Почуття на repeat

Анна Котляревська

Анотація
Паскудний паскуда. Бридкий Малфой. «Балбєс» рівня 2.0. Кожне з цих прізвиськ я з
успіхом виправдовую. Навіть пишаюся своєю нестерпною натурою. Батько навчив
мене головному — або правила гри створюєш ти, або їх створять за тебе. Я обрав
перший варіант, прилетівши до Каліфорнії. Літня школа, вечірки, рожеві світанки під
пальмами, трохи заборонених речовин — такі плани, чуваки.

От тільки не думав, що зустріну дівчину з минулого… WTF? І не думав, що зустріну

дівчину з «майбутнього»… OMG! Одну з них буде занадто легко покохати. З іншою —
занадто легко зіграти. Чортів Маркус Крус (це я!) знов опиниться в повній лажі. І тільки
одна дівчина зможе мене врятувати… От тільки, як не втратити її? Як поставити ці
кляті почуття на repeat? До кінця… ̶л̶і̶т̶а̶ цього паскудного життя? F*ck…

Передмова
Почуття на repeat — самостійна книга, яка розповідає історію сина Карлоса з дилогії
“Відчайдушні”. Можна читати окремо!

Книга присвячується моїй подрузі Анні Безбатченко, яка стала ідейною

натхненницею цієї історії. Дякую, що надихала, підтримувала та плекала її разом зі
мною. Від ненависті до кохання… шлях Маркуса твоїми очима, впевнена, закохає
багатьох!

Пролог
*уйня. Твоє ж наліво, Маркусе. Ох, і повна лажа. Навіть дупця вісімдесятирічної
старенької приємніша за це. **баний у рот, чуваче… Дідька лисого, якого це сталося?
Срали мазали, чесне слово. Бляяять.

— «Черные, белые красные»… історії бувають «разные», — наспівував, витріщаючись

на свою пику в дзеркалі. — А моя зелена…

Зелений, мать його, колір. На моїй голові. Зелений. То, отак починається ця історія?

Мда…
 Я закохалася в нього, як провалюються в сон:

спочатку повільно, а потім одним разом.

— «Винні зірки», Джон Ґрін

Глава 1
Маркус

— Я не зрозуміла, Маркусе, як так вийшло, що твоє волосся стало зеленим, — пихтіла

Лідія мені в слухавку. Буквально бачив, як вона закочує очі. — Ти ж робив усе, як
написано в інструкції?

Лідія — дружина мого батька. Друга. З моєю матір’ю він розлучився, ще коли я був
дитиною. Спочатку молоду дружину Круса старшого я не приймав, але з часом вона
виявилася «норм». Принаймні, коли моє волосся замість чорного стало зеленим, то
подзвонити я міг тільки їй.

— Усе вірно зробив, змішав ті дві банки чогось білого й чогось смердючого, — пояснив
я.

— А ти впевнений, що на фарбі написано «чорний»? Англійською це «black», — майже

по складах читала дівчина. Я що тупий? — Там номерок «01» має бути написано…

— Лідіє! — почав дратуватися я. — За такими дебільними порадами… можна було і

Трампу подзвонити, чесне слово!

— Ти гляди, пів дня в Лос-Анджелесі, а вже новим президентом обзавівся. Ти

Батьківщину не забувай то! — хмикнула українка.

— Лідіє, моя Батьківщина взагалі-то Іспанія, — закотив очі.

— Україна терпить тебе, бздюх мій любий, тож май повагу! — сміялася дівчина. Ох,
уже й любить вона віджартовуватися на мені… Усе ніяк на стенд-ап її не відправлю.

Останнім часом я жив в Україні разом із батьком та його дружиною. Матір залишилася
в Іспанії й менше всього я хотів повертатися до неї. Я закінчив перший курс
економічного факультету з горем навпіл, і Лідія вирішила відправити мене на літо до
Каліфорнії. Літня школа, курс акторської майстерності… М-м-м, просто мрія йолопа.
Але тато її підтримав. Карлос Крус взагалі розм’як від кохання, як зефір. Пф! От тільки
звичка напружувати мене, у нього не зникла. Що ж, я порахував усі плюсі й мінуси. І, у
принципі, провести все літо в Америці без батьків — це не така вже й погана ідея!
Акторське мені до сраки… а от вечірки я люблю!

— Не знаю, може у фарби вийшов строк придатності… — продовжувала робити

припущення Лідія.

— Забий уже. Що порадиш робити? — зітхнув я.

— Що-що… зафарбовувати це горе, звісно. Але краще б ти до перукарні сходив,

серйозно. У тебе ж руки з одного місця, — читала нотацію дівчина. — Чому ти взагалі
вирішив пофарбуватися? Тобі хтось сказав, що ти схожий на гея?

— OMG! Лідіє, ти нестерпна! — фиркнув я.

— Це взаємно, Малфой, — розсміялася вона.

Дівчина часто кличе мене Малфоєм через світлий колір волосся (і кепський характер),
у який я фарбувався з чотирнадцяти років. У мене була певна ненависть до батька,
тому я не хотів бути на нього схожим. Але ці часи минули. У свої дев’ятнадцять я
вирішив повернутися до природного кольору…

— Коротше, ніхто такого не казав! — заперечив я. — Просто не хочу чекати поки

відросте… нехай відростає непомітно.

— Що ж, успіху, — усе ще посміювалася Лідія. — Уся магія Хогвартсу тобі в поміч!

— Дякую, — буркнув я.

— І ще, Малфой, напуття… — дівчина включила статус «мамці». —… Таланту

потрібен час, аби розкритися. Не всі отримують головні ролі. Актор Томас Фелтон теж
претендував на роль Гаррі Поттера, а отримав роль Драко Малфоя… пам’ятай це.

Чому мені здається, що це напуття звучить, як приниження?

— Да-да, Лідіє. Дякую за приголомшливу промову. Відключаюся, — вирубив телефон,

кидаючи його в раковину.

Зітхнув, відкриваючи нову упаковку фарби. Нумо, доле, не будь такою паскудною.

Ганебну ситуацію з волоссям я все ж виправив. Результат мені сподобався. Незвично,

але так я став більше схожим на іспанця. З будь-якої халепи Маркус виходить
красунчиком. Підморгнув собі у відображенні, жестикулюючи руками.

Пропустивши сьогодні вранці урок-знайомство з групою, я не збирався пропускати

вечірку, що організовували студенти в чиємусь будинку. Адресу мені скинули знайомі,
які вже вдруге приїхали до літньої школи. Списався з ними в шкільній групі ще до
прильоту в Каліфорнію. Я своїх людей одразу вираховую. У них має бути три головних
критерії — дорога тачка, безлімітна картка та відсутність совісті. Це комбо завжди
призводить до веселощів. Так, я й познайомився з Кребом та Гойлом. Та ладно,
жартую! Не звуть їх, як у дурному Поттері. Люк та Джошуа — їхні справжні імена.

Приїхавши на місце, я одразу пішов всередину, викидаючи недопалок. Двері відкрив

кучерявий італієць Джошуа і, як виявилося, це його дім. Супер. Великий будинок із
власним пальмовим садом. Людей всередині була тьма, як я люблю. Потиснув руки
«друзям на це літо» та бухнувся з ними на диван.

— Що цікавого буде? — ліниво запитав я, підпалюючи кальян.

— Ти про амфетамін чи голі цицьки? — заіржав темношкірий американець Люк.

— Оке-ей, меню різнобарвне, — хмикнув я.

— Зараз ще Дані підтягнеться, — усміхнувся Джошуа.

— Ага, — підтвердив Люк. — Ми круто порубилися в GTA сьогодні! Добре, що цього

літа ми знову разом, весело буде! Без Дані не те…

Дані… Дані… Це взагалі нормально так обожнювати якогось чувака? Може вони геї?

— Згоден! Світанок плануємо на березі океану зустрічати… — додав Люк.

— З Дані? — здійняв брови я.

— Так, — ні, ну вони точно геї. — Ти з нами?

Але не встиг я відмовитися, як на мене буквально впало жіноче тіло. Я закашлявся,

ковтаючи дим від кальяну.

— Привіт, бешкетник один та бешкетник два! — маленька брюнетка розтягнулася в

усмішці. Дівчина буквально розляглася на нас трьох, нахабно вкладаючи свої ноги на
мене.

— Дані, бляха… — вилаялися по-доброму хлопці від неочікуваності. То Дані — це

дівчина? Ем-м…

— Оу… а ти хто? — вона підняла голову, з цікавістю розглядаючи мене.

І цей милий погляд карих очей… шоколад та вершки, правильність та розв’язаність,

порок та наївність… усе це здалося таким знайомим… Очі звузилися, приймаючи
лисячу форму, а пухкі губки сформувалися в букву «о»… І тут я згадав… Не може
бути…

А Земля все ж, справді кругла! Колумб не збрехав! Бо ця зустріч це не просто «о», це

ціле «о-о-о»!
Чому? Бо Дані… Даніела — це моя колишня…
***

Глава 2
Маркус

… подруга.

— Маркус! — пустотливі вогники спалахнули у її очах, підтверджуючи, що так… це моя

Дані. — І як я не впізнала твої кучерики одразу! — дівчина так швидко всілася на мене,
запускаючи пальці в моє волосся, що я встиг… лише відкинутися на спинку дивана,
зачаровано її розглядаючи.

Руки інстинктивно лягли на її чорні джинсові шорти, стискаючи сідниці. Тільки пізніше я
зрозумів, що зробив це. Вона обійняла мене, притискаючись білим топом з одним
подовженим рукавом. Те плече, яке було оголено… торкнулося мого носа і я згадав
цей запах ванілі та жуйки «Хубба-Бубба». Невже досі жує їх? Аромат був занадто
теплим та рідним для мене. Пам’ятаю, як ще в дитинстві прагнув з’їсти свою
подружку…

— Дані… — видихнув, щасливо притискаючи дівчину до себе. Не думав, що ми ще

колись зустрінемося.

— Йоу! — відкашлявся Люк. — Тобто факт очевидний, секс у вас був?

Даніела відірвалася від мене, заливаючись сміхом.

— Що? Ні! — вона весело ворухнула моє волосся. — Ми з Маркусом були найкращими
друзями в дитинстві, коли я ще жила в Іспанії, — пояснила подруга.

— А потім років у десять Дані переїхала з батьками до Лос-Анджелесу, — додав, аби

розвіяти міфи.

— Ага, — сумно підтвердила дівчина, даруючи мені милу усмішку. Люк та Джошуа
продовжували підозріло нас розглядати.

— З часом і я переїхав до України… тому ми майже десять років не бачилися, —

розглядав Дані з цікавістю.

Беззаперечно вона була моїм найкращим другом. Тепер зрозумів, чому хлопці так із
захватом обговорювали її персону. Вона і для мене завжди була наче «своїм
пацаном». Ми з Дані ділили все. Буквально. Вона постійно тягала мій одяг, ховала
волосся під моїми кепками, від чого була трохи схожа на хлопця… Тому зараз я не міг
повірити… що Даніела стала такою. Жіночна, тендітна, з магічно-чарівними очима.
Хоча цей молочний шоколад у її очах завжди притягував. Зігрівав неусвідомлено і,
здавалося, танув у роті… варто тільки торкнутися її губ. WTF, Маркусе? Це тобі в
десять років так здавалося чи зараз? Фігня якась…
— Облом! — закотив очі Джошуа. — Ми то думали, що вечір перестає бути нудним…
Уже чекали на добрячу встряску між колишніми! Видерте волосся, придушення,
звинувачення у всіх смертних гріхах! — хлопці заіржали.

Телепні, що тут скажеш. Але мені підходить.

— Так неочікувано, — проігнорувала жарт друзів Даніела. — Що ти тут робиш,

Маркусе? — зацікавлено запитала вона.

— Приїхав на літо, навчитися акторській майстерності, — фиркнув я та потягнувся за

стаканом пива. Притримав дівчину, аби вона не впала з моїх ніг.

— Ти — Маркусе, й акторська майстерність?? — подруга дзвінко засміялася. — Я

пам’ятаю твій «оскароносний» виступ у школі, — Дані так сміялася, що навіть за живіт
себе притримувала. Ну, починається… — Що це за роль була? Згадала, ти був грибом!
— вона схопилася за рота. — Це був найпохмуріший гриб, який я тільки бачила!!

Телепні теж іржали, як коні.

— Яким саме грибом ти був?? — Джошуа випустив дим із рота, гикаючи. —

Галюциногенним?

Я вдавився ковтком, роблячи його з паперового стакана.

— Я був мухомором, — закотив очі. — Досі ржати, ідіоти, я був дитиною!

— Так, і в тебе такий прикольний капелюшок червоного кольору був у білий горошок,
— підморгнула Дані.

Ображати подругу не хотілося, тому я терпів її «знущання».

— Дякую, що нагадала, єдинорожка! — підморгнув я й Дані почервоніла.

— Єдинорожка? — розтягнувся в посмішці Люк. Його зуби особливо білими здавалися

на контрасті з темною шкірою.

— Так, у дитинстві Даніела дуже любила єдинорогів. Одного разу вона прив’язала
моркву собі до лоба й бігала, удаючи, що вона єдинорожка! — пробач, бейбі, але мені
теж є, що згадати.

— Добре, що не гумового члена! — вибухнув реготом Люк. І, звісно, Джошуа його

підтримав.

Дівчина злізла з мене, дуючи губи. Всілася поруч.

— Злий ти, Маркусе!

— Тепер ми — квіти, єдинорожка моя! — хмикнув я та стиснув її гостру колінку. Від

цього жесту подруга розслабилася, даруючи мені теплий погляд. — Хто хоче кальян із
травичкою? — перевів тему я.

Дістав пакетик із джинсів та потрусив перед обличчям друзів.

— Бро, що за питання?! — висунув язика Люк, демонструючи голодного пса.

— За а*уєнну ніч та дике похмілля, чуваки! — здійняв тост Джошуа і всі його
підтримали.

Дані відкрила пляшку яблучного еля, цокаючись із нами.

Я засипав травичку в кальян, підпалив та втягнув у легені. О так… це воно. Час

віддатися кайфу. Початок просто перфект! Радий, що Дані тут. Це буде весело!

— Будеш? — запропонував подрузі затягнутися.

— Я таким не захоплююся, — пояснила вона. Хлопці засуджуючи на неї поглянули,

кепкуючи по-доброму. — Повинен же серед вас залишитися хоч один «тверезник»!

— Діло каже, — погодився кудряш Джош, затягуючись.

— Я пішла танцювати, — підморгнула подруга, роблячи величезний ковток

алкогольного елю. — Чекаю на вас бовдурів!

Даніела зникла, але хубба-бубба залишилася в повітрі. Навіть не знаю, що мене

розслабляло більше… цей аромат чи травичка. Хлопці швидко обкурилися. У нашому
віці немає бажання розтягувати задоволення. У моєму віці… хочеться швидше дійти до
того стану, коли захочеться робити… дурниці.

Мої очі пливли. Усе було до біса ржачним. Телепні швидко стали рідними. Заборонені
речовини зближують швидше, ніж… «в горе та в радості». Другани розповідали про
місцеві правила, а точніше їх відсутність. Школа була схожа на веселий табір, у якому
всі один про одного знали. У кампусі майже ніхто не жив, бо навчання потребувало
багато бабла — тому сюди приїжджають в основному діти-мажори, а такі могли
дозволити собі зняти будь-який дім у цьому місті. Було декілька талановитих
стипендіатів, які навчалися безкоштовно. На цьому моменті слухати стало нудно.

Люк натягнув на себе темні окуляри та підійнявшись із дивана, почав удавати, що він
відомий репер. Танцював жахливо, але коли ти обкурений, то все виглядає інакше. Ми
з Джошуа підтанцьовували йому, розгойдуючи своїми кудряхами, наче брати-
близнюки.

Здається, рівень дурману в крові дійшов до… готовності танцювати всерйоз. У натовп
ми увірвалися, обливаючи всіх пивом. Проти ніхто не був, бо для чого ще потрібні
вечірки? Ці два ідіоти начепили на мене шубу леопардового забарвлення. Де вони цю
дичь знайшли? Та я вже був занадто п’яним, аби опиратися дурним ідеям. Люк та
Джошуа вальсували в прямому сенсі, збиваючи все навкруги. Ні, усе ж, справді, ідіоти.
Сумно не буде!

Крізь рожеві окуляри (ага, вам не почулося, вони справді були рожевими) я побачив
Даніелу. Вона гарно рухалася, наближаючись до мене.

— Що ти начепив? — засміялася вона, обіймаючи мою шию та закидуючи голову.

Здається, «дитячий» ель теж добряче сп’янив мою подружку.

— Вживаюся в роль, — підморгнув, розтягуючись у посмішці.

Дівчина розгойдувала нас у танці.

— В роль придурка?? — і знову насміхається наді мною. Лідії б Даніела сподобалася.
Але жарти цієї дівчини я можу терпіти вічно. Навіть не знаю чому. Можливо, тому, що
завжди знав… вона любить мене… як друга, звісно.

— Його самого, єдинорожка!

Розвернув красуню спиною до себе. Вона закуталася в шубу зі мною й ми почали

танцювати, уявляючи… не знаю, що саме. Я був під… трав… хубба-буббою.

Провал у пам’яті після таких вечірок — це норма. Тому, як я відрубився й коли,

уявлення не маю. Знаю лише, що мене оглушили вранці. Маленьке, але нахабне тіло
видерлося на мене. А кляті пальці буквально тягнули мої повіки вгору. Це що
кошмар??

Я різко прочинив очі, всідаючись на подушках. Так і вирубився в шубі на дивані. Добре,
що кондиціонер у цьому домі ніхто не відключив. Поглянув на себе… сука, а де мій
одяг? Лише білі боксери та ця дурна шуба. Йопта…

— Добрий ранок! — задзвеніла мені на вухо Дані. ОMG!

— Ти здуріла… — простогнав. — Яка година? — зморщені очі перевів на панорамне

вікно. Ще ж, навіть, сонце не зійшло!

— Час зустрічати найгарніший світанок у твоєму житті! — зазначила дівчина. Вона

була такою активною, буквально підстрибувала на мені. Здається, у когось зовсім
немає похмілля.

— Дані…

— Підеш із нами на пляж? — вона вперлася долонями в мої голі груди, притискаючись
до мого паха. Лисячі очі хитро впилися в моє обличчя, а аромат ванілі вдерся під
шкіру…

І в цей момент, сука… я заробив собі стояк. Охрініти, якого біса?

***

Глава 3
Маркус

Даніела так дзвінко й гучно засміялася, відчувши бадьорість у моєму паху, що не будь
вона другом, я б образився. Але, мабуть, це було найкращим, що можна зробити, аби
розрядити ситуацію.

— Прийму це за комплімент, Маркусе, — підморгнула вона.

Я кивнув, погоджуючись із нею. Сам постарався розслабитися. Урешті, моя подруга —

приваблива дівчина. Ми молоді, гормони грають. Коли ти нещодавно перетнув межу
повноліття, постійний стояк — це нормально.

Поїхати на пляж я все ж погодився. У принципі, ще цілий день попереду, аби

відіспатися. Усе ж, не навчатися я ж сюди прилетів. Лол.
— Бачили десь мої «шмотки»? — поцікавився в друзів, коли ми вже збиралися
виходити з будинку Джо.

— Бачив у вітальні на люстрі ліфчик, — заіржав Люк. — Його шукаєш?

Дебіл.

— Тільки після стрінгів, якими ти забив унітаз, — хмикнув, підморгуючи йому.

— Бляха, ще й туалет забили? — закотив очі Джо. — Треба викликати прибиральниць,

нехай приведуть тут усе до ладу.

— Я не винен, що дама, — Люк так підкреслив останнє слово, що ржати я почав

завчасно. — Втратила свої трусики просто в унітаз. Вони втопилися разом із її
невинністю в моменті нашої пристрасті, коли я всадив її апетитну дупцю на зливний
бачок, — сука, я хохотав до нестями.

— Люк, ти ще еротичні книги почни писати! — посміхнувся Джо, зав’язуючи свої довгі
кудрі в дивний короткий хвіст на маківці.

— Ви нестерпні! — пробурчала Дані. — Я вас, звісно, люблю! Але не настільки, щоби

вислуховувати це!

— Пробач, — в очах Люка з’явилося напускне каяття.

Дівчина відмахнулася, звертаючись до мене:

— Поїхали вже! Для купання в океані, одяг тобі не знадобиться, — підморгнула Дані.

Порада була слушною, тому вже через пару хвилин ми всі всілися в мій кабріолет
McLaren насиченого лазурного кольору. Даніела розмістилася на передньому сидінні
поруч зі мною, а Люк та Джо забралися на задній «ряд». Не знаю, де вони дістали
рожевий надувний круг у вигляді пончика, який розгойдували в такт музиці, що я
включив.

Виїхавши на порожню набережну, я все ж запитав:

— На хріна, він вам?

— Люк не вміє плавати, — не задумуючись відповів Джо.

— Серйозно? — я поглянув у дзеркало заднього вигляду. Оцей темношкірий бугай не

вміє плавати? Ржака!

— Усе просто, спливає тільки лайно, — як завжди, віджартувався друг. — Діаманти

такою здатністю не володіють!

Аби заглушити «інтелектуальний» гумор Люка, довелося зробити музику гучніше. Дані
вдячно усміхнулася мені, хоча жарт зацінила з усіма.

Сонце вже почало пробиватися через молочні хмари, сховані в темряві. Рожево-
помаранчеві смуги з’явилися на небі, підсвічуючи зелені пальми. Справді, гарно. Лос-
Анджелес трохи нагадував мені рідну Іспанії. Певною мірою, навіть, більше подобався,
адже ніякого душевного лайна з цим містом мене не пов’язувало. Під душевним
лайном, я маю на увазі, маму. Згадавши обличчя цієї людини, неусвідомлено стиснув
кермо сильніше. Був занадто близький до того, аби запустити хвилю *уйні у свій мозок,
але відволікся…

… на Даніелу. Дівчина здійняла руки до гори, наче перебираючи пальчиками вітер у

такт музиці. Літня та невимушена композиція підігрувала темним пасмам, які
розліталися позаду неї. Усе личило Даніелі — і ця музика, і пальми, і світанок…
Смаглява шкіра притягувала мій погляд, змушуючи блукати її оголеним плечем,
ключицями, шиєю… Маленька сережка у вигляді єдинорога стирчала в її вусі. Я
мимоволі усміхнувся. Дуже мило.

Коли перевів погляд назад на дорогу, то зрозумів, що душевне лайно змило без сліду.
Не знаю, як… але завдяки Дані. І за це я їй був вдячний. При всій моїй ненависті до
жіночої статі (дякую, за це мамі!)… Даніела завжди буде виключенням. Наше минуле
ніколи не дозволить мені причинити біль їй. З дитинства так повелося, що я прагну
захищати та оберігати цю маленьку звабницю. Що? Звабницю? Тримай стояка в
трусах, Маркусе! Пздц.

І все ж, прилетівши до Міста Ангелів… я знайшов свого. Даніела — мій ангел.

Подумав про це і хмикнув. Адже дивно, що в чувака в леопардовій шубі подібні думки.
Взагалі наша компанія виглядала епічно. Та, здається, у ЛА по-іншому бути не може.
Кожну мить, проведену тут, відчуваю себе, наче в кліпі. Треба все ж подякувати Лідії,
«зачьотний» вибір!

Ми приїхали на пляж. Майже нікого не було. Лише кілька «роззяв» зі статусом

«фізкульт, привіт». Я вистрибнув з автівки, не відкриваючи двері. Але обігнав ластівку,
аби відкрити Дані двері з іншої сторони. В McLaren вони відкривалися не на себе, а
вгору. Так, понти мені не чужді. А ще нудне та сіре не для мене.

Простягнув подрузі долоню:

— Мадмуазель?

Дані знов окинула мою шубу поглядом, сповненим смішинок. Та все ж вклала свої тонкі
пальчики в мою долоню.

Уже через хвилину наші ступні почали грузнути в майже білому піску. Люк одразу побіг
у воду, а Джошуа, розігруючи із себе «рятівника Малібу», погнався за другом. Йолопи.
Дані теж почала знімати одяг, залишаючись в одній білизні білого кольору. І на цьому
моменті я завис…

Дівчина побігла в океан, змушуючи моє серцебиття прискоритися. Досі не вірилося, що

це моя Дані. Пружні сіднички розгойдувалися, змушуючи дивитися. Мабуть, як друг, я
маю відвернутися. Але чомусь не можу. Білі трусики занадто гаряче контрастують зі
смуглою шкірою. Впевнений, що про мою Даніелу мріють багато кретинів. Так, чомусь
одразу закортіло записати їх до кретинів.

Скинув шубу із себе, залишаючись в обтислих боксерах. Так і бути. Хола, океан. Побіг
стрімголов у прохолодну воду та занурився з головою, пропливаючи кілька метрів.
Винирнув прямо біля Дані.

— Summertime sadness, бітч! — заволав Люк, розгойдуючись на «пончику».

Популярна пісня Лани Дель Рей одразу заграла в голові. І не тільки в моїй. Дані почала
наспівувати. Виходило в неї мелодійно та ніжно. Гарний голос. Джо кинув у мене
пачкою цигарок, яка невідомо яким чином залишилася сухою.

— Сподіваюся ти не в трусах її тримав, — гикнув довбаному рятівнику Малібу. Що ж,

цигарки він врятував. Оплески.

Джошуа зробив багатозначний вигляд, затягуючись. Даніела плавала навколо мене,

поки я підпалював цигарку. Запальничка теж була в упаковці. Продуманий бро.
Затягнувся, знаходячи поглядом Дані.

Вона усміхнулася, підпливаючи ближче:

— Як тобі в ЛА?

— *хуєн… Круто! — передумав лаятися в останню мить. Не знаю, чому… подруга була
«своїм пацаном», але її тендітність та жіночність усе одно змушувала мене бути
ввічливішим поруч із нею.

Вона обхопила мою талію ніжками, трохи визираючи тілом із води. Тонкі руки обвили
мою шию. Поруч із Дані, навіть, мої сухі м’язи виглядали велетенськими.

— Знаєш, Маркусе, я дуже рада, що ти прилетів, — її вуста так щиро розтягувалися,

роблячи усмішку теплою… але зовсім не на усмішку я дивився…

Проковтнув дим у себе, зависаючи поглядом на білому бюстгальтері без лямок. Від
вологи він став зовсім прозорим. Обтягнув маленькі груди подруги, вимальовуючи
обриси її сосків. Треба було щось відповісти на її зворушливе зізнання, але…

… дідько, Даніела!

***

Глава 4
Маркус

Дівчина починає хмуритися, розглядаючи мене. Невже помітила мій зовсім не дружній
погляд. Fuck. Її пальці торкаються моєї шиї, обводячи місце біля сонної артерії. Я
здіймаю очі на її обличчя… але зависаю на прочинених вустах. Здається, здивованих.
Ох, Дані… можна я не буду нічого пояснювати?

Ніжні рухи занурюють мене в сон. Сам стискаю її талію, зачаровано розглядаючи
зім’ятість на її губах. Крім легкого блиску нічого на них немає, тому я можу розгледіти
солодкі «візерунки» на м’яких та випуклих вустах. Цікаво… чи відчув би я їх на дотик,
якби торкнувся язиком?

— Що це? — дівчина відриває пальці від моєї шиї та щось показує… але, щоби
позбутися густого туману в очах та зосередитися на її питанні, мені доводиться
потрусити головою.
Даніела ухиляється від прохолодних бризків, а я нарешті зосереджуюся на її пальцях.
По них стікає чорна фарба… Бляха, оце попандос! Тепер зрозуміло, що так здивовано
розглядала Дані… Пздц, Маркусе! Мабуть, не до кінця вимив її вчора.

— Ем-м… я пофарбував волосся, — відповів, прокашлявшись.

— Що? Навіщо? — дзвінко розсміялася Дані.

Відповідь на це питання зайняла б у нас добру годину часу с детальними описами моєї
ненависті до кожного члена сім’ї в різні періоди життя, моїми бунтами та все ж
неминучим дорослішанням та поверненням до іспанських коренів. Тому я просто
відповідаю з посмішкою:

— Довга історія.

— Боже, Маркусе, ти такий ідіот! — знов сміється подруга та починає розважливо

топити мою маківку.

Я піддаюся, занурюючись у воду. І розумію, що я справді ідіот… Тільки зовсім з інших

причин.

Даніела

О шостій ранку Лос-Анджелес тільки починає прокидатися. У цьому місті шалений ритм
життя вночі та розслаблений у день. Багато місцевих жителів можуть дозволити собі
прокинутися ближче до обіду. Мені здається, що це блюзнірство. Адже як можна
пропускати такі чарівні світанки? Варто лише один раз побачити — і ти закохаєшся
назавжди.

Ми з хлопцями вийшли з води. Тихий океан прохолодний, але звикнувши до

температури води, здається, що прохолодніше на поверхні. Я обхоплюю долонями
плечі, ловлячи сироти на своїй шкірі. Одяг на вологе тіло вдягати не хочеться. Люк і
Джо борсаються в піску, як малі діти. А на мої плечі лягає щось тепле. Повертаюся й
розумію, що це Маркус вкриває мене шубою. Кумедна вона, не те слово. Але зараз це
те, що треба! Приємно, що він помітив.

— У мене є знайомий — власник клубу, який працює цілодобово, — звертається до нас

Люк. — Не хочете продовжити вечірку?

— Я за, бро! — починає виляти стегнами Джо.

— Приєднаюся до вас ввечері, — обіцяю я. — Зараз треба додому, а потім на заняття.

Люк корчить сумну пику, але вони знають, що літню школу я люблю не тільки за
вечірки. Мені подобається навчатися. Це ж не математика якась, а творчий напрямок.

— Я теж пізніше приєднаюся, чуваки, — відповідає Маркус. — Відвезу Дані додому.

Дуже мило, я знов не можу не усміхатися йому. Такі дрібниці розбурхують мої дитячі
спогади. Найкращий друг завжди носився зі мною, як із порцеляновою статуеткою.
Колись я йому сказала, що його дружина буде найщасливішою. Отак офіційно і сказала
«дружина», погано вимовляючи букву «ж». Це було потішно, але що поробиш, я була
дитиною. Та розбили моє серце не власні слова, а відповідь друга… Він сказав, що
йому не потрібна дружина, бо в нього завжди буду я. Так по-дитячому, але так щиро.
Досі цей спогад викликає сльози на моїх очах… приємні сльози, звісно.

Я кілька разів кліпаю, аби змахнути водну пелену. Ми прощаємося з друзями та йдемо
до машини Маркуса. Він відкриває мені дверцята, а сам застрибує всередину.
Виглядаємо, як біженці з цирку. Друг в одних трусах та в рожевих окулярах, а я в
леопардовій шубі. Хоч фотку на пам’ять роби! А, власне, чому ні?

Мою ідею хлопець підтримав. Його теплий язик торкнувся моєї щоки, а очі
підморгували в камеру. Я стрельнула поглядом кішечки, роблячи знімок. Вийшло
круто! Маркус завів машину, вбиваючи мою адресу в навігатор. Я вирішила швиденько
обробити фотку, аби познайомити підписників із найкращим другом мого життя. Адже
після нього, не було нікого ближчого. Навіть не знаю чому, просто так склалося.

— Думав, що в Америці всі з айфонами ходять, — хмикнув хлопець, розглядаючи мій

доволі простий у порівнянні з iPhone телефон.

— Це всього лише телефон, Маркусе, — усміхнулася я, не розуміючи, що маю

відповідати.

Очі друга зі мною не погоджувалися. Обличчя скривилося. Йому не пасує. Він дістав
свій айфон останнього року випуску, аби обрати музику. Впізнавала свого Маркуса. Він
і в дитинстві таким був. Хвалився своїми дорогими іграшками та нікому не дозволяв із
ними гратися. Крім мене.

Я почала заливати знімок в Instagram та коли захотіла поставити відмітку на хлопцеві,

пригадала, що вже шукала його… кілька років тому, але не знайшла його профілю.

— Ти є в Інстаграмі? — поцікавилася.

— Оф кос! — хмикнув він.

— Просто якось шукала тебе й не знайшла, — зізналася я. — Як ти підписаний?

— Шукала? — усмішка по самі вуха заграла на його обличчі. — Приємно, що ти не

забула мене, — теж зізнався Маркус. — Я не підписаний власним ім’ям. Вбий malfoy, я
в списку першим з’явлюся, бо в мене найбільша кількість підписників.

Так і зробила, пропускаючи повз вуха його хвастощі про фоловерів. Коли в тебе багате
життя, то не складно їх зібрати.

— Чому «Малфой»? — поцікавилася я. — Це пов’язано з Гаррі Поттером?

— Ага, — кивнув він, запалюючи цигарку. — Нова дружина батька дала мені таке
прізвисько.

— Оу, і чому ж? — запитала, підписуючи фотку двома смайлами — єдинорогом та

мухомором.

— Казала, що я нестерпний, — хмикнув Маркус. — Досі каже. Але, урешті, я зміг її

закохати, — посміявся він.
— Знайоме відчуття, — підтвердила я, спостерігаючи за купою питань, що почала
сипатися в коментарях. Усіх цікавило «хто це?». Що ж, витримаю інтригу!

Ми під’їхали до мого будинку. Одноповерховий таунхаус. У мене п’ять сусідів поруч із

моєю квартирою. Маркус прискіпливо оглянув будинок.

— Можна запитати? Це некоректне питання, але…

Здається, з роками гроші та статус хлопця почали цікавити тільки більше.

— Тебе цікавить, чому в мене не остання модель айфону та чому я не живу у

власному будинку з п’ятьма басейнами та видом на Тихий океан? — здійняла брови я.

— Так, просто твої батьки…

— Звісно, мої батьки можуть подарувати мені найгарніше життя. Нічого не змінилося,
ми не втратили свої мільйони, — трохи роздратовано відповіла я, перериваючи його.
Чому я дратувалася? Тому що ми стільки років не бачилися з Маркусом, а його хвилює
це… замість того, щоби запитати, яким було моє життя… Невже не цікаво? — І вони
дарують мені це життя. Але зараз мені вже вісімнадцять і я вирішила, що на п’ятдесят
відсотків намагатимусь фінансувати себе сама. Це цікавий досвід, Маркусе, —
підморгнула я.

Цей телефон я купила собі сама. Квартиру мені подарували батьки. Могли подарувати
й дім, але я вирішила, що не потяну сплату комунальних за цілий дім. Тому я
погодилася на квартиру. Хлопець дивився на мене так, наче я здуріла. Якось це не
дуже приємно було. Взагалі-то це він має соромитися, а не я. Немає нічого постидного
в бажанні бути самостійною людиною.

— Ти прийдеш на заняття? — змінила тему я.

— Не сьогодні, — подавив позіхання друг.

— Ох, уже ці молоді актори… — посміялася я. Усе ж не можу довго злитися на

Маркуса.

— В мене природжений талант, єдинорожка, — підморгнув він. — Ти не помітила?

Мухомор знов сплив у моїй голові та змусив очі плакати від сміху.

— З нетерпінням чекаю на твою другу прем’єру, — закинула маленький рюкзак на

плече, готуючись вийти з машини.

Маркус, як завжди, випередив мене, та відкрив дверцята сам. Я вийшла, опиняючись у

сантиметрі від нього. Здається, він не планував відходити. Замість цього хлопець
заправив моє волосся за вуха та вкотре довів, що талант розбивати серця він не
втратив:

— Дані, я теж дуже радий, що зустрів тебе в ЛА.

Стільки захоплення й ніжності було в його голосі, що в шубі стало різко жарко. Я,
навіть, почервоніла, опускаючи сором’язливо очі.
— Може зустрінемося після моїх занять і проведемо час разом? — запропонувала я. —
Хочу дізнатися, яким було твоє життя… — «без мене», хотілося додати, але це б
прозвучало надто… інтимно та самовпевнено. —… останніми роками.

— Давай, о котрій заїхати за тобою? — всміхнувся він.

— О шостій.

— Записав та виділив червоним маркером у своєму щільному графіку, — видав

хлопець.

Я засміялася, обходячи його. Справді, нестерпний.

— Гарного дня, — усміхнулася на прощання.

Зробила кілька кроків у напрямку до будинку, коли почула за спиною…

— Дані…

Повернулася, розглядаючи майже голого друга. Змужнів. Хоча… коли я бачила його в
останнє… йому було одинадцять. Тому, звісно, що змужнів.

— Є хубба-бубба?

Це питання змусило мене усміхатися найщирішою та найщасливішою усмішкою. Він

пам’ятає. Ностальгія просто запаморочила мою голову. Я полізла в рюкзак та дістала
жуйку. Підкинула найліпшому другові:

— Тримай, Малфой!

***

Глава 5
Маркус

Мої плани на солодкий та безтурботний сон розбилися, варто було повернутися

додому. Suka. На телефоні висвітилося ім’я моєї матері — Естели. Слухавку, я звісно,
не здійняв, але настрій це, як завжди, мені зруйнувало на весь день. Вона дзвонила
вже майже п’ять років раз на місяць, не полишаючи надію, що я відповім їй. Здається,
ця жінка забула, що Круси ніколи не пробачають зрадникам.

І можна було б змінити номер, аби ніколи більше не бачити ім’я жінки, що народила
мене, а через чотирнадцять років використала… але я боявся, що вона знайде новий
номер, подзвонить із невідомого… я візьму слухавку і… вибухну. Правда, це буде
повний danger! Бо ненависть до неї накопичувалася в моєму мозку роками…

Пішов у душ, стримуючись з усіх сил, аби не розбити телефон. Охолодив мізки,
змиваючи злість у стічну канаву. Повісив рушник на стегна та вийшов із душу. Запалив
цигарку в ту саму мить, коли пролунав ще один дзвінок. Естела ніколи не дзвонить
двічі. І я не помилився. Батько. Чого тобі треба, старий Крусе?
Розмова була недовгою. Батько дзвонив нагадати, що в Америку я полетів не тільки
розважатися. Fuck. Взагалі-то я реально планував обійти «школу-мрії» десятою
дорогою. Не думав, що Карлос Крус зацікавлений в акторському для мене. Батько вже
давно вирішив, що я піду в бізнес. Щоправда, не знаю, кому він цим зробить гірше…
мені чи собі. Хмикнув. А після дратівливого монологу, Крус старий вирішив добити
мене остаточно. Новина просто цеглиною впала мені на голову — Лідія вагітна. І через
пів року в мене, швидше за все, народиться сестра.

Охрініти не встати. Так і хотілося запитати в батька, чи не здурів він. Може він і вважає,
що в нього життя тільки починається, але як на мене, то в сорок п’ять воно вже
завершується. Коротко кажучи, новину я не сприйняв із захватом. Не знаю, можливо,
не треба було йому починати з нотацій чи я озвірів через дзвінок мами… але замість
вітання мій батько нарвався на грубість:

— То ви тому мене в дупу світу відправили? Щоби я не заважав твоїй вагітній

дружині?!

Хруст олівця на тій стороні повідомив про те, що батька я розгнівав.

— Не думаю, Маркусе, що Лос-Анджелес — це дупа світу. Не верзи дурниць, син.

Поговоримо, коли ти отямишся, — сухо відповів Карлос Крус. І я знаю, що якщо він
стримався, значить, Лідія десь поруч.

Варто було згадати про свою мачуху і прокинулася совість. З Лідією ми в нормальних
стосунках і вона мільйон разів згладжували кути між мною та батьком. Не те, щоб у нас
були проблеми Крусом старшим, просто ми обидва зі складними характерами. Гени,
бляха. Але Лідія не винна… як і моя майбутня… сестра. Звучить дико, жесть.

«Вітаю. Сподіваюся, що в нашій сім’ї нарешті народиться хтось нормальний. Пи.си.

Радий, що пропущу період твого токсикозу:D»

Таке повідомлення я відправив Лідії. Впевнений, що мій гумор вона зацінить. У

відповідь дівчина відправила фотку з УЗД. Я поморщився, не прагнучи розглядати
маленьку точку на фото. Відправив Лідії комбінацію смайликів із вагітної жінки, нудоти
та дитячої соски з молоком. Ги. Гідне привітання, я вважаю. Сердечко у відповідь
послужило тому підтвердженням.

Ну й початок дня. Завалився на ліжко, але ще довго не міг заснути. Снилося, що в Лідії
народився монстр із «Чужого», а потім він надзвонював мені кожного місяця. Йопта, я
точно тільки травичку курив цієї ночі??

Даніела

Коли Маркус під’їхав до школи, аби забрати мене, та не вийшов із машини, я одразу
зрозуміла, що настрій у нього не дуже. Я перелізла в його кабріолет і тільки тоді він
виринув зі своїх думок.

— Пробач, задумався, — вибачився хлопець за те, що не відкрив двері.

— Все окей, Малфой, — пройшлася долоню по його маленьких кучериках на маківці. —

Ти не в настрої? — поцікавилася.
— Ні, забий. Усе гуд, єдинорожка, — завів машину Маркус. — Куди їдемо?

— Є класний заклад із терасою на даху. Дуже гарний краєвид на Лос-Анджелес

відкривається, і їжа там органічна, — запропонувала я, хоча навряд чи органічність
цікавить мого друга. Так хотілося більше про нього дізнатися… — Можемо там
посидіти, а потім поїхати до Люка та Джо, вони досі відтягуються в клубі, а може вже й
у когось вдома… — закотила очі я.

— В тому закладі є алкоголь? — запитав хлопець.

— Так, — кивнула.

— Тоді поїхали.

До місця ми дібралися швидко. Сонце вже спускалося за обрій, вимальовуючи казкову

картинку. Стільки років у ЛА, а серце досі розбивається, варто тільки здійняти очі на
небо, зловити тінь від пальмового листя чи занурити ноги в прохолодний океан. Це
місто я відчувала кожною клітинкою свого тіла і з впевненістю могла сказати, що я на
своєму місці. Усюди розслабленість, легкість, творчий настрій… ідеально. Тут ти
змішуєшся з натовпом, перестаючи бути бідним чи багатим, невдахою чи успішною
людиною… Тут ти можеш просто піддатися загальному кайфу. Здавалося, що в ЛА
кожен може знайти частинку своєї душі. І моя душа точно належала цьому місту. Лише
маленька частинка, віддана Маркусу в глибокому дитинстві, увесь цей час була не
поруч… але тепер вона повернулася до мене. Я не думала, що я настільки сумувала
за ним, але я сумувала…

Коли увійшли в заклад, Маркус всунув складені долари адміністратору, аби на терасі
ми залишилися тільки вдвох. Мда, без «показухи» цей хлопець не може!

— Ти навіщо це зробив? — усе ж не втрималася й поцікавилася. Я не проти красивого

життя. Але я не вважаю за нормальне постійно доводити суспільству, що ти король
життя.

Малфой впав на м’який диванчик, закидуючи руки на спинку. Хмуро поглянув на мене,
але вже в наступну мить розтягнувся в усмішці.

— Просто хотів побути зі своєю подругою наодинці, — боже, ну як можна бути такою
милою заразою?! — Йди сюди…

І я пішла. Я з дитинства йшла, бігла… за Маркусом. Як тільки навчилася ходити, усюди

таскалася за другом. Наші мами дружили, тому ми багато часу проводили разом. Тож і
зараз я всілася поруч із ним, без меню замовляючи улюблений будда боул та матчу.
Хлопець узяв два бургери та коктейль. Коли напій принесли, він висмикнув парасольку
та одним махом випив його. Гм-м…

Я не була впевнена, що в Маркуса все окей. Так, ми багато років не бачилися і я

уявлення не маю, що він за людина зараз, але все всередині підказувало, що друг не в
порядку. Лізти не хотілося… знову ж таки через роки, що нас роз’єднали. Хто ж отак
відразу в душу лізе?

— Тобі не личить, коли ти хмуришся, — зайшла здалеку я.

— Звикай, єдинорожка, я такий більшість часу, — хмикнув він, запалюючи цигарку.

— Чому? — обережно запитала.

— Пикою не вийшов, — видихнув дим хлопець.

— Що є то є, — закотила очі я. Хоча це був жарт. Я вважала Маркуса привабливим. Він

же іспанець… впевнена, що не тільки в мене тяга до таких, як мій друг. Тобто не до
нього, звісно, а в цілому…

Малфой почав гризти бургер. І поколупавшись у своєму боулі… я вирішила, що все ж

хтось повинен почати розповідати… ем-м, про життя. Може, якщо я почну, то і він
захоче.

— Я в цьому році на вокальний курс записалася, — розповіла я. — А на акторському

минулого року була. Там цікаво. Хороший вибір!

— Мені начхати на акторське, єдинорожка, — Маркус махнув рукою, аби офіціантка

підійшла. — Дружині батька так закортіло.

— Оу… — я зробила ковток матчі, слухаючи, як друг замовляє собі другий коктейль. —
А мені тут подобається. Школа прив’язана до університету. І студенти, які пройдуть
літню школу, зможуть вступити без екзаменів, — пояснила я.

— Зрозуміло, а я в Україні на економічному навчаюся, — розповів друг. І судячи з

інтонації, це йому теж було не особливо до вподоби. — В тебе гарний голос, Дані.
Новою Doja Cat будеш.

— Ну… — я залилася рум’янцем. — Не думаю… можливо, але мені більше

подобається писати музику та вірші для пісень. Деякі залишаю для себе, інші продаю…

— Серйозно? Це круто, єдинорожка! То так ти забезпечуєш себе? — прямо запитав

друг.

— Так, не повністю, але… трохи так, а ще іноді в мене замовляють рекламу в

Інстаграмі, — розповідати про свої досягнення було приємно, хоча й ніяково.

— Так, бачив, у тебе дуже класний акк, — підморгнув він. — Зафоловив!

Знала, що підписався, бо ще жоден фоловер так не грів моє серце. Прямо посеред
уроку… після чого я ще сорок хвилин розглядала його фотки.

— А ти яким бачиш своє майбутнє? — у чомусь, можливо, питання складне, але…

визначальне для кожної людини.

— Єдинорожка, у тебе є простіші запитання? — почав сміятися Маркус.

Я одразу зрозуміла, що тему краще змінити.

— Тоді розкажеш, яким було твоє життя останніми роками? — запропонувала я,

ховаючи ніс у чашці матчі.

Зустрівши в ЛА Маркуса мені одержимо хотілося дізнатися все про нього. Можливо, це
неправильно… але в нашому минулому не було секретів. Ми були одним цілим із
другом. І ностальгія штовхала мене знов стати одним цілим із ним.
— Мені здається, чи в дитинстві ти була менш балакучою? — хмикнув Малфой. І
чесно, я образилася…

Нічого не відповіла йому, продовжуючи їсти. Сама винна, що лізу. Але все одно
неприємно…

— Пробач, Дані… — він накрив мою голу колінку своєю долонею. Стиснув м’яко,
змушуючи поглянути на нього. — Ти просто цікавишся, я розумію. День, справді,
паршивий був. Тому хочеться сьогодні просто набухатися.

Всередині утворився неприємний клубок прохолоди. Бо хотілося, щоби було, як

раніше… коли я була єдиною людиною для Маркуса, якій він розповідав усе. І чому
для мене цих років, наче не було? Адже, очевидно, що для нього вони були…

— Мені варто запитати ще раз, чи не сталося чогось серйозного? — мій голос був
тихим.

— Дружина батька вагітна. Краще тобі самій вирішити серйозно це чи ні, — знизав
плечима хлопець.

— Оу! — широка усмішка заграла на моєму обличчі. — Це ж супер, Маркусе?

— Мабуть… — коротко відповів він, роблячи ковток із другого коктейлю.

Важко було зрозуміти цього хлопця. Може він ревнує чи не любить дітей… чи хто знає
що відбувається в його голові. Одне зрозуміло точно — він не хоче ділитися. І я не маю
змушувати. Я, здається, перестаралася. Побачила Маркуса і спогади так накрили моє
маленьке серце, що мозок не витримав. Але, якби я добре подумала, то усвідомила б
одразу… що наша зустріч зараз — це лише щасливий збіг обставин. Усі ці роки Маркус
не шукав можливості поспілкуватися зі мною… У нього було своє життя, а в мене своє.
І дитяча дружба не зобов’язує нас ні до чого.

— Маркусе, знаєш… ми не зобов’язані дружити та спілкуватися після стількох років…

якщо бажання немає, — відверто зізналася я, розглядаючи зав’язану сорочку на його
стегнах. Казати це було ніяково, але правильно. Ми не повинні відчувати тиску
минулого.

На кілька секунд повисла мовчанка. Дуже хвилююча для мене. Бо не розуміючи

людини, ти не знаєш, що від неї очікувати…

— Я бовдур, Дані, — його пальці обхопили моє підборіддя, змушуючи подивитися

другу в очі. — Але ти маєш знати, що… найбільше, чого я хочу, це дружити з тобою.

***

Глава 6
Маркус

Упевнившись у тому, що подруга пробачила мені мою сьогоднішню відстороненість, ми

поїхали на вечірку. На цей раз не до Джо. Забитий унітаз так його вразив, що він ще
довго не буде влаштовувати вечірки. Чудак! Дані усю дорогу усміхалася, що піднімало
настрій і мені. Я сьогодні був поганим співрозмовником, але дівчина тут не при чому.
Соромно, що змусив її думати інакше…

Увійшовши в заповнений студентами будинок, я вдихнув знайомий запах пива та

травички. Хоча, щоби стерти з пам’яті той клятий дзвінок, мені доведеться прийняти
щось важче за косяк. І це мене дратує! Бісить те, що я реагую так, наче це мене
чіпляє… Бля*ство, сука!

— Я пошукаю одногрупниць, вони сьогодні теж тут, — прокричала Дані мені на вухо. —
Обіцяла познайомити Люка де з ким…

— Окей, тільки попередь знайому, щоб у туалет йшла без трусиків, — посміхнувся.

Подруга закотила очі та стиснула мої щоки так, наче я маленька дурненька дитина. Що
ж, своєї дурості я не соромлюся.

Дані загубилася в натовпі, а я пішов шукати своїх друганів. Не помітити їх було важко,
бо Люк уже витанцьовував недолугий хіп-хоп танець посеред вітальні. Начитував реп,
розважаючи публіку. Джо знімав його на камеру, ляскаючи друга по сідницях. Я
поморщився та підійшов до них. Відтягнув Джошуа за вухо, викликаючи напад сміху з
нього.

— Кого я бачу?! Молодий Ді Капріо тут! — волав Люк, стоячи на журнальному столику.
Його палець вказував на мене, змушуючи всіх навкруги витріщатися.

Так, мені або терміново треба набухатися до їх стану, або я їх повбиваю. І поки я не
зробив першого, витягнув із кишені «фак» для Люка. Натомість цей ідіот стягнув із себе
штани та показав голу дупу. Я не расист, але те, що вона була чорною, додавало
епічності. OMG, збоченець!

— Ви що з минулої ночі тусуєтеся? — відвернувся до Джо.

— Закохані години не рахують, — заіржав друг, вимальовуючи серце в повітрі.

Я схопив пляшку пива зі столу, наливаючи його в чистий стакан. Ні, усе ж «без
набухатися» я цих йолопів не вивезу.

— Пішли «дунемо», — запропонував я та кивнув у сторону заднього двора з басейном.

Друг підтримав і вже через хвилину ми розвалилися на шезлонгах. На вулиці людей

було багато, але все ж спокійніше, ніж всередині. Дістав гашиш, скручений у цигарки.
Простягнув Джо.

— Чувак, я дам тобі «кликуху» дилера, — хмикнув він.

— В нього вже є інша, Джо! — Люк впав на шезлонг до друга, через що той
перевернувся на зелений газон. — Мухомор!

— Вам хтось казав, що у вас туго з фантазією? — посміхнувся, підпалюючи косяк.

