Катерина (дуже стисло)

І.  Не кохайтеся, дівчата, з москалями, бо вони — чужі люди, лихо з вами зроблять та
й покинуть. Підуть у Московщину, а збезчещена й покинута дівчина гине, гинуть із
горя та сорому і її батьки.  Не слухаючи батьків, Катерина покохала москаля
(офіцера царської армії), "як знало серденько", ходила до нього в садочок, поки не
занапастила свою долю. Про неї по селу пішла "недобра слава", але вона,
засліплена коханням, на це не зважала. Москалі вирушили в похід, коханий обіцяв
дівчині повернутися, одружитися й робити "московкою".  Дівчина тяжко переживала
розлуку, чекала та виглядала милого. Лише вночі виходила по воду до криниці.
Через півроку народила сина. Люди неприховано почали сміятися з покритки (жінки,
яка народила дитину поза шлюбом) та її батьків.  Москалі повернулися з походу
іншим шляхом. 

II  Сидять за столом зажурені Катрусині батьки. Мати докоряє дочці, питає, де ж її
пара, де весілля. Хай іде собі в Московщину і не творить добрим людям, що в неї є
мати. Хіба ж для того ростила її, щоб вона так осоромила батьків? І виганяє її з дому,
хоч знає, що без єдиної доньки її нікому буде навіть поховати.  Катерина благає
простити її. Потім, взявши дитину, виходить із хати, прощається з батьківською
оселею, розуміючи, що навіки. Бере на згадку трохи рідної землі. Довго ще про неї
пліткували в селі, але вона того вже не чула. 

III  Йде Катерина з немовлям, розпитуючи дорогу в Московщину. На ній латана

свитина, на плечах торбина, а в руках — ціпок. Ніхто її не чекає й не вітає, часом
доводиться ночувати з дитиною і під тином. Шляхом зустрілися чумаки.
Переборюючи сором, попросила милостиню. Та не для себе — заради дитини. 
Настала зима, а Катерина все в дорозі. Зустріла якось москалів, питала про свого
Івана, а ті лише посміялися з неї. Під лісом побачила курінь, попросилася на нічліг. 

IV  Свище по лісу завірюха. Лісник вийшов оглядати свою дільницю, але повернувся.
І сказав, що йдуть дорогою москалі. Катерина, боса, невдягнена, кинулася з хати. У
старшому впізнала свого коханого. До нього — а він знати не хоче, жене геть.
Катерина спочатку благала, щоб не кидав, хоч наймичкою взяв, потім попросила
сина взяти. Побігла за дитиною, повернулася, а офіцера вже немає. Сказала з
відчаєм солдатам, щоб передали дитину старшому, поклали її на шлях і кинулася в
ополонку. Москалі байдуже пройшли повз. Плач немовляти почули лісничі й забрали
його.

