Сергій Лущик

СИНДРОМ
ВІЛЬНОГО ПАДІННЯ
РОМАН

ВИДАВНИЦТВО АНЕТТИ АНТОНЕНКО

ЛЬВІВ
УДК 82-32
Л-87

Сергій Лущик
СИНДРОМ ВІЛЬНОГО ПАДІННЯ
Роман

Іво — самотній інтроверт, який прагне переосмислити своє життя в провінції.

Він переїздить до міста, щоб втекти від реальності та позбутись нав’язливих
спогадів. У нього посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), нездійснені
мрії й велика колекція прочитаних книг. І тут його чекає несподівана при-
года. Багата уява перетворює його на детектива, який береться за пошуки
таємничої Єви. Чи знайде Іво свою Єву, а водночас і себе?
У тексті чимало алюзій, прихованих і явних цитат, тимчасових зупинок
сюжету і поетичних пауз, парадоксів, гіркої іронії, часто — гра слів та
сенсів, «текст у тексті». На думку редактора і видавця, перед вами не лише
багатообіцяючий літературний дебют, ви поринете в особливу історію
несподіваних і мистецьких відкриттів. А неймовірний талант оповідача
просто зачарує.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати,

перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та
будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без
попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

© Сергій Лущик, текст, 2022

ISBN 978-617-7654-98-7 © Видавництво Анетти Антоненко, 2022
Ця історія — літературний твір. Посилання на
історичні події та реальних людей або реальні
місця є частиною авторського домислу.
Персонажі, місця й події створені уявою
автора, і будь-яка подібність до дійсних подій,
місць або осіб, живих або мертвих, — випад-
кова.
Ain’t no sunshine when she’s gone
Bill Withers

There was dust on the man

in the black long coat
Bob Dylan

I can’t get it right

Get it right
Since I met you
Muse

Nathless I have been

a tree amid the wood
Ezra Pound

вікно повне невидимих гостей

долоня повна недотикання
Ірина Шувалова
 1

Мене везли головою вперед. Бо ногами вперед везти

не можна. Вони казали, що ногами вперед везти ще
рано, що ногами вперед виносять з хати. Вони казали,
що ногами вперед виносять із хати в останню путь. Вони
так і казали — в останню путь.
Вони, взагалі, багато говорять.
Мерехи світла, мерехтіння пам’яті. Я маю забути це.
Я маю не пам’ятати останні півгодини. Мій організм має
захистити себе. Психіка має витіснити останні півгодини.
Тридцять клятих хвилин.
Хтось розірвав мені гомілку — праву. Я не відчуваю пра-
вого стегна, не відчуваю усього тазу. Правий бік живота —
наче його ніколи не існувало. Скільки ножових поранень
поміж ребер? Чи це не ніж? Наче джгутом перетягнена
шия. Джгут закручений довкола палиці. Джгут із шкіри,
пасок — як зашморг. Ні, це не запах сірки, і ні, не хлору, це
запах плавленої пластмаси, розжареного металу, липкої
ґуми, людських тіл.
Вони казали: досить.

Головою вперед. Це ж треба таке. Це щоб уже повністю

відбити мізки. Головою вперед — бо п’яти, виявляється, —
значно важливіші.
Пасма темряви. Пасма спогадів. Психіка вже починає
витісняти. Я провалююсь у подушку, у каталку, у напівсон.
Я провалююсь у дитинство: польотом горлана, пірнанням
чайки. Я провалююсь до тебе, у тебе, я просто провалююсь.
Але ж, як то там? Кран, Коран, айран? — ні-ні-ні — Арон,
Онан, Кіліан? — як то його? — Кокрейн — так! — точніше,

9
Кокран* — про нього тут, здається, не чули. Та чому чув
про нього я?

Кахель, кахель, стіна, стіна, стеля, лампочки, чиїсь

голови, моя голова — наче пейотлем одурманена, знайо-
мі-незнайомі голоси, ехо-відлуння — в голові — наче крик
Едварда Мунка, наче крик Альбера Камю в мить автотрощі.
Наче яблуко замість голови.
Мої зволожені очі відчувають прохолоду, легкий віте-
рець обдуває мої очі, моє невидиме поранення. Приємна
прохолода. Як від холодного каменя. Як від росту тра-
винки. Як від першої краплі дощу, коли серце починає
тріпотіти, бо треба вже десь ховатися.
Тріск коліщаток еніґми, попискування коліс каталки
(чи то візочок? каталка: ка-тал-ка — ріже слух, як і попис-
кування її коліс, зрештою), рипіння гумових капців об
кахель приймального, тертя, сила тертя і сила притягання.
Запах поту та медикаментів. Але — і це не дивно — запах
зараз може бути спотвореним.
Я згадую танатонавтів Вербера**, я згадую Тибетську
й Єгипетську книги мертвих, я згадую навіть Лінкольна***
* «Кокран» (англ. Cochrane) — міжнародна некомерційна організа-
ція, яка вивчає ефективність методів лікування через доказову ме-
дицину. Названа на честь А. Кокрана (1909 — 1988), британського
дослідника-медика, який зробив великий внесок у розвиток епіде-
міології. Результатом праці десятків центрів організації по всьому
світі є систематичні огляди, де переважно застосовано мета-ана-
ліз певних проблем і питань. Кокранівська бібліотека — найбільш
цитований ресурс із медичної тематики у Вікіпедії, наступні після
неї за цим показником — «The New England Journal of Medicine» і
«The Lancet». (Тут і далі — примітки редактора).
** Бернар Вербер — сучасний французький письменник і філо-
соф єврейського походження, автор всесвітньо відомих романів у
жанрі наукової фантастики, серед яких «Танатонавти» (1994) про
смерть і потойбіччя.
*** «Лінкольн у бардо» — роман американського письменника
Джорджа Сондерса, за який автор отримав Букерівську премію у
2017 році.

10
у бардо. Багато чого іншого згадую: як батько наздог-
нав мене цеглиною під ліве око, щоб не бігти; як пахне
латунь, алюміній і тісто від самогонного апарата; згадую
улюблену фразу з дитинства: нема нічого! Як із братом
наввипередки: ти, ти — твоя очередь іті. Чомусь виника-
ють тільки негативні спогади. Чому? Адже багато було й
доброго. Гарне дитинство. Краще, ніж у багатьох.

Що ж сталося? Я ж знайшов її. Відшукав!

Знайшов Єву! Ех, замало букв, замало звуків, щоби роз-
тягувати це ім’я по-гумберт-гумбертівськи. Віднайшов
її, я ж іще той природжений шукач, іще та біфуркована
гілочка дерева: де пальцем тицьну — там копай. Знаєте,
ми полювали за іменами. «We the future»...*
І тоді у моменти психофізичного напруження гемангі-
ома у вигляді ромба на лівій долоні пульсує, наливається
кров’ю, набрякає, неприємно болить, надає відчуття дис-
комфорту, відчуття тиску, відчуття стороннього тіла. Ниє.
Коли у такі моменти болить голова — варто думати про
головний біль напруги. (А ви ще досі вважаєте, що є такі
діагнози: ВСД, ДЕП, НЦД і астено-невротичний синдром?
Тоді мені до вас.)
У таких випадках піднімаю руку догори, задля вивіль-
нення. Щоб зменшити набряк. Збоку я можу здаватись
диваком із піднятою догори рукою. Гемангіома. Це така
доброякісна пухлина. Родима пляма. Винна пляма. Пора-
нення із попереднього життя. Хтось прострелив мою ліву
кисть наскрізь: кулею або ж стрілою, хтось прошив її кинд-
жалом, списом, цвяхом, палицею — та будь-чим. Якось
я перелазив через паркан і натикнувся нею об гострий
виступ штахети. Перше свідоме поранення. Етюд у кри-
вавих тонах.
* Слова з пісні «Dreams» американського реп-виконавця «The
Game».

11
 Гемангіома. Я пригадую Ясунарі Кавабату, здається,
у нього десь є про це. Руку догори — хай працює сила
тяжіння.
Кавабата (здається, «Країна снігу» чи «Журавель із тися-
чею крил»), кава й ватра, чіабата із шинкою — у парку
Політехнічного. Скоро прийде свято на мою вулицю Морг*.
Пост мортем. Чи мою Александерплятц**. Чи, чи... забув,
де жив Леопольд Блум. Кавабата. Йа-су-на-рі. Я майстер
гри у бісер, ні — у ґо, ні — я завжди грав тільки у футбол (з
1860 року?), і трохи в покер (ще той покерфейс конеподіб-
ний); трохи грав у класику, у латиноамериканського кон-
структора. Чую знайомий голос, це він, дідько, це він! Мій
рятівник. Та водночас чутно: рипіння коліс, попискування
капців, спів щиглика, цокіт шестерень еніґми, шурхіт сто-
рінок з історії хвороби і перерозподілу розділів із книжки
Кортасара, проходження душ мертвих альпіністів крізь
ландшафт, крізь мозкові нетрі моєї любої Ельфріде Єлінек.
Чую: він непритомніє (це перекладаю автоматично, бо
тут у нас кажуть: «тєряє сознаніє» або «отключаєца»), чую:
цок-цок-цок — це коліщатка еніґми, це тріск застигання
магми, це починає працювати витіснення...

«А зараз я тобі розповім про психологічні механізми

захисту» — так він тоді сказав. Так він говорив. Ми пере-
йшли на ти одразу, на першій зустрічі. Він сказав, що так
легше працювати, так простіше налагодити зв’язок. Я
ніколи не проти перейти на ти. Ми плюс-мінус однако-
вого віку. На той час я розпрощався із усіма друзями...
назавжди.
* Оповідання Едгара Аллана По «Вбивства на вулиці Морг» (1841).
** Нім. Alexanderplatz — площа у центрі Берліна; «Berlin
Alexanderplatz. Die Geschichte vom Franz Biberkopf» (1929) — роман
німецького письменника Альфреда Дебліна

12
 Так, постійно повертраю не туди. Найпоширеніші меха-
нізми захисту: витіснення, раціоналізація, проекція, уни-
кання, сублімація («Моє улюблене!» — казав він) та інші.
Скільки людей — стільки механізмів.
А мій найулюбленіший, він і найпримітивніший, спосіб
захисту — сон.
Я проспав половину життя.
Він мене вчив відчувати запаморочення від перепа-
дів горизонту, вчив придивлятися доцільніше, я потім
навіть констатував: «Знаєш, так можна взріти і видиму
частину бога». «Кожен за собою хоче залишити відбиток,
аби потім самоідентифікуватися» — констатував я іншим
разом. «Опирайся на внутрішні відчуття. Якщо треба —
роби паузу».

Я часто блукаю околицями, чужими для мене, і від нега-

тивного самоналаштування дражню всесвіт, обзиваючи
його perpetuum mobile, бо він постійно перед очима мая-
чить, маячить-і-маячить, подразнюючи мого внутріш-
нього аміша, ніби я десь із Огайо сюди приїхав, бентежачи
моє внутрішнє відчуття indie, ніби я нетутешній. Ніби
запроданець якийсь із Комптона*. «Game, tell ‘em where
you from — nigga, Westside»**.

На моїх прогулянках не видно і не чутно падіння

інжиру, навіть падіння яблук чи груш, ані цокоту коня-
чих копит, ані гавкоту собачні, ані навіть падіння людей
(колись я натрапляв на вірш одного маловідомого автора
про падіння голів із лобами відтінку цинобри, добрий
вірш). А я хотів би чавити плоди — плоди інжиру, а не

* Роман «Запроданець» Пола Бітті. Букер 2016 року.

** Слова з пісні «Westside Story» американського реп-виконавця
«The Game».

13
яблук, і не груш, хіба — яблук-голів, груш-тіл, і розшиф-
ровувати архетипи від контурів розчавленого плоду, наче
пляму Роршаха, наче кавову гущу. Я міг би сказати собі:
давай їх надкушувати, надкушувати і кидати обгризки
посеред дороги, щоби їх чавив той рідкісний транспорт,
що їздить селом. А всесвіт — як маятник Фуко — туди-
сюди, туди-сюди.
Тоді — кидаючи недоїдки на дорогу — а у моєму селі
вона була асфальтована — я вже любив фразу «нема
нічого», тоді ще баба-гадалка язиком не вилизувала страх,
що засів у очах, наче стороннє тіло, наче та сокира застря-
гла у твоєму спогаді, деліріозна клята сокира, яка своїм
обухом пробивала голову батькові, тоді ще дід-віщун із
сусіднього села не кодував від алкоголізму, а заразом і від
критичного мислення, тоді було все по-іншому.

Голос мого рятівника, мого терапевта, запитав: «...

цікаво, пір’я того птаха, котрий все-таки долетів до сере-
дини Дніпра, таке ж легендарне?» Він таке ніколи не питав
би. Його голос знову: «Що сталося?» Скажіть мені, що ста-
лося?
Він мені казав: «Є grande littérature — є белетристика,
є домашня кухня — є висока кухня: ресторанна, міш-
ленівська, і є пострадянська медицина — а є доказова
медицина». Мені ж не знати... я їду головою вперед — до
світлого майбутнього. Доказову медицину у нас сміливо
можна вважати високою.

Батько казав: «іді налі», так і казав: «іді налі». Це озна-

чає «іди й налий». Чекушка, пляшка, літра, на місці, із
собою, на запис, у чорний список, у простий список. Тому,
коли не було нічого наливати, і після дзвінка у двері, після
мого «хто там?» і їхніх «свої!», було за превеличезне щастя
кричати: «нема нічого!»

14
 То куди це мене везуть? Дідько, куди везуть? І чи довго
ще? Я вже втомився. Згусток знесилення. Безкінечний
коридор приймального. Здається, до ліфта, бо хтось ска-
зав: «везіть до реанімації, на четвертий поверх». Я почува-
юсь злодюжкою Мартіном*, який розпростерся на кам’я-
ному острові посеред океану. Почуваюсь островом посеред
океану. Атолом. Авесалом! Авесалом! — я почуваю себе
недоумком із Йокнапатофи**.
Вчитися ховатися у тіні летючого змія, у тіні вільного
падіння листочка, стати тінню. Діагностика розладу у згині
листочка. Я там — нічне жахіття лелеки марабу***, відго-
мін тіла захеканого. Я єсмь мрія.
Вчитися питати у квітки, чи бачить вона мертвих, чи
чує ефект колібрі**** — у моєму диханні, у своєму корінні,
вчитися питати у мертвих, чи бачать вони бодай обриси
квітів. Це основна функція реанімаційного відділення.
Напевне.
Терапевт перепитував: «Що сталося, хтось мені роз-
каже?!» Агов, хтось мені розкаже? Чи як?
Терапевт перепитував: «феномен Фенікса? — ні, не чув
про такого. Феномен Фенікса у поведінці? — ні, не натра-
пляв на такий феномен ніде». А я ж то сміюся про себе:
звісно, не чув, бо я вигадую тут на ходу: цей феномен наче
сокіл (чи інший хижий птах) заборсався у гербі мого імені,
у купці попелу предків, він наче скелет архіоптерикса — у
сімейній шафі тиняється.

* «Pincher Martin» (1956) — алегоричний роман Вільяма Голдінга.

** Йокнапатофа — вигадана округа на півдні США, де розгорта-
ються події більшості творів Вільяма Фолкнера. Походить від двох
слів індіанського народу чікасо: «Yocona» і «petopha», що означає
«розкол землі».
*** «Marabou Stork Nightmares» (1995) — роман сучасного шот-
ландського письменника Ірвіна Велша.
**** Ефект колібрі — щось на кшталт ефекту метелика. (Прим. авт.).

15
 Коли не можу заснути — перераховую собі країни за
алфавітом, і рідко доходжу десь до Литви-Латвії-Ліберії.
Якщо все-таки добираюсь до Японії-Ямайки (коли украї-
нізованим варіантом перераховую) чи до Замбії-Зім-
бабве (коли англійською), то перемикаюсь на нобелів-
ських лавреатів із літератури. І завжди не можу згадати
їх усіх, застрягаю на цифрі 100-105, а потім картаю себе,
переглядаючи список у Вікіпедії, як можна забути Памука
(як учора, для прикладу) чи Єйтса (як було цими днями).
І каталка везе мене у майбутнє, я вже на рівні Данії-До-
мініки-Джибуті, але не засинаю.

І я розказував йому — тому, чий голос чую неподалік:

тебе колись переслідувало сновидіння? Бо мене переслі-
дує. Мені постійно, вже років із десять, раз на декілька
тижнів сниться якийсь заміський маєток із Вустерширу,
але він стовідсотково десь за Києвом. І на базі того маєтку
кафедра дерматології медичного університету. І я блукаю
садами, прибудовами, коридорами, поверхами — шукаю
викладача, аби скласти залік. Не складу іспит — виженуть
із ВНЗ. І щоразу я нікого не знаходжу. Щоразу там суцільна
порожнеча. Іноді з’являється котяча посмішка. Іноді —
різні елементи висипу, фото із дерматологічних атласів
(знаєте, це ті атласи, у яких чорними прямокутниками
сховані очі).

Цікаво — більше нічого не каже, його такі пересліду-

вання не турбують.
А мене — так. Я напав на слід Єви тиждень тому.
Прикинувся ґонзо-журналістом, наче я із Веґаса. А
насправді — ґонзо-детектив. Патологічний брехун. Син
бутлеґера.

16
 Шукаю Єву. Втікаю від старозавітної Ліліт. Чорнокрилої
Ліліт. Помираю на каталці десь у дикій глушині.

Знаєте, це місто могло б називатись Детройтом. Але

хід історії колись пішов в іншому напрямку. Сюди чомусь
люди добралися ще тисячоліття тому, і назвали по-своєму,
мають на це повне право. Антуан де Ла Мот-Кадиллак*
навіть і не дивився у цю сторону. Та кому потрібна вже
заселена Східна Европа**, коли є безмежні території
порожньої Америки.
Тому це місто називається по-іншому. Радує тільки
спільна перша літера. А як звучало би — Детруа. Можна
хіба-що проводити аналогію із D-town.
На залізничному вокзалі хтось колись фарбою написав
на стіні «бордер таун». Це й не дивно — за сорок кілометрів
живє помирає Білорусь.
Та це все не має значення.
Це все випадковість.

Якщо представитися, то все життя хотів називати себе

Іво. Ні, не на честь Бобула чи Андрича. Просто. Іво.
Ще можу доповнити: я колись працював прибиральни-
ком у колонії для неповнолітніх, офіціантом на круїзному
лайнері, баригою на Оболоні, найманим вбивцею, найма-
ним свідком обвинувачення. Та інше. Багато іншого.

* Antoine de la Mothe, sieur de Cadillac — французький колоніаль-

ний адміністратор та військовослужбовець, який у 1701 році за-
снував місто Детройт.
** Лат. Europa Orientalis.

17
 Колись працював журналістом-фрілансером, ґонзо-
журналістом.
Колись намагався бути колекціонером: я збирав пивні
кришечки, комах, каміння, книжки нобелівських лавреа-
тів. Колекціонував також людські емоції: ходив на похо-
рони та весілля, тинявся біля пологових будинків та мор-
гів. Хоча й ненавиджу натовп. Хоча ненавиджу самотність.
Аж до межі розладу. До мого одного із улюблених слів —
бордерляйн.
До цього міста я переїхав чотири роки тому. Здається.
(Завжди тішився надійною пам’яттю, але зараз вона дає
хиби. Особливо оперативна пам’ять. Не можу швидко
пригадувати факти.) І вгруз тут, наче у болоті. Наче без-
поворотно. Наче із того болотяного дна мене хтось тяг-
не-затягує. Коли я, як той божевільний барон, не можу себе
витягнути, навіть тягнучи за волосся. Але тут — у цьому
містечку на краю світу — емоції стали сильнішими. Ого-
лення емоції. Ці чотири-чи-скільки-там років працюю
приватним детективом. Якщо можна це так назвати. Ні —
це не агенство, не райвідділ, навіть не орендована халупа
десь у готелі, і ні — я ніколи не був поліцейським, моя
освіта занадто далека від моєї професії, аби про неї зараз
згадувати. Я — детектив-самітник. Так це можна окрес-
лити. Якщо вам завгодно.
Але прошу не вважати мене аматором. Ні, навіть не
здумайте! Прапрадід по маминій лінії знав Еркюля Пуаро,
а прадід по батьковій лінії — комісара Меґре, ми всі диви-
лися документальні фільми про лейтенанта Коломбо. Та
й, зрештою, хто колись не хотів стати Шерлоком. Я хотів,
ще коли мої однокласники марили космосом та прези-
дентством.

Це теж не має сенсу. Жодного. Абсолютного. Бо це не

моє місто, воно ніколи не буде моїм, як і ось це моє вига-

18
дане ім’я, і професія-непрофесія. Можете собі вигадати
будь-який населений пункт. Або: щоб не напружуватись,
уявіть свій. Середньостатистичну багатоповерхівку. Ім’я —
та будь-яке, своє, чи те, яке хотіли б мати все життя. Ми
всі схожі! Павло чи Сальваторе. Олександр чи Дмитро.
Зиґмунд чи Карл, Петро, Пітер, Петер, П’єр. Будь-яке. Бай-
дуже. Чув, зараз модно називати всіх Романами.
Мій терапевт (терапевт — скорочено від психотерапевт,
як у цивілізованому світі) каже, що я схильний до пато-
логічної брехні. Він каже, що у мене лабільний настрій.
Колись я сам собі виставив діагноз: біполярний афектив-
ний розлад. На основі критеріїв, знайдених в інтернеті. Я
сам, у рамках нашої традиції, призначив собі лікування.
В аптеці ще антибіотик хотіли впарити — для перестраху-
вання, бо носом шморгав. Хай буде, кажуть. (Запам’ятайте
раз і назавжди: антибіотики не діють на віруси!)
Висновок: мені можете не вірити на слово. Не довіряйте
мені ніяк. Якщо так хочете, звісно. Адже ми всі хочемо
бути обманутими.
Мій терапевт часто каже: «буває». Мій терапевт багато
говорить. Буває, ще більше мовчить. Залежно від настрою.
Він мені розказав патогенез панічних атак, які у мене ста-
ються періодично. Розповів і про доказову медицину. Я й
так про неї знаю. Про травмовану радянщиною медицину.
Тим паче. Розказав мені про психосоматику. Про майнд-
фулнес. Про Карла Ясперса та феноменологію. І просто:
про супермасивні чорні діри, про творчість Босха, про
діагноз Ромена Ґарі; ми разом читали його улюблених
Лишегу та Вишенського. Поезія — як вид психотерапії,
каже мій терапевт.
Одного дня я йшов переметеною вуличкою додому,
небо — сіре-сіре, багатоповерхівка ліворуч — сіра-
сіра, праворуч — недобудована церква — не сіра-сіра, а

19
цегляно-сіра, і небо — таке молібденове — і у мені засіло
це суголосся кольорів, і далі — за сотню метрів — берези: їх
майже не видно, зате завжди добре чутно, руків’я їхнього
співу торкнеться тебе будь-де — поцілунком гамівної
сорочки... плекай цю мить, мить залежності від природи,
коли нагальванізованими кистями ловиш їхню невидиму
пісню і плачеш від радості.
Як вам, це теж може бути поезією?
А ще: оскільки я вам признався, що схильний до пато-
логічної брехні, то ще скажу: я схильний до патологічного
добра, мені тяжко відмовити комусь.

Свою теперішню справу, якби я був доктором Ватсо-

ном, назвав би «Адвенчур про Ів Шерцінґер». Саме так
її звали — Єва Шерцінґер. Англонізував до Ів. Я ж Іво. Чи
назвав би «Справа про зникнення Ів». Чи просто «Ів». Все
одно. Та забагато Єв уже є. Як і яблук довкола.

Я ніколи не знайду людей, які мені зможуть замінити

тебе.
Це чиста випадковість.
Одного вечора я виносив сміття (сортуйте сміття, ради
бога!), і вітер, прохолодний жовтневий вітерець, приніс
мені до ніг листок із оголошенням про зникнення молодої
дівчини.
Мучусь над справою третій місяць.

Мені тридцять два роки. Чи сорок два. Чи двадцять

п’ять. Щодня почуваю себе на різний вік.
По-іншому. Я залежний від проявів інакшості.
Питають: скільки тобі/вам років? Відповідаю, що
достатньо для мого віку.

20
 Вчився у сільській школі, у медичному коледжі та
гуманітарному університеті, так, вам не привиділось — у
медичному колись вчився, навіть лікарем планував стати
потім, за спеціальністю, яку краще не називати вголос.
Але у медицині не працював жодного дня. Не моє. Знаю,
цікаво. Але... Мати диплом лікаря — не означає бути ліка-
рем.
Схильність до дедукції/індукції я відкрив ще у школі.
Тому й вступив до медичного коледжу, бо де ще можна
пізнати критичного мислення. (Признаюсь, там його не
так і багато.) Але перед цим була крадіжка. Колись я вкрав
у однокласника п’ять гривень. Вибач! Це був хитрому-
дрий план. Здається. Чи така випадковість. Чи тимчасове
потьмарення свідомості. Чи пам’ять уже щось вигадує.
Нові спогади. Чи не крав — заплутався. Я не хочу перекла-
дати відповідальність на щось неприродне.
Відкрити дедукцію допомогли спостереження:
— коли спостерігав за дідом — батьком батька — який
нишпорив у пошуках самогонки;
— коли бачив, як кішка полює за голубом;
— коли читав книжки — будь-які;
— коли конспектував у окремий зошит етіологію >
патогенез (найцікавіше!) > клінічні прояви > діагнос-
тичні критерії та обстеження > діагноз > лікування (або й
без лікування, бо це вже не цікаво, мене не цікавив кін-
цевий — постдіагнозовий — результат) різних розладів/
хвороб/станів.
Тоді я закохався у слово «діагноз»: діа (διά) — проходити
крізь щось наскрізь + ґнозис (γνωσις) — знання = проходити
крізь знання, розпізнавати. Потім я мов помішався на
етимології слів. Але через певний час воно відпало. Тому
вибачте за помилки. Я вважав, що знаю мову рідну-со-
лов’їну, а виявилось, що тільки знущаюсь над нею.

21
 Тут, гадаю, варто зупинитися на особистому. Бо, відчу-
ваю, забагато інформації. Мій терапевт часто повторює:
«віддайся своїм почуттям». У такому віддаванні я можу
бути дуже злим.

Але не тут.

Сиджу, думаючи про Салмана Рушді:

фіксуй моє падіння на Тауерський міст / я падаю зі
стандартним прискоренням 9,8 м/с2, / слухаючи «Fantasie
in f-Moll», для фортеп’яно, для чотирьох рук, d.940 Франца
Шуберта/ а саме — першу частину: allegro molto moderato,
/ не пам’ятаю, у чийому саме виконанні, / але тривалістю
5 хв і 10 с приблизно. // якщо маса мого тіла становить 80 кг
(в одязі), / і я (як точка a) прямую до Тауерського мосту
(як до точки b) під прямим кутом десь, / то можеш пораху-
вати, із якої висоти падаю. // чи лечу. // із висоти польоту
вільного птаха? // чи із висоти анафеми? // думаю, даних
достатньо, аж занадто. // фіксуй моє падіння, / чи викли-
кай рятувальників, / хай надувають вже свою подушку, /
бо жити хочеться.
Мій терапевт цей запис у щоденнику/нотатнику (його
рекомендація — записувати шось постійно — щоби пере-
микати увагу, нормалізувати переживання, розвивати
співчутливий внутрішній голос та інше) теж назвав би
поезією, насиченою мінус-прийомами. Але я не розбира-
юсь у цьому. Я — недофельдшер, який працював на роботі
декілька днів (кажу ж — обманюю), я — гуманітарій із
заочною, о боже, освітою, себто — без освіти. Нишпорка.

Так-от, усе почалось із розчарування, навіть над сьомим

небом його можна було відчути, кожним міліметром тіла,

22
кожним його грамом, наче ти народжуєшся, розквітаєш,
розумієш, хто ти і що ти таке насправді, дивишся на своє
не досить чітке відображення у дзеркалі і враз марнієш,
не розуміючи нічого, не в’їжджаючи у справжню суть про-
блеми, глибина якої по кісточки, здавалося б, а батискафи
тріщать. Чи навпаки. Глибинна глибина, яка ніяк про себе
не дає знати.
Ідея-фікс — так каже мій терапевт. Це якась така ідея,
що засідає у голові намертво, оголює все живе, витісняє
собою всі інші думки та ідеї. Дотик її здатний оживити
наймертвіше. Спочатку була думка. Потім вона стала
ідеєю. Спочатку вона накриває повільно. Потім стає
нав’язливою. Накриває і накриває, накриває і накриває.
Повністю. Потім стає цінною, і — надцінною. Ідеєю, яка
має всі шанси набути ознак маячні. Здається, так.

Єва Шерцінґер — моя idée fixe.

Із моменту чистої випадковості. Моменту, коли ногою

наступив на оголошення. Моменту, коли почув отой неви-
димий спів птахів на оголених березах.
О, скільки є книжок та фільмів про зникнення людей.
Як-от: маг Фаулз. Кіднепінг. Слово, яке притягує. Чи про
зникнення людей із лиця землі. Про зникнення із поля
зору. Про зникнення із погляду, зі світогляду. Просто — про
зникнення. Чи про стирання.
Я одягаю пальто, воно обтікає доволі кумедно мої метр
шістдесят із чимось. Купив на секонді, на вагу. Нижній
край пальта якраз паралельний лінії згину колінної ямки.
Чи краще не пальто? Плащ. Ні — все ж пальто. Зрештою,
можете одягнути мене самі — на власний вибір. Як інспек-
тора Коломбо, наприклад. Чи Ніро Вульфа. Чи іншого
видатного мого колегу, про якого написано багато біо-

23
графій. До речі, прапрадід по батьковій лінії навіть бачив
Ніро. На фотографії, правда. Той цінував красу орхідей,
з якими й переміг у конкурсі «Міс Орхідея-1925». Мій
прапрадід і поняття не мав, що це. Але запам’ятав на все
життя. А ще він полюбляв читати детективні романи про
шотландського лікаря-детектива Артура Конана Дойла та
про англійську королеву детективних історій Аґату Крісті.
Знаєте, оті книжки у м’яких палітурках, які можна дістати
у будь-яку мить із кишені.
Тож я взяв капелюха. Федора чи поркпай. А значно
краще — капелюха-невидимку. Взяв записник. Ручку.
Ніколи не записую нічого, бо маю добру пам’ять (мав). Але
у традиціях жанру — взяв. Та й у телефоні є нотатник. Є
диктофон, спеціально завантажив додаток. Так хоча б розі-
брати можна буде записане. Жахливо пишу. У всіх сенсах.

І пішов у добру путь. Робити добру справу. Шукати.

Шершеляфам, як кажуть. Боротися із цейтнотом.

Знаєте, це все, зрештою, через любов: до випадкових

зустрічей, до заборон, до писання, до блукання, до самот-
ності, до пошуків, до...

Із нотаток на телефоні можна було вичитати:

Сьогодні, кажуть, найменша відстань від Місяця до

Землі за останні п’ять тисяч років. Це я почув по радіо.
Я завжди у навушниках. Завжди, навіть коли сплю. Я
постійно щось слухаю. (Зараз слухав ранні альбоми Емі-
нема — щоб налаштуватися на хвилю психопата, влізти
у голову злочинця.) Відмежовуюсь від оточення, так би
мовити. Слухаю різні подкасти, різні світові радіостанції.
«Людям зі слабким здоров’ям краще залишитися вдома —

24
казав ведучий. — Це відіб’ється на роботі серця, головного
мозку, на припливах та відпливах». Хвилі змінювати-
муться як на морській поверхні, так і на плівці електрое-
нцефалографа. То вже я додав. Залежно від географічного
положення. Дурня повна.

Як кажуть очевидці (Очевидець №1: безпритульний,

гіпстер, інтелектуал-енциклопедист, кандидат якихось
наук, брутальна персона): «вона пошла з дому не попро-
щавшись, не оставівши запіскі, забувши очкі на пісьмо-
вому столі, поміж неодредагованих віршиків, вона пісала
(почті всєгда) верлібри, маючи (іногда) слабость перед
силабо-тонічним віршем. Откуда я ете знаю? Вона сама
мені казала. Казала, шо має якісь пляни». «Пляни?» —
перепитую. — «Ну, пляни. Так вона сказала».

Свідок №2 (теж гіпстер, в окулярах, склеєних плас-

тиром, схожий на серійного вбивцю, але він не вбивця,
бо ходить за допомогою милиць: він просто виходить
щоранку, сідає на лавці — і так до сутінків, щодня), він
знає тут усе і всіх докорінно, кожен маршрут, звички всіх
місцевих жителів, теж говорить місцевою говіркою): «я
познакомівса із єю на зборах нашого общєства анонімних
алкоголікув, того й справжнього її імені я так і не знаю, та
й, мабуть, не взнаю ніколи. Казала, що її звать Єва. Та шо
означає ете ім’я — не знаю — нічого, ето не саме головне».

Із івриту Єва означає «жвава, пустотлива». Мабуть, вона

такою і була.

Я диву дався. Так, мабуть, колись дивувався Богдан-Ігор

Антонич, блукаючи Львовом. Мало йому милиць, то ще й
проблеми з алкоголем. Але він пояснив коротко: «ете було

25
до». Товариство анонімних алкоголіків у такому малень-
кому місті — цікаво.

Свідок №2 додав: «вона тоді представіласа Євою — Єва

Шерцінґер. Якесь німецке прізвище, я подумав. Чи як?
Чи єврейське. Я ніколи не розбіравса у етих фаміліях. Шо
вона хотіла етім сказать? Все, шо я знаю про її, так ето
те, шо вона немєсна, її сім’я переїхала сюди десь із Кієва
три-чотири года тому. Сталічьная. Ґарадская. Мета їхнього
приєзду мені неізвєсна. Вона казала, шо тут почуває себе
неловко. Ніби гниє ізсередіни. Казала, шо має якісь пляни
на будуще».

Знову ці пляни. Заява про зникнення молодої дівчини

надійшла від її батьків через три доби після її зникнення.
Оголошення розклеїли того ж дня. Вона — пунктуальна
дівчина. Казала мама. «Наївна, у деякій мірі», — додавав
батько. З того часу минуло рівно вісім днів. Тоді справу до
своїх рук узяв я. Неофіційно, звісно ж.

Свідок №3 (один із «синіх» людей, знаєте, як є сині люди

у Воробйова, але то із інших синіх; він довго підбирав
слова, мабуть, перекладав їх): «надмірним... вживанням
алкоголю вона не... вирізнялась (до чого тут це?), у... това-
ристві була волонтером (а не волонеркою?): прибирала
до і після зустрічі, ...розносила напої та їжу, займалася...
декоративним оздобленням залів... для бесід, інколи роз-
возила... членів товариства по домівках на службовому
транспорті».

Далі він замислився й відмовився продовжувати роз-

мову. Я й сам перемкнувся на думки про товариство. Не

26
думав, що тут таке є. Райцентр на десяток тисяч населення
у районі із ще кількома десятками тисяч людей.

Свідок №4 (він колега Свідка №3, завжди сидів поруч,

і, як добрий товариш (відрізаний сіамський близнюк),
продовжував розмову, коли той був не в гуморі): «вона
проводила дні відкритих дверей, читала виховні лекції,
влаштовувала ознайомчі екскурсії (хоч сама не місцева,
тут крім костьолу нема що показувати; кажуть, приїхала
сюди шість-сім років тому з батьками, зі Львова чи з
Луцька, точно не пам’ятаю).
Повір мені: я-то алкоголік зі стажем, чотири роки (чув,
що сім-вісім треба, щоб уже точно) регулярно закладаю —
то це все через неї, мені просто приємне її товариство,
хай воно на відстані, мені однаково, що я старший за неї
удвічі, що я не вирізняюсь вродою та...»

Далі я вже не слухав. Відійшовши метрів на десять,

озирнувся, то він далі щось там молов, не помітивши від-
сутності співрозмовника. Дивний. Підозрілий.
Жирним шрифтом собі обмалював у записнику: Єва,
Єва Шерцінґер, Ів, Ів... Пляни?
Якщо зліпити докупи всі показання, то Єва — мій ідеал.
Вона допоможе мені розібратися у собі. Де народжуються
одні почуття — помирають інші. Слова, які я колись почув,
були кимось сказані. Оточуючі мене негаразди — моя про-
вина, як широкомасштабні трагедії — провина цивілізації.
Я — пилинка, яку вдалось усе-таки умертвити — поставити
на місце.
Своєму терапевту я не розказував, що займаюся
справжнім розслідуванням. Бо він відмовляв би мене
всіма силами — собою. Адже терапевт працює собою, як
відомо.

27
 Свідок №1 додав: «Єву давно, десь два тижня, мучилі
головни болі, таблєткі юй не помагалі, тішина не помагала,
вона запісаласа на курс акупунктури та масажу — алє так
і не попала туди, бо щезла, пропала. Її головна боль пере-
даласа мені».

Свідок №5 додав (перекладаю з російської, і такі тут є):

«на останньому засіданні товариства, позапозаминулої
середи, вона здавалася стурбованою, втомленою, через
це і я відчував себе не в своїй тарілці, весь упрів, серце
шалено калатало, печінка боліла як ніколи: напередодні
я добряче перебрав. Думав, це через мене».

Я собі ставив питання: як одна тендітна дівчина може

об’єднувати таких різних людей? Ще й я ненароком впи-
сався у цю компанію. Але я — незалежний експерт, тому
треба усіма силами абстрагуватися від почуттів. Холод-
ний розум. Холодний розум. Це мій колега Шерлок казав
колись, здається.
Я запитав свого терапевта: як це називається? Коли я
думаю, що хтось має до мене симпатію. А насправді там
ніякої симпатії нема, а це моя вигадка. Він мені розповів
про проекцію — вид психологічного захисту. Я вдав, що
все зрозумів. А насправді — нічого не второпав, бо дум-
ками був далеко від нього. Ще він щось там розказував про
неправильні інтерпретації — але я не слухав.
Знаєте, тоді згадав короткометражний фільм «Skhizein»
Жеремі Кляпіна про чоловіка, який зіткнувся із метеори-
том. Я був отим Анрі, а Єва — моїм метеоритом. Метеора.
Як гора в Греції. Як альбом «Лінкін парк». Як підвішене у
повітрі тіло.
Він ще розказував мені про емпатію. Про зони голов-
ного мозку, які за це відповідають. Про дзеркальні ней-

28
рони. Про людей, у яких немає емпатії, зате є розлад осо-
бистості. Знаєте, це по-справжньому цікаво.

Далі: за двадцять метрів від дому, де я живу, є невелика

церква. Я не зараховую себе до жодної релігії, жодної, але,
буває, заходжу. Постояти. Перепочити. Бо здебільшого у
нас нема де присісти. Заходжу, аби перемкнути увагу. І
там від одного із прихожан (це не Свідок №6, а просто
пересічна людина) я дізнався, що Єва Шерцінґер, окрім
добровільної й безкоштовної праці у товаристві, входила
до групи милосердя цієї церкви, збирала кошти для без-
притульних; крім цього: підтримувала на мітингах різ-
номанітні організації: боротьба за права людей, за расову
рівність, боротьба проти використання атомної енергії,
підтримувала захисників природи, їздила по навчальних
закладах та підприємствах й збирала кошти для дитячих
будинків, відвідувала онкохворих дітей, свого часу працю-
вала кухарем у колонії для неповнолітніх (не в тій, де я був
прибиральником, на жаль) та інше — але це ще за життя на
Харківщині. Так він сказав. Що вона родом із Харківщини,
за чутками, далека родичка Хвильового (wtf!?), і живе тут
три із половиною роки, приїхала сама, після розлучення,
а тут якісь її інші далекі родичі живуть, які замінили їй
батьків. Цьому прихожанину я не повірив абсолютно.

Колись прочитав: усе поділяється на матерію та сили,

які виникають між її різновидами, все притягається та
відштовхується — так збудований всесвіт.
А ще: останнім часом натрапив на таку інформацію:
син Айнштайна страждав шизофренією і помер у пси-
хіатричній лікарні від інсульту, так як і дочка Джеймса

29
Джойса — теж від інсульту, теж у психіатричному стаціо-
нарі, теж страждаючи шизофренією. Така плата за геніаль-
ність?

Уявіть собі, як тяжко триматись, стримуватись та уни-

кати. Очікування, напруження, ніби стоїш на лінії роз-
стрілу. Мої кроки палахкотять забутим і посмішкою.
Після першого дня розслідування справи іду додому.
І міркую: пані Природа не терпить порожнечі. Завжди
можна іти навперехрест, наперекір поглядам, додаючи
спирт у полум’я й живильні середовища; необов’язково
чекати на причини змін. Можна повністю віддатися емо-
ції, переживанню, відчуттям, випадковості; пам’яті, зреш-
тою.
(Сьогодні дивився один вебінар, там сказали, що
людина за день переживає близько 400 негативних емо-
цій, і усього лиш 45 позитивних, і щоби перекрити одну
негативну, треба сім позитивних; і навіщо я це почув?)
Ех. Моє незрозуміле піднесення мій терапевт назвав
би загостренням.
Солодкий пил прощається із нами.
Так, ретельніше приглядатися до форм облич (і хай
френологія віджила своє) — деталі лицевого черепа, в яких
відображаються потаємні травми дитинства, можуть мати
користь.
Так, краще вслухатися у наратив, бо деталі й дитинство,
без сумніву, — найголовніше, їх уже нічим не виправити.
Майже нічим.
Я завжди буду вам другом... але це тут ні до чого... це
лише пусті слова, які не містять в собі здорового ґлузду...

