да

ЧОРНА РАДА ,
ХРОНІКА 1663 РОКУ .

НАПИСАВъ П. КУПъ.

САНКТПЕТЕРБУРГЕ .

1857 .

оро
 W
I
S
UNIVER

Y OUP C scor
T
to haveto
main
C
M

TBRAR
І

hlto

ЧОРНА РАДА.
1

1
ЧОРНА РАДА ,
ХРОНІКА 1663 РОКУ .

Kulish
SH
НАПИСАВ , П. КУЛІШ ъ.

ИВАНОВА
СТЕЛАНА
ТУТ ВА .
KIEBB 0018308.

Ресто) с 1 кі Библиot;:: P ..:rosc :: " То

ИНВ . И.

35га.АҚАТПЕТЕРБУРГ .. Ши:) »
MYB . Музея Дрогості.
1857.
 цвчатать позволяется

съ тѣмъ, чтобы по отпечатаніи представлено было въ Ценсурный

Комитетъ узаконенное число экземпляровъ. С.- Петербургъ, 25-го
ноября 1856 года.
Ценсоръ И. ЛАЖЕЧНиковъ.

въ типОГРАФІЙ АЛЕКСАНДРА ЯКОБСОНА .

 PG
3948
K 856
C5

TABA IBP B A.

1
 По весні 1663-го року, двбе подорожніхъ,
верхи на добрихъ коняхъ, изближались до Киёва
зъ Білогородського шляху . Одинъ бувъ молодий
собі козакъ , збройний якъ до войни ; другий ,
по одежі и по сивій бороді, сказать би піпъ , а
по шаблоці підъ расою, по пистоляхъ за поя
сомъ и по довгихъ шрамахъ на виду — старий
.

козарлюга. Коні въ іхъ потомлені, одёжа й то

роки позапилювані : заразъ було знати, що ідуть
не зблизька.
Не доіздячи верстовъ зо дві, чи зо три до
Киёва , взяли вони у ліву руку, да й побрались
гаемъ, по кривій дорізці. И хто тілько бачивъ,
якъ вони съ поля повернули въ гай, усяке за
разъ домислялось, куди вони простують. Крива
1.
 4

доріжка вела до Череваневого хутора , Хмари

ща. А Черевань бувъ тяжко грошовитий да й
веселий панъ изъ козацтва, що збагатилось за
десятолітню войну зъ Ляхами . Річъ тутъ про
Богдана Хмельницького , яку вінъ роківъ зъ де
сітокъ шарпавъ съ козаками шляхéтнихъ Ля
хівъ и недолішківъ. Оттогда-то й Черевань до
скочивъ собі нещисленного скарбу, да послі вой
ни и сівъ хўторомъ коло Киёва .
Було вже надъ вечіръ . Сонце світило стиха ,
безъ жари ; и любо було поглянути, яку воно роз
ливалось по зеленихъ вітахъ, по суковатихъ ,
мохнатихъ дубахъ и по молодій травіці. Пташ
ки співали и свистали усюди по гаю такъ голос
но да гарно, що все кругомъ ниначе усміхалось.
А подорожні були якось смутнйі . Ніхто бъ не
сказавъ, що вони ідуть у гісті до веселого па
на Череваня .
Отъ же вони вже й підъ Хмарищемъ. А те
Хмараще було окрите гайми , справді наче
хмарами. Кругомъ обняла ёгі річка, зъ зелё
ними плавами , лозами й очеретами . Черезъ річ
 5

ку йшла до воріть гребелька . А ворота въ Че

ревані не прості , а державськиі. Замісь ушулъ,
рублёна башта, підъ gонтовимъ щитомъ, и підъ
башту вже дубові ворота, густо одъ верху до
низу цвяховані. Бувало тогдi, у ту старовину та
ке, що и въ-день и въ - ночі сподівайсь лихого
гостя — Татарина, або Ляха . Такъ надъ во
рітьми у башті було й віконце, щобъ роздиви
тись перше, чи впускать гбстя до господи, чи ні.
Надъ щитомъ — гостроверхий гребень изъ ду
.

ббвихъ паль, а округъ хўтора — годящий валъ .

Підъхавши гӧсті підъ браму , почали гру
кати шаблею въ цвяхи . По гаю пішла луна, а
въ хуторі не озивавсь ніхто ; да вже нескоро
хтось за ворітьми почавъ кашляти, и стало чу
ти, якъ щось, або старё, або недўже, берётця
въ башті по сходахъ до віконця; лізе да й гу
торить само зъ собою.
» Врагъ ёгө« , каже, » знае, який теперь людъ
наставъ! Приіде ка'зна що, ка'зна звідки, та ї
грукотить, якъ воріть не разламле. А якъ-би рі
ківъ пятнадцять, або двадцать назадъ ! такъ усі
 6

ке седiло по Вкраіні тихо та смирно, наче бжо

мъ въ зімовнику. Ге, то - то бо! ... Якъ-бй вражі
Ляхи, собі на лихо, не потревожили козацько
го рою, то й досі бъ, може, такъ би седiли . По
2

гано було за Ляхівъ, та вже жъ и наши гуляють

не въ свою голову . Охъ Боже правий , Боже
правий!
»Се Василь Невольникъ« , каже тогдi пiпъ.
»Однаковий и досі . «
»Хто тамъ грукае, наче въ своі ворота ?« 7

питае Василь Невільникъ скрізь віконце .

»Да годі тобі роспитувать ! « озвався піпъ.
»Бачишъ, що не Татаре, то и впускай.а .
»Боже мій правий! « ажъ скрикнувъ Василь
Невольникъ, эта се жъ Паволоцький Шрамъ ! ..
Не знаю жъ, чи одчинять ворота, чи перше біг
ти до пана . «

»Одчини перше ворота« , озвався Шрамъ,

»а потімъ біжи собі, куди хочъ . «
»Правда, правда, добродію мій любий!« ка
же старий клюшникъ, да її почавъ испускатьця
у-низъ, усё таки розмовляючи самъ изъ собою:
 7

»Гора зъ горою не зійдетця, а чоловікъ съ чо

ловікомъ зійдетця . Охъ, не думали жъ моі старі
бчи вбачати пана Шрама !
Отъ одчинились ворота . Полковникъ Шрамъ
изъ синомъ ( той молодий козакъ бувъ ёго синъ)
схилившись и выхали . Василь Невольникъ, зъ
великої радости, не знавъ, що й робити : кинувсь
до Шрама и поціловавъ ёго въ коліно.
Далі до сина : „Боже правий! та се жъ твій
Петрусь!! Орелъ, а не козакъ!«
>
Петро нагнувсь изъ сідла и поціловавсь изъ
Василемъ Невольникомъ.
» Орелъ, а не козакъ ! « каже зновъ Василь
Невольникъ , що, якъ-бі такихъ друзякъ при-
Плилб хочъ дві чайки до Кермана, яку я пропа
давъ тамъ у неволі? Охъ Боже правий ! далась
мені та проклята невбля добре знати, не забуду
еі до віку !«
Справді Василь Невольникъ бувъ собі ді
дўсь такий мизерний, мовъ заразъ тілько зъ не
волі випущений: невеличкий, похили ; очи ём ў
позападали и наче до чого придивляютця , aа
 8

губи якось покривались, що ти бъ сказавъ

вінъ изроду не сміявся . У синёму жупанкові, у
старихъ полотнянихъ шароварахъ; да й те на
ёму було , мовъ позичене.
Петро , старого Шрама синъ , скочивъ на
землю и взявъ одъ пан' отці коні .
»Веди жъ насъ, Василю, до пана« , каже пол
ковникъ ЦІрамъ, Де вінъ? чи въ світлиці, чи
въ пасіці ? У ёго здавна була охота до бжоли ;
такъ тепёръ певно вже пасічникуе,
Эге, добродіют, каже Василь Невільникъ ,
»благую часть избравъ собі панъ Черевань,
нехай ёго Господь на світі подержить ! Мало
куди й виходить изъ пасіки. «
Ну, да все жъ одъ людей ище не одцурався?
Чи , може , справді зробивсь пустинножите
2

лемъ ?

»Ёму одъ людей одцуратись !« каже Василь

Невольникъ . Та ёму й хлібъ не пійде въ дў
шу, якъ-бӣ ёгб люде покинули. У насъ и те
перь не безъ гостей. Побачишъ самъ, що въ
насъ за гість теперь у Хмарищі . «
 9 -

Да одчинивши дідусь у пасіку Фірточку , и

повівъ Шрама по- підъ деревомъ.
Що жъ то бувъ за Шрамъ такий , и якъ се
вінъ бувъ разомъ піпъ и полковникъ?
Бувъ вінъ синъ Паволоцького попа , по пріз
вищу Чепурного , учився въ Киёвській Брат
ській школі , и вже самъ вийшовъ бувъ на попи .
Якъ- же піднялись козаки зъ гетьманомъ Остря
ницею, то й вінъ устрівъ до козацького війсь
ка; бо гарячий бувъ чоловікъ Шрамъ, и не всй
1
дівъ би у своїй параФиі , чуючи , якъ иллєтця
рідна ёму кровъ за безбожний глумъ Польскихъ
консистентівъ и урядниківъ надъ Украінцями,
за наругу католиківъ и унитівъ надъ Греко
Руською вірою. Тогдi бо дойшло безладдє въ
Польщі до того, що робивъ усякий староста,
усякий ротмистръ , усякий значний чоловікъ,
що ёму въ божевільну голову прийде , а най
більшъ изъ народомъ неоружнимъ, зъ міщана
ми и хліборобами, которі не мали жадного спо
собу супротивъ ёгб стати. Почали жодніре,
консистуючи въ городахъ и селахъ, беззаконні
 І

10 -

окорми и напитки одъ людей вимагати, жі

нбкъ да дівчатъ козачихъ, міщанськихъ и по І

сполитихъ безчестить и мордовати , людей

-

середъ зімй по ломкахъ мёдовихъ у плугъ за

прягати, а Жидамъ приказували іхъ бичовати й
поганіти, щобъ, на одинъ сміхъ и наругу, лідъ
плугомъ орали й рисовали. А тимъ часомъ като
лицькі пани зъ нашими перевертнями усилову
вались унію на Вкраїні прищепити, и не въ од
ну церкву попомъ унита, на огиду людямъ, по
ставили ; віру благочестиву мужицькою вірою
називали , а оддаючи Жидам , уy оренду села ,
не разъ изъ селами й церкви імъ на бдкупъ од
давали . И нікому було на такі наруги жалова
тись , бо й самого королі сенатори , пани да
бискупи у рукахъ держали. Городова жъ ко
зацька старшина за коронного гетьмана, за ста
2

ростъ, за державцівъ и iхъ намiстниківъ и оран

дарівъ руку тягнула, а міжъ себе ділилась ко
зацькою платою — по тридцяти злотихъ на всі
кого реестрового, одъ короля и Речи Посполи
 11

тоі (!) . То й реестровимъ, чи городовимъ коза

камъ було тісно . Багато зъ нихъ до підданства
старостамъ и державцямъ приневблено; которі
жъ остались реестровими козаками, тиі робили
въ своéі старшини всяку роботу по двбрахъ .
Шість тисячъ тілько іхъ оставлено у реєстрі,
да й ті, бувши въ великій неволі въ старши
ни, тягли хотя й нехотя за Ляхівъ руку, и тiль
ко вже при Хмельницькому одностайне за Вкраі
ну повстали . Такъ акъ би імъ земляки у своїй
тісноті й нуждахъ жаловались ?... жаловались
миряне и попӣ благочестивиi тiлько далекимъ
своімъ землякамъ—козакамъ Запорозькимъ, ко
торі, живучи въ дикихъ степахъ, за порогами,
старшину свою сами зъ себе вибірали, и геть
ману коронному узять себе за шию не давали .
Отъ и виходили зъ Запоріжжя одинъ за од
нимъ гетьмани козацькиі : Тарасъ Трясйло , Пав
люкъ, Остряниця, зъ мечемъ и пожежею супро
тивъ ворогівъ рідного краю.
(1 ) Річчю Посполитою, чи то республикою, називалось усё въ
купі — Польща, Литва и Русь; а Руссю звались Галиція, Подоль,
Волинь и Україна,
 12

Тілько жъ не надовго підіймали Украінці підъ

іхъ корогвами похилу голову . Ляхи держались {

міцно за руки зъ недолішками, гасили хутко по

момъе, и зновъ по- своёму обертали Украіну . Ажъ
ось піднявсь страшенний, невгасимий пожаръ
изъ Запоріжжя — піднявсь на Ляхівъ и на всіхъ
недругівъ отчизни батько Хмельницький. Чого
вже не робили тиі старости й комисари зъ го
родовими козаками, тиi консистенти- рітмистри
зъ своїми жолнірами, да й наши перевертні не
долішки зъ надвірнёю сторожею! Якъ уже не
вмудрялись, щобъ погасить тве поломъё ! Якъ
уже не перегорожували степові дороги своїми
заставами, щобъ не пустить нікого зъ України
на Запорожжє, такъ де жъ? Кидае пахарь на
полі плугъ изъ волами , кидае пивоваръ казани
въ броварі, кидають шевці, кравцi и ковалі свою
роботу , батькій покидають маленьких дітей,
2

сини немощнихъ батьківъ и матерoкъ, и всяке,

мановцемъ да ночами, степами , тернами да бай
раками , чимчик је на Запорожже до Хмельниць
 13

кого . И оттогда-то вже » розлилась козацька сла

ва по всій Україні... «
Де жъ пробувавъ, де тинявсь поповичъ Па
волоцький, Шрамъ, десять рікъ одъ Остряниці
до Хмельницького ? про те багато треба бъ було
писати . Сидівъ вінъ зімовникомъ середъ дико
го степу на Низу, взявши собі за жінку бранку
Туркеню; проповідувавъ вінъ слово правди Б6
жоі рибалкамъ и чабанамъ Запорізькимъ ; по
бувавъ вінъ на полі й на морі зъ Низовцями ;
видавъ не разъ и не два смерть передъ очима, да
й загартовався у воєнному ділі такъ, що якъ
піднявсь на Ляхівъ Хмельницький , то мавъ зъ
ёго велику користь и підмогу . Ніхто краще ёго
не стававъ до бою ; ніхто не крутивъ Ляхамъ
такого веремія.... У тихъ- то случаяхъ пошpa
мовано ёго вдовжъ и впоперекъ, що козакі, якъ
прозвали ёгі Шрамомъ , то й забули реестрове
>

ёгі прізвіще . И въ реестрахъ-то, коли хочете

знати, не Чепурнимъ ёго записано . Било козац
тво у ту війну на те, що або панъ, або пропавъ;
то не коженъ писався власнимъ прізвищемъ .
 14

Оть же минули, мовъ короткі світа, десять

рікъ Хмельнищини. Вже й сини Шрамови під
росли и допомагали батькові у походахъ. Двое
полягло підъ Смоленськимъ ; оставсь тілько Пет
рд. Ище таки й послі Хмельницького не разъ
дзвонивъ старий Шрамъ шаблею ; далі , почу
ваючись , що вже не служить сила , зложивъ зъ
себе полковництво, постригсь у попи, да й
почавъ служити Богові . Сина посилавъ до
військового обозу , а самъ знавъ одну церкву .
»Вжек , думавъ , » Украіна Ляхамъ за себе од
дачила , недолішківъ вигнала , унію стерла,
Жидову передушила. Теперь нехай« , каже ,
» живе громадськимъ розумомъ.«
Коли жъ дивитця , ажъ изновъ не гараздъ
починаетця на Вкраїні . Свари да чвари, и вже
гетьманською булавою почали ігратись , мовъ
цілкомъ. Повернулось у старого серце, якъ по
чувъ, що козацька кровъ иллєтця по-надъ Дніп
ромъ черезъ Виговського и черезъ навиженного
Юрусі Хмельниченка, що одержавъ послі ёго
гетьманованнє ; а якъ досталась одъ Юруся бу
 15

лава Тетері , то вінъ ажъ за голову вхопився.

Чи молитця, чи Бежу службу служить, одно въ
ёго на думці: що ось погибне Украіна одъ сёго
недруга отчизного и похлібці Лядського . Було ,
чи вийде середъ церкви зъ наукою, то все одно
мирянамъ править : »Блюдітеся, да не порабо
щені будете ; стережітеся , щобъ не дано васъ
изновъ Ляхамъ на поталу !
Якъ-же вмеръ Паволіцький полковникъ, що
післі Шрама урядъ державъ, да зійшлась рада,
щобъ нового полковника вибрати, вінъ вийшовъ
середъ ради у попівській рісі , да й каже :
» Діти моі! наступае страшна година : пере
христить, мабуть, насъ Господь изновъ огнёмъ
да мечемъ . Треба вамъ теперь такого полків
ника , щобъ знавъ , де вовкъ, а де лисиця. По
служивъ я православному Християнству зъ бать
комъ Хмельницькимъ, послужу вамъ , дітки , ще
й теперь, коли буде на те ваша воля . «
Якъ почула жъ се рада, то такъ и загула одъ
радости . Заразъ окрили Шрама шапками, війсь
ковими корогвами , дали ёму до рукъ полков
 - 16

ницькі клейноди , вдарили зъ гарматъ, да й ставъ

пан'отець Шрамъ полковникомъ. 1
Тетёра ажъ здрiгнувсь, якъ почувъ про та
ке диво . Ще бъ то робивъ ? да нічого не змігъ,
бо такъ велось у ту старосвіщину, що рада бу
ла старша одъ гетьмана. Мўсивъ Тетера при
слати Шрамові универсалъ на полковництво .
Обидва жъ вони політик уютця, подарунками об
силаютця, а нишкомъ одинъ на одного чигають .
Отъ же думавъ Шрамъ , думавъ, якъ би
Вкраіну на добру дорогу вивести ; далі , наду
мавшись, пустивъ таку поголіску, що нездужае,
нездужае полковникъ; передавъ осаўлові Гулаку
свій рейментарський пірначъ , а самъ виїхавъ,
ніби кудись далеко на хутіръ для спокою, да ото
й махнувъ изъ синомъ съ Паволочи . Куди жъ
вінъ махнувъ и що въ ёго було на думці, неза
баромъ того довідаемось.
ТДАЗД ДРУРА .

2
 Скоро ввійшбвъ отъ Шрамъ у пасіку, ище
не помоливсь и святому Зосимові , що стоїть по
пасікахъ, якъ слухае — у Черевані щось играе .
»Э, да се въ васъ и бандура! «
И бандура“ , каже Василь Невольникъ, » та
ще чин бандура !«
»Такъ се въ васъ Божий Чоловікъ ! « спи
тавъ тоді Шрамъ.
»Ато хто жъ би такъ загравъ у бандуру ?
Такого кобзаря не було , та , може, вже й не бу
де міжъ козацтвомъ,
Идуть вони , ажъ бандура заговорила голос
нійше . Оддалеки — такъ наче сама зъ собою
розмовляла, а тутъ и голосъ почавъ підтягувати
до неі .
2.
 20

Глине Шрамъ, ажъ сидіть на траві підъ

липою и Божий Чоловікъ , и Черевань , а передъ
ними стоїть полудень. Звався Божимъ Чолові
комъ сліпий старець-кобзарь . Темний вінъ бувъ
на очи, а ходивъ безъ поводир.; у латаній сви
тині и безъ чобіть, а грошей носивъ повні ки
шені. Що жъ вінъ робивъ изъ тими грішми ? ви
куплявъ невольниківъ изъ неволі . Ище жъ до то
го, знавъ вінъ лічить усякі болісти и замовлять
усякі рани . Може, вінъ помагавъ своїми молит
вам надъ недужимъ, а може , и своїми піснями ;
бо въ ёго пісня лилась якъ чари, що слухае чоло
вікъ и не наслухаетця . За т€е-то за все поважали
ёго козаки , якъ батька ; и хоть-би, здаєтця,попро
сивъ у кого остатню свитину съ плечей на ви
купъ невільника, то й ту бъ ёму оддавъ усякий .
Теперь вінъ роспочавъ смутную думу про
Хмельницького, якъ умиравъ козацький батько :

Ой настала жаль-тўга да по всій Україні .... а

Не одинъ козакъ гірко плакавъ одъ сіі дўми, а

Черевань только похитувавсь , гладючи чере
 21 -

во ; а щоки якъ кавуни: сміявсь одъ щирого

серця. Така була въ ёго вдача.
Полковникъ Шрамъ, стбючи за деревомъ ,
дививсь на іхъ обохъ . Давно вже вінъ не ба
чивъ свого смішливого приятеля , и хоть-би
кришечку перемінився Черевань; тілько лисина
почала наче більшъ вилискуватись. А въ Божо
го чоловіка довга , до самого пояса борода , ище
краще процвіла сідинами; а на вид дідусь про
симвъ якимся світомъ . Співаючи пісню , одъ
9

серця голосить и до плачу доводить, а самъ під

веде въ-гору очи, наче бачить таке, чого видю
щий зъ-роду не побачить.
Слухавъ ёгі Шрамъ довго, а далі вийшовъ
изъ-за дерева да й ставъ навпротивъ Череваня.
Якъ схопитця жъ мій Черевань: »Бгатіку ! « ка
же (бо трохи картавивъ) , »чи се ти самъ, чи
се твоя душа прилетіла послухати Божого Чо
ловіка ?
Да й обнівсь и поціловавсь изъ шрамомъ,
якъ изъ ріднимъ братомъ.
Божий Чоловікъ и собі простягъ руки, якъ
 22 -

зачувъ Шрамівъ голосъ . Зрадівъ дідусь , що

ажъ усміхавсь.
»Бувай же “ , каже, » здоровъ, пан'бтче и па
не полковнику ! Чули й мій, Якъ Господь нау
стивъ тебе взятись изновъ за козакованнє . «
АВасиль Невольникъ , стӧючи колд нихъ ,
собі радуетця, похитуючи головою .
»Божек , каже , Управий , Боже правий! есть
на світі такі люде !
»Якимъ же , бгате , оцё случаемъ ?« питае
заразъ Черевань.
Шрамъ одвітовавъ, що на прощу до Киёва,
да й спитавъ самъ у Божого чоловіка : А те
бе жъ, діду, звідки и куди Господь несе ?«
»Въ мене« , каже , » одна дорога по всёму
9

світу. Блажені милостивиi, ќко тиі помилова

ні будуть ... «
» Такъ , батько мій ! такъ , мій добродію !«
перебивъ ём у Василь Невольникъ . » Нехай на
тебе такъ Господь оглянетця, якъ ти на мé
не оглянувся ! Три годи , якъ три дні, про
мучивсь я въ проклятій неволі , на Турецькій
 23 -

каторзі , на тихъ безбожнихъ gалерахъ ; не ду

мавъ уже вбачати Святоруського берега. А
ти виспівавъ за мене сто золотихъ червонихъ;
отъ я изновъ міжъ хріщенимъ миромъ, изновъ
почувъ козацькую мову !
»Не мині дякуй за се , Василюк , каже Б6
жий Чоловікъ : »дякуй Богові да ще тому , хто
не поскупивсь викинуть за тебе съ череса
сотню дукатівъ . «
» Хиба жъ я ёмў не дякую ?« каже Василь
Невольникъ. „ Ченці звали мене у манастиръ,
бо я таки й письменний собі трошки ; Низове
товариство закликало мене до коша , бо я всі
гірла яки свої пять пучокъ знаю ; зазивавъ
мене и кошовий , и отаманнє , яку проходивъ
я , повертаючи зъ неволі, черезъ Запорожжє,
ая кажў : Ні , братчики ! пойду я тому служи
>

ти , хто визволивъ мене изъ бесурменськоі зем

лі ; буду въ ёго грубникомъ, буду въ ёго хочъ
свинопасомъ, аби яку-небудь ёму подякувати .«
Такъ говоривъ Василь Невольникъ. А Че
ревань, слухаючи , тілько сміявся .
 24

»Ка'знае що ти “ , каже, »городишъ, бгате!

Буцімъ уже сто червонихъ таке диво, що зъ- ро
ду ніхто й не бачивъ. Після Пилявцівъ та Збара
жа носили козаки червінці приполами . Ну, сідь
мо лишъ , моі дорогиi гөсті , та випъемъ за здо
ровъе пана Шрама. «
Випили по кубку . Тогдi Шрамъ и питае:
»Скажи жъ мині , Божий Чоловіче ; ти всюди
вештаесся и всячину чуешъ: чи не чувавъ ти,
що въ насъ діетця за Дніпромъ ? «
» Діетця такё « , одвiтуе Божий Чоловікъ, важ
ко здихнувши, »що бодай и не казати ! Не доб
ре, кажуть, починае на сій Україні Тетера, а
за Дніпромъ чинитця щось ище гірше . Жад
ного ладу міжъ козаками . «
»А старшина жъ изъ гетьманомъ на що ?
»Старшини тамъ багато , да нікого слу
хати ,

»Якъ нікого? aa Сомко ?

»А що жъ Сомко? хоть вінъ и розумомъ, и
славою узявъ надъ усіма, да й ёму не дають
гетьмановати . «
 25

» Якъ же се такъ?

»А такъ, що дияволъ замутивъ голову Ва

сюті Ніженському . Уже й чуприна біла якъ у
мене, и зовсімъ уже дідъ; доживавъ би вік у на
полковництві: такъ отъ же захотілось на ста
рість гетьмановати. Багато козаківъ и ёго слу
хае . А яку вінъ собі маетця добре, то й бояре,
що на Москві коло Царя, що хоті роблять , и
тиi за ёго тягнуть руку . А Сомко, бачте, на
впростець иде, не хоче нікому придіте поклоні
мося. Оттаке якъ завелось міждо старшими го
ловами, то й козаки пійшли одинъ противъ од
ного . Де зострінутця чи въ шинку, чи на до
розі, то й зотнутця. »Чия сторона?« »А ТИ
чин ? « — „Васютина . « — „ Геть же къ нечистому ,
боярський підніжку !« » Tй геть къ нечистому ,
Переяславський крамарю!« Се-то, бачъ, що Сом
кӧ мае въ Переяславі своі крамні комори въ рин
ку, такъ Васюринцямъ и звадливо. Оттакъ 30
тнутця, да й до шабель. «
Слухаючи таку невеселу повість , полков
никъ Шрамъ и голову понуривъ .
 26

»Да потривай жек , каже : »аже жъ Сомка

вибрали одностайне гетьманомъ у Козельці?«
» Одностайнек, каже ; » и самъ преосвящён
ний Meөддій бувъ тамъ и до присяги козаківъ
приводивъ; да, якъ Сомко собі чоловікъ пря
мота, то й не въ догадъ ёму , що святий отець
думавъ, мабуть , заробить собі яку сотнягу, чи
дві, червонихъ на расу . А Васюта Ніженський
водивсь у старовину зъ Ляхами, такъ проноза
вже добрий : брызнувъ капшукомъ передъ влади
кою , той и вимудровавъ щось на Сомка , да
й послали у Москву листъ. Отъ и пiйшла така
вже поголоска, що рада Козелецька не слушна ;
треба, кажуть, изозвати зуповную раду, щобъ и
військо зъ Запоріжжя булб на раді , щобъ одно
стайне собі гетьмана обрали и одного вже слу
хали ; бо Васюта хоче собі гетьманства и не слу
хае Сомка гетьмана , а Запорізці собі гетьма
номъ Бруховецького зовуть . «
»Якого се Бруховецького?« ажъ скрикнувъ
Шрамъ . Що се ще за проява ?«
» Проява “, каже, така, що слухаешъ, да
 27

й віри нять не хочетця . Ви знаете Иванця ?

» Оттакъ! « кажуть : »ище бъ не знати чури
Хмельницького !
»Ну, а чули, як у наругу принявъ вінъ одъ
Сомка?«
»Чули“ , каже Шрамъ . Що жъ по тому?
A Черевань: »Здаєтця, Сомко налаявъ Иван
ці свинею, чи що?«
„ Не свинею , а собакою, да ще старимъ со
бакою, да ще не на самоті, чи тамъ яку-небудь
на підпитку, а передъ отаманнємъ, передъ ге
неральною старшиною, на домовій раді въ геть
мана . «
» Га -га- га ! « засміявсь Черевань. Одваживъ
сбли добре .«
» Одваживъ соли добре “, каже Божий Чоло
>

вікъ, » да зробивъ не гараздъ. Иванець бувъ со

бі не значний товаришъ, да, за свою щиру служ
бу старому Хмельницькому, мавъ велику въ ёго
повагу и шандбу. Бувало, проживаешъ у геть
манському дворі, то й чуешъ: »Коханий Ива
нець! Иванець, друже мій единий!« озвётця до
 28

ёго, підъ веселий часъ, за чаркою . »Держись,

»'Юрук , каже бувало синові, » держись Иванце
»вої ради, яку не буде мене на світі: вінъ тебе
»не ошукаек . Отъ Юрусь и державсь ёгб ради,
и вже було що скаже Иванець , те й свято . А
Сомко, знаете сами, доводитця Юрусеві дядь
ко, бо старий Хміль державъ у-перве ёгі се
стру, Ганну: такъ вінъ и не злюбивъ, що чўра
орудуе небожемъ. Да ото разъ, яку з іхалась до
молодого гетьмана старшина, да почали радо
вати про військові речи, отъ Иванець собі до
гурту — не мовъ би гетьманський чўра — да
щось и блявкнувъ съ простоти . А Сомко, знаете,
який ? заразъ загоритця, яку порохъ . »Пане геть
»манее , до Юруся, устарого пса не пристой
»но мішати въ нашу компанію« ... Отъ яку воно
булб, панове, коли хочете знати . Я самъ тамъ
лучивсь, то й чувъ своїми ушима. Да при мині
жъ счинився й гвалтъ у - ночі, якъ Сомко піймавъ
Иванці зъ ножемъ коло свого ліжка . Да ото й
судили ёго військовою радою, и присудили усік
нуть голову . Воно бъ же й сталось такъ, па
 29

нове , да Сомко видумавъ Иванцеві гіршу кару :

звелівъ посадить верхи на свиню, да й провезти
по всём ў Гадячу . «
»Га - га - га ! « зареготавъ изновъ Черевань .
»Котузі по заслузі . «
А Шрамъ усé слухавъ мовчки , да й каже
понфро : „Се все ми знаемо .«
»Знаете“ , каже кобзарь ; »а чи чували, що
послі того вкбівъ Иванець?
»А що жъ вінъ, бгате, вкбівъ ?« питае Че
ревань. » Якъ- би на мене , то врагъ би ёго й
знавъ , що й чинити після такого сброму ! Якъ
тобі здаєтця, бгате Василю ?«
Той тiлько мовчки похитавъ головою .
„ Отъ що зробивъ Иванецьк , принявъ из
новъ слово Божий Чоловікъ . »Мабуть, нечис
тий напутивъ ёго . Почавъ гроши збірати, по
чавъ усякому годити , почавъ прохати уряду
въ гетьмана . Той и настановивъ ёго хорун
ЖИмъ . Якъ-же отб Юрусь не змігъ держатись
на гетьманстві, да пійшовъ у ченці, такъ Ива
нець , маючи въ себе одъ усіхъ лёхівъ геть
 30

манськихъ ключи , підчистивъ щире срібло,

скількo ёгі тамъ осталось , да й махнувъ на
Запоріжжє. А тамъ як сипнувъ грішми, такъ
Запорізці за нимъ рдемъ: »Иванъ Мартино
»вичъ ! Иванъ Мартиновичъ! А вінъ , ледачий,
зъ усіма обнімаетця, да братаетця , да горіл
кою поіть .... «
»Ну, що жъ изъ сёго ?« изновъ таки спитавъ
понўро Шрамъ .
»А отъ що зъ сёго . Запорізці такъ собі ёго
вподобали, що зозвали раду, да й бухъ Иван
ці кошовимъ . «
»Иванці !« ажъ скрикнули всі у одно слово .
»Ні , вже ёго теперь ніхто не зове Иван
цёмъ « , додавъ Бежий Чоловікъ: »Утеперь уже
вінъ Иванъ Мартиновичъ Бруховецький!« (

» Сила небесная !« закричавъ , ухопившись

за голову , Шрамъ. Такъ се ёгд зовуть За
порозці гетьманомъ ?«
»Ёго, пан'бтче, ёго самого «
Боже правий , Боже правий ! « сказавъ Ва
силь Невольникъ , »переведётця жъ , видно , ні
 31

на що славне Запорожжє , коли такі гетьмани

настали ! «
A Черевань тілько сміявся : » Га - га - га ! оце
такъ , бгатці , що штука ! и вво-сні такого дива
не снилось нікому ! «
» Браттє мое миле !“ рече тогдi полков- .
никъ Шрамъ: Утяжко моєму серцю! не здолаю
більшъ одъ васъ таітись ! Іду я не въ Киівъ, а
въ Переяславъ, до Сомка гетьмана ; а іду отъ
чого . Украіну розідрали на двое; одну часть, че
резъ недолішка Тетеру , незабаромъ візьмуть
у своі лапи Ляхи, а друга сама по собі пере
вернетця катъ знае на що . Я думавъ, що Сом
ко вже твердо сівъ на гетьманстві, авъ ёго

душа щира , козацька , — такъ міркувавъ я, що

.

якъ разъ підійму ёгі зъ усіма полками на Тете

ру, да й привернемъ усю Украіну до одноі бу
лавӣ . Гіркді піднісъ ти моєму серцю , Божий
Чоловіче ; да ще, може , якъ -небудь діло на ладъ
повернетця . Ідьмо зо мною на той бікъ : тебе
козаки поважають , твові ради послухають .... «
»Ні, пан'отчек, перебивъ ёго кобзарь, эне
 32

слідъ мині встрявати до тиі заверухи .

Не намъ те знати .
Не намъ про те , за те раховати :
Наше діло Богові молитись ,
Спасителю христитись....

А більшъ« , каже , »мині не по-нутру отта мизер

ная пиха, що розвелась усюди по Гетьманщині.
Почали значні козаки жити на Лядський кшталтъ
изъ великої роскоши. И вже байдуже імъ теперь
старосвітськиi співи, що й людямъ у-подобу ,
и Богу не противні : держять коло себе хлоп
цівъ изъ бандурками, що тілько й знають рі
зати до танцівъ . Духъ мій не терпить сёгі ! ...
И наша темна старчдта , ради тові ледащиці го
рілки, бринчить імъ на кобзахъ усячину . Забу
ли й страхъ Божий . Уже жъ ти не бачишъ ні
чого , узке тебе наче взято изъ сёго світу : такъ
чого жъ тобі вертатись до гріхівъ людськихъ?
Умудривъ Господь твою сліпоту , то співай же
добрим людямъ , не прогнiвляючи Господа ;
такъ співай , щобъ чоловікъ на добре , а не на
 33

зле, почувся ! «
»Бгатці !« сказавъ Черевань , отъ я по
чувсь на добре . Ходімо лишъ до хати . Тамъ
намъ дадуть такихъ варениківъ , що всяке горе
на душі одлигне . Годі вже вамъ гўторить про
своі смутки. Я радуюсь, що Господь пославъ
мені такихъ гостей , а ви тілько дхаете та стог
нете . Не засмучайте моéі гостини , забудте
своі гиркиi думи хочъ на сёгодняшній вечіръ. «
Такъ говорючи, уставъ да й повівъ своіхъ
гостей до хати .
Шрамъ ишбвъ за нимъ , хитаючи понуро
головою . Василь Невольникъ голосно журивсь ,
на ёго гледючи. Божий Чоловікъ ясенъ бувъ
на виду, мовъ душа ёгі жила не на землі , а на
небі .

3
 !

TABA TPRTA . .
3
 Заглянувъ Черевань у пекарню: »Э «, каже ,
»да се жъ ти мені й жениха привізъ, пане бга
те!« (А въ пекарні давно вже сидівъ Петро
ШІраменко , розмовляючи съ Череванихою и зъ
ії дочкою, Лесею) . „ Бачъ, якъ у іхъ весело !
не такъ, якъ у насъ. Щебечуть, наче горобці .
Що то за милий вікъ молодецький ! Веди жъ ,
Василю , гостей у світлицю, а я поздоровкаюсь
изъ молодимъ Шрамен нмъ.«
Світлиця въ Череваня була така жъ , яку и
теперь бувае въ якого заможного козака (що
ще-то за луччихъ часівъ дідъ, або батько збу
довавъ). Свблокъ гарний, дубовий, штучно по
карбований; и слова зъ Святого Письма вирі
зані; вирізано , и хто світлицю збудовавъ, и
 38 -
якого року . И лавки були хороші, липові , изъ
спинками, да ще й килимцями позастилані . и
стілъ, и божникъ изъ шитимъ рушникомъ окру
ги, и все такъ було, якъ и теперь по добрихъ
людяхъ ведётця . Однд тiлько диво було въ Че
реваня, таке, що вже теперь нігде не зўздришъ .
Кругомъ стінъ полиці , а на тихъ полицяхъ
срібні, золоті и кришталеві кубки , кдновки,
пляшки, тaцi и всяка посудина, що то на войні
поздобувано. Якъ палили козаки шляхетськиi
двори и княжéцькиi замки , то все те мешками
}

виносили . Такъ-то Богъ тогдi погодивъ козац

тву, що тиi вельможниі каштеляни и старости,
пишниі, несказанно горді, що гукали на гай
дўківъ, сидя изъ сіми кубками да конвами по-за
столами, пійшли въ невдлю до Криму, або поля
гли головою въ полі, а іхъ кубки стоять у коза
ка въ світлиці . Ищё жъ по стенахъ висіть и
іхъ шаблі, пищалі, підъ срібломъ, старосвітські
сагайдаки Татарськиі, шитиi зблотомъ рунди ,
Німецькі гаркебузи, сталеві сорочки, шапки си
сіорки, що вкрие тебе залізною сіткою, и ніяка
 39

шабля не візьме . Отъ же ні що те не оборо

нило Ляхівъ и недолішківъ ! допекли козакамъ
и поспільству до самого серця. То отъ теперь
и тиі луки , и тиі шаблі, и вся та зброя сияе не
въ одного Черевані въ світлиці, и веселить ко
зацькі очи .
Тілько жъ Петру , Шрамовому синові, зда
лось найкраще у пекарні, хоть тамъ не було ні
шабель, ни сагайдаківъ, а тілько самі квітки да
запашниі зілля за образами й по-за свблокомъ,
а на столі лежавъ ясний да високий хлібъ . Такъ
Леся жъ усё скрашала собою такъ, що вже
справді годилось би сказати: » У хаті въ іі, якъ
у віночку; хлібъ випечний, якъ сонце ; сама си
дить, якъ квіточка. И розговоривсь изъ нею
Петро, якъ братъ изъ сестрою . А сама Чере
ваниха була пані ввічлива : знала , якъ до кого
зъ речами обернутись . Такъ мойму козакові луч
чої компанії було й не треба : тутъ би вінъ и
засівъ на ввесь вечіръ, дивлячись на чорні ді
віцькі брови да, на шиті рукава. Якъ ось и лізе
Черевань, сопучи, черезъ порігъ. Уваливсь у
 40

хату , да, розставивши руки, до ёго : »А , бгаті

ку!« и почавъ ціловатись . » Hy «, каже, обгате,
не внизъ идёшъ, а вгору . То бувъ козакъ надъ
козаками, а теперь ище ставъ кращий ! ... Мела
сю !« обернувсь до жінки, отъ намъ зятёкъ !
Лесю, отъ женихъ тобі підъ пару , такъ такъ!
Га- га- га ! Бачъ, бгате, який я чоловікъ? самъ
набиваюсь изъ своімъ добромъ. Такъ не бере
жъ бо ніхто, та й годі ! Ходімо, бгате, въ світ -
лицю; нехай вони тутъ собі пораютця. Жіно
ча річъ колб печи, а намъ, козакамъ, чарка та
>

шабля . «
Да, взявши Петра за руку, и потягъ до світ
лиці . Обернувсь козакъ, переступаючи черезъ
порігъ и серце въ ёго зайграло : Леся не спу
скала зъ ёго очей, а въ тихъ очахъ сияла й лас
ка, й жаль, и щось ище таке, що не вимовишъ
ніякими словами . Сподобавсь видимо козакъ дів
чині .
»Ось подивись , дідусю« , каже Черевань , при
вівши Петруся до Божого чоловіка: »чи той се
Шраменко, що перепливъ Случъ підъ кўлями?
 41

Ій-Богу, я й досі дивуюсь! що таке молодё, да

таке сміле! Прoбрaвсь у Лядський таборъ, убивъ
хорунжого, и короговъ ёгі принісъ до гетьмана .
Що жъ би теперь воно зробило ! «
Божий Чоловікъ положивъ Петрусеві на по
лову руку , да й каже : „Добрий козакъ ; по бать
кові пійшовъ. Одвага велика, а буде довговіш
ний, и на войні щасливий: ні шабля, ни кўля ёго
не одоліе, и вмре своёю смертю .«
»Нехай луччек , сказавъ батько , »поляже одъ
шаблi и одъ кулі, аби за добре діло, за цілость
України, що ось розідрали на двое. «
»Ну, гдді жъ, гдді вже про се !« каже Чере
вань. Ось я вамъ дамъ краще діло до розмови . «
И доставъ изъ полички жбанъ, прехимерно
зъ срібла вилитий и що -то вже за преукраше
ний ! Не жалували пани грошей для своéі пихи
и потіхи . По бокахъ бігли босоніжъ дівчата , .

инша и въ бубенъ бъe ; а зверху сидівъ , мовъ

живий , божокъ Гречеський , Бахусъ . Тимъ-то
Черевань и звавъ сей жбанъ Божком .
»Шкода мині, дідусю, твові темнотии , каже
 42

кобзареві . Ось на лишъ полапай , яке тутъ

диво . Се я въ Польщі таке собі доскочивъ . «
»Суета суетствій ! « каже той усміхнувшись.
»Ні, бгатику, не суета ! Ось яку випъемо зъ
Божка по кухлику, то, може, не такъ загово
ришъ. «

» Изъ Божка ? « каже Шрамъ . Такъ отсей

чортикъ зовётця въ тебе Божкомъ ?«
» Нехай вінъ буде й чортикъ«, одвiтуе Чере
вань, тілько кажуть, що въ старовину у Гре
ківъ.... Бувъ народъ Греки, такъ, примірно,
якъ ми теперь козаки.... народъ непобідй
мий , дтъ що ! .... Такъ у тихъ-то Греківъ
сём у Божку , кажуть, була велика шаноба.«
»А въ тебе вже не така?« питае Шрамъ.
»Hi« , каже, на мене вінъ не нарікатиме, а
отъ, колибъ ви ёго не зневажили. «
И доставъ малёвану тaцю, срібломъ ковану .
А на таці булб намалёвано таке , що всяке бъ
засміялось . Жидбкъ дає Запорізцеві напитись
горілки зъ барильця. Запорожець такъ и при
павъ до барила ; a Жидъ одно одъ страху ,
 43

а друге одъ скнарости держить да й трусит

ця . А зверху и підписано : Не трусись , псяю
хо : губи побъёшь ! Отъ на такў-то тъцю по
ставивъ Черевань пять кубківъ-ріпокъ , да й
почавъ наливати якусь настойку съ того Божка .
»Се, бгатці« , каже, така въ мене настойка,
що мертвий уставъ би зъ домовини , якъ-би ви
пивъ добру чарку.«
Да й обнісъ усіхъ ; не минувъ и Василі Не
вольника, хоть той стойвъ собі оддалікъ, мовъ
у манастирі служка передъ игуменомъ.
»Ну , брате, Михайло“ , каже , повеселівши
трохи одъ того трунку, Шрамъ, »загадаю жъ я
тобі протвого Божка загадку : Стоїть божбкъ на

трохъ ніжкахъ ; король кäже : „ Потіха моя!

краля кäже: » Погибель моќ .«
»Ну, бгатику , каже Черевань, хочъ убий,
не вторбпаю . Дакъ якъ, якъ ? Король на трохъ
ніжкахъ, а краля каже : „ Погибель моя ?«
»Не корбль, а бождку на трохъ ніжкахъ, якъ
отъ и твій. Король каже: „ Потіха моя!« краля
каже : „ Погибель моя ?
 -
44

А , пекъ же ёго матері , якъ мудро ! ... Король

каже : „ Потіха моя !... « Се бъ то , бачъ, якъ чоло
вікъ упъётця, то вже тоді кричить: »Я король!«
А жінка : „Охъ погибель же моя ! де жъ минi те
пёръ дітьця?«
»Якъ разъ такъ ! тілько, братік у, твоя жінка
не злякалась би тебе, хоть-бӣ ти йй королемъ из
робивсь .«
»Ище не одгадавъ! « каже Черевань . А ну
жъ ти самъ!
»Мині не диво, а отъ якъ-бӣ ти показавъ
свою премудрость!
» Мой премудрость, бгатік у « , сказавъ Че
ревань, »знае только налить та випить ; а тамъ
собі мізкуйте якъ хоті . На те ви попи , на те
ви мўжи совіта, на те ви народні голови. «
»Не вадило бъ и не попамъе, одвiтуе Шрамъ,
»не вадило бъ и не мужамъ совіта знати , що
король тутъ — тіло, а краля такъ се душа .
-

Тіло потішаетця , якъ чоловікъ запъé ; а душа

погибае ; отъ и все . «
»Пгавда , бгатiку, ій-Богу пгавда!« сказавъ,
 45

похитуючи головою , Черевань : випъемъ же

ще по кубку !«
Ажъ ось увійшла до гостей Череваниха, мо
лодиця свіжа й повновида, пряма якъ тополя,
замолоду була дуже хороша. Підійшла до Шра
ма підъ благословение. Вінъ іі поблагословивъ,
да, якъ пані була гожа , и вони жъ таки давні
приятелі , то ще схотівъ и попросту зъ нею
привітатись , да й каже : „Позвольте зъ вами
привітатись, добродійко ! «
А вона каже : „Да якъ же зволите, добродію!
Да й поціловались любёнько .
.

Тогдi Череваниха ще обнесла гостей .

Черевань випивъ на радощахъ повний ку
бокъ, бризнувъ підъ стелю, да й каже : „Щобъ
наши діти оттакъ вибрикували !
A Череваниха почала вести за чаркою роз
мову : » Такъ отсé« , каже, яви на прощу, пан'от
че? Святе діло! ... Отъ, мой дружинок , оберну
лась до чоловіка , отъ якъ добрі люде роблять :
ажъ изъ самоі Паволочи ідуть молитись Богу.
А ми живемо ось підъ самимъ Киёвомъ, да ще
 46

не були сю весну й одного разу у святихъ угод

никівъ. Ажъ сбромъ! Да вже жъ, якъ собі хо
чешъ, а въ мене не дурно ридванъ наготовле
ний . Причеплюсь за пана Шрама, да куди вінъ,
туди й . «
» Отъ божевільне жіноцтво ! « каже Черевань .
»Куди вінъ, туди й і ! А якъ-жё панъ Шрамъ
махне за Дніпро ?«
» То що жъ? я бъ не махнула? Доки сидіти
намъ у сёму воронячому гнізді ? Ось уже ко
торий разъ переказуе мій братъ, щобъ приіха
ми до ёго въ гості! И чому бъ не поіхати ? «
>
»Да iй-Богу, Меласюк , каже Черевань, »я
радъ би душею, колибъ менё хто взявъ , та й
перенісъ до твого брата підъ Ніжень. Кажуть,
и живе добре таки зовсімъ по - панськи. Не
дурно ёгі козаки прозвали Княземъ.
» Отсё буцімъ- би за достатокъ ёгі Кніземъ
зовуть!« перебила Череваниха. »y ёго жінка
княгиня зъ Волині, Ляшка. Якъ руйновали наши
Волинь, такъ вінъ собі вподобавъ якусь бідолаш
ну княгиню; отъ и самого прозвали Княземъ. «
 47

» Князь Гвинтовка ! « зареготавши каже Че

ревань. То були Вишневецькиi да Острозькиi,
а тепёръ пішли князі Гвинтовки... Знай нашихъ!
А добра, кажуть, людина съ тиi княгині. По
іхавъ би до Гвинтовки хочу заразъ, колибъ не
далёко !
Гуторять попиваючи , ажъ ось двери
рипъ! и — такъ якъ сонце засило : увійшла въ
світлицю Леся .
Отъ моя й краля! « каже Черевань, беручи
іі за руку .
Въ світлоньку входить
Якъ зоря сходить.
Въ світлоньку ввійшла
Якъ зоря зійшла .

А що , бгате ? чи нічимъ же похвалитись на

старість Череваневі ?«
Нічого не сказавъ Шрамъ , тілько дививсь
на Лесю .
А вона жъ то стояла, підійшовши підъ бла
 -
48

гословение, хороша да прехороша! Ище трош

ки засоромилась передъ поважнимъ гостемъ, то
й очиці спустила въ землю , а на виду ажъ сине .
На диво була въ Черевані дочка, да й годі .
Тимъ-то Петро , якъ побачивъ, то й умеръ , дар
мо, що видавъ доволі світу!
» Ну лишъ, донюк , каже Черевань, »піднеси
намъ по кубку , якъ тамъ кажуть, изъ білихъ
ручокъ . «
Леся поблагословилась и піднесла . И що - то
вже , якъ хороше вдасця! чи заговорить , чи
рукою поведё, чи пійде по хаті — усё не такъ,
якъ хто інший: такъ усі й дивлятця, и такъ
усякому на душі, мовъ сонечко світить .
Випивъ старий Шрамъ изъ білихъ рукъ одъ
Череванівни, да й каже Череваневі : »Ну, братъ,
Михайло, теперь и я скажу , що е тобі чимъ на
старість похвалитись . «
A Черевань тілько смітця.
» А що жъ, приятелю? « каже Шрамъ далі,
»хоть-бй мині годилось би про одно вже по
мишляти , да, може , теперь година щаслива;
 49

щобъ іі намъ не занедбати чи не оддавъ би

ти своéі Лесі за могі Петра ?«
A Черевань ёму : » А чомъ же не оддавъ би,
бгате ? нехай нашимъ ворогамъ буде тяжко ! хи
ба ти не Шрамъ , ая не Черевань ?«
» Такъ чого жъ довго думати, давай руку ,
свате ! « Да й подали собі руки, да й обнялись ,
да й поціловались. Тогдi за дітей , да й кажуть:
»Бөже васъ благослови! поцілуйтеся, діти! «
Петро одъ радости не знавъ, де вінъ и сто
іть , - мовъ сонъ ёму снитця! Про що вінъ тіль
ко подумавъ, заразъ воно ёму й есть. Алеся
чогось ніби злякалась , да й каже : „ Татусю! хи
ба жъ ви не бачите, що не всі въ хаті ?
Обернувсь Черевань, неме жінки . Ажъ

ось вона зновъ увійшла въ світлицю .

» Меласю ! « каже Черевань, » чи бачишъ, що
тутъ у насъ діетця ?
»Бачу , бачу , пишний мій пане ! « дала вона
такий одвiтъ, да заразъ и взяла одъ ёго дочку
за руку .
ГлянувъПетро: де жъ та ласка у очахъ у Лёсі?
 50

де жъ той жаль дiвся? де ділось те , чого не

вимовишъ ніякими словами? Вона схилила го
ловку на материне плече, и перебірае въ іі на
шиі дукати, а на Петра й не згляне . Гордо під
нялась і губка не добрий знакъ для зали
ціння ! ...
» Ну, нічого сказати, пан'отче! « каже Чере
ваниха Шрамові, швиденько ви добуваете изъ
своімъ синкомъ замки ! Оть же ми вамъ доведе
мо, що жіноче царство стоїть кріпше надъ усі
царства ,
Черевань тілько сміявся .
А Шраму було не по - нутру. » Врагъ мене
возьми“ , каже , эколи зъ иншимъ замкомъ не
скорійшъ исправиcся, ніжъ изъ бабою! Тілько
жъ не знаю, що за одсічъ ви намъ изробите ?
Чимъ я вамъ не сватъ ? чимъ синъ мій не же
нихъ вамъ?«
Черевань, стоячи зъ боку , усё дививсь на
Шрама, роззявивши ротъ, да слухавъ. Якъ-же
Шрамъ замовкъ, тогді він повернувъ шию до
жінки, що - то вона скаже .
 51

А та вже тогдi медовимъ голосомъ : » Пан'от

че, пане полковнику , приятелю нашъ любий!
нема на Вкраїні чоловіка , щобъ не знавъ, чого
стбіть старий Шрамъ, и який старшина , який
полковникъ не оддавъ би дочки за твого пана
Петра ? Не къ тому, пан'отченьку, тутъ річъ.
Зъ дорогою душею ради й ми оддать за ёго
свою дитину ; тілько жъ бо треба чинити таке
діло по-Християнськи. Наши діди й баби , якъ
думали заручати дітей , то перше іхали зъ усéю
сімъёю на прощу до якого манастиря да моли
лись Богу . Оть Богъ дававъ дітямъ и здоровье ,
и таланъ на всю жизнь. Се діло святе : зробі
мо жъ и ми ёго по-предковськи .«
Знала Череваниха, що сказати : такъ и осади
ла Шрама, мовъ горщокъ одъ жару одставила .
»Ну, брате Михайло “, каже вінъ Череване
ві , облагословивъ тебе Господь дочкою, да не
обідивъ же й жінкою . «
»Га-га-га- « каже Черевань. Эге, бгате!
моя Мелася не зневажила бъ себе и за геть
маномъ. «
4
 52

»По сій же мові да буваймо здорові!« каже

Череваниха, піднісши гостямъ по кубку .
»Щобъ нашимъ ворогамъ було тяжко ! Якъ
добре мовляе мій сватъ «, каже Шрамъ.
„А діти наши нехай оттакъ вибрикують!
додавъ Черевань, бризнувши съ кубка на стё
лю .

»А минь ! « каже Череваниха .

На тімъ и застряло сватаннє . Старі вже
більшъ и не згадували, бо и въ Череваня , и въ
Шрама була така думка , що ще поспіють съ кб
зами на торгъ . Не такъ думавъ Петро : вінъ за
разъ догадавсь , що Череваниха бъe на якогось
иншого зятя, да й сама Леся імъ гордўе . И вже
ёму тогдi здалось, що ні для чого більшъ и на
світі жити ; а на душі така пала туга, така пе
чаль, що й сказати не можна !
лёся, викрутившись изъ того сватання ,
зникла зъ світлиці и не ввійшла на вечеру ; а
пбслі вечери заразъ поросходились на спочи
нокъ .

Старого Шрама и Божого чоловіка положи

 53
!

ли въ світлиці; а Петро, по -козацьки , лігъ у

садку підъ чистимъ небомъ .
Не знаю вже , яково - то ём ў після того сва
тання сталось. Якъ-жё вернувся въ ранці до світ
ліці , то Божого чоловіка вже не було въ ком
паніі : поплёнтавсь дідусь ище до східъ- сонця
изъ Хмарища. Усі новдягались у довгі подо
рожні сукні и ждали тілько старого Шрама . Той ,
стоя передъ дбразомъ, дочитувавъ своіхъ моли
товъ . По стенахъ и по полицяхъ у світлиці не
видно було більшъ ні дорогбі збрді , ні сріб
нихъ кубківъ; бо въ тўю невпокійну старосві
щину , одлучаючись, не кидай було плохо дома
нічого , а ховай по тайникахъ , по підземнихъ
скарбницяхъ.
Старий Шрамъ звелівъ синові сідлати коні ;
якъ ось и Василь Невольникъ виїхавъ изъ-за
садка зъ ридвaнoмъ. Погодивъ тогдi Богъ ко
закамъ надрать у своіхъ ворогівъ усячини, що
не одинъ старшина, мовъ який дўка, іздивъ
ридвaнoмъ. Блищали мідяні, позолотистиi гер
би на ридвані въ Черевані; миготіла въ очахъ
 54

дорога горорізьба лёви, струсеви піръя, бу

-

лави зъ бунчуками; а тихъ, може, перевелось и

кодло, що сіми гербами величались ...
Мати зъ дочкою сіла въ ридвaнъ ; а Чере
вань не покидавъ таки козаковання -
поіхавъ

на прощу верхи . Шрамъ изъ нимъ державъ пе

редъ того пбiзду .
Петрб хотівъ іхати поручъ изъ верховими,
да й самъ не знавъ , якъ оставсь коло ридвана,
мовъ привізаний . Іде сердёга мовчки, и голо
ву понуривъ. Далі, надумавшись, и каже: „Па
німатко ! учбра діло пійшло було на ладъ, да й
розвязалось изъ твоёi ласки . Не по правді ви
изъ своєю Лесею робите . Я до васъ изъ щи
римъ серцемъ, а ви до мене съ хитрощами. Луч
че бъ уже одрізати попросту , да й годі. Ну,
що въ васъ на мислі? скажи , паніматко , щиро,
чи думаешъ ти оддать за мене Лесю , чи въ тё
бе другий есть на прикметі ?«
»И есть , и нема; и нема, и есть“ , каже смі
ючись Череваниха .
» Щд отсё въ васъ за загадки ? « ажъ скрік
 55

нувъ зъ досади Петро. »Уже коли рвати , то

рви не дёргавши ! Скажи минi , паніматко, щи
ро, когд ви собі маете на думці?« .