  V  Сліпий кобзар ішов до Києва й зупинився перепочити. Його маленький поводир

куняв на сонці. Старий співав псалми, йому давали хто бублика, хто гроші, дівчата
задивлялися на гарне хлоп’я.  Їхала шляхом карета, а там пан із сім’єю. Пані
покликала Івася й дала йому гроші, а пан глянув і одвернувся, бо впізнав свого сина.
Карета рушила, а жебраки помолилися й пішли собі далі.  Критика, коментарі до
твору, пояснення (стисло)  Поема "Катерина" — один із найпопулярніших у народі
творів. У ньому зображено трагічну долю дівчини-покритки, яку вигнали з дому. Вона
пішла шукати свого москалика, і навіть зустріла його, але той відцурався і її, й сина. У
численних ліричних відступах поет закликає дівчат бути обачними, слухатися батьків,
берегти свою честь і добре ім’я, бо ніхто їх потім не зрозуміє й не пожаліє. 
 Кавказ (скорочено)
Кавказькі гори "засіяні горем, кровію политі" — тривалий час там іде війна.
Споконвіку там орел (символ російського самодержавства) карає Прометея (символ
нескореного народу), та не в змозі остаточно здолати непокірного титана:
Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле.
Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога.
Ліричний герой поеми звертається до Бога, запитуючи, коли, нарешті,
"прокинеться правда", коли кати народу перестануть знущатися з людей:
Ми віруєм твоій силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки.
Кровавії ріки!
Кавказькі гори политі кров'ю, бо там живе волелюбний народ, який чинить
відчайдушний опір завойовникам. Тому тисячами гинуть царські солдати, ллється
кров. А сльози — удов'ї, дівочі, матерів і батьків! їх вистачило б на те, щоб утопить
"всіх імператорів... з дітьми і внуками".
Ліричний герой поеми славить "лицарів великих" — синів Кавказу, які мужньо
відстоюють своє право на мирну працю, на життя за власними законами:
Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля
святая!
Поет протиставляє вільному Кавказу, де ніхто не зазіхає на чуже, кріпосницьку
Росію. У цій країні, що здавна пишається своїми християнськими традиціями, можуть
навчити лише, як ошукувати людей, здирати з них останню шкуру, мордувати по
тюрмах і як продавати чи програвати в карти своїх же єдиновірців-християн.
Ліричний герой гірко докоряє панству
Ви любите на братові Шкуру, а не душу!
Зажерливі й багаті моляться розіп'ятому за людство Христу, будують йому
храми і каплиці, кладуть перед його образом
Неутомленниє поклони
За кражу, за війну, за кров,
Щоб братню кров пролити просять
І потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!!
Поема закінчується зверненням поета до пам'яті його загиблого друга Яковаде
Бальмена, який склав голову "не за Україну, а за її ката". Аліричний герой
залишається наодинці зі своїми гіркими роздумами про долю України.
Гнів і обурення ліричного героя твору викликає лицемірство провідників
загарбницької політики царату, які намагаються прикрити свої хижацькі наміри
облудними твердженнями, нібито вони несуть просвіту темним "диким" народам:
Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим,
бачиш, дітям!.. Все покажем! тілько дайте Себе в руку взяти,
Як і тюрми муровати, Кайдани кувати.
Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії... бо вже взяли І поле, і
море.
 Сон ("У всякого своя доля...") (стисло)
(Поема (комедія))
Поема починається ліричними роздумами автора—оповідача. У кожного своя
доля і свій "шлях широкий": хто зводить кам'яні мури, хто руйнує, хто намагається
загарбати чужу країну, хто обирає ближнього, а хто потайки "гострить ніж на брата".
Лицемір удає з себе тихого та богобоязливого, а сам тільки й чекає слушного часу,
аби комусь "запустити пазурі в печінки". Інший будує розкішні храми і вихваляється
своєю любов'ю до "отечества", з якого між тим "кров, як воду, точить".
Але всі мовчать, "як ягнята", наче так і треба, бо немає Бога на небі. Уярмлені
люди вмирають у неволі, чекаючи раю на тім світі. Та даремно, бо його не буде.
Автор просить усіх схаменутися, згадати, що і бідні і багаті — люди, "Адамові діти".
Такими були думки оповідача, коли він нібито п'яний повертався з бенкету.
Дома ліг спати і побачив сон, що здивував би будь—кого. Приснилося йому, буцімто
летить над землею сова, а він — за нею слідом. Летить і прощається зі світом, своїм
краєм, де мучаться люди. Він прилітатиме до України тільки на розмову:
Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане. Поки твої малі діти На ворога
стануть.
Світає. Зайнявся край неба. Зверху відкрилась чарівна картина "повитої
красою" країни, яка
Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає...
І нема тому почину, І краю немає!
Але душа того, хто все це спостерігає, плаче і сумує, бо у тім раї
Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат
недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину
дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла
дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне.
Попідтинню шкандибає покритка з байстрям, якої відцурались батьки і не
приймають чужі люди, а панич, що її збезчестив, і гадки про це не має, розважаючись
з іншою.
Ніхто не знає, скільки ще на цім світі панувати катам. А Бог, якщо й бачить із—
за хмари людські сльози й горе, то не допомагає людям.
У ріднім краї немає щастя, і оповідач вирішує пошукати раю хоч на краю світа.
Тяжко йому покидати матір—Україну, та ще тяжче дивитися на її сльози і убогість.
Полетівши за совою, він потрапив до вкритої снігом країни (Сибіру), де кругом
"бори та болота", а людей немає. Та ось стало чути, як десь під землею гудуть
кайдани. З—під землі, мов із домовини, стали виходити на світ не мерці, а закуті в
