«Казка про Дурила» –

алегорична розповідь про

втрачену й віднайдену
Батьківщину
«Казка про Дурила» — «лебедина пісня» В. Симоненка, своєрідний підсумок його
болючих роздумів про шляхи пробудження людської гідності та національної
свідомості українців. Її сатирична спрямованість у 60-ті роки мала таку вибухову
силу, що твір побачив світ через двадцять чотири роки після смерті поета. Не
потрібно у ній шукати конкретні часові та просторові координати. Головне —
алегоричний зміст, виражений засобами гротеску, казки, символікою.

Як ви розумієте вислів — «Лебедина пісня»?

«Лебедина пісня» — останній прояв таланту;

останній вчинок у житті.
Вислів ґрунтується на повір'ї, начебто
лебеді співають перед смертю. Виник
цей вираз ще в давнину, зустрічається в
одній з байок Езопа (VI ст. до н. е.).
Альфред Брем у «Житті тварин» свідчить,
що лебідь перед смертю зітхає
дуже мелодійно («голос його нагадує
приємний звук срібного дзвону») і що це
могло послужити основою для появи
цитованого виразу.
 ко ю ір он іє ю В . Симоненко
я 1 9 6 3 р о к у с у мно, з гір и й слова.
3 вересн н и х н е ч ут
зі м о ї п р и н и ш кл и , п ро зухвалими
занотує: «Др у а р н іш и м и і
о р га н и с т а л и ще безд т ю , «Україна»
Друковані к аструє м о ю с т а т
«Літературн а У к р а їн а »
а ке й р о б и т ь , що йому
н а д в ір ш а м и . Кожен л н е молитися
знущається с в іт итися вд я ч н іс т ю , я к
заманеться. Я к т у т н е
п о д а р у в а л и н а м т а ку
щ о р а н к у за тих, що і були зняті
щовечора й т и , щ о в к в іт н
. Д о ц ь ого м о ж н а щ е д од а л и гарбузи з
вольготність а н і у «Жовтні», п о т ім н а д ій ш
м ін і» , з а р із
мої вірші у «З
ни».
«Дніпра» і «Вітчиз

Ця облога політичною недовірою та ідеологічною пересторогою

особливо зміцніла за кілька місяців до смерті Василя Симоненка.
Та він творить – з'являється «Казка про Дурила».

Вона була написана тоді, коли поет немовби опинився на «острові

самотності», ізольованої від довкілля, позбавлений можливості
друкуватися в республіканських виданнях.
 З історії написання
5.ІХ.1963 р.

п и са в «К а зк у п р о Д урила».
и к у а в т о р за зн а ч а є: «Вчора на ь ся , жаль,
У що де н н огодні казка м е н і п о д об а єт
н и м п о д и х о м .. . С ь о т ніший...
Написав од п е р я став у Ч е р к а са х щ е са м
п р о ч и т а т и . Т е о м , можна
що нікому її м ною та Него д о ю і О гл о б л и н
к і ст е ж к и м іж н и х я був
Приятельсь й н и м спорише м . О д н ом у з
о за р о ст а л и б у зв и ча й н и м
сказати, п д оп омогти, др у ги й в и я в и в ся
о ки м іг щ о с ь т а ким же
потрібен, д щ о він цькув а т и м е м е н е з
Н е су м н ів а ю ся ,
флюгером. в .. . А л е – н а м св о є робить».
вихвал я
запалом, як раніше
1963 рік був періодом, який увійшов в історію
Радянського Союзу під назвою «застій».

Українська дослідниця Михайлина Коцюбинська,

пригадуючи літературний процес 60-х років,
підкреслювала, що тогочасний читач шукав у
художніх текстах прихованої думки, достеменної
правди, завуальованої під дозволеними
радянською владою слововисловами.

Сюди належить чимало творів В.Симоненка,

а саме: «Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож у країну
Навпаки» та «Казка про Дурила».

У «Казці про Дурила» В. Симоненко розкрив потворний світ

перевернутих явищ, у якому панують фальшиві цінності, притягнені
владними силами для повної підміни справжніх людських вартостей.
Правда і брехня не просто помінялися місцями. Така тенденція стала
панівною у соціалістичному суспільстві, в якому випало жити поетові.
«Казка про Дурила»
 Проблемні питання:
– «Казка про Дурила»: поема чи казка для дорослих?
– Чому про серйозні речі автор розповів у ніби несерйозній
формі?
– Чому героя, який шукає правду й щастя, звуть Дурилом?

