Current Problems of Legal Sciences 2021 (Kapkan, p.63)

Асоціац ія ас пір анті в -ю ристів
МІЖНАРОДНА
НАУКОВО-ПРАКТИЧНА
КОНФЕРЕНЦІЯ
«АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВИХ НАУК
В ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОМУ ВИМІРІ»
17–18 грудня 2021 р.
м. Харків
УДК 34:339.922ЄС(063)
А43
А43 Актуальні проблеми правових наук в євроінтеграційному

вимірі: матеріали міжнародної науково-практичної конференції
(м. Харків, 17–18 грудня 2021 року). – Харків: ГО «Асоціація
аспірантів-юристів», 2021. – 84 с.
Видається в авторській редакції. Редакційна колегія Асоціації

аспірантів-юристів не завжди поділяє погляди, думки, ідеї авторів
та не несе відповідальності за зміст матеріалів, наданих авторами
для публікації.
У виданні зібрані тези, подані на міжнародну науково-практичну

конференцію «Актуальні проблеми правових наук в євро-
інтеграційному вимірі», які містять дослідження із загально-
теоретичної юриспруденції та з основних галузей права і юридичної
науки: міжнародного, адміністративного, фінансового, конституцій-
ного, цивільного, господарського, кримінального та трудового.
УДК 34:339.922ЄС(063)
ЗМІСТ
НАПРЯМ 1. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

ТА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН, КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС,
МІЖНАРОДНЕ ПУБЛІЧНЕ ПРАВО
ДЕЯКІ АСПЕКТИ МЕХАНІЗМУ ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
Воронов Д. О. .......................................................................................... 6
СПІВВІДНОШЕННЯ ДИСЦИПЛІНАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
ТА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЕТИЧНІ ПОРУШЕННЯ
У КОНТЕКСТІ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІІ СУДДІ
Малашенкова Т. М. ............................................................................... 9
МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД У СФЕРІ ПРОТИДІЇ
ТА ЗАПОБІГАННІ КОРУПЦІЙНИХ ПРОЯВІВ
Проць І. М. ............................................................................................ 14
ОСНОВНІ АСПЕКТИ УГОДИ ПРО АСОЦІАЦІЮ,
УКЛАДЕНОЇ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЄС
Хоменко М. В. ....................................................................................... 18
НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СОМАТИЧНИХ
ПРАВ ЛЮДИНИ НА ПРИКЛАДІ СИСТЕМИ ТРАНСПЛАНТАЦІЇ
В УКРАЇНІ ТА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Чорненька Д. С..................................................................................... 21
НАПРЯМ 2. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОГО

БУДІВНИЦТВА ТА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ,
АДМІНІСТРАТИВНЕ ТА ФІНАНСОВЕ ПРАВО,
АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС, ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО
ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДРОЗДІЛІВ ДЕРЖАВНОЇ ВИКОНАВЧОЇ
СЛУЖБИ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ОРГАНІВ ЮСТИЦІЇ
Бондаренко А. А. .................................................................................. 25
ОСОБЛИВОСТІ НОВОЇ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ПРОЦЕДУРИ
РОЗГЛЯДУ СКАРГ У СФЕРІ ПУБЛІЧНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ
Лонгиненко Т. В. .................................................................................. 28
НАПРЯМ 3. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРОЦЕС,

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО ТА ПРОЦЕС,
СІМЕЙНЕ ПРАВО, МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО
СУДОВА ПРАКТИКА
ЯК ДЖЕРЕЛО ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА В УКРАЇНІ
Дроник Ю. С. ........................................................................................ 33
3
СПІВВІДНОШЕННЯ ВМОТИВОВАНОСТІ СУДОВОГО РІШЕННЯ
ІЗ ЙОГО ЗАКОННІСТЮ ТА ОБГРУНТОВАНІСТЮ
Черкез Д. Л. ........................................................................................... 37
ПИТАННЯ ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА ЛЮДИНИ НА ЗДІЙСНЕННЯ
ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ
КАРАНТИННИХ ОБМЕЖЕНЬ, ПОВ’ЯЗАНИХ
З ПАНДЕМІЄЮ КОРОНАВІРУСУ COVID-19
Шафранова М. О. ................................................................................. 42
РІВНІСТЬ БАТЬКІВ У ПРАВАХ ЯК ОСНОВОПОЛОЖНИЙ
ПРИНЦИП ВИЗНАЧЕННЯ МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ ДИТИНИ
Юхименко К. А. .................................................................................... 45
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОНЯТТЯ «ЗАТЯГУВАННЯ
ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ» ТА ЙОГО СПІВВІДНОШЕННЯ
ІЗ ПОНЯТТЯМ «ЗЛОВЖИВАННЯ ЦИВІЛЬНИМИ
ПРОЦЕСУАЛЬНИМИ ПРАВАМИ»
Ясковець О. В ....................................................................................... 48
НАПРЯМ 4. КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС

ТА КРИМІНАЛІСТИКА
ЗАСТОСУВАННЯ МЕТОДУ РЕКОНСТРУКЦІЇ В ДІЯЛЬНОСТІ
ДЕТЕКТИВА ПІД ЧАС ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ
Григоренко А. О. .................................................................................. 51
ПОНЯТТЯ СЛІДІВ ЗАПАХУ
ТА ЇХ КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
Гуржій В. О............................................................................................ 54
«КОНФЛІКТНА СИТУАЦІЯ» ЯК ОСНОВА ПРОТИДІЇ
ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ ПРИВЛАСНЕННЯ, ЗАВОЛОДІННЯ
ВІЙСЬКОВИМ МАЙНОМ ШЛЯХОМ ЗЛОВЖИВАННЯ
СЛУЖБОВИМ СТАНОВИЩЕМ, ВЧИНЕНЕ ВІЙСЬКОВОЮ
СЛУЖБОВОЮ ОСОБОЮ
Дем’яновський В. В. ............................................................................ 56
ПРОЦЕСУАЛЬНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСОБЛИВОСТІ
ЗАСТОСУВАННЯ ДОСЛІДЧОЇ ПЕРЕВІРКИ
Змитрович Д. І., Пушкарьова Т. М. ................................................. 59
СУЧАСНІ МОЖЛИВОСТІ ПОЧЕРКОЗНАВЧОЇ ЕКСПЕРТИЗИ
Капкан Б. М. ......................................................................................... 63
РОЗШУК ПІДОЗРЮВАНОГО,
ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ
Ліненко С. О.......................................................................................... 65
4
ЩОДО АКТУАЛЬНОСТІ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ
ЦИФРОВОЇ ОБОРОНИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Хандога Д. М......................................................................................... 70
ПОРУШЕННЯ ЗАБОРОНИ КАТУВАНЬ ЯК ПІДСТАВА
ДО ЗАСТОСУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ ПЛОДІВ ОТРУЄНОГО ДЕРЕВА:
ПОГЛЯД КРІЗЬ ПРИЗМУ ПРАКТИКИ ЄСПЛ
Юхименко К. А. ................................................................................... 73
НАПРЯМ 5. ТРУДОВЕ ПРАВО

ТА ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ УКРАЇНИ ЩОДО
ЗДІЙСНЕННЯ ВИПЛАТ ПРАЦІВНИКАМ ПРИ ЗВІЛЬНЕННІ
Можечук Л. В. ...................................................................................... 76
НАПРЯМ 6. ЗЕМЕЛЬНЕ, АГРАРНЕ,

ЕКОЛОГІЧНЕ ТА ПРИРОДОРЕСУРСНЕ ПРАВО
ПРОБЛЕМИ ОРЕНДИ ЗЕМЕЛЬ
СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
Рибачек В. К., Горбатюк Я. О............................................................ 79
5
НАПРЯМ 1. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
ТА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН, КОНСТИТУЦІЙНИЙ
ПРОЦЕС, МІЖНАРОДНЕ ПУБЛІЧНЕ ПРАВО
ДЕЯКІ АСПЕКТИ МЕХАНІЗМУ ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
Воронов Д. О.
аспірант юридичного факультету
Донецький національний університет імені Василя Стуса
м. Вінниця, Україна
В останні роки проблема порядку виконання рішень Конституційного

Суду України (далі – КСУ) стає все більш обговорюваною серед на-
уковців у сфері конституційного права, про що свідчать праці таких
науковців, як Д. М. Бєлов, С. Д. Богданова, В. Б. Ковальчук, К. С. Миша-
нич, В. А. Пахомова, І. К. Полховська, В. Скомороха, Т. Цимбалістий
та інші.
Першою легальною спробою вирішити цю проблему є Рішення КСУ
від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000 [1], в якому зазначено, що ріше-
ння КСУ, незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх
виконання чи ні, є обов’язковими до виконання на всій території Украї-
ни. Так, рішення КСУ мають пряму дію і для набрання чинності не
потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади.
Як слушно зауважує В. Скомороха, незважаючи на роз’яснення,
надані означеним рішенням, стан справ із виконання рішень зали-
шився незадовільним, а вказана проблема й досі є актуальною
як у теоретичному, так і в практичному плані [2, с. 119].
С. Д. Богданова зазначає, що «чітко визначеного механізму вико-
нання рішення КСУ законодавством на сьогодні не визначено»
[3, c. 160]. Автор звертає увагу на те, що в українському законодавстві
відсутня вказівка на момент вступу в законну силу рішення чи висновку
КСУ, хоча, наприклад, за статтею 32 Закону про Конституційний Суд
Латвійської Республіки від 05.06.1996 року [4] рішення Конституцій-
ного Суду є остаточним і вступає в силу з моменту його проголошення.
Діяльність вказаного органу є достатньо врегульованою і ефективною,
про що свідчить те, що «із часу створення Конституційного Суду
Латвійської Республіки ним було винесено понад двісті двадцять
постанов, з яких жодне рішення не було проігнороване державними
інституціями» [5, c. 216; 6, c. 217].
6
Як зауважує С. Д. Богданова, «в Україні після прийняття відповідного
рішення КСУ, воно має бути виконане Верховною Радою України»,
проте в реаліях не всі рішення виконуються, тому пропонується «усунути
залежність їх виконання від результатів голосувань народних депутатів
України» шляхом внесення відповідних змін не тільки до статті 97
Закону України «Про Конституційний Суд України» (далі – Закон
№ 2136-VIII), а й до ст. 151-2 Конституції України про те, що правові
норми, які визнані КСУ неконституційними, вважаться такими, що
втратили чинність з дня опублікування рішення КСУ, якщо останній не
встановив інше [3, c. 152].
Слід зазначити, що у вказаній пропозиції містяться положення, що
вже передбачені у абзаці 2 статті 152 Конституції України, тому така
пропозиція на сьогодні не є актуальною та необхідною. Таким чином,
Конституцією України закладено можливості прямого виконання рішень
КСУ, а питання діяльності Верховної Ради України в процесі приведення
діючого законодавства у відповідність до рішень КСУ – це виключно
питання правореалізації, що потребує врегулювання на відомчому рівні
із внесенням відповідних змін до спеціальних законів.
Тому багато науковців акцентують увагу на необхідності здійснення
контролю за виконанням рішень КСУ. Так, Л. А. Окуньков вказує,
що «у конституційному судочинстві відсутній спеціальний орган,
який би здійснював контроль за виконанням актів КСУ» [7, c. 215],
що підтримують І. К. Полховська та В. А. Пахомова, висуваючи ідею
«створення спеціального органу, який би здійснював контроль за
виконанням актів КСУ, на кшталт виконавчої служби» [6, c. 215; 8, с. 37],
а Д. М. Бєлов та К. С. Мишанич пропонують налагодити зв’язок із
відповідним комітетом Верховної Ради України [9, c. 72].
Окрім того, В. Б. Ковальчук та Т. Цимбалістий висувають ідею
прийняття Закона України «Про забезпечення виконання рішень КСУ»,
який би визначав «юридичні підстави відповідальності та процедурні
питання відсторонення від посади вищих посадових осіб … за порушення
конституційного порядку» [10, c. 141; 11, c. 27].
Підтримуючи пропозиції науковців, пропонується синтезувати
основний підхід вищевказаних авторів шляхом створення спеціального
органу у самому КСУ, уповноваженого на взаємодію з іншими органами
та особами, а також на складання протоколів про порушення обов’язку
виконання рішень КСУ із правом звернення до правоохоронних органів.
Створення вищезазначеного органу саме всередині КСУ обумо-
влюється близькістю до Секретаріату КСУ, на якого покладено обов’язок
моніторингу стану виконання рішень та додержання висновків КСУ.
Діяльність вказаного спеціального органу має регламентуватися
не тільки Законом № 2136-VIII, але й спеціальним Законом України
7
«Про забезпечення виконання рішень КСУ», що повинен регламентувати
порядок взаємодії з іншими органами та особами.
Література:
1. Рішення Конституційного Суду України від 14.12.2000 р.
№ 15-рп/2000 (справа про порядок виконання рішень Конституційного
Суду України). Офіційний сайт Верховної Ради України.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v015p710-00#Text.
2. Скомороха В. Конституційна юрисдикція і правова доктрина:
проблеми взаємного впливу в умовах демократичного поступу, перспек-
тиви демократії. Матеріали міжнародної конференції, присвяченої
20-ій річниці Конституційного Суду України «Конституційний
контроль і процеси демократичної трансформації у сучасному
суспільстві». 2016. С. 111-126.
3. Богданова С. Д.. Конституційно-правові основи взаємодії
Верховної Ради України та Конституційного Суду України: дис… канд.
юрид. наук: 12.00.02. Інститут держави і права імені В. М. Корецького.
Київ. 2021. 235 с.
4. Satversmes tiesas likums: Закон Латвійської республіки від
05.06.1996. URL: https://likumi.lv/doc.php?id=63354 (дата звернення
02.12.2021 року).
5. Богданова С. Д. Роль представника Верховної Ради України у
Конституційному Суді України у процесі взаємодії. Науковий вісник
Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2018.
Вип. 50. Т. 4. С. 76-83.
6. Полховська І. К., Пахомова В. А. Проблемні аспекти виконання
рішень Конституційного Суду України. Форум права. 2016. С. 213-218.
7. Окуньков Л. А. Конституции государств Европы: в 3-х томах.
Т. 1. Москва. НОРМА, 2001. с. 824.
8. Писарєва Е. А., Воронов Д. О. Контроль за виконанням рішень
та додержанням висновків Конституційного Суду України: деякі проб-
лемні аспекти. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного універ-
ситету. Серія: Юриспруденція. 2020. № 47. Том 1. С. 34-39.
URL: http://www.vestnik-pravo.mgu.od.ua/archive/juspradenc47/part_1/9.pdf.
9. Бєлов Д. М., Мишанич К. С. Проблеми виконання рішень
Конституційного Суду України. Науковий вісник Ужгородського
національного університету. Серія : Право. 2015. Вип. 30(1). С. 70-74.
10. Ковальчук В. Б. До питання про роль та місце Конституційного
Суду України в системі вищих органів державної влади: в контексті
європейського досвіду. Вісник Національного університету «Львівська
політехніка». Юридичні науки. 2016. № 837. С. 137-142.
11. Цимбалістий Т. Реалізація актів Конституційного
Суду України. Вибори та демократія. 2008. № 1 (15). С. 25–29.
8
URL: http://dspace.wunu.edu.ua/bitstream/316497/7973/1/%D0%A0%D0%
B5%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7.%20%D0%B0%D0%BA%D1%8
2%D1%96%D0%B2%20%D0%9A%D0%A1%D0%A3.08.pdf.
СПІВВІДНОШЕННЯ ДИСЦИПЛІНАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

ТА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЕТИЧНІ ПОРУШЕННЯ
У КОНТЕКСТІ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СУДДІ
Малашенкова Т. М.
аспірант відділу проблеми кримінального права,
кримінології та судоустрою
Інститут держави і права імені В. М. Корецького
Національної академії наук України
м. Київ, Україна
Одним із важливих елементів конституційної судової реформи, яка

відбулась в Україні в 2016 році був перегляд аспектів законодавчої
регламентації підстав дисциплінарної відповідальності. Ключовим
питанням в межах цієї реформи була зміна такої підстави для звільнення
судді, як «порушення присяги». Це було зумовлено необхідністю
досягненню правової визначеності в питаннях дисциплінарної відпо-
відальності суддів, а також потребою приведення національного
законодавства України в цій частині у відповідність до європейських
стандартів.
Оскільки інтерпретація нормативних підстав юридичної
відповідальності може вплинути на їхню передбачуваність, важливо, щоб
органи, які розглядають справи щодо відповідальності суддів,
дотримувалися принципів обмежувального, послідовного та достатнього
тлумачення. Ці вимоги є актуальними, незалежно від того, який із
класичних методів тлумачення – буквальне, контекстуальне або
телеологічне – використовує орган влади. При цьому, стосовно
достатності тлумачення, у процесі розгляду конкретного терміна чи
припису норми органи повинні забезпечити достатні інтерпретаційні
вказівки з цього питання, не залишаючи суттєвого обсягу невідомого в
змісті цієї норми. [3, с. 105]
Значною мірою це питання актуалізується в сфері оцінки порушень в
етичній сфері діяльності судді.
Погоджуємось із влучною тезою А.В. Шевченко про те, що важливо
знайти баланс між необхідністю чіткого розмежування етичної сфери від
дисциплінарної, з однієї сторони, та прагненням зупинити принаймні
9
найбільш серйозні та повторювані порушення етичних норм. Для цього
слід забезпечити такі умови, щоб, щонайменше, був відсутній
автоматизм, який співвідносить всі порушення етичних норм із
підставами для притягнення до дисциплінарної відповідальності [5, с. 65-
66].
Відсутність чітко закріплених правил поведінки судді, з одного боку
дозволяють останньому довільно трактувати саме поняття «суддівської
етики», а з іншої сторони – це може бути посяганням на незалежність
суддів, вплив на них під час прийняття рішень, оскільки за відсутності
закріплених правил суддівської етики, притягнути до дисциплінарної
відповідальності за їх порушення можна будь-якого суддю усіх ланок та
інстанцій [2, с. 84 – 87].
Взагалі питання співвідношення дисциплінарної відповідальності
судді та відповідальності за етичні порушення є дискусійним для
юридичної науки. З одного боку, вчені зазначають, що етичні питання не
наділені настільки істотними ступенем імперативу для того, щоб за
порушення таких норм наставала відповідальність, а з іншого боку
обґрунтовується теза про те, що етичні правила, невиконання яких
не підкріплене заходами примусу, є деклараціями, а відтак мали б
визнаватись апріорі неефективними [4, с. 216].
Дослідники зазначених питань, на підставі аналізу практики
ВККС, яка до 2016 року була уповноважена здійснювати дисци-
плінарне провадження щодо суддів першої та апеляційної інстанції,
виокремлювали такі порушення правил етики:
безпідставне заявлення самовідводу; внесення змін до тексту
судового рішення після його ухвалення й проголошення, виготовлення
різних варіантів одного й того самого судового рішення у судовій справі;
порушення обов’язків судді, зокрема обов’язку своєчасно, справедливо
та безсторонньо розглядати й вирішувати судові справи відповідно
до закону з дотриманням засад і правил судочинства; систематичне
порушення правил внутрішнього трудового розпорядку суду; ігнору-
вання вимог рішень органів суддівського самоврядування, наказів голови
суду; ігнорування участі в органах суддівського самоврядування; прояви
недбалості та неналежного рівня компетентності, зокрема допущення
висловлювань, що несумісні із званням судді, а також неакуратне,
непрофесійне, без додержання послідовності та логічності викладеної
думки складення судового рішення; вживання суддею нецензурних
(лайливих) висловлювань; невжиття заходів щодо звернення вироку до
виконання, що з урахуванням попереднього перебування засудженого на
керівних посадах в органах прокуратури викликає неабиякий суспільний
резонанс, породжує сумніви щодо об’єктивності, неупередженості та
незалежності суду, підриває авторитет судової гілки влади; перебування
на робочому місці в нетверезому стані [1, с. 29-34].
10
Наведена практика формувалась відповідно до чинного на той момент
судоустрійного законодавства, яке дещо по-іншому – не так детально як
законодавство 2016 року регламентувало підстави дисциплінарної
відповідальності. Відтак, більша кількість порушень були не окремими,
як на сьогодні, а охоплювалось загальним порушенням – порушенням
суддівської етики. Із наведених, вважаємо, що до категорії етичних
слід віднести: систематичне порушення правил внутрішнього трудо-
вого розпорядку суду; ігнорування вимог рішень органів суддівського
самоврядування, наказів голови суду; ігнорування участі в органах
суддівського самоврядування; допущення висловлювань, що несумісні із
званням судді; вживання суддею нецензурних (лайливих) висловлювань;
перебування на робочому місці в нетверезому стані.
У цілому слід зважати, що кодекс суддівської етики у досить
загальних рисах визначає моделі поведінки чи формат здійснення суддею
своїх повноважень, визначаючи лише магістральні лінії етичних норм.
Також у Кодексі суддівської етики міститься норма, згідно з якою
порушення правил етичної поведінки, встановлених цим Кодексом, не
можуть самі по собі застосовуватися як підстави для притягнення су-
ддів до дисциплінарної відповідальності та визначати ступінь їх вини.
Зазначений підхід забезпечено системою законодавства. Так, певні з
порушень цього Кодексу є окремою підставою дисциплінарної відпо-
відальності (наприклад, якщо це стосується вимог щодо неупередженого
судового розгляду), а певні з порушень Кодексу етики визначені саме в
якості етичних порушень, які можуть мати наслідком дисциплінарну
відповідальність – допущення суддею поведінки, що порочить звання
судді або підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі,
чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу,
дотримання інших норм суддівської етики та стандартів поведінки, які
забезпечують суспільну довіру до суду, прояв неповаги до інших суддів,
адвокатів, експертів, свідків чи інших учасників судового процесу.
Таким чином, законодавчі положення деталізують випадки при яких
етичне порушення досягає ступеню караності в якості дисциплінарного
проступку. Водночас, попри існування невичерпного переліку етичних
порушень, ключовим аспектом має стати досягнення принципу пропор-
ційності, який би передбачав притягнення судді до дисциплінарної
відповідальності винятково у тому випадку, якщо такий етичний
проступок не може залишатись без відповідного реагування, з огляду на
інтереси та авторитет правосуддя, права учасників судового процесу.
Іншими словами, караність етичного порушення має зумовлюватись
істотним виходом за межі прийнятної поведінки, яка сама по собі має
підвищені вимоги, з огляду на особливий статус судді.
У наукових працях обґрунтовується думка, відповідно до якої
зміст Кодексу суддівської етики не може обмежуватися загальними
11
моральними вимогами, а повинен детально розкривати правила
поведінки судді під час здійснення ним професійної діяльності
й поза нею [3, с. 85].
На наш погляд, Кодекс суддівської етики, як і взагалі правила етики
чи моралі, є такими, які апріорі не можуть бути абсолютно чіткими.
Те ж саме стосується етики вчителя, лікаря. Звісно, можуть існувати
більш чіткі положення, як то неприйнятність для судді критично
коментувати рішення своїх колег, або висловлювати у соціальних
мережах думки, які негативно впливають на довіру до суду чи автори-
тет суддів. Однак, визначити будь-які прояви етично-неприйнятної
поведінки абсолютно неможливо.
Виходом із цієї ситуації могло б бути формування офіційних
коментарів, які роз’яснюють загальні положення про правила етичної
поведінки. Такий підхід запроваджено, наприклад, у Сполучених Штатах
Америки, де Кодекс поведінки судді має постатейний коментар, в якому
роз’яснюється зміст етичного правила [6]. Наприклад, обмеження щодо
комунікації стосовно справи з особами, які не є учасниками процесу
пояснюється таким чином як обмеження комунікації із юристами,
адвокатами, викладачами права та іншими особами, які не є учасниками
справи. Суддя може консультуватись з іншими суддями або праці-
вниками апарату суду, до повноважень яких належить надання допомоги
судді у здійсненні правосуддя. Суддя має вжити розумних заходів
для того, щоб працівники апарату суду дотримувались відповідного
положення.
Такі роз’яснення мають велике значення у формуванні перед-
бачуваності застосування етичних норм. Можна зробити припущення,
що такі роз’яснення формуються на підставі конкретних, так званих
«кейсів». Процитоване вище роз’яснення свідчить про те, що аналізована
міра етичної поведінки певним чином охоплює зобов’язання судді щодо
поведінки його помічників та інших працівників суду. Відтак, певне
правило щодо певного випадку є непередбачуваним, допоки воно до
цього випадку не застосоване.
Як відомо, згідно усталеної практики ЄСПЛ, про що вже йшлось
вище, вимоги правової визначеності та передбачуваності досягаються не
лише чіткістю закону, а й практикою його застосування, а тому, судова
чи інша адміністративна практика (до якої належить і практика ВРП),
деталізують загальні правила поведінки під конкретну життєву ситуацію.
Якщо тлумачення певної норми етичних правил здійснюється ВРП
в несвавільний спосіб, тобто має певне підґрунтя, є пропорційним,
спрямоване на досягнення легітимної мети. Таким вимогам практика
може не відповідати лише у випадку, якщо вона є непослідовною, тобто
в одному випадку особу звільнили від відповідальності за етичне
12
порушення, а в іншому випадку – іншу особу – притягли до такої
відповідальності.
Враховуючи наведене, етична сфера діяльності судді також є
важливою складовою суддівського статусу, а підвищені вимоги до
судді зумовлюють необхідність передбачення відповідальності не лише
за порушення формальних матеріальних чи процесуальних вимог
за здійснення правосуддя, а й за порушення в етичній сфері. Разом
із тим, практика у цій сфері має бути передбачуваною, однаковою
та послідовною.
Вище було вказано на запобіжники, які існують на етапі право-
застосування, а саме при притягненні судді до дисциплінарної відпо-
відальності, однак відповідні ризики існують і на етапі правотворчості
або законодавчого процесу.
Попри існування невичерпного переліку етичних порушень,
ключовим аспектом має стати досягнення принципу пропорційності,
який би передбачав притягнення судді до дисциплінарної відпо-
відальності винятково у тому випадку, якщо такий етичний проступок не
може залишатись без відповідного реагування, з огляду на інтереси та
авторитет правосуддя, права учасників судового процесу. Іншими
словами, караність етичного порушення має зумовлюватись істотним
виходом за межі прийнятної поведінки, яка сама по собі має підвищені
вимоги, з огляду на особливий статус судді.
1. Куйбіда Р., Середа М. Дисциплінарна відповідальність суддів в
Україні: проблеми законодавства і практики. К.: ФОП Моска-
ленко О. М., 2013. 72 с., с. 29-34.
2. Музиченко А. Порушення правил суддівської етики – підстава
дисциплінарної відповідальності судді: межі застосування. Вісник
Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
Серія: юридичні науки. 2011.Вип. 87. С. 84–87.– с.
3. Пашук Т.І. Передбачуваність нормативних підстав дисциплінарної
відповідальності суддів: загальнотеоретичний аспект//Наукові записки
НаУКМА. Юридичні науки. 2019. Том 3 С. 100–108 – С. 105.
4. Подкопаєв С. В. Дисциплінарна відповідальність суддів: сутність,
механізм реалізації: монографія. 2-е вид., випр. і доп. Х.: ВД «ІНЖЕК»,
2005. 216 с,
5. Шевченко А.В. Дисертація. С. 65-66 .
6. Кодекс поведінки судді https://www.uscourts.gov/sites/default/files/
code_of_conduct_for_united _states_judges _effective_march_12_2019.pdf
13
МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД У СФЕРІ ПРОТИДІЇ
ТА ЗАПОБІГАННІ КОРУПЦІЙНИХ ПРОЯВІВ
Проць І. М.
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри адміністративно-правових дисциплін
Львівський державний університет внутрішніх справ
м. Львів, Україна
У більшості робіт вчені, які переймаються проблематикою корупції,

