Лист п’ятий

Станіслав, 25 листопада 1802 року

Племінник пана єпископа, що є обер-лейтенантом

у Беньйовському польовому піхотному полку біля Гер-
маннштадта у Трансільванії, але випадково затримався
на декілька тижнів у відпустці в Чернівцях, супрово-
джував мене аж до моменту, коли я повинен був виру-
шити у подальшу подорож у наш прославлений край
у товаристві фурмана-іудея. Отже, Ви бачите мене в но-
вому окружному місті. Як я сюди прибув, я сам не можу
усвідомити. Власне, в ту саму годину, як я від’їхав від
Чернівців, мене наздогнав сильний сніговий буревій.
Щільний ряд сніжинок перешкоджав мені будь-яке
споглядання. Холодні вітри, що віяли то з одного, то
з іншого боку, змусили мене так ретельно закрити своє
обличчя, як це роблять зазвичай дівчата, що носять мо-
локо до Відня із сусідніх сіл на шляху до столиці у літні
або зимові дні. Але я думав, на відміну від цих дітей, не

64
про те, аби захистити свої щоки від міцного морозу чи
сонячних променів, що несуть засмагу; я хотів захисти-
тися лише від проникнення повітря, щоб не отримати
в подальшому зубного болю, який значно частіше, ніж
ми самі думаємо, робить нас понурими, не схильними
до загального спостереження та дратівливими й зло-
стивими через кожну дрібницю. На щастя, мені вдало-
ся уникнути цього лиха. Тим гучніше заволав мій ку-
чер-єврей, коли на під’їзді до міста Станіслава помітив,
що одні підкови його коней відірвалися по дорозі та за-
губилися, інші зламалися та стали непридатними. Що
було робити? Ніде в цьому місті я не знайшов у ковалів
жодної підкови про запас. Тому ми зупинилися у корч-
мі єврея в передмісті Станіслава. Тут майже кожна дру-
га сім’я іудеїв мала право утримувати пивний чи горіл-
чаний шинок для обслуговування інших людей, а також
мала загороду у своїй конюшні для чужих коней. Я під-
корився своєму становищу й підійшов у кімнаті до сто-
лу, який принаймні стояв так міцно, що не розвалився,
коли я захотів покласти на нього руки та опертися на
них головою. Невдовзі я почав звикати до похитуван-
ня його основи та віддався тихим розмірковуванням, не
звертаючи уваги на скрип. От скільки місця, мізкував
я, знайшлося для міркувань, для запису своїх думок та,
якби я був жінкою, для плачу! Де я розпочну цього лис-
та, де закінчу його? Багатий і, можливо, значно небез-
печніший матеріал для зауважень проникає в мою душу
саме в Галичині. Якби я зупинився на темі коней та

65
ковалів, то навіть і про це можна було б багато розпові-
сти, наприклад, наскільки легко розводити в Галичині
хороших коней. І все ж якою непривабливою є поро-
да коней, яких розводять в обох частинах Галичини!
А скільки з них калічать ще з малого віку, щоб надати
краси копиту! Можна припустити, що щорічно у Схід-
ній та Західній Галичині через недбалий догляд гине
близько 3000 коней. Навіть євреї вже звикли до цього
лиха, – коли вони бачать коня, який лежить на дорозі,
вони принаймні повинні відпустити його назад; тому,
зважаючи на велику вірогідність такої невдачі, вони
часто беруть із собою в подорож на одного коня більше,
аніж їм це було б необхідно.
Наші галицькі ковалі ще недостатньо володіють
майстерністю, щоб підбити плоске копито, повне ко-
пито та порожнисті стінки відповідною ковкою. Крім
того, в Галичині, очевидно, дуже мало ковалів! Подіб-
но до того, як колеса воза не мають залізного обруча,
так і коней випускають зазвичай без підків. Звідси та-
кий жалюгідний вигляд! Доглядати за кіньми в кож-
ному селі береться єврей-шарлатан, який вихваляєть-
ся тим, що має «аркана», й до якого легковірні селяни
приходять у крайньому разі, засліплені блиском мета-
левих тарілок, прикріплених до дерев’яних ставень іу-
дея. Шкода цих людей, що довіряють вигукам такого
чудотворця: hic portus, hic intra1. Вони втрачають не

1 Тут захист, йди сюди! – Пер. з лат.

66
лише своїх коней, а й свої гроші! Ще для ветеринар-
ної школи у Львові бракує ветеринарного шпиталю та
кімнати, призначеної для демонстрації анатомії тва-
рин; тобто двох важливих частин, без яких уся теорія
є мало зрозумілою для звичайного учня, оскільки вона
не є достатньо наочною. Серед 50 ковалів краю важ-
ко знайти хоч одного, який був присутній на лекціях
з ветеринарної справи у столиці. А це чимала втрата
для краю, який у разі вміло організованого конярства
легко міг би заробляти щорічно декілька сотень ти-
сяч гульденів. Правда, у Нижній Австрії справа про-
сувається значно краще. Навіть у сільській місцевості
відмовляють у праві займатися ковальським ремеслом
кожному, хто поки що не може засвідчити відвідуван-
ня більш-менш зразкової ветеринарної школи у Відні.
Мої теперішні земляки благородного стану навіть не
уявляють, які значні збитки має держава через те, що
їхні співгромадяни інших національностей відстають
у ковальському мистецтві. Вони милуються англійсь-
кими кіньми; і все ж таки вони розсміялися б, якби їм
сказали, що серед англійців є ковалі, які водять пером
так само добре, як і молотком, і так само вміло пишуть
твори зі свого фаху для читацького загалу, як і виго-
товляють підкови.1

1 Коли я написав ці рядки, мені пригадалися два твори: W. Morcro<: Account of

the vaious Methods of schoeins! Horfes hitherdo practifed та J. Lank: The pronsiple of
english Ferriarz vindicated.

67
 Тут мене перервав селянин, голова якого була за-
дурманена горілкою, що, хитаючись, підійшов до
моїх дверей та ведмежим голосом залементував: «Чи
тут немає жидівки?» Я схопив його за плечі, щоб він,
бува, всією своєю масою тіла не ввалився до кімна-
ти, і сказав: «Друже! У своєму шинку ти швидше
зустрінеш господиню». Селянин погодився з мої-
ми запевненнями, і так я, на щастя, позбувся його.
Але, глянувши на його одяг, я зрозумів, що він живе
у гірській місцевості, тому одразу вирішив написати
розділ про гірських жителів Станіславського округу,
не зважаючи на шум у шинку, а ще менше перейма-
ючись погодою, що змушувала дзеленькотіти шиб-
ки. І навіть якби всі ці складові змовилися проти
мене – мої понурі вікна, старий стіл, гучне товари-
ство неподалік і багато іншого, – я писав би далі. Elf
Deus in nobis1, розмірковував я та ширяв на крилах
фантазії у гірські села цього округу. Ви маєте мож-
ливість прочитати невеликий опис цих місцевостей,
які досі, без жартів, були для нас не відомішими за
іспанські села! Я відвідував ці села в різні пори року
й опишу їх по пам’яті. Але принаймні дещо я можу
описати точно, оскільки злиденність, яку я там по-
бачив і яка зачепила мене, як і всюди, нелегко сти-
рається з пам’яті через живучість тих спогадів, що
я чітко усвідомлюю!

1 Є в нас Бог. – Пер. з лат.

68
 Якби горяни Станіславського округу краще за-
ймалися конярством, тваринництвом та вівчар-
ством, або якби їм дали хороші приклади щодо цьо-
го, у них не було б причин стільки років поспіль
виїжджати потягами зі своєї Батьківщини та пода-
ватися чи до родючих земель Східної Галичини, чи
за межі краю то до Угорщини, то до Молдови, щоби
працювати в наймах. З цих подорожей селяни при-
возили додому мало грошей, оскільки оплата була
здебільшого мізерною. Звичайно ж, і на цих людей
поширюється те саме, що блаженний Мозер каже
у своїх патріотичних оповідях про косарів з Вест-
фалії, які подалися до Голландії; хоча незаперечним
є те, що було б краще, якби усі земляки залишили-
ся б удома, але допоки усім цим людям не забезпе-
чать вдома гарантований заробіток для безбідного
існування, не варто перешкоджати їм жити в такий
спосіб. Це переважно жителі сіл Ямна, Дора, Лоєва,
Космач, Дзвиняч, Бабче, Волосів, Слембоки, Хле-
бовська, Клубовче, Підлужжя. Я хотів би описати
Вам ці 11 сіл. Звичайно ж, опис буде не таким приєм-
ним, ніж якби я змальовував Вам сади навколо Від-
ня. Навіть дика природа заслуговує погляду мудро-
го чоловіка, що дивиться на всіх людей у ще таких
убогих поселеннях, як на своїх братів.
Село Ямна лежить десь за 7 миль від Станісла-
ва та за 3 милі від містечка Надвірна. У цьому гір-
ському селі живе лише 351 сім’я, кожна має хату

69
(халупу). Як було б написано у нашому канцеляр-
ському стилі – осілі сім’ї. Селяни не мають ріллі,
лише оточений огорожею клапоть ґрунту навколо
кожної хати, на якому вони вирощують картоплю
та боби. Їхня худоба, що за судовим порядком ні-
бито дає їм головний дохід, передана в руки Божі
й повинна сама собі шукати їжу, наскільки це мож-
ливо неподалік; найкращим для неї є час із черв-
ня по вересень, коли вона пасеться на луках. Рогату
худобу та овець продають у Надвірній. Як взимку,
так і влітку худоба перебуває під відкритим небом.
У підданих немає хлівів; вони будують свої домів-
ки так, щоб дошки даху лежали трохи далі за ме-
жами горизонтально зведеної «прусської» стіни.
Бідна худоба, яка хоче захиститися від вітру та не-
годи, дощу та снігу, шукає притулку під стінами ха-
тини. Деякі мешканці цього села, як і гірських сіл,
що лежать навколо, тримають коней. Але ж яка від-
мінність між цими кіньми і чудовою породою ко-
ней, якими володіють селяни та фурмани у Верхній
Штирії та горах Тіролю! Уміння займатися коняр-
ством з вигодою, як це властиво, наприклад, ган-
новерським селянам поблизу Ельби у графстві
Данненберґ, є, на жаль, зовсім чужим для гали-
чан на їхніх чудових рівнинах, так само як і у гір-
ських місцевостях. У всьому звинувачують нестачу
хороших пасовищ. Так говорять досить часто, але

