7. Робски О. День счастья – завтра : [роман] / О. Робски. – УДК 821. 133. 1 – 3 де Бовуар.
09
М. : АСТ : Астрель, 2010. – 416 с.
8. Робски О. Zамуж за миллионера или брак высшего сорта
/ К. Собчак, О. Робски ; худож. В. В. Камаев. – М. : Астрель : АСТ,
2007. – 288 с.
9. Руднева Д. А. Гламур и его презентации в культуре
постиндустриального общества на рубеже XX – XXI вв. : автореф.
дис. … к та культурологии. – М., 2011. – 19 с.
10. Саморукова И. Гламур и гендер. Мужчины и женщины в
российской поп культуре [Электронный ресурс] / И. Саморукова //
chaskor : [сайт]. – „Частный корреспондент” 2009. – Режим доступа :
http://www.chaskor.ru/article/glamur_i_gender_13713. – Название с
титул. экрана.
11. Фёдорова Ж. В. Массовая литература в России XIX века :
художественный и социальный аспекты [Электронный ресурс] /
Ж. В. Фёдорова // ksu : [сайт]. – Режим доступа : http://www.ksu.ru/
fil/kn2/index.php?sod=41. – Название с титул. экрана.
12. Флоринская М. Оксана Робски : Гламур – это бизнес, а
не смысл жизни [Электронный ресурс] / М. Флоринская // dailyshow :
[сайт]. – 2008. – Режим доступа : http://www.dailyshow.ru/articles/2008
09 23/robsci/14701. – Название с титул. экрана.
13. Что такое гламур [Электронный ресурс] // chtotakoe :
[сайт]. – Режим доступа : http://www.chtotakoe.info/articles/
glamur_48.html. – Название с титул. экрана.
242
С. К. Криворучко,
кандидат філологічних наук, доцент,
доцент кафедри історії зарубіжної літератури
і класичної філології
Харківського націоналного університету
імені В. Н. Каразіна
Переосмислення моральних норм у творі Сімони де Бовуар
«Дуже солодка смерть»
Страх смерті є одним із провідних аспектів, який аналізується
письменниками у літературному екзистенціалізмі сер. ХХ ст. С.
де Бовуар (1908–1986) у творі «Дуже солодка смерть» 1964 р.
намагається осмислити ставлення людини до феномену смерті, який
формує страх у відчуттях особистості, та дослідити витоки цієї
процесуальності. Темою твору є зображення смерті героїні, мотиви
реалізуються через ідею – страх людини перед смертю. Страх смерті,
на думку письменниці, не є проблемою, яку слід ставити або
вирішувати у мистецтві. С. де Бовуар зображує екзистенцію емоцій
і відчуттів людини, яка боїться смерті, цей страх не можна подолати,
його можна лише відчувати та існувати з ним.
Аналізом феномену смерті у творчості С. де Бовуар
займалися дослідники С. І. Веліковський [2], Е. Маркс [4], С. Хенама
[5], який визначається як «скандал буття» [2, с. 101], відчуття
мінливості. Літературознавці звертають увагу на атеїстичну
спрямованість твору, що випливає із вчинків помираючої героїні.
Поза увагою залишилася інтерпретація переосмислення усталених
норм, які на рівні проблематики (вибір особистості) впливають на
психологічні конфлікти героїв.
Жанр цього твору виявляється у концептуальних рисах
повісті. Слід зауважити, що у французькому літературознавстві
зал учені лише жанри роману і новели д ля визначення
концептуальності, але «Дуже солодка смерть» не має розгалуженої
системи сюжетних ліній, тривалого хронотопу, переплетення різних
видів організації мови (діалогів, полілогів), що притаманно роману,
з одного боку; та динамічної інтриги і гострої розв’язки, анекдотичного
змісту, непередбачуваності, які притаманні новелі, з іншого. Таким
чином, у творі «Дуже солодка смерть» не простежуються риси новели
і роману, у той час як домінанти повісті тут знайшли виявлення.
243
 У творі «Дуже солодка смерть» С. де Бовуар розкриває у
персонажі матері людську долю. Навколо художнього образу матері
розгортається сюжет. Екзистенційний страх людини реалізується
письменницею у зображенні обставин смерті матері. У сюжетному
вузлі твору не простежується напруженість і завершеність, оскільки
екзистенціальний страх перед смертю загальний і завждиіснуючий,
та не проходить із констатацією факту смерті конкретної людини.
Цей твір біографічного характеру, у поетиці якого простежується
потенційна лі ричність, що п ов’язана з авторськими
розмірковуваннями та філософськими відкриттями С. де Бовуар.
Таким чином, слід визначити жанр «Дуже солодкої смерті» як повість.
Біографема, як історичний епізод життя реального автора,
знаходить відбиття у поетиці твору. Біографемами письменниця
намагається наблизити реальність до мистецької сфери. У
біографемах «Дуже солодкої смерті» письменницею наводяться
імена реальних людей: С. де Бовуар, Сартр, Бост, сестра
письменниці і її мати. Біографеми з Сартром розкривають
повсякденне спілкування супутників життя, які будуються на
підтримці, колишньому коханні та творчій суперечливості. Через
біографеми письменниця передає скритність та скандальність
власного характеру.