»Э, паниченьку ! « каже Череваниха, по

тривай бо трішки: ще рано брать насъ на йс
повідь !
Замовкъ Петро , понуривъ голову , а на ви
дў поблідъ, мовъ хустка: доняла ёму до живого
Череваниха. Вже й сама Леся, зглянувши на
матіръ, похитала головою.
Усміхнулась горда мати, да й каже: „Ну,
козаче, коли вже тобі такъ пильно припало, то
отъ тобі уся история . Леся моя родилась у чуд
ну планету: ще якъ я нею ходила, приснився
разъ минi сонъ, дивенъ, дивень на прочудо .
Слухай, козаче, та на усъ мотай . Здалось минi,
ніби посередъ поля могила ; на могилі стоїть
панна , а одъ панни сне якъ одъ сонця. И зъж
джаютця козаки и славні лицарі зъ усёго сві
ту — одъ Подоля , одъ Волиня, одъ Сівери и
одъ Запорожжя . Вкрили, бачця , все поле, мовъ
маки зацвіли по городахъ ; вкрили, да і стали
 56

битись одинъ на одинъ, кому буде та існая пан

на . Бъотця день, бъютця другий, -
якъ де ні
взявсь молодий гетьманъ на коні. Усі склони
лись передъ нимъ , а вінъ до могили , да й по
навъ існую панну . Такий - то бувъ минi сонъ ,
козаче ! Проходить день, другий , — ніякъ ёго
не забуду . Ударилась я до ворожки . Що жъ во
рожка? Якъ ти думаешъ ?«
»Я думаю тілько“ , каже Петро, »що ти, па
німатко , зъ мене глузуешь ; отъ и все !«
» Ні, не глузую, козаче . Слухай да на усъ
мотай, що сказала ворожка . » А що жъ« , каже,
»пані? сей тобі сонъ пророкуе дочку изъ зі
»темъ. Дочка въ тебе буде на ввесь світь кра
» сою, а зять — на ввесь світь славою . Будуть
-

» изъiжджатись зъ усёго світу пани й гетьмани,

»дивоватимутця красі твові доні, дароватимуть
»ій срібло-злото, та ніхто її не обдаруе кра
» ще одъ суженого . Сужений буде ясенъ красою
» міжъ усіма панами и гетьманами: замісь очей
»будуть зорі, на лобу — сонце; на потилиці
» місяць, « Такъ промовила мині, віщуючи, стара
 57

бабуся . Якъ ось , справді, давъ мині Господь

дочку справдилось бабусине слово: не вроку
ій, не послідуща міжъ дівчатами . Трошки зго
домъ, зашуміло по Вкраїні, закипіло мовъ у ка
зані, и стали зъiжджатись у Киівъ панй да геть
мани , справдилось друге бабусине слово .
Усі дивовались на мою дитину , даровали ій се
режки, дорогі перстені; тілько жъ ніхто такъ не
обдаровавъ іі , якъ той гетьманъ, що минi снив
9
.

ся . Дорожший надъ усі подарунки бувъ ёго

подарунокъ, и кращий надъ усё панство и ли
царство бувъ молодий гетьманъ: замісь очей —
зорі, на лобу - сонце, на потилиці місяць .
Справдилося ще разъ ворожчине слово . Усіхъ
панівъ и гетьманівъ затемнявъ вінъ красою . И
говорить минi : „Не оддавай же , паніматко , свові
Удочки ні за князя , ни за лицаря ; не буду жени
-

»тись, поки виросте , — буду ій вірною дружи

»ною . « Дай же, Боже , и ти, Мати Божа , щобъ
и се справдилось на щасте й на здоровье !«
Тутъ саме виїхали вони изъ-за гори . Передъ
ними такъ и заблищало , такъ и замиготіло , такъ
 - 58

и замережило церквами, хрестами, горами и бу

динками . Святий городъ сийвъ якъ той Еруса
лимъ . Сонце ще не піднялось високо ; такъ не
то що церкви й хоромини, да й зелёні сади , и
все, що загледіло дко въ Киёві, усё горіло мовъ
парча золототканая .
Прочане перехристились и сотворили мо
літву. А Петро іде собі и не бачить, и не чуе
нічого : такъ опентала ёго Череваниха .
PIABA TETBEP TA.
 Весело й тяжко згадувати намъ тебе , ста
рий нашъ діду, Киёве! бо й велика слава не
разъ тебе осийла, и великиi злягодні на тебе
зъ усіхъ боківъ збірались... Скілько- то князівъ,
рицарства и гетьманівъ добулб, воюючи за тебе,
слави ! скілько -то на твоіхъ улицяхъ, на тихъ
старосвітськихъ стотнахъ , на валахъ и церков
нихъ цвинтаряхъ пролито крові Християнськоі!
Уже про тихъ Олегівъ, про тихъ Святославівъ,
про тиі ясири Половецькиi нічого й згадувати.
Ту славу, тиi злӣгодні вибила намъ изъ голови
безбожна Татарва, якъ уломився Батий у твој
Золоті Ворота . Буде зъ насъ и недавніхъ спб
минокъ про твою руіну .
Ище жъ отъ и дванадцяти літь не налічивъ
 62

Шрамъ , якъ у той нещасливий Берестецький

рікъ прийшовъ до Киёва Радзивилъ изъ Лит
винами, усé попаливъ и пограбовавъ, а міщане,
сівши на байдаки , мўсиши до Переяслава вті
кати .
Та люта пожежа ище не зовсімъ заглади
лась: куди ні кинь бкомъ, усюди виденъ бувъ
по ій прослідокъ . На комбряхъ, на станяхъ , на
огорожахъ, поміжъ свіжимъ деревомъ чорніють
колодки, а йнде гарний колись садъ стоїть пу
стиремъ незагорожений ; на спустошалому дво
рищі стирчіть тілько печи да ворота; а де, чи
1 ділованнє, чи щитъ надъ ворітьми, чи яка хо
рдмина, то все те нове, ище й дерево не по
синіло .

Смутно було дивитись Шрамові на тиi при

знаки пожежи . Тілько й краси було въ Киёві ,
що церкви Божі , да городи съ червоними мака
ми, да ще тиі гори крутойрі , зъ зеленими поко
тами .

Тогдi ще трохи не ввесь Киівъ містився на

Подблі ; Печерського не було зовсімъ, а Старий,
 63

або Верхній Гбродъ, післі Хмельнищини без

людовавъ. Де-негде стояли по Подолу камяниці;
ато все було деревяне : и стіни зъ баштами, кругъ
Подола, ии замокъ на горі Киселівці . Улиці були
узенькі, плутались то сюди, то туди; а йнде за
місь ўлиці майданъ , и ніхто ёго не забудовуе,
и нічого на ёму нема, тілько гуси пасутця.
Ідуть наши прочане по тихъ закоулкахъ,
ажъ дивлятця посередъ улиці збились возй у
кўпу. Шрамъ пославъ сина прочистить дорогу .
Поскочивъ Петро до возівъ ; гляне, ажъ за во
зами, коло хати, перёдъ даночками, сидить юр
ба людей . Посередині килимъ; на килимі пляш
ки, чарки и всяка страва .
Петро заразъ догадавсь, що се, мабуть, чо
ловікові давъ Богъ родини, абд-що, такъ на ра
дощахъ частўе всякого , хто бъ ні йшовъ , або
іхавъ улицею . Юрба гостей зібралась уже чи
маленька, и все були міщане . Знаті були міща
не разъ уже съ того, що не носили шабель,
тількo ніжъ коло пояса : одни пани да козаки
ходили при шабляхъ . А въ-друге знаті були съ
 64

того, що підперізувались по жупану , а кўнтуши

носили на-опашку (тогдi було , коли не панъ,
або не козакъ, то по кунтушу й не підперізуйсь ,
щобъ инде носа не втёрто) . Ище жъ изъ того
були вони знаті, що не важились ходить у кар
мазинахъ : ходили тогдi въ кармазинахъ тілько
люде значні да шаблёвані, а міщане одягались
синё , зелено , або у горохвяний цвітъ ; убогиi
носили личакову одежу. Черезъ те козаки драж
нять було міщанъ личаками, а міщане дражнили
козаківъ кармазинами .
Гбсті сиділи за трапезою не мовчки ; бала
кали таки й геть-то голосненько, що Петро му
сивъ добре гукнуть черезъ вози добридень.
Обернулось тогдi до ёго дві, чи три голови .
»Пане господарю !« каже , »и ви , шановная
громадо ! просить Поволіцький Шрамъ про
пуска черезъ таборъ . «
Скоро назвавъ Шрама, заразъ де-які повста
вали, да й дивлятця; а господарь познавъ Пе
тра , да й каже : „Де жъ той Шрамъ ? це хиба
десята доля старого Шрама . «
 65

»де тобі десята ! « підхопили , шуткуючи,

7

гості; хиба сота !

и сдтој нема « закричали усі гурбою .
» Хочу тисячу такихъ краснихъ жупанівъ изло
жи до-кўпи, до все таки не буде ІШрамъ ! «
Усі були раді съ такоі вигадки ; инші ажъ
реготали : клюкнули вже зъ ранку добре. Якъ
ось підъхавъ и самъ Шрамъ. Скоро загледіли
ёго сиву бороду , заразъ вози поодкбчували
2

геть и повиходили до ёго назустріч . Госпо

дарь изъ пляшкою й чаркою попереду .
» Отъ нашъ старий Шрамъ! « кричали міщане,
» дтъ нашъ батько !
»Що се, Тарасе ?« каже тогдi Шрамъ госпо
дареві (а господарь колись бувъ у охочихъ ко
закахъ у Шрама сурмачемъ) »супротивъ кого се
ти заложивъ такий таборъ? Здаєтця жъ, тихо
на Вкраіні ? «
»Де тобі тихо , пане полковнику , чи пан”
бче?... я вже не знаю, якъ теперь тебе й вели
чати“ , каже Тарасъ Сурмачъ. »Де тобі тихо?
Сегодні народивсь у мене такий лицарь , що ажъ
5
 66

землі затрусилась . Давъ мині Богъ сина , та

кого жъ , якъ ия, Тараса . Коли мишъ голови
не одкусить, то й вінъ по-батьківськи трубити
хе козакамъ на приступи ; та й теперь уже тру
бить на всю хату . «
»Нехай великъ росте да щасливъ буде «
каже Шрамъ .
»Чимъ же тебе шанувати, вельміжний па
не?

» Нічимъ не треба, Тарасе . «

»' Якъ-то нічимъ ? « здивовавшись каже Сур
мачъ . » Хиба зарәкъ положивъ ?«
»Не зарокъ, Тарасе, а прибувши до Киёва,
всякъ Християнинъ повиненъ перше поклони
тись церквамъ Божимъ. «
Не таківський же бувъ и Тарасъ , щобъ уго
монавсь одъ разу . »Добродію мій“ , каже, лю
бéзний ! колибъ я знавъ , що така мені на ста
рість буде честь одъ пана Шрама , до врагъ
мене візьми, колибъ я засурмивъ вамъ хочъ на
одинъ приступъ ! Хиба жъ ти не радъ мому
Тараскові, що не хочешь попбрськати ёго пе
 67

люшокъ ? Тобі , мабуть, байдуже , чи виросте

зъ ёго добрий козакъ , чи закорявie , якъ Жи
довча ! 1

» Радъ я ёму зъ щирого серця “, каже Шрамъ,

»пошли ёму, Господи, щастє й долю ; тілько жъ
не та пора теперь, щобъ гуляти на підпитку . «
»Та на добре діло , добродію , завсегда по
ра . Дивись , скількi возівъ коло хати ! Ніхто
не одцуравсь моéі хліба- соли. "Инший на ярма
локъ брався, йнший у гай по кіллє , инший зъ
пашнєю до млина ; та отъ же , коли припало
пилне діло , що треба привітати нового чоло
віка , то нехай ярмалкўe собі хто хоче , нехай
>

свині лазять у горддъ , а жінка рве на собі во

лосся , тутъ ось треба запобігти , щобъ но
вому чоловікові не гірко було на світі жити .
Ато скаже : „ Отъ у мене батько сякий - такий
обувъ! поскупивсь исправити якъ слідъ родини,
»а теперь и iжъ хлібъ пополамъ изъ слізми!
»Одумайсь, Бога ради, Тарасе!« каже Шрамъ
(уже ёму докучило слухати пъяне верзакан
не) . „Чи до речи жъ отсé чоловікові, приїхав
5*
 68

ши до церковъ Божихъ , до мощей святихъ, за

стряти на христинахъ ?«
»Та що ти, куме, колб ёго панькаешъ ?и ска
завъ хтось изъ-боку товстимъ голосомъ : »xиба
не знаешъ, що це таке е ? Знай насъ, панівъ ! дтъ
воно що ! Сказано .— кармазини.. Це бъ то вже
нашъ братъ імъ не кунпания, — отъ воно що ! «
Якъ сказавъ, то наче искру въ порохъ уки
нувъ . Усі такъ и загорілись ; бо міщане вже
давнд на городове козацтво да на старшину
важкимъ духомъ дихали .
»Э , пёкъ же ёго матері « закричало деся
теро разомъ , этакъ ми тілько тоді кунпания
кармазинамъ, яку треба виручати іхъ изъ- підъ
кормиги Лядськоі ?«
»Пхе « каже господарь , »якого жъ чорта
намъ коло нихъ панькати ?
»Къ дияволу кармазинівъ! « загукала грома
да, роздродившись, якъ бугаі . »Вони тількi вмі
ють бряжчати шаблями ; а тоді де були ці бряз
куни , якъ безбожний Радивилъ загуркотавъ изъ
гарматъ у городські ворота ?
 69

Закипівъ же й Шрамъ, почувши такі речи .

»А ви жъ« , каже , эпрокляті самогуби, де
тогдi були, якъ Ляхӣ обгорнули насъ підъ Бе
рестечкомъ, мовъ горщокъ жаромъ ? де ви тог
ді були, якъ припекли насъ зъ усіхъ боківъ, що
трохи не половина війська википіла? Ви тогдi
бряжчали не шаблями , а тамярами да дукатами,
що понабірали одъ козаківъ за гнилі підошви да
диряві сукна! Га ! а Радзивилъ прийшовъ, такъ
ви , окаянниі , не одвітовали ёму й разу зъ гар
мати! Плюгавиі страхополіхи ! оддали самохіть
Радзивилові місто и , якъ тиі баби , заголосили :
згода! Якъ-жё запалавъ Киівъ, да почали Литви
ни душити васъ , що овечокъ, такъ хто підско
чивъ до васъ на підмогу, коли не козаки ? Бідо
маха Джеджелій , изъ жмёнею тихъ сіромахъ,
улетівъ у Киівъ , якъ голубъ у гніздо за шўля
комъ ; а ви підперли ёго , зайці нікчемниі ? Ду
рень покійникъ бувъ ! Я не Литву , я васъ би
сікъ да рубaвъ , бісови діти ! я васъ навчивъ би
боронити, що одвоёвали вамъ козаки!
»Який гаспедъ одвоёвувавъ намъ наше до
 70

бре , опрічъ насъ самихъ ?« кричали міщане.

» Одвоёвали козаки ! ... Та хто жъ були ті коза
ки , коли не ми сами ? Це-то теперь, зъ вашої
ласки , не носимо ми ні шабель, ні кармазину .
Козацтво ви собі загарбали , сами собі пануе
те, ридванами іздите ; а ми будуй власнимъ кіш
томъ стіни, палісади, башти, плати чиншъ, мито
и чортъ знае що ! А чомъ же бъ и намъ по-ко
зацьки не причепити до боку шаблі, та й не се
діти , згорнувши руки?«
»Козаки сидять , згорнувши руки ! « каже
Шрамъ. Щобъ ви такъ по правді дихали!
Колибъ не козаки , то давно бъ васъ чортъ
излизавъ , давно бъ васъ досі Ляхи зъ недо
ляшками задушили , або Татарва погнала до
Криму ! Безумниі глави ! да тiлько козацькою
одвагою и держитця на Вкраїні прéдся Русь и
благочестива віра ! Дай імъ усімъ козацьке
право ! Сказали бъ ви се батьку Богданові : вінъ
би якъ разъ потрощивъ объ ваши дурниі го
лови свою булаву ! Де въ світі видано , щобъ
увесь людъ живъ при однакому праві? Усякому
 71

свое : козакамъ шабля , вамъ безмінъ да терези ,

а поспільству плугъ да борона. «
»Коли усякому свое “, каже Тарасъ Сурмачъ
(а пляшкою махае такъ , що ажъ горілка ллєт
ця), эколи усякому своё, то чому же намъ ша
блю и козацьку волю не назвати своёю ? У ко
заківъ не ставало війська — ми сіли на коні ; у
козаківъ не було грошей ми дали імъ и грд
шей, и зброю ; у-кўпі били Ляхівъ, у-кўпі тер
піли всякі пригоди: а яку прийшлось до розкви
тання , то козаки зостались козаками , а насъ
2

у поспільство повернено ! Що жъ ми таке?

хиба ми не тиі жъ козаки ?«
»Хиба ми не тиі жъ козаки?« підхопила гро
мада, позакладувавши изъ зневагою руки за по
яси . „Хто живъ изъ нами за панібрата , дакъ
теперь гордўе нашимъ хлібомъ-сіллю!
Шрамъ не разъ починавъ говорити , такъ
куди ! галасъ той такъ и покривае слова ёго .
»Та постривайте, постривайте, пани карма
зини! « гукнувъ одинъ товстопикий синёкаптан
никъ, швидко ми вамъ хвоста вкрутимо ! не дов
 72

го гордуватимете нами ! Налетять зозулі , що

насъ не забули .... Добрі молодці не дадуть
намъ загинути . Справимо ми вамъ чорну раду;
тоді побачимо, хто яке матиме право .«
»Ого !« каже ІШрамъ , однъ воні куди діло
хилитця !
»Ато- жъ Якъ ? « кажуть , стоячи козиремъ,
міщане. »Не все тiлькі козакамъ на радахъ ору
дувати. Схаменулись и на насъ Січові брат
ЧИКИ ,

Да й оглянулись на чубатого Запорізця.

Запорожець сидить коло хати, да мовъ й не вінъ,
мовъ и не чуе, що кругъ ёго наче море играе.
»Эге-гé ! « каже тогдi Шрамъ , » такъ се изъ
Низу такий вітеръ вie ! « да й догадавсь, що вже
огню підложено, уже тілько роздуть , то й знй
метця пожежа по всій Україні. Серце въ ёго зом
ліло, якъ зміркувавъ собі , що - то съ того може
за лихо уродитись! Де ділась заразъ и вся до
сада на міщанъ !
» Шановна громадо !« каже , не думавъ же
яй не гадавъ, щобъ Кияне пошановали оттакъ
 73

мою старість! Чи давно жъ ми були въ васъ изъ

батькомъ Хмельницькимъ ? тогдi ви съ хлібомъ
сіллю виходили до насъ назустрічъ, съ плачемъ
и радостю насъ привітали ; а теперь ось ста
рого Шрама , що поручь іхавъ изъ батькомъ
Богданомъ, оттакъ зневажаете!
»Пан'отченьку ти нашъ коханий ! « каже ёму
Тарасъ Сурмачъ , бо заразъ така мова ёго вга
>

мовала , хто жъ тебе зневажае? Чи це жъ

проти тебе, батьку, говоритця ? Е такиі , що
дўшять насъ , узявши за шийку ; а ти зъ-роду
нікому злого не заподіявъ. Не вважай на іхъ
галасъ. Мало чого не буває, що пъмний співае!
Ідь собі зъ Богомъ , поклонись церквамъ Б6
жимъ, та й за насъ , грішнихъ, прочитай святў
молитву .«
A Черевань тимъ часомъ усё ждавъ, поки
замовкнуть, бо не любивъ ніякихъ сварокъ; да
ото, якъ побачивъ, що вже почавъ той гомінь
утихати, виїхавъ изъ-за Шрама , да й каже :
»Ka’знае за що ви завелись оцé, бгатці ! Дай
те тілько заглянуть намъ хочъ у одну церкву ,
 74

а тоді я отўтъ изъ вами сяду , и вже не знаю,

хто перепъё мене въ Киёві, опрічъ пана війта . « .
Міщане вже взяли своё зогнали трохи
крикомъ серце; а Черевані таки й любили, и ша
новали, бо бувъ козакъ друзяка : уже кому чи
яка нужда, чи що, то зарятўе й визволить . Отъ
и давай уже хоть коло сёго лёститись .
»Оце“ , кажуть, »панъ, такъ панъ! Дай , Б6
же, и по вікъ такихъ панівъ ! Нема въ ёго ні
крихти гордости ! «
» За те жъ ёму Бігъ давъ таку золоту й па
нию “ , казали деякі.
»За те жъ ём ў давъ и дочку краще маку въ
городі" , добавили ще йншиi .
»Ну пропустіте жъ насъ, коли такъв , каже
Шрамъ.
» Пропустімо, пропустімо яснихъ панівъ!
сказавъ Тарасъ Сурмачъ, да й ростовпивъ сво
іхъ гостей .

Розступились и дали проіхати верховимъ и

ридвaнові.
Довго іхавъ Шрамъ, понуривши голову: тяж
 75

ко стало старому на душі. Далі здихнувъ важ

ко , одъ серця , да й каже , такъ ніби самъ до
себе: »Вскўю прискорбна еси, душе мой, и вскую
смущаеши мя? уповай на Господа!
A Черевань, ідучи поручъ, прислухавсь, що
вінъ собі мимрить, »Э« , думае, отъ же, ма
буть, вражі личаки справді допекли ёму . Тре
ба ёго розважити . Бгате“ , каже, »Иване !
ударъ ти лихомъ объ землю! чого такӣ тобі жу
ритись ?«
» Якъ чого?« каже рамъ, „Хиба не чувъ,
»

що на умі въ сіхъ мугирівъ ? Задумали чорну

раду 'Иродови души! «
»Та врагъ іхъ бери зъ іхъ чорною радою,
бгате !
» Отъ тобі на ! Ахиба жъ ти не бачишъ,
звідки сей вітеръ віе ? Се вже кӧіть не хто, якъ
проклятущий Иванець изъ Низовими комишни
ками . Такъ хиба намъ сидіти, згорнувши руки,
коли огонь уже підложено, и ось тужъ-тужъ по
жежа схопитця по Вкраїні !«
»А що намъ, бгате, до Вкраіни ? Хиба намъ
 76 -

нічого істи, аб6 пати, абб ні въ чому хороше

походити? Слава Тобі, Господи , буде зъ насъ ,
поки нашого віку! Я, бувши бъ тобою, седiвъ
би лўчче дома, та івъ би хлібъ -сіль зъ упокбемъ,
аніжъ мині битись на старість по далёкихъ до
рогахъ та сваритись изъ міщанами .«
» Врагъ возьми мою душу !«« закричавъ изъ
серця Шрамъ, эколи я ждавъ одъ Череваня та
коі речи! Ти Барабашъ, а не Черевань!
Що жъ би ви думали? Черевань такъ и по
мертвівъ одъ сёгё слова .
»Що жъ оцё ти сказавъ , бгатiку !« лёдві
промовивъ черезъ силу.
»Те“ , каже , що , такъ якъ Барабашъ ка
>

завъ Хмельницькому:
Ми дачи не даёмъ,
Въ військо Польске не йдёмъ:
1

Не лучче бъ намъ въ Ляхами ,

Мостивими панами,
Мирно проживати ,
Аніжъ пійти лугівъ потирати ,
Своімъ тіломъ комарівъ годовати?а
 - 77

такъ оцё й ти говоришь . Нехай гине отчизна,

аби намъ було добре! Нема жъ тобі теперь у
мене й другого прізвища, якъ Барабашъ «
» Бгате Иване ! « каже Черевань , а самъ ажъ
тремтить, »роківъ десять назадъ, правовався бъ
ти зо мною за це порохомъ та кулею. Теперь
я вже не той, тілько жъ нехай врагъ візьме мою
душу, коли я хочу зостатьця зъ такимъ паскуд
нимъ прізвищемъ. Покажу я тобі, що я не Ба
рабашъ: іду зъ тобою за Дніпро такъ якъ отъ
сежу на коні , зъ жінкою, зъ дочкдю и Васи
мемъ Невольникомъ , и хочъ-би ти, якъ кажешъ ,
» для отчизни« кинувсь изъ мосту въ воду, то й
я за тобою . «

»Отсе, такъ по-козацьки! « сказавъ Шрамъ,

да ажъ печаль свою забувъ, якъ побачив , що
въ Черевані ще не зовсімъ заснуло козацьке
серце. »Дай же“ , каже, » pўку да обіщайсь отъ
перёдъ Братствомъ Сагайдачного, що держа
тимесся за мене у всякій долі . «
»Даю и обіцяю , бгате !« каже Черевань,
сміючись: радъ бувъ, що розваживъ Шрама .
 78

Тутъ вони саме прибули до Братства , що

на Подолі .
»Ходімо жъ« , каже Шрамъ , да помоли
мось, щобъ Господь допомігъ намъ у нашому
доброму ділі .«
Ꮢ ᏁᏴ ] Ꮑ
1
 Рідко, може, есть на Вкраїні добра людина,
щобъ изжила вікъ, да не була ні разу въ Киёві .
А вже хто бувъ, то знае Братство на Подолі,
знае ту високу зъ дзиgaркaми дзвоницю, муро
вану кругомъ ограду , ту пятиголову , пишно съ
переднёго лиця ролмалёвану церкву, тиi високі
камяниці по бокахъ . Отъ же роківъ за двісті на
задъ, тогді якъ отой-то Шрамъ бувъ у Киёві,
все те було инше . Тогдi ще стояла деревяна
церква гетьмана Петра Сагайдачного ; и огра
да, и дзвониця , и всі братські школи усё те
було деревяне. У середині въ манастирєві сто
явъ тогдi густий старосвітський садъ. Була-то
колись благочестива пані , Ганна Гугулевичівна,
що подаровала на Братство свій двіръ изъ са
6
 -
82

домъ; и на тому-то дворі гетьманъ Сагайдач

ний церкву збудовавъ и манастирь Братський
зъ школами устрбівъ, щобъ тée Братство дітей
козачихъ, міщанськихъ и всякихъ учило, лю
дямъ у темноті розуму загинути не давало .
Постояши прочане наши въ церкві , подали
срібла пан'отцямъ Братськимъ на школи, и про
гаялись геть-то, оглядуючи манастирь. А булд
тогді на що тамъ задивитись . Придавсь одинъ
чернець на малёванне и пообмалёвувавъ не то
>

церкву , да й саму ограду округи Братства, що

вже де на яку дивовижу, а въ Братство миряне
йшли дивитись на малёваннє . Що тілько въ Би
блиі прописано, усе чернець той мовъ живе спи
савъ скрізь по манастиреві . То жъ святе саме
по собі , ато таки й наше козацьке рицарство
було тамъ скрізь по ограді помалёване , щобъ
народъ дививсь да не забувавъ , якъ колись за
батьківъ та за дідивъ діялось.
Бувъ тамъ намалёваний и Нечай, и Моро
зёнко . Кругъ ёго горять костели й замки, а
вінъ січе-рубае, топче конёмъ Ляхівъ зъ недо
 83

ляшками . Ище й підписано: Лицарь славного

війська Запорозького ; а надъ Ляхами: A се про
клятущі Ляхи . Знаете , тогдi ще Хмельницина
тілько що втихла , такъ любивъ народъ , дивля
чись , споминати , якъ наши за себе оддӣчили .
А ченці собі любили мирянамъ у голову задов
бувати , що нема въ світі ворога надъ католика .
Пали, рубай ёго, вивертай съ коренемъ, то й
будешъ славенъ и хваленъ, якъ Морозенко .
Бувъ тамъ и козакъ Байда, що висівъ реб
ромъ у Турківъ на гаку, а не зламавъ своéі віри .
Такъ и те все тамъ помалёвано , щобъ усяке
знало , які-то колись були рицарі на Вкраїні .
Бувъ и Самійло Кішка, що й досі про ёго
співають кобзарі, яку вінъ попавсь у Турецьку
невдлю , и пятьдесятъ-чотирі роки бувъ на ga
лёрахъ у кайданахъ, за замками, якъ ёму Го
сподь допомігъ и себе, и товариства півчварта
ста визволити, и Якъ, узявши ту gалеру, при
пливъ до козаківъ и корогви хрещаті давні у ки
шені козакамъ привізъ — не зневаживъ козаць
кој слави .
6'
 84 -

Дивлятця наши на тиi намалёвані дива , до

ходять уже до дзвонйці, ажъ слухають за

оградою щось гудё, стугонить, наче грімъ грі

мить оддалеки, — и музики йграють .
»Сек , каже чёнчикъ, що провожавъ іхъ по
>

манастиреві, »се добриі молодці Запорозці по

Киёву гуляють . Бачте, якъ наши бурсаки-спу
дві біжать за ворота? Жадною мірою не вдєр
Жишъ іхъ, якъ зачують Запорізцівъ. Біда намъ
изъ сіми искусителями! Наідудь, покрасуютця
тутъ, погуляють; дивись половина бурси и
вродитця за Порогами. «
Тимъ часомъ музики, галасъ и тупотня підхб
дили все ближче . Люде одинъ одного пхае да бi
жать дивитись на Січовихъ гулякъ. Тількой чути:
» Запорозці, Запорозці зъ світомъ прощаютця!«
Що жъ то було за прощаннє зъ світомъ?
Була то въ Запорізцівъ гульня , на диво всём у
мирові. Якъ доживе було котбрий Запорожець
до великої старости , що воёвати більшъ не здў
жае, то набъе чересъ дукатами да забере зъ со
бою приятелівъ душъ тридцять, або й сброкъ,
 85

да й іде зъ ними въ Киівъ бенкетовати . Дома

у Січі, ходять у семряжкахъ да въ кажанкахъ,
а ідіть мало не саму соломаху , а тутъ жупани
на іхъ будуть лудани, штани изъ дорогбі саёти;
горілка, меди, пива такъ за іми въ кўФахъ и із
дять, — хто стрінетця, усякого частують. Тутъ
и бандури, тутъ и гуслі, тутъ и співи, й скоки ,
и всякі викрутаси . Отсе одкуплять було бочки
зъ дігтемъ, да й розіллють по базарю ; одкуп
лять, сколько буде горшківъ на торгу, да й по
розбивають на черепье; одкуплять скілько буде
мажъ изъ рибою, да й пороскидають по всему
місту : » Iжте, люде добрі !«
А погулявши неділь изб дві дa нaчудовавши
увесь Киівъ, ідуть було вже зъ музиками до Мі
жигорського Спаса. Хто жъ іде, а хто съ про
щальникомъ танцюе до самого манастиря . Си
вий, сивий якъ голубъ, у дорогихъ кармазинахъ,
вискакуе , попереду йдучи, Запорожець ; а за
нимъ везуть боклaги зъ напитками и всякі ласо
щи . Пий й іжъ до своéі любости, хто хочешъ .
7

А вже якъ прийдуть до самого манастиря , то

 86

й стукае Запорожець у ворота .

»Хто такий ?
»Запорожець. «
„ Чесд ради ?
» Спасатися!
Одчинятця ворота, вінъ увійде туди, а все
товариство и вся суета мирськая, зъ музиками
и скоками, и солодкими медами, останетця за
ворітьми . А вінъ, скоро ввійшовъ, заразъ че
ресъ изъ себе и оддає на церкву, жупани кар
мазинові зъ себе, а надiне волосяну сорочку ,
да й почавъ спасатись . Такъ- то росказують
старі люде про тихъ прощальниківъ.
Отъ же й теперь, передъ Шрамомъ да Че
реванёмъ, висипали вони зъ ўлиці, якъ изъ ру
кава, танцюючи . Чуприндирі такі, що любо гля
нути . Идучи мимо церкви, покладали хрести,
били поклони, да зновъ, схопившись, навпри
сядки, да черезъ голову, да колесомъ ! А бурса
ки, повибігавши за ограду, дивлятця на іхъ,
да й плачуть.
»Не плачте, дўрні! « кажуть імъ Запорозці:
 87

» Дніпро тече просто до Січи ... «

Дома въ себе вони, кажу, ходять було у дёг
тянихъ сорочкахъ да въ дирявихъ кожухахъ-ка
жанкахъ, а тутъ повбірались у такі жупани, що
хоть-би й гетьманові, — и все , щобъ тілько по
казати перёдъ миромъ, що Запорізцю тиі сукна
ӣ блаватаси все одно , що й семріга. Заразъ,
чи калюжу вбачить де на дорозі, такъ у калю
жу й лізе въ кармазинахъ ; чи ширітвасъ дігтю
зўздрить, такъ и вскочить туди зъ сапълнцями .
Химерний дуже бувъ народъ!
Шрамъ, хоть и сердивсь на Запорізцівъ, да
ӣ самъ не постерігъ, якъ задививсь на іхъ. Дөб
риі молодці багато инколи діями людямъ шко
ди по Вкраїні, да, мимо того, якось припадали
до душі всякому. Не разъ доводилось минi са
мому слухати , якъ инший дідъ, споминаючи іхъ
пакости , зачне було іхъ коренити, а далі, яку
заговоритця, якъ забалакаетця про іхъ звичі
да ходи , то й самъ не знае, чого ёму й жаль
стане сіромахъ, и зачне сива голова гўторити
про нихъ, якъ про своїхъ родичівъ . Чимъ же то,
 88

чимъ тиi Запорізці такъ припадали до души

всякому? Може, тимъ, що вони безпечне, да ра
зомъ якось и смутно , дивились на Божий миръ .
Гуляли вони и гульнёю доводили, що все на
>

світі суета одна. Не треба було імъ ні жінки,

ні дітей, а гроши розсипали якъ полову . Може,
тимъ, що Запоріжже испоконъ віку було сер
цемъ Українськими, що на Запоріжжі воля ні
коли не вмирала, давні звичаі ніколи не забу
вались, козацькі предковічні пісні до посліду
дней не замовкали, и було те Запоріжжє як у
горні йcкpа : який хочъ, такий и розідми зъ нéі
огонь . Тимъ- то , мабуть, воно й славне поміжъ
панами й мужиками, тимъ воно й припадало такъ
до души всякому !
Черевань , дивлячись на тиi скоки й викрута
си, ажъ ногою притўпувавъ, узявшись у боки .
„ Отъ, бгате “ , каже Шрамові , » де люде вмі
ють жити на світі! Колибъ я бувъ не жонатий ,
то заразъ би пішовь у Запорізці!«
»Не знать що ти провадишъ, свате ! « давъ
ёму одвiтъ Шрамъ. » Тепёръ честному чолові
 89

кові стадъ мішатись міжъ сі розбишаки . Пере

вернулись теперь уже катъ знае на що Запо
розці . Поки Ляхи дa нeдoляшки душили Украі
ну , туди втікавъ що найкращий людъ зъ Горо
дівъ; а теперь хто йде на Запоріжжє ? або голь
тяпака , або злодюга , що боїтця шибениці , або
дармоідъ, що не звикъ заробляти собі насушно
го хліба . Сидять тамъ окаянниі въ Січі, да тіль
ко пъйнствують, а очортіе горілку пити, такъ
и іде въ Городи, да тутъ и величаетця, якъ
порося на брчику . Цуръ імъ изъ іхъ скоками !
Поідьмо боржій у Печерський, ато не заста
немъ на службу . «
Коли жъ тутъ хтось изъ-за плечей: »Овва !
Обернувсь Шрамъ, ажъ у ёго ззаду стоїть
Запорожець у кармазинахъ ; стоїть и смієтця .
„Овва! « каже, »и оце бъ то наче й правда,
а воно зовсімъ брехні . «
» Ироде !« не стерпівши , гукнувъ на ёго
Шрамъ; да, схаменувшись, де вінъ, заразъ
и перемігъ себе. »Цуръ тобі!« каже, » опрічъ
Божого дому . «
 .
90

Да скорій до коня , да й поїхавъ. Черевань

изъ Петромъ за нимъ .
Череваниха тежъ поспішала до ридвана, бо
до Запорізця приставъ другий братчикъ, и хоть
нічого ій не сказали , да поглядали на Лесю
такъ хижо , якъ вовки на ягницю.
Первий Запорожець бувъ здоровенний ко
зарлюга. Пика широка, засмалена на сонці;
самъ опасистий; довга, густа чуприна, підняв
шись перше въ-гору, спадала за ухо, якъ кінсь
ка трива; уси довгі, у-низъ позакручувані, ажъ
на жупанъ извисали; очі такъ и играють, а чор
ні, густӣі брові ажъ геть піднялись надъ тими
очима, и - врагъ ёго знае — глянешъ разъ: здаєт
1
ця, сўпитця; глянешъ у -друге: моргне довгимъ
ўсомъ такъ , наче заразъ и пидніме тебе на
сміхъ . А другий бувъ молодий, високий козакъ,
тілько щось Азіатське ; заразъ и видно , що не
нашого поля ягода, бо до Січи сходились бур
лаки зъ усёго світу: прийде Турокъ, и Турка
приймають; прийде Німець, и Німець буде Запо
розцемъ, аби перехристивсь дa сказавъ: » Bi
 91

рую во Христа Писуса; радъ воёвати за віру

Християнську .«
Зрадовалась Череваниха , Якъ наздогнала
своіхъ , мовъ слобонилась одъ якоі напасти.
Огъ и поіхали всі черезъ верхній Городъ, а
далі Михайловською Стежкою черезъ Евсійкову
Долину, на Печерську гору. А по Печерській
горі росла тогдi скрізь дика пуща. Дорога че
резъ ту пущу була дуже трудна : то крутилась по
міжъ деревомъ, то спускалась у байраки, то об
ходила кудлатиi кучугури. Ридванъ, що дальшъ,
ўсе одстававъ одъ верховихъ; а Петро , послі
тихъ чуднихъ Череванишинихъ річей, не дер
жавсь уже жіночого боку . Остались наши про
чанки тілько зъ Василемъ Невольникомъ.
Ажъ ось, зъ обохъ боківъ дороги закопотіли
коні, затрещало сухé гіллє підъ копитами, и по
казались скрізь зелену ліщину кармазини . Іхъ
наздогнали Запорозці, .

тихъ двое, що одріз

нились коло Братства одъ прощальниківъ.
Череваниха зъ дочкою сами не знають, чо
го злякались. Бо сі гультаі ідуть не по-людськи:
 92

не глядять и дороги, а такъ куди здря и мчатця

πό гаю; тілько все крутятця поміжъ деревомъ
пд
Колб ридвана; не попережують, и ззаду не оста
ютця . А коні наче знають , чого сімъ шибай-го
ловамъ хочетця : скачуть якъ кози то сюди , то
туди поміжъ кущами . Ажъ страшно було ди
витись, якъ та дика степова животина дряпает
ця копитами на кручу, то отсé съ крўчи кинет
ця въ провалле, и не видно іt стане, тілько глу
хо тупотить и хропе у байраці. Наши не разъ
уже думали, що кінь перекинувсь назадъ и за
давивъ іздці підъ собою; ажъ ось іздець, якъ
вихоръ, вискочить зновъ на кучугуру, да й за
йграе на сонці кармазинами.
Такъ пуринаючи да крутячись, мовъ не пе
редъ добромъ, Запорізці перекликались черезъ
дорогу , якъ хижиі орлй , и повели таку розмо
ву , що въ нашихъ прочанокъ и души не стало .
» Отъ, брате, дівка!« гукне одинъ . » Нехай
я буду шматъ грязі , а не лицарь, коли я думавъ,
що е на світі таке диво!
»Эге, е сало, та не для кота ! « озвётця дру
 93

гий черезъ дорогу .

»Чомъ же не для кота? Хочешъ, заразъ по
цілую ? «
»А якъ поцілують колб стовпа кинми ?
»Щд минi киi! Та нехай мене хочу заразъ
рознесуть на шабляхъ! «
Леся боялась, щобъ справді вінъ не напавсь
на нéі ; ажъ тутъ на дорозі байракъ. Запорізці
такъ и кинулись туди, якъ тиі демони.
»Василю!« каже тогдi Череваниха , куди
отсé ми заіхали? що отсé зъ нами буде?«
»Не бійся, панi« , каже всміхнувшись Ва
силь Невольникъ: »добрі молодці тілько жарту
ють. Вони зъ-роду дівчатъ не займають. «
АЧереванисі щось дуже сумно . Звеліла іха
ти швидче , щобъ наздогнать своіхъ . Якъ ось
Запорізці зновъ по бокахъ дороги. Жупани по
забризькували въ грязь у байраці, да імъ про
те байдуже.
»Гей, брате Богдане Чорногоре! « гукне зно
ву старший, »знаешъ, що я тобі скажу?«
»И вже! ... путнёго не скажешъ, прилипнув
 94

ши до баби . «
» Отъ же почуешъ одъ мене таке, що ажъ
оближесся !
„ Oró ! «
„ И не ого ! Ось слухай . Хочъ Січъ намъ и
мати, а Великий Лугъ батько, та для такоі дів
чини можна покинути и батька й матіръ.«
„ Чи вже бъ то?
»Ато ще хиба ?
» Куди жъ тоді ?
„ Овва!

Тутъ Запорізці зновъ изчезли , якъ мара .

Мати й дочка думали, що въ іхъ исправді щось
недобре на думці; а Василь Невольникъ похи
тавъ головою , да й каже :
»Що за любий народъ оці братчики! Охъ ,
бувъ и й колись такимъ вигадчикомъ, поки літа
не приборкали та проклята неволя не примўчи
ла! Гасавъ и я, якъ божевільний по степахъ за
кабардою; вигадувавъ и усякі вигадки; знали
й мене у Городäхъ и на Степахъ, знали мене
шинкарі й музики , знали пани и мужики, знало
 95 -

лицарство й хлібороби! «
»Ще я не таке скажу тобі!« гукнувъ, якъ
изъ бочки , Запорожець.
»Булб бъ съ тебе й сёгди , одвітовавъ- дру
гий, якъ -бй почувъ батько Пугачъ : одбивъ би
вінъ у тебе хутко до бабъ охоту!
»Ні , такӣ справді, Богдане. Який врагъ
шутковатиме, якъ увіпъютця чорні брові, наче
пъявки , у душу? Хочъ такъ, хочъ сякъ, а дів
чина буде мой ! Чи знаешъ, що ?
»А що ? «
» Подивитьця бъ, що тамъ у васъ за гори!
Оттакоі!

» Такдi, брате! Нехай не дурно запрошує

вавъ ти мене до своїхъ, воёвати Турка. Коли
хдчъ, ухдпимо дівойку, та й гайда въ Чорну
Гбру!
И ти оцё по-правді говоришъ?«
» Такъ по -правді, якъ я Кирило Туръ, а ти
Богданъ Чорногори, зъ такою дівкою за сід
абмъ, помчався бъ я хочъ икъ чорту въ зуби,
не тд до Чорногорцівъ. «
 96

Оттакъ тиi каверзники змовлялись у-оче

видьки на увалтівний учинокъ, и ніхто не ро
зобравъ би, що справді въ іхъ на думці. Ша
мений бувъ народъ! Усё ёму дурниця: чи жить,
чи вмерти — ёму байдуже; що людямъ плачъ,
те ёму играшка. Тимъ-то Череваниха й бой
лась, щобъ лукавий не підкусивъ паливодъ на
як у пакость. Ажъ ось стали наздогонять сво
іхъ. Запорізці бачять тогдi, що ба! да й зник
ли зъ очей , якъ той сонъ, що чоловікъ жа
хаетця, мучитця, коли жъ гляне, ажъ и нема
нічого .
TABA MIEGTA.

7
 Хтобто мавъ таке слово пишне да красне,
щобъ такъ якъ на картині змалёвавъ той мана
стирь Печерський? щобъ хто й не бувъ изъ-роду
въ Киёві , такъ щобъ и той , читаючи, мовъ ба
чивъ на своі очи тиi муровані огради, ту височён
ну дзвоницю, тиі церкви підъ золотомъ да підъ
скульптурою ? Се жъ то воно такъ теперъ; a po
ківъ двісті назадъ треба було слова тихого , по
нурого , щобъ росказати , якъ тогдi знаходивсь
>

манастирь Печерський. Далісь и ёму въ знаки

Батиёвське лихоліттє. Велика церква, що пропи
сана въ літописяхъ »небеси подібною« , зруйно
вана була по вікна. Хоть-же князь Олельковичъ
Симеонъ підн въ іі зновъ изъ руінъ, тілько дале
ко ій було до стародавнёi ліпоти . Не було ні
7"
 100

срібла, ні золота, що тепёръ сияе по Лаврі всю

ди ; усе було тогдi убогенько.
Э, да були скрізь по стінахъ у Великій церк
ві помалёвані князі, гетьмани, воеводи благо
честивиі, що тую церкву боронили й підпира
ли . Тепёръ би дорого дали ми, щобъ іхъ узріти!
А въ-низу поузъ стінъ скрізь були надгробки
тихъ великихъ людей, того рицарства право
славного . И тогд нічого вже немае! ....
Вистоявши службу, Шрамъ ходивъ изъ своi
ми одъ одного надгробка до другого. Тутъ чи
тавъ , що оттакий-то „ Симеонъ Лико , мужъ
твердий вірою и хоробрий, почивъ по многихъ
славнихъ подвигахъ . А тамъ—буцімъ озивавсь
до ёго съ того світу пишний князь золотими сло
вами: „ Многою сийвъ я“ , каже, » знатностию,
властию и доблестию, а якъ умеръ, такъ зъ убо
гимъ старцемъ зрівнявся и за широкі свої лани
сімъ ступнівъ землі узівъ . Не дивуйся“ , каже,
»тому, читачу, бо й тобі те жъ буде : нерівни
ми на світь нарожаемось, а рівними вмираемо .«
А тамъ ище який -небудь панъ просить, хто чи
 101 -

татиме підписъ, то промовъ, каже, идучи мимо,

благé слово : „Боже! милостивъ буди душі раба
Твоего . « Хто бъ и не письменний бувъ , такъ
дивлячись только на ті шаблі, на ті панцери,
бунчуки и всякі клейноди , перемішані съ кістка
ми, зъ Адамовими главами, що повироблювано
горорізьбою зъ медi да зъ каменю по -надъ тими
надгробками, — хто бъ, кажу , бувъ и не письмён
ний, такъ и той би догадавсь, противъ чого-то
воно такъ викомпоновано: усяке багатство, уся
ка слава — усё воно суета суéтъ: и шабля й бу
-

лава зъ бунчукомъ и горностаёва кирея поля

жуть колись поручъ изъ мертвими кістками .
Отъ же й Шрамъ, розглядуючи ту горорізь
бу да читаючи епитањиі, засмутився душею да
й каже :
» Колико- то гробівъ , а всі жъ то ті люде
жили на світі, и всі пійшли на судъ передъ Бо
га! Скоро й ми пійдемъ, де батьки и діди на
ШИ ,

Да погадавши такъ , винявъ из -за пазухи

щирозлотий обушбкъ , що одбивът ,колись на
 102

войні у Лядського пана, чи въ недолішка, да й

повісивъ на ризі въ Богоматери.
Изъ Великої церкви повернули наши проча
не до пещеръ ; колижъ дивлятця иде зъ пе
щеръ противъ іхъ хтось у дорогихъ кармази
нахъ , високий й вродливий ; а по кармазинамъ
скрізь коміръ и поли гаптовані золотомъ ; звер
ху кирея підбита соболемъ ; підпиравсь сріб
ною булавою . А за нимъ кўпа людей чимала ,
усе въ кармазинахъ да въ саќтахъ . Ченці іхъ
провожали .
ШІрамъ ажъ затремтівъ, якъ глянувъ. » Бд
же мій ! « каже, »да се жъ Сомко ! «
А той собі зрадівъ, побачивши Шрама.
Обнялись , поціловались и довгенько держа
ли одинъ одного обнявшись .
Далі привітавсь гетьманъ и зъ Череванёмъ.
Черевань такъ зрадівъ, що нічого й не змігъ
сказати на гетьманське привітаннє, да вже об
нявшись промовивъ тілько: »А, бгатiку мій лю
безний !
Череваниху назвавъ гетьманъ вітаючись
 -

103 –
-

рідною ненею. Вона ажъ помолодшала, и вже

нащебетала ёму всячини.
»А ось и моя наречена!« сказавъ Сомко,
обернувшись до Лесі . » Вамъ, ясная панно, чо
момъ до самихъ ніжокъ!
и взявъ if за руку , и поціловавъ якъ дити
ну .
» Давно ми “ , каже, эне бачились за військо
вими чварами, да ось немовъ Господь насъ из
веде на -віки до-кўпи . «
Леся почервоніла да ажъ нахилилась, яку
повна квітка въ траві, и пригорнулась до мате
ри, обнявши іf руку .
Тутъ-то вже Петрб мій догадавсь, що за
гетьманъ снився Череванисі. У іхъ, мабуть, дав
но вже було зъ Сомкомъ полажено . Дивно тіль
ко здалось ёму, що Черевань про те ані гадки;
да, видно, се така була пані, що справлялась и
за себе, и за чоловіка .
Теперь уже нічого було думати про . Лесю
Петрові. Хоть вінъ бувъ и значний козакъ, да
не противъ гетьмана ; хоть вінъ бувъ юнакъ
 104

уродливий, да не противъ Сомка . » Сомко бувъ

вбінъ урбди , возраста и красоти зiлд дивнoi«
(пишуть у літописяхъ), бувъ високий, огрядннй
собі панъ, кругловидий, русявий ; голова въ ку
черяхъ, якъ у золотому вінку; очі ясні, веселі
якъ зори ; и вже чи ступить, чи заговорить, то
справді по- гетьманськи . Такъ куди вже изъ
нимъ мірятись Петрові !
Не пустивъ Шрама Сомко у пещери; завер
нувъ до себе зъ усіма на козацьке подвірте . А ко
зацьке подвіръе було не въ-купі зъ манастиремъ;
бо мирянамъ здумаетця грімнути иногдi й лиш
Hii
разъ кубкомъ, або загомоніти буйними рі
чами; такъ, щобъ не вводили братиi въ искуше
ние , стоявъ на одшибі про такий случай хуто
рець . Туди Сомко повівъ своіхъ гостей.
Увійшли у світлицю, а тамъ уже всё готове
на столі до обіду .
Шрамъ ище разъ обнявъ Сомка .
»Сокілъ мій“ , каже, элсний ! «
»Батько мій рідний ! » каже Сомко, я здавна
привикъ звати тебе батькомъ !«
 105

Тогдi Шрамъ сівъ конець стола, підпръ

руками сиву голову и гірко заплакавъ.
Усі за смутились . Здивовався гетьманъ . Знавъ
вінъ Шрамову тугу натуру ; самъ бувъ при
төменъ, якъ принесли до Шрама козаки сина,
сімъ разъ наскрізь пробитого кулями. Старий
попрощавсь изъ мертвимъ тіломъ мовчки, и безъ
плачу й жалю поблагословивъ на погребъ . А те
пёръ ось илләтця слёзами, мовъ на похоронахъ
у Хмельницького , на тихъ смутніхъ похоро
нахъ , що три дні грімали самопали , три дні
сурмили смутно сурми, три дні лились козаць
Киі слёзи .
»Батько мій! « каже гетьманъ, приступивши
до Шрама, »що за біда тобі склалась ?
» Мині! « каже , піднявши голову , Шрамъ.
»Я бувъ би баба, а не козакъ, колибъ заплакавъ
одъ свого лиха . «
» Такъ чого жъ, Бога ради ? «
»A хиба жъ нічого ? .. У насъ окаянний Тете
ра торгуетця зъ Ляхами за Християнські души,
у васъ десять гетьманівъ хапаетця за булаву ,
 - 106

а що Вкраіна розбдрана на-двое, про те усімъ

байдуже! «
» Десять гетьманівъ, кажешъ? А нехай хоть
одинъ за нéі вхопитця, поки я держў въ ру
кахъ «
»A Иванець ? а Васюта ?
»Васюта старий дурень; зъ ёгд химери смі
отця козаки ; а Иванець гетьмануе тілько надъ
пъяницями . Давно я потоптавъ би сю мёдарь,
да тiлько честь на собі кладу ! «
» Такъ, мёдарь-то вони, мёдарь; да й не да
ють твоій гетьманській зверхності розширятись
по Вкраїні!«
»Хто тобі сказавъ ? Одъ Самари до Глухова
вся старшина зовё мене гетьманомъ; бо въ Ко
зéльці на раді усі полковники, асаули, сотники ,
усі значні козаки присягли мене слухати .«
» А же жъ сёму правда, що Васюта подавъ
у Москву листъ противъ твого гетьманства ? «
»Правда, и якъ-би не сива голова Васюти
на , то зробивъ би я зъ нимъ те , що покійний
гетьманъ изъ Гладкимъ. «
 107

»Ну , и тому правда , що Иванці въ Січі

огласили гетьманомъ?«
» И тому правда ; такъ що жъ ? Хиба не зна
ешъ юрддства Запорізького? У іхъ, що вата
жокъ, то й гетьманъ . «
»Знаю я ёго добре , пане ясновельміжний !
тимъ - то й боюсь, щобъ вони не заподіяли тобі
якбі пакости. Окаянна сірома нишпорить усюди
по Вкраїні, да баламўтить голови поспільству .
Хиба не чувъ ти поголоски про чорну раду?«
»Химера, батько! козацьке слово, химера! Не
хай лишъ виїдуть у Переяславъ царські бояре;
побачимо , якъ та чорна рада устоіть противъ
гарматъ! Запорізцівъ тогда я здавлю якъ маку
ху , гетьмана іхъ поверну въ свинопаси, а дурну
чернь навчу шановати гетьманськую зверх
ность!
Подумавъ Шрамъ, да й каже : „ Одъ твоіхъ
річей душа моя оживае, яко злакъ одъ Божої
роси. Тілько смущае мене, що Запорозькі гуль
таі баламутять не однд сiльске поспільство,
бунтують вони й міщанъ противъ козацтва.
 108

»Знаю й се , каже Сомко , » и , правду тобі

сказати, воно минi й дармо . Нехай нашъ казанъ
закипить ище й зъ другого боку, щобъ извари
лась каша . Аті козаки дуже вже розопсіли:
»Ось ми- то люде, а то все грязь! Нехай годзе
насъ поспільство , а наше козацьке діло — тілько
по шинкахъ вікна да пляшки бить. « Потурай
тілько імъ, то якъ разъ заведуть на Вкраіні шля
хетськиi звичаі , и заколотять миромъ не згірше.
Уже жъ здаєтця , Польща насъ добре провчила:
уже пора намъ знати, що нема тамъ добра, де
нема правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай и
міщанинъ, и посполитий , и козакъ стоїть за своё
право ; тогдi буде на Вкраїні и правда и сила . «
Шрамъ за сi слова обнавъ и поціловавъ геть
мана .
»Дай же“ , каже, Боже, щобътвоя думка ста
ла думкою всякого доброго чоловіка на Вкраїні! «
» И дай , Боже “ , додавъ Сомко , » щобъ оби
два берегі Дніпровні приклонились підъ одну
булаву ! Я отсе, скоро одбуду царськихъ бояръ,
хочу ііти на окаянного Тетеру . Вижeнeмъ недо
 109

ляшка зъ України, одтиснемъ Ляхівъ до самбі

Случи, да , держачись за руки зъ Москвою, и
громитимемъ усякого , хто покусития ступить
на Pбськую землю! «
Шрамъ ажъ помолодшавъ одъ такі речи.
»Боже великий! Бдже милосердний!« каже ,
простягши руки до образа, положивъ еси ём
въ душу мою найдорожшу думку, поможи жъ
ёму й доказати сю справу !«
» Годі жъ уже про великі діла« , каже Сомкд,
»давайте ще про малйі . Не добро бути чоловіку
единому . Треба, щобъ у гетьмана була гетьман
ша . Отъ же ознаймую передъ усіма, хто тутъ
есть, що давно вже зложивъ руки зъ паніею Че
реванихою за її дочку Олександру. Теперь благо
слови насъ, Боже , ти, пан' отче, и ти , паніматко!«
Да такъ говорячи, узавъ за руку Лесю, да
й поклонились оббе батькові й матері .
» Боже васъ благослови , дітки моі ! « каже Че
2

реваниха . «
A Черевань щось хбче сказати, да не зможе
вимовити й слова , а тілько » Бгатiку!« да й за
 110

мовкне.