кайдани живі люди, каторжники. Вони видобувають під землею золото, аби наситити
ненажерливого (царя).
Серед каторжників не тільки злодії і розбійники. Є тут і затаврований, закутий в
кайдани революціонер, "цар волі", що мужньо переносить усі муки, не зрікаючись
своїх ідей:
А де ж твої думи, рожевії квіти, Доглядані, смілі, викохані діти, Кому ти їх,
друже, кому передав? Чи, може, навіки в серці поховав? О, не ховай, брате! Розсип
їх, розкидай! Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
І знов оповідач летить над землею. Дивиться зверху на хати над шляхами та
міста з багатьма церквами, а в цих містах, мов журавлі, вишукуються муштровані
солдати—москалі.
Далі він бачить унизу велике місто на болоті, де скрізь "церкви, та палати, та
пани пузаті". На честь царя Миколи І тут влаштовано парад. Лакей вимагає хабаря за
те, що потайки проведе оповідача у царські палати.
Але оповідач, відхиливши його послуги, став незримим і сам потрапив у палати,
де побачив пихате панство і царя з царицею:
 ...аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою.
Оповідач дивується, що поети —"віршомази" порівнювали це жалюгідне
створіння з богинею.
За царями йшла сила панства, і кожен з цих панів намагався стати ближче до
коронованих осіб:
...може вдарять Або дулю дати Благоволять, хоч маленьку, Хоч півдулі, аби
тілько Під самую пику.
Сердитий цар таки дав ляпаса своєму найстаршому придворному, той —
нижчому чином, адалі вже пішло мов по ланцюжку — кожен намагався вдарити
меншого від себе, аж поки бійка не вийшла з царського палацу на вулиці.
Оповідача здивувало, що все це сприймалося як царська милість і
супроводжувалося радісними вигуками городян:
"Ґуля наш батюшка, ґуля! Ура!., ура!., ура!"
Вночі, коли гамір ущух, оповідач пішов подивитись столицю і був вражений цим
дивним видовищем, адже розкішне місто збудоване на болоті дуже дорогою ціною:
Як то воно зробилося З калюжі такої Таке диво... отут крові Пролито людської
— І без ножа...
На одному боці ріки чути дзвони Петропавлівської фортеці, на іншому — стоїть
пам'ятник Петрові І (тому, що "розпинав нашу Україну") від Катерини II (яка "доконала
вдову сиротину").
Оповідач зажурився, згадавши сумну історію України. Адже це на козацьких
костях побудовано столицю Російської імперії, а у темниці замордовано наказного
гетьмана Полуботка. Цар зідрав шкуру з українців, щоб пошити з неї собі багряницю і
закласти у цій "новій рясі" багаті церкви та палати.
Зійшло сонечко, і оповідач уздрів інший Петербург — місто, де люди тяжкою
працею заробляли собі хліб насущний. Серед чиновників, що поспішали до Сенату,
він побачив чимало своїх земляків, які зріклися рідної мови, пишуть папери і деруть
хабарі, зневажаючи свою неньку Україну.
Оповідач вирішив ще раз зазирнути в царські палати. Побачив там сердитого,
як ведьмідь, царя, що гримав на панство, на челядь та на москалів.
А коли від його крику всі провалились у землю, цар залишився безпорадним,
нікчемним і зовсім не страшним, мов кошеня. Він здався оповідачеві таким чудним,
що той навіть засміявся.
Почувши сміх, цар знову розлютився і зикнув на оповідача, який перелякався і...
прокинувся.
Так закінчився цей надзвичайний "сон" — диво, що сниться тільки "юродивим та
п'яницям".
 І мертвим, і живим, і ненародженим… (скорочено)
(1814—1861)
(Поема)
Коли минає Божий день, усі потомлені люди спочивають. Тільки оповідач,
ліричний герой твору, і день і ніч плаче, бо кругом нього
Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають. Людей
запрягають В тяжкі ярма...
Ліричний герой просить своїх земляків — ліберальних панів — схаменутися,
"полюбити щирим серцем" рідну країну, не шукати щастя й волі у чужих краях, бо "в
своїй хаті своя й правда, і сила, і воля".
Однак ті, що найбільше кричать про своє прагнення не коритися неправді,
нічого не роблять для України. Більше того, вони, як перше, "деруть шкуру" з "братів
незрящих, гречкосіїв".
Краще б лжепатріоти, які шанують лише все іноземне, і не поверталися
додому. Звертаючись до ліберального панства, поет закликає, поки ще не пізно,
замислитися над тим, що чекає його в майбутньому:
Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані
люди. Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море
Дітей ваших...
I
Гіркою іронією пройняті рядки твору, де йдеться про властиве українському
панству плазування перед іноземними авторитетами. Відсутність національної
свідомості проявляється, зокрема, і в перекрученні власної історії, засвоєнні хибних
концепцій історичного розвитку країни:
Німець скаже: "Ви моголи". "Моголи! моголи!" Золотого Тамерлана Онучата
голі.
Німець скаже: "Ви слав'яне". "Слав'яне! слав'яне!" Славних прадідів великих
Правнуки погані!
А реальна історія складалася не лите зі слави та з витяжних подвигів, адже
були в ній і ганебні сторінки:
Раби, подножки, грязь Москви Варшавське сміття — ваші пани, Ясновельможнії
гетьмани.
Не слід пишатися з того, що українці виборювали колись славу Москві і
Варшаві, адже обидві ці держави прагнули поневолити Україну:
Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
І хіба не ганьба для України, що на Запорозькій Січі, де земля щедро напоєна
козацькою кров'ю, німці—колоністи садять картоплю.
Поет закликає згадати про чорні часи, коли Україна позбулася волі, коли
розпинали борців за її незалежність. А вивчаючи чужу славу і історію, не слід
забувати й своєї:
Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, І свого не цурайтесь.
На закінчення твору поет висловлює думку, що тільки в національній єдності і
братерстві майбутнє його Вітчизни:
І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!
 Іван Нечуй-Левицький — Кайдашева сім'я (стислий переказ)