Люк заіржав, а Джо продовжував матюкатися на друга. Я затягнувся, сприймаючи

дружню перепалку цих ідіотів, як фон. Гашиш сьогодні був міцним — з перших затяжок
полегшало. Залив залишки пива в себе, намагаючись викинути все із голови.
Практично медитація. Хмикнув. А мені тільки така й підходить.

Очі бездумно блукали басейном. Я був на межі того, щоби не помітити, але мій
радар… помітив її. Струнка блондинка в червоному купальнику виходила з басейну. ЇЇ
долоні ковзали поручнями, поки ступні торкалися сходинок. Я завис на тому, як вона
обхоплює пальцями метал… відчуваючи збудження в члені. «Чудово», — подумав я.
— «Значить, не тільки на Дані встає». На хріна я про це подумав??

Закрутив головою, викидаючи дурниці з неї, та одразу потрапив у полон соковитих

грудей. Вони здіймалися, соски стирчали… Дівчина почала махати волоссям,
позбуваючись від зайвої вологи. Погляд підступний, на вустах королівська посмішка.
На таке неможливо не дивитися. Я, чесно, а*уєл! Сам не помітив, як почав підніматися
на зустріч до неї…

Чиясь міцна долоня мене осадила назад. Це виявився Люк. Я роздратовано на нього
поглянув.

— Забий одразу, чувак, — повідомив він. — Це Шарлотта. Наша «королівська

династія».

— Що? — ні хріна не зрозумів.

— Її сім’я — це потомки якихось дофіга важних Мунсьо. Вони на якомусь острові

живуть і, здається, він їм належить, — пояснив Джо. — Короче, Шарлотта цим дуже
кічиться. Й усі навкруги для неї… лайно собаче.

Я наче й чув усе, що казали хлопці, але мозок постійно відключався, бо я все ще
дивився на нереальну красуню. Вона пройшла повз нас та, навіть, не поглянула. Це не
зачепило, я б теж так зробив. Так, навіть, цікавіше…

— Короче, я намагався підкотити до цієї ципи минулого року, — зізнався Люк. — Але
виявляється темношкірих вона сприймає тільки у якості рабів, — фиркнув він.

— Розслабся, чувак, ти просто не в її смаку, — «підтримав» друга Джо.

Шарлотта розчинилася в натовпі будинку, але я продовжував бачити її перед очима.

Обов’язково познайомлюся з нею. Впевнений, що до іспанця ця королева буде більш
прихильною. Розчинився в задоволенні, затягуючись знов… може просто зараз її
відшукати?

— Маркус, це Дані! — штовхнув мене в плече Джо.

Що? Наче зі сну виринув, почувши дівочий крик. На вулицю вибіг лабрадор, увесь
обвішаний банками з Кока-Коли, а слідом за нею Дані з якимось кретином. Він погано
стояв на ногах, але поводився агресивно, чіплявся до дівчини. Я підскочив
моментально.

— Це по вашому нормально!!! — психувала моя єдинорожка. — Це ж живе створіння!

— Господар цієї сучки не проти! — заявив кретин. Я опинився за його спиною та

схопив за комір, відтягуючи від своєї подруги.
— Господар у відключці, ідіоте! — наполягала Дані. Собака сховалася за нею,
намагаючись лапами скинути своє «намисто». Тварина явно страждала.

— Якісь проблеми? — рикнув я, притискаючи студента до панорамного вікна зі сторони

вулиці.

— Це у твоєї баби якісь проблеми!

Дарма він це сказав. Навіть мій задурманений мозок прояснився. Зітхнув, напружуючи
кулак. Чувак відволікся на цей жест, а я зробив свій коронний удар чолом. Лідія завжди
казала, що в мене там цеглина замість мізок. Кретин похитнувся, зловивши вереницю
зірочок, та впав на столик із пивом. Suka. Дані попала під удар, бо присіла, аби
звільнити собаку. Столик її не зачепив, а от усе пиво, що було на ньому, вихлюпнулося
хвилею просто на волосся дівчини. Blya. Дівчина пискнула, швидко здіймаючись.
Поморщила свій ніс, з жахом розглядаючи мокрі пасма.

— Пішли, — схопив її за руку.

— Але пес…

— Джо, Люк, — звернувся до друзів, які вирішили закарбувати сутичку на відео. Влог,
мабуть, знімають. — Подбайте про собаку.

— Звісно, — кивнув Джо.

Я повів єдинорожку до найближчого туалету, де вона одразу почала приводити себе

до ладу. Намагалася вимити волосся від пива, але це було важко в таких умовах.
Хтось без стуку спробував вломитися в туалет, на що я відповів коротким:

— На *уй пішов!

Побачив, що очі Даніели вологі. У грудях стало душно від цього…

— Дані, на вечірках таке буває… забий на цього кретина, — запропонував я.

— На нього начхати, — зітхнула дівчина. — Мені пса шкода. Чому люди такі
безвідповідальні? Господар відключився, забувши про тварину. А ці йолопи
знущаються… — сльоза все ж скотилася її щокою, але Дані її швидко втерла. —
Пробач… я просто дуже люблю тварин. І пробач, що ти встряг у це…

— Ти здуріла? — серйозно запитав я. — Треба було одразу мене покликати, я б їм усім

пику натовк. Хочеш? — повернув подружку до себе.

— Ні… — нарешті усміхнулася вона. А через мить поморщилася. — Волосся

смердить… Фу…

— Ти все одно неймовірна, єдинорожка, — клацнув її по носу.

Дівчина заусміхалася ширше. Тому, коли вона підсушила волосся феном та стала
схожою на курча, я тактично промовчав.

Задумливо розглядав подругу, пригадуючи, як у дитинстві вона постійно наривалася на

неприємності в чужих компаніях. Даніела змалечку боролася за справедливість, а я
вигрібав. Здається, нічого не змінилося. Лол. Але… я й не хочу нічого змінювати. Хочу
бути їй другом. Я — її надійний тил. Уже й сам по-іншому не зможу.

— Тримай, — стягнув із себе кепку та простягнув їй.

Вона заплела волосся, але все ще морщилася, розглядаючи себе в дзеркалі. Так, моя
Даніела ще й «бьютіфул стайл 24/7».

— Дякую, — дівчина сховала наслідки цієї вечірки під кепкою.

Розумів, що навряд чи Дані хоче залишитися.

— Я відвезу тебе додому, — запевнив її.

Вона вдячно кивнула й ми вийшли з туалету, біля якого вже зібралася ціла черга. Ми
продиралися крізь натовп до виходу. Притримував Дані, бо вона була такою
маленькою, що я постійно боявся її загубити. Але поглядом шукав Шарлотту…
здається, план доведеться перенести. Біля дверей наостанок озирнувся.

— Когось шукаєш? — почув голос подруги.

Так…

— Ні, — відкрив двері й ми залишили цю вечірку.

Усю дорогу до будинку Дані ми слухали музику. Дівчина розглядала зірки. Була
спокійною та задумливою. Я й сам думками був не тут… Шарлотта Мунсьо не йшла з
голови. Не бачив більш жіночної та сексуальної дівчини. Не пам’ятаю, щоби хтось так
із першого погляду западав мені. Звучить крейзі, але дяка члену за вірний сигнал!

— Дякую, що врятував мене, пса… і моє волосся, — сказала тихо Дані, коли ми
під’їхали до її будинку.

— Ти — молодець, єдинорожка, — щиро відповів я.

Вона усміхнулася та, закусивши губу на мить, потягнулася до моєї щоки… Пухкі вуста
притиснулися, залишаючи приємне тепло. Подруга сором’язливо відірвалася та
буквально втекла з моєї автівки.

Я усміхався усю дорогу до власного дому… згадуючи, як на мій шостий День

Народження мама Дані сказала: «Йди привітай друга та поцілуй його в щічку».
Єдинорожка була схожою на помідор, а після поцілунку втекла та сховалася на дереві.
Довго ж я її вмовляв злізти! Хороші часи були…

Та варто було про це подумати, як образ власної матері сплив у голові… Ну, якого
питається, біса? І знов я злий та роздратований. Заїхав у гараж, заглушив двигун та
поплентався в будинок. Не набухався, не накурився, стресу не зняв… Охрініти,
погуляв! Звісно, Дані я не винив… на щастя, мені було кого в усьому винити. Естелу.

Включив у вітальні телевізор. Музичний канал запалав на екрані. Дістав із

холодильника колу та, бухнувшись на диван, приклав її до чола. Від злості я добряче
врізав тому кретину. Почав продивлятися сторіс із вечірки. Люк та Джо назнімали усяку
дичь. Та варто було побачити на відео басейн… і я згадав про неї. Шарлотту.
Треба знайти її в інсті. Переглянув список тих, кого фоловить Люк. Благо, це лише
п’ятдесят людей. Не знайшов. Мабуть, реально образила вона його. Пішов до сторінки
Джо. П’ятсот? Джо, ти реально фоловиш п’ятсот людей??? Хто вони?! На що воно тобі
треба?! Зітхнув… Про всяк випадок спробував у полі пошуку ввести перші букви її імені
та це не допомогло. Рикнув, відкриваючи зубами колу. Джо, ти дебіл! Але виходу не
було, почав гортати список…

… і десь на середині, підтримуючи повіку банкою коли, я знайшов її. І знову ж таки…
неможливо було пропустити. З кожного знімку на мене дивилася дівчина-мрія.
Запала ця остров’янка з королівськими коренями. Облизався, розглядаючи занадто
багато фотографій у купальнику. А*уєнная.

Зафоловив красуню. Настрій піднявся особливо сильно, коли виявилося, що цього

року вона теж на акторському. Маркуса Круса точно любить вдача! Що ж, тепер у мене
з’явилася реальна причина бажати «навчатися»…

Уже завтра. До зустрічі, Шарлотта Мунсьо.

***

Глава 7
Маркус

На ранок відчув себе телепнем, вирішивши їхати на навчання заради дівчини. Але
думка про те, що я побачу Шарлотту, мені настільки подобається, що я прокинувся о
восьмій, сповнений ентузіазму. Привів себе до ладу, надів футболку «Kiss me, baby,
Like me». Будемо сподіватися, що з гумором у дівчини лади!

До школи їхав підспівуючи радіо та вистукуючи ритм пальцями на кермі. Студенти вже
здіймалися сходами до стін школи мистецтв, коли я під’їхав до неї. Позаду мене
оглушив автомобільний сигнал. Обернувся на цього лоха. І, звісно, ним виявився Люк.
А разом із ним у машині були Дані та Джо. Здається, ми сьогодні в повному складі.
Super.

— Думав, що навчання — це не ваше? — звернувся до друганів, вистрибнувши з

автівки.

— Реп-альбом сам себе не напише, чувак! — посміхнувся Люк із зубочисткою в роті.

— Привіт, Маркусе, — усміхнулася Дані. — Рада тебе бачити!

— І я тебе, єдинорожка, — кивнув, підпалюючи цигарку. — Все добре?

На підсвідомому рівні мені завжди потрібно було знати, що в моєї подруги все добре.

— Звісно, — вона подарувала мені ще одну теплу усмішку. А потім схопила Люка за
язик, яким той показував непристойні жести студенткам, що проходили повз. — Пішли,
горе!

Дані потягнула друга за собою й ми з Джо заіржали.

— Класна футба! — підморгнув мені хлопець.

— Теж думаю, що Шарлотта зацінить, — хмикнув.

— То ти все ж вирішив підкорити серце Мунсьо? — посміхнувся кудрявий.

— Гарно звучить, бро. Саме так… підкорити її серце.

— Що ж, я тобі реально бажаю удачі! — Джо зі співчуттям на мене подивився. — Був

би тут меч, я б тебе благословив, як лицаря!

— Чувак, — заіржав я, випускаючи дим. — Мечем не благословляли, а посвячували в

лицарі.

— Похрін, — серйозно заявив він. — Вставай на одне коліно.

— Ти здурів?!

— Вставай! Ти ж хочеш Шарлотту?! — хмуро глянув на мене Джо.

І я встав. Звісно, не з великого розуму. Чисто по приколу.

— Посвячую тебе, Маркусе Крусе, — Джо тримав уявний меч у руках. — В лицарі
серця її Величності Шарлотти Мунсьо… — «меч» ліг на моє праве плече. —… Нехай її
кицька буде піддатливою до твого лицарського…

— Бля, чувак! — поморщився я.

— Чого вилупилися?! — прокричав Джо студентам, які проходили повз та іржали з нас.
— Ви не чули про акторське? Це сценка, дебіли! Ми — лицарі!

Ні, дебіли тут ми. Я підійнявся, витрушуючи коліно. Затушив цигарку та дав
запотиличника Джо.

— Ау!

І в цю саму мить я зловив холодний погляд Мунсьо, яка проходила повз. Він був
настільки коротким та сповненим глузливості, що я міг його пропустити. Хоча ні, навряд
чи, я тепер пропущу хоч щось пов’язане із Шарлоттою. Нічого, бейба, я зігріваюся
твоїми гарячими формами. Спідничка красуні була дуже короткою. М-м-м.

Я буквально поплив за нею, а Джо за мною (бормотячи якусь маячню, як завжди). Я

вже зрозумів, що він цього року теж на акторському, значить, терпіти бурмотіння
кудряша доведеться й на уроках. До класу акторського я увійшов, вловлюючи
насичений квітковий аромат Шарлотти. Він був солодким, схожим на трояндовий, але й
водночас, ніжним. Як біла троянда, ця Королева. І точно, Сніжна Королева.

Клас був не стандартним. Багато бутафорії, костюмів — усе, що може знадобитися для
репетицій та акторської гри. Учні сиділи не за партами, а по колу в комфортних кріслах.
Вчитель кружляв всередині нього, активно жестикулюючи.

— Це що, кружок анонімних алкоголіків? — хмикнув я Джо. А вчитель точно так і

виглядав — з бородою, як у Хотабича.
— Гірше, — заіржав бро.

Шарлотта звернула увагу на галас, який ми здійняли. Ще один холодний погляд

подарувала мені Королева. Підморгнув красуні, падаючи на місце, навпроти неї. Мої дії
Шарлотта проігнорувала. Ну-ну, це тільки розпалює мене сильніше.

— Сьогодні ми будемо робити вправи для розвитку концентрації, — повідомив

Хотабич. — Вміння концентруватися дуже важливе для актора. Хто мені відповість,
чому? Шарлотта, може ти?

— Вона його улюблена учениця, — ліниво прошепотів Джо мені на вухо.

— Щоби добре зіграти свою роль, потрібно вміти абстрагуватися й не відволікатися на

зовнішні подразники, — відповіла дівчина, високо задравши свого носа. Впевнений, що
вона найкраща в цій групі. Вона взагалі найкраща…

— Як завжди вірно, Шарлотто, — похвалив вчитель. — Перша вправа називається

«Зворотний відлік». Потрібно закрити очі та порахувати від 100 до 1 про себе, —
серйозно? Я точно на акторському? — Постарайтеся рахувати з однаковим темпом,
візуально представляючи числа.

— Ви спеціально вирішили поставити цю вправу на ранок, аби ми всі позасинали? —

випалив я, дратуючи бородача. Хоча, насправді, зробив це лише для того, аби знов
звернути увагу Шарлотти на себе.

І мені це вдалося. Третій холодний погляд. Ох, бейба, як же вони мене зігрівають!

— Постарайтеся не заснути, містере Крусе, якщо, звісно, акторське вам, справді,

важливе, — зауважив вчитель. Пхах. Гаразд, мовчу. Мене тут не зрозуміють.

Усі закрили очі, рахуючи подумки. І тільки Джо рахував у голос. На сорок восьмому
числі він захропів і я заіржав, реально не витримуючи. Хотабич пихтів, але
відсторонити нас від занять не міг — наші батьки добряче заплатили за те, щоби нас
тут терпіли.

— Переходимо до другої вправи, — повідомив він. І я пнув Джо, аби той прокинувся.

— Сорок сім… — пробурмотів друг перелякано.

— Закінчили, — фиркнув я.

— О, клас!

— Четверта вправа теж дуже проста, — продовжив Хотабич. — Необхідно

сконцентрувати свій погляд на якомусь одному предметі. Оберіть будь-який об’єкт у
цьому класі. Далі потрібно постаратися думати тільки про нього, викинути всі сторонні
думки з голови.

О-окей. Був лише один об’єкт, про який я міг зараз думати — це Шарлотта
«королівська династія» Мунсьо. А особливо її вуста. Ідеальної форми, ідеальної
випуклості. Невеликі, натуральні, але так спокусливо підведені олівцем. Я їх
обов’язково спробую на смак. Свою Королеву.
Дівчина концентрувалася на годиннику, що висів на стіні, а я на її губах. І я, клянуся,
що бейба відчуває мій погляд. Своїх бажань приховувати не збираюся, бо впевнений,
що Шарлотта з тих дівчат, за якими просто треба побігати. Добитися. Рано чи пізно під
напором усі ламаються. Не можу сказати, що в мене є досвід, але якщо Маркус Крус
чогось хоче… урешті, отримує.

Її очі закліпали, а на щоці проступив легкий рум’янець. Вона відчуває. Бінго. Терпи,
Шарлотто. Я тепер на тебе постійно так витріщатимусь.

— Ваша борода троїться, сер, — зізнався Джо на весь клас. Придурок обрав за об’єкт
— бороду Хотабича.

Увесь клас вибухнув реготом. Усі, крім Сніжної Королеви. Певно, що вчителя вона
дуже поважає. До речі, про нього. Бідолашного ми все ж довели. Усю групу вигнали на
«перекур». На цілу годину, аби ми прокинулися і прийшли до тями. Студенти зраділи,
бо майже всі відтягувалися цієї ночі.

— Може в теніс зіграємо? У школи своє поле для активного відпочинку на перервах, —
запропонував Джо, коли ми сиділи та курили біля школи. — Здається, ще одну групу
відпустили. Так що команди формуються. Спортивний одяг видадуть. То ти як?

Я вже хотів відмовитися, але побачив її… Довгі ніжки, нереально коротка біла
спідниця, яка розгойдується від вітру, обтягуючий соковиті груди топ, біла кепка та
хвіст, який би я накрутив на кулак та… блять! Мунсьо зведе мене з розуму!

— Зіграємо, — прохрипів я, витираючи піт із чола.

— Тримайся, чувак, — хмикнув бро.

Швидко перевдяглися в роздягальні з другом. Вийшли на поле, де всі вже почали

групуватися на команди. Як виявилося, що відпустили клас Даніели та Люка. Наш
бугай проміняв теніс на баскетбол з одногрупниками, а от Дані приєдналася до тенісу.

— Маркусе, Джо! — вона щасливо замахала рукою нам. — Йдіть сюди!

Вона запрошувала до своєї команди, стоячи на протилежній стороні від команди, у якій
була Її Величність Королівська Династія. Я розгубився, стоячи біля сітки. Треба було
обирати… йти до Даніели чи Шарлотти?

***

Глава 8
Маркус

Власне, а чому я маю обирати? Сам не розумію, чому це питання спливло в моїй
голові, наче ці дві дівчини стояли на рівні… Тобто, не так. Неважливо, де і як вони
стояли, бо Дані — моя подруга, а Шарлотта — дівчина, яку я доб’юся. Тож усе просто.
Хоча ні, ніхєра не просто. Куди йти?
Ангельські очі моєї єдинорожки іскрилися теплом, а очі Сніжної Королеви… вона
взагалі на мене не дивилася. І справа не в очах, звісно. Просто я пригадав, як
образилася на мене Даніела, коли я ігнорував її… ні, не хочу її більше ображати. Тому
я пішов до її команди. Разом із Джо, звісно. Усе логічно. Я й на цій стороні поля зможу
зіграти… із Шарлоттою.

Гра почалася. П’ять гравців у кожній команді. Хоча я б залюбки зіграв із королівською
династією сам на сам… я б їй багато м’ячиків забив. Облизався, занурюючись у свої
думки. А коли винирнув із них, то помітив погляд Даніели, яка зависла на моєму язику.
Мабуть, думає, що в друга казанок поплив. Підморгнув дівчині в знак своєї
адекватності. Мабуть.

Даніела усміхнулася та вже через три секунди відбила м’ячик ракеткою. Вона
підстрибнула в повітрі і її крихітна спідничка здійнялася, демонструючи нашій команді
милі округлі половинки. Гравець позаду мене присвиснув. Кретин. Зробив два кроки
назад, розвернувся, крутнув ракетку в пальцях та спритно бахнув нею йому по яйцях.
Взагалі-то по голові збирався, але коли помітив, як він поправляє свого стояка, не
стримався. Блять, радий, що пішов до команди Даніели. Бо за цими кретинами тільки і
треба слідкувати. Чувак вилаявся. Дані нічого не помітила, бо захопилася грою.

Подруга знов відбила м’ячик, який полетів прямо до Шарлотти. Красуня відбила у
відповідь. Джо побіг на зустріч, але запізнився всього на пару секунд. М’яч впав і
Шарлотта переможно застрибала на місці. Джо виставив два пальці, показуючи ними
на свої очі, а потім тикаючи ними в сторону Шарлотти. Команда суперників погрозу
серйозно не сприйняла. Бро розізлився та, підкинувши м’яч у повітрі, відбив його. Мда,
здається, теніс — це все ж не його…

Я побіг уперед, розуміючи, що м’ячик, навіть, до сітки може не долетіти. І не

помилився. Він почав падати і я відбив його вже майже біля сітки. Шарлотта бігла на
зустріч, не очікуючи, що я відіб’ю. М’яч пролетів повз неї та через кілька секунд впав на
землю.

— Якого біса?! — фиркнула вона мені, складаючи руки на грудях.

У її питанні було стільки претензій, наче я за замовчуванням мав їй підіграти. Ця

дівчина точно вважає, що все тут має грати за її правилами. Але прикол у тому, що я
теж вважаю, що все тут має грати за моїми правилами.

— Пробач, бейба, просто я профі, — підморгнув їй та натягнув сітку під своїм тілом. —
… у забиванні м’ячів, — тихше додав, розглядаючи її губи.

Нас розділяло менше, ніж пів кроку. І ця клята сітка. Ах да, і ця сніжна стіна. Ходоки б
зацінили, пхах.

— Сумніваюся, — закотила очі вона. Невже так очевидно? Занервував, але знаку не
подав.

— Де перевіримо? — розтягнувся в посмішці.

Гострий погляд спробував вбити мене, але я ухилився.

— Знаєш, у чому ти профі? — здійняла брови вона.

— Просвіти, бейба, — постукав пальцем по своїй щоці, аби вона сказала це мені на
вухо.

Гаряче дихання дражнило, розбурхуючи не слабі сподівання. Але Сніжна Королева

була у своєму репертуарі:

— Ти профі лише в тому, щоби нести усілякі нісенітниці, — фиркнула вона та

відсунулась. — Ти — ідіот.

Нахабна дівчинка пішла від мене, розгойдуючи стегнами.

— А ти сексі! — крикнув їй услід та закусив губу.

Відчув, як Джо тягне мене за комір поло назад. Друг обурювався, засипаючи мою
гідність дружніми жартами. І судячи з того, що всі зло на мене косилися, вони теж
обурювалися.

— Упс, то ви через мене грати перестали? — прикинувся ідіотом я. Але нахабна

посмішка мене видала.

Мій жарт вирішили проігнорувати. Фу, такими бути. Хмикнув, продовжуючи гру разом з
усіма. Тридцять хвилин нас не на жарт усіх вимотали й ми вирішили охолодитися
напоями в стінах школи. Якби тут ще алкоголь був, то ціни б цьому закладу не було.
Але, на жаль, єдиний коктейль, який тут могли запропонувати — це молочний. Відстій!

На щастя, дещо дурманило та п’янило мене не гірше за алкоголь. Шарлотта…

«Зловив» дівчину в коридорі. Виник перед нею, даруючи погляд, сповнений бажання:

— Привіт, красуне! — підморгнув. — Ми ж так і не познайомилися… Шарлотта, да? —

усміхнувся щиро. — Я — Маркус!

— А хто сказав, що я хочу знайомитися? — знов королівська династія склала руки на

грудях.

— Думав, що ти ввічлива дівчинка, — нахилився ближче до неї. Шарлотта була вищою

за Даніелу, але все одно майже на голову нижча за мене.

І знов порівнюю її з Дані. Якого дідька?

— Боюся, Маркусе, що ти не розумієш правил… — її очі пробіглися вологою

футболкою на моїх грудях. — З членами династії знайомляться на колінах.

Ще мить і я б заіржав. Серйозно. Якби її очі не заявляли це так прямолінійно, я б

вирішив, що це жарт. Але, очевидно, це був не жарт. Бля, WTF?

— На колінах? — іронічно перепитав.

— Так, цілуючи руку, — вона виставила долоню тильною стороною, чекаючи, що я

стану на коліна.

Бля, пздц, чесно.

— Ми ж не на твоєму острові, Сніжна Королево, і я не твій підданий, — примружив

погляд.
— А думаєш, ти можеш розраховувати на більше? — вона підняла високо свій носик.
Нестерпна ти, Шарлотто. Прям, як я.

— Так, і просто зараз… — заявив самовпевнено. Зелені очі з насиченим золотим

відтінком розгубилися мені у відповідь.

А я взяв і встав на коліна. А що мені втрачати? Я сьогодні вже на них стояв.

Зганьбитися двічі за день по приколу — це взагалі моя стихія. І, звісно, усі відразу
почали перешіптуватися навколо нас.

— Ваша Королівська Високість, мене звуть Маркус… Кру-ус, — акцент зробив на

прізвищі. — Ми — Круси, королі за покликанням, — поцілував її руку.

Стрілки на очах Шарлотти поповзли вгору, і поки вона не встигла видернути руку, я
перевів погляд під її спідничку і випалив:

— Розкішна трояндочка в тебе там, — облизався. Дівчина різко відступила,

притискаючи спідницю до себе. Вона, звісно, у трусиках була, але крихітні стрінги
впилися між пелюсток… даючи мені привід для фантазій. — А ти казала, що на більше
я не зможу розраховувати, — підморгнув.

— ІДІОТ!!! — проричала Сніжна Королева та пішла геть.

Я сміявся, розводячи руками:

— Ваша Високість, але ж ви самі показали кицьку на нашому першому знайомстві!

Я так ржав, що майже сльози з очей текли.

— Я можу одружитися з вами, якщо такі правила на вашому острові!! — крикнув я їй

наостанок, перед тим, як дівчина зачинила двері класу з гуртом.

Усе, у мене істерика. Ох, Шарлотта, нам із тобою буде дуже весело. От побачиш!

Віддихався, ковтаючи сміх, та встав. Розвернувся, шукаючи поглядом своїх чуваків

чи… Дані. Вона була тут. За п’ять кроків від мене. Стояла і якось хмуро розглядала
мене. Здається, дівчина вже давно тут стоїть. Чорт… Тобто… Я не розумію, про що
вона думає й що означає цей погляд. Але вона не перестає дивитися, і я помічаю легке
тремтіння на її віях… воно мені не подобається. Воно мене настільки зачіпає, наче…

… я зробив якесь лайно.

***

Глава 9
Маркус

Я сам йду до Даніели. Щось всередині хоче одержимо дізнатися, що означає цей
погляд. Нутрощі скручує від незнання. Мені треба знати, про що вона думає. Мені
треба знати, що я не зробив якогось лайна. Хоча я, справді, не розумію… чим я міг
образити свою єдинорожку. Але якщо образив, вона має знати, що я на колінах
вимолюватиму прощення. Втретє за сьогодні на коліна, Маркусе? З тобою, чуваче,
щось не так…

— Все добре, Дані? — задаю, як мені здається, найтупіше питання, яке зараз можна
було задати. Нічого ліпшого не вигадав, бо не розумію… ні фіга не розумію. А в грудях
здавлює так, наче розумію. Що то за хрінь така? Хвороба серця?

Вона продовжує на мене так дивитися. Бляха. Смерті моєї хоче? Шоколад у її очах
зараз гіркий… ні краплі вершків там.

— Єдинорожка, я…

— Значить, наша Сніжна Королева сподобалася тобі? — тихо питає Дані та починає
усміхатися. Вимучено, як мені здається.

Я спираюся плечем на стінку.

— Сподобалася… — зізнаюся. — Знаю, що ти скажеш… вона непідступна вежа…

перебірлива стерва…

— Не скажу, — заперечливо хитає головою. Да так активно, наче себе саму запевняє.
— Якщо хтось і зможе розтопити серце Сніжної Королеви, то це ти — Малфой, — на її
щічках з’явилися маленькі ямочки. — І твої жарти. Хоча, можливо, з жартами краще
збавити обороти… — посміялася подруга.

— Нехай кохає мене таким, який я є, — хмикнув.

Було приємно, що Дані підтримала мене.

— То, єдинорожка, у тебе все добре? — нахмурився, бо досі не отримав відповіді.

— Так… — зам’явся мій ангел. — Щось недобре себе почуваю, можливо, температура
піднімається… Я додому піду.

— Я відвезу тебе! — різко випростався.

— Не треба…

— Дані! — гримнув.

— Маркусе… — вона поклала долоню на моє плече. — Все добре. Я з одногрупницею

поїду.

— Окей… — погодився, усе ще хмурячись.

— Ну… гарного тобі дня, — побажала єдинорожка і якось занадто швидко

розвернулася.

Схопив її за руку та притягнув назад до себе. Вона «ойкнула», стукаючись носом об

мої груди.

— Навіть не обіймеш на прощання? — здійняв брови.

Щось з ангелом не так… може дійсно температура.

— Оу… — розгубилася Дані.

І я сам її обійняв. Моя маленька подружка буквально хрустіла в моїх обіймах. Занурив
носа в аромат ванілі. Так пахло зараз її волосся. Пальці самі поповзли, масажуючи їй
голову. Дівчина замурчала, обіймаючи мою талію міцно-міцно.

— Подзвониш, якщо щось знадобиться, — м’яко наказав. — Номер свій скинув в інсті.

Даніела кивнула, відпускаючи мене.

— Біжи, єдинорожка, тепер можна, — підморгнув, розпливаючись в усмішці.

Вона усміхнулася у відповідь. На цей раз із теплом. Так, що я повірив. І в грудях,

нарешті, перестало давити. Наче зробив щось хороше… можливо, навіть, правильне.

У клас я повернувся, коли вчитель уже дав усім нову вправу. Власне, цими ідіотськими
завданнями він мучив нас майже весь урок. Скукота й дурня якась. Хоча не мені
судити, я й акторське — це різні планети. Усі ми знаємо, що я тут заради Шарлотти. Ну
й заради того, щоби батько не колупав мій мозок. Швидше б уже народився «Чужий»,
виріс… і батько колупав мозок їй. Так, не будемо забувати, що це вона… сестра. Omg!

— Що ж, спробуємо розіграти маленьку сценку, — сказав Хоттабич під кінець заняття.

— Потрібна дівчина та хлопець. Шарлотто?

— Звісно, — дівчина погодилася й одразу піднялася.

— Хто хоче…

— Я, — підійнявся, хитро підморгуючи Сніжній Королеві.

— Чудово, — сказав вчитель, але подивився на мене недовірливо. Передав нам

листки з текстом. — Отже, сценка «Перше знайомство»…

— Ох, наставнику, бачили б ви наше перше знайомство… — хмикнув я.

— Замовкни, Маркусе! — прошипіла Шарлотта. Така злюка, ух!

— Містере Крусе, трохи серйозності, будь ласка, — зазначив Хоттабич. — Значить…

героїня сором’язлива, замкнута, наївна… Герой впевнений у собі, трохи нахабний…

— Ви це з п’ятдесяти відтінків узяли? — викрикнув Джо.

Я погикав. Реально ж, з фантазією в цих стінах, здається, не густо. Чи то в Голлівуді в

принципі давно не густо з фантазією.

— Неважливо, — почав втрачати терпіння наш наставник. — Зосередьтеся,

сконцентруйтеся… прочитайте текст…

Я пробігся швидко листком. Лайно собаче якесь, якщо чесно. Зім’яв його й
демонстративно викинув.
— Ви пробачте, але якщо вона сором’язлива, — з посмішкою вказав пальцем на
Шарлотту. Вона стояла в позі стерви, склавши руки на грудях. — А я нахабний… То
варіант тут тільки один…

І я зробив те, що ніколи не робив. Тобто робив, звісно. Але проти волі ніколи. Різко
притягнув Сніжну Королеву до себе та поцілував. Самовпевнено. Нахабно.
Багатообіцяльно. Десь на фоні почав свистіти Джо, а вже через мить Мунсьо
відштовхнула мене та зарядила смачного ляпаса. Шкода, навіть, язика просунути не
дала.

— Сором’язливі так не поводяться, — підморгнув дівчині. — Така собі акторка з тебе,

— підколов її. Це Королеві за ляпаса.

— Ідіоте, тримай свого нахабного язика при собі! — рикнула вона й пішла геть, усім
своїм видом показуючи, що їй терміново треба вимити рота.

Я повернувся до вчителя, потираючи щоку:

— Що скажете, наставнику? Є в мене талант? Щонайменше, мій язик, я вважаю, був

достатньо нахабним!

Хоттабич занадто довго приходив до тями, поки весь клас ржав із мого жарту. Я тут
подумав, а може в коміки піти? А що, здається, це моє. Лол.

Даніела

Вийшовши зі стін школи я пішла додому, прогулюючись. Ніяка одногрупниця не мала

мене підвозити. І температури в мене не було. Просто я була д-у-ж-е злою. І понад усе
дратувало те, що я не розуміла чому. Даніело, ти мене лякаєш, дівчинко…

Ще на тенісному корті я помітила інтерес Маркуса до Шарлотти. Усі помітили, хм. Я

здивувалася, звісно. З одного боку… адже це Шарлотта. Холодна, нахабна, дратівлива
часом. Але красуня, зрозуміло. І талановита, безперечно. З іншого боку — не
здивувалася, адже в цих стінах усі западали на неї. І не тільки хлопці. Тож і Маркус не
виключення…

Але коли побачила їх у коридорі, щось клацнуло в голові… Так сильно, що дихати
важко стало. Як тоді, вісім років тому, коли ми проїжджали повз будинок Маркуса… і я
знала, що ми більше ніколи не побачимося. Тоді так само клацнуло. Бо тоді я втратила
друга…

Що відбувалося зараз, я поняття не мала. Просто… чорт, коли він сказав, що може
одружитися з нею… Він же казав, що завжди буду я, йому не потрібна… ДАНІЕЛА!
Боже, я здається своє ім’я прокричала на всю вулицю. Що зі мною?! Намагаюся
отямитися… Такі дурниці несу…

Він же вже й не пам’ятає, що казав у дитинстві. І взагалі це був жарт… І, урешті, звісно,
колись у нього буде дружина, а в мене чоловік… Чому я так вчепилася в цю фразу?

Я йшла додому, потираючи обличчя. Здається, і справді температура здійнялася чи на

сонці перегрілася, бо як тільки увійшла в дім, впала на ліжко… Щоки горіли, спати
хотілося дико. А засинаючи, у голові я бачила тільки одну картинку… як Маркус
обіймає мене…

Мої очі різко прочинилися, бо барабанні перетинки лопалися від гучного дзвінка.
Телефон! Піді мною. Як він тут опинився? На вулиці вже було темно. Скільки ж я
проспала? Зажмурившись від яскравого світла екрану, я розгледіла ім’я друга — Люк.
Ох, я зараз не в настрої розважатися…

— Ало, Люк, я не…

— Дані, це терміново, — схвильовано зазначив хлопець. Я різко прокинулася, бо

вперше його голос був таким. — Маркус потрапив в аварію!

***

Глава 10
Даніела

У лікарню я їхала в повній тиші. Це був шок… німий та сповнений страху. Я його гнала,
як могла. Але кляті сльози красномовно говорили про те, що гнати негатив мені не
вдається… Люк нічого суттєвого не сказав, крім того, що Маркус без свідомості. Боже…
уперше в житті захотілося молитися. Але, на жаль, жодної молитви я не знала.

Серце нило до нестями. Не може доля бути такою жорстокою… повернути друга й
одразу забрати. Ні, не можна про таке думати… чого я про це думаю? Усе буде
гаразд… отямиться! Точно отямиться. Це ж Маркус… він у дитинстві постійно побитий
ходив, з роздертими колінами, падав із дерев… а ще так, постійно потрапляв в
«аварії» на своїй дитячій машинці на радіоуправлінні… ці спогади змусили мене
усміхнутися крізь сльози. Зашморгала носом, не стримуючи своїх емоцій у таксі.

Він такий у мене. Необережний. Спочатку робить, потім думає. Віддається моменту.
Доводить себе до межі… і всіх навколо теж. Мене доводить… Зараз. Бо так страшно за
нього, що руки тремтять. Не було в моєму житті людини важливішої за Маркуса. Не
рахуючи батьків, звісно. Я не знаю, як це пояснити… дитинство минуло, а зараз ми й
тижня ще разом не провели. Але, я так відчуваю… він моя рідна людина. Частинка
серця й душі. Мені все одно, що довго ця частинка була відсутньою, бо зараз вона
повернулася… вона ідеально встала на своє місце. Душа стала цільною, серце
вільним… Маркус щось зворушує всередині мене. І це відчуття якесь, до біса,
особливе. Я його берегу, я не хочу його відпускати… Мені потрібен мій Маркус.

У лікарню я вбігла з таким шаленим пульсом, що нічого крім дзвону у вухах не чула.
Хлопці зустріли мене на першому поверсі. Я розридалася в обіймах Люка, картаючи
себе за слабкість.

— Дані… — схвильовано звернувся до мене Джо. — Не треба… усе не так погано!

— Що трапилося? Як він? — хрипло запитала, відриваючись мокрою щокою від друга.

— Насправді, Маркус сам винен… — Люк провів долонею по короткому волоссю. Хто б
сумнівався, що сам… — Він вирішив у гонках позмагатися…
— Гонках? Боже…

— Ага, — підтвердив Джо. Ми здіймалися сходами на другий поверх, де була палата

Маркуса. — Це через Шарлотту… — хмуро повідомив він, і я застигла на місці. Як це
через неї? — На вечірці з’явилася ця дурна ідея з гонками. А коли справа дійшла до
приза, то Шарлотта сказала, що поцілує того, хто виграє…

— Вона цим просто позлити Маркуса хотіла, бо він вештався за нею весь вечір.
Відверто діставав, — хмикнув Люк. — Теж мені знайшов, за що боротися…

У мене пальці від цієї інформації німіти почали. Краще б я цього не знала. Краще б я
цього не чула…

— Дані, ти якось зблідла… — констатував Джо.

— Як він зараз? — перевела тему я. І продовжила здійматися сходами.

— До нього не пускають. Лікар сказав, що він отямився, але зараз під оглядом… У
нього багато забіїв та струс мозку, здається… Але не смертельно, Дані, — запевнював
Люк.

Кисень від цих слів, нарешті, почав потрапляти в легені.

— Аварія не дуже серйозною була. Але якби він тверезим сів, то цього б не сталося, я
впевнений, — повідомив Люк.

Хотіла я цього чи ні, але злість починала пробиратися під шкіру. Дратівливість та
нерозуміння… Хотілося наїхати на друзів за те, що дозволили йому сісти за кермо. Але
це було зараз меншим злом, а більшим було те, що він зробив це заради Шарлотти…
Настільки вона йому важлива? Настільки важливий йому цей клятий поцілунок?

Потушити спалахи моєї злості було не суджено, бо біля палати я побачила

винуватицю… Шарлотту. Що вона тут робить?? Я була настільки обуреною, що не
втрималася…

— Якого біса ти тут, Шарлотто? Ти ще не достатньо зробила?!

Дівчина зараз не виглядала собою. Понурена, очі вологі. Але мені пофіг, навіть, якщо
вона відчуває каяття. Начхати, бо вона дратує мене!

— Дані, ти тільки не перегинай… Усе ж, у першу чергу, винен Маркус… — зазначив

Джо.

Хотілося тріснути йому по голові.

— Мені, справді, шкода… — тихий голос Мунсьо звернувся до мене. — Я не думала,

що все так закінчиться… Я, чесно, думала, що він не сяде в автівку… через свій стан.

Хотілося волати, що вона повна дура, якщо так подумала! Але замість цього я спокійно
відповіла:

— Якщо Маркус чогось хоче, він зробить усе, аби це отримати.

Шарлотта задумливо закусила губу. А до нас вийшов лікар. Руки знов затремтіли. На
щастя, друзі мали рацію, усе не так серйозно. Ушкодження і струс мозку — це все
минеться. Хлопець втратив трохи крові, тому слабкий.

— Організм молодий, тож відновиться швидко. Можливо, уже завтра ввечері ми його
відпустимо, — повідомили нам.

Усі видихнули.

— Лікаре, будь ласка, можна його побачити? — відкрила свого рота Шарлотта і я,
чесно, офігіла. — Мені треба вибачитися перед ним…

Вибачитися!!! Їй треба?!

— Мені теж треба його побачити, — рикнула я.

У голові все палало. Мені треба власними очима впевнитися, що з другом усе гаразд.
Обійняти його, поплакати в нього на грудях… а потім придушити власними руками.
Боже… мені це так необхідно. Лише побачити його… та видихнути.

— На жаль, понад одного пацієнта сьогодні дозволити не зможемо, — оголосив лікар.

Знущається? — Тому вирішуйте, хто піде.

Але ми із Шарлоттою, навіть, поглянути одна на одну не встигли, бо з палати вийшла

медсестра. Її слова змусили серце втопитися в розпачі:

— Пробачте, що втручаюся. Але я запитала в містера Круса… він хоче побачити

Шарлотту. Хто з вас Шарлотта?

Світ погас. Жодного вогника на горизонті. Жодної зірки на небі. Лампочка надії
всередині мене перегоріла, бо я зрозуміла, що не тільки хотіла побачити його… мені
було необхідно, аби і він бажав побачити мене.

***

Глава 11
Шарлотта

Виглядав Крус погано. На обличчі порізи від скла, яке тріснуло в його машині при
аварії. Під оком фінгал, який він заробив, врізавшись обличчям об кермо. Навіть, не
пристебнутий був. Кошмар… Досі перед очима картинка того, як його машина не
увійшла в поворот і в’їхала в бетонну стіну. Пощастило тільки в тому, що Маркус уже
гальмував, інакше б…

І все ж виглядало все жахливо. Пом’ятий бампер, розбите скло й людина затиснута між
кермом та сидінням. Хлопці зреагували швидко, а мене таке… відправило в нокаут.
Ніколи не бачила аварію власними очима. У якийсь момент мені здалося, що Маркус
помер… і це були найжахливіші хвилини в моєму житті. Поки Люк не прокричав, що
пульс є. Тоді я видихнула! Тоді я ще не винила себе, але від чогось боялася, що цей
хлопець може загинути… Ніхто не повинен так нерозумно помирати. Ніхто не повинен
помирати в такому молодому віці. Ніхто!

— Сніжна Королево, ти чого зависла біля дверей, наче примару побачила? —

посміхнувся хлопець та махнув перебинтованою рукою, аби сідала на ліжко поруч.

На щастя, це не перелом, усього лише потягнув зв’язки. У мене таке було в дитинстві,
коли я займалася танцями. Це не страшно.

Я підійшла та сіла поруч, як він і попросив.

— Ох, Мунсьо, за такі тихі моменти поруч із Вашою Королівською Величністю… я б ще

раз потрапив в аварію, — хрипло посміявся Маркус.

— Ти нестерпний ідіот, Маркусе, — я закотила очі. — Як ти таке можеш казати…

Цей хлопець дійсно дивує. У нього зовсім відсутній інстинкт самозбереження?

— Зате ти, нарешті, усміхаєшся, — підмітив він. А я й сама не помітила, як на вустах

заграла усмішка… Можливо, уперше за час знайомства з хлопцем.

— Маркусе, я хотіла вибачитися… — почала я.

— Шарлотто, — він зупинив мене, огорнувши мої пальці своєю долоню. — Не треба.

— Але… це через мене ти сів…

— Почнемо з того, що я набухався, — він стиснув мої пальці сильніше, аби не

перебивала. — І причина цьому точно не ти. А те, що в набуханого чувака в голові…
його проблеми. Мене б ніхто не зупинив. Більш того, якби я не вичудив це… вичудив
би щось інше. Ти ж сама кажеш, що я ідіот, — підморгнув хлопець. — Так що не вини
себе, бейба, окі?

— Не називай мене так, — поморщилася. — Жахливо звучить…

— А як до тебе звертатися? — він мило вигнув брови. — Як до Королеви?

— Я не Королева, — покрутила головою, усміхаючись. Він зовсім не знає, як у моїй

сім’ї все влаштовано…

— Для мене — Королева… — спокійно, але так впевнено додав Маркус. І чомусь
уперше він не виглядав ідіотом, хоча дивитися на нього без сліз не можна було… — І в
одному ти маєш рацію, той поцілунок мені дуже був потрібен… Особливо вчора.

Не знаю, що там у нього вчора трапилося. Це не мої справи, лізти не буду. Але все ж
цей хлопець трохи божевільний.

— Називай мене просто Шарлоттою, — хитро відповіла, з’їжджаючи з романтичної

теми.

— Давай так, ти більше не називаєш мене ідіотом, а я не називаю тебе бейбою.

Домовилися? — в очах хлопця була ніжність. Навіть не думала, що він на таке здатний.
— Добре, Маркусе, — усміхнулася. Здається, мені вже час… — Слухай, не знаю чи
маю казати. Та думаю маю… Тут була Даніела.

— Даніела?? — він підірвався різко, але голова запаморочилася й одногрупник влігся

назад на подушки. — Вона ще тут?

— Ні… лікар дозволив лише одній із нас увійти. Ти покликав мене, тому…

— Блять! — вилаявся він. Манери в нього не дуже… — Пробач, просто… я ж не знав,

що Дані тут.

Було видно, що хлопець засмутився. Я зрозуміла по реакції Даніели, що вони доволі

близькі.

— Вона моя подруга з дитинства, — пояснив Маркус. Оу…

— Думаю, вона образилася… — зізналася я. — Але, якщо ви так довго дружите, то

впевнена, що все владнаєте…

Маркус мене наче не чув більше. Пішов у себе. На мить мені стало цікаво, кого б він
обрав, якби знав, що Даніела тут… мене чи її? Насправді, мені все одно. Просто я
звикла бути першою у всьому. Аби трохи підняти йому настрій, я сказала:

— В мене родич у поліції працює. Питання з твоїми водійськими правами та машиною

владнають.

Хоч він і сказав, що я не маю відчувати провину. Але я трохи її відчуваю… тож хочу
чимось допомогти.

— Дякую, Шарлотто.

— Ну, я піду… — піднялася. Його рука вже давно не стискала мою.

Але варто було зробити два кроки, як я почула:

— До речі, я все ж переміг на перегонах. І думаю, що заслуговую на приз…

Ні, усе ж цей Маркус, справді, нестерпний. Рівню його нахабності я дивуватися ніколи
не перестану. Розвернулася, роздивляючись страждальця. Прийшов до тями, знову
посміхається. Засранець.

Не те, щоби я цілую тих, кого мені шкода… Можливо, він дійсно заслужив. Урешті,
ніхто не розбивався заради мене.

— Тільки пам’ятай, Маркусе, що це нічого не змінює, — попередила я.

Підійшла до нього, нахилилася. Дала йому можливість відчути подих на своїх вустах, а
потім використала природну хитрість… та поцілувала його в щоку. Так, на це він
заслужив.

Маркус
Виписали мене через два дні. Увесь цей час Даніела не підіймала слухавку. Хлопці
сказали, що ситуація біля палати, насправді, виглядала кепсько. Фігово! Розумів
наскільки це було образливо для неї… Розумів, що треба миритися якось! І, як у
дитинстві, пачкою хубба бубби вже навряд чи вийде задобрити… Бляха, у мене ж ще й
із фантазією туго!

Радилися ми всім пацанським складом. Тобто я, Люк і Джо. Три ідіоти… власне, ідеї
теж ідіотські. Найадекватніше та найбанальніше, що вдалося нам вигадати — це квіти
та іграшка у формі єдинорожки. Усі дівчата люблять квіти та м’які іграшки. Сподіваюся,
що Дані задобриться… і дасть мені змогу все пояснити!

Була тільки одна проблема — двері вона теж не відкрила. Дідько. Вона ж знає, що я не
здамся? Мені дуже треба помиритися з тобою, Дані… Мене, навіть, безсоння
накрило через наше непорозуміння. Це тому я стою під її вікнами об одинадцятій
вечора. Не можу чекати до завтра…

Точно, вікно! Здійняв очі й побачив, що воно відкрито. Супер! От тільки цей клятий
таунхаус стоїть на височині. На хріна, тут такий фундамент? Може через скелясту
місцевість… Фак! Озирнувся — позаду дерево. У принципі, якщо залізти на нього, а
потім стрибнути у вікно… має вийти!

Знав би, що доведеться дертися на «Говерлу», то б букет менший обрав. Гаразд…

іграшку в зуби, квіти під мишку перебинтованої руки… Вирішено, лізу!

— Ох, єдинорожка… тільки спробуй не пробачити мені.

***

Глава 12
Маркус

Політ видався нормальним. Лол. По деревах останнього разу лазив у глибокому

дитинстві, але уміння не втратив. На щастя, вікно було великим, а рама широкою.
Проникнув всередину, гучно зістрибуючи. Я ж уперше у квартирі Дані, тому куди саме
вліз поняття не маю. Та варто було розвернутися з єдинорогом у зубах, як мене
вирубило…

Я, мабуть, усе ж впав із дерева й потрапив у Рай. А може анестезія не відійшла досі чи
я обкурився чимось, до біса, важким. Я не знаю, під чим треба бути, аби бачити таке…

Даніела сиділа спиною до мене, біля стіни, за компактним фортепіано. Кімната була
невеликою, тому музичний інструмент займав одну четверту приміщення точно. Зверху
на ньому стояв келих із червоним вином та кілька свічок. А сама дівчина… змушувала
мою слину скопичуватися. Якби не іграшка в зубах, то вона б давно потекла… бо
Даніела сиділа в одній білизні. Чорній, мереживній, напівпрозорій. Блять, єдинорожка,
це що за хрінь…

Вона грала практично оголеною… Волосся закріплене на маківці… Я бачу все… WTF?
Я, мабуть, вирішив задихнутися, бо ніс заклало від емоцій, а в роті все ще стирчав
дебільний єдинорог. Просто я нічого сексуальнішого в житті не бачив… Клянуся,
нічого.

Як можна бути такою тендітною, жіночною, чуттєвою? Як можна нічого не робити й так
притягувати? Спокуса буквально іскриться на кінчиках її пальців, що зависли над
клавішами… Почула мене. Звичайно. Треба щось робити, але я в прострації…

Зі стану солодкої коми мене вивів погляд дівчини. Вона різко повернула голову до
мене. Спочатку в очах спалахнув страх, мабуть, вона не була впевнена, що це я. Але
вже через мить дівчина розслабилася. Усього на секундочку, аби нахмуритися після,
схвильовано розглядаючи мене…

Від неочікуваності (у прострації все неочікуваність) я впустив єдинорога з рота, але

вчасно спіймав. Дані прослідкувала за моїми недолугими жестами. Вирівнявся,
впускаючи кисень у ніс. Чому постійно здається, що ця маленька Даніела Дельгадо
смерті моєї хоче? Бо здохну, якщо… Якщо що? Якщо що, Маркусе?!

Я не знаю, що має відбуватися в ситуації, коли ти вліз у вікно до подруги, яка

ображається на тебе… коли застукав її напівоголеною… Не знаю, що має відбуватися,
але точно не те, що зробила єдинорожка. Вона мовчки повернула голову назад та
продовжила грати. Просто продовжила займатися своєю справою. Це ігнор, Малфою.
Дідько. Ще й мозок одразу потрапив у полон музикальної чуттєвості. Я взагалі від
класики далекий. Це ж класика? Сумніваюся… бо пробирає до кісток! Здається, що в
кожному органі пухлина, настільки скручують нутрощі… Чи це все ж через Даніелу?
Fuck, чому вона мовчить?!

