Quest’opera è stata tradotta con il contributo

del Centro per il libro e la lettura del Ministero della Cultura italiano

Цей твір перекладено завдяки сприянню

Центру книги та читання Міністерства культури Італії
 Chiara Mezzalama

DOPO
LA PIOGGIA
К ’я р а М е ц ц а л а м а

ПІСЛЯ
ДОЩУ

З італійської переклала
Любов Котляр

ЛЬВІВ
УДК 811.131.1
М-55

К’яра Меццалама
ПІСЛЯ ДОЩУ
Роман
З італійської переклала Любов Котляр
Перекладено за виданням:
Chiara Mezzalama
DOPO LA PIOGGIA
Edizioni e/o
via Camozzi, 1
00195 Roma
info@edizionieo.it
www.edizionieo.it
Copyright © 2021 by Edizioni e/o
Published by arrangement with Loredana Rotundo Literary Agency
ISBN 978-88-3357-225-3

Після затяжного, спекотного й засушливого літа внаслідок страшної зливи

Тибр розливається, виходить із берегів, заливаючи Рим і всю долину русла.
Річка перетворюється на нездоланну перешкоду, географічну межу, і все,
що раніше здавалося таким знайомим й упорядкованим, несподівано
стає чужим та загрозливим. Ось на такому тривожному й небезпечному
кліматичному тлі Елені та Гекторові доводиться усвідомити, що їхньому
шлюбу, а разом із ним — і світові, у якому вони досі жили, настав кінець.
Їхня вимушена подорож стає джерелом роздумів, переживань, зустрічей,
що так чи інакше вплинуть на глибокі зміни в них обох.
У цій історії, сповненій напружених пригод, читач познайомиться з числен-
ними персонажами — дітьми Елени та Гектора, загадковим мачо-грибником,
японкою, що вижила після атомної аварії у Фукусімі, спільнотою черниць,
юнаком-норвегом, песиком і багатьма іншими, — котрі супроводжуватимуть
головних героїв у їхньому сповненому небезпек відкритті нового світу.
Поєднання приватної драми подружжя із тлом довкілля, яке перебуває на
грані катастрофи, перетворює книжку на крик про допомогу і водночас —
на заклик до надії. Адже саме тоді, коли все летить шкереберть, людина
знаходить нові способи спільного існування, у ній прокидається бажання
творити, чинити спротив, уявляти майбутнє, боротися і любити.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати,

перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та
будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без
попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».
Copyright ©2021 Chiara Mezzalama
First published bу Е/0 EDIZIONI -ltaly Published
bу arrangement with Loredana Rotundo Literary Agency
© Любов Котляр, український переклад, 2022
ISBN 978-617-7654-93-2 © «Видавництво Анетти Антоненко», 2022
 Події та герої цього твору, а також імена й
діалоги, в ньому наведені, є винятково плодом
уяви і вільного художнього вираження автора.
Будь-який збіг із реальними подіями, людьми,
назвами або місцями випадковий.
 Кожен, хто коли-небудь пробував писати роман,
знає, яка це важка робота; мабуть, то одна з найпекель-
ніших справ. Треба весь час перебувати в собі, в тіс-
ній келії, в цілковитій самотності. Це контрольований
психоз, параноя з манією, запряжені до роботи, а тому
позбавлені пер, турнюр і венеційських масок, за якими
ми їх легко впізнаємо, а вбрані радше в різницькі фар-
тухи й кирзаки, з ножем для білування в руці*.
Ольга Токарчук, «Бігуни»

Нам довелося жити на Землі у буремні часи, непевні

й тривожні.
Мета — виробити в себе здатність давати відсіч тим
із нашого виду, хто занадто впевнений у собі та в на-
вколишньому світі**.
Донна Гаравей

О чверть на четверту четвертого листопада, у вівто-

рок, Гектор підвівся, щоб виступити на загальних зборах
членів Товариства. У своєму елегантному, пошитому на
замовлення, ретельно випрасуваному костюмі він почу-
вався дуже впевнено: піджак у плечах сидів бездоганно,
хоча й був дещо завузьким у талії, бавовняна сорочка
м’яко огортала тіло, приємно пахнула свіжовипрасуваною
білизною. Лише ґумка синьої шкарпетки занадто здавлю-
вала ліву гомілку. Як тільки він підвівся, запанувала тиша.
Гекторові чомусь спали на думку слова дружини, промов-
лені кілька днів тому. Того вечора він повернувся додому
* Ольга Токарчук, Бігуни. – Х., Фоліо, 2011. Переклад О. Сливин-
ського.
** Donna Haraway, Staying with the Trouble: Making Kin in the
Chthulucene, 2016.

7
запізно і застав її на кухні, де вона сиділа, вчепившись
обома руками в наповнену гарячою водою чашку так,
ніби то був її останній порятунок. Отоді вона й промови-
ла ту фразу, навіть не піднявши голови. Останнім часом
вона часто пила так воду, не додаючи пакетиків чаю або
трав’яного збору. «Відтоді, як ти припинив мене цілувати,
завжди ходиш із сигарою в роті». А він у ту мить думав
про м’які губи Клаудії, як про недозрілий плід, від якого
залишався присмак невдоволеності, присмак бажання,
яке йому ніяк не вдавалося втамувати. Дружина знала,
здогадувалась, а він не міг і не хотів їй нічого пояснювати.
Губи Клаудії, запах Клаудії. Він зустрічався з нею в офі-
сі, і тоді все здавалося легшим, прийнятнішим. Колеги,
партнери по бізнесу, сама безглузда робота — лише засіб
вдавати, ніби ти для чогось потрібен. Заробляти гроші,
утримувати родину, час від часу дозволяти собі маленькі
радощі. А от губи Клаудії ніяк не вдавалося викинути з
голови. Сигару в роті він ніколи не запалював. «Татку, ти
як мала дитина, — сказала йому якось донька, — вічно хо-
диш із соскою в роті». Вона теж мала рацію. Стрункі ноги
Клаудії, оксамит її шкіри; з нею він забував про свій вік,
забував, що мускули тіла обвисають, борода сивіє, зір і
слух погіршали; поруч із нею йому вдавалося контролю-
вати свої внутрішні страхи. Ті самі, що тривожили і його
дружину. Усвідомлення, що насправді живеш не своїм
життям, але ніяк не можеш з нього виборсатися. Вони
з Еленою часто про це говорили. Недосягнуті бажання,
нездійснені обіцянки, зрада самому собі через тисячі бу-
денних дрібниць, час, що невпинно спливає, стискаючись
навколо і звужуючи виднокрай. Із кожним днем всереди-
ні щось відмирало. Він знав, що Елена все розуміє, адже
вони вже так довго разом; вони нічим не могли допомог-
ти одне одному, бо мучилися від одного болю. Але той
спільний біль замість того, щоб їх об’єднати, тільки відда-

8
ляв. Як можна засуджувати когось за бажання почуватися
живим? Хіба щастя — це злочин? Груди Клаудії, її вигнута
спина, аромат волосся на скроні, її шкіра. Скільки щастя
проходить через тіло! І скільки нещастя.
У ту мить Гектор побачив, як вона легкою ходою ішла
по коридору, всміхнулася йому через скляну стіну кон-
ференц-залу. Він ретельно підготував виступ, завжди був
чудовим оратором, своїм розкотистим голосом миттю
завойовував увагу слухачів. А от чи відомо про це його
дружині? Зал поступово заповнювався, і коли всі повсіда-
лися, Гектор глибоко вдихнув. Та з його рота не вилетіло
ані слова. Хоча в думках панував лад, у голові всі слова
було заздалегідь розкладено в рядки, у фрази, які він знав
напам’ять. Але між розумом і ротом ніби раптом виросла
нездоланна перепона. Він на мить заплющив очі; пройде,
зараз минеться, це всього лише миттєвий стрес. Але чим
більше секунд спливало, тим глухішою ставала перепо-
на, — твердою, як залізобетонна стіна, — із того самого
залізобетону, навколо якого крутилася вся його робота,
його бізнес, завдяки якому він побудував своє маленьке
царство стабільності.
Його охопила паніка. Обличчя людей — спершу здиво-
вані, а потім збентежені, — погляди, все більш занепокоє-
ні й недовірливо-злякані, лише посилювали його тривогу.
Серце в грудях несамовито калатало, билось як навіже-
не, ніби хотіло вирватися на світло з тюрми, в яку його
ув’язнили, навіки поцупивши в нього голос, затьмарив-
ши розум, — ніби наклали злі чари. Через скло він бачив
Клаудію: вона застигла, як соляний стовп, папки, що їх
вона до цього тримала під пахвою, посипалися на підло-
гу; йому здалося, ніби він чує глухий звук удару картону
об паласне покриття. Гектор хотів було вибачитись, але
й ті кілька звуків чомусь ніяк не хотіли виходити з його
рота: вибачте, вибачте. Рак мозку. Ось що. Інакше й бути

9
не може. Чи церебральна ішемія, інсульт, аневризма. Щось
таке, що вже давно нишком роз’їдає його зсередини або
вразило цілком несподівано, як удар батога.
Він важко опустився у крісло. Клаудія тим часом уже
влетіла до конференц-зали. Клаудія у білій блузці та з
перлами в сережках; Клаудія зі склянкою води; Клаудія,
яка підтримує його, наче неживе опудало з перекошеним
обличчям; Клаудія, яка виводить його з приміщення, три-
маючи під руку, майже силою тягне до ліфта, а потім — на-
двір, подалі від кондиціонерів, на справжнє, свіже й тепле
повітря жовтневого дня.
Вони сіли за столик у безлюдному барі. Гектор був пе-
реконаний, що ось-ось помре, що настав його час, від-
чував, як крижаніє мокра від поту спина, трусився, хоча
було зовсім не холодно. Боявся навіть спробувати загово-
рити. Боявся, що не вдасться зруйнувати оту перешкоду,
яка перекрила йому розум. Що він навічно замурується в
собі. Клаудія з її малесенькою родимкою біля губ і арома-
том свіжоскошеної трави не знала, що робити. Якийсь час
мовчала, — можливо, боялася почути, що трапилося, — за-
мовила дві кави у скляних кухликах і дві склянки води.
Решта тіла працювала: рука вхопилася за край столу, інша
піднесла кухлик до рота, відчувався гарячий гіркий смак
кави.
— Що сталося, любий?
— Не знаю.
Йому вдалося вимовити ці слова, він відчув звук влас-
ного голосу, — отже, йшлося не лише про намір заговори-
ти, що існував тільки в його голові.
— То виходить, ти таки можеш говорити?
— Що за дурне запитання... звісно, можу.
— Вибач, я мала на увазі... тобі краще?
— Мабуть, це рак мозку.
— Не мели дурниць. Ти просто втомився. Тобі треба як
слід відпочити і сходити до лікаря.

10
 — Ти говориш як моя дружина.
— Я лише хотіла бути чемною. Але бачу, що тобі це зай-
ве. От і добре. Знаєш, я повертаюся в офіс.
— Вибач, я не хотів тебе образити.
Клаудія підвелася, поцілувала його в лоб і пішла собі.
За інших обставин він зробив би все на світі, аби її за-
тримати: обійняв би, притиснув до себе, запхав руку під
блузку. Але в цю мить йому взагалі нічого не хотілося. Він
зателефонував своєму давньому приятелеві, який працю-
вав лікарем, і записався на прийом. До офісу він не по-
вернеться, дуже соромно через безглузду ситуацію, в якій
він опинився. Тепер про це пліткуватимуть кілька днів,
а то й тижнів. Люди тільки й чекають слушної миті, щоб
підняти тебе на осміх за твої слабкості. Йому закортіло
додому, захотілося опинитись у рідних стінах, серед рід-
них запахів і дорогих серцю людей і речей. Він рушив до
центру, пішки. Пройшов повз Квирінальський палац*. На
хвильку зупинився біля балюстради оглядового майдан-
чика; той краєвид йому завжди подобався. Місто лежало
перед ним як на долоні і водночас здавалося таким дале-
ким. Так само і його щастя: інколи здається, що досить
руку простягнути, а інколи — що ніякого щастя й не існує
зовсім, — так, вигадка, щоб хоч якось виправдати марно-
ту життя. Щастя — це запах змокрілого від поту волосся
Джованні, коли той повертається з тренування в балетній
школі; щастя — це те, як донька прикриває рукою груди,
бо перетворюється на підлітка. Про Елену чомусь не ду-
малося. Раптом йому стало спекотно, аж занадто тепло
як для четвертого жовтня. Зовсім скоро прилетять шпа-
ки і заповнять небо над містом своїми зграями темних і
гармонійних форм, хоча їх кількість протягом останніх

* Квирінальський палац (італ. Palazzo del Quirinale) — офіційна

резиденція президентів Італії, розташована на Квирінальському
пагорбі в Римі.

11
років різко зменшилася. Кліматичні мутації призвели до
зміни маршрутів міграції у птахів. Йому бракувало чогось
головного, чогось такого, чому він сам не міг надати ні
назви, ані форми. Він пошкодував, що отак по-дурному
розпрощався з Клаудією; зараз міг би бути з нею, ніжи-
тися в ліжку під білосніжними простирадлами у квартирі,
де вони зустрічаються вдень, — тій самій, що залишилася
у нього ще зі студентських років. Дружині він сказав, що
здав її в оренду, а насправді тримав для себе, для своїх ма-
леньких утіх. Там, нагорі, понад дахами. Подалі від хаосу
міста та швидкого плину часу.
Він пройшов по вулиці Датарія, проминув театр Квірі-
но, в якому Джованні мав згодом дебютувати в ролі балет-
ного танцюриста. Син — танцюрист, який не вболівав ні за
яку футбольну команду... звісно, не про таке Гектор мріяв,
коли той народився. Хлопчина готувався так серйозно, що
це його бентежило. Коли йому самому було дев’ять років,
його ніщо так не захоплювало. Можливо, вже тоді в ньому
зародився отой паросток непрожитих життів, придуше-
них бажань. Гектор перетнув площу Венеції, від міського
хаосу паморочилося в голові. Звернув до провулка колиш-
нього гетто, зайшов у під’їзд будинку біля площі Марґана
і пішки піднявся на четвертий поверх. Зупинився перед
дверима своєї квартири, щоб перевести подих, вставив
ключ у замкову щілину й відчинив. У вітальні панував
цілковитий гармидер, ніби там щойно пройшов ураган.
Покликав дружину. Вона не відповіла. Тоді він покликав
дітей:
— Сюзанно! Джованні!
Тиша. У спальні — теж безлад. У кухні й ванній усе на
місці. В робочому кабінеті бракувало кількох книг, а по
підлозі було розсипано цілу купу аркушів.
Гектора охопила тривога. Таке враження, що тут збира-
лися похапцем, щоб утекти від раптової небезпеки. Якоїсь

12
загрози. «Так, не панікуй, — наказав він сам собі, — цьо-
му має бути якесь розумне пояснення». Налив собі води
в склянку, втомлено опустився на диван і непомітно для
себе заснув.

Того ранку, як і зазвичай, Елена прокинулася раніше

за всіх, одяглася, ретельно приготувала сніданок. Потім
пішла будити дітей, допомогла Джованні вибрати одяг,
врешті всі четверо всілися за стіл. Як нормальна роди-
на. Сюзанна розповідала про свою однокласницю, яку
раніше терпіти не могла, а тепер вона їй подобається.
Джованні розказав напам’ять таблицю множення на сім
і на вісім. Гектор повідомив, що в нього того дня мають
відбутися збори членів Товариства; він не хвилювався,
адже справи в компанії ішли добре, товарообіг виріс, пе-
рехід від продажу цементу на деревоматеріали почав да-
вати перші результати, але завжди могло трапитися щось
непередбачене, як-от неприємне запитання від якогось
невдоволеного або заздрісного компаньйона. Елена по-
глядала на нього. Намагалася помітити ознаки того, що
відбувається, — ніби шукала докази. Гекторове тіло. Тіло,
яке було їй таким рідним, майже часткою її власного, в
якому вона знала кожну дрібничку, кожну ваду, яке зда-
валося їй гарним попри плин років. Але не бачила нічого
дивного. Гектор був таким самим: той самий голос, ті самі
зношені капці, ті самі пальці на руках, та сама золота об-
ручка, так само жестикулював, так само випив дві кави,
одну за другою. «Що воно таке — нормальна родина?» —
подумки запитувала себе Елена. Якщо правда те, що ка-
жуть її подруги, ніби в кожного є коханка чи коханець,
то воно, мабуть, і нормально: отак сидіти разом за сто-
лом і снідати, ніби так і треба. Тоді чому їй це здається

13
таким дивним, неприйнятним? Адже вона завжди мала
відкрите мислення, терпіти не могла моралістів і лице-
мірних святенників-католиків; протягом багатолітнього
подружнього життя всяке трапляється, але ось тепер, коли
це сталося з нею...

***

Елена знала вже кілька місяців. Він відростив собі бо-

роду, почав носити барвисті сорочки, змінив парфуми. До
неї більше навіть не торкався. Тепер вони багато розмов-
ляли — значно більше, ніж раніше. Стали щирішими одне
з одним, оголили душі відтоді, як перестали лягати разом
голими в ліжко. Ніякої колишньої близькості, коли тілом
до тіла, коли розчиняєшся в іншому в такому заспокійли-
вому забутті, що знищує будь-які відмінності, ієрархію,
межі. Замість цього — спілкування, одне навпроти одно-
го, дивлячись у вічі, за столом у напівтемній кухні, коли
діти вже заснули, або ж у машині, сидячи поряд, у поїзд-
ках, сповнених слів та роздумів, обговорення прочита-
них разом уголос книг, або рука в руці під час прогулянок
берегом Тибру у нижній частині міста, де не так людно.
Гуляли вздовж муралеса Вільяма Кентріджа* — чудового
подарунка Риму, який стоїть на порозі смерті, так само,
як і їхній шлюб. Він уникав прямих відповідей, казав, що
розгубився, що почувається іншою особою, що хоче від
життя якихось нових вражень. Без неї. Елена його слуха-
ла, розповідала про себе, сподівалася, що таким чином їм
вдасться зрозуміти одне одного, якось по-новому погля-
нути одне на одного, знову познайомитись і зблизитися

* Йдеться про відомий 550-метровий муралес (мистецтво сучасно-

го настінного живопису) південно-африканського художника Ві-
льяма Кентріджа, на якому фрагментарно зображено всю історію
Рима, від його заснування і донині.

14
водночас із тим, як вони ставали чужими. Намагалася не
напосідати на чоловіка, взяла на себе піклування про ді-
тей, давала йому волю і змогу робити, як заманеться, у
тій подорожі до власного внутрішнього світу, яку він пе-
реживав. Тепер вона запитувала себе, чи оте її безмежне
терпіння не було продиктовано страхом втратити його.
Бути покинутою. Страхом, що тонесенька ниточка, яка ще
їх поєднувала, обірветься, і вона збожеволіє. Таким чином
вона втекла з вершини, аби перешкодити розбурханому
штормом морю поглинути себе. Ось що вона вчинила.

**

Та потім вона побачила ту жінку. Молода, гарненька,

але було в ній щось негармонійне: чи то її одяг, чи то без-
соромність, з якою та поводилась у всіх на очах. Надіслані
нишком смс-ки вечорами, — хтозна, відколи це тривало.
Підозри переросли у впевненість, і вже наступної миті
Елена опинилася у глибокому колодязі, куди падають
усі зраджені жінки. Скільки романів вона перечитала, де
йшлося про нестерпний біль, викликаний зрадою. Біль,
що призводить до божевілля. І ніколи не думала, що од-
ного дня така доля спіткає і її.

**

— Чому ти так на мене дивишся? — запитав Гектор. —

Щось не так? Мені якось не по собі від твого погляду.
Елена здригнулася, злякавшись своїх думок — ніби
вони були настільки потужними, що вирвалися з її голо-
ви назовні.
— Та ні, нічого, — оговталась нарешті, — замислилася
про роботу. Я перекладаю одну науково-популярну книж-
ку з антропології, в якій ідеться про гриби та про руїни
капіталізму.

15
 Відчула, як її кинуло в піт.
— Ваша мати живе у світі книжок, щаслива! — промо-
вив Гектор, звертаючись до дітей.
Його саркастичний тон зачепив її. Наче жити у світі
книжок так уже легко або приємно.
— Як нудно, мамо! — вигукнула Сюзанна. — Адже це
все вигадки, я б так нізащо не змогла.
«А що таке вигадки? І що таке правда?» — хотілося
запитати Елені. Сюзанна входила у той вік, коли все, що
каже або робить мати, — не годиться. Елені подумалося,
що підлітки — це вампіри, які, щоб вирости, смокчуть
енергію у своїх батьків. Але якщо в неї вже зараз немає
енергії, як вона це переживе? Як зможе підтримати дітей
і самореалізуватись, коли почувається так, ніби вже тепер
нічого не значить? Ніби вона тепер — ніяка не жінка і в неї
немає власних бажань чи мрій, окрім того, щоб сховатися
в лісі й перетворитися на дерево. І чому вона впевнена,
що діти нічого не помітили?
З того самого дня, як вона побачила їх разом, відто-
ді, як привид перетворився на справжню жінку з плоті й
крові, Елена більше не могла спати, прокидалася о третій
чи о четвертій ранку від того, що серце калатало як на-
віжене і груди здавлювало каменем, а Гектор тим часом
солодко сопів поряд із нею. Тоді вона вставала, не в змозі
знову заснути, наливала собі в чашку гарячої води, сідала
за кухонний стіл і дивилась у вікно. Дивилася порожніми
очима на порожевіле від ранкової зорі небо Рима. Ніч,
порожнеча, тиша, яку переривали хіба що сердиті крики
чайок, що вже давно заполонили місто. Мріяла полетіти,
податися кудись далеко. Почала писати, сподіваючись, що
вилиті на папір слова допоможуть їй надати форми тим
нестерпним стражданням, що затьмарили решту думок.
Слова лилися самі по собі, ніби з’являлися з іншого сві-
ту, до якого вона раніше не мала доступу. Відчувала лише
рану в душі. Тривогу. Страх.

16
 **

Наповнила водою термос Джованні, допомогла йому

зручніше поправити заплічника, цмокнула в щічку Сю-
занну. Попрощалася з Гектором, побажала йому вдалого
виступу на зборах Товариства, хоча їй нестерпно хотілося
його відлупцювати, покусати, бо знала: в офісі на ньо-
го чекатиме ота, друга, а після зборів вони разом підуть
обідати або навіть у ліжко, а вона тим часом залишиться
вдома сама.

**

Коли всі пішли, Елена навела лад у кухні, у спальнях,

повідчиняла вікна. Попри всі тривоги вона любила цю
мить приготувань, перш ніж сісти за роботу. Зупинилася
перед фотографіями у світлиці. На одній — вони з Гек-
тором на весіллі їхньої доброї знайомої. Куди подівся
той погляд, яким Гектор колись дивився на неї? Погляд,
сповнений кохання і бажання, їхні сплетені пальці рук,
що втілювали, як здавалося, їхній нерозривний союз. Пе-
ревела очі на родинне фото у срібній рамці: вона тримає
на руках новонародженого Джованні, Гектор м’яко обі-
ймає її за талію однією рукою, а другою тримає за руку
маленьку Сюзанну, поряд — Гекторова сестра з чоловіком
і двома старшими синами, а в центрі — батьки Гектора.
Тло — зелені схили Тоскани, де у свекрів є другий дім і де
вона ніколи не почувалась як удома. Того дня святкували
перше причастя старшого внука. А в неї своєї родини не
було, вона відмовилась охрестити своїх дітей. Яка ж бо
вона молода на цьому фото! Їй перехопило горло від сліз.
Який сенс у всіх зусиллях, докладених до того, щоб бути
доброю матір’ю, шанованою перекладачкою, подругою,
тітонькою, дочкою, невісткою, жінкою, якщо ти навіть не

17
спроможна відвоювати кохання власного чоловіка?! Так,
вона усвідомлювала, наскільки безглуздо викинути ко-
тові під хвіст власне життя лише через те, що її чоловік
спить з іншою. Так, це лише жалюгідне, заїжджене кліше,
дрібна й дурна міщанська трагедія; у її чоловіка всього
лише коротенький роман зі співробітницею, але те, що
переживала вона, було таким справжнім, таким болючим
і гидким. Таке враження, ніби Гектор і та жінка видрали
щось із неї, з її тіла. Вона увімкнула комп’ютер, спробу-
вала відігнати ці думки й зосередитися на тексті. Що ро-
бити, коли ваш світ починає розвалюватися на частини?
Я вирушаю на прогулянку і, якщо мені справді пощастить,
знаходжу гриби. Так починалася захоплива книжка-есей
антропологині Анни Цин*. Елена з головою поринула в
роботу, їй подобалося підбирати слова, складати їх у ре-
чення, щоб якнайточніше передати сенс. А коли тема за-
хоплювала її особисто, то додавала ще й частинку свого.
Наш світ стояв на краю загибелі, але мало в кого вистачало
мужності говорити про це відкрито.

Гектора розбудив скрегіт ключа в дверному замку. Сю-

занна і Джованні повернулися зі школи.
— Татку, а чому це ти вдома? — запитала Сюзанна, ки-
даючи в куток заплічника.
— Я заснув... вибачте, сьогодні я повернувся з роботи
раніше.
— А мама де? — запитав Джованні.
* Йдеться про книжку відомої професорки кафедри антрополо-
гії Каліфорнійського університету Анни Цин (нар.1952 р.) “The
Mushroom at the End of the World: on the Possibility of Life in Capitalist
Ruins” (2015) («Гриб на краю світу: про можливість життя на руїнах
капіталізму»).

18
 — Не знаю, — відповів Гектор, — я думав, що вона з
вами.
Джованні зняв черевики і стрибнув на диван.
— Як дивно, що ти тут... а що це за шарварок довко-
ла? — запитав він, обіймаючи батька. — Пограємо в карти?
Гектор відчув, як від сина пахне папером, клеєм та ву-
личними іграми. Запах школи.
— А тобі хіба не треба робити уроки на завтра?
— Так, але ж не відразу. Спершу побавмося, будь ласка!
— Добре. А твоя сестра завжди так поводиться? Кидає
ранець, ніби мішок із ядерними відходами, і зачиняється
у власній кімнаті?
Джованні кивнув.
— Іноді вона буває не дуже компанійською. Мама каже,
що для її віку це нормально, що я повинен набратися тер-
піння, бо вона — підліток, — він промовив останнє сло-
во так, ніби йшлося про щось незвичайне, що вимагало
особливої обережності, — вона дуже переживає за своє
волосся.
Батько здивовано вирячився на нього, не розуміючи,
про що мова.
— Іди, неси карти.
Вони зіграли кілька партій, аж поки Сюзанна не
вийшла зі своєї кімнати і не попросила Гектора, щоб той
допоміг їй повторити англійську. Джованні зробив до-
машні завдання, настала година вечері, але Елена так і
не з’являлася. Її мобільний і досі був вимкнений. Гектор
спробував зателефонувати кільком її подругам, але жодна
з них не зустрічалася з нею того дня. Це було так не схоже
на Елену: зникнути з дому, залишивши все в цілковитому
безладі. Він намагався зберігати спокій. О восьмій зате-
лефонував його приятель-лікар, щоб повідомити дату для
здачі аналізів крові та комп’ютерної томографії.
— Коли отримаєш результати, приходь, — сказав на
прощання.

19
 — Елена ще не повернулася додому, — повідомив йому
Гектор, — дивно, сподіваюся, що з нею все добре.
— Якщо потрібна допомога, дзвони, — відповів при-
ятель.
Прийшла Сюзанна:
— Що в нас сьогодні на вечерю? Їсти хочеться.
Авжеж, вечеря, він про це не подумав. Пішов до кухні,
заглянув у холодильник.
— Я приготую вам пасту з тунцем і запечу в духовці
солодкий перець.
— Згода, але швидше, а то через тебе нам доведеться
лягати спати дуже пізно.
— Звідколи це ти стала так розмовляти з батьком?! І,
будь ласка, прибери у вітальні!
— І не подумаю! То ж не ми перевернули там усе з ніг
на голову!
Сюзанна стенула плечима і повернулася до своєї кім-
нати.
У Гектора не було сил наполягати. Джованні тим часом
плигав у спальні під голосну музику.
— Ти що тут робиш, тренуєшся?
— Ні, татку, я не тренуюсь, я танцюю.
Тренькнув мобільний. «Любий, як ти почуваєшся? Мова
до тебе повернулася? Хоча насправді я більше сумую за тво-
їми поцілунками. Вибач за те, що сталося. Просто своєю
поведінкою ти мене трішки розсердив».
Як тільки вода закипіла, Гектор укинув спагеті.
— Піди скажи своїй сестрі, що через десять хвилин
можна вечеряти. І, будь ласкавий, накрий на стіл.

**

Родинне життя здавалося йому інколи чимось відо-

кремленим від нього самого, чимось на кшталт басейну,

20
куди можна зайти поплавати на деякий час, а згодом ви-
йти. Клаудія... йому так кортіло її побачити! Притиснути
до себе.
Покуштував одну спагетину, потім із води, в якій ва-
рилися спагеті, приготував соус, додавши консервовано-
го тунця, лимонну цедру і багато пармезану, злив воду
з пасти, залишивши її трішки недовареною, щоб потім
припустити на пательні разом із соусом кілька хвилин.
Тим часом вийняв із духовки запечені перчини. Побачив,
що бракує хліба. І молока на сніданок теж не було. Роз-
хвилювався через незрозуміле зникнення Елени. Згадав
про те, що з ним сталося вранці в офісі, про химерний
бунт, що вчинив йому власний мозок. Боявся, що то було
свідченням якогось серйозного відхилення. Він завжди
багато працював, занадто хвилювався, адже робота в галу-
зі будівництва — як війна, зі своїми перемогами, але й ри-
зиками, компромісами, до того ж останнім часом галузь
зазнавала кардинальних змін. Про них не говорили від-
крито, йшли тільки закулісні перемовини між основними
лідерами, але в усій системі проявлялися тривожні ознаки
нестабільності. Всі навколо вдавали, ніби нічого особли-
вого не відбувається, хоча в душі добре знали, що це не-
правда. Ніщо у світі не може рости до нескінченності, так
само як і не можна будувати безконечно, — принаймні не
в тому світі, де він жив донині.
Він переніс пательню на стіл, розклав пасту по тарілках
для дітей. Звичні, повсякденні дії, які зазвичай виконува-
ла його дружина. Він куховарив лише на вихідні, коли до
них у гості приходили друзі; ніколи не займався кухнею
щодня, щоб нагодувати дітей.
— Смачно як, татку! — сказала Сюзанна. — Набагато
краще, ніж виходить у мами.
— А мама де? — запитав Джованні. — Чому не повер-
тається?

21
 — Не знаю, — відповів батько, — можливо, зайнята чи-
мось із подругами і забула мене попередити.
Тут він засумнівався: а якщо вона його попереджувала,
а він просто забув? Якщо його мозок справді руйнується?
Перевірив мобільний, чи не з’явилося нових повідомлень.
Прибрав зі столу, поки діти перевдягались у піжами.
Дивно було займатися хатніми справами без неї; дивно
було не знати, де вона. Він зайшов до спальні Сюзанни, у
той її світ спілкування з подругами, постерів поп-співа-
ків, про яких він ніколи не чув, світ єдинорогів, фламінго,
фраз про кохання із цукерок «Перуджина», полароїдних
знімків, — ані сантиметра вільного простору на стінах! —
з купою одягу просто на підлозі, із заваленим книжками,
зошитами, паперовими аркушами, фломастерами пись-
мовим столом.
— Як можна жити в такому гармидері?! — запитав Гек-
тор.
— Тату, не починай! Ми про це вже сто разів говорили.
На вихідні приберу, обіцяю.
— Мама тобі часом не писала?
Сюзанна перевірила мобільний.
— Ні, ніяких повідомлень. Ти хвилюєшся? — знову по-
зіхнула. — Вибач, спати хочеться. Завтра у нас контрольна
з природознавства, треба виспатись як слід. На добраніч,
татку!
І вкрилася ковдрою з головою.
Джованні ще й не думав спати.
— Татку, давай поборемося?
Гекторові зовсім не хотілося. Він підхопив малого на
руки, жартома полоскотав і штовхнув на ліжко.
— Час спати! — наказав суворо.
Хлопчик засміявся. Потім раптом посерйознішав:
— Сподіваюся, що мама буде тут, коли я прокинуся.
— Звісно, буде.
Поцілував сина і вимкнув світло.

22
 — Тату...
— Що?
— Якщо я не зможу заснути, можна мені до тебе в ліж-
ко?
— Звичайно, можна, але ти відразу заснеш, ось поба-
чиш.

**

У домі стало тихо. Гектор пішов до вітальні, сів на ди-

ван і ввімкнув телевізор. Написав повідомлення Клаудії.
Спробував зателефонувати Елені, але її мобільний і досі
був вимкнений. Пригадав, як дивно вона дивилася на ньо-
го вранці: поглядом, сповненим болю і докору, який він не
зміг витримати. Вирішив навести лад у хаосі, залишено-
му дружиною. Помітив, що вона забрала з собою ноутбук.
Склав до шафи увесь одяг, який вона покинула купою на
ліжку. Йому здалося, ніби він відчуває Еленин гнів, її різ-
кі, похапливі жести, як у того, хто наважується на щось в
останню мить. Навівши лад, сів на ліжко, підняв подушку,
щоб узяти піжаму, і знайшов під нею записку. Написану
кривим, квапливим почерком. «Мені треба побути самій
кілька днів, щоб подумати. Я бачила тебе з отією. Мені
дуже боляче. Як ти міг так зі мною вчинити?!»
Гектор зітхнув. Знав, що рано чи пізно це мало статися,
йому навіть полегшало. Гнійник прорвав.

«У невизначеності або в непередбачуваній природі часто

криється щось страшне, але саме така непевність у мис-
ленні змушує нас припускати, що невизначеність призво-
дить і до можливості життя. Єдина причина, з якої цей

23
факт здається нам дивним, — це те, що більшість із нас
виросли з мріями про модернізацію і прогрес».
«Мені б хотілося познайомитись із цією жінкою», — по-
думала Елена, підводячись із-за робочого столу, щоб піти
й зігріти собі води. Вона часто захоплювалась авторками
книжок, які перекладала. Оте безпосереднє занурення
у чужі слова й фрази, що могло тривати кілька місяців,
створювало неймовірну близькість між нею, мисленням
авторів та їхніми творами, у яких виливалися їхні думки.
Інколи їй здавалося, що авторки — тут, поряд, кладуть їй
руку на плече, щоб підбадьорити. Але в ту мить самого
такого підбадьорювання їй не вистачало. Вона не могла
думати ні про що інше; перед очима стояв чоловік із тією
жінкою: як вони обіймаються, падають у ліжко, перезира-
ються по-змовницьки в офісі, обідають разом, п’ють каву,
торкаються колінами під столом, сміються... вона відчула,
що божеволіє, втрачає самоконтроль.

**

Вона почувалася полонянкою у цьому домі, що був їх-

нім, їхньою родинною домівкою, яку вони вибрали, ку-
пили, обставили меблями, — домівкою, де вони народили
й ростили двох дітей, святкували їхні дні народження,
сперечалися, кохалися, тисячі разів умикали пральну ма-
шину, ще тисячі — посудомийну і де збиралися зустріти
старість. Усе це їй здалося таким безглуздим, ніби вона —
це не вона, а стороння людина, що спостерігає за нею збо-
ку: за бідолашною сорокап’ятирічною жінкою, яку зрадив
чоловік, як то буває з багатьма сорокап’ятирічними жін-
ками. Їй несамовито захотілося перебити посуд, позри-
вати зі стін картини, битися головою об стіну. Але вона б
так не змогла. Щось усередині її втримувало. Ніби якась
невидима мотузка обкрутилася навколо її тіла, заважаю-
чи поворухнути руками й ногами. Чому вона не почала

24
кричати, як тільки помітила, що відбувається? Чому не
пішла до офісу Гектора і не влаштувала там скандал? Чому
не захистила їхні стосунки?
Вона глянула на розгорнуту книжку на письмовому
столі, на екран ноутбука, на розкидані аркуші, словник,
полиці книжкових шаф кабінету, де покоїлися сотні істо-
рій, які вона прочитала за всі ці роки і які утворили навко-
ло неї своєрідний захисний бар’єр. Захист, схованку, але
разом із тим — в’язницю. Вона багато разів питала в себе,
чому не насмілюється писати. Чому ховається за словами
інших, якщо в неї в голові безліч власних історій і сюже-
тів, які вона занотовувала до товстого зошита з чорною
обкладинкою звідтоді, як їй виповнилося двадцять років?
Тримала їх у собі, аж поки вони не потонули у вирі непоз-
бувного болю, пов’язаного зі смертю її матері, куди тепер
так само засмоктувало її шлюб.
Нарешті вона отямилася від тих думок, що паралізу-
вали, як зміїна отрута. Взяла валізу, похапцем запхала в
неї черевики й одяг, повернулася до кабінету, взяла ноут-
бук, книжку, яку перекладала, ще три інші, що їх якраз
читала. Завмерла на мить навпроти дитячих кімнат. Перш
ніж піддатися смутку і почуттю провини, послала дітям
подумки по поцілунку, вхопила одну з м’яких іграшок
Джованні, взяла один із Сюзанниних шаликів і намота-
ла собі на шию. Зазирнула до їхньої з чоловіком спаль-
ні, розібрала ліжко, яке ретельно заправила кілька годин
тому, понюхала чоловікову піжаму, відчувши запахи поту
і бальзаму після гоління, які так добре знала, розкидала
ногами блакитні еспадрильї, якими користувалася за-
мість капців, — вона купила їх колись давно на ринку на
Мінорці. Куди подівся чоловік, якого вона так несамовито
кохала?!
Вкинула в сумку ключі від машини та ключі від сіль-
ської садиби, озирнулася востаннє на вітальню, почала
хапати подушки й покривала з дивана й жбурляти на під-

25
логу. «Годі вже, годі», — вмовляла саму себе, аж поки не
потьмяніло в очах. Вийшла з квартири, гепнувши двери-
ма. Молилася, щоб не зустрітися ні з ким на сходах або
на вулиці. Надягла сонцезахисні окуляри, сіла в машину
і завела двигун.

**

Увімкнула радіо. Урагани, землетруси, пожежі, війни,

епідемії охопили цілу планету, а якийсь недолугий полі-
тик тим часом висловлював своє занепокоєння з приводу
урядових коаліцій і втрати національної ідентичності. Як
могло людство до такого докотитися?! Хіба не заслуго-
вувало на те, щоб зникнути з лиця Землі через власний
ідіотизм?! На об’їзній дорозі рух посилився, довелося сти-
шити хід попри гарячкове бажання якнайшвидше поки-
нути місто. Як тільки вона опинилася за околицями Рима,
відразу вимкнула радіо. Вирішила не їхати швидкісною
трасою, їй подобалося керувати автівкою неквапно, по-
глядаючи на пейзаж довкола. Як вона могла миритися із
чоловіковою невірністю, його поступовим і невпинним
відчуженням? Як могли вони разом спати, ходити у гості
до родичів, планувати відпустку?.. Подумала про Гекто-
рові руки, коли він керував машиною або куховарив, про
руки, що вміли так багато. Їй знову захотілося плакати,
але вона стрималась.

***

Фламінієва дорога* почала вихляти, Елена зменши-

ла швидкість, обабіч дороги майданчики для термінової
* Фламінієва дорога (латин. Via Flaminia) — важлива римська до-
рога, що сполучала Стародавній Рим із північними провінціями і
вела до Аріміна (сучасне місто Ріміні). Сьогодні це траса держав-
ного підпорядкування Фламінієва дорога (італ. Strada Statale via
Flaminia), яка закінчується у Фано.

26
зупинки були завалені сміттям, посеред якого товклися
повії, переважно африканки, що ховалися від сонця під
зламаними парасольками, сидячи на напіврозтрощених
стільцях або дрімаючи на старих лежаках. Від такого спо-
глядання їй стало сумно, накотилася втома. Хотілося зу-
пинити автівку, поговорити з однією з тих жінок, але не
вистачало сміливості, як то завжди з нею траплялося. «Та
до біса все!» — подумала вона. З’їхала з дороги на одне з
тих бридких узбіч і вийшла з машини. Пахло сухим лис-
тям, від спеки бракувало повітря. Вона підійшла до жінки,
яка курила під деревом і водночас говорила по мобіль-
ному невідомою їй мовою. Елена почувалася збентеже-
ною: що вона тут робить? А якщо зараз зупиниться якась
машина? Що вона казатиме цій незнайомці? Хотіла було
повернутися до своєї автівки, аж тут жінка припинила
балачки по мобільному й обізвалася до неї ворожим то-
ном, вимовляючи слова з химерною римською говіркою:
— Гей, ти! Не бачиш хіба, шо я тут на роботі?! Шуруй
звідси!
Жінка була висока, у коротеньких шортах, що залиша-
ли оголеними міцні смагляві ноги, і в блискучому черво-
ному топі, який тісно обтягував груди. Елену вразила її
зачіска: ціла архітектурна конструкція з численних закру-
чених кісок, яка нагадувала Вавилонську вежу.
— Вибачте, — промовила несміливо Елена, — сигарет-
кою не почастуєте?
— Ти диви! Знайшла кого просити!.. Мене, шо сама лед-
ве з голоду не здихає!
— Так, розумію. Я зазвичай не палю, а тут чомусь рап-
том закортіло.
— Ти шо, божевільна? Може, он звідти втекла? — за-
питала жінка, махнувши рукою кудись у далечінь. — Ще
й викати мені надумала!.. от чому мені попадаються самі
пришелепкуваті?!

27
 — Ні-ні, я не божевільна. Просто... мені дуже погано.
— Шо ж із тобою поробиш? На, тримай. Та якшо хто
зупиниться, зникни й не відсвічуй! Ти хоч припалювати
вмієш?
Елена кивнула.
— Я колись палила, в юності. Потім пішли діти, подо-
рослішала... покинула, — пояснила.
— Я б і сама покинула, бо дорогі вони, ці цигарки. Та
й на пачку дивитися гидко через зображення з чорни-
ми легенями на ній... Але потім як подумаю: а шо тоді
в мене залишиться доброго? Шо робитиму весь той час,
поки стоятиму отут і чекатиму, коли мене хто покличе в
машину?
— Ти звідки родом? — запитала Елена.
— Із Малі. Знаєш, де це? Питаю, бо ніхто й ніколи не
знає, де воно є, те Малі. Решта дівчат — усі нігерійки.
— Так, я знаю, де Малі. Я колись переклала книжку од-
нієї малійської письменниці.
— Я так і знала, шо ти — з учених, по тобі зразу видно...
і як тобі ота книжка, яку ти переклала?
— Дуже сумна.
— Так само, як і наше життя, — стенула плечима жін-
ка. — Шо ж поробиш: коли довелося народитись у глухому
селі в задрипаній країні на задвірках Африки, то нічого
гарного чекати в житті не доводиться... треба було мені
зразу це збагнути... а я...
— А ти?
— А я напридумувала собі дурниць. Європа, Італія,
робота... і поглянь, де опинилася: хвойда на купі сміт-
тя, — розвела руками кругом себе жінка, — ось вона, моя
домівка! Гарна, правда?
У Елени паморочилося в голові — напевно, від цигар-
ки. Вона обперлася рукою на плече повії, щоб не впасти,
відчула, як від тієї пахне — деревом і потом, а ще — деше-

28
вим парфумом, купленим на базарному прилавку. Сама
не знаючи, як і чому, вона опустилася на коліна, впала в
обійми жінки і розплакалась, як мала дитина.
— Дай-но вгадаю... твій чоловік завів собі другу... спо-
діваюся принаймні, шо по хвойдах не таскається. — Жін-
ка розреготалася, сміх у неї був гучний, розкотистий, від
якого тряслися груди й ота вежа з волосся на голові. — Ви-
бач, золотко, я тут такого набачилася!
Елена глянула на неї, витерла сльози зворотною сторо-
ною долоні, шморгнула носом та й собі розсміялася.
— Деякі чоловіки можуть здатися на перший погляд
добрими й порядними, але насправді в усіх одне на думці.
І оті, шо вдають із себе таких набожних, як оті, шо в моїй
країні... та ні, ті ще гірші. Годі тобі, було б чого плакати!
Ось побачиш: ти теж знайдеш собі нового гарного паруб-
ка!
— Як тебе звати? — запитала її Елена.
— Рокія, але тут мене називають Лізою, та я не обра-
жаюся. Так мене прозвав один із моїх перших клієнтів.
Знаєш, як то буває: я нагадувала йому когось, може, його
перше кохання, — хто його зна. — І знову вибухнула своїм
розкотистим, щирим сміхом.
— А не боїшся заразитися якимись хворобами?
— Так я ж он яка здорова! — відповіла та, показуючи
мускули. — Бережуся, як можу. Поки шо, тьху-тьху, не жа-
ліюся.
— Скільки тобі років?
— Двадцять три.
«Двадцять три роки, а вже стільки життів прожила», —
подумала Елена.
Загальмувала якась машина.
— О, а ось і Антоніо — пунктуальний, як той швейцар-
ський годинник. Вибач, золотко, тобі краще забиратися
звідси. Не переймайся ти так, мужики — вони такі, не

29
варто через них побиватися, — сказала Ліза, поправля-
ючи топ.
Часу на прощання не було. Елена сіла в машину, звіль-
нивши місце для автівки Антоніо. Дивилась на жінку
через дзеркальце заднього огляду, аж поки дорога не по-
вернула.
Не переймайся ти так... Слова Рокії все лунали в її го-
лові. Вона мала рацію, не можна розкисати. Елена збіль-
шила гучність музики по радіо, опустила скло на вікні,
натиснула на педаль акселератора і почала підспівувати
Едді Веддеру, який так їй подобався. Society, you’re a crazy
breed. I hope you’re not lonely without me*... Її волосся розві-
валося на вітрі.

Він відчув, як щось тепле заворушилося поряд. Спер-

шу не второпав, що воно, але потім згадав про Джованні,
який, напевно, заліз до ліжка серед ночі так тихо, що він
не почув. Обняв малого, вдихнув його чистий запах, по-
гладив по гладенькій шкірі і по тому тендітному тільці,
яке викликало в ньому надзвичайну, майже болісну ніж-
ність.
— Татку, молока немає! — почув голос Сюзанни з кухні.
Реальність завжди навалювалася на нього зненацька,
перш ніж він встигав до неї як слід підготуватися. Його
дружина пішла з дому. Звісно, він не міг за це їй дорікати,
але все одно злився. Розумів, що йому хочеться розповісти
їй про те, що сталося вчора в офісі, але знав наперед, що
* Суспільство, ти — божевільна раса. Сподіваюся, тобі без мене не
сумно... — слова з пісні «Суспільство» відомого американського
музиканта, вокаліста, автора пісень, зірки альтернативного року
Едді Веддера. Його поставлено на сьому сходинку у списку «най-
кращих вокалістів-солістів», укладеному журналом «Rolling Stone».

30
через кілька днів уже не зможе. Таким чином іще одну
таємницю буде приховано на дні їхніх стосунків, від чого
вони колись таки проваляться у ту прірву.
— Іду! — крикнув він у відповідь. — Джованні, проки-
дайся, час у школу, — обережно потряс сина за плече.
Яке право мав він порушувати сон дитини? Було щось
святе в тому солодкому забутті, у недоторканній таємниці
кожної особи. Він ніколи не хотів спати з Клаудією, сам не
знав, чому: чи через небажання дивитися на неї уві сні,
чи щоб вона на нього дивилася. Однак її тіло все одно
здавалося йому доступнішим, аніж тіло дружини.
Джованні розплющив очі:
— Тату, мені ще так хочеться поспати!
Потім раптом підхопився:
— Мама не повернулася?
Гектор помітив, як в очах сина промайнула іскра три-
воги.
— Ні, — відповів він якомога м’якше, — їй довелося
поїхати на кілька днів; але ти не хвилюйся, адже я тут, із
тобою.
— Мені наснилося щось дивне, — сказав Джованні, —
такий собі будинок із земляною підлогою, а прямо з під-
логи всередині ростуть дерева. Така гарна оселя, і мамі
вона подобалася. На одному дереві було гніздечко, а в
ньому — пташенята. Співали без упину, хіба що вночі
мовчали. Уявляєш, як дивно... але то було б так чудово, —
додав, — мати отаку хату-ліс із звірями всередині... я б
там залюбки жив!
— Так, справді чудово. Але зараз біжи вмиватися й одя-
гатися, а снідати підемо до бару.
Хлопчина понурив голову й неохоче зліз із ліжка.
Гектор став під душ. Відчував, що все летить шкере-
берть, що його усталене життя руйнується, але піклування
про дітей його заспокоювало. Бути з ними, виконувати

31
батьківські обов’язки здавалося значно легше, ніж вирі-
шувати, як надалі поводитися з жінкою, котра багато років
була поряд із ним; на це не існувало ні законів природи,
ані соціально-культурних настанов. Його батько, можли-
во, ні разу глибоко не замислився над цим питанням, а
його мати вирішила мовчки миритися з таким подружнім
життям попри численні зради, про які всі знали, але ніко-
ли не говорили. Вийшов з-під душу, ретельно поголився,
обтер обличчя лосьйоном і пішов одягатися.
— Ви готові? — крикнув дітям.
Джованні, ще й досі в трусах, розставляв на поличці
Барбі.
— Ти ще й досі не вдягнувся?! — дорікнув батько.
— Татку, я не знаю, що мені вдягти.
— Не забувай, що тобі вже дев’ять років! Швидше! —
підганяв його Гектор, відкриваючи шафу для одягу. — Чис-
ті труси, штани й поло, що тут складного?! Не примушуй
мене втрачати терпець!
— Шафа, яка розмовляє, збожеволіла, — промовив Джо-
ванні, який іще був цілком занурений у гру своєї уяви.
Знов ота історія із Барбі... Багато років вони з Еленою
бідкалися, не знаючи, що робити. Відтоді, як Джованні
навчився писати листа Дідові Морозу, він просив у пода-
рунок тільки Барбі, Вінкс та Маленького Поні. Жодного
разу трактор, машину чи лего. Вони з дружиною годинами
обдумували, як повестися. Син, так не схожий на інших
хлопчиків, зовсім не такий, про якого він мріяв, навчив
його неоціненній мудрості: кожна дитина має право ви-
ражати свою натуру — те, що йому в дитинстві не дозво-
лялося ніколи. Спершу йому було дуже важко зрозуміти й
прийняти це. Чому Джованні не хоче бавитися у ковбоїв
та індіанців, як він малим бавився з друзями? Чому йому
байдуже до футболу? Джованні цілком зруйнував його
уявлення про роль батька, про те, щó слід передати си-

32
нові, чому навчати і що робити разом. Роззявивши рота,
він змушений був спостерігати, як малий, пов’язавши го-
лову хустинкою, витанцьовував перед його очима сцену
прибуття принцеси до крижаного палацу з мультфільму
«Крижане серце». І, зрештою, мусив визнати, що виходило
це в малого просто чудово.
Нарешті Джованні закінчив одягатися, та й Сюзанна
вже була готова. Сюзанна, що перероджувалася із дівчин-
ки в підлітка, її тіло щодня змінювалося, ноги витягува-
лися, взуття кожні кілька місяців доводилося купувати
більшого розміру. Вона перетворювалася на юну жінку, а
в нього ті її зміни в зовнішності викликали якесь химер-
не відчуття незручності. Він зачиняв двері до ванної, які
та постійно залишала відчиненими, — так само, як і його
дружина. У перший час після їхнього знайомства Гектор
підглядав за Еленою, коли та милася під душем, дивився
на неї через пару гарячої води, іноді не витримував і собі
заходив до кабінки, де вони кохалися навстоячки, де він
підхоплював її легке, мокре тіло, що ковзало в руках. Зда-
валося, відтоді минула сотня років; коли саме сталося те,
що віддалило їх одне від одного? Куди поділася жінка, яку
він так шалено кохав? Перед ним стояло двійко дітей —
гарно вбраних, із шкільними ранцями на плечах, гото-
вих провести цілий день далеко від батьків, — дітей, яких
вони, можливо, зачали саме під час одного з тих спільних
купань під душем.
Вони спустилися до бару, розташованого якраз біля
їхнього будинку, — старого місцевого бару, порожнього й
напівтемного. За касою стояв Діно, який, здавалося, стояв
там вічність; Марко готував каву, а Мауріціо з дня в день
тільки те й робив, що нарізав канапки. Гектор любив цей
бар і від душі сподівався, що ніколи, нікому й нізащо не
спаде на думку зачинити або переробити його з якихось
причин.

