Я ЄВА

Чи знаєш ти, що вода має пам’ять?

Тиха вода поховає у собі все, що ти пам`ятаєш. Тіні чорних гір, зжовклу листву,
що падала та застигала на поверхні озера — усе залишиться у тій воді. Рибацькі
човни, з покоління в покоління розтинаючі річкові шляхи, забуті голоси, історії,
журливі пісні та життя. Усе залишиться у тій воді. Нескінченність спогадів, болей
та радощів там, у бурхливих ріках перетинаються, щоб знову загубитись у
нескінченній течії.
Ніщо не забувається. Одного разу все трапиться знову, наче уперше. Вмирає на
землі, та у воді народжується знов.

Я розплющила очі, наче після довгого сну. Тіло пульсувало, ніби його жаляли тисячі
бджіл. Щось змушувало мене бігти, інстинктивні рухи давалися з великим зусиллям, але
насправді тіло взагалі не рухалось. Здавалось, ніби я тікала від чогось жахливого, страх
примушував рухатися вперед, хоча порятунок був прямо наді мною — поверхня була
зовсім недалеко. Свідомість не могла адаптуватися до того, що я не тікаю, а тону. Я стала
борсатися та з усіх сил дістатися повітря, але втриматися на поверхні не вистачало змоги.
Знов і знов вода оточувала мене та ховала під собою.
Виснажене та знесилене, тіло тягло мене донизу. Тепла вода наповнювала легені. Ще
трішки і я стану водою, ось-ось розтану у ній назавжди…
Цілу вічність мої легені пекли вогнем у крижаному тілі.
Аж раптом чиїсь руки квапливо дістали мене з води, та я з хрипом вдихнула, мабуть,
все повітря навкруги, залишаючи замість нього спустошливий вакуум. Здавалося, що я
проллюся між пальцями рук, що тримали мене.
— Все добре, все добре, — наді мною розпливався та губився чийсь голос. Він наче
колискова тремтів над моїм тілом.
Щось не так, щось не так… Але я не пам’ятаю, як повинно бути.
 Повітря було сповнене незвичною свіжістю та ртутним теплом, в одночас венами
текли крижані криваві уламки, а по шкірі, ніби мармур, розтікалася темна блакить. Але
повітря було теплим, як ранкова постіль.
— В тебе наче олово замість крові. Холодна, мов крига.
Розгублено блукаючи очами навкруж, час од часу я зустрічала обличчя людини, що
дістала мене з води. Ми хутко просувались до берега, позаду посеред озера колихався
залишенний човен. Майже безтямно я спостерігала, як краплі води з чужого темного
волосся капали на моє плече і скочувалися назад в озеро.
Темні сосни та сяюче небо відображувались у моїх очах, сині губи жадібно хапали
повітря. Мов поранений звір, я лише хотіла милості і готова була боротися за своє життя,
якщо милість виявиться хибною надією. Намагаючись згадати хоч щось, окрім свого імені,
я поверталася до єдиної думки, що нескінченну кількість разів повторювалась у моїй
голові.
— Я Єва… — перше, що я згадала, — Єва, — знову лунало десь у свідомості.
Ця думка кружляла в голові, мов самотня дитина посеред великої порожньої кімнати.
Бігаючи від одного кута свідомості до іншого, я впиралася в стіну, повертаючись до
єдиного, що знала та пам`ятала, — Я Єва.
Я озирнулася до берега, недалеко від причалу стояла соснова хатина. Під проміннями
сонця, що сідає, вона була схожа на бурштиновий будиночок в оточенні смарагдового лісу.
Поки мій затуманенний погляд блукав краєвидами, змучений та стомлений розум
намагався зібрати пазл, але до горла підступав черговий клубок зі слів, яких я не могла
вимовити. Тільки моє ім’я нав’язливо кружляло в голові, наче бумеранг, знову та знову
повертаючись до мене.
Ноги торкнулись землі, торкаючись мокрого каміння. Я вперлася поглядом у землю,
спостерігаючи за тим, як пісок та сухі соснові голки липли до вологих ступнів. Вже
знайомі руки накинули на мої плечі суху, теплу від літнього сонця сорочку.
— Ходімо додому.
Щось не так. Я наче уві сні. Чи справжнє все це? Де я? Що трапилось зі мною?
Глибокий, пронизливий біль не давав змоги зібрати уламки пам’яті та згадати все.
З моєї пам'яті зникли дивні речі та залишилися також не менш дивні. Чоловік, що
дістав мене з озера, стурбовано ділив кімнату широкими кроками, відчиняючи щухляди та
дверцята сервантів у пошуках того, що могло б мені зараз допомогти. Знеможено я
відкинула голову назад, спершись на стіну, що над ліжком.
Оглядаючи кімнату, постіль, на якій я опинилась, всі речі та інструменти, що були в
приміщенні, я намагалася зрозуміти, що я пам'ятаю. Згадую назви квітів, дерев, що
оточують озеро, що є вода, а що є небо, але що ж я?
Мені не доводилося згадувати, як зав'язувати шнурки чоботів та застібати ґудзики на
сорочці, я пам'ятала, а радше знала, як усе працює. Ці дрібні та незначні речі, мов маленькі
цвяхи, міцно застрягли у моїй свідомості та обережно, немов нові чисті речі, були складені
на її полицях. Але речі важливі та особисті, були жорстоко стерті та забуті.
Не залишилося жодних дат, хоча я легко могла порахувати що-небудь: кількість
стільців у кімнаті або квітів у глечику. Неможливо було згадати, який зараз рік і тим
більше день свого народження. Чим живуть люди, які країни воюють чи перебувають у
мирі, все це розпливалося, як невловимий туман. Все було мов на долоні, здається, ось,
зовсім поруч, але я ні за що не могла вхопитися. Знайомі уривки незначних речей час од
часу на мить проносились переді мною, як слабкий аромат, але зберегти їх у пам'яті
надовго не вдавалось.
Щось не так, все не так.
Я шукала себе у цій імлі, але марно. Цей пошук як невпинний свербіж, який не
закінчиться, поки не роздереш шкіру до крові. Я розчісувала свій мозок. Аби тільки
згадати... Од цього ставало фізично боляче. Біль нагадав, що моє тіло вкрите ранами,
саднами та порізами, оглядаючи їх деякий час, я знову поверталася до своєї пам'яті та все
повторювалося спочатку.
Випадково зустрівшись поглядом зі своїм відображенням у дзеркалі напроти ліжка, я
була здивована тим, як виглядаю. Нарешті щось відвернуло мою увагу від копань у пам'яті.
Біль трохи вщухав, коли я розглядала у дзеркалі колір своїх очей, відтінок та довжину
волосся, обличчя, вуста... Це було схоже на знайомство, хоча я достеменно знала, що це
відображення — справжня я.
— Мов примара...як я її одразу не побачив...
Голос господаря хати дивним чином долинав до мене, ніби по черзі говорили різні
люди і кожен голос, кожен тембр був дуже знайомий. Але окрім нього тут більше нікого не
було.
 Мов дике вовченя, я пронизливо і злякано дивилася в його очі. Він тримав бинти та
флакон із темного скла та наче не помічав мене. Чоловік промокнув бинт рідиною з тієї
пляшки.
— Далебі, буде дуже боляче, потерпи трішки та біль скоро вщухне.
Одразу після його слів тіло пронизилось різким, пекучим болем, так що минулий
біль показався насолодою. Чоловік міцно утримував мою ногу однією рукою, іншою
промокуючи кілька глибоких порізів на стегні.
— Все гаразд, от і все.
Господар чемно ні про що мене не питав, даючи мені отямитися. Чоловік наповнив
водою склянку і поставив глечик біля ліжка.
— Дякую,— взявши склянку з його рук, я зробила кілька ковтків,— нічого не можу
згадати...
— Нічого не пам’ятаєш? Ти тонула у воді, пощастило, що я рибалив на човні зовсім поряд.
— Як я опинилась посеред озера?
— Гадав, що ти сама скажеш. Дивно, адже я не бачив тебе на березі, ти просто взялася з
нізвідки, — господар хатини, побачивши мій неспокій, замовк. — Гадаю, тобі не варто
зараз про це думати. Краще поспи та залишайся скільки буде потрібно.
Минуло зовсім небагато часу з тих пір, як чоловік піднявся сходами на другий
поверх. Варто було лише заплющити очі, як я одразу заснула.

Ти чуєш? Чуєш голос тихої води? Ти бачиш заходи кожного потонулого тут сонця?
Відчуваєш холод сотень зим та тепло тисяч років? Нескінченні спогади, безперервний
біг минулих днів підхоплює тебе у свій бурхливий потік. Минуле так близько, безвісти
зниклі миті поховані навіки, тут, у вічній воді, що зберігає пам'ять багатьох років. Те,
що було до тебе, і що буде потім укладено у її спогадах. Прокинься від сну, прокидайся,
прокидайся.

2 БІЛИЙ ЛИС

— Прокидайся, — знайомий голос витягнув мене зі сну.

Нерозбірливий образ, оповитий отруйно-золотими променями ранкового сонця,
стояв біля ліжка. Очі неквапливо звикали до рясного сонячного світла в кімнаті, тож тепер
можна було розгледіти все довкола. Господар виглядав бадьорим, ніби зараз не світанок, а
полудень. На ньому була льняна сорочка вицвілого червоного кольору та світлі штани з
грубої товстої тканини. Він витирав долоні хусткою з вишивкою. Темні поплутані локони
падали на його обличчя, а шкіра була світлою, трохи обпаленою спекою. Сонце тільки
здіймалося над горами, вкритими темними соснами. Господар хати давно не спав (як
можна було судити з його закочених рукавів і грубих чоботів). У хаті пахло свіжим хлібом,
сиром та овочами.
Після сну все навколо здавалося чужим, несправжнім, готовим зникнути будь-якої
миті. Вночі снилося щось дивне...
Всередині розпалювався світлий, теплий сум, як від спогадів минулого. Наче я
торкнулася чиєїсь забутої історії, старої, покритої павутинням скрині, набитої речами, які
колись комусь належали: непрочитані листи, не подаровані прикраси, фотографії тих, кого
більше немає.
Мені хотілося плакати, як пророку, який бачив кінець світу. Це місце, як руїни
чудового міста. Його залишки наповнені життям, фарбами та світлом, але приречені бути
похованими під жорстоким фундаментом нової історії. Це місце, мов щось несправедливо
забуте, прекрасне, але давно неіснуюче. Дитя війни, яке не доживе до мирних часів. Це
місце схоже на спогад, який мені не належить.
Я тру очі, намагаючись зібратися з думками та подолати розгубленість.
— Чи довго я спала? — сон захопив мене, коли ще було ясно, і ось зараз за вікном сходить
сонце.
— З вчорашнього заходу сонця. Мене звуть Лука. Ти пам'ятаєш хоча б своє ім'я?
— Я Єва, — зірвалося з вуст, наче ця думка тільки й чекала, щоб прозвучати моїм голосом.
— Замало ти пам’ятаєш...Невже це всі твої спогади, Єво?
— Я пам'ятаю, як серце зупинилося, що потонула, а може то був сон… Пам’ятаю якийсь
страшний тріск і темряву, як моя кров перетворювалася на кригу.
— Та мабуть наснилось, бо люди ж не воскресають, а ти, як бачу, жива та майже здорова,
— заперечив чоловік.
— Не воскресать, то й правда.
Не воскресають, але я пам’ятаю темний і холодний дотик смерті в озері та світле,
тепле пробудження у цій воді. Кожна моя думка здавалася жалюгідним уламком,
ефемерною ілюзією, яка розчинялася і випаровувалася в секунду свого народження.
Господар хати дивився на мене, наче чекав від мене ще чогось, але мені більше не було
чого сказати. Він упіймав мій погляд, сповнений тих самих питань, що він сам хотів мені
поставити.
— Якщо люди не воскресають, то й минулого в мене нема, бо я пам’ятаю лише смерть. То
ж, де я? Що це за місце? Так тепло, незвично тепло, наче це неправда.
Господар здивовано дивився на мене та й не знав, що сказати.
— Це Лак Рошу, мій дім. Та й яким же має бути повітря в серпні, як не теплим?
— Це озеро, його вода теж тепла, але я досі відчуваю його холод.
— Ти дійсно була холодною, ніби тебе виточили з криги. І твоє тіло все зранене, невже
нічого не пам'ятаєш?
— Тіло зранене…
Тільки зараз я знову звернула увагу на рани, жахнувшись від їхньої кількості. Тоді ж
повернувся біль. Посинілі плями на стегнах стали пульсувати, а порізи на руках та животі
палали вогнем від зіткнення з повітрям. Деякі рани ще трохи кровоточили через бинти.
Все всередині стало таким колючим та неприємним. Хотілося зняти з себе шкіру від
виду ран і синців на тілі. Зазвичай, коли ти бачиш щось лякаюче, ти відвертаєшся, але коли
тебе лякає власне тіло — вже нема куди подітися, доводиться дивитися на нього так довго,
поки не звикнеш і не погодишся з тим, як воно виглядає.
— Поснідай тим, що на столі, — сказав чоловік. — В мене є справи, то ж я скоро
повернусь.
Насамкінець, Лука повільно зачинив за собою двері і попрямував уздовж озера у бік
лісу. Його силует у вікні розпливався, стаючи туманним і неправдоподібним.
Лляні наволочки та простирадла нагадували кольором і запахом парне молоко.
Потрібно було докласти величезних зусиль, щоб знову вибратися з постілі. Покривало
було усіяне дрібними кривавими слідами, але від цього не переставало бути таким
затишним.
Через велике вікно над ліжком виднілося озеро у світлі червоного сонця, що
підіймалося, невеликий дерев'яний причал і темний густий ліс з високих сосен і дубів. Ліс
ніби приховував це місце і намагався залишити його в тайні від усіх. Нерівне скло
спотворювало вид, тому пейзаж ставав розпливчастим і неточним, як давній сон.
Посеред кімнати стояв великий круглий стіл, укритий сірою скатертиною. По всій
довжині її країв були вишиті чудові краєвиди: гори, дерева, поля і вівці, що пасуться. Букет
сухих польових квітів, схоже, вже дуже давно стоїть на цьому столі, на відміну від
дерев'яного підносу поряд — на ньому ще зовсім свіжі та ароматні овочі, нарізані ламтики
бринзи і свіжий, ароматний хліб. Поруч із дерев'яною тацею — глечик зі свіжим молоком,
пляшка темного, майже чорного вина та грановані склянки. Можна було помітити кілька
плетених кошиків з овочами та фруктами, вони стояли всюди: біля дверей, біля столу та
під стінами. Стіл оточували грубі дерев'яні стільці, застелені вовняними підстилками. Біля
ліжка та під столом лежали килими з вовни якоїсь темної тварини, на голих дерев'яних
підлогах вони не сильно впадали у вічі.
Велика шафа навпроти дверей в кінці кімнати буа набита книгами, скриньками та
іншими старими речами. Їх можна розглянути лише підійшовши ближче. Шафу
прикрашав ще один букет із сухих квітів та статуетка бика. Поруч із сервантом
розташовувався камін із каменю, що також слугував піччю, з кількома кріслами навколо
нього. На стіні навпроти ліжка висіло велике дзеркало в різьбленій дерев'яній рамці,
майже на повний зріст, у ньому відображувався обідній стіл та ліжко. Поруч із дзеркалом
шафа, що закривається на ключ. Під стелею висіло близько дюжини скрипок, а точніше їх
дерев'яні корпуси і кілька віолончелей. За музичними інструментами в кутку кімнати
знаходилися гвинтові сходи, що вели на другий поверх або горище.
Я піднялася з ліжка, обійшовши весь нижній поверх. Крім головної кімнати на цьому
поверсі також знаходилася комора з безліччю пляшок, глечиків, кошиків та мішків,
набитими зерном, різними крупами, зі стелі звисали в'ялені шматки м'яса та трави. Ще
одні двері збоку вели в прибудовану кімнатку, звідки віяло вологим теплим повітрям.
Сів за стіл, я взяла в одну руку шматок хліба, а в іншу ламтик сиру і нарешті відчула
голод. Це перше знайоме почуття з-поміж інших пережитих за цей недовгий час.
За сніданком я згадувала сон, що снився цієї ночі. Безліч уривків, пов'язаних цим
місцем. Уві сні я бачила велике пасовище із сотнями овець. Чула пісні пастухів, які
передавали клич один одному. Чула, як би вдалині, гомін сильного дощу. Бачила, як
гігантські зсуви поховали під собою ціле пасовище, перетворивши його на величезне
озеро. Бачила рибалок, які приходили сюди, розкидаючи сіті. Вони розкривали зібрані
обіди, приготовлені вдома їхніми дружинами. Бачила зими та як плакали біля озера дівчата
та пускали вінки по воді. Їх коханні загинули на війні і вони гірко оплакували їх. Бачила
свято, безліч дітей, жінок, сміх та пісні, вечірні вогні та звук скрипки. Чула секрети друзів,
що поховані у цій воді.
Уві сні я ніби йшла проти натовпу, зіштовхуючись із примарними тілами, а в
них — всі ті історії, що я бачила.
Але де серед них моя історія? Це місце не дає мені спокою та плутає мої спогади, як
отруйний плющ.
— Доброго дня, Єво, як ти себе почуваєш? — Лука увійшов у хатину, зачинивши за собою
двері, та пройшов до хати у чоботях, — дивися, кого я взяв на ринку. Думав про нього ще з
минулого тижня, — Лука квапливо підійшов до столу.
У руках він тримав щеня, схожого на вовка, та й підніс його до мене.
— Його звуть Больдо, доведеться поділитися з ним своїм сніданком, — Лука засміявся та
віддав мені в руки цуценя.
— Чудовий пес, — цуценя дивилося на всі боки, пускаючи слину на мою сорочку.
Господар хати налив малому молоко в глиняну тарілку. Той миттєво опинився на
підлозі та почав жадібно пити молоко. Вони з Лукою були чимось схожі.

***

Цей будинок буцімто захований від світу, як і його господар. Лука здавався якимсь
диким, непристосованим до життя серед людей. І справа була зовсім не в тому, що його
дім посеред лісу, а, ймовірно, у свідомому виборі залишатися тут. Щоразу, коли Лука
заходив у будинок, його обличчя розпливалося в посмішці. Схоже, що він дуже любить це
місце. Легко помітити, як він радий бути невидимим для світу.
Яскравий, іскристий погляд, у якому проглядалася цікавість, сірі очі, що
відображають усе, на що вони дивляться — здається, вся суть цієї людини була закладена
в них. Цей самий погляд, живий і дикий, приховувався за темним волоссям, що недбалими
локонами падало на його очі.
— Дякую, що дістав мене з води, Луко.
— Не варто. Шкода, що не побачив тебе раніше. Та де б у такому випадку я побачив тебе?
Ніхто сюди дороги не знає, окрім мене.
— Я не пам’ятаю сюди дорогу, та й тебе не пам’ятаю, і що до цього було — теж. Мені
здається, що мої спогади викинуло на берег іншого континенту. Це озеро... весь цей час я
була в ньому, але опритомніла в чужому для себе місці. І мої сни… мені снилося лише це
кляте озеро. Натовпи дивних людей без облич, у кожному їхньому погляді ціла історія,
пов'язана з озером. Тобі ніколи не снилося таке?
— На що ті сни схожі?
— На спогади, але не мої, а чужі. Єдиний спогад, який зв'язує мене з цим озером, — це
моя смерть, яку я наче пам’ятаю. Десь у тому натовпі зберігається цей спогад і я боюся
його зустріти, уві сні він здавався зовсім поряд.
Лука заплющив очі, ніби намагаючись відтворити ці картини у своїй уяві.
— Гадаю, тобі треба познайомитись із нашим священником... Дивна історія. Не треба
думати про смерть, вона і не прийде. Принаймні, дороги сюди не знайде.
— Життя і смерть самі собою відбуваються, коли їм це завгодно, невже не так?
— Може ти й маєш рацію, Єво. Все ж сподіваюсь, що наступного ранку нас знову
зустріне життя, бо на фермі дуже багато роботи. Без мене вівці вовною обростуть та
помруть на околиці, хіба смерть їх буде хоронити?
Наступного ранку все повторилося, Лука вигнав овець на пасовище, пси повели їх на
пагорб над озером. Він розмовляв з ними більше, ніж зі мною. Та й правильно, адже я
тільки гостя в цьому будинку, а ці пси — його старі та вірні друзі, і, як не дивно, єдині.
Напевно, їм є про що побалакати, та й ці чудові пастухи розуміли все, що їм каже
господар.
Лука дозволив мені піти з ним до ферми. За лісом розкидалися широкі поля, загони
та комори. Больдо та ще кілька дорослих псів охороняли череду овець на пагорбі. Пси
гавкали, не дозволяючи худобі розбігатися по пасовищу. Я спостерігала за ними знизу,
сидячи під рядами високих старих дубів, біля яких цвіли незабудки.
Свіже серпневе повітря нагадувало мені щось приємне. Коли повітря починає
пахнути по-іншому, це означає, що настає нова пора. У кожному подиху — німе прощання
з літом.
Вітер тріпав волосся, на ньому важко осідали перші краплі пізньої літньої зливи,
холодними стежками вони поспішали вниз, до землі, скочуючи з розтріпаних рудих
локонів. Лука закінчив роботу та ми повернулись додому.
Він розпалював камін, а за вікном тим часом лив дощ. Хмари закручувалися в спіралі
і сосни темніли навколо озера. Обі скло почали битися важкі краплі зливи. Велике
бараняче стегно з овочами та картоплею готувалося в печі. Я читала назви книг, що
стояли у шафі, переважно це були дитячі казки, повісті та міфи.
Лука помітив, що я розглядаю його книги.
— Мати відчайдушно намагалася навчити мене читати, школа була тільки в місті, мене не
було кому возити. Не можу розлучитися з ними.
— Я прочитала всі заголовки, тож, вмію читати, — ці слова змусили чоловіка повернутися
до мене. — Чи можу я почитати тобі щось?
— Будь ласка, це б було чудово. Їх не відкривали дуже багато років.
Я вибрала книгу із шафи та сіла у крісло поруч із Лукою.
— Повість про Білого лиса… — назва книги була написана золотими чорнилами на
червоній обкладинці, але імені автора ніде не було.

— Колись давно жив у горах Білий лис. Він був самотній, інші лиси не приймали і
дражнили його.
"Білий Лис! Хутро за сніг біліше! Білий Лис!
Мисливець зніме біле хутро!
Білий, білий лис!
Тоді приходь, може, позичимо тобі на зиму свою червону шубку!
Білий, білий лис!
Стане лисом червоним, здобуде родину!
Білий, білий лис, білий, білий лис!

Якось настала зима і мисливець прийшов у ліс зі своїми псами.

Червоні лиси не могли сховатися серед білого снігу, мисливець приходив щодня і ловив їх
по одному.
Білий лис подружився зі снігом, адже той приховував його від смерті.
"Ми одного кольору, напевно ми брати, давай захищати один одного".
Весною червоних лисів залишилося зовсім мало.
І одного весняного дня Білий лис прокинувся, але снігу ніде не було. Його брата не стало і
Білий лис знову залишився один.
Він вирушив на ферму, на пасовищі паслися білі вівці. Червоні лиси приходили полювати на
овець, але мисливець їх швидко знаходив серед білої вовни. Червоні лиси голодували.
Білий лис подружився з вівцями.
"Ми одного кольору, напевно, ми брати і повинні захищати один одного".
Одного разу прийшли вовки і загнали всю череду до урвища і всі вівці стрибнули вниз. Білий
лис довго плакав, бо знову лишився сам.
Незабаром червоних лисів зовсім не лишилося.
Одного разу Білий лис побачив на вершині гори білий сніг і подався до свого старого друга.
Білий лис зовсім не мав сил, він втомився і замерз. Знесилений, лис заснув і його замело
снігом.
Прокинувшись, він побачив навколо себе таких самих білих лисів, як сам. Вони лежали
довкола нього, щоб зігріти.
"Білий лис, ми з тобою одного кольору, наш друг Сніг оселився на цій горі, залишайся з
нами, ми захищатимемо один одного."
Білий лис знайшов справжній дім там, де не шукав. Хто ж буде дражнити тебе за біле
хутро серед білих лисів та снігу?

«Білі лиси! Білі лиси! І вдень та вночі все біле, мисливець не знайде! Мисливець не знайде!
Білі лиси, білі лиси! Біжать по сніговому пагорбі!
Наш дім там, де схожі на нас!
Наш дім там, де схожі на нас.

3 КОЛИСКОВА

Небо вкрилося олов’яними хмарами, а вогні на пагорбі світили все яскравіше. Дім
пройнявся запахом багаття. Історія про Білого лиса добігла кінця.
— Через стільки років я вперше почув цю повість знову, — Лука узяв книгу з моїх рук,
водячи великим пальцем по її обкладинці, — задля щастя достатньо почуватися дитиною,
— він сумно посміхнувся, кладучи книгу поруч із собою.
— Як довго ти живеш тут, Луко?
— Майже двадцять років минуло…Батько помер, коли мені було тринадцять. Я нічого не
вмів, окрім як робити скрипки. За кілька років вівці батька почали вмирати. Їх нічим було
годувати, адже я не знав, як заробляти гроші. За три роки я розтратив так багато з
залишених батьком грошей, що навряд чи дожив би до третьої зими без нього. — Лука
гладив пса, який заснув біля його ніг, — Всі знали, що мій батько добрий скрипковий
майстер та що він залишив мені спадок. Стільки разів мене намагалися обдурити і майже
завжди вдавалося. Я повертався в будинок, порожній і холодний. Засинав серед речей
матері, співаючи її колискові. Ось, мабуть, моє безпечне місце, давно зникле, але таке
знайоме та рідне. Тоді якийсь старий фермер запропонував купити будинок та ферму
батька. За копійки я віддав йому решту стада, хату та усі комори. Це рішення здавалося
мені єдиним вірним, — погляд Луки, відсторонений від усього, ніби заглядав далеко в
минуле. — Довгий час я шукав місце, яке зміг би назвати своїм домом, жебракував, брався
наймитом до панів, поки не натрапив на Червоне озеро, на Лак Рошу. Всього згодом
навчився, почав робити скрипки, купив овець, та тут і залишився.
— Це і є Лак Рошу? — я окинула поглядом стемніле озеро за вікнами хати.
— Так, ця вода стільки всього бачила, тож і ти тепер, напевно, її спогад. Може найкращій з
тих, що вона пам’ятає.
— Хотіла б я мати хоча б декілька спогадів. Може ця вода вкрала їх, бо вони кращі?
— Хто зна, це лише старі легенди, Єво, але хай буде так. Озеро вкрало твої спогади, бо
вони кращі за всі, — Лука тепло засміявся та залив багаття водою. — Мої спогади далеко
за цим озером, за тими горами та лісами, що його приховують. Лак Рошу не пам’ятає мого
життя, лише двадцять років самотності, то хобі можна назвати спогадами.

***

— Чудове місце, — юний Лука стояв серед високих ялин, дивлячись на осяяне сонцем
озеро.
Блиск і шелестіння весняної води зачарували його. Там, у тіні старих сосен, він
стояв, не відводячи очей від сяйва озера. На другому березі виднілася стара зруйнована
хатина і поміст до води. Лука тоді відчув себе на своєму місці. Тут він надовго сховається
від зайвих очей, від людей, у чиїх розумах роїться зло та обман. Залишиться на цьому
озері назавжди, захований від світу гілками старих дерев та заплутаними стежками. Його
тихе, безпечне місце, яке ніколи ніхто не знайде.