70
це не доведено1. Якщо у всьому краї та навіть у го-
рах вирощують боби, то чому не вирощувати також
горошок (Vicia), який росте навіть на найгіршому
ґрунті, – а це основний корм для тяглової та молоч-
ної рогатої худоби в Англії; його також вирощують
на полях кожні чотири роки, не дбаючи про те, щоб
поле було залежаним! Якби це було правдою (Ви
знаєте, що я свідомо неохоче ухиляюся від такої
дорогої для кожної держави та її громадян дороги
правди!), якщо це правда, що всі без винятку каме-
ральні володіння Східної Галичини мають не біль-
ше ніж 20 голів коней, 2099 голів рогатої худоби та
78 овець, – чи це не сумно! Якщо знову повернути-
ся до моїх горян, увесь заробіток жителів Ямни по-
лягає в тому, що вони здають своїх коней на певний
час іудеям з містечка Надвірна, які за допомогою
цих орендованих за мізерні гроші коней везуть
запряжками галицьку продукцію, як, наприклад,

1 Якщо припустити, що причина справді полягає в цьому, кмітлива голова

завжди знайде способи, щоб зарадити цьому. Ганноверські мешканці управління
Зольтау та Мосбурґ також не мають хороших пасовищ для коней; і все-таки
кожен селянин звик до того, щоб вирощувати жеребців та перевозити ними щось.
Подібно до цього у фогті (адміністративно-територіальна одиниця – прим. пер.)
Бенгорст не вирощують лошат через брак пасовищ, а купують лише на другому
році життя на сусідньому базарі; але потім їх годують лише впродовж одного року
та використовують для домашніх потреб, після чого з великою вигодою їх продають
для прусського та цісарського поповнення кінного складу! В такий спосіб заповзяті
ганноверці та інші іноземці через наші лінощі годуються нашими грошима, які ми
краще витратимо на Мекленбурзькі конезаводи, ніж для зведення місцевих.

71
полотно, мед та необроблені шкіри рогатої худоби,
до сусідньої Угорщини, а звідти везуть назад до Га-
личини залізо та інші товари.
Якщо хтось хоче подорожувати з Надвірної та Де-
лятина до Угорщини, слід двічі переправлятися через
річку Прут. При високій воді товари складають у ве-
ликий човен, на якому вміщається не більше 5 осіб.
Кінь повинен плисти через річку поруч з човном. До-
рога пролягає далі через Яблуницю до королівства
Угорщини, й здебільшого вона така сувора і стрімка,
що лише голод та злидні або величезна допитливість
можуть змусити пройти її ще раз.
Річка Прут буває тим лихом, що завдає жителям
гірського села Ямни великих збитків і через її переси-
хання та паводки щороку по декілька разів відрізає їх
від інших людей. Загалом, якщо оцінювати за нашим
розумінням благополуччя та злидні, люди тут живуть
погано. Картопля та квашена капуста, сир, молоко та
іноді дзер1 замість води, – такі їхні продукти харчу-
вання. Якщо вони хочуть влаштувати собі свято, то
задовольняють свої бажання на ярмарку в Надвірній
чи Солотвино. Тут вони так напиваються фруктової
горілки у шинку іудея, що рідко коли повертаються
додому в гори без кровавих бійок. Якщо один з них
поранив у такий спосіб іншого свого співвітчизни-
ка, він тікає до Угорщини. Тим часом друзі обох сімей

1 Діалектне, те саме, що й сироватка. – Прим. ред.

72
прагнуть зближення й після досягнутого примирен-
ня нападник повертається назад на батьківщину.
Одяг селян у Ямні, як і усіх горян Станіславсь-
кого округу, дуже простий і не коштує дорого. Со-
рочка, виготовлена з конопляного полотна, коштує
десь близько 15 крейцерів, до речі, її натирають са-
лом, щоб відганяти комах-паразитів. Спідниця, як
і в угорців, сягає ступні. Самі стопи ніг обмотують
ганчірками, на які накладається шматок грубої во-
лової чи коров’ячої шкіри, загостреної з боку паль-
ців, і зверху закріплюється тонкими ременями. Цей
вид взуття називається «ходоки», він коштує близь-
ко 15 крейцерів, або один польський гульден. «Роа»
зітканий здебільшого з домашньої пряденої вовни
і коштує іноді до двох з половиною рейнських гуль-
денів. Шапка з овечої вовни з гострим кінцем коштує
іноді більше, ніж уся спідниця. До речі, кожний селя-
нин у цих горах носить на собі як вдома, так і у ман-
дрівках шкіряний чи виготовлений з козячої шерсті
ранець або дорожню сумку. З-за пояса стирчить соки-
ра. Вирізьблені та трохи менші сокири завжди беруть
на сільські свята. Заможніші селянки відрізняються
від інших тим, що носять спідницю із синьої тканини
та викладений латунню ремінь ранця, а влітку – гру-
бий круглий фетровий капелюх, і якщо його підня-
ти, то видно, що він обшитий тонким шовковим шну-
ром. Вони дуже віддалені від селян Тіролю, які також
живуть високо в горах, але в них широка шовкова

73
зелена стрічка викладена блискучими важкими зо-
лотими монетами!
Люди з Ямни, як і жителі віддаленого на одну
милю села Дора, часто вирушають до угорсько-
го прикордонного містечка Ясіня, що лежить най-
ближче до них, де вони за мізерну поденну платню
працюють на лісосплаві на Тисі. Дора має 50 так зва-
них осілих домівок, мало ріллі та невелике тварин-
ництво. Мешканці живуть у злиднях, як і мешканці
Ямни, купують або позичають в євреїв узимку зер-
но або потовчене просо. Все їхнє багатство – це го-
роди, де росте трохи картоплі та бобів, яким бракує
добрив. Але ж вони дуже легко могли б, подібно до
мешканців Верхньої Штирії, використовувати ча-
гарники, які заглушили все навколо, й готувати ріл-
лю, що невдовзі завдяки застосуванню попелу зі
спалених дерев та чагарників було б надзвичайно
корисним! Я розглядаю спалювання дерев як най-
кращий засіб, який я порекомендував би лише у та-
ких нерентабельних високогірних місцевостях, як
Дора, а у всіх інших низинних місцевостях Східної
Галичини я вважаю це надзвичайно шкідливим. На
жаль, у деяких місцевостях Східної та Західної Га-
личини перейшли до інших крайнощів. Я хотів би
лише коротко згадати один приклад у державно-
му володінні Західної Галичини, де селяни спалили
ліси лише для того, щоб мати нові поля для оранки.
Вони завдали надзвичайно великої шкоди, позаяк

74
буревії спустошили ліси згаданого камерального во-
лодіння.
Я готовий почути від Вас запитання, як це взагалі
можливо, що селянин Дори, який стає боржником
єврея взимку, може сплачувати борги влітку. Змуше-
ний довести до Вас не дуже приємну відповідь, що
іудеї з легкістю роблять можливим навіть уявно не-
можливе й часто бувають такими лютими, що коли
селяни в Дорі, Лоєві та інших гірських селах не від-
дають добровільно худобу, то застосовують насиль-
ницькі дії, щоб таки одержати худобу. Часто на до-
звіллі я розмірковував, зважуючи загальну шкоду
цих вчинків, у яких особливо вправними серед ін-
ших іудеїв були іудеї містечка Снятин, чи не було б
можливим врятувати принаймні необхідну тяглову
худобу селянина, без якої не може бути й мови про
більш-менш добрий обробіток полів! На завершен-
ня в мене завжди виникало таке бажання: з боку
законодавства слід було б вжити заходів, щоб на-
віть після судового процесу не можна було прода-
вати з аукціону необхідну для селян тяглову худо-
бу маклерам-іудеям та підставним кредиторам, не
отримавши попередньо дозволу з боку окружного
управління. Якщо при вищому правовому управлін-
ні з боку уряду завжди є радник, так званий каме-
ральний представник, щоб дбати про права князя,
то чому при судочинстві, яке надане селянину, не
може бути політичного службовця-засідателя, який

75
клопотався б in concreto1 про справедливість для се-
лянства, цього найважливішого органа у складі дер-
жави. Важко уявити собі поліпшення рільничого гос-
подарства в Галичині, якщо вся худоба замість того,
щоб бути власністю селян, потрапить до рук євреїв,
адже євреї завжди першими хапають власність селя-
нина – його худобу та овець – і цим самим сплачують
його легковажні горілчані борги!
Останнє село, назву якого я згадав, було Лоєва. Це
варто зусиль, щоб, ознайомившись зі способом їх-
нього життя, допомогти цим бідним людям, а потім
поміркувати про можливість нового підробітку для
них та запропонувати нові шляхи заробітку на хліб.
Для селян цього села потрібно півдня, щоб дістатися
до дивовижного села у Мармороських горах, яке, на
жаль, ще не відвідав жодний учений і яке дає початок
трьом рікам, а саме Тисі, що тече до Угорщини, Пруту,
що протікає у протилежному напрямку, та Бистриці.
До найближчих сіл на угорській стороні Брустурів та
Ясіня селянам з Лойови потрібно добиратися цілий
день, але й туди вони вирушають, щоб знайти якийсь
заробіток на лісосплаві. А ті, що залишаються вдо-
ма, займаються вівчарством, яке тут краще розвину-
те, ніж у Ямні та Дорі. Хоча вовна й груба, але ж хіба
є вовна степових овець у Ганноверському окрузі Еб-
сторф та місцевостях поблизу Візена набагато краща?

1 Дійсно, насправді. – Пер. з лат.