Знайти відповіді допоможе ознайомлення із

жанровою природою твору.
«Казка про Дурила» має ознаки поеми-містерії, що
припускає поєднання фантастики й реальності,
використання алегорії,
символіки і гротеску.

У нашій літературі до
містерії свого часу
звернувся Т. Шевченко,
який створив поему
«Великий льох».
 Твір В. Симоненка так само є поемою-містерією, адже йому властивий
алегоризм, або інакомовлення.
Зазвичай автор алегоричного твору розповідає про якісь важливі речі, прямо їх
не називаючи. Фактично він запрошує читачів до інтелектуальної діяльності,
спрямованої на «розшифровування» художнього змісту. До такої інтелектуальної
співпраці запрошує й В. Симоненко: його герой-правдошукач ніби прихований
за маскою дурника й дивака, хоча насправді викриває й відкидає фальшиві
цінності.

Робота з підручником
Опрацюйте матеріал на ст. 156-157-229 та поясніть,
чому «Казка про Дурила» Василя Симоненка називають
казкою-притчею і навіть поемою-містерією. Чим
відрізняється притча від казки? Які риси притаманні
містерії?

У творі є чимало й від народної казки: орієнтація на вимисел,

звернення до проблеми добра і зла, щаслива розв'язка.
 була відповіддю, що зробила
Публікація українська література для здобуття
державної незалежності.
казки
необхідність перегляду завдань
поета й поезії;

повернення до
істинного гуманізму;
звеличення людини;

осуд сталінсько-
беріївського терору;
У ній В.Симоненко
сказав про:
викриття соціальних
негараздів;

національний сором, втрачений

утвердження національної
патентованими
справедливості, гордості,
псевдоінтернаціоналістами.
гідності;
 - підносить високу моральність і громадянську етику,
бо такі цінності разом із патріотичними почуттями
поет шанував у кожного народу;

- це твір, у якому кожен образ символізує певне явище з

недавнього минулого або й нинішнього суспільного життя.

Проникнути в світ Симоненкових алегорій і символів –

непросте завдання для читача. «Казку…» , як і будь-який
алегоричний твір, розуміють і тлумачать різні люди по-різному.

ка »
Не треба дивуватися, що в «Казці про Дурила» –
а з л а і царська сільська старшина, і сталінські ріки крові, і
«К ури хрущовська лисина. В. Симоненко тут зумисне руйнує
о Д часові рамки, аби підкреслити спільні корені, спільні
пр риси різних форм тиранії. Він доводить: це вже було не
раз і може статися знову, якщо виявити малодушність.
 Головні персонажі
Дурило, син дурного Петра – головний
герой твору.
«Спало, де впало, їло, що мало,
та, мов трава, росло»;
«Та хлопця й вигнало – слава Богу:
Не менше саженя в ріст.
Кулаки – мов горщата,
мов обаполи, ноги –
і де те здоров'я бралося
в нього,
коли ж все життя
безконечний піст?»
Юрба старшин. «Порода наша мудра
від природи, ми знаєм все, бо осягнули
все. І глипає на нас зворушено і гордо
щасливий предок – щирий
шимпанзе…»;
«Одна турбота наші чола оре – а що,
як в мудрі паперові гори раптово
влучить іскорка вогню? Чи
вистачить чорнила, щоб залить? А
більше нам нічого не болить»;
«Нам би повне корито бурди, теплу
ковдру, затишну стріху та цукерку
вряди-годи».
Петро і Дурило уособлюють два покоління нашого народу.
В образі дурного Петра вгадуються риси старшого покоління, в якому
здатність до активного спротиву витруїли ще царське самодержавство і
сталінський деспотизм. Проте народної мудрості, розважливості, доброти
ніяка найжорстокіша сила знищити не змогла. Адже Петро виганяє сина
головним чином не через погрози пузатої старшини, а щоб той не помер дома
із голоду.
До речі, в такій замаскованій формі автор нагадує про штучний голод
1932 - 1933 років, що переполовинив українське село.
 У «Казці про Дурила» В. Симоненко знаходить поетичне, образне вираження того міркування, яке
висловив раніше в щоденникових записах: «Якщо марксизм не вистоїть перед шаленим наступом
догматизму, він приречений стати релігією. Ніяке вчення не сміє монополізувати духовне життя
людства». Цікава Симоненкова інтерпретація образу засновника бюрократичного раю. У «Казці про
Дурила» це - кам`яний ідол на постаменті.