33
 — Що замовлятимете? — запитав Діно, не вітаючись,
адже в усіх тих нормах етикету він не дуже тямив.
— Мені — трубочку з шоколадом, — сказав Джованні.
— Круасан без нічого, — якось непевно пробурмотіла
Сюзанна.
— До вас учора Елена часом не заходила? — поціка-
вився Гектор.
— Та наче ні, — відповів Марко.
Діно також заперечно хитнув головою.

**

— Татку, чим тобі так до вподоби цей бар? — запитала

Сюзанна, як тільки вони вийшли надвір. — У них найгірші
круасани в Римі, до того ж там такий відстій. Усередині
темно, дихати нічим.
— Прийде час, і ти теж, можливо, збагнеш, що значить
«ностальгія», — відповів Гектор.
— Краплина мудрості номер 998! Дякую, таточку!
— А мені подобається, — втрутився Джованні, — вони
схожі на братів Адамсів.
— Отож бо воно і є! Справжні невдахи! Я впевнена, що
вони тут уже сто років не прибирають!
— Досить балачок! О котрій годині ви повернетеся до-
дому сьогодні? — запитав Гектор.
— Я вийду зі школи о другій, але потім піду до моєї
подруги Ірени, будемо вчитися разом.
— А ти?
— Не знаю... мабуть, о пів на п’яту... але потім мені на
балет.
— Добре, я попрошу бабусю, щоб забрала тебе.
— Ні, краще ти, прошу тебе! — попросив Джованні. У
його голосі Гектор ясно відчув нотку благання.
— Побачимо, чи в мене вийде. Напевно не можу обі-
цяти.

34
 Хлопчик кивнув і поплівся за сестрою. Гектор дивився
йому вслід, аж поки той не звернув за ріг вулиці. Його
охопила незбагненна тривога. Спробував знову зателе-
фонувати Елені — марно. Що відбувається?
І тільки в ту мить він згадав, що напередодні залишив
скутер на роботі.

Вона приїхала на місце майже о першій. Відчинила де-

рев’яні ворота, заїхала на подвір’я і зупинилася під ста-
рим розлогим буком. Те дерево бачило її ще маленькою
дівчинкою. Листя вже почало набувати багряного кольору,
але було помітно, що цього літа дерево страждає від спе-
ки. Елена прихилилася чолом до грубої, шорсткої кори
стовбура; від того доторку по її тілу розлилося відчуття
спокою. Вона дуже любила це дерево, майже як добро-
го старого дядечка, до якого бігла щоразу, коли шукала
втіхи. Зайшла до хати. Там її привітали напівтемрява,
прохолода, легкий запах сирості та кілька сімей павуків.
Розчинила одне з вікон, щоб впустити всередину свіже
повітря і світло, покинула речі у вітальні, а сама вийшла
на галявину за будинком. Листя на деревах посохло і вже
почало опадати — не стільки через осінь, скільки через
брак вологи.
Та думка її стривожила. Досить було уважно погляну-
ти навколо, щоб помітити, як тут усе змінюється. Уздовж
дороги цілі клапті схилів почорніли від численних по-
жеж, якими регіон був охоплений влітку. Ось уже кілька
місяців, як тут не випало ані краплі дощу. Трава висохла
й пожовкла; земля порепалася від нестачі вологи і вже
не могла родити; як для початку осені, було занадто теп-
ло. За літо один із дубів зовсім засох. Елена підійшла до
нього. Як могло загинути таке могутнє дерево?! Провела

35
рукою по шкарубкому стовбуру, приклала до нього вухо
у відчайдушній спробі щось почути. По тріщині в корі
бігла вервечка мурахів. Елена поглянула зі схилу на до-
лину; у спекотну полуденну годину небокрай аж побілів,
а обриси предметів розпливалися у серпанку. Її власне
тіло спорожніло після того, як останніми роками запов-
нювалося лише її дітьми. Яскравим залишався спомин
про мить народження Сюзанни, коли вона чітко усвідо-
мила, що віднині не є хазяйкою власного життя. Вона пе-
ретворилася на тло, а основну сцену зайняли її діти. Її
завданням було надати їм змогу вижити, принаймні поки
вони були слабкими і вразливими малятами, які цілком
залежали від матері. Неймовірно важка відповідальність.
Потім поступово їй доводилося поволі відступати на крок,
щоб вони могли рости, займаючи місце, яке раніше було
її власним. Є щось жорстоке у канонах природи: деякі її
творіння здатні жити лише за рахунок інших, як рослини-
паразити.

**

Вона забула про себе саму. І її чоловік теж забув про

неї. Від тієї думки гостро кольнуло в серці. Чому Гектор
її не підтримав? Чому замість того, щоб кохати її удвічі
сильніше, покинув саму під час виконання такої складної
місії: залишатися жінкою попри відповідальну роль ма-
тері? На якусь мить у неї виникла думка піти до сараю по
бензопилку і спиляти мертвий дуб; у ту мить від наявності
бензопилки в руках вона відчула б себе краще. Але зго-
дом зрозуміла, що в неї рука не підніметься; нехай хтось
інший зробить за неї цю невдячну роботу. Подумала про
дітей. Що скажуть вони, коли, повернувшись зі школи, не
застануть її вдома? Цікаво, чи вдасться їй принаймні пару
днів не згадувати про них? Про Гектора. І особливо — про
Гектора з тією жінкою...

36
 Елена вирішила таки піти до сараю по бензопилку. Ра-
ніше вона ніколи нею не користувалася. Бензопилка зда-
лася їй заважкою. Перевірила наявність пального в бачку.
Надягла робочі рукавиці і спробувала завести. Від різкого
ревіння пилки аж підскочила. Зазвичай для виконання
важчих робіт вони наймали садівника, що піклувався про
виноградники. Підійшла до дуба, вибрала найзручніше
місце, увімкнула пилку і піднесла її до стовбура. Тисячі
іскор розлетілися навсібіч. Вона ледве встигла заплющи-
ти очі, щоб не поранити їх. Почувалася такою дурепою!
Вимкнула інструмент, кинула його в багажник разом із
рукавицями, стала на коліна перед деревом, попросила
пробачення, адже злість і ненависть — це не рішення.
Навіть мертве дерево заслуговує на повагу. Так само, як і
кохання, що вмирає...

**

Елена вирішила знову сісти за кермо й поїхати до села,

щоб закупитися продуктами. Околиці були такими рідни-
ми її серцю, але відчувалося в природі навколо щось чуже,
невпізнане, як провісник неминучої катастрофи. Просто
перед нею відкривався здоровенний котлован, прелюдія
нового жилого масиву: однакові похмурі коробки будин-
ків, цемент і дахи з черепиці у вдавано-сільському стилі,
де нові родини марно шукали б сімейного щастя. Долина,
особливо той її схил, що належав до регіону Лаціо, зазнала
страшних змін в результаті безладного, нерегульовано-
го забудовування. Вона переїхала по мосту через Тибр,
що в цьому місці тепер швидше нагадував пересохлий
струмок, називати його річкою навіть язик не повертав-
ся. Завалені камінням береги заросли бур’янами і ледве
не торкалися один одного, вистачило б пари гребків, щоб
перепливти з одного на другий.

37
 Вона зупинилася біля супермаркету на околиці сели-
ща. Коли стояла в черзі до каси, почула, як хтось назвав
її ім’я.
— Добрий день, Елено!
— Ада! — здивовано вигукнула вона.
— Яким вітром до нас?
— Захотіла пообніматися із деревами.
— Дай-но краще я сама тебе обніму! — промовила літ-
ня жінка, притискаючи її до себе. Він неї приємно пахло
сухими квітами, сніжно-сиве волосся зібране в акурат-
ний пучок. Елена знала її ще з дитинства. Ада працювала
лікаркою у лікарні, де померла її мати. А коли пішла на
пенсію, перебралася до цього села, щоб присвятити себе
численним захопленням, одним із яких було малювання.

**

Мати померла, коли Елені виповнилося десять років.

Вона ніколи й нікому не розповідала, щó залишилося в
її згадках про ті дні, ніби огорнуті в пам’яті густим ту-
маном, про ту страшну прірву, куди могла провалитися
від найменшого необережного кроку і тому завжди на-
магалася триматися від неї якомога далі. Дитячий острах,
що вона теж помирає, заборонене й нестримне бажання
справді померти, щоб долучитися до матері на небесах чи
в будь-якому іншому місці, куди та потрапила, прагнен-
ня кинутися вниз щоразу, коли опинялася біля розчине-
ного вікна. Впасти або полетіти геть, не мало значення.
Неспроможність дорослих називати все своїми іменами,
неймовірне лицемірство, яким була оточена смерть, з на-
ступною відмовою від будь-якої втіхи чи відповіді на за-
гадку, як це мама може назавжди покинути свою доньку.
Безсонні ночі в домі тітки й дядька, що взяли її до себе,
почуття провини, сором через те, що вона — не така, як

38
усі, присяга самій собі, що вона ніколи й нізащо не мати-
ме власних дітей. Ада першою дізналася про те, що Елена
завагітніла, першою, кому вона могла розповісти про те,
що з нею сталося.

**

— Послухай, чому б тобі не прийти до мене завтра на

вечерю? Якраз і розповіси мені все. Ми вже так давно не
бачилися, — запропонувала Ада. — Тут так холодно, як у
холодильнику!
Елена на мить замовкла; їй хотілося побути на само-
ті, вона боялася витягнути на поверхню біль, яким могла
просто захлинутися. Але від Ади можна було нічого не
приховувати, від неї в Елени ніколи не було таємниць.
— Добре, завтра о восьмій. Я принесу вино, — відповіла
вона, кивнувши в бік стелажів із пляшками з вином, — і
каштани з Румунії.
— Домовились, я чекатиму.
Останню частину дня вона продлубалася у саду. Спе-
котне літо його практично знищило. Земля була така твер-
да й суха, що неможливо було загнати лопату, щоб хоч би
трішки її підпушити. Вже через кілька хвилин Елена по-
натирала собі водянки на руках, хоча й працювала в рука-
вицях. Перевірила рівень води в колодязі: він іще ніколи
не був таким низьким. Почувалася в гармонії з деревами
й кущами, що так прагнули води: із кущем лаванди, за-
ростями лавра та розмарину, яким доводилося тягнутися
корінням усе глибше й глибше, щоб відшукати ресурси
для виживання. Кому вода була потрібніша? Трояндам чи
жасмину? А з деревами що їй робити, щоб хоч якось по-
легшити їхні страждання від посухи?
Елена глянула на блакитне небо: ані хмаринки. Коли
нарешті підуть дощі, вони проллються на землю стрім-

39
кими, руйнівними потоками, збігаючи по глинистому
ґрунту і зносячи із собою все те, що повинно міцно в ньо-
му триматися. Вона спітніла, однак почувалася краще, їй
вдалося трохи втамувати внутрішню тривогу.
Вона покупалася в душі, намагаючись витратити як-
найменше води, затим одяглась і пішла посидіти в саду.
Нестримно закортіло курити. Згадалася жінка-малійка, з
якою вона зустрілася вранці. Де вона ночувала? Чи була
в неї якась домівка, чи вона тільки те й робила, що пе-
рескакувала з однієї машини в іншу, з одного матраца
на інший? Не могла собі уявити. Помилувалася долиною
Тибру з її умбрійського берега — своєю найулюбленішою
панорамою з дитинства. Попри все пережите, цей краєвид
і досі змушував її зазнати особливого відчуття, чогось на
кшталт вдячності, належності до цього краю. Подумала
про своїх дітей, уявила, як Гектор готує їм вечерю. По-
думала про книжку, яку перекладала, про те, скільки зу-
силь доведеться докласти людству, щоб і надалі жити на
зруйнованій ним планеті. Пішла спати рано, після легкої
вечері, і спала так солодко й міцно, як їй уже давно не
вдавалося.

Він поїхав до офісу автобусом, чого не робив уже багато

років. Поглядав навколо себе збентежено: оці всі люди,
куди вони їдуть, чим займаються у житті? Автобус був на-
пхом напханий і просувався ривками. Вимушена тілесна
близькість із подібними йому, — кого, якщо говорити по
правді, він не вважав собі подібними, — здалася йому аб-
сурдним посяганням на його особистий простір. Відчу-
ваєш чийсь запах, кого не знаєш і більше не побачиш у
житті, — який у цьому сенс?! У якусь мить відчув, що зади-

40
хається. Вирішив зійти й добиратися далі пішки. Йому не
хотілося йти до офісу, натикатися на погляди колег, німі
запитання, що читались би у їхніх очах. Єдиною втіхою
була Клаудія, без неї він би взагалі ні на що не відважився.
Прийшов на роботу спітнілий від ходіння й аномальної
спеки. Відразу пройшов до свого кабінету. Серце шалено
калатало. Знову майнула думка, що з його тілом відбува-
ється щось страшне. Перехопило дихання. У їхньому офісі
йому часто доводилося чути про так зване «вигорання на
роботі». Раніше це визначення здавалося йому дурним і
безглуздим. Невже і з ним таке сталося? І чому? Справи
йшли непогано, навіть дуже непогано. Ні, це щось інше,
неясне й підступне. Слово «колапс» тепер часто крутилося
в нього в голові.
Він відповів на кілька імейлів, зазирнув у робочий
щоденник, побачив, скільки накопичилося перенесених
засідань, запланованих робочих поїздок, ділових зустрі-
чей, угод, які слід було підписати або обговорити, візитів
до адміністративних установ, де треба було посваритися,
бюрократичних справ. Усе це здалося йому раптом таким
важким, складним, недоступним для вирішення. Подума-
лося, що в усьому цьому немає ніякого сенсу, — так, ніби
тримав у руці порожню оболонку якогось фрукта, а сам
фрукт уже з’їв хтось інший. Він повернувся з відпустки
лише місяць тому, а вже почувався таким виснаженим.
Увійшла Клаудія, принесла документи.
— Чао! Ну, і вигляд у тебе... ти добре почуваєшся?
— Не дуже, якщо чесно. Сам не знаю, що зі мною від-
бувається. Боюся, що захворів.
— Це називається іпохондрія, може виникати як наслі-
док стресу. Заспокойся, подумай, і сам збагнеш, що немає
причин турбуватися. Все буде добре.
— Легко тобі казати...
— Побудь трішки зі мною, я тебе враз вилікую, — спо-
кусливо всміхнулася Клаудія.

41
 Вона завжди вміла знайти потрібні слова. Життя Клау-
дії здавалося йому набагато простішим, аніж його власне,
і цим заспокоювало. Вона закохалася в одруженого чоло-
віка, що було найкращим способом самозахисту. Завжди
на все погоджувалася, не набридала, не просила нічого,
крім незначної кількості його часу. А він сам, що він до
неї відчував? Чи зважився б колись покинути дружину й
дітей заради неї? Гектор ретельно уникав думок про це,
тому що наперед знав відповідь. Досі він тривалий час
ніби перебував на роздоріжжі. Але тепер усталений по-
рядок речей летів шкереберть.
— Згода, спробую викроїти час. Обіцяю.
Та згодом офісні справи навалилися на нього горою.
Засідання за засіданням, телефонні дзвінки, ускладнення
по роботі, проблеми, загальний брак професійності пер-
соналу. У нього складалося враження, ніби без нього ні-
чого не вирішується, без його втручання вся робота стоїть
на місці. На щастя, він більше не втрачав дару мови, як
минулого дня. Йому вдалося попри значні труднощі ке-
рувати всіма справами. Коли Клаудія вдруге постукала в
його двері, була вже п’ята вечора. Він виринув з робочого
ритму, як із болота. Забув зателефонувати своїй матері,
щоб та забрала Джованні. Вхопився за мобільний.
— Мамо, вибач, там Джованні... у нього танці, — поспі-
хом пробубонів.
— Синку, якби ми чекали на тебе... ми вже у роздягаль-
ні спортзалу. Не хочу тобі дорікати, але твій син засму-
тився. А твоя дружина куди поділася? Ти о котрій годині
будеш удома? Бо в мене теж, як ти розумієш, є свої справи.
— Дякую, мамо, — коротко відповів Гектор, — до вечері
повернуся. Передай Джованні, що... ні, нічого. Чао!
Що за життя?! Постійно доводиться перескакувати від
одного почуття провини до іншого! Отака в нього мати!
Часом він заздрив Елені, що вона залишилася сиротою.
Але так ніколи й не насмілився їй про це сказати.

42
 — Ну то що? Ходімо вже, я хочу на свіже повітря! — за-
явила Клаудія, вдавши, ніби нічого не сталося.

**

Вони поїхали разом на скутері. Гектор відчував, як її

груди притискаються до його спини; його це збуджува-
ло, часу на прогулянку не залишалося. Єдине, чого він
прагнув, — стиснути її тіло у своїх обіймах; було в ній
щось таке, що притягувало його, як ніколи раніше в жит-
ті, навіть коли він був молодим. Раніше він думав, що з
настанням старості в душі наростає нагальна потреба у
негайному тілесному задоволенні, від чого все здається
таким скороминущим, крихким. Однак ті хвилини, які він
проводив у товаристві Клаудії, вміщали в собі для нього
цілий світ, у якому були тільки вони двоє і куди реальність
не могла проникнути. Йому спали на думку слова з пісні
Де Андрé: «Як воно так виходить у коханні: за один день
від страху втратити себе я отримав упевненість, що себе
знайшов...» Він і сам знав: то все ілюзія, самообман, — але
не хотів її втрачати.
— І що ти в мені такого знайшла? — запитав у неї, коли
вони піднімалися сходами до невеликої квартирки його
студентських років. — Я старію, до того ж перетворююся
на тривожного іпохондрика.
Дві кімнати й тераса над дахами. Ця маленька домівка
його тішила, у ній Гектор почувався захищеним: далеко
від гамору міста, ніби у затишному гніздечку на верхівці
дерева.
— Знову за рибу гроші... — буркнула Клаудія. — Годі
тобі вдавати з себе жертву.
Вони захекалися, поки піднімалися на п’ятий поверх.
Клаудія його поцілувала:
— Не хочу більше нічого чути!

43
 Погладила його по бороді, голові, розстебнула йому со-
рочку, штани. Він завжди почувався незручно, коли дово-
дилося оголятись у присутності жінки. А от із Клаудією не
відчував ніякого сорому. Чудове сонячне світло римсько-
го передвечір’я проникало в кімнату, заливаючи її золо-
том. Тепла, духмяна шкіра Клаудії теж набула золотавого
відтінку. Він провів рукою по плавному вигину її стегон
і заплющив очі. Обережно доторкнувся до внутрішньої
поверхні стегон, аж до промежини. Там у Клаудії завжди
було волого. Він примушував себе стриматися, не підда-
ватися бажанню проникнути в неї і забутись у її теплі.
Спробував було відволіктись, але марно. У ту мить його
мозок заполонила вона і тільки вона. Її тіло. Неймовірне
почуття цілковитого забуття, бажання, що піднімалося
зсередини, наче хвиля цунамі, якої йому ніколи раніше
не доводилося зазнавати і яка його лякала. Він знесилено
впав на спину.
— Яка ти гарна! — сказав їй і ледве не розплакався. Чи
казав він таке колись своїй дружині? Підвівся. Довго ди-
вився на неї. Йому кортіло щось їй сказати, подякувати,
але слів не знайшлося. Клаудія сумно дивилася у вікно.
Гектор устав, пішов до ванної помитись, уважно подивив-
ся на себе в дзеркало і відзначив, що щось не так. То була
лише мить: він розгледів у своєму відображенні невдо-
воленого життям чоловіка, егоїста, не здатного зробити
себе щасливим.

**

Він приїхав додому о восьмій. Обстановка була на-

пружена. Його мати переступала з ноги на ногу від не-
терплячки біля дверей, готова йти, бо запізнювалася на
партію в карти; діти були втомлені й голодні, а він не за-
їхав до супермаркету, щоб закупитися продуктами.

44
 — Ну, все, любі, я поїхала, побачимося, — сказала баб-
ця. — Сюзанно, доробиш домашні завдання!
Поквапливо підхопила сумку. Вже з порога сказала
Гекторові:
— Ти нічого не хочеш мені сказати?
— Ні, мамо.
— Від тебе якось дивно пахне.
— Піду, прийму душ. Гарного вечора, мої вітання тато-
ві, — попрощався, зачиняючи за нею двері.
Матері завжди незбагненним чином вдавалося його
збентежити, виставивши цілковитим дурнем. Отим сво-
їм пронизливим поглядом вона ніби хотіла сказати, що
між ними не повинно бути таємниць і все, що він робить,
нікуди не годиться. Таке враження, ніби вона несвідомо
звинувачувала його в усіх світових бідах, що завдав їй у
минулому її власний чоловік. Ніби він, так само, як і його
батько, був зрадником.
Гектор тяжко зітхнув. Джованні на нього ображався,
а Сюзанна із заклопотаним виглядом тупилася в екран
ноутбука.
— Я швиденько перевдягнуся і приготую вам щось на
вечерю. Добре?
— Де мама? — запитав Джованні. — Чому не поверта-
ється?
Гектор вдав, що не почув запитання, і зачинився у ван-
ній. Постукав син, увійшов і всівся на підлозі в куточку,
поряд із раковиною для умивання.
— Як пройшло заняття з танців?
— Погано.
— Не вірю. Я знаю, що ти на мене гніваєшся, але я не
встиг приїхати, у мене було засідання на роботі. — Від
брехні стало млосно. — Наступного разу я обов’язково
приїду, обіцяю. Чого б тобі хотілося на вечерю?
— Нічого, я не голодний.

45
 — Ти хвилюєшся за маму?
Джованні кивнув.
— Ось побачиш, вона скоро повернеться. Знаєш, на-
віть мамам іноді хочеться побути на самоті. Ну ж бо, Ба-
ришніков, вище носа! Зараз шеф-кухар приготує щось
смачненьке, від чого в тебе слинка потече! Вийшло в тебе
зробити подвійний пірует?

**

Гектор понишпорив по полицях шафок та у морозилці;

раніше йому завжди вдавалося щось знайти.
Отакі прості заняття — конкретні, буденні — його за-
спокоювали. Слід було тільки пережити першу мить, коли
в душі піднімалася хвиля роздратування. Це допомагало
протягом якось часу не думати, зосередившись на прос-
тих, повсякденних діях, що мали початок та кінець, на
чомусь такому, що можна було робити руками: нарізува-
ти, перемішувати, смажити, додавати, замішувати. При-
готувавши вечерю, він пішов кликати Сюзанну. Щойно
зайшов до її кімнати, вона різким порухом закрила ноут-
бук, який тримала на колінах.
— Що переглядаєш?
— Нічого.
— Я хоч і старий та затурканий, але зовсім не йолоп.
— Татку... — пробурмотіла Сюзанна тоном, що видавав
роздратування й нудьгу, з яким ціла армія підлітків у ту
саму мить промовляла «татку» або «мамо» в найрізнома-
нітніших куточках світу.
— Сюзі... — промовив він.
— І не називай мене Сюзі! Ти ж знаєш, як це мене дра-
тує!
Знову стало млосно, ще й навалилося відчуття якоїсь
нестерпної втоми.

46
 — Здаюся! — підняв угору обидві руки Гектор. — Ходімо
до столу, вечеря готова.
— Іду.

**

За столом панувало мовчання. Увесь простір займала

відсутність Елени. Гектор не знав, що робити. Втупився
поглядом у свою тарілку, йому кортіло встати й вийти,
піти на прогулянку, не обертаючись. Можливо, його діти
почувалися так само.
Дзенькнув мобільний. «У мене все добре, йду на вечерю
до Ади. Мої вітання дітям». І кілька секунд потому: «Мені
здається, ніби ти ще й досі в мені. Наступного разу я тебе
не відпущу».
— Татку, все добре? — запитала Сюзанна. — У тебе та-
кий вигляд!
— Авжеж, усе добре. Це від мами, вона в Умбрії, сього-
дні вечеряє з Адою і шле вам свої вітання.
— Ви розлучаєтеся? — несподівано запитав Джованні.
Гектор аж підскочив:
— Що ти таке говориш?! Хто тобі сказав таку дурницю?!
Джованні ткнув пальцем на сестру.
— Вона.
— Татку! — вибухнула Сюзанна, виправдовуючись, — та
це видно неприкритим оком! Мама все частіше впадає
в істерику і плаче без причини, як божевільна. А ти... ти
завжди думаєш тільки про власні справи, а коли ви бува-
єте разом, то тільки те й робите, що сваритеся... не треба
мати університетського диплома з психології, щоб збаг-
нути!
Гектор вражено завмер.
— Не все так просто, — промовив нарешті, — до того ж
усе зовсім не так, як здається.

47
 «Яка дурна фраза! Гірше не буває!» — подумав про себе.
— Я маю на увазі... так, це правда, ми з мамою пере-
живаємо непростий період, але це зовсім не означає, що
між нами все закінчено, навпаки... ми просто намагаємо-
ся зрозуміти, як нам жити далі. Ми з вашою мамою уже
двадцять років одружені, це вам не жарти. Ми були зовсім
юними, коли познайомилися, відтоді минуло так багато
часу...
Йому доводилося напружувати всі зусилля, щоб три-
мати себе в руках. Він знову відчув, що тіло йому зраджує.
— Знаєте що? Завтра ми з вами поїдемо до неї в Умб-
рію, — відразу потому, як він промовив ці слова, він уже
жалкував про сказане.
— Але ж завтра — четвер, мені треба в школу, — запро-
тестувала Сюзанна, — до того ж у мене контрольна з анг-
лійської.
— Будемо навчатися на свіжому повітрі і цілісінький
день слухатимемо американську музику, згода?
— Я згоден, — відповів дуже серйозно Джованні.
— Тату, а мені можна залишитися тут? На той час, поки
вас не буде вдома, я переберуся до моєї подруги Ірени.
Вона єдина дитина в родині, і їй дуже сумно самій, отже,
побуду їй за сестру.
— Вирішимо завтра, а зараз допоможіть мені прибра-
ти зі столу і йдіть готуватися до сну. Вже десята година,
вашому мозку слід відпочивати, лише так виростете ро-
зумними.
— Але ж ми вже й так розумні! — запротестувала Сю-
занна.
— Тобі аби знайти привід посперечатися! Ходи сюди, —
сказав батько, затим ухопив за плечі, підставив підніжку
й притримав так, що вона від несподіванки опустилася на
підлогу. — Отже, за ким залишилося останнє слово?
— Припини, дай мені спокій! До того ж застосування
сили — це тобі не слово, так нечесно!

48
 Гектор підняв її і притиснув до себе, хоча вона й нама-
галася вислизнути з його обіймів. Він ще раніше помітив,
що Сюзанна напружується щоразу, коли він до неї торка-
ється. Закінчилися часи обіймашок та лоскотання, поці-
лунків та веселих борюкань. Цей факт наводив Гектора на
думку про старість і зовсім його не тішив.
— Ти — дівчинка розумна, а тому не хвилюйся за нас
дуже. Ми завжди будемо твоїми батьками, що б не стало-
ся, — сказав він доньці, проводжаючи її до спальні. — На
добраніч, золотко!
— На добраніч, тату.
Уклавши дітей, він довго стояв перед вікном і дивив-
ся на освітлену ліхтарями вулицю. Що відбувається? Усім
було так важко чи тільки йому одному здавалося, що жит-
тя тільки те й робить, що знущається з нього, кидає його
з боку в бік, як іграшку? Що небокрай закривається, і вже
нема чого чекати від майбутнього, крім нудьги, звички,
хвороб або у найліпшому разі — старості? Він ніколи ніко-
му, крім Елени, не розповідав про ті неприємні думки, від
яких почувався засмученим і непотрібним. Однак Елена й
сама почувалася роздавленою і сповненою відчаю, — ще
гірше за нього. Причиною такого її стану був він. І це ще
посилювало його стан.

— Насувається гроза космічного масштабу, — промови-

ла Ада, — я це відчуваю всім тілом. Я приготувала для тебе
кремовий суп із гарбуза і ніжне-преніжне рагу з листя бу-
ряка. Тобі зараз як ніколи хочеться, щоб тебе побалували,
хіба ні?
Елена любила її домівку. Входом сюди служили великі
двері у самому кінці вузенького провулка в центрі. При

49
вході відразу потрапляєш до великої вітальні з вікнами,
що виходять на долину, навіть край лісу видно. Один зі
схилів засаджений виноградом, де жовті й червоні від-
тінки переважають над зеленими. Ціле море сріблястого
листя оливкового гаю довершує той чудовий пейзаж, що
залишається таким ось уже кілька століть, гідний пензля
францисканського ченця-художника.
Центральну частину вітальні займав великий камін.
Елені кортіло побачити його запаленим, але не в таку
спеку. Їй захотілося осені, коли перші холоди навіюють
бажання вмоститися на дивані перед вогнем із книжкою
в руках, укрившись ковдрою, приносять запах смаже-
них каштанів і грибів. Божевільна захопленість японців
грибами (так вона прочитала у книжці з антропології,
яку перекладала) пов’язана якраз із фактом, що гриби є
квінтесенцією осені, згадкою про давно забутий світ села,
пам’ять про який можна пробудити хіба що через запахи
та смаки. Літо перетворилося на нескінченну пору року,
ніби інших взагалі не існує. Пихатість літа чимось нага-
дувала їй людську.
Вона вийняла з полотняної торби пляшку вина, кашта-
ни і підійшла обійняти Аду. Відразу впізнала її заспокій-
ливий аромат, суміш сухих квітів і трав’яних есенцій. На
Аді були дуже гарні сережки, легка шаль прикривала пле-
чі. Велика тигрова Адина кішка підійшла до Елени й по-
терлася об ноги; вона у відповідь погладила її по голові.

**

— Що саме ти маєш на увазі під грозою космічного

масштабу?
— Виходячи з моїх останніх занять астрологією, — тобі
ж бо відомо, що я знову взялася її вивчати...
— Від лікарки до астролога... тобі завжди вдається мене
приголомшити.

50
 — Насправді цілком природно. Людина — не що інше,
як малесенька частка космосу, до того ж не найцікавіша.
Зараз ми переживаємо дуже незвичайний парад планет,
який мені зовсім не подобається; можливо, згодом по-
ясню детальніше. А зараз краще розкажи мені про себе.
— Що розказувати? Схоже, я сама зараз перебуваю в
епіцентрі бурі космічного масштабу. Через Гектора; га-
даю, він мене більше не любить.
— Як тебе можна не любити, зіронько моя?
Ада розкрила обійми, й Елена всім тілом припала до
неї. Тепер її сльози мали інший присмак, солодший.
— Знайшов собі другу, а я... не знаю... таке враження,
ніби помираю. Не думала, що буде так боляче. Раніше я
завжди гадала, що коли навіть зі мною таке трапиться, я
обов’язково буду боротися, докладу всіх зусиль, щоб від-
воювати своє місце. А тепер ось здалася. Дізналася про все
кілька місяців тому, але так і не знайшла в собі мужності
щось зробити. Спостерігала, як паралізована, за тим, що
послала мені доля, хоча я — не тюхтійка за вдачею. Що зі
мною відбувається?
Ада зазирнула їй в очі й похитала головою:
— Несеш на собі тягар усіх тих жінок, які століттями
залежали від своїх чоловіків. Їх перетворювали на рабинь,
зраджували, а вони й надалі піклувалися про дітей, до-
машні справи, господарство. Не так легко скинути із себе
оце ярмо, і в тяжкі години життя воно дає про себе знати.
— Я тривожуся про своїх дітей.
— Не треба. Вони знайдуть власний шлях у житті. Зараз
тобі слід подбати про себе. Тим, що ти принесеш себе в
жертву, ти нікому не допоможеш. Навіть гірше: рано чи
пізно змусиш їх за це заплатити, і його, і їх.
— Як же мені тяжко, Адочко! Я думала, що вже багато
чого пережила, а тут...
— Знаю, дівчинко моя. Але ж Гектор... яка сволота! Си-
вина в голову — біс у ребро. Б’юся об заклад, що його пасія

51
принаймні років на десять молодша за нього. Якщо потра-
пить мені під руку одного дня, я його так відлупцюю, що
на ньому місця живого не залишиться!
Елена всміхнулася; їй самій дуже кортіло його відлуп-
цювати.
— Ходімо, я хочу тобі дещо показати, — запропонувала
їй Ада.

**

Вони спустилися сходами, що вели до кабінету. То було

приміщення, вирубане в туфі, з нього був вихід на терасу,
де Ада влаштувала чудовий підвісний садочок, що буяв
зеленню. Розставлені тут і там Адині картини створювали
химерну, безладну гармонію з приміщенням.
— Я почала потроху займатися ще й фотографією. Фо-
тографія змушує мене до уважнішого спостереження; я
шукаю дрібниці, такі речі, яких ми більше не бачимо, не
помічаємо, бо сприймаємо як належне. Я придбала собі
старий фотоапарат, так цікаво налаштовувати всі функ-
ції! Протягом цілого життя я займалася людським тілом,
а тепер мені здається, що я не в змозі відірватися від кон-
тексту... що насправді мене цікавить природа. Природа —
хвора, ми поводимося з нею погано; зрештою, я була й
залишаюся лікаркою, хіба що тепер вбила собі в голову,
що можу щось вилікувати.
Ада розчинила двері й вийшла на занурену в темряву
терасу. Елені ті її джунглі здавалися живою істотою, су-
купністю різних сил, що живилися одна від одної.
— Як так сталося, що ми прийшли до такого розриву
між нами й природою? — промовила Ада. — Таке вражен-
ня, ніби ми втратили певну частку нашого сприйняття ре-
альності. Не все те, що існує, можна побачити. Вже зовсім
скоро почнеться пора хурми.

52
 Вона зірвала кілька плодів з маленького дерева:
— Я обожнюю хурму. Не можу дочекатися, щоб сфо-
тографувати деревце, коли з нього опаде все листя і
залишаться лише жовтогарячі плоди, схожі на великі без-
доганні за формою кулі.
— У нашому садку теж є два дерева хурми, — пригадала
Елена, — однак я на них навіть не глянула.
— Часом біль заважає нам бачити те, що в нас просто
під носом. І не тільки речі, на жаль. А й людей.
Елена вже протягом тривалого часу відчувала, що на
неї не дивляться і її не бажають. Однак вона й сама, ма-
буть, ні на кого й ні на що не дивилася і нічого не бажала.
Як отямитись після того, що сталося? Коли саме все пішло
шкереберть? Що їй робити з болем, з тривогою, гнівом,
що накопичилися в серці, огорнули її, як важезна друга
шкіра, і не полишали ні на мить?
— Скоро поспіють гранати. Поглянь, який неймовірно
гарний плід! — Ада зірвала один і простягнула Елені. —
Я багато чому вчуся у цього садочка, отримую від нього
справжню насолоду. Але щось мене непокоїть. Не знаю
навіть, чи слід тобі зараз розповідати про те, що зі мною
сталося...
Тут Адин голос несподівано залунав напружено і сумно.
— Не думаю, що від твоїх слів мені буде гірше, — за-
певнила її Елена, намагаючись збагнути про себе, як її
особистий біль може мати такий всеосяжний вплив, здат-
ність перевернути з ніг на голову її стосунки зі світом,
зруйнувати всі критерії, за якими вона вимірювала власне
життя доти. «Таке враження, ніби моя внутрішня слабкість
якимось химерним чином заразила все навколо, — думала
вона, дивлячись на буйну рослинність, що проглядалася в
нічній темряві, — як чорна дірка, здатна засмоктати в себе
людей, речі, емоції, звівши їх до нуля».
— Ось уже кілька тижнів, — продовжила Ада, — заходя-
чи до цього садка, я відчуваю присутність моїх померлих

53
пацієнтів. Повертаються у пам’ять ті, про кого я давно
забула, кого я лікувала, але їм не вдалося вижити. Багато
літніх людей, але також жінки, чоловіки... особи, з якими я
була знайома тридцять, сорок років тому. Таке трапляєть-
ся зі мною лише вночі, ніби вони збираються тут, навколо,
іноді розмовляють зі мною, ховаючись у заростях. Я пе-
реконана, що це привиди. Інколи мені буває страшно, але
переважає інше почуття. Радше йдеться про якийсь особ-
ливий зв’язок, — так, ніби перешкода, що відділяє життя
від смерті, раптом зникла... більше не знаю, як тобі ще
пояснити, і гадки не маю, чому зі мною це відбувається.
— То, може, тобі тепер вдається відчути щось нове?
— Можливо. Напевно, все через особливу енергетику
цього місця... чи це я просто перетворююся на божевільну
стару.
— Зі мною теж таке було після смерті мами. Вона часто
мені снилася, я відчувала її поряд, ніби вона справді була
зі мною, якась її загадкова сила, що підтримувала мене і
скеровувала. Згодом у моєму житті з’явився Гектор, наро-
дилися діти, і вона зникла, ніби не хотіла заважати мені.
І ось тепер я її шукаю, шукаю її допомоги, але більше не
знаходжу. Вона пішла. А я залишилася на самоті.
— Ну, годі, — сказала Ада, — досить говорити про при-
видів, ходімо вечеряти, адже у нас самих ще є тіло і плоть.

**

Вони повернулися нагору і всілися за стіл. Ада розпи-

тувала про дітей, про переклади, майбутні проекти, — про
все, що могло відволікти Елену від тяжких думок і якось
заспокоїти. Жінки довго говорили про Гектора.
— Залиш його на деякий час варитися у своїй каші, це
може бути слушною нагодою для вас обох. Якщо він так
захопився тією жінкою, ти не можеш нічого зробити, щоб
якось вгамувати його почуття.

54
 — Здається, я її ненавиджу. Я бачила її лише одного
разу, мимохідь, однак мені й того вистачило.
— Я їй не заздрю. Адже їй завжди доведеться змагатися
із тобою, адже ти з’явилася у його житті раніше, з тобою
він реалізував усе те, чого вона так бажає. І не забувай:
усі коханки в певний час хочуть стати дружинами, і тоді...
— І тоді... — повторила Елена, допивши вино у кели-
ху, — мені до смерті кортить курити!
— У мене є все, що треба.
Ада дістала з шухляди скриньку з травою та тютюном.
— Сама виростила, — уточнила, — легка й екологічно
чиста, — не така, як оте лайно, яким зараз повсюди тор-
гують. Інколи, коли мучить безсоння або щось болить,
допомагає.
Вони перейшли на диван.
— Чому ти не захотіла мати родину? — запитала Елена.
— Працювала забагато, до того ж я б нізащо не вжилася
з чоловіком під одним дахом. Оцю ідею спільного про-
живання, як на мене, переоцінюють, — відповіла Ада, по-
хитавши головою. — Саме в сімейному колі відбуваються
найганебніші насильства. Гадаєш, ти й досі його любиш?
— Думала, що люблю... і протягом останніх місяців усе
чекала, що він отямиться. А тепер навіть не знаю.

**

Коли настав час прощатись, Елена усвідомила, що вона

не зможе сісти за кермо в такому стані. Ноги підгиналися,
серце калатало, у голові паморочилося через випите вино
й траву.
— Залишайся тут. Мені з Евеліною живеться дуже доб-
ре, — промовила Ада, беручи на руки кішку, — однак, зна-
єш, часом і мені стає самотньо. І нікуди від цієї самотності
не сховатися.

55
 **

Вони спустилися донизу, потім іще на один поверх, під

кабінет та терасу з садочком, де були розташовані спаль-
ні й загадкова ванна кімната, прикрашена численними
рослинами в горщиках та мушлями, чим нагадувала грот
для русалок. Елені подумалося, що саме так їй хотілось би
постаріти, і щоб на старість доля припасла для неї саме
таке життя: діти б виросли й роз’їхались, а Гектор...
Вона вже більше не уявляла свою старість разом із Гек-
тором. Послала ліжко, скориставшись простирадлами й
ковдрами, що їх дала Ада. Кішка вирішила, що тієї ночі
спатиме з нею, — так, ніби відчувала її душевний стан і
розуміла краще за людей, що з нею відбувається. І, зігріта
теплом кішки, що вмостилася у неї в ногах, заспокоєна за-
пахом Адиного дому і присутністю отого зеленого бар’єру,
який захищав її від світу, від її привидів з минулого життя
та поразок, Елена заснула. О третій ранку кішка втекла з
її ліжка всього за кілька секунд до того, як грім струсонув
небо і почалася злива.

А ще ота новобудова, ота триклята новобудова. Міс-

це, де взагалі не можна було щось будувати. Однак його
вартість визначалася, виходячи з ризику, з абсурдного
переконання, що природні катаклізми не треба врахову-
вати серед критеріїв урбаністичного розвитку. Хоча якщо
поглянути на світ у цілому, навколо відбувалося якраз на-
впаки: природні катастрофи перетворилися на циклічні
явища, до яких людству слід було пристосуватись якомога
швидше. А натомість воно й надалі вдавало, що нічого
не помічає. І спекулювало. А він був співучасником цієї

56
сліпоти й цього цинізму. Він підписував документи, брав
участь у прийнятті рішень, він теж удавав, що все — як
і раніше, що ризик непередбачуваного настільки відда-
лений, що його не варто навіть брати до уваги. Знав, що
насправді це не так, що цілий регіон перебуває у зоні гід-
рогеологічного ризику, що вистачить зовсім незначної
кількості опадів, яка б ненабагато перевищувала середні
показники, щоб це призвело до страшних наслідків. Гек-
тор згадав одне із засідань у муніципалітеті, що відбулося
задовго до початку будівництва, під час якого він обізвав
останніми словами бідолашну інженерку з урбаністики
за те, що та намагалася застерегти присутніх щодо ризи-
ків таких планів забудови, звинувативши її у тому, що її
старорежимні принципи гальмують розвиток Південної
Італії — усіх тих територій, які століттями виключалися з
прогресу. Йому тоді всі дружно аплодували. Але він добре
пам’ятав неприємний післясмак невіри у власні слова, як
тільки їх промовив. Післясмак іржавого заліза, — так, ніби
несподівано на язиці з’явився присмак крові.
Знову подумалося про те, що сталося на засіданні чле-
нів Товариства напередодні. Можливо, його тіло противи-
лося таємній змові з системою, яка була причиною його
власного кінця? Поки він неспокійно крутився у ліжку з
усіма тими думками, що не давали йому заснути, гучний
грім вибухнув у небі і полив дощ.
До нього в ліжко заліз Джованні.
— Таточку, мені дуже страшно, — мовив, прослизнувши
під ковдру.
— І мені, — відповів Гектор і міцно притиснув до себе
худорляве тільце сина, ніби останній засіб спасіння, за
який можна вчепитися, щоб не потонути.
Пригадав тіло Елени, чого з ним уже давно не трапля-
лося. Чому він його більше не шукав? Що вбило в ньому
бажання близькості з нею? Зустріч з іншою жінкою стала

57
причиною чи наслідком? Він розділив з Еленою найне-
ймовірнішу пригоду свого життя: народження їхніх дітей.
Можливо, саме в той час він і збився з дороги? Спільні
зусилля, докладені до цієї цікавої, але нелегкої справи,
змусили їх відсунути на друге місце особисті, інтимні сто-
сунки? У чому полягає секрет тривалої єдності подружжя?
Він глянув на ніжне обличчя Джованні, який уже за-
снув: заплющені оченята, бездоганний обрис губ, ма-
ленькі вушка, пасмо волосся, що падало на високий лоб.
Не вистачило цих чудових творінь, їхніх дітей, щоб за-
хистити їхнє з Еленою кохання; навіть гірше, діти його
випробовували, щодня займаючи собою увесь простір,
вимагаючи все більше часу.
Коли Сюзанні виповнилося десять років, Елену охо-
пила глибока депресія. Вона тоді відмовилася від цікавої
пропозиції про роботу, тому що не хотіла надовго відлу-
чатися з дому, вважала, що лише її постійна присутність
поряд з дітьми могла гарантувати її власне та їхнє ви-
живання. Доти вона так і не змогла щиро поговорити з
Гектором про свою тугу за померлою матір’ю; чи то він
так і не знайшов способу її вислухати. Таким чином у тій
чорній скрині накопичувалися взаємні невдоволення та
непорозуміння. А тепер відкривати її було вже запізно,
розрив уже стався.
Гектор запитав себе, чи в Умбрії теж дощить, — там,
куди зараз поїхала Елена. Після місяців засухи та пожеж
вода для села була справжнім божим даром, але був ризик,
що вона може виявитися ще однією карою, якщо випа-
де зараз за короткий час у величезній кількості. Вільно
стікаючи по схилах, вода призвела б до численних зсувів
ґрунту, змітаючи на своєму шляху будинки разом із їхні-
ми мешканцями. Він спробував відігнати ті думки, але то-
рохтіння дощу посилювалося, ніби все небо проливалося
на землю. Поглянувши знову на Джованні, слухаючи його
спокійне дихання уві сні, він не міг стримати розчулення.

58
Як захистити родину, не поступившись власними інтере-
сами? Як почуватися вільним і разом із тим прив’язаним
до неї?

**

А дощ і не думав припинятися. Немає навіть сенсу

намагатися заснути. Гектор надіслав одне повідомлення
Клаудії, а друге — Елені, затим вимкнув телефон. Розбудив
дітей, допоміг їм зібрати речі до ранців і напівсонних вса-
див у автівку. Небо залишалося чорним, як смола; попри
світанок сонячним променям ніяк не вдавалося пробити
важку ковдру загрозливих хмар. Дощ періщив без упину,
дороги були порожні. Десь навпроти мосту Мільвіо він на
мить зупинився, щоб глянути на рівень води в Тибрі.
Лише кілька тижнів тому, наприкінці серпня, він був
вражений тим, наскільки пересохла річка. Тоді вони з Кла-
удією гуляли по мосту Сант-Анджело, він перегнувся че-
рез кам’яну стіну мосту, щоб подивитися на русло. Прямо
посередині річки утворився острів, навіть очеретом поріс.
«Красень Тибр» швидше нагадував дельту Нілу. Човни далі
на північ практично опинилися на суші. Однак тепер ви-
стачило кількох годин дощу, щоб річка перетворилась на
бурхливий, загрозливий потік, готовий у будь-яку мить
вирватися з берегів. Вода вже піднялася до самих верхі-
вок мостових арок, і тепер дерев’яні стовбури, шматки
пластику й брезенту та іншого сміття створювали затори
у тому мізерному просторі, що залишався для течії. Йому
навіть подумалося, чи не прорвало часом дамбу на Ань-
єне.
Як так може бути, що й досі ніхто не забив тривогу?
Жодного поліцейського патруля, ні місцевої міліції, ні
солдатів, ні мішків із піском, — нічого! Здавалося, місто
цілком кинули напризволяще. Гектор звернув на проспект
Франції і взяв напрямок на північ.

59
 10

Кількість дощу, що випала за лічені години, просто

вражала. Пейзаж навколо змінився до невпізнання, ніби
сірим мулом покрило все довкола. Елена дивилася на схи-
ли через шибку великого вікна, тримаючи в руках кухлик
чаю, а кішка тим часом умостилася біля її ніг.
— Видно, зрозуміла, що ти потребуєш утішання, — ска-
зала Ада.
— І хоч трішки мужності.
— Ну, цього тобі якраз ніколи не бракувало; просто за-
раз страждання дещо затьмарило тобі розум. Однак із ким
би такого не сталося на твоєму місці? Кожний новий біль
долучається до накопичених раніше, діючи багаторазово
і прицільно. Так само і з нашим тілом.
— Оця страшна злива... вона теж є часткою грози кос-
мічного масштабу?
— Не думаю, зірки тут ні до чого. Єдині, хто несе від-
повідальність, — ми самі.
— Наступні покоління нас проклянуть.
— Якщо зможуть пережити катастрофу.

