути… Я б, маючи таку скрипку, беріг би
її як зіницю ока!
— До речі, Степане Васильовичу, мені потрібний скрип-
ковий майстер… — схопилася я за нагоду поговорити про це.
Степан Васильович звів кошлаті брови.
— У тебе щось трапилося зі скрипкою?
— Не зовсім із моєю, тобто… У мене є стара скрипка, на
якій уже давно не грали. Треба укріпити кілки, натягти стру-
ни й підклеїти деку.
— Не бачу в  тому жодного клопоту. Є  такий майстер.
І то дуже добрий. Усе полагодить, як годиться. Буде скрип-
ка як новенька! У мене навіть десь є в записниках його но-
мер. Колись він змайстрував скрипку для моєї племінниці,
з якої, на жаль, не вийшло скрипальки — за три роки вона
покинула вчитися і скрипку довелося продати. Піду пошу-
каю номер.
Степан Васильович звівся й подався до будинку.
— А що за скрипка? — запитала Софія, коли ми залиши-
лися самі.

* Карнегі-хол — концертний зал у Нью-Йорку, один із найпрестижні-

ших майданчиків у світі для виконання класичної музики.
** Андреа Гварнері (1626–1698) — відомий італійський скрипковий май­
стер, засновник династії Гварнері.

69
 — Я знайшла її на стриху в будинку, — майже пошепки
повідомила я їй. — У тріснутих ночвах, уявляєш? Дивно, що
вона взагалі збереглася.
— Я зовсім не здивована, що ти лазиш по горищах у чужих
будинках, — відказала Софія. — То ти вирішила полагодити?
Думаєш, варто? Але ж це витрати… Навіщо? Хіба тобі бракує
скрипки? Напевно, це якась фабрична штамповка. Недарма
її викинули на стрих.
— Якраз ні! Варте! Скрипка стара, можливо, німецького
або єврейського майстра…
— О… це вже цікаво! А господиня знає? Вона згодна?
— Ні, не знає. Навіть не здогадується. І не збираюся їй про
це говорити.
— Мене це теж не дивує, — зітхнула Софія. — Схоже, ти не
швидко подорослішаєш.
— До чого це? Це не авантюра, як ти подумала, — заявила
я, надпивши слив’янку. — Ця скрипка — не моєї господині, во-
на належала попереднім власникам будинку. Щастя, що я зна-
йшла її, що скрипку не викинули на смітник! Це могло статися!
— А звідкіля ти впевнена, що скрипка не належала їй?
Раптом вона колись грала…
— По-перше, ну не схожа вона на людину, яка грала на
скрипці.
— Це не аргумент, — заперечила Софія. — Оцінювати кри-
терієм «схожа-несхожа» безглуздо.
— Ну добре, погоджуюся, безглуздо. А  по-друге… я зна-
йшла старі фотографії чоловіка зі скрипкою і ноти… Крім то-
го, я розпитувала сусіда, й він підтвердив — у тому будинку
колись справді жив скрипаль. Тому я роблю припущення, що
скрипка його. А моя господиня будинку жодного стосунку до
нього не має. Вона придбала його не так давно.

70
 — Ну що ж, у такому разі — логічно, — погодилася Со-
фія. — Покажеш мені ту скрипку?
— Звичайно, покажу. А ти щось розповідала про карти-
ну Анатоля…
— Так! Я витягла її з комірчини…
­­­­Картина привітала нас, щойно ми прочинили двері до Со-
фіїної кімнати. Трохи вигнутий силует скрипаля, довгі паль-
ці й чуттєве обличчя з заплющеними очима… Дивовижне
поєднання чіткості й  примарності. Може, таке враження
складалося від темряви й світла, що загадково лилося з гасо-
вої лампи на столі, серед безладу нотного паперу й книжок?..
Я відчувала напруження тіла, дотик пальців до струн і на-
віть протяжний сумовитий звук, який линув із деки… Увесь
він був наповнений мелодією, яка струміла з тонких довгих
пальців, із заплющених очей, із нервово зведених брів і на-
віть із вигнутої спини. Скрипка його здавалася живою і стру-
ни… Враз моєю спиною пробіг трем.
— Неймовірно… — прошепотіла я.
— По-моєму, дуже вдало передане світло, — зауважила
Софія. — Але ти начебто не картину Анатоля споглядаєш,
а да Вінчі. Я не тямлю в живописі, але, як на мене, нічого не-
ймовірного. Хоча так, картина хороша. Навіть дуже. Я аж за-
раз до неї по-справжньому приглянулася. Є в тому скрипале-
ві щось навіть паганінівське…
— Паганінівське! — схопила я її за руку. — Струна…
— Що струна? Ти про що?
— Обірвана струна… Та ж сама!
Софія наблизилася до картини й  почала вдивлятися
в  неї. Через надто темні барви я  й  сама не відразу помі-
тила обірвану струну, що повисла, скрутившись угорі бі-
ля грифа.

71
 — Ну справді… Обірвана… А що тебе так схвилювало?
— Днями я так само обірвала струну, коли грала вночі! Ди-
вовижно… Ніби якийсь знак. Майже містика…
— Ти надаєш надто багато ваги звичайним збігам!  —
­заперечила Софія.
— Можливо. Але дивний збіг. А  хто на тій картині?  —
­запитала я.
Софія стенула плечем.
— Не знаю. Про це треба питати самого Анатоля. Недарма
він змальовує минуле. Він знає.
— Справді. Про це треба запитати в Анатоля. Ти знаєш, де
він живе?
— Ну так. Його будинок неподалік нашої школи. За крам-
ничкою вживаного одягу є вулиця Тиха. Там буквально за
кількома хатами. Його брама розфарбована в різні кольо-
ри. Вона відразу впадає в око. Чекай, чи не збираєшся ти пі-
ти до нього?
— Саме так! І саме зараз!
— Не розумію. Для тебе це настільки важливо? Хіба це не
може зачекати? Ми ж навіть не поговорили…
— Ну ти ж не образишся, правда? Можеш позичити мені
цю картину на якийсь час?
— Я навіть можу тобі її подарувати. Тато про неї вже дав-
но забув, а мама вважала дуже темною для наших кімнат.
І я сама була до цього настільки байдужа… Картина як кар-
тина, нічого особливого, навіть трохи похмура. Тому вона
роками й пролежала в комірці. А в тебе, знаю, вона висіти-
ме на стіні, як і належить картинам. Тому краще, якщо во-
на буде в тебе.
Я схопила з полиці картину й поцілувала Софію в щоку.
— Я згодом про все тобі розповім.

72
 — Ну хіба так можна? У житті такого не бачила! — з нот-
ками образи й водночас жарту вигукнула Софія.
На порозі я зустрілася зі Степаном Васильовичем.
— Ти вже зібралася тікати, Ромко? А я думав, що ми ще
пере­хилимо слив’янки, поки немає вдома пані Ярини…
— Іншим разом, — відповіла замість мене Софія, загоро-
джуючи собою, аби Степан Васильович не помітив картину,
яку я тримала під пахвою. — Ромка ще має справи…
Степан Васильович і не вирізнявся надмірною спостереж-
ливістю.
— А я знайшов номер скрипкового майстра, — він простяг-
нув мені візитку. — Як будеш у нього — переказуй вітання.
Тепер таких мало. Він ще тієї, старої школи… Не ремісник, як
усі оті новоспечені, а майстер! Скрипку нутром чує!
Я швидко прямувала вулицями міста, стискаючи під пах-
вою картину, переповнена бадьорою мелодією нетерпіння.
І все, що стрічалося мені дорогою, здавалося, теж виграва-
ло тією мелодією: і хати з привітними вікнами, і продавчи-
ні квітів із кошиками букетів, і хлопчаки на велосипедах,
і кав’ярня, з прочинених вікон якої рясно ширилися пахощі
кави, і зграйка голубів, сполохана перехожими, і ратуша з го-
динником, і старі жінки, що дибали в напрямку церкви на
вечірню, і самі пістряві вулички, що розбігалися в різні боки
від центральної площі… Можливо, отой забутий усіма скри-
паль і мешкав у моєму будинку? І саме тому Анатоль малю-
вав у моєму садку! Виходить, він знав його історію!
Будинок Анатоля довго шукати не довелося. Його брама
справді відразу кинулася в очі. Вона була не просто розма-
льована різними кольорами, як казала Софія. Вона скидала-
ся на палітру розбурханого художника, де брунатні відтін-
ки в якомусь химерному хаосі, без жодної гармонії єдналися

73
з сірими, пурпуровими, розчинялися в блакитних, чорних,
зелених і оранжевих барвах. Недарма Анатоля в цьому міс-
течку вважали диваком, чого варта лише його брама, поду-
мала я й відчинила хвіртку.
Хата затишно ховалася в дикому винограді. А вікна без фі-
ранок дивилися привітно й таємничо. Навколо будинку рос-
ли кущі смородини, аґрусу й бузку. А позаду розкинувся не-
величкий садок із густо насаджених яблунь, вишень та слив.
Під старою клунею були поскладані дрова. Великий пеньок
від старого дерева слугував столом, на ньому стояла забута
тарілка з рештками їжі й опалим листям. А на траві — по-
рожня пляшка з-під пива. Поруч — три менших пеньки за-
мість крісел. На дерев’яних сходах, що вели до ґанку, пофар-
бованого в колір стиглої вишні, залишений етюдник і светр.
Я постукала у двері. Минула якась мить. Тиша. Нікого. Я по-
стукала ще раз.
— Заходьте в хату! Він удома! — гукнув якась стара жінка
з сусіднього подвір’я через сітчасту загорожу. — Я бачила, як
він хвилю перед вами повернувся!
Трохи завагавшись, я відчинила двері й зайшла на ґа-
нок. Досі в мене ніколи не виникало враження, начебто чу-
жий будинок мені насправді не чужий і начебто я не просто
бувала тут, а прожила безліч років! Так, ніби він насправ-
ді належав мені! І звідкіля раптом узялося те відчуття? Ме-
ні ще не доводилося бачити затишнішого ґанку! Тут була
етажерка з книжками, старомодний круглий стіл посере­
дині й довга лампа з обшитим тканиною абажуром. А збо-
ку — старий дерев’яний рукомийник із шафкою. Довкола
просто на підлозі стояли картини без рамок. Це були краєви-
ди з горами, озерами й лісами, а ще натюрморти. Один ме-
ні особливо сподобався якоюсь сміливою непоєднуваністю

74
композиції — виконаний у пастельно-брунатній гамі, скрип-
ка на кухонному столі, а поруч надрізаний хліб, недбало ки-
нутий ніж, пляшка з прозорою рідиною, горілчана чарка
і тарілка з кістяком риби. Забувши про все, я заходилася роз-
глядати інші полотна і здригнулася, почувши чийсь кашель.
Позаду мене у проймі дверей стояв, заклавши поперед се-
бе руки, Анатоль. Він усміхався, дивлячись на мене своїми
блакитно-сірими очима.
— Вибач… Я стукала, але ти не відчиняв… — зніяковіла я.
— Ти як справжня зломниця!.. — заговорив він із прихо-
ваною усмішкою. — Вирішила поцупити кілька моїх картин?
Браво! Досі чомусь це нікому не спадало на думку. У провін-
ції мистецтво не має жодної вартості. Не уявляєш, як би я зра-
дів, якби це справді сталося!
— Розчарую тебе, але я не збиралася нічого цупити, — від-
казала я. — Хоча, можливо, і поцупила б одну твою картину,
якби мені її вчасно не віддали.
Я витягла картину, яку досі тримала за пазухою, і показа-
ла йому. Він примружив очі.
— Впізнаю. Моя. Але звідкіля вона в тебе?
— Мені її віддала подруга, донька директора музичної
школи.
— А… пригадую, так, я йому її подарував. Вочевидь, вона
виявилася йому непотрібна, раз опинилася в тебе. Але я такі
речі сприймаю спокійно. Можливо, так краще для картини.
— Думаю, так, — погодилася я.
— Радий тебе бачити. Від кави з цинамоном не відмо-
вишся?
— Ні…
Його кухня виявилася теж маленькою й затишною. Во-
на зовсім не була схожа на парубоцьку кухню — тут панував

75
лад. Навіть занадто. Жодного брудного посуду в мийці, жод-
них баняків на плиті, залишків їжі, недбало залишених на
креденсі чи на столі продуктів, крихт чи пилу. Як для кухні,
що належала художнику-самітнику, тут справді бракувало
хаосу й недбалості. Лише порожні пляшки з-під пива виши-
кувалися рядком на підлозі. Я здивувалася, зауваживши на
підвіконні горщики з квітами. Здавалося, такий чоловік, як
Анатоль, був позбавлений міщанських сентиментів і такої
естетики. Дивувало й те, що на стінах не було картин. Він не
повісив тут жодного зі своїх натюрмортів, які тримав на ґан-
ку. Я подумала, що той чоловік не підпадає під жодні стерео­
типні рамки, і його важко спрогнозувати. Мабуть, він здо-
гадався, про що я думала. Готуючи каву, Анатоль усміхався.
Якийсь час я спостерігала за його гнучкими й довгими паль-
цями. Я уявила його скрипалем. Зі скрипкою він виглядав би
дуже органічно. І, напевно, знав це. Уся його постава й тіло
промовляють до мене — трохи напружена спина й упевнені
плечі, довгі руки, чуттєве обличчя, нервові вуста й холодну-
ваті спокійні очі, які пронизують, лише глянувши… У ньому
є щось хлопчакувате. Мабуть, тому я не відчуваю його віку.
— А, виявляється, ти сказав мені неправду… — заговори-
ла я.
— Стосовно чого? — запитав Анатоль.
— Стосовно того, що в тебе тут страшенний безлад. Вирі-
шив, що це необхідна риса для твого образу? Такого собі не-
дбалого й незалежного художника?
— Ні, я не брехав, — заперечив Анатоль. — Я ж людина на-
строю. Дуже рідко, але в мене трапляється настрій наводити
лад. Але це буває нечасто. Тобі просто пощастило потрапити
до мене в гості, коли в мене був настрій зайнятися напере-
додні прибиранням.

76
 — Щось не надто переконливо… — скептично зауважила
я. — Ото вже клеїв дурня про те, як не потрібно уподібнюва-
тися до міщан і робити щось задля пристойності.
Анатоль усміхнувся:
— Якраз ні. Лад я наводив не заради пристойності, а зара-
ди безладу. Лад, який поволі перетворюється на безлад… Ек-
зистенція!
— Можеш полестити собі тим, що викрутився, — насміш-
кувато додала я.
— Та я й не думав викручуватися… І взагалі, я вже й не
пам’ятаю, коли мені востаннє доводилося приймати тут жін-
ку. Моїй кухні це геть незвично. Вона аж насторожено за-
вмерла. Відчуваєш, скрипалько? — підморгнув Анатоль.
— Зважаючи на лад і надмірну акуратність, схоже, твоя
кухня не дуже потерпала від жіночої неприсутності, — від-
казала я.
— Ну, зважаючи на те, що вона жіночого роду, ми все-таки
вміємо собі ладнати.
— Авжеж, — погодилася я. — Але їй немає чого насторо-
жуватися. Ніхто не відбере в тебе право бути єдиним на ній
господарем.
— А що так? — підняв брову Анатоль. — Вважаєш мене за-
надто старим для того, щоби в будь-яку хвилю змінити свій
парубоцький статус?
— Ні, не те,  — заперечила я.  — Занадто сформованим
і вільним для того, аби щось кардинально змінювати. Крім
того, до самотності звикаєш…
— Хтозна, хтозна…  — пронизавши мене поглядом, він
усміхнувся.
Тримаючи на колінах картину зі скрипалем, я знову її
розглядаю. Від неї віє неспокоєм. Мої пальці торкаються її,

77
я відчуваю дотиком мазки пензля й ледь помітні рельєфи
фарб. Тієї миті я подумала, що вона, безумовно, щось утратить
назавжди, тільки-но її таємниця буде розкрита. Деякі картини
саме тим і принадні — через незбагненний ореол приховано-
го. Щойно загадка розгадана — вони блякнуть. Я була сповне-
на суперечностей. Мені будь-що кортіло розгадати таємницю
і разом з тим я не бажала, щоб вона позбулася її.
— Бачу, ця картина тобі сподобалася, — зауважив Ана-
толь, наливаючи в горнятка каву.
— Це правда, — я вирішила більше не зволікати. — Саме
через неї я й прийшла. Хто тут зображений?
— Скрипаль…
— Ну звісно, що не контрабасист. Але це не звичайний
скрипаль?
— Ти так вважаєш? — з цілком серйозним виглядом він
наче вирішив подражнити мене.
— Це якось пов’язано з тим будинком, де я живу?
— Чому ти так вирішила? — Анатоль дивився на мене очі-
кувально.
— У цьому будинку ж колись давно жив скрипаль. Але
я навіть не знаю його імені. Я знайшла на стриху стару скрип-
ку…
Очі Анатоля спалахнули, він навіть розхлюпав на столі
каву.
— Скрипку? Так… Кажи… — він сів проти мене й прису-
нув ближче стілець.
— І не лише скрипку. Лист до якоїсь жінки й ноти…
— Ноти? Які ноти?
— Шимановського. І ще невідомого автора…
Анатоль заплющився і провів рукою по чолі, немов зніма-
ючи напруження думки чи витираючи піт.

78
 — Це — той скрипаль? — нетерпляче запитала я.
Він подивився на мене дуже виразно.
— Ти покажеш мені скрипку й інші знахідки? Це надзви-
чайно важливо і…
— Ти не відповів! — урвала його я.
— Так. Це той скрипаль.
— І що ти про нього знаєш?
— Він був не просто скрипалем. Він був геніальним компо-
зитором. І якби не репресії, Андрій Дарчинський був би відо-
мий не лише в нашій країні. Пам’ять про нього знищили ра-
зом із його музикою. Не залишилося жодних нот. Про нього
майже не пам’ятають у цьому місті. Запитай будь-якого му-
зиканта чи викладача у своїй школі, хто такий Андрій Дар-
чинський. Ніхто не відповість.
— Звідкіля ж тобі стало про нього відомо?
— Мені розповіла цю історію одна жінка. Випадково во-
на якось побачила, що я малюю синагогу. Якийсь час, спи-
нившись поруч, вона спостерігала за тим, як я малюю. Хоча
я цього не люблю, але з поваги до її віку я не посмів попро-
сити, щоб вона відійшла й не заважала. Жінка здивувала-
ся, що замість руїн синагоги я малюю цілісну будівлю. Тоді
я й розповів їй, що люблю змальовувати те, чого вже немає.
Вона зацікавилася й попросила дозволу подивитися мої ма-
люнки. Тут, у провінції, не так часто зустрінеш людину, здат-
ну зацікавитися моїм малярством. Отож я зрадів неймовір-
но… Виявилося, що та жінка жила якийсь час у Кракові. Вона
повернулася, щойно поховавши свого чоловіка, аби навіда-
ти родичів, а ще сподівалася зустрітися зі своєю найкращою
подругою, яку не бачила багато років. Але виявилося, що бу-
динок, у якому жила подруга, продали, а її забрала до себе
донька. Це той будинок, який ти винаймаєш! Від людей вона

79
дізналася про те, що подруга начебто втратила глузд і отруї-
ла свого чоловіка. Тоді вона й розповіла мені цю історію про
Андрія Дарчинського.
— То це тому ти малював той будинок і мене у вікні… Ти
малював мене в образі Емілії? — запитала я.
— Так. У тобі була якась тонкість, романтичність і чут-
тєвість — усе те, чого я шукав!.. Досі я не знаходив потріб-
ної моделі для цього образу. Це здавалося чимось неймовір-
ним! Нічого не підозрюючи, я малюю будинок і раптом, як
марево, як привид минулого, до мене прямує дівчина, і во-
на — скрипалька! Вона настільки органічна у вікні того бу-
динку, немовби він належав їй завжди… Саме такою я й уяв-
ляв собі Емілію.
— Покажи мені цю картину, — попросила я.
Кімната, у яку він повів мене, виявилася своєрідною май-
стернею. Біля вікна мольберт, полиці з книжками, канапа,
застелена картатим пледом, старий телевізор, посеред кім-
нати письмовий стіл, на якому в безладі валяються близько
десятка олівців, пастельна крейда й тюбики олійних фарб.
На підлозі біля старомодного серванта вишикувалися різної
величини рамки.
Анатоль повернув мольберт із картиною, що стояв біля
вік­на. На мене поглянув будинок, залитий сонячним ран-
ковим імлистим світлом, оточений літньою зеленню дерев.
У вікні, у серпанку прозорої фіранки — жінка в блакитно-
му з горнятком у руці. Я намагаюся впізнати в ній свої риси
й торкаюся рукою полотна. Вона така ж темноволоса, струн-
ка, такий же, як у мене, овал обличчя, форма брів та вуст...
Хоча цей образ аж ніяк не схожий на жінку зі старої світли-
ни, яку я знайшла у валізі. Та й Анатоль не міг її бачити. Але
все ж таки, це вже не я, це — вона. І дарма, що не надто схожа.

80
 — Це не я, це — вона, — повторюю вголос.
— І ти, і не ти. Коли я дивлюся на цю картину, в мене ви-
никає дивне враження. Навіть не знаю, як це пояснити…
Сплетіння примарності й дійсності.
— Але ж ти й раніше малював реальних людей, але в об-
разах, які вони тобі навіювали, — зауважила я.
— Так. Але це зовсім інше. Я вигадував ті образи. А тут ціл-
ком реальна людина, яка, можливо, ще живе…
— А образ Андрія Дарчинського? З кого ти його малював?
— Хіба ти не помітила?
— Ні… Зачекай! — я метнулася до кухні, де залишила при-
несену картину, і за хвилю повернулася, розглядаючи її.
Худорлявий чоловік із тонким профілем, маленьким но-
сом, чуттєвими нервовими вустами й гарними, немов ви-
різьбленими з мармуру, руками. Довгі чутливі пальці музи-
канта, яким так пасує скрипка!.. І я впізнаю лише ці пальці!
— Ти…
— Так. Я надав йому своїх рис. Сам не знаю чому.
З шухляди письмового столу Анатоль витяг папку з ескіза-
ми й подав мені один малюнок олівцем — такий же чоловік
у кашкеті трохи набакир, в автомобілі за кермом, де поруч на
сидінні замість пасажира примостився футляр зі скрипкою.
— Він страшенно любив їздити автомобілем і дуже пишав-
ся своїм автом. Уявляєш, він навіть брав участь в автомобіль-
них перегонах і був переможцем…
— А що ця жінка ще розповіла тобі про Андрія Дарчин-
ського?
— Небагато. Лише те, що це був чудовий композитор
і скрипаль. Він навчався у Кракові у кращого в ті часи скри-
паля. А потім недовго викладав у консерваторії, творив му-
зику… І продовжував жити в цьому містечку. Придбав собі

81
авто, щоби повертатися сюди якщо не кожного дня, то бо-
дай на вихідні. Це містечко його надихало… Хоча йому про-
понували переїхати в Європу, у Краків або Відень... Але він
був позбавлений амбіцій та марнославства. Неймовірний
чоловік! А у війну з концертами їздив на фронт у складі гур-
ту з кількох музикантів і співачок. Жінка, яка розповіла ме-
ні цю історію, якраз одна з них. Після війни Дарчинський
повернуся в консерваторію. Але на той час викладацький
склад змінився, і поза ідеологією залишатись було неможли-
во. Його нещадно критикували, закидаючи, що музика йо-
го нерадянська. Дарчинський покинув консерваторію і два
роки працював тут звичайним учителем музики. А  в со-
рок сьомому за доносом його арештували, висунувши най-
безглуздіше звинувачення, яке лише можна собі уявити, —
анти­радянська діяльність. Вирок без суду — двадцять років
таборів суворого режиму. Через п’ять років він десь там і по-
мер від туберкульозу. Не дожив лише року до п’ятдесят тре-
тього, коли після смерті Сталіна багатьох політичних в’язнів
амністували.
— Хто написав той донос? Певно, у нього були вороги?
— Не знаю… Думаю, заздрісників не бракувало. Геніально-
му митцеві без них не обійтися. Знаю, що найбільше нападок
він зазнавав саме від тодішнього ректора.
— Чому ти намалював його зі скрипкою з обірваною стру-
ною? — запитала я.
— Про це теж розповіла мені та жінка, пані Ореста. Вона
саме гостювала в них. Дружина попросила Дарчинського зі-
грати твір, який він щойно написав. Під час гри й обірвала-
ся струна. У тому побачили якийсь недобрий знак. І недарма.
За кілька днів Дарчинського арештували. У будинку влаш­
тували обшук, забрали нотний архів. Крім того, змусили

82
написати якийсь папір, що він зрікається своєї творчості
й добровільно погоджується, щоб усі ноти були знищені. Так
умертвили самого Андрія Дарчинського ще за життя, зни-
щивши все, що він створив, і пам’ять про нього.
— А як же родичі? У них із Емілією була ж донька… Не-
вже вони не робили жодних спроб повернути його ім’я? Та й,
зреш­тою, сама Емілія… Тим більше, уже в умовах вільної кра-
їни… Вона ж могла це!
— Щодо родичів мені невідомо. А донька не його. Вона на-
родилася від другого шлюбу. Ну, а Емілія… Можливо, для цьо-
го вона почувалася занадто самотньою і слабкою?
— Це важко уявити… — задумливо заговорила я. — Щоби
від талановитої людини не залишилося жодного сліду. Це
здається до безглуздості неможливим!
— На жаль, можливо. Скільки таких цікавих особистос-
тей змололи жорна того страшного режиму. Якісь імена по-
вернулися, а якісь канули в забуття. І про них ми вже ніко-
ли не дізнаємося.
— Несправедливо.
— Несправедливо, — погодився Анатоль. — Уся біда Дар-
чинського в тому, що він був геніальним.
— Тобто? Чому біда?
— Є кілька різновидів геніїв. Є генії, визнані за життя, є ге-
нії, яких визнають лише після смерті, а є такі, які залишають-
ся невизнаними й незнаними назавжди. Саме до таких і на-
лежав Дарчинський. Він був приречений.
— Чому приречений? Вважаєш, йому не пощастило з ча-
сом?
— Не пощастило, але не тільки. Це клубок обставин.
— Якби нам було відомо про нього більше, можна було би
повернути його історію… — промовила я.

83
 — Якби я був трохи більшим циніком, я б посміявся з тво-
го ідеалізму. Але я теж у дечому ідеаліст-дивак, інакше б не
малював усіх тих картин, із яких сміється мало не все міс-
то. У свій спосіб я намагався розповісти про нього… — ска-
зав Анатоль. — Хоча, звичайно, цього було замало, але й ме-
ні самому було про це майже невідомо. Під час святкування
якоїсь річниці музичної школи я подарував цю картину для
школи й розповів про Андрія Дарчинського. А картина при-
падала пилюкою вдома в директора. Б’юсь об заклад, що він
уже про неї й не пам’ятав, як, зрештою, і про самого скрипа-
ля. Так й інші вчителі, які особливо й не вслухалися в мою
розповідь, думаючи лише про неофіційну частину свята
в ресторані. Однієї історії, де не виключені неточності, за-
мало. Композитор живе у своїх творах. Так само, як худож-
ник у своїх полотнах чи поет у своїх віршах. Знищиш їхню
творчість — і ти знищиш не просто митця, ти знищиш са-
му людину.
Я лише зітхнула. Безперечно, Анатоль мав рацію.
— Я хочу, щоб ти показала мені те, що знайшла на стри-
ху, — промовив Анатоль.
Коли ми виходили з будинку, він прихопив із собою теч-
ку з папером.
— Може, раптом, виникне бажання щось намалювати, —
пояснив. — Це бажання завжди спонтанне й може захопити
зненацька. Тож краще мати все напоготів.
Тоді я подумала, що, мабуть, він уміє передчувати свої
творчі пориви.
Він довго тримав стару скрипку в руках, немов у них бу-
ло особливе чуття, немовби він умів бачити своїми довгими
пальцями. Він вдихнув її запах — запах стриху й забуття, і на-
віть приклав до вуха, наче бажав почути її дихання.

84
 — Як думаєш, це може бути скрипка Дарчинського? — за-
питала я.
— Не виключено. У ній присутній дух… — ствердив Ана-
толь. — Але зовсім не той, яким сповнені антикварні речі.
На ній творили…
— Я теж те відчуваю, — сказала я. — Крім того, скрипку
­виготовив досить хороший скрипковий майстер.
Він довго вдивлявся у старі світлини, кілька разів пере-
читав листа, оглянув знайдені ноти невідомого автора й по-
прохав мене зіграти цю мелодію. Я вже знала її напам’ять.
Поки я грала, він розкрив течку, витяг папір, олівці й почав
малювати.
— Ніколи не думала, що мелодії можна малювати, — за­
уважила я, закінчивши грати.
Анатоль усміхнувся й зашурхотів олівцем.
— Усе в мистецтві й природі гармонійно взаємопов’язано.
Музика надихає малювати. А якісь полотна навіюють мелодії…
У ту мить я розуміла його. Ця мелодія справді надихала.
Я щоразу теж малювала, граючи її. І щоразу по-іншому.
Я не сподівалася, що він покаже малюнок. Але закінчив-
ши малювати, Анатоль простягнув мені аркуш паперу. На
ньому чоловік, обернений спиною, у плащі й капелюсі, із ру-
ками в кишенях і трохи згорбленими плечима, немов несе
якусь ваготу, брів самотнім садом. Вітер здіймав сухе листя
й нахиляв галуззя дерев… Небо здавалося суворим, ніби в очі-
куванні дощу. Від цього малюнка віяло смутком і невимов-
ною самотністю.
— Я б назвав цю мелодію «Передчуття», — заговорив Ана-
толь. — У ній це звучить. Передчуття — невиразне, непевне,
тривожне й трохи гнітюче… У ньому суміш остраху, прире-
ченості, чогось, чого не уникнути…

85
 — Але й боротьби, — урвала його я. — Боротьби з самим
собою. У мелодії відчутний протест, конфлікт зі своїм другим
«я», внутрішня нескореність.
— Так, — погодився Анатоль. — У ній, попри тривожність,
є й щось уперте, і навіть світле. Немов надія…
— У ній відчутне кохання. І це надає йому сил, — упевне-
но сказала я.
— Послухай, Ромко. А  цілком можливо, що ця музика
­написана самим Дарчинським… — промовив Анатоль, зно-
ву вдивляючись у  ноти мелодії.  — Це тобі не спадало на
думку?
— Ні… — відказала. — Я не знала, що той скрипаль ще
й писав музику. А крім того, як ми можемо довести, що му-
зика його?
— Ну так, — зітхнув Анатоль. — Ми цього довести не змо-
жемо. Це залишиться лише здогадом. І взагалі… Нам відомо
про нього надто мало, щоб робити якісь висновки, видаючи
їх за істину.
— Мало… — погодилася я. — Можливо, та пані Ореста, яка
розповіла тобі цю історію, могла б розповісти щось більше? —
запитала я. — Як її можна знайти?
Анатоль стенув плечем.
— Не знаю… Вона не залишила контактів. Може, поверну-
лася у Краків, де якийсь час мешкала, поки не помер її чоло-
вік. Хоча… Про неї, можливо, знає моя сусідка…
— Сусідка?
— Так. Коли пані Ореста була в мене, вони випадково по-
бачилися. Пам’ятаю, як вони обидві дивувалися… Здаєть-
ся, моя сусідка — племінниця ще однієї її подруги. Тоді пані
Ореста побувала в неї вдома, вони розмовляли… Щоправда,
я не розпитував. Моя сусідка пані Стефа лише обмовилася,

86
що їй дуже приємно було зустріти її. І так несподівано — на
подвір’ї мого дому…
— Ти можеш її розпитати? Може, вона має адресу цієї па-
ні Орести? Хай навіть це в Польщі. Можна було б написати
їй листа… Старі люди полюбляють писати листи, вони не ви-
знають інші сучасні методи комунікації. Можливо, вона знає,
яку музику він писав і чи збереглися десь ноти? І чи є десь
його родичі?
— Спробую щось дізнатися. Але не слід тішити себе мар-
ними сподіваннями. Цілком можливо, моїй сусідці нічого не-
відомо. Це була просто сентиментальна розмова, вони зга-
дували минуле, знайомих, подруг… І навряд чи опісля в них
виникло бажання подальшого спілкування.
— Ти дивишся на те чоловічим поглядом. У жінок воно
буває зазвичай по-іншому. Можливо, твоя сусідка для пані
Орести — єдина нитка, що пов’язує її з тим містом, минулим,
молодістю… А цього не хочеться втрачати.
Анатоль усміхнувся моєму запалу.
— Мені це нагадує дитячу гру в дослідників. Мабуть, у ди-
тинстві ти, як і я, дуже любила читати…
Прощаючись, він залишив мені свій малюнок. Я причепи-
ла його на стіну біля полички з книжками й нотами.

***

Тим часом зарясніли осінні дощі, які навіювали понурість, —

хотілося грати сумні мелодії. Разом із рекламами нового су-
пермаркету у своїй поштовій скриньці я знайшла листа від
батька. Кожен новий лист пронизував моє сумління нестерп-
ними докорами — я не поспішала відповідати йому.

87
 «Отримав твого листа. Лише кілька скупих слів і багато
замовчування… Так це відчуваю. Хоча зовсім не дивуюся, ти
завжди була вперта, але мені тебе дуже бракує. Місто щораз
більше огортається осінню, вранішніми серпанками і прохо-
лодними вечорами, листя на деревах щодня стає все жовті-
шим. Наше місто завжди особливе осінню, ти про це знаєш.
Пам’ятаєш, як ми з тобою полюбляли їздити до лісу в пого-
жі дні?
Ти завжди казала, що ліс довше тримає залишки літа. На-
віть у запахах. Минулих вихідних я намагався це відчути.
Знаєш, Ромко, мені здається, що там тобі невдовзі стане тіс-
но. Рано чи пізно ти схочеш переміни. Зрештою, я в це вірю.
Тому завжди чекаю на тебе».
На що це він натякає? На те, що мені знудиться у провін-
ції і я втечу? Не діждеться! Я жбурнула листа на стіл. Це ж
треба, на сентименти його потягло! Намагався відчути літо
в осінньому лісі!.. Чи часом не зі своєю Юлією?! Авжеж, те-
пер їм принаймні ніхто не заважає втішатися одне одним!
Нащо йому я? Він зробив свій вибір. То ж нехай живе собі
як знає!
Я раптом здригнулася. Аж ніяк не від страху. Радше від
незатишного відчуття, що за мною підглядають і читають
разом із думками мій настрій. За вікном темніла чиясь по-
стать. Притулившись обличчям до шиби, до мене усміхався
Анатоль. Відгорнувши фіранку, я прочинила вікно.
— Бачу, ти не злякалася… — промовив він замість приві-
тання.
— Здається, я вже звикла до несподіванок, — відказала
я. — А чому не постукав у двері? Хотів мене налякати?
— У вікні світилося, і я, мов метелик, полетів до світла. Ме-
ні вдалося дещо дізнатися… — очі його блищали.

88
 Увійшовши, він одразу попростував до кухні й, не цере-
монячись, витяг із шафки два горнятка, каву й поставив на
плиту чайник.
— З тонізуючим напоєм краще розповідається. Раз у тебе
немає нічого міцнішого — залишається лише кава, — всміх-
нувся він.
— Ну і що тобі вдалося дізнатися? — з цікавістю запита-
ла я, приховуючи усмішку. — Це стосується Дарчинського?
— Ну так. Учора я розмовляв із сусідкою. І вона мені де-
що розповіла…
Анатоль заходився готувати каву.
— Ну?.. Так що вона тобі розповіла? — нетерпляче спита-
ла я.
— А те, що пані Ореста на Різдво й Великдень надсилає їй
вітальні листівки. Вона живе у твоєму місті, Ромко! Ти маєш
гарну нагоду і відвідати її, і побувати вдома. До речі, адреса
у мене є, — Анатоль подав мені горнятко з кавою.
— Відвідати пані Оресту — гарна ідея. А дім… Не маю та-
кого бажання, — чомусь вихопилося в мене.
— То ти справді втекла з дому. Сподіваюся, нічого драма-
тичного, і це банальні непорозуміння з батьками? З мамою?
— Мама моя давно померла, — суворо відказала я.
— Вибач. Тоді — причина в татові? Ну і що ти там не поді-
лила з батьком? Він має слабкість зазирати в чарку? Із самот­
німи чоловіками таке іноді трапляється…
— Усе значно гірше,  — важко зітхнула я.  — У  нього
з’яви­л ася коханка. Він навіть наважився привести її до-
дому.
Спершу Анатоль намагався стримуватись. Я бачила, як
ледь помітно тремтять його вуста, як він старається зберіга-
ти поважність. Та вже за мить плечі його затрусилися, і він

89
вибухнув сміхом. У гніві я ладна була хлюпнути на нього га-
рячою кавою!
— Не думав, що ти ще така дитина! — проказав він, див-
лячись на мене, як на молодшу сестру.
— Не бачу нічого смішного, — відрубала я. — Вона трохи
старша від мене. Він з глузду з’їхав і навіть не посоромився
мене! І схоже, у них там усе серйозно... А взагалі, я не бажаю
більше розмовляти на цю тему! І це не твоя справа!
— Я думав, ти позбавлена всього того міщанства, пуритан-
ства і схожої мішури, — відказав Анатоль. — Крім того, его-
їзм — ознака незрілості. Ти зараз нагадуєш розпещене й об-
ражене дівчисько. Так чинять неврівноважені підлітки, але
не дорослі люди. То ти тому втекла? Протест? Поставила йо-
го перед вибором: або я — або вона?
— Дурниці! Я не тікала! — заперечила я. — Вирішила бу-
ти самостійною!
— Ну це можна називати по-всякому. Все одно, що шука-
ти виправдання.
Найгіршим було навіть не те, що його слова мене заче-
пили. Гірше, що я почервоніла, немовби від сорому, наче
мене спіймали на брехні, і цього неможливо було прихо-
вати.
— Людині притаманні парадоксальні поєднання… — сьор­б­-
нув гарячої кави Анатоль. — Не впевнений, що це зав­жди ці-
каво, але принаймні це робить людину різною. Отак знав ра-
ніше гарну, розумну, талановиту, чутливу людину, а, вияв-
ляється, це, крім того, ще й розпещене егоїстичне дівчисько,
вибагливе й зарозуміле, яке дбає лише про себе. Яке стоїть на
перешкоді стосункам батька з його жінкою, ставить ульти-
матуми, розвиває в нього почуття провини, стає причиною
відчуження, ще й приндиться тим…

90
 Його серйозний тон за мить став нестерпно насмішкува-
тим.
— Припини! — не витримала я. — Ти ж не прийшов сюди
вчити мене жити?
— Вчити жити? Облиш, — відказав він. — Я б ніколи не
брав на себе такої відповідальності.
— Це й добре, — буркнула я.
Поглянувши на мене спідлоба, Анатоль засміявся і  за
мить, ковтнувши кави, споважнів.
— Ну то що? Як матимеш нагоду побувати у своєму місті,
можеш зустрітися з пані Орестою. Її адреса в мене є. І номер
телефону. Можна заздалегідь обумовити зустріч.
Я кивнула головою.
— Добре, я подумаю.
Анатоль простягнув мені аркуш паперу з адресою й но-
мером телефону. Я одразу кинула оком. Вулиця Травнева. Це
неподалік мого музучилища. Допивши каву, Анатоль погля-
нув на годинника й зібрався йти. Мені подобалося в ньому те,
що він носив у собі якусь загадковість. Ніколи не пояснював
своїх дій. Так, як зараз — чому він так швидко вирішив піти?
Які на нього чекали справи? І що він робитиме у своєму са-
мотньому будинку? Малюватиме? Дивитиметься телевізор?
Готуватиметься до уроків? Читатиме книжку? Куховарити-
ме? А може, блукатиме містом і зазирне у «Стару бруківку»,
щоб випити пива й зустріти знайомих? Чи споглядатиме там
життя? І, може, там у нього знову виникне бажання малю-
вати минуле? Уже у дверях на знак прощання він торкнувся
пальцем кінчика мого носа.
— Не сумуй. І  спробуй зрозуміти батька. Якщо тобі це
вдасться — з плечей спаде неймовірний тягар. І коли ти по-
глянеш на все з іншого боку, тобі буде смішно з себе самої.

91
 — А тобі це завжди вдавалося: зрозуміти свого батька? —
насмішкувато запитала я.
Анатоль споважнів.
— Я ніколи не знав свого батька.
І перш ніж я встигла пробурмотіти якесь вибачення, він
швидко пішов у дощ, не зронивши більше жодного слова.

***

Я повісила у своєму класі картину, намальовану Анатолем.

Учні розпитували, хто це, і я розповідала їм історію про скри-
паля й композитора, про якого всі забули. Історію, яку ще тре-
ба було пізнати.
Степан Васильович, який ненароком зазирнув у  клас,
глипнувши на картину, пробурмотів:
— Гм… Десь я вже її бачив. Це що, відома репродукція? Це
хто, Паганіні?
— Ні, — заперечила я. — Не Паганіні. Це — Андрій Дар-
чинський.
Степан Васильович кахикнув.
— Авжеж, так. Не впізнав. Іноді художники зображують
скрипалів дуже схожими. Я вже не раз це зауважував.

***

Щойно за ним зачинилися двері, я зайшлася нестримним

сміхом.
До мене нарешті навідалася Софія. З  моїх розповідей
у  школі вона вже знала дещо про Дарчинського, і  їй не

92
терпілося поглянути на стару скрипку. Прийшовши, вона,
як завжди, оживила мій будинок — яскраво-зеленим плащи-
ком, червоним шарфом, розкошлатаним рудуватим волос-
сям, блиском очей і якимось знайомим мотивом, якого я не
могла пригадати.
Софія раділа, бо сьогодні баяніст Богдан попросив позичи-
ти йому записи барокової музики. Розповідаючи про це, вона
взяла до рук скрипку, вертіла нею в руках і притискала до се-
бе, немов це була іграшка чи плюшевий ведмедик. Я навіть
злякалася, щоб їй не спало на думку підкинути скрипку вго-
ру, наче м’яч, і я вже збиралася делікатно її забрати. Та, за-
кінчивши свою розповідь, Софія аж тоді наче пригадала, що
тримає в руках скрипку, і вперше подивилася на неї уважно.
— А скрипка справді непроста. — сказала вона. — Гадаю,
якби твоя господиня щось у тому тямила, вона б давно вже її
продала і гарно б на ній заробила.
— Вона продала б її, якби скрипка мала струни, та й то —
за смішну ціну. Якби вона раптом взялася наводити лад на
стриху, вона б радше викинула її на смітник.
— Думаєш, це скрипка Дарчинського?
— Думаю, так. Зрештою, я маю можливість про це дізнати-
ся. Пані Ореста співала з ним концерти. То ж, напевно, знає,
на якій скрипці він грав.
— Ти завжди була дуже романтична, але хіба є сенс ко-
пирсатися в усіма забутому минулому? Заради чого? Ціка-
вість? Авантюра?
— Аж ніяк не заради цікавості чи, як ти кажеш, авантю-
ри. Хоча й це, звичайно. Але все набагато важливіше і глиб-
ше. Пам’ять і правда, розумієш?
— Розумію. Але хіба це може мати значення для когось?
Усе це давно минуло… А час іде вперед… Уяви, скільки їх, тих

93
забутих і нікому не відомих особистостей, геніїв… Хіба ми
щось втрачаємо, що не знаємо їх?
— Не знаючи, не втрачаємо, звичайно. Бо звідкіля нам про
те знати. Коли ми щось чи когось відкриваємо для себе, ли-
ше тоді можемо збагнути, скільки могли втратити. Це — як
раніше нечута мелодія, яка тебе вразила, або нечитана кни-
га чи якесь неймовірне полотно… А щодо значення… Це має
значення насамперед для мене. І, напевно, ще для когось.
— Напевно, для Анатоля, який малює забуте, — всміхну-
лася Софія.
— Напевно, — погодилася я. — Але не тільки…
— А взагалі, я тебе розумію, — промовила за мить Софія
вже зовсім іншим тоном, — мабуть, цього справді неможли-
во вже залишити просто так. Це як почуття обов’язку. Тепер
ти не матимеш спокою, поки про все не дізнаєшся. Тепер ця
історія належить тобі й залежить від тебе. І вона тебе вже не
відпустить.
Софія, як завжди, вміла все відчувати. Так, вона мала ра-
цію — тепер ця історія залежала від мене, і вона вже мене не
відпустить.
Цього ж дня я вирішила на вихідних поїхати до міста, що-
би зустрітися з пані Орестою і скрипковим майстром. Зателе-
фонувавши, домовилася з ними заздалегідь. Крізь телефонну
слухавку я відчувала здивування й збентеження старої жін-
ки, коли сказала їй, що журналістка й хочу поговорити сто-
совно одного чоловіка, якого вона колись дуже добре знала.
Думка щодо журналістки спала мені в останню мить, я й са-
ма здивувалася.
— Як для журналіста, ви надмірно загадкові, — зауважи-
ла пані Ореста. — Де ж ваша прямолінійність та конкрет-
ність? Скажіть, про кого йдеться, щоби при зустрічі я не була

94
заскочена й зібралася з думками. Хоча я не страждаю склеро-
зом, але все ж таки… Не люблю таємниць та інтриг. А до субо-
ти мучитися здогадами… У моєму віці це особливо нестерпно.
— Мова йтиме про Андрія Дарчинського, — повідомила
я їй.
На іншому кінці дроту запала мовчанка. І я вже навіть
злякалася, що жінка поклала слухавку. Але за якусь хвили-
ну вона важко зітхнула й голос її затремтів:
— Для мене це болючі спогади. Але мені буде приємно зу-
стрітися з вами. Отже, ніщо не зникає без сліду. Бодай без
найменшого сліду… Я завжди вірила в це.
Я хотіла ще щось сказати їй, але почула короткі гудки. Ма-
буть, мій дзвінок схвилював її. Тоді я не могла передбачити,
скільки всього потягне за собою ця історія. І як розплутува-
тиметься той загадковий клубок випадкових та невипадко-
вих обставин та збігів.