Сім’я живе у селі Семигори, недалеко від Богуслава, у хаті під горою.
Батько був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та рала і
заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках: значну частину витрачав у шинку.
Його жінка Маруся була доброю кухаркою і довго служила в панів. Від них вона навчилась
бути улесливою, але коли вона сердилась все це спадало і лаялась і кричала.
Одного літнього дня, поки старий Кайдаш майструє воза, сини лагодять тік і говорять
про дівчат. Батько має оженити Карпо перед святом Святого Семена, тож Лаврін пропонує
братові дівчат з їх села, перераховуючи позитивні риси кожної з них. Карпо знаходить вади в
кожної доки мова не заходить про Мотрю Довбишівну. Це дівчина моторна і має "серце з
перцем" — вміє постояти за себе. Саме таку хоче собі Карпо, на відміну від меншого брата,
який хотів би дівчину "гарну, як квіточка і тиху, як тихе літо".
Капро зайшов до дівчини, але вона тільки глузувала з його залицянь. Парубок же
зрозумів, що саме таку дівчину хоче собі за дружину і через два тижні заслав старостів до
неї.
Кайдашиха була уже задоволена шлюбом і підлещувалась до сватів на розглядинах,
бо сім’я Мотрі була багата. Але вже не другий день після весілля вона показала свою натуру:
примусила невістку робити усю хатню роботу, ніби через те, що хвора, при цьому повчаючи
дівчину. Спочатку Мотря терпіла і виконувала важку роботу, але скоро в неї луснув терпець,
коли вона почула як Кайдашиха каже сусідці, ніби вона лінива і прийшла до них з порожньою
скринею.
Між жінками почались постійні сварки: через розподіл пряденого полотна, зерна. Карпо
став на бік дружини. Поступово Мотря стала прати сорочки і варити їсти тільки собі і
чоловікові. Врешті довелось відділятися: добудували частину хати і Карпова сім’я перейшла
туди жити. Батько віддав їм частину землі і худоби.
Скоро і Лаврін одружився. Це була красива і тиха дівчина Мелашка з сусіднього села –
Бієвців, з бідної сім’ї Балашів. Кайдашиха була прости одруження, бо дівчина була вбога,
але Лаврін був сильно закоханий в неї і вона порахувала, що з дівчини буде велика поміч по
господарству.
Коли Мелашка після весілля прийшла жити до Кайдашів для неї почалось тяжке життя.
Кайдашиха скинула на неї всю роботу, як колись на Мотрю, але дівчина була тиха і, на
відміну від першої невістки, корилась. П’яний кайдаш зганяв на неї злість і навіть Лаврін не
заступався за жінку. Мотря теж не любила Мелашку, бо вона жила з Кайдашихою і таким
чином була нібито на її боці. Врешті, дівчина не витримала. Пішовши на прощу до Києва
разом з б богомольною бабою Палажкою Солов’їхою, вона і лишилась там, влаштувавшись
на роботу до проскурниці. Там їй жилось добре, ніхто не лаяв і не критикував, тільки за
чоловіком було сумно. Лаврін пішов шукати її в Києві, знайшовши, повернув додому,
сказавши, що Кайдашиха пообіцяла не чіпати її.
Свекруха дотрималась слова, між жінками настав лад, але між батьком і Лавріном
почались негаразди. Хлопець сам хотів бути хазяїном, а не слухатися питущого батька.
Врешті Кайдаш почав пити ще більше і однієї ночі, зайшовши нетверезий на греблю,
втопився.
Після похорону між сім’ями Лавріна і Карпо почались сварки за спадщину. Спочатку
поділили порівну, але Мотрі здалось, що їх наділ менший. У волості, куди вони пішли
вирішувати суперечку, присудили все Лавріну, бо Карпо відділився вже давно. Мотря була
дуже сердита через це.
Сварки між сім’ями не вщухали. Вони не могли поділити то худобу яка переходила
межу між їх уділами то побиті дітьми кухлі. Під час однієї з сварок жінки розійшлись так, що
аж почалась бійка, в ході якої Мотря випадково виколола свекрусі око деркачем. У волості
присудили, що Карпо має "відірвати" свою хату окремо в городі, а Мотрі відсидіти два дні "в холодній".
На деякий час сварки стихли. Карпо і Ларін навіть почали орати разом і найматися возами
заробляти гроші. Але через деякий час все почалося знову: то Мотрині кури поклюють огірки в
Мелашки, то Лварінів кабанчик забреде у Мотрин город. Щоб відомстити Лаврінова сім’я зачинила
Карпового коня. Визволяючи його, Карпо тріснув матір, яка стала йому на перешкоді. За це волость
присудила йому десять різок, або зпалатити матері п'ять карбованців, перепросити й помиритися.
Карпо попросив вибачення в матері і на деякий час між ними знову був мир. Далі причиною
розбрату стала груша, що росла на межі їх уділів. Сім’ї ніяк не могли поділити груші порівну, як те їм
присудили у волості, сварки не вщухали. Але раптом груша всохла – і настав мир.
 Хіба ревуть воли, як ясла повні? (стислий виклад)

