EX

LIBRIS

Петро
Кравченко
 Ю р і й Я н о в с ь к и й

ЧОТИРИ ШАБЛІ
РОМАН
ПЕРША ПІСНЯ

Голос
Благословіть почати щирий труд,
Що відчинив би далину, як двері.
Довірте недостойному перу
Достойне слово ставить на папері.

Багато в світі радости й принад,

Країн багатих і зелених вічно,
На сонці спіє синій виноград,
І сине море майорить музично.

Чудесні дива ходять по морях

І манять нас і закликають ніжно.
Та що нам їхній бунтівливий стяг,
Коли не стяг це нашої вітчизни!

Мине і молодість, як золотінь,

Лиш вічний труд ніколи не загине,
Коли кладе отак покірний син
Країні милій — серця тепле віно.

На вітрі рухаються руки рей,

На обрії — омана заозерій.

Хор:

Ми стаємо плечима до плечей.

І світ відчинено, як двері!
В о н и завмерли, ніби ковтнули міцної отрути, і
вона їм забила дух. Галатів чуб один ворушився,
звисаючи над оком. Подзьобане віспою обличчя
Марченка стало страшним одразу — оббите мор-
ською водою обличчя — кольору сухого полину.
Остюк безтурботно тримав у руці соняшника і
поклав руку на Шахаєве плече. Цей похмуро
пригнувся на стільці, простягши наперед зціпле-
ні руки. Він наче сидів на сідлі. Новенький френч
з плямами на плечах, де були погони, солдатські
штани і нові шеврові чоботи з острогами, букет
весільних воскових квітів на грудях — так виг-
лядав Шахай.
Це сиділи на скелі орли, напустивши на себе
всю поважність завмерлих хвилин. Це — ще не-
порушена нічим тиша, яка розірветься через го-
лосне квиління стріл, брязкіт щитів, іржання ко-
ней, і затремтить степ, затрясуться шляхи під
копитами сміливих вершників. Чи знають вони
свою силу і волю, замах клинків своїх, мужніх
серць і світло очей? Не знають вони ні сили,
ні волі, ні мужности серць, ні замаху клинків.
Та що їм до таких дрібниць, коли вони почу-
вають, що живуть! їх четверо верховодить усім
Ново-Спаським. Вони, літають, як птахи, круж-
ляючи над рідними хатами, вище й вище, на си-
ню скелю неба, ледве помітними крапками стають
там, і насилу впасти може згори завмираючий
клекіт. Вони живуть!
— Ворушися, чортова клацалко! — сказав крізь
зуби високий Галат. Проте, сам він не ворушився,
упершись рукою в бік і одставивши ліву ногу.
Наймолодший з чотирьох, він був і найнетерпля-
чіший.
Марченко сердито скосив очі на Галата, і в цей
момент фотограф клацнув затвором. Так вони
й залишилися на платівці, ці Марченкові косі очі.
— Готово, — сказав фотограф, ґраційно вкло-
нившись чотирьом друзям.
Вийшли на сільську вулицю. В повітрі літало
довге біле павутиння. Ранок, чудний ранок Ша-
хаєвого весілля, кінчився. Галат біг попереду —
довгоногий, тонкий і чубатий. Остюк забирав усю
землю під себе, ступаючи кривими ногами кін-
нотчика. Він розмахував правою рукою, а ліва
увесь час висіла, не рухаючись, наче нею вічно
притримував Остюк шаблю. На Марченкові була
матроська сорочка і капелюх, тільки славетний
кльош запхано в чоботи. Шахай ішов, нечутно
ступаючи по порохнявій дорозі.
— Ми знялися на карточку, — сказав похму-
ро Марченко. Він трохи гаркавив.
— На карточку! — прокричав Остюк сильним
голосом: він звик вахміструвати в ескадроні. —
Тепер революція!
 — Ми забули знятися з шаблями. І з револьве-
рами в руках...
— Ми виходимо на дорогу, — раптом почав
Шахай, перебивши Галата, — дай мені тільки
повінчатися. Як на карточці ми разом, так і скрізь
чотири наших голови не виходять з карточки.
Ось ми всі нежонаті йдемо, а сьогодні я повін-
чаюсь, і всі ми повінчаємось, і одружить нас із
собою далека путь та грізне життя.
Вони дійшли до ярмарку. Осінь, найкраща по-
ра, пахла з усіх підвід. Пшениця, ще не продана,
стояла в лантухах, і мідяне зерно поллято соняш-
ним блиском. Вози гарбузів, кавунів та яблук,
гарби соняшників, фортеці з капусти, буряків,
картоплі, вінки цибулі, ще яблука, огірки, бакла-
жани — все, що вродила оброблена гірко земля.
— Революція здала нам козирі в руки. Ми їх
тримаємо, доки прийде наша гра. Я не знаю, що
буде в містах, бо я загубив нитку до тих, що там
керують. Але тут у нас ми будемо готові до то-
го, щоб не дати нігде, нікому, нічого за нас вирі-
шувати. Наше слово — у нас у пельці, а в руках
шаблі й кулемети, і тридюймовки і сам Господь!
На колосальнім безмір'ї віє зараз вітер, немає
жадної влади, а кожен ярмарок — настояща ре-
волюція.
Шахай показав рукою навкруги.
— Ось ті, що приїхали на наш клич. Я чекаю
з дня на день від телеграфіста на станції повідом-
лення про офіцерський ешельон з фронту, який
варто було б обеззброїти.
— Може їм, понімаєш, теж треба зброї вдома?
— сказав Остюк.
— Гасити революцію? — Бач, вони поодинці
не можуть, вони їздять ешельонами! Справедли-
вий і правий лише той, хто перемагає. Годі тобі
згадувати за дурну справедливість. Сила і воля
до життя — ось найсправедливіший закон. Хватай
за горлянку і відбери зброю, а потім хай кажуть,
де справедливість. Мало тобі за твій вік бито
зуби?
Так розмовляючи, вони дійшли до валки під-
від, що розташувалися осторонь ярмарку. Добрі
військові хурґони, коні аж репаються, брезенти
зверху, і під ними на двох возах кулемети. Хазяї
коней поважно ходили навкруги, лускаючи на-
сіння, і груди їхні розпирало чекання.
— Здорові були, — сказав Шахай привітно.
— Здоров, — відповів йому Шворень — рябий
гевал, що пишався з свого кулемета, котрого він
з братом Саньком привіз з фронту.
—Мовчи, дурень! — крикнув на нього Санька,
метко підбігши до Шахая.
— Ми приїхали, — притишив Санька голос, —
приїхали з усією бандою. Нас двоє, та Виривайлів
аж четверо, Бубонів Петро з кулеметом. Васили-
шиних два брати з хутора, дядько Макар-черед-
ник. Отакі ми всі.
— Сила велика, а головне — надійна, — про-
мовив Шахай, ручкаючися з усіма названими
людьми, — я вас запрошую до себе на весілля
сьогодні.
— А кулемети?
— І кулемети. Галат заведе вас до мого двору,
а я піду ще погомоніти з людьми.
— А ми? — запитали Остюк та Марченко.
— Ви ж дружки. Підіть пострежіть, щоб ніхто
церкви не вкрав.
Шахай пішов між возами, питаючись за ціни,
за врожай, за кількість солдатів, що проходили
з фронту. Він ходив по ярмарку, переступаючи
калюжі, ніби широкі ріки, баклажани нагадува-
ли йому кров, очеретяне віниччя біля яток перет-
ворювалося йому на пишні бунчуки, плахти на
руках — на прапори, і вітер над ярмарком — на
гомін і шум армій. Бджола сіла Шахаєві на ру-
ку — він не прогнав її, доки та сама не злетіла,
відпочивши. Пахло свіжою соломою і осінню.

Д о церкви люди посходилися, як на Великдень.

Церкву колись будували ще запорожці — вона
була тісна і старовинна. За всім доглядало певно
хазяйське око братчика низового, бо міцніше зро-
бити церкву не стало б хисту й нині. Все окува-
ли залізом. Навіть панікадило було такої ваги,
що влітку, під час одправ, порипували сволоки,
на котрих воно висіло, лускалися дошки і, зда-
валося, втягне хреста з бані до церкви ця щира
запорізька пожертва. Суворі звички Січі Запо-
різької відбилися на церкві. Ікони було змальо-
вано з братчиків-будівників, з кошового отамана,
з курінних. В такій церкві ставало страшно серед
вусатих чорних лицарів, уквітчаних оселедцями,
в козацьких свитах, — лицарів жорстоких та від-
важних. Вони позирали зі стін, переморгувалися
один з одним — часто з презирством до моліль-
ників, іноді — вибачливо, рідко — з потуранням.
Та парафіяни вже позвикали но своїх ікон.

Ой, скинемось та й по таляру,

Та купім коня отаману!

Галат мугикав собі під ніс, обходячи церкву.

Свічок наявно не хватало. Вусаті ікони гнівалися
зі стін: їм треба більше світла. Але церкву не бу-
ло вже давно й так освітлено. Хібащо запорожці,
повертаючися з морських походів, клали вози сві-
чок перед святими кошовими в церкві і викурю-
вали їм же цілі шапки росного ладану зі Смірни.
 Ой, скинемось та по другому,
Та купім коня з попругою!

Галат незадоволено пересунув кованого став-

ника з сотнею свічок — від святої Варвари до
ікони Покрови, де в натовпі стояло чимало чор-
новусих козаків з булавами й перначами. Його
не заспокоїло це реґулювання поваги до свого
брата-мужчини. Остроги його дзвеніли вздовж і
впоперек, по закапелках, по притворах. Він не
спинявся доти, поки не знайшов десь у схованці
ще оберемка свічок. Пономар тільки здалеку слід-
кував за Галатом. Жарти погані, коли справляє
весілля сам Шахай!

Купім коня та вороного,

Та й поїдемо в чисте поле!

Свічки всі порозтикувано. Церква ніби випов-

нилася жовтим жаром. Він лежав купами на
ставниках, перед іконами, ворушився, коливався,
наче жив багатобічним життям серед білого дня,
під промінням, пасмами світла крізь вікна.

Поїдемо та в чисте поле,

Та в чисте поле, в дібровоньку!

Галат зупинився, задоволено оглядаючи свою ро-

боту. Помітити когось в церкві — того, хто прий-
шов тільки до Галата — він не помітив. Люди
стояли не похнюпившись, на вінчанні церква ро-
биться веселим храмом поганського древнього бо-
га. Це — Даж-бог, бог-сонце, бог-година, бог зро-
зумілий, простий і гулящий. Дівчина заступила
дорогу Галатові. Соромлива, хупава дівчина по-
дивилася в його чорні очі, як у криницю з холод-
ною водою. «Вийдеш, Хомо, на вулицю? Як я за
тобою скучила!» — «У церкву несе тебе, Ва-
сько», — пробурчав Галат. Узявши за рукав дів-
чину, він повів її на крилос. Там уже стояла півча.
Ударили в дзвони. Мідне овкання заходило до
церкви крізь двері. Зайшов Шахай. Його нарече-
на ще не приїхала, він послав по неї дружків —
Марченка й Остюка. Надія охоплювала всього
Шахая. Широкі степи лежали перед ним і його
селом. Велетенський хаос, котрий опанував зем-
лю, був, як море, що порозбивало човни. Треба
йому триматися острова, доки витратить силу
шторм і хаос стане пасивний. Тоді — шаблею за-
хищати руїни. Поодрубувати руки всім, хто по-
тягнеться підкоряти вільний нарід, хто захоче
різати його землю, як хліб, і їсти, захлинаючись
від жадоби, від страху, що хтось дужчий одніме
шматок. Шахаєві приходило на думку царське
панування, уся історія народу — славна, гучна
і завше великодушна. Козаки-сіромахи проходи-
ли довгою валкою: всі чеснотники, хоробрі гуль-
тяї, морські розбійники гордо ступали на вели-
ких землях, всі лицарі чести своєї сіромашної й
мученики. Максим Залізняк, Семен Неживий,
Яків Швачка, Іван Бондаренко — всі славні ко-
лії, чисті серця 70-х років X V I I I віку, месники за
кривду, за бідних! Вони проходили перед Шаха-
єм, як жорстока пам'ятка, як пересторга, як нага-
дування про панську віроломність, царську роз-
праву, про опоганення хліба-соли дружнього сто-
лу, вони проходили з вирваними ніздрями, з
клейнами на лобі, несучи в руках свої голови,
напхані гречаною половою, вони пропливали, не-
сучи свої ноги, поклавши на плечі поодрубувані
руки. Петро Кальниш — останній кошовий Січі —
цокотів чотками в самітному затворі Соловецько-
го манастиря: двадцять сім років пряв старий
степові думи, дивився на свій край аж з Білого
моря, плакав, крізь туман не добачаючи прий-
дешніх віків, радів сонечку, коли воно прогляда-
ло крізь млу півночі. Шахай клянеться собі, об-
ходячи церкву, зупиняючись перед святим ко-
зацтвом на стінах, клянеться не допустити жало-
сти до серця. Клянеться, що не віритиме нікому,
хто лежатиме під його шаблею або сидітиме за
його столом. Він клянеться і цілує в плече сиво-
вусого курінного. Надія обволікає його, як маре-
во, як отруйний тиміям великих подій. «Револю-
ція — велике слово», — думає Шахай і почуває,
як по хребту в нього лізуть мурашки..
До церкви під'їхала тачанка з молодою. Одра-
зу всі люди в церкві загомоніли. Шахай про-
кинувся від своїх думок і поспішив до виходу.
Там він зустрів молоду і увійшов з нею назад.
Півча заспівала «Гряди!» Голос Галата далеко
вилітав за крилос. По всіх кутках бреніли шибки
від співу Галата. Вийшов з вівтаря піп і став він-
чати. Марченко й Остюк переморгувались із сво-
їми дружками.

есілля справляли по-старосвітському. Дружки

летіли верхи на конях по вулиці, на рукавах бі-
ліли хустки. По дорозі хутко шикувалися зас-
лони, щоб перепиняти молодих і вимагати вику-
пу. По хатах у молодого й молодої востаннє огля-
дали столи й перевіряли, чи все є так, «як го-
диться». Баба-розпорядчиця не злазила з печі і
звідти керувала весільним чином. Вона захворі-
ла, пішовши до молодої розплітати косу і співати
сумних пісень: пісні були навдивовижу дзвінкі
й жалібні, а бабина горлянка рипуча, роки ба-
бині лежали на її сухих плечах, як гаряча повсть,
а ніч осіння — холодна. Пострілів пролунало
стільки, скільки годилося, віно було повезено до
молодого, а тачанка з Шахаєм та його дружиною
заїхала до тестевого двору.
Скільки пісень погублено тепер — старих і
розрадних! Скільки мелодій увібрала в себе чужа
гармошка — захрипла гістеричка, де ноти тьмаві,
а пісні метушливі й неповажні, де знижується
мистецька глибина мелодії, гармошка — дема-
ґоґ, багатоголоса перекупка! Ось співає скрипка
чи розмовляє кобза: одна, ледве помітна нота
простягається в повітрі, і її коливання таке ж,
як і коливання повітря. Струна дає чистий — до
божевілля — звук. Коливаються віки, вузьке ко-
ло часу поширюється на все життя всього наро-
ду. Рівна, прозора, проста до ґеніяльности нота
з'єднує віки. Завмирають люди, дрижать їхні пле-
чі від розкритої таємниці, тремтять вії від на-
біглої щасливої сльози. Та скрипка грає далі. Но-
та міниться, пролітають дрібні сплески звуку, ні-
би в скрипці проривається сміх. Обличчя ясні-
шають. Розчулена до краю душа жадібно сприй-
має веселі звуки. Ноги самі стукотять такт. Годі
вже їх стримати, коли грає зворушлива скрипка.
Старе й молоде рушає в танок. Ходором ходить
подвір'я. Бубон клацає й гупає, як веселий пару-
бійко. Переплуталися пари: на втіху, на сміх. Та
скрипка вже стомилася. Десятки рук частують
скрипака, кожний хоче з ним випити, поцілува-
тися, кожного скрипак хоче пославити на скрипці,
і повстає галас, гомін.
Поміж трьома дорогами, —
починають легко, поволі дівочі голоси.
Рано, ра-но!
допомагають їм хлопці.
Поміж трьома дорогами, ра-не-сенько!
 Дівчата стоять угурті, обнявшися. Хлопці ото-
чують дівчат. Пісня радісна охоплює подвір'я.
Там здибався князь з Даж-богом, рано, рано,
Там здибався князь з Даж-богом, ранесенько.

Сонце спускається на вечір. Воно дивується, як

можна йому зустрітися з князем, з молодим. Сон-
це поломеніє.
Ой, ти, Боже, ти, Даж-боже, рано, ратно.
Зверни ж мені з доріженьки, ранесенько.
Бо ти Богом рік від року, рано, ра-но,
А я князем раз на віку, раиесєшжо!

Хлопці підморгують дівчатам. Скрипка відпо-

чила й запрошує знов до танку. По землі розті-
кається вечір. Вечірня тиша опановує землю.
Тільки на подвір'ї Шахаєвого тестя гримить
бубон.
П'яна баба-розпорядчиця співає на печі. За сто-
лом точаться розмови сліпий музика перехиляє
чарку для чистого голосу, мостить свою кобзу,
настроюс струни. Поважне товариство сидить за
столом. Червонощока наречена соромливо погля-
дає на гостей. Галат тримає голову обома руками,
щоб вона не впала на стіл.
Ой, у саду голуби гудуть,
Ой, у саду голуби гудуть,
А ж в сватлоньку го-ло-си і-дуть..

Баба співає старечим, верескливим голосом. Во-

на згадує молодість. На неї сходять видіння да-
леких років, молодих бажань.

Порадь мені, моя матінко,

Порадь мені, моя рідная,
Кого брати та у бояри?
 — Цікаво, кого треба брати в бояри? — промо-
вив Шахай, — мабуть, багатих та дужих. Чи, мо-
же, козаченьків з Січі?
Усі засміялися.
Збери, сину, всю родину,
І близькую, і далекую,
І близькую, і далекую,
І вбогую, і багатую.

Ніхто не міг витримати, щоб не зареготати на

всю хату. Бабу почастували чаркою. Вона взяла
чарку в руки і доспівувала пісні. Де в неї й узяв-
ся голос?! .Останні слова, як дорогоцінні яства й
напої, баба клала просто на стіл, і ще довго раду-
валася з них захоплена кумпанія.
Багатую — подарочки нести,
Убогую — порядок вести.
Багатую — щоб напитися,
Убогую — пожуритися.

Співачка випила чарку так, ніби добра дівка

була, і кинула посуд на долівку, зухвало вигук-
нувши: «Гірко!»
Серед загальної тиші, котра постала після по-
цілунку Шахая, зарипіли легенько струни на коб-
зі, зашуміли, загули, як весняні джмелі, як жов-
ті працьовиті бджоли. Руки торкалися до струн
ніжно, і кобза дзвеніла, немов у чеканні.
— Чого ж ти нам заспіваєш? — запитав моло-
дий. — Про честь, чи про хоробрість, про обов'я-
зок людський, чи про лицарську славу?
— Мало тепер чести між людьми — несподіва-
но басовим голосом одповів кобзар, підводячи до
товариства свою голову з невидющими білими
очима. Це була замкнена в собі людська істота:
за плямами очей горів людський мозок і ніколи
не мав надії вийти на світло.
 — Мало чести, — сказа сліпий, — і немає хо-
робрости. Ходжу я по світі, до моря доходив —
злодій нарід тепер повівся. Скільки разів мене
обкрадали, били й сміялися з моїх пісень. Од ді-
да й прадіда пам'ятаю я пісні, а самому не до-
велося ще й однієї скласти. Чутки ходять скрізь
по землі, я дослухаюся до всього, що віється по
дорогах, до всіх пісень, до всіх розмов. І — ще
нічого я не почув, люди. Сліпому тяжко, а зря-
чому — ще тяжче.
— Слухай, діду, — в голосі Шахая забреніла
воля, — ось тобі моя голова, діду! Клянусь родом
своїм чесним, клянусь дідом кріпаком, прадідом
запорожцем не загинула іще честь і хоробрість.
Любов і ненависть, дружба й самопожертва вже
підносяться з забуття. Революції ми не приспимо.
Яка воля віє над землею!
Остюк, Галат і Марченко, ніби за командою пе-
рехилили чарки. Вони відчували вже вітер шля-
хів на щоках. Звичайні слова, може й незрозумі-
лі їм, збуджували в їхніх серцях гордість. Через
це вірили в зорі і прекрасні ідеї, в чистоту і муж-
ність людської душі. Такі люди ходять по сторін-
ках історії, як по своїй хаті, і дивно стає, чому
після них остають зруйновані міста, кров, пуст-
ка, смердючі трупи. Може, завше шукання люд-
ського, справедливого і достойного дає такі нас-
лідки?
Тим часом Шахай частував гостей: братів
Шворнів — розумного Саньку й пришелепува-
того Митьку; Макара — колишнього чередника,
рудого велетня із страшними вусами, кудлатою
червоною головою і з дитячими блакитними очи-
ма; Бубона Петра — найкращого в світі наводчи-
ка, котрий міг би набоями обкопати навкруги,
мов межею, своє поле з трикілометрової дистан-
ції; братів Василишиних — незрівняних розвід-
чиків, телефоністів, і — у вільну годину — му-
зикантів; Виривайлів — чотирьох соколів, що за-
гинули. згодом усі, один по одному. — Виривай-
ла Івана — ґеніяльного сурмача з неймовірни-
ми легенями, котрий міг перекричати всі стихії,
збудити мертвих і виповнити поле бою тривож-
ним, полохливим, зворушливим, переможним сиґ-
налом; Виривайла Петра — команданта кінної
бриґади, майбутнього героя Успенівської опера-
ції, котрому зробив поминки Марченко, наказав-
ши зарубати над його тілом сотню полонених; Ви-
ривайла Семена першого в армії злодія, що об-
крадав усі кінні полки і щодня мав нового коня,
а його ескадрон — навіть пташине молоко; Семе-
на зарубав третій ескадрон, оточивши його своїми
сто двадцятьма клинками в полі, вислухавши глу-
зування і лайку, давши йому змогу попрощатися
з білим світом; Виривайла Панька — гордість пі-
ших і кінних полків, кулеметчиків і гарматчиків:
Панька, що складав пісні — гострі, як бритва,
співав їх так, що вершники падали з коней від
реготу, і вивчав солідно лаятись увесь свій
полк — він командував потім полком.
Було вже по їжі. Стіл пашів усіма стравами.
Під горілку стояли квашені баклажани — зелені
й червоні, огірки й капуста, зелена олія з накри-
шеною дрібною й посоленою цибулею. Од ізваре-
ної риби йшла пара.
Найважливіша річ — вибрати людей. Це Ша-
хай знав, допитливо оглядаючи гостей. Тут були
потрібні люди. Вони цілком підкоряться волі ва-
тажка і командира. Наполеон і Петро Перший
завше стоять прикладами — як треба вибирати
людей. Жорстокий Даву, стратег Удіно, Ней,
блискучий Мюрат, інтриґан Мєньшіков, ще сотні
невідомих — всі й померли б офіцерами, синами
скульпторів, писарями в нотарів, корчмарями, пи-
рожниками. їх усіх знайшов державний розум,
ґеніяльне передбачення великих людей.
— Хай заспіває про Супруна-козака, — сказав
Панько Виривайло, — ох і пісня ж грусна!
Загальна мовчанка підтвердила, що Панькове
бажання припало до серця всім. Молода встала
од столу і сіла поруч сліпця, мовчки торкнула
дерев'яну опуклість кобзи. Очі молодої — вогкі
й привабливі — були трохи сумні, як завше сум-
ні є очі всіх степовиків, усіх птахів степового
краю, у всіх дівчат великого степу. Акорд про-
лунав у хаті. З акордом зайшла знадвору дівчи-
на й сіла до Галата. Подвір'я ж танцювало.

Ой, не знав козак,

голос кобзаря нерішучий, кволий, непевний — ко-

зак щиро не знав, —
Ой, не знав Супрун,
А як славоньки зажити,
Гей, зібрав війська славне запорізьке
Та й пішов він орду бити.

Струни зайшлися цілими оплесками звуків.

Згадки, спогади несла їхня хвиля. До берега на-
че докочувалися ці звуки і ховалися, як хвилі у
піску. Серед тиші народжувалися шелести сте-
пів, тупіт копит кількатисячного загону Супруна.
Кобзар торкає струни ніжніш і ніжніш. Тонші
й тонші звуки тихо злітають з його пальців. Зву-
ків меншає — і швидко — одна тенькає струна,
і довго в кутках хати чує напружене вухо її від-
гомін і луну.
Ой, у неділю рано-пораненьку
Супрун із ордою стявся,
А в, понеділок в обідаю годину
Сам в неволеньку попався.
 Молода зідхає. Голос кобзаря став трагічний,
наче він розповідає про рідного сина. «Сьогодні
неділя», — думає Шахай, — «а завтра понеді-
лок. І обідня година». Галат щось говорить на ву-
хо своїй дівчині, доки звучить мелодія після
останніх слів кобзаря. Галатова дівчина черво-
ніє, і її очі заволікає хвиля бажання. Панько Ви-
ривайло не має сили витерпіти. Він прикладає
долрню до рота і пронизливо виводить божевіль-
ну ноту пісні.

Ох, і ти козаче, козаче Супруне!

До Панька долучається речитатив кобзаря. У

нього тремтять губи від зворушення. Але слова
його тверді й роздільні, як докір.
А де ж твої преграшсі рушниці?

По павзі обидва голоси — Паньків і кобзарів —

дружно виводять гіркі слова відповіді. Тихо, пох-
муро, гірко говорять вони про свою біду. Поко-
ра людини, що потрапила в горе.

Гей, мої рушниці в хана у світлиці,

Сам я, молодий, у темниці.

Знову бренчить сама кобза. Вона бренчить, як

гіркість Супрунового життя. Розчарування і ту-
га за рідною стороною. Струни дзенькають, ніби
падають у безвість дзвінкі краплі часу.

Ох, і ти козаче, козаче Супруне,

А де ж твої воронії коні?

Розпачливо допитуються два голоси — мелодія

й речитатив. Відповідь вже їм відома, і вони пи-
тають Супруна, тільки щоб поплакати з ним в
неволі і пожуритися разом з його пропащою го-
ловою.
Гей, мої коні в хана на припоні,
Сам я, молодий, у неволі.

Співають самі струни, покірно хилить голову

людська доля. Але що це з ними сталося, з тими
струнами? Вони починають грізно рокотати. Рве
пальцями їх незрячий музика. Без жалю б'є їх
рука, а вони, покірні, вже розійшлися по хаті ба-
дьорими, сильними звучаннями. Іван Виривайло
зідхае на всі свої велетенські легені.

Ох, і виведіте мене, виведіте

На Сав-ур-могилу,
Гей, нехай стану, гляну-подивлюся
Я на свою Вкраїну!

Молода співає вже дзвінким голосом. Та й усі

присутні хочуть співати і починають із своїх
місць. Лунає голосна пісня, тривожна сила і збуд-
жена радість суворости. Ніби над степами ширяє
її пісенна величність, прославляючи давніх меш-
канців степу.
А з тої могили видно всі країни,
Сиз орел літає,
Гей, стоїть військо славне запорізьке
Та як мак процвітає!

На цьому закінчується весілля в хаті молодої.

Настає вечір, і лізе на небо червоний місяць.

Д р у ж и н а Шахая не могла заснути. Вона чекала

чогось більшого від цієї ночі. Уява малювала май-
же божевільну насолоду. Млость незайманости
 п'янила дівоче серце. Та прийшов такий Шахай,
і вже немає дівочих мрій, зникла туманна далина,
прозоро міниться обрій. Біль, втома і незруч-
ність — холодили новонароджену жінку. Хоті-
лось плакать від розчарування, хотілось забути
цю розкриту таємницю і знову коливатися в по-
вітрі, як марево, ходити росою по воду і щоразу
чекати там чорновусого парубка, котрого вона
так гарно вміла вишити на рушниках. У Шахая
немає вусів, його холодні, тонкі губи цілували
соромно, як нігде не написано по книжках. На-
віть досвідчені дівчата — подруги —не казали ні-
чого подібного, що так можуть цілувати губи чо-
ловіка.
Шахай поворухнувся, поклав руку на шию дру-
жині, і на мить здалось, що він прокинеться. Та
він засвистів носом ще дужче. Молода злякалася
і почала його будити. Напівсонний Шахай при-
тиснув її до себе і, вмить спалахнувши нестрим-
ним бажанням, удовольнив його. Потім він ^заснув
знову, не випускаючи дружини з обіймів. Прохо-
лода великої хати посвіжила чоло жінки. У неї
зростала й зростала ніжність до Шахая. Плив-
ли години першої ночі людського подружжя.
На подвір'ї вистрелив хтось із револьвера. По-
тім голос Марченка страшно вилаяв Шахая, про-
лунав ще один постріл, куля влучила у вікно
хати. Молода злякалася і затремтіла на ліжку.
Шахай не прокидався. Молодій здалося, що він
мертвий. Вона припала до нього жадібно, всім
тілом і охопила його голову голими, теплими ру-
ками. «Чого тобі, люба?» — запитав крізь сон
Шахай, —• «то певно хтось напився з хлопців.
Спи, голубко». Він бурмотів ще крізь сон. Ніч
проходила тривожно й мертво, як людські останні
ночі, як останні сни засуджених. Це була ніч
спокійної радости. За півгодини молода побачила,
що Шахай лежить з розплющеними очима. Не
подаючи знаку, вона стала крізь вії слідкувати
за чоловіком. Вона знала, що не доспить цієї ночі
до ранку, і тому трохи згодом не дивувалася, ко-
ли прийшли до Шахая з телеграмою із станції.
Розплющені очі Шахая закрив, затяг туман.
Так буває, коли очі людини повертаються до се-
бе в мозок і розглядають те, що відновляють їм
мозкові клітини: картини вчорашнього, образи
давнього, мрії прийдешнього. Шахай побачив сми-
ренного ченця Залізняка, котрий в темну квітне-
ву ніч 1768 року вийшов з ватагою з Мотронино-
го лісу. Підтикавши поли ряси, їхав Максим ма-
настирським жеребцем. Позаду його йшла боси-
ми ногами по дорозі ватага. Вона простувала до
Медведівки святити ножі, бо свяченими тільки
й не гріх було колоти. Це — не Мазепа — на
край життя свого політик, не Сковорода — євро-
пейський розум і філософська голова, це, нареш-
ті, не загадковий Хмельницький, котрий думав,
що вхопив голою рукою жарину щастя. Іде ця
анархічна сила, що тільки руйнує, повстає ката-
строфічно і зникає за обрієм, як фантастичний
вогненний птах. Він безпомічний, цей ватажок.
Він хоче знайти біля себе людину, що бачила б
ширше й далі; він хоче вірити всім, не загубити
результатів відваги. Залишає ж по собі тільки
згадку про пожежу, пісню про тортури та іскру
невгасиму, що десь тліє в нетрах мозку до ново-
го, божерільного діла. «Треба співати й про таких
людей», — думає Шахай, — «хай ие загине на
землі боротьба проти гнобителів!» «Вони сміливі,
ці анархічні велетні, вияв сили і відсутність точ-
ки, до якої треба силу спрямувати. А зрячі прий-
дуть потім, витопчуть колосисті царини конем і
застромлять списа глибоко на межі. Але треба
берегтися анархічних сліпців: їхні діла відсу-
вають перемогу в темряву прийдешніх віків!» Так
снувалася думка в Шахая.
Надворі почала бренчати кобза. П'яний коб-
зар здався на прохання Галата і вчив його спі-
вати пісню про козака Швачку. Музика знав, що
над подвір'ям висіло нічне небо, людство спало
по своїх хатах, а останній гуляка з Шахаєвого
весілля давно вже вгомонився там, куди встигли
довести його ноги. Проте, серед ночі повстала
кобзарева пісня. Галат обнімав кобзаря, щоб той
не хилився назад, допомагав тримати кобзу і під-
бадьорував прокльонами. У сліпого повні1 очі
світла від міцної горілки, -йому було видніше та-
кої ночі грати, ніж по дню.
Гей, хвалився та козак Швачка,
Під Білую Церкву ідучи:
Гей, будем брати, та китайку драти,
Та в онучах топтати!

Галат совісно проспівав цього куплета й собі.

Сліпий його виправив, показавши, як досягти ба-
дьорости й безтурботности в мелодії. Пісня коли-
валася, к самотній вершник на обрію.

Гей, казав єси козак Бондаренко,

А що славонька буде:
Гей, будем брати, та поли драти,
Та плечі латати!

— Це ви, діду, про нас, — не витерпів Галат, і

до Шахая долетіло тремтіння його голосу, — бі-
сової душі віри!