Ну, звісно, я маю почати… І не витріщатися. Не маю витріщатися на округлі половинки,

майже неприкриті мереживом. Не повинен, бляха, Маркусе! Прикрив очі, рахуючи
єдинорогів. На десятому здався…

— Даніело… — звернувся тихо, але було чутно крізь музику.

Мовчить. Навіть не розуміє, наскільки її ігнор катує мене. Ігнор і її вигляд… Вона не
хоче вдягнутися? Ні, нехай не вдягається… Сука, я дурію.

— Я прийшов вибачитися… — продовжую я, намагаючись зібрати думки докупи.

Але це складно, бо на мізки щось давить. Можливо, справа в тьмяному світлі. А,

можливо, у тому, що почуваюся я кепсько. Не пам’ятаю, щоби колись Дані мене
ігнорувала. Вона й не кричала ніколи, але завжди казала, як є… а ще руки в боки
ставила. Але не мовчала…

Поклав квіти та іграшку на столик поруч. Помітив, що погляд дівчини ковзнув по

великому букету. І я знаю чому, бо це ромашки. Її улюблені, вона сама так написала в
Інстаграмі. І дістати їх в Америці складніше, ніж здається. Ми ж не в Україні все ж. Але
я радий, що дістав їх! Радий, що влучив у ціль… у серце Дельгадо.

— Я знаю, що ти ображаєшся, — не буду здаватися. — Але вийшла помилка. Я не

знав, що ти в лікарні. Я думав, що тільки хлопці та Шарлотта там… — пояснив я.

Плечі єдинорожки смикнулися схвильовано, але вона швидко взяла себе до рук.
Маленька зараза… Моя зараза. Не хоче так швидко пробачати. Мабуть, заслужив.
Хоча, чесно, Даніела — єдина, з ким я не аналізую… винен я чи ні. Мені достатньо її
погляду чи цього клятого мовчання, аби прийняти свою участь.
Ця дівчина — єдина, хто може мене стратити. І я, навіть, не запитаю за що. Не
знаю, довірою це зветься, чи як… просто знаю, що Дані не гратиме зі мною. Якщо їй
боляче, то це серйозно…

Всередині щось перегорає від напруження. Мабуть, це нерви. Я йду до неї, аби
достукатися до подруги. Аби їй полегшало, і мені заодно… Мені так одержимо це
потрібно, що я роблю те, що ймовірно не маю робити. Всідаюся позаду неї, спритно
підсаджую її вперед. Табурет невеликий, тому дівчина з’їжджає на самий краєчок, але
я тримаю її за талію. Ймовірно не маю цього робити. Єдинорожка збивається в
композиції. Здивовано дихає. Удає, що спокійна, але її шкіра вібрує під моїми
пальцями. Якого біса, я обіймаю свою напівоголену подругу? Але пальці Дані знов
торкаються клавіш, і я згадую, чому…

— Дельгадо, — різкіше звертаюся до неї, обдаючи вухо гарячим диханням. — Я знаю,

яке питання мучить тебе… Ти хочеш знати, кого б я обрав, знаючи, що ти приїхала?

Звісно, знов мовчить. Мені здається, що швидше сироти на її шкірі почнуть

розмовляти, ніж ця дівчина… Усе міцніше затягує мотузку на моїй шиї.

— Тож знай, маленька Дельгадо, що я б… обрав тебе, — останні слова я прошепотів

їй. Не розібратися чому, але це зізнання здалося мені інтимним… Можливо, проблема
в тому, що я обіймаю оголене тіло… дуже спокусливе і…

Я витріщаюся зверху на маленькі груди, обережно заховані в гарному бюстгальтері. Ні,

ні хріна вони не заховані… він же напівпрозорий, мать його! Ймовірно, що я не маю
цього робити. Але чим далі дивлюся, тим частіше забуваю про це… Я б багато, чого
зараз забув…

Даніела не витримала, стиснула тоненькими пальчиками кришку фортепіано. Ми

залишилися в повній тиші. Тільки її серце стукає голосно. Чи це моє… Неважливо, бо в
цьому стукоті я розчиняюся.

— Пробач, Дані… я розумію, що ти хвилювалася. Але я не знав… Зі мною тепер

важче, єдинорожка, — зізнаюся я. — Я став нестерпнішим і ще більшим ідіотом, сама
бачиш… Мені дуже шкода.

І я знов роблю те, що ймовірно робити не маю. Цілую її в плече. Торкаюся її ніжної
шкіри та насолоджуюся вібраціями, що покликані моїми діями. Це, до біса, приємно.
Занадто. І надто пізно я задумуюся над тим, чи роблять так друзі? Але розумію, що не
хочу знати відповіді.

— Ти так близько… — видихає Даніела.

Заговорила, господи. Усміхаюся, як дебіл, бо неймовірно щасливий. Пробачила.

Відчуваю, що пробачила.

— Ти теж, Дані… — усе ще торкаюся її плеча вустами. Здається, підвис. Хоча ні,
насправді, цілую її вже втретє… Наче більше ніде не дозволено. І я буду цілувати тут…
Бо якщо перестану, то… Бляха, що це за срань?

— Кру-ус… — моє прізвище занадто ніжно та схвильовано лунає з її вуст. Мені

подобається, що це звучить, як молитва… І ще ніколи молитви не були такими
згубними. Такими гріховними та вабливими.
— Дельгадо… — труся щокою об її плече, ковзаючи долонями по тонкій талії.

Насолоджуюся всім, що відбувається. Нашим примиренням, її голосом, її диханням…

сиротами на її тілі та тим, що мені дозволено… Знати б ще, хто саме побудував ці
кляті бар’єри. Мда, вони вже клятими стали. Не питайте. Стали, бляха, і все. Поперек
горла. Уплив я… і Даніелу із собою забрав.

Дівчина притискається до мене ще ближче і я більше не можу приховувати свій стояк.

Та його з космосу видно. І вона відчуває його, накриваючи мої руки своїми долонями.
Не зупиняє, рухається зі мною. Чому це так дурманить?

Впираюся носом у її шию і з усіх сил стримую стогін. Ваніль моя. Не надихатися й не
наїстися. Треба маленькими дозами на все життя. Будь ласка. Вона настільки
спокуслива, що впевнений… ваніль крутіша за кокс. Вона… затягує з першої спроби. І
навіть гірше… Ти ще не спробував, а вже наркоман.

Я не бачу, але знаю, що мій член впирається в її сіднички. Це, мабуть, сон. А уві сні
можна все… Я про нього нікому не розповім. Збережу. Тільки для себе. Таке маю
бачити тільки я. Усе це… моє.

— Що ж ти коїш, єдинорожка? — вимучено питаю. Хоча знаю, що це я кою, а вона

дозволяє…

Знов цілую її. Тепер у шию. Я не знаю, чи дозволяли мені. Я, здається, перейшов якусь
межу… Чому це так кайфово?

— Думаю, мені варто вдягтися… — шепоче крихітка, але вставати не поспішає. Наче б
я її відпустив. Я ж наркоман. Вона — моя ваніль. Нам хана.

Відриваюся від звабливої шкіри та тихо кажу:

— Не треба… Я б хотів… — неможливо сформулювати щось адекватне, коли ти не

знаєш, чого хочеш. Чи не хочеш цього знати. — Продовжити дивитися… як друг, —
останнє слово настільки дебільно звучить, що впевнений, Даніела пошле мене куди
подалі.

Але Дельгадо така Дельгадо, виявляється. Вона бере келих вина, роблячи ковток, а
потім ймовірно вона каже те, що немає казати. І через це бар’єри рушаться занадто
швидко. Це в один момент змінює все. Дівчина повертає голову до мене і її губи
опиняються в сантиметрі від моїх. Природно пухкенькі. Вологі від вина. Зім’ятість, яку я
так і не відчув… Ваніль, що ще не спробував… Спокуса, що змушує забутися.

— Будеш просто дивитися?

***

Глава 13
Маркус
Я дивлюся на ці звабливі губи. Слухаю рівне дихання. Розглядаю вогники свічок крізь її
довгі вії. І намагаюся вгамувати всі свої відчуття, що загострилися до межі після цих
слів. Вона одним реченням вклала мені до рота подвійну порцію амфетаміну. Фак,
єдинорожка… Я ж з’їм тебе. Я ж завжди мріяв з’їсти тебе…

— Я хочу все, що ти мені дозволиш, — видихаю я. Подих проходиться її вустами і вони

починають тремтіти.

— А я хочу все, що ти забажаєш… — шепоче маленька звабниця у відповідь.

Бляха, Дані… Чому мозок крутиться на триста шістдесят градусів проти годинникової
стрілки зі швидкістю сто кілометрів на годину?! Я такого дурдома ніколи не відчував…

У пам’яті знов спалахують ті рідкі поцілунки, які дарувала мені маленька Дельгадо. Як
сором’язливо вона цілувала мою щоку, і я завжди бажав, щоби вона це робила… Потім
подружка втікала, а я біг за нею… вона хотіла, щоби я біг за нею. І вона дозволяла
повертати себе кожного разу… То що виходить, єдинорожка, ми в цю гру давно
граємо?

Ця клята філософія скручує мої мізки тільки сильніше, бо я ні хріна не філософ. І не

психолог, і не романтик… Я зараз взагалі не знаю, хто я… не знаю, хто я для неї.

Бляха.

Різко встаю. Можливо, уперше в житті я спочатку хочу подумати, перш ніж зробити. Не
накоїти дурниць. Тільки не з Даніелою. Залишаю дівчину трохи розгубленою. Йду на
балкон, аби покурити… отямитися від цукрової коми.

Запалюю цигарку та впираюся руками в стінку. Курю швидко, намагаючись

заглушити… фіг його знає що. Бажання, совість, правила, нерозуміння… Готуйте
гамівну сорочку, бо я не жартую про божевілля! Краще б дочекався завтра…
помирився з нею завтра. Одягненою, наприклад. Ні, я б не хотів такого пропустити… Я
б, сука, не хотів!

Закурив другу цигарку. Потер скроні. Що значить, чи буду я просто дивитися??? Що

значить, що вона хоче все, що я побажаю??? Вона здуріла!!! Не помітив, як заричав,
наче поранений звір. І таке дурне відчуття, наче я раню сам себе… без діянням.

Звісно, я хочу. Її хочу. Усе, що з нею пов’язано хочу. WTF, я реально собі в цьому
зізнався? Погані справи… Ця клята зім’ятість на губах не дає мені спокою. Цей клятий
запах усюди — під шкірою в мене. Це ангельське тіло в диявольському «костюмчику»
просто катування для члена. І кожне її слово… звучить так, наче цей торт тільки для
мене. А він, бляха, для мене!

— Маркусе… — ніжний голос з’явився поруч, аби назавжди вибити грунт у мене з-під
ніг. І я просто нагадаю, що мотузка на шиї вже затягнута. —… знаєш, я все розумію. Я
тебе пробачила, зрозуміла, що так сталося випадково. Але, якби й ні… тепер я
розумію, що вона тобі дуже подобається. А, коли хтось подобається, ми прагнемо
використати будь-які шанси до зближення.

Я повертаюся до Даніели. Про що це вона? Про Шарлотту? Я ж сказав, щоб обрав її…
Якого хріна, єдинорожка?

Даніела забирає цигарку в мене з рук та затягується сама. Здивований.

— Думав, що ти не палиш.

— Ні, просто вечір напружений… — слабо усміхнулася дівчина.

Не те слово.

— І ще хотіла сказати, що не вважаю тебе ідіотом, Маркусе, — вона віддала мені

цигарку. — Тільки, якщо в якості жарту. Насправді ж ти зовсім не дурень… І понад усе
я боюся втратити тебе.

Цими словами вона знімає мотузку з моєї шиї, але в прірву я все одно падаю. Тому що
ця Дельгадо досі стоїть в одній білизні. Я взагалі дивуюся, що чую її, бо дурман
безповоротно оселяється всередині мене.

Я крім неї нічого не бачу. Інших імен не існує. Інших облич не існує. Та пішло воно все!
Мені просто треба спробувати… Бо я здохну, якщо не спробую! Тепер я це зрозумів…

Викидаю цигарку, долаю пів кроку, що розділяє нас, та роблю те, чому немає
виправдань. Цілую її. Не в щоку, сука. Не в плече. Не в шию. Я, блять, цілую її губи.
Притягую обличчя Даніели до себе й жадібно впиваюся. Вона м’яко розпливається піді
мною, обхоплюючи тендітними руками за талію.

Я відчуваю її. Зім’ятість. Наче лінії життя на її губах. А я одержимо шукаю себе в них.
Хочу знати, що викарбуваний на лінії долі Даніели. Бо, якщо це не так… здається, я
викарбую себе сам. Впишу своє ім’я й поставлю знак оклику, аби вона, як і я… більше
нікого не бачила. Нікого не хотіла. Нікого не цілувала.

Я ковтаю її смак. Ще ніколи хубба бубба не була такою порочною. Це перевипуск для
дорослих? П’янкий смак дитинства та перетнутої межі. І, уперше в житті, начхати, що
там за наклейка всередині. Мені потрібен лише цей смак…

Я а*уєваю. Від її збитого дихання. Від її м’яких та піддатливих рухів. Від того, як
стискає вона кігтиками м’язи моєї спини. Від того, що ми робимо, урешті, я а*уєваю
найбільше. Хтось має щось зробити, бо я не хочу зупинятися… Але ми тут тільки
вдвох.

До біса все! Адже вона теж не хоче зупинятися… Твоє «дозволяю» таке згубне для
нас, моя маленька.

Підхоплюю за сіднички красуню та несу всередину. Її руки обвивають мою шию, а

кігтики проникають у волосся. Видихаю хрипло їй у рота. Округлі половинки так
ідеально лежать у моїх долонях, що здоровий глузд перетирається в порошок.
Звичайно, ванільний.

Опускаю Даніелу просто на фортепіано. Здається, це була моя еротична фантазія. Я й

сам не знав. Кришка не була закритою, тому нас оглушив протяжний звук, але навіть
він був, до біса, мелодійним та чуттєвим.

— Ти неймовірно граєш, маленька, — шепочу, злизуючи ваніль із її вуст. — Навіть

сідничками… — посміхаюся та цілую її усмішку. — А знаєш, на чому ще ти добре
граєш, Даніело? — відриваюся, серйозно роздивляючись наймиліше обличчя у світі.

— Ні… — крутить головою та закушує губу. Не роби так, Дельгадо, omg…

— На моїй витримці, — хмикаю, ведучи пальцем по її ключицях, що випирають. Щоки
дівчини трохи рожевіють. Пізно, звабнице, занадто пізно…

Знімаю келих із фортепіано та допиваю вино, жадібно розглядаючи дівчину. Вона

відкидає спину на музичний інструмент, а я проникаю між її ніжок. Вони одразу
обхоплюють мене, я й сама стискаю талію Дельгадо. Ми приречені, бо ніхто нікого не
хоче відпускати… от же ж попандос!

Вуста торкаються її шиї, а язик злизує невидимі вершки. Замість матюків виривається
стогін, схожий на рик… Він накриває хриплі звуки, що лунають із Даніели. Суміш наших
голосів проникає в незв’язні звуки фортепіано… і я розумію, що так звучить голод.
Здається, що я ніколи його не відчував так сильно, як сьогодні, бо ще ніколи я так не
бажав. І це хвилює найбільше…

Стягую футболку та кидаюся на єдинорожку, яку тепер складно так називати. Досі,
здається, що скоро вона мене відштовхне, але вона дозволяє… приймає кожен
поцілунок із моїх вуст, що сиплються її шиєю, плечима… проникаю язиком під
мереживо й бачу, як еротично закочуються її очі. У погляді Дельгадо заварилося какао.
Воно тепле, м’яке… і палюче. Хочеться обпектися, аби відчути всі грані…

— Ти чому така спокуслива, єдинорожка? — вимучено питаю, знов підхоплюючи її на

руки.

— Мені завжди хотілося подобатися тобі, Маркусе… — зізнається дівчина.

— Ти завжди мені подобалася, — відповідаю я, падаючи на її велике біле ліжко. І я не

знаю, як друг чи людина, чи як дівчина… Просто подобалася.

Красуня нависає наді мною. Я обхоплюю її сіднички та погладжую їх. Я не знав, що

бути ніжним — це так приємно. Усе життя хотів піклуватися про Дані, але не знав, що
так…

— Я боюся тебе втратити, Маркусе, — знов повторює. У какао хтось поклав краплю
солі. Хто це? Я його роздеру!

Хочеться запитати, як кого вона боїться мене втратити. Але відповідь мені не
важлива, бо не втратить. Що, якщо я будь-ким можу бути для неї?

— Мені зірвало дах, ванілька…

— Ванілька? — зім’ятість на губах розтягується в усмішці. М-м-м. Не стримуюся і веду

пальцем по них.

— Так, ти дуже солодка, — мну пальцями м’яко її талію. — Дані… — намагаюся

позбутися туману в очах та подивитися на неї серйозно. — Чого ти зараз хочеш?
Продовжити, або чогось іншого? Бо я з тобою хочу будь-що… — неймовірних зусиль
мені доводиться докласти, аби сказати це. Але я чітко розумію, чого боїться дівчина…
усе ж, справді, не зовсім ідіот.

Даніела боїться втратити друга і, можливо, я теж боюся цього… Це шлях, на якому ми
ще не були. Не знаємо, що чекає попереду. Боїмося незвіданості. Боїмося втратити
найдорожче… І поки ми на перехресті, ми ще можемо обирати.
Дурман, туман, бажання. Зім’ятість, ванільність, наркотичність. Урешті,
парадоксальність.

Або дружба.

Який шлях оберемо ми?

***

Глава 14
Маркус

— Я б хотіла, аби ти залишився зі мною… — шепоче дівчина, поглинаючи своїм

ангельським поглядом.

— У твоєму ліжку? — хрипло видихаю.

— Так… — сором’язливо відповідає красуня.

Ну, як їй це вдається? Відверта спокуса — це не про Даніелу… у неї вона якась

таємнича. Залишся… каже вона. Ніяких уточнень… і через це фантазія
розмальовується яскравими барвами. Я ж можу й неправильно зрозуміти,
єдинорожка… Я, можливо, навіть хочу… неправильно зрозуміти.

Звернути на перехресті… за нас двох. Урешті, за кермом я.

— Я би хотіла сьогодні заснути у твоїх обіймах, — м’яко усміхається Дані.

І я гальмую в останню мить, бо дорогу перекрили. Якого… suka… Не Даніела, звісно. А

очікування… і, мать його, реальність. Я все зрозумів. Вона не каже, щоби я
продовжив… Вона хоче, аби ми заснули разом. І хоча це теж явно не в рамках
дружби… але це все ж ближче до дружби, ніж до… ніж до чого, Маркусе? Ти, навіть, не
знаєш до чого! А кажеш про якісь очікування… Йолоп. Серйозно був готовий трахнути
Даніелу? А далі що? Бляха, тільки зараз протверезів…

— Заснеш, єдинорожка, — кажу м’яко, ховаючи від дівчини усю ту маячню зі своєї
голови.

Перевертаю подругу на бік та обіймаю. Як вона і просила. Притискаю тендітне тіло до

своїх оголених грудей. І це приємно. Її подих зігріває шкіру… і якимось чином
добирається до серця. Добре з Дані. І завжди так було. Я б і сам не зміг піти…

— Я завжди буду твоїм другом, маленька, щоби не трапилося, — я кажу це, бо це

правда.

Даніела не хоче втратити свого друга, а я не хочу втратити свою подругу. Вона має
рацію, наша зустріч після стількох років — це щасливий збіг обставин. Але такий
необхідний. Зараз наші шляхи не мають розходитися. На перехресті ми звернемо
вдвох. Туди, куди їхали із самого початку. До дружби.
— Я знаю, Маркусе, — шепоче вона, торкаючись вустами до моїх грудей. — Ти —
найкращий…

Блять. Я видавлюю педаль газу на максимум, аби їхати швидше… адже кожної
секунди занадто велика спокуса повернути назад. І ця спокуса зараз у моїх обіймах.

— Як і ти, Даніело, — зізнаюся.

Цілую її чоло. І розумію, що це відбувається абсолютно безвольно. Блять, ми

пристібаємо ремені безпеки… бо десь у глибині душі я розумію, що якщо ми не
звернемо назад… розіб’ємося на смерть.

Так солодко я ще ніколи не спав. Здавалося, що в моїх обіймах знаходиться маленький

пухнастий клубочок. Дівчина усю ніч ховала ніс на моїх грудях, як кошеня перед
похолоданням. Така мила. За ніч руки мали заніміти, але цього не сталося, бо я все
одно не планував випускати єдинорожку з обіймів. Її прохання — закон для мене.

Даніела почала мружити погляд, трохи здивовано та сором’язливо мене розглядаючи.

Вечір видався дивним, сам не знаю, що казати і як поводитися.

— Ти давно не спиш?

— Тільки прокинувся, — відповів. — Добрий ранок, — усміхнувся, аби розслабити

подружку.

Я не з тих людей, хто про щось жалкує. Мабуть, Дані — єдина, з ким я занадто часто
відчуваю свою провину. Здається, що я постійно роблю помилки з нею. Але не в цей
раз… Знаю, що це було неправильно, але все одно не жалкую. Головне, щоби це не
напружувало її.

— Добрий… — сказала єдинорожка, ховаючи погляд.

Вона всілася, прикриваючись ковдрою. Хмикнув про себе. Прикривається… трохи

запізно. Розвалився, розглядаючи її сплутане волосся. Вона наче відчула мій погляд і
запустила пальці у волосся. Нервує, бачу це по тремтінню.

Сів поруч, готуючись до промови, у яких я точно не майстер:

— Дані…

— Пробач, Маркусе, — захитала головою подруга, перериваючи мене. — Щось пішло

не так учора…

— Є трохи… але, Дані…

— Я не мала так поводитися, — знов перебила, зім’явши ковдру пальцями.

— Це ж я до тебе увірвався…

— Але я не поводилася… пристойно… — договорити не дасть. Така занепокоєна, що

нічого не чує. — Це через вино, мабуть…

— Єдинорожка! — я накрив її пальці своїми долонями. — Досить корити себе. Ми…

піддалися, — пояснив я. — Думаю, це нормально. Адже ми молоді… і привабливі, —
посміхнувся. Подіяло, подруга теж усміхнулася. — Іноді треба спробувати, аби
зрозуміти…

Не знав, як правильно сформулювати. Зрозуміти що? Що ми не підходимо один

одному? Що хочемо дружити, а не…? Що… бляха, я не знаю. Бо не було ні огиди, ні
розуміння ніякого не було… Якщо на чистоту казати, то якби Даніела не зупинилася…
то ми б зараз мчали зовсім іншою дорогою. Але… Маркусе, отямся! Яке але? Усе
правильно вона зробила…

— Ми не можемо втратити один одного через… фізичний потяг, — сама підсумувала

дівчина.

— Знаю, — кивнув. — Ми вчасно зупинилися, тому… просто забудемо, так? —

запропонував. — Не будемо хвилюватися через це…

— Не будемо… — погодилася Даніела, але подивилася на мене такими очима, що

було очевидно… хвилюватися вона буде. Сподіваюся, що хоча б недовго.

Піднявся, натягуючи футболку. Дані закуталася в ковдру та теж встала.

— Поснідаємо? — запитала вона.

— Треба заїхати додому перед заняттями, — пояснив я. Звучало тупо, адже подруга
прекрасно знала, що заняття мене цікавлять найменше. Просто я не хотів давити на
неї своєю присутністю.

— Добре…

Дівчина пішла проводжати мене до дверей. Ховала погляд так, наче щось вкрала в
мене. І, хто знає, можливо, це спокій…

— Єдинорожка, я тебе про єдине благаю… не парься, окей? — нахмурив брови. — Ми

не перші друзі у світі, з якими це трапилося. Впевнений, що це вперше і востаннє… ми
тепер ем-м… скажімо, більш досвідчені в подібному й не допустимо того, щоби це
повторилося…

Звучало зім’ято, але сподіваюся, що вона зрозуміла. Дані лише кивнула, але нарешті
подивилася мені в очі. Молочний шоколад повернувся. М’який, плавиться… Не знаю
від чого, але це підкупає.

— Побачимося на заняттях, маленька, — кажу тихо, проводячи пальцями по її

волоссю. Оце «маленька», здається, тепер прилипло. Раніше я так подругу не називав.
Ми ж майже одного віку… але відтепер у цьому звернені наче було якесь інше
значення… ніжне та чуттєве.

— Побачимося… — шепочуть її губи, які за ранок вона встигла покусати. Чи це я

вчора? Бля… Думати про це пекельно.

Наближаюся до дівчини, знов відчуваючи кляті вібрації. Цілую щоку, чіпаючи куточок її
губ. Ой, бляха, Маркусе… не зрозуміло, чому цілую… нащо зачіпаю губи… Але
торкаючись її шкіри, пропадаю.

Кажу одне, а роблю інше. Дебіл. Через свій останній фокус залишив я подругу
розгубленою. Я й сам пішов у дурному стані. Здавалося, що розгардіяш у голові став
тільки більшим. Щось точно було не так, що саме… не суджено зрозуміти такому, як я.
Повний профан я в подібному.

Цього дня на заняття я так і не поїхав. Увесь день настрій був паскудним. Місця собі не
знаходив. Намагався грати на плейстейшен, але швидко набридло. Відкрив банку
пива, але вже на половині відставив. Тупо клацав кабельне, очікуючи вечора, аби піти
на вечірку. Там я розслабляюся… Лол, звісно. Думав, що це Дані буде напружуватися,
а напружуюся сам. Браво, Маркусе!

Ближче до вечора в інсті прийшло повідомлення. Коли побачив, що це Шарлотта,

здивувався.

«Привіт. Як себе почуваєш?»

Усміхнувся. Невже лід рушив?

«Все круто, Сніжно Королево ;) Як ти?»

Відповідь прийшла тільки через пів години.

«Збираюся на вечірку. Зустрінемося там?»

Нічого собі. У мене очі на лоба полізли. Зустрітися хоче? Здивувала знов. Хоча
зрозуміло чому, досі відчуває свою провину… Ці дівчата надто вразливі. Хоча,
Маркусе, чия би корова мичала. Ти й сам кислий, як лимон. До речі, повідомлення
прийшло поверх фотографії Даніели, яку я розглядав у її профілі. Завис на молочному
шоколаді в очах, перш ніж відповісти Шарлотті…

Здається, здурів остаточно. Адже треба б використати цей шанс. От тільки щось
реально паскудно… Не пам’ятаю, коли це мені не хотілося на вечірку йти. Що це,
депресія? Чи ще якийсь модний психологічний термін? От тільки вперше впоратися із
собою не міг. У мене є перевірений метод, коли тошно… набухатися, обкуритися,
забутися. Сьогодні всього цього не хочеться. І чому, бляха?

«Не сьогодні, сонце. До завтра»

Додав до повідомлення поцілуночок, аби задобрити королівську династію. Оскільки

Мунсьо нічого не відповіла, їй мій поцілуночок до сраки. Що ж…

Спав цієї ночі я добре, але не настільки, як минулої. Значення цьому намагався не
надавати. Але те, що дорогою до школи влупив плитку молочного шоколаду… мене
насторожило. Я мав рацію щодо Дельгадо… це наркоманія. Цікаво, чи довго я
протримаюся на шоколадках?

Та дати собі відповіді я не встиг, бо увійшовши до стін школи мистецтв одразу побачив
Шарлотту. Здається, вона збиралася пройти повз. Але я сам поздоровався з нею:

— Привіт, красуне!

— Привіт, ідіоте! — сухо відповіла вона, крокуючи далі.

Не зрозумів. Схопив дівчину за руку та різко потягнув до себе. Її плаття закрутилося

хвилею навколо сексуальної фігурки, а хвіст на голові підстрибнув. Вона вдарилася об
мої груди.
— З якого дідька, Мунсьо, ти знову кличеш мене ідіотом?! — нахмурився я.

Шарлотта включила погляд стерво та прошипіла зарозуміло біля моїх губ:

— Бо тільки ідіот, Маркусе, відмовиться від зустрічі зі мною.

***

Глава 15
Даніела

Ніколи не думала, що думки можуть бути такими важкими, а серце таким пустим.
Відсутність Маркуса після всього, що сталося… спустошувала мене. Учора він не
прийшов на заняття. Я б не здивувалася, але не полишало відчуття, що це через мене.
Він не хоче мене бачити? Тому відмовився від сніданку? Це жахливо, якщо це так…

Що ж я накоїла? Як допустила це… І в який саме момент зробила помилку? Коли

допустила близькість між нами чи коли зробила крок назад? От тільки десь у глибині
душі це не був крок назад… Боже, я так заплуталася.

Запах цигарок, що курить Маркус, досі на подушках. Ще ніколи нікотин не був таким
привабливим. Діяло на мене, як дурман. І досі діє… так сильно, що я не можу змусити
себе замінити постіль. Нюхаю, як дурепа… із закритими очима. Що я роблю?

Наша близькість із другом з одного боку… стоїть туманом у голові, а з іншого — я

пам’ятаю все в деталях. Я була такою розчарованою, що зовсім бачити його не хотіла.
Але він прийшов… і попри все, отримав те, що бажав. Це ж треба… вліз у вікно! Ця
думка змусила мене усміхатися. Усе ще із закритими очима. Ніколи не забуду, як він
тримав єдинорога в зубах та мої улюблені ромашки під мишкою. Такий милий! Тепер
єдинорог спить зі мною, а квіти прикрашають фортепіано. Чорт, піано…

Краще не пригадувати, Даніело, краще не пригадувати. Але, звісно, думки вже

закрутилися… навколо нашого маленького зриву. Такого солодкого та хвилюючого.
Звісно, я не знала, що він прийде, тому вигляд у мене був… розкутий. Я люблю гарну
білизну, люблю естетику… це надихає. У такому стані мене можна часто застати. Так
ми і втрапили в халепу…

Мабуть, усе із самого початку вийшло з-під контролю… Треба було вдягтися. Просто
вислухати його, пробачити… і все. Боже, Дані, друзі такого не роблять. Вони дивляться
фільми, жують поп-корн, жартують… Таке вони роблять! Але він цілував моє плече…

Навіть зараз покриваюся сиротами. Ніс буквально провалюється в подушку, вдихаючи

залишки його присутності. Плече тремтить від спогадів. Досі пам’ятаю це відчуття, коли
ти в його обіймах. Наче це моє місце. Він окутує теплом і захищає. Він дарує спокій та
одночасно розбурхує мене на клітинному рівні. Чому саме Маркус?? Бооожеее…

Відповіді в моїй голові немає. Єдинорог теж мовчить. І навколо така тиша, що хоч із
серцем розмовляй. Але мені так страшно з ним розмовляти… страшно дізнатися
правду. Страшно, що через цю правду я можу втратити друга…
… з яким цілувалася. Оу ноу. Дельгадо, це сон. Це, може, марево. Це, на худий кінець,
твоя фантазія… Але не реальність. Бо як це може бути реальністю?? Він так
вимогливо захоплював мій язик. Я б не назвала це французьким поцілунком, бо
французький поцілунок — це танець, а те, що було між нами… це крах. Не знаю звідки
в дев’ятнадцятирічного хлопця ця владність. Можливо, з генами передалася. Але
поруч із ним я маленьке кошеня. Дуже слухняне… і я не знаю, чому я так одержимо
хочу слухатися. Чому мені так до нестями хочеться відчувати його захоплення? Знаю
тільки, що кожний його комплімент тепер відлунням звучить у свідомості. Як таке
можна забути?

А він хоче, аби забули… У куточках очей почали накопичуватися натяки на сльози.
Тому очі відкривати я не буду. Я ж не можу плакати через Маркуса… Не можу плакати
через те, чого взагалі бути не повинно було…

Коли він дав мені вибір, здається, усе вийшло з-під контролю вдруге. Бо я не хотіла,
щоби цей вибір мені давали. Я приймала його ніжність та пристрасть — і це було моїм
вибором. Знаю, що він усе одно зробив правильно… Він мав запитати, адже між нами
все складніше. Ми — друзі. І, здається, дружба ще ніколи не була такою складною.

Але що я мала йому відповісти? Я не настільки смілива… Тому схитрила, прохаючи

залишитися. Думала, що наступний крок зробить він… І він зробив… крок назад. І я
навіть винити його не можу, адже він запитав, чи хочу я продовження. І замість того,
щоби дати йому чітку відповідь… Замість того, щоби крокувати запропонованою
дорогою, я обрала стежку, що й на мапі немає. І куди вона мене завела?

Чорт би побрав тебе, Дельгадо!

А я справді хотіла продовження?? Зітхнула так хворобливо, що в горлі дерти почало. Я

себе не розумію. Ні в момент нашого зриву, ні в момент прийняття рішення, ні того
ранку, коли я сказала, що наш фізичний потяг не має все зіпсувати… Дурна Дельгадо,
інакше не скажеш. Ні, я справді так вважаю. Я справді не можу втратити свого друга.
Не відмовляюся від своїх слів. Просто… Маркус зачепив щось, до біса, важливе
всередині.

Він точно не знає нотної грамоти, але… це не заважає йому грати мою улюблену
мелодію. А вона тепер стала улюбленою.

Маркус погодився зі мною, а я погодилася з ним. Просто забудемо… Ми піддалися.

Помилилися. Так буває, сказав він. А потім поцілував у щоку… Заплутав усе ще
більше! Здавалося, що наше рішення занадто хитке, а наші обіцянки занадто
самовпевнені… Чи може мені так хочеться, аби так було?

Знаю, що я маю собі зізнатися. Наприклад, у тому, що мені подобається Маркус не

тільки, як друг… Ти готова, Дельгадо? На раз, два… Ні, не можу! Маєш… маєш,
Даніело! Раз, два… Подобається! Так, дуже подобається! Це ж Маркус… ми можемо
до нескінченності його недоліки перераховувати, але для мене він із дитинства був
рідною людиною, моїм захисником, я рівнялася на свого друга… навіть якщо він не
завжди подавав гарний приклад! А тепер із роками, коли він став таким красунчиком…
коли стільки хвилювань викликає в мені… не можу не дозволяти йому. Не можу не
хотіти… Хоча дуже намагаюся!

Накрилася подушкою, випускаючи хворобливий стогін. Мені так шкода, що все не може
бути простіше. От що тепер робити? Як дізнатися, що думає Маркус із цього приводу?
Не можу запитати… Не хочу виглядати ідіоткою. Може, пройде… цей весь балаган.
Наївна…

А ще із голови не виходять його слова про те, що він хоче будь-що зі мною. Готовий
залишитися другом і готовий на… більше. Він же це серйозно сказав? Не віриться…
Але ж сказав. І я не можу це забути. Просто, а що якби ми спробували? Так ризиково,
знаю. Але…

Ні, я знаю правду. Відчуваю її пустим серцем — я хотіла продовження. Я хотіла на

інший шлях. Хотіла ризикнути. Тільки сміливості не вистачило… А він ніколи не стане
робити нічого проти моєї волі. Я ж знала це, бо нікому не довіряю так, як йому. І це
заплутує все… Здається, я просто натупила.

Коли він поцілував мене — усе стало зрозумілим. А коли пішов… усе знов
заплуталося. От і відповідь. Хотілося б зараз порадитися з мамою чи подругою. Але
мама на чергових зйомках (вона в мене актриса, тому ми в ЛА й переїхали свого часу),
а подруги в мене немає… такої, щоби можна було розповісти про особисте. Є Люк та
Джо, але цей варіант одразу відпадає!

Тож, що мені тоді залишається?? Я широко розчахнула очі. Бути сміливою… Я швидко
почала збиратися до школи, сподіваючись, що сьогодні Маркус прийде. І я дам йому
чесну відповідь. Ще не знаю, як сформулюю… може шокую його, але буду чесною. Ми
не мали зупинятися, мали ризикнути… заради оцього «будь-що». І, хто знає, чим би це
виявилося для нас…

У школу я влетіла знервованою, але сповненою ентузіазму. Якщо Маркус не прийшов,

то поїду до нього. У хлопців є адреса. Але він прийшов… Це була перша перерва. І я
знайшла хлопця в нашій кафешці на першому поверсі. В око потрапив відчай та
роздратування… Якого біса, Малфоє?!

Він сидів разом із Шарлоттою за столиком, щось нашіптував дівчині на вухо та стискав
її коліно. Мабуть, у цей момент ревнощі дійшли до межі, бо мені пригадалося, як
заспокійливо стискав моє коліно Маркус… зовсім нещодавно… як нашіптував мені всі
ці слова… цілував… Але ж йому подобається Шарлотта! І як я могла про це забути…

У цей самий момент наші погляди з Крусом зіштовхнулися. Мене кинуло в жар, а в
очах запекло… Ти, мабуть, Даніело, запізнилася… а, може, у тебе взагалі ніколи й не
було шансу!

Опустила погляд, поспішаючи втекти від цих дурних ревнощів та відчаю. У голові знов
розгардіяш, але я впораюся… От тільки завернувши в коридор, я згадала, що втекти
від Маркуса мені ніколи не вдавалося. Хлопець настигнув мене та повернувши до
себе, притиснув до стіни.

Я закліпала, відмахуючись від його допитливого погляду, а непрохане тремтіння знов

сколихнуло серце…

***
Глава 16
Даніела

Дивиться на мене цілу вічність. Очі такі, наче скурив косячок, хоча запаху не чую.
Серце шепоче, що це через мене… Дурне серце! Знущається наді мною… Це, мабуть,
через Шарлотту. Він же тільки що з нею час проводив. Одурманений нею, це так
помітно…

Від цих думок я не одразу розумію, що плачу. Мовчазливо сльози течуть щоками, а
Маркус дивиться на них. О боже! Як це сталося? Я розридалася перед ним??
Шокована власним вчинком, я почала швидко кліпати очима, але через це сльози
тільки дужче потекли… Чорт… Як соромно…

Хлопець різко відкрив двері, що були поруч. Схопив мене за руку та потягнув
всередину. Я лише пискнути встигла. Тут була повна темрява. Я спіткнулася й судячи
зі звуку покотилося відро. Це, здається, комора… Точно, туалет же теж поруч.

Мені знову щось потрапило під ноги і я вже почала падати, коли неочікувано Маркус
підхопив мене та притиснув до стіни. Він що сова? Звідки такий зір? Я нічого не бачу…
навіть його. Тільки дихання відчуваю… воно так близько.

— Чо-ому… ми ту-ут? — запитала тихо, намагаючись приховати хвилювання.

— Тому що тільки в темряві, єдинорожка, ти розповідаєш правду…

Спочатку я нічого не зрозуміла, а потім… пригадала. У дитинстві друг вигадав власний

спосіб, аби витягувати з мене секрети… Я в дитинстві боялася темряви, тому як на
духу йому все розповідала кожного разу, аби тільки швидше вибратися назовні. А ще…
розповідати в темряві легше, бо ти наче розповідаєш собі…

Але темряви я більше не боюся. Тепер я боюся того, що відчуваю… І забути про те, що
Маркус поруч — я не зможу. Його дихання вже давно цілує мою шию… і це… наче
маленькі електроструми… ох.

— Не мовчи, маленька, кажи, — наказує друг.

— Що казати? — намагаюся зробити здивований голос.

— Чому плачеш, Даніело? Через мене? Через те… що сталося? — мені не треба було
бачити його обличчя, аби знати, що він хмуриться…

— Головне, що це тебе вже не парить, — кажу я раніше, ніж включаю мозок. Я ж не

така! Боже я не така істеричка! Що я кажу… кручу головою, усвідомлюючи рівень своєї
дурості…

Мовчить, спираючись руками об стіну з обох сторін від мого обличчя. Не бачу цього,
але відчуваю навислу енергетику. Вона замкнена… навколо мене. Усе більше душить,
висмоктуючи кисень… Помилуй мене, Маркусе, благаю. Я не можу бути настільки
близько…

Але замість цього, він робить усе гірше. Настільки гірше, що все всередині
перевертається. Настільки гірше, що я опиняюся на рівні з зірками. Настільки гірше, що
голова йде обертом, наче під гіпнозом. Мене підхоплюють за сідниці. Справді за
сідниці, бо я в короткій спідниці. Притискають до стіни, розводячи мої ноги та цілують…
Бооооожееее. У плече. Знов усе починається з нього. Тільки не кажіть, що
закінчиться…

Маркус грається з тонкою шкірою на моїх ключицях, веде вологу доріжку шкірою… у
мене сироти розповзаються всім тілом. Не встигаю думати… навіть якби в кожної
сироти на моєму тілі був мозок… ми б усе одно нічого не зрозуміли. Ми пропали.
Зірвалися. Піддалися. Уперше і востаннє. Так ми вирішили… То що відбувається
зараз?!

Маркус лається та тягне мене за вушко ніжно, мої пальці плутаються в його кудрявих
пасмах. Обожнюю їх. Моє тіло в його руках вигинається… стає пластиліном… я б зараз
будь-якою фігуркою стала, аби тільки в його руках. Бооожеее, гаряче дихання
нестерпне… Не вийде фігурка при такій температурі… Бо я розпливаюся…

— Парить, Дельгадо. Сильно парить, — ричить хлопець. І моє серце робить оберт
навколо своєї осі. Боже.

Я мовчу, бо так боюсь знов сказати якусь дурницю. Не так зрозуміти. Втратили
контроль над тим, що можна…

— Ти знаєш, що я сьогодні зжер плитку молочного шоколаду? — здивував мене друг.

— І це, сука, як насмішка була… Ні хріна, не допомогло. Що ти мені тепер накажеш
робити, ваніль моя? Ти смерті моєї хочеш?! Ти скажи, якщо хочеш…

Я перестала дихати, слухаючи це. Я й половини не зрозуміла, але це звучало так

відчайдушно. А останні слова… голос такий, наче готовий на будь-що, навіть вмерти.

— Я тебе ще раз запитую, Дельгадо, — він притискається чолом до мене. — Кажи

правду… — так важко дихає, що навіть говорить через силу. — Ти ж знаєш, що ми
поїдемо тією дорогою, що обереш ти?

І в цей самий момент яскраве світло засліплює нас…

Шарлотта

Сьогодні мені знадобиться подвійне еспресо, аби витримати цей день. А точніше цього
ідіота… А от він уже й падає в крісло поруч за мій столик. Ще трошки і я зможу
охрестити Маркуса найбільшою скабкою серед усіх моїх залицяльників. І головне, сам
винен, бо шанс у нього був…

— Крус, тут повно інших столиків, — різко випалюю я, продовжуючи сидіти в телефоні.

Не те щоб одногрупник навсправжки зацікавив мене. Швидше аварія зачепила за живе.

Провина — штука страшна, бо тягне за собою безліч непотрібних почуттів. Я за
Маркуса хвилювалася. І там у лікарні здалося, що він може бути адекватним та, навіть,
милим. Можливо, ми могли б перейти до стадії приятелів… але я не тримаю поруч
людей, що відмовляються від зустрічі зі мною. От тільки хлопець цього не розумію. Ще
до заняття йому все сказала, а він знов за своє…
— Бейба, я не твій підданий, аби приїжджати за першим викликом, — усе ще стоїть на
своєму Маркус.

— Боже, ти справді думаєш, що мені так сильно було потрібно зустрітися з тобою?? —
закочую очі. — І не називай мене бейбою!

— Ти сама порушила нашу домовленість, — підморгнув цей нестерпний ідіот. — І ти

так мило злишся… — його долоня лягла на моє коліно. Очманів??

— Руку прибрав, — прошипіла. Ні, усе ж дещо Круса відрізняє від усіх моїх попередніх
залицяльників. Це нахабність. Знаєте, відчайдушна нахабність. Таке відчуття, що він
слово «Ні» взагалі не сприймає.

— Я лише тренуюся, ти ж чула Хотабича, він із нас не злізе, поки ми не дограємо нашу
сценку, — нестерпний!! Ще і прізвисько вчителю дав, боже! І головне, як тішиться від
ситуації, що склалася… — Але поки ти поводишся, як Сніжна Королева, зіграємо ми
добре ще не скоро, — театральна розчарованість з’явилася на його обличчі. Маркус
наблизився до мого вуха та додав: — В нас буде багато тренувань, Мунсьо… Та бачу,
що ти й сама цього хочеш.

Хриплі нотки в голосі розбудили сиріт на моїй шкірі. Погляд став розсіяним на мить. Ну,
це вже ні… Але поки я думала, як культурно відправити нахабу в одне місце, він уже
підскочив та побіг у невідомому напрямку. Ненормальний!!! Я зітхнула, прикладаючи
руку до чола. Він мене доведе. Він мене точно доведе…

Після перерви нас відразу направили в комору за відсутнім інвентарем. Мені

подобається, коли на заняттях нам дають більшої свободи. Коли сценки стають більш
насиченими та складними. Тоді фантазія набирає обертів. Обожнюю пізнавати свою
героїню зсередини… домальовувати її внутрішній світ. Це так захопливо! Акторське
для мене, як дихати… І, як би це дивно не звучало, я все життя граю роль, але не на
сцені… там я справжня.

Кручу ключ у руках, ще кілька студентів позаду мене. Хтось же має нести інвентар. Не
я точно. Для цього в Королев є піддані. Смикаю за ручку й на диво вона піддається.
Здається, забули закрити двері… Світло я включити не встигаю, але його так багато в
коридорі, що воно дуже добре заповнює комору… І від побаченого, очі на лоба лізуть…

Крус стискає Дельгадо біля стінки, а вона міцно обхоплює ногами його стегна. Обидва
якісь скуйовджені та важко дихають. Наші погляди з хлопцем стикаються і його
роздратування змінюється розгубленістю. Даніела червона, як помідор.

Так-так-так, ну ти й бабій, Крусе! Просто браво!

***

Глава 17
Маркус

Я шоковано витріщаюся на Шарлотту, поки плаваю в озері з молочного шоколаду на

ім’я Даніела. Це клятий попандос, чуваки… Ангел тремтить у моїх руках від
хвилювання, що розливається між нами та ніяковості, у якій ми опинилися. Сніжна
Королева пропалює мене таким претензійним поглядом, наче її не влаштовує те, що
вона бачить. І в цей момент я розумію, що заплутався… Я, бляха, взагалі не
усвідомлював, що кою увесь цей час…

Не те, щоби я святий. Не те, щоб у мене є досвід «зустрічатися» з двома одночасно.
Ні. Швидше, такий як я, міг би на це піти. Але не в ситуації з Мунсьо та Дельгадо. Моя
королівська династія має бути єдиною — це умова, на яку йде увесь клятий світ. А моя
єдинорожка… дівчина, яку я б усе життя оберігав… з ангелами так не вчиняють, і я б
не вчинив. Але що виходить? Сам не помітив, як погнався за двома зайцями…

У якій ситуації опинився я? Ми в трьох? Я відверто показую Шарлотті, що вона

подобається мені… і я відверто зриваюся з Дані… Бляха, просто клятий Ромео!

— Чисто з жіночої солідарності, Дельгадо, я б тобі не рекомендувала зажиматися з

цим бабієм! Він ще п’ятнадцять хвилин тому лапав мене й натякав на більше, —
фиркнула Мунсьо.

Серйозно, Шарлотто!!!

Даніела перестала дихати. А вже через мить подивилася шоковано на мене, наче
тільки зараз усе усвідомила… У моїх очах було благання, аби вона пробачила мені.
Але цього було замало… Дівчина відштовхнула мене та вирвалася з обіймів. Побігла
геть, нічого не сказавши. Озеро з молочного шоколаду спустошилося, залишаючи мене
в болоті…

Всередині я звірів. Якого дідька Мунсьо це сказала?? Я злився… не на неї, бо це ж,

сука, правда! Я злився на себе, що допустив це!

— Можна було промовчати, або сказати це м’якше, — сказав їй, проходячи повз. Бо з
вуст дівчини це звучало все ж у сто разів гірше, ніж було насправді.

— Можна було б і не бути таким кретином, Крус, — фиркнула вона.

Можна було б…

Нічого не відповів Шарлотті, бо не має тут ніякого виправдання. Тому я протиснувся

крізь студентів і також пішов геть. Хотілося б забити на всю цю дурну ситуацію. Але не
з цими двома… Просто прекрасно, я знов образив Дані… і, здається, на цей раз це вже
занадто. Це вже не випадковість… це був мій вибір — так вчинити. Я точно кретин. Але
ж, бляха, я не хочу, аби Шарлотта вважала мене кретином… ми тільки налаштували
який не який контакт… Ну, що за *уйня?!

«SOS, треба терміново набухатися»

Надіслав це повідомлення в наш загальний чат із Джо та Люком. Вони зреагували дуже
швидко, уже через дві хвилини ми їхали в цілодобовий клуб, про який вони мені
розповідали. Начхати мені було, що то за місце… хотілося втопитися в алкоголі. Бо
краще в ньому, ніж у болоті власного кретинізму.

Коли ми зайшли, то я відчув запах кількох заборонених речовин. Оце тут штирить!
Можна нахапатися, не вживаючи, блін. Бухнувся на вільний диван зі своїми бро,
розглядаючи танцюючих стриптизерок. Огидно зараз дивитися на них. Я взагалі
більшість жінок вважаю повіями. Цих так точно. Та похрін на них. Коли офіціантка
підійшла, замовив собі пляшку горілки.

— Бро, це цілодобовий клуб, не обов’язково обійматися з унітазом одразу, — заіржав

Люк.

Нічого не відповів, приймаючи пляшку та велику склянку, яку я запросив.

— Бляха, Маркусе, ви що з Дані зустрічаєтеся?? — шоковано витріщався в телефон

Джо.

Я налив собі пів склянки горілки та влив у себе. Горлянку почало так палити, що я
закашлявся та половину точно виплюнув назад на стіл. Хлопці на мене шоковано
витріщалися. Начхати. Витер рота і зробив ще ковток. На цей раз пити було легше. Так
і стають алкоголіками, мабуть.

— Маркусе… — бугай поклав долоню на моє плече.

Я почав розв’язувати еластичний бинт на руці, що залишився після аварії. Можливо

для того, аби повіситися на ньому, а може просто час тягнув…

— Про вас плітки в школі пустили, наче вас двох застукали…. — продовжив Джо.

— Застукали! — перервав я його, швиряючи бинт на стіл.

Секундне мовчання затягнулося, а потім Люк сказав:

— Думав, що тобі Мунсьо подобається…

Я притиснув прохолодну склянку до чола. Думки вже пливли… але все ще в болоті.

— Подобається, бро, дуже подобається.

— А Дані? — перепитав Джо.

— І Дані… — сам не зрозумів, як це вирвалося. Але вирвалося так легко з мене… як і

зірватися з нею… занадто легко. Занадто бажано…

— Твоє ж наліво, Маркусе! — оголосив Джо, наливаючи горілку й собі.

— Охрініти, чуваче, оце ти влаштувався… — покрутив головою Люк.

— Якщо ви збираєтеся корчити із себе святих, то йдіть на *уй одразу, — повідомив я,

роблячи черговий ковток. Поморщився.

— Гей, бро, не зривайся на нас, — зазначив Джо. — Фу, як ти це п’єш? — скривився

він, пробуючи горілку. Очевидно перше в житті. Я теж не фанат, хоча в Україні
популярно.

— А з Мунсьо у вас теж… — поцікавився темношкірий бугай.

— Ні, — обірвав його.

— Слухай, Маркусе, це хріново… щодо Дані. Ти, звісно, наш бро. Але Дані теж наша
подруга…

— Ви думаєте, що я в захваті від своєї поведінки?? — ощирився. — Думаєте, просто

так бухаю об одинадцятій ранку!!!

Вони дебіли.

— Гаразд-гаразд… — Люк здійняв руки в знак примирення. — Просто… як так взагалі

вийшло?

