Professional Documents
Culture Documents
не ред.Поціновувачі книжок
не ред.Поціновувачі книжок
(https://t.me/somethingveryUkrainian)
Якщо Ви бажаєте десь поширити данний переклад в медіа, будь ласка вказуйте
наш телеграм канал, як автора перекладу. Приємного читання.
Нуша, ця книга не для тебе.
Я вже знаю, яка буде для тебе ,
тому почекай ще трішки.
Ця книга для Аманди, Даче,
Даніель, Джесіки, Саріра, і Тейлор.
Без вас цієї книги не було б. І якщо
так і сталося б , тоді ніхто не читав би її.
Дякую. Дякую. Дякую.
Пролог
Коли книги — це твоє життя, або, в моєму випадку, робота, — ти досить добре
вгадуєш, куди йде історія. Тропи, архетипи, загальні повороти сюжету — все це починає
організовуватися в мозку в певні каталоги, розділені за категоріями та жанрами.
Чоловік – убивця.
Ботанік робить макіяж, знімає окуляри і виглядає сексі.
Хлопець отримує дівчину своєї мрії.
Хтось пояснює складну наукову концепцію, а хтось каже: «Гм, будь ласка,
англійською?»
Деталі можуть змінюватися від книги до книги, але немає нічого справді нового.
Візьмемо, наприклад, історію кохання з маленького містечка.
Такого роду, коли цинічного фанатика з Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса відправляють
до Смолтауна, США, щоб, мовби, закрити сімейну ферму різдвяних ялинок і звільнити місце
для бездушної корпорації.
Але поки згаданий міський житель займається своєю роботою, все йде не за планом.
Тому що, звісно, ялинковою фермою — чи пекарнею, чи будь-яким іншим бізнесом, що
герой був посланий знищити — володіє хтось неймовірно привабливий і доступний для
залицяння.
Головного героя у місті чекає романтичний партнер. Хтось безжальний, хто заохочує
його робити те, що йому доручено, і зруйнувати життя в обмін на це велике підвищення. Він
приймає її дзвінки, під час яких вона перебиває його, гавкаючи бездушними порадами з
сидіння свого велосипеда Peloton.
Ви можете сказати, що вона зла, тому що її волосся неприродне світле, зачесане назад,
як Шерон Стоун у «Основному інстинкті», а також вона ненавидить різдвяні прикраси.
Оскільки герой проводить більше часу з чарівною пекаркою/швачкою/
фермеркою, речі змінюються для нього. Він дізнається справжній сенс життя!
Він повертається додому, перетворений коханням доброї жінки. Там він просить свою
дівчину-крижану королеву прогулятися з ним. Вона роздратована, каже щось на кшталт: «У
цих Маноло(взуття на підборах) ?»
Це буде весело, каже він їй. На прогулянці він може попросити її подивитися на зірки.
Вона кричить: Ти ж знаєш, що я зараз не можу рухати повіками! Я щойно вколола
ботокс!
І тут він розуміє: не може повернутися до старого життя. Він не хоче! Він розриває
свої холодні, невдоволені стосунки та робить пропозицію своїй новій коханій. (Кому потрібні
побачення?)
У цей момент ви кричите на книгу, він навіть не знаєте її! Яке її друге ім'я, суко? З
іншого боку кімнати ваша сестра, Ліббі, кидає вам у голову попкорн, не відриваючи погляду
від власної бібліотечної книги в пом’ятій палітурці.
І тому я спізнююся на цю обідню зустріч.
Тому що це моє життя. Троп, що керує моїми днями. Архетип, на який накладаються
мої життєві пригоди.
Я міська людина. Не та, хто зустрічає гарячого фермера.
Інша.
Підтягнута, доглянута літературна агентка, що читає рукописи на своєму Peloton, а
безтурботна пляжна заставка непомітно пливе по екрану її комп’ютера.
Я та, кого кидають.
Я прочитала цю історію та пережила її, достатньо, щоб знати, що це повторюється
прямо зараз, коли я пробираюся крізь пішохідний перехід у Мідтауні, тримаючи телефон біля
вуха.
Він ще не сказав цього, але волосся на моїй шиї встає вгору, яма відкривається в
моєму животі, коли він маневрує розмовою до мультяшного падіння зі скелі.
Грант мав бути в Техасі лише два тижні, якраз достатньо, щоб допомогти укласти
угоду між його компанією та бутик-готелем, який вони намагалися придбати за межами Сан-
Антоніо. Уже переживши два розриви після робочої поїздки, я відреагувала на новину про
його поїздку так, наче він оголосив, що приєднався до військово-морського флоту та збирався
поїхати вранці.
***
Чарлі,
розробляється новий MS. Намагаюся пригадати: як ви ставитеся до розмовляючих
тварин?
Нора
Не те, щоб я очікувала відповіді про те, куди він подорожує чи в якій саме він
кав’ярні, ймовірно, так, але принаймні я знатиму, чи його немає на роботі.
Але мій телефон не подає звуковий сигнал із автоматичною відповіддю.
Я оглядаюся навколо полиці. Чоловік, який може бути моїм професійним ворогом, а
може й ні, витягує телефон із кишені, схиляючи голову, губи стоншуються в лінію, що не
вражає. Він друкує протягом хвилини, а потім відкладає телефон.
Коли в руці дзижчить телефон, мороз проходить по спині. Це збіг обставин.
Відкриваю відповідь.
Нора,
Жахливо.
Чарлі
Черга знову рухається вперед. Він наступний за замовленням. У мене не так багато
часу, щоб втекти непоміченою, та ще менше часу, щоб підтвердити чи розвіяти свої страхи.
Чарлі,
а як щодо еротики Бігфута?(Bigfoot) Є кілька запитань у моїй купі сльоти. Вам
підходить?
Нора
Як тільки я натискаю «Надіслати», я приходжу до тями.
Чому з усіх доступних мені слів я написала саме це?
Можливо, мій мозок організований за десятковою системою Дьюї, але зараз, здається,
усі полиці горять.
Збентеження тече по моїх жилах від раптової картини, як Чарлі відкриває той
електронний лист і миттєво приймає професійну позицію.
Чоловік дістає телефон. Підліток перед ним щойно закінчив платити. Бариста кличе
Мейбі Чарлі вперед із веселою посмішкою, але той щось бурмоче й виходить із черги.
Зараз він на півдорозі обличчям до мене. Він різко хитає головою, кутик його рота
скривлюється в гримасу. Це має бути він.
Тепер я в цьому впевнена, але якщо я побіжу до дверей, я лише приверну його погляд.
Що він вбіса тут робити?
Мій вечірній трюк середнього класу підраховує його з голови до п’ят: п’ятсот доларів
нейтральних тонів, але якщо він хотів замаскуватися, то це не працює.
З тим же успіхом він міг би стояти під наметом кінотеатру з рекламою «ІНОГО
МІСТА» зі стрілкою, спрямованою прямо на його перчене волосся.
Я обличчям до книжкової полиці, спиною до нього і вдаю, що переглядаю ігри.
Зважаючи на те, наскільки коротким, не кажучи вже про дурнуватість, було моє
повідомлення, йому потрібно напрочуд довго, щоб відповісти.
Звичайно, він міг читати будь-яку кількість електронних листів, крім моїх. Я мало не
впустила телефон, щоб відкрити наступне повідомлення.
Поки що немає твердих думок, але надзвичайна цікавість. Не соромтеся переслати
мені.
Я оглядаюсь через плече.
Чарлі знову приєднався до черги.
Скільки разів я можу змусити його вийти з черги?
Я розумію, що він прив’язаний до телефону, коли йдеться про важливі справи,
пов’язані з роботою, але я здивована, що інстинкт настільки глибокий, що він вважає, що
повідомлення про еротику Бігфута вимагає негайної відповіді.
Насправді в моїй поштовій скриньці є повідомлення про еротику Бігфута.
Іноді, коли у моєї начальниці важкий день, я читаю драматичну книгу «Великі ноги
Бігфута», щоб підняти їй настрій. Було б неетично ділитися рукописом поза агентством. Але
насправді автор додав посилання на свій веб-сайт, де можна придбати декілька самовидавних
новел.
Я копіюю посилання і надсилаю Чарлі без контексту.
Я озираюся назад і бачу, як він похмуро дивиться на свій телефон. Надходить
відповідь.
Це коштує 99 центів..
Я відповідаю,
я знаю – така вигідна угода!
Якщо мій професіоналізм — це гелевий манікюр, то Чарлі Ластра — це, мабуть,
промисловий ацетон, здатний пропекти наскрізь.
Я шукаю його ім’я на Venmo і надсилаю йому дев’яносто дев’ять центів. Інший
електронний лист приходить через секунду. Він надіслав мені долар із запискою:
«Я доросла людина, Норо. Я можу купити власну еротику Bigfoot, велике вам спасибі
»
Касир знову вітає його, і цього разу він запихає телефон до кишені та підходить до
замовлення.
Поки він відволікається, я користуюся своїм шансом. Я голодна. Я відчайдушно хочу
знати, що він тут робить. І я майже добігла до дверей.
***
«Ти жатуєш?! » Ліббі в шоці.
Ми сидимо за грубо обтесаним дерев’яним столом у котеджі й поглинаємо хлібні
палички та салати, які замовили в піцерії «Антоніо».
Мені довелося повернутися до поштової скриньки, щоб забрати замовлення, коли
кур’єр сказав, що йому заборонено підніматися сходами «з причин страхування». Звучить
вигадано, але добре.
«Той хлопець, який так грубо поставився до книжки Дасті?» Ліббі уточнює.
Я киваю й тикаю напрочуд соковитий помідор у салаті, кидаючи його собі в рот.
«Що він тут робить? » питає вона.
«Не знаю.»
«Ого, — каже вона, — а що, якщо він суперфанат «Одного разу в житті»?» Я пирхаю.
«Я думаю, що це єдина можливість, яку ми можемо виключити».
«Можливо, він схожий на старого Віттекера в фільмі «Одного разу». Просто боїться
показати свої справжні почуття. Таємно він любить це місто. І книгу. І овдовілу місіс
Уайлдер.»
Насправді мені нестерпно цікаво, але ми не збираємося розгадувати таємницю
здогадами.
«Що ти хочеш робити сьогодні ввечері? »
«Подивимося список?» Вона дістає аркуш із сумки й розгладжує його на столі.
«Добре, я надто втомлена для цього».
«Втомлена?» Я кажу. «Погладити коня і врятувати місцевий бізнес? Навіть після сну?»
«Думаєш, сорока хвилин достатньо, щоб компенсувати ті три тижні, коли Беа
заповзала до нас у ліжко після кошмару? » Я здригаюся.
«Ці дівчата повинні мати внутрішню температуру тіла не менше трьохсот градусів. Ти
не можеш спати поруч з ними, не прокинувшись мокрим від поту, з крихітною, чарівною
ніжкою, що впивається у вашу грудну клітку. »
«Тобі потрібно більше ліжко» кажу я Ліббі, дістаючи телефон, щоб почати пошук.
«О, будь ласка» каже Ліббі. «Ми не можемо вмістити в цю кімнату більшого ліжка.
Навіть якщо ми не плануємо коли-небудь відкривати ящики нашого комода».
Тоді я відчуваю іскру полегшення. Тому що інша Ліббі - втомлена; та наша дивна,
невідчутна відстань раптом набуває сенсу.
У цього є причина, а значить, у цього є рішення.
«Тобі потрібно більше житло». Особливо з Крихіткою номер три в дорозі. Одна ванна
кімната для сім’ї з п’яти осіб – це моє уявлення про чистилище.
«Ми не могли б дозволити собі більшого місця, навіть якби його припаркували на
сміттєвій баржі за сорок п’ять хвилин до Джерсі», — каже Ліббі. «Минулого разу, коли я
переглядала списки квартир, все було так: одна спальня, без ванної кімнати всередині стіни
серійного вбивці; комунальні послуги включені, але ви забезпечуєте жертв! І навіть це було
поза нашим ціновим діапазоном».
Махаю рукою. «Не турбуйся про гроші. Я можу допомогти».
Вона закочує очі. «Мені не потрібна твоя допомога. Я цілком доросла жінка. Усе, що
мені потрібно, — це провести ніч, а потім місяць відпочинку та розслаблення, добре?» Вона
завжди ненавиділа брати від мене гроші, але я ж піклуюся про неї.
Якщо вона не візьме ще одну позику, то мені просто доведеться знайти їй квартиру,
яку вона зможе собі дозволити. Проблема наполовину вирішена.
«Добре» — кажу я. «Ми залишимося вдома. Ніч Хепберна? » Вона щиро посміхається.
«Ніч Хепберн». Кожного разу, коли мама була напружена або розбита, вона дозволяла
собі одну ніч поринути в це почуття. Вона називала це ніч Хепберн. Вона любила Хепберн.
Кетрін, а не Одрі, не те щоб вона мала щось проти Одрі .Так я отримала ім’я Нора Кетрін
Стівенс, тоді як Ліббі отримала ім’я Елізабет Бебі Стівенс, частина «Крихітка» була після
леопарда у фільмі «Виховання дитини».
На вечори Хепберна ми втрьох вибирали одну з маминих вінтажних мантії і
згорталися калачиком перед телевізором з келихом пива та піцою, або без кофеїну та
шоколадним пирогом, і дивитися старий чорно-білий фільм. Мама плакала під час її
улюблених сцени, і коли ми з Ліббі притулялися до неї, вона сміялася, витираючи сльози
тильною стороною долоні, і казала: «Я така сентиментальна».
Я любила ті ночі. Вони навчили мене, що розбите серце, як і більшість речей, — це
головоломка, яку можна вирішити. Контрольний список може допомогти людині під час
трауру. Був дієвий план, як рухатися далі. Мама впоралася з цим, але так і не дійшла до
наступного кроку: відсіяти мудаків. Одружені чоловіки. Чоловіки, які не хотіли бути
вітчимами. Чоловіки, у яких зовсім не було грошей, або які мали багато грошей, і члени
родини дуже охоче шепотіли золотошукачам. Чоловіки, які не розуміли її прагнень бути на
сцені, і чоловіки, які були надто невпевнені в собі, щоб розділити центр уваги. Вона була
обтяжена дітьми, але навіть після всього, через що вона пройшла, вона тримала своє серце
відкритим. Вона була оптимістом і романтиком, як і Ліббі.
Я очікувала, що моя сестра закохається десятки разів, її знову і знову будуть збивати з
ніг протягом десятиліть, але натомість вона закохалася в Брендана у двадцять і заспокоїлася.
Тим часом у моєму тілі була приблизно одна романтична кістка, і коли вона
розторощилася, і я знову її склала, я розробила суворий процес перевірки для побачень. Тож
ні мені, ні Ліббі не потрібні наші старомодні вечори Хепберна. Тепер вони стали приводом
для лінивства та способом відчути близькість з мамою. Лише шоста година, але ми
переодягаємося в піжами разом із шовковими халатами. Ми тягнемо ковдри з ліжка на
горищі, залізними гвинтовими сходами спускаємося до дивана й достаємо перший DVD із
бокс-сету «Найкраще з Кетрін Хепберн», який Ліббі принесла з собою.
Я знаходжу в шафі дві крапчасті сині кухлі, ставлю чайник для чаю, а потім ми
занурюємося на диван, щоб дивитися «Філадельфійську історію» в тон вугільним листовим
маскам, наклеєним на наші обличчя.
Голова моєї сестри опускається на моє плече, і вона щасливо зітхає.
«Це була хороша ідея» — каже вона. Моє серце щемить.
За кілька годин, коли я буду лежати в незнайомому ліжку, спати ніде, або завтра, коли
Ліббі вперше побачить тьмяну міську площу, мої почуття можуть змінитися, але зараз усе на
своєму місці. Все, що зламано, можна виправити. Будь-яку проблему можна вирішити. Коли
вона віддаляється, я дістаю телефон із халата й друкую електронний лист, надсилаючи
приховану копію всім знайомим мені агентам з нерухомості, орендодавцям і менеджерам. Ти
все контролюєш, кажу я собі. Ти більше ніколи не дозволиш, щоб з нею сталося щось погане.
***
Близько десятої години вечора мій телефон дзвонить новим електронним листом.
З тих пір, як годину тому Ліббі пішла до ліжка, я сиджу на задній терасі, змушуючи
себе відчути втому та попиваю келих оксамитового піно, який Саллі Гуд, власниця котеджу,
залишила для нас.
Вдома я нічна сова. Коли я не вдома, я більше схожа на хвору безсонням, яка щойно
змішала купу кокаїну в Red Bull і покрутилась на механічному бику.
Я намагалася працювати, але Wi-Fi настільки поганий, що мій ноутбук став
прославленим прес-пап’є, тож замість цього я дивилася на темний ліс за терасою,
спостерігаючи, як світлячки то злітають, то зникають.
Я сподіваюся знайти повідомлення від одного з агентів з нерухомості, до якого я
зверталася. Натомість ЧАРЛІ ЛАСТРА виділено жирним шрифтом у верхній частині моєї
папки "Вхідні". Я відкриваю повідомлення та ледь не валюсь з крісла.
Я волів би прожити все життя, не знаючи про існування цієї книги, Стівенсе
Навіть для моїх власних вух мій регіт звучить насміхаючи.
Ви купили еротику Bigfoot?
Чарлі відповідає:
Комерційні витрати.
Будь ласка, скажіть, що ви стягнули кошти з кредитної картки Loggia.
Це відбувається на Різдво
пише він. На кожне свято є один.
Я роблю ще один ковток, обдумуючи свою відповідь.
Можливо щось на кшталт Ви пили якусь цікаву каву останнім часом? Можливо, Ліббі
права: можливо, Чарлі Ластра був таємно так само зачарований, як і решта Америки, тим, що
Дасті зобразила Сонячний водоспад, і запланував візит під час щорічної сплячки видавництва
наприкінці літа.
Я не можу змусити себе порушити цю тему. Замість цього я пишу,
На якій сторінці ви знаходитесь?
На третій , каже він. А мені вже потрібен екзорцизм.
Так, але це не має нічого спільного з книгою.
Знову ж таки, щойно я це надіслала, я мушу дивуватися власному непрофесіоналізму.
За ці роки я розробила тонко налаштований фільтр — майже з усіма, крім Ліббі, —
але Чарлі завжди вдається вимкнути його, натиснути потрібну кнопку, щоб відкрити ворота, і
мої думки вирвуться, як велоцираптори.
Наприклад, коли Чарлі відповідає, я визнаю, що це майстер-клас із темпу. Інакше я
залишаюся невраженою, моя миттєва реакція полягає в тому, щоб надрукувати:
«Інакше мене не вразить — це те, що вони помістять на моєму надгробку. »
У мене навіть думки не було щоб стерти повідомлення, поки я не надіслала його.
На вашому, відповідає він, вони поставлять: «Тут лежить Нора Стівенс, чий смак
часто був винятковим, а час від часу тривожним».
Не судіть мене за різдвяною повістю, відповідаю я.
«Ніколи б не судив вас за порно з бігфутом», — каже Чарлі.
Цілком засудила би вас за те, що ви віддали перевагу «Один раз у житті» перед
«Славою малих речей».
Вино переключило щось в моєму мозку я пишу,
ЦЕ НЕ ПОГАНА КНИГА! «ЦЕ НЕ ПОГАНА КНИГА
Нора Стівенс, — відповідає Чарлі.
Мені здається, я пам’ятаю, що бачила це схвалення у ваших очах. Зізнайтеся, що ви
не вважаєте цю книгу поганою, я вимагаю.
Тільки якщо ви визнаєте, що ви також не думаєте, що це її найкраща робота каже
він.
Я дивлюся на яскраве світіння екрана.
Попереду носяться метелики, а в лісі чую, як дзижчать цикади, як гукає сова. Повітря
липке й гаряче, навіть через стільки часу після того, як сонце зайшло за дерева.
Дасті неймовірно талановита, я друкую. Вона не здатна написати погану книгу. Я
думаю на мить, перш ніж продовжити: я працювала з нею роками, і вона найкраще
справляється з позитивним підкріпленням. Мене не хвилює те, що не працює в її книгах. Я
зосереджуюсь на тому, у чому вона чудова.
Ось як редактор Дасті зміг перетворити «Одного разу» з хорошого на надзвичайно
неприпустимий. Це те, що робить роботу над книгою захоплюючою: бачити її потенціал,
знати, ким вона намагається стати.
Чарлі відповідає: Каже жінка, яку вони називають Акулою.
Я кепкую. Ніхто мене так не називає.
Говорить людина, яку вони називають Грозовою Хмарою.
Хіба? він питає.
Іноді я пишу. Звичайно, я б ніколи. Я надто ввічлива.
Звичайно каже він. Ось чим відомі акули: манерами.
Мені дуже цікаво, щоб зупинити нашу розмову.
Невже мене так називають?
Редактори, пише він у відповідь, жахаються вас.
Не дуже боїться, що не купуватимуть книги моїх авторів, заперечую я.
Настільки бояться, що вони б не купували, якби книжки були менш довбано
фантастичними.
Мої щоки тепліють від гордості. Це не те, що я написала книги, про які він говорить, я
лише розпізнаю їх. І роблю редакційні пропозиції. І придумую, до яких редакторів їх
надсилати. І домовляюсь про контракт, щоб автор отримав найкращу угоду. І тримаю автора
за руку, коли він отримує відредаговані листи розміром з романи Толстого, і заспокоюю їх,
коли вони телефонують мені, плачучи. І так далі.
Ти думаєш, я набираю у відповідь, чи це якось пов’язано з моїми крихітними очима та
гігантською сивою головою?
Тоді я надсилаю ще один електронний лист із уточненням: я маю на увазі псевдонім.
Досить впевнений, що це твоя кровожадність каже він.
Я роздратована. Я б не назвала це кровожадністю. Я не в захваті від знекровлення. Я
роблю це для своїх клієнтів.
Звісно, у мене є кілька клієнтів, які самі є акулами, які прагнуть розіслати
звинувачувальні електронні листи, коли відчувають, що їх видавці нехтують ними, але
більшість із них, швидше за все, затримають свої скарги при собі, доки їхня образа не
википить.
Можливо, я вперше чую про своє прізвисько, але Емі, мій бос, називає мій агентський
підхід посмішка із ножами, тож це не повний шок.
Їм пощастило, що ти у них є пише Чарлі. Особливо з твоїми навичками. Будь-хто,
хто бився за «непогану» книгу, є святим. Мене спалює обурення.
І будь-хто, хто втрачає очевидний потенціал цієї книги, безсумнівно,
некомпетентний.
Вперше він відповідає не відразу. Я відкидаю голову назад, стогнучи в небо (тривожно
зоряне; я вперше дивлюся вгору?) і намагаюся зрозуміти, як і чи варто повертатися назад.
Укол привертає мій погляд до мого стегна, і я відштовхую комара, лише щоб зловити
ще двох, які приземляються мені на руку.
Я складаю свій ноутбук і несу його всередину разом із книгами, телефоном і, майже
порожнім келихом.
Поки я прибираю, мій телефон дзвонить із відповіддю Чарлі.
Це не особисте, каже він, потім приходить інше повідомлення.
Я був відомий як надто відвертий. Мабуть, я справляю не найкраще перше враження.
А я, відповідаю, Справді відомий як дуже пунктуальний. ти застав мене в поганий
день.
Що ти маєш на увазі? він питає.
Той обід, кажу я. Так все почалося, чи не так? Я спізнилася, тому він був грубим, тому
я відповідала грубо, тому він ненавидів мене, тому я ненавиділа його, і так далі і так далі.
Йому не потрібно знати, що мене кинули під час чотирихвилинної телефонної
розмови, але, здається, варто згадати, що це були пом’якшувальні обставини.
Я щойно отримала погані новини. Тому і запізнилася.
Він не відповідає цілих п’ять хвилин. Це дратує, тому що я не маю звички вести
розмови в реальному часі електронною поштою, і, звичайно, він міг просто перестати
відповідати в будь-який момент і піти спати, а я все ще буду тут, дивлячись на стіну. Якби в
мене був мій Peloton, я могла би спалити частину цієї енергії.
Мені було байдуже, що ти запізнилась — нарешті каже він.
Ти подивився на годинник. Підкреслено, я пишу у відповідь. І сказав, як я пам’ятаю,
«Ти запізнилась».
Я намагався з’ясувати, чи зможу я встигнути на рейс – відповідає Чарлі.
Ти встиг? Я запитую.
Ні, каже він. Мене відволікли два джини-мартіні та платинова білява акула, яка
хотіла моєї смерті.
Не мертвий, кажу я. Можливо, трохи пошматований, але я б трималася подалі від
твого обличчя.
Не здогадувався, що ти фанатка — пише він.
Дзвін проходить по моєму хребту і повертається вгору, ніби мої верхні хребці щойно
торкнулися дроту під напругою. Він фліртує? Чи я? Мені нудно, так, але не дуже. Ніколи так
не нудно.
Я відхиляюся, Просто намагаюся стежити за твоїми бровами. Якби щось трапилося
з ними, це змінило б весь твій бурхливий погляд, і тобі знадобився б новий псевдонім.
Якби я втратив свої брови, каже він, чомусь я думаю, що мені не бракуватиме нових
псевдонімів. Я припускаю, що у тебе вже є якісь варіанти.
Мені потрібен час подумати, кажу я. Не хотіла би приймати необдуманих рішень.
Ні, звичайно, ні, відповідає він. Через кілька секунд слідує інший рядок. Я дозволю
тобі повернутися до твоєї ночі.
А тобі до новели про Бігфута, я друкую, потім стираю і змушую себе залишити
повідомлення без відповіді.
Я хитаю головою, намагаючись очистити образ буркливого Чарлі Ластри, який з
похмурим поглядом дивиться на свій електронний рідер у готелі десь неподалік, і його брови
хмуряться щоразу, коли він торкається чогось непристойного.
Але це зображення, здається, — це все, на чому хоче зупинитися мій розум. Сьогодні
ввечері, коли я лежу в ліжку, прокинувшись і намагаючись переконати себе, що кінець світу
не настане, якщо я відійду, ось до чого я повернулась, до свого ментального щасливого місця.
4
Мої очі різко відкриваються, дивлячись на темну кімнату, стрибаючи від незнайомих дверей до обрисів вікна до людини поруч
зі мною. Ліббі. Полегшення є сильним і миттєвим, відро з льодом обрушилося на мене відразу.
Дзижчання мого серця починає своє фірмове відновлення після кошмару. Ліббі тут. Все повинно бути гаразд. Я збираю воєдино
своє оточення. Goode's Lily Cottage, Sunshine Falls, Північна Кароліна. Це був лише кошмар.
Можливо, кошмар — не те слово. Сам сон приємний, до кінця. Він починається з того, що ми з Ліббі заходимо в стару квартиру,
кладемо ключі та сумки. Іноді з нами бувають Беа і Тала або Брендан, добродушно посміхаючись, поки ми заповнюємо кожну прогалину
шаленою балаканиною. Цього разу ми тільки двоє. Ми з чогось сміємося — вистава, яку ми щойно бачили. Новини, можливо. Від сну до
сну ці деталі змінюються, і щойно я сідаю, важко дихаючи в темряві цієї незнайомої кімнати, вони розлітаються, як пелюстки на вітрі.
Залишається глибокий біль, роззяв каньйон. Сон виглядає так: Ліббі кидає свої ключі в миску біля дверей. Мама дивиться від
«Гей, мамо», — каже Ліббі, проходячи повз неї до нашої кімнати, тієї, у якій ми жили, коли були дітьми.
«Мої милі дівчата!» Мама плаче, і я нахиляюся, щоб поцілувати її в щоку, йдучи до холодильника.
Вона повернулася до читання, але коли ловить мій погляд, розпливається в спантеличеній посмішці.
«Що?» Я відчуваю сльози на очах. Це має бути першою ознакою того, що я бачу сон — я ніколи не плачу в реальному житті, але
Вона виглядає так само, ні на день старше. Як втілення весни, те тепло, яке ваша шкіра ковтає після довгої зими. Вона не
Я підходжу до неї, обіймаю її руками й міцно тримаю. Вона також обертається навколо мене \, її лимонно-лавандовий аромат
лягає на мене, як ковдра. Її блискучі полуничні хвилі спадають мені на плечі, коли вона проводить рукою по моїй потилиці.
Вона не пам'ятає, що її немає. Я єдина, хто знає, що вона не тут. Ми зайшли в двері, і вона була там, і це було так добре, так
Вона стоїть і проходить повз мене, і я знаю, перш ніж обернутися, що коли я це зроблю, її більше не буде. Я випустила її з очей,
і тепер її немає. Я ніколи не можу стримати себе від пошуку. Від того, як повернутись до тихої, тихої кімнати, відчуваючи ту хворобливу
Мовляв, якщо вона не може бути поруч, немає сенсу взагалі мріяти.
Незважаючи на хропіння моєї сестри, що спала в ліжку, у домі було надто тихо.
Цвіркуни цвірінькали й цикади співали в рівному ритмі, але я пропустила одноразовий гудок роздратованого таксиста чи
завантажила програму, яка відтворює звуки міського пейзажу, і поставив її на підвіконня, приглушивши звук, щоб вона не розбудила
Ліббі.
Як тільки аудіо дійшло кульмінації , я заснула. Але зараз я прокинулася. Моя туга за мамою швидко змінюється на тугу за моїм
Peloton.
Я сама на себе пародія. Я одягаю спортивний бюстгальтер і легінси, спускаюся вниз, потім натягую кросівки й виходжу в
прохолодну ранкову темряву. По галявині ширяє туман, а вдалині, крізь дерева, вздовж обрію простягаються перші бризки багряно-
рожевого кольору.
Коли я переходжу по росистій траві до пішохідного мосту, я піднімаю руки над головою, витягуючись убік, перш ніж
прискорити темп. На протилежному боці пішохідного мосту стежка в’ється в ліс, і я починаю легку пробіжку, волога повітря
Поступово біль після сну починає вщухати. Іноді здається, що незалежно від того, скільки років минуло, коли я вперше
Коли Ліббі завагітніла вперше, вони з Бренданом найняли приватного детектива, щоб знайти нашого батька. Коли він це
зробив, Ліббі надіслала дорогому старому татові запрошення на дитяче свято. Звісно, він так і не відповів.
Я не знаю, чого вона очікувала від чоловіка, який не міг потурбуватися про те, щоб з’явитися на народження власної дитини.