**

Елена подумала про Сюзанну; останнім часом вони з

нею часто обговорювали ці питання: забруднення довкіл-
ля, перенаселення планети, несправедливість, що охопила
людство, і те, як тріщина все поглиблюється і розходиться
навсібіч. Її донька прокидалася до світу, із вразливістю
свого віку, але й із новими засобами розуміння реально-
сті, що не дозволяли їй і надалі жити у дитячих ілюзіях.
Вона стежила за соціальними мережами, читала блоги,
розмірковувала над багатьма темами. На думку Елени,
у дівчинки сформувався власний, доволі оригінальний і

60
точний погляд на події. Погляд настільки суворий, що не
шкодував і матір. Елена увімкнула мобільний. Прочитала
повідомлення від Гектора: «Ми в машині, їдемо до тебе.
Тут всесвітній потоп, скоро Рим зникне під водою».
— Адо, мені треба йти, — сказала вона, підводячись. —
Гектор з дітьми їдуть сюди, мені треба закупити продуктів
і спробувати добратися додому, перш ніж для цього дове-
деться шукати човен. Залишаймося на зв’язку... мені тут
спало на думку: чи не краще тобі поїхати зі мною? Звісно,
прихопивши з собою Евеліну.
— Дякую, золотко, але я краще залишуся тут, у моєму
надійному гніздечку. Якщо виникне потреба, я тобі зате-
лефоную. Прошу тебе, насамперед поважай себе, ніколи
не забувай, хто ти. Спробуй порозумітися зі своїм чоло-
віком, вам обом це потрібно.
Був якийсь безумовний інстинкт, щось первісне і не-
кероване у жіночій поведінці, що примушувала їх ста-
вити родину в центр власного життя. Вистачило однієї
смс-ки від Гектора, щоб вона негайно перейшла у режим
«гостинність — готовність прислужувати». Чи вдасться їй
коли-небудь звільнитися від цього ярма? Чи принаймні
розділити його тягар із супутником життя? Багато чолові-
ків це роблять охоче, але — не її. Від цієї думки Елені стало
сумно, ніби в такому стані речей була і її вина. Можли-
во, вона недостатньо вимагала; можливо, занадто багато
уваги приділяла дітям... до того ж, ота її тенденція все
переосмислювати, завжди чекати пояснень, виправдань.
Невже немає простішого способу подорожувати життям?!

**

Через слабку видимість Елена їхала повільно. Зупи-

нилася на майданчику перед супермаркетом, що вже
встиг перетворитися на озеро. Все запитувала себе, чому

61
це й досі ніхто не забив тривогу. Побігла до входу в су-
пермаркет, але тих двадцяти метрів вистачило, щоб вона
промокла до нитки. «Я так собі тут бронхіт зароблю», —
подумала Елена, коли студінь від холодильників торкну-
лася її огорнутого мокрим одягом тіла, і вхопила візок для
продуктів. У супермаркеті було повно народу: не їй одній
спало на думку зробити запаси, багато полиць вже напо-
ловину спорожніли. Вона згадала, що колись читала, ніби
у разі тимчасової відсутності електроенергії продуктових
запасів Парижа вистачило б на три доби. Лише три доби —
і мільйони містян залишились би без їжі. Який абсурд!
Накидала до візка всього потроху: пасти, томатного соку,
консервів. Але не переборщила: тим, хто прийде за нею,
теж щось залишиться. Намагалася збагнути: що могло їм
ще знадобитися, коли б вони з якоїсь причини залиши-
лись би ізольованими. Марно, страх не дозволяв мислити
тверезо. Вона ніколи не вміла раціонально робити закупи,
завжди щось забувала.
Якраз у ту мить, коли вона дійшла до каси, вибило
струм, і супермаркет поринув у темряву. Настала мить не-
певності, касирка сказала спокійним голосом, що такого
ще ніколи не траплялося і що через хвилину енергопоста-
чання відновлять.
Однак вистачило п’яти хвилин, щоб почалася паніка.
На касах утворилися довжелезні черги. В Елени з собою
було мало готівки, а тому вона захвилювалась, як запла-
тити. Вийшов збентежений директор супермаркету.
— Іще хвилинку терпіння, — оголосив, — ми намагає-
мося запустити генератор.
Ніхто не повірив. Люди почали обурюватись, обста-
новка напружувалась. Автоматичні двері входу до су-
пермаркету через брак струму заблокувалися; надворі
чекала юрба промоклих під дощем людей, які лупцюва-
ли по скляних дверях, щоб їх впустили. Елена збагнула,

62
що треба якомога швидше забиратися звідси. Минуло ще
кілька хвилин, і якийсь чоловік силою розсунув стулки,
від чого двері розчинились. Елена скористалася тим гар-
мидером, щоб вискочити з супермаркету зі своїм візком.
Під зливою кинулася до машини, абияк покидала все до
багажника і, не озираючись, рвонула з місця.
Проїхавши невелику відстань, побачила попереду, що
шлях їй перекриває довжелезна черга автівок до бензо-
колонки. Елені якимось дивом вдалося прослизнути між
двома іншими машинами й вибратися із затору. Все тіло
пробив холодний піт, дихалося важко. Дорога попереду
перетворилася на річку з каламутної води й мулу, і вона
подумала, як їй вдасться проїхати останній відрізок шля-
ху додому, де починався крутий схил з ґрунтовою доро-
гою, що вела безпосередньо до Червоного Бука.
Востаннє вона щось крала в супермаркеті, коли їй було
п’ятнадцять років. Разом зі своїми однокласницями вони
запихали у гольфи та в труси ґумки для стирання, олівці
й ароматизовані ручки. Робили таке протягом кількох мі-
сяців, як випробування на сміливість, а то і просто задля
розваги. Виходили з супермаркету, почуваючись героїня-
ми і заходячись веселим реготом. Однак вона так ніколи
й не змогла примусити себе користуватися поцупленими
речами, ховала їх у коробку з-під взуття, що стояла у неї
під ліжком. «Досить на п’ять хвилин вимкнути струм — і
ми всі перетворюємося на злодіїв», — подумала вона за-
смучено. Протягом одного дня пейзаж навколо цілком
змінився. Захвилювалася, чи Гекторові з дітьми вдасться
до неї добратися. Глибоко зітхнула.
Коли вона з’їхала з дороги і почала підніматися схилом,
колеса автівки застрягли в мулі. Вона увімкнула першу
передачу і спробувала просуватися далі на мінімальній
швидкості. Пішки звідти їй було не дійти, бо треба було
нести сумки з продуктами. Щоб заспокоїтися, увімкнула

63
радіо. Передавали особливий випуск новин, присвячений
неймовірному метеорологічному феноменові, що охопив
центральну частину Італії: «непогода з масовими опада-
ми у вигляді дощу». Відразу потому посипалися градом
страшні слова: зливи, світовий потоп, повені, кінець світу
в Римі. І на додачу випуск завершили передачею в ефір
пісні «Дольченера»*. Від проникливого голосу Де Андрé її
пробило тремтіння; вона згадала, коли востаннє побувала
на його концерті, й засумувала, ніби від втрати близького
друга, супутника життя, коханого. Ледве стримувалася,
щоб не заплакати через те, що все навколо і всередині неї
розвалюється на шматки. Думала про Сюзанну, про Джо-
ванні, про Гектора, проклинаючи себе за те, що поїхала з
дому. Раніше вона завжди думала, що краще було б заги-
нути всім разом, адже тоді нікому не довелось би оплаку-
вати померлих. Однак тепер вона була сама, посеред бурі:
те, чого вона боялася найбільше у світі, відбувалося наяву.

11

— Що робиться, татку? — запитала Сюзанна, виходячи

з машини з напівзаплющеними від сну очима.
— Поглянь на річку. От-от вийде з берегів.
— Як таке може бути?
— Не знаю, я ніколи ще такого не бачив.
— Це все через оту зливу, що пройшла минулої ночі?
— Так. Гадаю, нам краще забиратися звідси, поки ще
не пізно.
* «Дольченера» (італ. Dolcenera — «чорна вода») — так назвали по-
вінь, що охопила й зруйнувала місто Геную у 1972 році. Так назвав
свою відому пісню генуезький бард Фабріціо Де Андрé. Пісня про
самотність коханців, настільки захоплених своїм коханням, що
навіть не помічають того, що відбувається довкола.

64
 — А що буде з нашою домівкою?
— Гадки не маю. Ну ж бо, сідай до машини, а то про-
мокнеш до нитки.
Гектор завів двигун і поволі рушив уздовж набережної.
Увімкнув радіо. Передавали про катастрофи, зливи, пове-
ні як про абсолютно несподівані та непередбачувані яви-
ща. Однак зміни в природі відбувалися вже давно, в усіх
на очах. Після випуску новин — музика, ніби так і треба.
Пісня Васко Россі «Селлі». Він чув, як Сюзанна тихенько
підспівує.
— Звідки ти знаєш цю стару пісню? Я сам слухав її, коли
був молодим.
— Сама не знаю, чула, як співала одна дівчина, я навіть
гадки не мала, чия вона. Але непогана.
— Хай там як, але напевно краще, ніж оте, що ви слуха-
єте зараз! Принаймні у неї вкладено почуття.
— Тату, ти вже старий, не можеш постійно думати про
ті часи, коли сам був молодим. Тепер ми — молодь, і в нас
інші смаки, це ж нормально, хіба ні?
Гектор пригадав, які коментарі відпускала його мати
щодо Васко Россі та інших співаків та гуртів з його юності.
— Маєш рацію, Сюзанно. Твоя бабуся ненавиділа Васко
Россі приблизно так само, як я терпіти не можу ваших та-
туйованих реперів, які горланять матюки зі сцени.
— Татку, ти вже відстав від моди на кілька років. Таке
вже давно ніхто не слухає.
— А що тепер слухають?
— Забудь, все одно тобі не зрозуміти, — промовила Сю-
занна, втикаючи собі у вуха навушники.

**

На об’їзній дорозі на виїзді зі столиці вже утворила-

ся довжелезна черга; видно було мало що, крім дощу та

65
сірості. Гектор вирішив звернути на Фламінієвий шлях.
Щоразу, коли дорога наближалася до берега річки, було
помітно, як Тибр набирався водою, погрозливо здіймав-
ся, його темні води вирували від гніву, здавалися живи-
ми. Гекторові ще ніколи раніше не доводилося думати
про річку як про живу, наділену власною волею істоту;
він завжди вважав природу радше тлом, аніж активним
суб’єктом. Спробував відігнати думку про забудови бере-
гів, однак марно: у голові постійно крутився образ втом-
леного від численних знущань дракона з каламутної води
й мулу, що зрештою вирішив піднятися і забрати все, що
належить йому по праву. Замислився про той факт, що
ніколи раніше не розглядав свою роботу з точки зору її
впливу на довкілля. У його уявленні про подальший роз-
виток він завжди виходив із того контексту, що реальність
слід розподіляти на дрібні складники і розглядати кожен
складник окремо. З іншого боку, якби він не послугову-
вався цим принципом, то інколи нічого не досягав би.
Подумав про покоління своїх батьків, про їхню беззасте-
режну віру в прогрес, яку вони так само палко передали
своїм дітям.

**

Коли Гекторові виповнилося шістнадцять років, бать-

ко взяв його з собою до Кенії, неподалік від Найробі. Він
тоді працював у великій будівельній компанії, яка про-
ектувала дороги й мости. У країні якраз був сезон дощів,
вони їздили «джипом» на будівельні майданчики, чер-
вона земля розмокла і несподівано перетворилася на
бурхливий потік. Грязюка летіла навсібіч, здавалося, ніби
розбризкується кров, у нього виникло почуття небезпеки.
Вся Африка здалася йому сильною і разом із тим — враз-

66
ливою. Було щось неймовірне в очах усіх місцевих жи-
телів, з якими він зустрічався: суміш гордості й відчаю.
Попри злидні й хаос навколо йому здавалося, що люди
там живуть у гармонії з природою і з усім, що їх оточує.
Гармонія та життєлюбство, які йому, як білошкірому, не
були притаманні. Він перебував з хибного боку барикад.
«Джип» зав’яз у муляці, і поки вони з батьком намагалися
витягти його тросами, Гектор впав у відчай, а от батька,
здавалося, це тільки розпалювало. Він знай повторював,
що зовсім скоро тут все зміниться, що між селищами про-
кладуть дороги і це принесе процвітання та добробут. Але
Гекторові не вірилося, він не міг собі уявити, яким чином
можна вибратися з того болота, не пожертвувавши нічим:
людськими істотами, тваринами або рослинами чи ще чи-
мось. Того дня він вирішив, що обов’язково стане вете-
ринаром, піклуватиметься про тварин, що на відміну від
людей не прагнуть володарювати над іншими жителями
планети, котрі не так уже й сильно від них відрізняються,
як це може здатися. Поки Гектор щосили тягнув за трос,
йому здавалося, ніби він відшукав свій життєвий шлях, і
він був так твердо в цьому переконаний, як можна бути
переконаним тільки в такому юному віці. Він повернувся
до Рима з мрією в серці. Однак із часом та мрія кудись
поділася, він навіть не помітив, коли це сталося.
Чому він відмовився від тієї мрії? Чому він не пішов
своєю дорогою замість того, щоб слідувати торованим
шляхом за батьком і дозволити захопити себе міражем
прогресу! Можливо, просто побоявся бути самим собою.
Вчився на інженера, був блискучим, сповненим планів
на майбутнє студентом. Перед ним простиралася золота
доріжка, як у казці «Дивовижний чарівник Країни Оз».
Він читав її дітям уголос, коли ті були малими. Йому дуже
подобалася та книжка, однак здавалося, що він тільки те-

67
пер зрозумів її цілком. Так само, як зрозумів свою катего-
ричну і вперту відмову заводити домашніх тварин попри
невпинні прохання дітвори. Сюзанна хотіла собаку, Джо-
ванні — кота. Йому особисто хотілося мати обох, однак це
означало б роз’ятрити стару рану, а тому він сказав «ні».
Від яких іще бажань та мрій він відмовився у житті?
— Татку, де ми зараз? За вікном нічого не видно, — по-
чувся голосок Джованні.
— Ми на Фламінієвому шляху, їдемо до Червоного
Бука, щоб бути разом із мамою.
— А чому так періщить дощ?
— Не знаю. Схоже, насувається буран; я ще ніколи в
житті не бачив такої зливи. Хіба що одного разу, але то
було в Африці, коли ми їздили туди з дідусем.
— І ти там бачив левів та слонів? — вражено запитав
Джованні.
— Авжеж. А ще — крокодилів і тисячі фламінго.
— Повезеш мене туди колись?
— Тобі хочеться побувати в Африці?
— Звісно! Мені дуже кортить побачити усіх тих тварин!
Ти знаєш, що багато з них перебувають на межі зникнен-
ня? Це так сумно! Ми з Аліче й Маріо вже давно вирішили:
як виростемо, станемо ветеринарами і поїдемо рятувати
від небезпеки всіх тварин по цілому світі.
— Чудова ідея! Я теж у дитинстві мріяв стати ветерина-
ром. Дуже важливо мати мрії в серці. І запам’ятай: ніколи
й нізащо не зраджуй їх, — Гектор відчув якусь порожнечу
в душі. — А хто такі Аліче й Маріо?
— Татку... — дорікнув йому Джованні, — це мої друзі.
Ти що, не знаєш?
— Вибач, забуваю постійно.
— Тому що не слухаєш.
— Так. Інколи я буваю неуважним.

68
 Цьому хлопчині завжди вдавалося вразити його прямо
в серце і виставити недоладним батьком. Гектор відчув,
що машину починає заносити. Зменшив швидкість.
— Вибач, Джованні, зараз мені треба зосередитися на
дорозі. Однак я обіцяю, що ми продовжимо нашу розмову,
як тільки зупинимося.
— А коли ми вже зупинимось? Я їсти хочу.
— А мені треба в туалет, — додала Сюзанна.
— Потерпіть ще трішечки, зупинимося у барі в Ор-
те-Скало.
Колір неба змінювався, із чорного воно набуло непри-
родного червонуватого відтінку, все більше нагадуючи
отруйну хмару. «Боже милостивий, — подумав Гектор, —
скоро на землі не залишиться жодного місця, де можна
буде знайти спокій та захист». Подумав, яке майбутнє
чекає на його дітей, і йому стало недобре. У якому мер-
зотному світі доведеться їм жити?
Дерева низько хилилися від вітру, листя злякано трі-
потіло, дощ, перетворившись на град, лупцював по даху
автівки. Гектору здавалося, що дорога, дерева, небо от-от
їх поглинуть.

12

Елена протерла очі й ніс рукавом сорочки, бо боялася

відірвати руки від керма або зупинитися. Їй кортіло зате-
лефонувати Гекторові, однак вона не знала, як це зробити.
«Зосередься на дорозі, — наказала вона сама собі, — по-
старайся доїхати до місця призначення. А як щодо нашо-
го подружжя, яке у нас місце призначення? Як могли ми
настільки загубитися і віддалитися одне від одного, що
моє місце зайняла інша?»

69
 **

Нарешті Елена доїхала до розвилки, де треба було звер-

тати на садибу Червоного Бука; навколо не було видно ані
душі. Останній відрізок шляху радше нагадував нестрим-
ний потік каламутної води, по якому їй було не проїхати.
Вона вирішила залишити машину і перенести всі харчі
пішки (можливо, за кілька разів): пасту, томатний сік,
крекери, консерви з квасолею та два пакунки з водою.
Решту залишити у багажнику доти, поки ситуація не по-
кращиться. Зупинилася, з’їхала на узбіччя. Як тільки вона
відчинила дверцята машини, в обличчя їй вдарив дощ, і
вона вмить промокла до нитки.

**

Спробувала увімкнути світло. Немає. Вирішила запали-

ти вогонь у каміні. Як тільки приміщення почало нагріва-
тися, зняла з себе мокрий одяг, витерлася, вдягнула старі
штани, футболку, розтягнутого светра із зеленої вовни з
латками на ліктях. Сиділа й дивилася на вогонь. Поступо-
во її охопило заціпеніння. Здавалося, все навколо зник-
ло, розсіялось. Елена подумала про Гектора, про ті далекі
часи, коли вони ще кохали одне одного і гадали, що так
буде завжди. Про ті давні, майже міфічні часи, коли все
здавалося таким легким, а єдиною правдою в житті було
їхнє кохання.
Вона втратила відчуття часу, не усвідомлювала, що
Гектор із дітьми дуже затримуються. Почорніла дровина
покотилася їй під ноги, вивівши її із забуття. Була вже
одинадцята ранку, а надворі ніби стояла ніч. Вона спро-
бувала зателефонувати Гекторові, але його мобільний ви-
явився вимкненим. Знову закортіло курити. Вона кинула
курити давним-давно, коли завагітніла Сюзанною, а по-

70
тім їй навіть на думку не спадало почати знову. Взялася
нишпорити по шухлядах буфета, сподіваючись знайти
стару пачку з цигарками або залишки тютюну. Марно.
Хотіла було сісти за роботу, але вже через мить передума-
ла: все одно не змогла б зосередитись, а насамперед — не
хотіла розрядити батарею ноутбука. Перемкнула мобіль-
ний у режим енергозбереження. Взяла з полиці старий де-
тектив Сіменона, який читала й перечитувала в юності,
коли час здавався нескінченним, а стовбур дерева — най-
зручнішим кріслом. Її охопив незбагненний смуток. Він
був спричинений не стільки тугою за минулим, скільки
чимось значно глибшим і невідомим, чого й сама не мог-
ла описати конкретно, але від чого їй робилося боляче
на серці. Відчуття радше нагадувало непоправну втрату.
І уникнути її було неможливо — ні їй особисто, ні цілому
людству.
Задзвонив телефон. У неї трусилися руки.
— Є новини? — почувся голос Ади.
— Ні.
— Ти вдома? Тут вибило струм.
— У мене теж. Не слід було мені залишати тебе саму, —
сказала Елена і розплакалася.
— Та що на тебе найшло?! Я живу самотньо ось уже
п’ятдесят років! Гадаєш, я не в змозі дати собі раду?!
— Вибач, Адо. Просто я дуже хвилююся. До того ж оці-
єю нашою нав’язливою думкою завжди й в усьому давати
собі раду ми, здається, самі викопали собі могилу.
— Так, звичайно, твоя правда. Однак зараз нам слід до-
класти зусиль, щоб пережити негоду, пережити космічну
бурю й увесь той хаос, який вона викличе.
— Що ти пропонуєш?
Ада помовчала якусь мить.
— Кішка ніби оскаженіла від тривоги, а кімнату зни-
зу затопило, — пробурмотіла вона нарешті таким тоном,
ніби соромилася признатись.

71
 — От біда!.. Зараз приїду й заберу тебе.
— Заради Бога, не роби дурниць! Залишайся вдома і
чекай на Гектора. Приїдете мені на допомогу, коли увесь
цей потоп закінчиться. Я зараз спробую перенести наго-
ру картини, на решту мені начхати. Зателефонуй мені, як
тільки вони приїдуть, зрозуміло?
— Так-так, звичайно, будь обережна.
— Не хвилюйся. Будьмо на зв’язку; якщо побачу, що
зовсім непереливки, покличу на допомогу сусідів.
— Згода, бувай.

**

Елена натиснула на «відбій»; вона відчувала провину,

що покинула Аду саму, і тривожилася, що немає новин
від Гектора. Підійшла до вікна, надворі вирувала него-
да: вітер хилив дерева аж до землі, із силою тріпаючи за
крони, дощ періщив майже вертикально, бурхливі пото-
ки води упереміш із розмитим ґрунтом стікали в долину.
Від тривалої літньої засухи земля затверділа як камінь, не
вбирала вологу, а тому дощова вода мчала по поверхні, не
зустрічаючи перешкод на своєму шляху. Небо почорніло,
ніби сонце назавжди покинуло їхню галактику.
Елена піднялася нагору, щоб перевірити, чи все добре.
Злива з гучним гуркотом тарабанила по даху. «Скільки він
іще так витримає?» — подумала. Їй ніколи раніше не дово-
дилося про таке замислюватись, ба навіть припускати, що
шалена стихія може стерти з лиця землі цей її надійний
прихисток.

**

Їй довелося побувати в Норчії відразу потому, як

страшний землетрус завдав горя та збитків усій тій час-

72
тині Умбрії; довелося стояти перед статуєю Святого
Бенедикта, оточеною численними церквами, від яких за-
лишилися хіба що купи каміння, розкидані тут і там по
землі. Тоді вона несподівано для себе відчула таку слаб-
кість, що аж коліна підігнулися. Було щось неймовірно
вразливе і неприйнятне у тому видовищі. Статуя святого,
яка стояла там століттями, в усій простоті принципу «ora
et labora»*, на якому ґрунтувалася мораль цілої Європи,
тепер залишилася самотньою посеред тих страшних руїн.
Хто вирішує, чому руйнуватися, а чому вціліти? Будь-яка
можливість знайти логіку чи сенс життя розвіялася. Від
церкви не залишилося нічого, крім фасаду, що виклика-
ло відчуття неприйнятного обману: вціліла на перший
погляд споруда, за фасадом якої ховалися суцільні руїни.
Однак мешканці Норчії не змирилися, не втекли, а зали-
шилися там, щоб боротись. Якщо ця злива колись ущухне,
вона обов’язково повернеться до Норчії і спробує збагну-
ти, яким чином можна знайти в собі сили, щоб пережити
катастрофу.
Елена зійшла донизу. Чекання ставало все нестерпні-
шим. Вона підкинула дров у камін і визирнула у вікно.
Тривога за дітей наростала з кожною хвилиною. Що ро-
бити? Залишатися тут і чекати? Їхати назустріч? Вона
розклала подушки на дивані, поправила картину, пішла
в кухню, зазирнула до комірчини, знову піднялася наго-
ру, щоб перевірити вікна. Даремні дії, від яких її тривога
лише посилилася.

13

На кожному повороті автівку так заносило, що здава-

лося, ніби вона взагалі нічого не важить. Діти принишкли,
* Молись і працюй (латин.).

73
Джованні прилип носом до вікна, Сюзанна в навушниках
слухала музику. Гектор дивився перед собою на дорогу і
не впізнавав її — настільки вона була спотворена зливою
й поривами вітру. Час від часу з темряви попереду ви-
гулькували фари іншої машини — як котячі очі вночі —
або блискавка розрізала цупку ковдру хмар, а відразу за
нею лунав гуркіт грому. Не слід було в таку негоду сідати
в машину, занадто небезпечно, але що вже було робити?
Все трапилося так зненацька; ота дорога, яку він знав на-
пам’ять, по якій міг їхати із заплющеними очима, тепер
здавалася чужою, ворожою.
— Це все через глобальне потепління, через надмір-
ну кількість вуглекислого газу в атмосфері, — промовила
Сюзанна, знімаючи навушники, — загальна температура
планети підвищується. Гаряче повітря утримує більшу
кількість випарів води в холодному повітрі, а тому на по-
сушливих територіях буде все спекотніше, а на вологих —
усе частіше дощитиме. Кліматичні зміни й атмосферні
явища набувають критичнішого характеру.
— А тобі звідки це все відомо? — здивовано запитав
Гектор.
— Так про це навіть малюки в дитсадку знають! Чи не
так, Джованні?
— Послухай, дурепо, я не ходжу в дитсадок!
— Це все наш учитель з природознавства нам товкма-
чить, у нього це прямо якийсь пунктик. Однак, як на мене,
він каже правду: ми наближаємося до тотальної катастро-
фи. Він нам розповів, що є членом руху колапсологістів —
учених, що підтримують теорію колапсу, тобто кінця світу,
яким ми його знаємо. На їхню думку, вся суспільна систе-
ма от-от розвалиться через цілу низку причин, пов’язаних
між собою ланцюговою реакцією, на зразок доміно. І тоді
вже нічого не поробиш. А ви тим часом і надалі вдавайте,
ніби нічого не відбувається.

74
 — Хто це — «ви»?
— Як хто, татку?! Все ваше покоління невдах і боягузів.
Знову кольнуло під серцем. Страх смерті. Гектор гли-
боко вдихнув і відповів:
— Проте тобі подобається жити у теплій хаті, мити
через день голову, кататися у зручній машині, купувати
нові ганчірки за десять євро, їздити на відпочинок, їсти
здорову й смачну їжу.
— Я мию голову лише двічі на тиждень за три хвили-
ни, — встряв у розмову Джованні, — таким чином еко-
номлю воду, завжди вимикаю світло, яке ви залишаєте
увімкнутим у порожніх кімнатах, і не їм м’яса, тому що
тварин слід оберігати.
— О Господи, діти! Не все так просто, як вам здаєть-
ся! — заперечив Гектор.
— Але ж ви нічого не робите для того, аби щось зміни-
ти! — розпачливо вигукнула Сюзанна.
— Я й не знав, що подорожую у компанії двох затятих
борців за екологію! Це ваша мати так вас нацькувала! —
відповів Гектор. — Однак в одному ви таки маєте рацію:
далі так жити не можна, я і сам уже давно про це думаю.
І останні критичні атмосферні явища є яскравим тому
підтвердженням. Проблема в тому, що змінити все не так
просто. Знаєте, у нас, невдах та боягузів, теж траплялися
сварки з попереднім поколінням наших батьків... і зруй-
нувати економічну систему, утворену двісті років тому...
можливо, вам це вдасться. Послухаймо, яким чином ви
думаєте вибиратися з пастки, куди потрапило людство?
— У яку ви самі його загнали! — уточнила Сюзанна.
— Згоден, важливо знайти винуватців, однак ти, зна-
ючи всі ці речі, що збираєшся робити? — запитав Гектор.
Йому справді було цікаво дізнатися думки, що роїли-
ся в доньчиній голові. Вона змінювалася з кожним днем;
сьогодні могла бути витонченою, як метелик, а вже зав-

75
тра перетворитися на палаючий від пожежі ліс. До того ж
була в ній така сила, така впевненість у собі, якої Гекторові
завжди бракувало, яка змушувала його пишатися нею і
разом із тим її побоюватись.
— Я ще й сама не вирішила, — відповіла Сюзанна сер-
йозно, — якраз обмірковую. Але гадаю, що мені хотілось
би піклуватися про рослини. Зокрема про ліси. Ліси — це
бездоганна модель розвитку, життя у спільноті, в гармо-
нії, у співробітництві, де нічого не викидають, адже в лі-
сах відбувається стільки всього, що ти навіть уявити собі
не можеш. Наприклад, останні дослідження вчених дово-
дять, що дерева через коріння спілкуються одне з одним,
допомагають одне одному, захищаються. Ми з мамою про
це говорили; у тій книжці про гриби, яку вона зараз пере-
кладає, якраз ідеться про такі речі. Тобто ліси — це модель
виживання і для нас, людей.
Гектор вражено мовчав. У її віці йому таке навіть на
думку не спадало.

**

Щось маленьке й темне несподівано перебігло через

дорогу. Гектор різко загальмував, колеса втратили зчеп-
лення з дорогою. Автівку занесло, вона обкрутилася
навколо власної осі і врізалась у стовбур дерева на узбіччі
дороги. Гуркіт при цьому стояв страшний, але ще страш-
нішим здалася тиша потому.

**

Подушка безпеки придавила його до сидіння. Він час-

то закліпав очима. Дихати було важко. Кров стугоніла у
скронях. Повернутися, щоб поглянути на заднє сидіння,
не вдавалося. Хотів закричати, однак голосу не було. Його

76
поранило? Спробував поворушити ногами. Ззаду почувся
чийсь стогін. Відстебнув пас безпеки, вхопився за ручку,
носаком вдарив по дверцятах, щоб відчинити. Кинув-
ся до задніх дверцят, ті розчинилися відразу. Його діти
сиділи непорушно з широко розплющеними від страху
очима. «Джованні, Сюзанно, ви як? З вами все добре? Вас
не поранено?» Такі прості слова, примітивні, але чомусь
застрягли в горлі, ніби в’язні його враженого мозку. Обома
руками він обхопив голову Джованні, поплескав: усе до-
бре, все добре? ти як? Цілував лоба, голову, волосся, щоки,
шкіра в сина здавалася крижаною від переляку. Допоміг
малому відстебнути пас, затим перебіг на бік доньки, яка
вже сама вибиралася з автівки. Завмерла прямо перед
ним. Притиснув міцно до себе, ніби хотів злитися з нею в
єдине ціле. Обдивився всю, обмацав. Ніяких поранень, ні-
яких слідів крові. Повернувся до Джованні, витягнув його
з машини, підхопив на руки. Той не пручався, тіло обм’я-
кло, як у ляльки. Він обережно опустив сина на землю,
щоб перевірити, чи зможе той встояти на ногах. Ніяких
поранень, ніяких слідів крові. Хлопчик іще був кволий,
однак поступово приходив до тями, ніби прокидався після
сну.
— Татку, — промовив непевно, — там... там щось є.
Гектор підійшов до зім’ятого від удару об стовбур дере-
ва капота машини. Там, на землі, лежало маленьке чорне
цуценя, змокле як хлющ, і жалібно скавчало. Гектор на-
хилився, погладив тварину і помітив, що в неї поранена
лапа. Тим часом підійшли діти.
— Воно поранене, — сказав Джованні.
Донька злякано озиралася довкола, дощова вода струм-
ками текла по її довгому каштановому волоссю, що вільно
спадало на плечі. Скільки часу ще знадобиться, перш ніж
вони второпають, що їхній батько не в змозі розмовляти?
Що не здатний промовити ані слова, хоча в голові його

77
зібралося вже стільки слів, що її ось-ось розірве від тієї
каші з оскаженілих звуків? Страх у його душі поступово
переростав у паніку.
— Татку, ти як? — запитала Сюзанна. — Ти не поранив-
ся?
Гектор заперечно похитав головою. Повернувся до са-
лону автівки у пошуках мобільного. Від удару, хоча той ви-
явився не таким уже й сильним, телефон упав і розбився;
можливо, Гектор сам на нього наступив, коли вибирався
з машини. Він показав розтрощений мобільний Сюзанні
й кивнув, щоб та дала йому свого. Дівчина зиркнула на
нього спідлоба.
— Я вичерпала всі гроші на рахунку, — призналася, —
вибач.
І заплакала. Тут уже зарюмсав і Джованні.
— Що робити, татку? Чому ти мовчиш?!
Гектор понишпорив у відсіку в дверцятах, знайшов ар-
куш паперу й огризок олівця і написав: «Нам треба шука-
ти підмогу, вдягайте куртки і йдіть за мною, тримаючись
поближче до узбіччя».
— А песик? — запитав Джованні здушеним від сліз та
страху голосом.
«Я його понесу, — написав Гектор. Потім додав: — Ро-
біть, як я сказав».
Діти мовчки послухалися. Він теж натягнув куртку. Пе-
ревірив, щоб не промокнув гаманець, потім присів біля
собачати. Знову погладив його по голові, зачекав, поки
той понюхає руку, і підняв. Тварина не пручалася, лише
час від часу тихенько скавчала і дрижала всім тілом. Гек-
тор міцно притиснув цуценя до грудей і рушив уперед
під зливою, пересвідчившись, що Джованні з Сюзанною
ідуть слідом. Навіть якби в них був мобільний, хто б при-
їхав їм на допомогу? Має ж бути якась оселя вдовж дороги
до Орте-Скало! Мабуть, вони десь поблизу від поселення

78
Баукки, хоча видимість була такою кепською, що Гектор
не був упевнений. Він проходив уперед з десяток кроків
і озирався, щоб переконатися, що діти не відстали. Від-
чував, як у черевиках чвакає вода і як тривожно б’ється
серце собачати біля його власного. Неможливо, це просто
неможливо! Неможливо, щоб отак ураз усе перекинулося
з ніг на голову! Що ще б мить — і їх би вже не було! Однак
вони всі живі, дякувати Богу!
Він подумав про Елену, сподіваючись, що та перечікує
негоду десь у захищеному місці. Йому хотілося взяти на
руки ще й дітей, хотілося бути мужнім, всепереможним
батьком, сильним і впевненим у собі. А замість цього він
почувався нікчемою, невдахою, що онімів з переляку, що
зраджував дружину і роками не був здатним як слід пік-
луватися ні про неї, ні про власних дітей. У ту мить йому
кортіло, щоб земля розверзлася у нього під ногами і він
провалився крізь землю навіки разом зі своїм почуттям
провини. Однак ні, треба було йти далі, тримати за па-
зухою песика і сподіватися, що його діти вже достатньо
дорослі й сміливі, щоб іти слідом, — доросліші й сміли-
віші за нього. Дощ і вітер, які періщили в обличчя, були
справедливою карою за його егоїзм. Вони могли загинути
в аварії, однак вижили, ніхто не поранений, окрім соба-
ки, — хіба це не знак небес?
Несподівано у нього в душі щось зрушилося. Ніби зсу-
нули камінь із поховання. Це покарання здалося йому
єдино можливим порятунком, ця дорога — єдино мож-
ливим шляхом, а діти — найбільшим благословенням, яке
може отримати людина.
З його грудей вирвався глухий крик, разом зі сльозами,
що змішувалися з дощем, змиваючи все. Примітивний,
дикунський хрип, який нічим не нагадував його власний
голос. Він обернувся до дітей.

79
 — Пробачте мені, — сказав, — я б нізащо не хотів, щоб
вам довелося таке переживати, однак зараз нам треба йти,
щоб дістатися до першого житла, яке трапиться нам на
шляху. Тримайтеся, все буде добре.
Але казав це швидше для себе самого, аніж для них.
У ту мить він почувався таким вразливим, ніби сам був
дитиною, а світ набув гігантських, некерованих розмірів.
Розвернувся і рушив далі, крок за кроком.

14

Вона прокинулася від придушеного крику — крику Гек-

тора, як бувало з ним посеред ночі, коли йому снилися
жахи. Страшно перелякалася. То був крик болю, безімен-
ного й немотивованого, який ховається глибоко в серці
у кожного з нас і з яким нікому не хочеться зустрітися
віч-на-віч. Вона відразу збагнула: трапилося щось жах-
ливе. Вхопила мобільний, набрала номер. Вкотре той ме-
ханічний голос автовідповідача, хай йому грець! Сердито
кинула телефон на підлогу і підхопилася з ліжка. Вступила
в старі чоботи, накинула плащ і вийшла надвір. Ураз про-
мокла до нитки, збагнувши безглуздість свого вчинку. Де
б вона їх шукала?! У неї не було анінайменшого шансу їх
знайти, вона б тільки марно випалила бензин в автівці, й
усе. Слід було залишатися в Червоному Буці й чекати на
них. Повернулася до будинку — знову мокра, як хлющ, —
почувалася ідіоткою. Схопила мобільний. Екран був чор-
ний. Вийняла і знову вставила сімку, спробувала знову
ввімкнути. Марно. А щоб тебе! Невже вона його розтро-
щила, невже зламала?! Впала безсило на коліна в розпачі.
От дурепа! Обхопила голову руками, міцно замружилася.
Перед заплющеними очима виникло сліпуче світло.

80
 **

Був серпень, стояла спека. Однак не та нестерпна спе-

ка, що місяць тому. Сонце ховалося за кронами дерев, а
її донечка, лежачи в колисці, спостерігала за грою світла
й тіней своїми ще не зовсім широко розплющеними оче-
нятами. Елена поставила колиску поряд із собою, вмости-
лася на шезлонзі з книжкою. У будинку Гектор щось там
майстрував, він завжди щось підлагоджував. Час від часу
заводив машину і їхав у містечко, щоб купити інструмен-
ти та знаряддя для своїх невеликих майструвальних робіт.
Господарські крамниці для Гектора були як книгарні для
Елени: місце, де можна відшукати справжні скарби і де
час плине інакше.
— Купи, будь ласка, памперси третього розміру, — по-
просила вона його.

**

У ті часи вони ще вірили у здійснення мрій. У них була

чудова донечка. Елена взяла її на руки й піднесла до гру-
дей. Спостерігала, як та смокче, і їй здавалося дивовиж-
ним, що ота бездоганна маленька істота може вижити
винятково завдяки її тілу. Через отой крихітний ротик
відбувався зв’язок із навколишнім життям та з нею. Раз
у раз Сюзанна зупинялася й уважно втуплювалася оче-
нятами в Елену. Ніхто, ніхто й ніколи не дивився на неї
так виразно. Елену це бентежило, однак разом із тим
наповнювало все її тіло почуттям безмежної вдячності.
Вона часто думала: а що відчувала її мати, коли вперше
взяла її малу на руки? Тисячу разів їй хотілося про це за-
питати. А так довелося все самій вигадувати. Вона просто
цілком віддалася тому новому досвіду, не шкодуючи себе
ані крихти. Вона шукала сліди матері у тій садибі — єди-

81
ному, що залишилося їй після материної смерті, — ста-
рій садибі із землею навколо. Шукала у старих стінах, що
утримували тепло взимку і прохолоду влітку; шукала її
погляд, дивлячись через шибки вікон, за якими виднілися
пологі пагорби, столітні оливкові гаї, виноградники, інші
окремі садиби, — скільки разів її мати милувалася отим
краєвидом? Чи змінився він відтоді, чи залишився таким
самим? Шукала її у книжках; їй здавалося, ніби вона чує
шурхіт перегорнутих матір’ю сторінок, її голос, коли вона
читала ті рядки, книжки для дітей, які мати читала їй,
коли вона була маленькою, а вона сама читала б власній
дочці, відчуваючи таким чином неперервність ланцюжка,
що пов’язував одне покоління з іншим. А тепер той лан-
цюжок розірвався.

**

Вона розплющила очі. Щось важливе втрачено наві-

ки у стосунках між людством та планетою, що його при-
хистила. Вона ясно це відчувала, поки дощ так шалено
тарабанив по даху, що здавалося, ніби він тарабанить
безпосередньо у неї в мозку. Оте відчуття безсилля, яке
паралізує щоразу, коли все летить шкереберть. Треба було
щось робити. Ота лють, яку вона придушувала в собі, не
знаючи, як висловити, — треба було негайно вилити її.
Пригадалися суперечки з Гектором. Гектор щоразу ви-
бухав роздратуванням, як тільки його зачіпали за живе.
Гектор інколи її лякав.

**

Це трапилося одного вечора, не так давно, на початку

літа. Діти гостювали у друзів на морі. Елена дуже тіши-
лася, що нарешті проведе вечір наодинці з чоловіком,

82
чекала його на вечерю. Приготувала різотто зі спаржею,
що повільно студеніла у пательні. Елена все чекала й чека-
ла, поглядаючи, як рис стає все густішим, клейкішим, все
менш їстівним. Спробувала було відволіктися, почитати,
подивитися телевізор, послухати музику. Хотіла лише од-
ного: щоб повернувся. Раз по раз поглядала на годинника.
Вона вже нетямилася від довгого чекання, підскакувала
від найменшого звуку. Уявляла, що ось зараз він встро-
мить ключа в замкову щілину, зайде, привітається з нею,
нарешті буде вдома. І тоді вона кинеться йому назустріч,
обніме, вони сядуть за стіл, вечерятимуть, розмовляти-
муть, попиватимуть вино. Можливо, кохатимуться. На-
решті. Минуло ще трохи часу. Ще один келих вина. Затим
щось сталося. Ніби вона переступила поріг, тонесеньку
межу, що відділяє нестерпний біль від тіла, переростає у
відчай. Одна лише мить. Елена знала тільки, що в якусь
мить у душі щось обірвалося. Як линва, що лопнула. Як
вимикач, що вирубився. Як рука, що доти утримувала її
на краю прірви, а потім несподівано відпустила, і вона
полетіла донизу. І тоді вже вона нічого не могла вчинити;
не відчула б анінайменшого полегшення, почувши кро-
ки Гектора на сходах, скреготіння замка в дверях. Пере-
ступивши ту межу, Елена усвідомила, що все втрачено:
вона — вже не вона, рис переварився, вечір зіпсовано, її
чоловік — предмет її ненависті. Точка неповернення.

**

Чому за всі ті роки він не зрозумів, що достатньо деся-

ти хвилин, щоб усе полетіло шкереберть... Чому?! І чому
вона так уперто сиділа й чекала на нього? Не могла піти
кудись? Ні, не могла. По-перше, тому що діти були ще ма-
лими, — однак, можливо, то був тільки привід. Не могла,
бо сподівалася, що він повернеться до неї, що збагне, на-
скільки важлива для неї його присутність.

83
 **

Того вечора Гектор укотре прийшов додому значно піз-

ніше за точку неповернення. Й Елена вкотре влаштувала
сварку. Театральним жестом викинула захололе різотто
в кошик для сміття, заявила: якщо він голодний, то ве-
черя — там, може попоїсти. На що він спокійно відповів:
— Зовсім не так мені хотілось би, щоб моя дружина зу-
стрічала мене після довгого робочого дня.
— Ти повернувся пізно, — відповіла вона глухо, — ти
завжди повертаєшся пізно. Я нічого для тебе не значу?!
Чому я завжди повинна бути останнім пунктом у переліку
твоїх турбот, у переліку твоїх зустрічей?!
Вона почала схлипувати:
— Не бачиш, котра година?!
— Ні, я не знаю, котра година. Треба було завершити
нагальні питання на роботі, оце і все.
— Оце і все?! Але ж я на тебе чекала, приготувала вече-
рю... я для тебе — не нагальне питання? — вона збилася
на крик.
— Все одно вечеря вже полетіла у сміття, а від тебе у
мене й голод пройшов... я втомився.
Тоді вона ледве не збожеволіла від люті, вхопила су-
мочку і рушила до дверей. Він — слідом.
— Ти куди? — крикнув і, щоб зупинити її, вхопився за
сумку з такою силою, що відірвав ручку. Елена втекла, по-
кинувши сумочку на підлозі. Побігла донизу сходами, а
він тим часом гукав їй услід, щоб повернулася. Вискочила
надвір, осліплена від сліз, нетямлячись від розпачу. Дов-
го блукала вулицями без мети, однак згодом поступово
заспокоїлася, зосередившись на власній ході, на власних
кроках, ногах, які все ще могли нести її кудись крок за
кроком. Поступово перестала плакати, серцебиття повер-
нулося до нормального ритму, вона глянула на місяць, що

84
високо світив у небі, і повернулася додому. Гектор сидів
на дивані й у світлі торшера пришивав ручку до сумочки.

**

Вогонь у каміні майже погас, у будинку було холодно й

темно. Однак Елена більше не мала сил підкидати дрова.
Вона була переконана: щось страшне сталося з її дітьми,
з Гектором, а вона не могла нічого вдіяти, щоб їм допо-
могти. Почувалась, як ота відірвана від сумочки ручка. Аж
раптом її мобільний слабко пискнув. Вона підхопилась і
кинулася до нього, щоб відповісти. Почула далекий, ледве
чутний голос, що лунав ніби з іншого світу.
— Добре, зараз приїду.
Взула чоботи, накинула плащ, розгорнула жар і виско-
чила під зливу. Слава Богу, вони живі! І просто диво, що
машина й досі була на місці, що її не знесло водяним по-
током, який нісся в долину. Дощило пів дня, однак здава-
лося, ніби вже вічність. Елена сіла в машину, постукала
чоботами один об другий, щоб струсити бруд, і повернула
ключ у замку вмикання.

15

Вони все йшли і йшли під дощем, невідомо скільки

часу, — здавалося, вічність, — коли нарешті небо на мить
раптом просвітліло. Гектор помітив попереду на схилі ха-
тину, йому навіть здалося, що з димаря тягнеться стрічка
диму. Він вкотре, тримаючи цуценя за пазухою, озирнувся
на дітей і наказав звернути з дороги на стежку. Джованні
цокотів зубами. Від крижаного вітру мокрий одяг пример-
зав до тіла. Протягом усього часу вони не бачили жодної
машини, ніби на всій Землі більше нікого, крім них, не
залишилося.

85
 — Тримайтеся, дітки, — підбадьорив їх батько, поки
вони видиралися догори стежиною, — останнє зусилля!
Двері будинку були відчинені. Вони шмигнули всере-
дину, ховаючись від дощу.
— Є хтось? — прокричав Гектор кілька разів, перш ніж
до них вийшов юнак. Високий, білявий, з довгими ку-
черями до плечей. Він був одягнений у завеликий білий
вовняний светр із червоно-синім орнаментом, пошарпані
джинси, на ногах — брудні робочі черевики.
— Заходь! — відповів із помітним іноземним акцен-
том. Кивнув, запрошуючи зняти промоклі вщент куртки.
Велика напівпорожня кімната слабко освітлювалася ме-
рехтливим вогнем від дров, що потріскували в каміні. У
центрі стояли грубо витесаний дерев’яний стіл та кілька
різнокаліберних стільців.
— Собака, — промовив юнак і простягнув свої величез-
ні ручиська, щоб узяти поранену тварину, — погано.
— Авжеж, — відповів Гектор, — треба його підлікувати.
Юнак запросив Сюзанну й Джованні, які й досі тупцю-
вали біля дверей, підійти ближче до каміна, щоб зігрітися.
Через щілини в старих вікнах свистів вітер, пожвавлю-
вав полум’я в каміні, однак у кімнаті було тепло. Гектор
зустрівся поглядом із Сюзанною і зрозумів її стан. Її очі
палали, ніби в зіницях ховалися діаманти. «Як мало треба
в її віці», — розчулився він, подумавши про палке, юне
сердечко доньки. Юнак поклав собача на щось на кшталт
килимка, а сам пішов до сусідньої кімнати. Всі троє пе-
резирнулися.
— Схоже, ми опинились у правильному місці, — про-
мовив Гектор. — Замерзли?
— Трішки, — відповів Джованні, й досі трусячись від
холоду.
— Анітрохи, — сказала Сюзанна, випрямляючи спину.
— А чому тут так темно? — запитав Джованні.

86
 — Напевно, від цієї бурі вибило струм, — відповів бать-
ко.
Юнак повернувся з бинтами, пляшечкою води і дезин-
фекційним засобом. Хлопець, схоже, звик жити самотньо,
цілими днями ні з ким не спілкуватися й усі проблеми
вирішувати самостійно. Вони з Гектором опустилися на
коліна перед цуценям. Юнак погладив його по голові, за-
тим м’яко, але рішуче затиснув йому писок.
— Що ви йому робите? — занепокоєно запитав Джо-
ванні.
— Перевіряємо рану, щоб зрозуміти, наскільки вона
глибока. До речі, це самочка, — відповів Гектор.
— Ой! — вигукнула Сюзанна. — Тоді назвімо її Пандо-
ра!
— Пандора? — перепитав юнак, підводячи на неї свої
блакитні очі, від чого дівчина негайно зашарілася.
Потім уважно оглянув собача і сказав:
— Добре, нехай буде Пандора.
Гектор взявся трохи обрізати шерсть навколо рани,
потім промив її теплою водою з милом, промокнув кров
марлею і продезинфікував. Його рухи були впевненими й
рішучими, як у того, хто знає, що робить. Однак несподі-
вано його охопило неймовірне відчуття. Ніби він нарешті,
після дуже тривалого часу, робить усе правильно. Таке з
ним траплялося іноді, коли він був із Клаудією і знав, що
він у правильному місці, хоча в душі й відчував, що чи-
нить не так, як треба. Це усвідомлення, приховане у най-
дальшому куточку його розуму, аж ніяк не затьмарювало
його почуття до Клаудії. Навпаки: підсилювало його забо-
ронене задоволення. Однак раз по раз воно проявлялося
у найнесподіваніші моменти їхніх коротких, таємних зу-
стрічей, а з часом прорізало в нього посеред лоба глибоку
зморшку. Він усвідомив це у ту саму мить, коли лікував
поранену лапу приблудного собачати і почувався щасли-

87
вим. Нарешті йому випала нагода виправити помилки
минулого, ніби доля надавала йому другу можливість.