Шрамъ глянувъ на свого Петра , а Петро

стоіть колб вікна, білий якъ крейда. Може, ста
рому й жаль стало сина, только не такий Шрамъ
бувъ батько, щобъ давъ кому догадатьця.
Що жъ ти насъ не благословляешъ, пан”
отче ? « каже Сомко Череваневі .
»Бгатiку« , каже Черевань , велика мині
честь оддать дочку за гетьмана, тілько вона вже
не наша, а Шрамова : учора въ насъ було півъ
заручинъ. «
» Якъ же се такъ сталось, паніматко ? « обер
нувсь тогдi Сомко до Череванихи .
Вона хотіла вимовитись ; но Шрамъ припи
нивъ іі, взявши за руку, и рече : „Нічого тутъ не
сталось , пане ясновельміжний ! Я свaтaвъ ле
>

сю за свого Петра, не знаючи про вашъ укладъ .

А теперь лучче я свого сина оддамъ уy ченці,
ніжъ би ставъ тобі зъ імъ на дорозі ! Нехай
благословить васъ Богъ, ами собі ще найдемъ .
Сёго цвіту, кажуть, багато по всёму світу . «
»Ну, будь же ти въ мене за рідного отца,
 111

и благословіте насъ у-купі« .

Тогдi Шрамъ ставъ поручъ изъ Черева
немъ; діти імъ уклонились до землі; вони іхъ и
благословили .
Якъ ось підъ окномъ хтось : Пу-гу! пу-гу!
Сомко усміхнувсь: „Сек , каже , нашъ юро
>

дивий Кирило Туръ .«

И звелівъодвітовати по- Запорізьки : Козакъ
зѣ Лугу ! бо Запорізці здоровкались, мовъ хиже
птаство на степу.
»Не знаю , синку « , каже Шрамъ , що за
неволя тобі водитыця зъ сіми пугачами . Городо
вому козакові треба стерегтись іхъ, якъ огнф . «
» Правда твоя , батько “ , каже Сомкд ; Ни
зовці зледащіли післі Хмельницького , а все
таки міжъ ними есть люде драгоцінниі. Отъ
хоть- бӣ й отсей Кирило Туръ. Не разъ вінъ
мині стававъ у великій пригоді. Добрий вдінъ
и душа щира, козацька , хоть удає зъ себе ле
дащицю и характерника. Да вже безъ юрод
ства въ іхъ не бувае .
» Щобъ іхъ лихий злизавъ изъ іхъ юрод
 112 -

ствомъ !« каже Шрамъ. »Јмъ усё смішки ! Не

разъ и самому Хмельницькому підносили вони
гиркоі. «
»А все таки не скажешъ , батьку, щобъ и
міжъ ними не було добрихъ людей .«
»Гріхъ минi се сказати !« одвітӱе Шрамъ .
» Разъ , чатуючи зъ десяткомъ козаківъ у полі ,
попавсь бувъ я у таку западню , що безъ іхъ
якъ разъ полігъ би головою. Обскочили мене
кругомъ Ляхи . Уже насъ осталось только че
тверо ; уже підо мною й коні вбито ; я одби
ваюсь стоя . А імъ, окаяннимъ , хочетця взяти
мене живцемъ , щобъ поглумитись такъ якъ надъ
9

Наливайкомъ и иншими бідолахами . Коли жъ

тутъ звідки ні візьмись Запорозці : Пу -гу! пў
гу ! Ляхи въ ростичъ! а було іхъ изъ сотню.
Дивлюсь, а Запорізцівъ нема й десятка. «
»0 , міжъ ними есть добрі рицарі ! « каже
Сомко .
»Скажи лучче, синку , були, да загулй. Пере
велись теперь рицарі въ Січі : зерні висіялось
за войну, а въ кошу осталась сама полова. «(
 113

» Овва ! « гукнувъ тутъ на всю світлицю Ки

рило Туръ, показавшись у дверяхъ .
Увійшбвъ у хату, не знімаючи шика, узявеь
у боки да й дивитця на Шрама , покрививши
губу .
Шрамъ такъ и загорівсь .
» Щд то за овва ?« каже , підступивши до За
порозця.
А той изновъ : „ Овва , пан'ётче ! « да й за
9

доживъ за ўхо лівого ўса (се бъ то — знай , не

боюсь теб€ ) .
»Перевелись?« каже , »де тобі перевелись?
Хиба жъ дармо співають :

Течуть річки зъ всего світу до Чорного моря ?«

Якъ вода въ Чорному морі не переведётця, по
ки світь сонця , такъ и въ Січі до віку вічнёго
не переведўтця лицарі. Зъ усёго світу злета
ютця вони туди , якъ орай на недоступну ске
Лю .... Отъ хочъ- би й мій побратимъ ... та не
про ёго тепёръ річъ. Чоломъ тобі , пане
яснoвельміжний ! (Тогді вже знявъ шайкъ .) Чо
8
 114

адмъ вамъ , панове громадо ! Чоломъ и тобі,

пане полковнику ! Ну , дакъ якъ же ти вер
нувсь до табора , не маючи кон і ?«
»'Ироде ! « сказавъ Шрамъ, грізно насупив
ши на ёго білиі брови , эколибъ не такé-місто,
то навчивь би я тебе шановатись !
» Се бъ то винявъ шаблоку та сказавъ: »А
»ну, Кирило, поміраемось, чим довша ?« Ко
зацьке слово , я оддавъ би шалёвий свій поясъ
за таку честь ! Та сёго зъ-роду не буде ! Лучче,
коли хочъ, розрубай мене на-двое, одъ чўба до
матні ; а я не зніму руки на твоі шрами и на
твою рясу !
Знавъ бо, що й сказати Запорожець. Заразъ
старий и вгамовавсь .
» Чого жъ ти “ , каже , эбсо, одъ мене хочешъ?«
»

»Нічого більшъ, роскажи тілько , якъ ти до

бравсь піхтурою до табора . «
»ІІьфу ! сатано ! « каже тогдi Шрамъ усміх
нувшись. »Роскажу , тілько не довідь мене
до гріха . Оттӧ й порозбігались икъ нечистій
матері Ляхи ; а ватажко тогдi : »Э , батьку ! да
 115

»се въ тебе коні нема? .... Братчики , добудемо

»ёмў коня“ , да й припустивъ за Ляхами . «
»Що жъ , добули?«
»Добули вражі діти ; вернулись изъ добримъ
мериномъ. Здивовались ми тогдi съ козаками.
Якъ же й не здивоватись, що въ самихъ коні
потомлені , а жеребця такого доскочили, що такъ
и йграе на поводі?«
»Эге ! Знай нашихъ! нашъ братъ не спрос
та воюе : часомъ Низовець и чортомъ орудуе. «
Такъ говоривъ Кирило Туръ, розглажуючи
си и поглядаючи на всю компанію ! а очі та
кі лукаві , що разомъ, здаєтця, й щиро говорить,
разомъ и морочить.
»Да и въ мене самого“ , каже Шрамъ, така
думка , що тутъ безъ нечистої сили не обій
шлось . Питаю : »Якъ ви доскочили такого дги
»pa?« »Намъ те знати, батьку . Сідай да ідь
»собі зъ Богомъ : Ляхӣ не за горою; часомъ
»жахъ у іхъ проходить швидче одъ похмілля. «
»Ará! уу насъ такъ! « каже Кирило Туръ; »на
ши не кудкудахчуть , изнісши яечко. А воно було
89
 116

Ось якъ . Припустили братчики за Ляхами; а Ля

xй огледілись, що іхъ женетця жменя , тагй зупи
нішись. Поки жъ вони до мушкетівъ, а отаманъ
приціливсь, та и влучивъ іхъ ротмистрові якъ
разъ міжи очі . Ляхи тогдi въ ростичъ! ая за ко
ня ... чи то бакъ отаманъ за коні ! ... «

»Щд за вража мати! « каже тогдi Шрамъ,

протираючи очі . » Да се жъ ти, бачу , самъ и
отаманъ ? «
Запорожець тогдi въ реготь.
» Ага « , каже, » пане полковнику ! такъ-то ти
шануешъ давніхъ приятелівъ ?«
» Ну, вибачай , братiку“ , каже Шрамъ, об
нявши ёго ! » Чи не роскололи Ляхи мині голови
шаблями да келепами : щось не держитця въ ій
память!

»А що жъ отсё ми такъ заговорились?« o

звавсь Сомкд . »Давно пора по чарці да й за
стілъ .«

» Отъ, бгатці, розумна річъ, такъ - такъ! « ка

же Черевань. » Я такъ отощавъ, не івши эъ ран
ку , що й радуватись не здўжаю. «
 117

Випивъ Кирило Туръ горілки да й каже :

»Уже жъ , пане ясновельміжний, не оставъ тво
ёю ласкою и могі побратима. «
»Не оставимък , каже Сомко . » Я знаю, що
вінъ шаблею ворочае лучче, ніжъ язикомъ. «
»Не дивуйсь, пане гетьмане, що вінъ мов
чить, наче води набравъ у ротъ: вінъ у мене
зъ далекоі землі, ажъ изъ Черној Гори , - десь
-

ажъ за Венграми. Теперь таки намомивсь бала

кати по-козацьки, а скоро прийшовъ до насъ,
то насмішивъ братчиківъ своєю мовою : усё тіль
ко бре та море! А добрий юнакъ, о , добрий!
Одинъ хиба Кирило Туръ ёму въ юнацтві рів
ня . Тимъ я нікого й не люблю такъ , якъ себе
та ёго !
TABA CENA.
 Сомко почавъ сажати гостей своіхъ за
довгий стілъ. Шрама й Черевані посадивъ на
покуті , самъ сівъ на хазяйському місті , конець
стола, а Череваниху й лесю посадивъ на осад
ні . Запорожець примостивсь на заднёму конці
стола изъ своімъ побратимомъ .
Шрамовому Петрові прийшлось сидіти по
ручъ изъ Лесею , хоть вінъ би теперь радъ бувъ
одгородитись одъ нéі горами й морями . Щд тамъ
ні вигадувавъ той Запорожець, якъ тамъ ні по
тішались гості изъ тихъ вигадокъ, вінъ сидівъ
за столомъ, наче въ гаю .
»Ну , скажи жъ минi, пане отаманек, питае
Сомко въ Кирила Тура , якимъ вітромъ зане
саб тебе въ Киівъ ? «
 122

»Самимъ святимъ , пане ясновельможний

одвітовавъ Запорожець: »провожаемъ прощаль

ника до Міжигорського Спаса. «
»Чого жъ се ти одбивсь одъ свого товари
ства ?

» Потривай, пане гетьмане, роскажў все πό

по ря
ду ; дай перше промочити гортань . Тілько въ вас ?
такі нікчемні кубки, що ні вві що гараздъ и на
Айти . Святе діло наши Січові коряк ! у нашому
коряці утопишъ иншого мизерного й Ляшка. «
»Пгавда, бгате, ій — Богу, пгавда! « озвавсь
Черевань . Я давно кажу , що тілько въ Січі и
вміють жить по-людськи . Ій-Богу , бгате, ко
либъ у мене не жінка та не дочка, то кинувъ
би усяку суету мирськўю, та й пішовъ до вас?
на Запоріжже !
»Гмъ! « каже Кирило Туръ, озирнувши ёго
тушу , эне багато такихъ потовпилось би въ
курені!«
Усі засміялись, а Черевань напередъ усіхъ .
Веселий и негнівливий бувъ собі панъ .
»Я зъ души люблю сёгё пройдисвітак , каже
 123

гетьманъ шрамові стиха . Часомъ вінъ заки

не й дуже вже круто, да, врагъ ёго знае, якось
такъ щиро засмієтця, що ні за що на ёго не
розсердивсь би . «
» ППогано тілько , каже Шрамъ , »що сі брат
чики сміючись чоловіка куплять , сміючись и
продадуть . «
»Щд правда, то правда, батьку . По іхъ Ci
човому розуму , ні що на світі не стоїть ні радо
сти, ні печали . Филозофи вражі діти! дивлятця
на Божий миръ изъ бочки, только не съ порож
нёi, якъ той Діогенесъ, а по шию въ горільці.«
»Такъ вамъ хочетця знати , чого я одбивсь
одъ товариства ? « каже Кирило Туръ, спорож
нивши кубокъ . Ось чого . Може, ви чували ко
ли- небудь про побратимство? Де вже не чувати?
Се нашъ Січовий звичай . Якъ ні одрізняй се
бе одъ миру, а все чоловік у хочетця до кого
небудь прихилитись; нема рідного брата, такъ
шукае названного. Отъ и побратаютця да й
живуть до віку въ-купі, якъ риба зъ водою. »Да
»вай“ , кажу я своєму Чорногору, »давай побра
 124

» таемось , » Давай , « Оть и зайшли у Брат

ство , та й попросили пан'отця прочитать надъ
нами изъ Апостола, що насъ породило не тіло,
а живе Слово Боже; и отъ уже ми тереръ рідні
брати , якъ той Хома зъ Ерёмою. «
»Ну , а далі ? «
»А далі ... се вже такъ завсегда буває, що ,
скоро чоловікъ зробить добре діло, то сатана
не за хлібомъ ёго згадуючи — и пiдсуне иску
-

шение... далі дивлюсь, ажъ стоіть краля така ,

що тілько гмъ! та й годі. «
О , не вже таки жіночий рідъ спокусівъ
хоть разъ Запорізця?«
» Ой , ой , дй , пане гетьмане ! та ще якъ ! И
не диво бо : Адамъ бувъ чоловікъ не нашого
брата, та й той спіткнувсь на Еву!
»Звідки жъ узялась та краля ?
»Спитай іі самъ, звідки : я такоі пишної пан
ни не зумію й зан ати . «
И поглянувъ на лёсю .
„ Тю-то, дўрню! « каже засміявшись Сомко :
„Се моя молода !
 125

» Та минi не те горе , що вона твой молода« ,

каже , здихнувши , Запорожець, а те, що зов
сімъ мене причарувала . «
Усі зареготали, почувши таке диво .
Браво !« каже Сомко, оведмідь попавсь у
тенети! Що жъ теперь буде ?«
А що жъ ? ведмідь пійде до свого берло
га , и тенети за собою потягне . «
>

» Якъ! отсé yу Січъ би то?«

» Чого жъ у Січъ ? хиба тілько й світу, що
въ вікні?«
» И отсё такий жвавий козарлюга, да ще й
отаманъ, ради жінки покине товариство ?«
»А чомъ же? та для такоі кралі можна по
кинути й усе на світі, не то що товариство . «
»Ну,куди жъ би ти потягъ своі тенети?«
Кирило Туръ засміявсь .
„Ти бо вже, пане ясновельміжний , хочешь
усю правду разомъ випитать . Не хочетця то
бі й признаватись, не хочетця й брехати . «
»Бо ще, кажешъ, изъ- роду не брехавъ ? «
додавъ шуткуючи Сомкд.
 -
126 -

»Не збрешу й теперък , каже Кирило Туръ .

» Дайте тілько гортань промочити . «
Да й кашлянувъ, випивши кўбокъ, и пог
лянувъ по всіхъ гостяхъ, розгаажуючи ўси.
»Треба«, каже, » вамъ, панове, знати , що
Чорна Гора те жъ святе, що й наша Січъ, тіль
ко що тамъ не цураютця бабського роду . Ато
и поділена такъ якъ у насъ : у насъ курені , а
въ іхъ братства, и надъ усякимъ братствомъ
обірають отамана . А що вже воёвати зъ бусур
менами, такъ хочъ що дня. Та йкъ у іхъ вою
ють, колибъ тілько ви знали ! Якъ зачне роска
зувати мій побро, то ажъ душа въ- гору росте . П6
бро мій, знаете, забрівши на Вкраіну, скўчивъ
безъ своéі Чорној Гори, и вже давно зазива ме
не въ гості . И то сказать: чому не погуляти ко
закові по світу? чомъ не подивитись, якъ живуть
инші язики ?
Всі слухають, до чого вінъ доведе свою
річъ. Очаровавъ усіхъ Запорожець.
» Добре “, кажу , поідьмо , покажемъ твоімъ
»землякамъ козацьке лицарство; нехай и насъ
 - 127

утамъ знають! « Ото жъ и побратавсь я зъ нимъ

у Братсстві, такъ уже , щобъ у насъ не бу
ад се мое, а се твоё, а все у-купі; щобъ пома
гать одинъ одному у всякій пригоді; щобъ мен
ший старшому бувъ вірнимъ слугую, а стар
ший меншому ріднимъ батькомъ. Воно бъ и
добре, та якъ побачивъ я оцю кралю, такъ ду
ша й дала сторчака. » Якъ хочешъ« , кажў, япо
»бро , ая безъ сіі дівойки не ноіду зъ Украіни ! «
Не бабакъ же й мій побратимъ. »Мбре!« каже,
»у насъ, якъ кому припаде до души руса кӧса,
это вхопить, якъ сокілъ чайку, та й до попа.«
»Се вже по-Римськи !« каже сміючись сом
ко . А якъ- жё въ тбі чайки есть брати-орли, або
родичи-соколи?
»Тимъ бо й ба, що юнаки знають и сёму ли
ху запобігти . Тілько натюкнй, то сами визвутця!

» Гайде, море! да ті дтмемо дівойку! « Се бъ то

по нашому: »Гайда ! однімемъ тобі дівчину! «
Оть и зберетця чоловікъ десять тихъ отмичd
рівъ; спорядятця якъ на війну, и вже, якъ попа
дуть у своі лапи русу косу, то хочъ голови по
 128

можять , а не впустять родичамъ. Пёкъ ёгі ма

тері! такий звичай по смаку минil и вже хиба
не я буду , щобъ я не доказавъ такого жъ от
мичарства . Вони беруть однією хисттю, а въ
нашого брата про запасъ и характерство есть,. «
» Що за баляндрасникъ отсёй прудиусъ!«
каже сміючись Сомкд . »Мабуть, у васъ у Січі
тілько й роботи , що потішать одинъ одного ви
гадками ,

» Э , пане гетьмане ! наши братчики, що въ

Бéra день, виробляють такиі чудасіі, що не тре
ба й вигадокъ . Та вже знаю , що пани молодці
не почують луччоі, якъ я сёгодні викину . Ще
такоі чудасіі зъ-роду ніхто не чувавъ. «
»Що жъ то буде за чудасія?«
» Такъ, нічого : підхоплю тілько на сідло
оцю кралю, та й шукай вітра въ полі . Махнёмъ
съ побратимомъ навпростець до Чорноі Гори .
Охъ, да дівчина жъ гарна!« додавъ Кирило
Туръ, поглянувши вівчимъ поглядомъ на Лесю .
Лёся вже давно була сама не свой одъ стра
ху . Зъ-роду вона нікого такъ не боялась, Якъ сё
 129

го Запорозця. Кріпилась, однакъ-же, сердечна,

сидючи за столомъ . Якъ-жé поглянувъ вінъ от
такъ на нéі , то наче ажъ до серця досягъ іӣ очи
ма . Злякалась голубонька, якъ дитина, и запла
кала зъ ляку . Затулила руками очі, а слёзи міжъ
пучки такъ и капотать . Мати собі стревожилась,
устала зъ-за стола и одвела іі въ кімнату .
А козакамъ и байдуже, тілько сміялись .
»0 вражий ти комишнику !« каже Шрамъ;
»бачъ, до чого добалакавсь! излякавъ справді
бідну дитину .«
Череваниха вже не вернулась до столу; од
накъ ніхто післі обідъ не догадавсь довідатись,
чи не занедужала съ переполоху Леся. Тогдi ще
козакъ мало зважавъ на жіноче серце . Жіночі
слёзи й печаль не скоро проймали ёму душу .
У ставши зъ-за стола, Кирило Туръ подяку
вавъ за хлібъ за сіль по своёму : »Спасибі Богу
та минi, а господару ні: вінъ не нагодўе , то
другий нагодје, а зъ голоду не вмрук да й

потигъ изъ подвіръя съ побратимомъ, не ска

завши нікому й прощайте, наче зъ свого куре
9
 130

ня . Тілько чутно було , якъ виспівувавъ за во

рітьми :
Журба мене сушить , журба менё валить,
Журба мене, моя мати, скоро зъ нігъ извалить .

»Чи чуешъ ? « каже тогдi Шрамові гетьманъ.

»Ніхто не розбере, чимъ дише Низовець, поки
самъ себе не виявить . Отъ же я знаю, що въ
сёго Кирила Тўра щось на душі важке лежить .
Удає вінъ изъ себе паливоду , а постерегавъ
не разъ я, куди прямје сей юрдда . Дивно во
дчию, а такъ воно есть , що вінъ тілько й живе
души спасеніемъ . «
» Ледачу жъ вибравъ вінъ дорогу !« каже
Шрамъ.
»На яку натрапивъ, таку й вибравъ, батьку !
Сотворивъ себе булімъ и безумнимъ для Бога .
Онъ воно що ! Господь ёгд знае, куди вінъ зай
де; а бачивъ я разъ, якъ Кирило Туръ, моля
чись середъ ночи Богу, обливавсь горячими слё
зами, и нехай би пустинникъ знісъ таку молит
ву до Бога , якъ сей гульвica! Прислухавшись,
 131

я самъ... да що про те роскaзовaти? То діла

Божі . Одкрию тобі , пан'отче , чого отсё я въ
Киёві . Не сватаннє въ мёне на думці. Повін
чаешъ ти мене , одогнавши Ляхівъ до Случи,
щобъ моя жінка була гетьманша на всю губу .
А теперь передъ війною треба намъ поставить
y Киёві твердо ногу, треба понасипать горлахи
пашнєю; припасти доволі пороху и військової
зброі , да ще спорядить одно діло . Ось ходімо
лишъ до архимандрити , до нашого порадника .
Газель, батьку , теперь у насъ такий головатий
чоловікъ, якъ колись бувъ Могила . Поговоримо
зъ нимъ де про що зъ Гäдяцькихъ пунктівъ. Не
дурень бувъ Виговський, що написавъ іхъ, тіль
ко дурень, що зъякшавсь изъ Ляхами . Зъ Ля
хами въ козаківъ во віки вічні ладу не буде . Чи
гараздъ, чи не гараздъ, а зъ Москалемъ намъ
треба у-кўпі жити. Се вже такъ, батьку!
»Ой, синку !« каже Шрамъ: »рознюхали ми
теперь добре бояръ да воеводъ Московсь
кихъ!

»Се , батьку, якъ до чоловіка ! А Москаль

g*
 132

намъ ріднійший одъ Ляха, и не слідъ намъ одъ

ёго о.дриватись. «
»Богъ ёго знае! « каже здихнувши Шрамъ :
» може воно такъ буде й лучче . «
»Уже жъ бакъ не гірше, батьку ! бо тутъ усі
слухають одного , а тамъ, що панъ, то й ко
роль, и всяке ледащо норовить, якъ би козака
въ грязь затоптати,
» Не діждуть вони сёго, невірниі души! « ка
же Шрамъ, ухопившись за ўсъ .
»Отъ же , щобъ не дождали, батьку , такъ
треба намъ зъ Москалемъ за руки держатись .
Се жъ усё одна Русь, Боже мій милий ! Коли въ
насъ заведётця добро , то й Москалю буде лучче.
Ось нехай лишъ Господь намъ допоможе зло
жити до-кўпи обидва береги Дніпрові, тогді ми
позаводимо усюди правниі суди, школи , акаде
миі, друкарні, піднімемо Вкраіну въ-гору, и воз
веселимъ души тихъ великихъ Киёвськихъ Яро
славівъ и Мономахівъ,

Розмовляючи про такі речи, пійшли до отця

Инокентия у-двохъ, чи вь-трохъ , а де- які розій
 1 133

Jлись по манастиреві.
Що жъ діялось изъ Лесею ? Вона , голу
бонька, справді рознемоглась. Не жартами зда
вались ій химерні речи Запорізця: вона бой
лась , щобъ не вхопивъ вінъ іі , якъ шулякъ ,
и просила матери позацепати кругомъ двери .
Чого вже не робила мати, щобъ іі заспокдіти !
сердечному дівчаті такъ и стоявъ передъ очима
страшённий Запорожець. Уже й Черевань, ува
мившись у кімнату, пробувавъ if уговорювати,
щобъ не лякалась не знать чого ; разівъ зб два
назвавъ забувшись ажъ бгатікомъ ; далі бачить,
що нічого зъ нею не врадить, махнувъ рукою,
да й лігъ одпочити; проспавъ, неборакъ, ажъ
поки задзвінено до вечерні.
Післі вечёрні зновъ позбірались усі у ко
зацьке подвіръе . Гетьманъ и Шрамъ вернулись
ище веселійші, пили за здоровье великоі, одно
стайної України , пили й за Царя православного
и праведного, котбрий ні для кого въ світі ду
шёю не покривить, не такъ якъ той король, що
оддавъ козаківъ магнатамъ на поталу . Одъ щи
 134 -

рого серця празниковали . Черевань собі бувъ

радъ, що Шрамъ повеселійшавъ, и все тілько
вигукувавъ за кубкомъ : „Щобъ нашимъ воро
гамъ було тяжко ! «
И ввесь же той гармидеръ чинивсь черезъ
стіну одъ Лесі . Лежала вона зовсімъ мовъ не
дужа , а про нéі ніхто й не спогадае. Сказа
но -

козаки : байдуже імъ про жінокъ, якъ за

ходятця зъ військовими речами . Отъ же, хоть
небожата жіноцтво вже й знали и корились своїй
долі, да защиміло серденько въ мові Лесі одъ
.

того занедбання ; жаль ій було не помалу на

свого ясного жениха, на Сомка Якима . Рицарь
надъ рицарствомъ, вродливий надъ вродливи
ми , да , видно , тілько въ ёго й думки , що про
гетьманські порядки. А дівочому серцю що й
молодецька краса, що й козацька слава, коли
до нéі козакъ не горнетця?
Леся полюбіла Сомка ище тогдi, якъ вінъ
було носить іі на рукахъ и даpje iй то золоті
сережки, то добре намисто . Ище тогдi звавъ
вінъ іі своєю суженою и зложивъ съ Черева
 135

нихою руки . Череваневі здавалось жартами та

кé залицянне , а вони съ Череванихою не жар
тують словами: Съ щирого серця зове вінъ
своєю ненею , съ щироі души зовё вона ёго
своімъ зятемъ . И зросла Леся, ёго кохаючи,
кохаючи щиро дівочимъ серцемъ. Що тілько
въ пісняхъ виспівують про те коханнє , усё во
на складала у своєму серці. Отъ же зове вже
вінъ і своєю й молоддю, тілько все воно вийш
ло не такъ, якъ-то вона собі компоновала. Про
иншиі речи клопочетця вінъ изъ старимъ Шра
момъ, про йншиі речи широко розмовляе, а іі
мовъ би нема ёму й на світі . Защиміло горде ді
вбче серденько, да мовчала небога, не сказала
й матері .
А що жъ Петрусь? Петрусь заразъ послі
обідъ узявъ рушницю и пiшiвъ у гай ніби на
полёваннє . Проблукавъ сердёга по гаю до са
мого вечора . Вернувсь на подвірш, ажъ тамъ
усі веселятця. Гомінъ справили такий, мовъ
справді на бенкеті. "Инші й до ёго присіпались
изъ кубкомъ , а ёму притьмомъ прийшлось такъ,
 136

якъ співають у пісні:

Чомїсь минi , братці, горілка не пъётця:

Колӧ мого серця мовъ гадина въётця !
Сіли за вечерю, ажъ ось изновъ иде Ки
рило Туръ, тілько вже безъ побратима .
Леся не вийшла вечеряти . Розгорілась и роз
немоглась сердечна дівчина, що прить момъ мў
сила Череваниха посилати у хутіръ до чернечо
го пасічника по шептуху . Прийшла шептўха и
наварила якогось зілля, щобъ напоіти на нічъ,
да й сама бабуся осталась ночoвати на подвіръi.
Надвечіръ ублагала була мати Лесю роздяг
тись да лягти спать ; якъ-же почула Леся Кирила
Тура голосъ, то такъ и затрусилась; и вже шко
да було й казати ій про сонъ! Боялась заснути, 9

щобъ не вхопивъ той пугачъ іі сонну . Не вонт

пила вона , що сей пройдисвіть не своею силою
дише, бо не разъ чувала про Запорозьке харак
терство.
A Кирилові Туру, мабуть, були” жарти съ
того дівочого жаху . Сівъ за вечеру , да заразъ
 137

и почавъ викидати.
»Ну , пановек , каже , теперь я вже зовсімъ
налагодивсь у дорогу . «
»У як у се?« питае Сомко.
»Та въ Чорну жъ Гору . «
»Усё таки туди ? Ти не покинувъ своéі дум
ки ?

»Коли жъ се бувало , пане гетьмане , щобъ

наши братчики, задумавши що-небудь, покину
ли свою думку , мовъ яку химеру ? Про що йн
шому и згадать страшно , те Низовець , сидячи
надъ широкимъ мбремъ-лиманомъ, викомпонуе ,
вимізкуе, и вже хиба лусне , а не покине свові
гадки. Такъ оцё й мині прийшлось, бачу, або
луснуть, або доказать слави; бо вже не дурно
щось мою Турову голову такъ заморочили ді
вочі очі ,
»И тобi отсе, Запорозцеві, одшёльникові,
не соромъ признатись ? « каже Ірамъ , бо й вінъ,
старий , розвішавъ ўші , якъ понісъ той свої
баляндраси. А що скаже товариство, якъ до
чуетця, що курінний отаманъ такъ острамивъ
 -
138

своіхъ братчиківъ?«
»Нічого не скаже, бо я вже теперь вольний
козакъ,

»Якъ то теперь вбльний? а перше жъ хиба

бувъ невольний ? (C

» У насъ , панове , поки козакъ не випишет

ця съ коша , чи съ куреня, то слухай Січової
2

старшини , такъ якъ игумена. Зндхайсь тогдi,

коли хочъ, зъ бабою, то знатимешъ, по чімъ
кiвшъ лиха ! Тілько нашъ чернечий уставъ кра
щий одъ манастирського. У насъ, скоро чоо
віка спантеличить мирськая суета , то въ куну,
або до козӣ не сажають, а заразъ иді собі
къ нечистій матері! вибрикайсь на волі, коли
дуже розжирівъ на товариському хлібі! ... и чи
разъ же то траплялось, що сердечний сіромаха
попогасае по Городахъ, ухопить, якъ тамъ ка
жуть , шиломъ патоки, да, побачивши на власні
бчи , що чортимае въ світі нічого путнёго , по
кине жінку й дітей , вернетця въ курінь : Эй
» братчики ! приміте мене зновъ міжъ товарист
»во ! Чортма на світі добра ! не стоїть вінъ ні
 139

»радости, ні печали! « Абратчики тогдi: »А

»що, ледащице! ухопивъ шиломъ патоки? Бе
»ри лишень кормкъ та випий зъ нами сіéі дўри,
» то , може, порозумнійшаешь ,« Отъ бідолаха
2

сідае міжъ милимъ товариствомъ, пъe, росказуе

про своє городове життє , зъ жінкою та зъ діть
ми; а тиі слухають, кепкують зъ ёго, якъ изъ бла
зня , та тілько за боки берутця . Такъ и мій покой
ний пан'отець — нехай царствуе—іздючи колись
C

изъ прощальникомъ по Городахъ, натрапивъ на

такі очи, що й товариство ёмў стало не миле
замутивъ зовсімъ лукавий ёму голову . Ну , вӣ
писавсь изъ куреня, сівъ хуторкомъ десь коло
Ніженя, и господарство, и худівчину завівъ, и
дітокъ сплодивъ двойко карапуза хлопчика
та скверуху дівчинку. Тілько , роківъ черезъ
пять чи що, такъ ёму обридло усё въ господi и
въ полі, якъ приборканому степовому птаху .
Сумуе та й сумуе козакъ; бо чи статечна бакъ
річъ исповнити козацьку душу жінкою-квіч
кою та дітьми - писклятами ? Козацької души и
ввесь світь не сповнивъ би : увесь світъ вона
 140

прогуляла бъ и розсипала, якъ таляри съ кише

ні . Тілько одинъ Богъ може іі сповнити ...«
»Що жъ сталось изъ твоімъ батькомъ ? «
спитавъ Сомкд . „ Ти бо вже , коли говоришъ, то
говори одно ; ато разомъ хочешъ буть и за по
па , и за дяка . («
» Изъ моімъ батькомъ ? « каже Кирило Турт,
»

мовъ скрізь сонъ ; бо звернувъ свою розмову

на такий мадъ, що й голову понуривъ... »Эге !
й жъ кажу, що мій батько, скоро розчовпавъ, що
пожививсь якъ собака мухою , то й заскучавъ
по братчикахъ . Уже не разъ казала ёму моя ма
ти , такъ якъ та жінка въ пісні:

Що ти , милий, думаешъ - гадаешь?

Мабуть , мене покинути мешъ:
Рано встаёшь, коня наповаешь ,
Жовтенького вівса підсипаешь ,
Зелёного сінці підкладаешъ ;
Въ сiнечки йдешъ -
нагайки питаешъ ,
Въ коморю йдешь - сідельця шукаешъ;
Дитя плаче — ти не поколйшешу ;
.

Все на мене важкимъ духомъ дишешь !

 141 --

Тілько батько мій не пускавсь уy такі жаліб

ниі розмови, якъ той козакъ изъ своєю жінкою,
а надумавшись самъ собі , сівъ на коня, ухо
пивъ на сідло карапуза синка свого , се бъ то
мене ледачого, та й гайда на Запоріжжє . Не
вибігала жъ за нимъ у -слідъ моя паніматка, яку
у тій пісні; не хапала за стремена, не прохала
вернутись, напитись варенухи, прибратись у
голубий жупанъ та хочъ разъ ище подивитись
на свою милу . И жупани, и худобу покинувъ
вінъ ій на прожитокъ, а самъ у семрязі убравсь
за гряницю бабського царства . Отъ же й минi,
бачця , доведётця йти батьковськимъ слідомъ ! «
»Ну, бери жъ кубокъ«, каже гетьманъ , »да
підкріпись на дорогу. До Чорној Гори не близь
кий світь. Ось и ми погладимо тобі дорогу . «
»Дякуемо тобі, пане гетьмане! « каже Кири
»

• ло Туръ , кланяючись низенько . Уже коли ти

й самъ гладишъ минi дорогу ; то будь певень,
що я свою кралю перевезў гарненько въ Чор
ну Гору .«
» Що ти думаешъ , синку?« каже нишкомъ
 126

гетьманові Шрамъ. „ Ти знаешъ, що забожевіль

ні люде сі комишники : не розбере іхъ и самъ не
чистий . Не віръ, бо то звіръ; хоть не вкусить, то
злякае ! Держи, синку, въголові сю пословицю .
На юродивихъ иноді справді находить безумие.«
»И-й, батьку!« каже, сміючись, Сомко. Доб
ре я знаю сёго юроду . Нема, може, и въ світі
такоі щироі души до мене. Якъ проганявъ я
Ляхівъ зъ України, да одбивавсь одъ Юрусі,
то вінъ изъ своімъ німимъ Чорногорцемъ виз
волявъ мене не разъ изъ великої біди . Служивъ
вінъмині за язика, за шпіга, за сердюка , и все
тілько ради дoброго слова да ковша горілки . Не
разъ я насипавъ ёму шапку талярами, такъ иду
чи й витрусить на порозі. » Звідки “, каже , » се
»такого сміття набралось?« такий химера! Було
кажу : »Кирило, скажи Бога ради, чимъ минi те
»бе наградити ? Ти жъ не разъ слобонівъ мою
»голову одъ смерти! « . »Не тобі « , каже, »на
» граждать мене за се! « Отъ воно що, батьку !
»Справді« , каже Шрамъ , »се здлото, а не
козакъ! Пане отаманек , до Кирила Тура , ходи
 127

сюди, дай я обніму тебе да поцілую. «

» За що се така ласка ?
»Ходи, минi то вже знать, за що . «
Да й обнавъ и поціловавъ Запорізця.
» Да наградить жек , каже, этебе Господь за
твоі рицарськиi вчинки ! «
»э , батьку ! « каже Запорожець, это жъ ище
дурниця, да такъ мене голубишъ : що жъ ти ска
жешь тогдi, якъ украду съ-підъ полӣ въ геть
мана молоду ?«
Черевань більшъ одъ усіхъ уподобавъ Ки
рила Тура ; усе реготавъ изъ ёго вигадокъ .
» Врагъ мене візьми“ , каже, обгатці, коли яба
чивътакого жвавого молодці! Душа, а неЗапоро
жець! Иди, бгатiку, й до мене, и я тебе поцілую ! «
» Оть добрі люде! « каже Кирило Туръ : »y
іхъ крадешъ, а вони тебе цілують ! Ій-Богу доб
>

рі люде ! Шкода, що вже більшъ не побачимось !

у Чорну Гору вбронъ и кістокъ вашихъ не зане
сé. Ну, прощайте жъ теперь , панове громада !
Дякуємо за хлібъ та за сіль! Прощайте! часъ ла
годитись у дорогу . «
 144

И, виходючи зъ дверей , роспростёръ руки ,

да й каже : Двери одмикайтесь, а люде не про
кидайтесь ! двери одмикайтесь, а люде не про
кидайтесь!
»Щд за неподобна голова въ сёго Кирила
Тўра« , сміючись каже Сомкд : „Се бъ то вже
ворожить, характерствуе. «
РШАВА ВО ВАША.

10
 Heе довго въ нічъ гуляли наши козаки : по
близу святого міста гуляти довго не годилось .
Ище не дойшло й до півночи , а вже всі давно
спали . Хропли козаки на ввесь двіръ, одъ самбі
світлиці, де спочивавъ гетьманъ изъ Шрамомъ,
да ажъ до стані ; тамъ спавъ Василь Невольникъ
при Череваневихъ коняхъ. ' Инші лягли підъ
чистимъ небомъ, и хоть у - ночі на дворі було не
душно, да тому черствому, гарячому людові бай
дуже було про холодъ. Здорово було гулікамъ
на дворі, якъ траві , що привяла въ день на сон
ці. Кругімъ по гаю щебечуть соловы , ажъ лу
на розлягаетця; де-коли й пугачъ скаже своё
смутне пўгу ! Козацьке сонце високо пидбилось
у-гору ; збри вкрили все небо, якъ ризу .
10 .
 -
148

Не німе було козакові те небо и місяць, и

зори: чи погляне на місяць, на ёго плями, чи
погляне на здри, то й серце, и думка ёго роз
жевріе, якъ одъ Божого слова . Чого на місяці
тиі плями ? Вінъ знавъ, чого . То ще якъ Каінъ
убивъ "Авеля , то Богъ назнаменавъ на місяці
той гріхъ своєю рукою: »Дивітеся“ , каже, » лік
де : такъ якъ сей Каінъ до віку вічнёго нестиме
на плечахъ мёртве братнє тіло, такъ усякий ду
шогубецъ носитиме до віку , до суду тяжкий
гріхъ свій. « А збри? то людські души . Якъ за
сне грішне тіло , добрі души, покинувши землю,
зносятця до Господа Бога, купаютця, облива
ютця у небесному світі, підслухають, що гово
рять на небі ангели . Якъ-жё часомъ покотитця
по небу и погасне ясна зоря, козакъ перехрис
титця и помолитця за усопшую душу . 'Инші зб
ри щастять у ёго на врожай , инші на скотъ, а
Візъ — чумацька щаслива зоря .
-

Ясна, пишна була нічъ надъ Печерськимъ,

да одинъ тілько чоловікъ дививсь на if дива ; не
спавъ , дививсь и нічого не бачивъ. Вже жъ не
 149

хто сей одинъ, якъ той сердёга Петрд Шрамен

ко . Кому сонъ, а ёмў туга да жаль , да досада .
Довго вінъ ворочавсь на свой бўрці ; далі вставъ,
натягъ жупанъ да й вийшовъ у гай Фірточкою .
Бідний козакъ тавсь одъ усіхъ изъ своімъ
коханнємъ, бо всякъ тілько бъ изъ ёго насміяв
ся . Козаки не дуже вдавались у любоци; знали
сю нёмічъ найбільшъ дівчата да молодиці ; во
нй-то поскладали й отті пісні, отті ніжниі роз
мови козака зъ дівчиною, або милого зъ милою ,
що слухаешъ, и не наслухаесся..
Колибъ у Петра була ненька рідненька, або
сестра жалібниця, може бъ, імъ росказавъ вінъ
про своё лихо . Бо хоть якъ ні гордуе було ко
закъ любощами передъ товариствомъ, а яку вёр
нетця до господи, яку зачне коло ёго упадать
ластівкою мати, якъ стане ёго голубити сестра,
росчісуючи ёму кучери, роспитуючи про да
мéкі сторони, про козацькі пригоди, то й тверде,
якъ залізо, серце помякшае, и що тілько важ
ке есть на душі, усё козакъ своімъ щиримъ
жалібницямъ роскаже . На бідў , въ Петра не
 150

було ні сестрі, ні матери ; мавъ вінъ за порад

никівъ тілько старого, грізного пан'отці да жар
товліве товариство .
X5дить вінъ, снавидае по гаю , и самъ не
знае, чог5. Місяць ставъ уже на небі нижче; сві
тить на скось по траві , по кущахъ, по бере
захъ. Нічъ уже на исході . Якъ ось, чје Петро —
тупотіть коні ... Усе ближче, ближче . Роспознае
нешвидк Ў ристь двохъ ступаківъ. Звернувъ зъ
доріжки за кущъ, щобъ ні съ кимъ не зустрі
тись. Якъ ось, чўе й людську мову . По зорі уся
ке слово доходить до ёго чисто . Заразъ познавъ
Кирила Тура голосъ, а по Чорногорському бре
да море познавъ ёго побратима.
Кирило Туръ говорить: »ІЩд -то, брате, ска
жуть ваши отмичаре, про Запорозьку хисть,
якъ ми підхопимъ оцю дівойку! «
A Чорногоръ ёму: »Бре, побро! минi усё
здаётця, що ти тілько мордчишъ мене . Не впе
внюсь, поки не побачу дива на свої очі . «
» Місяць не скоро зайде“ , каже Запорожець,
»побачишъ, не повилазять. «
 - 151

» Якъ же ти отмешъ дівойку, не наробивши

гвалту ?«
»Эге-ге, пане брате! чи такі жъ дива чинили
на свойму віку Запорозці? Хиба жъ я дармо за
вороживъ усі двери ? «
»Мбре! « каже Чорногоръ. »Ти бъ уже хочъ
мене своімъ характерствомъ не моречивъ!«
»Що за дурна въ тебе голова, брате!“ ка
же Кирило Туръ. »А за що бъ же менё обрали
отаманомъ ? хиба за те, що добре горілку ли
гаю ? Є въ насъ на се діло, ище луччі мистеці,
а характерниківъ не багато знайдешъ , «
Тимъ часомъ одъхали вони далеко , и не
стало чути іхъ розмови .
Теперь Турови речи за вечерою не здава
лись уже Петру жартами : мабуть, справді скру
тивсь одъ жиру Запорожець! Спершу бувъ ки
нувсь Петро до гостинниці будить козаківъ, да
лі зупинивсь.
»Чого я“ , каже, әбіжу? Чи видане діло, щобъ
украсти дівчину съ-посередъ миру ? Запоро
жець сказивсь, а я й собі біжу , якъ божевіль
 152

ний . «

Да й пійшовъ тихою ступою.

»Треба жъ оттакъ изъ юрбдства да зайти
въ голову !« думае йдучи Петрд . »Отсё не уда
вай изъ себе химородника , не бурли, якъ ка
банъ у кориті! ... Радъ би я бувь, колибъ Сом
ко, за сей жартъ, звелівъ жартуючи погріть ёму
киіми плечи !
Пройшовши зъ гоні, ставъ такъ ище дў
мати :

»А що, якъ справді вінъ характерникъ ? Чу

вавъ я не разъ одъ старихъ козаківъ, що сі бур
маки, сидючи тамъ у комишахъ да въ болотахъ,
обнюхуютця зъ нечистимъ. Викрадали вони зъ
неволі невільниківъ, да й самихъ Туркень йно
ді такъ мудро, що справді мовъ не своєю сі
мою . Не дурно, мабуть, иде міжъ людьми по
голоска про іхъ характерство ... Утекае одъ Та
таръ, розстеле на воді бурку , да й попливе , си

дя, на другий берегъ... Ну, то вже дурниця,

що Ляхи съ переполоху провадять, буцімъ За
порозці ростуть у Великому Лузі зъ землі, якъ
 153

гриби , або , що въ Запорізця не одна , а девять

душъ у тілі, що поки ёго вбъёшъ, то вбивъ би
девятеро простихъ козаківъ. Може, не зовсімъ
правда й про бурку . А що Запорізцеві вкра
сти, що задумае, то мовъ изъ гамана тютюну
достать. Вони напускають ману на чоловіка ... «
Да й згадавъ, якъ у старого Хмельницького
сидівъ у глибці такий, що ману напускавъ .
»Що ви “ , каже, » що мене стережете? якъ схо
чу , то лиха встережете мене ! Ось завяжіть ме
не въ мішокъ , « Завязали ёг да й притягли за
трямки, ажъ вінъ и йде зъ-за дверей : »А що ,
вражі діти ! встерегли ?
»Що жъ« , думае , »якъ и се такий химород
никъ? Пійду скорійшъ, щобъ справді не видівъ
вінъ якого лиха,
Да, ступивши швидкою ходою ступнівъ зъ
десятокъ, зупинивсь изновъ, наче объ стіну
вдаривсь .
»Щде , каже, »я за куряча голова! когд я
йду рятовати? Хиба въ нéі нема жениха боро
нити ? Що я за вартовий такий ? Зъ якої маски
 154

не спати минi по ночахъ, щобъ який опинка,

підкравшись, не злякавъ гетьманської молодді ?
Коли ти йдешъ за гетьмана, то нехай поста
вить тобі на всіхъ дверяхъ и ворбтяхъ варту ;
а минi яке діло ? Хөть нехай усіхъ васъ пере
хапають сі розбишаки!. . Бачу я тебе заздале
>

гідь, яcнoвельміжний пане, Якъ ти довідаесся,

що вкрадено въ тебе зъ-підъ поли молоді! Б
чу й тебе, горда паніматко: чи такъ погляда
тимеъ зъ- висока и тогдi на вашого брата, якѣ
твій гетьманъ изъ сонцемъ на лобу проснить
молоду, незгіршъ одъ иншого гультая! Бачу
й тебе , ясная крале, якъ замчить тебе отсей
шибай -голова міжъ Чорногорці. Тамъ жінкамъ
не дуже догожають. Скакатимешъ ти черезъ
шаблю въ сёго дикого Тура ; не разъ згадаешь
пісню :

Любивъ мене , мати , Запорожець ,

Водивъ менё бӧсу на морозець ...

Мізкўе такъ собі Петрд , ажъ ось изновъ за

копотіли коні . Слухае , и самъ собі віри не йме .
 155

»Не вже таки справді сей Запорожець

знаетця зъ нечистою силою ?« думае вінъ . »Да
постій, чи не сами вони вертаютця ?... Ні, справді
везуть !... Проклятий! мчить, яку вовкъ овечку!
Коні надъхали ближче . Дивитця Петро -
Кирило Туръ держить передъ собою Лесю на
сідлі , якъ дитину. Ажъ сумно ёму стало . Леся
була зовсімъ якъ очарована . Сидить, голубонь
ка, схиливши голову , а рукою держитця за пле
2

че Запорізцю. А той одною рукою піддержке

бранку, а другою править коня . Сердечна тіль
ко стогне, мовъ уво-сні щось страшне бачить.
Щось неначе й говорить , да за соловъями не
можна розобрати: соловъi передъ світомъ саме
розщебетались.
Жаль Петру стало Лёсі; уже хотівъ вийти
зъ-за куща, заступить отмичарамъ дорогу да й
битись, не вважаючи ні на які чари ; да вхо
пивсь , ажъ при ёму нема шаблі . Уже вони й об
минули ёгі, а вінъ ище стоїть, не знаючи , що
чинити. Ажъ ось лёся зъ разу закричала, мовъ
прокинувшись . По гаю пійшла луна , а голосъ
 156

ії такъ и пронавъ мого Петра до самого серця.

Бігомъ кинувсь вінъ до подвіръя, ухопивъ шаб
лю, допавсь коня, скочивъ на ёго охляпъ. Ва
силь Невольникъ, прокинувшись , думавъ, чи
не Цигане пораютця коло коней, да піднявъ
гвалтъ.
»Не кричи , Василюк , каже Петро , а буди
козаківъ: украдено Череванівну съ покбівъ! «
Василь Невольникъ піднявъ изновъ галась
на ввесь двіръ ; а Петро , не слухаючи ёго , вмі
хавъ у Фірточку схилившись, да й помчавсь , якъ
вихоръ.
Тимъ часомъ отмичари держали свою доро
гу, поспішаючи вибратись за ночи съ Киёвської
околиці . Бідна лёся, мабуть, добре ковтнула
знахорчиного зілля одъ переполоху : хилялась
якъ пълна , и нічого не знала, що зъ нею діетця;
прокинулась тілько, якъ пронавъ it холодний ві
теръ съ поля. Гляне, ажъ вона середъ пущи,
на рукахъ у страшного Запорозця . Спершу ду
мала небога, що се іӣ снитця ; далі скрикнула,
да задармо . Розбишаки тілько зглянулись да
 157

всміхнулись міжъ собою. Почала була благати ,

щобъ не погубляли іі, щобъ пустили ; такъ Ки
рило Туръ тілько реготався .
»Що за дурний“ , каже, эрозумъ у сіхъ дів
чатъ !.. Щобъ оце я, після такоі праці, випус
тивъ изъ рукъ самохіть свою здобичъ! Ні, го
лубонько, сёго въ насъ не буває . Та й чого то
бі убиватись ? Хиба я не зумію кохати тебе
такъ, якъ и хто йніший ? Не плачъ, моё сердень
ко : привикнешъ, дакъ житимешъ за мною не
згіршъ, якъ и за гетьманомъ. Дівка, кажуть,
(
якъ верба : де посади , тамъ и прийметця. «
Не дуже вгамовалась Лёся одъ такого роз
важання; рвалась, кричала, здиймала до неба
руки .
»Моё ти коханнє ! « каже тогдi , одмінивши
голосъ, Кирило Туръ, эне кричи, коли не нажи
лась на світі . Ти думаешь, якъ насъ наздоже
нуть, дакъ я тебе живу випущу зъ рукъ? Чбр
та зъ два кому після мене достанесся! Цить, ка
жу ! ось бачъ, яка цяця?«
и блиснувъ ій передъ очима Турецькимъ
 158

занонсникомъ ; а очі такъ ноставивъ противъ

нéі , що сердечне дівча й помертвіло од стра
ху .
Виіхали съ пущи на поле, ажъ уже на схо
ді сонця зоря перемогае місяць. Почервоніло
небо; починае на свiтъ займатясь . Дорога то
спускалась у -низъ, то зновъ підіймалась у-гору .
Зыхавши на високий кражъ, озирнувсь Кирило
Туръ, ажъ изъ-підъ гаю хтось мчитця навзаво
ди, на сивому коні . Вінъ зупинивсь да й каже:
»Не буду я Кирило Туръ, коли оцей іздець
не за нами! И коли хочешь знати, чи бистре
въ мене око , то скажу тобі й хто се . Се моло
де Шрамені. Пійшло по батькові, яку орый по
орлові . Врагъ мене візьмі, коли я не дога
дуюсь, який зарядъ имчить такъ швидко сю
кулю! «
»Море, драгій побро! « крикнувъ Чорно
горт . » Чого жъ ми гаемось? утікаймо !«
» Не такий, брате, въ ёго кінь, щобъ утек
ти намъ изъ отміцею. Та й на що воно здас
ця ? Ні , лучче станьмо та даймо бой по-ли
 159

царськи. «
»Бре, побро! що жъ изъ того буде? Насъ
двое, стреляти намъ проти ёго не приходитця,
а на шабляхъ Шраменкові не врадишъ ти ні
чого . А хочъ и врадишъ, то не хутко ; що над
біжять та й однімуть дівойку. «
»Знаю я, брате “, каже Кирило Туръ, » якъ
Шраменко рубаетця ; тимъ- то й не хочу у та
кому разі показати ём ў свою спину. Поглянь,
поглянь, якъ махае шаблею ! Мовъ запрошуе
добрихъ приятелівъ у гості. Нехай я буду
ка'зна що , а не Запорожець, коли сёгодні зъ
насъ одинъ не доставе лицарської слави, а дру
гий лицарськоі смерти!
»Дакъ ти хочешъ, побро, одинъ на одинъ
битись?а

»А то жъ Якъ? Лучче минi проміняти шаб

лю на веретено, аніжъ напасти въ-двохъ на од
ногд ! «
Тимъ часомъ Петро надъiжджавъ усе ближ
че да ближче, а яку побачивъ, що лёся махае
хусткою, то ще більшъ почавъ гнати коня .
 160

Запорозці тількo що перехопились черезъ

узенький містокъ надъ проваллємъ, що проми
ла вода зъ одного байрака въ другий . Кирило
Туръ спустивъ бранку до-долу, и передавъ по
братимові, а самъ злізъ изъ коня, розобравъ
ветхий містокъ и покидавъ пластини въ провал
лє . А на дні въ проваллі рине й реве вода , під
миваючи крутиі береги .
» [ Цо оце ти творишъ, побро?« питае Чорно
гору .
»Те , щобъ ІШраменя першъ доказало , що
згідне воно битись изъ Кириломъ Туромъ . «
» Бре, побро! Коли думаешь, що черезъ
проваллє ёму не перескочити , покиньмо ёго, а
сами доберемось скорійшъ до тайника. «
Эге! може, у васъ у Чорній Горі такъ роб
мять , а въ насъ надъ усе честь и слава ,
військова справа, щобъ и сама себе на сміхъ
не давала , и ворога підъ ноги топтала . Про сла
ву думае лицарь, а не про те , щобъ ціла була
голова на плечахъ . Не сёгодні , лакъ завтра
поляже вона , якъ од вітру на степу трава; а
 161

слава ніколи не вмре, не поляже , лицарство ко

зацьке всякому роскаже ! “
Тимъ часомъ, якъ Низовий розбишака мізко
вавъ про рицарську славу, Петро мчавсь на ёго
съ шаблею . Уже близько . Якъ ось кінь тиць! зу
пинивсь надъ проваллємъ, упёрсь передніми
ногами, да ажъ захріпъ, насторбшивши уши .
»Ге-ге-ге! « кажепо другий бікъ, сміючись, За
порожець . »Мабуть, не понутру тобі такі ярки !«
»'Иродова душа ! « крикне ёму Петрд . » Такъ
то оддячивъ ти пану гетьману за гостину !«
»За гостину ?« каже . „ Отъ велике диво ? У
насъ у Січі приїжджай хто хочъ , устромй ра
тище въ землю, а самъ сідай , іжъ и пий хочу
трісни ніхто тобі ложкою очей не порітиме .
A ci городові кабани усё мають за власне , що
перші забрались у баштанъ ! «
»Іуда ти беззаконний ! « кричить Петро.
„ Тебе обнімають и цілують за вечерою , а ти
умишляешъ израду ! «
»Га-га-га !« зареготавъ Кирило Туръ. » Хто
жъ іхъ, дўрнівъ, силовавъ мене ціловати ? Я імъ
11
 162

кажу у вічі,“що вкраду притьмомъ панночку, а

вони зъ-дуру мене“обнімають. Да що про те
балакати ? ось лучче перескочъ черезъ рівчакъ,
то ми съ тобою покажемо оцём ў юнакові , акъ
бъютця козаки ! «
Обернувъ Петро коня , розогнавсь ду
мавъ якъ разъ перемахнути; а кінь изновъ замъ
явсь. Заглянувши въ проваллє, якъ тамъ рине
вода, ажъ затрусивсь да й посунувъ назадъ,
жарко хропучи и водючи очима .
А вражий Запорожець ажъ за боки берётця
регочучи .
»Отто проява, а не лицарь! « гукае . »Поди
вітця на такого лицаря ! Дівка ось на коні въ
двохъ изо мною перескочила черезъ рівчакъ, а
вінъ прибігъ та й задумавсь! «
»Я бъ тобі швидко заткнувъ пельку“ , каже
Петро , »якъ- би не забувъ ухопить пистолі . «
»Зъ-роду я не пійму вірик, одвітовавъ Ки
рило Туръ , » щобъ синъ старого Шрама бивсь
по- розбишацьки, маючи въ рукахъ чесну панну
шаблоку! Може бъ , и я зумівъ би зсадить те
 - 163

бе съ коня кулею , та отъ же жду , поки ти на

думаесся, чи скакать, чи додому вертатыця.«
»Проклята шкура ! « каже Петро, зскочивши
зъ свого коня , вовки бъ тебе іли ! Обійдусь я
й безъ твоіхъ нігъ!
Да й одiйшовъ назадъ , щобъ розогнатись .
Догадавшись , що вінъ задумавъ, Леся затули
ла одъ страху очі и молилась Богу , щобъ дот
помігъ ёму. Тількі дармо вона лякалась. Хто бъ
ні споглянувъ на ёго високий зростъ, на тон
кий да хисткий станъ, хто бъ ні завваживъ моло
децьку силу у рукахъ и въ ногахъ, усякъ би ска
завъ, що не зовсімъ ище лихо . Справді, розогнав
шись , скакнувъ Петро и якъ разъ досягъ до дру
гого берега. Ажъ тутъ берегъ підъ нимъ хрупъ!
одколовсь , и вже козакъ похиливсь назадъ. За
гўвъ би якъ разъ головою въ саме проваллє; да
Кирило Туръ прискочивъ и вхопивъ ёгб за руку.
»Мистець, братiку, іӣ-Богу , мистець!« каже
весело шибай -голова. » Не дармо йде про тебе
лицарська слава . Ну , теперь я радъ зъ души
стукнутись изъ тобою шаблями. «
11 "
 164

» Слухай, приятелюс , каже , дишучи важко,

>

Петро, »не буду я съ тобою битись; теперь

моя рука на тебе не підніметця . «
» Якъ се? ти одступаесся одъ бранки ? «
»Ні, одступлюсь перше одъ души! «
» Дакъ якого жъгаспеда ти одъ мене хочешъ ? «
» Оддай, брате, минi il безъ бою. Не будемъ
марно крові проливати. «
»Га-га-га ! « зареготавъ Запорожець . От
то ще чудасія! Богдане, чи чуешь? Курячий
же въ тебе, пане Петре, мізокъ : не зовсімъ ти
пійшовъ по батькові. Який би врагъ примусивъ
мене жартовать изъ гетьманомъ , колибъ самъ
кўций дідько не засівъ мині въ серце ? Ні, пане
брате, полягти одъ твові шаблі байдуже, а од
дать бранку .
ой - ой - ой ! ... Шкода й каза
ти ! годі дармо балакати ! Стўкнемось такъ,
щобъ ажъ ворогамъ було тяжко , и нехай лучче
про насъ кобзарь співае пісню, аніжъ розійтись
чортъ зна по якому !«
Та й винявъ съ піхви свою довгу , важк ў
шаблюку.
 165

Ой панночко (каже) наша , панночко шаблюко !