традиційно констатують важливість запозичення досвіду зарубіжних
країн, для того, аби національне законодавство могло максимально
сприяти запобіганню корупції.
Аналізуючи досвід окремих країн у сфері протидії корупції, важливо
спершу зазначити специфіку міжнародного законодавства у цій сфері.
Початком розвитку міжнародно-правового регулювання у сфері
боротьби з корупцією можна вважати прийняття 11 грудня 1975 року
Резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Вказаний документ закликає
уряди всіх країн вжити на національному рівні необхідних заходів щодо
запобігання та протидії корупції, які вони вважатимуть доцільними,
включаючи законодавчі [1].
Визначені резолюцією завдання уточнено та деталізовано в різних
документах, прийнятих у рамках ООН. Зокрема:
– Резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Боротьба з корупцією» від
12 грудня 1996 р.;
– Декларація ООН «Про боротьбу з корупцією та хабарництвом у
міжнародних комерційних операціях» (1996 р.);
– Керуючі принципи для ефективного виконання Кодексу поведінки
посадових осіб з підтримання правопорядку (1989 р.);
– Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб (1996 р.)
Проте, одним із найважливіших нормативних документів у сфері
протидії корупції вважається Конвенція ООН проти корупції, яка була
прийнята на 58 сесії Генеральної Асамблеї ООН. Конвенція визначає
фундаментальні засади антикорупційної політики держав-учасниць
цього міжнародного договору та встановила межі розвитку національ-
ного законодавства у цій сфері, оскільки в Конвенції передбачено низку
базових заходів для держав-учасниць, спрямованих на запобігання
корупції [2].
Важливу роль відіграє також Рада Європи у боротьбі з корупцією, яка
розробила низку сучасних антикорупційних стандартів, європейських
антикорупційних конвенцій та створення спеціалізованого контрольного
органу за дотриманням антикорупційних стандартів у державах-членах
Ради Європи, а саме Групи держав проти корупції (GRECO).
14
Крім цього, багато положень, які стосуються безпосередньо корупції,
містяться у Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією, Цивільній
конвенції про боротьбу з корупцією та Додатковому протоколі до
Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією.
Можна сказати, що вищезазначені міжнародні нормативні документи
у сфері протидії корупції встановлюють для України певні міжнародні
зобов’язання і сприяють приведенню антикорупційного законодавства до
міжнародних стандартів.
Крім міжнародних актів, зменшення рівня корупції до безпечного в
Україні можливе за умови вивчення та втілення в життя зарубіжного
досвіду боротьби із корупцією. Тому важливим є аналіз досвіду деяких
країн, а саме:
1) Румунія. Ця держава характеризується найагресивнішою анти-
корупційною політикою в Європейському Союзі. В 2002 р. було створено
Національний антикорупційний директорат Румунії за моделлю Італії,
покликаний викривати й розслідувати корупційні правопорушення.
До складу НАДР входять 145 прокурорів, 220 поліцейських, 55 спеціаліс-
тів у регіонах; 197 осіб відділу технічно-оперативного забезпечення.
До підслідності цього органу належать фінансове шахрайство з кош-
тами Євросоюзу, зловживання посадовими обов’язками тощо. Чинне
законодавство Румунії передбачає можливість перевірки спадку,
залишеного особою, яка підозрювалась у вчиненні корупційних
правопорушень, однак не може бути притягнута до відповідальності
через її смерть. Незважаючи на те, що спадкоємці нібито є законними
набувачами активів, вони не можуть перешкоджати проведенню
розслідування та перевірці джерел походження статків. У разі доведення
шахрайського, корупційного походження майна та коштів, воно підлягає
конфіскації за загальним правилом [3].
2) В Ізраїлі антикорупційна атмосфера забезпечується системою
«певного дублювання моніторингу» за можливими корупційними діями.
Вона здійснюється урядовими організаціями і спеціальними підроз-
ділами поліції, відомством Державного контролера, що володіє
незалежністю від міністерств і державних відомств, та громадськими
організаціями типу «Відомства за чистоту уряду». Ці організації
досліджують можливі корупційні точки, а у разі їх виявлення
інформують органи розслідування. Через значні соціальні пільги для
урядовців і безжального їх покарання при виявленні корупції, низова
корупція практично відсутня[4].
3) У Сінгапурі протидія корупції передбачала систему заходів, яка
складається з двох етапів. Перший стосувався зміни законодавства,
а саме: прийняття Акта про запобігання корупції з чітким переліком
корупційних діянь і встановленням відповідальності за їх учинення,
та створення спеціального органу з протидії корупції – Бюро з
15
розслідування випадків корупції з розширеними повноваженнями.
Другий етап полягав у підвищенні якості підбору кадрового державного
апарату. Реалізація таких заходів була також пов’язана із застосуванням
жорстких, репресивних методів у сфері боротьби з корупцією, що мало
прояв у численних звільненнях працівників митниці та інших державних
служб. До того ж запровадження елементів електронного урядування
дало змогу забезпечити функціонування органів влади в режимі
реального часу та зробило максимально простим і доступним щоденне
спілкування з громадянами, юридичними особами, організаціями [5].
4) В основу боротьби з корупцією в Німеччині покладено завдання
знищення матеріальної, насамперед фінансової бази злочинних
угруповань. Це досягається двома шляхами: конфіскаційним (конфіс-
кація майна) і створенням належної правової бази для унеможливлення
відмивання «брудних» грошей. Особливо слід виділити обов’язок
банківських установ надавати правоохоронним органам інформацію про
операції з грошима у розмірі понад 20 тис. німецьких марок за умов, що
ця інформація буде використана виключно для розслідування. Законом
закріплено правило: якщо громадянин робить внесок в банк у розмірі
понад 50 тис. німецьких марок, він зобов’язаний пред’явити посвідчення
особи [3].
5) Яскравим прикладом «культури прозорості» є Південна Корея.
З 1999 року в Сеулі діє програма «OPEN» – система контролю за роз-
глядом заяв громадянами чиновників міської адміністрації, яка викли-
кала справжню сенсацію серед національних антикорупційних програм.
Програма є показником реалізованої політичної волі на боротьбу з
корупцією. Вільний доступ до інформації про стан речей виключає
необхідність особистих контактів з урядовцями або пропозиції їм хабарів
з метою прискорити завершення процесу ухвалення рішення. Таким
чином, «OPEN» шляхом виключення особистого спілкування урядовців і
громадян як необхідної умови існування корупції виконує основну свою
задачу – попередження корупційних діянь і відновлення довіри громадян
до міської адміністрації [3].
6) Великобританія. Високі стандарти громадянської поведінки
в Британії є результатом політичних і законодавчих заходів, мораль-
них змін та ефективнішого соціального контролю за державними
службовцями. Ця країна має найдавніші традиції боротьби з корупцією.
Система антикорупційних механізмів тут врегульована на законодавчому
рівні. Перший Закон про корупцію в державних органах був прийнятий
ще в 1889 році, а Закони про попередження корупції (в 1906 і 1916 роках)
були реакцією суспільства на поширення цього соціально-політичного
явища. На відміну від традиційних правових принципів, ці Закони
вимагають від посадових осіб доводити свою невинність. Друга
16
особливість – це надзвичайно висока роль громадської думки, вона
стежить за динамікою негативних явищ у суспільстві [3].
7) У США накопичено практично найбільший досвід боротьби
з корупцією. Організована злочинність тут вперше стала предметом
обговорення на «високому рівні» ще у 1929 році, коли її вивченням
займалась так звана «Комісія Цікершема». З того часу ця проблема
знаходиться в центрі уваги комісій та комітетів, що створювались згідно
з рішенням Конгресу чи Президента, які в результаті довгого та
ретельного вивчення різних аспектів боротьби з організованою
злочинністю та корупцією розробляли рекомендації, які були покладені
в основу федеральних Законів. Важливим організаційним заходом,
здійсненим урядом США, було створення в червні 1970р. «Національної
ради по боротьбі з організованою злочинністю», головним завдан-
ням якої є розробка загальнонаціональної програми дій. Керівну роль
в діяльності по боротьбі з організованою злочинністю відіграє Міні-
стерство юстиції США, яке розробляє національну стратегію боротьби зі
злочинністю в країні та здійснює методичне керівництво цією роботою.
Головним підрозділом Міністерства юстиції, на яке безпосередньо
покладена боротьба з організованою злочинністю, є Федеральне бюро
розслідувань [3].
Отже, аналіз особливостей боротьби з корупційними злочинами вище
зазначених держав дає можливість сформувати уявлення про загальні
основи національної антикорупційної стратегії, розвиток якої необхідний
і в Україні. Насамперед це сильна політична воля вищого керівництва
держави до боротьби з корупцією і сформована на її основі єдина
державна політика в області боротьби з корупцією, адже ні законодавчі,
ні адміністративні, ні будь-які інші заходи, що направлені на протидію
корупції, не можуть бути ефективними, якщо немає політичної волі на
всіх рівнях влади. Наступним можна виділити організований соціальний
контроль з боку громадянського суспільства за всією системою держав-
ного адміністрування і забезпечена можливість порушення в цих рамках
переслідування і затримання правопорушників. Важливу роль тут
відіграють дійсно незалежність судової влади, засобів масової інфор-
мації. Також варто виокремити жорстку підзвітність осіб, які наділені
владними повноваженнями, перед реально незалежним органом, що
здійснює моніторинг чистоти діяльності державних службовців.
1. Заходи проти корупції, що практикується транснаціональними та
іншими корпораціями, їх посередниками та іншими причетними до
цього сторонами: Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня
1975 року №A/RES/3514 (XXX). URL:https://undocs.org/ru/A/RES/3514%
28XXX%29.
17
2. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції:
Міжнародний документ від 18 жовтня 2006 року № 995_c16.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_c16#Text
3. Досвід зарубіжних країн у боротьбі з корупцією: Проєкти
ВГО «Успішна Україна». URL: http://uspishnaukraina.com.ua/strategy/69/
244.html.
4. Трепак В. М. Міжнародний досвід запровадження системи заходів
антикорупційної спрямованості: Юридичний часопис Національної
академії внутрішніх справ, 2015. № 2 (10). С. 233-246.
5. Обухов Д. П. Дослідження досвіду зарубіжних країн у сфері
боротьби з корупцією: Журнал правових і економічних досліджень,
2011. № 4. С. 65-69.
ОСНОВНІ АСПЕКТИ УГОДИ ПРО АСОЦІАЦІЮ,

УКЛАДЕНОЇ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЄС
Хоменко М. В.
студент ІІ курсу магістратури кафедри міжнародного права
та порівняльного законодавства факультету міжнародних відносин
Національний авіаційний університет
В зв’язку з завершенням у 2008 році терміну дії Угоди про

партнерство та співробітництво між Україною та ЄС 1994 року, для обох
сторін постало актуальне питання розпочати процес щодо укладання
нової угоди, яка б визначала та закріплювала подальший формат
співробітництва. Відтак, 14 вересня 2007 року у Парижі на Одинадцятому
Саміті Україна-ЄС, зазначені сторони офіційно досягли двосторонньої
згоди про початок переговорного процесу щодо укладання нової Угоди.
Також сторони разом констатували у спільній заяві за результатами
Cаміту, що нова угода повинна бути посилена новими положеннями та
має окреслити абсолютно новий посилений формат співробітництва [1].
За всю історію укладання міжнародних договорів України, Угода про
асоціацію з ЄС є найбільшим міжнародно-правовим документом за своїм
змістом і обсягом та багатогранною за тематикою питань, що
регулюються. Окрім того, є одним з найбільших міжнародних договорів,
укладених ЄС з одного боку, та будь-якою третьою країною, з іншого
боку. Ця угода є особливою і тому, що поруч зі звичним для асоціативних
угод колом положень, які регулюють взаємодію партнерів у сферах
вільної торгівлі, політичного діалогу, питань економіки, тощо; в Угоду
про асоціацію додані так би мовити «незвичні» вектори партнерства,
18
наприклад: окремі аспекти проведення спільної зовнішньої та безпекової
політики, розвиток розширеного співробітництва у сферах безпеки та
юстиції, в галузі енергетики та ін. [2].
Варто відзначити і те, що після схвалення сторонами останньої
редакції Угоди про асоціацію з Україною, в ЄС було започатковано новий
процес розробки такого типу угод про асоціацію зі країнами-партнерами
європейського регіону. Ці угоди за своїм правовим характером
охоплюють значне коло питань одночасного інтересу сторін. Окрім того,
на їх базі вперше пропонуватиметься тісне партнерство на основі так
званого «принципу обумовленості». Визначення цього принципу
тлумачиться як «можливість переходу країною до нових етапів інтеграції
за умови виконання попередніх завдань». Тобто, варто зазначити, що
Угода про асоціацію є особливим двостороннім договором, який
виходить за стандартні положення та рамки угод про асоціацію, які були
укладені ЄС свого часу з іншими державами Центральної чи Східної
Європи, тощо.
Стосовно юридичної характеристики Угоди про асоціацію між
Україною та ЄС – вона є двостороннім міжнародними договором [3, 306].
По-друге, з точки зору договірної практики ЄС, такі угоди вважаються
змішаними. Йдеться про те, що міжнародний договір має положення про
розподіл компетенції між ЄС та його державами-членами, а предмет
угоди потрапляє не лише під виключну компетенцію ЄС, а й під часткову
компетенцію його держав-членів. Такі міжнародні угоди разом з
державами-членами також підписує ЄС [4, с.520-527].
По-третє, Угода про асоціацію є базовою угодою,
широкомасштабного та комплексного спектру дії. Тобто, угода
поширюються на все коло правовідносин між Україною та ЄС. Щодо
комплексного характеру Угоди про асоціацію, ця характеристика означає
не тільки максимальне охопленням сфер взаємодії сторін, а й як
визначення певних, конкретних цілей. Наприклад, через досягнення
економічної інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС шляхом
запровадження поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі. Але,
виконання цього положення потребує значної концентрації зусиль,
передусім з боку України [5, с.9-16].
По-четверте, Угода про асоціацію є документом, що створює загальні
засади та визначає основні принципи, на підставі яких здійснюється
взаємодія сторін, за його допомогою відбувається регулювання
взаємовідносин сторін у багатьох сферах співробітництва. Але, варто
пам’ятати, що згідно зі статтею 479 (5) сторони мають право підписувати
певні галузеві договори задля уточнення і розвитку положень Угоди про
асоціацію. Сама Угода про асоціацію визначає, що вищезазначені
галузеві угоди є невід’ємною складовою двосторонніх відносин і стано-
влять частину загальної інституційної основи співробітництва. На нашу
19
думку, ці положення Угоди покликані сприяти створенню узгодженого
правового регулювання відносин між Україною та ЄС, що реалізо-
вуватиметься як на підставі самої Угоди про асоціацію, так і за
допомогою чинних і планованих міжнародних угод, підписаних між її
учасниками в певних спектрах взаємодії.
По-п’яте, відповідно до статті 481 Угоди про асоціацію, вона укладена
на невизначений термін, тобто має характер безстрокового договору.
Проте, відповідно до статті 481(1) Угодою додатково встановлюється, що
через п’ять років з моменту набуття Угодою чинності, або у інший час за
взаємною згодою сторін може відбутися перевірка щодо виконання
цілей Угоди.
По-шосте, під час аналізу положень Угоди про асоціацію стає
зрозумілим, що за своєю сутністю вона є не просто міжнародним
договором про співробітництво. Ця Угода покликана окреслити нові
формати для розвитку відносин між Україною та ЄС, відповідно до
принципів «політичної асоціації та економічної інтеграції». На думку,
польського вченого К. Карського, Угода про асоціацію між ЄС та
Україною є найкращою з наявних форм взаємодії між Союзом і
державою, яка взагалі не є членом Союзу [6, с. 17-18].
По-сьоме, в Угоді про асоціацію між Україною та ЄС, не має жодного
чіткого положення, яке б давало змогу прогнозувати чіткі перспективи
набуття Україною членства в ЄС, але водночас Угода і не заперечує їх. У
тексті Угоди ми бачимо перелік перехресних відсилок стосовно
можливості реалізації у майбутньому європейського членства Україною.
На підтвердження цього можемо зазначити, що у преамбулі вказується,
що «Союз визнає європейські прагнення України та вітає її європейський
вибір». Також зазначається, що Україна як європейська країна поділяє з
державами – членами Союзу спільну історію і спільні цінності і може
підтримати їх. А відповідно до статті 49 (1) Договору про ЄС: «Будь-яка
європейська держава, що поважає цінності Союзу та зобов’язується
втілювати їх у життя, може звернутись із заявою про набуття членства в
ЄС». На нашу думку, зв’язок між вищезазначеними положеннями є
очевидним.
Отже, певні формулювання Угоди про асоціацію взагалі дублюють
зміст Копенгагенських критеріїв вступу до ЄС. Так наприклад,
відповідно до преамбули Угоди встановлюються такі політичні критерії,
як забезпечення непохитності інститутів, які гарантують захист
демократії, верховенства права та прав людини. Окрім того, відповідно
до статті 6 Угоди про асоціацію вищезазначені положення взагалі
визначаються, як невід’ємна підстава політичного діалогу. Відповідно до
статті 14 Угоди про асоціацію між Україною та ЄС закріплюються
положення про співробітництво у сфері свободи, безпеки та юстиції.
Відповідно до статті 1(2) А на економічному етапі передбачено
20
створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі, яка в
свою чергу, може бути правовим засобом для остаточного переходу
України до ринкової економіки.
1. Спільна заява за результатами 12 Саміту Україна-ЄС
[Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:
https://mfa.gov.ua/yevropejska-integraciya/samiti-ukrayina-yes.
2. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та
Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної
енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони.
URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/984_011/paran2820#n28 20.
3. Стрельцова О. В. Конституціоналізація процесу асоціації України
з Європейським Союзом: теорія та практика: монографія. К.: Алерта,
2017. 532 с.
4. Право Європейського Союзу: підручник / за ред. В. І. Муравйова.
К : Юрінком Інтер, 2011. 704 с.
5. Ван Елсувеге П. Угода про асоціацію між Україною та
Європейським Союзом як інноваційний правовий інструмент. Право
України. 2015. № 8.
НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СОМАТИЧНИХ

ПРАВ ЛЮДИНИ НА ПРИКЛАДІ СИСТЕМИ ТРАНСПЛАНТАЦІЇ
В УКРАЇНІ ТА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Чорненька Д. С.
аспірантка
Інститут держави і права імені В. М. Корецького
Національної академії наук України
Поряд з розвитком таких наук, як біологія, хімія, медицина тощо, а