**

Коли Гектор закінчив обробляти рану, юнак відпустив

песика, але той так і залишився лежати, важко й часто ди-
хаючи, однак поволі його дихання почало заспокоювати-
ся. Гектор підвівся з колін і подякував юнакові.
— Чаю? — запропонував той.
— Так, дякую. Однак можна мені спершу зателефону-
вати?
Юнак вийняв із кишені старенький мобільний. Джо-
ванні тим часом наблизився до Пандори. Він побоювався
доторкнутися до неї, але присів поряд. Собачка лизнула
йому руку.
А Сюзанна тим часом не рушила з місця. Юнак сам
перший підійшов до неї, запитав, як її ім’я, чи вона вже
відігрілася трішки, а тоді, не чекаючи на відповідь, по-
тиснув їй руку:
— Мене звати Ове, — і зник на кухні.
Сюзанна зашарілася ще більше. Через кілька хвилин
хлопець повернувся з пластмасовою квітчастою тацею з
чотирма надщербленими чашками, в яких парував окріп.
— Вибач, у мене немає чаю, та й кави теж нема, я зби-
рався закупити продукти сьогодні вранці, однак... — він
стенув плечима, — бачиш, яка біда, яка страшна злива.
Вони з Гектором сіли за стіл. Ове розповів трішки іта-
лійською, трішки англійською, що він приїхав з Норвегії.
Перебрався сюди кілька місяців тому, купив за безцінь
оце старе помешкання разом із земельною ділянкою з
наміром стати землеробом.
— Тут земля коштує мало, а ще тут стільки сонця! —
він розсміявся. — Сонце протягом багатьох місяців року,

88
аж забагато! Цього літа було дуже спекотно; спершу мені
подобалося, однак згодом було вже занадто. А тепер дощ,
хтозна як воно для землі, вся оця вода. Спершу земля
тверда, як камінь, неможливо щось посадити чи посія-
ти. Я — інженер-програміст, — він перейшов на англій-
ську, — приїхав сюди випадково два літа тому і працював
у агротуристичному комплексі в обмін на житло та їжу.
Мені так сподобалося, я навіть трохи вивчив італійську...
зовсім трохи. — Він знову стенув плечима. — Коли я по-
вернувся до Норвегії, усе навкруги здавалося мені таким
сірим, таким сумним, позбавленим смаку. І я почав чита-
ти підручники з обробки землі.
— Подумати тільки! А я все життя мріяв порибалити у
Норвегії! Ось уже кілька років збираюся, та ніяк не зберу-
ся! Мені так кортить податися на Лофотенські острови*,
зійти на риболовецьке судно! — промовив Гектор.
— Зáпросто! Поїдемо разом! У мене є друг, він мешкає
у Тронгеймі**. Звідти можна легко сісти на риболовецьке
судно.
— Було б чудово!
— Татку, ти вже стільки років про це говориш! Коли ти
нарешті наважишся?! Як зберешся, я теж поїду з тобою! —
сказав Джованні.
— Тобі подобається рибалити? — запитав у нього Ове.
— Зовсім ні, а от таткові — дуже. Мені риби до вподоби,
коли плавають у морі, а не тоді, коли їх виловлюють.
— Я завжди мріяв поїхати сам, хоча можу й передума-
ти. Навіть щодо риболовлі! — заявив Гектор.
— Я б усе одно змусив тебе випустити в море всіх
риб! — вигукнув Джованні. — Адже я дуже люблю море й
природу.
* Лофотенські острови (норв. Lofoten) — архіпелаг у Норвезькому
морі біля північно-західного узбережжя Норвегії.
** Тронгейм (норв. Trondheim, колишня назва — Нідарос) — місто в
Норвегії, розташоване біля гирла річки Нідельва. Третє за населен-
ням місто країни після Осло та Бергена.

89
 — Тоді в Норвегії тобі буде добре, — сказав Ове. — У
нас там природа така... неймовірна. А мені хотілося нових
вражень. Поки що я за нею не сумую. Тут стільки всього
нового!
— Скільки тобі років? — запитав Гектор.
— Двадцять п’ять.

**

Двадцять п’ять — а вже стільки прожитих життів. А от

Гектор почувався в’язнем свого власного. Йому подума-
лось: а його діти, чи відчуватимуть вони більше свободи
і, попри економічні труднощі, чи не житимуть краще?
Йтимуть по життю без важкого багажу на плечах, змуше-
ні полишити зону комфорту, отой добробут, що все біль-
ше нагадує пастку і зовсім скоро все одно вичерпається?
Життя, сповнене мрій, які ніколи не здійсняться, — гіршо-
го майбутнього для Сюзанни й Джованні він навіть уявити
не міг. Можливо, краще вже в Норвегії, з її безкрайніми
засніженими просторами, холодом, тишею, самотністю.
Однак, можливо, цей пейзаж існував тільки в його голові,
був його мрією про порятунок, обманом. Він чув, як та-
рабанить дощ, як шумить вітер, однак у тому будинку по-
чувався безпечніше, ніж у більшості звичних йому місць.
Час від часу позирав на доньку.
— Ходи сюди, сядь із нами, послухай розповідь Ове, —
сказав їй насмішкувато, — і годі гризти нігті.
Сюзанна підійшла, обпаливши його поглядом, і сіла на
краєчок стільця.
— Хочеш іще окропу? — запитав її Ове з широкою
усмішкою. — Нехай і не дуже смачно, зате гаряче. Ти го-
вориш англійською?
Сюзанна кивнула. Ове розповів їй про те, як познайо-
мився з жінкою, що була власницею агротуристичного
комплексу.

90
 — Вона врятувала мені життя. Я наївся грибів, яких
назбирав у лісі, а вони виявилися отруйними. Мені стало
погано; на щастя, я якимось дивом доплівся до дороги.
Напевно, вигляд у мене був іще той, адже вже найпер-
ша машина, що проїжджала повз мене, зупинилася, во-
дій запитав, як я почуваюсь. Я відповів, що не дуже, що
мені здається, ніби я помираю, і тоді він відвіз мене до
цієї лікарки в найближчому селі. Вона промила мені шлу-
нок. Найнеприємніша процедура в моєму житті. Однак
жінка була така привітна. Іноземка, як і я, — тут усі всіх
знають, — і наділена такою внутрішньою енергією, такою
харизмою! Після того, як вона врятувала мені життя, вона
поцікавилася, чи мені є де жити. Я поселився у неї і про-
жив там два місяці. Вона дала мені почитати книжку про
їстівні гриби, а потім — іще одну, про екологічне господа-
рювання на селі, розповіла про свої численні задуми, про
альтернативні методи агрономії, про особливий спосіб
життя та спілкування; вона хотіла відкрити пологовий
будинок разом із подругою-акушеркою. Я допомагав їй
поратися на городі, робити закрутки на зиму, куховарити
для інших гостей. Так, ніби вона змусила мене надягти
якісь особливі окуляри, через які я зміг поглянути на світ
інакше, — торохтів захоплено Ове, — таким чином я з пал-
кого поборника хайтеку, який приїхав до Італії засмагати
на сонці, смакувати спагеті й купатися у морі, перетво-
рився на бідного селянина.
Він так весело розреготався, що важко було не усміх-
нутися у відповідь.
— Інколи життя може бути таким химерним! Біда в
тому, що коли надягаєш нові окуляри, твоє колишнє жит-
тя і все, що ти бачив і робив раніше, тобі стає вже не по-
трібним!
— Коли я намагаюся говорити про це з моїми друзями
й однокласниками, вони з мене кепкують, — насмілилась

91
нарешті висловитися Сюзанна, яка протягом усього часу
не відривала від хлопця очей.
— Тобто як? — утрутився Гектор. Йому дуже хотілося
підтримати її, якось допомогти.
— Вони кажуть, що я наврочую, що наганяю на всіх
смуток, бо тільки те й роблю, що говорю про екологічні
катастрофи, кліматичну кризу, забруднення морів, вими-
рання тварин. Ще й дратуються, коли я зауважую, що тре-
ба уважніше ставитися до споживання, не викидати їжу,
не купувати одяг, виготовлений дітьми-рабами по той бік
планети... всяке таке.
Вона несподівано розплакалася. Гектор підвівся, щоб
її обійняти.
— Ти мені ніколи про це не говорила, — намагався за-
спокоїти, погладжуючи по голові.
— Бо гадала, що тебе це не цікавить, — відповіла дівчи-
на, шморгаючи носом, — я про таке лише з мамою могла
розмовляти.

**

Скільки непорозумінь! Скільки труднощів у спілкуван-

ні! Сюзанна мала рацію: він навіть на мить не задуму-
вався, як дорослішає його донька, чим вона живе. Він і
сам донедавна, зустрівши такого, як цей Ове, сприйняв
би його за хіпстера у пошуках примарних красот Італії.
Він навіть на мить не прислухався б серйозно до його слів
і вирішив би, що той — балуваний заможними батьками
хлопчина, який може запросто дозволити собі покинути
роботу, щоб влаштувати тривалу відпустку в італійській
провінції. Його завжди дратували ті, хто, як йому зда-
валося, читав мораль іншим, тоді як відповідальність за
сучасний стан речей несуть усі без винятку. Кілька років
тому Елена почала працювати перекладачкою на кон-

92
ференціях, присвячених питанням екології та клімату, і
відтоді в ній щось змінилося. З’явилося щось таке, що ви-
водило Гектора з рівноваги, щось на кшталт войовничого
проповідування теорії неминучої катастрофи, через яку
вони зрештою посварилися з багатьма друзями. Таке вра-
ження, ніби Елена навмисно намагалася покласти край
стосункам, — а може, вони її і раніше мало цікавили. Вона
цілими днями сиділа за письмовим столом, перекладаю-
чи химерні книжки за сміховинні гонорари або пишучи
власні твори, які ніколи не були б опубліковані. І ось тепер
ще й Сюзанна. Гектор подумав про те, що сказав кілька
хвилин тому Ове щодо особливих нових окулярів. Невже
і з ним це зараз відбувається?!
— Тобі слід навчитися не звертати уваги на те, що ду-
мають і кажуть інші, — втрутився Ове своєю бездоганно
правильною англійською зі скандинавським акцентом. —
Я знаю, як це нелегко, однак можу навчити тебе одному
прийомчику. Я не люблю тих, хто зневажає ідеалістів,
адже це аж занадто легко. Коли по-справжньому чогось
бажаєш, здаєшся вразливим в очах інших людей, тому що
починаєш міркувати за іншими параметрами. І зазвичай
у дискусіях терплять поразку ті, хто насправді вірить у
свої переконання. Тобі треба знайти союзників, — таких,
що думають так само, як і ти. Хто не має нічого, той не
ризикує нічим; однак якщо нічого не робити, тоді трап-
ляється найгірше.
Несподівано в кімнаті зависла тривала мовчанка. Їм
знадобилося кілька хвилин, щоб збагнути, що злива вщух-
ла. Гектор помітив, як Джованні щось шепнув на вухо со-
бачці, а потім різко підвівся.
— Мені треба в туалет, не можу більше терпіти, — за-
явив, а тоді додав: — Пандора сказала мені, що почува-
ється вже краще.
Ове усміхнувся, і Гектор теж полегшено зітхнув.

93
 16

Вона чула від Ади про юнака-норвежця, який протя-

гом двох місяців прожив у Катеріни, наївшись отруйних
грибів. Він так закохався в Італію, що купив собі напів-
розвалене обійстя з кількома гектарами землі. Про це тоді
довго подейкували місцеві жителі цілої долини. І ось те-
пер Гектор з дітьми опинилися в самий розпал негоди як-
раз у нього. Дізнавшись про це, Елена після кількох годин
невпинної тривоги відчула полегшення. Завела машину і
дуже повільно рушила в бік каламутного потоку, на який
перетворилася дорога. Вони з Гектором домовилися зу-
стрітись біля в’їзду на швидкісну трасу.
Дощ періщив без упину, нагадував розлючену мстиву
звірюку, однак приписувати природі людські почуття було
б хибно. Вона ввімкнула радіо. Ситуація в Римі була дра-
матичною: лікарню Фатебенефрателлі евакуювали, Тибе-
рійський острів майже цілком затопило, річка вийшла з
берегів, заливши в багатьох місцях вулиці. Тибр розлився
біля Понте Мілвіо, затопив Фламінійський квартал та зону
Італійського форуму, вода дійшла майже до П’яцца дель
Пополо. Вітром повибивало шибки у вікнах, позривало
дахи, повиривало з корінням дерева, перекинуло антени;
водою позносило машини і мотоцикли; сміттям з річки
завалило вулиці, що перетворилися на брудні потоки.
Підбивали підсумок жертвам, пораненим та зниклим
безвісти. Елена слухала радіо, а в душі наростала недовіра
в суміші з панікою.
Усе це нагадувало сцени з апокаліпсису. Вона навіть
уявити собі не могла, що там відбувається, хоча вистачило
б просто роззирнутися довкола, щоб усвідомити всю сер-
йозність ситуації. Якась частка її свідомості пручалася, не
хотіла вірити. Не могла повірити. Якийсь когнітивний ди-
сонанс. Рим під водою — ні, бути такого не може! Гектор у

94
ліжку з іншою — які дурниці, справжнє безглуздя! Що за-
важає мозку встановити зв’язок між фактами, сприйняти
всю складність реальності, збагнути, що відсутність дощу
або його надмірність — це наслідок безглуздої поведінки?
Що шукав її чоловік такого, чого вона більше не могла
йому дати? А він сам, скількох деталей він не помічав, не
хотів помічати, скільки їх приховував або перекручував
заради власної вигоди? У мозку теж були свої тупики. Об-
меження, що заважали йому зрозуміти і сприйняти. Ім’я
їм — страх.
Вона слухала інтерв’ю, розповіді про порятунок літніх
людей, яких виносили на руках, щоб посадити на пер-
ші-ліпші рятувальні човни, про дівчинку, яку змило во-
дою на очах у матері, про осіб, що опинилися ув’язненими
у власних автівках у тунелях, про вбитих уламками по-
крівлі, слухала плач, крики, історії про обвали і величезні
провалля, які пожирали вулиці, палаци, будинки. Місто,
таке вразливе, буквально розкришувалося, як розвалю-
ється від старості вражене смертельною хворобою тіло.
Вона подумала про своїх подруг, про небагатьох роди-
чів, про родину Гектора, про сусідку — про всіх тих, котрі
вже й досі мусили економити на всьому. На черговому по-
вороті машину занесло. Серце Елени підскочило у грудях,
вона вимкнула радіо і зменшила швидкість. Не знала, де
їде, бо відволіклася, слухаючи страшні новини по радіо
у густому сірому молоці, що покривало все навколо, від
чого вона втратила будь-які точки орієнтування на міс-
цевості. Зненацька в неї виникло враження, ніби машина
потрапила у пастку, що вона ось-ось злетить із дороги,
вріжеться у дерево, впаде у прірву, її затягне водою до
потоку, що бушує біля узбіччя.
Вона з’їхала зі шляху і вийшла з автівки, не могла дих-
нути. Підняла голову до неба, щоб дощ умив їй обличчя і
привів до тями. Можливо, секрет полягав не в тому, щоб

95
чинити супротив, а в тому, щоб здатися на волю стихії. Їй
пригадалися пологи, коли на світ з’являвся Джованні, те
відчуття, коли її тіло розривало навпіл, наче яблуко, відді-
ляючи одну половинку від другої. Інстинкт підказував їй,
що треба чимдуж тікати від того ніколи раніше не знаного
болю: пече зсередини, трощить кістки, зводить судомами
м’язи, що стають твердими, як каміння, а між ногами ніби
вставили лезо ножа, — однак як захиститись? Тікати було
нікуди, дитина мала народитися. Згодом вона таки збаг-
нула. Випірнула з глибин моря паніки, яке поглинуло її,
відірвалася від себе самої, змінила ритм дихання і почала
тужитися, вирішивши здатися на волю отому дитяті, що
разом із нею боролося, щоб з’явитися на світ. Несподівано
потуги вже більше не здавалися їй безглуздим і нестерп-
ним болем, а перетворилися на засіб звільнення. Вона
прислухалася до м’язових скорочень, і м’язи трішки роз-
слабилися, що й дало змогу Джованні вийти на білий світ.

**

Вона рушила пішки вздовж дороги. Гектор і діти були

живі, у безпеці, якось вона до них зможе добратися. Саме
тоді злива на мить ущухла, небо дивом прояснилося, як
сповнена скарбів скриня, заливши землю світлом. Знизу
під нею пролягала долина, по якій змією вився Тибр, що
вийшов зі своїх берегів, як могутній і грізний бог. Дерева
блищали на сонці гірляндами з тисяч дощових крапель, що
нагадували діаманти на різнобарвному осінньому листі. І
на додачу з лісу линув запах землі, моху, грибів, жолудів,
прілого листя, цикламену — неймовірний дар богу осені.
Затим блиснув останній промінь, а потім усе небо обійня-
ла коромислом гігантська, бездоганна за формою веселка.
Елена завмерла як укопана, побачивши таку красу. Її охо-
пила журба, безмежна любов, від чого хотілося плакати

96
за навіки втраченим, за тим, що зламалося і тепер уже не
виправити, за коханням, що помирає, за порами року, що
минають. Вона плакала гірко, сповнена цих глибоких по-
чуттів, як бувало з нею після кохання з Гектором, коли тіло
заливала безмежна ніжність і вона себе вже не стримува-
ла. «Навіщо нам сльози? Хто їх придумав?» — допитувався
часто її син. Ота солона вода, що тече з очей, яку ми часто
похапцем витираємо тильною стороною долоні, ніби її
слід соромитись. Однак у тому емоційному урагані, у той
короткий відрізок часу, що тривав мить, Елена, дихаючи
на повні легені, оглядаючи простір перед собою широко
розплющеними очима зі світлою головою і ясним мозком,
ясно відчула свій зв’язок із землею.
Потім небо знову спохмурніло, і все навколо стало сі-
рим і темним. Вона ще трохи вагалася, намагаючись збаг-
нути, чи побачене їй не привиділося, чи то не був міраж.
Подумалося про магічну скриньку, яку їй подарувала мати
незадовго до смерті: із балериною, що кружляла під музи-
ку, яка лунала щоразу, коли відкривали кришку. Чари не
можуть тривати довше, аніж мить; краса речей ховається
в них, поки вони існують. Елена рушила вперед, у напрям-
ку веселки, що на хвильку з’явилася їй і вже зникла.

17

— Дивіться, веселка! — вигукнув Джованні, звівши очі

до неба. — Хтозна, можливо, мама теж її бачить?
— Звісно, що бачить! — запевнив його Гектор. — Якщо
дощ припиниться, нам буде легше її знайти. Ове, ти змо-
жеш вивезти нас до виїзду на швидкісну трасу?
— Звичайно, вивезу... он яку тачку мені продав су-
сід, — махнув той рукою у бік «панди» 4х4, — як гадає-
те, вдала покупка чи мене обдурили? Не знаю навіть. А

97
погляньте-но на небо, — додав, задерши голову догори.
Від небокраю насувався новий фронт темних і щільних,
як свинець, хмар. У порівнянні із загрозливою похмурою
завісою останні промені сонця здавалися ще золотавіши-
ми. На такому химерному тлі розмиті водою і мулом поля
та схили набули якоїсь драматичної краси.
Ове встромив у землю палицю.
— Скільки збитків — і дурному ясно! Водою змило най-
родючіший верхній шар ґрунту, — сказав і вилаявся рід-
ною мовою, — а черепиця у мене на даху?! Доведеться все
починати спочатку!
— Якщо хочеш, ми можемо приїхати й допомогти! —
запропонувала Сюзанна.
— Дякую за доброту, не відмовлюся. Через кілька днів
має приїхати з Осло моя дівчина, але вона вагітна, а тому
не зможе дуже допомогати мені! — і розвів руками.
По небу прокотився глухий удар грому, все навколо
знову поринуло у морок. І серце Сюзанни — теж, адже піс-
ля тієї миті вона більше не зронила ані слова. Гектор по-
глядав на неї засмучено, відчувши непереборне бажання
міцно обійняти, пояснити, що кохання завжди вноситиме
у її життя безлад і що він сам іще й досі у свої п’ятдесят із
хвостиком нічого в ньому не второпав. Однак у душі він
знав, що його пояснення їй би не допомогли, життя — це
не шкільний предмет, якому можна навчити.
Ове повернувся змоклий і похмурий.
— Життя за містом — гарне, прекрасне, але ще й дуже,
дуже важке... я про це теж інколи забуваю. Як то кажуть
італійською... робота в селі до землі гне...
— Так, мій дід, який був хліборобом, теж любив так ка-
зати, щоб переконати батька вчитися, — відповів Гектор.
— І допомогло?
— Авжеж, мій батько взявся за науку і став інжене-
ром-архітектором, а згодом і я пішов його шляхом. У ба-

98
гатьох людей занадто романтичне уявлення про життя
на селі лише через те, що вони його мало знають, — про-
довжував Гектор.
— Ми з Ізабель, мабуть, здуріли, вирішивши завести
дитину. Та що вже тепер казати... Давайте я відвезу вас до
траси, а потім заїду до супермаркету, бо дуже зголоднів.
— Я теж, — поскаржився Джованні.
Ове зник на кухні.
— Можеш поїсти оцих, — сказав, простягаючи малому
кілька сухих шматочків печива.
— Дякую, але Пандорі, здається, їсти хочеться ще біль-
ше, ніж мені.
— Точно, Пандора, я і забув про неї! — вигукнув Ове. —
Дай подумати... у мене є сухий хліб для курей.
— У тебе є кури? — запитав здивовано Джованні.
— Так, але з такою грозою вони тепер місяць не нести-
муться, бо перелякалися. Що скаже Іроко?
— То кури такі страхопуди? А хто це — Іроко?
— Іроко — це моя знайома, вона японка, довга історія...
так, кури — вони... як ти сказав? страхопуди. Мені до впо-
доби це слово. Кури — всі великі страхопуди, окрім однієї,
Ренати, вона в них за поводирку. Як перестане лити дощ,
приїжджай іще, я тебе з нею познайомлю. Вона неймовір-
на. Я вже зрозумів, що ти дуже любиш тварин.
— Я вмію розмовляти з тваринами, — шепнув йому
Джованні.
Собачка погризла трішки хліба, але була ще заслабкою.
Гектор та Ове взяли її на руки й поклали в багажник.
— А можна й мені з нею? — запитав хлопчик.
— Я не можу гарантувати, що це буде гігієнічно. Тобі
щеплення робили? — запитав зі сміхом Ове.
— Ти впевнений, Джованні? — перепитав Гектор. —
Нам їхати недалеко.
— Так, упевнений.

99
 Батько не відповів, він і сам так вчинив би в його віці.
У дитинстві він тільки те й робив, що збирав безпритуль-
них тварин і ніс додому: то сліпу кішку, то пташеня, що
випало з гнізда, то хворе цуценя. Приносив, щоб підлі-
кувати, однак його мати терпіти не могла тварин у домі,
а тому як тільки бідолашні починали почуватися краще,
доводилось шукати їм інше житло. Він завжди мріяв, що
колись матиме великий будинок у селі, де вистачить міс-
ця для всіх тварин. Згодом виявилося, що в його сестри
алергія на котячу шерсть, і все — прощайте, тварини! —
йому більше не дозволяли приносити додому навіть тих
бідолах, чий стан був дуже тяжким.

**

Вони всілися в машину: Гектор — поряд з Ове, Сюзан-

на — позаду, — мовчала, як риба, — і Джованні — у багаж-
нику разом із Пандорою. Автівка відчайдушно рушила по
дорозі, що радше нагадувала брудний бурхливий потік.
Коли вони під’їхали до селища, то побачили, що там панує
цілковитий гармидер: машини, залишені посеред дороги,
купи народу, що безладно блукають вулицями з дітьми
на руках, покинуті валізи, візки з супермаркету, навіть
надувні човни.
Гектор вийшов із машини, щоб запитати, яка ситуація.
Якийсь літній чоловік відповів, що більшу частину селища
затопило, тому що Тибр прокинувся і вирішив залишити
звичне русло й піти прогулятися. Ове розтривожився.
— Значить, зовсім скоро й до мене навідається, — ска-
зав, — мені слід негайно повертатися додому, щоб уряту-
вати курей. А ви що робитимете?
На якусь мить усі захвилювалися, Джованні розплакав-
ся.
— Мама, нам треба знайти маму, — примовляв розпач-
ливо.

100
 — Я залишуся, щоб допомогти Ове, — заявила Сюзан-
на, — до траси нам все одно нізащо не дістатися, це занад-
то далеко і небезпечно.
Гектор не знав, що йому робити. До тривоги додавався
страх знову стати німим, замурованим у самому собі. Було
б розважливіше рухатися далі, назустріч Елені, самому,
та чи міг він довірити своїх дітей незнайомцеві? А ще ж
була ота тварина, цуценя, — Джованні нізащо не захоче її
покинути. У нього не залишалося вибору.
— Ове, якщо ти не проти, діти залишаться із тобою, а я
піду шукати дружину.
— Але ж, татку... — запротестувала Сюзанна, погляда-
ючи на брата.
Хлопчина вискочив з машини і вчепився батькові за
руки:
— Ні, таточку, ні! Я не хочу, я хочу з тобою!
— Я повернуся швидко, Джованні, послухай мене, тобі
не можна зі мною, це занадто небезпечно. До того ж тобі
треба піклуватися про Пандору, тепер ти — її охоронець,
принаймні поки вона не видужає. А ти, Сюзанно, мусиш
подбати про брата.
— Ну ж бо, дітвора, поїхали! — поклав край суперечці
Ове.
— Глядіть, обережніше... — тільки й зміг промовити
Гектор, спостерігаючи, як вони втрьох сідають до машини.
Стояв і дивився їм услід, намагаючись стримати сльози.
Затим рушив уперед, як уві сні, через юрбу, під зливою,
сам не знаючи, що робити і куди йти.

18

По дорозі в долину Елена побачила, що річка пере-

творилася на озеро. Попри відстань, брак видимості і

101
невпинне торохтіння дощу розуміла: там, унизу, панує
справжній хаос. Їй важко було збагнути, чи вдалося Гекто-
рові перебратися через Тибр, перш ніж той перетворився
на непереборну перешкоду, і дістатися до в’їзду на швид-
кісну трасу, однак чим нижче вона спускалася в долину,
тим менш імовірним це їй видавалося. Як би вона їх шу-
кала?! Вона вже так промокла, що одяг здавався важким,
наче залізні лати.
Відтоді, як Гектор втратив до Елени інтерес як до
жінки, у її поведінці з’явилося багато рис, притаманних
черницям, що ховаються у власному тілі, ніби на знак ви-
правданого самозахисту, а надмірна худорлявість служить
їм зброєю, яка нібито захищає від бажання. Та хіба це не є
особливою формою насильства? Покарання, яке вона на-
кладала сама на себе у відповідь на зневажливе ставлення
Гектора до неї як до жінки, — приховане, пасивне насиль-
ство, що змушувало її почуватися невидимою, негарною,
не вартою поваги й кохання?
Вона сумувала за тілом Гектора, несміливо намагала-
ся повернути його собі, доглядаючи за своїм тілом, одя-
гаючись зі смаком, регулярно відвідуючи перукарський
салон. Однак він залишався байдужим, неуважним, не
звертав уваги на її зусилля. Їй хотілося чинити інакше,
влаштовувати скандали, рвати на собі волосся, репетува-
ти привселюдно, що її чоловік її зраджує, що ота модель
родини, про цінність якої їй торочили змалечку, не має
сенсу, бо накладає на людей кайдани, перетворюючи їх
на рабів одне одного, і що зрештою завжди жінкам дово-
диться платити найвищу ціну. Єдине, на що її вистачило
після місяців неспокою, безсонних ночей та болю, — по-
їхати з дому на кілька днів, і ось тепер космічна буря, яку
передбачала Ада, перетворила її втечу на справжню ха-
лепу. Її сміховинна спроба протесту перетекла у значно
страшніший і катастрофічніший протест природи.

102
 **

Вона хотіла лише одного: обійняти своїх дітей. Та,

якщо по правді, була такою розгубленою, що вже й сама
не знала, чого хоче. Йшла, почуваючись все більш пере-
ляканою і знесиленою, і мусила обпертися об стовбур де-
рева, щоб перевести подих, а серце тим часом калатало в
грудях, як шалене, і сльози текли по шоках, змішуючись
із дощовими краплями.
Однак у неї була мета: знайти їх і привезти до садиби
Червоного Бука. Що було б із ними усіма потім — не мало
значення. Можливо, не було б ніякого «потім». Елена від-
чувала, що втрачає контроль над розумом, і це її злякало.
Ця втрата самоконтролю витягнула б на поверхню давні
хаотичні спогади, сумніви, страхи.
«Іще одне зусилля», — підбадьорювала сама себе, знову
рушаючи вперед крутою, слизькою дорогою. Хотіла було
скоротити шлях, пройшовши через ліс напряму, однак
відразу зрозуміла, що то була дурна думка. Різкий сигнал
клаксона позаду змусив її підстрибнути від несподіван-
ки. Можливо, то Гектор якимось дивом доїхав до в’їзду на
трасу іншою дорогою. Вона з надією озирнулась, однак на
неї чекало розчарування: то була не автівка Гектора, а ста-
рий позашляховик із заляпаними мулом колесами. Водій
махнув їй рукою, запрошуючи всередину. Елена відчини-
ла дверцята і зазирнула до салону, поки серце стискалося
від досади.
— Я вам зараз тут усе намочу, — промовила, перш ніж
залізти в машину.
— Не турбуйтеся, покладіть оце на сидіння, — незна-
йомий чоловік подав їй чорний пластиковий мішок для
сміття, — нехай і не дуже гарно, та іншого в мене немає.
У салоні стояв якийсь дивний, їдкий сморід. Відчуття
тривоги змусило її пошкодувати, що вона погодилася на

103
пропозицію підвезти. Однак вона занадто втомилася, щоб
іти далі під зливою. Побачивши, як вона змокла, чоловік
увімкнув гаряче повітря на максимум.
— Привіт, я — Ґвідо, — промовив чоловік, назвавши
себе. На пальці правиці вона помітила в нього дерев’яну
обручку. Вигляд у незнайомця був набурмосений і трохи
неохайний.
— Я — Елена, — відповіла вона збентежено, — здається,
я заблукала.
— Ой, знаєте, зі мною таке постійно трапляється! У лісі
дуже легко заблукати, навіть якщо ти тут часто буваєш.
— Так, але я загубилася на дорозі, яку знаю напам’ять,
адже я мешкаю в садибі Червоного Бука. — Вона відразу
ж пошкодувала, що повідомила незнайомцеві свою осо-
бисту інформацію.
— Ну, сьогодні такі обставини, що можна собі й проба-
чити, вам не здається?
Чоловік здавався їй симпатичним, можливо, через
його умбрійську говірку та скуйовджену шевелюру, яку
він, схоже, ніколи не розчісував, і через його великі, по-
репані руки. Напевно, він багато часу проводив на при-
роді, — можливо, мисливець. Його шкіра була засмаглою і
обвітреною, а зелені бездонні очі нагадували лісовий мох.
Елена не могла за зовнішністю визначити його вік.
— Вибачте за цікавість... куди ви прямуєте? — запитав
він.
— Я і сама не знаю, я повинна була зустрітися із чоло-
віком та дітьми в Орте, на в’їзді на швидкісну трасу, однак
не думаю, що їм вдалося туди дістатись; напевно, вони
залишилися на другому березі річки. Я покинула машину
посеред дороги, бо через цю зливу дуже злякалася.
— Ви вчинили розумно. Лише я на цьому мулі можу
кудись проїхати в таку негоду. Навіть уявити не можу, що
зараз твориться там, у долині.

104
 — Отож! А ви куди їдете?
— Я?! Їду, куди вітер несе, а ще — куди заведе нюх мого
пса! — вигукнув чоловік.
Сміявся він щиро, від душі. Елена поступово заспоко-
ювалася, віддавшись приємному теплу в салоні машини.
Навіть отой різкий сморід вже не здавався їй таким огид-
ним.
— Я мав зустрітися з однією особою там, у селищі, —
продовжив розмову Ґвідо, — а потім збирався поїхати до
Рима. А тепер куди їхати? Чули новини?
— Слухала десь із годину тому, і вже тоді нагадувало
кінець світу.
— Авжеж, це ви точно сказали: кінець світу і є! «Вічне
Місто» покрито водою — ніби біблійний потоп або фан-
тастичний роман-катастрофа, із тих, які я читаю звечора,
щоб заснути.
— Бо ми не бажаємо помічати того, що відбувається
просто у нас перед носом.
Машина повільно просувалася у долину, практично на
швидкості пішохода.
— У вас у машині якось незвично пахне, — промовила
Елена несміливо, бо не хотіла здатися нечемою.
— Так, ви маєте рацію. Там, у багажнику, у мене мій
маленький скарб... мої трюфелі. Цього року через засу-
ху їх вродило зовсім мало, та й ті такі маленькі, що ціни
на них підскочили аж до неба. Я якраз збирався до Рима,
щоб їх продати. Скажімо, день для цього я вибрав не дуже
вдалий.
— Та кому потрібні трюфелі в такій ситуації?! Навряд
чи їх можна вважати товарами першої необхідності!
— Ну, я б не закладався. Знаєте, завжди знайдеться
хтось такий, кому захочеться здійснити своє найхимер-
ніше бажання. Отримати неможливе — це одна з форм
влади.

105
 — Отже, ви — збирач трюфелів?
— Не професіонал, — так зазначено у моїй податковій
декларації. Я б швидше назвався поціновувачем лісів.
Елену зацікавив цей чоловік; давно вже їй не доводи-
лося відчувати такого легкого хвилювання на серці. Вона
несвідомим порухом руки заправила за вуха волосся.
— На відміну від багатьох моїх колег, — продовжив
розповідь Ґвідо, — я терпіти не можу мисливство, не маю
зброї, зате в мене є товариш-побратим на прізвисько
Орцо. А ще я — ветеринар. Ви любите трюфелі?
— Не дуже, хіба що з яйцем «пашот». Знаєте, що дивно?
Якраз зараз я перекладаю науково-популярну книжку про
один японський сорт грибів, мацутаке, збирання якого
дуже нагадує збирання наших трюфелів.
— Так і є! Іроко аж нетямиться від трюфелів, скуповує
їх у мене щоразу; каже, що восени їй так кортить попоїсти
мацутаке, що вона б, не задумуючись, полетіла до Японії
лише заради того, аби хоч раз ними поласувати. Я якраз
збирався заїхати до неї, щоб пригостити.
— Ви, напевно, кепкуєте з мене, правда? — запитала
Елена.
— Зовсім ні, — відповів Ґвідо, — я — експерт з лісів та
грибів, я ж вам казав!
Елена задумливо дивилася у вікно. Рідко коли в неї
виникала можливість поділитися з кимось предметом
своєї роботи, своїх перекладів, розповісти про час, про-
ведений за переглядом потрібних документів за темою.
І ось тобі — зовсім чужий чоловік, який виник невідомо
звідки, здатен підтримати розмову на теми, що зазвичай
викликали в оточення хіба що байдуже стенання плечима.
Тоді вона насмілилася і розповіла йому зміст книжки про
гриби, про спільноту збирачів грибів, про знищені виру-
буванням і пожежами ліси, про життя, яке відроджується
за іншими критеріями, про вразливість усього живого,
про його здатність відновлюватися попри все.

106
 — Головна думка Анни Цин, цієї американської ан-
тропологині та експертки з питань антропоцену та гло-
балізації, полягає в тому, — пояснювала Елена, — що на
руїнах капіталізму народяться нові системи розвитку і, як
наслідок, — нові моделі життя, нехай навіть бідніші, зате
живучіші. Найважливіше — вміти спостерігати за реча-
ми під новим кутом зору. Вона, наприклад, стверджує, що
гриби завжди мали й надалі матимуть фундаментальну
роль у структурі світу, однак про них мало хто знає, тому
що вони ховаються під землею і не показуються на очі.
— Знаєте що? Я розумію, про що говорить оця ваша
Анна Цин, і, здається, я вже колись чув про неї раніше! —
відповів Ґвідо. — А вам слід неодмінно походити зі мною
лісами, погуляти; ви дуже здивуєтеся, коли відкриєте для
себе багато нового, якщо матимете змогу й бажання уваж-
но спостерігати.
— Я навіть не сумніваюся. Досі мої знання мали суто
теоретичний характер, адже я набула їх з літератури. Так
завжди було зі мною, ще змалечку, однак, мабуть, зараз
настав час нарешті вистромити носа з-за книжок, щоб
познайомитися з живою природою! — вигукнула Елена,
дорікнувши собі подумки за надмірне завзяття.
Вона відчувала, як усередині прокидається щось див-
не, давно забуте. Цей чоловік слухав її по-справжньому,
умостивши поряд своє велике неотесане тіло лісоруба,
однак розумів і сприймав усе те, про що вона йому го-
ворила.
— Я годинами міг би говорити про ліси, про життя рос-
лин, — признався він, — міг би прочитати цілу лекцію про
мохи та лишайники, розповісти про коріння та мікологію,
звичайно, і про дерева теж, але мене більше цікавить жит-
тя підліска... Та не хочу вам надокучати. Коли закінчиться
оця злива, що наробила стільки лиха, я візьму вас із со-
бою. Орцо буде дуже радий з вами познайомитися.

107
 Ці слова, тон його голосу, ямочка на підборідді, глибо-
кі зморшки на чолі, кучеряве каштанове волосся — все її
зачаровувало. Елена відчула, як десь унизу живота під-
німається і розливається по всьому тілу тепла хвиля. Їй
здалося, ніби вона потрапила до загадкового світу, де по-
чувалася у безпеці, як уже давно з нею не траплялося.

19

По дорозі він теж бачив численні затоплені садиби,

знесені з дороги розбурханою річкою автівки, залиті до-
щем поля, вирвані з корінням дерева... Люди покинули
домівки, прихопивши з собою тільки найнеобхідніше,
школи евакуювали, — сцени зі Всесвітнього потопу.
Як могло все це статися?! Чому ніхто не потурбував-
ся, щоб забити тривогу?! Гектор уже уявляв собі наступну
полеміку, перекладання відповідальності з одного на ін-
шого. Він добре знав ці механізми. Дракон мулу дістався
і до нього. Подумав: а чи в Римі річка теж вийшла з бе-
регів? Зважаючи на рівень, якого досягли води Тибру на
світанку, залишалося мало надії на те, що після полудня
ситуація поліпшилася.
Він подумав про Клаудію, сподіваючись, що та в безпе-
ці. Хтозна, скільки разів вона, напевно, намагалася йому
зателефонувати. «Тепер вона мене зненавидить». Від цієї
думки він несподівано для себе відчув полегшення. Про-
тягом одного дня все його життя перевернулося з ніг на
голову. Невже треба було так мало? Все, у що він вірив,
усі його звички... вистачило кількох годин дощу, щоб
опинитися за тридев’ять земель від власного життя, роз-
губленим і збентеженим. І, попри всю нестабільність, не-
врівноваженість, він усвідомлював абсурдність ситуації.
До в’їзду на швидкісну трасу залишалося ще чимало
кілометрів, через Тибр — не перебратися, знайти Елену

108
взагалі було неможливо через увесь той маразм. Він на
мить навіть подумав, а чи не повернутися назад, до ді-
тей. Як він міг їх залишити?! Йому слід було залишатися
із ними, принаймні допоки не припиниться дощ, однак
тепер уже це стало неможливо. Він збагнув, що навіть не
спитав Ове його номер мобільного. Хай там як, та в ньо-
го тепер усе одно не було телефону, до того ж мобільний
зв’язок не працював. Відчув, що зголоднів, адже з учораш-
нього вечора у нього росинки макової в роті не було. Три-
вога наростала. Почувався цілковитим ідіотом. Єдине, що
залишалося робити, — йти далі, хоча він навіть гадки не
мав, куди рухатись і що на нього чекає попереду.
Хіба не так само почувалися іммігранти? Чоловіки й
жінки, що втікали насамперед від воєн, однак останнім
часом було все більше таких, що бігли від засух, пожеж,
ураганів та повеней. Він озирнувся довкола: ті, що вті-
кали, чи знайшли б вони собі нові домівки, друзів — таке
життя, як було у них раніше?
Його власне життя закінчилося назавжди — це він знав
точно. Прямо перед ним — чорний екран. Згадався твір,
який він колись написав у школі. У ньому він уявив собі,
як після повені Рим перетворився на нову Венецію, а його
мешканці, замість того, щоб ходити вулицями, мусили
плавати. В його дитячих фантазіях вода була забавкою, у
прозорій, як сльоза, воді плавала риба. Однак тепер річка,
що вийшла з берегів, несла з собою руйнування і смерть,
бурхливий потік був наділений страшною силою, перед
якою ніщо не встоїть. З одного куточка садка Червоного
Бука було добре видно долину Тибру; згори річка здава-
лася маленькою, таким собі безневинним творінням, яке
зараз перетворилося на зголоднілу звірюку, розлючену і
засліплену.
У ту мить повз нього пройшла невисока жінка; вона
рухалася дуже швидко і ледь зачепила його рукавом. На

109
жінці були великі вишнево-червоні гумові чоботи і про-
сторий зелений плащ-дощовик із термоволокна. Гектор
інстинктивно поспішив слідом, заворожений цією барвис-
тою плямою посеред навколишньої сірості. Жінка, здава-
лося, не помічала, що відбувається навколо, і Гектор ледве
встигав слідом. Зрештою йому вдалося її наздогнати. Від
перебування поряд із нею він підбадьорився, ніби віднай-
шов малесенький промінчик світла у пітьмі. Жінка щось
сказала незрозумілою мовою; здавалася роздратованою,
схвильованою. Договоривши, вона різко розвернулась і
опалила Гектора пронизливим поглядом. Жінка виявила-
ся азіаткою років сорока. Її обличчя нагадало йому одну
відому японську актрису.
— Ви що? Стежите за мною? — вигукнула вона обурено
бездоганною італійською.
— Мені сподобався ваш дощовик, — відповів він збен-
тежено, — я не хотів вам набридати. Я намагаюся добра-
тися до дружини, на той берег ріки.
— Отакої! У мене теж була призначена зустріч на тому
березі з однією особою, що мала приїхати з Умбрії, однак
тепер і думати нічого. Та ще й мобільні не працюють як
слід.
Не уповільнюючи ходи, вона продовжила:
— Яке лихо! Я тут такого ще ніколи раніше не бачила!
— І я.
Якийсь час вони мовчки йшли пліч-о-пліч. Гектор чув
її рівне дихання; напевно, вона звикла багато ходити піш-
ки. Ніби вгадавши його думки, вона промовила згодом:
— Уся справа в диханні. Ви просто не вмієте правильно
дихати, а тому швидко втомлюєтеся.
— Насправді мені важко через мокрий одяг.
— Звичайно, ваше вбрання зовсім не придатне для
такої погоди. Однак ви все одно дихаєте неправильно. Є
щось таке, що вам заважає.

110
 Чому вона так сказала? Дощ, здавалося, трохи вщух.
Вони вийшли на околицю містечка, на дорозі не було вид-
но ні душі, поля обабіч нагадували рисові посіви. Вони
сховалися під навісом покинутого складу.
— Мені треба зробити два термінові дзвінки, — сказала
жінка.

***

Гектор цокотів зубами, піт скував тіло холодом. Він

віддав би що завгодно, аби опинитися зараз перед камі-
ном і стягти з себе мокрі ганчірки. Подумав про садибу
Червоного Бука, де у певні відрізки свого подружнього
життя мешкав з Еленою, коли діти були малі. Побудував
для них халабуду на фініковому дереві, в якій Сюзанна з
Джованні бавилися тижнями. Згадував їхні веселі голоси,
щебетання друзів, коли вони всі разом вдавали з себе то
піратів, то астронавтів, то вчених, сперечалися, падали й
набивали синці, а потім бігли додому, щоб їх пожаліли. Не
знав тоді Гектор, що ті хвилини стануть найщасливішими
спогадами його життя. Він несподівано відчув себе дале-
ким і назавжди відокремленим від тих часів, загубленим
у непевному й нестабільному світі, де нічого не можна
сприймати за норму, навіть зміну пір року.
Він здригнувся, згадавши про своїх дітей. «Який же я
бовдур, який боягуз, як я міг їх лишити?!»
— Ви добре почуваєтеся? — запитала жінка. — У вас та-
кий вираз обличчя, ніби ви щойно з похорон. До речі, я —
Іроко, — додала, легенько вклонившись. — У мене є друг
із позашляховиком, він обов’язково по нас приїде, рано
чи пізно. Я мешкаю отам, — вона махнула рукою кудись у
бік лісу, — там досить високо, а тому відносно безпечно.
Ви що думаєте робити?
Єдине, чого на той час хотілося Гекторові, — впасти на
землю, знепритомніти і прийти до тями у теплому ліж-

111
ку, у власній оселі. Та сил вистачало лише на те, щоб без
зайвих запитань іти слідом за зеленим дощовиком. Ні за
яких умов він би не хотів втратити з очей той дощовик. І
не відчував до себе нічого, крім сорому й відрази.
— Іроко, благаю, допоможіть мені, — попросив, — мені
треба розшукати дружину, я залишив своїх дітей і пора-
нене собача в одного юнака-норвежця, з яким ледве зна-
йомий; я врізався автівкою у стовбур дерева кілометрів за
десять звідси і мусив кинути її там розбитою; я випадково
розтрощив власний мобільний, наступивши на нього. Ми
лише дивом вижили. Я зрадив дружину, вже кілька днів
мучуся від панічних нападів, працюю на велику будівель-
ну компанію, засновану моїм батьком, яка вважає кліма-
тичні зміни цілком надуманою спекуляцією.
Іроко уважно оглянула його з голови до п’ят:
— Я відразу збагнула, що з вами щось не так. Як, ви
сказали, ваше ім’я?
— Гектор, мене звуть Гектор.
— Послухайте, Гекторе, немає ані найменшої надії на
те, що вам вдасться відшукати свою дружину за цих умов.
Зараз ви поїдете зі мною, я позичу вам щось із одягу, щоб
перевдягтися, ви трішки зігрієтеся, а потім ми спробуємо
вирішити всі ваші питання. Мені теж є що вам розповіс-
ти, і моя історія у порівнянні з вашою... ну, про це краще
пізніше.
Іроко звернула на стежину, що в’юнилася вглиб лісу.
Стукіт дощу в шатах дерев посилився.
— Я так сподіваюся, що вродить хоч трішки грибів, —
промовила Іроко, — після всіх цих місяців засухи я вже
майже втратила надію. Звичайно, краще тихий осінній
дощ, аніж тропічний ураган. Я дуже хвилююся за жителів
долини і щиро сподіваюся, що обійдеться без жертв.
«Я щиро сподіваюся, що обійдеться без жертв, хай йому
грець!» Гектор важко дихав, м’язи ніг задерев’яніли, він
геть замерз. Він механічно плівся за широким зеленим

112
дощовиком, аж поки вони нарешті не вийшли на галяви-
ну, посеред якої стояла хатина. А поряд із хатиною — ве-
лике ґінкго дволопатеве*.

20

Вона відчувала на собі погляд того чоловіка. І той по-

гляд був сповнений бажання. Як давно на неї ніхто так не
дивився? Відчувала страх — отой страх, що передує ви-
кликові, невідомості, який можна подолати тільки муж-
ністю. Можливо, настав час проявити її. Елена простягла
руку, що ледве помітно тремтіла, і легесенько доторкну-
лася до руки Ґвідо, яка тримала кермо. Провела пальцем
по його дерев’яній обручці, гладкій і теплій, погладила
жорсткі кісточки пальців, торкнулася м’якшої шкіри між
пальцями. Від цього дотику щось ворухнулося у неї в жи-
воті і нижче. Ґвідо з’їхав на узбіччя, їхнє дихання ставало
все прискоренішим, їхні обличчя зближувалися, а шибки
в машині затуманювались.

***

Неймовірне відчуття, коли його велика долоня обереж-

но пестить її щоку, торкається скроні. Гладить по волоссю.

* Ґінкго дволопатеве (Ginkgo biloba) — реліктова рослина, єдиний

сучасний вид роду ґінкго, що є унікальним представником родини
ґінкгових, яка в свою чергу є єдиною в класі Ginkgoopsida. Викоп-
них видів у цій родині відомо близько 18-и. В популярній літера-
турі рослина відома також під назвами ґінкго, ґінкго дволопатеве,
ґінкго дволататолисте, абрикос срібний. У природі ґінкго зберег-
лося лише в Китаї. Одним з останніх острівців дикорослих ґінкго
вважають природний парк Тяньмушань у провінції Чжецзянь на
західних схилах гори Тяньму, на висоті 1506 м над рівнем моря.
Ґінкго дволопатеве вважається пам’яткою природи світового зна-
чення і занесено до Червоної книги МСОП як вид, що перебуває
під загрозою вимирання.

113
Обводить контур її вух, торкається сережок, проводить
по профілю носа. Ніжно пестить чоло, ніби намагаючись
відігнати всі страхи, всі погані думки. Прагнути обіймів
одне одного. Скоротити відстань між тілами, аж поки не
відчуєш смак його рота, потрісканих від вітру губ, його
м’якого язика. Відчути своїм язиком край його зубів. Від-
чути на смак і збагнути, що тобі цього не досить. І тоді,
відкинувши останній сором, цілуватися знову, перебива-
ючи ритм дихання, поки наростає бажання від несподіва-
них обіймів, яких вона відразу не усвідомила. Неймовірне
відчуття, яке, здавалося, вже давно було сховано десь у
найглибшому куточку душі, а тепер випірнуло на поверх-
ню з тих незвіданих глибинних джерел, які ще не зовсім
пересохли. Віддатися на волю почуттів і згадати, що ти ще
жива. Прискорене дихання, серце, що калатає як скажене,
ноги підкошуються, руки стискають, чіпляються, нишпо-
рять поміж складками одягу, очі, які то широко розплю-
щуються, то примружуються.
Ти ще тут. Однак хто ти?

***

Ґвідо відірвався від неї і зазирнув прямо в очі. У ту мить

Елена відчула, що до неї повертаються сили, що у неї в
жилах тече кров, що її шкіра чутлива до пестощів, а між
ногами наростає гаряча хвиля. Відчула, що існує.
— Ти така гарна...
Як давно їй не казали таких слів? Невже вони справді
призначалися для неї? Елена відчула, що втрачає само-
контроль. Протягом усіх останніх років вона несвідомо
примирилася зі своєю роллю, прикриваючись відпові-
дальністю за дітей, і зрозуміла тільки в цю мить, що то був
лише страх — страх бути собою, зайняти забагато місця,
зруйнувати усталені правила і не виправдати сподівання

114
інших. Перекладати замість того, щоб писати самій, — ось
що з нею сталося: вона ховалася за чужими словами, щоб
приховати власні. Їй хотілося закричати, розбити вікна
автівки, вискочити з неї і чимдуж бігти світ за очі під до-
щем. Вона спробувала знову прихилитися до Ґвідо, однак
він її зупинив:
— Не зараз, не так.
«Чому?» — запитала подумки Елена, в душі наростало
розчарування упереміш зі збентеженням. Реальність, що,
як їй на мить здалося, дала їй спокій, знову навалилася на
неї всією вагою. Вона відчула, як кров прилила до облич-
чя, — чи то їй здалося?
— Тоді як? І коли? — обурилася.
— Мені подобається зачекати, помріяти, помучитися
від бажання до втрати здорового глузду.
— А от я його вже практично загубила, здоровий глузд.
— Це найперша річ, яку ти мені сказала при зустрічі:
що ти загубилася. І що тобі не подобається почуватися
загубленою. Однак я тебе знайшов. Це мій щасливий день.
Я міг тебе не побачити і проїхати повз. Здалеку ти на-
гадувала маленьку істоту, що заблукала; я спершу навіть
прийняв тебе за дівчинку.
Його шорсткі руки на щоках, у волоссі. Тремтіння, ніби
від доторку їхні тіла пробиває струмом. Бажання уявити
його оголене тіло поряд. Бажання зірвати з себе одяг і по-
казатися йому оголеною. Короткий спалах несподіваного
кохання. Дар. Несподіванка.
— Ти така гарна! У твоїх очах — глибина гірського озе-
ра. І це я бачу тільки твоє обличчя. Хтозна, які скарби хо-
ваються за цими ганчірками, які дива під ними я відкрию
для себе!
— Перестань так говорити, ти змушуєш мене черво-
ніти.
— Серйозно? Тоді скажи-но мені, чого тобі від мене
треба?