Гірка іронія читається у назві твору, яка є своєрідним
метафоричним епітетом: «солодка смерть», де непряме смакове
значення «солодкість» сприймається як несподіванка для трагізму
людської долі. Письменниця паратекстуально обіграє назву
наприкінці повісті, що ще більше підсилює іронічність: «…je vous
assure que з’a йtй une mort trиs douce» [3, с. 104] «Запевняю Вас…
це була дуже солод ка смерть» (Переклад тут і далі
С. К. Криворучко).
Час повісті охоплює 30 днів – хвороба матері у лікарні,
ретроспективно вводиться осмислення колишніх подій життя матері
дочкою. Твір складається із 8 розділів: Другий розділ – спогади
дочки, П’ятий розділ – висновки дочки. Виокремлюється провідний
наратив дочки – повіствування від першої особи, у якому
передається суб’єктивний аналіз емоцій інших героїв. Образ матері
і образ дочки вводяться письменницею у психологічний внутрішній
конфлікт.
«Фемінна» версія, в якій окреслюються С. де Бовуар
ймовірні і можливі покликання і прагнення жінки, відбивається в
художньому образі матері у загальнолюдському екзистенціальному
світогляді, де іноді простежується певна форма «соціалізації».
244
Портрети матері є віддзеркаленням світогляду дочки, який
підкреслює психологічні відчуття і сприйняття нарататора. Отже, хоча
образ матері є центральним, він – не головний, оскільки провідним
тут стає аналіз дочки: існування як екзистенція, де мати є «іншою»,
об’єктом, на який спрямовується піклування і співчуття.
У портретах матері простежується співчуття дочки: «Pauvre
maman !...elle avait mauvaise mine…Il y avait eu un temps, pas bien
lointain, oщ elle se flattait de ne pas paraоtre son вge; maintenant on
ne pouvait plus s’y tromper: c’йtait une femme de souxante-dix-sept
ans, trиs usйe. ...Depuis deux ou trois ans, depuis l’hiver dernier, je lui
voyais toujours ces cernes violets, ce nez pincй, ces joues creuses»
[3, с. 14] «Бідолашна мама… виглядала погано… Ще не так давно
вона пишалася тим, що виглядає молодше свого віку, але тепер
помилитися було неможливо: це бул а дуже дря хла
семидесятисемирічна жінка… у неї не пропадали темні кола під
очима, ніс став гостріше, щоки ввалилися». Після ночі у лікарні
портрет змінюється на краще: «Elle avair retrouvй son visage normal,
une voix nette, et ses yeux voyaient» [3, с. 22] «Обличчя стало як
раніше, дикція чіткою і очі ясними». Ретроспективно вводиться
психологічний портрет матері, в якому акцентується увага, що жінка
була нещасливою у шлюбі. Відчуття нещастя окрім «фемінного»
тлумачення має матеріально-соціальне підґрунтя – мати була без
посоху: «Ce qui est sыr, c’est qu’au temps mкme de sa lune de miel
elle a souffert dans son amour et dans son orgeuil. Violente, entiиre,
ses blessures se guйrissaient mal. Et puis mon grand-pиre a fait faillite.
... La dotpromise а papa ne fut pas versйe. Elle touva sublime qu’il ne
lui en tоnt pas rigueur et toute sa vie elle se sentait en faute devant lui»
[3, с. 43] «… вже під час медового місяця мати страждала – і її
коханню і гордості не раз завдавалися удари. Вона була цільною,
пристрасною натурою, і рани її загоювалися повільно… дід
збанкротів… Батько так і не отримав обіцяного посоху, але жодним
словом не дорікнув мати, і вона, вражена цим, усе своє життя
відчувала себе перед ним винною».
Сум матері є екзистенцією її життя. Інтуїтивно жінка хотіла
свободи. Після смерті чоловіка вона відроджується, оскільки, лише
залишившись самотньою, може відчувати себе вільною. Робота
постає своєрідним символом свободи жінки. Мати обирає активний
спосіб життя, який відповідає її смакам і вимогам. У повісті
зазначається, що матері було 54 роки, коли помер батько. Цей вік
стає межею, з якої починається нове життя жінки. Чоловік не залишив
спадку, але дочка – Сімона – могла утримувати матір. Однак,
245
 У творі «Дуже солодка смерть» С. де Бовуар розкриває у
персонажі матері людську долю. Навколо художнього образу матері
розгортається сюжет. Екзистенційний страх людини реалізується
письменницею у зображенні обставин смерті матері. У сюжетному
вузлі твору не простежується напруженість і завершеність, оскільки
екзистенціальний страх перед смертю загальний і завждиіснуючий,
та не проходить із констатацією факту смерті конкретної людини.
Цей твір біографічного характеру, у поетиці якого простежується
потенційна лі ричність, що п ов’язана з авторськими
розмірковуваннями та філософськими відкриттями С. де Бовуар.
Таким чином, слід визначити жанр «Дуже солодкої смерті» як повість.