Він залишив маму, коли вона була вагітна Ліббі, навіть без жодної записки. Звісно, він також залишив чек на десять тисяч доларів, але, як
почула мама, він мав стільки грошей, що це було його уявлення про дрібниці.
Вона була дівчиною, яка навчалася вдома, без грошей і мріяла переїхати до Нью-Йорка, щоб стати актрисою; він був заможним
хлопчиком дошкільної школи, який зробив їй дитину у сімнадцять. Його батьки хотіли, щоб мама перервала вагітність; її хотіли, щоб вони
одружилися.
Вони пішли на компроміс, не зробивши жодного. Коли вони переїхали жити разом, його батьки зробили все, щоб ті не були
разом, , але він передав свій спадок як прощальний подарунок, шматочок якого він заповідав нам, виходячи з дверей.
Вона скористалася ідеєю, щоб перевезти нас із Ліббі до Нью-Йорка, і ніколи не озиралася назад.
Я відганяю думки геть і гублюся в чудовому горі моїх м’язів, у тупоті моїх ніг об припорошену хвоєю землю.
Єдині два способи, які допомагають мені викинути щось з голови, — це читання та інтенсивні вправи.З будь-яким я можу зійти
Стежка згинається вниз лісистим схилом пагорба, потім повертає до паркану з розрізних рейок, за яким простягається пасовище,
що сяє першими списами світла, коні, що розсіюють поле підсвічуванням, їхні хвости махають на комарів і мух, що плавають. і мерехтять
піднімається, коли я впізнаю в ньому того грецького бога з кав’ярні. Головна людина містечка. Я гальмую? Він прийде сюди? Мені
подзвонити та представитися?
Замість цього я вибираю четвертий варіант: спотикаюся об корінь і валяюся в багнюці, а моя рука приземляється прямо в щось,
що виглядає як кал. Можливо ціла родина оленів спеціально позначила це місце як свій лайновий палац.
Я піднімаюся на ноги, кидаю погляд на Героя любовного роману, щоб зрозуміти, що він скучив за моєю драматичною виставою.
Він дивиться (розмовляє з?) на одного з коней. На секунду я думаю про те, щоб кликнути його.
Я розігрую цю фантазію до її логічного завершення, цей неймовірно красивий чоловік простягає руку, щоб допомогти мені, але
Я здригаюся й повертаю стежкою, продовжуючи свою пробіжку. Якщо врешті-решт я зустріну винятково спритного наказувача
коней, тоді чудово, можливо, я зможу просунутися у списку та позначити номер п’ять. Якщо ні... ну, принаймні я маю свою гідність. Я
відкидаю пасмо волосся з обличчя й усвідомлюю, що скористалася тією рукою. Викресліть ту частину про гідність.
***
«Я забула, як спокійно в магазині з продуктами, коли чотирирічний малюк, наприклад, не лежить на землі й облизує плитку», —
зітхає Ліббі, ковзаючи по проходу з туалетним приладдям, як аристократка, що обертається садом у Регентстві. - епоха Англії.
Мені вдалося запобігти тому, щоб Ліббі побачила обвислий центр міста Саншайн-Фоллз, наполягаючи на тому, щоб Харді відвіз
нас до Публікса кількома містами далі, але я все ще перебуваю в режимі попереджувального контролю пошкоджень, про що свідчить
п’ятнадцять хвилин, які я витратила, вказуючи на різні дерева під час поїздки.
«Гей, ми повинні вибрати один для одного макіяж! Я маю на увазі колір волосся та стрижку. »
«Я не стрижуся» — кажу я.
«Це в списку, Сіссі», — каже вона. «Як інакше ми маємо перетворитися на себе нових? Все буде добре. Я постійно стрижу
дівчат».
«Це пояснює фазу Дороті Гемілл Тали». Ліббі вдаряє мене по цицьках, що абсолютно несправедливо, тому що ти не можеш
вдарити по цицьках вагітну жінку, навіть якщо вона твоя молодша сестра.
«Чи справді у тебе достатньо емоційної стійкості, щоб залишити контрольний список неперевіреним?» вона каже.
Щось у мені здригається. Мені справді до біса подобається контрольний список. Вона тицяє мене під ребра.
«Давай! Поживи трохи! Це буде весело! Тому ми тут». Я тут явно не тому.
Але причина, чому я тут, полягає в тому, що я стою прямо перед собою, мелодраматично випнувши нижню губу, і все, про що я
можу думати, це про місяць, який попереду нас, у місті, яке зовсім не схоже на те, яке вона очікує.
І навіть окрім цього, історично кризи Ліббі можна відстежити за різкими змінами зовнішнього вигляду.
У дитинстві вона ніколи не міняла колір волосся. Мама наполягала на тому, наскільки рідкісними та вражаючими були світлі
хвилі Ліб, але Ліббі з’явилася на власному весіллі зі стрижкою в стилі піксі, якої вона робила минулої ночі.
Через кілька днів вона нарешті розповіла мені про це, зізналася, що у неї був сплеск холоду, що межував із жахом, і їй потрібно
було прийняти ще одне драматичне (хоча й менш постійне) рішення, щоб подолати це.
Справа в тому, що Ліббі чітко рахується з появою цієї нової дитини і що це означатиме для її та Брендана і без того напруження
фінансів і обмежених умов. Якщо я підштовхну її говорити про це зараз, вона замовкне. Але якщо я поїду з нею, вона розповість про це,
коли буде готова. Цей болючий, пульсуючий простір між нами буде закрито, фантомна кінцівка знову стане цілою. Ось чому я тут. Це те,
що я хочу.
Погано, якщо мені доведеться поголити голову (тоді треба буде замовити дуже дорогу перуку).
Ліббі верещить від щастя й підіймається навшпиньки, щоб поцілувати мене в лоб.
«Я точно знаю, який колір тобі треба , — каже вона. — А тепер повернись і не підглядай».
Я роблю подумки записку про те, щоб запланувати перукарню на той день, коли я полечу додому в Нью-Йорк.
Коли ми повертаємось до котеджу того дня, сонце стоїть високо в безхмарному блакитному небі, і, коли ми йдемо схилом
пагорба, піт збирається в усіх незручних місцях, але Ліббі балакає, не тзважаючи.
«Мені так цікаво, який колір ти для мене вибрала», — каже вона.
Вона примружується на світло, її ніс зморщується. «Коли ти дізнаєшся, що ти настільки погано вмієш брехати, що не варто
навіть намагатися?"
Усередині вона саджає мене на кухонний стілець і обмазує моє волосся фарбою. Потім я роблю те саме, жоден із нас не показує
руку.
Я був настільки впевнена у своєму виборі, але, бачачи, як пекучий яскравий колір виглядає на її голові, я вагаюся.
Вона вегетаріанка з дитинства, і після того, як мама померла, я теж нею стала, за замовчуванням.
З фінансової точки зору не було сенсу купувати дві різні версії продуктового набору. Крім того, м’ясо дороге. З чисто
математичної точки зору вегетаріанство мало сенс для двох дівчат, щойно залишилися сиротами двадцяти та шістнадцяти років.
Навіть після того, як Ліббі переїхала до Брендана, це залишилося.
Тож поки вона смажить на сковороді яєчню я ловлю запах бекону. Або принаймні щось, що дуже схоже на нього, щоб
Коли таймер спрацьовує, Ліббі відганяє мене сполоснутися, попереджаючи не дивитися в дзеркало, «інакше».
Оскільки я дуже погано вмію брехати, я виконую її накази, а потім беруся підкидати у піч, щоб зігрітися, поки вона змиває
фарбу.
«Все буде добре. » Це звучить так, наче вона сама себе підбадьорює.
Після того, як я підстригла її волосся залишивши довжину — воно вже висохло на повітрі, ми йдемо всередину для великого
відкриття.
Після відповідних глибоких вдихів, готуючи наше его до приниження, ми разом стаємо перед дзеркалом у ванній кімнаті.
Ліббі не відповідає, і коли мій погляд перетинає її погляд, вага падає на мене.
Ліббі може загалом віддавати перевагу сміливому вигляду, але я забула врахувати, як вагітність впливає на її самооцінку.
«Він почне змиватися доврлі швидко!» Я кажу. «Або ми можемо повернутися в магазин і купити інший колір? Або знайти
«Я щойно згадала, як ти благала маму дозволити тобі зробити рожеве волосся, коли ти була у дев’ятому класі, — продовжую я.
— Пам’ятаєш? Вона не дозволила тобі, і ти оголосила голодування, доки вона не сказала, що ти можеш це зробити?" Ліббі повертається до
У мене є частка секунди, щоб подумати, чи збирається вона напасти на мене, перш ніж її руки обіймають мою шию, її обличчя
«Я така рада», — кажу я, обіймаючи її за спину. .. «І ти справді виконала дивовижну роботу. Я маю на увазі, я не впевнена, що
«Це настільки близько до твого природного кольору, наскільки я мігла знайти. Мені завжди подобалося твоє волосся, коли ми
були дітьми». Моє серце міцно стискається, спинка мого носа поколює, наче в моєму черепі накопичилося забагато чогось і воно починає
просочуватися.
«О ні», — каже вона, дивлячись у дзеркало. «Мені просто спало на думку: що я повинна сказати, коли Беа і Тала попросять
«І тоді, коли наступного разу я буду доглядати за дитиною, я передам людям фарбу та кліпси. Після цього я навчу їх крутити
«Ти б хотіла, щоб ти знала, як крутити джойнт. Боже, я сумую за травою. Підручники з вагітних ніколи не підготують тебе до
«Знаєш, — кажу я, — якщо тобі коли-небудь знадобиться поскаржитися на те, що ти не куриш трави, чи на вагітність, чи на
«Так», — каже вона, дивлячись на своє відображення, заклавши пальці назад у волосся. "Я знаю."
5
«Як щодо гри в більярд, — каже Чарті. Якщо я виграю, ти скажеш мені, чому ти
насправді тут, а якщо ти виграєш, я розповім тобі про свій день»
Я хриплю й дивлюсь убік, ховаючи брехливу ямочку, кладу телефон у сумку,
дізнавшись, що Ліббі благополучно повернулася додому. «Я не граю».
Або не грала з часів коледжу, коли ми з сусідкою по кімнаті щотижня зустрічали
хлопців із братства.
«Дартс?» Чарлі пропонує.
Я вигинаю брову. «Ти хочете дати мені зброю після того всього, що сталося?»
Він нахиляється ближче, очі сяють у тьмяному освітленні бару. «Я буду грати лівою
рукою»
«Можливо, це я не хочу давати тобі зброю» кажу я.
Його обертання очима ледь помітне, скоріше посмикування деяких ключових м’язів
обличчя. «Тоді лівосторонній басейн».
Я вивчаю його. Ніхто з нас не моргає. По суті, ми проводимо змагання в стилі
шостого класу, і чим довше воно триває, тим більше, здається, повітря вирує від якогось
метафізичного накопичення енергії.
Я відштовхуюся від стільця й випиваю друге пиво. «Добре».
Ми повертаємося до єдиного вільного столу. З цього боку ресторану темніше, підлога
липка від розлитої випивки, а від стін виходить запах пива.
Чарлі хапає більярдний кий і стійку й починає збирати кульки в центрі столу.
«Ти ж знаєш правила ?»запитує він, дивлячись на мене, нахиляючись через зелену
поверхню.
«Один із нас — б‘є, а інший — спостерігає?» Я кажу.
Він бере синій крейдяний кубик із краю столу й працює ним над більярдним києм.
«Хочеш почати?»
«Ти збираєшся мене навчити, чи не так?» Я намагаюся виглядати невинно, бути
схожою на Ліббі, що кліпає віями.
Чарлі пильно дивиться на мене. «Мені справді цікаво, що, на твою думку, зараз
робить твоє обличчя, Стівенс». Я примружую очі; він надмірно гне спину.
«Чому тебе хвилює, те чому я тут?»запитую я.
«Хвороблива цікавість. Чому тебе хвилює мій поганий день?»
«Завжди корисно знати слабкі сторони суперника».
Він простягає кий. «Ти перша».
Я беру палицю, кидаю її на край столу й дивлюся через плече. «Хіба зараз не та
частина, коли ти повинен обійняти мене і показати, як це робити?»
Його губи викривляються. «Це залежить від того чи є в тебе при собі зброя?»
«Найгостріше, що я маю — це мої зуби». Я нахиляюся на кий, тримаючи його так,
ніби я не тільки ніколи раніше не грала у більярд, але, цілком можливо, щойно відчула власні
руки.
Запах Чарлі — теплий і неймовірно знайомий — проникає в мій ніс, коли він стає
позаду мене, ледве торкаючись. Я відчуваю, як передня частина його светра торкається мого
оголеного хребта, моя шкіра поколює від тертя, а його руки обіймають мої, а його рот
опускається біля мого вуха. «Послаб хватку».
Його низький голос проходить вібрацією крізь мене, його тепле дихання на моїй щоці,
коли він відриває мої пальці від кия й розташовує їх на свій лад .
«Передня рука призначена для прицілювання. Ти не маєш рухати нею.» його долоня
шкрябає по моєму ліктю, доки він не ловить моє зап’ястя й тягне його назад уздовж кию до
мого стегна, «Ось так. Просто тримай кий рівно, коли будеш готова почати ключку рівно.
Цілься так, ніби ти ідеальна частина з м’ячем, який хочеш вибити».
«Зрозуміла» кажу я.
Його руки ковзають геть від мене, і я змушую мурашки на моїй шкірі припинитися ,
коли я роблю свій удар.
«Про одну річ я забула згадати» я вставляю палицю в биток, відправляючи однотонну
синю кулю через стіл у кишеню. «Я все ж вмію грати».
Я проходжу повз Чарлі, щоб зробити свій наступний удар.
«А я то думав, що я просто дуже хороший вчитель» категорично каже він.
Наступним я забиваю зелену кулю, а потім пропускаю бордову.
Коли я випадково переводжу на нього погляд він виглядає не тільки не здивованим,
але й просто самовдоволеним. Ніби довів свою думку.
Він виймає кий з моїх рук і кружляє навколо столу, розглядаючи кілька варіантів для
свого першого удару, перш ніж вибрати м’яч із зеленою смугою та зайняти позицію.
«І, мабуть, я мав згадати» він стукає по битку, який відправляє кулю із зеленою
смугою в лузу, а куля з фіолетовою смугою тоне прямо за нею. «Я лівша».
Я закриваю рота, коли він дивиться на мене, збираючись зробити наступний удар.
Цього разу він закидає помаранчеву зі смужкою, потім бордову, перш ніж, нарешті,
промахнутися.
Він висовує губу, як я, коли дражнила його про погані спогади.
«Можливо я б допоміг тобі, аби купив ще одне пиво?»
Я вириваю паличку з його руки. «Візьми мартіні і принеси собі теж. Тобі це
знадобиться».
***
9
КОЛИ МЕНІ БУЛО ДВАНАДЦЯТЬ, моя мама була втягнута в неприємну ситуацію.
Вона зійшлася з одним виконавчим продюсером. Через деякий час вони почали
бачитися щовечора.
Після чотирьох відзнятих епізодів він помирився зі своєю колишньою дружиною.
Детектива, якого грала моя мати, швидко вбили, а тіло знайшли в камері для м‘яса. Я
ніколи не бачила маму такою збентеженою. Пізніше ми уникали цілих районів міста,
ухиляючись від будь-якої локації, де вона могла натрапити на нього, чи чогось, що
нагадувало б про нього чи про роботу, яку вона втратила.
Після цього для мене було легко прийняти рішення ніколи не закохуватися. Роками я
дотримувалась цього принципу. Потім я зустріла Якоба.
Він змусив світ завертітися навколо мене, наче були кольори, яких я ніколи не бачила,
нові рівні щастя, яких я навіть не могла уявити.
Мама була в захваті, коли я сказала їй, що переїжджаю до нього. Після всього, що
вона пережила, вона все ще була романтиком.
«Він так добре піклуватиметься про тебе, моя мила дівчинко» сказала вона.
Він був на пару років старший за мене, мав добре оплачувану роботу бармена та
малесеньку квартирку на околиці міста.
Через тиждень я обійняла маму та Ліббі на прощання та перевезла речі до нього.
Через два тижні після цього мами не стало. Рахунки надійшли відразу. Оренда,
комунальні послуги, кредитна картка, яку ми відкрили на моє ім’я, коли все стало особливо
важко.
Мамина довіра була підірвана, і я хотіла хотіла швидше позбутися цих наслідків.
Я працювала у Freeman Books із шістнадцяти років, але отримувала мінімальну
зарплатню і могла працювати лише неповний робочий день, поки навчалася в коледжі, і
одного дня мої старання було оцінено.
Мамині друзі-актори після похорону, оголосили, що зібрали понад п’ятнадцять тисяч
доларів, Ліббі тоді заплакала щасливими сльозами.
Вона захоплювалася дизайном одягу і хотіла вступити до Парсонса, а я думала про те,
щоб кинути свою програму англійської мови, та більше працювати, щоб фінансувати її
навчання, хоча я вже вклала десятки тисяч.
Я переїхала з будинку Якоба та повернулася до Ліббі.
Я склала бюджет. Шукала в Інтернеті найдешевші та найситніші страви. Взялася за
іншу роботу: репетиторство, офіціантка.
Якоб дізнався, що його прийняли до письменницької резиденції у Вайомінгу, і поїхав,
а потім був розрив, цілковите спустошення, нагадування про те, чому обіцянка, яку я дала
собі багато років тому, все ще має значення. Я перестала зустрічатися, в основному.
Були дозволені перші побачення (тільки вечеря), і хоча я ніколи нікому не
розповідала, причина полягала в тому, що таким чином я би менше витрачала гроші на їжу.
Якщо я замовлю достатньо, щоб принести Ліббі залишки їжі.
Другі побачення були забороненими. Саме тоді з’явилося почуття провини.
Ліббі дразнила мене, що ніхто не був достатньо хорошим для другого побачення. Я
дозволяла їй це.
Якби вона дізналася правду - це мене б знищило.
Вона теж працювала. Без маминих доходів нам довелося затягнути пояси, але Ліббі
все одно ніколи не хотіла витрачати гроші на себе.
Іноді я поверталася додому після особливо поганого побачення, репетиторства чи ще
однієї зміни, і знаходила її сплячою в ліжку ( я перебиралася у вітальню, де раніше спала
мама, щоб Ліббі могла насолоджуватися простором).
Якби я була нормальною, я б, можливо, плакала. Замість цього я сиділа там,
стискаючи вазу, і просто тряслась.
Ніби глибоко в мені були емоції, але занадто багато шарів попелу лежало над ними,
заглушаючи їх лише тектонічним шумом.
На моїй нозі є шрам від подряпини, яку я навіть не помітила. Я наступила на шматок
скла, і нерви, як виявилось, там мертві. Лікар сказав, що вони відновляться , але минули
роки, а це місце досі німіє.
Саме так відчувало моє серце роками. Як усі тріщини заніміли. Це дозволило мені
зосередитися на важливому.
Я побудувала життя для себе та Ліббі, дім, який жоден банк чи колишній хлопець
ніколи не могли б у нас забрати.
Я спостерігала, як мої друзі у стосунках йшли на компроміс за компромісом,
стискаючись у собі, поки вони не стали лише частиною цілого, поки всі їхні історії не
прийшли з минулого, а їхні кар’єрні прагнення, їхні друзі та їхні квартири були замінені
нашим прагненням - пайки, наші друзі, наша квартира.
Півжиття, які можуть бути відібрані в них без жодного попередження. На той час у
мене була вся практика перших побачень, яку тільки можна отримати.
Я знала, на які червоні прапорці звертати увагу, які запитання поставити.
Я бачила, як моїх друзів, колег по роботі обманюють, коли партнери виявляються
одруженими, мають проблеми з азартними іграми або є безробітними.
Я бачила, як випадкові стосунки перетворюються на жалюгідно складні
напівстосунки.
У мене були стандарти та життя, і я не збиралась дозволити якійсь людині знищити це,
наче це був лише паперовий банер, через який він мав проскочити, виходячи на поле.
Тож лише коли моя кар’єра пішла вгору, я знову почала зустрічатися, і цього разу я
зробила це правильно.
З обережністю, контрольними списками та ретельно зваженими рішеннями.
Я не цілувала колег. Я не цілував людей, про яких майже нічого не знала. Я не
цілувала чоловіків, з якими я не мала наміру зустрічатися, або чоловіків, з якими я була
несумісна.
Я не дозволяла випадковим нападам хтивості вирішувати це за мене.
До Чарлі Ластри.
Такого ніколи не було.
Я очікувала, що Ліббі буде в захваті через мою помилку. Натомість вона так само
збентежена, як і я.
«Твоя професійна Немезида з Нью-Йорка не вважається номером п’ять, Сіссі», —
каже вона. «Хіба ти не могла подружитися з родео-клоуном із золотим серцем?»
«Я була взута у зовсім не те взуття для цього» — кажу я.
«Ти могла би поцілувати мільйон Чарлі ще в місті. Ти маєш пробувати тут щось нове.
Ми обидва це робимо».
Вона розмахує лопаткою в моєму напрямку. У дитинстві наша квартира була
будинком для сніданку з йогуртом чи гранолою, але тепер Ліббі — дівчина, яка готує повний
англійський сніданок, і біля сковорідки з яйцями вже лежать млинці та овочеві сосиски.
Я встала з ліжка о дев’ятій після чергової неспокійної ночі, пробіглася, а потім швидко
прийняла душ, після чого вирішила поснідати.
Ліббі вже кілька годин як прокинулась. Тепер вона любить ранок навіть більше, ніж
вона любила спати в підлітковому віці. Навіть у вихідні вона ніколи не спить після сьомої.
Частково, я впевнена, тому що вона може почути пронизливий вереск Беа чи легкі стукіт
ніжки Тали за три милі, що діє як доза морфіну.
Вона завжди каже, що вони двоє — це ми, але поміняні тілами. Беа, найстарша,
солодка, як вишневий пиріг, як Ліббі, але з моєю худорлявістю та попелясто-русявим
волоссям. Тала має золоте волосся своєї матері, і їй судилося бути низенького зросту, але, як
і її тітка Нора, вона груба: самовпевнена та рішуча ніколи не виконувати жодних наказів без
ґрунтовних пояснень.
«Ти той вид батьків, що не залишають своїх дітей та беруть їх з собою» — зауважую я,
витягуючи лопатку з руки Ліббі та проводжаючи її до стільця.
«Цього б ніколи не сталося, якби ти не кинула мене».
«Слухай, Норо, іноді навіть мамам потрібен час на самоті» — повільно каже вона. «У
будь-якому випадку, я думала, ти ненавидиш цього хлопця.»
«Я його не ненавиджу» — кажу я. «Ми просто протилежні магніти чи щось таке».
«Протилежні магніти — це ті, які притягують разом».
«Добре, тоді ми магніти з однаковою полярністю».
«Два магніти з однаковою полярністю ніколи не торкаються один одного».
«На відміну від інших магнітів, які точно могли б це зробити».
Я переношу наші повні тарілки, плюхаючись у крісло навпроти неї. Вже пекельно
жарко. У нас відкриті вікна й увімкнені вентилятори, але туманно, як у сауні за низькою
ціною.
«Це був момент слабкості». Мене пронизує спогад про руки Чарлі на моїй талії, його
груди, що притискають мене до дверей.
Ліббі вигинає брову. Зі своїм тупим рожевим бобом вона ближче до того, щоб
отримати мій злий погляд.
«Щоб ти не забула, Сіссі, такий тип чоловіка тобі не підходив у минулому».
Особисто я б не ставила Чарлі в одну групу зі своїми колишніми. По-перше, ніхто з
них ніколи не намагався розбестити мене на вулиці.
Крім того, вони ніколи не відривалися від поцілунку, наче я засунула їм у штани
гарячу кочергу.
«Я пишаюся тобою, що ти на це не пішла»
«Я просто не обрала жорстку гру графа фон Ластра».
Я притуляюся обличчям до передпліччя, вбита. «У всьому винна Надін Вінтерс».
Ліббі щипає брови. «Хто?»
«А, точно» Я піднімаю голову. «У розпачі побачити мене босоніж і вагітною, ти
втікла раніше, ніж я встигла тобі сказати».
Я розблоковую свій телефон і відкриваю електронний лист від Дасті, розвертаючи
його в поле зору Ліббі.
Вона червоніє, коли читає, а я якнайшвидше запихаю їжу в рот, щоб почати свій
робочий день.
Ліббі не дуже швидко читає. Вона поглинає книги, наче насолоджується ванною, тоді
як моя робота змушує мене ставитися до них більше як до гарячого й швидкого душу.
Під час читання її рот стискається, стягуючись у вузол, аж поки, нарешті, вона
сміється.
«Боже мій!» вона плаче. «Це фан-фікшн Нори Стівенс!»
«Чи справді це можна назвати фанфіком, якщо автор явно не фанат?» Я кажу.
«Вона надіслала тобі більше? Це стає брудним? Багато фанфіків стають брудними.»
«Знову ж таки, — кажу, — це не фанфіки».
Ліббі регоче. «Можливо, Дасті закохана».
«Або, можливо, вона найме вбивцю, поки ми говоримо.»
«Сподіваюся, що він буде невдохою» - каже вона.
«Ліббі, якби все було як ти хотіла, кожна книга закінчувалася б приголомшливим
оргазмом»
"Гей, навіщо чекати до кінця?" вона каже.
«О, так, тому що саме тут ти починаєш читати». Вона вдає, що здригається від цієї
думки.
Я встаю, щоб сполоснути тарілку. «Ну, це було весело, але я піду шукати Wi-Fi, який
не змушує мене битися головою в стіну».
«Зустрінемося пізніше» — каже вона. «По-перше, я збираюся провести кілька годин,
ходячи голою, вигукуючи лайливі слова. Потім я, ймовірно, подзвоню додому і перекажу
Брендану, історію твого провалу?»
«Що?» Ліббі перевертається до мене.
Я голосно цілую її в голову, йдучи до дверей із сумкою для ноутбука.
«Не йди нікуди з «Одного разу в житті» без мене!» вона кричить.
Я відсахнулась, невпевнена тим, що ці місця взагалі існують. Уперше за кілька місяців
ми почуваємося нами з іншого часу — повністю пов’язаними, повністю присутніми, і
останнє, чого я хочу — це якась неконтрольована змінна, яка псує речі.
«Обіцяю» — кажу я.
10
***
«Я б не назвала проведення цілого дня за своїм ноутбуком у десяти футах від твого
нью-йоркського ворога «пробуванням нових речей».
Ліббі дуже в захваті від старого магазину, а ще менше від його касира.
«Останнє, що тобі потрібно, це провести всю цю відпустку, занурившись у свою
кар’єру».
Я обережно кидаю погляд на двері кафе (де продають лише безкофеїнну та звичайну
каву) до книжкового магазину, переконавшись, що Чарлі немає в межах чутності.
«Я не можу взяти відпустку на цілий місяць. Кожного дня після п’ятої я обіцяю, що я
твоя».
«Краще це було б так— каже вона. — Тому що у нас є список, який потрібно пройти, і
це, — вона киває головою в напрямку Чарлі, — відволікає увагу.»
«Відколи я відволікаюся на чоловіків?» — шепочу я. «Хіба я така? Я тут,
використовую Wi-Fi, а не роздаю безкоштовні танці на колінах».
« Побачимо» — різко каже вона. (Мовляв, дай двадцять хвилин, і я фактично буду
танцювати на колінах у місцевого в книжковому магазині?)
Вона знову оглядає наше оточення, сумно зітхаючи. «Я ненавиджу бачити порожні
книгарні».
Частково це можуть бути гормони вагітності, але вона має рацію.
«Утримувати такі магазини дорого»— кажу їй.
Особливо, коли так багато людей користуються Amazon та іншими місцями, які
можуть дозволити собі продавати за величезною уцінкою.
Такий магазин завжди є результатом чиєїсь мрії, і, як і в більшості снів, він, схоже,
вмирає повільно, болісно.
«Гей, — каже Ліббі. — А як щодо номера дванадцять?»
Побачивши мій порожній погляд, вона додає з блискучими очима: «Врятуйте місцевий
бізнес. Ми повинні допомогти цьому місцю!»
«І залишити жертовних козлів напризволяще?» Вона б'є мене.
«Я серйозно.»
Я ще раз кидаю погляд на Чарлі. «Їм може не знадобитися наша допомога». Або вони
не захочуть.
Вона пирхає. «Я бачила примірник Everyone Poops на полиці поруч із кулінарною
книгою «1001 шоколадний десерт»».
«Так це трагічно» погоджуюсь я, здригаючись.
«Це буде весело» — каже Ліббі. «У мене вже є ідеї». Вона дістає зошит із сумочки й
починає строчити, вп’явшись зубами в нижню губу.
Я не в захваті від перспективи проводити ще більше часу в радіусі десяти футів від
Чарлі після вчорашнього принизливої сутички, але якщо це те, що Ліббі справді хоче
зробити, я не дозволю жодного поцілунку ( якого ніби "ніколи не було", але будь-якому
випадку, це відволікає мене) . Так само, як я не дозволю, щоб це завадило мені виконати
якусь роботу сьогодні.
Люди завжди говорять про відокремлення, ніби це щось погане, але мені подобається
те, що, коли я працюю, все інше акуратно складається в ящиках, а книги, над якими я
працюю, виходять на перший план, занурюючи мене повністю так, як я читала мої улюблені
розділи, коли я була дитиною. Ніби нема про що турбуватися, планувати, сумувати чи
вирішувати. Я настільки захоплена, що навіть не помічаю, що Ліббі призупинила свій
мозковий штурм, щоб вислизнути, аж поки не повернеться через деякий час зі свіжою
холодною кавою з іншого боку вулиці та трифутовим стосом любовних романів про маленьке
містечко, які вона витягла з полиці Goode Books.
«Минули місяці з тих пір, як я читала більше п’яти сторінок за один раз»
запаморочено каже вона.
На відміну від мене, Ліббі не читає останню сторінку першою.
Вона навіть не читає анотацію, воліючи починати без будь-яких упереджених думок.
Можливо, тому вона, як відомо, кидає книжки через кімнату.
«Одного разу я спробувала замкнутися у ванній кімнаті з романом Ребеки Везерспун»
— каже вона. «За кілька хвилин Беа обмочилася».