Панас Мирний

Частина 1
Глава 1, польова царівна
Опис Чіпки: "Дуже палкий погляд, бистрий як блискавка. Ним світилась якась
незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…".
Чіпка пішов на поле дивитись на жнива й зустрів Галю: "Низенька, чорнява,
заквітчана польовими квітами… Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в
зелене вбрання, вона здавалася русалкою". Дівчина відразу розтопила вогонь у серці
парубка.
Глава 2, двужон
До Пісок з Дону прибуває чоловік. Він видає себе за небожа Окуня і
називається Остапом Хрущем. Через місяць він стає повноправним громадянином
села Піски. Рік служить у жида. На виручені гроші наступного року купує землю й хату
край села. Одружується з Мотрею Жуківною – негарною дівчиною, яку ніхто не хотів
брати заміж. (в українській літературі Мотря – найтрагічніший образ жінки-матері). З
ними в хаті живе мама Мотрі – баба Оришка. Живуть дуже бідно.
Через рік Остап знудився сидіти дома, і захотів піти на заробітки на Дон. Після
його відходу, з Дону приходить бумага. Виявляється, що Остап – ніякий не Хрущ, а
Притика. Він залишив у них (на Дону) жінку з трьома дітьми. Остапа поголили в
москалі. Вже потім виявляється, що він не Хрущ і не Притика. Остап – кріпак пана
Польського – Іван Вареник. Мотря виявляє, що вона вагітна. Жінка стає об'єктом
пліток у селі. Коли народжується дитина, ніхто не хоче йти у свати до Мотрі.
Подейкують, що вона народила чортеня. Батюшка охрестив дитину, найменував
Нечипором (Чіпкою).
Глава 3, дитячі літа
Чіпка трохи підріс. Важке дитинство у хлопчика. Він іде на вулицю гуляти з
однолітками. Проте діти знущаються над ним. Вони називають його "байстрюком",
"виродком" через те, що в нього немає батька. Бабуся душі не чаїть в хлопчині,
опікує його. Бабу Оришку онук любив і слухав. Маму Чіпка не любив через те, що
вона його часто била і сварила. Одного разу баба Оришка залишила хліб на столі
перед іконою. А сама пішла і сказала: "не їж, бо Бозя покарає, як побачить". Хлопчик
виколов іконі очі, аби Бог не побачив і не покарав його.
Глава 4, жив-жив!
Мати відправляє Чіпку в найми до Бородая – наглядати за скотом. Ця робота
не подобається хлопчику. Він її погано виконує. Хазяїн розізлився на хлопця й побив
його. Чіпка мало не спалив хазяїну хату через це. Бородай виганяє хлопчину.
Наступної весни його віддають у найми до Діда Уласа. Чіпка працює підпасичем
разом з однолітком – Грицьком Чупруненком, який був не кращого роду аніж
Нечипор. Дід Улас добре ставиться до хлопців. Робота їм подобається.
Глава 5, тайна-невтайна
Чіпчина сім'я потихеньку обзаводиться статками, виходить зі злиднів. Помирає
баба Оришка – найдорожча людина для Чіпки. Чіпка не розуміє чому Бог покарав
Оришку — таку добру й ласкаву бабусю. Хлопчик захворів пропасницею. З цього
моменту вираз хижої туги не сходить з його обличчя.
Коли Чіпці було 17 літ, скасували кріпацтво. Разом з Грицьком хлопчик надрав
горобенят, а після цього жорстоко повбивав їх. Дід Улас говорить, що Чіпка – такий
же, як і його батько. Він розповідає правду про Чіпчиного батька — сироти, який
служив у пана, де над ним знущалися і часто карали. В серці у Чіпки визріває
ненависть до панів.
 Глава 6, дознався
Діда Уласа забирають у двір. Чіпка покидає пасти овець і починає працювати
коло землі. Дивуються люди. Який з нього хазяїн путній!
Чіпка йде в поле. Знову зустрічає Галю. Хлопець заграє до дівчини. Парубок
щасливий.
Глава 7, хазяїн
Грицько теж кинув пасти овець та пішов весною з піщанами на заробітки. Косив
Грицько траву цілу весну й ціле літо. Працював дуже наполегливо та заробив тільки
сотню. Цього було мало і він вирішив зостатись. Восени пішов до Херсона працювати
на кораблях, а зимою косив очерети. Наступної осені повернувся Грицько до Пісок
уже багатим…
Купив величезний город з новою хатою. Люди почали поважати хлопця. Після
повернення, парубок перемінився. Зазнався, почав тулитися до багатих. На голоту
навіть не дивився. Почав було гордувати навіть своїм другом Чіпкою.
Грицько був видним женихом. Та закохався в просту дівчину – сироту Христю –
моторну й робочу. Вони одружились. Зажили спокійним життям: ні лайки, ні сварки.
Стали поважними хазяїнами, робочими, чесними. Були прикладом іншим.