Ж и Марченко, з нами не поїдеш. Тобі я віддаю

десятьох оцих людей. Хлопці, слухайте Марчен-
ка. Обидва Шворні, усі Виривайли, Петро Бубон,
Василишині й Макар — я залишаю вас Марчен-
кові. Зі мною поїдуть Остюк, Галат та одна сот-
ня охочих, що прийшли сюди на наш клич.
Шахай пройшовся по залі станції і трохи по-
мовчав. Біля нього було тринадцятеро людей.
Блимала на столі ґазова лямпа. На пероні гомо-
ніли партизани — їх перехвилював цей туманний
ранок, що потроху розганяв темінь ночі.
— Ми зустрінемо ешельон на Варварівці. Спро-
буємо його обеззброїти і пустити далі без зброї.
Ми не встрянемо в жадний бій. Нам треба тільки
зброї, і ми її заберемо в тих офіцерів, що їдуть
з фронту додому. Зброя за всяку ціну! — ось на-
тне сьогоднішс гасло. У кого в- руках зброя, той
і буде диктувати події.
— Понімаєш, — сказав Остюк, — вони можуть
ще перед Варварі вкою Повернути праворуч і по-
їхати іншою колією. А ми на Варварівці їх не
побачимо.
— Ця дорога ближче, Остюче, телеґрама каже,
що вони можуть поїхати тільки через Варварів-
ку. Вони хочуть швидше дістатись додому, щоб
захищаіи свої маєтки від революції, і нащо їм
їхати не по простій дорозі?
Остюк згодився, а за ним закивали головами
Марченко й Галат. Все передбачив їхній друг!
— Та я подумав і про те, чого ти боїшся,
Остюче: я не беру з собою цієї десятки на чолі
з Марченком, хочу, щоб Марченко їх повів до
станції Полтавки і там пересидів день, чекаючи
ешельона. На той випадок, коли ешельон не пі-
де на Варварівку, а піде на Полтавку, ми будемо
певні, що він все рівно від нас не втече. Ти візь-
меш його, Марченко?
Останній — ще не зовнім тверезий після ве-
сілля — закліпав очима і почухав волохаті груди.
Молодший Виривайло осміхнувся до Шахая і
вдарив долонею по плечах Марченка. Остюк
клацнув острогами.
— Ти візьмеш його, Ничипоре Олександрови-
чу? — повторив Шахай.
Дурний Митька Шворень поплював у руки і
крикнув: «Заметем!» Нарешті, Марченко пропи-
тим голосом вимовив:
— Даси мені фуґасів зривати рейки? Із ними
я й чорта візьму.
Шахай погодився і наказав Остюкові віддати
Марченкові те, що той просив.
— А ми з чим поїдемо? — промовив Остюк. —
У нас їх штук п'ять усього с.
— У нас сила більша, ми без фуґасів і кулеме-
тів обійдемось, а Марченко мусить мати і під-
ривні засоби й обидва наші кулемети.
Цю фразу було сказано таким тоном, що ніхто
не посмів піднести голоса, щоб заперечити. В
голосі Шахая бреніли ноти непохитної волі і чув-
ся металевий тембр.
— Тільки виїзди зараз же до Полтавки, — ска-
зав Шахай, — туди рахують сорок верстов з га-
ком. Щоб ти не спізнився мені, Марченко!
З цими словами Шахай пішов на перон. Там
стояв під парою паровіз з кількома вагонами, і
висів у повітрі пасмами туман. Люди заклопо-
тано снували по пероні, чекаючи свого Колюмба.
Мета їм була темною й невиразною в такому ска-
женому тумані, що, ніби море, затопив степ і цю
непомітну станцію. Чи є та загадкова земля, до
якої простував їхній ватаг, чи нема її за безліч-
чю хвиль таємного та грізного моря? Люди цього
не знали, і стояв туман над ними і над станцією,
туман ранковий, котрий втроє оманніший за ніч-
ну темряву. Застережливо стискалося серце, ру-
ки матерпв ввижалися в туманових хвилях. Про-
те, всі пестили свою зброю: одрізана, карабіна,
 чи гостру косу і марили прийдешніми радостями
невідомої землі.
— Брати! — виголосив Шахай, ставши на дра-
бинку, що вела до товарового вагона, — схилімо
наші голови перед тими, що впали на фронтах!
Перед пам'яттю тих, кого розтерзав царський
устрій! Хай буде їм вічна пам'ять!
Партизани познімали шапки і тримали їх ні-
яково в руках. Кожний згадував брата, чи това-
риша, і розтоплювався, як лід.
— Вам уже казали, куди ми йдемо. Ми йдемо
здобувати зброю, щоб не повернулося ніколи на-
зад те, що було... Ешельон їде з фронту і везе ба-
гато зброї, котру ми мусимо відібрати...
— А з чим? — несподівано озвавсь хтось в на-
товпі.
Шахай блискавично зрозумів, що програв
ефект промови. Він занадто вже здався на вплив
свого авторитету.
— На Варварівці нас чекає тридюймовка з
Оситняга і оситнязькі партизани. Ми перекопа-
ємо колію і переріжемо дорогу ешельонові. Він
знає, скільки нас усього є...
— А нащо то нам стільки зброї? — озвався той
же голос.
— Товариство! — закричав Шахай, — хай вий-
дуть наперед усі ті, хто боїться, або плаче за ма-
миною спідницею. Хай ми на них подивимось і
поглузуємо з підлих боягузів! А потім ми проже-
немо їх від нас, бо ми всі прийшли сюди тільки
своєю волею, по своїй охоті. Витріть сльози стра-
ху тим своїм сусідам, котрі рюмають уже, сіда-
ючи тільки до вагонів! А ти, Грицьку, ти хіба
знаєш, скільки нам треба зброї? Чи, може, ти не
чув, скільки пудів пшениці коштує ґвинтівка?
Ти боїшся ґранати і хочеш маминої циці?
 Шахай відчув, що слухачі знов стали його вір-
ними. Легкий регіт пройшов по натовпу, Гриць-
кові насунули його чорну кудлату шапку аж на
очі.
— Сідайте до вагонів! — скомандував Шахай,
і все товариство товплячись, регочучи й лаючись,
полізло до теплушок. Стояв туман.

П р о ї х а л и дві станції, на котрих паротяг брав

воду. Туман рідшав. Поїзд ніби виїздив з доли-
ни, де вічно снували тумани. Іноді проглядало
й сонце, зараз же ховаючись за хмару, часом
розривалася сіра хвиля надвоє, і між стінами та-
кої земляної пари простягався осінній степ, як лі-
совий просік. Нарешті й Варварівка — самітний
полустанок, безлюдний острів серед моря-степу
й моря-туману.
— Вигрузимось, а потяг свій пошлемо назад,
щоб відрізати шлях до відступу, — сказав Ша-
хай Остюкові, виходячи з своєї теплушки, де їх
їхало лише троє — з Галатом. Дорогою вони пе-
реговорили про все, і тепер кожний знав, що йому
робити. Ніякої гармати з Оситнягів не чулося
поблизу, це не здивувало Шахая, бо гармата бу-
ла витвором його мітингового запалу. Із станцій
повиходило кілька службовців — переляканих,
мовчазних.
— Вигружайсь! — закричав Остюк, і троє дру-
зів швидко мали перед собою армію з восьми лю-
дей: дев'яносто два партизани повтікали дорогою.
Галат почервонів, його вуха і навіть руки наб-
рякли від крови. Остюк поворушив головою, ні-
би йому муляв комір френча. Шахай витягся
увесь, стаючи струнко. Ніхто не рухався. В цю
хвилину десь здалеку почувся гудок і чахкання
паротяга.
 — Усі по місцях! — подав команду Шахай і
махнув машиністові забрати потяг.
Потяг пішов, все збільшуючи швидкість, а де-
сятеро людей на чолі з Остюком та Галатом по-
бігли понад колією до насипу, заховалися за ним.
їх усіх закрила хвиля туману, що її прикотив
чи присунув вітер. З протилежного боку виразно
чулося, як наближається до Варварівки ешельон.
Шахай зустрів його, стоячи на пероні, трима-
ючи руки за спиною: такий вигляд має вчитель,
коли він стоїть в кімнаті й вибачливо чекає, до-
ки розсядуться учні. Ледве спинився ешельон, як
Шахай став походжати вздовж його, рахуючи ва-
гони і записуючи щось до записної книжки, кот-
ру він вийняв з кишені. Його оточила юрба. Та
вигляд у Шахая був такий, що ніхто не насмі-
лився заступити йому дорогу. На гамір виглянув
офіцер з пасажирського вагона, і всі йому стали
гуртом кричати, зчинивши неймовірний ґвалт.
— В чом дєло? — закричав офіцер
— Командант? — почули всі серед тиші голос
Шахая. Офіцер ствердив це махом голови.
— Хай командатн ешельона та командири ок-
ремих частин зайдуть для переговорів про ка-
пітуляцію, я чекатиму на вас десять хвилин.
Шахай пішов помалу до станції і, сівши в кім-
наті біля каси, став чекати.
На пероні наче розпочався ураган. Кричали
всі разом, обурено клацали затворами Гвинтівок
і, крізь вікно Шахай помітив, що в дверях де-
яких теплушок з'явились кулемети. Після п'яти-
хвилинного чекання зайшло шестеро офіцерів.
Вони розгублено і в той же час суворо оглянули
Шахая. Останній не запросив їх сісти, і так прой-
шла вся розмова, сидів тільки Шахай.
— В чом дєло? — повторила людина, котра пе-
ред цим виглядала з вагона, —• хто ви і чого вам
треба? Ми вас розстріляємо, не виводячи з кім
нати...
Шахай витримав павзу і лінькувато подивив-
ся на того, що говорив.
— Я вам даю п'ятнадцять хвилин на роздум.
Замітьте собі — тільки п'ятнадцять хвилин. Всю
вашу зброю ешельон мусить дати мені, а вас я
пропущу тоді їхати далі. Я — командувач цього
району. Через, — Шахай удав, що дивиться на
годинника, — через дванадцять хвилин мої гар-
мати рознесуть усю станцію разом з ешельоном.
Дорогу далі перегороджено.
— Ми не можемо здати цієї зброї — ми веземо
її, щоб здати там, де будуть розформовувати на-
шу частину. Це — казенне майно.
— Я не випускаю нікого від себе зі зброєю.
— Ми мусимо ще порадитись. Зараз прийде
наш полковник.
— Ви маєте ще десять хвилин. Але потім —
буде пізно.
Офіцери не знали, що їм робити. Вони вже по-
годилися з неминучістю і тепер лише хотіли про-
сити Шахая, щоб він їм залишив зброї для са-
моохорони.
— Ніяких уступок, — сказав Шахай і встав
із стільця.
До кімнати забіг розхвильований Остюк. Він
став струнко перед Шахаєм і похапцем вимовив
кілька слів просто ввічі останнього.
— Пане генерале, гарматчики хвилюються! Во-
ни не можуть довше чекати. Вони думають, що
вас тут тримають.
— Дурниці, — одповів Шахай, — вони ж мають
мого наказа? Хой почнуть тоді, як я наказав.
— Слухаю. Але дозвольте просити вас вийти
на хвилиночку — там стоїть делеґат від батерії.
— Хай зайде сюди, — вирішив Шахай, але по-
 бачивши в Остюкових очах щось йому незрозумі-
ле, не закінчив фрази і вийшов з кімнати. Остюк
побіг за ним. «Тікаймо звідси, — прошепотів
Остюк, — на станції їм сказали, що нікого поб-
лизу немає. Ще похлопають нас тут.» Вони зуст-
ріли по дорозі роздратованого полковника, що
закричав до них:
— Де він тут, самозванець?!
— Там чекає, — відповів Остюк, — я біжу за
хлопцями.
Друзі повернули до якихось сінець, перебігли
помешкання начальника Варварівки і вибігли до
двору. На їхнє щастя знову упав на землю туман.
Вони бігли доти, доки опинились за насипом, де
мали бути партизани. Там лежав Галат і етика
лаявся, погрожуючи комусь ручною Гранатою.
— Де ж люди?
— Повтікали гади, боягузи, сволочі*
Шахай і Остюк посідали коло Галата і засмі-
ялися. Потім вони сміялися вже втрьох. їм при-
ходили на думку різні, веселі дотепи. Нарешті,
вони полізли насипом вище і, лежачи, почали
дивитися вниз на колію, де лежало впоперек
кілька шпал. На станції стояв гамір. Пролунало
чимало пострілів. Хтось говорив промову, за
щось агітуючи. Потроху все там уляглося, і еше-
льон: рушив в напрямку до Шахая, Галата й
Остюка. З наказу першого Галат кинув униз ґра-
нату, котра там голосно дуже вибухла. Маши-
ніст випустив зайву пару, і ешельон зупинився
майже перед самими шпалами, що лежали на
рейках.
— Бувають на світі пригоди, — почав Шахай
і подивився на весільні воскові квіти, що їх було
приколото до його френча, — пригоди, кажу я
вам, коли можна поплутати весілля з похороном.
Я пригадую, як одружувався мій товариш на
фронті. Наречена приїхала до нього, щоб повін-
чатися, а повезла його додому в цинковій домо-
вині, куль у нього був повний живіт.
— Важко їй було його везти, — вирішив Галат,
— а як вони не помітили, що ти більше скидаєш-
ся на молодого, ніж на генерала? Чого б це гене-
рал став колоти собі на груди весільного букета.
— Не смійся так голосно, — сказав Остюк, —
скажешсвоїй матері, що в неї дурний син колись
вродився.
— Коли приїдемо додому, — продовжував Ша-
хай, — ми скажемо, що билися до останнього й
встелили трупом рейки.
— Ну й возяться вони там! А ж огидно стає за
цей ешельон дурнів.
— Не хвилюйся, Остюче, це загальна людська
хвороба. Диви, як вони заколотилися, ніби до ве-
чора збираються мітингувати. Колись у нас в
шахті жив цап. Ів він у стайні біля коней — стай-
ня глибоко під землею була — спав по забоях і
так наловчився звертати з дороги коногонам, що
ми його прозвали «шахтарем». Ходив він тільки
рейками, і часто в темряві цокотіли його копитця
по залізних шпалах. Певно він почував себе ваго-
ном, бо переступити через дошку, коли вона ле-
жала впоперек, не міг. Він завше терплячо чекав,
доки коногони приймали перечепу.
— Цікаво, — закінчив Шахай, коли ешельон
раптом пішов назад, і за ним побігли ті, що не
встигли сісти, — чи Марченко не проспить цього
ешельона? Нас тут усього троє, а в нього там аж
одинадцятеро — всі надійні та вірні. Коли не
проспить — йому буде багата пожива.
Галат скочив на ноги, став шпурляти грудками
вслід ешельонові і протанцював халяндри. Потім
всі троє пішли по шпалах додому.
— Поїхали! — закричав Галат. — А ми, як пе-
реможці, підемо пішки верстов із тридцять! Зво-
ювати — звоювали, та до рук не попало. Заспі-
ваймо, чи що?
І він почав:

Гей, хвалився та козак Швачка,

Під Білую Церкву ідучи:
Гей, будем брати, та китайку драти,
Та в онучах топтати!

Потім підморгнув Остюкові й Шахаеві і заспі-

вав зовсім весело:
Гей, казіав сси козак Бондаренко,
А що славонька буде:
Гей, будем брати, та поли драти,
Та плечі латати!

На пісках росте вощанка менша; на воді — ко-

нюшина біла, ситник ясноплодий, осока; на ске-
лях — перстач альпійський, шеломниця хмелю-
вата, нечуйвітер, тонконіг і миколайчики; на сте-
пах — чистотіл, чебрець, деревій голий, ковила,
хизується грудниця жовта, щириця, серпій про-
менястий та любочки осінні, похитується зміяч-
ка — жовта, як кульбаба, тільки висока, голова-
тень степовий; а слава людська росте з єдности
та відваги!
ДРУГА ПІСНЯ

Голос:

Підібрано до рей і збито паруси,

Чекає вся команда абордажу.
На марсі варта дивиться у синь,
Зіперлась ліктями на снасті лажі.

Над парусами — мак небесних карт,

Гойдає реї рівний бриз-бродяга.
Серед навах, мушкетів 1 боїмбард
Перед веде гнучка толедська шпага.

Три шаблі, як сторожа трьох сторін,

І шпага, що замкне крицеве коло, —
На всіх морях, на крилах бригантин
Розносять перемогу суходолу.

Три шаблі не погнуться й не впадуть,

У серце враже буде шпаги замір,
Коли повстане раптом, як редут,
Ворожий бриґ із моря перед нами.

Готуй гаки: Лягає бриґ у дрейф!

На абордаж, брати! Гори, корабле!

Хор:

Ми стаємо плечима до плечей, —

І на чотири боки шаблі!
Н и ч и п і р Марченко, котрого судив трибунал за
самовільні розстріли і відібрав партизанську ар-
мію — його врятував від шльопки тільки Шахай,
— сидячи перед судом в концентраційному табо-
рі, так оповідав камері про діло під Полтавкою,
коли йому довелося зустріти й обеззброїти офі-
церський ешельон, якого повернули на Полтавку
з Варварівки — Шахай, Остюк і Галат:
«Мій Полтавський бій, — казав Марченко, —
дав стільки зброї, що я сміливо через п'ять хви-
лин закомандував фронтом. Ближчі села збез-
люділи. коли дізналися про зброю. Мені довело-
ся формувати по одному полку з кожного се-
ла. Швидко ми переїхали на вузлову станцію,
назбирали духової музики і стали готуватися
до походу на французів, на греків і... Ви зна-
єте, чим це скінчилося, і я ось сиджу за свою
славу і за це поруч із вами — барахольника-
 ми, бандитами, спекулянтами і... Слухайте ж
уважно про мій Полтавський бій.
«Ми не дали коням старітися в Ново-Спасько-
му і миттю промчали сорок верстов до Полтав-
ки. На підводах у нас гуркотіло дві бочки —
відер по сорок, одна бодня, зо два перерізи. Ті
баби, що ми в них полюбовно забрали посуд,
довго бігли за нами, кленучи нас і наших ро-
дичів. На станції ми відшукали інструмента і
зіпсували аж чотири одрізани: ми майже по
рямку одпиляли рурки. Таким чином, у нас го-
тові були гармати різного калібру. Ми запер-
ли усіх станційних в одну хату, щоб вони ці-
лий день не виходили, а самі поробили для
гармат позиції. З бочок повибивали днища, за-
лишили по одному. В центрі прорізали дірки
для одрізанів. Дурний Митька Шворень вистре-
лив, бочка затремтіла й загавкала, таку луну
пустила по степу й по ярах., що покрила най-
кращу тридюймовку. Я призначив орудійних на-
чальників, вибрав тих, що керуватимуть вибу-
хами набоїв, своєю рукою порозґвинчував рей-
ки і ліг у станції на лаву — виспатися після
Шахаєвого весілля. Брати Виривайли заспівали
на пероні якоїсь пісні, здається «Незабудочку -
цвіток!» Я їх залишив собі адьютантами — усіх
чотирьох, діда Макара посадовив біля телегра-
фіста, а решту — п'ятьох поклав на позиції.
«Шанувавши слухи ваші, я не розповім вам
усього, що приснилося мені тоді на лаві. Прий-
шов до мене піп і давай кропити свяченою во -
дою. Я його проганяю — він не йде. Я йому
зрубав голову, а він умочив її в воду і кропить
мене нею знову. Я його схватив і почув, що то
не піп, а дівчина — туга і пружнаста. Я при-
тиснув до себе, затуляючи рота їй, щоб не кри-
чала й не кусалась. Вже я відчув, що вона
обм'якла в моїх обіймах, знепритомніла чи що.
Я несу її до ліжка, а воно відходить далі, на
його місці вимальовуються в стіні двері. Я від-
чиняю двері, бачу ліжко, іду до нього з дів-
чиною, воно знову одходить од мене й одхо-
дить, ще двері постають на моєму шляху, две-
рі, двері... безконечна кількість дверей. Я іду,
поспішаю, дівчина вже прокинулась і пруча-
ється. Бона душить мене за горлянку. Я її ки-
даю на підлогу і нахиляюся до неї — на під-
лозі хлюпається вода, дівчина тоне в воді. Я
упірнаю під воду, пливу за дівчиною, хочу її
догнати, кличу її. Вода набирається мені до ро-
та, мені немає чим дихати, я раптом гублю сві-
домість і прокидаюся на березі серед чотирьох
озброєних людей. Я знаю, що у мене є десь
армія, а ці люди хотять мене полонити. Удаю,
що я непритомний, і слухаю їхні розмови, які
мені можуть з'ясувати, до кого я потрапив. Во-
ни мене несуть довго степом, лаються, що я
важкий, і крекчуть, кладучи мене на землю,
щоб самим відпочити. Я чую їхні розмови: це
мої вороги, вони несуть мене на страту. Я за-
тримую дихання, моє серце ледве не вискакує
з грудей, я жахаюся того, що може трапитися
з моєю армією, бо мене так несподівано та без-
глуздо полонили. Вони розмовляють про наго-
роду, характеризують мене — так, мене, Мар-
ченка, вони знають, що це я до них потрапив.
«Мене довго несли до потяга й посадовили до
вагона. Я побачив крізь вії вікно, за вікном сві-
тило яскраве сонце, що стояло над самим об-
рієм. У мене з'явилася думка, що проти сонця
важко цілитися й стріляти. Я вибрав хвилину
і вискочив у вікно. Сонце засліпило мені очі
одразу. Я протер їх рукою і побачив, що ле-
жу на лаві в темній кімнаті Полтавки, і хтось
світить мені ліхтарем просто в обличчя.
— «Чернець-молодець, по коліна в золоті сто-
їть, — каже незнайомий голос, — що це таке
буде, Марченко?
«Я схватився за зброю і хотів прострелити
ліхтаря. Світло метнулося вгору, я побачив об-
личчя старшого Виривайла — Івана.
— «Надворі ніч чи день? — запитав я.
— «Вечір і туман, хоч у око бий. Спарувать
та й чортові подарувать.
— «Ешельона не проспали?
— «Коли ігумен за чарку, то братія за ковші.
Ти спав, а ми що ж — гірші?
— «Я упізнав тебе, Панько, — перебив я, —
оце мені Виривайлове насіння! Добрі ви гості, та
в середу трапились!
— «З голови — дівка, а далі не знаю. В сте-
пу і хрущ м'ясо, і Виривайло — людина.
— «Хай тобі чорт, — зупинив його я, — ти
своїми приказками мені й сон прогнав. Твою
загадку дитина вгадає — це горщик у печі й жар.
— «А що таке: іде лісом — не шелестить, іде
водою — не плюскотить?
«Ми посідали всі на лаву і почали вгаду-
вати. Та тут прибіг Макар і сповістив нас, що
йде ешельон... Я послав Виривайлів у чотири
боки за станцію, а сам з Макаром залишився
на пероні. Коли кому набридло мене слухати —
пропоную лягти на нари і не дихати. Зараз
вам розповідає Марченко, командир революцій-
ної армії, і він не звик повторювати чогось дві-
чі. Струнко, барахольщики! Шестая, бандити!
Ви думаєте — легко мені з вами сидіти? Я на-
віть стрічки свої поспорював з френча, бо я
знаю, яких гріхів я наробив. Людина любить
життя, а я любив свою армію, у мене в голо-
ві лежали сідла, іржали коні й скреготали зу-
бами боягузи-бійці. Да, я їх стріляв, гадів, і
завше буду стріляти своєю рукою, бо я сам ро-
бив свою армію, сам їй суддя — її люблю і
вмру за неї сто разів, і хай з мене здирають
шкуру!...
«Значить, я ходив по пероні, доки прийшов
ешельон. Я запропонував їм здати зброю. На
моє здивовання вони довго сміялися, показуючи
на мене пальцями. Потім покликали командирів.
— «Знову самозванці? — запитав грізно один,
підійшовши до мене.
— «Пропоную здати зброю, — сказав я.
— «І холодну й гарячу? — насмішкувато пере-
питав офіцер.
— «Усю зброю.
— «Може ви дозволите нам так проїхати? —•
виступив наперед солдат з ластовинням на всьому
тілі, — ми ніколи в житті вже не будемо воюва-
ти. Це — зброя для полювання. Ми будемо з три-
дюймовок гатити качок на лиманах. Прошу
вас, — упав на коліна солдат, — змилуйтесь над
бідними, нещасними! Ми — сироти безрідні,
скривджені!
«Навкруги нас із Макаром зібрався натовп. Ре-
гіт поставав після кожного слова солдата, що
поступово входив у ролю і пускався в плач. Ми
нічого не розуміли.
— ;<Та братіки ж ви мої ріднесенькі! — голо-
сив солдат з ластовинням, — та дайте ж хоч на
світ божий надивитися-наглядітися! Прости, сві-
те, простіть, добрі люди, що завинив може чим,
простіть хоч перед смертю. Із'їдять мене хижі
звірі без зброї, із кісточками пошамають!...
«Я крикнув, щоб ця мавпа замовкла. Мій голос
наче налякав юрбу.
— «Доки ти нас будеш дурити? — суворо запи-
тав мене старий офіцер ешельона, проштовху-
ючись наперед, — просто дивно стає, скільки роз-
плодилося шахраїв! На кожній тобі станції вони
виходять до нас і пропонують здати зброю! Чи
ви тут показилися, чи не вірите, що ми прекрас-
 но можемо вас розстріляти? Відповідай, коли
питаю!
«Я попросив тиші і, догадавшись, що цей еше-
льон вже певно розстріляв моїх трьох друзів —
Шахая, Галата й Остюка, — заклав пальці до ро-
та й свиснув. Я свиснув так гостро, що наче по-
різав свистом губи. Свистіти я вмію, ось слухай-
те, слухачі, як я свисну. Фіу-у-віть!!! На хвили-
ну я замовкну, бо зараз до камери загляне нагля-
дач і подивиться, чи не обвалилася стіна від та-
кого звуку. Я радий, що ви поглухли. Це зараз
мине. Рідко хто так зуміє свиснути, братва. На-
ше воєнне життя без свисту не обходиться, а ва-
ше, бандити, і зовсім стоїть. Бач, як панич тре
вухо рукою! Він, певно, згадав, як його клали
на землю отаким посвистом.
«Да, свиснув я два рази. Четверо Виривайлів
почуло мій знак і стало виконувати інструкцію.
Застрочило два кулемети, дві ґвинтовки. Кулі
свистіли над ешельоном, як навіжені, і всі люди
попадали на землю. Виривайли перестали стріля-
ти. Настала тиша. І потім заговорила моя арти-
лерія. Бабах! — гавкнув одрізан з бочки, і ава-
вакнула луна по степу. Б-бах! — вибухнув за
півверстви від гармати фуґас. Ба-бах! — друга.
Б-бах! — фуґас. Канонада, як часи.
«Я вже вам сказав, що був вечір і туман. Еше-
льон ми забрали, як пташок. Вони спробували
кинутися на мене, та я ручкою нагана ударив
полковника по лобі. Я свиснув тричі, аж зако-
ливався туман. Четверо Виривайлів підхопили
мій свист, і мені здалося, що засвистіло все нав-
круги. Ще раз вибухла гармата і розірвався
фуґас.
— «Вилазь з вагонів! — закричав я.
«В тумані соталася велика сила людей. Ми
поставили їх усіх у купу. Виривайли направили
на них кулемети. Небавом, причепивши кілька
порожніх вагонів до паротяга, ми напхали туди
наших полонених і відправили далі з місця Пол-
тавського бою. Я оголосив себе командиром пар-
тизанської армії, оглядаючи вагони зброї й на-
боїв, гармати на площадках й інші військові свої
трофеї.
— «Хлопці, здається наших трьох на Варва-
рівці розшифровано? Проте, вони мабуть встигли
зіпсувати так рейки, що ешельон не міг полаго-
дити і повернув на нас. Правду я кажу?
«Панько Виривайло розбив ящик з ручними
ґранатами, повісив їх чотири собі на пояс і відпо-
вів:
— «Я їм не заздрю. Там було так багато людей,
що легко могла зчинитися паніка. У Шахая хтось
таки пішов до Бога вівці пасти.
«Так ми всі турбувалися за ЦІахая, Остюка й
Галата, котрі згодом в Успенівці прославили себе
ка увесь рід. Крізь туман вгорі прорвалося пас-
мо місячного сяйва.
— «Ось, — сказав я, — прийшла, нарешті, й
одгадка: це місячне сяйво — іде лісом — не ше-
лестить, іде водою — не плюскотить!»

Н а станції стояло одинадцять панцерних потя-

гів Галата. На цій вузловій станції, куди потра-
пив Шахай через місяць після Марченкового ді-
ла на Полтавці, стояв неймовірний, розхриста-
ний, різномасний хаос. Всі колії забито ешельо-
нами, невідомо, де їх набрав Марченко, звідусіль
лунає гармошка, переплітаються пісні. В обнім-
ку ходять на рейках партизани і горлають. Веле-
тенський бедлам повстав над станцією, у ньому
дзвеніла кожна голова. Партизани говорили го-
лосно, ніби співбесідники були глухі на обидва
вуха. Жива людська хвиля перекочувалась під
теплушками, по пероні; маневрували ешельони,
маніпулюючи з вагонами; кукурікали стрілочни-
ки, гагакав паровоз, шипів, випускаючи пару. Це
була нестримна анархія звуків, руху, настроїв.
Панцерні потяги Галата стояли осторонь, зай-
маючи дві колії. Кожний потяг мав паровоза, од-
ного вагона й дві площадки на вугілля, на яких
стояло по одній гарматі. Панцер був непевний —
дощатий: подвійні стінки, між якими насипано
піску. Шахай пройшов повз ці потяги, шукаючи
Марченка. Галата теж не було біля панцерників.
Шахая непривітно оглядали партизани — на
ньому не висіло зброї, і він, очевидно, не був
своїм. Чорні прапорці виглядали з декотрих теп-
лушок. Навіть на головному панцернику Галата,
на паровозі гордо чорнів прапор. Шахай злякав-
ся цього крила анархії. Він ішов коліями, прола-
зив під теплушками, оглядав усе й примічав.
Жадного знайомого обличчя! Де поділися його
партизани, де його жменя командирів і земляків?
— Чиє це все військо? — запитав він біля од-
нієї теплушки.
— Це військо отамана Шахая, — погірдливо
відповів партизан.
— А який він із себе — ваш отаман?
— Трохи вищий за вас, обличчя у віспі, і гар-
кавий.
— Де його можна знайти?
— Поїхав конем у поле за станцію приймати
новобранців.
— А Галат?
— Галат не вилазить із свого вагона з брата-
ми Виривайлами, п'ють без просипу і стріляють
у вікна. А вам нащо його треба?
Шахай не відповів партизану. Він пішов далі.
Це було номінально — його військо, і фактич-
но — Марченкове. Траплялося багато п'яних лю-
дей, що блукали, неохайно тримаючи набиті руш-
ниці, необережно розмахуючи Гранатами, руба-
ючи дошки шаблями, замість сокир. Підперезав-
шися кулеметними стрічками, партизани вигля-
дали дуже грізно. Шахай машинально підрахову-
вав кількість людей — судячи по ешельонах, їх
мало бути тисяч п'ять. Зброї хватало на всіх,
гармати зеленіли де-не-де на площадках, вигля-
дали з теплушок коні — всього, як у доброго ха-
зяїна, вдосталь. Тільки не видко жадного поряд-
ку — метушлива отара замість війська.
Вештаючися серед партизанських юрб, Шахай
побачив Остюка, що галопом примчав до станції
і поїхав до своєї кінноти, яка стояла в теплуш-
ках біля семафора. Остюк був похмурий і неми-
лосердно бив острогами коня. Шапка-кубанка
покривала йому голову — раніш Остюк носив
тільки картуза. Шахай не зупинив його: треба
було знайти Марченка. За станцією на полі чор-
ніла юрба людей — Шахай попростував туди.
Здалеку можна було упізнати Марченка, кот-
рий крутився на коні перед новобранцями. Піші
й кінні — вони часто кричали щось, відповіда-
ючи Марченкові. Біля нього сиділи на конях
якісь юнаки, що можливо чекали своєї черги
говорити. Осторонь стояла оркестра. Шахай пі-
дійшов у юрбі партизан.
— Хлопці, — кричав Марченко, — нам не тре-
ба ніякої влади! Ми самі собі даватимемо раду!
Я вітаю вас у лавах моєї чорної армії. Слава!
— Слава батькові Шахаю! — відповіли ново-
бранці.
Оркестра заграла бравурного марша — він на-
гадав Шахаєві оперу. Осінній день стояв, як ба-
дьорий запах. Затужавіла земля, наче тремті-
ла, — це надходило осіннє дрижання. Звуки сте-
лилися тонкою пеленою по землі, хвилювалися,
пізніші поганяли попередніх. Під оркестру ново-
бранці сунули строєм до станції, щоб там роз-
смоктатися по теплушках. ІІІахай наблизився до
Марчеика і взяв рукою за повід його коня. Запах
горілки ударив у ніс Шахаєві.
— Тобі чого? — запитав Марченко, не дивля-
чись і не пізнаючи.
— Де твій штаб, Марченко? — тихо одповів
Шахай і випустив повід.
Марченко шарпнув коня, трохи не наїхав на
Шахая і не знав, що сказати. Потім він замах-
нувся нагаєм, ударив коня, і пустив скаженим
галопом. Так тікає звір, зачувши постріл.

ЛЖІахай не пішов до штабу Марченка. Поведін-

ка останнього викликала небезпеку. Коли вовк
перекусить горлянку теляті, він не одійде від
теплої крови навіть з-під навислого над ним но-
жа. Марченко жадібно пив теплу кров влади.
Шахай. вештаючись поміж партизанів, непоміт-
но добрався до теплушок з Остюковою кіннотою.
Першого він зустрів старого Макара, що стояв
у теплушці і розмовляв з сірим конем. Інші коні
теплушки простягали до Макара морди, маючи
надію й собі поласувати тим вівсом, що його три-
мав Макар в шапці. «Сучий син, — казав Ма-
кар, — ти, мабуть, і здохнеш без хазяїна. Михай-
ло Остюк тебе жалує, Галат з Вирйвайлами при-
ходять тебе поляскати по шиї, Санька Шворень
подарував сідло, Петька Бубон зробив обротьку
тобі, як картинку, я тебе вичісую, собаку, і носю
тобі вівса, тільки Марченко Ничипір Олександро-
вич за тебе не знає і не бачив у вічі. Остюк те-
бе береже для хазяїна, розумієш, Сірий? Стерво
ти гладке!»
— Добридень, дядьку, — привітався Шахай.
Макар здивувався тільки на мить. Потім відпо-
вів на привітання. Шахай виліз до теплушки і
поздоровкався. Макар одв'язав повід «Сірого»,
взяв його полою шинелі і передав у полу Шаха-
еві, котрий ізгадав одразу ярмаркові прикмети,
відчув легке хвилювання від такого подарунку.
Кінь обнюхав нового хазаїна і простяг губи, як
до свого.
— Гарний кінь, — сказав Шахай, — а підіть,
покличте мені тихенько сюди Остюка. Тільки
щоб тихо.
Макар зіскочив на землю, і Шахай чекав ще
кілька хвилин, стоячи біля свого коня, котрого
він до цього разу не бачив ще у вічі. Остюк
прийшов із Санькою Шворнем. Цьому Шахай по-
тиснув руку, а з Остюком поцілувався. Двоє
друзів подивилися у вічі одне одному і, переко-
навшися чогось, — з полегшенням посміхнулися.
— Саня, — сказав Остюк, — піди поклич Га-
лата з Виривайлами. Щоб тихо й непомітно. Ска-
жи їм без свідків. Ідучи сюди, заведи їх під во-
докачку, хай посвіжать п'яні голови. Макаре, пі-
ди до мене, принеси горілки і чогось попоїсти.
Ти не голодний, хазяїне?
— Я чогось із'їв би, — одповів Шахай, — а
кого слухають твої кіннотчики, Оспоче?
— Мої кіннотчики знають одного бога, і той
бог — я, Остюк! Моїх п'ять полків на вісімсот
шабель — тільки мої і нічиї більше. Хочеш, я
тобі їх виставлю зараз, як ідолів, отут перед теп-
лушкою, і ти поведеш нас на діло, -на того во-
рога, котрого я ще не знаю? Я не побоюся гар-
кавого Ничипора, скаженого Марченка, що ви-
вісив скрізь чорні прапори і не знає, куди нас
вести!
— Це добре, що кіннотчики твої; а Галатові
панцерники? Як на них можна покладатися?
— Там хазяїнують Виривайли, головним чи-
ном, Петро. Та всі вони дихнуть не можуть без
Галата, котрий перепиває їх щодня. Уся ця поло-
вина станції — цілком твоя
— Я знаю, що Марченком заволоділа група
анархістів: вони його розкладають тим, що ве-
личають, напувають до ригачки і тримають тут
для темної мети. Я звик бути першим, а не другим,
Остюче, і я не прийшов би сюди, коли б бачив,
що Марченко стоїть на правильному шляху. Я
організовував би собі іншу армію. Я пестив собі
свою дружину доти, доки ви, мої друзі, не пок-
ликали б мене до спільної борні. Тепер я прий-
шов повести вас туди, де з'явився вже ворог! Він
погрожує нам і нашій країні, він хоче повернути
каторжне життя.
Шахай перечекав, доки заходили: Галат, чет-
веро Виривайлів, Санька, Макар. У Галата були
червоні очі з похмілля і мокра голова. Проте,
тримався він достойно, як слід було командиро-
ві панцерників і другові Шахая.
— Я прийшов до вас, переломивши свою гор-
дість, бо надходить славний момент, коли треба
класти голови і розбивати груди об ворожий пан-
цир. Я оголошую себе вашим командантом і на-
казую слухати тільки мене.
— Понімаєш, усі знають, що це військо ПІахая,
а ми знаємо, що ти є сам Шахай. Моя кіннота
салютує тобі, командире, — Остюк витяг до по-
ловини свою шаблю і засунув 'її знов у піхви.
— Панцерники — твої теж, — сказав Галат, —
правда, хлопці?
І усі Виривайли закивали головами.
— Ми зараз підемо і візьмемо Марченка...
— Я прийшов сам, — сказав Марченко і став
перед дверима теплушки, — стріляйте мене, зем-
лячки!
— Заходь, Марченко, — простяг йому руку
Шахай, — ти умієш вертатися до друзів. Нам
довелося б тебе приборкати за анархію, та тепер
ти сам виженеш од себе радників. Ти — хороб-
рий, Марченко, і за це я залишаю тебе коман-
диром. Партизани знають, що ти Шахай, — будь
же Шахасм в тому жорстокому ділі, на котре
ми підемо всі. Біля тебе стоятиму я, моє прізви-
ще Марченко.
Шахай придивився до Марченка й одвернув-
ся. Галат розгублено оглядав коней. Остюк під-
тяг халяви на ногах вище і, розгинаючись, під-
рахував Марченкову зброю. Виривайли, Макар,
Санька — повискакували з теплушки, за ними
вийшли поважно четверо старших — і всі піш-
ли до Остюка. Дорогою згадали, що у Галата є
кращий вагон, і повернули до нього.
— Ми зараз подивимось мапу, — сказав Ша-
хай, увіходячи до вагона.
Попоїли і випили, полежали на канапах ваго-
на, порахували чорні прапори, що їх поприно-
сили з усіх ешельонів і заспівали пісні, яка прий-
шла тоді на пам'ять комусь із партизанів.
Ой, нас, (фатці, ітять! Будем пить,
(гулять!
Коло мене товариші все вірні сидять.