115
 — Я соромлюся. Я ніколи не вміла висловлювати власні
бажання.
— Але ж це так просто! Я навчу тебе, як це робиться.
— Я гадала, що деякі речі трапляються лише в книжках.
Їй згадалася «Нестерпна легкість буття». І подумалося,
чи Ґвідо розмовляє, коли кохається.
— Ти помиляєшся, Елено. Зрештою ми, люди, не наба-
гато відрізняємося від грибів. Найголовніша частка нашо-
го єства залишається прихованою, шукає свою силу там,
де ніхто її не бачить.
— У тебе досить дивний погляд на речі.
«Ні, він не розмовляє, коли кохається, — подумала. —
Він уважно мене розглядає, як розглядає дерева в лісі... З
благоговінням...»
— Я дивлюся на речі знизу. Саме там, унизу, в темряві,
відбувається щось справжнє. Тільки так можна потім по-
бачити світло. Подумай про рослини. Подумай про свої
ноги.

***

Раптом Елена злякалася. Цей чоловік міг завести її

далеко, у невідомі їй краї. Потяг, який вона відчувала до
нього, був занадто сильний. Після одруження вона ніколи
не була з іншим чоловіком, пам’ятала лише тіло Гектора.
І ось тепер її охопило одне-єдине бажання: відкрити для
себе тіло Ґвідо, цього незнайомця. Попри всі страхи вона
була готова піддатися цьому бажанню. Хотіла це зробити.
Потім згадала про своїх дітей, і їй ніби кулаком зацідили
в щелепу. На якусь мить вона забула про те, що вона —
мати; поряд із Ґвідо не було нікого, крім неї самої, без її
життєвої історії, без її минулого. Було лише її тіло, плоть,
кров, жили, серце, пристрасть і задоволення, які вона мог-
ла собі хіба що уявляти. Було її бажання, її фантазії, салон
розбитого «джипа» посеред лісу. Їй хотілось, аби її думки

116
обмежувалися тільки спогляданням навколишнього, а не
зверталися раз у раз до часу й простору, які відділяли її
від попереднього життя. Адже в цю мить вона ясно ро-
зуміла: зараз її життя на перехресті. Вистачило одного
поцілунку. Згадала, як уперше цілувалася з хлопцем в
юності і через недосвідченість та незнання власного тіла
була глибоко вражена пережитими відчуттями. Їй тоді
здалося, ніби вона народилася вдруге чи народилася на-
решті по-справжньому, — там, на скелястому березі моря,
в обіймах ненабагато старшого за неї юнака. І ось тепер
вона ніби знову переживала те саме, однак цього разу з
усвідомленням себе, свого тіла і почуттів — результатом
минулого досвіду і прожитих років. Ніби перебувала у під-
літковому тілі з розумом дорослої жінки. А куди ж подівся
Гектор? Із чого було зіткане їхнє кохання? Адже вони таки
кохали одне одного. Елена ніколи в цьому не сумнівалася.
У перші роки шлюбу вони були дуже близькими. З ним
вона почувала себе вдома. Їй здавалося, що з ним вона
нарешті знайшла своє місце в житті після тривалого пе-
ріоду непевності. Потім на світ з’явилися діти. І все якось
змінилося.
— Про що ти думаєш? — запитав Ґвідо. — Ти якось ураз
спохмурніла.
— Хочу почуватися вільною і не можу. І знаєш, що най-
гірше? Ще зовсім донедавна я навіть цього не усвідомлю-
вала. Так, звісно, в душі я знала, що щось не так.
— Тоді це — не найгірше, а найкраще. Без усвідомлення
проблеми у тебе мало можливостей для вибору.
— Справа не в усвідомленні, це щось значно глибше,
щось пов’язане з пошуками мого особистого місця в жит-
ті... не знаю, як пояснити. Йдеться майже про фізичну по-
требу.
— Мені подобається, коли ти сумуєш, однак не спри-
ймай мене занадто серйозно. Я — всього лише лісовий
самітник.

117
 — Який полюбляє жінок. Це відразу ясно з того, як ти
мене цілував. Гадаю, жінок у тебе було чимало, однак жод-
на з них не готова жити вдалині від світу, як ти.
Ґвідо усміхнувся. Усмішка в нього була широка і щира.
Елені закортіло знову його поцілувати. І вона так і зроби-
ла. Довгим, пристрасним поцілунком. Коли вони нарешті
відхилилися одне від одного, Ґвідо випалив:
— Так же й задихнутися можна! Так і є, я без пари. І
люблю жінок. Інколи переконую себе, що жити самому —
це мій вибір, і тоді справді вважаю, що це правда; однак
бувають моменти, коли важко. Не можна мати все в жит-
ті, — сказав, дивлячись у вікно машини, — зате в мене є
чудовий пес, ти обов’язково маєш із ним познайомитися!
— У мене таке відчуття, ніби я роблю все — а точніше,
не роблю нічого — через страх. У мені завжди гніздиться
ціла купа страхів. Боюся помилитись, боюся бути собою.
Боюся бути покинутою, вибирати, дати волю своїм по-
чуттям.
— Страх. Цікава тема для розмови! Про нього можна
говорити годинами. Знаєш, чого я найбільше боюся у цю
мить? Що ми руйнуємо все, а самі навіть не усвідомлюємо
цього. Я живу в лісі ось уже більше двадцяти років і бачу,
що відбувається. І те, що я бачу, мене справді дуже лякає.
— Досить поглянути у вікно зараз... — продовжила Еле-
на.
— Досить було відчути сморід диму і побачити попіл,
що падав з неба місяць тому.
— Але ж ми скоро колонізуємо Марс, хіба ні? Які проб-
леми?! — різко заперечила Елена, заправляючи пасмо во-
лосся за вухо.
— Ніяких проблем. Я шаленію від цього твого жесту.
Але мене на Марс навіть мертвим не затягнуть. Я хотів
би повезти тебе на зелену планету, вкриту квітами, де жи-
вуть численні комахи, рідкісні птахи, зниклі з лиця Землі

118
тварини. Мені хотілось би побудувати з тобою халабуду
з пахучого листя й моху, де ти ляжеш, потім повільно
роздягнешся, а я буду дивитися на тебе, довго-довго, як
на прекрасну картину або чудовий краєвид. І лише після
того, як я роздивлятимусь на тебе так довго, що знатиму
напам’ять кожен міліметр твого тіла, тільки тоді я візьму
тебе.

***

На якусь мить зависло мовчання. Дощ, здавалося, теж

стишився. Елена важко сковтнула; його слова — такі на
перший погляд неприйнятні — проникали їй глибоко в
серце. Вона знала, що ніколи не зможе їх забути. Ґвідо
уважно поглянув на неї, він теж був схвильований, було
щось неймовірне у його очах.
— Господи, вибач будь ласка, — промовив Ґвідо,
обірвавши неймовірну емоційну напругу між ними, — сам
не знаю, що на мене найшло. Який я бовдур!
— Не вибачайся, мені це стало на користь. Давно я не
почувалася такою... ніби справді вродливою, особливою.
Мені б дуже хотілося, щоб та планета справді існувала.
— А вона існує, — промовив Ґвідо, торкнувшись рукою
до грудей, — ось тут. А ти — дуже вродлива. Справді.

***

У ту мить задзвонив телефон.

— Вибач, кінець романтики, мені треба відповісти.
Можливо, хтось потребує допомоги.
Голос Ґвідо враз змінився, залунав серйозно.
— Так, я вже майже внизу, по дорозі на Пенну. Гадки не
маю, як я зможу перебратися через річку, але спробую до-
їхати до тебе. Тут зі мною одна жінка, яка шукає чоловіка

119
й дітей... Розумію. Я передзвоню тобі, як тільки матиму
краще уявлення про ситуацію. Чао!
Потім знову звернувся до Елени:
— Доведеться нам повернутися на планету Земля,
зруйновану пихатою самовпевненістю і тупістю людей.
Ти готова?
— Я б назавжди залишилася у твоїй машині, — сказала
Елена.
— Я й сам не проти. Інколи так кортить зупинити час.
Буває, йдеш по лісу, і все навколо тобі здається бездоган-
ним. Така рівновага в усьому, така гармонія у співіснуван-
ні всіх лісових істот, що це наганяє журбу за втраченим
світом. Від того глибокого смутку взагалі не хочеться
виходити з лісу, хочеться перетворитися на рослину, змі-
шатися з іншими лісовими мешканцями. Як правило, у
такому стані я знаходжу трюфель, — вигукнув він, — то
ліс мене так втішає подарунком і разом із тим каже, що
я — інший, що я всього лише дурна й ні на що не потрібна
людська істота, — тупий споживач.
— Мені довелося переживати подібне відчуття, коли
народилися мої діти. У механізмі життя є щось настільки
бездоганне, що завжди викликало в мене подив і захоп-
лення. Саме через це я нетямлюся від новонароджених
малюків. Потім, на жаль, вони теж ростуть... а ти, після
того, як їх народила, перетворюєшся на просто дурну,
нікчемну, ні до чого не придатну матір, — сказала Елена.
Ґвідо обернувся до неї і глянув співчутливо.
— Мені подобається розмовляти з тобою, — промовив,
вмикаючи двигун, — і я кажу тільки частину правди.
Машина повільно викотилася на дорогу.
— А тепер настав час рятувати світ! — продовжив зі
сміхом. — Треба ввімкнути музику!
— Я готова, і ще одне: я терпіти не можу слово «спо-
живач».

120
 21

На галявині стояла дерев’яна хатина, побудована у

японському стилі, а поряд — дерево ґінкго з пожовклим
від осені листям, що робило його схожим на золоту хма-
ринку. На якусь мить Гектор навіть подумав, чи йому все
це не привиділося.
— Зніміть черевики й мокрий одяг! — наказала Іроко.
За хвилину вона вже повернулася з чистим одягом:
штаньми з м’якої бавовни і білою футболкою, що пахла
мускусом. У Гектора був час роззирнутися. Йому здава-
лося, ніби він раптом опинився в одному з тих манґа*,
якими зачитувався у дитинстві, перш ніж заснути, або в
одному з фільмів, що так подобалися Елені, де ніколи й
нічого не відбувається, однак наприкінці фільму сидиш
зі сльозами на очах, сам не знаючи чому. В хатині було
тепло, але не жарко, гладенькі дерев’яні дошки підлоги
приємно гріли ноги. Через великі вікна було добре вид-
но ліс — так, ніби між житлом і довкіллям не існувало ні-
яких перепон. Іроко поставила гріти воду на чай. Чайник
засвистів через пару хвилин.
— Дивно, адже струм вибило повсюди, — здивувався
Гектор.
— А в мене сонячні батареї на даху; зважаючи на сонце
й спеку останніх місяців, у мене тепер запас на цілу зиму,
адже я придбала два неймовірно ефективних акумулято-
ри, що коштували не так уже й багато. А отам, унизу, — не
знаю, чи ви помітили, — я встановила вітряк із вітроге-
нератором.
Гектор перевдягнувся у невеликій кімнатці, де побачив
татамі. Йому кортіло ненадовго влягтися на білі прости-
радла й забути про все. Перед очима постійно стояв образ
Джованні з собачам на руках. Він відчував провину за те,
* Манґа — комікси, створені в Японії або японською мовою.

121
що покинув їх, повівся як справжній боягуз, і від тієї дум-
ки йому не було спокою. Якщо з ними щось станеться, як
він зможе це собі пробачити?! Як пояснить Елені?
Він повернувся на кухню, де на нього вже чекав кухоль
із гарячим зеленим чаєм, що пахнув луговими травами.
Іроко ввімкнула газовий камін, від якого відразу потягну-
ло приємним теплом. Поступово, тоді як його тіло віднов-
лювало звичну рівновагу, тривога в душі наростала. Іроко
запросила його сісти в крісло. Поряд із кухнею розташо-
вувалася світлиця, де він помітив кілька накритих для
вечері столів. Це мало нагадувало ресторан; здавалося,
ніби господиня чекала на гостей і скористалася тим, що
було у її розпорядженні: всі стільці відрізнялися одне від
одного, так само, як і столи, скатертини, тарілки, келихи.
Як результат, у світлиці панував веселий бедлам, що так
різав око в порівнянні з суворим порядком інших кімнат.
Гектор нарахував п’ятнадцять місць за столами.
— Розслабте зморшки на лобі, прошу вас, — сказала
Іроко, сьорбаючи чай зі своєї чашки, — вам дуже пота-
ланило, адже ваші діти зараз із найнадійнішою особою
з усіх, кого я знаю. Так само, як і ваша дружина і ви самі.
— Не розумію, — пробурмотів Гектор. — Звідки вам
знати?
— Схоже, останнім часом трапилося багато такого, чого
ви взагалі не зрозуміли, — відповіла Іроко. Рудий кіт, що
вигулькнув невідомо звідки, потерся об її ноги.
Поведінка жінки почала дратувати Гектора: ти бачиш,
яка ворожка знайшлася! Що вона могла знати про нього,
як насмілилася віщати тут, перед ним, свої інсинуації?!
Однак жінка перебила його ще до того, як він устиг ви-
словити своє збентеження.
— Послухайте мене. Як я вам уже сказала, у цю мить
ви не можете зробити нічого корисного. Те, що мало ста-
тися, вже сталося. Ми за крок від катастрофи, — тут я не

122
можу з вами сперечатись, — однак у цей час мужність по-
лягає в тому, щоб визнати факт катастрофи і уважно спо-
стерігати за всім, що відбувається навколо. Ми втратили
здатність спостерігати, не вміємо більше ні розуміти, ані
уявляти. Ось у чому полягає трагедія наших днів. Заува-
жувати межі — те, що донині не викликало ані найменшої
цікавості. Наприклад, у цю хвилину перестаньте думати
про своїх дітей та дружину і зосередьтеся на теплі власних
рук, яке передається від гарячої порцеляни, куди налито
ваш чай.

***

Гекторові довелося кілька разів глибоко вдихнути й

видихнути, щоб стриматися, щоб не скочити на ноги, не
втекти звідси світ за очі, не бігти під проливним дощем,
викрикуючи імена своїх дітей, своєї дружини, не вчинити
будь-якого безглуздя, щоб їх розшукати, замість того, щоб
сидіти, як оце зараз, непорушно і відчувати тепло чашки
з чаєм у руках, тоді як якась японка намагається втирати
йому в вуха дешеві прописні дзен-істини. Йому здалося,
що він божеволіє. Однак щось його утримувало. То що на-
справді тримав він у себе в руках?
— Така тонка порцеляна, — промовила Іроко, попива-
ючи чай, — а зберігає тепло. Ви пам’ятаєте, що сталося
одинадцятого березня 2011 року?
Голос Іроко долинав до нього здалеку, як через вату. У
ньому звучав гнів, якого раніше він від неї не чув. Оди-
надцятого березня? Він довго думав, аж поки не пов’язав
дату з батьківщиною жінки. Так, тепер він добре пригаду-
вав той день. Він тоді тільки-но приїхав до офісу, як почув
у новинах: землетрус, потім цунамі і вибух на атомній
електростанції. Славнозвісна японська ефективність,
що не встояла перед могутньою силою природи, десятки

123
кілометрів зруйнованої берегової лінії, величезна тери-
торія, заражена радіацією. Новини поступали безладно,
неясною залишалася природа катастрофи. Чому атомну
електростанцію побудували на березі моря? Чому ніхто
не подумав, до яких наслідків це може призвести? Чи,
можливо, ризик здавався таким малоймовірним, що його
навіть не взяли до уваги? Ота форма пихатості людської
раси, що призводить до сліпоти, Гекторові була добре ві-
дома: ми — хазяї світу, володарі природи.
— Я тоді мешкала в Наміє, невеличкому приморському
містечку. Так вирішив мій чоловік, щоб ми перебралися
ближче до його літніх батьків. Мені таке не дуже подо-
балося, адже мене непокоїло, що ми мали жити поряд із
атомною електростанцією. А він з мене кепкував. «Ну,
що такого може трапитися? — казав. — Ти начиталася за-
багато книжок про Другу світову війну». Він мав рацію,
мене справді дуже цікавить той історичний період, коли
людство наблизилося, як ніколи раніше, до свого кінця.
Було сорок шість хвилин на третю дня. Я сиділа вдома,
вчила італійську, — дієслова в умовному способі, — аж тут
почало трусити. Для мене це було вже не вперше, однак
коли подали сигнал тривоги цунамі з наказом термінової
евакуації, я відразу подумала про електростанцію. Мене
паралізувало від страху.
Іроко дивилася прямо перед собою в порожнечу, поки
розповідала; її пальці стискали чашку з чаєм, ніби хотіли
її розчавити.
— Все навколо втратило сенс, не було ніякого надій-
ного сховища, навіть думка про чоловіка не допомагала
мені вийти із заціпеніння. Я почувалася мертвою, разом
з усім, що мене оточувало. Думала про тварин, про річки,
дерева, — все зникло б навіки, через повільне і неухильне
зараження всіх форм життя, до якого б призвела поява
найрізноманітніших чудовиськ. Я не помилялася: систе-

124
ма охолодження вийшла з ладу, а вже через кілька годин
вибухнув перший реактор. І то був лише початок ката-
строфи, яка триває й досі. Кохічі, мій чоловік, підхопив
мене, як клунок, перекинув через плече і поніс до маши-
ни. Ми заїхали по його батьків і подалися з міста, перш
ніж інші мешканці вчинили так само, потрапивши на
кілька годин у затори на дорогах посеред спричинених
землетрусом руїн. Можна втікати від вогню або від ура-
гану, можна втікати від землетрусу, якщо тобі поталанило
не опинитися під завалами, але від радіоактивної хмари
не втечеш. Префектура Фукусіма була однією із сільсько-
господарських територій-годувальниць Японії; там ви-
рощували фрукти й овочі за традиційними технологіями,
що передавалися з покоління в покоління. Сьогодні ту
заражену землю у жалобних чорних мішках накидано у
здоровенні купи — гектари й гектари чорних мішків, на-
битих отрутою. Сотні років на тій землі не зможе вирости
нічого їстівного. Природа поступово повертає собі еваку-
йовані території, однак рівні радіоактивності такі високі,
що ні людина, ні тварина там не зможуть жити. Можливо,
колись рослини повернуть до життя той колись квітучий
край, але для цього знадобиться так багато часу, що навіть
уявити собі важко. Ми здатні за лічені секунди зруйнувати
те, що природа терпляче створювала тисячоліттями. Щось
не так із нашою цивілізацією, ви не думаєте?
Гекторові здалося, ніби він відчув тепло, про яке гово-
рила Іроко. Тепло від дотику рук до порцеляни.
— Моя реакція на ситуацію була такою, як оце у вас, —
продовжувала Іроко, — спершу мене охопила паніка. Я хо-
тіла залишитися, щоб допомагати тим, хто втратив усе, і
чекати, коли захворію на рак. Принаймні так від мене була
б якась користь. Таке ставлення до катастрофи можна ви-
правдати, але воно тепер уже недостатнє. Слід навчитися
дивитись уперед. Нас прийняла до себе родина двоюрід-

125
ного брата на півдні країни, неподалік від Осаки. У нас
не залишилося нічого, ні житла, ні роботи: архітектурна
студія, з якою я співпрацювала, збанкрутувала, ресторан,
де працював мій чоловік, зачинився. У нас не вистачало
духу завести дітей, а тому й наші плани створити велику й
міцну родину теж зазнали поразки. Кілька місяців потому
померла мати Кохічі; казала, що не може жити вдалині від
рідного краю, від землі, яку вони з чоловіком обробляли
десятки років. Коли ми розповідали, звідки втекли, люди
поглядали на нас скоса, боялися заразитись від нас ра-
діацією, вважали, що ми розносимо заразу, тримали нас
на відстані, нам не вдавалося інтегруватись у громаду. Я
ніяк не могла викинути з голови евакуйованих — тих, хто,
як ми самі, втратив усе майно, а насамперед — гідність
і право жити своїм життям. Таке вже було після війни:
тих, хто пережив Хіросіму й Нагасакі, — у нас їх називали
hibakusha, — зганяли у гетто, тому що боялися їх. Багато
хто накладав на себе руки, не витримавши пережитого
суспільного тиску. Ніби то ми, жертви, якимось чином
несемо відповідальність за катастрофу. Я знаю, що тобі
це здається безглуздим, однак такий традиційний устрій
у нас в Японії. Народ хоче лише забути те, що сталося,
уряд і компанія, якій належала атомна станція, зробили
все можливе, щоб зам’яти справу.
— Не думаю, що так роблять тільки в Японії, на жаль, —
сказав Гектор. — Досить згадати, як поводяться в Італії з
іммігрантами-біженцями, які пристають до наших бере-
гів. Вибачте, що запитую: а де зараз ваш чоловік?
— Це довга історія. Гадаю, зараз він у Парижі, куди його
запросили прочитати лекцію в бізнес-інкубаторі для тих
підприємців-початківців, які хочуть відкрити власну
справу, а потім приготувати вечерю разом з іншим відо-
мим шеф-кухарем із Бразилії — не пригадую його ім’я...
Не дивіться на мене так, я ж вам сказала, що історія ще не

126
завершилася. Шість дерев ґінкго вижили після атомного
вибуху і ростуть ще й досі. Коли я вперше приїхала сюди
й побачила оце дерево, що чекало на мене, то вирішила:
я мушу оселитися тут.
Гектор озирнувся довкола. Почув, як дощ тарабанить
по даху, і ніби прокинувся від сну. Спробував знову зосе-
редитися на кухлику з чаєм, на своїх руках, на порцеляні,
на теплі. У цій жінці було щось незвичайне, якесь внут-
рішнє світло. Він подумав, що Елені вона б сподобалася.
Звідси, з цієї оточеної лісом галявини, світ здавався да-
леким неконтрольованим хаосом. І в цю мить задзвонив
телефон Іроко.

22

У долині панував цілковитий хаос: річки розлилися і

вийшли з берегів, на дорогах затори через покинуті ма-
шини, автівки з людьми, які боялися вийти назовні.
— Ми їх нізащо не знайдемо, — стривожено промовила
Елена.
— А от я сумніваюся, що зможу перевезти трюфелі на
той берег. Долину навпіл розділяє річка. Тут навіть моєму
коникові-позашляховику доведеться змиритися. Хтозна,
можемо спробувати далі на півночі, однак доведеться
набратися терпіння: дорогу, що пролягає вздовж берега,
затопило, а швидкісну трасу закрили. Знайдуться такі, хто
товктиметься тут цілий день.
— І де вони ночуватимуть, як на тебе? — запитала
Елена.
— Сподіваюся, десь у безпечному місці.
— Нам треба розшукати моїх якомога швидше.
— Так, я знаю. Дай мені подумати.

127
 Пожежники намагалися звести мобільну переправу,
дорогу біля річки перекрили старими бар’єрами. Поліція
умовляла людей повернутися, однак здавалося, ніби ніхто
не знає до пуття, куди їхати й що робити. Три стареньких
пароплави в зоні інтерпорту нагадували білі прапори, які
просили пощади.
— Так мало треба, щоб посіяти бедлам. Хтозна, чому
ми ніколи не думаємо про це, поки все йде правильно, —
зітхнула Елена.
— А якщо саме так, як оце зараз, і є «правильно»? При-
йняти хаос, звикнути до факту, що ми не в змозі нічого
контролювати, і коли хочемо й надалі жити на цій землі,
мусимо призвичаїтися до чогось іншого? Маємо стати
гнучкішими, ніж раніше, знову почати озиратися навколо
себе; зрештою, людство завжди так поводилося. Це тільки
протягом кількох останніх десятиріч ми переконали себе
в тому, що все навколо повинно пристосовуватися під нас.
Однак це хибна думка.
— На себе мені начхати. А от що буде з тими, хто при-
йде після? Що буде з моїми дітьми?
— Годі філософії. Я зателефоную Іроко, а потім вирі-
шимо, що робити.
Перекинувшись кількома фразами з жінкою по теле-
фону, Ґвідо звернувся до Елени:
— Хочеш поговорити зі своїм чоловіком?
Елена вирячилася на нього, не розуміючи.
— Він — там, у неї. Я ж казав, що з ним усе добре. А
твої діти у норвежця, — отже, за них тобі теж можна не
хвилюватися.
Елена і надалі нічого не розуміла. Ґвідо передав їй
мобільний, і Гектор розповів їй про аварію, про зустріч
із норвежцем, про Іроко, яка забрала його до себе. Вони
разом поїдуть по дітей, не слід хвилюватися, їй можна
спокійно повертатись до Червоного Бука, а вони згодом
до неї якось доберуться.

128
 Елена відчула полегшення, однак разом із тим слухала
Гектора якось відсторонено, ніби він перебував за тисячі
світлових літ від неї. Тепер, коли вона почувалася у без-
пеці, їй здавалося, що її діти десь далеко-далеко, ніби ча-
стина її самої відірвалася від тіла, таке з нею трапилося
вперше. Відтоді, як діти народилися, вона не могла дума-
ти про себе окремо від них, сприймаючи їх невіддільною
часткою себе, а тому їм усім трьом треба було вижива-
ти разом. Коли вона була поруч із Сюзанною і Джован-
ні, почувалася спокійно; їй подобалося проводити час із
ними, хоча буденність іноді навалювалася на неї своєю
одноманітністю і повторюваністю: куховарити, проводи-
ти до школи й дитсадка, вислуховувати, дорікати, а ще —
купати, перевдягати, витирати, колисати, присипляти,
читати, годувати... — ціла низка дієслів, щоб відтворити
нескінченний перелік первинних обов’язків, монотонний
опис буденного життя, яке давало змогу її дітлахам рости
здоровими, захищеними, вільними, спокійними. Елена
подумала, скільки треба зусиль, скільки рішучості, само-
пожертви і відданості — так, відданості! — ось правильне
слово! Подумала, чи навчила їх бути ще й гнучкими та
здатними до адаптації, як радив Ґвідо, адже правильне
виховання на початку життя, можливо, дозволило б їм
краще зжитися із неуникним безладом існування. Хтозна.
Думка, що вони там зараз самі з якимось незнайомцем,
до того ж у такій критичній ситуації, її навіть тішила: все
одно їм доведеться навчитися дбати про себе.
— Я пропоную повернутися, — сказав Ґвідо, — все одно
тут ми мало що можемо вдіяти.
— Проведи мене до машини, — сухо попросила Елена.
Серцебиття посилене, важко ковтати. Очевидні ознаки
страху. «Я — доросла, одружена жінка з двома дітьми», —
подумала, нервово покручуючи на пальці обручку.

129
 Ґвідо увімкнув радіо. Ситуація у центральній частині
Італії, зокрема в Римі, була катастрофічною: вири про-
ковтнули цілі палаци; ґрунт несподівано став нетривким,
просоченим водою, гнилим; цілі квартали затопило, жи-
телі розбігалися у паніці... важко було навіть уявити, що
там відбувалося. А дощ і не думав ущухати. Папу Римсько-
го попри його бажання евакуювали на гелікоптері, — так
повідомив журналіст. Політики мовчали, як води в рот
понабирали. Схили пагорбу Янікул* поблизу Ботанічно-
го саду посунулися, перетворивши його на суміш води та
мулу, що потягла з собою дерева, теплиці, огорожі. У тій
чарівній, покритій зеленню частині міста минула майже
вся юність Елени. Вона любила там гуляти, читати, віднов-
лювати душевну рівновагу, коли сумувала. Ходила туди
навесні, коли розпускалися бруньки на деревах, а памо-
рочливий запах троянд огортав усе навколо. Їй подобалася
теплиця з сукулентами — рослинами, що мають спеціаль-
ні тканини для запасання води, здатними вижити у най-
несприятливіших кліматичних умовах і захищеними від
зовнішньої агресії колючками й товстою шкіркою. Шари
життя, що накопичуються, колючка за колючкою, біль за
болем. Вона ледве стримувала сльози, думаючи про весь
той жах, про руйнування. Рим, такий вразливий, зруйно-
ваний, узурпований, завалений мулом, залитий водою.
Той самий Тибр, що бурхливими водами протікав у неї
перед очима, зовсім розходився. Та разом із болем Елена
відчувала злість на людство через його впертість, бо воно
не бажало нічого бачити й чути. Чому? Адже сигнали були
такими сильними, що ними не можна було знехтувати.
Ґвідо розвернув машину і взяв напрямок на Пенну.

* Янікул (італ. Gianicolo) — пагорб у Римі на західному березі Ти-

бру (район Транстевере). Названий на честь бога Януса (дволикого
бога входів та виходів) і легендарного царя Лація, що жив, за пере-
казами, на цьому місці.

130
 — Знаю, все, що відбувається, — це справді страшно,
однак мені не вдається бути цілковитим песимістом. По-
думай лишень, що трапилося з твоєю родиною, — сказав
він. — Кожному з нас хтось допоміг, і що дивно — всі ті,
хто вам допомагав, знайомі між собою. Таке враження,
ніби якимось загадковим, без нашої безпосередньої волі,
природним чином між нами виникла тут, у долині, єдина
мережа, а в центрі цієї мережі — Тибр, що тече до Орте.
Зовсім різні особи, не пов’язані між собою, однак мають
щось спільне. Хіба тобі це не здається неймовірним?
Елена про це не замислювалася, але зрештою — так,
мусила визнати: справді неймовірно.
— Ми ще й досі розділені, однак я відчуваю, як між
нами виникають невидимі зв’язки, нові стосунки, і коли
ми знайдемо в собі сили, щоб знову об’єднатися... не
знаю, здається, йдеться про рух спротиву. Досі ми зали-
шалися у підпіллі, але зараз ситуація критична, а тому
доводиться об’єднатись і вийти зі схованок, щоб нарешті
познайомитися.
— Схоже на діалог із фантастично-наукового фільму...
або з військового, — задумливо відповіла Елена, — але я
розумію, про що ти. Я вже кілька років так почуваюся — не
такою, як усі, неправильною, ніби мій кривокосий погляд
бачить те, чого інші не помічають. І те, що бачу, наганяє
на мене тривогу. Я знайшла собі схованку в книжках, але
ніколи не знайшла в собі мужності, щоб вийти з ізоляції.
Забагато в мені страху, а можливо, сором’язливості, браку
мужності.
— Як на мене, оте, що бачить твій, як ти кажеш, «криво-
косий» погляд, настільки незбагненне, що призводить до
паралізуючої дії. Що можу зробити я, що можеш зробити
ти? Перекладачка і збирач трюфелів, які хочуть врятувати
світ, — це ж смішно, однак...
— Подумай-но, якщо сонце вже більше ніколи не зійде
над небокраєм, якщо нам віднині доведеться назавжди

131
жити у світі, де без упину йде дощ, як оце зараз. Я, напри-
клад, більше не можу терпіти оцю зливу й сірість навколо.
— У мене було таке минулого літа. Я щодня молився,
щоб побачити принаймні одну-єдину хмаринку на гори-
зонті. Думав про пересохлі криниці, про дерева й тварин,
що потерпали від спраги. Думав про нас, про те, що до-
ведеться шикуватись у чергу, щоб набрати питної води,
або про її надлишок, як оце зараз. Знадобиться докласти
чимало зусиль, щоб виправити все понівечене. Подумай
про ліси. В Італії лісові площі збільшуються через те, що
малі села зникають, особливо у внутрішніх районах Цент-
ральних Апеннін. Однак ці райони характеризуються мі-
німумом біосфери, що спричинить ріст популяцій вовків,
диких кабанів, а це призведе до виникнення недружніх
для людини екосистем. Звісно, природа відвойовує свій
простір, але яким він буде? Мені смішно від тих, хто каже
«повернімося до природи»! Для мене такі заклики не ма-
ють сенсу.
— Можеш увімкнути музику? Бо на мене це все навіює
журбу...
Ґвідо глянув їй у очі, і від того погляду вона затремтіла.
Поки розмовляли, Елена навіть не помітила, як вони про-
минули те місце, де вона залишила свою автівку, і тепер
піднімалися схилом у напрямку до Амелії.
— Зараз ти поїдеш до мене, — сказав їй Ґвідо.

23

— Доведеться мені забути про трюфелі, — скрушно

похитала головою Іроко. — А мені так хотілося!.. Саме в
такі години, як зараз, слід їсти трюфелі. Доведеться зми-
ритись. Так, я знаю, що Орте-Скало теж затопило. Тут зі
мною один синьйор, який шукає свою дружину, ти не міг

132
би передати їй мобільний? — вона простягла телефон Гек-
торові.
— Елено, ти як? — запитав Гектор. Почувши голос дру-
жини, відчув себе, ніби відчинив двері свого будинку після
довгого і важкого робочого дня. — Так, я розбив машину,
але, зважаючи на ситуацію, це дурниці. Я залишив дітей
у норвежця, у хлопця на ім’я Ове, а я тут, з Іроко. Схоже,
нам усім пощастило опинитися з добрими людьми. Я збив
собаку, вона поранена, але виживе, напевно. Ми назвали її
Пандорою... так, схоже, що скриньку вже відкрито. Прошу
тебе, не роби дурниць. Зустрінемося у Червоному Буці, як
тільки з’явиться можливість, хоча й не уявляю собі, як ми
туди доберемося. Адже зараз Тибр — нездоланна пере-
шкода... так, як тільки я доїду до дітей, спробую зателе-
фонувати на цей номер. Скоро зустрінемося, сподіваюсь...
Гектор на якусь мить замовк, не знаючи, що додати.
Знову ота стіна. Однак зараз відчував, що йому кортить її
завалити, навіть якщо для цього доведеться розбити ку-
лаки до крові.
Він повернув мобільний Іроко. Затим поговорив із
дітьми. Вони допомагали Ове поратися з курми і зати-
кати всі дірки в стінах. Із Сюзанниного голосу йому зо-
всім не здалося, що вона злякана, швидше — розважалася.
Джованні піклувався про цуценя, він теж був спокійним,
розповів батькові, що випив свіже яйце, ще тепле.
— Тільки-но вилізло з курячої гузки! — повідомив зі
сміхом. — Таке смачне! То було яйце Ренати, найсміливі-
шої курки в світі! Інші взагалі не несуться, бояться грози.
От страхопудки!
Діти запитали, чи є новини від матері, тоді Сюзанна
підвела край розмові:
— Вибачай, таточку, але в нас тут купа справ. Чао!
— Схоже, у них там все добре, — каже Гектор. — Іроко,
щиро дякую, що ви мене прийняли.

133
 — Насправді це ви самі за мною вчепилися. Хай там як,
а вам треба, мабуть, їхати по дітей, поки ще не стемніло,
як гадаєте? Як на мене, цієї ночі доведеться вам спати в
мене. Я не керую машиною, однак маю старенький пікап.
Отам, уздовж схилу, тягнеться дорога аж до садиби Ове,
нею можна доїхати, уникаючи потреби спускатися до Ор-
те-Скало. Та краще виїжджати зразу.
Гектору подумалось: як умудряється ця жінка мешкати
в такому відлюдному місці й не керувати машиною?
— На це в мене є мій чоловік, — сказала вона, не чека-
ючи на його запитання, — а як ні, я ходжу пішки. Я люблю
ходити, як ви вже самі змогли помітити. Зараз знайду вам
іншу пару взуття, бо ваше ще не просохло.

***

Вони разом вийшли під дощ. Небо було низьке, сі-

ро-свинцеве, навіть не вірилося, що лише кілька днів тому
стояла літня погода. Сіли в пікап, червону «тойоту». Тепер,
трохи заспокоївшись, Гектор відчув, як зголоднів. Йому це
здалося добрим знаком.
— Тільки обережно, — приказувала Іроко, — дорога
дуже вузька й слизька.
— Добре, старатимуся, — буркнув Гектор, — я вже одну
автівку розбив сьогодні вранці.
Вони рушили й заглибились у ліс, залишивши позаду
садибу з її теплом.
— Кілька місяців потому помер батько Кохічі, — про-
довжила свою розповідь Іроко, поки машина поволі
котилась уперед, — нас більше нічого не пов’язувало з
Японією, окрім страшних споминів. Я запропонувала чо-
ловікові використати наші останні заощадження на по-
дорож до Європи. Хотілося побувати в Італії, зокрема у
Флоренції, бо мене завжди захоплювали італійська мова,

134
Данте і решта дивовижних речей, які я роками вивчала.
Я вважала, що тільки краса зможе загоїти рани в наших
душах. Мій чоловік погодився, сказавши, що він теж за-
любки поласує традиційними італійськими стравами
і спробує створити особливе меню з комбінацією страв
італійської та японської кухні. Я навіть гадки не мала, про
що він говорив, однак збагнула: він щось задумав; а коли
мій чоловік щось задумає, то в нього завжди все виходить.
Ми деякий час прожили в Тоскані, і там я познайомила-
ся з однією людиною, яка розповіла мені, що італійський
уряд надає охочим залишені землі в регіоні Тоскана та в
інших регіонах Центральної та Південної Італії. Той факт,
що населення покинуло ці землі, є однією з причин сьо-
годнішньої катастрофи: більше ніхто не чистить стоки,
не проріджує ліси, не перевіряє схили, береги, русла рі-
чок. Таким чином деякі покинуті садиби або збанкрутілі
фермерські хазяйства держава надає за символічну ціну,
щоб мотивувати молодь повернутися до села. Отоді в
мене виникла ідея. Я запропонувала кільком італійським
друзям приєднатися до мене, щоб створити кооператив,
сама підготувала всю необхідну документацію, і ми ви-
грали перший ґрант на двадцять гектарів сільськогоспо-
дарських угідь у провінції Вітербо. Потім ми виграли ще
один... ось тут, дивіться, слід повернути праворуч, далі
дорога спускається трішки донизу. І потім починається
найскладніший відрізок. Мені хотілося, щоб деякі родини,
що втратили своє житло в Японії, перебралися сюди. Там
багато таких, хто залишився у районі Фукусіма, бо там їм
виплачують невелику субсидію, а іншого виходу в них не-
має, от і доводиться жити з дітьми у забрудненій радіаці-
єю зоні, щоб отримувати хоч якісь гроші. Адже якщо вони
звідти переїдуть, то і тих не матимуть. Однак допомогти
їм перебратися сюди, зважаючи на теперішню міграційну
політику в Європі, виявилося надзвичайно складно. Знає-

135
те, як нам вдалося? Завдяки черницям! Перші три родини
з Фукусіми прийняли до себе бенедиктинки з Віторк’яно,
з того все й почалося. Ми поселилися тут. Вам це може
здатися дивним, але до нашого малесенького, загубленого
посеред лісу ресторанчика приїжджає народ з усієї Італії.
Мій чоловік — дуже відомий шеф-кухар. Ми використову-
ємо тільки ті продукти, які виростили селяни з Фукусіми
та фермери з Туші, і ви навіть уявити не можете, з якими
неймовірними результатами! Клімат тут не набагато від-
різняється від нашого, хоча у наш час відбуваються такі
кліматичні зміни, що страшно й казати, — і тут, і деінде.
Ми зуміли виростити тут неймовірні культури, не виста-
чає тільки мацутаке. Але і їх скоро розведемо, я в цьому
впевнена. А тим часом доводиться задовольнятися трю-
фелями мого приятеля Ґвідо.
Оту назву, «мацутаке», Гектор уже десь чув, але не при-
гадував, де саме. Розповідь Іроко здавалася неймовірною,
однак, поглядаючи на цю мініатюрну жінку, слухаючи її,
він переконувався, що в світі немає нічого неможливого.
Можна навіть розбити кулаками високу стіну. А ще йому
не терпілося поласувати стравами з меню її чоловіка. Так
і є: він справді дуже зголоднів.
Йому не вірилося, що лише кілька годин тому він блу-
кав під зливою у стані цілковитого розпачу. Не вірилося,
що лише кілька днів тому він безтурботно походжав ко-
ридорами свого офісу, сам не знаючи, що він там робить.
«Як усе по-дурному, складно, несправедливо», — поду-
мав, однак його мозок відмовлявся скласти докупи всі
частинки мозаїки, надто вже їх було багато. Він подумав
про Клаудію, про свою колишню ілюзію, ніби поряд з нею
все у світі могло на мить стати простішим, природнішим,
кращим.
— От ми й приїхали, — промовила Іроко.

136
 Гектор вискочив з машини, допоміг вийти Іроко і побіг
шукати своїх дітей.

24

З-посеред густого лісу визирнула галявина, на ній сто-

яла прямокутна будівля зі скла й дерева. Невідомо звідки
раптом вискочив пес.
— Орцо, ходи-но сюди, я тебе з кимось познайомлю! —
вигукнув Ґвідо, виходячи з машини. Пойнтер кинувся до
нього. — Ну, ти й замазура! Навіть незрозуміло, якого ти
кольору!
— Зараз спробую вгадати, — промовила Елена, поче-
кала, поки собака її понюхає, а потім почухала його обе-
режно за вухом.
Орцо плигав і гавкав на радощах.
— Я повернувся раніше, ніж передбачалося! — звернув-
ся до нього Ґвідо. — Задоволений? Ходімо, Елено, всере-
дину, поки ми знову не змокли до нитки.
Елена роззирнулася довкола. Відразу зі входу відві-
дувачі потрапляли до великої кімнати із заскленими сті-
нами, що радше нагадувала оранжерею, ніж світлицю:
все приміщення було заставлено диванами з вишитими
подушками, стоси книжок лежали тут і там на підлозі,
привертали увагу низенький столик з різьбленого тем-
ного дерева, шафки, наповнені розписаними чашами,
східним глиняним посудом, статуетками, вазами, му-
зичними інструментами. Кімната здавалася просторою,
світлою, затишною, незважаючи на сіру й похмуру днину.
Підлогу було застелено перськими килимами, по яких так
і кортіло пройтися босоніж. У приміщенні пахло деревом
і теплом.

137
 — Мій собака — вихований, на дивани не залазить, —
промовив Ґвідо, — цього літа мені довелося повісити што-
ри, бо було занадто сонячно. Я вивчаю можливості для
природного охолодження. Взимку — ніяких проблем, тут
ніколи не буває холодно, хіба що трішки волого у такі дні,
як нині.
Елена здивовано роззиралася довкола.
— А ти не казав мені, що ти — бувалий мандрівник і
часто подорожуєш до східних країн...
— Я ще багато чого тобі не казав. Ходімо, покажу тобі
майстерню.
Вони перейшли до іншої частини будинку, до ще
одного великого приміщення, схожого за розмірами
на світлицю, однак заставленого великими столами,
теслярськими знаряддями, різаками, пилками і різця-
ми, чим нагадувало столярну майстерню, з невеличким
столярним верстатом і неймовірною кількістю виробів
та скульптур із дерева. Елена помітила цілу колекцію
черпаків і ложок.
— Оці я виготовляю для ресторану моїх друзів-япон-
ців, куди збирався відвезти трюфелі і де зараз перебуває
твій чоловік.
Їй здалося дивним, що Ґвідо говорить про Гектора.
— А там що? — запитала вона, побачивши купу яко-
гось старого мотлоху в кутку майстерні: барабан праль-
ної машини, кран для води, дверцята від автомобіля, пів
велосипеда...
— Це я знайшов у лісі минулого літа після великої по-
жежі. Мені кортіло зібрати те, що навіть вогонь не здат-
ний знищити. Залишки нашої промислової ери; я іще не
вирішив, що з цим робити; нехай поки що полежить, я
використовую його як джерело натхнення.
— Ти знайшов увесь отой мотлох у лісі?!

138
 — Люди користуються природою як зливною ямою:
беруть, що їм треба, а на решту плювати хотіли. Якось під
час одного з походів по лісу я наткнувся на двох чолові-
ків, що звалювали сміття з вантажівки. Ще й пригрозили
мені гвинтівкою, сучі сини. Я нічого не міг удіяти, хіба що
потім написати на них заяву карабінерам. Звісно, тим усе
й скінчилося.
— А це що? — запитала Елена, беручи до рук маленьку
дерев’яну статуетку, що зображувала русалку. Гладенька,
бездоганна, вона так зручно лягла в руку, що нагадувала
амулет, щоб крутити між пальцями в задумі.
— Це моя остання робота... — відповів Ґвідо. — Здаєть-
ся, вона якраз на тебе й чекала; візьми собі. Це для тебе.
Він обхопив її обома руками за талію:
— Це все — дари лісу. Я просто надаю їм форми. І ти
теж — дар лісу. — Він ніжно провів долонею по її волоссю
і погладив по щоці.
Елена відчула, як якась загадкова і могутня сила під-
штовхує її в обійми цього чоловіка, попри всі її принци-
пи і бажання. Їй нестримно хотілося зруйнувати зведені
нею самою бар’єри і забутися, перетворитися на іншу, від-
шукати свою втрачену за довгі місяці журби внутрішню
силу. Тому вона першою стягнула з нього светра, поспіхом
розстебнула сорочку, ледве не повідривавши ґудзики, до-
торкнулася до низу живота, відчуваючи його затверділий
статевий орган. Світ навколо закрутився, ніби карусель.
Статуетка випала з її рук.
Ґвідо поцілував її довгим поцілунком, потім підняв і,
цілуючи, обережно поклав на ліжко.
— Не поспішай, — прошепотів, — я не хочу втратити
навіть єдиної миті; спершу дай мені на тебе подивитися.
Він зняв із неї светра. Елена, намагаючись відволіктися
й заспокоїти ритм дихання, роздивлялася довкола. Ліжко
з оливкового дерева з білими простирадлами нагадувало

139
їй готовий відпливти від берега човен. За великим вікном
було видно ліс. Вона зачекала, поки Ґвідо зніме з неї одяг,
не відчуваючи ані краплі сорому перед чоловіком, якого
зустріла лише кілька годин тому. Їй здавалося, ніби вона
входить у невідоме їй царство, де не може й не повинна
нічого вдіяти, крім як віддатися на волю силам, що несли
її у загадкове місце, про існування якого вона досі навіть
не чула.
Як тільки обоє роздягнулися, вже було не до ніжностей.
Пристрасть, запаморочення, плечі, руки, стегна, ступні,
вуха... Ґвідо дивовижним чином змінював планіметрію її
обрисів, ніби хотів виліпити заново. Елені здавалося, що
його руки хочуть надати нових форм її тілу, — так само,
як робили зі знайденими в лісі гілками й корінням. Вона
почувала себе територією для завоювання. І не просила
нічого іншого, крім як бути завойованою.
Перш ніж увійти в неї, Ґвідо ніжно приклався язиком
до її плоті між ногами. Від незбагненного раніше задово-
лення її тіло й мозок пронизало мов блискавкою, з горла
вирвався здушений крик. Їй здалося, що цей чоловік три-
має в собі таємницю її бажання і цієї миті відкриває її для
неї. Вона міцніше обхопила ногами його талію, вчепилася
руками йому в плечі, і так вони рухалися й рухалися ра-
зом, то віддаляючись, то міцно притискаючись, ніби ні-
коли більше не мали розлучатися.
Елена знову скрикнула, цього разу голосним, диким
криком, ніби випльовувала вогонь чи внутрішній вибух.
Однак не випускала з себе Ґвідо, притискала його до себе,
увіп’явшись нігтями йому в спину, аж поки й він теж не
скрикнув і не здригнувся хвилями оргазму.
Так вони лежали якийсь час поряд, приходячи до тями,
переводячи подих, із захриплими голосами, аж поки по
Елениних щоках не покотилися сльози.
— Ну от, кругом сама вода, тече з усіх дір, — пожарту-
вала вона і засміялася. — Чому ти так на мене дивишся?

140
 — Ти мене не випустила. Ти — божевільна.
— Ні, ніяка я не божевільна. Мені просто треба було
віднайти в собі колишню силу.
— Ти така гарна! — хрипко промовив Ґвідо.
— Сподіваюся, ти не звернув уваги на мої труси!
— Ще б пак! У тебе найсексуальніші труси, які мені ко-
ли-небудь доводилося бачити! Світло-блакитні з рожеви-
ми фламінго, хіба ні?
— Який сором! Я вхопила вранці перші, що трапилися
під руку, тому що інші змокли під дощем... ще й ґумка
розтягнута!
Ґвідо попестив її по спині й поцілував:
— Ти — мій дивовижний фламінго!
Потім підвівся і пішов до ванної. Елена дивилася йому
вслід, милуючись стрункими ногами, пружними сідни-
цями, сильними м’язами спини, незважаючи на його да-
леко не юний вік. Було в рухах Ґвідо щось королівське,
справжня чоловіча врода. Повернувся він уже з великим
рушником на талії, що прикривав нижню частину тіла аж
до колін, і з тацею в руках, на якій парували дві чашки з
чаєм. Елена тим часом і не думала одягатись, однак соро-
му не відчувала. Сама собі дивувалася, не впізнавала себе
в тій жінці, що так, не вагаючись, без найменшого сумні-
ву, віддалася пориву пристрасті. Ґвідо вмостився поруч із
нею. Елена довго дивилася на нього, на його руки й ноги,
зрештою провела пальцями по скуйовдженій шевелюрі.
— Як на звичайного збирача трюфелів, у тебе аж заба-
гато особливих талантів. Є щось, чого ти мені не розповів,
чи не так?
— Минуле мені більше не належить. Не думаю, що це
цікава тема для розмови. І це не змінило б нічого з того,
що ти зараз знаєш про мене. Так краще, запевняю тебе.
— Ти такий гарний, Ґвідо, і такий привабливий... —
промовила Елена, знімаючи з нього рушника. Нахилила-

141
ся над ним і ніжно доторкнулася губами нижче живота,
ще нижче, відчуваючи задоволення від його задоволення,
відчуваючи, як напинається і тремтить його плоть між її
губами. Вони знову кохалися, однак цього разу повільно,
не поспішаючи, чекаючи одне на одного, милуючись одне
одним і цілком віддаючись любовним пестощам.

***

Коли вона розплющила очі, була вже ніч. Вона знайшла

Ґвідо на кухні, той готував вечерю. Стіл було накрито, як
на свято.
— Котра година? — запитала вона. — Як ти вважаєш, чи
не краще мені повернутися до Червоного Бука?
— А ти не вважаєш, що спершу нам слід чогось поїсти?
Не знаю, як ти, а я помираю з голоду.
— А чому в тебе вдома не проведено електричного
струму?
— Я встановив сонячні батареї на даху.
Елена спостерігала, як він швидкими, точними рухами
нарізає радікйо та гриби, а в каструлі тим часом киплять
овочі для бульйону.
— Я просто обожнюю різотто, — сказав Ґвідо. — Не
хочеш келих червоного? Із цією погодою ми нарешті
увійшли в осінь. Ти навіть не уявляєш, який я радий, що
це нескінченне спекотне літо нарешті скінчилося!
— Так, я якраз говорила про це вчора з Адою. Здається,
вона теж належить до тієї спільноти спротиву, про яку ти
згадував.
— Нас значно більше, ніж ти гадаєш.
— До речі, мені треба їй зателефонувати, поцікавитись,
як вона. Космічна буря, про яку вона говорила мені вчо-
ра... тепер я, здається, краще її розумію.