Біографема, як історичний епізод життя реального автора,
знаходить відбиття у поетиці твору. Біографемами письменниця
намагається наблизити реальність до мистецької сфери. У
біографемах «Дуже солодкої смерті» письменницею наводяться
імена реальних людей: С. де Бовуар, Сартр, Бост, сестра
письменниці і її мати. Біографеми з Сартром розкривають
повсякденне спілкування супутників життя, які будуються на
підтримці, колишньому коханні та творчій суперечливості. Через
біографеми письменниця передає скритність та скандальність
власного характеру.
Гірка іронія читається у назві твору, яка є своєрідним
метафоричним епітетом: «солодка смерть», де непряме смакове
значення «солодкість» сприймається як несподіванка для трагізму
людської долі. Письменниця паратекстуально обіграє назву
наприкінці повісті, що ще більше підсилює іронічність: «…je vous
assure que з’a йtй une mort trиs douce» [3, с. 104] «Запевняю Вас…
це була дуже солод ка смерть» (Переклад тут і далі
С. К. Криворучко).
Час повісті охоплює 30 днів – хвороба матері у лікарні,
ретроспективно вводиться осмислення колишніх подій життя матері
дочкою. Твір складається із 8 розділів: Другий розділ – спогади
дочки, П’ятий розділ – висновки дочки. Виокремлюється провідний
наратив дочки – повіствування від першої особи, у якому
передається суб’єктивний аналіз емоцій інших героїв. Образ матері
і образ дочки вводяться письменницею у психологічний внутрішній
конфлікт.
«Фемінна» версія, в якій окреслюються С. де Бовуар
ймовірні і можливі покликання і прагнення жінки, відбивається в
художньому образі матері у загальнолюдському екзистенціальному
світогляді, де іноді простежується певна форма «соціалізації».
244
Портрети матері є віддзеркаленням світогляду дочки, який
підкреслює психологічні відчуття і сприйняття нарататора. Отже, хоча
образ матері є центральним, він – не головний, оскільки провідним
тут стає аналіз дочки: існування як екзистенція, де мати є «іншою»,
об’єктом, на який спрямовується піклування і співчуття.
У портретах матері простежується співчуття дочки: «Pauvre
maman !...elle avait mauvaise mine…Il y avait eu un temps, pas bien
lointain, oщ elle se flattait de ne pas paraоtre son вge; maintenant on
ne pouvait plus s’y tromper: c’йtait une femme de souxante-dix-sept
ans, trиs usйe. ...Depuis deux ou trois ans, depuis l’hiver dernier, je lui
voyais toujours ces cernes violets, ce nez pincй, ces joues creuses»
[3, с. 14] «Бідолашна мама… виглядала погано… Ще не так давно
вона пишалася тим, що виглядає молодше свого віку, але тепер
помилитися було неможливо: це бул а дуже дря хла
семидесятисемирічна жінка… у неї не пропадали темні кола під
очима, ніс став гостріше, щоки ввалилися». Після ночі у лікарні
портрет змінюється на краще: «Elle avair retrouvй son visage normal,
une voix nette, et ses yeux voyaient» [3, с. 22] «Обличчя стало як
раніше, дикція чіткою і очі ясними». Ретроспективно вводиться
психологічний портрет матері, в якому акцентується увага, що жінка
була нещасливою у шлюбі. Відчуття нещастя окрім «фемінного»
тлумачення має матеріально-соціальне підґрунтя – мати була без
посоху: «Ce qui est sыr, c’est qu’au temps mкme de sa lune de miel
elle a souffert dans son amour et dans son orgeuil. Violente, entiиre,
ses blessures se guйrissaient mal. Et puis mon grand-pиre a fait faillite.
... La dotpromise а papa ne fut pas versйe. Elle touva sublime qu’il ne
lui en tоnt pas rigueur et toute sa vie elle se sentait en faute devant lui»
[3, с. 43] «… вже під час медового місяця мати страждала – і її
коханню і гордості не раз завдавалися удари. Вона була цільною,
пристрасною натурою, і рани її загоювалися повільно… дід
збанкротів… Батько так і не отримав обіцяного посоху, але жодним
словом не дорікнув мати, і вона, вражена цим, усе своє життя
відчувала себе перед ним винною».
Сум матері є екзистенцією її життя. Інтуїтивно жінка хотіла
свободи. Після смерті чоловіка вона відроджується, оскільки, лише
залишившись самотньою, може відчувати себе вільною. Робота
постає своєрідним символом свободи жінки. Мати обирає активний
спосіб життя, який відповідає її смакам і вимогам. У повісті
зазначається, що матері було 54 роки, коли помер батько. Цей вік
стає межею, з якої починається нове життя жінки. Чоловік не залишив
спадку, але дочка – Сімона – могла утримувати матір. Однак,
245
відчуваючи екзистенцію «дії», мати складає іспити, проходить
стажування і отримує свідоцтво, яке відкриває шлях до активної
життєвої позиції жінки. Мати улаштовується асистентом бібліотекаря
у відділені Червоного хреста.