— Да, із Шарлоттою то зрозуміло… а от із Дані — не дуже. Ви ж казали, що друзі до

труни, — поцікавився Джошуа.

Як так вийшло? Та це, бляха, найскладніше питання в моєму житті. Знав би я, не бухав
би зараз, можливо. А так я, навіть, собі відповісти не можу. Я ж не хочу грати з ними!
Хочу просто розібратися… особливо в тому, що відбувається між нами з подругою.

— Ви ж бачили Дані… — зітхнув я.

— Бачили… — закивали вони, як близнюки.

Кудряш сам не помітив, як пив уже третій ковток горілки. Люк теж потягнувся за
диявольським напоєм.

— Та Дані, що була в дитинстві… і зараз — це наче різні люди, — видавлюю я та

підпалюю цигарку. — Нова Дельгадо занадто зваблива, вона… — випустив дим. — Я
дурію поруч із нею, і зриваюся…

— Хріново… — протягнув Джошуа.

— Але, якщо вона теж зривається, значить, ти подобаєшся їй, — підморгнув Люк. — Ти
ж теж уже не мухомор, — гикнув він.

— Вона боїться втратити друга, — відповів вимучено.

— Ну, дівчата, завжди бояться щось втратити. Наприклад, трусики, але ж втрачають їх,
— заіржав бугай.

Я кинув на нього хмурий погляд.

— Невдалий жарт, — сказав йому Джо.

— Да ну вас — кислих, — фиркнув Люк, додаючи колу в горілку.

Деякий час ми мовчки пили та курили. Я витріщався в прострацію. Музика грала гучно,
але я її не чув. Перед очима стояла Мунсьо та Дельгадо. Нестерпні красуні… Такі
різні… Але такі особливі…

— Я б на твоєму місці обрав Сніжну Королеву, — здивував нас Джошуа. П’яний чи що?
— Не те, щоби вона мені більше подобається, просто, якщо ти не впевнений щодо Дані
і якщо ти теж не хочеш втратити подругу… то вам краще зупинитися зараз.
— Це лайно собаче, Джо! — обурився Люк. — Яка на хрін Шарлотта?? Нічого не вийде
в Маркуса з нею! Вона стерво й завжди нею буде! Тільки час витратить! Інше діло —
Даніела. Якщо вони подобаються один одному, то начхати на цю кляту дружбу. Ми
будемо вашими друзями! Вам нас мало? — посміявся Люк, плескаючи мене дружньо
по спині.

— Ти так кажеш, бро, бо Шарлотта відшила тебе, — підморгнув кудряш.

— Вона всіх відшиває, — проричав бугай.

— Ну, до Маркуса вона ставиться інакше… сам же бачив її після аварії. Думаю, що в
мухомора є шанс! — ці двоє розмовляли так, наче я не сидів між ними.

Але вони буквально озвучували мої думки. Друзі мали рацію… але це, сука, не
допомагало.

— Просто, що якщо є логічне пояснення зривам Маркуса… ні, звісно, ви подобаєтеся з

Дані один одному… але чи сильніше, як хлопець і дівчина? Адже, як у друзів у вас
справді міцний зв’язок… Чи буде він таким у стосунках… — припустив Джо. — Може
взагалі мухомор, насправді, хоче Шарлотту… вона йому не дає… ось він і зривається з
іншою.

Фу, бляха.

— Не кажи так, — п’яно заблагав я. — Бо якщо я справді таким чином використовую

Дані… то я ще більший кретин. Я собі не пробачу…

— Нікого ти не використовуєш, Маркусе, — заспокоїв Люк. — Взагалі-то ще з вашої

першої зустрічі було помітно, що вас тягне один до одного. Забий ти на ту Мунсьо,
переверни сторінку дружби з Дані. Тільки, чур, без засмоктування при нас!

— З Даніелою все так складно… — простогнав я, ведучи долонею по обличчю. Це ж не

тільки від мене залежить, ми разом маємо перевернути сторінку… але вона сказала,
чого хоче. Хоче, аби я був їй другом. Виходить теж зривається… не зрозуміло чому, як
і я. Тож чи варто переконувати її, коли сам не впевнений?

— Тому я й кажу обирати королівську династію, — відсалютував келихом Джошуа. — З

нею, звісно, буде важко в іншому плані. Зате у вас немає минулого, і відразу зрозуміло
до чого все йде. І дружбу з Дані ти збережеш.

Люк морщився, зовсім не погоджуючись із другом.

— Але вона така солодка…

— Хто? — одночасно перепитали друзі.

— Даніела… — зітхнув. — Що якщо, обравши Шарлотту, я постійно зриватимусь на

Дані…?

— Ну, ти ще не пробував Шарлотту, — знизав плечима Джо. — Може в цьому й корінь

проблеми, кажу ж тобі. Спробуєш Сніжну Королеву й забудеш про Дані у фізичному
плані.
— Люк, а ти що думаєш? — повернувся до нього. Не знаю, навіщо запитав… наче
хочу, аби переконав мене. Здурів…

— Гей, а моя думка, що не важлива?? — обурився кудряш, але ми його проігнорували.

— Ну… — випустив дим бугай. —… сенс у словах Джо є. Але… Мунсьо мені все одно
не подобається, ти ж знаєш. Може у вас щось і вийде… але мені не зрозуміти твого
потягу.

Від чогось здавалося, що Люк лукавить. Усе ж зачепила й образила вона його
сильніше, ніж він удає.

Я відкинувся на спинку, випускаючи кільця диму. Просто курив одну за одною. Може
цигарок п’ять скурив, поки давити в грудях не почало. От тільки, що це? Отруйний
нікотин чи те болото, у якому я опинився? Кого я маю обрати… wtf, чому все так
складно?

Джо має рацію. Ситуація з Даніелою двояка. Я не хочу її втрачати. І не знаю, чим
покликана наша пристрасть. Зате точно знаю, що я не найліпша партія для неї. Скільки
разів уже образив свою єдинорожку… Соромно. У ситуації із Шарлоттою… Люк правий,
бо може і справді нічого в нас не вийде. Але, якщо я чогось хочу, то я… отримую це. А
Сніжну Королеву я хочу. Треба тільки змінити її думку… вийде чи ні — це не матиме
ніяких наслідків. А зміни я думку Дані… і чим це обернеться?

Можливо, Даніела — це єдиний ризик у моєму житті, на який я не готовий піти.

Чому? Бо я люблю її. І, чесно, тільки до двох жінок у світі я таке відчуваю — це Лідія та
моя Дані. І якщо до подруги я відчуваю те саме, що й до дружини батька… значить, це
точно не романтичне кохання… це дружнє кохання. Це подяка й повага, урешті.

А Шарлотту я можу покохати по-справжньому… або, щонайменше, добре провести час

цим літом. І це не матиме наслідків — оце ключове.

— Мені треба до Дані! — я різко підскочив на ноги. Голова одразу закрутилася від
кількості випитого алкоголю.

— Що? Навіщо?? Ти обираєш її?? — в один голос запитали друзі.

— Ні, але я маю їй усе пояснити… ми закриємо питання наших зривів сьогодні, —
впевнено заявив я, хоча навряд чи мій голос звучав тверезо.

Адже закриємо, так?

***

Глава 18
Маркус

Перш ніж їхати, хлопці вмовили мене протверезіти. Дивом, якщо чесно. Але випивши
літр води та п’ять чашок кави, я зрозумів, що вдячний їм. Точно би втрапив у ще одну
аварію. Кава і вода, звісно, не настільки чудодійні, але перед очима хоча б перестало
пливти. Мозок усе ще був сп’янілим, але сконцентрованим. Ну, майже.

Я їду до Даніели, аби все пояснити. Щодо ситуації із Шарлоттою і з нами. Хочу бути
відвертим. Скажу, як є, що вона мені справді подобається. Не тільки, як подруга…
Така, як Дані, не може не подобатися. Але вона має рацію, ми вже отримали
найцінніше — дружбу. Не розсудливо перекреслювати її заради… фізичного потягу. Я
не хочу морочити подрузі голову й ніколи не хотів… Просто клятий Маркус Крус,
виходить, інакше не може. Постійно якусь *уйню роблю… І це ще одна причина, через
яку їй точно такі стосунки не потрібні.

Не те, щоби мені не шкода Мунсьо… ідіот їй у житті теж не потрібен. Але, можливо,
підсвідомо я все ж не розраховую на велике кохання із Шарлоттою. Швидше на гарно
проведений час. Урешті, я тут тільки на літо… І цей summertime sadness розпочався,
до біса, драматично!

Варто було подумати про Сніжну Королеву (хоча, про що це я? вона постійно в
думках), як я побачив її недалеко від школи. Вона сиділа просто на тротуарі, п’ючи
шампанське Moët та… ридаючи. Я загальмував від шоку, витріщаючись на неї. Навіть
не знаю, що здивувало мене сильніше… те, що вона п’є просто з пляшки (все ж
королівські манери і все таке)… чи те, що вона плаче. Бля. Може це підказка від долі?
Я їхав до Дані, але дорогою зустрів Шарлотту… Можливо, відразу треба було їхати до
неї? Чому вона плаче? Що трапилося? Я думав усього секунду. Звісно, я маю все
пояснити Даніелі, закрити питання… але я не можу кинути Шарлотту в такому стані. Я
б сказав, абсолютно не природному для неї. Королева плаче… і дивитися на це
нестерпно.

Вийшов із машини та пішов до дівчини. Стан у самого був прибитий після горілки.
Тільки серце калатало, як ненормальне. Можливо, через кінську дозу кави, а
можливо… через Шарлотту.

— Привіт, — всівся поруч із нею.

Скуйовджене волосся дівчини розліталося від вітру. Макіяж трохи поплив. А її

червоний сарафан зараз виглядає занадто святково, як для тої, що плаче. Але
Шарлотта була гарною, навіть, у такому стані. Тільки вона може так вишукано пити з
пляшки та тримати спину настільки рівно, наче вона не на тротуарі сидить, а на троні.
Неймовірна Мунсьо…

— О ні… — прохрипіла вона, побачивши мене. — Тільки не ти, Крус… — вона

захитала головою.

— Невже зараз з усіх людей на світі, ти б над усе не хотіла бачити мене? — лукаво
запитав.

Вона зависла на мить, зробила ковток шампанського.

— Ти на третьому місці, — видала вона. Стало цікаво, хто на першому та другому. Є

підозра, що саме вони винуватці стану Сніжної Королеви.

— Значить, я не найгірша компанія, — підморгнув.

Мунсьо закотила очі, ігноруючи мене. Нехай… Я занадто добре розумію Шарлотту.
Вона сама не помічає, наскільки ми схожі. Вперті та нестерпні. Коли боляче, я й сам
постійно тікаю. Ховаюся за алкоголем, розвагами та маскою байдужості. Але я знаю,
що ховається під нею… тому Сніжній Королеві не обманути мене.

— Чого вилупилися, йолопи?! Йдіть, куди йдете!!! — заволала дівчина, салютуючи

шампанським, перехожим.

Деякі, навіть, включили камери на телефоні. Я не знаю, наскільки Шарлотта публічна

особистість у рамках цього всього королівського. Та про всяк випадок, я відібрав у неї
пляшку та потягнув за собою до машини. Треба рятувати ЇЇ Величність від відео, за які
їй точно буде соромно. Вона, звісно, вередувала. Ще й так голосно, що оглухнути
можна було. Тільки ще більше уваги до нас прикувала. Моя нервова система чудом не
здала. Запхав норовливу королеву до автівки та, перш ніж, вона спробувала вилізти з
кабріолета, я видавив педаль газу.

— Ти куди мене везеш!!! Це викрадення, Крус! Чуєш?! — продовжувала істеричний

монолог білявка. — Від тебе самого алкоголем за версту смердить! Тобі не можна за
кермо!

Тут Мунсьо має рацію, бо в голові утворилася лава. Усе палало й давило на скроні. Не
знаю, чи через алкоголь, чи через її вередування. Тому вже через п’ять хвилин я
зупинився біля пляжу. Людей о цій годині тут майже не було. Знайшов місце в тіні.
Дівчина за цей час встигла заспокоїтися. Усе ж ігнор — найкращий лікар для
норовливих.

— Навіщо ти привіз мене сюди? — втомлено запитала Шарлотта. Мабуть, алкоголь та

сонце прибили її, або хвилювання…

— Океан заспокоює, Шарлотто. І тут менше роззяв, — пояснив. — Якщо хочеш, то

можу відвести тебе додому чи куди побажаєш.

— Я хочу на іншу планету. Ось, чого я хочу, Маркусе… — вона захитала головою,
обіймаючи себе за плечі.

— Ну, Ілон Маск над цим активно працює, — підморгнув я.

На диво, але легка усмішка заграла на вустах Шарлотти. Не часто мої жарти їй
подобаються. Точніше, ніколи.

— Швидше б…

— Можна запитати, що трапилося? — не уявляв, що такого могло статися, аби

настільки засмутити Мунсьо. Ще ж вранці все було нормально…

— Це особисте, Маркусе, — відмахнулася вона. Поморщилася та потягнулася за своїм

шампанським. Віддав. Якщо їй треба, то я розумію… Зі мною вона в безпеці.

— Можу набити пику цьому особистому, якщо треба, — запропонував, жартуючи. Але
залюбки зроблю це, якщо вона захоче.

Вона засміялася якось хворобливо, а потім відповіла:

— Ну, можеш набити пику конунгу Швеції тоді!

Ем-м…
— Що? — просто ступор.

— Це мій батько, — вона зробила ще один великий ковток.

— То ти зі Швеції? — здивувався я. Коли мова йшла про острів, то я уявляв Мальдіви

чи щось таке…

— З неї самої, — зітхнула вона. — Моя сім’я живе на острові Мунсьо, що на озері
Меларена.

— Круто, що в острова така ж назва, як твоє прізвище, — ця династія, мабуть, і справді

якась, до біса, важна…

Дівчина нічого не відповіла, роздивляючись океан вологим поглядом.

— А хто такий конунг? — поцікавився. Насправді зараз це мене хвилювало найменше,

просто не хотів залишати Шарлотту в тиші. Я знаю, наскільки важкою може бути
тиша.

— Типу короля, — недбало відповіла дівчина.

— То ти виходить принцеса чи все ж королева… ем-м… пробач, я далекий від цього

всього…

— Маркусе! — вона так різко окликнула мене, що я здивувався. Розглядав темне озеро
в її очах. Здається, що це неможливо, але в цих водах шторм… — Знаєш, хто я
насправді? Рабиня…

Я мовчав. Не знав, як реагувати. Це вона серйозно каже чи це порівняння таке?

— Саме так я себе і відчуваю… — сльоза покотилася її щокою. Значить, усе таки
порівняння…

Обережно торкнувся її обличчя та повернув до себе. Дозволила зробити це —

приємно.

— Чому? — не вірилося, що Шарлотта це каже. Здавалося, що ця дівчина має все, що

бажає. Чому тоді вона себе відчуває такою нещасною?

Бачив, що очі дівчини пливуть. Сп’яніла вона не слабо. Та, здається, що це мій єдиний
шанс дізнатися правду, бо сумніваюся, що вона б розповіла мені в іншому випадку.

— Знаєш, що найцінніше в житті? — поставила риторичне запитання дівчина, після

хвилинної паузи. — Свобода, Маркусе. Але коли ти член королівської династії, ти не
можеш бути вільним. Сотні правил, традицій та примх твоєї родини, які… треба
виконувати. Пташка в золотій клітці.

Сльози текли її щоками одна за одною. Важко було змиритися з її розпачем. Міг тільки
уявити, наскільки все там у них заплутано… Але, очевидно, що це не дрібниця. Щось
роз’їдає дівчину зсередини.

Я сплів наші пальці. Потягнув її долоню до себе та поцілував. Аби трохи заспокоїти її
тремтіння. Дозволила. Ніколи не бачив Шарлотту такою покірною і… зломленою теж не
бачив. Ні, я й не знав, що вона така.
— Розповідай, — попросив тихо, погладжуючи пальцем її долоню.

Дівчина дивилася на мене з недовірою хвилини дві. Було дивно, але я вирішив дати їй
час… І вона продовжила:

— Знаєш, що найсмішніше? Ми ж, навіть, не офіційна династія. Генетичне древо

обривається майже тисячу років тому, уявляєш? Але моя сім’я вірить, що ми їхні
нащадки. І живе за цими дурними правилами…

— Що це за правила, Шарлотто? — обережно запитав, роздивляючись як останні

вогники надії згасають у її очах.

Знов мовчить. Хвилююся. Фак…

— Знаєш, Маркусе, чому я ні з ким не зближаюся? Ні з подругами, ні з хлопцями… —

вона витерла очі. — Так, я трохи стерво… Але, я й не можу ні з ким зближатися.

— Чому? — що ж там такого бути може…

— Бо це моє останнє вільне літо, — вона шморгнула носом. — Восени я маю вступити
в, до біса, вигідний для моєї сім’ї шлюб, — її вії затремтіли. — Вже все ви-ирішено-о…
— на останньому слові вона зірвалася та почала ридати. Безмовно, сховавши обличчя
в маленьких долонях. Шарлотто…

Сука, я такого зовсім не очікував. Таке лайно, що в цьому клятому світі ще

практикується!!!

Я швидко вийшов із машини та пішов на сторону до дівчини. Відкрив двері, підхопив її

на руки та сів разом із нею на пасажирське сидіння. Шарлотта, навіть, не здивувалася.
Просто продовжувала плакати, тільки тепер уже в мене на грудях. Я, бляха, навіть…
не знав, як їй допомогти й що казати… Це ж просто божевілля якесь. Невже не можна
якось обійти ці дурні правила?? Маячня… а не правила…

Через хвилин десять дівчина почала заспокоюватися. На моїй футболці залишилася

велика волога пляма. Її макіяж поплив ще більше. У мене серце розривається від її
болю. Скільки ж вона тримала його в собі? Хоч комусь розповідала? Сльози цієї
дівчини протверезили мене найкращим чином. Мозок думав із максимальною
швидкістю…

— Пробач… — прохрипіла вона, розмазуючи туш під очима. Така мила пандочка. Але
стільки розпачу в ній…

— Я так розумію, що заміж ти не хочеш? — про всяк випадок уточнив я.

— Він на двадцять років старший за мене, — гірко вимовила вона.

— Зрозумів, — кивнув та міцніше притиснув дівчину до себе.

Заспокійливо пестив її спину, поки вона дивилася у власну порожнечу. Її дихання

заспокоювалося.

— Це важко, Маркусе… І… — вона серйозно поглянула на мене. —… Ніхто не повинен

про це знати.
— Звісно, красуне. Ніхто не дізнається, — запевнив її, ніжно прибираючи пасмо за
вушко.

Ця розмова, мабуть, назавжди перевернула моє ставлення до Шарлотти. Можливо їй

здається, що цей секрет якийсь огидний. Але дарма вона так думає… Це лише
пояснює те, чому вона така. Дівчина нікому не показує, яка вона справжня… і досі не
віриться, що показала мені.

— Ох… зараз я точно не красуня, — захитала головою вона, усміхаючись. Почала

шукати дзеркальце в сумочці.

— Ти дуже гарна, Шарлотто. І навіть зараз, — без тіні лукавства повідомив я.

Вона зупинила пошуки та здивовано поглянула на мене. Навіть натяк на

сором’язливість з’явився в цьому гордовитому погляді. Мабуть, тільки Мунсьо може так
самовпевнено та по-королівськи плакати.

— Тобі хтось казав, Крус, що ти розбиваєш серця? — слабко усміхнулася вона й

торкнулася моєї щоки. Долоня була прохолодною, ну точно Сніжна Королева. Але в
таку спеку приємно.

— А я розбиваю твоє серце? — здійняв брови, скоротивши відстань між нашими

вустами до одного сантиметра.

— Ти дуже близький до цього… — прошепотіла вона схвильовано.

Роздивляється мої вуста сп’яніло. Я й сам починаю п’яніти від її близькості. Такий
потрібний цей поцілунок. Ох, Мунсьо…

— То може варто довірити мені своє серце? — запропонував словами поета я.

Запустив пальці в її волосся та потягнув до себе…

***

Глава 19
Маркус

Її червоні вуста, навіть, не стали сперечатися. Трохи солоні від сліз, але ніжні…
піддалися на мою нахабність занадто несміливо, як для своєї власниці. Мабуть, саме в
цей момент стріла Купідона влучила в моє серце. Мабуть, саме в цій королівській
сором’язливості я відчув справжню Шарлотту… І ця дівчинка, до біса, тендітна…
порцелянова статуетка, яка не раз падала… але більше не впаде. Я не дам їй
впасти… Зі мною в неї буде все інакше. У мене немає ключа від клятої золотої клітки,
але він мені не потрібен… Круси ніколи не грають за правилами. Ми беремо своє
силою. І, якщо треба, то я розламаю на хрін її кайдани… Ким би там не був її батько чи
той старий хрін.

— Ма-аркусе-е… — тихий стогін вирвався з красуні, коли вона трохи відсунулася.

Бліді щоки розчервонілися, як у Білосніжки. Час забирати свою принцесу з лісу та везти
у власне королівство.

— Що таке? — поцікавився, розглядаючи, як помада на її вустах… сука, еротично

розмазалася від нашого поцілунку.

— Ти потрапиш у неприємності… — вона опускає погляд.

— Не вперше, Білосніжко, — хмикнув я, здіймаючи її підборіддя.

— Знов вигадав мені прізвисько… — пробурмотіла вона тихо.

— Це в нас сімейне, — підморгнув. — Слухай, Шарлотто, якщо я цілую тебе, значить, я

дійсно цього хочу. Якщо я готовий вляпатися в неприємності, значить, вони не лякають
мене. І я прекрасно розумію, наскільки всі ці правила у твоїй сім’ї серйозні… я,
Шарлотто, усе ж не такий ідіот, як ти думаєш.

Зелені барви в її очах, нарешті, висохли від сліз.

— Можливо, ти не ідіот, — легка усмішка заграла на її вустах. — Але бабій,

однозначно… — примружила погляд дівчина.

— Визнаю, заплутався, — накрутив пасмо її волосся на палець. — Але ми з Дані —

друзі, — запевнив я. — Я так вирішив для себе.

Згадка про єдинорожку відгукнулася неприємним спазмом у грудях. Як так сталося, що

я нічого їй не обіцяв, але тепер відчуваю провину? Як так сталося, що менше всього
хотів зробити їй боляче, але зробив? Бляха… не можу думати про неї. Важко…

— Поцілуй мене сама, Білосніжко, — трохи різко наказую я. Навряд чи Королева

оцінить, але… мені це потрібно. Забутися. Я просто хочу кайфувати… нарешті,
дівчина-мрія поруч… я хочу насолоджуватися без усіляких «але»… Чорт.

На диво, дівчина обіймає мене за шию та цілує. Тепер наполегливо, з бажанням… М-

м-м. Притискаю її до себе. Така худенька, але форми такі виразні… Просто модель
Victoria Secret… Я б подивився на неї в білизні… І не тільки подивився! Фак, Крус
молодший уже підвівся… Лежати, придурок невгамовний!

Язик Шарлотти, навіть, слухаючись мене, поводиться так самовпевнено та по-

королівськи, наче заохочує мене. Так, сьогодні я заслужив на милість Королеви… і,
навіть, це бляха заводить у Шарлотті. Втягую її язик, аби показати, хто тут головний.
Ми, звісно, можемо погратися, бейба, але… Круси підданими не будуть ніколи.

Відчувши мій настрій, Королева відсунулася. Розпач на обличчі змінився хитрістю та

лукавістю.

— Але це нічого не означає, — заявляє дівчина. Ох, і Білосніжка мені попалася.

Здається, казочку варто переписати.

Хочеться сміятися, якщо чесно, бо Мунсьо притискається до мене грудьми. Язик —

твій ворог, красуне.

— Як скажеш, Сніжно Королево. До наступного «нічого не означає» разу, —

підморгнув, посміхаючись.
— Нестерпний Крус… — шикнула награно вона.

— Я такий. Радий, що ти оцінила! — провів долонею по її стегну поверх плаття. — Ми

спробуємо щось вигадати, Шарлотто, окей? — на мить став серйозним я. — Але не
сьогодні… ти втомилася. Тобі треба відпочити. Можу відвести тебе додому, або ж…
можемо поїхати розважитися? Мої друзі зараз у клубі…

— Не хочу сьогодні залишатися самою, — зізналася красуня. — Хочу розважитися!

— Окей, Білосніжко, — поцілував її в чоло та, відкривши двері, допоміг їй вийти.

Пересів на місце водія та завів автівку.

— Дякую, Маркусе, — неочікувано сказала Сніжна Королева. — Я помилялася. Добре,

що сьогодні я зустріла тебе…

Гей, полегше, Купідоне… я ж не залізний…

Даніела

Я ридала вже дві чи три години… Мене прорвало після того, що сказала Шарлотта. І,
якби це не було правдою, це б не зачепило мене так сильно… але ж це було правдою,
я все сама бачила. Я знала, що Маркусу подобається Шарлотта… і все одно піддалася
на його поцілунки. Усе одно дозволила йому робити це зі мною… Усе одно
розтанула…

Що зі мною не так?? Де моя клята гідність??

Я ридала, не стримуючи себе. Бо, можливо, тільки зараз усвідомила рівень болі, який
отримала… Я їхала зізнатися другові… Але моє зізнання йому вже не було потрібне. І
від цього так прикро… Навіщо ж тоді він повів мене в ту комору? Навіщо було все це??
Може, Шарлотта має рацію… він просто бабій. Я ж… його зовсім не знаю. Виходить, і
справді не знаю. У мене досі перед очима образ мухомора, мого маленького
захисника, мого друга… Але стільки років минуло. І я абсолютно нічого не знаю про
Маркуса… крім того, що тепер він справжнісінький Малфой…

Я, здається, нарешті зрозуміла себе. Але я не розумію його… Хочеш Шарлотту? То

скажи мені про це, дай мені спокій… не роби цього всього зі мною… Боже… Навіщо ж
він це робить?? Втомилася… чесно, втомилася… Скільки минуло з появи Маркуса в
моєму житті? Тиждень? Два тижні? А я вже пропала…

Мої ридання перервалися гучним дзвінком. На телефоні висвітилося ім’я Люка. Дала
собі кілька секунд, намагаючись отямитися…

— Алло…

— Гей, Дані у вас там усе добре? Маркус слухавку не бере… — занепокоєний голос
друга почувся в слухавці.

— У вас? — здивувалася я, втираючи мокрі щоки.

— Ну, ти ж із Маркусом… він поїхав до тебе, — невпевнено повідомив він.

Поїхав до мене? Маленький проблиск непроханої надії запалав всередині мене.
Дурепа… На що саме я надіюся?

— А… давно він поїхав? — мозок усе ж включився.

— Так… години дві тому, може більше…

Гірко. Так гірко одразу стало. Він не поїхав до мене… може передумав чи що… але,
якби їхав, то вже б приїхав.

— Дані, ти що плачеш? — схвильовано запитав Люк.

А я й не помітила, як почала плакати знов. Здавалося, що сльози знають більше, ніж

моє серце.

— Пробач, Люк… — від чогось сказала я.

— Він не з тобою, так?

— Ні…

— Слухай, подруго… приїжджай до нас, я скину адресу клубу, — запропонував друг. —

Забий на мухомора. Ніхто не вартий твоїх сліз…

Я усміхнулася. Це важко, але ж Люк має рацію… Я не хочу плакати через це все. Не
хочу цього всього відчувати. Я взагалі вперше… так вляпалася. Ніхто до Маркуса так
не торкався мого серця… і найбільша проблема в тому, що торкнувся він… ще тоді, у
дитинстві…

— Я приїду, — повідомила я та відключилася.

Макіяж зробив свою магічну справу — приховав мій біль, зробив осяяною та
щасливою. А плаття з блискітками додали образу святковості. Ідіотизм, знаю. Але
подивившись на себе в дзеркало, я й сама почала вірити в картинку… Киснути я не
буду. Точно не буду!

До друзів я дісталася менш, ніж за сорок п’ять хвилин. І це стало останнім доводом, що
Маркус не поїхав до мене. Цей факт я послала на хрін. Показала подумки хлопцю
середнього пальця. Зараз мене не хвилював рівень його провини, я просто хотіла, аби
мені стало легше… Так, як було до його клятої появи… Мабуть, після розпачу в мені
настала якась нова стадія… злість.

У клуб я зайшла усміхненою, одразу приковуючи купу поглядів до себе. Мда,

нарядилася я все ж так, наче в мене сьогодні День Народження. Я, до речі, офіціанту
так і заявила, приймаючи подарунковий коктейль. Потішно, але круто! Люк
схвильовано поглядав на мене, бо поводилася я все ж дивно… спочатку ридала в
слухавку, а тепер готова святкувати вигаданий День Народження… начхати! Зате Джо
підтримав, супер!

Але, як то кажуть, на кожному святі без торта не обійтися… і мій торт прибув. Ще й не
сам, а з вишенькою на торті… ніколи не любила вишню, бо в дитинстві подавилася
кісткою. І зараз зі мною трапилося приблизно те саме, коли я побачила, як у клуб
увійшли Маркус та Шарлотта… за руку.
Здається, цей момент я зненавиділа одразу…

***

Глава 20
Маркус

Я точно, бляха, у Лос-Анджелес прилетів? Відчуття, що це клята Санта-Барбара! Як?!

Просто як тут опинилася Дані?? Дивиться на мене вбивчим поглядом, від якого в
грудях уже за звичкою давити починає. Я в повній розгубленості, що робити… Адже
дівчата не мали перетнутися таким чином, поки б я не закрив усі питання. Спочатку я
мав поговорити з єдинорожкою, а потім уже заходити із Шарлоттою за руку… Pizdec!

На жаль, дівчині довелося все зрозуміти без слів. Рівень моєї провини, який і так
коливався десь найвищою точкою Говерли, тепер взагалі злетів до небес. Хлопці
дивилася на мене осудливо та збентежено одночасно. Хочеться ще раз запитати, як
таке могло трапитися!!!

Рішення доводиться приймати швидко. Шарлотта вже кидає дивні погляди на Даніелу.
Не впевнений, що їм варто знаходитися так близько одна до одної… бо невідомо, чим
це все закінчиться. Але, я не можу просто піти, забравши Шарлотту. Я ж їй сам сказав,
що ми з Дані просто друзі. То з чого б тоді мені так поводитися? І єдинорожка точно
ніколи мене не пробачить, якщо я так демонстративно піду. Не заслужила такого
ставлення… Вона взагалі не заслужила нічого з того, що я змушую її відчувати! Сука,
усе більше, здається, що я дарма до неї взагалі поліз… Треба було всього лише
тримати дистанцію. Чому це так важко??

— Привіт, — якомога дружніше звертаюся до Даніели.

Вона зажовує соломинку в коктейлі так, наче уявляє, що це моя шия. Мені кранти,
чуваки.

— Здрастуй, Маркусе, — виривається з неї, і я хмурюся.

Шарлотта хмикає, але здається ЇЇ королівську Величність ситуація потішає. Тільки не

треба ніякої війни, я їх дуже прошу! Це, навіть, смішно… Бо я й сам розумію, що приз
доволі паскудний. Ворогу не побажаєш. Ага, я із собою відвертий. І ні, норм у мене все
із самооцінкою. Просто у своїй паскудності я вбачаю часточку привабливості. Можете,
звісно, посперечатися.

Ми із Шарлоттою падаємо на диван навпроти. Сніжна Королева розправляє плечі та

закидає ногу на ногу так, наче й не плакала годину тому. Вміло ж вона масками
жонглює. Чи це всі дівчата такі?

— Усім привіт, — бадьоро вітається вона, затримуючи погляд на Дані.

— Привітик, Шарлотто, — Люк робить гейський рух, перебираючи пальцями в повітрі.

Здається, кепкує. Мабуть, це щось зрозуміле цим двом. Я вже помітив, що між ними є
напруження.
— Люк, — прокашлялася дівчина. — Можливо, у минулому я могла тебе образити…
але, я сподіваюся, що ми залишимо минуле в минулому.

Ого, здається, ніхто такого від Сніжної Королеви не очікував. Прям пишаюся нею.

— Це наказ, Ваша Величність? — фиркнув бугай.

— Чуваче, заспокойся, — попередив я друга. Шарлотта — точно не той тигр, якого

можна дражнити.

Люк закотив очі, а Джо спробував розрядити ситуацію:

— Ми святкуємо День Народження Дані!

Я фиркнув раніше, ніж він договорив.

— Вітаю, Дельгадо! — занадто жваво вигукнула Шарлотта.

— В неї День Народження в січні, — зі сто процентною впевненістю заявив я, не

спускаючи очей із єдинорожки.

Вона здивувалася. Усі здивувалися. Так, її День Народження — єдина дата, яку я
ніколи не забував. І я, навіть, і сам не знаю чому. Бо, як і більшість хлопців, я подібні
речі в голові не тримаю.

— То ми в січні не святкували, святкуємо зараз! — дурне пояснення вирвалося з Люка.

— Піду до бару, — повідомила Даніела, коли рівень ніяковості перейшов останню

межу.

Вона пішла. Шарлотті принесли коктейль, вона дуже мило сплела наші пальці. Я
спробував зосередитися на цьому, але все, чого хотів зараз… це відшукати поглядом
Дельгадо. Мені треба контролювати, що відбувається навколо тої, що наче спеціально
одягла це, до біса, спокусливе плаття… Та вона ж як бенгальський вогник… осяяна та
неймовірна… а навколо занадто багато кретинів!

Даніела

— Будь-який коктейль, — повідомила я бармену, коли всілася за барною стійкою.

— Е-е-е…

— Такий, щоби серце відключилося, — пояснила я, розуміючи, що виглядаю дивною.

— Текіли? Чистої? — запропонував він.

— Несіть! — зітхнула.

Почала потирати скроні, бо голова кружляла від усіх емоцій, що я стримувала в собі.
Не могла викинути із голови образ цих двох, хоча вже давно не дивилася на них.
Смішно, так смішно… Сказав, що поїхав до мене, а виходить що? Поїхав до неї…
Чортів Маркус Крус! І знову скаже, що не винен… Але знаєте що? Мене вже дістало
оце його «не винен»!

Бармен поставив переді мною стопку текіли та шматочок лайму. Ух! Ковтнула одним
разом та поморщилася, відкушуючи серединку лайму. Сік потік у моє декольте
випадково… І коли я прочинила зажмурені очі… спіймала погляд темноволосого
сусіда. Він дивився на те, як краплі соку лайма стікають моїми грудьми… Упс. Він ще й
так мужньо стиснув склянку віскі, що на секунду я зависла…

— Пробачте, — чомусь пробурмотіла я, та схопивши серветку, приклала до грудей.

Ця дія привела до тями незнайомця. Він провів долонею по бороді, але було більше
схоже на поплескування. Здається, що треба забиратися звідси. У клубах після таких
сцен можна на неприємності нарватися… Та і взагалі, нема мені тут чого робити!
Шарлотта й Маркус діють мені на нерви… А я так втомилася.

— Ні, це ви пробачте, — неочікувано сказав хлопець. — Не втримався й задивився.

Щоки почервоніли хотіла я того чи ні. Тим паче, що незнайомець виглядав доволі
тверезим.

— Буває… — ніяково відповіла я.

— Так, думаю, не я перший, хто задивляється на вас, — підморгнув він. — Рассел, —

він простягнув мені руку. — А ваше ім’я…

— Даніела, — продовжила я. — Можна на «ти».

Почала розглядати нового знайомого. Виглядає старшим за мене, уже точно не

студент. Одягнений у стилі чи то байкера, чи то рок-музиканта.

— Музикою займаєшся? — поцікавилася я.

— Так, але байк у мене теж є, — підморгнув він лукаво. Здається, прочитав мої думки,
ой! — А ти, чим займаєшся?

Взагалі-то не думаю, що розповідати першому зустрічному про себе найкраща ідея.

Тому кажу ухильно:

— Теж музикою.

— Який приємний збіг, — він підсувається ближче до мене. Я нічого не відповідаю, бо

це ЛА. Тут більшість, або музиканти, або актори… Він продовжує: — Знаєш, уперше
бачу таку тверезу та гарну дівчину в цілодобовому клубі. Як ти розумієш, ці речі доволі
пов’язані, — усміхається він.

Я починаю сміятися, бо розумію, що справді виділяюся сильніше, ніж думала.

— Я тут уперше, — кажу у своє виправдання. Адже до появи Маркуса в моєму житті,
бажання напиватися серед білого дня не було. Хоча вже, мабуть, вечір… І все ж.

— Ти сама чи…
Рассел не встигає договорити, бо за моєю спиною з’являється грубий голос… Маркуса.
Я, навіть, підстрибую на місці від неочікуваності.

— Не сама, — заявляє хлопець.

— Тобі краще повернутися на своє місце, Маркусе, — спокійно прошу його, поки новий
знайомий зневажливо розглядає мого друга. Хоча, чи друзі ми ще?

— Сам вирішу, Дельгадо, — рикнув він.

— Слухай, чувак, здається, дівчина вказала тобі на твоє місце, — здійняв брови
Рассел.

О ні… дивляться один на одного вороже. Чесно, я не розумію Маркуса. Навіщо все це?
Я спокійно розмовляю з тверезим хлопцем. Маю право!

— А не пішов би ти на *уй? — вилаявся Малфой.

Я шоковано закліпала очима, бо це вже було занадто.

— Маркусе…

— Якісь проблеми, шмаркаче?! — Рассел встав із барного стільця та навис над

хлопцем. Взагалі-то вони були приблизно одного росту, але новий знайомий набагато
крупніший. Маркусу краще не вв’язуватися…

— Може видихнемо? — я встала швидко між ними, обличчям до друга. — Я все одно
вже збираюся додому.

— Окей, я відвезу тебе, — різко заявляє Маркус.

— У твоїм машині, Маркусе, місце тільки для однієї дівчини, — багатозначно

повідомляю я. — Мене відвезе Рассел, — додаю я раніше, ніж встигаю подумати.
Чорт…

На щастя, хлопець підхоплює мою ідею та каже:

— Відвезу, звісно, крихітко.

Здається, новий знайомий вирішує, що мене треба рятувати від Маркуса. І, хто знає,
може він має рацію… Зараз я хочу бути якомога далі від нього.

— Ти здуріла, Даніело!!! — ричить найневихованіший хлопець у моєму житті. І з

кожною секундою… усе найнеприємніший.

Відповідати не довелося, бо Рассел узяв мене за руку та спокійно повів на вихід із

клубу. Мабуть, у цей момент я почала дуже поважати цього незнайомця за те, що
стримався. Повів себе адекватно, на відміну від Круса. Ну, його! Не хочу згадувати,
щонайменше, до завтрашнього ранку…

Коли ми вийшли на вулицю, уже сонце почало опускатися за обрій. Мій улюблений
Лос-Анджелес вдягнув найгарніші барви й це трохи мене розслабило. Та, коли Рассел
підвів мене до свого «коня», я ахнула… І, справді, байк у нього є. На ньому поїдемо??
О май гад… Але, чому б і ні!
***

Глава 21
Даніела

— Дорогою буде вітряно, — сказав мені на вухо Рассел.

Я так задивилася на мотоцикл, що не помітила, як він зняв чорну джинсовку із себе та

накинув на мої плечі.

— Ти ж не багато випив, так? — наївно поцікавилася я.

— Усього кілька ковтків віскі, — запевнив хлопець. — У мене були інші плани на цей
вечір, але я радий, що можу допомогти тобі. Такі знайомства варті багато чого…

А цей Рассел вміє вимовляти дівчат!

— Дякую… — урешті, сказала я та послідувала його прикладу. Сіла позаду хлопця та

обійняла за талію.

Він завів залізного коня, оглушивши мої вуха та прискоривши серцебиття. Боже-боже,
на що я підписалася. Але Рассел уже стартанув. Його трохи довге волосся
розвивалося позаду. І справді вітряно. Але я сховалася за його широкою спиною та
прикрила очі.

Намагаючись, вгамувати серцебиття, я занадто пізно зрозуміла, що навіть не сказала

йому свою адресу. Чорт… То, що це виходить? Куди він їде? Мені вже варто
хвилюватися? Боже мій, точно варто… Куди він мене везе!!! Ох, Дельгадо… мабуть,
Маркус мав рацію, я здуріла…

Маркус

Я вибіг на вулицю в ту саму мить, коли ці двоє з ревом покинули парковку клубу. Як би
ці олухи Джо та Люк не затримали мене, я б зупинив цей ідіотизм! Перша думка, яка
спалахнула, це стрибнути в автівку й наздогнати їх. Коли я це зроблю, то виб’ю всі
мізки цьому кретину, а Дельгадо… Дельгадо, я…

— Маркусе… — за моєю спиною почувся схвильований голос Шарлотти, коли я вже

збирався залізти в машину.

Бляха, я зовсім забув про Шарлотту! Сука, я збожеволію реально… ці дівки мене
доведуть. І головне я знову в лайні! Бо поїдь за Даніелою, то не зрозуміє Шарлотта. Не
поїдь я за нею, і просто… вибухну!!!

— Що відбувається? — тихо запитала дівчина.

Її схвилювання торкається мого серця. Бо це рідкі моменти для Мунсьо. У неї вже було
достатньо приводів за її мірками, аби відправити мене під три чорти. Але вона тут…
Я зітхаю, бо розумію, що не можу бути бовдуром ще й із Шарлоттою. Оце вже
справжній ідіотизм — добиватися дівчину, а потім так жорстко проігнорувати.

— Пробач, Білосніжко, розумію… що це дико виглядає. Але…

—… Дані твоя подруга, вірно? І тому, ти хвилюєшся за неї? — перебиває мене

красуня. І я дивуюся тому, що вона розуміє все без слів.

— Так… — проводжу рукою по потилиці. — Просто ми реально із самого дитинства

разом… Наші сім’ї дружили. І… я завжди старався її оберігати. Як ти розумієш, зараз
між нами сталася… помилка, — я не хотів казати це слово, але важко пояснити, що це
насправді. — Тому… боюся, що вона може накоїти дурниць.

Шарлотта трохи хмуро розглядає мене. Розумію її стан. Це все повна хрінь…

— Сідай у машину, Білосніжко, — кажу я, видихаючи. Уже все одно не наздожену

єдинорожку, що точно втратила розум.

Дівчина послухалася. Я її не впізнаю.

— Маркусе, не те, щоби після поцілунку ми один одному щось винні…

— Так, я пам’ятаю, що це нічого не означає, — хмикнув я.

— Не забувай про це, — усміхнулася вона. — Але я все ж запитаю, чи можу я тобі
довіряти?

Я завис на секунду, бо й сам задавався цим питанням.

— Звісно, — кивнув, бо це те, до чого я маю прагнути. Бути таким для Мунсьо.

— Що ж, я не впевнена, що довіряю Даніелі… Я ем-м… погано її знаю. Але це хріново,

коли тебе нікому врятувати. Тому після того, як відвезеш мене додому… перевір чи все
добре з твоєю подругою, — сказала Шарлотто, дивлячись попереду себе.

Впевнений, що ця ідея їй не подобається зовсім, тому я ще більше шокований тим, що

вона сама це запропонувала. Виходить, розмовляти й пояснювати — це все ж
ефективніше, ніж ці кляті секрети.

— Дякую, Білосніжко. Хтось казав тобі, що ти неймовірна? — я взяв її за руку й

поцілував тильну сторону долоні.

— Повір, Маркусе, дуже багато разів, — хмикнула Сніжна Королева.

І це трохи бісить, бо я для Шарлотти Мунсьо хочу бути особливим. І єдиним.

Довіз дівчину до будинку, допоміг вийти та поцілував у чоло. Трохи поспішав, бо

хвилювання з кожною секундою тільки більше підгодовує мою злість. Я єдинорожку
точно покараю за такі вибрики!

— Можеш заїхати за мною вранці, — пропонує, але інтонація така, наче наказує
Королева.

— Заїду, — обіцяю я.
Шарлотта йде в будинок, я сідаю в машину. І коли я вже готовий їхати, вона
повертається й каже мені наостанок:

— І якщо, Крус, ти все ж розраховуєш на те, що колись наші поцілунки щось

означатимуть, то тобі варто забути про інших дівчат. Не забувай про це.

Даніела

Панікувати я почала запізно, тому й варіанти порятунку в голову йшли найдурніші. На

кшталт, зістрибнути з мотоцикла й покотитися по землі. Даніело, ти ж не в блокбастері!
О ні, о ні…

Та перш, ніж я відчула відчай, Рассел загальмував біля пляжу. Я видихнула, готова
бігти, куди очі бачать, але зупинили слова хлопця:

— Я не спитав, куди тебе везти, бо подумав, що може ти захочеш прогулятися.

О боже. Ще трохи і я б голосно засміялася. Озирнулася, навколо купа людей, він привіз
мене в людне місце. А я вже собі навигадувала… Покрутила головою.

— Усе добре?

— Так… — я злізла з байку. — Просто вперше проїхалася на мотоциклі.

— Зрозумів… Прогуляємося? — він мило вигнув брови.

Ох…

— Я б хотіла прогулятися сама… — закусила губу я.

Не те, щоби я боялася чи не довіряла новому знайомому. Здається, він справді

повністю адекватний. Просто… він так дивиться на мене. З відкритою зацікавленістю. І
це дуже приємно. Але, на разі, мені це не потрібно… У думках тільки Малфой. Мені б
позбутися від них… і, можливо, тоді…

— Без проблем, — підморгнув Рассел. Такий чуйний. — Тільки обміняємося

номерами? Аби ти могла набрати, якщо щось трапиться… — він підозріло обвів
поглядом місцевість так, наче за кожною пальмою мене підстерігали.

— Дякую, — я кивнула.

Телефонами ми обмінялися. Я почала знімати джинсовку.

— Залиш собі, хто знає, скільки гулятимеш, — запропонував хлопець.

Я вдячно усміхнулася йому. Не втрималася й обійняла на прощання. Його обійми були

такими великими, що здавалося, він може двічі огорнути моє тіло руками. Усе ж, давно
в моєму житті не з’являлося настільки позитивних… чорт, ще б трохи і сказала, героїв.

Я подивилася на нього на прощання й пішла на пляж. Насправді, хочу просто посидіти

на піску та подивитися на океан, у якому розсіюється захід сонця. Колупатися у
власному серці більше не хочеться, бо анестезії в мене немає й хірург я кепський.
Хочеться просто переключитися, помріяти, як у дитинстві… цікаво, яким би воно було,
якби в ньому не було Маркуса?

Маркус

Я подзвонив єдинорожці, щонайменше, тридцять разів. Її телефон був вимкнений.

Приїхав до її будинку. Дзвонив та стукав, як ненормальний, але нуль реакції. Вікна теж
зачинені, світло не горить. Очевидно, що її немає вдома. Що я, бляха, маю думати??
Куди вона поїхала з тим кретином!!! Чи куди він її завіз?!

Чесно, думав, що в мене інфаркт трапиться на місці. Я, звісно, залишився чекати. З

Люком і Джо вона теж не зв’язувалася. Де вона?? Я дійшов до точки, сидячи на
тротуарі, десь через дві години. Я не знав де вона, і не знав… де вона може бути. З
ким, якщо не з ним, наприклад… Проблема, була в тому, що ніякого зв’язку з її
батьками в мене теж не було. Стиснувши в руках телефон, я згадав лише одну
людину, яка може мені допомогти… це Естела.

Не знаю, чи підтримують наші матері ще зв’язок, але вони були дуже близькі.
Впевнений, що контакти мають зберегтися. Я хвилин десять витріщався на ім’я Естели
в телефоні. Я реально готовий подзвонити, аби тільки це допомогло… але в останню
мить зрозумів, що це не допоможе. Який шанс, що вона в батьків? Мізерний. А як
пояснювати, чому я дзвоню? Розповідати правду? Тоді інфаркт отримаю не тільки я, а і
її мама. Бля… де ти єдинорожка??

І вона з’явилася. Сука, приблизно о другій ночі. Я посивів за цей час, клянуся вам!
Вона йшла нікуди не поспішаючи, стискаючи в руках босоніжки. А на плечах куртка того
кретина… Я підскочив, вдивляючись на неї очима, налитими кров’ю. Довела мене, їй
богу!

Я не міг більше чекати ні секунди. Пішов швидким кроком до неї на зустріч. Лаявся
кожні пів секунди, аби хоч трохи випустити пар, але це не хріна не допомагало. Якого
дідька, вона в його куртці!!! Йде так, наче нічого не трапилося! Значить, реально по
своїй волі провела з ним час… Чим вони займалися?? Чим, сука!!!

Коли дівчина побачила мене, її лисячі очі перетворилися на здивовані бублики. Я

буквально налетів на неї та… схопив пальцями за щоки. Те, що це був перебір я
зрозумію пізніше, а зараз…

— Єдинорожка, блять…!

Вона налякано кліпає очима, а мене всього колотить. Так дурно, що я сам не знаю, на
що здатен. Таке відчуття, що в цей момент у мені прокинувся якийсь ген, що спав усі ці
роки…

***

Глава 22
Даніела
— Ві-ідпу-усти! — спалахую я миттю.

Маркус вчепився в мої щоки, роблячи мені боляче. Поїхав зовсім своїм недалеким
мозком чи як!!! Що він взагалі тут робить?! Уже починає діставати його контроль…

— Я тобі таке влаштую, Дельгадо… — погрозливо шипить Крус та підхоплює мене.

Я пищу від неочікуваності, коли мене закидують на плече. Моя п’ята точка опиняється
абсолютно голою, не рахуючи трусиків, звісно. І просто перед обличчям друга! Капут!

— Маркусе, опусти мене на землю! — тарабаню по його спині. — Ти зовсім оскаженів,

ідіоте?!

— Так, значить, тепер я ідіот?! — хмикає він. — І я оскаженів, Дельгадо, бо твій вибрик
довів мене!

— Який вибрик?! — злюся я, поки мене несуть (слава богу!) у дім.

Хлопець просто вивалює все, що є в моїй сумочці на землю, коли підходить до дверей.
Дурдом! Присідає, аби взяти ключі й у цей момент я намагаюся втекти, але цей…
неандерталець (!)… кусає мене за сідниці! Я вию, як поранена лань на всю вулицю. Не
здивуюся, якщо ми перебудемо увесь район! Клятий Малфой, що собі дозволяє!

Мене заносять у квартиру і, нарешті, ставлять на підлогу. Я задкую від нього,

потираючи сідницю.

— Йди звідси!

— Ти якого хріна в його куртці, єдинорожка? — ігнорує мене, лише гучно закриває
двері позаду себе. — Ти де з ним була??

То от, що його цікавить? Маячня якась! Чи не начхати йому? Він очевидно свій вибір
зробив.

— Це не твоє діло, Малфоє! — фиркаю я та йду в спальню. Хай валить, я з ним

спілкуватися не хочу!

Але дуже швидко в кімнаті мене настигають та всажують різко на фортепіано. На

щастя, у цей раз закрите. Спогади так і рвуться назовні… але я відрубаю їм усі шляхи.

— Це, бляха, моє діло, Даніело! — ричить цей неадекват.

Знов нахабно стискає мої щоки, змушуючи дивитися йому в очі. Я така шокована, що
вам не передати. Я й уявити не могла, що колись Маркус так поводитиметься зі мною.
Сюрприз, Даніело… Ти ні хріна не знаєш про те, яким він став!

— Я тобі ще раз кажу, аби ти йшов куди подалі, придурок! Це тебе не стосується! І
хвилювати не повинно… — шиплю я, намагаючись відідрати руку хлопця від свого
обличчя.

— Мене стосується ВСЕ, Дельгадо. Бо я твій ДРУГ! — він зривається на кожній

голосній. Очі червоні та й обличчя теж багровіє.
Хлопець вдирається між моїх ніг так сильно, що це точно не робить його більшим
другом.