30
 8

Прикований своєю неміччю до ліжка, Іво пролежав

на ньому ще дві хвилини, не відчуваючи жодної охоти
до їжі чи води, жодного потягу до сну, він навіть ні про
що не думав, просто лежав, спантеличено, не розуміючи
нічого, просто лежав. Лежав. Впадав у симбіоз із роздер-
тим ногами простирадлом, з уявними повітряними хро-
баками, що заповнили легені, не даючи зробити ані вдиху,
ані видиху. Ніщо його не турбувало, крім цього. Знаєте, і
це для нього не вперше. Він чомусь думав-марив лише
про Прометея:
— Він же мій син, мій рідний синочок! Де він, де? Я
нічого не розумію! Прометею, де ти? Дай світла!
І про Ліліт:
— Ти тут?

Напевно, це якісь незрозумілі хімічні реакції. Щось

висмоктує мої цілющі сили. Геть із моєї грудної клітки!
Садизм не існує окремо від мазохізму. Де ви таке бачили?
Де вичитали, де вичули? Хто сказав? Втікаймо! Поки голову
не розбили! Як татові колись. Так, перераховувати лавреа-
тів Єрусалимської премії... від Рассела до Оутс*. Застрягаю
на Харукі Муракамі. Може, Кафка хотів це сказати у листах
до... до всіх. Франц Ка... Справжній кайф, кабелі на сонних
артеріях, каруселі на ліжку. Мара... Мура... Кафка десь на
пляжі**... камі...
* Джойс Керол Оутс — сучасна американська письменниця, драма-
тургиня, поетка, авторка десятків романів, збірок оповідань, п’єс,
есеїв та ін.
** «Кафка на пляжі» (2002) — роман Харукі Муракамі, за який ав-
тор здобув Всесвітню премію фентезі.

31
 Виринаю назад: чортівня якась, дихай, треба дихати,
не втрачай притомність, не псуй собі нерви. Все через
нерви. Допомога-втеча вже скоро буде. Вона десь поряд.
Чорнокрила старозавітна Ліліт. Ні, я не буду співати, у мене
немає голосу, із мого рота «Нow to disappear completely»*
звучатиме фальшивим фальцетом. Я пройшов уже крізь
стіни і спустився вниз по течії однією із рік Ірландії, в
обіймах психосоматики, поруч надувних хвойд та корів —
камені на дні боляче б’ють, аж усі кінцівки сині, поперек
коле, наче мушкетерською шпагою, в такі періоди життя,
в такі, здавалось, непомітні моменти, забуваються деякі
речі, і маленькі чоловічки піднімаються із-під землі, вилу-
плюються із кутків кімнат, із експонатів музеїв та картин-
них галерей — ото провалення.
І forgot my name... my name is... Rain man... Мабуть, так
повністю розчиняються, мабуть, так небо не опускається, а
падає, тоді зникаю я, а вона починається, титрами навспак,
і Статуї Свободи, і Біґ Бени, і Гори Рашмора стоять догори
дриґом. Хай вже Крємль стане догори дриґом, нагнітає
постійно, падло невмируще!
Наче у гамівній сорочці, з якої не вибрався б навіть
сам Джек Лондон — зі своєю спрагою до життя та міжзо-
ряними польотами; це як фабула Джеймса Джойса (заба-
гато Джойса не буває!), його окуляри та парасоля. Дивлюсь
угору, а бачу місячні доріжки на морських площинах. Бачу
гіпердіагностику розладів настрою у згині листочка.
Батько почув, як я прокинувся.
Я заховав усі гострі та тупі предмети, навіть подушку
сховав.
Ліліт, це ти? Ти бачила мого сина?
Сьогодні гриміло, бог не чув нас.
* Пісня британського гурту «Radiohead».

32
 Мого рідного синочка так і тягнуло туди; відлуння
крику Камю в мить автотрощі притягувало мене до себе.
Що це за запахи? Спирт? Антисептик? Піт? Вона? Ліліт?
А вона співає: «Hey man, slow down, / Slow down... / Idiot,
slow down, / Slow down...»*, та гарно як, аж заворожує, нас-
торожує та збуджує.
Вона любила слухати «ОК Сomputer». Як і я. Але частіше
я слухав Ніка Кейва та Андрія Середу. Але вона не читала
Ельфріде Єлінек. І Мішеля Вельбека. (Йому мають дати
Нобеля!) Зате я читав — і що толку — везуть хтозна-куди
каталкою. Зводжу кінці з кінцями. Скоро розгадаю шифр
еніґми.
Щось сталось із поршнями, кричить пілот «Формули-1»
і врізається у барикаду із шин... йому потрібно накласти
шину, там подвійний перелом, закритий, шукайте якусь
шину, знімайте гетру, дайте хтось пасок, телефонуйте
батькові...
...потім повільно вводимо препарат... повільно! Бо
попалиш вени.
...та йому ще недовго.
Прокидайся! Я хотів розбудити Іво у собі. Але ніяк не
міг. Прокидайся! Я добряче можу горланити із закритим
ротом, у майже смертельному стані. Давай, поки Берроуз
та Керуак тебе не замочили із водяного пістолета. «Тhis
is my December, this is my time...»** Це час перечитати
«Ловлю форелі в Америці». «Ловля форелі в Америці» (як і
«Генерал Конфедерації з Біґ-Сура»)*** — найкраще, що зі

* Із пісні «The Tourist» британського гурту «Radiohead».

** Із пісні «My December» американського гурту «Linkin Park».
*** «Генерал Конфедерації з Біґ-Сура» (1964) — дебютний роман
американського письменника Річарда Бротіґана (1935 — 1984),
автора культової «Ловлі форелі в Америці» (1961), який критики
вважають одним з найкращих в американській літературі другої
половини ХХ століття.

33
мною траплялося останніми роками. А Дон Делілло? Ні?
Американський постмодернізм, ні? О, так! Мій терапевт
перекладає — нема що йому робити — поезію Бротіґана.

Вдихни, дихай, дихай далі...

Я кричу: «Це що, вистрелив хтось?!» А батько із розби-

тим лобом мені: «...ето сокіра, обух сокіри». Розтрощені
двері. Розбита лампочка перед входом. Божевільні очі у
дверному розломі. Вже розвиднюється, у серпні о 4 ранку
вже видно. Лінолеум. Кров на ньому. Я причиняю двері, бо
ж батько їх відчинив. Поруч мама з меншим братиком. Я
із кухонним найбільшим ножем. Батько із закривавленим
деформованим лобом майже без тями на дивані у сусідній
кімнаті. Рубати дерево — рубати-розрубувати двері, вди-
ратися до хати — аби перебити усіх. Ні — щоб не крикнути
моє улюблене «нема нічого!», ні — щоб не дожитися до
такого, щоб таке взагалі викрикувати. Апріорі. Я замкнув
ті двері. Вже видзвонили швидку та сусідів.
Цей досвід періодично проскакує. Повторне пережи-
вання такого досвіду можна називати ПТСР. А може, і не
можна. Коли спогад уже не викликає тривоги.
«Варто розділяти травматичні спогади від простого
пригадування. Потім я розкажу про різницю між інтру-
зією та флешбеком*» — казав мені терапевт. Час просто
закінчився. Залишилася тяглість. Час потрібен для фор-
мування меж.

* Інтрузія — повторні спогади про травмуючу подію, які вини-

кають всупереч волі людини й викликають емоційний дистрес.
Флешбек — спогади інтенсивного характеру, внаслідок яких ство-
рюється враження, ніби травмуюча подія відбувається повторно.

34
 10

Колишню Єву, Єву, яка жила у Києві/Львові-чи-Луць-

ку/-на-Харківщині, я не знав, нічого про колишню Єву не
знав. Мене і так усе влаштовувало. Я хотів дізнатися все
про її теперішню.
Чи є у неї якісь особливості? Як у мене, приміром. На
лівій долоні маю гемангіому у вигляді ромба. Завів собі
бороду, ще коли це не було мейнстрімом. Завжди пишу
чорною ручкою, переважно гелевою. Але це вже забагато
деталей, забагато особистого.

Одного дня вона сказала Свідкові №4:

— Може, вам слід зав’язати із цим? — очевидно, з

випивкою.

На що він, як розповідав, просто промовчав, а потім

відвернув голову в сторону: йому було соромно і ніяково
(бо він давно не спілкувався із жінками, казав, що нама-
гався, але ніхто не підтримував із ним розмови; як він
гадає, бо не вміє обирати потрібного моменту). Але йому
робилось приємно, адже Єва — у його вподобаннях, його
стиль, типаж. Він, пам’ятаю, аж завівся: «люблю темне
волосся, обожнюю темне волосся, тонкі бліді губи — ех,
такі губи призначені тільки для поцілунків святих, а не
просто людей». На такі не заслуговують простолюдини.
Її обличчя — неначе космос: прекрасне, невивчене,
неосяжне, овіяне безліччю теорій. Я це все записав на
диктофон.

«Тоді, годув із два тому, чи трохі менше, вона одвозіла

мене до хати, — продовження запису Свідка №2: — бо

35
старша сестра — у мене є старша сестра — Ірен — з єю живу
послє того, як батькі вмерлі, заслабіла, лєжала тиждень у
бoльнíці із воспалєнієм, тоді була якась епідемія ще, не
змогла мене забрать, а самого мене не нада віпускать на
люді — бо можу заблудіца у збориську людей, у туй купі я
можу впасті (і в паніку, і в прамому смислі етого слова).
Шо ві так дівітеса на мене? На костилях я вже послє того.
Послє того! Послє! Послє! — я кажу». Наче хто поставив
на повтор його останнє слово. (Я часто ставив на повтор
«Малголленд драйв» Девіда Лінча — але це зовсім інша
історія.)

Звісно, я почав сумніватися: може, він усе-таки пов-

ністю ходячий, а прикидається, що у нього проблеми із
ногами. Але моє припущення було хибним.

Далі казав: «...я муг остановіца на місці й стоять як

укопаний».

(Я пригадав розповідь свого терапевта про кататонію,

але це теж не сюди.)

«Тоді Єва не сказала ні одного слова, алє її мовчання

віявілося ого яким красномовним, тоді я цілу нуч не спав,
був такій возбуждьонний, три раза приймав холодний душ,
шоб оглушить жар всерéдіні, грав сам із собою у шахмати,
навіть голку із ніткамі шукав, шоб вішивать — не знайшов.
Вона сказала тоді:
— Все, приїхали. Щасти вам. Доброї ночі і солодких снів.
Як я тоді хотів, шоб я жив на іншому конці города, шоб
по всіх проспектах булі пробкі, шоб пробіло колєсо і мі
ждалі евакуатора. Та шо зробіш: як не везе, то не везе.

36
Тоді я отвєтів за третім разом, нєрвно по букві збіраючи
слова докупі:
— Д-д-д-добр-р-ра-ніч, Й-й-йево. І... в-в-ва-вам хай
щастить.
Не знаю, що заставіло мене в той момент назвать її по
імені. Тоді я був такий наївний, мені було трицать три, а
в голові — всі дванацать».

У той день, коли я вкотре зустрівся зі Свідком №4, я

відчував себе на всі шістдесят. Я так довго не говорив з
людьми вже декілька тижнів. Не беру до уваги терапевта,
з ним зідзвонюємося, коли не можемо зустрітися вживу.
Це мене зморило. Я заздрив тому чоловікові. Заздрив його
молодості. Розмова занадто довга, щоби її тут перепові-
дати.

11

«Заплющ очі, на мить забудь про все. Твоє тіло накри-

ють білим саваном.
Понад твоїм тілом пропливають дивні рибки Тома
Йорка».
Його голос звучить так рівно, так плавно, що йому
неможливо не підкоритися. Такий голос може сформувати
стокгольмський синдром.
Пройтись по небу — понад землею, понад будинками,
понад образами й думками, що прочитав колись, бігаючи
за новим — за знаннями — ознакою довершености й кри-
терієм оцінювання статусу. Мій голос перетворюється на
твій, говори.
Тоді кажу я:
Хотілося б затягнути протяжним «омммм», але скажу
по-іншому: будь обережним — не все можна запису-

37
вати в особистий нотатник, особисте перетворюється на
загальне, а мені ж не потрібні зміни...
...очі прикривають долонями ті, хто несповна розуму...
Спокій нам усім потрібен як повітря, біда тільки в тому,
що по-різному ми натрапляємо на стежинку пошуків
бажаного — відчуття спокою. Не плутати із самотністю.
Не думати про самотність.
Кривими векторами електромагнітних полів й безсло-
весними символами окутана передвечірня атмосфера,
чутливість досягає апогею, у всій красі ахроматичних
кольорів — моїх улюблених, бо вони — універсальні, бо
зі збільшенням-зменшенням яскравості будь-яку барву
можна перетворити на ахроматичну, лиш би бажання
нікуди не зникали, а щоб їм розвіятись, то нічого склад-
ного не треба.
Мене везуть цілу безкінечність, тож дивіться на це під
голландським кутом.
(Мій терапевт думає, що встановив між нами гіпнотич-
ний місток — рапорт, наголос на о, — але я не вірю у цю
дурню; я йому так і сказав, ритмічно, скандовано: я — не —
вірю — у — цю — дурню! Він відповів: «Я теж». Ми смія-
лися. Але варто спробувати. Я вдав, що ця спроба — вдала.)
Наче імпрегнований сріблом шматок плоті, мене —
почорнілого — туди — під мікроскоп, до оптики — і дослід-
жувати. Елементами окостеніння обкладається атмосфера,
та, що в радіусі двох-трьох метрів навколо: особлива
атмосфера, не така як всюди, бо всюди вона не костеніє,
а розріджується, пожираючи енергію, яка, як відомо, не
дівається бозна-куди й не приходить бозна-звідки.
І я просинаюся.
Я спав, здається, усе життя.

38
 12

Варто розповісти, як я натрапив на свого терапевта.

Причина №1: цікавість.

Мені завжди було цікаво. Колись у коледжі, коли на
кафедрі психіатрії у нашої групи був конфлікт інтересів,
і викладачка повністю ігнорувала нашу присутність, то
про психіатрію у нас склалося ніяке враження. Крім того,
ми чули, що можна занести подаруночок на кафедру і не
ходити на заняття до кінця навчального року, але наш
подарунок не сподобався: кому потрібен чайний сервіз?
Однак мені було цікаво: хто такий справжній психіатр. У
місцевій лікарні було двоє — я обрав молодшого (хоча в
реєстратурі мене скеровували до старшого — бо досвід-
чений).
(Мій терапевт, уже потім, цитував мені Карла Роджерса:
терапевт може робити одну і ту ж помилку протягом
сорока років, називаючи це своїм досвідом; я шукав ту
фразу в оригіналі, англійською, але так і не знайшов;
погано шукав.)

Причина №2: мені треба було розібратись із Ліліт. Існує

вона? Чи вона — моя вигадка. Асоціація Ліліт із автотро-
щею.

Причина №3: мені треба було розібратися у травма-

тичному досвіді з дитинства: коли на моїх очах ледь не
вбили батька.

Причина №4: інша психотравмуюча подія: коли мене

кинула під ноги групка невідомих.

39
 Причина №5: автотроща.

Причина №6 і до нескінченности...

13

Свідок №5 розповідав далі, наче він і є Свідком №4,

замість свого друга, бо той застиг зі сльозами на очах:
«Вчора на зустрічі була моя черга виступати перед
публікою. Знаєте, там треба періодично брати слово. За
бажанням, звісно, але все одно. Говорити, що перше в
голову взбреде. Такі собі вільні асоціації. Було близько
тридцяти людей, таких як ми, і з десяток обслуговуючого
персоналу. У нас доволі велика група, до речі. Мені було
соромно не на жарт. Усе життя я — боягуз».

Він широко махнув руками, наче відгороджуючись,

наче формуючи захисну невидиму капсулу.

«Вийшовши до катедри (мене здивувало вживання

цього слова саме у такому варіанті), зміг лише предста-
витись, а далі — як паралізувало, як знеструмило — тільки
обводив поглядом оточуючих, топчучись на місці, міня-
ючи положення мікротона, (що?) розстібуючи-застібуючи
ґудзики сорочки. Мабуть, я хвилювався синхронно з Євою,
але причини нашого хвилювання, зрештою, різні. Свою
я знав: комунікабельністю я не пишаюсь, ще із шкільної
парти мене важко вивести на фронт розмови, яка ж при-
чина у неї, у Єви, — таємниця.
Знаєте, внутрішня напруга зараз переповнює мене, я
згадав оголошення про підлітків, які пропали безвісти,
про меморіальні дошки загиблим у концентраційних табо-
рах, дошки загиблим на сході України, про військовопо-

40
лонених. Ще й Єва пішла з дому, не залишивши після себе
жодної записки, не попрощавшись із рідними, забувши
окуляри».

Так, забувши окуляри. Це мене насторожило. Чи, бува,

Свідок №4 не в змові зі Свідком №1? Про окуляри і вер-
лібри саме він мені розповів.

«Очкі давалі Єві якоїсь увєрєності, для мене ж — вона

віглядала дуууже привлєкатєльною (і возбуждающою),
алє ві не подумайте, нічого такого я тут не накручую. Вона
носіла очкі у чорнуй прямокутнуй оправі. Вона була не з
тих, не з модних, вона носіла очкі в чорнуй оправі токо
по мєдіцинським показаніям, як вона сама говорила, як
підвозіла мене додому».

Я додаю у записник: то кого, зрештою, вона підвозила

тоді додому? Чи це про різні дні вони мені розповідають...
Чи це якісь розлади пам’яті: ремінісценції, конфабуляції,
палімпсести. При зловживанні психоактивними речови-
нами таке буває. Тоді формується власна — паралельна —
реальність. Правду колись казав один професор (є у нас
ще і хороші професори, і учні їхні): все таїться в пам’яті.

«Чорний колір підкреслював її витонченість та темне

волосся, контрастував із її білими зубами та взуттям. Ви
знаєте, у неї була особливість — вона завжди носила взуття
білого кольору. А як пахло її волосся — божественно —
Венера, я відчув той позаземний запах тоді, коли вона
підвозила мене, бездарного й безпорадного, додому.
Я проплакав цілу ніч. Чесно».

Я тоді теж плакав цілу ніч. Мій терапевт сказав: напевно,

це чергове загострення.

41
 Я хотів йому розповісти про справу. Тоді вона ще не
набула ознак надцінної ідеї, але щось невидиме стримало
мене. І це щось невидиме ще досі сидить у мені, корчиться
й корчиться від тісняви, від темряви, від безповітря. Йому
кортить вийти назовні.

14

Його голос: густий баритон, вібрація якого зв’язує тебе,

знерухомлює і піднімає, розмотує клубок у голові.

І запах його парфумів: хвиля, хвиля, хвиля — багато

хвиль свіжості, море-океан свіжості, якої так не вистачає
мені зараз. Мені бракує зараз його фізичної присутно-
сті. Чи є голос уособленням тіла? Я не бачу його обличчя,
воно набуло ознак аморфного. Твоє ім’я, твоє ім’я — таке
знайоме...

***

Я глянув на схід, а там смерть цивілізації, на північний

схід — теж, на північ — і там захід сонця цивілізації. О
господи, допоки стоятимуть тут ці всі радянські багато-
поверхівки, доти це все триватиме!
Совдепія і травматизація совдепією поколінь.

***

Переживання вчорашнього вечора спресовані у лако-

нічний початок ранку, який пахне безколірними фігурами:
danse macabre, salto mortale, accidente aun fatale — і natura
morta. Чи я вільний? Де той триґер, що все це запускає?
Я добре навчився виловлювати негативні автоматичні

42
думки! Я добре навчився це ігнорувати і не ігнорувати.
Одночасно. А от все одно зараз, отут і тепер, скований
чотирма стінами однокімнатної квартири, з вікна якої
видно: пляма диму завмерла над трубою котла централізо-
ваного опалення мікрорайону, наче хтось розлив молочне
чорнило у поки ще молібденове перед сходом сонця небо.
Це ознака початку морозів у моїх широтах. Це восьмий
день тижня у місяць, на честь якого ніколи не назвуть
море. Місце, де вже не живуть мої найрідніші.

15

Зараз, коли я сиджу вдома, у своїй кімнаті, серед кар-

тонних коробок з усіма речами (буду переїжджати на нове
місце, потрібно щось змінювати), мені чогось не вистачає.
Мабуть, не вистачає чиєїсь уваги, рятівної руки, потріб-
ного слова, дружнього плеча, простого погляду: сторон-
нього і рідного, незалежного й проникливого.
Я читав «Зима в Тисмениці» Лишеги. Читав і плакав. Я
перечитував книжку вкотре. «Куниця» — мій улюблений
вірш.
Я хаотично гортав книжку — наосліп — читав будь-яку
сторінку зі «Змови дзеркал» Вишенського — і плакав.
Вперше над прочитаним я плакав у школі. Коли у серії
біографічних творів доктора Ватсона я подумав, що вбили
Шерлока. Ні, не на водоспаді у Швейцарії, а недалеко від
маєтку Баскервіллів. Тоді я плакав як дитина. І пообіцяв,
що ніколи вже так не робитиму. Зрештою, я ж знав, що
Шерлок живий, бо після того він розкрив ще багато справ.
Але через п’ятнадцять років я заплакав над Миколою
Хвильовим. І потім пообіцяв собі — не стримуватися. І
робив це над «Мертвими дітьми» Ельфріди Єлінек, над
«Срдою, що співає в сутінках на Трійцю» Єрґовича.
.
43
 16

Я знайшов те товариство, про яке так багато згадува-

лося. Центральний офіс, як виявив, — під вигаданою адре-
сою, бо вулиці з №190 не існує, крайній будинок — 188 — і
нікого це не хвилювало. А от місця проведення засідань
мігрували щоразу, завжди в іншому місці: і у місцевій
лікарні, і у церквах, і у бібліотеці, і у районному будинку
культури, дещо рідше відбувалися у сусідніх селах і т. д. і
т. ін.
Востаннє це було, як мені пощастило, в актовому залі
ПТУ, що просто навпроти мого дому. Там я зустрів Свідка
№7, він місцевий охоронець (їздить із села за сорок кіло-
метрів що три дні, нічого собі — так любить свою роботу).
Що він мені розповів:

«Я чув єї голос багато разув, єї ясний голос, дзвонкій,

сільний, голос женщини, яка багато чого натерпіласа за
жиццє. За останні два года я одвідав десь трицать засєда-
ній общества, з промежуткамі у три плюс-мінус тижня, а
хотілося частіше.
То ще колі я працував в універсітєті...»

Він мене здивував, знаєте, зовнішність буває оманлива.

«...мені предложилі прочитать лєкцию (брак віклада-

чув: хто на защиті дисертациі, хто на научному з’єзді, хто
просто прислабів) перед студєнческою аудіториєю на дви
сотни чоловик, тодє я думав: умру на мєсці, серце в п’яти
впаво, я — простий асістєнт кафедри...»

(Що? Асистент кафедри?)

44
 «...перед двома сотнями студєнтув, а ви знаєте, які
вони, ети соврємєнни студєнти. Ай. (Махає правою рукою.)
Дякуючи прогресу, вся лєкция була виложена у двацаті
слайдах презентациі, я віплутавса із того тєжолого состо-
янія. Сорочку хоч викручувай, так я употів, а мєжду ног
як затерлосо, не передать словамі. (Почухує між ногами.)
Два безконєчних часа позора, уніженія і красного ліца
(о-о-о, вже я закочую очі догори — ще один соціопат!) так,
щось кінувса у дзєталі. Про шо ето мі? А, ну да, віщитавши
дні, колі працувала Єва, я склав... стоп, нє, а ві хто такій,
собствєнно?»

Після цієї розмови охоронець, він же Свідок №7, теж

кудись зник. Звільнився. Перевівся на іншу роботу. Я вже
його не бачив. Він так і завершив свою розповідь запи-
танням: «А ві хто такій, собствєнно?»

17

Що ще можу розповісти про себе: нічого не хочеться

розповідати.
Я сів і прослухав знову показання Свідка №6, запис
дещо обірваний:
«...цілу систему вживання спиртних напоїв: через два
дні після чергового засідання я йшов у найближчий бар
і, теє, напивався там до майже, теє, коматозного стану...
потім мене, як постійного клієнта, привозили, теє, до
лікарні... мене там, теє, добре знають...
...двадцять чотири години під, теє, крапельницею —
інтоксикація, по-іншому ніяк; інтоксикація, теє, боже-
ственним, я колись чув таку фразочку. І я, теє, — наче ново-
народжений — чистий та незайманий, потім, теє, тиждень
консультацій у психолога на роботі. Теж мені психолог.

45
Але, як не дивно, саме він порекомендував мені, теє, всту-
пити до товариства анонімних алкоголіків...
...як не важко здогадатись, обирав те, де працювала
Єва, у вузьких колах про неї знали всі...
...і так регулярно — протягом, теє, чотирьох років,
нічого складного, нічого особливого, просто Єва мені, теє,
подобається...
Як зникла? Коли? Як? Не можу повірити!»

І мені щось мало віриться у твої слова.

18

Інколи вона мені снилась. Коли-небудь я дивився у

вікно зранку, і в обличчях пішоходів бачив її — Єву. Іноді
я просто лежав, втупивши погляд у стелю, і думав про неї.
Але ви нічого такого не подумайте, я цілком нормальний.
Надіюсь.
Ще частіше мені снилася дружина. І син. Як ми троє —
щаслива сім’я... ні, не буду. Ні.
Це все випадковість.

19

Він доволі підозрілий тип, тому і його варто занести до

нотатника: досьє, антропометрія.

Ім’я: я так і не знаю його імені.

Місце проживання: місцевий.
Вік: під сорок.
Сімейний статус: одружений, має дітей.
Зріст: близько 162 см.
Маса тіла: близько 70 кг.

46
 Колір очей: залежить від освітлення, частіше кольору
орлиного крила; носить окуляри у сірій оправі, далекозо-
рий; косить під гіпстера.
Волосся: коротке, кольору орлиного крила, носить
бороду, довшу моєї, акуратнішу.
Особливості: часто прикриває рот долонею; буває, що
сіпається ліве плече; каже, що його найкращий друг —
дружина.
Хобі: живе доказовою медициною, схиблений на ній;
любить читати модерну і постмодерну літературу; при-
хильник європейського (і не тільки) незалежного кіно;
любить Марка Ротко та Френсіса Бекона; колись грав у
футбол).
Що мене у ньому дратує: майже нічого, але буває над-
мірна зверхність, така собі пихатість; періодичне ски-
глення; може застигати на декілька хвилин; часто при-
криває рота долонею.

20

На правах автора дозволю собі підглянути у лікарські

записи.
Психічний статус Іво Бердиха на першій зустрічі із
лікарем:
Під час проведення огляду мовному контакту доступ-
ний, на запитання відповідає по суті, без затримки,
словниковий запас багатий, різноплановий. Ззовні дещо
напружений, тривожний, непосидючий. Мислення послі-
довне, думки фіксовані на хворобливих переживаннях,
відмічає періодичні напливи думок неприємного змісту,
суть яких повністю не розкриває. Емоційно врівноваже-
ний, дещо піднесений, схильний до емоційної лабільності
та імпульсивних дій. Фон настрою рівний, відмічає часті

47
його перепади. Розладів сприйняття не спостерігається.
Зорієнтований щодо власної особи, часу та місця. Пам’ять
в межах норми, наявні періодичні напливи неприєм-
них спогадів, зауважив періодичне погіршення пам’яті
на недавні події, особливо при втомі. Інтелект в межах
норми (IQ орієнтовно 110–115), коло інтересів широке;
будує плани на майбутнє. Критично оцінює власний стан.

21

Відчувати зрощення розтрощених кісток.

Камю не встиг дописати «Першу людину». Я не встиг
витягнути свою першу дитину, першу дружину. Перші — і
останні.
Відчувати гостре ниття загоєння. Психіка гоїться
боляче. Люблю таке слово — алекситимія. Це той стан,
коли людина не може описати свої скарги, емоції, свою
проблему. Психіка заживає алекситимічно.
Дивитись на динаміку змін на рентген-знімках, диви-
тися просто на динаміку, об’єднуватися в одне із самот-
ністю.

ДИ!
НА!
МО!

Ті рентгенівські знімки схожі на кадри з німого кіно.

Я сам схожий на німе кіно (я не бачив жодного повністю,
навіть із Чапліном). Жодного. Жартую.

Ти плачеш згустком крові зі зашитої рани, всього один

шов, а скільки глибини, так ти прагнеш самознищення,
але амбівалентно намацуєш дно зцілення.

48
 Це голос терапевта пробуджує у мені ці слова?
Сонце заходить у [рожеву] хмару — так казала бабця на
зупинці — значить — до дощу. Це вичерпування спогадів із
пам’яті, вимивання нечистот геть із тіла спрогнозованим
дощем, заповнення тілесних жолобів крихкістю моменту.

Швидка їхала сорок хвилин. Батько був притомний.

Я був знесилений безстрашністю. Молодший трирічний
братик за маминою/моєю спиною — не треба боятися —
хай гупає сокира по замкнених на клямку дверях, по стінах
із білої силікатної цегли — мій дім — моя фортеця — я
з найбільшим кухонним ножем у руці — повторюю: «не
треба боятися». Татова мама, моя ще тоді жива бабуся, із
вилами кидається на шаленого. Мамі треба порати худобу.
Порання худоби — хороша психотерапія.

Мою дружину звати не Ліліт. А сина — не Прометей.

Прометей. Вистачає у нас тут вже подібних імен. Мене
звати не Іво.
Ніякий я не детектив. Я не впорався зі своєю першою
справою — так і не знайшов Єву. Отож — ніякий я не детек-
тив.

Кажуть, смерть приходить на дев’ятий день, на два дні

пізніше від створення світу; та мій світ[огляд] сповна сфор-
мований, а батька на дев’ятий день виписали з лікарні —
його світ теж сформований — тому він ніякого висновку
не зробив, коли всесвіт йому просто волав обухом сокири
у голову, подаючи знаки.

Уже добрався до Королівства Лесото — і ніяк.

49
 Виявляється, проспав я більше, ніж життя. Виявляється,
тому мене переслідують розбиті голови відтінку цинобри.

22

Я дарував їй квіти зла, ми пили алкоголі. Дивилися

кольорові сни Марка Ротко, вона читала «1Q84» Мура-
камі, я читав близько п’ятнадцяти книжок одночасно (ніяк
не можу добити «Музей покинутих секретів», уже років
із три читаю; а ще на поличці лежать: «Пастка-22» Джо-
зефа Геллера, «Смуток Бельгії» Гюго Клауса, «Вулфголл» та
«Везіть тіла» Гіларі Мантел, ще щось, усе інше — поезія).
Не питайте у мене поради, що б то його почитати, бо якщо
ви не професійний читач, то я одразу відіб’ю всю любов
до літератури. Я маю у цьому досвід.
Я дарував їй квіти зла, перетворюючись у ті миті на
Бодлера. А всі думають, що я добрий і спокійний, що я
нижчий найнижчої трави та тихіший найтихішої води.
Ми пили алкоголі. Це я про Гійома Аполлінера. Пити —
означає читати. Точніше: я п’ю по п’ятдесят мілілітрів
вина щодня, і щодня п’ю по п’ятдесят різних верлібрів. Я,
певним чином, — верлібролік.
Муху відігнав від томика Канта. Іммануїл, мабуть, пере-
вертається десь у гробу. Пробив у неті — можете слухати
шурхіт десь біля катедрального собору на Кнайпгофі. Та я
обманюю, я ніколи і близько до рук не брав Канта. У мене
мухи біля книжок не літають, ні дрозофіли, ні якісь там
інші комахи.
Мій терапевт мені казав, що з-поміж усіх філософів
надає перевагу Ясперсу, я навіть попросив тоді його
загальну психопатологію почитати. Нею можна і вбити.
Мені вистачило першої сотні сторінок. Мій терапевт хотів
мені роз’яснити всю феноменологію психічних розладів

50
на прикладі пентаграми, я навіть зрозумів усе з першого
разу. Мій терапевт гарно вміє пояснювати. Я взагалі часто
запитую його: «А що ж ти тут робиш?» А він: «...нічого».
Або, рідше: «Треба, щоб і тут було більше нормальних». Ще
мені сподобалась його розповідь про дозозалежність. Це з
рубрики психофармакології. Там цілий світ термінології.
Я робив вигляд, що розумію.
Періодично розумів майже все, пазл складався і я про-
зрівав, а періодично тільки підтакував і робив вигляд, ніби
все розумію. Так часто буває. Виявляється, у нас у мозку є
купа рецепторів: сотні. Купа груп, підгруп і такого іншого.
І кожна група відповідає за якусь функцію. Теоретично.
Одні — за сон, інші — за настрій, ще інші — за галюцинації
та інше. Він дивувався, бо багато хто цього не розумів. Він
намалював мені схему:

І пояснив: в одній дозі, наприклад, 25 мг речовини

Х, препарат покращує сон, у дозі 100-400 мг покращує
настрій, а у дозі 500-800 усуває галюцинації та маячню —
впливає на продуктивну психосимптоматику, словом.
Точніше, на рецептори, які відповідають за сон/настрій/
галюцинації. Висновок: речовина Х у дозі 25 мг діятиме на
сон, та це не означає, що у дозі 600 мг вона на сон вплива-

51
тиме у 24 рази сильніше, у дозі 600 мг на сон вона вже не
впливає, хіба трохи. Головою вперед все-таки знову везуть.
Специфічний запах лікарні. Тому, мабуть, усі ці спогади
про мого лікаря проскакують. Як він каже, ти вже і сам собі
можеш бути терапевтом. Якби ж то.
Ранішня літня прохолода. Лише до неї може прирів-
нятися та прохолода, яка вкриває мою роз’ятрену рану,
мою пробиту наскрізь голову, із лобом відтінку цинобри.
Для Ліліт я віднайшов квіти зла. Для себе відкрив всі
тонкощі спліну.

***

«Скільки йому років?» — запитала вона мене.

«Років досить для його віку...» — відповів.

— Знаєш, мені так хотілося би почути гупання прибли-

ження велетнів, тих сонних велетнів, про яких писав мій
любий Кадзуо Ішігуро.
— А я, а я хочу відчути алею торнадо на своєму тілі,
пам’ятаєш, таке торнадо, як ми бачили у 9 серії 4 сезону
мого улюбленого «Фарґо»?
— Так, там ще про камінь (а ти знаєш, що відкривач
Плутон Клайд Томбо жив у штаті Канзас*)? Я не знала.
— І що з того?
— Та нічого.
(Пауза).
— І про те, що майбутнє настало вже.
— Ти кажеш, що бачила напередодні хірурга, значить,
це він так майстерно розрізав місяць на дві рівнесенькі
половини.

* У 9 серії 4 сезону герої серіалу їдуть через Канзас і бачать мемо-

ріальний камінь, де вказано, що тут жив Клайд Томбо, відкривач
Плутона.

52
 — Чуєш, а ми — майстерні співбесідники — говоримо
про щось величне.
— Та збоку, мабуть, це схоже на розмову двох папуг про
атомну електроенергію...
— Можливо.

Не квіти зла — зів’яле листя — листя трави.

І листоноша, падлюка, не постукав двічі — я прислу-
хався, його наче звіяло вітром — ти бачила? — зате добряче
стукали свідки Єгови, але ми ніколи ж їм не відчиняємо;
давай краще будемо разом слухати шепотіння ядерного
відлуння «Трініті», виловлювати стукіт копит Дюреро-
вих вершників у навколишньому просторі, поки тіла не
стануть купками попелу, поки мозкові нетрі не стануть
сріблястими купками кобальтового пилу; чуєш, акумулюй
всі свої надприродні сили і перетвори мене на річку, щоб
я міг щодня самоочищуватися, щоб я міг перетинати собі
колодами гирло, щоб міг пересихати, відчуваючи прихід
варварів, які зовсім у двері і не стукають. А ти натомість:
«Давай вже спати, давай вже спати! Задовбав!» (Сensored).

«То скільки йому все-таки років?» — запитала вона мене

знову. — «Років досить для його віку» — знову їй відповів.
Мене везуть до того місця, де тіла накривають білим
саваном.
Може, не варто?
Може, слід розвернути мене на 180 градусів?

23

Кажуть, на воду можна дивитись безмежно довго;

кажуть, так само довго можна дивитись і на вогонь; усім
добре, поки все, що миле оку, не перетворюється на траге-

53
дію, на неконтрольовану стихію. Тоді всі стають оленями,
які біжать на світло. Я обожнюю стан псевдосаспенсу.
Обожнюю псевдометамодернізм, псевдокомпаративіс-
тику, псевдоінтелектуальність.
Тьмяне світло в коридорі приховувало в собі тендітну
напругу, за день там її назбиралось напрочуд багато. За це
можна зненавидіти себе, але не сьогодні; можна заподіяти
собі шкоди, але не сьогодні. Сьогодні особливий день.

24

Степану кортіло розвіятись, поговорити бодай із

кимось, бо йому набридло сидіти в кімнаті й звинува-
чувати всіх, окрім себе, у власних проблемах; це було
страшніше за найстрашніший гріх (Степан згадав час, коли
бачив крила безсмертних; він часто щось пригадує, часто
бачить щось дивне). Порожні очі, які готові ввібрати у себе
увесь всесвіт, напливи темних думок, які переростають
у надцінну ідею — ідею власної бездарності; та пасивні
рухи (якщо перевертання на дивані з боку на бік можна
назвати рухами) — все, що являє собою Степан сьогодні, у
найдовший день року, день, котрий постійно щось шепоче;
здається, надія хоче покинути серце Степанове. Він згадує
депресивну тріаду Бека: апатія, адинамія та абулія. Заґу-
ґлив. І відкидає цей спогад.

«Це осінь. То ти!.. Все в тобі!.. Все через тебе!..» (Відчува-

єте це перекладання відповідальності на щось неживе?), —
банально повторював і повторював Степан. «Мовчи!», —
часто кричав він. «Будь ти проклята!» — звертався він
до порожнечі. Чи до кімнати, чи до стін. Чи до будь-чого
іншого, що було жіночого роду. Хтозна, звідки виникло
таке його дивне узагальнення.

54
 А ось коли додавав: «вернися, мені нема кого вже спа-
сать...» — тоді він звертався уже персоналізовано — до
Єви. Але про неї згодом.

Степан часто думав: «я-то завжди тут, у цій самотно-

сті, осінній/весняній/круглорічній самотності, у тьмяному
світлі, чекаю на тебе, на твій прихід, але все зовсім по-ін-
шому — ніхто цього не зрозуміє».

Ніхто ще не позбувся великої депресії. Шкарлупа її

тільки тріскає, пробиваючись крізь нічний сон, крізь
тепло, яке нікому не вкрасти, але все одно її ніхто не може
позбутися — і тоді все тіло напоготові, закривається з усіх
сторін, по всіх входах і виходах: ні вікон, ані дверей, а ціла
низка незрозумілого всередині, незліченна кількість ран
(глибоких і не дуже, рваних і колотих, різаних і рубаних,
справжніх і метафоричних).

Степан згадав, що стрес може бути пусковим механіз-

мом депресивного стану, що це все кортизол, адреналін,
норадреналін, серотонін, дофамін, симпатика/парасимпа-
тика та інше. Але одразу відкинув цей спогад. Він читав
«Чому зебри не страждають на виразку» Сапольські*, двічі.
Він рекомендував її всім, насамперед медичним праців-
никам.

Темнота сидить у Степанові як під куполом, вилитим зі

свинцю; ні вибратись, ні увійти нікому і нічому: ні таємни-
цям, ані друзям, ані порадам, ані порядку, ані порятунку —
нічому, бо так уже склались обставини, димна суміш.

* Роберт М. Сапольські (1957 р. н.) — американський нейроендо-

кринолог, приматолог, професор біології, нейронауки і нейрохі-
рургії у Стенфордському університеті.

55
 І розчиняється під масою тіла минуле. Лоби відтінку
цинобри спливають назовні. Захід сонця навспак.

«Я тут! Я тут!!!» — часто кричав Степан, але, здається,

ніхто не чув того крику. Так, ніхто його не чув. Степан
давно побачив (бідне ягня) комету, що систематично кру-
жляла його орбітою.

Десь за ребрами світло збирається воєдино — трійце-

подібно, різними варіантами хреститься-перехрещується,
щоб вирватись назовні і підкорити весь світ, щоб створити
життя з нічого, з безділля, з безпліддя, із бід, бо те світло —
молоде, гаряче, незабутнє, воно може перевернути все з
ніг на голову, звернути шию й гори, переписати долю,
створити її заново; потрібно лише зібратися. Якщо тікати
(куди? чому? із ким?), то вже тікати, але світло не може
вибратись, як із тої чорної діри, про яку розказував Морґан
Фрімен, про яку читав у Стівена Гокінга; значить, не настав
ще час, не розтопились ще брили невідомого; знаєте, це як
птах відкриває закони повільності. А Степан чекатиме: він
такий впертюх, товстолобий, чекатиме до скону, скільки
треба буде. Зануда. Йому не вистачає чогось, так він думає.

Знаєте, тривога — це добре. Це хороший еволюційний

винахід. Нападай — втікай — завмирай на місці. На цю
мить Степан завмер. Тільки оте світло всередині навіжено
коливається. Такий стан можна назвати панічною атакою.
Вона у кожного стається по-своєму.