Частина 4
Глава 23, невзначай свої
Темна ніч. Чіпка пішов на зустріч із розбійниками (серед яких Матня, Лушня,
Пацюк, москаль Максим, та ще п’ятеро невідомих). Посідали на вози та поїхали "в
гості" до жида Гершка.
Вранці вертаються вози зі здобиччю й зупиняються на хуторі у москаля
Максима Гудзя. Чіпку хвалять товариші за його силу, безстрашність і міць. Вирішують
назначити його отаманом.
Товариство сідає з дороги за стіл. Галя (дочка Максима) накриває на стіл. Вона
впізнала й привітала Чіпку. Хлопець на сьомому небі від щастя.
Випивши горілки, хазяїн розповідає про те, як Чіпка врятував його сьогодні
вночі від сторожа "з ведмежими ручищами і сталевою хваткою".
Після вечері всі лягають спати. Чіпка не може заснути. Йде надвір покурити
люльку. Натикається в сінях на Галю. Говорять. Галя питає, чому хлопець не
приходив на поле. Обіймаються. Цілуються…
Настав ранок. Розбійники прокидаються, снідають і похмеляються. Після
сніданку всі йдуть додому. Відійшовши від дому москаля, Чіпка згадує, що забув
кисет з тютюном. Повертається по нього. Галя повертає йому кисет, а в середині –
тютюну немає, тільки ще один кисет, красиво вишитий дівочою рукою: подарунок
Галі.
Глава 24, розбишацька дочка
Цілу неділю лили дощі. Мотря умовляє Чіпку одружитись – і сину допомога
буде по господарству, і їй на старість внуків поняньчити. Та парубок відмовляється.
Каже, що нема по йому дівчат на селі.
Хлопець йде на хутір до москаля Гудзя. Батьки Мирін та Явдоха поїхали на
ярмарок. Чіпка застає Галю саму вдома. Дівчина сама не своя – чимось дуже
засмучена… Хлопець дізнається, що батьки посватали її за нелюбом – москалем
Сидором.
Чіпка пропонує Галі руку й серце. Дівчина погоджується. Проте треба ще
вмовити батьків та якось домовитись із Сидором. Чіпка пропонує вбити москаля.
Галя відмовляє його.
Дівчині остогиділо розбишацьке життя. Хоча й живуть заможно, та все ж, – її
батьки злодії, а сама вона одягнуте у все крадене. Дівчина не хоче мати ще й
чоловіка-розбійника. Галя прагне простого, чесного й щасливого життя.
 Вона умовляє коханого кинути розбійництво й грабунки. Дівчина каже: "Ти
прийдеш уночі з побоїща, ляжеш коло жінки, та тими руками, що людей давили
будеш мене пригортати?!" Галя гаряче цілує його й благає: "Покинь, Чіпко, те життя
нечесне!".
Глава 25, козак – не без щастя, дівка – не без долі
Чіпка приходить до Лушні на винницю вивідати, де живе москаль Сидір. Потім
хлопець випадково зустрічається з москалем біля шинку. Варениченко умовляє
солдата не губити дівочої душі. Розповідає про свої стосунки з Галею. Пропонує
гроші, виставляє могорич. Сидір погоджується.
Під ранок, п’яний і щасливий, Чіпка повертається додому. Хлопець радий, що
домовився з москалем і Галя тепер буде його.
Галя вмовляє Явдоху не віддавати її за нелюба. Мати жаліє доньку. Разом
жінки благають у батька скасувати одруження. Максим і сам на власній шкурі знає,
що таке життя москаля. Тому він розуміє доньку і погоджується з нею. Проте треба
ще якось від Сидора відскіпатись. Якраз приходить москаль і сам каже, що не може
одружитись на Галі, бо йде у похід.
Батьки поїхали у Гетьманське. Галя виглядає свого коханого. Приходить Чіпка.
Вони обіймаються, говорять. Обоє щасливі.
На радощах Чіпка повертається додому. Син говорить матері, що незабаром
візьме собі жінку. Розповідає Мотрі про Галю. Мати не хоче аби син одружувався на
багатшій, проте благословляє сина.
Чіпка йде до Грицька й Христі. Просить друга бути старостою. Грицько
погоджується.
Чіпка з веселими думками лягає спати. Він уявляє якою Галя буде чудовою
хазяйкою. Хлопець задумує після одруження звести нову хату – більшу, світлішу.
Мотря лягає з сумними думками. Вона думає, що Галя буде ледачою жінкою, яка
сама нічого не вміє і буде постійно дорікати чоловікові.
Глава 26, на своїм добрі
У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. Наступного дня приїхали й Максим
з Явдохою на оглядини. Максим знав за кого видає доньку, тому не дерла йому очі
убога Чіпчина хата та бідно зодягнена мати. Та вразило таке убозтво горду пиху
Явдохину. Не вподобала і Мотря Явдошки.
Як тільки побачила Мотря свою невістку – чорні думки вмить зникли. Мотря
обіймала її, як рідну доньку. А Галя й собі обіймала її, як рідну матір.
Повінчали молодят. Справили гучне весілля. Наробила шкоди та гулянка –
поламаний тин, ворота; вибиті шибки у вікнах. Швидко те полагодив Чіпка.
Багато добра й худоби навезла з собою Галя. Дівчина виявилась працьовита –
всьому лад дає: де тільки рука її доторкалась – все те з хмурого, сумного вмить
прояснялось, біліло, ніби усміхалось. Мотря тепер у всьому новому ходила.
Діждалась мати на старість щастя й поваги. Чіпка, дивлячись як трудиться його
жінка, пропонує взяти наймичку. Галя категорично відмовляється. Подружжя живе
щасливо.
Грицькові заздрісно було, що Чіпка вмить багатий став. Дивувались люди: "І як
таки за такого ланця вийшла така багачка, як Галя?". Уникав тепер Чіпка своїх давніх
братчиків. Нерадо тепер з ним зустрічався. Все з Грицьком товаришував. А Галя з
Христею стали мов сестри рідні.
У Чупруненків народилась друга дитина. Взяли Галю за куму. Жінка голубить
хрещеника, як рідну дитину. Христя бачить чого Галі треба і чого їй Бог не дає…
Минає зима. Найняв Чіпка майстрів і побудував невеличкий будинок – здійснив
свою давню мрію. Перестав хліба робити, став по ярмарках їздити: полотна купувати
та перепродавати.
Глава 27, новий вік
Помирає Василь Семенович Польський. Зі смертю старого владики постало
питання: "Кого тепер у предводителі?".
 Серед людей Чіпка – не останній чоловік. Люди стали його поважати, бо іноді
він ставив комусь і в поміч. "Нема чоловіка добрішого, як у нас Чіпка!" – хваляться
односельчани. Став Варениченко відомий на увесь повіт.
До Чіпки приїжджає становий Дмитренко. Він розповідає, що привіз у село
земство (указ).
На ранок біля волості збирається громада. Приїхав становий, зачитав указ, в
якому йдеться про те, що буде створено управу і туди потрібно буде вибирати
гласних. Дмитренко заборонив "сіре мужичня" у гласні "перти", радив панів, які "усе
знають і все, що треба зроблять". Чіпка каже, що досить панам верховодити, до
влади потрібно хазяїна, який подбає про інших селян.
Люди дослухаються до Чіпчиної думки. Варениченко хоче стати гласним, аби
боротись за правду.
Глава 28, старе та поновлене
Почались жнива. Кожна хвилина дорога селянину, а тут новина — треба у