142
 25

Він знайшов їх у великому приміщенні з каміном,

де вони разом забивали цвяхи у перекошені налични-
ки вікна, щоб хоч якось їх підремонтувати. Сюзанна — у
здоровенній картатій байковій сорочці, куди могли поміс-
титися четверо таких, як вона. Джованні уважно слухав
пояснення Ове, як слід забивати цвяхи і не луснути себе
по пальцях. А Пандора згорнулася калачиком у нього під
ногами з таким виглядом, що було ясно: вона більше ніза-
що його не покине. Хлопчина кинувся до батька в обійми.
— Таточку! — вигукнув. — Нам обов’язково треба за-
вести собі курку, що несе яйця! Ти навіть не уявляєш, яке
смачне було те, яке я з’їв раніше!
— Я б і сам із задоволенням скуштував таке, — сказав
Гектор, — такий я голодний! Познайомтеся, діти, це Іроко.
Якби не вона, я б і досі блукав, як дурний, біля Орте-Скало.
— Оці двоє, — втрутився у розмову Ове, — залишаються
зі мною. Не робітники, а золото! Але я дуже сподіваюся,
що дощ скоро вщухне, поки моя хата не розвалилася на
шматки. Мені вже давно треба підремонтувати дах, але з
цією зливою не знаю як. І скоро вже смеркне.
— Не хочеш теж перебратися до мене? — запитала його
Іроко. — Так було б безпечніше.
— Дякую, але я краще залишуся тут, щоб тримати си-
туацію під контролем.
— Нам час іти, дітвора, — сказав Гектор, — ми ще по-
вернемося, допоможемо Ове, я вам обіцяю. Завтра спро-
буємо якось добратися до Червоного Бука, до мами. Це
буде нелегко.
Як вони всі помістяться в пікапі? Та ще й із цим цуце-
ням, хай йому грець! Прощаючись, Ове сказав Сюзанні,
що вона може залишити сорочку собі і що він чекатиме
на їхню допомогу, як тільки вщухне дощ.

143
 — А якщо він вже ніколи не вщухне? — запитав Джо-
ванні.
Ніхто не відповів. Хлопчик за будь-яку ціну хотів умос-
титися разом із собачкою в кузові, накрившись брезен-
том. Гектор, Іроко й Сюзанна сіли спереду. Уже стемніло,
дощ періщив іще дужче. Внизу, в долині, не видно було ані
вогника — як у глибокому колодязі, куди все провалило-
ся. Що відбувалося там, унизу? Яких масштабів набрала
катастрофа? Ніхто з них не міг передбачити, що там ста-
неться незабаром; а може, не було навіть сенсу над цим
замислюватися. Несподівано прогнози на майбутнє вкот-
ре стиснулися. У його випадку вони обмежувалися тим,
щоб чогось поїсти, захистити своїх дітей, добратися до
Червоного Бука, де відшукати Елену. Решта не мала ні-
якого значення.
Під час поїздки ніхто не зронив ані слова, навіть Іроко
здавалася стривоженою. Ззаду, під брезентом, Джованні
розмовляв про щось із собакою. Незважаючи на тряску,
дощ і холод, через кілька хвилин він навіть задрімав.
Йому приснилося, що він іде з Пандорою квітучим лу-
гом, помічає, як росте трава, як на деревах з’являються
перші листочки, як комашки літають над квітами й повза-
ють по землі. Він міг стати малесеньким, як і вони, і роз-
гадати усі таємниці життя рослин та живих істот навколо.
Потоваришувати з усіма, навіть із сонцем, завдяки якому
ростуть рослини. Все навколо було зеленим і блискучим,
як у казці «Дивовижний чарівник з країни Оз», що батько
читав йому перед сном. Він знав, що йому все це сниться,
але той сон був такий прекрасний, що прокидатись йому
зовсім не хотілося.

***

Гектор узяв його на руки, промоклого як курча, і по-

ніс до будинку. Роздягнув, витер рушником, погладив по

144
ніжній шкірі, глянув на ноженята з чорними нігтями, на-
тягнув на сина піжаму Іроко, адже жінка на зріст була не
набагато вищою за малого. Нехай поспить, поки не буде
готова вечеря, він зовсім знесилів. Зрештою, як і вони всі.
Собача відразу вмостилося у нього в ногах. Напевно, вони
перебували в одній з небагатьох садиб долини, де ще пра-
цювали електричний струм та опалення і де можна було
куховарити. Іроко приготувала рамен* з куркою, і його
приємний аромат заполонив кухню. Гектор думав, як там
зараз у Червоному Буці і чи Елена знайшла собі затишний
прихисток, як оце у них. Про квартиру в Римі намагався не
згадувати. Довго дивився на Джованні, що солодко сопів, і
на Сюзанну, яка уважно спостерігала за точними й уміли-
ми рухами Іроко, за лезом ножа, що літав угору-вниз, за
легкими руками, що чистили варені яйця, за шматочками
курки, які шкварчали на пательні. Гектор помітив щось
особливе в доньчиному погляді, якусь незвичну зрілість і
серйозність, що його збентежили. Вона задавалася йому
іншою — не такою, якою він бачив її раніше, ніби вона
враз стала дорослішою і цілком незалежною. Його охопи-
ло почуття захоплення і поваги. Зрештою, вони з Еленою
добре попрацювали як батьки.
— Є новини від вашого чоловіка? — запитав Гектор,
щоб перервати мовчання, яке несподівано здалося йому
занадто напруженим.
— Я дуже хвилююся, — відповіла вона. — Він має по-
вернутися завтра, однак за таких умов я сумніваюся, що
він зможе вилетіти. Рейси до Ф’юмічино й назад скасу-
вали, і потяги теж. Гадаю, що доїхати вдасться хіба що до
Флоренції.

* Рамен — страва японської кухні з пшеничною локшиною. Дуже

популярна в Кореї та Японії, особливо серед молоді, бо недорога,
смачна і поживна.

145
 — Я міг би поїхати пікапом і забрати його з будь-якого
міста на півночі, — запропонував Гектор. — Я добре знаю
ці краї; головне — їхати другорядними дорогами і трима-
тися подалі від річки.
— Побачимо, як вчинити, дякую вам за пропозицію.
Гектор відчув, що характер у неї сильний; напевно,
саме це дозволило їй пройти через усі випробування, які
випали на її долю.
— Оці перепади від засухи до повені завдають шкоди
землі. Я хвилююся за наші посіви. Нам довелося докласти
чимало зусиль, щоб забезпечити їм регулярний полив, а
тепер навіть не знаю, що з ними станеться. Я вже думала
про те, щоб створити систему для збирання дощової води
на випадок засухи. Але коли отакі дощі — це справжнє
лихо. Добре, ходімо за стіл, вечеря готова.
Гектор пішов будити Джованні, затим усі четверо всі-
лися за стіл на високих кухонних табуретах.
— Ви знаєте, як орудувати паличками? Зумієте взяти
спагеті, не заляпавши сусідів? — поцікавилася Іроко.
Гектор почав їсти. Гарячий суп, у якому смак м’яса вда-
ло поєднувався зі смаком овочів, видався йому неймовір-
но добрим. Він навіть заплющив очі від задоволення, аби
краще насолодитися смаком страви.
— Якщо ви так куховарите, — вигукнув він, — то я на-
віть уявити не можу, що виробляє ваш чоловік!
— Сподіваюся, вже скоро ви матимете нагоду дізнатися
про це особисто, — відповіла Іроко.
— Справді дуже смачно, — зауважила Сюзанна, — а я
вважала, що в японській кухні, крім суші, нічого немає. А
мені суші не дуже смакують.
— Це все одно, як коли б я вважала, що в італійській
кухні, окрім спагеті та піци, нічого немає! — похитала го-
ловою Іроко.

146
 Джованні їв мовчки, через силу тримаючи очі розплю-
щеними. Пробурмотів щось про собаку, хотів перекона-
тися, що її теж нагодували. Як тільки батько відніс його
знову в ліжко, відразу заснув.
Тоді Іроко розповіла історію свого життя дівчинці, яка
засипала її запитаннями.
— Ніхто більше не говорить про аварію на атомній
станції, — обурювалася вона, — це неприйнятно! У вас тут
часом немає інтернету? Тільки для того, щоб хвилинку
поспілкуватися із рештою світу... принаймні з тим, що від
нього залишилося.
Гектор зовсім забув про мобільний доньки. Дівчина
поклацала хвилинку, врешті заявила, що нікого з її зна-
йомих в онлайні немає.
— Я дуже хвилююся за моїх подруг, зазвичай у цей час
мені надсилають купу повідомлень.
— О, нарешті впізнаю мою Сюзанну! Сонечко, як на
мене, ситуація в Римі зараз дуже критична.
Зважаючи на кілька знімків, які їм вдалося знайти в
інтернеті, у місті справді було жахливо. Ніхто не розумів,
що насправді відбувається, багато людей намагалися ви-
їхати з міста.
— Нагадує фільми про всесвітні катаклізми, що так
до вподоби моїм однокласникам, — сказала Сюзанна. —
Повірити не можу, що все це відбувається насправді. Так
дивно. А ти часом не телефонував бабці?
— Ні, як я міг це зробити?!
— Татку, вона там, мабуть, у відчаї!
І тільки в цю мить Гектор збагнув, як перевернулося
все в його свідомості. Досі він навіть не подумав про своїх
батьків; тобто він думав, але якось відсторонено, навіть не
припускаючи, що їм, можливо, потрібна його допомога.
Невже небезпека може так швидко перетворити нас на
егоїстів, які дбають лише про власне виживання?! Хіба не

147
повинно бути навпаки? Хіба їм не допомогла оця незна-
йома японка, без якої невідомо, що б із ними сталося?
Невже справа тільки у фізичній близькості? У збігу обста-
вин? Коли він виїхав із Рима, щоб приєднатися до Елени
в Червоному Буці, чому не подумав про те, щоб забрати
з собою батьків? Голова йшла обертом від таких думок.
Вони кілька разів намагалися зателефонувати з мобільно-
го Іроко, однак зв’язку не було. Його батьків уже могло не
бути серед живих, і то видавалося найкращою гіпотезою.
— Годі вам так побиватися, — промовила Іроко, — з
екологічного погляду сім’я не є життєздатною одиницею.
Важливі зв’язки слід шукати деінде, у спільних проектах
життя. Саме випадкові зустрічі допомагають створити
міцну громаду, а не спільна кров. Це ще одне правило,
яке нам слід засвоїти, якщо ми хочемо вижити на планеті
Земля.
Сюзанна підійшла до батька й обняла його за шию.
— Я дуже люблю тебе, татку, — сказала.
Йому здалося, ніби дочка дивиться на нього із суміш-
шю ніжності й жалю, як дивляться на того, хто не може
дати собі ради.
Попри страшну втому, Гектор ніяк не міг заснути. Цілу
ніч крутився у ліжку поряд із собачам, прислухаючись до
невтомного торохтіння дощу за вікном, уявляючи собі
того дракона, що довгими роками живився мулом, хова-
ючись під землею, і ось тепер виліз на поверхню, зато-
пивши тим мулом усе навколо. Аж поки таки не заснув
важким сном, проспавши до похмурого світанку, який не
передбачав нічого доброго.

26

Стіл був накритий білою полотняною скатертиною, на

якій красувалися глиняний, розписаний від руки посуд,

148
кольорові склянки, різні за формою столові прибори, ва-
зочка з хлібом і маленька свічка в центрі.
— З ними все добре, вони ночуватимуть у пані з Япо-
нії. Моя донька сказала, що вони вже заприятелювали і
що пані називає її Сюзі-сан. Не розумію, зазвичай вона
терпіти не може, коли її називають Сюзі. Каже, що та
жінка мені точно сподобається і що вона пригощала їх
найсмачнішим супом, який їй коли-небудь доводилося
їсти. Здається, їй кортіло розповісти мені ще дещо, однак
я вирішила не допитуватися.
— Побічні наслідки катастрофи, — весело підморгнув
Ґвідо, — сподіваюся, моє різотто буде не гіршим за суп
Іроко.
— Це ж той самий запах, який я відчувала у машині.
Як я могла його відразу не впізнати? — Елена понюхала
різотто.
— Ти була не в собі.
— О, тоді виходить, що зараз я оговталася, бо цей запах
здається мені просто неймовірним.
Ґвідо підняв келиха:
— Як казав мій батько, краще померти насолоджую-
чись, аніж тупо чекати смерті. Елено, я дуже щасливий,
що зустрів тебе.
— Я теж, — відповіла вона, дивлячись йому в очі. — За-
раз мені хотілось би змінити ім’я, адже віднині я почува-
юся іншою особою.
— Цікаво. І як би ти хотіла, щоб тебе називали?
Елена скуштувала рис. Здавалося, всі смаки такі яскра-
ві, такі впізнавані: смак кожної окремої зернинки, радік-
йо, гриби, пармезан.
— Смакота, і цей хліб — теж, — сказала вона, кусаючи
великий окраєць.
— Його пече одна пані з селища Амелія; як на мене,
найкращий хліб в окрузі. Ну, то яке ім’я ти собі вибрала?

149
 — Я не розповіла тобі, як почався мій сьогоднішній
день... я поцупила продукти в супермаркеті.
Елена розповіла про блекаут і паніку на касах. Про те,
як вислизнула надвір із візком, коли розчахнулися двері.
Ґвідо дивився на неї й недовірливо хитав головою.
— А якщо я зватиму тебе Кармен? Кармен-дикунка...
Кармен... Кармен... та ні, — вирішив, — Елена пасує наба-
гато краще. Елена Троянська, провокаторка воєн, — куди
вже далі? Поглянь, який вплив ти маєш на мене.
Ґвідо повторював її ім’я знову і знову, ніби пробував
на смак:
— Елена...Елена... мммм... Елена.
— Припини, а то ми так і не довечеряємо.
— Ти не можеш встати з-за столу, поки не спробуєш мій
фірмовий омлет із трюфелем і не доп’єш пляшку «барбе-
ри».
Елена спостерігала за Кармен — за тією жінкою, що за-
лишалася ув’язненою в ній, можливо, вже протягом бага-
тьох років, іще відтоді, як тільки народилися її діти. Вона
її захоплювала і разом з тим лякала. Замислилася на мить,
що їй з нею робити, але згодом вирішила, що краще зараз
про це не думати. Поглянула на Ґвідо, котрий повертався
з кухні з пательнею в руках, від якої линув аромат масла,
яєць і трюфеля. Скуштувала той омлет, що просто танув у
роті, і знову відчула, як його тягне до неї. Їжа та вино діяли
на неї збудливо, викликаючи у всьому тілі тепло, що роз-
ливалося аж до кінчиків пальців і змушувало почуватися
гарною, бажаною. Саме в ту мить, коли все навколо неї
розпадалося на друзки.
Після вечері вона допомогла Ґвідо прибрати зі столу,
навести лад на кухні, нагодувати Орцо. Потім Ґвідо запро-
понував вийти прогулятися.
— У таку погоду?
— Обожнюю ходити лісом під дощем, там такі запахи,
яких в інший час не відчуєш, — пояснив він.

150
 Вони вдягнулись, узяли великий ліхтар і вийшли на-
двір із собакою, що радісно махав хвостом, стрибаючи
навколо.
Ноги грузли в багнюці, а вони йшли по м’якому килиму
з гнилого листя і сухих гілок, що пахнув землею і мохом,
грибами, підліском і загадковою тишею. Шум дощу й віт-
ру в кронах дерев був дуже сильним. Вона вчепилася за
руку Ґвідо, тому що боялася. Почувалася тут чужинкою,
гостею у цьому святому місці, про закони й традиції якого
навіть гадки не мала. Стовбури дерев, освітлювані ліхта-
рем, здавалися велетенськими бовванами, хранителями
давнини; навіть не уявлялося, як у когось може піднятись
рука їх спиляти. Раптом Орцо завмер на місці й нашо-
рошив вуха. Якийсь незвичний звук. Шурхіт посилився,
глухе шамотіння по землі.
— Ось вони, — шепнув Ґвідо. Елена боялася дихнути.
— Хто?
Четверо великих диких кабанів із рохканням пробігли
повз них. Один повернув голову, і на мить його очиська у
світі ліхтаря, здавалося, втупилися прямо в них. Вигляд у
звірів був не загрозливий, навпаки: господарі ночі, воло-
дарі лісів гордо прослідували своїм шляхом, не зважаючи
на людську присутність.
— Я їх добре знаю, оту четвірку, вони завжди тут пробі-
гають, інколи навіть до будинку наближаються. Ось чому
в мене немає городу, до того ж полоти городину — це не
для мене.
— А мені б хотілося, — сказала Елена, яка все ще ніяк
не могла оговтатись після такої зустрічі.
— Ми — гості на цій землі. Коли поряд з’являються тва-
рини, це — найперше, що мені спадає на думку.
Вони ще трохи гуляли густим лісом, аж поки Елена не
втомилася.
— Я хочу повернутися додому, — сказала, але не знала,
яке «додому» має на увазі.

151
 Вони розвернулися, повернулись до будинку, зняли
мокрий одяг.
Ґвідо пішов ставити воду на вогонь.
— Я приготую тобі трав’яний чай, а потім відправлю у
ліжко.
— А ти зі мною не підеш?
— Я люблю працювати вночі, а ця ніч — ще й особлива,
адже ти спатимеш у моєму ліжку, це ж треба! — промовив
Ґвідо схвильовано. — Я — неймовірно щасливий чоловік.
— Як гадаєш, дощ закінчиться? — запитала Елена, по-
зіхаючи. Запитала, як мала дитина, що потребує тільки
того, щоб її заспокоїли. Простирадла пахнули тілом Ґвідо.
Він довго погладжував їй спину, поки вона не поринула
в глибокий сон.

***

Наступного ранку, коли Елена прокинулася, вона по-

бачила його поряд із собою: його сильне, струнке тіло,
ямочку на підборідді, уважні очі, що її вивчали. Він міцно
притиснув її до себе.
— Аромат лосьйону після гоління, — прошепотіла
Елена, проводячи долонею по його гладенько виголених
щоках, — а я раніше вважала, що шукачі трюфелів усі бо-
родаті.
— Усі, крім мене, — сказав Ґвідо, перекинувши її на
себе. — Ти легесенька, як пушинка.
Волосся Елени впало йому на обличчя, лоскочучи йому
ніс; вона спробувала відкинути пасма рукою, але марно.
— Нехай. Я зроблю тобі гарну заколку з дерева, щоб
його збирати. Все одно боятися мені вже більше нічого:
серце ти мені вже простромила наскрізь.
— Ти сам посадив мене до себе в машину; міг покинути
там, де була.

152
 — А от і ні. Не міг. Ніяк не міг. Але тепер я не маю на-
міру тебе відпускати. Ходи до мене.

***

Їй дуже хотілося назавжди залишитися в цьому ліжку,

забувши про все решту: родину, повінь, екологічну ката-
строфу, переклад, який вона повинна була здати, обіди,
вечері, школу й гуртки, друзів, родичів, неділі, кінець сві-
ту, підшивання штанів, прибирання в кухні, книжки для
читання — усе. Тіло Ґвідо здавалося їй єдиною правдою,
що могла допомогти їй вижити, що могла її врятувати.
Можна було вдати з себе зниклу безвісти; хто б шукав її в
лісі у тому скляному будинку, оточеному дикими кабана-
ми? Знала, що Ґвідо думає про те саме; знала по тому, як
він її цілував, пестив, як кохався з нею.
Однак треба було боротися, дбати про дітей, щоб вижи-
ли, годувати їх, захищати від епідемій. Треба було страж-
дати, мучитися і плакати, щоб добитися свого, виступати
проти людської дурості, пихатості, невігластва. Багато
хто помер би; невідомо, скільки потонуло б у повенях;
сотні загинули б під руїнами будинків і розвалених мос-
тів, на залитих водою дорогах, у зсувах ґрунту, в багнюці,
від холоду й голоду. Адже саме таке майбутнє чекало на
світ, яким би безглуздим воно не здавалося. Їй хотілося
померти в обіймах цього чоловіка, котрий так міцно при-
тискав її до себе, що змушував почуватися найдорожчим
скарбом у цілому світі. В ту мить їй згадався Джованні —
як вона любила дивитися, коли він танцює, як він нама-
гається навчитися новим рухам під час занять з балету,
слухаючи музику; згадала про неймовірну свободу, яку
виявляв її малий синок у танці, про його задоволення
від можливості почуватися самим собою. Пригадала тіло
Сюзанни, що змінювалося, її вроду, її витончене і ніжне

153
личко, її таємничу усмішку. Подумала про Гектора, який
чекав на неї вдома, і на неї накотилася глибока туга за
тим, що було в них колись у минулому. Вона ні краплі не
шкодувала, відчуваючи себе щасливою через те, що коха-
лася з іншим чоловіком. Навпаки. Хіба що гадки не мала,
як зуміє утримати разом обох жінок — Елену й Кармен,
Кармен та Елену, — що живуть у ній. А ще — їй було дуже
страшно.
— Ґвідо, — промовила вона зі сльозами на очах, — мені
пора. Треба їхати, подивитися, що там із садибою Черво-
ного Бука. І машину треба забрати. Мені пора, — повто-
рила, ніби переконуючи саму себе.
— Я знаю, — відповів Ґвідо, — я цілу ніч про це думав, я
відвезу тебе; гадаю, нам краще поїхати разом. Тримай, —
він простягнув їй статуетку русалки, — не забудь оце.

27

— А тепер що робитимемо? — запитав Джованні, як

тільки прокинувся. Йому знадобилося кілька хвилин,
перш ніж він збагнув, де перебуває. Насамперед пішов
погладити Пандору.
— Як твоя лапка? — запитав у неї. — Можливо, нам слід
повторити процедури.
— Так, — промовив Гектор, — я зараз усе зроблю.
На сніданок Іроко приготувала яйця, хліб з маслом і
паростки сої.
— Спершу сніданок, — сказала, — а потім — душ. День
буде довгим і нелегким, а тому слід набиратися сил.
Сюзанна ще спала, загорнувшись у картату сорочку
Ове. Гектор з Іроко з розумінням перезирнулися.
— Сьогодні наша черга відшукати свої другі половин-
ки, — зітхнувши, промовила Іроко, — мій чоловік учора

154
увечері сів на потяг: побачимо, куди він зможе ним до-
їхати. І оцим подорожам по Європі та по світу, ніби так і
треба, теж кінець приходить.
Гектор подумав, скільки йому довелося подорожувати
по роботі за своє життя. Не було такого тижня, щоб він
не побував принаймні у двох різних куточках Італії та
Європи, інколи навіть Африки чи Азії, — скрізь побував.
Спершу той досвід його тішив: побачити нові краї, по-
знайомитися з новими людьми, їхніми традиціями, со-
ціальним устроєм, скуштувати нові страви, почути нові
мови. Однак з часом робити це йому було все важче, рідко
коли вдавалося досягти значних успіхів, і все здавалося
щораз безглуздішим. Таке враження, ніби люди тільки те
й робили, що встановлювали нові правила, укладали нові
закони і чинили всілякі перешкоди, перетворюючи його
роботу на пекельні випробування. І разом із тим здава-
лося неможливим запровадити механізми для спрощу-
вання. Інколи йому здавалося, ніби він сів у швидкісний
потяг і не має змоги зійти. Йому хотілося поговорити про
це з Іроко. Він іще перебував у полоні цих думок, коли
почув голос Джованні, що кликав його, і аж підскочив від
несподіванки.
— Татку, а який сьогодні день? — голосно запитав хлоп-
чик.
Гектор цілком втратив почуття часу.
— Навіщо тобі це знати? — запитав, повертаючись до
дійсності.
— Таточку, сьогодні п’ятниця, чи не так? Отже, завтра
субота, і в мене має бути генеральна репетиція перед ви-
ставою. Мені треба негайно повернутися до Рима; наша
вчителька з балету мене приб’є, якщо я не з’явлюся.
Гектор, не розуміючи, вирячився на нього. Зрештою,
збагнув, про що йдеться, глибоко вдихнув і взявся пояс-
нювати:

155
 — Не думаю, що хтось проводитиме репетицію. Якщо
чесно, то й вистави не буде. Можна сказати, що в Римі за-
раз не до вистав через цю зливу, яка ніяк не вщухає, через
повінь на Тибрі, — тобто ситуація справді критична...
Оченята Джованні налилися сльозами. Досі все нагаду-
вало йому якусь незвичайну забавку, пригоду, але неспо-
дівано він ніби все зрозумів.
— Я хочу поговорити з мамою, — сказав серйозно.
Тим часом прокинулася Сюзанна, підійшла до брата і
щось прошепотіла йому на вухо. Джованні уважно її ви-
слухав і, здалося, трохи заспокоївся. Іроко, що уважно спо-
стерігала за цією сценою, наблизилася до малого:
— Виходить, ти у нас — справжній танцюрист? Це ж
просто чудово! Мені шкода твоєї вистави, дуже хотілось
би її побачити, однак якщо тобі треба трішки потрену-
ватися, розім’яти м’язи, у мене є тут одне місце, яке тобі
обов’язково сподобається.
Іроко взяла його за руку і повела на другий поверх.
Собача, кульгаючи, пошкандибало слідом; Джованні під-
хопив його на руки, щоб занести нагору сходами. Нагорі
виявилася кімната зі світлою дощатою підлогою, зі скля-
ними стінами, які з одного боку виходили на ліс, а з дру-
гого — на скелю Орте і на долину.
— Сьогодні погана погода, нічого не видно через хма-
ри; а от коли сонячно, то краєвид тут просто неймовір-
ний. Ми з чоловіком приходимо сюди, щоб помедитувати,
проводимо курси з йоги та тайцзіцюань*, однак якщо тобі
кортить розім’яти трішки ноги...
Джованні дивився на неї широко розплющеними очи-
ма.

* Тайцзіцюань — буквально «Велика межа кулака», або «Кулак ве-

ликої межі», китайське внутрішнє бойове мистецтво, один з видів
ушу. Популярне як оздоровча гімнастика. Інші варіанти написання
назви: «тай чи», «тай-цзи», «тай-цзи цюань», «тайцзичуань».

156
 — Яка гарна ця кімната! — вигукнув. — Таке враження,
ніби стоїш серед дерев!
У кутку висів гонг, а ще — численні металеві чаші різ-
ного розміру; кімнату наповнював запах ладану і сандала.
— Можеш залишитися тут на деякий час, а я спущуся,
щоб поговорити з твоїм татом. Почувайся як удома.
Джованні вже почав робити паси. Іроко спостерігала,
як він легко зробив перше коло, ніби вивчаючи розмі-
ри приміщення і призвичаюючись до нього. Він рухався
з неймовірною грацією, нагадуючи ельфа чи метелика.
Подумала про дітей, яких у неї ніколи не буде; та це, ма-
буть, і на краще. Яке майбутнє чекало б на них? У якому
страшному світі довелось би їм жити? Гектор тим часом
теж зійшов нагору, зацікавившись.
— Здається, у хлопчини талант, — зауважила Іроко.
— Не знаю, але коли він танцює, то завжди щасливий.
Так було з ним із самого малечку. Я розчулююся щоразу,
коли дивлюся на нього, і плачу на всіх його виступах.
— Добре, — промовила Іроко, повернувшись думками
до нагальних проблем, — спробуємо поїхати на північ.
Біда в тому, що у нас небагато бензину, а заправитися у
цей час, мабуть, нелегко. Я хочу заїхати до черниць, якщо
ви не заперечуєте, вони, можливо, зможуть нам допомог-
ти. Вони — автаркічні*, у них купа ресурсів, як у Серед-
ньовіччі.
Сюзанна, схоже, була не в гуморі, з самого ранку не
зронила ні слова.
— Все добре? — запитав її Гектор.

* Автаркія (від грецького «самовдоволення») — незалежність від

усіх речей зовнішнього світу або інших людей. Життєвий ідеал
кініків та стоїків. В економіці — економічна незалежність країни,
що позбавляє необхідності ввезення найважливіших продуктів
споживання. Термін «автаркія» часто вживається в розумінні праг-
нення до відособлення, схильності до вузького намісництва.

157
 — Мені цей дощ уже геть набрид, — відповіла дівчи-
на. — Коли він нарешті припиниться?! До того ж я хви-
лююся за Ове, за маму, за дідуся з бабусею, за цілий світ!
Мені всю ніч снилося, ніби я намагалася набрати номер на
цьому клятому мобільному, а в мене нічого не виходило...
це було так страшно!.. і зрештою я викинула його в гли-
бочезний колодязь, все прислухалася, щоб почути, як він
упаде на дно, і нічого не чула... чекала, чекала і не чула...
то була страшна тиша!..
— Так, золотко, ти маєш рацію, ми всі дуже хвилюємо-
ся, — відповів Гектор, усвідомлюючи, що не може сказати
їй нічого, щоб заспокоїти, тому що в усьому, що відбува-
лося, не було нічого втішного.
Іроко поспішила йому на допомогу:
— Зараз спробуємо зателефонувати твоїй мамі й Ове,
а потім вирушимо в дорогу, спробуємо принаймні зрозу-
міти, чи є можливість перетнути річку. Знаєш, Сюзі-сан,
коли сталася катастрофа на Фукусімі, я почувалася так, як
оце ти зараз. Усе здавалося мені таким безглуздим, і якби
не мій чоловік, я б залишилася там, щоб померти. Тільки
згодом я зрозуміла: щоб допомогти моєму народові, мені
треба поїхати звідти. Не знаю навіть, навіщо я тобі все це
розповідаю...
Уперше за весь час Гектор відчув пробоїну, слабину в
броні Іроко, через яку сочився страх, але цей факт тільки
збільшив його захоплення нею.
— Що найбільше лякає мене в атомних електростанці-
ях, — додала Іроко, — так це те, що їх експлуатація ґрун-
тується на умові бездоганної роботи. Однак у світі немає
нічого такого, що завжди діє бездоганно, навіть дерева,
скелі, усе живе, що існує на Землі, не виключає фактора
несподіванки, непередбачених ускладнень, зовнішнього
впливу, помилок та хиб. Якби на планеті не залишилося
жодної людини, всі ті атомні електростанції вибухнули

158
б протягом десяти днів, спричинивши шкоду екосистемі
на десятки, сотні років. Ось яку спадщину залишаємо ми
своїй матінці-Землі після себе.
Згори сходами до них уже біг Джованні.
— Я придумав нову хореографію, — повідомив, ледве
стримуючи хвилювання, — Пандорі дуже сподобалося, чи
не так?
Собачка кивнула.
— А нам покажеш? — запитала Сюзанна.
— Ні, я ще не готовий.
— Ой, наш танцюрист великого балету, схоже, кирпу
дере, — промовила сестра, закотивши очі під лоба.
— От тобі вже точно нічого не покажу, дурепо!
— Ну, годі вам, дітвора, — втрутився Гектор, не давши
часу Сюзанні відповісти. — Гадаю, нам пора вирушати.
Одягайте куртки і взувайтеся.
— Знаєш, Джованні, — сказала Іроко, — я із задоволен-
ням подивлюся твою хореографію, коли ти будеш готовий.
Я люблю балет. Як на мене, це один із найвитонченіших
видів мистецтва.
Він легенько вклонився — бачив, як це робили артисти
в театрі.
Усі четверо сіли в пікап, Джованні з собачам позаду в
кузові, і рушили по дорозі, що огинала ліс у північному
напрямку.

28

Машина Ґвідо спускалася в долину.

— А трюфелі? — запитала Елена.
— Я їх заморозив, нічого не поробиш.
— Омлет вийшов чудовий... як і решта.
— Тільки не кажи, що...

159
 Елена кивнула. Ґвідо усміхнувся:
— Зробімо прохолодніше, добре? Я люблю, коли навко-
ло свіже повітря. Чуєш, яка тиша? Тільки дощ шелестить,
ані пташини, — нікого, тварини теж відчувають небез-
пеку.
— Так само, як і ми.
— Добрий знак, як ти вважаєш? Якщо почуваєшся у не-
безпеці, то поводишся уважніше. У гонитві за зручністю
ми втрачаємо інстинкт самозбереження.
Їй здавалося таким природним сидіти поряд із ним у
машині. Ніби вони разом уже здійснили сотні подорожей,
проїхали тисячі кілометрів. Як могла виникнути між ними
така близькість усього за кілька годин? Вони з Гектором
багато подорожували, спершу вдвох, а потім — з дітьми.
Автомобіль здавався їй маленьким окремим світом, що
захищав її, своєрідним мобільним мікрокосмосом. Однак
тепер, можливо, і подорожі мали змінитися. Їй здалося,
що вона нарешті зрозуміла, чому досі люди вдавали, що
не помічають усіх сигналів страшних, драматичних змін
клімату та їх наслідків. Занадто багато такого, що важко
навіть уявити. І занадто багато такого, від чого довелось
би відмовитися.
Машина різко загальмувала. Великий стовбур бука пе-
рекрив дорогу.
— Хай йому грець! — вигукнув Ґвідо. — Зовсім недавно
впав.
— Звідки ти знаєш?
— Бачу.
Увімкнув аварійні вогні, перш ніж вийти з машини.
— Піди вистав аварійний трикутник далі на дорозі, —
наказав Елені, — із таким дощем і під носом нічого не
розгледіти, я й сам ледве не врізався. На щастя, жодної
живої душі навколо.

160
 — Як далеко ми від моєї машини? — запитала Елена. —
Я не стежила за дорогою.
— Не більше, ніж за кілометр, але піду подивлюся.
Якщо ми не приберемо з дороги це дерево...
Орцо стривожено загавкав.
— Ні, дорогенький, ти поки що посидиш тут, вибач, —
сказав Ґвідо.
Він вийшов з машини й обійшов навколо дерева. Елена
тим часом виставила трикутник і повернулася до нього.
— Доведеться пиляти на частини, іншого виходу не-
має, — сказав Ґвідо. Пішов копирсатись у багажнику. —
Нічого не поробиш, доведеться повертатись, я залишив
бензопилку в майстерні.
— Зачекай, здається, у мене в багажнику є! — вигукнула
Елена.
— Добре, я піду й візьму, дай мені ключі. Твоя машина
має бути трохи далі, за парою поворотів, зачекай тут.
— Можна мені з тобою? — попросила Елена. Їй не хоті-
лося залишатись наодинці з собакою в машині під отим
пекельним дощем. Насправді їй не хотілось розлучатися
з Ґвідо. Але він сказав, що ні, що краще їй залишитися з
Орцо — на той випадок, якщо під’їде інша машина. Так
надійніше.
— Я швидко повернусь. Не хвилюйся, — заспокоював
він її, цілуючи в кінчик мокрого носа. Цей жест, такий ін-
тимний і водночас жартівливий, її здивував. Вона повер-
нулася до машини. Запах бруду і мокрого собаки. Хтозна,
яким було собача, яке знайшли Гектор з дітьми. Вона уяв-
ляла, як зрадів її син. Поки чекала, відкрила відсік для до-
кументів. Усередині лежав ніж, серветки, огризки олівців,
блокнот і заколка для волосся. Вона розгорнула блокнот,
поглянула на зроблені Ґвідо замальовки: вправи із зобра-
ження жіночої натури, стегон, грудей, рук, лише частин
тіла і ні разу — обличчя. У неї виникло враження, ніби

161
вона копирсається в його особистому просторі; знала, що
не можна, але не втрималася. Хотіла дізнатися про нього
більше, розкрити для себе його секрети: які вони, скільки
в нього було жінок? А чи для неї знайшлась би сторінка в
тому блокноті? Вона усвідомлювала всю безглуздість сво-
їх думок, але чомусь так щеміло серце під впливом тих
змішаних почуттів. Знайшла у боковій кишені стару пачку
сигарет. Дістала одну, спробувала підпалити, відчинила
дверцята машини й закурила, жадібно вдихаючи, відчу-
ваючи, як дим заповнює легені. Допаливши сигарету, хо-
тіла було відразу запалити другу, однак стрималася. Що, в
дідька, з нею відбувається?! Побачила Ґвідо, який ішов до
неї з мотопилкою під пахвою, вийшла з машини.
— Добрий інструмент, — похвалив він пилку, — але
буде нелегко впоратися, адже спершу слід обрізати боко-
ві гілки, а потім уже переходити до стовбура. Швидко не
вправитись. На щастя, дерево не цілком лягло на землю,
а бак бензопилки повний.
— Так, я якраз позавчора перевіряла.
— Позавчора... а здається — ціле життя тому, коли ще
було сонце.
— Можеш мене навчити, як нею користуватися? Гадаю,
мені знадобиться в житті.
Ґвідо пішов до машини по захисні окуляри й робочі
рукавиці. Випустив Орцо, який радісно забігав під дощем,
стрибаючи по калюжах.
— Дивися, — пояснював Ґвідо, — слід міцно взятися за
ручку, ось так, — показав, — ніколи не стій позаду мото-
пилки, завжди трішки збоку, щоб добре бачити, що ро-
биш. Натисни на повну потужність і спершу зроби надріз
на поверхні, а вже потім заходь пилкою глибше, ось так.
Ніколи не натискай із силою; якщо відчуваєш, що пилка
застряє, зупинися й сама і вимкни її. Треба діяти спокійно
й методично. Зрозуміло? Зараз я тобі покажу. Почнімо з

162
оцих, тонших гілок, а вже стовбур я різатиму сам. Працю-
вати під дощем не дуже зручно, але вибору в нас немає.
Елена прислухалася до інструкцій. Надягла захисну
маску і рукавиці, стала в правильну позу і почала з тонших
гілок. Коли нарешті вимкнула бензопилку, її тіло все ще
деякий час тремтіло від вібрацій. Поки Ґвідо працював,
вона пішла посидіти в машині, а тим часом гуркіт пилки
зливався з шумом дощу. Вона все дивилась і дивилась, як
він працює, уявляючи його тіло оголеним. Ніяк не могла
второпати, що з нею відбувається, адже вона ніколи не
думала так про інших чоловіків. «Напевно, у моєму віці, —
вирішила, — годі вже соромитися власних бажань». Ґвідо
на хвилинку покинув роботу й заліз до салону, щоб від-
почити.
— Ота картина, що в твоїй спальні, той морський пей-
заж, звідки він у тебе? — запитала Елена.
— Він раніше висів у світлиці моєї бабці. Я змалку
захоплювався прозорістю хвиль і думав: як це художник
зумів створити таке правдиве враження розбурханого
штормом моря? І сам почувався кораблем, який бореться
з хвилями. Картина висіла над кріслом, де старенька си-
діла цілими днями, розгадуючи кросворди в газеті. Коли я
приходив її провідати, то нудьгував, допомагав їй із кро-
свордами, аби чимось зайняти час, і поглядав на картину,
мріючи про далекі мандрівки. А після її смерті я попросив
собі цю картину на пам’ять про неї.
— І подався у далекі мандри.
Їй неймовірно кортіло дізнатися більше про цього чо-
ловіка, про його минуле, але вже через мить вона збагну-
ла, що краще залишатися думками у сьогоденні.
— Авжеж, — коротко відрізав Ґвідо, поклавши край
розмові, — спробуймо звільнити шлях до вечора, тому що
вночі дуже небезпечно. Як таке може бути, що ніхто не
проїде, аби нам допомогти?! Напевно, кругом справжнє

163
лихо! Можливо, ми не усвідомлюємо собі масштабів ка-
тастрофи.
«От і добре», — подумала про себе Елена, і в неї заще-
міло серце.
Вони почули гуркіт машини, що наближалася. Зама-
хали руками, щоб їх помітили. З позашляховика вийшли
двоє чоловіків, одягнених як мисливці. Ґвідо їх знав. Вони
розповіли, що дороги навколо порозмивало, сталися зсу-
ви землі, які завалили дороги, залізничні колії, позносили
електричні стовпи, дерева, і що їхати кудись небезпечно.
Швидкісна республіканська траса, залізничні сполучення,
місцеві дороги і трасу Орте-Вітербо перекрили, завалив-
ся один із мостів віадука, однак проїзд убрід через річку
після Атільяно, можливо, ще існував, — якраз через нього
вони й хотіли спробувати проїхати. Найвищого рівня по-
вінь сягнула біля Орте-Скало, де річки Тибр та Нера пе-
ретворились на суцільне велике озеро. Струм, телефони,
газ, бензин — нічого не було, закінчувалися харчі. Такого
ще не траплялося. В Римі ситуація теж була критичною,
але новини звідти надходили уривками. Природна кри-
за поступово поглиблювалася, переростаючи у страшний
кошмар. І Елена відчувала, як холод пробирається їй гли-
боко в кістки і стискає серце.

29

Через годину вони прибули до монастиря. Смертельно

втомлені. Щоб доїхати до Віторк’яно, їм довелось рухати-
ся другорядними шляхами й ґрунтовими дорогами, які,
здавалося часом, вели в нікуди. Джованні скавулів, що
хоче до мами, Сюзанна невдоволено пирхала, Гекторо-
ві осточортіли і дощ, і сидіння за кермом, він почувався
стомленим, стривоженим, досі не зміг додзвонитися сво-

164
їм батькам і запитував себе подумки, чи й справді від-
нині їхнє життя стане отаким назавжди. Іроко здавалася
байдужою до всього. Сиділа, заплющивши очі, схрестив-
ши руки на животі, ніби занурена в глибоку медитацію,
незважаючи на гармидер, що панував у салоні пікапа, і
на собачий хвіст, що тарабанив по кузову. Нарешті вони
під’їхали до воріт монастиря. Їм назустріч вийшла чер-
ниця з чорною парасолькою, відчинила ворота і впустила
їх усередину.
— Заходьте, заходьте, — запрошувала, провівши до
приймальні.
Вони опинились у порожньому приміщенні з голими
стінами, де не було нічого, крім дерев’яного розп’яття і
статуї Богоматері з маленьким Ісусом на руках. Гектор
відзначив, що Матір Божа легенько всміхається синові:
адже дуже рідко можна побачити усміхнену Мадонну. У
приміщенні пахло цукром і лавандою — звичним арома-
том черниць. Дівчина назвалася, у неї було юне обличчя
з азіатськими рисами:
— Я — сестра Леонора.
Вони з Іроко обнялися, через кілька хвилин зайшла ще
одна, теж молода й струнка, з бездоганними рисами тем-
ношкірого обличчя.
— Я — сестра Марія, — промовила новоприбула, — лас-
каво просимо.
Гектор почувався збентежено, він не чекав зустріти
таких молодих і таких різних зовні черниць. Його уяв-
лення про мешканок монастиря підказувало йому згадки
про черниць похилого віку, які працювали в будинку для
літніх людей, де минули останні роки життя його бабці.
Досить ненадовго вибитися зі звичного ритму життя та
його координат, щоб відкрити для себе геть нові світи.
Катастрофа — адже то було вірне слово для визначення
всього, що відбувалося, — призвела до чималого струсу

165
в його маленькому особистому світогляді. Іроко коротко
змалювала ситуацію, пояснивши, що їм потрібна каніст-
ра бензину, щоб залити в бак машини і вирушити за її
чоловіком у напрямку Флоренції, знайти когось у долині
Тибру, хто міг би підвезти до Умбрії, де перебуває мати
дітлахів, а потім... потім — хтозна, в залежності від по-
годи.
— З бензином проблем немає, — сказала сестра Ма-
рія. — Хочете печива? — запитала у дітей, виймаючи бля-
шану коробку з дерев’яної шафи для посуду. — Це ми самі
печемо, — пояснила, відкриваючи кришку, — неоковирні
на вигляд, зате смачні. Однак машину ми вам дати не змо-
жемо.
Сюзанна збагнула відразу:
— Ти ж бо не збираєшся покинути нас тут, татку?
Гектор з докором зиркнув на неї.
Джованні вкусив печиво, потім заревів уголос, аж Пан-
дора загавкала.
— У нас немає іншого виходу, — сказав Гектор, — Іроко
не вміє керувати машиною, я мушу її відвезти.
— Ви нас так боїтеся? — запитала сестра Леонора в ді-
тей.
— Я хочу до мами, — відповів Джованні, шморгаючи
носом.
— І я теж! — обурилася Сюзанна. — Невже немає якоїсь
черниці, що змогла б нас відвезти?
— Можливо, ми могли б попросити вашу маму при-
їхати сюди за вами? — запропонувала Іроко. — На північ
звідси є брід через річку, позашляховиком Ґвідо ймовір-
ніше перебратися через річку, ніж моїм пікапом.
— Іроко має рацію, — сказав Гектор, — як на мене, це
найкраще рішення, тут ви будете в безпеці.
— Я без тебе тут не зостанусь, — заявила рішуче Сю-
занна.

166
 — Зараз ми залишимо вас на кілька хвилин, щоб ви
могли спокійно порадитися. Не хочемо, аби наша при-
сутність вас турбувала. Ми якраз варимо варення, при-
єднаєтеся до нас, якщо раптом занудьгуєте. У монастирі,
якщо вже казати по правді, нудьгувати ніколи, — і черниці
вийшли, легенько вклонившись на прощання.
Ще кілька днів тому Гектор би не сумнівався. Пра-
вильним рішенням було поїхати з Іроко. Однак глибоко в
душі якийсь голос підказував йому, що не слід залишати
дітей самих. Інстинкт, інтуїція? Ще кілька днів тому він
би просто відмахнувся від того внутрішнього неспокою,
однак тепер відчув, що треба до нього прислухатися. Яким
би надійним прихистком у цей час не здавався бенедик-
тинський монастир, він єдиний ніс відповідальність за
своїх дітей. Якщо не може взяти їх із собою, значить, по-
винен залишитися з ними. Він на хвилинку відійшов убік
з Іроко, щоб пояснити їй ситуацію.
— Сам не знаю, що на мене найшло, — пояснював, —
однак Сюзанна має рацію: я маю залишитися з ними. Як
ви гадаєте, зможе якась із черниць вас відвезти? А ми за-
чекаємо на вас тут. Я...
Він відчував, що ось-ось розплачеться; слова застрягли
йому в горлі, і він знову злякався, що оніміє, що він —
хворий, не такий, як треба, що в ньому щось розладило-
ся всередині і розвалюється на шматки, як відбувалося з
його рідним містом.
Якраз у ту мить до приміщення, рвучко розчинивши
двері, ввійшла ще одна черниця.
— Мені сказали, що вам потрібна моя допомога, — про-
мовила з порога з сильним іспанським акцентом. — Мене
звати сестра Маґда. Перш ніж стати черницею, я працю-
вала водієм-дальнобійником і навіть брала участь на по-
зашляховику в «Ралі “Газелей”», яке проводять у Марокко.
Обожнюю керувати машиною за екстремальних умов і з

167
радістю відвезу Іроко. Так ми з нею принаймні зможемо
досхочу наговоритися.
— Маґдо, а ти впевнена, що тут зможуть обійтися без
твоєї допомоги? — запитала Іроко.
— А я якраз і допомагаю, — вигукнула зі сміхом Маґ-
да. — Ходімо!
Тоді звернулася до Гектора:
— Я привезу вам її назад до вечора! — і вже на ходу
схопила одне печиво.
Іроко попрощалася з дітьми й Гектором.
— Ви тут будете в безпеці, — сказала, — я попередила
Ґвідо, що ви тут. Вони спробують перетнути Тибр, деякі
дороги заблоковані, перекриті заваленими деревами, та
я маю надію, що їм таки вдасться доїхати. А я сподіваюся
повернутися швидко, з моїм чоловіком. Не турбуйтеся.
— Дякую вам, Іроко, за все, що ви для нас зробили, —
сказав Гектор.
— Це все заслуга мого зеленого дощовика!
Жінки вийшли. Гектор з дітьми залишилися у при-
ймальні самі.
— Ніякий це не монастир, — шепнула Сюзанна бать-
кові, — і ніякі вони не черниці. Ти чув коли-небудь, щоб
черниці брали участь у ралі?
— Сюзанна має рацію, — додав Джованні, — черни-
ці завжди негарні й старі, як ота, що навчає нас релігії
у школі. А ці всі он які вродливі! Якось дивно. Можливо,
це пастка.
— Не знаю, де ми з вами опинилися, — заперечив Гек-
тор, — однак я довіряю Іроко, тут ми в безпеці, до того ж
іншого виходу в нас немає. А тому постарайтесь поводи-
тися добре, скоро за нами приїде ваша мама.
— Я пити хочу, — заскиглив Джованні.
Якраз у ту мить увійшла сестра Леонора з глечиком
води.

168
 — Гадаю, вам хочеться пити, — сказала вона.
— Бачив? — пробурмотіла Сюзанна. — Вони стежать за
нами через приховані телекамери.
— Це монастир для самітниць, — пояснила згодом
сестра Леонора, — а тому теоретично ви не маєте права
заходити до наших робочих приміщень, але для вас, зва-
жаючи на ваш юний вік, ми могли б зробити виняток. Ми
варимо варення на зиму з груш, грейпфрутів і терну. Не
хочете нам допомогти?

***

Гектор зайшов до монастирської церкви. Приміщення

виявилося майже порожнім, з кам’яною підлогою і ко-
лонами, які утримували арки нефів. Воно здавалося не
дуже давнім, хіба що пресвітерій із хорами з темного де-
рева, вирізаний з мармуру амвон та вівтар, без сумніву,
належали до іншої епохи. Того похмурого дня кінця світу
через кольорові вітражі із зображеннями біблійних сцен
знадвору проникало зовсім мало денного світла. У церкві
пахло ладаном і воском, той запах нагадував йому дитин-
ство; він отримав перше причастя від черниць, а після
того практично більше ні разу не переступав церковного
порога. Вони з Еленою уклали цивільний шлюб, а коли
доводилося бувати на чийомусь вінчанні, він зазвичай
курив надворі. Інших нагод не траплялося. Він вважав
релігію давно віджитою концепцією, а тому до будь-яких
спалахів фанатизму, що час від часу прокочувалися сві-
том, ставився зі здивуванням і роздратуванням.
Він сів на дерев’яну лаву, тримаючи собача на руках, і
його несподівано охопило дивне почуття спокою. Десь, не
дуже далеко, він відчував присутність Елени.