Найгучніше виводив Панько Виривайло. Він

проспівав останнє слово. Годилося другий рядок
заспівати двічі. Шахай підніс чарку і повторив
другого рядка сам — серед тиші і насторожено-
сти. Марченко голосно засміявся до Остюка, ні-
би тамуючи щось інше.

К оливаються шалені слова Марченка. Він уда-

вано взяв під свою руку анархістів і дивував
навіть їх своєю парадоксальністю. їдальня са-
льон-вагона повна людей. Крім чотирьох анар-
 хістів, крім Шахая, Остюка, Марченка, Галата,
та чотирьох Виривайлів, сиділи ще і палили ци-
гарки командири всіх полків.
Говорив Марченко.
— Прошу слова, — командир 1-го Ново-Спа-
ського кінного полку, — прошу слова і двох за-
гибів.
Марченко глянув на Шахая, що сидів проти
нього — поруч із чотирма анархістами. Шахай
дивився просто перед себе на підлогу, ніби роз-
глядаючи Марченкові чоботи. Анархісти пере-
можно оглядали присутніх партизан і щохвили-
ни зачісували пальцями: назад довгі чуби. Ша-
хай раптом устав і пересів на інше місце — з
другого флангу анархічної групи, просто перед
вікном. Його плечі й голова викреслювались на
чорному шклі, за вікном було темно і чорно.
Командант кінного полку зробив загиби з усім
знанням і вправністю старого солдата, слова з
його горлянки набули загрозливого тону.
Комполку подумав і повторив ще раз своїх
два загиби.
— Хлопці, — ворухнувся Галат, — чи не пора
вже кінчати? Нудьга мене бере, як обценьками
за серце, хлопці.
— Не пора, — прошепотів Остюк так, що на
нього глянули всі присутні, — хай тобі заціпить,
Галате!
Устав Іван Виривайло і зідхнув на всі неймо-
вірні легені.
Нервово поворухнувся смаглявий анархіст.
«Мені слово, — сказав він, наче сам до себе, —
слухайте мене браття-повстанці!»
Галат чхнув. Очі партизан почали горіти не-
добрим вогнем.
— Де наш ворог і чого ми| тут стоїмо на
станції? — перебив промовця Іван Виривайло.
 — Насточортіло вже нам воювати! — крикнув
командант чільного панцерного потягу, Галата.
— Говори... Марченко, — прогаркавив Ничи-
пір Марченко до Шахая.
Холодок пройшов по ворогах і друзях. Остюк
для чогось вийняв нагана з-під френча і почав
задумливо перекручувати барабана. Галат слід-
кував за Остюком; здавалося, що він зараз вір-
веться з місця і піде з клинком в атаку. Марчен-
ко не рухався, очі його були холодні та безсто-
ронні, губи щільно стулені, щоки зблідлі, на ло-
бі блищала краплина поту.
—Божевілля нам не треба, — ще тихше го-
ворив Шахай, — експериментів нам не треба. Не-
має для чого плавати сотнями тисяч людей у кро-
ві, міста і села хай живуть і відроджують землю.
Не треба божевілля туди, де буяє велетенська
надія. Надія охоплює нас, цілі мільйони людства
здригаються, повертається на кін історії приду-
шена, але жива нація, вже грізно й тривожно
вітають її сурми. Хто сказав, що нам треба бо-
жевілля?
— Заткни йому горлянку, Шахай, — анархіст
показав Марченкові на Шахая, — хто він такий
і звідки взявся?
Марченко посміхнувся, на щоці у нього з'яви-
лася червона пляма, — він хвилювався, потім
подивився на анархіста так, ніби стріляв йому
ввічі і зарані гидував дивитися на його вибитий
мозок.
— Говори, Марченко, — сказав він, — говори
до краю, бо назавжди нам треба мати карту і
диспозицію і прапор і мету, говори.
— Куди ви ведете Шахая? — анархісти знали,
що «Марченко» говорить до них. — Невже ви ду-
мали, що Марченко не з'явиться вчасно і не роз-
криє йому очей на ваші махінації?
 Ті, котрі знали, що говорить сам Шахай, зас-
міялися одне до одного. Панько Виривайло —
«Швець заслужив, а коваля повісили», — сказав
неголосно.
—Заткни його, Шахай, — анархіст удав, що
йому не страшно, — а то я сам його кінчу!
— Ми ще й не починали. — обізвався Остюк
журливо і вистрелив у стелю вагона.
Електрика раптом погасла. Страшне око тем-
ряви полонило вагон. Панічний страх охопив
усіх. Нечутно було навіть дихання. Все мовча-
ло, бо ніхто не хотів притягати до себе мушки
нагана. Секунди йшли і складалися в хвилини.
Навкруги вагона був стукіт, брязкіт, співи пол-
ків і сотень. Чекати далі ставало неможливо.
Секунди вилуплювалися з темряви, обростали
нею, як волохаті круглі онуки, гойдалися в по-
вітрі, торкалися до облич людей у вагона. Хвили-
ни наростали, як чорні гори, волохаті, задушли-
ві, що ховають кожний звук. Від того місця, де
сидів поруч із анархістами Шахай, рипнув сті-
лець. Легесенький вітрець пройшов по вагоні —
його відчули всі. За цим виразно клацнув курок
револьвера і, раз-повз-раз револьвер став стрі-
ляти, щоразу освітлюючи мінливим вогнем вибу-
хів силюет Марченка. З останнім пострілом —
останнім в барабані — засвітилася електрична
лямпа, і всі побачили, що лежать вони на під-
лозі притисши голови до неї, Марченко стоїть
і тримає револьвера, з револьвера ще йде смер-
дючий дим, місце Шахая порожнє, побите ку-
лями, кулями побито вікно, на котрому перед
цим викреслювалася голова Шахая, а сам Ша-
хай стоїть позаду Марченка і, посміхаючись
каже:
— Ти мене, Ничипоре Олександровичу, трохи
не вбив. Анархісти — он ліворуч!»
 Т р и в о г у просурмив Іван Виривайло. Серед тем-
ної ночі розтеклися звуки в чорну безвість. Наб-
равши повітря в легені, Іван видихнув його все
крізь мідяні вуста покірливої сурми. «По-спі-
шай, по-спі-шай! До бор-ні по-спі-шай!» — виво-
див Виривайло, що нікому з сурмачів не міг по-
ступитися цією честю — скликати партизанську
армію перед очі Шахая, розбудити армію глупої
ночі і почати організацію дисциплінованих пол-
ків та бриґад для близької Успенівської операції.
Ніч лежала і курилася. Навкруги блимали ліх-
тарі, стукотіли підковані коні, перегукувалися
полки. Іван Виривайло ще раз проспівав у сурму.
Піші й кінні сотні вилаштувалися в полі. Коман-
ди з Галатових панцерників стали на лівому
фланзі. За ними завмерла дисциплінована кінно-
та Остюка. Далі стала невеличка група гармат-
чиків. Піші полки отаборилися зовсім на право-
му фланзі, вони ворушилися в темряві, як великі
кущі трави або купи гомінкої чорної хробачні,
вони дзижчали, як джмелі, клацали затворами і
перебігали з одного полка до другого. Команди-
ри полків стояли попереду, біля них світилися
ліхтарі. Почав мжичити дощ, подував холодний,
осінній вітер, дрібні краплі сіялися й сіялися, ут-
ворюючи над ліхтарями рожеві й блакитні німби.
Шахай зупинився біля галатівців. Позад його
йшли, як маршали — Марченко, Галат, Остюк.
По боках — Санька Шворень і двоє штабних.
Галат вибіг наперед і став на чолі свого війська
поруч із чотирма Виривайлами, віддав пошану
й скомандував «струнко»! Шахай привітався з
командантами панцерників. Марченко — номі-
нальний командант армії, не ворушився, стоячи
позаду Шахая — начальника штабу.
— Скільки в тебе людей? — запитав Шахай, і
двоє штабних миттю видобули з кишень олівці.
 — Одинадцять панцерників, — погордо одпо-
вів Галат, молодість засяла в його очах, як чи-
стий вогонь, він оглянув Виривайлів та інших
командирів.
— У мене півсотні бійців, — промовив коман-
дир чільного Галатового панцерника, — дві гар-
мати польові, кулемети, і ми ніколи не підемо
назад до останнього набою, до останнього серця
й пачки махорки. Запиши, штаб.
— Гармат усього десяток на всіх панцерни-
ках, — Петро Виривайло дістав із торби всю
свою військову канцелярію, — два десятки ку-
леметів та близько чотирьох сотень бійців.
— Набої, патрони, їжа — є?
—Все є, всього є досить в склепах на цій стан-
ції — військового майна. Тільки одежі нам не
хватає.
— Одежі вам не треба — піхота на першому
місці, — сказав ИІахай і крикнув голосно, щоб
його почули команди панцерників, — хто ні-
коли не служив в армії, право-руч! Десять кро-
ків — кроком руш!
Одійшло біля сотні партизанів.
—Запишіть їх усіх, — наказав Марченко, що
до цього часу не випустив і пар з уст. Він по-
чав розуміти наміри Шахая, йому стало досадно,
чому це не прийшло йому раніш на думку.
— У тебе залишиться шість панцерників, Гала-
те, — решту доведеться розформувати. На кож-
ному в тебе буде по гарматі, по два кулемети і
по півсотні людей. Решту зброї людей я розпо-
ділю по інших частинах армії. Треба оглянути
панцерники, підсилити й відремонтувати одні,
роззброїти і покинути другі. Я в тебе заберу ще
Семеца Виривайла до піхоти.
— Шахай, — поворухнувся Галат, бачачи, що
Шахай рушив уже йти до Остюкової кінноти, —
не вбивай мене до краю — дозволь піти за тобою.
 — Добре, — почулося від ПІахая з темряви,
що була безпосередньо за світлом ліхтаря, — іди
за мною і зрозумій все, що я робитиму.
— Трохи соб! — закричав збоку Остюк, — бри-
ґада, струнко!
Його голос потонув у свисті його кінноти, у
вигуках «слава», у брязкоті шабель; так зустрі-
чала кіннота Шахая й Марченка. Остюк спові-
стив Шахая, що кінноти в нього близько тисячі
шабель, а точно — він не знає скільки; тих, що
не служили ніколи в армії, у нього майже не-
має, — проте він може віддати сотню-другу в
піхоту. Фураж є, патронів хватить. Остюк спо-
кійно сидів на коні, за ним вчувалася велика
маса людей, коней і ненаситних клинків.
— Понімаєш, — сказав Остюк задумано. — я
з ними, варварами, і море перепливу.
Позаду його почувся сміх, сміх покотився й
залунав далі лавами, і всі кіннотчики засміяли-
ся! з дотепу свого найстаршого бога. Шахай пок-
ликав Остюка до себе і поцілував його міцно в
губи. По лавах пройшло шепотом — «поцілував...
поцілував».
— Остюче, ти великий кіннотчик. Твої шаблі
купатимуться в крові ворога. Ти, як залізна сті-
на, Остюк! Спасибі, бриґада!
Ліхтар поплив далі по темряві, ще кілька ліх-
тарів снувало по боках, в темному полі за ліхта-
рями йшли командири партизанської армії далі,
розмовляючи, радячись і не звертаючи уваги на
осінню мжичку, на холодніти вітер ночі.

В ж е зовсім світало, коли було зформовано піші

полки. На чолі їх став сам Шахай, що називав-
ся. ще Марченком. Полки мали по тисячі багне-
тів: Шахай надіявся розгорнути ці полки в бри-
 ґади. До піхоти долучили з тисячу бійців кінно-
ти, панцерників, гарматчиків — вийшов цілий
полк. Це був п'ятий залізний. Взагалі, всю ар-
мію Шахай побудував так, щоб у кожну хвили-
ну прийняти до лав нові й нові партизанські сот-
ні. Залізні каркаси полків, сотень та батерій
було розраховано, вони не ламалися й не гнули-
ся, коли знаходились зайві завзяті бійці для со-
тен, батерій і полків. Чужі люди ставали ча-
стками армії, вони швидко ставали солдатами,
дисциплінованою машиною ентузіязму. Під Ус-
пенівкою така організація блискучо витримала
іспита — вона закликала до себе масу неоргані-
зовану і невивчену, поставила поруч себе в бою,
і маса билася на совість, не відступаючи й не
зариваючись, вмирала, випустивши останнього
патрона, кропила свою землю рудою селянською
нудьгою, захищалася до нестями і гордо вми-
рала.
Успенівку вибрали не випадково. Мапа пока-
зувала чудесні візерунки ярів, прекрасні поля
для кінних атак і навіть лісок для засідки. Річ-
ка петлювала на розлогих луках, текла на тако-
му низькому місці, що всі луки було до трави
виповнено водою. Шахай виміряв і вирахував,
офіцер Соса з Саньчиної артилерії допомагав
розставляти гармати. Галат похмуро сидів і роз-
мірковував той наказ, що його він одержав од
Шахая: божевільний, жопстокий мозок підказав
Шахаєві такий плян. Шість панцерників Галата
мусіло загинути, пробивши фрот і розбивши собі
голови. На панцерники треба було взяти коней,
щоб, загубивши дорогу рейками, піти з коман-
дами панцерників, з гаюматами й кулеметами
в рейд аж до Успенівки. Три сотні піших людей
(підводи дадуть ближчі села), шість гармат, два-
надцять кулеметів, троє Виривайлів — Іван, Пет-
ро і Панько, сам Галат — з такою жменькою
треба було виконати божевільне завдання. Прор-
ватися крізь фронт, котрий утворили вже фран-
цузи і греки, наступаючи від моря, де висів на
берег їхній десант, промчати зі своїми панцер-
никами в тил, скільки можна буде, влаштувати
героїчний бій, зірвати рейки і свої панцерники,
зруйнувати станцію, штаб, телефон і телеграф,
і потім летіти з тилу до Успенівки, тимчасом
відтягаючи на себе ворожу увагу і ворожі набої.
Шахай вивчав У спецівські схили і рівнини,
виміряв шляхи навкруги Успенівки і розповідав
Марченкові грубу схему свого пляну. Він гово-
рив тільки про один плян. Проте, про всякий
випадок — інший плян склався в його ?лозхові,
розташувався до дрібниць в його уяві. На той
випадок, коли перший плян провалиться, — Ша-
хай, не гаючи й хвилини, мусів був виконувати
другий, сміливо й рішучо, тверезо й непохитно.
— Успенівку ми мусимо зміцнити, як ^форте-
цю, — казав Шахай Марченкові, — і за коман-
дира цієї фортеці ти призначиш самого себе. Ус-
пенівські мешканці нариють нам траншей, побу-
дують бастіони і замаскують гармати. Ворог бо-
їться степів і просторів — він не звик до кіло-
метрів у своїй військовій практиці: міра його вій-
ськової відваги — метр. Я пам'ятаю, як на річці
Ігт кілька тижнів билися фронти за будинок
тторонщика. Газети гордовито сповіщали: «На-
шим хоробпим військом забрано їдальню будин-
ка. Є надії відбити кухню». Вони й тут поду-
мають. що ми захищатимемо кухню, а ми, тим-
часом, здамося на ноги наших коней, на широ-
чінь безкраїх степів. Вони нас визволять, Мар-
ченко, — наші коні, наші степи, наші клинки
і революційна честь.
 Марченко, продовжуючи тему про фортецю,
одповів похмуро:
— Ти хочеш сам перемогти ворога, а я щоб ди-
вився тільки і ковтав слину?
Осміхнувшися, Шахай зробився подібний до
вовка, що ось-ось клацне зубами.
— Ти ще ковтатимеш і свої зуби, — сказав він,
—коли тобі француз заїде в рота. З яких це пір
яйця почали вчити курку? Сором тобі, Ничи-
поре Олександровичу, командире Успенівської
фортеці. Тільки б твої руки вправлялися трима-
ти клинка, тримати партизанів і тримати пере-
можний наш стяг! Ми стоїмо перед дверима істо-
рії, ми заходимо до її будинка як рівні, ми захо-
димо, як Наполеон і його маршали, як косоокий,
кривий хан Тімур, що розмахував мечем на цілу
Азію й Европу, як Леонід під Термопілами, що
загинув із своїми трьома сотнями, захищаючи
стежку до Спарти. «Перехожий, скажи, що тут
Марченко, Шахай, Остюк і Галат лягли, честь
краю боронячи!» на кам'яній плиті напише на-
щадок на місці бою під Успенівкою. Коли ми пе-
реможемо — нас потім прославлять і додадуть
нам ще чужої слави і піднесуть нас на щитах
угору для всіх прийдешніх поколінь. Коли нас
переможуть — нічого нам чекати ні тепер, ні по-
тім — від нас і нашу славу відберуть, розтоп-
чуть нашу чесноту й сміливість, заплюють нашу
мету і наші очі. Можна або перемогти або вмер-
ти. Мертвих може не здійметься рука ганьбити.
Горе переможеним! Переможця ж судить тільки
він сам!
Шахай ще раз осміхнувся при кінці цього свого
мотивування про зміцнення Успенівки і на-
дання їй сили фортеці. Марченко загорівся з
останніх слів Шахая. Вони невідомим і чудесним
чином збуджували нелюдську гордість і силу
клинка в руці Марченка.
— Шахай, — сказав він, і це були ніби найщирі-
ші слова за все його життя. — коли ми перемо-
жемо цих тридцять тисяч, і Успенівський бій за-
лунає по всьому світі, я віддаю тобі свою го-
лову і свій клинок, і ляжу під копито коня.
Шахай промовчав трохи, не дивлячись на Мар-
ченка, і потім нахилився над мапою, над Успе-
нівкою та її околицями.
— Дивися, як ми хороше зміцномо фортецю.
Об неї розіб'є голову кожна армія. Треба, тільки
заманити її на зручні для мас місця. Галат, прорвав-
шися крізь фронт, відтягне на себе сили, а на
решту ми нападемо, вийшовши за Успенівку. Ми
панічно втечемо з фронту до Успенівки, полки й
дивізіони тікатимуть, як опале листя, котитимуть-
ся перед французьким вітром. Ми заманимо їх на
ріку, в болото і воду, ми віддамо на поталу сотню-
другу наших партизанів — і тоді пустимо в діло
гармати, кулемети, резерви піхоти і резерви нест-
римних Остюкових шабель. Ми розтрощимо роз-
кидану, схвильовану, спантеличену ворожу силу,
заберемо танки і гармати, підемо крізь фронт на
допомогу Галатові — руйнувати і топити десант-
ні кораблі.
— Я пішов, — раптом втрутився Галат, уста-
ючи з місця, — сьогоднішній день переламав усе
моє життя. У мене крутиться в голові і не хва-
тає чим дихати. Мені страшно, Шахай, що ти
вибрав мене. Виконаю я твого наказа, чи зля-
каюся і піду в паніку, загубивши даром панцер-
ників, людей і славу?
— Іди, — одповів Шахай, — і знай, що моя
думка буде завше з тобою. Те, що ти зараз бо-
їшся і маєш сміливість зізнатися, — якнайкраще
доводить твою хоробрість, котра з'явиться до те-
бе в холодний час. Іди і готуйся.
 Марченко задумливо розглядав мапу, зовсім
лігши на стіл, Соса працьовито вираховував щось
на шматкові паперу, Шахай помалу підійшов до
вікна вагона, за вікном розпочався день — бі-
лий від туману, як молоко.
— Успенівка близько, — сказав сам собі Ша-
хай і промовчав.

Успенівка ніколи не бачила такого розмаху і

таких маштабів: всіх мужчин було вигнано на
земляні роботи. Ішли без охоти, працювали ще
неохітніше, лопати грузли в беручкій землі, в
глині, що од воложилася після уночішнього ту-
ману.
— Так і гоноблять, де б сісти! — пожалівся
Шахасві Остюк.
Шахай встигав одночасно бувати скрізь. Він за-
мислився, щось вирішив і подякував Остюкові.
За годину верхівець оббіг усе містечко і всі тран-
шеї, сповістив, що отаман Марченко дав наказа
платити за роботу і що швидко будуть роздава-
ти матерію: сукно і шерсть, перкаль і шовк. На-
чальники робіт зробили свої висновки, і роботи
всі зробилися урочними: за бліндаж для гарма-
ти давалося штуку сукна, за кулеметне гніз-
до — ситець, за сажень траншеї — сажень шер-
сти. Швидко зачорніло все поле від Успенівських
мешканців —діди, жінки, діти — кожне хотіло
заробити матерії на одежу, жінки підганяли чо-
ловіків, діти поруч з батьками працювали, як до-
рослі, баби виносили землю на лантухах і не по-
чували втоми, захопившися з ритму велетенської
роботи, По обіді розвозили матерію і скидали бі-
ля кожної купи робітників — розплата мала бути
увечері. З-поміж партизан одразу відокремили-
ся старі фронтовики. Вони, власне, й показували,
як треба копати, як зміцняти, як маскувати. За-
гальний плян фортів накреслив сам Шахай, і Со-
са — гарматник, колишній офіцер, розміряв усе
на землі.
— Наше життя дешеве, — сказав Шахай Остю-
кові, під'їздячи конем до форта, де порядкував
Остюк.
— Дешеве, — погодився той.
— Тільки ми задорого його віддамо, — устряв
до розмови Панько Виривайло.
— Одначе те, що ми йдемо до бою з ворогами,
котрі виграли світову війну, нас підносить на
один рівень з ними. Нових людей народять нам
степові, плідні жінки, ми можемо гинути спо-
кійно. Є один момент, коли птах щастя сідає на
землю, — тоді його треба й ловити. Проґавиш
хвилину — будеш чекати сотні років і носити на
своїй шиї прокляття мільйонів.
— Хапай, дяче, поки гаряче, — почулося від
Панька, що стояв далеченько і ніби нічого не
слухав, — або слави добути або дома не бути.
Утік — не втік, та побігти можна.
Остюк глянув на Панька, потім на Шахая, з
полегшенням засміявся.
—Боже помагай! З ночвами на Дунай! — про-
співав собі під ніс Панько, ніби виконуючи зав-
дання — хвилювати Остюка і дратувати Шахая.
— Жаль батька на мари — та треба, — в тон
Виривайлові сказав Шахай, — смішки з попової
кішки, а як своя здохне, то й плакатимеш!
— Прости, Боже, цей раз та ще десять разів,
а там побачимо, — серйозно і молитовно звер-
нувся до когось Панько. Потім він весело застро-
мив у землю лопату, котрою він копав, підійшов
до Шахаєвого коня і фамільярно почав заплітати
коневі гриву.
 — Мучить мене Галат, — тихо почав Панько,
і його голос перервався, ніби вітер, — ти поди-
вися на нього, батьку, який він страшний. Дай
нам когось іншого, бо в Галата тремтять губи.
— Ти думаєш, він боягуз?
— Ми думаємо, що він хоробріший за нас усіх.
Та в нього тремтять губи. Ти не уявляєш собі,
батьку, як хвилюються бійці з його губів! Дай
нам Остюка на нашу смерть, холодно з Галатом
умирати.
— Забудь усе, ідо ти мені сказав. Ти подивиш-
ся, як Галат скаже слово перед походом. Коли
він хвилюватиметься, я поїду з вами сам.
Панько мовчав, заплітаючи гриву «Сірого».
— Іди вже до панцерників, скоро вечір, і вам
треба вирушати, — сказав Шахай і нокнув на
коня. Він поїхав по фортах і траншеях, додивля-
ючись до всього хазяйським оком. Скрізь кипіла
робота. Сонце лежало зовсім на обрію, ніби воно
лагодилося котитися землею, як велике червоне
колесо. Дмухав по землі осінній вітер, дмухав
просто в сонце, і врешті зіпхнув сонце за обрій.
Довго горіли хмари вгорі, доки сонце котилося
десь за землею і падало нижче й нижче. Хмари
поставали рожевими, як пальці. На небі відбува-
лося театральне видовище, день померкнув, крізь
потемнілі хмари пролилася (і ллється!) осіння
холодна блакить, зірки ледве помітним миготін-
ням з'являлися на небі, ніби наближалися до
землі їхні вічні вогники.
Шахай під'їхав до панцерників, що готувалися
до прориву. Один за одним вилаштувалися пан-
церники. Паровози шиплять і чахкають. Люди
метушаться перед вагонами, забігають до середи-
ни і знов вибігають. Бійці з розформованих п'яти
панцерників стоять осторонь. Вони заздрять і
водночас радіють, що не їм випала на долю пер-
 ша можливість умерти. Вони вітають Шахая, ко-
ли цей зупиняє коня біля Галатового вагона. Га-
лат виходить на площадку разом з Марченком. З
першого панцерника приходить командир його —
Петро Виривайло із своїми бійцями, з другого —
приходить брат його — Іван, з четвертого — брат
їхній Гіанько, з п'ятого і шостого бійці приходять
самі, їхні командири вийшли разом з Галатом із
його панцерника.
— Чи всі понадягали чисті сорочки? — питає
Шахай, і всі здригаються.

Д о ж о в у ю ч и останні слова своєї промови, Галаї

повів панцерники в нічний бій. Передовий, на ко-
трому було написано крейдою «Прощай, мама!» —
ним командував Петро Виривайло, передовий на-
скочив перший на ворога і славно загинув, поле-
тівши в повітря разом з гарматами, кіньми та
більшою частиною людей на чолі з командиром.
Решта людей прилучилася до другого панцерни-
ка. Ворог знайшовся несподівано близько біля
Успенівки. Галат розпочав страшну канонаду з
усіх своїх десятка гармат, виважив коней, амуні-
цію, набої; по черзі поскочував на землю гарма-
ти, вилаштувався і пішов у наступ на полуста-
нок, біля котрого щойно загинув бідолашний Пет-
ро. Там усе було розтрощено набоями, штабні па-
пери розкидані скрізь по землі, і французи око-
палися поблизу — розгублені і налякані Петром
Виривайлом. Перші лави армії були позаду Гала-
та, їх він проскочив біля самої Успенівки, на по-
лустанкові починався близький тил. Поле бою
зменшилось, коли навпроти повного місяця збо-
ку од Галата устали на ноги, щоб іти в атаку,
блакитні французи — їх Галат нізащо б не по-
мітив раніш. Та переходити на інший бік заліз-
ничного насипу було запізно. Залишені позаду
панцерники почали по черзі летіти в повітря.
Задній панцерник раптом рушив назад і помчав
шукати загибелі під одкосом. Галат наскочив на
полустанок, як коршун. Кожна хвилина була до-
рога, поки не замкнулося ще навкруги нього кіль-
це. Полустанок швидко запалав, як смолоскои,
затьмаривши зорі, а партизани, страшно покляв-
шися помститися за товаришів, рушили на бла-
китну стіну ворога. В передніх лавах билося двоє
Виривайлів — Іван та ІІанько. Позаду на двукол-
ці з набоями лежала голова їхнього брата Петра
—посмалена порохом і попечена вогнем вибуху. її
поклав туди Панько, після смерти коня знімаючи
сідло, до котрого приторочено було й голову Пет-
ра. Брати билися, як божевільні. Та й уся купка
виглядала й діяла так, ніби всі вони погубили
розум і шукали лише солодкої раптової смерти
серед нічних пахощів степу. Лізти в пельку до
ворога цілою купою, йти, не дивлячись, скільки
друзів падає поруч, летіти, як метелик на вогонь,
— це могли лише партизани. Більш здивовані,
ніж налякані — французи мусіли дати дорогу та-
ким безумцям. Галат вискочив із пастки, вивів-
ши з собою вісім гармат, десяток кулеметів і сот
зо дві людей. Він легко зідхнув, правуючи про-
сто в степ. Партизани розсипались на всі боки і
відступали з жорстоким боєм. Скоро загін Галата
зник за ближчим горбом. Надалі про нього дохо-
дили до Шахая лише чутки протягом усього пер-
шого шаленого дня Успенівської операції.
Плян Шахая, коли Галат одразу ж біля Успе-
нівки напоровся на ворога, наполовину провалив-
ся: ворога не треба було заманювати — він ліз
на форти сам. Нічна атака французької піхоти
вийшла достойною та блискучою. Поінформовані
про Успенівку, французи кинули туди свої пере-
можні полки, найкращі десантні одиниці. Вісім
танків ішло перед піхотними лавами. Долина ви-
повнилися блакитниим силюетами, що здавалися
Шахаю й Марченкові нічними перелесниками,
нічними туманами річки. Шахай послав 5-ий за-
лізний полк на чолі з Семеном Виривайлом —
ударити ворога в лоб і заманити на болта і
грузькі луки. Семен виконав завдання. Місяць
освітлював рівними променями долину, повітря
від такого світла зробилося густим і мінливим,
набої розривалися в повітрі не так блідо, як
удень, не так вогненно, як темної ночі, пороховий
дим повіяв звідусіль, долинув до Шахая й Мар-
ченка, що стояли разом на горбі, маючи в себе
під ногами все поле бою.
Шахай чекав, дивлячись на циферблят годин-
ника, доки почне своє діло Санька Шворень. Тан-
ки сунулися по долині, стріляючи з кулеметів.
Лава піхоти перебігала, падала, пригиналася,
йшла вперед на Успенівку. Успенівка мовчала.
Марченко став нервуватися. Та Санька знав своє
діло — його гармати раптом почали скажену
стрілянину. Набої одразу потрапили на пристрі-
ляні місця, на блакитні лави ворога. Урагановий
вогонь гармат збудив до бою Гвинтівки й кулеме-
ти. Після недовгої, але убійчої стрілянини, пар-
тизани вискочили з шанців в атаку. В останню
хвилину до них примчав Марченко і повів пол-
ки сам. За годину французи одходили, Марченко
зупинив свою піхоту, дав місце Остюкові, що ви-
скочив з околиць Успенівхи. Остюк захопив два
танки, котрі не могли вилізти з болота, вирізав
до ноги екіпаж танків повернувся до Марченка
й Шахая зі шматком французького прапора, зап-
нувшися ним, як хусткою.
— Перший вареник у зубах не вязне, — осміх-
 нувся Остюк, — піти хіба та порозбивати їхні
штаби?
Шахай, на котрого дивився Остюк, нічого не
одповів. Він замислено оглядав долину, по якій
відходили французи. Стрілянина потроху рідша-
ла і швидко зовсім ущухла. Остюк зрозумів сам,
що вириватися з фортів Успенівки і гнати ворога
далі міг би тільки дурень. Лише спираючися на
міць фортеці, можна було боротися з ворогом,
що був дужчий силою уп'ятеро. Треба розбити
дощенту, до білого прапора, не виходячи з Успе-
нівки.
— Як далі? — запитав Марченко, закладаючи
нові патрони до нагана і відкидаючи порожні
гільзи.
— Ми цих переможців світу завтра рішимо, —
процідив крізь зуби Шахай. Певне, увесь час,
доки тривав бій, у Шахая були міцно стиснені
щелепи. — Я ненавиджу нашу націю за те, що
вона не вміє до краю думати й до краю діяти.
Хмельницький під Зборовим злякався брати до
полону польського круля. Хтось може злякався б
і тут французів, послав би зараз до них парля-
ментарів і просив би; їх помиритися з нами, по-
їхати геть від наших берегів, заплатив би фран-
цузьку данину. Я хочу тут поставити своє життя
і життя усіх наших партизанів, ми будемо битися
до забою, оздоровимо голови і знайдемо енерґію
— боротися до краю, до перемоги.
— Хіба те, що хтось би послав парляментаріз,
означає переляк? Адже ми сьогодні погнали
французів? Треба іноді мати розсудливість і не
лити крови там, де можна договоритися словами,
— сказав Марченко.
Шахай довго не одповідав. Вони втрьох з'їхали
з горба й попростували до Успенівки.
З французького боку запалилося два прожек-
тори, засновигали по небі, схрещувалися, як
клинки, забивали світлом місяць і вимітали зорі.
— Великодушність іноді межує з дурістю. Ко-
ли справа йде про одну людину, великодушність
нікому не шкодить. Зараз, коли .ворог міцний і
цілий, коли діло наше — це наше майбутнє, —
хто сміє думати про дурість?
Марченко їхав попереду мовчки. Не видко бу-
ло, як він сприймає останні слова Шахая. Тільки
кінь його аж стогнав від немилосердного дотику
острогів. Розмова увірвалася. Вершники мовчки
доїхали до походного шпиталю і, одвідавши його,
домчали кар'єром до штабу дійової армії, що мі-
стився у вагоні на станції. Біля вагона Марченка
зупинив поранений в руку кіннотчик. Він тримав
за повід коня. Кінь зовсім мокрий, боки були в
милі.
— Нічого не вийшло, — сказав кіннотчик Мар-
ченкові, — а Василя вбили. Ми їдемо з білим
прапором, ми вимахуємо цим прапором і кричи-
мо «мир!», а вони шкварять пачками. Потім —
ще й кулеметом. Васька ліг, мене поранило, бі-
лий прапор я віддав у лазареті на бинди.
Остюк пильно подивився на Марченка. Той не
зупиняючись, пішов до себе у вагон. Остюк по-
ляскав по шиї стомленого коня.
— Загнав коня, браток, — сказав Остюк, — ти
поклади його, сукиного сина, десь на солому і
вкрий наніч кожухом — хай упріє. Не легко бу-
ло вам ганятися за миром. Гайда, завтра буде
день!
Кіннотчик, не розуміючи останніх слів Остюка,
скочив у сідло і зник у темряві. Шахай задумано
подивився на південь, де знову почали схрещу-
ватися прожектори.
 У д а р Остюкової шаблі ледве не зніс францу-
зові голови. Та ляйтенант був неабиякий фехту-
вальник. Він жалкував тільки, що пішов в атаку
з парадною шаблею — з блискучою нікельованою
нікчемою, котрою тільки й можна було пишатися
й брязкати в мирнім житті та на маневрах. Ляй-
тенант злякався гарту кубанського клинка. В ру-
ці Остюка була невеличка шабелька з чорним
ефесом, незавидна й скромна, але вона врубува-
лася навіть у залізо, не пощербившися. Ляйте-
нант, зустрівшися з цим хижим варваром мав
надію засліпити його блиском парадного клин-
ка, — Остюк же, не задумуючись, рубав своїм
клиночком куди попало, бо знав, що вірна його
подруга перерубає все на світі. Від смерти ляйте-
нант врятувався тільки тим, що умів фехтувати.
Одбивши перший наскок Остюка, француз хитро
оборонявся, вибираючи хвилину та зручну пози-
цію для раптового випаду. Оточуючи двох коман-
дирів колом, билися солдати.
Вийшовши вдосвіта з Успенівки, кіннота Остю-
ка виконувала тактичне завдання — маневрувала
на правому фланзі, маскуючи обхідний рух Ша-
хаєвої піхоти. В Успенівці Марченко залишився
з гарматами та невеликими силами піхоти, котра,
проте, збільшувалась без перерви новими десят-
ками й сотнями людей — вони приносили свої
голови з околишніх сіл. Шахай виконував склад-
ний і ризикований плян. Союзники — греки й
французи напосідали на Успенівку. Вони зранку
ходили двічі в атаку, але Марченко од бив обидві
атаки. Шахай маневрував з піхотою на обох
флангах — він несподівано з'являвся в одному
місці, йшов у бій з тою частиною, що там була,
бився жорстоко і, коли ворог стягав більше сил,
— зникав і з'являвся в іншому місці. ПІахай, де-
зорганізуючи ворожі фланги, що хотіли охопити
Успенівку, примусив ворога відчути перед собою
колосальні сили партизан. Скрізь, з усіх ярків
та лісків, можна було сподіватися атаки і неми-
лосердної різанини. Так усе йти мусіло до вечо-
ра, коли малось на увазі одночасово ударити з
кількох сторін (за допомогою Галата), а перед
цим кільком десяткам хоробрих людей льокалі-
зувати ворожий штаб. На нещастя союзників і
на щастя партизан — французькі аеропляни за-
пізнилися прибути разом з десантом і не могли
побачити згори всі карти, що ними грали партне-
ри. Ці аеропляни прилетіли пізно, коли Успенів-
ську операцію Шахай уже закінчив.
Навкруги Остюка й ляйтенанта французької
кінноти — билися їхні солдати. Ця зустріч тра-
пилась несподівано. Остюк побачив ескадрон кін-
ноти, що, очевидно, йшов на вивідки околиць Ус-
пенівки. Спортивна жадоба кінного бою охопила
Остюка, як поломенем. Він вирвав із свого загону
сотню і, підкравшися по лощині, вискочив на
французів. Ці спочатку не хотіли приймати ата-
ки і тікали кілометрів зо два, та, певно, і їхньо-
му ляйтенантові закортіло побитися на шаблях,
бо ескадрон одразу зупинився, розсипався, вий-
няв шаблі і прийняв бій. Остюк летів тільки на
офіцера, і вони зустрілися. Остюк сірашно ви-
лаявся, підбадьоруючи себе цим, і послав свою
кубаночку в повітря над ворожою головою.
Француз спокійно одбивав напади, і гарячка-
Остюк почав обережніше вимахувати, розуміючи,
що так можна й пропасти. Клинки зявкали, коні
люто іржали й кусалися, француз одбивав ска-
жені вимахи, Остюк неймовірно лаявся. Ляйте-
нант не витерпів Остюкової лайки. «Прокляття
Бога!» — закричав ляйтенант і ударив шаблею
згори в той час, як Остюкова шабля не встигла
ще піднестися для захисту. Дві причини затри-
 мали рух французького клинка: Остюкова шап-
ка-кубанка на густих кучерях його та погана
якість, парадних шабель французької армії. Про-
те, череп Остюків ніби репнув — так засвітило-
ся йому все поле. «Душу, балабайку, Бога!» —
одповів Остюк, махнув шаблею і згаряча про-
махнувся. Француз, зрозумівши, що йому не роз-
рубати Остюка парадною шаблею, став несподі-
вано нею колоти. Остюк не любив таких прийо-
мів, на його думку, шаблею можна було лише
рубати, і через це не зміг захиститися. Ляйтенан-
това шабля ударила гостряком у ліву руку Остю-
ка, котрою він тримав повід, пробила долоню,
пройшла товстий ремінний пояс, кожушок,
френч, сорочку — і потрапила в кістку. Скори-
ставшися з цього, Остюк притиснув ворожу шаб-
лю тісніш до свого ребра, щоб її не так легко бу-
ло висмикнути, розмахнувся правою рукою і на-
чисто зрубав офіцерові шапку з голови і зачепив
плече. Ляйтенант упав з коня і, падаючи, шарп-
нув свою шаблю. Остюк поточився в сідлі й по-
мутнілими очима став оглядати поле бою. Він по-
бачив себе серед чогось такого жахливого і фан-
тастичного, що ледве не упустив з руки клинка.
То була грецька кавалерія, що сиділа на віслю-
ках. Сотня Остюка, захопившися боєм з францу-
зами, не огляділася, як її оточили греки. Грецької
кінноти було до біса. Це побачив з-під Успенівки
Марченко, що виїхав на горб подивитися в бі-
нокль на свою кінноту. Він зблід, скочив з коня
і вдарив шапкою об землю.
— Здохну, кулю собі дам! — закричав Мар-
ченко, — щоб Остюка осляча кавалерія поло-
нила?!
Марченкові ординарці мовчки перечекали, до-
ки казився Марченко. Потім він знову подивився
в бінокль і радісно зареготав. Остюкова сотня,
наче спечена, кар'єром налетіла на греків, зім'я-
ла довговухих коней, вислизнула з пастки, пом-
чала на з'єднання з рештою кінноти. Остюківцям
було соромно, що греки могли наважитись вою-
вати з ними на віслюках.
— їй-богу, застрелився б! — сказав Марченко,
сідаючи на коня. Перед ним по долині без перер-
ви котилися хвилі атак. На флангах і в центрі
сунули танки. Газові бомби падали на землю і
швидко обкутувалися пеленою газу. Низовий ві-
тер стиха котив ці газові кущі і прибивав їх до
землі, стелив над водою річки. «Газами душать»,
— подумав Марченко, і йому закортіло встроми-
ти клинка комусь у горлянку і повернути там
його. П'ять танків сильно потіснили центр. Мар-
ченко послав туди підмогу і поїхав на цей уча-
сток сам. Він покинув коня, вихватив наган і по-
біг з ним по брустверу вздовж траншей, погро-
жуючи бійцям розстрілом. Пробігаючи ділянку
свого улюбленого Ново-Спаського полку, Марчен-
ко закричав:
:— Цистерну спірту даю за танк! В атаку
хлопці!
Ново-Спаський полк вискочив з траншей, як
корок з ПЛЯІІІКИ; і затюкав на все поле, заклика-
ючи з собою інші полки. Моментально пролетіла
по траншеях обіцянка Марченка, і він швидко
побачив результати заклику. Такої нерозсудли-
вої атаки французи доти ще не зустрічали. Як
косою, клали партизанів їхні кулемети. Танки
зупинилися і поставали фортами, але годі було
встояти перед атакою Ново-Спаського полку. Він
чесно заробив своїх три цистерни спірту, демора-
лізувавши ручними ґранатами екіпажі трьох
танків. Проте, на кінець атаки багатьом ново-
спасівцям довелось відмовитися від спірту: вони
полягли на полі борні. Марченко посмутнів, коли
побачив, скільки людей не повернулося з атаки,
і звелів видати Ново-Спаському полкові ще од-
ного прапора зі штабу. Глибока осінь, наче зій-
шовши до долини з околишніх горбів, похолоди-
ла поле бою. Постріли стали вщухати, ніби во-
роги збиралися зализувати рани. Ні на чиєму
боці ще не почувалося переваги. Сміливість, хит-
рість і одчайдушність не в силі були подолати
такої сили французів. А французькі солдати вже
почували втому.
Гінець від Шахая передав наказа — бути на-
поготові. Перед вечором мав підійти Галат. Пів-
сонний Марченко об'їздив позиції. Він куняв, си-
дячи на коні, та бачив важкі сни. На батерії
Петра Бубона делегація від Ново-Спаського пол-
ку обступила Марченка. Газові бомби посліпили
багатьох бійців. Ті, що пропали від газів, не про-
тестували, але ті, що посліпли, вимахували ку-
лаками перед Марченком і погрожували застре-
лити його або зарубати.
— Хлопці, — одповів їм Марченко, — коли я
переможу, я вам пороблю електричні очі. Коли
нас розіб'ють — ідіть і співайте по дорогах про
нашу честь і закликайте до помсти. Сліпого до-
рога годує.
Марченко останні слова промовив ніби до себе.
Потім він вихватив шаблю і закричав пронизли-
во на всю батерію:
— Браточки, не дреф! У французів барахла
повні вагони!