також з появою прав на використання їхніх інноваційних розробок
наростає потреба в регулюванні принципово нових суспільних відносин,
генезис яких істотно впливає на розширення системи прав людини.
У науковій літературі відображено різні підходи до класифікації прав
людини за «поколіннями». Більшість сучасних учених сходяться на
думці, що існує три такі покоління прав людини [1]. До першого
покоління зараховують цивільні і політичні права, до другого –
соціально-економічні та культурні, до третього – покоління «прав
21
солідарності». Деякі автори виділяють четверте покоління прав, або так
звані права людства (інформаційні, екологічні та ін.) [2, 110–112]. Однак
наприкінці XX ст. з’являється незакріплена офіційно цілісна сукупність
прав, яку окремі вчені визначають як самостійне покоління – так звані
соматичні (особистісні) права людини [3, 43]. Зазначені права виділилися
у відокремлену від особистих прав групу передусім в результаті науково-
технічного прогресу, а також у зв’язку із змінами морально-етичних
норм і суспільної психології.
Одним із фундаторів поняття «особистісні (соматичні) права» є
вчений В. І. Круcс, який визначає ці права як «...групу таких прав, які
ґрунтуються на фундаментальній світоглядній впевненості в «праві»
людини самостійно розпоряджатися своїм тілом: здійснювати його
«модернізацію», «реставрацію» і навіть «фундаментальну реконструк-
цію», змінювати функціональні можливості організму і розширювати їх
техніко-агрегатними або медикаментозними засобами» [3, 43]. Як такі
права В. І. Крусс розглядає: право на смерть, зміну статі, гомосексуальні
контакти, трансплантацію органів, вживання наркотичних або психо-
тропних засобів, штучне репродукування, стерилізацію, аборт, клону-
вання; право на віртуальне моделювання – в сенсі повного утвердження
(дублювання) себе у формі об’єктивного існування. Оскільки всі ці права
мають суто особистісний характер, вчений визначив їх як соматичні
(від грец. soma – тіло) [3, с. 43].
Актуальним є питання «механізації» тіла людини. Сучасні технології
на нинішньому етапі науково-технічного прогресу вже дають змогу
говорити про імпланти, протези, зокрема керовані, які можуть слугувати
засобом реабілітації людей, які страждають від захворювань і наслідків
травм опорно-рухового апарату тощо [4]. Водночас так зване право на
«механізацію тіла», яке, на думку дослідників, відповідає визначенню
цієї категорії прав В. І. Крусса, як і перераховані вище соматичні права,
має низку специфічних ознак, а саме:
1. Специфічний характер об’єкта цих прав – тіло людини, що виступає
об’єктом права власності і має на сьогодні переважно грошово-вартісний
вираз.
2. Природна залежність від знань біології, генетики, медицини,
техніки. Їх існування і реалізація можливі тільки за допомогою досягнень
науково-технічного прогресу.
3. Новизна, що має різний ступінь вираженості, залежно від виду
охоронюваного результату розпорядження тілом або життям.
4. Неоднозначне ставлення з боку релігії, моралі, етики, політики.
5. Нерозривний зв’язок з конституційними (основними) правами
людини з огляду на особливий зв’язок з особистими (природними)
правами та особливість як самостійної групи прав людини.
22
6. Винятковість за своїми правовими наслідками в процесі і результаті
їх реалізації. З будь-якою зміною тілесного втілення людини змінюється
суб’єктивний аспект правовідносин, тобто заторкується безліч зв’язків
різних галузей правового регулювання (цивільного, шлюбно-сімейного,
конституційного тощо).
7. Ступінь їх визнання і реалізації відображає рівень розвитку
держави і суспільства цілому загалом [5, 224–225].
Щоправда, окремі соматичні права відображені і в законодавстві
України, і в законодавстві зарубіжних країн. Наприклад, право на
трансплантацію органів у національному законодавстві вживається не як
право розпоряджатися своїм тілом, а як певна необхідність, медичне
показання. Так, у ст. 13 Закону України «Про застосування трансплан-
тації анатомічних матеріалів людині» закріплено: «Трансплантація
застосовується виключно за наявності медичних показань і здійснюється
відповідно до галузевих стандартів у сфері охорони здоров’я за згодою
об’єктивно поінформованої дієздатної особи (реципієнта), крім випадків,
передбачених цим Законом» [6]. Відповідно до ч. 1 ст. 20 цього Закону
укладання або пропонування укладення договорів, що передбачають
купівлю-продаж анатомічних матеріалів людини, забороняється [6].
Зауважимо, що з 2020 року в Україні діє комплексна система тран-
сплантації. Закон дозволяє пересадку органів після смерті людини, якщо
вона за життя дала на це згоду, а також перехресне донорство, і
передбачає побудову системи трансплантації, що охоплює створення
реєстру донорів, підготовку трансплант-координаторів тощо.
Для регулювання питань донорства органів у законодавстві окремих
держав прописана практика встановлення спеціальних процедур
отримання згоди донора на вилучення в нього трансплантата. Наприклад,
законодавством Бельгії про вилучення і трансплантацію органів встано-
влено, що згода донора має бути виражена в письмовій формі і підпи-
сана в присутності дієздатного свідка. У Законі Греції про вилу-
чення та трансплантацію людських органів і тканин визначено кілька
альтернативних форм надання згоди донора. У законодавстві Туреччини
міститься вимога отримання згоди не тільки самого донора, а й його
чоловіка / дружини [7, с. 49]. Стаття 16 Закону України «Про засто-
сування трансплантації анатомічних матеріалів людині» також
передбачає, що кожна повнолітня дієздатна особа має право надати
письмову згоду або незгоду на вилучення анатомічних матеріалів з її тіла
для трансплантації та/або виготовлення біоімплантатів після визначення
її стану як незворотна смерть (смерть мозку або біологічна смерть)
відповідно до закону [6].
Таким чином, в процесі свого розвитку трансплантологія поставила
перед суспільством низку правових, медичних та етичних проблем,
велика кількість яких у повній мірі не вирішена й донині. Актуальність
23
обраної теми дослідження підтверджується насамперед існуванням
безлічі чинників, які ускладнюють правильне юридичне тлумачення
трансплантації органів та тканин людського організму та недосконалості
правового регулювання у цій сфері.
1. Слюсар К. Закріплення поколінь прав людини в міжнародних
документах. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 12.
С. 234–238.
2. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: підручник. Харків: Консум;
Ун-т внутр. справ, 2000. 691 с.
3. Крусс В. И. Личностные («соматические») права человека в
конституционном и философско-правовом измерении: к постановке
проблемы. Государство и право. 2000. № 10. С. 43–50.
4. Загальна теорія здоров’я та здоров’я збереження :колективна:
кол. моногр. / за заг. ред. проф. Ю. Д. Бойчука. Харків: Вид. Рожко С. Г.,
2017. 488 с.
5. Нестерова Е. М. Понятие и юридико-социальная сущность
соматических прав человека. Социально-экономические явления и
процессы: международный журнал. 2011. № 7. С. 222–226. URL: https://
cyberleninka.ru/article/n/ponyatie-i-yuridiko-sotsialnaya-suschnost-
somaticheskih-prav-cheloveka/ (дата обращения: 09.03.2018).
6. Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів
людині: Закон України від 17.05.2018 № 2427-VIII. База даних
«Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/
laws/show/2427-19#Text (дата звернення: 09.12.2021).
7. Кисельова О. І. Аміністративно-правове регулювання тран-
сплантації органів і (або) тканин людини в Україні і зарубіжних
країнах. Правові горизонти / Legal horizons. 2018. С. 49.
https://law-review.sumdu.edu.ua/wp-content/uploads/2019/04/ (дата
звернення: 09.12.2021).
24
НАПРЯМ 2. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ
ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА ТА МІСЦЕВОГО
САМОВРЯДУВАННЯ, АДМІНІСТРАТИВНЕ
ТА ФІНАНСОВЕ ПРАВО, АДМІНІСТРАТИВНИЙ
ПРОЦЕС, ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО
ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДРОЗДІЛІВ ДЕРЖАВНОЇ ВИКОНАВЧОЇ

СЛУЖБИ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ОРГАНІВ ЮСТИЦІЇ
Бондаренко А. А.
студентка факультету підготовки кадров для органів юстиції України
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
м. Харків, Україна
Сучасні процеси реформування системи органів юстиції, зміни

повноважень та порядку їх реалізації тягнуть за собою досить високу
динаміку оновлення організаційної структури територіальних органів
Міністерства юстиції України. Разом з тим, сьогодні статус підрозділів
державної виконавчої служби визначається невпорядкованою суку-
пністю різноманітних відомчих та локальних нормативно-правових
актів, що виявляють певні нормативні прогалини та неповну узгодже-
ність організаційної структури з повноваженнями територіальних
органів юстиції.
Отже, в контексті покращення статусу та підвищення продуктивності
діяльності територіальних органів Міністерства юстиції України
актуальними вважаються питання стану підрозділів державної вико-
навчої служби. Складовою частиною структури територіальних органів
юстиції є підрозділи державної виконавчої служби. У результаті
ліквідації територіальних органів юстиції районного рівня до складу
головних територіальних управлінь юстиції в Автономній Республіці
Крим, областях, містах Києві та Севастополі входять як відповідні
Управління державної виконавчої служби, так і відділи ДВС (в області).
Така інтеграція до структури головних територіальних управлінь юстиції
місцевих управлінь державної виконавчої служби, з одного боку,
зближує їх та спрощує механізм управління ними, але, з іншого боку,
значно збільшує навантаження на головні територіальні управління
юстиції щодо управління такими численними та географічно
розмежованими підрозділами.
На сьогодні, з огляду на запровадження інституту приватних
виконавців, немає гострої потреби у запропонованому С. В. Олефіренком
25
[1, с. 128] збільшенні кількості відділів державної виконавчої служби
та кількості державних виконавців. Управління та відділи держав-
ної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції
з Департаментом державної виконавчої служби Міністерства юстиції
України становлять окрему цілісну функціональну організаційну підсис-
тему в рамках єдиної системи органів юстиції України. Вона ґрунтується,
насамперед, на органічно поєднаному подвійному підпорядкуванні
управлінь державної виконавчої служби з боку головного територіаль-
ного управління юстиції та спеціалізованого управління Міністерства
юстиції України. Особливістю такої підсистеми, порівняно з іншими
підрозділами територіальних органів юстиції, є її вища організованість у
результаті законодавчого врегулювання статусу державної виконавчої
служби як суб’єкта примусового виконання судових рішень. Водночас
таке законодавче регулювання насправді досить обмежено визначає деякі
основи та гарантії функціонування державної виконавчої служби, не
закріплюючи змістовно місце та види органів державної виконавчої
служби в системі органів юстиції, їх завдання та повноваження, а також
статус керівництва.
Водночас, як істотний недолік, слід відзначити невизначеність у
Законі [2], принаймні в загальних рисах, компетенції територіальних
органів юстиції щодо організації, керівництва, координації та контролю
діяльності громадських організацій, органів виконавчої служби, раніше
встановлених ст. 5 Закону України від 24.03.1998 р. No 202/98-ВР [3].
Необхідно погодитися з Д.В. Севериним [4, с. 681], що комплексне
законодавче вдосконалення діяльності органів державної виконавчої
служби сприятиме підвищенню ефективності їх роботи та, як наслідок,
забезпеченню захисту прав та інтересів громадян та юридичних осіб
у виконавчому провадженні.
Перелік повноважень Управління державної виконавчої служби
України, визначених пунктом 4 Типового положення від 20 квітня
2016 року [5], визначає його діяльність переважно з організації та
контролю за виконанням рішень, у тому числі з організації інформацій-
ного забезпечення виконавчого провадження та ведення Єдиного
державного реєстру виконавчих проваджень. При цьому такі повнова-
ження Управління державної виконавчої служби, як правило, недостат-
ньо конкретні (наприклад, щодо організації примусового вико-
нання рішень) та дублюють один одного (контроль за «примусове вико-
нання рішень», «примусове виконання виконавчих дій», «дотримання
законодавства про виконавче провадження») тощо).
В іншому випадку структурна організація Управління державної
виконавчої служби в цілому виконує свої завдання та повноваження,
в тому числі, згідно з Типовою структурою від 1 березня 2016 року [6],
крім відділу примусового виконання рішень, також відділу організації
та контролю за виконанням рішень та відділу (сектору) аналітики та
26
статистики. Невід’ємною частиною ефективного виконання повноважень
Управління державної виконавчої служби є його тісна взаємодія як
з іншими підрозділами головного територіального управління юстиції,
так і з різними органами державної влади та організаціями. Водночас
зазначимо, що мова йде про взаємодію не лише з місцевими органами
влади та організаціями (як це передбачено п. 8 Типового положення
від 20.04.2016 р. [6]), а й з відповідними установами на національному
рівні, якщо це потребує виконання повноважень підрозділів тери-
торіальних органів юстиції.
Те саме стосується Управління державної реєстрації головних тери-
торіальних управлінь юстиції. До особливостей організації діяльності
підрозділів державної виконавчої служби належить і особливий статус
основної частини їх працівників – виконавців.
Сьогодні державними виконавцями є насамперед державні служ-
бовці, на яких поширюються загальні вимоги та правила законодавства
про державну службу. Проте підвищена відповідальність та складність
роботи державних виконавців зумовлює й деякі додаткові законодавчі
гарантії їх статусу. Зокрема, це нерозголошення професійної таємниці,
заборона огляду та вилучення документів виконавчого провадження,
виплата винагороди за вчинення виконавчих дій, право на першочергове
надання службового житла. Чинний Закон, у порівнянні з попереднім
Законом України від 24.03.1998 р. № 202/98-ВР, більше не містить таких
архаїзмів, як право на першочергове встановлення квартирних телефонів
тощо. У будь-якому разі реальність таких гарантій статусу державних
виконавців та інших працівників територіальних органів юстиції потре-
бує детального підзаконного врегулювання змісту відповідних гарантій
та порядку їх практичної реалізації.
Потребує розв’язання і зазначена Ф. В. Бортняком [7] проблема,
проблема значної плинності кадрів у державній виконавчій службі, через
недосконалість існуючої системи їх соціально-правового захисту. Таким
чином, підрозділи державної виконавчої служби територіальних орга-
нів Міністерства юстиції України є високоорганізованими (порівняно
з іншими підрозділами) професійними спеціалізованими підрозділами
за відповідними напрямами діяльності, які, загалом, забезпечують
реалізацію окремих завдань та функцій територіальних органів юстиції.
Удосконалення організації діяльності підрозділів державної виконав-
чої служби територіальних органів юстиції, перш за все, має бути спря-
моване на розширення законодавчого регулювання системи, завдань і
повноважень органів державної виконавчої служби та статусу органів
державної виконавчої служби, їх керівництва; детальна регламентація
основних принципів взаємодії та відповідальності цих підрозділів;
розширення видів і форм контролю за державною виконавчою службою;
підвищення соціально-правових гарантій діяльності державних
виконавців.
27
1. Олефіренко С. Забезпечення легітимності головних управлінь
юстиції в контексті основних напрямів їх діяльності. Державне
управління та місцеве самоврядування. 2014. Вип. 1. С. 125-133.
2. Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових
рішень і рішень інших органів : Закон України від 02.06.2016 р.
№ 1403-VIII. Офіційний вісник України. 2016. № 53. Ст. 1851.
3. Про державну виконавчу службу: закон України від 24.03.1998 р.
№ 202/98-ВР. Офіційний вісник України. 1998. № 15. Ст. 566.
4. Сіверін Д. В. Завдання та функції органів державної виконавчої
служби: сучасний стан та перспективи. Форум права. 2012. № 3.
С. 677-682.
5. Сіверін Д. В. Завдання та функції органів державної виконавчої
служби: сучасний стан та перспективи. Форум права. 2012. № 3.
С. 677-682.
6. Про затвердження Типового положення про управління держав-
ної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції
Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в
областях, містах Києві та Севастополі : наказ Міністерства юстиції
України від 20.04.2016 р. № 1183/5. Офіційний вісник України. 2016. №
31. Ст. 1254.
7. Бортняк Ф. В. Форми та методи діяльності державної виконавчої
служби : автореф. дис.... канд. юрид. наук : 12.00.07; Київський нац. ун-
т внутр. справ. К., 2008. 16 с.
ОСОБЛИВОСТІ НОВОЇ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ПРОЦЕДУРИ

РОЗГЛЯДУ СКАРГ У СФЕРІ ПУБЛІЧНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ
Лонгиненко Т. В.
аспірант кафедри адміністративного і кримінального права
Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара
м. Дніпро, Україна
Інститут публічних закупівель у тому вигляді, в якому він зараз існує,

з’явився в українському законодавстві з прийняттям Закону України
«Про публічні закупівлі» від 25.12.2015 року № 922-VIII, який був
введений в дію 01.04.2016 року (далі – Закон № 922-VIII) [2]. Зазначеним
законом було регламентовано й процедуру оскарження у сфері публіч-
них закупівель – судову та адміністративну. І якщо судова про-
цедура оскарження детально визначена відповідним Кодексом
адміністративного судочинства України і суттєвих змін не зазнавала, та
28
процедура адміністративного оскарження залишається в процесі свого
розвитку.
Слід зазначити що процедура публічних закупівель є важливим
механізмом забезпечення потреб держави, органів місцевого само-
врядування, підприємств, установ та інших організацій державної (кому-
нальної) форми власності (далі – Замовники) у певних товарах, роботах
чи послугах. Іншої системи придбання зазначеними суб’єктами товарів,
робіт чи послуг наразі в Україні не існує.
У цій сфері правовідносин, які за своєю природою є суто адміністра-
тивними (адже Замовники при організації таких закупівель виступа-
ють суб’єктами владних повноважень), як і в інших сферах відносин,
в свою чергу також виникають спори, спричинені як діями, бездіяль-
ністю чи рішеннями Замовників, так і діями, бездіяльністю суб’єктів
господарювання, які приймають участь в оголошених закупівлях товарів,
робіт чи послуг (далі – Учасники).
За чинним законом будь-які дії, бездіяльність чи окремі рішення
Замовника, здійснені у межах оголошеної процедури закупівлі, можуть
бути оскаржені заінтересованими особами, чиї права та інтереси було
у такий спосіб порушено, до Антимонопольного комітету України,
який є органом оскарження у сфері публічних закупівель.
Статтею 8 Закону № 922-VIII, в редакції від 25.12.2015 року, було
визначено що Антимонопольний комітет України як орган оскарження
з метою неупередженого та ефективного захисту прав та законних
інтересів осіб, пов’язаних з участю у процедурах закупівлі, утворює
постійно діючу адміністративну колегію (колегії) з розгляду скарг про
порушення законодавства у сфері публічних закупівель. Рішення
постійно діючої адміністративної колегії (колегій) приймаються від імені
Антимонопольного комітету України, у складі трьох державних уповно-
важених Антимонопольного комітету України [2].
Запроваджена процедура адміністративного оскарження предста-
вляла собою певний процес, який включав наступі етапи: 1) подання
скарги до органу оскарження через електронну систему закупівель;
2) реєстрацію скарги електронною системою; 3) прийняття скарги до
розгляду органом оскарження або залишення скарги без розгляду;
4) розгляд скарги та прийняття рішення за наслідками розгляду.
Слід зазначити, що до форми та змісту скарги встановлювалися певні
формальні вимоги, дотримання яких було обов’язковим для її прий-
няття та подальшого розгляду [2]. Крім того, за подання скарги до
органу оскарження сплачувалася плата в розмірі 5 тис. гривень (у разі
оскарження процедури закупівлі товарів або послуг) та 15 тис. гривень
(у разі оскарження процедури закупівлі робіт), яка зараховувалася до
державного бюджету та не поверталася суб’єктам оскарження незалежно
від результатів розгляду [5].
29
Протягом часу існування чинної моделі розгляду скарг у сфері
публічних закупівель колегіями Антимонопольного комітету України,
зазначена модель виявила певні недоліки, а саме – надмірна кількість
скарг, що надходили на розгляд колегій, яка з року в рік збільшувалася
(у 2017 році надійшло більше 3500 скарг, у 2018 році – 7 786 скарг,
у 2019 році – 11 147 скарг, у 2020 році – 12 675 скарг) [7]. Це призвело
до того що після впровадження інституту публічних закупівель, осно-
вною роботою державних уповноважених Антимонопольного комі-
тету України став розгляд скарг про порушення законодавства у сфері
публічних закупівель, хоча це не мало б бути їх основною функцією
відповідно до Закону України «Про Антимонопольний комітет України»
[1]. До недоліків існуючої моделі оскарження також можна було віднести
абсолютно «негнучку» плату за подання скарги, яка була однакова
як для закупівель вартістю 100 тис. гривень, так і для закупівель вар-
тістю понад 1 мільярд гривень.
19 вересня 2019 року Верховною Радою України було ухвалено Закон
України «Про внесення змін до Закону України «Про публічні закупівлі»
та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення
публічних закупівель» № 114-IX [3], яким внесено деякі зміни до чинної
процедури адміністративного оскарження: 1) при задоволенні скарги
учасника закупівель плата за скарги підлягала поверненню; 2) змінено
розмір плати за скарги (відтепер він став диференційованим – залежно
від розміру очікуваної вартості закупівлі) [6].
Зазначені положення мали позитивний ефект для сфери закупівель,
натомість, зазначеним Законом № 114-ІХ не було вирішено ключової
проблеми існуючої моделі – велика завантаженість адміністративних
колегій Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про
порушення законодавства у сфері публічних закупівель, що затягувало
розгляд скарги та суттєво ускладнювало роботу Антимонопольного
комітету України в цілому.
З метою вирішення цієї ситуації, 03 вересня 2021 року Верховною
Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до
Закону України «Про публічні закупівлі» та інших законів України щодо
вдосконалення системи функціонування та оскарження публічних
закупівель» № 1530-IX. Зазначеним Законом встановлювалося що від-
тепер розгляд скарг у сфері публічних закупівель замість колегій Анти-
монопольного комітету України покладається на Комісію з розгляду
скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель.
Ключова відмінність полягала у тому, що до її складу мали б входити
не державні уповноважені Антимонопольного комітету України,
які призначаються за поданням Уряду, а уповноважені з розгляду скарг
у сфері публічних закупівель у складі трьох осіб, які призначалися б
безпосередньо Головою Антимонопольного комітету України [4].
30
Іншою обставиною, яка змінилася в процедурі адміністративного
оскарження оскарження, є участь Скаржника та Замовника під час
розгляду скарг. З початком в Україні у 2020 році перехідного карантину
у зв’язку із пандемією COVID-19, особиста участь під час розгляду скарг
була обмежена, що спонукало орган оскарження забезпечити можливість
дистанційної присутності заінтересованих сторін під час розгляду
(за аналогією як це було забезпечено в межах судових процесів
відповідно до процесуального законодавства).
У зв’язку із цим Закон України «Про публічні закупівлі» було
доповнено положеннями про те що за попереднім письмовим бажанням
однієї із сторін, зазначеним у скарзі (для скаржника) або поясненні (для
замовника), на засідання Комісії з розгляду скарг про порушення
законодавства у сфері публічних закупівель запрошуються сторони
(суб’єкт оскарження та замовник) для надання додаткових пояснень
тощо, при цьому, суб’єкт оскарження, замовник та інший учасник
процедури закупівлі (якщо оскаржується рішення замовника, прийняте
щодо його тендерної пропозиції) мають право брати участь в такому
розгляді скарги шляхом застосування телекомунікаційних систем в
інтерактивному режимі реального часу і такий розгляд скарги є
відкритим, усі бажаючі можуть бути присутніми на її розгляді [2].
До запровадження цієї норми участь заінтересованих сторін
«забезпечувалася» трансляцією засідань колегій Антимонопольного
комітету України на веб-порталі за адресою електронного доступу:
«https://www.youtube.com/», але така форма була більше інформативною
та позбавляла учасників можливості донести свою позиції до колегії.
1. Про Антимонопольний комітет України: Закон України від
26.11.1993 р. № 3659-XII. Відомості Верховної Ради України (ВВР),
1993, № 50, ст.472;
2. Про публічні закупівлі: Закон України від 25.12.2015 р. № 922-VIII.
Відомості Верховної Ради (ВВР), 2016, № 9, ст.89;
3. Про внесення змін до Закону України «Про публічні закупівлі» та
деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення публічних
закупівель: Закон України від 19.09.2019 р. № № 114-IX. Відомості
Верховної Ради (ВВР), 2019, № 45, ст.289;
4. Про внесення змін до Закону України «Про публічні закупівлі» та
інших законів України щодо вдосконалення системи функціонування
та оскарження публічних закупівель»: Закон України від 03.06.2021 р.
№ 1530-IX. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2021, № 32, ст.262.
5. Про встановлення розміру плати за подання скарги: Постанова
Кабінету Міністрів України від 23.03.2016 р. № 291. Офіційний вісник
України, 2016 р., № 30, стор. 47, стаття 1188, код акта 81597/2016;
31
6. Про встановлення розміру плати за подання скарги та
затвердження Порядку здійснення плати за подання скарги до органу
оскарження через електронну систему закупівель та її повернення
суб’єкту оскарження: Постанова Кабінету Міністрів України від
22.04.2020 р. № 292. Офіційний вісник України, 2020 р., № 35, стор. 26,
стаття 1164, код акта 98928/2020;
7. Річні звіти. Антимонопольний комітет України, веб-сайт.
URL: https://amcu.gov.ua/pro-nas/zvitnist/richni-zviti (дата звернення:
11.12.2021).
32
НАПРЯМ 3. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРОЦЕС,
ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО ТА ПРОЦЕС, СІМЕЙНЕ
ПРАВО, МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО
СУДОВА ПРАКТИКА
ЯК ДЖЕРЕЛО ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА В УКРАЇНІ
Дроник Ю. С.
студентка факультету соціології та права
Науковий керівник: Кухарчук А. М.
доктор філософії (phd) за спеціальністю 081 «Право», старший
викладач кафедри інформаційного, господарського та
адміністративного права
Національний технічний університет України
«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»
З розвитком господарських відносин, все актуального значення