***

— Я навчився всього згодом. Один раз на місяць їздив на ринок у громаду, щоб продати
м'ясо та вовну, — Лука заплющив очі, повертаючись у реальність з минулого, яке раптом
виникло в його пам'яті, — але цього не вистачало, тоді я почав займатися скрипками. Я
ніколи не водив у цей дім чужих людей, а близьких у мене більше не було. Ти тут перша
жива людина за довгий час.
— Вибач, що розкрила твій таємний притулок, Луко.
Лука с жалем подивився на мене.
— Це місце знайшло тебе, а не ти його, то ж не вибачайся за дурниці. Лак Рошу, якщо тобі
цього заманеться, завжди може стати твоїм притулком, як одного разу стало моїм.
— Я сама для себе чужа, то ж ким я можу прийтись тобі? Хто я є та де себе шукати?
— Переховаймо тебе та й нагодуємо, сорочок та суконь повна скриня і праці багато, може
й знайдеш себе десь на споді, спам’ятаєш хто ти є. А поки що треба спати, сонце сіло.
Ми встали з-за столу, та щось в голові заходилось, я спиралася обома руками на
стілець, так що заболіло у грудях, а Лука підтримав рукою плече.
— Де воно болить, Єво?
— А я й не знаю, де болить, чи в тілі, чи глибше десь, уві сні все мине.
З настанням темряви озеро стало замовкати. Всі птахи довкола зупинили свій спів.
Один тільки пугач зрідка переривав нічну мовчанку. На другому поверсі було чути кроки
господаря хатини, який готувався до сну. Зі сходів, що ведуть нагору, ліниво стікало
слабке світло свічки, що освітлює другий поверх. У каміні тліло погашене вугілля і
кімната була наповнена запахом вологого паленого дерева. Непомітно, під спів хору
цвіркунів, я заснула, загорнута в хрустку пухову ковдру.
Тісний натовп знову оточив мене, так лячно, що бракло сил вдихнути. Тілом бігав
колючий холод. Його крижані дотики ковзали спочатку по плечах, потім осідали на
кінчиках пальців, ніби заграючи зі мною. Холод торкався шкіри, поки примарні постаті
пливли повз. Холодні дотики ставали жорстокішими і нав'язливішими, вони полишали
рухомості моє тіло — спочатку стегно, а потім груди. Якоїсь миті холод скував мою шию.
Три жахливі примари стояли навпроти. Придушення знесилювало мене, обличчя,
наче насильно, проти волі, підіймалося до тих тіней. Вони хотіли, щоб я дивилася на них.
З вуст зривався німий крик, який ніхто ніколи не почує. Очі були все ближчими до примар.
Нерухоме тіло от-от розтечеться у темряві, наче його і не було. Густа липка чорнота
заповнювала мої очі, груди та легені. Серце відчайдушно рвалося зсередини, липло до
ребер та повільно зупинялося.
Хтось торкнувся мого плеча і холод вмить відступив, а привиди розчинилися, немов
вода.
— Єво? — я розплющила очі, Лука стривожено стояв біля мого ліжка, — ти кричала.
Під чорними локонами на його обличчі прозирала знайома дикість. Жили на його
руках пульсували, немов утікаючи в лезо ножа, який він міцно тримав у руці.
— Тобі хіба не сниться це? — на моєму обличчі виступали краплі поту, а серце шалено
билося об груди.
— Що сниться, Єво? — Лука дивився на озеро через вікно, але вода була спокійною.
— Натовпи тіней, — Лука відклав ніж убік. Я не помітила цього, але він полегшено
зітхнув, — В них історії замість облич.
— Як минулого разу?
— Було так холодно, я майже побачила їхні обличчя, — я дивилася на Луку,
переконуючись, що він чує.
— Це лише сновидіння, Єво, — Лука допоміг мені підвестися, подаючи мені руку, — тобі
треба поспати, — моя рука опинилася на його долоні. Не сильно стиснувши її, він повів
мене крізь темну кімнату.
Так дивно. Чому цей момент здається мені таким знайомим?
Я все ще відчувала пульсацію у його руці. У голові дзвеніла тиша. Кожен крок луною
розтікався у просторі. Я хотіла б залишитися в цій тихій миті навічно.
Ми піднялися сходами на горище. Посеред кімнати під невеликим вікном були
розстелені ковдри та подушки, а у кутку стояли скрині.
Лука достав з одної з тих скринь пухку ковдру та достелив ліжко у кутку.
—У дитинстві я боявся темряви і ніколи не засинав на самоті. Мати казала, що примари
приходять лише до самотніх. Вона завжди співала мені пісні перед сном і засинала поруч
зі мною. Коли я став старшим, мій страх пішов, але мати тяжко захворіла. Вона бачила
різні дивні речі, і тоді я став залишатися з нею, співав для неї пісні. Це допомагало їй
справлятися з видіннями та швидко засинати.
Мої очі повільно заплющувалися. Я шалено хотіла заснути, але страх долав мене і я
розплющувала очі знову і знову. Тиха пісня Луки лунала по кімнаті.

— Спи, маленький лисе, мій милий лисе,

Нані, нані-най…
Не турбуй ніякий смуток,
Твоя чиста душа не побачить гіркоти та болю,
Ти не зустрінеш невдачі.

Спи, мій горобець,

Мій любий дзвіночок.
Спи, мій любий лисе,
Вирости вільним.

Роки пролетять швидко,

Як білий орел,
Одраз ти вилетиш з гнізда
І яскраве сонце та чисте небо
Завжди будуть над тобою.

Спи, мій горобець,

Спи, мій любий лисе,
Мій дорогий дзвіночок.

Голос Луки луною доходив до мене крізь сон. Немов теплі обійми, почуття безпеки
огорнуло мене. Він задув свічку і ліг у свою постіль біля вікна.
 Червоне проміння холодного сонця вторглося у невелике віконце другого поверху.
Світло будило ранніх птахів у лісі. Розплющивши очі, я побачила розталу свічку і ще
сплячого Луку. Цієї ночі мені більше не снились жахи. Схоже, мати Луки мала рацію щодо
привидів…
Не в силах стриматися, я спустилася до причалу. Нескінченна тиша обволікала ліс і
гори, навіть птахи замовкли.
Озеро, заховане в нескінченному хвойному лабіринті, немов дорогоцінні перли на
дорогому шовку, прикрашало це чудове місце. Візерунки з безлічі диких стежок
покривали весь ліс, порізаючи його на частини. Цього ранку гірські вершини тихо спали,
закутані синюватим туманом. Короновані сніговими діадемами, вони здіймалися над Лак
Рошу, як могутні варти.
Все тільки готується ожити. Квіти закриті в бутони, гори, приховані в туманах. Та й
саме сонце ще не гріло і не освітлювало все довкола. Тільки правда. Як дівчина, яка ще не
встигла себе прикрасити квітами та прикрасами, гарними сукнями та косами, все було
таким справжнім, прозорим і зрозумілим. В цей момент очі переконували мене, що це
місце реальне, воно живе і дихає без моєї участі та уяви.
Правда прекрасна, навіть якщо я сплю. Вона є реальною, навіть якщо я не вірю.
Я простягла руку до червоного сонця, що випливало з гір, бажаючи торкнутися його
слабкого тепла, нерухомого і невловимого. Занурюючи пальці в його багряне сяйво, я
відчувала, як червоний гігант вислизав між ними.
На вказівному пальці правої руки виднівся слабкий слід, що нагадував про кільце,
яке колись прикрашало його.
— Моя каблучка…Якого моменту вона зникла?
— Я не чув, як ти прокинулася, — не сміючи порушувати тишу, що панувала довкола,
Лука приєднався до мене на причалі і сів на інший його край.
— Не можу дарма тебе турбувати.
— Саме сонце турбує всіх, щоб подивились на його світанок, а ти сама пішла.
Його облік розпливався крізь ранковий серпанок. Густий туман танцював між нами,
підхоплюючи у свій танець червоні промені.
— Не знала, що колискові рятують від кошмарів,— сонце вже майже встало і дивитись на
нього було не так легко. Пальцям у його променях ставало дедалі тепліше.
— …Коли мати померла, я продовжував співати їх, щоб заснути.
Погляд Луки губився десь у глибині темного лісу, ніби там, між соснами, все ще
блукають його спогади. Як тільки туман почав розсіюватися, Лука повернувся до хати. Я
не чула його кроків та дихання. Цілком безшумно, разом з туманом він покинув цей
тихий ранок, і я знову залишилася сама.

4 ГРОМАДА

Сонце поблікло у небі та стало ледь жовтим. Я заходила в хату, а воно наче холодніло
наді мною своїм без цвітним сяйвом. Стукіт чоловічих чоботів розносився по кімнаті,
повітря пахло травами з чаю, вже такого ж холодного, як і те сонце.
— Эво, у шафі за книгами ключ від скрині з речами, що на горищі. Спочинь та бери
одежу, яка треба, — Лука недбало накинув на себе плаща, та полишив мене в хаті саму з
луною від своїх гучних чоботів. Сонце проводило його через ліс тою ж стежкою, що й
вчора.
Дверцята шафи заскреботіли, наче жива істота, зсередини повіяло запахом старих
речей і забутих книжок. За тими книжками стояла дерев'яна скринька, на її дні лежало
кілька дрібних речей: золотий кулон на клямці з маленьким червоним камінцем, потемніла
обручка, сушена незабудка і маленький ключ.
Не в змозі стриматись, я натиснула на клямку підвіски та вона розкрилася на дві
частини. Ліву половину прикрашав мініатюрний портрет молодої пари: гарна чорнобрива
дівчина і високий чоловік грубої статури з напрочуд добрими очима та дитячою усмішкою.
З іншого боку — коротке вигравіюване послання “До останньої колискової не забудь і не
покинь”.
Я обережно поклала кулон назад на дно скриньки та сховала її за книгами.
Після того я піднялася на горище, розімкнула скриню та дістала одежу. Це були
дбайливо складені жіночі речі, взуття та зав'язані мішечки. Одежа пахла сирістю, я
придивлялася до суконь та сорочок, чи не заплісніли вони та чи не наплодилася в них міль.
Спід скрині вистилали теплі зимові речі та шнуровані черевики, прикраси, шовкові
та оксамитові стрічки, червоне намисто та інші дрібниці. На споді скрині лежала блакитна
сукня та ще декілька дрібних речей, придавлених до споду скрині часом. Поділ сукні
прикрашали мережива та вишиті блискучими шовковими нитками незабудки, довгі рукави
застібалися до ліктя різьбленими скляними ґудзиками. Сяючі скляні круглячки та шовкове
вишиття так жваво переливались у світлі дня, що мій спустошений розум наче
затоплювався цими барвами та спогадами, яких насправді ніколи не було.
— Яке чудове вбрання, треба спочатку відмити запеклу кров зі шкіри...
З першого поверху до горища підіймалась пара з лазні. Я спустилася до неї, зняла
сорочку, що липла до тіла через зсохлу кров, та обережно склала її на лаві. У кутку лазні
стояла велика широка бочка, наповнена до країв водою. Над лавою висіли мідні ковші
різного розміру. Також у маленькій коробочці щільно один до одного стояли флакони із
темного скла. На дверях висіли грубі сірі рушники, яким, мабуть, було вже багато років.
Світло боязко заливалося до вітражного віконця, через різнокольорові скельця
переломлювалося і розтікалося по стінах лазні. Насичений аромат хвої у воді густою
парою проникав глибоко у легені з кожним подихом. Тепла вода огортала тіло. Садна на
руках і ногах пекли, мов спрагла земля. Моє волосся ще досі пахло літнім озером, але коли
я злила на нього березової золи, озеро одразу вимилося з рудих локонів.
За мною до горища по сходах напівпрозорою білою тінню тяглася пара.
Я вдягнула блакитну сукню та повернулась до дзеркала. Немов примара з минулого, я
дивилася на себе зі старого, потертого скла. Як дівчина з кулону. Руки так і тяглися до
дзеркала. Я торкалася відображення, не в змозі відірвати очей, і з захопленням розглядала
кожну деталь.
У цю мить самолюбування почувся стукіт у двері. Він змусив мене здригнутися і
нарешті відірватися від дзеркала.
Лука відчинив двері, знімаючи капелюх і плащ.
— Я бачу, тобі сподобалися речі, — проходячи до кімнати, Лука дивився на мене, як на
сестру, знаходячи в моїй поведінці щось смішне та миле. Ця знахідка викликала
поблажливу і добру посмішку на його обличчі. Він скромно радів тому, що мої очі горіли,
як зірки, і були сповнені радості та вдячності.
— Це все речі моєї матері, — з теплом в очах Лука розглядав вбрання на мені, наче
уперше.
— Пробач, я не знала… — зам'ялася я, не знаючи, що сказати.
— За що ти вибачаєшся? Я такий радий, що ці речі знову набули життя. До речі, мені
потрібна допомога у громаді сьогодні, тож, ти поїдеш зі мною. Треба відвести тебе до
лікаря та поговорити з місцянами, може вони щось знають про те, що трапилося на
Червоному озері декілька днів назад.
Лука взяв свого капелюха та плащ і спустився до великої кімнати.
Я сиділа на сходах та спостерігали, як Лука застібав ґудзики світлої, хрумкої сорочки,
дратівливо хмурячи брови. Не зважаючи на щоденну важку роботу, він ніколи не виглядає
стомленим. Його потемнілі від роботи руки тремтіли, а пальці ледве ворушилися, так що
він мало не впустив капелюха.
Іноді мені здавалося, що він соромиться своєї втоми. У всій громаді Лука, мабуть,
єдиний фермер, який працює без наймитів. Усі його помічники — це сторожові та пастуші
пси і Лука їм довіряє.
Його замкнутість, як нещадний паразит, призводить до знемоги, пожирає його сили
та бадьорість. Лука старанно приховує це, але тремтіння в руках, розсіяність і довге
мовчання видають його стан.
У робочому одязі він був простим фермером. Але зараз Лука перетворювався на
статного чоловіка: бавовняна сорочка із чорними лаковими ґудзиками, бурі штани,
обв'язані шкіряним ременем, причесане, ще мокре волосся. Було помітно, що Луці було
незвично у цих речах. За роки самостійного життя він засвоїв один простий урок — перш
ніж людина купить щось у тебе, вона купує твою зовнішність. Тому один раз на тиждень
доводиться розігрувати цю неабияку виставу, щоб здатися кимось більшим, ніж це є
насправді.
Я опустила голову на коліна, спостерігаючи за Лукою, вологе волосся розкинулося
сходами. У хаті панувала цілковита тиша, така затишна і тепла.
Ніби через голий осінній ліс, я повільно пробиралася через дерев'яні корпуси та
готові скрипки та віолончелі, торкаючись кожної з них. Цей струнний лабіринт викликав
запаморочення від спроб розглянути кожен витвір.
— Тобі подобається? — Лука відволік мене від вивчення його творінь.
— Вони чудові, для кого вони? — сказала я, торкаючись пальцями до інструментів.
— Це моє маленьке захоплення.
— Це більше схоже на пристрасть, аніж захоплення.
— Мій батько був скрипковим майстром. Він і справді мав глибоку пристрасть до своєї
роботи. Напевно, навіть одержимість. Він мріяв передати мені свої знання, але я ревнував
батька до його творінь. Він проводив із деревом більше часу, ніж зі мною. Хоча зараз я
його розумію… Ми багато спілкувалися під час роботи. Коли не стало матері, ми
працювали мовчки. Він помер, доробляючи ще одну скрипку, так і не сказавши ні слова. Я
не хочу, щоб це стало моєю пристрастю, щоб це володіло мною. Я роблю їх для душі, але
продати душу за них я не готовий, — Лука поправляв комір сорочки, відчуваючи, що сам
не вірить своїм словам.
— На мою думку, твій батько був би щасливий побачити твої роботи. Вони прекрасні.
— Так, напевно. Зараз мені соромно, що я сердився на нього. Він залишив мені ферму,
гроші та професію, якою я заробляю. Я вдячний йому за його працю, — Лука відчайдушно
намагався застебнути ґудзики на зап'ястях, — ми їдемо до громади, щоб віддати кілька
скрипок їхнім замовникам. Зніми дві, які ліворуч від тебе, — Лука вказав пальцем на два
інструменти поруч зі мною.
Я зняла скрипки та поклала їх біля входу на оксамитову тканину. Чоловік починав
злитися, не в змозі впоратися з рукавами.
— Давай я допоможу з ґудзиками, — Лука простяг мені праву руку і стало зрозуміло,
чому у нього виникли труднощі — ґудзики були дуже маленькими, їх ніби навмисно
робили такими.
— Дякую, Єво.
Ми вийшли стежкою через ліс до ферми. Вдалині на лузі паслася череда овець і три
пси разом з Больдо охороняли їх. Цуценя активно грало із худобою, лякаючи бідних овець
і хапаючи їх за ноги. Його було чути навіть біля комор. Пастуху ще багато чого треба було
навчитися.
Над усією фермою височіла величезна комора, з якої Лука виганяв віз. Небо
затягувалося хмарами, і коням це не подобалося. Лука легко знаходив з ними спільну мову,
голос фермера заспокоював їх і вони покірно йшли до воза.
Перед в'їздом у селище, з обох боків на узбіччі місцеві торгували різними товарами.
Дорога проходила зовсім поряд із озером, хоча за торговими лавками його було не
розглянути. Вдалині виднівся пагорб із будинками. Стада овець усюди, як білі хмари, гнані
вітром, неквапливо рухалися зеленим пагорбом.
Хто чим був багатий, хто що вмів — усе опинялося на ринку у вихідні. Ранковий
базар був місцем зустрічей, пліток та новин, шуму та лайки. Працьовиті та ледащі, їхні
діти та тварини — всі метушилися тут у суботній ранок.
Лука зупинив коней, які ледве пробиралися через хаотичний натовп, та взяв з возу
загорнуті у тканину скрипки.
— Я скоро повернуся, ось гроші, візьми яєць і овочів додому. Купи все, що тобі потрібно,
— Лука простягнув мені шкіряний гаманець і порожню сумку, він дістав свої інструменти
і розчинився в натовпі.
Старий конюх уже прив'язував наших коней до стовпа, показуючи мені ціну. Я
віддала йому монету, і, розгублено оглядаючись довкола, пробиралася крізь натовп у бік
прилавків.
Під ногами бігали діти. Жінки перешіптувалися, дивлячись на мене, хтось привітно
посміхався. Це місце нагадувало мої сни, але на відміну від них, тут було надто багато
галасу. Мої сновидіння практично безшумні. Перед очима постійно мерехтіли нічні
привиди.
— Люба, хочете купити свіжих баклажанів? Помідори, морква, все тільки з городу,
підходьте! — торговці закликали до себе, не даючи один одному шансів.
Базар оточував дорогу, що підводить до селища. З усіх боків тісні прилавки, набиті
товарами, давили на вузьку ґрунтову стежку. Здавалося, ще трохи, і нависаючі над
дорогою прилавки, мов скелі, поглинуть її. У вихідні дні тут не проїхати навіть візку —
вся дорога заповнюється галасливим потоком людей.
Мені не подобаються такі місця. Я точно пам'ятаю і знаю це. Тут все відволікає,
намагається викрасти, переманити твою увагу і ти почуваєшся безпорадним. У моїй голові
все стислося, закружляло і замиготіло з такою силою, що на ногах мене тримав тільки
натовп людей, що давив з двох боків.
Я спробувала швидше дістатися до прилавків з овочами, поступово заповнюючи
ними сумку, що важчала на моєму плечі.
Біля прилавка з яйцями стояли клітки з курями, качками та індичками. Всі вони, як
королі ринку, перекрикували натовп і підіймали пиляку своїми крилами. Стара повна
жінка злісно лаялася на своїх птахів з віником із модрини, але ніхто не звертав на неї
уваги.
Вирішивши не затримуватись, я поспішила повернутися до воза. Все мерехтіло перед
очима. Жодне обличчя не зупинялося переді мною довше, ніж на кілька секунд. Їх було
складно розгледіти та запам'ятати. Але раптом у цьому стовпотворі я почала розрізняти
обличчя. Вони наче дивилися прямо на мене. Небо над головою поблікло, немов саранча
пожрала сонце, чи його виклювала з небозводу турма чорних ворон.
З різних кутів ринку, ближче до озера, кілька пар очей нерухомо спостерігали за
мною. Люди мелькотіли переді мною, як картинки в калейдоскопі. Але ці постаті в натовпі
залишалися нерухомими, пропалюючи мене своїми очима. Дивне почуття виникло у
грудях, наче в них павук снує сіті. Ще трохи — й вони кинуться на мене, як дикі звірі. У
голові все помутніло і стиснулося. Не рухаючись, я чула лише туманну тишу, що
поглинала всі зовнішні звуки.
Хто вони? Чому дивляться на мене?
Немов привиди, вони не виказували ніяких емоцій і не рухалися, як статуї, що
ожили, не зводили з мене очей, я почувала себе в пастці. Варто ворухнутися — і натягнута
до межі тятива здригнеться, випустивши в мої груди смертельну стрілу.
На мене дивилися мляві, порожні очі худощавої молодої жінки з темними пасмами
волосся. Двоє дітей, хлопчик і дівчинка, у брудних, обношених речах і обгорілими від
сонця щоками. Літній чоловік з густою сивою бородою і у старому капелюсі. Вони з усіх
боків дивилися на мене крізь натовп. Люди ніби зовсім не помічали присутності цих
дивних привидів.

"Біжи, біжи, тікай від привидів, білий, білий лис..."

Рядки з дитячої казки нав'язливо звучали в голові, ніби їх вторив увесь натовп
навколо, і безліч голосів повторювали ці слова. Я здригнулася, але не могла поворушитися,
ніби метелик в павучому павутинні.
Діти, що бігали довкола, стали співати пісню, захоплені грою. Вони розподілили
ролі: один лис і п'ять єгерів. Хлопчаки вигукували цю дитячу пісеньку, намагаючись
упіймати дівчинку «лиса».
Від жаху я впала на коліна та закрила лице долонями.
З моїх тремтячих губ зірвався тихий крик. Хтось торкнувся плеча, і я різко
обернулася.
— Єво? Що трапилось?
Я продовжувала озиратися, розуміючи, що ніхто більше не спостерігає за мною.
Лука зняв з мене сумку та перекинув її собі на плече.
— Ти щось бачила? Знову якісь видіння?
— Просто люди... вони стояли там, у юрбі, біля озера, — я вказувала рукою на місця, де я
бачила їх, розуміючи, що там немає жодних лякаючих фігур.
— Там нічого страшного(краще без повторювань), діти, та й годі... — Лука вдивлявся в
натовп, намагаючись знайти щось дивне.
— Ні, вони наче зникли, я не розумію.
— Нічого страшного, я впевнений, це незабаром скінчиться. Тобі варто познайомитися з
кимось, щоб не залишатися однією, коли мене немає поряд.
— Доброго ранку, Луко! — за нашими спинами стояв священник у довгій чорній рясі. Він
так щіро посміхався, що поміж віками важко було розгледіти його темні очі.
— Доброго ранку, святий отче, — радісно привітався з сивим священником Лука.
— Як ваша худоба? Я планую купити у вас вовну наступного місяця.
— Будемо стригти через три тижні, виберу найкращу для вас.
— Найкраще ліпше продай людям, у священника не повинно бути нічого найкращого,
друже. Як звати вашу пані?
— Я Єва, святий отче.
— У вас стурбований вигляд, чи все гаразд? Я б запросив вас на сьогоднішню службу, але
окрім пліток ви там нічого не почуєте.
— Дякую, все добре, я обов’язково завітаю до храму з Лукою.
— Ви, мабудь, недовго з ним знайомі, якщо гадаєте, що він хоч ногою перетне поріг
храму! — священник голосно та щиро засміявся, що змусило Луку почервоніти.
— Святий отче, ви, часом, не знаєте хто я?
— Що ви маєте на увазі, люба?
Священник стурбовано схилився до мене.
— Нічого, не зволікайте...
— Вона опинилась посеред Червоного озера декілька днів тому, майже було не втонула.
Нічого не пам’ятає, та ніхто її не впізнає.
— О, люба, мені так шкода. Яка дивна історія... Але тепер будемо знайомі! Наступного
разу обов’язково вас упізнаю, Єво. Приходьте до нас на вечерю, проженемо вашу
самотність, мої онуки заспівають вам пісень, дружина млинців напече. Ось, доречі, і вони!
До чорної ряси налипли, немов мухи, ті діти, що кружляли довкола мене.
— Вона лис, дідусю! Ха-ха, білий лис, ми тебе наздоженемо!
Діти відірвалися від священника та вхопились в моє блакитне плаття.
— Нумо, бешкетники! Відпустіть пані та біжіть до храму! Мені час на службу, друзі.
Бажаю вам гарної суботи.
Священник вклонився і пішов.
Мої руки все ще тремтіли, але незабаром все минуло.
— Здається, мені не допоможе лікар, Луко. Я хочу додому.
— Добре, як побажаєш, Єво.

5 ШЕПІТ

Вже прогули гарячі літні вітри, потріскана земля почала загоюватися. Тепер сонце
нижче пливе по жовтих осінніх лугах, а спрагла земля пахне вологою холодних сірих
дощів.
Я згадую холод води, з якої все почалося, згадую, як крижане олово текло у жилах.
Але за цими спогадами більше нічого нема, якась безмовна темрява, змішана із дивних
сновидінь. На світанках я дивлюся на цю воду і чекаю, що вона мені нарешті щось
розповість, але вона мовчить. Води озера ревуть під олов’яними хмарами, вітер й дощ
займають тиху воду і вона рветься до берегу ламкими хвилями. Я слухаю у ранковому
осінньому холоді її стони та плач. Про що ти плачеш, темне озеро? Твоя німа вода нічого
не може сказати.
Спочатку минають світанки, а потім дні. Вже два місяці загубилися тут.
Ми прокидались разом із сонцем, щоб привітати його блікле жовтневе сяйво, про
щось розмовляли, але в кінці я завжди залишалась сама. Лука тихо зникав з пристані, як
сходило сонце, а я знову прислуховувалась до води.
Щоночі він співав колискові, а на світанку ми знову мерзли біля озера. Вечорами ми
перечитали майже всі казки, через це з книжкової шафи зник запах старих речей. Мені
здавалося, що я починаю звикати до цього місця та забуваю про те, що колись в мене був
свій дім. Чужі спогади, немов дивне марево, оточували ритуальним хороводом мою
свідомість. Але й їх я почала бачити дуже рідко. Через пальці, впівока, я дивилась на дивні
танці моєї пам’яті, закриваючи лице долонями.
Заплутане плетіння заламаних стежин мереживом покривали ліс навкруж Червоного
Озера. Поміж старих високих сосен, що нависають з неба, розсипався білий бісер лісових
квітів. Десь поміж ребер б’ється дивне відчуття, що колись я так любила квіти. Цей спогад
спалахує в мені кожен раз, коли ми разом з Духом блукаємо лісовими тернищами.
Дух, наче дитя темряви, був дужим, чорним конем. Я часто працювала в стайні,
доглядаючи конів, а після обіду Лука вчив їздити верхи. Дух не давався запрягти себе,
пручався та іржав, наче ми крадемо його свободу. Тільки без сідла він дозволяв їздити на
собі. Кілька разів кінь скидав мене і доводилося приховувати забиті місця від Луки, щоб
він взагалі його не продав.
Одного разу ми неслися з пагорба, поринаючи все глибше в ліс вниз до озера. То був
теплий вечір після дощу, сонце ще не впало за обрій. В повітрі дрібні краплі води наче
застили у часі та весь ліс був усіяний тим туманним сяйвом. Кінь рвався с гори, ледве
торкаючись землі. Сосни ставали все ближчими одна до одної, шлях тіснішим, терни
сколювали ноги, а кінь й не думав зупинятися.
— Тихіше, Духу, стривай!
Чорний кінь наче отямився та став опиратися в землю, так що копита підривали
шматки ґрунту. Дух став обережливо обходити кожне дерево, наче то був не він,
шелестіння води ставало все гучнішим. Ми вийшли з лісу до озера.
Темні сяючі береги замикали в собі Червоне Озеро, мокре каміння цокотіло під
чорними копитами Духа. Десь вдалечині по берегах мерехтнуло щось біле.
— Наче примара якась…Давай ближче підійдемо, но-но, Дусе.
Копита гучно поцокотали по гладким озерним каменям до білого мерехтіння. Білою
плямою щось сяяло на березі Червоного озера.
То був білий лис. Він дивився до іншого берега, наче когось чекав. Впівока, ми
насторожливо пантрували його. Але раптово побачивши нас, лис підняв свої гострі вуха
догори, витягнув шию та й втік углиб лісу.
— Звідкіля він взявсь в цих лісах?
Тут вже дуже давно не живуть білі лиси. Лука розповідав, як мисливці років десять
по тому перебили всіх лисів у лісах. Єгери розставляли капкани, ловили їх й робили з
лисячого хутра шуби та коміри. Ті тварини, що залишилися, піднялися назад у засніжені
гори та зникли з лісів.
Другого дня ми бачили його знов.
Марячи вже минувшим літним теплом, з вікон хати журливо та лагідно до землі
зривається пожовкле листя. Над хатиною здіймається до самого сірого неба білий дим.
Над пагорбами з кожної оселі ростуть до небес ці скривілі димні стовпи, що виповзають
зміями зі старих димарів, по горах пахне паленим деревом та бідним затишком.
Лука грає свої журливі пісні на червоній віолончелі, а я закриваю обличчя долонями
біля холодного підвіконня та дивлюся на озеро крізь пальці. Він питається, навіщо
закриваю лице.
— Хочу побачити примар. Привиди полюбляють тужливі пісні, але лякаються людських
очей. Певно, бо ніхто їх не бачить, окрім мене.
— То не в очах справа, та й не в тужливих піснях. Вони бояться живих, тому приходять
лише в ночі, коли душі не видно.
— А чого ж я їх бачу?
Больдо переселили до комор, де він повністю пропахся вівцями. Пес значно підріс і
порозумнішав з нашої першої зустрічі. Тепер він пасе овець, як справжній пастух.
Вдома пахло вугіллям і голим деревом, з яким щодня працював Лука. Нові почервонілі
скрипки та віолончелі висіли під стелею, наче стиглі красні яблука, од-од впадуть та
розіб’ються об землю.
Сьогодні вночі я вперше залишусь сама. Лука їде до міста з інструментами на
продаж.
Над моєю постіллю на полицях спочивали десятки фарфорових янголів з
пухленькими обличчями. Кого можуть захистити ці безвинні діти? Я закрила очі, мої вуста
чи то молилися, чи то згадували слова колискової. Під свій тихий шепіт я й заснула.
Сум наче скрижаніла до дна вода, аж хрустить, проламує до кісток.
Що то біль? Це місце вбиває. Тут так тісно, що й не поворухнутися, але одночасно з
тим я так швидко й відчайдушно біжу. Що ж я шукаю? Це полювання на привидів. Та й
чому я плачу?
— Мені треба пройти, — ці примари не чули і не розуміли людської мови.
 Одним потоком вони йшли в протилежному напрямку, стикаючись один з одним, як
крижані уламки в річній течії.

Білий, білий лис...

Ти забув, де твій дім?
Білий лису, ти пам'ятаєш своє ім'я?
Ти пам'ятаєш, як мати співала тобі колискову?
Ти пам'ятаєш своє перше полювання?

Бідний білий лис...

Ти все забув, забув свій дім,
Біжи, біжи, доки не втомишся,
Біжи, поки є сили,
Втікай від привидів,

Шукай свій дім.

Дім там, де схожі на тебе.
Пам'ятай, бідний лисе,
Твій дім там, де схожі на тебе.