76
І якщо там уже здавна звичай плетіння панчіх став та-
кою місцевою традицією, коли чоловіки та жінки, без
різниці, спроможні сплести за один день пару панчіх,
то хіба у наших горах не можуть так робити? Хіба нам
потрібно везти панчохи до Галичини з місцевостей,
віддалених на 100–150 миль? Чи не було б кращим
у майбутньому використовувати цю вовну, як це вже
здавна роблять у курфюрстві Ганновер: наполови-
ну вовняної, наполовину лляної пряжі. Правда, у нас
в Галичині бракує мануфактур цього типу, а сама на-
зва «heidmanschester», як її вживають у Ганновері, тут
усе ще невідома, не кажучи вже про сам виріб.
З Космача, де громада налічує 75 осілих сімей,
багато селян також вирушають у пошуках праці на-
весні та восени до сусідньої Угорщини. Це роблять
і жителі сусіднього села Дзвиняч: вони вирушають
аж до самої Молдови. Ліпше б вони вдома займа-
лися не лише вівчарством, а ще й бджільництвом!
Якщо у Ганноверському фогті Беденбостель багато
сімей позбулося боргів завдяки медоносним бджо-
лам, то чому бджільницька справа не може віддячи-
ти своїм прихильникам і у нашому Станіславському
окрузі? Я часто чую виправдання, які лунають тут на
кожному кроці. Кажуть, що під час повеней на річ-
ці Прут бджоли при перельоті в один та другий бік
так знесилюються, що падають у воду й топляться.
Можливо, іноді таке й трапляється. Але, якщо взяти
до уваги те, що ганноверські жителі фогту Гессен не

77
припиняють займатися бджільництвом, незважаючи
на те, що вони живуть між двома потоками – Аллер та
Лайне, – подібні виправдання будуть видаватися ні-
чим іншим, аніж приховуванням лінощів, доказами
необізнаності!
До селян, які часом улітку вирушають до Молдо-
ви й лише пізньої осені повертаються додому, нале-
жать і мешканці Бабче. Окрім городів з картоплею,
вони мають трохи поля і, що найгірше, подібно до
більшості селян Станіславського округу, не знають
жодного побічного ремесла! За гроші, отримані за
свою худобу, вони купують зерно, щоб могти перебу-
ти зиму.
Жителі села Маркова, віддаленого звідси лише на
півгодини шляху, яким гірська річка Манявка завдає
багато шкоди, зазвичай у жнива шукають собі за-
робіток у віддалених галицьких землях, а за роботу
беруть 10-й чи 12-й сніп, що й забезпечує їхні потре-
би взимку.
Так само й деякі селяни із села Жураки, які не мо-
жуть займатися перевезенням солі, наймаються в ін-
ших землях Галичини, де ґрунти більш родючі. У цьо-
му селі монахи-домініканці з Богородчан та деякі
жінки-аристократки мають часткові паї. Також впа-
дає у вічі, що в цьому селі проживає близько 40 осіб,
які вважають себе дворянами або принаймні шляхти-
чами, незважаючи на те, що живуть у закурених ха-
тах, а що стосується податків, сплачують, які і інші

78
селяни, селянську контрибуцію. Село Жураки не має
пасовищ, відповідно тут, як і у більшості сіл Стані-
славського округу, половина полів не обробляється,
щоб можна було виганяти туди худобу на пасовисько!
Це може викликати у Вас справедливий подив, чому
серед цих людей панують суцільні злидні, що призво-
дять до вчинення важких гріхів, навіть до розбійни-
цтва! Мені навіть називали села, з яких я поспіхом
записав лише село Кукілов, в якому піддані довго не
обробляли свої поля, через що їхня худоба виздихала
від хвороб!
У Волосові, звідки кожного року частина підданих
вирушає або до Молдови, або в інші землі свого краю
в пошуках роботи, половина ріллі кожні три роки не
обробляється, бо немає пасовищ. Подібні випадки
спостерігаються в селі Тисменичани. Уявіть собі, як
бідно жили духівники у таких селах, допоки покій-
ний Йозеф не дав їм можливості отримувати певні
гроші з Релігійного фонду. Мені розповіли історію
одного уніатського священика цього села, який мав
9 дітей, бо ж відомо, що всі грецькі уніатські свяще-
ники, тільки-но отримавши деканат, беруть шлюб.
Чи міг би православний священик прожити так без
фінансової підтримки! Якби він ішов на все заради
грошей, – як селянин зміг би створити собі образ без-
корисливої любові до людей! Чи зможе бути перекон-
ливим священик, якому за причастя чи за згадування
покійних душ слід було би платити, і він не дбав би

79
про те, чи ці гроші здобуті праведним шляхом; бути
переконливим, якщо він постить лише під час пос-
ту, коли частину м’яса та хліба дарують священику,
який відпускає гріхи навіть запеклим злочинцям, –
неосвічений горянин при спогляданні цього грішить
без зайвих розмірковувань. Лише коли австрійський
уряд наполегливо обмежив права окружних прави-
телів там, де створювалися справжні розбійницькі
кодла, діючи на місці за законами воєнного часу, ста-
ло менше чути про злочини, які збезчещують людей.
Лише з того часу, як сини священиків, що бажають
перейняти працю своїх батьків, були зобов’язані ви-
вчати засади моралі у Львові, світло культури поведін-
ки починає пробиватися і до цього гірського куточка.
Нині звичайний священик за межами церкви нічим
не відрізняється за своїм одягом від звичайного се-
лянина, тому серед польських аристократів усе часті-
ше з’являється ідея провести паралель між священи-
ками та простим народом! Безсумнівно, дуже добре
було б, якби наш регент міг призначати якомога біль-
ше чесних службовців у галицьких військових управ-
ліннях! Якби такі особи водночас пропонували кра-
щі сільськогосподарські ідеї під час своїх подорожей
до районів кожного округу та намагалися надати їм
сили, тоді вони змогли б стати добродійниками люд-
ства, ангелами-захисниками цілих громад! Але ж ці
побожні бажання та промови не були б такими дале-
кими від дійсності! Якби я не бачив майже в кожному

80
селі Станіславського округу та багатьох інших округів
кричущу необізнаність і байдужість селян, що завдає
шкоди їм самим та шкодить загальній справі! Я міг
би назвати Вам величезну кількість сіл, де однаково
погано ведеться землеробство. Звичайно, Ви були б
вражені цією кількістю, і, врешті, всюди я змушений
був би виправдовуватися. Отже, я хотів би згадати
тут лише про три села Станіславського округу. Їх на-
зви я не лише вніс до свого подорожнього записника
ще 6 років тому, але й закарбував у своїй вразливій
душі. У селах Чорнолізці, Підпечери та Гринівці поля
засівають не раз на три роки, а іноді дають їм відпо-
чинок і раз на чотири роки. Протягом цього часу на
полях деінде можна зустріти лише одинокого чаба-
на. Через ці три роки залежане поле неглибоко зорю-
ють спочатку напередодні свята Івана, а потім вдруге
у вересні, на Різдво Діви Марії, орють на чверть ліктя
вглиб. Після цього його засівають озимими та вирів-
нюють бороною. Це квінтесенція усього місцевого
сільського господарства.
Вже з цього невеликого повідомлення, любий дру-
же, яке я через брак часу зміг швидше коротко на-
кидати, ніж зробити повний виклад, Ви дізнаєте-
ся про значні труднощі господарювання на землі.
Ними є: недостатнє використання тяглової домаш-
ньої і племінної худоби відповідно до кількості на-
селення та оброблених полів, а щодо потреб родю-
чих ґрунтів – надто мізерне використання добрив

81
тваринного походження. Тому допоки докладати-
муть так мало зусиль, як це було досі, щодо розведен-
ня рогатої худоби та овець, до того часу неможливо
буде використати шанс для поліпшення розвитку
обох частин Галичини й цим досягти розширення
державних ресурсів. Припустимо, що для 2 йохів1 ор-
ної землі потрібно гною однієї голови рогатої худо-
би або, що рівнозначно, 10 овець; в результаті, якщо
на усіх без винятку східногалицьких державних во-
лодіннях площа родючої землі складає щонаймен-
ше 56 032 йохи і всіх їх слід угноювати, потрібно
було б 28 016 голів великої рогатої худоби. Але згід-
но з підрахунками камерального управління, тут
є лише 2099 голів. Що Ви скажете на це надзвичай-
не непорозуміння? Такі самі справи і у приватних
маєтках, і навіть у підданих – не краще! Тому недо-
статньо повторювати істину, що допоки у Східній
Галичині не будуть серйозніше займатися вирощу-
ванням кормів, допоки не введуть щонайменше на-
половину підгодовування у хлівах, допоки не будуть
дбати про достатню кількість добрив, до того часу
будь-який успішний розвиток землеробства у Гали-
чині залишатиметься пихатим гонором, а будь-яке
сподівання на гарний приплід великої рогатої худо-
би буде мильною бульбашкою! Незбагненним є те,
чому в цьому краї так мало намагаються вирощувати

1 1 йох = 57,55 а. – Прим. пер.

82
горошок (Vicia), який є таким чудовим кормом для
коней, корів та свиней протягом усього року, пожив-
на солома якого смакує вівцям краще, аніж солома
стручкового гороху! Незбагненним є і те, чому в краї,
де є такий великий надлишок зерна, можна побачи-
ти так мало відгодованих волів, що навіть столичні
м’ясники майже всю рогату худобу купують на ту-
рецькій землі. Це незбагненно, але правда! Як довго
ще треба буде говорити чиновникам, які відповіда-
ють за сільське господарство, землевласникам, селя-
нам цієї великої провінції, яка навіть не має стільки
відгодованої худоби, як маленька Австрія, що в разі
продажу відгодованої або забитої худоби вони отри-
мають ще більшу користь, ніж завдяки продажу зер-
на євреям, як це було досі. Насправді мені коштує ве-
ликих зусиль, щоб відірватися від цієї теми! Серце
моє лине до місцевості Аппенцель у Альпах! Яка різ-
ниця між тим, що є там, і що є тут! Між породою ху-
доби, якою подорожній може милуватися у горах по-
близу Аппенцелля від Швенді до Ау та Ґеттері, та тією,
що я бачу навколо себе тут, в оточенні гір Станіслав-
ського округу. Селянин з легким серцем віддає свою
худобу єврею за смішні гроші! Зовсім по-іншому це
виглядає в Аппенцеллі в Альпах, де навіть чабан пла-
тить за корову на один луїдор дорожче через те, що
вона не червона, а коричнево-чорна, тобто має його
улюблене забарвлення. Звичайно ж, там також знахо-
дяться підстави, щоб трохи посміятися з цих дивних

83
забаганок заможних селян, які бажають мати корич-
нево-чорних корів; але все-таки це краще, ніж мати
лише привід для гірких сліз.
Я змушений стримати політ своєї фантазії до
Швейцарських Альп та кинути ще один погляд на
містечко Станіславського округу. Навіть фантазія
в придумуванні досконаліших виявів архітектурно-
го мистецтва, вочевидь, зникає під час тривалого
перебування у подібних сумних місцях. Байдужість,
що охоплює наші душі у таких містечках, призводить
до небезпеки поступово перетворитися на пияка і,
врешті-решт, не могти уявити собі жодного кращого
задоволення, аніж скуштувати двічі проціджену не-
підробну пшеничну горілку! Exempla trahunt!1
Якщо Ви бажаєте мати уявлення про спосіб ста-
новлення польського міста, відвідайте містечко Ниж-
нів у Станіславському окрузі. Це справжнє єврейсь-
ке місто, якщо дещо по-іншому дивитися на деяких
шевців та ткачів, які заледве відрізняються від селян
кращим одягом! Близько 60 років тому графу Яблу-
новському, який був тут поміщиком, спала думка по-
будувати в селі Нижнів нові будинки (здебільшого
з дерева) та кожному, хто оселився б тут, гарантува-
ти трирічне звільнення від панського оброку. Тоді
звідусіль сюди приїхали євреї, повідкривали шин-
ки, почували себе тут чудово, через 6 років викупили

1 Взірець захоплення. – Прим. пер.