«Тобі потрібна друга ванна кімната»
«Мені потрібна друга я». Вона відкриває свою книгу, і я клацаю в новому браузері,
перевіряючи нові списки квартир. У ціновому діапазоні Ліббі та Брендана немає нічого, що
не було б схоже на сцену злочину SVU.
Електронний лист приходить від Шерон, і я переходжу до нього. Вона почувається
добре, як і дитина, хоча вони обоє планують деякий час побути в лікарні, оскільки дитина
з’явилась передчасно.
Вона надіслала мені кілька фотографій його маленького рожевого обличчя в крихітній
в’язаній шапочці.
Чесно кажучи, для мене всі новонароджені виглядають більш-менш однаковими, але
знати, що він народжний кимось, хто мені подобається, достатньо, щоб моє серце тепліло.
Воно знову стискається, коли я читаю далі й переходжу до частини електронного
листа, присвячена захопленню Фрігід.
На секунду я майже забула, що трохи більше ніж за рік усі, з ким я коли-небудь
працювала, прочитають про Надін Вінтерс.
Це кошмар, як от прийти в школу у нижній білизні, але помножений на сто.
Незважаючи на це, я відчуваю наплив гордості, коли читаю підтвердження Шерон
того, що я вже знала: це гарна книга.
На цих сторінках є незрівнянна іскра, відчуття ясності та мети. Деякі книжки просто
мають неминучість із самого початку, моторошне дежавю.
Ви не знаєте, що трапиться, але ви впевнені, що цього не уникнути.
Шерон:
Ми хотіли б залучити нашого дуже талановитого нового головного редактора Чарлі
Ластру, щоб провести Дасті через перший раунд основних редагувань. Я надішлю ще один
електронний лист, щоб познайомити їх, але спочатку хотіла нагадати тобі, щоб ти
посприяла цьому.
«Якщо тобі потрібні мої нотатки, я дам тобі нотатки» — обіцяю я. «Ми можемо
скласти їх разом з нотатками Чарлі, тож ти матимеш дві пари. Усе, що тобі потрібно, Дасті,
гаразд?»
Вона видихає. «Можна я подумати про це? Лише день чи два?»
«Звичайно» — кажу я. «Не поспішай.»
Якщо Чарлі Ластра доведеться попітніти, я не буду проти.
***
Четверо моїх клієнтів вирішили одночасно зазнати краху, починаючи від надмірного
редагування рядків і закінчуючи тьмяними маркетинговими планами.
Ще два клієнти надіслали мені несподівані рукописи лише через кілька тижнів після
того, як я прочитала їхні останні книги. Я роблю все можливе, щоб виконати свою обіцянку
Ліббі — бути з нею повною мірою після п’ятої щодня, але це означає, що я майже не виходжу
на повітря протягом робочого дня.
Незважаючи на те, що ми різні, ми з сестрою створені за одним принципом, і майже
відразу потрапляємо в ритм.
Спочатку вона прокидається, приймає душ, а потім читає на терасі з димлячою
чашкою кави без кофеїну.
Я встаю і біжу, поки ледве можу дихати, приймаю пекучий душ і зустрічаю її за
столом на сніданок, коли вона готує тістечка, млинці з рікоттою чи киш із начинкою з овочів.
Наступні п’ятнадцять хвилин присвячені детальному опису снів Ліббі (відомо
жахливих, тривожних, еротичних або всіх трьох).
Після цього ми говоримо по FaceTime із Беа та Талою в домі мами Брендана, під час
якого Беа розповідає свої сни, а Тала бігає, ледь не перекидаючи речі, і кричить: Дивись,
Ноно! Я динозавр!
Звідти я прямую до Goode Books, залишаючи Ліббі дзвонити Брендану та робити все,
що вона хоче, протягом її цінного часу на самоті.
Ми з Чарлі обмінюємося гострими ласками, я плачу йому за чашку кави, а потім сідаю
на своє місце в кафе, де я відмовляюся приносити йому задоволення поглядати в його бік,
незалежно від того, як часто я відчуваю на собі його очі.
На третій ранок він чекає біля каси.
«Який сюрприз», — каже він. — Тут о восьмій п’ятдесят другій, як і вчора, і
позавчора. Я хапаю каву й не звертаю уваги на його слова.
«До речі, Дасті сьогодні ввечері має дати мені відповідь, — кажу я. «Безкоштовна кава
нічого не змінить».
Він стишає голос, нахиляється через стійку. «Тому що ти сподіваєшся отримати
гігантський чек?»
«Ні» кажу я. «Це може бути чек звичайного розміру, просто потрібно багато нулів».
«Коли я чогось хочу, Норо, — каже він, — я не здаюся легко». Зовні я не показую, як
його слова впливають на мене.
Внутрішньо моє серце стискається до ключиці від його близькості чи його голосу, чи,
можливо, від того, що він щойно сказав.
Мій телефон дзижчить електронним листом, і я дістаю його, вдячна, що має на що
відволіктися.
Поки я не побачу повідомлення від Дасті: «Я погоджуюсь».
Я стримую бажання відкашлятися й натомість холодно дивлюсь йому в очі.
«Схоже, ти можеш забути про чек. У тебе будуть сторінки до кінця тижня».
Очі Чарлі блищать на межі злісного збудження.
«Не виглядай так переможно» — кажу я. «Вона просила мене брати участь у кожному
етапі. Твої зміни проходитимуть через мене».
«Це мене має налякати?»
«Мені страшно».
Він нахиляється вперед над столом, напружуючи біцепси, рот спекотно надув рот.
«Не з таким чубчиком. Ти надзвичайно доступна».
***
Здебільшого я бачу Ліббі лише після роботи. Іноді я навіть повертаюся до котеджу
раніше за неї, і вона так ревниво оберігає час, який вона проводить наодинці, що щоразу,
коли я запитую її, як вона провела ці дев’ять годин, вона дає мені дедалі смішнішу відповідь
(важкі наркотики; жахливий роман з продавцем дверних пилососів; почала оформляти
документи, щоб приєднатися до культу).
Однак у п’ятницю вона приєднується до мене під час обіду з овочевими бутербродами
від Mug Shot, які приблизно на вісімдесят відсотків складаються з капусти.
З повним ротом вона каже: «Цей бутерброд на смак виключно вегетаріанський».
«Я щойно відкусила шматок чистого бруду»— кажу я.
«Щаслива» — каже Ліббі. «Я все ще має лише капусту».
Після того, як ми поїли, я повертаюся до роботи, а Ліббі зосереджується на романі
Мхайрі Макфарлейн, задихаючись і сміючись так регулярно й голосно, що нарешті грубий
голос Чарлі кличе з іншої кімнати: «Чи не могла би ти тихіше? Щоразу, коли ти задихаєшся
ледь не спричиняєш мені серцевий напад».
«Ну, від ваших стільців у кафе в мене геморой, тож я б сказала, що ми квити»
відповідає Ліббі.
Через хвилину з’являється Чарлі й кидає дві оксамитові декоративні подушки. «Ваше
величносте »— каже він, нахмурившись/надувшись, перш ніж повернутися на свій пост.
Очі Ліббі сяють, і вона нахиляється, щоб сценічно прошепотіти «Він щойно приніс
нам подушки?»
«Я вважаю, що так», — погоджуюсь я.
«У графа фон Ластра б'ється серце» — каже вона.
«Я вас чую», — кличе він.
«Нежиті відома тим, що має загострене чуття» — кажу я Ліббі.
Протягом тижня кільця навколо очей Ліббі зникли, її колір шкіри повернувся, а щоки
наповнилися так швидко, що здається, ніби ті напружені місяці були сном.
А от в Чарлі кожен день темнішають кола навколо очей. Гадаю, у нього теж проблеми
зі сном — мені ще не вдалося заснути в нашому мертво-тихому, чорному котеджі до третьої
ночі, і більшість ночей я прокидаюся з прискореним серцем і морозною шкірою, принаймні
один раз за ніч.
Рівно о п’ятій я закриваю ноутбук, Ліббі відкладає книгу, і ми вирушаємо. Мої
занепокоєння щодо того, що Саншайн Фоллз розчарує її, здебільшого зійшли нанівець. Ліббі
більш-менш задовольняється тим, що блукає, заглядаючи в затхлі антикварні магазини або
зупиняючись, щоб подивитися на вражаюче жорстокий урок кікбоксингу для старших на
міській площі.
Час від часу ми проходимо повз плакат із сповіщенням про те, що тут відбувається
ключова сцена з фільму «Одного разу».
Неважливо, що на місце претендують три окремі будівлі, включно з порожнім
приміщенням, вікна якого заклеєні плакатами з написом «ОРЕНДУЙТЕ АПТЕКУ З
ХІТОВОГО РОМАНУ РАЗ У ЖИТТІ!»
«Я не чула, щоб хтось казав «прімо» з вісімдесятих» каже Ліббі.
«Ти ще не народилась у вісімдесятих» зауважую я.
«Точно».
Повернувшись у котедж, вона готує велику вечерю: салат із солодкої літньої
кукурудзи та вершкової картоплі з хрусткою цибулею, салат із нарізаним кавуном і
підсмаженим кунжутом, смажені темпе бургери на булочках бріош із товстими скибочками
помідорів і червоної цибулі, усе це з авокадо.
Я нарізаю все, що вона мені скаже, а потім спостерігаю, як вона нарізає це на свій
смак.
Дивний розворот — побачити речі, які опанувала моя молодша сестра, а я так і не
зрозуміла.
Це змушує мене пишатися, але й сумувати.
Можливо, саме так почуваються батьки, коли їхні діти виростають, ніби якась частина
їх стала принципово непізнаною.
«Пам’ятаєш, коли ти збиралася стати шеф-кухарем?» Я запитую одного вечора, коли
я рубаю базилік і помідори для піци, яку вона готує.
Вона вимовляє мовчазне «хм», що може означати, звичайно, так само легко, як і не
дзвонити в дзвони.
Вона завжди була такою розумною, такою творчою. Вона могла зробити все, що
завгодно, і я знаю, що їй подобається бути мамою, але я також розумію, чому їй так було
потрібно це, шанс побути самотньою людиною, перш ніж вона знову прикріпить до стегна
новонародженого.
Як і кожного вечора, ми вечеряємо на веранді, а потім, коли я помию посуд і все
розкладу, ми обшукуємо багажник, повний настільних ігор, і граємо в доміно на терасі.
Трохи після десятої Ліббі ковзає до ліжка, а я повертаюся до кухонного столу, щоб
переглянути списки квартир в Інтернеті.
Невдовзі мені доводиться зіткнутися з фактом нестабільного Інтернету та здатися, але
я навіть не втомилася, тому я пхаю ноги в крокси Ліббі та виходжу на галявину перед
котеджем.
Місячне світло й зірки достатньо яскраві, щоб зробити траву сріблястою, а вологість
утримує денну спеку, а солодкий запах трави густо витає в повітрі.
Почуття такої самотності дратує, так само, як дивитися на океан уночі чи спостерігати,
як утворюються грозові хмари.
У Нью-Йорку неможливо позбутися відчуття, що ти одна людина серед мільйонів,
наче ти всі нервові закінчення в одному величезному організмі.
Тут легко відчути себе останньою людиною на землі. Близько першої я лізу в ліжко й
годину чи близько того дивлюся на стелю, перш ніж заснути.
У суботу вранці ми дотримуємося свого звичайного розкладу, але коли я заходжу в
книгарню, виявляється я прийшла раніше ніж зазвичай.
«Привіт!» Крихітна жінка за касою посміхається, від неї долинають запахи жасмину й
трави. «Чи можу я вам допомогти?»
Вона схожа на жінку, яка провела своє життя на вулиці, її оливкова шкіра постійно
вкрита ластовинням, рукава джинсової сорочки закатані до передпліччя. У неї жорстке темне
волосся, яке спадає на плечі; гарне, кругле обличчя; і темні очі, які зморшкуваті в кутиках,
що означає, що вона часто посміхається.
Саллі Гуд, власниця нашого котеджу. Мати Чарлі.
«Гм» — кажу я, сподіваючись, що моя посмішка природна.
Я ненавиджу, коли мені доводиться думати про те, що робить моє обличчя, особливо
тому, що я ніколи не була переконана, що воно виражає всі мої думки.
Я не планувала залишатися надовго, лише годину або близько того, щоб попрацювати
ще з електронною поштою перед зустріччю з Ліббі на обід, але тепер я почуваюся винним,
користуючись безкоштовним Wi-Fi.
Я хапаю першу книгу, яку бачу, «Велика родина Марконі», одну з тих книжок, які моя
сестра кинула через кімнату, а потім підняла я.
На відміну від Ліббі, мені так сподобалася остання сторінка, що я прочитала її дюжину
разів, перш ніж перегорнути на початок. «Лише це!»
«Їі редагував мій син», — з гордістю каже Саллі Гуд. «Він цим і займається,
заробляючи на життя.»
«Ой». Хтось подарує мені приз для публічних виступів, я горю. Лише тижнева
розмова з Ліббі та Чарлі явно зменшила мою здатність потрапити до професійної Нори.
Саллі повідомляє мені мою загальну суму, і коли я простягаю картку, її погляд ковзає
по ній. «Я подумала, що це можеш бути ти! Не часто я тут когось не впізнаю. Я Саллі, ти
живеш у моєму котеджі».
«О, вау, привіт!» Я кажу, знову сподіваючись, що я здаюся вихованою людиною.
«Приємно познайомитися.»
«Мені теж! Як тобі це місце? Хочеш сумку для книги?» Я хитаю головою і приймаю
книгу та картку назад. «Чудово! Чудово».
«Це так» вона каже. «Моя родина живе туту стільки часу, скільки цей магазин існує.
Чотири покоління. Якби у нас не було дітей, ми б залишалися тут назавжди. Багато щасливих
спогадів».
«Є привиди?» питаю я її.
«Не те, щоб я коли-небудь бачила, але якщо ви зустрінете когось, скажіть їм, що Саллі
передавала привіт . І щоб не налякали моїх гостей». Вона плескає по прилавку.
«Дівчата, вам щось на дачі потрібно? Дрова? Смаження для зефіру? Я пришлю свого
сина з дровами, про всяк випадок».
О Боже. « Все добре»
«Нічого страшного! Йому все одно нема чого робити.» За винятком його двох повних
робочих місць, одну з яких вона щойно згадала.
«Це не обов’язково» — наполягаю я.
Потім вона наполягає, дослівно кажучи: «Я наполягаю».
«Ну, — кажу, — дякую.»
Після кількох хвилин роботи в кафе я ще раз дякую їй і вислизаю на сліпучо сонячну
вулицю, щоб перейти до Mug + Shot.
Мій телефон видає коротку, різку вібрацію. Текст з невідомого номера.
Чому мама пише мені смс про те, яка ти гаряча?
Це може бути тільки одна людина.
Дивно, я пишу. Думаєш, це якось пов’язано з тим, що я щойно пішла до книжкового
магазину лише в лакованому плащі?
Чарлі відповідає скріншотом деяких текстових повідомлень між ним і його мамою.
Гостя з котеджу дуже гарна, пише Саллі, потім, окремо, Без обручки.
Чарлі відповів: О? Думаєш залишити тата?
Вона проігнорувала його коментар і замість цього пише: Висока. Тобі завжди
подобалися високі дівчата.
Про що ти говориш — відповів Чарлі без знака питання.
Пам'ятаєте дату твого повернення додому? Лілак Волтер-Хіксон? Вона була
практично велетнем.
Це було у восьмому класі сказав він. До того як я почав рости.
Ця дівчина дуже красива і висока, але не надто висока. Я стримую сміх.
Високий, але не НАДТО кажу я Чарлі, також можна додати до мого надгробка.
Чарлі пише: я запишу.
Я кажу: Вона сказала мені, що ти принесеш мені дров.
Він каже: Будь ласка, присягни мені, що ти не пожартувала про «занадто пізно.
Ні, але директор Шредер була у кав’ярні, і я чула, що плітки тут швидко
поширюються, тож це лише питання часу.
Саллі буде в тобі дуже розчарована, каже Чарлі.
В мені? А як щодо її СИНА, Граблі з Мейн-стріт?
Корабель її розчарування в мені давно відплив. Мені довелося б зробити щось ДУЖЕ
розпусніше, щоб це сталося.
Коли вона знайде твій запас еротики Бігфута під ліжком твого гоночного
автомобіля, можливо, корабель повернеться назад.
На вулиці Mug Shot я притуляюся до нагрітого сонцем вікна, дерева, що обсаджують
вулицю, шелестять легким вітерцем, який посилює запах еспресо в повітрі.
Приходить ще одне повідомлення. Сторінка з різдвяної книги про Бігфута, на якій
згадується особливо кричуще використання настилів у коридорах, а також згадка про
сексуальний рух під назвою «Ненажерливий єті», що звучить аж ніяк не анатомічно
можливим.
Ліббі з’являється в полі мого зору «Вже закінчила з Wi-Fi?»
«Так» — відповідаю я. « Ти коли-небудь чула про Ненажерливого Єті?»
«Це дитяча книжка?»
«Звичайно.»
«Треба буде пошукати.»
Мій телефон вібрує з іншим повідомленням:
Я вважають Ненажерливого Єті дуже неправдоподібним.
Я помічаю, що посміхаюся, можливо, тією самою посмішкою з ножами.
Так розчаровує. Справді витягує читача з приголомшливого реалістичного твору.
12
***
***
ВИ МОЖЕТЕ ПОДУМАТИ, що він поспішить назвати цю штуку такою, якою вона є: мертвою
у воді. Але Блейк не є випадковим користувачем MOM. Він шукає дружину, і, незважаючи на мій
незграбний зріст, гігантські ноги та захоплення джином, він не хоче відпускати мене, доки особисто
не роз’яснить, що я не вмію готувати жодної з його улюблених страв.
«Я справді не готую» — кажу я, коли ми перебираємо смажену їжу Суперкубка й переходимо
до різноманітної смаженої риби.
«Навіть не тілапію?» — каже він.
Я хитаю головою.
«Лосось?» — запитує він.
«Ні».
«Сом?»
«Як телешоу?» — кажу я.
Він ненадовго призупиняє розслідування, коли вхідні двері розчиняються, і всередину
заходить Чарлі Ластра.
Я борюся з бажанням опуститися в крісло й сховатися за меню, але це не має значення.
Щойно людина проходить через ці двері, вони стикаються віч-на-віч із нашим столиком, і очі
Чарлі кидаються прямо на мене , його вираз обличчя змінюється від здивування до чогось схожого на
огиду, а потім злої радості.
Це справді схоже на те, як спостерігати за грозою у сповільненому відео, кульмінацією якого є
спалах блискавки.
Він киває мені, перш ніж помчати до бару, і Блейк продовжує свій список риби.
Просто так я втрачаю ще п’ятнадцять хвилин свого життя. Блейк був красивим на своїх
фотографіях, але я справді вважаю цього чоловіка огидним.
Я плескаю по столу і встаю. «Тобі потрібно щось із бару?»
«Я не п’ю», — нагадує він мені з жахливим нетерпінням для чоловіка, який чув речення «Я не
готую» сімнадцять разів за останні тридцять хвилин, і це не справило жодного враження.
Я насправді не можу замовити ще один напій. Третій коктейль, і я б, мабуть, змусила Блейка
стояти зі мною спиною до спини, поки наша офіціантка вимірювала нас.
Або, можливо, я б справді збила його з ладу та вкрала його гаманець. У будь-якому випадку я
виконую місію знайдіть Ліббі, а не випивку, але тут затор.
Я вклинилася в бар і дістала телефон, щоб знайти не один, а два пропущені дзвінки від Дасті
разом із текстовим повідомленням із вибаченнями за те, що подзвонив так пізно.
Я відповіла запитуючи, чи з нею все гаразд, і чи можу я передзвонити їй через двадцять
хвилин, а потім надрукувала повідомлення для Ліббі: ДЕ ТИ?
Коли я натиснула «Надіслати», я піднялася навшпиньки, щоб оглядіти натовп.
«Якщо ти шукаєш свою гідність», — каже хтось крізь гуркіт розмови (і дівчата, що кричать
«Як незаймана» в глибині кімнати). «Ти не знайдеш її тут»
Чарлі сидить за рогом бару з блискучою пляшкою Coors.
«Що такого непристойного в вечорі караоке?» Я запитую. «Я маю на увазі, що ти також тут.»
Хтось стає між нами. Чарлі нахиляється до стойки, щоб продовжити розмову, і я теж.
«Так, але я тут не з Блейком Карлайлом». Я озираюся через плече. Блейк з тугою дивиться на
брюнетку, яка виглядає приблизно на чотири і шість фути.
«Росли разом?» Я питаю.
«Дуже мало людей, які народилися тут, коли-небудь переїджали» — мудро каже він.
«Чи знає про тебе туристичне бюро Саншайн-Фоллз?» Я запитую.
Жінка, яка стоїть між нами, явно не збирається йти, але ми просто продовжуємо розмовляти
навколо неї, нахиляючись перед нею, а потім ззаду залежно від її пози.
«Ні, але я впевнений, що вони захочуть від вас схвали, коли ти виїдеш з дому Блейка. Я знаю,
що в нього є килимове покриття ванної кімнати».
«Твій жарт провальний, тому що я не ночувала у чоловіка на квартирі років десять».
Очі Чарлі блищать, ще одна блискавка вдарила по темних хмарах його обличчя.
«Я відчайдушно хочу отримати більше інформації».
«У мене є інтенсивний нічний догляд за шкірою. Я не люблю його пропускати, і все це не
поміщається в сумочці».
Моя мама казала: Ти не можеш контролювати час, але ти можеш пом'якшити його удар по
обличчю.
Його голова схиляється набік, коли він розглядає мою напівправдиві відповіді. «То як ти
опинилася тут із Блейком? Кинув дротик у телефонну книгу?»
«Ти чув про МАМА?»
«Та жінка, що працює в книжковому магазині?» Чарлі незграбний. Я так думаю. То що?»
«Додаток для знайомств». Я наче вдаряють об штангу , коли усвідомлюю.
«Ти думаєш, що вони саме тому назвали так додаток? Щоб ти міг сказати, що мама мене
підставила?»
Чарлі заперечує. «Я ніколи не пішов би з кимось, з ким мене підлаштувала Саллі».
«Твоя мама вважає мене чудовою» — нагадую йому.
«Я в курсі» — каже він.
«Здається, ми вже вирішили, що ти не будеш зустрічатися зі мною» — кажу я. Його брова
піднімається, стягуючи один куточок рота.
«О, хіба ми це робимо?» Йому не вдається приховати надуту усмішку за пляшкою пива.
Коли він сьорбає, складка під його губою стає глибшою, і в мене починає розповзатися тепло
по тілу
«Робимо що?»
«Те, що ми прикидаємося, що я тобі відмовив».
«Ти точно відмовив мені» — кажу я.
«Ти сказала почекати» — кидає виклик він.
«Так, і ти, мабуть, чув, що я збираюся вдарити тебе по яйцях».
«Ти сказала, що це була помилка» — каже він.
«Ти перший це сказав!» Я кажу. Він пирхає.
«Ми обидва знаємо», — жінка між нами нарешті пішла, і Чарлі сідає на своє покинуте місце
— «усе, що для тебе було, — це галочка у твоєму надзвичайно депресивному списку, і це не та гра, у
яку мені цікаво грати , Нора» .
«О, будь ласка. Ти навіть не підходиш до того списку. Такий собі міський житель».
Я відразу шкодую, що це сказала.
Я могла би вдати, що поцілунок був розрахованим; тепер він знає, що я просто цього хотіла.
Те, як його пляшка пива зупиняється на його розкритих губах, ніби я застала його зненацька,
майже робить це того вартим.
У яку б гру ми не грали, я виграла ще один раунд: призом є його засмучений вираз обличчя.
Він ставить пляшку, чеше брову. «Я дозволю тобі повернутися до твого побачення».
Я перевіряю свій телефон. Ліббі відповіла: «Їду додому. Я не буду тебе чекати». Вона мала
нахабність підморгнути.
Я дивлюся вгору, і Чарлі дивиться на мене. «Чи є вихід звідси?»
Я питаю: «Який би не проходив повз Блейка?»
Він уважно вивчає мене й сухо каже: «Нора Стівенс, МАМА тобою не буде щаслива». Тоді він
простягає руку. «Задні двері.»
***
Чарлі відтягує мене крізь натовп і за барну стійку, і ми пірнаємо через вузькі двері на кухню,
де одразу чуємо крики невдоволення.
«Гей! Ви не можете» кричить симпатична барменка, розкидаючи руки в сторони.
Вона спостерігає за Чарлі та завмирає. Чомусь це робить її ще красивішою.
«Амайя»— каже Чарлі.
Він став трохи твердішим, ніби щойно згадав, що у нього є тіло, і кожен його м’яз
рефлекторно напружився.
Я думала про усмішку Амайї та її тон із Чарлі — як кокетливий, але це було до того, як я
дізналася про їхню історію.
Тепер, коли ця усмішка з’являється, я розбираю відтінки болю й вагань, тонкий промінь надії
просвічує все це.
Чарлі прочищає горло, його пальці стискають мої. Погляд Амайї здригається в бік цього руху,
і моє обличчя теж горить вогнем.
«Нам потрібні задні двері», — каже Чарлі, вибачаючись. «Блейк Карлайл думає, що він на
побаченні з цією жінкою».
Її очі знову бігають між нами. Трохи зваживши свої варіанти, вона зітхає й відходить убік.
«Тільки цього разу. Ми справді не повинні нікого пускати сюди».
«Дякую.» Він киває, але не рухається ні секунди. Напевно, надто приголомшений
поверненням її блискучої, повної надії усмішки
«Я все ще-кохаю-тебе».
«Дякую» — знову каже він і прямує до дверей.
У провулку повітря здається прохолодним і сухим, і з раптовим припливом кисню до мого
мозку я пам’ятаю, як висмикнула свою руку з його.
«Ну, це було незручно».
«Що?»
Я кинула на нього погляд. «Твоя покинута коханка і її рентгенівський зір».
«Я її не кидав. І, наскільки я знаю, у неї немає надздібностей».
«Ну, може, її й не покинули, — кажу я, — але вона в розпачі».
«Ти неправильно поінформована» — каже він.
«Ти нічого не знаєш» — кажу я. —
«Повір мені, — каже він, ведучи мене на перехрестя, — те, як усе закінчилося, не залишило
місця для розмов».
«Вона виглядала переслідуваною, Чарлі».
«Вона чула ім’я Блейка Карлайла», — відповідає він. «Як інакше вона мала виглядати?»
«Отже, у Блейка є репутація».
«Це маленьке місто»,— каже Чарлі. «У кожного є»
«Яка твоя репутація?» Його погляд переноситься на мене, піднімаючи брови.
«Мабуть, все, що вже і так знаєш».
Я відводжу погляд, перш ніж ці очі встигають проковтнути мене.
Кілька людей курять перед баром, ще пара човгає до оповитого плющем італійського
ресторану з червоної цегли, Giacomo's.
Досі я не бачила, щоб він відкривався.
Сьогодні ввечері вікна світяться, маркізи мерехтять, офіціанти бігають по залу.
«Я думала, що це місце закрито»
«Вони відкриті лише в суботу та неділю ввечері» каже Чарлі.
«Подружжя, яке ним керує, давно пішло на пенсію, але всі вмовляли їх продовжувати роботу у
вихідні».
«Ти маєш на увазі, що все місто об’єдналося, щоб врятувати улюблений заклад?» Я питаю.
«Точно так, як троп?»
«Звичайно, — спокійно каже він, — або вони з’явилися з вилами й вимагали свого
щотижневого cacio e pepe».
«Воно настільки смачне?» — запитую я.
«Насправді, дуже». Він вагається на мить. «Ти голодна?» У мене бурчить у животі, а його рот
дригається. «Ти хочеш повечеряти зі мною, Норо?»
Він перериває мою відповідь словами: «Як колеги. Ті, хто не може виконати контрольні
списки один одного.»
«Я не знала, що у тебе є контрольний список» кажу я.
«Звичайно, у мене є контрольний список, — його очі блищать у темряві. — А що я по твоєму
тварина?».
14
15
МИ ЙДЕМО темною дорогою майже в тиші, але повітря між нами гуде від
електричного заряду.
«Тобі не потрібно проводжати мене до котеджу» — нарешті кажу я.
«Ми вже на півдорозі» — каже Чарлі.
Я кинула на нього недовірливий погляд.
Його голова нахилена, вуличне світло пронизує його обличчя. Я не впевнена, що
хтось на планеті має кращі брови, ніж цей чоловік. Звичайно, я не впевнена, що коли-небудь
помічала брови чоловіків раніше, тому, можливо, моя загальна недостатня стимуляція під час
повільного видавничого сезону змусила мене знайти нові інтереси.
«Добре, — пом’якшується він. — Мені просто з тобою в одному напрямку.»
На краю міста тротуар змінюється трав’яним узбіччям, але сьогодні ввечері я в
зручному взутті.
Праворуч від нас вузенька стежка в’ється в листя. «Що там?»
«Ліс» — каже він.
«Я це і так бачу», — кажу я. «Куди веде стежка?»
Він проводить рукою по обличчю. «На дачу».
«Почекай, типу короткий шлях?»
«Більш-менш.»
«Чи є причина, чому ми не йдемо цією стежкою?»
Він вигинає брову. «Я не сприймав тебе за тип мандрівника глухої ночі?»
Я проштовхуюся повз нього.
«Стівенс, — каже він. — Не треба нічого доводити.»
Його ледь помітний пряний аромат наздоганяє мене раніше, такі знайомі та водночас
дивовижні ноти кориці та апельсина, які на ньому набагато сильніші, ніж на мені.
«Давай просто повернемося назад і підемо дорогою.» Над головою лунає сова, і він
нахиляє голову й захищає її руками.
«Почекай.» Я перериваю його поглядом, зупиняюся. «Ти... боїшся темряви»
«Звичайно, ні», — гарчить він, знову починаючи йти стежкою.
«Я просто здивований, як далеко ти зайшла в своїх намірах перетворення маленького
містечка. І щоб ти знала, цей чубчик не робить тебе більш доступною. Ти просто виглядаєш,
як гарячий вбивця в дорогій перуці».
«Все, що я щойно почула, — кажу я, — гарячий та дороге».