169
 30

Хмари низько нависали над землею; здавалося, хо-

лодне повітря і туман, що насувався з долини, поступово
поглинали все навколо. Вони ніяк не могли вирішити, що
робити далі: їхати до річки чи повернутись. Елена напо-
лягала. Ота бурхлива ріка попереду, яку треба було пере-
тнути, краяла їй серце навпіл. На одному березі — її діти,
а на другому — решта її особистості. І жорстоке життя
змушує завжди робити вибір. Їй слід було дізнатися про
це значно раніше, — ще до того, як вона стала матір’ю, —
але ніхто їй тоді про це не сказав. Елена почувалась як
у пастці. Цей чоловік, що сидів поряд із нею, уже зали-
шив у її серці свій слід, ніби поставив розпеченим залі-
зом своє тавро на її шкірі, незникомий рубець. «Про яку
емансипацію всі белькочуть? — подумала про себе. — Про
яку таку свободу вибору?» Вона знала: якщо зараз повер-
неться з Ґвідо до нього додому, більше не знайде в собі
сили його залишити. Вона б нарешті викинула все своє
минуле життя котам під хвіст, і ті коти стали б її порятун-
ком. Тому що глибоко в душі у неї вже давно гніздилося
нестримне бажання викинути своє минуле життя котам
під хвіст. Елена пригадувала кожний раз, коли воно в неї
виникало, кожний раз, коли їй бувало занадто тяжко вста-
вати посеред ночі з ліжка або чекати на повернення дітей
зі школи вдома, ті нескінченні самотні дні, коли кожна
найменша спроба викроїти хоч дещицю часу для себе за-
вершувалася жалюгідною невдачею. Її образа на чоловіка
насправді пояснювалася нічим іншим, як виснаженням,
славнозвісною точкою неповернення — тепер вона добре
це усвідомлювала. Так, ніби густий туман, що до цієї миті
її оточував, несподівано порідшав, відкривши видимість
аж до небокраю, — прямо в очі Ґвідо, до його обіймів,
до його кучерів і дихання, до самого відчуття свого іс-

170
нування. «Якби я була просто жінкою, я б залишилася з
тобою», — подумала вона.
— Мені треба повернутися до своїх дітей, — сказала
вголос і не додала нічого більше.
Тепер до дощу примішувалися рідкі сніжинки. Здава-
лося, хтось там, на небесах, розважався, струшуючи баро-
метр, від чого той збожеволів. Білі ведмеді помирали від
тепла й голоду, риби задихалися від пластику, цілі міста
залишилися без водопостачання, однак і досі зустрічалися
такі, хто все ще сумнівався в катастрофі або заперечував
її. Вони сіли в машину, Ґвідо увімкнув опалення.
— Тільки снігу нам зараз іще не вистачало, — бурк-
нув, — спробую спуститися до Аттільяно.

***

«Що утримує людей разом? — думала Елена. — Самих

дітей недостатньо». Оті дрібні сніжинки, що сипали з
неба, віщували, як здавалося, довгу зиму людських сер-
дець. Період, коли всім доведеться навчитись довіряти
ближньому чи взагалі більше не вірити нікому і ні в що,
навіть у звичну зміну пір року. Невже справді можна при-
звичаїтися до абсолютної нетривкості й непередбачува-
ності довкілля? Еволюція людської раси ґрунтувалася на
певних ритмах природи, але з часом люди вирішили її
приручити і зрештою — зруйнувати. І тепер руйнування
природи обернулося проти людей.

**

Елені пригадалася пірога. Ясного зимового ранку Па-

риж недовірливо прокидався, вражений терористичними
актами, що призвели до жертв, численних жертв у різних
частинах міста. Вона приїхала в Париж як перекладачка

171
всесвітньої конференції з питань клімату. Всі заходи та
маніфестації заборонили з питань безпеки. Вона бачила
величезний, заставлений черевиками майдан, що мало
символізувати мега-демонстрацію, яка так і не відбулася.
Уздовж одного з каналів по холодній і спокійній воді тихо
пливла вирубана зі стовбура дерева пірога, що формою
нагадувала вугра. Кілька туземців з Еквадору в покритих
пір’ям головних уборах спершу били в барабани, а потім
сіли в пірогу. Святі землі їхніх пращурів, розриті в кар’єри,
з вирубаними лісами, забрудненим хімікатами ґрунтом,
спаплюжені нафтовими компаніями та сільськогоспо-
дарськими концернами. Туземці у своєму мовчазному
протесті пливли в пірозі вздовж каналу. Елену розчулила
та відчайдушна спроба привернути увагу суспільства до
руйнування довкілля, що сягнуло планетарних масшта-
бів. Що могли вдіяти п’ятнадцятеро туземців проти цілої
системи? Однак щось у її душі сколихнулося: можливо,
почуття належності, якась безглузда надія, іскра для за-
родження значно більшого руху. Тільки відчайдушний
спротив міг би породити останню можливість відвернути
людство від долі, на яку воно само себе прирекло. Один із
туземців запросив її сісти в пірогу, вона відчула під но-
гами міць дерева, озирнулася довкола і побачила місто з
іншої перспективи, з води каналу, що його омивала. Бог
річки прокинувся, і ось тепер їм треба було спробувати
перебратися через бурхливий потік.
— Надворі нуль градусів, — повідомив Ґвідо.
Елена цокотіла зубами. Її тіло теж ніяк не могло при-
звичаїтися до таких перепадів. Поглянула на Ґвідо; досить
було б сказати «повертай назад, я залишаюся з тобою».
Кілька слів, щоб змінити хід речей. Вона поклала руку
йому на ногу, відчула пальцями жорстку тканину, його на-
пружені м’язи, мимоволі згадала його оголене тіло. Ледве
стримувалася, щоб не розплакатися.

172
 — Щось ти занадто мовчазний, — промовила нарешті.
— Чому я маю тебе покинути якраз тепер, коли щойно
знайшов?
— Я й сама про це думаю, — призналася вона.
— Вирішимо, коли вже будемо на березі. Розкажи мені
щось про твою садибу Червоного Бука, я часто повз неї
проїжджав.
— Я дуже люблю це місце, там живуть спомини про
мою маму. Вона отримала його у спадщину від тітки;
тоді то була стара стайня із земельною ділянкою навко-
ло. Мої батьки вирішили відбудувати садибу після мого
народження. Вони любили туди приїжджати, але тільки
тим і займалися, що працювали, не покладаючи рук. Від-
будували будинок з допомогою місцевого майстра, який
згодом із помічника перетворився на вірного друга. У них
ніколи не було часу побавитися зі мною, однак я все одно
не сумувала. Цілими днями гуляла в садку, спостерігала за
метеликами, мурахами, ловила ящірок. Я була відлюдьку-
ватою дівчинкою, любила щось собі придумувати. У своїх
фантазіях я завжди була хлопчиськом — не знаю чому.
— А так не скажеш, глянувши на тебе зараз...
— Пам’ятаю, як холодно було в будинку — навіть уліт-
ку! — адже через старі вікна свистіли протяги, а товсті
кам’яні стіни прогрівалися погано. Мій батько зробив де-
рев’яні сходи нагору, скільки разів я літала з них сторчака!
Мої ноги завжди були покриті синцями. Потім без якоїсь
певної причини, — принаймні без зрозумілої для мене, —
мій батько нас покинув. Покинув самих, зненацька. Моя
мати більше ні разу не повернулася до Червоного Бука.
Казала, що там усе нагадує їй про батька, однак вона су-
мувала за садибою. Ніби таким чином вирішила покарати
себе за те, що не зуміла втримати чоловіка. Все більше
сумувала, втратила радість до життя, ніби їй на очі не-
сподівано накинули сіру пелену. Я не могла більше до неї

173
достукатися, вона зачинила своє серце і для мене теж. Тоді
я вирішила, що то все через мене, — із сил вибивалась, аби
привернути її увагу. Не відходила від неї ні на мить. Ду-
мала: якщо залишу її хоча б на хвилину, вона теж покине
мене, як батько. Згодом вона захворіла й померла. Я все
думала, чи є в її смерті вина мого батька; вона не зуміла
жити самотньо, і навіть я не змогла повернути їй смак до
життя. Мені знадобилося багато років, щоб збагнути, що
моєї провини в тому не було...
Ґвідо мовчки слухав. Дивився вперед, на дорогу, вологу,
слизьку, суміш снігу й багнюки, на небо, від одного погля-
ду на яке тіло мимоволі здригалося.
— Я ще багато років не насмілювалася туди повер-
нутись. Боялася провалитись у прірву болю. За садибою
приглядав наш приятель-майстер. Час від часу телефо-
нував мені, розповідав, що відремонтував, а що підладив.
У мене не було грошей, щоб йому платити, однак він все
одно туди навідувався; казав, що робить це заради моєї
матері. Ніколи не попросив ні гроша. З власної ініціативи
насадив квітів і фруктових дерев. Приїжджав туди вечора-
ми, щоб відпочити в тіні; Червоний Бук перетворився на
його садочок. Потім я познайомилася з Гектором. Одного
вечора ми поверталися з якогось святкування, що відбу-
валося в Орв’єто. Ми ще не так давно зустрічались, я того
вечора випила зайвого, ми танцювали, а потім, коли вже
проїжджали біля Орте, я раптом попросила його з’їхати
зі швидкісної траси. І вказала дорогу до Червоного Бука.
Я йому навіть не розповідала про садибу раніше. Вже на-
віть сама назва болем відзивалася в серці. А Гекторові не-
сподівано там дуже сподобалося. Коли ми доїхали туди,
було вже пізно, зупинилися переночувати в невеличкому
готелі неподалік, тому що Гекторові кортіло подивитися
на садибу за денного освітлення. Тієї ночі ми вперше ко-

174
халися... — Елена на мить замовкла, — чому я тобі все це
розповідаю?
Невдоволено скривилася, ніби з її рота вийшло щось
непристойне:
— Я не люблю викликати почуття жалю у людей.
Вона на мить глянула на власне відображення у дзер-
калі заднього огляду, ніби побоювалася, що те відчуття,
якого терпіти не могла, ті погляди, які кидали на неї од-
нокласники, коли дізналися, що вона — сирота, жалість,
яку вона викликала в оточення, можуть якось спотворити
риси її обличчя.
— Мені тебе не шкода, — відповів Ґвідо. — Навпаки.
Мене вражає, наскільки твоя історія нагадує мою власну.
Таке враження, ніби ми вже раніше багато разів проходи-
ли поряд і так жодного разу й не перетнулися.
— Я про тебе нічого не знаю, — обурилась Елена.
— Так. Просто ти — краща за мене, сміливіша.
— То моє тіло таке сміливе й відважне, а не я.
— Авжеж. І це таке щастя, хіба ні? — Ґвідо простягнув
руку і ніжно провів по її волоссю. Орцо загавкав. — Ти
часом не ревнуєш? Чи теж хочеш дізнатися продовження
історії?
— На цьому історія практично закінчується. Ми з Гек-
тором вирішили відремонтувати садибу. Провели в Чер-
воному Буці чимало щасливих днів, згодом народилися
діти. Там ми створили наше родинне гніздечко. Запрошу-
вали в гості друзів, влаштовували свята. Скільки чудових
літ там минуло! Таким чином я зуміла відновити духов-
ний зв’язок з матір’ю, адже я теж у дитинстві була там
щасливою. Існують місця, пронизані позитивною енергі-
єю. Однак тепер я відчуваю щось недобре, якусь тривогу,
смуток, — так, ніби ті часи назавжди закінчились, і навіть
звичні й дорогі серцю місця змінилися. Відчуваю якесь
відчуження відносно всього, що мене оточує.

175
 ***

Нарешті вони спустилися в долину. Поки їхали, за гус-

тими хмарами взагалі нічого не бачили. Вийшли з маши-
ни. Прямо перед їхніми очима постало страшне видовище
розбурханої річки. Шалений каламутний потік сердито
поспішав, тягнучи за собою все, що траплялося на його
шляху: гілки, шматки пластику, автомобільні шини, улам-
ки різноманітних речей, скелети тварин. Ціла вервечка
машин стояла в черзі, щоб перетнути річку по напівзатоп-
леному мосту. Вони завмерли, вражені цією картиною.
— Я проїжджав тут два дні тому, — зауважив Ґвідо, — не
було ні краплі води. Що робитимемо? Скоро і тут уже буде
не проїхати.
Якби ж вона сама знала, що робити! Однак відчувала
той біль, що краяв навпіл їй серце — так само, як зараз
ріка розтинала навпіл долину; посередині ніяк не встоя-
ти. Остання ниточка між одним та другим берегом ось-ось
обірветься. Всі мости позривало. Залишалася лише прірва.
Елена або Кармен, Кармен або Елена... Одна з двох мала
затонути в тій бурхливій воді, вирвавши серце з грудей.

31

Одна з черниць сіла на лаву поруч із ним. Гектор аж

підскочив від несподіванки. На якусь мить ніяк не міг
уторопати, де він.
— У Середньовіччі монастирі врятували культуру. Те-
пер ми повинні врятувати насіння. Ходімо зі мною.
Гектор озирнувся. Чернича хустка обрамляла вродливе
жіноче обличчя медового відтінку.
— Мене звати Фатіма. Мій батько був із Малі, а я сама
народилась у Франції, — промовила жінка з ледве чутним
акцентом.

176
 Сюзанна таки мала рацію: цей монастир відрізнявся
від інших монастирів, а ці жінки — ніякі не черниці. Гек-
тор рушив слідом за Фатімою довгим вузьким коридором,
який упирався у сходи.
— Ти зачекай на мене тут, — сказав він Пандорі. Соба-
ка загавкала. Фатіма погладила її по голові, і та спокійно
вляглася їй під ноги. Здивування Гектора наростало. Вони
спустилися вирубаними у туфовій скелі сходами до під-
земного склепу.
— Ми приходимо сюди, щоб насолодитися прохоло-
дою... ви навіть не уявляєте, як він став нам у пригоді
цього літа, коли ми збиралися тут, щоб помолитися, по-
медитувати, а надворі було сорок п’ять градусів!
Вони знову повернулися до сходів і рушили ще нижче,
ніби збиралися дістатись до центру Землі.
— Тут, під землею, температура ніколи не перевищує
п’ять градусів, — сказала Фатіма, — однак наші холодиль-
ники підтримують сталу температуру на рівні мінус ві-
сімнадцять.
Із етруського підземелля вони раптом опинились у
космічній лабораторії.
— Тут ми зберігаємо насіння — запаковуємо його у
пластикові тришарові пакетики, які вкладаємо у коробки,
а ті розміщаємо в оцих відсіках. Давнє і рідкісне насін-
ня — наш банк генетичного матеріалу, який ми збираємо
разом з університетом Вітербо. Вам подобається?
— Холоднувато тут у вас... — пробурмотів Гектор. — Я
так розумію, ви самостійно виробляєте енергію, щоб під-
тримувати тут сталу температуру. Навіщо ви показуєте
мені це місце?
— Тому що ми ним дуже пишаємося, — відповіла чер-
ниця, — ось уже десять років ми збираємо насіння різних
культур, у нас тут уже більше тисячі сортів — справжній
скарб. А щодо енергії — так, звичайно, ми на автономно-

177
му забезпеченні, адже не можемо ризикувати, щоб оцей
скарб втратився через перебої зі струмом.
— Невже справи йдуть так погано? Тобто невже існує
загроза зникнення значної кількості рослинних видів, що
населяють Землю?
— Почасти — через це, а почасти — через монополію
мультинаціональних компаній. Охорона та зберігання
біологічного розмаїття планети вже перетворилися на
особливу форму спротиву.
На якусь мить Гекторові здалося, що він спить і бачить
сон, заснув у церкві і тепер під впливом розмов із дітьми
потрапив до фантастичного фільму. Треба було якомога
швидше прокидатись, адже йому зовсім не подобалося
тут, під землею, у компанії дивної жінки, одягнутої як
черниця, яка уважно дивилася на нього своїми чудовими
очима оленяти. «Годі, прокидайся!» — наказав собі Гектор.
Однак ні, він і досі стояв і розглядав численні відсіки з од-
наковими за розміром етикетками, де зберігалося укладе-
не в архів насіння, ніби йшлося про світові документи під
загрозою зникнення. Та якщо добре подумати, із самого
світанку попереднього дня у нього не зникало бентежне
враження, ніби він перебуває в одному з тих фільмів-ка-
тастроф, що наразі користувалися великою популярністю
серед глядачів.
— Я так розумію, краще нікому не розповідати про те,
що я тут побачив...
— У цих краях багато кому про це відомо, ніякої та-
ємниці тут немає. Ми ще не дожили до того, щоб насіння
перетворилося на рідкісний та коштовний товар і стало
предметом незаконної торгівлі.
— Сподіваюсь, цього не станеться.
— Як черниця, я б мала не втрачати надію, однак як
людина... скажімо, я дещо зневірилася у подібних мені.

178
 — Як ви тут опинилися? — запитав у неї Гектор. Щось у
цій жінці його зацікавило, певно, якась особлива витон-
ченість манер, що приховувала непокірний дух.
— Це дуже довга історія, яку я могла б викласти корот-
ко так: навчання живопису в Академії мистецтв Парижа,
подорож до Умбрії, зустріч із нашою матінкою-настоя-
телькою.
— Більше нагадує ребус, аніж історію, — зауважив Гек-
тор, чия цікавість від тих слів іще більше розпалилася.
— Ви забагато хочете знати. Ходімо, поглянемо, що
роблять ваші діти.
Пандора чекала на них нагорі біля сходів; побачивши
їх, підвелася, обережно кульгаючи на поранену лапу. Гек-
тор навіть зрадів, коли її побачив; зрадів простою, щирою
радістю, яка охоплювала його щоразу, коли він повертався
додому і заставав дітей за їхніми звичними заняттями:
за уроками, купанням, допомогою з накриванням столу
для вечері, переглядом телевізора, слуханням музики. Як
тільки він заходив додому, у нього виникало враження,
ніби він порушив їхнє приватне життя, з якого був ви-
ключений протягом дня, однак саме через це так тішився,
знову в нього повертаючись. Роззувався, знімав куртку,
мив руки і йшов цілувати дітей. Коли цуценя ткнулося
писком йому в ноги, Гектор несподівано усвідомив, як
важливо комусь належати: Елені, дітям. Протягом усіх цих
років він сприймав це як норму, як щось таке, що нікуди
від нього не подінеться, — трохи через якісь чари, трохи
за звичкою. І ось тепер, коли він міг запросто втратити
все, усвідомив нарешті, наскільки важливо для нього бути
часткою їхньої маленької родини. Як він міг тільки поду-
мати про те, щоб пустити все коту під хвіст?

179
 ***

Лабораторія з приготування варення. Можна уявити

собі великий казан, що кипить на слабкому вогні година-
ми, до якого час від часу хтось підходить і помішує вариво
дерев’яною ложкою, щоб не пригоріло. Нічого схожого. Все
було організовано, як у справжній лабораторії: однакові
алюмінієві посудини, дозатори, блискучі робочі столи для
чищення й нарізування фруктів, черниці у білосніжних
фартухах, одноразові рукавички, найсучасніше обладнан-
ня для стерилізації банок. Лише його діти були вимазані
фруктовим соком по лікті, але здавалося, це їх аж ніяк не
засмучувало.
— Татку, — вигукнув Джованні, — ти тільки скуштуй
оцей інжир! Який же він смачнющий! Ще кращий, аніж
той, що з Червоного Бука!
— Не може бути! — заперечив Гектор і відчув, як погля-
ди всіх черниць зосередилися на ньому. — Добре, скуш-
тую!
Скуштував; у роті — смак цукру й сонця, які плід на-
копичив протягом літа, а ще — ніжність м’якоті. Інжир із
Червоного Бука, яким вони ласували раніше, не був со-
ковитим через посуху і високу температуру попередніх
місяців.
— Ой! — вигукнув Гектор. — Справді, і порівнювати ні-
чого! Це фрукти з вашого саду?
— Звісно, — відповіла Леонора, — ми продаємо наше
варення по цілому світу, згідно з найвищими міжна-
родними стандартами. І коштує воно чимало, майже так
само, як і наша оливкова олія.
— І як ви зуміли виростити ваші фрукти за таких тем-
ператур, як у Сахарі, і за цілковитої відсутності опадів? —
поцікавився Гектор.

180
 — А ви чули коли-небудь про пермакультуру*? Ми вже
двадцять років послуговуємося цими принципами, вони
тоді ще не вважалися такими модними.
Гектор чув це слово від Елени, але так і не зрозумів
як слід, що воно означає. Так, в основному ясно: ніяких
пестицидів, взаємодія між рослинами, комахами, бур’яна-
ми — всі мають робити внесок у захист ґрунту, користу-
вання гідроресурсами. Однак він не вірив, що цей метод
культивації можна успішно застосовувати у промислових
масштабах. До того ж черниці вже починали його драту-
вати: складалося враження, що вони знають усе на сві-
ті краще за інших. Якщо ця пермакультура справді така
вже революційна, тоді чому й досі існують фітопрепарати,
екстенсивне сільське господарство, монокультури? Не-
вже справді купи кущів та бур’янів можуть забезпечити
все людство їжею? Він дуже сумнівався, однак обережно
утримався від того, щоб висловити свої сумніви. Звична
суперечка, яка б закінчилася сваркою у розмові з дружи-
* Пермакультура (від англ. Permaculture — permanent agriculture —
«стале сільське господарство») — підхід до проектування сталих
систем і система ведення сільського господарства, що працює в
гармонії з природними процесами з мінімальними витратами
праці і без шкоди для довкілля. Підхід сформувався у другій по-
ловині ХХ століття через недовіру і спротив сучасним методам
землеробства (активне застосування мінеральних добрив і пести-
цидів, обов’язкове орання землі і т.д.) з боку багатьох агрономів та
біологів, а також фермерів-практиків світу. Найвідоміші з них —
австрійський фермер Йозеф Гольцер, японський фермер і філо-
соф Масанобу Фукуока, австралійський дизайнер, еколог, зоолог і
пропагандист пермакультури Білл Моллісон. Основа пермакульту-
ри — грамотне функціональне проектування (дизайн) компонен-
тів, з яких будується конкретна стала система (город, присадибна
ділянка, парк, екопоселення тощо). Грамотність такого дизайну
визначається достатнім знанням властивості й особливості кож-
ного складника (плодові дерева, господарські будівлі, живоплоти,
стави) та вмінням встановити зв’язки між ними таким чином, щоб
підвищити ефективність їх обслуговування і, відповідно, зменши-
ти зусилля на їх підтримку.

181
ною, а тепер уже і з донькою також, — що вже й казати
про певних у власній правоті войовниче налаштованих
черниць! Він уже був твердо переконаний, що оцей мо-
настир — прикриття для якоїсь форми екологічного, фе-
міністичного та екстремістського руху.
— Якби не така злива, — продовжила черниця, — я б
показала вам наші поля. І дітям вашим обіцяла показати,
вони неймовірно зацікавилися. На щастя, нове поколін-
ня відразу збагнуло суть. Зараз ми проводимо досліди з
давніми зерновими культурами у співробітництві з агро-
фірмою з Орв’єто.
«Бач, як заговорила! Тоном черниці, — подумав Гек-
тор, — уже готова виступити з проповіддю! Та хто вони
такі, оці марсіани, звідки взялися на світі?!» Рубежі ре-
альності швидко розсувались, а він до такого не був гото-
вий. Почувався як той фотограф, що намагається навести
фокус на об’єкт фотографування, а той постійно пересу-
вається.
— Татку, а знаєш, у них тут є і ферма для вирощування
їстівних комах? Я вже спробував коників, схожі на хрумт-
ливі чіпси. Черниця сказала, що в них багато протеїнів.
Здавалося, вся попередня недовіра Джованні якимось
дивним чином випарувалась, а от Сюзанна була мовчазні-
шою, схоже, це місце її вразило, але вона ще не збагнула,
в чому полягає його секрет. Була у ній незбагненна внут-
рішня сила, яка тільки з плином часу набирала форми.
Гектор пригадав випадок, коли вона повернулася додому
з розбитою губою, їй тоді виповнилося років дев’ять-де-
сять. Губи розпухли, кров засохла навколо рота. Кілька
днів вона нічого не хотіла пояснювати. Потім нареш-
ті розказала. На виході зі школи вона відчайдушно ви-
ступила проти двох старших хлопців, які насміхалися з
Джованні через його рожеві шкарпетки, обзиваючи го-
міком. Сюзанна пояснила: її раптом охопила така лють,

182
що навіть подруги не змогли її утримати. Вона з самого
початку знала, що вони її відлупцюють, адже — хлопці,
та ще й старші, однак їй було все одно. «Я була як та ро-
гатка, — пояснила батькам, зобразивши руками постріл з
рогатки, — ґумова стрічка натягувалася, натягувалася, а
потім — вистрілила». І стенула плечима, ніби й говорити
більше не було про що. Відтоді Сюзанна перетворилася на
захисницю слабких і немічних, її лупцювали, але й вона
навчилася бити. Тоді як його син ходив на уроки балету
і літав залом під звуки музики, насолоджуючись свобо-
дою рухів, донька махала кулаками у боксерському залі в
центрі Рима, де тхнуло немитими ногами й потом. Згодом
покинула заняття, після того як травмувала коліно, однак
підтримувала силу м’язів і час від часу вибухала перед
несправедливістю. Вони з Еленою нерідко жартували че-
рез цю їхню дивну родинну особливість, якою пишалися,
однак яка спричиняла чимало проблем і ще чимало спри-
чинить у майбутньому.
— Спробуй іще це, — сказала Сюзанна. — Груші-дички,
просто неймовірні!
Підійшла до батька й зашепотіла:
— Може, вони — інопланетянки, які прибули, щоб уря-
тувати Землю.
Тоді запитала у сестри Леонори:
— Можете пояснити мені краще, що воно таке, ота
ваша пермакультура?
Гектор закотив очі під лоба.
— Я могла б говорити про це годинами, ця тема
мене дуже захоплює. Назва походить від «permanent
agriculture», тобто «стале сільське господарство». Скажімо,
йдеться про перший метод спостереження за природою
та її особливостями. Знаєш, природа — вона дуже мудра;
вона — найкраще джерело ідей для розробки та створення
сільськогосподарських екосистем, — але не лише їх! — які

183
б мали такі самі характеристики диверсифікації, стабіль-
ності та пристосовуваності, що й природні екосистеми.
— Я нічого не второпав, — признався Джованні, по-
крутивши головою.
— Ти вмієш їздити на велосипеді?
— Звичайно.
— От бачиш, у цьому й полягає принцип: залишатися
у рівновазі навіть під час руху. Такими мають бути здо-
рові екосистеми: у постійній еволюції, але й у рівновазі.
Я наведу тобі приклад: здорова екологічна система не
виробляє відходів, тому що в ній усе переробляється і ви-
користовується повторно.
— Виходить, на Землі немає ніякої рівноваги, — заува-
жила Сюзанна.
— На жаль, немає.
— Але ж ми всі повинні їсти, одягатися, мати житло,
подорожувати, мати телефон і купу інших речей. То що ж
робити? — запитала дівчинка.
— Звісно, у людей безліч потреб, — як природних, так
і культурних, — і проблема полягає в тому, яким чином
їх задовольнити. Користуватися природою бездумно чи
задовольняти власні потреби, залишаючись у гармонії із
системою, яка дає тобі змогу це робити? Це означає піклу-
ватися про землю, але й дбати про стосунки між людьми.
А для цього насамперед слід навчитися спостерігати за
речами навколо під іншим кутом зору. Приблизно так, як
це роблять діти. Тепер зрозуміло?
— Не дуже, — відповів Джованні.
— Ти маєш рацію, це нелегко пояснити. Однак мушу
тобі подякувати, адже я тепер подумаю, як можна поясни-
ти зрозуміліше. Дай мені кілька днів, я спробую навести
інші приклади, що допоможуть тобі зрозуміти.
— Гадаю, я зрозумів; це як у школі. Замість того, щоб
кожному давати окреме завдання, краще б надати учням

184
можливість працювати гуртом, а насамперед — спокій-
но. Тоді кожен зможе вільно висловлювати свою думку і
застосовувати свої найкращі знання та навички, щоб до-
помагати іншим... А вчителі замість цього інколи на нас
навіть не дивляться, — поскаржилася Сюзанна.
— Так і є. Якби все було так просто, ми б до такого не
дійшли. Найпростіші речі якраз найважче зрозуміти.
— Я дуже сподіваюся, що мама скоро приїде, — пробур-
мотів Джованні. — Я так за нею сумую!

32

Позашляховик ковзав по воді — по тому, що залишило-

ся від мосту, перш ніж його затопило. В голові Елени шу-
міло від суперечливих думок — зрештою, як і у всіх інших,
як і в Ґвідо, який сидів поряд, як у Гектора, який чекав на
неї невідомо де. Можливо, щоб попросити пробачення, а
можливо — щоб розпрощатись. Але вона не могла з ним
так просто розпрощатися. Не зуміла б. Було б добре на-
вчитись інколи прощатися назавжди, користатися словом
«кінець». Це — кінець світу. Так і є, оця фраза постійно
лунала в її голові, але той кінець був занадто великим і ка-
тастрофічним, щоб усвідомити його. А от щоб розкласти
все по полицях у її житті, вистачило б кількох маленьких
кінців. Кінця довгого важкого дня, кінця пустопорожньої
дружби, кінця стосунків, від яких не було користі, кінця
телефонної розмови із завзятим балакуном. Тому що ко-
жен кінець несе в собі новий початок. Ніщо не може по-
чатися, поки спершу щось інше не закінчиться.
— Хай йому грець! — вигукнула Елена, відганяючи на-
бридливі думки. — Мені б так хотілось викупатися, звіль-
нитися від оцього відчуття холоду в тілі, яке не дає спокою
з самого ранку — відтоді, як вийшла з твого ліжка.

185
 — Мені шкода тільки, що я не подумав про блакитний
банний халат... а от із ванною проблем не буде. Via via... —
почав наспівувати Ґвідо, імітуючи хрипкий і глибокий го-
лос Паоло Конте.
— Ти не жартуєш?
— Звісно, ні. Що може бути кращим за гарячу ванну в
цю мить? It’s wonderful, good luck my baby... I dream of you*.
— Нарешті хтось сприймає мене серйозно! — вигук-
нула Елена. — Але не хвилюйся, я потім нічого в тебе не
попрошу, тільки щоб відвіз мене в моє попереднє життя.
— Навпаки, це лише перше з цілої серії екстравагант-
них прохань, що їх я від тебе почую. Тому що твого попе-
реднього життя більше не існує.
Можливо, Ґвідо має рацію; вже нічого не буде таким,
як було раніше.
На мить вона спробувала уявити своє життя поряд із
цим чоловіком, але негайно відігнала від себе ці думки.

***

Над водою піднімався легкий туман, а з неба тим часом

падав дощ, змішаний зі снігом. Вони роздягнулись у ма-
шині. Який привілей — звільнитися від одягу! Перш ніж
зануритись у насичену сірководнем воду, довелося бігти
по холоду. Навколо панувала тиша. Здавалося, природа
навколо завмерла, як у болотистих заростях первісного
лісу, де вони залишилися єдиними мешканцями Землі.
Елена відчула, як тепло огортає її тіло. Зануритись у гаря-
чу воду, заплющити очі, триматися на плаву між землею
та небом, відчуваючи легкість у всьому тілі, насолоджую-
чись грязьовими ваннами, — вона часто так заспокоюва-
лася. Відчувала м’якість сульфідного мулу під спиною, між
ногами; у будь-яку мить на такому слизькому дні можна
* Це чудово, щасти тобі, моя дитино... Я мрію про тебе (англ.).

186
було посковзнутися. Вона вчепилася за лікоть Ґвідо, ніби
боялася, що її затягне потоком. Ніби боялась розчинити-
ся, перетворитись на рідину.
— У цьому нескінченному дощі є щось жахливо сумне,
ніби він змив усі барви світу.
— Однак запахи у нас іще залишилися, ми добре відчу-
ваємо їх навколо, такі сильні й заспокійливі. Саме за за-
пахами я орієнтуюся у лісі; запахи привели мене до тебе.
Людство розучилося нюхати світ навколо себе; можливо,
живучи в містах, інакше не можна.
— Є такі міста, що смердять, — сказала Елена, — а є й
такі, де смердить і пахне. Мені до вподоби другі. У Римі
наприкінці березня, коли розквітає жасмин, у мене що-
разу паморочиться в голові від захвату. Потім приходить
літо, від нестерпної спеки починають смердіти контейне-
ри для сміття. Квіти і сміття — отакі життєві реалії.
— Я за своє життя побував у багатьох містах, пізнав їхні
запахи, однак щоразу мені щось не подобалося. Напевно,
забагато людської присутності.
— А мені запах людських істот до вподоби...
— Чому тоді ти поїхала? Ти почувалася з ним нещас-
ною? — тон Ґвідо враз посерйознішав.
— Гадаю, то було імпульсивне рішення, — відповіла
Елена. — Він порушив угоду.
Вона пригадала всі ті випадки, коли їй хотілося все
покинути й поїхати з дому, але не вистачало сміливості;
і згадала той ранок три дні тому, коли вона похапцем зі-
брала речі і рішуче зачинила за собою двері. У неї не було
чіткого плану дій, просто хотілося вразити чоловіка, при-
наймні одного разу змусити його помітити її відсутність,
підкреслити той факт, що її присутність не слід сприйма-
ти як даність. А насамперед хотілося відчути, як це: взяти
й покинути все, здивувати саму себе і спостерігати, що

187
буде. Вона поглянула навколо... якби тільки вона могла
тоді собі уявити, що станеться потім...
— Насправді ми ніколи не вільні цілком у своїх діях.
Свобода — поняття перебільшене і непродуктивне, воно
змушує нас почуватися недостойними власних бажань.
— Залежить від бажань. Як на мене, саме бажання —
тільки справжні! — рухають світом.
— Отже, наше суспільство робить усе, щоб змусити нас
про це забути. Щоб ми постійно заклопотано крутилися
у своїх буденних, безглуздих справах, із рідкісними хви-
линами прозріння, і зрештою зламалися, без найменшої
можливості щось змінити. Пам’ятаєш принцип жаби Хом-
ського? Її кидають у каструлю з водою і починають посту-
пово нагрівати воду. Спершу навіть приємно, зустрічаєш
когось, закохуєшся, влаштовуєш пишне весілля, усі щасли-
ві й задоволені, жаба розслабляється, навіть користується
нагодою; ось ти вже одружена жінка, маєш певне місце
в суспільстві, вже не можеш бути джерелом небезпеки;
жаба відчуває, що температура поступово підвищується,
але не дуже тривожиться, адже почувається добре, живе
заможно, має все, що треба: діти, подруги, можна ходити в
кіно, читати цікаві книжки, інколи подорожувати. А коли
вода стає вже зовсім гарячою, жаба така квола, що не має
сили пручатися. Так і помирає в окропі.
— Господи, ми ж якраз сидимо в гарячій воді! То мені
слід тривожитися? — вигукнув насмішкувато Ґвідо. — Ти
вважаєш, що я дуже кволий? Зараз я примушу тебе зміни-
ти думку, побачиш!
— Ти не сприймаєш мої слова серйозно?
— Навпаки, я сприймаю твої слова дуже серйозно, адже
зрештою саме це й робить із нами планета Земля. Усіх
зварить в окропі!

188
 ***

Ґвідо доторкнувся рукою до низу її живота. Елена за-

плющила очі; зрештою, можна й зваритися в окропі, чому
б і ні?

33

— Ми надаємо допомогу мережі місцевих землеро-

бів і деяким родинам, що перебралися сюди з Фукусіми.
Вони вчаться одне в одного, обмінюються традиційними
способами обробки землі, вивчають інноваційні методи
культивації, збагачують власний досвід, змішуючи смаки
й кухні різних народів.
До лабораторії з виробництва варення увійшла ма-
ти-настоятелька, і відразу зависла тиша. Сюзанна штовх-
нула брата ліктем під бік.
— Вона не належить до когорти супергероїнь зі всесвіту
Марвел, — шепнула.
То була малесенька жіночка; здавалося, їй років сто, не
менше. Її темна зморшкувата шкіра наводила на думку
про індійську мавпу.
— Так вона ж викапана сестра Йоди! — відповів сестрі
Джованні і розреготався.
Настоятелька обпекла його суворим поглядом.
— Ну, юначе, як тобі це варення? Мені сказали, що ти —
танцюрист, і мене це дуже тішить, адже я в молодості теж
танцювала, і балет завжди був моєю великою пристрастю!
Вигляд у неї був суворий і разом із тим дуже добрий;
Гектор ніяк не міг відвести від неї очей, адже від неї віяло
такою енергією, що ставало страшно. Йому навіть здало-
ся, що він помітив у неї над головою німб, але це, мабуть,
йому таки привиділося в тому приміщенні, яке парувало
запахами фруктів та цукру.

189
 — Ходімо зі мною, — промовила настоятелька, — на-
дворі краще розмовляється.
— А Пандорі можна з нами? — несміливо поцікавився
Джованні.
— Авжеж, — відповіла настоятелька, — любов Господа
поширюється на всіх живих істот.
Вона розповіла, що монастир має у власності кілька
гектарів землі — дарунок якогось кардинала одній із її
попередниць, у яку той був шалено закоханий.
— Звісно, йдеться про історію, що сталася кілька сто-
літь тому, — уточнила абатиса, — за нами теж уважно
приглядають згори, але з інших причин. Ми трохи віді-
йшли від нашої первинної місії, скажімо: ми поступилися
частиною девізу «ora» на користь «labora»*. Жодна з сестер
без належної наукової підготовки нізащо не отримає до-
зволу стати часткою цієї спільноти, але наш учитель та
засновник святий Бенедикт після того, що трапилося в
Умбрії, знайде можливість заступитися за нас перед Все-
вишнім, пославшись на якийсь принцип Закону Божого.
Сподіваюся, вам відомо, хто такий святий Бенедикт? Це
святий покровитель Європи, — промовила абатиса і не-
сподівано обернулася. Розкрила здоровенну червону па-
расольку.
Опинившись надворі, вони побачили кількох черниць,
які керували тракторами, незважаючи на дощ, перевози-
ли фрукти й лафети з дровами та горіхами по ґрунтових
дорогах монастирської садиби. За гарної погоди звідси,
напевно, відкривався чудовий краєвид. Мати-настоятель-

* Ora et labora (латин.) — Молись і працюй; девіз святого Бенедик-

та Нурсійського, який у 529 році заснував чернечий Орден бене-
диктинців, найстаріший чернечий орден Римо-Католицької Цер-
кви. Цей девіз є духовною основою чернечого Статуту, написаного
святим Бенедиктом. Ця формула є центром духовного життя мо-
наха-бенедиктинця, який у своїй діяльності намагається поєдну-
вати споглядальну молитву і фізичну роботу.

190
ка запропонувала гостям постояти на кам’яній терасі й
помилуватися неймовірною панорамою долини.
— Це лише початок того, що може трапитись у наступ-
ні п’ятдесят років, — сказала, звівши очі до неба, — коли
планета стане зовсім не такою, якою ми звикли її бачи-
ти. Якщо раніше не станеться Великої Катастрофи — тоді
може бути ще гірше.
Гектору подумалося: де зараз може бути Елена? Чи
вдасться їй перебратись через річку біля броду Аттільяно,
кілометрів за десять на північ звідси?
— Яка ще «Велика Катастрофа»? — схвильовано запи-
тав Джованні.
— Ну, наприклад, ядерна війна або вибух на одній із
численних атомних станцій, яких понатикали по всій
Європі. Ви знали, що половина Тихого океану виявила-
ся радіоактивною після аварії на Фукусімі? І це нам іще
поталанило; якби стався другий вибух, довелося б ева-
куювати п’ятдесят мільйонів осіб, включно з жителями
Токіо, ви уявляєте? Половина території Японії залиши-
лася б зараженою на десятки років. І це називають чис-
тою енергією!.. Не можна мені так говорити, і доведеться
відповідати за ці слова перед Великим Керівництвом, але
людство геть з’їхало з глузду. З іншого боку ще з давніх
часів щоразу, коли людина починає думати, що вона ро-
зумніша за Бога, це доводить до лиха. А тепер у людства є
всі засоби, щоб остаточно себе знищити. Коли ми засну-
вали цю програму прихистку, я покинула Японію разом
з Іроко, — ви її вже знаєте. Ми познайомилися з одним із
технічних співробітників атомної станції; то було най-
страшніше знайомство мого довгого життя. Він розповів
нам, плачучи, що ніхто не знав, що робити. Вони залиши-
лися на своїх робочих місцях, хоча й добре усвідомлю-
вали, що помруть. Однак насправді розуміли, що нічого
не можуть удіяти. Ніхто не передбачив, як чинити у ви-

191
падку такої катастрофи. Їм довелося вирішувати самим,
за небезпечних і важких умов, у стані цілковитого шоку.
Їх практично знищило. Японців! Ви собі уявляєте таке?
Один із найуміліших та технічно найрозвиненіших наро-
дів світу! Уявіть собі, що станеться, коли таке трапиться у
Франції або у Східній Європі! Навіть думати не хочеться!
Правда в тому, що ми створили такі засоби, яким самі не
здатні дати ради і які приведуть нас до самознищення.
Амінь! На жаль, літня спека і тепер оця страшенна злива
стерли з лиця землі рештки того, що колись було нашим
прекрасним розарієм. Я раджу вам повернутися між квіт-
нем і травнем, під час першого цвітіння, адже це один із
найдавніших розаріїв у всій Італії, де ростуть такі сорти,
яких більше ніде не залишилося. Щороку нам вручають
міжнародну премію за нові гібридні сорти, сюди приїжд-
жають найвідоміші експерти з цілого світу. Мене втішає
хіба що той факт, що допоки існуватимуть гібридники-се-
лекціонери та спеціалісти з вирощування троянд, у люд-
ства, можливо, ще залишатиметься шанс на виживання.
— Мені подобаються троянди, — сказав Джованні.
— Ти молодець, — похвалила настоятелька, провівши
рукою по його голові, — нам слід навчитися щодня захоп-
люватись дивами природи. Ми повинні споглядати до-
вкілля інакше. Ми, дорослі, вже давно осліпли, а от ви...
— А як можна споглядати довкілля інакше? — запитала
Сюзанна.
— Це — правильне запитання, а з правильних запи-
тань якраз і починається дорога до науки. Насамперед
слід бути допитливим, брати до уваги й вивчати те, що на
перший погляд здається не вартим уваги. Треба намагати-
ся уявляти речі інакше, перевести потяг на іншу колію, як
сказала б Урсула К. Ле Ґуін. Так і є, тобі треба почитати її
книжки, я впевнена, що вони тобі дуже сподобаються. Ось
цим ми й намагаємося тут займатись. Тобто ми тут — під
особливим наглядом, викликаємо підозри.

192
 — Зі мною теж таке трапляється, — пробурмотіла Сю-
занна, — у школі. А ще моя мама, мої подруги на вечірках
гадають, що ми тільки всім заважаємо, морочимо їм голо-
ву, мелемо дурниці. Отоді я починаю нервуватися і хочу
набити всім пики.
— Погані справи, я розумію. Однак доведеться тобі на-
вчитися стримувати свої емоції, особливо ще й тому, що
ти — дівчинка. У хлопців є право гніватись, а нас негайно
записують до числа тих, хто помиляється.

***

«Звісно, — подумав Гектор, — спільнота такого типу

може бути винятково феміністичною». Однак не міг не
визнати, що абатиса таки має рацію. Коли Сюзанна нама-
галася відлупцювати тих двох хлопчаків, Гектор пишався
нею, схвалював її сміливість, але попередив доньку, що
хлопці почали б вважати її небезпечною, а коли чоловіки
відчувають страх, вони здатні на найганебніші вчинки.
Що може бути більш хибним, аніж дорікати власній дочці
за її мужність, за її ідеалізм?

***

Мати-настоятелька вийняла з-під свити книжечку в

жовтій обкладинці і простягнула її Сюзанні.
— Не турбуйся, ніякий це не молитовник. Це початок
великої мовчазної революції. Ми зобов’язані культивува-
ти надію на те, що ситуація може кардинально і ґрунтовно
змінитися. До того ж виникає нагальна потреба у серйоз-
ній аргументації в дискусії проти твоїх наклепників.
Настоятелька показала їм сад-ліс, де фруктові дерева
росли в симбіозі з іншими деревами, кущами, в’юнкими
рослинами, травами та грибами.

193
 — Ось у чому секрет наших фруктів, — промовила вона
з гордістю, — рослини й дерева захищають одне одного,
краще переносять спеку і тропічну зливу, як оце тепер. Я
ось дам вам спробувати желе з диких суниць — справжня
смакота і покращує настрій. Цьогорічне має вже бути як-
раз готовим. Вибачте, але від цієї вологості у мене геть
розболілися кістки й суглоби, треба негайно йти на сухе, —
завершила розповідь вона.
Потім підійшла до Джованні й мовила:
— Як я тобі вже казала, я до нестями люблю балет. Ти
не хочеш нам показати, що вмієш?
Джованні зашарівся аж до кінчиків вух, потім зиркнув
на Гектора й кивнув головою.
— Але спершу, — сказав хлопчина, — спершу мені треба
підготуватися.
— Звичайно, — відповіла мати-настоятелька, — вже
пора обідати, зараз скуштуєте найсмачнішу у вашому
житті веганську кухню. Вибачте, що доведеться їсти на
самоті у великій їдальні, ніяких інших гостей сьогодні
ще не прибуло. Я тут слухала новини: Папу гелікоптером
евакуювали з міста. Можливо, цього разу покропить свя-
тою водою трішки й Ватикан, очистить, йому не завадить.
Наш проект космічного човна ще не готовий... — старень-
ка захихотіла. — Чому ви так на мене дивитеся? Справді
повірили? Я пожартувала, ніякого космічного човна не-
має. Наша місія — залишатися тут і намагатись навчитися
жити інакше на руїнах нашої бідолашної планети.

***

Монастирська трапезна виявилася великою залою

з кам’яними стінами та одним здоровенним вікном із
краєвидом на долину. Гектор пригадав їхню квартиру в
Римі, дахи будинків, димарі й антени за вікнами. У нього

194
виникло враження, ніби він поїхав звідти вічність тому,
і тепер запитував себе, чи зможе колись туди повернути-
ся, — таким усе здавалося йому недоречним. У ту мить він
згадав Клаудію, і вона теж здалася йому недоречною. Він
потребував її, він її кохав, — можливо, навіть несвідомо
використовував, — але, озирнувшись довкола себе у тому
порожньому приміщенні, перед своїми двома дітьми, які
куштували дивні японські овочі, під нескінченним до-
щем, що періщив на землю і нещадно заливав її, він уже
знав, що більше ніколи її не побачить.

34

Шкіра до шкіри. Його запах. Запах її дитини. Вона впі-

знала б його серед тисячі інших. Так легко розпізнати, так
важко описати. Вона міцніше стиснула його в обіймах і
розридалася. Скільки разів вона його обіймала? Пригаду-
вала, як брала на руки щоразу після того, як купала. Отой
звичний ритуал, від якого вона ніколи не втомлювалася.
Банний халат, який із часом ставав закоротким, розга-
рячене душем волосся, дрижаки на шкірі, чиста піжама.
Любов до дитини, що складалася з дрібних проявів піклу-
вання. Вона понюхала довге волосся доньки, занурилася в
нього пальцями, відчула, як та напружилася від її обіймів,
майже пручалася.
Джованні:
— Мамо, я так сумував за тобою!
Сюзанна:
— Де ти була?!
Гектор, який досі тримався осторонь, підійшов ближче.
Здавався зніченим. Елена помітила, що він утомлений,
постарілий, борода закублена. Однак запах був його, звич-
ний запах, запах належності. Гектор перевів погляд на Ґві-

195
до, що залишився стояти біля входу до трапезної разом
з Орцо, який сторожко завмер біля його ніг. Вистачило
одного погляду, і чоловікам усе стало ясно. Зрештою, це
було неважко. Сюзанна теж поглядала на Ґвідо недобро-
зичливо. Елена не знала, що робити. Зраджена, суб’єкт чо-
ловічого спору, вона не відчувала анінайменшої провини,
хіба що ледве помітну збентеженість, однак із задоволен-
ням би зійшла зі сцени. Її очі блищали новим світлом,
приховати яке їй би все одно не вдалося. Якраз у ту мить
Пандора, що до того мирно сопіла в куточку, попри свою
поранену лапу вискочила на середину приміщення і ки-
нулася до Орцо, перевертаючи все, що траплялося на її
шляху. Цей гармидер допоміг розрядити напругу. Джо-
ванні спробував схопити Пандору, Орцо рвонувся вперед,
а тому Ґвідо заявив, що краще вже їм вийти в сад, щоб
собаки познайомилися спершу, і не перевертати трапезну
монастиря з ніг на голову.
Після шарварку вони втрьох вийшли надвір, тоді по-
вернулися в мовчанні. Настінний годинник старовинними
звуками відбив час, як і годиться у закладах з багатові-
ковими традиціями. Як тільки останній удар годинника
затих, до трапезної одна за одною почали заходити чер-
ниці. Останньою явилась настоятелька. Сестри-черниці,
не промовивши ані слова, відставили вбік стільці та сто-
ли, щоб звільнити середину приміщення. Це нагадувало
якийсь дивний ритуал, зміст якого не був зрозумілим
тільки для Елени, а от решта присутніх знали, що робити,
враховуючи Гектора й дітей. Гектор кивнув Елені, запро-
шуючи сідати. Затим настоятелька вдарила у гонг, щоб
розпочати молитву. І молитва почалася, однак то був не
псалом, не сторінка зі Святого Письма; то була хвала при-
роді, щось на кшталт вірша, який промовляли всі разом.
Елена спробувала зустрітися поглядом із членами своєї
родини, однак вони настільки захопилися ритуалом, ніби

196
точно знали, як поводитись у такій нереальній ситуації.
Елена придивилася до черниць і тільки потім поміти-
ла, які вони молоді та вродливі, різні за національністю
й кольором шкіри, і як порушують її звичне уявлення
про монастирську спільноту. Напевно, йшлося про щось
інше — щось таке, чого вона не знала. Черниці заспівали,
і їхній спів справив на неї заспокійливу дію; вона відки-
нулася на спинку стільця і заплющила очі.