ї^ейками з боку французів з'явилася дрезина.

Над нею віявся й здригався білий прапор парля-
ментерів. їх сиділо троє на дрезині — похмурі,
бліді офіцери союзного десанту: капітан-грек, ка-
пітан та полковник — французи. Вони були без
зброї. Залізничий насип переходив упоперек до-
лину, з нього видко було всі позиції і траншеї,
партизани перебігали з місця на місце, стріляючи
вгору на честь гостей. Парляментері помітили
прекрасне розташування опірних фортів, вірні
лінії траншей, в котрих лише досвідчене око мог-
ло помітити замасковані кулеметні гнізда. Рішу-
чого бою так і не відбулося досі. Маневри Шахая,
заколоти в тилу, що їх чинив скажений Галат,
наскоки Остюкової кінноти, уперта оборона Ус-
пенівки — діло Марченка, погані настрої серед
солдатів десантної армії, — все це спричинилося
до того, що французько-грецьке командування
вирішило почати розмову з бандитами-повстан-
цями, відтягти час, зберегти за собою славу —
фактично непереможеного війська й, відійшовши
до моря, почати похід знову. Парляментери під'-
їхали до Успенівки, тамуючи огиду й жах. Бан-
дити здатні були на їхню думку — зарубати або
замучити вісників миру. Та нічого цього не тра-
пилося. Колії були порожні — Шахай хотів по-
казати дисциплінованість своєї армії. Тільки біля
штабного вагона стояла почесна варта — людей
близько сорока, попереду впадали в око мідяні
труби оркестри. Почесна варта стояла перед ва-
гоном, як валка розбійників — брудна, закурена
пилом і порохом, з кривавими плямами на ру-
ках, обличчях, на одежі, повісивши на себе без-
ліч ґранат і кулеметних стрічок, револьверів і
кинджалів. Оркестра з У С І Є Ї сили бахнула бра-
вурну мелодію, котра ніби зробилася вже націо-
нальним партизанським маршем — так часто її
грали.
— Марш із «Кармен»? — сказав здивовано пол-
ковник, сходячи з дрезини. На площадку вагона
вийшов зустрічати сам Шахай. Гості зайшли до
вагона, а варта стала голосно сміятися з фран-
цузьких мундирів. Оркестра закінчила грати і
тоді почулися далекі кулеметні й ґвинтовочні
постріли. Вони линули десь іздалеку — ніби з-за
ворожого табору. Парляментери затривожилися,
і грек, котрий знав російську мову, запитав про
причину стрілянини.
— Вас, гадів, десь б'ють! — одповів похмуро
Марченко.
Шахай вибіг з вагона, за п'ять хвилин повер-
нувся і покликав із собою Марченка. Останній
посварився на парляментерів револьвером і су-
воро наказав не виходити з купе. Парляментери
залишилися самі.
— Це прийшла наша смерть, — зауважив спо-
кійно полковник.
Обидва капітани погодилися. Далеко десь за-
гриміли гармати. Чітко було чути кулеметні ре-
читативи. Бухали ручні Гранати.
— Це в нашім тилу, — прислухався капітаїт-
француз. Він вийняв з кишені мапу й розіклав її
на столі, — сьогодні звідти були відомості, що
велика банда селян з багатьома гарматами й ку-
леметами наближається з степів до Успенівки.
Веде її той божевільний, ито пустив на вітер
шість панцерників, і спалив полустанок. Він
мобілізував усі села, цей диявол.
Палець капітана показав на мапі у часток звід-
ки чулася одчайдушна стрілянина, на котру вже
відповідали французькі гармати та бомбомети, і
котра все розросталася й голоснішала.
— Вони не дурні, — сказав грек, — вони здо-
рово зруйнують наш тил. До цих ми приїхали
миритися, а ті, шо прийшли зі степу, не знають
про мир і лізуть битися. І, звичайно, їх буде роз-
трощено.
— Тільки б ці в Успенівці не зрозуміли подов-
ше, в чім справа, і дотримали б миру, доки там
розіб'ють того мужика, — процідив* зі злістю
полковник.
— Надія мала, — почулося від капітана, кот-
рий увесь час прислухався до стрілянини, —
слухайте, вже тріщить лівий фланг. З правого —
теж чути поодинокі постріли. Стійте, тут у них
має бути кіннота — рівнина, бачте, гарна. І руба-
тися вони вміють.
— Дивіться, — майже закричав грек, загляда-
ючи у вікно, — он її видко, прокляту кінноту!
Вона пересувається поза горбами, як великий
полоз, вона чекає, щоб останньої хвилини добити
й розігнати знеможену піхоту.
Капітан нахилився над столом. Професійна
звичка до своєї справи примусила його забути,
хто саме б'ється. Капітан бачив абстрактні вій-
ськові одиниці, що в руках досвідчених май-
стрів війни рухалися по полю. Союзний табір
здався йому островом серед штормових хвиль.
Успенівка розпочала гарматну підготовку. У
долині рокотали вже й кулемети. Олівець капі-
тана обкреслив повне коло навкруги союзного
табору. Парляментерів охопив жах. Партизани
вміло підготувалися й ставали до останньої гри.
Покищо гупали гармати. З флангу і з тилу рев-
ли на союзників їхні сталеві горлянки. На лі-
вому фланзі причаїлася піхота, розташувавши-
ся до атаки. Правий фланг охороняв Остюк —
перший кіннотчик. На його долю випав остан-
ній удар, і Остюк мав надію виконати його в
кінному ладу. День ішов до кінця. За годину
сонце вже висіло над самим обрієм. Ущухли
гармати, настала шалена тиша перед атакою.
Парляментери ніби бачили, як перебігають по-
одинокі стрільці і займають свої місця. З ти-
лу давно вже напосідають божевільні селяни,
що не розуміють жаху смерти й солодкости жит-
тя. Вони лягають купами перед цівками куле-
метів. З фронту — вийшов у долину Успенів-
ський ґарнізон. З лівого флангу починає атаку
піхота. Є лише один вихід для союзного вій-
ська, але й там чекають на нього клинки Остю-
ка. Сонце заходить серед тисяч смертей. Остан-
ні подихи тисяч людей холонуть, вийшовши на
осіннє холодне небо. Парляментери бачать у вік-
но, як з останніми променями сонця йде до бою
кіннота. Це безум, бо половина її загине не дій-
шовши до ворога. Полковник і два капітани від-
чувають страх з такої самопожертви, з такого
щедрого офірування. Ніби й краю немає люд-
ським істотам, що так віддано мчать до бою.
Надворі темнішає. Парляментери сидять іще зо
три години, дослухаючись до кожного звуку.
Потроху потухає бій. Десь іде мовчазна розпра-
ва. На кінець четвертої години чекання до пар-
ляментерів зайшов Шахай. Він так і зайшов з
револьвером у руці, як тримав його увесь час,
керуючи боєм. Із зусиллям розігнув він пальці
і поклав на стіл порожнього револьвера.
— Вибачте, що довелося трохи почекати, —
ми саме підписували деякі пакти попередньої
угоди, — сказав Шахай так, ніби у нього зов-
сім пропав голос.
— Які результати бою? — запитав полковник,
і грек повторив ці слова російською мовою Ша-
хаєві.
— Полонених ми не брали, бо не вміємо їх
стерегти, а так: хто ліг, хто побіг, хто потягом
поїхав.
— Ви порушили закон білого прапора, — зак-
ричав капітан, і грек став, хвилюючись, пере-
кладати, — ми ще повернемось і вогнем прой-
демо по вашій країні. Ви ще пожалкуєте, що
затримали парляментерів, а самі зробили ганеб
не діло.
— Ми готові вас вислухати, — одповів шепо-
том Шахай, — кажіть, що ви хочете нам запро-
понувати.
Голос Шахая був хрипкий і натомлений, але
почувалося, що говорить переможець. Які вимо-
ги можна ставити до переможця, коли кожен м'яз
його кричить — «горе переможеним?» Все те, з
чим парляментери приїхали, далеко одкинув
останній бій.
— Ми просимо, — вимовив полковник, — ми
просимо відпустити нас до своїх. І коли ви виг-
рали бій, — дати нам можливість відійти до мо-
ря, сісти на пароплави і відплисти додому. Двох
тижнів нам досить.
— Я не дам вам і години, — усміхнувся Ша-
хай — завтра вранці ми будемо біля моря і за-
беремо все, що не буде на кораблях до того ча-
су. Вас трьох я відпущу трохи згодом, коли
можна буде вжити заходів до вашої охорони, до-
ки ви доїдете до своїх. Ви матимете зараз мож-
ливість побачити моїх маршалів. Я дав наказ не
переслідувати вашу армію, і командири мої
швидко будуть тут.
До вагона зайшов Марченко в розідраній мат-
роській сорочці. Очі його горіли, як у вовка, чер-
воні повіки набрякли. Він ніс у руках прекрас-
ну французьку офіцерську куртку. Не соромля-
чися присутніх, Марченко скинув сорочку і на-
дяг куртку, що ледве зійшлася на широких йо-
го грудях.
— Це зайшов маршал Бернадот, — сказав Ша-
хай, — він покищо не князь Понте-Корво і не
кронпринц Швеції, але він мас всі дані для цьо-
го. Він — син новоспаського корчмаря, як Мю-
рат. Рано пішов до фльоти, переплив два оке-
ани й кілька морів. Надто любить жінок і сла-
ву. Для цього живе і хоче бути першим. Сьогод-
ні він командував Успенівкою і сам водив в ата-
ку полки. Ви могли відчути, як він бився. Це
його шабля била вас з фронту.
Марченко дрімав, знесилений боєм. Він не слу-
хав Шахая, у грудях його клекотів сон.
— Це ось заходить маршал Остюк, — сказав
Шахай, коли в дверях з'явилась постать Остю-
ка, з перев'язаною лівою рукою. Марченко роз-
плющив очі й подивився на Остюка. Кіннотчик
дзенькнув острогами й привітався з офіцерами.
Він ледве рухав ногами — його вимучило сідло.
—Хазяїне, — Остюк сів поруч Марченка, — по-
порубала моя шабля лівий фланг. Коли б не твій
наказ, — ми б гнали їх аж до моря. Скільки ко-
ней наловили ми в темряві, а віслюків розігнали
геть по степу!
— Остюк — син селянина і вже сім років не
скидає військової одежі. Це його кіннота на ліво-
му фланзі сіяла паніку. Шабля у нього — малень-
ка кубаночка, чорнява співуха. Плачено за неї
табунами коней і сотнями голів. І ще ніколи вона
не пощербилася.
— Зараз зайде маршал Галат, — продовжував
Шахай після павзи, — раджу вам поглянути на
цього юнака. Він пробився з панцерниками крізь
ваш фронт, і це він налетів з тилу — нестримний
та безжальний. Пригадайте генерала вашої рево-
люції Лазаря Ґош, що помер 29 літ віку. Він до-
рівнювався лише Наполеону військовим генієм.
Це — Галат —* син робітника, сам робітник, що-
приїхав у Ново-Спаське до своєї тітки і залишив-
ся у нас жити і після революції.
Двері широко розчинилися, щоб пропустити Га-
лата. Він сповістив Шахая, що Виривайли хотять
йому щось сказати і просять вийти на двір.
 — Хай зайдуть сюди.
— Вони несуть голову свого брата Петра і ру-
бають усіх полонених, котрі трапляються їм по
дорозі.
Шахай зблід, як бліднуть під час гніву. Марчен-
ко устав з місця і вийшов з вагона.
— Хай зайдуть сюди, — повторив Шахай.
Галат нехотя пішов до дверей і гукнув на ко-
гось у темряву. Зайшло троє Виривайлів. Семен
ніс чорну голову Петра. Похмура велич братньої
жалоби затрусила увесь вагон. Французи зіщули-
лися, коли Семен поклав голову на стіл і почав
плакати перед Шахаем, б'ючи себе в груди. Мер-
тва голова Петра ніби спала. Вічна усмішка ле-
жала на устах її.
— Братіку наш рідний, — стогнав Семен, — та
чим тебе поминати, згадувати? Чи кров'ю, чи піс-
нею, чи високою могилою? Дивися, брате-соколе,
ось сидять твої воріженьки, — глянь на них, бра-
тіку, упийся їхніми благаннями бо я їх зараз рі-
затиму...
Шахай підійшов до Семена і поклав йому руку
на плече.
— Скільки ви людей уже втратили; хлопці?
Од дверей вийшов наперед ГІанько, несучи обе-
ремок шабель.
— Не сиди, небоже, то й Бог допоможе, — ска-
зав Панько і поклав шаблі на стіл поруч мертвої
голови, — чуже горе, — за ласощі, а своє — за
хрін. Свічки поїли, а самі очима світимо.
— Це все французькі полки, — пояснив Іван,
— кожна шабля — полковник. Погуляли ми сьо-
годні, батьку. Дозволь тепер братові честь ізроби-
ти і достойно поховати.
— Несіть його, хлопці, на гору. Там буде яма
для всіх наших братів. І зверху покладемо голо-
ву Петра. І насиплемо високу могилу.
 Виривайли вийшли. Після них залишився лег-
кий трупний запах. Парляментарі, приголомшені
й налякані, відчували, що вони божеволіють. Пів-
години в купе була мертва тиша. Галат і Остюк
спали, хропучи ввісні. Шахай раптом устав на
ноги і запропонував французам відправити їх до
своїх. На рейках знайшли дрезину, сіли, і Шахай
проїхав з парляментарями усі небезпечні місця.
Попрощавшися, Шахай на своєму «Сірому» по-
вернувся до станції. Йому прийшло на думку, що
треба сповістити столицю і людність про свою пе-
ремогу. Телеграфіста він застав біля апарата. По-
руч лежала чернетка телеграми, підписана Мар-
ченком. «Розбив французів під Успенівкою, —
писав Марченко, — Шахая забито в бою. Марчен-
ко.»
— Телеграму цю вже послано?
— Послано.
— На яку адресу?
— Ново-Спаське. Наталці Шахаєвій.
Шахай здивувався і дивувався дуже довго,
складаючи нову телеграму дружині, що спросто-
вувала Марченкові відомості.

в е л и к е портове місго бреніло від юрби. На рей-

ді ще ворушилися перевантажені пароплави,
крейсери й міноноски, деякі з них ще зрідка
стріляли на місто, в котрому вже хазяйнувала
партизанська армія. Вона збільшилася неймовір-
но після перемоги під Успенівкою. Оркестри гри-
міли на вулицях — це був той же марш із «Кар-
мен». На балькон готеля вийшла група!, команди-
рів. їх зустріли пронизливими криками й віталь-
ним свистом. Мав говорити голова місцевого за-
пілля.
 — Не треба! Шахая! — кричала юрба.
Тоді вийшов наперед Шахай.
— Не треба! Шахая!
Ничипір Марченко проштовхався наперед і
став, заклавши руку за лацкан французької курт-
ки.
— Я був отаман Шахай! — хрипко й гаркаво
кинув він. Кілька хвилин йому не давала говори-
ти людська пристрасть. Він підніс руку догори,
і все вщухло.
— Я переміг переможців світу! Европа першо-
го сорту сіла на кораблі і пливе від наших бере-
гів! Европа другого сорту переходить у цю хви-
лину кордон, і моя славна кавалерія на чолі з
маршалом Остюком — топить їх у ріці!
Через ріку понтонами відходили розбиті фран-
цузькі і грецькі полки. Кіннота Остюка напосіда-
ла без перерви. Ар'єргард ворога відстрілювався
з кулеметів, боронячи переправи. Дорогами валя-
лося майно, розкидане в паніці. Осідлані коні бі-
гали самі по степу. Прекрасний осінній день по-
гасав, як дзвін. Остюк зі своїм штабом розташу-
вався на горбі і пив з фляги вино. Рештки фран-
цузів перейшли ріку, Ар'єрґард іще охороняв пон-
тони, і кіннотчикам не хотілося злазити з коней,
щоб урукопаш схватитися з ар ерґардом.
Несподівано, збоку — за кілометр від Остюка,
з'явилася група французів, котра запізнилася до
переправи. їх булої близько шістьдесяти. Вони
йшли, рідко розсипавшись по полю, маючи на
флангах по кулемету, йшли — ґвинтівки на ре-
мінь. їхній швидкий марш та спокійна витрима-
ність розсмішили Остюка. Він кивнув пальцем на
них сотенному Василишину.
— Візьми їх, Васько.
Василишин помчав до сотні, заспівав біля неї
команду і повів сотню за собою на жменьку фран-
цузів. Василишин знав, що треба опішити людей
для такої атаки, але йому перешкодила самовпев-
неність переможця. Французи підпустили сотню
близько, обернулися, лягли і так зустріли кін-
нотників, що Остюк аж почервонів, дивлячись,
як розлетілася сотня на скалки від французької
дружньої відсічі.
— Візьми їх полком, — сказав сердитий Остюк
другому братові Василишину.
Другий брат, ще більш самовпевнений, повів
полк ніби на парад. Нікчемна купка французів
знову лягла і достойно зустріла полк. Заторох-
тіли з флангів кулемети. Полк зупинився, роз-
бився на дві половини і став тікати в степ. До Ос-
тюка підскочили розлютовані командири інших
полків, але Остюк наказав грати одбій.
— Хай ідуть, — були слова Остюка, — ну, де
ти візьмеш іще такого «славного» ворога!
Він осміхнувся, і його обличчя стало прекрас-
ним, як поломінь.
ТРЕТЯ ПІСНЯ

Голос:
Приходь іздалеку одчай труби,
Великої військової тривоги!
Летіть, летіть весняної доби
Земля і кінь, списи і корогови!

О, вітре мандрів, весну розвівай,

Підкинь до неба пил полків кінноти!
Земля лежить — щасливий, теплий
(край,
І коливаються її висоти.

Встає туманна путь і день оман,

Весна народжується під копитом.
У неймовірний синій Ханаан
Ідуть полки за Марченком забитим.

Кріивавий прапор батарей, бриґад

На рани їхні ляже, як товариш,
І партизанський бойовий фреґат
Поставить марс, і брам,
(і бом-брам-парус.

Весна, як струмінь, з безвісти тече,

Як постріли, біжать пісень повтори...

Хор:
Ми стаємо плечима до плечей,
Як ост і норд, як вест і зід на морі!
К і н ь затримався на кручі тільки мить. По-
тім він химерно затрипотів, летячи плавко вниз,
і за ним водоспадом сипалась у воду земля, що її
збило кінське копито.
Уже зникаючи з конем під водою, він бачив, як
оглянулося все його військо, що їхало мостом.
Механічно сповз із сідла й поплив біля морди «Сі-
рого», тримаючись за гриву й допомагаючи рукою
плисти. Кінь лагідно косив оком хазяїна, на ку-
черяву голову, що її він любив більше за себе.
«Сірий» був розумний кінь і ввесь свій розум від-
давав кучерявій голові. Так пливли вони через
ріку. !
Це був вірний хід. Шахаїв парубоцький хист
затуманив серця партизан. Давня забута юність і
нерозважність пролетіли раптом. Тільки почуття
тремтіли у всіх і любов до плавця.
— Ех, і душа доброй конь!... — співали тихо
партизани, піднявшися на стременах.
 Весна розкрила свої крила. Вона летіла вниз —
на масні поля, затуляючи рукою лице. Золотими
стрілами радости бовваніли далекі могили. Щось
невловиме літало в повітрі, пахучіше за чебрець,
терпке як молоде вино.
Вже й ноги останнього коня процокали через
місток, поважно пробігла остання гармата за вось-
мериком коней, і за нею стомлений гарматчик по-
спішав, ламаючи вербових бруньок собі на шапку.
Закурена пилом піхтура проїхала підводами, бов-
таючи занімілими ногами і мріючи. Вже й пил
почав сідати урочисто.
Тоді зодягнув Шахай мокру одіж. Голі груди
обвіяв вітер ще раз. Заіржав тихо «Сірий», огля-
даючися назад. Шахай сів на коня легко й весело,
і копита дрібно били дорогу — розлогу й суху.
Там, де за балкою оживав і зеленів падалішній
хліб, він наздогнав своїх
За кавалерією їхала тачанка, правив блискучий
Макар, на тачанці сиділа жінка з дитиною. Це бу-
ла єдина жінка загону. «Сірий» зменшив свій біг
і пішов підтюпцем. Макар глянув назад через
плече.
— Батьку, — сказав, — ще не обіди?
— Які в рейді можуть бути обіди?
Шахай подивився поперед себе на тінь.«Сірий»
перемінив ногу. Дитина, що спала на руках мате-
рі, розплющила сонні очі й зараз же знову засну-
ла: її вколисав прекрасний день і звичний степ
із «Сірим» та батьком.
Далі їхали мовчки. Кіннотчики далеко спереду
доспівували десяту пісню, яку виводив маршал
Остюк. Це була пісня про чумака, що з батіжком
доганяє долю. Вітер розносить степом горе чума-
цької душі. Через те, що вітер малий, чи, може,
через те, що обрії розходились далі й далі, пісня
пливла за кіннотчиками.
 Гарматники трусились на ящиках. Комбат Со-
са крутив вуса й намагався вгадати свою кар'єру,
їздові на конях боком сиділи на сідлах, думаючи
кожний. Кулеметники порозвалювались на тачан-
ках, і здавалося, що їм і чорт не брат. Довгі чу-
би виглядали з-під кашкетів, і мимоволі згадува-
лись руки, що пестили б таку красу.
А піхота пісень не співала. Сидячи на полудраб-
ках підвід, вона говорила про землю.
— Тут би та пшениці вкинути.
— А може баштан?
— Баштан балку любить, щоб холодок був уве-
чері
«Пшениця», «жито», «чи глибока вода?», «дере-
ва немає» — і мимоволі очі звертались на коман-
дира, що був їхньою волею. Чи не все рівно куди
— щоб він тільки був на коні та його спокійні очі
спереду. І землю, і Шахая вони любили однаково.
Власне кажучи, весни ще не було. Суха ковила
ще стояла міцно. Але куди дінеться вона за тиж-
день? Куди піде її глузливий шелест, коли заго-
ворить нове покоління трав? Зникла ж уже її зо-
лота краса й павутиння степової осени? Зникла!
З вирію — чудесної сторони! — вертаються жу-
равлі. Завжди весна й журавлі — це одна мело-
дія. І здалось, що тіні від журавлів упали на
військо.
Саме з'їздили в полонину. Кічнотчики вигра-
вали на губах неймовірно сороміцьку пісню, не
червоніючи. Слова гинули у висвистах та зойках.
Тільки мелодія гугоніла. Та танцювали коні.
На обрії, т о був зовсім близько — по той бік
полонини, замаячили постаті. Вони бігли, як ша-
лені, кіньми. За чим вони гнались? Це ж не кін-
нотчики, що оббігти хочуть ворога — вони маха-
ють руками, як вітряки. Невеличкі селянські коні
мчать просто в полонину. Це селяни.
 Гін із двоє ще до війська їм бігти. А між ними
та військом трава кублиться, хрущить, шумить
молочай сухий і полинь. Біг якийсь, чи, може,
льот? Ось-ось цей слід повернув на траві, обми-
наючи військо. Ще швидше тріскотить трава. Об-
минає передніх кіннотчиків. Що це?
Шахай сміється, звертаючись до жінки:
— Хорти зайця погнали!
Хорти пробігли за кіннотчиками, приминаючи
траву, як вітрова хвиля. Потроху зупинилися не-
сміливо селяни й не знали, злізти їм з коней чи
не злізти.
Кіннотчики замовкли. П'ятеро соколів відок-
ремлюється від них, нахиляючись кожний до гри-
ви. Починається погонь. Наче то риби дивні пли-
вуть по землі, пливуть ковилою, стеляться, витя-
гуючись удвоє, перелітають рівчаки. Наче то ту-
мани вночі звиваються клубками, щоб долетіти
до місяця. Гей, дзвенить вона, як вітер, людська
відвага!
Але не такої думки Шахай.
Він підніс до очей бінокля, і «Сірий» став, як
неживий, затримуючи дихання.
— Летять добре, чортові сини, та не знаю, де
сядуть. Як ти гадаєш, Макаре?
— Сволочі!
Махар, не повертаючи голови, призирливо ди-
вився на вершників. Усе військо стояло в полони-
ні. Піхота проминала ноги, скачучи й борюхаю-
чись. Кулеметчики зняли чохли з кулеметів і ла-
дили стрічки.
— Сюди веди! — крикнув Макар кіннотчикові,
що гнав поперед себе селян.
Селяни підійшли й потупились. їхнім коням
заглядали в зуби й шарпали за хвости десь за
першими підводами. Селяни дивились мовчки на
Шахая, чекаючи його слів. Вони знали партизан-
ські закони — «мовчи, взнаваючи» і «взнавши,
мовчи» — і виконували їх завжди. Вони чекали
запитання.
— Привести їхніх коней, — сказав Шахай,
злізши з коня й поправивши на собі пояс.
Селяни ще більше похмурились, тільки в очах
їхніх пройшов блиск радости і зараз же загинув.
Коней привели.
— Як звать? — запитав Шахай, підносячи ру-
ку до вуха кобили, що підвела голову.
— Рябою.
— Так от забирай свою Рябу та доганяй хор-
тів.
Селяни подивились один на одного. їхні подер-
ті свитки світили латками. Чорні й шкарубкі ру-
ки не знали, куди дітись у подяку. Нарешті, одна
з них торкнулась командирового френча.
— І заприсягнусь, що ви наші. Гарна в тебе
бандочка, батьку!
Макар проковтнув посмішку. А степові очі Ша-
хаеві відверто сміялись.
— А чого вона тобі подобається — оця моя
банда?
— Коні добрі, люди правильні, та й ви, видать,
нічого собі чоловік. За нас ходите.
Переднім кіннотчикам набридло стояти на міс-
ці. їхній Остюк примчав до тачанки. По-моло-
децькому злетівши з коня, він козирнув, дзеньк-
нувши острогами.
— Зачекай, — Шахай піджшов ближче до се-
ттян, — навкруги тут не зустрічали якого війська?
— За залізницею по селах стояли трохи — в
погонах. Та в тебе більше.
Сила була справді добра: гармати вилискували
на сонці вряд і десятків зо два кулеметів на та-
чанках. Сотня доброї кінноти і решта — підво-
дами.
 — А тут, на горі за насипом, поїзд із гарма-
тами ходить. Сюди й туди.
Зустріч наявно ставала корисною. Оглянувшись
кругом, Шахай дав наказ Остюкові вислати роз-
відку.
— Хорти, певно, і самі знайдуть дорогу додому.
Пам'ятайте! — сказав він неголосно до селян і
взявся знову за бінокль.
Чорні крапки, що ними зробились п'ять кін-
нотчиків у далечині, збільшились і поближчали
увосьмеро. Вони мчали далі, пригнувшись на
сідлах.
Раптом біла квітка розкрилась високо над їх-
німи головами, і потім друга й третя. Шахай, ус-
міхнувшися, покликав ординарця. В полонину до-
летіло один за другим три вибухи шрапнелі.
І майже одночасно, як луна, стукнули відгомо-
ном звуки від В О Р О Ж И Х гармат. Полонина вся зак-
лацала зброєю. Кулеметчики обняли свої машини.
Вершники мчали назад. Ще три шрапнелі лус-
нуло вгорі, обдавши їх жахом смерти. І потім
стрілянина вщухла.
Степова балка мусіла стати вихідним пунктом
бою. Синьорожева хмарка вгорі пливла» самотньо
над неміряним степом. Вона наближалась до
сонця.
Все затихло перед боєм. Над кіннотчйками
знявся прапор. Тремтяча рука якась тримала
його, пригорнувши до себе. Талановитий Галат
бігав від тачанки) до тачанки. Він проклинав се-
бе самого і всіх на світі, шукаючи шапку, через
яку й день йому немилий, і воювати він не хо-
че, на сміх людям, без шапки.
Ординарець наче з-під землі вилетів на бистро-
му коні. Обсмикуючи на собі гімнастерку, він роз-
повів Шахаєві про бронепоїзд, що ходить він по
рейках, сюди й назад, маневруючи.
 Повернулись і розвідачі. Остюк сам під'їхав
із ними, похитуючи станом, як кокетлива дівчина.
— Це твої люди, Остюче, за зайцем бігли?
— Це мої.
— Покликати.
Полонина гула, як вулик. Особливий хвилястий
тон — сторожкий і тривожний. Наче відразу дум-
ки вийшли на день, трипочучи на сонці. Все сто-
яло. вкупі — так, як поставила дорога. Розвіда-
чі повертались на свої місця, згори погляда-
ючи на піхоту й заграваючи з гарматчиками.
П'ятеро кіннотчиків Остюкових нарешті під'їха-
ли — мокрі й потомлені. Вони зупинилися перед
командиром, чекаючи нагороди за геройство. Ко-
ні їхні були сірі від мила, з обвислими гривами
й хвостами, і важко дихали, закриваючи часом
очі.
— Судити вас будем потім — сказав Шахай, —
за вашу заячу відвагу під час рейду. А тепер
спробуємо, — промовив він тихше, — як вона у
вас. За мною.
Він спокійно зрушив із місця свого коня й по-
їхав уздовж валки партизанів. Поруч із ним їхав
Остюк, задуманий і суворий, а позаду — п'ятеро.
Коло кіннотчиків стали всі семеро. Остюк пе-
редав щось своєму помічникові. Привели двох за-
пасних коней, і на них сіло двоє кіннотчиків. Які
в них були думки? Такий страшний переліт — від
нагороди до суду — зігнув їм спини. А, проте,
спитайте партизана, що таке є зрештою смерть.
Особливо, коли рука вірного товариша пустить
кулю в серце.
Шахай виїхав на гору. Дійсно, далеко десь між
залізничими насипами вився кучерявий дим. Ось
він і вийшов по цей бік. Сонце вдарило його з
полудневого неба стрілами, наче зупиняючи, І він
зупинився.
 Шахай показав пальцем ліворуч по залізниці,
де верстов за п'ять стояла купка дерев.
— їдьте до тих дерев. Поспішайте. Бронепоїзд
мусить бачити вас увесь час. Коли ми перейдемо
залізницю, повертайте за нами.
Остюк незрозуміло дивився слідом за кіннот-
чиками.
— їх переб'ють з бронепоїзда. Вони й половини
ле проїдуть.
— Ти, Остюче, подумай, що буде. Знаєш гру в
те, хто дурніший вийде?
Остюк звів плечима, махнув головою.
— Це коли певна дія викликає одну певну
думку. Що ти подумаєш, коли дівчина винесе тобі
гарбуза?
— Я їй вимажу ворота!
— Ти думатимеш, що вона за тебе не хоче. А
коли ворог почне ставити проти тебе гармати —
що тоді думати? Невже — їло ворог хоче зняти-
ся на карточку?
— Я йому, сукиному синові, покажу, як вистав-
ляти гармати!
— Ти будеш певний, що він пустить шрагінелю
або картеч. Тепер же, що подумає інтеліґентний
капітан на бронепоїзді, коли побачить, як летять
твої хлопці йому навперейми?
Але Остюк уже сміявся, вставши на стременах
і взявшися руками за шию коня.
— Він подумає, що вони зірвуть йому рейки! Це
є гра. Не гірш Успенівки.
З бронепоїзду побачили метких вершників тро-
хи запізно. Пустили зо три шрапнелі високо в
небо. Вершники їхали далі. Ще кілька шрапнелів
при ліпилося до безхмарного неба. Бронепоїзд став
потроху одсуватись, звільняючи путь. В'їхав у на-
сип і швидко виплив по другий бік насипу. Верш-
ники все бігли йому навперейми.
 За знаком Шахая Остюк засвистів умовно в по-
лонину.
— Чим же вони там зриватимуть?
— Жаль, що немає чим. Динаміт вийшов увесь.
І Остюк сміється знову, розвалившися на сідлі.
Військо ледве показалося з полонини. Галат ди-
риґує з своєї тачанки. Це тачанка стоїть і навкру-
ги неї кулеметчики з чубами на цілу околицю.
Завзято доспівують полохливу пісню, похитують
у такт головами. Вони обнялися й стоять, пок-
лавши руки на шию один одному. Шахаєва хит-
рість облетіла вже всіх, звеселивши.
Але й кулеметчики ось рушають. В'ється сте-
повий пил з-під коліс. Жайворонок висить на
невидимій нитці, співаючи весну. Пісня його
тремтить згори, не переставаючи, наче ллється
десь в озерце чистий і холодний невеличкий
струмінь.