«Якби я показав тобі пляму Роршаха, ти б десь там знайшла гаряче й дороге».
Мій погляд перехоплює його плече. Відразу за стежкою струмок ллється над
невеликим водоспадом, обабіч якого стирчать масивні скелі, як зубці, утворюючи яму для
плавання.
Розрив у деревному покриві дозволяє місячному світлу скупчуватися в його центрі,
перетворюючи пінисту воду на ландшафт мерехтливих срібних спіралей.
«Номер шість», — видихаю я.
Чарлі стежить за моїм поглядом, насупивши брови. «Абсолютно ні в якому разі».
Бажання здивувати його напливає, як припливна хвиля. Але є ще дещо.
У коледжі я завжди була мамою, тією, яка стежила, щоб ніхто не впав зі сходів і не
випив нічого, чого не бачив. З Ліббі я – старша сестра, яка хвилюється й любить. Для моїх
клієнтів, сувора, яка сперечаюється, тисне і домовляється.
Тут я раптом усвідомлюю, що я не одина із них. Мені не потрібно бути такою поряд з
одержимим, організованим, відповідальним Чарлі Ластрою.
Тож я наступаю на найближчий камінь і скидаю черевики.
«Нора», — стогне він. — Ти несерйозно.»
Здираю сукню з плечей. «Чому ні? Є алігатори?» Я озираюся на нього вчасно, щоб
помітити його очі, що вириваються з моєї нижньої білизни, інстинктивно зачепившись за мій
бюстгальтер на частку секунди, перш ніж кинутися мені в обличчя, стиснувши щелепу.
«Акули?» Я запитую.
«Тільки ти» — каже він.
«П'явки? Ядерні відходи?»
«Звичайне сміття — це недостатньо погано?» він каже.
«Я не змушую тебе», — кажу я.
«Поки не почнеш тонути.»
Сиджу на камені, звісивши ноги в прохолодну воду. Дрож пробиває мої лопатки.
«Я дуже добре плаваю». Я ковзаю в потік, стримуючи крик.
«Холодно?» Чарлі каже самовдоволеним тоном.
«Не те щоб », — відповідаю я, забираючись глибше, поки вода не досягає моїх грудей.
«Мені довелося б дуже постаратися, щоб потонути тут».
Він підіймається до виступу. «Принаймні бактеріальна інфекція пройде легко».
«Я б подумала, що це якийсь обряд Саншайн-Фолз», — кажу я.
«Я схожий на ту людину, яка шанувала б місцеві обряди свята?»
«Ну, твої чоботи — Сандро, і я бачила, як ти носив розкішний кашемір принаймні
тричі, — кажу я, — тож, можливо, ні».
«Капсульний гардероб», — каже він, ніби це все пояснює. «Я купую лише ті речі, які
можна носити з усім іншим, що у мене вже є, і які, як я знаю, мені подобаються, щоб носити
їх роками. Це інвестиція».
«Такий містян», — співаю.
Він закочує очі. «Ти знаєш, що це не зараховується до номеру шість, чи не так?
Можливо, на Манхеттені вони вважають це бікіні, але в Саншайн-Фоллз ми б назвали цей
одяг «прославленим купальним костюмом».
Ще один виклик. Я одержима жінка.
Я опускаюся під воду, розстібаю свій бюстгальтер і кидаю його на нього. Він стукає
йому в груди.
«Ближче», — дозволяє він, піднімаючи вишуканий чорний мереживний ремінець, щоб
розглянути його в місячному світлі. «Усе це» — каже він серйозно: «витрачено на Блейка
Карлайла».
«У мене є виключно гарна нижня білизна, — кажу я. — Час від часу її обов’язково
оцінюють».
Я пливу назад, зігнувши коліна, пальці ніг ковзають по гладкому кам’яному руслу
струмка.
«Мені здається, ми довели, що з нас двох ти тут аристократ. Я оголена. У місцевому
водойомі. Тоді як ти навіть не вмієш плавати».
Він закочує очі. «Я вмію плавати.»
«Чарлі, — кажу я, — усе гаразд. У правді немає сорому».
«Пам’ятаєш, колись ти прикидалась ввічливою?»
«Тобі цього не вистачає?»
«Зовсім ні». Він натягує сорочку через голову й скидає її на каміння. «Так веселіше.»
Коли його штани наполовину спущені, я пам'ятаю, як відвела погляд, а через мить,
коли я чую хлюпкіт води, я обертаюся й бачу, як він морщиться від холодного дотику води до
його живота.
«Трясця» він задихається. «Трясця»
Я пливу до нього. «Все не так вже й погано.»
«Чи можливо, у тебе не має нервових закінчень?»- шипить він.
«Не тільки можливо, але й ймовірно, - відповідаю я. - Мені сказали, що я нічого не
відчуваю.»
Чарлі хмуриться. «Той, хто це сказав, явно зустрічався лише з професійною Норою.»
«Більшість людей бачить тільки її»
«Бідні мудаки», — каже він майже ніжно.
Той самий голос, яким він сказав «Звичайно, ти це зробила», коли я сказала йому, що
досягла своїх агентських цілей на вісім місяців раніше.
Я зупиняюся досить близько, щоб побачити, як по його шкірі бігають мурахи . Краплі
на його горлі та щелепі вловлюють місячне світло, і у мене у відповідь поколює в грудях і
стегнах.
Я дрейфую назад, коли він йде до мене, зберігаючи відстань між нами.
«Які ще обряди святкування Саншайн-Фоллз ти проігнорував?»
М’язи вздовж його щелепи відтінюють тінь, коли він думає. «Люди тут справді
люблять боулдерінг».
«Дай мені вгадати», — кажу я. «Це коли ти стоїш на вершині гори і чекайш, поки
хтось із ваших ворогів пройде повз, а потім штовхне тебе як камінь через уступ.»
«Близько» - каже він. «Це коли ви лазите по валунах».
«З ... якої причини?»
«Щоб дістатися до вершини».
«А потім?» Він знизує плечима, вода стікає по його грудях.
«Напевно, там є ще один валун, і тоді ти піднімаєшся на вершину того. Люди —
загадковий вид, Норо. Одного разу я спостерігав, як велосипедний кур’єр був збитий
автомобілем, він піднявся і закричав, що я став Богом, а потім поїхав у протилежному
напрямку».
«Що тут загадкового?» — кажу я. — Він випробував межі власної смертності й
виявив, що їх не існує.»
Надутий рот Чарлі відтягується вбік, напівпосміхаючись. «Ось за що я люблю Нью-
Йорк»
«Стільки велокур’єрів із божественними комплексами».
«Ти ніколи не буваєш найдивнішою людиною в кімнаті».
«Завжди є людина в сріблястому кузові, — погоджуюсь я, — яка просить пожертви на
ремонт свого НЛО».
«Мій улюблений поїзд Q», — каже Чарлі.»
Моя шкіра зігрівається. Цікаво, скільки разів ми проходили повз один одного в
нашому мільйонному місті.
«Мені подобається, що ти там анонімна», — продовжує він. «Ти є ким би ти не
вирішила бути. У таких місцях ти ніколи не позбавляєшся того, що люди спочатку подумали
про тебе».
Підпливаю ближче. Він не відступає. «І що вони подумали про тебе?»
«Не великі шанувальники» — каже він.
«Місіс Струзерс, — зазначаю я, — і... твоя колишня теж». Я кидаю на нього погляд і
опускаюся нижче у воду, щоб приховати, як моє тіло світиться під його поглядом.
Я не відчуваю себе Надін Вінтерс, коли він так близько. Я відчуваю себе цукром під
паяльною лампою, ніби він карамелізує мою кров.
«Я сподобався місіс Струзерс, тому що я до біса любив школу», — каже він. «Я маю
на увазі, як тільки я зрозумів, як насправді читати. Але це не зовсім привернуло до мене увагу
інших дітей. У старшій школі все було не так погано, а потім зрештою...»
«Ти розпалився» — кажу я похмуро.
Його сміх тремтить мені по шкірі. «Я збирався сказати: «Я переїхав до Нью-Йорка»».
Ми перестали рухатися. Жар розповзався від моїх грудей в по всьому тілу.
Я прочищаю горло настільки, щоб пожартувати: «А потім ти розпалився».
«Насправді, — каже він, — це сталося лише чотири чи п’ять тижнів тому. Був
великий метеоритний дощ, я загадав бажання і . . .» Чарлі простягає руки, підходячи
ближче.
Моє серце легке й тремтить у грудях, мої кінцівки невідповідно важкі.
«Отже, ти хочеш сказати, що вираз обличчя Амайї був не стільки від туги, а від
відвертого шоку через твій новий вигляд.»
«Я не помітив виразу обличчя Амайї», — каже він.
У роті пересихає, між стегнами збирається тяжкість. Він ловить крапельку води, яка
стікала по моїй ключиці.
Мої губи розкриваються, подушечка його пальця затримується на моїй нижній губі. Я
гостро усвідомлюю, який крихкий простір зараз між нами, слизький, кінцевий, який можна
закрити.
Можливо, саме тому люди їздять у подорожі, щоб відчути, що ваше реальне життя
розріджується навколо вас, ніби ніщо, що ви робите, не торкнеться будь-якої іншої нитки
вашого ретельно побудованого світу. Це відчуття, схоже на читання справді гарної книги:
всепоглинаюче, позбавляє від хвилювань. Зазвичай я живу так, ніби намагаюся побачити
чотири ходи вперед у шаховій партії, але зараз я не можу думати про наступні п’ять хвилин.
Сказати: «Ти, мабуть, хочеш додому», вимагають великих зусиль.
Він хитає головою. «Але якщо ти хочеш...»
Я хитаю головою. Якусь мить нічого не відбувається. Таке відчуття, ніби між нами
точаться тихі переговори. Його рука ловить мою під водою. Після короткої секунди він
притягує мене до себе, повільно, достатньо часу, щоб кожен із нас міг сказати «ні». Мої
пальці торкаються його стегна, і шахівниця в моїй свідомості розпадається.
Його інша рука знаходить мою талію, закриваючи щілину між нами. Відчуття
притиснення до нього є чимось середнім між блаженством і тортурами.
Я видаю тихий звук.
Він не дражнить мене за це. Натомість його руки повільно сковзять по моїм боках,
притискаючи кожен дюйм мене до себе: груди, живіт, стегна на одному рівні, усі мої
найм’якші частини навпроти всіх його найтвердіших, мої стегна вільно лягають навколо його
стегон. Його великі пальці чіпляються за вигини моїх стегон, і крізь нього гуркоче гудіння.
Мої соски притискаються до його шкіри, а його руки стискаються мені на спині.
Ми обоє мовчимо, ніби будь-яке слово може розбити чари срібного місячного світла.
Наші губи злегка схоплюються один раз, потім розсуваються, ковзають разом трохи
глибше. Його руки слідують за вигином моєї спини внизу, згортаються навколо мене,
притискають мене до себе, пригортаючи його стегна до моїх.
Здається, що мої губи тануть під його, я ніби віск, а він — палаючий гніт у моєму
центрі.
Одна його рука обхоплює мою щелепу, інша - мої груди, а мої стегна міцно
обхоплюють його.
Моє дихання перехоплює його ріт, коли його великий палець котиться по моєму
соску.
Він чіпляє мене вище, усе до мого пупка над водою, під місячним світлом, і він
дивиться, торкається, пробує на смак.
Мій мозок бореться за контроль над моїм короткозамкнутим тілом.
«Чи варто нам думати про це?»
«Подумати?» Він каже це так, ніби ніколи не чув цього слова.
Ще один голодний поцілунок, що перевертає шлунок, також стирає це з мого
словника. Мої руки крутять його волосся.
Його вуста рухаються вниз по моєму горлу, зуби впиваються в мою ключицю.
Я намагаюся продумати свій шлях через це, але таке відчуття, що я пасажир у дуже
добровільному тілі.
Чарлі дражнить мене на вухо: «Тобі ніколи не слід одягатися, Норо».
Мій сміх завмирає в моєму горлі, коли він притискає мене до одного з плоских каменів
на краю води, мої стегна обхоплюють його, відчуття палає серед моїх стегон від тертя між
нами, від поштовху його живота та відчуття його ерекції через нашу білизну.
Чарлі цілує так, як ніхто, з ким я коли-небудь була. Як людина, яка витрачає час, щоб
зрозуміти, як все працює.
Кожен нахил моїх стегон, вигин хребта, поверхневий вдих спрямовує його, орієнтири
на карті, яку він складає з мого тіла.
Він наспівує моє ім'я мені в шкіру. Це звучить так само, як лайка, як тоді, коли я
врізався в нього в Poppa Squat’s, його голос шипів у мені, аж поки я не відчула себе вдареним
камертоном.
Його губи тягнуться з мого горла до моїх грудей, його дихання уривчасте, коли він
втягує мене в рот.
Його пальці обводять мої зап’ястя на скелі, наші стегна рухаються в голодному ритмі.
«Дідько» — шипить він, але принаймні цього разу він не втікає від мене. Його руки
все ще скрізь. Його ріт не зліз з моєї шкіри.
«Я не хочу зупинятися».
Мій розум все ще напівсердечно бореться за контроль. Моє тіло приймає
одностороннє рішення сказати: «Тоді не треба».
«Спочатку ми повинні поговорити про це», — каже він. «Зараз для мене все складно».
І все ж ми все ще торкаємось одне одного.
Руки Чарлі стискають мої стегна так сильно, що я можу отримати синці. Мої нігті
вп’ялися йому в спину, спонукаючи його наблизитися. Його теплий рот ковзає по моєму
плечу, його язик і зуби шукають мій пульс біля основи мого горла.
Я киваю. «Тоді говори».
Ще один різкий поцілунок, його зуби міцно впираються в мою губу, його руки сильно
впираються в мою дупу.
«Зараз важко думати словами, Норо».
Його руки ковзають по моєму волоссю, рот ковзає по куточку мого, дихання
поверхневе й шалене.
Я підіймаюся до нього, і одна його рука міцно стискає мою спину, його стогін
пронизує мене, наче дюжина блискавок, що прямують прямо до центру.
Усе інше ненадовго знищується, коли я пригортаюся до нього, і він відповідає на це,
тертя між нами електричне.
«Боже, Норо», — шипить він.
Його пальці впиваються під мереживо з боків моїх стегон, торкаючись до моєї шкіри.
Я ніколи не відчувала, щоб була так неконтрольована. Я ніколи не дозволяла собі
такого. Я бачу плями, все втрачене за стіною потреби.
І тоді мій телефон дзвонить.
Раптом реальність падає на нас з усіх боків, кам’яна гірка думок, яку стримувала моя
жадоба.
Я відштовхуюся від Чарлі, видихаючи: «Дасті!»
Він кліпає на мене крізь темряву, здіймаючи груди. «Що?»
«Дідько! Ні! Ні!» Я пливу до каміння, дзвін лунає в темряві.
«Що не так?» — запитує Чарлі, стоячи позаду мене.
«Я мала подзвонити Дасті. Годину тому».
Я витягуюся з води й кидаюся по телефон. Я пропускаю останній дзвінок на кілька
секунд, а коли набираю номер назад, він переходить прямо на голосову пошту. «Дідько!»
Як я могла забути? Як я могла просто забути про свого найстаршого, найчуттєвішого
клієнта з найвищими доходами? Як я могла дозволити собі відволіктися?
Я знову набираю номер і знов переадресації на голосову пошту.
«Гей, Дасті!» Я гучно кажу після звукового сигналу. «Вибач за це. Я мала. . .»
Чим я можу бути зайнятий так пізно ввечері? Звісно, ніякої поважної зустрічі.
«Деякі справи», — кажу я. «Але зараз я вільна, тож передзвони мені!»
Я кидаю слухавку, а потім переглядаю низку повідомлень Ліббі, дедалі шаленіші
прохання підтвердити, що Блейк не дав мені отрути чи щось типу. Моє серце підривається
до горла, і гарячий, колючий сором піднімається на поверхню моєї шкіри.
По дорозі додому я відправляю Ліббі повідомлення.
Все добре?
Я повертаюся й бачу, як Чарлі натягує штани, сорочка в одній руці.
«Що трапилось?» він питає.
Я не була там , я думаю. Я була їм потрібна, а мене не було. Так само, як... я
відключаю себе, перш ніж мій розум встигне пролунати бумерангом, кажу натомість:
«Я цього не роблю».
Надбрівні дуги Чарлі морщаться «Робиш що?»
«Усе, що щойно сталося», — кажу я. «Все це. Це не те, що мені притаманно»
Він напівсміється. «І що, ти думаєш, це для мене щось звичайне?»
«Ні» , кажу я. «Я маю на увазі, можливо. В тім-то й річ! Звідки я можу знати?»
Його посмішка спадає, і у мене у відповідь щемить у грудях. Я хитаю головою. «Це
ця книга, Фрігід, і ця подорож — я почала думати, що можу просто пливти за течією,
але . . .» Я піднімаю телефон біля себе, ніби це все пояснює.
Криза Ліббі перед народженням дитини, сильна незахищеність Дасті, не кажучи вже
про всіх інших моїх клієнтів, усіх, хто розраховує на мене. «Я зараз не можу дозволити собі
відволіктися».
«Відволікання». Він безглуздо повторює слово, ніби не знайомий із цим поняттям.
Напевно так і є. Протягом цілого десятиліття і теж цього не знала.
Розстановка пріоритетів. Компартменталізація. Кваліфікація. Раніше ці речі завжди
спрацьовували на мене, але тепер лише одна крапка безрозсудності відвернула мене і від моєї
сестри, і від мого найулюбленішого клієнта.
Після того, що сталося з Джейкобом, я мала знати, що не можу довіряти собі.
Я з силою стискаю жорсткий вузол у горлі.
«Мені потрібно зосередитися», — кажу я. «Я завдячую цьому Дасті».
Коли я відволікаюся, я щось пропускаю. Коли я за чимось сумую, трапляються погані
речі.
Чарлі довго вивчав мене. «Якщо ти цього хочеш».
«Так», — кажу я.
Його брова злегка піднімається, знак, що він бачить брехню в моїх очах. Це не має
значення. Бажання не є хорошим способом прийняття рішень.
«І крім того, — додаю я, — у тебе все одно і без мене все складно, правда?»
Після такту він зітхає. «З кожною секундою більше».
Проте жоден із нас не рухається. Ми знаходимося в тихому протистоянні, чекаючи,
чи витримає гребля, між нами зростає тиск, мої клітини все ще вібрують під його поглядом.
Чарлі першим відводить погляд. Він потирає щелепу. «Ти маєш рацію. Я не знаю,
чому мені так важко прийняти, що з цього не може бути нічого». Він зриває мою сукню зі
скелі й простягає її.
У мене звалився живіт, але я приймаю сукню. «Дякую»
Не дивлячись на мене, він сухо каже: «Як що до того, що ми просто колеги?»
16
***
***
Я хотіла би сказати, що, усвідомивши все, що поставлено на карту в цій поїздці, чари
Чарлі Ластри миттєво знялися. Натомість щоразу, коли його погляд переривається з Ліббі на
мене, у його райдужних оболонках з’являється спалах, який змушує мене задуматися, скільки
часу знадобиться, щоб здерти свій одяг.
«Ти хочеш, — тягне він, знову дивлячись на мою сестру, — змінити компанію Goode
Books?»
«Ми відновимо магазин з голови до п’ят». Кінчики пальців Ліббі стискаються разом
від хвилювання. Її шкіра стала сонячною, а мішки під очима майже повністю зникли. Вона
виглядає не тільки відпочилою, але й справді радіє можливості відновити запорошений
книжковий магазин.
Чарлі нахиляється до стійки. «Це для списку?» Його очі дивляться на мої, знову
спалахуючи. Моє тіло реагує так, ніби він мене торкається.
Наші погляди тримаються, куточок його рота вигинається, наче я знаю, про що ти
думаєш.
«Він знає про список?» Тоді Ліббі запитує Чарлі: «Ти знаєш про список?»
Він знову дивиться на неї обличчям, потирає щелепу. «У нас немає бюджету на
«ревіталізацію».»
«Усі меблі будуть вживані», — каже вона. «У мене є чарівний дотик комісійного
магазину. Для цього мене виростили в лабораторії. Просто вкажіть нам де ваші засоби для
чищення».
Очі Чарлі повертаються до мене, зіниці спалахують. Якби я подивилась вниз, я
впевнена, що побачив би, що мій одяг перетворився на «купу попелу біля моїх ніг». «Ти
навіть не дізнаєшся, що ми тут», — вимовляю я.
«Я в цьому сумніваюся»— каже він.
***
17
Якщо ви скажете Дасті скоротити купу речей, але не поясните, чому, ви ризикуєте
втратити щось важливе.
Ми перекидаємо документ туди-сюди, поки не будемо задоволені, а потім
відправляємо його. Я не очікую почути щось від Дасті кілька днів. Її відповідь надійшла
через дві години.
Тут так багато чудових ідей. Є над чим подумати, і я попрацюю над впровадженням
змін. Єдине, нам потрібно зберегти кота. Тим часом я закінчила чистити наступні сто
сторінок (додається).
Вона надсилає мені приватний електронний лист, без теми. Але серйозно, і основний
текст, чи можеш ти просто бути моїм співредактором назавжди? Я справді Рада такому
початку. X
Я відчуваю себе запаленою лампочкою, вся гаряча і свічусь від гордості. Чарлі
надсилає мені ще одне повідомлення, і вся ця жара стає ще сильнішою, наче один із тих
подарунків у вигляді змій у консервній банці.
Я думаю, нам може бути добре разом, Стівенсе.
У моїй діафрагмі сидить дуже маленька зірка. Я відповідаю, Так, разом ми складаємо
одну емоційно компетентну людину, справжнє досягнення, тоді слухаю його бурхливий сміх.
Але інший звук привертає мою увагу до вікна — голос Ліббі, приглушений склом, але
все ще наполовину кричачий, явно розчарований. Я йду лабіринтом полиць до передньої
частини магазину, де я бачу її крізь вікно на тротуарі, її телефон притиснутий до вуха а
іншою рукою вона прикриває очі від сонця.
Її поза оборонна, плечі підняті, лікті притиснуті до боків. Вона розчаровано гичить,
каже ще щось і кладе трубку. Я прямую до вхідних дверей, щоб зустріти її, але вона зачіпає
сумочку на плечі й біжить через вулицю, повертаючи праворуч і жваво маршируючи геть.
Я завмираю на середині кроку, мій живіт виснажується.
Що щойно сталося?
Мій телефон пищить, і я підстрибую від цього звуку. Це повідомлення від Ліббі.
Треба було виконати деякі доручення! Маю бути вдома близько восьмої.
Я ковтаю кульку напруги розміром з кулак і пишу у відповідь: Чи можу я чимось
допомогти? Зрештою, сьогодні не так багато роботи. Відверта брехня, але вона тут не для
того, щоб побачити це в моєму обличчі.
Ні! вона каже. Насолоджуйся часом для себе — без образ. Побачимось!
Я ошелешено повертаюся до комп’ютера. Це схоже на зраду, але я не знаю, що ще
робити в цей момент, тижні після цієї поїздки, і не ближче до будь-яких відповідей. Я пишу
Брендану.
Гей, як справи вдома? Ліббі перетелефонувала тобі?
Він одразу відповідає. Справи хороші! Так, ми поговорили! Там все добре?
Перш ніж відповісти, я пробую чотирнадцять різних версій «Що не так з моєю
сестрою». Вона точно розлютиться на мене, якби дізнається, що я його запитала. Правила,
які керують сімейною динамікою, безглузді, але вони також жорсткі.
Мама точно знала, як змусити нас відкритися, але я все частіше відчуваю себе в
мінованій печері, а серце Ліббі на помості в центрі. Кожен мій крок ризикує погіршити
ситуацію.
Все добре! Я пишу Брендану та зосереджуюсь на роботі. Або хоча б намагаюся.
Решту дня клієнти приходять і йдуть, але здебільшого ми з Чарлі єдині в магазині, і я
ніколи не була менш продуктивною.
Через деякий час він пише зі столу: Куди поділася Джулі Ендрюс?
Назад до монастиря, я пишу. Вона здалася. Вона не могла тобі допомогти.
***
***
«Я не надто вразлива — драматичні, чутні реакції більше характерні для Ліббі, — але
коли я вилізаю з вантажівки, я нічого не можу вдіяти»
18
Цей запах приємний. Ніби я відпускаю всі свої негаразди, і не маю жодного, який міг
би повернутися, щоб вкусити мене.
Я не жорстока, я не холодна.
Він низько опускає мене, і в напівтемряві я бачу блискавку його усмішки, що виглядає
як у кінозірки, перш ніж він підіймає мене.
Хтось на зразок тебе— у такому взутті — ніколи не міг би бути щасливим тут. Не
сподівайся на бідного свинаря.
Я пропускаю крок, але Шеперд надто витончений, щоб це мало значення. Він ловить
мою вагу й переміщує мене на чверть оберту, уникаючи всіх неприємностей, окрім моїх п’ят.
Вони запеклися в бруді, вимазані плямами від трави, і я зла на себе, що це помітила.
За те, що згадала Чарлі, який ніс мене на схил пагорба після нашої гри в більярд.
Образ миттєвий, насичений: Наше старе вікно. Наша квартира. Кухня з липкою
підлогою та залитою водою стільницею з ламінату. Ми з Ліббі сіли зверху на стільницю,
мама притулилася навпроти. Коробка полуничного морозива і три ложки.
Це вражає мене, як переляк у фільмі жахів. Ніби я повернула за ріг і знайшла скелю.
Я міцніше стискаю пальці Шеперда, дозволяю йому підтягнути мене ближче, моє
серце прискорюється. Я повертаюся до його запитання й промовляюю: «Це точно справляє
враження».
Якщо він помітив зміни в мені, то не показує цього. Він мило посміхається і заправляє
мені за вухо пасмо волосся. Це все, я розумію. Я збираюся поцілувати милого, красивого
чоловіка на незапланованому побаченні в незнайомому місці. Ось як має розвиватися історія,
і нарешті це так.
М’який диван із квітами, нескінченні стоси книг, моя улюблена свічка Джо Малоун,
що горить на камінній полиці. Я, лежачи в старовинному халаті й простирадлі з новим
блискучим рукописом, а на дальньому боці дивана чоловік із насупленим чолом, зі стиснутим
ротом і книгою в руці.
Моє обличчя смикається вбік. Шеперд різко зупиняється, його рот сором’язливо
висить на дюйм від моєї щоки.
«Ну, якщо тобі знову знадобиться екскурсовод …» Він лізе в кишеню сорочки, дістає
клаптик паперу та синю ручку Bic, шкрябуючи на ній у долоні. «Не соромся». Він простягає
мені номер, потім секунду вагається, перш ніж сказати: «Або навіть якщо тобі не потрібен
гід».
***
Чарлі штовхає мою каву на прилавок. «Ти вчасно», — каже він. «Тож я припускаю,
що Шеперд не зняв твого прокляття міської людини».
Чомусь його підтвердження того, що він бачив, як я вчора сідала у вантажівку, дратує.
Ніби це доказ того, що він навмисно вторгся в мої думки.
Я одягаю сонцезахисні окуляри на голову й зупиняюся біля столу. «Ми дуже добре
провели час. Дуже дякую, що запитав». Я зла на нього. Я зла на себе. Я просто
ірраціонально божевільна.
М’язи щелепи Чарлі підстрибують. «Куди він тебе повів? Creamy Whip у сусідньому
місті? Або на паркінг Walmart, щоб спостерігати за зірками з кузова?»
Його очі повертаються до мого обличчя, спалахуючи; його рот здригається крізь ту
гримасницьку дулю, надійна пара, як грім і блискавка. «Не те слово, яке я б використав».
«Солодка», — кажу я.
«Ні»
«Мила?» Я вважаю.
«Мила? Який зараз рік, Стівенсе?»
Знову моя робота потребує моєї повної уваги, і знову я не можу приділити цьому
достатньо часу. Вчорашня вечеря з Ліббі продовжує обертатися в моїй пам’яті, як палаючі
метелики. Вона була надзвичайно бадьорою, без ознак чогось поганого, доки я не наполягала
на її таємничих дорученнях, після чого її енергія вщухла, а очі затверділи.
«Чи не може доросла жінка провести трохи часу на самоті?» вона сказала. «Я думаю,
що я заслужила право на трохи приватності». І це було все.
Я надягаю навушники і вмикаю звуки свого міського пейзажу, щоб змусити себе
перестати слухати, але навіть ніжних тонів найкращих таксистів Нью-Йорка, які лаються між
собою, недостатньо, щоб заспокоїти мене.
Чарлі сказав, що Амайя не була покинута, що, швидше за все, означає, що вона
розлучилася з ним. Я не хочу доводити цю думку до її логічного завершення, але мій мозок
— це потяг-утікач, що мчить станцію за станцією з невблаганною швидкістю.
Справи Чарлі складні. Що б не відбувалося між ним і мною, «не може бути нічого».
Ось чому закоханість страшна. Ви переходите від відчуття, ніби життя — це рівна
дорога, яку потрібно лише проїхати, до того, щоб витрачати кожну секунду на схил або
перебувати в невагомості, коли шлунок у вашому горлі падає. Це мама вибігає, щоб
встигнути на таксі, з накрученим волоссям і нафарбованими усміхненими губами, але
повертається додому зі смугами туші на обличчі. Підйоми та падіння, і нічого між ними.
Чарлі здебільшого сидить в офісі, і коли він все-таки виходить допомогти клієнтам, я
не дивлюся на нього, але чомусь завжди знаю, де він.
Я бачу іскру в його гірких цукрових очах у ту секунду, коли ідеальна відповідь
з’являється в його мозку, і я відчуваю краплю розчарування, коли він вирішує замість цього
сказати: «Інвентаризація». Він відпускає мене і піднімає буфер обміну з полиці. Величезні
три і п’ять дюймів розділяють нас, і електричний заряд стрибає з нього, дзижчачи в моїх
жилах. «Я дозволю тобі повернутися до …»
Його брови підіймаються. «Не підслуховувала», — дражнить він тихим голосом. «Не
переслідувала. Я відчуваю тут закономірність».
Його очі кидають погляд на мої губив і трохи розширюються, перш ніж піднятися.
«Нора …» — бурмоче він із важкістю в голосі, вибаченням чи несердечним благанням.