гласні їхати. До Гетьманського поз’їжджалось багато панів, старшин, гласних та
селян. Приїхав і Чіпка.
Почались вибори. Спочатку повибирали панів багато, а потім раптово люди
вибрали… Чіпку. Став Нечипор Іванович не тільки гласним, а ще й членом в управі.
Радів чоловік, що заробив людську повагу й пошану. Чіпка лагодився громаді
служити – добро робити людям. Та вийшло так, що знайшовши шану, загубив він
спокій та долю…
Козацька старшина скоса дивилась на Чіпку. Голова управи Шавкун із себе
вилазив, аби найти спосіб витурити Варениченка з управи. Звернувся Шавкун до
Чижика – секретаря в суді. Разом вони знаходять "Дело об покраже пшеницы в
коморах помещика надворного советника Василия Семеновича Польского й о
прибиении сторожа".
До Чіпки приїздить становий Дмитренко – розказує про діло, яке Шавкун
задумав. Він радить Чіпці самому тікати з управи. Чоловік відмовляється йти у
відставку.
Через день приходить від губернатора бумага: "устранить гласного
Варениченка по неблагонадежности". Як грім на голову, упала ця звістка на Чіпку.
Поїхав обурений чоловік до Пороха. Розказав про все: як нечесно вибори проходили,
як селян принижували. Написав Порох йому жалобу. Віднесли на пошту.
Через тиждень предводителю управи приходить лист від губернатора. На
предводителя Шавкуна й усю управу відкрили слідство. Пани обурені, вони
наймають чиновника і пишуть бумагу у відповідь.
На Чіпчину жалобу послали відмову. Пани радіють перемозі.
Повернувся Чіпка з Гетьманського геть засмученим. А тут ще й новина.
Занедужав тесть. Кажуть, поїхав Максим на ярмарок, а привезли – ледве дише. Ще
кажуть, що на Красногорку напали розбишаки – сторожі ледве відбили. Чіпка відразу
зрозумів, звідки вітер дише…
Варениченку важко на душі. "Чому його, справедливого захисника простих
людей "виперли" з управи? Чому неправда перемагає?!". Чіпка каже матері: "Ніколи
не було тої правди… ніколи й не буде!".
Чіпка їде до тестя. Максим в страшенній агонії помирає у нього на очах. Чіпка
порівнює його смерть із смертю баби Оришки. Там – тихо, наче засипаючи,
впокоювалась добра душа. Тут – з пекельними муками покидала вона землю.
Як зостались пани самі в управі – повидавали законів: той в кого землі багато –
податок платить малий.
А той в кого землі мало – з нього дери великий.
Як почув те Чіпка, розізлився дуже. Затаїв злі помисли у собі. Галя плаче. За
тою управою чоловік геть і забув про неї. "Кинь ту управу" – благають і мати й
дружина.
Глава 29, лихо не мовчить
 Після смерті Максима, Явдошка побоялась сама жити на хуторі. Спродала все
добро і перебралась до дітей. Разом з нею зайшло нове лихо в Чіпчину хату.
Дві матері не помирились відразу. Явдоха, тільки-но поселившись, почала
верховодити, все на свій лад перевертати. Знущалась із Мотрі, докоряла їй. Мовчала
мати Чіпки…. А потім не витримала і почалось – що не день – то лайка та колотнеча
в домі.
Боляче Галі на те дивитись. Та вона, як дитина, тягла материну річ. А Чіпка
держався жінки, а за нею – й тещі. Довелось Мотрі таке життя, що хоч тікай з дому!
Такі бучі ще більше отруювали й без того отруєне серце Чіпки. Остогиділо таке
життя Чіпці.
Почали навідуватись давні товариші. Знову почалось пияцтво. Явдошка
любила також гулянки і допомагала в цьому Чіпці. Став чоловік знову на криву
стежку. Вип’ють, погуляють… та й з двору. А ранком везуть повні вози всякого добра.
Мотря докоряє синові. Хижішим ставав Чіпка…
Перше "карав" тільки панів а тепер і на брата свого перейшов – заможного
козака.
Важке було таке життя для матері – прохала одного у Бога – смерті своєї.
Так вийшло, що Явдошка померла першою. Справили поминки. Щедро давав
Чіпка старцям і грошей, і хліба. Наступного дня пропав кудись Чіпка. Приїхав уночі з
повним возом всякої-всячини краденої… Мотря проклинала долю за таку "прокляту"
дитину. Лушня підмовляє Чіпку проти матері, каже, буцім то це вона струїла
Явдошку…
Глава 30, так оце та правда?!
Люта зима. Чіпка нудиться вдома. До нього приходять братчики і ще семеро
невідомих. Лагодяться йти на хутір до Хоменка. Проте є проблема – в Хоменка три
сини, мов кати. Та й сам він сильний, як ведмідь. Москаль Сидір показує вирішення
проблеми – рушницю.
Вирушають у дорогу. Пізно вночі ватага повертається. На кожному – сліди
свіжої крові… Розбійники палять одежу, аби позбутись доказів. Мотря всю ніч тихо
ридає, розуміючи що її син – вбивця…
Рано-вранці чути крик малої дитини: "Ряту-у-уйте!" Мотря вибігає на двір.
Бачить десятирічну дівчинку в одній сорочці, об’юшеній кров’ю. Ця дитина – єдина,
хто вцілів після різні на Хоменковому хуторі…
Мотря біжить у волость. Волосні обступили хату: всіх пов’язали…
На крик прокидається Галя. Біжить на двір. Перед нею стоїть Чіпка зі
зв’язаними руками, а ще далі – мала дівчинка вся в крові. Як угледіла Галя об’юшену
кров’ю сорочку на дитині, несамовито кричить до Чіпки: "Так оце та правда?! Оце
вона!!!".
Галя заливається божевільним сміхом. Невдовзі Христя знайде її повішеною…
Чутка про те, що Чіпка вирізав цілу сім’ю швидко поширилась округою…
Осінь, рік потому.
Через Піски проходить дорога у Сибір. На каторгу, оточені озброєними
москалями, йде ватага арештантів, скованих по руках і ногах. То був Чіпка з
товариством…
Збіглось усе село подивитись. Плакали люди, хтось обіймав своїх безталанних
братів, мужів. Плакали й розбійники. Один тільки Чіпка мовчки стояв, потупивши очі
додолу. Ніхто не прощався з ним…
Грицько забрав Мотрю до себе – доживати віку. Чіпчину хату опечатали.
Похмуро дивилась вона на шлях. Діти боялись туди ходити. Через декілька років її
викупить жид Гершко та зробить там шинок.
Біля Хоменкового хутора насипана висока могила, на ній стоїть великий хрест.
Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч страшним чоловіком…
«Чого являєшся мені у сні?» Іван Франко
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні –
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці – минаєш,
Вклонюся – навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
О, ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити –
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха, –
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
Вірш «Чого являєшся мені у сні» увійшов до славетної збірки «Зів’яле листя»,
створеної 1886 року.
Покладений на музику композитором К. Данькевичем, він став популярним
романсом.