Самотній білий лис,

Ти заснув і не прокинувся.
Тобі сняться чудові сни,
Які ніколи не скінчаться.

Сни твої друзі, хай і кольорові.

Вони зігріють тебе, доки ти спиш.
Твої сни допоможуть знайти дім,
Тоді, можливо, ти прокинешся.

О, білий, білий лис.

Біжи, біжи, тікай від привидів.
Шукай свій дім,
Він там, десь далеко,
Він не стає ближчим,
Але ти біжи, тікай від привидів і шукай...

Тікай від привидів.

Вони захочуть завдати тобі лиха,
Але ти біжи, тікай від привидів,
Десь там вдалині одного разу ти побачиш свій дім,

Спи спокійно, білий лисе, твої лапи втомилися від бігу,

Але уві сні ти не втомишся,
Тому біжи, поки є сили,
Поки там далеко, на горизонті,
Ти не побачиш свого рідного дому.

Під босими ногами блакитним павутинням виростають незабудьки. Примари

нещадно витоптують ніжне цвітіння, але воно проростають знов. Наче холодне ранкове
небо під ногами, блакитні квіти стеляться живою стежкою вдалечинь.
Їхній шепіт то немов давня невідома молитва.
Вони плачуть разом зі мною.
Сльози текли щоками, щось змусило мене прокинутись. Навкруж так тихо і темно.
Птахи ще не розпочинали свою ранкову пісню, а сонце тільки подумувало прокидатися. Я
спустилася з горища на двір у напівдрімоті. Фантомний смуток змушував про щось
жалкувати.
Над тихою водою потроху розсвітається рожеве зарево. Прозорі химери-вітри
ворушать поділ білої сукні. Під босими ногами вологе дерево помосту, що нависає над
озером. Я дивилася на скляну воду, прислухалася до її тиші, а в голові продовжувався біг
за примарами.
Здавалося, там, в безкрайній товщі, спочивають застряглі у мулі спогади та
забуте минуле. Зробити крок у чарівну бриж — та поєднатися з собою знов. Я відриваю
очі від тієї води, та дивлюся на горбаті півпрозорі гори вдалечині, обходжу поглядом довгі,
нескінченні лінії далеких берегів. Але озеро все одно вабить до себе, шепіт його глибокої
води, наче магніт, притягував дедалі ближче до себе.
По озеру пройшовся дивний звук, наче стук дерев по вітру. Злякано я підняла очі до
лісу, але то шуміли не дерева.
— Що то за видіння?
Мої тихі слова розлетілися над озером, мов зграя перелітних птахів.
Десятки човнів, з’явившись не звідкіля, самотньо погойдувались поміж мертвими
стовбурами дерев на поверхні озера. Порожні, примарні, вони дивно гойдалися по воді,
вдарялися один об одний, немов заблукані у часі. Цей звук луною розносився по всьому
озеру. Мені не здається — я чую їх, бачу їх. Вітер гойдає їх дерев'яні, почорнілі від часу
корпуси, вода тремтить під ними. Я закрила долонями обличчя та по звичці стала
дивитися на озеро між пальцями.
—…двадцять вісім.
Я обережливо прибрала долоні, ступивши до краю помосту ближче до човнів. Але
раптом покляклі віти дерев затріщали, захиталися над озером, а з пащі лісу вирвалася
зграя птахів з гомоном та стукотінням крил здійнявшись до неба.
Лише на мить я відірвала погляд від човнів, але як ліс змовк — озеро знову стало
порожнім і тихим. Човни зникли без сліду та єдиного звуку.
Хочеться сховатися за кимось, але поруч нікого нема. Як мала дитина я відірвала
босі ноги від землі та гайнула до хати, а налякане серце загубилося десь по дорозі. Я
озираюся до озера, шукаючи втрачене серце і примарні човни, але ні серця, ні човнів…
Я зачинила двері, та закрила шторами усі вікна. Озеро наче заглядало у кожну
щілину, кожне скло, але це так безглуздо, дивно, неправильно — боятися води. Це
неправильно. Я глибоко зітхнула та відчинила двері і вікна, дозволяючи воді знову
дивитися на мене. Тільки тоді відчула, як серце повертається до грудей і потрохи
заспокоюється.
Ці декілька днів, поки Лука у місті, щоб розбавити свою самотність та втому, я
збирала букети польових квітів та прикрашала ними велику кімнату. На літньому сонці
вони так швидко втрачають свою свіжість, але без них мене долає смуток і нестерпний
жаль.
Закінчивши роботу на фермі, я повернулася додому з новим букетом, щоб
переодягтися і змити весь вуличний бруд і запах стайні.
Свіжий букет із незабудьок, прикрашав обідній стіл, розсипаючись у кришталевій
вазі. Від сонячних променів їхня блакитність розтікалася по всьому столу, немов
церковний вітраж. Перевдягнувшись, я спустилася вниз. Весь перший поверх був
уставлений квітами і наповнений запахами осені. Я бережливо збирала пелюстки, що
впали з квітів по кімнаті. Щось змусило мене обернулись до букету незабудьок — на мить
мені здалося, що букет увесь зів’яв і я хотіла було прибрати його. Але ж квіти свіжі, та й
ось, я дивлюсь на них і вони сяють своєю блакиттю.
І все б добре, але на столі лежали сухі, потемнілі пелюстки. Я зібрала їх на долоню.
— Кляте озеро, невже моїх спогадів замало? Мої біднесенькі квіти, навіть вас примари
хочуть вкрасти в мене!
Я ремствувала над квітами, жалілася, бо не могла втримати в своїх руках нічого,
окрім цього жалю. Наче усе в долонях перетворювалась на холодну, змутнілу воду, що
проливалася між пальцями та губилася навік.
Ввечері ми разом з Больдо сиділи на ґанку хати. Пес слідкував за птахами, що
перелітали через озеро, а я згадувала двадцять вісім човнів, що марились на світанку.
Вітер потроху вщухав, його легкі пориви остуджували гарячий трав'яний чай у керамічній
філіжанці, викривляючи стовп пари над нею. На небі ліниво піднімався місяць, огортаючи
в срібне сяйво пагорби та ялини. Я не помітила, як заснула, забувши відвести Больдо до
комори.
Уві сні спотворений водою місяць розпливався наді мною. Він ставав все далі, а я все
ближче на дна. Позаду була темна, непроглядна безодня, з якої виринали чорні тіні. Я була
високо над ними. Людських постатей на дні ставало дедалі більше. Вони ходили дном,
близько один до одного, наче юрба на ринку. Це було схоже на те, як би я впала з високої
каплиці прямо над міською площею, що кишить людьми, які здаються такими дрібними з
висоти падіння. Тільки я падала на дно озера і піді мною були не люди, а лише їхні
подоби.
Це знову та сама юрба, через яку я пробираюся щоночі.
Привиди ставали все ближче, вони підводили голови, але їхніх облич не було видно з
такої висоти. Фігури тягли руки до мене, намагаючись упіймати, але я була ще надто
далеко. Я намагалася випливти на поверхню, але щось продовжувало тягнути мене вниз,
ніби тіло стало важчим. Холодні руки торкалися мене, намагаючись потягнути на дно.
Світло більше не проникало сюди. Лише темрява, яка все більше густішала довкола.
Примари хапали мене, розриваючи одяг. У страху я заплющила очі. Холод охопив тіло, і
сон різко закінчився.
Руки тремтіли, і холод був реальним. Больдо спав біля мене. Я піднялася, щоб зайти
до хати. Все довкола було таким неприродно світлим, майже як удень. У напівдрімоті це не
відразу здалося дивним. Піднявши голову, щоб подивитись на джерело сяйва, на небі
відкрилося неймовірне видовище — десять яскравих срібних місяців світилися високо над
озером. Як гігантські зірки, вони нависали наді мною. Може, це ще сон?
Місяці дивилися на мене, готові поглинути своїм сяйвом. Ніч була напрочуд тихою,
навіть вітер мовчав. У цій тиші я заворожено дивилася на круглих, перлинних гігантів.
Вони теж спостерігали за мною з висоти.
Раптом Больдо залаяв, штовхаючи носом мою руку. У лісі, праворуч від хатини,
насторожено стояв той білий лис, якого ми часто бачимо з Духом на прогулянках. Больдо
лаяв на нього, готовий зірватися з місця. А за мить лис разом із псом зникли в гущавині
лісу.
Тим часом навкруж повільно темніло. Я відчула, що місяців більше нема, як і
ранішніх човнів. Далебі, на чорному полотні знову самотньо нависав один єдиний місяць.

6 ГОРЕ МОЄ

Білі вівці ринули до пагорбу, оминаючи мене як швидка вода. Під ногами тремтіла
земля, але за кілька секунд біла вовняна скатертина зникла з комор і вкрила високі
пагорби.
За дубами почулися звуки візку, що наближався до ферми. Його силует неквапливо
винирював з багряних руж, що тіснилися біля паркану у ранковому тумані. Лука приїхав
раніше, ніж обіцяв. Обтрусивши руки об темно-синю тканину спідниці, я гайнула до хати,
щоб приготувати сніданок.
— Доброго ранку, — Лука увійшов до будинку, на порозі він старанно обтрушував бруд з
підошви своїх черевиків.
— Доброго ранку, з поверненням, Луко.
Господар хати впівока дивився на мене з-за спини, поки знімав верхній одяг. Так
зазвичай дивляться, коли щось примарилось. Кілька разів він обертався, ніби перевіряв, чи
не зникла я.
Можливо, за ці кілька діб далеко від хати Лука і забув про те, що тут на Червоному
озері на нього все ще чекає руда примара, що випливла з літньої води прямо до його човна.
Такого не буває, але якщо вже сталося – чекаєш, коли прокинешся.
Ось тепер він невпевнено розглядає мій силует і чекає, що я розтану, як весняний
сніг. Але я все не зникала. Здається, Луку це починало дратувати, але невдовзі, у його
позирку поступово починало переважати прийняття і згода з тим, що я існую і ніщо не
зітре мене з цього озера — ні моє власне бажання, ні його сумніви в моєму існуванні.
У хаті пахло пізніми квітами, свіжим хлібом та в'яленим м'ясом. Зібрані нещодавно
овочі, вкриті росою, як живі, блищали і наливались у широкому плетеному кошику. Стиглі
помідори покривалися глибокими тріщинами, не в силах утримати всередині свій сік, а
пухкі помаранчеві перці зрідка видавали ковзний звук, перевалюючись у повному цебрі.
Холодний вітер приходить у гори, а значить, скоро прийде і мороз. Дивлячись на
кошик із овочами не віриш, що вони через кілька днів почнуть зникати з грядок,
морщиться від холоду і темніти. Зараз саме час насолодитись останніми дарами осені та
попрощатися з її теплим сонцем, яке зігрівало нас усі ці дні.
Ми сіли за стіл і приступили до сніданку. Лука був голодний після довгої дороги.
— Як твоя подорож, Луко? Ти повернувся раніше, все гаразд? — я заговорила перша, щоб
розвіяти дивну липкість у повітрі.
— Останній замовник попросив налаштувати його стару віолончель, поки я займався
роботою, він ніс якусь нісенітницю, — чоловік опустив погляд на край столу, зі скреготом
розрізаючи м'ясо ножем по керамічній тарілці.
— Що він такого казав тобі?
Скрегіт ставав дедалі сильнішим. Ще трохи, і під таким натиском тарілка трісне
надвоє.
— Він безперервно розповідав про якісь війни, революції, смерть, про Червоне озеро і те,
як багато він про нього пам'ятає. А потім раптово сказав: «Єві варто поберегтися, привиди
наздоганяють її, нехай буде розумнішою, щоб не загинути вдруге».
Я відклала столові прилади убік, насторожено слухаючи Луку.
— І що було далі?
— Я раптово перетягнув струну, почувши твоє ім’я. Вона з фальшивим дзвоном урвалась,
а він продовжував говорити про своїх померлих друзів, колишніх жінок, про колекцію
дзиґарів та старих вин. Загалом про все, що мене так мало хвилює. — Лука зупинив свою
розповідь, десь у підсвідомості відтворюючи картину тієї розмови. — Я подумав, що,
можливо, мені почулося, що просто втомився…бо я зовсім не слухав цього старого, а сам
намагався працювати мовчки. Ти ж розумієш, варто божевільному слово сказати — він
тобі всю повість світу перекаже в подяку. Я мовчав, але тепер слухав уважно. Я дістав
нову струну. Продовжив працювати. А він каже: «Вчора була напрочуд світла ніч, немов
десять місяців світили на небі!». Я йому кажу, нічого подібного, звичайнісінька ніч, а він
сміється. Я закінчив роботу, грошей з нього не взяв, а він усе сміявся і сміявся доти, доки
я зовні не зачинив двері.
— Десять місяців? — перепитала я.
— Так, десять, гадки не маю, про що старий казав…Все гаразд, Єво?
— Загинути вдруге? Хто він, Луко? — я стурбовано допитувалась, відчуваючи, що в горлі
тисне ком.
— Не зважай, божевільних вистачає в місті, — Лука вдивлявся в мої очі, але мені все
важче було впіймати його погляд. — Ти бліда, Єво.
— В голові паморочиться…

«…Примари наздоганяють, вона має бути розумнішою…»

«Минула ніч була напрочуд світлою…»
«…Загинути вдруге…»

Ці слова проникли в мене, наче хижий птах. Він кричить і смикає всередині чорними
липкими крилами, дряпає дзьобом моє тіло. Чому знає моє ім'я? Друга смерть? Навіть
якби і перша... Що моє ім'я робить на його вустах? Я чую його сміх, він такий знайомий, і
це неправильно. Цей птах усередині кричить його сміхом. У легенях немає місця повітрю,
тільки крик, сміх та липкий шелест крил.
— Єво?
Вуста Луки рухалися переді мною, а моє ім'я звучало десь далеко, ніби це зовсім не
він кличе. Я намагалася вхопитися за поверхню столу обома руками, але нічого не
виходило.
— Єво, Єво! — повторював Лука, але мені здавалося, що його тут немає.
Здавалось, наче я падаю в якесь провалля, тож намагалася ухопитися за щось. Нігті
тріскались, а пучки стирались до крові. На мої руки, що дряпали дерев'яну площину,
раптом почав опускатися рідкий мокрий холод, наче сніг.
— Сніг… — сказала я, глянувши на свої руки.
На них у безтурботній тиші осідали сніжинки.
В кімнаті стало так тихо, вже не було Луки та його голос до мене не долинав. Я чую
лише вітер над головою.
— Що це? — я подивилася нагору. З сірого неба через чорну пропалену стелю в хатину
сипався сніг. Прямо на обідній стіл, мені на руки.
Я озиралася навсебіч і ось — навколо все як раніше.
— Не треба було тобі цього розповідати, краще б, як завжди, мовчав собі, — Лука
стривожено хапався за голову, стискаючи в кулаку своє волосся. Будь ласка, не думай про
це… Твої пальці, Єво, — Лука водив навколо мене тремтячими руками, ніби боячись
торкнутися.
— Я... я хочу вийти. Будь ласка, дай мені вийти.
— Стривай, Єво, залишись!
Яке дивне, моторошне марево. Страшенно тихе, холодне, самотнє. Серце билося
голосно і виразно, а мені все здавалося, що це той чорний птах усередині намагається
виклювати його з моїх грудей. Де сховатися? Куди втекти? Злі почуття і видіння, як
гігантський смерч, женуться за мною, а я не можу поворухнутися. І щоразу — одне й те
саме. Нікуди не подітися. Його споловілий хаос підхоплює мене, і я більше собі не належу.
Цей вихор грає зі мною, немов я чергова піщинка у його русі.
Я бігла у бік стайні, червоні подряпані кінчики пальців гостро пульсували. Хотілося
забратися звідси, від цього проклятого озера, подалі від жахів, що відбуваються довкола.
Що, якщо слова Луки були лише видінням, раптом і сам Лука — моє марево, і цей дім
теж? Мені все ще марилася чорна прожжена стеля, через яку видніється небо.
Я поспіхом вивела Духа, він відчував мою розгубленість, перебираючи копитами по
землі. Ми кинулися у бік пагорбів. Дух був не проти знову вирватися на свободу. Він мчав
з усіх сил, ніби тікаючи від когось.

***

Над озером височів великий пагорб. Ми мчали вгору без зупинки близько години,
поки не дісталися його щавба та й не вперлися в урвище. Пагорб нависав прямо над
озером і Дух мало не зірвався у прірву. Кінь заржав, підвівшись на задні ноги. Від
поштовху я впала на землю, Дух злякано метався на місці. Я підвелася і довкола все
закружляло, так що було важко стояти на ногах, я оперлася на неспокійного коня.
З урвища відкривався вид на озеро. Вдалині за лісом виднілася громада, ферми та
пасовища. Тяжкі хмари низько пливли над головою, ранковий туман так і не розвіявся, а
повітря стало ще холоднішим. Починався дощ. Під ногами холонуло мокре каміння
гірського схилу, у повітрі висіло непорушна мряка.
Переводячи подих, я стала на самому схилі, дивлячись униз х гори. У тумані на
березі озера проглядалось яскраве світло. Підійшовши ближче і вдивившись, я була
налякана ще більше, ніж допіру. Це світло виходило від нашої хатини.
Вона була охоплена вогнем.
Чорні клуби диму підіймалися над нею вище за старі чорні сосни. Повільні язики
полум'я розсіювалися в тумані, залишаючи навкруж містичне світло.
Моє бліде обличчя наче прикипіло до палаючої хати. Гидкий, слизький страх, мов
зграя маленьких павуків, лагідно огортав мене.
Де Лука? Чому ніхто не гасить вогонь? Потрібно скоріше повернутися додому, треба
повернутися назад.
Тремтячи від жаху та холоду, я намагалася заспокоїти Духа щоб спуститися вниз.
Поруч не було від чого відштовхнутися, щоб забратися на коня. Земля під ногами почала
мокнути і ковзати, але ми намагалися спуститися вниз якнайшвидше.
Спустившись з пагорба, ми ще довго йшли пішки до перших ферм, так довго, що я й
не пам’ятаю, скільки часу пройшло, але дім не ставав ближче. До хати все ще було далеко,
але біля першої ферми я змогла забратися на Духа, і ми почали рухатися швидше.
І кінь, і я були виснажені. Його підкови були сповнені бруду, а моя спідниця та
сорочка наскрізь промокли. Холодне мокре волосся мерзотно липло до голих рук і шиї,
краплі дощу стікали з бров і носа на щоки. Я заплющила очі і поклала голову на гриву
Духа, охопивши його шию руками. Він ніс мене на собі, не збавляючи темпу. Я лише
пошепки молилася.
Зовсім знесиливши, я заснула прямо верхи на Дусі, який ніс мене до нашого дому.
Кінь мчав мокрою і липкою землею, наближаючись до ферми.
Навіщо повертатись додому, якщо його більше немає?
Коли втрачаєш щось важливе, не одразу погоджуєшся з втратою. Рефлективно
продовжуєш кликати на сніданок того, кого давно нема. Намагаєшся спертися на руку, яку
втратив у війні. Приходиш подивитися на свій будинок, де живуть нові мешканці. Вішаєш
портрети коханих, вигодовуючи ілюзію їхньої нібито присутності поряд. Матерія
занепадає, тіло старіє, пам'ять минає. Але щось непорушне всередині нас зберігає ці
крихкі пісочні замки від вітрів часу. Навіть в ту мить я бачила все це уві сні.
Дух зупинився, розбудивши мене. Я оглядалася навкруги — комори були цілі,
тварини загнані всередину, вогонь їх не торкнувся. Я поспішила завести Духа у стійло і
гайнула до хатини через ліс.
Дощ минув і туман почав розсіюватися, але повітря, як і раніше, було холодним. Я
бігла через сосни, Вибігши з лісу, стала озиратися довкола. Лука поспішав мені на зустріч,
знімаючи плащ.
— Єво! — гукнув мене чоловік, поки я розгублено оглядалася довкола. — Господи, ти
ціла? — Лука був стурбований більше, ніж раніше.
Сльози на очах поєднувалися з краплями дощу. Весь страх, втома, сум'яття та божевілля
текли по щоках. Я впала навколішки від втоми та безсилля.
— Все добре, — Лука опустився поряд, міцно обійнявши мене.
— Ходімо до хати, Єво, ходім в тепло.
— Лука... — мене ніби стиснули в кулак, тож я не могла поворухнутися.
Чоловік на мить зупинився.
— Я бачила хатину у вогні з пагорба.
— Уві сні?
— Ні, там, на пагорбі. Вона горіла, я бачила це на власні очі. Вона горіла, Лука, — голос
тремтів, а в горлі завмер німий крик.
— Єва, я гадаю, це лише марево, з хатою все гаразд. Я всю ферму обійшов, нащо ти
ходила до пагорбу?
— Марево…
Лише марево.
— Я гадала, що в нас більше нема дому. Що в тебе через мене більше нема дома. Що ти
міг постраждати чи померти через мене, — комок знову підкотив до горла, перекриваючи
подих. Лука повернув мене до себе, ніби вириваючи зі страшного сну.
— Боже, бідна. Це я винен, як мені шкода, — чоловік дивився на мене з жалем і болем,
тримаючи мої плечі в своїх руках.
Ми зайшли до хати, Лука допоміг мені зняти мокрі речі. На столі стояв букет із
незабудьок. Тепер він і справді зав'яв. Його мертві пелюстки, як у моєму видінні вчора,
опали на стіл. Я бачила у видінні, як ці квіти помруть, і ось — вони справді померли зараз.
Тремтячими руками Лука діставав з моїх пальців скалки, що забилися до набряклих
пучків.
— Чого ти плачеш? Тобі боляче?
— Мої квіти зів’яли.
— Ми зберемо нові і кращі.

***

Я піднялася на другий поверх, щоб переодягнутися. Бракувало сил осягнути, що те,

що я бачила з пагорбу було неправдою.
Де починалися та закінчувалися видіння? Що з цього було правдою, а що
брехнею? Не лишилося зовсім нічого.
Внизу були чутно кроки Луки, який готував чай і вечерю, і я заплющувала очі, щоб
послухати це. Скрип дерев'яної підлоги, цілої, не спаленої вогнем, був таким солодким
звуком для вух. Я вдихала запах дерева, яким був просякнутий будинок, слухала кроки
Луки. Ці запахи, звуки повертали мене в реальність і допомагали зберегти розум.
Лука піднявся сходами, обережно і повільно, наче боячись мене налякати. Він відчинив
двері і зайшов до кімнати. Він сів біля мене, взявши мою руку до своєї.
— Луко, я так втомилася,— в тілі відчувалася натуга, я заплющила очі, опускаючи голову
на плече чоловіка.
— Будь ласка, заспівай для мене, нехай цей день швидше закінчиться.
Ми сиділи спершись на скрині та дивились на тьмяне світло свічки. Лука тримав
мою руку і ставало так спокійно та безпечно.
— "Спи, мій любий лисе, горе не торкнеться…» — Свічка згасала, я заплющила очі,
потрохи засинаючи. Його голос звучав так тихо і так близько.
Звуки колискової розтікалися по всій кімнаті. Свічка танцювала під оксамитову
мелодію, як квітка від торкання вітру. Моя голова хилилася донизу, Лука обережно
опустив її до себе на коліна. Вологе волосся розсипалося по підлозі, сяючи, як полум'я, що
тліє, у слабкому світлі танцюючої свічки. Втомлені, заплакані очі непомітно тремтіли під
опущеними повіками.
Страх і біль вщухали, засинаючи під тихий спів, але чому, чому все ще хочеться плакати?
Холодний смуток розростався всередині, як сплутане коріння дерев, розриваючи мої
легені. Як смертельна блакить, цей смуток повільно викрадав життя.
Хто врешті-решт зникне? Я чи цей божевільний світ?
Заплющуючи очі, чи залишишся ти жити в чиємусь спогаді, чи продовжить твоя
душа своє існування в якомусь іншому місці чи помре назавжди? Або просто світ, в якому
ти народився, розчиниться і зникне, а ти залишишся в повній самоті та темряві?
— Мені боляче, — я розплющила очі, тремтячи і плачучи, — я боюся, боюся зникнути, як
одне з цих видінь.
Лука нахилився, притуливши мене до себе. Ми мовчали під супровід моїх тремтячих
зітхань.
— Цей дім твій назавжди і ти ніколи не будеш у ньому сама, я обіцяю тобі.
— Краще б ти дав мені втонути, тоді б все закінчилось. Навіщо ти врятував мене? Хіба
тобі це потрібно? Там в озері мені було б спокійніше, ніж тут…
Лука міцно обійняв мене та й притулив до себе, так що я чула, як б'ється його серце.
Він прибрав руді пасма волосся, що прилипли до моїх щок і його вуста спокійно
торкнулися моїх. Моя рука безпорадно зісковзувала вниз, але Лука притримав її та
притиснув до своєї щоки.
 Моє божевілля мало б померти разом зі мною під тихий спів янгола. Але я не могла
нічого зробити — смертельне коріння перестало дерти зсередини мої груди, а його очі
сповнювалися моїм смутком.
Так тихо та спокійно.