У мене стискає горло, кожен нерв перебуває у стані підвищеної готовності. «Хм?»
Він кладе руки мені на плечі, його дотик легкий і обережний. «Мені потрібно йти», —
тихо каже він, уникаючи мого погляду. Він обходить мене і вислизає з кімнати.
***
У п’ятницю ще одна партія сторінок Frigid потрапляє до наших скриньок. Перші пару
годин я проводжу за читанням і перечитуванням, збираючи свої думки в документ і
протистоячи бажанню написати Чарлі, що знаходиться в іншій кімнаті. Ліббі буває лише з
обіду до третьої години, після чого вона йде з нагадуванням, що сьогодні ввечері має для
мене ще один сюрприз.
Подумавши, я пірнаю в кабінет. Він вражено дивиться з того місця, де він сперся на
громіздкий стіл з червоного дерева в правій частині кімнати, читаючи.
Його очі, його постава, все видає в ньому кота джунглів. Якби за допомогою якогось
дивного стародавнього прокляття ягуара перетворили на людину, він став би Чарлі Ластрою.
Після секундного змагання дивлячись, він згадує себе і каже: «Тобі щось потрібно?»
Його очі вдивлялися в мене, аж поки з моєї шкіри не здійнявся дим. Я мураха під
його освітленим сонцем збільшувальним склом. Нарешті він відводить погляд. «Ми можемо
зробити це просто електронною поштою. Я знаю, що Ліббі змушує тебе побігати».
«Це має бути особисто». Я більше не можу терпіти цю напругу між нами. Уникання
його лише погіршує ситуацію, і я ненавиджу відчуття, ніби я ховаюся. З Ліббі шлях до суті
може полягати в повільній, обережній смузі перешкод, але це Чарлі, і Чарлі схожий на мене.
Треба бульдозером проламати незручність. Я скучила за ним. Його кепкування, його
виклики, його конкурентоспроможність, його турбота про моє дороге взуття, його запах і...
Він кидає свою першу посмішку за тиждень. «Чим я можу бути зайнятий?»
Його плани з Амайєю спадають мені на думку. Я уявляю, як він переносить її через
калюжу, щоб врятувати її черевики, відкриває парасольку, щоб захистити її розпущене
волосся.
«Ой, вони ніколи не розійдуться, — серйозно каже він. - Це просто прелюдія Кессіді».
Він вивчає мене. «Я забронюю нам столик». На мій вираз обличчя він сміється. «У
бібліотеці, Стівенсе. Навчальна кімната. Витягни свій розум із канави».
Повірте, я намагаюся.
19
ЛІББІ ПІДНІМАЄ МЕНЕ з кабіни Харді, щоб чути балаканину, і розташовує мене на
власний розсуд. «Та-да!»
Я знімаю шарф із пов’язкою на очах, яку вона змусила мене одягнути, і моргаю на
рожево-помаранчевих сутінках. Я стою перед наметом початкової школи.
СЬОГОДНІ, 19:00
ГРОМАДСЬКИЙ ТЕАТР «СОНШАЙН ФОЛЛЗ» ПРЕДСТАВЛЯЄ:
ОДИН РАЗ В ЖИТТІ
Ліббі хихикає, обіймаючи мене рукою. «Давай. Квитки є, і я хочу отримати попкорн і
хороші місця».
«Боже мій», — шепоче Ліббі, стискаючи мене за руку, коли актор виходить перед
намальованим фоном аптеки. Він підходить до прилавка з реквізитом і з тоскою дивиться на
картину в рамці.
«Ні», — шепочу я.
Ліббі хрипить біля мене. «О боже мій, о боже мій, о боже мій». Вона не дивиться на
сцену, просто дивиться собі під ноги і намагається не вибухнути.
Я опускаюся і кажу їй біля вуха: «Як ти думаєш, яка різниця у віці між цими
акторами? Шістдесят вісім років?»
Жінка, яка грає місіс Уайлдер, легко може бути бабусею старого Віттакера.
До біса, можливо, вона і є нею. «Можливо, маленьку Далілу Тайлер зіграє сімейний
ротвейлер», — шепочу я. Ліббі перекидається вперед через живіт, ховаючи обличчя, коли її
плечі тремтять від тихого сміху.
Ще один брудний погляд жінки праворуч від нас. «Вибачте, алергія.» Вона закочує
очі, відводить погляд.
Вона кусає мене за плече, наче намагається стримати крик. На сцені Маленький
Хлопчик Віттекер хапається за спину і здригається від слова «Ф» від болю хронічно
защемлених нервів свого героя.
Ліббі так сильно стискає мою руку, ніби вона може її зламати.
«Дуже ясно, — шепоче вона, невпинно шепоче, — ця маленька бородата дитина ще
не зазнала фізичного болю».
Ніби щоб спростувати це, його наступна репліка змушує його голос хитатися,
перетворюючись на писк, який змушує Ліббі заплющити очі та схрестити ноги. «Я не буду
писати сам!»
Ми дивимося собі під ноги, кожні кілька хвилин вибухаючи беззвучним сміхом. Це
найвеселіше, що я отримувала за останні роки.
«Нора! Ліббі?» Саллі Ґуд йде до нас. Її посмішка з ямочками схожа на Чарлі;
чоловік з сивим волосся сидить у візку.
«Маленькі міста й таке інше», — каже Саллі. «Я не думаю, що ви всі зустрічали мого
чоловіка?»
«Це звичайне явище?» Моя сестра ледь не задихається від цих слів. Ми все ще надто
роздратовані, щоб вести цю розмову.
Саллі простягає сумочку чоловікові, шукає в ній клаптик паперу й ручку, а потім
записує адресу. «Ми на іншому боці лісу і вгору по стежці від вас». Вона простягає папір
Ліббі. «Але є вулиця та під’їзна дорога, що веде прямо до нашого будинку, якщо вам не
хочеться тупотіти в темряві».
***
Рука Ліббі напружується в моїй руці. Я кидаю на неї погляд. Вона також трохи
зблідла. Я не можу сказати, чи виглядає вона напруженою, чи хворою, чи і такою і такою. У
будь-якому випадку вузол страху різко пульсує за моєю грудною кліткою, нагадуючи, що
навіть у ті години, коли він зменшується, він ніколи не зникає.
«Вибачте?» Я кажу.
Її посмішка глибшає. Вона схожа на жінку років шістдесяти, і тим більше вражаюча
від цього.
«Мені потрібно, щоб усі дуже швидко пройшли кілька раундів», — каже Ліббі.
Вона стискає мої руки. «Я в порядку, Норо. Я щойно вийшла в люди, тому що у мене
неспокійні ноги, які заважають мені спати. Перестань хвилюватися і просто насолоджуйся
нашою відпусткою, гаразд?»
Чим більше вона наполягає, що все гаразд, тим більше я впевнена, що це не так. Але,
як це було роками, вона просто замовкла при перших ознаках занепокоєння.
Ось як воно є. Вона ніколи не просить про допомогу, тож я маю з’ясувати, що їй
потрібно, і як це зробити так, щоб вона погодилася прийняти це.
Раптова жахлива ясність вдарила мене, як мішок з піском у живіт. Список. Усі ці
згадки про майже майбутнє Ліббі: будівництво, пекарня, книгарня. . . маркетинг.
Це все якийсь набіг назад у світ праці? Або спосіб довести, що вона може вижити
сама, якщо їй це знадобиться? Три тижні від чоловіка. Я мала подумати, що це дивно.
Особливо з огляду на те, як дивно вона поводилася. Особливо більше ніж на п'ятому місяців
вагітності.
Вона любить Брендана, нагадую собі. Навіть якщо вони переживають щось,
піддаються стресу нової дитини, це не може змінитися.
Мій одяг здається занадто тісним, занадто гарячим. Я озираюся навколо, шукаючи, на
чому зосередитись, на чому б закріпитися. Мій погляд зупиняється на Клінті, який стоїть із
ходунком через переповнену кухню, а потім на такого ж високого, хоча набагато молодшого
та сильнішого чоловіка, що стоїть поруч.
Його зелені очі знаходять мої, і він пробурмотів щось Клінту, перш ніж вибратися й
піти мені назустріч»
«Боже мій», — каже Ліббі. «Цей архангел йде до нас прямо зараз?»
«Бачиш», — каже він, сяючи. «Ось чому ти повинна любити маленькі міста».
20
Ліббі кидає на мене погляд із написом: «Ти забула згадати, що мала побачення?»
Вона тисне йому руку. «Сильна хватка. Завжди чудова якість у чоловіка, чи не так,
Норо?» Вона дивиться на мене багатозначно, водночас намагаючись бути моєю супутницею
і присоромити мене.
«Знаєш, що?» Ліббі посміхається. «Цей клятий сечовий міхур! Мені вже знову треба
до вбиральні».
Шеперд простягає мені келих, і я схиляю підборіддя«Ви всі справді хочете забути цю
виставу».
Він чухає потилицю. «Моя тітка керує цією неформальною біржею вина. Кожен
приносить одну, а вона ставить цифри внизу. Наприкінці вона розігрує все, що не
випивають».
Мені потрібно або змінити тему, або розвідати непритомний диван. «До речі, я
обіцяла, і збиралась подзвонити».
«Це дім моїх батьків. Коли у нас з дядьком будівництво йде повільно, я все одно
інколи допомагаю їм».
Телефон Шеперда дзижчить. Він зітхає, читаючи екран. «Я не знав, що вже так пізно.
Мені потрібно вийти».
«Можливо, і так», — кажу я, а потім знову обіцяю подзвонити йому. Коли його
сосново-шкіряний аромат відступає через кімнату, я залишаюся на місці, потрапивши в
нескінченну петлю Шеперд — двоюрідний брат Чарлі. Я мало не поцілувала кузена Чарлі.
Це не повинно мати значення, але воно має. Я чую, як Чарлі каже: «Між нами нічого
не може бути», але я не можу позбутися відчуття, що вже є.
Серія з трьох масивних картин висить у триптиху. Стіни вкриті картинами, насправді,
будь-якої колірної палітри та розміру, що надає будинку затишного, еклектичного відчуття,
яке не відповідає його старомодному зовнішньому вигляду.
Запах трави вражає мене прямо перед її голосом, але я все одно здригаюся, коли Саллі
каже: «Ти художник?»
Вона піднімає пляшку вина в руці, наче це запитання. Я киваю, і вона доливає в мій
келих.
«Вони феноменальні». З технічної точки зору я дуже мало знаю про мистецтво, але ці
картини прекрасні, заспокійливі своїми землистими кольорами та органічними формами. Це
точно не той вид мистецтва, який змушує людину сказати: «Моя чотирирічна племінниця
могла б це намалювати».
«О, мила», — сміється вона. «Бувають набагато гірші речі. Нормальний – це значок,
який я ношу з гордістю».
«Ви могли б стати відомою», — кажу я. «Я маю на увазі, які вони гарні».
«Слава також приходять, коли люди говорять тобі все, що, на їхню думку, ти хочеш
почути».
«Привіт» — воркує Ліббі, сідаючи на місце біля нас. Вона необережно здвигнула
мені бровами, і я вдячна, що Саллі не помічає цього, тож мені не потрібно пояснювати, що це
означає: вона хоче, щоб я трахнула вашого племінника! Замість вашого сина! Який також
ненадовго був у грі!
«Це ніби професійні роботи , Саллі, — каже Ліббі. «Чи пробували ви коли-небудь
продати їх?»
«Ого, — каже Ліббі. «Тут явно є історія. Давайте, Саллі. Розкажіть нам»
«На ваше щастя, ми щойно побачили п’єсу, яка значно знизила наші стандарти» —
кажу я.
Саллі диявольськи пирхає й плескає мене по руці. «Нехай преподобна Моніка не чує,
що ви це говорите. Старий Віттекер — її хрещений син».
«Ця статуя могла б виглядати як мій листоноша, Дерек, якщо це мало якесь
значення», — каже Саллі. «Поки на табличці написано Віттекер. Нам потрібен бізнес, який
підтримуватиме наші позиції».
Вона зітхає. «Коли я була дівчинкою, я хотіла бути художницею. Тому, коли мені
було вісімнадцять, я поїхала до Флоренції малювати на кілька тижнів, які перетворилися на
місяці — ми з Клінтом розлучилися, звичайно, — а через рік я повернулась до Штатів, щоб
спробувати пробитися на сцену мистецтва. В Нью-Йорку.»
«Що це все була гра. Мої картини не змінилися, але раптом усі ці місця, які мені
відмовиляли, захотіли мої роботі. Люди, які ніколи не дивилися в мій бік, були повсюди.
Навряд чи мало значення те, що я зробила. Моя робота стала символом статусу, не
більше і не менше».
«Чесно кажучи, після всіх тих років праці приїхати сюди було величезним
полегшенням…» Вона робить глибокий вдих, її руки здіймаються з боків. «Розрахунок».
«Без жартів» — каже Ліббі. «Ми переїхали до міста, щоб наша мама могла
спробувати стати актрисою — найбільш хронічно виснаженою людиною у світі».
«Це не чесно.» Звичайно, вона була тонка, але вона також була сповнена життя, у
захваті від того, що гналася за своїми мріями.
Ми були щасливі.
Але це не те, що Ліббі говорить Саллі. Вона каже: «Мама була розбитою, втомленою
та самотньою. Вона ставила свою кар'єру вище за все і була нещасна через це». Вона
змовницьки звертається до Саллі. «Нора так само — працювала до мозку кісток. Немає часу
на справжнє життя. Одного разу вона відмовилася від другого побачення з хлопцем, тому що
він попросив її поставити телефон у режим «Не турбувати» під час вечері. Робота для неї
завжди на першому місці. Ось чому я притягнула її сюди. Ця поїздка, по суті, є
інтервенцією».
Вона каже це все як жарт, але під цим криється щось важке й колюче, і її слова
потрапляють мені в кишки, як удар. Кімната почала пульсувати й коливатися. Моє горло
переповнене, мій одяг свербить по шкірі, наче в мені щось розбухає. Вона все ще говорить,
але її слова течуть крізь мене.
Тижнями я хвилювалась, як люди побачать мене, коли Frigid з’явиться на полицях, але
Ліббі… Ліббі — єдина людина, яка коли-небудь по-справжньому мене знала. І ось як вона
мене бачить.
Як акулу.
Сором вражає гаряче й швидко, відчай вилізти зі шкіри. Бути в іншому місці. Бути
кимось іншим.
Я відриваюся, прямуючи до ванної кімнати в передпокої, але вона зачинена, і я біжу
до вхідних дверей, щоб побачити там купку людей. Я повертаюся назад, розгублена.
Мені потрібно бути десь, де я можу зникнути в натовпі, або принаймні там, де ніхто не
визнає, що зі мною відбувається.
Що зі мною відбувається?
Це ті книжки, які місіс Фрімен дарувала нам, ті, які вона клала в кошик «Візьми книгу,
залиш книжку».
Звісно, були проблеми, але як щодо тих днів, коли ми лежали на животі на піску Коні-
Айленда й читали до заходу сонця? Або ночі, проведені поспіль на нашому дивані, поїдаючи
шкідливу їжу та дивлячись старі фільми?
А як щодо освітлення дерев Рокфеллер-центру, гарячого какао, яке зігріває наші руки?
Через чотири дні після інциденту з вапном до нас прийшли мамині друзі з
шампанським від Кука та конвертом грошей, які вони зібрали, щоб допомогти нам.
Так, Нью-Йорк виснажливий. Так, мільйони людей пливуть проти течії, але ви разом.
Тому я ставлю свою кар’єру на перше місце. Не тому, що в мене немає життя, а тому,
що я терпіти не можу, щоб те, чого мама хотіла для нас, вислизнуло. Тому що мені потрібно
знати Ліббі, Брендана, і дівчат, і все буде добре, незважаючи ні на що, тому що я хочу
викроїти частинку міста та його магії лише для нас. Але карвінг перетворює вас на ніж.
Холодний, твердий, різкий, принаймні зовні.
Усередині я відчуваю синяки в грудях. Одна справа визнати, що людина, яку я люблю
найбільше, абсолютно невідома мені; інше — визнати, що вона мене теж не зовсім бачить.
Вона не довіряє мені, достатньо, щоб поділитися тим, що відбувається, недостатньо, щоб
спертися на мене чи дозволити мені її втішити.
21
СУМКА ЧАРЛІ ДЛЯ НОУТБУКА сповзає на підлогу, коли він підходить до мене.
«Нора?» — каже він ще раз.
Коли я не можу вимовити жодного звуку, він тягне мене до себе, обхоплюючи мої
щоки, великими пальцями заспокійливо погладжуючи мою шкіру. «Що трапилось?»—
бурмоче він.
Його руки встромляють мене в підлогу, кімната затихає. «Вибач. Мені просто
потрібно…»
Його очі дивляться на мої, великі пальці все ще поглажують мою шкіру у ніжному
ритмі. «Сон?» — дражнить тихенько, нав’язливо. «Фентезійний роман? Конкурентно
швидка заміна масла?»
«Я згодна»
Його вії кидають тінь на щоки, коли він опускає погляд. «Можливо, я просто кажу
правильну річ для тебе».
«Гей». Він нахиляє моє обличчя до свого. «Твоя сестра любить тебе».
«Нора». Він ледве посміхається. «Ти в книгах. Звичайно, у тебе немає життя. Ніхто
з нас цього не робить. Завжди є щось надто гарне для читання».
З мене виривається слабкий напівсміх, але це відчуття не триває. «Вона думає, що
мене не хвилює ні що, крім моєї роботи. Так думають усі. Що у мене немає почуттів.
Можливо, вони мають рацію». Я грубо сміюся. «Я не плакала довбане десятиліття. Це
ненормально».
Чарлі на мить замислюється. Його рука завмирає, тепло збирається між нами.
«Знаєш, що я думаю?»
Доторкнутися до нього так добре, так дивно нескладно, наче він виняток із усіх
правил. "Що?"
«Про все.» Його руки міцніше обіймають мене. «Твоя сестра. Твої клієнти. Їхні
книги. Ти не робиш нічого, що не збираєшся робити на сто відсотків. Ти не починаєш
нічого, що не можеш завершити. Ти не та людина, яка купує велотренажер як частину
новорічної рішучості, а потім використовує його як в’язь для одягу протягом трьох років. Ти
не та жінка, яка наполегливо працює лише тоді, коли це добре, або з’являється лише тоді,
коли це зручно. Якщо хтось ображає одного з твоїх клієнтів, твої модні дитячі рукавички
знімаються, і ти завжди носиш свою ручку, бо якщо тобі доведеться щссь написати, це може
добре виглядати. Ти спочатку читаєш останню сторінку книжки — не роби такого обличчя,
Стівенсе». Він розриває посмішку в кутику рота. «Я бачив тебе— навіть коли ти лише
тримаєш книгу в руках , ти іноді перевіряєш останню сторінку, наче постійно шукаєш всю
інформацію, намагаючись прийняти найкращі рішення».
«Ти боєць», — каже він. «Коли ти дбаєш про щось, ти не дозволиш, щоб щось
торкнулося цього. Я ніколи не зустрічав нікого, хто б піклувався так сильно, як ти.
Знаєш, що більшість людей віддала, щоб у їхньому житті була така людина?» Його
очі темні, випробувальні, серце б’ється прискорено. «Ти знаєш, як до біса пощастило тим,
хто тобі небайдужий? Ти знаєш…»
Він вагається, зуби вп’ялись у губу, очі опущені, пальці ослаблені, але не
відриваються від моїх хребців. «Коли ми з Каріною були дітьми, моєму татові доводилося
багато працювати. У нас не було багато грошей, а потім мама моєї мами померла, і книгарня
почала втрачати гроші. Моя мама не бізнесмен. Вона навіть не є людиною, яка дотримується
розкладу. Тож години роботи магазину були абсолютно непередбачуваними. На середину
тижня в Джорджії запланували якусь розмову з артистами, і вона без попередження забрала
мене та Каріну зі школи, щоб піти туди. Або вона захопилася малюванням і не тільки
пропустила робочий день, але й забула забрати нас зі школи. Каріна завжди була більше
схожа на моїх батьків, невимушена, але я хвилювався. Можливо, тому що мені було дуже
важко, коли я тільки пішов до школи, а може, просто тому, що нарешті мені справді
сподобалося, але я ненавидів пропускати уроки, і на додачу до цього... «
Він переводить подих. Мої руки скручуються в його сорочці, тримаючи його поруч,
постійно зв’язаного зі мною.
«Люди не схвалювали мою сім’ю» — продовжує він. «Мій тато вже був заручений,
коли вони з мамою зустрілися , і вона була вже на третьому місяці вагітності мною».
Він хитає головою. «Насправді мій біологічний батько працює куратором мистецтва в
Нью-Йорку. Ми обмінялися парою електронних листів, і цього нам було достатньо. Що
стосується мене, Клінт — єдиний тато, якого я коли-небудь мав або потребував, але,
наскільки себе пам’ятаю, я знав, що я не такий, як він. Не був схожий на нього. Мені не
подобалося те саме, що й йому».
Тепле золото й чорнильна темрява його очей знову піднімаються до моїх, і за моїм
сонячним сплетінням розквітає болісне бажання. «Я був у п’ятому класі, коли дізнався
правду. Від деяких дітей у школі».
Рваність його голосу вибиває з мене вітер. Я борюся з поривом приборкати свій шок,
а потім усе клацає, шматочки Чарлі, які я збирала, як шматочки пазла, стають повною
картиною. Не троп Дарсі. Не той самоважливий, суворий академік, якого я зустріла за одним
дуже неприємним обідом. Людина, яка жадає цілковитої чесності, реаліст, який не завжди
розуміє, коли він не бачить реалізму. Чарлі, який хоче зрозуміти світ, але навчився йому не
довіряти.
Він ковтає. «Я знаю, що він просто не хотів, щоб я вважав себе кимось іншим, крім
його сина», — каже він. «Але це був поганий спосіб дізнатися. Усі в місті були більш-менш
милими в обличчя моїх батьків, але ті перші кілька років у школі були пеклом. Підхід моєї
мами полягав у тому, щоб убити їх добротою, і це спрацювало. Вона підкорила все довбане
місто. Але я не міг цього зробити. Я не можу спілкуватися з людьми, які, як я знаю,
ненавидять мене. Я не можу бути добрим з людьми, яких я вважаю мудаками. Каріна була в
третьому класі, коли їй вперше хтось сказав, що вона, ймовірно, народилася зі
неконтрольованих зв’язків, тому що наша мама була такою повією».
«Дідько, Чарлі». Я відриваю руки від його спини й беру його обличчя руками,
відчуваючи, що мої легені горять, ніби мій словниковий запас недостатньо розвинений, щоб
передати відчуття словами. Мені хочеться накинутися на нього, як кольчуга, або ковтнути
бензину, спуститися вниз і виплюнути його, як вогонь.
Це робить тебе найбільше…» Він замовкає, хитає головою. «Можливо, у тебе і твоєї
сестри є розбіжності, і вона може тебе не зовсім розуміти, але ти ніколи не втратиш її, Норо.
Тобі не потрібно про це хвилюватися».
«Як ти можеш бути таким впевненим?» Я запитую.
Тепер його очі — рідка карамель, його руки ніжні, рухаються вперед і назад по моїх
стегнах, приплив, який притягує нас разом, окремо, разом, кожен дотик сильніший за
попередній.
«Тому, — тихо каже він, — що Ліббі достатньо розумна, щоб знати, що вона має».
Мені хочеться затягнути його в безглузде ліжко машини й закутатися в запах його
шампуню, відчути шалений тиск його пальців на мене, від теплого, жорсткого натискання
його живота й нашого рівномірного погойдування.
«Поки ти не потрапила сюди, — хрипить він, — усе це місце було нагадуванням про
те, що я був розчаруванням, а тепер ти тут, і… я не знаю. Я відчуваю себе добре. Отже,
якщо ти «не та жінка», то я не той чоловік».
Дорослий стоїть біля ліжка гоночного автомобіля свого дитинства. Час руйнується, і
замість тієї версії, яку він створив з нуля, з’являються всі ті забуті чернетки минулого.
Очі Чарлі повзуть по моєму обличчю. Його пальці торкаються гладкої точки в
правому куті мого рота, його щелепи стискаються. Коли його очі знову підводяться до моїх,
вони блищать — тепле світло, що виходить від нічної лампи, але я все ще відчуваю, як від
нього йде тепло.
«І всі ті люди, які змушували тебе відчувати себе таким, — каже він хрипло, — мають
жахливий смак». Прихильність у його голосі несе мене, як теплий приплив, наповнюючи
мільйони крихітних водойм у моїх грудях.
Ми насправді є двома протилежними магнітами, які не можуть перебувати в одній
кімнаті, не зближуючись. Я хочу провести пальцями по його волоссю й цілувати його, доки
він не забуде, де ми знаходимося, і про все та про всіх, що коли-небудь змушувало його
відчувати себе розчаруванням. І він дивиться на мене так, ніби в ньому є біль, який тільки я
могла б заспокоїти.
Або ти людина, яка розбирає речі та з’ясовує, як вони працюють, замість того, щоб
просто прийняти їх. Ти той, хто воліє мати правду, ніж зручну брехню.
Або навіть Ти та людина, яка має лише п’ять нарядів, але кожен із них ідеальний,
ретельно підібраний.
Лінія під його нижньою губою затьмарюється, коли його губи розсуваються, а його
тепле м’ятне дихання легке на моєму роті. На секунду ми опинилися в поштовху й тязі,
смакуючи простір між нами. Таке відчуття, що в кімнаті не залишилося повітря, але все одно
я справді хочу вдихнути його.
Усі мої причини тримати ці стіни між нами раптом здаються несуттєвими. Тому що
стіна не піднята. Ні. Чарлі бачить мене. Він торкається мене. І вперше за стільки часу —
можливо, навіть відтоді, як ми втратили маму — я відчуваю, що не перебуваю поза сценою,
спостерігаю крізь скло, так сильно прагнучи знайти вихід.
Ти де??
ПРИВІТ? Ти жива????
«Це Ліббі».
Позаду мене Чарлі прочищає горло, хрипко каже: «Ти повина врятувати її, перш ніж її
завербує клуб в’язання. Вони є еквівалентом мафії в Саншайн-Фоллз».
***
«Я просто шукала твою сестру!» вона каже. «Я знайшла номер, який вона просила, чи
не могла б ти його передати?»
Я приймаю клаптик паперу, і перш ніж я встигла попросити роз’яснення, Саллі
кидається за жінкою з дуже ретельно набризканим чубчиком.
На ґанку, каже вона. Поспішайте! Бариста-анархіст Герті Парк підвозить нас додому!
Те, що Ліббі сказала про маму, про мене. Дивні тексти Брендана та реакція на них
Ліббі. Суперечка біля книжкового магазину, список, те, як вона зникає і таємничим чином
знову з’являється, як її втома та блідість, здається, приходять і йдуть.
Але на хвилину нагорі, коли Чарлі стиснув руки на моїй спині, все було гаразд.
Я була в порядку
23
Я могла би трохи поїсти, щоб поглинути галон кави, який я випила сьогодні, але руки
тремтять не лише від надмірного кофеїну, коли я вводжу назву юридичної контори в
пошуковий запит Google.
Коли з’являються результати, мені ніби хтось вводить лід у вену.
Дент, Хопкінс і Морроу: адвокати по сімейному праву.
Ліббі запитала Саллі … номер шлюборозлучного адвоката? На мить вулиця, кам’яна
доріжка, блідо-блакитне небо — світ ніби розрізаний на стрічки. Мої легені надмірно
роздуті, щось велике й важке блокує повітря, щоб потрапити чи вийти.
Я повернулась в нашу стару квартиру, у ті жахливі тижні після смерті мами,
спостерігаючи, як Ліббі розвалюється, міцно тримаючи її, поки вона ридала, доки вона не
могла дихати, доки їй не стало нудити.
Я тону в її болі, у своєму власному зачерствінні, кальцифікації в моєму серці.
«Я не хочу бути одна,- вона задихається,- ми одні. Ми зовсім одні, Норо.
Я міцно тримаю її, ховаю рот у її волосся й обіцяю, що вона помиляється, що вона
ніколи не буде сама.
Ти в мене є, кажу їй. Я завжди буду мати тебе.
Усі ці ночі я прокидалася факт все ще чекав на мене: мами вже немає. Немає грошей.
Ліббі подавлена.
Іноді вона плакала уві сні. Іншими разами я прокидалася, коли вона була у ванній, і
холодне місце в ліжку поряд зі мною викликало у мене паніку.
У ті дні біль чекав, як темне чудовисько, підносячись над нашим ліжком, і замість
того, щоб зменшуватися ніч за ніччю, він ріс, харчуючись нами, жиріючи від нашого горя.
Одного ранку ми лежали, закутавшись під ковдри, і я пригладжувала полуничне
волосся своєї сестри, і вона прошепотіла: «Я просто не хочу більше бути тут. Я хочу, щоб це
припинилося.»
І та сама холодна паніка стала занадто великою для мого тіла, набухаючи, сердито
пульсуючи.
Не думаючи ні про гроші, ні про роботу, ні про навчання, ні про будь-яку з мільйонів
практичних справ, за які я стала відповідальною , я сказала: «Тоді давай кудись підемо».
І ми пішли.
Купили квитки до Лос-Анджелеса в обидві сторони в середині тижня. Заселилися в
занедбаний мотель, у якого не спрацював засув і щоночі, поки ми спали, затиснув стілець під
ручку.
Щоранку ми брали таксі на пляж і залишалися там до обіду, завжди ївши щось дешеве
та жирне. Ми взяли частину маминого праху й викинули його в океан, коли ніхто не дивився,
а потім втекли, кричачи й сміючись, не впевнені, чи ми щойно порушили закон.
Пізніше ми розділили решту попелу між Іст-Рівер і Гудзоном, шматочки Мами з обох
боків нашого міста, обшиваючи нас, тримаючи нас. Але ми ще не були готові відпустити її
настільки.
Цілий тиждень Ліббі не плакала, а потім, у літаку додому, під час зльоту, вона
подивилася у вікно, спостерігаючи, як вода стискається під нами, і прошепотіла: «Коли вже
перестане боліти?»
«Не знаю», — сказала я їй, знаючи, що вона побачить, що я брешу. Що я вірила, що
це ніколи не припиниться, ніколи.