Степан тримав у руці календарний листок із найдовшим

днем у році. І ні — він не в стані алкогольного сп’яніння
(покинув це діло, покинув — він клявся, бив себе у груди,

56
ставав на коліна перед іконами, згадував могили всіх рід-
них тощо), а ноги не тримали: не вистачало чи сили, чи
терпіння, чи законів фізики. Степан давно вже не мріяв,
розучився вже. Він чекає, поки загоїться ментальне пора-
нення, поки гостра реакція на стрес (а насправді — хро-
нічна, а ще точніше — ПТСР-подібна) мине. Він порівню-
вав себе із мишкою у лабораторії Ганса Сельє*. Все таїться
в пам’яті (він усім рекомендував читати Еріка Канделя**,
його «У пошуках пам’яті»). Шукати пам’ять — основна мета
Степанова. Він топчеться на місці, наче отримав передоз
нейролептиками. Біль, біль пронизував ноги, наче вилізло
щось електричне із них, рвучи на своєму шляху м’язи,
нерви та кровоносні судини; плетиво болю. Вишиванка
больового імпульсу. Степан перестав думати, що світ біля
його ніг, не хотів навіть знати цей світ, із ним його нічого
не пов’язувало, нема на що чекати, все ж зачинено, ключі
знайти неможливо, він виплив із моря позитивних почут-
тів, Степана накривали хвилі песимізму, хотілось кричати
(хоча його єство давно і так кричало).

Таки забагато крику. Не здається? Не дивно — все його

дитинство ним супроводжувалося. А потім розлучення
батьків. Новозеландці провели масштабне дослідження (у
нас таке не проводять, не прийнято), згідно з яким відо-
кремлення когось із батьків (розлучення, смерть, інше)
до десятирічного віку дитини збільшує ризик страждати
депресивним розладом на п’ятдесят відсотків. Ось так.

* Ганс Сельє (1907 — 1982) — канадський патофізіолог, ендокрино-

лог, дослідник стресу й основоположник науки про стрес.
** Ерік Кандель (1929 р. н.) — американський нейробіолог єврей-
ського походження, психіатр, професор біохімії. Лауреат Нобелів-
ської премії з медицини та фізіології за дослідження сигнальної
трансдукції у нервовій системі.

57
 Крик часто асоціюється з Едвардом Мунком. Степан
уже себе асоціював із його «Вбивцею у провулку», із тру-
поподібною плямою посеред дороги.

У мене не може бути тата-мами,

всього лиш довгий пронизливий крик Арто*.

Якогось дня мені дали пораду: безумство і смерть на

вигляд — річ доволі вторинна. Але по-іншому ніяк — хотів
я заперечити, але не зміг. Бо я є ноунейм. Без смерті ніяк.
Це одвічне складне філософське питання. Безумство —
воно і в Африці безумство. Але у нас більш стигматизо-
ване.

Календарний листок упав на підлогу, немає сили його

тримати між сухими пальцями. Запізно, благословення
запізнилось, світло всередині закипає, нема чим дихати.
Ми тепер не побачимось. Наче зарився у сиру землю —
там спокійніше, наче забувся — як поміж хмар, як поміж
непотрібними землями імперії, причаївся наче хижак,
завмерла цятка дикої природи — стоїть на місці, так
міцно, так пристрасно, наче зараз візьме (по-непристой-
ному візьме) та й полетить, покинувши цю чорну убо-
гість, ставши аморфним, перетворившись на щось легке й
невидиме, дайте-створіть тільки смугу підйому в небеса,
хоча б із даху дому, і він полетить. Туди — на орбіту, до
супутників, до Тесли, до горизонту подій тощо.

Степан намагався сотні раз спростувати закони граві-

тації: вверх-вниз, вниз-вверх, вперед-назад, туди-сюди —
не вдавалося. Степан спростовував усе. Раціоналізація та
* Антонен Арто (1896 — 1948) — французький драматург, рефор-
матор театру, актор, есеїст; автор концепції «театру жорстокості».

58
знецінення — найбільш притаманні йому механізми пси-
хологічного захисту.

Темні осінні ночі. Псевдополярні ночі. Його інші

береги. Степан скинув із плечей свій хрест — занадто тяж-
кий — камінний, залізобетонний, із вуст в уста набридло
переповідати, стоячи перед власним відображенням,
різко реагуючи на зміни діаметру зіниць: то сердитий,
то добрий, то збуджений, то не дуже, то безсовісний, то
сором’язливий — не розібрати в цій холодній темряві ночі,
що віддає синюшністю повік. Степан — стомлений, заснув,
і кістки перестали нити, як в утопленика; Степан боїться
відкритих водойм. Він колись бачив, як колода перерізала
річці гирло; губи його потріскані, як від спраги, як від
солоної води. Але то не спрага. Це щось інше. Дегустація
прийдешності.

Туди, вниз, від якогось парку через якийсь міст із двер-

ними замками до якоїсь арки, де завжди кучкується народ,
аби подивитись на якусь річку (там уже мости перері-
зають) — Степан не пам’ятає нічого: де він, хто він. І не
розуміє, чому втікає, від кого, чи це просто вийшов на
пробіжку. Що за місто? Яка країна? Континент? День і
місяць? Навіть рік? Степанові все знайоме і незнайоме
одночасно, у голові круговерть подій та емоцій, ідей та
здогадів. Чи він під кислотою? Чи втік з-під гіпнозу? Чи
з-під землі? Чи досі перебуває там? Йому це все сниться!
Степан прокидається. Чорна хмара, біла хмара, щось собі
підспівує, підривається, наче б’ється головою об лід. Понад
Степаном пролетіли Сарамаґу та Лишега. Степан згадав, як
колись хотів косити від армії сомнабулізмом та паралічем
сну — не вийшло.

59
 Степан давно перестав вірити у чудо.
До чого тут це?
Чи це випадковість?

25

Для Іво дні бігли швидко, він не встигав робити висно-

вки, ототожнювати теперішні події із подіями тижневої
давності, для нього то були найкоротші дні в житті; осяя-
ний світлом напливу планів, Іво — як успішний детектив
(в його уявленні, принаймні; теж мені детектив — тиня-
ється вулицями у чорному пальті, імітуючи Коломбо) —
перебрався жити до міста, намагаючись утекти: де більше
народу, там більше облич, там менше знайомих. Симфонія
чужого міста. Чи — какофонія невеликого міста, міста —
периферії паралічу, філософія випадкового громадянина.

Ніщо, ніякі новинки фармацевтики не могли приглу-

шити головний біль Іво, голова тріщала, розходилась і
сходилась по швах, мозок кипів усередині, очі то видав-
лювало, то всмоктувало, постійний шум у вухах, із часом
приєдналась світлобоязнь. І це все у місті — місці, де він
хотів здобути спокій, бо краще міська метушливість,
постійний гамір доріг, аніж сільське мовчання, яке рідко,
але дуже прицільно, вистрілювало критикою, з якою не
впорався б жоден стійкий флегматик, жоден стовідсотко-
вий скептик, довелося вночі збирати лахи й крадькома,
поки всі спали і ніхто не чув, утікати з дому, за що Іво себе
весь час картає.

Він сидів у порожній кімнаті, наодинці, на самоті, яку

він не зносить із самого дитинства, сидів закутаний у
покривало, не хотілось спати, сидів нерухомо, втупивши

60
зір в одну цятку, сидів як солдат із посттравматичним
стресовим розладом. Але це краще. Краще, ніж так само
сидіти в домашніх стінах — у селі — й гинути живцем,
гнити ізсередини, довго-предовго мовчати, бо нічого ска-
зати, бо нема з ким поговорити; Іво створив цілу рево-
люцію, революцію по-справжньому: зруйнував усе старе,
обрізав коріння, спалив мости, обірвав усі зв’язки із мину-
лим, втік до міста, покинувши все і всіх — минуле — він
намагається створити щось нове; Іво добре знав, ще із
шкільного курсу історії, що всі революції до добра не при-
вели, бо починались не з нового, не все старе руйнувалось.
Іво знав: усе старе треба знищувати сповна, докорінно.
Він дихав глибоко, неритмічно. Його терапевт дав
декілька порад, як правильно дихати під час паніки. Але
хто слухає тих терапевтів.

Молодий і сильний, сповнений ідеями ще місяць тому

він сидів, сидів і не рухався, згадував сільських дітей, як
вони любили його, як щодня приходили гратись із ним,
він вирізував із дерева для них іграшки, розказував вірші,
співав пісні та все інше. Діти — такі довірливі, такі наївні,
через це Іво перестав їх любити, і ніколи не хотів мати
своїх. Але не склалося. Тобто склалося — і навпаки.

Іво, Іво Бердих, тридцяти-із-чимось-річний самопро-

голошений детектив, схопився на ноги, схаменувся від
ступору — та пішли ті діти! Пішли ті дні під три чорти! —
де мій Джеймс Джойс? — п’ятий тиждень Іво перекладав
на українську «А Painful Case» Джойса — його улюблене
оповідання із всього циклу. Робота йшла тяжко. Вісім варі-
антів і жоден не той, у кожному щось не влаштовувало.
Тоді він брав Бротіґана — останнього бітника, і перекладав
його поезію, як його терапевт. Із нею простіше, помилявся

61
він. Тож відчинив вікно і викинув стос списаних від краю
до краю листочків: не підходить. Незавершено-невдала
робота якусь хвилину летіла вниз із дев’ятого поверху,
вступаючи в протиріччя із потоками вітру, так, свого часу,
тільки із вікна одноповерхового батьківського дому, вилі-
тала незліченна кількість паперу: блокноти, щоденники,
шматки газет, прості зошити на дванадцять аркушів,
сторінки книжок — невдала робота; Іво завжди щось не
влаштовувало. А тут ще й натрапив на оголошення про
зникнення молодої дівчини. Доволі симпатичної.

Коли смерть забрала його дядька Івана — Івана Бер-

диха — він почав вважати себе детективом, щоб розібра-
тися в усьому, передивився серіалів; (а смерть забрала
несподівано і дивно: на стадіоні, ні — не серцевий напад
через програш улюбленої команди — він сам грав у центрі
півзахисту: після першого тайму, під час перерви, приліг
на траву у центральному колі, його традиція, і не встав,
коли команди виходили на поле, земля увібрала в себе
життя людини. Але ж люди — занадто просто для землі.
Іво почав вивчати дедуктивний метод, криміналістику та
інше. Раптова коронарна смерть. Реанімація. Що важли-
віше: непрямий масаж серця чи штучне дихання — ось у
чому питання?

Іво вірив, що йому зверху прописана дорога сильних.

Він тішив себе, що безнадійність його ніколи не торк-
неться. Але Іво помилився: як щодо першого, так і щодо
другого, так і щодо багато чого іншого; пустий мрійник,
якому всміхнулась доля. А робота все не йшла. Час летів як
скажений, наче укушений лисицею. Запал першої справи
покинув його. Щастя покинуло його. Тому Іво вже тиж-
день перекладав перші два абзаци Джойса. Зайнятися

62
перекладом йому порадив терапевт: такий собі замінник
щоденника. Він пояснював це тим, що активуються різні
ділянки мозку. Але Іво часто пропускав його слова повз
себе. Дні і друзі покинули його.
Іво заявляв: «У моєму житті немає позитивних героїв».

Безнадійність не прийде туди, де її не чекають, де на

неї не заслуговують. Іво думав, що через всі незгоди вже
пройшов, думав, що час темних кімнат назавжди в мину-
лому. Хтозна.

Плаття у Ліліт із червоного шовку, яке штовхає на при-

ступи пристрасті та агресії, ногу Ліліт обіймає дракон,
який ніколи не побачить снів і мислити не може. Вона
заворожує його. Чорнокрила Ліліт. Його, такого собі інте-
лектуального невротика. Він хотів би взяти її, таку легку,
тендітну та ніжну, спокусливу та гарячу, під руку й вибо-
роти перше місце на конкурсі з танців. Щоб вони перетво-
рились там на мелодію посеред нудного гаму, на симфонію
довершеності, на суперсиметрію. Він хотів би впитись її
свіжим духмяним тілом, хоча б невимушено доторкну-
тись до нього — так і тягне до забороненого — його серце
шалено калатає, він хотів би... він напоїв би її й засипав
би... неочікуваним.

Запах її тіла, її рук, плоть її сяє; вона засліплює його.

Вона — прояв недоступності. Її очі вміють співати, вони
вміють притягувати до себе, вони вміють взнавати най-
потаємніші таємниці й топити у незміренних глибинах
власних зіниць, в яких ніхто і ніколи не побачить світла,
навіть десь там — у самісінькому кінці.

63
 За вікном з’явилися провісники бурі і мріям настав
кінець, вона, безіменна, але на ім’я Ліліт, зникла, так рап-
тово, так раптово не стало нікого й нічого, що приносило
бодай-якісь приємні відчуття. Бліде обличчя кричало.
Руки потяглись до голови, щоб рвати волосся, але зупи-
нились, не подолавши й половини відстані. Його крику
ніхто не чує. Немає такого всесвіту, такого простору, такої
матерії, де цей крик можна було би вловити слухом. Його
крик широкий, він обривається з вуст й одразу ж розсипа-
ється, лине у невідоме, десь до гауптвахт та шлагбаумів,
до людей, обкрадених циганами, до заморочених божим
словом голів.

Знову ж таки — забагато крику. Шум — та не лють.

Іво вже не такий, яким був раніше. Його міцний, колись

ретельно вибудуваний дім почав давати тріщини, його
хазяїн забував прибирати в ньому, не замикав двері, коли
ішов кудись, а коли замикав, то забував, де сховав ключ,
і не розумів, часом, дім його людської мови, ніби хворів,
але хвороба, на жаль, невідома науці, непідвладна раціо-
нальному ґлуздові.
Іво Бердих сидів переляканий, а ще не настав час непе-
редбачуваної ночі. Його лякала вода смиката, яка роз-
бивалась об вікно, його лякав вітер строкатий, який вив,
як голодна гієна — страх, навіяний втомою, адже Іво —
людина, а всім людям властиво втомлюватися. Церква
недалеко скликала дзвонами людей святити вербу. Іво
скликав усіх святих до себе — задля дози знечулення.

64
 26

«And if І’m gonna talk

І just wanna talk»*.

Степан порівнював (проводив паралелі) творчість

Ремарка і Бьолля, перебираючи на пальцях їхні роботи, не
порушуючи хронології. На роздуми пішло близько двад-
цяти хвилин, які тягнулись утричі довше, щонайменше.
Потім перейшов на Юкіо Місіму та Кендзабуро Ое, що у
нього зайняло менше часу, ніж щодо попередніх пись-
менників, бо в голову сумбурно влізли Кундера, Вельбек
та Рушді — ці імена висіли в рамці на стіні у Степановій
кімнаті, це основні кандидати на Нобелівську премію з
літератури, на його думку, у найближчі п’ять-десять років.
Компаративіст — він так і не став ним.

— Ти прийшла. Нарешті.
Степан схопився з підлоги, одночасно впадаючи у
тремтячий стан, лоб вкрився краплями поту — йому стало
соромно за безлад у кімнаті, він метушився туди-сюди, не
знаючи, що й куди ставити: чи збирати книжки і розстав-
ляти їх за алфавітним порядком на поличках шафи (яку
склав власноруч, уперше приїхавши додому, через місяць,
на першому курсі університету, привізши із собою з деся-
ток книжок), чи складати розволочений одяг, чи підмітати
зів’ялі листочки кімнатних рослин (за якими вже з місяць
ніхто не доглядав, а вони полюбляють сонячне світло,
вологу), чи застелити ліжко, чи позмітати зі столу клап-
тики паперу (наче рвав хтось божевільний) та залишки їжі
на різних етапах розкладання — Степан не знав, із чого
почати, тож вирішив нічого не робити, тільки обличчя ще
* Цитата з пісні «Last Flowers» групи «Radiohead».

65
більше вкрилось багряним кольором із синім відтінком,
наче давив хтось на горло, наче застрягло там щось.
— Я думав, ти вже забула про мене, Єво!
— Як я могла забути про тебе, дурнику.
— Не знаю, в світі робицця щось таке непонятне, все
стало таким непередбачуваним, хтозна-що робицця...
думав, ти ушла од мене навсєґда. Знімай вже маску.
— Я ж відвідувала тебе вчора, і шістнадцяти годин не
пройшло.
— Шістнадцяти годин? Ти кажеш, шеснаціть? Не знаю,
точно шось ненормальне робицця в світі, на крайняк, у
тому, шо окружає мене.
— Все нормально, не хвилюйся. — Вона підняла з під-
логи в одному із кутків порвану сорочку із поліським орна-
ментом, склала і поклала до шафи.
— Помниш, як ти колись вишила мені ту сорочку?
— Так, пам’ятаю...
— Ти мені подарила її на трицатий день народження.

Щира усмішка освітила обличчя Степанове. Єва нама-

галась щиро всміхатись, але не вдавалося.

— Тобі ще вона не сподобалась.

— Понравілася! — заперечив Степан, — ще й як понра-
вілася! Шо нового розкажеш, — змінив тему, — шо там
нового чутно?
— Та нічого такого. Знаєш, давай я краще піду, — сказала
Єва, опустивши темні повіки, що тремтіли, не бажаючи
закриватись, але сил підіймати їх не було, — так, краще я
піду, ось, я принесла тобі поїсти, поставлю на стіл.

Єва вийшла з кімнати, щільно зачинивши за собою

двері. Через хвилину роздумів за зачиненими дверима
повернулась і сказала:

66
 — У тебе кепський вигляд. Хай обороняє тебе архангел
Михаїл. — І зачинила двері, ще ретельніше, ніж вперше.

і застогнали сосни за будинком

і загорівся місяць
і застогнала ріка недалеко від дому
і застогнало місто-привид
суцільні стогони

Степан усе ще сидів паралізований, ніби заморозив

його хтось. Останнім часом таке траплялось часто. Остан-
нім часом її очі кличуть його у відкрите вікно.

— Ти пішла...

Степан швидко почав прибирати у кімнаті. «Ото через

той бардак вона не захотіла оставацця тут, зо мною», —
думав Степан. Але це не так. Пішла, як завжди, нічого не
сказавши, не обронивши жодного слова.
Степан намагався вловити флер її парфумів — даремно.
Ним оволоділо нестримне бажання повалитись на під-
логу в залишки слідів Євиних і втопитись у них, впитись
ними, розбивши лоба до крові, якщо треба. Невже в цьому
полягають проблиски романтичної натури Степана? Він
ніколи не підтримував романтиків та мрійників, вважав
їх ледацюгами, він знав (десь, колись вичитав у когось),
що мрія — втеча від розуму. Не зрозуміти Степана, цього
заручника обставин, нікому.
Степан заплакав. Ревів, як дитина, натираючи кула-
ками очі до стану жевріння, що, здалось, скоро піде дим
і затуманить простір довкола. У такому просторі мерцям
даровано бачити.

67
 — Ех.

Із цим словом на сухих потрісканих вустах Степан

заснув, сидячи на підлозі, обпершись об ліжко, він вже
не стане таким, як був раніше, його вже не зміниш. Він
легкий, як попіл, як пил, як хвиля, як порожнеча неба. Він
хотів би, щоб колись усі можливості, які траплялись на
шляху, стали такими легкими, але вони перетворилися на
скандоване дихання, на рвані й нерівні рухи, переповнені
невпевненістю.

Як сліпець, що недавно втратив зір і ще не звик до всіх

проявів темряви, переміщувався Степан по кімнаті, хотів
забрести на кухню, щоб прополоскати горло, яке заросло
мохом, діяло на нерви, як дзижчання мухи зранку, як сухі
крихти хліба в ліжку. Перекидаючи на шляху меблі, Степан
хотів щось зробити зі своєю неміччю. Нічого не вдавалося.
Просто скласти руки також не хотілося.
Три кроки до мети, а свідомість — затуманена, і нічого
не виходить, він не керує собою, впавши на підлогу, почав
повзти на цокання годинника, йому, Степанові, здавалось,
що він невиліковно хворий.
Колись, ще у молодших класах, коли лежав у лікарні із
тяжким запаленням легень, він малював у зошиті труну
із собою, бо думав, що помре, що попаде у небесне цар-
ство, його мозок був переповнений дивними думками.
Так і зараз.

Світлий день за вікном, сонце і місяць ділять небо на

двох, яке розсікають перелітні птахи, і щось виривається
із їхніх голосових зв’язок, мабуть, хтось прощається з рід-
ними землями, знаючи, що вже не повернеться із чужини,
дехто, мабуть, наспівує оду красі природи — і серед птахів

68
є романтики — вона справді красива в цих краях, а дехто
точно знає, що не переживе першу негоду, і каменем впаде
додолу, розбившись.
У кожного своє на думці.
І немає таких, хто не бачив такого неба, всі його бачили:
і Степан, і його сусіди, і продавчиня з магазину, і приби-
ральники зі школи, і злочинці, і їхні судді, юнаки і старці —
всі рівні перед небом; і у кожного своє на думці.
Степан піднявся на ноги, все буде нормально, повто-
рював собі. Все буде добре. Степан змахнув сухою рукою,
розсікаючи стиснуте повітря, забиваючи на всі незгоди,
відганяючи від себе нечисте. Йому було шкода. Він зга-
дував Єву, п’ючи воду з-під крана, яка текла по бороді на
груди, на живіт, яка створювала асиметричний візерунок,
розтікаючись на всі сторони. Степан згадав, як колись під-
поїв Єву, і вона — крізь біль і нехіть — віддалась йому,
зраджуючи своєму чоловікові, який, тим часом, також зра-
джував дружині — із роботою, десь в одному із столичних
офісів. І м’язи напружились на плечах і передпліччях, на
стегнах та гомілках — тіло кричало миттєвою дубовою
міццю.
Разом із спогадом, який розвіявся як мить радості пере-
моги, зникла і сила, Степана підкосила неміч і він ледве не
впав, уже вкотре за день, на землю, і ребра заметушились,
як у рибини, яку викинуло на берег і яка молить свого
рибного бога на приплив води чи чиїсь добрі руки, щоб
повернутись назад — до стихії. Ой і довго можна дивитись
на воду. Й серце, яке не так давно стріляло куди попало,
зупинилось на мить, переставши-втомившись боротись.

Як кров у мороці можна переплутати із водою, так Сте-

пан плутав події, які спливали до країв його свідомості
таємничими знаками. Мене ніхто і не вспомніт послє моєї

69
смерті, думав він, лежачи на протязі, він поглядом міряв
кімнату, і в погляді тому безмежне озеро віри, яка сходить
до неба, яка тягнеться на відстань, яка дорівнює відстані
між вигадкою та міфом.

Сонце все ще плаває поміж хмар, білих як сніг, і кожен

бачить у них щось своє, хтось бачить хаотичність, комусь
вони нагадують домашніх тварин, комусь — містичних
чудовиськ.

Степан підіймається на ноги й іде в куток, але що він

робитиме в кутку? Спатиме? Знову? Степан непередбачу-
ваний. Був колись. Його лякає спів півня у дворі. Він наче
п’яний. Але від чого п’яніти?

— Етого разу вона не плакала.

Степан сидів у кутку, упершись спиною й потилицею

об стіну, обійнявши зігнуті ноги руками, змикаючи пальці
у нерозбірливий замок, в’ївшись твердими й жорсткими,
як коров’ячий язик, підошвами у підлогу.

— Ти як дикий чорний вітер, — часто просто в обличчя,

в очі, казала Степанові Єва.

Степан хотів таким стати: диким, диким, диким, хотів

перетворитись на вітер, стати людиною на грані. Одного
він не розумів: чому чорний? Єва так ніколи і не поясню-
вала.

— Чого чорний?! Скажи, будь ласка!

— Ні.

70
 — Знов прийшла? — Степан зрадів, як несамовитий
схопився на ноги, не відчуваючи ніякого дискомфорту,
наче заново народився. Ось що означає психосоматика.
— Я забула тобі сказати одну важливу річ.
— Яку річ, яку?
— Заспокойся, Степане. Сядь. — Єва — навпаки — не
розділяла його радості.
Степан ніяково присів на ліжко. Тон Єви йому вже
багато про що сказав. Він почав швидко кліпати очима,
частіше за рухи крил метелика в польоті.
— Нам не бути разом.

(О боже, як банально!)

Не те що в одній з розмов, вийшла майже цитата з кла-

сики:
— Я хочу увійти в тебе.
— Ти хочеш бути стовпом?
— Я хочу бути тобою.

Далі це сталося:

— Ти увійшов. Тобі не страшно? Хто ти тепер?

— Все*.

Вона вбила його наповал. Він думав, з її приходом

розвіється втома, зникне цей трансоподібний стан, а тут,
навпаки — печаль в очах, тривога в очах, гидко-зловон-
ний чад у порожнинах, виразки по звивинах, аорту залило
вапном.
— Нема мені зцілення...
Цих слів Єва не чула. Вона не розуміє внутрішнього
голосу.
* Рядки з вірша Олега Лишеги «Сокіл» (2012).

71
 «Степане, у мене є пляни».

Степан думав: «ти була мені як подарунок». А це

справжнісіньке знущання! Це постріл без попередження!
Град із ясного неба! Побиття немовляти! Я... я увійду у
небесний став.

Дорогами всередині... під ногами зникає минуле, скроні

пульсують... Степан перед Євою. Як тварина, що потрапила
на світло автомобіля... долоні... лінії зморщок, невидиме
небо, незрозумілість...

— Я пішла. Там твій батько іде.

...Іді-пливі-лєті-бежи-їдь... Куди хочеш, далєко-далєко,

в невідому блакить, безотвєтствєнна, слабка боягузка.
Ти — одна, втіш, останній разочок, мої побиті губи, погаси
порушені ритми серця.

Все.

(Асоціації працюють? Тобто — запускаються асоціа-

ції? Вільні асоціації. Це ж основна мета цього тексту —
стимулювати певні ділянки мозку, а ті ділянки, своєю
чергою, стимулюватимуть сусідні (і не тільки) ділянки;
читання завжди корисне для мозку, завжди. Систематичне
читання, постійне.)

27

Крихітна мить — сто метрів квадратної тиші, як ін’єкція

заспокійливого — довенно.

72
 — Боже! Шо тут робіца! Одкрий окно, провітр комнату!
— Тату!
— Глянь, на кого ти став похожий!
— Тату!
— Ти колі останній раз віходів одсюда? Засмердівса вже!
— Тату, послухай!

Приступи люті характерні для батьків. Старий Мирон не

є винятком, і якби забрати пару десятків років, то Степан
отримав би з кулака електричне замикання в голові. Його
батько не агресивний, ні — він добрий християнин, який
все життя дотримувався канонів правильного виховання
дітей, він навіть не алкоголік (він так вважає), просто його,
бувало, виводить із рівноваги (геть із себе) лінь-бездіяль-
ність оточення.
— Ете все затягує тебе до дна!

Старий Мирон не знав, із чого розпочати: чи йти по

відро холодної води й освіжити сина, чи перевалити ціпком
(виробнича травма на заводі, ні — не простий робочий клас,
не середньостатистичний працівник, а член експертної
комісії з придатності апаратури на підприємствах, ліва нога
погано працювала) між лопатками, щоб іскри посипались
з очей, щоб синє пасмо не злазило півроку.

— Глянь, якій бардак ти тут розв’юв! Боже милостивий!

Тобі не стидно?
— Нє, тату, я ж не п’ю, просто...
— Просто шо? — з його рота випав мундштук; старий
Мирон — палкий прихильник мундштука, особливо цього,
що випав з рота в припливі люті, його ж він сам змай-
стрував.
— Ніхто з тебе не іздєваєца, ні найменшого наміру
навіть не мав. Ти шо? Нариваєшса на сварку? Я в...

73
 — На сварку?
— ...нормі.
— Сину мій...
— Ти шо, батюшка? Безбожний батюшка! Де таке
бачено?

Межа близькості у стосунках батька — старого Мирона,

і сина — Степана, — відносна, умовна. Ціла теорія віднос-
ності. Між ними ніколи не було ворожнечі, але й відвертої
розмови (як батько із сином чи син із батьком) у них теж
ніколи не було, такі собі суто дипломатичні відносини, але,
якщо треба, один за одного пішли б на будь-що.
Які почуття не переповнювали б серця, а напруження
в кімнаті було штучним. Хто і на кого хотів справити вра-
ження? Хто увійшов у роль і не хотів із неї виходити?
— Я в порядку, зо мною все нормально. Творча криза,
падло таке, затягнулася надовго. Все о’кей!
— Надовго? Три года — це надовго? Половина села
думає, що ти вмер уже, інша половина — що віїхав.
— Тату, ти ж знаєш, шо я повний мізантроп, я...
— Ти — повний дурень, Степане! От хто ти!
Батько зі справжньою печаллю дивився на сина. Йому
вкотре за останні три роки стало його шкода, але він не
може зашкодити ходу Степанового життя, у нього не було
таких повноважень.
— Я...
— Присядь, Степане. Я маю тобі сказати одну важну
вєщ.
— Знову! Шо за на..! — думав Степан. — Мені хватає вже
сьогодні! Хватає на сьогодні — у етий найдовший день в
году!
— Степане, успокойса, шо з тобою, присядь, успокойса,
кажу!

74
 — Мені хватає на сьогодні важних вещей!
— Ти про шо?
— Ти не перестрівса по дорозі із Євою?
— Степане! — старий Мирон жбурнув палицю на під-
логу. — Ти знову за старе?
— Токо спробуй мене назвать сумашедшим!
— Степане...
— То ти бачив її, мою Єву?

Старий Мирон, не кажучи жодного слова, нервово

посмикуючи у роті мундштуком, пошкутильгав до виходу,
махаючи головою.

— То ти її бачив?

Батько не озирався, жодної поверхневої реакції, він був

холоднокровний, вийшов з будинку, залишивши сина нао-
динці із його проблемами. Не розуміючи нічого, Степан
ставив те саме питання порожній кімнаті:
— Ти її бачив, ти бачив мою Єву?

— Ти бачив те море всередині?

28

За сотню (чи менше) кілометрів від рідної домівки не

міг знайти собі місця й Іво Бердих (зараз він себе так нази-
ває), згадуючи події попередніх годин, події дня, які не
могли чітко вписатись ані на папір, ані на екран ноутбука.

— Та пішло воно все до біса!

— Ти що, навіжений? — перші слова, які почув у свою

сторону Іво, перебуваючи у новому місті, думаючи, що всі

75
його найзаповітніші бажання тут здійсняться. Ці слова
прозвучали від офіціантки дешевої забігайлівки у Цен-
трі, яка намагалась прийняти замовлення, а у відповідь
отримала поцілунок у шию і міцні обійми зі словами: «...я
візьму тебе, хочеш, я візьму тебе, прямо тут...» Іво вики-
нули із кав’ярні, як бездомного кота.

Бездомний кіт... Це ж пісенька така є — про смердючого

кота, із серіалу.

Це крізь товсті лінзи отого дивака видно? Що він на

мене так дивиться? О, записує собі шось... пальтечко темне
знову ночами темними знімає — мов месію із хреста, — ...
не купив кота.

І так ледь не щодня. Нікому не потрібна людина, сіра

пляма у натовпі.

Раннього ранку спустошений Іво плівся петлями вулиць

міста, не розуміючи, що коїться.
— Невдалий початок дня? — Ввічливо запитала Іво
незнайомка на одній із лавок у парку, коли замордо-
ваний детектив (а він уже не один тиждень шукав Єву
Шерцінґер — це про тебе шелестять кущі мокроголові?),
обпершись руками об клен, намагався вивернути назовні
внутрішній неспокій, — із ким не буває.
— Так, — відповів Іво, а сам подумав: «Нічого собі, що за
одна, хм, скільки їй: вісімнадцять-двадцять? Намагається
зі мною зав’язати розмову, а така нічого собі», — й додає
її ж словами: із ким не буває.

(Десятисекундний процес формування емоції минув,

за ним — одразу ж — еротичний перенос, дуже швидко.)

76
 — Ех. — І побігла. Мабуть, спішила на заняття, чи на
роботу, чи хтозна-куди, чи із занять, чи з роботи, чи з
магазину.
— Ех. — Відповів Іво, і ліг на лавку.

Не може бути, цього не може бути. Я викликав у когось

співчуття. Чи це цікавість? — думав собі Іво, не випуска-
ючи із поля зору суб’єкт його інтересу (і нехай, що воно
п’ятнадцятисекундне).
— Зачекайте! Зачекайте! — задихаючись, захлинаючись
повітрям рипів Іво, підірвавшись із лавки, і, побігши вслід,
він давно не вдавався до такого — до прояву ініціативи й
бігу на короткі дистанції. — Стійте! Можна вас запитати
дещо?

Дівчина обернулась. Вона і не сподівалась, що її три

слова «невдалий початок дня?» переростуть у щось більше:
— Перепрошую?
— Можна поставити вам одне питання?
— Спробуйте, — усмішка осяяла її обличчя.
— А у вас, а у вас вдалий початок дня?
— Цілком вдалий! Як завжди! — без жодного здиву-
вання відповіла.
— Я радий за вас! Чесно! По-щирому радий! — із щасли-
вою фізіономією мовив Іво. — Прощавайте! Всього най-
кращого! — і пішов назад у напрямку парку відпочинку,
де можна було замовити вареників, борщу, дерунів чи що
там у них можна було замовити.
— Всього найкращого, — відповіла незнайомка Івовій
потилиці.

— Я думаю що ви не все купили...

77
 — Я думаю що у вас не всі вдома...
— Я думаю що ви повертаєтесь...

Це один горобець підскочив до його лавки? Один — але

який! Такого ніде не зустрінеш!

Дві істоти в популяції тисяч таких самих істот, яких

поєднала трихвилинна спорідненість лімбічних систем
головного мозку і спільна земля під ногами, розійшлись
у різні боки.
— Якийсь дивний, — прошепотіла собі під ніс, щоб ніхто
не почув.

Досить — треба йти. Давай, друже. І клен вже кращого

не жде.

Із легким відчуттям на душі, із приємним підвищенням

тиску у грудях Іво прямував до парку, не озираючись, не
звертаючи ні на кого уваги. Він тримав у пам’яті свіжий
запах незнайомки і її усмішку.
— Заздріть мені! — викрикнув зі всієї сили, привер-
таючи до себе цікавість оточуючих. — Що витріщились?
Заздріть мені! Життя — прекрасне!
Якийсь ненормальний, думали очевидці. Якийсь псих.
Несповна розуму. А Іво, Іво Бердиху, було байдуже. І час
летів як шалений. Один із найгірших днів перетворився
на один із найкращих.
— Офіціанте, дві порції вареників із картоплею — кла-
сичних, будь ласка. І келих пива, на ваш смак. Аби живого!
Іво близько п’яти хвилин чекав на замовлення, замрі-
яно перебираючи в роті засохлою травинкою, яку зірвав на
шляху. Поруч лежала місцева газета — «Міський вісник».

78
Іво ледь не вдавився, коли на останній сторінці натрапив
на оголошення про зникнення Єви.
А тут іще:
— Вибачте, біля вас вільно?
Як ошпарений Іво відскочив від столика, впавши зі
стільця.
— Ой, вибачте! Ви не забились? Вибачте! Підіймайтесь.
Давайте свою руку. Давайте!
Іво не чув її слів, він був задурманений її запахом, не
міг вимовити жодного слова, а ладен був кричати на всю
горлянку — від радості.
— Та нічого страшного, нічого страшного. Не варто тур-
буватись, — нерозбірливо, не впізнаючи власного голосу,
говорив Іво до дівчини й тих, хто підійшов на допомогу
від сусідніх столиків, — дякую, вибачте!
— Це ви вибачте, я вас налякала. Мені так незручно!
Так незручно...
— Та що ви, не переймайтесь. — Іво сидів червоний від
сорому. — Сідайте. Тут вільно! Сідайте. — Він підвівся, щоб
відсунути стілець, але запізнився, дівчина вже сіла, заки-
нувши ногу за ногу, схрестивши руки на столі, поклавши
сумочку на сусідній стілець.
Ех, моя Шерон Стоун у молодості — Іво миттю кида-
ється в асоціативні ряди: Фройд і червона троянда — його
улюблена Ізабель Делтор — злощасна cunt в екранізованій
«Спокуті» Ієна Мак’юена — і далі...

— Дякую! Я не стрималась і прослідкувала за вами — ви

мене зацікавили, бо не кожен день зустрічаєш на вулиці
людей, які ставлять дивні питання. До речі, мене звати
Яна.
— А мене — Іво. Приємно познайомитись. — Іво про-
стягнув спітнілу долоню до простягненої долоні, сухої,

79
наче пісок Сахари. — Мені дуже приємно! — повторив Іво,
все ніяк не відпускаючи руку Яни.
— І мені приємно.

Яну з вигляду можна сприйняти за двадцятирічну сту-

дентку. Принаймні, таке перше враження. Принаймі зовні
вона здається набагато молодшою за Іво, який на днях
розміняв уже четвертий десяток. Здається. Темне волосся,
розкуйовджене вітром, обрамляло вродливе лице, її губи
промовили:
— То в чому причина ваших сьогоднішніх невдач?
— Та ні в чому, просто по життю я невдаха, й проблеми
мене супроводжують завжди, не тільки сьогоднішнього
ранку, а й вчорашнього, позавчорашнього.
— Та не будьте таким песимістом.
— Такий вже я є. Все через депресивну британську
музику.
— О, розумію. Сама через таке пройшла.

Ти диви, така ніжна, чарівна, незаймана, думав Іво, як

зачарований, і красива, ще дитина, а говорить, що сама
через таке пройшла, наче у неї за плечима купа бід.
— Ви, така молода дівчина, а пройшли через таке? Не
смішіть...
— Яка я там молода, через місяць виповниться двад-
цять вісім.
Що? — Іво не вірив своїм вухам, не вірив очам і
розуму — не може бути такого! Які двадцять вісім?
— Та що ви таке кажете, не прибавляйте собі зайвий
десяток років. Мені тридцять, а на вигляд годжусь вам у
батьки.
— Скажіть краще, чим ви займаєтесь?

80
 — Я тут — у цьому місті — всього лиш другий день, —
обманював Іво, — я — кочівник, ще не осів на одному місці,
знімаю квартиру, тут недалеко.
— Так ви нетутешній. Приїхали в пошуках пригод?
— Можна і так сказати. Я пишу. — Прибріхував Іво.
— Пишете? Ви письменник?
— Так. Щось на те схоже. Принаймні мені так здається.
— Ну, за зовнішністю вам можна приписати, е-е-е,
статус письменника, письменника-відлюдника. — Яна
засміялась, як Іво одразу ж почав поправляти загорнутий
комірець сорочки й зализувати скуйовджене волосся. — Не
ображайтесь, нічого особистого, я не хотіла вас образити.
Але вам ще не вистачає сигарети між зубами... й стакан
бренді. І вилитий Буковскі.
— Своє бренді я вже випив, — відповів Іво, показуючи
порожній келих з-під пива, в якому причаїлась муха. — Я
замовлю ще. Офіціанте, ще пива, подвійну порцію. Чи
щось міцніше будете? Мені просто не можна.
— Ні, дякую, вистачить і пива. То ви справжній пись-
менник, кажете?
— Початківець. Я... як це вам сказати?.. Коли я був хлоп-
чиком і розповідав різні історії, мене називали брехуном,
а зараз мене називають письменником. Це крок вперед,
звичайно, значний, але це ж одне і те саме.
— Вас називали брехуном?
— Ні, я справді історій нікому ніколи не розповідав. Це
слова Ісаака Башевіса Зінґера, справжнього письменника.
— О, а я читала одну з його книг. На жаль, не пам’ятаю
назви. — Яна чарівно усміхалась: — Ви сказали, вас звати
Іво? — Яна боялась переходити на ти.
— Так, Іво, Іво Бердих.
— Шкода — не чула.
— Це й не дивно, я пишу під псевдонімом.

81
 — То мені пощастило! У редакції не повірять!
— У редакції?..
— Так, я журналістка, працюю у місцевій газеті. Нічого
особливого. Провінційний побут. У нас тут усе тихо. Тут
можна залягти на дно — як у Брюґґе.
— Якраз чимось подібним я і займаюся.
— Ось перед вами лежить наша газета, до речі, на вось-
мій сторінці можете прочитати мою статтю.
— Неодмінно прочитаю. — І додав після павзи: —
Дивно... ми — споріднені душі, доля звела нас разом, двох
писак.
— Так, кумедна ситуація вийшла. Вибачте, але мені
треба бігти, робота кличе: виставка фоторобіт багатообі-
цяючої авторки у Будинку молоді. Надіюсь, ви затримає-
тесь у нашому місті надовго.
— Не знаю... Надіюсь. Я не проти!
— До зустрічі! — Яна протягнула Іво візитку й побігла,
не доторкнувшись пива, але невимушено провівши сухою
долонею по руці Івовій, який був десь у іншому світі, у
своїй реальності.
— До зустрічі! — Іво проводжав Яну поглядом, поки
вона не перетворилась на цятку на горизонті, й у нез-
розумілому пориві осушив два бокала пива. — Буковскі,
треба ж.

29

Прийшовши додому, Іво взяв першу газету, що попала

під руку, зі стосу на столі, й наганяв на себе повітря. Йому
було гаряче. Думав прочитати якусь статтю Яни, але знову
натрапив на оголошення про зникнення Єви.
Жбурнувши газету якнайдалі, він почав роздягатись,
поки не став повністю голий перед дзеркалом у весь зріст.

82
Він довго незворушно стояв і дивився на власне відобра-
ження: повністю голий, з ідеально поголеними грудьми
та лобком. Потім Іво почав облизувати губи, пеніс почав
підійматись. Тер соски, пеніс став більшим й твердішим.
— Добре? Тобі добре? — звертався він до свого причин-
ного місця, мусолячи мошонку. — Тобі добре? Знаю, тобі
добре!.. О, Великий Мастурбаторе!