набуває визнання судової практики, як джерела господарського права,
особливо при організації та безпосереднього здійснення господарської
діяльності усіма суб’єктами господарювання. Це насамперед, пов’язано з
тим, що судова практика швидше реагує на зміни, які відбуваються у
суспільстві, ніж правотворець. Так, при врегулюванні господарсь-
ких відносин, які виникли за певних обставин та бувають вкрай не
стандартними (різноманітними), при тому, що норма права яка міститься
в законодавстві не врегульовує дані правовідносини (застаріла) або ж
взагалі відсутня, суд застосовує норму права, яка наявна або ж застосовує
кілька норм права, які в сукупності можуть врегулювати дані право-
відносини, шляхом їх тлумачення та формування правового висновку,
щодо такого застосування. За допомогою такої діяльності, суд здійснює
усунення прогалин нормативно-правового регулювання суспільних
відносин, деяких суперечностей у законодавстві, що є важливими
факторами розвитку і вдосконалення сучасного господарського права в
Україні. Тобто, свого роду судова практика здійснює адаптацію правових
норм господарського права до змін, що відбулися у суспільстві та сприяє
ефективному врегулюванню господарських правовідносин.
Проблеми визнання судової практики як джерела господарського
права не є новою, дане питання постійно привертає увагу вчених і
практикуючих юристів. Питання судової практики досліджували у своїх
роботах В. Е. Беляневич, О. А. Беляневич, О. К. Вишняков, П. А. Гук,
33
Н. В. Єфремова, С. С. Зміївська, Л. А. Луць, М. В. Мазур, А. А. Марченко,
О. П. Подцерковний, П. М. Рабинович, В. В. Резнікова, Т. В. Росік,
О. Ф. Скакун, М. І. Сірий, Т. В. Степанова, Л. І. Харитонова,
Д. Ю. Хорошковська, С. В. Шевчук та інші вчені.
Одні дослідники визначають судову практику джерелами госпо-
дарського права в Україні (С.В. Шевчук, І.В. Борщевський). Інші – не
надають судовій практиці такого значення (В. В. Рєзнікова)[8].
Так, Шевчук С.В. вважає, що дотримання судами принципу «анало-
гічні справи вирішуються аналогічно» сприяє підвищенню суспільної
довіри до суддів та зміцненню поваги до їх рішень. Суд бере участь у
процесі формування права, вразі, якщо правова позиція, викладена
в акті судової влади, має обов’язкове значення не лише для сторін
у справі, а й для суддів у вирішенні наступних справ, аналогічного
характеру[1, c. 26].
І.В. Борщевський, погоджуючись із всебічним визнанням норматив-
ності актів судової влади говорить про вживання в науковому обігу
терміна «судова правотворчість», який відображає явища нормативності
актів судової влади в тих випадках, коли судді в процесі застосу-
вання, тлумачення норм права, заповнення прогалин, вирішення колізій
формулюють нові правоположення (правові позиції), як частину
мотивації акта судової влади [2, c. 78].
В. В. Резнікова розглядає судову практику у широкому сенсі як
різновид юридичної практики – діяльності по виданню, тлумаченню,
реалізації тощо юридичних приписів, що взята в єдності з накопиченим
соціально-правовим досвідом; у вузькому значенні – як відповідний
об’єктивований досвід – результат правозастосування. Вона виказує
думку щодо марних спроб формулювання її однозначної доктринальної
дефініції [3, c. 98].
О. Петришин у своїх працях зазначає, що безпосереднє значення
судової практики, як джерела господарського права розкривається,
по-перше, у впливі на формування єдиних правил прийняття рішень
в однотипних фактичних ситуаціях, тобто забезпечення єдиної судової
практики усуває ситуацію, коли одні й ті ж категорії справ часом
розглядаються судами по-різному, а отже, сприяє забезпеченню правової
визначеності як однієї з важливих вимог верховенства права; по-друге,
конкретизує положення нормативних актів у випадках, коли їхня
абстрактність допускає декілька варіантів регулювання; по-третє, формує
одноманітне розуміння правових приписів, які сформульовані нечітко,
або тих, які через свою застарілість не відповідають ціннісним орієн-
тирам суспільства, а тому потребують динамічного тлумачення;
по-четверте, заповнює прогалини у правовому регулюванні, а також
пропонує моделі поведінки в тих ситуаціях, де законодавець свідомо
залишив простір для автономного правового регулювання, але через
34
повторюваність спірних ситуацій, які у зв’язку із цим виникають, є
потреба у виробленні усталеної моделі поведінки[4, c.22].
На нашу думку, О. Петришин найбільш повно розкриває значення
судової практики, як особливого джерела господарського права, як
такого, що спонукає до удосконалення законодавства, а також є пока-
зником ефективності судочинства та його відповідності міжнародним
стандартам.
В Україні судова практика офіційно не визнається джерелом права,
проте суд першої та апеляційної інстанції завжди намагається слідувати
практиці Верховного Суду при вирішенні аналогічних справ, оскільки в
іншому разі їх рішення можуть бути скасовані в касаційному порядку.
Так, ч. 5-6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від
02.06.2016 і ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України
передбачають, що висновки щодо застосування норм права, викладені у
постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних
повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий
акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування
норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються
іншими судами при застосуванні таких норм права(5; 6].
Тобто, незважаючи на те, що самі по собі рішення Верховного Суду
не створюють нових правил регулювання, вони деталізують порядок
реалізації суспільних відносин, зокрема у сфері господарського права.
При цьому, статус джерела права в Україні також має визнаватися за
рішеннями Конституційного Суду України (далі – КСУ). При цьому слід
розрізняти рішення КСУ про неконституційність повністю або в окремій
частині певного нормативно-правового акта і рішення щодо офіційного
тлумачення. Рішення про скасування закону чи іншого нормативно-
правового акта (окремого положення) має вищу юридичну силу щодо
скасованого акта. Таке рішення є обов’язковим до виконання й
остаточним. Воно не потребує видання додаткових правових актів
органами законадавчої і виконавчої влади; має загальнообов’язковий,
нормативний характер і призводить до зміни правового регулювання
відповідної сфери суспільних відносин. Рішення про визнання
неконституційними правових актів у науковій літературі здобули
характеристику негативної правотворчості. Вони мають статус джерела
права, але не як судової практики, а як окремого різновиду нормативно-
правового акта.
Щодо рішень КСУ про офіційне тлумачення, то вони охоплюються
поняттям судової практики як рішень судів у конкретних справах, які
містять правові зразки одноманітного та багаторазового застосування і
тлумаченн правових норм [4, c. 25].
Проте, ані Конституція, ані Закон України «Про Конституційний Суд
України» прямо не визначають правової природи рішень КСУ, на відміну
35
від конституцій та законодавства цілої низки країн, де акти консти-
туційної юрисдикції офіційно кваліфікуються як такі, що мають силу
закону (ФРН, Литва) [4, с. 26]
Інша справа, висновки, зроблені в конкретних справах Європейським
судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) юрисдикцію яких визнала Україна та
які сьогодні в Україні мають статусу судової практики як обов’язкового
джерела права.
Так, статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. No 3477-IV
«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду
з прав людини» [4] прямо передбачено, що суди застосовують при
розгляді справ Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Рішення ЄСПЛ повинні бути стимулом для держав-учасниць до зміни
їхнього законодавства та правозастосовної практики, аби ці держави
не порушували права людини і щоб у майбутньому відносно них
не було винесено рішення у справах, що стосуються тих самих або
подібних питань [7].
Отже, враховуючи усе вище викладене зазначаємо, що станом на
сьогодні судова практика в господарському праві України не є джерелом
права, однак з розвитком комерційних відносин вважаємо, що виникає
суттєва необхідність у визнанні судової практики як додаткового
джерела господарського права. При цьому, таке визнання має бути
закріплене не лише у доктрині, а й на законодавчому рівні, що сприятиме
вирішенню багатьох більш загальних питань теорії права в напрямі її
осучаснення та наближення до вимог європейського право розуміння та
підвищення ефективності правового регулювання, виконання правом
практичних функцій та завдань.
Так, на нашу думку одним з таких джерел права є рішення КСУ, які
за своїм правовим змістом спрямовані на правильне та однозначне
розуміння, застосування положень таких джерел права, як Конституція
та закони України. Крім того, вважаємо, що правові позиції Верховного
Суду, які містяться у постановах та мають обов’язковий характер також
відносяться до джерел господарського права, адже формують
одноманітне розуміння правових приписів та заповнюють прогалини у
правовому регулюванні.
1. Шевчук С.В. Загальнотеоретичні проблеми нормативності
актів судової влади: автореф. дес…д-ра юрид. наук: 12.00.01. Харків,
2008. 38 с.
2. Борщевський І.В. Судова практика як джерело права в Україні.
Наука і правоохоронна діяльність. 2014. № 2(24).С.71 – 75.
36
3. Рєзнікова В. В. Судовий прецедент: чи визнано за ним статус
офіційного джерела права в контексті реформування господарсько-
процесуального законодавства України? Вісник господарського
судочинства України. 2012. № 1. С. 90–101.
4. Петришин О. В. Судова практика як джерело права в Україні:
проблеми теорії. ПРАВО УКРАЇНИ. 2016. № 10. С. 21 – 27.
5. Про судоустрій та статус суддів: Закон України від 02 черв.
2016р. № 1402-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1402-
19#n369(дата звернення: 04.12.2021).
6. Господарський процесуальний кодекс України від 06 лист. 1992р.
№ 1798-XII. URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12/card6#
Public (дата звернення: 04.12.2021).
7. Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини: Закон України від 23 лют. 2006.
N 3477-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3477-15/card6#
Public(дата звернення: 04.12.2021).
8. Судова практика як джерело сучасного господарського права в
Україні: веб-сайт. URL: http://dspace.snu.edu.ua:8080/jspui/handle/123456
789/2084 (дата звернення: 04.12.2021).
СПІВВІДНОШЕННЯ ВМОТИВОВАНОСТІ СУДОВОГО

РІШЕННЯ ІЗ ЙОГО ЗАКОННІСТЮ ТА ОБГРУНТОВАНІСТЮ
Черкез Д. Л.
аспірант кафедри господарсько-правових дисциплін
та економічної безпеки
Донецький державний університет внутрішніх справ
м. Маріуполь, Донецька область, Україна
В умовах реформування процесуального законодавства актуалізу-

валося питання вмотивованості судового рішення у господарському
судочинстві України. Вмотивованість судових рішень слід розглядати не
тільки як невід’ємну вимогу, що висувається до рішень національних
судів, а також як значний та вагомий елемент права кожної особи на
справедливий судовий розгляд її справи.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу
України (далі – ГПК України) судове рішення повинно ґрунтуватися на
засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є
рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при
дотриманні норм процесуального права; обґрунтованим є рішення,
ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони
37
посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених
тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням
оцінки всім аргументам учасників справи [1]. Аналогічні положення
містяться у Кодексі адміністративного судочинства України (ст. 242,
далі – КАС України) [2] та Цивільному процесуальному кодексі України
(ст. 263, далі – ЦПК України) [3].
Водночас, у Кримінальному процесуальному кодексі України (далі –
КПК України) вмотивованість судового рішення виступає окремим його
елементом, поряд із законністю та обґрунтованістю. Зокрема, відповідно
до ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрун-
тованим і вмотивованим. Вмотивованим є рішення, в якому наведені
належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення [4]. Слід підкрес-
лити, що відокремлення категорії вмотивованості в самостійну вимогу до
рішення суду, повинно бути втілено й у інших процесуальних кодексах
України, зокрема у ГПК України
Одним з основних питань розглядуваної тематики є визначення
єдиних критеріїв вмотивованого судового рішення та співвідношення
вмотивованості рішень суду з їх законністю й обґрунтованістю. При
цьому, вимога вмотивованості має поширюватися на всі судові акти
незалежно від їх зовнішньої форми, тобто як на рішення суду, так і на
його ухвали.
Не дивлячись на той факт, що ряд вчених (О. Волянська, С. Загайнова,
М. Толочко, Т. Цувіна, та ін.) в своїх працях приділяли увагу дослі-
дженню окремих елементів права на справедливий судовий розгляд, але
наразі теоретичне визначення поняття вмотивованості судового рішення
господарського суду, класифікація його елементів, а також загальний
аналіз місця та ролі вмотивованості серед інших сутнісних принципів
господарського судочинства викликають ряд спірних питань, що вказує
на необхідність детального дослідження вказаного інституту госпо-
дарського судочинства та аналізу існуючої нормативно-правової бази, як
на рівні національного законодавства, так і європейських правових
стандартів у сфері судоустрою та судочинства.
Вмотивованість рішень суду – показник ефективності господарського
судочинства, що прямо пов’язаний з можливістю їх оскарження.
З одного боку, вмотивоване рішення суду надає можливість сторонам
правильно аргументувати апеляційну або касаційну скаргу,
а з другого – вмотивованість надає йому переконливості з точки зору
потенційних суб’єктів оскарження, а тому сприяє зменшенню кількості
безпідставного оскарження судових рішень [5, 218]. Наприклад, у справі
«Hadjianastassiou v. Greece» ЄСПЛ відзначив, що суди мають указувати
достатньо зрозуміло доводи й мотиви, на яких засновані їх рішення.
У цій справі національний суд ухвалив настільки коротке судове
38
рішення, що з нього було незрозуміло, чому суд дійшов саме таких
висновків, що, у свою чергу, викликало труднощі з його оскарженням [6].
У науці господарського процесу вмотивованість рішень суду
підтверджується присутністю в них мотивувальної частини, тобто
існуванням мотивування як відповідної юридичної діяльності суду, яка
знаходить своє безпосереднє відображення в написанні суддями вмоти-
вованих судових актів.
Водночас, останнім часом елемент вмотивованості судового рішення
почали розглядати як окрему вимогу до рішень суду поряд із законністю
й обґрунтованістю.
Вмотивованість рішень суду напряму пов’язана з їх законністю й
обґрунтованістю у зв’язку з тим, що значною мірою ці вимоги до рішення
суду як до акта правосуддя об’єктивуються в мотивувальній частині
цього рішення як процесуального документа.
Дослідження наукової процесуальної літератури з окресленої
проблематики дозволяє виділити декілька підходів до розуміння
вмотивованості рішення суду і її співвідношення з вимогами законності
й обґрунтованості.
Перший пов’язано із запереченням визнання вмотивованості окремою
вимогою до рішення суду. Е.М. Мурадьян, як один з прихильників цього
підходу, взагалі заперечує існування вимоги вмотивованості судового
рішення як його окремої категорії [7, 7].
Другий підхід базується на визначенні вмотивованості як форми
таких змістовних вимог, як обґрунтованість і законність рішення.
К. О. Лебєдь вважає, що вмотивованість – це вимога зазначати пись-
мово умовиводи суду про факти і правовідносини, яка стосується
змісту рішення як процесуального документа. Науковець виступає
проти того, щоб умотивованість ставити поряд з вимогами законності й
обґрунтованості [8, 83].
Третій підхід інтерпретує вмотивованість як самостійну вимогу до
рішення суду. Так, М. А. Вікут доводить, що вмотивованість не є
тотожною вимозі обґрунтованості, адже остання означає, що висновки,
яких дійшов суд, мають ґрунтуватися на доказах, а вмотивованість – це
наявність у судовій постанові посилання на докази, їх оцінку, тлумачення
застосовуваної судом правової норми при кваліфікації судом спірних
правовідносин [9, 124].
Під вмотивованістю слід розуміти повне та детальне відображення в
рішенні суду мотивів, якими він керувався при ухваленні судового акту,
як щодо фактів справи при оцінці доказів для встановлення наявності або
відсутності обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх
вимог і заперечень, із зазначенням, чому певні докази були взяті до уваги
або відхилені, так і щодо права, тобто позиції суду стосовно застосу-
вання норм матеріального і процесуального права. Як зазначає ЄСПЛ,
39
незважаючи на те, що ст. 6 ЄКПЛ гарантує право на справедливий
судовий розгляд, вона не закріплює жодних правил щодо допустимості
доказів або способів, за допомогою яких вони повинні бути одержані,
що є питаннями, які регулюються виключно національним правом і
національними судами [5, 221].
Слід зазначити, що на користь третього підходу свідчить також
існуюча прецедентна практика ЄСПЛ, який виокремлює саме їх
вмотивованість, а не законність чи обґрунтованість. У справі «Salov v.
Ukraine» ЄСПЛ звернув увагу, що в рішеннях національних судів повинні
належним чином міститися мотиви, на яких ці рішення засновані й у чому
знаходять свій прояв принципи належного здійснення правосуддя [10].
Ярким прикладом важливості дотримання вимог закону щодо вмоти-
вованості судового рішення є справи, рішення по яким були ухвалені
проти України. Так, у рішенні ЄСПЛ у справі «Pronina v. Ukraine» зазна-
чається, що заявниця зверталася до національних судів з вимогою вирі-
шити її спір з органами соціального забезпечення щодо пенсії, посила-
ючись на положення ст. 46 Конституції України і вважаючи, що її пенсія
не повинна бути нижчою за прожитковий мінімум. Однак національні
суди не вчинили жодної спроби проаналізувати позов заявниці із цієї
точки зору, незважаючи на пряме посилання нею на даний факт у кожній
судовій інстанції. На переконання ЄСПЛ, національні суди, повні-
стю ігноруючи цей момент (хоча він і був специфічним, доречним і
важливим), не виконали свої зобов’язання, передбачені п. 1 ст. 6 ЄКПЛ,
отже, мало місце порушення права на справедливий суд через невмоти-
вованість судового рішення [11].
Вмотивованість судового рішення повинна мати і свої розумні межі.
Наприклад, у справі «Van De Hurk v. Netherlands» ЕСПЛ зазначив,
що п. 1 ст. 6 ЕКПЛ покладає на суди обов’язок умотивовувати рішення
суду, але його не слід розуміти як вимогу давати детальну відповідь
на кожний аргумент [12].
Таким чином, вмотивованість рішень суду треба розглядати
як самостійну до них вимогу, яка не є тотожною вимогам законності й
обґрунтованості.
Підсумовуючи наведене слід дійти висновку, що незважаючи на
самостійність судів та їх право на свободу розсуду при виборі й оцінці
доказів у кожній конкретній справі, судові органи зобов’язані виправдати
свою діяльність та довіру до них з боку суспільства шляхом зазначення
мотивів ухвалених ними рішень.
1. Господарський процесуальний кодекс України: Закон України
від 06 листопада 1991 р. Офіційний веб-портал Верховної Ради
України: URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12#Text.
40
2. Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України
від 06 липня 2005 р. Офіційний веб-портал Верховної Ради України: URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15#Text.
3. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України
від 18 березня 2004 р. Офіційний веб-сайт Верховної Ради України.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15#Text.
4. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від
13 квітня 2012 р. Офіційний веб-портал Верховної Ради України:
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text.
5. Цувіна Т.А. Умотивованість рішень суду та права на суд у
цивільному судочинстві. Проблеми законності. 2013. № 121. С. 215–224.
6. Хаджіанастасіу проти Греції (Hadjianastassiou v. Greece): рішення
Європейського суду з прав людини від 16 грудня 1992 р. //
URL: http: //www.echr.coe.int//.
7. Мурадьян Э. М. Воспитательное воздействие судебного решения.
Сов. юстиция. 1983. № 1. С. 7-8
8. Лебедь К. А. Решение арбитражного суда: моногр. М.: ИГП РАН,
2005. 116 с.
9. Викут М. А. Законность и обоснованность актов
социалистического правосудия как главное условие выполнения задач
гражданского судопроизводства / М. А. Викут // Цивилист. пробл. прав.
статуса личности в соц. обществе. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та,
1982. С. 115-130
10. Салов проти України (Salov v Ukraine): рішення Європейського
суду з прав людини від 6 вересня 2005 р. // URL: http: //www.echr.coe.int//
11. Проніна проти України (Pronina v Ukraine): рішення
Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 р. //
URL: http: //www.echr.coe.int//
12. Ван де Гурк проти Нідерландів (Van de Hurk v. the Netherlands):
рішення Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1994 р. //
URL: http: //www.echr.coe.int//
41
ПИТАННЯ ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА ЛЮДИНИ НА ЗДІЙСНЕННЯ
ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ
КАРАНТИННИХ ОБМЕЖЕНЬ, ПОВ’ЯЗАНИХ
З ПАНДЕМІЄЮ КОРОНАВІРУСУ COVID-19
Шафранова М. О.
студентка ІІ курсу юридичного факультету
Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
м. Чернівці, Україна
Задатки підприємництва на території України з’явились ще за часів