***

Моє місто зустріло мене з байдужістю, наче я ніколи й не по-

кидала його. За мить мене справді огорнуло те ілюзорне від-
чуття постійної присутності в ньому. Я зрозуміла, що навіть
не встигла занудьгувати. Чому? Може, минуло занадто мало
часу? А може, життя моє останнім часом було настільки на-
сиченим, що для жодної нудьги не залишилось місця?
День був прохолодний, вогкий, томливий, затягнутий си-
вим серпанком якоїсь застиглості. Суботнього ранку на вули-
цях завжди малолюдно. Я полюбляла ранки вихідних днів,
коли місто ще позбавлене метушні й від того здається за-
тишнішим, спокійнішим і ніби меншим. За інших обставин

95
можна було податися додому, але тепер це неможливо. На-
певно, батько там не сам… Труснувши головою, я відігнала
від себе недоречні думки й попрямувала на зупинку трам-
вая, що мав мене відвезти в інший кінець міста.
Скрипковий майстер мешкав у старому приватному дво-
поверховому будиночку, займаючи перший поверх. Йому,
мабуть, уже за сімдесят, але постава його була сповнена чо-
гось молодечого і жвавого. Цього чоловіка можна було при-
йняти за престарілого рок-музиканта — зустрів мене у шкіря-
ній камізельці й потертих джинсах. Довге сиве волосся було
зібране у хвіст. А на гачкуватому носі примостились окуля-
ри, поверх яких він подивився на мене, відчинивши двері.
— Це добре, що ви не змушуєте себе чекати, — промовив
майстер замість привітання. — Переважно музиканти стра-
шенно непунктуальні люди.
— Я рада, що не розчарувала вас, — усміхнулася я.
— І як я вас можу називати? Мене ви можете називати
лише Майстром. Я не люблю, чесно кажучи, імен. Я їх час-
то плутаю й забуваю… Так що в разі чого, не ображайтеся,
якщо я забуду ваше ім’я. На те в мене погана пам’ять. Зате
я пам’ятаю всі скрипки, які ремонтував чи виготовляв.
— Ну, що ж, — погодилася я, навіть не здивувавшись. —
Тоді, аби уникнути якихось плутанини та незручностей, і ви
називайте мене лише Скрипалькою.
Знову поглянувши на мене поверх своїх окулярів, Май-
стер засміявся й потиснув мені руку.
— Отак мені подобається! Гарна ідея! Я завжди вважав, що
ремесло людини говорить про неї більше, аніж ім’я!
У кімнаті пахло деревом, яким він палив у пічці (кіль-
ка дровець лежали на металевій бляшці, поруч), і пастою,
якою до блиску був натертий дубовий паркет. Особливого

96
затишку додавала книжкова шафа, старомодний диван із
круглими бильцями, годинник із маятником і старе форте-
піано. А на стінах із побляклими синіми шпалерами висіло
кілька давніх чорно-білих фотографій, здебільшого родин-
них, де Майстра можна було впізнати лише за тим же дов­
гим гачкуватим носом. Там не було колекції скрипок, вирі-
заних, нелакованих і ще не живих, які б висіли на стінах чи
лежали на полицях шафи. Я навіть усміхнулася своїй уяві —
ну звісно, він лагодив і виготовляв скрипки аж ніяк не у ві-
тальні. Вказавши мені на глибоке крісло біля старої блакит-
ної пічки, Майстер узяв мою скрипку до рук і, присунувши
ближче до носа окуляри, уважно оглянув. Торкнувся грифа,
кілків, деки, зазирнув усередину… Низько схилившись над
скрипкою, чоловік, здавалося, вдихав лише йому відчутний
запах дерева, лаку, її минулого… Обличчя його було чуттєвим
і зосередженим, здавалося, що він бачив у тій скрипці щось
таке, чого не вміла побачити я.
— Гм. Цікава скрипка. Марк Лінденбаум… Звідкіля вона
у вас? — запитав Майстер, зиркнувши на мене поверх оку-
лярів.
— Я знайшла її, — відказала я.
— Знайшли? Що ж, незвичайна знахідка. Мені одного ра-
зу доводилося бачити скрипку цього майстра. Вона належала
одному польському скрипалеві з Кракова. Батько мого друга
привіз її після війни. Це була скрипка з історією. Той поляк
був євреєм і переховувався в якійсь польській родині, у своїх
друзів. Його розстріляли відразу за рогом вулиці, щойно він
покинув свій сховок, вирішивши змінити місце, аби не на-
ражати друзів на небезпеку, — хтось попередив їх про обла-
ви. А скрипка залишилася в них. Батько мого друга опинив-
ся в тій квартирі, коли звільняли Краків, він врятував життя

97
жінки, коли в її квартиру вдерлися мародери. Бідолашна не
знала, як йому віддячити. Її чоловік загинув на фронті, і вона
виховувала двох дітей. Його зацікавила та скрипка, бо він, як
деякі євреї, що люблять музику, мав особливий сентимент до
цього інструмента. Він випросив її для себе. Жінка не відмо-
вила. Він мріяв, що його син Яків, який згодом став мені дру-
гом, буде скрипалем. Та мого друга не приваблювала музика.
Хоч він і опанував її, але став не скрипалем, а відомим у міс-
ті суддею. Поки був живий батько, він час від часу грав йому.
А після його смерті продав якомусь антиквару, колекціонеру
скрипок. Це скрипка німецької школи скрипкових майстрів.
Майстер — німецький єврей. Вона не є надзвичайна чи гені-
альна, але… має якусь свою неповторну особливість.
— Яку особливість?
— Звучання. Ви зрозумієте, коли почуєте. А крім того, ду-
маю, така скрипка має свою історію… І цінність її передов-
сім у тому.
— Так, — підтвердила я. — Ця скрипка теж має свою істо-
рію.
Майстер знову поглянув на мене поверх окулярів і бага-
тозначно всміхнувся.
— Авжеж. Зазвичай скрипки з історією тому й живуть…
— Вам часто доводилося мати справу з такими музични-
ми інструментами? — спитала я. — Ну, що мають свою істо-
рію…
— Не дуже часто, — відказав Майстер. — Моя праця не так
творча, як реміснича. Іноді я ті історії відчував, не знаючи
їх, і власники скрипок не могли мені нічого розповісти, бо
не цікавилися минулим інструментів. Бажаючи реставрува-
ти свою скрипку, вони переважно переймалися станом кіл-
ків, деки, який лак, аби був добрий звук… Музиканти, як це

98
не дивно, часто дуже приземлені особи, недарма вони пере-
важно більш ремісники, аніж творці. Їм вистачає лише добре
грати, вони не переймаються такими непотрібними речами.
Як це не дивно, але, відтворюючи лади й гармонію музики,
вони нерідко позбавлені відчуття поетики, філософії й уяви.
Звісно, я говорю не про всіх... Пробачте, якщо образив вас.
— Ні, не образили, — зітхнула я.
— Ну, гадаю, історію цієї скрипки ви знаєте, раз так упев-
нено ствердили це, — промовив Майстер. — Сподіваюся, у вас
немає алергії на тютюн?
Я заперечно похитала головою. Він вийняв із шафки люль-
ку й запалив.
— Не буду приховувати, що я надто цікавий до таємниць
скрипок, які потрапляють мені до рук, — заговорив Майстер,
випускаючи клубок пахучого диму. — І в тому є своє неймо-
вірне задоволення — тримати в руках скрипку, яка промов-
ляє до тебе. Повертати її до життя, щоб вона продовжила
свою історію, — ще більша втіха, ніж самому виготовляти ін-
струмент. І коли це зрідка траплялося, я відчував себе най-
щасливішою людиною на світі. Адже скрипки бувають без-
ликі, позбавлені глибини і краси голосу, штучні, скрипучі,
без душі. Це завжди відчутно. І тут раптом тобі трапляється
інструмент, який не просто видає свою душу, красу голосу,
а й наповнений глибиною… Розумієте, про що я? Якби я цьо-
го так гостро не відчував, не був би майстром, а був би посе-
реднім скрипалем, що грав би, у кращому випадку, десь в ор-
кестрі театру чи філармонії.
— А ви чули про такого скрипаля й композитора — Андрія
Дарчинського? — запитала його я.
— Андрія Дарчинського? — перепитав Майстер. — Зда-
ється, ні…

99
 — Це був чудовий скрипаль, крім того, він творив неймо-
вірну музику. Пам’ять про нього було знищено, після війни
він помер у таборах. Імовірно, скрипка належала йому…
— Імовірно? Тобто ви не впевнені? — запитав Майстер,
смакуючи люлькою.
— Я хочу переконатися. Насправді про Дарчинського ві-
домо дуже мало. Сьогодні я маю зустрітися з жінкою, яка йо-
го дуже добре знала. А поки що в історії цієї скрипки більше
таємниць та здогадів…
— Ну... таємниці та здогади часто набагато привабливіші,
ніж реальні факти, — зауважив Майстер.
— Може, й так, бо тоді даєш волю уяві й бачиш те, що ба-
жаєш сам. Бо правда може бути болісною, жорстокою, проза-
їчною, врешті-решт нецікавою, правда може розчарувати…
Але тут ідеться не лише про історію скрипки, яка більше при-
ваблює таємницями та легендою, аніж тією правдою. Йдеть-
ся про історію людини.
— Цікаво, цікаво… Отже, ви вирішили пізнати цю історію.
Кажете, він був чудовий скрипаль? Але, судячи з прізвища,
він не єврей. Радше, мав польське коріння.
— А до чого тут його походження? Вважаєте лише євре-
їв кращими скрипалями? Це снобічно і стереотипно, — за-
уважила я.
Пихнувши димом, майстер засміявся:
— Схоже, це вас зачепило, Скрипалько! Але я аж ніяк не
сноб і сам не люблю стереотипів. Хоча, погодьтеся, саме се-
ред євреїв найбільше скрипалів світової слави. А стереоти-
пи народжуються із загальної думки про те, що переважає…
— Стереотипи існують, аби їх руйнувати і доводити про-
тилежне, — додала я. — Бо ніщо так не спотворює дійсності,
не обмежує і не створює такого упередження, як стереотипи.

100
 — Що ж, погоджуюся — із стереотипами варто вести вій­
ну. Ви мене зацікавили тим Андрієм Дарчинським. Пообі-
цяйте розповісти мені його історію, коли дізнаєтеся щось
більше.
— Домовилися, — я поглянула на годинник, що цокав на
стіні. Уже був час іти, щоби не запізнитись на зустріч із па-
ні Орестою.
— Роботи з вашою скрипкою небагато. За кілька днів мо-
жете її забрати, — сказав на прощання Майстер.
Тим часом місто пожвавіло, позбулося спокою, запуль-
сувало ритмічніше, розкрило свої легені й  немов побіль-
шало. У повітрі літала химерна мелодія неспокою. Мабуть,
це була музика осіннього міста, в якій вчувався прохолод-
ний вітер, прозоре й вологе бриніння серпанку, що огор-
тав небо, до якого тяглися віттям дерева, немов вишукую-
чи в ньому залишки ще вчорашнього тепла; шурхіт листя
і шин, дзеленькіт трамваїв, перегук пташок у  скверах та
парках, стукіт підборів бруком і голоси перехожих… Місто
наповнювалося строкатою й барвистою палітрою осені, яка
пробуджувала незрозумілу ностальгію. Дивно, адже та са-
ма осінь повторюється в тих самих запахах, барвах та на-
строях, повторюється, як рефрен. Так само, як завжди витає
в повітрі та ж мелодія й шурхотить листя… Чому ж вона бу-
дить смуток за чимось, що минає, що неодмінно минеться?
Я простувала алеєю парку, якою завжди ходила в училище.
Особливо любила його восени, коли доріжки рясно вкрива-
ло зжовкле листя. Я сповільнювала ходу, блукала між дере-
вами, сідала на лавку й дивилася на небо, дихала вогким за-
пахом в’янення, який здавався мені неповторним, так, наче
відчувала його вперше… І завжди такими осінніми ранками
спізнювалася на заняття…

101
 Будинок, у якому мешкала пані Ореста, був саме навпроти
музучилища, і мені не довелося довго його шукати.
— Я так і подумала, що це ви, — заговорила стара жінка,
відчинивши двері. — Саме поливала квіти на балконі й вас
побачила. Ваш дзвінок був таким несподіваним… Я навіть
спершу розгубилася. Уявити не могла, що раптом журналіс-
ти візьмуться за цю давню й забуту історію. Вибачте, що то-
ді урвала нашу телефонну розмову, не попрощавшись... Ме-
ні завжди важко стримувати емоції.
Вона була маленького зросту, худорлява й не згорблена.
Але, незважаючи на зовнішню тендітність, у ній відчувала-
ся владність і сила характеру. Найбільше це було помітно в її
грудному і трішки хрипкуватому голосі, у міцно стиснутих
упевнених вустах і проникливому погляді. Обличчя її досі
зберігало сліди колишньої вроди.
Пані Ореста провела мене у вітальню, загромаджену меб­
лями, вазонами, вазами. Посеред кімнати велично виблиску-
вало старе німецьке фортепіано «Адольф Лехман». Картини
на стінах зображали гірські краєвиди. Як виявилося, її покій-
ний чоловік був художником і понад усе любив малювати го-
ри, бо, крім малярства, захоплювався альпінізмом.
— То що саме вас цікавить? — запитала пані Ореста, на-
ливаючи в горнятка чай.
— Дещо про Дарчинського мені відомо. Про навчання
у Кракові, працю в консерваторії й донос, через який він
опинився в таборах… Мені розповів друг-художник, Анатоль,
який саме від вас дізнався про нього.
— Художник?.. — перепитала вона, силкуючись прига-
дати.
— Художник, який малює минуле. З Вільшани!
Стара жінка зітхнула:

102
 — Ах… Так, пригадую… Тоді я повернулася після смерті чо-
ловіка у Вільшану й шукала зустрічі з однією жінкою. Вона
й була дружиною Дарчинського. Якось Андрій запросив ме-
не до себе, ми познайомилися з Емілією і стали подругами,
хоч я була молодша. Але про Дарчинського знаю не настіль-
ки багато, аби писати його біографію. Гадаю, чимало могла б
розповісти сама Емілія…. Шкода, що вона нічого не записа-
ла. Були б цікаві спогади. Він походив із якогось села побли-
зу Сянока, був єдиною дитиною в сім’ї. Мати померла під час
пологів, а батька не стало, коли йому було п’ятнадцять чи
шістнадцять. Він розповідав, що грати на скрипці ще малим
навчив його волоцюга-скрипаль, який тинявся селами і про-
сив гроші. Якось Андрій, перестрівши його на дорозі, запро-
сив у дім переночувати. Він часто, як і батько, приводив до-
дому подорожніх. Після того той волоцюга-скрипаль не раз
приходив до їхньої хати й вечорами вчив його грати на слух
якісь простенькі мелодії. А батько Дарчинського був дяком,
не таким уже й далеким від музики, і найняв для Андрія вчи-
теля музичної грамоти в Сяноку. Після батькової смерті Дар-
чинський трохи й мешкав у свого вчителя, а потім опинився
тут, у нашому місті. Грав у рестораціях і готувався вступити
до консерваторії. Тоді й познайомився з Емілією. Кілька років
провчився в консерваторії, а відтак поїхав навчатись до Кра-
кова. Там викладав відомий скрипаль, професор Йосиф Блу-
мен. Дарчинський став його студентом. Казали, під час вій­
ни Блумен переховувався, а потім необачно потратив до рук
гестапівців. Його застрелили на вулиці, він намагався втек-
ти. Дарчинський не раз казав, що Блумен був йому не просто
вчителем, а другим батьком. Про трагедію він дізнався вже
після війни. Пам’ятаю, як уперше побачила Дарчинського піс-
ля повернення з Кракова. Розхристане волосся, насуплений

103
погляд — сам у собі… А потім почула, як він грає. Повірте, кра-
щого скрипаля мені не доводилося чути в той час. Стільки бу-
ло в його грі гнучкості, легкості, чогось магнетичного… Ро-
зумієте, звук наче невагомий, об’ємний, прозорий, і огортає
вас… Не так часто скрипалі здатні відчувати свій інструмент.
А він відчував… Як і відчував музику, яку грав. Буває, музи-
кант досягає певної досконалості виконання і є віртуозом…
Але музика, яку грає, — не торкає. Бачиш лише техніку, а не
чуєш музики. Бо не вклав у неї ані розуміння свого, ані серця.
Так і зі співаками. Досконалі ноти — а душі не зачіпають. Це
я згодом зрозуміла, з роками. Я ж співачка... Дарчинський не
раз казав: «Намагайся, Оресто, щоби твої пісні проймали! Бо
я того не чую!». Тоді я не розуміла — чого він від мене хоче?
Лише з роками збагнула, коли зустріла того навіженого ху-
дожника, який став моїм чоловіком, — він завжди залишав-
ся байдужим до мого співу… Насправді я могла обходитися
й без свого фаху. Розумієте, іноді спів для вокаліста — як ви-
яв його самолюбства, коли любиш не стільки мистецтво спі-
ву, як свій голос у співі. Коли так є — співак ніколи не стане
справжнім співаком. Я ж завжди любила лише свій голос…
Але це я тепер чесна перед собою — не тоді. Мало людей, які
завжди чесні перед собою. А Дарчинський був. Це йому шко-
дило... У той час потрібно було вміти прогинатися, мовчати,
брехати, фальшивити… А він не вмів. Тому Андрія й нищи-
ли в консерваторії, не визнавали його музики. Звинувачува-
ли, що він людина нерадянського світогляду, чіплялися до
найменших дрібниць, вигнали його кращого студента… Че-
рез це Дарчинський зчепився з ректором. Врешті його довели
до того, що він покинув консерваторію й виїхав у провінцію.
Хвилю помовчавши, наче намагаючись ще щось пригада-
ти, пані Ореста знову зітхнула:

104
 — Як бачите — знаю про нього небагато. Андрій був зам­
кнений. Відкривався лише в музиці, яку писав.
— Я чула, що його музична творчість не збереглася, усі но-
ти знищили, — сказала я.
— Не зовсім. В архіві в його будинку — так. Проценко по-
старався…
— А хто це?
Брови пані Орести звелися в одну сувору лінію.
— Та сволота остання. Буцімто друг сім’ї. Це він написав
донос. І постарався, щоби про Дарчинського забули. Там, у та-
борах, десь в Ічні, Андрій і помер від туберкульозу. Рік не до-
жив до смерті вождя. Мав усі шанси повернутися п’ятдесят
третього. Певно, і тут не обійшлося без Проценка, який потім
одружився з Емілією.
— І вона, знаючи це, погодилася з ним жити?!
— Та не знала. Лише через десятки років дізналася. Від
приятельки, Аськи... Замолоду вона була коханкою Володьки
Проценка і все життя за ним сохла. Чоловік її розбився з си-
ном на машині, після того Аська почала пити… Якось вона
зламала стегно, і Емілія взялася за нею доглядати, бо більше
не було кому. От Аська їй напідпитку все й розповіла, і про
той донос теж. Цього Емілія не могла пережити. І пробачи-
ти. Геть утратила розум. Вона потроху підсипала Проценку
в їжу отруту для щурів, поки той не вмер. А при розтині все
ви­явили. Завели карну справу, знайшли в будинку десь ту
отруту… Лікарі визнали в неї психічний розлад, і вона уник-
нула в’язниці. Були чутки, що то дочка її використала зв’язки,
аби порятувати матір, і що насправді ніякого божевілля не
було… Хтозна… Може, втрата глузду — це було кращим для
Емілії? Дочка згодом запроторила її кудись, у притулок для
престарілих чи в божевільню. Не знаю, чи вона ще жива…

105
 — А ви не намагалися її розшукати?
— Така думка була… Але згодом вирішила цього не ро-
бити. Людина з хворою психікою — вже не та особистість,
і це дуже болісно. Можливо, у тому моя слабкодухість… Так,
я боялася розчаруватися й вирішила просто пам’ятати її.
Пам’ятати такою, якою знала. Намагалася якось розпитати
про Емілію в її дочки, але вона не захотіла зі мною розмов-
ляти.
— Ви з нею зустрічалися?
— Так. Випадково. Вона працює дантистом у поліклініці
неподалік, на вулиці Фредра.
— Щодо нот Дарчинського. Ви казали, що не все було втра-
чено... То вони десь таки збереглися?
— Ну звичайно, збереглися, — усміхнулася пані Ореста.
Звівшись, вона підійшла до серванта й витягла з шухля-
ди картонну течку.
— Ось… — простягнула її мені. — Тут є кілька сонат та етю-
дів, написаних його рукою.
Серце закалатало. Я не йняла віри. Розгорнула течку й, за-
тамувавши подих, заходилася гортати пожовклі від часу нот-
ні аркуші, читаючи його музику. Упізнавала його почерк —
той самий, що й на нотному папері з невідомою мелодією...
Не питаючи дозволу, я підійшла до фортепіано, взяла кілька
акордів, щоб відчути інструмент, і почала грати. Пані Орес-
та не відривала погляду від моїх рук на клавішах. Не бача-
чи, я відчувала подив у її очах. Її тонкі пальці, що стискали
кришку фортепіано, аж побіліли.
— Це музика Дарчинського… — тихо промовила жінка,
коли я закінчила грати. — Останнє, що він написав. Звідкіля
вам вона відома? І уявити не могла, що ви граєте… Ще й так
добре…

106
 Я відчула, що далі щось приховувати й брехати немає сен-
су.
— Мушу вам зізнатися. Я не журналістка. Я скрипалька.
І ця музика, як на мене, краще звучить все-таки на скрипці.
Досі я мала сумніви, чи то справді мелодія Дарчинського. Ра-
зом із тими нотами були ще й ноти Шимановського з дарчим
написом польською. Їх я знайшла разом із скрипкою на стри-
ху будинку, який винаймаю. Як виявилося, це колишній бу-
динок Емілії. Тоді я й вирішила дізнатися все.
— Дивовижно… — ледь чутно промовила жінка. — То ви
зацікавилися Дарчинським, знайшовши в тому будинку йо-
го речі?
— Саме так. Можливо, якби я  не була музикантом, то
сприйняла б ці знахідки трохи по-іншому. Ноти, які я б не
вміла відчитати, були би для мене лише частиною чийогось
минулого, річчю, в якій свої таємниці й історія, як і в старих
світлинах, листах чи забутих атрибутах побуту…
Якийсь час пані Ореста мовчала й ходила кімнатою, об-
хопивши себе за стан, немов зовсім забула про мене. А зго-
дом вийшла з кімнати й повернулася з карафкою яскраво-­
червоної рідини і двома чарками в руках.
— Не відмовитеся від моєї полуничної наливки? Я відра-
зу, тільки-но ми розпочали розмову, запідозрила, що ви не
журналістка. Хоча б тому, що ви не ставили банальних дур-
нуватих запитань — аби тільки щось оригінальне чи сенса-
ційне… Крім того, як для журналіста, ви занадто захоплені ці-
єю історією, хоч і небагатослівні.
Вона налила наливки і простягнула мені келих.
— Що ж, вип’ємо за цю історію. А я вважала, що вона на-
завжди залишилася в минулому й уже нікому непотрібна.
І тут раптом з’являєтесь ви… До речі, те, що ви знайшли ноти

107
Шимановського, — не дивно. Дарчинський дуже любив йо-
го творчість. Це навіть мало вплив на нього. Із дарчим напи-
сом польською… Цілком можливо, що хтось подарував йому
ті ноти ще у Кракові… Можливо, навіть Блумен. Але ноти ці-
єї мелодії, яку він умовно назвав «Мелодією соль-мінору»…
Дивно, що вони вціліли. Певно, Емілія зберігала їх десь у се-
бе, їх не знищили випадково. Адже весь архів Дарчинсько-
го — записники, ноти, рукописи — було знищено. Усе. Так са-
мо, як згодом виявилося, усе знищили в консерваторському
архіві й нотній бібліотеці. Я пам’ятаю, як важко це пережива-
ла Емілія, як вона плакала… А згодом заспокоїлася й завжди
повторювала, що не все так безнадійно, мовляв, повернеть-
ся Андрій з ув’язнення і з пам’яті все відновить… У листах він
розповідав, що продовжує писати музику подумки. І має на-
писаних дві симфонії. Але Проценко знав, що він не повер-
неться. У Дарчинського були сухоти, а табірні умови загос­
трили хворобу. Ще й, гадаю, сам Проценко подбав, щоб вони
були жорсткішими й нестерпнішими. Та це вже мої здогади…
— Чому він вчинив так? З любові до Емілії? З якоїсь нена-
висті, заздрості?
Пані Ореста важко зітхнула:
— Певно, так і було... І ненависть, і заздрість до таланту,
і любов до Емілії, бажання володіти жінкою, яка свого ча-
су обрала не його, а геніального музиканта… Аби домогти-
ся свого, він вирішив позбутися його. А позбутися Дарчин-
ського було не так уже й важко, враховуючи його конфлікти
в консерваторії, погляди, які той висловлював без жодного
остраху в колі друзів, — про те, що режим нищить дух свобо-
ди будь-якої особистості, і особливо це нестерпно, коли осо-
бистість є митцем… Добре пам’ятаю, як Андрій говорив про
це в товаристві…

108
 — Що ж могло поєднувати їх? Проценка і Дарчинсько-
го? Адже вони були не просто різні, вони перебували, судя-
чи з вашої розповіді, на протилежних полюсах! У двох різ-
них світах!
— Я не знаю історії їхнього знайомства, де, коли й за яких
обставин перетнулися їхні шляхи, але вони були друзями
з юності. І обидва були закохані в Емілію.
Володька Проценко… Чи не про нього Дарчинський пи-
сав Емілії в листі, коли згадував про свою зустріч із Володи-
миром у Кракові, — промайнула думка.
— Виходить, класичний любовний трикутник… — про-
мовила я.
— Виходить, так. Але Проценко й не приховував свого сен-
тименту до неї. І Дарчинський, якому не було властиво рев-
нувати, ставився до цього поблажливо, навіть із розумінням.
До речі, а ви не до кінця зіграли цю музику.
— Я зіграла все те, що було в нотах. Хоча є враження, що
твір незавершений…
— Очевидно, не збереглося. Я добре пам’ятаю ту музику.
Там буквально кілька тактів на завершення. Я дам вам па-
пір, на жаль, нотного в мене немає… Ходіть сюди, ближче,
щоб ви могли бачити клавіші, аби не помилитись. Зможе-
те записати?
— Так, — відказала я.
— Чудово, — проказала пані Ореста, опустивши руки на
клавіші.
Закінчивши грати, вона поглянула на ноти, які я записа-
ла, і схвально кивнула головою.
— Так і є. Усе правильно.
— Можливо, у вас збереглися фотографії з Андрієм Дар-
чинським? — запитала я.

109
 — Біда в тому, що я не любила фотографуватися. Тому
світлин у мене дуже мало. А з Дарчинським немає жодної.
Знаю, що фотографії — це спомини. Але я ніколи не вміла
завдяки тим застиглим кадрам повертатися в минуле, то-
му майже ніколи й не переглядаю їх зараз, як не перегля-
дала колись. Хіба що, коли мене до того змушували сенти-
ментальні подруги або цікаві до всього знайомі й  родичі.
Сама я ніколи й нікому їх не демонструвала, аби зайняти
комусь час і розважити своїм минулим. І розумію, чому для
французів розкривати гостям свій фотоальбом — це мове-
тон. Тому й не жалкую, що в мене немає жодного фото Дар-
чинського. Я бачу його в нотах. І в них його для мене біль-
ше, аніж на фото.
— Я хочу зробити копії цих нот для себе, — сказала я.
— Навіщо вам копії? Ви можете забрати собі оригінали!
— Але ж… Мабуть, я не смію… — трохи розгублено прока-
зала я. — Вони багато важать для вас. У них усі ваші спогади
й сам Дарчинський…
— Облиште! Я вже дама в досить поважному віці, — відка-
зала вона. — Яка користь із мертвих споминів, що належать
тільки мені? Коли мене не стане — ті ноти підуть на сміт-
ник. А ви, тепер я впевнена, дасте їм нове життя. Тому не спе-
речайтеся! — пані Ореста простягнула мені течку з нотами.
— Мені треба розшукати Емілію, — промовила я те, що
спало мені на думку. — Ви сказали, що її донька працює у сто-
матологічному кабінеті на вулиці Фредра?
— Так, хоча це було вже давно… Ще тоді вона була особою
майже пенсійного віку, тож я не впевнена, чи вона досі пра-
цює. Але можете спробувати. Її прізвище Проценко. Дарка…
Дарія Проценко.
— Обов’язково її знайду, — рішуче сказала я.

110
 Пані Ореста сумно всміхнулася.
— Якщо вам це вдасться і якщо Емілія ще жива, повідом-
те мені. Хоча не впевнена, що вона дожила до такої глибо-
кої старості. Але чути про її смерть не бажаю. Коли я втрача-
ла друзів та подруг чи навіть близьких знайомих, то воліла
про це не знати.
Я пообіцяла.
Уже прощаючись із пані Орестою, я раптом згадала про
скрипку й запитала:
— Ви, напевно, знаєте… А Дарчинському належала скрип-
ка майстра Лінденбаума?
— Так. Він тільки на ній і грав, — відказала пані Ореста. —
Цю скрипку подарував йому професор Блумен…
Я пригадала розповідь Майстра. Виходить, батько його
друга і привіз із Кракова скрипку професора Блумена! Той
відомий єврей-скрипаль, убитий гестапівцями, і був профе-
сор Блумен, учитель Дарчинського! І в нього теж була скрип-
ка Марка Лінденбаума! Це здавалося неймовірним! Історія
динамічно розмотувалася з заплутаного клубка збігів і не­
очікуваних випадковостей, які несподівано набували значу-
щості й сенсу.
На вокзал я подалася пішки, розмислюючи над тим, що
сьогодні почула. Я твердо вирішила розшукати Емілію. Із
розповідей Орести й мого сусіда Миколи виходить, що їй так
і не вдалося одужати. Можливо, пані Ореста має рацію і, як-
що та жінка жива, то це вже зовсім інша особистість, яка не
має жодного сентименту до свого минулого, яку вже нічого
не турбує, не вражає й не цікавить. А раптом у неї все ж бу-
вають просвітління, і вона спроможна все згадати? А може,
вона одужала й зараз не в божевільні, а разом із донькою?
Так, варто спершу побачитися з Дарією, подумала я. Навіть,

111
якщо виявиться, що Емілія не при здоровому глузді або вже
померла, Дарія зможе все прояснити. І хоча свого часу вона
відмовилася розмовляти з пані Орестою, можливо, час за-
брав образу й біль, і тепер вона здатна поставитися до пере-
житого значно легше?
— Ромко?.. — почула раптом позаду себе й, озирнувшись,
спинилася.
Мабуть, я ніколи б не впізнала її на вулиці. Не пам’ятала
рис обличчя, лише вираз — оту суміш сум’яття, подиву, зні-
ченості й навіть сорому, уже лише через усвідомлення всієї
незручності й неоднозначності обставини, коли в татовій
сорочці, спалахнувши, вона метнулася у ванну. Щось схо-
же у виразі її обличчя було й тепер. Той самий подив у ве-
ликих очах і зніченість, сум’яття, за якими погано маскува-
лася провина. Юлія ледь помітно всміхалася. У неї чуттєві
губи й густе хвилясте волосся. А ще вона виглядає досить
стильно. Їй личить отой картатий синьо-червоний шарф
на темному пальті, і  це, напевно, завдяки йому її очі та-
кі виразні. І, напевно, у таку нескладно закохатися, і бать-
ка можна було б зрозуміти, якби споглянути на все це від-
сторонено…
— Привіт… А я думаю: ти чи не ти?.. Була вдома? — запи-
тала Юлія, немовби ми були давніми подругами чи родичка-
ми. І ця інтимність у її тоні розкрила більше за те, що я мог­
ла би знати, бачити й здогадуватись.
— Ні. Була у справах, — незворушно відказала я, здивова-
на, що вона зважилася до мене заговорити.
Якусь хвилю Юлія мовчала, сміливо дивлячись мені у ві-
чі. І в тому погляді не було жодного каяття, провини чи жа-
лю, як спершу видалося мені.
— Ти ненавидиш мене?

112
 Я розгубилася, аж ніяк не чекаючи такого прямого запи-
тання, і почервоніла. Але за хвилю, намагаючись зберігати
гідність, уже з навмисною байдужістю процідила:
— Чому? Ми дорослі люди…
— Я не хочу виправдовуватися перед тобою, — провади-
ла вона вже впевненіше. — І дуже тебе розумію. Але мені б
не хотілося, щоб ми були ворогами, якщо ми справді дорос-
лі люди.
Я стенула плечем, намагаючись набути байдужого й не-
дбалого вигляду.
— Ну так… Нащо нам бути ворогами? Ти вибач, я поспішаю…
— Ну що ж, бувай, — всміхнулася вона мені. — Та й у ме-
не за годину ефір на телебаченні…
— Бувай, — зронила я.
Якийсь час я відчувала на своїй спині її погляд. Була впев-
нена, що Юлія дивиться мені вслід із тією ж ледь помітною
усмішкою й, можливо, відчуває полегшення. Напевно, піді-
йти до мене й сказати ті слова їй було дуже непросто. Див-
но, що вона зважилася на те, розуміючи, якою могла бути
моя реакція. Заради батька? Чи заради того, аби завоювати
моє довір’я? Можливо, ще недавно її намагання порозмов-
ляти чи знайти порозуміння викликало б у мене лише не-
стерпне роздратування, гнів, і я відповіла б їй щось різке й об-
разливе. А згодом мучилася б своєю агресією й неприязню…
Може, коли ми позбуваємося надміру егоїзму — це й назива-
ється дорослішанням? Напевно, так сказав би Анатоль. Так
чи інакше, але я чомусь теж відчувала полегшення від того,
що погамувала свої емоції. Мабуть, терпінню, як і розумінню,
треба навчитися. Так теж сказав би Анатоль. Я здивувалася,
що свій вчинок розцінюю з погляду Анатоля, так, немовби
він спостерігав за мною десь збоку.

113
 ***

Він сидів на сходах мого ґанку й малював, тримаючи велику

течку на колінах. Побачивши, як я відчиняю хвіртку, він ли-
ше всміхнувся мені й продовжував шурхотіти олівцем.
— І як твоя поїздка? — запитав Анатоль, коли я наблизи-
лася до нього. — Вдало? Я згорав од нетерпіння, тож подався
сюди, аби чекати було не так марудно.
— Ще й як! Мені стільки всього пощастило дізнатися!..
А в тебе знову з’явилося бажання малювати цей дім?
— Авжеж, — відказав Анатоль. — Спершу я малював буди-
нок Просвіти. За радянських часів його перетворили на клуб.
Час від часу там влаштовували якісь святкування й концер-
ти, на які й запрошували Дарчинського. Він завжди відмов-
ляв. Він не терпів ані радянщини, ані шароварщини. У той
час це гармонійно поєднувалося… Через відмови його вва-
жали зарозумілим і снобом.
— А звідкіля тобі про все це відомо? — запитала я, сідаю-
чи на сходи поряд з ним.
— Ну… Не тільки тобі пощастило сьогодні. Одній бабусі
я лагодив паркан. Вона мешкає біля Просвіти й майже ніку-
ди не виходить — геть старенька. Отак дибає собі стежкою
від хати до хвіртки, тримаючись ціпка. Сусіди її доглядають,
але час від часу вона прохає перехожих купити їй хліба чи
якихось солодощів. Минаючи її, я помітив, що паркан мало
не розвалюється, і вирішив допомогти. Вона ще при здоровій
пам’яті, от я її про ту Просвіту й розпитував… І раптом мені
спало на думку, що вона мала би пам’ятати Дарчинського,
ну й запитав. Вона майже нічого про нього не знає. Був, ка-
же, зам­кнений, дивний, місцеві його не розуміли й часто на-
сміхалися, вважаючи диваком і зарозумілим інтеліґентом.

114
Якийсь час він викладав тут музику у школі, втративши ро-
боту в місті. Це було тоді, коли він пішов із консерваторії, по-
ки його не заарештували. Вона пригадала, як до нього на ви-
хідні приїхали здалека якісь люди. Вони чаювали в садку,
і в жінок були сукні модного крою, яких тут не мав ніхто. Во-
на тоді, прогулюючись із подругою, із заздрістю позирала на
них… Тоді він і грав на скрипці для того товариства. А місцеві
подейкували — ну звісно, для панства він гратиме, не у про-
вінційному ж, майже сільському клубі… У той час Дарчин-
ський опікувався одним хлопчиком-сиротою, навчав його
грати на скрипці. Той хлопчик тепер майже дід і живе в на-
шому містечку. Це мені теж розповіла та бабуся.
— Справді? Тобі вдалося дізнатися, хто це?
— Так. Безрукий кочегар із котельні колишньої фабрики.
— Безрукий? Кочегар?
— Його так усі й називають — Безрукий. Колись він відси-
дів за крадіжку, там на зоні й утратив руку. Його часто мож-
на зустріти на вулицях, і нерідко — п’яним. Він підробляє собі
тим, що десь у крамницях вивантажує товар, носить ящи-
ки, іноді хтось його винаймає на якісь дрібні роботи… А ще
на ринку блукає, дивиться, як старі чоловіки грають у домі-
но, іноді йому перепадає від них як не пиво, то хоч порожні
пляшки. Ніколи б не подумав, що він колись учився грати на
скрипці. Він і досі живе в котельні колишньої фабрики, у ньо-
го немає дому. Навіть не знаю, що він цікавого може пригада-
ти про Дарчинського? Сьогодні бачив його. Він сидів на схо-
дах крамниці й курив. Я намалював його. Ще й змушений
був дати йому кілька гривень за дозвіл малювати. Вийшло,
як зав­жди, — паскудство, але це ескіз.
Анатоль простягнув мені малюнок. На сходах ґанку си-
дів хлопчик із сумними очима, підперши підборіддя руками.

115
Поруч із ним грав скрипаль — для тих, хто чаював за столом
літнього вечора в саду — обік виднівся край плетеного стола
й чиїсь жіночі ніжки в легких черевичках із підборами, і де-
рева схилялися довгим віттям, розбурхані мовби не вітром,
а його мелодіями…
— Якщо ти не дуже втомлена, може, трохи прогуляєшся
зі мною й розповіси про свої зустрічі? — подав ідею Анатоль.
Ми попрямували вздовж вулиці. Вечір обіймав нас свіжіс-
тю й меланхолією. День затихав, забарвлюючись м’якими су-
тінками.
— Думаю, це не надто вдала ідея — розшукувати Емілію, —
зауважив Анатоль, коли я закінчила свою розповідь.
— Чому? — здивувалася я.
— По-перше, маю великий сумнів, що вона ще жива. А по-
друге, навіть, якщо вона при здоровому глузді, у чому я теж
дуже сумніваюся, що дасть тобі ця зустріч? У ній це пробу-
дить знову відчуття провини, біль, жаль, ваготу… Хтозна, як
вона може зреагувати, знову переживаючи своє минуле. Усві-
домлення того, що ти намагаєшся повернути Дарчинсько-
го з забуття, може не викликати в неї жодного катарсису. Та
й для тебе це може обернутися розчаруванням, коли раптом
ти почуєш зовсім не те, що сподіваєшся. Ну почне вона розпо-
відати їхню історію кохання… Хіба те ж саме тобі не розповів
його лист? Крім того, ми не маємо права влазити в особисте.
Краще дати їй спокій. Нехай собі доживає віку. Тобі вдалося
чимало відкрити про Дарчинського й віднайти його ноти! Це
найважливіше! Бо його музика з твоїм глибоким чуттям роз-
повість тобі про нього значно більше!
— Ти називаєш це — влазити в особисте? — розсердилася
я. — Вважаю, якщо є шанс — ми повинні дізнатися якнайбіль-
ше! Крім того, якщо вона жива й при здоровому глузді — вона

116
повинна знати, що ім’я Дарчинського не кануло в забуття!
Для неї дізнатися це буде дуже важливо! Якщо ти проти —
я займуся цим сама!
— Не те що проти, — заперечив Анатоль. — Я просто ви-
словив свою думку. Ми вже маємо достатньо інформації. Має-
мо ноти! Уяви, якби ти не зустрілася з Орестою, вони могли б
опинитися на смітнику! А ця мелодія, яка виявилася незакін-
ченою, і ти змогла записати кілька рядків нот! А скрипка?..
Історія зі скрипкою взагалі неймовірна!
— Тому нам у  жодному разі не можна втрачати часу
й будь-­якого шансу! — твердила я.
— Твоя впертість мені подобається, — проказав Анатоль,
намагаючись стримати усмішку. — Може, перехилимо кух-
лика в «Старій бруківці»?
Я заперечно похитала головою:
— Ні, сьогодні тобі краще самому бути й філософом, і спо-
глядальником. Я надто втомлена для гамірних кнайп.
— Здається, я розумію, чому ти не хочеш, — обійняв ме-
не Анатоль. — Тобі не терпиться розгорнути ноти Дарчин-
ського і грати…
Я відповіла йому усмішкою, зовсім не здивувавшись.
Вечір у мене справді виявився наповненим музикою Дар-
чинського. Дві сонати, три етюди для скрипки і знайдена
мною мелодія. Якщо музика здатна розповісти про автора
більше, аніж старі світлини чи чиїсь спогади, вона вимальо-
вувала мені образ людини суперечливої, замкненої, глибокої
й самотньої. Лірика й розбурханість, романтика і гнітючість,
химерні мрії й реальність, позбавлена будь-якої поетики,
а  ще передчуття, невиразні, але темні, в’язкі, таємниці,
смуток і внутрішня боротьба. Звуки його мелодій мозаїч­
но зливалися, наростали, поєднувалися або конфліктували,

117
стискалися в напругу, а відтак м’якшали, спадали, ніжніша-
ли, набували найтонших обрисів, найпотаємнішого й най-
ліричнішого змісту, немов виривалися десь із сокровенного
закапелка душі, а відтак раптово змінювали свій темп, напов­
нення й настрій. Його музика мала здатність тримати й зву-
чати навіть тоді, коли я припиняла грати. Вона пробуджува-
ла якісь асоціації, думки й образи, я бралася імпровізувати,
і це заглиблювало мене в химерне забуття. Я відчувала трем­
тливий острах заблукати в тій музиці й уже не спинитися…

***

Я побачила їх випадково. З вікна книгарні, куди зайшла по-

шукати якийсь дамський роман для Галі — сьогодні в неї був
день народження. Мій сусід Микола сидів навпроти книгар-
ні на низькому паркані, розмовляючи з чоловіком у брудній
маринарці з чужого плеча. Сусід Микола витяг із кишені шта-
нів пом’яту пачку цигарок, припалив одну й простягнув чо-
ловікові. Рукав маринарки того чоловіка звисав. Пронизана
здогадом, я кинулася з книгарні.
— Е!.. Ви куди? А платити? — метнувся слідом за мною мо-
лодий продавець і, схопивши мене за руку, мов злодійку, бо-
ячись, що я справді втечу, потяг у крамницю.
Виявляється, я прихопила з собою книжку…
— У вас що, клептоманія чи немає грошей? Я хоч і недов-
го працюю в книгарні, але вперше стикаюся з крадіжкою
книжки.
Червоніючи, я виправдовувалась, мов школярка, що ні­
яка не клептоманка, і що гроші у мене є, і що я й не збиралася
красти й тікати, мені терміново потрібно було порозмовляти

118
зі знайомим, якого побачила… Молодий продавець міцно
тримав мене за руку, не ймучи віри, поки я не витягла гро-
ші й не заплатила. Зітхнувши, він нарешті відпустив мене,
пробурмотівши, що наступного разу цього так не залишить
і все пояснювати мені доведеться у відділку. Коли я вийшла
з книгарні, сусіда Миколи й безрукого чоловіка вже не було.
Вечір був наповнений гулом, сміхом, піднесеним настро-
єм, дзеленьканням келихів, банальними тостами, різними
тональностями голосів та розмов, які потроху п’янішали. На
оранжевих стінах гойдаються наші тіні від тьмяного світла
разом із музичними інструментами: саксофоном, трубою й гі-
тарою, старими світлинами відомих джазменів і ритмічною
джазовою музикою, що лунає в записах. Цей заклад «Мело-
джаз», де ми святкували Галин день народження, порадив
Богдан-баяніст. Це була найстильніша ресторація в цьому
­містечку. Власник її був палким прихильником джазової му-
зики. Іноді Богданові доводилося тут грати.
Богдан, як завжди — балакучий, дотепний. Софія сидить
поряд з ним, щоразу непомітно здригається, коли він випад-
ково торкається її ліктя чи долоні. Щоки її палають чи то від
його близькості, чи то від вина. На обличчі в неї вираз сен-
тиментальної значущості, і від того вона виглядає кумедно.
— Що не кажіть, а місцинка тут — що треба! — Богдан на-
ливає дівчатам у келихи вино. — От чим корисні халтури —
завдяки їм з’являються потрібні знайомства! І головне — тут
немає надміру відвідувачів, і від того затишно! Хоча власник
не вважав би це перевагою…
— Це через музику, — зауважує Анжела. — Не кожен ро-
зуміє й любить такий стиль, а тим більше у провінції. Якщо
відкрити заклад, де лунатиме лише класична музика й опер-
ні арії, відвідувачів буде ще менше.