7 ЗИМОВІ СВЯТА

Ранковий холод змусив заритися глибше в теплу пухову ковдру. Ще сонна, я

дивилася в напівдрімоті на порожню постіль навпроти і давно згаслу свічку. Як у
пташиному гнізді, тут було так тепло та затишно, безпечно і спокійно. Я знову поринула в
сон, не бажаючи прокидатися.
Останні теплі дні.
Наближався грудень. Здається, що я перестала бачити видіння. Дивне почуття
очікування. Як проліски ховаються від лютої зими під її снігом, так і я ховалася на цьому
озері від усіх його жахів. Ще трохи – і воно знову знайде мене. Сніг розтане і тендітні
бутони позбавлятися свого захисту та теплого притулку.
Я прокидалась і засинала з почуттям, що завтра наді мною вже не буде цього теплого
снігу, і безліч порожніх очей знову прикиплять до мене, як зграя жадібних горобців на
першого весняного жучка. Але поки що тут так тепло і спокійно.
— Єво, діти знову тут! Скажи їм, хай ідуть, — бурчав Лука, закриваючи вуха від дитячих
кулачків, що стукають у вікно, — знову зимові свята і весь цей галас! Як далеко треба
поїхати, щоб жити в тиші і не померти з голоду?
Зимові свята наближаються. Окрім усієї підготовки, в якій беруть участь усі сусідні
громади, вони тривають три тижні. Допомоги від дітей мало, але просити солодощі вони
люблять та вміють. День святого Андрія відкриває цю довгу низку гучних святкувань.
— Дай млинців чи приймай духа! Дай млинців чи впусти духа! — кричали хором діти під
нашим вікном.
У вікно заглядав чорний ведмідь із великими жовтими очима, а його крихітна біла
ручка тарабанила по склу. Цього року розплатою за жадібність доведеться впустити до
хати цього злого духа. Один з хлопчаків вбирається в моторошного звіра, а решта
випрошує млинці, лякаючи господарів цим злим духом.
 Мене це ні краплі не злило. Діти бігають до нас з громади ще з жовтня, коли
почалися підготовки до зимових свят.
У хаті з самого ранку пахло свіжими млинцями. У це свято, як вірять діти, злі духи
приходять у наш світ, і треба виявляти особливу щедрість, щоб відігнати їх від своєї оселі.
Ці дитячі казки змушують усіх господарок готувати млинці для дітлахів, щоб ті не
запросили духів до твоєї хати. Якщо не даси млинців — дитина в масці лякає господарів,
пробігаючи по всьому їхньому будинку.
— Це місце й так повно примар, хлопці. Млинці вас не захистять, біжіть скоріше, поки злі
духи вас не наздогнали! — я віддала дітям кошик із млинцями, лякаючи їх.
Діти посміялися, а потім швидко втекли, тривожно оглядаючись назад. Так, про всяк
випадок. Хлопчик-ведмідь погрозливо гарчав услід, трясучи кошик зі смаколиками над
своєю гігантською головою.
Дивне почуття тривоги переслідувала мене аж до ночі. Напевно, я вигадую і вірю в
дитячі казки, але зле передчуття ходило за мною по п'ятах цілий день.
— Ні, ні, навіть якщо й справді злі духи – я дала дітям млинці, тож ніяких злих духів… —
заспокоювала я між собою, розвіюючи в голові тривожні думки.
Але ось, настала ніч, ми мирно заснули під шаром пухових ковдр. А тривога все
наростала, обережливо підбиралася від п'ят до горла.
І я знову тут, серед знайомої примарної юрби.
Вони так давно не снились. В першу ж мить один із привидів повернувся до мене, а
через секунду я спостерігала зі сторони за чиїмсь весіллям. Священик вінчав молоду пару
біля озера. Довгі столи, застелені білими скатертинами, заповняли весь берег. Музиканти
та гості у трепетному мовчанні слухали промову священика. Світлий весняний день щедро
заливав сонячним світлом озеро та весь його берег. Ця історія крізь відблиски, що
заважали розглянути обличчя, ще більше нагадувала старий спогад. Старе та забуте,
поховане під безліччю верств нових історій.
Ця світла картина викликала на обличчі посмішку.
Як безпосередній спостерігач, я дивилася на це дійство, ніби стоячи трохи далеко від
самої процесії. Іноді з різних кутів я чула і бачила дивні спалахи, що виходять із темних
скриньок у руках деяких людей. Це виглядало дивно та трохи лякаюче. Спалахи, як магічні
вогники, час від часу спалахували навколо гостей та молодої пари.
 Світло зі скриньок сліпило очі. Вкотре розплющивши очі в яскравому світлі – спогад
уже закінчився.
— Як дивно… — сказала я в темряві.
Очі пульсують від кількості чорних фарб. Темрява ніби втікає в мої зіниці,
поширюючись по всьому тілу.
За спиною почувся сильний гуркіт. Я не встигла озирнутися, як він вібруючи оточив
мене з усіх боків. Очі тим часом потроху звикали до темряви, і вона розділилася на безліч
тьмяних відтінків.
— Як моторошно, моторошно.
Гуркіт продовжувався, не маючи наміру закінчуватися. Тіло зіщулилося в грудочку, я
вперлася головою в коліна, затулившись руками від оглушливого шуму. Він ніби хвилями
обволікав мене, наче я була скелею, яку обмиває сильна течія перед урвищем.
Шум став віддалятися, і я розкрила руки.
— Невже це олені?
Я здивовано дивилася вслід отари оленів, що неслися все далі в темряву. Вони
промчали повз, огинаючи моє тіло. Як і всі привиди, це примарне стадо мчало кудись у
глибоку темряву.
Дивно, мені ніколи не хотілося йти в інший бік. Щоразу у снах я йду в тому самому
напрямку. Цей курс ніби спочатку заданий ще до того, як я провалююся в сон.
Опинившись тут, рухаєшся у протилежний бік від привидів. Здається, це майже єдине, що
відрізняє мене від них. Чи стала б я такою, якби йшла разом із натовпом? Хто знає. Але
протилежний шлях завжди здається правильним. Він тихий та безтурботний. Завжди
вдалині чекаєш побачити світло, хай воно і не з'являється. Варто обернутися назад — як у
вухах одразу починається гул, чуєш, як змінюється течія, а темрява стає густою, як смола.
Ні, ні, краще йти вперед.
Варто мені було подумати про надію, як і справді, попереду раптом здалася пляма
білого світла.
— Білий Лис! — закричала я, ніби побачила клаптик землі посеред океану.
Він з цікавістю дивився на мене і наче кликав за собою. Його силует періодично
зникав з поля зору, привиди заважали дивитись на нього, але я відчайдушно вишукувала
лиса вдалині, йдучи у його бік.
— Втікай від привидів, — промовив білий лис, так що його шепіт пролунав ніби поряд зі
мною.
Враз чиясь холодна рука схопила мене, а друга сильно стиснула шию і розвернула
мене до себе. Я злякалася і хотіла було заплющити очі, але не встигла. Привид сильніше
стискав горло. Його обличчя переді мною, як вир, почало втягувати мене в свою історію.
Під нічним небом озеро відбивало світло місяця. Тиша вила над водою. Я стояла на
холодному колючому снігу, повільно кружляючи на місці.
Зруйнований поміст чорними голками виглядав із промерзлої води. Старі дошки, що
прогнили, не витримали натуги часу і провалилися під його вагою вже дуже давно. Колись
на цьому місці стояла дім Луки. У цьому спогаді на її місці мирно спало чорне чудовисько
з гнилих чорних колод та балок. Груда темних колод, укритих товстим шаром снігу, раз у
раз, як бурі ведмеді дивилася в мій бік хижими тінями. Колись вони були надійними,
теплими стінами та дахом оселі, але тут все по-іншому.
Стежки, якими вже давно ніхто не ходив, заросли високою травою, темною і
промерзлою на цьому нічному морозі. Колись вони широкими смугами розрізали цей
берег і ліс, але тепер зникли, як привиди, і вкрилися блакитним снігом. Тільки темні сосни
знайомо схиляються над озером, як ремствуючі про минуле діви, а їхнє важке гілля
тягнеться до землі.
— Чи вигадую я це? — міркувала я вголос. — У снах нема часу, але як же тоді зникають
стежки, як трава зеленіє весною і вмирає перед морозами? Якщо не час спустошив це
місце, то що…
Раптом з лісу почулися звуки, які вирвали мене з роздумів. Зграя птахів з криками
злетіла в небо з гілок, що коливалися.
У напрузі я дивилася на ліс, доки не помітила сліди, що ведуть до озера.
Біля води стояла дівчина, її плечі піднімалися у важких зітханнях, наче вона довго від
когось бігла.
Вона стояла спиною до мене і я хотіла підійти ближче, щоб побачити її. Дівчина
раптово обернулася, і ми зустрілися з нею поглядом. Її риси до божевілля знайомі: великі
злякані очі, міцно стислі губи, густі брови.
— Ні, ні, будь ласка…
То були мої риси. Руде волосся в темряві втрачало свої містичні фарби, а в очах не
прокрадалася звична темна зелень. Вона дивилася на мене. І нехай колір її очей губився в
нічній темряві, але жах у них іскрився так яскраво, наче вечірній святковий феєрверк. Я
почала чути за спиною чоловічі голоси і раптом зрозуміла, що вона зовсім не бачить мене.
Так дивно та дискомфортно. Я дивилася на себе збоку. Мене нудило від дикого
хвилювання, але ці відчуття були лише дещицею того, що переживала та руда дівчина, що
дивилася крізь мене в глиб темного лісу. Їй нема де сховатися. Навколо лише озеро,
покрите сяючою кришталевою кіркою із тонкого льоду. Вона озирається, схоже не вірячи
до кінця в те, що не має шляху відступу.
Вона знову повертається до озера, тупцюючи на місці босими ногами.
— Будь ласка, не треба, — перехопило подих і з моїх очей полилися сльози.
Я спостерігала процесію власної смерті. Дивилася, як збираюся зробити перший
крок у воду.
— Прошу, не вмирай, біжи! — я кричала на себе, зриваючи голос, — досить, досить! Я
більше не можу, — я впала на коліна, обхопивши руками голову, хоч би як я кричала, як би
не шкодувала, голоси позаду мене продовжували наближатися, як моторошне катування.
Хрускіт льоду зводив з розуму. Я бачила як моє тіло вже стояло до пояса у воді,
пробиваючи собі шлях через скляну кірку. Це той страшний сон, якого я боялася так довго.
Те, від чого я тікала, чого ховалася і намагалася врятуватися. Але цей жах, наче мисливець,
знайшов мене.
Троє постатей вийшли з лісу, сп'янілі, наче шалені коти, що грають із мишею. Їх руки
та обличчя були вимазані кров'ю. Гнів охопив мене, я продовжувала кричати, але тепер від
нестримної люті за той біль, що вони завдали. За жах, який змусили пережити. За смерть,
якої я не хотіла. Я уявляла, як вони тонуть в озері моєї крові, захлинаючись і задихаючись.
Як опускаються на дно, де примари розтерзають їхні тіла, як вода поховає пам'ять про них
у всіх світах.
Розлючені, вони розчинилися в темряві грудневого лісу. Залишивши мене в повній
тиші. Сяючі снігові пластівці посипалися з неба, покриваючи моє волосся та обличчя.
Ось чому я плачу.

Сніговий блиск враз став багряним,

Й лунає голос пустоти
Ім’я шепоче, ніби п'яний,
В холодній, мертвій пустоті.

Там, де не буде чути,

Укрийся в водній глибині,
І страшний сон, що тобі сниться,
Сховай з собою у воді.

Твої очі — листя вишні,

В них живо грають світло і тінь,
В них будет зайвим серпень теплий,
В них ввік застив зимовий ліс.

Сніг сипався дедалі сильніше, зм'якшуючи мою самотність. Я гірко плакала над
озером, пантруючи в цій воді поховану себе. Чи то сон, чи спогад?
Раптом через холод і сум я відчула тепло навколо, щось огортало мене і гіркота
відступала. Я заплющила очі, занурившись у невідому, втішаючу ніжність і в ту ж мить
прокинулася від сну. На очах не було й сліду від тисячі пролитих уві сні сліз, та й саме
сноведіння швидко розчинилося в серпанку спогадів. Я обхопила руку Луки, що міцно
тримала мене, наче не даючи впасти в те нічне провалля.
— Ти знову плакала уві сні, — сказав чоловік, зариваючись у моє волосся.
Я намагалась згадати, чому плакала.

9 ВІОЛОНЧЕЛІСТ

Різдвяний вечір.
— Єво, давай швидше, — голосні кроки Луки було чути навіть на другому поверсі, його
грубі черевики видавали цікавий стукіт, коли він ступав на підлогу.
— Вже спускаюся, постривай секунду! — я милувалася своїм відображенням у дзеркалі,
збираючи волосся в низький плетений пучок. В одній із скриньок чекали свого часу
крихітні золоті сережки у вигляді лілій. Я з дитячим трепетом одягала їх, намагаючись
пам'ятати про те, що внизу на мене чекає Лука.
Темна сукня, насичено кривавого кольору була зовсім трохи великою на мене, але
мені так навіть більше подобалося. Світлі черевики зі шкіри, перев'язані шнурками в
колір, доходили майже до коліна, але це була моя маленька таємниця, яку, як старі
театральні лаштунки, закривав довгий поділ святкової сукні. З першого дня я закохалася в
той іменний кулон, а одягати його я не наважувалася. Але сьогодні щось усередині мене
змінилося і цього вечора він прикрашав мою шию. Виріз здавався надто великим для
зимової сукні, але як чудово світилася біла шкіра проти кривавої сукні, яка перетворювала
відкриту ділянку грудей, ключиці та шию на холодну білу оазу, немов грецький
мармуровий бюст.
Я швидко спустилася сходами, шукаючи поглядом своє пальто.
— Будь ласкава, допоможи мені, — як це завжди буває, Лука мав труднощі з ґудзиками і я
охоче допомагала йому з цією гнітючою проблемою. Я застебнула чорні лакові гудзики на
його зап'ястях і продовжила шукати свій плащ.
Зачісуючи своє темне волосся назад, Лука переставав бути схожим на самітника, що
живе за колючими стінами старих сосен на забутому всіма озері. Моя цікавість та
допитливість особливим чином впливали на Луку. Вони ніби галасливим, руйнівним
ураганом порівнювали із землею той густий ліс, за яким ховалася його тиха душа.
Свято за традицією мало розпочатися о восьмій вечора перед нічною службою.
Щороку Луку просять зіграти щось на святах, але він завжди відмовляється. І цей рік не
став винятком, хоча його інструменти щороку сяють у руках музикантів.
— Що це, Луко? — сказала я, побачивши на тумбі обмотаний стрічкою пакунок з червоної
тканини.
— Це тобі. Батько подарував його мамі в першу зустріч, — Лука розв'язав стрічку,
обгорнувши теплий в'язаний шарф навколо моєї шиї, — я хочу, щоб він був твоїм.
Знову це відчуття. Це вже відбувалося раніше, тільки не можу згадати...
— Ти ще ніколи так довго не вбиралася, — з усмішкою сказав чоловік, оглядаючи моє
вбрання, — ти надто самозакохана, тобі так не здається? — Лука сміявся з мене, знаючи,
як мені подобається одягатися і милуватися у дзеркалі.
— Зате я вмію застібати гудзики.
 Лука подав мені руку і ми вийшли з дому. Настрій справді був святковим — цього
тижня ми скільки разів були в громаді. Потрібна була допомога у підготовці, тому
приїжджали всі: і музиканти з міста, і фермери, всі їхні діти та дружини. Ми не були
винятком, адже коні Луки беруть участь у виступі — тут він не міг відмовити. Звичайно,
Дух не брав участі ні в чому — ні в тому, щоб довезти нас до громади, ні у виступі. Вдача
цього гордого коня позбавляла його всіх свят на рік.
Ми трохи запізнювалися, Лука вкрай не хотів пропустити вечірній виступ своїх
коней. Больдо біг за нашим візком майже до середини шляху, поки не видихся і,
засмучений своєю невдачею, повернув у бік будинку.

На зимові свята у громаді збирається багато народу. Чим більше громада — тим
голосніше і багатолюдніше святкування. Якщо громада невелика, вона приєднується до
іншої і разом із головною громадою влаштовує ярмарки та вистави. До цьогорічного
святкування до нашої громади приєдналися три поменше, не рахуючи гостей з міста.
Наша громада займається вівчарством та кіньми. Тому на ярмарку вже з самого ранку
фермери вихваляються своїми найкращими вівцями, борючись за грошовий приз.
Традиційно різдвяне свято завершується вечірньою кінною виставою, в якій беруть участь
усі найкращі коні громади. А оскільки ще однією колоритною особливістю громади є
любов до музики, вона тут лунає цілий тиждень чи не без перерви. Танці, концерти,
конкурси — все просочується музикою у ці чудові дні.
Завдяки численним гостям із міста, на зимових святах ринок забитий рідкісними
товарами: переважно це мотлох городян, яким він перестав бути потрібним. Але за гарний
порцеляновий посуд із тріщинами, ляльок без рук, зношений яскравий одяг, дзеркальця,
портрети невідомих людей сільський народ готовий продати душу.
Склодуви, бродячі музиканти в яскравих вбраннях, колекціонери, пустельники, які
розповідають історії за гроші — народу хоч греблю гати.
Після заходу сонця ринок порожніє і весь натовп перетікає на площу. Там
відкривається сцена, яку чоловіки з усіх громад збирали принаймні тиждень, і починається
вистава: діти з різдвяними п'єсами, музиканти, оголошення переможців у ярмарку, гості з
міста і навіть церковний хор, який плавно перетікає в нічну службу в храмі.
 Ми приїхали, коли сцену вже було відкрито. На наш приїзд на ринку вже майже не
було людей. Натовп зібрався біля сцени в очікуванні музикантів із міста. Вони один за
одним виступали під бурхливі оплески та свисти людей, які не звикли до культурних та
високих заходів. Ми стали з краю, не проходячи вглиб натовпу, тісно притиснувшись один
до одного, щоб було тепліше.
Після гучних свистів і вигукувань, що висловлюють радість, як я вважаю, на сцену
піднявся літній чоловік із віолончеллю кольору точно, як моя сукня. Криваво-бордова,
вона розкішно світилася у теплому сценічному світлі.
Цей почерк неважко було дізнатися — корпус, ніби змальований з постаті оголеної
жінки, насичений, агресивний колір, який привертає погляд. Виразно і очевидно, що це
робота Луки. Лише з ніжними і тендітними скрипками він чинив не так відверто,
згладжуючи їхні корпуси деякою скромністю та стриманістю.
Вся підноготна майстра, вся його пристрасть виражалася у віолончелях, де його
фантазію і запал важко, та й нікому, було стримати. Іноді мені здається, що ці інструменти
замовляють самотні чоловіки просто так, щоб помилуватися живими і широкими
вигинами темного дерева. Справжні музиканти, мабуть, знатно соромляться, купуючи цей
інструмент.
— Це ж твоя робота? — спитала я пошепки, не відриваючи погляд від чудових форм
інструменту. — Лука, тут діти і одружені чоловіки. Ти занапастиш цілі сім'ї своїм
мистецтвом, — я тихо жартувала, змушуючи Луку бентежитися.
— Але ж це не я витяг її на сцену на загальний огляд, — чоловік розглядав свій
інструмент, милуючись тим, наскільки він прекрасний на сцені, — невже це й справді так
відверто, як я це бачу?
— Безперечно, милий майстре.
Чоловік виходив з-за лаштунків спиною до нас, а потім почав встановлювати
інструмент, підбираючи зручне положення. Він так трепетно налаштовував віолончель, ще
жодного разу не глянувши на натовп.
Налаштування закінчилося. На холоді цей процес займав більше часу, ніж зазвичай,
оскільки дерево дуже чутливе до температури.
Дивна для свята атмосфера наповнила повітря довкруж. Натовп повільно вщухав,
найгучніші і найкрикливіші від нудьги почали розходитися. Віолончеліст підніс смичок до
струн, наче це був ніжний поцілунок, і лише за кілька секунд пролунав перший звук.
Зовсім не святкова мелодія лилася зі сцени. Звуки спліталися один з одним у жалобну
та тиху пісню. Немов синій оксамит, сяючий і м'який, але такий меланхолійний, ця музика
розтікалася у просторі, наче змія підкрадалася до слухачів, щоб боляче і смертельно
вжалити. Навіщо ця вистава? Навіщо занурювати в такий стан цілу юрбу у святкові дні?
— Вона гарна. У його руках звучить краще, ніж у моїх, — мабуть, Луку зовсім не
цікавивили форми святкових творів, бо його захоплювали звуки свого творіння.
— Чому він грає це? Адже це не похорон, — з невеликим обуренням і очевидною
цікавістю запитала я.
— Що? Чудова музика, хіба ні? І така знайома, наче я її десь чув… — відповів Лука, лише
на мить кинувши короткий погляд у мій бік. Він зовсім не розумів мого обурення.
— Вона похоронна Луко! Хіба ти не чуєш? Навіщо грати таке на святі?
У цю мить Лука ніби отямився від сну.
— Точно, похоронна, — схаменувся майстер, — То це ж він!
— Хто він? Хто це, Луко? — питала я з цікавістю, намагаючись зазирнути в обличчя
музикантові.
— Той замовник, — тривожно відповів Лука, роздивляючись віолончеліста.
— Котрий? — незрозуміло, я намагалася здогадатися, про кого йдеться.
— Який питав про тебе і погрожував смертю, — Лука був розлючений, а я намагалася
роздивитися обличчя граючого, вмираючи від цікавості.
Після слів Луки віолончеліст дограв останні ноти, вклонився і повернувся за
лаштунки, так і не давши роздивитися своє обличчя.
Після не дуже бурхливих оплесків, на сцену вийшли діти в костюмах овочів, щоби
розповісти вірші. Не готова публіка була приголомшена таким контрастом. Перша ж
дитина забула слова після першої рими, що додало дива і без того абсурдної ситуації.
— Ходімо, — безпристрасно і тихо звернувся до мене Лука.
— А як же коні?
— Ходімо, Єво, — Лука взяв мене за руку, виводячи з натовпу, що зібрався за нами.
Ми вийшли до ринкової площі, яка за цей час зовсім спорожніла. Самотні прилавки,
ще кілька годин тому забиті різними товарами з міста, стояли зачиненими. Все далі
ставало відлуння свята позаду нас.
 Попереду стояли візки, на яких приїхали гості з міста та сусідніх громад.
Біля одного з них сидів чоловік, самотньо розкурюючи сигару. Ми підходили дедалі
ближче. Варто було Луці побачити поряд з ним кейс для віолончелі, як він відпустив мою
руку і прискорив крок йому назустріч.
— Чого ти приїхав? — Лука підняв чоловіка, схопивши його за комір, той упустив сигару з
рук, видихаючи залишки диму в обличчя розлюченому Луці.
— Гей, ти чого! — куряга злякано підняв руки, не бажаючи вплутуватися в неприємності.
— Пане Тюдор, будьте ласкаві, відпустіть мого візника, — голос, сповнений спокою,
пролунав за спиною Луки.
— Слава небесам, пане Гакмане! Цей божевільний кинувся на мене зненацька, сливе не
вбив було!
Лука відпустив бідолаху, роздивляючись у темряві давно знайоме обличчя.
— Я трохи затримався, Андрію. Мабуть, доведеться залишитися ще ненадовго, —
віолончеліст дістав з кишені гаманець, відрахувавши кілька монет і вручив їх потерпілому
з вдячним кивком.
— Ви хотіли поговорити зі мною. Не варто було лякати мого друга своєю нестримністю,
пане Тюдоре, ваша буремна вдача затуманює ваш розум, — віолончеліст звертався до
Луки, схрестивши зап'ястя в замок. Його тон був нестерпно спокійним, а позирк
пронизливим, гарячим. Очі старого блищали, сповнені життям і запалом, хоча його мова
була рівною і спокійною.
— Ви питали, чого я приїхав?
— Достеменно це й питав, — відповів Лука, остуджуючи свій гнів.
Старий навіть пари з рота не пустив.
— Що ж, невже ви не бачили? Я грав для вашої громади цього вечора, — старий уважно
дивився в очі Луки, — на вашій чудовій віолончелі, до речі. Безумовно, найкращий
інструмент, який я тримав у руках.
— Дякую, тільки ви приїхали не для того, щоб висловити мені вдячність.
— А навіщо, ви гадаєте, я приїхав?
— Ваша музика, напозір, була похоронною. Хто та й нащо жалобні пісні грає на Різдво?
— Людям корисно думати про смерть, — з теплою, шахрайською усмішкою відповів
старий, — свят тисячі, а смерть одна. Не у всіх, звісно.
— Кого ви маєте на увазі? Хто вмирає двічі?
— Ви знаєте, про кого я.
— Не розумію, — гнів Луки стихав, а його місце займала збентеженість, розмова
затягувала його.
— Ваша мила пані Єва, — старий глянув на мене з усмішкою, вітаючи мене, — вона
причина мого приїзду. Моя гра цього різдвяного вечора теж для неї.
Десь вдалині глибоко у громаді лунали храмові дзвони. Незабаром дванадцята, тож
громада готується до нічної служби. Металевий дзвін розчинявся й губився у змерзлому
нічному повітрі. Звідкілясь вітер підхоплював й виносив з церкви різдвяний хоровий спів:

“Син Бож рождається миру, слава в віки, народився та й життя приніс...Слава, слава...”

— Ви не відповіли, хто вмирає двічі.

— Той, хто заблукав. І я не говорив про двічі. Одного разу втікши від лап смерті, можна
нескінченно ховатися від неї там, де вона вже зробила свою роботу.
Лука не знав, яке питання слід поставити наступним, збентежено намагаючись
підібрати слова у своїй голові.
— Я бачу, мої відповіді вас плутають, — посміявся з Луки віолончеліст, — як видіння,
так?
Їхня розмова перетворювалася на дивну гру. Я підійшла до Луки, обхопивши його
руку. Як провісник лиха, дивне почуття тривоги билося в грудях в ритмі церковних
дзвонів.
— Я не з лихом до вас, тож, краще продовжити розмову за вечерею. Я чув, що ви скоро
будете у місті, буду чекати вас у вівторок, — старий уперше розкрив руки, розкинувши їх у
боки, як гостинний господар.
— Ця зустріч буде останньою, пане Гакмане. Краще вам забратися звідси і більше ніколи
не промовляти ім’я Єви. Ви марно сподіваєтесь, що побачите її знову.
— І все ж таки, я чекатиму на вас. А зараз, будьте ласкаві, на мене чекає візник.
З цими словами віолончеліст відкланявся, піднявши пошарпаний капелюх і неквапом
пішов у бік свого воза, залишивши нас у темряві на порожній площі.
— Доведеться пояснювати жінці, де я так довго плентався... Підставляєте мене, пане
Гакмане, підставляєте. Ще й вигляд у мене пошарпаний через цього дивака. Що подумає
моя товстушка, де був, що робив, страшно уявити... — звучали слова балакучого візника з
візка, що від'їжджав з площі.

10 ВІВТОРКИ

— Марто, будь ласкава, застели стіл скатертиною. Сьогодні у нас гості.

Пан Гакман сидів у своєму кріслі, читаючи свіжий часопис, зображуючи подив від
останніх гарячих новин.
— Марто, ти знала, що цього року скасують виставку?
— Яку виставку, пане Гакмане? — з цікавістю поцікавилася Марта, метушучись серед
скатертин, мабуть, не в змозі вибрати кращу.
— Ну цю... де різні волоцюги приносять своє сміття на продаж для багатіїв, — бурмотів
пан Гакман, хмурячи брови, щоб розгледіти чорні маслянисті літери.
— Виставку антикваріату?
— Так, так, саме її, антикваріат... ха! Люди тільки вдають, що розбираються в антикваріаті,
особливо багатії. Насправді вони лише дурні, які купують мотлох у інших дурнів, тільки
перші хоча б отримують гроші за свою дурість... Як добре, що її не буде.
— Ну, не кажіть так, пане Гакман, — заперечила Марта, — все зовсім не так! Я хоч і не
багата, але люблю ці виставки, тому що старі речі коштують дешевше за нові, наприклад,
посуд... Я, звичайно, люблю гарні тарілочки і рушники з вишивкою, але все це мені по
кишені, за те можна знайти непоганий сервіс не задорого...
— Я ж говорю, виставка мотлоху, — продовжував наполягати на своєму чоловік. — Якби
твій сервіс був на сотню років старший, він би гордо був названий антикваріатом, хоча
напевно першою його господинею була така дурнесенька жінка, як ти.
Марта пирхнула, вже давно звикшись із прямотою цього старого лиса. Вона працює в
нього покоївкою вже другий десяток років. У цій жінці важко розгледіти якусь красу, бо
вона сама її мало в собі відчувала. Та й гарні тарілочки вона не так сильно любила, як
практичні, непомітні речі, які завжди легко замінити і не шкода викинути. Марта не
блищала розумом, хоч їй уже майже сорок п'ять, але замість розуму в її голові роїлися різні
плітки та новини, так що пан Гакман мав дивність купувати газети, маючи поряд із собою
цілий архів різної інформації.
— Бачиш, Марто, ось ця стара скатертина, якою ти завжди гидуєш, бо вона давно вицвіла і
протерлася, через років вісімдесят застелятиме чийсь дорогущий лаковий стіл, і дурень,
що купив її, усім розповідатиме, що, мовляв, бачите, бачите? Дорогі гості, це старовинна
румунська скатертина, що належить одному священикові, який одного разу пролив на неї
церковне вино, а тепер ось, подивіться, вона на моєму столі! — зловтішався пан Гакман,
задерикувато сміючись і при цьому не відриваючи погляду від газети.
— Ну, що за дурниці, це ж брехня, ця скатертина ніколи не належала нашому священикові,
що ж ви вигадуєте?
— У цьому й вся штука. Хто дізнається, що історія цієї скатертини в реальності напрочуд
нудна, як і вона сама? Ніхто. Через вісімдесят років ніхто не згадає ні про тебе, ні про
мене, ні про твого улюбленого священика, моя дурна Марта. Про минуле можна брехати
нескінченно, хто доведе і хто розрізнить правду? Минуле забувається, тому про нього
можна брехати, що й зроблять дурні через вісімдесят років. Я помру, ти теж, спадкоємців у
мене немає, тож моє непоказне житло розграбують бідняки. Їхні дурні діти, не маючи в
кишені ні копійки, продадуть потім все мізерне багатство своїх батьків, ганьблячи їхню
історію, і нашу за одне, щоб заробити на цій злорадній скатертині трохи грошей.
— Іноді мені здається, що ви випадково можете розпочати політичний переворот своїми
промовами, — сміялася Марта, кидаючи час від часу погляд на ту саму скандальну
скатертину. У її голові, непомітно навіть для неї, кружляли думки про те, що коли ця стара
ганчірка більше не буде потрібною її пану, вона могла б у таємниці продати її на ринку.
Але фантазії та таланту не вистачило б для такої витонченої брехні, яку вигадав цей
старий. Тому покоївка засмучено зітхала, розуміючи, що ця сіра тканина не вартує й
копійки.
Будинок пана Гакмана, незважаючи на його гнівні промови у бік старих заможних
дурнів, що люблять мотлох, був густо заставлений предметами побуту, мистецтва та
історії. Перший поверх включав велику простору залу з висячою потемнілою люстрою, в
якій навіть не було свічок. Вона лише заповнювала порожнечу на стелі, якої господар
будинку, можна було подумати, боявся. Старі крісла з дерев'яними лаковими шпильками,
килими, картини, бюсти невідомих історичних діячів, все це недбало, але так гармонійно
заповнювало це велике просторе приміщення. Жовті шпалери, з волошками та
маргаритками, які вже років десять як втратили свій колір, загортали в теплі обійми. Поряд
із кожним кріслом (яких було близько десятка лише в першому приміщенні), щоб скрасити
їхню самотність, стояли стоси книжок, партитури, музичні інструменти та інші речі, які
любив потримати в руках пан Гакман сидячи в кріслі. Поруч із одним із крісел стояв
столик із позолоченою лупою та відкритою скринькою біля неї. Скриньку наповнювали
різні мінерали та каміння, які Марта щодня збирала зі столика і скидала назад у скриньку,
як іграшки малої дитини. Але все ж таки парочка камінчиків завжди лежали за межами
їхнього законного місця. Деякі бюсти служили вішалкою для капелюхів пана Гакмана,
найчастіше він залишав капелюхи на бюстах найвідоміших історичних постатей. Напевно,
таким чином він висловлював свою глибоку нешану до колись великої та неприступної, а
тепер такої безпомічної та безрукої історії. Ось що зробить тобі бюст Баха, повіш ти на
нього капелюх? Абсолютно нічого, адже у нього навіть рук немає. Лише насуплені брови
давно мертвого композитора висловлювали своє невдоволення з приводу цього і, загалом,
будь-якого іншого жарту.
Гостей у пана Гакмана ніколи не було, він не любив запрошувати людей у свій дім,
але часто прогулювався вуличками міста, спостерігаючи за ними, ніби він глядач у цирку
чи зоопарку. Його єдиним постійним і вірним слухачем була Марта, з якою він балакав
навіть коли її не було поряд. Здається, її відсутність його зовсім не турбувала, все одно
вона мало що зрозуміє. Говорити сам із собою не хотів, оскільки вважав це долею зовсім
божевільних людей, до яких себе не відносив.
Цієї зими пан Гакман був особливо задумливий і не такий товариський, як раніше.
Марта це помічала. Він часто йшов із дому, витрачав гроші на візників, пізно повертався і
мало спав. Цей чоловік дуже багато знав і говорив, але залишався загадковим і
непередбачуваним, наче ніколи нічого не говорив. У потоці дивних промов та довгих
оповідань пан Гакман майстерно уникав слів, які відповідали на запитання про те, хто він.
Для простого колекціонера рідкісних музичних інструментів, цей чоловік знав надто
багато про фермерську справу, напрочуд добре знався на поезії, знав так багато історій,
мов і віршів, куди б не закинуло його життя, він би скрізь опинився на своєму місці. Скрізь
би він був “своєю” людиною, унікальним знавцем, улюбленим оповідачем, людиною, яку
хочеться любити і боятися одночасно, що, загалом, означає повагу та шану. Пане Гакман,
єдине, чого не вмів, так це співати. Цим талантом він якимось дивом не був наділений. В
іншому ж, складалося відчуття, що в його житті якимось магічним чином так багато часу,
що він без праці встиг за цей її проміжок довжиною в шістдесят сім років дізнатися і
запам'ятати так багато, на що не вистачило б і кількох життів. Але, як би там не було,
друзів він вибирав особливим чином. В основному в його коло потрапляли люди, які або
зовсім не були наділені розумом та розсудливістю. Або були так одурманені власним его,
що на їхніх очах, якщо придивитися, можна було б розглянути легкий серпанок, що не
дозволяє їм перестати говорити і почати слухати. Так, перші вміли слухати, але не могли
розуміти, а другі, навпаки, могли розуміти, але, на жаль, були настільки глухі й байдужі до
слухання, що серед них не доводилося ховати жодних таємниць.
— Коли прибудуть ваші гості, пане Гакмане? — недовірливо звернулася до старого
покоївка.
— З хвилини на хвилину, Марто, з хвилини на хвилину, — чоловік похилого віку ділив
кімнату кроками, незручно розставляючи по своїх місцях речі, які цього «свого місця»,
здається, не мали зовсім. Він не міг знайти відповідний стіл для старої шахівниці,
перекладаючи її з одного кінця кімнати в іншу.
— Не хочу здатися неввічливою чи нетактовною, пане Гакман, але щовівторка ми чекаємо
гостей, але жодного разу ніхто так і не відвідав вас,— якомога обережніше висловилася
Марта.
Пан Гакман повернувся до свого крісла, взявши до рук ту саму газету.
Сьогодні справді ніхто не прийшов. Як і минулі три вівторки. Трав'яний чай повільно
остигав, як і запал очікування пана Гакмана. Наступного вівторка він знову попросить
Марту дістати найкрасивішу скатертину і накрити стіл, він знову чекатиме гостей, доки у
скляній філіжанці не охолоне ароматний чай.