— Забудь, Маркусе, ми більше не друзі! — як отруту, я виплюнула ці слова. І я

отримала задоволення, коли він завис від подиву.

А що він думав? Яка, до біса, дружба після всього? Та й не потрібні мені такі друзі… у
сраку таких друзів, серйозно! Від них проблем більше, ніж користі!

— Даніело… — розгублено пом’якшується він.

— Що, Маркусе? Не очікував? — посміхаюся я, коли він відпускає моє обличчя. — А на

що ти розраховував?? Що я буду терпіти таке ставлення до себе!!! Замість того, щоби
вибачитися та все пояснити… ти робиш ЦЕ! Хоча знаєш, у сраку твої вибачення… Йди
до своєї сучки! М’ячик я кинула! Біжи й не повертайся! — боже, я навіть не знаю звідки
в мені все це взялося. Я просто вибухнула, як сірник… але у своє виправдання скажу,
що я занадто довго була біля вогнища. Здається, цього було просто не оминути…

— Я б із радістю пішов, якби ти не поводилася, як шлюха, Даніело!

Знаєте, є такі моменти в житті, які хочеться відмотати назад, наче кіноплівку. А потім
вирізати бракований шматок історії… Але наше життя — не кіноплівка і вирізати нічого
не можна… Слів назад не забереш!

Я заряджаю йому такого ляпаса, що здається, наче зламала руку. Але я на адреналіні.
Відштовхую його та вириваюся. Очманіти, що він собі дозволив… Як же бридко…

Бридкий Малфой!

— Дані, чорт… — він схопився за голову. Пізно! — Пробач…

— Ти, або сам виходиш, або я викликаю поліцію, — кажу холодно я, складаючи руки на
грудях.

— Дані, будь ласка… я просто збожеволів… Ти в цій клятій джинсовці, твоя помада
розмазана, тебе не було пів ночі… Що мені думати?? — каяття в його очах душить
свого власника. Але мені так начхати! Навіть дивитися на нього не можу… Це не той
Маркус із мого дитинства. Це зовсім інша людина. Його найгірша версія.

— Ти маєш думати, що це не твоє діло, — фиркаю я. — Але, якщо тобі цікаво,

Маркусе… — я роблю вбивчу паузу, готуючись випустити останню кулю. Я власноруч
хочу його добити, аби згорів від сорому та каяття. А я зігріюся біля цього вогнища, отак!
— Я не була з Расселом! Гуляла сама на пляжі. Він віддав мені джинсовку, аби я не
змерзла. А помада розмазалася, бо я пила какао. Задоволений, придурку?!

Остовпів ошелешено. Боже, який же бовдур… Нестерпний ідіот. Зіпсував усе, що

тільки можна було зіпсувати між нами…

— Бля, Дані, я…

— На цьому ми закінчили, Малфоє, — перебиваю його. — Я рада, що вибір ти зробив.

Вітаю та бажаю успіхів в особистому житті.

Дивиться, як чорт на мене. Шокований чорт, звісно.

— Ти ж моя єдинорожка… — приречено видає хлопець, хмурячись.

Колись мені здавалося, що це мило. А тепер… нудить.

— Повторюю, що ми більше не друзі.

— Дані, я не розумію, ти ж сама хотіла залишитися друзями… — він розводить руками.

— Та в труні я бачила цю кляту дружбу!!! — зірвалася я. Нехай запізно, але знає

правду. Я ж не винна, що між нами було все складніше… не можна було все вирішити
в один момент. Але він обрав легший варіант… хай туди і валить!

Він витріщається на мене, наче вперше бачить. У нього в голові точно зараз дурдом. У
мене не краще. Робить впевнений крок до мене…

— Не наближайся… — наказую йому.

— Чому, Дельгадо, тобі ж не потрібна дружба, так? То скажи, чого ти хочеш? —

вимагає він самовдоволено.

Серйозно?! Думає, що зараз я скажу, що хочу стосунків? Я схожа на ту, у котрої

гідності немає??

— Я хочу, щоби ти звалив, Малфоє! Я не хочу тебе бачити! Навіть більш того… краще
б ти не прилітав у Лос-Анджелес! Краще б я не знала тебе взагалі!

Як два бика роздивляємося один одного. Навіть уявний пар стоїть між нами.

— Думаєш, єдинорожка, я з тих… хто повертається?!

— Сподіваюся, ні.

— Ти пошкодуєш про це, Даніело.

— Ти теж, Маркусе.

Три довбані секунди і втричі більше ударів серця в цьому клятому мовчанні. Нарешті,
він здається, розвертається та йде. Я хапаю іграшку, що він подарував мені та кидаю
слідом.

— І єдинорога забери свого!

Звісно, іграшку він не забирає. Але більше не обертається, залишає мою квартиру та
мене саму… у повній тиші.

Там, де закінчується дружба, починається кохання… Але іноді дружба просто

закінчується.

***
Глава 23
Шарлотта

Спека сьогодні стояла дика. Я сиділа в шкільній кафешці, розмішуючи трубочкою

апельсиновий фреш. Сьогодні все дратує… Не хочеться зізнаватися собі в тому, що це
через Маркуса. Теж мені привід для хвилювання…

Але цей козел усе ж зміг мене зачепити. Уявляєте, не приїхав вранці? Просто йолоп.
Думає, що я буду йому постійно шанси давати? О ні, мій хороший, не на ту напав. У
мене, звичайно, була слабкість… не шкодую, що поділилася з ним. Усе ж іноді приємно
виговоритися… нехай це нічого й не змінює. Бо тримаючи в собі, оскаженіти можна.

Що ж, вдача була прихильною до Круса. Просто неймовірна можливість перепала йому

— Я. Найкращого часу не вигадати, аби завоювати моє серце, але для цього треба
докласти зусиль. А такі, як Маркус, вочевидь до цього не звикли. Що ж, шкода. А може
й на краще…

Адже минулого літа зі мною вже трапилася подібна історія й закінчилася вона погано. З
Люком. Цей темношкірий бугай довго бігав за мною. І я нікому не зізналася, але йому
вдалося… зацікавити мене. Як і Люк нікому не сказав про те, що в нас було. Спочатку я
вирішила спробувати з ним, аби позлити батька. Але потім… думаю, він подобався
мені. Не впевнена, що це було серйозно, але ми переспали… Ця історія могла б
закрутитися на все літо, щонайменше… Але батько дуже розізлився. Він погрожував
мені щодо Люка… Сказав, що Мунсьо не буде зустрічатися з простолюдином. Абсурд,
знаю… Але він, навіть, погрожував, що перерве моє навчання в Америці. Тому я
перервала наш дивний зв’язок із Люком… Єдиним методом, який знала. Включила
стерво, багато лайна йому наговорила. Удала, що використала й посміялася над ним.
Він, звісно, не знає… справжньої причини. І взагалі не знає мене… Мабуть, на краще.
Бо навряд чи б він вирішив вплутуватися в королівський дурдом.

А от Крус знає… І хоче вплутуватися… Це, мабуть, і підкупає. Хоча чим він
відрізняється від Люка? І що буде, якщо батько дізнається? Нічого доброго не буде…
Тож усе це, як я й казала, нічого не означає.

— Привіт, Білосніжко! Як справи? — голос із голови, наче вирвався назовні, та всівся

на сусідній стілець.

А от і Крус…

— Я тобі вже казала, Маркусе, що тут повно інших столиків, — холодно відповіла я.

Він зняв темні окуляри та з не розумінням на мене поглянув.

— То ми повертаємося до тої стадії, де ти не підступна Сніжна Королева? — хмикає

він.

— Ми повертаємося до тої стадії, Крус, де я тебе не знаю, — доволі різкувато

відповідаю я, не дивлячись йому в очі.

— Бляха, ви наче подуріли всі… — злиться хлопець. Я морщусь, бо ненавиджу лайку.

Здається він взагалі не розуміє, що трапилося. Можу й нагадати…

— Наступного разу забери вранці дівчину, якщо вона про це попросила, — підморгнула
я. Встала та пішла на урок.

— Твоє ж наліво… — почула вслід.

Дійсно, Крус, твоє ж наліво… Усе ж десь у глибині душі я хотіла, щоби цей хлопець
оцінив шанс, який я йому дала. Відчув, що не кожному я такі шанси даю. Мабуть,
Маркуса та Люка все ж відрізняє те, що Люк це цінував… А от його друг виявився
дурнішим. Шкода.

Заняття почалися з розминкових тренувань. Сьогодні я виконувала їх на автоматі. Від

цього дратувалася ще більше, бо акторське — моя любов. Те, що рятує мене від
реальності. Але чомусь зараз воно безсильне. Я все одно засмучена.

— Давайте сьогодні спробуємо імпровізацію, студенти, — з ентузіазмом запропонував

вчитель. — Є охочі?

На диво, руку здійняв Маркус. О боже, цирк починається… Мабуть, вчитель теж так
подумав, тому що зітхнув. Шанс хлопцю все ж дав, запитавши, що за сценку він
гратиме.

— Вибачення по телефону, — сказав він, не зводячи з мене погляду.

— Перед дівчиною? — уточнив чоловік.

— Так, перед однією неймовірною дівчиною. Від одного нестерпного ідіота, —

серйозно відповів Крус.

Я закотила очі. Нащо ця вистава? А це, справді, ціла вистава… господи, бо хлопець
всівся на стілець у середині кола, узяв до рук праску та приклав її до вуха, наче
телефон. Ну, ідіот же! Усі засміялися, бо клоуна в цьому цирку випустили першим.
Проте сам хлопець залишався серйозним. Ви подивіться, просто голлівудський актор.

— Алло, — сказав він в уявну слухавку, гіпнотизуючи мене.

— Дівчина не здійняла слухавку, — фиркнула я, складаючи руки на грудях.

Усі витріщаються на нас, певно розуміючи, що це не просто сценка. Маркус видав звук,
схожий на сигнал автовідповідача. А потім почав записувати «повідомлення»:

— Привіт, бейба, — я морщусь. — Знаю, що ти зараз морщишся, але я так звертаюся

до тебе, бо знаю… що, здійнявши слухавку, ти б назвала мене ідіотом, — нестерпний!
— Перш, ніж ти зітреш це повідомлення, просто знай, що мені дуже соромно. Я
«балбєс», Білосніжко. Але це не означає, що я не ціную шансу, який отримав. Знаю,
що я не принц твоєї історії та, навіть, не один із твоїх гномів, — посміхається він. —
Все ж у гномів таких розмірів не буває… — підморгує він, натякаючи на свій член.
Боооже! — Але я дуже ціную, Білосніжко. Кожну мить нашого дня я ціную. Мабуть,
назавжди запам’ятаю тебе такою. Прекрасною і відвертою. Ти довірилася мені й це
стало найприємнішим для мене. Твоя довіра — гачок для мого серця, — я не знаю,
куди діти погляд. Маркус просто шокує мене… Звідки в ньому все це? Такі слова… — І,
можливо, я облажався в дрібниці… але з тобою я ніколи не облажаюся по-крупному.
Обіцяю. Ти завжди можеш довіряти мені, — він опускає праску, нервово ковтаючи. —
Пи. си. Твій палкий шанувальник, Маркус Крус.
Очі стають вологими і я сама не розумію чому. Зриваюся з місця та біжу з класу.
Занадто чуттєва промова. Моє холодне серце дало тріщину… Як? Як йому це
вдається??

— Шарлотто… — наші пальці сплітаються. Наздогнав, повертаючи до себе. — Я знов

зробив якусь дичь?

Хмуриться. Очі щирі. Серце калатає. І його й моє.

— Останній шанс, Крус, — витираю вологу під очима. — З випробувальним терміном…

Побудеш поки гномом!

Усміхається.

— Коли ти його побачиш, то тобі буде соромно за те, що ти назвала його гномом, —
підморгує цей дурень.

Я сміюся. Щиро та безтурботно. Непогана така самореклама, Крусе…

— Значить, ти дозволиш мені влаштувати тобі сюрприз?

Ого… а хтось швидко вчиться на своїх помилках!

— Дозволю, — киваю.

— Тільки треба зав’язати очі, Білосніжко…

Даніела

Сьогодні ноти перед очима просто розпливаються. Організм втомлений, бо я не спала

всю ніч. Ревіла, звісно. І поклялася, що в останнє. Я своє рішення прийняла й нехай
пошкодувала майже одразу… усе ж воно вірне. Літо почалося, я маю
насолоджуватися… Безтурботністю, улюбленою справою, друзями… Усе має бути
легким та зрозумілим, вірно? Я ж молода, приваблива та розумна…

Ага, отак я налаштовувала себе подумки на позитив. Але все ж хріновий психолог із
мене, навіть, для самої себе. Ноти все одно вислизають із голови. І лиш одна мелодія
грає всередині мене, іскриться на кінчиках пальців… я граю її відтоді, як Крус
повернувся в моє життя… з кожним разом вона стає довшою, обростає новими
деталями… і поки я не знаю, що з неї вийде. Знаю лише, що хочу грати її постійно.

Телефон завібрував, відволікаючи мене. Дістала й побачила повідомлення від

Рассела:

«Привіт, красуне. Як учора погуляла?»

Погуляла я добре, а от усе, що було після…

«Чудово. Ще раз дякую за все. Як я можу повернути тобі куртку?»

Відповідь прийшла моментально.

«Повертати не обов’язково, але побачити тебе хочу…»

Підморгуючий смайлик у кінці був таким життєрадісним, що й мені захотілося

усміхнутися. Може, не дарма Маркус обрав Шарлотту… Зараз переписуючись із
Расселом я теж відчуваю легкість… Відчуваю, що це просто — зустрітися з ним,
сходити на побачення, поцілувати… Немає всіх цих дурних складнощів. Якщо Маркус
спробував, то може й мені варто…

«Через тридцять хвилин забереш мене?»

Написала я й додала свою геолокацію. Його відповідь остаточно підняла мені настрій:

«Вже мчу, міледі»

А ще купа смайликів-мотоциклів у кінці. Ох!

Після уроку я вийшла на вулицю, обдумуючи як їхати в білому короткому платті на

байку. Закинула маленький рюкзак на плечі та побачила Рассела. Футболка кольору
хакі міцно його обтягувала. Учора я не встигла роздивитися його рельєф… Уфф, про
що я там думала до цього?

Пішла до хлопця, усміхаючись. Він уже завів байк, стискаючи «руль» чи як це в

мотоциклі називається. Навколо було багато студентів і в якийсь момент мені здалося,
що я наче в кіно. Та сама безтурботна мелодрама. Як завжди, перші хвилин сорок
найулюбленіші. До кульмінації з присмаком драми. Та, хто знає, можливо, моя
кульмінація вже пройшла… Сподіваюся драма відтепер позаду, бо така розв’язка мені
дуже подобається…

— Треба частіше біля вашої школи зупинятися, так можна й зіркою відчути себе, —
посміявся Рассел, коли я підійшла. — Неймовірно виглядаєш! — його очі зацікавлено
розглядали мене.

— Дякую! Ну, просто ти вже не студент, виглядаєш «крутишем»… — зізналася я,

підморгуючи.

— Буду знати, — усміхнувся він. — Готова їхати?

Я кивнула, але перш ніж сісти позаду нього, я побачила Маркуса і… Шарлотту. Він вів
дівчину із зав’язаними очима до своєї автівки. Теж наче в кіно… Я зависла,
розглядаючи їх. Хлопець допоміг білявці сісти. А потім наші погляди зіткнулися…

Він кілька секунд дивився на мене, а потім перевів погляд на Рассела. Нахмурився,
стискаючи пальцями дверцята машини. Але, урешті, повернув погляд мені. Важкий
та… хворобливий. Але все ж спокійний… Я перервала нас першою, почавши сідати на
мотоцикл. Маркус теж обійшов машину та сів у неї.

Я обійняла талію Рассела, притискаючись до нього. Він стартанув одночасно з

Маркусом. І ми роз’їхалися в різні сторони… різними дорогами.

***
Глава 24
Шарлотта

Я нічого не бачила. Лише чула, як працює двигун машини та грає музика, яку включив
Маркус. Теплий вітер розвівав волосся. А всередині зароджувалося приємне
передчуття…

— Що ти вигадав, Крусе? — з цікавістю запитала я.

— Те, що тобі найбільше потрібно, — таємниче відповів він.

Мене переповнювало якесь дитяче нетерпіння. Давно ж я не відчувала цього відчуття.

Якогось такого різдвяного, наче прокинувся вранці та біжиш до ялинки, аби розкрити
свої подарунки. А їх, до речі, у моєму житті була купа. Найрізноманітніших — від
дорогих прикрас до яхт та літаків. Залицяльники ніколи не скупилися. Хтось би
позаздрив мені, але заздрити нема чому… Адже, коли ти дочка конунга… спадкоємиця
однієї з найбагатшої людини у Швеції… коли союз із тобою — це вигідний бізнес-крок
для багатьох… немає чому заздрити. Бо все це фальш. І ця фальш — моє життя.

— Знімай пов’язку, Білосніжко, — наказує хлопець.

Я відчуваю, що тремчу. Накрило ж тебе, Мунсьо, хто б знав, що це можливо… Я

розв’язую пов’язку, відчуваючи, що ми продовжуємо їхати. Вона падає на мої коліна, і я
бачу, що ми їдемо по мосту Вінсента Томаса. Нічого не розумію…

— Озирнися, — підморгує Маркус.

І я повертаюся… одразу прикриваю долонями рота, бо здивована цією красою…

McLaren хлопця залишає барвистий слід після себе… Вихлопна труба автівки замість
білого диму випускає рожевий! Так яскраво, що всі водії озираються на нас. Рожевий
дим змішується із золотистими блискітками, що теж вилітають з автівки, та створюють
неймовірно святкову атмосферу… Вау!

Я вчепилася пальцями в сидіння, розглядаючи цю просту «магію», але таку

неймовірну. Маркус вичавлює педаль газу дужче, McLaren характерно ричить та
починає виплюхувати дим величезними дозами. Він швидко розсіюються в повітрі,
наче мильні бульбашки, які хочеться зловити… а потім випускати ще й ще…

Водії сигналять, явно не задоволені тим шоу, яке влаштував Маркус. Чесно кажучи, не
здивуюся, якщо ми звернемо увагу поліції на себе…

— Маркусе, ми можемо нарватися на неприємності… — констатую я обережно, бо не

хочу образити хлопця.

— Іноді, Білосніжко, треба на них нарватися, — він розтягується в посмішці, а потім

серйозно додає: — Я хочу, аби ти розслабилася, Шарлотта. Тобі ж подобається, вірно?
Значить, насолоджуйся! Довірся мені… Ти казала, що не відчуваєш себе вільною… І
ми спробуємо змінити це. Знаю, що варто тобі повернутися до своїх королівських
обов’язків і все стане складніше… Але зараз… — він поглянув на мене м’яко. —…
зараз, Шарлотто, ти просто зобов’язана бути вільною. Кожний клятий день. Бо ти
заслуговуєш цього. Це твоє життя.
Я приємно шокована словами Маркуса. Тепер я зрозуміла, що це все означає…
Зрозуміла, що він має рацію. Мене й так усі навколо намагаються підкорити якимись
правилами… хоча б я сама не маю тиснути на себе.

— Мені дуже подобається, Маркусе… — відповідаю я на найважливіше питання. Він

щасливо усміхається і я не можу не усміхатися йому у відповідь.

Знаходжу позаду пакет із блискітками. Відриваю сідниці від крісла та, набравши, до рук
блискіток, випускаю їх. Маркус робить музику гучніше і я розчиняюся… Блискітки
плутаються в моєму волоссі, а сигнали машин навколо починають нагадувати
симфонічний оркестр. Начхати. Я чую лише музику, відчуваю лише приємний вітер,
прикриваю очі та бачу лише золотисте сяйво. І розумію, що ніколи не відчувала себе
настільки… вільною. Ніколи не відчувала себе просто молодою та безтурботною.
Можливо, я навіть, взагалі не знаю, яка я…

Емоції переповнюють. Крус, мабуть, продав душу Купідону. Інакше, чому він так влучно
попадає в моє серце? Я тягнуся до нього та починаю зав’язувати очі…

— Шарлотто? Що це означає? — дивується хлопець.

А дійсно, Шарлотто, що це означає? Ми несемося на швидкості через міст, автівки з

усіх сторін (але трафік не забитий), а я зав’язую очі водію… Можливо я переоцінила
слово «свобода», а можливо, нарешті, пізнала усю його силу…

— Тепер час тобі довіритися мені, — шепочу йому на вухо, і відчуваю, що Крус
розслабляється. Довіряє, це приємно. — Просто їдь прямо й не збільшуй швидкість.

Маркус киває. Здається, він схвильований. Але це не страх, це щось… відтепер таке
наше. Довіра, яка об’єднує нас. Шаленство, що пронизує нас. Момент, що ми не
забудемо.

Він керує автівкою із зав’язаними очима. Пориви вітру стають сумбурними, тому золоті
блискітки кружляють навколо нас, рожевий дим заповнює простір… і ми наче в кліпі.
Отаке в мене відчуття. Роблю музику ще гучніше та пильно спостерігаю за дорогою,
накриваючи своєю долонею руку Круса. Він сплітає наші пальці… і в мене в куточках
очей скопичується волога. Щаслива волога, що омиває моє серце від усього болю.

Він нічого такого не зробив, але одночасно зробив УСЕ, як треба. Я зриваю його
пов’язку, бо міст скоро скінчиться. А поки є час, я повертаю обличчя одногрупника до
себе й цілую… Хлопець жадібно ковтає мої губи. Втягує й ричить, бо отримав свою
подяку… отримав те, що без сумніву дуже бажав. Наші язики зволожують один одного,
перетворюючи поцілунок на такий інтимний… по тілу проходяться маленькі розряди,
скопичуючись внизу живота… Ох, такій, як я, складно це визнати, але Маркус Крус
добився свого…

В останній момент хлопець відривається від мене, аби різко завернути за мостом.

— Білосніжко… — солодко хрипить він, кидаючи хитрий погляд на мене.

Він усе відчуває. Знає, що добився свого…

Даніела
Ми під’їхали до трохи занедбаного приміщення. Вивіски не було й Рассел красномовно
мовчав. Сказав, що це сюрприз.

— Де це ми? — усе ж цікавлюся, озираючись. І жодної підказки…

— Це музей музичних інструментів, якими колись користувалися відомі музиканти, —

дуже приємно дивує мене хлопець.

— Ого… — відповідаю, коли він пропускає мене всередину.

— Подумав, що тобі має бути цікаво, адже ти сказала, що теж займаєшся музикою, —
не впевнено пояснив Рассел. — Тут є дуже цінні експонати, наприклад, гітари Бітлз та
піаніно Елтона Джона…

— Вау… — тільки і змогла промовити я. Дуже кортіло побачити!

Ми опинилися в повній темряві й це трохи здивувало. Взагалі дивно, що не було

вивіски і все таке…

— Зараз музей закритий на ремонт, — сам пояснив Рассел, включаючи світло.

— Тоді, як…

— Місцевий охоронець — мій знайомий, — підморгнув хлопець. — У нас є година, —

він узяв мене м’яко за руку та повів за собою. — І ми, навіть, можемо пограти на цих
інструментах… — тихо та таємничо додав хлопець, розвертаючись до мене обличчям
та крокуючи спиною до основної зали.

Я почала широко усміхатися, відчуваючи шалене передчуття. Рассел дуже вгадав!

Коли ми увійшли, то здалося, що потрапили в пустий зал симфонічного оркестру.
Десятки найрізноманітніших музичних інструментів. Деяких уже, навіть, не існує. Я
побігла роздивлятися, користуючись унікальною можливістю торкатися до них…
торкатися до історії.

Рассел всівся на невелику «сцену», де шикувалися гітари різних форм та кольорів.

Узяв до руки одну з них так обережно, наче вона жива. Зверху на написі зазначалося
що це гітара Фредді Мерк’юрі. Нічого собі… Хлопець із любов’ю провів пальцем по
струнах та здійняв очі на мене.

— Що тобі найбільше тут сподобалося? — поцікавився він.

— Цей білий рояль дуже розкішно виглядає… — заворожено відповіла я, всідаючись

за нього. На жаль, табличка була відсутня, тому я не знала чий він. Фантазія сама
домальовувала образи людини, що грала на ньому… І це інкогніто спокушувало ще
більше.

Мої пальці торкнулися клавіш та неусвідомлено почали вигравати ту саму мелодію, яку
я не перестаю грати кожного дня… Звуки розліталися відлунням великою залою.
Окутували інші інструменти, які наче вібрували в такт… Це магія. Рассел влаштував
мені справжню магію.

— Ніколи не чув стільки хвилювання в чуттєвості. Ніколи не чув стільки «ні» в одному
«так»… — промовив хлопець, дослухавши моє творіння.
— Дуже гарно сказав, — усміхнулася я сором’язливо. Мабуть, краще й не описати всі
почуття, закладені всередину неї…

— Комусь присвячується? — поцікавився він.

Я поглянула в його теплий погляд, розуміючи, що не можу сказати хлопцю, який

влаштував мені такий сюрприз, що ця мелодія присвячується іншому…

— Це швидше моє внутрішнє… — ухильно відповіла я. — А ти граєш на гітарі в групі?

Чи співаєш теж?

— Тільки граю. З моїм голосом тільки волати під хеві метал, — посміявся Рассел.

— А що граєте ви? — поцікавилася, залишаючи рояль.

— «Чоловічий» інді-рок та альтернативу, — відповів він, перебираючи струни не гучно.

Імпровізує чудово…

— То ви, як Imagine Dragons? — підморгнула я.

— Майже, — засміявся Рассел. — Тільки виступаємо в барах та на розігрівах зазвичай.

— Я б послухала… — підійшла до нього. Сказала щиро, не тільки, аби підбадьорити

його. Усі з чогось починають.

— Я б теж хотів, аби ти послухала… — хрипло відповів він.

Рассел відставив гітару та заключив мене в полон свого погляду. Туман у його очах
був красномовним. Добре, що тут тьмяне світло, і мої червоні щоки не здаються
настільки червоними.

— Приємно, що тобі тут сподобалося, — зізнався хлопець. — Знаєш, це не

найпопулярніше місце, навіть, для туристів. Хоча, здавалося б, такі величні імена тут…
що мало б бути популярним, — хмикнув Рассел.

— Як думаєш, чому? — запитала я, у якийсь момент усвідомлюючи, що мені дуже

цікаво спостерігати за ходом його думок…

— Думаю, люди не бачать того, що бачимо ми… — він так солодко підкреслив останнє
слово, опускаючи погляд на мої губи. — Це все для когось просто груда металу.
Просто інструмент. Просто частина музикальної індустрії… Історія, урешті, — він
потягнув мене обережно за руку до себе. — Але вони не бачать, що тут, насправді,
сотні історій. Не відчувають, що кожний із цих інструментів разом зі своїм власником
писав свою історію… Вони не знають, скільки душі в цьому місці, — ми завмерли в
сантиметрі один від одного. Я знала, що він хоче мене поцілувати. Це хвилювало мене
і в сторону «так» і в сторону «проти». Я наказувала собі розслабитися і просто
спробувати… Дати Расселу шанс. — Деякі люди, Даніело, просто не здатні побачити
скарб перед своїми очима…

Остання фраза була вимовлена так, наче стосувалася не тільки цього місця, а й мене.
Його натяк був очевидним… але таким вірним. Дехто просто не здатен…

Моїх вуст торкнулися м’яко, стискаючи талію з великим бажанням. І я піддалася.

Спробувала з тим, що побачив… й оцінив. Не віриться, що вже на другому побаченні я
цілую хлопця. Хоча стривайте, це перше… Але, чим глибше його язик проникає в
мене… чим гучніше наше дихання розлітається відлунням по залу… тим більше мені
віриться.

У цей момент я усвідомила, що давно не відчувала себе так комфортно та гармонічно.

Адже, очевидно, наскільки ми одночасно схожі з Расселом і не схожі. Перше —
притягує, а друге — додає цьому тяжінню спокусливості… Зараз мені подобається те,
що відбувається. Більше, ніж я могла припустити…

Тихий стогін виривається з мене й кожний інструмент у залі пропускає його крізь себе.
Рассел проникає пальцями в моє волосся, а мої руки тягнуть його футболку…
Відлуння ще довго розноситься простором, змушуючи всі наші відчуття загостритися…
Мої ніжки тремтять під його тиском… Хлопець важко дихає, відриваючись… поки ще
можна відірватися…

Ми дивимося в очі один одному. І я розумію, що він мав рацію, тільки ми можемо це
оцінити…

— Перекусимо, красуня? — намагається питати спокійно, але серцебиття видає його.

Я усміхаюся солодко:

— Звісно.

Рассел повіз мене до кафе з чудовим видом. Він тут був таким неймовірним, що вже за
нього можна дати закладу статус «ресторана». Ми планували затишно провести час,
але всередині на нас чекав сюрприз…

Біля стійки адміністратора стояли Маркус і Шарлотта.

— О ні… — промовила я, але здається, Рассел мене не почув. Він вів мене за собою, а
я не сміла вирватися й побігти геть, бо тоді точно б не залишилася непоміченою. Хоча
я й так не залишуся…

Ми порівнялися з ними.

— Нам, будь ласка, столик на другому поверсі, — звернувся Рассел до

адміністраторки.

Шаротта й Маркус повернулися на його голос. У Мунсьо здивовано зметнулися брови,

а в Маркуса… здається, напружилося все від ока… до кожного м’яза.

Начебто я рада його бачити?! Чому так не фартануло…

— Я викупаю увесь другий поверх до кінця дня, — заявляє Крус і кладе пачку доларів
на стійку адміністратора.

Що? Чесно, я витріщаюся шоковано наповал. Так гидко різко стає, що здається, мене
зараз знудить… від Маркуса! Як можна бути таким?? На зло це робить?! Демонструє
свої можливості? Ні, навіть, не свої! А своїх батьків… Фу.

І головне, навіщо?? Він тепер ворогом мені хоче бути?? Просто браво, Малфою…

— Ходімо в інше місце, — звертаюся до Рассела.

Намагаюся усміхатися, аби він не побачив, що це зачепило мене. Але хлопець не
поспішає прислуховуватися до мене, він розглядає Маркуса і в його очах запалюються
злі вогники…

— То це ти, — хмикає Рассел. — Знаєш, давно чешуться руки набити тобі морду…

Звісно, він усе зрозумів. Пригадав Маркуса і зрозумів, що зараз він це спеціально
зробив… Сподіваюся, що Рассел не здогадався щодо мелодії, інакше мені буде
соромно… за саму себе. Бо такі, як Крус, не заслуговують подібного.

От тільки розбиту пику Малфоя я все одно бачити не бажаю… Ну його! Але як я й
казала, не в усьому ми з Расселом схожі… тому я з жахом спостерігаю за тим, як він
притягує Круса за футболку та шипить йому в обличчя:

— Можеш скасовувати бронь, шмаркаче, бо найближчим часом єдине місце, у яке ти

зможеш відправитися — це лікарня.

О боже… Шарлотта налякано пищить, нічого не розуміючи, а я намагаюся щось

вигадати, бо бачу, що кулаки Круса вже теж стискаються… О ні! Вони що, реально
влаштують бійку??

***

Глава 25
Даніела

— А ти тільки й можеш кулаками махати? — фиркає Маркус, відриваючи руку Рассела

від себе.

Дається йому це важко, але хлопець зовсім не розуміє масштабів біди. Полізе в цю
бійку, підкидуючи сірники у вогнище своїми словами. Тому я роблю єдине, що в момент
паніки здається мені дієвим. Шокую всіх присутніх і сама б’ю Маркуса…

Я між ними на адреналіні опинилася. І кулак мій у Круса полетів на адреналіні. Я,

здається, з кулака ніколи в житті не била людину і, навіть, не знала, що мені вистачить
сил завдати болю. Але вистачило… мабуть, це вся образа й ненависть накопичилася в
моїй руці.

Малфой зловив удар, чи то не встигнувши ухилитися, чи то приймаючи його

приречено. Приємно, що він хоча б розуміє — за що. Одразу хапається за щоку, вона
починає червоніти на моїх очах. Результатом я задоволена.

— Ти здуріла, Дельгадо!!! — скрикує Шарлотта.

— А що ти можеш?! — шиплю Маркусу, ігноруючи його подружку.

Кидаю наостанок погляд на гроші, а потім повертаю йому… і в моєму погляді

розчарування. Найбільше, яке тільки можна уявити. Бо всередині мене розчарована
маленька дитина… наче мої дитячі мрії та спогади… зрадили. Я обманювалася так
довго і від цього так прикро.
Я повертаюся до Рассела, який здивовано витріщається на мене, але на його вустах
грає усмішка. Думаю, він пишається мною. Принаймні, я собою дуже пишаюся.

— Ходімо, у мене з’явилася класна ідея! — підморгнула йому.

Маркус

Я намагаюся не думати про Даніелу, прикладаючи лід до щоки, але не виходить…

Вдарила, реально вдарила. Не ляпаса дівочого дала, а зарядила з ненавистю…
Очманіти. Такого від єдинорожки ніколи не очікував. Але питати за що не треба, і так
усе знаю…

Чому я не дав їй спокій? Чому просто не проігнорував їхню присутність, як сьогодні

вранці біля школи? Тому що, сука, її помада знову була розмазана! Знову, блять… І
якщо це не те кляте латте, то я маю вбити кретина! Я не знаю чому… Просто все
одержимо всередині цього бажає!

Думаєте, я не знаю, що так не можна? Думаєте, що я не розумію очевидного? Я із

Шарлоттою, так! І це неймовірно! А з Дані… ми більше, навіть, не друзі. Вона,
здається, не шкодує про це… Швидко знайшла заміну! Зачепило, звісно. Дивиться на
цього придурка з обожненням, а на мене… як на ворога! Сама хотіла, щоби так було…
усе робив, як хотіла вона! Скажи вона тоді, що хоче більшого й було б більше… я ж на
межі був! Ні, я ту кляту межу переступив! Ми могли ризикнути… чорт би нас побрав!
Але обрали інший шлях… й от куди він нас завів…

— Не думаю, Маркусе, що ти маєш втручатися в стосунки своєї подруги, — каже

Шарлотта після того, як робить ковток коктейлю.

— Ми більше не друзі, — ричу я, бо заспокоїтися важко.

Дівчина мовчки розглядає мене. Не можу не відмітити, що Мунсьо запаслася

неймовірним терпінням по відношенню до мене.

— Здається, ти сильно образив її… — констатує вона.

— Здається… — потираю очі.

Шарлотта не знає, як на це реагувати. Відчуваю, що подібні ситуації точно не

плюсують мене в очах дівчини. Розумію, що питання з Дані треба закрити. Сам же
сказав їй, що не з тих, хто повертається. І це правда. Ні, значить, ні. Я не з тих, хто
тримає людей поруч. Я ж не мазохіст, аби утримувати тих, хто мене ненавидить… Але
проблема в тому, що я не хочу, аби єдинорожка ненавиділа мене! Це, блять, так
неправильно! Просто неправильно…

— Дуже боляче? — тихо питає Шарлотта, підсаджуючись ближче.

— Рівно настільки, аби пацієнт заслужив на ще один поцілунок… — бормочу лукаво.

Дівчина відсовує лід, аби подивитися. Закочує очі через мій жарт, а я насолоджуюся її
близькістю. У голові одні спогади перекриваються новими… сьогоднішніми. Шарлотта
була такою гарною та щасливою. Як я і мріяв…
— Справи погані, — поморщилася вона, розглядаючи синяк. — Думаю, що поцілунок
необхідний…

Королева тягнеться до мене та цілує в щоку. Ну, камон! Знаємо ми ці ігри… і зараз я не
налаштований. Притягую красуню за потилицю до себе й жадібно цілую в губи. Вона
хіхікає та піддається. А я, нарешті, випускаю усяке лайно із голови. Зараз є тільки губи
моєї дівчини…

Даніела

— Взагалі-то я не часто їм фастфуд, — виправдовуюся я, сидячи на мотоциклі

обличчям до Рассела.

Я запропонувала купити їжу в МакДональдз і посидіти десь біля океану. Як на мене,

ідеально. Не потрібні мені кафе й ресторани. Я ціную моменти. І, найголовніше, що
Рассел теж.

— А я тільки це і їм, — хмикнув хлопець, відкушуючи бургер.

— Просто ти не куштував здорову їжу, — підморгую.

— Це там, де багато салату та мало калорій? — поморщився Рассел. — Для цих

м’язів, солодка, потрібно багато калорій! — він почав витанцьовувати м’язами на сонці,
і я засміялася. — Ти знову усміхаєшся, це чудово, — зазначив хлопець.

— Дякую тобі, — сором’язливо відповіла я.

— Пробач, якщо перегнув там… просто, чесно, цей шмар… короче, він дратує мене, —
зізнався Рассел.

— Мене теж, — кивнула я, жуючи картоплю фрі.

— Значить, та мелодія все ж присвячується йому? — обережно уточнив хлопець.

Чорт, усе ж здогадався…

— У нас із Маркусом вийшла складна історія, — я відклала їжу. — Вона почалася з

дружби та закінчилася… нічим.

— Але десь посередині були почуття? — перепитав Рассел. Він добре все відчуває.

— Так… — зізналася я. — Пробач…

— За що? — здивувався він.

— Ну, якось це не дуже… цілувати тебе, коли в голові досі розгардіяш…

— А мені, здається, що твій кулак дуже сміливо розставив усе на свої місця, — сказав
хлопець. — Не знаю, чи потрібна тобі моя порада… але, я вважаю, що неможливо
кохати та ненавидіти одночасно. Це щось вигадане для книжок, аби сюжет цікавіше
закрутити, розумієш? А в житті… ти, або кохаєш, або ненавидиш. Ти, або кохала, або
ненавиділа. Не одночасно, Даніело… Адже не одне серце цього не витримає.
Я затихла, слухаючи його. Не думала про це під таким кутом, але знала, що моє серце
точно не витримує… Його вбиває й це можливе Кохання й ця можлива Ненависть…
Здається, що мене вбиває все пов’язане з Крусом…

— Ти пройшов онлайн-курс по психології? — підморгнула я, аби перемкнутися на

позитив.

Рассел розсміявся у відповідь.

— Просто, коли дівчина подобається, то ти звертаєш увагу на… її поведінку, її

погляди… її думки, — посерйознішав він.

— Не знаю, що мене дивує більше, — розтягнулася в усмішці я. — Те, що я тобі

подобаюся чи те, що ти вмієш читати думки…

Він нахилився до мене, розглядаючи мої вуста.

— Перше тебе точно не повинно дивувати.

Наші губи знов зустрілися. Трохи солонуваті від картоплі фрі, але солодкі язики від
кока-коли виправили ситуацію. Це було мило. Та ніжно… Це був той самий необхідний
наш момент.

Два тижні потому

Противні звуки будильника розліталися кімнатою. Я накрилася подушкою зверху, аби

заглушити їх. Але телефон продовжував дзвеніти, як ненормальний. Дивно, мав же
відключитися через хвилину. Я скинула подушку, розуміючи, що так точно не засну.
Прочинила очі та здивувалася… навколо темрява. Ще ніч?

Потягнулася сонно за телефоном. Чорт, це не будильник. Це виклик! З невідомого…

Це ще дивніше, і якби цей номер не дзвонив уже втретє… я б проігнорувала, але
погане передчуття підштовхнуло мене прийняти його.

— Алло, Даніело? — голос Шарлотти почувся в слухавці.

Що? Може це сон?

— Так… — здивовано відповіла я.

— Можеш приїхати до Маркуса? Це терміново… — голос дівчини налякано тремтів.

Боже…

— Що трапилося? — я різко всілася на ліжку.

— Я не знаю… здається, це щось із його мамою. Він не розповідає, але трощить

буквально все у своєму домі… — я прислухалася й реально почула звуки биття на тій
стороні. — Просто ви ж дружите з дитинства, ти краще його знаєш…

— Зараз приїду, — відповіла я серцем, а не мозком.

Почала з поспіхом збиратися, прокручуючи в голові можливі варіанти… Але швидко
здалася, бо я уявлення не маю, що такого в нього могло трапитися з мамою…

***

Глава 26
Даніела

Останні два тижні мого життя були такими спокійними та звичними, наче Маркус Крус і
не прилітав до Лос-Анджелесу. Я не бачила його. Або він не ходив до школи, або… ми
просто не перетиналися з ним. З Джо й Люком я теж проводила мало часу, тому що
увесь мій вільний час займав Рассел. Це були хороші два тижні. Мабуть, такі… якими й
має бути це літо.

Я викинула із голови все погане та неприємне. Віддалася моментам, думала лише про
кожний новий день. У певному сенсі, я спробувала забути про Круса, але… забула
лише те, що трапилося тут у ЛА. Мабуть, відпустила, так було би правильніше
сказати. Не без допомоги Рассела, якщо чесно. Але навряд чи я колись зможу забути
наше з Маркусом дитинство… навряд чи я колись зможу забути нашу дружбу. Ні, я
ніколи цього не захочу, бо це така велика частина мене… без якої я не зможу існувати.
Ця частина робить мене тою, ким я є зараз…

Тому, не дивлячись на те, що трапилося на початку цього літа… я не можу залишити

свого старого друга. Я не знаю, чи потрібна йому моя допомога, але Шарлотта вважає,
що потрібна… Це трохи дивно, але я нічого не можу із собою вдіяти… Мабуть, завжди
буду хвилюватися за нього… яким би Малфоєм він не став. А ще, можливо… так, мені
досі хочеться вірити, що я та єдина людина, яку він завжди впускатиме у своє серце…
Але, будемо відвертими, новий Крус так змінився, що сподіватися на це, здається,
марна справа.

І все ж я дзвоню в його двері, їх миттю відкриває Шарлотта:

— Привіт! Дякую, що приїхала.

— Що відбувається? — знов питаю я, аби отримати хоч якусь інформацію, перш ніж
побачу хлопця.

Поки їхала я все думала про його маму… Знаю, що вона з його батьком розлучилися.
Але це було так давно, ми були дітьми… і, думаю, Маркус давно це пережив.
Насправді, у них якраз із містером Крусом завжди були напружені стосунки, а з місіс
Крус доволі близькі. То що змінилося за ці роки?

— Я знаю не більше твого, Даніело. Мені просто лячно за Маркуса. Він випив
вдосталь, хотів сідати в машину і їхати до Іспанії… — боже, кошмар… здається, він
занадто випив. — Я його відмовила, але натомість він почав усе трощити і при цьому
постійно проклинає Естелу. Як я зрозуміла, що це його мама… І я не знаю, як йому
допомогти, бо я нічого не знаю про його сім’ю… і він мовчить. Тому я подзвонила, ти
знаєш його краще в цьому плані… Йому потрібна допомога, Дані.
Я вперше побачила вологу в очах Мунсьо. Не думала, що вона вміє плакати. Не знала,
що вона вміє так за когось хвилюватися.

— Де він? — запитала.

— У вітальні… — відповіла дівчина, обхопивши себе руками.

Я пішла туди, нервово накручуючи зав’язки топу на палець. Шарлотта мене не на жарт
налякала. І не дарма… Хлопець розтрощив усю вітальню… телевізор, стіл, вази…
уламки усюди. Ніжка дивана зламана, а сам Маркус сидить на підлозі, спершись на
«підбитий» диван, з пляшкою віскі… П’яний і чомусь… лисий. У тьмяному світлі так і
здалося. Ні, усе ж трохи волосся залишилося, але кучерики зникли. Навіщо він
підстригся?

— Маркусе… — обережно звернулася я.

Він здійняв злі та здивовані очі на мене.

— Блять… — зробив великий ковток віскі з пляшки. Ощирився, відводячи її. —

Шарлотто, якого дідька, ти покликала Дані?? Хто тебе просив?!

Дівчина за мною стиснулася. Мені від його хрипу в голосі самій недобре стало.

— Здається, цей світ зговорився! Усі жінки в моєму житті хочуть мене доконати! Естела
сука, Ваша Королівська Величність, а тепер ще й ти, єдинорожко… Що ви всі від мене
хочете!!! Дайте мені спокій!

Шарлотта не витримала й пішла геть. Чорт. Сама не вірю, але біжу за нею.

— Постривай, — зупиняю її. — Не ображайся на нього, будь ласка, він просто… ти

знаєш, він зараз не тямить, що каже.

І те, що кажу це все Мунсьо, теж не вірю. Просто знаю, що вона дорога йому і знаю, що
він пошкодує про сказане…

— Я знаю, Дані, — вона повертається до мене. — Просто… я не можу його таким

бачити. Він сам себе мучить… Допоможи йому, будь ласка.

— Але, Шарлотто, ми обидві йому потрібні зараз… — запевняю я, бо так правильно.

— Ні, — вона хитає головою та якось сумно усміхається. — Зараз йому потрібен друг,
— дівчина стискає моє плече. — І я тобі довіряю, Дельгадо, — каже наостанок та йде з
будинку.

Я важко дихаю, намагаючись заспокоїти серцебиття. Мунсьо має рацію. Йому потрібен
друг… йому потрібна я. Але проблема в тому, що я ніколи не мала справу із таким
Маркусом… у такому стані…

Я знов повернулася до вітальні. Хлопець схилив голову над колінами. Бачу, що він у
розпачі. Тихо підходжу та сідаю поруч. Боюся заговорити, хоча він певно чує, що я
поруч.

— Чому ти підстригся, мухоморе? — обираю тактику «відволікти».

Маркус здіймає на мене здивований погляд, точно не очікував, що з цього я почну
розмову.

— Шарлотта якось сказала, що кучеряві їй не дуже подобаються, — хмикнув він. —

Тому й підстригся.

Він п’є віскі, а я хитаю головою.

— І Шарлотті сподобалося?

— Вона сказала, що я ідіот, — посміхнувся Крус.

— Звісно ідіот, бо вона з тобою не через твою зачіску, — пояснила я очевидні речі.

Хлопець кивнув, роздивляючись порожнечу. А через кілька секунд повернувся до мене:

— Чому ти приїхала, Даніело?

— Тому що я твій друг, Маркусе, — без сумніву відповіла я. Це не було легко, але…
усе ж без сумніву.

— Ти казала, що тобі не потрібна дружба, — нагадав він. — Я стільки лайна тобі

зробив…

— Зробив, Маркусе, — підтвердила я. — Але поки що не більше, ніж у нас було

хорошого, — зізналася я. — За те дитинство, що в нас було, я зобов’язана тобі…

На слові «дитинство» я помітила, як він стиснув пляшку в руці. Поморщився,

стримуючи гнів. Але не вдалося… він різко встав, кидаючи пляшку об стіну. Пішов до
панорамного вікна та сперся долонями на нього…

— Сука! — вирвалося з нього.

Енергетика в повітрі літає така важка, що голова починає боліти. Але я пересилила
себе та пішла до нього. Не знала, як підійти… що сказати… Та в голові сплив дитячий
спогад, і тіло зробило все саме…

Я обійняла його зі спини. Він увесь тремтів. Його серцебиття зіткнулася з моїм.
Сплелося та віднайшло власний ритм. Я погладжувала його торс заспокійливо.
Потерлася щокою об спину друга, а потім нагадала:

— Пам’ятаєш, як у дитинстві, тато вперше посадив тебе під домашній арешт, а ти вибіг
у подвір’я й почав лупасити дерево…

Уже тоді було зрозуміло, що хлопчик росте з непростим характером. У принципі, як і

його батько.

— Пам’ятаю, єдинорожко, — відповів він лише секунд через п’ять. — Тоді ти зробила
те саме… обійняла мене.

Я стиснула його міцніше, чекаючи, поки він заспокоїться.

— Знаєш, це покарання було нестерпним для мене. Можливо, тому що перше… —
зізнався хлопець. — Але ти приходила до мене кожного дня… і це єдине, що мене
рятувало.

Це було так приємно чути.

— Я й зараз тут.

Його тіло різко перестало тремтіти. Через кілька секунд він повернувся до мене та
заключив в обійми. Поклав голову на мою маківку та видихнув.

— Дякую, Дані…

— Що трапилося, Маркусе? — нарешті, я наважилася запитати.

Відразу відчула, що він напружився. Випустив мене з обіймів, я вже почала нервувати.
Підняв із підлоги якісь документи та передав мені. Сам пішов на вулицю до басейна.
Всівся біля нього, потираючи скроні, а я почала розглядати документ…

Мова була іспанською. І, судячи з написаного, їхній будинок у Барселоні продається. Я

пішла до друга, сіла поруч та все ж перепитала:

— Ви продаєте будинок?

— Естела продає будинок, а не ми. Батько теж погодився. Залишилося підписати

тільки мені, — фиркнув Маркус.

— А ти не хочеш продавати його? — обережно запитала.

— Дані… — він шумно видихнув. — Це єдине місце, де залишилися мої теплі

сподівання на щасливу сім’ю. Хоча… — хлопець провів рукою по голові. —… це місце
я й ненавиджу одночасно.

Стало сумно…

— Це через розлучення батьків?

— Ох, єдинорожко, розлучення батьків — це найменше лайно, яке сталося за моє

життя, повір, — він посміхнувся, ловлячи обличчям тіні від підсвітки басейна.

— Розкажи, — м’яко попросила я, вкладаючи голову на його плече.

— Ці твої викрутаси, лисичко, — хмикнув він.

— Не розумію, про що ти, — усміхаюся.

— Все ти розумієш…

Розумію. Але мовчу, як партизан. Просто сплітаю наші пальці, сподіваючись, що він
усе розповість. І, можливо, йому стане легше…

— Я ненавиджу свою матір, — огорошив мене друг. Але я не стала перебивати… — Ти

знаєш, вони розлучилися з батьком. Вона втратила дитину — для них обох це був
важкий період…
— І для тебе теж, Маркусе, — нахмурилася я.

— Мабуть, я тоді про це не думав, замалим був… — він підпалив цигарку. — Карлос
пропадав на роботі, а Естела не змогла справитись із самотністю… вона зрадила
батькові, і на цьому їхній брак прийшов до фінішу, — він випустив дим. — Знаєш, попри
те, що це Естела зробила помилку, я все одно довгі роки винив батька… Бо вважав,
що це він довів її. Матір намалювала в моїй дитячій психіці образ монстра, а не батька.
І я повівся, як олух…

— Ти був дитиною… — заперечила я.

— А потім я почав жити з Карлосом, і… нарешті, усвідомив те, що не бачив за

рожевими окулярами, — він затягнувся.

— І що це?

— Моя матір ще та сука, — він випустив неприємну правду разом із димом.

Боже… важко таке чути про наших батьків. Але я вирішила довіритися другові… У
нього є свої причини так вважати.

— Так, Карлос не був ідеальним чоловіком. Робив помилки. Не був поруч, коли мав
бути… Але він завжди був відвертим із нею. У той час, як вона, просто зрадила йому. І
на цьому в принципі історія могла закінчитися… знаєш, закінчитися поки ще не пізно…
— з жалем пояснював Маркус.

— Але не закінчилася?

— Ні, єдинорожко, — він викинув недопалок у басейн. — Ця сука вирішила підставити

батька та його бізнес. І, як ти думаєш, яким чином? Звісно, використавши улюбленого
сина, у якому так довго зрощувала ненависть до батька. Це, Даніело, заплутана
історія… учасниками якої стали я, моя матір, мій батько і його нова дружина. Лідія, до
слова, теж натерпілася від Естели…

— Боже…

— А знаєш, яка вишенька на торті? — посміхнувся хворобливо Маркус та, не

дочекавшись моєї відповіді, продовжив: — Естела закрутила роман із моїм дідом.
Буквально за нашими спинами й перед нашими носами.

— О, господи… це жах… — я не стрималася, таке уявити важко було…

Я ж знала місіс Крус… вона здавалася нормальною… Та, здається, образ буває
оманливим.

— Багато чого було, єдинорожко…

— Але найважливіше те, як вона поступила з тобою, — закінчила я.