119
 — Відвідувачів не буде взагалі! — махає рукою Богдан. —
Штивних інтеліґентних бабусь і старих екзальтованих дів
до уваги не беремо. Такі, як правило, не відвідують ресто-
рацій. Та й навіть богемні любителі випити міцного сюди
не потикатимуться. І  не стільки через те, що тут дорож-
че, ніж в  інших кнайпах, як через невідповідність анту-
ражу й атмосфери до напоїв. Ну як ви собі уявляєте — пи-
ти горілку, слухаючи Брамса чи Чайковського? Та в горло
не полізе!
— Ну Брамс і Чайковський — погоджуюся! А як щодо Бет-
ховена й Моцарта? — запитує Анжела.
— Ну… під музику Бетховена можна. При умові, якщо це
не ліричні теми.
— Горілка й музика Бетховена? Це майже збочення! — смі-
ється Софія.
— А в чому збочення? Я цілком можу уявити, як слухаю
музику Бетховена, його, скажімо, «Патетичну» чи «Місячну»
сонату, попиваючи горілку. Від того лише поглиблюється
розуміння і збурюються емоції! Цілком імовірно, що ту му-
зику, де багато бурхливості, боротьби і протиріч, він і писав
напідпитку…
— А Моцарта? Ти не сказав про Моцарта! — не вгаває Ан-
жела.
Софія раптом штурхає мене ліктем і шепоче на вухо:
— Ти тільки поглянь, хто тут!..
— Хто? — не розумію я й, озирнувшись, помічаю за столи-
ком навпроти Анатоля. Серце моє чомусь калатає.
Офіціант приносить йому горнятко кави й келих коньяку.
Анатоль витягає з течки папір, олівці й починає малювати,
кидаючи на наш столик уважний погляд художника, який
бачить композицію, а не кожного зокрема. За якусь хвилю

120
Анатоль перехоплює мій погляд. Я  залишаю товариство
й підходжу до нього.
— Не очікувала тебе тут побачити, — промовила замість
привітання, сідаючи поруч.
Він усміхнувся.
— Думаєш, крім «Старої бруківки» я ніде не буваю?
— Ну ти ж сам казав, що це твоя улюблена кав’ярня.
— Ну так, але іноді в мене виникає джазовий настрій, так,
як сьогодні.
— Наше товариство навіяло тобі якусь ідею? Це теж якесь
у минулому особливе місце? Ти ж малюєш лише такі міс-
ця… — зауважила я.
— Поруч із тим ресторанчиком — більярдний зал. А рані-
ше це був кінотеатр. А тут, у кав’ярні, готували в той час най-
смачнішу у місті каву й продавали еклери. Тому тут полюб­
ляли посидіти перед переглядом фільму, — сказав Анатоль.
— Ромко, а ти часом столика не переплутала? Запрошуй
свого друга до нас! — гукнула Анжела. — Нам чоловіків бракує!
— У Галі сьогодні день народження, — пояснила я.
Впрошувати Анатоля не довелося. Він підійшов до нашо-
го столика, з усіма привітався, за хвилю витяг із течки інший
аркуш паперу й, сівши навпроти Галі, заходився її малювати.
І вже за кілька хвилин простягнув їй малюнок. У захваті во-
на верескнула й заплескала в долоні. Їй було зовсім неваж-
ко впізнати себе в тій дамі в ретро-капелюшку, що сиділа за
столиком із горнятком кави і книжкою в руках.
— Бачу, ви теж меломан, — заговорила Анжела до Анато-
ля з якимись спокусливими нотками в захмелілому голосі.
— Меломанія — стиль життя! Для того, щоби бути мело-
маном, необов’язково слухати вишукану музику, — відказав
Анатоль. — Достатньо чути її тоді, коли її не слухаєш.

121
 — Це вже називається музичною філософією, — зауважив
Богдан, наливаючи Анатолю коньяк. — Під такі розмови все-
таки потрібно чогось міцнішого…
— Чогось міцнішого й музику Бетховена! — вигукнула Ан-
жела. — Скажіть, а от ви б змогли слухати Бетховена й при
тому пити горілку? — запитала вона Анатоля.
— Радше, Шнітке, — серйозно відказав Анатоль. — Мож-
ливо, лише тоді можна в тих його умовних штрихах відчути
і зрозуміти якусь картину.
— О! Сильно сказано! За те потрібно випити! — підняв ке-
лиха Богдан.
— Якщо ви так говорите, то нічого не тямите в сучасній
музиці. Те, що не встиг сказати Бах, продовжив Шнітке… —
поважно сказала Софія — і в ту хвилю знову виглядала ку-
медно.
— Може, й  не тямлю. Не заперечую…  — згодився Ана-
толь. — Але якщо мені щось не подобається — я того не при-
ховую. Мені байдуже, що я при цьому виглядаю невігласом.
А взагалі будь-які дискусії стосовно мистецтва не мають сен-
су, бо не здатні в чомусь переконати, тому й не варто про це
дискутувати. Вчитися мистецтву — це вчитися в першу чер-
гу відчувати!
— Не тільки, — заперечила я, — вчитися мистецтву —
означає розвивати в собі смак. Так народжується розуміння.
— Смак розвивається саме через відчуття, — вперто від-
казав Анатоль.
— Та що ви про Шнітке! Розвели нудьгу! Тут такий
блюз!.. — Богдан смикнув мене за руку й потяг танцювати,
і марно було впиратися.
Він торкається кінчиком носа мого волосся, і руки, що
тримають мою талію, чуттєво стискають її. Я  намагаюся

122
відсунутися від нього ліктями, відчуваючи, якими очима
дивиться на нас Софія. Коли він починає шепотіти на ву-
хо, що я надто напружена, і міцніше притискатися, я не ви-
тримую й, урвавши танець, повертаюся до столика. Софія
про щось голосно сперечається з дівчатами… Анатоля вже
немає.
— А твій друг пішов… Навіть не попрощавшись, по-
англійськи… — із жалем у голосі повідомила Анжела.
Нічого не відповівши, я схопила куртку й вибігла на ву-
лицю.
— Ромко, ти чого?.. — почула позаду голос Богдана.
— Нічого! Дай мені спокій! — відрізала я й кинулася бігти.
За кілька метрів я спинилася й перевела подих. Темна ву-
лиця була безлюдною й застиглою. Вікна будинків, засліплені
світлом, кидали примарні тіні. У повітрі висів запах останніх
осінніх квітів — айстр, що всихали та в’янули. Я заплющила
очі й дихала на повні груди. Прохолода гладила моє розпа-
шіле обличчя. Мабуть, пронизлива свіжість пізнього вечо-
ра отямила мене. Це все вино… Вино в надмірі, яке відбирає
глузд, спонукаючи до всіляких дурниць. І нащо я вибігла за
ним? Пішов — ну й хай собі йде… Чого це має мене так хви-
лювати? Анатоль стихійний і непередбачуваний. А ще — зав­
жди вільний і до всього байдужий. Він лише споглядальник…
Я важко зітхнула й подалася додому.

***

Наступного ранку сусід Микола саме наводив лад у садку,

згрібаючи граблями опале листя, тонке сухе галуззя, обірва-
не вітром. Помітивши мене, він привітно махнув рукою.

123
 — Як поживаєте? Привиди більше не турбують?
— Ні, не турбують, — зі сміхом відказала я. — Щось при-
нишкли…
— Значить прийняли вас. Із привидами треба вміти вжи-
ватися. Це вдається не кожному… — сусід Микола відклав
­граблі, притуливши їх до яблуньки, і закурив.
— Я вчора бачила вас із одним чоловіком, — заговорила
я, — біля книгарні. З чоловіком без руки.
— А… бідолаха Безрукий… Він іноді просить у мене дріб-
ні гроші чи цигарки.
— Ви знаєте, де його можна знайти? Мені потрібно з ним
поговорити.
— Та знаю, чого ж не знати. Він живе в котельні колиш-
ньої фабрики. У нього немає своєї хати. Тобто вона була… Але
він не ладнав із сестрою, завжди волів жити волоцюгою й по-
невірятися. Тому після її смерті там оселились якісь родичі.
А його не визнають. Зрештою, як і він їх.
— Можете мене провести в ту котельню?
— Та можу… Але нащо він вам? — сусід Микола з цікавос-
ті примружив очі.
— Мені вдалося дізнатися, що він був учнем того скрипа-
ля, чоловіка Емілії, коли був малим. Хочу його розпитати.
Раптом розповість щось цікаве.
Сусід Микола зняв брудного кашкета й почухав потилицю.
— Е-хе-хе… Он як воно — вчився грати на скрипці… Ніко-
ли б не сказав. Думав, що він щось украв у вас… Він на таке
­діло мастак! Але не впевнений, чи він здатний розповісти
щось путнє. Крім того, треба ще його застати в тій комірці,
бо ж біс його носить, невідомо де. І щоб був тверезий…
— Ну то як? Сьогодні ввечері проведете мене до нього? —
нетерпляче спитала я.

124
 — Та добре… Мені неважко. Зачекайте! Яблук візьміть! На
нашій вулиці нема смачніших, ніж мої! Ліпші за ваші!
Він набирає з лозового кошика яблук і напихає ними ки-
шені моєї куртки. Таки дивовижні тут люди!..
Після уроків я подалася до кабінету Степана Васильовича.
Завтра в мене день не завантажений — лише четверо учнів,
і один із них попередив, що захворів. Я вирішила попроси-
ти вихідний, щоб поїхати по скрипку й розшукати доньку
Емілії.
— Ви останнім часом дуже розбалансовані, — зауважив
Степан Васильович, насупивши кошлаті брови. — З вами все
гаразд? Коли жінка розбурхана — це завжди викликає в мене
певні підозри. Отой вихідний, що ви просите… Сподіваюся,
це не пов’язано з якоюсь любовною історією? Жодні поба-
чення не варті того, аби заради них кидати роботу й учнів.
Гадаю, ви розумієте всю відповідальність вашого фаху? До
вас тут бували такі випадки, коли вчителі дозволяли собі
бути безвідповідальними, через що в нашій школі згодом
з’являлися вакантні місця…
Я запевнила його, що мій вихідний не пов’язаний із жод-
ною любовною історією.
— Ну добре, — поблажливо промовив Степан Васильо-
вич. — Даю вам вихідний, але виключно за ваш рахунок.
І, сподіваюся, надалі ви не зловживатимете моєю прихиль-
ністю? Ну й не змусите червоніти за ваших учнів на іспитах….
Я знову його запевнила, ледь стримуючи усмішку, що
в жодному випадку не зловживатиму його прихильністю
і що учні мої демонструватимуть на іспитах не найгіршу
успішність.
Біля альтанки я  зустріла Софію. Чесно кажучи, уника-
ла її цілісінький день, почуваючись ніяково за вчорашній

125
випадок із Богданом. Та вона кинулася до мене й заходилася
розпитувати — і про мою поїздку, і про зустріч із пані Орес-
тою, і про Анатоля. Я зітхнула з полегшенням. Схоже, вона не
надала тому значення, а може, нічого й не помітила.
— І що ти з усією тією історією робитимеш далі? — запи-
тала вона, вислухавши мою розповідь. — Якщо в тебе є ноти,
потрібно, щоб музика Дарчинського справді отримала нове
життя. Насамперед ти повинна подбати про це. Хоча непрос­
то… Але як же по-іншому? Ти хотіла зануритися в ту історію
і про все дізнатися… Тепер ти не можеш усе залишити прос­
то так. Ти повертаєш ім’я людини з забуття! А це страшенна
відповідальність!
— Так і є, тепер я не можу просто так усе залишити, — по-
годилася я. — І не маю права. Тільки що робити далі, я не
знаю. Але може, й не варто про те роздумувати зараз і стави-
ти собі якісь завдання?
— На твоєму місці я би спробувала ознайомити з творами
Дарчинського учнів. Звісно, за умови, що вони не дуже склад-
ні. Дивно, що тобі це не спало на думку. А взагалі я б хотіла
побачити ці ноти! Цікаво, яка це музика…
— Вона дивовижна… Але що тут казати — її потрібно про-
читати, зіграти, почути… — відказала я. — А щодо учнів... Так,
немає сенсу, щоб ті ноти лежали без діла, як німі артефакти!
Їх потрібно грати!
— То й не переховуй їх! — усміхнулася Софія. — Роби ко-
пії й принось у школу!
На обличчі її виспівують веснянки. Софія — це завжди ме-
лодія, подеколи жваво-легковажна, подеколи трішки мінор-
на. Розповідаючи про свої велосипедні мандрівки за містом,
пере­конує, що це найкращий спосіб схуднення, урешті зара-
жає й мене своїм безтурботним настроєм.

126
 Вікон уже ледь торкалися сутінки, коли на ґанку з’явився
сусід Микола. Я вже чекала на нього, накинувши куртку. Су-
сід Микола мав якийсь значущо-таємничий і молодечий ви-
гляд, навіть кашкета вдягнув набакир.
— Безрукий — людина непогана… — заговорив. — Щоправ-
да, життя його неабияк потріпало. Сирота, ріс без батьків, ото
старша сестра його начебто виховувала, поки не втік із дому.
Отак із дитинства й поневіряється. Раніше блукав десь, усю
країну об’їздив, увесь Союз. Десь ото заробить грошей на бу-
дівництві, на півночі — і мандрує… Відсидів за крадіжку. Мо-
же, й не раз… Хтозна… Він завжди був нечистий на руку. Ко-
ли повернувся, уже постарілий і без руки, ніхто не хотів мати
з ним справи. Навіть сестра його, Аська, і та сторонилася. Але
знайшлися добрі люди — прилаштували кочегаром у котель-
ню. Він там і працював, і жив. І навіть, відколи фабрику за-
крили, там залишився. Днями вештається містом... Його часто
можна стріти в парку або у сквері за школою на лавках, де він
дрімає, коли погідно, або кришить голубам хліб. Часом комусь
підсобить трохи, пляшки визбирає і здасть, то й заробить яку
копійчину. Часом просить грошей, часом у церкві щось пере-
паде — отак і перебивається, доживає віку.
— А як його справжнє ім’я? — запитала я.
Сусід Микола стенув плечем.
— Певно, ніхто цього вже й не пам’ятає. Навіть він сам...
Він ніколи й не згадує про те, що було колись. Живе тим, що
є тепер. З ним можна побалакати про те, що сьогодні холод-
но, де можна заробити чи де продають дешевий самогон…
— То він ніколи не згадував, як грав на скрипці?
— Ніколи. І ніхто б не повірив, що він учився грати. Хоча…
може, життя його могло бути іншим... Але ж воно іноді так
поведе, що нема на то ради. І людина не винна… Аська, його

127
сестра, та життя влаштувала. Чоловік — агроном, авто і ха-
та, грошей кури не клювали. Того й соромилася такого непу-
тящого брата. Не дивно… Хто б не соромився? Може, й роби-
ла спроби йому помогти, але ж він не хотів…
— Не хотів? Чому ви так думаєте?
— Бо він скуштував волі. А коли скуштуєш волі — інак-
шим бути вже не можеш.
За якийсь час ми наблизилися до високих воріт фабрики,
яка темніла червоними цегляними стінами, немов покину-
тий замок, і високим зчорнілим димарем, немов щоглою ста-
рого корабля, що назавжди сів на мілину і вже ніколи не зді-
йме вітрила. Тут витав дух забуття. Засохлі дерева, порослий
травою брук, сміття й порожні пляшки в кущах… Будівлі бу-
ло, мабуть, більше ста років.
— А що це за фабрика? — запитала я. — Будівля стара…
— Так, стара. Тут виготовляли підбори для черевиків.
Навпроти будівлі з вибитими вікнами, тріщинами й не-
пристойними написами на стінах виднілася хижка у висо­ких
чагарниках. Сусід Микола підійшов до дверей, спробував їх
відчинити, але вони не піддалися. Він грюкнув по них кула-
ком — здавалося, дошки розламаються на друзки.
— Намарно ми прийшли. Безрукий такий є… Волоцюга…
Може, десь куняє собі на лавці або п’є з якимись пияками.
Ходімо звідси…
— Ви йдіть, а я трохи ще тут поблукаю, — сказала я, від-
чувши, що в цьому місці воліла б опинитися бодай на якусь
мить сама.
Сусід Микола несхвально похитав головою:
— Ви впевнені? Не боїтеся? Місце трохи моторошне, ко-
ли споночіє. Хочете зустріти привидів? Зазвичай їх не при-
ваблюють колишні фабрики.

128
 — Зате їх приваблюють руїни… — усміхнувшись, відка-
зала я.
— Ну, швидше ці руїни приваблюють не привидів, а па-
цанву, яка збирається тут випити чи траву покурити. Ви дов-
го тут не блукайте — темніє…
Сусід Микола почвалав доріжкою до воріт. Я наблизила-
ся до будівлі. Тиша її стін справді була моторошною. Чим
так ваблять руїни? Містикою минулого, коли, загострив-
ши чуття, можеш уявити й відчути те, що було, і поверну-
ти? А може, сумовитим відчуттям проминання, плинності
й незворотності часу? Таємницею? Торкнувшись рукою вог-
кої й холодної цегли, заплющивши очі, я намагалася відчути
ритмічний шум верстатів, метушню… Крізь пройму дверей,
яка зяяла, мов чорний вхід у потойбіччя, я ввійшла в будів-
лю. Під ногами скреготіло дрібне каміння, у  ніздрі вдаряв
запах запустіння — порохна й цвілі. Дошки, балки, цигар-
ки, сміття й порожні пляшки з-під горілки й пива… На під-
віконні проросло молоде деревце, воно тяглося до світла. Те-
пер це було пристановище маргінальних любителів волі,
а ще — підлітків, які поспішали спробувати все. Якийсь птах
чи кажан із шурхотом метнувся під стелею з одного кутка
в інший, налякавши мене. Справді, покинуті місця моторош-
ні… Вони належать лише минулому. Сутінки геть загусли.
Час було вертатися додому.
Я поволі прямувала до воріт, коли помітила темну по-
стать, яка рухалася мені назустріч. Уже за кілька кроків
я впізнала його. Згорблений, у теплому пальті з чужого пле-
ча, з трохи хитливою ходою. Його кислуватий запах пряму-
вав попереду, немов хотів у такий спосіб догодити своєму
господарю, сповіщаючи про нього. Наблизившись, я спини-
лася й заговорила:

129
 — Пробачте… Я шукала вас. Мені потрібно з вами пого-
ворити.
Безрукий наче не розчув чи не зрозумів, бо навіть не спи-
нився й не глянув, а прямував собі далі. Можливо, він не при-
пускав, що хтось може звернутися до нього з такими слова-
ми.
— Пробачте, я не знаю, як вас звати… Я хочу з вами пого-
ворити… — знову заговорила я, підтюпцем намагаючись по-
спіти за ним.
Безрукий поглянув на мене скоса, але промовчав, не спо-
вільнивши ходи.
— Я дізналася, що ви колись грали на скрипці… — сказа-
ла я. — Що ви навчалися у скрипаля Дарчинського… Я хотіла
вас розпитати про нього. Раптом, ви згадаєте щось цікаве….
Він рвучко спинився й подивився на мене спідлоба.
— А ти хто така? — запитав. Його голос був хрипкий, при-
глушений і невиразний. Здавалося, він рідко розмовляв.
— Скрипалька. Я працюю в музичній школі й живу в ко-
лишньому будинку Дарчинського.
— Не було цього! — кинув різко. — Ніколи не було! Не бу-
ло!.. Ясно тобі?
Він попрямував далі. Я розгубилася й не знала, як учини-
ти. Дати йому спокій чи все-таки спробувати ще раз? Він рап-
том знову рвучко спинився й, обернувшись, махнув мені го-
ловою, щоби я підійшла.
— Ти хочеш, щоб я розказав? А гроші в тебе є? Даси хоч би
десятку — може, щось і скажу…
Я витягла гаманець і простягла йому дві десятки. Він ви-
хопив їх, задоволено всміхнувшись, швидко сховав у кише-
ню брудного пальта й пішов до котельні. На мить мені здало-
ся, що він обдурив мене й тепер тікає. Та Безрукий спинився

130
неподалік, сів на зрубане дерево, чиркнув запальничкою
й закурив.
— То що ти хочеш почути? — спитав.
— Дарчинський навчав вас грати на скрипці… — почала я.
— І що? — урвав він мене. — Вчив. Я грав. У кабаках —
і гроші заробляв! Мене Паганіні навіть прозивали! Удень на
заводі, на станку, а ввечері — в кабаку грав. Поки не загребли
за те, що вкрав. Було… Скрипку розтрощили… А потім без ру-
ки ніяка скрипка вже непотрібна була. Пилою ранили мене
мокрухи в колонії, провчити вирішили, бо я заївся з ними,
заступився за одного дурня. Вони не пробачили… А так про-
вчили, що лікар руку відрізав, бо всі сухожилля пошкодили.
Я кров’ю стікав, думав, помру. Якби, може, руки не втратив,
то й сюди не вернувся б — так по зонах і волочився б. Затя-
гує воно. Зробиш переступ — і тягне ще…
— А як ви стали учнем Дарчинського? — запитала я.
— Аська, сестра моя, взяла мене в  гості до них, до Дар-
чинських. Вона добре Мільку Дарчинську знала. Мені тоді,
певно, років десять було. А вона старша за мене на шістнад-
цять років, замість мами... Батьки повмирали… Я почув, як
він грає… А потім, поки всі сиділи за столом на ґанку, про-
крався в кімнату й витяг з футляра його скрипку. Бавився,
водив смичком по струнах, вони скрипіли, як я не намагав-
ся добути гарний звук. Мене спіймали на тому й посміяли-
ся. А я тоді спитав, чи теж можу так грати, як він, щоб та-
кий гарний був звук. Тоді його жінці спало на думку, щоб
Дарчинський учив мене. І він згодився, що я маю до музики
хист — перевірив слух, ритм чи що там… Щодня до них при-
ходив. Крім гри, мене ще вчили музичної грамоти. Мілька,
його жінка, мене годувала, вдягала, книжки давала читати,
подарунки на свята робила… Добра до мене була. Аська тоді

131
вже сучкою стала, тягалася не з одним, вона рада була, що
я цілими днями в Дарчинських пропадаю й не заважаю їй.
А потім я підслухав, як вона сказала своєму хахалю, що Емі-
лія про дитину мріє, а чоловік не хоче. Він нібито вважав,
що не може бути батьком, бо має покликання писати музи-
ку. Того вона така й добра до мене була. Дітей хотіла. Він тро-
хи нелюдом був, із прикрою вдачею. Вимогливий, суворий.
Бувало, позаймається зі мною й зачиниться в своїй кімна-
ті, і так до вечора. Їй було з ним непросто. Я часто бачив її
запухлі від сліз очі. Такі, як він, не дають жінкам щастя. Не
вміють. Він умів тільки грати на скрипці. Так грав, що по-
дих перехоплювало. Хотілося слухати й слухати. А що я то-
ді тямив? Заворожувала мене його гра. Бувало, заграє якусь
мелодію, яку сам написав, а мені сльози в очах… А за кілька
років забрали його. Як ворога народу. Мілька дуже тяжко пе-
режила. Я кілька разів прийшов — вона мені не відчинила,
сказала через двері, що не хоче нікого бачити. І так пів ро-
ку, а може, й більше… Я був уже їй непотрібний. Мої занят-
тя на скрипці припинилися, усе зруйнувалося… Аська в той
час вийшла заміж — і я їй теж був непотрібний. Я зненави-
дів їх! І свою сестру, і Емілію, і самого Дарчинського! Я тоді
не розумів — чому він ворог? У тюрму забирали злодіїв або
убивць… То означало, що він був злочинцем — щось украв
або когось убив — так я тоді міркував. І дивувався, бо на зло-
чинця він зовсім не був схожим. Його ніщо не цікавило, крім
скрипки й музики. Отож то була помилка, його оббрехали,
так я вирішив. А сестра пояснила, що забрали його як полі-
тичного, і так швидко не відпустять, зашлють на десятки ро-
ків. Тоді я й утік із дому. Певно, з якогось відчаю, самотнос-
ті, злоби... А перед тим уліз у будинок Дарчинських і обікрав
їх. І відчув від того втіху.

132
 — Обікрали?
— Так. Забрав гроші і срібний старовинний медальйон,
ще якісь золоті персні, потім на вокзалі стрів таких жевжи-
ків, старших за мене, і злигався з ними. Ми все вигідно загна-
ли. Так почав нове життя.
— А Емілія запідозрила, що це ви вчинили?
— Мілька? Певно… Хоча вона нічого Асьці не сказала. Ли-
ше розпитувала, де я подівся. А сестра моя завжди була суч-
кою. Вона ненавиділа Емілію. Коли та вийшла ще раз заміж,
Аська потім тягалася з її чоловіком.
Витягши з кишені пальта надкушену булку, Безрукий за-
ходився жувати.
— Він казав, що я маю хист, що буду добрим скрипалем,
що вчитимуся в консерваторії. Він умів не просто навчити
грати, а навчити любити скрипку. Я любив скрипку. Певно,
ніщо так у житті більше не любив, як її. І мріяв… Ти знаєш,
що означає, коли в одну мить розумієш, що мрії не лишило-
ся, що ти нікому непотрібний і що життя — гівно? Не знаєш…
Що ти можеш знати? І музику він яку писав!.. Я досі пам’я­таю,
бо грав її! І міг би й зараз зіграти, якби не культя. Він завжди
казав, що в мене сильна музична пам’ять, хоча хвалити не
любив. Але я його ненавидів! Думав, краще було мені його не
знати! Тоді не було б того жалю!.. Він завжди був у тому, ін-
шому світі, в який я так і не втрапив. Потім я грав у кабаку…
Але не задля бабла — для задоволення. Хоча завжди мучило,
що якби він побачив мене там, зневажав би… І я ще дужче не-
навидів його через це! То зараз я вже розумію, що він ні в чо-
му не був винний. Що його оббрехали і знищили ні за цапо-
ву душу. Що хотів зробити з мене музиканта, аби я втрапив
до його світу і став людиною. Що я виявився телепнем! Що
пішов манівцями… Що завжди шукав, аби легше, і аби в своє

133
задоволення. Я не боровся, а лише жив, як виходило. Нічим
похвалитися не можу… Він соромився б такого учня…
— Не варто так казати, — заперечила я.
Уже зовсім стемніло, і я бачила лише обриси його обличчя.
— Не соромився б. Бо його уроки не минули для вас намар-
но! Бо не кожен музикант може сказати, що грає задля задо-
волення, бо любить музику і свій інструмент, а не задля за-
робітку й амбіцій. І неважливо, де він грає! Можна завжди
жалкувати про те, що не сталося так, як було б краще… І зви-
нувачувати себе й обставини… Але треба радіти тому, що бу-
ло. Так само й вам потрібно радіти й пишатися, що ви знали
Дарчинського, який відкрив для вас музику!
Сказавши це, я не була впевнена в переконливості своїх
слів і відчувала острах, чи ще більше не ранила його ними.
— Я тоді не розумів, яким він був, — знову заговорив Без-
рукий. — Дещо починаєш розуміти запізно. Якби я зараз йо-
го зустрів, то не просив би пробачення. Я завжди вважав, що
то безглуздо — просити за щось пробачення, особливо, коли
неможливо нічого виправити. Я лише попросив би його по-
грати…. Ту музику, яку він грав колись, яку я більше не мо-
жу зіграти.
Безрукий звівся й голосно шморгнув носом.
— Думав, легше не згадувати. Нема тепер — то й не було
ніколи… Я майже ніколи нічого не згадую. Я давно навчився
не згадувати, а жити тим, що є зараз. Дивне то — спогади. Ні-
би дивишся на себе, як на іншу людину, якої не знаєш. І чого
в мені зараз більше: жалю чи втіхи? Може, й утіхи, бо за свої
нікчемні оповідки я заробив якісь гроші. День минув не мар-
но! Можна чвертку купити, булку й банку бичків…
Більше не зронивши жодного слова, він подався до ко-
тельні, і коли засвітилося віконце його комірчини, я поволі

134
попрямувала стежкою до воріт. Мабуть, я надто розворушила
душу нещасного чоловіка, його минуле, і від того відчувала
нестерпну ваготу й смуток. Напевно, Безрукий теж належав
до тих, кому не пощастило з часом і хто не зумів упоратися
з обставинами. Я пригадала малюнок Анатоля — того сумно-
окого хлопчика, який сидів на східцях ґанку, слухаючи скри-
паля, і серце моє стиснулося.

***

Майстер зустрів мене, огорнутий духмяним димом люльки.

Здавалося, його усмішка, як і проникливі посивілі очі, була
переповнена таємницями всіх отих інструментів, які він ла-
годив.
— Ну, Скрипалько, — промовив він, запрошуючи мене
до вітальні, — ваш інструмент мов новенький, чекає на вас.
Звісно, що я не стримався від спокуси, щоб не пограти на ньо-
му… Ця скрипка цікава, на ній хочеться зіграти. Не завжди
в мене виникає таке бажання, коли доводиться лагодити ін-
струмент.
Він простягнув мені скрипку. Я взяла її до рук і торкну-
лася пальцями струн. Вона стільки років німувала, що я не
зважувалася пробудити її голос. Немов школярка, яка впер-
ше взяла до рук інструмент, я боялася, що раптом не почую
жодного рівного й повноцінного звуку, крім глухого й важ-
кого скрипу, що вона не сприйме моїх рук. Усміхнувшись,
Майстер подав мені смичок. Затамувавши подих, я провела
ним по струнах. Долоні спітніли. Її тембр виявився густим,
об’ємним і зрілим. У тих перших звуках скрипка розкривала-
ся мені, довірливо приймала мене. Вона відчувала руки, які

135
проводили по ній трепетно і вміло, і корилася їм. Здавало-
ся, ця скрипка ладна була впізнавати ноти всіх тих мелодій,
які колись грали на ній, незалежно від музиканта. І я відчу-
ла в ній усі барви життя, весь отой вир нот, ладів, гармоній,
мелодій, контрастів, ритмів, сили й темпераменту — від ти-
хого й лагідного, глибинного, проникливого й розміреного
звучання до рвучкого, різкого й пронизливого крику, від су-
покою до жалю, від погідності до протесту, від любові до не-
терпимості, від невимовного смутку до бездумної веселос-
ті… Ця скрипка була голосом його композицій, чимось від
них невід’ємним.
— Ну?.. Що я вам казав? Відчули? — випустив клубок диму
Майстер, усміхаючись самими очима. Він сів на старий пись-
мовий стіл і недбало погойдував ногою.
— Відчула… — схвильовано промовила я.
— Знав, що на вас це справить враження, — промовив
він. — До речі, як минула зустріч із жінкою, в якої ви збира-
лися розпитати про того скрипаля? Дізналися щось?
— Небагато, — відказала я. — Але найважливіше, від ті-
єї жінки мені вдалося отримати ноти творів Дарчинського,
які я досі вважала втраченими. Щоправда, це лише кілька
етюдів та сонат. Але для мене ця знахідка важить більше,
аніж спогади якихось знайомих чи очевидців. Бо розпо-
віді суб’єктивні. А в тих творах — він такий, який був на-
справді.
— Вважаєте, що твори ми можемо сприймати об’єк­тив­
ніше, ніж їхнього творця? Як на мене, можна поспереча-
тися… Музика — абстрактне мистецтво. Вона залежить не
стільки від того, що в неї вклав композитор, як від того, що
в ній можуть бачити й відчувати слухачі. Чи можуть вони
достеменно охопити все, що в неї вкладено? Чи це залежить

136
від образного мислення, музикальності, інтуїції, від тонкого
сприйняття, чуття й уяви індивіда? У кого це в комплексі за-
гостреніше й вираженіше — той здатен осягнути більше. Мо-
же, іноді й більше, ніж у неї вклав сам композитор. І чи не
здатні ми, поціновувачі музики, іноді додавати фундамен-
тальності і глибини там, де її насправді нема…
— Навіть, якщо ми здатні відчувати щось більше у музи-
ці, ніж у неї насправді вкладено, то це не стільки завдяки
нашій яскравій уяві чи розвинутому образному мисленню,
чуттю й музикальності, а виключно завдяки композитору, —
заперечила я. — Ця заслуга його, раз він може настільки про-
будити наше чуття. І це стосується не лише музики, а й мис-
тецтва загалом. Автор не може бути поза своїм твором, він
у ньому відчутний завжди. І, як на мене, у ньому найбільше
пізнається його сутність.
— Це все філософія, моя люба. Можна довго дискутува-
ти, і невідомо, на чийому боці буде істина, — поблажливо
всміхнувся Майстер. — І чим вартісніша й геніальніша му-
зика — тим більше про неї можна сперечатися... Скажу вам,
мене неабияк заінтригував той Дарчинський. Але не стіль-
ки через вашу розповідь, як завдяки скрипці — скрипки з іс-
торією здатні промовляти й інтригувати. У мене є чимало
знайомих у консерваторсько-музичних колах — сам фах це
передбачає… Я почав розпитувати, хто такий Дарчинський
і що про нього відомо.
— І вам щось пощастило дізнатися?
— Мало. Ну, був такий викладач, скрипаль, композитор…
Безумовно, талановитий, нетерпимий до радянської систе-
ми, вільнолюбний… Міг, не боячись, зронити якусь крамолу
й триматися незалежно, тоді це було неприпустимо, через що
його й репресували... Загинув у таборах. Інших відомостей

137
немає, як і його праць чи творів. Нічого не залишилося, він
сам підписав папір про те, щоб усі його ноти знищили. Крім
того, у той час, коли його арештували, спалахнула пожежа
в архіві — і багато чого згоріло. Виявляється, рукописи та-
ки горять… Як бачите, історія про нього залишилася в кіль-
кох штрихах. Викладачі консерваторії й скрипалі на мої роз-
питування знизували плечима, мовляв, про такого їм нічого
невідомо. У консерваторському музеї теж немає нічого. Йо-
го прізвище можна знайти лише в переліку працівників тих
років. Старий бібліотекар із консерваторії сказав, що жодних
нот Дарчинського не збереглося. Була начебто там колись йо-
го «Буремна симфонія», він чув про неї від одного професора.
Та «Буремна симфонія», казав він, була надзвичайною музи-
кою. Професор бачив ноти. Але її жодного разу так і не зігра-
ли. Здається, побачили там антирадянщину… Та й по-іншому
її трактувати після його арешту не могли. А куди вона поді-
лася згодом — невідомо…
— Вважаєте, її було знищено, як й інші його ноти?
— У тім то й річ, що на той час — ні. Не знищили! Завдя-
ки випадку — тих нот не виявилося ані в домашньому нот-
ному архіві, ані в консерваторії. Схоже, хтось із викладачів,
прихильників таланту Дарчинського, а може, й студентів,
переховував їх у себе. Минуло з десяток років, поки ноти по-
вернули в бібліотеку. І якось той професор, що знав про «Бу-
ремну симфонію», вирішив віддати її оркестру. Хотів, щоб
твір зіграли під час якоїсь там річниці консерваторії, і навіть
передбачав успіх…Так він сподівався відновити ім’я Дарчин-
ського. Але, як виявилося, симфонія зникла… І дотепер про
неї нічого невідомо.
— А де можна знайти цього професора?
Майстер розвів руками:

138
 — На жаль, він уже кілька років як помер. У тій історії
багато таємниць. Гадаю, ноти симфонії могли викинути не-
тямущі бібліотекарі як непотріб, тобто віддати разом із ста-
рими й знищеними книжками на макулатуру. Або хтось по-
цупив, тобто з цікавості забрав і не повернув. Але це ще не
все...
Майстер розкрив шухляду письмового стола й витяг кіль-
ка пожовклих газет.
— Ось, що мені люб’язно надав бібліотекар. Це «Місцевий
вісник» за 1940 рік. У кількох номерах тут вміщені відгуки на
концерти Дарчинського. Ось, у рубриці «Культура».
Підхопившись, я підійшла до столу і взяла до рук газету.
«Скрипаль-віртуоз збирає нові аншлаги» — таким заголовком
починалася одна з заміток. «Концерти скрипаля Андрія Дар-
чинського у філармонійній залі нашого міста відбуваються
вже не вперше. Цього разу охочих почути талановитого му-
зиканта було стільки, що місця в залі, без перебільшення,
забрак­ло — студентам довелося стояли на гальорці і в прохо-
дах. Репертуар Дарчинського цікавий і розмаїтий: Сен-Санс,
Кароль Шимановський, Брамс, Вівальді. Манера його гри
відзначається зрілістю, граційністю, емоційністю і м’якістю.
Звук інструмента насичений і чіткий. Скрипаль не тільки
чудово передає всі найтонші відтінки музичного твору, своє
трактування й розуміння автора, а й демонструє віртуозність
виконання. У грі його поєднується класична вишуканість
і водночас бурхлива емоційність, своєрідна нестримність, що
вже стали стилем музиканта, його характером у музиці, по-
черком. Без перебільшення — такі музиканти творять шко-
лу нової скрипкової радянської генерації й додають нового
звучання традиційності». Або: «Андрій Дарчинський зазнав
нового успіху, зігравши в концертному залі консерваторії,

139
окрім відомих творів композиторів-класиків, свою музику,
відкривши шанувальникам ще одну свою грань — компози-
ції. Його музичні етюди сповнені новаторства й експеримен-
ту, на тлі класичного принципу несуть дух сучасності… Дов­
гими оваціями музиканта не відпускали зі сцени, змусивши
зіграти тричі на “біс”…» Або ще: «Хто кращий? В актовій за-
лі консерваторії відбувся музичний двобій двох скрипалів —
Олександра Зельбмана і Андрія Дарчинського, які позмагали-
ся у виконанні “Капризів” Паганіні. Обидва музиканти цікаві
й талановиті, володіють чудовою технікою. Але глядачам яв-
но більше сподобався Андрій Дарчинський, вони вітали його
бурхливими оплесками. Наприкінці такого своєрідного кон-
церту-дуелі Андрій Дарчинський на прохання прихильників
віртуозно виконав “Політ джмеля” Римського-Корсакова, піс-
ля чого студенти на знак особливої шани й захоплення під-
хопили його на руки й винесли з зали під бурхливі оплески».
— Ну, що скажете? — озвався Майстер, коли я закінчила
читати. — Такі публікації, на вашу думку, є свідченням ви-
знання?
— Звісно! — вигукнула я. — Це неймовірно, що вам пощас-
тило їх знайти!
— Це все завдяки бібліотекарю. Я вже давно зауважив,
що саме серед бібліотекарів найчастіше трапляються люди,
які мають сентимент не лише до книг, а й до минулого та іс-
торії. Бібліотекарям, як і музейникам, у наш час, як нікому,
притаманний ентузіазм. У них живий дух романтики, неза-
лежно від віку! Я попросив його позичити ці газети, аби по-
казати вам.
— Сумно читати це все. Дарчинський мав усі шанси ста-
ти відомим. І не тільки тут, а й у світі… — зітхнувши, прока-
зала я.

140
 — Звичайно, як і багато інших, талановитих, геніальних,
знищених і забутих…
— Ви, здається, казали, що в консерваторському музеї не-
має нічого, що стосувалося б Дарчинського, жодної згадки…
Але ми маємо не так уже й мало матеріалів! — пожвавилася
я. — Газетні публікації, ноти, фотографії, лист… Ну і я б відда-
ла цю скрипку… Цього вистачить для невеличкого куточка,
який був би присвячений йому.
— Непогана ідея. Думаю, їх мало б зацікавити. Але щодо
скрипки… Я б нізащо не віддав би її, щоб вона лежала мерт-
вим експонатом під склом. Це безглуздя! Інструмент повинен
жити! Раз він знайшов вас — грайте на ньому, хай вас не му-
чить сумління. Згодом можете передати скрипку комусь зі
своїх учнів або у спадок — дітям.
— Чесно кажучи, мені було б важко розлучитися з цією
скрипкою, — всміхнувшись, зізналася я.
— Знаю, — відказав Майстер, — тому й не намагайтеся.
Коли, вже прощаючись, я простягла гроші за роботу, Май-
стер делікатно відхилив мою руку.
— Облиште. Ви не з’явилися тут, як звичайний клієнт, яко-
му потрібно було лише полагодити скрипку. Ви прийшли до
мене з історією, ви відкрили мені ім’я геніальної й неспра-
ведливо забутої людини. Узяти гроші — це осквернити цю
історію, а я не хочу! Якщо ви бажаєте віддячити мені за ро-
боту — надішліть копії нот Дарчинського. Я би хотів пізнати
й відчути його через музику. А можливо, я щось відчую по-
іншому… І, може, навіть більше, виключно завдяки досві-
ду, а не тонкості нутра. А втім — неважливо… Мені цікаво —
і тим усе сказано!
Попрощавшись із Майстром, я  поспішила на вулицю
Фредра — розшукати доньку Емілії. Я притискала до себе

141
скрипку, відчувала рішучість і впевненість, це Майстер заря-
див мене. У цій історії з’являлося все більше фактів, які чіткі-
ше вимальовували портрет Андрія Дарчинського. «Буремна
симфонія»… Я намагалася уявити ту музику, монументаль-
не полотно для оркестру, зіткане з тем протиріч та сумні-
ву, мороку й хаосу, боротьби добра і зла… Я чула мідні духо-
ві інструменти, труби, валторни, гобой, скрипки, віолончелі,
арфи… Відчувала запал, пристрасть і силу цієї музики. «Бу-
ремна симфонія»… Без сумнівів, це було полотно, що змальо-
вувало епоху. Чомусь же знайшли в нім антирадянщину. Хо-
ча в той час причепитися могли до будь-чого…
Стару будівлю у центрі на затишній вулиці, де майже не
їздили автівки, можна було знайти, не дивлячись на вивіс­
ку — за запахом ліків. Звернувшись у віконечко реєстрату-
ри й запитавши, в якому кабінеті приймає лікар Проценко,
я піднялася на другий поверх. На лавці під кабінетом уже бу-
ла чимала черга. Пробурмотівши, що маю лише запитати,
я постукала у двері й прослизнула в кабінет. Звісно, з такою
кількістю пацієнтів жінка не матиме часу зі мною розмовля-
ти. Але принаймні ми домовимося про зустріч пізніше.
У кабінеті біля стоматологічних крісел із пацієнтами пра-
цювало двоє: літній чоловік і молода худорлява жінка в мас-
ці. Від дзижчання бору й запаху ефіру мене ледь не млоїло.
— Зачекайте в коридорі, у нас ще пацієнти, — озвалася
медсестра, зауваживши мене.
— Вибачте, я на хвильку, мені потрібна лікарка Дарія Про-
ценко, — пояснила я.
Худорлява жінка, відклавши бор, зняла маску й підійшла
до мене.
— Я за неї, — й помітивши мою розгубленість, додала: —
А вам принципово потрібна лише Дарія Проценко?

142
 — Так, мені потрібна тільки вона, — відказала я. — Дуже
потрібна. Скажіть, коли вона буде?
Жінка знову всміхнулася і здалася мені молодшою, аніж
з першого погляду. Хоча було їй, мабуть, уже за тридцять.
— Думаю, тут її вже не буде. Річ у тім, що я — Ірина Про-
ценко, а Дарія Проценко — моя мама, і вона вже кілька ро-
ків на пенсії.
Мабуть, у мене був дуже розчарований вигляд, бо жінка
знову всміхнулася й лагідно запитала:
— То, може, я все-таки зможу вам допомогти?
— Мені потрібно поговорити з вашою матір’ю. Це дуже
важливо, — сказала я. — Розумієте, це стосується однієї лю-
дини, яку вона добре знає, і саме вона може мені допомогти.
Ірина споважніла й уважно подивилася на мене. Якусь
мить вона немов вагалася, але врешті, пройнявшись дові-
рою, зітхнула й промовила:
— Ну тоді я їй зателефоную, зачекайте. На жаль, у мене
немає часу вникати у вашу історію, але сподіваюся, що ви не
турбували б мою маму заради дрібниць?
— Звісно, не турбувала б, — запевнила я.
Вона вийшла з кабінету й невдовзі повернулася.
— Мама вдома і зможе з вами поговорити, якщо це справ-
ді поважна справа. Ми живемо тут неподалік, у наступному
провулку…
Простуючи Каштановою вулицею й шукаючи будинок із
номером двадцять, я вперше відчула невпевненість. «Не слід
покладати на цю зустріч якісь надії, — сказала я собі. — Усе
може виявитися зовсім не так, як я того очікую». Мабуть, те ж
саме сказав би мені й Анатоль…
Піднявшись на третій поверх, я  натиснула на дзвінок
восьмої квартири.