Робота абсолютно змінює життя жінки, яке стало здійсненням
мрії. Мати допомагає упорядковувати бібліотеки, її самооцінка
підвищується, тому що вона дає поради читачам і при цьому
доводить собі власну значущість. Жінка відчуває себе потрібною
людям: вдома у неї збираються веселі компанії. Окрім соціальної
самореалізації, вона займається своєю освітою: використовує знання
англійської мови, починає вивчати німецьку та італійську, подорожує.
Таким чином, С. де Бовуар зображує сильну духом жінку, яка здатна
на відродження, коли трапляється нагода, що простежується в
еволюції її характеру. Цими обставинами письменниця зазначає,
наскільки пригнічує жінку чоловік, який знаходиться поруч.
Окрім духовності матері, С. де Бовуар підкреслює її
тілесність: «Voir le sexe de ma mиre: зa m’avait fait un choc. Aucun
corps n’existait davantage. Enfant, je l’avais chйri; adolescente, il mйavait
inspirй une rйpulsion inquiиte...et je trouvais normal qu’il eыt conservй
ce double caractиre rйpugnant et sarcй: un tabou» [3, с. 25–26] «Нагота
матері вразила мене. Нічиє тіло не значило для мене так мало і в
той же час так багато. Дитиною я линула до нього, коли я стала
підлітком, воно тривожило і відштовхувало мене… тіло матері так і
залишилось для мене відштовхуючим і священним водночас –
деяким табу». Наратор (дочка) сприймає мати як скрізьіснуючу
константу, яка є у мисленні індивіда, і в цьому простежується
духовна спорідненість дитини і матері як екзистенційна сутність.
Усвідомлення дочкою, що мати може померти, проходить через зміни
тіла матері: вона відмовляється їсти. Відмова від їжі є знаком для
дочки, що вона колись залишиться «сама». Мати оточена
піклуванням близьких людей, але вона обирає життя в лікарні.
Цим вчинком мати привертає до себе увагу, на яку вона
заслуговує: «„La reine d’Agleterre ne serait pas plus gвtйe: des fleurs,
des lettres, des bonbons, des coups de tйlйphone!”… „Il y en a des
gens qui pensent а toi ! ...On m’aime parce que je suis gaie”» [3, с. 31]
«„Англійська королева могла б тобі позаздрити: квіти, листи, цукерки,
дзвінки! Усі про тебе пам’ятають!”... „Мене люблять, тому що я
весела”». Ударом для близьких виявляється хвороба матері, яка не
лікується – рак. Саме тут герої постають перед вибором: як чинити
далі? Що обрати: пасивне очікування і спостереження чи активні
дії? Цей вибір письменниця робить екзистенціальним. Вибором
246
письменниця ставить конфлікт: між мудрістю і технічними здобутками
цивілізації; між людяністю і високим професіоналізмом, який
суперечить законам добра; між людиною та суспільством; між
хворим і здоровим, який хоче допомогти; між допомогою та
аморальністю.
Лікар, згідно «протоколу», пропонує рідним зробити
операцію, а медсестра навпаки радить, нічого не робити.
С. де Бовуар зображує, як слідування «авторитетам» і виконання
загальноприйнятих настанов наносить шкоду людині. Суголосно
загальноприйнятим нормам, рідні перевозять мати із звичайної
лікарні «Г.» у найкращу клініку Парижу. Цим кроком письменниця
передає бажання родичів відповідати загальноприйнятому ідеалу
спільноти: вони гарно піклуються про свою мати та не шкодують на
неї коштів. У пропозиції «шановного» лікаря зробити операцію
простежується бюрократизм медичної системи: робити, що потрібно.
А порада «звичайної» медсестри – відмовитися від операції – є
відбиттям загальнолюдських гуманних цінностей. Звичайно, родичі
прислухаються до «шановного» лікаря та зневажають медсестру –
роблять екзистенціальний вибір: операцію. Цим кроком рідні
поглинають мати в атмосферу абсолютного болю, страждання,
фізичних мук, що стає екзистенцією покарання та емоційного
очищення свідомості хворої жінки.
Як фахівець лікар бездоганно зробив операцію: «Il triomphait :
а demi morte ce matin, elle avait trиs bien supportйune longue et grave
intervention» [3, с. 38] «Він торжествував: зранку мама була на порозі
смерті, а тепер вона відмінно перенесла довгу і важку операцію»,
але стан хворої – якість життя після операції – його не цікавили.
Мати не померла, але те, які фізичні муки вона відчувала, не входило
до лікарської компетенції. Емоційна кастрованість лікаря свідчить
про його соціальну досконалість, з одного боку, та відсутність
звичайної людської гуманності, з іншого. Саме це підводить дочку
до усвідомлення обману всієї медичної соціальної системи. Людина
боїться смерті, і лікар, намагаючись віддалити її, рятує життя, але
воно не можливе. Таким чином, письменниця підходить до відкриття
істини: людина не може впливати на смерть, намагання
продовжувати життя – абсурдне. Екзистенція буття простежується
в тому, що життя та смерть не залежать од волі людини, оскільки
вона є приреченою.
Цією повістю С. де Бовуар переосмислює загальноприйняті
постулати сучасності: за життя варто боротися будь-якою ціною.