ї х а л и далі. Ген-ген позаду залишилась залізни-

ця, на ній досі маневрує поїзд. Пішла бита дорога.
Розтяглась валка вздовж, і край її заховався в
долині. Недільне сонце падає нижче й нижче.
Весно, весно, прийди, на ці поля скоріш і полий
їх травами хлібними і сіном, сіножатями й цари-
нами!
Працівників у полі не чути. Одчайний без-
голосий сум обгорнув усе і кричить — просить
робочих рук. Земле наша, матінко, кров'ю поли-
тая, лежиш ти напохваті у всіх! Кожний руки,
що від бажання спітніли, кладе на тебе. Але хто
покладе руки на чепіги? Хто потом закрапле бо-
розну на дощ і на врожай? Так і хочеться застро-
мити зброю на межі й піти вздовж за скибою,
витираючи піт. Ще не час, однак.
 Так думає Шахай. «Сірий» аж замріявся, лег-
ко тюпаючи поруч тачанки. їздець не підганяє
його, віддавшися думкам. Проте, нічого не вчи-
таєш у нього на обличчі. Похмуро зламані бро-
ви й над ними високе чисте чоло — на перший
погляд. Далі й суворі уста запримітиш і сильне
підборіддя. Це — звичайний парубок. Роки: цар-
ської війни поклали багато важких думок у) мо-
зок, і ці думки світять тепер, з очей. Суворе об-
личчя! А гляньмо но, коли усмішка покривить
губи йому, коли розправляться брови — кращого
не знайдеш у світі обличчя. Ось воно сміється й
тремтить куточками губ — блищать степові очі.
А в той же час і наче стримує цю усмішку, знову
хмурить брови — і ще дорожчим від цього стає!
За цю усмішку можна піти на скін, можна виро-
сти в своїх очах, знайшовши сили для нелюдсько-
го діла. Тільки з нею можна розуміти всю велич
і таємність слова —» чоловік.
Уже потомилися коні. Вже не співають пісень
кіннотчики. Навіть Галат похмурив лице своє,
звісивши одну ногу з тачанки. Земляна пара ко-
ливається на обрії — то жене святий Петро отару
овець. Парко в повітрі.
— Тату, сідай до нас із мамою.
Це дитина порушила тишу. Мати ніжніше при-
горнула її до себе, а Шахай зліз з коня і поїхав
тачанкою, тримаючи «Сірого» за повід. Дитинча
горнулося тепер до батька.
Нерівний і мелодійний звук повис раптом. Ша-
хай співав. Його думка, літаючи десь, а, може,
логічно мандруючи, розважала себе піснею. І
дійсно, здавалась розмовою ця пісня. Даремно
шукати б умілого співака. Павзи розтягались тут
неможливо. Певні звороти мелодії повторювались
не раз любовно, забиваючи інші. Але ж чому та-
кою близькою оця пісня стає Макарові, що зсуває
він кашкета і лагодиться й собі підтягати голосно.
 Верховино, ти світку наш!
Гей, як у тебе так мило!...

співає Шахай.
Спереду оглядаються чомусь кіннотчики. Ко-
ліандант батерії Соса аж обкрутився конем двічі.
Піхота ставала на полудрабки. Потім і Галат за-
ворушився. Остюк відстав потроху від своїх, бай-
дужо наче оглядаючи партизанів. Він ізліз поп-
равити попругу й замість того перестелив і т -
ника. Пил невеличкий від копит та коліс обгортав
йому ноги. Сонце просвічувало крізь цей пил, і
здавалося, що стоїть Остюк за чудесним кущем,
що кущ узявся весняними бруньками й пухом і
через те прозорий.
Нарешті сідло лежить, як слід. Остюк оглядає
його критично ще раз.
— Цабе з дороги! — кричить йому Макар.
Остюк ніби раптом помічає Шахая. Мить — і
Остюк на сідлі.
— Як ся маєш? — під'їздить він ближче до
тачанки. — Там усі хлопці бояться, чи не захо-
рів ти часом, що сів у бричку. Насправді, як?
Справжня тривога є в його словах. Але він
боїться показати цю тривогу. Він тримається сво-
бідно, слідкуючи за Шахаєм, щоб учасно оберну-
ти все на жарт.
— Добре, — каже Шахай, — все гаразд.
Потім придивляється наперед.
— Твої розвідчики поспішають.
Кілька хвилин мовчать. Остюк їде поруч, бай-
дужо помахуючи ремінцем. Зброя в нього коман-
дирська — шабля, мавзер, карабін, до сідла при-
торочений, та французький бінокль на грудях.
Шапка-кубанка з чорним верхом ледве трима-
ється на голові.
— Мчать просто сюди, — каже Остюк.
 Шахай поправляє пояс. Торкає рукою револь-
вер у кишені (іншої зброї він не має) і сідає на
І Л Н Я . Під'їздять і розвідачі. їх двоє. Один гово-
рить, а другий важко дихає й дивиться просто
в рот першому, наче хоче заповнити його своїми
словами.
— За горою в долині село. Перед селом вітряки.
Там стоять кулемети. Стоїть багато піхоти. Кава-
лерії мало.
Наче вихор полетів «Сірий» під гору, помина-
ючи своє військо. Шахай знав, що все воно здриг-
нулося. Підсвідома певність небезпеки викликає
поспіх. То дурниці — спокій перед боєм! Кожний
поспішає так, наче всі сили його потрібні тільки
на годину. Всі чуття неможливо загострюються.
Кожне слово викликає думки й думки. Як мете-
ори, проносяться вони, затуманюючи криштале-
вий день, а, може, ще більше дзвінкої нерухомо-
сти надаючи повітрю. Наче сон сниться нервовий,
напружений. Дурниці, що дехто спокійний буває
перед боєм!
Шахай такий, як і всі. Але він витриманий ней-
мовірно. Він спокійний з виду, як гіпнотизер, що
тримає в себе ключі від душі цілого війська. Він
вилітає на гору і стає так, що ворог може бачи-
ти тільки його голову. Остюк, Соса, Галат і Мар-
ченко, начальники п'яти сотень піхоти, стають
позаду.
Поволі збігає в долину рілля, клаптики сіноко-
сів і озимина. Сонце просушило її за день, виг-
навши пару. В долині село відгукується різними
голосами, так що й не розбереш: чи воно корова
реве, чи горобці там з весни радіють, що прийде
вона всім на радість. Верстов за дві до села —
не розчуєш толком. Десь димарі димлять — ха-
зяйки вечерю варити заходжуються, і дивно
якось збоку дивитись на мирне оце життя поруч
з війною.
 Великими групами стоять перед селом вій-
сько — до тисячі набереться. Чекають. Але щось
гармат не видко — не знати, чи поховано їх,
може.
Шахай думас, що це зручний випадок для ар-
тилерії. «Вони не чекають на мене так швидко —
легше нападати, ніж оборонятися. Де ж, однак,
їхні гармати?»
— Соса, — каже Шахай, — давай сюди бате-
рію. Став її отут на відкритому — попробуй роз-
громити оту купу.
Соса привів свою батерію на рисях. Одна за
одною чотири гармати стали вряд на бугрі. Вже
поодлітали назад передки з кіньми, і наводчики
взялись до панорам.
— Р-раз! — вибухнула ворожа гармата.
— Р-раз! р-раз! р-раз — іще три приєднали до
першої свої голоси.
Ворожа артилерія закопалась перед селом за
млинами й садить тепер на пристріляне місце. Як
же ж ісхопилися гарматчики! Земля стовбурами
стала навкруги, закривши очі кривавим туманом,
а сонце раптом коливатися стало на небі. Де вже
тут стріляти! Підлетіли коні з передками, при-
чепились, шарпнули — і покотилась батерія на-
зад, не сказавши свого слова.
На ворожім боці до чотирьох гармат долучило-
ся ще чотири. Від ляку заговорило кілька куле-
метів і відразу ж замовкли. Піхота розбилася на-
боки, розсипалася, як мак, уздовж, утворивши
фронт. А гармати били правильно й точно, підки-
даючи землю й орючи поле, наче хотіли перепо-
ну покласти між ворогом та своєю піхотою, що
поволі розгорнулась в одну розстрільну, маючи м
резервні розстрільні. Вона йшла в наступ, роз-
правивши фланги, як крила, і відкинувши їх тро-
хи назад для більшого розмаху. Всередині фронту
чорніли тачанки з кулеметами.
 Шахай не чекав, доки ворожа піхота насяде
його партизанів. Людською кількістю ворог за-
душить і зітре з землі. Але ніхто навіть і гадки
не мав, що командир вагається, або хвилюється.
Балка нагадувала приблизно велетенську під-
кову, що охоплювала своїми боками ціле поле,
яким тепер наступала ворожа піхота. Кінці під-
кови сходилися в селі, де була артилерія. На вер-
шку підкови стояли партизани. Плян був ясний.
Через хвилину партизани зникли, залишивши
ворогові порожнє місце. Ліворуч балкою пішла
Остюкова кіннота, підсилена кулеметами. Право-
руч балкою повів Шахай решту війська — піхоту,
гармати й кулеметчиків. Плян був — ударити во-
рога зразу в обидва фланги з боків.
Стали. Троє вершників помчали далі балкою
до села, а ввесь загін лаштувався до бою. Роз-
тяглися півколом гармати, повернувши на воро-
га морди. Вся піхота залягла на горбі вряд. Куле-
метчики розбіглися з тачанками на фланги, і Га-
лат без шапки лаявся коло підводи з патронами,
не сміючи піднести голос. Тільки ворожі гармати
стукали далеко. Все робилося в такій страшній
і нервовій тиші, що всім здавалось — нічого на
землі немає — ні міст, ні сіл, ні людських звича-
їв, тільки вони самі зійшлися тут на герць, самі
на ввесь світ — вони та їхній ворог...
Шахай обережно під'їхав. Він побачив фланг
ворога, що наближався до нього. Розстрільна
йшла бадьоро й енергійно з правильними інтер-
валами між людьми й кулеметами. Такого ворога
варто було подолати. Він подав знак гарматам
і ліг на землю коло Марченка. Він почував, що
всі люди дивляться на нього, і спокійна усміш-
ка ледве пролинула на його губах. В собі він був
певний, і це відчував також і Марченко, чию
загибіль у кінці рейду оспівувала армія. Марчен-
ко сам був криця, і ніщо не страшило його.
 Ревнули гармати, і снаряди полетіли через пар-
тизанські голови вперед, розриваючи повітря і
скажено виючи. Зразу наче всі стали трохи не-
дочувати.
— Тепер пора, — сказав Марченко після третьої
сальви.
Він скочив на ноги і пронизливо закричав.
—• Хло-опці!
Все підвелось.
— Гайда!
Пять сотень піхоти рушило рішучо вперед. Роз-
горнулися в ширшу розстрільну. За ними тягли
по землі кулемети. Галат із кулеметчиками на
тачанках залишився в резерві. А гармати били
вже по ворожій артилерії, мацаючи набоями, як
пальцями, в далині.
Коли вибігли на бугор, чекали побачити Остю-
ка з кіннотою на другім боці. Але його не> було.
Ворожі лави розгубились трохи, діставши ко-
роткий і страшний удар на свій лівий фланг. За-
бігали люди, передаючи бойовий наказ. І швид-
ко ворожий фронт став повертатись, шикуючись,
розгортаючи свої крила, щоб битися в лоб. А
Остюк ще не з'являвся.
Ворог рушив уперед. Його артилерія намацува-
ла партизанські гармати. Не раз і не два падали
партизани. Але була вже невидержка.
Тоді махнув командир Галатові. Тачанки виле-
тіли з обох боків, помчали скажено вперед, і, зро-
бивши кожна красивий заворот, застрочили від-
разу всі шістнадцять кулеметами. Ворог відби-
вався своїми. Його люди, лежачи, брали галатів-
ців на мушку, але багато візьмеш ти, коли в лоб
тобі летять тисячі смертельних мух, свистять і
риють землю! Цеі тяг лося кілька хвилин. Парти-
занська піхота за цей час нарила замлі й лежа-
ла вже в шанцях, готуючись до відсічі. Ворога
трохи порідшало від кулеметів, він одсунувся на-
зад. Всі тачанки вмить повернули коней і, під-
стрибуючи по озимині, бігли до балки. Піхота від-
разу ж прийняла на свої гілечі ввесь бій. Остюка
ж усе не було.
Хвилин двадцять уже йшов бій. Настрій скла-
дався поганий. Ворог насідав міцніш і міцніш.
Його люди, чуючи свої гармати, мали бойовий
дух. Партизани в шанцях нервувались, як малі
діти. Багато з них стріляло не цілячись, заспокою-
ючи цими пострілами ианічність і страх смерти.
Тільки сотня обстріляних вовків лежала спокійно
і стріляла, вишукуючи ворога. Панічність була в
самому повітрі. Отак скочить хтось на ноги, та
й біжить просто під кулями, виючи по-звірячому,
загубивши пам'ять. Найхоробріший партизан мо-
же піддатися паніці — це пошесть, безум, що
спалахне в одну мить, і не знати, з якими страш-
ними наслідками! Через те й не люблять парти-
зани боягузів: такий і сам пропаде й за\ ним усі
хоробрі, що заквітчали себе перемогами. Боягузо-
ві одна доля — смерть!
Шахай відчув цю панічність. Зібравши волю,
він сів на коня. Тільки непереможність і спокій
командира рятують становище. Він поїхав під
свистом куль легкою ристю до лав, знаючи, що
спокійча й привітна усмішка повинна бути на
його губах. Він під'їхав до лав, скалячи зуби.
— Хлопці, — почули всі, — я з вами!
Паніка пройшла, очистивши повітря. Стало лег-
ше дихати. Часто почали стріляти бійці. Тільки
один партизан, почувши рану на голові, зірвався
з місця в смертельній тузі, хоч рана й була лег-
ка, і побіг назад, кричачи дико. Шахай, підбігши
конем, ударив його кулею з револьвера. Боягузо-
ва кров бризнула на коня. Ще одного втікача за-
бив Шахай. А кулі літали, як трутні, тонко спі-
ваючи погребні пісні. Душа тужила перед смертю.
 Бій важчав.
В цей час замовкли ворожі гармати, і стало
уривками чутно, як строчить там кулемет. То
троє партизанів допалися до ворога! Вони мчать
по селу, стріляючи в світ, та утворюють ілюзію
раптового наскоку на ворожий тил. Артилерія
замовкає.
Ворог губить свою бадьорість. Уже партизани
беруть до своїх рук ініціятиву. Завзято йде лава
на сильнішого ворога. А ж ось і Остюк з'явився
на рівнині. Кіннотчики мчать, вилискуючи шаб-
лями, і вигукують, кричать, ревуть — лише гупо-
тить земля. Знову махнув Шахай Галатові. Вибіг-
ли на ворога тачанки. Наче повеселішав день.
Ну й хіба тактовно — розповідати, як іллється
потім кров? Це не просто червона юшка, що на
неї можна тверезо дивитися! Тепла й пахуча така
та солодка, що нею не заллєш ніколи жаги, вона
ллється, у весняну землю — на ясні зорі, тихі
дощі, на врожай...
Бій кінчався. Частина кіннотчиків побігла ло-
вити ворожі гармати, що давно вже втекли. Та-
чанки, підібравши мертвих і поранених кулемет-
чиків, покурили в село. Підводи розшукували
поранену піхоту.
Махнувши востаннє клинком, під'їхав Остюк
до Шахая. Голову йому вкрив пил, і з-під брудної
кори над вухом проступила кров. Він скочив із
коня, похитався трохи, як п'яний, не стоячи на
ногах від утоми, і витер об озимину шаблю.
— Понімаєш, — сказав він хрипким голосом, —
там у балці в їх кавалерія була. Прийшлось по-
побігати за ними, доки вирубали на капусту. За-
держка вийшла.
- Ч село в'їздили з піснями. Коли бій замре й
розпливеться пороховий дим, вітер стомлено по-
віє землею тихою радістю життя, і мертві спочи-
нуть на межах у братських могилах; коли вечір
прилетить здалеку, розіллє весняні настрої, огор-
не туманом обрії, до яких прагнеш весною; коли
дім блакитний стане на ввесь світ, інакший кож-
ного вечора в короткім людськім житті, тоді хто
повірить, що існує смерть? Нікчемне людське сер-
це витче собі найтонше мариво радостей. Воно
тремтітиме сильно, наче поспішаючи перебігти
свою путь бадьорими ранками весни!
Отже, партизани співали. Голоси хрипко луна-
ли у вечірнім повітрі, і вони були страшні, як
клекіт. Стогін поранених, гуркіт коліс, іржання
морених коней, про яких не можна було сказати,
які вони на масть, так вимучив їх бій. Загін вли-
вався в село. Остюкова кіннота найбільш виграла
від бою, захопивши коней і переманивши піхо-
тинців на сідла. Галат нудився, сидячи на тачан-
ці. Він відбив стільки «максимів», що задоволь-
нив навіть своє завидюще око. Сосині хлопці за
допомогою кіннотчиків наздогнали кілька заряд-
них ящиків і дві гармати. Тепер Соса й коман-
дир другої батерії Санька Шворень сварились,
їдучи попереду, за таке добро. Тільки Марченко,
сам легко поранений, збирав своїх нешвидких
дітей. Нарешті й він уїздить до села на чолі цілої
армії підвід, в'їздить останній — за кіннотою, ку-
леметчиками, гарматами.
Шахай пропустив повз себе увесь цей цуґ, сто-
ячи край села. Морені коні танцювали, проходячи
мимо. Партизани підтягнулись, як реґулярне вій-
сько. Незвичайною гордістю півлежали на тачан-
ках галатівці, поклавши ногу на ногу. Це була
мовчазна гордість цілого загону за командирову
вдачу. Ще раз Шахай подолав.
 Об'їхавши всі застави, що не випускали нікого
з села, побалакавши з селянами, що прикидалися
безпросвітними дурнями, і вирікши долю полоне-
них солдатів (офіцерів порубано зразу), Шахай
почув одинокий постріл недалеко. «Сірий» домчав
за хвилину туди. Невеличкий гурток людей стояв
там і меланхолійно дивився вниз на землю, де
бився підстрелений чоловік, щось белькочучи й
захлинаючись, уткнувши обличчя в землю.' Тут
же поруч стояв квартир'єр Єсіков із револьвером.
З сусіднього двору виглядало кілька партизанів.
— Хто це?
— Я його спіймав у клуні в полові. Це —
стражник! — Єсіков чекав на Шахаєву подяку й
говорив запобігливо щиро. Селяни мовчали.
— А хіба в нас суду немає? — Шахай, ска-
завши ці слова, покликав двох людей з ближчого
двору.
— Відберіть у нього зброю й ведіть до мене на
квартиру.
Тілки пил покурив за Шахаєвим конем. Від-
давши револьвера, ішов Єсіков під конвоєм.
Попова хата, що її призначено під штаб, вихо-
дила ґанком на площу, де розташувалися гарма-
ти. Коней було розведено по стайнях, і коло гар-
мат де-не-де манячив стійковий. Соса сидів на
гарматі і, поклавши книжку на затвор, читав.
Безперечно, це були вірші Лєрмонтова. Ними зав-
жди козиряв Соса, виказуючи свою належність
до культури. Книжку було зашарпано незви-
чайно.
Шахай знав це також, як і те, що Соса гарний
боягуз. Прекрасний гарматчик, добрий началь-
ник — колишній офіцер боявся смерти й не вмів
це заховати, як інші. Тільки граючи на чисто-
любстві Соси, на його кавказькім темпераменті,
Шахай переводив струни Сосиного страху на бо-
 йовий лад. А в мирній обстановці хоробрішого за
Сосу не було.
Хвіртку відчинив хтось із середини. Шахай
зайшов помалу, як ходять люди сильної волі, що
завжди є насторожі. Позаду, майже по п'ятах,
зайшов «Сірий». На подвір'ї стояла бричка. Ма-
кар мазав колеса в дальшу путь. З сінешніх две-
рей вибігали й знову заходили вістові. Сонце вже
зайшло, залишивши після себе трошки дня й ден-
ної метушні. Але все це було, як відгомін. Вечір
стояв ясний, надходила прохолода, і денне світло
згасало непомітно, щоб одразу перейти в темну
весняну ніч.
У сінях привітався хазяїн хати, не знаючи, хто
він є, оцей невеличкий і невидний чоловік, що йде
з таким виглядом, наче всі двері ^світу мусять пе-
ред ним відчинитися навстіж. У великій хаті го-
тували вечерю. Дочка підбігла до батька і обняла
його ноги. Жінка усміхнулася стомленим облич-
чям — цей не перший боковий день дався їй у
знаки. Шахай почав жартувати з малою, згадую-
чи якісь пригоди, що були минулої ночі. Помири-
лися на тім, що дочка мусіла зливати батькові на
руки, доки він умивався.
Зайшов Остюк — вимитий і перев'язаний, від
чого його кубанка майже не трималася на голові.
Він сказав, що Єсікова привели до двору.
Зустріч Шахая з Ссіковим відбулася в малень-
кій кімнаті з невеличким віконцем. Єсіков пере-
ступив поріг і побачив тільки спину Шахая, що
стояв, задумливо барабанячи пальцем по склі. Ко-
ли зачинились двері, Шахай помалу обернувся
й зробив два кроки до Єсікова. Квартир'єр одра-
зу так зблід, що й увечері це стало помітно.
— Ти що це мені в рейді розстріли влаштову-
єш? Не попереджав я тебе вчора?
 Тихо пролунали ці слова —• їх чуло тільки
вухо Єсікова. Остюк, що стояв за дверима, і піп
у сусідній кімнаті нічого цього не чули. Тільки
стогін пролунав потім та короткий удар у стіну.
Упало щось важке на землю — і все.
Коли Єсікова витягли з кімнати з наказом дати
йому ще десяток шомполів, Остюк зайшов до Ша-
хая. Остюк, видно, нервувався. Остюк зіперся об
косяк дверей.
— Це ти хочеш стару дисципліну завести?
— Він без суду розстріляв. Важно, щоб насе-
лення знало, що в нас суд є, а не самосудчики.
— Тоді к ногтю його, гада, — ні чуть же не
бити!
— Є різні породи людей, — протягнув Ша-
хай, — одного вдар, — горлянку тобі перегризе,
а другий ще більше старатиметься. Першого стрі-
ляй, коли виправити не можеш, а другого бий
і вчи.
До вечері зайшли вдвох, розмовляючи, про
штабну нараду. Остюк грався оздобленими ремін-
цями свого пояса.
Трошки боязно й чудно було попові. Крива-
ві синяки на Шахаевих руках, гупання в стіну
і цей товариський жартівливий тон розмови —
здавалося, що не можна бачити це в одного чоло-
віка.
Вечеряли всі з апетитом, натискаючи на м'ясне.
Остюк витирав руки об сине сукно штанів. Роз-
мови точилися біл£ Сосиного коня, якого він го-
дує зі своєї ложки. Шахай похвалив прекрасного
коня, що вартий більш за іншого чоловіка, а
Остюк, віддаючи дань красі й бігові четвероного-
го друга, хотів щиро вилаятись із цього, але вчас-
но прикусив язика.
До дверей зайшов селянин. Звичайний, непо-
казний, засушений життям, так що не впізнаєш
його віку.
 — Драстуйте, хліб-сіль! Добрий вечір, батюш-
ко! З неділею будьте! Де отут у вас самий глав-
ний?
Остюк підійшов до селянина.
— Чого тобі?
— Та жалобу хочу на вашу вармію подати.
Останню теличку зарубали.
Шахай ПОДИВИЕСЯ на нього пильно.
— Сідай вечеряти, дядьку, а там потім розберем.
Селянин сів за стіл, наче це робив уже не один
раз і наче звично йому було їсти в такій кумпанії.
Вечеряли далі, аж доки не посвітили лямп. Пов-
ставали.
Надворі селянин таємничо оглянувся навкруги
й зашепотів на вухо. Він був у шуряка в сусіднім
селі й приніс відомості про ворога. Синчаки, Пав-
лівка й Довгий Кут повні війська. Навіть на Ко-
валів Хутір — ось тут за горбом — наїздять ін-
коли. Тисяч кілька. Чув від шуряка — напев-
но. і щоб його хрест побив! — що завтра «в нашім
селі буде позиція». Що завтра о восьмій годині
ранку з усіх трьох сіл — Синчаків, Павлівки й
Довгого Кута — почнеться наступ цього війська.
Павлізка — в центрі, Синчаки — зліва, а Довгий
Кут — з правого боку.
Шахай подивився ввічі селянинові.
Можна було вірити, а можна й не вірити. Обе-
режність — насамперед.
Відпустив селянина додому, наказавши нагля-
дати за ним таємно. Потім рушив до хати.
Червоний місяць зійшов низько над степом. На-
че якийсь чудовий бутафор вирізав його з черво-
ного паперу й випустив на небо, забувши позоло-
тити. Низько над самим обрієм коливався він, як
відбиток у воді, коли набігала на нього знизу про-
зора пряжа земного дихання.
 Шахай нахилився над мапою й довго сидів не-
рухомо. Простора попівська кімната відгонила ла-
даном і зворушливою материнкою. Багато поко-
лінь попів плодилося й розмножалося під цією
стелею, хоріло й умирало — головами до кіотів.
Товстий сволок через усю хату бачив не одну
подію. Тепер він побачив штабну нараду.
Спочатку в сінях бренчали остроги й чулось бу-
хикання. Двері несміливо відчинилися, пропу-
стивши в хату начальника штабу. Це був немо-
лодий чоловік, лисий і цілком невійськовий. Але
так тільки здавалось. Він скінчив академію й
блискучо вів партизанські справи. Шахай його
поважав за акуратність і слухняність. Сам ЕІН І
води не замутив би. А, маючи загальний плян,
міг розробити його до найбільших подробиць.
Чемно, з повагою до самого себе, зайшов Соса.
Забіг наче з дороги Галат. Остюк увійшов і зра-
зу ж почав пробувати пальцем, чи гостра його
кубанська шабля. Марченко був останнім через
піхотинські свої турботи.
— Товариші, — звернувся Шахай, — ви знаєте,
що ми підійшли до великих ворожих сил. Вони
стануть із нами до бою. Маю відомості, що наступ
почнеться завтра о восьмій ранку. Коли й не в
цей час, то напевно в інший, але тілки зав-
тра. Люди, що втекли сьогодні, вже дали повну
інформацію про нас. Ось тут стоїмо ми, а в оцих
трьох передніх селах — ворог.
Командири розглядали мапу. Першим почав Со-
са. Він пропонував виждати ворога й раптовим
наскоком з усіх боків розбити. Галат, як і слід бу-
ло чекати від кулеметчика, виклав фантастичний
плян: послати вночі всі кулемети в середнє село,
де стоїть штаб, захопити його, користуючись па-
нікою, дезорганізувати ворога і пройти крізь
нього, як нитка крізь вушко в голці. Марчен-
. ко пропонував поробити бліндажі й почати по-
зиційну війну. Остюк же спочатку мовчав, а
потім почав громити всі пропозиції. Йому від-
повідали, обґрунтовували всіма можливими ар-
гументами. Стримана лайка повисла в кімнаті.
Хапалися за шаблі й за револьвери, але пог-
ляд Шахая зупиняв.
Шахай сидів мовчки, слухаючи уважно ввесь
гармидер. Такий у нього був звичай: напустити
командирів майже до бійки, а самому складати
під цей галас плян, іцо завжди протилежний то-
му, який радили командири. Начштабу теж ус-
міхався собі в уса, знаючи, що буде далі.
— Товариші, всі ви говорите дурниці. Ну, ось
слухай ти, Галате, що вийде з твого пляну; зле-
тяться з обох боків ворожі полки — і тільки
мокро буде з твоїх кулеметів. Не забувай, що
ворога вп'ятеро більше. В лоб тут ніяким чи-
ном не візьмеш. Хитрощі й науку треба прикла-
сти. Ти ж, Соса, просто чудак. Коли військо
вороже наступатиме, то наскакуй ти з десятьох
боків — не візьмеш, друже. їх же вп'ятеро біль-
ше! Одно ясно мені й усім — не чекати, а на-
пасти самим. Завтра о шостій ранку починаємо.
Розходьтеся — через годину дістанете наказа.
Командири звикли до таких речей. Хіба не
доведено вже їм у всіх пепередніх боях, що вони
непереможні, доки мають такого Шахая? Вони
вийшли бадьорі й веселі і передали цю бадьо-
рість військові. Завжди славу командирові роб-
лять його помічники й самі потім свято вірять
цій славі-імені.
Шахай послав за Остюковим конем, а сам сів
і написав чернетку наказу про наступ. Начшта-
бу його переписав, і Шахай поставив унизу своє
ім'я. Потім він вийшов із кімнати з Остюком.
Сіли вдвох на коней і поїхали вулицею.
 Місяць вийшов вище на небо. Облив весняним
тремтячим молоком повітря всю землю. Поза-
синали в хатах. Погасли вогники — темно у вік-
нах. Нишком справляють недільну гулянку па-
рубки. Тріщать ліси й коливаються кущі. Ча-
сом чути гармошку.
Коні йдуть по дорозі. Задумались вершники.
Про завтрашню січу думка, про вечір весняний,
ніч зовучу, долю партизанську? Ідуть із села
геть — у степ широкий, оглянути поле. Бо швид-
ко минає ніч, а ранок треба зустріти в гармат-
нім диму.
Тюпають. Посеред дворів стоять підводи, де
хропуть просто під зорями кулеметчики. Іно-
ді двері рипнуть — і хазяйська дочка засоро-
миться при місяці, поправляючи хустку на го-
лові та млосно дишучи гарячими грудьми.
Якийсь чуб молодецький не дає спати їй —і мо-
лодій дочці хазяйській. Шукає вона причіпки на
місяць подивитися та перемовитись трохи хоч із
тою зальотною птицею. Щасти тобі, дівчино, на
добре!
Де-не-де ще вечерю варять. Розклалися на
подвір'ї, як хазяї, та й гріються коло вогню,
розповідаючи бувальщину й брехню. Ніч' дов-
га — слухати є коли. По штабах окремих заго-
нів вікна світяться ввесь час. Готуються до бою
голови. І потім вкладуться спати, як хто сидів,
захропуть дпужно. А дехто до ранку не сту-
лить очей, передумуючи щось, долю благаючи.
Різні бувають люди н& світі!
Шахай ізліз із коня й передав повід Остюкові.
— їдь за мною позаду, а я піду послухаю.
І йшов вулицею під парканами, іноді зупиня-
ючись і слухаючи розмови, а більше — помаху-
ючи задумливо паличкою, яку він зламав по до-
розі. Раптом став.
 — Який адьютант? — запитало за парканом
кілька голосів разом.
— Та той, що били його сьогодні. Як чкурне
через вікно та городами, рівчаком! Трохи ми бо-
ки з нього не порвали!
— А з чого це він?
— Та позавчора, як стояли ми в містечку, дос-
вітки встроїв. Бабів наприглашав. П'яні всі в дос-
ку: тут убіг хтось до двору, та як крикне: «Ша-
хай іде!» — Як горобці всі розлетілись.
— Да, він такий у нас — постріляв би, як со-
бак.
Між підводами горів невеличкий вогонь. Ко-
ло нього стояло двоє. Ще троє сиділо на возах,
звісивши ноги. Тепле повітря йшло їм знизу по
ногах і вище, гріючи лице. Вони їли щось.
Шахай зайшов до двору й привітався. Йому
дали місце коло вогню.
—1 Вечеряєте, хлопці?
— Галушок забажалось — ось і наварили.
— Добрі галушки, — сказав Шахай, настро-
мивши собі одну на шпичку. — Добрі, — ска-
зав він далі, покоштувавши.
Коло воріт зупинився Остюк із кіньми. Шахай
настромив іще одну галушку й пішов сідати на
коня. Поїхали ристю вперед.
До Ковалевого Хутора було не більше верстви.
Вибілений місячною рукою, стояв він на беле-
бені й на роздоріжжі. Нап'яв його хтось наче
на середині землі. І небо тут здавалося найвище:
надмірно синє вгорі над головою й чорне ген
туди вниз, де його, як шатро, припнуто до зем-
лі. Яка воля на такім високім місці! Рівний степ,
як долоня, лежить без міри в довжину, наче
простягся до когось по весну.
Шахай із Остюком стали близько хутора за
скиртою старого сіна. Чи почуває Остюк, що його
провезуть отут завтра? Пустили коней до сіна,
а самі вилізли нагору, поближче до світла. Чу-
довий краєвид! Тебе не змалюєш потертими п'я-
таками звичайної мови. А незвичайність, як са-
моцвітний камінь — його дістають водолази з
глибокої води.
Наі захід далеко йшла стежка аж до того ліс-
ка, повертала там трохи й доходила до Павлівки.
Праворуч бовваніло село Довгий Кут — далеко
теж за степовим розбігом — майже коло обрію.
Ліворуч од Павлівки на одній лінії з нею та Дов-
гим Кутом лежали Синчаки поблизу річки би-
строї — Синяви. Дощами та весняною водою наб-
рякла Синява й тече собі на захід — бистра,
гомінка й глибока, трохи блищить на місяці лед-
ве помітною смужкою.
Шахай не замислився над краєвидом. Тільки
від повітря весняної ночі пом'якшав його голос.
Та й ще дорожчий став Остюкові, що знав, од-
нак, у яку вузьку петлю посилає його цей голос.
— Тут тобі ось увесь ворожий фронт. Можли-
во, що ззаду за цими трьома селами є й резерв.
Ми повинні виходити з того, чого вони хочуть.
Командирів ворожих я знаю, головних, при-
наймні — це кадрові полковники, люди без ви-
думки. Нічого незвичайного, психологічного ви-
думати вони не можуть. Значить, завтра о вось-
мій ранку почнуть вони наступ із тим, щоб при-
тиснути нас до ріки й розбити. Мета в них —
не пустити за ріку, себто не дати нам Синча-
ківського мосту і по змозі або розбити нас тут,
або погнати назад, де за ними по п'ятах ідуть
інші.
Шахай промовчав хвилину, наче хотів збаг-
нути всю серйозність свого становища. Він пок-
лав палець на підборіддя й договорив ще тихше
свій плян.
 — Ми пустимось на військові хитрощі. Прямо
нам ударити невигідно, так ми спробуємо косо
вдарити. Косим ударом. Я розбирав його недав-
но й гадаю, що тут він на місці — за таких сил
і ситуації.
Остюкові це була новина.
— Відколи він є, цей косий удар? Генерал ви-
думав?
—1 Король. Років півтораста тому.
Остюк засміявся весело й недовірливо.
— І харашо ним можна вдарити?
— А слухай. Прутинку легше перерізати нав-
скоси, чоловіка легше зрубати навскоси, армію
легше розбити також так.
— Ми починаємо бій о шостій ранку —попе-
редимо ворога, на дві години. Посилаємо всю пі-
хоту й половину кулеметів до Синчаків, де вони
мусять зайняти позицію. Ти з сотнею кінноти
стаєш перед Павлівкою. Артилерія з кулемета-
ми рушає в оце ось село в долині праворуч —
верства до нього. Я з рештою кінноти, з кулеме-
тами й кількома гарматами стаю тут ось, де ми
стоїмо, під скиртою. Так мусимо чекати ми у
вихідний момент бою.
Остюк зацікавився таким розташуванням вій-
ська. Він подумав, що, розподілившися так, за-
гинуть усі по одному у ворожих обіймах. Оце та-
кий косий удар?
— Рівно о шостій починає артилерія. Всі наші
гармати ураганним вогнем местимуть Павлівку.
Треба, щоб найбільш ефективно все вийшло. Че-
рез півгодини ти йдеш в атаку на Павлівку, ви-
биваєш звідти ворога й тримаєшся, доки тобі не
поможуть зліва.
У Остюка на мить погасли очі, передчуваючи
смертельний бій.
 — Нас роздушать, як варену картоплю в жме-
ні! Павлівка ж — середина фронту. Вони стяг-
нуть моментально сили.
— Цього мені й треба. Скажений гарматний
вогонь на Павлівку, шалені наскоки й оборо-
на твоєї сотні — о, я знаю, як ти битимешся,
Остюче! — все це примусить думати, що ми на-
ступаємо на Павлівку. Ясно, що ворожі голов-
ні сили всі стягнуться, до Павлівки.
— А далі?
—і Доки маршал Остюк за підтримкою ар-
тилерії буде битися з головними силами, вся моя
піхота візьме раптом Синчаки й піде громити
ворожий фланг. Це й є косий удар, проти яко-
го рідко хто може встояти.
— Що буде з моєю сотнею до тої пори?
— Її може не бути. Вона може лягти костями.
Але слава тих, що загинуть, рятуючи справу й
товаришів, вставатиме попереду нас, як осяяний
прапор перемоги! Слава ця піде між народ по
країні, і заспівають нових дум про Остюків бій
під Павлівкою.
Місяць стояв на небі, блискучий, як клинок.
На сухій торішній траві молочаями й ковилою
тремтіли його відблиски, паче дивився він у мор-
ську гладь.