Великий Мастурбатор скінчив свою справу — Великий

Мастурбатор може відпочити. Що він і зробив, розлігшись
посеред кімнати на підлозі, знизу збирається холодніше
повітря, Іво прагнув свіжості. Його пеніс розімлів, зро-
бився непривабливим, зморщився. Іво звик його таким
бачити, йому нема чого соромитись у власному мікро-
світі. Було таке, що він зазнав приниження, проводячи
дівчину, ім’я якої навіть не вважав за потрібне взнати,
додому після танців у сільському клубі, вона запропону-
вала йому себе — усю.
— Бери мене, Іво... — шепотіла вона йому на вухо.
Іво не зміг. Через нез’ясовану причину.

Іво одягнувся, накинувши халат на голе тіло. І взявся

за записи у нотатнику та у диктофоні. Він вивчив їхній
зміст напам’ять. Але треба працювати ще: раптом щось
пропустив.

Свідок №2 розказував: «Вона — Єва — казала мені, шо

любіт дівіца комедії, інтєлєктуальни комедії, особенно
французкі. А я сказав, шо не переносю їх на дух, а люблю
шось таке посєрйознєє — всякі триллєри про серійних
убійц».

Він ще додав, бовдур такий:

83
 — Я і сам був бі не протів стать такім, маті свуй поччерк.
І шукайте мене, ефбеер і цереу, інтерпол і есбеу.

Потім, щоби перемкнутися трохи, він взяв книжку.

Історію про хлопчика, який шукав замок для знайденого
у батьковій вазі ключа по всьому Нью-Йорку. Іво завжди
читає книжку перед сном. Так легше засинати. Так краще
спиться.

Але Іво переповнювали емоції від стилю автора, пере-

повнювали спогади про свого батька, і він не міг заснути,
подивився на годинник й остаточно розвіяв напівсонний
стан. Його переповнювало багато ідей. Терапевт сказав
би: «Чергове загострення, ти приймаєш ліки?»

Так, не буду. Ні, не треба, я і так читаю одночасно п’ят-

надцять книжок. Із мене вже сміються. Кажуть: «ти що,
як так можна — не розмію». Ні — не буду. Так, шо там зі
швами? Що там із препаратами? Яка там погода на наступ-
ний тиждень? Хто вбив Кеннеді? Чому хтось колись пере-
клав Цвейґ, а не Цвайґ? Чому? Чому тоді не Швайцарія?
Чому не Волтер*, а Вальтер? Ну, чому таке допускають?
Чому пишуть «ґ» в ing-ових закінченнях, якщо воно зву-
чить як носове «інн». Ні — не починатиму. Тільки по-од-
ному — «Дрібний дощ» Томаса Пінчона, «Непереможений»
Гемінґвея (а тут: г чи х? г чи ґ?), «За будь-якої погоди»
Ішіґуро, «Квіти в темній кімнаті» Лишеги, «Без дихання» у
По — не стримався — почав. Треба бігти по різнокольорові
ручки. Треба писати різними кольорами — як Фолкнер
хотів. Vtys nht,f dcnbuyenb yf,fufnj ,skmit! — треба дивитись
за розкладкою клавіатури. Автоматичне письмо? Легко: ай
дон’т нід но гелп, із днем медика, із днем тата, зі святою

* Англ. Walter Scott.

84
Трійцею! Сьогодні я пережив еротичний трансфер. Шум.
Коробка від пилосмока зберігає у собі зимовий одяг. Що
бачу — те й пишу. А ти себе тут бачиш — так себе, той, хто
продає досвід лише за гроші. Ага. Чотириокий Джон. Трид-
цять спеки. Роздертий ніс. Три на чотири кімната. Дер-
ріда. Дід помер від цирозу. Дід на колінах копає картоплю.
Ми викинули гніздо голубине з балкона, з яйцями, коли
робили ремонт. Мрія збулася — жити у багатоповерхівці.
УЛІПО*. рекрасний дивний світ, світ нездійсненний, загу-
блений світ, загублені літери, артеакти, тексти, ергамент
десь в іракських колодязях. Дякую! Двадцять ‘ять відсотків.
Елементи штучності мови (знущання над мовою), занеад
занеалої армії і ще чогось там, чого не можна згадувати,
згідно равил етикету. Че. Ин. Ярмоленко — Яремчук. сихо-
тераевтична бесіда може ризвести до розірвання альянсу.
ісля нашої зустрічі, друже, я вбив сотню пересмішників.
Я вбив куу часу. аморок тяглості. Лімбічна система мозку.
Дорогезний двохтомник Еліота. Тяглість тяглості. Ехомне-
зія**. В останній сотні слів я загубив літеру «п» аж надцять
разів, а «ф» — всього лиш один.

Іво схопився й сів на краю ліжка, пронизавши паль-

цями волосся, стискаючи голову, про щось роздумуючи,
* УЛІПО (фр. L’OuLiPo, скорочен. Ouvroir de littérature potentielle —
майстерня потенційної літератури) — об’єднання письменників і
математиків; мета — наукове дослідження потенційних можли-
востей мови через вивчення відомих і створення нових штучних
літературних обмежень (зокрема будь-які формальні вимоги до
художнього тексту, наприклад, відмова від використання певних
літер у тексті). Засноване у Парижі в 1960 році математиком Фран-
суа Ле Ліонне і письменником Ремоном Кено. Серед найвідоміших
учасників об’єднання — Жорж Перек, Італо Кальвіно, Жак Рубо,
Марсель Дюшан.
** Ехомнезія — порушення пам’яті, сприйняття того, що відбува-
ється в теперішній момент як такого, що відбувалося (неоднора-
зово) в минулому.

85
напевно, плануючи завтрашній день, але які там плани,
коли нема з ким той день провести.
Він переклав ще декілька віршів Бротіґана (ті, в яких
згадується Бодлер). І подався плентатись передранковим
містом.
Вітер зустрів строкато. Іво підбивав ногами листя. Іво
вів вітер за собою, прямуючи кудись. Він увімкнув собі
подкаст про Клімта, він завжди любив жовтогарячий
колір. Він любив цілуватися. Любив цілувати дружину та
сина. Любив, коли його цілували у відповідь. Раніше він
боявся ходити вулицями у таку пору. Та й зараз він ледь
не щосекунди озирався, аби пересвідчитися, що позаду
нема нікого.
Іво йшов туманною вулицею у невідомому напрямку:
чи піти до центрального парку, чи до центральної площі,
чи до костелу — cześć i chwała naszemu bogu, чи — а більше
нікуди іти, нікуди тут іти. Хтось десь колись згадував про
синагогу. Обманув. Він сам не знав, куди йому подітись.
Щось параноїдально-містичне ховалось за деревами, за
парканами, за будівлями. Щось лякало його; він все ще
не міг змиритись із самотністю у місті. Він згадав про
Білу Пляму.

30

І у мені гугонить щось дитинне. Щось свербить у тілі —

без чіткої локалізації. Натура морта. Отой лиш пронизли-
вий шум. Я вкотре чую, як скрипить метал розтрощеного
автомобіля. Я вкотре бачу той чорний густий дим, тих
сріблясто-димних коней, і розбиті голови відтінку цино-
бри. І розм’якле тіло дитини. І тіла-нетіла жіночі. Очі наче
випалює хлором. На відстані у сотню років. Я чую той плач
Альбера Камю, я відчув увесь миттєвий біль принцеси

86
Діани. Я — біль. Фантомне суголосся нервових імпульсів.
Електричне замикання substantiae nigrae. Мені вчергове
відкривається портал колективного безсвідомого, встав-
ляє лійку у мою і так розбиту голову: я сміюся із запіз-
ненням / ртутні очі піднімають градус напруги / я валюся
скошеною осокою / червоні щоки ранку гріють поспіхом
/ хукай! хукай! / як на оголене тіло Ісусове / як на долоню
що прикриває праве око від холоду / вогняним дротом
автомагістралі / вчуся прагну намагаюся відповзати / зли-
зую криваву вохру із тілобрухту / плачу через Бертольда
/ маєш рацію: рухатися крізь тунельну вогкість / крізь
травму пам’яти / [не] рятує зрештою від... Fin. Чому я?
Чому саме зі мною? Це я у всьому винен!

31

Події минулого дня давали перспективи йому зали-

шитись у місті на більш тривалий час, надавали запалу у
веденні справи. (Іво одразу ж дістав із кишені записник і
ручку, й почав щось шкрябати, зі швидкістю, з якою ніколи
ще не писав, він намагався якнайшвидше викласти на
папір думку, щоб вона не встигла обробитись внутрішнім
цензором, не встигла перемішатись із інформацією, що
налітала ззовні, він писав, писав, писав, не помічаючи
часу, дещо перекреслював, дещо підкреслював: простою
лінією, паралельними лініями, хвилькою, дещо обводив —
весь у роботі, він прагнув усе висмоктати із недавніх
подій — і світу навколо не існує), вчорашні події (це що, на
хвилі нетривалої бесіди із журналісткою?) обнадіювали,
запалювали в очах Іво вогник. Він був здатен правити
світом, він міг би піти в бій без зброї та обладунків, його
плоть не пробила б жодна куля, жодна стріла, жоден меч
чи спис, його не взяв би отруйний газ — він відчував себе

87
безсмертним, шотландським горянином, якого зупинить
лиш гільйотина. Мабуть.

Він, Іво Бердих, самопроголошений детектив (він же

Фаталіст, він же Великий Мастурбатор, він же Великий
Брехун) викладав образ Яни на папері, який потім пере-
пише, відредагувавши, у щоденник. Його теорія будува-
лась довкола її схожості з Євою. («Імена на три букви: Яна,
Єва» — заголовок у його плані).

Він викреслив деякі дані із записів Свідка №1, Свідка

№2 та Свідка №4.
Вони не мали жодного значення.
Він твердо вирішив — варто знехтувати всіма їхніми
свідченнями.

(І словами Свідка №9: «Я хотів її, хотів її дико, вона моя

пантера, я засадив би їй по самі памідори! І обліпив би
пальцями шию, щоби вона кашляла, щоби вона благала!»)

І даними Свідка №2: «Я бачив, як наш охраннік вночи

вікідав у мусорнік пакєт, такій важкій, вун його лєдь тяг-
нув. Робів дві передишкі. А потім втекав. Біг як шальоний.
Все оглядавса. Я тої ночи не спав. Не муг все ніяк заснуть.
Та дівівса в окно. Нуч була місячна. А напротів бурса. Та й
бачу шось таке подозритєльне. А вун тягне шось».

Іво Бердих і сам (не маючи свідчень про охоронця)

натрапив біля сміттєвих баків на пару жіночих кросівок,
білого кольору, тридцять восьмого розміру. Він це теж
занотував.)

88
 Яна: тендітна, висока, на один-два сантиметри вища
за мене, але на каблуках, — записував Іво, — маса тіла
відповідає зросту, всі форми — в нормі, як я полюбляю,
темне фарбоване волосся, довге, пухкі губи, великі темні
очі, акуратний ніс — ідеальний ніс, без зайвих барельєфів,
такого носа хотів би намалювати кожен художник-пор-
третист, божественно-п’янке тіло, яке збуджує, збуджує і
ще раз: збуджує; стильно одягнена, нічого зайвого — кла-
сично; начитана, непідробний інтелект, проблиски інтуї-
ції, хитрості. Я хочу її! Я на тобі відведу душу. Я на тобі...
Я на... Яна...

Іво акуратно згорнув записник, сховав разом із ручкою

до кишені. Вклонився нічному ліхтареві. Чорне пальто
зливалося із тінню. Й пішов у напрямку дому, де знімав
кімнату, переповнений успіхом. Наче він вбивцю Шере-
мета знайшов. Його просто й не впізнати, його мозок пла-
вився від вражень, і це йому подобалось, він ішов і сміявся
до себе, подкаст про Клімта давно закінчився, він слухав
Любомира Мельника, ішов і перебирав пальцями. Він
створював таке враження, ніби він божевільний. Ніби він
піаніст. Ніби він і справді письменник. Іво любив безумних
людей, любив піаністів та письменників.

— Все!

— Досить!

32

— І мій син почав ховати нитки під подушку...

— І? — запитав, бо я чомусь вмовк.
— Так робив мій маленький синочок у віці трьох років,
пояснюючи: щоби краще спати...

89
 А він дивиться з-за своїх окулярів. Увесь такий задрот
чотириокий. І прикриває нижню половину обличчя рукою,
ніби боїться говорити. Ніби передчуваючи носіння захис-
ної маски, мабуть, ховає посмішку. Але ж по очах видно.
Видно. Я все бачу. Ту глибину.

— Це із міфології якого народу? — запитав.

— Та не знаю, — відповів.
— Це архетипи? Чи із «Золотої гілки» Фрейзера? Чи із
казок?
— Не знаю достеменно, але...
— Скажи, — перебив його, — що потрібно: стати казка-
рем, бо що ще потрібно, аби зрозуміти, як бути хорошим
татом?

Я почав плакати посеред лікарняного коридору. Мабуть,

по моїх щоках течуть сльози. Мабуть. Чоловіки теж пла-
чуть.

33

Меланхолічний лоб я отримав від матері, королівські

вилиці — від батька. Ці риси роблять мене інтелігентним.
Борода, окуляри, пом’ятий і затертий плащ, ні — як домо-
вились — пальто — я створюю образ гіпстера, бітника.
Мабуть, спеціально для таких образів колись вигадали
термін — штрасседіаґнозе.

Одного весняного ранку... так, щось я забагато згадую.

Надіюсь, це не та остання секунда, за яку пробігає все
життя перед світлом у кінці тунелю.

90
 Одного весняного дня на околицях мого рідного села,
в районі боліт, яких ще не доторкнулась меліорація, а
багато місцевих жителів впевнені, що там є такі місця, де
ніколи не ступала людська нога, я робив ранкову пробіжку.
У ранок, який не передбачав нічого трагічного, я біг по
власноніж витоптаних стежках (знав ті болота як свої п’ять
пальців) й натрапив на Степана, про нього я ще вам не
розповідав, який попідруки вгруз у болотяну гущу і пере-
бував у такому шоці, що не зміг видавити бодай якийсь
звук. Тоді ми зустрілися вперше. Спочатку я подумав, що
це якийсь хлопчина із сусіднього хутора прийшов сюди
порибалити і втрапив у таку пастку. Одним словом, Сте-
панові врятували життя. Відтоді ми підтримуємо зв’язок.

34

— То як це сталося? — питають зацікавлені особи на

місці нещасного випадку.
— Тихо, — відповідають їм.
— Я звик до непорозумінь...
— Знаєш, мені тебе ніхто не замінить... я загартований,
ти роками мене... вибач, сльози тут недоречні.
— Я вигадав власний всесвіт, пароль до нього я вам не
скажу. Ну добре, підказка: починається на одну із букв
алфавіту... на шосту.
— Не... смішно...
— Авжеж... — як часто повторює.
— Давно не відчував себе у чужій тарілці...
— Ти став схожий на маніакального типа. — Часто
кажуть йому, але він не слухає.
— Тільки без критики, я й так забрехався! Я сам добре
знаю, що в мені сидить щось темне, потаємне.

91
 — Дивно... вибач, але розлука — непередбачувана, якщо
вона прийде, тоді точно все, все — це кінець. Кому потрібні
ці стреси?
— Я чув, на Марсі знайшли воду в рідкому стані, там
течуть цілі ріки.
— А я чув, що безнадійність не лікується.
— А я — що байдужість.
— Ви помічаєте моє темне, те, що сидить в мені?
— Ще рано...

— Ех, пахне весною.

— Розпізнай мої почуття через татуювання на перед-
пліччі.

35

Степан, Степан. Це все через нього!

Напруга в тілі стала перманентною, мені набридло

шукати однодумців. Я переріс це, давно відкрив іншу сві-
домість, вирвався, просто стальною кулею вилетів, у День
велосипеда — ні — жартую, у простий звичайний день —
хай буде із неділі на понеділок — із стану атараксії* (що
це?), де хаос і порядок, рух та спокій поза межами простору
та часу; мене не везуть — я лечу! Мабуть, я знайшов те, що
так довго шукав. Свій бозон Гіґґса.

Це ж ранок як ранок, середньостатистичний для мене,

без жодних передбачень та передвісників: велика рогата
худоба стоїть на місці, вилупивши очі, втупивши погляд

* Атараксія (грец. Αταραξία — «незворушність, холоднокровність,

спокій») — безтурботний блаженний стан, що, на думку деяких
давньогрецьких філософів (Епікур, Піррон), досягається мудре-
цем; термін старогрецької філософії.

92
на один спільний об’єкт, свійські, приручені, хижаки —
сплять, приховуючи свої емоції, вони, буває, стримують
сміх. Ранок як ранок. Ранок як ранок. Нічого особливого.
Звичний туман, і як я хотів би, щоб він був ірландським. То
що ж між нами сталось? Я не напрошувався, не вимолював
у богів цієї патології, я не хочу з нею доживати віку, не
хочу бродити як сконфужений, як навіжений.

За Степаном я почав спостерігати ще восени, все

вийшло так спонтанно, але я сам вирішив, ніхто мені не
наказував, ніяких голосів я не чув, не отримував ніяких
метафізичних повідомлень, все відбувалося, як я вже
казав — спонтанно. Якби ви тільки знали, як я сумував
за таким способом життя, мене було важко впізнати. Але,
на радість, усе змінилось в одну мить, як завжди — коли
навіть не сподіваєшся. В зелених відтінках приснився мені
золотавий чоловік із арфою, та це не віщий сон — я в такі
сни не вірю (на днях в одному із супермаркетів мені під-
сунули передбачення — «вам сняться віщі сни»; по-перше,
це дешева психологічна витівка, по-друге, ми бачимо сно-
видіння, а не сни), як не вірю і у волю божу, у витівки долі,
як не вірю і в перевтілення душ і таке інше. Степан чимось
схожий на мене, на мого батька, на його брата, мого, хоч
й не рідного дядька, на мого брата, сина та племінника.
Так, щось я переборщив із родичами. Промайнуло багато
років від того болота, а я все ще не зрозумів тої дивної
фіксації на Степанові — дитинство я мав ідеальне: любов,
дисципліна, матеріальне забезпечення, духовна свобода,
один тільки недолік. Якщо не враховувати «нема нічого»,
якщо не враховувати розбитих голів відтінку цинобри.

Я потім згадуватиму те болото на кушетці у кабінеті

терапевта. Через багато років по тому болото зустріло

93
мене доволі приязно — воно зустрічало мене очеретом,
я вітався з ним босими ногами — наша розмова лилася
мовою шелесту і мовою чвакання — безкінечні розмови...
і — моногамна пара журавлів зліва, невидимі храми, замки
чи мечеті — над головою, попереду — язичницьке мов-
чання сліпого каменя і замасковане рядно води-вбивці,
праворуч забобонно не повертаю голову, як вчили — це
тягнеться десь із дитинства, начебто... якщо прислуха-
тися чи навіть придивитись, то можна відчути ревіння
худоби, зниклої безвісти, і первісну дикість цивілізації,
і розпач людей, які шукають ту худобу. Можна відчути
приємну насолоду від розтягування одного із твоїх імен —
ляндшафт. Хлюпай, хлюпай змутненою водою, випльо-
вуй жаб чи пуголовків, чи навіть рибу, випльовуй трупи
худоби, що прилипли до піднебіння твого дна. Це тоді
чутно вереск твоїх вересових пустищ? Це тоді ти пищиш
як недорізаний? Ех, ти проковтуєш мене повільно: босі
стопи — коліна — виступи клубової кістки — груднина —
ключиці — підборіддя — брови — психіка — суцільно.

Чи він колишній наркозалежний, чи він відвідував ано-

німних алкоголіків, чи він егоїстичний соціопат, чи вуль-
гарний атеїст, чи психічно неврівноважений, чи замкне-
ний педант? Ознаки всіх перерахованих типів можна
приписати Степанові у певний період його життя.

А я? Валлійський чи ірландський пер? Мої батьки родом

із Кардіффа. Жартую, я ніякий не валлійський ірландець,
візьміть трохи східніше, туди, де не так давно з’явилось
багато нових держав, про які багато хто й не чув. Я можу
сказати, що я — Норман Льюїс, але це теж неправда, я —
автор цього тексту. Мабуть.

94
 Коли генерал мертвої армії прийшов до мене у гості,
я пригощав його отрутами. Одна — за розбиті голови.
Друга — за міста-привиди. Третя — за любов.

36

Це тільки мені Ромен Ґарі і Венсан Кассель схожі між

собою? Ні, не Ґарі, а Кортасар — і Кассель. Це його —
Кортасаровий — вогник (він завжди вогник, до речі) від
цигарки — мені постійно блимає. Мій маяк. Постійно іти/
плисти на маяк. Хвилями моєї любої Вірджинії Вулф*.
Коли Хвильовий хвилює. Так от — вогник цигарковий. Це
одна із ознак (мабуть, найбільш характерна, патогномо-
нічна, так би мовити) Білої Плями.
Що таке Біла Пляма (не плутати із білим шумом) —
ніхто толком не знає. Це такий собі феномен мого рідного
села, звідки я втік. Чи думаю, що втік. Як то буває: людина
може виїхати із села, але село із людини не може. Ніяк.
Здається, це людина — Біла Пляма — адже має приблизно
метр вісімдесят зросту, їздить на велосипеді, має людино-
подібні обриси, щодо обличчя — воно завжди різне. Так,
це таки людина, й до ворожки йти не треба — адже я не
вірю у будь-що надприродне, зовсім.

37

Одного дня мені потрапила до рук книжка Тріши

Ґрінхол**, мені порекомендував її терапевт: «якщо тобі
вистачить терпіння, бо я так її і не прочитав повністю —
забагато медичної статистики, — сказав він: — ненавиджу
* Алюзія на її романи «До маяка» (1927) і «Хвилі» (1931).
** Тріша Ґрінхол — британська лікарка загальної практики, профе-
сорка первинної медичної допомоги, відома працею про основи
доказової медицини.

95
медичну статистику. Вона часто не є достовірною». Так-от,
там є розділ, який називається «Чому на мене дивляться
косо, коли я згадую про доказову медицину». Зі слів тера-
певта, так і є.

— Знаєш, ти, мабуть, перший, точніше — один із неба-

гатьох, хто нормально відреагував на слово «антидепре-
сант». Бо найчастіше мені відповідають: «нє, ві шо, не
треба, вони візивают завісімость, не хочу».
І пояснив: «це наслідок радянської травми. Каральної
психіатрії. Менталітет недовіри і знецінення. Загостре-
ність на зраді. Чим глибше у периферію — тим гірше.
— От взяти хоча б українську інструкцію до препарата,
наприклад, там два-три показання до прийому, візьми
американську — там безліч, там уся психіатрія. А потім
пояснюй, що у вас нема ніякої шизофренії, що в такій дозі
препарат діє як антидепресант чи стабілізатор настрою.
Будь-що із коренем «психе» прирівнюється до кінця світу.
Хоча все від нервів. Неіснуючі діагнози і препарати без
доказової ефективності — навпаки — застосовуються.
Кожен хоче бути обдуреним. Це факт. Приватні медичні
центри із поліпрагмазією* (не всі, звичайно, не всі) —
вітаються, бо людина туди іде за гарним сервісом, а от
допомога — то вже не головне. Стигма. Це все стигмати-
зація психічного здоров’я.
Промови терапевта можна записувати, як лекції. Бо
мова про величезну проблему. «Ефект Даннінга-Крюґера**,
як він каже. Синдром Земмельвейса»*** — додає. Далі ще
* Поліпрагмазія — одночасне призначення хворому у великій кіль-
кості лікарських препаратів або лікувальних процедур, часто не-
виправдане та нераціональне.
** Ефект профана.
*** Феномен, коли люди заперечують нові знання через те, що ті
суперечать усталеним нормам.

96
розказував про психосоматику, про Франца Александера*
і про його книжку, яку все ніяк не може знайти.

38

Я лечу. Колись у соцмережі (цілій колаборації спеціаліс-

тів широкого профілю) на аву поставив один з автопортре-
тів Френсіса Бекона (сучасного), а на заставку — «Народ-
ження Нарциса» Сальвадора Далі. Мало хто лайкнув. Мало
хто зрозумів. «Летючі камені» Малерба** нагадали мені про
Стоунхендж, хоча ті камені й висять. А Стоунхендж — про
«Раммштайн» — їхню «Оhne dich»***. Таранний камінь.
Таранна кісточка. У мене вивернута вся ліва стопа. Але я
не відчуваю болю. Тільки тебе. Я — як той відомий альпі-
ніст, який ще у вісімдесятих минулого сторіччя загинув.
Черговий удар головою. Це страх. Наче страх воротаря
перед одинадцятиметровим ударом. Конспірологічне мис-
лення футбольних фанатів після перемоги над командою
Шевченка і вихід на збірну Італії. Кальчо-катеначо-сква-
дра-адзурра****. А потім — боже, бережи королеву! Я лечу.
Провалююсь. Розриваю пуповинну прив’язаності. Хай би
та пуповина із болотної в’язкості та осоки, моху та хвой-
ного дурману не відпустила Степана. Хай би. А то я, боже,
прив’язаний до цієї каталки спогадами автотрощі. Це той
незрозумілий біль. Коли середину вивертає. У мене таке
було колись. Коли читав Сартрову «Нудоту». А ще: коли
* Франц Александер — угорсько-американський психоаналі-
тик, один із засновників психосоматичної медицини.
** Луїджі Малерба (1927 — 2008) — італійський письменник.
*** Пісня рок-гурту «Рамштайн» — «Без тебе».
**** Кальчо (італ. Calcio) — футбол. Катеначо (італ. Catenaccio) —
«засув, клямка») — футбольна тактика, в якій акцент робиться на
захист, часто асоціюється зі збірною Італії з футболу. Сквадра ад-
зурра (італ. Squadra Azzurra) — лазурова команда, неофіційна наз-
ва збірної Італії з футболу.

97
йшов із вокзалу додому. Поночі. Коли просив тебе, г-сп-ди,
дати мені знак — Lord, give me your sign! — я співав, співав
біля тої стіни із надписом «бордертаун», за сотню метрів
до освітленої дороги, до переїзду із шляґбаумом. І хтось
їхав — мотоциклісти. Посеред ночі. Я біг назустріч, аби
підвезли. Біг. Біг. А потім утікав. Утікав лісом. Стрімго-
лов. Манівцями. Зигзагоподібно. Аби мене не зловили.
Мотоциклісти — четверо молодиків — кинули мене під
ноги: розбили голову і ноута, і всі надії на кращу націю.
Хороший знак. Знак, що запам’ятається надовго.

39

Чуєш, як я тихцем вислизаю за двері? Як непомітно

сповзаю з каталки — і втікаю. Звільнення від розірваного
одягу і понівеченого тіла. Чуєш, це шум трави. Це блеко-
тіння молочних стін — так небо несе в оберемку полум’я.
Брунатна тиша поранення. Зяючий вереск тиші. Запах
зморщок зіпрілої картоплі. Якщо я втечу — це будуть мої
п’ятнадцять хвилин слави.

40

Я сидів мовчки. Слухав виступ RY X на Джазовому фес-

тивалі у Монтре 2017 року. А тут телефон заграв. Невідо-
мий номер. Екран увесь червоний. Спам. Я такі одразу
вибиваю. Але цього разу спробував відповісти:
— Зустрінемось на розі Першої та Другої вулиць. Зав-
тра. Рівно опівдні.
І все. Вибили. Голос наче із того світу. Крізь призму
металевого бар’єру. Я не розібрав статі. Агендерний голос.
Може, це хтось із свідків? Може, хтось хоче допомогти
мені у розслідуванні?
Я проти!

98
 41

Свідок # без номера:

«Свого ножа я можу розглядати вічно».

42

Іво Бердих прийшов об 11:55. На ріг Першої та Другої

вулиць. Чорне пальто. Навушники. Піднятий комірець.
Він перебирав пальцями, наче грав на фортепіано. Щось
собі нотував. Щось наговорював на телефон. І метушився.
Метушився. І метушився.

11:59. Він дивиться навколо. Ані живої душі. Нікого.

Навіть жодного птаха у полі зору немає. Він метушиться
ще більше. Проїхав автомобіль. Не зупинився.
Іво дивиться на годинник із десятисекундним інтерва-
лом. Неспокій. Ажитація.

12:00. Нікого. Порожнеча.

12:01. Нікого. Ще глибша порожнеча. Ріг Першої та Дру-

гої вулиць знущається із Іво.

Як знущаюся над ним я. Це я зумисне до нього телефо-

нував. Хотів побачити його реакцію. Мене все влаштовує.

43

Так — ось я тут — на місці — прийшов об 11:55. Ріг Пер-

шої та Другої вулиць. Моє чорне пальто прекрасне. Борода
маскує мою зовнішність. Я — майстер мімікрії. У навушни-
ках грає Мельник. Піднімаю комірець: вітряно. Перебираю

99
пальцями — ритм прекрасний. У мене хороший настрій.
Інтрига. Дістаю нотатник, але нічого не записую. Вмикаю
диктофон на телефоні — але нічого не записую. Так, де
воно? Де той голос? Починаю нервувати.

11:59. Дивлюся навколо. Ані живої душі. Нікого. Повні-

стю. Жодного птаха у полі зору немає. О, проїхав автомо-
біль. Може, зараз хтось вийде? Дідько, не зупинився. Див-
люсь на годинник. Часто. Наче зарядив ставку. Час спливає,
а гол все не забивають. Стає неспокійно. Мій терапевт це
назвав би тригером, ажитацією, чи якось по-іншому.

12:00. Нікого. Порожнеча.

12:01. Нікого. Ще глибша порожнеча.

100
сіра порожнеча

101
чорна порожнеча

102
 Хтось ніби знущається з мене.
І я йду додому, розчаруванню моєму немає меж.

44

Із чого починається життя? Таким питанням часто

мучив себе Степан. Не із мармеладу ж! — сам собі від-
повідав. Занадто складне філософське питання. Занадто
банальне. Дехто вважає, що після зустрічі зі справжніми
життєвими ситуаціями, інші думають, що після звільнення
від шкільних парт і батьківського нагляду. А Степан пере-
конаний: життя починається після першого крику (поміча-
єте, крик ніяк не може відклеїтись від Степанового тіла),
першого попадання світлових променів на сітківку, після
перших хапальних рефлексів. Починається таке життя,
що висмоктує й вбирає в себе все, що хоча б на трішки
відхиляється від прямої, запрограмованої десь у мате-
ринському лоні, лінії, життя, що вбирає як губка: Степан
пам’ятає, не раз блукав, як самотній вовк, берегом річки,
шукаючи певного сенсу, й топтав плоскостопими ногами
(недостатньо плоскостопими, щоб відгородитись від вій-
ськової служби, зате досить плоскими, щоб нити від болю)
пісок, який ввібрав у себе крові сіль. Точніше, кров уві-
брала в себе ту праокеанську сіль.
«Коли ми вспомінаєм мертвих, вони про нас і не ду-
мають, тоді нам ліпше приділять більше часу живим», —
вештаючись сільськими вулицями, Степан слухав, як всі
закапелки у передвечірніх відлуннях повторюють його
ім’я, шепочуть його, його ім’я лине луною порожніх дворів,
його ім’я опускається додолу разом із кристалами хмар,
які, як часто й частково, адсорбують нестійкі янгольські
тіла, Степан ніколи не подумав би, що хмари можуть таке.

103
 45

Ті паранормальні явища, що полонять наші голови, зда-

ється, існують, чи це лише елементарний плід нашої уяви.
Щодо цього багато хто відгукнеться із легким подивом і
прихованим страхом, а дехто — відвертими критикою й
скептицизмом (за натурою Степан — такий собі боягуз,
що ледь не непритомніє від найменшого шурхоту листя, а
ще — боїться собак, бо вони гавкають, кусаються й нутром
чують страх перехожих), бо: пояснення відсутні, або ж їх
таки важко пояснити. Цю проблему можна споглядати в
етносі. Народ завжди чомусь і якось, але не зараз, виби-
рається із будь-якого багна. Блукаючи нічними вулицями,
Степан завжди страх як переживав: чи не переслідує його
хтось, чи не налетить на нього щось згори чи з-за рогу, чи
не скам’яніє він на місці від побаченого — чогось такого,
що геть-геть за межами розумного: чи то боже (о, при-
йди!) провидіння, чи то щось макабричне — щось, чого не
викорінити: так глибоко вросло воно в глибини під/над/
безсвідомості, й осіло осадом, який не відшкребти нічим.
Етнос розбирається в цьому, як і у всьому, вплітаючи це у
легенди й перекази. Деякі науковці пояснюють це страхом
інверсії (що то таке — не пам’ятаю), Степан вважав, що
переживання навіяні кінематографом. Стопудово, то кіно!
Так-от, село і його нічні вулиці. Що може бути красивішим?
Це невід’ємна частка Степанового життя, яка слугує еті-
ологією усіх його патологічних, і не тільки, станів. Не раз
він чув історію про Білу Пляму... ні, це не розмиті марення
алкоголіків-професіоналів, що впадають у білу гарячку, це
не через стрес, це — безсумнівна реальність. Білу Пляму в
селі Степановому бачили тільки одиниці, хто бачив її, того,
на жаль, уже нема серед живих. Це духи, переконаний Сте-
пан, так розплачуються за те, що їх розсекретили. Свідків

104
завжди прибирають, чисто так, непомітно, а виживають
одні щасливчики, такі як Тео Дух, наприклад, — типовий
селянин, представник загальної маси, в якого від роботи
не випирає нічого із штанів, зате жили випинаються що
є сили на передпліччях, литках та шиї. Тео Дух колись
хотів стати священиком, богословом, богомолом, вербу-
вати неосвічений люд до релігії, до небесної любові, хотів
щастя й миру всім у світі, а мешканцям села то й поготів.
Добрий дядько, без сумніву, коли переповнений такими
намірами.

Отже, він вижив.

Кажуть, негативна енергія, її згустки, породжують різ-

номанітні аномалії — Біла Пляма — саме такий згусток,
ніби набридливий смертоносний тромб, що невтомно
подорожує звивинами судин. Пляма, буває, як переказу-
вали тверезі очевидці, набирає форм людини, навіть так,
і може швидко деформуватись й бути схожою на зірку
(може, янголи так навідуються на сільські вулиці?) чи
кулю, яка то роздувається, то здувається, а врешті завжди
конденсується маленькими частинками, що світяться, як
фосфор у темному підвалі, у невелику точку й вибухає
(мікрогалактики народжуються на Степанових вулицях,
яка честь, за побачене можна й померти).
Біла Пляма одного разу загіпнотизувала і Степана.
Тоді, як він розказував, вона їхала на велосипеді. Чи то
не в День Велосипеда сталося? Виходить, Степанові теж
пощастило. Чи ні? Потім його ще Іво із болота витяг. Верес-
кові пустища. Марші воложисті. Але це вже інша історія.
Однієї лютої зими, коли тоненька непрозора ожеледиця
покрила абсолютно все навкруги, коли вже й на ногах не
встояти, Степана засмоктало під десятитонний автобус,

105
пощастило тоді, — витягли, тої ж зими, пізніше, перебо-
ров смертоносну епідемію пневмонії, коли, здавалось,
гориш-згораєш зсередини, а ніякі антибіотики (Друже,
вони лікували вірусну пневмонію антибіотиками! Карле,
запам’ятай раз і назавжди: кожен лікар — найкращий!)
не допомагають, і тут, як ніколи, — пощастило. І все. Біла
Пляма навіть назвала йому своє справжнє ім’я — послуга
за його душу, напевне, — а Степан, телепень такий, взяв
і забув.

Біла Пляма вміє переслідувати, ще й як вміє, ніби спеці-

ально навчена. А Степан навчений уникати переслідувань,
так склалося. Через постійні параноїдальні думки-здо-
гади, що його переслідують. Мене все переслідує, Єво!
Абсолютно все! Степан мав блискуче вирішення про-
блеми — він уникав Білої Плями закриваючи очі. Знаєте,
як привид із темного підвалу зникає-розчиняється, як
заплющиш очі, так і Степан робив.

Хай що б там робили, а Біла Пляма все одно існує. Й

немає ні найменшого бажання кудись безповоротно зни-
кати, наче старигани, що попливли до невідомості на льо-
дяних брилах. Після зустрічі з нею, Плямою, Тео, той, що
мав прізвисько Дух, уміє стискати масштаб часу, я навіть,
автор, відчуваю це, коли думаю про нього, він — не маг, не
чародій, він — проста людина, якій, напевне, пощастило.

Якщо відгороджуватись від оточуючих внутрішніми

думками, то однаково коефіцієнт проникності іонів аж
ніяк не зменшиться, він навіть не зміниться, бо існує певна
різниця. Степан не проти, щоб його ніхто не бачив, щоб
усе довкола обросло безпролазним чагарником. А ще: він
не проти, аби все довкола було поезією.

106
 Насильство, ні... його не породжує Пляма, як думають
жителі села, воно виникає завдяки темним думкам, самим
сільським жителям; просто завжди, так уже, на жаль, заве-
дено у нас, треба мати запасний план, об’єкт, на якого
можна все спихнути.

46

Іво з дитячою цікавістю дивився на візитну картку Яни.

Він хотів її побачити. Він хотів її відчути кожним міліме-
тром шкіри.
Глянув на настінний календар-постер, із пейзажами,
по одному на кожен місяць — купа закреслених днів. Купа
безтолкових днів у пошуках Єви. Створювалося враження,
ніби він відстав на декілька діб. Наче кудись запізнюється.
Вчора йому снилась кафедра дерматології.

Тиша — його найкраща подруга, мабуть. Яка там Яна,

яка Ліліт, яка там Єва. Він вдячний їй — тиші — за низку
звукових відкриттів, за багато нечуваних раніше звуків.
Тиша — то страшно, але вже як кому пощастить: хтось
подає, комусь подають (як хочеш, так і маєш), хтось падає,
когось піднімають, хтось упав, а хтось народився вже на
вершині і підніматись не потрібно.
Іво підняв блокнот й почав рвати списані листки,
викинув їх у вікно. І почав писати нове: зрозумійте мене
правильно. Із моментом згасання світла, задля економії,
гасне щось і всередині, так само як із кожним припливом
відпливає частка землі.
Мене, якщо чесно, вже давно нема.
За довірою ховається темнота (у мене ж вона асо-
ціюється ось із чим: таємниця, непізнане, зло, над-еґо,
тихі наміри, ерос, фобії, переслідування, паранормальні

107
явища, паузи, невизначеність, відчуття невизначеності,
недоторканість, страх недоторканості, незайманість, сила
незайманості).

Іво пише і пише. Так робити йому порадив терапевт.

Іво не знав, чи допомагає йому це.

47

Я — пілот «Формули-1», я — травма на обличчі абсо-

люту, я так втікав, що обігнав би Усейна Болта*.
Моя мова (суто внутрішня, як ви помітили, я полюбляю
розмовляти із собою, бо відчуваю, що немає гідних, так,
згоден, звучить еґоїстично, але куди дінешся — нікуди,
тільки в себе — в невідому безодню) стає заплутаною,
погляд затуманеним; та який там погляд, мої повіки скле-
єні, зшиті, я — і є туман, рухи стають нечіткими, але я і
не рухаюсь, за інерцією — на поворотах, за цей час я вже
вдарився головою втретє (чи втридцяте), головою впе-
ред — це ж треба, концентрація — а нема концентрації,
розчинилась у просторі, все стає іншим (як завжди, невже
одному мені так щастить).

Кажуть, навіть палиця може вистрілити, але ж не двічі.

Чому всесвіт не дає мені займатись улюбленою спра-

вою? Знаєте, яка моя улюблена справа? Ви ж мали б вже
здогадатись! Спостерігати! Я люблю спостерігати! Обож-
нюю! Спостереження і я — одне ціле, ми — нерозлийвода.
Ще змалку, коли батьки думали, що я сплю, я спосте-
рігав.
* Усейн Болт (нар. 1986) — ямайський спринтер, дев’ятиразовий
олімпійський чемпіон, десятиразовий чемпіон світу.

108
 Я стаю (у моменти спостереження) дещо збудженим,
намертво фіксованим на одній цятці, застигаю в незво-
рушній позі, хоч статуї роби, тоді, як кажуть, у мене колір
райдужок навіть змінюється, не знаю, чесно, не помічав, а
слух, слух, точно знаю, загострюється, що будь-який писк
почую, навіть поза межами досяжного. Такі ось присто-
сувальні реакції. Ми ж, як ви добре знаєте, завжди при-
стосовуємось, як не там, то сям, це завжди потрібно, при-
родні закони виживання ніхто не відміняв, і, скажу по
секрету, їх ніхто не відмінить, хіба-що у разі глобальної
смерті — загибелі не тільки нашої примітивної цивілі-
зації, а мільярдів галактик — тоді самоліквідація, тоді ці
закони будуть нікому не потрібні, ні на кому їх не можна
буде перевірити, ніхто не намагатиметься їх перехитрити,
змінити, спростувати й висміяти, ніхто, ніхто, абсолютно.

У той день, коли я спостерігав за Степаном, мжичило —

для багатьох це не завада, люди собі працювали (ті, хто
просто голого неба), хоча і сезон сільськогосподарських
робіт уже завершувався. А моя ж робота — особлива, як
і я. Не бий лежачого. Я — зигзаг у повторюваності подій.
Я — незрозумілий артефакт у списку відкриттів. Я хоч і
професіонал свого діла, а звик працювати в ідеальних умо-
вах, у цілковитій гармонії, люблю, щоб усе було правильно,
щоб усе — на потрібних місцях, де належить, бо інакше —
безлад, який веде до розладу — воно мені треба? — ні, так
як і вам, такі подарунки нікому не потрібні.
Степан тоді здавався якимось стомленим (я, признаюсь,
також не в найкращому стані), може, не з тої ноги встав, чи
сталось щось, біда якась, прикро, аби тільки все добре було,
аби це простенький метеорологічний вплив, кліматичний
дискомфорт, аби нічого серйозного.
Моя критика і мої висновки нічого не змінять. Воно є
так, як має бути.