— Саме так, Дані. Вона використала мене, розумієш? Свого сина… Я так і не зміг
пробачити їй, — він розчаровано розглядав недопалок, що плавав у воді.

— Ви не спілкуєтеся з нею? — уточнила.

— Ні, я не здіймаю слухавку, коли вона дзвонить, — відповів друг. Я буквально
відчувала його біль. Хотілося сказати, що батьків треба пробачати, але я не знала…
сама не знала, як йому пробачити таке. Що це за батьківське кохання таке? Це
неправильно…

Маркус вклав голову на мої коліна, я почала погладжувати його голову. Не бачила його
очей, але щось підказувало, що вони вологі… не хоче показувати рівень свого болю,
але від цього він не стає меньшим. Мій маленький мухоморчик… саме таким зараз був
Маркус. Справжнім.

— А тепер вона вирішує продати будинок, — зітхає хлопець. — Наче він тільки їй
належить… — стискає кулаки. — Батько погодився, бо в нього нове життя… нова
дружина, нова дитина. А я… — він витер очі, знов приховуючи це від мене. —… Це мої
спогади, єдинорожко. Наші спогади з тобою. Спогади моєї сім’ї. Це, сука, може єдине
хороше, що колись було… до цього всього лайна, розумієш… і я хочу це залишити!

Моє серце розривалося. Я нахилилася до нього та поцілувала в щоку заспокійливо.

Сама погано стримувала сльози.

— Значить, ти повинен про це сказати батькам. Не підписуй документ, якщо не хочеш

цього, — прошепотіла йому на вухо. — Зроби це, Маркусе, подзвони Естелі… і скажи,
як є. Ти маєш на це право.

Він відірвався від моїх колін та зазирнув в очі. Я утерла непрохані сльози. Вони зараз
зайві. Просто я не знала, що мій Маркус такий… уразливий. Я не знала, що він так
багато приховує. Не знала, що йому так боляче…

— Думаю, я зроблю це… — киває він, і я усміхаюся йому у відповідь.

— Молодець… — шепочу.

— Ти неймовірна, Дані… — він бере мою долоню та м’яко цілує її. — Дякую, що ти є…

Я опускаю погляд сором’язливо.

— Пробач за все лайно, що я зробив. Я не хотів, ніколи не хотів… Заплутався,

піддався власним бажанням… ти знаєш, вони були, — не приховуючи правди,
вибачався Маркус. — В нас, мабуть, був шанс… але я йолоп. Треба було дати тобі
спокій, або бути сміливішим… і менше слухати дитину в собі, — він усміхнувся і я теж.
— Натомість, я метався з одного в інше… і вийшов повний хаос… Вибач, Дані, що
зробив боляче. Я собі ніколи не пробачу…

— Знаю, що не хотів, — торкаюся його щоки.

Маркус нагадав мені про неприємні речі. Про те, як я справді почала ненавидіти його.
Але зараз я не могла на нього злитися… я вірю, що він не хотів. Знаю, що й сама не
була сміливою. Знаю, що все було занадто заплутано. І зараз, я розумію, що Рассел
мав рацію. Не можна кохати й ненавидіти одночасно… я все ж кохаю Маркуса. Як
друга. Ось такого, яким він є.

— Я пробачаю тобі, — усміхаюся. — І ти себе пробач.

— Побачимо… — хмикає він.

— Друзі? — простягаю йому мізинець.

— Чорт, єдинорожко, ти ж знаєш, що я ненавиджу цю фігню, — морщиться, але

посміхається Крус.

— Давай! — підморгую.

— Окей, але тільки, якщо пообіцяєш залишитися на ніч… — Ого… У мене від цієї
пропозиції чомусь подих перехопило. — Мені важливо, аби ти залишилася…

І, можливо, це дивно, а може й ні… Але відповідь я знаю, бо й сама цього хочу.

— Залишуся…

— Значить, друзі, — усміхається він та обхоплює мій мізинець своїм.

Друзі…

***

Глава 27
Маркус

Після таких моментів у житті можна почати й у Бога вірити. Я серйозно, бо не знаю,
чим ще можна пояснити появу Даніели в моєму житті. Вона точно послана мені з
Небес, чи де там сидять ці милі ангели. Ця дівчина торкається мого серця, як би це
сентиментально не звучало для такого, як я. Вона його так обережно тримає й
буквально омиває своєю турботою та любов’ю. Смішно, як можна кохати мене? Як
можна кохати мене після всього? Але я відчуваю, що вона кохає…

Я щасливий сучий син, який точно не заслужив на подібне. Не заслужив на таку

подругу. Не заслужив на таку чудову людину. Але вона вважає інакше. Вона поруч.
Даніела поруч у найщасливіші та найважчі часи. І я, бляха, серйозно не знаю, як
прожив без неї ці роки… Можливо, взагалі не жив. Тинявся тінню по світу, займаючись
незрозуміло чим. З кожним днем ставав усе більшим придурком. А була б вона поруч,
хто знає, як би все склалося… Виходить, якщо Бог існує, то він дуже жорстокий…
забрати в мене Дані — його найжахливіша ідея. Це як забрати рятівний круг у
потопаючого. І зараз таке відчуття, що я майже втопився… вона з’явилася в останню
мить. Здається, вирішальну. І для мене, і для нас.

Піднімаю свою єдинорожку на руки, бо боюся відпускати. Несу свій скарб, а вона
здивовано мене розглядає. Досі соромиться, коли я настільки поруч. Це так і не
змінилося з дитинства. І це мило.

— Дати мою футболку? — питаю в спальні.

— Можна… — відповідає тихо.

Не задумуючись знімаю свою та віддаю їй. Чисті, здається, скінчилися. А, можливо, і ні.
Просто хочу, щоби ця була на ній.
— Я зайду у ванну, — повідомляє вона.

Я киваю й дістаю додаткові подушки з-під ліжка для Дані.

— Я спатиму з тобою? — здивовано питає подруга, коли виходить із ванної кімнати.

Сіра футболка прикриває її тіло до середини бедра. Ніжки такі худенькі в єдинорожки.
Ніякого макіяжу. Від природи густі вії та пухкі ніжно-рожеві губи. Складно це визнавати,
але Расселу пощастило. Чорт би побрав того Рассела…

— Авжеж, — усміхаюся. — Як друг, — здіймаю долоні догори.

Я дівчину не збираюся обманювати, але відмічаю, що вона дуже довірлива — уже йде
до ліжка. Вкладається поруч. Я виключаю світло, стягую джинси та вкладаюся поруч.
Розглядаємо стелю в темряві. Між нами сантиметрів десять і ця відстань напружує…

— Йди сюди… — не стримуюся та притягую подругу до себе.

Вона не опирається, бо знає, що мені це потрібно. Опиняється в моїх обіймах.

Маленький та м’який клубочок, що гріє серце. Заривається носом у мою шию, а я
вдихаю аромат заспокійливої хуба-буби та дурманної ванілі. Починає штирити,
реально. Моя Дельгадо, чорт…

— Все буде добре… — шепоче вона. І я їй вірю.

— Надобраніч, маленька, — цілую її маківку.

— І тобі…

Очі заплющуються від втоми та випитого алкоголю. Наостанок я вдихаю аромат

єдинорожки. Відчуваю, як він змішується з моїм… і це, здається, таким правильним.
Таким приємним…

Давно я так не висипався. На ранок мозок, на диво, очистився. Даніела має рацію, я
маю подзвонити Естелі. Урешті, досить бігти від власної матері. Досить бути слабаком.
Мені є, що їй сказати, а їй є, що послухати.

Обережно випустив єдинорожку з обіймів, у яких вона провела усю ніч. Прибрав
волосся з її обличчя. Така розслаблена, навіть, легка усмішка грає на вустах. Цікаво,
що їй сниться. Вона засовалася під ковдрою та обійняла подушку. Захотілося на мить
стати цією подушкою…

Натомість, я вийшов зі спальні. У вітальні вже прибрала хатня робітниця, що приходить

кожного ранку. Включив телефон, знайшов номер Естели та ще хвилин п’ять
витріщався на нього. На кнопку натиснув різко, аби не передумати. Підставив слухавку
до вуха та прикрив очі, стоячи перед панорамним вікном. З кожним гудком пульс
пришвидшується. І на п’ятому, коли здалося, що воно зараз вибухне… Естела здійняла
слухавку:

— Боже мій, Маркусе…

Голос рідною матері задзвонив противним колоколом у моїх вухах. Дихання
перехопило й наче щось всередині обірвалося. Точно цього не хотів, але відчув, як
скопичується волога в очах. Блять, хрінь…

— Розмова буде короткою, Естело, — гримнув я, швидше, навіть, не на неї, а на

власну слабкість. — Я не підпишу документи на продаж будинку.

Сказав. Наче пуповину перерізав, що поєднувала матір та сина. Хоча про що це я…

вона сама давно її перерізала…

— Можу я запитати, чому, Маркусе? — тихо питає вона.

— Не можеш! — ричу, бо всього колотить зсередини.

— Не запитаєш, чому я хочу його продати? — вона знущається??

— Мені не треба запитувати, і так зрозуміло, що тобі потрібні бабки! Що, старий хрін
більше не спонсує тебе? — насміхаюся, бо нічого іншого із себе видавити не можу.

— Не треба так, Маркусе, я…

— Adiós, Естело. І більше не треба мені дзвонити, — я поклав слухавку, гучно

видихаючи.

Стиснув телефон у руці, спершись іншою на скло… Я це зробив. Можливо, не сказав

нічого толком, але сказав найголовніше. Бляха, як же трусить… Залишилося батькові
сказати. Думаю, смс буде достатньо.

Тендітні пальчики поповзли моїм торсом, зупиняючи колотнечу в мозку, серці та тілі…
Данілеа обіймала мене, притискаючись щокою до моєї голої спини. Як же це, до біса,
приємно. Єдинорожка… щоби я без неї робив.

— Ти — молодець, Маркусе. Усе добре… — заспокоює дівчина. Усе чула…

— Знаєш, Дані, я сам до кінця не розумію, навіщо залишаю цей будинок… — зізнаюся
я. — Не хочу туди повертатися. Не зараз, мабуть. Але…

— Я розумію, Маркусе, — перебиває мої словесні муки Даніела. — Неважливо навіщо,

важливо, що ти так відчуваєш…

І вона має рацію. Знов. Поруч із єдинорожкою все стає на свої місця. Таким зрозумілим
і простим. Таким правильним. Повертаюся до неї та стискаю маленькі долоні.

— І знов рятуєш, Дельгадо…

— Я ж твій Чіп, а ти мій Дейл, — усміхається вона.

— Точно… — я вже й забув, це так давно було.

Щоправда, Чіп змінився… став занадто гарним. Вона стала занадто гарною для моєї
слабкої витримки. Але я дав собі слово — більше не косячити з Даніелою. Не гратися з
нашою дружбою. Бо втратити її я не можу.

— Відвезеш мене до дому? — цікавиться вона.

— Звісно, — киваю.

Даніела йде в спальню, аби переодягтися, а я повертаюся до початку… того самого,

де я хворобливо витріщаюся на сідниці своєї подруги. Цього разу під своєю
футболкою. Клятий Чіп, що ж ти коїш…

Через пів години ми вже зупинилися біля будинку Дані. Прощатися не хотілося, бо я
усвідомив, як сильно сумував за подругою ці два тижні. Навіть сваритися з нею краще,
ніж зовсім не бачити… А я дуже старався дати їй спокій. Дуже… але вона повернулася
сама. Усе ж таки і вона була права і я… ми пожалкували вдвох про те, що наговорили
один одному. І я збрехав Даніелі, сказавши, що я не з тих, хто повертається… Точніше,
це не стосується її. До Дельгадо мене тягнутиме завжди, щоби між нами не трапилося.

— Значить, Рассел, так? — питаю якомога спокійніше.

Дівчина напружується й це не дивно, бо я вів себе неадекватно.

— Так… він — хороший хлопець, — обережно відповідає вона.

Я киваю, стискаючи кермо.

— Не хвилюйся про це, добре? — з надією каже єдинорожка.

— Намагаюся… — відповідаю чесно.

— Дякую, — вона кладе руку поверх моєї, що стискає перемикач швидкостей. — Хотіла
тобі дещо сказати стосовно Шарлотти… — я роздивляюся наші руки, а потім перевожу
погляд на неї. — Тобі варто все їй розказати, Маркусе, про… сам знаєш. Про свої
хвилювання…

Мовчу, роздумуючи…

— Можливо, просто це здавалося таким складним — розповісти, — сам здивований,

адже Шарлотта, як ніхто може мене зрозуміти. У неї теж сімейні проблеми, це її тема…
і все ж я не зміг зізнатися. Може, не хотів здатися слабким… усе ж зізнатися людині,
що знає тебе з дитинства, виявилося простіше.

— Вона дорога тобі, — усміхається Дані. — Ти, навіть, позбувся волосся заради неї, —
сміється й хитає головою. — Ти зможеш розповісти… — додає вона серйозно. —
Заради вас, Маркусе.

Не думав, що колись подруга це скаже. Їй начебто не подобалася Шарлотта, але бачу,

щось змінилося.

— То тобі не подобається моя зачіска? — здіймаю брови.

— Ну… — сміється. — Ти схожий на вихованця з дитбудинку, але… тобі личить, —

сором’язливо відповідає. — Мені вже час… Побачимося в школі?

— Побачимося, — з радістю на серці обіцяю я.

Даніела виходить із машини, коли я відкриваю їй дверцята. Йде до будинку, але я
кличу її в останню мить.

— Хей, єдинорожка, — вона обертається. — Є хубба-бубба?

Ангел широко усміхається. Я не чекаю на відповідь, я чекаю на свою хубба-буббу…

аби ще хоч на деякий час розтягнути цей наркотичний смак… подовжити відчуття її
присутності.

***

Глава 28
Даніела

Сьогоднішній день вийшов особливо приємним. Тільки після примирення з Маркусом, я

усвідомила, що не відпустити історію з ним хотіла, а просто все налагодити. Я
буквально видихнула й мені полегшало. Наче все стало на свої місця, я знову дихаю
на повні груди й нічого не давить на мене ззовні. Я пишаюся тим, що ми переступили
через це і я дуже сподіваюся, що зробили висновки… урешті, клятва на мізинцях має
шалену силу. Хі.

Після школи Рассел запросив мене до бару, у якому його група сьогодні грала. На
їхньому виступі я вже вдруге. Не можу сказати, що фанатка такої музики, але мені
приємно спостерігати, як хлопець віддається улюбленій справі. Тому зараз я сиджу за
барною стійкою, попиваючи коктейль, та розглядаю, як мій хлопець сексуально грає на
гітарі. Точніше, ми ніколи не обговорювали те, ким є один для одного… але все пішло
якось само собою. Ми бачимося кожного дня, гуляємо, цілуємося… підтримуємо один
одного. Здається, це і є стосунки. Їхній початок…

Пісня скінчилася, Рассел зістрибнув із невеликої сцени та пішов до мене. Я відставила

коктейль, усміхаючись.

— І чому дівчата падкі на бас-гітаристів? — підморгую я. — Вони точно не бачили

тебе…

Він сміється та цілує мої губи. Затримується, притискаючи мене до себе, та шумно
видихає, коли доводиться відірватися.

— Як справи, красуне? — всідається за барний стілець поруч та заправляє пасмо мого

волосся за вухо.

— Все добре, — як ніколи, щиро відповідаю я. — Знаєш, ми з Маркусом помирилися,

— зізнаюся я.

— Справді? — дивується Рассел, з цікавістю розглядаючи моє обличчя.

— Так… ти все ж мав рацію, може я його й ненавиділа деякий час… але, врешті, я
завжди його любила, як друга, — підкреслила я, аби не напружувати хлопця.

— Головне, щоби він цінував це, — зітхнув він.

— Ну… можливо, ти даси йому парочку уроків? — підморгую я та відпиваю коктейль із
трубочки.

— До речі, про це… тобто, про нас… Даніело… — Рассел так дивно зам’явся, що я
почала хвилюватися. Що не так?

— Щось трапилося?

— Так, щось хороше… нашу групу запросили в турне. Разом із групою The Killers,
уявляєш? — щасливо повідомив Рассел. — Будемо виступати в них на розігріві. Але
це такий шанс, Дані…

— Звісно! — я шалено зраділа, підстрибуючи з місця. Обійняла хлопця. — Вітаю, це

справді круто!

— Дякую, — він притиснувся носом до моєї шию. — Але… — обережно відсунувся. —

Нам треба вирішити, що це означає для нас…

Я поклала руки на його плечі, розглядаючи схвильовані очі хлопця.

— Довго триватиме це турне?

— Три місяці…

— Не мало… — відвела погляд на секундочку, аби подумати. — І коли їдете?

— Вже завтра… — сумно відповів Рассел. І мені стало так шкода, що в такий важливий
для нього момент він не може просто насолоджуватися…

— Так скоро, — м’яко усміхнулася я.

— Так… але, я подумав, що ми можемо зідзвонюватися. Знаєш, передові технології та

все таке, — він погладжував мою щоку.

— Це ти про скайп? — засміялася я.

— Ну… ще є поштові голуби, — пожартував хлопець і ми розсміялися вдвох. — Я не

хочу прощатися, Даніело, — серйозно додав Рассел. І коли я не відповіла одразу,
запитав сам: — Про що ти думаєш?

— Думаю про те, як неймовірно тобі пощастило і як сильно я хочу, аби ти був
щасливий і використав цей шанс на повну, — зізналася я.

— Ти — стала частинкою мого щастя, — сказав Рассел.

І це було дуже мило, але… мабуть, у цьому суть. Я лише частинка його щастя, як і він
моя. Ми — не є всім один для одного. І це нормально, адже… ми всього лише два
тижні разом. Кохання з першого погляду вигадали письменники, тож… людям потрібен
час. У нас із Расселом його виявляється немає. І це нічого…

— Мені просто не хочеться, аби наша історія закінчилася, як невдала драма, — чесно
відповіла я. — Можливо, її краще закінчити на гарній ноті…
Рассел мовчав, розглядаючи моє обличчя із сумом і розумінням одночасно. Звісно, він
усе зрозумів. Адже мої слова казали про те, що я не готова ризикувати й боротися… як
і він, глибоко в душі.

— Я буду сумувати за тобою, Даніело, — усміхається Рассел, торкаючись своїм чолом

мого.

— Я теж…

— І все ж, коли я повернусь… якщо цей чортів Маркус Крус не вкраде твоє серце, я
обов’язково знайду тебе, — обіцяє він і це приємно. Нехай цього може й не статися.
Життя — непередбачуване, хто знає, кого хлопець може зустріти в дорозі.

— Обов’язково знайди, — усе ж погоджуюся я, аби не псувати цього моменту.

— Відсвяткуєш сьогодні з нами? — він відривається від мене, коли його друзі
наближаються до нас.

— Звісно! — з ентузіазмом відповідаю. — І, до речі, не хвилюйся, Маркус не вкраде

моє серце… ми — друзі.

Маркус

— Що ж, я рада, що ви помирилися з єдинорожкою, — сказала Шарлотта, роблячи

ковток домашнього Космополітан. У моєї дівчини дуже добре виходить робити
коктейлі. Вона часто жартує, що якщо не складеться з династією, то піде в бармени.

Ми сидимо в неї вдома. Будинок у пастельних тонах. Дівочий, я би сказав, але інтер’єр
зроблено зі смаком. Сніжна Королева закинула на мене свої сексуальні ніжки, а я
сперся спиною на диван.

— Думаю, ви з Дані станете чудовими подругами, — вангую я.

— Пффф! — фиркає красуня. — З якого дива?

— Можеш сперечатися, але останнім часом ви занадто милі по відношенню одна до

одної, — підморгую я.

— Це нічого не означає, — закочує очі дівчина.

— Оце твоє «нічого не означає», — сміюся я й тягнуся, аби поцілувати Мунсьо. Вона
жартівливо ухиляється, підставляючи щоку, але я завжди отримую своє — знаходжу її
губи й не відпускаю. Стільки — скільки мені заманеться.

— То може ми з нею лесбіянками станемо, — усе ж виривається норовлива Білосніжка

та показує мені язика. Здається, з коктейлями принцесі час зав’язувати.

— Я б на це подивився… — хитро примружив погляд, а вона стукнула мене по голові.

— Ауч!

Шарлотта торкається мого вуха й починає ніжно обводити по контуру… Це приємно.

— Дякую, що розповів про свою сім’ю… і все, що зараз відбувається.

Так, я все ж зробив це. Даніела має рацію, якщо Шарлотта мені дорога… вона має
право знати. Я й так усе життя від усіх приховував власні почуття. У результаті став
схожим на повного йолопа. Тож…

— Дякую, що зрозуміла й підтримала, — цілую її коліно.

— Ну, твоя мама, очевидно, сучка… як і мій тато — ще той сучий син! — закочує очі
Білосніжка. — Може зведемо їх??

Я ржу з її пропозиції, а потім лукаво шепочу:

— Завжди хотів замутити зі зведеною сестрою…

— Боже, Маркусе, ти нестерпний! — сміється Мунсьо. — Твої фантазії не знають меж!

— Тобі ж подобається, Білосніжко! — впевнено кажу я.

— Я просто звикла, — хіхікає вона та підіймається. — Так, а тепер до справи! —

дівчина відставляє коктейль та потирає долоні. Що вона задумала? — Ти вже обрав
костюм?

— Костюм? — перепитую я.

— Завтра ж офіційний бал! Уся творча тусовка ЛА збирається! Нашу школу теж
запросили! — оголошує Шарлотта. — Буде концерт і благодійний аукціон! Короче,
щорічна подія!

— Бал? Це типу реальний бал? — морщуся я.

— Це лише назва. Звісно, бал у сучасному розуміння цього слова, — закочує очі
Мунсьо. — Але довгі плаття та костюми — це обов’язковий дресс-код!

— І що, ми теж йдемо? — удаю, що мене починає нудити.

— Так, і це не обговорюється! — вона, навіть, ніжкою топає. Така смішна. — А тепер

допоможи мені обрати серед двох платтів, — сказала вона й побігла переодягатися.

— Ти в усьому гарна, Мунсьо, — кричу їй услід.

— Не підлизуйся, Крусе! — чую за дверима гардеробної. Усміхаюся, як ідіот, від цього.

Шарлотта виходить у довгому платті чорного кольору. Воно закрите спереду, а позаду
гола спина. Ідеально підкреслює фігуру Білосніжки.

— Гарно, витончено, — кажу я. Насправді важко підібрати щось крім слова «гуд». У
мене не такий уже і великий словниковий запас.

— Зараз ще одне покажу, — каже дівчина та знов йде переодягатися.

Через кілька хвилин виходить і в мене щелепа відпадає. Червоне мереживо обтягує
Білосніжку так, що всі сім гномів шикуються, аби помастурбувати на неї. І я серед них…
бля, яка ж сексуальна… Глибоке та відкрите декольте. Ніяких бретельок, груди
підняті… ОМГ!

— Однозначно, це… — хриплю, вкладаючи подушку на пах.

— Я ще червоні губи зроблю, — розповідає дівчина, а я вже домальовую еротичну

картинку. О так, Мунсьо, червоні губи дуже потрібні…

— Зроби обов’язково…

— Тобі точно сподобалося? — з підозрою перепитує Шарлотта. Звісно, сумнівається,

бо на цьому платті в мене дар мови відняло.

Намагаючись підібрати правильне слово, я чортихаюся на себе самого й роблю те, що

в моїй голові — звучить, як комплімент… прибираю подушку й демонструю дівчині свій
стояк. Він такий красномовний, що через джинси пздц, як добре видно.

— Оу… — хитро хіхікає Шарлотта.

— Тепер немає сумнівів? — здіймаю брови.

— Немає, — вона облизується, лукаво розглядаючи мій пах.

А потім Білосніжка робить таке, про що я, навіть, ще й помріяти не встиг… Розстібає

своє плаття й починає його повільно спускати… Член, як хворий, починає долбитися
об одяг… а в мене з рота от-от почнуть капати слині… Бляха!

Плаття падає к її ногам, залишаючи Королеву в крихітних трусиках. У мене подих

перехоплює, і яйця розбухають. Йо-ма-йо, яка вона… гаряча! Шарлотта йде до мене,
дражнячи спокусливою ходою… Звабниця року, чесне слово! І вона дуже
наривається… так сильно, що стримуватися немає ніякого бажання…

***

Глава 29
Маркус

Дівчина сідає на мене, я бачу… як натягується тканина трусиків та ковтаю слину.

Дивлюся вище й потрапляю в пастку… шикарні груди так близько, а збуджені соски
посилають красномовний сигнал… про бажання своєї володарки. Шарлотта, бляха…

Я стільки разів мастурбував у душі, уявляючи цей момент… і все ж ні, таку реальність
я так і не зміг уявити. Можливо, підсвідомо сам не вірив, що королівська династія
«дасть» простолюдину іспанському. А вона реально хоче мені «дати»?? Серце стукає,
як невгамовне…

— Що таке, Крусе? — звабниця мружить погляд та обіймає мою шию, ніжно дряпає
кігтиками мою потилицю… це розслабляє.
Бо я… Fuck, чому я такий напружений? Торкаюся долонями її талії та буквально
видихаю… Маркусе, отямся, придурку…

— Просто ти прекрасніша за будь-яку фантазію, — зізнаюся я.

— Це ти в якійсь книзі прочитав чи на курсах пікапу вас такому вчили? — сміється

Шарлотта.

Я теж усміхаюся, але виходить якось нервово. Здавалося б, що жарт має зняти
напругу, але вона тільки зростає… І, на жаль, не тільки в області паху, а й в області
мізків… І нехай у мене в голові цегла, але… виявляється, вона пздц, як може гудіти.

Проводжу пальцем по спокусливому соску… відчуваю, що палець тремтить і я можу

тільки сподіватися… що Мунсьо цього не помічає. Ти дуже невчасно, Маркусе,
рознервувався. Чому саме із Шарлоттою? Тобі не можна облажатися!

Аби заглушити нервозність, я притискаюся губами до соска та облизую його… Сука, це

ахуєнно. Красуня вигинається, відкриваючи мені доступ до своїх дівчат. Білий прапор,
Крус, користуйся моментом! І я користуюся… граюся із соском, змушуючи дівчину
соватися на моєму збудженому паху. Іншою рукою погладжую пружні сіднички. У
Мунсьо все, як треба… Майже третій розмір грудей, попка як соковитий кавун… Фігура
Шарлотти дуже виразна, тим паче, що дівчина дуже вміло її підкреслює. Усі ці короткі
плаття та спідниці… хвилюють мій член уже місяць. Мабуть, тому він
перехвилювався…

Я ричу глухо. Мабуть, звучить непогано. От тільки ніхто не знає, що ричу я на самого
себе. Усе всередині кричить «трахнути Мунсьо». Але водночас тілом такі неприємні
хвилі накочують, наче першу двійку отримав… і йдеш до Круса старшого на покарання.
Блять, якого дідька, я думаю про батька, двійки і всяку маячню, коли лижу груди
Мунсьо? Сука… ще й долоні пітніти почали. Маркус, це повний провал…

Шарлотта обхоплює моє обличчя долонями та тягне до своїх губ. Цілує, зволожуючи
мої вуста язиком. Так еротично, що задихнутися можна. Яйця реально болять. Якби я
був зараз у душі, то скінчив би тричі підряд. Але я не в душі… і моя дівчина тут. Усе
відбувається в реальності… а я, сука, здається задихаюся не від еротизму… а від
хвилювання. Йолоп!

Кусаю її губу, аби побороти власний… страх? Ні, це повний відстій… Я ж не боюся
близькості із Шарлоттою! Не може такого бути… Вона вже так активно ковзає на мені,
що моя голова починає кружляти. Блять. Я проводжу пальцем поверх її трусиків та
відчуваю, які вони вологі. Бляяяять! Крусе, Королева тече на тобі! Зривай на хрін її
білизну та вставляй… Тільки уяви, як там волого… м’яко… як вона закотить очі в
блаженстві… це буде солодко, клятий Малфою… солодше за хубба-буббу…

… І в цей момент я закашлявся. Буквально захлинувся одночасно з тим, як кольнуло в

серці. Чи під серцем… Шарлотта відсунулася, схвильовано розглядаючи мене. Я почав
терти долонею під серцем, зрозумівши, що це міжреберна невралгія. У мене в
дитинстві таке часто було. Нічого страшного… але, якого біса, зараз?!

— Маркус, ти як?

— Н-норм… — захрип від кашлю я. — Усе норм, пробач…

— Да нічого, — усміхається дівчина. — Сприйму це за комплімент, Ромео, — підморгує
поблажливо Королева.

— Мій стояк хоче багато компліментів тобі сказати, — притискаю Мунсьо до себе,
рятуючи ситуацію в останню мить.

— Нехай краще зробить… — шепоче звабниця мені на вухо. — Завтра після балу, —
вона закушує губу.

Так, це реально білий прапор… От тільки, якого хріна, Маркусе, ти сприймаєш його за
червоний!!!

— Тоді краще не одягай трусиків на бал…

— Без проблем, — вона встає та знімає їх.

Трусики падають на мене. Вологі та сексуальні. Вона розвертається та йде в

гардеробну, а я спостерігаю за тим, як виблискують соками її пелюстки на сонці. Твоє
ж наліво, Крусе… Я стискаю тканину пальцями, отримуючи порцію матюків від
власного члена. Замовкни, невдоволений! Ніхто не винен, що я дістався тобі в
комплекті…

З дому Шарлотти я вийшов збентежений та розгублений. Ніколи не думав, що

доведеться робити щось подібне, але мені потрібна порада… більш досвідчених.
Заходжу в наш загальний чат із Люком та Джо.

«Це терміново, через пів години в мене»

Відправив повідомлення, сідаючи в машину. Відповідь прийшла від Джо:

«Ти такий знервований, наче цноти позбуватися маєш»

Смс доповнилася десятком смайлів, що ржуть, як коні. Якого біса…

«Майже»

Відправив я, переступаючи через пацанську гідність.

Здається, шокував я всіх. Бо Джо більше нічого не відповів, а Люк так і не з’явився.
Якщо вони зараз регочуть наді мною, то я їх повбиваю! Мені потрібна їхня дружня
порада… а не стьоб!

Через пів годин один бовдур усе ж приїхав — Джо.

— А де Люк? — запитав я, впускаючи друга в дім. — Я щось давно його не чув…

До речі, реально давно. Я, звісно, тепер багато часу із Шарлоттою проводжу. Джо з
нами навчається, а Люк із Дані… але не думав, що ми взагалі бачитися перестанемо.

— Не знаю, бро. Він якийсь понурий останнім часом, вечірки пропускає…

— Дивно, — хмикнув я. — Гаразд, це залишимо на потім… зараз є проблема

важливіша.
Джошуа впав на диван, а я пішов за пивом.

— Чувак, якщо ти скажеш мені, що ще цнотливий… — здійняв брови хлопець,

готуючись зарядити якийсь дурний жарт.

— Не цнотливий я! — буркнув, простягаючи йому пиво.

— Тоді в чому проблема? — не зрозумів бро.

— Я дуже нервую із Шарлоттою…

— То вона тобі «дала»?? — присвиснув Джо.

— Ні… тобто вона готова «дати»…

— І ти досі не «взяв»!!! — о так, тепер і друг дивиться на мене, як на дебіла.

— Послухай, у мене не так багато досвіду…

— Наскільки не багато, бро? — нахмурив брови він.

— Ну… у мене був секс з одною дівчиною… нічого особливого, — знизав плечима я. —
Але я був у хлам… і майже нічого не пам’ятаю…

— То може нічого не було? — зробив ковток пива Джо.

— Я прокинувся в спермі.

— Може вона не твоя…

— Джо, бля! — роздратувався я. Він серйозно зараз буде фігню всяку молоти??

— Сорі… — вгамувався нарешті друг. — Значить… ти хвилюєшся?

— Охрініти, як…

— Ну, не хвилюйся…

— Джо, якого хріна я взагалі тебе покликав? — розізлився я. Ну просто, бляха, порада
року!

— Ну, а що я маю тобі казати? Усі через це проходять… Потрібно просто це зробити,
чувак, і все… У процесі розслабишся, я тобі клянуся, — підморгує Джо.

— В процесі теж не виходить розслабитися… — зізнаюся я. — І ще дещо мене

хвилює…

— Що?

— Дані…

— Чувак, зав’язуй.
— Ні, я не про це… тобто… короче, коли в нас була близькість із нею… я не нервував.
Взагалі. Думав тільки про неї й те, що хочу зробити з нею… Намагався стриматися,
але точно не нервував. Тому я не розумію, чому із Шарлоттою так…

— Ну, Мунсьо викликає страх — це правда, — хмикає друг.

— Я не боюся Шарлотту, — фиркаю я.

— Ну, тоді можливо… ти надаєш великого значення вашому сексу… якщо з Дані все
було простіше, значить, і з іншою буде легше… мабуть.

— Ти до чого ведеш? — нічого не розумію я.

— Ну, можливо, тобі з кимось потренуватися… перед Шарлотто, скажімо.

— Джо, ти в собі взагалі!!! — злюся я. — Реально пропонуєш мені переспати з іншою,

аби не нервувати із Шарлоттою!!!

Друг зам’явся. Здається, і сам зрозумів, що порада повне лайно.

— Чуваче, ну я… чесно, фіг знаю, що тобі робити, — він розгублено знизує плечима. —
Досвід не з’являється на пустому місці… Тож, або його треба отримати, або… не знаю,
до сексопатолога записати тебе??

Амгрхр! Я вб’ю його! Кидаю подушку в друга, посилаючи йому попереджувальний

погляд. Теж мені радник хрінов!

Проблема залишається… і я не знаю як, але маю владнати її до завтра. Я маю

трахнути Мунсьо після балу. Вона цього хоче, я цього хочу. Цілий Всесвіт на чолі з
моїм стояком цього хоче! Лише мої нерви та клята міжреберна невралгія опираються…

***

Глава 30
Шарлотта

Сьогодні багато чоловічих поглядів зупинялося на мені. Нічого нового для мене, але
точно нерви для мого хлопця. Досі дико звучить — Маркус Крус мій хлопець. Навіть не
знаю, як йому це вдалося… Але вдалося. І нехай ми з ним розуміємо, що це лише на
літо… Ми все одно насолоджуємося. Мабуть, подібні почуття не звуться коханням, але
ж і кохати мені заборонено… А, значить, усе так, як має бути.

Він сплітає наші пальці й ми разом заходимо в Зал Чендлер, де щорічно проходить
творчий бал. Зі стель звисають величезні та важкі люстри, прикрашені діамантами.
Простір підготували під виступи та танці, які розпочнуться після благодійного аукціону.
Сьогодні будуть підбиватися підсумки року в кінематографі, музиці, художніх
мистецтвах… це велика, хоча й не офіційна подія. Можливо, навіть, єдина, що
об’єднує найрізноманітніших творчих діячів Лос-Анджелесу. Я дуже люблю цей захід,
адже саме тут можна завести багато нових та цікавих знайомств. Але сьогодні
знайомитися я не з ким не планую, адже моє вільне життя закінчується через два
місяці… І яку б найнеймовірнішу акторську кар’єру мені не пророкували… у мене
ніколи цього не буде. Я маю повернутися до Швеції та вийти заміж. Маю бути
дружиною й довіку нудитися поруч із тим, кого точно не зможу покохати. Але ми вже
з’ясували, що кохання — це не для мене… Одного разу я покохала й дуже про це
пошкодувала.

— Не будеш брати участь в аукціоні? — питаю Маркуса, коли він робить благодійний
внесок просто так. Кількість нулів зашкалює. Мене вони точно не лякають, але все
одно вражають.

Розумію, що це гроші його батьків, але Крус усе одно молодець. Ще місяць тому було
важко уявити, що він здатен на щось подібне. Можливо, це його перші кроки до
дорослішання… Впевнена, що Маркус виросте дуже гідним чоловіком, попри те, яким
ідіотом буває зараз. Усьому свій час. І я можу тільки уявити, як він розбиватиме серця
в майбутньому… Буде важко не закохатися в Маркуса Круса.

— Мені цей мотлох не потрібен, тому ні, — посміхається хлопець. Кажу ж, ідіот.

— Мотлох? — морщуся я, бо цей антикваріат, можливо, найцінніше, що ми бачили у

своєму житті.

— Не хмурся, Білосніжко, ти ж знаєш я далекий від цього всього, — він знизує плечима.

Це правда. І хоча відправили сюди Маркуса батьки, це все ж чудо, що він зараз
частина цього світу.

— Я піду привітаюся з директором, він знайомий із моїм батьком… — пояснила я.

— Окей, — він галантно цілує мою руку. Чарівний негідник! — Не змушуй довго
сумувати, — підморгує красунчик.

Я киваю та йду до знайомого батька. Та дійти я не встигаю, бо на моєму шляху

з’являється він… власною персоною… чоловік, що керує моєю долею. Мій батько!
Боже… У мене в роті пересихає в мить. Я така шокована та налякана одночасно, наче
привида побачила. Мабуть, ніхто в цьому клятому світі не реагує на батьків так, як я…

— Тато… — тихо шепочу.

— Принцесо, — м’яко, але як завжди владно, звертається він. — Обіймеш?

Він розводить руки і я починаю тремтіти. Не зрозумійте неправильно… він не монстр.

Батько жодного разу не образив мене… хоча його контроль — це і причина для моєї
ненависті. Та справа не в тім… я боюся не за себе… а за тих, хто дорог мені. Він не
має їх побачити! Тим паче, поруч зі мною!

Я обіймаю конунга і він цілує мене в щоку.

— А ти чому не попередив? — намагаюся усміхатися, приховуючи свої нерви.

— Хотів зробити сюрприз, — повідомив він. Чесно, найгірший сюрприз у моєму житті…

Я буквально відчула, як замок клітки, що зламав Маркус… знов замикається. Боже…

це важко. Але зараз я маю подумати про них…
— Даси мені хвилинку?

— Звісно.

Я користуюся можливістю та хапаю за руку Дельгадо, що проходить повз. Відходимо з

нею на кілька кроків від мого батька. Точніше я буквально тягну її, а дівчина точно дуже
здивована.

— Даніело, слухай мене дуже уважно, — повертаюся до неї. — Знайди Маркуса і скажи
йому, аби ні на крок до мене не підходив, бо тут мій батько.

— Що… — її очі розширюються від подиву.

— Це дуже важливо, Дані. Будь ласка. Ні на крок, зрозуміла? Інакше він вб’є його, я не
жартую. Йди, — я підштовхую розгублену Дельгадо.

А сама озираюся, батько розмовляє з директором. Добре… Мені треба знайти Люка.
Мені треба його попередити. Адже Маркуса батько, на щастя, не знає… А Люка знає
занадто добре. Я сама розізлила його цими стосунками… І якби я знала, що закохаюся
в Люка, то ніколи б у житті так не вчинила.

Маркус

Ненавиджу просеко, а тут іншого не наливають. Кислятина і вставляє слабко. Не те,

щоби я хочу напитися, просто Мунсьо киданула мене вже на цілих пів години. Джо ще
не приїхав, Люка не бачу… взагалі не розумію, що з ним відбувається. Короче, нудьга
смертна. О, Шарлотта… Помітив червоне плаття на іншій стороні залу. Ну,
Білосніжко…

Йду до неї, але на пів дороги маленькі ручки обвивають мою шию та… нахабно (!)
притискають до себе. Я на секунду гублюся, поки не усвідомлюю, що це єдинорожка. І
вона сьогодні сяє, як сузір’я… а сузір’я єдинорога, до речі, справді існує. Тільки зараз
вона… чорт, я навіть не опишу своїм малим словниковим запасом. Вона, і квітка, і
діамант, і якась… до біса, магічна мелодія одночасно.

Плаття кремового кольору усипане мілкими блискітками. Контрастує зі смуглою

шкірою, освічує її маленькі, але такі шалено привабливі груди. Ноги Дельгадо сьогодні
здаються особливо довгими, бо на платті дахозносний розріз та високі підбори… І цей
погляд… схвильований і такий впевнений зараз. Що, дідько, відбувається?

— Ти шалена, єдинорожка, — кажу я, як на мене, дуже дивний комплімент. Але саме

так я себе і відчуваю кожного разу, коли бачу її… шалено, бляха.

Даніела постійно бере найвищу ноту мого серця, з’являється на останньому подиху,
зриває всі можливі установки в моїй голові… Можна, сука, дихати рівно, клястися на
мізинцях, обіцяти всьому світу… але це сране лукавство. До Дельгадо тягне. Вона
зачаровує і спокушає. У неї краса тендітна, чуттєва… Це виглядає не так виразно, як у
Шарлотти… Це, дідько, важко пояснити… Але я спробую…

У натовпі я помічаю Шарлотту з першого погляду, але все ж… постійно шукаю

Даніелу.
— Маркусе, до Шарлотти тобі не можна, — знервовано бурмоче дівчина. Щоки
почервоніли від мого компліменту.

До Шарлотти? Я вже, бляха, і сам не знаю, чи треба мені до Шарлотти… І це відстій. Я

мудак, знаю. Клятий Крус, що ніяк не може вгамувати власні почуття… Мабуть, ця
історія збере всі прокляття світу, але… чхати. Знову чхати на все. Чому не можна
робити просто те, що хочеться?

— Батько Шарлотти тут і вона каже…

— Батько? — перебиваю я дівчину. Це слово діє на мене, як ляпас. Якого біса, він
тут… WTF?

Я сіпаюся в сторону до Мунсьо, не думаючи. Бачу, що вона з якимось мужиком йде в

наш бік. Просто перше бажання — допомогти їй. Усе ж занадто багато лайна я знаю
про цього кретина.

— Ні-ні-ні, — Даніела налякано кладе долоні на мої щоки та утримує біля себе. — Не
можна, тобі не можна! — шипить і змушує дивитися в молочний шоколад своїх очей.

Я ковтаю слину, так захотілося шоколаду…

— Не можна… — шепоче.

Моя долоня стискає тендітну спину подруги. Я киваю, бо нарешті доходить… Шарлотта
ніколи не хотіла, аби батько дізнався про наші стосунки. Ми розмовляли про це, і якщо
він дізнається… то забере дівчину на той хрінов острів. Вона не пробачить мені…
Треба робити так, як вона каже. Ми краєм ока бачимо з Дельгадо, що батько й дочка
наближаються…

— Потанцюємо? — нахиляюся до Дані.

— Так… — вона опускає руки на мою шию й ми починаємо неспішно рухатися.

Ваніль заповзає в ніс. Мій костюм мерехтить, бо плаття єдинорожки відбиває світло.
Темно-синій у тонку білу смужку, класичний не захотів одягати. Даніела наче кутається
в моїх обіймах… Це так приємно. Шоколадка тане… і я дурію від цього. І я серйозно
вважаю, що тільки я маю це відчувати… Ніякий Рассел. Блять…

Шарлотта з батьком проходить повз. Ми обмінюємося поглядами. Я все ж хвилююся за

неї. Вона безмовно намагається запевнити мене, що все добре. Я ледве киваю їй, бо
не хочу зробити все ще гірше…

І не хочу відпускати Даніелу. Не тоді, коли я весь у шоколаді… Такому ванільному,

хубба-буббному, солодкому… Та що ж це коїться?! Дані мовчить сором’язливо, точно
думаючи, чи можна мене вже відпускати. Але я перериваю потік її думок,
притискаючись носом до щоки дівчини. Ніжна… хто тебе Даніелу таку зробив?! Хто
зробив її для мене?! Це взагалі подарунок чи прокляття?

Усе, до біса, погано. Я усвідомив це в той самий момент, коли пропустив волосся
дівчини крізь пальці та самостійно притиснув її маленький носик до своєї шиї. Відчув
дихання єдинорожки… і серце вибухнуло… разом зі стояком, звісно. Купідон зі своїм
стрілами за*бав, клянуся.
Навіть складно уявити, наскільки все погано. Знову. Чому? Бо я прийшов на цей хрінов
бал з іншою… І зараз я, здається, уперше усвідомлюю, що зовсім про неї не думаю…
Я не хочу шукати Шарлотту, я… Блять, я дещо зрозумів. Бувши з Білосніжкою, я все
одно ніколи до кінця не відривав єдинорожку від серця. Ніколи. Так чи інакше, але
Даніела завжди була у відлунні кожного удару мого серця. Навіть, якщо я так сильно
старався оселити там Шарлотту. Можливо, я просто бабій, але є й ще дещо… поруч із
Дельгадо я ніколи не думаю про Мунсьо. Завжди є тільки вона й ці моменти, які
хочеться розтягнути… Такі заборонні для нас і я ніяк не можу зрозуміти, хто це
вигадав. Хто сказав, що нам не можна?

— Я… мені… треба йти, — Дані різко відривається від мене. Така сполохана, наче
чула все, що в моїй голові. Але ж це неможливо… Якщо тільки, вона не думає про те
саме, що і я.

Не можу відірвати погляду від її милого обличчя… від лисячих очей, що так часто
бувають сором’язливими… від пухких губ… що снилися мені разів десять не менше.

— Скажи Шарлотті, що я чекатиму її через тридцять хвилин на сходинках, які ведуть на

другий поверх. Там зараз нікого, — пояснюю я. — Мені треба з нею поговорити…

Даніела

Серце стукає так, що я тримаюся за нього, продираючись до бару. У голові вата, що

опинилася в космосі й тепер кружляє навколо планети. Тобто повне божевілля… через
цей чортів танець із Маркусом. Я колупаю мізинцем долоню й неймовірно злюся на
нього… На кого? На мізинець за те, що клятва не спрацювала… На Маркуса, за те…
що не тримає своїх обіцянок… Я ричу, буквально, вихоплюючи в бармена келих
просеко. Осушую його й підставляю прохолодний бокал до чола… Нестерпна
Дельгадо… Нічого такого Маркус насправді не зробив… це я все вигадала собі.
Очевидно. Ми — друзі… Ми…

— Бачу цей бал вбиває не тільки мене, — хмикає знайомий голос поруч.

Я повертаюся до Люка, якого одразу не помітила. Біля нього вже кілька пустих келихів,
очі пливуть… хлопець явно напився. Ох…

Я сідаю на барний стілець поруч. Сьогодні все оформили в стилі минулих століть. І,
навіть, бар. Розкішно виглядає. Збиралася насолодитися сьогоднішнім вечором… але
зустріла Круса. І потрапила в пастку…

— Цей бал виявився важчим для мене, ніж я думала…

— Аналогічно, — Люк п’яно дзвенить своїм бокалом об мій та робить ковток.

— Щось трапилося? — схвильовано запитала я.

Таке відчуття, що сьогодні ретроградний Меркурій, бо… в усіх вечір не вдався. Не

знаю, що там у Шарлотти з батьком… чи в Маркуса з її батьком… але її наляканість
схвилювала, навіть, мене. Про цей танець взагалі мовчу… досі вся тремчу. Тіло
горить… а так бути не повинно. Не повинно ж? Ще й Люк… виглядає кепсько.

— Забий, — морщиться він. — Так… кілька людей сьогодні мене занадто дратують…
— Розумію…

Хоча, якщо чесно, то найбільше я дратую сама себе…

— Шарлотто! — підстрибнула я, коли побачила дівчину.

Вона зупинилася, я побігла до неї. Передам прохання Маркуса й поїду додому. Досить
уже… Круса з мене на сьогодні. Так не має бути… не має бути…

— Ти щось хотіла, Дані? — питає дівчина, коли я вочевидь зависла.

— А, так… Маркус чекає на тебе біля…

— Ні, не сьогодні. Передай йому, що сьогодні ми не побачимося, — перебиває мене

Шарлотта.

— Але…

— Передай, Дані, прошу! — вона стискає моє плече та залишає мене.

Дідько… Ви знущаєтеся наді мною?? Дістаю телефон. Напишу йому… не буду я йти.
Батарея розряджена. Останній процент зникає на моїх очах… Чорт!

Я дуже розізлилася на цю ситуація. Це був гнів, який я й пояснити не могла.

Повернулася до бару, допила різко келих просеко та пішла на ті кляті сходи… Просто
скажу йому та поїду додому.

У коридорі панувала напівтемрява. Точніше повна темрява, і лише на стінах тьмяно

горіли ліхтарики у вигляді свічок. Навіщо вони це зробили? Тут же вбитися можна! Я
почала здійматися, абсолютно наосліп… Трималася за поручень, бо боялася
звалитися на високих підборах. Де ти, Маркусе? Блін…

Рука, що підтримувала довге плаття, опинилася в сильній чоловічій. Так різко мене
потягнули на себе, що я пискнула. Ноги на підборах заплуталися, але мене втримали,
притискаючи до стіни… Ох… Мені не потрібно світло, я й так відчуваю, що це він…
Маркус… Його дихання так близько, що я знов кружляю в космосі… боже.

— Я не Ш-шарлотта… — плутано шепочу, збита з пантелику.

Долоні хлопця на моїй талії, коліно між моїх ніг… він буквально утримує мене, хоча я
не опираюся… Ти чому не опираєшся, Дельгадо?

— Це те, що я й хотів почути… — видихає він.

Боже. Бооо…

Його вуста торкаються моїх…

… жееееее.

***
Глава 31
Даніела

Його язик виштовхує думки із моєї голови. Проникає між вустами, чхає на всі
«заборони» та вимогливо благає піддатися… Я нічого не розумію, повторюючи кожний
рух його губ. Піддаюся, навіть, не розуміючи… чи варто піддаватися. Але усвідомлюю,
що не хочу розуміти… Не хочу чути совість…

Я хочу вирвати першу сторінку нашої історії, де хтось написав ці кляті правила.
Вирвати. Стерти. Спалити. Знищити назавжди…

Мої вуста розбухають від укусів. Десь на фоні грає музика та чуються голоси гостей,
що зібралися на балу, але я чую… лише його хрипи… Я буквально відчуваю його
хрипи, бо вони торкаються мене. Я б записала цей момент… наші заборонні стогони
в темряві… і додала до пісні, яка відтепер звучить у моїй голові. Наша пісня.

Маркус відривається, аби так одержимо пройтися зубами по моєму підборіддю…

щоці… Так гостро, що я вигинаюся йому на зустріч. Він проводить пальцем по моїй
нижній губі, мне її… та цілує шию… Засмоктує шкіру, терзаючи мої вуста… Я стогну,
відчуваючи, як його збуджений пах треться об мою… кицьку. У неї запаморочення від
усіх цих відчуттів… У власниці теж!

Що ж ми робимо…

Хлопець підхоплює мене на руки. Ричить, падаючи сідницями на сходи. Я опиняюся

обличчям до нього. На ньому. Ніжки безсоромно розведені, а дорогуще плаття
задрано. Шлейф виблискує в темряві. Смужка тьмяного світла падає на очі Маркуса… і
там пожежа. Попіл іскриться в зіницях одержимою пристрастю. Притягує за потилицю
до себе… та знов цілує. Я не встигаю дихати. Наші носи притискаються один до
одного. Інша долоня хлопця чуттєво стискає моє плече… ласкає шию… бооожеее.

Я ковзаю на другові, запізно помічаючи це. У пориві розстібаю верхні гудзики його
сорочки. Міцно стискаю ніжками його талію. Ох… Невже ми не зупинимося? Чорт…

Маркус

Сорок два і вище. Лихоманить. Зносить дах. І все це… через Дельгадо. Вона, як тут
опинилася? Вона, навіщо тут опинилася? Вона, блять, зірвали мій «стоп». А я так хотів
його зірвати… Шалено бажав цього. Урешті, перекреслити все, що за межами нас…
Поставити жирний знак оклику для всіх, хто проти… І залишити божевільні три крапки
між нами… Я в цих крапках хочу загубитися. І її із собою забрати!