Кони найщасливіші в світі люди! Вони не

знають безсонних ночей, вічних хитань, коли
думка облітає невідомі й неміряні простори, оку-
тує себе тиміямом прекрасного майбутнього й за-
раз же кидає все це в землю, в труну, і бачиш,
як у люстерко, воскове лице своє й заплющені
навіки очі. Вони не знають обсипаного листя на-
дій, їхнє серце не б'ється в повсякчаснім чекан-
ні смерти...
 Гляньте на волю таку, коли вона починає ти-
танічний біг. Падають і підіймаються з небуття
міста й країни! Сказане випадково слово стає
символом мільйонам живих і прийдешніх людей.
Воно, маючи на собі печать волі, може затруси-
ти землею.
Ніч пролітала помалу. Шахай, попередивши
свою жінку про вранішній виступ із села, спав
тихо, наче й не спав зовсім. Снів фантастичних
і нереальних він; не знав. Така була його вдача.
Сонце сідало на ланах десь унизу. Стрімкі скелі
вставали перед ним і його військом. Ось їде він
кам'яною дорогою, тільки підкови вибивають
іскри. Шлях лежить перед ним довгий і все на-
гору. Він чує, як військо гомонить позад його
тривожно. Як зірветься іноді вершник який —
з дороги в безодню. Б'ється з конем об камін-
ня гостре й летить униз, у долину. Серце холод-
не в Шахая, не знає він жалю. Веде дорога вго-
ру до мети. І, наближаючись до: ясного верхів'я,
він бачить нові й нові простори, оповиті тума-
нами.
Серце поспішало, неясний дзвін розливався в
повітрі, і довга стрільчаста хмара затопила все,
тільки плив, погасаючи, неясний дзвін.
Нове видіння, живе й реальне, розкрилося, як
велика квітка. Бій іде по всій полонині, не вга-
саючи й не розпалюючись. Нові й нові сили ви-
ходять на поле й стають на місця, як шахи. Во-
рожа рука бере їх потроху, фігуру за фігурою,
звільняючи місце своїм. Але вперто й помалу
підкрадається піхота. Ось вона лагодить кулеме-
ти. Б'є сиґнал! Як порох, летять фігури й пі-
шаки. «О, я собі зумів вибрати командирів! Хіба
не вмре кожний із них за мене десять разів?
А чи повірить хто із моїх, що мене можна подо-
лати? Загіпнотизувавши себе моїм ім'ям, вони
робитимуть чудеса. Наче прапор несуть вони ме-
не в серці. Я не такий, як вони? Але воля моя
не знає меж. Історія запише мене на свої бі-
лосніжні сторінки. Ім'я моє Шахай-перемога!»
А ж спітнів трохи Шахай від такого сну. Ще
пролетіло щось, не залишаючи сліду. Шум прой-
шов у голові, і Шахай зручніше повернув на по-
душці голову. Перші дзвіночки свідомости май-
нули. Ще не прокинувшись, Шахай знає, що це
будить його воля, якій він призначив час розбу-
дити. Розплющує очі. І на цьому остаточно про-
кидається.

К р и к про допомогу лунає й лунає з Павлів-

ки! Остюк геройським наскоком захопив село,
відступив з нього, знову вдарив на ворога. Ніх-
то не підтримує його зліва. Піхота вже запізни-
лася на півгодини з Синчаками. Кулеметами й
ручними ґранатами вигнали остюківців із поло-
вини села. Сам Остюк, тяжко поранений у хре-
бет і контужений, залишився на ворожій поло-
вині. Остільки вже видна була його смерть, що
ворог навіть кулі пошкодував для Остюка. Його
шалені кіннотчики, поховавши й розгубивши ко-
ней, вирішили вмерти, а відбити командира. Як
розлютовані вовки, кидалися вони на ворога! Як
закривавлений птах, що погубив і очі в борні й
ледве махає перебитими й поламаними крила-
ми — так билися кіннотчики.
Загальний бій почався рано й розгорявся те-
пер, як пожежа. Командир Шахай стояв перед
Ковалевим Хутором. Він післав уже до Синча-
ків на допомогу піхоті всю решту кінноти з дво-
ма гарматами. З ним залишився Соса з батерією
та кількома кулеметами без піхоти й кінноти. Ша-
хай поставив останню ставку. Синчаки мусять
упасти!
 Праворуч, за кілометр від нього, стояв Сань-
ка зі своїми гарматами й стріляв по ліску, що
прозоро зеленів неясними бруньками недалеко
Павлівки. Звичайно, там був ьорог.
Марченко водив в атаку на Синчаки піхоту.
З ґвинтівкою в руці кидався він на ворога в пер-
ших лавах. Не раз і не» два одкочувались назад,
як хвиля, партизани. Не один боягуз упав од
руки Марченка. Галат, перекосивши ворожу кін-
юту, що полізла була на його машини за лавра-
ди, ловив тепер під кулями коней і поповняв ни-
ми недостачу в тачанках. Його весела парубоць-
ка вдача розважала себе неймовірно довгими
прокльонами, наче молитвою. Він готовий був
розтрощити свою піхоту, що к чорту годиться!
Саме тут прийшла підмога. Дві гармати по-
чали зразу з шрапнелів. Синчаки впали. Пора-
неного Марченка повезли на тачанці вперед —
підбадьорити й підняти дух у піхоті, що насту-
пала на Павлівку — на допомогу Остюкові.
Шахай цей наступ побачив. Ворожі гармати,
що здалеку з-за Павлівки влучали в Саньку й
Ковалів Хутір, замовкли. Там починався оста-
точний і вирішальний бій.
Саньчині гармати теж перестали стріляти впе-
ред по ліску. Вони промовчали трохи, мабуть,
перешиковуючи фронт, і стали кидати снаряди
геть у правий бік частіш і частіш, а потім поча-
ли шрапнелями. Якась піхота знайшлася на пра-
вому фланзі й ішли тепер на Саньку.
Користуючись тишею чи, може, час прийшов —
висунулась із далекого ліска лава піхоти. Вона
пішла в атаку на центр партизанського фрон-
ту — Ковалів Хутір — на Шахая.
Тут і починається справжнє діло. На три ча-
стини розподілено партизанів. Кожна б'ється за
своє життя окремо. Ні одній не можна впасти,
бо тоді загине решта. Марченко штурмує Пав-
лівку. Посліплі від бою та крови кіннотчики
знайшли Остюка. Вони його ніжно кинули на
підводу й везли за собою, як Бога. І Остюк зна-
ходив силу іноді підняти з підводи руку, поси-
лаючи в бій. Троє найкращих командирів стоїть
тут. Хіба можна перемогти Марченка, Остюка й
Галата, доки вони ще живі?
Саньці приходилось круто з гарматами. Він
втратив немало людей і, стріляючи щохвилі з
Гвинтівки допомагали пораненим «нумерам» шар-
пати за ремінець і розкривати ящики з набоями.
Він кидався, як чорт, у пороховім диму, одно-
часно роблячи кілька діл. Його прокльони під-
няли б і мертвого з могили.
Голос його гримів, як труба. Він закричав су-
ворим і полохливим голосом, плутаючи лайку з
дистанційними цифрами:
— Став на картеч!
Ковалів Хутір теж розпочав бій. Шахай завів
свого коня за скирту сіна й став розмовляти по-
зад гармат із Сосою спокійно й тихо. Це його
правило: що важчі справи, то тихше й спокій-
ніше він говорить.
— Приятелю Соса, — каже Шахай прихиль-
но, — завжди у найнебезпечніше місце я поси-
лаю Сосу. Чому? Тому, що я знаю — ніколи то-
го місця не візьме ворог. Ви зрозуміли?
Соса від гордости розцвів. Увесь його страх
придушила одчайна рішучість. Він став покри-
кувати на людей, що подавали набої. А Шахай
усміхнувся собі непомітно й ходив позад гармат
розмірним нешвидким' кроком.
Кулі почали літати частіш. Велетенський бич
раз-у-раз хльоскає в повітрі. Дехто з людей упав
коло гармат і хрипів, конаючи. Соса підняв ко-
мір шинелі, наче од вітру.
 — Не поможе, товаришу Соса! — сміється Ша-
хай.
— Пруть, — Соса вилаявся, почуваючи себе,
як: школяр, якого застукав учитель.
— Не лайся в такім місці.
За скиртою почувся свист і стогін. Упав на
землю кінь і став битися головою. Ворог ішов
в лобову атаку на гармати, негусто стріляючи,
і від цієї хмари, що насувалась так низько, пово-
лі охоплював смертельний жах. Ех ти, сонце з
високого неба, погасни хоч ти в цю розпачливу
мить!
Підбіг ординарець від Саньки.
— Що робити?... Передавав Санька, що не
втримається з гарматами. Насіла вже прокля-
та піхота!
Шахай мовчки подивився на; ординарця. Потім
одказав тихо й роздільно.
— Скажи Саньці, хай умирає.
Ординарець рвонув коня. Побіг.
— Вернись! — крикнув йому Шахай, бо по-
бачив, як вилетіли з-за ліска Галатові тачанки,
і піхота партизанська мчала підводами в атаку
на ворожий тил.
— Передай Саньці, через п'ять хвилин він бу-
де гнати ворога.
Прекрасні хвилини! Ви ніколи не зітретесь
і не припадете пилом! Довго ще в тихих похо-
дах співатимуть вашу славу!
За скиртою «Сірий» мучився, як людина. Ви-
падкова куля долетіла туди, розбила йому ноги
й груди. Шахай вийняв із кишені револьвера й
добив вірного коня. Далі Шахай повернувся до
гармат, що перестали вже стріляти — така каша
заварилася на полі бою. Соса не чув землі під
собою від радости.
 Далі прийшов з хутора Макар подивитись на
бій. Довго придивлявся в далину, зважуючи си-
ли й завзяття. Сказавши — «Тепер можна вже
й мені випрягати», — пішов.
Стали вертатися поранені з Павлівки. Під'їха-
ла підвода з Остюком. Під ним було до. біса ря-
ден і сіна. Лежав він високо на підводі — піь-
голий, обмотаний чистим селянським полот-
ном — скитський велетень вертався додому з пе-
ремогою. Коло голови сидів його вірний кіннот-
чик, коли сама туга може прийняти цей грішний
образ.
Остюка везли в село до лікаря й зупинилися
коло Шахая. Шахай нахилився до Остюка, що
від муки одкривав і закривав очі й всміхнувся
одному йому. Це була найбільша нагорода.
— Ти не помирай, гляди, маршале...
— Не помру.
Остюк скривив губи від болю, і вся його лю-
бов засвітилась в очах. Його повезли.
Ранок весняний розносив бойові звуки. Сон-
це піднялося високо і йшло ще вище. Перемо-
га! — відгукалося в повітрі. Перемога! — казав
степ. Перемога!
Шахаеві підвели Галатів подарунок — воро-
ного коня. Справжня арабська кров бігла в йо-
го жилах. На шиї був доказ — невелика ямка,
якою помітив його Мохаммед, придавивши па-
лець до шиї. Сухі ноги його нетерплячо били об
землю.
— Араб! — каже Шахай, сідаючи в сідло.
— Не араб! — кричить збоку Соса, б'ючи по
гриві свого коханця. — Він гірший за мого. Не
личить він Шахаеві!
— Спробуємо!
Соса став урівні з командиром.
 — Почнемо звідси, — сказав Шахай, поводом
попестивши нового коня свого. Погляд його зу-
пинився на шпилі далекої могили, і він на неї
показав Сосі.
— Яхчі! — прохрипів цей.
Шахай оглянувся на своїх партизанів, що бу-
ли вкриті пилом перемоги. Кіннотчики, закри-
вавлені, як різники, похитувались на сідлах. їх
було мало цілих, і скажений вогонь бою ще не
вицвів на обличчях. Тачанки з кулеметами не-
швидко їхали мореними кіньми. Галат, поране-
ний у щоку, напівлежав на тачанці, поклавши
руку по звичці на кулемет, теплий ще від робо-
ти. Він захрип, як бендюжник, щохвилі плював-
ся кров'ю, тримаючи червону ганчірку коло що-
ки, і лаявся страшно й богохульно. З усіх боків
бренів день. Під'їздила на ристях перша Саньчи-
на батерія. За ліском на пригорку дорубували
останній ворожий загін, що боявся здатись.
Страшний блиск клинків сотався над головами.
А через хвилину лопотіли по дорозі копита
командрового араба й хвіст у хвіст із ним ішов
кінь гарматчика.
— Ех, і душа доброй конь! — співали тихо кін-
нотчики, піднявшися на стременах.
Степ наче позеленішав за ніч. Не по днях, а
по годлнах росла трава. Можна було взяти тра-
винку в руку й почути, як в'ється вона й росте.
До самого обрію лежав шлях, вибитий підкова-
ми. Коні мчали.
Раптом брязкіт шабель, льот шапок і кінське
іржання сповістили Шахаєву перемогу. Вихорем
вилетів на шпиль могили вершник і став там, як
пам'ятник. Простягнута рука застигла, показую-
чи вперед, ніби бронза раптом потекла в її жи-
лах.
Тло південного неба поломеніло!
ЧЕТВЕРТА ПІСНЯ

Голос:
Бриґади кінної сувора честь
Не може падати, або згасати!
Життя тече, рушниця тре плече,
Перетомилися в боях салдати.

Далекий край — його таємний док,

Пливе мінливо і росте туманом.
В патронах порох до кінця замок,
Давно вперед не кличуть барабани.

Надія падає, як в море день,

Звірячий — до безчестя кличе голос.
І хто бригаду кінну поведе,
Заплямлену — боротися на поле?

Покинь свою красуню, командир:

Між рогачами в тебе шабля, брате!
У бій бриґаду кінну поведи,
У бій веди її, Галате!

Невже відраікні голови поснули?

Хиліть своє життя до дна, як мед!

Хор:
Салдат на землю падає від кулі, —
Його життя іще летить вперед!
 З о р я замигтить несподівано, тоненьке, ледве
помітне проміння звисне від неї вниз і, як па-
вутиння, нестиметься на землю. Зоря давно по-
гасла, за квінтильйони кілометрів падає, вирвав-
шися із загальної системи, лише її блискучий
труп. А світло, що вона послала в просторінь, ще
летить і летить, вібруючи и переломлюючись в
атмосфері.

жм день, коли цілу дивізію Шахая ворог охо-

пив кільцем, і бриґади билися кожна окремо,
кінна бриґада Галата мала шістсот клинків. На-
стрій у бриґади був барахольний, і в результаті
вона погромила містечко N . Командант бриґади
Галат, кулеметчик, що прийняв бриґаду після
останнього бою, після мовчазної рубки в степу
і став на місце забитого Виривайла, — коман-
дант бриґади сидів безвихідно біля своєї дівчини
на хуторі. Він чекав розплати за бешкет, хоч і
не брав у ньому участи, бо лежав саме п'яний,
заплутавшись у спідниці коханої. Галат пиячив,
почуваючи, що келих переливається через край.
Дівчина була вогонь, ніздрі у неї гарячі, як у
коня, і коли вона обнімала за шию Галата, він
почував, що ще трохи — і вона задушить його.
Осінь пройшлася брудними чобітьми по полях.
Подули холодні вітри з півночі. Швидко мали
впасти сніги на остуджену землю і одягти її в
біле полотно.
Бриґада ще не відпочила, коли прийшов наказ
виступити. Наказ застав Галата на хуторі. Йому
підвели вороного огиря «Флоріду». Галат поцілу-
вав міцно свою дівчину, так міцно, що вона впа-
ла непритомною. Поточився огир, виносячись з
воріт хутора, від гуку й свисту Галата. Та не-
довго він мчав. Тверезий вітер холодної осени
обвіяв кіннотчика. Він перевів галоп коня на
ристь, а потім на широкий крок.
Голова була остуджена й своя. Тепле тіло дів-
чини не вабило вже його. Він, як справжній
мужчина, заволодівши жінкою, запліднивши її,
ставши їй ближчим, віддалявся, і думок про неї
не було в його голові. Таких дівчат багато вирос-
ло на нашій пахучій і міцній землі. Чи не від
них маємо чекати велетнів на втіху нашій по-
жадливості?
Галат возив дівчину в обозі. Горда й в'юнка,
вона не підпускала до себе Галата і тоді, коли
він клав перед нею револьвера та божився всі-
ма кулеметами, шо загине без її поцілунку.
Увесь обоз полюбив дівчину, і Галатове товари-
ство в захопленні випускало свої чуби аж на очі.
Часто в боях Галат раптом губив пам'ять, у
нього в очах ставала дівчина, і лише сліпе вій-
ськове щастя рятувало його голову. Шахай при-
мітив це одразу.
— Галате, — сказав йому Шахай, — через
твою сестру мені геть увесь обоз перестріляють.
Галат, що ніколи не рахував своїх перемог на
жіночому фронті й забував їх, одержавши, — Га-
лат почервонів.
— Галате, — продовжував Шахай, — бриґада
Виривайла просить кулеметчиків. Може б ти по-
їхав, голубе?
Галат посмутнів і приклав руку до кашкета.
— Тільки придивися до людей, бо бриґада
тривожна. Я їх давно вж^ хочу послати в жор-
стокий перепльот і зробити з них відвагу.
Шахай говорив, мляво стукотів пальцем по
пляншетці, і Галат знав, що це неласка. Серце
загорілося і заболіло, а кулі в загоєних ранах
ворухнулися, наче під магнетом. Він зустрів у
дворі Остюка й пожалівся на команданта дивізії.
Остюк пройшов з ним до воріт, припадаючи на
поранену ногу.
— їдь, Галате, тихо й нагостри свою руку. Там
тобі буде почгаце, ніж мені було в рейді.
— Я там буду сам, Остюче.
— Понімаєш, — сказав Остюк, — він тебе з
власної руки застрелить, коли тиз загубишся се-
ред сотень бриґади.
— Ти гадаєш, що я загублюся?
— Я — кіннотчик і командир, — закричав
Остюк, — я зарубаю тебе до землі, коли ти за-
будеш за мене, за Шахая і за покійного Мар-
ченка.
Вони обнялися і зараз же застидалися з тако-
го прояву своїх взаємин. А над ними вечір роз-
кинув шати, такі високі, що їх ніяк не зогрієш
диханням, вони темні та безсторонні. І людям
під ними холодно.
«Ч^лоріда» любив, Галата. У нього була звичка
миритися з людьми. Це був огир, але огир смир-
ний. Він іноді міг іржати, стаючи цапа, випро-
стовуючись на задніх ногах, геть заюшений сли-
ною. Він не любив вістових, що воліли краще
поспати, ніж вчасно його напоїти. «Флоріда» ти-
хо іржав і лизав руки Галатові, коли той згаду-
вав за нього й приносив йому води. Особливо —
«Флоріда» любив хліб. Хто його вивчив і хто
зіпсував таким чином його смак, невідомо, але
«Флоріда» завше з насолодою ковтав пережова-
ну масу хліба, і ці ласощі в ньому асоціювалися
з якимись надзвичайними спогадами. Його пода-
рував Галатові маршал Остюк.
Галат попускав поводдя і мчав уперед, в нап-
рямку містечка N . Він був цілком свіжий, ні-
би й не було того вина і тих дівочих дарунків,
коли кров пінилася, а він лежав знеможений і
безсилий. Далеко десь були товариші — жорсто-
кий Шахай, відважний Остюк і тінь розстріля-
ного Марченка. Тут серед степу побачив він да-
лекі руки, що сплітаються з його руками, дум-
ка жахнулася, згадавши всю безодню падіння.
Насуплені очі ввижалися йому скрізь, бойові то-
вариші сварилися кулаками й шаблями. Герой-
ський Остюк похмуро хитав головою. «Кулю га-
ДУ» — бурмотів Остюк білими губами, — шку-
ра барахольна!» Галат не виправдувався. Він
заплатить за те, що допустив любов до свого бо-
йового серця! Нехай лютують усі небесні вітри!
Нехай хмари пливуть на небі, як безлюдні ко-
раблі, як невідомий, невблаганний гнів коман-
данта дивізії.
Посіяв дрібний дощ, наче все повітря зроби-
лося мокрим. Почала літати мерзла крупа. Си-
палась крупа, а потім мокрий сніг завихрився
і встеляв дорогу й степ. Ішов сніг і розтавав
слідом.
В містечку було повно засідланих коней бри-
гади. Обоз уже виїздив за околицю. Дві гарма-
ти стояло в центрі площі. Помічник командан-
та бриґади вишикував бригаду біля гармат. Га-
лат, підлетівши на «Флоріді», геть заболочений,
розпалений від галопа, зробив огляд. Потім він
сказав промову.
— Хлопці, — крикнув Галат і обкрутився ко-
нем перед бриґадою. Здалося, ніби він почне спі-
вати. — На нас кадети наганяють полки, стя-
гають кільце. Бій буде жорстокий і кривавий.
Ми побарахолили в тому проклятому містечку
і на нас тепер плює уся дивізія.
Галат поїхав попереду бриґади. А ж до станції
бриґада мовчала. Коні відчували на собі жор-
стокість людської руки й гострі дотики острогів,
що рвали ніжне м'ясо на ребрах. Вудила розди-
рали кінський рот, заюшений слиною, в слині
вже червоніла кров подертих ясен.
Сонце викочувалось з-за хмар, пливло по си-
ньому шматкові неба, обливаючи всіх несказан-
ною тривогою. Потім воно заходило за хмари,
його вкривав сірий туман, що наче підіймався
з землі, починав моросити холодний дощ, вітер
наганяв сніжні пелюстки просто на конячі ніз-
дрі й на червоні обличчя людей.
Похмуру мовчанку переривав ляск підків та
хлюпання копит по мокрій дорозі. Соняшні про-
мені, що з'являлися несподівано, і несподівано
ж зникали, виповняли людей невпинним хви-
люванням. Голови відважних погромників то хи-
лилися аж до поводів, то підносилися вгору до
бадьорої пісні сонця. Вони почували на собі ва-
жучий гріх, який змиває лише кров. Людське
життя, що завше надіється, часом виповняло їх
безмежною нахабністю. А зрадливе серце сти-
скається не знати чого. Воно передчуває смер-
тельні дотики. Воно передчуває, бійці!
Потомилися кіннотчики. Тиша і ляск підків, і
несміливий голос здіймається над бриґадою. То
Галат розспівався, як весняний жайворонок. Цей
новий командант бригади не був довподоби бри-
гаді після покладистого Виривайла. І мовчазна
слота-мжичка, холодної осени струмливе моло-
ко, стоїть між рядами коней, що під ними пли-
ве назад дорога.
А спереду доноситься пісня Галата. Він наче
відповідає комусь на болюче запитання.

Мені шляху не питать,

Просто степом мандрувать.
Гей! Ге-ей!
Долю доганять.

Його голос такий бадьорий і такий переконли*

вий, що всі вірять у долю, яку треба догнати і
яку доженуть.
А сама мелодія пісні нагадала зелений соняш-
ний промінь, проціджений крізь густий лист вер-
ховіть у темну, таємничу сутінь лісу.

Л е т я т ь вгорі галки. Пливуть вечірні хмари ви-

соко й не посуваються вперед. Хилитається верх
високої тополі на станції. Стоїть бриґада коло-
ною, попереду Галат.
І все це відбувається у величезній калюжі, ці-
лому озері води, :цо не ворухнеться поміж бри-
гадою і ґанком станції, де завмерла самотня лю-
дина. Відбиваються конячі морди у воді, відсві-
чується небесна глибина, і вершники зрослися
кінськими копитами — в воді й над водою.
 Обличчя в людей у декого —заляпані боло-
том. Ледве помітні риси провів олівцем страх.
Розбризкуючи воду й розбиваючи копитами не-
бо калюжі, від'їхав Галат від бриґади до станції...
Незабаром бриґада почула його співучий голос,
коли він з ґанку викликав до себе чотирьох со-
тенних командирів. Ті прив'язали до дерева ко-
ней і зайшли до станції, ліниво клацаючи ост-
рогами, перевалюючись з(, одної зомлілої ноги на
другу. Ці сотенні командири булц, власне, дик-
таторами кінної. Скажено хоробрі та відважні,
вони виробляли завше чудеса. Рубали голови,
не скривившись, крали коней в сусідніх бриґа-
дах і любили відступати останніми, розшукую-
чи барахло. Слава цих сотенних ніколи не ра-
дувала Шахая. Командант бриґади Галат знав
за цих його підлеглих багато більше, ніж може
знати командир без того, щоб не поставити со-
тенних перед фактом їхньої смерти.
Бриґада побачила, як заходило сонце, прор-
вавшися на ту хвилину з-за оболоків, і від'їхав
паровоз по колії ліворуч від станції. Тоді вий-
шов у сутінь вечора Галат. Чомусь погода, зро-
билася наче теплішою. Командант бриґади дав
розпорядження, і всю станцію виповнив дзвін
острогів.
Коні ніяк не хотіли заходити до теплушок, ку-
сали людей і все намагалися вибити хоч одну
дошку з ненависної теплушки. Вантажилися про-
сто з перона, асфальт одразу вкрився тріска-
ми з дощок, сіном і кінськими екскрементами.
Ліхтарі гойдалися від нічного вітру. Обоз за-
лишався до ранку на станції. Лише розібрано
було по вагонах усі набої та ґранати.
Галата викликав командант дивізії до телефо-
на. Командант бриґади поправив на собі шапку,
кобур револьвера і шаблю, потім він обережно
взяв трубку телефона, ніби вона була скляна.
— Єсть! — відповів голосно Галат на перше
запитання, переклав телефонну трубку в ліву
руку, а правою розстібнув кобур і взявся за
наган...
— Я вам; їх уже відправив — відповів він да-
лі, випростуючись перед телефоном.
Далі Галат мовчки слухав гнівні слова коман-
данта дивізії, не реаґуючи на них жадним м'я-
зом обличчя. Він слухав довго, і слова пропа-
лювали йому мозок, як розпечене оливо пропа-
лює папір. Від таких слів дріт мусів би в сте-
пу між стовбами закручуватись, як стружка. Га-
лат не відповідав нічого Шахаєві. Той, сказав-
ши все, що вважає за потрібне сказати, передав
трубку Остюкові.
— Галате, — почулося од Остюка, — передай
там поклон Марченкові, і хай він тебе ще раз
застрелить після твоєї смерти. Бийся, Галате, і
ховай «Флоріду» від куль. Мою шаблю не від-
давай ворогові. Ми мусимо розбити кільце.
Галат5 стояв іще, не чуючи вже слів і налива-
ючись гнівом, як кожух кулемета водою. Він
повісив трубку, аж зігнувши важельок телефон-
ного апарату, і повернувся до дверей. Його зу-
пинила постать нахабного блідого кіннотчика, що
стояв, упершися в боки і сиплячи іскри з очей.
— Пане командант бриґади, — прошипів кін-
нотчик, — куди ти дів мого брата? Куди ти від-
правив іще трьох наших командирів?
Галат, ніби нудьгуючи, поглянув у вікно, щось
подумав і раптом; притиснув ногу до ноги, звер-
таючися до кіннотчика. Той здригнувся і випро-
стався.
—- Я їх послав за бронепотягом, товаришу. Во-
ни їхатимуть слідом за нами.
 Але кіннотчик не був такий простий і не в
теплій воді купаний. Брат його встиг навчити,
як треба поводитися із зброєю та з командира-
ми. Він побілів, іще більше, і голос його зривав-
ся на тонкий вереск.
— Де ти брата мого подів, командант бриґа-
ди? Братіка мого милого куди ти закопуєш?
Кіннотчик схопився за, шаблю і вже до поло-
вини витяг її з піхов, але Галат підскочив до
нього і ручкою револьвера вибив з пам'яті. По-
тім загасив лямпу й вийшов на перон.
Вітер, як беззвучна пісня, пролітав угорі. На-
че після вибуху гармати, вухо не чуло гудка, і
Галат бачив лише стрімкий фонтан пари біля
димаря паровозу.