109
 Значить, Степан — стомлений, я — збитий з толку. Вза-
галі, я — периферія, оточена, для повної краси, капсулою.
Прикро, прикро, прикро, прикро — квартет прикрощів, і
мою меланхолію можна порівняти хіба що із меланхолією
Гвідо ван дер Верве*. Меланхолічний лоб мами дається
взнаки. Це ж про Іво... Хоча — лоби із відтінком цинобри,
розбиті двері автівки — теж даються взнаки.

Це все через тебе!

Чи це випадковість?

48

Я перестав відчувати квиління чайок, бо це справжні

надломи крику жертви, із затуленого тремтливою рукою
рота.
— Іво, якщо хочеш, можеш зробити перерву, ти напру-
жений.
— Та ні, все добре, — і я продовжував: — син мені гово-
рив: тато, не квац. Пояснюю: к = п, в = л, ц = ч. Це його мова
така була. Маленький синочок.
— Іво...
— А потім він, синочок мій, побіг по аптечку (аптечку,
яку приніс йому під подушку Святий Миколай), бо я добре
імітував біль у колінах, і каже: «Тату, все буде в полядку!»
(л=р).

А він мовчить. Господи, а він мовчить! Хто там це казав

про мовчання, Сартр? Що воно, мовчання — це автентична
форма слова. Мовчить, от вперте, той, хто здатен щось
сказати. То говори! Говори вже щось, благаю!
* Гвідо ван дер Верве (нар. 1977 р.) — сучасний нідерландський кі-
норежисер, художник і композитор.

110
 49

Іди геть! Знову він прийшов. Тео, Тео Дух. Ходить все
тут, тиняється. Все хоче, щоби він частіше бував у тексті.

— Ти із іншого задуму, із іншої книжки, у цій тобі не

місце! — пояснював я йому.

— Та зашифруй якось мене! Як Джойса. Чи кого ти там

шифруєш?

— Якого Джойса? Нікого я тут не шифрую! Хіба трошки.

Але точно не Джойса!

— Ага, розказуй.

— Тео, через тебе я втратив думку.

Так: жінка дивиться у вікно. Ні — жінка дивиться з вікна.

Єва дивиться з вікна, ні — з-за дерева виглядає-підглядає.
Інцест, якого неможливо уникнути. Ні! Ну от бачиш, що
ти наробив!?

Усі почали скиглити: ох, а така тепла зима була, ох, а

скільки ж снігу випало, такий мороз був у дев’яностих вос-
таннє. За стінами 37-градусна спека. Дружина у легень-
кому блакитному платтячку, наче із полотна Далі. Я із
синами в одних трусах. Спека. Я теж дивлюся у вікно, бачу:
кабан розрихлює носом снігові кучугури на дитячому май-
данчику посеред п’яти багатоповерхівок. Подумав: невже
кабан, чи це величезний собацюра? Шукає, що ж то поїсти.
Зір мене підводить уже половину життя, а так не хотілося
йти по окуляри через три метри кімнати. Лінь. Спека.

111
Кабан — то кабан. Вепр, дик, кабан ненависної справжньої
зими, так би мовити. Чудо Старого Нового Року. Це тоді
я таке бачив, на свято. А зараз воно мені пригадується.
Зараз теж усі скиглять. Чудо Старого Нового Року. Чудо.
Через декілька годин увесь майданчик заповнили діти із
санками. Діти скиглять по-своєму. Із посмішкою згадав
Пітера Брейгеля Старшого, його мисливців на снігу.

Бачиш, що ти накоїв?

50

Я переглянув статтю у місцевій газеті про експозицію

фотографій якоїсь початківки, що подає надії. Нічого осо-
бливого. Провінційне лайно. (Так сказав би Чотириокий
Джон, знавець усього на світі.)

Я взяв візитку і набрав номер телефону, вказаний на

ній.
Гудок. Гудок. Ще декілька гудків. Ніхто не піднімає.
Мабуть, зайнята. Я глянув ще раз на візитку й побачив,
що остання цифра, яку набрав, — неправильна, от розсія-
ний. Глянув ще раз на свої записи та дописав:
Мені не потрібно гнатися за стабільністю, я й так по
вуха в ній, в нузі безпардонності, в лабіринті власного
монологу.

Потім набрав номер, уже безпомильно, й навіть не

дійшло до другого гудка, як почув:
— Ало?
Але від несподіванки і хвилювання вибив, й телефон
випав із руки.
Мені навіть стало дещо соромно за свій вчинок, поче-
каю трохи і зателефоную знов.

112
 І взявся за ручку й блокнот:
Усюди тільки дим (себто туман) та вітер (як вітер), і
ранок як ранок, тільки голова трохи болить.

«Ти коли-небудь смієшся?» — Бувало, запитують мене.

— «Ні», — найчастіше відповідаю я.
«Чому ти такий серйозний завжди?» — «Не знаю», —
зазвичай відповідаю я (у стилі мого улюбленого Кутзее*).

51

Свідок №13:

У мене склалося враження, ніби вона мене уникає. Її

погляд став відсторонений. Відсутній контакт очима. Нема
тепер того рапорту. А ми так довго його будували. Розва-
лений місток. Що ще скажеш?..

Ми жили майже поруч. На відстані якихось п’ятнадцяти

метрів. Але по вертикалі. Різниця у три поверхи. Різниця
у три десятиліття. Різниця у світогляді. Ментальна прірва,
так би мовити. Але це нічого. Нічого страшного.

Таке враження — відсторонености (він так і говорив,

закінчуючи із -и) — склалось раптово. Можливо, я себе
накручую. Знаєш (він одразу перейшов на ти — доволі
впевнений чоловік), таке буває. Але, мабуть, таки щось
сталося. Із тим поглядом. Знаєш, як часто кажуть, спові-
дуючи один медичний міт (так, він так і сказав — міт — у
цій дикій глушині), наче діти-аутисти не дивляться в очі

* Джон Максвелл Кутзее (1940 р. н.) — південно-африканський та

австралійський письменник. Двічі отримував Букерівську премію
(1983, 1999). Лауреат Нобелівської премії з літератури (2003).

113
співбесіднику, навіть мамі. Так і у нас склалося. Повір.

Я виносив сміття (збіг обставин? — я ж теж виносив

сміття, коли натрапив на оголошення). Недалеко від
нашого під’їзду стоять сміттєві баки. П’ять — загального
призначення, один — для скла, пластику і такого іншого.
Але все одно того сміття ніхто не сортує. Отже, виносив
сміття. Вона теж виносила. Чи ні? Вона була недалеко від
контейнерів. Але на мене навіть не глянула. Я теж зробив
вигляд, наче її не помітив. Я часто так роблю.

(Він задумався про щось — такий увесь самовпевнений,

мачо.)

Ми познайомилися у лікарні. В черзі. Кажуть, сучасна

медична реформа сприяє зменшенню черг. Та це не так,
повір мені. Знаєш, черги нікуди не зникли. Так-от, в одній
із таких черг ми і познайомилися.

Я ходив до лікаря уже півроку, вона — тоді прийшла

вперше. Перелякана така. Бо це ж лікар, спеціальність
якого страшно називати вголос. А ще — біля інших кабі-
нетів черга. А ще — табличка така велика на дверях. Тільки
всі і линуть читати, що там пише. Повір, це неабияк тяжко.

(У мене аж серце забилося швидше. Мабуть, я здогаду-

юсь, до кого саме вони ходять.)

Я це переріс. Стигматизацію свого здоров’я. Вона — а то

і не дивно — адже вона із іншої епохи, грубо кажучи, — їй
складніше до цього пристосуватися. Їй складніше пере-
будувати власне мислення. Досвід. Пам’ять. Колективну
травму.

114
 («Із іншої епохи?» — перепитав я. Але він проігнорував
моє запитання.)

У мене це вийшло напрочуд швидко. Та й стан мій

значно покращився за останній рік. Як і у неї — ми регу-
лярно перетинаємося вже шість місяців. То у черзі перед
дверима кабінету. То просто на території лікарні. То десь
посеред міста. А потім виявилося, що вона живе у моєму
під’їзді. Я й не знав. Бо нечасто останнім часом покидав
свою квартиру. Повір мені, не так і часто. Не хотілося. Але
протягом останнього року спостерігається позитивна
динаміка.

Чесно, я навіть не знаю її імені. Я не запитав, посо-

ромився. Та й свого не сказав. Та й взагалі ми мало тоді
говорили, декількома словами перекинулися. Але такими
приємними. За депресивним обличчям ховалася усмішка.

(Її звуть Євою — сказав я йому навіщось).

52

Він сказав: «Буває...» І сірі очі розпливлись у посмішці.

Але то не усмішка радості, не щастя, не злорадства — а
посмішка розчарування: його посмішка кричала, просто
волала: ну як так, ну чому?! (Це він про препарати без
доказової бази.)

Бувало, він встане і міряє кроками кабінет — туди-

сюди, — туди-сюди — і, здається, не чує і не бачить нічого.
Але все він добре чує і добре бачить. Високомірний коро-
тун! Він назвав би ось цей мій негатив запереченням, зне-
ціненням. Але хай. Хай буде. Скільки там, сто шістдесят,
сто шістдесят два сантиметри — від сили.

115
 — Та у мене глибоко посаджена капілярна сітка, тому
я такий блідий, — пояснював він мені.
— А, зрозуміло.
— А ще я не боюсь болю. Не той поріг чутливості. Я
люблю, коли болить. І не люблю, коли болить комусь
іншому.
— Так-так, я розумію, — я імітував його, хто із нас тут
ще терапевт.
— А душевний біль, — додав: — він інший: глибокий,
глибочезний! Це страждання, якого нікому не варто пере-
живати на собі. Не варто. Ти добре це знаєш. Тому і нава-
жився прийти. Так часто буває — коли не можна терпіти —
приходять. Але є й такі, хто терпить, хто боїться, але це
їхня проблема.
— Це точно.
— До цього ще просто у нас не доросли, особливо на
периферії, народ у нас любить страждати.
— О, так, усі люблять страждати!
— Бентега. Туга. Шевченківська журба.

Тоді ми обоє були у доброму настрої. Він підстригся.

Рeaky blinder. Це якесь самоствердження? Мати зачіску,
яка не відповідає вікові? Скільки — під сорок? Десь так.
Мені тяжко визначати вік. Це той принцип прив’язано-
сті, про який він мені розповідав? А борода? Це аби бути
страшнішим?

— Так, це аби бути страшнішим, — він пояснив, ніби

читаючи мої думки, — як у дикій природі, і старшим.
— Та нічого...
— У нас просто прийнято іти до старших. Старший
більше знає. Стереотипне мислення. Ейджизм. На постра-
дянському просторі знання і вік, провінція чи столиця —
поняття не тотожні.

116
 — Та я це вже давно зрозумів.

Він вкотре розказав мені про механізм формування

травматичного досвіду. Пам’ять. Все криється в пам’яті. Як
у досвіді. Експліцидна, імпліцидна. Колективна, зрештою.
Я вкотре вважав, що розумію.

— Якщо не розумієш — кажи. Я завжди питаю поради,

коли чогось не знаю. У старшого, у молодшого — байдуже!
— Це ж добре.
— Знаєш, я всіх безмежно люблю! Бо це досвід!
— Я теж.

І він прикрив рота долонею. Закрив очі. То його очі

які — сірі чи кольору крила орлиного? Мабуть, залежить
від освітлення. Чесно, мені буває набридає його скиглення
щодо синдрому відкладеного життя. І того, які всі дурні
(точніше, не такі, якими мають бути), а він один такий
розумний. Але так треба. Терапевт працює собою. Клієнт
лікується собою. І терапевтом. І, чорт забирай, він дійсно
розумний, аж занадто.

«Світає, край неба палає». Чи край коридору. Довже-

лезний коридор лікарні. Мої ноги видовжуюються у гео-
метричній прогресії. Я наче попав у чорну діру. Чую сміх
у кінці тунелю. Чи радше із дна колодязя. Як же я його
люблю. Цей сміх. І ехо. Єво! Йе — во — во — во — о — о — о!?

53

Уже місяць Степан не отримував жодного повідом-

лення від Іво. Писав він йому постійно і регулярно, і з

117
інтервалом у два тижні — в середньому — календар на
стіні можна звіряти. А зараз — ні рядочка.
Степан і без того повністю заплутався у часі.

«Обслужив би її по повной програмі, так, беру собі на

замєтку. У першу очередь треба взнать її імя, бо без імені
нікуда не попреш, не буде діла, а все має іті по плану, пункт
за пунктом, без права на помілку, без права на похібку.
Без імені нікуди не попреш, бо ж не зря все ізвєсне має
свою назву». Так думав Степан, коли вперше побачив Єву.

Її темне довге пряме-пряме волосся. А його запах...

Її запах.
Її окуляри.
І губи.
А її лікті...

Степан: «так, незамєтно плєнтацца поміж їмі, шоб

назбірать інформациї, ніхто навіть не догадаєцца, шо я
наводю справкі».
Степан після першого візиту до анонімних алкоголіків:
«так її імя я і не взнав».

54

Іво перестав навіжено клепати слова у записник,

перетелефонував до журналістки, вони домовились про
вечерю, за п’ятнадцять хвилин мали зустрітись на місці
їхніх перших посиденьок. Іво з ентузіазмом переодяг-
нувся, хотів-бо справити позитивне враження, хотів помо-
лодіти хоч на декілька років.

118
 55

Турбулентність емоцій, турбулентність спогадів,

пам’яті, стрибки думок, ідей, застрягання. Той клятий Сте-
пан уже не вилазить із голови. І Єва (це вона його подруга,
чи як?) Ліліт, темнокрила, чи чорноока, чорнокрила, чор-
норота, темнокрила Ліліт — також глибоко засіла, дружина
із сином, батько із розбитою головою, спиртові випари
із латунної трубки, болото, Альбер Камю та автотроща,
та «нема нічого!». Мене ж везуть до реанімації. Напевно.
Надіюсь. Каталка пищить коліщатками еніґми. Це не я,
це не Іво — не Іво Бердих — зараз сидить у тісній кім-
наті на одному з останніх поверхів своєї багатоповер-
хівки і дивиться, як туман поступово покидає вулицю, її
асфальтно-бетонні береги; це не Іво сидить і розмірко-
вує, перебираючи поміж пальців магнітними кульками,
гортаючи свіжу писанину й ранішню газету, яку щоранку
приносить хлопчик, що розносить газети, листоноша не
стукав двічі, я ніколи не випадав із кузова вантажівки. Це
не Іво гортає часопис у пошуках нової справи (хоч і не
розібрався із попередньою), звертаючи увагу на некро-
логи — люди гинуть, як мухи, зупиняючи ріст однієї із
гілок генеалогічного дерева, удосконалюючи захисні
реакції організму. Сон — моя захисна реакція. Витіснення
геть із пам’яті. Вистрибнути із вікна — як стрибала моя
люба Франческа Вудмен* (Скільки я із нею знайомий?
Здавалося, все життя, чорно-біле життя.). Це не той Іво,
Іво тут — я тут — він наче забув, що скоро має зустрітись
із незнайомкою, хвилина, на яку він вирішив зібратися з
* Франческа Вудмен (1958 — 1981) — американська фотохудожни-
ця, відома чорно-білими фотографіми в жанрі ню, а також розми-
тими невеликими за розміром кадрами переважно жінок на фан-
тасмагоричному тлі, де у свій спосіб відтворені різні психологічні
стани авторки і її моделей.

119
думками, як то кажуть, перетворилась у цілі шість, це той
Іво очманів (не я), схаменувся, протверезів від записаних
паралелей.

***

— Ви коли-небудь виходите з кімнати? — буває, питає

в Іво Бердиха Хлопчик, Що Розносить Газети.
— Не знаю, — коротко відповідає той йому й компенсує
малослівність грошовою винагородою. Хлопчик думає, що
це чайові, щасливий біжить до інших квартир, на нижчі
поверхи, а насправді ж то ні, насправді ж це Івова підсві-
дома компенсація.
— Ви такі самотні, — буває, каже Хлопчик, Що Розно-
сить Газети.
— Не знаю, — коротко відповідає йому, наче рефлек-
торно: умовний рефлекс на його тонкий дитячий голос та
яскраво-жовту із блакитним тризубом кепку, і повторює,
як загальмований: — Не знаю.
І додає:
— Стукай, ради бога, двічі!

Той Іво біг по сходах — ліфт не працював — й обдуму-

вав майбутні події, щось планував, щоб не сталося нічого
спонтанного. Йому головне — не вбити ту журналістку.
Йому головне — взяти її всю і повністю. Іво — заручник
невідомої тотожності. Він біг наче на полювання. Наче
благословенний Гекатою.

Їду, їду. Моя душа ніколи не помре. А ще її не можна

сфотографувати. А ще немає нічого неможливого. А от до
чого все це лайно тут? Скоро почну розкладатись, спо-
чатку відпадуть вуха, за ними ніс і пальці на руках, потім
настане черга пальців на ногах, далі зуби, губи зі щоками

120
позападають у порожнини черепа, м’язи атрофуються,
шкіра стане землистого кольору, обтягне кістки й живого
місця не залишиться на ній — усе заросте мохом.
Я шкрябаю стіни лікарняного коридора рогами Сатира.
Я прямую до ендшпілю.

56

Степан насолоджувався творчістю Кнута Гамсуна, вко-

тре, йому пощастило за копійки купити три томи із п’я-
титомного зібрання, він порівнював його героїв із собою,
йому було начхати, що письменник був прихильником
поглядів Адольфа Гітлера (Цікаво, що сказав би Кнут за
Путіна?), він не мав нічого проти зрадників батьківщини,
бо сам себе таким вважав, але про це ніхто не знає, ця
зрада повністю внутрішня, її ніхто не бачив, і ніколи не
побачить; зраджувати легко, думав собі Степан.

— Ти такий блідий, обличчя твоє аж позеленіло.

Степан упав зі стільця, книжка випала з рук.

— Як ти ввошла сюда? Так незамєтно. Душа в п’яткі

впала.
— Мені залишити тебе? Якщо так хочеш, то я пі...
— Нє! Нє! Ти шо! Нізащо! Єво, останься! Я радий тебе
бачить! Безмежно радий! Скулько зім...
— Ні, краще піду... невдала ідея...
— Прошу тебе, останься, хоча б на трошкі! Мені важко
без тебе!

Холод овіяв тім’я Степана, плавно переходячи на лоба,

на зморшки під очима, на все обличчя. Соматизована три-
вога. Степан вражений і щасливий:

121
 — Мені важко без тебе!
— Знаю...

Її тонкі руки... звідки її ніжне тіло, ніжний голос... її

ніжність...
— Я так скучаю за твоєю нєжностю!...
— Степане, в тебе занадто хворобливий вигляд, мені
пора залишити тебе...

«Я як той Дедал: я так боюся етіх слов, шо роблять нас

нещаснимі».

57

Радості мені не позичати. А я ще так проклинав цей

день.
Ще дві хвилини — і я буду на місці. Вона, мабуть, уже
чекає на мене. «Яна, Яна, Яна, Яна, дівчина моя». Як співав
класик. Не люблю запізнюватись — тому летів із швидкі-
стю світла.

58

Здавалось, гірше вже нема куди. Степан розірвав

книжку на дві половини, потім повиривав майже всі три-
ста листків, потім третину з них розірвав на дрібні шматки
й розкидав по кімнаті.
— Вибач мені, Єво!
— Вибач, Кнуте!

«Мені нада із кімось поділіцця боллю, — думав Сте-

пан, — треба комусь посповідацця. Алє ж кому? Я не маю
друзєй».

122
 «Зараді мене ти покінула чоловіка. Ти переїхала в ету
діку глушину».

59

Я біг центральною вулицею міста. Біг щосили. Стрімго-

лов. Знаєте, це той біг, коли у роті все вкривається гірко-
тою, а гомілки перетворюються на дерев’яні колодки. Біг і
натрапив на купку демонстрантів. Людей із десятеро-два-
надцятеро — усі з державними прапорами у руках. Що це
ще таке? А, то ж не демонстранти, а якийсь парад, танок:
усі у національних костюмах (з різних куточків країни);
грала музика, співав якийсь сільський фольклорний колек-
тив. Сьогодні День незалежності? Ні, я не міг забути про
таке, хоча... люди в національних костюмах (ви ж помі-
тили, я вмикаю свою дедукцію) — діаспора, яка приїхала
на декілька днів (дні Європи у нас в країні, у глушині, на
периферії?) на рідну землю старших поколінь, аби вшану-
вати її, аби люди знали, що про неї, батьківщину, пам’я-
тають, і згадують хоча б раз на рік. Народ — веселий та
щирий — по-справжньому був щасливим, веселощам не
було ні кінця, ні краю.
Я зупинився на мить, проаналізував усе побачене й
посміхнувся, поплескавши в долоні, викрикнувши щось
патріотичне й побіг на місце зустрічі, яке, звісно, змінити
не можна.

60

Нічні тіні чекають свого часу, аби вкрити все довкола.

Але Степан не звертає на них уваги, йому й так темно
і моторошно, він і сам весь у тінях спогадів, окутаний
тінями снів, якщо це можна назвати снами, давно Степан

123
нормально не спав. Він записував у щоденник: «я перетво-
рився на Івана Яковича Франка в його останні дні життя».
Степана давно цікавило обличчя смерті, багато читав
про неї, багато хто, кому пощастило (бо вижили після
зустрічі), описував її, і кожен — по-різному. Це однохви-
линні враження.
Зрештою, Степан пролежав у комі три дні, ніхто не знає
причини: печінка, підшлункова залоза, нирки, наднир-
ники, головний мозок — усе в нормі, лікарі чухали поти-
лиці, думаючи над причиною коми. Один Степан знав
причину, бо довго готувався до цього стану, він розрахував
з точністю до хвилини настання коматозного стану, попе-
редньо викликав швидку допомогу, сказав адресу (знімав
номер в готелі на два дні), його знайшли на підлозі посе-
ред кімнати. Він наче спав, глибоко дихаючи, на грудях
лежав конверт, в якому на аркуші паперу була написана
назва якогось препарату й графік його прийому із дозу-
ванням (невідомо, який фармацевт йому допомагав, яку
літературу він читав, готуючись до цього експерименту);
під назвою препарату було написано: три доби (сімдесят
дві години). Лікарі спочатку шукали причину, але так і не
знайшли її, їхні медикаменти не допомагали, стан погір-
шувався, тоді вони використали підказку пацієнта-потер-
пілого-експериментатора.
Це була його перша, але не остання — спроба зустрітись
зі смертю. Те болото його просто звало до себе. Наспіву-
вало щось. Прийди, Уліссе. Але тоді з’явився Іво й експе-
римент провалився. Чи ні? Можливо, це був такий задум у
Степана. Іво просто опинився не в тому місці і не в той час.
Але відтоді він перестав вірити у неї, у смерть, як і в
бога та інше надприродне.

124
 — Я так і не навчився слухать серцем... — констатував
після роздумів Степан й почав збирати докупи пошмато-
вану книжку.
Здається, він змирився.
— Я змирився із втратою... — констатував Степан про-
житий (вкотре по-одинаковому) день.

Ці так звані дні бабака можна пояснити роботою

пам’яті, можна згадати і такий термін, як ехомнезія, але
це довга історія.

61

Тоді Іво схопився за праве стегно, ріжучий біль про-

низав його. Іво не міг іти далі, йому терміново треба було
присісти. А ніде. Вже два роки його турбує цей біль, але він
не видавав його відверто, тримав все в собі, він звик при-
ховувати все, він любив закриватись у собі, але й цінував
справжню відвертість. Аж скреготів зубами: він любить
біль. Його ріжуть ножем, наче скотину на бійні, а він без-
межно любить біль.
— Я люблю біль, — казав він батькові, коли той бив його
за непослух. — Я люблю, коли болить, — казав Іво крізь
сльози щастя, коли з нього знущались у молодших класах
школи (він сам був ініціатором).
— Я люблю біль, я люблю, коли болить, — шепотів він
на вухо потенційним коханкам.

Сотні разів він казав, що любить біль.

Іво сидів, розтираючи стегно, імпульс наче застряг
у нозі, й потім повільно опускався донизу, розходячись
по задній та передньо-бічній поверхнях гомілки, плавно
переходячи та розгалужуючись по пальцях.

125
 — Що з тобою?
— Тобі зле?
— Тобі чимось помогти?
— Наклався чи шо?
Люди проходили й цікавились. Іво був відверто зди-
вований.

Задоволення від болю разом з приємними відчуттями,

що виникли через поведінку перехожих, підняли тіло й
дух Івові: він хотів літати, стати птахом й злетіти в небеса,
кружляти над містом, над лініями електропередач, над
будинками, над найвищими деревами. Дерева важливіші
за людей.
— Все нормально... все добре. Ні-ні... дякую! Щиро
дякую! Вдячний за турботу, не хвилюйтесь... — Відповідав
Іво, а сам літав поміж хмар.

62

Криваво-крива цівка сочилась по сірих, наче шкіра

поголеної собаки, дошках столу. Що це? Кров із тілесної
рани чи сік із розчавленого граната — невідомо, ясно
тільки одне: повітря в кімнаті таке тяжке, що в ньому
можна повиснути.
Розкидані тюльпани на підлозі. Незрозумілого кольору,
кольору небезпечного задоволення.
Вриваються, вламуються із настирливим стуком у двері
дому, із шварґотінням і човганням чобіт, із лаянням незро-
зумілих істот небажані-неприємні гості. Що можна поба-
чити у клятому вічці дверей? Замки вже не ті. Нічого не
видно. На що чекає-надіється Іво? На темряву бездонного
циліндра пістолетного дула? На злі, залиті й розширенні
люттю зіниці ворога?

126
 Та чи ворог це?

Вважав, що таки натрапив на слід у своїй першій справі,

справі свого життя, як часто він повторював. Можливо, це
вітер, це витівка. Вигад. Ілюзія. Дехто полюбляє вигаду-
вати. Чи — найгірше — не побачити там нічого, порожнечу,
відсутність бодай якогось ефекту-сподівання? Але очі не
слухаються Іво, він не здатен керувати собою, паніка й
страх заполонили його зоровий аналізатор, затьмарили
його свідомість, яка то загострюється, то зникає повністю,
боячись невідомості.

Рухи — некеровані, руки — теж, розвіюються по натяг-

нутій кімнатній напрузі, в паніці, не знаючи, за що схо-
питись, ухопитись й не відпускати, триматись до кінця.

Він згадує вправу — тримати у кишені дрібний предмет,

аби його перебирати пальцями. Відчути невагомість. А не
початок кінця. Цівка все ще точиться додолу, й, здається,
прямує до нашого героя, як невід’ємна його частинка, чи
це простий збіг обставин? Чи автор з’їжджає з глузду —
вперед, туди — до патології. А за дверима, мабуть, при-
сутній тільки вечір, добрий літній (чи осінній, зараз і не
розбереш із першого погляду) вечір, залитий теплом і сві-
жістю, наповнений радістю безтурботних сусідів, раді-
стю подружніх пар, що прогулюються неподалік, тримаю-
чись за руки, може, поряд і скептики проходять, циніки,
нігілісти, ксенофоби, сепаратисти, митці, безпритульні та
інші — й у кожного своє на думці, та шкода, як шкода, що
думку кожного не можна влити сюди, в текст, потік слів
(потік свідомості? — мабуть, занадто штучно).
Відсутнє таке слово, яке пояснило б раз і назавжди —
моментально (чи фрагментом від моменту) — оте своє,

127
що у кожного на думці. Десь є така свідомість, та її немож-
ливо знайти. Нічого не видно. Морок. Ні, все-таки одну
подружню пару можна розгледіти. І на стіні. І за стінами.
Й вони тримаються, зрештою, за руки. За руки, пальці скрі-
плені смертельним вузлом. Тримаються за руки. Як три-
мається наш герой за повітря. Ще трошки — і він повисне
у довгоочікуваній невагомості кімнати. Левітація. Кри-
вий-покручений — як Левіатан. Магнетичний як природа
на полотнах Леві*.
Колір небезпечного задоволення — він хмаринкою
посів десь в Івовій голові, посіявши в ньому незрозуміле.
Що потім (і — найголовніше — кому) із цього вижнеш?

63

— Возьми мене за руку! Послєдній раз! Возьми, прошу

тебе, і не одпускай її, хоча б одну хвилину. Час тепер іде
помалу для мене.
Голос із стін до нього каже:
— Достатньо. Живи далі.
Шо то? Шо то таке зо мною?
Степан сидів спантеличений, голос із стін він спихнув
на втому: «нє, ще рано мені до такого».
Тої ж ночі Степан, несподівано для себе, забрів у ста-
рий ліс, за кілометр від дому, де стовпами стояли обгорілі
дерева. Мертвий ліс. Він чув його стогін. Він сам стогнав
коли-небудь із ним. Степан деколи розумів мову при-
роди, розумів її по-своєму. Чорні від сажі дерева любили
Степана, бо він — одна-єдина жива істота, яка навідує їх.
Мертвий ліс покинули, хотіли вирубати. Ліс мертвий, але

* Еміль Леві (1826 — 1890) — французький художник й ілюстратор,

писав алегоричні картини, майстер жанрового живопису.

128
прагнув жити, він мав би звільнити місце і для нового
покоління, але щось шкребло його зсередини.

— Моя жизнь мене повностью устраює.

Пересічному місцевому мешканцю в тій частині лісу

стало б страшно, але не Степанові. Він дивився, як почи-
нає сходити сонце. Його обличчя горіло багряними від-
тінками, він спостерігав би за цим процесом космічного
масштабу все життя, але не на тій планеті, не в тому всес-
віті народився. Він так хотів би завоювати й Сонце, чи
кільця Сатурна, чи вила Нептуна.

— А-а-а-а-а!.. — роздався крик із грудей Степанових:

він впав на чорну хвою, відчуваючи її запах, відлуння його
крику розтануло в повітрі. Здається, сонце на горизонті аж
здригнулось, так він кричав.
Степанові закололо у голові.
Ліс зашепотів.
Він лежав, згорнувшись клубком, обійнявши руками
голову. Поза ембріона. І качався від одного ряду дерев
до іншого, наче вони ним віддавали паси. Він нічого не
чув, тобто чув, але нічого не розумів. «Чого я потєряв дар
розуміти мову лісу? — запитував себе. — Невже? Не хочу!
Нє! Того не може буть!» Ліс шаленів, голосно шепочучи,
залишки гілля хотіли схопити Степана, щоб надати йому
допомогу. Начебто. Ліс хвилювався. Наче море. Степан
змусив ліс ожити. Він як Бердмен — має здатність рухати
речами на відстані, силою думки*. Піднімайся! — чув Сте-
пан. Піднімайся! Що з тобою? — чув Степан і радів, що

* Дивіться фільм Алехандро Ґонсалеса Іньярріту «Бердмен» (2014).

(Прим. авт.).

129
все-таки він розуміє мову дерев. Він переміг біль своїм
щастям. І, заспокоївшись, сів, полегшено видихнувши, під
деревом, обіпершись об обгорілу кору.
— Тhis is a place where І don’t feel alone, — проспівав
Степан рядочок із пісні одного канадського музиканта*.

І, так щось там собі наспівуючи, він пішов у напрямку

дому. Злочинець завжди повертається на місце злочину,
як то кажуть.

— Па-па!.. — махаючи долонею, прощався Степан.

Він ішов і думав про безкінечність війни, про Набо-

ковську «Аду»**, про рибу — як акронім імені Ісуса Христа,
про депресію, президентські вибори, про сором, провину
та алкоголізм.

Ліс далеко позаду Степана, він озирнувся, щоб ще раз

подивитись на всю велич сходу сонця, яке наче підпа-
лювало ліс, але він не хотів горіти — горіло небо. Степан
звернув увагу на улюблене дерево — найвище, не таке, як
усі, виродок серед братів та сестер. Він любив те дерево,
бо вважав себе таким — виродком. Степан згадав ті часи,
коли ще пішки під стіл ходив, як їздив, тікаючи з дому, до
нього — свого дерева — велосипедом, і вилазив на самі-
сіньку верхівку, аби побачити світ. Щоб узріти видиму
частину бога. Тоді світ здавався йому чимось більшим,
ніж є насправді.

* Патрік Вотсон.
** Роман «Аda or Ardor» (1969), написаний в жанрі альтернативної
історії.

130
 — Гарні часи колись були... — ностальгія окутала Сте-
пана, коли він майже підійшов до свого будинку. Голодна
дорога* (як у тій африканській легенді) вела до нього.

Гілки ростуть з мене, мов лікті.

Древом єси,
Мохом єси.
Древо ввійшло в мої руки (...)
Древо зросло в моїх грудях**...

64

Степане, куди ж ти йдеш? Вирви тернові колючки зі

шкіри і кидай в долоні вітру замість скіпетра! Степане,
віддайся миті, тоді дерево-шкіпер вкаже шлях на північ
тінню власної руки. Тоді ти, можливо, виберешся.
А так — сочиться лімфа крізь товщу твого тіла, Степане,
до центру твоєї німої галактики, де надмасивна чорна
діра зіницею пульсує, чи привертає увагу блиском луски
доісторичної риби. Чи бачив ти, Степане, ефект Доплера на
мокрому снігу? Тоді не було ожеледиці, тоді не було дощу,
тоді не було спеки. Тоді був зайвий алкоголь. Ось і маєш.

(Пауза.)

Це що? Невже це правда? Чи це мені ввижається? Із

грудей Степанових вилазить зубр, справжнісінький зубр
поліських диких лісів. Це хто так реве? Разом чи по черзі?
Ось чому він валяється на землі. Така собі боротьба. Вива-
лився. Геть із грудей. Справжній. Півтонний зубр. Так і

* Букерівська «The Famished Road» (1991) нігерійця Бена Окрі.

** Рядки з поезії «Дівчина» Езри Павнда. Переклад Ігоря Костець-
кого.

131
лежить. Не рухається. Зубр. Степан теж не рухається. Йому
треба оговтатись.

— Та іду вже, іду! — дружина кличе вечеряти.

Оговтуйся. Зараз я прийду. Скоро. Почекай.

(Пауза.)

Але зубра вже нема. І Степан уже іде, наче п’яний, у

напрямку дому, щось там махає руками деревам. Щось
там бурмоче нерозбірливе собі під ніс. Ай. Іди, з богом.

65

А я став сильнішим! Пам’ятаю всі свої сльози, згадую

перемоги й поразки, згадую сімейні свята, зборища всієї
рідні: і з маминої сторони, і з батькової. Я звик до болю,
тому став сильнішим. Біль, признаюсь, покинув мене. Зате
почали спливати різні тупі анекдоти та серіали. Зелені очі
дивляться на мене... кучері... на днях я чув голос Вінсента
ван Гога... друже, я пам’ятаю твій спустошений погляд,
вибач, це моя провина. Вибач, друже, за панічні атаки, я
вкрав у тебе багато днів твого життя, з’їв багато твоїх нер-
вів. Шкода... шкода, що я не пам’ятаю обличчя матері, одні
губи... і ти, кохана, я не забуду твоїх губ, вони нагадують
мені материнську любов. Вона назавжди залишиться зі
мною. Це гріє мене. Як Вінсентові соняхи. Я з вигляду як
мрець, але гордо розправив крила, я набрав повні груди
повітря, його вистачить на всіх... я лечу! Чи падаю... Це
мій синдром вільного падіння.

Хооо...че...ш-ш-ш-ш... йа-я... я... я дістану до небес. Я

відчуваю світло за ребрами, воно гріє мене, цього тепла

132
вистачить і тобі, кохана, сповна, вистачить тобі, батьку, й
тобі, друже, вистачить усім. Єві. Ліліт.

Пауза.

Ця пауза перенасичена сенсом... напевно, світ змі-

нився... напевно, час здурів... холодно.

Мені потрібна довша пауза.

Мені потрібно більше пауз.

66

Місце зустрічі те саме. Я і вона. Яна і я. Дві випадко-

вості, дві розбіжності рихлого випадку, заручники часу. В
іншому вимірі наче, напевно, ніколи, за жодних умов, не
перетнулись би.

У дзеркальному відображенні вітрини я злякався

самого себе: налиті кров’ю очі, червоне обличчя, роз-
куйовджене волосся, і все зрошене вологою, захеканий,
весь переповнений переживаннями й надією. Чорне паль-
то-плащ роздуває вітер. Що це зі мною? Аби прийшла.
Аби не надурила. Її запах... її тіло... її... вона... Яна... така
гарна...
Небо падало калюжами на грішні голови жителів міста.
Дивно. Дощ-злива, просто так, як грім серед ясного неба,
як чиясь підступна вигадка, як злий жарт диктатора. Я
ненавиджу метушливість. Я — прихильник порядку, ви
це давно вже, напевне, зрозуміли. Порядок — як момент-
точка спокою й опори у житті. Я скований священними
вузами із порядком. Із спокоєм. Це такий собі контроль
над тривогою. Але чомусь мені хотілося кричати. Я рап-

133
том забоявся зникнути у натовпі. Розчинитись. Зникнути
не тільки з поля зору Яни, а з її життя, її найближчого
майбутнього. Я тут! Я стрибав на місці. У височінь. Мені
хотілося обдурити гравітацію, оволодіти якоюсь східною
мудрістю, щоб зависнути над головами й дивитись на всіх
згори. Згори, але не зверхньо.
Колись, здаючи нормативи на спортивний розряд з лег-
кої атлетики, я побив обласний рекорд стрибків у висоту.
Але то було давно і вже неправда. Також рекорд з бігу на
сто метрів є у моєму доробку. Я пересувався крізь натовп
до пункту призначення, відчуваючи себе обмеженим,
людиною з особливими потребами, відчуваючи себе іді-
отом, над яким знущається доля.
Сам-самісінький у чужому місті. Поміж штучного
життя, поміж залежності бажань від можливостей. Ех.
О, вона є! Головне — не втратити її погляд! Головне — не
загубитись, не впасти у паніку.
І я — Іво Бердих — хотів опинитись серед дерев у садку
біля рідної домівки, хотів відчути запах чистого повітря,
відчути щось близьке, спорідненість із маленьким шмат-
ком землі на планеті, який є найбільшим, насправді. Але
бажання замало. Та й бажання кудись зникло. Може, я
відчую таку спорідненість з Яною? Так звані валентності
душ. Банальність мрій. Як колись у мене вже було. Було.
І не стало.

І ще мить! Ще декілька кроків. Признаюсь, серце кала-

тає. Наче мільйон років не бачились. Ще мить!.. Я відчуваю
приплив тепла. Банальне тепло, якого не вистачало, яке
колись гріло, але вигоріло сповна. Я тут!.. Наче тут хова-
ються у катакомбах, наче йде зворотній відлік до ядерної
атаки, наче ще тридцять секунд існування цивілізації (в

134
цьому шматку планети, де час летить як навіжений, змі-
таючи на шляху все й нічого не змінюючи водночас).
Плинність.
Тяглість.
Тотожність.

І мої ноги провалюються в асфальт, який стає в’язким,

як сипучий пісок, як те болото, де міг втопитися Степан.
Асфальт стає в’язким і гарячим, як розплавлена смола,
ноги — дві колоди. «Все через тебе, Ссмола!» — як колись
обурювався один тип на мого однокласника. І я застиг,
завмер, ніби зафіксований на фотоплівці. Вона — анало-
гічно, в ній не більше життя, ніж у мені. Яна простягала
руки догори, до світла, в надії з’єднатися із моєю долонею.
І звідки ж цей натовп узявся?

Небо наче намальоване, розфарбоване сірим олівцем

незграбними дитячими руками. Невміло, зате старанно,
із повною віддачею. Ноги все ще ватні. Мозок — теж. Це
що, в дідька, таке коїться, наче якийсь експеримент? Годі
вже!.. Вистачить із мене...

Чому всі обличчя навколо схожі на коней Пржеваль-

ського? Міліметри до дотику. Відстань вимірюється емоці-
ями. (Знову ці росіяни зі своїми... кіньми. Це все із школи
тягнеться, забагато росіян!)

67

Степан у незрозумілій позі (і як тільки так можуть

вигинатись людські тіла) валявся на підлозі. Але йому
було приємно. Сон (зі сновидінням): величезним язиком
(чужим) Степан намагався дістати педаль (підсвідомість

135
згадувала вільні лекції з нормальної фізіології людини),
на яку натискала мишка (тільки замість мишки Єва, Єва
в мініатюрі), подразнюючи собі центр задоволення елек-
тричним імпульсом десь у черепній коробці — Степан
задоволений — його поза змінюється, він щось муркає
собі під ніс, а підсвідомість перетворює педаль задово-
лення на педаль фашизму (дуче Муссоліні сміється над
африканцями), перетворює на жахливі картини із кон-
центраційних таборів, де колись загинули його дідусь та
бабуся (по материній лінії), Степан шкодував, що ніколи
їх не бачив, він жахнувся, коли із батогом побачив там
Єву: вона, зі сталінськими вусами, шмагала всіх підряд,
без перебору. У Степана відкрились очі, вмиті сльозами,
але він далі спатиме. Тільки Єва у мініатюрі, вся пере-
повнена оргастичними відчуттями, вигиналась у далекій
точці світла, нагадуючи «G».

Її руки були зайняті справами. Як море людей зайняті

своїми. Але люди для людей, а Єва — тільки у голові (і
тільки зараз!) — тільки для Степана, вона — героїня його
сновидіння. Він готовий все на світі проклясти, аби спати
вічність.
— От тут тебе я і знайшов...