11 СРІБНІ СТРУНИ

— ... Якось у дитинстві я вже бував на цьому озері.

— Коли?
— Не згадати вже... Це було пізно восени, мені було років десять. Через зжовкле листя
дібров довкруж і густої хвойної зелені озера майже не було видно. Стільки фарб навколо
відображувалось у його воді. Ми стояли з мамою і милувалися зграєю гусей у сонячному
небі. Батько грав на святі в громаді цього дня, а ми гуляли лісом, поки він репетирував.
Тоді деяких ферм, повз які ми проїжджаємо дорогою додому, ще не було. Сонце так
яскраво світило. Це місце здалося мені особливим, і ці стовпи старих дерев, що
виглядають з води… Я був зворушений та зачарований Лак Рошу, наскільки це може
дозволити собі дитина.
— Ти ж казав, що знайшов це місце випадково, хіба ні?
— Так, так само раптово, як і тоді восени разом із мамою. Ми блукали лісовими стежками
й вийшли до цієї шиплячої води. Через декілька років, шукаю новий дім, Лак Рошу знову
знайде мене.
— Що ти відчув, знову опинившись тут?
— Що повернувся до рідного дому, до місця, яке мені давно знайоме.
— З першого дня я відчуваю, що це озеро говорить зі мною, а я не чую, не можу почути,
чи згадати...
— Немов ти тут бувала раніше?
— Це наче забутий спогад, який готовий будь-якої миті зникнути. Начебто він вже колись
зникав. Так незвично, ніби я живу перші дні на землі, а всередині так тепло й сумно, наче я
прожила тисячі років і так багато втрачала.
— Увесь час з твоєї появи на Лак Рошу я намагався уявити, що ти відчуваєш, від чого
болить твоє серце, та й чому плачеш уві сні кожну ніч. Аби я тільки міг вирвати цей біль і
гіркі сни із твоїх грудей, тоді б може в цьому домі у нас було б щасливе, безгорісне
майбутнє. Поки ми не зникнемо назавжди.
— Що? — останні слова Луки вирвали мене з побожного слухання його старих спогадів.
Я повернулася до Луки, але поряд зі мною нікого не було. Я лежала, загорнута в
ковдру та нічну темряву, зовсім одна. На мить я відчула біль на зап'ясті, ніби до чогось
прив'язана гострим дротом, але це почуття швидко зникло. Напевно, як завжди буває, це
був лише сновидіння у напівдрімоті.
З першого поверху до горища проникало тепле світло свічок і аромат запаленого
каміна. Лука ще не лягав.
— Ти все ще працюєш? — спантеличено спитала я, стоячи на сходах.
— Так, праці багато. Не чекай на мене, засинай,— Лука потирав очі, його втомлений
погляд був зосереджений на роботі, здавалося, що він не зупиниться, поки не завершить
роботу над новим інструментом.
— Це що, срібні струни? — на столі блищали мотки, Лука уважно відміряв від них
потрібну довжину, як смуги сяючого світла в його руках вони сяяли під свічками.
— Саме так, хочеш подивитись?
Я спустилася донизу і підійшла до столу.
— Вони чудові, такі світлі, — я водила пальцями по відрізаних струнах, вони здавались
мені такими витонченими та легкими.
Випадково зачепивши необроблену ділянку срібного дроту, я відчула, що
поранилася. На підмізинному пальці почала проступати кров по всій довжині порізу.
— Ай! Вони гострі, як лезо, — здивовано сказала я, роздивляючись поріз.
— Ними можна поранитись, навіть коли вони готові. Обережніше, — Лука простяг мені
хустку зі столу. Я притиснула його до пальця, щоб зупинити кров.
— Нащо грати на таких гострих струнах?
— Звук. Звук срібла дуже відрізняється від інших матеріалів. Замовник сам знайшов цей
моток. Навіть не знаю, де можна взяти стільки срібного дроту... Напевно, для нього це
важливо, тому хочу зробити все якнайкраще.
Ми сиділи в мовчанні, під тріск дров, що горять. Лука працював, а я все уявляла, як
же звучить срібло. Камін добре опалював перший поверх нашого будинку, тож сидіти з
довгими рукавами було нестерпно жарко. Я закотила рукави нічної сукні і виявила на
зап'ясті дивні шрами, ніби порізи, що нещодавно загоїлись. Мабуть, з цієї причини боліло
зап'ястя.
— Луко, ти бував тут раніше?
— Про що ти, веснянко?
— Ти бував на Лак Рошу в дитинстві?
— Вже й не згадати... Чому ти вирішила спитати? Тобі щось наснилося? — Лука
зацікавлено глянув на мене, але раптово завнурився у працю знов.
— Та ні, нічого, — кров повільно проступала через білу хусточку на пальці, я притиснула
її іншою стороною до пучка, задумливо розглядаючи струни.
Інколи мені здавалося, що Лука не чує мене. Кожен мій зойк про видіння, нічні
марення наче не долинав до нього. Не навмисно мій голос наче ставав німим і хоч кричи
— не почується.
Минуло вже багато часу зі свят, а діти не перестали бігати до озера. Я не розповідала
нікому про свої марення, ні Луці, ні отцю Василє. Було страшно знову побачити гнів в
очах Луки, та й куди діти той гнів? Він не дозволяв говорити про смерть, тому ми
говорили про життя. Він витирав з моїх очей сльози, поки я сплю, щоб я не пам'ятала, що
плакала.
Але іноді навіть в очах Луки я бачила тривогу стурбованість. Коли він залишався
один, думаючи, що я не бачу його, він був таким сумним. Бувало, він заплющував очі,
перекидаючи голову на спинку крісла і розмовляв сам із собою. Я не чула слів, але його
губи ворушилися, наче він шукав якесь рішення чи відповідь. Помітивши, що спостерігаю
за ним зі сходів, він різко змінювався в настрої, розпливаючись в посмішці. Іноді він грав
на віолончелі. Тоді він мовчав, але його гра могла сказати більше, ніж ті беззвучні молитви
й роздуми. Він бачив, що відбувається зі мною, і всі мої слова осідали десь глибоко в його
розумі. Він сам того не розуміючи, думав про них. Ми ходимо по тонких срібних струнах
щодня, засліплені їхнім світлом. Колись вони глибоко нас ранять, але зараз ми як діти
посміхаємося, торкаємося один одного, намагаючись не думати про рани і біль.
— У тебе пір'їнка у волоссі, — Лука втомлено посміхнувся, дістаючи з рудих сплутаних
локонів сіре гусяче перо.

***

«Тікай, тікай, білий лисе!»

За вікном натовп дітей грали на кризі у знайому гру.
Змерзле озеро, вкрите тонким шаром пухкого лютневого снігу, збирало навкруж себе
дітлахів з громади та сусідніх ферм. Вони бігали один за одним, міняючи ігри одну за
одною, падали і сміялися, галасували, зриваючи свої дитячі голоси.
— Єво! Пані Єво! — пара хлопчаків і дівчинка, яка сором'язливо ховалась за ними, стояли
на порозі нашої хатини, стукаючи долонями об шибку.
— Чи можна випити у вас теплого молока чи чаю? — вони вже знають, що в нашому домі
завжди є чай та молоко й заглядають в обід, сподіваючись зігрітися чашкою чогось
тепленького. Я почала купувати на ринку більше молока ніж зазвичай, і гріти воду кілька
разів на день, знаючи, що до нас завітають маленькі гості.
— Звісно, зайдіть погрітися, — я відчинила двері, пускаючи дітей до хати.
 Вони, не довго думаючи, забігли всередину. Їх супроводжував гомін і радість,
невластива цьому будинку і цьому озеру загалом. Їхні наївні жарти та сміх перебивали
журливі думки і ставало так світло й спокійно. Лука багато часу став проводити в
майстерні за працею, йому стало бракувати місця у будинку. Він працював одночасно над
кількома інструментами, та й дитячий галас збивали його з пантелику. Якщо збіговище
малих гостей допомагало мені почуватися краще, то для Луки будь-який зайвий шум мав
особливо руйнівну силу. Він майстерно уникав місць, де могло бути надто голосно, але за
іронією його власний будинок став таким місцем.
Я нагріла воду, насипаючи із скляної банки куплені на ринку трави. Розкриваючись у
гарячій воді, ароматна пара виривалася з філіжанок, нагадуючи про теплу осінь, цвітіння
м'яти, меліси та малини.
Останнім часом вода вабить мене до себе. Буває, що вночі я виходжу до озера,
просто щоб постояти на березі. Думка про подорож до міста лякає мене, сама не знаю
чому. Можливо тому, що я буду далеко від дому та озера?
— Обережніше, він гарячий, краще зачекайте трохи. Бажаєте вишневого пирога? — світлі,
чисті, як озерна вода, очі цих хлопців жваво роздивлялися все навкруги.
Візерунки на скатертині, книги, музичні інструменти, які вони ніколи не бачили так
близько, і тим більше не могли помацати руками. Поки вдома нема Луки, я дозволяю
торкнутися готових віолончелей. Діти відчувають особливе захоплення та насолоду від
дотиків до речей, які їм подобаються.
Я розрізала вишневий пиріг, і темний червоний сік почав сочитися зі світлого тіста.
Аж раптом в голові запаморочилось — перед моїми очима враз з'явився старий спогад:
біла шкіра, вкрита скривавленими ранами, та тріскіт криги, що ламається о бліде тіло, все
глибше й глибше йдучи в товщ озера. Не дивлячись на мороз, тепла кров, що стікала з ран,
не встигала замерзати і розчинялася в крижаній воді. Я випустила ніж.
Діти в мить затихли.
— Пані Єво, що з вами? Ви що, поранились? — опецькуватий хлопчисько, на ім'я Кольт,
підскочив до мене, підібравши з підлоги ніж.
Пальці рук тремтіли, я з жахом дивилася на розрізаний вишневий пиріг, ніби він був
чимось моторошним. Кольт підсунув пиріг до себе, щоб побачити те, що так налякало
мене?
— Ви переживаєте, що шматочки нерівномірні? Не турбуйтеся, Аврора не багато їсть,
вона візьме менший, — хлопчик дуже уважно розглядав пиріг, до якого прикипів мій
погляд.
— Єво! Що сталося? — За спиною почувся чоловічий голос.
— Доброго дня, пане Тюдоре! — привітали Луку дітлахи.
Його погляд був суворим і стурбованим, бачачи мої тремтячі руки, ніж та дітей, він
поспішав почути відповідь.
— Що тут сталося? Що ви наробили?! — кричав на дітей розгніваний Лука.
— Пане Тюдор, Єва злякалася пирога, — Кольт поспішив все пояснити, вказуючи рукою
на вишневе частування.
— Йдіть геть, дайте їй спокій.
Засмучені діти неквапливо й понуро попрямували до виходу.
— До побачення, пані Єво, до побачення, пане Тюдоре, — тихо попрощалася дітлахи
зачиняючи за собою двері.
Це відбувається знову і знову. Жахи і біль переслідують мене у найсвітлішу мить
життя.
— Це відбувається знову? — Лука підійшов до мене, відставляючи пиріг убік.
Чоловік узяв мою руку до своєї. Його погляд був таким самим, як у мить, коли він
залишається один. Пройшло багато часу після нашої першої зустрічі. Він так вірив, що
мені буде краще, що до мене почне повертатися пам'ять і мої сни стануть світлими та
безтурботними, що видіння в моїй голові припиняться. Але мені все гірше. Якщо ворог
невидимий, як його здолати? Як перемогти те, що не бачиш?
— Не чекатимемо березня, завтра поїдемо до міста з цього клятого озера, тільки збери
речі.
— Я не хочу, — в моїх словах чувся страх і невиправданий опір, адже я так довго чекала
на цю поїздку.
— Чому? Адже ти хотіла до міста, хіба ні? Я хочу забрати тебе звідси. Ти кажеш, що все
гаразд, але щоночі плачеш. Я чую, як ти говориш з кимось нагорі майже щовечора. Єво, я
знаю, що тобі не краще. Ми поїдемо завтра на світанку. Будь ласка, збери речі, — Лука
вийшов із хатини, залишивши мене одну.
Зчипівшись на долівці та пригорнувшись до колін, я лише хотіла не заплакати від
гіркоти та образи за те, що не можу перестати приносити горе.

12 ШАРЛАТОВА ХУСТКА

ШАРЛАТОВА ХУСТКА

Меж щовбами блакитних гір ген-ген в чорному гаю тільки зароджувався світанок.
Бентежність пронизувала мене наскрізь, щось так опиралося цій поїздці. Поки Лука
спав, я продовжувала збирати речі, заглядаючи у темряву через віконце. От би запрягти
коней до озера, взяти б собою пташиний ранковий зойк, зо пускається по високому гіллю,
хоча б набрати з собою цебреньце озерної води. Я укладала речі, але вони не були
потрібними. Виймала їх, й марудилась під вікном, не знаходячи собі місця.
А тільки-но лягла у ліжко — як ген на фермах півні затягнули свою ранкову пісню й
у двері з вулиці постукали. Я спустилася вниз відчинити. На порозі стояли бідно одягнені
парубки років шістнадцяти.
— Здрастуйте, пані, чи тут живе пан Тюдор?— хлопці привітали мене, заглядаючи
всередину будинку.
— Доброго ранку, так,
— Я віднесу речі та покажу їм ферму. Чекатиму тебе біля стайні, — Лука квапливо
зібрався, захопивши з собою кілька чемоданів. Найманці почовпали за ним, відкланявшись
мені майже до землі.
Двері зовні зачинилися і хата знову наповнилася тишею. У темряві я оглянула
велику кімнату, та вона була така знелюдніла, наче в ній допір ніхто не жив: не пахло
свіжим хлібом, піч зночі не топилася, під сходами не нависав скрипалевий ліс, бо всі
інструменти Лука зібрав на продаж ще вчора. Й наче прощатися ні з чим, й сумувати нема
чого, а все одно болісно залишати дім, бо я вже наче смола до кори прикипіла до озера та
дому.
Лука вже стояв біля воза, спершись на нього і схрестивши руки на грудях.
— Луко, хай другим конем буде Дух, — сказала я Луці, дивлячись на запряжених у візок
коней.
— Він жодного разу не тягався, Єво.
— Будь ласка, Луко, дай спробувати.
Бачачи мою завзятість, Лука погодився.
Дух був радий опинитися за межами своєї стайні, він насилу слідував за мною,
намагаючись вирватися і втекти кудись подалі.
— Прошу, мій любий, не пручайся. Я не хочу їхати без тебе, — шепотіла я Духу,
підводячи його до воза.
Він не з першого разу дозволив накинути на себе вуздечку, але врешті-решт здався і
дав одягнути спорядження.
— Неймовірно, — сміявся Лука, забираючись у візок.
Світанок був дуже темним. Вкутавшись у вовняні речі та шуби ми вирушили в
дорогу. Все далі ставала ферма, ліс, хата та озеро. Дух підривав змерзлу землю, що аж до
гір зринав стукіт від його підков. Він мчав без віддиху й без оглядки. Візок котився,
дріботів по нерівним гірським дорогам, зринав над пагорбами й знову занурювався у ліс.
Вже не було видно ферми й пагорбу, де паслися наші вівці. Жодного знайомого дерева,
жодної знакомої стежини. У грудях все стискалося, хотілося повернутися додому, але я
обхопила руку Луку і, не обертаючись назад, змусила себе дивитися вперед.
Ми розгорнули сніданок, поділивши його навпіл.
— Давно я не був у майстерні батька. У місті на нас чекатиме пан Рамесу, старий татовий
знайомий. Він тримає невеликий готель, там і зупинимося.
— Як вони познайомилися з твоїм батьком?
— Батько пана Рамеса був вчителем мого тата. Він сподівався, що його син теж стане
скрипалем, але він виявився не надто обдарованим музикантом. А ось керуючим –
чудовим. Мій батько приїжджав на заняття до пана Рамеса-старшого, так і потоваришував
із його сином.
— А згодом відкрив готель?
— Вже після смерті батька. Продав його будинок, інструменти, викупив у якогось старого
руїну на три поверхи за копійки і ожив цю будівлю за кілька років. Майстерню подарував
моєму батькові, згодом вона перейшла мені у спадок. Ось і приїжджаю до міста в
майстерню вчителя мого батька та зупиняюся у готелі його сина. Так і переплітаються
долі, як кореневища полуниці.
— Чому це? — з усмішкою та цікавістю запитала я.
— Ну, коли садиш полуницю, її коріння згодом переплітається одне з одним. Зовні
здається, що це окремі рослини, але під землею — гігантська мережа з переплетених один
з одним коренів. Дивно. Я це зрозумів ще в дитинстві, а після смерті батьків відчув, що
ніби це коріння, що зв'язує мене з рештою світу, раптом розірвалося. Така можливість
випадає один раз у житті. Тільки уяви, бути відірваним від всіх, усіма забутим, майже
примарою… — розмірковував Лука, — ніхто не скаже тобі, що ти не маєш рації, бо твої
рішення не пов'язані ні з ким, окрім тебе, почуваєш себе вільним й незалежним.
— І самотнім, — додала я.
— Згодом, мабуть, так.
— У моїх видіннях це почуття постійно поруч. У натовпі холодно та тихо. Але
опиняючись у чиєїсь історії, де вирує життя, світло, де сонце гріє землю, виявляєш, що
ніхто не бачить тебе. Де б я не опинялася – відчуття «відірваності» не залишає. Наче
застрягла між двома світами.
— Дивно, що наші почуття схожі, хоча й долі зовсім різні. Я бачу, як тобі тяжко на озері.
Але чи означає це, що далеко від нього тобі стане краще? — Лука не чекав на мене
відповіді, просто розмірковуючи вголос.

***

Заїхавши до міста я насилу стримувала захоплення: цегляні будинки, великі скляні

вікна, будівлі, що з усіх сторін височіють над головою, гомін ранкової юрби. Копита коней
з приємним цоканням стукотіли по бруківці, про яку в громаді можна було лише мріяти.
Там, вдалині височіли численні шпилі каплиць, храмів та далеких замків, що ховалися на
пагорбах серед засніженого лісу. Шпилів було так багато, що якби велетень упав на це
місто, його пронизали б сотні гострих голок.
Вузькими вулицями ми доїхали до нашого готелю, з якого відкривався вид на
головну площу. На ній, поряд з головним храмом, мов густий бур'ян, розростався
потворний ринок з галасливими крамарями. А довкола ховалися невидимі повороти на такі
ж вузькі вулички, на кшталт тої, з якої ми виїхали до площі. Мабуть, усі дороги ведуть
сюди, а там, у глибині цих червоних цегляних лабіринтів, незвіданий простір та таємниці,
які ніхто ніколи не розгадає.
— Доброго ранку, панове, — привітав нас господар готелю, пускаючи в теплу залу.
— Здрастуйте, пане Рамесу, радий вас бачити, — сказав Лука.
— Так-так, Луко, можеш не примушувати себе розмовляти зі мною. Радий тебе бачити,
друже, — жартував керуючий, — хто це з тобою сьогодні?
— Я Єва, пане Рамесу, рада знайомству, — я вклонилася на знак вітання.
— Твоя супутниця до болю схожа на пані Тюдор. Чудова була жінка, шкода, що бачилися
рідко… — поринув у минуле керуючий, але за мить потрусив головою, ніби «стрясаючи» з
себе пилюку спогадів, — Ваша кімната готова, дозвольте провести вас і віднести ваші речі,
— двоє чоловіків середнього віку підняли наші валізи і понести нагору.
Готель складався з трьох поверхів, перший з яких слугував парадною та загальною
залою. Також на першому поверсі біля великих вікон, що виходили на головну площу,
стояла дюжина столиків для сніданків та вечерь. Інші два поверхи займали кімнати для
гостей, ми оселилися під дахом, але це мало було схоже на наш дім. У номер проникало
дуже багато світла. Протягом шляху сонце піднялося високо в небі, наскільки це можливо
в зимовий час, і його світло проникало у велике вікно, яке розташовувалося в нахиленій
стіні. Вікно виходило на дах і з нього відкривався вид на місто. Ліс був дуже далеко, міські
будинки займали дуже великий простір, тож розгледіти звичні краєвиди було важко.
Здається, саме над цим вікном, де я зараз стою, теж є шпиль, прямо наді мною.
— Тут так незвично, все чуже, — я стояла біля вікна, поки чоловіки заносили наші речі до
кімнати, залишаючи їх біля дверей.
— Ти тут уперше, тож усе здається новим. Тобі сподобається місто, — Лука забрав мій
верхній одяг, повісивши на металеву вішалку в кутку кімнати.
Я сіла на ліжко, роздивляючись просторий номер.
Стіни здавались такими високими порівняно з нашим будинком. Світлі, усіяні
квітами, вони піднімалися високо метрів на чотири, закінчуючись ліпниною, яка
з'єднувала їх зі стелею. З нього звисала срібна люстра на важкому товстому ланцюзі.
Дерев'яне ліжко, трюмо з овальним дзеркалом і висока шафа, швидше за все, були
зроблені одним майстром, тому що квіткові візерунки на меблях скрізь збігалися і були
дуже схожі. У кутку кімнати, біля нахиленої стіни стояла чорна лакова буржуйка, яку
розтопили ще до нашого приїзду, тож у кімнаті було дуже тепло та пахло майже як удома.
Це заспокоювало, і якщо заплющити очі, можна було уявити рідну хатину та свою постіль.
Я зав'язала волосся в пучок, розглядаючи себе в дзеркалі, як це роблю вдома.
Відображення було таким незвичним, надто світлим і прозорим, шкіра здавалася ще
світлішою, а очі втрачали звичну і рідну смарагдову глибину, моя зовнішність здавалася
такою зрозумілою і зовсім прозаїчною, так що мені навіть не хотілося дивитися на себе. У
перші секунди я розгледіла все, що зазвичай розглядаючи довгий час біля дзеркала.
Очевидно, гарні речі не потребували того, щоб надати їм краси у своїй фантазії та уяві,
тому важко було затримати погляд на чомусь занадто довго.
— Я пройдусь містом.
— Одна? — спитав Лука, сподіваючись, що я зачекаю на нього.
— Так, — я накинула верхній одяг і поспішила вийти з кімнати.
Лука залишився один, не встигнувши нічого сказати у відповідь.
Дивна напруга витала між нами. Мені іноді хотілося побути на самоті. В самоті нема
нічого святого, але я втомлювалася від почуття, що я наче той білий лис, якому не
пощастило мати біле хутро.
У свою чергу, Лука став часто злитися і його дратівливість проявлялася в дрібницях.
Він не знав, як зупинити мої видіння, перешкодити снитися жахам, ось і сердився. Одного
разу, ставлячи струни на завершену скрипку, коли він просто вирвав їх з інструменту,
порізавшись тонким металом.
Я спустилася вниз і вийшла назовні. Вся головна вулиця, що вела до площі, була
усіяна лавками та магазинами, через великі вікна яких було легко розглянути все
всередині. За довгий час звичний краєвид за вікном та в окрузі вперше змінився. Ні озера,
ні ґрунтових доріг, ні лісу. Важко сказати, добре це, чи погано. Все здавалося новим і
цікавим, але тут не було ні високих ялин, які закриють мене від світу, ні чудової спокійної
води на світанку. Не було й вузьких стежок, в яких можна заблукати, квітів, що ростуть із
землі, пагорбів і овець, що бовваніють з їхньої висоти. Так, але все ж таки тут не було
привидів та видінь, частина мого божевілля залишилася на Лак Рошу. Високі ялинки не
дозволять привидам прийти сюди, вузькі стежки їх заплутають, квіти сколять їхні ноги, а
гучне мекання з пагорбів зведе їх з розуму. Тут безпечніше.
 На площу стікалися різні люди: торговці, черниці, багатії та бідні, музиканти,
художники, покоївки, що купують продукти до обіду, та безліч інших ліцедіїв. Я і тут
насолоджувалася швидкоплинними фразами та розповідями, які розліталися площею, як
зграя голубів, яких злякала дитина. Одночасно звучало так багато голосів, що вони навіть
заглушили думки.
Попереду мене неквапливо йшла повна жінка з шарлатовою вовняною хусткою на
плечах, яка їй зовсім не личила. Вона ходила від однієї лавки до іншої, купуючи різні
дрібниці, на кшталт свічок, паперу та пряжі. В її очах не було достатньо глибини та
розуму, властивих людям, які можуть дозволити собі помітні та дорогі речі, на зразок її
червоної шалі. Вона з поважним виглядом купувала різні побутові речі, ніби вона
панночка, і це було так кумедно. У її кошику під рукою стільки всього, що букет із
сушених незабудок раз у раз намагався випасти на підлогу. І в якийсь момент це все ж
таки сталося. Міські дзиґарі пробили дев'яту годину і жінка, не звернувши уваги на втрату,
зникла в товпищі і повернула на іншу вулицю, вужчу й тіснішу.
Я підняла букет з землі, радіючи з того, що знайомі квіти зустрілися в незнайомому
місці. Слідуючи за жінкою, я повернула на вузьку вулицю.
У провулку панувала тиша. Тут не було жодної душі. Адже за рогом шумно і
багатолюдно, а тут так тихо і спокійно, що слуху так одразу й не звикнути. Червона хустка
рясніла попереду, жінка відчинила засклені двері, які повільно зачинилися за нею. Ці двері
служили головним входом в антикварну лавку, на вітрині якої стояли чудові фарфорові
ляльки, керамічні скриньки з краєвидами на кришках, дзеркальця, прикраси, статуетки та
музичні інструменти, потерті та старі, але від цього не менш красиві. Нарешті оку було за
що зачепитися. Я не відразу увійшла всередину, розглядаючи речі на вітрині.
— Що ви стоїте? Проходьте, якщо прийшли, адже тут не тільки вітрина є! — Жінка з
червоною хусткою відчинила двері, запросивши мене всередину.
— Ви загубили... — Я простягла їй загублений букет, вона відмахнулася у відповідь,
проходячи всередину магазинчика.
— Залишіть собі, це такі дрібниці! — вона взяла маленький віничок, струшуючи пилюку з
антикварних товарів, так, ніби вони нічого не коштували. Я зробила висновок, що цей
магазин їй не належить, тому що в її промові та відношенні до гарних речей не було
жодної пристрасті.
— Так чого вам, пані? Подарунок обираєте? — спитала жінка з віником у руках.
— Я лише хотіла повернути букет, — несміливо відповіла я. Ця мила жінка викликала
посмішку. У її неотесаній і строгій промові відчувалася дитяча наївність, яку вона
намагалася сховати, і простота, яку вона не ховала, мабуть, не помічаючи її.
— Ну лишіть, якщо хочете, це все цей старий дурень Клавдій зі своїми квітами, вічно сує
їх мені в кошик, — ділилася товстушка зі мною, продовжуючи махати віником у процесі
прибирання, — щось корисне підкинув би, що мені ці квіти. — спантеличено й
розчаровано міркувала жінка.
— А мені подобаються квіти. Якщо так, я залишу собі, ви не проти? — відповіла я,
намагаючись не надто відверто посміхатися.
— Робіть, що хочете, хоч спаліть, — пирхнула та собі під ніс.
— Як вас звати, пані?
Жінка зупинилася, здивовано дивлячись на мене, ніби її вперше питають про таке.
— Марта, — відповіла вона без звичного запалу, тихіше, ніж їй це властиво.