Головний критерій – не нашкодити – забутий і не враховується. Рідні
247
відчуваючи екзистенцію «дії», мати складає іспити, проходить
стажування і отримує свідоцтво, яке відкриває шлях до активної
життєвої позиції жінки. Мати улаштовується асистентом бібліотекаря
у відділені Червоного хреста.
Робота абсолютно змінює життя жінки, яке стало здійсненням
мрії. Мати допомагає упорядковувати бібліотеки, її самооцінка
підвищується, тому що вона дає поради читачам і при цьому
доводить собі власну значущість. Жінка відчуває себе потрібною
людям: вдома у неї збираються веселі компанії. Окрім соціальної
самореалізації, вона займається своєю освітою: використовує знання
англійської мови, починає вивчати німецьку та італійську, подорожує.
Таким чином, С. де Бовуар зображує сильну духом жінку, яка здатна
на відродження, коли трапляється нагода, що простежується в
еволюції її характеру. Цими обставинами письменниця зазначає,
наскільки пригнічує жінку чоловік, який знаходиться поруч.
Окрім духовності матері, С. де Бовуар підкреслює її
тілесність: «Voir le sexe de ma mиre: зa m’avait fait un choc. Aucun
corps n’existait davantage. Enfant, je l’avais chйri; adolescente, il mйavait
inspirй une rйpulsion inquiиte...et je trouvais normal qu’il eыt conservй
ce double caractиre rйpugnant et sarcй: un tabou» [3, с. 25–26] «Нагота
матері вразила мене. Нічиє тіло не значило для мене так мало і в
той же час так багато. Дитиною я линула до нього, коли я стала
підлітком, воно тривожило і відштовхувало мене… тіло матері так і
залишилось для мене відштовхуючим і священним водночас –
деяким табу». Наратор (дочка) сприймає мати як скрізьіснуючу
константу, яка є у мисленні індивіда, і в цьому простежується
духовна спорідненість дитини і матері як екзистенційна сутність.
Усвідомлення дочкою, що мати може померти, проходить через зміни
тіла матері: вона відмовляється їсти. Відмова від їжі є знаком для
дочки, що вона колись залишиться «сама». Мати оточена
піклуванням близьких людей, але вона обирає життя в лікарні.
Цим вчинком мати привертає до себе увагу, на яку вона
заслуговує: «„La reine d’Agleterre ne serait pas plus gвtйe: des fleurs,
des lettres, des bonbons, des coups de tйlйphone!”… „Il y en a des
gens qui pensent а toi ! ...On m’aime parce que je suis gaie”» [3, с. 31]
«„Англійська королева могла б тобі позаздрити: квіти, листи, цукерки,
дзвінки! Усі про тебе пам’ятають!”... „Мене люблять, тому що я
весела”». Ударом для близьких виявляється хвороба матері, яка не
лікується – рак. Саме тут герої постають перед вибором: як чинити
далі? Що обрати: пасивне очікування і спостереження чи активні
дії? Цей вибір письменниця робить екзистенціальним. Вибором
246
письменниця ставить конфлікт: між мудрістю і технічними здобутками
цивілізації; між людяністю і високим професіоналізмом, який
суперечить законам добра; між людиною та суспільством; між
хворим і здоровим, який хоче допомогти; між допомогою та
аморальністю.
Лікар, згідно «протоколу», пропонує рідним зробити
операцію, а медсестра навпаки радить, нічого не робити.
С. де Бовуар зображує, як слідування «авторитетам» і виконання
загальноприйнятих настанов наносить шкоду людині. Суголосно
загальноприйнятим нормам, рідні перевозять мати із звичайної
лікарні «Г.» у найкращу клініку Парижу. Цим кроком письменниця
передає бажання родичів відповідати загальноприйнятому ідеалу
спільноти: вони гарно піклуються про свою мати та не шкодують на
неї коштів. У пропозиції «шановного» лікаря зробити операцію
простежується бюрократизм медичної системи: робити, що потрібно.
А порада «звичайної» медсестри – відмовитися від операції – є
відбиттям загальнолюдських гуманних цінностей. Звичайно, родичі
прислухаються до «шановного» лікаря та зневажають медсестру –
роблять екзистенціальний вибір: операцію. Цим кроком рідні
поглинають мати в атмосферу абсолютного болю, страждання,
фізичних мук, що стає екзистенцією покарання та емоційного
очищення свідомості хворої жінки.
Як фахівець лікар бездоганно зробив операцію: «Il triomphait :
а demi morte ce matin, elle avait trиs bien supportйune longue et grave
intervention» [3, с. 38] «Він торжествував: зранку мама була на порозі
смерті, а тепер вона відмінно перенесла довгу і важку операцію»,
але стан хворої – якість життя після операції – його не цікавили.