Що саме наштовхнуло поета на створення цього образу, може підказати запис у

його щоденнику від 19.09.1962 р.:
і. П р и га д у ю : р ік тому ми з
с в ід о м о го во р я ть видатні реч м ’я т н ик деспота, він
ас о м н е івш и п а
«Діти ч
б іл я К а з б е ц ь к ого ринку. Уздр
Олесем гуляли
запитав мене:
?
– Тату, хто це
ал ін. и м іж ін ш и м з апитує:
– Ст ь ся на нього і ніб
ь він д и в и т
Одну мит із ? ав и л и й ого, а він сам
ди в и л и п о с т
Пам’ятник Леніну і – А чого він ту з ій ш о в н а п ’є дестал, не люд в а л о , я к і всі кати.
а л ін н е в о і з у х
Сталіну. Стояв у Черкасах Справді, Ст
с т во , п ід л іс т ь, виліз крива ю т і, к о л и б д ізнався,
ол о м л
в Першотравневому парку.
виліз – через вір ин ою, здох би від
т игр , щ о ж и ви в с я ч о л о віч
а л и й о го бе з дарні, лубкові
Тепер цей
д л я з б и р а ч ів металолому ст
якою знахідкою я с т а ю ть посмертною
в л я н н
пам’ятники.
п р и ж и т т є в а слава і обожест іш а т ь с я д о р о слі діти.
Це страшно, к
о ли
в а , а т іл ь к и іграшка, якою т
галі не сла
ганьбою. Це вза ь к и у бо гі д у ш ею і мозком».
ього тіл
Не розуміють ц
Пам’ятник Сталіну в Черкасах. Стояв на розі колишніх Урицького та Карла Маркса (нині
Хрещатик та Дашковича відповідно). Знесений радянською владою.
Усталеною в літературознавстві є думка про те, що
В. Симоненко — поет-традиціоналіст. Не заперечує
цього і «Казка про Дурила». В ній пульсує кров
українського фольклору (казки «Летючий корабель»,
«Іван - мужичий син», «Бух Копитович», «Іван-Вітер»,
«Іван-Побиван» ...)

Химерністю образної системи, а головне — надзвичайно

сміливим звинувачувальним пафосом поема
перегукується з багатьма відомими творами світової
літератури. Та найбільше вона закорінена в живлющий
шар Шевченкової політичної сатири.

«Казка про Дурила» — страшна правда про духовне яничарство

українців, про мільйони безбатченків — наївних сліпих, безтурботних,
цинічних, одурених самозванцями від «земного раю», для яких щастя —
повне корито бурди, тепла ковдра, затишна стріха та цукерка «вряди-
годи». Це казка проти тих, хто відбирає Батьківщину, відучує її любити,
хто зводить мудрі паперові гори і розливає чорнильні моря облуди, хто
заради міфічного раю навчив «хапати», убивати, «пускати в очі оману».
У «Казці про Дурила» відбито особисті роздуми та переживання
В.Симоненка і гіркий досвід багатьох поколінь українців.
І. Історія парубка Дурила.
У першій йдеться про
передісторію пригод
Дурила, якого малим
хлопчиком вигнали з
дому, за те, що
називав видимі речі
на повний голос.
Дурило, всупереч імені, —
мудрий, і ця мудрість
проявляється рано:
«виматюкав старшину» в
шестирічному віці, озвучив
те, що знали всі, але
боялись уголос висловити.
Це зав’язка твору, перший
вияв конфлікту між
правдою і брехнею. Виникає
питання: хто такі
старшини в абсурдному
світі Дурила, його матері
Федори та батька Петра?
Відповіді автор не дає, хоча
у читача виникають
асоціації з привілейованою
верхівкою, кастою.
ІІ. «Речитатив старшин Раю». ІІІ. «Заповіт засновника Раю».
У другій частині А у третій частині йдеться про «Заповіт
розповідається про засновника Раю», почувши який, Дурило
зустріч Дурила з вирішив терміново втекти і визволити
людьми, які Щастя, бо мешканцям цього Раю потрібні
стверджують, що лиш «повне корито бурди, тепла ковдра,
живуть у Раю. запашна стріха та цукерка вряди-годи».
Твір складається із трьох частин.
Вигнаний з Рідного Краю Дурило
Це підтверджується в другій зустрічає юрбу старшин і
частині твору — «Речитатив потрапляє під вплив їхніх обіцянок
старшин Раю» (прозора «не життя, а свята». Уже в Раю
аналогія — старшини гарно хлопець дізнається про ідола,
влаштувались і на грішній землі, і засновника цього благословенного
в потойбічному світі). Це особлива куточка, заповіт якого — ситість
порода, яка знає все, опанувала і задоволення власних
найскладнішою наукою — матеріальних потреб.
бюрократичними іграми
(«паперові гори», «чорнильні моря»),
Проте Дурило не сприймає подібного
демагогічною фразеологією:
добробуту. Він здивований, що дорога
Ми пронесем,
до Раю (світлого майбутнього) веде
ми підведем і підем,
через страшну річку:
ми дійдемо, ми сягнемо висот!
…та річка із крові та трішки із сліз…
Ми стільки істин вам за мить
Вона не глибока — либонь, до колін...
націдим,
А кров там чия? — не гамується він.
що подив назавжди заціпить рот.
— Чия? А відомо чия — тих людей,
що підло не визнали наших ідей…
 У «Речитативі старшин Раю»
гостро сатирично зображується
такі притаманні періоду
сталінської диктатури явища, як
Пеклом
жорстокість, прагнення створити
Рай для вибраних за рахунок праці й Дурило довідується, що це кров
страждань народу, засилля тих, хто «підло не визнав ідей», які
бюрократичного апарату, панували в тому краї для обраних,
обдурювання людей обіцянками про ішли шукать заковане в печерах
сонячне майбутнє. В.Симоненко в закуте щастя - «оте, що для всіх».
казці вдається до прийому дитячого
наївного осмислення Дурилом
побачених страшних картин і цим
посилює
враження від них.
- Чого, люди добрі, в вас ноги в крові?
Та це, - йому кажуть, - така в нас звичка;
До щастя дорога веде через річку -
Та річка із крові та трішки із сліз….