13 ГОЛОС

Мабуть, батьки цієї жінки хотіли, щоб вона виросла особливою, але, достоту, нічого
подібного не сталося. Ця жінка була непристойно простою, такою ж, як усі жінки, яких
можна зустріти у вихідний день на ринку. Щоправда, її виділяв її одяг, який пестрив
яскравими фарбами, не властивими сезону. Марта була кирпатою, міцною жіночкою з
рясним ластовинням по всьому обличчю. Її риси на позір були грубуватими, але великі
чорні очі під широкими темними бровами робили Марту схожою на дотепну, милу
тваринку, що заглядає по шухлядкам у пошуках цікавенького. Вочевидь, вона не мала
доброго смаку в одязі, але її наряди мали в собі якийсь натяк на богемність, таку зовнішню
особливість заради привертання уваги старих чоловіків цікавих професій. Іноді спроба
здаватися цікавим виглядає більш привабливішою, ніж сама по собі наявність цікавого у
людині.
— Що це за крамниця, пані Марто? Тут так багато музичних інструментів та рідкісних
старих речей, — я із захопленням розглядала вітрини та стіни, на яких зовсім не було
порожнього місця.
— Та це все сміття, пташко, старий мотлох, — гидливо говорила покоївка, — окрім
інструментів, ось вони — справжній скарб, — зауважила покоївка, — решта всього то для
дурнів і жінок, у яких сорочі-очі, все шукають щось блискуче.
— Яке гарне порівняння, Марто! Не пригадаю, щоб говорив щось подібне, — чоловічий
голос пролунав із сусідньої кімнати, двері якої були трохи відчинені.
— Еге-ж, пане Гакмане, чого на ринку тільки не почуєш, а пам'ять у мене хороша, як ви
знаєте.
Марта зайнялася дзвінко, пронизливо реготати, так що великий червоний папуга у
золотій клітці заходився кричати та битися об решетиння. Певне, доля бере мене на глузи,
бо той голос я пам'ятаю і зараз він наче тихенько зачаївся в тій кімнаті та шукає нагоди
атакувати. Ось, ти рвешься за ліс та гори від свого божевілля, щоб хоч трішечки зайняти
бентежний розум, але воно як та натужна стріла зривається знову прямісінько в чоло. З
дощу а під ринву. Десь гомоніла папуга, а пухкі маленькі вуста Марти щось доносили до
мене разом з безліччю золотих волторн, труб та срібних флейт. Крамничка наче
відштовхувала мене від тих дверей і голоса за ними, але немов заворожена, я заглядала у
ту пітьму.
— ...Пташко, що ти втупилась у ті кляті двері? Я ж не з темрявою розмовляю, нащо так
сахатися? Той старий завжди встряє у розмови, коли йому те зручно. Пан Гакман не дуже
любить це місце, зате любить потеревеніти, поки я займаюся туто його справами.
Здається, Марта казала ще щось, але її слова губились десь на шляху до моїх вух.
Вона дратівливо цокала язиком і позиркувала на мене час од часу, та все ж продовжувала
займатися своїми клопотами.
— Мені час, Марто, ще побачимось, — я відірвала погляд від пітьми за дверима,
"витряхнула" з голови той голос та хутко гайнула назовні з тієї крамниці. Дзвіночки у
вигляді кольорових слоненят задзвеніли над важкими дубовими дверима і я знову
опинилася на вулиці. Тихий провулочок дивився на мене з усіх боків через свої маленькі
віконця. Поступово тиск відступив від скронь.
Лука буде гніватись, як тільки дізнається. Йой, він достоту не буде радий...
Повертаючись по дорозі, у великих вітринних вікнах я краєм ока помітила силует
старого знайомого віолончеліста, який чи сміявся, чи плакав мені слідом. Тільки-но я
вийшла з того провулочку, як мій жах розвіявся по широкій площі та загубився поміж
товпища людей.
Гострі піки церковних шпилів проколювали густий туман, чорні гори нависали
далеко над містом, а під ногами цокотіла та блищала мокра від дощу та снігу бруківка. Мої
думки губляться тут: серед ароматів дивних прянощів, червоних жіночіх вуст, маслянисто-
чорних чоловічих костюмів та дорогого хутра. Місцяни жвавіші за гірські грромади.
Гучний, суровий ритм міста закручує їх всіх на гострих шпилях, місцяни наче ляльки на
ниточках кружляють довкола них в дивному, химерному танці
Дійшовши до готелю, я відчула перші краплі дощу, що впали на мої плечі. За кілька
хвилин сонце сховалося за важкими темними хмарами і вулиці наповнилися запахом
вологи та холодної свіжості.
— Пан Тюдор шукав вас, пані, — звернувся до мене керуючий готелю, роблячи запис у
блокнот.
— Дякую за турботу, — я попрямувала до сходів, згадуючи номер нашої кімнати.
Коли я ступила на сходи у голові запаморочилось, коліна і кінчики пальців пройняло
слабке тремтіння. Ці відчуття завжди приходять з видіннями, але ж що з цього видіння?
Важко сказати, либонь, щось велике та важливе, на що я не звернула уваги. Я переконана,
що навіть крамниця Гакмана та його покоївка не були маренням. Вони справжні, живі, та й
зараз перед очима лише сходи, сходи та десятки однакових кімнат.
Довгий коридор з безліччю дверей, як лабіринт, що гіпнотизує, плутав мою
свідомість. П'ятнадцять чи сімнадцять? Хто ж цей Гакман насправді? Здається, десь мають
бути ключі... Що він знає про мене? Номерок на дверях був трохи потертим, здається все-
таки сімнадцять... Він ніби переслідує мене.
Клубок нескладних думок ставав дедалі більше з кожним кроком углиб коридору. Я
дійшла до дверей, дістаючи ключ, але вони виявились незачиненими. Лука сидів біля
запаленого каміна спиною до мене. Точно як удома. Мені здавалося, що крісло було таким
самим, як у нашій хаті, так само як і камін. Як завжди, Лука закинув голову, його губи
ворушилися, він тихо уголос про щось міркував.
Злива посилювалася, змушуючи шибку тремтіти під безліччю крапель, що
розбиваються о скло. За вікном було зовсім темно, як увечері, негода зробила небо темним
та недружнім.
— Пробач, я хотіла залишитися сама, — я підійшла до крісла, в якому сидів Лука,
опустившись на підлогу поруч із ним і поклавши голову йому на коліна.
Той підняв голову, відірвавшись від одинокого монологу.
— Нічого, я все розумію, — він гладив моє вологе волосся, розсипане по його ногах. — я
згадував...
— Що ти згадував, Луко? — чоловік застиг на якийсь час, його рука в моєму волоссі на
мить зупинилася.
— Колискові, — його голос тихо розтікався по кімнаті, як темна таємниця, якою вирішили
поділитися, а рука продовжила рух по вологих пасмах, — їх не можна забувати. Примари
чують один одного, але ніхто не співає їм. Ти заспіваєш мені колискову, Єво? Я тут уже так
довго, один у цій темряві. Лише одну колискову, Єво.
Якимось холодом віяло від цих слів, неживим і порожнім холодом, від якого мені
стало до болю моторшно. Його рука продовжувала гладити мене по волоссю, а голос
звучав над моєю головою, і я боялася підняти її. Таким холодом віяло лише від примар у
моїх снах. Люди у спогадах зазвичай теплі, навіть занадто: ти відчуваєш їхнє життя, пульс,
як кров тече по їх жилах навіть на відстані. Від Луки йшло щось інше— ніби привид, що
вирвався з сновидінь, холодний і бездушний, він сидів біля каміна, торкаючись мого
волосся. Як переляканий заєць, побачивши лисицю, я застигла, боячись поворухнутися.
— Співай, Єво, або я вирву пісню з тебе, — його голос не здригнувся, як і рука в моєму
волоссі, а моє серце сахнулося та почало битися так сильно, що я чула кожен його стукіт.
Мої губи затремтіли, я намагалася згадати слова колискової.
— Місяць світить на даху, а вдень ховається у дворах... Маленькі діти і маленькі птахи,
вам час лягати спати, — я заплющила очі і уявляла, як Лука співає для мене і жахіття
відступають, як страх замовкає, — завтра ти прокинешся від яскравого сонця, воно знову
встане над тобою... Спи, моє маленьке лисеня, мій любий лис, ніч кличе нас за собою.
— Єво? — в іншому кінці кімнати почувся голос Луки і кімната знову наповнилася
теплом та життям.
Я сиділа на підлозі біля каміна, спершись на крісло, і співала колискову. Від
переляку я обернулася. Біля дверей стояв Лука у мокрому плащі.
— Для кого ти співаєш? — він оглядався навкруж, але не знаходив відповіді. Він знав цей
розгублений погляд, коли я бачила те, чого немає. Я піднялася з підлоги, відступаючи від
крісла, немов у ньому сиділо невидиме чудовисько.
— Мила, все гаразд, тут нічого немає, — я задихалася, хапаючи повітря ротом, торкалася
свого волосся, все ще відчуваючи холод від тих дотиків.
Лука обійняв мене, моє обличчя й руки загубились у його холодному мокрому плащі.
— Все скінчилося, люба, все скінчилося, — Лука гладив мене по волоссю, і мерзенний
липкий холод ніби змивався від його дотиків. Я відчуваю його життя, пульс, як кров тече
по його жилах.

***

Вже тиждень стомлений священик щоранку проходив повз нас. Біля дверей церкви,
як завше ведеться, вже юрмилися горбаті старенькі бабці, в очах яких нічого, крім
завчених молитов, розгледіти не було чого. Вони били поклони до долу перед молодим
священиком, зупиняючи свій гамір і плітки тільки тоді, коли його чорна ряса з'являлася на
горизонті.
Під дзвін головного храму, що величаво нахилявся над містом, Лука відкривав
майстерню. Щодня до батьківської майстерні за своїми червоними віолончелями та
скрипками заходжували замовники. Дні минали один за одним в постійній праці. Лука
приходив до майстерні вдосвіта, а йшов піздно ввечері, коли по вулицях загорялись
ліхтарі.
Позаяк в майстерні на початок тижня лишилася всього одна віолончель. Її срібні
струни сяяли в вечірнім світлі масляних ламп, червоним деревом розливалось гаряче
домашнє тепло. Її вишневий корпус на позір аж тріскався від роздутості дек, що
надувались немов широкі груди та бедра; вичурні ефи немов глибокі шпарки розрізали
розпухлі червоні деки, стискали дерево на порізах наче тугий карсет, безжально та
натужно — варто повести по струнам, як волос смичку розірветься, а деки лопнуть на
дрібнесенькі друзки, ось-ось з корпусу через прорізі еф поллється густе вишневе вино.
Цей бездоганний інструмент наче настоювався перед продажем, кожного дня його
колір ставав дедалі насиченішим та глибоким, а срібні струни натужнішими й
сяйливішими. Але замовник все не приходив за своїм дітищем.
14 СВІТАНКИ

— Ти якось спитала, чи бував я на озері раніше, пам'ятаєш? Ти маєш рацію, одного разу в
дитинстві я вже бував на цьому озері.
— Коли?
— Не згадати вже... Це було пізно восени, мені було років десять. Через зжовкле листя
дібров довкруж і густої хвойної зелені озера майже не було видно. Стільки фарб навколо
відображувалось у його воді. Ми стояли з мамою і милувалися зграєю гусей у сонячному
небі. Батько грав на святі в громаді цього дня, а ми гуляли лісом, поки він репетирував.
Тоді деяких ферм, повз які ми проїжджаємо дорогою додому, ще не було. Сонце так
яскраво світило.
— Це місце здалося тобі особливим.
Я пам'ятаю цей спогад. Це був дивний вечір, але тоді ця історія лунала в пустій
кімнаті й була лише маренням.
— Так, — Лука здивувався, буцімто я прочитала його думки.
— Я чула цю історію. Ти був зворушений та зачарований Лак Рошу наскільки це може
дозволити собі дитина.
— Дійсно... Але ж я ніколи раніше не розповідав про це, навіть не пам'ятав. Невже ми
спілкувались колись про цей спогад?
— Ні, на жаль, ні, — я зам,ялася, розгублено шукаючи руку Луки десь в лабіринтах
ковдри.
В той вечір Луки не було поряд, примарна розповідь про дитячі спогади наповнювала
горище, а я була впевнена, що це його голос і його спогад. Зараз все інакше — я відчуваю
тепло його руки, як жили на п'ястці пульсують під моєю лодонню, як кров кружляє венами
до серця і назад до кінчиків пальців. Я роблю так з того часу, як він став з'являтися у
видіннях.
— Розкажи, Єво, — Лука схилився до мене, — це було видіння, авжеж?
Наші руки знов заблукали десь під сугорбами білої ковдри.
— Всього лише видіння, як і учора. Я просто гадала...мені здавалося, що ти поряд, бо то
був твій голос, Луко. Але я почула стукіт з долішньої кімнати — ти ще працював на
першому поверсі, а поряд зі мною була лише порожнеча. Лука, це не в перше, навіть зараз
я не знаю, чи не видіння все це...
— Я знаю, люба, я знаю, — Лука закрив мою руку у свої долоні, знов відшукавши її, —
Я сподівався, що заберись ми подалі від Лак Рошу тобі стане краще і твої видіння
припиняться, — Лука глибоко зітхнув.
— Ти нічого не можеш зробити з цим, чи захистити мене, Луко. До того як ми поїхали у
місто, я відчувала себе добре деякий час і не бачила жодних видінь.
— Ти гадаєш, що в мене виколоті очі, Єво? Ти бачила їх що найменше кожного ранку. Я
знаю, що всі світанки ти зустрічала на озері в дивному маренні.
Я зібгала всю свою сміливість, щоб поставити лише одне питання.
— Чому ти сказав про світанки?
— Авжеж, ти знаєш, про що я. Мабуть ти думала, що не розповідати мені буде
правильніше, але ж я все бачу і чую.
— Про що ти, Луко? Що значать марення на світанні?
— На Лак Рошу ти щодня вставала, щоби зустріти світанок біля води. Іноді я спостерігав з
вікна за тобою: ти безтурботно сиділа на причалі, затуляла сонце долонею, сміялася і
говорила до когось уявного поруч, — згадував Лука, кутаючи ці слова у особливу теплоту
тих осінніх днів.
Щось затремтіло всередині мене, адже слова Луки не збігалися з реальністю.
— Ні, ні… Адже ми зустрічали світанки разом, ти розповідав про своє дитинство, ми
розмовляли і…
— Єво, ми ніколи не зустрічали світанки на озері.
— Ні, не кажи дурниць! Луко, я прошу, не знущайся, — в очах так запекло, що гарячі
сльози покотилися щоками до тремтячих вуст, — ми сиділи біля води, зустічали сонце,
бавились його промінням, я пам'ятаю, це не може бути вигадка... — збентежане серце не
могло знайти собі місця у грудях, я блукала очима по кімнаті, шукала відповіді в очах
Луки, в його руках, голосі, але все марно. Наче пісок, спогади про світанки на озері
висипалися поміж моїх заплаканих пальців.
Світло вуличних ліхтарів заливало кімнату через барвисте мереживо прозорих
гардин.
— ...Не може бути. Хоча б один світанок, — з моїх грудей ніби вирвали щось шалене
важливе.
— Я завжди вставав пізніше за тебе.

Через деякий час ми спустились до головної зали на вечерю, але мені не хотілося
їсти. Пухкий сніг роздувся по вулицях, крамарі прокопували шляхи до своїх лавок. Де-ін-
де холодний зимовий вітер задував масляні ліхтарі над крамницями, тому вуличкі час од
часу заховувалися у темряві задутого світла. Я розкручувала позолечені виделку та ніж над
смаженним шматком м'яса, але мій погляд був прикутий до темного провулку. Здавалося, я
через скло і всеньку головну площу чую з того провулочку дзвін кольорових слоненят над
дверима крамниці Гакмана.
— Єво, люба, поїж, — слова Луки змусили мене сахнутися та відволіктись від привабливої
темряви за рогом площі.
Червоний сік сочився зі смаженого м'яса, я відчувала, що мене знудить, якщо я з'їм
хоча б крихітний шматочок. Порожнеча всередині не давала місця навіть для їжі. Гості в
затишній їдальні шикотіли за нашими спинами, кожен столик тихесенько вибовтував свої
секрети. Чоловічі вуста басом жартували щось бридке, а без того червоні щоки гарних
жінок багряніли ще сильніше в липко-солодкому сміху. Позолочені прибори ковзали
дорогим посудом, наче фальшивий концерт сп'янілого оркестру. Здавалося, що запах
густого червоного вина такий їдкий, що ладен заповнити собою кожний темний
провулочок міста.
— Тобі тут не подобається, авжеж?
— Якщо б мене витяг з міського каналу один з цих багатіїв, то я б наразі сиділа б за іншим
столиком й змушувала себе сміятися з огидних жартів.
— Не кажи такого, ти ж не схожа на них.
— Лише тому, що опинилася на Лак Рошу поряд з тобою, а не в міському каналі серед
чепурного вразливого панства. Лак Рошу — все, що я знаю та пам'ятаю. Я лише уявляю,
якою б я була, якщо б не це озеро. Хто я без нього?
— Жінка, з якої змальовані мої найкращі червоні віолончелі, яка після себе усюди залишає
квіти, навіть взимку; плаче уві сні, а зранку сміється. Озеро тут ні до чого, я певен.
— Дерева для твоїх віолончелей вирощені на Лак Рошу, незгірше за мої квіти та сльози.

15 КРОВ
 Привиди вітали мене, піднімаючи руки долонями догори; знімали неіснуючі
капелюхи, як рефлекс із давно прожитого життя, кланялись і цілували мої руки. Я
відчувала, що з моєї голови вивітрюються останні думки — мене цікавить лише рух,
пошук. Мої кроки стають повільнішими, а тіло легким і прозорим, як густий темний дим
від сильного вогню, тільки цей дим, яким я ставала, був зовсім холодним, як рідкий лід.
Лис ставав усе далі, а я помітила, що обличчя привидів зовсім не лякають мене і я
майже бачу їх обличчя. Чи добре це? Навряд. Невже я стаю такою, як вони? Тут, серед
привидів, я починаю почуватися спокійно та легко, і мені все страшніше прокидатися,
знаючи, що все не таке, яким здається.
— Чи знаєш ти, що вода має пам'ять? — чоловік у круглих золотих окулярах обіймав
маленьку дівчинку. З його густої бороди де-ін-де проглядась сивина. Дівчинка тримала
перед собою руку, а з кінчика її пальця капала кров. Вона плакала, але уважно слухала
чоловіка. — Кров це рідина, як і вода, у ній живе твоя душа, твоя пам'ять. У ній пам'ять
про мене і про твою матір, про наших батьків і їхніх батьків. Ттак добре малюєш, бо твій
прадід був художником і розписував храми. Твій талант – його пам'ять. Уперта вдача від
мене – це моя пам'ять. Твоя краса – то пам'ять мами. У крові так багато цікавого, тож не
варто боятися її. Але я думаю, її варто берегти, згодна?
— Так, тату, — мала хникала, дивлячись на своє поранення.
— Бережи свою кров, будь обережною і не дозволяй нікому зробити тобі боляче, у твоїй
крові – ми з твоєю мамою, уся пам'ять про нас. Не дозволяй нікому забирати її в тебе,
добре, мила?
Дівчинка кивнула головою, тримаючи витягнуту руку.
— Бачиш ці маленькі червоні крапельки? Це безцінно важливі спогади, щось, що завжди
буде частиною тебе. Якщо ти поранилася, то нехай ці безцінні крапельки залишаться в
цьому озері, воно назавжди збереже цей момент. Ми збережемо цей спогад, правда?
— Збережемо назавжди, — дівчинка опустила руку в теплу воду, дозволяючи крові
тонкою багряною ниткою тікати з її маленького пальчика.
— Я поспілкуюсь з паном Кривеску, щоб його сини більше не підходили до тебе, інакше
їм також доведеться берегти свою кров. Домовилися, Ліно?
— Якщо хтось украде в мене пам'ять про вас, я зроблю те саме з ними.
Цей дивний урок виживання назавжди залишиться тут, серед привидів у вигляді тата
дівчинки, що знімає переді мною невидимий капелюх.
Вперше я наважилася підійти ближче. Я надто довго у цьому спогаді, і мене ще не
викинуло з цієї історії. Дивно, так довго я залишалася лише у власному спогаді.
Нахилившись до дівчинки, ми дивилися на її руку, опущену у воду. Кривава ниточка
розчинялася у воді та повільно зникала. Ні дівчинка, ні її батько не бачили мене, хоча я
відчувала їхнє тепло поруч із собою. Я простягла свою руку до води, бажаючи
доторкнутися до червоних слідів у воді, що зникали, і в цей момент сталося щось дивне,
чого не було ніколи раніше.
Я опинилася в іншому спогаді. Можна було подумати, що мене знову викинуло в
іншу історію, але поряд не було озера. Не було натяку на звичний озерний пейзаж. Більше
того — я опинилася в чиємусь будинку. Цей дивний спогад не був пов'язаний з озером,
але тоді чий це спогад?
— Тату, подивися! — я обернулася, високі білі двері відчинилися і в простору залу з
високими стелями забігла та сама дівчинка, в руках вона тримала аркуш паперу, а її одяг
був забруднений фарбами.
— Овва, біжи до мене! Дай я подивлюся, — її батько сидів на розшитій шовковими
нитками канапі, простягаючи до доньки руки, — ти знову намалювала нашу родину? Дуже
гарно, люба. Ти диви, це наш будинок, а ось і коні, а що це у мами в руках? — чоловік
обіймав дитину однією рукою, а другою водив малюнком, розгадуючи його, як шараду.
— Це ж кошеня, тату! — дівчинка завзято сміялася, ніби обдурила нетямущого тата.
— Справді! Я відразу й не розгледів, але ж у нас немає кошеня, Ліно? - звернув увагу
батько.
— Так, але ж ти купиш нам його, так? — хитрий хід мав удатися. Батько розсміявся,
розуміючи, що його й справді обдурили, він обійняв дівчинку, а вона продовжувала
дзвінко сміятися.
Все навколо стало зникати, розпливаючись і втрачаючи форму, а потім і колір, все
стало червоним і напівпрозорим, як кров, що розчиняється у воді. З червоних слідів
почало утворюватися щось інше. Нові постаті, нове місце повільно збирались і
формувались у новий спогад.
Дівчинка злякано дивилася крізь мене, вона була одягнена в ту ж жовту сукню, як у
спогаді біля озера. Тільки тоді воно було трохи порвано по рукаві, і без червоної стрічки
на волоссі, яка наразі прикрашала її зачіску.
— Віддай нам свою сукню, Ліно! Адже тобі подобається ділитися з усіма, правда? Тож
віддай свою сукню, ми голодуємо, а за цю сукню можна отримати багато грошей! Не дури,
ти ж не дозволиш нам померти з голоду у злиднях? — хлопчаки дражнили злякану
дівчинку.
Її одяг і справді відрізнявся від того лахміття, в яке були одягнені діти, але вони були
готові відібрати її красиві речі прямо зараз.
— Цю сукню мені пошила мама! Я не можу її віддати, бажаєте печива? Чи полуничного
джему? — вона була молодша і наївніша за дітей, які її оточили і не розуміла, що їм
потрібен зовсім не джем чи сукня, їхні запеклі серця були сповнені гніву і почуття
ненависті до тих, хто був багатший за них, тому вони просто хотіли залякати малу.
У руці одного з хлопчиків був скляний уламок, він ходив з боку в бік, поки інші
збиткувались над дівчинкою.
— Відійдіть. Якщо не хоче віддавати, то я заберу його сам! — раптом хлопчик з уламком
кинувся в її бік, махнувши шматком скла поруч із нею. Тканина на рукаві розрізалася, діти
сахнулися в сторону, але не мали наміру зупинятися.
— Розріж його і зніми, продамо його на ринку задорого! — підтримували нападаючого
інші діти, хоча самі не наважувалися підійди ближче та нашкодити.
— Не треба, будь ласка...моя мама засмутитися... — дівчинка, закриваючи руками
обличчя.
Хлопак схопив її за руку, щоб продовжити різати сукню. Наступного разу, коли він
замахнувся уламком, він зачепив пальчика малечі. Побачивши кров, діти кинули скло на
долівку та хутко втекли. Дівчинка забилась у кут між торговими лавками, за якими це
сталося. Це місце було мені знайоме — ринок біля громади. Ось і батьки вже втішають
дівчинку, а потім батько ведеїї до озера. І знову все розчиняється і стає червоним...
Наступної миті я дістаю руку з води, в якій розчиняється кров із пораненого пальчика тієї
дівчинки і я знову опиняюся у спогаді біля озера.
Цей сон не був схожий на жодний попередній. Як нав'язливий образ, Червоне озеро
поєднувало всі минулі сни в один. Як підпис художника, його вода блищала в кожній
історії, зовсім близько, іноді непомітно вдалині, сяяло в променях сонця або сором'язливо
бовваніло з-під крижаної кірки. Щось інше пов'язувало ці сни, але я не розуміла, що саме.
 Щось розірвалося, зв'язок з озером з якоїсь причини на мить розірвалася і історія
забрала мене далі, ніж це було раніше. І все-таки блиск води знову засяяв, повертаючи
мене назад, наче вірний бумеранг.
Я не могла заснути після снів про дівчинку. На тумбі біля ліжка лежав букет сушених
незабудок, а небо не поспішало світлішати. Я міркувала про дивний сон, про віолончеліста
і про недавнє видіння. Цей вихор кружляв у моїй голові і набирав небувалу швидкість, аж
поки раптом я не згадала, що сьогодні ранок вівторка: на честь свята Стрітення
Господнього цілий день у храмі йтиме святкова служба. Я хутко зібралася, накинула
кампур плаща і вийшла з кімнати.
За традицією, сонний священник дибав через площу до головного храму. Ми стали
вітати один одного ще з минулого тижня. Легені наповнило холодне ранкове повітря. З
темного неба сипався дрібною крихтою сніг. У деяких лавках та крамницях вже мерехтіло
слабке світло ламп та свічок. У вікнах бовваніли немов привиди, сонні люди. Свіже
повітря приводило мене до тями.
— Доброго ранку! — бадьорі крамарі тихо вітали мене.
— Мила, як се ви так ранесенько на ринку? Ви тут хіба не проїздом? — знайомий голос
почувся за спиною.
Це Марта зі своїм кошиком прийшла за продуктами.
— Доброго ранку, Марто,— привітала я жінку, — в місті ще є справи та я запізнююся на
святкову службу...
— Ет, нам як раз по дорозі, люба. У нашого священника чудові проповіді, тож ви не
пожалкуєте,— ця жінка з такою простотою говорила зі мною, наче ми давно знайомі.
— Вибачте, Марто, але мені час йти. Я не бажаю випадково зустріти вашого пана.
— Га, нічого дивного, пташечко. Він не найприємніша людина, я знаю! Що ж залишило
такий гіркий осад?
— Ну знаєте, він грав реквієм на раздвяному вечері на мою честь.
Ми проходили повз ряди з усіляким непотрібом, намагаючись заховатись від
галасуючих крамарів.
— Е-ет, ви про Траурну пісню… А я все гадала, нащо це він постійно її грає! Дуже
давно пан Гакман замовив цей твір в одного музиканта в обмін на якусь книгу… Кажуть,
через п'ять років той музикант зіграв Траурну пісню на похороні своєї дружини, —
поділилася слухом Марта. — Запевняю вас, пан Гакман лише хотів ефектно
познайомитися з вами. Він знає так багато, люба, буцімто прожив тисячі років, інакше не
уявляю, як можна вмістити так багато знань в одній голові… Але він не зла людина. Ні-ні,
не зла. Ви знаєте, він чекає на вас щовівторка з того вечора...— Марта перейшла на шепіт,
ніби розкриваючи мені страшну таємницю.
— Але чому? — у моїй голові виникало все більше і більше запитань, але вочевидь Марта
не знала на них відповіді.
— Він впевнений, що одного разу ви прийдете, щоб дізнатися правду,— відповіла
покоївка,— що ж, пташечко, біжіть на службу!
Марта кинула торговцю скатертинами кілька монет, загорнувши покупку в кошик.
Вона швидким кроком поспішила в сторону провулка. Я залишилася на площі,
спостерігаючи, як шарлатова хустка Марти зникає в ранковій темряві. Під моїми ногами
залишились її самотні сліди.
Я забігла до храму, коли служба вже розпочиналася. Молодий священник читав
святкову молитву Симеона.
— "Нині відпускаєш раба Твого, Владико..."
Храм і зовні, і всередині був прикрашений червоними пеленами. Голос священика
луною наповнював величезний простір церкви, а сотні людей зі схиленими головами
пошепки повторювали знайомі молитви.
Після співу хору священник виголосив довгу проповідь про зустріч Симеона з
Христом, а наприкінці служби церковний хор та парафіяни храму заспівали кілька
псалмів.
Чому саме зараз я знову згадала про цей сон?