Вона опустилася в жахливі гіркі схлипування, а інші пасажири кидали втомлені
погляди в наш бік. Я проігнорувала їх, притягнула Ліббі до грудей. «Випусти це, мила
дівчинко», — пробурмотіла я, як казала нам мама.
Стюардеса чи то завищила наш вік, чи то змилосердилася і непомітно продала дві
мініатюрні пляшки з-під алкоголю.
Через гикавку Ліббі вибрала Бейлі. Я випила джин.
З того дня я не могла навіть відчути його запах, не подумавши про те, як міцно
триматися за мою сестру, про те, що так сумую за мамою, що вона почувається ближче, ніж
за останні тижні.
Можливо, тому це єдине, що я справді п’ю. Відчувати цю дірку у своєму серці краще,
ніж не відчувати взагалі нічого.
Я моргаю, позбавляючись спогадів, але біль у грудях, біль у руках не вщухають. Я
опускаюся на розпечений метал лави й відраховую секунди своїх вдихів, порівнюючи їх із
видихами.
Це була моя остання поїздка з Ліббі. Це була моя остання поїздка, і крапка, якщо не
брати до уваги тих нещасливих вихідних у Вайомінгу з Джейкобом.
Коли я взяла під контроль наш борг, я почала відкладати гроші тут і там, щоб я могла
відвезти Ліббі кудись в дивовижне місце , як-от Мілан чи Париж, коли вона закінчить
коледж. Колись у неї були найрізноманітніші амбіції, але після того, як ми втратили маму,
здавалося, що все вичерпалося. Вона перестала допомагати у Freeman’s і перебрала кілька
інших потенційних кар’єрних шляхів, але жоден із них не привернув її уваги.
Я провела її студентські роки через її плече, штовхаючи її, читаючи їй есе, роблячи їй
картки. Ми сварилися більше, ніж раніше, наші нові ролі натирали нас, її нескінченне горе
змінювалося від гніву до виснаження і назад. Іноді, навіть через роки, вона все ще плакала
уві сні.
А потім вона зустріла Брендана, і вирішила не закінчувати школу.
Коли вона сказала мені, що вони заручені, я не здивувалась. Єдине, про що я могла
думати, це дівчина-підліток, яка боялася бути самотньою.
Я хвилювалась, що вона надто молода, що вона приймала рішення радше через
потребу в безпеці, аніж тому, що вона цього хотіла в глибині душі. Але правда в тому, що
вона виглядала щасливою. Уперше за багато років до мене повернулася сестра.
Брендан заспокоїв її. Мені не подобалося, що вона кинула роботу з планування подій,
я тягнула за ниточки, щоб отримати її, але спостережливий погляд залишив очі моєї сестри, і
я нарешті могла видихнути.
Протягом багатьох років вона нарешті була в порядку, і вся робота — усі пропущені
дні народження, усі ранкові зустрічі, усі стосунки, які так і не зав’язалися через мій графік —
усе це було того варте.
Вона була в порядку.
Тепер вона ухиляється від дзвінків чоловіка та розмовляє з адвокатом по розлученнях.
Провести три тижні далеко від нього. І, можливо, тому раптом стало таким важливим, що я
трудоголік. Не тому, що Ліббі не схвалює, а тому, що я їй потрібна. Я їй потрібна, а мене
там не було.
Страх пронизує мене так сильно, як лісова пожежа, але водночас холодний як лід.
Там, під моїм жорстко виробленим відчуттям контролю, моїми контрольними
списками та моєю сталевою зовнішністю, завжди є страх.
Ліббі помилилася, коли сказала Саллі, що я така сама, як мама. Мама безупинно
працювала, щоб досягти чогось, чого вона хотіла. Для мене це безкінечний біг, намагаючись
втекти від минулого.
Страх, що гроші знову закінчаться. Голод. Провал. Бажати чогось настільки сильно,
що це знищить мене, коли я не зможу цього мати. Любити когось, за кого я не можу
втриматися, спостерігати, як моя сестра вислизає з моїх пальців, як пісок. Дивитися, як щось
ламається, що я не знаю, як виправити.
Я завжди боюся такого болю, який, як я знаю, ми не переживемо вдруге.
Я зосереджуюсь на тиску землі під моїми підошвами, вриваючись на місце.
Один за одним завдання для дій ковзають у акуратну колонку в моєму розумі.
Знайти найкращого адвоката з розлучення, якого можна найняти за гроші.
Знайти для Ліббі квартиру, яку вона зможе собі дозволити, або квартиру, яку ми
можемо розділити з дівчатами. (Чи зможемо ми всі поміститися в квартирі Чарлі зі
стабільною орендною платою?)
Звернітися до консультанта, який допоможе їй у цьому.
Можливо, найняти вбивцю. Або, можливо, не вбивцю, але принаймні когось, хто
може помститися за незначну провину — напої, кинуті Брендану в обличчя, ключі, витягнуті
збоку його машини — залежно від того, що саме сталося, хоч важко уявити, щоб він робив
щось інше, окрім як дивився з любов’ю на Ліббі, розтираючи її набряклі ноги.
А потім останній пункт у списку, найневідкладніший: принесіть Ліббі якомога більше
щастя прямо зараз. Зроби так, щоб вона відчула себе достатньо безпечною, щоб відкритися
мені.
Мої плечі повертаються на місце. Мої легені розслабляються. Тепер, коли я знаю, що
не так, я можу це виправити.
***
24
***
Його рука ковзає по моїй спині, легким, заспокійливим слідом по моєму хребту, і
осідає під моїм волоссям. «Можливо, — каже він, — ти вже робиш те, що їй потрібно.
Просто будучи тут з нею».
Я перерізала його поглядом, відчуваючи підйом і роздуття в серці. «Можливо, це все,
що потрібно від тебе твоєму татові».
Він ніжно стискає мою шию, а потім відпускає руку. «Різниця в тому, — каже він, —
що Ліббі попросила тебе бути тут. Він просив мене цього не робити».
«Ну, якщо це все, що тобі потрібно, — тихо кажу я, ніби це таємниця, — Чарлі, будь
ласка, ти будеш тут?»
Він нахиляється вперед, ніжно цілує мене, його пальці тріпочуть по моїй щелепі, коли
я вдихаю його «м’ятний подих і теплу шкіру». Коли він відступає, його очі стають
розплавленим золотом, під ними тремтять мої нервові закінчення.
«Так», — каже він і притягує мене до себе, його рука обіймає мене та притискає
підборіддя до мого плеча. «Я вже казав тобі, Норо», — прошепотів він, його пальці
торкнулися мого живота прямо під сорочкою. «Я піду з тобою куди завгодно».
Іноді, навіть коли ти починаєш з останньої сторінки і думаєш, що знаєш усе, книжка
знаходить спосіб здивувати тебе.
25
«ЧОМУ ТВОЇ руки так пахнуть?» — запитує Ліббі, коли я проводжу її через задні
двері, притиснувши долоні до її очей.
«Мої руки не пахнуть», — кажу я.
«Це як «Запах нового телебачення», — каже вона.
«Це не річ», — кажу їй.
«Так, це так. Новий телевізійний запах».
«Ти маєш на увазі запах нового автомобіля».
«Ні», — каже вона. «Це схоже на те, що коли ти відкриваєш коробку з телевізором і
витягуєш пакувальний лист із пінополістиролу, а всередині пахне басейном».
«Тоді чому б тобі просто не сказати, що я пахну басейном?»
«Ти купила нам великий телевізор?»
«Знаєте що, забудьте про грандіозне відкриття». Я відпускаю її, і вона кричить.
Чарлі здригається, ніби я щойно кинула в його бік безцінну вазу. «Сісі!» — кричить
вона, повертаючись до мене, потім назад. «Чарлі!» Потім знову до мене. «Ми в таборі?!»
Я знизую плечима. «Це в списку».
Вона обіймає мене й випускає ще один пронизливий вереск. «Дякую, Сіссі», —
прошепотіла вона. «Дякую.»
«Все для тебе», — кажу я їй. Через її плече я дивлюсь очима на Чарлі.
Дякую, безвучно промовляю. Його підборіддя опускається, коли він усміхається. Що
завгодно для тебе , він шевеле устами. У грудях перевертається щось важке.
***
Ми з ЛІББІ йдемо до лінії огорожі з селерою, морквою та кубиками цукру, але навіть з
нашою найкращою дитячою вмовлялк ми не можемо вмовити коней.
«Думаєш, вони знають, що ми міські люди?» Я кажу.
«Вони досі відчувають запах Drybar у всьому в тобі», — відповідає вона.
Я обхоплюю руками рот і кричу через сутінкове пасовище: «Це не кінець! Ми
повернемося!» Ми повертаємося до котеджу, а потім вирішуємо, що надто голодні, щоб
готувати, і натомість вирушаємо в місто, щоб з’їсти картоплю фрі та крильця цвітної капусти
від Poppa Squat.
Під час усієї прогулянки Ліббі трохи тремтить. Під вуличними ліхтарями вона
проминула царство піків і потрапила на територію Straight-Up Ghostly.
За сяйвом вікон Goode Books видно як Чарлі готується до закриття. «Давай запросимо
його на вечерю», — кричить вона, відмикаючись від мене й прямуючи прямо через вулицю.
Незважаючи на наші перші спроби бути розсудливими, я впевнена, що вона помітила
атмосферу між нами, але вона тримала будь-яке несхвалення при собі з тих пір, як Чарлі
допоміг з тим сюрпризом.
Вона стукає в двері магазину з лютістю агента ФБР на телебаченні, доки знову не
з’являється Чарлі, який виглядає так само, як і завжди: охайний, перевантажений роботою,
добре одягнений і ніби хоче вкусити мене за стегно.
«Ми прийшли запросити тебе на вечерю». Ліббі штовхається всередину, мчить до
ванної кімнати, як вона це робила сьогодні, і гукає: «Ми йдемо до Поппа Сквот».
«Можливо, ти чув про це місце», — кажу я. «Це було в ексклюзивному списку Buz-
zFeed».
Повільний кивок. Темні очі, що тануть. Витримати його погляд — це публічна
непристойність. « Місця, які звучать так, ніби вони точно викличуть у вас діарею, хоча
насправді вони просто можуть викликати у вас діарею.»
«Саме те» — погоджуюсь я.
Він відчиняє переді мною двері, але тут у мене дзвонить телефон. Інстинктивно
перевіряю. Дзвонить Шерон. Перебуваючи в декретній відпустці. «Я повина відповісти».
Я ЛОВЛЮ ЇЇ, АЛЕ в мене недостатньо сил, щоб її втримати. «Допоможіть!» Я кричу,
коли ми падаємо на землю, найгірший момент її падіння мені вдалося пом’якшити.
Двері в офіс відчиняються, але я все ще кричу «Допоможіть», кричу, ніби це щось
змінить, наче просто слово має силу. Дія над бездіяльністю. Рух над застоєм. Ілюзія
контролю.
Чарлі прибігає, присідає біля нас. "Що трапилось?"
"Не знаю!" Я кажу. «Ліббі. Ліббі».
Її очі розплющилися, знову заплющилися. Господи, вона бліда. Вона була така бліда
весь день? А її серце б'ється. Я відчуваю, як вона тремтить. Її руки крижані. Я беру одину
між моїми, натираю її. «Ліббі. Ліббі?»
Її очі знову відкриваються, і цього разу вона виглядає розгубленою.
«Давай відвеземо її до лікарні», — каже Чарлі.
«Я в порядку», — наполягає вона, але її голос тремтить. Вона намагається сісти.
Я тягну її назад собі на коліна. «Не рухайся. Просто полеж секунду».
Вона киває, сідає в мене в руках.
Чарлі вже на ногах і прямує до дверей. «Я піджену свою машину».
***
28
ЛІББІ СІДАЄ НА ліжку, уже знову переодягнувшись у свій фіолетовий сарафан у
горошок і виглядаючи втомленою та винуватою.
Я хитаю головою. «Ліббі, я не та, хто втратив свідомість і ледь не проломив собі
череп об старий касовий апарат».
Її зуби впиваються в губу. «Ти злишся». Вона кладе руки на колінах. «Що я не
казала тобі, що це бувало раніше».
«Я . . . розгублена».
«Це було багато років тому» — кажу я. «На нижній сходинці, а зарплата була
лайном. Я відмовилась не через тебе. Причин залишитися в агентстві було багато».
«Треба було», — тихо погоджуюсь я. «І ти повина була сказати мені про все це».
Ліббі важко зітхає. «Ніхто не знав, крім Брендана. І він хотів, щоб я тобі сказала, але
я знала, що це тебе злякає. І це дуже поширене явище. Я маю на увазі, мій лікар був майже
впевнений, що все буде добре. Я не хотіла тебе обтяжувати».
Я тягнуся до її руки. «Ліббі, ти не тягар. Ти все для мене». Я легко додаю: «Навіть
більше моєї кар’єри. І мого Пелотон».
Похнюпившись, вона витягує свою руку з моєї. «Ти знаєш, яке це почуття провини,
Сіссі? Знаючи, що ти кинеш усе, щоб керувати моїм життям? Що ти відмовишся від роботи
своєї мрії, щоб... стати моєю матір’ю? Це змушує мене відчувати … себе нездатною
впоратись з цим самою».
«Я не повинна завжди бути першою, Норо», — тихо каже вона. «І твої клієнти теж не
повинні».
«Ліб, що...»
Вона знову пихкає, хапаючи мене за руки. «Вона ставилася до тебе, як до своєї
партнерки, Нора. Вона поводилася з тобою так, ніби тобі належало піклуватися про мене. І я
дозволила тобі, після того як вона померла, але ти все ще це робиш. І це занадто. Для нас
обох».
«Це», — відповідає вона. «Тепер у мене є власні дочки, і дозволь мені сказати тобі,
чорт її, Норо, бувають дні, коли я йду в душ і ридаю в мочалку, тому що я дуже
перевиснажена, і, можливо, приховувати це від них теж не є правильно, але я не можу уявити,
щоб покласти свої турботи на Талу чи Беа, як мама зробила з нами. Особливо з тобою. Їй
було дуже важко, але вона була нашим єдиним батьком, і іноді вона забувала про це. Були
часи, коли вона поводилася з тобою, як з дорослим».
Крижаний біль пронизує мене. Провина чи біль, чи звичайна туга за мамою, чи все це
сплелося в одну бурульку прямо в моєму серці, пекуче, як холодний дощ.
Ніби найцінніша річ — єдина дорогоцінна річ — у моєму житті замерзла настільки
глибоко, що павутина льоду пронизує мене.
«Я знаю». Вона піднімає мої руки між своїми, притискаючи їх до свого серця. «Ти
завжди це робиш, і я люблю тебе за це. Але я не хочу, щоб ти була мамою, і я точно не хочу,
щоб ти була моїм татом. Коли я кажу тобі, що щось відбувається, іноді я просто хочу, щоб ти
була моєю сестрою і сказала: «Це нудно». замість того, щоб намагатися це виправити».
Відстань між нами. Подорож, список, секрети. Я бачила усе це як невеликі труднощі,
які потрібно подолати, або, можливо, тести, щоб довести, що я можу бути сестрою Ліббі, але
Чарлі має рацію. Все, що вона дійсно хоче, це сестру. Ні більше, ні менше.
«Ти можеш спробувати», — тихо жартую я. «Можливо, дай мені картку чи щось
таке».
Вона стримано сміється, відтягує одну руку. «У якийсь момент я повина знати, що
можу робити все самостійно. Не з допомогою Брендана, не з твоєю. І тобі потрібно звільнити
місце у своєму житті, щоб інші речі мали значення».
«Крім мого бублика». Я обхоплюю її шию руками і обіймаю. «Будь ласка, скажи мені,
коли наступного разу ти дізнаєшся, що у тебе якась хвороба або дефіцит вітамінів», — кажу я
в її тонке рожево-русяве волосся. «Навіть якщо все, що мені дозволено робити, це говорити,
як це нудно. А потім відправити шість коробок добавок до твого дому».
Ось, я думаю, те, що вона приховувала від мене. Вона глибоко вдихає. «Я їм м’ясо».
Моя миттєва реакція полягає в тому, щоб стрибнути з ліжка, як вона щойно сказала мені, що
вона особисто зарізала тут корову і випила кров прямо з її вен. «Я знаю!» Вона плаче крізь
руки. «Це почалося, коли я була вагітна Талою! Через анемію. І, відверто кажучи, це дивне і
постійне прагнення до Whoppers».
«Ой!» Я кажу.
«Я зупинилася, як тільки вона народилася!» — каже Ліббі. «Але потім я почала знову,
коли дізнався про номер три, і я не думала , що кілька тижнів перерви змінять мої принципи,
але я не була достатньо сумлінна щодо заповнення прогалин.
Вона хихикає. «Добре, не дивно, але серце хоче того, чого хоче».
«Чи можемо ми купити трохи по дорозі додому?» Вона відштовхується від ліжка.
«Вупперс, а не терапія».
«Вупперс?»
«У них є овочеві бургери» — каже вона. «І ми вже так близько до Ешвілла, а там є
BK».
Я дивлюся на неї. «Тож ти не тільки назвала це «БК» без натяку на іронію, але й
кажеш мені, що перевірила, де знаходиться найближчий».
«Моя сестра навчила мене бути готовою. Я розвідала це, коли ми з Саллі пішли
повісити флаєри до місячного балу».
«Ти впевнена, що готова до цього?» Ліббі дивиться на мене. «Вітаю. Ти прижила цілих
дванадцять годин».
«Правильно», — кажу я. «Ти керуєш собою. Кого взагалі хвилює, якщо ти хочеш це?».
Вона посміхається і підштовхує свій величезний фіолетовий гаманець. «У мене тут є
в’ялене яловиче м’ясо, мигдаль і одна з тих речей з арахісового масла. Крім того, я буду з
Герті, Саллі та Амаєю. Ти майже закінчила редагування, тож могла б взяти відпустку
наступного тижня та вечірку».
Її телефон гуде, і вона перевіряє його. «Герті тут. Схоже, може бути дощ — хочеш,
щоб ми підкинули тебе у книжковий магазин?»
Чарлі погодився взяти на себе зміну Саллі, щоб вона могла зосередитися на події
наступних вихідних, а це означає, що ми будемо робити останні нотатки в магазині. Ми
планували закінчити читання вчора ввечері, але це було скасовано, коли Ліббі втратила
свідомість, тому ми завершимо читання сьогодні.
«Чому б і ні». Муловий хетчбек Герті стоїть внизу пагорба, ще більше вкритий
наклейками на бампері, ніж тоді, коли вона возила нас додому з салону.
Мені доводиться буквально прикусити язик, щоб не сказати її про те, наскільки це
небезпечно, навіть незважаючи на те, що вона навіть не почула б це під дисонансну
промислову музику, яка лунає.
Музика майже заглушає гуркіт грому, коли я виходжу перед книгранею.
Над головою зливаються пінисті чорні хмари, і в повітрі з’являється запах дощу, коли
хетчбек відїджає від бордюру. Крізь жовті відблиски на вікнах я помічаю Чарлі, який
пересувається біля найближчої книжкової шафи, відлитих червоними та золотими
променями.
Його губи й щелепи ідеально затінені, його темне волосся обрамлене ореолом м’якого
світла.
Побачивши його, мій живіт перевертається, і за моєю грудною кліткою щось
розквітає, мов сповільнене цвітіння. Тепер, коли я тут, так близько до кінця цієї книги, цієї
редакції, цієї подорожі, невелика частина мене хоче повернутися і втекти.
Але потім він бачить мене, і його рот розпливається в повній, чуттєвій посмішці Чарлі,
і мій страх розвіюється, як пил, зметений з обкладинки книги.
Він відчиняє двері, висуваючись, коли перші жирні краплі дощу бризкають на
бруківку. «Ти готова закінчити це, Стівенсе?»
«Готова». Це правда і брехня водночас. Хтось коли-небудь хотів закінчити хорошу
книгу?
Приміщення виглядає неймовірно затишним у напівтемряві шторму, пошарпаний стіл
з червоного дерева, вкритий паперами та дрібничками, але ретельно розставлений у
фірмовому стилі Чарлі.
Поруч з горбкуватим диваном камінна полиця та три глибокі ряди сімейних
фотографій свіжо витерті від пилу, а на антикварних килимах усе ще видно смуги від
пилососа. Громіздкий кондиціонер мовчки висить у вікні, виведений з ладу хибно-осіннім
похолоданням.
Він знімає з дивана стос твердих обкладинок, потім перетинає кімнату, щоб сісти на
стілець за столом. Вираз його обличчя ніби дражнить, бачиш? Я тут абсолютно
нешкідливий.
За винятком того, що ніщо в ньому не здається мені нешкідливим. Він схожий на
швейцарський армійський ніж. Чоловік із шістьма різними способами знищити мене.
Цей Чарлі, що змусив мене розповісти свої секрети.
Цей Черлі, щоб змусив мене сміятися.
Цей Чарлі, що може збудити мене.
Це Чарлі, хто переконав мене, що я здатна на все.
Ось Чарлі, який потягне мене до себе на коліна, щоб захистити мене в лікарні.
І той, що має силу розібрати мене цеглинка за цеглинкою.
Проходячи своєю темною квартирою, Надін кличе кота, але звичайне безперервне
викання не відповідає. Вона бачить вікно над раковиною; вона залишила його привідкритим,
а тепер воно широко відкрите.
Вона вибігає під дощ, шкодуючи, що не дала кішці ім’я, тому що крики «Ти, мудак,
повертайся до квартири» — не приносять результатів. Нарешті вона помічає коростявого
таббі, який зіщулився наполовину в каналізації.
Надін перебігає вулицю, чує гуркіт гуми по мокрому асфальту, бачить машину, що
мчить до неї.
А потім — повітря виривається з її легенів.
Її очі різко заплющуються, біль пронизує ребра. Коли вона відкриває очі, вона на
трав’янистому покритті, Лола розкинулася над нею. Коли вони переводять подих, кіт
вибирається з каналізації, насторожено дивиться на неї й біжить риссю.
«Дідько», — каже Лола, підіймаючись, щоб переслідувати кота.
Надін хапає її за руку. «Відпусти його», — каже вона. «Я не можу йому допомогти».
З лікарні телефонують.
Мої груди болять, коли я прокручую першу сторінку останнього розділу, готуючись
до того, зоб продовжити читання.
Надін і Лола стоять разом на освітленому сонцем кладовищі. Більше нікого, крім
священика, не прийшов. У Джо не було нікого, крім них, останні місяці. Лола тягнеться до
руки Надін і, здивована, дозволяє їй взяти її.
Пізніше, вдома, Надін знаходить квіткову композицію на своїй сходинці, листівку від
її колишнього помічника: Мені шкода вашої втрати. Вона несе його всередину й опускає у
вазу. Світло ллється з відкритого вікна, змушуючи воду виблискувати, виливаючись із крана.
З іншої кімнати вона чує дике виття. Її серце піднімається.
Униз по екрану простягається білий простір.
Я дивлюся на порожню сторінку.
У моїх улюблених книгах ніколи не буває такого кінця, якого я хочу. Завжди є ціна,
яку потрібно заплатити.
Мамі та Ліббі подобалися історії кохання, де все складалося ідеально, загорнуте в
бант, і я завжди дивувалась, чому я тяжію до чогось іншого.
Раніше я думала, що це тому, що такі, як я, не розуміють таких закінчень. А просити
про це, сподіватися на це — це спосіб втратити те, чого ви навіть ніколи не мали.
Зі мною розмовляють ті, чиї останні сторінки визнають, що дороги назад немає. Що
все добре закінчується. Що кожне погане теж має свій кінець.
Це те, що я шукаю кожного разу, коли гортаю книгу, нав’язливо шукаючи доказів
того, що в житті, де так багато всього пішло не так, може бути і краса. Що завжди є надія,
незважаючи ні на що.
Після втрати мами це були кінцівки, в яких я знаходила розраду. Ті, які говорили:
«Так, ти щось втратив, але, можливо, колись ти теж щось знайдеш».
Десять років я знала, що ніколи більше не матиму всього, і тому все, що я хотіла, це
вірити, що колись, знову, мені буде достатньо. Біль не завжди буде таким сильним.
Такі люди, як я, не підлягають ремонту. Жоден лід не замерзає надто товсто, щоб
розтанути, і жодні шипи не ростуть надто щільно, щоб їх зрізати.
Ця книга вразила мене своєю вагою і засліпила своїми крихітними яскравими
плямами. Деякі книжки не так багато читаєш, як живеш, і коли я закінчую одну з них, я
завжди думаю про підйом із аквалангом. Наприклад, якщо я спливу надто швидко, я можу
отримати шкоду.
Я не поспішаю, дозволяючи кожному удару грому підводити мене ближче, ближче до
поверхні. Коли я нарешті піднімаю очі, Чарлі дивиться на мене. «Готово?» питає він тихо.
Я киваю.
Жоден з нас хвилину не говорить.
Нарешті він тихо каже: «Ідеально».
«Ідеально», — погоджуюсь я. Це слово. Я прочищаю горло, намагаюся мислити
критично, коли єдине, що я хочу робити, це грітися в цьому моменті. Розрахунок. «Чи
справді кіт повернувся?»
Без вагань Чарлі каже: «Так».
«Це не її кіт», — кажу я. Це постійний рефрен Надін протягом усієї книги, тому вона
ніколи не називає імені маленького безбілетного пасажира.
«Вона це розуміє», — каже він. «Усі дивляться на цього кота і бачать у ньому
маленького монстра. Вінне вміє бути домашнім улюбленцем, але їй байдуже. Тому вона
каже, що це не її. Тому що справа не в тому, що кішка може їй дати. Воно не може їй нічого
запропонувати. »
«Це підлий, дикий, голодний, соціально нерозумний маленький кровосос». За вікном
чорне небо, дощ густий, як полотно, щоразу, коли блискавка пробиває його. «Але це її кіт.
Він ніколи нікому не належав, але він належить їй».
Я відчуваю неймовірний біль. Ось як іноді дивлюсь на Чарлі. Як удар речення, як
такий різкий рядок, що вам доводиться відкладати книгу, щоб перевести подих.
Він відкриває рота, щоб заговорити, і кімнати розривається ще один приголомшливий
гуркіт грому. Вогні гаснуть.
У темряві з-за столу з гуркотом виходить Чарлі. "Ти в порядку?"
Я знаходжу його руку і чіпляюся за неї. «Мм-мм».
«Я повинен замкнути вхідні двері, — каже він, — доки електроенергія не
відновиться».
Він так обережно тримає мою щелепу. Ніби я щось делікатне. А може, як він. Ніби
одним невірним рухом ми могли б зламати один одного. Мої груди стискається від того
карколомного відчуття останнього розділу, тільки тепер я знаю це слово. Я знаю це, навіть
якщо не можу змусити себе думати про це. «Ти вже давно отримала мене, Норо. У мене
ніколи не було шансів».
Уперше в своєму житті я знаю, про що, біса говорила Кеті, коли сказала, що я Хіткліф.
Не лише тому, що ми з Чарлі такі схожі, а тому, що він правий: ми однакові. Чомусь, але він
мій, а я його. Не має значення, що написано на останній сторінці. Це правда. Тут зараз.
Його губи торкаються моїх, легкі, обережні, теплі. Я відкриваюсь йому, знаючи, як я
почуваюся, коли гортаю останю сторінку, але я не хочу це зупинити.
29
ЙОГО ПАЛЬЦІ ЗАРИВАЮТЬСЯ в моє волосся, його язик занурюється між моїх губ.
З мене виривається звук, і він легко сідає на стіл. У минулому наш зв’язок був шаленим,
бездумним, але тепер він такий обережний і ніжний, що мені боляче.
Його пальці торкаються однієї з зав’язок моєї сукні, розв’язуючи вузол, перш ніж
перейти до іншої. Мої руки під його сорочкою, я відчуваю його гладку, теплу шкіру, аж поки
на ній не побігають мурашки.
На смак він нагадує каву, з ноткою зимової зелені. Його язик ковзає по моїй нижній
губі, а його рука ковзає по моєму боку.
Я підтягую його ближче, і він штовхає мене на край столу, його рот тепер
наполегливіший, його зуби тонуть і відпускаються, коли ми зближуємося і розходимося,
кожен дихаючий проміжок робить наступний поцілунок ще більш потрібним. Його долоня
підіймається до моїх грудей, великий палець гладить мій сосок, і я тремчу. Його серце б'ється
об мене, а моє відповідає його темпу, два метрономи синхронізуються.
Блискавка б’є по небу, супроводжуючись низьким гуркотом. Вогонь то ллється, то
спалахує. Мало-помалу Чарлі вгамовує біль за останні три тижні. Його губи скользять по
моїй щелепі, моєму горлі, його руки рухаються назад, щоб закінчити розв’язувати зв’язки на
моїх плечах. Ліф моєї сукні вільний, і моє серце крутиться, як вертушка, під його теплим
подихом, коли його рот рухається по мені.
Я відхиляю голову назад, мої легені схоплюються, коли його язик торкається
внутрішнього вигину моїх грудей. Чарлі штовхає тканину нижче, поки тепле повітря не
зустріне мою шкіру. Його очі піднімаються до моїх, коли він опускає свої губи до мене,
спостерігаючи за мною, як він втягує мій сосок у свій ріт. Коли я починаю вигинатися, його
язик і зуби обережно ковзають по моїй шкірі.
Його ім'я вислизає з мене. Наші уста знову стикаються, глибше, впевненіше. Його
рука знаходить поділ моєї сукні й ковзає по внутрішній стороні мого стегна. Я розставляю
коліна, його долоня піднімається вище, поки не досягає мереживної стрічки на моїх стегнах.
Його інша рука робить те саме, і я відкидаюся назад, піднімаючись, щоб він міг зібрати
тканину й спустити її мені по ногах.
Його очі змикаються з моїми, його хватка міцніше стискає складки моїх голих стегон,
коли він стає на коліна і наближає свої губи до внутрішньої сторони мого коліна, цілуючи
вище, поки його рот не опускається між моїми стегнами. Я спираюся на руки, дихання стає
дрібнішим, коли жар його язика тане на мені.
Я обертаю стегнами від тиску, і він стогне, його рука ковзає по моєму животу,
притискаючи мене назад, поки я не лежу на столі.
Я думаю про те, щоб запропонувати нам переміститися. Я думаю про те, щоб
запитати, чи робити це тут є неповагою. Але потім я взагалі не можу думати, тому що його
язик знайшов рубильник у моєму тілі, повністю вимикаючи живлення мого мозку.