84
будинки у пана, стали їхніми власниками, і так ви-
никло місто.
Чи не бажаєте, щоб Вас ознайомили також
з містом Богородчани? Я побоююся, що Ви ледь стри-
маєте сльози, коли побачите цей зруйнований Єру-
салим, де навіть єврею ведеться не найліпше, хіба
що лише справи Домініканського монастиря йдуть
хоч трохи краще. Хоча він і має привілеї чоботарсь-
кого, ковальського та ткацького цехів, початки яких
ведуть до року Божого 1753 та тодішнього землевлас-
ника Козаковського; але навіщо все це, якщо навіть
цехові майстри не вміють читати. Шевці виготов-
ляють багато селянських чобіт, які збувають на яр-
марках у Обертині, Станіславі та інших містах. Ткачі
тчуть полотно, яке часто неможливо продати дорож-
че за 20 крейцерів за один аршин, також трохи грубо-
го тику; але вони скаржаться на брак роботи, позаяк
навіть іудеї виявляють у цьому місті надто мало спе-
куляційного духу!
Містечко Надвірна віддалене від окружного
управління в Станіславі на 4 милі. Місцеві шевські
та ткацькі цехи можуть похвалитися наявністю охо-
ронної грамоти ще з першої половини XVIII століт-
тя, її їм вручив граф Сапіга (Sapieha). Цех кушнірів
отримав свою грамоту привілеїв від поміщика Куро-
патви. Це містечко, безперечно, вже давно має місь-
ку конституцію. Тут є близько 40 ткачів, що виготов-
ляють грубе полотно та зазвичай самі вибілюють

85
його. Шевці та кушніри продають свої товари част-
ково на тижневих ярмарках міста або вирушають зі
своїми виробами на щорічні ярмарки до Станіслава,
Солотвина, Отинії і т. д. Всі ремісники, яких я щой-
но назвав, відрізняються від гірських селян одягом
із закритим довгим рукавом, який підперезуєть-
ся червоною стрічкою. Окрім того, всі вони носять
чоботи та хутряну шапку, верх якої зроблено з фар-
бованої хустини. Всі без винятку скаржаться на по-
ганий заробіток. Кожної неділі у цьому містечку
проводиться ярмарок, на який селяни з навколиш-
ніх сіл привозять дрова, дошки для даху та колеса для
возів, птицю, картоплю і сіно. На чотири щорічних
ярмарки, що тривають зазвичай також лише один
день, привозять волів, овець, глиняні глечики та ба-
гато іншого. Даремно Ви шукатимете хоча б єдиний
мануфактурний виріб на всьому базарі, навіть не ви-
трачайте зусилля. Все лежить на землі. Лише єврей
ніколи не спить і не дрімає. Надвірнянські євреї ві-
домі далеко навколо завдяки своїй торговій кмітли-
вості. Все проходить через їхні руки: зерно, вино,
горілка, мед, віск, сало, шкіри, хутро, полотно, хуст-
ки, залізо та різні ковані товари. Торгівлею ці євреї
займаються частково в самій Галичині, частково
у гірських селах Угорщини. Ці євреї майстерно ро-
зуміються навіть на недозволених галузях промис-
ловості. Хто ж зможе переслідувати їх по шляхах, не-
придатних для проїзду?

86
 На противагу цьому ткач-християнин неохоче ви-
ходить з дому, а ще з меншою охотою з шинку єврея.
Лише тоді, коли йому вже нічого не дають у борг,
коли він згідно з так званим «інвентаріо» повинен
сплачувати землевласнику чи, ще частіше, оренда-
рю зобов’язання пряденим льоном або зітканим
полотном, він знову працює у своєму помешкан-
ні. Щонайбільше мешканці Надвірної, які належать
до латинського обряду, можуть постійно відвідува-
ти церкви у Богородчанах, Бушовіц та Кохавино під
Калушем.
Уже настав час, щоб я сказав Вам дещо про міс-
то, з якого Вам пишу. Спочатку мене завели до гар-
ної парохіяльної церкви міста, високі склепіння якої
та внутрішній простір із чудовим освітленням тим
більше вразив, що ще за декілька днів до того я у го-
ловному місті всієї Буковини, Чернівцях, бачив, як
проводять наше богослужіння у дерев’яній похмурій
будівлі, стеля якої була піднята не набагато вище за
мою голову. Насправді тамтешній декан пан Вензель
заслуговує іншої аудиторії для своїх проповідей, ін-
шої кафедри. Я дуже сумніваюся, що нині у монархії
кафедральна церква може назвати іншого чоловіка,
який би так глибоко знав людей та мав такий світ-
лий погляд на дух християнської моралі, такого чо-
ловіка, який мав би таку шляхетну дикцію. Якщо
я не помиляюся, цей духовний та палкий промовець
є «криєзуїтом». Відколи я перебуваю в Галичині, ще

87
ніколи не чув подібного виступу. – Я вже хотів було
зрадити своїй темі та знову повернутися думками
до Чернівців, – але все ж таки яка освічена людина
бажає повернутися у місто, що, наскільки мені ві-
домо, наразі навіть не має годинникової вежі. На-
скільки я чув, на цілій Буковині є лише один-єдиний
годинниковий майстер, який також часто отри-
мує замовлення з Молдови. Щоб знову повернути-
ся до Станіслава, мені слід насамперед зауважити
Вам, що власне у місті, окрім окружного голови, не
мешкає жодного поважного чиновника, і що через
це зовнішній вигляд міста не має ніякого значення
для людини, що тужить за культурним товариством.
Але тим приємніше я був здивований у передмісті.
Як відомо, крім окружного управління, тут є також
так званий Forum Nobilium, що займається право-
вими справами, в яких звинувачують галицькі ари-
стократи з багатьох кіл. Мені було дивно побачити
тут, що майже кожен з численних членів ландрату1
та інші чиновники судочинства, службова діяльність
яких спрямована на розглядання суперечок, володіє
власним будиночком, в якому він залюбки доглядає
та чистить свій сад. Деякі з цих будиночків, що ма-
ють не більше одного поверху, оточені живоплотом,

1 Ландрат – керівник управи ландрату, самоврядного утворення другого рівня

в Німеччині. Слово «ландрат» вживається також для означення установи, якою
керує ландрат. – Прим. ред.

88
квітковими клумбами чи невеличким садом, і заслу-
говують на те, щоб їх назвали досить милими. Мож-
ливо, в усій Галичині службовці від вищого до ниж-
чого класів не живуть так спокійно, як тут. Певний
дух домашності та умиротворення оселився тут десь
20 років тому, але вигляд з вікна на город, овочеві
грядки та деякі власноручно посаджені або принай-
мні власноручно вивільнені від гусені дерева є най-
більшою насолодою для кожного чиновника – «зе-
мельного князька».
У місті один чиновник, товариство якого немало
потішило мене впродовж певного часу перебуван-
ня тут, повів мене до нідерландської трактирниці.
Старіюча дама сиділа навпроти мене у жовтій шов-
ковій сукні та із зачіскою; вона то клала білий но-
совичок на коліна, то знову підносила його до очей,
оскільки нещодавно помер її старий чоловік, який
уже давно хворів. Вона щойно прийняла втішання,
які нашіптував їй офіцер з валлонського полку, що
розташувався тут. Дивлячись на це все, я невдовзі не
міг стриматися від сміху. Освічені офіцери місцевого
полку та хороший обід, яким я посмакував за неви-
соку плату, примирили мене з усім світом і, як наслі-
док, – також з манірною нідерландкою.
Наостанок мене повели ще в одну кав’ярню,
відвідати яку було моїм обов’язком. Нас обслугову-
вала чудова бабуся, якщо не помиляюся, богемка,
яка принесла нам такі самі хороші напої. Все було

89
вичищено до блиску, і я із задоволенням забув де-
рев’яні селянські стільці, на яких слід було зручно
вмощуватися!
 Лист восьмий
Львів, 30 листопада 1802 року

Як мені добре знову відпочивати у своєму рідному

власному помешканні! Все, на що я погляну в моїх по-
коях, видається мені значно кращим. При думці, що
вся нерухомість, яка тут є, належить мені, я отримую
приємні відчуття, які, здається, випромінюються на
всі предмети, що мене тут оточують. Навіть мої хатні
капці я відшукав цього дня. Я оглянув їх з такою ніж-
ністю, як лише може оглядати злиденний монах свою
кістяну табакерку, свою єдину власність. Мені навіть
подобалося, що надворі вже хазяйнував зимовий мо-
розець, аби знову відчувати надійність моїх добре
опалюваних кімнат, де я почувався повноправним
господарем. І своє письмове приладдя я також огля-
нув з усіх боків. Та обставина, що я багато пишу і тому
часто користуюся ним, виробила між мною і ним від-
чуття певної залежності, й мені зазвичай було досить