143
 Минув якийсь час, поки за дверима почулося шурхотін-
ня, мабуть, подивилися у  вічко й накинули на двері лан-
цюжок.
— Хто там? — запитав низький жіночий голос.
— Я бачилася в поліклініці з вашою донькою, мені дуже
потрібно поговорити з вами…
Жінка прочинила двері з накинутим ланцюжком і погля-
нула на мене неприязно-підозріло.
— А…То ви та дівчина зі скрипкою… І що вам від мене по-
трібно? — запитала вона.
— Я хочу поговорити з вами про вашу матір, Емілію. Річ
у тім, що я…
Жінка зняла ланцюжок і, відчинивши двері, впустила ме-
не. Проте до вітальні не запросила. Ми так і стояли в коридо-
рі. На вигляд їй було за шістдесят. Виразні дуги брів, прямий
ніс і густе волосся, зібране на потилиці, видавали колишню
красу. В її поставі було щось владне, вишукане і зверхнє.
— І що? Яке ви маєте відношення до моєї матері? — суво-
ро запитала вона.
— Я винаймаю будинок у містечку Вільшана, який колись
належав їй, — заговорила я. — Знаю, що колись Емілія жила
там зі своїм першим чоловіком, скрипалем і композитором
Андрієм Дарчинським, який згодом загинув у таборах. Я зби-
раю матеріали про нього, і якщо ваша матір ще жива і при
здоровій пам’яті, вона могла б багато цікавого розповісти...
Хочу, щоб ви допомогли мені у цьому.
Її тонкі вуста опустилися в презирливій гримасі.
— Хто дав вам право лізти в чуже життя й порпатися в ми-
нулому, мов у брудній білизні? — раптом процідила вона.
— До чого тут брудна білизна? Йдеться про людину, яку
знищили… Пам’ять про яку несправедливо піддали забуттю!..

144
 — Мене не цікавить людина, яка не має до моєї родини
жодного відношення, — відрубала Дарія. — У моєї матері мог­
ло бути скільки завгодно чоловіків. Чого б я мала переймати-
ся ними? Що було — те було. У той час чимало родин потерпі-
ли від влади. А щодо того, що він забутий… Так немає нічого
вічного. Цинічно, але це правда.
— Я згодна, таке спіткало багатьох, — стримано відказала
я. — Звісно, немає нічого вічного… Але той чоловік залишив
після себе геніальні твори. Вони віднайдені… І є сенс їх гра-
ти, слухати і про нього говорити, знати!..
— Що ви хочете від мене? — роздратовано урвала мене
жінка. — Хочете говорити про нього — говоріть, грайте його
твори, пишіть статті, популяризуйте, але дайте мені спокій!
Я вам нічим не можу допомогти!
— Ви можете мені допомогти, — вперто заперечила я. —
Мені потрібно поговорити з вашою матір’ю.
— Ні, якраз тут я вам нічим не можу допомогти! Моя ма-
ти померла!
Дарія рвучко відчинила двері. Не зронивши більше жод-
ного слова, я швидко вийшла. За моїми плечима грюкнули
двері й нервово клацнув замок.
Опинившись на вулиці, я глибоко зітхнула. Щоки пала-
ли. Прикро… Не пам’ятаю, щоб коли-небудь у мене з кимось
була така важка й неприємна розмова. Хоч я й намагалася
не створювати ілюзій, та все одно відчувала розчаруван-
ня. Все-таки якась надія була… Чому ця жінка так нервува-
лася? Мабуть, історія колишніх стосунків Емілії й Дарчин-
ського — не надто приємна для цієї родини, про неї воліють
не згадувати… Можливо, між донькою й матір’ю ніколи не
було справжніх довірливо-близьких стосунків, тому й не
дивно, що в  цієї жінки стільки нерозуміння, байдужості

145
й агресії. Авжеж, хто такий для неї Дарчинський? А ще іс-
торія з отруєнням… Непросто знайти цьому виправдання
й непросто пробачити, коли мати, хай навіть перебуваю-
чи в афекті чи психічному розладі, стає вбивцею батька.
Мабуть, Дарія так її й не вибачила. А може, я все драмати-
зую, домислюю, і  насправді все зовсім не так? Можливо,
цю жінку дуже мучать докори сумління й відчуття прови-
ни? І вона ладна забути той жахливий і ганебний материн
учинок, так, наче того ніколи не було?.. То хіба ж можна її
засуджувати?
Я довго блукала вулицями. А потім, сидячи в кав’ярні, ди-
хаючи запахом кави, повертаючи собі рівновагу й бадьорість,
я подумала про свого батька. Напевно, уперше за весь час на-
шої розлуки мені захотілося побачитися з ним і все йому роз-
повісти. Просто прийти, сісти за стіл у кухні й розмовляти, як
раніше, про все… Слухати «Карміну Бурану», зачитувати вго-
лос цікаві фрагменти з книг… Я зітхнула. Чи можливо все це
повернути? Допивши каву, я вийшла на вулицю.
— Зачекайте! Дівчино зі скрипкою! Ну як ваша зустріч? —
гукнув хтось, задріботівши позаду мене підборами, наче на-
магаючись наздогнати.
Я спинилася й озирнулася. Упізнала її по ямочках на що-
ках.
— От так зустріч… А я вас упізнала й вирішила запита-
ти… — заговорила Ірина, трішки відсапуючись. — З мамою
зустрітися вдалося? Вона людина складна і прикра, у неї все
дуже залежить від настрою, особливо спілкування з незнайо-
мими… Тому не здивуюся, якщо вона відмовилася розмовля-
ти з вами, і навіть не впустила в хату.
— Так, — відказала я. — Ми бачилися.
— Ви казали, що у вас якась дуже важлива до неї справа…

146
 — Так. Я хотіла поговорити з нею стосовно її матері, ва-
шої бабусі Емілії. На жаль, це вже не має ніякого значення…
Занадто пізно.
— Стосовно бабусі? Чому запізно? З нею щось трапилося?
Ви з притулку? — стривожилася Ірина.
Я здивовано поглянула на неї, нічого не розуміючи.
— Тобто?..
— Їй стало гірше? Останнім часом вона не дуже добре по-
чувається…
— Недобре почувається? Мабуть, я чогось не розумію…
Пробачте, але ж… Ваша мати сказала, що Емілія померла… —
тихо промовила я.
— Що?!.. — видихнула Ірина і, трохи опанувавши себе, до-
дала: — Ну що ж, усе зрозуміло… Цілком у дусі моєї мамусі…
— Тобто, ви хочете сказати, що це неправда? — перепи-
тала я.
— Ви можете мені розповісти, про що ви намагалися по-
говорити з мамою? — запитала Ірина. — Це стосується лише
бабусі? Сподіваюся, це не страшна таємниця?
— Звісно, можу, — погодилася я, і ми поволі попрямува-
ли вздовж вулиці.
День огорнувся меланхолією, застигнувши в очікуванні
вечора, коли змінюються ритми й розчиняється метушня. Ві-
тер щедро розносив запахи кави й сухого листя. Палітра міс-
та все більше набувала пастельно-брунатних барв. Моє місто
було містом осені. Воно було найгарнішим саме восени. Моя
розповідь, підслухана й підхоплена вітром, летіла й розчи-
нялася в тій пастельній палітрі міста, щоб когось надихнути.
Того, хто цього зовсім не знатиме й не розумітиме. Можливо,
якогось вуличного музиканта, що грає на саксофоні, чи ху-
дожника з етюдником, якогось туриста-волоцюгу, що блукає

147
містом, чи мрійника, не від світу цього… Можливо, так здат-
на була впливати музика Андрія Дарчинського…
— Дивна історія, — промовила Ірина, вислухавши мою
розповідь. — Я нічого не знала про того скрипаля. Лише те,
що він був першим чоловіком бабусі й викладав у консерва-
торії, а згодом загинув у таборах. Бабуся ніколи не згадувала
про нього в моїй присутності. Може, прагнула берегти таєм-
ницю? Напевно, вона справді його любила. І навіть не впев-
нена, чи змогла б я наважитися про щось розпитувати її те-
пер… Ви можете спробувати. Іноді людина швидше здатна
відкритися зовсім чужій людині, а не рідним. Але бабусину
поведінку спрогнозувати важко. Вона найчастіше буває за-
мкнена й не бажає розмовляти. Вона у приватному притулку
за містом. Час від часу я навідую її… Мама не була в неї вже
давно. Вона лише справно перераховує гроші. Але я її не за-
суджую. Їй теж непросто. І не дивно, що вона вам збрехала.
— Вона її досі не пробачила… — промовила я.
— Пробачати буває нелегко. А іноді й неможливо… — за-
думливо сказала Ірина. — Але невідомо, кому від того важче.
Я записала адресу притулку й Іринин номер, пообіцяв-
ши зателефонувати. Ми попрощалися з нею, як подруги. Го-
динник на старій міській ратуші пробив шосту. Час було по-
вертатися.
З автобусного пристанку я повернула в інший бік. Ноги
мої самі повели мене туди — до розмальованої в різні кольо-
ри брами. Анатоль сидів на ґанку, притулившись до стіни,
і курив. Поряд — почата пляшка коньяку. Цього було достат-
ньо, щоб зрозуміти, що в нього трапилась якась прикрість.
— …Познущалися від душі… — промовив.
Аж тепер я побачила... У раму розбитого вікна хтось запхав
подушку. На підлозі поруч із розбитим склом — розкидані,

148
порізані й розшматовані картини, розламані рами. Опустив-
шись навколішки, я намагалася стулити їхні рани, немов во-
ни могли зростися.
— Хто це? За що?.. — лише спромоглася спитати я.
— Не знаю. Повернувся додому й побачив це все…
— Ти когось підозрюєш?
— Не беруся навіть. Нема сенсу.
Мабуть, в Анатоля траплялося немало конфліктів із не-
другами. Я раптом згадала, як колись у «Старій бруківці» до
нього причепився хлопець, що був напідпитку, якому не спо-
добалося, що він зобразив його наречену повією. Та й Софія
розповідала, що люди, які позували Анатолю, часто свари-
лися з ним.
— Може, ти нещодавно когось малював? — запитала я.
Анатоль зморщив чоло.
— Ну малював… Кілька продавців на ринку, сусідку, Безру-
кого, який курив на лавці, фізкультурника під час шкільно-
го змагання на стадіоні, де був колись єврейський цвинтар…
Ті люди не змогли б. Може, це хтось із хлопців, зі «Старої бру-
ківки». Коли я бував напідпитку, то міг там із кимось зчепи-
тися й пошарпатися.
— А в хаті нічого не зникло? Раптом це були грабіжники?
А знищення картин — це так, аби збити з пантелику й за-
мести сліди…
— Ні, нічого не зникло. Та й нема чого красти.
— Напевно, годі собі уявити гіршу помсту, — зітхнула я,
сідаючи поруч.
— Це хтось із наміром, — ковтнувши з пляшки, Анатоль
простягнув її мені. — Вдарити, щоб найболючіше. Знали, де
ахіллесова п’ята. Нерозуміння іноді спричиняє агресію. Але
це все потрібно сприймати по-філософськи.

149
 — Сприймати по-філософськи те, що глумляться над тво-
єю творчістю? — я й собі ковтнула з пляшки.
— Кожна творча людина повинна бути до цього готовою.
Завжди знайдеться хтось, хто спробує зламати крила. Нерозу-
міння не уникнути. Тільки в таких малих просторах, як про-
вінція, це відчутно найбільше.
— Напевно, Дарчинський теж пройшов через те нерозу-
міння, яке спричинило агресію, — припустила я. — Через не-
розуміння й заздрість…
— Тут нічим не зарадиш. Треба продовжувати робити
свою справу, от і все. Я не вважаю себе добрим художником,
але я люблю змальовувати минуле мого міста й не можу від
цього відмовитися. Сьогодні я це відчув по-особливому.
Він забрав у мене пляшку і знову зробив ковток.
— Найгірше, коли тобі не дають займатися справою, ко-
ли існують заборони, — задумливо сказала я. — Можливо,
Дарчинський там, у таборах, і продовжував писати музику,
десь на випадково знайдених клаптиках паперу… Тільки
ми про це вже не дізнаємося. Емілії він писав, що створює
музику подумки. Так він створив три симфонії… Неймовір-
но, правда?
— А все-таки немало ми дізналися, — Анатоль присунув-
ся ближче й притулився головою до мого плеча.
— Тепер лячно уявити, що я могла ніколи не полізти на
той стрих, і нічого б того не було…
— Якби не ти, я теж не заглибився б у ту історію, — про-
мовив Анатоль. — І річ навіть не в малюнках, що їх під впли-
вом намалював. А в тому, що вперше з дитинства відчув се-
бе відкривачем. І не просто відчув, а збагнув якийсь сенс.
Наші зусилля щодо Дарчинського теж не можуть бути мар-
ними. Я впевнений. Хоча може трапитися так, що комусь це

150
не сподобається, хтось вважатиме це безглуздям і чинити-
ме перешкоди…
— Виходить, філософ-споглядач теж може бути у свій спо-
сіб борцем, — усміхнувшись, зауважила я.
Анатоль повернув до мене своє обличчя й  подивився
якось зовсім по-іншому. Ще ніколи я не бачила його сіро-
блакитних очей такими бездонними. Наблизившись, він по-
цілував мене просто в усмішку.

***

За кілька днів мені зателефонував Майстер. Напередодні

я надіслала йому копії нот Андрія Дарчинського.
— Надзвичайно цікава музика, — сказав він. — Насам-
перед своїм наповненням. З неї справді можна читати його
авто­портрети. Ця музика вразила мене, хоча мене вразити
важко. До речі, маю для вас ще одну дуже важливу знахід-
ку… Це теж стосується Дарчинського.
— Тобто? Вам пощастило знову щось дізнатися?
— Саме так, моя люба скрипалько. Як я вже вам казав, моє
ремесло передбачає цікаві знайомства… Варто було якось узя-
ти до рук телефонну слухавку й порозпитувати у своїх знайо-
мих, щоби згодом хтось таки зателефонував і повідомив цікаву
інформацію. Отже, справа небезнадійна. Нарешті я натрапив
на слід. Пам’ятаєте, я вам розповідав про «Буремну симфонію»?
— Пам’ятаю — вона загубилася…
— Авжеж, загубилася… Та один композитор вирішив її від-
новити з пам’яті. Він знав Дарчинського й добре пам’ятав цю
симфонію! Пригадуєте, професор намагався її відшукати, щоб
оркестр зіграв на якійсь там річниці консерваторії?

151
 — Так…
— Її так і не знайшли. І тоді якийсь диригент вирішив
спробувати її відновити. Ну звісно, допускаю, оркестровка
може виявитися в чомусь іншою, з іншими акцентами, аніж
це було в Дарчинського… Але не в тому річ. Сенс у самій му-
зиці, чи не так?
— Звичайно…
— Але симфонія так і залишилася лежати в шухляді йо-
го письмового стола на кілька десятків років… Він тяжко за-
хворів і довго не прожив. Але я добре знаю його сина, який
теж грав на скрипці й навіть закінчив консерваторію, але му-
зикантом так і не став, згодом подався в бізнес. У нього своя
крамниця музичних інструментів біля консерваторії. Не-
щодавно, після смерті матері, він вирішив продати батьків-
ське помешкання. Тепер розпродує його книги, меблі, щось
із анти­кваріату… Один мій знайомий скрипаль розповів ме-
ні про архів диригента. Днями він допомагав тому бізнесме-
ну розібрати його. Дещо пішло у смітник, дещо з нотних збі-
рок він люб’язно вирішив віддати консерваторії… Там була
й «Буремна симфонія»! Саме напередодні я його запитував
про Дарчинського, тому він і звернув на ці ноти увагу й од-
разу ж зателефонував! Лише уявіть, та симфонія теж могла
випадково потрапити у смітник чи макулатуру!
— Неймовірно!.. — прошепотіла я. — То симфонія зараз
у того скрипаля?
— Так. Тільки я її ще не бачив. Сподіваюся завтра зустрі-
тися зі своїм знайомим. Я одразу ж вам зателефоную, коли
матиму ноти.
Скінчивши розмову з Майстром, я заходилася набира-
ти номер Анатоля. У відповідь розмірено озивалися байду-
жі до мого піднесення гудки. Спокійно сидіти вдома було

152
неможливо — мене переповнювали емоції. Схопивши курт-
ку, я вибігла з хати.
Небо вкрилося сутінками, моросив дощ, пахло ґрунтом
і гнилим листям. Відчинивши хвіртку, я мало не вдарилася
обличчям у чиєсь плече, від чого злякано скрикнула й від-
сахнулася.
— Куди ж ти так мчиш, наче за тобою хтось женеться? —
почула насмішкуватий голос Анатоля. Зодягнутий у старо-
модний дощовий плащ із капюшоном, у млосному відблиску
ліхтаря він нагадував монаха-капуцина або чаклуна.
— Я… Вирішила прогулятися… — відказала, перевівши
подих.
— Полюбляєш дощові вечірні прогулянки?
— Іноді…
— І без парасольки?
— Без парасольки... — збентежившись, засміялася я.
— Можна застудитися…
— Я хотіла тебе бачити, мені потрібно було… — ледь чутно
промовила я, дивуючись, чому ж так калатає серце.
— Я знаю… — Анатоль поправив на скроні моє вже воло-
ге волосся. — Я теж…
Його очі блищали в темряві, темні й загадкові, і я намага-
лася їх розгледіти.
— Я хотіла тобі розповісти дещо…
Ми вдивляємося одне одному в обличчя, наче намагає-
мося в тих темних графічних обрисах упізнати себе. Дощ
шумить у галуззі дерев. Холод уперто намагається проник-
нути крізь куртку. Я відчуваю тепло його подиху. На мить
земля тікає з-під ніг… Серце калатає, заглушуючи шум до-
щу. Його вуста делікатно вимальовують на моїх вустах теп­
лі чудернацькі візерунки, здіймаючи в  мені нестримну

153
гарячу солодкаву хвилю. Усі звуки кудись поділися, за-
вмерли разом із думками й словами. І дарма, що дощ і хо-
лод. Нічого не має значення. Нічого не існує. Ми тулимося
одне до одного біля брами, мов підлітки, втративши від-
чуття дійсності.
Делікатно кахикнувши, хтось пройшов повз нас, зашурхо-
тівши підборами. Отямившись, я рвучко ухилилася від Ана-
толя і знічено засміялася.
— Що ми робимо?.. Тут, на дощі!..
Аж зараз ми помітили, що майже змокли.
— Зате це гарний привід сушитися й пити гарячий чай
у тебе вдома… — відказав Анатоль.
Засміявшись і схопившись за руки, ми побігли в будинок.
При тьмяному світлі настільної лампи ми говоримо й на-
слухаємо дощ. За вечір це, мабуть, уже третє горня чаю...
А час не затримується, і тільки годинник розміреним цокан-
ням уперто намагається повернути його відчуття. І, здаєть-
ся, ми можемо проговорити отак усю ніч, і не помітити цьо-
го, і здивуватися, бо часу все одно замало.
— У мене є ідея, — сказав Анатоль, — створити цикл ма-
люнків, які б ілюстрували життя Дарчинського. Тим більше,
у мене є кілька ескізів… Думаю, мені допоможе музика. По-
граєш мені його твори?
— Хочеш відчути його портрет? — здогадалася я.
— Не тільки. Хочу зрозуміти його.
— У музиці він дуже різний і суперечливий… Напевно,
зрозуміти, яким він був насправді, — непросто.
— Погоджуюся, майже неможливо. Але таємничість його
особистості теж дає відчуття ліній та кольору. І її теж мож-
на прочитувати. А те, що вдається прочитувати, хочеться ма-
лювати…

154
 Я беру скрипку. Уже не раз грала ці етюди, і щоразу так,
наче вперше, наче незнайому мелодію, бо вона завжди зву-
чала по-іншому. Так і цього разу. Музика набуває ще біль-
шої глибини, суму й таїни. Може, тому, що вечір і дощ? Му-
зика розчиняє час, вимальовує інший простір, якусь іншу
дійсність, яка тут і тепер є справжньою і єдиною. Разом із на-
ми її слухають мовчазні прозорі примари будинку, його старі
стіни. Анатоль малює. Рухи олівця швидкі, рвучкі, вони теж
грають мелодію в унісон із моєю скрипкою. Як я хочу спини-
ти час... Але він невловимо й швидко проминає разом з ме-
лодіями, які граю.
Постать Анатоля розчиняється в темряві вулиці. Усе зда-
ється примарним, несправжнім, як сон, і навіть вологий слід
на вустах від поцілунку.
А за кілька днів зателефонував Майстер і повідомив, що
«Буремна симфонія» в нього. Я запланувала зустрітися з ним
після відвідин Емілії...

***

День, коли я вирушила до притулку, виявився погожим. По-

лудневе сонце припікало зовсім не по-осінньому, і небо без
жодної хмарини. Стара відремонтована будівля з колонами
і флігелем. Розлогий сад із клумбами й алейками. Тут був ко-
лись панський маєток.
— Пані Емілія не завжди охоча до розмов, — пояснила
­медсестра. — Найчастіше вона не хоче нікого бачити. Особли-
во дочку. Щось там у них негаразд… Певно, старенька обра-
жається, що опинилася тут. Хоча в нас майже домашній за-
клад і чудовий догляд...

155
 Емілія сиділа у візку недалеко від клумби з айстрами, у за-
тінку. У білій шерстяній сукні, що нагадувала нічну сорочку,
у накинутій на плечі білій хустці, маленька і бліда, вона ски-
далася на примару. Руки покірно лежали на колінах. Вона ди-
вилася перед собою, але хтозна, чи щось бачила…
— Пані Еміліє, до вас гостя, — повідомила їй медсестра
і, розвернувши візок у мій бік, залишила нас самих.
Стара жінка глянула на мене посивілими очима без жод-
ного зацікавлення й відвернулася. У правильних рисах її об-
личчя досі відчувалася якась витонченість та шляхетність,
хоча разом з тим — безпорадність і байдужість до всього. Во-
на здавалася зламаною часом.
— Мене звати Романа,  — наблизившись, заговорила
я й при­сіла навпочіпки біля її ніг. — Я приїхала з Вільшани.
Винаймаю будинок, який колись належав вам. Недавно ді-
зналася про Андрія Дарчинського… Я знайшла на стриху йо-
го скрипку й ноти. Хочу поговорити з вами про нього.
Емілія поволі повернулася в мій бік. Сиві очі її ніби ожи-
ли, вона немов побачила мене вперше. Якусь мить вона ду-
мала, а потім вуста ворухнулися.
— Що вам від мене потрібно? — запитала низьким, трохи
скрипучим голосом.
— Я збираю про нього матеріали. Мені вдалося відшукати
ноти кількох творів у пані Орести, яка багато розповіла про
нього. Я дізналася, що його «Буремну симфонію», яку було за-
гублено, вдалося відновити… Можливо, ви могли б мені допо-
могти, адже ви були його найближчою людиною…
— Найближчою людиною?.. — перепитала вона, урвавши
мене. — Тепер я в тому не впевнена.
Неподалік спинилися дві бабусі і з цікавістю дивилися
на нас.

156
 — Шановні, ви заважаєте, — голосно промовила Емілія.
В її голосі відчувалися владні і трохи зверхні нотки. Старі
жінки ображено здвигнули плечима й подибали далі, час від
часу озираючись на нас і перемовляючись.
— Йому ніхто не був потрібен, — раптом заговорила Емі-
лія. — Хотів самотності. Інакше б не творив. Усі вважали
нас ідеальною парою. А мені завжди бракувало його уваги.
Навіть коли був поряд. Я хотіла більше чоловіка, ніж музи-
канта. Я хотіла дітей. А йому це було непотрібно. Я нена-
виділа його, коли він зачинявся в своєму клятому кабіне-
ті й писав музику або грав на скрипці. Його все одно що не
було. Щоб заглушити ревнощі, я сідала за фортепіано й теж
починала грати. Це його дратувало, це йому заважало, він
вилітав із кабінету, кричав, щоб я  припинила, ми свари-
лися… Йому потрібна була жінка-особистість. А я була зви-
чайна. Можливо, з часом він би зустрів ту, яка була б щас-
ливою розділити його самотність, яка  б сприймала його
егоїзм і віддавала йому все, яка б його надихала, не нищи-
ла побутом і міщанськими примхами. І, напевно, я б змог­
ла його відпустити… Але пізно я це зрозуміла. Напевно, він
міг повернутися з тих таборів і продовжувати писати му-
зику, був би дуже відомим… Але він давно хворів. Туберку-
льоз. Я дуже завинила перед ним. Через кілька років після
арешту Дарчинського я  почала жити з  Володимиром, ще
до того, як дізналася про смерть Андрія. Таємно, звісно. Він
тоді працював в управлінні культури і вже, як виявилося,
співпрацював з КДБ. У той час я й народила Дарку… Це вже
згодом ми узаконили стосунки, уже після смерті Дарчин-
ського… Я знала, що Андрій мені б не пробачив. Але Воло-
димир допомагав мені, був поряд. Я не вміла бути сама. Ні-
коли не вміла.

157
 Емілія поглянула на мене з самісінької глибини пережи-
того смутку.
— Як ви все-таки знайшли мене? — запитала вона.
— Розмовляла з вашою донькою… — відказала я, не вда-
ючись у подробиці.
— Дарка… Вона досі не може мені пробачити. Я її розу-
мію. Ви ж знаєте, що сталося? Вам розповіли… Іноді я не ро-
зумію, як я могла... Я невиразно це пам’ятаю, як у сні… Ніби
то не я була. Усе моє життя — сон… Володимир був страш-
ною людиною. Деспотичний, владний, жорстокий… Він зла-
мав не ­одне життя. Тільки я не знала. Бувало, він і на мене не
раз ­піднімав руку, а я терпіла заради Дарки, терпіла, бо не бу-
ло куди подітися, це вже була залежність, ще й жаліла ­його.
У нього, крім мене, не було нікого. Про все вже я згодом дізна-
лася. Не від нього, звичайно. Від подруги, яка роками була йо-
го коханкою, відтоді, як ми з ним стали чужими. Але це мало
трапитися — ми були занадто різні й далекі. Вона розповіла
і про донос на Дарчинського, і про інші його злочини, і про
їхній зв’язок… Напевно, саме те мені було найважче прийня-
ти — страшну правду. Я не знаю, чи жалкую про те, що зроби-
ла. Не знаю... Не можу сказати напевне. Не пам’ятаю, як усе
сталося. Якби довелося сповідатися перед смертю, не впевне-
на, чи розкаялася б.
— Чому він це зробив? Написав донос і нищив усе, що бу-
ло пов’язане з його ім’ям? — запитала я. — Чому така нена-
висть? Це через кохання до вас?
Емілія важко зітхнула і, хвилю помовчавши, промовила:
— Кохання? Тепер я не впевнена. Радше, нав’язлива ідея
за будь-яку ціну отримати те, що бажав, що роками було йо-
му недоступне, хвороблива пристрасть… Заздрість. Це була
морально хвора людина…

158
 — Заздрість?
— З нього не вийшло скрипаля. Він був позбавлений будь-
якого таланту. Володимир теж навчався в консерваторії. ­Їздив
навіть до Кракова брати уроки в одного відомого скрипаля
Блумена, в якого вчився Андрій. Тільки той професор сказав
йому, що нема сенсу, з нього ніколи не буде музиканта.
— Он як!.. — видихнула я.
— Щоправда, консерваторію він усе-таки закінчив. Уже за
совітів. І то завдяки тому, що, вступивши в партію, став акти-
вістом. Музиканта з нього не вийшло, як і прорікав Блумен,
зате вийшов чиновник-душогуб. Тому в нього були причи-
ни ненавидіти Дарчинського. За успіх, за талант, за те, що
все давалося йому легко! Думаю, він був пов’язаний із ректо-
ром консерваторії, з яким у Дарчинського був конфлікт. Він
доклався до його звільнення, тепер я не сумніваюся! У той
час Андрій заступився за дуже талановитого студента, яко-
го вирішили вигнати з консерваторії за те, що його батьки
були репресовані. З того й почалося. Дарчинський передчу-
вав… Покинув свою роботу, повернувся у Вільшану… Але не
врятувала провінція.
Емілія замовкла. Вона дивилася кудись поперед себе, ру-
ки її тремтіли.
— То що ви там знайшли на стриху? — запитала вона за
хвилю, немов повернувшись зі свого минулого.
Я витягла з сумки ноти й подала їй.
— Ви впізнаєте їх?
Її вуста здригнулися в ледь помітній усмішці. Вона довго
вдивлялася в пожовклий аркуш.
— Я дуже погано бачу… Але я впізнаю й пам’ятаю ту му-
зику в соль-мінорі. Це було останнє, що написав Андрій. Во-
на була для мене особлива. «Забута мелодія»…

159
 — Забута… — погодилася я.
— Так він назвав її, — пояснила Емілія. — У ній жаль за
тим, що минулося, за тим, що вже ніколи не повториться…
Це начебто забута мелодія минулого. Я пам’ятаю... Згодом ме-
ні вчувалася в ній якась його непримиренність і передчут-
тя розлуки. Можливо, щось навіть трагічне… Невдовзі його
ареш­тували. Ноти збереглися чудом. Вони чомусь помилко-
во були вкладені до якихось інших нот... Тому їх не знищили.
Ви казали, що віднайшли ще якісь його твори?
— Так. У пані Орести виявилося кілька його етюдів та со-
нат. А в одного скрипаля — відновлена його батьком, що був
учнем Дарчинського, «Буремна симфонія», яка вважалася
втраченою.
— Це добре… — зітхнула Емілія. — Виявляється, не все зни-
щено. Час буває справедливим — повертає втрачене, іноді
в дуже дивовижний спосіб.
Вона торкнулася мого плеча.
— Дивно, що ви так перейнялися чужим минулим. Може,
тому що молода…
— На стриху я знайшла також кілька ваших фотографій,
лист із Кракова і скрипку майстра Лінденбаума… — загово-
рила я. — Щоправда, вона була без струн, із розбитими кіл-
ками, тріснутою декою, але скрипковий майстер реставру-
вав.
— Дивно, що вона взагалі вціліла, — промовила Емілія. —
Трапляються ж такі химерні речі… Як ото ваш сьогоднішній
візит… Давно вже я ні з ким так не розмовляла. Втомили ме-
не спогади. Не звикла…
— Може, ви б хотіли мати в себе фотографії й лист? — за-
питала я. — Це ж належить вам…
Я витягла їх із сумки і простягла їй.

160
 На моє велике здивування, вона заплющила очі й запе-
речно похитала головою, натомість віддавши мені аркуш із
нотами.
— Не потрібно більше. Усе в минулому. Хай і буде там. Не
хочу. Тепер це — вже забута мелодія. Ви не уявляєте, що то
було для нього — підписати той папір на знищення своїх нот!
Все одно, що накинути мотузку на шию!..
Емілія розвернулася до мене спиною й махнула рукою, не-
мов прощаючись, уже не бажаючи продовжувати розмову.
— Чи можу я ще навідати вас? — запитала я.
Вона не відповіла, затуливши обличчя руками. Мені зда-
лося, що вона плаче, але я не зважилася розраджувати. Я б не
знайшла слів. Це була мить, яка вимагала мовчанки. Я лише
торкнулася її плеча й відійшла.
Алейкою поверталися ті ж самі цікаві бабусі. Вони осуд-
ливо хитали головами, позираючи на мене, і перемовляли-
ся. Уже біля воріт я озирнулася. Емілія так і сиділа, затулив-
ши обличчя руками.
Повернувшись у  рідне місто, я  довго блукала вулиця-
ми в роздумах. Стільки в  тій історії було неоднозначнос-
тей, які перекреслювали всі мої уявлення та сподівання…
Мабуть, Анатоль мав рацію — мені не варто було турбува-
ти стару жінку, ятрити її болісними спогадами й розчаро-
вуватися самій. Таки так, правда часто виявляється не ду-
же привабливою і дещо потрібно залишати уяві. Усе вже
було для Емілії забутою мелодією, тим, що не виправити
й не повернути. Її вже не дуже хвилювало, чи повернеться
пам’ять про Дарчинського й чи житиме його музика. Її ли-
ше мучили сумління, провина, тіні минулого, які завжди
будуть із нею, яких уже неможливо позбутися. Ця жінка до-
живала своє життя…

161
 У думках я й сама не помітила, як опинилася у своєму дво-
рі, немов ноги самі привели мене до рідного дому. Теплий
осінній вітер підганяв мене у спину, коли я в нерішучості
спинилася біля під’їзду. На дитячому майданчику бавили-
ся діти, за столиком під старим ясенем двоє чоловіків, попи-
ваючи пиво, грали в карти. Визирнувши з балкона, сусідка
кликала свого чоловіка, який ремонтував велосипед. Усе бу-
ло, як раніше, так, наче я вранці тільки-но вийшла з будин-
ку й ніколи не покидала його так надовго. Я витягла з сумки
ключа і тремтячою рукою відчинила двері. Батько ще був на
роботі, і я могла хоч трохи побути сама.
З порога мене привітав запах дому — сушених яблук, ста-
рих книжок, каніфолі. Із кухні долинав смачний запах супу.
Я почула чиїсь легкі кроки. Назустріч вийшла Юлія. Побачив-
ши мене, вона збентежилася й почервоніла.
— Ромко? Так несподівано… А я зайшла… Думала, дещо
зготую Сергієві… Мені звідси близько до студії…
Вона була зодягнута в мій махровий халатик, що завжди
висів у ванній і, видно, від того почувалася геть ніяково.
— Усе нормально, — недбало відказала я, кидаючи на ан-
тресоль сумку. — Я ненадовго. За годину піду.
— Шкода, що ненадовго. Тата не застанеш… Він буде сьо-
годні пізно. Може, пообідаєш? Я зготувала суп… — Юлія по-
прямувала за мною на кухню.
Я стенула плечем. Чесно кажучи, встигла добряче зголод-
ніти.
Вона заметушилася біля плити. Тут уже відчувалося її гос-
подарювання. На поличках з’явилося двоє нових яскраво-­
червоних горнят, замість давнього закіптюженого чайни-
ка — електричний. Прозорі фіранки. І на підвіконні — гор-
щик із фіалками. Нам із батьком завжди бракувало часу на

162
прибирання. У мийці назбирувалася ціла купа немитого по-
суду, через який ми завжди сперечалися й сварилися. Певно,
батько тепер задоволений…
— Ти була тут у справах? — запитала Юлія, подаючи мені
тарілку супу й сідаючи проти мене.
Я сьорбнула гарячої юшки. Вона смачно готувала. Напев-
но, батькові подобалося.
— У справах, — відказала я.
— Ти дуже таємнича. Такий вигляд завжди має той, хто
шукає скарби чи якісь артефакти… — зауважила вона.
Я здивувалася й уважно подивилася на неї. Якби в ту мить
я помітила в ній якусь насмішкуватість чи поблажливість,
я б ніколи нічого не сказала. Та Юлія дивилася на мене з щи-
рою цікавістю, проникливо й цілком серйозно.
— Напевно, так воно і є, — визнала я.
— А ти знаєш, що я колись мріяла бути археологом? —
всміхнулася вона.
— Невже?
— Так… Під впливом учительки історії. Вона розповіда-
ла про археологію. Якось ми з друзями в четвертому класі,
озброївшись складаними ножичками, зібралися влаштува-
ти розкопки біля залишків старого муру, де був колись замок.
І завзято рили, поки нас не прогнали якісь дядьки напідпит-
ку. А потім учителька виїхала в інше місто, і про археологію
я забула… Хоча, напевно, журналістика — чимось спорідне-
на професія. Теж доводиться щось розкопувати, знаходити…
— Мабуть… — промовила я і знову уважно поглянула на
неї. — Споріднених професій багато.
— І що? І багато тобі вдалося розкопати? — трохи нетерп-
ляче запитала Юлія.
Трохи завагавшись, я відповіла:

163
 — Небагато. І більше дізнатися навряд чи вдасться…
— То, може, розповіси? Чи, як справжня шукачка скар-
бів, бажаєш залишити все в таємниці? — усміхнулася вона,
ближче присуваючись до мене, наче налаштувалася слуха-
ти. — У мене теж є година часу, а потім доведеться бігти на
телебачення…
Ніколи б і не подумала, що колись зможу їй розкрити-
ся й розповісти якусь таємницю. Я могла уявити що завгод-
но, лише не це. І як їй вдалося схилити мене до цього? Юлія
слухала уважно, не вриваючи мене жодними запитаннями.
Уміння слухати, напевно, теж було її професійною рисою. Її
гарні виразні очі то примружувалися в задумі, то розширю-
валися від подиву, вона покусувала губи.
— Послухай! Це ж цікавий матеріал! Тут і історія, і дра-
ма, і музика, і справжній детектив… Можна спробувати зро-
бити сюжет! — вигукнула Юлія, коли я закінчила розповідь.
— Тобто? Вважаєш, що можна подати цю історію на теле-
бачення? — запитала я.
— Ну а чому ні? Ну як ти, збираючись повернути ім’я Дар-
чинського, можеш обійтися без залучення ЗМІ? Але спершу
я спробую поговорити з редактором…
— Добре, — погодилася я. — Тільки батькові поки що не
розповідай нічого. Якось я сама йому все розповім.
Ми розпрощалися з нею, як майже подруги. Тепер я диву-
валася своїй колишній неприязні, майже ненависті до неї.
Можливо, нас зблизила історія про забутого музиканта?
Майстер чекав на мене на лавці біля будинку. Побачивши
мене, він привітно махнув згортком, який тримав у руках.
— Сьогодні чудовий день, і хочеться якнайдовше лови-
ти тепло. Щоправда, на сонці стаєш до всього лінивим… Але
іноді можна собі дозволити таку примху, правда ж? — він

164
простягнув мені згорток. — Ось, тримайте. Тут ноти симфонії.
Собі я залишив копію. Як на мене, монументальне полотно…
Я розгорнула ноти. Читала музику, вже чуючи валторни,
труби і флейту, скрипки й віолончель… Це була музика не-
спокійної й розбурханої, суперечливої душі на тлі такого ж
неспокійного буремного часу.
— Думаю, ці ноти правильно було б повернути в бібліоте-
ку консерваторії… — сказала я.
— Авжеж, — кивнув головою Майстер. — Я вже подбав
про це — копія є й у старого бібліотекаря. А взагалі добре бу-
ло б видати нотний збірник. Колись у мене був один знайо-
мий, який працював у такому видавництві. Давненько я вже
з ним не бачився, можна спробувати запропонувати Дарчин-
ського для видання. Хтозна, може, з часом знайдуться в ко-
гось й інші його музичні твори… Це не виключено!
— Цілком можливо, — погодилася я.
— Ну, а що у вас? Відчуваю, що й вам є що мені повідо-
мити…
Я розповіла йому про зустріч з Емілією. Майстер закурив.
— Не дивно…  — промовив він, випускаючи пахучий
дим. — Так часто буває. Люди надто суперечливі, і вони не
зі всім уміють собі порадити. Їм часто бракує розуміння, тер-
піння, прощення… Вони часто очікують набагато більшого
від того, що можуть отримати. І тут нікого не звинуватиш.
Ні­хто у тому не винний. Усе це й виливається у драму під на­
з­вою життя. Бачите, Скрипалько, старість іноді додає сенти-
ментальності… — всміхнувся Майстер. — А Емілія, можливо,
не дуже й усвідомлювала значущість Дарчинського і його
геній. Мені не раз доводилося стикатися з тим, що талано-
виту людину не сприймали близькі. Ця жінка заплуталася.
Їй залишається тільки поспівчувати… Але вона, безумовно,

165
свого часу надихала Дарчинського. Поряд із нею він створив
свою музику…
Я обійняла його, як батька, притулившись до пропахлої
тютюном камізельки.
Щойно я повернулася у Вільшану, зателефонувала Юлія.
— Нічого втішного, — повідомила вона. — Редактора сю-
жет про невідомого композитора і скрипаля не зацікавив. Він
не дав згоди. Мовляв, оскільки про нього нічого немає в ін-
тернеті, це геть невідома людина… Сказав, що є багато ціка-
віших особистостей і тем, які потрібно висвітлювати, і навіть
як приклад навів одного типа, синочка депутата, який зро-
бився співаком та й розкручується… Мовляв, ось тобі й тема
для програми «Нові імена» — і це потрібно буде підготувати…
— Зрозуміло, ну що ж… — зітхнула я, збираючись їй по-
дякувати.
— Але сюжет таки можна зняти, — швидко урвала вона
мене.
— Тобто? Ти ж сказала, що редактор не дав згоди…
— Не дав. Але ми знімемо й без його згоди. Знімемо і змон-
туємо. Головне, що в нас буде відеоматеріал, а нагода кудись
його просунути колись буде. Зробимо своєрідний невелич-
кий документальний фільм. Я зможу взяти камеру таємно
і зняти без оператора. Або попрошу одного перевіреного дру-
га. Треба визначитися лише з днем — краще під час вихід-
них, і продумати концепцію — що й кого ми зніматимемо…
Серце моє закалатало. Я навіть не сподівалася такої аван-
турної рішучості й завзяття від Юлії.
— Добре! — проказала я, стискаючи слухавку. — Тоді пла-
нуємо на наступні вихідні.
Цілий вечір я з піднесенням думала про ідею Юлії. Це бу-
ло б чудово, якби нам удалося зняти фільм. Хоча я розуміла,

166
що втілити наш задум буде дуже непросто. Я зателефонува-
ла пані Оресті й розповіла їй, що Емілія у приватному при-
тулку для престарілих. Я також сказала їй про наміри зняти
фільм і спитала, чи могла б вона на камеру розповісти про
Дарчинського. Стара жінка завагалася, але врешті дала згоду.
— Страшенно не люблю говорити щось у  присутності
­журналістів, ще й на якісь пристрої запису… Але це виключ-
но заради пам’яті про Дарчинського, — сказала вона.
Наступного дня після уроків я подалася до котельні ко-
лишньої фабрики побачитися з Безруким — спогади учня
Дарчинського для нашого фільму були дуже важливими
й без них було не обійтися. Хоча я й не знала, якими аргумен-
тами переконуватиму його. Чи виявить він довіру й відвер-
тість ще раз? Я довго стукала у двері його комірчини й навіть
із годину блукала запустілим подвір’ям фабрики, та марно.
Я навіть просунула у двері записку, прохаючи його прийти до
будинку Дарчинського для важливої розмови. За кілька днів
я прийшла знову — і двері були зачинені. Як його впіймати
й умовити, я не знала… Разом із піднесеним запалом та енту-
зіазмом я відчувала непевність, острах і сумніви. Я намагала-
ся уявити, як ми з Юлією приїдемо до притулку з відеокаме-
рою, як нас зустріне Емілія. Чи буде налаштована на відверту
розмову? Чи погодиться, щоб її знімали? Чи це не розбурхає
її й не роздратує, чи не пожене вона нас утришия? І чи буде
в стані розмовляти взагалі?

***

Дні затяглися осінньою сльотою і якимось понурим волого-­

акварельним застиглим спокоєм, коли прагнеш тепла та

167
затишку, сумовитих мелодій і цікавих книжок, коли зайвий
раз лінуєшся вийти за поріг. Малою я подовгу споглядала
негоду з вікна, наслухала дощ. Люди ховалися під парасоль-
ками, швидко дріботіли вулицею, оминаючи калюжі, автів-
ки розсікали перші сутінки світлом фар. Вікно було немов
у сльозах.
— Це небо плаче, правда? — запитувала я маму. Мені зав­
жди несила було бачити, як хтось плаче. А мама у відповідь
брала сопілку і грала якусь жваву мелодію, яку вигадувала
сама.
— А чому ти граєш веселу мелодію, коли навколо так сум-
но й насправді хочеться слухати щось сумне? — запитувала я.
— А хіба дощ — це завжди смуток? — усміхалася мама. —
Із дощем світ немов омивається й оновлюється, свіжіє, набу-
ває супокою й затишку, яскравіших тонів та звучання, а які
стоять пахощі вогкої землі, а як жваво щебечуть пташки!..
Спробуй-но намалювати це кольоровими олівцями — і ти не
знайдеш у тому малюнку жодного смутку…
Я брала аркуш паперу, кольорові олівці й, сидячи на під-
віконні, малювала пташок на деревах і вогкі хмарини, які
заховали сонце, і кумедних головатих людей із парасолями,
які не сумували, а всміхалися, а мама грала на сопілці жваву
мелодію, і смуток мій відступав, бо уявлялося мені в ту мить
щось барвисте, радісне, сонячне й тепле... Згодом, коли я на-
вчилася грати на скрипці, я часто дивилася в залите дощем
вікно й намагалася грати веселу мелодію так, як грала мама.
Іноді я чинила так усупереч собі, усупереч своєму смуткові,
і від того мені ставало легше.
Так само й тепер ці сірувато-брунатні дні були заповнені
моїми мажорними імпровізаціями, ними я проганяла осін-
нє пригнічення й самотність, а також дарувала втіху своїм

168
таємничим співмешканцям — примарам минулого, які бе-
регли вірність будинку й полюбляли музику. Але, можли-
во, причиною мого смутку була не стільки негода, як щось
зовсім інше?.. Анатоль не з’являвся й не телефонував уже
кілька днів. Така байдужість мене зачіпала. Невже його не
розпирала цікавість дізнатися про мою зустріч із Емілією
й Майстром, про мої плани? Адже саме ця історія стала час-
тиною нас, ми надто багато вклали в неї самих себе… Крім
того, я й уявити собі не могла фільму про Дарчинського без
Анатоля. Софія розповіла, що недавно бачила його неподалік
«Старої бруківки» розхристаного й напідпитку. Він сидів на
сходах забігайлівки й малював. Люди, які проходили повз,
насмішкувато зиркали й перешіптувалися, а якийсь чоловік,
сівши біля нього, почав пригощати його горілкою.
Не варто було мені прихилятися до такого чоловіка, він
надто стихійний, вразливий та вільний. Нічого, крім розча-
рування і смутку, це не принесе. Коли я сказала про це Софії,
вона вигукнула:
— Ромко, та ти ж закохалася!..
За ці слова я розсердилася й навіть пожбурила в неї нотами.
— Припини верзти дурниці! Щоб я закохалася?! Та нізащо!
Софія заходиться нестримним сміхом, а я починаю сми-
кати її за волосся, щипати, лоскотати і врешті виштовхую зі
свого класу.