Мати не померла, але те, які фізичні муки вона відчувала, не входило
до лікарської компетенції. Емоційна кастрованість лікаря свідчить
про його соціальну досконалість, з одного боку, та відсутність
звичайної людської гуманності, з іншого. Саме це підводить дочку
до усвідомлення обману всієї медичної соціальної системи. Людина
боїться смерті, і лікар, намагаючись віддалити її, рятує життя, але
воно не можливе. Таким чином, письменниця підходить до відкриття
істини: людина не може впливати на смерть, намагання
продовжувати життя – абсурдне. Екзистенція буття простежується
в тому, що життя та смерть не залежать од волі людини, оскільки
вона є приреченою.
Цією повістю С. де Бовуар переосмислює загальноприйняті
постулати сучасності: за життя варто боротися будь-якою ціною.
Головний критерій – не нашкодити – забутий і не враховується. Рідні
247
хворого рятують його для себе, забуваючи при цьому про нього.
Письменниця намагається пояснити, що найголовніше для
помираючого – усунення болю, увага і присутність рідних, а не
хірургічне втручання в тіло «семидесятирічної» людини, після якого
ще більше підсилиться біль.
У повість письменниця не вводить імена лікарів для того,
щоб узагальнити ситуацію та продемонструвати їхню безликість,
поглинаючи їх у систему, якій не можливо протистояти. Хірургічна
операція є своєрідною рекламою життя. Позиція, яку займають лікарі,
це холодний професіоналізм. Після операції з’ясовується, що
хвороба (саркома дала метастази по всьому організму) ще більше
загострилася, оскільки мати знесилена після хірургічного втручання.
С. де Бовуар намагається зобразити соціальну ієрархію клініки, де
звертає увагу на недоліки системи для її працівників і пацієнтів.
Письменниця приходить до висновків про марність медичної
допомоги та втечу лікаря од відповідальності: «... elle avait expliquй
qu’en gйnйral, dans les cas analogues а celui de maman, le malade
meurt dans des tourments abominables. Ayez pitiй de moi. Achevez-
moi. Le docteur P avait donc menti ? Me procurer un revolver, abattre
maman ; l’йtrangler. Romantiques et vaines visions. Mais il m’йtait aussi
insupportable de m’imaginer entendant pendant des heures maman
hurler. ...”Vous avez promis qu’elle ne souffrirait pas. –Elle ne souffrira
pas.” Il nous a fit remarquer que si on avait voulu а tour prix la prolonger
et lui assurer une semaine de martyte, il aurait fallu une nouvelle opйration,
des transfusions, des piqыres remontantes» [3, с. 96–97] «…
мадемуазель Мартен пояснила, що в аналогічних випадках хворий
помирає у нестерпних стражданнях. Зжальтеся наді мною, прикінчить
мене. Невже доктор П. обманув нас? У мене в мозку пронеслося:
дістати револьвер, застрелити мати, задушити прекрасні мрії. Думка
про те, що мати часами буде кричати, була нестерпною… „Ви
обіцяли, що страждати їй не доведеться”. – „Вона й не буде
страждати”. Якби ми хотіли будь-якою ціною подовжити її життя та
забезпечити їй ще тиждень страждань, то потрібна була б нова
операція». Мати гнила заживо, констатувала дочка, а лікар
стверджував, що все у межах норми.
Ретроспективно письменниця передає аналіз життя матері
дочкою, де виявляє домінанті риси її мислення: жінка, що не працює,
суперечлива, асексуальна, спрямована проти шлюбу. По
відношенню до дочки підкреслюються власництво матері,
нав’язливість та неделікатність, безтактність, що пояснюються
невпевненістю жінки у собі. Мати не має власної думки про будь-які
248
речі, ось чому «ховається» за авторитети. С. де Бовуар акцентує
увагу на посередності матері, що сповідає філософію жертви, яка є
загальноприйнятою суспільною нормою для жінки сер. 50-х рр.
Лікарня для матері – це шанс самореалізуватися, стати
унікальною завдяки фатальності її хвороби. Таким чином, лікарняна
палата є сценою для матері, її хвороба – виставою, а життя жінки –
акторською роллю. Мати в ролі хворої любить лікарню та намагається
відповідати очікуванням «глядачів». Після певних маніпуляцій
простежується покращення хворої: «Grвce aux transfusions et aux
perfusions, le visage de maman avait repris ses couleurs et un air de
santй. La pauvre chose douloureuse qui gisait sur ce lit la veille s’йtait
reconvertie en femme» [3, с. 55] «… завдяки всім цим вливанням і
переливанням обличчя матері злегка порожевіло і здавалося
здоровим. Простерта тут напередодні нещасна страждаюча плоть
знов перетворилася на жінку».
Хвора відмовляється від краси, що свідчить про певну
байдужість до життя, яка символічно виявляється у небажанні їсти.
Життя стає мукою для жінки, змінюється колір її обличчя, мати
відчуває нерішучість, невпевненість, дочка усвідомлює, що
мужність хворої марна, і смерті надається новий статус –
милосердність. Хвороба матері стала випробовуванням для того,
щоб жінка переосмислила своє життя. Вона починає поводитися
делікатно та змінює попередні релігійні переконання: відчуває
пасивність у вірі в Бога та відмовляється від сповіді. Мати
намагається розібратися у власній підсвідомості та починає
аналізувати свої емоції. Вона відкриває в собі, що емоційно звикла
до хвороби, змирилася.