Більше ніяких питань та умовностей. Не тоді, коли зім’ятість її губ приймає форму моїх.
Не тоді, коли все її тіло тремтить від моїх укусів. Не тоді, коли вона задихається від
бажання… але не перестає бажати. Не тоді, не зараз, ніколи. Моя, крапка. Кома,
тільки моя.

— Маа-аарку-усе… — хрипить тихо мені на вухо, поки я цілую її тендітне плече…

облизую ключиці. Я, чесно, думав, що тільки в порно таке роблять для краси
картинки… Виявляється, це звірство реальне. Я хочу її всю з’їсти… — Нам не ва-
арто… Нам не-е… моожна-а…

Ричу, притискаючи її сильніше. Наївна хубба-бубба. Совістлива ваніль. Пізно, моя

хороша дівчинко… Ти вже занадто погана… І мені це так подобається. Я цей зрив
запам’ятаю. Я його, як плівку, крутитиму у своїй голові. А краще повторю…

Знаю, що все неправильно. Десь там Шарлотта. І цей Рассел клятий. Я не так
планував… Усе занадто різко вийшло. Треба було поговорити з Білосніжкою спочатку.
Сам не вірю, що кажу це… але мав сказати їй «ай’м сорі». Виходить, зірвався раніше
свого жалюгідного вибачення. І з лайном, якого я знову наробив, я розберуся потім…
зараз не можу думати ні про що, крім Дельгадо. І не зупинюся, поки вона не зрозуміє,
що це серйозно… Я здурів настільки, що навіть вибору їй давати не збираюся. Усе
вирішив…

І може мозок досі не оговтався. Але вирішує не він, а серце.

— Хто сказав, що не варто, Даніело? Хто вирішив, що не можна? — ричу їй на вухо та

розстібаю плаття дівчини на спині. Хочу торкатися усюди… — Ти мені скажи, Дельгадо.
Ти вигадай гідну причину, через яку я маю зупинитися… Спробуй, ваніль.

Я тихо посміююся, проникаючи пальцями під платтям. Я знаю, що немає таких причин.
Не в неї, не в мене. Наші мізки давно отримали поразку, а наші серця… тих клятих
причин ніколи й не мали. Долоні повзуть її спиною, плаття сповзає нижче… Агр-р-р!

— Так неправильно… — бурмоче ангел та цілує мою шию. Усміхаюся.

— Залиш правильне для інших, — рекомендую. Її плаття мерехтить, підсвічуючи

напівоголені груди. Притискаюся до них носом та вдихаю запах шкіри Дельгадо. Тільки
він може заспокоїти мене та звести з розуму одночасно. Клятий наркотичний аромат…
— Я втомився боротися зі своєю залежністю, Дані. Чуєш? — зізнаюся, зітхаючи.

— Ти все підриваєш, Крусе… уусе-ее… — стогне, ніжачись від моїх поцілунків.

— І я не зупинюся, ангел. Не з тобою. Моє чортеня обрало тебе… — посміхаюся,

відчуваючи, як її нігті дряпають мій торс під сорочкою. — Не думав, що з ангелами так
заносить…

— Мене виженуть із Небес за це…

— Не бійся, я влаштую тобі прихисток, — ричу щасливо, проникаючи до її солодкого

ротика. М-м-м.

Ми сміємося крізь поцілунок… так добре й легко на серці. Щось змінилося… Я

відчуваю смак хубба-бубби й більше не згадую дитинство. Відчуваю її поцілунки й
перед очима не з’являється та сором’язлива маленька Дельгадо. Усе ще хочу
оберігати її, але більше не від себе… Інстинкти диктують напасти… Щось змінилося
так сильно, що я готовий пожертвувати дружбою, заради… більшого. Я хочу, аби вона
була моєю у всіх сенсах. Бо, здається, що була завжди. Була неусвідомлено.

— Мені на *уй не впала ця дружба! — повідомляю нестримно я.

— І мені… — шепоче.
Блять. Моя… Моя Дельгадо, сука! Таке відчуття, наче переміг… у найскладнішій
шаховій партії, на найдовшій дистанції… Переміг там, де я повний нуль… у почуттях.
Але з Даніелою так легко стати відмінником… Так хочеться стати відмінником! Бляя…

Я вже з’їв усю її помаду й губи, здається, теж з’їв… А зупинитися все одно не можу…
До поки яскравий потік телефонного ліхтаря не б’є по наших тілах… Що за хрінь?

Я мружуся, прикриваючись рукою. Ми занадто довго пробули в темряві. Ми взагалі

забули, де ми… забули про реальність. Дані налякано пищить, поспішаючи застібнути
плаття.

— Ви, блять, зовсім охрініли?! — злий, п’яний та роздратований голос Люка б’є нас по
головах.

Дідько.

— Якого *уя, Маркусе!!! Ти серйозно?! — мене сліпить і я не бачу друга, але

відчуваю… що це повний попандос. І все ж… якого біса, його це так сильно чіпає? —
Тобі мізки відшибло? Забув, що в тебе дівчина є!!! А ти, Дані… забула вже про
Рассела, чи як!!! Блять, мене нудить від вас… — він від злості кидає в нас телефон. Я
прикриваю Даніелу і він потрапляє в мене. Очманів, придурок, чи що?

— Люк…! — ричу я, але хлопець мене не чує.

Чортихається та швидко йде геть. П’яно спускається сходинками, але доволі швидко…
Хай йде лісом!

— Маркусе, він напився… хоч би за кермо не сів… — схвильовано каже Дані.

Блять!

Даніела

Ми біжимо слідом за Люком. Прямо перед нашим носом він стрибає у свою автівку та
видавлює педаль газу на максимум. Боже, що він робить…

Ми швидко сідаємо в машину Маркуса. Я притискаю до грудей босоніжки, бо бігти на

підборах було нереально. Нервую дуже сильно. Погане передчуття накриває. Тим
паче, що машину Люка заносить на кожному повороті. Боже, він п’яний… Дууужеее…

— Який біс на нього найшов, — фиркає Маркус, намагаючись наздогнати друга.

— Я тут подумала… — закусила губу. — Минулого літа Люк із кимось зустрічався…

недовго, казав… що нічого особливого… нам не казав, з ким. Що, якщо це була
Шарлотта?

Знаю, це дивно, але…

— Вона ж відшила його? — здійняв брови хлопець.

— А якщо ні? Це він так сказав…

Маркус шумно видихає та б’є різко по керму. Характерний сигнал виривається і
сполохує водіїв, що їдуть попереду. Зате вони розступаються, хоча й лаяться на нас…

— Це б, звісно, усе пояснило…

— Може в нього залишилися почуття… — знизую плечима. Усе занадто заплуталося…

— Скоро дізнаємося! — Маркус врубає якийсь «турбо» режим і я буквально втискаюся

в пасажирське крісло. Боже, ми навіть не пристебнуті. Трохи лячно…

Попереду нікого, крім Люка. Маркус наздоганяє впевнено. Хмуриться, коли бачить, що
друг продовжує пити просто за кермом. О Господи…

— Люк, зупинися! — волає Маркус, коли машини порівнюються одна з одною.

— На *уй пішов! — лається у відповідь хлопець.

— Де-ебіл, — ричить Маркус. — Дані, притиснися до мене та тримайся!

Що? Я нічого не розумію, але притискаюся… Й одразу відчуваю поштовх. Наша

машина б’ється об автівку Люка. Маркус намагається тиснути на неї, аби зупинити…
Машина друга іскриться, бо торкається бетонного забору з правої сторони.
Бооожеее… Кожну секунду Люк посилає Маркуса під три чорти, а той вмовляє його
зупинитися… І, нарешті, це стається. Люк здається, аби не вбити машину повністю…
Він вистрибує з автівки та йде на пляж, заливаючись алкоголем.

— Я йому дупу надеру! — роздратовано бурчить Маркус.

Ми біжимо за хлопцем. Ноги починають грузнути в піску.

— Тобі як ще сказати, Крусе, щоби ти дав мені спокій?! — різко розвертається до нас
Люк та кидає пляшку. Ми ухиляємося. — І ти теж, Дані! Залиште мене! Можете
продовжувати, роблячи із Шарлотти та Рассела ідіотів… Бридко!

Мені ніяково, адже він має рацію… так не мало бути. Я обіймаю себе руками й тихо
відповідаю, аби хоч трохи виправдатися:

— Ми з Расселом більше не разом…

Очі Маркуса різко знаходять мене. Він починає усміхатися, як щаслива дитина. Я
сором’язливо опускаю погляд.

— Чого «скалишся», Маркусе?! — роздратовано питає Люк, а потім робить крок і різко
хапає хлопця за піджак. Я пищу, бо боюся, що вони подеруться… — Хто тобі дозволяв
так вчиняти із Шарлоттою!!! Ти зовсім тупий і не розумієш, як тобі пощастило!!! Ти
хрінов мухомор, Маркусе! І за Шарлотту я розірву тебе…

Маркус відверто шокований, та і я теж… Адже Люк так довго удавав, що ненавидить
Мунсьо.

— Люк, не треба… Пробач нам… — благаю його.

— Друже, я вже зрозумів, що у вас було минуле…

— ЗАМОВКНІТЬ ОБИДВА! — зривається Люк та тягнеться, аби вдарити Маркуса… але
в останню мить відпускає. — Дістало все!

Я взагалі не знаю, чого очікувати від друга й не дарма, адже вже через мить він біжить
у воду… в океан, що сьогоднішнім вечором бушує. Нащо він робить це?? Він же…

— Придурок! — бурчить йому вслід Маркус.

Люк занурюється у воду, а я починаю панікувати…

— Маркусе, він же… не вміє плавати… — друг сам нам зізнався, коли ми вперше всі
разом їхали на пляж.

— Твоє ж наліво!

Хлопець швидко знімає піджак та взуття. Біжить у воду за Люком, якого під хвилями
вже не видно секунд п’ять. Я притискаю налякано долоні до рота. Більшого шоку я в
житті не отримувала… Маркус занурюється під воду, а я починаю рахувати кожну
секунду…

І дійшовши до десятої, здається, що моє серце зараз зупиниться… Маркус! Люк! Де

вони??

***

Глава 32
Даніела

Мозок вибухає, бо від хвилювання мені хочеться діяти. Треба пірнати за ними, вирішую
я, але в останню мить здоровий глузд нагадує, що навряд чи я зможу витягти двох
хлопців із води, навіть, якщо знайду їх під водою… Боже, що ж робити!!!

Маркус та Люк виринають так різко, що в мене з очей починають сльози бризкати. Не
стрималася! Маркус жадібно хапає ротом повітря, а Люк непритомний… Господи… Я
біжу їм на зустріч. На мілководді хлопець починає тягнути друга і я допомагаю йому.
Ми витягуємо Люка на пісок, Маркус падає на коліна та часто кашляє, випльовуючи
воду. Я така налякана… б’ю Люка по щоках, але це не допомагає…

Маркус складає руки на грудях друга та починає давити на них різкими рухами, аби
допомогти йому «викачати» воду з легенів. Я, наче уві сні… Дуже страшному. Уперше
каліфорнійський захід сонця виглядає хмурим… Він же не помре!!! Наш друг не
помре!!!

— Давай, чувак! — ричить знервовано Маркус, продовжуючи рятувальні маніпуляції. —

Отямся, бро, молю! Тобі ще серце Мунсьо повертати!

Люк розкриває очі різко, жадібно хапає ротом повітря, але закашлюється від потоку
води, що виривається з нього. Він хрипить, а я обіймаю його… Живий! Боже, живий!
— Бляха, як же ти нас налякав! — видихає шумно Маркус. Витирає мокре обличчя та
посміхається. — І наступного разу, перш ніж, вирішиш тонути… скинь, будь ласка, зайві
кіло, бугаю!

Я сміюся від його жарту, розуміючи, що це істеричний сміх. Ох…

— Це, Крус, зветься м’язами… — друг падає назад на пісок та знесилено усміхається.

Ми радіємо, що Люк отямився, але недовго… Адже вже через мить він знов
непритомніє. О, чорт! Маркус заспокоює мене, кажучи, що навряд чи це через воду,
швидше через алкоголь… Та ми все одно дуже поспішаємо. Хлопець лається,
закидуючи нашого бугая собі на плече. Ми залишаємо машину Маркуса на пляжі, бо
втрьох там розміститися некомфортно. Сідаємо в машину друга й веземо його в
лікарню.

Минула година з того моменту, як Люка забрали лікарі. Увійти до нього не можна було,
бо йому промивали шлунок від алкоголю. Про те, що сталося… ми, звісно, повідомили
Джо… та, порадившись із Маркусом, написали й Шарлотті теж. Вони приїхали вдвох.
Не думала, що буде так важко дивитися Мунсьо в очі, але провина давила на мене
невидимою бетонною плитою…

Треба було все якось їй розповісти, але зараз, здається, найгірший час для цього…
Дівчина приїхала заплаканою, що підтвердило мої здогадки про минуле Люка й
Шарлотти. І якщо королівська династія власною персоною так швидко примчала…
значить, їй зовсім не начхати на хлопця.

— Де він!!! Що трапилося?? — сполохано запитала вона, як тільки побачила нас. —

Пробачте, що затрималася… Треба було спровадити батька до Швеції!

— Він…

— Готові провідати пацієнта? — нашу дивну зустріч перервав лікар. Ми всі обернулися
до нього. — Стан Люка стабільний.

Видихнули всі. Шарлотта не стала чекати більше не секунди й побігла до палати, з якої
вийшов лікар. Маркус сіпнувся за нею, але я зупинила його, схопивши за руку… Він
здивовано поглянув на мене.

— Я думаю, що їм треба дати час… — пояснила м’яко.

Хлопець завис на мить, а потім кивнув та пішов далі коридором до вікна. Ми з Джо
переглянулися. Друг точно нічого не розумів.

— Думаю, що нам усім потрібна міцна кава, — тактично повідомив Джошуа. — Я

принесу.

— Дякую, Джо, — я слабо усміхнулася.

Узяла плед, який проігнорував Маркус та пішла до хлопця. Усі його речі промокли. Біла
сорочка прилипла до тіла. Гарний і такий змучений. Я обережно огортаю ковдрою його
плечі. Від неочікуваності він повертається до мене. Чомусь хмуриться, розглядаючи
моє обличчя. Поправляє волосся за вушко, а потім обіймає…
Я перестаю дихати, опиняючись у його вологих обіймах. Утикаюся носом у груди,
сподіваючись, що моя присутність зможе вгамувати його схвильоване серцебиття.

— З Люком усе буде добре, Маркусе, завдяки тобі… — кажу тихо. Сьогодні, Малфой —
герой. Без сумнівів. Я завжди знала, що він такий, а тепер знають і інші.

— Але й через мене він в океані опинився… — зітхає хлопець.

— Неправда, через алкоголь… — заперечую. — І почуття, які так довго приховував.

— Єдинорожко, я сьогодні накосячив. Не варто мене виправдовувати, — він

відсовується. Спирається сідницями на підвіконня. Сплітає наші пальці, погладжуючи
мою долоню. — Я, навіть, не знав… що мої стосунки із Шарлоттою зроблять так
боляче йому…

— Звісно, не знав…

— Але я знав, що сьогоднішній мій вчинок… зробить боляче Шарлотті, — він почав
терти очі. Впевнена, що картає себе. — І ти мене пробач, Дані, за те… що втягнув у
все це.

Ну, це вже ні…

Встаю перед Малфоєм та серйозно заглядаю в очі:

— Я хотіла бути втягнутою, Маркусе. Це був і мій вибір теж. Провина лежить на нас
двох…

Він хмуриться.

— Я жахлива людина, якщо скажу, що не жалкую? Якщо скажу, що зробив би це

знову?

Я усміхаюся, опускаючи очі. Здається, я теж погана людина…

— Ні… — тихо відповідаю, а потім… притискаюся до його губ. Роблю це ще раз…

косячу разом із ним.

Він видихає свій біль мені в рота… ми розділяємо його на двох, і нам стає легше.
Можливо, ми вчинили так неправильно… але ж правильно для нас. Егоїстично
правильно для нас двох…

— Кхм… — різко обертаємося на покашлювання друга.

Джо тримає в руках каву для нас. Блін… ми сьогодні попалися на очі всім, кому тільки
можна було…

— Дякую, — відповідає Маркус, забираючи каву.

Друг нічого не питає, але дивиться на нас підозріло. Ми встигаємо зробити лише пару
ковтків, коли Шарлотта виходить із палати. Поспішаємо до неї. Дівчина, здається,
заспокоїлася… значить, Люк у нормі.

— Йому краще? — усе ж перепитую я.

Мунсьо наче над чимось розмірковує. Уявлення не маю, про що вона так довго думає.
Але, як тільки дівчина заряджає ляпаса Маркусу, усе стає зрозумілим. Люк їй
розповів… ох. Що ж, він мав право, адже Шарлотта точно питала, як він опинився в
океані.

Маркус без заперечень приймає ляпаса. Хоча іншого вибору в нього й немає.

— Це тобі за зраду, Крусе, — каже дівчина. По обличчю видно, як їй неприємно. Чорт…

ми справді дуже сильно підвели їх…

— Вітаю, Дельгадо, — вона повертається до мене й мені стає так ніяково. — Тепер
офіційно корону сучки я передаю тобі.

Я червонію від сорому. Впиваюся нігтями в долоні. Навіть не знаю, що казати. Мені
немає виправдання…

— Шарлотто, пробач… Я хочу пояснити… — вмовляє її Маркус.

— Мені не потрібні пояснення, Маркусе, — дівчина повертає йому холоднокровний

погляд. — Я не вибачаю, — підкреслює вона. — З Люком усе краще, я залишуся з ним,
— повідомляє Мунсьо та йде назад до палати. Але зупиняється біля самих дверей та
звертається до, здається, колишнього: — І дякую, що врятував його. Цього я не забуду.

Вона заходить у палату. Джо шумно видихає та намагається розрядити ситуацію:

— В одного мене налякані сироти шкірою пішли?

Ми кидаємо на друга хмурі погляди. Перевтома, сором та все пережите ще довго не

дадуть нам розслабитися. Ми вирішуємо їхати додому. Машину Люка залишаємо в
лікарні. Йому знадобиться, коли його випишуть. Джо підвозить нас на пляж, аби ми
забрали свою автівку.

Їдемо з Маркусом мовчки до самого будинку. Уже повністю стемніло. Стан розбитий,
якщо чесно…

— Ти привіз мене… до себе? — ставлю риторичне запитання я.

— Не планую тебе відпускати, єдинорожко, — заявляє хлопець. Від цих слів мені стає
легше. Бо я теж зараз не хочу залишатися сама…

Маркус

Даніела — найкращий антидепресант. Так, наркотичний, але найдієвіший точно. Коли

дивлюся на неї, то сам себе пробачаю за те, що накоїв. Бо за таку, як вона можна
багато лиха накоїти. На серці, звісно, досі неприємно… усе ж я хочу налагодити
стосунки і з Люком, й із Шарлоттою… як друзі, звісно. Хоча б спробувати… Буде
кепсько, якщо не вийде. Це пригнічує… Але зараз, коли я дивлюся на сплячу красуню в
моєму ліжку, то на небі світлішає… На нашому власному небі. Де нас ніхто не знайде…

Вдячний, що вчора Дані залишилася зі мною. Ми знесилено заснули в обіймах один

одного. Зараз вона така скуйовджена, у моїй футболці, на щоці зім’ятість від моїх
грудей… І я кожною клітинкою тіла відчуваю, що вона моя.
Дівчина висунула худеньку ніжку поверх ковдри. Можу милуватися нею… торкатися. М-
м-м. Я не стримуюся та веду вустами по ній… від коліна і вище. Така приваблива.
Починає сонно соватися, а я продовжую цілувати… нахиляюся й цілую округлі
сіднички. Стояк у трусах прийняв бойове положення… Спляча Дельгадо нарвалася,
сама того не усвідомлюючи!

Вона розкриває шоколадні оченята й лише підтверджує це. Хочу… Так давно хочу, що
яйця вже зневірилися, а член вочевидь записався в монастир (судячи з невдалої
спроби зі Шарлоттою).

— Мааркуусее… — вона потягується так мило та солодко.

Дивлюся на неї й розумію найголовніше для себе. Я не просто вдячний Даніелі за

підтримку, я вдячний їй за те, що вона розділила мій косяк… Вона зробила його
нашим. Як там кажуть у вівтаря: «у горі та радості». Тільки зараз проаналізував, як
це… Погано це чи ні, але єдинорожка ніколи не ставила ніяких умов мені. Вона мене
завжди приймала таким, який я є… Не намагалася змінити, бо я сам змінювався поруч
із нею…

Вона знає, коли вчасно подати мені зброю та, водночас, коли забрати її з моїх рук…
Здається, це ідеально…

— Добрий ранок, маленька, — веду пальцями по її нозі. Стискаю сідничку… — Ми,

здається, з тобою дещо не закінчили…

Вона дивується та червоніє. Так, моя подружко, ми дійшли до точки неповернення.

— Я… просто я… — вона сховала обличчя під ковдру та почала бурмотіти звідти: — В

мене ще ні з ким цього не було…

Коли вона визирнула з-під ковдри, я усміхався, як щасливий йолоп. Я не думав про
таке, не думав так детально… але завжди відчував, що вона тільки моя. І її
цнотливість — підтвердження для моїх мрій та рішень.

— Не хвилюйся, я теж пропустив перший урок, — усміхнувся я, погладжуючи її щоку.

Вона від здивування привідкрила рота. — Краще не питай, як це сталося, — хмикнув я.
— Головне, що з тобою… Дані, відчуття, наче я пройшов цілий курс. До дрібниць
уявляю, що робитиму з тобою… — шепоче в її вуста.

Дівчина дихає через раз. Така схвильована, вії тремтять. Неусвідомлено впирається
пальцями в мої груди. Я облизуюся, розглядаючи її вуста…

— Скажи, єдинорожко, чи хочеш ти, аби я став твоїм першим?

***

Глава 33
Маркус
Дівчина кліпає очима на мене. Розгублена та, здається, не впевнена. Я не хвилююся
через це, бо розумію чому. Я у свій перший раз так напився, що… ну, ви знаєте.
Розслабитися важко, але в неї вийде… бо її першим — буду я. Від цієї думки Крус
молодший щасливо напружується. Притримай коней, нетерплячий…

— Або ми можемо не поспішати, — пропоную я, бо її мовчання затягнулося. Усе ж,

адекватні хлопці не тиснуть, правильно?

— Ні… — одним словом перетворює мої яйця на омлет. Блін, доведеться почекати…
—… тобто, я хочу поспішати… — виправляє ситуацію Даніела і я видихаю. Яйця
збираються до купи з катапультою напоготові. Ще одні нетерплячі…

— Хочеш поспішати? — дражню її, посміюючись. Звучить цікаво…

Вона сором’язливо опускає очі, а я стягую з неї ковдру. Футболка задралася, оголюючи
крихітні чорні трусики на Дельгадо. Цілую її підтягнутий животик і відчуваю, як їй
лоскотно… Вона піджимає пальчики на ніжках, серцебиття прискорюється. Трохи
розводжу її ніжки та кладу пальці на кицьку, погладжую поверх трусиків, блаженно
розглядаючи схвильоване обличчя… Її очі пливуть і це так гарно… Пористий шоколад
такий ніжний…

— Ти ж знаєш, що я буду обережним? — питаю, надавлюючи на клітор.

— Та-ак… — вона закушує губу. Хочу зробити теж саме з її губою…

— Дякую, що дочекалася мене, — вона червоніє. — Знаєш, це мав бути я… і я б це

право нікому б не віддав, — рикнув, відчуваючи, як зволожуються трусики від моїх
рухів.

— Зараз я не уявляю, що могло би бути по-іншому… — її голос тремтить.

Я усміхаюся та тягну її трусики… геть. Вона стискає пальцями ковдру, дозволяючи

мені оголювати її. Не помилився, волога кицька заблищала від ранкового сонця.
Маленька трояндочка розкрилася переді мною. Пелюстки такі ніжні та кремові, що я
ковтаю слину. Член із яйцями в нокауті від такої краси. Бляха, Дані…

— Ти дуже гарна, єдинорожка… — зізнаюся хрипло.

У самого вже пальці тремтять, але не від хвилювання, а від насолоди… я розводжу
пелюстки, ковзаючи в тягучих соках… Р-р-р! Палець так і проситься всередину, але не
хочу її лякати. Мабуть, спочатку краще зробити найголовніше…

— Хочеш побачити мого єдинорога? — підморгує красуні.

Вона сміється, а я радий, що зміг розрядити обстановку. Даніела перестає сміятися та

киває. Я стягую боксери та стаю на коліна біля її кицьки. Вуста дівчини прочиняються,
а шоколад стікає моїм членом… слідом за її поглядом. Під віями в дівчини іскриться…
так звабливо. Я тягнуся за презервативом.

— Можно я сама? — дивує мене Дані. — Я… бачила, як це робиться.

— Бачила? — я вигинаю брови, бо уявлення не маю, де вона бачила.

— Та-ак… ну, у порно… — її очі бігають, але від мене не втекти.

Я нахиляюся над спокусницею, розглядаючи її ангельське обличчя. Не знаю, що мене
дивує більше… те, що Даніела дивиться порно, чи те… що вона дивиться порно, у
якому вдягають гумку… Ну й ну, Дельгадо!

— Це у вас на Небесах такі розваги? — посміхаюся, погладжуючи її нижню губу.

— Ніхто не забороняє дивитися… — хіхікає маленька та відкриває упаковку

презервативу.

— І все ж, грішниця ви, Дельгадо, — напружуюся, коли вона торкається члена та

починає натягувати гумку. — Під прикриттям… — на останньому слові хриплю, бо
Дані так чуттєво розгортає презерватив, ковзаючи членом. Бля… Ми ж тільки почали!

— Готово, — усміхається красуня.

Не стримуюся та цілую її вуста. Пухкі та солодкі. Як тільки потрапляю в них, відразу

йду в глибокий заплив. Ніколи не бережу сили на зворотний напрямок… Бо фінішу з
Даніелою не існує, а померти від кайфу можна в будь-яку мить… І я в цьому
блаженстві згоден померти.

Вона дряпає ніжно мої плечі, а я труся членом об її пелюстки. Вони самі
розкриваються від моїх дотиків. І я проникаю… стримую внутрішні бажання, аби бути
обережним. Дані затримує дихання, впиваючись у мої плечі. Я притискаюся чолом до
неї, пальцями знаходжу вологий клітор та стимулюю його…

— Аааах… — шепоче вона, і я заглиблююся далі.

Дівчина напружується, а я намагаюся вирішити… робити це різко чи неспішно. Урешті,

вирішую, що втрата цноти — це як укол. Краще різко… а далі неспішно. Ну, я
сподіваюся, що це буде не болючіше за укол…

Я знов її цілую, аби не дати оговтатися завчасно… та роблю різкий поштовх. Даніела
вся здригається піді мною… так сильно впивається в плечі, що я розумію… це
болючіше за укол. Чорт. Випускає наляканий крик мені в рота, але я глушу його,
заспокійливо граючись із її язиком.

Вона розслабляється через кілька секунд… а я відчуваю простір всередині. Здається,

ми це зробили…

— Готово, — усміхаюся.

Дані видихає й нервово хіхікає. Що ж, може гумору не місце в ліжку… але сьогодні, він
— наш рятівник!

— Ти — молодець, — підморгую їй та роблю нові обережні поштовхи. — Тепер буде

приємно…

Я падаю на спину та перевертаю дівчину на себе зверху. Стягую її футболку. Волосся

Даніели падає на мене. Дівчина облизується, рухаючись на зустріч члену. Це надає
мені сміливості і я пришвидшую рухи.

— Ти це теж у порно підгледіла? — дражню її.

— Багато чого… — лукаво усміхається та піднімається.

Пальчиками торкається своїх гострих сосків, поки я штовхаюся в її вузькій дирочці.
Член розпирає. Трохи невдоволений через гумку, але в сильному сп’янінні від
Дельгадо… Він із першого поштовху став залежним… це кохання.

Я наче під гіпнозом роздивляюся, як грається Дельгадо зі своїми грудьми. Хрінове

прикриття в тебе, мій ангел. Так легко повірити у її сором’язливість, опущенні вії та
рум’янець на щоках… а потім вона витворяє… таке.

Не стримуюся та різко сідаю, притиснувши дівчину до себе. Перехоплюю губами сосок.

Ричу переможно.

— Тепер моя черга гратися, — повідомляю.

— То от, що ти робиш зі мною? — кусає за вухо. Гр! — Граєшся?

Я насаджую тендітне тіло своєї подружки на член. Можливо, уже жорсткіше, ніж
планував для першого разу. Але Дельгадо тече. Зовсім не ангельськи… чи в них
дощить у Раю? Приємно, що через мене.

— В іграх, Дельгадо, найцікавіше — це правила… — ричу. — А, знаєш, що

найприємніше?

— Що, Кру-усе? — стогін виривається з неї.

— Усвідомлення, що ти обійшов їх, — самовпевнено усміхаюся я, вилизуючи сосок, що

розбух від моїх укусів.

— Значить, любиш махлювати? — хмуриться награно ангел. В очах до шоколаду

додають гострий перець.

— Швидше, перемагати…

Перевертаю подругу на ліжко. Нависаю, ловлячи її «Ой» на вустах. Входжу нестримно,

заштовхую бійця глибоко. Боюся нашкодити, але… розриває. Від неї. Кожного подиху.
Кожного слова. Кожної вібрації всередині неї… Я тепер, здається, від Дельгадо не
відлипну.

Вона совається піді мною, стогне солодко та м’яко… Цілую тендітну шию, злизую
сироти та одночасно породжую нові… Член вибухає під ритм її мелодії… звуки стогонів
запускають катапульту…

— Дее-еельгаадоо! — ричу, стискаючи її в обіймах.

— Аааах! Аааах! — випускає подих за подихом вона.

Ми плутаємося в оргазмах і завмираємо лише тоді, коли серця вгамовуються. Та чи

надовго? Мені не віриться… бо в моїх обіймах гола Даніела. Мені здається, я ніколи не
зможу спокійно на неї таку дивитися…

Вона піднімається через пару хвилин. Каже, що їй треба до ванни. Відпускаю, а сам
позбуваюся гумки до країв заповненою спермою. Перед очима досі кружляють
сіднички, що так спокусливо покинули мене. Бля, треба ще… одержимо треба ще.
Даніела

Серце тихо калатає, бо не вірить, що це відбулося. Це було так… боже, голова

кружляє. Ніжки тремтять, там трохи болить… але мені було добре. Це сталося.
Бооожеее!

Я трохи привела себе до ладу та вийшла з ванної. Хотіла перевірити повідомлення на

телефоні швиденько, але не встигла, бо мене підхопили на руки та понесли на балкон.
Ах…

— Мааааркуусе-е…

— Думала, що це все? — ричить він. — Ми тільки почали…

Я ковтаю слину. Озираюся на балконі. Трохи лячно, що нас побачать. Але з голови все
вилітає, коли хлопець саджає мене на поручень. Я пищу, бо все ж другий поверх… а
попереду відкривається неймовірний краєвид на Лос-Анджелес… точніше позаду
мене, бо попереду Крус опускається нижче та знаходить язиком мій клітор… о-бо-же.

— Аа-ааах, даа… — вигинаюся, забуваючи, що можу впасти.

Це прекрасно… Маркусу доведеться це часто робити, я хіхікаю. Моя насолода

переривається дзвінком. Кидаю погляд на телефон у руках… усе потім.

— Візьми слухавку, — хитро наказує Крус. Що?

— Це Джо-о… — пояснюю.

— Бери, — ричить.

Боже, Маркусе! Здіймаю слухавку та шепочу Крусу, що він збоченець! Той хтиво
посміхається та починає так шалено вилизувати… Господи… Чи кого там дозволено
згадувати в такі моменти?

— Дані, привіт.

— При-ивіт…

Язик Маркуса розводить мої пелюстки… Ох, у мене від напруження долоні пітніють.

— Ми можемо поговорити стосовно Маркуса?

Як вчасно…

— Так-так…

— Не знаю, чи повинен це казати. Насправді, не хочу це казати… Але ти моя подруга,

Дані…

Слова друга здаються мені не зв’язними. Нехай уже каже… бо всередині мене от-от
вибухне динаміт.

— Ми з ним дещо обговорювали. І, можливо, це дурня… Я ж сам запропонував… —

блін, він точно знущається! — Коротко кажучи, Маркус дуже хвилювався через секс із
Шарлоттою… — тільки не це. Ну, не зараз же мені про таке казати… Я морщуся. Вб’ю
Круса за те, що змусив слухавку здійняти! — І я сказав, що йому просто треба знайти
ту, з ким він набереться досвіду… — мої очі різко відкриваються. — Я не кажу, що
саме це він і робить… але будь обережною… ми все-таки не так добре знаємо
Маркуса… не хочу, щоби він грався з тобою.

Телефон зривається в прірву, бо від шоку я випускаю його. Він несеться вниз із
балкона… і, мені здається, що це моє серце. Ми зустрічаємося поглядами з Крусом і я
бачу там лише одне слово «гра»…

Не кліпаю, у голові пульсує… Мозок розуміє, що він більше не із Шарлоттою… Але, що

стосовно нас?

«— Значить, любиш махлювати?

— Швидше, перемагати…»

Боже. Навіщо йому ця перемога?? Я не можу з’єднати два і два, бо розумію, що Крус
викреслив дружбу… але ніколи не казав, що ставить на кохання… Тоді, на що
поставив він???

Не кажіть, що на гру…

***

Глава 34
Даніела

Я стискаю коліна, бажаючи опинитися де завгодно, тільки не тут… Не оголеною перед

тим, хто можливо грається зі мною. Надто вразливий момент для мене та мого серця.
Крус занепокоєно розглядає моє обличчя, на якому паніка змішалася з відчаєм. Прикро
це визнавати, але так просто повірити в щось подібне, коли мова заходить про
Малфоя… і тільки дитячі спогади досі утримують мене. Бо тільки дитячим спогадам я
можу вірити по-справжньому… Усе, що відбувалося після, занадто часто попадає під
сумнів…

— Єдинорожко, що таке? — хлопець підіймається, хмурячи брови. Я зістрибую та

прикриваюся, обхоплюючи себе за плечі.

Дивлюся на його хмурі брови… і прикриваю очі від усвідомлення… мені буде занадто
складно пережити подібне, якщо це виявиться правдою. Бо я більш, ніж впевнена, що
кохаю Маркуса Круса. Я кохаю хмурість на його обличчі, кохаю його нестерпне вміння
потрапляти в негаразди, кохаю… те, як розкриваюся поруч із ним. Я завжди його
кохала, як друга, свого захисника, людину… і, зараз, коли ми виросли… виявилося так
легко покохати його, як чоловіка. Він, мабуть, завжди й був моїм чоловіком. Навіть тоді,
коли я тільки вчилася ходити, стискаючи впевнену руку свого друга. Навіть тоді
кохала… І завжди знала, хто він для мене. Але хто для нього я… заплуталася.

— Що сказав Джо, Дані? — він почав нервувати. Значить, є через що?

— Сказав, що ти можеш гратися зі мною… — вимовити це виявилося важче, ніж я
думала. Нижня губа зрадницьки затремтіла.

— Що сказав цей йолоп!!! — одразу вибухнув Маркус та пішов до мене.

Я відступила на крок назад і він зупинився розгублено.

— Він сказав, що ти хотів набратися досвіду, аби…

— А він не забув сказати, що сам мені це порекомендував!!! — в очах хлопця спалахи

не припинялися.

— Не забув… — поморщилася я.

— Тоді в чому проблема, єдинорожка?? — він знову зробив крок, а я знову один назад.

— Ти прислухався до його поради? — я це так тихо запитала, що Крус міг і не почути.

Ймовірно прочитав усе ж по губах.

— Ні, Дані! — він розвів руками. — Звісно, ні. Я взагалі-то сказав Джо, що в мене
проблеми тільки із Шарлоттою були… Не з тобою, Дельгадо. З тобою в мене дах
зносить… й усе… — він затамовує подих, а потім видихає. —… як треба.

А от я видихнути не можу. Витріщаюся на нього, намагаючись зрозуміти, чи не

бреше… Чи знаю я взагалі, як бреше Крус?

— Маленька, я не граюся з тобою, — наполягає він. — Тільки сексуально, але в зовсім

іншому сенсі… Розумієш? — дивиться одержимо. — Скажи, що розумієш, бо я зараз
збожеволію.

Я обводжу поглядом голого Маркуса, і розумію лише те… що в мене так багато питань
для нього. Я їх точно ставити так одразу не хотіла… після першого сексу… Але все так
обернулося, що я тепер ні про що інше думати не можу.

Я йду в спальню, аби одягтися.

— Ти що мені не віриш, Даніело? — хлопець слідує за мною.

— Вірю, — відповідаю спокійно, натягуючи трусики. У цьому я все ж впевнена. Він теж
одягає білизну, і я йому вдячна… бо це відволікає.

— Супер, тоді проблема вирішена? — з надією питає він.

Я видихаю, шукаючи поглядом плаття. Так я намагаюся втекти… змусити себе не

питати. Але клубок із сумнівів заплутується…

— Хто я для тебе, Маркусе? — питання вилітає раніше, ніж я встигаю сфокусуватися
на хлопцеві.

На кілька секунд він завмирає, дуже здивований.

— Моя дівчина… — відповідає Крус, прокашлявшись. — І це, навіть, не обговорюється,

— впевненіше додає він.
Серце стукає голосно.

— Але ще вчора твоєю дівчиною була Шарлотта, — нагадую я. — Як це тобі вдається,

Маркусе?

— Що вдається, єдинорожка… — він реально не розуміє. Можливо, у цьому і

проблема…

— Жонглювати почуттями… якщо вони, звісно, є, — я боюся дивитися йому в очі, тому
йду за платтям та починаю вдягатися.

Ось, що не дає мені спокою. Чи є взагалі почуття в Маркуса? До мене… Ті самі сильні
почуття, що є в мене. Бо зараз, здається, що тільки з їхньою відсутністю можна так
швидко змінювати дівчат.

— Усе складно, Даніело, — нарешті, відповідає він. — Я ніколи не хотів бігати між
двома дівчатами… не хотів, щоби це виглядало грою. Я казав уже це. У мене стосунків
не було ніколи, може через це я заплутався… Ти цього не розумієш? — трохи
роздратовано питає він.

— Мені здається, що якщо серце кохає… то не може заплутатися, — огорошую його я.

Ми не дихаємо вдвох. Я, навіть, завмерла, не застібнувши плаття.

— Дані… — він крутить головою та проводить долонями по короткому волоссю. — Ти

хочеш про кохання поговорити? Ти… Блять, єдинорожко, це не найкраща тема…

— Чому це не найкраща тема? — хмурюся я.

Маркус свердлить мене розгубленим та, можливо, трохи скептичним поглядом.

— Ти не кохаєш мене, Крусе… — підсумовую я, бо його мовчання затягується. Той, хто

кохає, каже про це одразу.

Він морщиться, наче я йому ляпаса дала.

— Ти в моєму серці, єдинорожко, я постійно про тебе думаю… Завжди думав, і навіть,
коли із Шарлоттою був. Я нікого, крім тебе бачити поруч із собою не хочу, але…

— Зрозуміло, — киваю я, застібаючи плаття. Я не хочу чути кінцівку, я не витримаю…

Учора він бачив Шарлотту, сьогодні мене… А завтра?

— Що тобі зрозуміло, Даніело? — гнівається хлопець, бо я розвертаюся від нього та

йду. — А ти мене кохаєш, Дельгадо?? Ти кохаєш!!! — його тон підвищується з кожним
словом, поки ми спускаємося сходами.

Я зупиняюся в підніжжя, різко розвертаюся, впиваючись нігтями в долоні.

— Так, кохаю!

Його наче оглушили. Скроні пульсують. Цілу вічність шоковано витріщається на мене.
— Ти, пробач, мене… єдинорожко, але ти коли це зрозуміла? Коли з Расселом
зустрічалася? Чи коли хотіла друзями залишитися? — видає він і, здається, це
найгірша відповідь, яку можна було почути.

— Ідіот… — шепочу, стримуючи вологу в очах. Повертаюся та йду на вихід.

— Дані, ти серйозно?? Я ні *уя не розумію! Чому ти так поводишся!!! — хапає мене за

руку біля дверей. — Ми вдвох не приклад для наслідування. Чи за собою ти цього не
помічаєш?! Ти не дуже довго страждала, коли я обрав Шарлотту… одразу до Рассела
побігла! І щоби там у вас не було, але й після нього ти…

— Що я??? — стиснула губи від злості.

—… переспала зі мною, — і все ж сказав це. Бридкий Малфой. Браво, перейшов на

новий рівень! 2.0!

Мабуть, після цих слів я реально усвідомила, що поспішила. Віддалася почуттям,

забувши про всі правила… Не хотіла винити себе… І, можливо, винити Маркуса теж
права не мала… Але те, як він із недовірою поставився до моїх почуттів… Навіть не
уявляє, як це серце виїдає.

— Виходить тобі видніше, Крусе, так? Я сплутала свої почуття з коханням? —

прошипіла я.

— Ти можеш кохати мене, як дру…

— Пішов ти! — вирвала руку та відкрила двері, поспішаючи зникнути з цього абсурду.

Він хоч уявляє, як це?? Зізнатися в коханні, а потім почути, що тобі не вірять… Просто
розтоптав мене цією заявою… Я боялася, що це не взаємно… але виявилося, що все
ще гірше.

Хоча, стоп, перемотаймо плівку на двадцять секунд уперед, коли я вже на вулиці…
момент, коли Крус вирішує безжально забити останнього цвяха.

— Даніело, як ми можемо кохати один одного, якщо це тільки на літо??

Я остовпіла. І від його кошмарної заяви і від усвідомлення того, що хлопець має
рацію… Про швидкоплинність часу відведеного нам, я подумати не встигла. От
тільки… почувши це, я дуже чітко відчула, що не хочу, аби це було тільки на літо. Я не
знаю, чи є в нас шанс на продовження, але я бажаю цього… Я не хочу, аби Маркус
Крус зникав із мого життя знов… Але, вочевидь, він сам такий варіант, навіть, не
розглядає.

— Я кидаю на нього останній погляд, — волога в очах давить так, що вони червоніють.
Голос тремтить, але це не заважає мені поставити крапку: — Тоді я тебе вітаю, Крусе,
наше літо скінчилося зараз.

***
Глава 35
Маркус

Три дні минуло з того моменту, як наше «літо скінчилося». Я тупо бухав. У перший
день, проклинаючи єдинорожку. За що? За те… що полізла зі своїм дурним коханням.
Уже наступного дня я зрозумію, що не таке вже воно й дурне… але в перший день я
просто скаженів. Мені здавалося, що вона все зіпсувала. Сама ж сказала, що ще вчора
моєю дівчиною була інша… то чого вона тоді хотіла? Щоб уже наступного я вирішив…
що кохаю її? Ідіотизм… Це тільки Даніела вміє в нас так швидко закохуватися…

І головне, чому це для неї так важливо?? Наче кохання управляє цим клятим світом…
Нудить від того, як усі до цього почуття причепилися! Я сказав їй, що вона в моєму
серці. І, звісно, я люблю її. Завжди любив. Її та Лідію. Єдині жінки в моєму житті, яких я
поважаю. І дуже ціную. Але кохання в повному розумінні… типу романтичне… на
роки… це як взагалі? Це коли стає зрозумілим? Я не знаю, може, якби ми прожили з
єдинорожкою десять років, то я б зрозумів, що кохаю її. Мабуть, це так працює… Але
ця дівчина вирішила, що їй треба знати зараз. Одразу після першого сексу в перший
день нашого, як вона висловилася «літа».

Літо ще ніколи не було таким швидкоплинним…

На другий день стало гірше. Бо… хоч я досі й не розумів, навіщо Дельгадо цю тему
підняла, але… я тупо дохнув без неї. Я зрозумів, що не хочу, аби «наше літо»
закінчувалося. Це мала бути сварка… чи, що там у стосунках буває, але не розрив. Не
зараз і не так… я цього не хочу. Але це, сука, сталося. І це обпалює серце сильніше,
ніж нерозбавлене віскі моє горло. Я, мабуть, так ще ніколи не бухав… але проблема
полягала в тому, що не алкоголь мені потрібен був… а хубба-бубба…

На третій день я здався. Мізки стали схожими на соплі, а я сам схожий на

славнозвісний мухомор. Такий же червоний від розпачу та злості. Чому знову злився?
Тому що вкотре в житті усвідомив, який я ідіот. На хріна, я сказав Дані, що вона не
кохає мене?? Чому ніхто не закрив мого рота??? Я чому це взагалі вирішив за неї?
Бляха муха, Крусе… А вона ж серйозно сказала, що кохає мене… Сказала! Бля…

Я просто… мені, можливо, складно це прийняти. Кілька років тому на моє День
Народження Лідія сказала, що кохає мене… типу, як сина, хрін його… Вона це сказала,
підносячи торт із шістнадцятьма запаленими свічками. Я в той момент остовпів від
шоку й попросив її більше ніколи такого не казати… Чому? Бо я… ненавиджу кохання.
Не знаю у всіх його проявах чи ні. Ні *уя не знаю, бо до слів єдинорожки я це, навіть, не
усвідомлював. А зараз думаю про те… що крім Лідії, лише Естела казала мені, що
любить. У глибокому дитинстві. А потім використала так, наче я й ніколи її сином не
був. Сука. Мабуть, з того моменту все і змінилося… моє ставлення до жінок, до
кохання… і себе самого. Хтось покохав мене… здуріти! І ця хтось… Даніела Дельгадо.
І я точно знаю, що її кохання інше… знаю, але все зіпсував… Власне, деякі речі
залишаються незмінними.

На четвертий день я все ж вичухався. Привів себе до тями та поїхав у школу. Хотів
побачити єдинорожку та не хотів одночасно… Я без неї не можу, але… що я маю їй
сказати? Я нулячий у таких справах… особливо, таких. Але мені так прикро, що я все
зіпсував…
— Маркусе! — покликав мене Джо, випрямляючись. Вони стояли з Люком у коридорі.
Друг одужав, я цьому був радий. От тільки спілкуватися, певно, він бажання немає…

— На *уй пішов, йолоп! — гаркнув на кудряша, випускаючи дим. Так, я курив просто
йдучи коридором школи. Я все намагався димом заповнити порожнечу всередині…
але всі ми знаємо, що мені насправді потрібно.

Судячи з погляду Джошуа, питань у нього щодо власної провини не було. Мабуть,
Дельгадо вже сказала йому, яким правим виявився його довгий язик. Бо, може, я й не
грав із Даніелою, але боляче зробив… знов. Й оце «знов» напружує мене найбільше.
Я, бляха, від самого себе втомився. Я дуже втомився робити їй боляче… Я для Дані,
як прокляття, чесне слово.

Та що там… я для всіх… хрінова проблема, так? Пересрався з усіма. Реально з

кожним, хто був мені дорог. Люком, Шарлоттою, Даніелою і… навіть, балакучим Джо.
Відчуття, наче цілий світ ненавидить мене. А я ненавиджу його…

Зайшов у зал акторської майстерності, де всі за звичкою вже всілися навкруги

Хотабича. І все ж… перед однією людиною я сьогодні маю вибачитися. Закрити хоча б
одне кляте питання. Скинути хоча б один, до біса, важкий тягар.

— Містере Крусе, палити в стінах школи заборонено! — нагадує бородатий вчитель і я

тушу цигарку просто об підлогу.

— Без проблем, — Джо залітає за мною в останню мить. — Я не надовго, не

хвилюйтеся. Лише одна маленька імпровізація.

Усі розглядають мене здивованими очима. Можливо, через те, що від мене досить
тхне перегаром. Начхати. Всідаюся по центру та беру праску до рук. Ага, знов…
Повертаюся до Шарлотти й бачу, що вона закочує очі.

— Ну, починається… — вона складає руки на грудях.

— Лише залишу одне повідомлення, — заспокоюю її та підставляю праску до вуха.

— Я взяла слухавку, Крусе, і я кажу тобі, що ти покидьок! Твої вибачення мені не

потрібні, — ричить дівчина.

— Значить, пропустимо монолог із вибаченнями, перейдемо до другої частини, —

відповідаю я. Вона здивовано витріщається на мене. — Моїм вчинкам, Білосніжко,
виправдань немає. Я їх не шукаю, повір. Мені прикро, що я підвів твою довіру та
принизив твою гідність… І це, Шарлотто, найкращий показник того, що все зроблене —
на краще. Ти заслуговуєш, Мунсьо, найкращого. Ти — неймовірна. Ти — справжня. І
хоча я зовсім не жалкую про нас… я точно впевнений, що тобі потрібен не я. А мені
потрібна не ти… — вона кліпає очима з привідкритими губами. — Ми відкрили один
одному очі. Ми зробили один одного кращими, згодна? — дарую їй легку усмішку. — І
найголовніше, що ми один для одного зробили… допомогли розібратися в тому, хто
нам потрібен насправді.

Я мовчу і вона мовчить. Усі мовчать, не дихаючи.

— Він кохає тебе, Білосніжко, — продовжую я. Звісно, маю на увазі Люка. — Знаєш, я
не знаю, що таке кохання. Не знаю, коли саме воно приходить… Але, коли я дивлюся
на нього… — спеціально не кажу ім’я друга, бо це їхній секрет і їм вирішувати, коли про
нього розповідати. —… бачу закоханого. Бачу, як виглядає кохання, — проводжу
втрачено рукою по голові. — Це, Мунсьо, кохання… яке він виносив у собі попри біль,
образу… попри кожне твоє «ні»… Він тебе настільки кохає, що навіть дозволив бути
щасливою з таким ідіотом, як я. От тільки… Мунсьо, ти й сама знаєш, що щасливою
будеш тільки з ним, — підморгую я.

Бачу, що в очах дівчини скупчується волога. Знаю, про що вона думає… батько,
династія, обов’язки… Та все ж, якщо кохання не даремно так звеличують… значить,
воно всепереможне, вірно?

— Ти дуже сильна, Шарлотта, як і ці почуття… Знаєш, що це означає? — вона

розгублено крутить головою. — Що ви впораєтеся… Це означає, що ви не повинні
більше втрачати ні секунди. Чуєш, Білосніжко? Ні секунди…

По щоці дівчини тече сльоза і я розумію, що варто закінчувати. Я ставлю її в незручне

становище. Відкладаю праску, роблю низький уклін усім глядачам та безмовно кажу
Шарлотті… вибач. Не знаю, чи вона колись пробачить мені, але сподіваюся, що з
Люком вони будуть щасливими. Сподіваюся, що він ніколи більше не дозволить їй
опинитися в клітці. Впевнений, що друг буде сміливішим за мене, бо він кохає її. Щоби
це не означало…

Я виходжу зі стін школи, уявлення не маючи, що робити. Хрінове літо. Клятий Лос-
Анджелес. Я, здається, не так собі все уявляв… Але ніхто не винен у моїх бідах, крім
мене самого. Паршиво, сука, так паршиво на душі.

Сам не помітив, як набрав номер Лідії. Не знаю, навіть, чого від неї хочу. Просто…
вона єдиний приклад тої, хто змогла покохати такого, як я. Мого батька. Їй це якось
вдалося… і може, вона пояснить мені, що це означає. Може, вона скаже, що мені
робити…

— Які люди з Голлівуду! — сміється дівчина, здійнявши слухавку.

— Можна я запитаю… — починаю без привітань, бо мені дуже зле. Башка болить,
тахікардія мучить, у грудях душить…

— Щось сталося, Маркусе? — схвильовано запитує Лідія.

— Ні-ні, — швидко відповідаю, бо згадую, що хвилюватися дівчині зараз не можна. —

Просто хотів дізнатися… чому на те День Народження ти сказала, що любиш мене,
Лідіє?

Здається, я свою мачуху шокував.