К інна бриґада, загнана з волі в ешельон, мча-

ла назустріч боям. Ніч облягла бриґаду і ввесь
світ. Тунель ночі нависав над ешельоном уже
кілька годин. Багато людей понадягало чисті со-
рочки. Мовчазний ешельон віз бриґаду, яка,
мов живий таран, мала з'явитися несподівано пе-
ред ворогом.
У бійців уже апатія й сонливість. Було мото-
рошно мчати так у нічну темінь на невідомий
фронт. Найміцніші заснули. Кволі серцем і нер-
вами метушилися по теплушках, як птахи. Ко-
ли б їхню передсмертну енерґію можна було
перетворити на крила, то певно все небо закрив
би розпачливий шелест людських крил.
Осіння ніч, пізня осінь перед зимою і горішній
вітер — неслися назустріч. Нарешті, ешельон
зупинився. Це була глуха станція. Звідси кін-
на бриґада Шахаївської дивізії мала почати на-
ступ, оглянувши коней, порадившись із мапами,
почистивши кулемети і спробувавши, як вийма-
ються клинки.
 Галат не вийшов із теплушки. Він сидів на
лаві за столом, розгорнувщи перед собою ману.
Олівець він тримав так, ніби то була важка
шабля. За теплушкою метушилася станція. Ір-
жали приглушено коні. Гуркали колеса гармат,
коли їх скочували з площадки. Цокотіли від-
ра біля водопою. Стриманий гомін шести сотень
людей навис над станцією, не розлітаючись ні
вгору ні вбік. Ніч посіріла від лави туману й від
далекого загорання дня, критичного дня в житті
кінної бриґади.
До Галата зайшло троє кіннотчиків. Це були
делегати від бриґади. Командант бриґади прий-
няв їх похмуро і непривітно.
— Куди ти нас ведеш? — сказали всі, переби-
ваючи один одного, делеґати.
— Я веду вас, — сухо інформував Галат, не
підводячи очей від мапи, — на проклятого во-
рога.
Кіннотчики засміялися.
— На смерть ти нас ведеш, Галате! Нас одір-
вано від усього на світі, і ми в кільці тут пок-
ладемо свої шкури
— А вибитися треба з кільця?
Галат обвів олівцем велике коло. Кіннотчики
нахилилися до мапи, але дивилися вони, як у
воду. Мапа перевернула їм душу й надзвичай-
но піднесла авторитет команданта бриґади.
— Осюди треба нам проскочити, — показав
делікатно пальцем один кіннотчик. Його палець
пройшовся по мапі, витираючи ліси й озера та
руйнуючи гори. А до гір отих бриґаді треба бу-
ло б мчати в галопі не один тиждень!
Кіннотчики вийшли задоволені з командира,
їхня природна хитрість не дозволила їм запита-
ти про те, що буде бриґаді за бешкет. Тепер
усі думали за розплату, але ніхто не признавав-
ся голосно. Делегати поінформували бриґаду,
що Галат знає, куди веде, і кінна виб'ється з
мішка.
У команданта бриґади були інші думки. Жор-
стока неминучість хоч би кого могла увігнати в
розпач, і Галат сидів, смакуючи темні лінії ма-
пи. Його приголомшувала лише відповідальність.
Краще було б, коли б хтось послав його в бій,
давши правильний напрямок. Він був з тих лю-
дей, що знають таємницю безрозсудної хоробро-
сти і не вміють написати наказ про наступ.
— Я пускаю бриґаду з обох боків залізниці, —
бурмотів сам собі Галат задумливо, — гармати
підуть посередині. Я дійду до станції, візьму її
і буду триматися до обіду.
Галат ізгадав бій під Павлівкою. Тоді Остю-
кова кіннота майже згинула, відтягаючи на се-
бе всі ворожі сили і даючи можливіть решті
своїх ударити ворога з флангу і з запілля. То-
ді вони з Марченком визволяли напівмертвого
Остюка і рятували його божевільних кіннотчи-
ків. Перемога тоді зійшла з сонцем на полки, і
ранені забували вмирати.
Тепер Галат мав те завдання, що колись і
Остюк. Він притягав на себе, на станцію, яку
мусів узяти, сусідні ворожі полки. А Шахай,
Остюк і решта бриґад дивізії пройдуть повз
нього, проб'ються крізь послаблений фронт і
з'єднаються з армією. Ніхто не згадає про Га-
лата. Остюк пожалкує за «Флорідою», а Шахай
почне формувати нову бриґаду.
Теплушка скидалася на домовину. В одчинені
двері запливав туман — одвічций меланхолік.
Тумани справжніми хвилями стояли над людь-
ми. Туман не порідшав, коли Галат сів на коня.
Сотенні обступили його й мовчали.
 — Не женіть коників, братця. Бережіть силу
до атаки.
Галат раптом вихопив револьвер, почувши, як
наближається до станції паровоз. Бриґада роз-
сипалася поза лаштунками, і дехто від'їхав да-
лі. Четверо сотенних командирів і п'ятий — брат
одного з них зійшли з паровоза. Крім остан-
нього — всі без зброї. Вони повернулися до сво-
їх і, ледве ступивши на перон, почали страш-
ними словами клясти Галата. Вони хвалилися
що вимотають йому кишки на телефон, одру-
бають голову і кинуть її під кінське копито. Це
були хоробрі безумці. Галата, що сидів недале-
ко від них, розвеселила така вигадка смертни-
ків. Він націлився з ручного кулемета.
— Стій!
— Галате, виходь на розправу!... На суд, Га-
лате... — але останні слова їхні покрив рокотом
кулемет «Шоша» і вони попадали на зарошений
туманом перон.
Десь підіймалося сонце. Почав підноситися ту-
ман. Галат під'їхав до зібраної бриґади. Ворог
почув, уже певне, кулеметні постріли, і взяти
станцію буде тяжко.
Бриґада гомоніла й лютувала. Коли б не во-
рог близько, вона пошматувала б Галата й роз-
віялася б по селах. Загальна небезпека трима-
ла ще всіх укупі,
— Шворень, виходь, — кричали з бриґади.
— Шворень хай побалакає! Шворня сюди!
Нарешті виїхав^ і Митька Шворень. На облич-
чі в нього була мішанина з ластовиння, вісгш
й шабельних шрамів. Він посміхнувся до Га-
лата і почав виконувати наказ бриґади.
Галат видобув шаблю — подарунок Остюка.
Після першого ж наскоку Шворень дізнався, яка
тверда була сталь Галатового клинка. Вони збіг-
лися ще раз. «Флоріді» Шворень зачепив ву-
хо. Огир круто повернувся й високо вдарив зад-
німи ногами, дістаючи ворога. Бриґада вибухла
сміхом. Шаблі ляскали й дзвеніли. Це було
чудне видовисько, атавізм татарської доби. І, го-
ловне, кожен ніби забув за ворога, за майбут-
ній прорив фронту і за руку Шахая.
Шворень нападав уже не так упевнено. Галат
навіть зробив спробу напасти самому. Остюко-
ва наука аж тепер йому знадобилася.
Двобій тривав далі. Почав пролітати сніг. По-
года була мінлива, як військове щастя.

К о л и над джунґлями ліниво пливе місяць, і

далекими передгір'ями лунають бойові пісні по-
люючих звірів, і мускусною парою димлять рос-
лини, і гниють пні, повні чудесних світляків,
як жару незгоримого, зеленавоблакитних повні
огнів; коли бенґальська духмяна весна виллє всі
свої безконечні теплі дощі, і заплідніє від во-
ди земля, і завагітніють ріки, широкі й священ-
ні води, і над джунґлями ліниво пливе місяць, —
тоді на галявину лісову вийдуть двоє вовків,
двоє сірих братів. Вони повиють одне одному
смертельний виклик, піднявши морди до ясно-
го місяця. Оббіжать галявину дружною іноход-
дю, бігтимуть поруч, клацаючи зубами і торка-
ючися боками. Зелені очі жеврітимуть, як жа-
рини. І тоді вони почнуть битися.
Могутніми лапами роздиратимуть одне одному
боки. Шерсть летітиме клоччями, і вони зіб'ють-
ся в один рухливий клубок. Кров і піт заллють
галявину. Хряск і лють рознесуться навкруги,
лякаючи дрібних і нехоробрих мешканців
джунґлів.
 Тільки тигр тоді, ступаючи м'якими лапами,
вийде до бійців. Він крикне, і ніби полетить на
джунґлі безліч срібного пилу від затремтілого
місяця.

Ч і т к о , розмірено ступаючи, вийшов на перон

невисокий Шахай. Обійшов розстріляних кіннот-
чиків, що плавали на сухому. За ним не вийшов
ніхто з вагона. Він був у сірій шинелі, на широ-
кому ремінному поясі висів кобур з револьвером,
пляншетка з мапою і через плече на ремінці
бінокль.
— Ала-а-а! — пролетіло по бриґаді й відразу
вщухло. Шворень і Галат заклали в піхви клинки.
— Струнко! — закричав хрипким і задиханим
голосом Галат. Він вихопив шаблю і відсалюту-
вав нею.
Кінна бриґада не зводила очей з команданта
дивізії. Той здавався надлюдською силою. Це
був гіпноз. Усі чекали, що Шахай скаже магічне
слово, і від нього встануть на пероні мертві. Ко-
ли на пероні справді хтось із п'яти заворушився,
усіх бійців пройняв дріж, і вони почали чекати
ще неймовірніших подій.
Галат стояв перед Шахасм, тримаючи в лівій
руці повід. Командант дивізії кинув йому кілька
слів. Галат ізсадив бриґаду на землю і коноводи
відвели коней. Бриґада стала у велику розтяг-
нуту колону.
— Друзі, — почав Шахай, — сьогодні ми му-
симо пробитись до своїх. Або ми всі ляжемо слав-
но, напившися ворожої крови.
Павза. Гудуть дроти.
— Сюди за мною йдуть інші бриґади нашої
дивізії. Летять орли кінної бриґади Остюка, сла-
ветної бриґади. їхні прапори заквітчано перемо-
гами. На них немає жадної плями.
 Павза. Дроти гудуть на легкому вітрі.
— Славетні погромщики й барахольщики! Хо-
робрі бабники й шкурники! Де ви позичили со-
вісти? Де ви зараз очей позичили, дивлячись на
мене і не провалюючись крізь землю?!
Павза. Гудуть дроти і гуде бриґада. Незадово-
лене, зле гудіння багатьох людей.
— Я плюю на вашу совість, бриґада! Мені со-
ромно за мою дивізію!
Мовчанка.
— Хлопці, я хочу вірити, що ви ті ж самі, що
ходили зі мною в рейд. Пам'ятаєте, яка сила во-
рожа гнулася, перед нами? Я поведу вас сам у
бій, і горе тому, хто оглянеться назад.
Бриґада щось прокричала, брудні й неголені
обличчя заворушилися, і невідомо було, яке по-
чуття розчулило бійців.
Шахай дістав з кишені папір і розгорнув його.
До білого шматка паперу прикувалися всі очі.
Шахай тримав його перед собою мовчки, часом
опускав, і тоді всі очі опускалися за ним. Коман-
дант дивізії глянув на Галата.
— Струнко! — прокричав Галат.
Серед зловісної мовчанки почав читати Шахай
прізвища. Найперше відгукнувся присадкуватий
козарлюга з тої категорії, що зветься по селах
«старими парубками». Він сміливо вийшов з лав
бриґади і підійшов до Шахая, поглядаючи через
плече назад на товаришів. Це була безмежно на-
хабна постать. Він почував, що за ним стоїть
всемогутня бриґада. Коротке пальто не сходило-
ся на його випнутих грудях, і руки вилазили з
рукавів. Він став перед Шахаєм, ліниво чекаючи,
що буде далі. Командант дивізії його викликав
недурно, і бриґада може пишатися з нього. Пог-
ляд поминав Шахая, блукав десь у далечині, і
 ввесь вигляд кіннотника свідчив за велику ви-
бачливість його до цілої людськости.
— Здай зброю, — почув він несподівано.
Кіннотчик задирливо подивився ввічі коман-
дантові дивізії. Його серце тьохнуло. Суворий,
твердий і важкий погляд сірих очей Шахая ліг
на нього, як тягар. Він утратив свою нахабність,
зробившись винуватим. Відчув вогники смерти
в очах команданта дивізії. Бриґада мовчала, за-
таївши дух.
Потроху кіннотчик зблід. Він був переможений.
Наче великий молот ударив його, і тепер дзвені-
ло все навкруги дрібними неприємними звуками.
Зняв з себе пояс із шаблею і револьвером і ки-
нув на руку Галатові. Потім відійшов на десять
кроків і став самотньо.
Шахай викликав дальшого. З лав вийшов без-
вусий ніжний юнак і, ще не наблизившись до
команданта дивізії, побілів, як стіна. Він ледве
чи чув наказа здати зброю, але тремтячими ру-
ками зняв її з себе, поклав Галатові на руки й
відійшов, ставши поруч із першим. Бриґада
мовчала.
Командант викликав ще одного. Йому відпо-
віла мовчанка. Тоді з перших рядів почувся
несміливий голос:
— Уже, — сказав голос.
Такі вигуки подала бриґада ще чотири рази,
мимоволі дивлячись на перон. Шахай далі вик-
ликав кіннотчиків. Вони виходили з лав і йшли
до команданта наче на високу скелю, за якою
западається в безвість земля.
Коли Шахай перестав викликати, стояло вже
шестеро. Галатові тяжко було тримати зброю, і
він її поклав на землю. Викликав передню пів-
сотню і поставив її перед шістьома кіннотчиками.
Командант дивізії прийняв команду.
 — Галате, — сказав він командантові кінної
бриґади, — здай зброю й ти.
— Шльопнеш? — запитав Галат.
Бриґада ніколи не бачила, щоб так ходили
люди, як пішов їхній командант. Це була хода
людини, що лише могутньою волею випростала
своє тіло і несе його туди, від чого тіло тікало б,
не оглядаючись.
— Ціляй — скомандував Шахай.
Півсотня піднесла ґвинтовки й націлилася.
Смертники дивилися на команданта. Він востан-
нє стоїть перед очима. Вони не керують уже як
слід язиками й потьмареним розумом. І все таки
вони кричать. Це якийсь хрип. Кричать дужче.
Кричать, як пеньки, кричать на зеленій лісовій
галявині.
— Слава Шахаю! — чує командант і чує вся
бриґада.
Смертники кричать, і є небезпека, що до їх-
нього крику прилучиться бриґада.
— Отставить, — каже Шахай, — підемо разом
усі в бій.
Кіннотчики бачать, що спускаються ґвинтовки,
і Галат, як закоханий, припадає до землі. Бриґа-
да не може цього витерпіти. Вона руйнує лави,
збігається до команданта і підносить його на руки.

Б р и ґ а д а пішла в наступ, як бриґантина, надув-

ши вітрила й поскрипуючи снастями. Станцію
взято, і сніг покрив загибіль більшости кіннотчи-
ків. Решта дивізії також прорвалася за вороже
кільце поблизу. Остюк, зробивши прорив, прим-
чав з полком до місця, де на його думку загину-
ла бриґада й загинув безумний Шахай.
Остюк побачив обоз, що віддалявся. Він упіз-
нав здалеку Галата на захопленій тачанці. За ним
завмирала пісня...
 — Добра була частина, — крикнув Шахай, ніби
продовжуючи пісню. Остюк мовчки згодився.
Вони переломили шматок черствого хліба і поча-
ли їсти його, давлячись слиною, в тиші могут-
нього ранку.
Біля них мовчав степ. Вороний «Флоріда» із
сідлом примчав розгублений і ображений. Він смі-
ливо підійшов до свого першого хазяїна, простяг
губи до хліба і штовхнув головою Остюка. Над
землею сонце показувалося з хмар, як пофарбо-
вана тачанка, і починало обстрілювати з беззвуч-
ного кулемета земні позиції.

Д о в г о ще після того, як бригантина пішла під

воду, біліли на поверхні моря одірвані вітрила її.
Регулярні армії повстали серед хаосу і руїни.
Стихія, виступивши з берегів, знову ввійшла
в них.
П'ЯТА ПІСНЯ

Голос:
Щаслива путь, у далеч ідучи!
Топчіть її, оріть важку планету.
Життя — є рух, життя — є числа числ,
І люди в них — безодень силюегги.
Таємний час, мов ніч і мов кажан,
У темряві ховає чорні крила.
Загоїлось чимало славних ран,
Кривавих ран, що землю напоїли.

Над трупами <салдат росте трава —

Незмінна доля і трави й салдата!
Погас вогонь і жар колишніх ватр.
На бівуаках інші ляжуть спати.

Засіяно поля жорстоких війн.

Розвіялись по світі ветерани.
Народи йдуть. Часи летять без змін.
Забуті тіні із могил не встануть.

Кружляй же, земіле, у крицевім колі,

Як літо і зима, добро і зло!

Хор:
Горі з горою не зійтись ніколи,
А долі людські вяжуться вузлом.
 С)стюк, шкутильгаючи, підійшов до поручнів
мосту С.-Люї і кинув листа в Сену Це був уже
третій протягом останнього тижня. Першого ли-
ста прочитала Остюкові сама Льоретта, водячи
пальчиком по рядках чорних літер. «Такого ли-
ста вигадала зла людина», — сказала Льоретта,
— «дуже зла людина. Ця людина попереджає
Остюка, щоб він покинув ходити до Льоретти.
Вже нагострено ножа, і незнайомий буде різати
Остюка». Льоретта покружляла по кімнаті, на-
пудрила носа і потягла з собою Остюка на вули-
цю. Другого листа Остюк подер сам, побачивши
знайому руку на конверті. Третього — Остюк
носив кілька день у кишені, забуваючи викинути.
Цілими днями тинявся він по місті й несподівано
мостом Сюллі потрапив до острова С.-Люї. Його
обтікала вода Сени, Париж рокотів навкруги, як
далеке завмираюче божевілля, острів із своїми
 тихими вуличками став приємною базою для
Остюка. Великий шум зокола ледве долітав сюди.
Кілька старовинних будинків з поверхами, що
виступали, як балькони, старе кафе — ще з часів,
коли не було в моді старовинне слово кабаре, і
люди приходили до кафе не так надовго, — все
це прийняло в свою тиху тісноту й Остюка, що
випив тут поволеньки, смакуючи рожевого напою
з голосною назвою «Нектар Бурґундії». Хазяїн
кафе з добрим бургундським черевом і пухкими
чернечими руками ніжно взяв з руки Остюка
належну йому кількість сантимів і з побожністю
провів Отюка до дверей. Тихою вуличкою Остюк
дійшов до мосту С.-Люї, що з'єднував острів
С.-Люї з островом Сіте, підійшов, шкутильгаючи,
до поручнів мосту і кинув нерозірваного листа
в Сену. Потім він витяг з кишені ліста від Льо-
ретти і кинув його услід за першим.
Вода була чорна і неприємна. По ній пливли
масні плями, трісочки, відбитки хмарного неба,
блищала синя глибінь поміж хмарами. Остюк
пригадав чисті степові озера, і йому здалося, що
він бачить у Сені морду свого «Флоріди». Місто
затискало в лапах Остюкову степову душу, об-
ламувало його крила і обмежувало розмах очей.
Вітри над Парижем дмухали чужі й нерівні,
сонце сходило за хмарами і лягало в дим вечо-
рів. Остюкові іноді хотілося промчати вулиця-
ми міста із своєю непереможною кінною бри-
ґадою, блиснути клинками серед веселих, тем-
пераментних натовпів і свиснути — крикнути
степовим покриком, щоб зникло заворожене мі-
сто і повстала чудесна, мудра ковила. Земля
далекої батьківщини лежала перед ним, як теп-
лий житній хліб, як ляскіт копит по м'якій сте-
повій дорозі, як запах кінського сідла і як цвіт
черешні. На тихому мості С.-Люї Остюк ніби
скинув цивільну одежу, свій капелюх та кра-
ватку і надяг походний старий френч, червоне
галіфе, шапку-кубанку з синім верхом, ніби об-
плутався знову в пахучий ремінь: від револь-
вера, шаблі, бінокля, фляги. Хтось підійшов
до Остюка і торкнув його за, плече. «Не топіть-
ся, глядіть, пане», — увічливо сказав йому ажан.
Полетіли в безвість шабля і френч, кубанка і
галіфе, — Остюк справжній європеєць, пішов
далі мостом до Сіте.
Перед ним похмуро устав із землі Нотр-Дам.
Маршал Остюк подивився на нього, як верхі-
вець, що проїздить повз хреста на перехресті
доріг. Темні башти собору захиталися перед ним,
і він пригадав собі, що близько десь мусить бу-
ти знайоме йому місто. Кроки маршала зроби-
лися повільними, він став оглядатися навкру-
ги себе. Ліворуч на самому березі між моста-
ми С.-Люї та л'Архевеш побачив морґ. До ньо-
го й попростував хворий маршал. Перебита но-
га боляче хрущала, поранений під Павлівкою
хребет кололо, наче тисячами голок, розбитий
під Успенівкою череп, як мідяний дзвін лежав
на мозкові. Остюк не вірив лікарям, котрі за-
певняли його, що він може знепритомніти десь
на вулиці, любився з Льореттою до безпам'яті,
не давав хворобі покласти на ліжко його тіло,
тримався так, як воно й личить хворому мар-
шалові. За шкляною стіною морґа виставлено
було з десяток заморожених людей. За шклом
штучний мороз, Остюкові, котрий зайшов з теп-
лих передосінніх вулиць, стало приємно від
прохолоди. Тиждень тому Остюк побував уже
тут. Він розглядав тоді покалічені трамваями,
омнібусами трупи, перед ним пливли поля жор-
стоких атак, трупи його партизанів, братські
могили в трагічних степах, де кружляли вгорі
 чорні круки й солодко пахло травами й мерт-
вим тілом. Маршал тоді заплакав був трохи в
руку, його серце так защеміло, як щемить во-
но тільки на чужині. Наглядач морґу за кіль-
ка франків допустив Остюка подивитися, як за-
морожують трупи перед тим, коли їх виставля-
ти біля шкляної стіни. Повіки в одного утопле-
ного ченця затремтіли саме в той момент, як
Остюк нахилився до нього. Маршал оживив чен-
ця, півгодини попрацювавши над ним. Ніколи не
можна вигадати такого дрібного випадку, який
міг би не врятувати людину за хвилину до її
смерти. Чернець поблагословив Остюка і запитав
його ім'я. Остюк одповів, і чернець, зрікшися
свого імени, назвав себе Михайлом. Тепер, трохи
постоявши перед трупами, Остюк пригадав цей
випадок, що був зовсім зник з його хворої голови.
Перед морґом починався сквер в ограді Нотр-
Дам. В сквері прекрасний фонтан розбивав шмат-
ки води на краплі, краплі розкидав на бризки,
бризки розвівав, як пил, в бризках поломеніла
райдуга, зеленіла, блищала й колихалася. Мар-
шал посидів на лавці, розглядаючи крізь водяні
бризки диявольську архітектуру собору. Потім він
пошкутильгав далі, обійшов собор, поминув
Отель-Дьє і зупинився, вражений безліччю квітів
на вулиці. Це стояв ярмарок квітів посеред Пари-
жу на острові Сіте.
Маршал Остюк пройшовся ярмарком. Гомін ве-
селої юрби стояв навкруги, як висока трава, і
Остюк простував нею. Заплющивши очі, трима-
ючи лівою рукою патика, маршал уявив :ебе в
рідному Ново-Спаському. Стоять вози, фурґони,
гарби; мукають воли й слина падас у них з рота,
наче павутиння; хвоськає батіжком заїжджий ба-
ришник і лукаво підморгує господарям; зайшлася
халяндрою уся численна циганська родина — од
малого до великого витанцьовують божевільний
танок; продає сопілки похмурий дід, весело пи-
щить в його устах степова дудка; Остюк ніби
прийшов додому на побивку — він насвистує щось,
поцокуючи новенькими острогами. Зараз він зуст-
ріне дівчину. Он вона підходить до нього в гурті
веселих подружок своїх і осміхається здалеку.
«Кахи, чорнява!» — не витримує Остюк і проки-
дається серед чужих людей на ярмаркові квітів.
Просто перед ним жінка ховається за великим ку-
щем. Маршал підходить до нього і одгортає кві-
ти рукою. Там сидить зіщулившись, налякана,
його Льоретта.
— Ти ж поїхала, — каже маршал, і сльози
бризкають з очей Льоретти.
— Ти ж назавжди, — повторює маршал і бе-
ре задумливо синю волошку з букета милої.
Льоретта вже зовсім заплакала. Вона бачить
крізь сльози, як нюхає Остюк синю квітку, що
нічим не пахне. Льоретта хоче пояснити, чому
вона перейшла сюди зі свого старого місця бі-
ля церкви С.-Мадлен. Чому перейшла таємно,
сказавши Остюкові, що виїздить з Парижу. Льо-
ретта любить хворого маршала, їй боляче, що
він докірливо на неї дивиться, вона не знає зви-
чаїв його предків з Великого Лугу, котрих не
могла засмутити жіноча печаль.
— Я хотіла спровадити раніш твого ворога, а
потім повернутися до тебе, — запевняє Льорет-
та, але Остюк уже її не слухає. Він зрозумів
тільки, що його хотіли захистити, що жінка хо-
тіла підставити за нього своє життя, і це його
остаточно відштовхує. Погане діло, коли муж-
чину починає жінка жаліти й оберігати: так не-
довго докотитися й до ганьби! Остюк іде далі від
Льоретти, не глянувши на неї, нюхаючи непа-
хучу квітку і ледве стримуючи свій гнів.
— Вернись! — кричить йому Льоретта, ри-
даючи.
Маршал не чує. Йому саме пригадалася Пав-
лівка. Він лежить на підводі обмотаний полот-
ном, майже загубивши свідомість, і лише поси-
лає й посилає своїх людей до бою. Мозок йо-
го вмер, живе тільки та крапка, котра керує пра-
вою рукою. «Вперед!» — кличе мовчки простяг-
нута рука.
— Вернись! — біжить за ним Льоретта, і Остю-
кові здається, що вона хватає за стремено не-
біжчика коня його. — Вернись, мій маршале, до
свого дому! Без тебе я не житиму ніколи!
Остюк іде, як сомнамбула. На його шляху трап-
ляються східці. Тримаючись рукою за поручню,
Остюк виходить на самий верх і сідає на даху
омнібуса. Вулиці рухаються, вітер б'є в обличчя
Остюкові, омнібус переїздить на правий берег
Сени й швидко їде величезним Севастопольським
бульваром.

У с т а в ш и на розі бульвару С.-Дені, Остюк пі-

шов до Монмартру. Мети в нього не було жад-
ної. Навкруги — ніби степ, а в самого Остюка
застуджені вуха: в них шумів, верещав, ляскав,
співав, сміявся паризький день. Безліч кафе
розчинили двері на бульварі. На тротуарах сто-
яли столики, біля них жили різномасні фран-
цузи. Маршалові згадалося, як він бився з ни-
ми під Успенівкою. Він ішов серед натовпів,
котрими багаті вулиці у післяобідню годину, він
розправив свої плечі і підніс голову догори, гор-
до шкутильгаючи. Йому з пошаною давали прой-
ти. Всі думали, що це йде колишній спагі —
його шкіра була темна від лютих степових віт-
рів батьківщини. Кафе гостинно запрошували
зайти і стомлений маршал зайшов. На його
честь зараз же заграв джаз. Остюк пив потро-
ху вино, як пив він його колись із французь-
кої фляги після Успенівки, і думав про музи-
ку. Слухаючи сольо на банджо, він пригадав
бандуру, котра водилася в його полках. Банду-
ра була кращою за банджо. Бандура брала сер-
це безлічно сухих, коротких та болючих звуків.
Її породив степ, вона передас трохи одноманіт-
ний гомін його, вона співає, як мужній і скром-
ний степ. їй припадало завше співати про нево-
лю і пригноблення цілого народу, вона примі-
тивна, як і кожна печаль. Остюкові не подоба-
ється банджо — звуки стогнуть і ниють, це спе-
ка й задуха коливається на струнах банджо.
Зате флекстон і цуґс-флейта Остюка зачарову-
ють. Підкреслюючи металічні тембри джазу, ці
інструменти вивершують їх, закручуються спі-
ралями і обплітають кафе. Так Остюкові зда-
ється. Він жалкує, що не запровадив джаза у
своїх бриґадах. Це справді музика енерґії, ру-
ху, машин і пристрасного безуму. З такою му-
зикою кожний ескадрон бився б, як цілий полк,
— подумав Остюк і вийшов з кафе та пішов
бульваром далі.
Жінки поминали його, сяяли оголеними рука-
ми. Жіночі голоси щебетали и кликали. Голоси
чудово гаркавили, літера «р» переливалася в
ніжних жіночих устах, як мелодійна пісня во-
ди. Коли жінка сміялася, вона, здавалось, три-
має в своїх руках пів земної кулі. Маршал по-
жалкував, що його нарід не мав таких жінок.
Його країна — країна тільки матерів. Печаль-
на матір вирощує дітей, годує молоком і коли-
ше безліччю добрих мелодій. Та на старість не-
має кому її годувати — пішли сини в найми і
соромляться матерніх пісень. Остюк пригадав
своє жіноцтво — його доля була терпіння. З на-
родження до смерти працювати в полі й вдома,
молитися й плакати, класти життям за дітей, лед-
ве розцвівши — бути вже безіменною річчю
таку жінку мав маршалів нарід. Остюкові за-
кортіло побачити в себе інших жінок, почути з
їхніх уст прекрасну вимову багатозвучних слів,
завмерти від їхнього мелодійного сміху — і по-
тім піти на неймовірні тортури, у скажену робо-
ту, до осяйних високостей. Так подумав Остюк.
Він не міг би викласти цієї думки словами, як не
зміг би ніколи пояснити своєї туги за батьків-
щиною.
Бульвар Пуасоньєр скінчився і почався Мон-
мартр. Остюк думав про врятованого ченця, не
помічаючи дороги. Тротуар пішов під гору, по-
минаючи фунікульор. Назустріч Остюкові бігли
юрби школярів. Продавці солодощів пропонува-
ли йому свій крам. Інвалід війни продавав ци-
гарки — маршал купив у нього півсотні і забув
їх узяти з собою. Оглядаючись через плече,
Остюк бачив черепицю на дахах будинків, баичв
вигнуту лінію бульвару, верховіття декількох
каштанів. Він вийшов височенько під гору. До
нього наблизився задеракуватий хлопець із шар-
фом на шиї і попросив франка. Остюк відхилив
простягнуту руку, не зупиняючись біля хлопця.
Йому ніколи було думати про милостиню — він
побачив попереду себе сіру сутану ченця. В на-
товпі вона метнулась перед очима раз-другий і
зникла. Хворий маршал надаремно шукав її, хо-
див, зазираючи до дверей крамниць і кафе. Вже
втративши надію знайти ченця, Остюк казав со-
бі: «яка сила ченців є на світі!» і зайшов до му-
зею, де на дверях висіла блискуча досточка, а
у вікні було виставлено воскову голу жінку.
ї ї ахощі воску. Важкі портьєри на вікнах. М'я-
кий килим під ногами. Серед усього рухається
залями пахуча оаза. Хворий маршал урочисто
робить огляд генералам і королям. Еполети ви-
лискують мертвим золотом. Коштовна одіж об-
лягає постаті. Остюкові здається, що вони швид-
ко почнуть дихати й командувати. «Фрідріх Ве-
ликий» — читає про себе маршал і додає — «ко-
роль». Він пригадав Павлівку і павлівський удар
навскоси, котрого винайшов оцей восковий невга-
мовник. Король тримає в руці голу шпагу Довгий,
зелений мундир спадає до колін. Маршалові подо-
бається королівська постать. Оповідання Шахая
про війни цього невидного чоловічка хвилюють
Остюка, і він, оглянувшись, щоб цього ніхто не
помітив, хоче помацати короля рукою. Знову
спогади захопили його мозок. «Ти ж не помирай,
гляди, маршале», — каже йому Шахай і усміха-
ється десь здалеку. «Флоріда» ірже й маше го-
ловою.
Цокотять підводи і чхають коні. Виривайлова
сотня свариться за барахло. М'який теплий сте-
повий день. Остюк зідхає і хоче голосно заспіва-
ти, та його погляд чіпляється за чергову воско-
ву людину, і маршал знову відчуває себе серед
нерухомих героїв. Малий пузань в сірому подер-
тому на ліктях мундирі, дивиться просто на Остю-
ка з-під чудного трикутнього капелюха. «У таких
капелюхах возять катафалки!» — думає Остюк
і лагодиться засміятись. Пузань, проте, дивиться
на нього суворо. Остюк підносить руку і хоче
фамільярно поплескати пузаня по плечах та
шкляний ковпак не пускає цього зробити. «Як
же тебе звати?» — питається Остюк і читає під
ногами імператора — «Наполеон».
Маршал сідає на стільця, що стоїть поруч, і дов-
го сидить нерухомо. «Нарешті я тебе зустрів!»
— осміхається Остюк, — «нарешті я зустрів те-
бе, пузата бабо!» — Він оглядає імператора, як
нещасливого вояка. Нещасливого хоч би вже тим,
що він помер і не може зробити того, що ще ви-
конає Остюк. «Боже війни, — промовляє Остюк,
— хто тебе навчив доручати кінноту дурням у
день рішучого бою Ватерльоо?» Імператор фран-
цузів не одповів. За нього відповів чийсь голос з
глибини залі. «Не суди мертвого», — сказав го-
лос, — «Ватерльоо трагічно невдалий день». «Але
можна ж було тому чортові, що його було посла-
но розшукувати союзників, можна ж йому було
принаймні хоч умерти?" — запитав Остюк, не
дивуючись і не розшукуючи розмовника. „Це ва-
ша привілея, — іронічно пролунала відповідь, —
не жити, а вмирати.»
Остюк розгнівано пішов по залі до того кутка,
звідки лунав голос. Там стояла воскова група,
що показувала коронацію Карла V. з натовпу
воскових ченців, котрі стояли навкруги воскового
Карла, вийшов до Остюка один. Остюк приди-
вився. Це був його теперішній тьозка, чернець з
морґу.
—Здоров, побратиме, — сказав чернець

я вікна Остюкової мансарди видко було неве-

личкий брудний двір, похилений фліґель, висо-
кий і міцний паркан сусіднього машиново-ре-
монтного закладу та цілу серію червоних чере-
пичних дахів його вулички, що підходила безпо-
середньо' до бульвару С.-Мішель. Бруд і весе-
лість — ось характерні ознаки цієї вулички.
Вузька, як степовий, глибокий ярок, вона часто
була ареною дивовижних процесій. То несли вно-
чі п'яного студента із смолоскипами, співами,
плачем і реготом; то студенти влаштовували ве-
сіл ля; то — простували юрбою до будинка їхньої
аіта таіег, щоб засвідчити чергову п'яну любов.
Остюк часто виходив на вулицю, зачувши співи сту-
дентської ватаги, але веселість та була чужа йо-
му. Постоявши хвилину, Остюк повертався до
кімнати, тамуючи огиду. Іноді за стіною хтось
цигикав на скрипці. Маршал тоді сідав на ліжко
й мріяв. Він думав про свою молодість в Ново-
Спаському, про роботу в господарстві батька, про
свою власну землю і власну хату, — які б вони
були в його міцних, роботящих руках. Він думав
про всесвітню війну, котра вирвала його з життя
і штовхнула в смерть та руїну; про революцію
і горожанську війну; про свої партизанські бри-
ґади; про те, що життя біжить дуже швидко, і
ніколи людині зупинитися на хвилину; про би-
стрі роки і поважну ходу свідомости, котра спов-
нює важку голову; про чужину, що з неї видко
батьківщину — бідну, порожню землю; про вми-
рання селянської психіки.
Мансарда, що в ній жив Остюк, належала ху-
дожникові, котрий лежав саме в лікарні. Остю-
кові дали це житло лише до одужання її госпо-
даря. Так воно й стояло — це художникове ате-
льє — з полотнами, з картинами в рямцях, з
мольбертами й розкиданими скрізь тубами фарб,
прийнявши в себе хворого маршала з його скром-
ною валізою. Остюк перечитував книжки по ма-
лярству, переглядав альбоми видатних художни-
ків, і йому здавалося, що він дійсно розуміє чу-
жу мову і що книжки ті розкривають йому різ-
ні таємниці. На мольберті стояв не докінчений
пейзаж з контурами ворони на початому дереві.
Остюк виймав з валізи старого бойового револь-
вера й старанно цілився в ворону, відійшовши
аж у куток мансарди: йому все здавалося, ніби
рука його починає труситися від жахливого бо-
лю в хребті.
 Та мушка револьвера не тремтіла, і Остюк
клав його назад до валізи, заспокоївши себе.
Улюбленою картиною Остюка була одна, що її
Остюк витяг з-під ліжка. На ній художник нама-
лював двобій. Вершники з блискучими шаблями
в руках божеволіли на тлі червоних хмар, серед
котрих заходило велетенське сонце. Фантастичні
постаті вершників та їхніх коней чарували Остю-
ка, він часто й подовгу розглядав картину. Х у -
дожник розумівся на конях, око Остюка навіть
упізнало одного коня — це була ніби морда
«Флоріди». Від такого починаючи, Остюк дій-
шов чудних висновків: художник намалював йо-
го, маршала, з кубанкою на голові, і з шаблею в
руці. Придивляючись до картини довше, Остюк
упізнав Успенівську рівнину й побачив крізь
пил грецьку кінноту, що йшла допомагати фран-
цузам. Тоді Остюк став розгортати всі полотна,
що стояли в кутку, і роздивлявся їх уважно
та недовірливо. Усі вони вразили Остюка яко-
юсь подібністю. Скрізь —- будь то пейзаж чи
людська постать, чи просто композиція фарб і
ліній, — повсюди видко було замах руки та
блиск шаблі в ній. На однім полотні так замахну-
лося дерево. Воно ніби хотіло вискочити з ко-
рінням на поверхню землі. На другому полотні
— людська постать. Вітер нахилив над нею сму-
гу дощу. І — наче висіла над перехожим рука з
шаблею. Трете полотно мало на собі цілий вихор
рук, що замахнулися шаблями. По клинках дзю-
рила ніби кров, та Остюк протер очі, і все це
зникло з очей, як вигадане, або як чарівне.
Льоретта зайшла до кімнати. Остюк мовчки
подивився на неї і знову втопив очі у полотно.
— Мішель, — сказала Льоретта, — я прийшла
до тебе.
 — Понімаеш, — сказав маршал спокійно, як
перед кінною атакою, — твоя доля мене турбує
аж надто. Сідай.
І потім він замугикав під ніс:
Ой, пряду, пряду, спатоньки хочу,
Ой, склоню я головоньку на білую
(постілоньку,
Може я засну.