Зъ бусурманомъ зустрівалась та й не двійчи цілувалась;
поцілуйся жъ теперь изъ оцімъ козарлюгою,
такъ щобъ Запорізцямъ не булд сорому передъ
Городовими, а Чорногорці щобъ не величались
своїми юнаками !
» Такъ ти справді не оддаси її безъ бою ?«
1

питае ще Петро.
»Не йме віри вразьке рамені!« каже Ки
рило Туръ . Щобъ же я на Страшний Судъ не
вставъ, коли ти до ііii доторкнёсся, поки въ мене
голова на плечахъ ! Буде съ тебе , чи , може ,
вкрбіть тобі жупана ?«
»Нехай же насъ Господь розсудить , каже
Петро , а мене простить, що знимаю на тебе
руку!
Да й собі винявъ шаблоку .
»Коханий побро ! « каже тогдi Кирило Туръ
Чорногорцеві , коли я не встою на ногахъ, не
борони ёму бранки. Махай у Чорну Гору , та
скажи тамъ своімъ щурамъ-Чорногорцямъ , що
й на Вкраїні рубаютця не згірше. — Що жъ
 166 -

ти, козаче, не нападаешь ?« обернувсь вінъ до

Петра . „ Твоє діло нападать , а моё боронй
»)

тись ,

Петро почавъ козацький грець.

Ще, може , зъ- віку не сходились на сiхъ по
ляхъ такиі два рубаки, одноі сили, одноі хисти,
одного завзяття. Чи встоїть же Петро про
тивъ здоровенного, широкоплечого козарлюги
Кирила ? той бо стоїть якъ бўий туръ, вкопав
ши ноги въ землю . Тілько жъ и Петрд бувъ ко
закъ не дитина : мавъ батькову постать и силу,
ворочавъ важкою шаблокою якъ блискавкою ,
а хисткий и провірний, якъ сугакъ на степу .
Забряжчали, задзвонили шаблюки страшно .
Що одинъ рубне, то другий одібъё, ажъ искри
летять . Леся сама себе не памятала одъ жаху .
Той стукъ, те звиканнє , тиі блискавиці по- надъ
головами , усе те дiялось мовъ у нéі въ серці .
A Чорногорець ажъ на коні не всёдить, дивля
чись на ту мономахию . Мистець вінъ бувъ у
рицарському ділі , такъ ёму страшенна сiча по
братима съ Петромъ Шраменкомъ була не гер
 167

цемъ, а справді игрищемъ .

А вони спершу повагомъ складали шаблю
ки, мовъ тілько примірялись ; а потімъ усё ско
рійшъ , усё зъ більшимъ притискомъ давали
2

одинъ одному маху . То приступали , то одсту

пали ; то розмахувались зъ усіві сили , що ажъ
шабля свище ; то зновъ одинъ одного тілько
манили , а сами чигали , якъ би рубонуть да й
закінчати зъ- разу. И такъ же то обидва знали
тўю шермицерию , що ні той того , ні той того
не зможе зачепити одвічають сами шаблі.
Тимъ часомъ у обохъ очі вже йграють, якъ у
звірюки ; щоки горять ; на рукахъ жили пона
брякали, якъ верёвки ; и вже бъють козаки на
пропаще ; искри сиплютця густо, и отъ-отъ ко
мусь погибель ! Ажъ зъ-разу черкъ ! попо
ламъ обідві шаблі . Козаки зъ досади покидали
объ землю й хрести.
»Ну , якъ же намъ скончити ? « каже Петро :
розгарячивсь, и вже забувъ про мирову . »Да
вай боротись , або стрелятись на пистоляхъ .
Нехай мині ніхто не доказуе , що я не спра

1
1
 168

вивсь изъ Запорізцемъ Туромъ ! «

»Къ нечистому зъ бороннємъ ! « важко дишу
чи , каже Запорожець : эхлопълча забавка ! Да
ти жъ мене й не брязнешъ такъ объ землю ,
щобъ тутъ мині й содухи . А вже радніший я

пійти до чорта въ зуби, ніжъ оддать тобі бран-

ку . Къ нечистому й пистолі ! Не велике диво
просадить кулею чоловікові голову : A е въ
насъ, коли хочешъ, Турецькі запоясники , кин
джали , однакі завдовжки и одного майстера.
Схопимся за руки по стародавнём у звичаю та
й нехай намъ Господь милосердний одпуска
наши гріхи ! «
Узявъ у Чорногорця булатний запоясникъ,
приміравъ до свого и подавъ Петрові. Потімъ
схопились ліворучъ да росчали зновъ грець,
лютий, страшнійший первого.
»Эй, драгий побро ! « крикне Чорногорець,
» кінчай боржій , бо вже індe погоня !«
» Не бійсье , каже Кирило Туръ, задихав
шись , поки підоспіе , закінчаемо діло !
» Боже , Спасителю ! се наши ідуть !“ за
 169

кричала Леся, глянувши на дорогу . Ато стой

ма все мовъ нежива колд Чорногорця, дивля
чись на страшне одноборство .
Справді по полю мчались козаки . Попередъ
усіхъ поспішавъ Сомко ; за нимъ Паволоцький
-

Шрамъ ; за ними ще съ півъ -десятка комонни

ківъ.

Скоро виїхали зъ гаю , заразъ загледіли на

>

узгірті нашихъ рубакъ. Небо вже на сході сон

ця почервоніло , и шаблюки блищали здалёку ,
якъ красні блискавиці . Не вонпивъ старий
Шрамъ, що ёго Петро укладе Тўра, дармо, що
Туръ такий коренастий . Якъ-же покидали ко
заки шаблі да взялись за запоясники , такъ у
ёго й въ душі похолонуло : не разъ бо въ такому
одноборстві падали передъ імъ обидва разомъ .
Такъ же й тутъ сталось. Доскакуе Сомко изъ
Шрамомъ до провалля , ажъ Кирило Туръ изъ
Петромъ дали одинъ одному въ груди такъ щи
ро , що й повалились обидва якъ снопи .
ТДАВА ДВВЯДТА.
 Чорногорець заразъ кинувсь до свого по
братима, а Леся до Петра . Забула сердечна на
той часъ и стилъ и дівоцький сдромъ : затулила
ёму хусткою глибоку рану, а сама такъ и впа
ма на ёго ; плаче, голосить, серденькомъ нази
вае. Що ій тепёръ и той ясний женихъ, и те
гетьманство? Гаряча кровъ бъe зъ рани въ Пет
руся, промочила хустку , обмивае ій руку . Якъ
би воля, оддала бъ тепёръ Лёся душу, аби обо
ронить одъ смерти козака, що такъ щиро одва
живъ за нéі свою жизнь. Уже й Шрамъ изъ
гетьманомъ , объiхавши байракъ , прискочили
до того боёвица , а ій байдуже ; вона плаче ,
вона вбиваетця надъ своімъ Петрусемъ .
»Годі, діню! « каже Шрамъ, „Слізми рани не
 174

залічишъ. Дай лишъ ми перетягнемъ if поясомъ .

Ще, може, не зовсімъ лихо . «
A Сомко, щобъ помагати Шрамові, або лю
товать на комишниківъ, вінъ, замісь того , самъ
давай рятовать одъ смерти Кирила Тура .
» Бідна «, каже, » Турова голово! Я думавъ,
ти тілько жартуешъ изо мною, по давнёму, ажъ
тебе справді заморочивъ нечистий ! Лучче бъ
мині до віку не женитись, ніжъ отсё бачить те
бе безъ памяти и гласу!
A про те ёму й байдуже, що молода ёго роз

ливаетця слізми надъ иншимъ да взивае сер

денькомъ .

»Не знаю, пане гетьмане “, каже Ірамъ,

» яке въ тебе й серце, щобъ возитись коло сёго
собаки ! «
»А що жъ, батьку? хиба такъ отсé ёго й по
кинути?
»Да нехай би пропадавъ ледащо, якъ заслу
живъ!
»Ні , батьку , вінъ не такъ думавъ, виручаю
чи зъ біди мою голову . «
 175

» Виручаючи зъ біди голову ! а теперь трохи

не згубивъ тобі молодді !«
»Молода, батьку , знайшлась би й друга, а
Кирила Тура другого не буде.«
Леся дослухалась до ёгё мови . » Дакъ отъ
якъ вінъ мене любить ! « подумала собі небога,
и серце іі на- віки одъ Сомка одвернулось.
Шрамъ то жъ посўпивсь. Хоть и не сказавъ,
да подумавъ: »Ему жаль Січового розбишаки, а
що мій Петро лежить безъ памяти, про те ёму
й байдуже . «
АСомку не байдуже було й про Петра .
Упоравшись коло Запорозця, кинувсь и сюди .
»Щд панъ Петро ? чи есть надія?« питае въ
Шрама . Возьміть мою опанчү да припніть між
до коней . «
»Гледи вже, пане гетьмане, свого Запо
розця“ , каже понфро Шрамъ, а въ пана Пет
ра есть батько . «
Та знявши зъ себе расу, и привъ до кб
ней . Положили на рясу міждо двохъ коней Пет
ра, да й повезли до подвіръя придержуючи.
 176

» Отъ де , синку , довелось минi колихати те

бе у козацькій колисці !« каже, йдучи позадъ
ёго, старий батько . „Не судивъ тобі Богъ зак
вітчатись смертними ранами за Вкраіну, а до
скечивъ іхъ за чужу молоду !
Сомко хотівъ положити въ таку колиску й
Кирила Тура не пожаловавъ своéі саетової
-

опанчи , якъ тутъ де ні взялось двое Запороз

цівъ. Наскочили и заразъ роспізнали, що ста
лось; не роспитували довго.
»Що це“ , кажуть, »панове, ви хочете ро
бити зъ нашимъ братчикомъ? Невже вінъ та
кий сирота, що якъ-би не городові козаки, то
оттутъ би й оставсь на степу, звірю та птиці на
поталу? Ні , панове! ще зъ-роду братчикъ брат
чика у чужихъ рукахъ не кидавъ . Оддайте намъ
ёго ! Евъ насъ своі ліки -
заразъ поставимо
ёго на ноги ,

Да не дожидаючись довго, моргнули Чорно

горцеві, схопили Кирила Тўра одинъ за плечи,
другий за ноги, положили поперёкъ коней пе
редъ собою, да й помчались якъ тиі демони .
 177

Богданъ Чорногоръ слідомъ за ними.

A Петра везли тихою ступію изъ обереж
нoстю .

Сомко повівъ за руку Лесю, про здоровъе

питавъ, голубивъ; да вона вже до ёго була не
та : за жалемъ да за тугою ні слова ёму не про
мовить.
Пройшли за ярокъ, ажъ ось и Череваниха
іде на зустрічъ. Василь Невольникъ не жалую
чи поганіе коней. Зраділа мати, якъ побачила
свою лесю, що вже й казати !
А Шрамъ смутно привітавъ Череваниху:
» Бачък, каже, энене, чого твоя дочка наробй
ла! Уже де замішаетця вашъ жіночий рідъ, то
добра буде мало . «
Посумовавши Череваниха надъ Петромъ,
розпитавши въ дочки, як ? що було, ажъ сплак
нула, да й каже : „ Уже жъ, пан'éтченьку, коли
таке лихо склалось черезъ мою Лесю , то ми зъ
нею мўсимо й запобігти сёму лиху . Везіть па
на Петра до насъ у Хмарище. Не будемо ночей
досипати , а вже ёго на ноги поставимо . я на
12
 178

своєму віку доволі поповязала ранъ козацькихъ ,

да й Леся мой до сёго діла здатня . Немовъ Го
сподь намъ и поможе !
Шрамъ изгодивсь, щобъ везти Петра про
сто до Хмарища; а Черевань запросивъ геть
мана и всіхъ при ёму значнихъ козаківъ до сё
бé въ гості .
Тогдi Череваниха зъ Лесею поіхала попе
реду, щобъ усé дома яку слідъ спорядити . До
рогою лёся десять разъ роскaзовала матері, якъ
бивсь Петро изъ Кириломъ Туромъ; и вже, чи
дуже, чи ні, клопоталась у Хмарищі Череваниха,
щобъ заготовить ліжко недужому, а вона більшъ
ні про що й не дбала . У кімнаті, де перше сама
спала, послала ём ў на свойму ліжкові перину, у
брала сволокъ свіжими, що найкращими квітка
ми, завісила вікно шитою хустиною, и вже й рід
на сестра не буде така до брата, якъ вона була
до бідолахи Петра. Гісті Череваневи пили , іли,
бенкетовали въ Хмарищі, або пробували зъ
гетьманомъ у Киёві за військовими речами; Че
реваниха іхъ трактовала; а въ лесi тiлько було
 179

й роботи, що копать коріннє, варить зіллі да

сидіти надъ недужимъ.. Допомагавъ ій Василь
Невольникъ.

Петро мій мовъ у -друге на світь народивсь .

Що ёму теперь, що Леся не ёгд сужена ? Вона
ёго любить більшъ ёму нічого й нетреба.
Чи разъ же то въ недузі , одкривши очі, не то
вво-сні, не то на-яву, бачивъ вінъ, як вона,
нахилившись надъ нимъ , підстерегала, чи въ-го
ру, чи въ- низъ иде ёго здоровье ? Якъ мати ди
тинку забавляе очима, щоб воно ій усміхну
лось, такъ вона заглядала ёму въ вічі, довідую
чись, чи вернувсь вінъ икъ памяти.
А вінъ же то , ослабши усімъ тіломъ, живъ
тілько серцемъ, и хоть не змігъ двигнути ні ру
кою, ні ногою, а серце билось , яку вода въ же
релі въ криниці. Не бажавъ би вінъ ні жизні,
ні здоровья , колибъ ёму такъ и вмерти, дивлю
чись у тиі очі, якъ у чисту воду. У саду щебече
соловейко; запашний вітерець повівае въ вікно
скрізь цвіть садовини; тихе сонечко заходючи
йграе по стіні зъ вишневими вітами; коло ёго си
12 *
 180 -

дить его Леся, берё ёго за руку, прикладуе свою

долоню ёму до гарячоі голови... ні, не треба ёмў
ні жизні, ні здоровья, дайте ёму оттакъ зомліть,
заснуть и не прокидатья до віку! Отъ же здо
ровъе почало брати гору , наповняло козацьке
тіло, якъ вода колддязь; и губи зачервоніли, и
ӧчі зайграли .
Радуетця старий Шрамъ, радуетця й геть
манъ, а вже ніхто більшъ, якъ сама Леся . Тіль
ко іі радість схожа була на місяць підъ негоду:
то сияе вінъ, якъ срібломъ сипле, звеселяючи
й пол , и села , и сади по- надъ річкою ; то зай
де у хмару, и якъ зайде, то ввесь світь наче
печаль покрие : річка мовъ мёртва, безъ искори,
тече поміжъ берегами; почорніли сади ; по тем
нихъ поляхъ смутно . Небога лёся, то веселит
ця серцемъ, то тяжко сумуе, яку згадае, що му
2

сить одна-одинока тратити молоді літа у геть

манській світлиці, слухаючи тілько військовиi
росправи да погріманнє кубківъ за трапезою .
Роспізнала голубонька , да пізно , що Сомко ко
закъ не до любощівъ. Нема въ ёго ні того ніж
 181

ного слова , ні того любязного погляду , що весе

>

лить дівоче серце . Гетьманъ вінъ на всю губу,

пишенъ и красенъ; да не згляне й не заговорить
такъ одъ серця, якъ той бідний Петрусь. Отъ
же треба коритись своїй ділі; шкода й казати
батькові або матері . Нехай и самъ Петрусь про
те не відае !
Ставъ вінъ очунати, стала вона рідше до
ёго надходити, ніби ботця ёго й соромитця .
„Чого ти , Лесю , наче ховаесся одъ мене ?
каже вінъ ій разъ, піймавши іі за рўку.
Вона нічого ёму не сказала, тілько слізки за
блищали на очахъ .
»Не ховайсь одъ мене, серденько“ , каже Пе
трі. »Будь мині за рідну сестру. Не судивъ намъ
Богъ жить изъ тобою, нехай оддають тебе за
иншого, ая до віку не перестану тебелюбити,
якъ свою душу . «
»Лучче вже зъ- разу розійтись да й не зустрі
чатись!« промовила Леся, да й вирвалась одъ
ёго и пiйшла въ садокъ виплакати своє горе на
волі .
.
 .
182

Отъ же не разъ и послі того прийде було и

сяде въ ёго колб ліжка , сяде , заспівае яку
смутню пісню; усе, що на душі есть, усе ви
співае . Нічого було й не говорять , дивлятця
тілько одно на одного , а що на душі робитця ,
усё імъ розумно.
A Сомкд про те не думае й не гадае; да й
Шрамъ и Черевань и сама Череваниха байду
же. Бо въ ту старовину коли дівка заручена, то
вже й годі, уже й не кажи, що не сей, а той
мині любъ, ато на ввесь світу пійде слава . Тимъ
то усі були й безпечні да й сами вони, Петро изъ
Лесею, мовчки сумовали .
Тількo що знявсь Петро на ноги, ажъ ось
надійшла Сомкові чутка , що воёводи одъ Царя
прибудуть швидко до Переяслава . Годі тогдi
въ Черевані бенкетовати; рўшивъ заразъ Сомко
у дорогу , щобъ привітати іхъ у себе въ гости
ні . А Шрамъ собі ждавъ-недождався генераль
ноі ради, щобъ, забравши съ того боку усі ко
зацькі потуги ийти на Тетеру.Череванисі було на
думці гетьманське весіллє, а Черевань радъ бувъ
 183

гуляти хоть до-віку міжъ веселимъ козацтвомъ.

И такъ міжъ собою урядили, щобъ іҳавъ вінъ
изъ дочкою підъ Ніжень до свого шуръяка
Гвинтовки, осаўла полкового Ніженського ; а
Шрамъ зъ синомъ мавъ іхати у Переяславъ
до Сомка гетьмана , и щобъ , одбувши воё
відъ, справити гетьманське весіллє на всю
Украіну, и на весіллі разомъ усю старшину
до походу на Тетеру приклонити, да зъ- разу
ёго мовъ сіткою й накрити , щобъ не було
двохъ гетьманівъ на Вкраїні.
Якъ ось, виїжджають за Броварський біръ,
за піски , ажъ изъ Переяслава до Сомка гонець
курить. Хто жъ той гонець ? самъ Переяславсь
кий сотникъ, Иванъ Юско. Скоро наши роспі
знали таке диво , заразъ наче хто й сказавъ уся
кому , що склалось щось не добре .
»Изъ якими вістьми?« питае гетьманъ.
»Богдай и не казати , пане ясновельмож
ний !

»щ6? не вже Татаре ?«

» Гіршъ одъ Татаръ! Изъ одного Васюти на
 184

родилось тобі, пане гетьмане , четверо, колії не

лічить Иванця ! «
»Да кажи просто, щобъ тобі язикъ усіхъ! «
крикне Сомкд .
» Лучче, якъ-би всохъ, пане гетьмане, ніжъ
возвіщати тобі таку вість ! Зіньківський, Мир
городський и Полтавський поклонились Иван
цеві! «
» Якъ ? моі полковники перейшли 10 Иван
цевого боку?«
»Усі трое , якъ чуешъ, пане гетьмане. «
»и Миргородський, и Полтавський , и Зінь
ковський ?«

» Усі трое; оставcь при насъ по сейі бікъ Hi

женя тілько Лубенський да Гадяцький. «
»Чому жъ мині не дано звістки?«
»ще не пройшло й дні , якъ прийшла вона
у Переяславъ. «
»Що жъ ? Якъ ? чи коли ? хоть роскажи тол
Комъ , «

»А отъ якъ « , каже сотникъ Юско . » Іздивъ

нашъ бурмистеръ до князя Ромодановського зъ
 185 -

грошима у Московську казну; ажъ чўе , що

князь у Зінькові. Завернувъ туди, ажъ тамъ
Остапъ Миргородський и Демъянъ Полтавсь
кий зь старшиною ; бенкетують усі у Зіньківсь
кого Грицька. Ну , се жъ ище нічого. До князя,
ажъ у князя повно Запорізцівъ, и всё съ тихъ
гольтяпакъ, що , попропивавши худобу, служи
ли въ козаківъ по дворахъ , а далі, не звикши
слухати господаря, повтікали пъянствовати на
Запоріжжє. Познали де-які бурмистра. » Чи не
»одъ крамаря “, кричять — уже вибачай, ясно
вельміжний,, у сімъ слові » чи не одь Пере
»яславського крамаря до князя? Чорта зъ два.
»тутъ поживитесь! Ось ми васъ, городовихъ ка
»банівъ , хўтко впбраемо! « Розслухаетця, ажъ
тутъ ось яка вродилась новина -
бoгдaй мині
не чути и не казати! Князь изъ Иванцёмъ по
братавсь, зове ёго гетьманушкою Запорізькими,
оддавъ ёму , поки що, Украіною по Роменъ вла
діти ,
Сомкд ажъ за голову взявся. » Миргородсь
киü « , каже, » Полтавський... проміняти мене на
 186

Иванця! Ні, пропала вже, бачу, рицарськая

честь на Вкраiнi! положили ми іі зъ батькомъ
Богданомъ у домовину! Да гляди лишък , каже
Юскові, »чи правда ще сёму?«
»Ой, колибъ- то сёму була брехня! “ одвiтуе
Юско . „Такъ отъ же истинно, що Иванець у
Зінькові гуляе въ князя. Бачивъ ёго бурма
стеръ, такъ якъ ти мене, пане ясновельміжний.
A Запорозці, кажуть, велику маску у Царя мають
и чого попросять, усе Царь по іхъ робить. Тимъ
то князь, зазвавши полковниківъ до Зінькова, Х

погодивъ іхъ, царевимъ словомъ, слухати Иван

ці якъ гетьмана . А въ насъ теперь бачъ, якъ
завелось ? що коженъ себе гледить, аби ёму бу
лб добре. Запобігаючи царськіі маски, усі трое
згодились, щобъ Иванець по Роменъ Україною
правивъ, «
»Такъ , такъ! « каже гірко Сомко, эгетьмануй
надъ нами хто хочъ—чи рицарь, чи свинопаҫъ—
аби ми полковниковали . О неситая жадоба стар
шиновання! теперъ-то я побачивъ тебе въ вічі .
Гнёсся ти передъ усякою поганню въ дугу,

!
 187

аби тілько верховодить надъ иншими!... Ну, а

Васюта жъ? и той поклонивсь Иванцеві?«
»Ні, мабутьи , одвітовавъ сотникъ Юскд, бо,
каже бурмистеръ, попившись Запорозці, и на Ва
соту похвалялись да й на всю городов стар
шину недобримъ духомъ дишуть, а найбільш
тиі, що зъ винниківъ да зъ парубківъ, що ко
тброго хазяінъ коли вдаривъ, або злаявъ, то
вже теперь похваляютця за все оддячити . «
» Ось якими новинками привітають насъ у
мой гетьманщині! « каже, гірко всміхнувшись,
Сомкд до Шрама. »Ну, да ще поміряемось, чия
візьме . О, да й провчу жъ я своіхъ зрадниківъ.
» Що жъ ти, сину, думаешъ чинити?« спи
тавъ Шрамъ.
А що жъ! іхати до Переяслава , постягати
до обозу підручниі минi полки, да й стоять
хоть противъ цілого світу ! Щд минi тиi князі
да бояре ? Щд се вони видумали шматовати

Украіну ? Наше право козацьке, ніхто міждо

насъ не втручайся ! де два козаки, тамъ вони
третёго сами судять. Побачимо, чия буде
 188

сила !

»И отсё« , каже Шрамъ, замісь войни зъ

недоляшкомъ Гетерою, заведётця війна міжъ
сёгобічними полками ! бо вже коли загарбавъ
у свої руки Иванець три полки, то безъ бою
ёго зъ Украіни не випрешъ . А Васіота собі під
німетця, бо за нимъ уся Сіверия, усі Староду
бівщина потягне . Дожидайтесь же теперь, Па
волочане, поки Сомкб справитця зъ своїми воро
гами ! Колибъ ище підъ сю заверуху самъ Те
тера не перелізъ черезъ Дніпрі; бо въ іхъ зъ
Ляхами щось таке вже компонуетця .
»Ну, а що жъ би ти робивъ, батьку ?« пи
тае гетьманъ. Порадь мене своєю головою ;
я тебе послухаю. «
» Отъ що я тобі пораявъ би ! Ідь лишъ ти у
Переяславъ , да пиши мисти до усіхъ полков
никівъ, щобъ убоялись Бога, да подумали про
козацьку славу, що ось Иванець простягае ру
ку, щобъ it скалати , въ-нівець обернути . А я
тимъ часомъ поіду съ Череванёмъ у Ніжень. Я
одкрию божевільному Васюті очі , що й самъ
 189

пропаде, и другимъ наробить лиха, якъ не бу

де за тебе держатись. Нехай лишъ вінъ прило
жить свої потуги до твоіхъ ; тогдi уусякого
руки спустятця, а твоі полковники зновъ до те
бе вернутця . «
»Нехай тепёръ вертаютця , а вже не я бу
ду, коли не зроблю зъ ними такъ, якъ покійний
гетьманъ изъ Гладкимъ .
»Ну , не хвались ище, синку, да Богу мо
лисье , сказавъ понўро Шрамъ , » Тогдi скажешъ
гопъ, якъ перескочишъ. Не тратьмо дармо ча
су, попрощаймось, «
Попрощались и розъixались. Ніхто нікому
не сказавъ на прощаннє веселого слова . Усімъ
на серце пала тяжка туга, мовъ перёд , якимъ
великимъ горемъ .
»Эге-гé ! бачу, бачу, куди доля хилить
Украіну ! « говоривъ самъ собі Шрамъ , пону
ривши голову. Іхавъ позадъ усіхъ, не хотівъ
ні съ кимъ розмовляти. »Не вже жъ « , каже,
»отсé справді усе й роскотитця, якъ горохъ
изъ жмені? Не вже жъ на тв козаки воёвали и
 - 190

кровъ свою проливали, щобъ пропала козацька

слава порошиною зъ дула ?«
Да й згадавъ старий смутну пісню, що
зложивъ Божий Чоловікъ, якъ умеръ батько
Хмельницький?
Чи вже жъ дармо тая безщасна Украіна Богові молила,
Щобъ міцна Ёго воля съ-підъ кормйги Лядської сло
бонила ,

На позбръ да поругу невірнимъ не давала , щастемъ на

ділила,
Чи вже жъ дармо вона Богові молила ?

»Мабуть , що дармо« , думае собі Шрамъ,

»мабуть, не така Божа воля , щобъ Украіна зъ
упокбемъ хліба - сдли уживала ! Чи, може , при
ходить уже кінець світу , що возстане свій на
свого ? И звідки жъ підіймаетця хмара , Боже
Ти мій милий ?.... Запоріжжє перше було гніз
домъ рицарства козацького , а теперъ виводить
тілько хижихъ вовківъ да лисиць . Отсé , ма
буть , дожились вражі сини до порожніхъ ки
шень, то й заводять міжъ народомъ трусў, щобъ
 191

підъ каламутний часъ людськимъ добромъ по

живитись. Завидно, мабуть, стало проклятимъ
сіромаxамъ, що въ Городового козака повно въ
господi . А який же врагъ посилавъ на Запо
ріжжє, якъ , по розгромі Ляхівъ , усякому було
вільно займати займанщину ? Ні , ось пійдемъ
рицарёвати ! Пъянствовать дa баглан бить , а
не рицарёвати ! ... Пожалуй , иншi спасенні
души справді одбігли займанщини , яко суети
мирськоі ; а другий розбишака пійшовъ у Січъ,
аби не робити діла на господарстві . Отъ и на
рицарёвали! утішайсь, Україно, своїми дітками!
Иванець підлестивсь до Січовиківъ, да теперь
и кміть съ- підъ руки въ князя, що хоче . Бачу,
до кого вінъ добираетця хоче Сомкові друж
би доказати , да ще жъ Богъ насъ не зовсімъ
покинувъ; ище , може, наберетця сотня - друга
вірнихъ душъ на Вкраїні !«
Мізкуючи такъ , слухае , ажъ испереду під
нявся якийсь галасъ. Косили надъ дорогою
косарі , а одинъ упивсь, да й простягсь середъ
шляху ; а Василь Невольникъ , мабуть , задре
 192

мавъ да й наiхавъ ; отъ и счинилась заверуха .

Завзятий підъ ту чорну раду сільскій людъ из
робився .
Шрамъ стиснувъ коня острогами и пiдбirъ
швидче до ридвана .
»Кармазини !« гукали пълнi косарі, »изновъ
росплодилась вельможна шляхта поміжъ мй
ромъ ! да намъ не вперше викбшувати сей буръ
янъ по Вкраїні!
Да й точатця до ридвана, махаючи косами .
А одинъ претця зъ сокирою , щобъ притьмомъ
колеса рубати .
»Геть , Иродови души ! « крикне на іхъ
Шрамъ .
Побачивши передъ собою попа , усі заразъ
трохи й зупинились.
» Що се ? « каже Шрамъ. » Чи ви Турки, чи
Татаре, що нападаете на подорожніхъ ?
васъ Християнська душа, чи вже и Бога й віру
9

забули ? «
»Ні, паночек, обізвавсь одинъ, не забуде
чоловікъ Християнської віри до- віку ! та якъ же .
 193

стерпіти, коли притьмомъ давлять кармазини

людей по дорогахъ ?«
»Да ще, слава Богу , въ насъ руки не въ
кайданахъ! « озвалось уже двое, чи трде: » ще не
попустимо глумитись надъ собою ! Буде вже й
того, що одинъ свиту золотомъ гаптўе, а йнший,
може , й сіричини не мае ; одинъ окомъ своіхъ
сіножатей не займе , а ми ось изъ половини кӧ
симо. А вибивались изъ-підъ Ляхівъ усі у-купі.«
» Такъ ! бачу , бачу !« каже самъ до себе
Шрамъ, Русюди пробралась изъ Запоріжжя
халепа !

»Изъ Запорожжа ! « кажуть , »де тобі , пан'-

бче , изъ Запоріжжa ? Це все наши городові
коять, а на Запоріжжі усякъ рівень. Нема тамъ
>
ні панівъ , нi мужиківъ , ні багатихъ , ні вбо
гихъ,

» Бідниі , сліпорождённиі ви діти! « сказавъ

імъ скрізь слёзи Шрамъ. Нехай Господь змй
луетця надъ вашою темнотою ! Пустіть ко
ней , пустіть! не заступайте дороги , ато я
призову на ваши глави проклятие Господнє !
13
 194

»Ну вже пустімо , нічого робити“ , кажуть

косарі , росходючись по бокахъ дороги. »знавъ
ти, пан'бче, що сказати ! А вже, якъ-би не ти ,
то ми бъ дознались , изъ якого дерева повито
чувані спиці въ ридвані. Не оборонили бъ ёго й
позлотистиi цяцьки, що дурниі Ляхи повиму
дровували ! «
»Нехай васъ Богъ помилуе ! « каже одъж
джаючи Шрамъ. » У тяжкому недузі ви ходите!
Проклятъ , проклятъ химородникъ, що заморо
чивъ вамъ голови «
Оттакі пісні слухали наши по дорожні до са
мого Ніженя . Чи заіжджавъ Шрамъ до кузні,
підковати коню підкову — у кўзні коваль, за
бувши про залізо въ горні, балакавъ съ хуторя
нами про чорну раду : » Це ви “ , каже , » лаго
дите черёсла та лемеші ? лагодьте мучче бать
ківські списи, бо буде x ўтко усімъ робота. Іха
ми въ Ніжень Запорозці , дакъ казали , що зновъ
піднявсь такий гетьманъ , якъ Хмельнецький . «
Чи сходилась де у сельці міжъ миромъ судня
рада — діди , замісь , щобъ укладати громаді
-
 195

судъ, роскaзовали, звідки почалось козацтво и

якъ увесь миръ вибивсь бувъ изъ - підъ Ляхівъ
и недоляшківъ на волю . Що теперь за дер
жавці- козаки ? « каже инша сива борода (бо тогдi
поважні посполитиі люде носили бороди) , »ще
зъ такими можна поборотись . То онъ якъ за На
ливайка , або за Павлюгу були Ляхи-державці
да недолішки ! одинъ надъ сотнею сілъ . Та и
зъ тими якось же наши справлялись. Онъ, яку
бувъ Кисіль , або Вишневецький Ерема... ба
течки ! було йдешъ, чумакўючи , степомъ : Чие
село ? » Вишневецького. Чиі лани ? »Вишне
вецького. « Чие староство ? » Вишневецько
го ! ... « та й за тиждень не перейдешъ ёго дер
жави . Знаете , робили тиi великий пани съ ко
ролемъ, що хотіли, дакъ усі городи й пригоро
ди пороздававъ імъ корбль то на староства, то на
волости . Да й зъ такими жъ то , кажу , дўками
батьки ваши справлялись . «
Оттакъ яку зачне оповідати, мовъ изъ пись
ма беручи, сива голова , то судня рада й про
свій судъ забуде.
13
 196

»Ну якъ же , якъ вибивались наши зъ- пілъ

Лядськоі кормйги ? « питають молодші.
» Ге, якъ ! Бігъ нашимъ помагавъ . Ляхи да
недолішки думали , що якъ притопчуть козака,
або посполитого , то й лежатиме , мовъ хворос
тина на греблі ; мали вони насъ за скотъ незми
слений . А нашъ братъ, сірома , у своїй драній
свитині, що день , що нічъ , зъ плачёмъ зове на
помічъ Бога. Ляхи да недолішки тонуть було
у перинахъ , пъоть , гуляють , а нашъ братъ,
9

якъ той невольникъ до отця - матери, озиваетця

до Бога, передъ Богомъ душу свою, якъ горю
щу , невгасиму свічку, ставить : тимъ-то й не
слабло наше серце, тимъ -то ми сміливо рушали
супроти нечестивоі сили, и Господь по всякъ
часъ помагавъ намъ ! «
Да оттакъ гуторить - гўторить сільска грома
да , да й зачне ту Хмельницину до свогӧ часу
прикладувати, зачне перебірати, якъ хто съ ко
зацькоі старшини розбагатівъ и съ чого- то такъ
на Вкраїні стало, що въ одного ні грунта, ні ха
тини не мае, треба въ підсусідкахъ проживати , а
 197

другий на своі лани людей не назовётця, за всю

осінь не объдретця . Отъ инший тутъ зновъ
прийме річъ, да й пійде про займанщини викла
довати : »Якъ слобонили наши зъ Божою по
мiччу одъ Ляхівъ Украіну, дакъ тоді по обидва
боки Дніпра уся земля стала козакамъ спільня и
дбща . Отъ и давай ділить по полкахъ Украіну :
одни сéла до одного полку, а други до другого
тягнуть, и у полковому городі судову справу собі
мають . Ну , а въ полкахъ осягли козаки й по
займали землі підъ сотні, а въ сотняхъ підъ го
роди да підъ села ; а тамъ уже підъ свої дворій,
хуторй да левади. Отъ би, здавалось, и добре,
та горе, що старожитні козаки, що зъ предку
віку козаками бували, військовій чёрні позави
діли , не схотіли ділитись рівно . »Яки вони “,
кажуть , козаки ? Іхъ батьки та діди зъ-роду
» козацтва не знали . Зробимо перепись , и хто
»Козакъ, той вольность козацькую матиме, а хто
»пахатний хрестянинъ, той нехай свого діла
»гледить!« Зчинилась була буча не мала : по
спільство свого козацтва рішатись не хотіло ;
 198

що лёдві покійникъ Хмельницький утихомиривъ .

и ото, котбрі багаті, що на доброму коні зброй
но до обозу могли виїжджати , тиі зостались ко
заками и до шеестру козацького записані ; ко
трі жъ ходили піхомъ , дакъ зостались у по
спільстві (опрічъ міщанъ , що по городахъ тор
ги и комори крамниі мали), осіли на ранговихъ,
або на магистратськихъ та на чернечихъ грун
тахъ, або у шляхти та въ козаківъ підсусідка
ми, а йнші зостались козацькими підпомошни
ками , що двадцять , тридцять чоловікъ одного
козака зпоряжають . Ці бъ то , може, й собі , якъ
отъ и ми, козацькоі вольности пошукали, коли жъ
не сила ! Якъ старшина зъ гетьманомъ роспо
рядила, такъ и зосталось . Давай посполитий до
скарбу и подачку одъ диму , давай и підводу, и
греблі по шляхахъ гати, а козакъ, бачъ, нічого
того й не знае . Приде було полковникъ, або
військовий старшина, до гетьмана : »Благосло
»ви, пане гетьмане , заняти займанщину « та й
займе, скількi oкoмъ закине, степу, гаівъ, сіно
жатей , рибнихъ озіръ, и вже це ёго родова зем
 199

мя, ужeтaмъпідсусідокъ хочъживи, хочъдодру

гого державці, коли не любо, вбирайся . Зновъ
приде сотникъ, чи осаўлъ, чи тамъ який хорун
жий полковий , до полковника : » Благослови ,
» батьку, заняти займанщину !«—»Займй, синку,
»скількі конёмъ за день объдешъ. А сотники
козакамъ займанщини по всій сотні роздавали .
Объбре плугомъ, обнесе копцями , ровомъ об
копае, або ограничить кляками , та вже й не
сунсь туди нашъ братъ; де забъе на болоті па
лю, тамъ уже ти млина не будуй: самъ вінъ, або
ёгб діти збудують. Оттакъ-то, братці , оттакъ
то діти , тиі багатирі , тиі дўки-срібляники зъ
голоти росплодились ! У Хмельнищину рідко
який шляхтичъ зачепивсь на Вкраїні, приставши
у
y козацтво, а теперь іхъ не перелічишъ ! Де-які
повилазили зновъ изъ Польщи та повипрошува
ли въ гетьмана батьківщину або матeризну ; а
більшъ сёго вельможества изъ козацтва таки
начинилось . И вже йнший и забувъ, изъ чиімъ
батькомъ разомъ до війська у сіромязці йшовъ .
Той же зоставсь у-въ убозстві , а ёму Фортуна
 200

на войні послужила, у старшину, у значне ко

зацтво ускочивъ, а далі займанщину занявъ,
свиту гапте , а ми сімраги мовчки латаемо .
Оттакъ- то, братці! оттакъ то, діти!
А Шрамъ зъ-боку слухае - слухае, да не
знае, що вже тимъ нависнимъ речникамъ й ка
зати .

»Нічого й річей дўрно тратитье , думае собі .

» Тутъ, бачу , довго хтось поравсь , а не хто
більшъ, якъ оттиі проклятиi комйшники ! Бачъ ,
яку старовину розворушено ! Тогдi жъ и Богъ
благословивъ противъ гърдихъ дуківъ да без
законної шляхти ставати ; а теперь Иванець для
своéі користи роздувае старе огнище. Темний
людъ закарбовавъ собі въ голові кармазини
да нашийники, такъ теперь только токни, вінъ
по готовому сліду безумниі речи й городить,
самъ себе возмущае, а лукавий Иванець тимъ
часомъ до свого добіраетця ! Велика буде ми
лость Божа, якъ ми ёго подўжаемоlе
Ꮢ ᏗᏓᏴᏗ ᏗᎴᎶᎷᎸ Ꮇ
 Другого
ого дня , на заході сонця , зближились
наши подорожні до Гвинтівчиного хутора, що
стойвъ трохи у боку одъ Ніженя, середъ гар
ноі дубовоі да липової пущи.
Проїжджаючи мимо ковалеву хату (у пущі
живъ коваль хуторський), тілько що Шрамъ од
різнивсь одъ своіхъ, щобъ поспитати, чи дома
панъ Гвинтовка , якъ изъ дверей мовъ лихий
пхнувъ жінку, трохи коневі підъ ноги не суну
лась ; а за нею зъ макогномъ вискочивъ съ ха
ти чоловікъ.
»Уже жък , каже, я тобі дамъ за ці пісні !
добравсь теперь я до тебе!
Бачить жінка, що нікуди втікати, давай кругъ
Шрамового коня бігати.
 204

»Осье , каже, »лихо велике ! Хиба нельзя вже

й заспівати :

Ой ти , старий дідуга,
Изогнувся якъ дуга ,
А я, молоденька ,
Гуляти раденька ...?

Чоловікъ справді вже бувъ сивий , а жінка

чорноброва й молоденька .
»Ось постой , каже, эсўча дочко, дай мені
тебе за космаки піймати; я тобі покажу свою
старість ! ... Смійся, смійся ! засмієсся ти въ мé
не на кутні! ... Моргай, моргай ! ось якъ моргну
тебе, то й ногами вкрйесся!
Та й давай гасати за нею кругъ Шрамового
Коні .
1

А вона : »Оддишъ бо трохи, Остапе ! бачъ,

якъ засiпся! А я тобі заспіваю другоі, коли ціі
не вподобавъ. «
Та й заспівала , танцюючи кругомъ да плё
щучи въ долоні :
 205

Колибъ мені аб4 такъ, абд сякъ,

Колибъ мені Запорізький козакъ,
То бъ вінъ мене сюди -туди повернувъ,
То бъ вінъ мене до серденька пригорнувъ!

»Э, дакъ днъ якбі ще! « закричавъ чоловікъ.

»Уже жъ теперь відъ мене не влизнешъ! То-то
я бачу, що Запорізці щось дуже часто захо
дять до тебе , сўки, водій напитьця ! а въ іхъ не
вода на думціlе
Да й почавъ изновъ ганятись за жінкою . А
вона бігае кругъ Шрамового коня да ще більшъ
ёго дратуе.
»Згиньте ви къ нечистому !« каже Шрамъ,
»дайте минi проіхати !
»де жъ мені , пан'éче, дітись ? « каже жінка.
» Вінъ мене вбъё, якъ наздожене . Тутъ хочу
»

дурний , та такий злий , якъ собака . «

»Соромъ тобік , сказавъ тогдi Шрамъ чоло
вікові, әсоромъ тобі изъ сивими усима та блаз
немъ себе являти ! «
Коваль тогдi розшолопавъ, перёдъ кимъ вінъ
 206

есть, уклонивсь пан'отцеві да й потягъ у хату ,

поймавши облизня . Тілько на порозі ще посва
ривсь макогономъ на жінку, а вона ёму регбчу
чи показала дулю.
»Чи дома панъ осаўлъ полковий ? « поспи
тавъ у нéі Шрамъ .
»Та дома ! « каже. » Тамъ усё зъ Запорізцями
бенкетуе. «
» Якъ ? Гвинтовка зъ Запорізцями?«
»А чому жъ, пан'бче? Хиба не знаете, що
Запорізці теперь перші люде въ світі? Кажуть,
подаровавъ імъ Царь усю Вкраіну .«
» Щобъ ти окаменіла , якъ Літова жінка , за
такі речи! « крикнувъ зъ досади Шрамъ , да
скорійшъ и поіхавъ одъ нéі .
»Сіль тобі на язикъ, печина въ зуби ! одда
ла потиху ковалиха , бо була трохи пъянень
ка .

Наздоганяючи своіхъ, Шрамъ ище разъ зу

пинивсь, стрівши Божого чоловіка.
» Оттакъ«, каже, әдіду! не схотівъ іхати зо
9

мною , да перше мене тутъ опинився !

 -
207

»Э, да се Шрамъ до мене говорить ! « каже

Божий Чоловікъ.
»Якъ отсё тебе Господь сюди занісъ ? « пи
тае Шрамъ.
» Да отъ , попали мене у свої руки прощаль
ники , сиплють срібло-золото, не одпускають
одъ себе жадною мірою, да отсé й підъ Ніжень
затягли,
»На що жъ ти імъ тутъ здався ?
»Оставили на моі руки товариша . Занеду
жавъ у іхъ курінний. » Одходи намъ, батьку, сё
»го козака, такъ ми тобі поможемо не на одно
»гд невільника . Такъ отсё живу тутъ да й
нянчусь изъ нимъ , якъ изъ дитиною : то співаю
ёму, то що . Здобувсь добре сіромаха. Той са
мий , що съ твоімъ Петрусемъ исчепивсь,
»И отсё тобі одогрівати таку гадюку!
»А чому жъ? мині усі ви рівні ; я въ ваши
чвари да свари не мішаюсь .«
»'Иродова душа! « каже Шрамъ, трохи ми
ні остатнёго сина не спровадивъ на той світъla
»А що бакъ твій Петрусь ? Якъ маетця ? «
 208

» Тутъ изо мною. На-силу бідний на ноги

знявсь ,

» Такъ ви отсё въ Гвинтовки гостёватиме

те ?

»Хто въ Гвинтовки, ая поіду просто до Ва

сюти,
»Не застанешъ ти Васюти въ Ніжені ; поі
хавъ, кажуть, у Батуринъ на раду . «
»На яку раду?«
Хто жъ ёгө знае , на яку ! Усё, мабуть, про
гетьманство клопочетця, такъ отъ изозвавъ ра
ду ще въ Батурині.«
»Такъ и Гвинтовка тамъ ? «
»Ні, мабуть, ёму не треба Гвинтовки до сё
го діла. А то чому бъ не зозвать ради у свойму
столечному місті? Да цуръ ёму! Щд намъ до то
го? Прощай, пан'ётче, не задержуй мене . «
Да зъ сімъ словомъ одвернувсь и пiйшовъ
собі гаемъ .
Шрамъ наздогнавъ свій поіздъ коло висб
кихъ воріть пана Гвинтовки .
Будинки въ сёго значного козака були не
 209

Череваневихъ : гонтова криша височённа, у два

патра ; а въ криші вікна повироблювані , и
різаною мережкою скрізь гарно облямовані . Зъ
верху криши по ріжкахъ шпилі, а на верхъ ко
міна вертитця по вітру залізний uівень . Пансь
кий будинокъ бувъ. А посередъ двора въ Гвин
товки стоявъ стовбъ, и въ стовбу усё кільця , то
залізні, то мідні, то срібні . Отб знакъ, що про
стий козакъ або посполитий вякі коня до за
лізного ; а хто значний козакъ, то до мідного ;
якъ- же хто рівня господареві , такъ той уже до
срібного .
Череваниха, розгледівши те всё, обернулась
до Шрама, да й каже сміючись : »Не дурно жъ,
мабуть, у мого брата жінка княгиня : у ёго все
не по-нашому . «
А Шрамъ понуро: „Се вже така: дёгтяръ
и смердить дігтемъ. Коли взявъ Польку , то во
на тебе наскрізь своімъ духомъ прійме. «
Якъ ось, тількo що наши въiжджають у во
рота , ажъ панъ Гвинтовка вертаетця съ полё
вання въ другі. Кругъ ёго хорти на мотузкахъ;
14
 -
210

за нимъ ідуть козаки, трублять у роги , да ще

парь 35 дві й волівъ ведуть за собою .
»Эге, добродійко ! « каже Шрамъ Черевани
сі, »да твій братъ справді, бачу, у пани пошив
ся ! Коли козакъ водивъ хорти за собою на мо
тузкахъ ?«
» Се ще не диво“, каже Череваниха; »а ди
во , що онъ якого звіря вполёвали! .... Якъ ся
маешь , якъ живешъ , пане брате ? закричала
до Гвинтівки . Привітай лишь нежданихъ го
стей ,

»И жданихъ , и давно званихъ ! « каже Гвин

товка, підъiжджаючи до ридвана. »Чоломъ, ко
хана сестро! чолдмъ, любий зятю! чолдмъ, пан
но небого ! э , да хто жъ отсé ще зъ вами? Не
2

вже се панъ Шрамъ?«

»А кому жъ би була нужда« , каже Шрамъ,
>

»забиватись сюдӣ ажъ изъ Паволочи ? Ось мій

и синъ, пане полковий осаўле , тобі до по
слуги . «
»Ну, вже такоі радости я й не сподівавсь ! «
каже Гвинтовка. » Настусю, Настусю сердень
 - 211 -

ко ! « крикне, обернувшись до будинка , эвийди

лишъ подивись, які до насъ гості завитали!
» У дверяхъ зъ будинка показалась господи
ня. Ще була молода й хороша, тілько блідно
лика пані . Заразъ було видно, що се не нашо
го пера пташка . Не та въ нéі хода , не та й пос
тать, да й Украінська одежа якось ій не припа
дала. А гарна , чорноброва була пані .
»Княгине моя ! золото мое !« каже ій Гвинтов
ка, привітай же моіхъ гостей щиримъ словомъ
и ласкою . Отъ моя сестра зъ дочкою ; отъ мій
зать; а ось високоповажний панъ Шрамъ изъ
синомъ . Ёго всякъ знае на Вкраіні и въ Поль
щі . «
Княгиня зійшла зъ рундука на зустрічъ го
стямъ , веселёнько всміхаючись , тілько диви
2

лась якось такъ жалібно , що ажъ чудно усімъ

здалось. Заразъ можна було догадатись , що въ
неі лежить на душі якесь тяжке, невсипуще
горе .
Гвинтовка скочивъ съ конй , узявъ свою жін
ку за руку и пiдвiвъ до ридвaнa . A Череваних:
145
 212

зъ дочкою то жъ вилізли зъ ридвала, щобъ при

вітатись изъ своєю вельможною родичкою . О
глядують тую княгиню, якъ яке диво ; до неі,
ажъ княгиня наче іхъ и не бачить . Щось друге
въ нéі передъ очима; ажъ помертвіла , наче щось
страшенне побачила . Далі якъ крикне не сво
імъ голосомъ : „ Ридванъ! « да й упала безъ па
Мяти .

Усі засмутились ; не знали , що се зъ нею ста

лось . Одинъ Черевань усміхавсь, догадавшись,
що тому за причина.
»Ге! не дивуйтесье, каже, әбгатці : ридванъ
сей узяли ми підъ Зборовимъ , а въ ридвані се
дівъ князь изъ княжамъ . Князя жъ погнали Та
таре до Криму , а княжа вражі козаки , насунув
шись , кіньми затоптали , «
Княгиню тимъ часомъ підвели зъ землі . Зди
хнула небога на вітрі, да, мабуть, почувши, що
сказавъ Черевань, ажъ застогнала , наче іf хто
ножемъ шпирнувъ у серце .
»Бачъ, Лядське кідло ! « каже тогдi скрізь
зуби Гвинтовка. » Я думавъ, вона вже забула
 213

прежні норови , ажъ, мабуть, вовка скілько хочъ

годўй, а вінъ усе въ місъ дивитиметця! «
»га- га- га !« засміявсь Черевань . „Хиба жъ
я тобі не казавъ : »Эй не бери , бгате Матвію,
Ляшки : не буде тобі зъ нею щасливого життя! «
»Цуръ ём !« каже Гвинтовка. »Годі вже
про се ! Просимо до господи, дорогіі гості .
Ви, черті ! гукнувъ Гвинтовка на своі слуги,
»чого стоїть поторопівши? Однесіть панію въ
покоі , «
» Скажи, Бога ради“ , спитавсь у Гвинтовки
Шрамъ, якъ увійшли до світлиці, » що отсё за
дикий звірь изъ рогами показавсь у Ніженсь
кихъ пущахъ ? Ганялись наши батьки по Низо
вихъ степахъ за білорбгими сугаками ; ганялись
наши дідів, коли правда, що співають у пісь
нахъ, и за золоторогими турами по Дніпровихъ
борахъ, а на такого тяжконогого звіря ще зъ
роду ніхто не полёвавъ , «
»'Инший , каже, эпан'отче, тепёръ часъ ,
инші й звичаї. Сугаки да тўри іли одну траву, а
сей тяжконогий звірь перегризае дубъ и всяке
 - 214

дерево, при самому корені . «

га-га-га ! « засміявсь веселий Черевань, се
вже, багатіку, спражня загадка . «
» Онъ, бачите", каже Гвинтовка , »идуть у
двіръ, познімавши шапки , Ніженські кушнирі
да салогуби? Які теперь смирні та покирливі,
що въ мене воли въ дворі ; а пійди поговори зъ
іми въ магистраті: тамъ заразъ покажуть тобі
трухлий шпарgалъ изъ вислою печаттю! «
»Да що жъ тобі заподіяли сі добрі люде?«
питае Шрамъ.
» Справді,, що добрі! « каже всміхнувшись
Гвинтовка . „ Колибъ ти почувъ пан'ётче, якъ сі
добрі люде на городовў старшину зъ Запорозця
ми похваляютця! Запорізці теперь зъ міщанами
якъ рідні брати ; пъють дa компонують у-кўпі,
якъ би нашому брату яму викопати . И така за
велась смілость у вражихъ мугирівъ, що іде знач
ний козакъ ўлицею, ніхті й шапки не ламае . «
» да пiдожди жъ, пане брате “, каже Шрамъ,
а ти жъ самъ чий сторона?«
»Отсе ще каже Гвинтовка . А вже жъ
А
 215

гетьманська . «
» А чого жъ ти вбдисся зъ Запорізцями ?
» Хто се тобі сказавъ ? «
„Хто бъ ні сказавъ, а чутка така , що ти
бенкетуешъ изъ ними незгіршъ одъ міщанъ . «
»Плюй ти , пан'ётче, тому въ вічі ! Щобъ от
се я, будучи паномъ на всю губу, не знайшовъ
собі ліпшої компаніі надъ Запорозьку челядь! «
» Такъ, такъв , каже собі скрізь зуби Шрамъ,,
»бачу вже я добре , що ти панъ, хоть и не
кажи . «
А Гвинтовка глянувъ у вікно да й гукнувъ
на своі слуги: » Хлбці! бийте вразькихъ лича
ківъ по гамаликахъ ! женiть батогами зъ двора
Хамове кодло ! «
» Казна що , бгате ! « каже Черевань, » хто
жъ таки Християнина, наче собаку , проганя
одъ порога ! «
А Шрамъ не витерпівши додавъ : »Такъ ро
били тількo пaни Ляхй да наши недолішки . Чи
не обляшила й тебе твоя княгиня . «

»Якъ отсё такъ?« крикне Гвинтовка .

 216

» Такъ, що твоi péчи и звичаї годились би

й звірю Ерёмі . « ( * )
Почервонів , якъ мідень Гвинтовка .
» Батько ! « каже, »одъ одного тебе я стер
илю такі речи, не проливши гарячої крові! Я
такий Ерема, якъ ти Барабашъ. Ерёма ! ... да
нехай сатана візьме мою душу , коли не радъ я
по всякъ часъ виняти за Вкраіну шаблю одинъ
противъ десятөхъ !«
Да й винявъ съ піхви шаблю и блиснувъ
нею на сонці ; а сонце вже сідало, и только на
сволоці скрізь вікна червоніло.
»Ну , ну, угам уйськ, каже Шрамъ; »xиба
жъ я тебе не знаю ? Мало чого скажетця підъ
гарячу минуту ? Не все, кажуть, переймай, що
по воді пливе . «
А самъ собі подумавъ : » Еремі дорога
була Украіна ; и вінъ махавъ за нéі шаблею :
якъ не махати , борбнячи своі маётності ?«
» справді«, каже Гвинтовка , припало
»

(1 ) Князю Еремиі Вишневецькому.