— Малфой, ти мене лякаєш…

— Дай мені відповідь, будь ласка… — благаю, прикривши очі. Відкинувся на сидіння
автомобіля й чекаю…

— Тому що я люблю тебе. І для цього немає ніяких причин, Маркусе, — серйозно
заявляє Лідія. На слові «люблю», здається, що я задихнуся.

— Але ж я стільки поганого зробив тобі…

— Це було давно, — відчуваю, що вона усміхається. — І є речі… хороші речі, Маркусе,
після всього того… які я ніколи не забуду. Те, за що тебе неможливо не любити, —
наполягає вона. — Невже ти думаєш, що тебе немає, за що любити?

Мовчу.

— Тебе там закляттям пришибло? — жартує.

— Ні, просто кохання ж переоцінюють… мені так здається… — зізнаюся я. — Сьогодні

тебе кохають, а завтра… зраджують.

— Милий, ти це про Естелу кажеш? — занепокоєно уточнює дівчина. Добре мене

знає… бо ми пережили це разом. Вона була поруч у той момент, коли я про все
дізнався. І, мабуть, саме це перевернуло… моє ставлення до нової дружини батька. —
Маркусе, можливо, тобі це здасться дивним і неправильним… — вона продовжує, не
чекаючи відповіді. —… але, навіть, твоя мати кохає тебе. Так, попри те, що зрадила…

Я морщуся та впираюся долоню в кермо. Чому це, сука, так важко чути!!!

— Як це можливо, Лідіє? — кряхчу я.

— Бо кохання немає нічого спільного зі злом, яке роблять люди… Можна кохати й
завдавати болю… — зізнається дівчина, і я… більш, ніж впевнений, що це вона про
Карлоса. — Іноді ми робимо це неусвідомлено, іноді думаємо, що так краще… а іноді
наш мозок просто настільки складно влаштований, що ми заплутуємося між тим, що
правильно, а що ні… Але істина одна і вона проста — погане може існувати поруч із
хорошим, але ж воно ніколи не перекреслює цього хорошого… розумієш, Маркусе?

І я розумію. Бо знаю, як це бажати всім серцем захищати та піклуватися про дівчину,

але все одно раз за разом… завдавати їй болю. Дуже добре знаю. І я роблю це не
тому, що мої бажання зникають… Я роблю це, бо заплутався. Роблю, бо ідіот. Роблю,
бо (без сумнівів) у мене не найкращі гени.

— Значить, ти залишилася з батьком, бо…

—… бо погане ніколи не перекреслює хороше. Навіть, якщо ми — жінки, волаємо про

інше, — сміється вона. — Але це не означає, що ми можемо пробачити все. Ми
можемо пробачити те, що можемо зрозуміти. Твій батько доволі довго не дозволяв
мені цього зрозуміти, але все змінилося, коли дозволив…

Бляха, здається, Лідія наймудріша жінка, що я зустрічав. Не дивно, що Карлос Крус

обрав її.

— Мені потрібна порада…

— Звісно, — відповідає вона. — Герміона «блуднокровка» Грейнджер, — нагадує

дівчина про мої знущання. — До ваших послуг!

Да, яким же йолопом я був… Самому за себе соромно. Так сильно… просто в цей
самий момент. Можливо тому, що в цей раз особливо косякнув. Й усі мої минулі косяки
змішалися з теперішніми. Хріново, це хріново все відчувати… Але це допомагає
зрозуміти, що так косячити я більше не хочу. Я… чорт, хочу як мій батько. Стати
кращим. Стати цілим світом для однієї… Стати тим, кого можна пробачити… Стати
тим, хто заслуговує на кохання.
— Я зустрів дівчину… — неусвідомлено усміхнувся. Моя Даніела… як же я не можу
без тебе, знала б ти… — І вона сказала, що кохає мене…

— Боже мій, Маркусе! Вітаю! — радісно вигукнула Лідія. Якщо чесно, то в її голосі було
здивування. Що, ніхто на таке не розраховував? Я так точно ні…

— І у своїх найкращих традиціях… я все спаскудив, Лідіє, — зізнався я. — Що мені

тепер робити?

Дівчина затихла, обмірковуючи моє питання. Не знаю, що я хотів почути. Може

отримати інструкцію з планом дій… чи якесь напуття. Але Лідія висловилася дуже
просто. І, на диво, це було те, що мені потрібно:

— Усе виправляти, Малфоє. І більше ніколи її не відпускати.

***

Глава 36
Даніела

Не знаю, навіщо я сьогодні прийшла до школи. Думала, що тут мені стане легше, а в
результаті… увесь день фальшиво усміхаюся, удаючи, що все гаразд. А все настільки
не гаразд, що я… просто дуже повільно помираю. Перед очима постійно бачу його…
те, що трапилося там на сходинках… те, що трапилося вранці в його ліжку… Боже…
Його шепіт досі торкається моєї шкіри, а його бажання досі розпалює моє напівмертве
серце… Господи…

Я вкотре стримую потік сліз з очей та кладу пальці на клавіши. Усі пішли, а я
залишилася пограти. Звісно, нашу пісню. Я її завершила… Дописала ноти і, навіть,
написала текст… Але, він і не знає, що вона існує. Так вийшло, що нашого було так
багато… і так мало одночасно. Наче було ВСЕ і, водночас, не було НІЧОГО.

«Ти розбив моє серце випадково, але все ж… розбив його»… Рядок із пісні вирвався з
моїх вуст, він ліг на вібруючу ноту, що утворилася через мої тремтячі пальці. Я
доводила себе кожним наступним звуком, кожним наступним словом… Я здригалася
від мовчазних ридань, бо… наближалася до фіналу, який… закінчувався хепі ендом.
Моє серце намалювало його… власна фантазія катувала мене. Власне кохання
завдавало біль…

Я все думала, що зробила не так. Зарано підняла цю тему? Можливо… Але коли ми
мали її підняти? В останній день навчання? Коли б він сів у літак і зникнув із мого
життя… Чорт, я не розумію. Хоча ні, я глибоко в душі все розумію… щоби там Маркус
Крус не казав, але він зіграв. Не знаю, що це за гра… шахова партія, великий теніс
чи… швидше, просто гра в «дурака». І можна сотні разів казати, що він ідіот… але,
насправді, у «дураках» залишається не Крус, а всі ми. Бо для нього ця школа, це літо,
нові друзі й дівчина — це лише розвага. Він прилетів сюди за цим. Я — лише минуле,
яке трапилося йому на шляху. До біса, прикро, що це так…

Різко закрила кришку фортепіано, не в силах більше слухати цю кляту музику. Встала.
Від розпачу в мене, навіть, голова кружляє. Настрій настільки важкий… що якби ця
літня програма не була важливою для мого осіннього вступу… то я б покинула її.
Серйозно, покинула б, бо мені відтепер тут складно…

За звичкою протерла фортепіано від пилу. Я так завжди вдома роблю, бо для мене
інструмент, на кшталт, чогось святого… Він, як живий, і точно не має пилитися. Для
мене це маленький особливий ритуал. Склала засоби для протирання в коробку,
занесу їх у підсобку. Так і зробила, пішла туди, де колись ми з Маркусом… боже, ні!
Стоп, Дельгадо, стоп… Відкрила двері та включила світло… оо-о-у…

Я стою витріщаюся на Люка й Шарлотту, які… вочевидь, помирилися. Дівчина вже в

бюстгальтері, а друг без футболки… Ой! Я намагаюся не дивитися на те, де
знаходяться їхні руки. Коробка падає на підлогу, я бормочу тихе:

— Вибачте… — і вибігаю з підсобки.

Боже, як же ніяково вийшло. Не знаю чому, але я бігла до самого виходу. Можливо
тому, що сльози все ж потекли щоками… І я занадто добре розумію, чому саме зараз…

— Дані! Дані… — я почула голос Шарлотти позаду себе. Ой…

Вона наздогнала мене на виході. Уже вдяглася. Її щоки розчервонілися. Очі сяють… Я
дивлюся на них і намагаюся втерти власні сльози. Навіщо вона побігла за мною?

— Вибач, я не хотіла вас переривати… — пояснила я.

— Ти через нас плачеш? — не розуміючи запитала дівчина.

— Ні… — захитала головою. Звісно, що ні. Я за них… рада. Я за себе не рада… За

себе! Але як це сказати колишній Маркуса… — Пробач мені, Шарлотто, за те… що ми
з Маркусом зробили. Пробач, що так вчинили з тобою. Знаю, що ти віддала мені
корону сучки. Але… я не така. Я не вчиняю так із людьми… Просто…

— Просто ти кохаєш його, — договорює вона те, що я б не осмілилася. — Так,

Дельгадо?

Мені вистачає сил тільки кивнути й розридатися, падаючи сідницями на вуличні

сходинки.

— Боже мій, Даніело… — Мунсьо сідає поруч і чомусь обіймає мене. Вона стала
занадто милою. — Не плач… Я пробачаю тобі. Чесно, пробачаю. Звісно, коли це
сталося… я була на емоціях. Але я не вважаю тебе сучкою. Знаєш, я тебе розумію…
бо теж жила, приховуючи від себе власні почуття. І, як бачиш, зірвалася… —
усміхнулася Шарлотта. — І тепер я розумію, що зриви вчасними не бувають… на те
вони і зриви.

Я намагаюся усміхатися крізь сльози:

— Так, мабуть…

— І це не перший ваш зрив із Маркусом. Вас завжди один до одного тягнуло…

Неважливо були ми з ним у стосунках, чи ні… — сказала дівчина. — І якби я так довго
не жила в страху… то цих стосунків би взагалі не було. Я була б з іншим…

—… з Люком, — тепер уже щиро усміхаюся я.

— Так…

— Я за вас дуже рада, Шарлотто!

— Дякую… не знаю, як усе складеться… Мій батько проти подібного союзу, — зітхнула
дівчина.

Паршиво…

— Люк знає про це? — питаю обережно.

— Так, тепер знає. І йому, здається, начхати, — хмикає королівська династія. — Каже,
що кінець літа для нього нічого не означатиме… як і рішення мого батька.

Боже. Я відвертаюся, бо це складно чути. Я би так сильно хотіла почути ці слова від
Маркуса… почути, що це не тільки на літо. Почути, що він хоче боротися за нас…

— Дані, чому ти знову плачеш? — хмуриться Шарлотта.

Мовчу. Хитаю головою.

— Цей ідіот знов налажав? — вона погладжує мою спину.

— Він такий ідіот, Шарлотто… — схлипую я.

— Повір, знаю, — дівчина тихо сміється. — Але ти любиш його. І Крусу, до біса,
пощастило. Не знаю, хто б ще його витримав.

— Це все, Шарлотто… Ми не разом… Ми… Він не кохає мене, — клубок у горлі

душить.

Дівчина завмерла, тримаючи мене в обіймах. Господи, життя — усе ж чудне… Ніколи
не думала, що плакатиму на плечі в Шарлотти Мунсьо.

— Маячня, Дельгадо, повна маячня…

— Що? — здивувалася я.

— Не вірю в те, що цей ідіот не кохає тебе. Як на мене, то кожний його косяк якраз і
доводить те, що він кохає тебе. Тобі так не здається? — підморгує білявка.

— Ну… — зітхаю. — Він сам усе сказав… це не моя здогадка… Це…

— І справді ідіот, — хмуриться Мунсьо.

Ми знов мовчимо, бо тут більше нічого сказати. Так, він ідіот. Так, він мене не кохає.
Так, він хрінов Маркус Крус, що розбив мені серце…

Я вкотре намагаюся поставити фінальну точку всередині себе, стерти кляті ноти із
серця, викреслити його образ… Але Мунсьо не дає мені цього зробити, бо каже те, про
що я не подумала… те, про що не підозрювала, але… знала Шарлотта:

— Він не «не кохає тебе», Даніело. Він просто не знає до кінця, що таке кохання… Але,
я впевнена, що без тебе його серце розривається і скоро він зрозуміє, що таке кохання.
Він зрозуміє, що відчуває… і повернеться. Питання лише в тому, чи готова будеш
зрозуміти його ти?

***

Глава 37
Даніела

Сироти на тілі прокинулися раніше за мене цього ранку. Вони повзли вище коліна, усе
вище… дражнили шкіру, виписували чуттєві іскорки, змушували мене соватися в
ліжку… Ах… Мабуть, я не закрила вікно перед сном. Мабуть, це вітер…

Я тягнуся рукою, аби накинути ковдру на себе. Хоча не впевнена, що хочу… вітер
робить мені приємно. Здуріти наскільки приємно… Мої пальці торкаються волосся.
Що? Або я три місяці не робила депіляцію, або…

Мої очі різко відкриваються. І я бачу… Круса. Здуріти, він цілує мою ногу! Це не вітер,
це Маркус Крус! «Прости Господи»…

— Ти що тут робиш? — хриплю, намагаючись отямитися.

Повзу ближче до подушок, а він повзе за мною. Точніше його вуста…

— Пробач, єдинорожка, не втримався…

Якого біса?

— Що значить не втримався, Маркусе?? — я хмурюся, бо він переходить усі межі. —

Ти як тут опинився!!! Ти вліз у мою квартиру… Ти… — мій погляд ковзнув спальнею і я
зависла.

Боже… Навкруги мене було штук двадцять чи тридцять букетів… Ромашок… Дихати
перестала від цієї краси. Я стільки ромашок, мабуть, у житті не бачила. Ще й таких
різноманітних… Від маленьких до великих… Я наче прокинулася в ромашковому полі.
Вау…

— Так мило, що ти обіймаєш єдинорога, коли спиш, — Крус розтягнувся в милій

усмішці.

Я запанікувала, бо реально досі стискаю в обіймах його подарунок… Відклала іграшку

так швидко, наче йому привиділося. Упс!

— Маркусе, що це все означає? — запитала серйозно я.

«Він повернеться»… слова Шарлотти пролетіли в голові. Повернувся, вочевидь. От

тільки квітами й поцілунками… не вилікувати серце. Не після його слів… Тому…

— Не роби ніяких висновків, Дані, добре? Просто подивімося дещо… — благання в

його очах торкається моєї пораненої душі.
— Що…

— Вмощуйся зручніше, ангел, — він падає спиною на подушки поруч зі мною й дістає
пульт із кишені.

Я прослідковую за його поглядом і бачу, що на білій стіні над фортепіано з’являється

зображення від проектору. Сам прилад стоїть перед ліжком. Він усе це влаштував поки
я спала?? Яким чином?? Скільки разів він лазив у вікно і як йому вдалося мене не
розбудити? Здається, час запитати його про супер-здібності…

Але я намагаюся взагалі не дивитися на Маркуса і, навіть, не дихати поруч із ним, бо

його присутність необхідна, так… але, водночас, важка. Останні його слова лунають у
моєму мозку і я не знаю, як заткнути цей потік болі… Не знаю, чи може щось
допомогти.

На «екрані» запустилося відео. З дитинства. Мої вуста одразу здивовано прочинилися,

бо на плівці були я й Маркус… Я вже бачила це відео, бо його берегла моя мама.
Відео пришвидшили та вирізали наймиліші моменти… я усміхнулася, бо саме в цей
момент хлопець зірвав ромашку біля дому і простягнув мені, а я… що ж, як завжди,
почервоніла…

Зображення замерехтіло і вже в наступну мить ми подорослішали. Маркус грає

мухомора, боже… Я усміхаюся ще ширше… та червонію вже в реальності, бо на відео
кажу мамі, що мій друг — найгарніший грибок… Сміюся та закушую від розчулення
губу.

Стоп-кадр наших найщасливіших посмішок зависає на кілька секунд, перш ніж

з’являється нова сцена… я охаю. Це вечірка. Та сама перша вечірка цього літа, коли
Крус увірвався в моє життя знов. Я падаю йому на коліна та обіймаю…

— Як…

— Майже в кожному будинку ЛА є камери відеоспостереження, — пояснює тихо

хлопець, аби не відволікати мене від перегляду.

Маркус у цій дурній леопардовій шубі, боже… я хіхікаю. Ми танцюємо в кадрі, і тільки
зараз я бачу, що це був зовсім не дружній танець… Видихаю.

У наступному спогаді я біжу до океану і хтось знімає мене позаду. Камера красномовно
тремтить, а потім падає в пісок, і друг біжить до мене. Ми так близько… у тій воді…
пам’ятаю, як було гаряче поруч із ним… Пам’ятаю, чорт…

— Сам не знав, що записав це, — відповів Маркус на моє німе питання.

Сцену змиває хвилею і з’являється нова. Хлопець обхоплює моє обличчя… Я впізнаю
той заклад, у який я запросила друга. Наші погляди… коли він каже, що хочете
дружити зі мною. Чортова дружба… Хитаю головою, бо розумію, як сильно ми тоді
обманювали себе. Усе в наших поглядах, у дотиках…

Я з нетерпінням чекаю на наступний спогад і, коли бачу, що це наш танець на балу…

починаю плакати. Від того, наскільки це гарно… ми — гарні… у натовпі, але від нас
очей не відірвати…
— Маркусе, як же ти це все зробив? — неусвідомлено знов притискаю єдинорога до
себе.

— Ну, у мене був довгий день із відміченими точками по всьому місту, — задоволено
відповів він, бо бачить, що мені дуже подобається. — А потім довга ніч із відео-уроками
по монтажу.

Сам монтував? Вау… здається, у нього талант. Так вдало вийшло… що мої щоки вже
блищать від сльоз.

Фінальна сцена влучила занадто сильно… бо це був запис із його спальні. Це був
ранок, коли ми сплелися тілами, почуттями… Я побачила себе під ним… у його
обіймах… Я побачила наше бажання, записане на плівці… і я більше дихати не могла.
Це ми… І таких нас неможливо не кохати, таких нас… боже, біль нагадав про своє
існування…

У серці кольнуло в той самий момент, коли плівку наче зажувало на стрічці.

— Що трапилося? — налякано перепитала я. Бо я… чорт, я не хотіла, щоби цей

щасливий фільм закінчувався. Для мене такого ніколи не робили… І ніхто б не зміг
зробити, крім нього…

— Не знаю, маленька, але… здається, це саме трапилося і з нами, — прошепотів він,

сплітаючи наші пальці.

Сперечатися в мене не було сил, я чекала на…

«Може почнемо спочатку?» — цей напис з’явився на чорному фоні.

А потім усі відео-нарізки полетіли у зворотному напрямку дуже швидко, повертаючись

до нашого найпершого спогаду. Дитинство…

«Ні, не настільки спочатку» — з’явився новий напис і підморгуючий смайлик. Я

усміхнулася і, здається, схлипнула одночасно.

Маркус поцілував мою долоню. Я спостерігаю за тим, як спогади крутяться рандомно…

і не знаю, з якого ми почнемо спочатку… не знаю, який обере він…

Це сталося. Останнє відео. Ми в ліжку… поцілунків так багато… Відео більше не

пришвидшене… Усе, як є… І музика… Боже, це ж моя пісня. Наша пісня. Я заридала…
так гучно, що сама злякалася!

— Я не думала, що ти знаєш… — вклала обличчя в долоні, шморгаючи носом. Від

щастя й болю одночасно…

— Не знав, Дані, — він поклав мою голову собі на груди. — Звернувся до твого
викладача за допомогою, він дав мені цей запис і сказав, що ти часто її граєш… —
пояснив Маркус. — І я… впізнав нашу історію. Я побачив і знайшов нас між рядків…

Я вся тремчу, не можу відповідати. Лише киваю, бо він вгадав. Відео скінчилося й на
«екрані» запалало лише одне єдине питання:

«Може почнемо з цього моменту?»

Ми мовчимо, тільки серця наші б’ються. Я, навіть, плакати перестала. Намагаюся
тверезо оцінити все, що побачила. Намагаюся зрозуміти, що це означає…

— Маркусе, це дуже зворушливо, — я відсунулася і всілася навпроти нього.

Видихнула. — Але ж… — треба казати, як є.

— Не хвилюйся, — він знов узяв мене за руки. — Я все розумію без важких питань, —
він слабо усміхнувся. — Я, єдинорожко… я… — він поморщився. — Не знаю, що таке
кохання, — його зізнання утворило клубок у моєму горлі. — Тому я так тобі відповів…
Мені дуже соромно через це. І через те, що принизив твої почуття… і через те, що зі
мною так непросто. Але… — він прикрив очі та зітхнув. — Мені складно повірити в
цінність кохання, бо власна матір…

— Тс-с, — приклала пальця до його вуст і він застогнав. Так хворобливо і з насолодою
одночасно. Я обійняла Маркуса, бо знала, що йому боляче… по-своєму.

— Єдинорожко, я не спеціально… Хоча так, мабуть, виглядає… І я знаю, що від цього

не легше, — він зарився носом у моє волосся. — Але, Дані, це все не означає, що я не
хочу дізнатися, що таке кохання. Я хочу…

Я відсунулася, кліпаючи тремтячими віями. Хоче?

— Може дізнаємося разом? — запропонував він та дістав з-під ліжка упаковку жуйок
«Love is…». Я засміялася, аби не заплакати знов.

Закивала, мружачи очі від розчулення. Хлопець надірвав коробку. І запропонував мені
навмання взяти жуйку. Я захитала заперечно головою.

— Ні, Маркусе, це маєш зробити ти…

Він поглянув у коробку дитячих жуйок так, наче Біблію відкрив. Я стиснула його коліно
заспокійливо і хлопець обрав жуйку. Відкрив її та дістав «пророцтво». Розгорнув його
та почав читати:

— Любов це… одне серце на двох.

Він повільно підіймає на мене погляд. Його очі сяють щиро. Він розглядає моє обличчя
так, наче прийняв нову віру. Наче полишив атеїзм, побачивши мене…

— Якщо ти погодишся розділити його зі мною, єдинорожко… — відчувалося, що в

нього теж клубок у горлі.

Нервує. Маркус Крус нервує. А коли він не впевнений, то… зривається. Звісно,
зривається та цілує. З’їдає мої ранкові губи так пристрасно, що рик стоїть у наших
вухах.

— Ро-озділю, — стогну, відповідаючи на поцілунок, від якого серце відроджується… —

Залюбки розділю, Маркусе… — шепочу, притискаючись до його чола.

— Це добре, маленька, бо я нікуди не дінуся, — хрипить збуджено він. — Знаєш, чому?

Не впевнена…
— Тому що, Дельгадо, це лише на літо… — здається, моє серце зупиняється в цей
момент. — Але ж… у Лос-Анджелесі вічне літо.

Сльози просто виливаються з мене. Я схлипую тричі та здригаюся в його обіймах.

Плачу, бо за секунду встигла вмерти і воскреснути знов… Господи, Маркусе. Сказав!
Сказав таке… Боже… Цілую його крізь сльози, знов схлипую, плачу, стогну, залажу
зверху… Дурію і зриваюся… Стягую його футболку, як дика кішка…

— Думав, що спочатку поснідаємо, — посміюється він, знімаючи мою нічну сорочку.

— Ой… — завмираю розгублено.

— Жартую, єдинорожка, — шепоче лукаво та притискає назад до себе. — На сніданок

я хочу свій незмінний десерт — хубба-буббу, будь ласка…

Жадібно впивається своїми вустами, доводячи, що агонію так просто не зупинити…

Показуючи, у що перетворилася наша дружба… І даруючи мені своє серце…

***

Глава 38
Маркус

— Знаєш… — маленька розриває наш поцілунок, але надовго втекти їй не вдається. Я

тягну її вуста назад… на своє законне місце. — Хубба-бубба шкідлива на сніданок… —
хіхікає звабниця.

Ричу. Втягую ванільні вуста знов.

— Дуже шкідлива, єдинорожка, — погоджуюся. — Бо я здохну, якщо це не отримаю!

— Оу… — видихає вона, коли я перевертаю її під себе.

Тендітне тіло опиняється в полоні білосніжної постільної білизни та мого тиску…

Хвилясті пасма розсипалися… Секс у чистому вигляді, клянуся… Я б молився днями й
ночами, щоб отримати таку, але… старий хрін із небес чомусь нагородив моє втрачене
серце, не дивлячись на всі гріхи… і я обіцяю цього ангела берегти.

Але просто зараз її ніщо не вбереже…

Я нависаю, облизуючи маленькі соски… прикушую, бо такі солодкі, як ванільні

льодяники, сука. Дані вся вигинається піді мною, стискаючи пальчиками простирадла.
Зім’ятість на її губах розтягується в спокусливій усмішці… я лечу зі своїм ангелом у
прірву.

Торкаюся її кицьки та починаю ричати, бо вона до біса мокра. Fuck, єдинорожка…

кусаю ніжний животик красуні з боку, бо емоції переповнюють мене. Дівчина «охає» та
обхоплює моє обличчя, піднімаючись із подушок саме в той момент, коли мій палець
входить у неї… Я дивлюся на те, як закочуються її очі та хтиво усміхаюся… Шоколад
тече від нашого розпаленого бажання…
— Значить, Дельгадо, ти погоджуєшся розділити одне серце на двох? — хриплю я,
притримуючи її тіло.

Палець розмазує вологу та дражнить. А я до одурі хочу почути це знов. Знала б вона
як я боявся не почути цього… Я, бляха, мабуть, нічого в житті так не боявся. Я ж із
відчайдушної сімейки. Страх самозбереження в мене зовсім відсутній. Але з Даніелою
я боюся здохнути… боявся… я боявся здохнути й не почути цього.

— Т-так, К-крусе… — її дихання збивається, а я насолоджуюся.

Глушу виття мого члена, що рветься назовні… він у мене ласий на кицьку Дельгадо.
Доза солодкого йому терміново потрібна, але… віднедавна в нього з’явився конкурент
— моє серце. І воно теж багато чого хоче…

— Знаєш, я не найкращий сусід, — посміхаюся, кусаючи її за вушко.

— Пофіг, — видає вона, сама насаджуючись на мій палець. Ох, уже ці ангели…

Я посміююся з її хтивої дірочки. Моя мокра дівчинка така нетерпляча… Мені

пощастило!

— Ти вже знайома з Крусом молодшим? — цікавлюся, розстібуючи джинси.

— Ми, здається, не дознайомилися… — Даніела закушує губу, порочно заглядаючи

мені в очі.

— Тоді час виправляти це, маленька…

Я підхоплюю її під попку, а вона обхоплює мене ніжками. Розкидую іншою рукою
подушки та притискаю дівчину до стіни. Впираюся колінами в ліжко та насажую
подружку на член. Бляха! Стискаю її сідниці та вбиваю долонь у стіну… Занадто добре!

Дані перестає дихати, рухаючись на зустріч «новому знайомому». Впивається нігтями в

мої плечі, треться сосками об мої груди… Голова йде обертом… Я на планеті «Хубба-
Бубба» і зв’язку з реальністю тут немає… Тут лише мої фантазії… Абсолютно всі, бо
Даніела — УСЕ для мене.

— Думаю, ми зможемо з ним подружитися… — шепоче маленька, змушуючи мене

посміхатися.

Я пришвидшуюся, насолоджуючись її тихими схлипами мені на вушко.

— Це твоя кицька передає? — цікавлюся я.

— Та-ак… — стогне Дельгадо. — Вона пропонує дружити…

— Дуже люб’язно з її боку, — сміюся, заштовхуючи член по самісінькі яйця.

— Ааа-аууу! — вібрації проходять тілом дівчини, коли вона підстрибує та вже через
мить знов опиняється на моєму члені.

О так, ангел, о так! На небеса ми або разом, або… тобі всі шляхи відрізано!
— Вона намагається бути гостинною… — продовжує гратися Дельгадо. Мені
подобається, як і розбухлому члену. Виють тільки яйця, переповнені до межі… Буде,
мій ангел, потоп… сподіваюся, що шлюпку з Раю нам скинуть!

— Це вона дарма… — хмикаю, роблячи фінальні поштовхи. — Крус молодший ще той

нахаба… його тепер, Дельгадо, не виженеш…

— Аааааах! — скрикує красуня, бо я міцно стискаю худорляве тіло, майже до хрусту.

Член наводить галасу в гостях своєї подружки. Землетрус від її вібруючих стіночок
змушує Круса молодшого все ж викликати потоп… Сперма тече членом і я згадую, що
так приємно, бо я без… презерватива. Йопта! Встигаю вийняти та залити кицьку
Дельгадо своїм сім’ям. Божевільна картинка!

Дівчина одразу розм’якла в моїх обіймах, щоки розчервонілися, волосся прилипло до

спітнілого обличчя… Тремтить, бо відлуння від оргазму ще розливається її тілом…
Ідеально.

— Ласкаво просимо ще… — видає єдинорожка, коли ми падаємо назад на ліжко.

Я сміюся разом із нею та, цитуючи Круса молодшого», гарантую, що завітаю ще!

Коли моя дівчина йде у ванну, я приймаю рішення… подзвонити батькові. Я пообіцяв
Даніелі, що наше літо буде вічним. Так, це дуже гучні слова… Не у вівтаря вони були
сказані, але для мене це серйозно. Ніхто не знає, як складеться життя, але я точно не
хочу прощатися, коли літо закінчиться. Ми маємо бути разом… і я знаю, що в дівчини
тут усе життя. Вуз, у який вона хоче поступити. Батьки, з якими вона на відміну від
мене, у гарних стосунках. Люк і Джо, урешті… Переїжджати їй буде важко.

Значить залишитися маю я. В Іспанію я не хочу повертатися всім серцем. Може

колись, але не зараз… В Україні було непогано, але мені діла немає до економічного,
який обрав для мене батько. Та й сам Карлос скоро порине у світ батьківства з
головою. Я завжди можу до них прилетіти… але бути я хочу тут. Я вирішую не
покидати планету «Хубба-Бубба».

От тільки моя ідея батькові навряд чи сподобається…

— Маркусе, — здійняв слухавку Карлос. — Доброї ночі…

Чорт, точно… в Україні зараз же ніч… Мабуть, він спав. Не найкращий початок, блін.

— Щось трапилося?

— Ні, — запевнив я. — Вибач, забув про час.

— Нічого, — сухо відповів він.

Батько завжди розмовляє зі мною діловим тоном. Іноді може здатися, що він не в
гуморі чи злиться на мене. Але він такий і є. Це він перед Лідіє, як зефір
розпливається. З усіма іншими Карлос Крус поводиться, як льодовик з Аляски.

— Але розмова важлива, батьку, — сказав я, набравши побільше повітря в легені. —

Коротко кажучи, я хочу залишитися в Лос-Анджелесі, коли літня школа завершиться…
Тобто не просто хочу, я вже все вирішив.
Мда, вийшло не зовсім впевнено. Хотілось інакше, усе ж я вже повнолітній. Але
залежний від батька, тому… бляха, починаю розуміти, чому Даніела прагне до
незалежності. Мабуть, і мені час…

Але зараз я прекрасно усвідомлюю, що все залежить від рішення Карлоса Круса. А він,
дідько, мовчить. І ця тиша так давить, що всередині серця зароджується страх…
Бляха, батьку, будь ласка, це ж так важливо для мене!

***

Глава 39
Маркус

— Навіщо? — холодне питання зривається з вуст батька. — Ти усвідомлюєш, Маркусе,

що в Україні на тебе чекає навчання, бізнес, сім’я?

Морщуся, потираючи очі. Мені треба вчитися стримуватися. Має колись вийти, адже
Карлос Крус навчився. А я впевнений, що всередині нього зараз вулкан бушує. Він —
той, хто прораховує все. У тому числі й моє життя. Алгоритм, вочевидь, зламався… і
йому точно це не подобається.

— Я не хочу навчатися на економічному, батьку. І бізнесом займатися теж ніколи не

хотів. Від сім’ї я не відрікаюся, але впевнений, що ви розберетеся без мене.

Тиша. Мовчимо обидва, як два голодних вовка, дивлячись на одну здобич…

— Тоді питання залишається відкритим, — каже Крус старший.

Логічно, що його це цікавить. Та, чесно, хотілося, щоби хоч раз батько зробив щось
лише тому, що я цього бажаю.

— Я хочу поступити на режисерський факультет, — роблю висновок я, бо розумію, що

вчитися все одно треба.

Мені сподобалося монтувати. Не тільки тому, що я робив це для єдинорожки, а в

цілому… процес затягнув мене. Поки займався цим, прочитав та передивився багато
інформації. Це цілий кіно-світ… і мене зацікавило. З цього боку, а не з акторського. Я б
спробував… чому ні?

— Плюс тут мої друзі, тут нове життя… і моя дівчина, — зізнався я.

— Значить, справа в коханні? — зітхає Карлос, наче нарешті зібрав усі пазли. —
Маркусе, великі почуття в такому малому віці не завжди закінчуються добре…

Ні, ну чому так хочеться послати його на хрін!!!

— Батьку, я вже не малий, — ричу, стримуючись з останніх сил. — І мої почуття не

чіпай, будь ласка. Я дуже тебе прошу.

Дихаю частіше, ніж мої легені можуть приймати повітря. Бляха, я хвилююся не на жарт.
— Я розумію твої сумніви, — додаю я. — Але справа не в розвагах, батьку. Я хочу
стати самостійнішим, — думаю, він дуже здивований. — Я… знайду підробіток, аби
довести тобі, що впораюся.

Карлос Крус не вірить у мене й це прикро. Повний відстій, насправді. Та, можливо, і
моя провина в цьому є…

— Маркусе, усе складніше, ніж твоє закохане серце може уявляти зараз… — констатує
він.

Я більше не витримую:

— Карлосе, досить. Чесно, я втомився. Я… бляха, усе завжди робив, як хотів ти. Треба
йти в бізнес-школу? Йду. Треба вступати на економічний? Вступаю. Летіти до літньої
школи? Лечу. Треба жити в Іспанії? Живу. Треба переїжджати до України?
Переїжджаю! Я РОБИВ УСЕ! — видихаю я. — Можна хоч раз зробити так, як хочу я?

Зірвався. Сука, зірвався. Усе ж накричав на батька. Блять, йолоп. Він тепер точно
відмовить мені… От паскудство.

— Я подумаю, — сухо відповів Карлос та відключився.

Я ще довго слухав гудки шоковано. Не очікував, навіть, на оце «подумаю». Невже

надія є? Має бути…

Даніела

Увесь день ми з Маркусом провели вдома. Ніжилися в ліжку, дивилися фільми, їли
піцу. Я помітила, що настрій у хлопця впав, причин не знала… але знала, що він
розповість, коли час прийде. Тому просто намагалася зняти його напруження…
різними способами, хі.

Ввечері мені прийшло повідомлення від Люка. Він запрошував нас на вечірку. Сказав,
що це дуже важливо. Маркус їхати не дуже хотів і це зрозуміло, бо хлопці зараз у
напружених стосунках. Але… треба миритися, тому я вмовила його.

Одягла одне з улюблених білих платть — коротеньке та ніжне. У мене зараз дуже
романтичний настрій! Отримала дозу компліментів від свого хлопця, але не повелася
на них, адже ще трохи… і ми б точно залишилися вдома, хах.

На вечірку ми приїхали тоді, коли вже всі зібралися. Джо й Шарлотта сиділи на м’якому
дивані за столиком.

— Усім привіт! — помахала їм, всідаючись на руки Маркусу, який впав у крісло.

— Привіт, солодка парочко, — підморгнула лукаво Шарлотта.

Здається, вона була рада тому, що ми з Крусом разом. Дивовижно, але це так! Маркус
лише кивнув друзям, явно почуваючи себе некомфортно.
— Слухай, чувак… якщо ти хочеш усе мені висказати — зроби це, — звернувся до
нього Джо. — Бо я й сам розумію, що тупанув. Розумію, що через мене ви
посварилися…

— Ні, бро, не через тебе, — зітхнув Маркус, наливаючи собі колу. — Через мене.

Я сплела наші пальці заспокійливо, бо це все вже в минулому.

— Я не думаю, що хтось винен… — щиро сказала я. — Можливо, навіть, твій дзвінок

допоміг нам раніше усвідомити деякі речі.

— То, значить, ви подякувати мені повинні? — весело замахав кудряхами друг.

— Не перегинай, — засміявся Маркус.

Здається, напруження спало й це не може не радувати.

— А ви не бачили Люка? — спитала його дівчина. Вона сьогодні була в нереально

сяючому платті. Маю визнати — Королева.

Відповісти ніхто не встиг, бо в цю саму мить студент із мікрофоном у руках здійнявся

на барну стійку та, перекрикуючи музику, зробив промову:

— Шарлотта Мунсьо! — він різко вказав пальцем у бік дівчини й ми всі напружилися.
Що він від неї хоче? — Королівська династія нашої школи серед нас простолюдинів. Усі
знають тебе! — Шарлотта хмикнула. — Але сьогодні ми зібралися тут, аби коронувати
того, хто довгий час змішувався з натовпом! — що взагалі відбувається? — Луказа
Ікенчуку Кеаборекузі II.

На барну стійку заліз наш Люк і ми всі повідкривали роти. На його грудях з’явилося
золоте намисто. Всередині наче герб. Виглядає якось, до біса, поважно. Ми з друзями
перезирнулися. Тільки Шарлотта не зводила з нього погляду.

— Люк, ти чому від нас приховував, що ти син африканського монарха?? — хлопець

звернувся до нього. Щоооооо??? Син монарха??? Наш Люк???

— Тому що це для мене неважливо, — узяв мікрофон друг. — Тим паче, я

наймолодший син — трон мені не світить. Ніколи його не хотів, завжди бажав бути
звичайним хлопцем, — боже, то це правда… я перевела погляд на Шарлотту. Вона не
кліпала. Тепер я підозрюю, чому Люк так не долюблював статус Мунсьо… бо й сам не
менш важлива персона, от тільки кічитися цим ніколи не прагнув виходить. — Але,
виявилося, що де в чому моє положення мені може допомогти, — усміхнувся хитро
наш «бугай». М’язистий бугай, звісно. — Шарлотто Мунсьо, дочка конунга Швеції… чи
погодишся ти вийти заміж за Луказа Ікенчуку Кеаборекузі II, сина африканського
монарха? Чи погодишся ти стати дружиною того, хто тебе до нестями кохає?

Боже мій… Боже мій!

Сльози щоками дівчини текли з неймовірною швидкістю. Люк зістрибнув зі стійки та

пішов до неї, Шарлотта піднялася. Їхні руки сплелися, коли дівчина від шоку захитала
головою. Можу тільки уявити, що вона зараз відчуває.

— Маленька, якби я знав, що проблема тільки в цьому… я б ніколи тебе не відпустив.

Розумієш? — він обхопив її обличчя великими долонями. Усе, я теж плачу! У Джо
волосся на маківці ворушиться, а Маркус цілує моє плече заспокійливо. — І перш ніж
ти спробуєш мені відмовити, просто знай, що з твоїм батьком я вже домовився. Мені
прикро це казати, але він погодився, адже союз із сином монарха…

—… це вигідно! — завершує слова коханого Шарлотта. Вона починає ридати,

обіймаючи Люка. — Але мені начхати! Так начхати, Люк, бо я теж кохаю тебе! І, ТАК, я
хочу бути твоєю дружиною!!!

Хлопець від щастя закрутив дівчину в руках. Оце так вечір! Оце так подія! Усі загуділи,
ми схопилися з місця, обіймаючи парочку! Не вірилося, не вкладалося в голові… але
накривало щасливою хвилею абсолютно кожного!

— Вітаю, Люк, — Маркус простягнув долоню другові.

Усі зависли, розглядаючи руку Маркуса, на яку прискіпливо дивився Люк. Нумо,
миріться! Усе ж так добре…

— Дякую, бро, — він стиснув його долоню. — Дякую, що врятував! — Люк обійняв
Маркуса, а ми обійнялися із Шарлоттою від розчулення.

— Я сподіваюся, що тут усі один одного пробачили, — схлипнула вона, відриваючись

від мене. — Тому що… я виходжу заміж!!! — щасливо закричала дівчина.

І ми всі разом із нею. Шарлотта виходить заміж за Люка, хлопці помирилися, ми з

Маркусом разом… це, мабуть, найкращий вечір, який тільки можна уявити! Ми
«задзвеніли» паперовими стаканчиками, вмощуючись назад на диванчики. Джо
звільнив місце для Люка, а сам всівся в сусіднє від Маркуса крісло.

— Ну, якщо сьогодні вечір відвертостей, то я теж маю вам зізнатися… — повідомив
Джошуа, дивуючи нас. — Швидше за все, я… гей.

Хлопці похлинулися, у Шарлотти вщухли сльози, а я перепитала:

— Швидше за все?

— Ну… — задумливо розпочав Джо, а потім різко потягнувся до мого хлопця та впився
в нього губами.

Господи боже мій, Джо!

Не пройшло й секунди, як Маркус відштовхнув його та, спльовуючи на підлогу, почав

лаятися на друга:

— Якого хріна, чувак!!! Це що за фокуси!!!

Маркус набрав у рота води та почав полоскати його.

— Пробач, мені треба було перевірити, — заявив весело Джо.

— З Люком би перевірив! — проричав Маркус. Я заспокійливо пестила його шию, а

потім притиснулася вустами до щоки.

— Люк майже одружений, і ти симпатичніший, як на мене… — від цих слів Маркус

похлинувся знов. Кинув на Джошуа такий попереджувальний погляд, що в нас із
Шарлоттою сироти шкірою побігли. Люк іржав увесь цей час, явно потішаючись із цієї
ситуації.

— Більше ніколи так не роби!

— Не буду, — пообіцяв Джо. — До речі, якщо вам цікаво, то мені не сподобалося! —

Маркус закотив очі. — Тому, думаю, я не гей! — щасливо заявив друг і ми всі
засміялися.

Ууууф! Ну, і закрутилось то!

— Знаєте, думаю, що нам усім треба зняти напругу й потанцювати! — запропонувала

я.

Друзі погодилися. Ми влетіли в натовп своєю дружньою компанією, усміхаючись та

радіючи один за одного. У цей момент я відчула, що хочу ось так завжди. Бути поруч із
цими людьми. Ділити свою радість та горе разом із ними. Підтримувати їх та
хвилюватися за них, бо кожного з них я дуже полюбила. І, особливо, я покохала…
його. Маркуса Круса, який всю ніч не відпускав зі своїх обіймів.

Ніщо не зможе нас роз’єднати. Я вірю в це…

Цієї ночі ми з Маркусом заснули в гостьовій спальні Джо. Прокинулася я на світанку,

відчуваючи, що хлопця поруч немає. Всілася, потираючи очі, та помітила, що він
сидить на ліжку. Без футболки, такий гарний, на тілі помаранчево-рожеві відтінки від
неба… Тільки обличчя хмуре. Я до цього вже звикла, але все ж запитала:

— Нічого ж не трапилося?

Він повернув голову до мене. Погляд серйозний та задумливий.

— Я поговорив із батьком, Дані, щодо переїзду в ЛА. Тільки зараз він надіслав мені
своє рішення, — я помітила, що Маркус стискає телефон у руках.

Оу… хотіла я цього чи ні, але від хвилювання пульс почав пришвидшуватися.

— І що там? Він не проти, аби ти залишився?

***

Глава 40
Маркус

Карлос Крус, звісно, у своєму репертуарі. Можна було б подзвонити чи надіслати смс,
а він написав листа на пошту. Наче ділову угоду скинув. Хмикаю від цієї думки. Але
мені начхати, що це. Нехай ділова угода. По руках, батько. Ти ще побачиш, як вдало
ризикнув!
Так, він погодився. Не вірю, стискаючи в руках телефон, та знов перечитую листа:

«Радий, сину, що вперше в житті ти так палко чогось забажав. І я не маю права
відмовляти тобі в тому, аби стати дорослим. Згоден оплачувати навчання й дім, у
якому ти зараз живеш. Усе інше — це твої потреби, на які ти маєш заробляти
самостійно. Ти впораєшся, Маркусе. Успіхів!»

Щось схоже на вологу запульсувало в куточках очей. Бо в цьому повідомленні було

стільки довіри, якої я ніколи від батька не отримував. І ще ніколи я сам не був настільки
вдячний Карлосу за його рішення.

До листа йшов додаток:

«Post Scriptum: Естела зняла дім з продажу»

Прочитане здивувало мене. Я не знав, чому вона зробила це самостійно. Не знав,

чому передумала. Сумнівався, що через мене. Але відчував, що дуже хотів би цього.
Усе ж маленька дитина всередині вирішила, що це заради мене. І цей день, здається,
відтепер можна обводити червоним кольором, адже сьогодні мої батьки, можливо,
вперше у своєму житті подумали про мене. А точніше, показали мені, що вони справді
думають про мої бажання. Отакої, Маркусе, отакої…

— Нічого ж не трапилося? — питає сонна єдинорожка.

Я повертаюся до неї та розумію, що трапилося дуже багато чого. Я прийняв

найважливіше рішення у своєму житті — бути з нею. Бути кращим для неї, бути
кращим для себе. Я, здається, повністю змінює своє життя… добровільно.

— Я поговорив із батьком, Дані, щодо переїзду в ЛА. Тільки зараз він надіслав мені
своє рішення, — пояснив я.

Її обличчям пробігло хвилювання. Не бійся, маленька, ніхто мене в тебе не забере…

Не дозволю цьому статися.

— І що там? Він не проти, аби ти залишився?

Я розтягуюся в щасливій усмішці та відповідаю:

— Він не проти, Дані.

Вона стрибає мені в обійми так хутко, що ми разом падаємо на ліжко. Маленьке тіло
притискається до мене, заціловуючи обличчя. Так ванільно, що ще б місяць тому мене
знудило… а тепер я хочу об’їстися цієї ванілі… увійти у ванільну кому… і ніколи, сука, з
неї не виходити!

— Пообіцяв батьку, що вступлю на режисерський факультет та стану самостійнішим,

— повідомив я. — Мабуть, доведеться ще й в McDonald's влаштуватися, — сміюся я.
— Зате там безкоштовні обіди!

— Хотіла б я це побачити, звісно, — захіхікала Даніела. — Маркуса Круса, що кричить

«вільна каса»! — вона дражнить мене своїм милим носиком. — Але, якщо ти реально
зацікавлений режисурою, то думаю мій тато залюбки тобі допоможе. У нього ж своя
агенція, що займається постпродакшеном. Думаю, що він зможе взяти тебе на
стажування!
— Воу, єдинорожко… — навіть, не знаю, що й казати… бо такої пропозиції не очікував.
— Тільки дай мені час, не хочу облажатися перед твоїм батьком та прийти нулячим, —
хмурюся я.

— Не облажаєшся, Маркусе, — так еротично шепоче Дані мене на вухо, і в цьому

еротизмі стільки віри… бляха, що це за день такий? Усі мої бажання здійснюються,
найрідніші люди вірять у мене… Чого я, до біса, такий везунчик? Коли я став таким
щасливим??

І відповідь на це питання є — відтоді, як єдинорожка знов з’явилася в моєму житті.

— Поїдемо на пляж, зустрічати схід сонця? — пропоную я, накручуючи пасмо її

волосся.

— Давай! — радіє дівчина. — Покличемо друзів?

— Люк і Шарлотта поїхали вранці в Лас-Вегас, сказали, що хочуть терміново

розписатися, — посміхнувся я. Ненормальні! Точніше, закохані… — А Джо, здається,
вирішив остаточно довести собі, що він не гей. Заснув у ліжку з трьома дівками, думаю,
не варто обламувати йому кайф, — підморгнув.

— Ти знав, що наші друзі просто шалені? — захіхікала моя дівчинка.

— На інших і не розраховував! — чесно відповів я.

На пляж ми з єдинорожкою поїхали вдвох. Вона натягнула мою теплу спортивну кофту
поверх плаття, бо ранок виявився прохолодним. Для неї прохолодним, бо Дані занадто
звикла до тепла в Каліфорнії. Тому для неї і +20 — це вже бррр.

Наші сідниці приземлилися на пісок, дівчина протягнула мені навушник, у якому вже
грала наша пісня. Океан загадково розгойдував кожне слово, що лунало в наших
серцях. Промені сонця зігрівали між рядками, поки я обіймав Даніелу. І я це все
відчував, бо поруч зі мною був ангел.

Ніколи не думав про життя так багато, як у цей ранок. Здавалося, що воно тільки
починалося. Попереду сотні злетів та падінь. Купа випробувань та рішень, які варто
буде прийняти. Але це, виявляється, не парить, коли ти нарешті опиняєшся на вірному
шляху, коли ти нарешті відчуваєш, чого хочеш по-справжньому…

— Я кохаю тебе, Дані, — шепочу їй, коли між рядками лунає тиха музика.

Десь на 27 секунді я її покохав. О 2:27 на доріжці треку, задивляючись на білий пісок у

її волоссі, заглядаючи в рожеві хмари в її очах. Закохався всерйоз. Таке прекрасне
паскудство.

Її долоня накриває мою, вуста щасливо тремтять, моя улюблена зім’ятість

розтягується в найсолодшому зізнанні:

— І я тебе кохаю, Маркусе.

Я усміхаюся, відчуваючи, що дихаю через раз. Щасливий ідіот, який нарешті зрозумів
це кляте життя. Везунчик. Божевільний закоханий. Хубба-буббний фанат. Маркус *з
Дельгадо в серці* Крус.
1:04 до кінця треку, а я не хочу, щоби це кохання закінчувалося… Ніколи.

— Може поставимо його на repeat?

Епілог
Даніела

Наша пісня грає з динаміків, коли ми з Маркусом їдемо додому. Світанок супроводжує
нас, хлопець щасливо постукує пальцями по керму, а я включаю телефон. Заходжу в
Інстаграм та відкриваю фото, яке ми з ним зробили на початку літа. Таке щире та
гарне. Усміхаюся, роздивляючись нас.

Десятки питань «Хто це?» так і залишилися без відповіді. Друг, хлопець, просто
знайомий… купа здогадок від підписників, що влаштували баталії під фото. Пальці
затремтіли, коли я почала писати відповідь. Зараз я відчуваю, що готова це сказати…

«Він — моє Кохання»

Неосяжне та нескінченне. Друг, коханець, захисник, наставник, soulmate. З ним я

відчула всі види Кохання.

Мені пощастило віднайти УСЕ в одній людині. Мені пощастило ділити одне Кохання на
двох із Маркусом Крусом!

*** The End***

ПОДЯКИ
Сьогодні, прокинувшись на світанку, та готуючись писати фінал цієї історії, я відчула
те, що відчувала вже багато разів, як автор… Але чомусь тільки в цей раз змогла
підібрати слова до цього відчуття. Завершення кожної книги — це, наче День
Народження. Одночасно, велике свято і крапелька суму. Адже ми це зробили з вами —
написали, як на мене, дуже щиру історію кохання! І в цій книзі, навіть, не одну! Тепер
ми маємо відпустити героїв у щасливе майбутнє…

Але, перш ніж, ми це зробимо, я хочу висловити величезну подяку кожному читачеві,
що певною мірою допомагав писати цю книгу. Уся ваша підтримка, хвилювання, надія
та емоції скеровували мене! Надихали! Завдяки вам ця книга писалася особливо
швидко та легко! І я сподіваюся, що саме такий легкий, молодіжний та приємний
посмак ця історія залишить у ваших серцях! Дякую, що ви були зі мною!

Окрему й дуже важливу подяку хочу висловити моїй подрузі та ідейному натхненнику
цієї книги — Анні Безбатченко. Дівчині, яка проходить разом зі мною шлях кожної моєї
історії! Знаю, що зараз твої очі зволожуються… як і мої, бо мені пощастило зустріти
тебе! Дякую, що показала мені Маркуса та Даніелу очима свого Кохання. Завдяки тобі
історія ожила на цих сторінках… Стала такою, якою ми бачимо її сьогодні!
Дякую всім тим, хто прочитав цю книгу пізніше. Через місяць, рік, десять… Це
неймовірно кожного разу відчувати, що твоя історія продовжує жити… Фантастично
бачити, як по-різному вона оживає у ваших серцях!

Обіймаю кожного! Нехай ваше Кохання завжди стоїть на repeat…

Instagram та Tik Tok автора - @annakotlyarevskawriter