— Чи може людина жити

щасливо у тій країні, до якої
веде така дорога?

— Чим був такий Рай для

простих людей?
Данте і Вергілій подорожують пеклом.
Ілюстрація до «Божественної
комедії» Данте, Ежен Делакруа, 1822 р.

Пекло — у багатьох релігіях місце для посмертного покарання за

гріхи. Традиційно уявляється як підземелля, де люди чи їхні
душі страждають від нестерпних умов і катувань.
У християнстві пекло розуміється як стан
грішної душі, котрого вона зазнає після смерті тіла.
Питання вічності чи тимчасовості перебування там лишається
дискутивною темою для богословів.
У переносному значенні пекло —нестерпні, жахливі умови
чи обставини дуже небезпечне місце;
тяжкий душевний стан, моральні муки.
 Рай — в авраамічних релігіях, назва оселі для праведних і
безгрішних людей, де вони ведуть безтурботне життя та
здатні безпосередньо спілкуватися з Богом. Під раєм
розуміється по-перше місце проживання перших людей до
їхнього гріхопадіння (це місце також відоме як Едем), а по-
друге — оселя небожителів і праведників, які отримають її
після Страшного суду.
У переносному значенні рай — красива,
благодатна місцевість; чудове, спокійне,
щасливе життя; насолода, блаженство,
щастя; лагідне звертання до людини.
 Дурило бачить, що лаврами
Засновника Раю уквітчано
нікчему без честі, глузду і
совісті. Сатиричні інтонації
В. Симоненка настільки
сильні, що він не оминає
дуже важливу тему митця
і суспільства (суспільства
диктату і сили, втрачених
моральних орієнтирів):
…приведем панну Музу в гарем.
А самі заживем без гризоти,
бо відомо й дитині малій,
що у Музи тієї цноти не більше,
ніж у повій.
У суспільстві ілюзорних ідеалів і брехні
немає свободи слова, і митець стоїть
перед вибором: або служити системі і
зберегти тим самим життя, або ж
бути чесним і безкомпромісним, але
гнаним і переслідуваним. Гостро
сатиричний твір В. Симоненка у дусі
шевченківських традицій засуджує
ідолопоклонство, рабську покору,
підлість, несправедливість.
 Розв'язка твору
несподівана, як у казці, у
якій добро завжди
перемагає зло.

Довгою виявилась
дорога наївно-
простодушного Дурила
до Рідного Краю. Він
знаходить печеру і
вибиває двері.
 Так звільняє із неї
дівчину-Щастя,
власне,
персоніфікований
образ — Волю України.

Дівчина сказала, що
чекатиме на нього
в Ріднім Краю, в
батьківській хаті.
 Облудний і жорстокий Рай для
обраних охопило вогнем,
а Дурило побачив
у далині батькову
хату, рідну матір…

Поет вірить, що український народ

подолає вікову свою безправність і
відродиться до нового життя, у якому
…на тихій Зеленій горі
біліє батькова хата…
Такий заповіт залишив нащадкам
В. Симоненко.
 Словникова робота
— Який художній засіб допомагає
розкрити справжню суть Раю?

