Professional Documents
Culture Documents
Крила
***
***
Нехай підождуть невідкладні справи. Час - не хвилини, час - віки і вічність.
Я надивлюсь на сонце і на трави. А день, і ніч, і звечора до рання -
Наговорюся з добрими людьми. це тільки віхи цього проминання.
Не час минає, а минаєм ми. Це тільки мить, уривочок, фрагмент.
А ми минаєм... ми минаєм... так-то... Остання нота ще бринить в повітрі,-
А час - це тільки відбивання такту. дивися: Час, великий диригент,
Тік-так, тік-так... і в цьому вся трагічність. перегортає ноти на пюпітрі.
***
Хай буде легко. Дотиком пера. Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим. Хай буде світло, спогадом предивним.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам. Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Сьогодні сніг іти вже поривавсь. Хай буде легко. Це був тільки сон,
Сьогодні осінь похлинулась димом. що ледь торкнувся пам'яті вустами.
***
***
Красива осінь вишиває клени А листя просить: – Дай нам тої втіхи!
Червоним, жовтим, срібним, золотим. Сади прекрасні, роси – як вино.
А листя просить: – Виший нас зеленим! Ворони п'ють надкльовані горіхи.
Ми ще побудем, ще не облетим. А що їм, чорним? Чорним все одно
УМИРАЮТЬ МАЙСТРИ…
Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану. Поки геній стоїть, витираючи сльози,
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить. метушлива бездарність отари свої пасе.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить. Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
І приходять якісь безпардонні пронози. При майстрах якось легше. Вони — як Атланти,
Потираючи руки, беруться за все. держать небо на плечах. Тому і є висота.
***
Осінній день, осінній день, осінній! Останні айстри горілиць зайшлися болем.
О синій день, о синій день, о синій! Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.
Осанна осені, о сум! Осанна. Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
Невже це осінь, осінь, о! – та сама. І плаче коник серед трав – нема мелодій.
ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ
***
Двори стоять у хуртовині айстр. то музика нагадує про Вас,
Яка рожева й синя хуртовина! то раптом ця осіння хуртовина.
Але чому я думаю про Вас? Це так природно — музика і час,
Я Вас давно забути вже повинна. і Ваша скрізь присутність невловима.
Це так природно — відстані і час. Двори стоять у хуртовині айстр.
Я вже забула. Не моя провина,— Яка сумна й красива хуртовина!
***
Ісус Христос розп’ятий був не раз. І тіло з’їли, кров’ю запили.
Там, на Голгофі, це було уперше. Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?
Умер од смерті, може,— від образ, І продавали образ з-під поли,
і за життям не пожалів, умерши. і не дають умерти чоловіку.
А потім розп’яли на полотні, Куди піду? Куди тепер піду?
у мармурі, у гіпсі і в граніті. Де на землі земля обітована?
А потім розп’яли його в мені, Казарми в Гефсіманському саду,
і розп’яли на цілім білім світі. І всі народи — як розкрита рана…
ПЕРШ, НІЖ ПІВЕНЬ ЗАПІЄ…
Петро — не Юда. Він любив Учителя. Коли ж Ісуса повели, одмучили
І вуст він зроду був би не отверз. і розп’яли в такій височині,
…Коли вели Ісуса до мучителя, слуга спитав: — Ти був між його учнями? —
була сльота. Петро апостол змерз. Горів вогонь. Петро промовив: — Ні.
Він так сказав, і той його облишив. Ну, Петре, як? Зігрів свої долоні?
Раби і слуги підкидали хмиз. Урятувався? Догоряє хмиз…
Месію били. В груди. І в обличчя. Тебе розіпнуть десь аж при Нероні.
Вогонь горів. Петро дивився вниз. Зате інакше: головою вниз.
***
***
Що ж, авторучка — це не шабля із Пора, пора!
піхов. Живеться, як на Етні.
Ворожа кров не бризне з-під пера. Ганьбу віків лиш магма відпере.
І лиє дощ. І гетьман не приїхав. Це лиш слова. Зате вони безсмертні.
Неслушний час. І все-таки пора. Вгамуйте лють. Їх куля не бере.
***
***
Шалені темпи. Час не наша Душа належить людству і епохам.
власність. Чому ж її так раптом потрясли
Фантастика - не мріяв і Жюль Верн. осінні яблука, що сумно пахнуть
Кипить у нас в артеріях сучасність. льохом,
Нас із металу виклепав модерн. і руки матері, що яблука внесли?!
***
Чекаю дня, коли собі скажу: Внизу ревла і тюкала юрма.
оця строфа, нарешті, досконала. Вагою пензля металися вагання.
О, як тоді, мабуть, я затужу! А він боявся впасти на юрму.
І як захочу, щоб вона сконала. Сміялись в спину скіфи і етруски.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?! І він зірвавсь. Не боляче йому,
Уже вершина, де ж мої дороги? бо він розбився на камінні друзки.
...Він був старий. Старий він був. І ось лежить. Нема кому стулить
Помер. його в одне на плитах базиліки...
Йому лизали руки епілоги. Прокинувся. Нічого не болить.
Йому приснився жилавий граніт. Все віднялось. І це уже навіки,
Смертельна туга плакала органно, Нажився він. І недругів нажив.
Він Богом був. І він створив свій світ. Було йому без року дев'яносто.
І одвернувся: все було погано. Життя стужив і друзів пережив,
Блукали руки десь на манівцях, і умирав зажурено і просто.
тьмяніли фрески і пручались брили. Важкі повіки... стежечка сльози…
Були ті руки в саднах і в рубцях — і жаль безмірний однієї втрати:
усе життя з камінням говорили. “В мистецтві я пізнав лише ази.
Вже й небо є. А стелі все нема. Лише ази! Як шкода умирати...”
Пішли дощі. Хитались риштування. Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості. усі митці, художники й поети.
Щоб так шукати, і за цілий вік — Всі генії.
лише ази! — ні грана досконалості. На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Ти, незглибима совісте майстрів, Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
тобі не страшно навігацій Лети! був Мікеланджело Буонарроті.
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
В. Ц.
Цей ліс живий. У нього добрі очі. Багряне сонце сутінню лісною
Шумлять вітри у нього в голові. у просвіт хмар показує кіно,
Старезні пні, кошлаті поторочі, і десь на пні під сивою сосною
літопис тиші пишуть у траві. ведмеді забивають доміно.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці Малі озерця блискають незлісно,
на білі вальси радісних беріз. колише хмара втомлені громи.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці Поїдемо поговорити з лісом,
дощу напився і за день підріс. а вже тоді я можу і з людьми.
***
***
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить. я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки. приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки! Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
А це уже віки. Ніхто уже й не зна, Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
в туманностях душі чи, може, Андромеди — І, може, це і є моя найвища сутніть.
***
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні. Я не покличу щастя не моє.
А може, власне, і не в тому справа. Луна луни туди не долітає.
А головне, що десь вдалечині Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Є хтось такий, як невтоленна спрага. Моя душа й від цього вже світає.
***
Мені відкрилась істина печальна:
життя зникає, як ріка Почайна. І тільки верби знатимуть старі:
Через віки, а то й через роки, киян хрестили в ній,
ріка вже стане спогадом ріки. а не в Дніпрі
***
І як тепер тебе забути? Такого зойку у мовчанні,
Душа до краю добрела. Такого сяйва навкруги.
Такої дивної отрути Такої зоряної тиші.
я ще ніколи не пила Такого безміру в добі!..
Такої чистої печалі, Це, може, навіть і не вірші,
Такої спраглої жаги, А квіти, кинуті тобі.