***

Я зустрічаю його на своєму порозі. Він сидить з етюдником.

Вигляд у нього втомлений. Анатоль неголений, аж схожий на
волоцюгу. Якусь мить ми мовчки дивимось одне на одного,

169
і я вперше не знаю, що йому сказати. Мене раптом охоплює
хвиля протиріч: бажання закопилити губу і  з ображеним
виглядом пройти повз нього до дверей, та водночас мені
хо­четься йому всміхнутися й сісти на східці поруч, запита-
ти, де ж він так довго вештався… Схоже, Анатоль відчув моє
сум’яття і зніяковіло всміхнувся.
— А я ото трохи випав із життя… — заговорив він.
— Цікаво, — усміхнувшись, промовила я, — а як це, спо-
глядаючи життя, можна з нього випасти?
— А отак… — знову всміхнувся Анатоль.
Я сіла поруч.
— То що сталося?
— Сталося, — підтвердив він. — Кілька днів тому я наві­
дував у лікарні свою тітку Віру — вона пошкодила спину…
Ми саме розмовляли про наших родичів, як несподівано во-
на прохопилася, і я дещо дізнався. Пам’ятаєш, якось я розпо-
відав тобі, що не маю батька? Я ніколи не знав, хто він, і ні-
коли не наважувався про те розпитувати матір. Вона чомусь
ретельно це приховувала, а може, намагалася забути, викрес-
лити його зі свого життя… Тітка моя пожалкувала, що бов-
кнула зайвого, й через те матиме неприємності. Почала все
заперечувати, виправдовуватися, намагалася мене заплута-
ти… Довелося натиснути на неї й запевнити, що не робитиму
їй клопотів і нічого не розповім матері. Так от, виявляється,
мій батько весь той час жив зовсім поруч, у сусідньому селі!
Тітка навіть сказала приблизну адресу, номер будинку… Не
уявляєш, що це було для мене! Я завжди намагався собі уя-
вити, який він, хто він, чим і як живе... Мріяв просто гляну-
ти на нього. Без осуду й ненависті… Хотів відчути цю досі не-
відому рідність чи що… до людини, завдяки якій з’явився на
світ. Звучить воно, напевно, пафосно й мелодраматично, але

170
так воно було. Наступного ж дня я відпросився з уроків і пої-
хав до того села. І був біля його будинку, серце з грудей ледь
не вискочило, а не зважився зайти. Забракло духу.
— Ти був так близько і повернувся назад? — мало не ви-
гукнула я. — Ти зміг?!
— Як бачиш, зміг, — важко зітхнув Анатоль. — Не знаю чо-
му. Може, боявся розчаруватися, розгубитися, може, не знав,
що йому сказати, а може, не був готовий… Мене охопив сум-
нів. Чи варто? І нащо він мені тепер, коли я майже до соро-
ка років прожив собі без нього? А раптом його пройме про-
вина чи ще гірше — роздратування, й він вирішить, що мені
від нього щось потрібно? Не хотів би я викликати в ньому
ці відчуття. Усе це настільки розбурхало мене, що досі чую-
ся розбитим. І алкоголь щось не дуже допоміг заспокоїтися.
— Потрібен час,  — мовила я.  — Напевно, це справді
непрос­то. Хоча мені здається, у мене взяла б гору цікавість…
Але не варто надто зволікати, щоб одного дня не виявилося
запізно. Ти повинен зустрітися з ним, не зважаючи ні на що.
Бо згодом жаль за тим, що не встиг, переважить все… А те,
що в ньому озветься провина, і він може захищатися грубіс-
тю — усе залежить від його сумління. Так чи інакше, ти на це
не вплинеш. А може, це буде для нього шансом відчути по-
легшення й позбутися тягаря?
— Можливо… — погодився Анатоль. — Я багато думав ті
дні, уявляв... А потім вирішив не перейматися, принаймні
якийсь час. А ще… тобі обов’язково треба порозумітися зі сво-
їм батьком.
— Схоже, я від того нікуди не подінуся, самі обставини ме-
не до того наближають, — відказала я.
— Нам треба виловити Безрукого, — бадьоро сказав Ана-
толь,  — думаю, за гроші він погодиться. І, може, йому це

171
навіть полестить — відчути на собі відеокамеру. Я знаю од-
ного чоловіка, місцевого п’яничку. Думаю, він допоможе йо-
го знайти. Мені здається, важче буде з Емілією. Але нам не
треба цим перейматися заздалегідь — як буде, так буде. Усім
зав­жди керує обставина й випадок.
— Схоже, ти нарешті повертаєшся до життя, з якого ви-
пав… — проказала я, штурхнувши його плечем.
— У тебе є  щось поїсти?  — спитав раптом Анатоль.  —
Я страшенно зголоднів…

***

У школі з наближенням осінніх канікул кожен заглиблений

у свою роботу — готує учнів до академконцертів. Уже й на
каву до мене забігають лише на хвильку. Та й Степан Васи-
льович із підозрілим виглядом і насупленими кошлатими
бровами зазирає час від часу у класи, перевіряючи сумлін-
ність учителів, наче сподівається когось упіймати й бодай
вичитати за недбальство й легковажне ставлення до робо-
ти. Декільком своїм учням я загадала підготувати етюди
Дарчинського. У мене вже давно була така ідея, але утвер-
див мене в цьому намірі один із моїх старших учнів — Да-
нило. Цей п’ятнадцятилітній хлопець вирізнявся з-поміж
інших не тільки найкращим володінням інструмента, а пе-
редовсім особливим сприйняттям музики. Він часто про-
тестував — прогулював уроки сольфеджіо, вважав, що ма-
тематичні формули в музиці — це нудно. Хоча, підозрюю,
річ була не стільки в  предметі, як у  формі викладання.
А ще Данило часто висловлював протест щодо класичної
музики.

172
 — Не можу я грати Моцарта, я його не відчуваю, — бува-
ло, казав, вкотре не вивчивши твору. — Можливо, якби я жив
два століття тому, мені було б легше. Якщо вам потрібно, щоб
я добре зіграв по нотах, то я його все-таки зіграю, я себе при-
мушу, але без задоволення.
Я принесла з бібліотеки купу нот і поклала перед ним на
столі:
— Що ж, спробуймо пошукати те, що ти зможеш відчути.
Тепер я покладатимуся на твої відчуття…
Данило обирав ноти, грав… Він міг грати добре, а наступ-
ного разу сказати, що цього твору не розуміє, або — що сьо-
годні в нього зовсім інші відчуття, і це його збиває, і що він
заплутався… Іноді в одній і тій ж мелодії він відчував сму-
ток, а трохи згодом — ейфорію, радість, і не міг того пояснити.
— Від чого це залежить? — допитувався він. — Від склад-
ності гармонії?
— Можливо, а може, й від звукової палітри… — припусти-
ла я. — Але та ж барвиста палітра є й у Моцарта, якого ти не
відчуваєш. Спробуй послухати. Вслухайся в кожний звук…
Я брала скрипку і грала. Він слухав мовчки, і я ні про що
його не розпитувала, але бачила його очі.
— Ну дещо відчуваю, — згодом зронив він. — Але можна
я не розповідатиму про те?
— Не розповідай, — погодилася я, — нехай відчуття зали-
шаються в тобі.
Іноді він дратувався й казав:
— Я по-іншому написав би ту музику. Краще було би ось
так і так… — і він брав свої акорди.
— Так звучало би простіше, — погоджувалася я. — Але
в тій складності — загадковість, а ти хочеш її зруйнувати.
Крім того, ти не маєш права втручатися у твір композитора.

173
Ти можеш лише написати свої варіації на тему цього твору.
А для того тобі потрібно знати сольфеджіо…
— По-моєму, він клеїть дурня, хитрує і бреше! — вислови-
лася Анжела, коли якось на перерві за кавою я завела мову
про Данила. Нещодавно вона почала викладати сольфеджіо
замість Галі, яка взяла відпустку, щоб доглядати за хворою
мамою. Данило часто прогулював Анжелині уроки.
— Те, що він найкраще грає,  — ще ні про що не гово-
рить, — провадила Анжела. — Він дуже недбалий. Певно,
батьки його змушують ходити в  музичну й  муштрують,
а хлопець нудьгує, впирається, йому це непотрібно. Краще б
віддали у спортивну секцію.
— Та ні, — заперечила я, — якраз йому й потрібно. Як на
мене, саме такі й стають музикантами. Він прагне розумі-
ти, що грає, і заглибитися в музику. Не просто бачити ноти,
а відчувати їх…
Та Анжела мене не зрозуміла, назвавши ідеалісткою. А ко-
ли я порадила їй знайти до Данила підхід, щоб він став по-
іншому сприймати сольфеджіо й не прогулювати занять, вона
навіть обурилася, що я втручаюся не в свої справи й намагаю-
ся повчати її. Здається, це її навіть образило — вона тепер ли-
ше сухо віталася й не затримувалася для розмов, як раніше.
На академконцерт замість програмного твору я дала Да­
нилові підготувати «Забуту мелодію», хоча й мала певні сум-
ніви, адже твір складний. Я сподівалася, що саме «Забута
мелодія» пробудить його чуття й уяву, захопить і стане для
нього одкровенням. Принаймні мені цього дуже хотілося…
І я не помилилася.
— Мені здається, цей Дарчинський був нещасливим, —
сказав Данило наступного уроку, щойно зігравши частину
твору.
— Чому ти так вирішив? — запитала його я.

174
 — Не знаю, — стенув він плечем, — не можу того поясни-
ти. Але те ж саме я гостро відчуваю в музиці Бетховена… А ще
мені знову захотілося щось змінити в тому творі. Подеколи
він звучить агресивно й дуже складно. Мені здається, він не
міг розібратися в собі, зрозуміти себе. Я лише не розумію, чо-
му твір названий «Забутою мелодією»?
— У ньому жаль за тим, що минулося… — відказала я.
— Не лише жаль, — заперечив Данило. — У ньому і якийсь
гнів, і відчай… І тут стільки всього переплетено, що важко
розібратися…
— Я можу замінити твір, якщо дуже важко, — запропону-
вала я.
— Ні, — вперто заперечив Данило, — я зіграю.
Через вогку й дощову погоду я застудилася. Був страшен-
ний нежить і боліло горло. Та, на щастя, того дня в мене бу-
ло мало учнів, тож я могла раніше піти додому. Сутеніло.
З горням гарячого чаю я саме примостилася на старій кана-
пі й читала книжку, наслухала вітер і дощ за вікном. Напев-
но, я дуже заглибилася в детектив... Але в якусь мить почула
щось дивне. Я насторожилася. Шарудіння… Ні, чиїсь кроки.
Спершу я навіть не зрозуміла, чи це моя уява, чи дійсність.
Я прислухалася.
Рипнули двері з ґанку. Таки так! У будинку хтось був! Ми-
моволі пригадалися слова сусіда Миколи про привидів, ша-
рудіння й стукіт на стриху... «Що за маячня!» — я спробува-
ла опанувати себе. Серце закалатало. Я буквально приросла
до канапи, мене охопило дивне безсилля. Я ладна була схо-
ватися під пледом із головою, мов мала дитина, не маючи
сил зрушити з місця. Клямка дверей повернулася — і я го-
лосно скрикнула, готова пожбурити книжкою у привида чи

175
зловмисника — хто б то не був. Човгаючи, у кімнату поволі
зайшов… Безрукий і глянув на мене спідлоба.
— У тебе двері були незамкнені, я покликав, але ти не чу-
ла, то й зайшов. Побачив, що світиться…
Уявляю, якими широкими були мої очі. Я могла сподівати-
ся будь-чого, навіть неможливої містики, тільки не Безруко-
го. Та я видихнула з полегкістю й зіскочила з канапи.
Безрукий знову поглянув на мене з-під лоба, і я вперше по-
бачила на його зарослому щетиною обличчі щось схоже на
усмішку. Я запропонувала йому стілець і спитала, чи пити-
ме він чай з бутербродами, та він відмахнувся.
— А тут усе інакше тепер, — промовив. — Усе інакше. Не
впізнаю нічого. Хіба що паркет, круглий стіл той самий, кре-
денс і етажерка… Не думав, що коли-небудь ще переступлю
цей поріг. То що ти хотіла? Ти ж не просто так покликала?
— Ми з моєю знайомою з телебачення хочемо зняти доку-
ментальний фільм про Дарчинського, — пояснила я, — і нам
потрібні ваші спогади про нього як учителя.
— Мене на камеру? Потішно… — він хихикнув і закаш-
лявся.
— Я цілком серйозно. Скажімо, якщо ми прийдемо до ко-
тельні в суботу о дванадцятій дня, ви будете вдома?
— А гонорар мені за то буде? — спитав Безрукий. — Задур-
но я нічого говорити не стану.
— Буде, одразу ж після запису, — пообіцяла я.
— Тоді дай сотку завдатку.
Я витягла з шухляди гроші й простягнула йому. Він гмик-
нув і сховав їх у кишеню брудної, з чужого плеча куртки. За
хвилю, помітивши на фотелі футляр, він розкрив його й ви-
тяг скрипку.
— Твоя? — спитав.

176
 — Не впізнаєте? Це скрипка Дарчинського…
Його пальці стиснули гриф. Якусь мить він так і стояв, на-
че вкопаний, вдивляючись в інструмент і стискаючи його,
а відтак простягнув його мені.
— Зіграй, — промовив глухо.
— Що? — не зрозуміла я.
— Зіграй, — повторив Безрукий.
— Добре, я зіграю вам його «Забуту мелодію».
Я взяла до рук скрипку і почала грати. Я бачила напружене
обличчя Безрукого. У його очах ніби сколихнулися темні во-
ди… Я ще не закінчила грати, коли він, голосно шморгнувши,
не зронивши й слова, опустив голову й почовгав до дверей.
Того ж вечора в телефонній розмові з Юлією ми про все
домовилися. У суботу вранці вона мала зі своїм другом при­
їхати у Вільшану, відзняти містечко, будинок Дарчинського,
записати розмову з Безруким і Анатолем. А в неділю ми домо-
вилися податися до притулку і спробувати поговорити з Емі-
лією, а також із Орестою. Коли я розповіла про це Анатолю,
він вирішив поїхати до притулку зі мною. Я втішилася, мені
дуже хотілося бути з ним — і не лише тому, що він причет-
ний до цієї історії.

***

Юлія о десятій ранку була вже в мене. Вона приїхала разом

із оператором — рудоволосим Славком. Одразу ж прийшов
і Анатоль. Він із цікавістю розглядав відеокамеру, попросив
навіть спробувати зняти кілька кадрів…
— Колись у дитинстві я мріяв знімати фільми, — зізнався
Славкові. — Ну як тут не заздрити?

177
 — Та що тут заздрити, — недбало відказав Славко, — не
зав­жди доводиться знімати те, що хочеш. Не така вже це
й романтика.
— Ну досить балачок, не розчаровуй людей, — утрутила-
ся Юлія.
Випивши кави, усі взялися до роботи. Юлія обирала ра-
курси — як краще зняти зарослий диким виноградом буди-
нок, і доріжку від хвіртки, садок із засохлими квітами й опа-
лим сухим листям…
— На будинку потрібно буде обов’язково встановити па­
м’ятну дошку, — подала вона ідею.
Анатоль, сидячи на сходах ґанку, шурхотів олівцем, за-
мальовуючи щось у блокноті. Наші зйомки привернули ува-
гу сусіда Миколи. Причимчикувавши, він стояв біля хвіртки
і з цікавістю споглядав.
— А що це ви, якусь фільму надумали знімати? — спитав.
— Так, фільм про Андрія Дарчинського, скрипаля й компо-
зитора, який жив у цьому будинку, — відповіла Юлія.
— Он воно як… Це добре, — проказав сусід, запалюючи ци-
гарку, — бо ніхто вже й не пам’ятає, що був такий.
А потім раптом згадав і попросив записати на камеру, як
люди говорили про той будинок, що він проклятий, навіже-
ний. Тому тут і скоїлося вбивство, і збожеволіла господиня.
Ще й кілька разів траплялися крадіжки — у сім’ї кагебіста
добра було немало, і все це темні історії. І покійного Процен-
ка люди проклинали — багато зла накоїв. Тому будинок і не
відразу купили. Кілька років стояв пусткою… Вочевидь, сусід
у глибині душі полюбляв містику — вигляд у нього був зна-
чущий і загадковий.
Згодом Юлія вирішила полізти на стрих, попросивши
показати місце, де я знайшла скрипку. Вона навіть звеліла

178
покласти скрипку в ті ж самі ночви, так, як вона й лежала.
Сусід Микола з цікавості поліз і собі. Він упізнав радіолу, яка
колись давно стояла у вітальні, і креденс, і абажур. Анатоль,
сівши на якийсь ящик, знову заходився малювати. Крізь мале
віконце струміло млосне світло, в якому кружляв пил. Здава-
лося, от зараз вималюються прозорі силуети і постануть ­духи
минулого. І Анатоль немовби їх бачив…
Юлія виявилася дуже прискіпливою. Вона фіксувала все.
Змусила Анатоля розповісти про те, як він дізнався про скри-
паля і почав його малювати, а мене — про те, як я знайшла
скрипку й валізку. Зняла, як я граю «Забуту мелодію», і навіть
вирішила цю музику зробити фоном для фільму.
— Як на мене, це досить метафорична назва. Можна буде
так і назвати наш фільм, — сказала вона.
Безрукий чекав на нас, сидячи на поваленому дереві бі-
ля котельні. Чесно кажучи, я думала, що він може обдурити
й не прийти. Але він чекав. Щось у ньому змінилося, і спер-
шу я не зрозуміла, що саме. Аж за хвилю помітила, що він по-
голився й зачесався.
— Що, прийшли знімати? — спитав із умисною недбаліс-
тю. — А закурити у вас є?
Славко простяг йому пачку цигарок, і він вдоволено хи-
хикнув. Юлія, не питаючи дозволу, відчинила двері котель-
ні й зайшла всередину. Ми всі рушили за нею. Лише Безру-
кий, зберігаючи незворушність, так і сидів на колоді. Тут усе
пропахло вугіллям, димом і важким духом господаря. На зем-
ляній підлозі валялося купа картонок, якихось порожніх за-
пилюжених баночок та пластикових пляшок. На трубах був
розвішаний одяг. Канапа, яка слугувала ліжком, здавала-
ся строкатою палітрою із суцільного ганчір’я, брудної, роз-
дертої, зім’ятої постелі, вати, що полізла з ковдри і зимової

179
фуфайки. На малому столі поруч з електричною, майже по-
ржавілою електроплиткою, закіптюженим казанком, ме-
талевим горням і тарілкою з залишками їжі стояв старий
радіоприймач, ліхтарик і настільна лампа без абажура. Не-
зважаючи на безлад, бруд та запах, тут усе ж панував якийсь
дивний затишок.
— Поглянь, — торкнувся моєї руки Анатоль і звів погляд
угору. Над трубою вздовж цегляної стіни тяглися наклеєні
світлини з різних давніх журналів та газет — скрізь були зо-
бражені музиканти зі скрипками.
— Неймовірно… — прошепотіла я і стиснула руку Анатоля.
Славко заходився знімати.
— Агов! — гукнув Безрукий. — Може, тут, на свіжому по-
вітрі, будете знімати? Тут світло краще. У котельні темно…
— Так! — відгукнулася Юлія. — Надворі краще.
Схоже, Безрукий почувався кінозіркою. Пригладив волосся,
розстебнув куртку, з якої визирнула строката сорочка. Він на-
магався надати своєму голосу недбалого тону, але відчувалася
в ньому якась ледь не урочиста піднесеність та хвилювання.
Говорив рвучко, із паузами, наче зважуючи слова. Та за якусь
хвилю він ніби забув, що перед ним камера, голос його став рів-
нішим, і очі, здавалося, заблищали по-хлопчачому. Анатоль,
сівши збоку, малював. Я знала, що він малює його хлопчиком....
Безрукий бурхливо жестикулював — особливо, коли роз-
повідав про скрипку. Він пригадав свій перший твір, який зі-
грав, — маленьку п’єску Гайдна, і навіть трохи наспівав. Во-
див рукою, немов смичком… А потім раптом згадав якусь
мелодію Дарчинського про неслухняних кошенят, яку, вияв-
ляється, той написав колись для нього, для Безрукого, у день
його іменин. Він теж наспівував її, і я, вихопивши в Анато-
ля олівець і аркуш паперу, почала хутко записувати ноти.

180
Це була кумедна і простенька мелодія, звуки якої подеколи
нагадували «няв-няв». Безрукий сміявся і в ту мить нагаду-
вав пристаркуватого хлопчика. Я здивувалася його музичній
пам’яті — з нього міг вийти неймовірний музикант… А ще
Безрукий раптом згадав, як поцупив у Дарчинського його
краватку й ховав її під матрацом, час від часу вдягаючи перед
люстром і уявляючи себе музикантом. Саме та елегантна річ
була, на його переконання, атрибутом справжнього музикан-
та. Він довго беріг ту краватку, поки одного разу її не вкрали.
— Певно, у мене було два таланти, — відверто зізнався він,
розповідаючи, як наостанок, після арешту Дарчинського, обі-
крав Емілію, — до музики і до злодійства. Пальці однаково
чутливі, коли грають на скрипці й коли чистять чужі кише-
ні. А на зоні такі талановиті щупачі траплялися… Один авто-
ритет мене Паганіні прозвав. Казав, злодій і скрипаль — гри-
муча суміш. Паганіні…
Він висякався в брудну ганчірку й вилаявся:
— Ну ви того… там виріжете мої матюки…
— У котельні ми бачили вирізки фотографій скрипа-
лів… — заговорила Юлія. — Схоже, ви ніколи не забували
про скрипку?
— Мені здавалося, що забув. Але то тільки здавалося. Чо-
го тільки не буває в житті. Страшно, а живеш… І пам’ятаєш,
бо ніде не дінешся від тієї пам’яті, і горілкою її не заллєш, бо
вилазить вона з тебе, і нема на то ради. Мені б дуже хотілося
почути якогось скрипаля наживо. Бо концерти по радіо — це
не те... Колись, ще до тюрми, мріяв побувати в філармонії…
Так і не побував. І Дарчинського вже не почую. А шкода…
Я пам’ятаю, як він грав.
— Ви слухаєте концерти класичної музики? — здивовано
запитала я. Чого-чого, але такого я собі ніяк не могла уявити.

181
 Безрукий шморгнув носом:
— Я скрипкові люблю. Коли чую фортепіанні, то вими-
каю. Ніколи чогось не любив того громіздкого інструменту.
А концерти — то цікавіше, ніж новини про політику, злодій-
ства чи футбол.
Почухавши потилицю, Безрукий закурив цигарку й, по-
глянувши на оператора, промовив, махнувши рукою, наче
сам керував зйомкою.
— Ну все, хватить знімати, баста. Більше нема чого казати.
— А як вас звати? Як нам вас записати? — запитала Юлія. —
Як ваше ім’я та прізвище?
Він помовчав, наче здивувався такому запитанню, нама-
гався згадати своє справжнє ім’я.
— До мене давно вже ніхто не звертався офіційно, — від-
казав. — Відвик я від того. А звати мене Маркіяном Гапчин-
ським. Але ви там запишіть, що поганяло моє було Паганіні.
Ви ж тільки не забудьте — Паганіні. Колись я про нього на-
віть книжку прочитав на зоні.
У нього досить шляхетне й  музичне ім’я та прізвище.
Скрипалеві пасувало б…. Я навіть намагалася уявити його зі
скрипкою — старого безрукого чоловіка в засмальцьованій
куртці з чужого плеча. Але мені чомусь не вдавалося…
— Тепер дайте мені обіцяний гонорар. Пам’ять грошей
кош­тує… — за хвилю заговорив Безрукий, і блиск в його очах
знову згас.
— Авжеж, ви цілком заслужили свій гонорар, — поважно
мовила Юлія, відраховуючи гроші.
Поглянувши на купюри, він знову задоволено хихикнув,
сховав їх до кишені, махнув нам рукою, наче попрощався,
і подався до котельні. Уже біля дверей Безрукий озирнувся
й гукнув:

182
 — Коли ще надумаєте мене знімати — я до ваших послуг!..
Я ще про зону можу розказати і про щупачів… Там такі та-
ланти сиділи!..
— Це цікаво, матимемо на увазі! — гукнув йому Славко.
— Ну й наговорив…. — проказав він, коли ми прямували
доріжкою до брами фабрики. — Доведеться різати…
— Різати майже не доведеться, — заперечила Юлія. — Ця
історія має бути живою й достовірною. Нехай дещо костру-
бато, грубо і не пригладжено, і з тими лайками, і з музикою,
яку він мугикає, і про крадіжки… Стільки колориту! Колиш-
ній талановитий скрипаль, у якого було стільки перспектив
і надій на блискуче майбутнє, учень геніального компози-
тора Дарчинського, що стає злодієм, зеком… Безпритульний
пияк із котельні, обклеює стіни вирізками з газет, фотографі-
ями скрипалів і слухає по радіо скрипкові концерти. Неймо-
вірно! Цей матеріал ціни не матиме! Редактор жодного уяв-
лення не мав, коли навідріз відмовив! Але я буду не я, якщо
він не передумає!
— Думаєш, є шанси? — запитала я.
— Ще й які! — запевнила Юлія.
— Це правда, — підтвердив Славко, — у Юльки завжди
шосте чуття спрацьовує.
Ідучи Вільшаною, Анатоль впросив оператора Славка від-
зняти кілька кадрів. Дорогу вздовж музичної школи, яку об-
рамлювали каштани, ряд старих будинків із черепичними
дахами, напівзруйновану синагогу й дерев’яну церкву, пло-
щу міста й ратушу…
— Ну бачення в тебе є, — зауважив Славко, — з тебе справ-
ді був би добрий оператор.
— Коли мені спаде на думку змінити свій фах, то подамся
знімати фільми, — мрійливо промовив Анатоль.

183
 — Гарна думка, — озвалася Юлія. — Нам на телебаченні
оператори потрібні…
— Ні, — заперечив Анатоль, — на телебачення не хочу.
Я був би незалежним оператором та режисером.
— А не шкода було б змінити свій фах? — поцікавилася я.
Анатоль стенув плечем:
— Не шкода. Це дало б змогу спробувати себе в чомусь ін-
шому. Наче якась ілюзія іншого життя…
— Щось у цьому є, — погодилася Юлія. — Коли починаєш
щось нове, коли змінюєш професію чи переїжджаєш в іншу
країну або починаєш займатися чимось досі тобі неприта-
манним, справді виникає враження, наче розпочинаєш но-
ве життя.
— Новий фах? Чи є в тому насправді така вже й різниця?
Ти ж і так споглядаєш життя, а тут споглядав би його через
об’єктив, — зауважила я.
— Напевно, — погодився Анатоль — камерою передаєш те,
що бачиш насамперед ти… бачиш і малюєш… Справді, різни-
ця несуттєва.
Юлія поглянула на нас із багатозначною усмішкою, наче
впіймала між нами нитку, що пов’язувала нас. Біля Славко-
вої автівки ми спинилися.
— Гаразд, — Славко потиснув руку мені й Анатолеві. — Ле-
тимо — нам ще сюжет за годину треба встигнути відзняти.
— То що, завтра зустрічаємося на виїзді з міста на дру-
гій автостанції? Об одинадцятій? Підходить?  — уточнила
Юлія. — Краще так. Тоді ми встигнемо порозмовляти з Емі-
лією ще до обіду. Це дуже добре, що ви будете. Може, тобі,
Романо, таки вдасться вмовити Емілію, якщо вона відмо-
виться з нами розмовляти. Все-таки в  неї може виникну-
ти острах чи упередження перед незнайомими людьми

184
й  камерою… Перед тим ми зустрінемося з  пані Орестою
і зробимо запис.
Кивнувши, я всміхнулася й потисла їй руку. Тепер я ро-
зуміла свого тата. Дарма я спершу думала про Юлію, що во-
на зацікавила його виключно своєю зовнішністю й супами,
які завзято готувала. У ній відчувалася непосидючість, якась
навіть холерична вдача й невтомна енергія. Я згадала ма-
му. Зав­жди лагідна, трохи флегматична, замислена, замкне-
на, зав­жди занурена у свою музику… Вони надто різні й ні-
чим не схожі. Тепер мій батько мав сентимент до цієї молодої
­жінки, трохи старшої за мене, і я нарешті визріла до того, що-
би прийняти це, і дивувалася собі… Можливо, якби не вся ота
історія з Дарчинським, це трапилося б не так швидко? Я зав­
жди була вперта. А ще раптом подумала, що мені теж подо-
бається чоловік, набагато старший за мене…
Того ж дня я зателефонувала до Майстра й розповіла про
зйомку. Йому ця ідея сподобалася.
— Дуже добре, — сказав він, — а я теж маю для вас, Скри-
палько, новину і збирався саме зателефонувати. Сьогодні
в мене був художній керівник філармонії, лагодив скрипку
своєї доньки. Чоловік він страшенно балакучий, а ще повер-
нувся нещодавно з гастролей й привіз французький коньяк,
ми гарненько з ним посиділи. Я розповів йому про Дарчин-
ського, про ваші знахідки і про те, як дивовижним чином
вдалося віднайти його «Буремну симфонію», яку вважали
втраченою. Він неабияк зацікавився й навіть забрав у мене
всі його ноти. Треба, щоб цю музику грали, щоб вона жила…
Маю надію, що так воно невдовзі й станеться.
— Чудово. Я теж дала одному своєму учневі зіграти «Забу-
ту мелодію» — і, схоже, він її відчуває… — сказала я. — А ще
колишній учень Дарчинського, тепер безпритульний чоловік

185
і каліка, пригадав одну дитячу мелодію, яку той створив для
нього, і я записала ноти…
— Думаю, коли знову зазвучить його музика та ім’я, мож-
ливо, з’являться й люди, які про нього щось знають, які його
пам’ятають… І раптом знайдуться ще якісь його забуті ноти?
Так воно зазвичай буває.
Я всміхнулася Майстрові в телефонну слухавку.

***

Наступного ранку ми зустрілися з Анатолем на автобусно-

му пристанку. День був погідний, а проте сповнений ме-
ланхолії, в якій виразно бриніла осінь. Я нервувалася, зате
Анатоль почувався бадьоро. Усю дорогу він жартував, роз-
повідав кумедні історії з часів свого студентства, а я слуха-
ла — мовчки, ледь усміхаючись, час від часу відволікаючись
своїми думками. Я не була сповнена оптимізму і сподівань,
радше навпаки — боялася, що все буде марно. Досі мені пе-
ред очима поставала сцена нашого з Емілією прощання, ко-
ли вона, відвернувшись від мене й затулившись руками, не
хотіла говорити.
Юлія і Славко вже чекали. Ми відразу вирушили за місто.
Юлія заходилася розповідати про свою зустріч із пані Орес-
тою — співачка розповіла їй про своє знайомство з Дарчин-
ським, про спільні концерти і дружбу з Емілією…
— До речі, вчора Ореста побувала в неї в притулку, — по-
відомила Юлія.
— Вони бачилися? Розмовляли? — запитав Анатоль.
— Так, — відказала Юлія. — І дуже довго. Для обох ця зу-
стріч була дуже хвилююча. Їм було про що поговорити. Пані

186
Ореста вже підготувала її до нашого приїзду. Спершу Емі-
лія була зовсім не в захваті, що її турбуватимуть і змушува-
тимуть щось згадувати на камеру, але таки дала згоду. Пані
Ореста переконала її. Вона навіть сказала їй, що таким чи-
ном Емілія зможе спокутувати свою провину… І перш за все,
це потрібно саме їй… Наш приїзд не буде для неї несподіван-
кою, і так навіть краще. Пані Ореста вчинила дуже мудро. Бо
я чомусь не подумала, що в такому віці людину краще все-
таки попереджати. Принаймні для того, щоб вона зібралася
з думками…
На брамі нас зупинив охоронець, що у будці попивав ка-
ву з якимсь чоловіком.
— А до кого ви так гуртом? — запитав він.
— До Емілії Проценко, — відповіла Юлія.
Уважно поглянувши на нас, чоловік гмикнув і зиркнув
у якийсь свій журнал.
— А хто ви їй будете? — спитав.
— Ми? Її родичі, звичайно, — швидко відказав Анатоль.
— Відвідування Проценко обмежене, — сьорбнув кавою
охоронець, — просили чужих не пускати.
— Так ми ж не чужі! Ми родичі! — вигукнула Юлія.
— До неї можуть навідуватися лише її донька і внучка. Та-
ке розпорядження. Усіх інших постановили не пускати.
— Ви не маєте права! — обурилася я.
— Послухайте, я лише виконую розпорядження. Хочете
щось з’ясувати — звертайтеся до директора або до її дочок-
внучок. Чого вони так там розпорядилися, я вже не знаю. Але
вас я не впущу, бо я на роботі. Так що, молоді люди, вибачай-
те. А що там у вас в рюкзаку? — охоронець кивнув на напліч-
ник Славка, у якому була камера.
— Та що? Гостинці… — відказав Славко.

187
 — Ну гостинці передати можна, якщо там не горілка яка.
А то наших стареньких, буває, так напригощають, що потім
лікарі відкачують. Що, не бажаєте передавати? Ну дивіть-
ся — я пропонував…
Ми відійшли від брами й подалися до автівки.
— Нічого не розумію… — промовив Анатоль. — Що за без-
глузді заборони? Чому?..
— Здається мені, що тут не обійшлося без її дочки... — здо-
гадалася я. — Може, вона якось дізналася про наші з Орестою
візити? І їй це не сподобалося?
— Не сподобалося? А чого б це? Чому їй має не подобати-
ся, що її матір навідують? — не зрозуміла Юлія.
— Може, нам варто звернутися за дозволом до директо-
ра? — подав ідею Славко. — І сказати, що ми журналісти?
— Ні, — заперечила Юлія. — З того нічого не вийде. Ти хо-
чеш, щоби зчинився справжній переполох? Крім того, в нас
не має жодного відрядження… Ми ж знімаємо не за завдан-
ням редакції. Якщо директор так чинить на прохання дочки,
якому вона добре платить, то відразу зателефонує їй, щоб
узгодити, а вона однозначно скаже, щоб нікого не пускали,
а тим більше журналістів. І в неї будуть переконливі аргу-
менти — мовляв, мама погано почувається, їй протипоказа-
ні якісь хвилювання, емоції… Швидше за все, в тому й причи-
на. Може, візит Орести так її схвилював, що в неї погіршився
стан здоров’я? Адже пані Ореста сама сказала, що зустріч бу-
ла дуже хвилююча для обох…
— Ну то що? Вертаємося… Тут уже нічого не вдієш. Штур-
мом брати не будемо, — Славко сів за кермо.
— Ей!.. — почули ми раптом позаду себе. До нас набли-
жався той чоловік, що пив каву з охоронцем у будці при
брамі.

188
 — Що, хочете потрапити на територію? — запитав він,
злодійкувато озираючись у бік брами.
— Ну хочемо, але ж не пускають через якісь дурнуваті роз-
порядження, — відказав Анатоль.
— А що, майно старої вже ділите? Має щось відписа-
ти? Я зразу ж докумекав. Коли родичі починають війну за
спадщину з  шантажами, намовляннями, а  потім із суда-
ми — то ще те видовисько! Я тут не раз таке бачив. Я в тій
богадільні столяром працюю, і  вже давно. Живу, можна
сказати, тут.
— Що вам від нас потрібно? — насторожено звела брови
Юлія.
— Ну я міг би вам помогти… — багатозначно всміхнув-
шись, промовив чоловік. При тому чомусь увібрав голову
в плечі.
— Тобто? — запитала Юлія. — Як допомогти?
— А тут є лаз, можу показати, і бабку до вас привести. Але
за винагороду.
— А нас не спіймають там і не видворять? — із сумнівом
озвався з автівки Славко.
— Там, де лаз, — запущена частина саду. Там старенькі на-
ші не гуляють і персонал не потикається. Я можу бабку при-
вести туди, а за пів години забрати назад. Ніхто й не кинеть-
ся. Ну якщо ви там галасу не зчините…
— Ну пів години чи максимум сорок хвилин нам виста-
чить, — діловито сказала Юлія. — І галасу ніхто зчиняти не
буде. Скажіть вашу ціну.
— Думаю, три сотні вистачить, — знову увібрав голову
в плечі чоловік.
— Ми згодні, — не замислюючись сказала Юлія. — Ски-
немося?

189
 — Ну от… — пробурмотів Славко. — Я бачу, що з тими
зйомками ми тільки в гроші і влітаємо…
Знову злодійкувато озирнувшись, чоловік повів нас за со-
бою вздовж муру. За рогом спинився, узяв гроші, сховав у ки-
шеню спецівки У мурі справді був невеликий прохід, замас-
кований намотаним дротом. Відхиливши дріт, чоловік проліз
боком і кивнув нам.
— Ось тут пролізайте і чекайте. Я зараз її привезу.
— Ще таких зйомок у нас не було… — зауважила Юлія.
— Це все твоя ідея! — знову пробурмотів Славко. — Воче-
видь, в дитинстві не набавилася вдосталь.
— Може, це авантурна вдача? — всміхнувшись, припус-
тив Анатоль.
— Авжеж, — буркнув Славко, — не без того. Таємні, не за-
тверджені проєкти, ризиковані зйомки, виплата непередба-
чених гонорарів якимсь дивакам, викрадання камери…
— Ви викрадали камеру? — запитала я.
— Сьогодні — так, викрали, — підтвердила Юлія. — У нас
сьогодні жодних запланованих зйомок.
— І їй дарма, що буде згодом! — розійшовся Славко. —
А мені доведеться віддуватися, щось вигадувати, викручува-
тися! Отак з роботи й поженуть ні за що, ні про що…
— Повір, Славко, такі, як ти, ніколи не залишаться без ро-
боти, — безтурботно запевнила Юлія.
— Слухайте, а якщо той столяр не повернеться? Видно, що
аферист ще той… Раптом узяв гроші і втік?.. — занепокоєно
заговорив Анатоль.
— Не думаю, — відказала Юлія. — Він не показав би нам
лазу. Він же теж ризикує…
— Останній раз я беру участь у твоїх аферах, — насупив-
шись, попередив Славко.

190
 У чагарниках почулися кроки, хруст сухого галуззя, і за
мить з-поміж густих заростей вигулькнули столяр та Емі-
лія на візку.
— Ну, як обіцяв. У вас пів години, — сказав він і, так само
злодійкувато озираючись, пішов, залишивши нас з Емілією.
Емілія дивилася на нас морозно-посивілими, такими ж,
як і волосся, очима. Вона випромінювала рішучість. Плечі,
загорнуті поверх пальта в білу мереживну шаль, здавалися
рівними. Схоже, вона не впізнала мене. Принаймні не звер-
нула жодної уваги й не виділила.
— То ви з телебачення? Мені сказали про заборону, — заго-
ворила вона, не звернувши увагу на наше привітання. — Дочка
постаралася. Але не тому, що турбується про моє здоров’я. І не
тому, що дбає про репутацію родини. Це — її помста. Помста…
Не уявляєте, як то нестерпно — бути безпорадною й не нале-
жати собі, залежати від якихось бовдурів-лікарів, яким мої ро-
дичі платять гроші, аби мене тут ув’язнювали й контролювали
заборонами! Це навіть принизливіше, ніж коли за тобою вино-
сять горщика, бо дають чітко відчути, що ти — людина без во-
лі. Так вийшло, що після відвідин моєї подруги Орести я зайво-
го бовкнула онуці, яка мене навідувала того ж дня. Про те, що
мене збираються навідати з телебачення… Мабуть, вона прого-
ворилася Дарці. Але менше про те. У нас мало часу, до справи.
Славко вже налаштував камеру.
— Як я виглядаю? — запитала Емілія. — Не занадто бліда?
Мене ніколи не знімали кіноапаратом.
— Ви чудово виглядаєте, — підбадьорила її Юлія.
— Облиште, — махнула вона рукою. — Я не люблю лес-
тощів.
Витягши з кишені пальта коробочку, Емілія простягну-
ла мені.