114
важко дивитися на нього, але сьогодні при чудовому
настрої воно так зі мною здружилося, що в цю мить
я майже прийняв тверде рішення ніколи більше не
випускати його зі своїх рук, а також аркуш паперу че-
рез донині гарно виконувану роботу. Я відчуваю пев-
ний жаль вже при думці, що чорнильниця може роз-
битися, й тому підшукав для неї постійне місце, для
того лише, щоб я ніколи чи, по можливості, якомога
пізніше пережив це нещастя.
Саме тепер, коли я опускаю перо в чорнило, хочу
написати Вам щиро, що не всі львів’яни думають, як я.
Вони уникають своєї домівки. Вічна самітність стає
важким тягарем для них. У цей час вони не вміють
цінувати те добро, яке пов’язано з власною кухонною
плитою. Вони поспішають до кав’ярень та до крам-
ниць так званих «крамарів-мандолетті» й воліють
краще там випити те, що вони, ймовірно, у власно-
му помешканні могли б звеліти приготувати краще
і за менші гроші. Такий спосіб їхнього мислення за
останній рік привів у Львові до того, що майже одно-
часно один німецький та один польський власники
кав’ярень, а також італійський «крамар–мандолетті»
купили перші будинки в центрі гарної площі столиці
за великі грошові суми, які вони назбирали завдяки
частому відвідуванню їх гостями.
На площі є також так зване казино; але будівля,
в якому воно розташоване, належить сім’ї покійно-
го лікаря Спавенті, вельштирольця з Трієнта, її він

115
залишив своїм дітям разом з 6-ма селами та значним
капіталом. Найстарший син також став на медичну
стезю, що відповідає його таланту, сумлінності та ха-
рактеру.
Я знаю ще багатьох лікарів, що приїхали до Гали-
чини без майна, а нині володіють будинками, зем-
лею, готівкою та ювелірними виробами вартістю
50 000 гульденів. Лише деякі люди збагачуються тут
у такий спосіб, окрім тих, що доглядають за здорови-
ми та хворими місцевими жителями. Дотепер нехту-
вали духовним поживком. Оригінальний твір, видру-
куваний польською мовою, є надзвичайно рідкісним
явищем. Лише впродовж так званого «часу контрак-
ту», себто з середини січня до кінця лютого, у Львові
на площі бачать виставлені крамниці, де польські
книготорговці, закутані в хутро, з майже замерзлими
пальцями із нетерпінням очікують, доки один з їхніх
земляків надумає купити будь-який політичний, тео-
логічний та юридичний крам, видрукуваний у Вар-
шаві, Кракові та Польщі в минулі часи. Наскільки
мені відомо, наразі польська книгодрукарня є лише
в галицькому окружному місті Замостя. Так само
в усьому величезному королівстві східних галичан,
що складається з чотирьох з половиною мільйонів
людей, є лише один німецький книгодрукар, який,
можливо, не зміг би існувати, якби він не займав-
ся друком усіх губернських розпоряджень, публіка-
ціями щодо пошуку злочинців та виданням газети

116
«Intelligenz-Blatt», в якій розміщуються не наукові
статті, а невеличкі оригінальні твори. Саме цей кни-
годрукар, пан Піллєр, володіє паперовою фабрикою
поблизу містечка Шкло у Галичині, але на ній виго-
товляють лише папір для друку. З Моравії, за 50 миль,
везуть сюди папір; а ми, що могли б мати чудовий
збут тонкого паперу для письма на терені Росії, на
жаль, пропускаємо цю нагоду і примушуємо росіян
постачати папір з Вроцлава.
Лише численні книгодрукарні в краї, що друку-
ють на івриті, часто потребують друкарського паперу,
оскільки книгами на івриті з Галичини та переважно
зі Львова ведеться значна торгівля до Росії, південної
Пруссії та Угорщини.
Тут я зміг би детальніше висловитися щодо ста-
ну літератури; лишень, сподіваюся, Ви звільните
мене від докладних деталей тим охочіше, оскільки,
по-перше, мої професійні справи надто мало торка-
ються наукової діяльності, й, окрім того, я не маю ба-
жання налаштувати проти себе мужів, що вважають
себе вченими і яких часом легше, ніж жінок, вивести
з рівноваги найменшим докором. Навіть якби я не
знав, що Ви наполягатимете на обнародуванні цих
моїх листів, я небагато написав би Вам з цього приво-
ду, оскільки це справді часто не варте зусиль.
Ви знаєте так само добре, як і я, що у кожній з ав-
стрійських провінцій є справжні вчені, які, проте,
з багатьох причин, щоб видати себе за письменника,

117
відмовляються від інтелектуальності. На жаль, до-
свід показує, що справджуються слова про те, що по-
середня людина, яка не прагне жодних духовних пе-
реваг, може значно легше влаштуватися в житті і що
немає легшого способу знайти собі ворогів, ніж пи-
шучи чи проголошуючи правду. Навіть монарший
геній Йозефа зібрав би менший урожай невдячності,
якби він не намагався без огляду на власну особу вті-
лити плани для користі держави! За наказом цього
монарха до Львова з Відня привезли відоме Гарелль-
ське зібрання книг та створили тут власну універси-
тетську бібліотеку. Вона отримала лишень минулого
року чек на 6000 гульденів з державної каси, біль-
ша частина цієї суми була використана на зовнішнє
прикрашення приміщення. Хоча ця бібліотека міс-
тить багато книг з опису природи, її мало відвіду-
ють. Справжня причина полягає у незначній зацікав-
леності студентів природничими предметами. І тим
більше є підстав жалкувати про цю обставину, оскіль-
ки край є багатим на мінералогічні, досі ще не ви-
користовувані скарби, до яких я відношу переважно
залізо і кам’яне вугілля. Лише єдиний професор пан
Гаквет усе ще так завзято працює в галузі літератури,
як він це робив у свої молоді роки. Тут я не можу не
запропонувати виклад думки відносно найновіших
підсумків нашого способу життя у великих містах.
Щойно названий пан радник з питань гірничої спра-
ви живе уже впродовж багатьох років навпроти мене,

118
та так близько, що я можу заглядати у його кімнати.
При цьому я так мало знав або прагнув знати, чим він
займався, що в той самий час, коли пан Гаквет робив
нариси з опису слов’янських народів, я також працю-
вав над спробою твору про слов’янських мешканців
Австрійської монархії, який я у 1801 році згідно з чин-
ним порядком уже передав ц.-к. надвірній цензурі.
Позаяк жодний з нас обох, які працювали над однією
й тією самою проблемою, не читав рукопису іншо-
го, то можна було б зробити деяке порівняння в ін-
тересах науковців та громадськості. Якби ми жили
в сільській місцевості навіть на відстані декількох го-
дин один від одного, ми обов’язково повідомили б
уже один одного про улюблену роботу на відпочинку,
під час прогулянок на свіжому повітрі. Але оскільки
ми живемо у великому місті лише за декілька кроків
один від одного, то ми й спілкуємося між собою лише
привітаннями, коли випадково зустрічаємося на ву-
лиці. А ще пан Гаквет є небажаним для усіх товариств
міста тим, що він одружився з полячкою, особистий
характер якої змусив його нарешті визнати, що він
колись заподіяв надто багато зла Гіменею. Окрім ньо-
го, у нас є ще інші лікарі, особливо пан Гільденбранд,
Кнеє, Крауснекер, Массок, у яких є збірки класичних
книг з медичного фаху. Багато з них уже навіть замо-
вили гальванічні апарати з Відня. Щеплення від ко-
ров’ячої віспи завдяки їм стало вже переважальною
традицією. Щодо артистичного та естетичного фаху,

119
найзмістовнішою є, безперечно, бібліотека графа
Ржевуського у Львові; її власник милостиво й радо
дозволяє заходити до неї кожному чужинцю.
 Лист дев’ятий
Львів, 28 грудня 1802 року

Мій останній лист набував часом наукового ха-

рактеру, коли мою душу наповнювали серйозні спо-
стереження; нинішній же повинен надихати радість.
Наближається час, коли впродовж багатьох тижнів
злиття християн та іудеїв збільшує їхнє число у Львові
на декілька тисяч. Здебільшого це явище розпочи-
нається за шість тижнів після 14 січня. З цього числа
купці завжди прагнуть до Львова. Якщо так званий
контрактовий час видається поганим, готівкові гро-
ші не потрапляють до столиці, вони не течуть до рук
місцевих мешканців; тоді впродовж цілого року гірко
скаржаться на важкі часи. Якщо поляк цілий рік не
вдягав білі шовкові панчохи та туфлі, то навіть у най-
лютішу зимову пору він поспішає в цьому костюмі
на бали, що відбуваються в казино «Hochtisch». Все
блискуче та чудернацьке, що несе із собою найновіша

121
віденська мода, скуповується в ці моменти радо-
сті з величезною жадібністю. Польські аристокра-
ти найохочіше відвідують на площі крамниці панів
Кльотц, Кобервайн, обох братів Бюрґерів, яких за-
звичай називають швейцарцями, Нагашевського
і Маховського та євреїв Зуділа, Балабана і Котцля.
Цих вісім торгових домів забезпечують предметами
розкоші східногалицьке та частково нове російське
світське товариство. На дитячих балах, де дириген-
том є виходець з Ельзасу танцмейстер Курц, можна
мати нагоду побачити найбільш вишукану аристо-
кратичну молодь обох статей з Галичини, Нової Росії
та Нової Пруссії. У часи покійного цісаря Пауля всіх
панночок, яких віддавали сюди на виховання з росій-
ських земель, батьки повинні були забрати назад на
терени Росії. Наразі панує інший тон. Діти з Нової
Росії, чи, як її іноді називають, Червоної Росії, отри-
мують більшу частину їх духовної освіти та фізичних
навичок у австрійських краях. Це вже не дивина по-
бачити під час карнавалу у Львові кадриль, яку ви-
конують аристократичні пари з російської частини
Польщі. Цього разу жінки купують собі сукні майже
всуціль з мусліну, витончені мережива, на голову –
шиньйони, які сяють через прикраси із золота, сталі
та дорогоцінних каменів. Узагалі хочеться зазначити,
що розваги в контрактовий час відбуваються у Львові
з року в рік все блискучіше, але тепер у часи велико-
го посту одружуються менше, ніж колись за Польщі.