Вірш «Чого являєшся мені у сні» — це зворушливий монолог, що вражає

відображенням внутрішньої боротьби, душевних мук ліричного героя.

Закоханий юнак, який любить дівчину безнадійно, вона не відповідщає на його

кохання. Він намагається вирвати її із серця, бо любов завдає йому страждань.

Чого являєшся мені у сні?

Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні, сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?

Читаєш вірш і відчуваєш всю силу почуття, глибину страждань цієї зраненої коханням
людини. Туга відчувається у сповнених великого душевного болю, в епітетах і
порівняннях, використаних у вірші. Вони передають частину образу коханої, її
стриманість у ставленні до ліричного героя.

Про те, що ця любов закоханого не знаходить відгуку в серці дівчини, свідчать у

поезії словами «німі уста», «криниці дно студене» її прекрасних очей.

Однак бажання забути образ милої було миттєвим. Ліричний герой просить хоч у сні
приходити до нього і приносити змученому серцю миті щастя

Так ниє серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засихає.

Як яскраво, поетично і разом із тим правдиво зумів передати поет невимовні

страждання люблячого серця, гіркоту нерозділеного кохання. Написати так може
лише любляча людина, яка все це сама вистраждала.
І це було дійсно так. Франкові «тричі приходила любов».

Ольга Рошкевич — перша і незабутня любов поета, Юзефа Дзвонковська, яка

відмовила Франкові свідомо, знаючи про свою смертельну недугу, Целіна
Журовська — «гордая душа».

Не склалося його кохання, і з’явилися ці чудові поетичні рядки.

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?

Тільки вміючи так, до самозабуття, до самозречення, кохати, тільки маючи такий

могутній, неповторний талант, можна було створити прекрасну пісню великої любові,
яка хвилюватиме й захоплюватиме серця людей вічно.