Весь час дочка ставить перед собою питання: чи варто завдяки
розвитку медицини штучно продляти агонію і страждання людини?
Вона піклується про мати, доглядає її, але ставиться до неї як до
живого покійника, який знаходиться в стані очікування смерті. С.
де Бовуар намагається зобразити біль, який стає нестерпним. Біль
матері підводить жінку до небажання спати та емоційної байдужості.
Поступово вона починає усвідомлювати свою екзистенційну
самотність.
Смерть матері письменниця вводить ретроспективно, як
спогад і констатацію факту. Але навіть після жорстокого болю, перед
смертю мати зауважила, що не хоче помирати. С. де Бовуар передає
неприйняття традицій у ставленні дітей до ритуалу похорон, яким
байдуже як одягнуть труп колишньої коханої матері. У спогадах
дочки мати залишається красивою п’ятидесятип’ятирічною жінкою,
249
хворого рятують його для себе, забуваючи при цьому про нього.
Письменниця намагається пояснити, що найголовніше для
помираючого – усунення болю, увага і присутність рідних, а не
хірургічне втручання в тіло «семидесятирічної» людини, після якого
ще більше підсилиться біль.
У повість письменниця не вводить імена лікарів для того,
щоб узагальнити ситуацію та продемонструвати їхню безликість,
поглинаючи їх у систему, якій не можливо протистояти. Хірургічна
операція є своєрідною рекламою життя. Позиція, яку займають лікарі,
це холодний професіоналізм. Після операції з’ясовується, що
хвороба (саркома дала метастази по всьому організму) ще більше
загострилася, оскільки мати знесилена після хірургічного втручання.
С. де Бовуар намагається зобразити соціальну ієрархію клініки, де
звертає увагу на недоліки системи для її працівників і пацієнтів.
Письменниця приходить до висновків про марність медичної
допомоги та втечу лікаря од відповідальності: «... elle avait expliquй
qu’en gйnйral, dans les cas analogues а celui de maman, le malade
meurt dans des tourments abominables. Ayez pitiй de moi. Achevez-
moi. Le docteur P avait donc menti ? Me procurer un revolver, abattre
maman ; l’йtrangler. Romantiques et vaines visions. Mais il m’йtait aussi
insupportable de m’imaginer entendant pendant des heures maman
hurler. ...”Vous avez promis qu’elle ne souffrirait pas. –Elle ne souffrira
pas.” Il nous a fit remarquer que si on avait voulu а tour prix la prolonger
et lui assurer une semaine de martyte, il aurait fallu une nouvelle opйration,
des transfusions, des piqыres remontantes» [3, с. 96–97] «…
мадемуазель Мартен пояснила, що в аналогічних випадках хворий
помирає у нестерпних стражданнях. Зжальтеся наді мною, прикінчить
мене. Невже доктор П. обманув нас? У мене в мозку пронеслося:
дістати револьвер, застрелити мати, задушити прекрасні мрії. Думка
про те, що мати часами буде кричати, була нестерпною… „Ви
обіцяли, що страждати їй не доведеться”. – „Вона й не буде
страждати”. Якби ми хотіли будь-якою ціною подовжити її життя та
забезпечити їй ще тиждень страждань, то потрібна була б нова
операція». Мати гнила заживо, констатувала дочка, а лікар
стверджував, що все у межах норми.
Ретроспективно письменниця передає аналіз життя матері
дочкою, де виявляє домінанті риси її мислення: жінка, що не працює,
суперечлива, асексуальна, спрямована проти шлюбу. По
відношенню до дочки підкреслюються власництво матері,
нав’язливість та неделікатність, безтактність, що пояснюються
невпевненістю жінки у собі. Мати не має власної думки про будь-які
248
речі, ось чому «ховається» за авторитети. С. де Бовуар акцентує
увагу на посередності матері, що сповідає філософію жертви, яка є
загальноприйнятою суспільною нормою для жінки сер. 50-х рр.
Лікарня для матері – це шанс самореалізуватися, стати
унікальною завдяки фатальності її хвороби. Таким чином, лікарняна
палата є сценою для матері, її хвороба – виставою, а життя жінки –
акторською роллю. Мати в ролі хворої любить лікарню та намагається
відповідати очікуванням «глядачів». Після певних маніпуляцій
простежується покращення хворої: «Grвce aux transfusions et aux
perfusions, le visage de maman avait repris ses couleurs et un air de
santй. La pauvre chose douloureuse qui gisait sur ce lit la veille s’йtait
reconvertie en femme» [3, с. 55] «… завдяки всім цим вливанням і
переливанням обличчя матері злегка порожевіло і здавалося
здоровим. Простерта тут напередодні нещасна страждаюча плоть
знов перетворилася на жінку».
Хвора відмовляється від краси, що свідчить про певну
байдужість до життя, яка символічно виявляється у небажанні їсти.