191
 — Якщо я бліда, підведіть мені щоки. Це рум’яна, — сказа-
ла вона, і я здивувалася, що в ту мить її хвилювали такі речі.
— Сьогодні вночі я намагалася згадати концерт, який би
найбільше мені запам’ятався, і не могла. Часом я не пам’ятаю
його музики, як і рис обличчя… Хоча мені здається, його му-
зику я б упізнала відразу, якби її раптом почула, — заговори-
ла Емілія. — Що вам розповісти? Про його геніальність? Про
творчість? Мені не дуже вдається співати дифірамби, навіть
з великої поваги і почуттів, навіть цілком об’єктивно.
— Послухайте, — урвала її Юлія. — Ми збираємося зняти
фільм про Дарчинського як людину. Ми не бажаємо його іде-
алізувати. Ми хочемо за допомогою тих людей, які його зна-
ли, відтворити справжній живий образ, розумієте? З усіма
його позитивами і негативами…
— Слушно, — погодилася стара жінка, — саме так — з усі-
ма негативами і позитивами… Він був, як музика, яку писав.
Як розмаїття тих по-різному скомбінованих нот, з яких на-
роджується звук і мелодія. Його важко було розпізнати, який
він справжній. Надміру емоційний, вразливий і пристрас-
ний. Чесний і різкий. Холодний, егоїстичний і жорсткий.
Непередбачуваний, складний, а подеколи й нестерпний…
Нестерпний до ненависті. З тих, хто руйнує себе сам. Проти-
річчями і творчістю. Якби він там не загинув у таборі, він спа-
лив би себе сам тією музикою. Такі митці, як він, несуть на
собі приреченість. Їхнє нещастя в їхній геніальності, самоза-
глибленні і несвоєчасності. Ми були нещасливі і разом з тим
щасливі у своєму нещасті. Тепер часто про те думаю — нащо
було нам зустрітися? Щоб одне одного обнадіяти, надихну-
ти, промучити й розчаруватися? І врешті-решт розлучитися?
Може... А заради чого? Задля музики? Наче жодного сенсу…
Але в житті й не варто шукати того сенсу. Бо його ніколи не

192
знаєш і не відчуваєш. То голі слова про сенс, який у дітях чи
творчості. Я дуже хотіла стати матір’ю — і тепер я тут, самот­
ня, безпомічна й нікому не потрібна. Чи то настільки важ-
ливо? А що важливо? Може, спокій у душі? Коли не мучить
щось темне й важке?
Монолог Емілії нагадував розмову не з нами й не з каме-
рою. Вона немовби промовляла до свого сумління. Вона гово-
рила про музику, яку творив Дарчинський, про те, як він грав
на скрипці до самозабуття, намагаючись досягти досконалос-
ті, про конфлікт у консерваторії, донос його кращого друга
й відмову від музики. Подеколи голос її тремтів, іноді вона
змовкала, щоб угамувати емоції. Вона була відвертою, немов
у сповіді, без жодного сорому й зволікання. Навіть коли гово-
рила про те, у чому, здавалося, зізнаватися було найважче.
— Мене запроторили сюди, як у в’язницю. Майже те саме,
не бачу великої різниці. І я, безперечно, на то заслуговую —
на кару. Моя донька саме так і хотіла — покарати мене і щоб
я це відчула! Але так, аби то не завдавало сорому їй та її сім’ї.
Божевільним співчувають, а злочинців зневажають. То ж
зручно, аби матір вважали божевільною, маразматичкою.
Вона не може збагнути, що я вже була покарана. Ще задовго
до того, як убила її батька. Я вже відбула кару. Відбула напе-
ред. Я ніколи не казала того нікому. Я отруїла його. Отруїла,
щоб відчути звільнення. Звільнення від кари…
Вимовивши це, Емілія наче справді відчула полегшення.
Вона вмовкла й, затуливши рукою очі, якусь хвилю так сиді-
ла, заглибившись у себе, а відтак провадила далі.
— Коли забрали Андрія, я зрозуміла, якими фальшивими
були наші друзі й знайомі. Нещирість і боягузтво, ницість
і брехливість… Колишні завсідники нашого дому, відтоді во-
ни мене не знали й не помічали, а про нього не згадували

193
й словом. Вони дуже легко зрадили Дарчинського й  забу-
ли про нього. Дехто навіть його засуджував. Була й критич-
на стаття, де його назвали бездарним, вульгарним ідеологом
формалізму… Я не могла їм того пробачити. Але все — зви-
чайна людська слабкість. Так зрозуміло і закономірно… На-
віть ті, хто мені співчував, і вони відчували якусь провину
і страх. Я теж була слабкою, нічим не кращою за них. Я сві-
домо жила в омані…
Невдовзі в кущах почулися чиїсь кроки. Це був столяр.
— Ну що, час минув, — сказав він, знову злодійкувато ози-
раючись, — треба йти…
— Зачекай! — махнула на столяра рукою Емілія. — Я хочу
сказати ще важливе… Напевно, Дарчинський — то найкра-
ще, що було в моєму житті, незважаючи ні на що, розумієте?
Якби він міг мене пробачити… Якби я знала, що він проба-
чив, я б відчула той спокій…
Голос її затремтів, вона затулила рукою очі, немов ховала
сльози, і махнула столяру, щоби вже йти.
— Ну що, бувайте, родичі! — сказав той зі смішком і, роз-
вернувши візок із Емілією, зник за чагарниками.
— Ну от і все, — полегшено зітхнула Юлія. — Усе вияви-
лося краще, ніж я сподівалася. Нам справді дуже сьогодні по-
щастило.
— Здається, її рефлексій стосовно себе було більше, аніж
самих спогадів про Дарчинського, — зауважив Славко, хова-
ючи камеру до наплічника.
— Але з тих її рефлексій, які начебто стосувалися лише її,
теж проглядає Дарчинський, — заперечив Анатоль.
— Усе буде зрозуміло, коли переглядатиметься відзнятий
матеріал, — сказала Юлія.
Почувся хруст гілок і чийсь вигук:

194
 — Ага! Он вони де!
З-за чагарників вигулькнув охоронець із високою дебелою
жінкою в білому халаті й великих окулярах.
— Та я відразу зрозумів, що й до чого, — заговорив охоро-
нець, недобре посміхаючись. — Рвалися до неї. Казали, роди-
чі… Вони відразу мені здалися підозрілими. Навіть не захо-
тіли свої гостинці для старої передати, що в торбі мали. Аж
дивлюся — машина їхня на місці, а їх нема… І бачу, Іван везе
стару, каже, знайшов у кущах. Трохи швидше, то впіймали б
на гарячому! Щось запізно я кинувся!
— Ви хто такі? Що вам тут треба? Що робите на території?
Що винюхуєте? Хочете у відділку все пояснювати? Наряд за-
раз буде тут!.. — накинулася на нас жінка у великих окуля-
рах. Голос її нагадував чоловічий. Я подумала тієї миті, що во-
на схожа на наглядачку з в’язниці.
— Тікаймо… — прошепотів мені на вухо Анатоль, смик-
нувши за руку.
Розгубленість минула. Не змовляючись, ми зірвалися з ніг
і, продираючись крізь чагарник, уже бігли до муру.
— Ну саме такого екстриму нам на завершення тільки
й бракувало! — пробурмотів Славко, заскакуючи в автівку.
Продираючись крізь діру в мурі, він роздер куртку об колю-
чий дріт.
Коли пробуксувавши на шаленій швидкості, наше авто
вискочило на дорогу, і притулок залишився далеко позаду,
ми зітхнули з полегшенням. Адреналін додав нам якоїсь ей-
форії. Ми з Юлею сміялися, мов підлітки, сп’янілі від небез-
пеки.
— Як думаєте, тому Іванові перепаде? — запитала я, за
мить споважнівши. — Охоронець, напевно, здогадався, що
це його рук справа…

195
 — Навіть якщо й так, він викрутиться, — недбало відказав
Славко. — Його ж не впіймали на гарячому. Ну побачили, що
везе Емілію у візку, і що? Скаже, що знайшов її під час про-
гулянки… А хто доведе, що воно не так? Тим більше, ми ж не
намагалися її викрасти. А так… ну проникли на територію
притулку… Ну і що?
— А раптом його бачили, як він її віз у бік запущеної час-
тини саду? — не вгавала я.
— Хвилюєшся, щоб столяра не вигнали з роботи? Думаю,
не такий він уже й дурний, — Анатоль зиркнув на мене по-
блажливо, і я знову відчула себе його молодшою сестрою.
— Так і є, — погодилася Юлія. — Такі, як він, зазвичай ви-
ходять сухими з води.
— А взагалі, — докинув Славко, — нас це не повинно ані-
трохи хвилювати. Головне, що ми зробили все, що плану-
вали. Але то була остання авантура, Юлько, так і знай! Ще
й куртку фірмову роздер…
— Знаєш, що ти не тільки класний оператор, а й друг, —
на Юлиному обличчі з’явилася кумедна запопадлива грима-
са. — За це я ладна зашити тобі куртку своїми руками…
— Вмієш ти… — лише пробурмотів Славко, приховуючи
усмішку.
Згодом у кав’ярні на пристанку, чекаючи на автобус у Віль­-
шану, ми пили каву й обговорювали наші зйомки. Мабуть,
ніщо так не об’єднує людей, як спільна справа, авантюра чи
якась таємниця. Здавалося, історія про Дарчинського зрід-
нила нас усіх. Очі Юлії блищали, вона була піднесена й над-
мірно жестикулювала. Анатоль знову мав натхнення ма-
лювати — і зашурхотів олівцем. З-під його руки з’являлися
знайомі обриси Юлії в кашкеті набакир, у чоловічій маринар-
ці і штанах, такої собі минулостолітньої майже суфражистки

196
з велосипедом. Юлія здивувалася, адже ще донедавна була
затятою велосипедисткою, поки в неї влітку не вкрали вело­
сипеда.
— І як ви про це здогадалися? — здивовано допитувала
вона.
— Не знаю, — стенув плечем Анатоль, — я так побачив,
і все.
— Недарма я таки завжди вважала, що художникові при-
таманна певна містичність. Вони часто бачать щось біль-
ше… — промовила Юлія.
— Так бачити можуть не тільки художники, — запере-
чив Анатоль, — і не тільки митці. А й звичайні люди, які ма-
ють уяву й полюбляють спостерігати, домальовувати світ,
думати, мріяти… Я таких зустрічав, і в тому немає жодної
містики чи чогось надзвичайного. Достатньо бути тільки
споглядачем. Можливо, Дарчинський теж був таким спо-
глядачем?..
— Якщо про споглядачів, то мені мимоволі уявляється ко-
зак Мамай, — озвався Славко. — Той собі, натомившись, грав
на кобзі, мугикав, немов медитував чи рефлексував, спогля-
даючи степ…
— Ага, справді, він таки був споглядачем, — засміявшись,
погодилася Юлія.
А я в ту мить бачила скрипаля на дерев’яних сходах ґанку.
Він обхопив скрипку, замислений і самотній. Споглядав, як
осінній прохолодно-вогкий вітер обриває сухе листя з дерев,
здіймає куряву на вулиці за парканом, як густішають дощо-
ві хмари й наповзає тиша, з якої він видобував звуки, чутні
лише йому. Можливо, Анатоль бачив і відчував щось схоже?
Ми зустрілися поглядами й усміхнулися одне одному, немов
знали, про що мовчимо.

197
 — Не повірите… — промовила, вже прощаючись із нами,
біля автобуса Юлія, — але мені здається, що досі я нічого не
знімала з таким захватом, цікавістю й задоволенням, як іс-
торію про цього скрипаля…

***

Наступного дня у школі мене неабияк здивував Данило.

— Мені здається, що той Дарчинський міг бути самогуб-
цем, — сказав він, зігравши твір і вислухавши кілька моїх
зауважень.
— Чому ти так вирішив? — здивувалася я.
Данило дивився насуплено і проникливо.
— У тій музиці є щось таке, що руйнує, — відказав. — Ніби
щось світле і добре, і раптом він це в якийсь момент руйнує
якоюсь злістю, ще й відчуває від того задоволення...
— Справді, у музиці багато суперечностей, але чому ти ви-
рішив, що він міг бути самогубцем? Якщо ти пам’ятаєш, Дар-
чинський загинув в ув’язненні, у таборах.
— Та пам’ятаю, мова не про те, — труснув головою Дани-
ло, — мені здається, час від часу він дуже нудьгував. Йому
все набридало…
— Думаєш, це могло трапитися через якісь розчарування,
невдачі чи депресію? — знову здивовано запитала я.
— Не тільки, — заперечив Данило, ховаючи скрипку у фут-
ляр. — В якийсь момент людині раптом стає нецікаво, і все.
Йому нецікаво те, що відбувається навколо нього: якісь по-
дії, подорожі, кохання, жінки, успіх і врешті-решт музика…
— Навіть музика? І творчість?
— І творчість.

198
 — І що тоді?
— Тоді? Тоді в нього й виникає думка про самогубство.
— Думаю, він не міг би цього вчинити, — заперечила я.
— Чому?
— Він відчував постійне невдоволення собою. Невже ти
не відчуваєш цього в музиці? А саме така невдоволеність і є
стимулом для вдосконалення і творчості, розумієш? Хоча,
­безумовно, у нього могли траплятися хвилини розпачу і слаб-
кості, коли опускалися руки й не хотілося жити… Але все це
притаманне чи не кожній людині… Можливо, це самогуб-
ство треба розуміти не так буквально? Думаю, те, що ти від-
чув у його музиці, — дух руйнації, навіть саморуйнування.
Але це треба сприймати як метафору…
— Це як? — не зрозумів Данило.
— Ну, це коли митець надто піддається негативізму… На-
приклад, коли руйнує якісь стосунки з близькими людьми,
коли топче почуття, вимучує себе сумнівами, протиріччями,
коли нищить свої твори…
— А хіба він нищив свої твори? — запитав Данило.
— Не знаю… Це, на жаль, невідомо. Знаю лише, що він
підписав документ: «Дозволяю знищити всі свої рукописи».
Це й було рівноцінно самогубству. Його змусили до цього.
— А нащо він піддався? Сподівався врятувати себе? Це бу-
ла слабкість? Він не витримав тортур?
— Можливо, й так… Але впевнена, у першу чергу, він ду-
мав про своїх близьких, дружину, які теж могли не уникну-
ти репресій, яких теж могли знищити. А там, у таборах, він
писав свою музику подумки, уявляєш? Продовжував твори-
ти й жити. Не зламався. Тож хіба можна вважати його само-
губцем? Думаю, ні. Він був сильним. Але ту метафору ти від-
чув правильно…

199
 Данило замислено закинув футляр з інструментом на пле-
че й мовчки вийшов із класу. Я подумала, що в його віці не
вміла настільки заглиблюватися в музику. Але його розу-
міння і прагнення її осягнути тішили мене неймовірно. Та
я анітрохи не вважала це своєю заслугою. Я лише скерову-
вала його до роздумів та уяви, не більше. У Данилові музи-
ка жила від природи. Хай навіть він не досягне досконалості
у грі, але він завжди відчуватиме музику досконало. І, може,
це найважливіше?
Коли я розповіла про це Софії, вона лише засміялася і ска-
зала, що все це філософія і що для справжнього музиканта
найважливішим усе-таки буде рівень виконання. Я запере-
чила. Ми сперечалися, поки в мій клас, насупивши брови, не
зазирнув Степан Васильович.
— Досить балачок, — у його голосі лунала вдавана суво-
рість. — Знайшли місце для посиденьок і теревенів. А вас,
Софіє, уже чекає учень! Яка легковажність і безвідповідаль-
ність! І це моя донька! І це напередодні академконцерту!.. Ди-
вуйся після цього, що учні користуються нагодою, коли вчи-
тель запізнюється, і тікають з уроків!
Ледь стримуючись від сміху, Софія підморгнула мені
й швидко прошмигнула повз батька у двері.
— А ви, Романо, не провокуйте своїх колег на недбаль-
ство! — прогримів він.
— Степане Васильовичу, у нас була дискусія про сприй-
няття музичної творчості, і ми трохи захопилися… — спро-
бувала виправдатись я.
— Авжеж, захопилися! — буркнув директор. — Уявляю,
якби вам дати волю й не контролювати. Розмови про твор-
чість… Тут не говорити треба, а вчити! Ваші учні повинні вмі-
ти грати і знати музичний матеріал! Це все, що їм потрібно!

200
 У відповідь я лише всміхнулася й кивнула — марно бу-
ло сподіватися почути від Степана Васильовича щось інше.
Повертаючись зі школи, я зустріла Безрукого. Він сидів на
тротуарі під стіною хлібної крамниці. Побачивши мене, звів-
ся на ноги й кивнув, щоб я підійшла ближче.
— Послухай, — заговорив Безрукий, — я хочу тебе попро-
сити. Не думай  — не гроші. Усі думають, що мені потріб-
ні тільки гроші й горілка. Але я не то… Зіграй мені щось на
скрипці.
— На скрипці? — перепитала я, аж ніяк не очікуючи по-
чути таке прохання.
— Я хочу послухати її знову, — він кивнув головою на мій
футляр.
— А… так… — досі здивована, пробурмотіла я.
Він нетерпляче вихопив у мене з рук футляр і, кивнувши,
щоб я йшла за ним, почимчикував вулицею. У повітрі висів
запах листя. Здавалося, то зів’яле листя й вело нас до парку.
Тут було майже безлюдно — лише двоє хлопчаків стежками
їздили на велосипедах. Безрукий сів на лавку, розкрив фут-
ляр, вийняв скрипку й погладив її рукою. Я бачила очі старої
дитини, яка знову отримала якусь дорогу для себе річ.
— Грай, — проказав він, простягнувши мені скрипку, як
і тоді, коли вперше прийшов у мій дім.
Ніхто ще так не слухав моєї гри — напружено, спрагло,
з якимось самозаглибленням і трепетом. І плечі, і зморшки
на його чолі ледь помітно тремтіли. Коли я припиняла гра-
ти, він шепотів: «ще», і, здавалося, цьому не буде кінця. Йо-
го обличчям текли сльози, він їх не помічав. Хлопчаки, що
гасали на велосипедах, спинилися неподалік. Вони підсмію-
валися та перемовлялися, поглядаючи з цікавістю в наш бік.
Коли я закінчила чергову мелодію, Безрукий звівся, голосно

201
шморгнув, утираючи брудним рукавом куртки щоки, мокрі
від сліз, зніяковіло всміхнувся своїм думкам і, не зронивши
жодного слова, почвалав стежкою вглиб парку. Наче поніс
у собі мелодії, які слухав. Наче продовжував їх чути. Мабуть,
хлопчаки гукнули йому щось образливе. На мить Безрукий
рвучко спинився, пригрозивши їм п’ястуком. Зі сміхом вони
зірвалися на своїх велосипедах і за хвилю були вже в іншому
кінці парку. А я ще довго сиділа на лавці, обійнявши скрип-
ку, дихаючи запахом сухого листя.
Переступивши поріг дому, я почула дзвінок і кинулася до
телефону. Це була пані Ореста. Голос її був незвично хрип-
куватий.
— Емілія померла, — сказала вона.
— Що? Як?.. — тільки й спромоглася запитати я, опустив-
шись на стілець.
Руки, що стискали слухавку стали вологими.
— Сьогодні я телефонувала їй у притулок. Наче відчула…
Це сталося вчора вночі. Її ховатимуть у Вільшані. Напевно,
завтра. Ви вже зможете дізнатися докладніше… Я не приїду,
ніколи не буваю на похоронах. Для мене це заважко. Я лише
хочу вас попросити… Покладіть їй від мене квіти.
— Так, звичайно… — промовила я. На другому кінці дроту
вже озвалися короткі гудки.

***

День був вітряний, дощовий і холодний. Напередодні я на-

магалася додзвонитися Ірині, щоб дізнатися, коли похо-
рон, та вона не відповідала. Про все я довідалася від сусіда
Миколи, який часто бував у церкві і знав про всі хрестини

202
й похорони. Через уроки в школі Анатоль не зміг піти ра-
зом зі мною, я теж запізнилася, хоч і завбачливо закінчи-
ла урок раніше.
Мокрі хрести й надгробки ніби занурювались у зчорнілу
землю під ваготою таємниць та скорботи. Неподалік старої
каплиці разом зі священником, дяком та двома гробарями ту-
лилися лише Дарія та Ірина. Священник саме закінчив відспі-
вувати, і гробарі, опустивши в яму домовину, узяли заступи.
Дарія вп’ялася у мене важким поглядом, від чого мені ста-
ло геть не по собі.
— Хто дав тобі право приходити сюди? Як посміла? — на-
близившись, швидко заговорила вона. Обличчя її в чорній
прозорій хустині здавалося білим, як полотно, вуста нерво-
во тремтіли. Та голос був таким же владним, сильним, із ме-
талевим тембром.
Я розгубилася, аж ніяк не очікуючи такої реакції, та ще
й тут. Мені не доводилося бачити стільки ненависті, скіль-
ки я побачила в ній.
— Мамо… — спробувала зупинити її Ірина, взявши під ру-
ку, та вона грубо відштовхнула дочку.
— Ще мало, що добила її порпанням у брудній білизні,
нахабним втручанням в особисте й переслідуванням? — не
вгавала Дарія. — Тією нікому не потрібною правдою, жалю-
гідною історією провінційного невдахи з амбіціями генія!
Прийшла вдавати співчуття? Погань!
Вирвавши хризантеми з моїх рук, вона вдарила мене ни-
ми в обличчя й пожбурила до ніг.
— Це через тебе вона померла!
— Мамо, припини! Ти збожеволіла! — скрикнула Ірина.
Не знаю, скільки я так стояла під дощем, затуливши ру-
ками обличчя. Здавалося, вічність. Ще ніколи я не відчувала

203
такого приниження, образи й болю. «Це через тебе вона по-
мерла!» — ці важкі й хльосткі слова гупали у скронях.
— Не переймайтеся так, — чийсь голос вивів мене з заці-
пеніння. Один із гробарів співчутливо торкнувся мого плеча.
Вони вже скінчили роботу і збиралися йти.
— Це все горе. Людина, буває, від нього сліпне й такого на-
говорить… А оцим, — махнув на довколишні могильні пли-
ти, — усе байдуже. А якби не було байдуже — було б смішно.
Вони всі там стають мудрішими, бо вже знають усе.
Чоловіка гукнув його приятель-гробар, що чекав непода-
лік. Піднявши пожбурені квіти, він поклав їх на могилу, за-
клав на плече заступ і подався геть.
— Пробачте, якщо справді в чомусь винна… — прошепо-
тіла я, торкнувшись дерев’яного хреста Емілії, що вже стри-
мів над свіжим горбком землі.
— Відмучилася… — почула раптом позаду себе зітхання
і здивувалася, побачивши сусіда Миколу.
— Дивно, що її не поховали разом із чоловіком. Хоча, мо-
же, й не дивно, після того, як вона його порішила. Бідолашна
жінка. Непросте мала життя. Хоча в кого воно просте?
Не знаю чому, але я навіть зраділа його появі. Якийсь час
ми мовчки постояли над могилою, а відтак поволі побрели
розмитою дощем стежкою до цвинтарної брами.
— То вам вдалося її розшукати? — запитав сусід Микола.
— Так, — кивнула я. — Ми навіть зробили з нею відеозапис
у притулку. Певно, ці хвилювання, спогади її добили. Принай-
мні так вважає донька і тепер звинувачує в її смерті мене…
Сусід Микола важко зітхнув.
— Вона була вже стара... То могло трапитися будь-коли.
І так дивно, що вона стільки прожила. Та й позгадувати для
вашої фільми вона ж погодилася сама?

204
 — Погодилася…
— Ну от… Ще трохи й при розумі була… Вам нема чого му-
чити себе.
Біля цвинтарної брами й крамниці ритуальних послуг
я побачила того ж самого гробаря, що розраджував мене, уже
без заступа. Зауваживши Миколу, він махнув йому рукою
і спинився, чекаючи, поки той підійде.
— Це Семен, мій приятель, — пояснив сусід. — Він часом
поцупить ключа у жінки, яка продає в крамниці ритуальних
послуг, і ми собі від душі там хильнемо... Так що, сусідко, не
сумуй! Усі вмирають! Головне, фільма буде!
Поплескавши мене незграбною важкою рукою по плечу,
сусід Микола наблизився до свого приятеля-гробаря.
Я довго блукала розмитим меланхолійним містом, стро-
катими незнайомими вуличками, без жодної думки, пере-
повнена важким німим смутком. І мені хотілося розчинити-
ся у своїй самотності, у тому в’язкому й холодному повітрі,
переповненому гострим, мокро-пряним запахом відмиран-
ня. Подеколи мені стрічалися перехожі з парасолями. Хтось
навіть вітався, і я, можливо, відповідала, та не бачила ніко-
го. Світ мився в дощі, щось змивав, щось топив, щоби згодом
відчути полегкість. І мені теж хотілося того найбільше — по-
збутися нестерпної ваготи, що залягла всередині, звільнити-
ся від душевного болю бодай через холод і дощ, і я навіть ра-
діла, що геть змокла і змерзла.
— Що, так погано? — хтось раптом схопив мене за руку.
Я здивувалася, знову побачивши Семена-гробаря, і аж зараз
зауважила, що знову стою біля цвинтарної брами.
— Погано, — лише кивнула я.
— Минеться. Усе може переболіти й забутися, — він ви-
тяг із кишені куртки чвертку горілки й, розкрутивши корок,

205
ковтнув. Ще не старі його очі були ясними й глибокими. Ні-
коли не сподівалася від себе такого вчинку, та в ту хвилю ме-
ні було байдуже, як це виглядає. Простягнувши руку, я вихо-
пила в чоловіка пляшку і теж ковтнула. На мить від міцного
напою обпекло горло й звело подих. Чоловік не здивувався,
лише делікатно забрав у мене пляшку й заховав у кишеню.
— Треба йти сьогодні ще копати… Завтра знову ховати-
муть.
— А ви любите свою роботу? — раптом запитала його я,
дивуючись, що таке спало мені на думку.
— А чого  ж не любити?  — всміхнувся гробар,  — знає-
те, як тоді відчуваєш життя? Гостро відчуваєш! Тому я ні-
коли не сумую, коли ховають небіжчиків. Я шкодую лише
живих, які побиваються. Бо вони мали би поспішати жити
й радіти життю. Небіжчики могли би їх тепер цьому навчи-
ти, ще й як…
Підморгнувши мені, він підняв комір куртки і зник за
цвинтарною брамою. Аж зараз я помітила, що нестерпно
змерзла, змокла й утомилася, та повертатися додому мені не
хотілося. Я продовжувала блукати вулицями, немов шукала
й не могла знайти свого прихистку. Мені навіть на мить зда-
лося, що я зараз упаду тут, знеможена, десь посеред вулиці,
і розчинюся в дощі. Врешті, помітивши розмальовану браму,
здивувалася, що ноги самі привели мене до дому Анатоля. Ко-
ли він відчинив двері, я майже впала в його обійми.
— Ти не повинна відчувати жодної провини, — сказав він,
вислухавши мою розповідь. Я сиділа в нього на канапі, загор-
нута в картатий плед, і пила гарячий чай.
— Ми повинні радіти, що встигли почути й записати її
спогади. Може, вона померла саме тому, що відчула звіль-
нення, полегшення, наче очистила душу у сповіді? Адже всі

206
ті роки її мучило сумління, тягар протиріч, вона почувала-
ся зрадницею…
— Може, й так… А може, насправді так, як сказала Дарія:
Емілія перехвилювалася, і серце не витримало. І все через…
— Припини врешті це безглузде самоїдство! — роздратова-
но урвав мене Анатоль. — Уже кому треба звинувачувати се-
бе, так це Дарії! Вона її запроторила в притулок, зробила з неї
божевільну, поставила стіну між ними і не робила спроб ані
зрозуміти, ані пробачити! Усе, що її хвилювало — щоб ця іс-
торія залишалася забутою й не плямувала її батька й родини!
Того дня я залишилася в Анатоля. Він не хотів мене від-
пускати, не хотів, щоб я зосталася сама. Та й мені теж не хо-
тілося цього.

***

Через кілька днів, тільки-но я з’явилася в школі, мене викли-

кали до директора. Степан Васильович височів над столом,
насупивши брови, його вигляд не віщував нічого доброго. По-
глянувши на мене, він важко зітхнув і очима вказав на сті-
лець навпроти.
— Ось, думаю, вам буде цікаво, — промовив і простягнув
мені якісь ноти.
— А що це? — запитала я.
— А це, шановна моя, мама вашого учня принесла, — від-
казав Степан Васильович. — Данила Гордієнка. Годину тому
я мав із нею серйозну розмову. У неї не було часу чекати, але
вона хотіла й вам висловити дещо з приводу нот.
— А що не так із нотами? — не зрозуміла я, пробігши по
них очима.

207
 Це була невеличка композиція під назвою «Елегія само-
губця» з присвятою Андрієві Дарчинському. У ній відчувала-
ся якась рвучкість і суперечливість. Лірична романтичність,
м’якість, ніжність, що вмить руйнувалося наростанням сум-
ніву, невдоволення, протесту... І я зрозуміла — це був свого
роду психологічний портрет музиканта…
— Ви ще питаєте? Підліток виявляє суїцидні настрої, і ви
так спокійно реагуєте? Ви вважаєте, що такі фантазії — це
нормально? І то під вашим, як виявилося, впливом! Оті роз-
мови про якогось скрипаля-самогубця і всяке таке інше… Він
годинами грає якусь мелодію, яка його надихає на твір із та-
кою промовистою назвою! Він, за словами матері, замкнувся
і став дивно себе поводити… Тут і психолога не потрібно, щоб
зрозуміти, що з хлопцем щось коїться! А батьки занепокоєні!
У сусідньому селищі торік був такий випадок, коли підліток
наклав на себе руки! Ви розумієте, про що йдеться?
— Але ж… — розгубилася я. — Але ж це метафора!.. Само-
губство як саморуйнування! Ми говорили саме про це… А той
скрипаль, про якого йдеться, не наклав на себе рук, а помер
від хвороби в Сибіру, у таборах за сталінських часів!
— Метафора? Ви мене за дурня маєте? Ви зможете переко-
нати батьків хлопця, що самогубство — це метафора? І що це
можна розуміти не буквально? — загримів директор.
— Так, метафора, — уже впевнено повторила я. — І мело-
дія, яку Данило написав, чудова! Він дуже тонко передав своє
відчуття особистості й музики композитора Дарчинського.
Хлопець талановитий, і навіть дуже! І в ньому це потрібно
розвивати, а не зупиняти!
— Який ще такий Дарчинський? Хто це такий? Я не знаю
ніякого Дарчинського! Це ще один із тих музичних графо­
манів, що какофонію, яку неможливо слухати, видає за

208
музику? І тим ви хочете прищепити дітям любов до музики
і якусь естетику? Я чув, що ви тут виявляєте самоврядуван-
ня і задаєте учням твори невідомо яких композиторів, нех­
туєте програмою!.. Мене вже поставили до відома! Ви що
собі дозволяєте? Це що за експерименти? Невідомо, що це
за твори і як згубно вони діють на несформовану і вразли-
ву підліткову психіку!
— Жодних експериментів. Лише — відхід від конформіс-
тичних навчальних рамок і штампів, — відказала я, намага-
ючись зберігати спокійний тон. — А учням корисніше і ці-
кавіше пізнавати нове або щось забуте, з історією. А те, що
Дарчинський невідомий, — це правда. Але тільки тому, що
його було знищено системою, як і його творчість. І музика
його — надзвичайна, її потрібно пізнавати, вивчати, грати,
повертати до життя! Думаю, на академконцерті ви матиме-
те змогу почути й переконатися.
— Припиніть це зухвальство! — здавалося, директор аж
підскочив у кріслі від роздратування. — Ви забагато на себе
берете, шановна! Ви знаєте, що необхідно грати на академ-
концертах! Є програма! І нічого поза програмою! Бажаєте екс-
периментувати? Добре, експериментуйте. Побачимо, чи ва-
ші експерименти вам боком не вилізуть. Щоб ви не вилетіли
з цієї школи з гучним скандалом!
Степан Васильович утер брудною хустинкою спітнілу
шию.
— До речі, мама Гордієнка бажає змінити вчителя, — уже
спокійніше заговорив він. — Ставлю вас до відома.
— Мама? А він сам? Я думаю, учень має право сам вирішу-
вати, в якого вчителя йому навчатися.
— Ви думаєте? І що з того, що ви думаєте?! Доведете ви
мене до нервового зриву! — він витяг із внутрішньої кишені

209
маринарки фляжку зі слив’янкою й зробив ковток. — Ще ме-
ні скандалів бракує у школі чи якихось ексцесів! Право учня,
експерименти, суїцидні теми, невідомі твори… Ви перехо­ди­те
всі межі, Романо, ось що я вам скажу. Ідіть геть із моїх очей,
подумайте над усім, зробіть правильні висновки й займіть-
ся своїми обов’язками!
У класі на мене чекав Данило, хоча сьогодні в нього не бу-
ло уроку. Він виглядав схвильованим.
— Ви говорили з моєю мамою? — запитав він.
— Ні, лише з директором, — відказала я.
— Вибачте, я не хотів для вас неприємностей. Думав, во-
на зрозуміє…
Я сумно всміхнулася.
— Іноді з батьками так буває — вони не завжди нас розу-
міють, надмірно хвилюються й опікують. Їх треба пробачи-
ти. Вони хочуть як краще…
— Ага, — буркнув Данило, — їх треба розуміти, а їм мене
розуміти, виходить, необов’язково… І де ж справедливість?
— Ну… Справедливість повинна бути. Треба намагатися
порозумітися й переконати їх. До речі, я бачила твої ноти. За-
галом музика мені сподобалася. Дуже вдало передано образ.
Не розлого, а коротко й чітко… Ну, щоправда, я б дещо попра-
вила в нотному стані — дається взнаки те, що ти прогулюєш
сольфеджіо. Та й назву слід придумати іншу. Скажімо, «Еле-
гія протиріч» — значно краще, правда?
Ніби зовсім не слухаючи мене, Данило поглянув на мене
своїми проникливими дорослими очима.
— Хочу, щоб ви знали, я не відмовлюся від вас як від учи-
теля. Я прийшов вам це сказати.
І перш ніж я щось встигла йому відповісти, схвильована
почутим, він зник за дверима.

210
 ***

Якось, коли я вкотре переглядала речі Дарчинського, його

фото­картки, лист до Емілії, ноти Шимановського, кимось по-
даровані йому, із дарчим підписом, рукописи нот, мені спало
на думку віддати все це онуці Емілії, Ірині. Тепер, після смерті
своєї бабусі, вона була своєрідною спадкоємицею тих родин-
них реліквій, і для неї це повинно б мати вагу і цінність. Я на-
брала її номер. Спершу вона вибачалася за поведінку матері
на цвинтарі, яка не тямила, що говорила, а почувши, у чому
річ, була здивована.
— Ви хочете мені все це віддати? Дивно, що ви перейня-
лися… Це не настільки важливо. Якби це був медальйон чи
щось у тому роді… А так — лише старий папір…
— Я вирішила, що для вас це багато означатиме… — тро-
хи розчаровано сказала я.
Ірина всміхнулася у слухавку.
— Мені подобається ваша романтичність. Уся ця історія ці-
кава, і я любила бабусю, але… Ці речі не будуть для мене чи-
мось особливим. Андрій Дарчинський залишатиметься для
мене чужим і незнайомим… У мене залишилося від бабусі те,
що було дорогим мені, те, що пов’язане з історіями, які я зна-
ла з дитинства, чула від неї і дідуся. І це матиме для мене зна-
чення. Тому можете залишити ці речі собі. Тим більше, що ви
їх знайшли. Вони — ваші.
Після її слів я чомусь відчула полегшення. Добре, що Іри-
на виявилася зі мною чесною. Тоді в мене й виникла ідея на-
відатися до консерваторського музею.
Колись я часто полюбляла бувати тут. Не тільки, коли
відвідувала концерти в  консерваторській залі й  відкриті
лекції. Я полюбляла приходити сюди задля втіхи і блукати

211
коридорами, наслухаючи звуки, що линули з-під зачинених
дверей аудиторій — скрипки, фортепіано, флейти чи віолон-
челі, арій чи вокалізів… Полюбляла сидіти на підвіконні вес-
тибюля, спостерігаючи за студентами, мимоволі уявляючи
замість них себе. Для мене це було особливе місце, наповне-
не музикою, творчістю, мистецтвом, і я мріяла тут навчатися.
І моя мрія була цілком реальною — уже кілька місяців я мог­
ла бути студенткою, якби одного дня не поїхала з цього міс-
та. Але цього разу, переступивши поріг консерваторії, я чо-
мусь не відчула жодного жалю.
Двері музею виявилися зачиненими. Хтось зі студентів
сказав, що викладачку-піаністку, яка начебто відповідає за
музейну кімнату, я можу знайти в сусідній аудиторії. Це бу-
ла жінка років за сорок, із короткою хлопчачою стрижкою,
опуклим чолом, втомленими, завчасу постарілими очима
й опущеними тонкими вустами. Мовчки вислухавши мене,
швидко проглянувши світлини, без жодного виразу, лише
підтиснувши опущені тонкі вуста, вона лише зиркнула на
ноти й байдуже стенула плечем.
— Я не чула про такого скрипаля й композитора. Тим біль-
ше, якщо про нього нема жодної інформації, біографії, то ко-
му будуть цікаві ці мертві експонати?
— Чому ж мертві? Інформація й біографія якраз є, — запе-
речила я. — Є люди, які його пам’ятають. Про нього нещодав-
но зняли навіть фільм… Врешті-решт у вашого бібліотекаря
є й газетні публікації тих часів, коли він був відомий і успіш-
ний. А нещодавно була віднайдена його «Буремна симфонія»,
її ноти є і в бібліотеці… Хіба цього не достатньо?
— Я розумію, що така особистість була, колись викла-
дав, навіть мав якийсь успіх і якісь перспективи… Розумію,
що його знищила радянська система, репресії, усе таке…

212
Але… — скрививши тонкі вуста, піаністка похитала голо-
вою, — таких було багато. Про нього не залишилося пам’яті
в історії нашого закладу.
— Але ж є чудова можливість повернути цю пам’ять! —
вигукнула я.  — Ви  ж тільки гляньте на ці рукописи! Тут
є кілька сонат, п’єс і симфонія…
— Перепрошую, — сухо відказала піаністка, збираючи
зі столу ноти, своїм тоном давши зрозуміти, що не бажає
продов­жувати розмову. — Я би з вами ще подискутувала, але
зараз мушу йти на засідання кафедри. Запропонуйте ці речі
краєзнавчому музею у вашому селищі, якщо він є. Думаю, це
матиме більше сенсу. Бо тут це нецікаво.
— Що ж, зрозуміло. Дякую за пораду, — їй у тон проціди-
ла я, і вже біля дверей додала, дивлячись у її надмірно втом-
лені очі: — Так само колись нецікавий вам був і композитор
Барвінський! Його імені ви теж не прагли повертати, бо в за-
кладі про нього не залишилося пам’яті!
Я швидко вийшла з аудиторії, гримнувши дверми. Ця бай-
дужа сіра міль навіть не виявила жодного зацікавлення! Во-
на навіть не бажала вислухати цієї історії! Навіть не глянула
в ноти! Уже давно я не відчувала такого гніву й роздратуван-
ня.
Якийсь час я нервово походжала вздовж аудиторій, а від-
так піднялася поверхом вище й, відчинивши двері наприкін-
ці коридору, вдихнула запах книжок. Ідея побувати в старого
бібліотекаря, про якого чула від Майстра, виникла несподі-
вано. Так, наче ноги самі мене туди повели, без жодної ме-
ти. І сама не знаю, чому мені захотілося побачити цього чо-
ловіка.
Бібліотека була невеличка й затишна. Книжкові стела-
жі, ущент наповнені книжками й нотами, вазони, кілька

213
столиків і старе фортепіано, на стінах портрети відомих ком-
позиторів…
— Що вам потрібно? У нас інвентаризація, не читали на
дверях? Зараз не видаємо книжок, приходьте в кінці дня,
а ще краще — завтра, — зустріла мене товста жінка, щось
жуючи.
— Мені не книжки, мені потрібний бібліотекар, — сказа-
ла я.
— Ну, а  я, по-вашому, хто? Танцівниця?  — грубувато-­
насмішкувато спитала товстуха.
Я розгубилася. Та вульгарна жінка скидалася радше на
якусь продавчиню з ринку, аніж на бібліотекарку.
— Мені не ви потрібні, а старий бібліотекар, — уточнила я.
Жінка зміряла мене насмішкуватим поглядом.
— А… той… — проказала й гукнула в бік книжкових сте-
лажів: — Тут вас питають, пане Михайле!
З-за стелажів вигулькнула сива голова старого чоловіка
в окулярах. Він був малий на зріст, у плетеній жилетці й кар-
татій сорочці, з довгим сивим волоссям і бородою. Прочов-
гавши до книжкової ляди, він поглянув на мене запитально
поверх окулярів.
— Я від скрипкового Майстра, — заговорила я, щоб якось
пояснити свій візит. — Мене звати Романа. Я стосовно ком-
позитора Дарчинського…
— Дарчинського? — здивовано перепитав чоловік, а вже
за хвилю, вдаривши себе по чолі, всміхнувся, — Ах, так…
­Майстер розповідав про вас. Це ви та дівчина, яка віднайшла
його скрипку й ноти?
— Саме так, — всміхнулася я.
Старий бібліотекар потиснув мені руку й запровадив до
невеличкої комірчини позаду книжкових стелажів.

214
 У комірчині теж було багато старих книжок, нотних збір-
ників і партитур. Невеличкий столик із купкою газет, тум-
бочка, яку займало радіо, і потертий старомодний фотель із
подушечкою на сидінні свідчили, що саме тут старий бібліо-
текар проводив багато свого часу. У цьому складі старих кни-
жок відчувалося щось домашнє й затишне.
Старий бібліотекар вказав мені на крісло, запропонував
кави й увімкнув електрочайник.
— Оце нещодавно тут з’явилася нова співробітниця, — ти-
хо заговорив він, махнувши головою в бік стелажів, маючи
на увазі товстуху, — особа випадкова в цій справі. Але родич-
ка ректора. На жаль, тепер таких тут, у консерваторії, байду-
жих і випадкових, чимало… Усе змінилося.
— Вірю, бо щойно теж стикнулася тут з однією байду-
жою, — сказала я й розповіла йому про випадок із викладач-
кою-піаністкою.
— Ах, так, прикро, — мовив бібліотекар, готуючи каву, —
пані Остапова викладачка добра, доцентка… Свого часу пода-
вала надії... Я спробую з нею поговорити, бо людина вона ні-
би й непогана, хоча не плекаю жодних надій, що мої слова її
пере­конають. Із людьми, які прагнуть утриматися на посаді,
запопадливо догоджаючи ректору, який створив у консервато-
рії нездорову атмосферу, мені вкрай важко розмовляти. Крім
того, люди з регаліями здебільшого схиляються перед автори-
тетами, а я не є жодним авторитетом ані для неї, ані для рек-
тора, як і для тих інших доцентів, завкафедр і деканів — ста-
рий дивак, який вижив із розуму, якого давно пора вигнати на
пенсію… Та й уже намагалися не раз. Випрошував. Навіть по-
годився на мізерну платню чверть ставки, лише б залишатися
тут. Боюся, що одного дня мені накажуть забиратися геть. Це
для мене буде катастрофою.... Я люблю метушню, скупчення

215
студентів, коли прибігають сюди по ноти й підручники… Ви-
кладачі, аспіранти приносять якісь новини, а ще — прибираль-
ниця Зоя приходить поговорити про життя… А вечорами часто
маю звичку усамітнюватись тут і перечитувати партитури чи
книжки, частенько навіть ночую в цьому кріслі… І з жахом ду-
маю про те, що одного дня можу бути позбавлений тієї втіхи.
Старий бібліотекар виліз на драбину й дістав із верхньої
книжкової полиці якусь течку.
— Ось, — подав він мені її, — це газетні публікації про Дар-
чинського. Колись я позичав їх Майстрові, і ви, напевно, вже
їх бачили й читали. Хай вони будуть у вас. Думаю, ви зумієте
розпорядитися всім тим. Я ось про що подумав щойно: мож-
ливо, слова доцентки й не позбавлені сенсу щодо музею Дар-
чинського там, де він жив? Слід над тим замислитися. Може,
з часом це можна буде зорганізувати? Ви, певно, чули вже
і про віднайдену «Буремну симфонію»?
— Так, Майстер розповідав мені, — відказала я. — Неймо-
вірна історія…
— Отож, неймовірна, — погодився старий бібліотекар. —
Тепер вона є в нашій бібліотеці — Майстер надав копію. Не-
давно нею зацікавився хтось із диригентів, і я страшенно
втішився. Раз віднаходиться музика, то треба її грати, треба,
щоб її чули. Майстер обіцяв поговорити з художнім керів-
ником філармонії й запропонувати цю симфонію. Якщо ви
з ним цього доможетеся, щоб Дарчинський зазвучав, — це
буде справді велика справа. Спробуєте?
— Спробую, — пообіцяла я.
У комірку зазирнула товстуха, яка досі жувала.
— Михайлович, ви не забули? У нас мало часу… — вона
знову поглянула на нас отим своїм насмішкувато-­підозрілим
поглядом.

216
 — Ах, так, авжеж, дякую вам за вашу пильність, — іроніч-
но всміхнувся старий бібліотекар, зиркнувши поверх оку-
лярів.
Уже прощаючись, він проникливо поглянув на мене сво-
їми добрими і мудрими очима:
— Усе змінилося… Важко достукатися до людей. Хоча, ко-
ли воно бувало легко? Але стукати треба!
У відповідь я лише стиснула його руку.
Дорогою з консерваторії я вирішила зайти у філармонію.
Запитавши у вахтера на прохідній, де я можу знайти худож-
нього керівника, і почувши, що він хворіє, а натомість є його
права рука й тимчасовий виконуючий обов’язки, я підняла-
ся на другий поверх і опинилася перед обтягнутими дерма-
тином старомодними дверима кабінету.
Виконуючий обов’язки виявився заклопотаним і метуш-
ливим, невеличким на зріст, із настовбурченими вусами чо-
ловіком середнього віку. Він шукав якісь папери на своєму
столі, перекладав їх із купки на купку і, здавалося, слухав ме-
не неуважно або й узагалі не чув.
Лише час від часу він завмирав із якимось аркушем у ру-
ці й уважно дивився на мене, а відтак знову починав шару-
діти папером. Коли я замовкла, він закінчив вовтузитися
й важко зітхнув. Якийсь час він мовчки гортав ноти «Бурем-
ної симфонії».
— Це все цікаво. Дуже цікаво. І добре, що ви перейнялися
цією історією і щось прагнете, і робите. Дуже добре. І ота від-
найдена симфонія… Що ж, я подивлюся її згодом уважніше,
але ви розумієте, що все дуже непросто. Дуже непросто, —
сказав він багатозначно.
— У чому полягає це «дуже непросто»? — поцікавилася я.
Виконуючий обов’язки пригладив настовбурчені вуса.

217
 — Тут є багато моментів. Можливо, я трохи упереджено
підходжу до справ і насторожено… Яка та музика? Автор усе-
таки невідомий… А раптом то така собі мелодійка, яка нічим
не вирізняється від інших посередніх мелодій? А якщо вона
справді вартісна, то чи підійде диригенту й оркестру? Репер-
туар уже запланований, розписаний… Врахуйте, що той кон-
церт потрібно прив’язати до якоїсь події, річниці… Потрібен
виступ музикознавця… Як його там? Дарчинський? Нікому
ні про що не говорить…
— Хіба ж то клопіт? — запитала я. — Музика геніальна,
я впевнена, що вона буде сприйнята й музикантами, і ди-
ригентом, і слухачами. А прив’язати для афіші реклами теж
можна. Скажімо, до теми: «Забуті імена української музи-
ки» чи щось подібне. Або — до дня народження композито-
ра, яке буде у травні. І музикознавця-теоретика знайти не
важко, він може вивчити музику Дарчинського і його біо-
графію. І запросити журналістів не складе проблем. Крім
того, наскільки мені відомо, художній керівник зацікавив-
ся цією музикою…
Виконуючий обов’язки кахикнув і завовтузився у кріслі:
— Зацікавився? Ну, мені поки що про це невідомо… Не
знаю, не знаю. Цього року в нас заплановано багато заходів,
і оренд, гастролей, і ще багато чого важливого… Ми робимо
акцент на сучасних композиторах і сучасній музиці. Мож-
ливо, колись ми й дозріємо до тієї теми… Як ви там сказали?
Забуті імена української музики? Цікаво, дуже цікаво. Але
наразі нічого пообіцяти не можу. Вибачте, мені треба зосе-
редитися. Ніяк не можу знайти потрібного документа, а він
у мене лежав тут, на письмовому столі…
Виконуючий обов’язки знову заходився перебирати па-
пери. Здавалося, він і не помітив, як я вийшла з кабінету.