«Нора», — хрипить він. З мене лунає тихий звук визнання. «Ми не повинні були
чекати. Ми повинні були робити це з моменту нашого знайомства».
Мої руки плутаються в його волоссі. Його піді мною, обхоплюють мене, підтягують до
рота.
Повільний, голодний, цілеспрямований. На цей раз нічого між нами не відбувається
випадково.
Тиск зростає, аж поки я здригаюся під ним, мої руки крутять його волосся, коли я
вигинаюся, кричучи. Він випрямляється і тягне мене назад до краю столу, наші роти
ковзають разом, наші руки в одязі одне одного. Я знімаю з нього сорочку, розстібаю штани.
Він знімає з мене сукню, потім піднімає мене й повертається, щоб покласти на диван, його
язик під бюстгальтером.
«Це той, — каже він майже з благоговінням, — який ти мала тієї ночі, коли ми
купалися».
Я проводжу руками по його спині, розглядаючи кожен вигин і тверду лінію: мій
перший шанс отримати від нього стільки, скільки хочу, і, можливо, останній.
Він цілує мене в горло. «Я точно пам’ятаю, що ти відчуваєш, Норо.».
Мій рот притискається до його шиї, його пульс притискається до мого язика. Мої руки
зрівнюють його, проштовхуючи повз його розпущені штани та труси, мої нігті впиваються в
його шкіру, коли я гойдаюся до нього. Я простягаю руку між нами, і коли обхоплюю його
пальцями, мене пронизує надто яскраве світло, на мить перетворюючи все на темні,
мерехтливі плями. «Я теж пам’ятаю, що ти пвідчуваєш».
Він стогне, рухаючись у моїй руці. Я опускаю йому штани нижче стегон. Він
продовжує рухатися повільно, важко проти мене, наближаючись до мене все ближче. Як би я
не рухалася під ним, він завжди здається ледь недосяжним.
Поки його немає. Поки його рот нестримно бігає по мені, а його руки рвуть бретельки
бюстгальтера на моїх руках, і все це згортається навколо моєї талії. Потім ми обидва
напівбожевільні одне від одного, його руки на моїх стегнах, мій рот на його плечі, його язик у
моєму роті, його ерекція рухається проти мене, поки мої нутрощі не натягуються, як
скрипкові струни.
"Контроль від народження?" він питає.
«Очевидно, але...»
«Зрозумів», — каже він. Звичайно, він знає. Він такий же, як я: навіть коли ми обидва
вийшли з-під контролю, одержимі одне одним, все одно є кілька (десятків) ниток, які
тримають розум. Чарлі відходить від мене, знаходить свій гаманець і повертається з
презервативом, без додаткових запитань, без хвилювання, без натяку на розчарування, без
прихованої напруженості. Він притискає руку до моєї щелепи й цілує мене з ніжністю, яку я
відчуваю в усьому тілі, усі ці маленькі кишені тепла, розташовані між кістками, м’язами та
хрящами: Чарлі, розлитий у мою кров. І нарешті він входить в мене.
Повільно Обережно. Він відступає, перш ніж я відчуваю полегшення, і від мого звуку
з нього виривається сміх. «Я й гадки не мав, — каже він, — що ти хочеш мене так само
сильно, як я хочу тебе».
«Більше», — кажу я, зараз надто глибоко впевнена в цьому, щоб здогадуватися про
щось подібне.
«Тепер, — каже Чарлі, цього разу глибше натискаючи, — я знаю, що це неможливо».
Я піднімаюся, притягуючи його ближче. Його голова відхиляється назад, і в горлі долинає
стогін. Коли ми рухаємося разом, світ стає м’яким і темним, усе звужується до точок, де
стикаються наші тіла. Його руки масажують мене, його рот розкриває мій, мої нігті
впиваються в його контури, щоб підштовхнути його ближче, ніж дозволяє наше тіло.
Мені вже сумно від думки про цей кінець. Якби я могла змусити це почуття тривати
кілька днів, я б це зробила. Якби через двадцять хвилин настав кінець світу, я б хотіла піти
ось так. Він штовхає глибше, сильніше.
«Дідько, Чарлі».
"Занадто?" питає він, сповільнюючи.
Я хитаю головою. Він розуміє. Більше жодної обережності чи стриманості.
"Я всюди думав про тебе, " — каже він. «Немає місця в цьому місті, де б я не уявляв як
візьму тебе».
Напівсміючись, навіть оточуючи його, я питаю: «Як це було?»
«Моя уява не така хороша, як я думала».
Мій мозок схожий на феєрверк у чорному небі. Чарлі сідає і тягне мене собі на коліна,
входячи назад у мене. Я спираюся руками на спинку дивана, натискаючи на нього сильніше,
поки кожен нахил і рух моїх стегон не змушує його лаятися мені в шкіру. Одна його рука
в’ється по моєму волоссю, друга лежить на моїй спині, тримаючи мене там, де він хоче.
«Я хочу більше від тебе», — видихую я йому в рот, відчуваючи, як кожен удар його
серця проходить крізь мене. Сильніше, швидше, більше, все.
«Ти ідеальна», — хрипить він. «Це слово, Норо. Ти до біса ідеальниа».
О, Боже. О, Боже. Чарлі, на повторенні в моїх думках. «Будь ласка», — кажу я.
Після цього більше немає розмов. Я ніколи не була так рада, коли хтось бачить мене
наскрізь, читає мене, як книгу, коли він доводить мене до краю знову, і знову, і — так,
романтичні боги пишалися б — знову.
30
КОЛИ Я СІДАЮ, Чарлі бере мене за руку, його очі важкі й теплі. «Залишайся», —
шепоче він.
Моє серце тремтить. «Чому?»
Він забирає моє волосся за вухо, викривляючи рот. «Так багато причин».
«Мені потрібна лише одна».
Він сідає, його рука лежить між моїми стегнами, його рот ніжно притискається до
мого плеча, коли тиск його великого пальця рухається повільним колом. «Одна».
«У такому випадку, — кажу я, — можливо, дві».
Він нахиляється і глибоко цілує мене, його рука ніжно притискає моє горло, великий
палець притискається до занурення біля його основи. «Тому що, — каже він, — я хочу, щоб
ти це зробила».
«Я не зупиняюся в місцях незнайомих чоловіків», — кажу я, шиплячи кров’ю.
«Тоді пощастило, що це не моє місце».
«Так, тому що якби це було так, твої батьки прибігли б із затуманеними очима з
дробовиком, думаючи, що тебе вкрадуть».
«Але принаймні ми вже були б у вагоні для втечі», — каже він.»
Я сміюся, і куточок його рота піднімається вище.
«Залишайся, Норо».
Я знову відчуваю, як це розквітає в моїх грудях, як пелюстки, що розгортаються,
залишаючи щось ніжне відкритим у центрі. А потім укол паніки, голка в моє незахищене
серце.
«Не можу» — ледве шепочу я.
Його розчарування видно, лише на мить. Потім я спостерігаю, як воно розчиняється,
коли він це приймає, і здається, ніби деякі з тих загоєних швів у моєму серці відкриваються
знову. Він сідає, шукаючи свій викинутий одяг, і я торкаюся його руки, заспокоюючи його.
Більше за всіх, кого я коли-небудь зустрічала, Чарлі жадає чесності, і він нікого за це не
карає. Він сприймає це як незмінне і синтезує це у свій світ, і я не хочу бути ще однією
людиною, яка має справу з ним напівправдою.
Я навчилась чекати, поки вона прокинеться в паніці, відкидати свої ковдри вбік і
шугати на дальній край мого ліжка, щоб вона могла прослизнути поруч зі мною під ковдру.
Я обіймала її руками, доки вона не заплакала й не заснула.
Я ніколи не казала їй, що все буде добре. Я знала, що не буде. Замість цього я взяла
мамин старий приспів, щоб нас утішити: Випусти це, мила дівчинко.
«Спочатку Джейкоб був чудовим, — кажу я. «Я його ледве бачила, але він розумів. А
потім він отримав можливість поїхати до цієї резиденції у Вайомінгу — він був
письменником».
«Він покинув тебе?» каже Чарлі.
«Я сказала йому йти», — слабко визнаю я. «Я відчувала, що . . . У мене все одно не
було на нього ні часу, ні сил, і я не хотіла його стримувати».
«Нора». Його підборіддя штовхає мою скроню, коли він хитає головою. «Тобі не слід
було переживати це одною».
«Він нічого не міг зробити», — шепочу я.
«Він міг бути там», — каже він. «Він повинен був».
«Можливо», — кажу я. «Але не тільки він мене підвів. Я постійно планувала
зустрітися з ним, а потім скасовувала. Я не могла залишити Ліббі. І потім . . .”
Він відкидає мій вологий від поту чубок з моїх очей. «Ти не повинна мені
розповідати».
Я хитаю головою.
Увесь цей час, глибоко в глибині мого шлунка, темний монстр горя, страху та гніву
був у кутку, де я його замкнув, але він зростав, нові гнівні чорні мотузки кидалися на всі
боки, голодуючий, божевільний з голодом.
Демон, який збирається пожерти мене зсередини.
«Я запланувала несподіваний візит. Взяла Ксанакс, поїхала автобусом, бо це все, що я
могла собі дозволити, залишив Ліббі саму. Як тільки я побачила його, я зрозуміла, що все
змінилося. А потім, першої ночі, коли я була там, я прокинулася в паніці. Я не знала, де я, і не
могла знайти свій телефон. Все, про що я могла думати, це те, що з Ліббі щось трапилося. Я
була . . .це були наче галюцинації. Мої груди так боліли, що я думала, що помираю.
Якоб думав, що у мене серцевий напад. Він відвіз мене до відділення швидкої
допомоги, і через пару годин вони відправили мене додому з величезним рахунком і кількома
дихальними вправами. Це повторилося наступної ночі, і наступної. Я сказала Джейкобу, що
мені потрібно йти додому раніше. Він купив мені квиток на літак і сказав, що не повернеться.
Він вирішив залишитися».
Я хотіла це зрозуміти. У Ліббі залишився лише рік навчання в середній школі, але я
подумала, що, можливо, я могла би перевести її туди з нами. Через тиждень після того, як я
повернуоась додому, він сказав мені, що зустрів іншу».
Ніби всесвіт карав мене за те, що я хотіла занадто багато, за те, що я навіть думала про
те, щоб Ліббі пережила це, коли вона була на зломі. Мені досі нудить думати про це.
Пальці Чарлі ковзають вгору-вниз по моїй руці. "Мені дуже шкода."
«Не те щоб я була впевнена, що він був «єдиним» або щось таке». Я закриваю очі,
серце прискорюється. «Це просто . . . з тих пір важко уявити, щоб хтось так наблизився. Не
тоді, коли я настільки розбита, що не можу спати ніде, крім власного ліжка. Навіть тут важко,
коли Ліббі поряд зі мною. Відтоді я просто ніколи не довіряла собі». Я притискаюся
обличчям до його теплої шкіри, а цей біль широко позіхає в моїх грудях. «Мені шкода. Я
просто . . . »
«Не вибачай», — грубо каже він. «Будь ласка, не вибачайтеся за те, що ти дозволила
мені пізнати тебе».
«Це соромно, — кажу я. «Бути настільки одержимою контролем, що сон змушує мене
панікувати. Я довбаний безлад».
Він повертає мене обличчям до себе, його руки скріплені за моєю спиною. «У всіх є
безлад», — каже він.
"Не і тебе"
Він ледь помітно посміхається, відблиск вугілля в каміні вловлює вкраплення золота в
його очах. «Я живу в своїй дитячій спальні».
«Тому що ти допомагаєш своїй родині», — кажу я. «Я кинула свій під автобус при
першій же нагоді».
«Гей». Він торкається мого підборіддя, піднімає його. «Твій колишній залишив тебе в
довбаній пустелі, Норо, саму, і ти зробила все можливе. Ти не лиходій у його історії. Це він
— і не тому, що закохався в іншу, а тому, що він розійшовся з тобою в той момент, коли ти
була тим, хто чогось потребував».
Він обіймає моє обличчя руками. «Я відвезу тебе додому, коли захочеш», — каже він.
«Але якщо ти хочеш залишитися і прокидаєшся з криками, це нормально. Я подбаю про те,
щоб з тобою все було добре… І якщо ти хочеш залишитися, а потім передумаєш, я не проти
відвезти тебе назад о четвертій ранку».
Якось читала, що не всі думають словами. Я була шокована, уявивши цих інших
людей, які не використовують мову, щоб зрозуміти всіх і все, які автоматично не
організовують світ на розділи, сторінки, речення.
Дивлячись в обличчя Чарлі, я розумію це. Те, як купа почуттів і пернатих вражень
може рухатися по вашому тілу, минаючи ваш розум. Як людина може знати, що є щось, що
варто сказати, але не мати уявлення про те, що саме. Я не думаю словами.
***
***
Рано вдень Беа і Тала стрибають на схил пагорба — Беа в рожевому оборках, а Тала в
темно-синьому комбінезоні. Моє серце витає, і, нікого не дивуючи, сльози набігають на очі
Ліббі, коли я допомагаю їй злізти з ковдри. Вони кричать на маму своїм неймовірно високим
голосом і кидаються їй до ніг, де вона цілує їх сплутане волосся.
«Я так, дуже, дуже скучила за вами», — каже вона їм. Тала виглядає сварливою й
обуреною, коли вона обіймає ногу Ліббі, і Беа, звісно ж, одразу починає плакати, наче їй
дуже потрібно подрімати, а потім Брендан приходить позаду них, гепнувшись, виглядаючи
приблизно в двадцять три рази втомленішим, ніж Чарлі Ластра.
Коли вони з Ліббі дивляться, їхні посмішки стають спокійними. Не в захваті від
радості, а з полегшенням: ніби вони знову ковзнули в течію і їм не потрібно так важко
працювати.
Останні унції тривоги, які я носила з собою, розсіюються миттєво. Ці двоє людей
люблять один одного. Що б я не думала, що між ними відбувається, вони в порядку.
Вони належать одне одному, якимось таємничим чином, і обидва, здається, знають це.
Поки Ліббі закінчує покаяння з дівчатами, Брендан тягне мене в один зі своїх
знаменитих незграбних і нестерпно щирих обіймів. «Як долетіли?» Я запитую.
«Було трохи сліз», — насторожено каже він.
«О, вони показували Mamma Mia! знову в літаку?» Я кажу. «Ти знаєш, що ви не
можеш впоратися з Меріл на такій висоті».
Саме тоді дівчата відриваються від Ліббі й кидаються на мене, кричачи не зовсім в
унісон: «Ні-но!»
«Мої улюблені дівчата в усьому світі!» — кажу я, ловлячи їх.
Тала верещить: «Ми летіли на літаку!»
"Справді?" Я підхоплюю її на стегно й стискаю Беа за руку. «Хто вів? Ти чи Беа?»
Беа хихикає. Цілком імовірно, це звук, який видала земля, коли вперше побачила, як
сходить сонце.
«Нієї». Тала хитає головою, роздратована моєю некомпетентністю. Чесно кажучи,
коли вона сварлива, це наймиліша річ у світі. Нехай усі наші кислі настрої будуть такими
чарівними.
Я проводжу їх через траву, подалі від Ліббі та Брендана, щоб вони могли залишитися
на секунду наодинці. Брендан виглядає так, ніби йому знадобиться кілька років у кріогенній
камері, тоді як Ліббі хапає його за дупу, ніби це зовсім не те, що їй потрібно.
«Гей. Я забула, — кажу я, ведучи дівчат до квітів, що розташувалися навколо
пішохідного містка. «Як ти ставишся до метеликів?»
У них багато думок, і вони обов’язково прокричать їх усі.
31
ЛІББІ ВИБИРАЄ місце для вечері в центрі Ешвіля, шикарний кубинський ресторан із
внутрішнім двориком на даху. Після вчорашнього шторму повітря було прохолодним і
вітряним, це велике полегшення після останніх трьох пітних тижнів.
Місто освітлене під нами, на півдорозі між химерним селом і гамірним мегаполісом, а
їжа неймовірна. Ми з Бренданом випили пляшку вина, і Ліббі навіть зробила пару ковтків,
стогнаючи, розмахуючи ними в роті.
«Таке відчуття, ніби ми в Нью-Йорку, чи не так?» — каже вона з туманними очима.
«Якщо ви закриєте очі, ви почуєте лише звуки всіх цих людей і це відчуття в повітрі».
Брендан скривить рот, наче він збирається не погодитися з нею, але я лише киваю. Це
не так, як у Нью-Йорку, але коли ми всі разом, це відчувається майже як удома.
Мене охоплює неймовірна хвиля ностальгії при думці про те, як я біжу вгору чи вниз
по сходах до залізничної платформи, чую цей металевий вереск, відчуваю пориви вітру крізь
сходову клітку і не знаю, чи я прибула вчасно, чи мій потяг просто пройшов повз з криком.
Чого тобі більш за все не вистачає в цьому місці? Я пишу Чарлі.
Він пише у відповідь: Раніше завжди був доступ до Dunkin’ Donuts у межах трьох
кварталів.
Я посміхаюся своєму телефону. Співвідношення DD до особи має бути приблизно
один до п’яти. Що ще?
Я сумую за Eataly, каже він, але я б не назвав це дивним.
Якби ти не сумував за Eataly, ми ніколи більше не могли б спілкуватися. Тому що ти
був би у в'язниці, де тобі і місце.
З полегшенням, що ухилився від кулі, каже він. Теж не дивно, але я багато думаю про
перший день весни, який насправді такий теплий. Як усі одразу виходять, і здається, що ми
майже п’яні від сонця. Люди в парку в шортах і бікіні їдять фруктове морозиво, хоча на
вулиці температура п’ятдесят градусів.
Чарлі, я відповідаю. Усі ці речі об’єктивно дивовижні.
На наступну відповідь йому потрібен час. Він каже, що рано-вранці їздять на роботу
гурти маріачі, або оперні співаки, чи взагалі будь-яка співоча група. Я знаю, що це не
популярна позиція, але мені до біса подобається, коли я майже сплю в поїзді, і раптом
п’ятеро хлопців співають від душі.
Я люблю спостерігати за реакцією кожного. Завжди є люди, які ніби відчувають це, і
деякі, які виглядають так, ніби вони планують вбивство, а потім ті, хто вдає, що цього не
відбувається. Я завжди даю чайові, тому що не хочу жити у світі, де ніхто цього не
робить.
Я не можу придумати більшого символу надії, ніж людина, яка готова витягнути себе
з ліжка і співати на все горло групі незнайомців, які потрапили в пастку поїзда. Така
наполегливість має бути винагороджена.
Я люблю, я пишу, твій кошмарний мозок.
І тут я подумав, що ти використовуєш мене для мого кошмарного тіла.
А потім, через хвилину, я теж люблю твій мозок. І твоє тіло. Все це.
Я витратила десять років на те, щоб позбутися цього почуття, цієї жахливої потреби.
Знадобилося лише три тижні та вигадана жінка на ім’я Надін Вінтерс, щоб повернути мене
назад.
«Не будуй жодних планів на завтра після обіду», — каже Ліббі, штовхаючи мої
сандалі під столом. «У мене для вас сюрприз».
Брендан дивиться на стіл, майже винувато. Або він не впевнений, що мені
сподобається мій «сюрприз», або Ліббі погрожувала йому вбивством, якщо він видасть його.
«Брендане, — кажу я, ловлячи рибу, — скажи своїй дружині, що вона не може
стрибати з парашутом під час вагітності».
Він сміється і піднімає руки, але все ще уникає мого погляду. «Ніколи не кажи
Стівенсу, що вона може, а що не може робити».
У моїй пам’яті тріпотить робота редактора в Loggia, і голос Чарлі каже: «Якби мені
довелося вибрати одну людину, яка б опинилася в моєму кутку, це була би ти». Кожного
разу.
***
Знову Ліббі змушує мене зав’язувати очі шовковим шарфом на всю нашу поїздку в
таксі — на жаль, за кермом Харді, але, на щастя, вона триває лише п’ять хвилин, а потім
Ліббі вириває мене з машини, співаючи «Ми на мііісці»
«Одного разу неофіційна екскурсія містом?» Я вважаю.
"Ні!" — каже Харді, сміючись. «Хоча ви всі дійсно повинні піти на екскурсію! Ви
багато втрачаєте».
«Похорони вигаданої собаки старого Віттекера», я думаю далі.
Ліббі зачиняє за мною двері машини. «Холодно».
«Похорони ігуани, яка зіграла вигаданого пса старого Віттакера у виставі
громадського театру?» Я прислухаюся до підказок щодо нашого місцезнаходження, але
єдиний звук – це вітерець крізь кілька дерев, за яким ми можемо визначити приблизно . . . де
завгодно.
«Там дві сходинки, добре?» Вона штовхає мене вперед. «Тепер прямо вперед, є
невеликий виступ».
Я простягаю ногу, намацуючи простір, поки не знаходжу його. Порив холодного
повітря вражає мене, і мої черевики клацають по паркетній підлозі, коли ми робимо ще кілька
кроків.
«Зараз». Ліббі зупиняється. «Дайте мені барабанну дріб».
Я стукаю долонями по стегнах, а вона розв’язує шарф і висмикує його.
Ми стоїмо в порожній кімнаті. Одна з темною дерев’яною підлогою та білими стінами.
Велике вікно виходить на гущавину синьо-зелених сосен, і Ліббі ступає перед ним, вібруючи
від тривожної енергії, незважаючи на усмішку.
«Уявіть собі величезний дерев’яний стіл прямо тут», — каже вона. «А під цим вікном
великі квіти. І скандинавська люстра. Щось елегантне та сучасне, розумієш?»
«Добре», — кажу я, йдучи за нею в сусідню кімнату.
«Темно-синій оксамитовий диван, — каже вона, — і, начебто, маленький брезентовий
намет в одному кутку для дівчат. Щось, що ми можемо залишити, поставити вогники
всередині». Вона веде мене вузьким коридором, а потім я йду за нею через ще один дверний
отвір, коли вона вмикає світло, щоб відкрити масляно-жовту ванну кімнату: жовта плитка
п’ятдесятих, жовті шпалери, жовта ванна, жовта раковина.
«Тут . . . потрібно трохи попрацювати», — каже вона. «Але подивіться, яке воно
величезне! Я маю на увазі, що є ванна, і є ціла інша ванна кімната з душовою кабіною. Той
уже перероблений».
Вона шукає в мене підтвердження того, що я її чую.
І я чую, але в моєму черепі здіймається глухе дзижчання, схоже на орду бджіл, що все
більше й більше хвилюються дивовижним відчуттям неправоти, що підкрадається до моєї
спини.
«Є окрема ванна кімната. Цілих три ванни — уявляєш?» Вона показує на пляму губної
помади на килимі біля плями завбільшки з горнятко кави. «Ігноруй це. Я вже перевірила, і під
ним є листяна деревина. Можливо, розливи завдадуть певної шкоди, але я завжди любила
хороші килими».
Вона зупиняється посередині кімнати й тримає руки вгору. "Що ти думаєш?"
«Про те, що ти любиш килими?»
Її посмішка тремтить. «Про будинок».
Кров, що біжить у моїх барабанних перетинках, тьмяніє мій голос. «Цей будинок?
Посеред Саншайн-Фоллз?»
Її усмішка стискається.
Гудіння набухає. Це звучить як «Ні», як мільйон мініатюрних Нор, що гудуть, «Цього
не відбувається». Такого не може бути. Ви неправильно розумієте.
Руки Ліббі обіймають свій живіт, її нахмурені зморшки з’єднуються між бровами. «Ти
не повіриш, наскільки це дешево».
Я впевнений, що не сталп би. Я б, напевно, впала мертвою, і тоді мій привид
переслідував би це місце, і щовечора, коли я підводилась з дощок підлоги, я б до лайна
лякалп би власників, запитуючи: «Скільки шаф ви тут маєте? ».
Але я не розумію, наскільки це важливо.
Я хитаю головою. «Ліб, ти не могла б жити десь так».
Її обличчя стає млявим. «Не могла б?»
«Твоє життя в Нью-Йорку», — кажу я. «Робота Брендана в Нью-Йорку. Школа для
дівчат — наші улюблені ресторани, наші улюблені парки».
Я.
Мама.
До останнього її шматка. Кожен спогад. Кожне місце, де вона стояла, в якомусь
іншому житті, десять років тому. У кожне вікно ми дивилися, склавши руки в рукавицях
разом, ми втрьох в ряд, спостерігаючи за аніматронними санями Санти, що проносяться над
мініатюрним Манхеттеном.
Кожен крок по Бруклінському мосту в перший день весни чи останній день літа.
Freeman Books, the Strand, Books Are Magic, McNally Jackson, the Fifth Avenue Barnes &
Noble.
«Тобі тут сподобалося», — звучить Ліббі невпевнено, молодо.
Усі ці вени льоду, що скріплюють моє розколоте серце, тануть надто швидко, уламки
зісковзують, наче танучі льодовики, залишаючи голими плями.
«Це була чудова перерва, але Ліббі... за тиждень я хочу додому».
Вона відвертається. Прямо перед тим, як вона заговорить, я відчуваю пульсацію в
кишечнику, попередження, зміна барометричного тиску. Гудіння пропадає.
Її голос чистий. «Брендан отримав нову роботу. В Ешвіллі».
Я відчула, що щось наближається, але це не підготувало мене до цієї невагомості
пропущеного кроку, відчуття падіння з великої висоти, удару про кожну сходинку на шляху
вниз.
Ліббі знову дивиться на мене, чекаючи.
***
За тридцять років я жодного разу не відходила від сварки з нею — саме вона була
тією, за ким мені доводилося йти, коли в школі було погано або коли вона пережила
особливо важкий розрив у ті темні нескінченні роки після ми втратили маму.
Я та, хто переслідуватиме.
Просто я ніколи не думала, що мені доведеться йти за нею так далеко, або я її
повністю втрачу.
Це відбувається знову. Поколювання в носі, спазми в грудях. Мій зір затуманюється,
поки квіткові кущі не помутніють і не залунає дитячий сміх.
Я прямую до дому.
Не додому, я думаю.
Моя наступна думка набагато гірша: який дім?
Воно лунає крізь мене, кільця паніки брижуть назовні. Домом завжди були мама, Ліббі
і я.
Дім — це смугасті синьо-білі рушники на гарячому піску на Коні-Айленді. Це текіла-
бар, куди я повела Ліббі після іспитів, щоб танцювати всю ніч. Кава і круасани в Проспект
Парку.
Засинати в поїзді, незважаючи на те, що за десять футів грає гурт маріачі, а Чарлі
Ластра риється у своєму гаманці в вагоні.
Тільки це вже не те. Тому що без мами та Ліббі немає дому.
Тому я ні до чого не біжу. Просто геть.
Поки я не бачу Goode Books у кварталі, вогні сяють на тлі розбитого фіолетового неба.
Коли я входжу всередину, дзвонять дзвіночки, і Чарлі відривається від МІСЦЕВИХ
БЕСТСЕЛЕРІВ, його здивування перетворюється на занепокоєння.
«Я знаю, що ти працюєш». Мій голос придушений. «Я просто хотіла бути десь . . .”
В безпеці?
В знайомому місці?
В комфорті?
"Поряд з тобою."
Він двома кроками підходить до мене. "Що трапилось?"
Я намагаюся відповісти. Таке відчуття, ніби волосінь обмотана навколо моїх
дихальних шляхів.
Чарлі тягне мене до своїх грудей, обіймаючи мене руками.
«Ліббі переїджає». Мені доводиться шепотіти, щоб вимовити слова. «Вона переїжджає
сюди. Ось у чому справа». Решта піднімається вгору: «Я буду одна».
"Ти не одна." Він відступає, торкаючись моєї щелепи, його очі майже злобні у своїй
інтенсивності. «Ти не є і не будеш».
Ліббі. Беа. Тала. Брендан.
Це збиває з мене вітер.
Різдво.
Нові роки.
Екскурсії до природознавчого музею.
Сидячи перед величезним Джексоном Поллоком у Met, просячи дівчат зробити нас
багатими понад наші найсміливіші мрії, малюючи пальцями.
Сміятися з Serendipity, поки збиті вершки не вилізуть з носа. Усі спогади та всі ті
моменти майбутнього, усі разом, а пам’ять про маму ширяє поруч.
Це вислизає.
Пекло в носі. Вага в моїх грудях. Тиск за очима.
Чарлі тягне мене назад до кабінету. «Ти в мене, Норо», — тихо обіцяє він. «Я з тобою,
гаразд?»
Ніби дамбу прорвало. Я чую здавлений звук у своєму горлі, мої плечі починають
тремтіти, а потім я плачу.
Припливні хвилі б’ють по мені, кожне слово знищується під такою потужною течією,
що з нею неможливо боротися.
Мене затягує.
«Все гаразд», — шепоче він, розгойдуючи мене вперед і назад. «Ти не самотня», —
обіцяє він, і під цим я чую невимовлене: я тут.
Поки що, я думаю.
Тому що ніщо — ні прекрасне, ні жахливе — не має значення.
32
Його руки пробігають по моїх плечах, стискаючи мене. «Вона цього хоче, Норо. »
«Це», — кажу я. «Це я, це наше життя. Це все, що я намагаюся побудувати для неї.
Цього було недостатньо».
«Послухай, — каже він, — щоразу, коли я тут, мені здається, що стіни змикаються. Я
люблю свою сім'ю, люблю. Але я витратив п’ятнадцять років на те, щоб повертатися додому
якомога рідше, бо це до біса самотньо відчувати, що ти кудись не підходиш. Я ніколи не
хотів керувати цим магазином. Я ніколи не хотів цього міста. І щоразу, коли я тут, я думаю
лише про це. У мене така клаустрофобія від усього цього».
«Не від них. Але від відчуття, що я не знаю, як бути собою тут. Від того, як мені в
голову ввійшло питання про те, ким я маю бути, або про те, як я не виявився таким, яким
вони хотіли. А потім з’явилась ти».
Його очі спалахують, ліхтарики мчать у темряві, шукаючи. «І я нарешті міг
видихнути».