 217 -

жъ минi теперь змагатись, яку треба гостей

шановати . А гей , княгине ! давай лишъ коза
камъ вечеряти ! ... Помиливсь ти, пан отче“, к
же зновъ до Шрама, »дуже помиливсь, ска
завши, що жінка мене облашила . Трівай лишъ,
чи не я і окозачивъ. Дивись , не гайдуки, не
маршалки застилають у мене стілъ. Доказали
ми Ляхамъ козацької слави : княгині іхъ те
пёръ служять козакамъ за столомъ и не за сто
лімъ ! А ти кажешъ, що жінка мене обляшила .
Княгине, мое золото ! чи ти спишъ, чи не чу
ешъ ? вечеряти козакамъ пора ! «
Такъ вигукувавъ осаўлъ полковий Гвинтовка:
хотівъ притьмомъ довести передъ Шрамомъ,
що въ ёго жінка все одно , що служебка, хоть
би вона була сто разъ княгиня . И, такъ якъ
мертве нехотя устає на чарівницький покликъ
зъ домовини , такъ тая княгиня, мовъ не своi
ми ногами, увійшла до світлиці на грізний по
Кликъ свого чоловіка . И, такъ якъ молода ра
биня у старого, сивоборбдого Турчина слу
жить и тремтить, и низько покланяетця, такъ и
 218 -

та нещаслива княгиня , догожаючи свойму чо

ловікові , низько вклонилась гостямъ и почала
застилати стілъ білою скатертю. А руки жъ то
білі, ніжниі, засукані по-хазяйськи по локоть,
здаютця чистійшими одъ скатерти и нижній
шими одъ миткалёвихъ рукавівъ, сияють

скрізь вечірню тінь, якъ свіжий снігъ ранкомъ

на дворі . Чи на те жъ то вони викохані, випе
стовані, щобъ, покинувши високі князький
замки, застилати стілъ козакові ?
»Не честь , не слава хиба козакамък, каже
господарь, гледя на неі, »що въ іхъ такиі слу
ги ? Сестро, небого , прошў жъ до гурту . Сі
дайте да й не клопочiтесь уу мене въ господi нi
про що, якъ пани надъ панами. Вамъ услугб
вуватиме горда Польска пані , високоіменитая
княгиня !

A Череваниха каже: „Ридванъ нашъ такъ из

лякавъ твою господиню, що колибъ ій — у до
брий часъ мовити -
чого не сталось изъ пере
полоху . Може бъ, измить іі свяченою водою, да
нехай би наділа сорочку пазухою назадъ?«
 219

»,
Э , сёстро !« одвітўе Гвинтовка ; »мій гі
лосъ підніме ii и зъ домовини. Не вважай, що
вона така смутна сёгодні: скажу тілько слово,
такъ заразъ розвеселитця, да ще й черезъ ша
блю поскаче . Наши козачки танцёвали жъ ко
лись підъ Лядську дудку. «
Хто бъ то змігъ росказати , що на ту пору
діялось на серці въ бідної княгині ! Мабуть ,
привикла вже небога до такого глуму ; уже й не
плаче й не здихае. Слухае тќе гордованнє одъ
свого чоловіка, такъ мовъ не про нéі й річъ;
тілько часомъ здрiгнетця одъ ёго грізного го
лосу , якъ струна на бандурі .
»Боржій, боржій, жінко ! « покрикуе на нéі
Гвинтовка, »докажи , що твой висока порода на
якесь таки лихо тобі здалася . Давай намъ якбі
небудь настойки, чи запеканки, тілько такоі,
щобъ и старе помолодшало , а
Принесла княгиня й запеканки, почала гос
тей шановати . Мусила перше випити чарку са
ма, и тогді вже стала гостей обносити .
Пийте тепёръ безпечне , дорогиi rістік,
 - 220

каже господарь : » Ляшка васъ не отруїть. «

»А одъ іхъ роду — не во гнівъ твоій жін

ці — се иноді й станецця“ , каже Шрамъ . »M6

же бъ , и батько Хмельницький пожавъ ище на
світі , якъ-бй не сватавсь изъ Ляхами . «
» Бачъ, мое золото , які твоі земляки ! « каже
Гвинтовка. Хвали Бога милосердного , що я
тебе слобонівъ одъ іхъ . Хоть, може, мой ми
пові світлиці й не те, що княженéцькиi замки ,
такъ хоть поживешъ міжъ православними Хри
стиянами ; усё таки не такъ смердiтимешъ Лід
ськимъ духомъ , яку позовуть на судъ передь
bóra !

»Да чи по нашому жъ вона молитця ? « шеп

нула Череваниха братові .
„ Оттакъ, сёстро !« одвітўе той голосно, не
вже жъ ти думаешь, що я мавъ би кателичку за
жінку ? Уже не знаю, що тамъ у if въ душі си
дить , а вона въ мене и до церкви ходить, и хри
ститця по нашому . Перехристись, моё зблото !
Княгиня перехристилась, якъ дитина , и щд
то ! бачця , нічого не заважають слова , а лёся,
 221

да й сама Череваниха, насилу змогли дивитись

безъ слізъ на ту нещасливу невісту. Такъ якъ
бідний горобчикъ попадётця у руки хлопъйтамъ
та й не знае, за що надъ імъ знущаютця, а тиі
ёму виспівують, якъ Жиди Христа мўчими (“),
крутять дa підкидають у -гору: такъ ся безта
ланна княгиня попалась теперь міжъ козаки ; и
що тамъ тиi князі, сенатори да великі пани на
робили, про що вона й не відала , за все теперь
одвічае .
Тількo oтo що посідали за стілъ, и Шрамъ
поблагословивъ страву, як ось, хтось одсўнувъ
зънадвору кватирку и гукнувъ на всю світли
цю Пугу !
Шрамъ зъ серця ажъ ложку покинувъ , а
господарь замішавсь-замішавсь, да й самъ не

( ' ) Дітвора наша одъ старихъ бабъ переняла, що ніби горобці,

літаючи кругомъ роспятого Христа, цвиринькали: Живь! сив !
а Жиди, чуючи, що Вінъ ище не вмеръ, знову Его мучили. За се
дітвора й досі немилосердна на горобцівъ, и, яку попаде въ руки,
то всякъ мучить, викӧлюе очi и вивертае ноги, приговорюючи : „А
що живы? живѣ? Оце тобі сдвь !.
 222

знае, що ём ў робити. Якъ ось изновъ : » Пугу!

Чи ти спишъ, пане князю, чи вже такъ завели
чавсь, що не хочешъ пустить доброго чоловіка
и въ хату ? «
»Просимо, просимо, пане добродію! « каже
Гвинтовка. „И сіни й хата перёдъ тобою на
стіжъ. «
»A собаки жъ у васъ не кусаютця ? «
„ Отъ славно ! а на що жъ співають :

Запорізький козакъ
Не бойтця собакъ ... ?

»A кішки въ васъ не дряпаютця?«

» Богъ съ тобою, добродію!
» Теперь чор’зна яку стало на Вкраїні ! « ка
же, усё таки за вікномъ, голосъ: »нашъ братъ
не у всякі двери й сунься.«
Коли не у всякi« , каже Гвинтовка , этакъ
у моі ио півночи можна. «
»Пане Матвію! « озвався тогдi до ёгоШрамъ,
» такъ отсё ти такъ не братаесся зъ Запороз
цями ?
 223

»э, добродію мій!« каже, зачервонівшись

зъ сорома, Гвинтовка. »Запорожець Запоріз
цеві не пара . Се батько Пугачъ, старець, або
дідъ кошовий . Исъ кимъ, иcъ кимъ , а зъ імъ
ладити треба , Теперь на Вкраїні усе такъ пе
ревернулось , переплуталось и перемішалось,
що навпростець нікуди не проідешъ . Утремд
ми Запорізцямъ носа , якъ колись візьме наша ,
а теперь, поки що, треба гладить за шерстю .
Вони бо въ Царя велике пошанованнє мають и
чого хочуть, усё одержують,
»Не іздить же намъ, пане брате, исъ тобою
однимъ шляхомъ« , каже понўро Шрамъ.
9

Якъ ось увійшбвъ до світлиці батько Пу

гачъ, старий, довгоўсий дідуганъ, изъ своімъ
чурою. У простихъ сімрігахъ, а сорочки чор
ні, якъ сопуха. Да господареві, мабуть, на сей
часъ було байдуже, що неодягні гості: забув
ши й своё панство, зустрівъ батька Пугача съ
2

такимъ привітаннємъ, мовъ той у найдорож

шихъ кармазинахъ.
»Прошу жъв , каже, »за стілъ до громади .«
 -
224

»Не сяду ! « каже Пугачъ, стоя середъ світ

лиці .
»Чому жъ не сядешъ? «
» Тому, що въ тéбе добримъ людямъ така
честь, якъ собакамъ . «
»Про якихъ се ти добрихъ людей гово
ришъ ? «
»Та хочъ би й про тихъ, що за візъ хворо
сту платять по дві парі волівъ. Та ось вони й
сами йдуть до твого вельможного панства. Безъ
мене ти імъ не давъ и приступу .«
Увійшли міщане въ світлицю да й стоять y
порога .
»Ну, скажи“ , каже батько Пугачъ , »за що
ти въ іхъ воли забравъ ? «
» Щобъ не рубали гаю, отъ за що ! «
»Та вони жъ, коли хочешь знати, не въ тво
му гаю рубали , а въ городовому «
» городовому , батьку ! у городовому , па
»У >

не !« загули міщане , кланяючись то Пугачові ,

то Гвинтовці .
„ Отъ славно ! « каже Гвинтовка , »зъ якого
 225

жъ се часу мон займанщина стала городовимъ

гаемъ ?«
»Та це, пане“ , одвітують, »по твоёму вона
твой , а по нашимъ магистратськимъ записямъ
вона наша Бігъ зна зъ якого ще часу . Ще ско
ро батько Хмельницький вигнавъ Ляхівъ та не
домішківъ зъ Украіни , до заразъ и давъ намъ
привелей осягти підъ городъ поля , газ и сіно
жаті , які сами улюбимо . Ще й доси е знаки,
що позначили наши бурмистрове . «
» Та се-то ми знаемое , каже Гвинтовка, »що
>

ви того тілько й пасли, Якъ би вхопить що най

кращий шматокъ изъ козацькоі здобичи ! Ко
закамъ було тогдi не до займанщинъ ; козаки
тогдi бились изъ Ляхами по-надъ Случчю , по
надъ Горинню да топились по багнахъ, а ви зъ
своіми пикатими бурмистрами давай викроювать
що найкращі поля та сіножаті ! Се то ми знаемо !
Такъ отъ же ні ! козацький бунчукъ переважить
бурмистерську патерицю ! Панъ полковникъ
самъ дававъ минi бунчука , щобъ я ёго рукою
займавъ собі займанщину , скілько за день ко
15
 -
226

немъ объду. Цілий день не встававъ я зъ сво

іми съ коня, и теперь нехай ніхто не говорить,
що се моё добре ! «
»Послухай , пане князю , ти мене , старого
Пугачак , каже поважно Січовий дідъ. »Старий
Пугачъ ні для кого въ світі душею не покри
вить . Нехай міщане де-чимъ и поживились одъ
козаківъ у Польску заверуху, та вже жъ и ко
заки почали тепёръ нагинати імъ шиі , справді
по- шляхетськи. Засівши въ іхъ магистрати, въ
ратуши , старшина козацька орудуе іхъ війта
ми, бурмистрами и райцями, якъ чортяка гріш
ними душами . Коли тобі полковникъ давъ зай
манщину, то нехай воно такъ и буде ; тілько жъ
не обижай добрихъ людей , верни імъ іхъ
воли ,
Помовчавъ трохи Гвинтовка да , глянувши
на Шрама , й каже : „ Ні , нехай шукають іхъ
у бурмистрiвъ , що поробили въ моіхъ гайхъ
прикмети; ая докажу імъ, що я въ своёму добрі
панъ. Треба сімъ безшабельнимъ Геваламъ
збить трохи пихи . «
 227

»Охъ, швидко сi Гéвали зроблять васъ Гама

ликами ! « сказавъ тогдi батько Пугачъ . Не по
можуть вамъ ні шаблі , ни бунчуки ! Дўрні ви,
дурні зъ своєю пихою, та й не каетесь ! Дітки
моі !« обернувсь до міщанъ, плюйте ви й на ёго
гординю й на ёгё здирство ! Ми вернемъ вамъ
ваше добро десятерицею. «
» 0 , спасибі жъ тобі , батьку , що хочъ ти
за насъ уступився! « кажуть міщане. » Прбси
мо жъ до насъ на вечеру . Не погордуй усту
пити до нашої простацькоі господи . Прощай,
пане князю. Прийде й на нашу юлицю праз
никъ,

» Потривай, пане добродіюк , каже Гвинтов

ка ; » я не хочу спречатись ист тобою черезъ
Личаківъ. Нехай беруть волӣ къ нечистій ма
тері , а ти оставайсь вечеряти . «
(C

»Не до вечери теперь нашому братуи , од

вітовавъ Пугачъ . Будуть хўтко наши сюди
підъ Ніжень . Ось ідуть уже царські бояре ; ми
іхъ до Переяслава не пустимо. Гарний городъ
и Ніжень для чорної ради. Дакъ не до вечери
15 *
 228

вже намъ теперу . «

И, не дожидаючись ддповіді, насунувь шап
ку да й потягъ исъ хати . Міщане за нимъ .
А Гвинтовка оставсь теперь передъ Шра
момъ ні въ сіхъ , ні въ тихъ . Бачить, що вже
Шрамъ роскусивъ ёго . Отъ же щё таки хотівъ
замазати щілку то козацькими воскликами — на
се бувъ дуже здатенъ то лестивими приві
таннями ; да вже Шрама нічимъ не розваживъг
Насупивши брови, сидівъ старий за вечерою;
а другі гості, бачивши, що вінъ такий похмур
ний, и собі сиділи мовчки .
Узяла Гвинтовку досада ; напавсь на бідо
машну княгиню . А княгиня , не сідаючи за
стілъ , усё ходила слідомъ за дівчатами , що
подавали до столу страви . Жадна страва не
1

прийшлась ёму до смаку : усё не такъ, усё ёму

на Лядський ладъ приправлено . Давай корени
ти Ляхівъ и всі іхъ звичаі .
Абідна княгиня , бачучи , якъ вінъ розлю
товавсь, ажъ тремтить уся, що та билина одъ
вітру . Порядкуе, и сама не знае, що куди и до
 229

чого ; далі якось зачепила рукавомъ срібну ко

новку , повну вишнівки , да й розлила по всій
скатерті . 1

А Гвинтовці, мабуть, аби найти приключку.

»Чортова кровъ 1« крикне такъ , що ажъ вікна
затремтіли , да й пхнувъ од стола княгиню .
Бідна такъ и брызнулась объ-землю .
»Гей ! чёрті ! « крикне Гвинтовка на своі слу
ги . »Візьміть икъ бісовій матері сю Лядську
погань !
Вибігли дівчата съ кімнати, підняли да й по
вели зъ світлиці свою панію .

Черевань поглядувавъ на Шрама, що-то

вінъ теперь скаже; а Шрамъ сидить понурий,
буцімъ нічого й не бачить . Не сказавъ нічо
го й Черевань, и всі мовчки скончили вечерю .
Шрамъ по вечері сказавъ тілько господа
реві, що завтра рано на зорі поіде въ Батуринъ,
а Петра оставляе , яко недугуючого , одпочи
вати у ёго въ хуторі . Съ тѣмъ и поросходились
на спочинокъ .
РДДВА ОДШШДДщата .
 Уставши въ-ранці, пійшбвъ Петрб у станю,
а на стані вже пан’отцевого коня й не мае: ще
до світу махнувъ старий у нову дорогу; десь
его й сонъ не взявъ .

Тяжко було на серці моєму Петрові . Одна

думка усіди ёгі провожала : жалковавъ на своё
нещасливе коханнє. Ось бо спершу нудивъ сві
томъ , що горда дівчина на ёго байдуже ; далі
скілько-то перегорію у ёго въ серці огню одъ
того несказанного жалю , що йнший передъ ёго
очима вэявъ да й веде іі до вінця ; а тепёръ ще
нове горе : знае, що вона ёгб любить щиро, да
треба розізнатись на-віки . А Боже мій милий !
якъ би то її назвати те щасте, щобъ жити зъ
нею въ парі, якъ голубъ изъ голубкою !
 231

Такъ-то вже тому бідному козакові люббщи

очі затуманили, що здавалось , тілько тамъ, 1

де вона , и сонце сине , и Божий миръ красенъ;

а безъ нéі усюди тьма и пустиня.
" Инший , то , може бъ , не вваживъ, що пан
отець не благословить и що вже вона заручена
другому ; махнувъ би, може, зъ нею въ дикі
степи, на Хорольскі хутори, да й насміявсь би
надъ лихою долею . А Петрові й думку так у
було страшно допустить у голову . Вінъ доб
рий бувъ синъ и щирий козакъ ; лучче ёму зъ
нудьги загинути, ніжъ пан'отця на вікъ пре
огорчити и золоту свою славу гряззю закаляти .
у ёго инша була думка: умисливъ собі, послі
пан'отцевоі смерти, ийти на Запоріжжє да, по
робивши власнимъ коштомъ човни, зъ охочими
Козаками Турецькі городй пліндровати и жизнь
свою по-рицарсьcки, на полі, чи на морі, за
Християнську віру положити . А поки що , уло
живъ собі одъ Лесі яко мога одбігати, и на са
моті перемогать тиi нещасні люббщи. Тимъ
то й теперь, походивши , посумовавши по ста
 235

ні, не схотівъ вертатись у будинокъ, щобъ не

зустрітись изъ своєю несуженою дружиною, а
пійшовъ, своімъ звичаемъ, блукати по пущі, чи
не розжене свого смутку .
Взявши на ліву руку одъ дороги, пійшовъ
узенькою стежечкою, и якъ ні звертавъ свој
думки , то на пан'отця, де - то вінъ обертаетця,
то на тревогу по Вкраїні , а серце знай своё
шепче . Вже часъ немалий иде вінъ пущею,
коли жъ виходить на лощину ; гляне кінець
_____

лощини изъ -за дерева димәкъ. Сонце вже підня

абсь геть- то , такъ димъ у-низу поміжъ дере
вомъ синій, а въ-горі наче золотий серпанокъ.
Дивитця Петрд, ажъ и огорожа, и хатка мрie
оддалеки . Вже вінъ хотівъ звернути на бікъ,
щобъ не тревожити дўрно чужихъ собакъ; ко
ми жъ глине — иде супротивъ ёго одъ хати се
реднёго вік у чоловікъ, у козацькій жупанині ,
а ёго підъ руку веде молода, чорнява дівка .
А чоловікові тому , мабуть, и нетреба чужді
підмоги; однімае одъ нéі руку да й каже : „Та
ну , Настусю, къ нечистій матері! що ти мене
 236

ведёшъ, мовъ пъяницю зъ шинку? Я сегодні

хочу пограти конёмъ по полю, а ти мене вб
дишъ, наче дитину. Геть, кажу, оступись! «
Якъ же здивовась Петро, познавши Кирила
Тура! (бо се вінъ самий и бўвъ) . И, дивне
діло ! такъ ёму зрадівъ, наче рідному братові ;
а що недавно бились на смерть , про те ёму й
байдуже .
и Кирило Туръ зрадовавсь ; привітавсь такъ,
якъ изъ давнімъ приятелемъ.
» Поздоровляю , каже , »по лікахъ ! Ну ,
не думавъ я , щобъ після такоі руки ще ти
дививсь на Божий миръ. Та й самъ я — мовити
правду не хотівъ би більшъ підійматись на
ноги . Богъ знае, чи трапитця въ-друге такъ
гарно вкластись спати , «
»Незнать що ви говорите, братiку ! « каже
ёму дівчина, дивлячись любязненько ём ў въ ві
чі, и ще таки держучи ёго за руку .
»Мовчи , бабо ! « сказавъ Кирило Туръ . »Вашъ
братъ у сёму не тямить сили . Вамъ жизнь изда
ётя ка? знае чимъ. Хата , нічъ,, подушки — отто
 -
237

вамъ и все щасте. А козакові поле не поле, море

не море, щобъ изнайти долю . Козацька доля въ
Бога на колінахъ . Туди и рветця наша душа ,
коли хочешь знати ... та чи съ тобою жъ про сі
речи вести розмову ? Я вже, братік у « , обернувсь
Кирило Туръ изновъ до Петра , »покидавъ зов
сімъ сей світь, набитий бабами та всякими хи
мерами ; уже бувъ и ногу поставивъ на порігъ,
щобъ ийти у далеку дорогу ; такъ що жъ ? уче
пились за мене добрі люде и таки вернули на
задъ. Думають, куди яке добре діло зробили,
що не дали вмерти! Імъ здаєтця, що й нема
вже въ Бога нічого кращого надъ оцю мизерну
жизнь;; а отъ, у кого товку е хочу за шёлягъ,
то всякому скаже , що вона не стбіть ні якогі
сінького жалю !
»Скажи жъ минi« , перебивъ ёго мізкованнє
Петро, » якъ отсе ти опинивсь на сімъ боці?«
»А такъ «, каже, що взяли добрі людe та й
давай нянчити , сповивати , купати, наповaть
усякими зіллями , а далі й сюди зъ собою за
везли . Дуже тутъ мене треба ! И куди жъ утра
 238

пили? Якъ разъ у хату до мові матери ! Тутъ

уже баби якъ попали мене въ своі лапи, то отъ ,
якъ бачъ, ні якимъ побитомъ не одкараска
юсь . Притьмомъ кажуть, що я нездужаю; ая
такъ нездужаю, що ведмедя бъ за ўхо вдєр
җавъ . Колибъ не Божий Чоловікъ, то довелось
би зъ нудьги пропасти міжъ плаксивимъ баб
ствомъ . Той, спасибі ёму, розважить таки йн
коли душу қозацькою піснею, та й на Божий
миръ дивитця по-людськи.«
»А побратимъ же твій де ? « спитавъ Петрд.
»Побратимовік , каже, мойму теперь доволі
діла . Хочемо задать перцю Городовій старшині,
такъ шатаетця теперь по всіхъ усюдахъ, наче
ткацький човникъ по основі . Напъяли братчи
ки вамъ добру основу ; витчуть вамъ таку со
рочку, що ні руками, ні ногами не повернете. «
»Слухай, брате“ , каже Петро, эколи каза
ти, то кажи ясно, а не загадками . «
»Кажи ёму ясно ! « засміявшись мовивъ За
порожець. » Який теперь чортъ скаже тобі що
небудь ясно, коли звідусюди нахмарило ? Вия
 239

снитця вамъ хиба тоді, якъ заторохтить грімъ

та заблискае блискавиця . А вже до сёго не да
леко . Казавъ побратимъ, що вже надъ Oc
тромъ, у Романовського Куті, наши и кошъ за
ложили . Сёгодні трівай , чи й самъ Иванъ Мар
9

тиновичъ не прибуде зъ отаманнємъ; а къ зав

трому икъ ранку, щобъ и бояре царські не
надъхали . Чорний людъ збіраетця підъ Hi
жень, якъ сарана . Кажуть, у Ніжені підъ раду
великий урожай на кармазини ....«
у Петра одъ такихъ річéй ажъ морозъ
пійшовъ по-за шкурою . Першъ усёго подумавъ
вінъ про свого пан'отця, и вже хотівъ бувъ біг
ти до хутора, щобъ ёго сповістити, да згадавъ,
що пан'отець у дорозі. Друга ёго думка була
про Лесю : боявсь, щобъ як - небудь и iй у ко
зацькихъ чварахъ не досталось; а ще більшъ
боявсь, щобъ Кирило Турь, підъ сей каламут
9

ний часъ, у -друге не вкравъ іі , такъ якъ у Ки

ёві . Що жъ тутъ чинити ? ... »Заведу про нéі

річъ изъ Запорізцемъ !« да й натякнувъ про
Лесю .
 240

„ Ге-ге-ге ! « каже зареготавши Запорожець.

»Не вже ти ще й досі не викинувъ зъ голови
тиі дурниці ? Мині здавалось, досить пустить
чоловікові съ півъ-ведра крові, щобъ одумавсь;
ажъ, мабуть, ні ! мабуть, васъ няньки вже
зъ-малечку загодовують такою кашею, щобъ
и зъ сивимъ волосомъ не переставъ чоловікъ
липнуть до бабъ !«
»А ти , вразький прудиусе “, каже сміючись
Петро , не вже бъ то занедбавъ дівчину, що
бивсь за нéі мовъ скажённий ?

»Пьху !« ажъ плюнувъ зъ серця Запоро

жець , »ставъ би я теперь думати про так ў па
кость! Одинъ тому часъ, шо чоловікъ искрутит
ця. Теперь давай минi хочъ копу такихъ дів
чать, то ій - Богу отъ велике слово iu- Бігу —
усіхъ оддамъ за люльку тютюну «
Полегшало въ козака на душі . Ну, куди
жък , каже , отсё
» ти идёшь! «
» Та отъ бачъ, Божий Чоловікъ звелівъ ми
ні прохожуватись по пущі, а баби мoi ... се се
стра моя, коли хочу знати, а тамъ у хаті ще й
 - 241

мати е ... такъ бабй мој не ймуть віри, що я

одўжавъ. Та вже я імъ сёгодні докажу, що по
ра імъ одъ мене одчепитись : осідлаю коня та
проіду по полю такъ , щобъ ажъ ворогамъ було
тяжко , якъ мовлявъ Черевань. А що бакъ Че
ревань ?
» Тутъ изъ нами у Гвинтовки “ , каже Петро.
» Дакъ ми съ , Тобою сусідее , сказавъ Запо
рожець. »Ну, братiку, будемо жъ теперь жити
мирно, коли тілько проживе теперь мирно хочъ
одна душа на Вкраїні. А поки що, ходімо
лишъ у хату та поснідаймо. «
Петро на те изозволивсь . А въ хаті вже по
ралась колб печи стара мати : пекла млинці на
сніданнє.
„ Отъ и моя ненька старенька «, сказавъ Ки
рило Туръ, да й каже матері : »Коли хочъ, не
не, знати, що се за козакъ, такъ се той самий ,
що разомъ насъ изъ нимъ нашпиговано підъ
Киёвомъ .
А Петрові шепче на ухо : »Я не скажу
імъ, що не який врагъ и нашпиговавъ мене,
16
 242 -

якъ не ти ; ато дивитимутця на тебе бісомъ . Сі

баби ніякъ не збагнуть, що сёгодні можна съ
чоловікомъ рубатись на всі заставки, а завтра
гуляти въ-купі по-братерськи. Не знать якъ ди
Вятця на Божий світь. Сказано баби . «

Стара нéня була радёсенька , що въ сина

трапивсь знакомий гість, и заразъ почала ёго
трактовати. Миттю подала на стілъ гарячихъ
млинчиківъ, сала кусокъ положила на кружечку,
и мисочку сметани поставила ; ще й пляшку
перчаківки достала съ полиці .
» Отъ якъ мене втішивъ на старість Господь
милосердний !« каже до гдстя . Не думала я вже
бачить до- віку свого синка , свого ясного сб
кола !

и обняла Тўрову голову, и поціловала ёго

въ чуприну .
»Годі , гдді , мамо ! « каже Запорожець . Ти
бъ, здаётця, тілько й робітла, що нинчилась изо
мною . Я вже й такъ боюсь, щобъ черезъ тебе
товариство мене не одцуралось. Скажуть: » Иди
собі геть; намъ такихъ маміівъ не треба!
 243 -

» А ти ще таки не переставъ думати про ту

прокляту Січъ ? « сказала мати .
» Паніматко !« крикне Запорожець, »не да
вай волі язику , коли хочу, щобъ я проживъ у
-тебе въ хаті ще хочу півъ-дна ! Якъ можна узи
вати проклятимъ славне Запоріжже ! “
» Щобъ воно тобі запалось ! « каже скрізь
слёзи мати : Рузялб воно въ мене , наче сира
землі , чоловіка — не знала я щастя за-молоду;
а теперь візьме ще й сина — не дознаю я ща
стя й при старості лiтъ!«
»Ну, що ти вдіешъ изъ сіми бабами ! « каже
засміявшись Кирило Туръ. »У іхъ щастємъ 30
ветця чор’зна що ! Ну, давай лишъ намъ, нене,
по чарці, то, може, повеселійшаемо. Теперь
Січъ буде недалечко : у Романовського Куті .
Правда, й туди вашому брату все одно дзусъ !
такъ я самъ иноді до васъ навідаюсь , та часомъ
ще й гостинця привезу .«
»Не треба мині кращого гостинця , якъ ти
самъ, сину мій коханий ! « каже мати .
»Чому не Маруся!« одвiтуе Кирило Туръ.
16*
 -
244

»Такъ не для бабъ же создавъ Господь козака .

Е въ ёго що-небудь краще робити, ніжъ сиді
ти оттутъ та втирати млинчики . А млинці важ
нil нічого сказать, важні млинці ! «
Тілько що се сказавъ, якъ ось підъ вікномъ
затупoтять коні, а хтось у вікно по-Запорозь
ки : Пугу ! пугу!
Жінки обідві такъ и затремтіли. Уже імъ не
въ-первинку було се Низове пуганнє, тілько жъ
ніколи не було імъ такъ страшно.
Охъ, моя матюнко !« крикне Кирилова сес
тра , эчого жъ се мене такий страхъ ошибъ? Хто
се такий, мій братік у?«
A Запорожець ій понуро : „Се вже, сёстро ,
приїхали по мою душу . «
»Охъ лишечко !« заквилила мати . Що жъ
оце ти сказавъ, мій синочку! «
»А осье , каже, добрі молодці сами тобі
роскажуть , коли ще не догадалась,
Якъ ось двери одчинились, и лізе въ хату,
тяжко переступаючи черезъ порігъ, батько Пу
гачъ, а за нимъ ёгд чура.
 245 -

»А здоровъ, вражий сину ! « такъ привітавъ

кошовий дідъ Кирила Тура . »Якъ ся собі ма
ешъ ? Добрихъ пославъ тобі Господь гостей,
та чимъ-то іхъ уконтентуешъ! Прощайсь ли
шень, дияволівъ сину , зъ матіръю та зъ се
строю, бо вже недовго рястъ топтатимешъ! «
»Батечки моі , голубчики ! « крикне злякав
(

шись Кирилова мати, що жъ оце ви зъ імъ

хочете робити? Не зоставляйте мене сиротою
на старості, не однімайте въ мене мого світу,
мого сонця!
А батько Пугачъ на нéі й не дивитця, да
зновъ до Кирила Тура : „А що, вражий сину !
зопъявсь уже на ноги ? одпасъ уже товсту мар
мизу ? поідьмо лишъ до коша на росправу . Ти
думаешъ, ми дурно насипали Божому Чоловіко
ві шапку талярівъ? Пакосникъ ти паскудний!
плюгавець! загладишъ ти въ насъ сёгодні увёсь
сдромъ , що наробивъ товариству ! Убiрайсь
лишъ, гаспедський сину ! сідлай коні ! Тебе бъ
треба, взявши за шию, вести до обозу на верёв
ці, якъ собаку , та вже я честь на собі кладу :
 246

пограй уже, такъ тому й бути, въ остатній разъ

на коні!

Ні живі, ні мертві, слухали такі речи мати

й сестра Кирилова ; далі , наче імъ хто ніжъ
устромивъ у серце, повалились на землю да й
припали до нігъ батькові Пугачові , да пла
чуть же то гірко да молять , щобъ не однімавъ
уу іхъ остатнёi радости .
»Гетте къ нечистій матері! « крикне жор
стокий Запорожець. »Якого біса лазите передо
мною? Не я надъ імъ судді : усе товариство зъ
імъ правуватиметця! «
Тогдi Кирило Туръ піднявсь изъ-за столу да й
каже веселимъ голосомъ : »Ка'знае що робишъ
ти, батьку ! Хто жъ таки лякае такъ жінокъ?
Ажé жъ и въ тебе , тривай, була мати: не вовчиця
тебе на світь породила ! Сідайте лишъ та під
кріпляйтесь, чимъ Богъ пославъ, ая ось осід
маю коні, одягнусь та й поідемо . Мамо, сéc
тро! годі вамъ незнать чого убиватись! Хиба
ви не знаете жартівъ Запорозькихъ ? Нашъ братъ
и жартуе такъ по-ведмежи, що иншого й до
 247 -

слізъ доведё . «
Не знали сердечні , чи нати , чи не нати
>

віри Кирилу Турові, однакъ стали трошки спо

койнійші. Дивлятця мовчки на грізного свого
гостя, на батька Пугача, чи не скаже вінъ хоть
словечка мякшого, чи не всміхнетця до іхъ . Ні ,
білі ёго брові страшно насупились . Попустив
ши внизъ сивий , довгий ўсъ, поглядовавъ вінъ
на Кирила Тура , якъ хижий орелъ на ягницю.
A Кирило Туръ буцімъ на те й не вважае.
»Чого жъ « , каже, ви поторопіли? Батько по
шутковавъ, а въ іхъ уже й души не стало . Да
вайте лишъ млинцівъ гарячихъ , ая ось поша
ную гостей перчаківкою. Я вамъ казавъ , що
пограю сёгодні конёмъ по полю. Ну , приїхали
за мною козаки , та й годі . А вони вже й рос
пустили губи. Эхъ, бабська натура! А ще про
сять зостанься зъ ними жити . Що за жит
тє козакові съ такими плаксами !
Батько Пугачъ сівъ за стілъ , поблагосло
вивсь , да й почавъ уплетать млинці . Кивнувъ
на чуру , и чура сівъ коло ёго , да й принявсь за
 248

сніданнє.
A Кирило Туръ вийшовъ изъ хати и почавъ
звати свистомъ свого кона зъ гаю . Кінь пас
ся на волі округъ хати . Розумна була животи
на : заразъ прибігла , зачувши хазяйський по
свистъ .

Почавъ Кирило Туръ збірати зброю , да,

Щобъ заспокоїти паніматку, що мовъ би то въ
ёго на думці нема нічого смутного, идучи мимо
віконъ, завівъ козацьку пісню, повнимъ да роз
логимъ голосомъ :

Ой коню мій, коню ! заграй пiдо мною

Та розбий тугу мою ;
Розбий , розбий тугу по темному лугу
Козакові та молодому ....

Тілько не втрапивъ неборакъ вибрати до

бре пісню : вона ще більшъ завдала туги старій
козацький неньці . Покинувши дочці своё по
раннє коло печи, сіла сердечна мати кінець сто
ла, да такъ же то гірко почала плакати , що й
старе Запорозьке серце трохи помякшало .
 249

»Не плачъ , нене : дўрно слёзи тратишъ «,

сказавъ батько Пугачъ .
A Кирило, идучи зновъ мимо вікна , співае
свою пісню, да такимъ же то смутнимъ оддавсь
на сей часъ у хаті ёго голосъ !
Ой згадай мене , моя стара нёне ,
Якъ сядешъ у-вечері істи :
Десь мой дитина на чужій стороні ,
Та нема одъ нéі вісти !

Сковорода перевернулась и покотилась на

долівку въ Кирилової сестри . Кинулась бідна
голубонька до матери, обняла да й заголосила:
»Матусю , моё серденько ! а що жъ ми тоді въ
світі робитимемъ , якъ не буде въ насъ Ки
рила !
А та безталанна за слізми й світу Божого
не бачить , и слова не промовить .
Ажъ ось иде въ хату Кирило Туръ , удаючи
зъ себе такого весёлого молодці , що ти бъ
сказавъ вінъ на весіллє прибравсь . Глянув
ши на сей плачъ да обніманнє , ставъ середъ
 250

хати, здвигнувъ плечима, руки розставивъ, да

й каже : „Ну , що ти зъ сімӣ бабами чинити
мешъ ? и пораннє покинули ! Уже правда , що
тілько нагадай козі смерть ! Що жъ ? хиба мині
самому пекти млинці для пана отамана ? Годі,
кажу , вамъ рўмати ; не де въ біса дінусь, вер
нусь ище сто разъ до васъ , нікчемне ви баб
ство !

»Ну лишъ підперізуйсь “ , каже батько Пу

гачъ, » я довго ждати не буду . А ти що за чо
ловікъ ? « обернувсь до Петра.
Той мовчки дививсь на все, що передъ нимъ
діялось . Сказавъ ёму своё имя й прізвище .
»А ! « каже, »синъ того нависнoгoлового по
па, що мешаетця не въ своє діло . Ось ми вамъ
хўтко втремб носа : Иванъ Мартиновичъ уже
підъ Ніженемъ ; навчить вінъ васъ пановати та
гетьмановати !
Знайшовъ би Петро, якъ одвітовати мужи
коватому Січовому дідові, якъ-бӣ коли перше; а
теперь довга хвороба охолодила ёму кровъ, що
мўсивъ вінъ лучче змовчати, ніжъ измагатись
 251 .

безъ пуття изъ завзятимъ дідуганомъ.

Скоро одагсь Кирило Туръ , заразъ батько
Пугачъ изъ своімъ чурою вставъ, помоливсь до
образівъ, подяковавъ за хлібъ за сіль да й пій
шовъ съ хати .

A Кирило Туръ уклонивсь матері, да й каже

веселенько : »Прощай, матусю ! прощай, сестро !
Прощай и ти , брате ! « обернувсь до Петра, да й
пійшовъ боржій исъ хати .
Матері й сестрі здалось, що бачять ёго уже
въ остатнє ; кинулись за нимъ , хотіли хоть об
няти ёгд на прощаннє. А вінъ скочивъ на коня ,
да й почавъ ёго крутить да кидать на всі боки,
що ні мати , ні сестра не одважились ухопить
коня за поводи , або за стремена.
»Коли жъ тебе, брате, ждати намъ у гості ? «
спитала сестра.
А вінъ ій :

Тоді я прибуду до васъ у гості ,

Якъ виросте трава на помісті, а
Да, стиснувши коня острогами, и помчавсь
 252 -

одъ нихъ наче той вихоръ . За нимъ повіявсь и

батько Пугачъ изъ своімъ чурою . А бідолаш
ні вернулись у хату да й заголосили , наче по
мертвому .
»Не вбивайсь, паніматкое, каже тогдi Петро:
»може ще все гараздъ буде . Романовського
Кутъ недалеко : Кирило , може , хўтко й вёр
нетця . «

»Якъ виросте трава на помістік , шепче са

ма собі сестра Кирилова .
»Голубчику мій !« сказала Петрові стара
Туриха , »зробй ти мині, нещасливій матері, та
кў ласку , підй до Романовського Кута, до тихъ
проклятихъ Запорізцівъ, та подивись, що вони
зъ нимъ робитимуть . Охъ, мабуть , вінъ про
винивсь передъ товариствомъ ! а въ іхъ нема
ні крихти жалости . Піди ти , мій голубе сизий,
та сповісти насъ , що вони зъ нимъ чинитимуть!
Хочъ звісточку намъ передай, чи ще вінъ е на
світі . «

»Добре“ , каже Петрд (жаль ёму було сердеч

ноі бабусі) , » ійдў « , каже , » немовъ принесу
 253

вамъ потішну звістку . «

»o, поможи тобі, Гвсподи « кажуть разомъ
обідві, да й випроводили ёгө зъ молитвами .
РШАВА ДВАШДДщата.
 Урочище Романовського Кутъ и мала ди
тина показала бъ у тій околиці , а найбільшъ
теперь , якъ усяке говоримо про Ивана Марти
новича (а вінъ стоявъ кошемъ у Романовського
Куті ). Зробила той кутъ якась річка самотека ,
павши у річку Остеръ , у лузі . Росли тамъ
надъ водою старі дуби зъ берёзами ; вони й
місто скрашали , и холодокъ Запорізькимъ брат
чикамъ давали .
Ище оддалеки зачувъ Петро глухий галась,
мовъ на ярмарку . Підійшовъ ближче , ажъ
справді тутъ неначе ярмарокъ. Назбіралось
люду несчисленна сила , и все то була сільська
чернь, мужики, що позиходились грабовати Hi
жень ,
якъ приобщавъ імъ Бруховецький .
17
 258

Обідрані кругомъ, у чорнихъ сорочкахъ : ма

буть, самі бурлаки дa гoльтяпаки, що, не маючи
жадного притулку , служили только по брова
ряхъ, по винницяхъ да ще по лізняхъ грубника
ми . У иншого сокира за поясомъ, у того коса на
плечі, а другий притягъ изъ коликою . Ажъ сум
но стало Петрові , якъ розoбрaвъ , що то воно
есть отся купа голоти .
Поміжъ людьми сямъ тамъ стоять бочки съ
пивами , ширітваси зъ медами да зъ горілкою,
вози зъ мукою, сала, пшона и всякі припаси .
Усё то настачили , усердствуючи Ивану Марти
новичу , Ніженські міщане, за те , що, каже,
не знатимете підъ моєю булавою жадного коза
ка, або козацького старшини надъ собою па
номъ : усі будемо рівні. (Добре вінъ порівнявъ
Украіну ! )
Ніхто ні въ кого не питавсь тутъ, що істи
або пити : усякому була своя воля — роби, що
хочъ, якъ у себе въ господi. Повикопували въ
землі здоровенний печи, запалили огні. Тутъ у
винницькій кадці місять тісто трое разомъ
 259

ногами, а тамъ печуть цілого вола, а тамъ у

здоровеннихъ казанахъ варять на таганахъ да
на катpягахъ кашу . Димъ, наче хмара, ходить
по -надъ головами. Инші тілько те й роблять,
що пораютця коло бочокъ да потчують уся
кого , хто стоїть або йде мимо, а инші вже ле
жять повивертавшись, якъ у холодъ мухи .
Безумна якась радість у всякого въ очахъ и въ
річахъ . Усюди знай викрикують : Иванъ Мар
тиновичъ, батько нашъ любий ! « Зніме въ-гору
въ одній руці чарку чи ківшъ, а въ другій шап
ку зъ голови, да й репетуе, що Иванъ Марти
новичъ и день и нічъ побиваетця за люд
ськимъ щастемъ.
A тутъ кобзарі швёндяють поміжъ людьми,
играють на кобзахъ, на бандурахъ да співа
ють усякихъ пісень . Пробіраючись проміжъ
купами, надививсь Петро усячини. Отсё тутъ
буде юрба , що знай танцюють та сміютця . По
бравшись у боки, вибивають підъ бандуру
гопака веселиі злидні ; а колб іхъ, повитягу
вавши шйі, стоять кругомъ да дивлятця, чудў
17
 260

ючись, наче на вертепъ, або що . А тамъ сто

ять, збившись у купу , понурі голови . Потупив
ши очі , похилившись на киi або на косовища ,
старі гольтяпаки схўхають кобзаря . Играе вінъ
імъ , сидячи посередъ, підобгавши ноги, яку
Ляхи Украіну пліндровали, або як батько Бог
данъ збіравъ козацтво поміж людомъ да ста
вавъ супротивъ дукъ и шляхти. Инші, підпив
ши вже добре, прегірко плакали , слухаючи пі
сню; тілько и міжъ веселими , и міжъ смутними
купами одна ходила зъ серця до серця думка :
Бруховецького величали другимъ Хмельниць
кимъ, що ище разъ став за Вкраіну супротивъ
іі ворогівъ и дарје мирові волю .
Минаючи и тихъ , що скачуть, и тихъ, що
плачуть, Петро протовплявсь усё дальшъ, чи
не взрить червонихъ жупанівъ Запорізькихъ.
Що глибше въ кутъ, то все бувъ людъ одягній
ший1 ; були тутъ уже й міщане въ личакахъ и въ
синіхъ каптанахъ, було й городове козацтво въ
блакитнихъ да въ зеленихъ жупанахъ ; а кар
мазиннi шаровари, або жупанъ Запорозький

7
 261

хоть-би одинъ . Дойшовъ вінъ и до самого коша,

до віщового раднёго міста . Тутъ скрізь було
вировняно и посипано піскомъ гарно. Не ви
дно було ні димнихъ печей, ні бочокъ, ні во
зівъ съ припасами; тілько козацькі намети кру
гомъ стояли. И сюди й туди, и вдовжъ и впо
перекъ знай швёндяють люде . Гомінъ такий ,
якъ у тихъ бжілъ у ўльні . Теперь только посте
рігъ Петро, що Запорізці тутъ не одрізнялись
одежею одъ простбі сіроми . Знати іхъ було хи
ба подовгому оселедцю съ -підъ шапки да по ша
бляхъ и пистоляхъ: шаблі й пистолі були въ де
якихъ дорогиi .
Зупинивсь и розглядае добрихъ молодцівъ, чи
не взрить Кирила Тура. Ажъ дивитця — иде зъ
боку чоловікъ, середнёго росту й віку, а за імъ и
по бокахъ ёго ціла юрба усякого люду — и Запо
розці , и городове козацтво, и міщане , и прості
мужики -гречкосіі. » Иванъ Мартиновичъ ! Иванъ
Мартиновичъ!« знай кругъ ёго гукають . Пе
тро й постерігъ, хто се такий, и почавъ придив
мятись, що тамъ за Бруховецький. Що жъ ? вінъ
 262

думавъ, що сей пройдисвіть изробивсь теперъ

такимъ паномъ, що й черезъ губу не плюне, дў
мавъ, що ввесь у здлоті да въ блаватасі ; ажъ де
тобі ! Чоловічокъ сей бувъ у короткій старень
кій свитині, у полотнянихъ штаняхъ, чоботи
шкапові попротоптувані, и пучки видно . Хиба
по шаблі можна бъ догадатьця, що воно щось
не просте : шабля ажъ горіла одъ золота ; да
й та на ёму була мовъ чужа . И постать, и врода
въ ёго була зовсімъ не гетьманська. Такъ наче
собі чоловічокъ простенький, тихенький. Hi
хто , дивлячись на ёго , не подумавъ би , що въ
сій голові вертитця що- небудь, опрічъ думки
про смачний шматокъ хліба да затишну хату .
А якъ придивисся, то на видў въ ёго щось на
че ще й приязне : такъ би , здяётця, сівъ изъ
нимъ да погутoривъ де про що добре да мирне .
Тілько очі були якісь чудні такъ и бігають
то сюди , то туди , и, здаётця , такъ усé й чига
ють исъ-підтишка чоловіка . Иде, трошки згор
бившись , а голову схиливъ на бікъ такъ , наче
каже : „ Я ні одъ кого нічого не бажаю , тілько
 263

мене не чіпайте . « А якъ у ёго чого поспитают

Ця , а вінъ одвiтуе, то й плечи, наче той
Жидъ, підійме, и на бікъ одступить, що ти бъ
>

сказавъ -
вінъ усякому дає дорогу ; а самъ
знітитця такъ, мовъ той цуцикъ, ускочивши
въ хату .
Оттакий -то бувъ той Бруховецький, такий
то бувъ той гадюка, що наваривъ намъ гіркоі
на довгі роки! 1

» Дітки моі ! « каже тоненькимъ, ницимъ го

москомъ, »чимъ же минi прохарчити васъ, чимъ
васъ зодягти ? Бачте, яй самъ увесь оббивсь
якъ кремяхъ ! «
»Батько ти нашъ, Иване Мартиновичу !
озвались Запорозці, »абӣ твоё здоровье, а ми
міжъ добрими людьми не загинемо. «
»Јй-Богу , правда !« крикне , покриваючи
всіхъ, одинъ міщанинъ. (Хто жъ той міща
нинъ ? Киёвський Тарасъ Сурмачъ. Наіхало до
Иванця виборнихъ зъ усіхъ городівъ на чорну
раду . ) »Іӣ-Богу“ , каже, оправду добрі молодці
говорять! Та аби твоё, пане гетьмане, здоро
 264

въе , а ми тебе и хлібомъ, и одежею обмислимо ,

-

и тебе й твоё товариство, не попускай тіль

ко насъ не кому у-въ обиду !
»Охъ, Боже мій милосердний ! « каже здих
нувши Бруховецькій , »на що жъ и живе нашъ
братъ Запорожець на світі, коли не на те, щобъ
стояти за православнихъ Християнъ, якъ
за ріднихъ братіхъ своіхъ ? Чи намъ золото,
чи намъ срібло, чи намъ панські будинки тре
ба ? Не про те ми , братці, гадаемо . Аби дб
брим людямъ було добре жити на Вкраїні, а
ми проживемо и въ злидняхъ, проживемо и въ
землянці, на одному хлібі та воді. Сказано:
» Хлібъ та вода —
- то козацька іда. «
»Ій-Богу , такъ воно й е ! « кричіть міщане
й мужики . » Запорожець ради насъ усяку нужду
въ Січі приймае, білої сорочки зъ- роду не ба
чить : якъ же намъ не любити, братці, добрихъ
молодцівъ? Якъ намъ не волити Ивана Марти
новича собі гетьманомъ ?
A Бруховецький каже : » Дітки моі ! Господь
зъ вами и зъ вашимъ гетьманствомъ ! У насъ у
 265 -

Січі, чи гетьманъ, чи отаманъ, чи такъ собі

чоловікъ - усё рівний товаришъ, усе Христи
янська душа . То тількi ваша городова старши
на завела такъ, що коли не панъ, то й не чо
мовікъ. Не про гетьманство нашъ братъ Запо
рожець думае : думае вінъ про те, якъ би та йкъ
допомогти вамъ у вашій тяжкій долі! Серце
мое болить, дивлячись на ваше убозство . За
батька Хмельницького текли по Вкраіні медб
виі річки, людъ убіравсь пишно та красно, якъ
макъ у городі; а теперь достались ви такимъ
старшинамъ та гетьманамъ, що скоро й шкуру
зъ васъ издеруть . Надъ вами , моі дітки, во
истину справдились святиі словеса : „Хиба не
багатиi васъ утискають? Хиба не воний тягнуть
васъ на суди ? Хиба не вони зневажають ваше
добре имя, узиваючи васъ хамами та рабами
неключимими ?

»[й-Богу, такъ ! Ай-Богу , такъ! « репетуе кру

гомъ сірома, проклятиi кармазини швидко ви
деруть у насъ душу зъ тіла, не то що ! Колибъ
не ти, батьку гетьмане, заступивсь за насъ при
 266

лихій годині, дакъ хто бъ насъ и пожалувавъ!

A Бруховецький зновъ до Запорізцівъ: »Ви
знаете, моё товариство миле, моі рідниі брат
9

чики, у якихъ савтахъ, изъ якими достатками

прийшовъ я до васъ у Січъ . И де жъ те все по
дівалось ? Чи я пропйвъ, чи прoгaйнувавъ ? Ні ,
не пропивъ я, не прогайнувавъ, не проманта
чивъ, не проциндривъ безъ пуття: усе спустивъ
зъ руку, абӣ бъ тількi як-небудь прикрити ва
ши злидні . Не мало пішло мого добра и по
Гетьманщині. Якъ та бідна курка - клопотуха,
що знайде зернятко , да й те оддасть своімъ
курчаткамъ, такъ и й усе до остатнёго жупана
пороздававъ своімъ діткамъ. А тепёръ отъ и
самъ обголівъ такъ , що й пучки лізуть изъ чо
бiтъ , доведётця незабаромъ ходить такъ як
лапкд . Що жъ ? походимо й безъ чобіть, аби
моімъ діткамъ було добре . «
»Батько ти нашъ рідний!« кричать кругомъ
лёдві не скрізь слёзи, »дакъ лучче жъ ми збу
демъ усé до остатнёго рамъя, та справимо тобі
такі сапъянці, що и въ Царя немае кращихъ!«
 267

»Господь зъ вами , моі дітки , Господь зъ

вами!« каже, здвигаючи плечима и одступаючи
на бікъ, наций Иванець . »Ви , може, думаете ,
що я, такъ якъ ваши нашийники, стану драти зъ
васъ шкуру, аби бъ тількi въ мене на ногахъ
рипали сапълнці ? Не доведи мене до сёго, Гc
поди! Везли колись за мною въ Січъ жупани й
сапъянці возами, везли золото и срібло меш
ками, а я все збувъ изъ руку, аби моімъ діт
камъ було добре ! «
„ Отъ гетьманъ ! отъ батько ! отъ Коли ми
дождались одъ Гöспода маски! « гукають кру
гомъ Иванця міщане, козаки й мужики .
А вінъ, мовъ би нічого й не чуе —- иде со
бі смирненько, згорбившись .
Юрба провалила тимъ часомъ мимо Петра .
Хоть- бий радъ вінъ бувъ послухати, на які ще
хитрощи підніматиметця ся ниця душа, такъ
за народомъ нічого було не видно й не чутно.
Тілько теперъ пораховавъ Петро, чого сто
іть Бруховецький; теперь только постерігъ, яку
яму копае вінъ городовій старшині! Окаянний
 268

пройдисвіть такъ усіхъ омамивъ, такъ по ду

щі були тёмному людові тиі лукавиі ухватки,
тиi тихі, солодкі речи, те ніби -то убожество,
що всякъ за ёго полізъ би хоть на ніжъ . Ажъ
дивно стало мойму козакові , що-то чоловікъ
зможе, якъ захоче! Химерний той Иванець мо
рочивъ голови людськиi мовъ не своєю силою ;
мовъ який чарівникъ -чорнокнижникъ, ходивъ
-

вінъ поміжъ миромъ, сіючи своі чари .

Загадавсь Петро , зажуривсь про лиху Укра
інську долю; забувъ, чого й прийшовъ сюди,
у Романовського Кутъ. Якъ ось ударили въ буб
ни, а скрізь по віщовому місту почали гукати
окличники: У раду! въ раду! въ раду! Усі заме
тупились и почали тягтись туди, де бито въ
бубни. Боржій за всіхъ поспішали въ раду
братчики.
»Чогд се бъють у віщові бубни?« питае
»

одинъ братчикъ другого , пробіраючись про

міжъ людомъ .
»Хиба не знаешъ?« одвiтуе той . Судити
муть Кирила Тура!
 269

Схаменувсь тогдi Петро и пiйшовъ боржій

за двома Запорізцями , не одрізняючись одъ
іхъ до самого суднёго міста . Пощастило ём ў
такъ добре стать , що черезъ козацькі голови
усе було видно . Посередъ сўднёго колеса сто
явъ Кирило Туръ, потупивши очі, а кругомъ
ёго усе братчики. Миряне й собі перлись на
передъ, щобъ подивитись на Запорізький судъ,
да не таківські були Низовці, щобъ пропустили
до сўднёго колеса, кого не треба . Ставши пле
чемъ поўзъ плече, рядівъ у три чи що, уперлись
у землю ногами, и вже якъ ні товпились иззаду
городові козаки зъ міщанами й поспільством ,
не зъёзили вони ні на підь порожнёго посереди
ні міста . Хто бажавъ що побачити, або почути,
то хиба черезъ голови побачивъ ; а багато лю
дей, позлазивши на дуби, звідти дивились .
У первому ряду видно було Петрові Брухо
вецького зъ гетьманською булавою . Надъ імъ
військові хорунжі держали бунчукъ и хрещату
короговъ . Колб ёго, по праву руку, стоявъ
військовий суддя съ патерицею, а по ліву війсь
 - 270

ковий писарь, съ каламаремъ за поясомъ, зъ

пиромъ за ухомъ и папиромъ у рукахъ ; а далі
по бокахъ довгоўсиі діди Січовиi . Сi вже хоть
за старостю жадного й уряду не держали, а на
радахъ іхъ річъ була попереду . Не одинъ изъ
іхъ и самъ бувавъ кошовимъ на віку , такъ те
пёръ іхъ шановано й поважано якъ батьківъ.
Пятеро іхъ стояло, якъ пятеро сивихъ, волоха
>

тихъ голубівъ, похиливши тяжкиi oдъ думокъ

голови. Курінне атаманнє и всяка старшина до
кінчали первий обідъ віщового колеса. Усі бу
ли безъ шапокъ: сказано — въ сўднёму місті.
Роспочавъ судъ надъ Кириломъ Туромъ
батько ППугачъ. Вийшовши зъ ряду, уклонивсь
вінъ на всі чотирі сторони низенько , потімъ
ищё оддавъ особо одинъ поклонъ гетьманові ,
да дідамъ, да отаманамъ по поклону , и почавъ
говорити голосно й поважно :
»Пане гетьмане и вй, батьки , и ви, панове
отаманнє, и ви, братчики, хоробриі товариші, и
ви, православні Християне 1 на чімъ держитця
Украіна, яку не на Запоріжжі? а на чімъ держит
 — 271

ця Запорожжє, яку не на давніхъ, предковічнихъ

звичаяхъ ? Ніхто не скаже , коли почалось ко
зацьке лицарство . Почалось воно ще за онихъ
славнихъ предківъ нашихъ Варягівъ , що мо
ремъ и полемъ слави у всёго світу добўли .
Отъ же ніхто съ козацтва не покалавъ тиi золо
тоі слави -
ні козакъ Байда , що висівъ у Ца
piграді на залізному гаку, ні Самійло Кішка, що
мучивсь пятьдесять- чотирі гбди въ Турецькій
-

катерзі , покалавъ ii тiлькі одинъ ледащиця,

одинъ паливода , а той паливода стоїть передъ
вами ! ... «
Да взявъ Кирила Тўра за плечи, да й повер
нувъ на всі боки . »Дивись“ , каже, »вражий си
ну , въ вічі добримъ людямъ , щобъ була йн
шимъ наўка ! «
»Що жъ сей паскудникъ учинивъ ?« ставъ
изновъ глаголати батько Пугачъ до громади.
» Учинивъ вінъ таке, що тількi пьфу ! не хочет
ця й вимовити . Знюхавсь поганий зъ бабами,
и наробивъ сорома товариству на всі роки.
Пане гетьмане и ви , батьки, и ви , панове ота
 272

маннє, и ви , братчики ! подумайте, порадьтесь

2

и скажіте , якъ намъ сёго сорома збутись?