218
Мабуть, у мене вже потроху вироблявся імунітет і я реагувала
спокійніше, наче була готова до такого завершення розмови.
З кав’ярні я зателефонувала до Майстра.
— То он як воно… — проказав він, вислухавши мене. —
Худкерівник зараз хворіє. У нього запалення легенів. Але, га-
даю, варто мені днями відвідати його, ну й при нагоді завіта-
ти до того виконуючого обов’язки й поговорити. Я вже давно
збирався, завжди якісь справи відволікали.
— Думаєте, ви матимете вплив? — спитала я.
— Авжеж, — відказав Майстер, — я й не сумніваюся. На
жаль, а іноді й на щастя, у нашому житті хтось комусь винен,
зобов’язаний, стоїть у ласці, від когось залежить чи просто за
щось вдячний і знає, що ще доведеться мати справу, тож і від-
мовити не випадає. От і скористаюся…
— Непросто це все, — зі смутком промовила я. — Іноді
здається, що нікому це не потрібно. Не потрібна історія, чи-
єсь минуле, творчість, забута музика й ім’я знищеної осо-
бистості. Навіть якщо вона й дуже талановита — байдуже…
Її вже нема… А може, це й зрозуміло — усі живуть тепер і за-
раз. А все, що було колись, залишилося в небутті, і воскреси-
ти цього неможливо…
— Що за песимізм та зневіра, Скрипалько?! — вигукнув
Майстер. — Я вас не впізнаю! Про яке небуття ви говорите?
Що неможливо воскресити? Є його твори! Є його історія, роз-
казана живими свідками! А те, що хтось там не виявив заці-
кавлення, показав байдужість чи зарозумілість і культурно
вам відмовив… Дурниці це все! Люди бувають надмірно не-
довірливими й упередженими. Їх доводиться пробивати, ла-
мати!.. Так, звичайно, це важко й непросто! А хіба шлях по-
вернення буває легким? А ми з вами йдемо тим шляхом! Ми
повертаємо пам’ять…

219
 — Ви неправильно мене зрозуміли, — твердо заперечила
я. — У мене немає зневіри!
Справді, як я могла відчувати зневіру, здатну все зруйну-
вати? Та й хіба я була сама у своїх намірах і діях? Поруч були
небайдужі люди, які мене підтримували й допомагали, дода-
вали відчуття впертості й упевненості. І я знала напевно, що
без них навряд чи щось у мене вийшло б.
Вихідні видалися холодні, дощові, непривітні, і я вирішила
написати статтю про Дарчинського. Мені спало на думку опу-
блікувати її, і я навіть зателефонувала до Юлії, щоб вона поради-
ла газету. Юлія швидко метнулася по своїх друзях-­журналістах
і за кілька хвилин передзвонила мені, сказавши, що мою стат-
тю опублікують у вівторковому номері «Старої ратуші».
— Ми змонтували фільм, — наостанок повідомила вона. —
Його вже переглянуло кілька моїх друзів — і всім сподобало-
ся. Вийшло досить цікаво. Я навіть вирішила ризикнути, по-
казати його нашому редактору. Раптом він змінить думку?
Уже готовий матеріал, і якісний, цікавий…
— Думаю, варто спробувати, — відповіла я.
— Треба буде підібратися до нього, коли він матиме на-
стрій. Часом його рішення й погляди саме від цього залежать…
— А коли можна буде подивитися фільм? — поцікавилася
я. — Мені не терпиться…
Юлія пообіцяла, що як тільки буде вільнішою, зателефо-
нує, і ми домовимося на якісь вихідні.
Над статтею я просиділа два дні. Ще жоден текст не давав-
ся мені так важко. Я навіть жалкувала, що взялася не за своє.
Пере­читуючи її, мучилася невдоволеністю, мені чогось не ви-
стачало. Думки стрибали, я часто за ними не встигала. Поде-
куди текст видавався мені нерівним — то занадто пафосним,
емоційним, то мілким, і я все перекреслювала й починала

220
спочатку, переписуючи цілі абзаци. Здавалося, це не матиме
кінця. Я дратувалася, спересердя жбурляла папір і ручку, а за
хвилю бралася за них знову. Можливо, надто багато прагла
вкласти в цю статтю... Я настільки заглибилася в свою робо-
ту, що не могла ні на що відволікатися. Навіть коли Анатоль
стукає у вікно, я визираю і промовляю у шибу, демонструю-
чи списані аркуші паперу:
— Вибач, не зараз...
Ми кумедно перемовляємося жестами, Анатоль торкаєть-
ся через скло мого обличчя і змушує мене всміхнутися. Я зно-
ву беруся за статтю з дивним відчуттям завзяття і впевненіс-
тю, що все в мене вийде.

***

Під час одного з уроків мене вкотре здивував Данило. Уже зі-
гравши твір і вислухавши якісь мої дрібні зауваження, він
раптом сказав:
— Знаєте, я зрозумів… «Забуту мелодію» неможливо гра-
ти просто так, навіть розуміючи її.
— Тобто? — запитала я. — Що ти маєш на увазі?
— Цей твір мені не вдається зіграти так, як треба. Мені бра-
кує вміння. Часом здається, що я граю його добре, але це не те.
І він мене не відпускає, мучить… Боюся, що не зможу зіграти
так, як він цього вимагає… Навіть, коли навчуся грати… Щора-
зу та музика якась інша… Щоразу відчуваю — ще не те… І ніби
чисто зіграні ноти, а не ті… Як досягнути досконалості в музиці?
— Послухай, досконалості досягти дуже важко, і це не вда-
ється відразу. На таке йдуть роки, а іноді й усе життя, — за-
говорила я. — І досконалості вимагає кожен музичний твір,

221
а не лише «Забута мелодія». Але йдеться не лише про техніку,
правда? Важливим є й розуміння… Деякі твори здатні відкри-
вати щось більше в міру дорослішання. У тебе все попереду…
— Але я не хочу чекати дорослішання, щоби щось зрозу-
міти, — урвав мене Данило.
— Ти не повинен зациклюватися лише на «Забутій мело-
дії»! — підвищила я тон.
— Пізно, — зронив Данило, глянувши на мене спідлоба
вже біля дверей. — Тепер мене та музика вже не відпустить,
поки я її не зіграю так, як треба зіграти. Навіть якщо на це
піде все життя.
— Припини! Це якесь безумство — ставати заручником одні-
єї мелодії! Музикант не може себе обмежувати! — вигукнула я.
— Я себе не збираюся обмежувати, — зронив Данило, — як
і не збираюся кидати грати інші твори. Просто саме та музи-
ка, і ніяка інша, засіла в мені. Я не можу її кинути, зігравши
абияк. Не зможу.
І як було його переконати? Я не знала… Поки що Данило за-
лишався моїм учнем. Батьки його погодилися, але пригрозили,
що якщо помітять за своїм сином щось не те, більше не зволіка-
тимуть. Але як вони поставляться до того, що Данило постійно
вправляється в одній і тій же мелодії? Чи це не насторожить їх?
І чи вони не вважатимуть це якимось відхиленням і наслідком
мого негативного впливу? І як тоді довести, що їхній син має
рацію, що в тому є сенс? Бо «Забуту мелодію» неможливо грати,
не прагнучи її розгадати, не намагаючись видобути зі скрипки
найдосконаліше звучання. Хіба ж не те саме відчувала і я, коли
грала її? Хіба не звучала вона щоразу в мене по-іншому? Замис-
лившись, я зізналася собі, що граючи її, так і не досягла тієї до-
сконалості, про яку говорив мій учень. Та мелодія теж мене не
відпускає… Дивно, що саме той дивний підліток відкрив мені

222
це. Виходить, справді вчитель може чимало навчитися від сво-
їх учнів і часом саме завдяки їм зрозуміти себе.
Я помітила, як дивно почала поводитись Анжела. Вона
уникала мене, вдавала, що не помічає. Як було зрозуміти та-
ку переміну? Що в ній промовляло? Образа? Але за що? Не-
вже це через якісь суперечки стосовно мого учня? Що її мог­
ло так зачепити? Мені було важко пояснити.
— Я вже казав тобі якось, людям не подобається, коли
хтось відрізняється від них, — промовив Анатоль, коли я йо-
му про все розповіла.
Ми сиділи на порозі його ґанку, з накинутим поверх кур-
ток пледом, пили домашнє вино, заїдаючи його зеленими
оливками, і переглядали малюнки його учнів. Анатоль по-
ставив їм завдання змалювати площу міста такою, якою во-
на могла бути сто років тому. Тією площею ходили панянки
в капелюшках і довгих сукнях, їздили екіпажі, бігали босоніж
діти, височіла ратуша, яку згодом зруйнували, а встелена во-
на була бруківкою…
— Мабуть, вона вважає тебе вискочкою, зарозумілою…
Вона ж не може не помічати, що учні тебе люблять, бо ти
вмієш знайти з ними спільну мову й заглибити їх у музику,
а не просто вчиш водити смичком по струнах і грати по но-
тах, — провадив Анатоль. — Щось схоже було й у мене, коли
я вирушав зі своїми учнями під час уроку малювання в ліс,
за місто, до якихось старих будівель, у парк… Це не сподоба-
лося завучу, він висловився, що я не тим займаюся і не на то-
му акцентую, у нас був конфлікт. Я сказав йому, що він само-
дур. Він навіть погрожував мені звільненням і плів усілякі
дурниці. Але в тому двобої я таки переміг. Директор, який ні-
коли не був дурнем, спершу примусив мене вибачитися пе-
ред ним, а тоді сказав, що оскільки малювання — творчий

223
процес, то я  маю право по-творчому підходити до уроків
і влаштовувати такі пленери. Ну й завучу нічого не зали-
шалося, як дати мені спокій. Щоправда, після того він час-
тенько тріпався серед колег, що я не сповна розуму, і я на-
віть думав намилити йому за ці слова шию, але стримався,
бо наробив би клопоту передовсім собі. Нехай тріпається,
у тому його безсилля.
— Може, мені слід поговорити з нею й усе з’ясувати? —
спитала я.
— Не знаю… — відказав Анатоль. — Це не завжди потріб-
но. Але якщо тобі від того полегшає, то спробуй.
Я зупинилася на одному малюнку. Над площею здіймали-
ся хмарочоси, вулицею їхало чудернацьке кругле авто, а в не-
бі літали химерні пласкі й гостроносі літаючі об’єкти.
— Здається, якийсь твій учень переплутав завдання й на-
малював замість минулого майбутнє, — всміхнувшись, ска-
зала я, простягнувши Анатолю малюнок.
— А, це Фусенко. Він не переплутав. Він каже, що не вміє
уявити минулого і що може уявляти лише майбутнє…
— Тобі не здається, що ти занадто багато маєш того сенти-
менту до минулого? — зауважила я. — Чи не забагато ти ак-
центуєш на ньому зі своїми учнями? Може, їм варто малю-
вати не те, що вони можуть побачити, а те, що бачать, що
є насправді?
— Сентименту є справді багато… — погодився Анатоль. —
Але я намагаюся не надавати йому переваги. Коли я ставлю
завдання змалювати щось, що було сто чи двісті років тому,
наприклад, як виглядала площа нашого міста, я прагну роз-
винути їхню уяву… Звісно, що вони малюють і те, що бачать
тепер, і те, що є зараз. Завдання різні, вони не однобокі. Але
часто хочеться відірвати їх від реальності, щоб вони пішли за

224
уявою… Я прагну, щоб вони не відчували якихось меж, навіть
якщо малюнок здаватиметься безглуздим і смішним. Звісно,
що не всі стануть художниками, але… Але вони матимуть уя-
ву й не боятимуться мріяти. Навіть коли це будуть божевіль-
ні, неймовірні мрії, вони намагатимуться їх втілити. Принай-
мні я сподіваюся. Можливо, зараз я тобі здаюся невиправним
романтиком та ідеалістом… Про ці речі я не говорив ні з ким.
У відповідь я всміхнулася й обвила його шию руками. Він
зумисно набундючився й відвернув обличчя.
— Я хоч і невиправний романтик, але не люблю цих теля-
чих ніжностей, — проказав.
Я скочила на рівні ноги, демонструючи образу.
— Ах так! Телячих ніжностей!..
Швидким кроком я прямую до хвіртки, та за мить Анатоль
наздоганяє мене і, схопивши, волоче до ґанку, незважаючи
на мої пручання, цілуючи мене в шию, обличчя, волосся й гу-
би... Сусідка пані Стефа, яка саме виходить із хати, гукає нам
через сітчасту загорожу:
— Як то гарно, коли молоді любляться!.. Може, Толя так
і вжениться врешті, бо ще з ніким такого не витворяв!
Нам весело і ми регочемо, а пані Стефа хитро всміхається...

***

Коли у «Старій ратуші» вийшла стаття про Дарчинського, ра-

дості моїй не було меж. Хтось повісив вирізку в коридорі на
дошці оголошень, куди час від часу потрапляли такі вирізки
з обласних газет про музикантів-виконавців чи якісь гастролі.
— Не знав, що ви така діяльна й  багатогранна,  — за-
уважив, помітивши мене у  шкільному коридорі, Степан

225
Васильович. — І як це вам вдалося зробити таку ґрунтовну
розвідку і стільки дізнатися про того композитора? Дивно, що
він жив у нашому місті й ніхто про те й гадки не мав, і я впер-
ше чую… Хоча ні, стривайте… Десь я те прізвище вже чув…
Бар… Барчинський… Гарчинский… О, ні… Горчинський — то
інший композитор…
— Дарчинський, — поправила його я.
— О, так-так, Дарчинський… Точно!
— Я розповідала вам про нього в кількох словах. Мій учень
Данило Гордієнко готує на академконцерт його «Забуту мело-
дію», — сказала я. — Це поза програмою, хоча він може зігра-
ти й програмний твір. Ви не заперечували…
Я ризикнула бути зухвалою. Та здається, Степан Васильо-
вич, який мав того дня добрий гумор, чи то не зауважив мо-
їх слів, чи не вник, інакше б знову набундючився й виголо-
сив би тираду на тему обов’язкової програми. Натомість він
зреагував непередбачувано:
— А… пригадую, так-так… Чудово! Діти повинні знати ве-
ликих людей свого краю, а тим більше композиторів. Ваша
ідея похвальна! Не очікував… Вам удалося мене здивувати
тією статтею. З вашими здібностями можна було б сміливо
братися й за якусь наукову працю. Ну зрозуміло, що для то-
го спершу треба закінчити консерваторію… Ви особа досить
перспективна. Подумайте над цим.
Степан Васильович підняв угору вказівний палець і бага-
тозначно звів брови. Всміхнувшись, я лише мовчки кивнула.
— Слухай, а татові слова не позбавлені сенсу… — промо-
вила Софія, яка непомітно підійшла ззаду.
— Ти читала статтю? — запитала я.
— Так, справді дуже цікаво написана. Переважно такі стат-
ті — лише самі біографічні факти, штампи й загальні слова,

226
які можна припасувати до кожної особистості. У тебе зовсім
інакше. Видно, що кожне слово йшло з душі.
Повз нас пройшла Анжела. Вона, опустивши голову, щось ре-
тельно шукала в сумочці й неуважно відповіла на привітання.
— Щось із нею не так, — сказала я Софії, щойно Анжела
зникла у своєму класі. — Мабуть, таки справді нам треба бу-
де поговорити.
Софія поморщила чоло.
— Навряд чи вона буде з тобою щирою. Не варто.
— Тобто? Що ти хочеш тим сказати?
— Вона дружить із матір’ю твого учня Данила. Ну й щось
вона там їй наговорила, коли виплила та історія з Даниловою
музикою, яку він написав під впливом твору Дарчинського.
Щось там про самогубство, здається, так? Разом із Даниловою
мамою вони й ходили до директора. А тато мій дуже імпуль-
сивний, ти ж знаєш... Одразу спалахує.
— Але задля чого? — здивувалася я. — Невже вона переко-
нана, що я щось роблю не те? Не розумію…
Софія стенула плечем.
— Іноді не варто прагнути пояснити. Анжела прагла при-
служитися подрузі, яка хвилюється за сина і яка, крім того,
грошовита дама. А ще їй не подобається, що ти зі звичайної
вчительки перетворюєшся на якусь оригіналку й вирізняєш-
ся. Ну й ніяково від того, що щось там наговорила за твоєю
спиною директору, тому тепер ховає очі…
Я лише всміхнулася, мовчки обійнявши Софію — своїми
роздумами вона часто допомагала мені щось зрозуміти. Ми-
моволі я згадала про батька. Мене завжди мучили непорозу-
міння й недомовки, а між нами й далі залишався бар’єр від-
чуження, я досі не знаходила в собі духу його здолати. Дивно.
І це після того, як ми врешті порозумілися з Юлією. Невже

227
я ще його не пробачила? Невже в мені й далі сидів отой дитя-
чий впертий егоїзм, що заважав зробити перший крок? Хоча
я й розуміла, що то не батько, а саме я повинна помиритися,
але продовжувала відтягувати час. Може, це невміння пере-
ступати через свої гордощі й іти на компроміс? Невміння ви-
знавати помилки? Слабкодухість? Незрілість, як сказав би
Анатоль? З такими думками я поволі простувала додому.
Будинок дихнув на мене якоюсь тривожністю. Спершу
я й не зрозуміла, звідкіля в мене взялося те неспокійне відчут-
тя, поки не побачила розбитого вікна. Шиба зяяла дірою, гні-
тюче й таємничо. Серце моє закалатало. Зайшовши в кімна-
ту, я знайшла на підлозі розтрощену скрипку, розкидані ноти
і книжки, перевернуті шухляди письмового столу.
Нічого не розуміючи, я сиділа в якомусь занімінні й не ві-
рила власним очам. Я прикладала гриф і уламки дек із роз-
дертими струнами, наче це мало б оживити вже мертвий
інструмент. Хто це вчинив і чому? За що?.. Мене захлиснув
жаль і невимовний біль. З цією скрипкою я закінчувала учи-
лище, її мені подарував батько… Я почувалася безпорадною.
З жахом подумала про те, що на місці тієї скрипки могла бу-
ти скрипка Дарчинського, яку я часто носила зі собою в шко-
лу, як і того дня, адже відколи забрала її в Майстра, грала ли-
ше на ній. За мить, опанувавши себе, я кинулась до дивана,
під яким тримала у знайденій старій валізці ноти, фотокарт-
ки й лист Дарчинського. Усе було на місці. Зітхнувши з полег-
шенням, я витерла сльози.
Побачивши з вікна сусіда Миколу, який чимчикував ву-
лицею, я вибігла до хвіртки.
— У вас щось сталося? — запитав він, побачивши моє за-
плакане обличчя.
— Сталося, — відказала я.

228
 Микола почухав потилицю.
— А я бачив — якась жінка вибігала з вашого подвір’я.
Десь по обіді…
— Жінка? Яка жінка?
— Не знаю, я бачив її здалеку й не впізнав. Жінка в тем-
ному пальті. Я, може б, і не звернув уваги, але вона вибігла.
— А ще щось ви зауважили?
— Та ні… Вона пішла вулицею в бік центру. А ви перевіри-
ли, чи щось не зникло? Раптом це було звичайнісіньке зло-
дійство? А шиба — то не клопіт, я вставлю.
— Та ні. Наче не зникло нічого… — сказала я. — І на зви-
чайне злодійство не схоже. Нащо злодійці розбивати скрип-
ку?
Сусід Микола запалив цигарку.
— Колись, коли я ще не жив у Вільшані, у мене був друг,
який терпіти не міг інтеліґентів-сусідів, бо вони були дуже
зарозумілими. Їм не подобалося, що він у своїй парубоцькій
квартирі влаштовував пиятики. Одного разу їхній собака по-
цупив і роздер його капці, які той залишав на хіднику біля
дверей квартири. І то вже було край. Якось тим інтелігентам
привезли фортепіано. Чомусь вантажники кудись відійшли.
А фортепіано стояло собі. От той чоловік тихцем схопив соки-
ру, порубав його і відчув насолоду. Так, може, той злодій від-
чув щось схоже, зробивши таку пакість? Бо скрипка для ньо-
го — то щось із того світу інтеліґентів, який він не терпить?
Я лише важко зітхнула. Версія сусіда Миколи не здалася
мені переконливою.
— А може, це помста якоїсь суперниці? — він хитро при-
мружив око. — Жінки полюбляють бити вікна суперницям
за чоловіка. Моя теж так робила. І порізала об скло руку, їй
накладали шви…

229
 Я пригадала, що такий вандалізм було вчинено й у будин-
ку Анатоля — теж розбили вікно й понищили картини. Тоді
Анатоль здогадувався, хто б таке міг зробити. Може, це ті ж са-
мі хлопці, з якими він побився біля «Старої бруківки»? Але як
вони дізнались про мене? І до чого тут я? Щоб більше вразити
Анатоля? Та й за що? За якусь там п’яну бійку? А може, сусід
Микола мав рацію? І в тому вчинкові — вся скупчена чиясь
потаємна зневага, злість, ненависть і заздрощі? Розуміли ж,
що тим завдають найсильнішого удару. Але чи були здатними
на таке хлопці? Чи не занадто для них складно? Їм простіше
перестріти Анатоля і спробувати звести рахунки кулаками.
Крім того, сусід Микола бачив лише жінку… А може, вона не
має до того жодного стосунку? Тоді чому вона тікала? А, влас-
не, хто сказав що вона тікала? Вибігти з подвір’я — ще нічого
не означає. Може, то була господиня, може, листоноша (у по-
штовій скриньці виявилися рекламна газетка) або хтось по-
милився адресою? Чим більше я шукала пояснень і будувала
версій, тим більше вони мені видавалися безглуздими, а те,
що сталося, ще більше огорталося мороком темної таємниці.
Анатоль прийшов відразу після мого дзвінка. Побачивши
розтрощену скрипку, був вражений не менше, ніж я. Він скипів,
ударивши кулаком по одвірку, я ледь стримала його пориван-
ня бігти до «Старої бруківки» шукати тих, кого він підозрював,
щоб намилити шию. Він лаявся й погрожував, ходив туди-сюди
кімнатою, таким лютим я Анатоля ще не бачила. Та врешті він
трохи заспокоївся, зробивши ковток гарячого чаю, і сказав, що
треба повідомити дільничному, який хоч і не впіймав ще жод-
ного крадія, але залишати цього просто так не можна.
Ще не почало сутеніти, коли у двері мого будинку посту-
кали. Це були сусід Микола і Семен-гробар. Побачивши їх,
я здивувалася.

230
 — Здається, я знаю, хто побував у вас, — заговорив із таєм-
ничим виглядом сусід Микола. — То Дарка…
— Хто? — не зрозуміла я.
— Та Дарка Проценкова! Ми саме з приятелем зібрали-
ся випити по п’ятдесят у крамниці ритуальних послуг, і тут
раптом — вона! Рука обв’язана хусткою… Дивно, еге ж? І та-
ке ж темне пальто, яке я бачив на тій жінці, що вибігла з ва-
шого подвір’я…
Гробар кахикнув і додав:
— Вона виглядала дуже дивно, як несповна розуму. Я за-
пропонував їй набрати води для квітів, а вона навіть не від-
повіла. А рука була справді обв’язана білою хусткою, як бин-
том. І погляд навіжений…
— Може, того… звихнулася з горя. Вона ж і тоді, на похо-
роні, накинулася на вас, мов фурія. А божевільна людина на
все здатна… Не тільки погром у хаті зробити. Вона досі сидить
там, на могилі, а останній автобус уже пішов, — стишено про-
мовив сусід Микола і за хвилю додав: — Послухайте, я ніко-
ли у вас нічого не просив, мені навіть незручно… Але чи б не
могли ви позичити нам двадцятку? Я свою кудись посіяв...
Може, де випала з кишені… Я віддам вам, як тільки матиму.
Схоже, вони вже були напідпитку, та я не змогла їм від-
мовити. Поки я метнулася в хату за грішми, до них вийшов
Анатоль.
Я не сприйняла їхніх слів серйозно. Усе видавалося ме-
ні геть неймовірним. А очевидним було те, що сусід Микола
просто знайшов привід прийти й позичити гроші, яких не ви-
стачало на пляшку. Можливо, і справді вони бачили на цвин-
тарі Дарію. Може, вона виглядала дивно… Але щоб ця статеч-
на гордовита жінка розбила вікно… я не могла цього уявити.
Здається, алкоголь розбурхав їхню уяву.

231
 Сховавши в кишеню гроші, сусід Микола поштиво потис
Анатолю руку.
— Коли що, звертайтесь… — проказав гробар і за мить, за-
туливши руками рота, розсміявся. — Ну я не в тому значенні,
щоби копати кому могили… Хоча… То все життя…
— А як ще інакше можна це розуміти? Краще не пропо-
нуй жодних своїх послуг… — сусід Микола ляснув гробаря
по плечах.
— Думаю, нам слід зустрітися з нею і все з’ясувати, — про-
мовив Анатоль, дивлячись їм услід.
— Ти маєш на увазі Дарію? Але це повне безглуздя… Ти ж
не думаєш, що ця старша й поважна жінка може бити вікна,
вдиратися до чужого будинку, усе перекидати у ньому й тро-
щити скрипку? Ну це ж смішно!
Анатоль похитав головою.
— Якраз не смішно. Думаю, якщо Дарія запізнилася на
останній автобус, то зупиниться в готелі. Там її й можна бу-
де знайти.
— Але що ти збираєшся їй говорити? Вона не буде з тобою
розмовляти, я впевнена!
— Ще не знаю. Але це потрібно зробити, щоби покласти
цьому край.
— Зрозумій, вона не здатна бути щирою й у всьому зізна-
тися! Це виключено!
— Хай так. Але якщо вона справді винна, то знатиме, що
нам усе відомо.
— Тоді це краще зробити мені, — урешті погодилася я.
У готелі Дарії Проценко не було. У цьому містечку в неї
мог­ло залишатися чимало знайомих і  друзів, у кого вона
мог­ла б зупинитися. Хоча мені й важко було уявити, що Да-
рія прагла якогось товариства, особливо тепер. Занадто вона

232
здавалася зверхньою й відстороненою. Анатоль запропонував
податися на цвинтар, сподіваючись, що вона там.
Було ще не пізно. Місто огортали м’які сутінки. Вітер шур-
хотів листям під ногами, низькі хмари несли вологість і млу.
Центральну алею цвинтаря освітлював ліхтар. Нас прово-
джали похмурі камені, надгробки, хрести й мармурові пли-
ти, самотні й мовчазні свідки, символи тієї невідчутної межі
двох світів. Анатоль таки мав рацію. Дарія досі сиділа біля мо-
гили. Ми зупинились віддалік. Жестом Анатоль подав знак,
що чекатиме тут, на лавці. Зачувши мої кроки, Дарія навіть
не здригнулася, не налякалася. Її обличчя було незворушне
й холодне. Проте очі й міцно стулені вуста видавали почут-
тя, які вона переживала десь глибоко.
— Знову ти?.. — промовила приглушено. — Що тобі ще по-
трібно? Прийшла продемонструвати свій тріумф? Написала
свою дешеву статейку, облила брудом мого батька… Невже
мало? Цікава вийшла історія, гідна кінематографа чи літера-
турного роману! Скрипаль-невдаха з амбіціями невизнано-
го генія, любовний трикутник, донос, Сибір. Нещасна жінка,
втративши глузд, отруює свого чоловіка-кагебіста, який роз-
лучив її з генієм-­невдахою, хоч вона ніколи й не була щасли-
ва з ним, а на смертному одрі розповідає вишукану історію
свого першого кохання!.. Браво. Усе за законами жанру, пуб­
ліка аплодує стоячи!
Дарія театрально плеснула в долоні.
— Я не хотіла вразити вас чи завдати болю. Я написала
правду, — промовила я. — Усе як було. Усе, що розповіла ме-
ні ваша мати й інші люди, які знали його.
— Правду? А кому потрібна та твоя правда? Кому?.. Яка
різниця, як воно було насправді? Геній — не геній, донос —
не донос… Він давно зогнив десь у  Сибіру, і  від нього не

233
залишилося й сліду! Кагебіст-сволота, який жорстоко й ци-
нічно його позбувся, який причетний до знищення людей,
який наживався на горі… Таким ти його змалювала? Авжеж!
А як ти можеш це довести, навіть якщо це й правда? І що ви
можете всі йому закинути? Свій осуд? Він жив і виживав, як
умів! Так, він не був таким сильним, щоби протистояти!.. Сис-
темі, почуттям, собі самому врешті-решт!.. Може, йому браку-
вало порядності, чесності, він був слабким… Але він урятував
її — і вона йому завдячує багато чим! Про це вона не сказала?
Звичайно, у неї ж своя правда! Яка вигороджує її! Як огидно!..
Історію, розказану старою маразматичкою-вбивцею, видава-
ти за істину… Боже, як я ненавиділа її! Всім серцем, як тільки
можна ненавидіти! Як ніхто ніколи ще ненавидів свою матір!
Схилившись, вона раптом розплакалася. Я  намагалася
­торкнутися її руки, та Дарія рвучко відсахнулася.
— Не смій торкатися мене!
Стиснувши кулак, вона вдарила по хресту над могилою,
але за мить опанувавши себе, притулилася до нього обличчям.
— Як я ненавиділа… Ненавиділа все, що було пов’язане
з нею! — простогнала безсило. — Я ненавиділа це місто, цих лю-
дей, будинок, усі ті кляті спогади, усю ту музику!.. Тією музикою
був просякнутий весь наш дім!.. Вона грала її!.. Постійно!.. Гра-
ла, щоб не забути! Яким задоволенням було нарешті позбутися
того будинку, продавши чужим людям, які мали внести туди
своє життя і знищити минуле! Яка втіха була мені в тому звіль-
ненні — спалювати її блузки, сукні, подаровані тим чоловіком,
книжки, фотографії, поспродувати фортепіано, прикраси й сер-
візи… Я прагла не залишити й сліду! І тут раптом з’являєшся ти
й піднімаєш зі смітника ту забуту й нікому не потрібну нікчем-
ну історію! І той будинок… Він досі наповнений його духом! Він
досі дихає ним і тією нестерпною музикою!.. досі!..

234
 — Це ви були сьогодні там? — спокійно запитала я. — На-
що ви все це зробили? Невже вам стало легше? Зрозумій-
те, я не хотіла завдати вам болю! Я тільки прагла розповісти
правду про людину, яка тієї правди заслуговує й мусить по-
вернутися з несправедливого забуття!
Вона посміхнулася, втираючи перев’язаною рукою обличчя.
— І дух його в будинку залишатиметься завжди… — про-
мовила, немов не чуючи моїх слів. — Його ніщо не знищить…
Якусь мить Дарія сиділа, притуливши долоню до чола, не-
мов прагла вгамувати головний біль чи заспокоїтись.
— Тут уже зовсім темно... І якось моторошно… Я проведу
вас, ви не заперечуєте? — запропонувала я.
Жінка подивилася на мене з ненавистю.
— Дай мені спокій! Я сподіваюся, що більше ніколи не по-
бачу тебе! — вона раптом рвучко звелася й, підхопивши су-
мочку, швидко пішла поміж могилами в напрямку цвинтар-
ної брами.
У ту хвилю я відчувала лише жаль до цієї жінки.
— І що? Схоже, розмови й порозуміння не вийшло? —
­запитав, наблизившись до мене Анатоль.
Я важко зітхнула:
— Не знаю. Здається, вона дуже суперечлива…
— А в чому суперечливість?
— Вона говорила, як ненавиділа свою матір. Але разом із
тим чомусь приїхала сюди і просиділа на могилі кілька го-
дин. І ці сльози… Сльози сильної жінки… Їй дуже важко.
Анатоль обійняв мене.
— Усе іноді зводиться до якогось абсурду…
— Думаєш? А може, той абсурд не позбавлений сенсу?
— Я знаю напевно, що його не завжди варто шукати, —
відказав він, — і розуміти…

235
 — А можливо, мені не потрібно було згадувати в статті
про того Проценка? Це ж завдало їй найбільшого болю… Діти
не відповідають за батьків, але часом несуть на собі тягар їх-
нього минулого, про який їм краще не знати й не згадувати…
— Не буває напівправди. Тягар минулого вона несла й без
тебе. Їй потрібно лише змиритися з ним і відпустити. Мож-
ливо, колись вона зможе…

Вітер дув у спину, немов підганяв швидше покинути це місце,

дивилися вслід могили, немов лише вони, ці мовчазні й по-
нурі свідки з інших світів, знали, про що йдеться.
— Але принаймні тепер вона більше не трощитиме інстру-
ментів і не вдиратиметься до будинку, — порушив мовчан-
ку Анатоль. — Свою пару вона вже випустила і зрозуміла, що
не це дає полегшення.
— А що? — спитала я. — Що може дати полегшення? Вона знає?
Анатоль повів плечем.
— Людина майже ніколи цього не знає. Іноді воно прихо-
дить несподівано, як звільнення, іноді непомітно, як спокій, ко-
ли пробачаєш… Але воно ніколи не приходить через агресію.
Я лише кивнула головою й тісніше притулилася до Анато-
ля. Вітер ставав різкішим і пробирав холодом. Вулиці у при-
марному світлі ліхтарів були майже безлюдні. Ми пришвид-
шили ходу. Збиралося на дощ. Нам хотілося мовчати.

***

Перед академконцертом я, здається, нервувалася більше за

учнів. Вони сиділи в коридорі, тримаючи напоготів скрипки,

236
і перешіптувалися, а я походжала туди-сюди. Мені пригадав-
ся той день, коли я так само, як і вони, сиділа під дверима ак-
тової зали, звідки долинали звуки фортепіано і скрипки. Моя
молода вчителька підгодовувала шоколадними цукерками,
які, на її переконання, мали допомогти впоратися з хвилю-
ванням. Піднявшись на сцену, відчувала тремтіння в колі-
нах, смичок у моїх руках наче й не збирався мене слухати-
ся. Перший звук був тужливо-скрипучим. Я відчувала на собі
суворі й прискіпливі погляди екзаменаторів. «Не думай про
тих, хто тебе слухає, і не думай, як краще зіграти на добру
оцінку, — пригадала я слова мами, яка проводжала мене до
школи і розуміла моє хвилювання, — грай так, наче ти чи-
таєш книжку чи бавишся в якусь гру і віриш у свою вигад-
ку. Спробуй пригадати всі ті відчуття, які дає тобі музика, —
і йди за своєю уявою. Ти ж любиш фантазувати, коли граєш!
Є ти і музика, і більше нічого. І саме так грай, ніби нічого по-
за музикою немає! Ти її відтворюєш, вона тебе веде…» Мені
було сім років, і дивно, що я розуміла, про що йдеться… Там,
на сцені, пригадавши слова мами, я зітхнула на повні гру-
ди й заплющила очі. Мене засліпило сонце, розлога ріка ви-
гравала у променях червоними й оранжевими кольорами,
розділяючи ліс із велетенськими квітами замість дерев, де
жили кумедні, схожі на пуголовків, чоловічки.. І білосніж-
ні вітрильники десь губили свою межу між водою й небом,
і пливли хмаринами, і розчинялися в них, мов мильні буль-
башки... Протягнувши смичком останню ноту, я здивувала-
ся, як швидко все скінчилося…
— Не думайте про те, хто вас слухає і як краще зіграти на
добру оцінку, — давала я напуття своїм учням. — Знаю, що це
непросто, але спробуйте зосередитися на своїх відчуттях му-
зики… А оцінка — це не те, заради чого ми вчимося.

237
 Данило зиркнув на мене спідлоба й похмуро всміхнувся.
Я мала би бути за нього спокійна, знала, що він усе розуміє,
та хвилювалася.
Степан Васильович бундючно нависав над столом, підпи-
раючи підборіддя, і дивився на всіх з-під своїх густих брів су-
воро і значущо. Він час від часу відстовбурчував рукою вухо,
наче прислухаючись, щось занотовував, подеколи кахикав,
коли звук був занадто фальшивим, і невдоволено супив бро-
ви, йорзав на стільці або хитав головою в такт музики, коли
учневі вдавалося виконати твір добре. Долоні мої пітніли,
серце калатало, але своїм виглядом і усмішкою я намагала-
ся всіляко підбадьорювати своїх малих скрипалів, коли вони
заходили в залу. Данило виглядав напруженим, переминав-
ся з ноги на ногу, ні на кого не дивився.
— «Забута мелодія», Андрій Дарчинський, — оголосив він
назву твору.
Концертмейстер кивнула головою й опустила руки на
­клавіші фортепіано. Я затамувала подих, немов то не він, а я
зараз була там, на сцені. Пальці його ковзали струнами й во-
лоділи смичком упевнено, звук був чистий, наповнений, по-
деколи рвучкий і різкий, іноді м’який та ніжний. І з кожною
нотою, з кожним порухом його смичка я заспокоювалася
й почувалася впевненіше.
— Який ще Дарчинський? Ви збожеволіли! Де програмний
твір? — раптом гнівно зашепотів Степан Васильович. — Вирі-
шили мене підставити?
— Я вас повідомляла — ви не були проти, — прошепотіла я.
— Ви хоча б розумієте, який важкий твір дали йому гра­
ти?  — прошепотів Степан Васильович, зайорзавши на
стіль­ці. — Це годиться для студента консерваторії, а не для
п’ятнадцятирічного учня!

238
 — У нього все виходить, він може, — пошепки заперечила я.
Слухаючи Данила, я раптом спіймала себе на думці, що
він відкрив мені в цій музиці щось нове. Він мав більше чут-
тя й передавав ті відтінки звучання, які не могла відтворити
я. Він бачив і трактував її по-своєму, десь навіть не зріло, юно,
але щиро. Це мені потрібно вчитися у свого учня…
Раптом на середині твору Данило збився й зупинився.
Степан Васильович кахикнув і  засовався на стільці. Кон-
цертмейстер продовжувала грати, запитально зиркаючи
то на мене, то на Данила, киваючи йому головою, сподіваю-
чись, що з наступним тактом він урешті опанує себе й під-
хопить мелодію.
Та Данило стояв, опустивши скрипку, розчервонілий, ні-
би вкопаний. За мить він кинув на мене швидкий погляд
і швидко вибіг із зали.
— Ну, і що я вам казав? І що ви хотіли всім довести, Рома-
но? До чого призвели всі ваші експерименти та впертість?
­Чому було не підготувати нормальний програмний твір?
Я не розумію! Ви хотіли показати якусь оригінальність? Ду-
маю, отримали добрий урок? — Степан Васильович спопеляв
мене гнівним поглядом з-під навислих суворих брів. Старші
вчительки скрушно зітхали й шепотілися.
Схопившись, я вибігла слідом за Данилом і наздогнала йо-
го на сходах.
— Що трапилося? Чому ти припинив грати?
— Я не зміг… — ледь чутно промовив він, не дивлячись
на мене.
— Чому? Ти ж знаєш цей твір, ти не міг забути нот! Усе ж
було дуже добре!..
— Не було! Не було нічого добре! — вигукнув він. — Я не
зміг відчути музику так, як треба, розумієте? Не знаю, чого!

239
Я грав тільки ноти! Ноти і все! Спершу ніби вдавалося, а в
якийсь момент уже не зміг її чути… Усе було не так! Я міг би
дограти до кінця, але не можна грати просто ноти!
— Послухай, усе не зовсім так, як ти кажеш… — заговорила
я, намагаючись надати своєму голосу якомога спокійнішого
й переконливішого тону. — Твоє виконання було чудовим. Як
технічно, так і емоційно, повір. Принаймні я це відчула. А те,
що ти незадоволений собою… Це навіть дуже добре, бо від то-
го з’являється прагнення вдосконалюватися й вимогливість
до себе. Але тобі нема чого мучитися сумнівами, картаючи
себе. Я розумію, що ти перехвилювався й занадто зважав на
те, що тебе слухає директор і вчителі… Від цього буває важко
відмежуватися — мимоволі розгублюєшся й робиш якісь по-
милки… Але це нормально, у тому немає жодної трагедії, як-
що тобі щось не вдається! Ми вчимося все життя! І через те
зовсім не варто вривати виступ і покидати іспит! Наступно-
го разу може вийти краще! Треба того прагнути і спробувати
виправити щось, що було не так! Заспокойся, ми повернемо-
ся до зали і спробуємо ще раз.
— Ні, я не буду, зараз уже нічого не вийде, — зронив Дани-
ло і швидко збіг сходами вниз.
Чи не вперше я не знала, як маю вчинити.
— Ну що? І де ваш учень? — запитав Степан Васильович,
щойно я повернулася в актову залу.
— Він перехвилювався, розгубився… — пояснила я.
— Що ж, — зітхнув Степан Васильович, — спробую заплю-
щити очі на все, що сталося. Визнаю — виконання вашого
учня було дуже добрим, але через його емоційну неврівно-
важеність я найвищого балу не поставлю. Хоча мої колеги,
можливо, матимуть іншу думку з цього приводу й оцінять
його по-іншому — прошу дуже… А для вас — хай буде наука!

240
Давайте своїм учням твори згідно з програмою, відповідно
до їхнього віку, рівня і можливостей! Бо наступного разу я не
буду таким поблажливим і вам так просто це не минеться!
— Щодо нижчого балу я з вами не погоджуюся. Чи не кра-
ще було б його підтримати? Вважаю, що мій учень виконав
твір блискуче і заслуговує на це. Крім того, Данило може гра-
ти твори, які грають студенти музучилища, і не гірше.
— Ніяких переваг! — загримів Степан Васильович, на-
супивши брови. — У нас усі учні мають однакові можли-
вості і  більш-менш однаковий рівень із незначними по-
хибками!
— Тут можна посперечатися, — не погодилась я. — Якраз
учні не всі однакові за своїм рівнем, і це нормально…
— Припиніть! — схоже, Степан Васильович розсердив-
ся не на жарт. — Ви занадто плекаєте свої марнославні ам-
біції вчителя, а то не є добра риса! Виділятися не потрібно!
Запам’ятайте це!
Він дістав із кишені фляжку з начебто серцевими крапля-
ми і з невдоволеним виглядом вийшов із зали.
— І нащо тобі з ним сперечатися? Директор не любить
суперечок, пора було б засвоїти, — насмішкувато зауважив
­Богдан. — Тобі не все одно, що грають твої учні? Дала нор-
мальні твори, здали академконцерт, зіграли, отримали оцін-
ки, та й добре… Не всім же бути музикантами. А напарити-
ся складною музикою ще встигнуть в майбутньому ті з них,
що оберуть ту професію.
Сивоголова вчителька-скрипалька, яка трохи недочувала,
скрушно похитала головою:
— Молоді хочуть чимось виділитися з амбіцій. То якихось
невідомих композиторів знаходять із дивною музикою, щоб
не грати програму, то влаштовують суперечки зі старшими,

241
забувають про субординацію й повагу... Така вона, сучасна
молодь. Кого вона виховає на своєму прикладі?
— Вільних людей, які мають свою думку, — відрубала я їй.
— Ого! А я думав, ми тут лише грати вчимо, — іронічно за-
кинув Богдан.
— Тут ми не тільки вчимо грати, а й розуміти музику, і лю-
бити її, — відказала я, пронизавши Богдана гострим погля-
дом. — І в музиці ми повинні мати не загальний, а індивіду-
альний підхід до учнів. І якщо якийсь учень прагне й може
рости трохи більше за когось, я не буду його гальмувати, аби
він нічим не виділявся, а тільки сприятиму росту.
— Нема вам про що говорити й сперечатися? Мало ще ті-
єї музики за цілий день і учнів? — поблажливо всміхнулася
концертмейстерка. — Швидше б відіграти, відслухати — і до-
дому! Стільки роботи ще... Буряки викопати, помідори закру-
тити…
— І то теж важливо. Життя — не тільки музика. Так що,
Ромко, треба сприймати все простіше, — докинув Богдан.
— А простіше — це як? З байдужістю? — скипіла я. — Са-
ме через таке сприйняття й виховуються байдужі до музи-
ки музиканти!
І перш ніж Богдан встиг мені щось відповісти, я швидко
вийшла з зали.
Данила я побачила на площі. Він сидів на паркані біля ста-
рої аптеки зі скрипкою на плечі. Біля нього крутився Безру-
кий із цигаркою в зубах, шукаючи у кого б її припалити. По-
бачивши мене, він усміхнувся й на знак привітання підняв
брудного кашкета. Данило підійшов до мене.
— Думаю, тобі не надто залежить на тому, чи ти матимеш
вищий бал? Але так чи інакше, оцінка в тебе буде добра, —
повідомила я йому. — Та й річ зовсім не в оцінках. Проблема

242
в іншому — ти не вмієш тримати себе в руках, ти неврівно-
важений, не маєш терпіння… Це великий недолік. Тікати —
найпростіше, що можна зробити.
— Я не тікав, — буркнув він.
— А як інакше це можна розуміти? А уяви, що граєш соль-
ний концерт. Ти теж так тікатимеш зі сцени, коли раптом зі-
граєш фальшиву ноту чи не достатньо передаси емоцію?
— Ні, концерт — це інакше… — заперечив Данило, опус-
тивши голову.
— Інакше? Не впевнена, — відказала я. — Якщо ти вихо-
диш на сцену, ти не маєш права так чинити. Ти повинен від-
чувати відповідальність перед тими, хто слухає. Інакше му-
зикант — не музикант.
До нас підійшов Безрукий.
— Може, у вас знайдеться п’ять гривень? Мені бракує на
пиво, — заговорив він.
Пошукавши в гаманці, я простягла йому гроші.
— І як той фільм? Якщо його будуть показувати по телеві-
зору, покличеш мене? У моїй котельні нема телевізора.
— Звичайно, — пообіцяла я. — От лише застати вас удома...
— А ти лиши мені там під порогом записку, і я буду знати.
Там у мене щось таке, як поштова скринька.
Данило дивився на нас широкими очима, нічого не розу-
міючи.
— Покажи мені свою скрипку, — раптом попрохав його
Безрукий.
— Чого б то?.. — Данило відсахнувся. Звісно, такої реак-
ції і слід було очікувати. Усміхнувшись, я обійняла хлопця
за плече.
— Усе добре, пан Маркіян — колишній скрипаль і учень
Дарчинського.