Гіпербола – різке перебільшення якихось

рис людини, предметів або
явищ, щоб надати виразності,
загостреності.
— Що ж розкриває гіпербола?
Допомагає змалювати трагічну долю
українського народу, звучить як
заперечення всякої тоталітарної системи
з диктатурою терору.
— Про кого і про що натхненно співають
засновники Раю?

Про ідола, його мудрість.

 Словникова робота
І́дол, идол, істукан, кумир — зображення язичницького
божества. В переносному значенні ідол — об'єкт
шанування, поклоніння чи служби.
Ідол – про того, кого обожнюють, перед ким
схиляються, кому служать; кумир.

— А що це за ідол?
— Це той, хто закон
наймудріший знайшов:
навчив нас хапати, Ідол
навчив убивати, африканського
навчив людям в очі оману пускати, племені сонква
навчив нас, як жити
годиться на світі, —
читай заповіта його на граніті.
Метод «Мікрофон»
— Із якою метою автор використовує
нагромадження дієслів?
— Чи можна розшифрувати образ ідола?
Хто він?
— Яка до болю знайома країна
вимальовується?
— Чи зрозумів Дурило в чому справа,
в чому його помилка?
— Чи виправить він її?
— Чи прозрів?
 Метод «Мікрофон»
Чи ж справді Дурило дурний?
Хоча Дурила вважають нерозумним, його
внутрішньому світові повинні заздрити більшість героїв казки.
Він чуйний, добрий, не зважаючи на те, що його батько вигнав із рідної
хати, він все одно намагається повернутися туди. Хлопця не можуть
перетягнути на свій бік розбійники, які звикли усе вирішувати кров'ю, він
замислювався над їхнім щастям, але воно йому не прикипіло до серця. Він
втік, від «юрби», звільнив
дівчину - Щастя, а вона йому натомість вказала шлях додому.
Батьки виряджають сина з рідного дому «кращої долі собі
шукати». Як і належить герою казки, Дурило довго мандрує, щоб
пізнати не лише світ, а й власне себе. Важливим епізодом є його
зустріч із юрбою («з-за кущів до Дурила вибігла враз галаслива
юрба»).
І хлопця відмовляють шукати дороги «до Рідного Краю,
спокушають: мовляв, лишайся, «у нас не життя, а свято,
щасливим зробишся враз...» Так він опиняється в ситуації, коли
має обирати: продовжити пошуки Батьківщини або
розчинитись у безликій юрбі.
Автор порушив важливу проблему вибору між
справжніми й фальшивими цінностями.
Так, Дурило спершу відгукується на спокусливу
пропозицію: «Зрікаюся Рідного краю! Візьміть мене,
друзі, до вашого раю!» Але потім помічає, що в його
нових приятелів «ноги в крові»:
«...до щастя дорога веде через річку — та річка із крові та трішки із сліз». За
допомогою алегоричних образів автор розкрив огидну сутність радянського
«Раю», збудованого на крові незгодних («...зовсім помалу кого задавили, кого
зарубали»). Він викрив лицемірну філософію
й рабську психологію захисників радянського суспільства.

Навіть простакуватий Дурило, вражений і

наляканий рікою крові, не приймає цього
відразливого й фальшивого щастя, натомість
вирушає на острів, де справжнє «щастя закуте в
печерах».
У поемі-містерії, як і в інших творах,
автор прагнув реалізувати важливе завдання —
відродити гідність своїх читачів. Його твір є
талановитим поетичним нагадуванням про
справжні цінності в житті людини.
«Казка про Дурила» -
це надія на те, що людина спроможеться скинути з себе
кайдани рабства і страху, зітре з очей серпанок блуду і
знайде дорогу до Рідного Краю, до батьківської хати, до
закутого в печерах щастя.
Отож, як висновок, можна з впевненістю сказати, що
«Казка…» В. Симоненка справді вартісний твір літератури і
заслуговує на увагу як критиків, так і читачів. Адже
завдяки безмежному таланту автор зміг переконати нас у
важливості тих питань і проблем, що його турбували
і що є актуальними і в наш час.
«Казка про Дурила» підносить високу моральність і
громадянську етику, бо такі цінності разом із
патріотичними почуттями поет шанував у кожного народу.
Разом із своїм народом він прагнув побачити не речі в
дзеркалі закону, а Закон у дзеркалі наслідків.