давніх слов’ян. Більш чіткі риси інституту малого підприємництва
сформувалися в епоху Київської русі, каталізатором для чого слугували
етнічна ментальність українського народу [1, с. 144] та географічне роз-
ташування на перехресті міжнародних торговельних шляхів – доцільним
прикладом є «шлях з Варягів у Греки» [2, с. 65]. У подальшому ході подій
характеристику підприємництва розширило Магдебурзьке право, яке,
у порівнянні з досвідами інших народів, уповільнило розвиток інсти-
туту підприємництва через особливості його дії, а саме: воно не роз-
повсюджувалось на неукраїнське населення, навмисно усуваючи україн-
ців від еволюційних процесів у сфері торгівлі та ремісництва. Досить
тривалий період формування промисловості та національного ринку
існували в умовах відсутності національної держави. Останнім етапом
перед здобуттям незалежності Україною було її перебування в складі
СРСР, під час якого українська держава стала одним з центрів
промислового виробництва [1, с. 145].
На сучасному рівні інститут малого підприємництва набирає обертів
у своєму поширенні та забезпеченні економічного рушія українського
суспільства. За даними статистики, сформованої на основі закордонного
досвіду, очевидною умовою процвітання сектору малого підприємництва
неодмінно є стабільна підтримка держави в усіх напрямах: економіч-
ному, правовому, соціальному тощо. В Україні, за результатами дослі-
джень Лозовського А.М. та Шарчука С.І., підтримка малого підпри-
ємництва з боку державного забезпечення є недостатньою, а саме
в аспекті регулювання та вдосконалення механізмів реалізації державної
політики в досліджуваній сфері. [3, 2]
Зважаючи на події останніх років – пов’язані з епідеміологічною
ситуацією по всьому світу карантинні обмеження, введенні в дію задля
зупинки поширення вірусу COVID-19, сектор малого підприємництва
зазнав значних фінансових втрат аж до стану банкрутства як на між-
народному, тлі так і на українській арені. За підрахунками Спілки
українських підприємців України тільки за період березня 2020 року було
42
закрито та збанкрутовано приблизно 6% суб’єктів малого підпри-
ємництва, скоротився дохід третини малих підприємств на 90 – 100%
разом зі штатом співробітників близько на 50%, що, своєю чергою, має
катастрофічні наслідки для економіки держави та добробуту громадянсь-
кого суспільства, і, як наслідок, падіння ролі держави на міжнарод-
ній арені всебічних відносин. На додаток, через утворені обставини,
збільшилась потреба у соціальних виплатах, ресурс для виплати яких на
пряму залежить від платників податків [4, с. 46]. Звичайно якщо
розглядати заборони та обмеження на період 2020 року, ситуація
у 2021 році значно ліпша, адже дозволяється робота малих підпри-
ємств, хоча і з певними обмеженнями, на відміну від 2020 року [5].
Так, наприклад, заклади громадського харчування зобов’язані мати штат
зі стовідсотковим рівнем вакцинації від COVID-19, а можливість
відвідати такий заклад існує лише за умови наявності сертифіката
про вакцинацію від COVID-19, або дійсного (не пізніше ніж 72 години
з моменту зроблення тесту) ПЦР-тесту, або наявність довідки про
антитіла в крові. [6]
Беручи до уваги вищевикладене, виникає питання на скільки
правовими є дані обмеження та чи не порушують вони базових прав
людини. Аналізуючи положення Конституції України, стає очевидним
акцентування уваги на обов’язку держави забезпечувати права і свободи
людини, у тому числі свободу слова, думки, світогляду, віросповідання
та пересування [7, с. 23]. До того ж закріплено, що усі є вільними
у своїх правах [7, с. 15]. Громадянам України гарантуються право на сво-
боду думки, совісті й релігії відповідно до Конвенції про захист прав
людини, ратифікованої Верховною Радою України. [8] Порівнюючи
норми Конституції України та Конвенції про захист прав людини
з положеннями Постанови КМУ № 1236 «Про встановлення каран-
тину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів
з метою запобігання поширенню на території України гострої респі-
раторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»,
виявляються підстави для формулювання думки про штучно створені
умови за яких, або обмежується право на свободу пересування, але збе-
рігається фактично право на «свободу вибору» (у випадку неможливо-
сті вакцинуватись через фізичні особливості, чи небажання вакцину-
ватись через власні переконання), або зберігається право на свободу
пересування, але порушується право на «свободу вибору» (необхі-
дність вакцинуватись навіть через небажання). Разом, порушення
даних прав прямо пропорційно обмежують право на підприємницьку
діяльність, гарантовану Конституцією України, а саме: створюють
умови, які знищують практичну можливість процвітання малого
підприємництва.[7, 29]
43
Отже, у ході проведеного дослідження ми прийшли до таких
висновків: 1) інститут малого підприємництва в історії України знахо-
дить відображення ще з витоків становлення української нації; 2) сектор
малого підприємництва є важливим елементом системи економіки
держави та потребує належного забезпечення з боку держави задля його
процвітання; 3) карантинні обмеження, пов’язані з пандемією корона-
вірусу COVID-19, спричинили значні негативні наслідки для малого
підприємництва в Україні та по всьому світу; 4) фактично і практично,
карантинні обмеження, пов’язані з пандемією коронавірусу COVID-19,
обмежують не тільки право на здійснення підприємницької діяльності,
а й порушують основоположні права людини.
1. Небрат В. Історія, теорія та перспективи розвитку
підприємництва в Україні. Збірник наукових праць «Економіка і
прогнозування». 2016. № 4. С. 144–151.
2. Хведчення С. «Шлях із Варягів у Греки»: історико-географічний
аспект. Варязька печера як найдавніша пам’ятка історії та культури
Київської Русі : монографія. Київ, 2007. С. 64–101.
3. Лозовський О., Шарчук С. Особливості державного регулю-
вання малого підприємництва в Україні. Економічний форум. 2015.
№ 1. С. 1–4.
4. Мироненко-Шульган О. Малий бізнес в умовах пандемії
COVID-19: правове регулювання фінансової підтримки державою.
Національна асоціація адвокатів України. 2020. №16. С. 46.
5. Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних
протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на тери-
торії України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої
коронавірусом SARS-CoV-2 : Постанова Кабінету Міністрів України
від 09.12.2020 р. № 1236. Офіційний вісник України. 2020. № 43.
6. Уряд затвердив нові правила пасажирських перевезень на час
карантину. Урядовий портал. 2021. URL: https://www.kmu.gov.ua
7. Конституція України : офіц. текст. Київ : КМ, 2020. 72 с.
8. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.
Офіційний вісник України. URL: https://zakon.rada.gov.ua
44
РІВНІСТЬ БАТЬКІВ У ПРАВАХ ЯК ОСНОВОПОЛОЖНИЙ
ПРИНЦИП ВИЗНАЧЕННЯ МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ ДИТИНИ
Юхименко К. А.
студентка ІІІ курсу
Полтавський юридичний інститут
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
м. Полтава, Україна
Діти є особливою соціально вразливою групою населення, які

потребують турботи та піклування з боку батьків для забезпечення
їхнього всебічного фізичного, духовного та культурного розвитку. Сім’я
є первинним осередком суспільства, у якому повинна виховуватися
дитина задля найкращого забезпечення її інтересів, водночас коли батьки
припиняють режим спільного проживання постає проблема визначення
місця проживання дитини та забезпечення принципу рівності батьків, що
гарантується ст. 51 Конституції України.
Питання визначення місця проживання дитини вивчали чимало
вітчизняних науковців, зокрема: К. М. Глиняна, С. С. Журило,
О. М. Кучеренко, А. О. Мінченко, В. В. Надьон, О. В. Розгон,
З. В. Ромовська, С. Я. Фурса, В. Л. Яроцький та інші.
Визначення місця проживання дитини є досить багатоаспектним
явищем й обмежене тільки юридичними методами врегулювання цього
питання, але як слушно зазначає О. Кучеренко також моральним
компонентом, зважаючи на особливості сімейних відносин між обома
батьками та дитиною [1, 45].
Принцип, закріплений у ст. 141 Сімейного кодексу України визначає,
що мати та батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини,
незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою, а факт
розлучення чи окремого проживання жодним чином не впливає на ці
права та не звужує їх зміст. Водночас, якщо батьки не досягли спільного
рішення щодо того, з ким з батьків буде проживати дитина, то такий спір
вирішується судом або органом опіки чи піклування, враховуючи усі
істотні обставини [2].
Як слушно зазначає С. Журило принцип рівності батька та матері
є основоположним у сучасному сімейному праві, який потребує більш
ретельного дослідження та врахування у спорах що стосуються дітей.
Також, варто погодитися з думкою про те, що національна судова
практика розробила власну методологію, яка полягає у «презумпції на
користь матері», застосовуючи при цьому норми міжнародних договорів
[3, с. 34]. Дійсно, судді при обґрунтуванні свого рішення використовують
передусім норми Декларації прав дитини, зокрема принцип 6, який
проголошує, що дитина не може бути розлучена з матір’ю, крім випадків
45
коли наявні виняткові обставини [4]. Відповідно, встановивши їх
відсутність, суди найчастіше не надають юридичну оцінку іншим
важливим аспектам, які мають значення для забезпечення інтересів
дитини.
Водночас, такі рішення суперечать прецедентній практиці
Європейського суду з прав людини й порушує принцип рівності батьків.
По-перше, варто відмітити, що Декларація прав дитини не ратифікована
Україною, отже не є обов’язковим джерелом у правовій системі нашої
держави. До того ж Верховний Суд у Постанові від 30 жовтня. 2019 р. у
справі № 352/2324/17 вказав, що під забороною розлучення дитини зі
своєю матір’ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не
обов’язковість їхнього спільного проживання, а право на безперешкодне
спілкування, материнську турботу і піклування, а також забезпечення
з боку обох батьків прав та інтересів дитини [5].
Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово приділяв
увагу проблематиці визначення місця проживання дитини у контексті
рівності обох батьків. Так, у Рішенні «Цаунеггер проти Німеччини»
від 3 грудня 2009 р., ЄСПЛ зазначив, що батьки повинні мати рівні права
у спорах про опіку над дітьми, і жодні презумпції, які ґрунтуються на
ознаці статі, не повинні братись до уваги [6]. Також, у справі «М. С. проти
України» від 11 липня 2017 р. містяться основоположні висновки, які
мають враховувати суди, зокрема ЄСПЛ наголосив на тому, що у всіх
справах, які стосуються спору щодо дітей, першочергове значення має
принцип найкращого забезпечення інтересів дитини. По-перше, інтере-
сам дитини найкраще відповідає збереження її зв’язків із сім’єю, крім
випадків, коли сім’я є особливо непридатною або неблагополучною.
По-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку
у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблаго-
надійним та відповідає Конвенції про права дитини [7].
Отже, при визначенні місця проживання, передусім необхідно враху-
вати усі обставини конкретної справи та хто з батьків зможе гарантувати
якнайкраще забезпечення інтересів дитини. При вирішення цього
питання необхідно враховувати перш за все вік дитини, стан здоров’я, її
зв’язок з кожним зі батьків та особисту прихильність. Крім того, варто
наголосити передусім на здібностях до виховання дитини, які означа-
ють, що той з батьків, який вважає що дитина має спільно проживати
саме з ним, повинен бути здатен задовольнити фізичні та емоційні по-
треби дитини. Це включає як матеріальні умови, зокрема повноцінне
харчування, житло, одяг, медичну допомогу, освіту, так і моральні
аспекти люблячу підтримку, турботу та повагу до дитини [8, с. 71]. Крім
того, ЄСПЛ наголошує на необхідності врахування таких важливих умов,
як захист та безпека дитини, неможливість застосування будь-якого
46
фізичного чи психологічного насильства, а також стабільність середо-
вища, у якому вона перебуває.
Таким чином, рівність батьків і дітей при визначенні місця прожи-
вання дитини є основоположним принципом, який повинен належним
чином реалізовуватися на практиці, оскільки непоодинокими є випадки
надмірного формалізму з боку суддів у цьому питанні. Крім того,
пріоритетом має слугувати найкраще забезпечення інтересів дитини та
всебічне дослідження усіх обставин, які дозволять з’ясувати хто з батьків
здатен повною мірою гарантувати права та інтереси своєї дитини.
1. Кучеренко О. М. Особливості визначення місця проживання
дитини в разі розірвання шлюбу. Підприємництво, господарство і право.
2021. № 4 С. 43-46.
2. Сімейний кодекс України: Закон України від від 10.01.2002
№ 2947-III. Відомості Верховної Ради України. 2002. № 21-22. Ст. 135.
3. Журило С. С. Місце проживання дитини: питання рівності батьків
у правах. Юридичний вісник. 2020. С. 31-37
4. Декларація прав дитини: від 20.11.1959 року. URL: https://
zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_384.
5. Постанова Верховного Суду від 30.10.2019 р. у справі
№ 352/2324/17 URL: https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/
86105207
6. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Цаунеггер
проти Німеччини» від 03.12.2009 р. URL: https://www.hrlc.org.au/human-
rights-case-summaries/zaunegger-v-germany-2009-echr-2202804-3-
december-2009
7. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «М. С. проти
України» від 11.07.2017 р. URL: https://www.familylawstudies.org.ua/uk/
espl/209113ua/
8. Мінченко А. О. Визначення місця проживання малолітньої дитини
з одним із батьків. Південноукраїнський правничий часопис: проблеми
цивільного та господарського права. 2019. № 2 С. 69-72.
47
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОНЯТТЯ «ЗАТЯГУВАННЯ
ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ» ТА ЙОГО СПІВВІДНОШЕННЯ
ІЗ ПОНЯТТЯМ «ЗЛОВЖИВАННЯ ЦИВІЛЬНИМИ
ПРОЦЕСУАЛЬНИМИ ПРАВАМИ»
Ясковець О. В
студентка IV курсу
Науковий керівник: Самілик Л. О.
доцент кафедри цивільного права та процесу
Університет державної фіскальної служби України
м. Ірпінь, Київська область, Україна
Ефективність відновлення судовими органами порушених прав зале-

жить від багатьох чинників, серед яких своєчасність судового розгляду
посідає важливе місце. Проблема несвоєчасності розгляду справ є досить
актуальною у наш час, про що зазначається в працях багатьох науковців,
оскільки саме вона породжує виникнення низки інших. Задля того,
аби мінімізувати дане негативне явище, на нашу думку, необхідно про-
вести його детальне дослідження та знайти найбільш досконалі шляхи
боротьби із ним.
На сьогоднішній день не існує єдиного визначення поняття «затя-
гування цивільного процесу». Так, в Цивільному процесуальному кодексі
України немає закріпленого визначення даного поняття, а лише міс-
титься згадка про нього у статтях 44, 141, 204 [1]. А в постанові Пленуму
Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного про-
цесуального законодавства, що регулюють провадження у справі
до судового розгляду» № 5 від 12.06.2009р., Верховний Суд України
розглядає затягування цивільного процесу як один із видів зловживання
цивільними процесуальними правами [2].
Тому, на нашу думку, доцільно було б проаналізувати наукові
публікації, сформувати єдине поняття «затягування цивільного процесу»
і встановити його особливості.
Перше, що необхідно відмітити, це те, що поняття «затягування
цивільного процесу» в літературі має різні синонімічні заміни, серед яких
:»затягування судового розгляду», «затягування розгляду справи»,
«затягування провадження у справі», «затягування судового процесу»,
«затягування процесу», «затягування строків розгляду справи» тощо.
В праці Марунич Г. затягування цивільного процесу розуміється як
дії або бездіяльність суду, осіб, які беруть участь у справі, інших
учасників цивільного процесу (крім судового розпорядника та особи, яка
48
надає правову допомогу), що перешкоджають проведенню розгляду
цивільної справи впродовж розумного строку [3, с. 17].
Попова І.Ю., в свою чергу, визначає затягування цивільного процесу
як різновид недобросовісного користування процесуальними правами
шляхом здійснення окремих дій учасником справи, зокрема: надання
доказів, що не відповідають дійсності, з метою введення суду в оману
щодо обставин справи, відмова в наданні доказів на запит суду,
фальсифікація речових доказів, подання заяв про відвід судді за штучно
створеними підставами [4, с. 67].
На думку Шебанової Н. дане поняття є різновидом негативної
поведінки сторін, що перешкоджає судовому розгляду [4, с. 68].
Кіріяк О. В. під даним поняттям розуміє «використання всіх тривалих
і непростих формальностей позовного провадження, з метою усунення
якого виникло наказне провадження», а також «різновид несумлінного
користування певними суб’єктами цивільних процесуальних правовід-
носин своїми процесуальними правами»[4, с. 66].
На думку значної групи вчених поняття «затягування цивільного
процесу» слід застосовувати в контексті «зловживання цивільними
процесуальними правами», і визначати його як один із різновидів
неправомірної мети, з якою і здійснюється зловживання процесуальними
правами [5].
На нашу думку не завжди доцільно розглядати затягування цивіль-
ного процесу лише в контексті зловживання цивільними процесуальними
правами, адже між цими категоріями існують певні відмінності, зокрема,
це коло суб’єктів, мета здійснення, форма вини тощо.
Безперечно цих два поняття частково збігаються, оскільки зловжи-
вання процесуальними правами – один із способів затягування цивіль-
ного процесу. Водночас затягування цивільного процесу може: 1) здій-
снюватися більшим колом суб’єктів, в тому числі і особами, які не є
суб’єктами зловживання процесуальними правами; 2) здійснюватися
внаслідок невиконання обов’язків, покладених на суб’єктів цивільного
процесу; 3) мати місце з незалежних від волі суб’єктів цивільного
процесу обставин.
Визначення поняття «затягування цивільного процесу» як різновиду
несумлінного користування певними суб’єктами цивільних процесуаль-
них правовідносин процесуальними правами виключає зі змісту даного
поняття невиконання суб’єктами їхніх процесуальних обов’язків та
потребує уточнення кола суб’єктів такого невиконання.
Тож, до ознак затягування цивільного процесу можна віднести:
1) затягування цивільного процесу здійснюється як у формі дій, так і
бездіяльності; 2) затягування цивільного процесу може здійснюватися
як через об’єктивні причини, так і умисно, 3) затягування цивіль-
ного процесу здійснюється із використанням можливостей, наданих
49
процесуальним законом; 4) затягування цивільного процесу призводить
до порушення розумних строків розгляду справи [3, c. 16-17].
Отже, визначення поняття «затягування цивільного процесу» немає
закріплення на законодавчому рівні, проте, існує багато наукових до-
сліджень на цю тему, і відповідно, визначень даного поняття. В деяких
з них це поняття розглядається в контексті зловживання цивільними
процесуальними правами. Однак, затягування цивільного процесу та
зловживання цивільними процесуальними правами потрібно розглядати,
на нашу думку, як частину та цілі, оскільки вони мають відмінні риси,
серед яких коло суб’єктів, форма вини, мета здійснення тощо.
1. Цивільний процесуальний кодекс: Закон України від 18.03.2004 №
1618-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15#Text
2. Про застосування норм цивільного процесуального законодав-
ства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду :
Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12.06.2009.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0005700-09#Text
3. Марунич Г. «Затягування цивільного процесу» та «зловживання
цивільними процесуальними правами»: співвідношення понять.
Підприємництво, господарство і право. 2016. № 9. С. 13-18.
4. Попова І.Ю., Шебанової Н. Ю.,Кіріяк О. Затягування цивільного
процесу: сутність, правові наслідки та способи запобігання: дис. …
канд.. юрид. наук: 12.00.03. Київ. 2018. 240 с.
5. Бичкова С. С., Чурпіта Г. В. Зловживання цивільними
процесуальними правами. Криміналістичний вісник. 2015. № 2. С. 12–18.
50
НАПРЯМ 4. КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС
ТА КРИМІНАЛІСТИКА
ЗАСТОСУВАННЯ МЕТОДУ РЕКОНСТРУКЦІЇ В ДІЯЛЬНОСТІ

ДЕТЕКТИВА ПІД ЧАС ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ
Григоренко А. О.
молодший науковий співробітник лабораторії «Використання сучасних
досягнень науки і техніки у боротьбі зі злочинністю»
Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності
імені академіка В. В. Сташиса
Національної академії правових наук України
аспірант кафедри криміналістики
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
З метою ефективної протидії кримінальним правопорушенням існує

потреба у вдосконаленні порядку здійснення досудового розсліду-
вання суспільно небезпечних діянь. Як наслідок, виникає необхідність
у впровадженні нових суб’єктів, що реалізують функції, спрямовані на
розкриття кримінальних правопорушень.
До відносно нових суб’єктів, які уповноважений на провадження
досудового розслідування слід віднести детектива. Особливий стан
зазначеного суб’єкта зумовлений його функціональним призначенням,
а саме можливістю поєднання як функцій слідчого, так і співробітника
оперативного підрозділу.
Криміналістичний метод реконструкції має основоположне зна-
чення для всього процесу досудового слідства, що зумовлено його
спрямованістю на суспільно небезпечне діяння, яке завжди відбува-
ється у минулому відносна суб’єкта, уповноваженого на розслідування
кримінального правопорушення. Є актуальним дослідження особли-
востей реалізації методу реконструкції під час професійної діяль-
ності детектива.
Особливості реалізації реконструкції під час здійснення досудового
розслідування детективом зумовлені його двоєдиним процесуальним
станом. Повноваження та функції детектива передбачені Кримінальним
процесуальним кодексом (далі – КПК). Відповідно до п. 17. ч. 1. ст. 3
КПК «слідчий – службова особа органу Національної поліції, органу
безпеки, органу Державного бюро розслідувань, органу Бюро еконо-
мічної безпеки України, Головного підрозділу детективів, підрозділу
51
детективів, відділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю
Національного антикорупційного бюро України, уповноважена в межах
компетенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове
розслідування кримінальних правопорушень» [1]. «Досудове слідство
здійснюють підрозділ детективів, підрозділ внутрішнього контролю
Національного антикорупційного бюро України, підрозділи детективів
органів Бюро економічної безпеки України» [1] (п. 2, 3. ч. 2. ст. 38 КПК).
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову
діяльність» «оперативно-розшукова діяльність здійснюється оператив-
ними підрозділами: Національного антикорупційного бюро України –
детективів, оперативно-технічними, внутрішнього контролю, Бюро
економічної безпеки України – підрозділами детективів, оперативно-
технічними підрозділами» [2]. Особливий процесуальний стан детектива
обумовлений тим, що зазначений суб’єкт може виконувати як функції
слідчого, так і співробітника оперативного підрозділу. В процесі своєї
професійної діяльності детектив реалізує метод реконструкції значно
ширше ніж слідчий, який «обмежений» проведенням лише слідчих
(розшукових) дій під час досудового розслідування.
Реконструкція реалізується детективом ще на етапі підготовки
до проведення відповідних слідчих (розшукових) або оперативно-
розшукових дій. Це зумовлено тим, що КПК [1] та ЗУ «Про оперативно-
розшукову діяльність» [2] передбачена можливість детективів за
власною ініціативою здійснювати процесуальні дії. «Під час виконання
доручень слідчого, дізнавача, прокурора співробітник оперативного під-
розділу користується повноваженнями слідчого. Співробітники опера-
тивних підрозділів (крім підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього
контролю Національного антикорупційного бюро України) не мають
права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за
власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді
чи прокурора» [1] (ч. 2. ст. 41 КПК). Статтею 6 ЗУ «Про оперативно-
розшукову діяльність» передбачено чіткий перелік підстав проведення
оперативно-розшукової діяльності [2]. Процес реконструкції завжди
передує прийняттю детективом рішення про доцільність та необхідність
у здійсненні відповідної процесуальної дії. Детектив, на основі аналізу
наявних у справі матеріалів, відтворює у своїй свідомості ідеальну
модель вчиненого суспільно небезпечного діяння з метою визначення
наявності підстав для реалізації слідчих (розшукових) або оперативно-
розшукових дій.
Метод реконструкції, також, застосовується детективом під час
безпосередньої реалізації процесуальних дій. У своїй діяльності детектив
застосовує як ідеальну, так і матеріальну реконструкцію. «Розумова
(уявна) реконструкція здійснюється на підставі відображень наявних
образів, що виникають як наслідок сприйняття певних об’єктів.
52
Матеріальна реконструкція здійснюється за допомогою макетування,
графічного відтворення і натурної реконструкції» [3, с. 705]. Розслі-
дування подій кримінального правопорушення є можливим лише за
посередництвом методу реконструкції, оскільки детектив отримує інфор-
мацію про суспільно небезпечне діяння лише шляхом дослідження та
перевірки фактів та подій, які відбувалися у минулому.
Отже, реалізація криміналістичного методу реконструкції під час
здійснення детективом своєї професійної діяльності має певні особли-
вості. Детектив як суб’єкт розслідування поєднує функції як слід-
чого, так і співробітника оперативного підрозділу, що, в свою чергу,
значно розширює сферу його діяльності і не обмежує його проведенням
лише слідчих (розшукових) або лише оперативно-розшукових дій.
Реконструкція є основою для здійснення детективом діяльності, спрямо-
ваної на розслідування, припинення та попередження вчиненню кримі-
нальних правопорушень. Можливість детектива виступати ініціатором
проведення відповідних процесуальних дій у кримінальному прова-
дженні, виконавцем доручень слідчого та реалізатором оперативно-
розшукової діяльності розширює сферу застосування криміналістичного
методу реконструкції.
1. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України
від 13.04.2012 р. № 4651-VI. Відомості Верховної Ради України, 2013,
№ 9-10, № 11-12, № 13. Ст. 88.
2. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від
18.02.1992 № 2135-XII. Відомості Верховної Ради України. 1992.
№ 22. Ст. 303.
3. Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т., Харків: Право,
2018. Т. 20: Криміналістика, судова експертиза, юридична психологія /
редкол. В. Ю. Шепітько (голова) та ін. 952 с.
53
ПОНЯТТЯ СЛІДІВ ЗАПАХУ
ТА ЇХ КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
Гуржій В. О.
студентка IV курсу
Інститут прокуратури та кримінальної юстиції
Національного юридичного універститету імені Ярослава Мудрого
Ще досить давно при розкритті злочинів почав використовуватися