яку бъ кару ледачому пакостникові здекрету
вати ?

Ніхто не виривавсь изъ словомъ; усі ждали,

що гетьманъ скаже . А діди кажуть : „Говори,
батьку гетьмане ; твое слово законъ. «
Бруховецький скӧрчивсь у три погибелі да
й каже : „Батьки моі рідні ! що жъ здолаю ви
думати путнє своїмъ нікчемнимъ розумомъ ? У
вашихъ - то сивихъ, шановнихъ головахъ увесь
розумъ сидить ! Ви знаете всі стародавні звичаї
и порядки, — судіть, як сами знаете, а моє ді
ло махнуть булавою, да й нехай по тому буде .
Не дармо жъ я васъ вивівъ изъ Запоріжжя на
Вкраіну: порядкуйте по стародавнёму, якъ са
ми знаете ; судіте и карайте, кого сами знаете,
ая свого розуму супроти вашого не покладаю.
Усі ми передъ вашими сивими чупринами діти
и дурні . «
»Ну, коли такъ « , кажуть дідй, это чого жъ
довго міркувати ? До стовба та киями !
 273

Гетьманъ махнувъ булавою . Віщове колесо

заворушилось . Раді кінець .
Горопаху Кирила Тура звязали верёвками да
й повели до стовпа , що стоявъ недалеко . При
вязали бідаху такъ, щобъ можна було поверта
тись на всі боки , ще й праву руку оставили
9

на волі , щобъ можна було бідоласі достать

>

кiвшъ да випити меду , або горілки ; бо такъ во

дилось у тихъ химернихъ Низовцівъ , що коло
стовпа тутъ же й горілка стоятиме у діжечці, и
калачівъ решето разъ для того , щобъ, зав
давши голові хмелю, не такъ тяжко було горо
пасі кінчати жизнь , а въ- друге для того, щобъ
охотнійшъ козаки брались за киі. Тутъ бо й
киівъ лежавъ оберёмокъ . Отсе жъ усякий брат
чикъ, идучи мимо, зупинитця коло стовпа, випъе
корякъ мёду, чи горілки , калачёмъ закусить,
візьме кий , ударить разъ виноватого по спині,
да й пійшовъ своєю дорогою . »А вже въ іхъ
таке було прокляте заведение“ , росказують бу
аб старосвітські люде, » що якъ сімъ разъ одва
жить киікою , то хліба більшъ не істимешъ . «
18
 274

Рідко , рідко траплялось , що жоденъ братчикъ

до ківша не доторкавсь , а проходивъ мимо ,
мовъ и не бачить нічого . То було простоіть бід
ний томаха свое времъя, одважуть, да й правы .
Тілько , щобъ заслужити таку ласку въ товари
ства , треба було козакові незнать якимъ бути
рицаремъ . Правда, й Кирило Туръ бувъ у Січі
не послідущий , бувъ козакъ- душа , а не брат
чикъ, да й вина жъ ёго була дуже тяжка : біль
шої вини й не було , здаєтця , въ Запорізцівъ
надъ отте скаканнє въ гречку . Тимъ -то инший
братчикъ , хоть и жаловавъ дуже козака , да,
щобъ не росплодивсь такий гріхъ міжъ моло
диками, ишовъ и бравсь за кйй. Хиба вже, згля
нувши на Кирила Тура , перемагавъ своє жор
стоке Запорозьке серце. Знаете, чи разъ же то
доводилось у-кўні яку пригоду на дикихъ по
ляхъ терпіти , або одинъ одного зъ біди визво
ляти? такъ , згадавши старовину , братчикъ и
руку опускавъ , и , мовъ не вінъ , отъ стовпа
өдходивъ .
„ Ще жъ до того берirъ Кирила Тура одъ
 275

лихді халеп.ли й побратимъ ёго, Богданъ Чорно

горь. Сей , ходячи кругъ стовпа , одного зупи
нить покірнимъ проханнємъ, другому попрікне
про яку-небудь Кирилову послугу , а на иншого
блазня, то й посваритця; то такий, знаючи Чор
ногорське завзяттє, и одийде, мовъ кiтъ одъ са
ла , хоть-би й радъ горілки покоштовати. Бла
гаючи иншого отамана , ажъ слізми обливавсь
вірний Турівъ побратимъ ; а въ Січі великого
стояло таке щире побратимство.
Якъ ось идё просто до стовпа батько Пу
гачъ. Сёго похмурного дідугана не посмівъ
Богданъ Черногоръ нічимъ попрікнути ; а де
вже на ёго сваритись? хоть же бъ ёго й бажавъ
благати, то й язикъ не ворочаетця . Такъ якъ мо
модий цуцикъ ховаетця підъ ворота, побачивши
старого сусідського бровка , такъ бідний Чор
9

ногорець оступивсь геть , даючи дорогу жорс

токому дідові . А той прийшовъ до стовпа , ви
пивъ корякъ горілки , ище й похваливъ, що дб
бра горілка, закусивъ калачемъ, узявъ у руки
кий . » Повернисье, каже, әсякий-такий сину !«
18 *
 276

Сердёга повернувсь, а вінъ ёму такъ одва

живъ киемъ по плечахъ , що ажъ кістки за
хрумтіли. Однакъ Кирило Туръ показавъ себе
добримъ Запорізцемъ : и не зморщивсь, и не
застогнавъ .

»Знай, ледащо, якъ шановати козацьку сла

ву ! « сказавъ батько Пугачъ, положивъ кий да
й пійшовъ собі геть .
Дивлячись оддалеки на Запорізький прочу
ханъ, Петро помірковавъ, що не багато Кири
ло Туръ видержить такихъ гостинцівъ . Жаль
ёму стало нетяги ; підійшовъ до ёго, чи не
дасть якого завіту сестрі да матері .
A Богданъ Чорногіръ думав , що вінъ хб
че попробовати, чи кріпкі въ Тура плечі ; за
слонивъ свого побратима спиною , схопивсь за
шаблоку да й каже : »Море! я не попушу уся
кому захожому знущатись изъ мого побро ! до
волі й своіхъ братчиківъ. «
»Багацько жъ, мабуть, и вътебе въ голові мо
зку! « каже Кирило Туръ. » Пусти ёгі ; се добра
людина : у багнд тебе не втопче, якҡ завязнешъ ,
 277

а хиба зъ багна витягне . Здоровъ бувь, братiку !

Бачъ, якъ гарно въ насъ трактують гостей? Се
вже не гарячі млинчики, пане брате! Випъемо жъ
по корякў мёду, щобъ не такъ було гірко. «
»Пий, брате, самъ, а я не буду“, каже Пет
ро , щобъ ище ваши діди не звеліли оддйчи
ти тобі киемъ . «
»Ну , бувайте жъ здорові, братці!« каже Ки
рило Туръ; »випъю я й самъ,
» Щд сказати матері да сестрі?« поспитавъ
Петрд.
Згадавши про матіръ та про сестру , Кири
ло Туръ похиливъ голову , далі й каже съ пісні :

Ой котбрий, козаченьки , буде зъ васъ у місті,

Поклонітця старій нéнці, нещасній невісті :
Нехай плаче , нехай плаче , а вже не виплаче ,
Бо надъ синомъ , надъ Кириломъ, чорний вд
ронъ кряче !

„Се таки й станетця съ тобою , превражий

сину ! « каже підходючи одинъ Січовий дідъ; а
за нимъ иде ще трое . »Не вповай“ , каже, » на
 278

те, що молоді тебе обходять ; ми й самій тебе

вкладемо, ось дай лишъ випити намъ по коряку
горілки ,
Да й узавъ корякъ; зачерпнувъ, випивъ,
пoкрeктaвъ, да, взявіцись за кий , и каже : „ Якъ
вамъ здаєтця, батьки? Я думаю, дать ёму разъ
по голові, та й нехай пропадае ледащо! «
» Ні, брате “, каже другий дідъ, ніхто зъ
насъ не зазнае, щобъ коли -небудь бито винова
того по голові. Голова — образъ и подобие Бо
же : гріхъ підіймати на нéі кия . Голова нічимъ
невинна : изъ серця исходять помишления злая,
убийства , прелюбодійния, любодійния, тать
би , а голова, брате , нічимъ невинна . «
»Дакъ що жъ , брате“ , каже третій дідъ,
»коли того проклятого серця дубиною не дос
танешъ? а по плечахъ не добити намъ сёгі во
ла й обухомъ . А шкода пускати на світь такб
го гріховода : и такъ уже чір'знае на що пере
водитця славне Запоріжжє. « (

»Послухайте, батьки , моёi ради , каже чет

>

вертий дідъ. »Коли Кирило Туръ видержить сей

 279

прочуханъ, то нехай живе : такий козарлюга на

що- небудь здасця. «
» здасця ? « каже, идучи мимо, батько Пу
гачъ. »На якого біса здасця такий гріховід
никъ православному Християнству ? Бийте ёгі,
вразького сина! Шкода , що минi нельзя більшъ
братись за кий , ато я молотивъ би ёго , поки бъ
увесь цéберъ горілки випивъ . Бийте, батьки,
превражого сина! «
Тогдi діди випивали , одинъ за однимъ , по
корякў горілки, брали киi и давали Кирилу Ту
рові по плечахъ. Сили въ старихъ рукахъ було
въ іхъ ище доволі, що ажъ плечи хрумтіли. Ин
ший давно бъ уже зваливсь изъ нігъ, а Кирило
Туръ видержавъ усі чотири киі , не покривив
шись ; ище, якъ одiйшли діди , и шутковавъ изъ
своімъ гостемъ .
»Добре“, каже, »парять у насъ у Січовій
лазні, нічого сказати ! Після такоі припарки не
заболять уже ні плечі, ні поясниця .«
»що сказати твоїй паніматці ? « питаетя ще
разъ Петро.
 - 280

»А що жъ ій сказати?« одвітўе Кирило Туръ .

»Скажи, що пропавъ козакъ ні за цапову душу ,
9

отъ и все . А прикмету надъ моімъ скарбомъ

знае побратимъ . Одну часть оддасть вінъ ста
рій неньці та сестрі; другу одвезе у Киівъ на
Братство : тамъ мене спокусивъ гріхъ, нехай же
тамъ молятця й за мою душу; а третю одвезе
у Чорну Гору : нехай добрі юнаки куплять собі
оливаного бобу та чорного пшона, щобъ було
чимъ помянути на лицарськихъ грецяхъ Турову
душу . «
»Кріпись , побро“ , каже Богданъ Чорно
горъ , більшъ ніхто не зніме на тебе руки .
Отъ незабаромъ ударять указани до обіду ; тоді
одпустять тебе, да й будешъ вільний козакъ .«
Мусивъ Петро підождати до обідь, чи не
потішить матери да сестри Кирилової доброю
звісткою. Ходючи по віщовому місту , посте
рігъ вінъ, що не одинъ тілько Чорногорець обо
ронавъ Кирила Тура : багато братчиківъ, зу
стріваючись изъ другими, брались за шаблю,
мовъ вимовляли : „Ось тілько поквался на го
 -
281

рілку , то виціжу я іt съ тебе хутко ! « Якъ-же

вдарили въ казані до обіду , тогдi ціла купа
Запорізцівъ кинулась до Кирила Тура ; одвязали
одъ стовпа, обнімали и поздоровляли по бані.
»Ну васъ икъ нечистій матері!« каже Кири
ло Туръ. »Колибъ сами постояли въ стовпа! то
одпала бъ охота обніматись,
»А що , дияволівъ сину !« каже, підходючи,
батько Пугачъ, смачні киi кошовиi ? Може,
теперь плечи болять такъ, якъ у того чорта, що
возивъ ченці въ Ерусалимъ? На, вражий сину,
приложи още листе, такъ завтра мовъ рукою
зніме . Бито й насъ де за що замолоду , такъ
знаемо ми ліки одъ сёго лиха . «
Роздягли братчики Кирила Тура, а въ Петра
ажъ мордзъ пійшовъ по-за шкурою, якъ поба
чивъ вінъ білу ёго сорочку , по сестра- жа
лібниця шила й мережила, усю въ крові ; ище
й поприкипіла до ранъ . Кирило Туръ ажъ зуби
сціпивъ, щобъ не стогнати, якъ почали одди
рать if oдъ тіла . Батько Пугачъ самъ прило
живъ ёму до спини широке якесь листє, пома
 282

завши чимсь липкимъ .

»Hy“ , каже, »теперь ходи здоровъ та не

скачи въ гречку, ато пропадёшъ якъ собака!
Тогдi братчики зъ весёлимъ гукомъ підняли
діжки зъ мёдомъ та зъ горілкою, узяли стуж
ку съ калачами да й повели Кирила Тура до
обіду.
Обідали добрі молодці на траві, підъ дуба
ми, усякий курінь особе, изъ своімъ куріннимъ
отаманомъ . Дідй обідали въ гетьманському ку
рені ; тілько батько Пугачъ прийшовъ на тра
пезу до Кирила Тўра, и то вже була велика
честь усёму курінёві . Кирило Туръ уступивъ
ёму своё отаманське місто, а самъ сівъ коло
ёго . Два кобзарі, сидючи навпроти іхъ, играли
усякихъ рицарськихъ пісень, и виспівували про
Нечая, про Морозенка, про Перебийноса, що
здобули на всёму світі несказанної слави ; ви
співували и про Берестецький рікъ, якъ козаки
бідовали да, бідуючи, серце собі гартовали,
и про степи, и про Чорне море, и про невдлю
и катергу Турецьку, и про здобичъ да славу
 -
283

козацьку; усé поважнимъ словомъ передъ това

риствомъ викладували, щобъ козацька душа и
за трапезою росла у-гору .
Поблагословивсь ото батько Пугачъ до тра
пези ; усі взялись за святий хлібъ, усякъ винявъ
зъ кишені ложку (бо Січовикові безъ ложки, що
безъ люльки , ходить не годилось) ; Якъ ось Ки
ріло Туръ, озирнувшись кругомъ, и каже: »Эхъ,
братчики ! минi памороки забито киіми , а въ
васъ, мабуть, изъ-роду въ голові клочче. Коли
жъ се въ світі видано , щоб випроводить гостя
зъ коша на тще- серце ? «
»Пане отамане ! « кажуть, оборони насъ, Бо
же , одъ такоі скнарости ! Про якого се ти гостя
глаголешъ ? «

Коли жъ тутъ саме и йде Богданъ Чорно

горець изъ Петромъ .
»Ось мій гість! каже Кирило Туръ . »Се,
коли хбчете знати , синъ Паволіцького попа ,
той самий, що, якъ стукнувсь изо мною за Ки
ёвомъ, то ажъ поле всміхнулось . «
Раді були усі братчики, побачивши Шра
 284

мового сина . Давно вже вони чували про ёго

рицарство. " Инші, уставши, обіймали ёгі якъ
брата, другі потіснялись, щобъ було ёму місто .
»Сідай біля мене, синку“ , каже батько Пу
гачъ . „Ти добрий козакъ , ибатько твій до
брий козакъ , тількi здурівъ на старість . Коли
бъ ще й ёму тутъ не склалось лиха, бо на раді
безъ біди не обійдетця ,
»Що буде, те й буде«« , каже Петро, »а бў
де те , що Богъ ласть,
»Що ? може , думаешъ , ваша візьме ?« крик
нувъ грізно супротивъ ёго батько Пугачъ .
>
» Чортового батька візьме ! Не дурно ми вчора
зъ Иваномъ Мартиновичемъ стрічали царськихъ
бояръ , а вже стрічали ми іхъ не съ порожніми
руками . Перевернемо ми до-горӣ усю вашу
старшину ! «
»Знаешъ , що , батьку ?« каже ёму Петрд,
» шкода, що молодому старого не до ладу вчити,
ая сказавъ би тобі гарну гўторку: Не хвались,
да Богу молись. «
» Молились, козаче, ми вже Ёму добре “, 04
 -
285 -

вітўе батько Пугачъ , уужё Господь усі души

привернувъ до нашої сторони . Підвернемо те
перь ми підъ корито вашихъ полковниківъ та
гетьманівъ ; заведемо на Вкраїні йнший поря
докъ; не буде въ насъ ні пана, нi мужика, ні ба
гатого , ні вбогого ; усе буде въ насъ обще ... Э,
козаче !« каже зновъ ласкавимъ голосомъ, »да въ
тебе, бачу , нема ложки ! Що -то не нашого поля
ягода ! У васъ , Городовихъ , усё не по -людськи
робитця : ідіть изъ срібнихъ мисокъ , а ложки
при душі кат'ма Зробіте ёму , хлопці , хочъ изъ
бересту , або зъ скоринки ліжку, ато скаже бать
кові : »Тамъ вражі Запорозці голодомъ мене за
морили, « И такъ уже старий пекломъ на насъ
дише .«
На обідъ у Запорізцівъ мало подавали мя
сива , а все тілько рибу . Д6брі молодці , якъ
2

ченці, мяса не любили . Посуда була вся дере

вяна, и чарки й коряки — усё зъ дерева. Тра
пезуючи, добре тягнули братчики горілку, мёдъ,
пиво, однакъ ніхто не впивсь , такъ -то вже по
втягувались .

к
 286

Більшъ одъ усіхъ пивъ на сей разъ Кирило

Туръ: хотівъ, мабуть, бідаха завдати собі хме
лю, щобъ не такъ боліли плечі , да й хміль не
подолівъ ёго . Зробивсь тілько дуже веселий, и
якъ устали зъ -за обідъ, да яку почали братчи
ки танцёвати підъ бандуру, вінъ и собі пійшовъ
навприсядки ; качівсь колесомъ и вироблявъ та
кі викрутаси , що ніхто бъ и неподумавъ , що
сèго козака бито недавно килми . Запорізці не
навтішались исъ такоі терпіливости .
Петро мій послі обідъ хотівъ ити до-дому ,
такъ Кирило Туръ придержавъ ёго да й каже:
»Постривай, брате, и я поіду . Після такоі ба
ні не довго покріписся . Передъ товариством,
соромъ квілитись, а дома заляжу до завтрого.«
Отъ, погаявшись ище трохи, звелівъ Кирило
Туръ осідлати двое коней да й поїхавъ зъ коша,
шепнувши щось побратимові . Дорогою Кирило
Туръ точивъ усякі баляндраси , далі й каже:
»Приставай, брате , въ Запорізці. Якого тобі
чорта тратить літа міжъ тимъ нависнoгoлoвимъ
Городовимъ козацтвомъ ?«
 - 287

»А що ти думаешъ ?« каже Петрд : »я вже

й самъ не разъ про се мізковавъ . «
„Оть люблю козака ! мовивъ Запорожець.
»Якого біса доживёсся ти въ Городахъ ? Городи
твоі швидко вже до-гори ногами стануть .«
» Що вже й споминати про се, Кирило ?« ка
же Петро. Самъ я бачу , що біда надиходить
звідусюди . Однакъ скажи минi пциро, нехай би
хто, а ти вже чого йдёшь противъ Сомка ?«
»Эхъ , и ти жъ голова !« одвітўе Кирило
Туръ. »Хто жъ противъ ёго йде? Що я вкравъ
у ёго молоду , се ще лихо не велике . Молодбі
ёмў зовсімъ не треба : инше готуетця ёму ве
сіллє ! та й не одному ёмў. Заграють вашій Го
родовій старшині у Запорозьку сопілку такъ,
що затанцюють нехотя. Уже що наши брат
чики задумають , чи добре, чи лихé, такъ швид
че воду въ Дніпрі зупинишъ , ніжъ іхъ. Хочъ
греблі гати, хочъ мости мости, вода прорветця:
ні порадою , ні силою не переможешъ нашого
товариства. Лучче пливи , куди вода несё...
Побачимо, що-то станетця зъ вашою Україною,
 - 288

якъ примутця нянчити і такі няньки !

»Не доберу я толку въ твоіхъ річахъ«, каже
Петрд. Що за охота тобі мене морочити ? То
заговоришъ буцімъ щиро, то зновъ туманъ у ві
чі пўстишъ. Покинь хоть на часинку своё Січо
вё юрбдство . Я чоловікъ безъ хитрощівъ: чо
мү жъ би й тобі не говорити просто ?«
Запорожець зареготавъ . Ой козачек , каже,
»козаче! та хиба жъ на світі есть хочъ одна
проста дорога? Думаешъ ити просто , а зайдешъ
чор'знае куди! Хотілось би чоловікові честно
положити животъ за віру Християнську, алука
вий підлізе та й уплутае не знать у які тене
ти . Хотілось би чоловікові не стояти на путі
грішниківъ, не ходити на совіть нечестивихъ,
не сидіти на сідалищі губителей; такъ що жъ?
не всякому рівнятись изъ Божимъ Чоловікомъ.
У того й думка й серце у законі Господнёму,
поучаетця вінъ закону Божому день и нічъ; а
въ такого ледачого , як я , хочъ-би думка и
такъ и сякъ , такъ серце не туди тягне ... «
»Куди жъ тебе тягне серце ?« спитавъ Пет
 289

рд . Не вже котюга зновъ думае про сало, дар

мо що натовкли вже пикою объ лаву?«
» Пьфу !« ажъ плюнувъ зъ досади Запоро
жець . „Ти ёму образи, а вінъ тобі лубъе! Го
лодній кумі хлібъ на умі . Згинь ти зъ своїми
бабами ! доволі чоловікові и безъ нихъ смутку. «
»Ну , акуди жъ би тебе ще тягнуло серце?
каже Петро .
»Куди бъ воно мене тягнуло!« каже Запо
рожець, да й здихнувъ такъ важко, що Петро
ажъ усміхнувсь: думавъ яка вже нова ви
-

гадка .

A Кирило Туръ мовъ и не чуе ёго сміху ;

смутно похиливъ голову, ніби й забувъ на то
2

вариша, да й почавъ собі читати на память изъ

Теремйі (Петро слухаючи ажъ здивовавсь) : Чре
во моё, чрево моё болить минi, смущаетця душа
мой, терзаетця серце мое. Не умолчу, яко гааст
труби усайшала душі мой , вопль рати и біди.
Доколі зріти имамъ біжащихъ, сайшащъ гаасъ
трубний ? Понеже вожді людей моіхъ синове
буйниі суть и безумниі; мудрі суть, еже твори
19
 290 -

ти злая; благо же творити не познаша ... Ухъ!«

каже здрігнувшись, обратiку , минi не знать що
показалось .... Проклятий прочуханъ зачинае
кидать мене въ трясцю . Та ось и моя хата . За
сну , дакъ усе минетця . «
Приїжджають до хати, а назустрічъ імъ ви
бігають мати и сестра Кирилова . "Якъ же то
зраділи сердечниі, то й росказати не можна !
Одна бере за поводи коня , друга тягне Запо
різця зъ сідла, а вінъ тілько всміхаетця .
» Бачте ? « каже, я вамъ казавъ, що нічого
журитись ! Та вже , мабуть, вас такъ Богъ
создавъ , щобъ усё киснути .
Хочуть ёго обнять, а вінъ руками іхъ од
пихае : »Ні вжек , каже, »сёго не буде . И такъ
братчики трохи не прогнали зъ куріня, що
провонявсь, кажуть, бабою . « А Петру шепче:
»Теперь мині такъ до обнімання, якъ грішнику
до гарячої сковороди . «
(

Хотівъ Петро заразъ ити до - дому, такъ Ки

рило запросивъ на чарку горілки; да й ста
pa нeня и сестра Кирилова кланяючись проси
 -
291

ми, щобъ хоть заглянувъ у хату.

»Ну, паніматко ! « каже Кирило Туръ, уда
вай же намъ теперь такоі горілки, щобъ и
самъ дяволъ зайшовъ у голову ! та давай цілу
боклагу; такимъ лицарямъ, якъ ми, пляшки й
на одного мало.
Якъ- же внесли съ комбpи горілки, Кирило
Туръ, замісь щобъ шановати гостя , узявъ бо
клагу да й почавъ цмўлити зъ нéі якъ воду.
Мати, боячись, щобъ вінъ не перепивсь, хотіла
однять боклагу, а вінъ : „Геть, мамо, геть! чо
ловікъ не скотина, більшъ ведра не випъe . «
И почавъ зновъ цмўлити, поки знемігшись
упавъ безъ памяти на землю . Усі стревожи
лись, а одинъ Петрд тiлько знавъ , що сёму за
причина . Вінъ помігъ жінкамъ піднять Кирила
Тўра зъ землі и положити на перину ; далі по
прощавсь и пiйшовъ до Гвинтовчиного хуто
ра, міркуючи про все, що чувъ и бачивъ.

19 *
FIABA PPDIADITA.
 Тимъ часомъ Шрамъ Паволіцький, занед
бавши свою старість, поспішавь, мовъ простий
гонець, до Батурина. Сонце ще не вирізалось
изъ-за левадъ, якъ переїхавъ вінъ Ніжень ; ище
2

тілько де-коли просвічувало скрізь берези .

Ище народъ и до череди не вигонивъ. Шрамъ
и радъ, що ніхто ёго не бачивъ, бо въ ту смутну
годину инший опияка не побоявсь би вхопить
и попового коня за поводи , питаючи , чий сто
рона. Якъ ось чуе надъ шляхомъ у гаю гдмінъ.
Одни кричать: »На шабляхъ!«
А другі : »На пистоляхъ !«
»Куля лукава : кладе правого й виноватого,
а зъ шаблею кому Богъ погодить,
» Ні , шабля чоловіча сила, а кўля
 296

судъ Божий .«
»Та ось пан'отець ідеи , крикнули йнші,
нехай вінъ насъ розсудить,
Дивитця Шрамъ, ажъ у гаю зійшлась купа
люду чимала . Одни жъ у кармазинахъ и при
шабляхъ, а другі въ синіхъ каптанахъ та сіря
кахъ, безъ шабель, тілько де-которi держать
рушниці да кдси на плечахъ.
„Чого отсé«, питае Шрамъ, попередили ви
сонце , щобъ счинити гвалтъ? Хиби ще мало
бучъ по Вкраіні ? «
Оть де-які пошапковали ёго да й кажуть :
»Зібрались ми , пан'бче, на Божий судъ; нехай
Господь розсудить людську кривду . «
»Яка жъ« , питае, эсталась кривда и одъ
кого ?
Кажуть : Та отъ бачъ, полюбивъ молодець
дівчину, ну, и дівчина не одъ того . Молодець
же нашого міщанського роду синъ нашого

війта, а дівчина , бачъ , роду шляхетського

дочка пана Домонтовича . Отъ и заславсь моло
дець до дівчини ; а въ сватахъ пішли не абi

1
 297 .

які люде, — буймистрове та райці магистратсь

киі . Дакъ що жъ би ти думавъ, пан'бче? Якъ
привітавъ іхъ панъ Домонтовичь ? Розлюто
вавсь, мовъ на свою челядь; назвавъ Хамами,
Личаками . » Не діждетек , каже, »и рідъ вашъ
әне діжде, щобъ Домонтовичъ оддавъ дочку за
» Гевала «

»Отъ якъ розвеличалась ледача шляхтаl

перехопили тутъ йнші зъ синёкаптанниківъ.
»Се тиі, що впрохались у батька Хмельниць
кого" на Вкраіну ! а якъ- би не пустивъ, до по
>

пропадали бъ зъ голоду въ Польщі!

»Цитте, цитте, горлатиi ворбни!« озвались
тутъ дв-які зъ кармазинівъ, »дайте й намъ що
небудь вимовити . Не вже ви хочете, щобъ за
вашого війтёнка отець силовавъ однимъ одну
дочку?«
» Який « , кажуть, эврагъ прёсить ёгі сило
вати ? вона зъ дорогою душею пійде!“
„Чого жъ се такъ ? « одвітують кармазини.
А може й гарбуза втелющить. «
» Гарбуза ? ні, не гарбузомъ тутъ пахне, ко
 -
298

ли сама дала війтенкові каблучку . «

»Годі , годі квакати !« кажуть кармазини .
»Побачимо ось, чий візьме. «
»Розвідте бойцівъ ! « кричать инші .
»'Якъ же іхъ розводить, коли не згодились,
чи на пистоляхъ, чи на шабляхъ? Нехай розсу
дить пан'отець . Скажи намъ, будь ласка , пан”
2

бчек , обернулись до Шрама , »Якъ мўчче до

знати суда Божого, чи пистолями, чи шаблями?
Отъ братъ стає за сестру, а женихъ за себе и
за все міщанство . Коли женихъ поляже, нехай
потішатця кармазини ; якъ-же поляже карма
зинъ, тоді дочку намъ подавай хочъ лусни ! не
сховаесся одъ насъ ні за високими ворітьми,
ні за привелеями!
»), щобъ васъ Господь побивъ праведним
громомъ! « каже тогдi Шрамъ .
»За що се ти насъ такъ проклинаешь? « ка
же , зумившись , громада,
»0 голови сліпиi и жорстокі !« глаголе зно
ву Шрамъ. »Якъ збіраетця на небі хуртовина,
то й звірока забуде свою ярость; а ви передъ
 299

самою бурею заводите криваві чвари! «

И помчавсь одъ іхъ не-обзиръ.
У Борзні заіхавъ Шрамъ одпочити до сот
ника Білозерця . Білозерець бувъ старосвітсь
кий сотникъ, ище-то съ тихъ, що перші озва
лись потиху до батька Богдана: „Еднай , бать
ку, Украіну, а ми тебе виручимо. « Такъ знавъ
ёгі Шрамъ добре, и були вони приятелі.
Тількo що доіжджае до воріт ., ажъ сот
никъ виїжджае зъ двора. Познавъ Шрама , и
самъ не знавъ, що робить одъ радости.
»Ну, батьку“ , каже, у саму годину зави
тавъ ти до насъ у rócti ! «
»Бачу я й самъ . Бодай лучче нічого не б%
чити!

»Куди жъ отсё?«
»Да въ Батуринъ же, до нависнего діда
Васюти . «
» Э , уже раду рушили !
» Якъ ? «
»А такъ . Ось заідьмо лишъ до господи .
Заіхали , ввійшли до світлиці , сіли кінець
 -
300

стола . Тогді Білозерець и почавъ роскaзoвати ,

» Такъ и такъв , каже . » Нависноголовий Васюта
коверзoвaвъ-кoвeрзовавъ, далі таке вигадавъ,
що мёдві й самъ не пропавъ. » Присягайте ми
»нi« , каже, яна послушенство гетьманське, а не
» присягнете, то тутъ вамъ и капутъ. « Наустивъ
вражий дідъ піхоту , да хотівъ такъ придавить
у Батурині старшину, щобъ и не писнула. Отъ
Якъ у насъ теперь завелось!
»Да чого доброго й ждать одъ такого,
що полизавъ Лядськихъ пулумисківъ ?« каже
Шрамъ. »Уже коли ти бувъ разъ Золотаревсь
кими, то Золотаренкомѣ изновъ не будешь! Ну ,
що жъ старшина ?
» А старшина« , говорить Билозерець , по
чала го усовіщувати: „Побійся Бога ! чи тобі
» жъ довго жити на світи ? Нехай би молодші
»гетьмановали . Эй, пане полковнику ! не удавай
»Сомка на Москву зрадникомъ! держись за ёго;
»то ще й самъ, и всі ми поживемо зъ упокбемъ. «
Кудӣ ! росходивсь нашъ дідуганъ: »Скорійшъ
»y мене волосся на долоні виросте, ніжъ Пере
 301

» яславський крамаръ буде гетьманомъ ! За мене

»бояре на Москві тягнуть, за мене Бруховецький
»зъ Запорізцями стоятиме. Ось я пославъ уже
» посланці до Зінькова . « »Не йм“ , кажуть
»ёму, эвіри Запорізцямъ: вони тебе у-очевидьки
»ошукують. Приїжджають до тебе зъ Січи за
» для узяття тілько подарунківъ. Ми тебе гетьма
»номъ, ми тебе гетьманомъ оберемо! а тамъ свое
>

»на умі . Хиба не знаешъ, якимъ вони духомъ на

»Городовў старшину дишуть? се въ іхъ обичай
» давній ! « Де тобі ! и слухати не хоче . Якъ ось
и гонці зъ Зінькова. А що?« — »Эге! « кажуть,
»прощайсь, пане полковнику , зъ гетьманствомъ.
» Тамъ Запорізці таке провадять , що ажъ слу
»xати сумно . « »А князь же що ? — А » що
»князь ? князь изъ Запорізцями за панібрата , а
утвоі подарунки принявъ у сміхъ , бо въ ёго й
» свого доволі. « Васюта й руки попустивъ . Тог
ді старшина за ёго, а піхота й собі потягла за
старшину ; да до того прийшлось , що трохи самъ
Васюта не наложивъ головою . Якъ ось одъ
Сомка листъ до Васюти . «
 302

» Одъ Сомка ?« питае Шрамъ здивовавшись .

»Одъ ёго самого, одъ Якима Сомка .«
»Изъ Переяслава ?«
»Hi, изъ 'Ичні. Сомко вже въ 'Ичні .
»Не сподівавсь я« , каже Шрамъ , »щобъ
>

Сомкд такъ скоро перемігъ себе . «

»Эге ! « одвiтуе Білозерець , экрута година
наступила. Пише до Васюти : »Во имя Боже,
»ти , пане полковнику Ніженський , и всі підъ
»ёго рукою будучиі , послухайте мого голосу,
»не погубляйте отчизни. Чи вамък , каже, »луч
»че оставатись підъ рукою свинопаса Иванця,
»чи підъ рицарською рукою Переяславського
» Сомка ? Забудьмо всякі чвари . Не часъ намъ
»теперь враждовати , часъ за козацьку честь
» постояти. Я « , каже, »жду въ 'Ичні. Хто есть
»вірний синъ своёi oтчизни, збірайтесь до мого
»боку . Не попустімо гетьманськоі булави въ ле
»дачі руки « .... Бачить тогдi Васюта, що нікуди
дітись, давай старшину до 'Ичні прохати, да й
рушили всі зъ Батурина . Ий отсе, дв- що впо
рядковавши, туди жъ іду. Такъ намовились міжъ
 303

себе, щобъ уже всіма голосами Сомка обрати и

присягу ёму виконати, и при ёму всімъ стояти . «
»Такъ чого жъ гаятись? каже Шрамъ. »На
коней да до Ичні !
»Гöсподи ! « сказавъ дивуючись Білозерець ,
»чи тебе Господь сотворивъ изъ самого заліза,
чи що ? Ні рани , ні літа тебе не одолівають,
А Шрамъ ёму : »Якъ треба рятовати Украі
ну , байдуже минi и літа й рани . Обновитця
яко драя юность моя . На коня, на коня ! нічого
гаятись !

»Да вгамусь , Бога ради ! хоть духъ пере

веди, хоть чарку горілки випий да закуси .«
Сякъ- такъ осадивъ Білозерець Шрама.
Шрамъ уже й самъ тогда почувсь , що треба
дать собі пільгу.
Виіхали зъ Борзни. Чи проіхали зъ десятокъ
верстъ, чи ні , яку назустрічъ гонець до Білозер
ця , щобъ простовавъ уже підъ Ніжень. » Війсь
9

ко гетьманське пійшло “, каже, »туди щезъ-ран

ку, а Сомко гетьманъ зъ Васютою и зъ иншою
старшиною то жъ изъ 'Ичні рушили. Уся стар
 304

шина присягу виконала Сомкові на послушенст

во въ ринковій церкві Ичанській , да почувши,
що вже бояре підъ Ніженемъ , просто съ церк
ви на коні , да й рушили до Ніженя . «
»Заворушились наши !« каже Шрамъ. Сла
ва Тобі , Боже ! Ну, не тратьмо жъ часу й мй . «
Повернули коней на Ніженську дорогу ; ідуть
спішно . Виіжджають на Ичанський шляхъ, не
далеко одъ Ніженя, ажъ глянуть — и Сомкд зъ
Васютою іде . Старшина за нимъ купою . Пові
тавшись, Шрамъ заразъ и питае : А що, пане
гетьмане , яково ?«
»Не журись, батьку “, каже Сомкд : »усе буде
гараздъ. Уже якъ ми съ паномъ Золотаренкомъ
узялись за руки, то нехай устбіть противъ насъ
хто хоче . Лубенський , Прилуцький и Перея
славський полки я виправивъ зъ Вуяхевичемъ
підъ Ніжень , а Черніговський буде туди сёго
дні на нічъ . Чого жъ ти ище сўписся ?«
»Ти кажешъ , пане гетьмане , що зъ Вуяхе
вичемъ полки виправивъ ?« питае Шрамъ .
»3ъ моімъ генеральнимъ писаремък , одвітўе
 305

Сомко .
»Да то-то жъ ! Не давъ би я ём у гетьман
ського бунчука підъ так у годину .«
»э, батьку ! каже Сомко, этобi бо вже дуже
зневірились люде . «
» А ти, синку, дуже багато ймёшъ імъ віри.
Я чувавъ про Вуяхевича д - що не гарне. «
»Э , годі ! ти могі Вуяхевича не знаешъ. Hi
хто лучче ёго не вміе гамовати козаківъ : тимъ я
й давъ на сей день ёму бунчўкъ, а не иншому .«
» Похмурна , похмурна година ! « каже самъ
собі Шрамъ .
»Не така ще , якъ тобі здаётцяє , сказавъ
Сомко .
»Дай , Боже ! А що ти скажешъ про поспіль
ство , що купитця коль Ніженя , нехай Богъ
крие , наче якъ було на початку Хмельнищини ?
Се все Бруховці !
»Нічого не скажу . Мині більшъ іхъ жаль ,
ніжъ досадно ; більшъ досадно , ніжъ страш
но . Поки въ мене въ таборі козаки да гармати,
яні про що й гадки не маю. Ти думаешь, може,
20
 1

304

шина присягу виконала Сомкові на послушенст

во въ ринковій церкві Ичанській , да почувши,
що вже бояре підъ Ніженемъ , просто съ церк
ви на коні, да й рушили до Ніженя. «
»Заворушились наши !« каже Шрамъ. Сла
ва Тобі, Боже ! Ну, не тратьмо жъ часу й мй . «
Повернули коней на Ніженську дорогу ; ідуть
спішно. Виіжджають на Ичанський шляхъ, не
далеко одъ Ніженя , ажъ глянуть — и Сомкд зъ
Васютою іде . Старшина за нимъ купою . Пові
тавшись, Шрамъ заразъ и питае : А що, пане
гетьмане , яковд ?
»Не журись, батьку“ , каже Сомкд : »усе буде
гараздъ. Уже яку ми съ паномъ Золотаренкомъ
узялись за руки, то нехай устоіть противъ насъ
хто хоче . Лубенський , Прилуцький и Перей
славський полки я виправивъ зъ Вуяхевичемъ
підъ Ніжень , а Черніговський буде туди сёго
дні на нічъ . Чого жъ ти ище сўписся ?«
»Ти кажешъ, пане гетьмане, що зъ Вуях е
вичемъ полки виправивъ ?« питае Шрамъ .
» Зъ моімъ генеральнимъ писаремък, одвітје
 305

Сомкд .
» Да то-то жъ ! Не давъ би я ёму гетьман
ського бунчука підъ так у годину.«
»Э, батьку ! каже Сомко, »тобi бо вже дуже
зневірились люде. «
» А ти , синку , дуже багато ймешъ імъ віри .
Я чувавъ про Вуяхевича дь- що не гарне. «
»Э , годі ! ти мого Вуяхевича не знаешъ. Hi
хто лучче ёго не вміе гамовати козаківъ : тимъ я
й давъ на сей день ёму бунчукъ, а не иншому.«
»Похмурна , похмурна година !« каже самъ
2

собі Шрамъ .
„Не така ще , якъ тобі здаётцяв, сказавъ
Сомкд .
» Дай , Боже ! А що ти скажешь про поспіль
ство , що купитця коло Ніженя , нехай Богъ
крие, наче якъ було на початку Хмельнищини?
Се все Бруховці !
»Нічого не скажу . Мині більшъ іхъ жаль ,
ніжъ досадно ; більшъ досадно , ніжъ страш
но . Поки въ мене въ таборі козаки да гармати ,
яні про що й гадки не маю . Ти думаешь, може ,
20
 306

мене дуже засмутили Миргородці ,да Полтавці

зъ Зіньківцями ? Не засмутили вони мене, а пре
огорчили. Не те мині шкода, що три полки од
пало , а те, що честь , правда поламана . «
» 0 голово ти моя золота ! « подумавъ Шрамъ .
» Коли бъ то такъ усі , якъ ти , держались чё
сти да правди ! ато на кого ні зглiнешъ
усяке , мовъ звірка , про свою тілько шкуру
да про свій берлігъ дбае !
Уіхали въ місто . Тількo що переїхали Гала
товку урочище, ажъ ось перегородила імъ до
рогу процесія: несли мертвого.
Питаетця Шрамъ: » Когд ховають?
Кажуть : »Війтёнка . «
» Що сёгодні зъ Домонтовичемъ на Божий
судъ стававъ ? «
» Того самого . Не послужила Фортуна го
ропасі . Тількі стались на шабляхъ, заразъ такъ
и положивъ ёго вражий кармазинъ. «
»Э , нi бо ! « перебивъ тутъ хтось изъ-боку .
»Перше Домонтовиченко влучивъ війтёнка по
лівій руці , кровъ такъ и за дзюркотала . Мій
 307

батько самъ тамъ бувъ, дакъ росказувавъ . Шар

понувъ та й каже : „ Годі, буде съ тебе ! « А вій
тенко : „Ні , або мині , або тобі не жити на сві
» ті ! »Дакъ нехай жек , каже, „Господь упо
әкбіть твою душу ! « та й почавъ налягати ще
більшъ на війтёнка . Поплямувавъ ёго скрізь
ранами . »Эü« , каже, годі ! пожалуй самъ се
»бе ! « А той маха та й маха на-бсліпъ , ажъ поки
дано ёму такъ, що й покотивсь , якъ сніпъ . «
»Нехай, нехай ! « каже ще одинъ, идучи мй
мо . »Візьме колись и наша!

итця Шрамъ , ажъ за труною того вій -

Дивити
тенка трохи не ввесь Ніжень піднявся ; и все
сами міщане : жадного въ кармазинахъ . Ди
витця Васота, ажъ за міщанами сўнуть и коза
ки Ніженські ; и все тілько товариство : жадного
сотника , ні отамана . Идуть , утупивши очі въ
землю , и мовъ не бачять ні гетьмана , ні Ва
соти зъ старшиною. Шрамъ тілько похитавъ
головою . Нічого не сказавъ и Сомко , дивля
чись , що козаки , замісь табора підъ містомъ,
опинились на війтенковихъ похоронахъ , наче
20 *
 308 -

въ свого полковника, да ще підъ такий великий

часъ. А старшина тілько міжъ собою згладува
лась. Зрозумівъ, мабуть, щось и Васота ; бо,
скоро перейшли піхорони , заразъ, одклонив
шись гетьманові , повернувъ до свого двору .
Старшина Ніженського полку тежъ розуіхалась
по дворахъ ; а зъ другихъ полківъ поїхали за
Сомкомъ до табора . А таборъ Сомківъ стоявъ
підъ Ніженемъ, за Біляківськими левадами .
Доіжджають до табора, ажъ у таборі ще од
далеки чути гомінъ , галасъ . Приїжджають
ближче, ажъ округӣ табора жадніхъ бекетівъ.
Козаки змешались, якъ у бразі гуща ; той туди ,
той туди йде, и жадного порядку міжъ ними не
мае . А тутъ ще почало темніти , такъ Сомкове
військо наче те море, що съ - переду ще хочу
видно, якъ хвилі ходять , а дальшъ, у темноті ,
такъ уже тілько реве да бурхае.
Добравшись до свого намету, Сомко заразъ
звелівъ позвать передъ себе Вуяхевича. Кину
лись шукати ёго по табору, да не такъ-то ёгб й
знайти у такій мішанині. Сомко напавсь на під
 309

ручниківъ генерального писаря, сердивсь, кри

чавъ ; далі бачить , що тимъ серцемъ мішанині
таборовій не запобігне , розославъ старшину по
всёму обозові козаківъ гамовати , а самъ сівъ
на коня и поіхавъ по-міжъ наметами . Шрамъ
іхавъ за нимъ, похмурний , якъ нічъ, що надихо
дила .

Ажъ ось и генерального писаря узріли. Той

давно вже іздивъ по табору , гамуючи козацтво ,
тілько одъ ёгд гамовання ище гіршъ підіймавсь
гомінъ.

» Вражі діти ! « кричить, » печкури ! Навчимо

ми васъ старшину шановати ! не будете ви въ
насъ копилить губу , якъ тиi Запорозці, що всі
въ іхъ рівні . Порівняемо ми вась такъ, що й
не захочете. Мало чого не буває, що Запороз
цямъ усюди своя воля , що зъ ними старшина й
гетьманъ за панібрата . Пожалуй ! у іхъ нема
ні вбогихъ , ні багатихъ ; такъ на те жъ вони
Запорозці, козаки надъ козаками. А ви що ? му
жикӣ ! тая жъ мужва ! Да ми васъ, вражихъ ді
тей , батогами ! Ось нехай лишъ рушать раду ,
 310

ми васъ повернемо въ земляну роботу ! дамд ми

вамъ знати козацькую вольность !
Такъ вигукувавъ військовий писарь, и бай
дуже ёму , що кругъ ёго наче море йграе. И,
такъ якъ отъ хвилі росходятця передъ байда
комъ , а зъ-заду зновъ буркочучи зливаютця,
такъ тиi козаки спершу розступлятця , щобъ
дать дорогу писарському поїзду , якъ-жё проіде,
то й зачнуть изъ-заду вигуковати : » Чи чуете,
що панъ писарь глаголе? ми мужва ! насъ ба
тогами ! сипать вали по Городахъ насъ приста
Влять ! Дакъ ми будемо працювати, а стар
шина одпасувати боки , орудуючи нами ? — и
такъ ще мало намъ зневаги ? валй сипати ?
Не діждуть же вони сёго ! Не діждуть , не
дійдуть! « гукали ще голоснійше тиі , що були
дальшъ одъ писарського поїзду .
А військовий писарь , хоть и чувъ , да не
озиравсь . Вінъ своё козакамъ провадивъ.
» Пане писарю« , каже Сомко , перестрівши
ёго ! » що отсé въ тебе за порядокъ ? Хиба на
те я давъ тобі бунчука ? «
 311

А той уклонивсь, правда, низенько , да й ка

же : »Та дтъ , пане ясновельміжний , як тутъ
лихо . Недалеко звідсі табор, Запорізького
гетьмана .... «
» Гетьмана ! « крикне Сомкд, що ажъ покривъ
увесь галасъ . »Хиба вь тебе й опрічъ мене
есть гетьманъ ? Такъ убірайся жъ до ёго іздить
на свиняхъ ! « и вирвавъ у ёго зъ рукъбунчукъ
гетьманський .
Почувши Сомківъ голосъ, заразъ кругъ ёго
всі замовкли . „Гетьманъ , гетьманъ прибувъ ! «
пійшло скрізь по таборові; и, скоро рознеслась
така чўтка , заразъ д - які бурліі схаменулись,
подумали про свою голову . Сомко бо жартівъ
не любивъ. Щирий и незлобивий бувъ рицарь ,
да вже жъ якъ и допечуть ёмў , то стережись
тогдi коженъ. У таборі въ ёго або въ поході
знай свою лаву — не такъ якъ у иншихъ.
Тимъ-то й били Сомківці неприятеля всіюди, де
тілько стинались . Знали, чого стоїть Сомко, усі
стариі, значні козаки ; а військова чернь про те
байдуже : іӣ аби воля . Оть підъ сю -то вблю її
 -
312

підъхавь Иванець изъ своїми Запорізцями , и

пійшло усё якъ у казані кипіти .
»А що , пане гетьмане ? « каже Шрамъ , »мо
же, ще й теперь за свого писаря заступиcся ?
Сомкi тiлько махн въ рукою , и поїхавъ до
свого намету.
»Дай лишъ, сину, мині свого бунчука« , ка
же Шрамъ: » я ліпше 0,дъ якого- небудь недо
мяшка въ тебе попорядкую .«
Сомко оддавъ ём ў мовчки .
» Бідна козацька гілово ! « подумавъ самъ
собі Шрамъ. Оттакъ-то завсегда доводитця
намъ та честь да слава ! Зъ- боку дивлятця люде,
дивуютця , що блищить , сине, а въ серце ні
хто не загляне . Тутъ день и нічъ мізкўешъ
розумомъ, не знаючи спочинку, а тутъ підъ бо
комъ гадюки сичать и на твою душу чигають. «
Такъ собі мізкуючи, обійшовъ вінъ зъ бун
чукӧмъ увесь таборъ и всюди постановивъ
варту , щобъ ніхто въ- ночі съ табора не вёші
тавсь , и до табору нікого безъ оклику не зве
мівъ пускати. Да й ні на часиночку не давъ
 313

собі одпочинку. Де козаки чи кашу варіли, чи

кругъ огнища зъ саломъ на спичкахъ сиділи,
тихиі péч
речии не про що вже, яку про чорну раду ,
ведучи , вінъ до іхъ и пристане ; и якъ споміне
старого Хмельницького , Якъ тоглі въ козаківъ
була воля й дума едина , то козацтво наче й про
тверезитця . А иншій громаді Христову притчу
роскаже , схиляючи бўиі души до кротости да до
любови ; то козаки , такъ якъ тиі бжоли одъ кро
пила , погудуть та й осядуть .
И добре бъ воно було ; може бъ, Шрамъ и
до конці козаківъ утихомиривъ; такъ отъ же —
якъ за тимъ сіятелемъ по ниві , такъ и за Шра
момъ Паволіцькимъ, слідомъ ходивъ дияволъ и
всівавъ плевели въ пшеницю. А той дияволъ не
хто бувъ , якъ полигачъ Бруховецького, Вуя
хевичъ. Надўвшись мовъ той сйчъ, проходивъ
вінъ изъ своїми підручниками мимо козацькі ку
пи , и , бачця , нічого злого й не діе , тілько то
тамъ, то сямъ що-небудь блявкне , да такъ же
то козаківъ гіркимъ словомъ зневажае , такъ
імъ те нещасне панство да гетьманство въ вічі
 313

тиче, що козаки, прислухаючись, тілько уси ку

сають. И , Якъ отъ рибалка , іздячи човному,
9

кукольванъ розсипае, такъ той потайний зрадця

Вуяхевичъ розсипавъ гіркі слова въ козацькиi
4ўши.
Ажъ ось наступила темна, глуха нічь ; и до
бре й зле оtiочило . Чи спавъ же то Сомкд геть
мань , чи ні , а Шрамъ не змигнувъ окомъ и на
годину . Ніхто бъ не росказавъ, ніхто іі не спи
савъ бо всіхъ ёго думокъ. Зъ тяжкою одъ кло
поту головою, ходивъ вінъ одъ върти до варти, 2

частенько поглядаючи противъ Романовського

Кута. А въ Романовського Куті широкі дуби
одъ огнищъ світятця ; черезъ поле чути глу
хий гомінъ; ячіть здалеку людські голоси, на
че та хвиля на морі передъ лихою бурею.
ПДДВД ПОРШРИШДДДДД.
 Роскажемо жъ теперь , що діялось у дому
въ Гвинтовки, якъ оттакъ працёвавъ нашъ Па
волоцький Шрамъ . Мабуть , тогді вже така го
дина була , що й тутъ якось не було ладу ні
міжъ жінками , ні міжъ чоловіками . У жіночій
громаді не йшла въ ладъ ота княгиня , жона
Гвинтівчина . Одно, що вона пані великого ко
ліна , а друге, що зъ діда , съ прадіда вона
Ляшка й католичка , такъ уже тутъ яку ні під
ходь, а не потоваришишъ щиро .
А въ чоловіківъ вийшло своё безладдє . Че
реваневі було якось дивно , що Гвинтовка наче
иншимъ чоловікомъ зробився . Знавъ вінъ ёго
замолоду добре. Жвавий бувъ козакъ. Якъ було
пустить Хмельницький по Польщі загони , то
 318

вже ніхто дальшъ ёго не проберетця ; и гово

рять було козаки : »0, далеко наша Гвинтовка
досягае ! И вже чи въ компаніі , чи що , такъ
Гвинтовка друзяка да й годі . Тимъ-то й полю
бивъ ёго Черевань, и сестру въ ёго засвітавъ .
Отъ же й теперь вінъ, бачця, той же, да ні : усе
въ ёго стало якось xйстко, и слово ёго , хоть и
бойке, да не таке тверде й щире , якъ правди
во-козацьке слово . Простий бувъ чоловічина
Черевань , а й ёму стало розумно, що тутъ
щось да не такъ .
»Якъ отсе , Михайло , въ васъ учинилосьє,
питаетця Гвинтовка въ Черевані , що ти свою
Лесю заручивъ за гетьмана ?«
А чому же, бгате“ , каже Черевань, ячомъ
намъ не заручити дочки хочъ- би й за гетьма
на ? Хиба жъ ми зъ-роду зъ гетьманами хліба
соли не іли ?
Хто жъ се говорить ?« сказавъ Гвинтовка.
»Дочка мові сестри зуміе показати себе на вся
кому місті ; тількo що зробили ви діло спішно ,
да колибу воно не вийшло смішно !
 319

»Протӣ чого се ти закидаешъ ?« питае Че

ревань.
» Противъ того, що теперь, підъ сю заверу
ху , того й гляди , що спіткнёсся .... «
»Нехай, бгатiку“ , каже Черевань , »споти
каютця наши вороги ! а не панъ Сомкд « .
» Гe- ré ! « Гвинтовка ёму , » спотикались и
луччі одъ твого Сомка . Виговський , здаєтця ,
добре сидівъ на гетьманському столі , отъ же

Гадяцькі пункти и тогд зопхнули . А кажуть,

що Сомко хоче тежъ изъ Москалемъ по Гадяць
кихъ пунктахъ торговатись . Колибъ свого не
проторговавъ! Отъ Иванъ Мартиновичъ ліпше
видумавъ, що безъ торгу берётця до гетьман
ства . Тимъ-то й Царь ёго, кажуть, у великому
пошанованню мае . «

»Иванцеві, бгате“ , Черевань Гвинтовці,

»нічого торговатись : вінъ давно вже чортиці
душу запродавъ, такъ ёму теперь чи Тўрокъ,
чи православний усе однаково . Ось поба
чишъ, коли вінъ одъ Царі не перейде до Тур
ка !
 320

Не ждавъ Гвинтовка одъ свого зятя такого

одвіту. Нічого однакъ же не промовивъ. Бу .

цімъ и не вінъ, повівъ свого гостя оглядувать

господарство. Тамъ токи , півні жбіжжя, тамъ
овчі кошари, тамъ млини зъ ставами, тамъ по
лугу ходить табунъ коней ; усёго надбавъ собі
Гвинтовка, на всю губу бувъ панъ . Дивовавсь,
розглядуючи все те Черевань: яки -то ёгі шу
рьякъ учинивсь дука! а самъ собі подумавъ:
»У мене нема ні такихъ гаівъ, ні такихъ ши
роченнихъ лугівъ, ні такихъ вешняківъ; да за
те жаденъ міщанинъ Киёвський не подивитця
скоса на Хмарище ; и поки стоятиме на маги
страті башта зъ дзиgарами , пӧти ніхто не ска
же, що Черевань не по праву занявъ Хмарище.
За готові Лядські дукати купивъ я ёго въ ма
гистрата, и всяке знае, що за ті дукати збудо
вано магистратську башту. «
Огледіли; вернулись . Ажъ ось приїхавъ изъ
Ніженя сотникъ , Гордій Костомара.
»Що тие , каже, этутъ , пане осаўле, сидю
чи дома , робишъ ? Там, у місті кбітця лихо!
 321

»Яке жъ тамъ у васъ лихо ? « питае пова

гомъ Гвинтовка .