«…Твій прадід був художником і розписував храми.» — лунало в моїй голові. Я

несвідомо підвела голову: стеля храму була майстерно розписана сюжетами зі священного
писання. Я заворожено розглядала розпис, гадаючи, чи міг прадід тієї дівчинки бути його
автором.
У храмі раптом стало дуже тихо, а момент усвідомлення, що всі прихожани та хор
мовчать, прийшов до мене страшенно пізно. Я озирнулася довкола — сотні очей
ошелешено дивилися на мене. Несамовитий шепіт летів по юрбі. Подібний до рою бджіл,
він гудів у моїй голові. Щось не так. Сотні парафіян витріщалися на мене, як на чорного
ведмедя, що пробрався до села. Шепіт оглушливо гудів у вухах, а за мить різко вщух, наче
обірваний, та раптом вибухнув ринвою шалених прокльонів:
— Вона відьма, відьма! — закричала якась бабця в юрбі.
Усередині мене все затремтіло, засмикалося. Хотілося сховатися, зчіпитися на долівці, але
юрба несамовито тиснула на мене, все більше звужуючи коло довкруж мене, наче
величезний пекельний змій.
Я зовсім не помітила, як кампур, що покривав волосся, спав з голови.
Я торкнулася свого волосся, щоб переконатися в їх «природності». Але дещо
змінилося… Я схопила ще кілька пасм і піднесла їх прямо до очей — волосся стало білим,
як лютневий сніг.
Шепіт, немов морська хвиля швидко наростав у натовпі та перетворювався в шалений
вихор криків та зойків. Він відштовхувався від стін храму і луна розносила його по всій
церкві, подібно до жахливої молитви.
— Що з її волоссям?
— Від неї віє могильним холодом...
— Подивіться, її шкіра зовсім прозора!
— А я говорила, що з погодою щось недобре твориться, то дощ, то сніг, тепер усе ясно!
— Може не відьма, а потопельниця якась, що ж ви намовляєте.
— …Думала, зможе прямо у храмі чаклувати. Це все молитви святого отця, тому кампур
у неї й зірвався з голови!
— Треба вигнати її з міста, доки не накликала лиха.
— Так, так, ми простий люд, незахищений.
— Дивись, дивись, священик спускається!
— Кадило, здається... А ось і хрест золотий узяв, зараз він цій відьмі покаже!
— А ви чого стоїте? Хапайте її! Чи боязко?!
Їх дикі очі горіли незрозумілим гнівом й страхом, а з вуст сипалися, зривалися
прокльони. Жили на руках молодого священника пульсували, наче наповнюючись якоюсь
диявольскою силою, його очі ховалися під зпітнілим, блідим чолом.
Я накинула кампур, сховавши під ним свої білі локони й спробувала протиснутись через
схвильований натовп. Немов перед Мойсеєм, юрбище розтупалося перед священником,
що прямував до мене. Я зчіпилася на долівці, обхопивши плечі й коліна руками, міцно
замружила очі. Хвиля з холодних рук поглинула мене, роздираючи мій плащ, а я й не
випустила і пари з вуст. Тіло зціпініло від жаху, а в скронях пульсував дивний біль. Хвиля
поштовхів та прокльонів змінилася на жорстокі удари та погрози, тож я зібгавшись з
силами ринула до головних дверей храму. Аж раптом чиїсь маленькі рученята охопили
мене, а в очі вдарило сліпуче світло: зграйко дітей забігли до храму та оточили мене,
проводячи до виходи.
— Пані, пані, хуткіш за нами! Не зволікайте, ходімо!
Дітлахи обліпили мене з усіх сторін, не даючи розлюченному товпищу дістатися
мене. Ми опинилися на дворі храму та бігли углиб площі, де вирувало життя та юрбище
людей.
— Не знімайте кампура, пані, ховайтеся у юрбі! — діти кликали мене все далі в юрбу, а за
спиною все ще зносилися зойки лютих парафіян.
Лише на мить я обернулася до храму: молодий священик, немов жостоке божество,
тримав над головою золотий хрест і фанатично волав до народу. Парафіяни раптом
попрямували до прилавків, хапаючи з них усе, що потрапить під руку — вила, граблі,
мотузки.
— Ми їх відволічемо, йдіть з площі, пані, — діти зайнялись реготом, коли побачили любу
церковну юрбу, що мчить прямо на них. Дітлахи побігли геть в сторону гір, заманюючи за
собою священника та його люту паству.
До майстерні бігти довго, до готелю — ще довше.
Недовго думаючи, я звернула в провулок, з жахом озираючись назад.
Юрбище на площі ще не встигло зрозуміти, куди я зникла, але я відчувала, що часу
залишилося дуже мало. Не хотілося уявляти, на що здатний розлючений натовп.
Передчуття біди змушувало бігти швидше в глиб темної вулиці.
— Де вона? Куди поділася? Облиште дітей! Зривайте каптури, шукайте! — чулися крики
з площі. Моє серце билося, як міський дзвін. Раптом його почують люди?
Я постукала у двері. Але ніхто не відчинив. Постукала знову, голосніше та
наполегливіше. У відповідь тільки лякаюча тиша і далека луна народу на площі. Я
постукала ще раз.
— Марто! Марто! Прошу, відчиніть двері!
 Раптом у глибині кімнати спалахнуло світло. Його несміливе сяйво випливло, здавалося,
з нізвідки, наближаючись до скляних дверей.

19 ГАЛЕРЕЯ

— Добридень, мила пані, я чекав вас на вечерю… Ну нічого, проходьте, де ваш майстер?
— сивий віолончеліст відчинив двері, запрошуючи мене увійти всередину. У його
інтонації відчувалася безневинна образа. Схоже, за всі ті вівторки, в які він чекав на нашу
зустріч. Збентежено я прошмигнула до крамниці, забившись до темного кута.
— Що з вами, люба? — Марта стурбовано схилилася до мене, поклавши свою маленьку
пухку руку на моє плече, що здіймалося від тяжких вдохів.
Покоївка пощурила очі, зацікавлено роздивляючи мене. Вона гайнула до вікон, виглядаючи
привід для занепокоєння.
— Га! Це ж-бо наш святий отець! Чого це він не на службі?
— Затули вікна, Марто, — наказав покоївці пан Гакман, — її волосся...він шукає її.
— Лишенько! — Марта вхопилася за серце, розявивши рота, — ба! Воно ж біле, як сніг!
Я зпустила кампур на плечі, тож сяйливі білі пасма як неминуче прокляття
розсипались по моїх неспокійних плечах.
— Цього я й хотів запобігти, але наразі вже запізно місити воду в ступі. Невже це
відбулося у храмі?
— Так, діти допомогли видряпатись назовні та сховатись у юрбі.
Марта шокована цокотіла язиком.
— Не такий вже й святий твій молодий отець, Марто, — розлючений пан Гакман ходив
довкола вікон, час од часу виглядаючи на двір, але метушня наче припинилася.
Серед усіх експонатів, вітрин та різних товарів посеред кімнати стояв круглий стіл,
зателений новою скатертиною, яку Марта купила на площі якийсь час тому. Вона
квапливо виставляла чайний сервіз, запалювала свічки, без яких уже було і так досить
світло.
Покоївка накривала його, буцімто це не крамниця, а зовсім звичайна вітальня, і це
звичайнісінький сніданок двох людей похилого віку.
— Просимо до столу. Ми якраз збиралися снідати, складіть нам компанію, Єво? —
господар крамниці сів за стіл, вказуючи на місце навпроти.
Гаряча пара піднімалася над кухлями з чаєм, а посеред столу стояла велика таця з
різними тістечками, булочками та печивом. Марта, нітрохи не соромлячись, набрала у
свою тарілочку кілька здобних булочок та тістечок. За нею вибрав собі ранкові ласощі й
старий.
— Чого ж ви нічого не їсте? Не соромтеся. Беріть усе, чого бажаєтею
Пан Гакман нагадував мені дитину, якій подарували довгоочікуваний подарунок. Я
з цікавістю та побоюванням спостерігала за ним.
Підсунувши до себе філіжанку, я зробила кілька ковтків чаю. Це місце здавалося
вигаданим і несправжнім.
— Мені треба йти, Лука чекає на мене в майстерні, — не витримала я, відсуваючи стілець,
щоб підвестися, але пан Гакман зупинив мене.
— Не поспішайте, адже ви прийшли не просто так, — усмішка на обличчі Гакмана стала
менш правдоподібною, незгірше за маскарадну маску.
— Дякую, що пустили, але що вам потрібно від мене?
Між нами вмить виникла напруга. Марта до останнього не звертала уваги, вплітаючи
одну булочку за іншою, але зрештою не витримала.
— Піду ще поставлю чайник, — осудливо дивлячись на колекціонера, сказала покоївка,
обтрушуючи фартух.
— З тобою трапляються дивні речі, адже так? — Першим почав пан Гакман.
— З усіма нами відбуваються дивні речі, — я починала шкодувати, що знову стала
частиною його вистави.
— Ти пам'ятаєш те, що не мала запам'ятовувати, і не пам'ятаєш того, чого не мала забути,
— продовжував говорити плутанинами старий музикант. — Що тобі сниться, люба? Як
багато разів ти стикалася з привидами та видіннями? Я не просто старий божевільний, як
тобі здається, але і з тобою не все гаразд, адже так? — пан Гакман зазирав в мої очі, не
відводячи погляду ні на мить, як того вечора після зимових свят.
— Звідки ви знаєте? Ніхто не бачив цього крім мене, це лише в моїй голові, — крига між
нами поступово тріскалася і це було неприємне почуття. Наче мене ламали, намагаючись
дістати щось із моїх грудей, буцімто мене різав хірург і я спостерігала за цим у свідомості.
— Я хочу показати тобі одне місце в цьому будинку, якщо ти не проти, — віолончеліст
підвівся з-за столу, чекаючи моєї згоди, і я пішла за ним, ніби прив'язана тонкими нитками
лялька.
Заплутане мереживо старих сходів, закритих дверей мерехтіло перед моїми очима,
віолончеліст вів мене за собою, час од часу озираючись назад. Ми проходили через безліч
коридорів, плутаних приміщень та кімнат, допоки чоловік не зупинився перед великими
дубовими дверима. Діставши з кишені ключ, він відчинив її. Почувся характерний скрип,
як від будь-яких старих дверей, які давно не відчиняли.
— Це мої спогади, Єво, — ми ввійшли всередину кімнати і я завмерла від здивування та
захоплення.
Велика кімната зі стелями близько десяти метрів, схожа на калейдоскоп,
заворожувала своїми масштабами та безліччю різних речей у ній. Це приміщення
нагадувало старовинну бібліотеку, без вікон та гострих кутів, лише скляний купол
прикрашав стелю цього храму людської пам'яті. До нього попадало достатньо світла, щоб
розглянути кожну деталь.
— Тут так багато книг і речей,— здивовано сказала я. — Цілого життя не вистачить, щоб
зібрати стільки речей, — я торкалася двайливо розставлених книг, вкритих тонким шаром
пилу, картини, листи... тут було на що подивитися.
— Ти маєш рацію, Єво. Моє життя було досить довгим, щоб зібрати всі ці речі тут. Крізь
роки пам'ять починає тебе підводити, от я і вирішив зберегти тут усе, що хотів би забути.
— Ніколи не чула про цих авторів, хто ці люди? — й достоту, кожна книга була підписана
йменнями абсолютно невідомих мені людей.
— О, це не автори. Книги про людей, чиї імена написані на них, виправив мене
колекціонер. Автор цих книг я.
— Не розумію, адже тут сотні книг, це неможливо, — здивовано заперечила я, не вірячи,
що всі ці книжки вийшли з-під пера однісінької людини. Його авторство ніде не
уточнювалося.
— Я ж сказав, що моє життя було досить довгим, — з доброю усмішкою відповів чоловік,
дістаючи кілька книг з полиці, — ось, подивися, — пан Гакман покликав мене до себе,
відкриваючи першу книгу.
— Дорогий Клімте... Мій старий друг. У дитинстві ми пасли овець разом із ним, тоді ще
ми були простими та неабиякими юнаками, які не думали про своє майбутнє. Нам було
весело удвох, Клімт був ще тим веселунцем. Ха-ха, старий друже... Мені його не вистачає,
— пан Гакман гортав сторінки, на яких розписувалися моменти з життя Клімта, їхні
діалоги, спогади, дивно, як багато пам'ятав про нього пан Гакман.
— Що з ним трапилося? — поцікавилася я.
— Та що зазвичай трапляється з людьми, — з легким упередженням відповів колекціонер,
— помер. А ось, подивися, це Ханна, моє перше кохання, — Гакман відклав книгу про
його старого друга вбік, підсуваючи до себе іншу, — я її навіть намалював, щоб не забути.
На обкладинці справді красувався портрет молодої темноволосої дівчини, її
обличчя було трохи пухким, як у немовляти, а великі темні очі сяяли на світлому личку.
— Гарна, — сказала я, дивлячись на портрет.
— Так... Після неї були й покрасивіші,— усе з тією ж упередженістю говорив пан Гакман.
Він показував мені книги, але в його словах не чулося очікуваного трепету про тих,
хто колись був дорогим. Ці люди, чиї душі пан Гакман замкнув у рукописних книгах, були
не більше ніж експонатами у його величезній колекції.
— А ось це всі дзигарі, які мені дарували за все моє життя, — старий струсив пил зі
скляної кришки великого дерев'яного ящика, догори забитого різними кишеньковими
годинниками.
— Ви любите годинники? — важко уявити навіщо одній людині стільки дзигарів.
— Та не сказав би, дарували й усе... — відмахнувся старий.
— Пане Гакман, це місце чудове, але в мене все ще багато питань.
— О, звісно, люба так. Про твою смерть? — схаменувся чоловік, відкриваючись від
милування старим годинником.
І справді, смерть у його промові набувала деякої прозаїчності та буденності, ніби
він помирає щовечора після вечері. Адже з кожним трапляється, нічого не поробиш. Його
відповіді створювали якийсь дискомфорт, його реакції та слова були зовсім незручними,
незвичними.
Тож в один момент я згадала те сноведіння, в якому я помирала у крижаній воді
зимового Лак Рошу.
— Невже тієї ночі я й справді…— я вперше говорила з людиною, яка не спростовувала мої
спогади про свою смерть.
— Ну звичайно, ти ж не тільки зараз це зрозуміла, люба? Я бачив твій спогад. Бідолаха.
Співчую, — після цих слів старий зареготав, оцінивши власний жарт. — Таке трапляється
дуже рідко, — здавалося, зовсім не до речі сказав колекціонер.
— Що, смерть? — відтінок роздратування і злості чувся в моєму тоні.
— Ні, ні, я не про смерть. Мало хто гине в цьому озері, це ще та пригода. Дякувати Богу,
воно швидко забувається. Якщо все пам'ятати, можна збожеволіти, правда, мила? —
старий протирав одні з тих окулярів, які в ряд лежали на столі.
— Я не пам'ятаю нічого до моменту своєї смерті, але схоже божеволію. Адже я пам'ятаю
так багато чужих життів, як у ваших книгах, але тільки не своє. І ці натовпи... З моменту,
як я прийшла до тями після смерті, мене переслідують видіння. І останнім часом вони не
дружні. Так довго я зустрічала світанки з тим, кого люблю, але насправді його ніколи не
було поряд зі мною в жодному з цих спогадів. Востаннє його привид жахливо налякав
мене. Все, що здавалося мені правдою, виявилося великою ілюзією.
— Правда не може здаватися, чи вона є, чи ні. Це і називається бути при глузді. І з твоїм
глуздом далеко не все гаразд, — старий, як добрий лікар, ставив мені діагноз, хоча було
помітно, що й сам страждає від подібної недуги.
— Я найбільше у світі хочу, щоб це закінчилося.
— О, люба, я ж не лікар, — сказав старий, заперечливо махаючи головою, — я тільки
можу застерегти тебе, адже в натовпах так багато небезпек і пасток, те, що ти їх бачиш, —
уже погано. Я розповім тобі історію. — пан Гакман сів у крісло, запрошуючи мене сісти
навпроти.
—Тиха вода поховає у собі все, що ти пам`ятаєш. Відображення чорних гір, мертву листву,
що падала та застигала на поверхні озера — усе залишиться у тій воді. Рибацькі човни, з
покоління в покоління розтинаючі річкові шляхи, голоси, історії, доторки та життя. Усе
залишиться у тій воді. Нескінченність спогадів, болей та радощів там, у бурхливихріках
перетинаються, щоб знову загубитись у нескінченній течії. Ніщо не забувається. Одного
разу все трапиться знову, наче уперше. Вмирає на землі, та у воді народжується знов.
Якщо людина вмирає в озері, то її душа, як і багато інших спогадів, застрягає в пам'яті
озера. Вони всі зберігаються в оболонках ... як ти там їх називаєш? А, примари, точно.
Людина не перебуває там надто довго. Ти знаєш, душа людини напрочуд легка, легша за
повітря. Вона блукає дном озера серед натовпу привидів, але рано чи пізно стикається з
одним із них, спливаючи в часі спогаду, заточеного в привиді.
 Пан Гакман дістав стару пляшку червоного о вина з полиці, де крім цієї пляшки
стояла ще щонайменше дюжина.
— Уяви, що я виллю келих вина на одну з цих книжок. Вино просочить його сторінки і
стане одним цілим з історією людини, заточеної в книзі, — Гакман наповнив келих вином,
а потім вилив його на відкриті сторінки однієї з книг про якогось Андрія, вино відразу ж
увібралося в текст. — От бачиш? Ми як цей келих — такі тендітні. Але людина не сама
келих, а те, що його наповнює. Після смерті душа виливається із тіла і стає вільною. Але в
неї занадто мало часу та досвіду, щоб усвідомлено вирішити, частиною чого їй стати
тепер, розумієш? Вона бродить серед привидів, зрештою стикаючись з одним із них і, як
вино, проникає на станиці чиєїсь забутої історії.
— Ви хочете сказати, що я зіткнулася з примарою і тому сиджу тут із вами? Це
неможливо, — мені було важко повірити в слова старого музиканта, але він напрочуд
точно описував усе, що я бачу у снах, ніби й сам там бував.
— Ти стала частиною спогаду Луки, який рибалив того ранку. Я пам'ятаю, як виглядав
його привид: він плив на човні трохи вище всіх, що йдуть дном. Він був першим, з ким ти
зіткнулася і опинилася у його спогаді.
— Ні, ні, досить. Цього не може бути, — я старанно не погоджувалась з усім почутим. Я
не встигла усвідомити, що жодного разу не зустрічала світанку з Лукою, як варто прийняти
думку про те, що я живу у спогаді. Це означало повністю попрощатися із глуздом.
— О, люба, ти не зобов'язана мені вірити, але це правда, і ти відчуваєш, що це так. Ти
могла зіткнутися з будь-яким привидом і прокинутися у будь-якому часі, який пам'ятає це
озеро. Адже тобі пощастило зіткнутися з тим, хто тебе полюбить, — заспокоював мене
старий.
— Я б не дізналася про це, якби не сни та видіння. Я жила б новим життям, поступово
приймаючи, що старого в мене більше немає, — мені ставало все важче говорити, все
валилося, мов тонкий лід під ногами.
— Я розумію... зазвичай так і стається. Адже ти не перша, хто зустрів смерть у цьому
озері. Але вперше за весь час, що я пам'ятаю, людина продовжує бачити спогади озера,
вибравшись із нього.
— Що ви маєте на увазі? Як зазвичай відбувається? — Не розуміла я.
— Усі, хто гинув в озері, випливали в іншому спогаді, але вони не пам'ятали нічого,
зовсім, лише незначні речі та своє ім'я. Я зустрічав цих людей біля озера, йдучи за ними у
спогад привида, з яким вони зіткнулися, якщо там було небагатолюдно, іноді шукав
попередній спогад. Я вигадував безглузду історію, як вони тут опинилися, хто вони й
звідки, представлявся їхнім другом, батьком, іноді дідусем. Найжахливіше було зустрічати
дитину, яка впала з урвища. Він виплив під час свята жнив, коли жінки прийшли на озеро
по квіти. Разом з лисом ми відшукали цей спогад, щоб зустріти хлопчика. Крику на озері
було... бідні дівчата. Він прожив зі мною десять років, думаючи, що я його дід.
— І де він зараз?
— Як це зазвичай буває... — з гіркотою відповів старий, ледве стримуючи сльози, — це
було дуже давно, Карл був добрим хлопчиком. Виріс, одружився, поїхав, а мій час уже
закінчувався, я перебрався в інше місце і ми більше не бачилися.
— Жаль, це перший, про кого ви говорите з жалем. Він був чужим для вас, але ви любили
його більше за ту дівчину і свого старого друга?
— Я любив їх усіх. Спогади можна записати на папері, але в розумі вони згодом
стираються.
— Пане Гакман, то чому ж я не як цей хлопчик? Чому ви не зустріли мене і не збрехали
мені, як усім іншим?
— Тебе зустрів той, хто заслуговував на це більше, ніж я. Того вечора я був поруч, мій лис
весь цей час доглядав тебе. Покажи мені свою ліву руку, люба, — попросив старий,
простягаючи свою долоню.
Я поклала свою руку на руку пана Гакмана, не уявляючи, що він робитиме. Гадати,
грати в долоні чи запросить мене на танець? Цей дивний ранок уже не міг стати
звичайним.
— Ти помічала його? Слід на твоєму пальці від каблучки, — вказав на невеликий рубець
на вказівному пальці старий.
— Так, під час одного світанку. Мабуть, злетіло у воді, — відповіла я.
— Так, люба, так і є. Коли ти тонула, обручка впала на дно озера, — говорив Гакман,
розглядаючи слід на моїй руці.
— Невже це важливо?
— Частина тебе все ще там, на дні озера, серед натовпу привидів, спогадів, тож у твоїх
снах ти бачиш те, що можуть бачити лише ті, хто досі не вибрався з озера. Ти пов'язана із
цією водою. Ти бачиш спогади озера у снах, у видіннях, зустрічаєш їх на вулиці, бачиш
минуле, майбутнє, іноді все разом. Це зводить з розуму. Коли людина оселяється у спогаді,
вона відчуває, ніби вона уві сні, чи не так? До-овго доводиться звикати до нової
реальності, але все ж таки це не так важко, як бути пов'язаним з іншими спогадами і
підозрювати, що щось не так. Можна взагалі втратити глузд. Тебе починає тягнути до
води, щоб з'єднатися із втраченою частиною.
— Весь час, що ми у місті, я не можу подолати це почуття, бажання повернутися до озера.
Але якби я не втратила обручку, що тоді?
— Пам'ять, яку несе ця каблучка, збереглася б. Не про все твоє життя, звичайно, а лише
фрагмент, пов'язаний із цим предметом. Бачиш усі ці книги? Я довго збирав цю колекцію,
всі ці речі – носії пам'яті, як і твоя загублена каблучка. Цьому будинку понад чотириста
років, я пам'ятаю його будівництво, — згадував пан Гакман.
Раптом серед книг я помітила одну, яка найбільше зацікавила мене.
— Що це? — я підійшла до полиць, діставши книгу звідти.
На її обкладинці написано лише ім'я та дати: "Лука Тюдор 1811 -1848".
— Не чіпай її! Тобі не треба знати про це, — старий вирвав з моїх рук книгу, поставивши
на місце, — сорок восьмий був важким роком, але в кожному спогаді, в якому ти
опинишся, він завжди буде різним. Тут, у спогадах зовсім інші правила, Єва. Тут
реальність немає значення. Реальність – такий самий спогад, як і інші.
— Як ви перенести всі ці речі? Ви ж не вмирали на озері, приковуючи себе до валіз? -
спитала я Гакмана, повертаючись поглядом на книгу життя Луки.
— Ха-ха... було всяке! — загадково засміявся старий, — носії пам'яті мають властивість
залишатися у спогадах, у яких ти їх залишив. Дуже давно я купив цей величезний будинок
і людина, що продав мені його, дуже довго пам'ятала мене... Я не міг потрапити до свого
дому, доки він не помер! — обурювався старий,— а після його смерті нарешті зміг
потрапити в цю лінію часу. Тоді після кожного переходу, я маю на увазі смерть, — уточнив
колекціонер, — я повертався до цього спогаду з новими книгами, подарунками та іншими
важливими предметами.
— Але як же Марта? Адже вона пам'ятає вас, — я не розуміла законів минулого. У голові
не лягали слова пана Гакмана. Мені буде потрібно багато часу, щоб зрозуміти все це.
— Ех, Марта... — засмутився старий, а добра посмішка застигла на його обличчі, — за цей
час я так втомився, моя мила... Це життя мало бути останнім. Я не хотів вмирати на озері
цього разу. За своє довге життя я любив, пам'ятав, ненавидів достатньо. Тут у галереї
власної пам'яті я й хотів померти цього разу. Востаннє. Але тепер відчуваю, що він буде
останнім.
— Пане Гакман, чи можна ставити вам ще одне запитання?
— Звісно, мила.
— Звідки ви все це дізналися?
Старий витримав довгу паузу, не поспішаючи поділитися своєю таємницею.
— Я перший спогад цього озера.

20 ПАДІННЯ

Ти чуєш голос тиші,

Що заглушує все довкруж?

Вже не відчуваєш провини,

Де ворог не знаєш, а де друг.

Ти мчиш на її заклик,

Що голосно встає з глибин,

І пам'ять ніжну стратив,

Залишишся навік один.

І довго, довго серед юрбищ,

Блукатимеш посеред них.

Чи знаєш ти, що ти самотній?

І хто ж пораду дасть тобі?

Лише тиша звучить довкола,

Ні шереху, ні слів, ні звуків.

Лиш натовп тіней, привиди та стукіт

З серця рветься з жалем.

Ти бачиш біле хутро вдалині?

Біжи за ним, мій друже, біжи.

Ти зустрінеш минуле щастя мить

Він стане вічним, як і ти.