запах розшукуваного або досліджуваного об’єкта, тому що фактично всі
предмети мають певний запах, а особливо біологічні об’єкти (тобто
люди, тварини, рослини). Одорологія – це галузь криміналістичної
техніки, яка має на меті вивчення закономірностей виявлення, аналізу,
вилучення та зберігання запахових слідів і розроблюваних на їх основі
технічних засобів, наукових способів та методів їх дослідження для
того, щоб розкрити та запобігти певним злочинам, а також щоб була
можливість далі використовувати їх у кримінальному судочинстві [1, 2].
Щодо самого поняття «запаховий слід», то воно являє собою частку
(молекулу) якої-небудь речовини, що перебуває в газоподібному стані,
тобто виникає внаслідок безперервного переходу тіла з твердого або
рідкого стану в газоподібний [2, с. 32]. Дані сліди зовсім відрізняються
від трасологічних, оскільки не мають сталої зовнішньої форми, вони
невидимі й нестандартні за своїми властивостями, а також способи й
засоби їх виявлення досить специфічні.
Значення слідів для криміналістики пов’язане з тим, що кожен з нас
має тільки свій індивідуальний запах, який має відповідні властивості
стійкості та незмінності. Тому можна стверджувати, що ідентифікаційна
значущість даних слідів така сама як в слідів рук. Хоча все-таки сліди
запаху мають значну перевагу, оскільки не сприймаються людиною, тому
й не контролюються. Злочинець не сприймає власний запах, а тому не
може контролювати його (оскільки в будь-якому випадку він контактує з
предметами місця події) і тим паче знищити.
Так, у закритих приміщеннях запах людини може триматися до доби.
Навіть якщо людина зайшла в закрите приміщення площею не більше 20
метрів на 15-30 хвилин, то там уже утвориться запаховий слід. Якщо
взяття зразку запаху з даного приміщення відповідає всім вимогам
стерильності, то іноді його достатньо для проведення вибірки джерела за
запахом [3, с. 74].
Сліди запаху використовують для різних цілей. Так, до основних
напрямів його використання можна віднести:
– розшук особи, що вчинила суспільно-небезпечне діяння, або особа,
яка підозрюється в такому вчиненні, за її запаховим слідом;
54
– встановлення групової належності джерела походження твердих,
рідких та сипучих речовин, які мають властивості запаху;
– відшукання предметів злочинного посягання або предметів, які
підлягають визнанню як речові докази та мають індивідуальний запах
злочинця або потерпілого.
Значення запахових слідів може бути ідентифікаційним та діагнос-
тичним. Слід запаху може нести кілька видів інформації: одороло-
гічну (запахову), ідентифікаційну (про конкретне джерело походже-
ння, чи групову належність джерела), діагностичну (запах парфумів
у приміщенні, де раніше був чоловік; запах вихлопних газів автомобіля,
що зник з місця події) та видову (субстанціональну), що дозволяє судити
про якість запахового джерела та його носія.
Під час лабораторного дослідження одорологічної інформації
залежно від способів вилучення, аналізу та реєстрації заходів дослі-
дження розділяють на кінологічні й інструментальні дослідження.
Кінологічна одорологія використовує орган нюху службової собаки
як аналізатор пахучих речовин. Службові собаки досить точно роблять
вибірки за пробами пахучих речовин з повітря приміщень, оскільки в
процесі орієнтуються на індивідуальну основу запаху людини,
абстрагуючись від дії багатьох інших чинників.
Щодо інструментальної одорології як аналізатори застосовуються
фізико-хімічні прилади, що здатні виокремлювати спектр пахучих
речовин, реєструвати його у вигляді ольфактрограми та детектувати із
високою чутливістю окремі компоненти запаху. Однією з основних
завдань даного виду одорології є саме розробка методів та апаратури, що
здатні реєструвати спектр летючих речовин, які визначають запах, і
документально записувати його у вигляді, що піддається наступній
математичній обробці [4, с. 237].
Також існує метод криміналістичної одорології, який виражається в
консервуванні вилучених з місця події запахів та в подальшому
використанні їх за допомогою службово-пошукових собак для встано-
влення осіб (джерел запаху) за їх речами, предметами, запаховими
слідами та іншими об’єктами, що знаходилися в контакті з ними.
Отже, сліди запаху – це досить важливе джерело інформації в діяль-
ності з виявлення, розкриття, запобігання та розслідування кримінальних
правопорушень, а також розшуку осіб, що причетні до їх вчинення.
1. Гусева В.О. Використання результатів одорологічного
дослідження як доказів у кримінальному провадженні. Право і безпека.
2015. № 3 (58). С. 71–76.
55
2. Єрмолаєва А.О., Красьоха Я.В., Тимошок П.О. Діагностичні
одорологічні дослідження: Методичні рекомендації / ДНДЕКЦ МВС
України. – К., 2006. – 32 с.
3. Биленчук П.Д., Золотарь Н.С., Коваленко Е.Г. Криміналістична
одорологія в розкритті й розслідуванні злочинів. – К., 1997. – 74 с.
4. Калюга К. В. Використання одорології в отриманні інформації
щодо особи злочинця. Порівняльно-аналітичне право. 2017. № 1.
С. 236–238.
«КОНФЛІКТНА СИТУАЦІЯ» ЯК ОСНОВА ПРОТИДІЇ

ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ ПРИВЛАСНЕННЯ, ЗАВОЛОДІННЯ
ВІЙСЬКОВИМ МАЙНОМ ШЛЯХОМ ЗЛОВЖИВАННЯ
СЛУЖБОВИМ СТАНОВИЩЕМ, ВЧИНЕНЕ ВІЙСЬКОВОЮ
СЛУЖБОВОЮ ОСОБОЮ
Дем’яновський В. В.
аспірант кафедри кримінального процесу
та криміналістики факультету № 1
Інститут з підготовки фахівців для підрозділів Національної поліції
Львівського державного університету внутрішніх справ
м. Львів, Україна
Будь-яке кримінальне правопорушення, маючи ситуаційну природу,

розвивається в просторі та у часі, а тому для успішної реконструкції всіх
деталей злочинного діяння необхідно грамотно й адекватно відтворити
всі утворюючі його ситуації. Поняття кримінальної ситуації як складової
криміналістичної характеристики варто застосовувати для означення
системи умов й обставин, що локалізуються простором, часом, суб’єктом
кримінального правопорушення та іншими компонентами, в яких
здійснювались підготовка, вчинення і приховування кримінального
правопорушення [1, с. 4-7].
Слідчу ситуацію у криміналістиці розглядають як в широкому, так і у
вузькому розуміннях. У широкому розумінні слідча ситуація являє собою
сукупність усіх умов, що впливають на розслідування і визначають його
особливості. Така сукупність найбільш повно характеризує і відображає
все, що впливає і може впливати на розслідування кримінального
правопорушення, а відтак, дозволяє вичерпно визначити шляхи і засоби
цілеспрямованого впливу на вже сформовану слідчу ситуацію. Для
практичної діяльності більш значущим є поняття слідчої ситуації у
вузькому розумінні – як комплексу інформаційних даних, що їх має
56
слідство на конкретному етапі розслідування. По кожному конкретному
кримінальному провадженню у даний момент є певна (різна для окремих
проваджень) кількість інформації, необхідної для успішного
розслідування [2, 28].
Традиційно в криміналістиці основою протидії є «конфліктна
ситуація», що неминуче виникає між слідчим та учасниками процесу.
На думку Л. Драпкіна конфліктна ситуація в розслідуванні – це
особливий стан системи міжособистісних відносин двох або більше
учасників кримінального судочинства, які мають протилежні інтереси і
прагнуть досягти різних цілей в умовах інформаційної невизначеності
щодо планів і намірів по крайній нею мірою однієї з сторін, що
змагаються [3, 105]
С. Журавльов визначає ситуацію протидії як сукупність дій, умов та
обставин, що здійснюються, створюваних та використовуваних
ініціатором протидії або іншими особами з метою перешкоджання
процесу розкриття та розслідування кримінальних правопорушень [4,
33].
На наш погляд, найбільш ємним і таким, що показує внутрішній зміст
терміна є поняття, яке запропоноване В. Лавровим та А. Волинським, які
вважають, що «протидія розкриттю та розслідуванню кримінальних
правопорушень є сукупність протиправних та інших дій злочинців і
пов’язаних з ними осіб, спрямованих на перешкоджання встановленню
істини правоохоронними органами в їх діяльності з виявлення, розкриття
та розслідування кримінальних правопорушень» [5, 95].
Як показує слідча та судова практика у кримінальних провадженнях
про привласнення, заволодіння військовим майном шляхом зловживання
службовим становищем, вчинене військовою службовою особою,
переважно зустрічаються такі способи протидії:
– використання винними недосконалості законодавства та
підзаконних нормативних актів (наказів, директив, вказівок Міністерства
оборони України та командування військових округів, об’єднань), що
дозволяє їм через професійну освіту трактувати їх зміст у своїх інтересах,
створюючи масовий прецедент (16 %);
– вплив на учасників процесу, як правило, підлеглих,
використовуючи своє службове становище та професійні навички
під час проведення слідчих (розшукових) дій та у вільний від
розслідування час (11 %);
– фальсифікація та маскування злочинних дій під виглядом виконання
планових і таких, що надійшли від вищого керівництва завдань (31 %);
– враховуючи обмежене коло спеціалістів певної категорії та по-
стійну ротацію їх у межах округу, об’єднання та з’єднання, викорис-
тання службових та дружніх зв’язків з метою спотворення істини у
57
кримінальному провадженні та введення правоохоронних органів
в оману (42 %).
Зазначені елементи протидії розслідуванню можуть зустрічатися як
індивідуально, так і у поєднанні один з одним. Здійснювати ж протидію
розслідуванню, як випливає з проведеного вивчення емпіричних даних,
можуть наступні категорії осіб:
1. самі фігуранти (як потенційні, так уже залучені до відповідальності
обвинувачені);
2. співучасники (підбурювачі, посібники, виконавці) скоєння
кримінального правопорушення, не відомі органам розслідування;
3. родичі підозрюваних, обвинувачених;
4. захисники підозрюваних, обвинувачених;
5. прямі та безпосередні командири осіб, які вчинили кримінальне
правопорушення (з метою недопущення власної дискредитації як керів-
ників фактом скоєння їх підлеглим кримінального правопорушення).
Суть протидії в процесі розслідування полягає у протистоянні
слідчого та оперативного працівника з протидіючими їм особами, що
мають несумісні інтереси та цілі, зацікавленими в прихованні істини у
кримінальному провадженні.
1. Волчецкая Т. С. Криминалистическая ситуалогия: монография /
Под ред. Н.П. Яблокова. Москва; Калининград: Калинингр. ун-т,
1997. 248 с.
2. Розслідування злочинів у сфері господарської діяльності: окремі
криміналістичні методики: монографія / В.Ю. Шепітько, В.О. Конова-
лова, В.А. Журавель та ін.; За ред. В.Ю. Шепітька. Х.: Право,
2006. 624 с.
3. Драпкин Л. Я. Основы теории следственных ситуаций.
Свердловск, 1987. С. 105.
4. Журавлев С. Ю. Противодействие деятельности по раскрытию и
расследованию преступлений и тактика его преодоления: Дисс. ... канд.
юрид. наук. Нижний Новгород, 1992. С. 33.
5. Волынский А. Ф., Лавров В. Организованное противодействи
е раскрытию и расследованию преступлений и меры по его
нейтрализации. Материалы научно – практической конференции.
М.: ЮИ МВД России, 1997. С. 95.
58
ПРОЦЕСУАЛЬНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСОБЛИВОСТІ
ЗАСТОСУВАННЯ ДОСЛІДЧОЇ ПЕРЕВІРКИ
Змитрович Д. І.
здобувач другого магістерського рівня кафедри кримінальних
розслідувань та економічної безпеки
Державний податковий університет
Пушкарьова Т. М.
здобувач другого магістерського рівня кафедри кримінальних
розслідувань та економічної безпеки
Державний податковий університет
м. Ірпінь, Київська область, Україна
Фінансове розслідування – це всебічне вивчення фінансово-

господарської діяльності компанії, спрямоване на виявлення шахрайства,
неправомірних або зловмисних дій як її персоналу всіх рівнів, так і третіх
осіб, які є контрагентами. На жаль, корпоративне шахрайство широко
поширене в сучасному бізнесі. Його форми і мотивація мають різні
наслідки для діяльності підприємства.
У сучасному суспільстві проведення фінансових розслідувань на
державному рівні є одним із найважливіших завдань, які постають перед
будь-якою країною, оскільки розвиток технологій призвів до того, що
організація потоків грошових коштів може бути налагоджена в будь-
якому місці світу за наявності комп’ютера та Інтернету. Основним
завданням державних органів, які займаються фінансовими
розслідуваннями, є забезпечення економічної безпеки держави,
профілактика, виявлення й попередження злочинів та адміністративних
правопорушень, учинених в економічній сфері, у тому числі корупційних
правопорушень, легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним
шляхом, тощо.
Саме дослідча перевірка заяв та повідомлень про фінансові злочини,
на нашу думку, надасть можливість встановити наявність ознак такого
складу злочину, перевіривши для цього необхідну фінансову докумен-
тацію, в діяннях й інших обставин для своєчасного та обґрунтова-
ного рішення про відкриття кримінального провадження та внесення
відомостей до ЄРДР, що служить собою бар’єром для фільтрування
дійсно злочинів, або відмову у відкритті у кримінальному провадженні у
разі відсутності ознак відповідного складу злочину.
Стадія первинної перевірки інформації не є самостійною стадією
кримінального провадження, а тому не достатньо врегульована на
законодавчому рівні. Законодавець переводить перевірку інформації
до стадії початку кримінального провадження. Водночас до початку
59
кримінального провадження здійснюється низка організаційно-так-
тичних, оперативно-розшукових заходів реагування на заяви та пові-
домлення про кримінальні правопорушення.
Відповідно до чинного законодавства, пошук первинної інформації
про наявність або відсутність складу кримінального правопорушення
здійснюються протягом 24 годин, в умовах мінімальної інформації,
обмеженим колом осіб, як правило, членами слідчо-оперативної групи,
уповноваженими та службовими особами. Тому, на цій стадії перевірки
первинної інформації про кримінальні правопорушення допускається
найбільше порушень законності, необґрунтованого кримінального пере-
слідування або списання матеріалів за висновками як за кримінальними
правопорушеннями, так і за фактами кримінальних проступків.
Також оперативні підрозділи поруч із перевіркою заяв та повідомлень
здійснюють також пошук первинної інформації про вчинення злочинів.
Потрібно зазначити, що пошукова діяльність оперативних підрозділів
відбувається на підставі аналізу оперативної обстановки, відомості щодо
якої отримують за допомогою залучення негласних джерел та отримують
від них інформацію, що становить оперативний інтерес, а також інфор-
мацію із ЗМІ, інших правоохоронних органів, застосуванням спеціальних
засобів нормативного регулювання діяльності з вирішення питання про
початок розслідування в розвинутих державах встановлено: в країнах
континентальної правової системи воно зводиться до покладання на
орган розслідування обов’язку визначитися з питанням розпочинати чи
не розпочинати розслідування, а в державах англосаксонської правової
системи нормативне регулювання взагалі відсутнє. Спільним для цих
країн є те, що рішення про початок розслідування виробляються шляхом
згаданого аналітичного розгляду отриманої інформації й вважаються
обґрунтованим і в разі подальшої констатації відсутності злочину
Під час виявлення економічних злочинів можуть проводитись такі
заходи та дії як:
– комплекс оперативно-розшукових заходів;
– складання відповідних доручень органу досудового розслідування;
– оперативно-розшукові комбінації;
– документальні ревізії;
– вивчення матеріалів раніше проведених документальних перевірок,
ревізій;
– вивчення архівних кримінальних справ;
– вивчення й аналіз первинних документів і документів
бухгалтерського обліку та інші заходи.
Порядок дій оперативного працівника в ході перевірки первинної
інформації про економічні злочини буде виглядати наступним чином,
а саме:
60
– вивчення первинної інформація про злочини та планування
напрямків проведення перевірочних дій, якщо це офіційна заява про
економічний злочин, то до таких заяв заявник досить часто додає пакет
документів в яких можуть міститись ознаки злочину, тому ретельне
вивчення цих документів має важливе значення для подальшої перевірки,
проведення ряду гласних та негласних перевірочних дій (наприклад,
перевіряється бухгалтерська звітна та інша документація, що підтвер-
джує проведення операцій надходження та витрачання коштів підпри-
ємством, службові особи якого причетні до злочину, тобто отримуються
пояснення від службових осіб причетних до злочину витребовується
документація з податкових, банківських та статистичних органів про
діяльність підприємства, при необхідності вимагається проведення
ревізій та перевірок фінансово-господарської діяльності підприєм-
ства працівники якого причетні до злочину при необхідності прово-
дяться зустрічні перевірки підприємств-партнерів та оцінка зібраних
у результаті ОРД матеріалів та прийняття рішення про подальше
спрямування вказаних матеріалів).
С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, Ю.В. Захарченко стверджують, що
одним із найскладніших залишається питання диференційного підходу
до вирішення заяв і повідомлень про злочини. Складність цього питання
полягає в тому, що загальна кількість відповідних звернень з боку
громадян та юридичних осіб щороку збільшується, а механізм їх
перевірки так і досі недостатньо врегульований засобами кримінального
процесуального законодавства [1]. Законом України «Про звернення гро-
мадян» не регулюється порядок подачі та вирішення заяв і повідомлень
про злочини, але ця помилка сьогодні поширена на діяльність право-
охоронних органів [2]. Нарями альтернативного розгляду заяв та
повідомлень про злочини були запропоновані в наукових статях,
посібниках та монографіях, але автори чинного КПК України не
врахували сучасні прогресивні способи стососвно перевірки інформації
про злочини з ідеологічних причин.
Крім того, С.В. Ківалов, скромно називає стадію перевірки заяв та
повідомлень про кримінальні правопорушення етапом і зазначає про те,
що відсутність такого етапу є передумовою до порушення законності й
обґрунтованості подальшого розслідування та судового розгляду [1; 3].
На нашу думку, при проведенні дослідчої перевірки заяв, повідом-
лень, іншої інформації про економічний злочин доцільно використову-
вати наступні методи збору інформації:
– давати доручення оперативним органам про проведення
оперативно-розшукових заходів;
– організація ревізій фінансової і господарської діяльності
підприємств, установ, комерційних структур, окремих їх підрозділів;
аудиторських перевірок;
61
– організація зустрічних перевірок у зв’язку з проведенням
взаємозаліку, бартерних, фінансових і господарських операцій;
– витребування документів із ознаками фальсифікації;
– вивчення організаційно-правових, інших нормативних актів,
що регулюють фінансову діяльність підприємства, установи;
– вивчення особливостей документообігу, технологічного процесу
та інші.
Вважаємо, що саме дані криміналістичної характеристики вказаних
злочинів, з урахуванням конкретної дослідчої ситуації, дозволяють
визначити основні напрямки дослідчої перевірки, тактичні прийоми і
методи, що реалізовуються в даній методиці.
Таким чином, відсутність самостійної стадії кримінального про-
цесуального законодавства щодо перевірки заяв та повідомлень про
злочини призводить до наступних недоліків, а саме:
– неможливістю об’єктивно та правильно прийняти рішення за
заявами та повідомленнями про злочини;
– термін, що встановив законодавець (24 години) не може бути
виконаний ні теоретично, ні практично через об’єктивні обставини;
– не враховані випадки, коли неможливо встановити об’єктивні
обставини вчинення кримінального правопорушення.
Підсумовуючи вищевикладене слід зазначити, що всі перераховані
вище обставини та деякі інші, можуть призводити до порушення термі-
нів перевірки заяв та повідомлень про злочин, а також необґрун-
товане внесення до ЄРДР фактів, що не містять ознак кримінального
правопорушення та навпаки необґрунтованих висновків про невнесення
до ЄРДР таких заяв.
1. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково–практичний
коментар. Відп. ред. Ківальов С.В., Міщенко С.М., Захарченко Ю.В.
Одеса, 2013. 1104 с.
2. Про звернення громадян: Закон України. Відомості Верховної Ради
України. 1996, № 47, ст.25 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/
393/96-вр#Text https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/393/96-вр#Text(дата
звернення 01.12.2021 р.).
3. Сервецький І.В., Якименко Г.О., Лісова Т.Ю. Заяви та повідомлення
громадян про злочини: правові, тнорнттчні та прикладні проблеми
їх вирішення: Монографія. К. : 2006. 404 с.
62
СУЧАСНІ МОЖЛИВОСТІ ПОЧЕРКОЗНАВЧОЇ ЕКСПЕРТИЗИ
Капкан Б. М.
студентка
Інститут прокуратури та кримінальної юстиції
Актуальність зазначеної теми зумовлена тим, що в умовах розвитку

таких суспільних відносин, як політичні, соціальні чи економічні, збіль-
шуються масштаби документообігу, а так, як підпис – це обов’яз-
ковий реквізит переважної більшості офіційних документів, то встано-
влення належності підпису конкретним особам та дослідження його
автентичності є надзвичайно важливими питаннями, які потребують
об’єктивного з’ясування за допомогою почеркознавчої експертизи.
Не зважаючи на те, що проведення почеркознавчих досліджень із
метою встановлення тих чи інших обставин здійснюється протягом
декількох століть, вчені-криміналісти до нині розглядають питання щодо
можливостей, пов’язаних із проведенням почеркознавчої експертизи.
Перед почеркознавчою експертизою постає не лише вирішення
важливого завдання, яке полягає в ідентифікації виконавця рукописного
тексту, підпису чи цифрового запису, а й з’ясування неідентифікацій-
них завдань, зокрема: належність виконавця до певної вікової групи,
визначення того, яку стать має або ж встановлення певного факту
написання тексту в умовах, що є незвичними для виконавця (стоячи,
лежачи), навмисне зміненим почерком з імітацією почерку іншої особи.
Для того, щоб вирішити дані завдання, що ставляться перед
почеркознавчою експертизою, повинні з’ясовуватися такі питання, як:
– чи виконувала певна особа даний текст або ж чи виконувалися
декілька рукописних текстів одним і тим же виконавцем?
– чи перебував виконавець під час виконання підпису в незвичай-
ному стані (схвильованість, сп’яніння); якої він був статі, а також до якої
вікової групи він належить [1]?
Сучасна почеркознавча експертиза в Україні базується на потужних
теоретичних та методичних базах. Процедури та схеми вирішення
ідентифікаційних завдань та положень, що стосуються характеристик
почеркових об’єктів, таких, як рукописні тексти, записи, підписи, а також
особливості їхнього функціонування та формування, характеристик та
ознак, становлять собою загальну методику почеркознавчої експертизи.
До її складу також належать методи, методичні рекомендації, методики,
які є спеціально розробленими для вирішення завдань щодо об’єктів
дослідження залежно від їхнього виду, умов виконання чи обсягу
графічного матеріалу [2, с. 84].
63
Характерним для можливостей почеркознавчої експертизи є те, що їх
реалізація й потреба постійно зростає, оскільки спостерігається актив-
ний розвиток теоретичних засад почеркознавчої експертизи, накопичу-
ються експериментальні розробки, вдосконалюються методи, які вже
використовуються та створюються нові методи експертного дослідження
об’єктів почеркознавчої експертизи, що є більш ефективними.
Таким чином, підсумовуючи все вище зазначене, можна дійти до
висновку, що сучасні можливості почеркознавчої експертизи відіграють
неабияку роль. Якщо для того, щоб вирішити певні питання чи з’ясувати
обставини, які мають значення для вирішення справи, необхідно застосо-
вувати спеціальні знання з метою дослідження підписів, рукописних
чи цифрових записів, то можна зробити висновок про значну потребу
в призначенні почеркознавчої експертизи. Як правило, така необхідність
у дослідженнях виникає у випадках важливості визначення конкрет-
ної особи, з’ясування умов, в яких було виконано почерковий об’єкт;
встановлення того, що досліджуваний почерк виконавця належить до
групи почерків, характерних для осіб певної статі, віку чи типу.
1. Наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження
Інструкції про призначення та проведення судових експертиз
та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій
з питань підготовки та призначення судових експертиз та екс-
пертних досліджень» від 08.10.98 № 53/5 : веб-сайт. –
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ z0705-98#Text
2. Свобода Є. Ю. Судово-почеркознавча експертиза: сучасні
можливості та проблемні питання / Є. Ю. Свобода, В. М. Абрамова //
Часопис Академії адвокатури України. – 2014. – № 1. – С. 82-85.
64
РОЗШУК ПІДОЗРЮВАНОГО,
ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ
Ліненко С. О.
аспірантка ІІ курсу
Інститут права, економіки та міжнародних відносин
Науковий керівник: Неледва Н. В.
доцент кафедри кримінального права, процесу та криміналістики
Міжнародний гуманітарний університет
м. Одеса, Україна
Норма ст. 281 Кримінального процесуального кодексу України