Степан часто говорить уві сні. Частіше, ніж наяву остан-

нім часом.
Багряним маревом накрило Євине обличчя. Відмова.
Підмова. Г’юстон, у нас проблеми*. Це сигнал прокида-
тися, але Степан не хоче, його скляні очі бачать усе у своїх
* «Houston, we have a problem» — репліка Джеймса Лоуелла, коман-
дира американського космічного корабля «Аполлон-13» під час
експедиції на Місяць у 1970 році. Йдеться про вибух кисневого ба-
лона на борту та несправність батарей паливних елементів. У місті
Г’юстон в Техасі розміщений Космічний центр ім. Джонсона.

136
фарбах. Єва у мініатюрі ставала ще меншою, і як Степан
не примружувався, а не міг її розгледіти.

Від напруження кров пішла носом. Пішла і вухами (йому

якраз з’являвся образ стариганя із крилами, його борода,
його віддалений погляд, його страждання; борода оберта-
лась довкола голубого куба, перетворюючись на червоне
коло-колесо, Степан чомусь згадував про комунізм, перед
ним крокували «Червоні кхмери» та енкаведисти. Й обез-
долені румуни, чехи, словаки, поляки, балканські народи,
котрі мов химери, мов привиди, неначе забуті тіні, яким
не пощастило).
Хтось помер у серці Степановому. Тоді він і проснувся,
відчуваючи вінець недомагання над головою. Тремтячими
руками намагався схопитись за ніжку стола, він шукав
опори, хотів піднятись. Не виходило. А раніше вдавалось.
Занадто давно він впав, напевно. Немає тут місця для роз-
пачу, немає місця співчуттю, немає місця тут навіть для
свіжого повітря. Така доля — жити в холодних стінах.
— Вибач, друже!

68

У свідомості Яни почались перебої, ніби в дренажній

системі хтось пробурив десятки свердловин, вони вини-
кли раптово. Зненацька. Як блискавка. Даремно чекати
на відновлення. Зламався каблук лівої туфлі. Частка
секунди — й життя кидає додолу. В інстинкті натовпу
немає нічого приємного. Надмірні емоції — патологія
сучасного суспільства. Хвороба суспільства. Розлад. І чужі
наступали на обличчя (і де те щастя — міліметр до щастя),
на руки, на ноги, топтались по животу, по грудях — по
живому, по-живому розриваючи одяг. Дощ посилювався

137
рівномірно; плавний рух води. Плавний рух людей.
Натовп є натовпом.
Яну ледь не втоптали у землю: деформовану ліву ногу
в ділянці гомілкостопа, закривавлену праву ногу, закри-
вавлену ліву руку, неушкоджену праву руку, перелякане
обличчя, набряки по тілу, біль, який хаотично пронизував
кожен орган, перфорація барабанної перетинки лівого
вуха (бо нічого не чула: ані крику Іво, ані плачу Іво, ані
його безпорадності, не чути й байдужого гамору отари),
ноги втоптували заплакані очі — а все було так добре, так
гарно, все йшло за планом — здихатися Іво, поки він не
вийшов на слід Єви.

69

Я нахилився над Яною, прикриваючи її, захищаючи

від загрозливих травмувань. Вона не загинула, навіть не
знепритомніла, а я відчував себе так, наче вона померла,
ніби її зняли з хреста, немов... але вона... вона була така...
така відсторонена, не помічала моєї присутності. Я ніби
оглох. Я ніби нічого не розумів. Чому саме Яна стала жер-
твою юрби? Якесь непорозуміння, як таке могло статися,
світ таки з’їхав із ґлузду.

70

Степанові не вперше щось приховувати.

Степан — майстер приховувань, ідеальна скарбниця
для таємниць, але які ті таємниці: дитячі, ще відкриті у
перших класах школи, коли вилазив на п’ятнадцятиме-
трові дуби у селі і скидав звідти воронячі гнізда, коли
топив котенят та собаченят, але він — Степан — попри
плин часу, попри аберації пам’яті, тримає в собі, все три-

138
має у собі. Колись трісне, не витримає тої внутрішньої
напруги. Ендогенний процес якийсь засів у його нутрі.
Не витримає, бо ж уже не витримав. Бо всередині він три-
має не тільки свої, а й чужі секрети. Він знав таємницю
щастя — як вихід із великої депресії. Він знає пляни Єви.

Щастя полягає не в протоптаних черевиках, йому одна-

ково: в моді його штани, зачіска, пісні, книжки, вчинки —
аби нерви не були потріпані.
Скільки ночей проспав у холодних стінах.
Степанові не позичати цього. Його мордували думки
про Іво та автотрощу.

71

Старий Мирон одягнув вишиванку, яку не одягав ще із

часів весілля старшого сина. Для Мирона настало свято.
Алкогольний забіг розпочато. Старий Мирон вже старту-
вав. Сусіди думали, що він ніколи не стане на цю стежку
знову, гадали, що він міцно зав’язав із таким-ото видом
спорту. Але люди не змінюються. Деякі не змінюються
зовсім. І не варто вірити омані про зміну характеру. Що
отримав при народженні, те і є стержнем.
Якщо в стіни летять порожні пляшки, якщо б’ються вікна
гранчаками, якщо чутно стогін серед ночі на порозі — це
означає, що старий Мирон набирає обороти. Якщо порів-
нювати із колишніми походеньками, то зараз це ніщо,
так — залишки вогнища, на яке ніхто уваги не звертає.
Своїм розумом старий Мирон розуміє, що щось робить не
так. Йому подобається й не подобається одночасно. І він
не знає, що відповісти на сусідські багатозначні погляди.
У такі періоди життя він забуває про все.

139
 Його пам’ять — досвід (явний та прихований) пра-
цює по-іншому, по-своєму — це паралельний всесвіт.
Його позитивні емоції від алкоголю миттю витісняють із
пам’яті факт його залежності.
Так працює система винагороди. Напевне.

— Трепануйте мені череп! — кричав Мирон.

Велика депресія; старий Мирон бігав довкола, виско-

чивши на дорогу, як олень, що біжить на світло. Дорож-
ньо-транспортна пригода. Вона переслідує всіх у цьому
тексті. ДТП, яка обійшлась водієві розбитим лобовим
склом і носом (паски безпеки рятують життя!), а Миро-
нові переломом руки, але він не відчував болю, побіг далі
(стрес? шок? інтоксикація?) до невідомого, в сторону сіль-
ських пригод. Йому можуть і накостиляти: п’яна молодь
не толерує п’яне старше покоління, все закінчується кро-
вопролиттям.

— Зробіте мені дірку в голові, раді бога! Хай вже вілєтіт

дємон оттуда!

Швидка не приїде.

Вони зараз бастують, вони зараз зайняті власною інтер-

претацією медичної реформи.

Навчилися. Теж у старших поколінь.

Тут можна довго розповідати про алкогольну залеж-

ність, культуру/етику/філософію вживання алкоголю, про
феноменологію, про психічні та поведінкові розлади внас-
лідок вживання алкоголю, про (майже завжди!) коморбідні

140
стани, про (часто) шкідливі наслідки, про абстинентний
алкогольний синдром, зрештою. Про відсутність такої спе-
ціальності як наркологія на Заході. Але не буду.

72

У цьому вирі подій я згадав рідних. Я, як би це печально

не звучало, зрозумів, що одна-єдина мить може перемі-
нити все докорінно. Мені не знати!?.

Я поставив собі за мету: допомогти Яні, зробивши її

своєю пожиттєвою половинкою, завершити справу зник-
нення Єви Шерцінґер, перекласти вже того Джойса, одне
оповідання, до кінця, і стрімголов, як перекотиполе, вер-
татись додому, мерщій додому, до батька, якому маю поці-
лувати руки й попросити прощення й викурити люльку
миру, до брата, якому маю все пробачити, забувши минулі
незгоди. До Степана, мого ненависного друга. Варто лише
зібратися із силами.

Стовідсотково, швидка не приїде. П’ятдесят із гаком

кілограмів, за моїми відчуттями, такою легенькою була
Яна в мене на руках; сила у мені зароджувалась із нічого,
нова ціль надавала енергії. Давно я не тримав у руках тіло
жінки.

Уздовж стіни, захекавшись, я ніс Яну, боготворив її і

проклинав білий світ. Я серед чужого міста, серед дикої
глушини. Людина-невидимка. Людина-у-картонній-ко-
робці.
Яна, мабуть, мало-що розуміє, мабуть, дивується, запи-
туючи себе: де вона, хто вона, що то за чоловік і чому несе
її на руках, і куди.

141
 Добре, що її затьмарення пам’яті було короткочасним,
бо я цього не пережив би. День, найшвидший день у році,
подарував мені першу сивину. Я не йшов, а біг, відчуваючи
кожен вигин дороги, кожну її ямочку, ніби у мене з’явився
новий сенсорний орган (як бічна лінія у риб, як ехолокація
у кажанів), відчував кожен вигин її тіла, її невідступну
млявість. Яна дивилась порожнім поглядом, наче вби-
рала очима мій погляд. Що ти там бачиш? Море? Океан?
Космос? Але це не море і не океан, це порожнеча, але не
космічна, це тисячі запитань, сотні роздоріж, перехресні
стежки, це ледь помітний вогник — вогник надії на май-
бутнє — Яна ще міцніше обвила мою шию; там видніється
озеро сліз, які чекають на дозвіл вийти.

— Ще трохи! Потерпи! — Невідомо кому (чи собі, чи їй)

кричав я — Іво, Іво Бердих.

73

Степан стояв наче розкуйовджений розою вітрів. Наче

розділенням на «до» та «після». Так само, як із зони висо-
кого до зони низького атмосферного (та й артеріального)
тиску рухається повітря. Стояв як винахідник закону руху
рідин трубчастим (і не тільки) простором. Наче він жив ще
до тих часів, коли апостоли намотували на вус цілі псалми
і ще там щось. Він підозрював, що не все так просто. Її очі.
Щось там було ірраціональне.

— Твої рубці червоніють.

— Так.
— Дай я їх поцілую.
— ...

142
 (Пауза.)

— Дай поцілую твої очі.

— ...
— У них щось ірраціональне.
— Та ну...
— Вони наче кричать «алярм»!
— Та ні.
— Та так. Ти ж знаєш — я давно читаю по очах.
— Знаю.
— Твій погляд, як невидима струна, додатковий квант
милосердя до мого понівеченого я.

74

— Знаєш, це таке відчуття, ніби земля вгинається ще до

миті контакту з ногами.
— Ти про що? Поясни, будь ласка.
— Як сказати, знаєш, земля вміє передчувати: якщо тут
зламається гілка, то отам — завмре звір, розумієш? Ще
десь — сколихне повітря птаха.
Він щось занотував. Затихли обоє. Тільки шум ремонту,
що проривається десь з-за вікна.
— Це закон рівноваги.
— Рівноваги чого?
— Не знаю, не можу пояснити точно. От уяви: пішов я
у ліс із самого ранечку, і коли мої кроси стають мокрими,
тоді стопи передають ниття втоми надрам землі, і тоді я
не можу стояти, не можу просто взяти і стояти на одному
місці.
— Добре.

143
 Ось це його «добре» наче приштамповує мене до
кушетки. Я в’їдаюся пальцями у її замшеве покриття.
Хтось до мене його тут уже протер трохи.
І:
— То розгадай мої сновидіння — до рівня архаїчних
символів, як там ви всі робите.
— Та ніхто нічого такого не робить, це все кінемато-
граф.
— Моя дружина казала, що уві сні я викрикую: МАРС!
Ланка! ВАПЛІТЕ!
— І нічого страшного у цьому нема.
— А коли був малий, батько казав, що я кричав: Зідан,
Бекхем, Анрí!
— Ці викрики у сні корелюються із твоїм досвідом,
захопленнями.
— Може, я хочу, аби мене розстріляли? Щоби потім від-
родитися?
— Може. Всі ми певною мірою тягнемося до смерті.
— От скажи, я ніколи не бачив тебе із інструментами
для в’язання.
— І що?
— Але ти все одно розплітаєш усю цю плутанину.

75

15:00. У руїнах спогадів Степанових — вона. Єва біжить,

найщасливіша на світі, вздовж берегової лінії, обприску-
ючи його, сміючись. І ген до самісінького горизонту тяг-
неться шельф, де рівень води максимум доходить до колін,
але все одно сигнальні буйки стоять за декілька сотень
метрів. Сліди її ніг миттю зникають за морською хви-
лею, наче там ніхто й не біг. Єва дивувалась цьому, завжди
озираючись, зупиняючись на хвильку, вона знизала пле-

144
чима й побігла далі (де бере стільки сил?), несучи радість
Степанові, який думає про механізми стирання спога-
дів у мозку, схожі на ці хвилі. Одна хвиля, а ховає в собі
мільйони слідів. Одне узбережжя, стоптане-перетоптане,
якому відомі відчуття мільйонів людських душ, і тільки
вона одна — хвиля (одне водяне полотно) рівняє все, всі
нерівності, спростовуючи всі емоції, зводячи їх нанівець,
спотворюючи миттєві моменти щастя (спробуйте його
спіймати, це не так просто).
15:06. Єва вже вся мокра, шести хвилин достатньо,
навіть забагато. Мокра у всіх, навіть тяжко доступних, міс-
цях. І це заводить його. Вкотре... вкотре Степана накрило
збудження. Єва сидить у воді, піщинки лоскочуть її тіло.
Степан тільки спостерігає. Він любить спостерігати, добре,
що вони одні на березі моря, а то хтось напевне подумав
би, що він несповна розуму, що він псих, збоченець. Сам
Степан сумнівається у своїй адекватності. Та ці сумніви
короткочасні, тому несправедливі, але все-таки до обго-
ворення надаються.
— Як то було давно!..
— Десь три роки тому?
— Шо? Ти знов прийшла? Знову з’явілася ніоткуда? Не
треба так, не лякай мене! Не лякай!

Степан блідий, наче смерть (а хто її бачив?), зляканий

найріднішим, що має на світі, — Євою.
Одного разу Степан був таким блідим, таким переля-
каним: його батько — під мухою — бив вікна їхнього дому
серед ночі. Ті звуки довго не полишали голову Степанову.
Та блідість роками не злазила із його шкіри.

145
 76

Лечу наче під якимсь впливом...

Алкоголю? Інтермедій? Зірок та сузір’їв? Під ковпаком,
під черпаком. Сколотий світ до неможливого. Занедба-
ний. Запрограмований на самознищення. А я, як вчора,
пам’ятаю ті сюжети, ті кадри (а може, вони й без підсвідо-
мої політично налаштованої агітації) із життя важливих
людей. Пам’ятаю пейзажі. Ляндшафт. Люблю це німецьке
слово. Борлерляйн. І це люблю.
Пам’ятаю, як Джек Керуак, дебелий обкачаний юнак,
зайшов із рулоном списаного паперу до видавництва...
Пам’ятаю сп’янілі очі Сильвії Плат... Чому саме Джек та
Сильвія? Коли вже зміниться голос у вагоні? Що це за
вагон? Куди він мене везе? Коли вони будуть не такими
забитими до краю? Що взагалі відбувається?

Що я тут забув? Загнаний до капкану дикий звір. Слон,

який відчуває, коли відріжуть бивні. Хвилювання малого
єврея перед болючою процедурою повноліття. Автор каже,
я відчуваю, буває, що хтось помер в мені. Мабуть, я сам.
Зруйнований, як давній Галікарнас, весь у таємницях, як...
Ми лежимо у ніжних халатах, під якими немає спідньої
білизни... я шукав... щось не знайшов... чи знайшов?..
Із запахом серпанку... де я наодинці. Де спів враніш-
ніх пташок породжує біг мурах по шкірі. Як сателіти. Із
запахом какао. Кружляють беркути, соколи та яструби над
червивим тілом, над пробитою головою, над розірваними
нутрощами. Я бачу, як вгорі світиться моя Веґа*.

Звідки чекати на сигнал?

* Ве́ га (від араб. ‫« — اﻟﻨﺴﺮ اﻟﻮاﻗﻊ‬шуліка, що падає») — одна з найяскра-
віших зір, найяскравіша зоря в сузір’ї Ліри.

146
 «Світає, край неба палає...» Палає вся голова. Якби вига-
дали машину часу, я був би добровольцем, аби скоротити
віку диктатору. Але з якого століття?

У марші гріхів, у марші крику (де неідеальне зливається

воєдино, під одним дахом, ласкаво просимо додому), в
марші забуття (викорінюють, гектарами, поголів’ями)...
що видно в них: воду? списки непрощених й непроше-
них? імбецилів? (l’imbecile — як гарно звучить) крайнощі?
замахи на життя? масові самогубства? оргії? Кілометри
доріг і біг? Сьогодні телефонували з невідомого номера,
думав, що то колектори, а то хотіли уточнити моє ім’я, аби
свічку поставити у церкві.

Я — невинний! Не-винен! Я стояв і дивився — німий

свідок (ідеальна відмовка, але так і було). Мені пришивали
співучасть, приховування доказів, давання неправдивої
інформації, а мені що — я впевнений — я — невинний! Як
новонароджений. Як дар. Як шум. Як лють.

Пригадую, у звичному гомоні підземного переходу,

де продають всілякі дрібниці, я почув: «Дожились!», тоді
я й подумав: добре, що встигли добудувати цей перехід,
поки не рухнула червона імперія (все-таки навіть у самих
ганебних явищах-проявах цивілізації є свої плюси; хоч і
за наш рахунок). І запахло метеликами, свіжістю, некта-
ром. Щоправда, ненадовго, але, зрештою, кому від цього
стане легше.
А від одного шофера у маршрутці почув: «Хай би союз
був ще два года, то, може, і у кожному селі був би асфальт».
Потім все потухло і зникло.
Каламутне все! Каламутне! Нерозбірливе! Із усіх сторін
мене зраджено: Степан, який зник безвісти, не залишив і

147
зім’ятого сліду на подушці, десь бродить-блудить, прокли-
наючи, напевне, мене. А є за що? Я — підступна скотина,
зрадник й негідник. Дружина і син мене теж покинули.
Ліліт. Хто ти? Батько із лобом відтінку цинобри. Єва. Всі.

77

А старий Мирон закладав по-чорному. Голяком бігав

поміж сусідських хат. Прихильник сварок. «Подіскуті-
руєм?» — чіплявся він до першого-ліпшого. Старий Мирон
не відчував болю, сорому чи чого там ще потрібно. У нього
не було критики до власного стану. Він знав усе і всіх, і
тільки його варіант є правильним. Війна? Крим? Освіта?
Ма-асковський патріархат? Місцеве самоврядування? Тео-
рія струн? ЛГБТ? — все знає старий Мирон.
Добре, що він забув, де сховав свою рушницю.

78

Знаєте, я не проти відновити Новий Орлеан, колись

у дитинстві дивився серіал про парочку поліцейських
(гарячка штучка і якийсь бевзь) і джаззз, заради джазу я
переїхав би у Монтре, і заради того самого Набокова, який
відпочиває недалечко; я хотів би переїхати жити у Нью-
Йорк — на те багато причин. Я багато-куди переїхав би. Та
нема як. Синдром відкладеного життя. Я не проти вели-
кого походу Мілана Кундери. Я не проти багатьох речей, бо
все, що нас оточує, — цікаве, або породжує (чи загострює)
цікавість. А ще — більш глобально — все довкола — поезія.
Написати листа братові? Як? — Лежачи на каталці? За
якою адресою? Оберу її навмання. Та й брата у мене нема.
Напишу Степанові. Оберу номер телефона навмання. Як
таргани обирають шлях до їжі. Як комуністи обирали жер-

148
тву. Ні, це занадто сміливо. Ні, я занадто слабка людина
(людиноподібна істота).

Істина поруч — її відчуваю. (А чи поруч стояли Гітлер

та Ремарк, Іуда та Петро, Кочерга та Шекспір?)

Точно, істина десь поруч, відчуваю її запах, її тілесність.

Відчуваю Ліліт. Ти тут? Невже ти і є моя істина?
Ні! Ні, ще раз — ні! Я відчуваю істину іншого масштабу.
Глобальну істину. Істину, яка по-справжньому витягне
мене з тенет великої депресії.

79

Та то ж не депресія!

80

Єва відроджувалась у дотиках.

Що за життя без дотиків. Степан згадав перші дотики
до його статевих органів, як йому (та ж Єва) мусолила
стопами мошонку, натирала до блиску член. Степанові
кортіло перенестись у ті ніжні часи.
— Ех, — зітхнув Степан, але без полегшення.
Його пам’ять дихала, пульсувала, спогади перепліта-
лись із мріями, із реальністю та вигадками.
— У погоні за ідеальним злочином, — мовив порожній
кімнаті, стоячи в ній, як обеліск, — так я назвав би свою
кніжку, якшо то був би детектів, британскій, класіческій,
десь в сельскуй мєсності, в закритому особняку, і з стан-
дартним набором людей. Хто вбив Роджера Екройда*?
* «Убивство Роджера Екройда» (1926) — детективний роман Агати
Крісті.

149
 Степан говорив, наче розповідав комусь, хто стояв
навпроти:
— Стандарт. Як у Союзі: все стандартізовано, всі під
одну копірку. Один як всі і всі як одін. Але нема тепер того
запаху вареної ковбаси, справжнього смаку згущоного
молока, щез мармелад. Шо напишуть на моїй надгробной
плиті (якшо вона буде)? А я привик до несовмєстімості. До
гіпербол. До перегару. (До агравації* собствєного состоя-
нія). До завісті і лєні. Я ж тоді не був за рульом! Я не віно-
ватий, шо в гóроді нема ні одного світлофора... Довбаний
з’єзд бібліотекарів. Кому треба те перше ізданіє того поета,
який навіть писать не вміє, трафаретнік і зануда. Наче
писав під током.

Єва бігла берегом, вечірній вітер розвіював майже неви-

димий халат. Щира усмішка Єви — щира радість Степана.

Обличчя Єви залите багровими ріками, її погляд від-

сутній, очі заповнені мутною порожнечею, її життя обри-
вається, немов натягнута струна буття.
Бездиханне тіло. Дим. Без вогню. Розбите скло, зім’я-
тий метал. Руки-ноги не реагують на подразники. Тиша
навколо. Мертва тиша.

— Я не віноватий! — стіни отримали кулаками від Сте-

пана, хоч вони його уважно (завжди) слухали. — Жизнь —
то велика гра неожиданостєй, жизнь — широкомасштабна
патологія людства.

* Аграва́ ція (від лат. aggravare — обтяжувати, загострювати, погір-

шувати) — хибна самооцінка власного хворобливого стану через
перебільшення своїх страждань і переживань, фізичної чи психіч-
ної немочі.

150
 Того вечора Єва розповідала Степанові про перші
сльози. Перші сльози, які вона пам’ятає, останні сльози
її дитинства, коли мати повела дочку — малу Єву — до
перукарні, ножиці зрізали волосся — як по живому — так
кричала дівчинка, міцно стиснувши мамину руку. «Не
треба!» — кричала тоді вона, на що мама їй говорила (спо-
кійно, холоднокровно), що це так треба, що так гарно. Там,
у перукарні, власником якої був художник-аматор, мати
продала волосся Єви, а на виручені гроші того ж дня (один
із останніх днів літа) купила морозиво, цукерку на палочці,
книжку з африканськими легендами (індіанських не було),
й нові черевички, які, понад двадцять років по тому, згаду-
вала Єва в розмові зі Степаном того ж вечора: осінні чере-
вики, червоні, лаковані, блищали, були на розмір більші,
мусила напихати їх газетою, або ватою, яку потім було
важко відколупувати, коли ноги промокали, наступної
осені черевики стали тісними, але що поробиш — складні
часи. Відтоді Єва мріяла ходити босоніж, але не дозволяли.

81

Уперед, знову туди, летіти до добра, де нема мережі, де

не існує годинникових стрілок, де ніхто не чув про межі й
режими. Мною керують дотики, я залежний від пульсації
скронь, залежний від відстані. Невиліковний. У русі я не
володію собою повністю. Поміж привидів та видінь, не
можу без міцного чаю та сучасних приладів.

82

Того вечора Степан таки отримав автограф від поета-

задаваки: «з побажаннями щастя, здоров’я та успіхів у

151
навчанні». Банальний писака, що вважає себе доверше-
ним творінням і творцем, взірцем суспільства й еволю-
ції, подумав тоді Степан. Все одно збірка — для колекції.
Чи подарувати її Іво. Хоча останній подарунок Степана,
«Процес» Кафки, залишився недоторканим. Я ще не дозрів,
аргументував Іво Степанові, дивлячись на його ображене
лице.
Степан прагнув сіяти любов. Вічну любов. Нікому й
ніколи не заздрив й вправно піднімався у власних очах.
Бібліотекар. Так він себе називав у моменти тихої душев-
ної радості: «Бібліотекар — те, що треба».

83

У роботі серця Степанового не було перебоїв, блискуче

серце, якому позаздрив би будь-який спортсмен.
Колись, у студентські роки, він грав в університетській
футбольній команді, але через травму коліна покинув.
В ієрархії спортивної організації університету завелось
багато пацюків, зрештою, потім у команді грали одні сини
завідувачів кафедр, доцентів, професорів, деканів. Тоді
Степан підсів на віртуальний футбол, страждаючи ним на
комп’ютері, а тоді на тоталізаторі. То виграє, то програє
(частіше — перше; але казино завжди у переможцях), для
нього головне — участь.
Сидячи в кімнаті після лісової прогулянки, Степан
дивився на грамоти та медалі, серце закалатало, очі зво-
ложились, коліно занило. Після травми (послизнувся на
сходах) він заприсягнув собі, що його син гратиме за
«Динамо», але із сином не склалося. Степан змирився.
Нічого, часто тішив себе він, усиновлю; але він міг прога-
дати із спадковістю.

152
 У теплоті його спогадів втрачається тяжкість буття і
тіла, він пізнавав невагомість у такі моменти — моменти
спокою й печалі. Тепло, що лилось з-під долонь, підіймало
його над ліжком. Степан не знав, що він спить. Його розум
відпочивав, коли тіло прагнуло подвигів.

Лікар, у рожевому халаті (чи то такий дивний хірургіч-

ний костюм), із іронічною посмішкою, сказав йому: «Ти
помреш через дві години». Степан одразу ж проснувся.
Він ковтав повітря, наче то були останні подихи. «Я ж так
мало побачив, я не побував за кордоном, навіть у Польщі
(його супер-мрією було відвідати кожну країну світу й
привезти із кожної грудку землі, й облаштувати вдома,
в одній із кімнат, стіну країн світу, як на геополітичній
мапі; а Сполучені Штати та Великобританія у його колекції
мали особливу вагу, мала бути ще грудка землі із кожного
штату й кожного графства відповідно); Степан ховався за
золотими горами мрій; бажання переважали над можли-
востями.

84

На Тоболі, одній із частин села, біля трансформатора,

діти грали у футбол, усі такі захекані й брудні. Їх розігнав
старий Мирон, забравши м’яча. Діти намагались збити
його з ніг, але Мирон (не на жарт напідпитку) не давався,
щось гиркав незрозумілою мовою, але діти не відступали,
поки в дію не пішов ніж — дітей як і не було. Робітники,
що йшли на ферму (красти металобрухт), зупинялись й
реготали, хапаючись за боки. Вони не помічали глибокого
океану всередині старого Мирона.
Пробитий м’яч, пошматована його обшивка лежали
біля воріт (два залізобетонних стовпи, висотою в півтора

153
метри), символізуючи несправедливість. Через втручання
старого Мирона дітям не було чим зайнятись, тому левова
частина з них згодом спилась, хтось на тій же Тоболі (біля
контори, в оборах ферми, на пилорамі), хтось на заробіт-
ках у Москві, десь у Білорусі чи деінде.
Центральну вулицю, від одного дороговказа з назвою
села до іншого, старий Мирон подолав за сім хвилин. Він
пам’ятає, як колись підробляв у молодості на цій централь-
ній вулиці, міняючи кам’яне покриття на асфальтове. Тем-
но-сірими слайдами перебирались шматки дороги в його
голові.
У потоці крові Мирон відчув страх перемін.
— І шо ето значить з точкі зрєнія... біхевіористув? —
запитав Мирон у сина, ледь вимовивши останнє слово.
— Ти знов напивсь. Ти так довго держався! Тобі не
стидно?
— Так шо ето означає? — стояв на своєму старий Мирон.
— Нічого.
— Нічого? Ах ти, паскудо! Нічого? — Старий Мирон
поліз до кишені; шукав, напевно, ножа. Добре, що він його
загубив у центрі, поблизу сільської ради. — Нічого, кажеш.
Ну, дивися мені. — Старий Мирон нишпорив у кишенях,
але нічого — розпач.
— Батьку, — (насмілився назвати старого Мирона Сте-
пан, який зрідка називав його так, але зараз, на його думку,
якраз найкращий момент): — Ідіть лучче до хати й ляжте
проспітеся. Не смішіте людей й не позорте наш рід.
— Наш?
Після чого старий Мирон протверезів умить, розвер-
нувся й пішов, у бік школи та церкви, залишивши Степана
у невагомості, але та невагомість була зовсім не такою
ніжною, як нещодавно.

154
 Степан стояв як укопаний. Завмер. Він нічого не думав.
«Наш?» — кружляло у його голові, та знав, що слова п’яни-
чок не варто серйозно сприймати.

У фрагментах спогадів, по розбитому склу, по розпе-

чених вольфрамових нитках Степан ішов би до мети. Він
ішов би по дну озера, босоніж по снігу, по межі можли-
востей. Степан хотів свободи, як перекотиполе, як дикий
звір у клітці.
У пульсації скронь (здається, десь була ця фраза), в...
(адже література — продовження сну, як писав Борхес*,
якщо не помиляюсь.) Раптовими змінами, рефлектор-
ними реакціями Степан вкривався невидимим прозорим
панциром.
Коли він втікав від поліцейського, пробігаючи місто,
відчув його сповна, та ще й прикортіло видзюритись у
парку під деревом, Степан відчував запущеність постра-
дянської системи (як зараз, стоячи в селі, біля дому),
він біг крізь запах шулявського секонду (тоді там була
величезна гуманітарка, ще до підпільної гуманітарки),
у підземний перехід, біля метро, вскочив у переповне-
ний двадцять сьомий тролейбус та їхав, не знаючи куди
(він чомусь опинився в цьому районі), проштовхуючись
уперед, наступаючи на ноги, ігноруючи вигуки поліцей-
ського та кондуктора, вистрибнув, майже випав (я випав
із кузова десь о третій**) на Бабиному Яру, й побіг в уро-
чище, спотикаючись, їздячи на колінах по схилах, де якраз
марширували солдати й збирався натовп із вінками-квіта-
ми-сльозами. Степан потрапив в об’єктиви журналістів та
* «Література — це сон, сон керований і обміркований, одначе по
суті — сон (...)». (Есе «Нові розслідування» (1952). Переклад С. Бор-
щевського.
** Алюзія на фільм «Листоноша завжди дзвонить двічі».

155
зацікавлених, загубився у натовпі; захеканий. Тоді він не
знав, що таке агорафобія, що таке панічна атака, що таке
генералізований тривожний розлад, що таке гостра реак-
ція на стрес та посттравматичний стресовий розлад, що
таке нав’язлива думка та ехомнезія. Поліцейських стало
більше. Це було ще задовго до «Black Lives Matter»*. Сте-
панові однаково. Це було вперше і востаннє, коли він тікав
від них — стражів порядку (ми ловимо й караємо, колись
казав Степанові один знайомий, будучи також студентом;
зараз усе по-іншому, краще). Це пригода для Степана. Так
зване різнобарв’я життя. Йому не хотілося бути покара-
ним. Потім, сидячи в гуртожитку ввечері того ж дня, роз-
повідаючи історію співмешканцям, Степан знову відчув
несправедливість, відчув покору авторитету. Йому ніяк не
давався матеріал домашнього завдання, букви розплива-
лись, рядки налазили один на одного, слова перекривали
сусідні слова. Невловимий текст, незбагненний зміст.

Роками пізніше. Хоча — і роками раніше. Невловимий

силует старого Мирона зникав за рогом вулиці, незбагнен-
ний силует старого Мирона стояв перед очима.

У ті, такі ще недалекі, студентські роки, коли все було

дозволено, майже все (як у дитинстві), Степан ловив кайф
від життя, відвідуючи пари, лекції видатних (як тоді вва-
жалося) вчених в інших навчальних закладах, ходив у
театр (найбільше полюбляв пантоміму й кіно), на стаді-

* «Життя чорних важливе» — політичний та соціальний рух проти

расизму та дискримінації чорношкірих людей, виник у 2013 році,
широкого масштабу набув після протестів в американському мі-
сті Міннеаполіс, причиною яких стало вбивство афроамериканця
Джорджа Флойда співробітником поліції під час арешту.

156
они, на виставки: картин, фото, архітектури тощо; бачив
навіть акул Гьорста* і море Моне**.
Був період, коли він пускався у бісексуальні експери-
менти, ставав свінґером, просто знімав дівчат/хлопців й
удосконалював техніку кохання. Навіть розробив шкалу, за
якою оцінював представниць жіночої статі, від одного до
десяти — всі, із ким він переспав би (в рамки даної шкали
щастило попадати всього лиш третині, а то й четвертині,
всіх зустрічних дівчат), всі інші — нуль і нижче — не варті
його уваги. Але знімати йому доводилось якраз тих, хто
нижче нуля, інколи йому щастило підчепити дівчат вище
нуля, вище навіть трьох, але нижче семи. Але ті моменти
експериментів, моменти нервового очікування, вели в
нікуди. Степан сміло простягав руки долі. Степан відчував
себе загнаним у кут.
(Йому казали, що інколи він схожий на маніяка, що його
погляд й посмішка здаються божевільними.)
Степан ішов додому, дивлячись під ноги, наче щось
шукаючи, як у дитинстві, коли ходив піщаними вулицями
села, вишукуючи алюмінієві дротики, щоби потім здати
їх за гроші. Але щастило йому рідко.

85

Eh bien***, говорив собі подумки Іво. Eh bien. Що ж.

Добре. І так. Зрештою.
* Деміан Гьорст — сучасний англійський митець, його контемпо-
рарі арт і співпраця з колекціонером Чарльзом Саатчі досі викли-
кають дискусії в колах мистецтвознавців щодо художньої цінності
робіт, попри їхню скандальність і міжнародний суспільний резо-
нанс. На тепер є найбагатшим художником у всьому світі.
** Дивіться серію робіт Клода Моне, присвячену узбережжю про-
токи Ла-Манш поблизу міста Етрета.
*** «Добре», «Що ж» (фр.) — коронна фраза бельгійського детекти-
ва Еркюля Пуаро.

157
 — Ні до чого я так і не докопався.

Іво перечитав розповідь про зникнення хлопчини із

інтернату за мотивами оповідання Конан Дойла та про
зникнення Стефані Мейлер*, преглянув документальний
фільм про зникнення жінки, знятий Девідом Фінчером**.
Але нічого не допомогло.

— Ні до чого я так і не докопався, нічого в цьому я не

тямлю.

86

У безпам’ятстві тіла Яни Іво Бердих вбачав ідеальність

форми. Чи змісту? Зміст і форма — одвічна проблема Івова.

Пристрастю переповнена атмосфера, рум’янцем нали-

лись щоки Івові, коли перед ним постав легкий безлад його
квартири, Яні було однаково: аби з ним — героєм-спаси-
телем.
— Я викликав швидку, у нас є приблизно п’ятнадцять
хвилин.
— Добре. Не треба було. Мені й так добре. Мені вже
значно краще. Іво, дякую тобі. Іво, дякую тобі. Іво...
— Ні, не треба, прибережи сили, ти так втомилась.
«Що за навіжений натовп», — думав Іво.
— Відпочинь. Зараз зроблю тобі чаю. Гарячий чай — те,
що треба.
* «Зникнення Стефані Мейлер» — детективний роман швейцар-
ського письменника Жоеля Діккера.
** Девід Фінчер — американський кінорежисер, відомий фільмами
«Сім» (1995), «Гра» (1997), «Бійцівський клуб» (1999) та ін. Тут — на-
тяк на фільм «Загублена» (2014).

158
 — Ти — це те, що мені треба в цей момент.

Іво Бердиха заполонили сумніви. Він добре знав, що

вона марить. Її слова не варто сприймати серйозно. У його
розширених зіницях відбивались розширені зіниці Яни.
Він бачив у ній власний світ. Світ невизначеності.

— Обійми мене, Іво. Обійми. Мене. Обійми мене, Іво...

І... в-в-во...
— У нас є ще шість хвилин.
«Що за наглий час, куди так женеться», — нервував Іво,
який прагнув більше часу провести із Яною — тепер сен-
сом життя, але водночас він хотів їй допомогти, а в цю
мить єдина допомога — чекати, склавши руки. Він хотів
її. Він ледь стримував прадавню дикість власного нутра.

Думки все лізли, лізли, хоч Іво навчився стримувати їх,

та вже перестав хвилюватись через них. Він володів купою
технік приборкання думок і тривоги. Але це ж не завжди
допомагає. Ні, такі стани у Іво почали виникати не після
автотрощі, це тягнеться ще із дитинства. Починаючи із
розбитого лоба батька. Починаючи із «нема нічого»!

— Тримай, зроби ковток чаю. — Іво підніс чашку з

вінцем пари над нею до Яниних губ. — Сьорбни трішки.
Зелений. Такий любила моя... Н-не знаю, який ти полю-
бляєш, хоча й нема ніякого більше, цукру дві з половиною
ложечки кинув — як собі. Пий. Хоча б трішечки, — турбу-
вався Іво.

А насправді Яна планувала робити йому чай і каву, і у

себе вдома. Його останній чай, остання чайна церемонія.
А далі — happy end. Та не склалося.

159
 Яна не чула його, вона наче літала понад ним, понад
ними.
— Іво! Іво!..
— Що? — Він почав хвилюватись.
«Час вичерпався», — подумав він, відігнавши нав’язливі
думки.
— Іво...

87

Ішовши від костелу, побачив напис на стіні однієї з

адміністративних будівель міста — чужого міста: У...ра...
на. Якийсь розумник позамальовував букви. Іво згадав
акваріум у морі та Нью-Йорк*. Якби йому сказали: кидай
все і завтра летиш до Нью-Йорка на постійне прожи-
вання — його вже тут не було б. Іво такий. Він може так
зробити. Не те що автор — з його синдромом відкладеного
життя.
Іво згадав терапевта, який теж часто жалівся: мене
давно вже тут не було б, і аргументував:
— Антидеперсанти? Ні! Я не буду такого приймати!
— Чому?
— Вони викликають залежність. Я знаю тих людей, які
приймають антидепресанти...

— То ви вірите в міфи. Пояснюю: антидепресанти

не викликають залежності (зазвичай), просто потрібен
тривалий прийом препаратів — від 3 місяців, що тракту-
ється нашим периферичним менталітетом як залежність;
звісно, в історії були випадки залежності від антидепре-
сантів, але це було давно і вже неправда.)
* Натяк на фільм О. Фразе-Фразенка «Акваріум у морі» про
Нью-Йоркську Групу поетів.

160
 — А ви знали, що у Канаді 90% антидепресантів випи-
сують сімейні лікарі?
— І що?
— А у нас...

А той собі далі аргументує:

— Та на мене весь коридор дивиться! Це ж позор! Жах!
Що про мене люди скажуть? Що вони подумають!?

«Стигматизація психічного здоров’я — подарована нам

Радянським Союзом; у нас усі автоматично «псіхі»; лежав
у психіатричному стаціонарі — ти «псіх», ми тебе обходи-
тимемо десятою дорогою; був на прийомі у психіатра в
поліклініці — та ж сама реакція. Невидима робота психіа-
трії: тут не аускультують легені, не пальпують печінку, не
зашивають рану, не накладають гіпсову пов’язку, не оперу-
ють і таке інше; тут робота із невидимим; це біохімічний
світ організму — його не побачиш неозброєним знанням.
Тотальне знецінення та недовіра. Воно й не дивно: низь-
кий рівень медичної освіти. Зазвичай. Багато є нормаль-
них медичних працівників, вистачає нормальних, навіть
кращих за нормальних; але, на жаль, тих, хто вважає себе
нормальним, але таким не є — теж вистачає». Чи ні? Він так
казав. Чи це я щось наплутав? Пояснення тут не працюють:

— А в інструкції пише, що то від шизофренії! Я що,

псіх?! Я що, шизофренік!?

— Більшість україномовних інструкцій, рекомендацій,

наукових статей великою мірою відрізняються від досто-
вірних іншомовних (англійська, німецька, французька
тощо) джерел, і не у кращу сторону.

161
 Приклад №1: антидепресант «дулоксетин», відповідно
до україномовної інструкції: безпеку та ефективність
застосування дулоксетину дітям (до 18 років) не вивчали,
тому препарат не слід призначати цій віковій категорії
пацієнтів; згідно з англомовною: застосовується із 7-річ-
ного віку при генералізованому тривожному розладі.
Приклад №2: «арипіпразол» — нейролептик, відпо-
відно до україномовної інструкції: показами до лікування
є шизофренія та манікальні епізоди при біполярному
афективному розладі у дорослих; от що нам дає англо-
мовна інструкція: шизофренія, починаючи із 13-річного
віку, маніакальні епізоди та депресивні (або змішані) епі-
зоди при біполярному афективному розладі, починаючи з
10-річного віку, депресія, розлади спектру аутизму та син-
дром Туретта, починаючи із 6-річного віку, гостра ажита-
ція при будь-яких інших станах, будь-які інші психотичні
стани, поведінкові проблеми при деменції, розлади пове-
дінки у дітей та підлітків, розлади, пов’язані із порушен-
ням імпульс-контролю (зокрема різні види залежностей:
хімічні і нехімічні).
Відчуваєте різницю?
Приклад №3: купа препаратів без доказової ефектив-
ності. «Фенібут», наприклад. Згідно з багатьма постра-
дянськими джерелами, препарат може із людини зробити
генія (як у фільмі Ніла Берґера*, приміром), натомість —
цивілізовані джерела у більшості випадків спростовують
ефективність препарату, але не спростовують його побіч-
ної дії).
Приклад №4: наркологія. Спеціальність, якої ніде не
існує, крім країн пострадянського табору (Прибалтику до

* Йдеться про фільм «Області темряви» (2011). Ніл Берґер — аме-

риканський кінорежисер, сценарист і продюсер, відомий фільма-
ми «Інтерв’ю з убивцею» (2002), «Ілюзіоніст» (2006) та ін.