122
 У бальних залах знать танцює наразі так само мало,
як і у Відні. Бали відвідують лише, щоб побачити
світське товариство і показати себе світові. У нічний
час не бракує лорнетів. Можна побачити найстро-
катіші маски, аристократів у галицькому селянсь-
кому вбранні, іспанських і турецьких національних
костюмах, людей у пасторальному, венеціанському
одязі та одязі відлюдників. Урешті-решт можна по-
бачити старонімецьких лицарів, іудеїв та маврів; усе
в дивовижній суміші. До речі, гострозорі чоловіки
стверджують, що найохочіше мавританками пере-
вдягаються ті жінки, які не є красунями. Тут уже по-
дають морозиво та всі італійські ласощі, як у центрі
Відня.
Усі, хто нещодавно прибув з Варшави, стверджу-
ють, що тон у колах Львова значно приємніший, ніж
там. Якщо поляк у тому місті частенько не бажає сісти
в трактирі за той стіл, за який уже до того сів прус-
ський офіцер, то у Львові відбувається якраз навпаки.
У трактирника Ґеорґа Хофманна, який веде справи
у закладі під назвою «Bei drei Hacken», а нині є най-
кращим трактирником краю, ввечері, коли зайдеш до
нього після комедії, знайдеш строкату суміш: польсь-
кі аристократи, польські та німецькі службовці, офі-
цери нашого валлонського та інших полків. Панує та-
кий невимушений тон, як у центрі торгового міста
високого рівня. Ведуться дебати про справи, почина-
ючи від острова Св. Домінго і закінчуючи галицьким

123
містечком Куликів1, і на завершення завжди порів-
нюють з нашими суворими часами. Взагалі націо-
нальна ненависть у Львові вже помітно викоріни-
лась. Частенько видається нагода побачити німців,
що розмовляють якийсь час польською, й так само
поляків, що розмовляють німецькою. Лише польські
дами, які не подорожують до Німеччини, вважають,
що це нижче їхної гідності – розмовляти німецькою;
я не можу ображатися на них через це, тому що на-
віть наші німецькі панянки соромляться своєї рід-
ної мови та обирають французьку і для домашнього
спілкування. Щодо поступового змішування поля-
ків та австрійців, я міг би навести Вам низку при-
кладів. Лише факти, що є наслідком приватного жит-
тя, не належать сюди. Якщо докласти зусиль та піти
до польського власника кав’ярні Леваковського, то
почуєте, що він заради своїх німецьких відвідувачів

1 Небесам відомо, чому містечкові Куликів випала така доля, що тільки-но його
називають, одразу ж усміхаються, подібно як викривлюється рот у Відні, коли
мова заходить про село Айпельдау. Хоча Куликів є містечком, але тут, як і в інших
галицьких містечках, будинки виглядають так само, як сільські хати. Лише його
розміщення над озером робить його привабливішим, ніж інші міста Галичини.
Проте це місце було для мене цікавим і в іншому сенсі. Я бачив у ньому вовняні
ковдри, які виготовляють звичайні русини, і чув, що покійний князь Радзивіл
звелів деяким з місцевих селян навчитися цьому ремеслу. Шкода, розмірковував
я завжди про себе, що ніхто не надав цим людям підтримки і не відкрив тут
мануфактури з виготовлення вовняних ковдр. Уже навіть це звучить вагоміше,
коли вихваляються, що купують турецькі вовняні шпалери та використовують їх як
підніжні килими!

124
розмовляє переважно німецькою. Серед усіх верств
людей, що відвідують його, панує радісний настрій,
який робить життя приємним, та впродовж усього
року ніколи не перероджується в ті невгамовні сце-
ни, що колись були властивими подібним громадсь-
ким закладам Польщі. Найбільше підстав для сміху
давала під час останньої війни «Warschauer Zeitung»,
коли писала про ситуацію в Австрії та їй випадала
можливість перекладати новини з Байройта чи Бер-
ліна.
У тій самій залі, в якій з дев’ятої години вечора під
час карнавалу давали бали, впродовж контрактового
часу з 6 до 9 години вечора було так зване бізнес-ка-
зино, в інші пори року казино з цією назвою працює
у «Höchtisches Kaffeehaus». Квиток до цієї зали для
кожного, хто веде справи або просто хоче бути серед
людей, коштує 15 крейцерів. Щодня тут присутні один
комісар та один офіцер для нагляду. Подібно до того,
як на дитячих балах можна побачити чудову молодь
краю, так і в цих ділових залах можна зустріти півти-
сячі старших аристократів, які за сотні миль приїз-
дять сюди з Бердичева, Києва та інших міст Росії. Це
місце, де ще можна побачити справжній старополь-
ський рід – поляків, яких розділили три імперії: Нова
Галичина, Нова Пруссія та Нова Росія. Вони у гарно-
му одязі та хутрі шукають і знаходять нагоду прове-
сти дозвілля на старопольський лад. Тон спілкуван-
ня між ними ледь чи може бути ввічливішим навіть

125
у французьких жіночих салонах. Вам не вдасться
пройти двох кроків залою, щоб не побачити двох си-
вих чоловіків, які, вітаючись, цілують та обіймають
один одного. Важко повірити, що ця нація може бути
такою великодушною, якби не побачити цілий гурт
польських адвокатів, які тут збираються. У великій
залі зазвичай ведуть розмови, а у другій, меншій,
кімнаті – випивають. В останній Ви не побачите ніко-
го іншого, крім чоловіків, що або бажають випити
пунш, або вже випили його. Той, хто пригощає іншо-
го, першим випиває бокал пуншу, велить його знову
наповнити та простягає у руки того, хто стоїть поряд,
зазвичай зі словами: «Я передаю це в руки Господа»,
на що інший зазвичай відповідає: «Хай живе наша
дружба!» Але нині вже заведено, що кожний аристо-
крат, який п’є, має свій бокал і тому не повинен очіку-
вати, доки його попередник вип’є, цей звичай по-
ширюється в краї дуже швидко. Коли настає піст, усі
розваги припиняються та збудженість міста спадає.
Наплив людей, деревини та птахів, яких кожний помі-
щик наказує сюди привозити зі своїх володінь, вреш-
ті-решт повністю вщухає. Майже кожний поспішає
назад у село із запевненнями, що приїде наступного
року знову. Тому житло, в якому мешкали аристокра-
ти, надзвичайно рідко винаймають протягом усьо-
го року, а лише на контрактовий час від 6 до 10 тиж-
нів. Дворяни сплачують наймачу за одну кімнату 10
дукатів, за дві або три – від 50 до 60. У цей час сім’ї

126
службовців дуже обмежують себе у витратах; вони
надають чужинцям свої просторі кімнати з гарним
виглядом, а самі з дітьми часто обходяться маленьки-
ми задніми комірками своїх квартир. Лише в такий
спосіб вони спроможні сплачувати високу квартир-
ну плату, яка у Львові ледь чи є меншою за віденську.
Але більша частина чужинців, які прибувають сюди
без дружин, далеко не такі вибагливі у виборі помеш-
кання й вирушають до будинків євреїв. Є ціла низка
будинків від канцелярії ц.-к. штабу корпусу вниз до
вулиці Янове, де всюди впродовж контрактового часу
на першому поверсі єврей мешкає в одному крилі бу-
дівлі, а польський аристократ – в іншому. Даремно
польський аристократ шукатиме у такій кімнаті іудея
хоча б щось із тих хороших меблів, які є навіть у зви-
чайних віденських праль. Він не знайде нічого, крім
старого столу, ще старішого світильника без свічки,
а також декількох дощок, викладених у довжину та
скріплених між собою, які завдяки чотирьом дерев’я-
ним ніжкам підняті над підлогою на півтора фута.
Це слугує лежаком, на який прислужник кладе сіно,
а потім ладує для свого пана постіль, що привозить із
собою з дому. Навіть у столиці Східної Галичини Ви
й нині знайдете одне-єдине місце, де є можливість на-
солоджуватися зручностями та перинами, – в готелі
власника казино пана Хьохста. Але видається мені,
що польська знать не надто журиться через брак цих
зручностей та, незважаючи на північне розміщення

127
своєї Батьківщини, накриває себе зазвичай лише
сінником. Якщо у заїжджому дворі єврея панство не
має власного прислужника, то буде сильно стражда-
ти від цього, оскільки послуги покоївки виконувати-
ме тут брудний хлопчина-єврей, який здебільшого
також вимушений працювати в хліву і там же спати.
Навіть не мрійте про вмивальник чи подібні винахо-
ди витонченого життя. У заїжджих дворах у сільсь-
кій місцевості слід самому йти до криниці, вмивати
лице, наскільки це вийде, та використовувати влас-
ний носовичок замість рушника, якщо Ви не бажає-
те розпаковувати чи перепаковувати всю валізу. Для
культурної людини це життя, мабуть, видається фа-
тальним; але чи можна його змінити нарікання-
ми? Охоче я відмовився б від даремних пошуків пе-
рукаря в цьому краї на відстані в 30 миль; кепським
є вже те, що в єврейських заїжджих дворах окруж-
ного міста неможливо знайти навіть гребінь, навіть
щітку для одягу чи взуття. На який певний заробіток
міг би розраховувати поміщик у Галичині, який би
не пожалкував витрат, щоб оселити вмілих моло-
дих гребінників чи щіткарів у своєму селі й у такий
спосіб навчити сільську молодь промислу гребінни-
ка чи щіткаря? Якщо замислитися, що Галичина, Бу-
ковина та сусідня Молдова багаті на худобу та коней
і досі лише євреї знайшли свою вигоду в тому, щоби
продавати щітки зі свинячої щетини з Тернопільсь-
кого округу, то можна не піддавати сумніву, що було

128
б дуже корисно запровадити подібне ремесло у селі,
яке лежить поблизу Росії та Молдови. Цим товаром,
якби він складав половину вантажу корабля, можна
було б, безперечно, так само спекулювати, як і пше-
ницею. Але видається мені, що ніхто не замислюєть-
ся над тим, щоб запропонувати селянам, які хочуть
працювати, нове ремесло та навчити їх водночас еле-
ментарним навичкам. Якщо в саксонських Рудних
горах навіть лісоруб у зимовий період сидить за кок-
люшною подушкою та здатний перейняти плетіння
мережива, то чому лише наші селяни приречені ле-
дарювати взимку? Чи не потрібно підшуковувати всі
можливі ремесла для наших підданих?
 Лист десятий
Львів, 13 січня 1803 року