визначає, що якщо під час досудового розслідування місцезнаходження
підозрюваного невідоме або він виїхав та/або перебуває на тимчасово
окупованій території України чи за межами України та не з’являється без
поважних причин на виклик слідчого, прокурора за умови його належ-
ного повідомлення про такий виклик, слідчий, прокурор оголошує роз-
шук такого підозрюваного [3]. Тобто, виходячи із вищезазначеного,
законодавець передбачає дві підстави оголошення в розшук підо-
зрюваного: місцезнаходження підозрюваного є невідомим; особа пере-
буває за межами України та не з’являється без поважних причин на
виклик слідчого, прокурора за умови його належного повідомлення про
такий виклик.
Якщо розглядати розшук підозрюваного у площині кримінально-
процесуальних аспектів, видається, потрібно спочатку окреслити основні
дефініції. Так, відповідно до положень ч. 1 ст. 42 Кримінального
процесуального кодексу України, підозрюваним є особа, якій у порядку,
передбаченому ст.ст. 276–279 Кримінального процесуального кодексу
України, повідомлено про підозру, особа, яка затримана за підозрою у
вчиненні кримінального правопорушення, або особа, щодо якої складено
повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невста-
новлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення
у спосіб, якого передбачено Кримінальним процесуальним кодек-
сом України для вручення повідомлень [3]. Таким чином, відповідно
до положень Кримінального процесуального кодексу України, особа
отримує процесуальний статус підозрюваного у вчинені кримінального
правопорушення у випадку: повідомлення особі про обґрунтовану
підозру; затримання особи в порядку, передбаченому Кримінальним
процесуальним кодексом України, за підозрою у вчиненні криміналь-
ного правопорушення; складення повідомлення про підозру, однак його
невручення особі внаслідок не встановлення її місцезнаходження,
за умови вжиття заходів для вручення у спосіб, якого передбачено
65
Кримінальним процесуальним кодексом України для вручення
повідомлень.
Разом із тим, погоджуючись із думкою Л.Д. Удалової щодо того, що
набуття «...особою статусу підозрюваного має відбуватися з моменту
складання слідчим … письмового повідомлення про підозру» [8, с. 10],
відзначимо, що законодавець визнав, що таке повідомлення складається
(п. 3 ч. 1 ст. 276 Кримінального процесуального кодексу України) за
«наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального
правопорушення». І в цьому аспекті досить слушною видається думка
Н.П. Черняк та А.Г. Гаркуші, які зазначають, що за таких умов повідом-
лення про підозру є офіційним процесуальним актом, який посвідчує
певний юридичний факт: відповідна особа стає підозрюваною у скоєнні
кримінального правопорушення. Така особа підозрюється у скоєнні зло-
чину вже з того самого дня, яким датовано цей акт. Письмове повідом-
лення про підозру вручається у день його складення слідчим або проку-
рором, а у випадку неможливості такого вручення – у спосіб, якого
передбачено Кримінальним процесуальним кодексом України для вру-
чення повідомлень. Видається, з моменту складення повідомлення про
підозру воно набирає законної сили. Таким чином, особа з моменту скла-
дення повідомлення про підозру, а не після вручення їй повідомлення
de jure стає підозрюваною – учасником кримінального провадження
в іншому статусі та з іншими процесуальними правами та обов’язками,
ніж вона була до цього. Одночасно законодавець, враховуючи реалії
практики, пов’язані з неможливістю особи в певних випадках прибути до
органу розслідування чи відсутністю її з інших причин, дає змогу
вручити повідомлення про підозру після виклику чи доставлення
підозрюваної особи до органів досудового розслідування. Вручення
повідомлення засвідчує інший юридичний факт. З цього моменту особа
має вважатися de facto підозрюваною, яку притягнуто до кримінальної
відповідальності. Недарма ще 1999 року Конституційний Суд України
дав чітке роз’яснення статусу такої особи на цих двох етапах досудового
провадження [5, с. 9].
Якщо ж говорити про поняття «розшук підозрюваного», то слід
вказати, що Кримінальний процесуальний кодекс України не містить
вказаного поняття та не розкриває змісту зазначеного терміна, не
дивлячись на те, що відповідне словосполучення вказується у низці його
статей (наприклад, ст. 280, ст. 281 Кримінального процесуального
кодексу України) [3]. Разом із тим, О.В. Калиновський, І.І. Йовенко
стверджують, що розшук, відповідно до вітчизняного законодавства,
здійснюється у трьох формах: державній, міждержавній, міжнародній [2,
с. 20]. Видається, термін «розшук» підлягає розширеному тлумаченню,
оскільки особа може бути оголошена як в державний, так і в
міждержавний або міжнародний розшук [7]. При цьому, основними
66
відмінними ознаками вказаних форм розшуку є територія його
проведення та країни, що мають право здійснювати розшук [1, с. 490].
Вбачається, аналіз сталих наукових розробок [1, с. 489; 2] дозволяє
визначити поняття «розшук підозрюваного» як комплекс розшукових,
оперативно-розшукових, інформаційно-довідкових та інших заходів, що
здійснюються за ініціативою слідчого, прокурора, спрямованих на
виявлення місцезнаходження осіб, які підозрюються у вчиненні
кримінального правопорушення.
Аналіз нормативно-правового матеріалу дає змогу стверджувати, що
перед тим, як оголосити підозрюваного у розшук, слідчий, прокурор
зобов’язаний вжити заходів щодо встановлення його місцезнаходження.
Якщо ж у результаті вжитих заходів місцезнаходження підозрюва-
ного встановити не вдалося, оголошується його розшук. При цьому,
до матеріалів досудового розслідування приєднуються документи, які
свідчать про те, що підозрюваний переховується і його місцезнахо-
дження невідоме, а саме: підтвердження про отримання підозрюваним
повістки про виклик (у порядку ст. 133 Кримінального процесуаль-
ного кодексу України); ухвала про здійснення приводу підозрюваного і
результати її виконання (відповідно до вимог ст.ст. 140–143 Криміналь-
ного процесуального кодексу України); протоколи допитів, інших слід-
чих (розшукових), негласних слідчих (розшукових) дій, яких було про-
ведено з метою встановлення місцезнаходження підозрюваного; довідки
(з місця роботи, навчання, медичного закладу) тощо [3].
Не можна не згадати й про те, що у разі, коли досудове розслідування
не зупиняється, оголошення розшуку підозрюваного здійснюється
шляхом винесення слідчим або прокурором окремої постанови. Якщо ж
одночасно з оголошенням розшуку підозрюваного приймається рішення
про зупинення досудового розслідування, то про розшук підозрюваного
вказується у постанові про зупинення досудового розслідування.
І в цьому аспекті варто вказати, що відповідно до положень п. 2 ч. 1
ст. 280 Кримінального процесуального кодексу України, оголошення
в розшук підозрюваного є однією з підстав для зупинення досу-
дового розслідування [3]. Між тим, справедливою видається думка
Б.В. Романюка, який зазначає, що нове процесуальне законодавство не
лише не удосконалило вказаний інститут кримінального процесу, а й
дещо ускладнило його практичну реалізацію порівняно з Кримінально-
процесуальним кодексом 1960 року [6, с. 8].
Повертаючись до попередньої дилеми, відмітимо, що згідно вимог
Інструкції з організації взаємодії органів досудового розслідування
з іншими органами та підрозділами Національної поліції України
в запобіганні кримінальним правопорушенням, їх виявленні та роз-
слідуванні, у разі якщо підозрюваний переховується від органів
досудового розслідування з метою ухилення від кримінальної
67
відповідальності і його місцезнаходження невідоме, слідчий (дізнавач)
виносить постанову про зупинення досудового розслідування, яка пого-
джується прокурором. Якщо досудове розслідування не зупиняється,
слідчий (дізнавач) виносить окрему постанову про оголошення розшуку
підозрюваного та вживає заходів з його розшуку. У день прийняття
такого процесуального рішення слідчий (дізнавач) доповідає про оголо-
шення розшуку підозрюваного керівникові органу досудового розслі-
дування (дізнання) для їх погодження та подальшого направлення керів-
никові територіального органу, підрозділу поліції або міжрегіонального
територіального органу Національної поліції України або його тери-
торіального (відокремленого) підрозділу, який здійснює оперативне
супроводження кримінального провадження або матеріали діяльності
якого стали підставою для початку кримінального провадження, для
організації розшуку підозрюваного [4].
Між тим, відомості про оголошення розшуку підозрюваного вно-
сяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Необхідно також вказати, що здійснення розшуку підозрюваного
може бути доручено оперативним підрозділам, перелік яких передбачено
положеннями ст. 41 Кримінального процесуального кодексу України.
Про це слідчий вказує у постанові про оголошення розшуку. При цьому,
доручення слідчого, прокурора щодо проведення слідчих (розшукових)
дій та негласних слідчих (розшукових) дій є обов’язковими для вико-
нання оперативним підрозділом. Разом із тим, під час виконання дору-
чень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу користу-
ється повноваженнями слідчого. Однак співробітники оперативних
підрозділів (крім підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього кон-
тролю Національного антикорупційного бюро України) не мають права
здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за влас-
ною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи
прокурора (ст. 41 Кримінального процесуального кодексу України) [3].
Що стосується кримінальних проваджень про тяжкі та особливо тяжкі
злочини, в яких підозрюваного оголошено в розшук, то на нормативному
рівні закріплено, що слідчим вносяться за погодженням з прокурором
клопотання до слідчого судді про дозвіл на затримання підозрюваного
з метою його приводу для участі в розгляді клопотання про застосування
запобіжного заходу [4].
Інструкцією з організації взаємодії органів досудового розслідування
з іншими органами та підрозділами Національної поліції України
в запобіганні кримінальним правопорушенням, їх виявленні та роз-
слідуванні також визначено, що організація розшукової роботи поклада-
ється на керівників оперативних підрозділів. Після зупинення досу-
дового розслідування у разі переховування підозрюваного від орга-
нів досудового розслідування з метою ухилення від кримінальної
68
відповідальності оперативний підрозділ щомісяця письмово інформує
слідчого (дізнавача) про заходи, ужиті для встановлення його місце-
знаходження. У разі необхідності керівникові органу досудового
розслідування (дізнання), а також слідчому (дізнавачу) надається
можливість ознайомлення з матеріалами оперативно-розшукової справи
(з додержанням режиму секретності) [4].
Додатково зауважимо, що в контексті оновлених нормативних
приписів, зупинене досудове розслідування відновлюється постановою
слідчого, прокурора, якщо підстави для його зупинення перестали
існувати (у тому числі, місцезнаходження підозрюваного встановлено).
Все вищевикладене дозволяє зробити висновок, що питання,
пов’язані з розумінням та юридичним оформленням поняття «розшук
підозрюваного», потребують подальших наукових досліджень та теоре-
тико-практичних напрацювань. Адже не всі аспекти досліджуваного
напрямку діяльності у належний спосіб регламентовано. У зв’язку
ж із тим, що розшук підозрюваного у сучасний період є досить складною,
позбавленою однакового розуміння юридико-практичною категорією,
розроблення законодавчих документів, а також підзаконних нормативно-
правових актів, які б системно визначали детальний порядок дій,
що стосуються розшуку підозрюваних, буде прогресивним та вельми
корисним для формування єдиної концептуальної моделі кримінального
провадження.
1. Гузела М. Проблема розшуку підозрюваного у процесі криміналь-
ного провадження: деякі аспекти міжнародного співробітництва.
Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія:
Юридичні науки. 2016. № 855. С. 487–493.
2. Калиновський О.В., Йовенко І.І. Особливості взаємодії органів
внутрішніх справ України та іноземних держав щодо розшуку
підозрюваних (обвинувачених). Боротьба з організованою злочинністю і
корупцією (теорія і практика). 2013. № 2. С. 18–26.
3. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від
13.04.2012 р. № 4651-VI. Офіційний вісник України. 2012. № 37. Ст. 1370.
4. Про затвердження Інструкції з організації взаємодії органів
досудового розслідування з іншими органами та підрозділами Національ-
ної поліції України в запобіганні кримінальним правопорушенням,
їх виявленні та розслідуванні : Наказ Міністерства внутрішніх справ
України від 07.07.2017 р. № 575. Офіційний вісник України. 2017.
№ 67. Ст. 2019.
5. Рішення Конституційного Суду України у справі № 1-15/99 за
конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України
щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80
69
Конституції України (справа про депутатську недоторканість)
від 27 жовтня 1999 року № 9-рп/99/. Офіційний вісник України. 1999.
№ 44. С. 2193.
6. Романюк Б.В. Зупинення досудового розслідування з підстав,
передбачених п. 2 ч. 1 ст. 280 Кримінального процесуального кодексу
України. Віче. 2014. № 6. С. 8–11.
7. Трекке А. Міжнародний розшук очима суддів ВАКС: чи по-
трібен їм Інтерпол? URL : https://zib.com.ua/ua/142473-mizhnarodniy_
rozshuk_ochima_suddiv_vaks_chi_potriben_im_inte.html.
8. Удалова Л.Д. Деякі проблемні питання правозастосування
кримінального процесуального законодавства. Актуальні питання
кримінального процесуального законодавства України: матеріали
міжвузівської наукової конференції, м. Київ, 26 квітня 2013 р. Київ :
«Алерта», 2013. С. 8–12.
9. Черняк Н.П., Гаркуша А.Г. Зупинення досудового розслідування
у зв’язку з оголошенням у розшук підозрюваного. Jurnalul juridic national:
teorie si practica. 2018. № 3. С. 137–140.
ЩОДО АКТУАЛЬНОСТІ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ

ЦИФРОВОЇ ОБОРОНИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Хандога Д. М.
студент III курсу
На мою думку, XXI століття – століття інформації. Інформація нас

оточує і проникає в життя кожного з нас усе сильніше щодня. Кожного
дня ми маємо можливість не тільки сприймати, але і продукувати
інформацію. У сучасному вимірі значна частина суспільства у повсяк-
денному житті широко використовує інформаційні технології. Особли-
вої актуальності інформаційно-телекомунікаційні технології набули
в умовах пандемії, коли заради збереження життя та здоров’я людство
все частіше послуговується їхніми здобутками.
Кримінальні правопорушення напевно існують стільки ж, скільки і
право, тобто доволі давно. Справедливим буде зауваження про те, що
люди вчиняли дії, які посягають на права та свободи інших людей, за
довго до того, як хтось вирішив встановити правила поведінки. Дотри-
мання цих правил позитивно вплинуло на співіснування та розвиток
70
людей як суспільства. Ці правила стали способом захисту від порушення
прав у спосіб, який визнається прийнятним у суспільстві.
Сучасні технології можуть посилити виконання охоронної та
превентивної (попереджувальної) функції права у сфері захисту прав та
інтересів людини. Наприклад, коли державний службовець попере-
джає особу, яка має намір здійснити пропозицію неправомірної вигоди,
про застосування щодо неї засобів фіксування інформації (диктофон,
відеокамера тощо) або коли під час погрози вбивством із використанням
телекомунікаційних засобів потерпілий відкрито повідомляє особу, яка
погрожує, про те, що він зафіксував розмову і має докази, з якими
правоохоронним органам буде легше довести склад вчиненого право-
порушення, отримана у такий спосіб цифрова інформація набуває осо-
бливого значення у контексті боротьби зі злочинністю.
Відповідно до частини третьої статті 27 Конституції України кожен
має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших
людей від протиправних посягань. Згідно з абзацом другим статті 34
Конституції кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати
і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій
вибір. Конституція України містить положення про те, що кожен має
право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої
права і свободи від порушень і протиправних посягань.
В нормах чинного кримінально-правового законодавства наявні
положення щодо обставин, що виключають кримінальну протиправність
діяння. До таких обставин, зокрема, належить необхідна оборона, яка
визначається нормами ч. 1 ст. 36 Кримінального кодексу України як
дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів
особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та
інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом
заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній
обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо
при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
В частині шостій статті 55 Конституції України міститься положення
про те, що кожен має право будь-якими не забороненими законом
засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних
посягань.
Варто відзначити, що здійснення цього права обмежується
положеннями, які були висловлені в рішенні Конституційного Суду
України від 20.10.2011 р. у справі за конституційним поданням Служби
безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини
третьої статті 62 Конституції України. Зазначеним рішенням було визна-
чено, що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися
на фактичних даних, одержаних в результаті оперативно-розшукової
діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних
71
положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також
одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і
фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України
«Про оперативно-розшукову діяльність», особою, не уповноваженою на
здійснення такої діяльності (пункт 1 резолютивної частини) [1].
Запропонований у цитованому вище рішенні Конституційного Суду
України підхід є досить суперечливим і потребує додаткового осмисле-
ння, а також опрацювання шляхів подолання проблемних моментів, що
виникли внаслідок його застосування. Свою критичну оцінку такого
рішення висловили Тітко І. А. та Скрипник А. В. Результатами
їх дослідження «встановлено, що рішення Конституційного Суду
України від 20.10.2011, будучи актом тлумачення конституційних норм,
невиправдано обмежує права і свободи (звужує їхній зміст), закріплені у
ч. 2 ст. 34 (право на вільну обробку інформації) та у ч. 6 ст. 55 (право на
самозахист будь-якими не забороненими законом засобами) Конституції
України. Для цього видається за можливе внести відповідні зміни до
процесуального закону, закріпивши право на цифрову необхідну оборону
(за аналогією з кримінальним правом)» [2, с. 283]. Зазначена думка
надає змогу підтвердити наведені вище аргументи, а також окреслює
орієнтовний шлях вирішення цієї проблеми, а саме у напрямку розробки
та подальшого закріплення інституту «цифрової оборони» в нормах
відповідних галузей права і законодавства.
Таким чином, можна стверджувати про необхідність пошуку шляхів
вдосконалення норм чинного законодавства у сфері конституційного,
кримінального, кримінального процесуального права у напрямку
запровадження новітнього інституту цифрової оборони.
У рамках розробки окресленого вище напряму необхідно дослідити
поняття цього інституту, його завдання та функції взаємозв’язок і шляхи
гармонічного доповнення нормами цього інституту норм вище наведе-
них галузей права із внесенням змін у відповідні нормативно-правові
акти для вдосконалення цих галузей права та законодавства, а також
приведення цих норм у відповідність із реаліями сьогодення.
Не менш важливим аспектом дослідження цієї теми є осмис-
лення правозастосовних актів міжнародних та національних судів, які
можуть підштовхнути до розвитку цього інституту та визначити, яким
чином відбувається правозастосування та у якому напрямі можливе
вдосконалення чинних норм.
1. Рішення Конституційного Суду України від 20.10.2011 р. у справі
за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного
тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції
72
України (справа № 1-31/2011). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/
v012p710-11#Text (дата звернення: 16. 12. 2021 р.)
2. Скрипник А.В., Тітко І.А. Конституційно-правові аспекти
використання цифрової інформації у кримінальному процесуальному
доказуванні. Юридичний науковий електронний журнал. 2021. № 5.
С. 283-287. DOI: https://doi.org/10.32782/2524-0374/2021-5/66
ПОРУШЕННЯ ЗАБОРОНИ КАТУВАНЬ ЯК ПІДСТАВА

ДО ЗАСТОСУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ ПЛОДІВ ОТРУЄНОГО
ДЕРЕВА: ПОГЛЯД КРІЗЬ ПРИЗМУ ПРАКТИКИ ЄСПЛ
Юхименко К. А.
студентка ІІІ курсу
Науковий керівник: Тітко І. А.
доктор юридичних наук, професор,
завідувач кафедри кримінального права
та кримінально-правових дисциплін
Конституція України у ч. 3 ст. 62 закріплює, що обвинувачення не