Ми мчали снігом так швидко, як це було можливо. Всезелені горбовини простягали

увсебіч над тонкою спугою гірських доріг. Я жадібно хапала холодне зимове повітря. Дух
підсковзувався на звивистих стежках, але зупинятися було неможна. Його копита постійно
зісковзували в прірву і він іржав, намагаючись знову стати на стежку. Він сливе не щухнув
з урвища, позаяк ми час од часу опинялися під самісеньким краєм. Звинний кінь випірнав
з гірських заглибин, наче спритна кажаняча тінь, він зринав над плетивами кривих доріг,
пружнаво завнурювався натужною стрілою у горбаті прірви, винирював над ними, наче
зграя чорних птахів над горбатими щовбами зимових гір.
Зльодиділі руки насилу утримували уздечку, кампур вже давно злетів з голови —
моє волосся всеньке біле, наче хмарне небо, шкіра від холоду зблідніла, а зрештою стала
пекли й горіти зсередини багряним полум'ям. Лише сині вени, як тонкі річки, піднімалися
по руках і шиї, наче витікаючи в глибокі блакитні очі. Олово текло по тих жилах,
зсушуючи серце, а кров вигустла до ртуті.
 Під сильними копитами час од часу зносився пружнавий тріск вимерзлої води та
гілля. Чим вище у гори ми підіймалися, тим буремнішим ставало повітря, а сніг
перетворювався у крихітні леза, що впивалися у змерзлу шкіру та в обличчя.
Озираючись назад, можно було побачити, як наші сліди зникали під товщею дикого снігу.
Попереду бовваніли миртові пагорби, де колись, на позір дуже давно, пасовищем
розсипалися стада вівець. Наразі вони перетворилися на знелюдніле стернище та
нагадували вимерлу пустелю, що безмірним простором тиснуло на сиве небо.
Лак Рошу прямісенько під тими пагорбами. Його вода наче подовжена в віки,
чорним тавром випірнула з провалля та журливо мовчало під навісними горбинами.
Обрізаючи довгий шлях звивистими дорогами, ми завнурились у хащу покляклих ялин,
швидко просуваючись вниз до озера. Здавалося, наче весь Всесвіт зкочується у ту прірву,
буцімто діброви, стернища та сосни наразі позриваються з усіх тих урвищ над чорною
водою і вона їх проковтне; а за тими дібровами та соснами позриваються з міських
домівок та храмів височезні гострі щовби, шпилі та хрести — все пожре та темна вода. То
ж й ми несемося перед ними. Пагорби дедалі більше нахиляються над озером, наче
прихиляючи до нього небо, щоб воно проковтнуло й його теж. Кінь злітав над проваллями,
вода пантрувала нас, виглядаючи межи пагорбів та сосен, наче чекаючи нас. Ми
підіймалися до самого щовбу урвища, що нависало покірним титаном над Лак Рошу.
Дороги позаду посумніли, замклись, дедалі тихішим ставав сніг на заламаних
стежинах. Запряжені у візок коні наче намагалися наздогнати той бурмений вітер та сніг,
але вони неслися занадто швидко за коней. Лука гнав їх вниз до озера дорогую під
пагорбами, намагаючись перехопити чорну тінь несамовитого Духа. Ні на мить він не
зупинився, боючись запізнитися, Лука як ніколи довіряв злому передчуттю, якого допір
цурався та гнав його подалі від свого глузду.
— Знову ця пісня... Чому, чому я її чую? — в його отруєнній свідомості зринала пісня
Зимових свят, натужно обплітаючи його розум, нарощуючи свої сили, наче гостирими
струнами розпорюючи втомлений глузд, — Гоп! Хутк'!
Лука гнав коней, але ті вже знемагали від довгої дороги та холоду. Зрештою,
снігопад сливе вгамувався. На фермі панувала повнісенька тиша, з димарів ледь виднілися
тмяні сірі стовпи диму, і все наче як завше — слабкий вогонь життя ховався по хатках на
пологих пагорбах, але озеро було іншим.
 Візок став на бережині, та один з коней від бессиля звалився до долу, потягнувши
за собою й другого. Вони стомлено та відчайдушно вдихали колюче гидке повітря з
широко розплющенними очима. Лука вийшов до озера, оглядаючись довкруж. Анітелень.
Діти не казилися до знемоги на бережині, ніхто не заглядав у вікна, а сніжні гори наче
намагалися проковтнути хату, але не вистачило змоги. Двері були заборсані снігом, як і
поміст перед хатою — жодного звуку, ні однісенького сліду, що хтось прийшов сюди
раніше.
— Боже мій, невже... — Лука в розпачі застиг на місці, наближуючись до темної води.
Лука волав у порожнечу, виплескуючи весь гнів і біль, ніби поранений звір. Чорний
кінь уже мав бути десь тут, але ні слідів, ні звуків — лише жахлива тиша та порожнеча.
Він несамовито видивлявся у тьмяній воді те, чого більше усього не побажав би побачити.
Але відсутність рудих пасмів у товщі води його аж ні як не заспокоювала. Пісня Зимових
свят не зтихала ані на мить, різала його розум, вичавлювала з нього останні крихти
здорового глузду та надії. Лише важке дихання знесиленних коней на снігу час од часу
перебивали її.
— Ет-ет, друже, стій, — ми спинилися при самісенький прірві.
Дух бентежно перебирав копитами на мокрому снігу й смикав головою. Я більше
ніколи не прокочусь верхи на ньому та він, на жаль, це відчував.
— Тихіше, тихіше, Дусе, все добре. Не хвилюйся за мене, повертайся додому, — ми
торкнулися чолами, моє біле волосся липло до його короткої і чорної вовни. Він
виснажений і наляканий і мені так шкода.
Одного разу ми вже стояли тут із Духом. Тоді мені здалося, буцімто наша хатина
палає у вогні. Підійшовши до краю, я дивилася вниз на темну воду, усіяну мертвими
стовбурами дерев та рідкісними крижаними островами. Хатина стояла біля берега,
заметена снігом. Я підійшла ще ближче. Ноги червоні від холоду болісно пульсували.
Пучки пальців на руках втратили чутливість, а щоки вкрилися дрібними червоними
порізами від вітру і снігу.
Раптом знизу почувся натужний несамовитий зойк — Лука шукав моє тіло у
холодній воді та ремствував над озером. Груди охопив глибокий, колючий смуток.
— Не бійся, прошу, не лий сліз. Я обов'язково знайду тебе знову.
Я відірвала ногу від снігу, роблячи крок уперед, цієї ж миті Лука підвів голову
угору. Його бліде обличчя прикипіло до мене, наче застиглий у часі. Ця мить, як крихітна
вічність між нами, скувала нас в єдиний несамовитий жах. Голос Луки, наче виходячи з
нутра, з пекельного клекоту серця, вибухнув з тремтячих зціплених допіру вуст.
— Єво! Ні! — його крик пролунав по всьому озеру, я впевнена, ця вода запам'ятає цю
мить у вигляді його привида, що кричить до пагорба.
Падаючи з урвища, я продовжувала дивитися на нього і падіння не здавалося таким
страшним. Я не хочу заплющювати очі, не хочу залишити його на самоті. Але вода кличе
мене за собою, жадібно роззявивши свою темну пащу, то ж це падіння не може бути
вічним. Через гулкий вітер, що охоплюв мене, я ледве чула його слова. Нехай я й ставала
все ближче до Луки, його голос ставав дедалі тихішим й далеким. Але я продовжувала
дивитися.
Враз падіння припинилося, я все ще бачила його — він гірко ремствував, стоячи
навколішки на краю причалу. Здається, зовсім поряд зі мною і водночас так далеко.
З якоїсь причини я все ще не була у воді. Лише кінчики пальців ніг і рук торкалися
озера — я наче повисла в повітрі. Раптом у грудях стало так боляче — щось тримало мене
над водою. Серце пульсувало так повільно, що кожен стукіт здавався останнім. У воду
капала кров, що стікала з моїх грудей — один із стовбурів пронизав мої легені. Серце
всього кілька разів смикнулося всередині мене, а потім все поринуло в темряву і тільки в
ту мить мені стало страшно і шалено самотньо. У повітрі повисла непорушна мить.
Я все ж таки не заплющила очі й Лука довго дивився в них з бережини.
Зіграй для мене востаннє. Тут і зараз, адже я дивлюся на тебе. Я так хочу почути
твою пісню. Через час та воду наді мною я обіцяю, що почую її.
Холодний, зкривілий звук розлаштованої віолончелі важко виходив з-під смичка.
Тужлива пісня виплискувалася по засніжених пагорбах та стернищах, шелестіла межами,
ховалася поміж покляклих дерев та падала до долу зі снігом. Тремтячі червоні руки
вимальовували мелодію по гострих срібних струнах. Остання віолончель.
Жалобна пісня зимових свят знову зазвучала для мене. Тоді, минулого разу, вона
була лише тінню нашої гіркої біди. Саме зараз вона по-справжньому звучить.
Віолончель плаче, ремствує, дріботить од жалю, її мелодія стає дедалі сильнішою,
потужнішою, вона кипить та вибухає, б'ється, наче птах у труні, вирує та рветься. Траурна
пісня злинала до самих гірських щовбів, облітала озеро, зносилася над соснами, блукала
стежками, пронизувала озерну товщ, аж поки не вичерпала себе до самого краю. Зтихла,
випустила останній вдих та тихесенько вмерла під руками Луки.
Він опустив смичок. Я дивилася на нього, безтурботно нависаючи над темною
водою. Його рука стиснула струни до натуги та вирвала їх з інструменту, залишивши на
червоних пальцях темно-багрові сліди.
Лука бережливо розметнув купи снігу під дверима та зайшов до хати. Чоловік
підкинув деревени у камін за запалив вогонь, а коли вогонь розійшовся — вийняв та
жбурнув пару палаючих колод на дерев'яну підлогу. Полум'я швидко охоплювало кімнату,
жадібно пожираючи все на своєму шляху. Вогонь виплачував на книжках, меблях,
картинах, всюди. Піднімаючись на другий поверх, він жадібно проковтував дерев'яні
корпуси скрипок, які колись могли стати чудовими інструментами, але тепер приречені
перетвориться на чорний попіл.
Чоловік спустився до помісту, сів у човен і поплив до середини озера. Він підняв
моє тіло, звільняючи його з пастки. Лука обв'язав наші руки срібними струнами і опустив
мене вниз, зрештою опустившись за мною в холодні зимові води. Тільки одинокий човен
коливався на поверхні озера серед мертвих дерев, а позаду палала хатина, видихаючи
густий чорний дим до сірого неба.
Він лише спогад. Цей жах ніколи не був правдою.
Хто ж з нас примара, хто видіння? Кому болючіше вмирати? Боляче однаково, ми
обидва справжні, як стародавні чудовиська з тисячолітніх льодників — нас розбудили
після довгого сну, але ми знову засинаємо. І болю більше нема, і світу більше немає.
Тільки нескінченні води, в яких прокинуся тільки я.
Я знайду тебе, мій янголе, серед товпищ ппримар та безлічі спогадів. Ти
прокинешся і знову оживеш у тому чудовому солодкому сні, де ми разом піднімемо свої
очі до неба і проводимо зграю гусей у невідомий нам шлях. Все забудеться, хай і не
виправиться. Як стражник твоїх сумних снів, я збережу твоє життя у своїй пам'яті, адже
немає нічого священнішого за людське життя. Якось я побачу його світло в твоїх очах,
нехай ти й не згадаєш мене. Мій милий янголе, побачимося за мить.

Твоє видіння.
 21 Я ЄВА

Там, високо над примарами, повільно опускалися на дно наші тіла. Щільна вода
обережноо опустила нас на спід озерра. Наші руки були міцно обв'язані срібними
струнами, вирваними з віолончелі. Я прийшла до тями, але не Лука — невдовзі його тіло
стало розчинятися у воді, як спогади крові, багряними хмарами розтікатися по дну. Лише
срібні струни залишилися на моїй руці. Річ, що несе в собі пам'ять, залишилася зі мною,
але я її не збережу. Нехай увесь біль назавжди залишиться тут, похований на дні озера. Я
зняла струни зі своєї руки, на зап'ястку залишилися шрами від гострого дроту.
Я гірко плакала, сіль із моїх сліз розчинялася у воді. Ніхто не побачить і не
дізнається, що мені було сумно. Примари обходили мене, відводячи від мене свої порожні
погляди.
Ми будь-що зустрінемось знову. Одного разу моя душа вже зустрілася з твоїм
спогадом, тож це трапиться знову. Сотні, тисячі привидів проходили повз мене, в одному з
них наш порятунок, тихий притулок, де ми сховаємось назавжди.
Час тут тече інакше, його ніби й зовсім немає. Як довго я тут? Неможливо
порахувати години, дні та роки, але їх пролетіло вже так багато. Згодом я почала
розрізняти спогади майбутнього, я бачила їх і раніше, але їх так важко розрізнити:
елементи одягу, діалект, дрібні деталі видавали час. Весілля, яке мені снилося, — на
ньому я бачила дивні спалахи світла, що виходили з темних коробок, я бачила такі в
галереї пана Гакмана, вони створюють фотографії. Це озеро стільки років залишалося
незмінним, змінювалися лише люди. Дивно.
Пан Гакман брав із собою речі з одного спогаду до іншого. Він не втратив себе
завдяки їм. Вони — талісмани, зберігачі пам'яті, які плекають у собі історію минулого. Він
приносив у новий спогад найважливіші фрагменти пам'яті, з яких через сотні років зібрав
цілий храм. У мене було лише каблучка. Єдине нагадування про моє справжнє життя
могло стати дверима, які б привели мене до пам'яті про себе, але воно втрачено назавжди.
Я йшла проти течії, вода проходила крізь продух в моїх легенях. Мій пошук час від
часу ставав механічним, у такі моменти мені здавалося, що я сплю. Насилу відрізнялися
силуети. Я закопувалася глибоко в собі. Іноді навіть дивлячись на привидів, не відразу
входила до спогаду — мій погляд ставав розсіяним, незібраним. Але після цього я ніби
прокидалася і знову шукала уважніше.
Де-ін-де я знаходила загублені речі: прикраси, листівки, пляшки, фотографії, дитячі
іграшки тощо.
Можливо я плакала, а може й ні, в цій воді губиться все людське, притаманне
живим. Я намагалася згадати себе, але допіру лише один спогад блукав руїнами
втраченого минулого — моя смерть. Мені вже було байдуже, неважливо хто я та звідки. Я
лише хочу забути це озеро, прокинувшись в новому спогаді, знову бути поряд з Лукою.
Хай Лак Рошу забере як жертву моє минуле.
Аж раптом за спиною я відчула знайомі холодні дотики. Більшість примар
обходили мене у цій темній воді, але щось намагалось вхопити мене за плечі та шию. Я
озирнулася назад та побачила трьох примар, що викривлялися в дивних позах, жадаючи
схопити мене, але течія наче відштовхувала їх назад. Їм не довелося змушувати мене
дивитись на них, як уперше. Я відчувала, як мій погляд набуває сили незгірше за їхню.
Враз їх обличчя немов жерла затягли мене до знайомого спогаду — я знову побачила себе,
що стоїть у вимерзлій до хрусту воді озера. Довкола темна ніч огортала тихий ліс, лише
хруст а тріск цнотливої кризи луною розносився по озеру, а тендітне тремтяче тіло
знаходило в собі змогу йти далі, наближуючи себе до немучого кінця.
Я розглядала себе, не поспішаючи торкнутися ран. Моя кров може розповісти про
моє минуле, відкрити таємницю того, хто я та ким я була без озера. Час цього спогаду
незабаром закінчиться, але мені хотілося побути поруч із собою ще трохи. Я йшла через
крижану кірку за собою, поринаючи все глибше і глибше у воду. Якоїсь миті лід перестав
тріскатися і ми зупинилися. Я простягла свою руку і торкнулася своїх зкривавлених ран.
Як і з кров'ю Ліни, все почало розпливатися, а незабаром формуватися у новий спогад.

Перший спогад.

Я бігла так швидко, здається, мої ступні торкалися землі тисячу разів на секунду.
Усередині невагомість і серце жорстокими ударами повторює кожен крок. Так страшно і
так боляче всередині. Мені багато разів було страшно. Але коли стикаєшся зі справжнім
жахом – не можеш думати про нього, не можеш усвідомити всю його силу. Ти стаєш
частиною цього страху, він розплавляє тебе, немов розпечена піч плавить сталь. У вухах
дзвін, а в голові — абсолютна тиша. Ні думок, ні слів зовсім нічого. Просто крок, стукіт
серця, вдих, видих, крок, стукіт серця, вдих, видих… Я спостерігала за своїм бігом ніби
збоку, обганяючи себе, і переживала ті самі почуття.
Я чула свої думки і вони затягували мене у той час, в якому я жила та померла.
— "Світло ліхтарів...траса, придорожні ліхтарі, де світло..."
Я напружувала мозок, намагаючись зрозуміти свої думки, аж раптом починала згадувати.
— О, Господи...невже...
Я враз усвідомила, чому хатини Луки не було на озері в момент моєї смерті. Руїни
будівлі під снігом були руїнами нашого дому, а зруйнований поміст — місцем, де я
зустрічала світанки.
Лука жив задовго до мого народження і до моєї смерті. Між нашими спогадами
прірва в цілі віки, між нашими життями — багато десятків років.
Мене наче обдали крижаною водою, що привела мене до тями. Божевілля, одержимість
озером тихо полишали мене, наче злий дух, що зустрівся із божественним світлом.
Я слухала свої думки й свідомість поверталась до мене, я покидалась від жахливого сну.
Ще зовсім трішки.
За моєю спиною вдалині я чула чоловічі голоси, нестабільні та злі, найжахливішим
було час від часу розрізняти в їхніх словах своє ім'я. Ті, хто хотів вбити мене, знали моє
ім'я. Це одразу наближало їхні темні тіні, і з моїх вуст зривався ледь чутний зойк.
Враз все розчинилося багряними тонами. Переді мною народжувалися нові силуети.

Другий спогад.

Я бачила мисливця, в його руках рушницю — він тримав на прицілі оленя. Руки
чоловіка не тремтіли, він був готовий вистрілити. Але за секунду до того, як він мав
спустити курок, тварина відбігла вбік й хутко зникнула в лісі. Олень оглядається лише
один раз, щоб почати невпинний біг у протилежний бік від голосів та прицілу.
— Нічого, наступного разу пощастить, Веснянко, — чоловік опустив грубу, смагляву руку
на голову маленької рудоволосої дівчинки, в чиїх очах грав вогонь і й несамовита цікавість
до процесу полювання.
— Він такий швидкий, тату, як його спіймати? — з нерозумінням думала дівчинка.
— Якщо ти мисливець, то твоє завдання залишатися непоміченим. Ти полюєш і знаєш про
це. Ти бачиш кінчик рушниці перед собою, чуєш своє дихання, бачиш тварину,
спостерігаєш за нею. Але вона не повинна бачити ні тебе, ні кінчик твоєї рушниці, вона не
повинна почути твоє дихання. Тоді тварина в пастці — тобі лишається тільки спустити
курок. Єво, тобі не варто бути мисливцем. Це справа для таких як я, дорослих та черствих.
Адже ми полюємо не просто так, ти знаєш. Ми живемо завдяки цьому видобутку.
Вбивство заради розваги це жахливо, тож не радій, коли звір помирає, затямила?
— Затямила. Я тішуся, що він встиг втекти. Якби він був повільним чи дурним, ти б убив
його і я сумувала, — пояснила дівчинка, а її обличчя розпливалося у щасливій усмішці.
Цей чоловік був моїм батьком. Себе я впізнала майже відразу, мені лише
знадобився час звикнути до спогаду, що сформувався. Мені тут років з одинадцять, у мене
вже довге волосся, мама забороняла мені їх підстригати, вони їй так сильно подобалися.
Ми піднялися з землі, виходячи із саморобного укриття, яке ми зробили з татом.
Біля траси стояла машина — великий старий джип, який давно прогнив у деяких місцях.
Ми сіли в нього, батько дозволяв їздити попереду, але завжди стежив, щоб я була
пристебнута.
Ми їхали додому. Я ніби сиділа ззаду і дивилася на них зі спини. Я озирнулася до
лісу і згадала це місце.
Згадка обірвалася, і я знову опинилася на шляху до озера в ніч своєї смерті.

Я так швидко бігла. Гілки старих сосен дряпали шкіру, ніби зупиняючи мене. Я
тікала від однієї смерті на зустріч до іншої, але сама вибрала, в який бік тікати. Якщо це
кінець, то я хочу ще трохи подихати. Взяти і сховати у своїй пам'яті ще щось дрібне і
незначне, але таке важливе і цінне в останні хвилини.
Чи щасливі стада коней, зриваючись з урвища, тікаючи від дикого звіра? Вони
позбавляють себе життя, але їхня смерть не приносить задоволення тому, хто її так жадав.
Вільні тварини, готові померти, тільки не виявитися чиєюсь здобиччю. Страх змушує
коней тікати від смерті. Страх породжує неусвідомлену сміливість чи сліпоту перед іншим
безвихідним кінцем.
 Щось засяяло вдалині і я прискорила крок. Аби це була дорога, аби це була дорога.
Пробираючись через дерева, я опинилася на широкому відкритому просторі, з сяючим під
місячним світлом озером, вкритим кригою. Я так втомилася, легені не витримували і наче
покривалися кривавими розривами. Все моє тіло було вкрите порізами та подряпинами. На
мені майже не залишилося одягу — біла вовняна сорочка ввібрала мою кров і була дрібно
порвана, ніби нею дражнили диких голодних звірів.
Я знала, що не зможу втекти. У колінах відчувалося тремтіння, наче від першого
поцілунку. Я впала на землю без сил підвестися. Голоси ставали ближчими. Я дивилася на
срібні зірки над головою і намагалася вкрасти цієї ночі ще трохи часу і повітря. Дихати —
це розкіш, і спостерігати за рухом зірок — скарб, який неможливо придбати за багатства
світу. Мої ноги вже не могли рухатися. Крижана кірка липла до моєї спини і живота, тіло
швидко кочніло і я впала назад, повільно занурюючись у темні води.
Я боялася не самої смерті, а що помру від їхніх рук. Боялася, що моє тіло
залишиться в їхньому розпорядженні, коли я перестану дихати. Вони опинилися біля озера
надто пізно, коли я вже була до пояса у воді. Вони точно не підуть за мною. Один із них
спробував, але не зміг зайти надто далеко. Чи можна назвати це спасінням? Навряд, але
свободою можна. У мене був вибір і це найцінніше, що має людина.
Почуття безпеки, тиша і спокій оточили мене. Це схоже на обійми. Я не відчула
болю у легенях, коли вони наповнювалися водою. Життя залишило моє тіло раніше.
Смерть, яку я не встигла злякатися. Смерть, яка здалася мені спасінням. Смерть, яка
врятувала мене від страху та болю. Я знаю, що трапилося б зі мною, навіть якби я
залишилася живою. Чи хотіла б я жити далі? Якщо ти опиняєшся в рабстві і твоє життя
знаходиться в розпорядженні когось іншого — ти безсилий і слабкий. Окови на руках
залишаться на все життя. Тавро жаху і приниження буде нагадувати про те, що сталося все
життя. Як би не закінчилася ця ніч, я щаслива, що померла зараз.
Я знову тут, знову бачу цей момент вже вкотре. І він починає повільно
розпливатися. Фрагментами я бачу автомобіль, який їде нічною трасою, через скло я чую
свій крик і удари по склу.
 Я продовжую згадувати. Фрагменти минулого в шаленому темпі повертаються одне
за одним. Згадую дитинство, згадаю наші подорожі, перше кохання та сварки з батьками,
згадую як він вчив мене водити, як готували з мамою яблучний пиріг, як ходили на балетні
вистави. Як нескінченний тур балерини — амплітудні повороти пам'яті, нестримний вихор
спогадів, що тільки набирає швидкість.
Батька застрелили підчас полювання. Десять років тому (до моєї смерті) ми з
мамою переїхали до міста. Мама тяжко переносила смерть батька, тож згодом її серце не
витримало. Через вісім років я вирішила з'їздити до будинку, де виросла. Я попросила
старого знайомого тата відвезти мене, але на півдорозі в машину сіли інші двоє.
Залишаючи порізи на моєму тілі, один з них він тільки й твердив, що це через мого
батька, що я маю дякувати йому за те, що залишив мене одну. В якийсь момень я згадала
обличчя цього ката. Він знатно посивів, його шкіра потеемніла, а маленькі сіі очі глибоко
впали й були оточенні темними плямами. Я згадала його, їх обох. Це вони полювали
недалеко того дня і один з них випадково вистрілив у мого батька. Він десять років провів
у в'язниці через цю жахливу помилку.
Ці двоє чоловіків жили в старому будинку неподалік від нас і батько забороняв мені
вітатися з ними та підходити до їхнього будинку. Не знаю чому, але вони ніколи не
любили мого батька, він не мав звички мати дружбу з поганими людьми. Якось вони стали
на моєму шляху, коли я поверталася додому зі школи. Мені було близько чотирнадцяти чи
п'ятнадцяти років, і ці чоловіки часто спостерігали за мною, розглядали мене. Того дня
між ними та батьком відбулася сварка — хтось із них торкнувся мене. А за кілька днів
інший "випадково" застрелив батька на полюванні.
Через десять років, повні ненависті та бажання помститися, вони чекали мене на
півдорозі до будинку. Що сталося із третім? Скільки коштувала їхня дружба з батьком?
Вони не були близькими друзями, але мені було важко повірити, що він міг вчинити так з
дочкою людини, яка йому довіряла, і зрадити її таким жахливим способом.
Я хотіла, щоб ці спогади перервалися. Але одне за одним вони спливали та
спливали. Розтікалися, як вода, і збиралися знову. Я втомилася відчувати весь цей біль.
Невже це все? Я не хочу прокидатися, пам'ятаючи лише зраду, біль та страх. Розбита і
втомлена, я затуляла очі й вуха руками, щоб більше нічого не бачити і не чути. Але в
якийсь момент настала тиша. Голоси зтихли. Щось тепле гріло очі і просвічувало повіки.
Хтось тримав мою руку у своїй.
Я розплющила очі і побачила перед собою маму, яка одягала на вказівний палець
моєї лівої руки каблучку.
— Нехай воно буде у тебе. Твій тато подарував мені її, коли робив мені пропозицію, —
вона з теплотою в очах згадувала цей момент, — він тоді довго бігав за мною, кликав
заміж, а я все відмовляла… Вже й не злічити скільки разів він чув «Ні». Тоді він
влаштувався до мого батька в продуктовий магазин, і працював там цілих три місяці, але
мене важко було вразити, — мама засміялася дивлячись прямо мені в очі, тут не було
другої мене, ніби я й була з того спогаду, — тоді він домовився з моїм батьком про вечерю.
Увечері за столом урочисто встав, дістав з кишені обручку і сказав: «Єлісавета, я працював
на твого батька три місяці і це було важке випробування для мене, твій батько не
найприємніша людина! Але я тримався і жодного разу не вилаявся при ньому, я не
витратив із зароблених грошей ні копійки, щоб купити цю обручку, і якщо ти не
погодишся вийти за мене, я більше жодного разу тебе про це не попрошу» — мама
зупинила свою розповідь, ніби згадуючи, що вона відчувала в той момент, — звичайно ж я
погодилася, розуміючи, що Йозеф серйозно налаштований, — мама поклала другу руку
поверх моєї, — нехай воно буде з тобою, люба. Воно не дозволить тобі забути твого
старого, щоб не сталося. Мені цього буде достатньо.
Обручка була трохи замалою, але я ніколи більше не знімала його. У кутку світлої
кімнати, в якій ми сиділи, стояло велике дзеркало. Тоді я зрозуміла, що не змогла б забути і
маму, адже ми були такі схожі, і в відображенні це було особливо помітно. На годиннику
дванадцята година п'ятнадцять хвилин. На календарі 17-те червня 1994-го року. На комоді
світлина мами зі мною на руках, у кутку та сама дата, але інший рік — сімдесят сьомий.
День мого народження.
Хвилинна стрілка на годиннику рушила і спогад повільно розчинився.

Після нього було ще кілька. У майбутньому я матиму невеликий квітковий магазин.

У моїй маленькій квартирі завжди стоять свіжі чи сухі букети. Я все ще пам'ятаю запах
квіткової приторної солодощі та приємної гіркоти.
Батьки завше дарували мені букет незабудьок на день народження. Ці квіти всюди,
вся моя кімната потопає у їхньому свіжому блакиті. Я озираюсь навкруж і їх стає дедалі
більше, вони проростають під моїми ногами. А коли все навколо всіялося блакитними
квітами, вони почали проростати з моїх рук і з усього мого тіла, розцвітаючи та сяючи у
сонячному світлі.
Наче після солодкого сну я знову опинилася в темряві серед примар. Я боялася
зіткнутися з одним із них. Дивилася на свою руку, переконуючись, що обручка на місці.
Вона достоту залишилося на моїй руці.
Я переходила зі спогаду у спогад, дивлячись у вічі кожному привиду, що йде
назустріч. Аби не зіткнутися з ними і не застрягти в їхньому спогаді назавжди. Тут
неможливо втомитися, але я відчувала тяжкість та безвихідь. Не знаю, яка з примар
приведе мене до Луки. Ставало бентежно від думки, що не знайду його. Я блукала серед
примар так довго, що вже й не пам'ятаю.
Час минав, я побувала у тисячах спогадів. Якось, вийшовши з чергового історії, я
побачила попереду знайомий силует старого білого друга. Це лис. Течія почала
прискорюватися і нести мене до звіра. Він чекав на мене, а привиди розступалися. Я
ніколи не рухалася за течією, завжди йдучи проти товпища цих примар, але лис чекав мене
в протилежному боці. Я проходила крізь натовп. Якесь дивне почуття у тілі. У мене не
було часу оглядати себе, я лише намагалася не втратити білу пляму надії в неживій юрбі. У
голові спалахнули слова пана Гакмана про течію часу — якщо рухатися ним, то вік почне
змінюватися. Я відчувала, як стаю дитиною, а потім знову дорослішаю і так по колу.
Обручка спадала з маленького пальчика, тож я тримала її.
Ми довго бігли, але цього разу я вже не могла прокинутися. Тому я бігла та бігла, не
дозволяючи собі зупинятися. Коли ти дитина, бігти страшенно важко, адже твій крок
вдвічі дрібніший за дорослу людину і наздогнати спритного лиса здається непосильним
завданням. Але одного разу лис зупинився біля однієї з примар.
Мені було близько восьми років, коли лис зупинився, а разом з ним і я. Він
пантрував привида жінки, що дивилася нагору. Я не могла розрізнити обличчя і
подивитися їй у вічі, адже її погляд був спрямований нагору. Лис підняв свою голову
нагору, повторюючи за примарою, і я зробила те саме.
— Зграя гусей! — сказала я сама собі, радісно сміючись і ляскаючи в долоні.
Раптом лис підбіг ззаду, штовхнувши мене назустріч примарі. Я відчула зіткнення і
темрява розвіялася.
— Мамо, мамо! Дивись, там дівчинка у воді! — хлопчик років з одинадцять кричав,
вказуючи пальцем на середину озера.
У воді борсалася маленька дівчинка зі стиснутим кулочком. Жінка відірвала свій
погляд від гусей, що пролітали в небі.
— Господи, звідки вона тут? Вона ж потоне, скоріше, допоможи мені! — жінка почала
знімати важкий верхній одяг, щоб пірнути за дівчинкою.
Її випередив незнайомий чоловік середнього віку, який кинувся в озеро, рятуючи
дитину. Він дістав дівчинку з води, а жінка загорнула її у своє пальто.
— Пане, вона жива? — схвильовано питав хлопчик.
— Так, юначе. Ти молодець, що помітив її! — похвалив хлопця чоловік, що грів дівчинку,
розтираючи її руки і ноги. — Я знаю її, вона буває на ринку і жебракує... сирота, мабуть,
прийшла подивитися на гусей з причалу і впала у воду… — намагався пояснити те, що
відбувається, незнайомець, — Ви могли б залишити її у себе? У вас чудовий син, я
впевнений, що він захистить її. У вас є чоловік? Звичайно, у такої гарної жінки має бути
чоловік, хороша людина, яка не зможе відмовити маленькій сироті у притулку! Прошу вас,
подбайте про неї, адже вона зовсім застудиться і знаєте, що зазвичай буває...
Пані Тюдор стояла, не в змозі промовити жодного слова, незнайомець вже все за неї
вирішив, ще й син підтакував кожному слову.
— Так Так звичайно. Впевнена, пан Тюдор все зрозуміє, — налякана жінка взяла на руки
укутану дівчинку, а незнайомець, що промок, наскрізь уже прощався з нею.
— Як же вас звати? — навздогін спитала жінка.
— Велі, Велі Гакман, пані, — представився той, піднімаючи над головою мокрий капелюх,
— щасливого вам життя, пані Тюдор! — з цими словами пан Гакман пішов у ліс, з якого
прийшов.
Малятко тремтіло від холоду і переляку, але міцно стискало кулак.
— Що це там у тебе, люба? — Жінка взяла ручку дівчинки, розкривши її, і виявила там
золоте колечко, — сподуваюся, ти його не вкрала?
Дівчинка помахала головою, заперечуючи крадіжку.
— Чиє воно, пташко? — поцікавилася пані Тюдор
— Моїх батьків. Мама сказала, щоб я їх пам'ятала, — сказала мала, на обличчі якої
повільно став проступати рум'янець.
— Ходімо додому, люба, — мама Луки опустила дівчинку на землю, взяла її за руку і вони
пішли у бік лісу.
Репетиція пана Тюдора мала вже закінчитися і невдовзі вони всією родиною
повечеряють. Увечері слухатимуть струнний квартет, у якому бере участь пан Тюдор, а
вранці вирушать додому.
Неподалік за лісом пані Тюдор та її сина чекав візок.
Лука йшов поруч із дівчинкою, з цікавістю розглядаючи її. Вона ніяково тримала
погляд на своїх босих ногах. Хлопак зняв свої черевики та звернувся до малечі.
— Це тобі, щоб не було холодно,— Лука обв'язав навколо шиї дівчинки свій теплий
червоний шарф та взув її ноги у черевики— я Лука, це я тебе врятував. А як звати тебе?
Мала загорнулася обличчям у теплий, сухий шарф, дивлячись великими зеленими
очима на хлопчика.
— Я Єва.