Його голос тремтить, ковзає по моєму хребту, і моє серце перевертається, наче в клітці
для бінго. «У тобі немає нічого поганого. Я б нічого не змінив». Це майже пошепки, і після
паузи він каже: «Тобі ніколи не було цього потрібно. Ні для твоїх колишніх, ні для Блейка
Карлайла, ні для твоєї сестри, яка любить тебе більше, ніж будь-що».
Свіжі сльози пекуть очі. Він ледве посміхається. «Я чесно думаю, що ти ідеальна,
Норо».
«Хоч я надто висока», — шепочу я плаксиво. «І я сплю з максимальною гучністю
телефону?»
«Віриш чи ні, — бурмоче він, — я не мав на увазі ідеальна для Блейка Карлайла. Я мав
на увазі, що для мене ти ідеальна».
Таке відчуття, ніби важка техніка розкопує мої груди. Я затикаю руки в його сорочку і
шепочу: «Ти щойно процитував Любов, насправді?»
«Не навмисно».
«Ти теж, знаєш». Я думаю про свою омріяну квартиру, про сонячні промені на кріслі
під вікном, про літній вітерець, що ввіває запах випеченого хліба. Я думаю про те, щоб вийти
з поїзда, липкий від спеки, книжки з м’якою обкладинкою та рушники, засунуті в сумку, або
свіжодруковані рукописи та новенькі Pilot G2.
Моє місто. Моя сестра. Робота моєї мрії. Чарлі. Все правильно. Життя, яке я б
побудувала, якби можна було мати все.
«Цілком правильно», — кажу йому. «Ідеально».
Його очі темні, сяючі, коли він вивчає мене.
Моє серце наче розбите яйце, ніщо не захистить його чи не утримає на місці. «Я могла
би залишитися».
***
«Дванадцять — чудове число», — сказав Чарлі. «Кожен інший номер може піти до
біса».
«Дякую» — погодився я.
У якийсь момент ми відійшли, і тепер я прокидаюся, усвідомлюючи, що уві сні ми
знову почали рухатися разом. Я цілую його, прокинувшись, і в п’янкому тумані ми
піддаємося одне одному, час зупиняється, а світ навколо нас стає темним.
Після цього я кладу голову йому на груди й слухаю, як його кров тече в його венах,
струм Чарлі, коли він грається з моїм волоссям. Його голос звучить хрипко, коли він каже:
«Можливо, ми зможемо це зрозуміти».
Ніби це відповідь на запитання, ніби розмова ніколи не припинялася. Всю ніч, весь
ранок, кожен дотик і поцілунок, все це було поштовхом і поштовхом, переговорами чи
переглядом. Ніби все між нами. Можливо, це спрацює.
«Можливо», — шепочу я на знак згоди. Ми не дивимося одне одному в обличчя, і я не
можу не думати, що це цілеспрямовано: якби ми подивилися, ми більше не могли б
прикидатися, і ми не готові кинути гру.
Чарлі простягає свої пальці крізь мої й підносить тильну сторону моєї долоні до своїх
губ. «Якщо це варте, — каже він, — я сумніваюся, що мені колись подобатиметься хтось у
світі так сильно, як ти».
Я обіймаю його за шию і залажу йому на коліна, цілую його скроні, щелепу, рот.
Любов, думаю я, тремтіння в моїх руках, коли вони проникають у його волосся, коли він
цілує мене.
Болить остання сторінка.
Глибокий вдих після того, як ви відклали книгу.
Коли пізніше він проводжає мене до дверей, він бере моє обличчя долонями і каже:
«Ти, Нора Стівенс, завжди будеш впорядку».
33
«Я маю на увазі не це», — каже вона. «Я хотіла завоювати тебе. . .” Вона махає рукою
в бік галявини та освітлених сонцем пішохідних містків, квітучих кущів, що гойдаються на
вітрі, та густого соснового лісу, що вкриває пагорби.
А потім клацає решта. Цей список не стосувався того, як Ліббі випробувала своє нове
життя, і не йшлося про якесь вражаюче прощання чи вжиття останніх відчайдушних зусиль,
щоб врятувати мене від життя, повного сну наодинці з моїм ноутбуком.
Це був рекламний виступ.
«Брендан хотів, щоб я сказала тобі негайно», — продовжує вона. «Але я подумала, що,
можливо, якщо ти приїдеш сюди, якби побачиш, як це може бути... . . Я хотіла, щоб ти пішла
з нами». Її голос тріскається. «І я подумала, що якщо ти зрозумієш, яким може бути тут
життя, можливо, навіть зустрінеш когось, ти теж цього захочеш. Але потім ти почала
проводити час із Чарлі, і... Господи, я так давно не бачила тебе такою, Норо. Я збиралась
залишити все, але потім ти сказала, що він залишиться. . . і це просто здавалося. . . ніби ти
теж можеш цього захотіти. Ніби я могла мати все це — і ти».
Я почуваюся такою порожньою, знесиленою, ніби я плила у воді тижнями, щоб
усвідомити, що берег був міражем.
Це Ліббі, яка ще місяць тому нічого не просила, зізнаючись, чого вона насправді хоче.
Щоб я пішла за нею.
І я хочу дати їй те, що вона хоче. Я завжди хочу, щоб у неї було все, що вона хоче.
Минулої ночі всі організовані відсіки в моєму розумі зруйнувалися, і я вперше бачу
все це чітко. Не охайна, контрольована версія речей, а безлад, коли все виливається на волю.
Ми з Ліббі довгий час перебували в повільному кипінні змін, один шлях розділявся на
два. У моєму серці для неї не менше місця, ніж того дня, коли вона вперше з криком
з’явилася на світ.
Але часу менше. Менше місця в нашому повсякденному житті. Інші люди. Інші
пріоритети. Ми тепер діаграма Венна, а не коло. Можливо, я приймав усі свої рішення за неї,
але тепер, коли я тут, я люблю своє життя.
«Мене попросили подати заявку на іншу роботу редактора», — виходжу я.
Ліббі швидко кліпає, сльози налипають на її блискучі блакитні очі. «Що?»
Я дивлюся на межу дерев за лугом. «Робота Чарлі в «Лоджії», — кажу я. «Їм потрібен
хтось місцевий, і він залишається тут. Тож він розповів про це редактору Дасті. Я б перебрала
частину його списку, а потім почала би здобувати і свій власний».
«Це твоя мрія», — каже Ліббі, затамувавши подих.
Щось у цьому слові запускає феєрверк у моєму тілі. «Я . . .” Більше нічого не
виходить.
Вона тягнеться до моїх рук, сильно їх стискає, її голос надривається: «Ти повина це
зробити».
Мої груди стискаються, коли я вивчаю її, єдине обличчя, яке я знаю краще за своє.
«Ти мусиш», — каже вона крізь сльози. «Це те, що ти хочеш. Це те, чого ти завжди
хотіла, і... не відкладай знову, Норо. Це твоя мрія.»
«Це не те, що я маю. . .” Я розмахую рукою невиразною спіраллю.
«Зроблено раніше?» вона каже.
«А якщо не вийде . . .”
«Ти можеш це зробити», — каже вона мені. «Ти можеш це зробити, Норо. І якщо ти
зазнаєш невдачі, кого це хвилює?»
«Мене».
Її руки обвиваються навколо моєї шиї. Вона тремтить на півдорозі між новими
риданнями та хихотінням. «У тебе тут буде найкраща кімната для гостей у світі», — плаче
вона. «І якщо там все піде до лайна, ти приїдеш і залишишся з нами. Я подбаю про тебе,
гаразд? Я дбатиму про тебе так само, як ти завжди, завжди дбала про мене, Норо».
Я хочу сказати їй, наскільки чудовими були ці останні три тижні.
Я хочу сказати їй, що це найщасливіше, що я можу пам’ятати, за довгий час, і це
також найгірший біль, який я коли-небудь відчувала.
Тому що всі ці прогалини між нами нарешті зникли, але удар зіткнення струснув усі
залишки льоду, не залишивши нічого, крім м’якої м’якої ніжності.
Тому все, що я можу зробити, це плакати разом з нею.
Мені чомусь ніколи не спало на думку, що це варіант: двоє людей, обійнявшись,
можуть розійтися. Можливо, це не наша робота — тримати сталевий хребет.
Що ми обидві можемо пережити цей біль, а інший не бере на себе його.
«Я не знаю, як бути без тебе, Норо», — пищить Ліббі. «Я ніколи не думала, що буду».
«І я знаю, що це правильно для мене і Брендана, але, чорт забирай, я думлав, що ми з
тобою завжди будемо разом. Як це можливо для двох людей, які належать двом різним
місцям?»
«Можливо, я навіть не отримаю роботу», — кажу я.
«Ні», — наполегливо відповідає Ліббі. «Не намагайся це виправити. Не вибирай мене
замість себе, гаразд? Ми робили це роками, і це нас майже зламало. Настав час бути просто
сестрами, Норо. Не виправляйте це. Просто будь тут зі мною і скажи, що це, дідько, погано».
«Так і є» Я міцно мружу очі. «Це довбаний відстій».
Я не знала сили цих слів. Вони нічого не виправляють, нічого не роблять, але просто
сказати про них відчувається, ніби встромити кіл у землю, скріпивши нас разом принаймні на
цю мить.
Це погано, і я не можу цього змінити, але я тут, зі своєю сестрою, і якось ми це
переживемо.
Ви можете вивезти міську людину з міста, але місто завжди буде в ній. Я думаю, що
це те саме для сестер. Куди б ми не пішли, ми не залишимо одне одного. Ми б не змогли,
навіть якби хотіли. А ми цього не робимо. Ми ніколи не будемо.
***
34
***
Решту тижня ми працюємо. Ліббі працює над збором коштів. Брендан завершує
останні етапи іпотечного процесу. Чарлі в книгарні, а Саллі безперервно приходить і
виходить, готуючи все для віртуального книжкового клубу з Дасті.
У вітрині з’явилася нова вивіска з написом «ЗРОБІТЬ ВДАЛИЙ ВИБІР, КУПУЙТЕ
ХОРОШІ КНИГИ», а плакат із зображенням обличчя Дасті рекламує як книжковий клуб, так
і бал «Одного разу в житті» з блакитним місяцем.
Волонтери прикрашають міську площу, і технічно я відкликала на тиждень, але деякі
справи не чекають, тож я докладаю всіх зусиль, щоб втиснути трохи роботи між поїздками
дівчат і підготовкою свого резюме для Лоджії .
Я завжди вважала себе істотою, яка здатна вижити, але останнім часом я забагато
мріяла. Про нову роботу. Про Чарлі. Про те, щоб мати все і відразу.
Таким чином, можливо, це місце змінило мене. Тільки не для дівчини, яка любить
косички з фланелі та кіски.
Коли ми разом, ми з Чарлі не тримаємося на відстані й не обертаємось насторожено.
Ми віддаємося кожному моменту, який можемо, але ми не говоримо про майбутнє. Але коли
ми розлучаємося, ми продовжуємо історію через дзвінки та повідомлення.
Ти проведеш Різдво в Саншайн-Фоллз, а я проведу Новий рік у місті, — каже він.
Ми встанемо рано і будемо тренуватися, поки не знайдемо гурт маріачі, кажу я.
Ми будемо ходити на збори в ратушу і брати участь у публічних чварах, а потім
повертатися в котедж і займатися сексом всю ніч, — каже він. І ми спробуємо всі доларові
шматочки в місті.
Ми дійдемо до суті салату з кубиками шинки в P.S., кажу я.
Я так глибоко вірю в тебе, Норо, — каже він, — але навіть ти не можеш розгадати
таємницю цієї великої таємниці.
Я буду дуже зайнята, нагадую йому. Перші кілька місяців, коли я повернуся, я буду
зубрити час з Ліббі та дівчатами — і, якщо я отримаю роботу в Лоджії, скорочу свою роботу
в агентстві, переклавши своїх клієнтів на іншого агента. Тоді буде крива навчання входження
в нову роль.
***
Ніхто ніколи не переконає мене, що час рухається рівномірно. Звісно, ваш годинник
виконує якусь невидиму команду, але здається, що він випадковим чином відбиває хвилини з
будь-якими інтервалами, які йому підходять, тому що цей тиждень — мить, а потім настає
вечір п’ятниці.
Чергова хвиля спеки проривається, відкриваючи осінню погоду, і ми знову ставимо
намет і надувний матрац. Поки Ліббі та Брендан йдуть у місто, щоб забрати піцу quattro sta-
gioni, ми з дівчатами лежимо на спині, дивлячись, як темніє небо.
Беа розповідає мені про все, що вони з Бренданом спекли за останні кілька тижнів.
Тала потішить нас казкою, яка є чи нісенітницею малюка, чи вірним переказом роману
Кафки.
Після того, як ми поїли, Ліббі пропонує Брендану взяти королівське ліжко собі
сьогодні ввечері, і він каже, позіхаючи: «О, слава Богу».
Коли він цілує дівчат на добраніч, вони такі сонні, що майже не реагують, за винятком
Тали, яка на секунду простягає свої рученята до його обличчя, перш ніж дозволити їм
плюхнутися собі на животик.
Він цілує Ліббі востаннє, потім обіймає мене збоку (найгірший у світі обійми), і я
відчуваю до нього більше любові, ніж того дня, коли він одружився з моєю сестрою.
«Що за біса, — шепоче Ліббі, сміючись. "Ти плачеш?"
"Замовкни!" Я кидаю в неї подушку. «Ти зламала мені очні м’язи. Я не можу зупинити
це зараз».
«Ти плачеш, бо так сильно любиш Брендана», — дражнить вона. "Визнай це."
«Так, я люблю Брендана», — кажу я, сміючись крізь сльози. «Він гарний!»
«Я чув, що тобі може бути холодно», — тихо каже він. Він простягає загорнуту
фланелеву сорочку, яку я не помітила, як він носить. Я кидаю погляд туди, де Ліббі та Беа
приєдналися до Брендана, і Ліббі швидко посміхається мені.
"Вау", кажу я. «Слова тут швидко поширюється».
«Одного разу в старшій школі,— каже він,— я пішов до перукаря з примхи й поголив
собі голову. Мої батьки знали ще до того, як я повернувся додому».
«Вражаюче», — кажу я.
«Безумно». Він тримає фланель, і я повертаюся, почуваючись тендітною світською
левицею в старому чорно-білому фільмі, коли він одягає її мені на руки, потім повертає мене
до себе і починає застібати ґудзики.
"Це твоє?" Я запитую.
«Абсолютно ні», — каже він. «Я купив це для тебе». На мій подив він сміється. «Це
було у твоєму списку. Я теж придбав для Ліббі. Вона закричала, коли я простягнув її їй. Я
думав, що у неї починаються пологи».
Кілька хвилин ми просто посміхаємося одне одному. Це найменш незручний тривалий
зоровий контакт у моєму житті. Таке відчуття, що ми обоє взялися за ту саму діяльність, і ось
вона: існуємо один на одному.
"Як я виглядаю?" Я кажу.
«Як дуже гаряча жінка, — каже він, — у дуже непоказній сорочці».
«Я чула лише гаряча».
Його рот роздвоюється на, цілком можливо, мій улюблений з усіх його усмішок, який
створює враження, що в одному куточку його рота схована таємниця. «Ти хочеш
потанцювати, Стівенс?»
"Чи ти?" — питаю здивовано.
«Ні, — каже він, — але я хочу доторкнутися до тебе, і це гарне прикриття».
Я беру його за руку й виводжу на танцювальний майданчик під мерехтливе світло, а
«Carolina in My Mind» Джеймса Тейлора грає так, ніби всесвіт просто хоче мене подражнити.
Чарлі складає мою руку у своїй теплій долоні, і я притуляюся щокою до його светра,
заплющуючи очі, щоб зосередитися на тому, що відчуваю. Я запам’ятали у своїй пам’яті
кожну його деталь: запах КНИГИ та цитрусових, з майже пряною нотою, яка є його власною;
м'яка тонка шерсть і тверда грудна клітка під нею; нетерплячий, м'якотний стук його серця;
його щока торкається моєї скроні; невимовне відчуття тремтіння, коли він притискається
ротом до мого волосся і вдихає мене.
«Ти не голодна?» тихо каже він.
Я відкриваю очі, щоб розглянути його густі серйозні брови. «Я вже їла. Я вечеряла
пирогом».
Він напівхитає головою. «Я маю на увазі, коли ти повернешся в місто».
«О». Я притискаюся щокою до його плеча, пальці згортаються, намагаючись утримати
його чи себе тут ще деякий час. «Ми не повинні говорити про це».
Його руки на мить обережно посилюють свій тиск. «Я не проти».
Я закриваю очі, щоб не заплакати, і після паузи кажу: «Мені так кортіло тайської».
«За рогом моєї квартири є чудовий тайський ресторан», — каже він. «Я візьму тебе
колись».
Я дозволила собі знову це уявити: Чарлі в моїй квартирі, його ноутбук перед ним, його
суворе обличчя, коли він читає на моєму дивані. Лід, що ховається в кутках віконного скла
позаду нього, сніжинки, що тануть на склі, різдвяні вогні, огорнуті навколо ліхтарних стовпів
на вулиці внизу, люди несуть повз величезні сумки для покупок.
Я дозволила собі уявити, що це відчуття триває. Я уявляю світ лише для нас із Чарлі,
відсунувши кам’яні стіни на кілька футів назад, щоб він вмістився в них, і не витрачаю кожну
секунду на пошуки тріщин.
Я знову думаю, це те, про що варто мріяти.
А потім, оскільки я змушена — бо якщо хтось і заслуговує на чесність, то це Чарлі —
я запрошую правду на заміну історії.
Я працюю дванадцятигодинний робочий день, намагаючись розвантажити своїх
клієнтів, а потім влаштуватися на нову роботу.
Чарлі виснажився довгими днями в книжковому магазині, вихідними на
фізіотерапевтичних прийомах з батьком, годинами пошуку в гуглі, як полагодити раковини,
що протікають, і замінити ослаблену черепицю.
Пропущені дзвінки. Накопичуються повідомлення без відповіді. Біль. Горе. Сум один
за одним. Відвідування скасовано через надзвичайні обставини на роботі чи в сім’ї. Ми
обидва були занадто тонкими, наші серця охоплювали занадто багато станів, напруга
нестерпна.
Мої груди стискає так сильно, що стає боляче. Він сказав мені, що хтось повинен
переконатися, що я маю те, що мені потрібно, але він також заслуговує на це.
Моє серце б’ється, а моє тіло відчуває, що воно на межі розпаду. «Чарлі».
Тривала тиша. Його горло хитається, коли він ковтає. Його голос — хрипкий, різкий
шепіт. "Я знаю. Але поки що не кажи це».
Ми не дивимося один на одного. Якщо ми подивимося, то зрозуміємо, що ця гра в
ілюзію закінчилася, тому ми просто тримаємося одне за одного.
Його стосунки на відстані були найгіршим роком у його житті. Мої ледь не зламали
мене. Він правий, що все по-іншому, що це ми і ми розуміємо один одного, але тому я не
можу цього зробити.
«Тиждень тому, — кажу я, — ти мені так сподобався, що я хотів би спробувати
зробити так, щоб це спрацювало». Я ковтаю нерівну грудку завбільшки з кулак, але все одно
мій голос доводиться прошкрябати, щоб вирватися. «Але тепер я думаю, що можу любити
тебе занадто сильно для цього».
Я здивована, коли чую це. Не тому, що я не усвідомлювала, що відчуваю, а тому, що я
ніколи не була першою, хто вимовив слово на л. Навіть не з Якобом. «Не треба нічого
говорити», — поспішаю додавати я.
Його щелепа згинається біля моєї скроні. «Звичайно, я кохаю тебе, Норо. Якби я
любив тебе менше, я б намагався переконати тебе, що ти можеш бути щасливою тут. Ти не
уявляєш, як сильно я хотів би, щоб мене було достатньо».
«Чарлі, — починаю я.
«Я не самопринижую себе», — тихо обіцяє він мені на вухо. «Я просто не думаю, що
це так працює в реальному житті».
«Якщо когось може бути достатньо, — кажу я, — я думаю, це можеш бути ти».
Його руки стискають мене, голос стишається до тихого скрипу. «Я радий, що ми мали
свій момент. Навіть якщо це тривало не так довго, як ми хотіли».
Сльози такі густі в моїх очах, що танцювальний майданчик розчиняється в смугах
кольору та світла.
«Але, — нарешті я виходжу, заплющивши очі, — це справді було до біса ідеально».
«З тобою все буде так, Норо», — шепоче він мені біля скроні, його руки розв’язані.
«Ти будеш краще, ніж просто добре».
Так само, як я думала, немає прощання. Коли пісня закінчується, він останній раз
цілує мою щелепу. Мої очі тріпочуть закриті.
Коли я відкриваю їх, його немає.
Але я відчуваю його всюди.
***
Я не тільки кричу від здивування, але й кидаю свій гаманець. Він врізається в сівалку.
«Я не хотів вас лякати». Клінт Ластра сидить на лавці, поруч його ходунки, а над
головою кружляє кілька метеликів.
Я дістаю свою сумочку, витираючи очі якнайобережніше. «Завтра ранній рейс».
Він киває. «Я б теж був не проти лягти спати, але Сел не випускає мене з поля зору».
Він кидає на мене кривий погляд. «Важко старіти. Знову всі ставляться до тебе, як до
дитини».
«Я б віддала усе, щоб моя мама постаріла». Це вийшло до того, як я зрозуміла, що це
була не просто нотатка в моєму розумі.
«Ви маєте рацію», — каже Клінт. "Я везучий. Тим не менш, я не можу не відчувати,
що я його підводжу».
Я відчуваю, як мої брови здіймаються. "Чарлі?»
Кут його рота здригається вниз. «Це не мало бути таким. Він не повинен бути тут».
Я заперечую, на мить розриваючись щодо того, скільки сказати, якщо взагалі щось
сказати. Я майже не спілкувалась з Клінтом за ті тижні, що я тут.
«Можливо, ні», — напружено кажу я. «Але для нього дуже багато значить бути тут
для вас. Для нього це важливо. »
Клінт з тоскою дивиться на натовп на танцювальному майданчику, де ми з Чарлі
стояли разом кілька хвилин тому. «Він не буде щасливий».
Я не впевнена, що це так просто. Я не була би щаслива, якби я була тут із Ліббі.
Більше того, було б відчуття, що я позичаю чиїсь джинси. Або ніби я робила перерву у
власному житті, ніби це був період часу, коли я на деякий час зійшла зі свого шляху.
Я робила це раніше, і точно ніколи не жалкувала. Завжди було за що бути вдячним.
Це життя. Ви завжди приймаєте рішення, вибираєте шляхи, які відводять вас від
інших, перш ніж ви бачите, де вони закінчуються. Можливо, тому ми як вид так любимо
історії. Усі ці шанси змінитися, можливості жити життям, якого ми ніколи не матимемо. «Він
хоче бути тут для вас і Саллі», — кажу я. «Він так важко працює, щоб бути тим, ким, на його
думку, вам потрібно».
Підтверджений милий хлопець Клінт Ластра витирає щоку. Його руки трохи тремтять,
коли вони впираються в ногу.
«Він завжди був особливим», — каже Клінт. «Як його мама. Але іноді . . . Ну, я
думаю, Саллі завжди подобалося виділятися».
Його рот кривить. «Я думаю, що мій син провів більшу частину свого життя,
почуваючись самотнім». Клінт скоса дивиться на мене, оцінюючи те саме рентгенівське
відчуття, яке так добре вміє викликати його син. «Останні кілька тижнів він був іншим».
Клінт сміється сам собі. «Знаєте, я намагався читати з ним по книжці на місяць. Робив
це все в середній школі, а також коледжі. Я прошу рекомендацій — останнє, що він читав і
любив, щоб у нас завжди було про що поговорити, це для нього було важливо. Йому було,
мабуть, чотирнадцять років, коли я вперше прочитав одну з його книжок і подумав: «Дідько».
Ця дитина переросла мене».
Коли я починаю сперечатися, Клінт піднімає руку. «Я не маю на увазі це як
самоприниження. Я досить розумна людина, по-своєму. Але я вражений своїм сином. Я міг
би слухати, як той хлопець розмовляє набагато довше, ніж він будь-коли, майже про будь-що.
Коли ми з Салі вперше відвідали його в Нью-Йорку, все мало сенс. До того моменту він ніби
жив на половині гучності. Це не те, чого батьки хочуть для своєї дитини».
Половина обсягу.
«Останні кілька тижнів він був іншим». У посмикуванні його рота я бачу відтінки його
сина, біологічного чи ні. "Більш відкритим».
Я теж була іншою.
Мені цікаво, чи я теж жила наполовину. З агентуванням. Зі знайомствами.
Утрамбовуючи себе у форму, яка здавалася міцною та безпечною, а не правильною.
«Знаєте, — кажу я обережно, не бажаючи жодним чином виганяти Чарлі, але й
потребуючи бути в його кутку, щоб не вибирати ввічливість чи симпатію чи завоювати
когось замість нього, — можливо, вм намагаєтеся довести, що не Він мені не потрібен, тому
що ви думаєте, що він не хоче бути тут. Але не поводьтеся так, ніби він не робить нічого
доброго або не може допомогти. Це місце вже дало йому достатньо причин відчувати себе не
тією людиною, і останньою людиною, від якої він повинен це отримати, є ви».
Біле кільце в очах. Він відкриває рот, щоб заперечити.
«Неважливо, почуваєте ви так чи ні, якщо це так здається йому», — кажу я. «І якщо ви
дозволите йому допомогти вам, він це зробить. Краще, ніж ви очікували».
З цими словами я повертаюся й іду геть, перш ніж сльози встигли потекти.
36
«Або інколи за твоє серце змагаються не один, а двоє гарячих чоловіків, і ти маєш
обертатися по колу й навмання вибрати одного, а потім одружити іншого з його колегою».
«Крихітко?» Брендан гукає з вантажівки, вибачливо кривлячись.
Ліббі киває на знак розуміння, і ми розходимося, все ще стискаючи одне одного за
передпліччя, наче готуючись обертатися по колу на повній швидкості й не хочемо, щоб
інерція роз’єднала нас. Насправді досить точно.
«Це не прощання», — каже вона.
«Звичайно, ні», — кажу я. «Надін Вінтерс ніколи не пам’ятає, як сказати «привіт» або
«прощай».
«Ми також сестри, — каже вона. «Ми застрягли разом».
«Це теж».
Вона відпускає мене й залазить у вантажівку.
Коли вони віддаляються, мої очі наповнюються. Принаймні сльози стримувалися так
довго. Принаймні я це зробила.
Білий і помаранчевий колір U-Haul зливаються разом, поки я не схожу на акварельну
картину, яку залишили під дощем, а моя сім’я розпадається на барвисті смуги. Я спостерігаю,
як розмитість їх зменшується. Один блок. Потім два. Потім три. Потім вони повертаються й
зникають, і здається, ніби я бетонна плита, яку щойно розбили навпіл, лише для того, щоб
усвідомити, що моє нутро так і не затверділо.
Я каша.
Зараз я сильно плачу. Не милі маленькі схлипи. Потворне дихання. Люди ходять по
тротуару. Деякі обходять мене збільшуючи відстань. Інші кидають на мене співчутливі
погляди. Коли одна жінка мого віку проходить повз, вона простягає мені серветку, навіть не
сповільнюючи крок, і я хапаюся за неї, як за дитячу ковдру, не в змозі нічого робити, окрім як
плакати сильніше.
Це схоже на те, що мама колись казала: ти не справжній житель Нью-Йорка, поки не
відчуєш свої емоції відкрито, і лише зараз, прийнявши тверде рішення залишитися, я
переступила цей останній поріг.
Я падаю в спогади пр Ліббі , сміючись і плачучи так істерично, що більше не можу
відрізнити одне від іншого. Тільки коли мій телефон починає дзвонити, мені вдається хоч
якось втриматися.
Я шморгаю, змиваючи сльози, дістаю телефон із кишені й читаю екран. «Ліббі?» Я
відповідаю. "Все добре?"
"Як справи?" вона каже.
"Нічого?" Я розмазую очі тильними сторонами долонь. "А в тебе?"
«Нормально», — зітхає вона. «Я просто сумувала за тобою. Я думала подзвонити і
передати привіт».
Тепло наповнює груди. Воно заповзає в мої пальці на руках і ногах, поки його не стає
так багато, що стає боляче. Я переповнена. Жодна людина ніколи не повинна мати стільки
любові в своєму тілі одночасно.
«Як зараз виглядає Нью-Йорк?» питає вона.
Їх не було вісім хвилин. «Нога Брендана впала на педаль газу чи що?»
«Просто скажи мені», — каже вона. «Я хочу почути, як ти це описуєш».
Я оглядаюся навколо, на метушню, на дерева, що випускають свої перші червоні та
жовті хвилі на своєму листі. Чоловік розвантажує ящики з фруктами в випічці через дорогу.
Літня жінка з чорним, як смола, волоссям під білим ковбойським капелюхом із стразами
переглядає DVD-диски, які продаються, на складному столику якогось хлопця. (Ми з Ліббі
поглянули, перш ніж розлучитися, і зрозуміли, що вісімдесят п’ять відсотків колекції
представляє Кіану Рівза, що викликає запитання: чи були у цього чоловіка та Кіану Рівза
якісь чудові суперечки?)
Я відчуваю запах кебабу, який готується на вулиці, а вдалині гудять автомобільні
сигнали, і жінка, яка може бути або не бути актрисою, яку я бачила на SVU, поспішає повз у
величезних сонцезахисних окулярах, вигулюючи крихітного гарцюючого бостон-тер’єра.
"Ну?" Ліббі каже.
Схоже на дім. «Такий же старий, як і був»
«Я знала це.»
Я чую її посмішку.
Вона хотіла, щоб я пішла з нею, але вона щаслива, що я отримую те, чого хочу.
Я хотіла, щоб вона залишилася, але сподіваюся, що вона знайде все, що шукає, і
більше.
Можливо, любов не повинна будуватися на основі компромісів, але, можливо, вона не
може існувати без них.
Не така, яка змушує двох людей приймати форми, у які вони не вписуються, а така,
яка послаблює їхні хватки, завжди залишає місце для зростання. Компроміси, які говорять,
що в моєму серці буде простір у формі тебе, і якщо твоя форма зміниться, я пристосуюся.
Незалежно від того, куди ми йдемо, наша любов буде тримати нас, і це змушує мене
відчувати себе . . . ніби все буде добре.
37
Епілог