може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. Водно-
час, особливе місце в контексті забезпечення прав і свобод людини по-
сідає заборона катування, закріплена у ст. 3 Конвенції про захист прав
людини та основоположних свобод. Тому, з метою імплементації євро-
пейських стандартів в аспекті допустимості доказів у кримінальне
провадження, необхідно дослідити практику Європейського суду з прав
людини (далі – ЄСПЛ або Суд).
Питання недопустимості доказів внаслідок порушення імперативної
вимоги заборони катування, нелюдського чи такого, що принижує
гідність, поводження або покарання, досліджували у своїх працях:
Л. П. Брич, В. Г. Буткевич, О. М. Дроздов, О. В. Дроздова,
О. Б. Комарницька, В. В. Король, Н. С. Кульчицький, Н. О. Марчук,
П. В. Пушкар, С. В. Шевчук, Ю. В. Циганюк, О. Г. Яновська та інші.
Судове рішення має ґрунтуватися виключно на допустимих доказах.
Як зазначає, Л. П. Брич допустимість як юридична властивість доказів
характеризується з точки зору законності джерела відомостей, суб’єктів
та процедури їх отримання [1, c. 255]. Водночас, основним напрямом
73
визнання доказів недопустимими в сучасній практиці ЄСПЛ є посилання
на доктрину «плодів отруєного дерева».
Варто зазначити, що завдання ЄСПЛ полягає не у встановленні вину-
ватості заявника, або безпосередньому визначенні конкретного доказу
допустимим з точки зору національного законодавства. Фундаменталь-
ним питанням, яке має вирішити ЄСПЛ при розгляді, є оцінка усіх
обставин справи щодо справедливого провадження в цілому, зокрема і
враховуючи спосіб, у який були отримані докази. Це передбачає
проведення перевірки «незаконності» доказу, а також його дослідження
в контексті порушення іншого права, гарантованого Конвенцією, з
визначенням його характеру [2, c. 58].
Отже, враховуючи концепцію доктрини «плодів отруєного дерева»,
яка полягає у тому, що якщо джерело доказів є недопустимими,
то всі докази, отримані за його допомогою, будуть такими ж, ЄСПЛ
здійснює оцінку допустимості всього ланцюжка доказів в комплексі,
а не диференційовано кожного з його складових елементів.
На основі цих стандартів, ЄСПЛ сформував послідовну позицію
відповідно до якої, докази, що були отримані із порушенням абсолютних
прав, таких, як захист від нелюдського і такого, що принижує гідність,
поводження чи катування, є недопустимими, і відповідно є «плодом
отруєного дерева».
Так, у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21.04.2011 р.
(Заява № 42310/04), Суд вказав, що, коли в осіб під час їхнього ув’язнення
з’являються тілесні ушкодження, то тягар доведення щодо часу, місця
та причин їх появи, покладається саме на органи влади. Неперекон-
ливі пояснення уповноважених органів та суперечності із висновками
експертиз довели, що жорстоке поводження, із застосуванням електрич-
ного струму, погроза вбивством вагітної дружини та нанесення тілесних
ушкоджень, яких зазнав заявник, переслідували єдину мету – заляку-
вання та приниження його гідності, і як наслідок здобуття зізнавальних
показань у вчиненні злочину, що стали «плодом отруєного дерева»
і призвели до несправедливого судового розгляду [3].
Схожий правовий висновок сформулював ЄСПЛ у справі «Юсуф
Гезер проти Туреччини» від 01.12.2009 р. (Заява № 21790/04), у якому
зазначив, що свідчення, здобуті шляхом катувань, тобто з порушенням
процесуального порядку отримання доказів – недопустимі за будь-яких
обставин, навіть якщо вони не є ключовими чи визначальними доказами
проти обвинуваченого, за умови, якщо факт катування встановлено
Судом [4].
Варто відмітити, що усі справи, що розглядав ЄСПЛ стосувалися
застосування катування чи жорстокого поводження з боку представників
влади, і переважно правоохоронних органів, однак у Рішенні від
05.11.2020 року у справі «Цвік проти Польщі» (Заява № 31454/10),
74
Суд вирішував питання чи стосується положення ст. 3 Конвенції доказів,
які були отримані від третьої сторони внаслідок жорстокого поводження
приватних осіб до заявника. Пан Цвік був засуджений за торгівлю
наркотиками, а ключовим доказом сторони обвинувачення виступив
протокол свідчень заявника, які були отримані та записані на аудіока-
сету, внаслідок його викрадення та тримання в заручниках суперниць-
ким злочинним угрупуванням із застосуванням до нього катування та
поводження, що принижувало гідність [4]. Таким чином, ЄСПЛ визнав
протокол із зафіксованими даними аудіокасети недопустимим доказом,
як «плоду отруєного дерева», що призвело до несправедливого судового
розгляду й порушення ст. 3 та 6 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод.
Таким чином, аналізуючи рішення ЄСПЛ, можна зробити висно-
вок про те, що доктрина «плодів отруєного дерева» набула поширення
у правозастосовній практиці. Водночас, заборона катування, нелюдсь-
кого чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання
є абсолютним правом особи, що в жодному разі не може бути обмежене,
а докази здобуті на підставі такого поводження є «плодом отруєного
дерева», що призводить до несправедливого судового розгляду.
1. Брич Л. П. Застосування практики Європейського суду з прав
людини як джерела права оцінки допустимості та достовірності
доказів у кримінальних провадженнях в Україні. Науковий вісник
Львівського державного університету внутрішніх справ. 2016.
№ 2. С. 253-266.
2. Циганюк Ю. В. Доктрина «плодів отруєного дерева» у кримі-
нальному процесуальному законодавстві України. Вісник кримінального
судочинства. 2019. № 2. С. 54-67.
3. «Нечипорук і Йонкало проти України»: рішення Європейського
суду з прав людини від 21.04.2021 року (заява № 42310/04).
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_683#Text (дата звернення
12.12.2021)
3. «Юсуф Гезер проти Туреччини»: рішення Європейського суду
з прав людини від 01.12.2009 року (заява № 21790/04). URL: https://
international.vlex.com/vid/yusuf-gezer-v-turkey-564835782
4. «Цвік проти Польщі»: рішення Європейського суду з прав людини
від 05.11.2020 року (заява № 31454/10). URL: https://www.echr.com.ua/
translation/sprava-cvik-proti-polshhi/
75
НАПРЯМ 5. ТРУДОВЕ ПРАВО ТА ПРАВО
СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ УКРАЇНИ

ЩОДО ЗДІЙСНЕННЯ ВИПЛАТ ПРАЦІВНИКАМ
ПРИ ЗВІЛЬНЕННІ
Можечук Л. В.
доктор філософії, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін,
т.в.о. начальника відділу організації наукової роботи
Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ
м. Дніпро, Україна
В умовах сьогодення, як показує судова практика, все більшої

актуальності набуває питання щодо реалізації працівниками права на
здійснення їм відповідних виплат при звільненні. Судова практика
України з даного питання має певні особливості, що в першу чергу
пояснюється специфікою самих трудових відносин. Аналізуючи окремі
судові рішення, можна говорити і про проблемні питання, які досить
часто зустрічаються на практиці і пов’язані із різним застосуванням
суддями норм трудового права. Так, одним зі спірних питань наразі є
визначення суми відшкодування, обчисленого, виходячи із середнього
заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Як зазначає Губська О. вимогу про відшкодування середнього
заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не слід плутати із
вимогою про відшкодування середнього заробітку за час вимушеного
прогулу. Ці вимоги мають різну правову природу і походять із різних
обов’язків роботодавця, а тому, відповідно, мають різне правове регулю-
вання. Так, відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні
працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства,
установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у
день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не
пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником
вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при
звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово
повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору
про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або
уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій
статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
76
Відповідно до статті 117 КЗпП України передбачено, що у разі
невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних
звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП
України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа,
організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за
весь час затримки по день фактичного розрахунку. Таким чином,
законодавство покладає на підприємство, установу, організацію
обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок,
виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого
обов’язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України
відповідальність.
Іншим проблемним питанням для судів, які розглядають позовні
вимоги осіб, які проходили публічну службу, в тому числі і
військовослужбовців, стосовно стягнення із відповідача середнього
заробітку як за час затримки розрахунку, так і середнього заробітку за час
вимушеного прогулу, є питання можливості стягнення з відповідача на
його користь грошової компенсації за неотримане під час проходження
військової служби речове майно. Щодо наявності правових підстав для
застосування до цих правовідносин статей 116, 117 КЗпП України у разі
невиплати військовослужбовцям грошової компенсації вартості за
неотримане речове майно мала місце різна практика національних судів.
Позиція Верховного Суду передбачає, що речове забезпечення не має
характеру винагороди за виконану працю, а спрямоване насамперед
на задоволення потреб військовослужбовців під час несення ними
військової служби. Речове майно може бути різноманітним: майном
особистого користування (предмети військової форми одягу, взуття та
спорядження, які видаються у власне користування військовослуж-
бовців) та інвентарним майном, яке є власністю військової частини та
використовується особовим складом тимчасово під час проведення
спеціальних робіт, несення бойового чергування, варти тощо. Щодо
правової природи компенсації за неотримане речове майно, судова
палата Верховного Суду вважає, що таку слід розглядати як особливий,
окремий вид належних військовослужбовцю сум. Отже, компенсація
вартості за неотримане речове майно належить до складу належних
звільненому працівникові сум у розумінні статті 116 КЗпП України [3].
Досить часто зустрічаються випадки щодо порушення роботодавцем
строків видачі працівникові трудової книжки при звільненні. Порядок
видачі трудової книжки після звільнення регламентований окремим
нормативним документом – Інструкція про порядок ведення трудових
книжок працівників, затверджена наказом Міністерства праці України,
Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту
населення України від 29 липня 1993 року № 58, зареєстрована в
Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 року за № 110.
Так, відповідно до пункту 4.1. зазначеної Інструкції встановлено, що
77
власник або повноважений ним орган зобов’язаний видати працівнику
його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про
звільнення [4]. Відповідно до частини 5 статті 235 КЗпП України у разі
затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого
ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час
вимушеного прогулу [3].
Аналізуючи постанову Верховного Суду 09.09.2021 по справі
№ 360/3096/20 щодо несвоєчасності видачі трудової книжки праці-
вникові Національної поліції України та виплати йому відповідної
компенсації слід звернути увагу на такі аспекти. Так, згідно позиції
Верховного Суду, чинне законодавство передбачає право працівника на
зміну дати звільнення у зв`язку із затримкою видачі трудової книж-
ки. Іншої відповідальності власника або уповноваженого ним органу,
а також інших, в тому числі і додаткових, гарантій для працівника
правова норма не передбачає. Не передбачені вони і рештою чинних
нормативно-правових актів. Законодавство не передбачає, що за час
затримки видачі трудової книжки за працівником зберігається місце
роботи і цей період вважається таким, що дає працівникові право на
відпустку. Таким чином, відсутні підстави для стягнення на користь
працівника компенсації за невикористані дні відпусток [1].
Таким чином, аналізуючи судову практику України, наразі є по-
треба у внесенні відповідних змін до нормативно-правових актів
для врегулювання окремих питань відшкодування працівникам виплат
при звільненні.
1. Виплата компенсації за невикористані дні відпустки за час
затримки видачі трудової книжки при звільненні: постанова КАС ВС.
URL: https://sud.ua/ru/news/sudebnaya-praktika/213811-viplata-kompensat-
siyi-za-nevikoristani-dni-vidpustki-za-chas-zatrimki-vidachi-trudovoyi-
knizhki-pri-zvilnenni-postanova-kas-vs (дата звернення: 02.12.2021).
2. Кодекс законів України про працю: Закон України від 10.12.1971
№ 322-VIII \ Верхова Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/322-08/conv#n1255 (дата звернення: 02.12.2021).
3. Практика Верховного Суду під час розгляду спорів, пов’язаних із
несвоєчасним розрахунком при звільненні та стягненням середнього
заробітку за весь час затримки. URL: https://supreme.court.gov.ua/
supreme/pres-centr/zmi/1108198/ (дата звернення: 02.12.2021).
4. Про затвердження Інструкції про порядок ведення трудових
книжок працівників. Мінпраці України (до1997р.), Мін’юст
України, Мінсоцзахист; Наказ, Інструкція від 29.07.1993 № 58.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0110-93#Text (дата звернення:
30.10.2021).
78
НАПРЯМ 6. ЗЕМЕЛЬНЕ, АГРАРНЕ,
ЕКОЛОГІЧНЕ ТА ПРИРОДОРЕСУРСНЕ ПРАВО
ПРОБЛЕМИ ОРЕНДИ ЗЕМЕЛЬ

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
Рибачек В. К.
кандидат юридичних наук, старший викладач
Київський інститут інтелектуальної власності та права
Національного університету «Одеська юридична академія»
Горбатюк Я. О.
студент ІІ курсу
Київський інститут інтелектуальної власності та права
Національного університету «Одеська юридична академія»
Як свідчать статистичні дані, впродовж лише 2 років (2015 – 2017 рр.)

в Україні здійснено 3,6 млн транзакцій зі зміни власника/користувача
земельної ділянки, причому 89,5 % з них стосувалися саме сільського-
сподарських земель. Рух земельних ділянок відбувається шляхом орен-
ди, набуття спадщини, купівлі-продажу, дарування, емфітевзису (право
користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських
потреб), іпотеки. Цікаво, що 76,1 % транзакцій сільськогосподарських
земель припадав у цей період саме на оренду [1] . Право оренди земельної
ділянки – це засноване на договорі строкове платне володіння і корис-
тування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження
підприємницької та іншої діяльності. Слід підкреслити, що оренда – це
найпоширеніший та найменш затратний спосіб використання сільського-
сподарських угідь, при цьому найоптимальнішою, як правило, виступає
середньострокова оренда: на 6-10 років. На сьогоднішній день у
власності громадян близько 20 млн га сільськогосподарської землі, яка
перебуває в оренді у фермерів різного рівня. Власники – це, як правило,
селяни похилого віку, які здають свої паї в оренду за ціною від 1000
до 4000 грн (залежно від місця, якості ґрунтів, інфраструктури довкола
та інших факторів) за 1 га щороку[2].
Згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законо-
давчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського
призначення» від 31.03.2020, з 1 липня можуть продаватися виключно
землі сільськогосподарського призначення приватної форми власності.
79
Винятком є можливість громадян викупити земельні ділянки, які
належать їм на праві постійного користування, на праві довічного
успадкованого володіння або оренди (якщо така оренда виникла шляхом
переоформлення права постійного користування до 2010 р.), із державної
або комунальної власності, якщо такі земельні ділянки були надані їм для
ведення селянського (фермерського) господарства[3].
Із запровадженням нових правил обігу земельних ділянок сільського-
сподарського призначення власників, землекористувачів та потенційних
покупців таких ділянок, крім питань, пов’язаних з їх придбанням, також
турбує подальша доля оренди чи емфітевзису. Особливо актуальне
це питання для землекористувачів, які не можуть придбати земельні
ділянки сільськогосподарського призначення до настання чергового
етапу відкриття ринку землі у 2024 р. або взагалі не можуть бути власни-
ками таких ділянок з огляду на запроваджені законодавчі обмеження.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оренду землі», оренда
землі – це засноване на договорі строкове платне володіння і користу-
вання земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведе-
ння підприємницької та інших видів діяльності, а об’єктами оренди є
земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних
осіб, комунальній або державній власності. Невід’ємною частиною
оренди землі є договір оренди землі, що відповідно до ст. 13 Закону
України «Про оренду землі» являє собою договір, за яким орендодавець
зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння
і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використову-
вати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного
законодавства. З цього визначення випливає питання, то хто ж такі
орендодавець та орендар? Статті 4 та 5 зазначеного вище закону надають
відповідь на це питання. Орендодавцями земельних ділянок є громадяни
та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або
уповноважені ними особи, а орендарями земельних ділянок є юридичні
або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право
володіння і користування земельною ділянкою [3].
Після відкриттям ринку землі сільськогосподарські ділянки можна
продавати, навіть якщо вони передані в довгострокову оренду.
Водночас орендар має переважне право на купівлю цієї землі, а недо-
тримання процедури переважного права може закінчитися для власника
судовою тяганиною.
Перебування земельної ділянки в оренді суттєво ускладнює процес
її відчуження, адже для недопущення можливих зловживань з боку
власника такої ділянки, спрямованих на порушення переважного права
орендаря на її придбання, законодавець одночасно зі зняттям мораторію
на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення
запровадив низку юридичних механізмів.
80
По-перше, у ч. 3 ст. 130-1 Земельного кодексу України передбачено
ускладнену процедуру реалізації переважного права купівлі земельної
ділянки сільськогосподарського призначення з залученням нотаріуса, яка
проходить таким чином:
– не пізніше, ніж за 2 місяці до запланованої дати продажу влас-
ник земельної ділянки має подати нотаріусу, який буде здійснювати
посвідчення договору купівлі-продажу, заяву про реєстрацію наміру її
продажу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно разом
з проектом договору;
– нотаріус шляхом направлення відповідного листа повідомляє
орендаря про намір власника земельної ділянки продати її, умови
продажу та пропонує йому скористатися своїм переважним правом;
– у випадку, якщо орендар має намір скористатися цим правом, він
має протягом місяця з дати отримання відповідного повідомлення від
нотаріуса повідомити останнього про бажання придбати земельну
ділянку на умовах, запропонованих власником. У такому випадку
протягом місяця з дня отримання повідомлення від орендаря нотаріус
призначає день і час укладення договору купівлі-продажу земельної
ділянки між власником і орендарем;
– якщо орендар не повідомив у зазначений вище строк про своє
бажання скористатися переважним правом, або відмовився від нього, або
не з’явився у призначений нотаріусом день і час для укладення договору
купівлі-продажу, вважається, що він втратив своє переважне право,
і власник може продати земельну ділянку іншій особі.
При цьому у разі зміни власником земельної ділянки ціни чи інших
умов договору купівлі-продажу ця процедура розпочинається заново, що
унеможливлює виникнення ситуації, коли власник земельної ділянки
штучно завищує ціну продажу, яка пропонується орендарю, для того,
щоб останній відмовився від свого переважного права, а потім продає
ділянку за зниженою ціною іншій особі.
По-друге, у ст. 131 Земельного кодексу України законодавець встано-
вив певні обмеження у відчуженні земельних ділянок сільського-
сподарського призначення, що перебувають в оренді, в інші способи,
ніж купівля-продаж. Такі ділянки можуть відчужуватися за договорами
дарування, довічного утримання, спадковим договором лише на користь
іншого з подружжя або родичів, а їх міна (крім обміну у межах масиву
земель сільськогосподарського призначення), внесення до статутного
капіталу юридичної особи чи передача у заставу можуть здійснюватися
лише за згоди орендаря [4].
Отже, питання оренди землі в Україні у період становлення ринку
земель сільськогосподарського призначення є надзвичайно важливим.
В умовах сьогодення увагу необхідно приділити питанням не
тільки юридично правильному оформленню документів при оренді
81
сільськогосподарських земель, а особливо, подальшому нагляду за
раціональним використанням та доглядом за цими землями.
Закон України від 28.04.2021 р. №1423-IX «Про внесення змін до
деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи упра-
вління та дерегуляції у сфері земельних відносин» не тільки визна-
чив нові правила реалізації переважного права купівлі земельних ділянок
сільськогосподарського призначення, а й передбачив декілька новел у
правовому регулюванні оренди та емфітевзису[5].
Так, у ч. 5 ст. 93 Земельного кодексу України передбачено, що право
користування (оренда чи емфітевзис) земельною ділянкою сільського-
сподарського призначення може відчужуватися, передаватися у заставу
її користувачем без погодження з власником такої земельної ділянки,
крім випадків, визначених законом, зокрема, у разі, якщо земельна
ділянка перебуває у державній чи комунальній власності. Передача права
користування у такому випадку має здійснюватися за письмовим
договором і підлягає державній реєстрації у Державному реєстрі речових
прав на нерухоме майно.
А ч. 4 ст. 102-1 Земельного кодексу України передбачена можли-
вість для емфітевтів щодо передачі ними земельної ділянки в оренду
без погодження з власником, тільки якщо у договорі про надання права
користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб не
встановлено заборону про передачу емфітевтом такої земельної ділянки
в оренду. Хоча передача в оренду у такому випадку можлива на строк,
що не перевищує строк договору емфітевзису, і не надає орендарю
переважне право на придбання земельної ділянки[5].
Таким чином, вказані законодавчі зміни підсилюють права земле-
користувачів, при цьому оренда та емфітевзис продовжують бути одними
з оптимальних правових титулів для володіння земельними ділянками.
1. Нізалов Д. Стратегія земельної реформи в Україні до 2022 року.
URL: https://voxukraine.org/strategiya-zemelnoyi-reformi-v-ukrayini-do-
2024-roku/ (дата звернення: 13.12.2021).
2. Про оренду землі: Закон України від 6. 10 1998 р. № 161 – XIV.
(зі змінами станом на 28.10.2021). Відомості Верховної Ради України.
1998. №46-47. Ст.:280. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/161-
14#Text (дата звернення 13.12.2021).
3. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
умов обігу земель сільськогосподарського призначення: Закон України від
31.03.2020 р. № 552-IX. Відомості Верховної Ради України.
2020. № 20.Ст.142. URL: https: //zakon.rada.gov.ua/laws/show/552-20
(дата звернення 13.12.2021).
82
4. Земельний кодекс України (зі змінами станом на
26.11.2021). Відомості Верховної Ради України. 2002. № 3-4. Ст. 27.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2768-14#Text /(дата звернення
13.12.2021).
5. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних
відносин: Закон України від 28.04.2021 р. № 1423-ІХ. Голос України
від 26.05.2021. № 96.
83
МІЖНАРОДНА
НАУКОВО-ПРАКТИЧНА КОНФЕРЕНЦІЯ
«АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВИХ НАУК

В ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОМУ ВИМІРІ»
17–18 грудня 2021 р.
м. Харків
Видавник – ГО «Асоціація аспірантів-юристів»
Поштова адреса: 61052, Харків-52, а/с 10664

Електронна пошта: aau.kh.conference@gmail.com,
www.lawgraduate.org.ua, Телефон: 099 702 74 87
Підписано до друку 20.12.2021 р. Здано до друку 21.12.2021 р.
Формат 60х84/16. Папір офсетний. Цифровий друк. Ум.-друк. арк. 4,88.
Тираж 100 прим. Зам. № 2112-21.
84

Current Problems of Legal Sciences 2021 (Kapkan, p.63)

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Current Problems of Legal Sciences 2021 (Kapkan, p.63)

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Асоціац ія ас пір анті в -ю ристів

«АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВИХ НАУК

17–18 грудня 2021 р.

А43 Актуальні проблеми правових наук в євроінтеграційному

Видається в авторській редакції. Редакційна колегія Асоціації

У виданні зібрані тези, подані на міжнародну науково-практичну

НАПРЯМ 1. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

НАПРЯМ 2. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОГО

НАПРЯМ 3. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРОЦЕС,

НАПРЯМ 4. КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС

НАПРЯМ 5. ТРУДОВЕ ПРАВО

НАПРЯМ 6. ЗЕМЕЛЬНЕ, АГРАРНЕ,

ДЕЯКІ АСПЕКТИ МЕХАНІЗМУ ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ

В останні роки проблема порядку виконання рішень Конституційного

СПІВВІДНОШЕННЯ ДИСЦИПЛІНАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Одним із важливих елементів конституційної судової реформи, яка

У більшості робіт вчені, які переймаються проблематикою корупції,

ОСНОВНІ АСПЕКТИ УГОДИ ПРО АСОЦІАЦІЮ,

В зв’язку з завершенням у 2008 році терміну дії Угоди про

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СОМАТИЧНИХ

Поряд з розвитком таких наук, як біологія, хімія, медицина тощо, а

ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДРОЗДІЛІВ ДЕРЖАВНОЇ ВИКОНАВЧОЇ

Сучасні процеси реформування системи органів юстиції, зміни

ОСОБЛИВОСТІ НОВОЇ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ПРОЦЕДУРИ

Інститут публічних закупівель у тому вигляді, в якому він зараз існує,

З розвитком господарських відносин, все актуального значення

СПІВВІДНОШЕННЯ ВМОТИВОВАНОСТІ СУДОВОГО

В умовах реформування процесуального законодавства актуалізу-

Задатки підприємництва на території України з’явились ще за часів

Діти є особливою соціально вразливою групою населення, які

Ефективність відновлення судовими органами порушених прав зале-

ЗАСТОСУВАННЯ МЕТОДУ РЕКОНСТРУКЦІЇ В ДІЯЛЬНОСТІ

З метою ефективної протидії кримінальним правопорушенням існує

Ще досить давно при розкритті злочинів почав використовуватися

«КОНФЛІКТНА СИТУАЦІЯ» ЯК ОСНОВА ПРОТИДІЇ

Будь-яке кримінальне правопорушення, маючи ситуаційну природу,

Фінансове розслідування – це всебічне вивчення фінансово-

Актуальність зазначеної теми зумовлена тим, що в умовах розвитку

Норма ст. 281 Кримінального процесуального кодексу України

ЩОДО АКТУАЛЬНОСТІ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ

На мою думку, XXI століття – століття інформації. Інформація нас

ПОРУШЕННЯ ЗАБОРОНИ КАТУВАНЬ ЯК ПІДСТАВА

Конституція України у ч. 3 ст. 62 закріплює, що обвинувачення не

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ УКРАЇНИ

В умовах сьогодення, як показує судова практика, все більшої

ПРОБЛЕМИ ОРЕНДИ ЗЕМЕЛЬ

Як свідчать статистичні дані, впродовж лише 2 років (2015 – 2017 рр.)

«АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВИХ НАУК

Видавник – ГО «Асоціація аспірантів-юристів»

Поштова адреса: 61052, Харків-52, а/с 10664

You might also like