» Міщане “, каже, гуляють съ козаками .«

»Ну, бгатiкує , озвавсь Черевань, »дай, Б6
же, и по вікъ такого лиха !
»Да пiдожди, добродію“ , каже Костомара,
»черезъ що й якъ гуляють? Бивсь на шабляхъ
молодий Домонтовиченко зъ війтёнкомъ, да До
монтовиченко війтёнка й одолівъ . «
»Ну , такъ и аминь ёмў дурню!« каже Гвин
товка .

» Аминь ? ні, ще сёму ділу ни скоро скажуть

аминь. Ось слухайте лишъ. Міщане повикочу
вали на улицю бочки съ пивами, зъ мёдомъ, зъ
горілкою, роблять війтенкові поминки на ввесь
хрищений миръ ; такъ козацтво поскўплювалось ,
якъ бжоли до патоки, да загуло такъ, що ажъ
слухати сумно . Пъють да лають усю Городову
старшину. «
»Ну, такъ що жъ? нехай собі мають , каже
Гвинтовка .
» Оттакъ ! ... а се якъ тобі здасця, що всі
21
 322 -

значні люде, що понаіжджали на раду въ Hi

жень, боятця носа за ворота виткнути? Козаки
блукають кўпами по місту да буяють, якъ тиі
бугаі въ череді, — хочуть двори ламати да гра
бовати старшину . «
»А що жъ вашъ полковий судді робить ?«
спитавъ Гвинтовка,
»А судді й собі звонтпивъ , пане осаўле .
Страхъ хоть кого візьме . Колибъ ще підъ сю
заверуху, підъ сю чорну раду, якого лиха не
счинилось ,
» Що буде, те й буде« , каже понуро Гвин
товка. «
И тобi отсе байдуже, добродію ?«
»А що жъ би минi робити ?«
»На коня та гамовати козаківъ «
» Оттака! гамўй ём ў козаківъ, коли полков
ницький пірначъ у судді! «
»Да що по тому перначеві ! « каже Костома
ра . »Козаки судді и ухомъ не ведуть, а тебе и
безъ пеpнaчa послухають. Поідьмо, Бога ради,
поідьмо!
 323

» Послухають, да не теперъ «, каже Гвинтов

ка , моргнувши якось чудно бровами. »Буде
часъ , коли вони мене послухають, а теперь,
коли пірначъ не въ мене, такъ я й не полковий
старшина . Нехай тамъ хоть до-гори ногами Hi
жень перевернуть . Моя хата съ -краю, я нічого
не знаю . «
» Эге- ге! « каже потиху сотникъ Костомара ,
» такъ, мабуть, не брехня тому, що люде про
несли... Пане осаўле полковий ! побійся Бога.
Мині здаєтця, що ти щось недобре на нашого
пана полковника компонфешъ .«
»Пане Гордію сотнику ! « каже засміявшись
Гвинтовка, побійся Бога . Мині здаєтця, що
ти щось недобре на насъ изъ зятемъ компону
ешъ. Ось обідъ на столі, а ти розвівъ не знать
яку розмову. Сідаймо лишъ да підкріплімось,
то чи не повеселійшаемо ,
Сівъ сотникъ Костомара обідати , да й стра
ва ём ў въ душу не йде . Пробовавъ то такъ,
то сякъ закидать оддалеки кручка, щобъ виві
дать , що въ того Гвинтовки на думці, такъ той
21 *
 .
324 .

же не таківський : заразъ и переверне ёго ре

чи на жарти . Одъiхавъ назадъ до Ніженя ні съ
чимъ . .
» Послухай, братiку мій любий !« озвалась
тогдi Череваниха : »якъ говоривъ ти зъ Косто
марою, то въ мене чогось наче морозъ по-за
шкурою пішовъ . «
»Ось лихо ! « каже , обертаючи те въ жартъ,
Гвинтовка : чи не пристрівъ тебе, сестро, Ко
стомара ? У ёго, кажуть, ледачі очі : гляне на
коня завидуючи, то й коневі не мінéтця. «
» Одъ пристріту, братiку, я дала бъ собі ра
ду ; а одъ твоіхъ річей голова въ мене завер
нулась, «
»Бо не жіноче діло до нихъ дослухатись ! «
сказавъ понуро Гвінтовка .
«У такому, братiку, великому случаю, якъ
оця рада, що громада, те й баба. Не перебивала
я вашихъ річей козацькихъ за обідомъ ; азо
ставшись на самоті, не во гнівъ тобі скажу, що
мині чогось страшно зробилось. Ми жъ изъ-ма
лечку , брате, навчені закону Божого ... Душа
 325

въ чоловіка одна, що въ козака , що въ жінки:

занапастивші іі, другбі не добудешъ... «
» Щ0- то значить жить підъ самимъ киё
вомъ!« перебивъ if Гвинтовка : »заразъ и вид
но чернечу наўку . А въ насъ у Ніжені такъ
жінокъ розумні люде ўчять : Жіноча річъ колд
припечка!«
Да й вийшовъ изъ світлиці .
Стало вечоріти. Вернувсь ото Петро Шра
менко . Росказуе й сей, що бачивъ- у Раманов
ського Куті . Череваниха жъ изъ Лесею вжах
нулись и поблідли на виду, да й Черевань по
нуривъ голову , а Гвинтовка слухаючи тілько
всміхаетця. Дивитця Череваниха на брата и
не йме очамъ своімъ віри : що звідусюди на
диходять непотішниі вісти, усяке тревожитця,
сумуе, а ёму про все байдуже, ёму мовъ у каз
ці кажуть про тихъ зрадливихъ Запорізцівъ да
про тиі чвари .
Чому же отсе теперь спитаюсь я
чомъ отсé Петро и Леся не зійдутця и погово
рять ? То було таки , хоть и стереглись одно
 326
1

одного, да всё таки й повітаютця й погуто І

рять де про що, якъ братъ изъ сестрою , а те

пёръ боятця й очей звести одно на одного. Э,
Ішкода й питати ! Есть у іхъ у обохъ якась
думка, тайна, невимовна. Раді бъ вони ту
думку задавить якъ гадюку-спокусницю, а тимъ 1

часомъ противъ волі голублять і въ серці .

Тимъ- то вони й не сходятця до-кўпи, тимъ бо
ітця й очей звести одно на одного ....
Засумовала дуже Череваниха, а Черевань,
дивлячись на нéі, и собі, мабуть, щось пора
ховавъ: смутний сидівъ за вечерою, смутний
уставъ и зъ-за столу. Тілько княгиня не зміні
ла своéі постави : якъ та плакуча берёза, що
клонить и въ дощъ и въ погоду зелёні віти до
долу, такъ и вона чи хто сміётця, чи хто
}
плаче, у нéі зъ серця не сходить тўга.
На другий день, скоро повставали да повми
вались Петро съ Череванёмъ, якъ ось иде ко
закъ одъ Гвинтовки : »» Казавъ панъ —
— надівайте
білі сорочки та жупани лудани, бо сёгодні буде
} рада; а пані прислала вамъ по новій стёнзці до
 327

ковніра. Уже тутъ и бояре царськиi, и Сомкд,

и нашъ полковникъ зъ старшиною. «
Здивовавсь Петро и звелівъ заразъ собі
коня сідлати.
A Черевань мірковавъ про стёнжку, що кня
гиня прислала: » Блакитна ; чомъ же не черво
на ? Козакъ звикъ червону стрічку въ кiвнiрi
носити, а се вже, мабуть, Польска мода. Дар
мо, надінемо й Польску : однаково вже теперь
на Вкраїні усё почалось вестись по- Лядськи. «
Коні були вже посідлані. Сіли козаки и поі
хали спішно . Василь Невольникъ за своїмъ
паномъ .

Гвинтовка, обернувшись, тілько сказавъ :

»Гледи жъ, сёстро ,—
- ти въ мене тепёръ госпо
диня щобъ доволі було всячини на вечеру ;
бо я вернусь изъ ради не безъ гостей . «
Виіхали на узліссе, ажъ людська юрма усе
поле вкрила, а найбільшу чернь-мужики. Мужи
ки жъ и міщане валять купами, а козацтво йде
лавою підъ місто . А підъ містомъ розопъято
царський наметъ, и Московське військо зъ боя
 328

рами стало . Съ правого боку сўне зъ своєю

стороною Бруховецький, а зъ лівого Сомкове
військо виступае . Тілько жъ, за тими купами лю
ду , мало що можна було й розгледіти . Хиба по .
корогвахъ можна було роспізнати, де Запороз
ці, а де Городові . У Запорізцівъ на білихъ ко
рогвахъ тілько червоні хрести, а въ Городо
вихъ орли и всяке малёваннє зъ золотомъ . Гб
мінъ чинивсь по полю скрізь такий , мовъ під
ступае Орда . Одно конёмъ іде, друге піхомъ;
той у кармазинахъ, а тӣі въ личакахъ да въ се
мрягахъ. Попередъ себе звелівъ Гвинтовка
іхати чотиромъ козакамъ, ато бъ и не протов
пивсь до намéту .
»Дорогу, дорогу пану осаўлу Ніженсько
му !« кричать козаки .
»Э, це князь нашъ! « гукне одинъ у личакд
вому кунтуші . »Тривай лишъ, недовго верхо
водитимешь!
А другий зупинивъ ёго : „Не дужек , каже,
»гукай супроти цёго пана : я де-що чувъ про
ёго одъ Запорізцівъ. «
 329

»що жъ ти чувъ ? а
»Чувъ таке, що не дуже гукай на ёго, дтъ
що ! «
Се жъ зъ одного боку. А зъ другого , поки
пробрались трохи проміжъ людомъ, чўе Петро
таку розмову :
» Якъ ти думаешь? чи візьме?«
» А чий жъ, якъ не Йвана Мартиновича?«
» Э , постривай лишъ ! онъ у Сомка , кажуть,
у-въ обозі доволі гарматъ и чорного проса ; е
Чимъ у вічі заглянути; а вінъ-то не таківський,
щобъ оддавъ доброхіть булаву зъ бунчукомъ .«
»Будуть наши й гармати, якъ Бігъ поможе .
Вже козакамъ давно обридло стояти въ старши
ни въ порога . Хто не въ кармазинахъ, то й за
стілъ не посадять . «
Проіхали ще трохи .
» Чи правда бакъ« , питае одинъ бурлака въ
другого, що вчора ховали війтенка ? «
А той ёмў : »А якъ же? похорони простяглись
черезъ увесь Ніжень, одъ Біляківки до Козирів
ки . Зъ- роду ніхтӧ такихъ похоронъ не зазнае . «
 330 -

Зновъ зупинивсь поіздъ: зустрівъ Гвинтов

ха знакомого якогось пана . Той почавъ правити
про Сомка й Иванця, яку вони зустрілись у кня
зя Гагина. Князь ище раннімъ ранкомъ зазвавъ
козацьку старшину на пораду, и тамъ- то було
послухати, якъ привітавъ Иванець Сомка !
»0 , Иванець -

собака !« каже, знизивши

голосъ, Гвинтовка: »якъ yiсця въ кого, то вже
свого докаже. Якъ же зложили бути раді ? по
нашому?«
»А вже жъla
»И Сомкд згодивсь?«
»Згодивсь по неволі . Тілько бачъ: Брухо
вецький, по уговору, пішо и безъ оружжя веде
свою сторону, а Сомко на коняхъ, шатно и при
оружжю. Хоче, кажуть , зъ гарматъ бити, якъ
не по ёго рада станетця.
Гвинтовка тілько засміявсь . » Нехай“ , каже ,
» бъе на здоровье !
Розміхались. Гляне Петро, ажъ и коваль
якийсь тутъ вештаетця , зъ молотомъ на плё
чахъ .
 331 -

„Ти Запорозька сторона, Остапе ?« питае

въ ёго вівчарь съ цілкомъ.
»Щобъ вони“ , каже, явиздихали тобі всі
до одного, тиi Запорізці! «
» Якъ! за що це ?
»34 що? е за що! ... Гмъ! сказано — не віръ
жінці якъ чужому собаці ! «
Іо ? щобъ- то оце Запорожець та почавъ
до жінокъ липнути?
»Эгé ! ти ще не знаешъ ціхъ пройдисвітівъ!
Це, коли хочешь знати, самі паливоди ! «
1 »lo ?
1

»И не іо! Учора зазвали мене до коша, бў

цімъ и добрі . Ось тамъ це да те треба намъ
перековати, а въ насъ такого дотепного коваля
й зъ-роду не булби , та й давай мене поштува
ти. Я жъ тамъ пъю та бенкетую, а вони въ мене
въ господі лихо коять . Вертаюсь ранкомъ про
спавшись , ажъ дома вже походжено . «
>

» Та то тобі на похміллє такъ издалось,

брате . «
» Издалось !« ажъ крикнувъ коваль. А це
 332 -

жъ Якъ тобі здасця? Питаю во Йвася: „Съ кимъ

Уже ви, синку, безъ мене вечеряли ?« А вона,
9

сўка, вже й перехоплюе : „Зъ Богомъ, скажи,

»Йвасю, зъ Богомъ! « А дитина — звісно, мале,
.

лукавства не знае — поглянуло на нéі та й пи

-

тае : „ Хиба жъ , мамо , то Бігъ, що въ червонімъ

»жупані?«
Проіхали й мимо сіхъ. Що ближче къ царсь
кому намету, то все труднiйшъ було пробіра
тись . Колб намету бъють у бубни, а тутъ про
міжъ народомъ ходять окличники да все кри
чать : У раду! в раду! въ раду! хоть народъ и
безъ окличниківъ звідусюди мовъ плавъ пли
ве . А найбільшъ претця того мужицтва .
»Ну вже, брате“ , каже йнший , эсъ порож
німи кешенями до жінокъ не вернемось !«
А другий, сміючись : »Заробимо лучче, ніжъ
на косовиці! Бачъ, у якихъ панй кармазинахъ,
які тиляги підъ золотомъ та підъ срібломъ по
надівали! Ажъ хрястить! Усё наше буде!
Та й колб крамнихъ коміръ руки погріемо!
Казали Запорізці , що все поровну міжъ мй
 .
333

ромъ поділять,
Гляне Петро, ажъ тутъ міжъ мужиками тӣ
снетця й Тарасъ Сурмачъ.
»И ти“ , каже, отсé супротивъ Сомка й
пан'отці ?

А той : „Спасибі вельміжному пану Сомко

ві ! спасибі й твойму пан'отцеві ! ви звикли
обiрати гетьмана тiлько козацькими голосами, а
тепёръ и нашъ міщанський речникъ чогбсь на
раді стӧіть ! « да й потігъ далі .
Ось уіжджають наши у саме колесо віщ6
ве . Узяли козаки одъ іхъ коні . Тут уже були
самі козаки, такъ заразъ и дали Гвинтовці до
рогу, а за Гвинтовкою й Петрд съ Череванёмъ
пробравсь. Инші зустрівшись тисли Гвинтовку
за руку. Вінъ тілько всміхаючись кланявсь .
Гляне Петро, ажъ поміжъ старшиною ко
зацькою тілько де-неде видно у комірі черво
ну стрічку : усі повипускали голубиі . Ошибло
ёго страхомъ: тутъ щось недобре скомпоно
вано !

и Черевань щось помірковавъ . Обернувсь

 334

до Василя Невольника : „ Отъ, бгате Василю,

яка тутъ чудна мода завелась на стёнжки! У
насъ червоні, а тутъ — дивись — усё блакитні!
А той похитавъ головою да тiлько : „Охъ ,
Боже правий, Боже правий!
Пробравсь Гвинтовка у саму перву лаву,
міжъ полковники , сотники да осаули , судді
полкові да обдзниі съ хорунжими; тутъ и писарі
стояли съ каламарями й білимъ паперомъ. По
середъ колеса — а колесо одзначили таке, що
зъ одного краю до другого лёдві можна було що
почути, якъ-би перекликнутьця, такъ посе
.

редъ колеса стойвъ стілъ підъ Турецькимъ ки

лимомъ . На столі лежала булава Бруховецького,
зъ бунчукомъ и корогвою . Самъ Бруховецький
стоявъ у голубому жупані перёдъ своіхъ Запо
розiцвъ. Тутъ уже вінъ бувъ не той, що въ
Романовського Куті : позиравъ гордо, по-геть
манськи, и только всміхавсь , узявшись у -боки .
Ажъ ось скрізь царський наметъ увійшовъ
и Сомкд зъ своєю старшиною — усі въ панце
-

рахъ и мисоркахъ, зъ шаблями й келепами, як

 335

до бою . У рукахъ Сомко держить золоту була

ву Богданову; надъ нимъ роспустили хорунжі и
бунчукові військову короговъ и бунчукъ. Два
тимпанники стали передъ ёго, зъ срібними буб
нами .

»Гордий, пишний и розумомъ високий геть

манъ! « подумавъ Петро: »да на кого ти опираес
ся, колибъ ти тілько відавъ! Дияволъ давно вже
одлучивъ одъ тебе вірниі души... По тонкій
кризі ступаешъ ти на свого ворога ... Жаль ми
ні тебе, золота голово , хоть ти й перепинивъ
мині дорогу!
Такъ думавъ Шраменко, стбючи позадъ
Гвинтовки . А кругомъ раднёго колеса крикъ и
гомінъ такий , мовъ Чорне море йграе. Однакъ
почувъ Сомко, якъ закричали ёмў Бруховці :
»Положи й ти булаву! положи бунчукъ и коро
говъ, Переяславський Крамарю!
Сомкб звелівъ ударить своімъ тимпанникамъ
у срібні бубни. Ущухнувъ трохи галасъ. Вінъ
тогдi, голосомъ чистимъ и поважнимъ , мовъ
у золоту трубу протрубивъ: » Не полож ! нехай
 336

скажуть мичі мої підручники (и поглянувъ гордо

на обидва боки) . А васъ , голодранцівъ , я не
знаю, звідки ви втёрлись міжъ козацьке рицар
ство !
Боже ! Якъ схопитця гвалтъ! Инші вже со
вались изъ колеса напередъ, щобъ счинити бой;
бо Січовики, хоть прийшли й безъ оружжя, якъ
сказавъ імъ князь , да припасли по кийк у підъ
полою . Може бъ, безъ бўчи й не обійшлось, да
сивиі діди , батьки Січовиi, cтбючи передъ брат
чиківъ , зупинили. »Стійте“ , кажуть, »діти,
стійте, ладу ждате !
А зъ боку Сомкового старий Шрамъ, стою
чи у первій лаві, поглянувъ на обидва боки, на
своéі сторони старшину , да й каже : »Бачте,
діти, съ кимъ намъ довелось важитись за геть
манство ! Чи достойні жъ сi булі вёпри Дніпро
виі , щобъ трактовать зъ ними по-людськи?
Шаблею ми зъ ними росправимось ! шаблею та
гарматами протверезимд сiхъ пъяниць нікчем
нихъ ! «
Петро хотівъ би пробратись до пан'отця .
 337

Знавъ добре, що тутъ безъ лиха не минетця,

такъ хотівъ зазделегідь пристать до невеличкоі
кўпки вірнихъ, що стояли кругъ старого Шрама,
съ червоними стрічками. Да вже не можна було
теперь жаднимъ побитомъ протиснутись. А
кругъ ёго стоять усё тиi окаінниі зрадці , у
блакитнихъ стёнжкахъ да въ голубихъ жупа
нахъ, и вже не боючись голосно розмовляють.
»Ну, брате“ , каже одинъ, дождали ми сво
го празника; будемо панами на Вкраіні ! нехай
усяке козака знае !
»Надъ кимъ же ми пануватимемъ« , питае
другий, эколи всяка душа буде рівна ?«
»Хто тобі сказавъ ?

»А якъ же ? онъ, бачъ, теперь міжъ козаць

кою старшиною бованіють, наче гриби въ тра
ві, товстопикиi бургомистри одъ міщанъ ? а онъ
пороззявляли роти на раду и мужицькі вибор
ниі . «
» Ге-ге- ге ! не знаешъ же ти Ивана Марти
новича. Я не таке чувъ, гуляючи вчора зъ ёгі
джурою.. Одинъ«, каже, этому часъ, що бать
22
 338

»ко въ плахті . Нехай повеличаютця, яку поро

»ся на дрчику, а тамъ доволі зъ іхъ буде й гре
облі гатити . Буде кому панувати на Вкраіні и
»безъ мугирівъ. Ивану Мартиновичу абй ко
»зацтво пригорнути до свого боку . «
Якъ ось ударили голосно въ бубни , за
сурмили въ сурми. Виходить изъ царського на
мету бояринъ, князь Гагинъ, зъ дўмними дяка
ми . У рукахъ царська грамота. Ёго підручни
ки несуть царську короговь козацькому війську,
кармазинъ, оксамитъ , соболі одъ Царя у пода
9

рунокъ старшині зъ гетьманомъ. Усі послй , по

Московському звичаю, зъ бородами , у парче
вихъ соболевихъ Турськихъ шубахъ ; на но
гахъ у князя гаптовані золотомъ , виложені
жемчугомъ , сапъянці . Поклонились оббмъ геть
манамъ и козацтву на всі чотирі сторони . Усі
втихли , що чутно було , якъ бряжчали въ бо
яръ шаблоки на золотихъ ланцюгахъ колд поя
са . Перехристивсь князь великимъ хрестомъ,
одъ лисини ажъ за поясъ , потрясъ головою ,
щобъ порівнялись сивиі патли, піднявъ грамо
 339

ту високо — два дякӣ ёму руки піддержува

и почавъ вичитовати царське имя .
Якъ ось, позадъ Бруховцівъ, сiльска голота,
не чуючи нічого, що читають, почала гукати:
»Ивана Мартиновича вблимо ! Бруховцёького,
Бруховецького волимо ! « АСомкове козацтво
заднє собі , чуючи , що оглашають гетьманомъ
Бруховецького, почалб гукати : »Сомка, Сомка
гетьманомъ ! И по всём ў полю счинивсь га
масъ несказанний . Тогдi й передні , бачять, що
всі байдуже про царську грамоту, почали огла
шати гетьманівъ усё ближче , все ближче,
ажъ поки дойшло до самбі первой лави.
» Бруховєцького «
»Сомка «
„Не діжде свиноіздъ надъ нами гетьману
вати «
» Не діжде крамарь козацтвомъ орудувати! «
»Такъ отъ же тобі!
»Візьми жъ и ти одъ мене!
и зачепились. Хто шаблею , хто киемъ,
хто ножакою .
22
 340

»Стійте , стійте лавою ! « крикне Сомко на

своіхъ . » Даймо шаблями імъ одвiтъ !
Хто жъ виймае паблю дa гoрнетця до геть
манського боку , а хто , ніби зъ ляку , тиснетця
назадъ, кричучи : „Не наша сила ! не наша си
ла ! До табору ! втікаймо до табору !
A Запорізці схопили Иванця на руки да
вже й на стілъ сажають, и булаву й бунчукъ до
рукъ дають. Зопхнули й князя зъ дўмними дя
ками , якъ поперлись . » Гетьманъ , гетьманъ
Иванъ Мартиновичъ !« кричать на все горло .
»Діти !« крикне на своіхъ старий Шрамъ,
»такъ отсé ми потерпимо таку наругу ! Спи
хайте Иванця къ нечистій матері «
И кинулись купою до стола . Січўть , руба
ють Низовцівъ, сажають на столець Сомка . А
Запорозці , яку злі дси , не боячись нічого, зъ
одними кинми да ножаками, лізуть и бъють Сом
кову сторону . Вирвали въ Сомка бунчукъ и
переломили на-двое, одняли й булаву.
Оглянетця Сомко, ажъ при ёму тілько зо
жменюстаршини. »Эй“ , каже, эгдді ! нема тутъ
 341

нашихъ la

Старшина гляне, ажъ кругомъ самі Запо

розці. Иванець, махаючи булавою, кричить :
»Бийте, небожата, крамаря ! шапку червонцівъ
за добру руку «
Тогдi Сомкова старшина бачить, що лихо,
скупилась тісно, плечемъ по-узъ плече, да на
задъ до намету . Айнші тамъ же поклали голо
ви . За намётомъ стояли іхъ коні . Міже бъ , и
тутъ не влизнули, да Московське військо, що
прийшло зъ Гагинимъ, пропустивши до наме
ту Сомка зъ старшиною, заступило іхъ одъ За
порізцівъ.
Тимъ часомъ Черевань усё окрикувавъ
Сомка гетьманомъ .
» Щд се ти , вражий сине, репетуешъ, стою
чи міжъ нашими ? « крикнуть на ёго Запо
розці .
А що жъв , каже , обгатці ? я свого зятя на
всякому місті оберу гетьманомъ. «
»Эге ! « закричавъ отаманъ, »се крамарівъ
тесть1 Бийте ёго, кабанячу тушу!
 -
342

Тутъ дв-які поточились до Череваня и,

може бъ, тамъ ёму й капутъ бувъ, да Василь
Невільникъ пізнавъ ватажка .
»Пугу, пугу « закричавъ: »пугу, Голове
шка ! Гаврило ! хиба не пізнавъ Василя Невдль
ника ? Не чіпай сёго пана : вінъ на моіхъ ру
кахъ! «
» Эгé! ось де зійшлись ! « каже той, пізнавши
Василя. » Угамуйтесь, братчики“ , каже до сво
іхъ, багацько намъ тепёръ роботи й безъ ёго . «
Да й поперлись до столу , бъючи всякого,
хто не зъ блакитною стрічкою .
А Гвинтовка тимъ часомъ, сівши на конн ,
проіхавъ сюди-туди, піднявши въ-гору срібний
пірначъ (де вінъ ёгі взявъ , ніхто не знае) ;
на перначі повязана широка блакитна стёнжка .
»Гей“ , каже, экозаки, непорожні голови ! хто
не забувъ держатись за гвинтовку, до мене! за
мною! « да й поїхавъ зъ ради до табору, дер
жучи високо надъ головою пірначъ изъ блакит
ною стёнжкою . А за нимъ повалило козацтво,
якъ за маткою бжди.
 343

Козацтво жъ просте рейстрове собі, а стар

шина, значні козаки, собі . Хто оддалеки заба
чить срібний пірначъ, такъ и прилучаетця до бө
ку Ніженського осаўла . Поки переїхавъ поле до
Сомкового табору , назбіравсь за нимъ такий
поіздъ, Якъ и за гетьманомъ. Сомко жъ изъ сво
ёю купою на коняхъ прибувае у таборъ до пол
ку Переяславського, а Гвинтовка до полку Hi
женського .

Покликне Сомко на своіхъ козаківъ : »До

шику ! до лави! Пушкарі, ріштуйте гармати!
піхота зъ пищаллю поміжъ гарматами, а ко
монникъ по крилахъ! «
Поїхали генеральний старшини съ полковою
старшиною по всіхъ полкахъ , по всіхъ сот
няхъ шиковати до бою військо. Сомко, увесь
палаючи, поблискуе поміжъ лавами своімъ сріб
нимъ панцеромъ. Одна въ ёго думка —
- - ударить
на Иванцівъ табору, розмeтaть, якъ полову,
тиі гайдамацькі кўпи , силою вирвать бунчўкъ
и булаву въ харцизяки, коли не стало ні розу
му, ні правди на Вкраїні!
 344 -

Ище жъ не пошиковала старшина полківъ,

ищё не крикнувъ вінъ рушай, а вже полкъ Hi
женський съ табору й рушивъ .
»Э, Васюта не звикъ слухати старшихъ!
каже Сомкд. »Ну , дармо, нехай бъe первий, а
ми підопремд ёго . «
Коли жъ прибігае самъ Васюта конёмъ:
»Біда, пане гетьмане! оттеперь ми посіли!
» Щ0 ? Якъ ?
»Оттеперь-то въ насъ кобила порохъ поіла!
Не я вже полковникъ Ніженський, а Гвинтов
ка! Дивись, якъ пеpнaчeмъ надъ козаками по
свічуе ! «
За Васютою біжать д -які й зъ старшини
Ніженськоі. Сотникъ Костомара кричить: »Про
пала справа ! безъ Ніженського полку, якъ безъ
руки правиці!
Ище Сомкб не наваживсь , що въ таку труд
нү минуту чинити, якъ ось козаки, підскочив
ши до війська сторони Бруховецького , накло
нили сотня за сотнею корогви , да одвернули,
да заразъ и почали вози своіхъ старшинъ жако
 345

вати тихъ , що до Сомка прихилились. А зъ

другого крила Сомківці тежъ зоворушились.
» Якого “ , кажуть, эчӧрта чекатимемъ, поки насъ
візьмуть шаблею зъ безбулавнимъ нашимъ геть
маномъ ? « да , похапавши кожна сітня корогви,
и собі рушили на поклонъ Бруховецькому.
Бачить тогдi Сомкд, що зовсімъ лихо, по
бігъ зъ старшиною на коняхъ до царського на
мету , до князя. Уходять у наметъ, а Иванець
тамъ одъ князя царські дари приймае. Кругъ
Иванця Вуяхевичъ и инші значні Сомківці зъ
Запорізцями .
«Га-га !« крикнувъ клятий на радощахъ,
» дтъ яка рибка въ сакъ ускочила! “
АСомко, нічого не слухаючи, до князя:
»Що се ти, князю, діешъ ? хиба на те пославъ
тебе Царь на Вкраіну, щобъ ти потакавъ Запо
розькимъ бунтамъ ? «
А князь стоїть мовъ тороплений , бо ще й
до себе не прийшовъ за великимъ гвалтомъ по
міжъ військомъ. У Московщині вінъ зъ- роду
такоі фуги не бачивъ .
 346

АСомко : » На що жъ ти й військо зъ Мос

кви на нашъ хлібъ привівъ, коли воно стоїть,
не ворухнетця? Не доведе васъ до добра така
политика , щобъ меншого на старшого підпи
рати! Давай минi свою воеводську палицю - я
одибъю твоїми стрельцями голоту одъ табору!
Князь тілько переступавъ зъ ноги на ногу .
Якъ тутъ гукне Бруховецький : „ Властю
моёю гетьманською бороню тобі , князю , втру
чатись у наши справи! Козаки сами собі судді:
два съ трейтiмъ що хотя роблять . А возьміть ,
небожата, та вкиньте въ глибку сёго бунтов
ника!

»Такъ нема нігде правди ? « каже Сомкд ,

»ні въ своіхъ, ні въ чужихъ?«
A Иванéць : Есть правда , пане Сомко , и
вона тебе покарала за твою гордость! Возьміть
ёго, братчики, та залийте въ кайданӣ! «
» Пане гетьмане ! « каже вірна старшина , об
ступивши Сомка , »лучче намъ положить усімъ
оттутъ голови , ніжъ оддать тебе ворогу на на
ругу !«
 347

Заплакавъ тогдi Сомко, поглянувши на свое

товариство . » Братці моi« , каже, »милиі І що
вамъ битись за мою голову, коли погибае Укра
іна? Щд вамъ думати про мою наругу, коли на
ругавсь лихий мій вброгъ надъ честю й славою
козацькою? Пропадай шабля, пропадай и голо
ва ! прощай, безщасна Україно ! « и кинувъ объ
землю свою шаблю .
Усі кругъ ёго тежъ покидали своі шаблі .
Щиро заплакали вірні козаки. »Боже право
сўдний! « кажуть, нехай же наши слёзи упадуть
на гілову нашому ворогу !«
Дуже звеселивсь тогдi Бруховецький. 34
разъ извелівъ Сомка, Васюту и всю іхъ вірну
старшину взяти за сторожу, а Вуяхевичу — на
Москву листи писати , що ось ніби-то Сомко зъ
своїми підручниками на Царя козацтво бунтуе,
Гäдяцькиi пункти ознаймўе людямъ , радючи
царського величества одступати .
А князь Гагинъ собі компонфе , якъ би тихъ
нещаснихъ ище більшъ притушковати, щобъ не
сплила на верхъ неправда , що, взявши одъ
 348 .

Иванця великі подарунки, ёго неситій злобі

потурае.. Тимъ часомъ повівъ нового гетьмана
зъ старшиною въ соборну Ніженську церкву до
царськоі присяги. А вийшовши съ церкви, геть
манъ запросивъ князя съ послами до себе на
обідъ, у двіръ до бурмистра Колодій . Тамъ мі
щане наготовиди бўчний бенкетъ Бруховець
кому зъ старшиною.
TLABA | T TAITTA .
 Одчепившись ото Черевань одъ Запороз
цівъ, насилу оддихавсь , щобъ промовити сло
во , »Бгате Василю ! « каже, давай мині боржій
коня ! Нехай ій бісъ, сій раді! Отъ не въ добру
годину знесло мене съ тимъ божевільнимъ Шра
момъ!
Пійшовъ Василь Невільникъ за кіньми , такъ
куди ! заверуха кругомъ така, що не второпае,
куди и йти. Такъ як скiпка на воді крутитця,
попавши на чорторий, такъ вінъ ворочавсь міжъ
тимъ ярмаркомъ . А тутъ ище добре й не знае,
де поставили коней Гвинтівчини козаки ; такъ
наждавсь Черевань у-волю . Скрізь народъ тов
питця ; підъ боки ёго штовхають ; неборакъ
тілько сопе .
 352

» Де още въ нечистого мій Василь занапас

тивсь? ... Бгатiку « , каже до Петра , эне кидай
9

же хочъ ти мене ! ... Ой колибъ минi добратись

живому та здоровому до Хмарища! нехай тоді
радуе собі, хто хоче!
Якъ же ото огласили Запорізці Бруховець
кого гетьманомъ, то заразъ и порідшало трохи
на раді . Першъ ото Гвинтовка одвівъ своіхъ
підручниківъ ; потімъ и другі Сомківці рушили
до табору . Тілько Запорозці йграли кругъ
гетьманського столу , якъ злйі дси кругъ свого
>

гнізда, да простий людъ- селоки гули по всёму

полю , що тиi трутні.
Съ півъ-години ще не знали селяне , що
міжъ козацтвомъ робитця . Якъ -же вже рушивъ
Бруховецький съ княземъ до присяги у місто,
тогдi по всёму полю чернь загукала : »Хвала
Богу ! хвала Богу ! наша взяла ! Нема теперь
ні пана, нi мужика, нема ні вбогихъ , ні бага
тихъ ! усі поживемо въ достаткахъ ! «
»Що жъ, братица?« кажуть инші, әрушай
мо панськимъ добромъ ділитись! Повне місто
 353

теперь панства.
»Э, ще буде часъ у місті погуляти !« одві
тують другі ; »а онъ козацтво Сомківъ табору
рабуе . Дурна Сомкова старшина понабірала
зъ собою самихъ кармазинівъ повні вози . «
»Ну , хто куди любля ! усюди е объ віщо
погріти руки !
и отъ одна купа сюди , а друга туди,
>

одна сюди, а друга туди : половина люду до мі

ста повалила , а половина чкурнула до Сомко
вого табору . По полю пооставались тілько гу
ліки, що на радощахъ понаймали музики да й
водятця зъ ними купами, танцюючи.
Чудно було Петрові да й Череваневі диви
тись на тиi
тӣі музики та гопаки у такий смутний
часъ , що плакати бъ усімъ треба , а не весели
тись . Коли жъ валить, мовъ тиi Фйлі , людъ одъ
табору ; а назустрічъ ёму купа селянъ одъ міста .
» Куди ви ?« питаютця .
»А ви куди ?«
»Ми до Сомкового табору . «
»А ми до міста . Тамъ, кажуть, е пожива!
23
 351

» Э , чорта зъ два !
»Якъ ? «

»Такъ, що не пускають ! Московська сто

рожа не пускае нашого брата въ місто ! «
»Шкода жъ и до табору ! Козаки сами тамъ
пораютця , а нашому брату дають оглoблею по
гамалику!
» Що жъ оце ? дакъ це насъ козаки , мабуть ,
убрали въ шори ? «
Троха чи не такъ , якъ Виговський Мо
скву!
»Якъ ось надбігають ище новиi кўпи . » Бі
да « кричать, »пропала справа ! Чи чули , що
кажуть Запорозькі братчики ?«
»А що жъ вони тамъ кажуть ?«
» Отъ що ! посўнулись де-які зъ нашихъ че
резъ городи , стали пбратись коло панськихъ
дворівъ , дакъ братчики іхъ кийми . „ Убiрай
»теськ , кажуть , никъ нечистій матері , мужва
»невмивана ! « та й виперли за місто . Наши по
чали були пручатись : »Ми жъ теперь усі рів
»ні ! »Ось ми васъ « , кажуть , порівняемо
 355 -

»батогами ! Ховайтесь, вражі діти, заздалегідь

Упо запечкахъ , поки не здобулись лихіі го
»дини !
»Эгé ! дакъ оттака намъ дяка ! « закричали
тогдi приводці (у кожної кўли бувъ свій вата
жокъ) . » Стійте жъ , братці ! коли ми помогли
кому злізти на гетьманський стілъ, дакъ зуміємо
и зъ стола зопхнути! Куптесь у полки, кричіть
у раду ! визвольмо Сомка та Васюту зъ невблі:
тиi за насъ уступлятця !
Заворушився людъ, загомонівъ; піднявсь по
всёму полю галасъ . Тілько нічого съ того не
вийшло . Инші помірковавши кажуть : »Ні, вже,
мабуть, шкода перемішувати тісто, винявши съ
печи ! Яке посадили, таке и спечетця . Буде зъ
насъ и того , що потанцёвали днівъ зо два зъ
Запорізцями,
А другі : »Шкода , шкода ! козацтво теперь
стоятиме усі въ одно ; полатають намъ боки, та
съ тимъ и до-дому вернемось . Втекаймо лучче
зазделегідь «
Тимъ часомъ д-які ведуть так у розмову .
23*
 356

» Я собі таки піймавъ изъ віза въ таборі са

ло ! буде жінці та дітямъ до Пилиповки ! «
А я пшона мішокъ! Колибъ хто помігъ до
перти до хутора. «
» Ге ! що ваше сало та пшоно ! « каже третій
волоцюга . » онъ попавъ бувъ жупанъ такий ,
що пари волівъ стоїть , та гаспедський козакъ
давъ кéлепомъ по руці такъ , що не радъ би й
шестерику ! Теперь саме въ косовицю доведет
ця попоноситись изъ рукою ! и чарки горілки
не заробишъ . Отъ тобі й рада ! «
»Рушаймо , рушаймо до-дому , поки ще й
нігъ не поперебивали , мовъ кабанамъ у горб
ді ! « кажуть мужики . »Ніде правди діти, не на
добре діло ми пустились ! Ліпше зробили наши
сусіде , що не послухали Запорізцівъ . Теперь
стидно вь сель - й очі появити : до-віку будуть
дражнить чорною радою! «
И почавъ чорний людъ росходитись . За
мовкли й музики, затихли й скоки , и веселі го
пакій по полю. Незабаромъ стало кожному ро
зумно , що нічого гараздъ веселитись .
 . 357 -
-

Якъ ось почали розъжджатись изъ Ніженя

й шляхта, державці, що були понаіжджали підъ
часъ тиёi ради . " Инший привізъ и жінку , й
дочку . Така-то була думка , що теперь зъixa
лось зъ усіі гетьманщини рицарство , такъ чи
не пошле Богъ пари . Ажъ тутъ не весіллє вий
шло . Якъ почала по двбрахъ пбратись війсь
кова голота зъ Запорозцями, то радъ бувъ ин
ший , що зъ душею зъ міста вихопивсь . Ин
ший же вихопивсь, а другий тамъ и голову по
ложивъ , обороняючи свою худобу й семъю ;
а дочокъ шляхетськихъ и старшинськихъ коза
ки собі за жінокъ силою іншихъ похапали .
Кому жъ пощастило улизнути за царину,
тиі , якъ одъ собакъ , мусили одъ Запорізької
голдти одбиватись. Отсё іде значний чоловікъ
у кованому возі, да й шаблю держить голу, або
рушницю при плечі. Слуги ідуть кінно округъ
воза . А за нимъ Низовці , охляпъ на міщанськихъ
коняхъ , женўтця якъ шуляки . Хоть стреляй,
хоть рубай , лізуть наче скаженні. Боронить,
боронить пана зъ семъёю челядь , да якъ зва
 358

лять одного , другого Запорізці съ коня, такъ

хто оставcь — у - ростичъ! А вони, окаянниі, ко
ней зупиняють , у колёсахъ спиці рубають, возӣ
перевертають, панівъ изъ кармазину и зъ саёти
обдирають. По полю не одинъ візъ съ покалі
ченими кіньми валяетця , не одна вдова плаче
по мўжові , не одинъ бідаха, конаючи въ крові,
тужить , що не полігъ підъ Берестечкомъ. А
тамъ скрізь порозламувані скрині; одежа лежить
роскидана, крівава, пороздирана ; пухъ изъ пе
ринъ наче снігъ летить по вітру : усюди розби
шаки шукали грошей , усé пороли , розбивали,
роскидали . Черевань , дивлячись , ажъ издри
гаетця. Довелось би й ёму таке лихо , якъ- би
не блакитна стрічка въ кӧвнірі.
Се жъ одні такъ бідовали , а другі давали
таки добру бдсічъ харцизикамъ. Инші догада
лись викидать изъ возівъ одежу : знімали зъ
себе жупани - лудани, блаватаси й едамашки, да
кидали підъ ноги Запорізцямъ, аби іхъ неситу
заздрість зупинити. А Запорожець підхопить,
Ткне підъ себе да зновъ навздогінъ .
 359

»Эй , люде добрі !« кричать йнші селянамъ,

що , мовъ тороплені овечки, блукають по полю,
Урятуйте насъ, аті й вамъ те буде !
То людей оступлять, и оступлять кругомъ
візъ ; бо вже взнали , що за хижее птaство тиі
братчики . А якъ котбрий уважетця за возомъ,
то й самого косою або засмаленимъ колякою
огріють , що тутъ и зовъётця ледащо . Инші
значниі люде, старшина й шляхта, поскидавши
кармазини , повдягались у семряги и міжъ
простимъ людомъ до-дому піхомъ пробірались .
Тогда-то мужики до панівъ, кого знали, що до
брий панъ, почали зновъ горнутись и до госпо
ди ёго съ- підъ Ніженя провожати ; а пaни по
чали раховати , якъ би не зовсімъ попустить
Украіну Низовцямъ на поталу .
Дивитця Черевань, ажъ и Тарасъ Сурмачъ
іде возомъ изъ Ніженя . Запорізці ёго , у лича
ковімъ кунтуші , не займають . На возі зъ нимъ
ище съ півъ-десятка мещанъ.
Побачивши Сурмачъ Череваня : »Ге - ге !«
крикне, уоттакъ наши поживились !
 -
360

»А що тамъ , бгате ?«
»Та що ! підъхали насъ братчики такъ, що
тілько ушима стрепенули !
» Що жъ вони вамъ, бгате ? «
»Та що ! Заразъ у бурмистра Колодія кубки,
кбновки срібні, ковши , що позносили зъ усёго
міста мещане, изъ стола поросхватували . Ставъ
бурмистеръ іхъ докоряти, злодійками, розбиша
ками взивати , дакъ и самого трохи не вбили :
»Не взивай козака злодіемъ ! Теперъ « , кажуть,
» минулось се моё, а се твоё: усе теперь обще!
»Свое добро, а не чуже розобрали братчики по
» кишеняхъ! « Оттакиі! Ще жъ це не все . Тутъ
одні въ бурмистра бенкетують , а тамъ голо
>

та росповзлась по місту, та давай колд крамнихъ

коміръ пбратись. Усе съ коміръ порозволікали.
Кинулись мещане жалітись до гетьмана , дакъ
той сміетця : » Ви жъ хиба« , каже , »вражі си
»ни, не знаете, що ми теперь усі якъ рідні бра
»ти ? усё въ насъ теперь у-купі « ... Такъ -то пі
дійшли насъ оманою Січові братчики ! я оце
зъ своїми бурмистрами зібравсь та швидшъ до
 361

дому , щобъ и въ Киёві въ насъ не похазяйство

вали Низові добродіі . «
»Бгатці !« каже Черевань , »y прокляту го
дину виїхали ми зъ дому ! Колибъ у мене тутъ
не дочка та не жінка , то й я сівъ би зъ вами
та й убравсь изъ сёго пекла . «
»Рятуй же іхъ боржій , добродію !« каже
Сурмачъ, бо вже я чувъ, що гетьманъ просва
тавъ твою дочку въ дядька Гвинтовки за свого
писара ,
»Чорта зъ два просватае ! « гукнувъ тутъ
якъ изъ бочки чийсь товстий голосъ.
Гляне Черевань , ажъ іде Кирило Туръ , a
за нимъ зъ десятокъ товариства верхи .
• »Чорта зъ два« , каже , » просватае ! Уже
»

кому що , а Череванівна мой буде . Нехай же

не дурно буде менé за нéі бйто киями !
»Кирило ! < гукнувъ на ёго Шраменко . » Ки
рило Туръ ! чи чуешъ ?«
А той ёму ідучи : »Ні , не чую . Який я
Туръ? Хиба не бачишъ, якъ теперь усё на сві
ті попереверталось ? Кого недавно ще звали
 362

приятелемъ, теперь величають ворогомъ ; бага

тий ставъ убогимъ , убогий багатимъ ; жупани
перевернулись на семряги, а семряги на карма
зини . Увесь світ , перелицёвано: якъ же ти хо
чешъ , щобъ тілько Туръ зостався Туромъ? Зови
мене абб буга мъ, абд-що , только не туромъ. «
»Да годі, Ббга ради!« каже Петро , »Чи те
пёръ же до вигадокъ? Скажи на милость Богу,
не вже ти зновъ вернувсь до своєї думки?«
»Се бъ то про Череванівну закидаешь ? « у
одвiтъ ём ў Кирило Туръ. »А чому жъ не вер
нутись ? Сомка твого вже бісъ излизавъ S
не

бійсь , не викрутитця зъ Запорізькихъ лапъ !

дакъ кому жъ більшъ , якъ не Кирилу Турові,
достанетця Череванівна? Може, думаешь, тобі
зоставлю? Найшовъ дурня ! «
и помчавсь изъ своєю ватагою къ Гвин

төвчиному хутору .
Оставсь Петро якъ остужений. А Черевань
собі стоїть, мовъ сонъ ёму снитця. Тарасъ Сур
мачъ давно вже одъхавъ. Якъ ось Василь
Невольникъ съ кіньми. Упавъ Петрб на коні
 363

и полинувъ за Запорізцями ; якъ тутъ ём на

зустрічъ старий Шрамъ.
»Куди се ти мчӣсся, синку ?«
»Тату ! зновъ Запорізці хочуть ухопить Че
реванівну!
»Покинь тепёръ усіхъ Череванiвенъ, син
ку !« каже понуро Шрамъ. »Нехай хапають ко
го хотя . Рушай за мною ; намъ тутъ нема
більшъ діла : заклёвала ворбна нашого сокола! «
Нічого й казати Петрові. Поіхавъ за пан”
отцемъ, похиливши голову , а серце, ти бъ ска
завъ, на - двое розрізано !
Ажъ ось гукае Черевань: » Бгатiку! постри
вай , дай хочу подивитись на тебе,
Зупинився Шрамъ.
»Де се ти, бгате, бувъ у сю заверуху?
»Що про те питати, чого не вернешъ ?« ка
же Шрамъ . » Прощай! намъ ніколи. «
»Та постривай бо ! Куди жъ ви оцё ? Ну,
бгате, отъ яй на раді съ тобою бувъ, — бо
дай ніхто вже не дождавъ такъ радувати ! що
жъ исъ того вийшло? тілько боки потрутили, та
 364

одинъ розбишака трохи не вколошкавъ. Що жъ

мині ще звеліншъ чинити ?
»ІШкода вже теперь нашої праці, брате Ми
хайло !« каже Шрамъ. Ідь собі зъ Богомъ
до Хмарища. Скажуть, мабуть, швидко й усі
аминь, (
»А не будешъ же мене більшъ узивати Ба
рабашёмъ? « питае Черевань.
» Hi«, каже Шрамъ : » Барабашівъ теперь
повна Украіна . «
»Јй -Богу, бгате, я кричавъ Сомкё такъ , що
трохи не луснувъ! Охъ , у нещасливу годину ,
бгате, ми виїхали съ Хмарища ! Якъ-то моя Ле
ся почје про сю раду ! Підождіть же ! куди жъ
оце ви , братці? «
»Куди ми ідемок , одвiтуе Шрамъ, »тамъ
тобі не бувати . «
»Та по правді сказавши, бгате, я й не хо
чу . Добре й підъ Ніженемъ огрілись . Ось до
якого часу блукаю не обідавши . А бідолаха
Сомкд ! що то вінъ теперь ?«
» Ну, ідь же собі обідати “ , каже Шрамъ :
 365

»намъ ніколи Прощай !«

»Прощайте й вй, бгатці! та заіздіть упбрав
шись у Хмарище: вдаримо, може, ще разъ ий
хомъ объ землю . «

»Ні, вже !« одвітўе Шрамъ , теперь про

насъ хиба тілько почуешъ. Прощай на -віки! «
Да й обнялись оббе першъ изъ Череванмъ,
а потімъ и зъ Василемъ Невольникомъ. Петро
щиро стиснувъ Черевані прощаючись; а той—
мовъ догадавсь , да й каже : „Ой, бгатiку ! чи
не лучче бъ було, якъ -би ми не ганялись за
гетьманами?«
Съ тимъ и розъixались. Шрамъ повернувъ
на Козелецький шляхъ ; Черевань изъ Василемъ
Невільникомъ вернувсь до своякового хутора .
Василь Невільникъ утиравъ руковомъ слёзи .
ПДДВД ШІСШАДщата.
 A Бруховецький тимъ часомъ бенкетовавъ
у Ніжені . У ту бо нещасливу годину справді
такъ лучилось, якъ мовивъ Галка : »Де кричать,
а де співають ; де кровъ иллють, а де горілку
пъють. « Коло Бруховецького сидить за сто
ломъ князь Гагинъ изъ дўмними дяками, — лю
2
-

де поважні, що не зъ гайдамаками бъ імъ бен

кетовати ; такъ отъ же зблото тогд наробило, що
безбожний харцизяка ставъ імъ у повазі , а
щира душа мусить погибати ! За зблото не
звінтпили ошукати свого Царя , що давъ імъ
у всёму віру ; не звонтпили черезъ того Иванця
наготовити крівавихъ бўчъ своімъ землякамъ
изъ нашимъ безталаннимъ людомъ . Хто жъ бо
того не знае , скілько опісля розлито на Вкраі
24
 370

ні крові черезъ Иванцёве лукавство да черёзъ

неситу хтивость Московськихъ воеводъ ?
Гуляе князь Гагинъ изъ Бруховецькимъ,
исповняють червонимъ виномъ кубки , бенке
тують на людське безголовье . Скрізь, и въ сві
тлицяхъ у Колодія, и на подвірті, сидить по-за
столами Городова козацька старшина зъ Запо
розцями : усё то тиі , що нишкомъ поякшались
изъ Низовцями да , ради свогӧ панства, запро
дали Сомка Иванцеві . Невірні души ! теперь
ужё иншому й трунокъ не лізе вы пельку , йн
шому такъ тяжко , якъ тому Туді; да вже нема
вороття — треба брататьця зъ розбишаками ! А
тиi окаянниі сидять за столами въ чужихъ кар
мазинахъ, що дé на якихъ и не сходятця, пъють
горілку якъ воду , хвалятця такими добрими
вчинками , що ажъ мордзъ иде по-за спиною;
крикъ, галасъ счинили несказанний . Дивуетця
князь, поглядаючи на таку компанію, и питает
ця въ гетьмана: „ Чи въ васъ у Січі знай такъ
бушують на бенкетахъ?«
одинъ бурлака перебивъ гетьмана да й каже :
 -
371

»Въ насъ , князю , у Січі то и ндровъ, хто Отче нашъ

знае ;
Якъ, у -ранці вставши , вмйетця, то чарки шукае .
Чи чарка то , чи ківшъ буде, не глядить переміни ,
Гладко пъють, якъ зъ лука бъють , до ночнбі тіни , а

Якъ-же почали росхапувати по кишеняхъ

мещанське добро, то князь и собі звонтпивъ,
щобъ ёго ще гіршъ, ніжъ на раді , не потрутили;
да, скончивши обідъ, заразъ и попрощавсь изъ
новимъ гетьманомъ, Бруховецький провівъ ёго
ажъ за ворота.
Провівъ князя за ворота, ажъ тутъ ёму на
зустрічъ двое дідйвъ Січовихъ, — ведуть за ши
яку якогось сіромаху братчика. Такъ якъ отъ
часомъ двое вовківъ попадуть підъ селомъ не
обачну свиню да, взявши зъ оббхъ боківъ за
уши, ведуть у пущу на росправу : такъ тиі ді
дӣ вели бідаху Запорізця черезъ базаръ, пози
раючи грізно съ- підъ сивоі щотини .
»де се ви, батьки, блукали , що й не обіда
ми вкулі ?« питае Иванець.
24 "
 372

» Та отъ бачъ! « кажуть, за цімъ ледащомъ

и обідъ утеряли . «
»Що жъ вінъ таке ? «
»Эгé, що! тутъ наробивъ такого сброму то
вариству , що й казати язикъ не взрічаетця .
Унадивсь дияволівъ синъ до ковалихи . У Гвин
товки колб хўтора коваль живё , дакъ вінъ туди
>

и внaдивсь . «
» Такъ оце ви ёго й піймали на гарячому
вчинку ?«
»Сцапали“ , кажуть, »пане гетьмане, якъ ко
та надъ саломъ . Уже намъ давно до ушей доне
сено , що притьмдмъ Олекса Сенчило скаче въ
гречку. »Э, постривай жек , кажемо, » гаспедсь
»кий сину ! ми жъ присочимд тебе!« та вже ото
й чигали ёго , не спускали зъ очей . Що жъ?
тутъ добрі люде на раді гетьмана обірають, а
вінъ ледачий до ковалихи. А ми зъ братчикомъ
назирцемъ. Одчини ! « Не одчиняе . » Одчини ! «
Не одчиняе. Ми двери вивалили, ажъ вінъ, по
ганець, тамъ, якъ той кнуръ у берлозі!«
»Що жъ ви оцё думаете зъ нимъ чинити?«
 373

»А що жъ більшъ, якъ не кийми? Та вже

сёго не такъ, якъ Кирила Тўра! сёму вже треба
такъ боки нагріти , щобъ не діждавъ більшъ
рясту топтати!
Кругомъ Запорізці, якъ тӣі гусакӣ, пови
тягували шиі ; слухають, що гетьманъ скаже . А
гетьманъ повівъ кругомъ якось лукаво очима .
» У дарить , каже, эвъ раду. «
Отъ и почали окличники гукати по базару ;
а середъ базару ставъ коло стовпа довбишъ, да
й почавъ бити въ бубни . А братчики, такъ якъ
хорти на покликъ вівчаря, той звідти, той звід
сі, поспішали на раду . Тяглось туди й Городо
вё козацтво . Якъ-жё назбіралась іхъ купа чи
мала и зробили сўднє колесо, и всі діди стали
въ первій лаві , похиливши тяжкиi oдъ думокъ
голови , тогдi й гетьманъ зъ вельможною стар
шиною вийшовъ зъ бенкетного двору . Отъ и
ставъ на свойму гетьманському місті, підъ бун
чукомъ и корогвію, и вщухнули всі, слухаючи,
що казатимуть старійші. Якъ ось, тілько що
кошовий дідъ, батько Пугачъ. виступивши на
 374

передъ, хотівъ кланятись на всі боки до рад

нёго слова , ажъ Иванъ Мартиновичъ звелівъ
ударить у срібні Сомкови бубни, и принявъ
самъ таке слово:

»Панове полковники, осаули, сотники и вся

старшина, и ви, братчики Запорізькиi, и ви , ко
заки Городовйі, а найбільшъ ви, моі Низові діт
ки! до васъ теперь оберну я слово, а вся рада
нехай послухае й розсудить. Якъ заохочувавъ я
васъ изъ собою на Вкраіну, на волю й на рос
коши, такъ чи вже жъ я зло вамъ мисливъ? чи вже
я васъ думавъ киями замісь паляниць годувати?
Охъ , Бдже мій милий ! серця свого вколупивъ
би я та давъ своімъ діткамъ; а тутъ ось сивиi
голови Січовиi знай киі та киі вимагають . И за
що жъ мусить погибати хочъ-би й оцей безта
ланний Олекса Сенчило? (а Олекса Сенчило сто
іть посередъ колеса .) За те, що трапилось, мо
же, разъ на вікў , вскочити въ гречку! Який же
ёгі бісъ утерпить, ходючи посередъ спашу?
Хиба въ Запорізця душа зъ лопуцька, не хоче
того, чого й людська ? Добре въ Січі за се ка
 375

рати, а тутъ намъ черезъ жінокъ швидко дове

дётця перевести всіхъ братчиківъ. Якъ вамъ
здаётця, панове молодці, чи правду я кажу ,
чи ні ?
»Святу правду, пане гетьмане! святу прав
ду! « загули кругомъ Запорізці, якъ изъ бочки .
»А вамъ як здаєтця, батьки ?« питаецця
въ дідйвъ .
Адіди стоять, понуривши голови , та й не
знають, що ёму й одвітовати . Довгенько думали
сивиі оселедці , довгенько одинъ на одніго
зглядували, киваючи головою, далі виступивъ
зновъ напередъ батько Пугачъ да й каже : » Б4
чимо, бачимо , вразький сину — дармо, що ти
гетьманъ до чого ми въ тебе дожилися!
Убравъ еси насъ у шіри якъ самъ схотівъ ! Bй
везли ми тебе на своіхъ старихъ плечахъ у геть
мани, а теперь Ти вже безъ насъ думаешъ
Украіною орудовати ! Недовго жъ поорудуешь!
Я тобі кажу, що недовго! Коли взявсь брехати
по-собачи, то й пропадешъ якъ собака ! я тобі
«кажу , що пропадешъ якъ собака! «
 - 376

»Годі лишъ, батьку!« крикне Бруховець

кий . »Чогд се роспустивъ морду, якъ халяву ?
Та се не Січъ : тутъ тобі гетьманъ не свій
братъ! «
»Отъ яка намъ честь за нашу працю !« ка
жуть дідй . »Тимъ-то добре казано намъ у Січі:
»Эй , не слухайте, батьки, сёгд ледащиці : під
»везе вінъ вамъ Москалі! « А ми таки не поняли
віри, ми вповали, що ось не мовъ би то Го
сподь поможе й на Вкраїні завести Запорозькі
порядки!
»0 , ви голови цвілиi ! « каже Бруховецький ,
»якихъ же тутъ сподіватись порядківъ , коли
>

Запорізька Січъ буде середъ жонатого люду?