***

Джованні почав танцювати. Його ноги легко літали по

залитому сонячним світлом лузі. Дерева та кущі навколо
правили за бездоганне сценічне оздоблення. Його руки
й ноги перетворювалися на квіти, гілки та листя, ніжний
вітерець підхоплював його легке тіло, ніби гнучкий і міц-
ний очерет, з його пальців проростали листочки, він роз-
сипав навколо себе пелюстки і розвіював пилок, навколо
його голови кружляли метелики. Він нагадував рослину
без землі, народжену з неї, з летючим корінням, прозо-
рими, як у бабок, крильцями та невинною грацією квіт-
ки, яка щойно розпустилася, незавершену красу плоду,
який ще не визрів, паморочливий аромат жасмину, диво
насінини, далекий втрачений спомин про те, чого ніколи
не було, бджолу, яка гуде над квіткою, запах свіжоскоше-
ної трави — природи, що росте, росте і захищається, не
здається до останньої травинки, — пташиний спів, тяж-
ку працю мурашки, мовчазну роботу дощового черв’яка,
кору та коріння дерева, холодну воду в струмку, спокійну
й тиху — в ставку, квакання жаби, рівномірне дзижчання
цикад. Дари природи, неймовірно щедрої, незмінної, без-
карно знівеченої.

197
 ***

До неї підійшла сестра Марія.

— Ваші діти — справжні молодці, ви маєте ними пиша-
тися. Нам буде приємно, якщо вони час від часу навідува-
тимуться до нас, щоб допомогти. Можливо, ви нам би теж
могли принести користь.
Елена з нерозумінням дивилася на неї.
— У нас зупиняється багато іноземців, і вони частенько
просять допомоги з вивченням італійської мови, однак у
жодної з нас на таке немає часу. Ваш чоловік казав, що ви
літераторка, перекладачка. Не турбуйтеся, подумайте, не
треба відповідати негайно.
Елена пошукала очима доньку, сподіваючись отримати
якесь пояснення. Сюзанна кивнула, чим давала зрозуміти,
що потім усе пояснить. У цьому місці відчувалася якась
могутня сила, якась особлива енергія, яка її притягувала.
Гектор несміливо підійшов ближче, вигляд у нього був за-
мучений, навколо очей залягли чорні кола.
— А тепер що ми робитимемо? — запитав жалібним
голосом.
— Нам треба їхати до Червоного Бука, — впевнено
заявила Елена, відреагувавши на вразливість, яку вона
побачила у чоловікові і яка її злякала, ще й тому, що від-
дзеркалювала її власну. — У мене якесь погане передчут-
тя. Ґвідо нас відвезе. Я покинула машину на узбіччі дороги
між Пенною та Амелією.
Потім додала майже пошепки:
— Що це за дивне місце?
— Монастир! — підморгнув їй Гектор.
— Мамо, — покликав Джованні, підбігаючи до неї, щоб
обійняти, — від тебе якось дивно пахне, і від твого волосся
теж... тхне несвіжим яйцем.

198
 Він на хвилинку замовк, придивився до неї уважніше,
ніби вивчаючи; помітив у ній щось нове, невідоме йому,
і це його збентежило.
— Але ти все одно гарна! — додав нарешті.
— І ти теж — дуже гарний! — сказала Елена. — Найкра-
щий у світі!
Підійшла Леонора і вручила їй записку.
«Я поїхав, бо не переживу прощання. Та й хто я такий,
щоб спонукати тебе до руйнування твоєї родини?! Я б собі
такого не пробачив. Ти знаєш, де мене шукати, якщо за-
хочеш бути зі мною чи просто погуляти по лісі в пошуках
трюфелів. Ґ.»
Елена щосили стиснула фігурку русалки в кишені, зці-
пила зуби, скріпила серце і міцніше притиснула до себе
Джованні.
— Мамочко, мені боляче! — запротестував він. — Я ж
дихнути не можу!
Вона намагалася стримуватись, але погляди Гектора
та Сюзанни не потребували інтерпретації. Спробувала
вдати, що спокійна й рішуча, хоча в душі почувалась як
човник посеред штормового моря, який у будь-яку мить
може вщент розбитися об скелі.
Гектор відчув її стан і прийшов на допомогу, сказавши,
що їм доведеться зачекати повернення Іроко з її пікапом.
Імені Ґвідо ніхто не назвав. Однак, поглянувши на Пандо-
ру, що сумно, як мокре курча, припленталася знадвору,
легко було збагнути, який смуток охопив їх усіх. Черниці
запросили їх долучитися до служби і піти разом до церк-
ви, щоб помолитися.
— Вам це не завадить, — сказала настоятелька, — у най-
гіршому випадку ви нічого не відчуєте. Це те саме, що
гомеопатія: допомагає тільки тим, хто вірує.

199
 35

«Я б і сама із задоволенням долучилася до цієї спіль-

ноти, якби не молитви. Забагато молитов, тільки почнеш
щось робити, як уже слід усе кидати, йти до церкви, співа-
ти, ставати навколішки, знову підводитися. Виснажливо.
Проте одна з черниць сказала мені те, що змусило мене
замислитися; вона зауважила, що в наш час те ж саме від-
бувається з мобільними телефонами: тільки-но почнеш
щось робити, як відразу чуєш «пііііп!», «біп» або «ту-ту»,
починаєш дивитися, і — прощавай, концентрація. Ска-
зала, що вони в монастирі принаймні замість того, щоб
отримувати некорисні, фейкові або гнітючі новини, нама-
гаються з’єднатися з Богом, що означає, — так пояснила
черниця, — з’єднатися з самими собою. Хоча, якщо чесно,
мені це здається великою дурницею. До того ж вони всі —
жінки. Чоловіки — вони такі, які є, але інколи, — нехай і
дуже рідко! — з ними можна поговорити або разом пороз-
важатися. Існують, звісно, і супергерої, обрані, але вони
завжди не для тебе. От мені зараз, наприклад, стає млосно
від однієї лише думки. Я тільки про це й думаю відтоді,
як побачила його; все в ньому здається мені бездоган-
ним, починаючи з його зовнішності. Мені трохи соромно
через це, але так кортить побачити його голим. Я ще ні
разу не бачила голого хлопця, крім мого брата, однак він
ще зовсім малий, а тому це не рахується. Оті всі відео,
які дивляться мої однокласники та однокласниці, мені не
подобаються, мені від них страшно. Як на мене, певні речі
мають залишатися приватними. Схоже, лише мені одній
від перегляду того лайна гидко; і виходить, що саме це
є однією з причин, чому інші однолітки мене уникають.
Тільки от Ове на десять років старший за мене і має дів-
чину, яка чекає дитину. Чи не замолодий він для того, щоб
стати батьком? Чи не хочеться йому ще деякий час пороз-

200
важатися? Можливо, ця вагітність була незапланованою. Я
думала, що у норвежців такого не трапляється. А може, він
справді хоче мати сім’ю. Я от не знаю, чи хочу мати власну
родину. У моїх батьків усе погано. Як на мене, вони більше
не кохають одне одного. Хочуть розлучитися. Поводяться
гірше, ніж підлітки, я їх терпіти не можу, коли вони так
поводяться. Тобто я їх обох люблю, це нормально; я навіть
трішки сумувала за мамою в ці три дні, але їхня поведін-
ка здається мені просто неприйнятною. Думають, що ми
нічого не розуміємо, а я багато чого вже зрозуміла.
Ось і зараз вони стоять поряд зі мною у цій церкві, а
я відчуваю, що щось не так у їхніх стосунках. Он які на-
пружені! У батька очі блищать, ніби ось-ось розплачеться,
тільки не насмілюється. Бідний тато! Він здається мені
таким нещасним! І навіть його робота, схоже, йому теж
не подобається, він завжди повторює, що хоче подоро-
жувати, податися до Норвегії, і ніколи цього не робить.
Каже, що мусить піклуватися про нас, але таким чином
він тільки завдає шкоди самому собі. Гадаю, в нього є ко-
ханка — напевно, молодша за нього. Здається, я її бачила
одного разу в його офісі; він так на неї дивився! У всіх
батьків моїх подруг є коханки, а матері вдають, що так і
треба, як і моя мати. Хоча тепер уже більше не вдає. Он яка
роздратована — за милю видно, що вона люто гнівається
на татка. Через це й поїхала з дому. Звісно, якою ж треба
бути безталанною, щоб поїхати з дому якраз у той день,
коли сталася оця страшна негода! Як би мені хотілось, аби
моя подруга Ірена була зараз тут! Принаймні можна було
б виговоритися з кимось замість того, щоб тримати все в
собі. Вона б мене зрозуміла, її батьки теж розлучаються.
Ні, вирішено: не буде в мене ніякої родини, і в неї теж не
буде, ми разом подорожуватимемо світом, будемо знайо-
митися з тисячами людей, аж поки не відшукаємо місце,

201
де захочемо оселитися. Звичайно, якщо так піде й далі,
гарних місць для життя у світі залишиться небагато.
Черниці сказали мені, що вони створюють повсюди
осередки спротиву, куди залучають непокірних осіб, кот-
рі виступають проти системи, яка перетворила нас на
споживачів товарів, що руйнують землю. А коли замис-
литися, хто керує цією системою? Так, звичайно, всі ті
мегаломани — каліфорнійці, китайці або росіяни чи ко-
рейці, — мільярдери, коротше. І, зрештою, ніхто не знає,
що станеться насправді. Можливо, вимремо всі, що й на
краще, однак тим часом треба знайти спосіб якось жити
далі. Буду вивчати хімію та біологію; гадаю, це єдиний
спосіб щось второпати і спробувати якось виправити оце
лихо, в якому ми опинилися. Адже наука наділяє певною
формою влади, — так сказали черниці. Влада, якщо по
правді, певною мірою залежить від того, як нею кори-
стуватися. Черниць дуже лякають атомні електростанції;
вони кажуть, що ті призведуть до катастроф, масштабів
яких ми навіть уявити собі не можемо. Господи, якщо ти
справді раптом існуєш, спробуй не допустити, щоб ми всі
померли від раку, або від епідемії, або щоб у нас народи-
лися діти-чудовиська, щоб з’явилися тварини-чудовиська
та інші монстри серед істот, що заселяють Землю! Який
стрес — думати про все це, чорт, у яку бридку епоху я на-
родилася?! Чому оці двоє народили мене на світ, хай їм
грець?! А тепер іще й розлучаються! Знаю, що таке з усіма
трапляється, але на мене все це наганяє глибокий смуток!
Я не хочу перетворитися на поштову посилку, яку переда-
ють із рук в руки, — то тут, то там, трішки з татом, трішки
з мамою. А потім почнуть сваритися через гроші, через
відпустки, через наше навчання. Навіть думати не хочу;
можливо, переберуся на деякий час до Ірени, поки вони
не вирішать, чого їм треба. Як на мене, мама теж прагне
розлучитися, змінити своє життя, але тато з нею одру-

202
жений. Усе так складно! І потім — що там відбувається у
Римі? Ми сидимо собі тут спокійно в монастирі, а там тим
часом відбувається казна-що; можливо, щось сталося з
Іреною, їм довелося покинути свій дім; може, наша домів-
ка теж зруйнована, залита каламутною водою... а як же всі
мої речі, одяг, взуття, мої щоденники, книжки, скринька з
секретами, комп’ютер, фотографії... мамочко, я ж про це
навіть не подумала, жах який! Можливо, нам тепер усім
і їхати нікуди!
Та є в усій цій ситуації і позитивний бік: школо, бай-
бай! Враховуючи, в якому вона була стані, тепер вона точ-
но вже завалилася, ще й розташована поряд із Тибром, її
напевно залило. Сподіваюся, ту дурепу, нашу викладачку
італійської — теж. Слава Богу, молитва закінчилася, а то я
вже і справді геть засумувала. Схоже, тепер нам доведеть-
ся закінчувати роботу з варенням. Робота руками мені час
від часу на користь. Не треба багато думати, до того ж оте
варення справді смачнюще. Хтозна, що там ці черниці до-
мішують до їхніх біологічно чистих, святих і духовних ва-
рив. Як на мене, у них є якась таємна зброя. Занадто вони
вже тут усі сильні та спритні, щоб вдавати із себе простих
селянок або вчених і молитися. Навіть дивно, що вони нас
сюди так запросто впустили. Можу битися об заклад, що
в них тут десь приховано найсучасніший спортзал з усім
необхідним крутим спорядженням. Треба буде поговори-
ти про це з Джованні; він живе у своєму власному світі,
однак у деяких речах таки розбирається.
Кажуть, що Іроко знайшла свого чоловіка; слава Богу,
я радію за неї. Судячи з того, як говорить про неї той тип,
він непоганий. Мені б хотілося з ним познайомитись. А
там, може, вигорить іще одна неймовірна японська вече-
ря; обожнюю японську кухню — уже хоча б за те, як вони
готують рис та оті водорості, які ми їли раніше. Хтозна,
чи дах домівки Ове витримав; хтозна, чи Іроко запросить

203
і його на вечерю; мені б так хотілося ще раз його поба-
чити! Краще мені зосередитися на цих золотавих груш-
ках і вибрати з них насіння. Три дні без мобільного — це
справжній світовий рекорд! Навіть не думала, що витри-
маю! Можливо, ми повернемося ще до Іроко, і я зможу
познайомитися зі знаменитим шеф-кухарем, якого звуть
так само, як і відомого героя з фільму Міядзакі*. Споді-
ваюся, що молитва пішла на користь таткові й мамі; мені
дуже шкода бачити їх такими, аж плакати хочеться. Як
по-вашому, чи можна сприймати серйозно книжку, що
називається “Революція однієї соломинки”**? І досить
уже з нас цього клятого дощу!»

36

Вони їли у трапезній, усі четверо, мовчки, тоді як

знадвору долинав шум дощу. Пандора зацікавлено спо-
стерігала за ними. Скільки вечорів вони сідали за стіл
разом, десятки чи навіть сотні разів, однак того разу все
було інакше; вони були напружені, ніби їхні стільці хтось
обтикав колючками. Гектор пригадав, як колись батько
возив його з собою на вечерю з важливими клієнтами.
Тримати спину рівно, лікті притиснуті до боків, не сьор-
бати, не чмокати; тоді їжа здавалася зробленою з дерева
й картону. Чим більше жував, тим важче було ковтати.
Він намагався запити водою, але тільки погіршував си-
туацію. Якось відразу після такої вечері його знудило
просто за столом. Після того батько більше не брав його
* Міядзакі Хаяо — японський режисер анімаційних фільмів.
** Ідеться про книгу Масанобу Фукуокі (1913–2008) — японського
фермера, письменника та одного із засновників пермакультури.
Він розробив принципи натурального, природного землеробства,
що передбачає мінімізацію втручання людини в процес вирощу-
вання сільськогосподарських культур.

204
з собою. Суміш полегшення та сорому: Гектор не виправ-
дав батькових сподівань. Він тоді так поглянув на сина,
що Гектор на ціле життя запам’ятав той погляд. Погляд
зневаги, як остаточний вирок, без можливості апеляції.
Тим поглядом батько його ув’язнив. Гектор провів решту
свого життя, намагаючись якось виправитися після того
приниження, заслужити батькову повагу. Так він заклав
підвалини власного життя.

***

Він поглянув на дружину, яка сиділа поряд з відсутнім

поглядом: довге волосся на плечах, худорляве тіло, вузлу-
ваті пальці, малесенькі сережки у формі квітки. Ще одна
його поразка. Відкрита рана, що завдавала болю. Як він
зможе наблизитися до неї? Що робитиме з руїнами їхньо-
го шлюбу? Від однієї лише думки про це у нього хололо
серце, тягар відповідальності за ті руїни був нестерпним.
Він покинув її саму, але він і сам теж почувався покину-
тим. Як можуть допомогти одне одному двоє, що страж-
дають від одного болю? Які звинувачують одне одного в
одному й тому самому? Тієї ночі у чернечій келії, разом
із дружиною, яка спала на сусідньому ліжку, по-дитячо-
му скрутившись бубликом, Гектор усвідомив масштаби
власного відчаю, їхньої спільної поразки. Перед очима
пробігали кадри життя, без будь-якого певного порядку
чи логіки, затягуючи його у вир тривожної безнадії. Йому
здавалося, що він іще ніколи за все своє існування не був
на своєму місці, — з самого дитинства, — і разом із тим
він усвідомлював, що сам відмовився від того, що життя
так щедро йому пропонувало. Зустрів Елену, народив із
нею на світ двійко дітей, однак так ніколи й не присвятив
себе родині цілком, утримав якусь частку душі для само-
го себе, і згодом ота частка розрослася, поступово й не-

205
впинно з’їдаючи любов, яку він мав подарувати їм. Йому
довелося зрадити їх, знайти собі іншу, щоб повернутися
до себе, але таким чином він усе втратив. Він ніяк не міг
заснути, не в змозі заборонити думкам крутитися в мозку,
як у божевільній пральній машині, а тому вирішив таки
встати. Діти спали у сусідній келії; він зазирнув туди, аби
перевірити, чи все в порядку. Вони міцно спали, солодко
посопуючи уві сні, — хтозна, якими світами вони мандру-
вали. Собачка розплющила одне око, ніби заспокоюючи
його, адже тепер їхній сон боронила вона. Гектор вийшов
надвір і рушив уздовж портика, куди виходили двері ке-
лій. Посеред внутрішнього двору побачив водограй; шум
дощу, який тут змішувався із шумом водограю, його за-
спокоїв. Він почав походжати під портиком по перимет-
ру двору, аж поки тигр, що роз’їдав його зсередини, не
вгамувався. Почув якісь звуки в іншому кінці монастиря.
Пробило пів на четверту — годину, коли черниці ходили
до церкви на вранішню службу. «Яке химерне життя!» —
подумав Гектор і пішов слідом за ними.

***

У церкві було темно, тільки амвон та розп’яття слабко

освітлювалися свічками, а черниці у своїх чорних рясах
здавалися середньовічними воїнами. Черниці заспівали;
той хор голосів, у якому зливалися різні акценти й інто-
нації, лунав так гарно, так пронизливо, як давній григо-
ріанський спів, що передається із покоління у покоління.
Вірити в Бога, мати релігію, слідувати тисячолітній тра-
диції — все це здавалося йому таким безглуздим, однак
доводилось жити у світі, де немає Бога, де людина пере-
творилася на мірило всього навколо і геть збожеволіла,
потягнувши за собою у прірву все: звірів, рослин, моря і

206
землі, вічну мерзлоту й ліси, — все. Ні, було в цьому щось
хибне, щось трагічно неправильне. Слід почати з нуля, як
це роблять черниці: віднайти Бога, в якого вірити, землю,
майстерню-лабораторію, а особливо — спільноту. Духов-
ність, розум, тіло і любов. Однак хіба ненависть, ілюзія
всемогутності та насильство — хіба все це не прерогативи
людства? Йому кортіло поговорити з однією з черниць,
дізнатися, у що вони насправді вірують. А що, коли їхня
віра правильна і є єдиним способом захисту, прихистком,
укриттям? Після молитви черниці розійшлися по келіях
згідно з обітницею усамітнення, забравши з собою свою
таїну. Церква враз стала порожньою і мовчазною. Гектор
підвівся, повернувся до своєї келії. Там знайшов Елену,
яка сиділа на ліжку й чекала на нього.

***

Він узяв її руки в свої, довго їх розглядав, вражений

блакитними жилами, що випиналися з-під шкіри, легкіс-
тю, з якою обручка спадала з її пальця. Елена дуже схуд-
ла.
— Ти перетворив моє тіло на пустелю, — сказала вона.
— Пам’ятаєш дамаську троянду? — запитав Гектор.
Багато років тому вони подорожували Сирією, — ще
до страшної біди, до нескінченної війни, до зникнення з
тієї землі останніх слідів людяності. В Дамаску вони зу-
пинилися на ніч у давній оселі однієї жінки-християнки,
де був секретний сад. Увечері вони піднялися на терасу,
де милувалися польотом ластівок, співом мулли, який
скликав на молитву, вогнями міста, що вмикалися одне
за одним. Вони покупалися в хамамі, повечеряли у єврей-
ському кварталі й купили пустельну троянду у вуличного
торговця, старого беззубого араба.

207
 — Так, пам’ятаю, — відповіла Елена, — на жаль, її довго
не поливали, а тому вона вже ніколи не розквітне знову. В
мене тепер інші бажання, я далека від тебе.
— Мені б дуже хотілося, щоб ми спробували. Все буде
інакше. Того, що було раніше, більше не існує, від нього
залишилася купа руїн, під якою опинилися і добрі речі —
ті, які я протягом усіх цих років занедбав.
— Я боюся повертатись до тієї в’язниці. Не хочу жити в
Римі, у тій домівці, яка мені не належить. Хочу бути віль-
ною.
— Ти будеш нею.
— Щоб бути вільною, мені треба йти своїм шляхом.
— А як же діти? — запитав Гектор.
Знов оте відчуття наждачного паперу в роті, удар ниж-
че пояса: діти тут були ні до чого і разом із тим саме вони
їх пов’язували протягом довгого часу.
— Діти до всього призвичаюються. Ми й надалі їх лю-
битимемо, але інакше, в залежності від того, яких форм
набуде наша любов.
— Якщо тобі потрібен час, якщо ти хочеш поїхати з
дому на кілька тижнів чи місяців, я готовий подбати про
них. І про тварин. Я хочу розпочати нову справу, займа-
тися тим, чим мені завжди хотілося. Коли я взяв на руки
те собача після того, як наїхав на нього, я відчув кала-
тання його сердечка поряд із моїм. Я відчув його страх
і біль так, ніби моє серце почало битися в унісон із його,
сильніше, швидше, — так, ніби воно давало мені другий
шанс у житті.
— Мені життя теж надало другу можливість... яку мож-
на вважати порятунком і разом із тим — карою.
Де була його дружина у ці дні? Де подорожувала? Йому
ніколи не спадало на думку, що вона може знайти собі
іншого. Як він міг бути таким тупим і незрілим?! Поба-
чивши сльози, які текли з її темних очей, він вийняв із

208
кишені ткану хустинку. Елені подобалися ті духмяні хус-
тинки, вона казала, що вони надають стилю, є ознакою
вишуканості, стабільності і змусили її колись закохатися
у нього.
— Тобі слід поголити бороду, — сказала Елена після три-
валого мовчання і шморгнула носом, — вона тебе старить.

37

«Лише тобі одній відома моя таємниця, — шепнув Джо-

ванні Пандорі, — гляди, не кажи нікому, бо мене не зро-
зуміють, скажуть, що я — божевільний. Все почалося тоді,
коли я загубився в лісі. Спершу я був із мамою, татком і
Сюзі (вона не любить, коли її називають Сюзі); я йшов
попереду і першим побачив щось таке, воно рухалося,
велике-велике. Як гігантський метелик, отакенний, —
він широко розвів руки. — Я ішов, ішов, ліс усе густішав,
а коли я озирнувся, позаду не було нікого. Самі дерева,
кругом — дерева. Поки я поспішав слідом за метеликом,
я зійшов зі стежини, а тому не знав, як повернутися на-
зад. Спершу я не дуже боявся, просто гнівався на нього,
на того метелика, який утік від мене, але потім я збагнув,
що заблукав і залишився сам. Я почав плакати. Мені хо-
тілося їсти й пити, я ще й замерз, хоча було літо, згодом
почало смеркати. Я закричав “мааамоооо, таааатууу”, але
ніхто не відповідав. Так я кричав і кричав, аж поки не за-
хрип. Тоді я замовк. Зрозумів, що доведеться залишатись
і ночувати в лісі. Почав озиратися довкола в пошуках міс-
цинки, щоб улаштуватися. Почав обдивлятися стовбури
дерев, кору, рослини під ними, листя, коріння; були там
і звірині нори, і гнізда, і комахи, і ще ціла купа всього,
чого я раніше ніколи не помічав. То було так гарно! Сонце
пробивалося через листя тисячами золотистих промінців,

209
і мені здавалося, ніби я потрапив до зачарованого лісу або
в калейдоскоп... знаєш, що це таке? Така трубка, її повер-
таєш, дивишся, а там щоразу виникає новий візерунок.
Та якби я побачив хатинку, над якою в’юнився димок із
димаря, я б туди нізащо не зайшов, бо там напевно жила
б відьма. Там було здоровенне дерево, я заліз на нього.
Я добре вмію лазити по деревах. У нашій садибі, що за
містом, теж є одне дерево, на якому ми з Сюзі влашту-
вали собі схованку. Отож я всівся на гілці і став чекати.
Ліс був повний звуків, від яких мені робилося лячно. Але
найбільше я боявся, що мама або татко будуть на мене
сердитися. Знав, що вони мене шукають і будуть лаяти.
Більше боявся їх, аніж лісових звуків. Дерево було моїм
другом, воно б не дозволило, щоб хтось або щось завдали
мені шкоди. Я торкався рукою кори, моху, нюхав їх і по-
чувався добре. Дерево було ніби велетнем, що піклувався
про мене, а я сам перетворився на звіра. Я згадав казку,
яку мені читала мама, про дівчинку, що жила на дереві і
нічого не боялася. Через деякий час піді мною пробігли
дикі кабани. Принюхувалися, рохкали, — мабуть, відчу-
вали мій запах, — а потім побігли далі. Я знав, що в тому
лісі немає вовків, а сезон полювання вже скінчився. Мені
татко казав. Отоді я й заснув собі в обіймах дерева. Чого ти
на мене так дивишся? Гадаєш, я все понавигадував? Може,
так воно і є. Але відтоді я навчився розмовляти з деревами
і тваринами, як оце з тобою. Знаю, що ти не можеш мені
відповісти, однак я тебе розумію, і ти мене розумієш. Не
завжди потрібні слова, щоб розуміти одне одного, правда?
Ось чому я так люблю танцювати; танець усі розуміють,
тому що для нього слова не потрібні. Я слухаю траву, що
росте, слимака, що повзе по листочку, трударів-мурах,
бджіл і метеликів. Чую, коли ти боїшся і коли в тебе болить
лапка. Відчуваю, коли мамі сумно, але вона вдає, що все
добре, — як оце зараз. І коли татко гнівається. Відчуваю,

210
якщо дерева хворіють, тоді вони пахнуть інакше... і коли
квіти страждають від спраги... відчуваю запах коріння,
якщо воно загниває, якщо із землею щось не так, як треба.
Як оце зараз, із цією зливою, адже це ненормально. Гадаю,
що я володію особливими чарами, але я нікому про них
не казав, навіть сестрі, хоча вона, мабуть, мене б зрозумі-
ла. Ці чари називаються “Сила Велетенського Метелика”.
Мені так хочеться зробити щось для моїх батьків! Знаю,
що вони нещасні, можливо, вони більше не кохають одне
одного, як колись. Ти чула таткове серце? Гадаю, татко теж
чув твоє. Ми повинні їм допомогти».

***

Джованні прокинувся вранці у доброму гуморі. Спер-

шу не зрозумів, чому. Йому щось снилося, однак він не
пам’ятав, що саме. Зліз із ліжка, щоб погладити Пандору,
став босими ноженятами на холодну підлогу келії. Собач-
ка лизнула йому руки й обличчя.
— Припини, ти ж не умивальник! — вигукнув хлоп-
чик. — Я і сам можу вмитися!
— Здається, ти мені наснилася, — сказав він, чухаючи
їй шию, — і велетенський чарівний метелик.
Сюзанна ще спала. Її розкидане по подушці волосся
утворювало навколо голови незвичайну корону; Джованні
теж кортіло мати таке довге волосся, але він соромився
про це сказати. Визирнув надвір через маленьке вікон-
це келії і здивувався. Дощ ущух! Небо було сірим, однак
не таким похмурим, і з нього нарешті вже не лило, як із
відра.
— Буря скінчилася! — закричав малий, плигаючи по
келії, і собака плигала навколо нього. — Сюзанно! Про-
кидайся, дощу вже немає, ми врятовані!

211
 ***

Сестра щось буркнула крізь сон і перевернулася на дру-

гий бік. Джованні вискочив із келії і почав стукати у су-
сідні двері. Застав батьків, що спали разом у маленькому
ліжку, притиснувшись одне до одного, як діти. Вийшов
надвір, у водограї в центрі двору поміж водяними лілія-
ми плавали червоні рибки. Подумав: а як воно для рибок,
коли з неба падає вся ота вода і б’ється об поверхню во-
дограю. У рибках було щось заспокійливе: плавали собі
неспішно і граційно у своєму водоймищі — зрештою, їхнє
життя минало спокійно. Звісно, великих пригод у тому
водоймищі не зазнати, та, можливо, їх це влаштовувало, у
морі вони, напевно, розгубились би, як він сам часто роз-
гублюється посеред шкільного двору, тоді як інші хлопці
грають у футбол, а йому футбол не до вподоби, він боїться
того м’яча, за яким слід бігати щодуху, щоб наздогнати.
Йому більше подобається бавитись із дівчатками, але
треба стежити, щоб спілкування з ними не затягувалося,
інакше з нього почнуть кепкувати.
Відтоді, як його сестра перейшла до ліцею, він втра-
тив свою захисницю; думка про перехід до старших кла-
сів наганяла на нього паніку. Він наперед знав, що там
йому доведеться скрутно. Часто думав: чому обов’язково
всім ходити до школи, невже не можна навчатися якось
інакше? Чому не можна самому вибирати собі тих, у кого
хотілось би чомусь навчитися? От він, наприклад, окрім
уміння танцювати, хотів би ще навчитись малювати, пік-
луватися про бджіл, щоб робити мед, хотів би вивчити
назви всіх рослин — дерев, кущів і квітів, що ростуть
навколо, — хотів би вміти лікувати поранених тварин.
Але нічому з переліченого в школі не навчали. То навіщо
йому туди ходити? Він уже багато разів намагався пого-
ворити про це з матір’ю; та погоджувалась, однак казала,

212
що таких шкіл іще не придумали. «То чому ми самі її не
відкриємо?» — відповів на це Джованні.
Із батьком взагалі розмовляти не було сенсу. Джован-
ні знав, що не відповідає його сподіванням; вони оби-
два докладали зусиль, щоб хоч у чомусь бути схожими.
Джованні, наприклад, щоб потішити батька, погодився
вступити до спільноти скаутів. Згодом звернув увагу на
те, що вожаті скаутів навчали їх найголовнішим правилам
виживання у лісі в екстремальних умовах, а тому ходив
на заняття охоче. Він самостійно нашив на блакитну со-
рочку свої ініціали, Гектор дуже ним пишався. Недавно
він дізнався, що батько теж хотів би лікувати тварин. Так
вони поступово, крок за кроком, почали знаходити дорогу
одне до одного, ніби складали докупи частинки пазла, що
спершу видався їм занадто складним. Мама казала, що їм
треба просто звикнути одне до одного.
Поки він обдумував усі ці речі, до нього підійшла чер-
ниця.
— Я чомусь упевнена, що тобі подобаються бджоли, —
промовила Фатіма, — хочеш мені допомогти? Мені треба
перевірити вулики, хочу скористатися цими хвилинами
перерви, поки немає дощу. Гадаю, бджоли згодні. Вони
неймовірні! Ти навіть не уявляєш, скільком речам ми мо-
жемо у них навчитися!

***

Джованні знову пригадав, про що вони говорили з Сю-

занною. Ці черниці справді володіли якимись особливими
силами; можливо, вони навіть уміли читати чужі думки.
Та, зрештою, що тут дивного? Йому вже не терпілося за-
зирнути до вулика, побачити бджолу-царицю, і вже цьо-
го йому вистачило б, щоб почуватися щасливим. Собачка
поплелася слідом, махаючи хвостом.

213
 38

Елена прокинулась у якійсь бентежній тиші. Гектор

спав поряд. Раніше вона роками засинала, стиснувши в
кулаці його піжаму. Ніби побоювалася, що розлука через
сон може виявитися занадто тривалою, що вони можуть
загубити одне одного, якщо розлучаться. Попри все впі-
знала його запах. Збагнула нарешті, що означала та тиша:
злива вщухла. Нарешті вона зможе повернутися до Чер-
воного Бука. Вона не хотіла нічого, крім одного: повер-
нутися додому, адже лише в тій садибі вона почувалася
по-справжньому вдома, у своїй хаті. Квартира в Римі на-
лежала Гекторові та дітям. Їй добре жилося там протягом
багатьох років, але вона не відчувала її своєю оселею. По-
думала: а чи є ще якийсь сенс у тому, щоб мати власність?
Гектор поворухнувся, повернувся, розплющив очі, глянув
на неї. Глянув так, ніби бачив уперше за багато років. Про-
вів рукою по її щоці. Відколи це вони вже більше не торка-
лися одне одного? Його рука була гаряча. Елена згадала ті
часи, коли вона була вагітна, а Гектор гладив її втомлену
спину своїми гарячими, як вогонь, руками. Акушерка тоді
казала, що в його руках є особлива енергія, йому треба
бути цілителем. Гектор лише реготав у відповідь. «Скіль-
ки людей проходить через наше життя, а ми їх навіть не
помічаємо», — подумала Елена. Пригадала себе разом із
Ґвідо, у тому ліжку посеред лісу, де вона була зовсім іншою
жінкою, однак відразу відігнала від себе згадку — ще й
тому, що не знала, що з нею робити.
— Відвези мене до Червоного Бука, — сказала вона
Гекторові, залазячи йому рукою під футболку. Потерла-
ся стопами об ноги чоловіка; шкіра у тому місці в нього
була гладенька. Тоді встала з ліжка, відчуваючи легкість у
всьому тілі, підійшла до вікна й визирнула надвір. Пейзаж
набув форм і об’ємів, темні хмари вже не нависали так

214
низько над землею, дерева колихалися під вітром, воло-
ге листя здавалося покритим блискучим лаком, що нада-
вало йому особливої краси. Вода після багатьох місяців
нещадного сонця повернула їх до життя. Елена пішла до
кімнати дітей, застала там саму Сюзанну, яка ще спала.
Сіла на край її ліжка і дивилася на доньку, аж поки та їй
не усміхнулась і не промовила:
— Привіт, мам, я рада тебе бачити. Мені приснився
дивний сон: у ньому в нас був чудовий будинок у горах, —
гарний як у казці! — куди ми могли запрошувати числен-
них друзів, та в ньому протікав дах. Протікав, але якось
химерно: речі в будинку від дощу не намокали.
— Щиро сподіваюся, що твій сон — не віщий і що дах
у будинку в Червоному Буці витримав, незважаючи на
бурю.
— От якби ще один дах також витримав... — замислено
сказала Сюзанна.
— Здається, тобі багато чого треба мені розповісти,
якщо я не помиляюся.
Сюзанна зашарілась і усміхнулася, сіла на ліжку. Під
напіврозстебнутою, заширокою для неї картатою сороч-
кою вгадувалися її маленькі груди.
— Гарна сорочка, — похвалила Елена, провівши рукою
їй по щоці. — Давай, збирайся — і поїдемо. Ти не знаєш
часом, де твій брат?
Вона знайшла його біля вуликів у бджолярському ком-
бінезоні, від чого він здавався схожим на астронавта. На
черниці, яка стояла поряд з ним, із захисного споряджен-
ня були тільки рукавички. Вигляд у Джованні був неймо-
вірно зосереджений; він уважно стежив за кожним рухом
жінки і зазирав до вулика через віконце. Він так захопився
справою, що не помічав нічого навколо. Коли вони закін-
чили обхід вуликів, малюк побіг до матері, скинувши на
ходу бджолярську сітку, яка захищала його голову.

215
 — Мамочко! — вигукнув. — Я бачив бджіл-цариць! А ми
можемо завести вулики у Червоному Буці? Фатіма пояс-
нила мені, що без бджіл не було б ні квітів, ані фруктів —
нічого! — і що життя на землі закінчилось би за лічені
тижні. Ми повинні допомагати бджолам! Матусю, прошу
тебе! — схвильовано торохтів Джованні, топчучись на міс-
ці від нетерплячки. — Фатіма нам допомагатиме, поки ми
не навчимося, що і як робити. А ще нам треба буде ство-
рити маленький ставок, щоб допомогти комахам і жабам,
це потрібно для біодиверсифікації.
— Бачу, ти багато чому тут навчився, — промовила
Елена, наближаючись до жінки, яка зняла рукавички, щоб
привітатися.
— Хотіла вам подякувати, — додала Елена.
Вона й сама не знала, за віщо, однак відчувала, що за
час перебування у монастирі Гектор і діти змінилися, ніби
відкрили для себе двері до інших можливих світів.
— А ми тут якраз для цього: щоб допомагати мандрів-
никам, переселенцям, втікачам і потерпілим. До того ж
ваші діти, як би це сказати... завдяки їм ми збагнули, що
маленька надія у нас іще залишається.
— Он як, — відповіла Елена, — то ви приїжджатимете
до нас, щоб навчити догляду за вуликами?
— Якщо Господь цього захоче, — відповіла Фатіма. —
У нас тут планується багато роботи протягом наступних
місяців, після цього катаклізму.
Вони попрощалися з черницями і всілися до машини,
за кермом якої сиділа сестра Маґда.

***

Машина рушила у напрямку долини. Вода залила все

навколо, утворивши велетенське сіро-мутняве болото,
в якому віддзеркалювалися хмари, що швидко бігли по

216
небу, викликаючи химерну гру тіней і світла. Пейзаж на-
гадував Елені рисові поля. Дерева стояли у воді, межа між
водою і землею розмилася. Міст, через який вони про-
їжджали вчора, затопило, а тому довелося дертися вгору
аж до Баскі. Елена всю дорогу дивилась у вікно, спостері-
гаючи за знайомими з дитинства місцями, що за лічені
години перетворилися на чужі, невпізнанні, хоча у такій
їхній трансформації була певна краса, пов’язана з відчут-
тям непостійності, крихкості буття. Їй навіть подумалося,
а чи не в цьому полягає майбутня доля планети: змінюва-
тися до невпізнання, щоб перетворитися на цілком іншу.
Сестра Маґда ввімкнула радіо. Мільйон жителів Рима
та нижньої частини долини Тибру залишилися без житла.
Батьки Гектора були в безпеці, він нарешті зміг із ними
зв’язатися, а от решта? Де були у цей час її подруги? А
друзі її дітей? Елена згадала книги про війну, про листи,
що надходили із запізненням на кілька місяців, про роди-
ни, яким роками доводилося чекати на новини від рідних
та друзів. Раніше такі історії здавалися їй фактами з ми-
нулого, а тепер те минуле несподівано перетворилося на
реальність сьогодення. Ніби вони всі раптом опинилися в
минулому, перелетівши через темний тунель, що переніс
їх до невідомих сторінок Історії.

***

Щоб доїхати до того місця, де Елена покинула свою ма-

шину на узбіччі дороги, їм знадобилося чотири години.
Сестра Маґда зачекала, поки вони впевнилися, що автівка
заводиться, і вирушила у зворотну путь, відмовившись від
запрошення заїхати до них і трішки відпочити.
— Я потрібна в монастирі, — сказала вона, поправля-
ючи хустку, — допомогла вам чотирьом, тобто п’ятьом, —
вибачай, Пандоро! — вчора привезла Іроко та її чоловіка,

217
а скількох іще доведеться возити по цілій долині! Було
приємно з вами познайомитися. Надсилайте звістку про
себе, хай береже вас Господь, і навідуйтеся до нас соняч-
ної днини! — крикнула вже через вікно машини, здаючи
назад.
— Хочеш, я сяду за кермо? — запитав Гектор.
— Ні, — відповіла Елена сухо.
Вона хотіла сама привезти дітей до Червоного Бука.
Вздовж дороги їм трапилися дерева, що попадали від по-
вені, по асфальту текла каламутна вода, від якої утворили-
ся цілі калюжі, але їм вдалося поволі доїхати до розвилки,
що вела до садиби. Останній відрізок довелося пройти
пішки, щоб не ризикувати, що автівка застрягне в багнюці
на ґрунтовій дорозі. Елена йшла хутко, попереду, серце
стугоніло від тривоги. Потім побігла — бігла щодуху, ніби
лише так іще могла щось урятувати. Однак було пізно.
Липа впала прямо на дах будинку. Коріння, яке стир-
чало над землею, нагадувало дикого звіра, що мирно спав
собі у своїй берлозі, а його насильно виволокли звідти.
Дерево було ще живе, але вбачалося у ньому щось страш-
не, щось неприродне. Елена поглянула довкола. Не тільки
будинок, а й сад здавався невпізнанним. Живопліт, що
оточував сад, повалило, ще два великих дерева, бук та то-
полю, теж вирвало з корінням, і тепер вони лежали на лузі,
що перетворився на закаламучену ділянку землі, в якій
грузли ноги. Фруктові й оливкові дерева звалені докупи.
Тільки червоний бук витримав, залишаючись єдиним
вартовим, єдиним свідком руйнівної сили, з якою небеса
накинулися на пагорб. Підійшли Гектор з дітьми. Завмер-
ли, не в силах поворухнутись чи промовити слово перед
отим руйнуванням.
— Доведеться все відбудовувати, — пробурмотів Гектор
після довгого мовчання. У ту мить сонячний промінь про-
бився крізь щільну завісу хмар і освітив верхівку червоно-
го бука, від чого той, здавалось, яскраво запалав.
 Епілог

Події того дня назавжди закарбувались у моїй пам’яті.

Від нашого попереднього життя нічого не залишилося.
Перед моїми враженими очима були руїни рідної садиби,
зруйнований шлюб, дівча-підліток, хлопчина, кульгаве
віддане собача і вирвані з корінням дерева. Однак у тій
малості було все. Було життя — моє життя, наше. Якимось
химерним чином руйнування надавало нам сил, робило
сильними й мужніми, як ніколи раніше. Отой сонячний
промінь, що на мить прорізав хмари, став найдорожчим і
найкращим видовищем у моєму житті, дивним спалахом,
вибухом, богоявленням. Ті руїни стали глибоким втілен-
ням нашого існування. Усім, що в нас залишалося, нашим
скарбом. Слова Гектора «Доведеться все відбудовувати»
лунали в мені як набат посеред темної ночі мовчання та
смерті.
Перед моїми очима стояла стара кам’яна садиба, в
якій я зросла сама і де виростила своїх дітей. Для мене
це була найнадійніша і найнепорушніша схованка, однак
виявилося, що то неправда. Дивлячись на її пробитий
посередині дах, на зруйнований стихією сад, я здалася,
а здавшись, знайшла у собі сили, щоб діяти. Я зрозуміла:
єдина можливість, що в мене залишається, — боротись,
не сподіваючись щось отримати; просто у самій боротьбі
криється остання можливість вижити.

***

Відтоді багато що змінилося. Наприклад, кімната, в

якій я перебуваю зараз і де написала цю історію, приглу-
шене світло лампи, кімнатні рослини навколо, що захи-
щають мене від тривоги, від хвилин смутку, кішка Ади,
яку я успадкувала після смерті моєї подруги і яка спить,

219
згорнувшись клубком, у мене на колінах, — теж уже геть
стара. Оця садиба, що перетворилася на прихисток для
всіх, хто шукає нових шляхів у житті, втративши власні,
для тих, хто пережив трагедії, катастрофи, кому кортить
розповісти ще одну історію про те, як людство наближа-
ється до фатального кінця. Можливо, щоб відродитися, —
хтозна.

***

Бувають дні, коли думки про неминучий кінець, що че-

кає на нас, стають нестерпними; новини, які надходять
з усіх кінців світу, такі страшні, що будь-які бажання та
надії вмирають, вичерпуючи з кожної моєї клітинки всі
життєві сили. У такі дні я іду з Ґвідо в ліс шукати трю-
фелі; ми обоє знаємо, що насправді шукаємо іскру сенсу,
почуття належності до чогось більшого, що являє собою
довершену рівновагу між тим, що створює, і тим, що руй-
нує, яку ми, люди, назавжди порушили. Коли ми з ним
кохаємося, то віддаємо шану правді тіла, потужній силі
тілесного задоволення, бажання, перетворюємося на пер-
вісних істот, сповнених уяви та вдячності. У його обіймах
я така, якою є. Неприкрита. Кохатися — це наш політич-
ний акт спротиву.

***

Я сиджу в цій кімнаті наодинці з моїми думками, сло-

вами, вчинками, які здійснила протягом свого життя. Мій
сад відродився і дає мені все, що потрібно для життя. Со-
нячної енергії вистачає, щоб опалити будинок і нагріти
воду для купання. Дощова вода збирається у великі міст-
кості, де зберігається і використовується протягом нескін-
ченного періоду засухи, на який перетворилося літо з його

220
небом без єдиної хмаринки, розпеченим інколи добіла, і
таким непорушним, майже мертвим повітрям, що дихати
не можна. Сестра Фатіма навчила мене й Джованні до-
глядати за бджолами. Я викопала на ділянці біля будинку
ставок, залишивши землю навколо нього необробленою,
адже слід зберегти хоча б маленьку частку дикої природи.
Гектор, Сюзанна, Джованні та Пандора часто приїжджа-
ють до мене в гості. Без їхньої допомоги я б нізащо не
змогла зробити все, що зробила. Саме завдяки нашим
трудящим рукам, усім разом нам вдалося залишитись
людьми і зберегти зв’язок із нерозривною цінністю, що
називається «родина», але може набувати різних форм, —
тепер я знаю це напевне.

***

Уночі я виходжу погуляти в саду. Слухаю спів жаб у

ставку, милуюся світлячками, що хмарками пурхають у
високій траві, яка пахне землею і водою, підводжу очі до
зірок, а легенький вітерець щось тихенько нашіптує лис-
точкам на фруктових деревах. Червоний бук і досі тут —
гордий і сильний, мій надійний захисник. Уся ця краса
мене захоплює, я відчуваю вологу під босими ногами,
відчуваю себе часткою цього саду, цього світу, всесвіту.
Я — жива.
 Про авторку

К’яра Меццалама народилася в Римі. Письменниця, пе-

рекладачка, психотерапевт. У 2009 році вийшла її перша
книга «Я подбаю про тебе» («Avrò cura di te») (видавни-
цтво Edizioni E/O). Окрім того, вона є авторкою щоденни-
ка про серію терористичних актів, що сталися в Парижі:
«Хочу бути Charlie: маленький щоденник італійської
письменниці, яка живе в Парижі» (видавництво Edizioni
Estemporanee 2015).
Її другу книгу «Персидський сад» («Il giardino persiano»),
яка вийшла у видавництві Edizioni E/O, перекладено на
французьку та фарсі. Цензура Ірану її заборонила. На ос-
нові книги створено її дитячу версію «Le jardin du dedans-
dehors», щось на зразок коміксу, який отримав численні
премії і перекладений багатьма мовами.
К’яра викладає літературу в Паризькому інституті
італійської культури, співпрацює з журналами «Леджен-
дарія» та «Парктайм Маґазін», член асоціації «Пікколі
Маестрі». Живе на два міста, між Римом і Парижем, має
двох дітей.
 Люба Читачко, любий Читачу!

Щиро дякуємо за те, що законно придбали цю книжку

через мережу уповноважених продавати книжки закладів
(а не в продавця, який порушив закон про продаж книг, за-
стосувавши знижку, що перевищує дозволену законом, або
отримав її з мережі незаконного поширення).
Ми високо цінуємо цей вчинок, адже він є конкретною
протидією піратству, що завдає значної шкоди системі іта-
лійського книговидавництва. Згідно з даними, представле-
ними під час конгресу Асоціації видавців Італії 22 січня 2020
року, піратство паперових та електронних книжок, тобто
незаконне завантажування текстів у цифровому форматі,
нелегальне копіювання, фактична підробка та друкування
книжок неуповноваженими типографіями, завдає економіч-
них збитків на рівні 25 відсотків від загального товарообігу
галузі в нашій країні, а це становить 216 мільйонів недови-
плат до державної скарбниці, втрату 8 800 робочих місць,
враховуючи суміжні з книговиданням галузі.
Ми можемо вас запевнити, що ціна, яку ви заплатили за
цю книжку, — справедлива винагорода всім особам, які до-
клали зусиль, щоб її опублікувати та поширити (автор, ви-
давець, перекладач, редактор, графік, типограф, працівник
видавництва, дистрибутор, працівник рекламного агентства,
власник та працівник книгарні і т.д.). Усі ці люди гідно і чес-
но виконують свою роботу, а їх буквально обкрадають усіма
зазначеними вище піратськими вчинками.
Ціна, яку ви заплатили за цю книжку, служить підтрим-
кою широкої та різнобічної системи книговидання, яка по-
ряд із світовими бестселерами видає щороку тисячі нових
книжок, які, можливо, не матимуть такого шаленого успіху,
однак є необхідними для системи бібліодиверсифікації, що
ґрунтується на принципах пошуку та плюралізму голосів.

Видавці
 Літературно-художнє видання
К’яра Меццалама
ПІСЛЯ ДОЩУ
Роман
З італійської переклала Любов Котляр
Дизайн Вадим Карасьов
Макет Сашко Шевцов
Випусковий редактор Галина Завалій

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру

видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції
ДК №4873 від 26.03.2015 р.
Видавець: ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко»
Інтернет-магазин: www.anetta-publishers.com
Для листування: anetta@anetta-publishers.com
Віддруковано з готових діапозитивів
в друкарні ТОВ «Друкарня «Рута»,
ДК №4060 від 29.04.2011,
м. Кам’янець-Подільський, вул.Пархоменка,1,
т. 038 494 22 50, drukruta@ukr.net
Замовлення №

МЕЦЦАЛАМА К’яра
М 55 Після дощу. Роман / Переклад з італійської Любові Котляр. — Львів:
Видавництво Анетти Антоненко, 2022. — 224 с.
ISBN 978-617-7654-93-2
Після затяжного, спекотного й засушливого літа внаслідок страшної зливи Тибр розли-
вається, виходить із берегів, заливаючи Рим і всю долину русла. Річка перетворюється на
нездоланну перешкоду, географічну межу, і все, що раніше здавалося таким знайомим й
упорядкованим, несподівано стає чужим та загрозливим. Ось на такому тривожному й
небезпечному кліматичному тлі Елені та Гекторові доводиться усвідомити, що їхньому
шлюбу, а разом із ним — і світові, у якому вони досі жили, настав кінець. Їхня вимушена
подорож стає джерелом роздумів, переживань, зустрічей, що так чи інакше вплинуть на
глибокі зміни в них обох.
У цій історії, сповненій напружених пригод, читач познайомиться з численними персо-
нажами — дітьми Елени та Гектора, загадковим мачо-грибником, японкою, що вижила
після атомної аварії у Фукусімі, спільнотою черниць, юнаком-норвегом, песиком і
багатьма іншими, — котрі супроводжуватимуть головних героїв у їхньому сповненому
небезпек відкритті нового світу.
Поєднання приватної драми подружжя із тлом довкілля, яке перебуває на грані катастрофи,
перетворює книжку на крик про допомогу і водночас — на заклик до надії. Адже саме тоді,
коли все летить шкереберть, людина знаходить нові способи спільного існування, у ній
прокидається бажання творити, чинити спротив, уявляти майбутнє, боротися і любити.
УДК 811.131.1