Якщо я пишу Вам зі Львова рідше, ніж Ви того ба-

жаєте, Ви повинні це списати частково на мої чис-
ленні службові справи, які ніколи не накопичуються
тут, у канцеляріях, більше, аніж у контрактовий час,
але частково і на мій фізичний стан, оскільки цьо-
горічна дуже сувора зима примушує мене не виходи-
ти часто з дому і тому позбавляє нагоди спостерігати
за всім. Якби навколо нас не було так жахливо, як про
це писала більшість газет: лише у Львівському окрузі
заледеніли 32 особи, а в цілому краї загиблих від мо-
розу, безперечно, більше. Можливо, навіть полови-
ну з них можна було б урятувати, якби одразу ж, як
тільки знаходили тих, хто здавався мертвим, вжива-
ли необхідних заходів для їхнього оживлення. Навіть
університет у столиці, навіть окружні хірурги не во-
лодіють необхідними для цього скриньками швидкої

130
допомоги, які вже є у численних австрійських та мо-
равських селах завдяки людяній турботі деяких ве-
ликих поміщиків; як у такій країні можна очікувати
швидкої допомоги, яка в подібних випадках є такою
необхідною і в найновіших лікарнях у Нижній Ав-
стрії та у Відні здебільшого надається так доречно.
Допоки в Австрійській монархії не доведуть до за-
вершення те, щоб жодного рибалку не приймали до
гільдії, жодного священика до парафії в сільській міс-
цевості, жодного прохача на місце поштмейстера чи
чиновника від доріг – їх не визнають придатними до
служби, якщо вони не зможуть засвідчити необхідні
знання та навички для допомоги особам, які знепри-
томніли, – до того часу ми даремно тішитимемо себе,
що медична поліція нашої держави досягнула найви-
щого бажаного рівня.
Холод був би менш відчутним принаймні для
мешканців столиці, якби було достатньо запасів
дров, але, на жаль, це було не так. Найбідніший клас
поденних робітників опинився у важкому становищі
та був змушений шукати притулку в єврейських по-
стачальників дров. Дозвольте мені не описувати цих
людей. Мене жахає картина, яку я бачив, уже навіть
тоді, коли я сам замислююсь на цим, не кажучи про
те, якби мусив викласти це все на папері. На жаль,
я побоююся, що настане час, коли мешканці Львова
навіть за найбільші гроші не зможуть добути дрова.
Ця столиця розташована на місці, незручному для

131
завезення, тому що вона лежить не під берегом річ-
ки, а струмок Полтва є таким незначним, що він ледь-
ледь дає достатню кількість води (навіть незважаючи
на нові встановлені шлюзи), щоб у разі виникнення
пожежі можна було достатньо заповнити пожежні на-
соси. За багато миль навколо Львова лісові угіддя вже
значно прорідили. У столиці споживають, поза сум-
нівом, набагато більше дров, ніж це було б при більш
розсудливому підході до цієї справи. Як багато дров
потрібно лише для восьми броварень, які є у Львові?
Чи могла б сумніватися людина, збагачена мудрі-
стю в подорожах, що сушарки для солоду, якими во-
лодіють ці броварі, були б значно досконалішими?
Як добре було б, якби численні поміщики, які з’їж-
джаються до Львова впродовж багатьох років саме
в цьому місяці, коли я пишу, зібрали між собою тро-
хи грошей, щоб зробити деякі спроби протистояти
броварням та горілчаним заводам у їхній безглуздій
витраті дров! Звичайно ж, тоді скасували б висушу-
вання солоду бар’єрним способом. Чи слід було б по-
ширити викладання економних печей Румфорда та
майстерно зроблених опалювальних печей з вогня-
ними каналами не тільки серед нас? Слід було б за-
стосовувати термолампу на деяких пристосуваннях
не тільки горілчаних заводів, але, можливо, й у таких
численних у цьому краї солеварних цехах? Чи вар-
тували б зусилля того, щоб у Східній та Західній Га-
личині, площа яких складає понад три з половиною

132
тисячі квадратних миль, було б відкрито щонаймен-
ше одне лісове училище на зразок Градецького в Бо-
гемії, куди кожний землевласник раз на декілька
років міг би відправляти здібну людину, яку він при-
значив на службу в лісовому господарстві? Прикро,
коли не вимагаєш жодних інших знань від наших се-
лян та лісничих, ніж тих, щоб вони були здатні ви-
конувати роль землемірів! Проте вкрай необхідно
було б головну увагу у Східній та Західній Галичині
звернути на лісове господарство! Якщо згадати, що
при досі наявному способі будівництва – через кожне
знищене пожежею село (а це дуже часто трапляється
в Галичині!) необхідно вирубувати цілий ліс для від-
новлення селянських хат на старому місці, – то мож-
на собі приблизно уявити, скільки лісу марнується
щорічно. Допоки ми не будемо запобігати шкідли-
вому звичаю будувати житло зі стовбурів дерев, що
лежать один на одному; допоки не припинимо під-
даватися свавіллю власників лісу, які не звикли вста-
новлювати межі вирубці та відчуженню лісу, допоки
ми не доведемо справу до того, щоб стільки ж моло-
дих нових дерев виростало, скільки використовуєть-
ся старих; допоки прокладанням плантацій будуть
займатися не так серйозно, як це відбувалося досі; до
того часу, на жаль, не буде можливості сподіватися на
краще майбутнє.
Хоча цієї суворої зими урядом вже були вжиті за-
побіжні заходи, щоб у передмістях чотирьох міст

133
поблизу Львова, власне у Кракові, Золочеві, Галичі
та Личакові були кімнати для виходжування хворих
та обігріву замерзлих; але на що спроможні чотири
таких кімнати! Подумайте лишень про населення від
42 до 45 тисяч осіб. Скільки нужденних – здорових та
хворих – є у такому заселеному місті? Блаженний су-
перінтендант Вагеманн повідомив у своєму ґеттінґен-
ському журналі для промисловців про догляд за бід-
ними, і, виходячи зі списку злидарів із міст Гамбурґ,
Маґдебурґ, Філадельфія та ін., шляхом раціональних
підрахунків отримано дані, що в середньому в місті
із населенням 20 000 можна припустити присутність
1000 хворих бідняків щорічно. Якщо припустити, що
у Львові є 40 000 мешканців, то згідно з результата-
ми подібних підрахунків в цьому місті буде щорічно
2000 хворих бідняків. Якщо ми зробимо припущен-
ня, що лише одна четверта, себто 500 нужденних лю-
дей захворіли тієї суворої зими (як, очевидно, і було),
то чи можливо їх розмістити у 4 чи 5 маленьких кім-
натах для обігріву та догляду за хворими!
Отже, з усього Вам, любий друже, видно, в яко-
му сум’ятті перебуває вразлива людина у подібних
оказіях, і якщо вона не в змозі у цьому відношенні
читати хвалебні оди великим містам, то тим менше
вона може величати місто Львів!
Але були й здорові люди, які через лютий холод,
що проникав крізь стіни, та через нездатність купи-
ти вдосталь дров, не вбачали можливості працювати;

134
були бідні шевці, які ховалися вдома у солом’яному
лежаку або, щоб захистити свої кінцівки від моро-
зу, йшли до корчми і там апатично проїдали остан-
ній крейцер чи пили в борг. Врешті-решт, серед про-
шарків нужденних були люди, які не мали ні запасу
грошей, ані кредиту у корчмаря, і тому змушені були
вдаватися до жебрацтва. Як сильно я волів у цю мить,
щоб і у нас відкривали місця для приготування рум-
фордських супів, щоби принаймні хоч якось допо-
могти бідним людям. Даремно шукають у нас у Львові
той сенс гуманності, який так відзначає мешканців
Праги.1 Як багато доброго могли б зробити шляхетні
особи для нужденних, якби вони разом воліли докла-
сти грошей для подібних цілей!
Досі лист мав такий сумний зміст, що я сам від-
чуваю необхідність змінити тему. Я хотів би розва-
жити Вас оповідями про чудові околиці Львова, куди
я часом тікаю з міста, коли листя дерев знову зеленіє.
Єдине лишень, що я відчуваю себе, на жаль, надто
прив’язаним до людей, незалежно від того, чи я їм

1 У Празі, де загалом поряд з високим рівнем духовної культури та міської

індустрії також, найбільше в монархії, виражені шляхетні почуття, вже тоді
відкрили 4 кухні для приготування румфордських супів на спільні пожертвування
аристократів, службовців та вчених і мали намір створити ще дві кухні з тією ж
метою. Цю справу бере на себе переважно поважний лікар будинку робітника, пан
Хаверлік. Хай би національна вдячність вшанувала його так, як вшанувала через
подібні зусилля у Лондоні наглядача та скарбничого шпиталю Фінделя пана Томаса
Бернарда. Якби злиденному навіть дали в руки готівку, він ніколи не зміг би за
декілька пфенігів знайти іншу таку ж поживну страву.