Життя стає мукою для жінки, змінюється колір її обличчя, мати
відчуває нерішучість, невпевненість, дочка усвідомлює, що
мужність хворої марна, і смерті надається новий статус –
милосердність. Хвороба матері стала випробовуванням для того,
щоб жінка переосмислила своє життя. Вона починає поводитися
делікатно та змінює попередні релігійні переконання: відчуває
пасивність у вірі в Бога та відмовляється від сповіді. Мати
намагається розібратися у власній підсвідомості та починає
аналізувати свої емоції. Вона відкриває в собі, що емоційно звикла
до хвороби, змирилася.
Весь час дочка ставить перед собою питання: чи варто завдяки
розвитку медицини штучно продляти агонію і страждання людини?
Вона піклується про мати, доглядає її, але ставиться до неї як до
живого покійника, який знаходиться в стані очікування смерті. С.
де Бовуар намагається зобразити біль, який стає нестерпним. Біль
матері підводить жінку до небажання спати та емоційної байдужості.
Поступово вона починає усвідомлювати свою екзистенційну
самотність.
Смерть матері письменниця вводить ретроспективно, як
спогад і констатацію факту. Але навіть після жорстокого болю, перед
смертю мати зауважила, що не хоче помирати. С. де Бовуар передає
неприйняття традицій у ставленні дітей до ритуалу похорон, яким
байдуже як одягнуть труп колишньої коханої матері. У спогадах
дочки мати залишається красивою п’ятидесятип’ятирічною жінкою,
249
яка живе у свідомості рідних. С. де Бовуар передає естетику краси
символом – червоний велюровий халат. У червоний халат мати була
вдягнена, коли впала у ванній на початку повісті, і цей же червоний
халат діти залишають висіти на вішалці після смерті матері у фіналі
твору, як своєрідну згадку про прагнення до краси і жіночності їхньої
матері.
Подальший науковий пошук може зосередитися на аналізі
глибинного внутрішнього психологічного конфлікту героїв повісті
С. де Бовуар «Дуже солодка смерть».
Література
1. Бовуар С. де Очень лёгкая смерть / С. де Бовуар; [пер. с
франц. Н. Столяровой]. – М. : Прогресс, 1968. – 112 с.
2. Великовский С. И. Зачем смерть? / Великовский С. И. //
Бовуар С. де Очень лёгкая смерть. – М. : Прогресс, 1968. – С. 100–
111.
3. Beauvoir S. de Une mort trиs douce / S. de Beauvoir. – P. :
Gallimard, 1964. – Р. 104
4. Marks E. Simone de Beauvoir : Encounters With Death / E.
Marks. – New Brunswick : Rutgers University Press, 1973.
5. Heinдmaa S. The Background of Simone de Beauvoir’s
Metaphysical Novel: Kierkegaard and Husserl / S. Heinдmaa // Acta
Philosophica Fennica. – № 79, 2006. – Р. 175–190.
250
УДК: 821.152.1 – 2 Беккет.09
Н. В. Кулинич,
кандидат філологічних наук,
асистент кафедри культурології
Національного університету
“Юридична академія України імені Ярослава Мудрого”
Засоби образотворення у пізніх п’єсах С. Беккета
Художні образи посідають важливе місце у драматургічній
творчості С. Беккета (1906–1989), поряд із діями та мовленням
персонажів вони репрезентують концептуальне навантаження п’єс
письменника. Особливо зростає значення образності в пізній
драматургії С. Беккета, де зменшується роль динамічного начала
на дійовому та вербальному рівнях п’єс, тому сюжето , характеро-
та смислотворчу функції виконують саме образи.
Проблема образотворення цікавила дослідників театру
абсурду, зокрема драматургії С. Беккета (Л. Гарвей, О. Геніс,
С. Гонтарскі, М. Есслін, В. Тіндолл, Т. Якимович). Як результат, на
сьогодні беккетознавством описано окремі образи та метафори,
відзначено лаконічність, абстрактність та тенденцію до поетичності
образів, в яких візуально втілено концентровані ідеї небуття,
порожнечі, безглуздості та незначущості людського існування. Проте
літературознавці систематично не досліджували ці художні елементи
та залишали поза увагою унікальність пізніх п’єс драматурга.
Мета цієї статті полягає в тому, щоб провести систематичний
аналіз образів пізньої драматургії С. Беккета й типологізувати їх за
смисловим наповненням.
У театрі пізнього С. Беккета («Щасливі дні», 1961; «Театр І»
та «Театр ІІ», 1960 і рр.; «Нарис для радіо» та «Ескіз для радіо»,
1960 і рр.; «Гра», 1963; «Каскандо», 1963; «Дихання», 1968; «Не я»,
1973; «Кач-кач», 1980; «Експромт в стилі Огайо», 1980; «Що де»,
1984; «Катастрофа», 1984) можна виділити такі групи образів:
аудіообрази, світлові, колірні, речові / предметні, візуальні пейзажні
та портретні.
У радіоп’єсах 1960-х — «Ескізі для радіо» та «Каскандо» —
С. Беккет використовує аудіообраз записаного на плівку стороннього
голосу. В обох п’єсах присутній персонаж, що виконує функції
ведучого, він здійснює контроль над голосом, вмикає та слухає його,
має в ньому потребу: «He. It has become a need, madam» [4, с. 107]
251