162
уваги не беремо). У нас, наприклад, лікар-дерматолог чи
лікар-інфекціоніст за три з половиною місяці може стати
наркологом, пройшовши спеціалізацію. Нонсенс. Відпо-
відно до Міжнародної класифікації хвороб 10 перегляду
(МКХ-10), психічні та поведінкові розлади (абсолютно всі)
кодуються буквою F (F0-F99). У цю букву входить рубрика
психічних та поведінкових розладів внаслідок вживання
психоактивних речовин (F10-F19). Це та група розладів,
якою займається нарколог. І у нас цей розділ виривається
з контексту. Тобто, наприклад, алкоголізм (стара назва)
втрачає психіатричне забарвлення, а набуває нарколо-
гічного. Спеціаліст (нарколог, який не має психіатричної
освіти) без повної картини феноменології психічного здо-
ров’я/розладу займається лікуванням даного стану. І це
апріорі неправильно, бо антигуманно. Антипсихіатрично.
Тому у більшості людей в країні глибоко засіла думка, що
залежність не лікується.

— Ай, хай бухає...

— Ай, водка, все водка.
— Ай, хай — одоп’є своє.

Приклад №5 — і таких безліч. І це тільки сфера психіч-

ного здоров’я.

(ДЕП, ВСД, НЦД, астено-невротичний синдром, гопан-

тенова кислота, солі в хребті, шлаки в кишківнику, маг-
нітні бурі, повний місяць, капуста в раціоні мами при
грудному вигодовуванні, БАДи, антивакси, гомеопатія,
доказові лікарі, які публікують недоказові дописи; диванні
експерти, непотрібні обстеження і т.ін.)

163
 Постскриптум: Івовий терапевт завжди констатує, що
він не є кінцевою інстанцією щодо наданої інформації.
Перевіряйте на достовірних джерелах. І все піддавайте
сумнівам.

Вien.
У ра на* — щось мені це нагадує.
Так і хочеться проспівати:
І’m not here
Тhis is not happening**.

88

Цієї ночі йому снився чорний мох. Вкотре. І чорна кора

дерева. Вони виблискували при місячному сяйві. Антра-
цитні мох і кора. І він. Степан. Із обгорілими руками. Опіки
невизначеного ступеня. Втрата невизначеного ступеня.
Він стояв як вкопаний. Нічне завмирання Степана. Стопи
вростали у землю. Мох проростав крізь колошви штанів.
Мох добирався до паху. Чорний мох замінив Степанові
одяг. Так тепліше, казав чорний мох. Так тепліше. Тепло.
Тепло. Тепліше. Гаряче. Дуже гаряче! Нестерпно гаряче!
Запах обгорілої плоті зміїться довкола.

Степан просинається увесь вкритий потом, увесь в

обіймах задишки. Наче зміїний запах та чорнота моху
засіли в горлі.

«Чорний мох» — знову — констатував Степан. Знову.

* Алюзія на поему Юрія Тарнавського.

** Із пісні «How To Disappear Completely» британського гурту
«Radiohead».

164
 (P.S.: не плутати флешбек з інтрузією, не плутати
кошмар з нічним жахом.*)

89

Читав щойно тримісячному синові Анрі Мішо** — він

слухав уважно, ніби розуміючи все, я читаю повільно. А
ще прискіпливіше слухав вірші Боба Ділана***, англій-
ською (купив на барахолці білінгвальне угорсько-англій-
ське видання поезій 1962-2001 років), імітуючи техаський
(чи ковбойський — у ширшому понятті) акцент. Я читав
би більше синочку. Але часу завжди мало. Старшому
синові, у тому ж віці, читав «Маленького принца», бо
він був маленьким принцом, він і є маленьким принцом
зараз і назавжди ним залишиться. Як і молодший син.
Два принца. І «Аlice in Wonderland» читав. Він теж, таке
враження, все розумів. Розумні хлопці. Іво Бердих своєму
синові не читав нічого. Це вже після зустрічі із терапе-

* Нічне жахіття — нічні епізоди вкрай виражених жаху та паніки,

які тяжко пригадати після пробудження і які супроводжуються ін-
тенсивнимии вигукуваннями, рухами та вегетативними проявами
(пітливість, прискорене дихання та серцебиття тощо). Кошмар —
нічні переживання тривоги та страху, які пригадуються до точних
деталей після пробудження, можуть супроводжуватися вегетатив-
ними проявами.
** Анрі Мішо (1899 — 1984) — французький поет, художник, ілю-
стрував свої поезії власними малюнками, Крім поетичних текстів,
писав щоденники реальних і вигаданих подорожей.
*** Боб Ділан — сучасний американський співак, композитор, гіта-
рист і поет, один з набільш комерційно успішних музикантів сві-
ту. Лауреат Нобелівської премії з літератури (2016) за «створення
нових поетичних виражень в американській пісенній традиції».
Журі «Пулітцерівської премії» 2008 р. вручило йому спеціальну
відзнаку «за визначний вплив на популярну музику й американ-
ську культуру за допомогою ліричних композицій виняткової пое-
тичної сили».

165
втом він читав би йому Езру Павнда* чи Томаса Стернза
Еліота. Але пізно. Пізно.

90

Її нігті впивались в його спину. Рани, з яких сочилась

кров, довго не заживали, неприємно нагадуючи про при-
ємне. Степан з добрячий місяць спав лише на спині. Насо-
лода, не тільки краса, потребує жертв. Степан відчував себе
як під морфіном, під бензодіазепінами, під снодійними,
перемішаними із сигаретним димом та алкогольними
випарами. Затуманений світ. Все те незриме світло. Світ
не створений. Розпилені в атмосфері запахи тіл.
Єва Шерцінґер тривалий час не помічала під нігтями
залишків крові, хоч як ретельно вона мила руки. Що про
неї думали колеги, ще на старій роботі, ще коли вона була
заміжня? Часто вона мучилася із цим питанням.
Але ті часи минули. Степан отримує задоволення від
... Степан не отримує тепер ніякого задоволення, як і Єва,
яка поводиться дивно, з погляду Степана, який то бачить
її, то не бачить, вона то є, то її нема. Як химера. Степан
порівнював Єву з химерою, дражнив її, але це не ображало
її, навпаки — вони сміялись, бо відчували себе на сьомому
небі від щастя, навіть трошки вище.
Вони дивились на зорі у відображенні озер.
Вони дивились на вогонь, так довго, що можна було
осліпнути, але це їх не лякало, бо вони разом.
Як зараз.
Укотре.
Вкотре на Степана напали ці спогади.

* Езра Павнд (1885 — 1972) — американський поет-модерніст.

166
 Очманілий від свіжості повітря він намагався заснути,
але не вдалося.
Перед очима Степановими стояли жовті склери старого
Мирона.
Степан чекав на золоте сонце. Йому шкода було, що він
не доживе до останніх днів сонця. Йому було шкода, що й
воно — величне — колись теж загине в сплавах космічних
хвиль. Жовті склери в різних ракурсах, під різними кутами
єхидні посмішки оточуючих — перемішалось все, як час-
тинки пазлу. Що б не росло із уяви Степанової, пронизу-
ючи його тіло тривогою та хвилюванням, у його судинах
тече молода кров. Його пульс живий, неритмічний. Він ще
може надихати. І він — непомітний. Він — безстрашний,
аж до холоднокровності. Його можна сміливо відправ-
ляти в бій. Але спочатку йому треба вийти переможцем
із сутички зі своєю великою депресією.

Джмелине гудіння її погляду.

Вона просвердлює дірку поміж епохами.
Він знає, що у конфлікті винні завжди обоє.
Він знає, що переломних моментів удосталь.
Він не хоче, аби вона їхала до Австрії.

91

Завершилась пригода Івова, яку навіть і любовною не

назвеш, така собі — трохи пригод, трохи романтики, трохи
переживань.
Іво знав, що ніколи вже не побачить Яни, не відвіду-
ватиме її у лікарні. Він нічого не відчує навіть тоді, коли
вона помре, хоч як би цього хотів. Він проводжав карету
швидкої допомоги поглядом, стоячи перед вікном, допи-
ваючи холодний чай, якого так і не скуштувала Яна. Він

167
шкодував. На диванних подушках зникли вм’ятини від
її тіла. Нічого, нічого не залишилось від неї, як раптово
з’явилось, так раптово і зникло.
— Ех... — зітхнув він, Іво Бердих.

Усе через людей.

Іво звинувачував у власній невдачі людей. А кого ж
іще? Невпевненими кроками він борознив діагоналі кім-
нати. Потім бродив у повній самоті по місту, натрапля-
ючи на гучні бари, клуби, забігайлівки. Тоді ще все було
відкритим. Як же йому все осточортіло! Він ішов, ішов,
ішов — поки не вперся в кінець вулиці, й тоді зрозумів,
що заблукав. Обкурені юнаки скерували його не в той бік,
тож Іво пішов у протилежному напрямку (бо не пам’ятав,
як туди потрапив; жорстокі жарти сучасної молоді), поки
не вийшов на центральну вулицю. Звідти вже простіше,
п’ять хвилин і вдома, де купа незавершеної роботи, де не
залишилось ані сліду від Яни, де всі стіни обклеєні фото-
графіями, де на столі лежить папка із газетними виріз-
ками та іншими матеріалами справи Єви Шерцінґер. П’ять
хвилин промайнули як одна у часовому сприйнятті Іво,
як дві години — в реальному часі. Він слухав Любомира
Мельника. Ішов і перебирав пальцями. І тільки шурхіт
його чорного пальта підігрував свою мелодію.
Джойс. Джеймс Джойс. Іво зайнявся перекладом. Лезом
по шкірі йому давалось кожне слово. Але: не відкладай на
завтра те, що можна зробити сьогодні — за таким прин-
ципом жив Іво Бердих.
Цей світ відкинув здоровий глузд, записував на листо-
чок, вирваний із зошита, Іво. Цей світ став занадто гни-
лим. Цей світ, це все незриме світло. Іво часто проводив
паралель між Ірландією та Україною, порівнював імперії і
їх колонії, національні ідентичності та ментальні особли-

168
вості. Він любив Ірландію. Він любив і Британські острови.
Він любив і Україну. ...Занадто жорстокий, занадто самот-
ній...
Свідомість Івова ніби зупинилась. Ручка випала із
рук — тіло також зупинилось. Йому кортіло чкурнути
десь на край світу, напитись, загубитись на тому краю,
стрибнути з нього в безмежну глибину, відкинувши всі
турботи та сумніви. Йому хотілося вмитись ранішньою
росою, вдихнути свободи — що він зараз і робить — але це
не те. Все одно не те. Він страждає на провали у пам’яті.
Йому часто болить голова. Частіше, ніж зазвичай останнім
часом. Його лікар казав, що таке може бути. Із проблем-
ного минулого він утік у нікудишнє теперішнє, без жодних
перспектив на майбутнє. Його радість, якою він світився
вдень, — просте породження миті, обман, ілюзія. Його
окутала втома. Іво стомлений як ніколи. Й нічим йому
не зарадити. У стереотипах його досвіду не було жодного
плану як знайти вихід, він не міг сформулювати найпри-
мітивніше пояснення свого стану. Його терапевт йому
розповідав і про дисоціацію, і про кататонію, і про нена-
висний астено-невротичний синдром, але це все не те.
Його холодне тіло тягнеться до чиєїсь теплоти. Колись —
давним-давно — такого бажання не виникало, він жив як
у солодкому тумані, у тумані ніжному (прекрасному, як
дотик рідної руки, як подих рідної душі). Яно, де ти?!
Перемотувати час назад — не вихід. Іво — повільна
людина. (Десь я читав про повільного чоловіка...) Йому
треба розривати коло: подразник — нав’язлива думка —
тривога — нав’язлива думка — тривога.
Що ранок, що вечір — Іво Бердих опинився у вихідній
точці, відлік якої він вже забув коли почав відраховувати.
Шукаючи Єву Шерцінґер, він намагався знайти себе. Шука-
ючи себе, він губився, забувався у цьому меланхолічному

169
вихорі буднів середньостатистичного пострадянського,
богом забутого напівмертвого містечка, його розум заму-
чений пошуками; ціль, на яку він витрачає час, на яку
полює, своєю чергою, втомилась чекати й пішла у неві-
домому напрямку; що далі — то гірше. Привітний ззовні
(лідер ззовні), а зсередини — хочеться комусь поплакатись
на плече у круговерті подій. Але такий стиль був потрібен
Іво, щоби вижити, як передоз був потрібен Моррісону, як
довгий пронизливий крик — Ґінзберґу* та іншим, щоби
каталізувати ціле покоління.
Івові до голови прийшла ідея: підпалити або затопити
кімнату, з усім її мотлохом, взяти на прокат машину й
поїхати додому, помиритись із батьком, із Степаном, із
селом. Так кортіло їхати, віддавшись стихії швидкості,
розбити лобове скло й захлинутися повітрям, обпекти
ним обличчя. Але він уже обпікся. І цього досить. Сповна.

Він сидів нерухомо, замкнений в собі, як забутий або-

ригенами тотем десь у печері — як святотатство й втеча від
віри. Іво часто думав: народжений він літати чи повзати.
Зараз він був у стані невизначеності, щось посереднє: або
перехід на новий рівень, або залишитись стирчати на місці
й давитись скутістю емоцій та відсутністю можливостей.
Але немає тепла в його руках, немає сили в його м’язах,
не біжить імпульс по нервах. Іво — як річка в тридцяти-
градусний мороз: зверху вкритий кригою, але десь там,
у товщі, чи на дні, все бурлить і тече у своєму напрямку,
виконуючи певну місію.
Його бліда млява долоня зарухалась, затремтіла, тремор
напруги, проснувся вулкан, чорнила конвульсивно лились

* Аллен Ґінзберґ (1926 — 1997) — американський поет, журналіст,

один із засновників бітництва, його поема «Крик» («Howl») (1956)
вважається класичним зразком літератури біт-покоління.

170
нерозбірливо кривими рядками на папері. Він чує плач
брата, мами і тата, він відчуває плач брата, тільки не може
зрозуміти причину (завжди не розумів причину, спису-
ючи все на випадковість) того плачу: чи це молитовний
крик відчаю й допомоги, чи це вияв радості? Він бачить
набряки на братовому обличчі, бачить відтінок цинобри
на батьковому лобі, бачить страх на маминому обличчі,
бачить розбите скло автівки, бачить мертвих дружину та
сина, цинобру на голові Степана, покручене тіло Єви. Він
знайшов її. Все-таки знайшов.

В апатичному просторі, й такому ж настрої, тіло Івове

піднялось. Це наче левітація. Чи магія якась. Він махнув
на все рукою, пішов до бару навпроти й налигався; офі-
ціантки давно не бачили такого: залпом, одним ковтком,
Іво осушував одну чарку за іншою, бармен за стійкою не
встигав наливати, йому було байдуже — давно він так не
вимахувався — працюватиме заради виручки до скону.
Він пропонував приготувати аустер, викликати таксі, але
змирився — і наливав, наливав, наливав.
Іво ледь сидів на стільці, щось мукав собі під носа, роз-
повідав усім підряд історії створення світу у десяти з поло-
виною розділах, історії із власного життя: як його обду-
рили із працевлаштуванням після отримання диплома, як
він потім, влаштувавшись на роботу, погризся через неї
з братом, як він місяцями не бачив жіночого лона, як він
пройшов пішки з обласного центру додому сто з гаком
кілометрів за двадцять чотири години, а потім тиждень
відлежувався, не міг поворухнути бодай пальцем, його
годували через трубочку, його ноги повкривались пухи-
рцями, його пригода була описана в оповіданні «Дорога,
її таємна сторона», яке навіть опублікували в районній
газеті; Іво розповідав про улюблених спортсменів, співаків

171
та акторів, про улюблені пози та враження від поїздки до
Молдови (якось довелось), про нестабільність валют, про
громадянські революції в Африці; він нікого не соромився,
не перебирав слухачами — переважно алкоголіками із
багаторічним стажем, із свідками власного розслідування,
яким з-під прилавку наливали по сто п’ятдесят самогонки
(власник забігайлівки мав тіньові зв’язки з майстром
самогоноваріння в одному із сіл на півночі регіону) та
місцевими хвойдами — обох статей. Він на мить подумав,
що він Буковскі, з яким його порівнювала Яна, і нумо роз-
повідати про кривизну свого члена.
Іво питав у повій, чому вони обрали такий спосіб заро-
бляти на життя. Деякі відповідали, що так склалось, доля
така, вони хотіли б якнайшвидше покинути це діло, але
занадто глибоко загрузли, деякі казали (молоденькі пере-
важно), що це їм просто подобається, вони отримують
величезне задоволення від своєї — найдревнішої — про-
фесії, інші просто підробляли, також отримуючи задово-
лення, одна сказала: «я ж ні від кого не залежу, клієнта оби-
раю сама, ціну (інколи безкоштовно, залежно від мужика)
встановлюю сама, роблю все сама, коротше: як захочу, з
ким захочу, коли захочу».
Іво почувався ніяково і диву давався.
Його язик заплітався, разом із думками. Реальні пер-
сони набирали до своєї характеристики рис вигаданих
персонажів, фантазії перемішувались із справжністю у
такий коктейль історії, що із відкритими ротами смаку-
вали клієнти бару. Ще трохи — й Іво випаде зі свого тіла,
втратить самоконтроль — і тоді пішло-поїхало.
— Ми всі падаємо... — почав співати Іво, просячи всіх
присутніх — трьох-чотирьох чоловіків, якщо не раху-
вати робочий персонал, йому підспівувати, але ніхто не

172
знав слів, а він співав, кружляючи у невагомому вальсі по
задимленій залі:
— Ми всі пропадаємо...
Після того, як Іво впав і під масою свого тіла розтрощив
стола (неякісний виявився, і невезучий — на нього чомусь
усі падали), йому вже не наливали, а навпаки — намага-
лись якнайшвидше виперти, та й гроші в нього закінчи-
лись, але Іво стояв на своєму:
— Ну, давай, братан, останню, на коня!
— Ні, подивіться на себе, шановний!
— Та не будь таким... не будь тим, що коней давить.
Останню і все, і все, бо спати хочеться.
— Ні. Хочете познайомитись із нашою охороною? Ні?
То йдіть додому проспіться, або сидіть спокійно. Слухайте
музику. (Ледь чутно награвав із усіх кутків репертуар яко-
гось невідомого — Іво ніколи такого не чув — інді-рок-
гурту, який нив щось незрозуміле однією з прибалтійських
мов; добре, що не шансон, хоч якась надія на одужання.)
— Ну, останню...
Бармен — молодий хлопчина — зламався під натиском,
наливши ще три останні, одну за рахунок закладу, одну
за рахунок якогось добродія, і одну — за ініціативу Іво
вимити підлогу. Хоч посміялись офіціантки, дивуючись,
як він ще на ногах тримається, як у нього те все влізло, що
це за дивак, звідки взявся? Він таки нетутешній.
Після п’ятихвилинної відсутності, Іво — герой вечора
(герой всіх вечорів), герой забігайлівки — повернувся,
чистий як кришталь — магія вбиралень. Він набирав до
свого терапевта, але той не відповів. Він одразу попередив,
що вночі не піднімає слухавку, бо моє двох діток.
Вулицю освічували лимонним світлом ліхтарі, перешіп-
тувались між собою дерева. Щоби потрапити до апарта-
ментів, Іво треба було лише перейти дорогу — що й зробив

173
без жодних труднощів. Ватні ноги, непристойний запах
тіла, брудні руки, розтріпане волосся й одяг, чорне пальто,
нечіткі формулювання роздумів, невиразна хода — Іво
стало соромно за свої походеньки. Він добрався до ліжка
й віддався сну, попередньо вмившись холодною водою.
«Головне — не вдавитися блювотинням», — подумав він
перед тим, як вирубитись.

92

Я хотів би змінити ім’я. Як Кессіус*. Як Свідок №2, який

назвався іншим іменем.
Перестрів він, брехун собачий, мене і запитує: «Ну шо,
нарив шось?» Ага, так я тобі і скажу.

93

Я — пацифіст, як Кассіус — летів, як «Малюк» на Хіро-

сіму**. Чи — стіна — на мою голову. Як сокира — на бать-
кову. Ех, теплі щоки сокири, розрубаний корпус поліна — я
любив рубати вільху — розтин тілесного. Наче опір пиль-
ності птаха. Тої пришелепкуватої курки чи мудрого качи-
ного погляду, від якого серце кров’ю обливається. Серце
чорного лебедя, що сидить у мені.

Звичайно, я їжджу до батька. Рідко. Він живе сам.

Вовкуватий самітник. Я і в дитинстві любив виходити
* Кассіус Клей, відомий як Мухаммед Алі (1942 — 2016) — амери-
канський професійний боксер, олімпійський чемпіон, дворазовий
абсолютний чемпіон у важкій ваговій категорії, шестиразовий во-
лодар нагороди «Боксер року» та ін., вважається одним із найкра-
щих боксерів в історії боксу.
** «Малюк» («Little Boy») — атомна бомба, яку 6 серпня 1945 року
скинув на Хіросіму американський бомбардувальник у ході Другої
світової війни.

174
на город, — батьківська хата стоїть на окраїні села, — і
дивитись у напрямку лінії горизонту. Я ледь не знепритом-
нів від тої краси. То було взимку. Сніг укрив увесь город і
декілька кілометрів поля — ген до лісу — чорнючої смуги
хвойного лісу, над яким — синє-пресинє небо. Так я поба-
чив прапор Естонії.

Жодна камера не відтворить оптики людського ока.

Ні — не треба! Ні! Але на тобі! — бензодіазепіновий

спокій і вимушене мовчання. Як на святій горі, недалеко
від Атен.

***

Згадую, як приїздив раніше. Де замість поля чорна сажа,

сажа, розмащена по тілу поля. То була пора, коли люди
спалювали сухостій та опале листя, ненароком спалю-
вали й чужі оселі. Брунатні коні із вогню та сріблясті коні
із диму — вони заворожували. Одного разу, пройшовши
трохи вперед, біля стежки до лісу я випадково натрапив на
гніздо перепілки (якщо то була перепілка — не знаю — я
не орнітолог — тож не тямлю у цьому. Зрештою, якщо це
перепілка, то вже щось пішло не так, бо перепілки мають
у цю пору відлітати, здається). А тут гніздо, яйця, ще й
наші широти; часто чую: пори року зміщуються, не той
вже жовтень, так, здається, то був жовтень або ж вересень).
Я проминув його, те гніздо, швидко, стрімголов, аби не

175
зурочити, мене з дитинства переслідував батьківський
забобон: людям, у яких прорізалися верхні зуби першими,
не можна дивитися на новонароджену худобу.

І через той спогад хода тоді перейшла у біг. Це зараз

я лечу, головою вперед. А тоді — біг. Знаєте, це той біг,
коли на яснах з’являється присмак металу, коли зуби мов
випадають із рота, коли язик набрякає до неможливості.
Не озиратися, тільки не озиратися, думав я собі, наче я
Лот із тої легенди, чи не Лот — не розбирався тоді і не
розбираюсь зараз і в цьому, чи то й не легенда зовсім, наче
тікаю від внутрішнього переживання якогось (інцестного?
гомосексуального? танатофобного?), якщо вірити фрой-
дистам — тут уже я трошки підкований. Але небо... небо
таке циноброве над лісом.

І що я тоді зробив? Я — сажею — на лице — собі — і рап-

том — ловити коней, до того моменту у мені спав майстер
з приручення дикої природи; я боявся, що не зможу зупи-
нитися. А те внутрішнє переживання було переживан-
ням сорому. Але чому саме сорому? Не знаю. Тоді я вже
декілька років як не викрикував «нема нічого!» Здається,
у кожного своє травмоване дитинство, навіть якщо воно
збоку і здається ідеальним.

94

Степан заснути не зміг, не вдавалося. Він не знав, що

лікар, що намагався йому лікувати безсоння, призначив
препарат, який, навпаки, сон порушує, ще й діє так, щоб
цей стан у майбутньому гірше лікувався іншими препара-
тами. Але то інша історія. Степан схаменувся, наче струсив
із себе пил великої депресії. Не пил, а цілий пласт бруду. Як

176
кажуть — корою обріс. Він прийняв гарячий душ, вимивши
всі закутки тіла, попарив ноги — для профілактики, начи-
сто поголився, навів порядок на голові, у шафі, на полич-
ках, на робочому столі, впорядкував свої записи, в один
стос склав вирізки із газет, в інший — книжки (добряча
вежа вийшла), які читає зараз і з яких черпає натхнення.
Повикидав усі недоїдки, повитирав пил, навіть під ліж-
ком, вичистив кухню — чистота й порядок. Не знаю, що
на нього найшло. Відчинивши вікно й двері, пустив у кім-
нату свіже повітря, мозок одразу запрацював краще, бо
руки потягнулись до записника та ручки. І почав там щось
шкрябати.
Але все одно чогось не вистачає, подумав він, але
не переставав нотувати, часто закреслюючи написане,
замальовуючи його — не йшло, почав нервувати, перші
рядочки завжди даються тяжко, Степан добре знав це.
Образи, що виникали в його голові, не вражали, не
задовольняли його потреби. Не йде. Раптом (дочекався
довгожданої миті) йому явились ніжні руки, бліді губи,
тонка шия — неясні контури — холодні долоні, тонкі
пальці, збуджені груди, стомлені її очі — вже чіткіше —
тільки не в голові, а просто перед ним, жіноча постать без
обличчя, у біло-сірій вуалі — привид, — подумав він, —
ущипніть мене, він заплющив очі, потім глянув — нічого,
без змін, той самий силует, від якого віє страшною про-
холодою, який манить до себе (заборонений плід такий
солодкий), стрімко притягує до себе. Втома — от висновок
Степана, єдине раціональне пояснення. Але це те, чого він
так хотів — розвіяти самотність, здолати творчу кризу (і
нехай, це не співрозмовник, не муза, що це? — це гра тіней
та вигадок).

177
 Між ними три кроки. Між ними — невідоме, ціла без-
кінечність, безмежна прірва, яку переступити страшно.
Степан зрозумів: за цілий день (який вже?) він не поли-
шав стін кімнати.

Колись, у моменти приступу меланхолії, спліну, як

часто казав про свій стан Степан (якась субдепресивна
особливість особистості простежується у Степана ще з
дитинства), чи у моменти, коли треба просто вбити час,
ще із часів навчання, він ішов до парку — посидіти, поду-
мати, відпочити, подихати свіжим повітрям. У селі парків
не було, село і є великим парком.
А от у місті він полюбляв сидіти у парку навпроти
(через дорогу, один із магістральних проспектів) його
альма матер (з її недобудованими корпусами, з її заста-
рілими корпусами, з її... хвала і шана їй, сором і ганьба
за байдужість), якщо погода давала змогу. Степан любив
моменти, коли зливався із природою, коли вони ставали
одним цілим, він мов споріднювався з погодними умо-
вами (залежать і не залежать один від одного), він звіль-
нював свій розум, вслуховуючись у шум проспекту й шум
крон. Він вважав себе часткою натюрморту. Він вважав
себе полоненим зі стокгольмським синдромом. Коли-не-
будь він просто сидів й рахував автомобілі, що тяглись у
пробці, інколи готувався до завтрашніх занять, але пере-
важно читав, читав, читав із пачкою апельсинового соку
й чіабатою із копченою грудинкою. Там він відкрив для
себе Трумена Капоте (я теж полюбляю виправляти чужі
помилки, невже я також холоднокровний вбивця, невже
таке — те чорне — сидить у мені, запитував себе Степан
(дивіться «Іn Cold Blood*), почухуючи потилицю) та Мілана

* Роман Трумена Капоте «З холодним серцем» (1966), також можна

переглянути фільм Беннетта Міллера «Капоте» (2005) про період
життя Трумена Капоте, коли він писав цей роман.

178
Кундеру — не така вона й проста, ця довбана nesnesitelná
lehkost bytí*.

Степан також не звертав уваги, що часто не розуміє

слів, які читає, не відрізняє одну букву від іншої. Він спи-
хав це все на втому. «Через втому і стреси, чортзна-що
може бути», — часто повторював він. Інколи бували при-
ступи, коли він не міг розібрати слів, які до нього гово-
рять, вони сприймались ним як простий набір звуків, як
дивна іноземна мова, як заклинання шамана. Втома. «Це
все втома, — повторював Степан і додавав: ці приступи —
занадто рідко трапляються, щоб надавати їм сенсу».
— Втома, — констатував факт Степан, і йому згадались
дві пісні (просто почув, як за лісом їде поїзд-товарняк),
вступом до яких є саме шум потяга, що мчиться коліями;
одна пропонувала шум (звук, мелодію) із «8 mile», інша —
зі спільної композиції Бйорк та Тома Йорка, тої, в якій
вони бачили ледь не все на світі, якщо вслухатись у текст.
І стреси. Втома і стреси.

95

Признаюсь, я ніколи не читав книг Умберто Еко**. Я про

нього перечитав купу всього. Як і про його книжки. Але
самих робіт не читав. Як і Пруста. Але читав «Улісс» (і не
тільки) та Вірджинію Вулф. І американських постмодер-
ністів. Часто чую: мій улюблений автор — Еко. Ніби якщо
ти не читав Пруста, то не можеш зрозуміти модернізму. І я

* «Нестерпна легкість буття» (написаний у 1982 році, опублікова-

ний 1984-го) — роман чеського (і французького) письменника Мі-
лана Кундери.
** «Номер Нуль» (2015) — роман італійського письменника, вчено-
го і філософа Умберто Еко (1932 — 2016), написаний в жанрі нуар.

179
побоювався чогось. Я постійно відкладав цих двох авторів
на потім. Не розумію чому.

Зараз читаю «Летючі камені» Луїджі Малерба. І купив

«Номер нуль» Умберто Еко. Може, це не найкраща його
робота, та все одно цікава. В анотації до книжки Еко напи-
сано, що це нуар. І тут я теж чогось не розумію. Щодо
Малерба — мені одному здалося, що цей його роман
чимось нагадує «Карту і територію» Мішеля Вельбека?
Ну, геть схожі книжки. А може, і зовсім ні. Але мені так
здалося. «Летючі камені» Малерба видав у 1992 році, а
«Карта і територія» вийшла у світ через 18 років. І що я тут
таке вигадую? Чомусь мені ще сюди приплівся конфлікт
Патріка Мелроуза* із його батьком. Який теж вийшов у
світ 1992-го року. Одвічний конфлікт.

Невже лікарняні стіни та цей злощасний скрип коліс

каталки провокують такі роздуми?

Я задихаюсь. Ніби простирадлом хтось обліпив обличчя.

Мокрим. Чи сухим. Бачу голови-із-простирадлом перед
собою. Почуваюсь убивцею, який плаче у провулку**. Від-
чуваю на собі шалений погляд Бейтса***. Зверхній погляд
Берґмана. Голова у простирадлі — десь таке я бачив. Якби
Малерба видав свою книжку у Франції і якби ще й був
французом — він неодмінно отримав би Ґонкурівську
премію.

* Патрік Мелроуз — персонаж серії романів британського пись-

менника Едварда Сент-Обіна та екранізації у вигляді міні-серіалу
із Бенедиктом Камбербетчем у головній ролі.
** «Вбивця в провулку» — картина Е. Мунка.
*** Норман Бейтс — персонаж культового трилера Альфреда Хіч-
кока «Психо» (1960), створений письменником Робертом Блохом;
серійний вбивця, який страждає на дисоціативний розлад.

180
 96

Івові зараз, бо втомився, не давали спокою свідчення

Свідків #11, #16 та #19, бо вони абсолютно однакові, наче
змовилися люди: п’ятдесятирічна жінка вчителькоподіб-
ної зовнішності, бородатий молодик з ящиком столяр-
ських інструментів, тринадцятирічний хлопчина, який
ішов із магазину — «Я нічого не знаю, я ніколи не чула/
чув про Єву».

97

— Вигадай нове ім’я цьому каменю, — говорить Степан

до Єви, — цьому каменю, якого так любиш затискати у
долоні.
— Степане, цей камінь не матиме імені.
— Чому?
— Бо він перетворився на втрачений спогад, це камінь
пам’яті, камінь безумства, якщо хочеш.
— Тоді створи нову класифікацію болю. — Ніяк не міг
вгамуватися Степан: — Адже тобі болить постійно.
— Цей біль, Степане, не фізичний. Це той біль, що
сидить, коли йдеш на роботу, коли із неї приходиш, коли
спиш, коли відпочиваєш, навіть коли ось тут поруч із
тобою.

Пауза. Пауза, яка може тривати вічно.

— Скажи, Єво, ти зараз тут? Це ти? Ти справжня?

— Як тобі завгодно.
— Я перебуваю у такому стані, наче якісь фальшиві сно-
видіння мені вкладені чужою рукою до голови.

181
 — Так буває, Степане. Не хвилюйся. — Єва занурює свої
тонкі пальці у Степанове волосся, розтирає шию, опуска-
ється нижче.
— Давай, Єво, поки ейдетична пам’ять бога стоїть на
паузі — ми спробуємо звільнитися, втечемо кудись. Наче
нічого й не було!
— А нічого і не було. Заспокойся. Не хвилюйся. Нічого
не трапилося.
— Поки хтось, Єво, із сузір’їв створює острови десь в
океані...
— Степане...
— Поки хтось, Єво, чуєш, поки хтось собі вигадує запа-
морочення на фоні вигаданої метеочутливості, — не міг
зупинитися Степан.
— Спи, люлі-люлі, баю-бай...
— Поки я паразитом притих збоку, поки я... поки... я...
по...

98

Її тіло знайшли на Івана Купала. Три дні жителі села

обговорювали цю подію. На четвертий день їм стало не
цікаво.

(Вибачте за сентиментальність. Із депресією бореться

тільки автор. Мабуть. І, бачите, не виходить. Ці рядки,
не знаю, розумієте, просто лізе, лізе й лізе в голову, і це
все треба терміново викласти на папір чи жорсткий диск,
чи набирати на незручній клавіатурі телефона, або весь
день повторювати, аби ввечері, коли з’явиться можливість,
зрештою, все викласти.
Махатма Ґанді колись сказав, що немає дороги до спо-
кою, спокій і є дорога.

182
 Автор заблукав.
Давно блукає.)

99

Від вуха до вуха, крізь черепну коробку, як нитка натяг-

нувся пучок ультразвуку, який пищав у голові Іво. З одного
боку, це добре — він відмежовувався від оточуючого світу
(як у ті миті, коли спостерігав за просочуванням води в
пісок на березі річки), з іншого — він був поза такою зоною
недосяжності, що до нього неможливо було достукатись.
Відмежовування. Бордерляйн. Імбібіція, імбібіція... і звідки
я знаю це слово? — повторював Іво, намагаючись розпіз-
нати власний голос посеред шуму у голові, як, бувало, не
міг впізнати власне відображення у дзеркалі. І ці слова:
резільєнтність, метаноя, катарсис... — навіщо вони йому?
На щастя, такий стан у Іво був дуже рідко; зрештою, він
вважав себе нормальним.

— Що ти стоїш, проходь, це кінцева зупинка! — підкри-

кували до Іво, підштовхуючи в бік, коли він стояв незво-
рушний, в такому стані він міг би заїхати на край світу,
аби водій автобуса не нервував.
Іво згадував брата, як вони сотні-тисячі раз однією й
тою самою дорогою ходили до школи, згадав місцеве кафе,
де часто сиділи (то з гарячим шоколадом, то з ящиком
пива), згадав залишки бані, яку зруйнували з невідомої
причини, як вони (та інша дітвора) бігали поміж її оголе-
них триметрових стін, перестрибуючи через дверні про-
ходи та обвалені вікна; колишнє місце відпочинку сіль-
ської еліти (і не тільки) перетворилось на смітник; якби в
селі були бездомні, вони саме там знайшли би притулок.

183
Минуле в спогадах Іво теж перетворювалось на сміття. Яке
ніяк не можна посортувати.

100

Вулицями міста ходили люди (сім’ями, компаніями

друзів), але й крізь їхній сміх відчувалась самотність, Іво —
не виняток: він вийшов прогулятись, обдумати свій стан,
своє психологічне налаштування на зміни-спокій-повер-
нення, на те, щоб оцінити — упорядкувати — відпустити —
змиритися. Пари закоханих — також із мікроемоціями
самотності, підлітки-неформали й гіпотетичні майбутні
злочинці (чи залежні від негативного) — також не без
самотності. Дехто з них, можливо, схопиться за шанс, який
може випасти тільки раз у житті, головне — не проспати.
Групки людей (мабуть, прямували до нічного клубу, бо
спідниці такі в дівчат короткі, рухи такі п’яні, обличчя всі
такі розмальовані) із незрозумілої когорти населення —
також під ковпаком, із невидимим тягарем нижче бороди,
вище ключиць; їм абсолютно не страшно.
Іво наспівував якусь хард-рокову пісню (щось про
смерть та несправедливість; забагато смерті; це все
занадто вторинно і банально; смерть і безумство), спо-
стерігаючи за поведінкою дівчини на бруківці зі специ-
фічною зовнішністю. У себе вдома, в селі, він таке рідко
побачить, а для міста це повсякденність — заробляють,
хто як може. В голові Іво пробігла вульгарна думка, яка із
плювком в’язкої слини покинула його голову. Думка знову
з’явилась і знову зникла.

— Ех.

184
 Різнокольорові вітрини магазинів гріли самотню душу
Івову. Притягали його, як і багатьох мешканців міста. У
магазині музичних інструментів він купив би гітару й фор-
тепіано, на яких давно хотів навчитись грати, у книжко-
вому магазині скупив би всю зарубіжну художню літера-
туру, автори яких народились і жили у двадцятому столітті,
в магазині для дорослих — щось для... вгамування думок,
або подарунок для... Іво засумував, укотре, — самотність
окутала його, нема для кого там щось купувати, нема з
ким експериментувати. Молодість — час для експеримен-
тів — промайнула, прогавив шанс, невдаха. Іво заздрив
усім, хто виходив із магазинів: усі такі із посмішками,
із блискучими очима — вони реалізовують власну мрію;
вони не такі.

Іво прямував до підземного переходу, хотів потрапити

на іншу сторону вулиці, де серед натовпу людей можна
було спостерігати, або завмерти на мить і подумати. Іво
любить думати. Підійшовши до автомата з гарячими
напоями, взяв дві порції чаю, одну випив сам, іншу віддав
безпритульному, що сидів біля дверей аптеки із простяг-
нутою рукою, щось наспівуючи про дивних рибок. Серце
Івове — добре.
— Напишу...
Сам собі сказав Іво, проходячи повз клумбу із деко-
ративними рослинами, дизайнер хотів створити там
голуба — як символ миру — але вийшла нерозбірлива
пляма, голуба хмаринка із дзьобом. Іво жалкував, що у
місті обмаль музеїв, а ті, що є, зачинені. Він сумував, що ще
досі все просякнуто Радянським Союзом: всі п’ятиповер-
хівки, школи, садочки, дороги, зупинки, лікарня, пожежна
частина — все, він зловив себе на думці, що нічого із цього
перерахованого не було збудоване за час незалежності.

185
Тільки підрехтовані фасади, і то дуже рідко такі трапля-
ються. Поправивши зачіску у відображенні лобового скла
автомобіля, припаркованого в неналежному місці, Іво роз-
вернувся й тим самим шляхом попрямував, нудьгуючи,
додому.

Іво відчував себе телепнем. У голові збирались образи

для майбутнього оповідання (він останнім часом перек-
валіфікувався із детектива на літератора: то поезію читає,
то перекладає, то вже оповідання обдумує), а може, він —
Іво Бердих — виллє на папір думки в голові рядками пое-
зії (поетична аура його переслідує; він згадав поета Ка,
снігу не вистачає, за цим у голові пробігло таке: Кa — kar —
Кars, воно завжди вискакувало, коли Іво згадував Орхана
Памука. Моя Іпек* загинула, сумував Іво), він сам не знає,
він — не впевнений. Іво хотів би зрозуміти все, але не вда-
ється, хотів би все бачити ізсередини, як колись бачив
нутрощі жаби, яку патрав разом з братом, через цікавість.
Іво тоді довго не міг заснути, місяць мучили страшні сно-
видіння, місяць відчував неприємні запахи. Іво з раннього
дитинства вразливий. Якби у школі щомісяця вручали
нагороду «Найвразливіший» або «Найкращий спостері-
гач», Іво перемагав би щоразу.

Сутінки. Туман. Стугін вечора. Мерехтіння вітрин.

Гомін натовпу, мелодія натовпу. Його непередбачуваність.
Щось подібне на поезію. Щось незрозуміле. Прискорене
серцебиття — як передвісник панічної атаки. Прискорене
дихання. Тяжкість повік. До дідька! Іво знав багатьох нечи-
табельних поетів. ...і я помер, із паралізованим криком,
* Ка та Іпек — персонажі роману турецького письменника Орхана
Памука «Сніг» (2002). Ка — каr — Kars — гра слів у Памука, на яку
звертає увагу автор: каr — із турецької «сніг», Карс — місто на сході
Туреччини.