Ви думаете, що и всякому про те байдуже, такъ
якъ вашимъ старимъ костямъ ; а ми — такъ ин
ше почуваемось .... Не Москаля я вамъ підвізъ,
а роблю все по-правді, що жаденъ братчикъ на
мене не пожалуетця . На Січі , посередъ глу
хого степу, треба бурлакувати, а въ Городахъ,
посередъ миру , — женитись та господарювати. «
» A хиба жъ ти “ , озвавсь батько Пугачъ,
 377

не казавъ намъ, окаянний , якъ підмовлявъ насъ

у Городи : » Ходімо, батьки , зо мною, заведемд
»своі порядки по всій Україні?« хиба ти не ка
завъ, що Січъ буде Січчю, а Запорозці будуть
судити й рядити всю гетьманщину по своімъ
звичаямъ ?«
» Казавъ« , одвітўe Бруховецький , и якъ
казавъ , такъ и зробивъ. Сами бачите , що За
порозці теперь перші пани на Вкраїні: пона
ставлівъ я іхъ сотниками й полковниками ; су
дитимуть и рядитимуть вони по Запорізькихъ
звичаяхъ усю краіну . Нема вже й теперь ні
въ мещанина, ні въ мужика се моё, а се твое:
усё стало обще ; козакъ усюди ставъ господа
ремъ, якъ у себе въ кишені. Чого жъ вамъ ище
хочетця ? щобъ я за дурницю бивъ киями коза
ка? Ні , сёго не буде : я своїми діткамъ не вд
рогъ. «
»За дурницю !« кажуть діди. На чімъ дер
житця Січъ и славне Запорожже, те повернувъ
ти на сміхъ ! «
» Нехай собі й держитця , коли ёму такъ до
 -
378

смаку. Ми міжъ людьми будемо жити по -людсь

ки , а кому въ насъ не понутру , той нехай иде
на Січъ істи сушену рибу зъ сировцемъ.«
»Ми таки й пійдемо, гаспедівъ сину !« каже
батько Пугачъ, ти насъ не випихай коліномъ.
Тілько добре собі памятай , що брехнею світь
прійдешъ , та назадъ не вернесся. Плюйте,
братці , на ёго гетьманство ! ходімо до своіхъ
куренівъ ! Гей , діти , хто за нами ?
Січові батьки думали , що такъ и висипле
козацтво на іхъ окликъ ; ажъ козаки мовчки
мовчать да одинъ за одного тулятця.
»Хто за нами ? « покликне ще разъ батько
Пугачъ . »Кому любо зъ нечестивимъ пройди
світомъ у гріхахъ погибати, зоставайсь тутъ; а
хто не хоче скаляти золотої слави своёi , той
гайда зъ нами за Пороги !
Тілько жъ и за другимъ разомъ ніхто а ні
зъ міста .

»Такъ ви , бачу, усі однимъ миромъ мазані!

каже тогдi батько Пугачъ. » Пропадайте жъ,
ледащиці ! Щобъ васъ такъ щасте -доля поки
 379

нула, яку ми васъ покидаемо ! Пьфу ! плюю й на

той слідъ , що топтавъ исъ паливодами! Плюйте
й вй , батьки “ , каже своімъ товаришамъ ; та на
прощаннє скажемъ сёму Иродові, чого ми ёму
бажаемо : воно жъ ём у й не минетцця . «
Отъ и почали діди одинъ за однимъ вихо
дить съ колеса . и заразъ первий , обернув
шись, плюнувъ на свій слідъ да й каже : „Щобъ
же тебе побивъ несвітський соромъ, якъ ти на
шу старість осоромивъ ! «
И другий плюнувъ да й каже : „Щобъ на
тебе образи падали ! «
И трейтій : „Щобъ тебе пекло та морило!
щобъ ти не знавъ ні въ день , ні въ ночі по
KÓIO !

и четвертий : »Щобъ тебе , окаянного,

земля не приняла ! «
И пятий : » Щобъ ти на Страшний Судъ не
вставъ !
и вийшовши зъ раднёго колеса , забрали
своі коні съ чўрами да й рушили до низу .
A Иванцеві того було й треба. Посміяв
 380

шись доволі зъ своїми розбишаками, каже : „Ну ,

теперь, братчики, намъ своя воля. Одбули ми
дурнё мужицтво, одбули мещанъ, одбули й ста
рихъ дундуківъ. Теперь пийте , гуляйте и ве
селiтесь . А мене щось на сонъ знемогае . Пій
дў одпочину трохи. Петро Сердюкъ, проведи,
брате, мене до господи «
Пійшовъ Иванець до гетьманського двору въ
замокъ, похилившись на козака ; мёдві ноги во
лочить , що ажъ Низове козацтво стиха глузо
вало .

» Підтоптавськ, кажуть, »нашъ Иванъ Мар

тиновичъ . «

»Ище бъ не підтоптатись, стілько діла наро

бивши !

»Та, мабуть, и въ головку на радощахъ ли..

шнє закинувъ . «
А вінъ, клятий , ні одъ праці не втомився, ні
одъ горілки не впився . Ёго лукавий мізокъ ко
верзуе собі нову думку : Якъ- би того безталан
ного Сомка до посліда - години допровадити!
Плутаючи по дорозі ногами и зажмуривши очі
 381

якъ кiтъ, Бруховецький скрізь зуби почавъ такъ

противъ своéі думки закидати : »Чи чувавъ ти,
братiку , щобъ мишъ одкусила коли голову чо
ловікові ?
Засміявсь козакъ : „ Се , пане ясновельмож
ний, только так ў гуторку проложено.«
»Гмъ ! « каже Бруховецький, »проложено ! а
съ чогось же то її взато ... Охъ , ноги зовсімъ
не несуть ! Вража старість надиходить. Чи ви
пивъ чоловікъ кубокъ мёду, чи не випивъ, уже
й голова й ноги хочъ поодтинай . «
»
„Се ви, пане гетьмане“ , каже Петро Сер
дюкъ , яна радахъ такъ уходились . «
9

»Охъ, на радахъ , на радахъ 14 мимрить

Бруховецький . »Послуживъ я козацтву щирою
душею, а якъ- то минi козацтво послужуть !«
»И, пане ясновельміжний !1 про що ви тур
буетесь ! « сказавъ козакъ Сердюкъ . Та ми за
васъ усі голови положимо ! «
»Голови !« бурчить Иванець. »Булб бъ зъ
мене й однді голови, якъ - би хто зумівъ if поло
жити, щобъ до- віку не встала . «
 382

Усміхнувсь Петро Сердюкъ да й думае :

»Підтоптавсь, підтоптавсь панъ гетьманъ ! «
А вінъ иде, тяжко ступаючи , справді мовъ
пъяний ; далі зновъ пробовкне де-яке слово , и
все на Сомка наворочуе, чи не догадаетця Сер
дюкъ; а Сердюкові Петру ще-таки не въ-догадъ .
Якъ-же почали вже зближатись до замкового
будинку , то Бруховецький и каже : „ Чи ба
чишъ ти , Петро , колб стані, при самій землі
віконце ? Тамъ сидить у мене вельміжний
Сомко , що гордувавъ колись усіма , и не було
ёму рівні на всёму світі. Якъ тобі здаётця се
диво ?
»Диво велике“ , каже Петро Сердюкъ , » ні
чого сказати. Служить вамъ добре Фортуна,
пане гетьмане,
» Отъ же я роскажу тобі щось ище дивній
ше . Ось слухай мишень , братiку , який мині
сонъ сёгодні перёдъ- світомъ снився . Здаєтця,
йшовъ я пъяний до-дому, отъ до сёго будинка,
й прийшовъ, и лігъ спати , и виспавсь , и про
шнувсь ранкомъ, прошнувсь , ажъ минi ка
 383

жуть, що въ- ночі чудо велике створилось : Сом

кові мишъ голову одкусила ! Якъ тобі здаєтця,
Пётре ? Протӣ чого сей сонъ минi приснився?
Колибъ ти мині сей сонъ одгадавъ, знавъ би я ,
Якъ тобі оддачити ,
Загадавсь козакъ , далі помовчавши й каже :
»Що жъ, пане гетьмане? се бъ то проти того,
щобъ Запорожець перекинувсь пацюкомъ ?«
Обнавъ Иванець Петра Сердюка за сi сло
ва . Далі , ввійшовши до світлиці , знявъ зъ ру
ки щирозлотий перстень да й каже : „Оця каб
мўчка всякого переверне въ такого пацюка,
що проберётця хочъ скрізь дванадцятеро две
рей, куди треба . Візьми, надінь, нігде тебе не
зупинять. Що жъ ти одступаешъ , наче одъ
лихого зілля ?
»Того одступаю« , каже Сердюкъ Петро,
»що, хочъ Низовець на всяке характерство зда
тенъ , да за таке ще зъ-роду въ насъ ніхто не
бравсь . Прощай, пане гетьмане ! Може, съ хме
мемъ и твій сднъ прійде .«
Оставсь Бруховецький якъ остужений .
 -
384

» Э « , каже, этакъ, мабуть, правда сёму, що ,

кажуть, зъ- роду, зъ-віку козакъ не бувъ и не бу
де катомъ ! « и почавъ ходить по світлиці .
Походивъ , походивъ. » Чортъ знае якіс ,
каже , »забубони! Буцімъ не все одинъ бісъ,
чи задавити яку погань на раді , чи шпирнути
ножемъ підъ бікъ у глибці !
Ще поміркувавъ трохи, ходючи . » Мабутье,
каже, »що не все одно ! .... Чомъ же ось я самъ
не пійдў зь імъ росправитись ! ... Поки Сомкд
бувъ Сомкомъ, я стававъ на ёго сміливо , а те
пёръ мене якийся острахъ бере .... а
Зновъ почавъ похожати мовчки . » ка зна
якъ доля чоловіка ворочае ! « каже собі . » Ма
буть , самъ лихий минi помагае .... А лучче бъ
нічого сёго не було .... Ой, батьку Богдане ! не
пізнавъ би ти теперь свого Иванця ! ... B6
рогъ!.... и звідки нечистий утелющивъ мині вд
рога ! ... А вже тепёръ шкода зупинятись ... ви
вернетця ... добре, що поборовъ ... Два коти въ
одному мішку не помирятця... Чомъ же оце
нема въ мене сили до закінчання ? Була сила
 385

світь на свій ладъ повернути , а теперь ось

шпирнуть ворога ножемъ боюсь .... Що жъ,
якъ на Москві зроблять не по-нашому ?.... Грб
ши грошима , бояре боярами, а Царь — душа
праведна.... а

25
TIABA GUIDANTITA .

25*
 Мізкўе собі ледачий Иванець , ходючи по
світлиці, ажъ ось увійшовъ вартовий : »Якийсь
чоловікъ мае про негайне діло ясновельможно
го сповістити ,
Дозволивъ гетьманъ позвать передъ себе .
Увійшло якесь опудало . На голову насунувъ
кобеникъ , тілько очі видно , а самъ у широкій
семрязі; на спині чималий горбъ . Бруховецький
самъ не знавъ, чого злякавсь: такъ уже грішна
душа ёго тревожилась .
Хто ти такий ?
„Той , кого тобі треба . «
У Йванця пійшбвъ морозъ по-за спиною .
»Кого жък , каже, эмині треба ?
» Тобі треба такого , щобъ завороживъ на
 -
390

впокій гетьманщину , бо онъ усюди, кажуть,

куплятця кругъ панівъ люде та компонують,
якъ-би Сомка на вблю визволити ; та й Ніженсь
кі міщане шіпотять про Сомка , якъ Жиди про
Мусія .«
»Що жъ ти за чоловікъ ?«
» я чоловікъ собі мизерний швець изъ
Запоріжжя , та якъ пошию кому чоботи , то вже
другихъ не треба буде. «
»Якъ же ти заворожишъ гетьманщину ?«
» А такъ. Підў тілько та роскажу Сомкові
твій сднъ; заразъ усе и втихомиритця. «
»Дияволе !« скрикнувъ Бруховецький, » звід
кі ти мій сонъ знаешъ ?«
»Одъ усатого пацюка знаю .
»Буде жъ тому пацюкові!
» Угамуйсь, пане гетьмане , на сю годину ;
лучче подумай , Якъ одъ свого ворога скорішъ
2

одкараскатись , щобъ черезъ тебе та й усімъ

намъ не було — сёгодні панъ, а завтра пропавъ. «
Довгенько помовчавъ Бруховецький.
»Одкрий “, каже, »голову ; я подивлюсь, чи
 391

не нечистий справді до мене присусіжуетця. «

» Нечистому багацько діла й по манасти
pixъ« , одвітўе той, да й одкинувъ відлогу .
Бруховецький ажъ одшатнувсь. »Кирило
Туръ!«
»Цить, пане гетьмане ! буде й того , що ти
знатимешъ, хто бувъ Сомкові катомъ « , каже
Кирило Туръ, и накривсь изновъ відлогою.
» Не вже ти оце візьмесся за таке діло ?« пи
тае Бруховецький . 1

»А чому жъ ?« каже . „Хиба въ мене руки

не людські ?
»Ти жъ, кажуть, бувъ трохи свій изъ Сом
комъ !

»Такъ якъ чортъ исъ попбмъ . Я вже давно

на ёго чигаю , и въ Киёві — самъ здоровъ зна
ешъ — трохи не доказавъ ёмў дружби . А на
ши дундуки подякували мині киями . Оттака въ
світі правда ! «
»34 що жъ ти на ёго злісся ? «
»Я то вже знаю , за що ! У мене свой при
>

ключка , а въ тебе своя . Я въ тебе не питаю,

 392

не питай и ти въ мене . Не гай мене, пане ясно

вельміжний , та коли хочешъ , щобъ я тобі по
дякувавъ за сотницький урядъ, що настановивъ
мене сотникомъ, скажи минi тiлько , Якъ до ёго
добратьця . «
» Отъ якъ « , каже . »Візьми ти оцей перстень.
Пропустять тебе зъ нимъ , куди схочешъ.
»Гарна каблучка «, каже Кирило Туръ . »ще
й сагайдакъ изъ стрілкою на печаті вирізано . «
A Бруховецький: »Се , коли хочешъ знати,
той самий перстень , що покійний Хмельниць
кий знявъ у сонного Барабаша. Я самъ іздивъ
изъ сімъ знакомъ и въ Черкаси до Барабашихи.
Покійний гетьманъ подарувавъ минi ёго на па
мятку . «
»Эге ! « каже Кирило Туръ , »що-то зъ до
броі руки подарунокъ ! такъ отъ вінъ на добро
й здався“ , да й вийшовъ изъ світлиці .
Иванець самъ провівъ ёго за двери , а вінъ
ёму шепче : „Лягай спати , не турбуйсь . ІІe
редъ світомъ приснивсь тобі сонъ, перёдъ сві
томъ и справдитця. «
 393

Пійшовъ Кирило Туръ похилившись , у своїй

відлозі зъ горбомъ. Ніхто бъ не пізнавъ теперь
ёгі молодецькоі ходи, ні високого стану . Такъ
собі наче горбатий дідъ . Уже на дворі стемні
ло . Ось добіраетця вінъ до Сомкової глибки.
Заразъ у надвірніхъ дверей стоїть козакъ изъ
ратищемъ. Наставивъ сўпротивъ Кирила Тура
ратитце : „Геть ! «
»A се що ?« каже ёму потиху Кирило Туръ,
показуючи на руці перстень.
Скоро взрівъ сторожъ гетьманський знаки,
заразъ и одчинивъ двери .
За тими дверима ще двери. Изновъ коло
дверей козакъ ... Каганчикъ стоїть у стіні на
віконці. И той пропустивъ мовчки , якъ по
бачивъ перстень. За тими дверми ще трейті
двери , и трейтій козакъ при дверяхъ сторо
жемъ. Узявъ Кирило Туръ у ёго каганчикъ и
Ключъ одъ глибки . »Иди“ , каже, »до свого то
вариша . Я буду сповідати вязня, дакъ, може,
таке почуешъ , що лучче бъ тобі на сей часъ
позакладало . «
 394

А той ёму : „» Таяй самъ радъ звідсі зазда

легідь убратьця. Знаю добре, на яку прийшовъ
ти сповідь .«
»Ну, коли знаешъ, то й лучче “, каже Запо
рожець. Гляди жъ, не входь сюди до самого
ранку . Вінъ після сповіді засне.«
»Засне після твові сповіді всякий ! « бур
чавъ, зачиняючи двери, сторожъ.
Вінъ же виходить у одні двери , а Кирило
>

Туръ входить у другі . Увійшовъ и заразъ за

пёръ двери . Гляне, посвічуючи по глибці ка
ганцемъ, ажъ у кутку сидить на гілому осмоні
Сомко . Однимъ залізомъ за поперекъ ёго взято и
до стіни ланцюгомъ приковано, а другі кайдани
2

на ногахъ замкнуті. У старій підраній сірячині,

безъ пояса и безъ сапъхнцівъ . Усе харцизики
поздирали, якъ узяли до вязёння ; тілько виши
ваноі срібломъ да зблотомъ сорочки посовісти
лись изнімати . Вишивала ту сорочку небо
га Леся ; и по кӧвніру , и по пазусі , и по
ляхівкахъ широкихъ рукавівъ повиписовала
голубонька срібломъ , золотомъ и блакитнимъ
 395

шовкомъ усякі квітки й мережки; а Череваниха

подаровала іf безталанному гетьманові на па
мятку гостёвання въ Хмарищі. Такъ отся тіль
ко сорочка зо всёго багатства ёму осталась ; и
чудно, и жалісно було бъ усякому дивитись, якъ
вона у тій мизерній глибці исъ- підъ староі сіря
чини на гетьманові сила !
Постановивъ Кирило Туръ на вікні каган
чикъ , а самъ зблизивсь до понўрого вязня.
Той дивитця на ёго мовчки . Доставъ Запоро
жець изъ- за халяви ножаку и показуе Сомкові .
Той извівъ до неба очі, охристивсь: »ІЩо жъ ? «
каже, эроби , що тобі сказано робити . «
A Кирило Туръ сипкимъ , гугнивимъ голо
сомъ : »Хиба жъ тобі не страшно вмирати?«
»Може бъ , минi « , каже Сомкд , эй страшно
було, якъ-би не було написано : „ Не убойтесь
отъ убивающихъ тіло , души же не могущихъ
убити ...«
А Туръ каже : „Та се ти такъ мізкуешъ,
поки не почувъ заліза за шкурою . Ось кё лишъ,
я трошки різону по грудині....4
 396

»"Адова утребо ! « крикне тогдi Сомкд , эне

вже тобі мало мові крові ? ти ще хочешъ навті
шатись моіми муками ! Бачу по твойму голосу,
що ти , якъ паскўдний червякъ , живучи підъ
землею, звикъ иссати кровъ Християнську! Такъ
упивайся жъ, гадино, у моє тіло ! не почуешъ
ти , пакостний, якъ Сомко стогне «
»Добре, ей-Богу добре ! « каже тогдi Кирило
Туръ своімъ голосомъ , ховаючи ніжъ за халя
ву . Ей-Богу !« каже, »мині здаетця , що я
смикъ , а всі лібде скрипки : якъ поведу, такъ
вони й грають! Не життә я на світі коротаю, а
весіллє справляю . «
»Що се ! « каже Сомко, не вже я одъ нудь
ги починаю зъ марою розмовляти ? Скажи на
имя Боже , чи справді ти Кирило Туръ , чи се
вже мой голова починае съ печалі туманіти ?«
Запорожець зареготавъ. Ще й питае ! А
яка бъ же шéльма , опрічъ Кирила Тўра , про
бралась до тебе черезъ три сторожи ? Тілько
вінъ одинъ зачаруе всякого такъ , що й самъ
2

не тямить, що робить , «
 - 397

»що жъ ти минi скажешь?

»А отъ що я тобі скажў . Давай лишень
мінька на одежу, та виходь изъ сіі пакосноі ям
ки. Туть тілько бъ гадині жити, а не чоловіко
ві . Уподобавъ же чортъ знае що ! Тамъ тебе
підъ Бугаєвимъ Дубомъ жде такий же дурень,
якъ и я : Паволоцький піпъ изъ попенімъ. Уже
вертавсь у Паволочъ , думавъ , що ти попавсь
на -віки чорту въ зуби, такъ іхавъ рятувати Па
волочанъ. Тетера, бачъ, пронюхавъ, що тутъ
кбіть супротивъ ёго Шрамъ , да пронюхавши
и давай тиснуть Паволочанъ притьмомъ хо
че зруйновати місто ; такъ іхавъ Шрамъ ряту
вати . А я пославъ козака навперейми : » По
»стрiвай« , кажу, эпопе, ще, може, вернемо сб
»кола съ клітки! « А тутъ и поміжъ миромъ пу
Стивъ таку поголоску, що Сомкд вже на волі,
такъ көптесь та ждате гасла. Ти , може, не зна
ешъ , сидючи тутъ , що вже розжовавъ усякъ
харцизику Иванця. Теперь тілько гукнешъ по
Вкраїні, дакъ тисяча тисячу попихатиме та до
тебе бігтиме. Піднімутця й тиі, що не були на
 398 -

раді ; бо на раду позлазилась до Йванці тількі

сама погань зъ України, а добрі люде не поня
ми гольтяпакамъ віри . Тимъ- то Иванець ист по
ганцями таке лихо и вкдівъ ! А зъ Запоріжжя
тежъ тiлькі самі паливоди на Вкраіну вийшли,
а що зосталось доброго, те все тепёръ за тебе,
тількi озвёссся , руку потягне , и допомогу
>

дасть . Що жъ ти мовчки слухаешъ , мовъ я

тобі казку кажу ?«
»Тогд слухаю мовчки“ , одвіте Сомко, » що
зъ сéі бўчи пуття не буде . Багато розливъ
Християнськоі крові Виговський за те нещасне
панство да гетьманство ; багато й Юрусь погу
бивъ земляківъ, добиваючись того права, щобъ
надъ обома берегами гетьмановати : не -вже жъ
не уйметця плисти по Вкраіні кровь Христи
янська ні на часину ? Отсе й ще почну одного
супротивъ другого ставити , и за свое право
людьску кровъ точити ! Бо Йванець съ коза
ками стоїть тепёръ міцно ; щобъ ёго збити,
треба хиба усю Вкраіну надполовинити ; а на
віщо ? щобъ не Бруховецький , а Сомкд гетьма
 399

новавъ !
» Оть же ні , коли хочешь знати « каже Ки
рило Туръ , »не на те , щобъ Сомко гетьмано
вавъ, а на те , щобъ правда узяла верхъ надъ
кривдою !«
»Візьме вона верхъ и безъ насъ, брате Ки
рило . Може , се тілько на науку мирові попу
стивъ Господь Украіну въ руки харцизякамъ.
Не можна, мабуть, инше , якъ тілько горемъ да
біддю, довести людей до розуму.«
» Такъ оце ти зреваесся свого гетьманського
права?« питае Кирило Тур .
»А що жъ би ти робивъ ? Уже коли въ мене
були й други й приятелі, були й полки й гарма
ти, да не благословивъ мині Богъ властвовати;
други моi и искренній моі оддалече мене ста
ша и чуждахуся ймене моего : такъ чого жъ
мині теперь супротивъ своéі долі пручатись ?
»Старий Шрамъ не такъ думаек , каже Ки
рило Туры.
»думавъ ий гордо да несито , поки смерть
не заглянула мині въ вічі . «
 400

»Ну, дармо“ , каже Запорожець, »нехай во

но буде собі, якъ хотя ; тілько все жъ таки у тебе
въ голові, зосталось, думаю, доволі мозку, хочъ
и заглянула смерть у вічі. Нічого тобі ждать
обуха у сіхъ різницяхъ, коли тобі одчинено на
стіжъ двери . На лишъ надінь відлогу, та ще
оцей персникъ про-запасъ візьми, то прійдешъ
скрізь огонь и воду.«
»А кайдани?« спитавъ Сомкд .
» Щд намъ кайдани? я призапасъ такоі роз
ривъ-трави, що тілько притулю, дакъ и къ нечи
>

стому й пороспадаютця. Ке лишъ сюди ноги . «

»Підожди, брате“, каже Сомко, скажи пер
ше, а ти жъ якъ звідсі вийдешъ? «
»що тобі до мене? Иди лишень ти , ая най
ду собі дорогу ... «
»Э , ні , мій голубе ! сёго не буде . Нехай той
гине, на кого Господь показавъ перстомъ Сво
імъ! Чужою смертю я вблі куповати не хочу .«
» Смертю! « засміявшись каже Кирило Туръ;
»ка'знае що городить ! Мабуть, тутъ одъ воло
гости въ голові тобі завернулось. Може, дў
 401

маешь, я тутъ довго сидітиму? Найшовъ дур

ня ! Ще до східъ сонця опинюсь на волі ... («
»Якъ же ти вирвeсся звідсі?«
»Якъ? такъ якъ Богъ дасть ... мині вже про
те знать. Хиба не чувавъ ти про нашихъ ха
рактерниківъ , що намалюе углемъ на стіні
чбвент, сяде та й попливе, неначе по Лиману?
A Кирило Туръ хиба вже дурнійший одъ усіхъ,
щобъ и собі чого такого не видумавъ ?«
»Дивно минi « , каже Сомко , » якъ у тебе до
стає охоти жартовати , одважившись на смерть ! «
» Эхъ , пане мій милий ! « одвiтуе Кирило
Туръ, эхиба жъ уся жизнь наша не жарти ? по
маже по губахъ мёдомъ, ти думаешъ : оттутъ
то щастє ! ажъ глянешъ— усё одна омана ! Тимъ
то й кидаешъ it за ні за що . Та що про те ба
лакати ! ну лишъ , давай мiнька на одёжу . «
» Ні, мій голубе сизий, сёго не буде!
»Якъ не буде? такъ оцé я передъ Шрамомъ
брехуном зостанусь ? А що бъ же ти сёгі не
дождавъ ! Я тілько й радувавсь, що отъ же —
кажу старий буркунъ побачить, що й нашъ
26
 402 .

братъ, Запорожець, не зовсімъ ледащо; а ти

въ мене й послідню радість однімаешь!
»Не вже оцé, щобъ тілько оправдить Запо
рожжє передъ Шрамомъ?« питае Сомкд.
»А то жъ якого мині ще біса?« каже Кирило
Туръ. „ Ти ще подумаешь, що въ мене на умі,
якъ тамъ кажуть, отчизна ! що отъ би то ви
зволю своєю головою Сомка , вінъ теперь
більшъ потрібенъ... Ка'знае що ! Такъ робить
тілько , хто й того не розшолопае, що свой со
річка до тіла ближче. То якъ- би пришлось по
ложить голову за дітей , абд-що , такъ се було
бъ святе діло , бо сказано : який батько дітей
не жалуе ? Атб підставъ підъ обухъ голову за
химеру ! Ні, мій добродію, у насъ на Вкраїні
такихъ божевільнихъ не дуже густо ! ая жъ хи
ба виродокъ ?«
» Охъ, гдлово ти моя мила ! « каже Сомкд,
»ти и въ темницю принісъ минi утіху ! Теперь
мині легше буде за правду пострадати, що
правда не въ одного мене живё въ серці, и не
загине вона на Вкраїні! Попрощаймося жъ,
 1

403

поки побачимось на тімъ світі ! «

1

Запорожець насупивсь: » Такъ ти справді

хочешъ зостатьця у сій різниці ?
» Я вже сказавъ « , одвітўе Сомко , »що чу
жою смертю не куплю собі волі ; а що разъ ска
завъ Сомко, того й по вікъ не нарушить . «
»Такъ?« питае Кирило Туръ, пильно дивля
чись Сомкові въ вічі .

»Такъ ! « одвітўе твёрдо Сомкд , дивлялись

на ёго .

» Будь же проклята оця година! « каже тогдi

Запорожець . » Хто въ нéі народитця , або зачне
яке діло , щобъ не знавъ ні щастя , ні долі ! не
хай човни топлятця на морі! нехай коні спо
тикаютця въ вордтяхъ ! а якъ кому Богъ пошле
чесную смерть, нехай душа вертаетця до мер
твого тіла! Проклята, проклята однині и до ві
ку ! Прощай, брате мій рідний! не загаюсь ий
на сімъ мизернімъ світі ! «
Обнялись , и обидва заплакали .
»Вийшовъ Кирило Туръ изъ сироі глибки,
скинувъ изъ себе відлогу и швиргонувъ сторо
26'
 404

жамъ . »Нате , каже, »вамъ, "Иродови діти , за

входъ и виходъ! Знайте, що не катъ Иванцівъ,
а Кирило Туръ, приходивъ одвідати праведну
душу!
Изновъ, идучи мимо надвірнёго сторожа,
кинувъ подушку, що була въ ёго за спиною за
місь горба : » Візьми “ , каже , »собако , щобъ
не спати на соломі , стережучи неповинну
душу ! «
И пійшовъ изъ замку . Усі по перстню ёгі
пропускали .
Незабаромъ знайшовъ свого побратима . Той
дожидавсь ёго съ кіньми підъ ветхою дзвіни
цею. Побратимъ не знавъ, що було на думці
въ Кирила Тўра, якъ оставлявъ вінъ тутъ ëró
ёго
съ кіньми ; бо Кирило Туръ сказавъ тілько:
» Приїде до тебе чоловікъ и скаже : Шукай
вітру въ полі! такъ сажай ёгб на мого коня и
проведі до Бугаєвого Дуба , а я вже знатиму,
де съ тобою злучитись. «
Смутно було теперь Кирилові Туру сідать
на коня , що для Сомка наготовивъ, а ще смут
 405

нійшъ іхати до старого Шрама да роскaзoвати,

що вже Сомко міжъ козацтво не вернетця .
А Шрамъ бідаха жде, не дождётця ёго підъ
Бугаєвимъ Дубомъ на Бабичівці. Загледівши од
далеки двохъ козаківъ , ажъ не встоявъ на міс
ті, — скочивъ на коня и підбігъ назустрічъ.
Якъ-же побачивъ, що Сомка немае, то й голову
повісивъ, и питавъ би , и питать боітця , да
вже насилу змігъ промовити: „А де жъ Сомко ? «
А ти справді понявъ мині віри?« каже Ки
(

рило Туръ. » Оттакъ морбчъ людей, то будешъ

Запорізцемъ!«
» Кирило ! « каже Шрамъ, »годі юродство
вати ! бо й голосъ тебе не слухае . Коли не вда
мось, то хоть скажи , чому?«
»А отъ чомў« , каже Запорожець . „ Сомко,
коли хочешъ знати , такий же дурень якъ и ми
съ тобою . »Чужою смертю волі куповати не
»хочу ! « Уже я ёму й отчизну , уже я ёму й прав
ду підъ нісъ тикавъ , а вінъ своё та й своё .
Сказано — дурному хочъ кілъ на голові теши!
Съ тимъ ёго й покинувъ, — бодай лучче поки
 406

нувъ свою голову ! ... Прощай!

»Що жъ ти теперь думаешъ изъ собою чи
нити ?« спитавъ Шрамъ.
»А що жъ ? уже жъ бакъ не те, що ти .
Живий живе гадае .... Оцё поідемо до превра
жого сина Гвинтовки та вкрадемо ще разъ Че

реванівну . Мабуть , ій на вік у написано мо

іхъ рукъ не минути . Махнёмъ ажъ у Чорну
Гору та й заживемд тамъ, пъючи та гуляючи.
Прощайте, прощайте! «
И, вклонившись низько Шрамові зъ си
номъ, повернувъ коня и полинувъ исъ побрати
момъ до Гвинтівчиного хутора .
Ажъ ось наздоганяе ёго Петро Шраменко .
» Чого ще оцей бабський репълхъ одъ мене
хоче ? « каже зупинившись Кирило Туръ .
»Кирило! « каже Шраменко, »y тебе душа
щира, козацька ... «
» А вже жъ не жидівська« , каже Запоро
жець .

»Ми ідемо съ пан'отцёмъ на смерть у Па

волочъ .. .
 -.407 -

»Боже вамъ поможи : діло не ледаче!

»

»Передай одъ мене два слові Череванівні;

передай такъ, якъ съ того світу!
»Добре“ , каже Кирило Туръ, »передамъ . «
A Чорногорцю потиху шепче: „Знаю напе
редъ: яку -небудь любосну несенитницю. «
»Скажи iй , що й на тімъ світі і не забу
ду! « каже Петро.
»Добре, скажу . «
»Ну , прощайте жъ , братці, на- віки!
» [Прощай, брате! « каже Запорожець , та не
забувай и насъ на тімъ світі . «
Розъixались. Тогдi Кирило Туръ засміявсь
да й каже : „ 'Якъ- то ми тимъ світомъ завчасу
порядкуемо! а тамъ, може, чортяки такъ при
печуть , що й усі любощи къ нечистому зъ го
мови вилетять!

1
 1
1

TIABA BICILIATIITA.
1
 Тепёръ би то отсё треба намъ іхати слі
домъ за шрамомъ и ёго синомъ, и все, що зъ
ними діялось, по ряду оповідати ; тілько жъ, якъ
бй почавъ я виставляти въ картинахъ да въ ре
чахъ, Якъ той Тетера облігъ Паволочь, Якъ хо
тівъ достать и вистинать усе місто за турбацію
супротивъ гетьманськоі зверхности , и акъ ста
рий Шрамъ головою своєю одкупивъ полковий
свій городъ; то бъ не скоро ще скінчивъ своё
оповіданнє . Нехай же остаётця та история до
иншого часу , а теперь скажемо коротко, що
Шрамъ Паволіцький, жалуючи згуби Паволо
чанъ, самъ удавсь до Тетери и принявъ усю
вину на одного себе. и Тетра окаянний не
усумнівсь ёго, праведного , якъ бунтовника , на
 -
412 -

смерть осудити, и осудивши повелівъ ёму се

редъ обозу військового голову одтяти . Такъ 30
гнавши зъ світу свого ворога, удовольнивсь,
давъ Паволочи впокій и одийшовъ изъ війсь
комъ до свого столёчного міста .
Того жъ року , вступаючи въ осінь, о свято
му Симеоні , одтято голову й Сомкові зъ Васю
тою, у городі Борзні , на Ганчарівці . Брухо
вецький доказавъ таки свого , хоть послі й при
навъ слушну кару одъ гетьмана Дорошенка :
пропавъ підъ киями собачою смертю .
Такъ-то той щирий козарлюга и попъ, Иванъ
Шрамъ Паволоцький , и славний рицарь Сомко
Переяславський, не врадивши нічого супротивъ
лихіі Української долі , полягли одъ беззакон
ного меча шановними головами. Хоть - же вони

и поляглій головами, хоть и вмерли лютою смер

9

тю , да не вмерла, не полягла іхъ слава . Буде

іхъ слава славна поміжъ земляками , поміжъ
літописами, поміжъ усіма розумними головами.
 413

Тутъ би мині й скончити свою историю про

ту чорну раду , про ту Запорозьку оману ; да
хбчетця ще озирнутись на тихъ, що послі тбі
біди остались живі на світі .
Одправивши по пан”отцеві похорони , по
плакавши да пожурившись, Петро не довго за
гаявсь у Паволочі . Думавъ бувъ ийти на Запо
рожже и роспpoдaвъ усё своё добро , да якось
и звернувъ мислі на Киівъ . Опинивсь козакъ
колі Хмарища . Звонтпивъ однакъ , да й дуже,
изблизившись до хутора . Ворота були не при
чинені ; не стерігъ іхъ Василь Невольникъ .
» Мабуть, ніхто не вернувсь у Хмарище ! « по
думавъ Петро ; серце занило . Иде до хати .
Квітки коло хати позасохали и позаростали
буръяндмъ. Якъ ось чуе наче хто співае
стиха . »Боже мій ! чий же се голосъ ? «
Біжить у хату, одчинивъ двери , ажъ такъ!
и Леся, й Череваниха обідві въ пекарні .
»Боже мій милий I « крикнула Череваниха,
спеснувши руками.
А Петро , якъ ускочивъ у хату , то й ставъ у
 - 414

порога , якъ укопаний. Алеся якъ сиділа на

ослоні коло стола, то такъ и осталась , и зъ мі
ста не зворухнётця. Да вже Череваниха поча
ла Петра обнімати1 ; тілько вже теперь пригор
тала до себе зъ щиримъ серцемъ , якъ рідного
сина . Петро теперь уже сміло підступивъ до
лесі, обнявъ и поціловавъ іі , якъ братъ сестру;
а вона ажъ слізоньками вмилась . Довгенько зъ
радощівъ не змогли до себе прийти; плакали ,
сміялись , роспитовали , и одно одному пере
бивали .
Якъ ось у двери сўнетця Черевань . На
силу переступивъ черезъ порігъ одъ радости ;
тілько » бгатiку !« да й кинувсь до Петра , роз
ставивши руки ; обіймае , цілје и хоче сказати
щось , и все тілько обгатiку ! « да й замовкне .
Якъ-же вже трохи вгамовались, тогдi Чере
ваниха посадила Петра на лавці , и сама сіла
колб ёго (а Леся зъ другого боку , и обідві дер
жались ёму за руки) да й каже : „Ну , теперь
же роскажи усе по ряду , Петрусю , щобъ ми
знали , Якъ отсё тебе Богъ спасъ одъ смерти .
 415

Намъ сказано , що ти вже певно оддавъ съ

пан?отцемъ Богові душу. «
A Черевань мостивсь , мостивсь , якъ би
ближче було слухати ; сідавъ и колб жінки , и
колб дочки , такъ усё далеко, и треба голову на
бікъ нагинати, щобъ на Петра дивитись ; далі
взявъ да й сівъ навпротивъ ёго долі , підобгав
ши підъ себе ноги . » Hy «, каже , обгате , те
пёръ росказуй, а ми слухаемо. «
Отъ и почавъ Петро усé оповідати , якъ бу
ло въ Паволочі . Не разъ приймались усі пла
кати. Якъ- же дойшло до прощання съ пан'от
цемъ, то Черевань такъ и зарумавъ, да одною
рукою слёзи втирае, а другою Петра придержуе,
щобъ не казавъ дальшъ, поки переплаче. А про
Череваниху да про лесю що вже й казати ? Усі
злились у одно серце и въ одну душу ; и тяжко
було всімъ и якось радісно .
» Роскажіть жек , каже Петро , »и ви теперь ,
Якъ ви викрутились одъ Запорізця да добра
лись до Хмарища ?«
»
»Hi« , каже Череваниха , эхиба вінъ викру
 416

тивъ насъ изъ біди , а не ми викрутились одъ

ёго . Братікъ мій узявъ насъ бувъ добре въ
свої руки . Того жъ дня въ-вечері, якъ була та
безталанна рада, и почавъ заразъ сватать Лесю
за ледащицю Вуяхевича . Якъ ось смеркөмъ
іде Кирило Туръ, а за нимъ десятеро Запороз
цівъ , у двіръ . Показавъ братові якийсь пер
стень : » Оддавай « , каже , »мині Череваня зъ
»усімъ ёго кодломъ , « » На що ? куди ?«
»Звелівъ гетьманъ забрати да везти просто до
» Гадяча. Мабутьи, каже, » Череванівні на роду
» написано бути гетьманшею . «
»Такъ, такъ, бгатік у !« каже Черевань, я
вже думавъ , що справді доведётця зробитись
собачимъ родичемъ ,
» Стали проситие , зновъ веде річъ Черева
ниха , стали просити Кирила Тура , щобъ не
губивъ невинної души — куди ! и не дивитця.
.

Запрягли коні въ ридвaнъ, посадили Василя

Невольника за погонича и помчали насъ изъ
двора . Ми плачемо. А Кирило Туръ тогдi :
» Не плачте , курячі голови ! вамъ треба раду
 417 –
»ватись, а не плакати : не въ Гадячъ я одвезу
»васъ, а въ Хмарище. Ми давай -даковати, а
вінъ: „Що минi съ такоі дяки ? Тоді мене по
»дякуете , якъ на рушник у зъ вашою кралею
»стану .« Ми зновъ такъ и похолдли : изъ одно
го лиха да въ друге! И такій справді думали , що
въ ёго ся думка въ серці . Да вже , якъ привезли
насъ у Хмарище , тогдi вразький Запорожець
смієтця та й каже : „ А ви справді думали, що
»я такий дурень , якъ яке Шраменя ! Нехай
»вамъ цуръ , вражимъ бабамъ ! одъ васъ усе
9

»лихо став на землі ! Лучче зъ вами зовсімъ

»не знатись ! Нехай лишень зварять намъ ве
»черяти : намъ ище далека дорога .«
»Куди жъ се імъ була далёка дорога ?« спи
тавъ Петро.
»У Чорну Гору , бгатiкус , каже Черевань .
» Додержавъ таки Кирило Туръ свого слова, що
все хваливсь тою Чорною Гордю . Я про все
роспитавъ , бенкетуючи зъ ними за вечерою.
Попились вразькі Запорізці такъ , що й пови
вертались у садку на траві . Думавъ , що ще й
27
 418

завтра будуть у мене похмелятись ; устану въ

ранці, ажъ іхъ и слідъ простигъ: такий народъ !
Такъ росказувавъ Кирило Туръ за вечерою :
» Я « , каже , »зъ самого першу хотівъ напра
» вити братчиківъ на добру дорогу, щобъ Сом
»ка зъ гетьманства не спихали , такъ що жъ , ко
»ли Иванцеві самъ чортъ помагае ? Уже якими я
»шляхами до Січовбі громади не заходивъ ! такъ
» ні, та й годі ! Отък , каже, обачучи , що вже
» тутъ чортяка заваривъ собі кашу , що вже
»Сомкові и въ сто голівъ помоги не видумаешь,
»махнувъ рукою, та , щобъ не бачити того лиха
» и не чути про ёго , и хотівъ оті зъiхати зъ
»України. Такъ отъ же“ , каже, энечистий підсу
»нувъ підъ нісъ вашу кралю . Теперь уже сri
вайте “ , каже , »Сомкові вічнююпамять: не сёго
» Дні, такъ завтра поляже ёго золота голова ... «
Та чи піймешъ ти , бгатiку , віри ? Якъ роска
зувавъ про Сомка , то наче и всміхаетця вразь
кий Запорожець, а слёза въ ложку тілько капъ ! «
»Такъ отсе вінък , каже Петро, »и сестру й
>

матір, покинувъ для тоі Чорној Гори ?«

 419

»Ми , бгате , въ ёго питали : » Якъ же ти зо

»ставивъ свою матіръ одну зъ дочкою при ста
»рості ? » Щде , каже , »Козакові матіръ?
» Наша мати війна зъ бусурманами , наша
»сестра — гістра шаблока ! Зоставивъ я імъ
»грошей , буде зъ іхъ поки живі ; a Запорізця
» Господь сотворивъ не для запечка ! « Отта
кий химерникъ «
Такъ роспитуючись да розмовляючи , и не
счулись, яку настала обідня година . Коли жъ
саме передъ обідомъ шасть у хату Василь Не
вольникъ, и веде за собою слідомъ Божого Чо
ловіка . Ходивъ старий на торгъ у Киівъ , да,
попавши тамъ десь дідуся, заразъ и загарбавъ
ёго до Череваня : дуже кохавсь Черевань у ёго
співахъ. "Якъ же то зрадівъ Василь Невольникъ,
побачивши Шраменка ! То съ того, то зъ дру
гого боку зайде, розставить руки, здвигне пле
чима и, бачця , самъ собі не ймé віри . И Божий
Чоловікъ зрадівъ: ажъ усміхавсь , oблaпуючи
кругомъ Петра .
Ще веселійшъ почали тогдi гомоніти . Леся
27 *
 420

щебетала якъ ластівочка. Післі обіда Божий

Чоловікъ игравъ и співавъ усякихъ поважнихъ
пісень. А якъ одходивъ изъ Хмарища , Петро
положивъ ёму гаманъ грошей за пазуху на ви
купъ невольника зъ неволі, за пан”отцеву душу.
»Смутно минi« , каже Божому Чоловікові,
»що въ світі ледащо пануе , а добре за працю
й за гбре не мае жадноі награди !«
«Не кажи такъ, синку“ , давъ одвiтъ Божий
Чоловікъ : »усякому есть свой кара и награда
одъ Бога , «
»Якъ же?« каже Петро , » Иванець ось воз
несенъ , а Сомко зъ моімъ пан'отцемъ гіркую
випили ?
АБожий Чоловікъ : »Иванці Богъ гріхомъ
уже покаравъ; а праведному чоловікові якді
треба въ світі награди ? Гетьманство , багат
ство , або верхъ надъ ворогомъ ? діти тілько

ганяютця за такими цяцьками ; а хто хоть разъ

заглянувъ черезъ край світу, той иншого блага
бажае ... Немае, кажешъ, награди ! За що на
гради ? За те , що въ мене душа лучча одъ
 421

моіхъ ближніхъ ? А се жъ хиба мала милость

Господня ? мала милость , що моя душа смie и
зможе таке, що иншому й не приснитця? ... Ин
ший ище скаже , що такий чоловікъ, якъ твій
пан'отець , уганяе за славою ! Химера ! Слави
треба мирові, а не тому, хто славенъ. Миръ не
хай навчаетця добрў , слухаючи , якъ оддавали
жизнь за людське благо ; а славному слава у
Бога !
Такъ проглаголавши, замовкъ старий , по
хиливъ голову, загадавсь. И всі задумались одъ
ёгі речи. Далі поклонивсь Божий Чоловікъ на
всі сторони и пiйшовъ съ хати, почепивши че
резъ плече бандуру.
А Петро и оставсь у Череваня, якъ у своїй
семъ . Черевань ёмў ставъ тепёръ за батька, а
Череваниха за матіръ. Стали жити вкупі лю
бязно да приязно .
Ну, сёго вже хоть и не казати, що , зождав
ши півъ-року, чи що, почали думати й про весіл
лв . Ище не гараздъ и весна розгулялась , ище й
вишеньки въ саду въ Лесі не одцвілись , а вже
>
 422 .

Петро изъ Лесею и въ парі.

Такъ-то усе те лихо минулось , мовь при
снилось . Яке-то воно страшне усякому здава
лось ! а отъ же, якъ не Божа воля, то іхъ и не
зачепило . Се такъ , якъ отъ инколи схопитця
>

заверуха — громомъ гримить , вітромъ бурхае,

світу Божого не видно ; поламле старе дерево,
повиворочуе зъ коріннємъ дуби й берези : а
чому указавъ Господь рости й цвісти , те й
останетця, и красуетця весело да пишно, мовъ
изъ-роду й хуртовини не бачило .

Кінець чорній Рäді.

 Слова изъ »Чорної Ради“ , которi не всяке чу
вало , або читало .

Башта — башня . -
крыльцо , навѣсъ передъ
Блаватасъ — голубая шел дверью .

ковая матерія . Гаркебузъ — aquеbuse, пи

щаль , самопалъ , мушкетъ .
Броварь — пивоварня . Гевалъ — хамъ , мужикъ .
.

варта сторожа .
Вгамовати Глуховати издѣваться ,
угомонить ,
насмѣхаться .
усмирить .
Goнтъ , или гонтъ — ду
Верзіканнє нескладная
бовыя дощечки для крыши .
болтовня .
Этими дощечками крыши
Веремій — крутить вере покрывались , какъ черепи
мія—дѣлать быстрыя атаки . цею .
• Власний -
собственный .
Гормаха яма для хране
.

Встрявати — вмѣшиваться .
-

нія хлѣба въ зернѣ .

Гамалакъ задняя часть Горорізьба — горельефъ,
| .

шей .
выпуклая рѣзьба .
Gанокъ, gaнки , gaночки | Гуторити — разговаривать
 424 -

Державський кій кожухъ.

помѣщи -
чій . Кармазинъ — красное сук
Дзиgaрoкъ часы . но , а также и красная шел
Ділованнє заборъ. - ковая матерія .
Дўка — богачъ, знатный че. | Катряга стропила для

ловѣкъ . будки , или шатра ; шатеръ .

Жбанъ посудина въ родѣ | Кирея — плащъ. -

кадушки , или горшка .

Клякъ граничный знакъ
Жбожже -
разнаго рода на деревѣ , или граничный
хлѣбъ . столбъ.
Залицяннє искательство | Кодло -
племя , родъ.

у женщины , или просто сва- | Коіти — дѣлать, творить , въ

товство . дурномъ смыслѣ .
Заметушитись замѣ Коновка -

сосудъ въ фор
шаться .
мѣ кружки .
Заможний зажиточный. | коренити бранить , пе
Запашний -
пахучій , ко ребирать бранью все до

торый пахнетъ приятно. корней .

Збагнути – постигнуть, до | кормига — ярмо, иго.
глубины , до багна проник-| Куна темница , или мѣ
нуть . сто ареста , хотя бы и сна
Згода -

миръ . ружи зданія . Куною карали

Здолати — быть въ силахъ . иногда , приковывая руку
Змірковати сообразить . къ стѣнѣ у колокольни , для
Зуповний — полный, совер- позора .
шенный .
Кушнірь Кожевникъ .

Кажанокъ талтъ— манеръ , форма .

-короткій, лег- Kшталтъ.
 425

Лазня — баня . Мугиръ — мужикъ, грубый

человѣкъ.
Лудани —жупани худани
изъ блестящей матеріи жу- | Напутити -
наставить на

паны , или жупаны , разши путь .

тые золотомъ. Несторъ ую- | Наустити — подъучить .
минаетъ объ епанчахъ , или Небожъ племянникъ .

жупанахъ аудахъ. Обори—веревочки , или рем

Мажа — чумацкій возъ. ни у лаптей .
облямований — окаймлен C

Майданъ Выгонъ , Пло

ный .
щадь .

Миготіти — мигать . Гово- | Обушокъ чеканъ ; иначе

по- Малороссійски ке.
рится о блестящихъ вещахъ,
которыя сверкаютъ въ дви
лепъ, келепокъ , келеnéць.
женія . "Огиръ жеребецъ .
желѣзная шап " Одсічъ отпоръ, отра
Мисюрка -

женіе .
ка съ Кольчатою сѣткою,
которая накидывалась на
Ознаймовати объявлять
-

лицо , шею и плеча . во всеуслышаніе .

Мито мытъ , денежный | Опасистий — жирный, плот
ный .
сборъ въ казну на доро
гахъ , мостахъ и перепра Опентати опутать , оту
вахъ .
манить голову .
Мізковать размышлять, | Ошукати — обмануть .
Пиха гордость.
обдумывать .
Мономахия рукопашный | Пільга — облегченіе .
-

бой, битва поединками , какъ| Пірначъ булава си перь

у Гомера въ Иліадѣ . ями , то есть составленная
 426

изъ металлическихъ доще . держать совѣтъ .

чекъ , которыя назывались | Райця совѣтникъ въ ра
перьями . тушѣ , и..и магистратѣ ; отъ
Плюгавий — негодный , гад- слова раять совѣто
кій . вать .

Повага — чувство собствен- JPаховати

-

считать , со
наго достоинства , или знакъ ображать .
уваженія къ другому . Ріпка кубокъ -ріпка на
Покарбований нарѣ- поминалъ своею формою
занный чертами , изрублен- рѣпу .
ный . Роздродитись разсви -
Предся предъ симъ быв - рѣuѣть .
шая . Розчовпати смекнуть ,

Прогайновати растра- догадаться .

тить безъ толку . Рондъ конскій нарядъ .

Промантачить промо- | Рамъе рубище ; отъ ра
тать . мо , рамена -
Плечи .

Проноза проныра и вмѣ | Сагайдакъ лукъ.

стѣ пройдоха . Caéta Англійское сукно .
Прочане -
богомольцы . | Cалогубъ — мѣщанинъ, тор
Слѣдовало бы говорить про говецъ , въбранномъ смыслѣ .
щане, отъ слова проща , ко- | Самохіть добровольно.
торое происходитъ отъ сло- | Самота уединеніе . Упо
ва просить .
требляется въ формѣ na

Псяюха псиное ухо . самоті, т . е . съ глазу на

Пятро этажъ. глазъ .

Радовати — быть на радѣ, | Сердюкъ — тѣлохранитель.

 427

Hыхъ, или серебряныхъ до

Серпанокъ Кисея .

щечекъ , нашитыхъ ва барха

Сисорка -
то же , что и
тѣ , сукнѣ , или кожѣ ; то, что
Мисюрка.
у Великороссіянъ куяки.
Скарбниця казнохрани
Трактовати — угощать .
лище .
Скнарость скаредность ,
Тремтіти дрожать , тре
петать .
скупость .
Трунокъ напитокъ , отъ
Слушний — законный, долж Нѣмецкаго trіnfеn .
ный .
Трямки — перекладины подъ
Сновидати - болтаться по
потолкомъ .
свѣту , бродить безъ цѣли . | Ушули — столбы въ заборѣ .
-

Сопуха сажа , а также и Ущухнути утихнуть .

дымоволокъ , или труба . Халепа бѣдствіе .
Спільний общій .
Хижий -
хищный.
Спречатись -

спорить .
Химородникъ Колдунъ .
Станя Конюшня . дѣлать реког
Чатовати
Страхополохъ — трусъ. носцировку , т . е. разъѣзды
Стужка — плетеная калушка , для наблюденія за неприяте
или коробка . Дями .

Сугакъ — сайгакъ , дикая | чересъ и чересло -

ко

степная коза съ бѣлыми ро- жаный поясъ; отъ церков

гами . но- Славянскаго чрёсло.
Сукня Платье . Чигати — выжидать случая ,
-

Сурмачъ — трубачъ . или минуты для нападенія .

Таця подносъ . Чиншъ — подать , налогъ.
Тиляги — латы изъ желѣз- | Чуприндирь -
здоровякъ
 428 -

съ большимъ чубомъ , или ванье .

чуприною . Шикъ — строй. C

Чура и джура слуга ; | Шиковати — строить вой

отъ Турецкаго джяурь , новъ въ боевой порядокъ .
что значит , невѣрный , Ширітвасъ срѣзъ , не
такъ какъ джяуры были у высокая кадь .

Турокъ рабами . ІШликъ — шапка .-

Шановати - почитать, ока-| Шпарgалъ — старан писан

зывать уваженіе ; поэтому
ная бумага .
употребляется и въ смы Шпігъ шпіонъ .
слѣ .
потчевать .

Шатно -
въ парадныхъ
Ясиръ — плѣні, въ собира
тельномъ смыслѣ ; извѣст
одеждахъ; шата—одежда.
ное число плѣнниковъ.
Шермицерия фехто
 Помилки .

Надруковано : А треба бъ :
Стр . 22 стрічка 8 — 9 : есть на світі есть же на світі
40 21 Петруся Петра
41 5 Петрусеві Петрові
109 4 Рөськую Руськую
131 8 припасти припасти
132 10 за ўсъ за уса
135 16 Петрусь? Петро? Петро
Петрусь
148 13 обливаютця обмиваютця

189 4 спустятця опустятця

-
272 9 що жъ здолаю що жъ я здолаю
- 399 16 други друзі
1
1
 6

j
N15707
89114258171

MAINI
b8911425811a