135
подобаюся, чи ні, і я вже почав замислюватися над
тим, щоб завершити й цього листа розмірковування-
ми про мешканців, які оточують мене в цьому місті.
Моєю улюбленою є місцевість поблизу порохової
вежі, яка розташована неподалік так званого Лон-
шанівського парку. Вечорами я сідаю там на лави, які
звелів зробити один артилерист, переді мною кла-
дуть на сільський стіл хліб, сир, масло та пиво, якщо
зі мною є ще один друг. Я не спроможний описати
відчуття та переживання, які мене дивним чином
пронизують, коли я дивлюся звідти вниз на долину,
де лежать розсипані в кущах будиночки, а на більшій
відстані снопи та ниви завершуються пагорбами у ви-
гляді півмісяця. Якщо прийти сюди вранці, то здаєть-
ся, що вся природа хоче відзначати це свято тиші,
в той час як ми, оповиті м’яким сонячним промін-
ням, стоїмо на горі, під нашими ногами глибоко в до-
лині розсіюється туман та поспішно зникає різно-
манітними потаємними ходами. Лишень іноді можна
почути, як цінькають декілька блакитних синичок,
по черзі то з ближніх, то з дальніх кущів, а потім зно-
ву радісно відпочивають у тіні дерева. Ми слідуємо за
їхнім натяком та робимо те саме. Теперішній власник
Лоншанівського парку дозволяє безоплатно заходи-
ти сюди кожному ґречному відвідувачу. Нашим очам
також необхідно відпочити у невеликому лісі. Тому
що цей парк є нічим іншим, ніж тихим лісочком.
Поступово я вишукую нову красу серед невеликих

136
групок дерев та окремих стовбурів і лише дуже зрід-
ка поглядаю для зміни вражень в інший бік – на міс-
то. Я сповнений тріумфу тут, на цих височинах, де
одразу ж мені щось нашіптує інші бажання, та відчу-
ваю, що скромна ризикована променада рятує мене
від міського галасу. Цей парк відвідував колись і Йо-
зеф ІІ. Йому була до вподоби невимушеність, що па-
нує в цьому парку. Саме тому тодішній власник звелів
встановити маленький монумент на згадку про вели-
кого монарха, щоб і нащадки згадували, що колись на
цьому гірському угідді найшляхетніший з людей від-
чував себе в оточенні природних приваб.
На повністю протилежній стороні міста в напрям-
ку Сиртушки розташована ще одна порохова вежа.
Звідси місто можна розгледіти краще, і звідси мож-
на було б змалювати те саме. До садів неподалік, що
відвідують також панночки, які бажають, аби їх поба-
чили у їхньому вбранні, належить сад Яблоновських,
що має чудову розкішну алею, і якби його продовжи-
ли вгору до гір, вийшов би прекрасний англійський
парк. Але тоді палац, який стоїть попереду, повинен
був би мати, звичайно, інший вигляд, ніж він має.
Позаяк тепер вікна не мають навіть пристойних ши-
бок, а закриті дранкою чи обклеєні папером. Панує
безлад, який не буде радувати око, що прагне відпо-
чити при спогляданні архітектурної будівлі. Декілька
років тому власник казино пан Хьохст велів засади-
ти молодими деревцями колишній парк єзуїтів, який

137
вирубали лише небесам відомо з яких причин. Він
досить майстерно спроектував насадження, і оскіль-
ки тут можна випити хорошої кави, це місце стане не-
забаром, мабуть, улюбленим місцем світського това-
риства.
Всі ті, хто хоче уникнути дороги у передмістя, ви-
бирають для своїх прогулянок мур навколо самого
міста, який принаймні поблизу губернського будин-
ку утримується в такому гарному та чистому вигляді,
як укріплення Лоренцо у Відні. Там, як і тут, доречни-
ми були б деревця, і вже не бракувало італійських на-
метів з лимонадом, де можна поласувати морозивом
різних сортів з ваніліном, малиновим та смородино-
вим соками. Молода польська пані, яка в будні рід-
ко показується, хіба що у вікні, обирає це місце для
чудових вечорів, коли вона вільно, не тримаючи ко-
гось під руку (що у Львові є дуже незвичним, навіть
вважається чимось непристойним), так часто про-
гулюється з панами та панянками вгору та вниз, що
майже для кожної нової прогулянки до муру вона, не
замислюючись, запасається новими віденськими че-
ревиками.
Якщо звернути від муру в напрямку Краківської
вулиці, можна побачити цілу низку нових 2- чи 3-по-
верхових будинків, що належать лишень євреям, за
винятком одного будинку, який вважають палацом
багатого графа, але насправді він був зведений для
німецького ковбасника. Кожного разу, коли я бачу

138
ці будинки, я тішуся надзвичайному прогресу, якого
досягло місто Львів лише за декілька останніх років
щодо елегантності багатьох його нових будинків;
правда, я не можу не жалкувати, що здебільшого саме
євреї, а не християни спромоглися знести свої де-
рев’яні будинки, а звести кам’яні; що лише іудеї ма-
ють стільки багатства, щоб використовувати руки
християн-поденщиків на користь собі. Як саме ді-
йшов єврей до такої великої кількості грошей? Він,
хто так рідко працює власними руками, бо цурається
будь-якого навантаження!
Не лише у Львові, але в усій Галичині єврей вранці,
коли сили людини найбільш спроможні, бо тіло від-
почило, зазвичай зайнятий упродовж двох чи трьох
годин читанням молитов удома чи в школі. У наших
єврейських районах влітку від п’ятої до восьмої го-
дини ранку можна побачити багато чоловіків-іудеїв,
позаяк жінки, на щастя, залишаються вдома, – отже,
саме в той час, коли спека не дуже пригнічує і дає
можливість досить багато попрацювати! Жодний
з народів монархії не переконує так сильно, як тал-
мудистські іудеї, у правдивості твердження, що чим
більше віддаляється віра народу від здорового глузду,
тим шкідливішою для суспільства та для добробуту
держави вона стає, і тим певніше стає придатною для
того, щоб усі хороші починання в людині задушити
ще в процесі становлення. З дня на день, старанно
спостерігаючи за іудеями, я все більш живо відчуваю,

139
які кайдани їм накладає Талмуд! Так, наприклад, у де-
яких районах Галичини, якщо починається шабаш,
який, як відомо, настає у п’ятницю після заходу сон-
ця, справжньому іудею не дозволено навіть віднести
книгу з одного будинку до іншого чи до школи. Тому
навіть у передмістях Львова можна побачити малень-
ких дівчаток, що бігають до своїх родичів чоловічої
статі й несуть необхідні книги, яких потребують їхні
батьки чи вуйки, аж до синагоги.
У галицьких містах у п’ятницю ввечері протягу-
ють мотузки від одного рогу вулиці до протилежного
та закріплюють поперечно на даху, цим самим віру-
ючому іудею показана межа, за яку він не має права
нічого виносити. Якби навіть іудей приніс би хворо-
му, що живе деінде, курку, він піддав би себе небез-
пеці, що рабин осудить його як грішника, який дозво-
ляє собі працювати у святий день відпочинку. Під час
моєї подорожі восени я запитав одного іудея, який
у молоді роки оселився в Ботошанах у Молдові, чому
там іудеї не протягують мотузки, як на Галичині. Він
відповів мені, що іудеї мають підстави побоюватися,
що молдовани їх уб’ють, якщо вони собі дозволять
у молдовському селі протягнути мотузку за бажан-
ням рабина. Якщо цей звичай не підтримують навіть
у напівварварській країні, чому іудейським настояте-
лям на наших галицьких корінних теренах повинно
бути дозволено впроваджувати тут кожну, навіть ста-
лу, традицію у сфері релігії?

140
 Якщо Ви волієте почути ще приклади про вплив
талмудизму на спосіб життя та характер галицьких іу-
деїв, прочитайте про випадок, який трапився з моїм
товаришем у Львові. Коли він був у селі, то дізнався,
що його дружина у столиці безнадійно хвора, тому
найняв іудея, щоб якнайшвидше поїхати з ним до
Львова, бо, як відомо, візники-іудеї значно швид-
ші, ніж візники-християни. Уявіть собі його сум’ят-
тя. Випадково мій друг потрапляє у п’ятницю вве-
чері до одного-єдиного іудейського заїжджого двору.
Тоді-то іудей не забажав їхати далі, тому що, як він
казав, у шабаш не дозволено вирушати далі. Іудей по-
чав молитися, потім їсти, а потім ліг відпочивати, не-
зважаючи на всі рішучі наполягання мого друга. Що
було робити! Мій друг мусив повільно, пішки, йти
до сусіднього села та попросити панського економа,
щоб він за плату дав йому одного селянина, який би
захотів поїхати замість іудея хоча б через декілька го-
дин до Львова. Завдяки великим зусиллям мій друг
застав свою дружину ще живою!
Уявіть собі становище деяких іудеїв, які побожно
прив’язані до свого Талмуду, і звісно ж, Ви не може-
те не співчувати їхньому становищу та бажати усьо-
му іудейському народові ще більшого просвітлен-
ня. З одним бідним іудеєм, який зазвичай служить
мені носильником, минулого року трапилося нещас-
тя, бо померла його люба дитина. Даремно він доб-
ре заплатив лікарю-християнину та аптекарю, адже

141
тут не можна особливо розраховувати на безоплат-
ну любов до ближнього! Нічого не змогло допомог-
ти. Водночас ще й інша біда сталася з цим поденним
робітником. Цілий тиждень він мусив сидіти на зем-
лі роздягненим і, в результаті, не міг нічого заробити.
Але злиденне життя цього набожного, відданого вірі
своїх пращурів чоловіка ще далеко не завершилося.
Настав так званий іудейський день покаяння. Бідний
іудей вважав себе зобов’язаним (позаяк його талму-
дизм був для нього священним) вирушити у палом-
ництво до Східної Галичини, до того місця, де його
батько раптово помер. Ці подорожі, під час яких га-
лицькі талмудистські іудеї кожного року вирушають
до могил своїх померлих батьків і які часто забира-
ють півмісяця роботи, давньоєврейською назива-
ються «Keiwer Uwes», а талмудистська молитва, яку
набожний іудей повинен голосно прочитати над мо-
гильним пагорбом свого батька, – «Mane Loschem».
Як важко, мабуть, страждає сумління народу в подіб-
ному народному звичаї! Хіба не у зв’язку з цим іудеї
змушені майже вдвічі більше обдурювати християн,
щоби змогти без збитків протриматися якийсь час,
що вони повинні проводити в бездіяльності? Дуже
необхідним є для нашої держави прийняття нових
урядових розпоряджень щодо обмеження днів релі-
гійного відпочинку іудеїв. Можливо, цим можна буде
негласно досягнути такого ж блага, коли жодна вла-
да в часи іудейського дня покаяння не видасть іудеям

142
паспорти для залишення дому. З боку нашої держа-
ви можна було б прагнути швидшого введення доско-
налішого підручника з релігії в іудейських школах.
Стародавня Персія вже могла завдячувати багатству
та величі мудрих догм, які ввів Зороастр, а його по-
слідовники здобули їхнього визнання. Хай би іудеї
докладали зусилля для читання Книги Самуїла поруч
з Книгою Мойсея; нехай би вшановували Євангеліє,
не соромилися брати ближче до серця ту фразу, що
міститься в ньому: хто сумлінно та старанно доглядає
за землею та ґрунтом, здобуває собі такі релігійні ви-
нагороди, яких він не зможе досягнути тисячею мо-
литов! Хай би іудеї стали хорошими хліборобами та
ремісниками і завдяки цьому стали б ще більш гідни-
ми захисту Австрії!