243
 — Учень Дарчинського? — брови Данила поповзли вгору.
Поглянувши на мене, наче ще раз намагаючись упевнитися
у правдивості моїх слів, він, якусь мить завагавшись, скинув
футляр із плеча, розкрив його і простягнув Безрукому скрип-
ку. Чоловік торкався її тремтячою рукою, роздивлявся, шмор-
гав носом і ледь помітно всміхався.
— Зроблена не на фабриці, — ствердив, — майстром.
Узявши скрипку під підборіддя, він торкнувся пальцями
струн, щипком видобув кілька звуків і багатозначно підняв
брову. Він знову нагадував того хлопчика, який багато років
тому вперше взяв до рук скрипку. У ньому було стільки чо-
гось зворушливого, трепетного і щирого, що мене пронизував
нестерпний жаль. Віддавши Данилові інструмент, немов віді-
рвавши його від серця, Безрукий лише безпорадно всміхнув-
ся й почвалав у крамницю.
— Але він зовсім не схожий на скрипаля, — зауважив Да-
нило. — Він схожий на волоцюгу.
— Це довга й сумна історія, — відказала я. — Але якщо ба-
жаєш, то можеш мене відпровадити, дорогою я тобі розповім.
— Звичайно! — Очі Данила зблиснули, від його понурос-
ті не залишилося й сліду, і ми поволі попрямували площею
в бік моєї вулиці.

***

Розпочалися осінні канікули, і тепер я мала доволі часу. Тиж-

день без школи та учнів здавався мені настільки довгим, що
я боялася запасти в нудьгу. У такі меланхолійні дні я розва-
жала себе тим, що, сидячи на підвіконні, читала книжку, за-
горнувшись у плед, або грала на скрипці мелодії, які навіював

244
мені брунатно-жовтий сумовитий сад. Запавши в ту затиш-
ну самотність, я навіть лінувалася вийти в крамницю, коли
закінчувалися продукти. Або навпаки, раптом відчувала не-
стримну жагу блукати містом, його пістрявими вуличками,
які завжди виводили мене на центральну площу й не дава-
ли загубитися, хоч як би я того хотіла. Тоді я спрагло вилов-
лювала в повітрі барвисту палітру запахів: паленого лис-
тя, зів’ялих садків і вологого пряного ґрунту з городів, пізніх
стійких айстр та зимових яблук, чогось смаженого й печено-
го… Я чула мелодію дивного супокою. Ті ледь відчутні напів-
тони, відтінки та фарби розчинялися в мені, щоби вилитися
згодом у музиці.
Іноді вечорами до мене приходила Софія, і з нею ми подов­
гу теревенили про все на світі, або зазирав Анатоль — і ми
втрачали відчуття часу... Під кінець тижня повернулися со-
нячні дні, які оманливо нагадували про літо. Ми з Анатолем
влаштували собі кілька невеличких мандрівок за місто. Він
брав етюдник і змальовував краєвиди: ліс, який ще де-не-де
зберіг зелений колір, розлогі поля, що губилися за небокраєм,
старі церкви, далекі цвинтарі, невеличкі сільські хати… У то-
му була якась особлива для мене втіха: подовгу блукати, ви-
збируючи десь на узліссі шишки чи останні жовті квіти, поки
Анатоль малює, або сидіти біля нього, споглядаючи навко-
лишній пейзаж і те, як він оживає на папері. Тепер уже Ана-
толь не заперечував, коли я спостерігала за його малюнком.
На вихідних я запланувала поїздку додому. У суботу —
річниця маминої смерті, і я хотіла піти на цвинтар. Звісно,
тепер я не могла не побачитися з батьком. Та впіймала себе
на тому, що намагаюся не думати про це і не навіювати со-
бі заздалегідь якогось сум’яття. Я навіть спробувала вигада-
ти спосіб, як уникнути тієї зустрічі, та відчула лише сором.

245
Дивно… Адже я змогла змиритися й прийняти батькову па-
сію, з нею нас поєднала спільна справа… І парадоксально, що
саме їй я зважилася розкрити свою таємницю, а не батькові,
з яким завжди була близькою. Напевно, лише зараз я почи-
нала усвідомлювати, що такі риси, як упертість та гордість
неабияк ускладнюють життя, але нічого не могла вдіяти. На-
певно, Анатоль сказав би, що для цього треба подоросліша-
ти… Але в п’ятницю напередодні мого приїзду несподівано
зателефонувала Юлія.
— Мені довелося про все розповісти… — сказала вона.
— Ти про що? — не зрозуміла я. — Кому розповісти? Що?
— Твоєму татові. Так сталося. Але, рано чи пізно, ти б і так
усе йому розповіла. Останнім часом у нас виникли непорозу-
міння й розладналися стосунки. Усе почалося ще тоді, коли ми
пізно ввечері зі Славком монтували у нього фільм. Я сказала,
що мені треба бути вдома, бо готую складний матеріал. А він,
виявляється, поїхав до мене, ну й не застав, телефонував, я не
відповідала, прочекав у дворі до глибокої ночі… Наступного
ранку я викручувалася. Певно, він відчув, що я щось прихо-
вую. Я ж досі не навчилася не червоніти, коли брешу. Ну так
у нього й виникла думка, що в мене хтось з’явився, що я охоло-
ла до нього… Він замкнувся в собі, ми віддалилися… Це стало
нестерпно. Мені нічого не залишилося, як про все розповісти…
Було дивно й навіть трохи прикро чути таке про свого
батька, наче про якогось закоханого слабкодухого хлопча-
ка, який геть утратив глузд від пристрасті, але, погамувавши
емоції, я лише стримано спитала:
— Ну і що?
— Він страшенно здивувався, дізнавшись про цю історію.
Звісно, він дуже зрадів, що ми з тобою об’єднали зусилля, по-
розумілися, але й страшенно обурився, мовляв, як ми могли

246
все від нього стільки часу приховувати… Ну, мені, чесно ка-
жучи, теж дивно. Бо ми наче й не збиралися робити з цього
таємниці. І мені страшенно не по собі від того, що я йому бре-
хала, і навіть не знаю навіщо. Звичайно, це ти мала про все
розповісти — і так було би правильно… Врешті так би воно
й сталося… Але ми завжди відкладаємо щось на потім, поки
якась обставина не вирішує за нас.
— Завтра я буду вдома, — промовила я і поклала слухавку,
не знаючи, що відповісти. Але разом зі збентеженням відчу-
ла й полегшення. Справді, іноді якась обставина вирішує за
нас. Тепер це невідворотно — настав час...
Суботній день виявився прохолодним, стелилася мряка.
Ступивши за цвинтарну браму, я відчула докори сумління —
давно не була тут… Пригадала, як часто приходила, коли
навчалася в училищі. Замість квітів я часто приносила сю-
ди скрипку і просиджувала годинами в мовчанні. Мені й не
хотілося нічого говорити. Здавалося, що мамі якимось див-
ним чином усе давно відомо: мої новини та плани, те, що бу-
ло, і те, що мало відбутися… Я відчувала, як ми з нею диха-
ємо в унісон, єднаємося в тій тиші, як її присутність огортає
мене спокоєм… Іноді я витягала скрипку і грала для неї. Ма-
буть, химерне це справляло враження — скрипалька, що грає
біля кам’яних мовчазних надгробків та хрестів. Але моя му-
зика лише наповнювала цю обитель мертвих барвами жит-
тя. Вона нестримно виривалася з деки, стелилася, шелестіла
в траві, тремтіла в застиглому повітрі, піднімалася, губила-
ся в розлогих кронах старих дерев, огортала теплом ці сумні
горбки, поглиналася ними. І холодні портрети враз ніби на-
бували погідності і світліли.
Так само я вчинила й тепер. Витягла скрипку й почала
грати. Музику, яка вже давно мене не відпускала, яка стільки

247
всього змінила в моєму житті!.. І я знала, що відчувала б моя
мама, слухаючи її, і що промовила б, і які в неї були б очі…
Я раптом здригнулася, відчувши чиюсь присутність. Повер-
нувшись, я побачила згорбленого старого чоловіка з глибо-
кими запалими блискучими очима. Зодягнений у вицвілу
й потерту маринарку, він, здавалося, був у тому віці, коли вже
стає байдуже до матеріальних речей.
— Андрій Дарчинський… — промовив він. — Я впізнав би
ту музику з-поміж тисяч інших! Мелодія соль-мінор або інак-
ше — «Забута мелодія»!
Серце моє закалатало. Це було щось неймовірне! Стиснув-
ши скрипку, я здивовано поглянула чоловікові в його глибо-
кі очі.
— Звідки ви знаєте цю музику?!
Чоловік усміхнувся:
— Я був малим хлопцем, коли ми з мамою слухали його
гру. Пан Андрій влаштував у себе вдома вечірку. Мама тоді
працювала в театрі, вона була акторкою і приятелькою його
дружини. Мене вразила та музика. Мама згодом часто грала її
з пам’яті на роялі… І, може, саме завдяки цій музиці я й став
музикантом. А згодом я ніколи більше не чув цієї мелодії, і про
Дарчинського не чув. Знаю лише, що його арештували, і він по-
мер десь в ув’язненні. А сьогодні — таке чудо! Сиджу собі при
могилі батьків, і раптом — та музика!.. Спершу подумав, що то
галюцинація, що я збожеволів! Тут, на кладовищі? Забута ме-
лодія? Музика-ностальгія за минувшим і пережитим... Вона на-
завжди залишається в нас. Це ж тільки з роками починаєш ро-
зуміти, що пережите може стати забутим, але насправді лише
на якийсь час… І раптом побачив вас зі скрипкою!
Він торкнувся моєї руки й емоційно стиснув її. Глибокі очі
його блищали.

248
 — То ви теж музикант? Скрипаль? — запитала я.
— Не скрипаль, я гобоїст, — відповів чоловік. — Але з ме-
не не вийшло нічого великого. Я був скромним учителем
у музичній школі. Але ніколи не жалкував про те. Навпаки,
я дуже любив свою роботу. У мене було чимало талановитих
учнів, які згодом досягли багато. А все-таки, як вам вдалося
розшукати цю музику? Я все життя її шукав, і марно…
— Я знайшла її на стриху будинку, в якому колись, як ви­
явилося, жив Дарчинський, — відказала я. — Мені стало ціка-
во, кому належала та мелодія, і завдяки певним обставинам
і моїм друзям я змогла чимало дізнатися про нього, віднай-
ти й інші його ноти. Можливо, колись його «Буремну симфо-
нію», яку теж вважали загубленою, зіграють у філармонії…
— Дивовижно…. Отже, це було потрібно самому Богові.
Я дуже часто буваю у філармонії. Тепер чекатиму й пильну-
ватиму афіші. А ви зіграйте цю музику ще…
Я знову підняла скрипку й заплющила очі. Переді мною
теж промайнули давно пережиті й забуті миттєвості, які
враз ожили. Мама, усміхнена до своїх загадкових думок,
споглядає вулицю з вікна кухні… Вона в блакитному хала-
тику в квіточки, готує їжу і співає. Вона з тією ж загадко-
вою задумою грає на фортепіано, а я, мала, сиджу на підло-
зі… Ми всі на березі ріки… і тато тягне її скупатися, а мама
чомусь щосили пручається… і тато, підхопивши її на руки,
заходить у воду… Я випадково застаю їх із батьком за поці-
лунком і рвучкими обіймами, нечутно увійшовши в кімна-
ту, підбігаю, обіймаю обох… А якось після дощу я прошу її зі-
грати на сопілці для птахів, які виспівують десь на мокрих
деревах у сквері. Мама сприймає моє прохання цілком по-
важно, з-під її пальців та вуст мережиться тонка, якась сер-
панкова мелодія…

249
 Коли я закінчила грати, таємничого чоловіка вже не було.
Він так само зненацька зник, як і з’явився. Чи не приверзло-
ся мені все це? Цвинтарі ж мають багато містики. Не дивно,
що тут можуть траплятися якісь з’яви. Та, роззирнувшись до-
вкола, я побачила батька, який наближався до маминої моги-
ли з букетом чорнобривців. Без жодного слова він підійшов
до мене. Ми обнялися.
Від мряки ми геть змокли, та зовсім на те не зважали. Бу-
ло свіжо і пахло вологим ґрунтом. Ми довго блукали цвинта-
рем, а відтак містом, сиділи в кав’ярні, не поспішаючи додо-
му, поки не звечоріло. Ми відчували неймовірне полегшення.
Тепер здавалося дивним, що ми так довго гаяли час і не мог­
ли порозумітися.
Я на повні груди вдихала пряно-вологі пахощі осені, відчу-
ваючи неймовірну втіху від того, що врешті можу все розпо-
вісти: історію Дарчинського, про наші пошуки й неймовірні
обставини, коли, здавалося, весь світ був готовим допомог-
ти нам, і про школу, учнів, про Анатоля… Він слухав мене
уважно, подеколи ледь помітно всміхаючись. Я помітила,
що сивини в його волоссі побільшало і в кутиках очей по-
глибилися зморшки... А може, раніше я цього не помічала?
Я пригорнулася до нього і, як колись, відчула себе малень-
кою дівчинкою.
— Здається, у твоїй душі щось відбувається… — зауважив
батько. — Цей художник Анатоль, про якого ти розповідала,
не просто друг?
— Відбувається… — підтвердила я. — Він друг і щось наба-
гато більше. Можливо, я поки що не зважуюся собі в чомусь
зізнатися… Але він мені потрібний, дуже потрібний. І я хочу,
щоб ви познайомилися.
— Не матиму нічого проти, — всміхнувся батько.

250
 — Тільки ти знаєш, він ненабагато молодший за тебе…
— Он як? І тебе це турбує?
— Ні, я зовсім не відчуваю його віку. Це настільки щось не-
суттєве... Напевно, насправді ми одного з ним віку.
— У такому разі мені залишається лише порадіти за те-
бе, — відказав батько.
Ми саме проходили повз філармонію і на хвилю затрима-
лися, розглядаючи афіші. Одна барвисто сповіщала про ви-
ступ столичної скрипальки — молода вилицювата білявка
з густою гривкою грайливо всміхалася, притискаючи до що-
ки гриф скрипки.
— Здається, ти анітрохи не жалкуєш про те, що поїхала в те
містечко, — зауважив батько. — А мене, зізнаюся, і зараз це
мучить. Життя у провінції надто розмірене, сповільнене, там
бракує подій та вражень. До цього звикаєш і не рухаєшся впе-
ред. У провінціях людині властиво застигати. Крім того, там
важко знайти розуміння. Людина втрачає крила. І найприкрі-
ше, що не відразу це розуміє. Я не хочу, щоб так було з тобою.
— Я не жалкую! Як я можу жалкувати? — вигукнула я. —
Ти тільки уяви, якби я не поїхала туди й ніколи б не знайшла
«Забутої мелодії» і скрипки! І ніколи б не дізналася про Дар-
чинського! І хтозна, коли б ожила ця давно забута історія!
А раптом цього б ніколи не трапилося? І я ніколи б не зустрі-
ла Анатоля… І ніколи б не навчилася того, що навчилася…
А щодо провінції… Так, напевно, там важче. Але… Анатоля
теж не завжди розуміють, вважають диваком, але від того
він не перестає творити! І я не впевнена, чи він так само ма-
лював би те, чого вже давно немає, якби раптом йому спало
на думку перебратися в якесь велике й перспективніше міс-
то. Я знаю, що тобі б хотілося почути від мене зовсім інше —
те, що задовольнило б твої батьківські амбіції. Тобі хотілося б

251
бачити мої афіші, як у тієї білявки, і знати, що я успішна… Але
я не можу тобі цього пообіцяти. Я не впевнена. Я не знаю…
— Що ж, я передбачав таку відповідь, — зітхнув батько. —
Але я поважатиму будь-який твій вибір.
Я промовчала, лише міцніше пригорнулася до його руки.
Дім привітав мене запахом сушених яблук, старих кни-
жок і каніфолі. Але в мене не було жодного відчуття повер-
нення. Я почувалася так, наче насправді ніколи його не по-
кидала. Із особливою втіхою я знову довго сиділа на канапі,
підібгавши ноги, із старою пошарпаною, улюбленою в дитин-
стві лялькою, яку називала Беллою, переглядала старі пла-
тівки й фотографії, гортала улюблені книжки, пила зелений
чай... Я витягла з шухляди мамину сопілку й довго тримала
її в руках, відчуваючи незриму мамину присутність, прагла
нею наповнитися, згадувала всі ті простенькі ніжні мелодії,
які вона грала. А після вечері разом із батьком і Юлією ми ви-
рішили переглянути змонтований фільм. Він захоплює мене
буквально з перших хвилин. Тонка грань між часами здаєть-
ся розмитою. Старі чорно-білі хронікальні кадри минулої епо-
хи поєднуються з живими враженнями очевидців цієї історії,
подеколи мінорної і драматичної, подеколи колоритної і об-
надійливої, а іноді й неоднозначної. Спершу не відразу впіз-
наю закадровий голос Юлії, який теж наче звучить між часа-
ми… І я знову занурююся в цю історію, проживаю її заново,
навіть чомусь відсторонено, й моментами вона здається мені
незнайомою, так, наче чую про неї вперше. Мене огортає від-
чуття гармонії, можливо, не стільки через композицію філь-
му, як через музику «Забутої мелодії», яка стала його фоном.
Після перегляду якийсь час мовчу. Мені завжди хочеться по-
мовчати, коли щось вражає. Батько не приховує емоцій. Та,
схоже, Юлію це зовсім не тішить.

252
 — Саме сьогодні я підсунула запис редакторові. Думала,
раптом зацікавиться, — розпочала Юлія. — А натомість він
розлютився. Мовляв, я за його спиною знімаю собі якісь філь-
ми, без його відома й поставлених завдань редакції, нахаб-
но використовуючи техніку каналу… Ну я й сказала, що те-
ма надзвичайно цікава й потрібна, що я маю право знімати,
що забажаю, а його думка в жодному разі не може мене об-
межувати. А він кричав, що я зніматиму що завгодно лише за
межами студії, своєю камерою, і що він може мені таке влаш­
тувати… і звільнити когось — це раз плюнути, на моє місце
знайдуться охочі… Не знаю, що його так розсердило? Те, що
ми знімали телевізійною технікою? Чи те, що я взяла на се-
бе ініціативу, яку він недавно відхилив? Дивно, що його ні-
чого не зацікавило й не вразило у фільмі… Хоча, не факт, що
він за кілька днів не передумає й сам не запропонує запусти-
ти фільм, коли вражене самолюбство трохи відпустить. Та-
ке вже було. Але не бажаю залежати від його примх. Можна
спробувати скинути фільм на інші канали, але я не впевне-
на, чи з того щось вийде.
— Певно, варто спробувати, — озвався батько. Він ходив
кімнатою. Як завжди, коли щось обмірковував чи нервувався.
— Звичайно, спробуємо, але… — невтішно зітхнула Юлія.
— Без жодних але. Усе в нас повинно вийти, — підбадьо-
рила я її. — Тим більше, що фільм талановитий і цікавий!
— Я ось про що подумав, — заговорив тато. — Колишній
мій однокласник, Северин, керує національним каналом. Як-
що я йому запропоную переглянути фільм, то, гадаю, шанси
в нас будуть непогані…
— Ти не жартуєш? Твій однокласник? — вигукнула Юлія. —
Ти ніколи не розповідав, що твій однокласник керує кана-
лом…

253
 — Ну, ми з ним років двадцять не бачилися й давно втра-
тили зв’язок… Але, гадаю, відновити контакти не так і важ-
ко. Я його ні про що не проситиму, лише запропоную пере-
глянути матеріал і запитаю, чи це може бути цікавим для
його каналу.
— Чудово! Тоді це справді все міняє! І я можу послати на-
шого редактора під три чорти! — плеснувши в долоні, Юлія
кинулася батькові на шию. Та за хвилю, зиркнувши на мене,
знітилася, немов засоромилася свого пориву. У ту мить я жал-
кувала, що поруч зі мною нема Анатоля…

***

Він зустрічав мене на пристанку. Ми не бачилися лише два

дні, а я вже встигла скучити. Анатоль стримано всміхався,
примружуючи очі, а на плечі тримав етюдника — десь уже
щось малював. Ми попрямували не додому, мені забагло-
ся прогулятися. У моїй сумці лежала копія фільму, який ми
мали нарешті переглянути вдвох. День був якийсь млосно-
терпкий, огорнутий гострим запахом диму від паленого лис-
тя. У повітрі ледь чутно дзижчали залишки тепла. У хмарах
знову бриніла старомодна мелодія, яку можна почути лише
в цьому містечку. Мелодія супокою, розміреності й затишку.
— У мене теж дещо сталося, — промовив Анатоль, вислу-
хавши мене. — Я нарешті побачив його.
Я одразу здогадалася, про кого йдеться.
— Ти бачив свого батька?
Він кивнув головою.
— Я довго чекав на нього, сидячи на лавці проти будинку.
І побачив… Дивні відчуття. Наче незнайома людина, але…

254
щось таке, наче знав його давно-давно, хоч ні разу досі й не
бачив.
— І ти до нього підійшов?
— Ні, не зважився, — зітхнув Анатоль. — Забракло духу. Не
знав у ту хвилю, що мав би йому сказати. Хоча не раз в уяві
проживав цю зустріч і розмовляв з ним, а тут закляк, немов
заціпило… А може, я ще не зовсім готовий…
— Можливо, — погодилася я. — Але якщо перші кроки
зроб­лено, будуть і наступні.
— Ти впевнена?
— Впевнена, — ствердно відказала я. — Інакше ти вже не
заспокоїшся.
— Напевно… — ледь чутно промовив Анатоль.
Ми поволі простували теплою осінню, привітними знайо-
мими вулицями, де нас вітали чепурні будинки з товстими
гарбузами на порогах, зів’ялі садки, огорнуті запахом диму,
напівголі дерева, уже готові до зими… Я подумала, що це міс-
то мені надто дороге, і було б дуже сумно і прикро, якби рап-
том довелося його покинути. Коли я сказала про те Анатолю,
він сумно всміхнувся:
— А в мене завжди було відчуття, що так воно рано чи піз-
но й трапиться.
— Тобто? Що ти хочеш сказати?
— Такі, як ти, не зупиняються, вони рухаються далі, впе-
ред. Наше миле містечко стане для тебе лише певним ета-
пом. Думаю, на тебе чекає консерваторія й поважна кар’єра…
Хіба ж ти сама про те не мрієш? Ти ж цього хотіла завжди,
я знаю. І було б неправильно, якби ти відмовилася від сво-
їх прагнень і перспектив. Не можна закопувати свій талант
і втрачати можливості. Бо пожалкуєш. А немає нічого гіршо-
го, коли доводиться лише жалкувати…

255
 Я промовчала, не знаючи, що сказати. Звісно, я про це
багато думала після розмови з батьком, і вночі, коли довго
не могла заснути після насиченого емоціями дня, і дорогою
у Вільшану... Я думала про те, що насправді нічого не вирі-
шила й нічого не знаю. І якщо зроблю свій вибір, чи правиль-
ним він буде? Непросто, коли виникає дилема, коли дово-
диться обирати. Що важливіше? Робота, яка тобі до вподоби,
учні, до яких устигла прихилитися, чи давні мрії? Якщо рап-
том починаєш розуміти, що для тебе важливіше... Потрібно
лише зрозуміти…
Здійнявся вітер, огорнувши на мить вогкістю й прохоло-
дою вечора. Я з насолодою вдихнула його на повні груди ра-
зом із тією старомодною мелодією, яка досі бриніла в повітрі.
Мені не хотілося думати, що буде завтра. Я міцно пригорну-
лася до Анатоля.
 ПІВ РОКУ ПО ТОМУ
(ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ)

ВЕСНА ЦЬОГО РОКУ ПРИЙШЛА З ПОСПІХОМ, НАХАБНО, НЕМОВ-

би вкравши трохи днів у тривкої застиглої зими. Вільшана
пробудилася. Сохнув асфальт, будинки світліли, вікна става-
ли прозорішими. І люди наче враз помолодшали, скинувши
важкий зимовий одяг. Щоранку, прокидаючись, я наслуха-
ла пташок у садку. Дерева пульсували, земля прогрівала-
ся й випаровувала вологу, і небо, знову набувши блакитної
барви, здавалося вищим. Я відчувала нові сили, а ще дитя-
чу безтурботність і впевненість. Здається, врешті фортуна
всміхалася мені. Період сумнівів, непевності та невдач ми-
нав. І це було закономірно. Коли ж приходити змінам, як
не весною!
Першою щасливою і значущою для мене новиною було те,
що батьків друг Северин, директор національного каналу, за-
твердив наш фільм. Його запланували для показу вже в но-
вому сезоні, у вересні. Анатоль на радощах вирішив відсвят-
кувати наш перший успіх із друзями, хильнув трохи зайвого
в «Старій бруківці», і в нього поцупили етюдник. Щоправ-
да, за кілька днів етюдник повернув сусід Микола — крадієм
ви­явився його знайомий, який часто в запоях мав слабкість
щось поцупити, аби згодом вимінювати на пляшку.
А музична школа готувалася до звітного районного кон-
церту. Щодня йшли репетиції учнівського оркестру, яким ке-
рував Степан Васильович. Його грізний менторський голос
гримів із актової зали й посилював атмосферу якогось неспо-
кою, передчуття важливої події й урочистості. Ніколи не бу-
ла прихильницею таких концертів, не зовсім розумію сенс.

257
Деякі учні шліфують музичний твір по пів року, муштрова-
ні вчителями, аби лише блискуче зіграти концерт. Здаєть-
ся, я одна не дуже переймалася звітністю. Мені хотілося, щоб
мої учні грали щиро і були справжніми, ото й усе. Вони гра-
тимуть так, як можуть, як уміють і відчувають. Здається, мій
спокій не дуже подобався Степанові Васильовичу. Якось зу-
стрівши мене в коридорі, він бундючно зауважив:
— Я бачу, ви занадто спокійні. А це ознака самовпевненос-
ті або байдужості. А може, ви маєте на думці покинути нас?
— Покинути?
— Авжеж. Софія сказала, що ви записалися на майстер-
клас якогось знаменитого скрипаля в консерваторії. Це ж не
просто так? Я завжди підозрював, що ви занадто амбітні, щоб
залишатися лише вчителькою в музичній школі. Але, якби
там не було, я бажав би бачити, що ви працюєте…
Стримуючи усмішку, я лише запевнила його, що працюю.
Ідея побувати на майстер-класі одного успішного німецько-
го гастролера-скрипаля належала батькові. Він вважав, що для
мене це буде корисно. Він і далі не полишав мрії, що я всту-
патиму в консерваторію. Я не сперечалася і визнала, що його
думка має сенс. Але на мене чекала набагато важливіша подія.
Коли Майстер повідомив мені про симфонічний концерт
у філармонії, який невдовзі відбудеться, і про те, що викону-
ватимуть «Буремну симфонію», радості моїй не було меж! Він
навіть передав мені кілька афіш, які ми з Анатолем розклеї-
ли на площі міста, біля будинку культури й у музичній шко-
лі. Я знала, що для декого ця подія буде теж особливою, і ви-
рішила відвідати Безрукого.
Зустріла його неподалік фабрики. Він прямував до своєї ко-
тельні, тримаючи під пахвою хлібину. Побачивши мене, Без-
рукий спинився, обличчя його проясніло.

258
 — Щось сталося? — запитав він. — Вирішила мене запро-
сити подивитися фільм по телевізору?
— Ні,  — відповіла я.  — Фільм буде згодом, аж восени.
Я прийшла вас запросити на симфонічний концерт музики
Дарчинського у філармонію. Мені пообіцяли кілька контра-
марок.
Він видихнув і, знявши кашкета, ледь не впустивши хлі-
бини, якийсь час мовчав і дивився на мене, наче обдумував
почуте. Очі його були вологі. Він знову нагадував пристарку-
ватого хлопчика.
— У філармонію? Мене?.. — нарешті перепитав глухо, на-
че не йняв віри.
— Я впевнена, що для вас це буде важливо — почути від-
найдену симфонію свого вчителя! Концерт за тиждень, у су-
боту!
Безрукий утер кашкетом чоло, ступив кілька кроків, наче
зібравшись піти, спинився і за мить повернувся. Він вигля-
дав схвильованим.
— Я… я  ніколи не був на таких концертах… — промо-
вив. — Тільки по радіо слухав. У мене навіть нема вихідної
піджачини чи костюма. Я чув, що туди належить так — при
параді… А то вся публіка розбіжиться, коли такий покажу-
ся. Хіба мені кудись у куточку, щоб ніхто не бачив… Але ку-
ди ж то сховаєшся у залі? А може, мене туди й не впустять?
Мене якось не впустили в автобус. То що вже казати про фі-
лармонію?
— Не треба нікуди ховатися. Впустять, куди вони дінуть-
ся! А з костюмом теж можна буде зарадити, — всміхнувшись,
відказала я і подумала, що в Анатоля напевно знайдеться кос-
тюм, який він не носить.
Безрукий голосно шморгнув носом.

259
 — То я буду сидіти в такій гарній залі і слухати музику?
Його музику?.. — сказав немов до себе. Всміхнувся думці, зно-
ву втер чоло кашкетом, із силою зім’явши його, і більше нічо-
го не сказав, мовчки почвалав до своєї котельні.

***

Мені здавалося, вже давно я не відчувала такого хвилювання.

Ані коли вступала до музучилища, ані коли складала випуск­
ні іспити, на жодних концертах, які мені доводилося грати.
А цього дня у філармонії серце моє калатало, я не знаходи-
ла собі місця, наче сама мала сидіти там, на сцені, в оркестрі,
і грати концерт. Запізнавшись, Анатоль із батьком одразу
знайшли спільну мову — балакали то про класичну музику,
то про риболовлю. Я залишила їх із Юлією в ложі, а сама не-
терпляче походжала вестибюлем, чекаючи на Софію, яка чо-
мусь запізнювалася. Час від часу зазирала в залу — її поволі
заповнювала публіка… Були тут і студенти, і знайомі з учи-
лища музиканти, давні дивакуваті завсідники філармонії,
так звані любителі музики, які приходять лише на прем’єри,
скромна стара інтеліґенція й цікаві до нових подій творчі осо-
бистості… Над залою кружляло очікування і приємний гул го-
лосів. У вестибюлі мені багатозначно підморгнув Безрукий.
Сьогодні він мав надзвичайно святковий вигляд, дарма, що
брунатний старенький костюм Анатоля виявився йому трохи
завеликим. Задля такої події Безрукий поголився, пригладив
чуприну і здавався молодшим. Він походжав вестибюлем, зу-
пиняючись біля фотопортретів відомих музикантів і компо-
зиторів. Майстер кивнув мені здаля, він був у товаристві ста-
рого бібліотекаря і ще кількох чоловіків, з якими щось жваво

260
обговорював. Десь у партері я впізнала й того чоловіка з гли-
бокими очима, якого зустріла на цвинтарі.
Спостерігаючи за людьми, я думала про те, що цей особли-
вий день закарбується в моїй пам’яті дуже чітко і яскраво.
І, мабуть, ці хвилини, які я переживаю зараз, — одні з найщас-
ливіших. Ще пів року тому, коли віднайшла на стриху скрип-
ку, я й уявити не могла, що це стане початком неймовірної іс-
торії, що цього всього могло б ніколи не трапитися, якби ми
з Анатолем не були наділені трохи романтичною і впертою
вдачею, якби не зустріли відчайдушних та небайдужих лю-
дей. А ще я думала про те, що сенс ніколи не існує сам по собі,
ми самі творимо й утверджуємо його, ми самі наділяємо ним
певні події, речі й обставини. Нерідко той сенс навіть дово-
диться важко виборювати не тільки для інших, а й для себе…
Лунає другий дзвінок, у вестибюлі нарешті з’являється Со-
фія, розчервоніла і розпашіла. Побачивши мене, вона кида-
ється мені в обійми.
— Я не встигла на автобус, у мене, як виявилося, пізнить
годинник, довелося наступним… — швидко заговорила вона,
віддихуючись і поправляючи кучері, що вибилися з штивної
зачіски. — Як це добре, що диригує сам Филипенко! То й ор-
кестр звучатиме... Це ми з тобою слухали, коли він диригував
Бартока? Завжди перед виступом він кілька слів розповідає
про твір як музикознавець… Певно, так буде й цього разу?
Я й уявити собі б не змогла, що ту симфонію може диригува-
ти хтось інший!..
Тим часом пролунав третій дзвінок, і ми подалися в ложу.
Диригент за пультом змахує рукою  — і смичок першої
скрипки торкає тишу. Її спокійний та рівний звук заворожує,
навіює таємничість. Слідом озиваються інші струнні, духо-
ві мідні, ударні, і за мить підхоплена всім оркестром музика

261
набуває об’єму, чіткості, фарб та обрисів, наростає разом із мо-
заїчною експресією. А згодом у тій кольоровості поліфонії ви-
різняється віолончель — владна, чуттєва, вона занурює в якісь
глибини незбагненності. І це живе полотно збурює, у ньому
бринить смуток, щось тремтливе й ліричне, звучать крихкі на-
дії, які виливаються в драму якогось супротиву і внутрішньої
боротьби.… Серед того складного магічного плетива раптом
постають химерні візії, вимальовуються невиразні передчут-
тя чогось фатального й тривожного. Але багатоголосся скри-
пок пронизувало силою світла й життя. Я відчувала, як автора
змагала втома й суперечності, бачила краплини поту на його
чолі, бачила, як, сидячи за письмовим столом, глибокої ночі,
він швидко записує ноти, як зривається на рівні ноги, нерво-
во ходить кімнатою, розмахує рукою, немов диригує, відтво-
рює мелодії, як невдоволено жбурляє нотні аркуші, а за хвилю
підхоплює їх знову, і знову сідає за письмовий стіл, і швидко
пише, а відтак підходить до фортепіано і відтворює музику…
Останні такти симфонії — немов непомітне згасання. Як гас-
не день, свіча чи саме життя. Я щосили стискаю руку Анатоля.
Паличка диригента поволі опускається, і за хвилю зал вибухає
оплесками. Обличчям Безрукого, який сидить поруч із нами,
котяться сльози, яких він наче не помічає і не втирає. Я мовчу,
і мені хочеться самотності, тому я вибігаю на вулицю, не доче-
кавшись своїх супутників, забувши у гардеробі плаща, і рап-
том помічаю темну постать жінки, яка так само швидко вибіг­
ла із філармонії. Можливо, мені здалося, що це була Дарія?..
Останнім часом я часто замислювалася над тим, чи мо-
жу бути справжнім музикантом? Чи зможу я добре грати та
інтерпретувати музику, так, щоби слухач розумів мої емоції
і зміст? Я не була в тому впевненою. Слухаючи майстер-клас
успішного музиканта, я десь упіймала себе на думці, що він

262
не проймає мене. У нього можна було навчитися техніки гри,
але виконання його залишалося холодним, надто правильно
виваженим і неживим. А може, це я не вміла відчути його?
Я думала про те, що, як це не дивно, але набагато більше мо-
жу почерпнути й навчитися у своїх учнів.
Я згадала сліпого скрипаля, якого побачила малою. Його
гра мене вразила. Згадала, як мама сказала мені, що, граючи,
він насправді бачить більше, аніж зрячі…
Я покидала аудиторію з сум’яттям у душі, так і не дослу-
хавши майстер-класу. Натомість решту часу провела у ста-
рого бібліотекаря. Ми пили каву в його затишній книжковій
комірчині, де пахло книжками, пилом і затишком, де мож-
на було погортати якусь нотну партитуру. Старий бібліоте-
кар розповів, що його знайомий антиквар нещодавно приніс
йому якийсь рукопис щоденника, старий знищений зошит
міжвоєнного періоду, де, окрім приватних історій, описані
й культурні події того часу — вистави в театрі, концерти, зу-
стрічі в рестораціях…
— Невідомо, кому належав той щоденник, якомусь моло-
дому чоловікові, який був добрячим гультяєм, любителем бо-
гемних товариств і великим шанувальником опери. Ім’я та
прізвище годі розібрати, чорнило геть розмите…
Він простягнув мені розтріпаного зошита з зачитаними
корінцями аркушів. Я заходилася гортати, торкаючись паль-
цями до чийогось життя, яке досі було на тих сторінках, у то-
му розлогому почерку й нерівних літерах.
— Обіцяєте дати прочитати, коли завершите? — спитала я.
Старий бібліотекар ледь помітно всміхнувся, поглянувши
на мене поверх окулярів.
— Ну звичайно. Раптом це теж виллється в якусь історію?
Ви ж переконалися, що чужі історії іноді надихають. Вони

263
потрібні навіть для того, щоб комусь їх розповісти… Тим біль-
ше, якщо вони того справді варті. Майже, як у «Забутій ме-
лодії»…
У коридорі консерваторії я зустріла піаністку-доцентку
з музею. Вона мене теж упізнала і, привітавшись, зупинила.
— Це ж ви колись приходили до мене і пропонували речі
для музею? — заговорила вона.
Я кивнула.
— Я була недавно на тому концерті у філармонії, — прова-
дила вона. — Цілком випадково, у мене там абонемент. Але
я не очікувала, не сподівалася. Це — надзвичайна музика,
і було б непоправною втратою, якби вона не віднайшлася. Як-
що ви ще не передумали, заходьте до нашого музею, ми вла-
штуємо куточок, присвячений Дарчинському.
— Рада, що ви нарешті так вирішили, — всміхнувшись,
відказала я.
— Отже, домовилися? — усміхнувшись у відповідь, піаніст-
ка зникла за дверима кабінету.
До автовокзалу я подалася пішки. Місто дихало весною.
Крокуючи древнім бруком, я помічала щось таке, чого рані-
ше, здавалося, не бачила, не пам’ятала — якісь елементи ві-
зерунчастої ліпнини на фасадах, розчахнуті вікна, обива-
тельську метушню і приватні таємниці… І мені захотілося
спинитися, витягти свою скрипку й тут, на вулиці, імпрові-
зувати мелодії, навіяні цим містом, мелодії з тієї нечутної
вічної музики, яка літала в повітрі, повисала на гілках де-
рев, стелилася понад дахами й бруком, проникала крізь вік­
на осель…
Серед тлуму я раптом побачила Анжелу. Ми зустрілися
поглядами — і вона наче розгубилася, заходилася щось шу-
кати в сумочці.

264
 За хвилю до неї підійшов Богдан і, поцілувавши, обійняв її,
але Анжела делікатно випручалася, кинувши в мій бік швид-
кий погляд, і вони швидко зникли десь у натовпі. Мабуть, Со-
фії про це дізнатися було б неприємно. Вона досі була закоха-
на в того легковажного баяніста.
Моя хвіртка була відчинена, наче вже давно чекала мого
повернення. Я сподівалася побачити на сходах ґанку Анато-
ля, але на мене чекав інший несподіваний гість. У нього був
якийсь засмучений і розхристаний вигляд, і я вирішила, що
щось трапилося.
— Це правда, що ви покидаєте школу? — понуро запитав
Данило, навіть не відповівши на моє привітання.
— А хто тобі сказав? — поцікавилася я.
— Почув від учительки сольфеджіо, що ви вступаєте в кон-
серваторію й більше в нас не працюватимете. То це правда?
Всміхнувшись, я сіла поруч на сходи.
— Схоже, у цьому містечку дуже полюбляють пліткувати…
— То це правда? — знову запитав Данило.
Я скуйовдила йому чуба.
— Це могло  би стати правдою, але я  хочу залишитися
в школі. Принаймні поки що.
Обличчя Данила проясніло.
— Якщо б ви пішли, я б кинув музичну, так і знайте!
— Ну, це було б геть нерозумно, навіть безглуздо! Ти не ма-
єш права так чинити, — заперечила я. — Хіба можна зупиня-
тися на півдорозі? Тобі залишився рік…
Уже не слухаючи мене, Данило витяг зі свого наплічни-
ка нотний зошит.
— Я хочу вам залишити, щоб ви глянули. Це моя нова му-
зика. Я назвав її «Двоякість» і присвятив тому колишньому
скрипалеві без руки, учневі Дарчинського.

265
 — А чому «Двоякість»?
Данило поглянув на мене задумливими дорослими очима.
— Ну… Це ж зрозуміло… У ньому ж вона була — двоякість.
У ньому немов жило дві людини. Світла і темна, вони між со-
бою змагалися.
Трохи згодом, уже наодинці прочитавши ноти й зігравши
їх, я раптом збагнула, що музика складається не лише з не-
збагненної поезії відчуттів, перетворених на гармонію звуку.
Вона зіткана з історій, які кожен, хто її грає чи чує, прочитує
так, начебто сам написав їх.
Сонце вже топило обрій і поволі згасало. Я розчахнула вік­
но, щоби впустити в кімнату трохи вітру, вечірньої весняної
свіжості, й, сівши на підвіконня і обхопивши руками ноги,
споглядала день, що минав. Можливо, з часом він утратить
якісь свої барви, залишить лише щось яскраве, що теж пото-
не в глибинах пам’яті, щоб колись несподівано зринути зно-
ву — тією меланхолійною забутою мелодією, яка живе в кож-
ному з нас.
Рипнула хвіртка. Стежкою до мого будинку простував Ана-
толь із етюдником на плечі. Зауваживши мене на підвіконні,
він раптом різко спинився, немов щось спало йому на думку,
гукнув, щоб я залишалася там, і, швидко розклавши етюдни-
ка, почав малювати…
Львів. 2016 р.
 Літературно-художнє видання

Оксана Сайко

ЗАБУТА
МЕЛОДІЯ
Роман

Головний редактор Мар’яна Савка

Обкладинка Анна Авен
Відповідальний редактор Ольга Горба
Літературний редактор Сергій Осока
Художній редактор Назар Гайдучик
Макетування Альона Олійник

Підписано до друку 30.09.2019. Формат 84×108/32

Гарнітура Noto Serif. Умовн. друк. арк. 10,92.
Наклад 3000 прим. Зам. №

Свідоцтво про внесення до Державного

реєстру видавців ДК № 4708 від 09.04.2014 р.

Адреса для листування:

а/с 879, м. Львів, 79008

Львівський офіс:
вул. Старознесенська, 24–26

Книжки «Видавництва Старого Лева»

Ви можете замовити на сайті starylev.com.ua
0(800) 501 508 spilnota@starlev.com.ua

Партнер видавництва

Віддруковано ПРАТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»

вул. Різдвяна, 11, м. Харків, 61052
Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011
www.globus-book.com
«Найважливіше — наприкінці» — новий довгоочікуваний роман Галини
Вдовиченко, української письменниці та журналістки.
Чоловік і жінка у стані війни, перемир’я і розчарування, надії та ві-
ри. Тридцять п’ять років разом, дорослі діти, складний період життя.
Той час, коли нарешті варто зрозуміти, що ж насправді єднало й ро­з’єд­­
нувало цих двох.
Це книжка про вміння прощати і співпереживати, не розмінювати-
ся на дрібниці і бути уважними одне до одного і до себе, цінуючи кожну
мить цього несамовито швидкоплинного життя.
«Тіні» Марічки Крижанівської — нове слово в сучасному бурхливому роз-
витку української жанрової літератури. Фактично, перед нами перший
в історії гуцульський детективний роман! Гуцульський — не за повер-
ховим зовнішнім антуражем і не за випадковою пов’язаністю з цією ві-
домою карпатською територією. Ідеться про детектив, занурений у пра-
давні вірування гуцулів, коли ще люди та духи разом творили гармонію
Всесвіту, відтак із документальною точністю перепущений через процес
зйомок легендарних «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова і дове-
дений до наших часів, коли й відбувається несподівана розв’язка.
Хто головний лиходій, хто головна жертва, а хто мимовільний ниш-
порка, хто і в який спосіб доклався до відновлення світового ладу — щоб
усе це остаточно з’ясувати, треба добратися до останніх сторінок «Тіней».
«Моцарт із Лемберга» — книжка Богдана Коломійчука, популярного су-
часного автора-белетриста. Дія роману відбувається у першій половині
XIX століття у Відні, Галичині та Баварії. Головний герой — молодший син
геніального композитора Вольфганга Амадея Моцарта, Франц Ксавер. По-
при успадкований талант, Франц не досяг батькової слави, але життя йо-
го було сповнене пристрасті, інтриг та пригод. А доля — тісно пов’язана
зі Львовом, тодішнім Лембергом.
У творі гармонійно поєднуються жанри історичного, пригодницько-
го та любовного романів, а динамічний сюжет тримає читача від першої
до останньої сторінки.
Жінки із книжки Зої Казанжи мешкають поряд з нами. Вони закохують-
ся й розчаровуються, наражаються на сучасні проблеми й утікають від
минулих, цілуються при місячному сяйві й плачуть у подушку, заварю-
ють каву або чай і в’яжуть шкарпетки, слухаються своїх мамів і повста-
ють проти їхнього деспотизму. При жінках — чоловіки. Теж різні: рішучі
й боязкі, хитрі й простодушні, занедбані обставинами й успішні, егоїс-
ти й щиросердні. У сюжетах оповідань персонажі весь час у русі — як-
що не автом, то потягом чи літаком, на крайній випадок є й тролейбус
або трамвай. Найчастіш уживане в оповідях слово «життя». І це зрозумі-
ло, адже у житті, кажуть мудрі люди, як на довгій ниві: не пройдеш, но-
ги не вколовши. Тому авторка й обирає життєві сюжети, у яких кожен
персонаж зазнає неухильних ран, проте й знаходить від них спосіб за-
живлення. Любов’ю.