186
із заціпенілим поглядом. Злиденними мріями — в голову,
кулаком — у минуле — у розтоптані сліди — у стерте — в
середину — на віки вічні... ні, не виходить. Не виходило в
Іво. ...Вдихаю... холод голодним подихом. Зникну. У лан-
цюгах. Ні — зі спотвореним відчуттям болю. Як навіжений.
Боже, я і є навіжений. Стою серед міста, серед можливо-
стей, а в голові безлад коїться. Але потік слів не зупи-
нити, Іво відчув себе приймачем радіохвиль: ...потягом
у зламані ноги, у розкриті руки — невмілі обійми. Очі не
навчились ще розуміти ті розмиті... балкони... Іво треба
було відпочити. Його наче лихоманило.
...Ті дні ...піщаною бурею нічних подорожей... як
культ... як старість... як страх смерті... як переживання...
як перевтілення... як... як... відбиток... як зникла тінь... як
питати в пилу, як слухати пісню вітру...

— Дякую, не треба, зі мною все гаразд.

...таємні розмови у тріскоті неба — як передбачення —

блискавкою в мозок...

— Все добре, дякую, вибачте. Все нормально...

...біжиш? Ну, втікай! Швидше! У порожнечу запиле-

них... акведуків, мідних труб, у катакомби, до підземелля...
галопом. У глухонімі жести, у похмілля, поміж рядків...
туди! до... до... до духів... духоти... дихотомії чуйності...

Іво на мить знепритомнів. Його підхопили три пари

рук: жіночі, чоловічі, похилі.
Скільки тобі ще потрібно, ненажерливе місто? — питав
Іво, дивлячись на розмитих людей.

187
 Іво неначе налякано роззирається, наче боїться пере-
слідування, подивився вгору, де просинались перші зірки,
наче позаду всі перетворяться на статуї, наче ззаду все зго-
рить. Романтик всередині Іво спить, тисячолітній роман-
тик. Приємна свіжість повітря, важко передати ті відчуття,
які переживає Іво, він глибоко вдихає, протяжно видихає,
він глибоко в собі, встає, іде захеканий, ніби пробіг мара-
фон. Він згадує дихальні вправи, які йому радив терапевт.
Волосся заплутане, гіркий присмак на язиці, нечіткий
зір, буревій в голові.
Іво згадує про обман.
Із чого, звідки з’явились у нього підозри? Із чого з’я-
вилась параноя? Чи параноя це? Не хочу бути поетом. Не
хочу бути літератором. Я — детектив! Я — професіонал! Я
неодмінно знайду Єву Шерцінґер!

101

Жовтогаряча пляма від сонячного зайчика в очах

проникає крізь заплющені повіки. Наче фарба з пензля
Клімта сюди потрапила, просочується, обліплює. Це все
через різкий спалах світла. Чи нашатирний спирт. Чи це
мене перекладають кудись? Густина часу начебто розрі-
джується. Чую: на один — два — три! Чую: болгарка щось
ріже. Чую: пиляють дерева. Батько й мати ріжуть цир-
кулярною пилою дрова під вікном спальні. Чую: у шумі
холодильника ховається шум ремонту вище поверхом
через п’ятнадцять років опісля циркулярки. Вібрує кім-
натна рослина, назву якої ніяк не запам’ятаю, у горщику
із давньоримським візерунком, вібрує кожна судина мого
тіла, вібрує ціла кімната, де я наче відшарована клітина
крові у центрифузі, де я окремий мікро(к)осмос. «Давай:
один, два, три — взяли!», «Ти його знаєш?», «Десь я його

188
бачив». Закон парного випадку. «Мабуть, бухий!» «Ні, то
інший бухий, за метр чути». І я переживаю: аби не про-
снувся новонароджений син, аби не попадали книжки
із чотирьох полиць, особливо дорогі і масивні «Книги
Якова» Ольги Токарчук, «Маленьке життя» Ганьї Янаґігари,
«Терор» Дена Сіммонса, і ще там Пінчон, там точно має
бути Пінчон, його «Веселка тяжіння» зі своєю «ФАУ-2», і
Дон Делілло — без нього ніяк, ай, всіх не згадаєш, немож-
ливо всіх згадати, все згадати. Переживаю: аби відпочила
кохана дружина, її ресурси на межі. На межі. Все кричить
довкола — кличе на допомогу! Я відчуваю, як останній
недопалок чергового лікаря-реаніматолога димить кра-
сивою цівкою у формі життя-смерті. Ми розбіглися — хто
куди — зигзагоподібно, хто як швидко, хто як уміє бігати,
чи реагувати на подразник мозком рептилії. Я відчуваю
останній ковток вже холодного чаю чи повітря у грудях
диспетчера швидкої допомоги. Відчуваю, як за мною
сумують сторінки останньої недочитаної книжки. Де є
чи може бути останній політ птаха, де є і має бути останній
політ каменя? Із моєї чи твоєї, брате, пращі? Хай, нехай,
на все воля божа, як часто казала давня хороша знайома.
Хай розмовляють ті, кому сказати нічого. Приголомшлива
тиша. Як на надмогильному камені Шнітке. Голос терапе-
вта. Його волога долоня на моїх бездиханних грудях.
Дякую!

102

Запах смерті — так я міг би назвати оповідання. Але

навіщо воно мені!? Я йшов повільніше. Жорстокість — під-
крадається, надія — зникає, справедливість — її тут нема
давно, я сповна у цьому переконався. Я — як довбаний
в’язень, якого не покарали, а тримають безпідставно, бо

189
не можуть винести (чи правильно сформулювати) вирок.
Як того хлопчину, що потім всі флешмобили квадратом
Малевича. Наче я сам собі виношу вирок, але ще вагаюсь:
яким способом його втілити в життя, щоб уся ця ситуація
не суперечила моїм моральним принципам.

Я не міг розібрати музику у навушниках. Якийсь сим-

фонічний оркестр. Чи що.
Сліпі люди довкола. У мені бушує мізантроп. Ненажер-
ливі люди довкола. Ненадійні люди. Невиразні й незначні.
Порожні. Несправжні. Ай, байдуже!

А минулого тижня, дідько, все було таким гладеньким;

усе спокійно; життя рівномірно текло у своєму напрямку,
я вів справу зникнення Єви Шерцінґер. Здалось, натрапив
на слід. Я переговорив із добрим десятком свідків. Мій
терапевт сказав, що все йде на краще. Жити в задово-
лення. Я змирився із втратою. Мені вже не з’являлась Ліліт.
Я відкинув образ розбитого лоба з відтінком цинобри, я
пробачив Степанові, і забув про «нема нічого!», за великим
рахунком, я був не проти так жити — як ще тиждень тому.

Далеко попереду виднілись вогні багатоповерхівок

спального району, наче маяки.
Ех, день завершується, я прожив його із задоволенням,
прекрасний день, й завершується він належною красою:
сумішшю червоного кольору сонця, що заходить, й тем-
но-синього неба, яке поглинає зорі, як мул на дні озера.
Зірок меншає, а народ — ще більше кучкується, підсвідомо
об’єднуючись у коаліцію проти самотності; час, коли треба
полювати на мамонта, минув.
Я йшов наодинці із собою.

190
 Ішов, опустивши носа, човгаючи ногами, засунувши
руки глибоко в кишені чорного пальта. Внутрішнє тепло
окутало мене.

***

Іво брів несамовито, чимось нагадуючи тінь, чимось

єгипетського бога з головою шакала (але Іво — не пропо-
відник душі крізь темряву, не провидець), так стрімко була
відстовбурчена його голова вперед, він нагадував дикого
птаха африканської савани. Чорне пальто тріпотіло, наче
від переляку. Чи це Івова параноя перейшла на одяг? Він
не може визначитись. Іво — безсилий: він не міг боротись
проти страху, але безсилля те приємне, насичене боже-
ственною благодаттю, наповнене красою чистого повітря.
Іво з ясними намірами привітався із незнайомим діду-
сем, який присів перепочити на лавку, малюючи на піску
ціпком щось незрозуміле, архетипоподібне.

На своїй хвилі.

Іво оглянувся через ліве плече, дідусь уже човгав невідь-

куди, залишивши малюнок біля лавки, на окраїні парку,
майже в центрі міста.
Шурхотів дощик, неприємний. Іво не любить, коли
так мрячить — зненацька. Іво різко розвернувся назад й
побіг руйнувати щось-там-намальоване дідусем, він сам
не знає, що на нього найшло, він затер підошвою черевика
нерівний контур малюнка.

Іво схаменувся. Він побачив знайомі образи й не міг

второпати, що діється. Яна. Ні, не Яна, це не Яна, це немож-
ливо, її ж забрали, вона ж... мозок Іво кричав, бив на спо-

191
лох, серце калатало, як у свині, яка відчуває ніж різника.
Цього не може бути! Ні! Ні — це не Ліліт! Це не Єва!

Бозна-що діється, щось незрозуміле, Іво опинився

серед наброду безхатьків, серед смороду. Ні! Це все мені
ввижається, це збожеволіла моя загострена якоюсь хво-
робою уява, моя психіка. Як приборкати це? Як? Натовп
обірванців став у коло, вони кружляли над нечітким об’єк-
том (живим чи мертвим) у центрі кола, з боку потріскували
дрова в бочці, смерділо паленою гумою, від якої стелився
темно-насичений чорний дим, від якого нудило місцевих
пияків*.
Невже я не туди повернув? Невже заблукав? Це немож-
ливо! І чийсь голос здалеку (а він-то лунає тільки в голові
Іво) наказує (імперативний голос) йому зупинитись й
увійти в танок, кружляти разом зі знедоленими.

Яна? Це ти? Ні, це не вона! Це одна із Макбетівських

відьом! Голос — привітний, ніжний, приємний, але він
лякав Іво, в якого вже ноги підкошувались. Зараз ще
заплаче. Картина перед очима не хотіла покидати його,
навпаки — до нього простягнулась пара брудних рук. Ні!
Не торкайся, відьмо! Згинь! Згинь! Зникни геть!

* Ідеться про дисульфірам — препарат, за допомогою якого ліку-

ють розлади, пов’язані із вживанням алкоголю. Вперше синтезо-
ваний у 1881 році. Із 1900 року використовувався при виробництві
гуми. Лікар на одній із американських гумових фабрик у 1937 році
вперше описав серію випадків, у яких працівники, які контакту-
вали із дисульфірамом, мали специфічну реакцію після вживання
алкоголю. На початку 1940-х данські фармакологи Ерік Якобсен та
Йенс Хальд, вивчаючи вплив препарату на кишкових паразитів,
випадково виявили, що при наявності алкоголю в організмі та од-
ночасному прийомі дисульфіраму виникає нудота, що лягло в ос-
нову аверсивної терапії проблем, пов’язаних із вживанням алко-
голю, із цією метою препарат застосовується із 1948 року і донині.

192
 — Що вам від мене потрібно?
— Потанцюй з нами.
— Ні, ніколи! А-а-а, згиньте, згиньте геть!
Хоровод правив танок, не зупиняючись, хтось співав,
хтось сміявся, хтось (усіх людей з десятеро) щирив зуби й
висовував язика, перебираючи його кінчиком верхню губу.
— Ви всі божевільні тут! Ви подуріли, чи що?! Згиньте,
несповна розуму!

Іво біг.

Біг, не відаючи куди, аби бігти, аби зникнути із цього

клятого місця. Слова вже повністю полишили його пам’ять,
але хоровод не покидав його. Як і сміх. Він, зупинившись,
придивився у центр кола, чіткість його зору зраджувала,
там щось рухалось, якісь тіні. Іво сам як тінь! Ще й у чор-
ному пальті.
— Що? Ні! Такого не може бути! Яна? Ліліт? Єва?

Ні — Вікторія.

Бездиханне тіло Вікторії, голе-голісіньке, бліде як

смерть. Над тендітним тілом нависло дві тіні — дві постаті,
в темних сутанах, з-під яких виднілись тільки довжелезні
зморшкуваті пальці. Одна рука із чотирьох тримала свічку,
вогонь якої освітлював мертвий вираз обличчя Вікто-
рії, одна тримала ганчірку, з якої крапала вода на живіт
дівчини, ні — не дівчини, на живіт жінки, заповнюючи
пупок, розливаючись врізнобіч, і в напрямку в’ялих гру-
дей, і в напрямку лона.

— Що це?

193
 Вони обмивали труп.
Таке враження, ніби вони займались цим все життя,
наче звикли до цього, як звикли до голоду діти пустель.
Голову Вікторії (чи все-таки це не Вікторія?) підтриму-
вали дитячі руки, які Іво не одразу помітив, маленький
хлопчик, трьох-чотирьох років, наче світлячок у темряві.
«Може, це проблиск моєї надії? Натяк на одужання, на
здоровий глузд?» — думав Іво, не відводячи погляду від
оголеного жіночого тіла, тіла, яке він жадав все свідоме
життя, тіла жінки, з якою він не зачне дитину. І в дум-
ках про продовження роду Іво облизав губи, його слух не
розбирав слів тих жінок, які начебто промовляли якесь
заклинання.

— Що ви робите?! — кричав Іво. — Не торкайтесь до неї,

заберіть від неї свої гнилі руки! Вікторіє?!
Його слова линули в нікуди, його ніхто не чув; тільки
він, він один, сам-самісінький, стояв майже в центрі міста
й кричав, звертаючи на себе погляди перехожих, бо все,
що бачив — лише виплід його уяви. Напевне.

Перед ним спливає картина із недалекого минулого:

Степан, його друг, за кермом, Вікторія на передньому
сидінні, він, Іво Бердих, разом із незнайомою дівчи-
ною, яку підібрали по дорозі, — на задньому сидінні.
Між ними — його з Вікторією син. Вікна відкриті. Музика
заглушила голоси чотирьох, голоси сперечаються. Гово-
рять про якогось російського скандального журналіста.
Всі на підпитку. Всі, крім дитини. На вечірку хтось приніс
травички й міцного порошку — все перемішалось. Один
Степан здавався йому тверезим, адекватним, його сп’яні-
лий погляд — то через Вікторію, яку він безмежно кохав.
Чи він насправді кохав Єву?

194
 До салону автомобіля потрапили краплі дощу. Мжи-
чило. Туман. Музика. Розкидані руки. Обійми на задньому
сидінні, дівчина не опиралася, це Іво влаштовувало, так
він відсторонив себе від Вікторії і Степана. Син заснув.

Потім — біле світло.

Червоне світло.
Скрегіт.
Шурхіт шестерень еніґми.
Звук розбитого скла.
Шум зіткнення.
Запах горілих шин.
Запах крові й крики, сльози.
Писк коліщаток.
Ми дивилися кольорові сни Марка Ротко.
Розбиті голови відтінку цинобри.

Іво завмер на місці, заплющив очі, затуливши долонею

рот. Більше він нічого не пам’ятав. Усі вижили в автотрощі,
крім Вікторії і сина. З їхньою загибеллю померло щось у
душі Степановій, він хотів покінчити із життям, коли вий-
шов із шестиденної коми, щось померло й в серці Іво, і з
того часу він не підтримував стосунки із другом. Дівчина,
яку підібрали по дорозі, Єва, відбулась легким струсом
головного мозку й переломом лівої ключиці. Це із нею
потім — якби це парадоксально не звучало — жив Степан,
поки вона не втілила в життя плян — поїхати до Австрії. У
Іво — ні подряпини: він сидів на найбезпечнішому місці.

У мороці порожнечі, небуття й забуття стояв Іво, пара-

лізований і відрізаний від світу, як сибірське село. До нього
підбігали люди, пропонуючи допомогу, хвилюючись за
нього, але він був поза ними. У голові ляскали удари підо-

195
шов черевиків людей в танкý, очі засліплювали руки (єдині
чисті руки, рученята) хлопчика. Його ангелика.

Вікторії мили шию.

— За що мені таке покарання? За що? Я не хочу на це
дивитись!
Іво присів — впав на коліна, не втримавши тілесної
рівноваги, й заплакав.
— Це все неправда! Вигадка! Це все ілюзія, обман!

Із кола вирвався сухоребрий молодик, із перекошеним

обличчям, з удвічі більшим за праве лівим вухом, й від-
сьорбнув води із відра, в яке мийниця опускала час від
часу ганчірку.

Він стояв. Нерухомий, як Колос Родоський, навколо

нього божевільно грали тіні.
— Знову... за що?
Іво плакав, жаліючи про чергове воскресіння його хво-
рих видінь.

Це кара божа, думав він, витираючи шмарклі під носом.

Збудження покинуло його, він змирився з тим, що там
лежить Вікторія, що незнайомі бездомні жінки обмивають
її мертве бездиханне (й бездоганне!) тіло, він майже розу-
мів, що це все неправда. Чи це спогади? Навіжена суміш
спогадів? Ехомнезія. Іво махнув рукою на це все й пішов
далі, не зважаючи на спів хороводу.

Дикість й некерованість психіки його лякала, зі сліпим

відчаєм Іво йшов додому; Іво страждає, він не хоче спів-
чуття, не хоче допомоги, не хоче виявляти слабкість, Іво

196
не хоче нічого, тільки писати. Із розслідуванням дектек-
тивних історій у нього не виходить ніяк.

— Напишу! Про все напишу!

Іво не потрібні ці нещастя, це безумство, приблудне

безумство, банальне безумство, невизначеність й скор-
бота, він занадто багато віддав, щоб отримати винаго-
роду у вигляді самотності. Він терпів би, але не хоче. Йому,
часом, приємні такі муки, буває, він чекає на пораду, але
ці моменти слабкості миттєві. Що йому робити? Блукати
майже посеред ночі по незнайомому, по чужому й непри-
вітному місту, морити себе філософією, він не китайський
мудрець, місто — не гори, у нього свої амбіції, свої півні
в голові, свої скелети в шафі, свої привиди під ліжком, у
нього все своє, зароблене тільки ним, горизонт відкри-
вається для Іво по-своєму. Горизонт подій. По-своєму.
Страждання на межі насолоди.

Іво Бердиха не відпустило, він — дивак. Він сам себе

обманює. Він тремтить, як при чумній лихоманці, але
не він горить всередині, його руки завжди розпростерті,
двері (які, інколи, він порівнює із пащею злиденного
звіра (вплив поезії)) його дому завжди відкриті, але йому
страшно, як Варавві було страшно на Голгофі, страшно за
його гостей, він боїться, що вони стануть його в’язнями,
що він закує їх у кайдани й обмотає ланцюгами — й зну-
щатиметься; через це Іво прагне бути відлюдником. Не
Торо*, не у дикій глушині; він боїться заразити своїх гос-
тей занудством; щодо цього він — боягуз.

* Генрі Девід Торо (1817 — 1962) — американський письменник,

філософ, суспільний діяч, відомий працею «Волден, або Життя в
лісах» (1854).

197
 Іво, захоплений зненацька Іво цим видінням, через яке
ледь не знепритомнів, пульс ось-ось обірветься... Іво —
блідий, як зірка в небі. Як Веґа — його улюблена. Він не
бачить вогнів міста, воно погасло для нього, все тьмяне.
— Я — нещасний. Обговоренню не підлягає.

Іво ніколи не вірив у астрологічні передбачення, у всі-

лякі гороскопи, у знаки зодіаку, але зараз він думав, що
народжений під світлом нещасливої зірки, порівнював
свою появу на світ зі злочином (незрозуміло: чи це злочин
долі проти всесвіту, чи це злочин — він — народжений
приносити всім нещастя). «І хто вирішив мене зачати?.. —
запитував себе Іво. — Я винен у загибелі Вікторії і сина».
Його тіло розрізало холодне повітря. Строкатий вітер.
«І як я дожив до цього віку?» — запитував себе Іво, йдучи
додому.

— Назавжди прив’язаний до тебе!..

Його повіки готуються прощатись, його голос вібрує

ледь помітними хвилями, він відмежовує свої думки.
Створює безформність душі, дихає, дихає і не збирається
зупинятись.

Краще линути в паралельний всесвіт — крізь крото-

вину — із зміщенням на декілька років назад. Таке бажання
Степана, скоріш за все, — нездійсненне. Декілька секунд,
які він через травму ніколи не згадає, перевернули життя.
Він не винен, але це і пояснювати не потрібно.

Вікторія з ним житиме вічно, а він кричатиме: «я тут!

я тут!», та ніхто не почує, на жаль. Ніхто не бачить того
астероїда, що кружляє довкола його орбіти.

198
 Степан так і не знайшов батькову рушницю.

Як і Іво, Іво Бердих.

103

Тут усе доволі просто: Пруст* боявся протягів.

Як я боюся потягу до тебе. Простір — задоволення від
псевдоневагомості. Він боявся померти, Пруст. Признаюсь,
я його не читав ніколи. Але він постійно у моєму «кошику»
в інтернет-книгарні. У підвішеному стані. Я ж теж цього
боюся. Зависнути. Мені по-справжньому страшно. Я вже
безліч разів вдарявся головою по дорозі до реанімації.
У мене багато незавершених справ. Треба знайти тіло із
лобом відтінку цинобри, знайти тіло, вкрите саваном.
Треба провідати дружину і сина. Треба вже прощатися.
Прощавайте! — сказав би я, але не можу.

Бо:
твого світла цілющі пасма нагадали мені про Туманний
Альбіон, але дістатися тебе — не Ла-Манш переплисти,
його рука може вгамувати, це тобі не перебігти Еббі-Роуд,
це навіть не розібратися у теорії струн, дивлячись на позо-
лочену темноту неба, чи то коридора, який веде до реа-
німаційного блоку. Небо-стеля — доживає останні крихкі
години. Цейтнот. Мені печуть усі кровоносні судини — бо
треба прокапацца. Чому? Не знаю — хай вирішують профі.

(Капати — часто т9 виправляє на «карати» — так і є,

доволі символічно — мій терапевт розказував: він нена-
* Марсель Пруст (1871 — 1922) — французький письменник, кри-
тик, яскравий представник модернізму в літературі, відомий ро-
маном-епопеєю «У пошуках втраченого часу», який публікувався
із 1913 по 1927 роки.

199
видить капання, точніше — карання без потреби, бо у нас
звикли — треба прокапацця — і нема на те ради, у нас паці-
єнт вирішує, а лікар думає (що страшно, насправді), що
лікує. «Внутрішньовенна інфузія — це при інтоксикації,
при гіповолемії/зневодненні, при введенні препаратів,
які тільки таким способом можна ввести (а їх і не так вже
й багато) — все. У більшості випадків. А у нас — у будь-
якому випадку. Так, щось я відволікся. Це довга історія».
Це цікава історія про те, що на лікаря, який говорить в ХХІ
столітті про доказову медицину, дивляться як на єретика,
як на телепня, а на апостола від антимедицини — як на
рятівника; а, ще згадав, останнє — й асоціація закрива-
ється — «у нас думають, що далі від периферії і що ближче
до столиці і науково-дослідницьких інституцій (до профе-
сури), то краще» — дзуськи.)

Здається, мені треба весь час рухатись на захід, щоби

вловити твоє тривожне миготіння, втікаючи з міста — в
сторону агропромисловості, минаючи акро- та некрополі,
топчучи гектари полів, тікаючи — у сторону первісного
дихання ляндшафту, повз сірих потопельників, котрі (як
і я) плавати не навчилися. (Це мій брат недавно ледь не
втопився на нічній риболовлі? Це мій брат нещодавно
їв збитого автівкою і власноруч розтушованого дикого
кабана?)
...Я допомагав Прустові шукати ґрааль втраченого часу,
ділився з ним своєю тяглістю — батько завжди говорив про
мене: «умный, но медленный»...

Хто злиже смак отруйної сполуки із мого клятого під-

небіння? Хто змиє цнотливий бруд втоми із пошарпаних
ніг? Хто виб’є пил з горбатої спини і ...вправить вивих,
... викорчуваних ідей, хто заглушить волання всередині?

200
 Адже місто випльовує мою тілоподібну пляму, тож я
міг би злетіти — та не маю крил, я їду — таки їду, бо чую
писк коліс, бо б’юсь головою об лід — ні — об стіни. Та не
маю того прискорення, щоб залишити гальмівний шлях
по собі — наче хвостом комети, тотожний лінії північної
тридцять восьмої паралелі, яка розділяє навпіл корей-
ський півострів, як я розділяю собою навпіл два наші
світи — до і після — розпеченою вольфрамовою ниткою.

Місто сколихує розсипане борошно нічного неба —

молотом по міжбрів’ю, всі голови із відтінком цинобри! —
всі люди сині — як у Воробйова! — а-а-а-а — зашморгом
по тонконогій шиї, коротким замиканням по обвітреній
щоці, що не чути судинних сплетінь порожніх вулиць, які
щосекунди набувають ознак прозорості; й розчиняється
панорама міста поміж рук.

Як розчинився я у просторі після автотрощі.

Я заплющу очі, недоговорене — щоб ув’язнити хоча би

трошки світла й втримати ним внутрішні сторони залі-
зотяжких повік. Виходить, щоб спостерігати за тобою —
треба постійна нічна кругосвітня подорож і вміння три-
матися на воді.

104

Донедавна вважали, що некрополь Саккара у Ґізі

добряче вивчений археологами та суміжними вченими,
а тут раптом: 59 саркофагів понад двохтисячної давності,
як новесенькі, читай ієрогліфи хоч зачитуйся, розшифро-
вуй досхочу.

201
 Так і у мене: я думав, що знаю кожне дерево, кожну
стежку у рідному лісі, селі чи місті, а тут заблукав, укотре:
і у рідному лісі, селі чи місті: дереалізований (не плутати
із делірієм), деперсоналізований, та інше, тобто — нові
дерева з’являються, нові вулиці, нові населені пункти,
нові люди, нові — тільки для мене, бо тут нічого не змі-
нюється — десятиліттями.

(Але я ще молодий для деменції, начебто, чи якогось

ендогенного ураження головного мозку (психіатрично-не-
врологічного комбо, так би мовити, (взагалі не розумію,
чому психіатрію відокремили від неврології, чи навпаки;
чому у нас не акцентують уваги на нейронауках: психоне-
врології, нейропсихіатрії, суміжних) — ходи й сам розби-
райся зі своїм когнітивним, чи як там його, транзисторним
розладом; проводь паралелі між Давнім Єгиптом і собою.)

Але я про інше, зовсім про інше: про переважання ще

невідкритого над відкритим.

105

Мені не спинити колективну пам’ять: повітря, пере-

насичене хлором, випікає мої очі, я тримаю в руках свою
голову; я п’ю із Гемом херес на Монмартрі, тримаючи в
руці порожню пляшку; розмовляю із Стенлі Кубриком
про Ентоні Берджеса, тримаючи помаранч, позую для
Маґрітта, тримаючи яблуко. Я — жертва колективної
пам’яті, я — частина натюрморту.

Бачиш? — там візерунок примерзлої землі закинутого

стійбища. І тирлище. Ні? А там — руїни льонопереробного
комбінату. Теж ні? Шкода. А трохи далі — недобудована

202
автобусна зупинка. Теж ні? Іво, вони нічого не бачать! Я
продовжую полювати за мертвим, тут усе довкола отруєне
часом, все застигло у миті завершення спазму — сепія рік,
увертюри доріг — кривими із тіл жертв вириваються, і
всі — від руки брата свого. Шкода, що тобі не видно. Я бачу.
Ні — я спостерігаю за цим із висоти каталки (добре, що не
із висоти катафалка), десь у коридорі четвертого поверху,
у самісінькому центрі камери обскура, вмонтованої у моїй
роз’ятреній рані.

Із мого рота вилітає країна третього світу — п’ятою

колоною, п’яною цяткою субмарини, твої блакитне під-
небіння, рожевий язик і білі зуби сперечаються, я бачу,
як із твоєї відкритої валізи витікає ріка, а із розкритої
долоні проростає дерево. Скажи, хто твої речі замінив на
планктон, нектон і бентос? Хто у долоню встромив насі-
нину, наче пальцем, наче цвяхом? Знаєш, Ліліт, я забагато
замикаюсь, забагато герметики — аж задихаюсь, аж тяжко,
аж галюциную, аж перетворююсь на марево, Єво, намага-
ючись стати неводом чи радаром, щоби все це виловити.
Дай обійняти за талію, Вікторіє! Твій пасок гармонійно
вплітається у лінію горизонту і лінії ліктьових згинів. Моя
дівчинка із ведмедиком. Дівчинка на кулі.

...Я з мамою різав ботвиння свиням. Це мали би пла-

кати буряки. А плакали ми. Поки батька виписували на
дев’ятий день.

Це не Камю потрапив у автотрощу. Того дня у автотрощу

потрапили: моя дружина і син, я, Степан і його дівчина.
За кермом був Степан. Мабуть, він випив. Але збрехав,
що не пив.

203
 Постскриптум.

Оповідання,
яке написав Іво Бердих, відчуваючи відкритий портал
колективного несвідомого:

Конверсія

У ті темні часи мій друг Курт тремтів у Дрездені. Через

багато років після того він розповів мені про це. Я плакав,
слухаючи. Він сказав, що тоді міг випадати із часу. А я
йому одразу ж розповів про свого знайомого, який умів
випадати із життя.

Курт помер від падіння. Точніше, від його наслідків.

Багато років по тому. Таке буває. Правда, доволі симво-
лічно? Смерть від падіння. Того вечора я йому розпові-
дав про Іво, Іво Бердиха, мого знайомого, який ходить по
місту і нагадує інспектора Коломбо. І любить випадати із
життя у належному місці або й не дуже. Іво — він такий.
Курт мене слухав, думаю, неохоче, але як справжній друг
не виказував цього.

Отже: він, Іво, Іво Бердих, умів випадати із життя, хай

як дивно це звучить. Життя — воно ж таке цупке, його
важко від себе відірвати, віддерти, відрізати тощо. Із
нього неможливо випасти, словом. Мабуть. Принаймні,
я не можу. Адже випав — та й помер — і все, кінець. La
commedia e finita, як не кажуть. Це вам не випасти із кузова
пікапа, як один мій знайомий. Чи як інший знайомий — з
вагона потяга, який віз «худобу» (homo sapiens) до спа-
лення (чи іншого способу знищення). Чи все-таки це мож-

204
ливо? Не знаю. Падіння. Воно може бути прекрасним. Хіба
ж падіння листочка не таке? Не прекрасне?

То як мій ще один товариш — Джеронімо, який вміє

розкидати речі силою думки, одним лише поглядом. А ще
він вміє порушувати закони самості, руйнуючи архітек-
тоніку ранку власним пробудженням. Зараз, напевно, він
десь злизує розбите шкло з асфальту, вирівнює вигин від
тіла на капоті чужої автівки, від падіння людини (відчу-
ваєте, як трем падіння вібрує у тіні хмарочоса?). Джеро-
німо полює на такі події, у нього загострений нюх щодо
цього. Він наче мисливець на мисливців, наче вбивця,
який повертається на місце злочину. Але не завжди. Аби
відчути тяглість, йому треба більше тяглості, та післясмак
смерті. Він добре знає, що час іде повільно, якщо дивитися
згори. Але зараз не про нього. Це інша історія, інша біо-
графія. Якось іншим разом. Домовились.

(Просто імперативний шепіт авторського голосу нака-

зує: згадай тут Джеронімо, згадай його, адже він доволі
цікавий персонаж.)

Вертаюся до Іво.
Вперше він випав із життя у дев’ятирічному віці, коли
на його очах ледь не вбили батька обухом сокири. Падіння
одного тіла на інше. І взаємодія, обмін енергією, ньюто-
нівське F= –F. Про цей епізод із дитинства Іво десь уже
згадувалося. Не можу пригадати. Хтось про це писав. Але
не знаю, чи публікував десь. Курт нічого такого не чув, хоча
має величезне зібрання книжок та знайомств.
Вдруге, через один рік, чотирнадцять днів і дві години
після того — з ним стався судомний напад. Точніше,

205
так написав у супровідному листі фельдшер швидкої.
Насправді це конверсійний стан. Дисоціація. Знаєте, як
було із Біллі Мілліґаном колись, і не тільки, але дещо по-ін-
шому.

«Буває» — сказав він лікарю приймального відділення.

«Буває...» — сказав і медсестрі.
«Буває» — і санітарці. Аби нікого не ображати, адже всі
у медичному одязі. Всі потребують уваги.

А потім знову і знову, знову і знову, можна збитися з

ліку від його випадань.

***

Ми посьорбували китайський чай. Після спілкування

з однією поеткою я тільки те й роблю — п’ю саме китай-
ський чай. Курту теж подобається: і чай, і поетка.
Я розповідав: знаєш, Іво може виконувати роль уявного
друга, допомагати чекати, наприклад, на Ґодо, на падіння
комети десь на город. Так. Він любить ловити фальцети
досвітніх комах, він любить ловити форель десь в Аме-
риці, або й десь за Південним Бугом. Йому все одно. Бай-
дуже. Якось він сказав своєму другові Степану: Андрію,
вчора бачився із Волденом у лісі, тобі теж варто віддатися
глушині. Знаєш, бо моє тіло всотане вереском вересових
пустищ лиш; я є крона, я є корінь, я є стовбур — трійця
всюдисуща мого розтроєного я. Тоді Іво зняв із голови
уявну корону у вигляді Партенону і пішов — віддаватися
глушині. Вкотре. Сповна. Степан його так і не зрозумів.
Він звик до таких виявів інакшості.

206
 ***

Куртів погляд зіп’явся нервом догори, і кора дерева, що

виднілося у вікні його бібліотеки, набувала вразливості
його шкіри, тяжко дихала.
Він, крутячись у кріслі, здійнявся наче Будда, прохри-
пів прокуреним голосом, наче проспівав своє напівбоже-
ственне «омммм». І слухав, слухав далі. Він пахнув лаврó-
вим німбом. Так мені здалося.
Я підозрював, що моя присутність нагадує йому про
табір та Дрезден. Робота звільнює. І таке інше. Мої слова
рапірою кололи його тіло, напевно. Хлоркою випікали
йому очі. Ох, і горів наш рапóрт. Я тільки можу собі уявити
(ех, ці переміщення особистості Іво, випадіння із життя,
часу, пікапу чи вагона потяга тощо): напрямки — течії —
згустки — морок — тромби — тертя плечей, як лусками,
пір’ям немов — і розліталися, наче колами по воді, сиг-
нальні кола по воді.
Куртів погляд, наче темрява від затемненого сонця
яблуком летів мені до голови, аби розлущити капсулу
пам’яті. Пройти крізь шкіру, підшкірну клітковину, фасцію
м’яза, м’яз, знову фасцію м’яза, кістку черепа, всі оболонки
мозку, кору лобної долі, всі судини, нервові закінчення та
інші тканини на цьому шляху — до самісінького лімбіч-
ного центру. Міцне яблуко.
Він спитав: «Ти чуєш гул того поїзда, гул того про-
минання?» Я нічого не чую, відповів. Я нічого й не чув,
насправді. Бо оглухнув від натюрморту, який склався у
моїй уяві: Джеронімо, Іво, Іво Бердих, я, Курт, всі наші зна-
йомі, худоба у вигляді homo sapiens, homo sapiens у вигляді
худоби, присутність, оприсутнення, неприсутність, тіла —
живі і не дуже — і посттравматичний стресовий розлад. І
я — я, його невід’ємна частина, п’ятий персонаж картини,

207
вирваний контекст із сцени, більмо у відтинку часу, вирва-
ний клапоть ляндшафту. Natura morta. Чи свідомо я дра-
тую Курта власним розірваним мисленням? Зацікавлюю
і дратую читача власною невизначеністю та нелінійністю
сюжету?
Він іще щось запитував, багаторазово, але безрезуль-
татно. Адже я мовчав. І не чув. Бо сам провалився десь у
нетрі мозку, бо втратив нитку історії.
«...І мох увесь витлів під його босими стопами...» —
сказав Курт, коли згадав свого товариша, який повністю
голий стояв посеред зимових дерев десь у центрі Європи
багато років тому.

***

Іво любив моменти застигання. Моменти сповільне-

ного кадру. Миті переміщення особистості. Говорив я.
Іво любив називати різними іменами одну і ту ж
людину. Або ж речі не своїми іменами, даруючи їм втрату
властивостей.

Буває, якось він сказав одному Анатолію, якого звали

Миколою, коли той кидався на нього з кулаками, аби вма-
зати, бо сам перед цим вмазав десь півлітри бурачанки,
величезними кулаками коновала, кулаками, бо забув ножа,
адже частіше він накидався саме з ним.
І тоді кулак правої руки летів зі швидкістю 20 км/год
приблизно, із прискоренням 9,8 м/с2, нехтуючи опором
повітря і відсутністю страху в очах Іво. Микола тої миті
несвідомо згадував, як так само, багато років тому, летів
до нього батьківський кулак. Любов і ненависть були у
його зіницях. Любов і ненависть сперечалися у синусо-
їдній траєкторії руху кулака: ледь помітна синюшність

208
чотирьох букв від татуювання, зробленого у десятому класі
школи, набувала інтенсивності, чорні блискучі волосинки,
що паралельними лініями вкладалися на проксимальних
фалангах — усе сперечалося. І м’якоть хліба, якого стиснув
щосили, як учив рідний дядько: так удар виходить силь-
нішим, теж був тривожний.

Ех, споглядання руху — одвічна Івова любов.

«Буває» — сказав. Бо водночас переймався іншими дум-

ками. Він шукав Єву, місцеву дівчину, яка зникла безвісти.
Він якраз шукав свідка №3, аби уточнити його відповідь
на одне із запитань.
Тому і не відчув ніякого удару. Бо взяв і випав із життя.
Дощовою краплиною десь у незайманому полі. Такі миті
він амнезує, забуває — так його психіка захищається від
належних і не дуже ситуацій.

Наскільки пам’ятаю, Іво так і не знайшов Єви. Можливо,

через те, що кожному свідкові він ставив запитання, де
фігурувало щоразу інше жіноче ім’я? Йому в голову впи-
вались різні іншомовні слова, букви і цифри, цілі комбі-
нації, систематизовані і не дуже, наче серія і номер — для
кращого ведення документації і статистики, такі номери
якраз мала та худоба, яку везли у тому потягу, із якого
випав знайомий Курта. Ви ж зрозуміли, що везли людей,
але як худобу. Як ото їздять по селах і скуповують телят і
свиней на забій. Але то зовсім інше. Іво був травмований
цими фактами. Тому і через це часто випадав із життя:
застиганням у транспорті, у магазині, посеред парку — та
де завгодно. Невидимий згусток людиноподібної істоти,
яка взяла за звичку звалювати із кожного населеного
пункту, не проживши і декількох тижнів. Синдром від-

209
кладеного життя. Такий діагноз собі часто виставляв Іво.
Точніше, автор, але приписував його Іво.

***

«Чи має твоя історія закінчення?» — спитав у мене Курт.

Мабуть, втомився. Бо гостював ж я у нього, було доволі
пізно, і час, як на зло, летів швидко. Він майстерно вмів
стримувати терпець. Він майстерно, як Бодлер, умів визна-
чати час по котячих очах.
Оскільки Курт не подав жодного знаку щодо свого зане-
покоєння, адже друзі так не роблять, то я завершив історію
раптово, аби він ішов відпочивати від мого базікання. Та
і був він стомленим. Ех.

Отже, тоді й завершив історію раптово:

...а потім Іво пішов із моєї книжки, із мого експери-
ментального роману. Випав, бо захотів познайомитися
із Джеронімо, який втік із моїх записів ще раніше. Пере-
селенці. Пішли, напевне, на пошуки кращої авторської
компетентності. Хай щастить!

Те все — про пам’ять: експліцидну й імпліцидну, інди-

відуальну, колективну. І про дружбу: справжню і не зовсім.

Як колись писав Джеронімо про автора:

Він перебуває там

Давно вже
Єзекиїл питав якось його: так?
Саме так і пиши — він йому відповідав,
не даючи чіткої відповіді.

210
 У одкровенні його теперішньості
Багато прогалин.

Його обзивали по-всякому,

навіть диваком.

***

Буває. Так сказав би Іво. Він ніколи досі не бував у Дрез-

дені.
 Літературно-художнє видання
Сергій Лущик
СИНДРОМ ВІЛЬНОГО ПАДІННЯ
Роман

Випусковий редактор Галина Завалій

Редактор Інна Корнелюк
Обкладинка Вадим Карасьов
Макет Сашко Шевцов

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру

видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції
ДК №4873 від 26.03.2015 р.

Видавець: ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко»

Інтернет-магазин: www.anetta-publishers.com
Для листування: anetta@anetta-publishers.com

Віддруковано з готових діапозитивів

в друкарні ТОВ «Друкарня «Рута», ДК №4060 від 29.04.2011,
м. Кам’янець-Подільський, вул.Пархоменка,1,
т. 038 494 22 50, drukruta@ukr.net
Замовлення №

ЛУЩИК Сергій
Л 87 Синдром вільного падіння. Роман. — Львів: Видавництво Анетти
Антоненко, 2022. — 212 с.
ISBN 978-617-7654-98-7
Іво — самотній інтроверт, який прагне переосмислити своє життя в провінції.
Він переїздить до міста, щоб втекти від реальності та позбутись нав’язливих
спогадів. У нього посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), нездійснені
мрії й велика колекція прочитаних книг. І тут його чекає несподівана при-
года. Багата уява перетворює його на детектива, який береться за пошуки
таємничої Єви. Чи знайде Іво свою Єву, а водночас і себе?
У тексті чимало алюзій, прихованих і явних цитат, тимчасових зупинок
сюжету і поетичних пауз, парадоксів, гіркої іронії, часто — гра слів та
сенсів, «текст у тексті». На думку редактора і видавця, перед вами не лише
багатообіцяючий літературний дебют, ви поринете в особливу історію
несподіваних і мистецьких відкриттів. А неймовірний талант оповідача
просто зачарує.
УДК 82-32