— Ми з тобою побралися, — продовжував

Остюк свою думку, — і жили вдвох увесь той
час, коли я приїздив до цього міста. Двоє людей
— мужчина й жінка — живуть у темряві від ін-
ших людей. Вони ходять вулицями серед загалу,
але з ними ж і ходить їхня темнота. Між двома
людьми — чоловіком та жінкою — немає й не
може бути нічого чужого.
Настала проречиста павза, в котрій Льоретта
боялася заговорити.
— Ти вбила свою дитину, — сказав Остюк і
одвернувся од жінки на хвилину, — і мою дити-
ну також. Я не піп, і мені немає діла до гріха.
Але моя батьківщина — країна плідних матерів.
Мій нарід — немає в світі більш плідного наро-
ду. Ти не сказала мені й слова й загубила дитин-
ча. Ти маєш право так діяти, і я заховав неви-
мовний біль в собі. Дітей убивати не можна, Льо-
ретто, — це загибіль для народу.
— Воно загубило б моє життя, Мішель, — од-
повіла жінка.
Остюк пригадав своє захоплення з краси пари-
жанок і жахнувся того, що краса та мертва й
неплідна. То ходили вулицями трупи, нафарбу-
вавши губи й прикрасивши обличчя. Осміх з'яв-
лявся на губах їхніх, але то був осміх, що заги-
не разом з красунями. Та гаркава, Граціозна й
мила мова не покладеться в дитячі уста, бо діти
тисячами котяться з брудних каналізаційних
 труб дном мутної Сени. «Ні, не треба нам таких
жінок, — зідхнув Остюк, — хай живе одвічна
страдниця Матір!» Підсвідомо хотіти загибелі
може тільки нація, яка кінчає історичну путь —
подумав Остюк... Він виглянув у вікно й побачив,
як вибігли робітники з майстерні на обід. Деко-
му їсти принесла дружина, дехто розгорнув чер-
вону хустку з хлібом, капітанами й жменею ви-
нограду... Десь по великих фабриках робітники
мали їдальні, але тут перед очима Остюка тіль-
ки невеличка майстерня, і вона нагадала йому
робітництво його батьківщини. Шахта, де працю-
вав юнаком Остюк, завод, що був поруч шахти,
запахи вугілля, сірки й горілого заліза, пил і
дим сліпучий блиск вилитого на землю шлака,
кров у грудях, що клекотить, відчуваючи навк-
руги себе рух і метал, — ось що уявив собі
Остюк, виглядаючи у вікно. Потім він говорив
далі повернувшися до Льоретти.
— Ти не могла інакше зробити в цьому Пари-
жі, і я перейду до головного.
Маршал замовк несподівано й зрадив звичай
своїх предків з Великого Лугу: пожалів жінку.
Надаремне він глушив у собі жалість — вона
розквітла, як пахуче гроно, заволоділа ним до
краю. І жінка зрозуміла це, але не скористалася
з жалости Остюка. Ще більший вогонь охопив
маршала, бо він відчув благородство жінки. Вони
сиділи мовчазні, як двоє любовників, що не кін-
чали своєї любови, а лише розпочинали її.
— Я боялася тобі сказати, скоро ввійшла, що
цю кімнату я добре знала, — пролунало нерішу-
чо від Льоретти, котра вирішила інстинктивно,
що треба допомогти Остюкові реалізувати його
жалісливість.
— Як? — ухопився за випадок і Остюк.
— Тут жив колись мій наречений. Вже кіль-
ка років він зник з моїх очей. Він був тоді вій-
ськовий, збирався в похід до Греції чи до Сибіру,
За ці роки я ніяк не могла знайти оцю його
кімнату й тепер ось бачу її такою, якою вона
була тоді.
— Це його малюнки, — сказала Льоретта, роз-
гортаючи полотна, — він був тоді блискучим ху-
дожником, шикарним художником.
Остюк слухав Льоретту, як слухає подорожній
ріку, що тече в нього біля ніг, слухає, знаючи
— він одпочине й піде далі, а ріка тектиме собі
в невідоме море. Його любов до Льоретти роби-
лася малою, як жайворонок, і підносилася всере-
дині серця вгору й вгору, Остюкові здалося, що
його серце побільшало неймовірно, проте жайво-
ронок і щебетання десь підступали Остюкові аж
до горлянки. Жалість підказала йому, що треба
бути жорстоким одразу, сказати всі причини, які
змушують його розійтися з Льореттою. Ця пот-
реба постала перед ним так яскраво, що він здиву-
вався своїй слабкості. Так буває — жалість по-
роджує жорстокість і це почуття тоді діє, як
благословіння. Остюк мусів лягти в лікарню, на-
дій вийти звідти у нього не було, він почував
себе щодня гірше й гірше — хто б осудив цього
героя Павлівки й Успенівки за те, що він хотів
зробити?
— Перед від'їздом, — сказала Льоретта, — він
співав мені старого романса. Хочеш послухати
його?
Льоретта почувала, що в повітрі висять громи
та блискавки, але як більшість жінок — вона
ховала голову під крило.
— Хочу, — одповів Остюк і, виглянувши у
вікно, побачив, що двором іде чернець, — я хо-
чу послухати його.
Льоретта проспівала першу строфу.
 На батьківщину у Тульон
Вертає шхуна «Трьох Корон».
Веде її рубака Жан,
Малий чорнявий капітан.

Потім вона басом проказала приспів, як від-

повідь на цю строфу відважного Жана:
Го-го! Ґрот-парус став,
Щоб вітер гнав і гнав!

З коридору почулося, як хтось там зашаркотів

ногами. «Можна» — сказав Остюк. До кімнати
зайшов чернець. Він виглядав на малу обскуба-
ну мишу, проте сутана йому личила. Чернець
поправив на носі залізні окуляри й сів. «Хвили-
ну уваги, тьозко, — вимовив Остюк, — Льорет-
то, далі.» Льоретта, що, як кожна парижанка,
не боялася й не соромилася мужчин, провади-
ла пісню далі.

Відважний Жане, поспішай

До затишних тульонських шат.
Сумна дружина й немовля
Твого чекають корабля.
Го-го! І гафель став,
Щоб вітер гнав і гнав!
На чорний прапор «Трьох Корон»
Чекає твій ясний король
На злото в трюмі — жде казна.
Тебе, корсара, зла тюрма.
Го-го! Ще й клівер став,
Щоб вітер гнав і гнав!

— Правильно, — зауважив чернець, — став і

клівер, бо стільки обставин на тебе чекає в
Тульоні.
 Та ось і виплив сам Ту льон
Із хвиль солоних лона лон.
Його замріяний обман
Вилискує і крізь туман.
Го-го! Та й топсель став,
Щоб вітер гнав і гнав!
Відважний Жане, долю зваж, —
Це ж край твоїх тропічних вахт!
Чи варті жінка й немовля
Тюрми ясного короля?!
Го-го! Усе напни!
До берега жени!

— Так роблять справжні мужчини, — сказав

чернець і подивився на Остюка, — сьогодні вве-
чері ми з тим нашим другом здибаємось біля
Сени. Всі папери він принесе з собою.
— Пісні ще не край, — зауважила Льоретта,
і мужчини замовкли. Вона стиха проказала
останні слова романсу, ніби виголошувала наго-
роду відважному Жанові.

І Жан зійшов, мов паладин, —

На березі дружина й син.
А навкруги юрба ревла:
«На Гільйотину короля!»

—• Кінець пісні поганий, — не погодився чер-.

нець, — і слово «паладин» зовсім не показує від-
ваги, а лише високомірство. Більш цікаво вигля-
дало б, коли Жан, поцілувавши дружину, сів
би до в'язниці.
— Життя людини — театр, печально виголо-
сив Остюк, котрий хотів справжню печаль вида-
ти за удавану.
— Ви думаєте про режисера чи про декорацію,
маршале?
— Я думаю про волю людини, котра йде про-
ти всього.
 — Проте, ви не скажете, що могли б бути ре-
жисером в театрі?
— Я був помічником режисера в Успенівці й
актором, котрий умирає в кінці п'єси, — в Пав-
лівці.
— Знаю ці бої, — вклонився з пошаною чер-
нець.
— Я ще ставив п'єсу «Командант бриґади без
коня» на кону партизанського театру й поста-
вив би кожну п'єсу зараз у себе на батьківщині".
— А чому ви зараз тут?
Остюк промовчав, не називаючи себе й не роз-
криваючи своїх намірів. Льоретта сиділа, щось
своє думаючи, бо й Остюк і чернець розмовля-
ли мовою Остюка. Звідки чернець знає його мо-
ву і хто він такий — Остюк не розпитував. Ман-
сарда трохи нагадувала невелику клуню. Дах
був високо, ніби лежав на кроквах. За вікном у
кутку — закапелок, де щось висіло на стіні.
Остюк: щодня просинаючися на ліжкові, думав
про те, що треба поглянути у той куток. Але
вставши, зараз же забував. Протягом дня він не
сидів удома, а ввечері куток той був темний. Чер-
нець розгорнув вузлика, котрого він приніс із
собою, і пішов за ширму, де стояло Остюкове
ліжко. За кілька хвилин він вийшов звідти, не-
сучи сутану в руках. Піджачок і штани бовта-
лися на ньому, як на кістякові.
Остюк і Льоретта побачили дрібного чоловіка
цілком студентського вигляду.
— Повісьте рясу он туди, у куток, ^ам є вже
якась одежа.
Чернець пішов до закапелку й підняв темну
матерію, вкриту пилом. Усі побачили мундир
французького офіцера, — походний, ношений і
шаблю під ним. Остюк підійшов та взявся ру-
кою за шаблю.
 — Ого, та це моя знайома! — вирвалося у
нього, і він більш нічого не додав. Ніби щось
ударило його у голову. Сліпучий успенівський
день заколивався перед його очима. Голова Пет-
ра Виривайла лежала мертва на столі.

Д і й ш о в ш и пам'яті, Остюк з годину не рухав-

ся на ліжку. Чернець розмовляв за ширмою з
Льореттою. День ішов на вечір. У вікно линув
гомін перехожих з вулички. З бульварів С.-
Жермен та С.-Мішель лунали трамваї. Вибухали
мотори автомобілів. Напроти вікна на даху флі-
ґеля скакало двоє котів. Плач дитини скидався
на скавчання. Зблизька десь чувся пронизливий
рип коліс чиєїсь тачки. Маршал повернувся на
ліжку й знову загубив свідомість. Промені й гур-
кіт заполонили його мозок, і кудись простяглася з
голови одна нитка, за котру шарпав хтось без
жалю, ніби Остюкова голова була дзвоном, а мо-
зок — билом у цьому дзвонові. Маршал застог-
нав, його занудило. Чернець підійшов до ліжка
й поклав мокру хустку на голову. «Льоретто»,
— покликав Остюк. Льоретта підійшла, Остюк
узяв її за руку й відчув, як сила з її руки прояс-
нює йому мозок. «Ти моя жіночко», — прошепо-
тів Остюк, і його непам'ять перейшла в тихий
сон. Йому приснилось, що він спить під зорями
в степу, поклавши голову на сідло. Пасеться
«Флоріда», припнутий до списа. Потім підходить
до хазяїна й лиже йому лоба. Остюк хоче прог-
нати коня, він замахується на «Флоріду» рукою,
і Льоретта хватає його за руку.
— Чи ба! Та вже зовсім вечір, — каже Остюк,
підвівшись на ліжку.
— Вже вечір, — констатував чернець, — чи
здатні ви піти тепер зі мною до Нового Мосту?
 — Звичайно, здатний, — одповів Остюк і став
складати всі свої речі до валізи, ніби від'їздячи
назавжди. Замкнувши валізу, він виніс її з кім-
нати й за хвилину повернувся назад.
— Консьєржка дивується, —> було його резю-
ме, —і я сказав, що це речі ваші, тьозко.
Вони всі троє посідали знову, цілком різно
виявляючи почуття. В той час, як Льоретта, не
стримуючись і не криючись, витирала сльози
хусткою, а чернець заплющив очі під окулярами,
і лише губи його лукаво кривилися, — Остюк
сидів цілком спокійний, дивлячися в одну крапку
на стіні над його ліжком. Потім він устав і зняв
із стіни те, на що він дивився. Кладучи цю річ
— то було фотр, — до кишені, Остюк на хвилину
затримав її перед очима. Там сиділо четверо пар-
тизан: Шахай, Галат, Марченко і він сам. В руці
у Галата був сояшник.
— Ну, прощавай моя хата, — тихо проказав
Остюк, і з цими його словами прочинилися двері,
на порозі з'явився високий мужчина. Льоретта
ахнула, упізнавши господаря мансарди — свого
нареченого. Остюк пізнав офіцера французької
кінноти й, коли той зняв капелюха, — побачив
шрам на його голові від своєї кубанської шабель-
ки. Чернець же хутко вислизнув у двері.
— Бувай здорова, дружино, — вимовив Остюк
і поцілував міцно Льоретту, — ось тобі буде муж
і хазяїн після мене.
З цими словами Остюк вийшов і він це зробив
достойно, як мужчина.

Т а к с і їхало напрочуд швидко. Вже звечоріло.

На мості С.-Мішель засвітилися ліхтарі. На Сі-
те, біля поліційної префектури стояла валка ажа-
нів. До вулиці Ріволі їхали кілька хвилин. «Рі-
волі», — сказав шофер і зупинив машину. Остюк,
шкутильгаючи за ченцем до скверу С.-Жак ; на-
магався розшукати, звідки він знає слово «Ріво-
лі». Потім поруч цього слова повстало в пам'яті
«Мантуа». За цим прийшло слово «Жубер». На-
решті, сідаючи в сквері на лаву перед баштою
С.-Жак, Остюк пригадав четверте й останнє, як
ключ до всього — «Бонапарте». Так, Остюк знав
від Шахая про бій під Ріволі з італійського по-
ходу генерала Бонапарте. Жорстоко билися пер-
ший день. Увечорі генерал Бонапарте довідався,
що йде на нього ще велика сила з боку Мантуа.
Залишивши кінчати бій молодого Жубера, гене-
рал помчав назустріч підмозі. Три дні не було
Бонапарте, і три дні бився під Ріволі Жубер, не
маючи сили подолати ворога, але й не підда-
ючись його шаленим наскокам. Бонапарте, зу-
стрівши й розбивши підмогу, що йшла до Ріво-
лі, повернувся туди лише на четвертий день.
Цього ж таки дня, знову з'єднавшися з Жубе-
ром, Бонапарте переможно закінчив бій під Рі-
волі. «Вулицю треба було назвати ім'ям Жубе-
ра» — подумав Остюк, і йому приємно стало
від однієї згадки про цього блискучого вояка,
молодого, соромливого й романтичного хлопця,
котрий загинув у Австрії так несподівано, про-
вівши туди з Італії крізь гори, холод, сніги,
крижані безодні — шістнадцятитисячну армію...
Усе пливло невідомо куди, все минало й мов-
чки мінилося на інше, над головою Остюка на-
димався парус, не було жалю і ввижалася по-
переду незаймана просторінь. Люди мелькотіли
перед очима, переходячи сквер. Чернець уваж-
но слідкував за всіма мужчинами й філософст-
вував про Остюкову батьківщину так, ніби там
зроду жив.
— У вас буде прекрасна столиця, — казав він,
— і називатиметься вона Хортицею по імені
острова. Посередині Дніпра стоїть острів з Гра-
ніту, площа його — три на шість кілометрів.
Гранітовий масив колосальної глибини. Поруч
острова світова електрична станція, навкруги
степ з рудами, вугіллям, нафтою й пшеницею.
Острів, як криця, — це не фінські болота, котрі
треба було загачувати кістками ваших дідів, щоб
збудувати Санкт-Петербурґ. Це не острів Ман-
хеттеп, на котрому стоїть Нью-Йорк, це славна
Гранітна Хортиця, що витримає будинки яких
завгодно маштабів. Тепер далі: тече ріка, котрій
і ціни не складеш, так вона доцільно протікає
серединою країни, забираючи в себе воду з усіх
менших річок: з Тетерева, Десни, Росі, Сули, з
Тясьмина, Псла, Ворскли, з Орелі, Самари, Ін-
гульця. Імена які, які звучання!
— Які? — запитав Остюк.
— Кожне ім'я записане мужніми руками ва-
ших предків до історії. Тетерев, Сула, Тясьмин,
Самара! Як Ігорева сурма звучить Сула, крива-
вий Тясьмин, скромна Самара. До Царграду
плив Дніпром Олег, велика дорога — «із Варяг
у Греки». Славна у вас історія, тьозко.
— Це ви про що?
— Про історію вашо1' землі за останніх тисячі
років.
— А про столицю?
— Пробачте. Я хотів сказати, що майбутня
столиця ваша мусить бути прекрасною, як каз-
ка. На самому острові — центр. Вісімнадцять
квадратових кілометрів під центр. На всі сторо-
ни з острова перекинуться мости через Дніпро.
Ажурні сталеві цяцьки ляжуть з острова на бе-
рег. І ще ростиме місто. Місто, що його обтікає
велика ріка, воно мусить бути чисте й здорове.
Дніпрові плавні осушать і віддадуть городньому
трестові, по схилах балок, на пісках ростиме чу-
десний виноград, річище поглиблять і закують
в бетон, просто до міста підходитимуть пароп-
лави з усіх морів, і це буде справжня столиця.
— Можна подумати, що ви тільки те й робите,
що будуєте столиці, — осміхнувся Остюк недо-
вірливо. Проте, в його уяві зараз же виросла
Хортиця і засяяла в сліпучому електричному
світлі. Сквер С.-Жак перетворився в сквер на
острові, а ліхтар на башні С.-Жак в ліхтар над
будинком магістрату міста. Потім Остюк прига-
дав собі це місце Дніпра й Кічкаський міст, кот-
рий переходила його кіннота, постріли ворога,
що тікав без оглядки, пустельний, випалений
сонцем степ, пил, спеку й втому колишнього
походу, — пригадав і сумніви зароїлися в його
голові. Але й ще одну річ відновив у пам'яті
Остюк — могутню Дніпрову течію, безліч води,
що, затиснута між велетенськими скелями Вов-
чого Гирла, мчала, як шалена, вируючи, шумую-
чи й подаючи знизу голос велетня. Загадково
вилискувала ріка, несучи безліч тон води в мо-
ре, пекельно-гарячий вітер степу пролітав над
хвилями, як жадібний птах, п'ючи й каламутя-
чи крилами воду Дніпра. Хортиця тоді стала на
очах у Остюка вкриватися баштами й будинка-
ми, лініями рівно прорізаних кварталів.
— Хортиця, — сказав Остюк, — без мостів і
вигляду жадного не матиме. Береги там високі,
мости будуть дуже високо йти над водою. Запо-
розькі козаки там, кажуть, жили раніш. Шахай
міг би вам багато дечого розповісти про них, як
вони відважно й хитро скрізь билися.
—Вони добре вміли умирати, — повторив чер-
нець сентенцію, що її він мовив уже в музеї
воскових фігур, — та й взагалі у вас добре вмі-
ють тільки умирати. Англійські журнали] сім-
надцятого століття виповнено портретами ваших
гетьманів та полковників, військові спеціялісти
 вивчають їхні походи та переможні бої з поля-
ками й турками, все йде до того, що на сторінку
історії випливе новий могутній життєздатний
нарід, та все раптом летить шкереберть: гетьма-
ни зникають, пропрівши всі славні ділч, полков-
ники розкішно умирають, четвертовані, колесо-
вані, на кіл посаджені, у мідних биках підсмаже-
ні, або стають московськими боярами, кличуть
до себе воєвод і — ганьба! — стають рабами нез-
войовані, неподолані на полі бою, не примушені
силою до покори.
—Кажете — добре вмирали? — Остюк аж на-
хилився до ченця.
—Умирали так, як ніхто в цілому світі не
вмирав. У вас є якась гордість смерти. Скільки
ваших прадідів умирало, сидячи на палі на май-
дані або при дорозі, мовчки усміхалися із своїх
ешафотів, лаяли ворогів і кепкували з них.
Жадного стогону не зривалося з уст. Очі були
ясні, як небо над головами, мужні серця рівно
стискалися, тремтіли від напруження м'язи, з
котрих злуплювали шкіру й, посипавши її сіл-
лю, тулили до живого м'яса.
— Чому ж вони не билися до загину?
— Вони були довірливі, коли ворог хотів їх
ошукати, вони були нетривкі там, де треба було
перечекати, вони були жалісливі там, де ворог
удавав, що просить милости.
Остюк силкувався зрозуміти, куди хилить
розмову чернець. Серед усіх цих слів десь мусів
висіти гачок на його думку. Може цим гачком
був сором, що його відчув Остюк, змушений
визнати незнання свого минулого?
— Яка ж у вас професія, побратиме, поза ма-
настирем? — запитав, нарешті, Остюк.
— Я інженер, — скромно одказав чернець, —
гірничий інженер.
 — Можна подумати, що ви інженер чужої
історії, —' сухо промовив Остюк, — але я поду-
мав, що вам просто набридло чекати нашого
друга. Скільки ви вже мені про це говорили?
Йому стало боляче від подібних розмов. Що
саме боліло — він не знав, можливо не факти,
а сам тон розповіді. Чернець вибачливо усміх-
нувся і, поправляючи окуляри, заховав за цим
рухом лукавий блиск очей.
— Ви божевільний, — лагідно зауважив
Остюк і устав з лави, — коли я вас досі слухав,
от тільки через те, що не знав цього...
Остюкове серце враз виповнилося гордістю.
Безконечні бої промайнули перед його очима.
Він відчував себе ніби в глибокому рейді, прой-
шовши лінію ворожого фронту.
Найблискучіша в Парижі вулиця — Ріволі —
вступила в годину найбільшої метушні. Вікна
крамниць сліпили очі. Автомобілі — ціла армія
чорних жуків — сунули вулицею, як лава. Рух
був конвульсивний: паличка ажана затримувала
його й дозволяла знову поновитися. Складалося
враження, що містом повзе плисковата чорна
глиста — зупиняється, розтягаючись здригається,
рушаючи; вимащує мокрим черевом асфальт,
котрий блищить і западається під ліхтарями, від-
зеркалюючи їхнє світло. Іноді, коли трохи зав-
мирав галас сирен та крики газетярів з вечірні-
ми випусками, — докочувався до вуха поваж-
ний церковний дзвін. Він розходився над містом,
як блюзнірство з машин і з темпу вулиць.
— Це дзвонять близько — в С.-Жермен Оксе-
руа, дзвонять там, звідки близько чотирьох сот
років тому відзначили початок Варфоломіївської
різанини. Тоді цей дзвін кликав різати гуґенотів
ай та]огет Беі £Іогіат...
 — А тепер він кличе різати зрадників рево-
люції, — Остюк хутко перебив ченця, ніби зби-
раючись довго говорити, але замовк, ледве ви-
мовивши цю фразу. Йому закортіло опинитися в
степу...

І сниться чудний сон маршалові. За Кічка-

ським мостом стоїть його кінна дивізія. Неймо-
вірно сяє місто на острові Хортиця. Мости з ост-
рова, як павучині лапи. Дніпрова вода внизу
яскравозеленого кольору. Шахай: «Здобудь мені
місто, Остюче». «Понімаеш, — одповідає маршал,
— треба сюди ще Галатових кулеметів». Шахай:
«Там кулемети не поможуть! Я битиму з важ-
ких гармат, а Марченко полетить аеропляном і
скине сотню бомб». Остюк пригадує, що Марчен-
ка розстріляно з ворожого кулемета, пригадує
безголове, понівечене тіло свого бойового това-
риша, йому стає страшно. «Марченко мертвий!»
—кричить Остюк, але Шахай маше прапорцем,
і до нього летить Марченко. Він салютує, пе-
регнувшися через борт машини й летить усе ви-
ще й вище. Остюк говорить команду полкам. І
в цей час над містом з'являються контури ке-
лиха й кривава рідина крапле в нього. Мостами
з усіх боків залітає до Хортиці кіннота... «Хлоп-
ці!» — кличе командирів маршал, і йому зда-
ється, що всі глузують з нього. Він виймає ре-
вольвера й хоче застрелитися, його душить
ганьба, але хтось одводить руку од голови. «Бо
жевільний — це Париж!» — кричать йому на
вухо. І справді — бриґади стоять біля Австерлі-
цького мосту, а гарматчики тягнуть важкі гарма-
ти до Ботанічного саду. Маршал одразу уявляє
собі мапу Парижу. Ніби блакитна шабля лежить
посередині Сена. Командири чекають наказу.
Остюк розбиває кінноту натроє. «Перша бриґа-
да піде звідси набережною С.-Бернарда, поверне
ліворуч на бульвар С.-Жермен», — каже мар-
шал і немає жадного сумніву в його голосі. Бри-
ґада помчала. Остюк інструктує командира дру-
гої. Мовчки салютує шаблями бриґада і Австер-
ліцький міст гуркотить і гнеться під такою кіль-
кістю коней. Залишається біля Остюка його
улюблена третя бриґада. «За мною! Рушай!» —
командує маршал і, як диявол, веде полки. Не
торкаючись землі, летять за ним кіннотчики до
площі Бастілії. Промайнула вулиця С.-Антуан.
На колишній Ґревській площі маршал заареш-
тував управу міста. Вулиця Ріволі, Луврський
Палац, Тюльєрійський сад, усе мчало назустріч
і зникало за плечима, порожні вулиці, замкнені
вікна й двері — так стрівав Остюка переможе-
ний Париж. На площі Згоди біля Лукзорського
обеліска маршал побачив уперше крізь вулицю
Елісейських Полів — Тріюмфальну Арку. Рап-
том над нею з'явилися контури келиха й крива-
ва рідина почала капати в нього. Жах охоплює
Остюка. Велетенське місто ковтнуло його бриґа-
ди. Вони розгубляться серед тисяч вулиць! Мар-
шал плаче, і вірний «Флоріда» здригається під
ним. Позаду схлипує вся бриґада. Тоді з-поміж
статуй міст, котрі О Т О Ч У Ю Т Ь площу, оживає в
павільйоні статуя міста Марселя і голосом чен-
ця кричить на всю площу. Маршал відчуває, що
у нього болить вухо від цього крику. «Ти ще
видужаєш, побратиме. — кричить чернець — у
вас буде прекрасна столиця!» Над павільйоном
міста Марселя з'являються контури келиха й
кривава рідина починає...
ШОСТА ПІСНЯ

Голос:
У пісні шабля татарву січе,
У думі — за дружину вірну править.
Бредуть, співають люди без очей,
Перебираючи струну і славу.
Лише про честь — сліпий речитатив,
Про вірність і хоробрість побратимів.
Розчісувачі грив старих часів,
Важких боїв — бояни нелюдимі!
За тьмою — тьма, як доля кочова.
В обличчя — непрозорий вітер лине.
У темряві сідають спочивать.
У тьму ідуть, намацавши стежину.
Не повторити, як бренить струна!
Який у неї урочистий голос!
Басок тривожно й грізно застогнав.
Альти пішли у вимріяне сольо.
Вперед! Завжди вперед летіть,
(відважні!
Плечима до плечей ставайте, дружні!
Хор:
Через моря, пустелі та міражі
Іде вона — достойна й мудра мужність
Л ю д и н а зупинилася проти вітру, шо дмухав
за течією вздовж долини, де текла ріка. У по-
дихах вітру виразно чулось швидке подування
зими. Дерева на критих схилах берегів — сосни
й листвениці — шаруділи так, ніби з них сипав-
ся ввесь час пісок. Сірі як повсть хмари закри-
вали небо. Людина обшукала очима береги. Зов-
сім непомітні ознаки звернули на себе увагу.
Підійшовши ближче, обидва компаньйони
знайшли та,VI сліди колишньої стоянки одного з
багатьох синів великої тайґи.
— Я тебе не дурив, — було резюме першого,
— це той Золотий Ручай.
Він оглянувся навкруги, пригадуючи й віднов-
ляючи в пам'яті знайомі місця.
— Он висять шматки шапки, — закінчив він,
— я його убив під отим деревом. Там же й по-
кинув. Ми прийшли, Ничипоре.
 Другий нічого на це не відповів. Він сів роз-
буватися. Знявши важкі чоботи, розмотав онучі
й почав одривати од ніг шматки скарпеток, кот-
рі зотліли на його пальцях. З тисячу кілометрів
пройшли вони за місяць від табору «Веселий».
Перерізали стежками гірський кряж, потрапили
до невідомої річки, пішли нею до війстя і повер-
нули в долину, звідки витікав ручай.
Перший бродяга назбирав сухого суччя і роз-
палив багаття. Другий став гріти поранені ноги.
Речі лежали купою — так, як їх було скинуто
з плечей. Рушниці висіли на гілках. Ничипір
простяг руку до фляги й сьорбнув з неї спирту.
— Не поспішай, — зауважив компаньйон його.
Знову мовчали, ніби слухаючи, як лускало де-
рево у вогні.
— Бгаток, не дгеф, — почулася запізніла від-
повідь Ничипора, — од гогілочки люди веселі-
шають.
Він таки гаркавив. Обличчя подзьобане віс-
пою, зайшлося усмішкою. Од спірту ожили стом-
лені м'язи. Не взуваючи чобіт, став ходити біля
вогню, одчепив чайника, побіг по воду, повісив
чайника, над вогнем. Потроху смеркало, і ватра
ставала жовтішою. Унизу блищав ручай, він од-
свічував ніби золотом, що лежало невідоме в
ньому й навкруги по долині. За сірою пеленою
хмар, мов западалася чорна безодня, посилаючи
землю в глибінь вечора. Вода закипіла. Як зав-
ше на нових місцях, людей охопила апатія. Бу-
ло млосно від однієї думки, що поблизу під ру-
кою є жовтий пісок, який наче крил начепить
вимученій людській істоті. Він перекине ціле
життя, як гору, відкриваючи прекрасну далину
теплих земель. Не буде скаженіти навкруги біле
снігове мовчання. Не буде висіти на ниточці
над головою смерть.
Чайник закипів дужче. Пара била з носка й
почала бряжчати покришка, зашкварчала вода,
падаючи у вогонь. Компаньйони прокинулись.
Нашвидку сьорбнувши чаю, побігли в долину й
ходили там, до повної темноти. Розіклали багат-
тя над самою водою. Відбившися у воді, запалав
високий вогонь і скидався він на вогненний дов-
гий меч із двома клинками. Тут, де на тисячі кі-
лометрів не було й сліду гюдини, поставлено в
ріку отакий меч. І він не гас.
— Незаймане місце, — сказав бродяга, — ми
тільки встигли переконатися, що золото поверху
розкидане, — і я убив його, щоб повернутися
самому сюди. Ти знаєш, що я хворів і втратив
літні місяці. Та й тепер ми навряд чи встигнемо
щось ізробити. Днями випаде сніг. Ми тут пере-
зимуємо й на весну візьмемось до роботи. Зали-
шились консерви та борошно, що його я приніс
той рік з убитим. Додавши ще наших запасів,
ми легко пересидимо зиму. Можна ще полювати.
Ничипір потрапив ногою в яму. Його товариш
спотикнувся й собі. Далі видко розкидану землю.
— Тут хтось уже був, — пробурчав бродяга
й наблизився до води. Там побачив корито для
промивки золота. Він запалив сірника: спорудою
вже давно не користувалися.
— Значить, ми спізнилися? — Ничипорове
запитання змусило бродягу насторожитись і по-
гасити сірника. Далі він ізгадав, що зброя біля
табору.
— Завтра побачимо, — була його відповідь, і
він замугикав пісеньку, щоб заспокоїти Ничи-
пора. Меч на березі погасав. Люди вповні відчу-
ли втому. Посідали біля вогню й поснули. Але
 навгамовний інстинкт розбудив їх майже одно-
часно через годину. Пішли на гору до речей,
роздмухали вогонь, присунули моху, щоб тлів,
повісили на дерево їжу й міцно поснули, обняв-
ши рушниці. Закони тайґи кажуть, що біля вог-
ню не можна убивати, отож сон їхній був ціл-
ком безпечний. Разів кілька прокидалися — то
один, то другий — і годували вогонь. Ніч була
холодна, наче скрізь лежав уже сніг, і лише
до цієї долини не долетіли ЙОГО П Є Л Ю С Т К И . Ни-
чипір когось вночі душив, хряскіт" кісток розбу-
див його. То клацав зубами обдертий вовк, що бо-
явся наблизитися до вогню. Він злякано втік, по-
бачивши живу істоту. Це було продовження сну.
Бродяга безперестанку мучився ввісні. Страхо-
вища якісь трусили його, він силкувався проки-
нутись, інстинкт підказав, що на нього дивиться
компаньйон чудними очима. Та Ничипір уже
знову спав.
Сни їхні схрещувалися один з одним, як шпаги.
Свідомість блукала між рефлективними видіння-
ми, вона щохвилини могла виринути на поверхню.
Поруч дихали дві сильні людини, інстинкт жит-
тя в них бився в кожній жилці. Обоє відчували,
що небезпека є: вона причаїлася скрізь, в усіх
кутках мозку. Картини сну овівалися цим хо-
лодним подихом небезпеки. Обоє міцно спали,
але піднеси один з них руку, або підведи голову
— зараз же він побачив би розплющені очі ком-
паньйона, і воля до життя визирнула б з них.
Люди великих міст не знають, коли ходить біля
них смерть, коли вона торкається їхнього чола
холодними пальцями, коли вона дмухає на них
смердючим ротом. Вони бояться смерти, не зна-
ючи, коли вона прийде. Люди в тайзі часто ба-
чать смерть. Мозок їхній не сприймає інших
думок, крім думок про життя, про борню за
нього, про підміну своєї загибелі — загибеллю
хоч усього світу. Через те, що вони борються
тільки для того, щоб жити, — вони швидко роз-
пізнають місця, де ходить небезпека.
Тим часом постав ранок. Морозний вітер посу-
нувся вниз із гір. Бродяга подивився на доли-
ну й на ручай. Туман постелився низько, як га-
зова завіса.
— Отак нас французи душили газом, — по-
чулося від Ничипора: він прокинувся майже од-
ночасно. Слідом же за словами пролунав дикий
одчайний свист Ничипора. Це було високе ми-
стецтво свисту. Ліси ожили, заурчали розколи-
ни в скелях, пішла безконечна луна, розбилася
на відтінки, все ніби стрепенулося, зачувши не-
ймовірний свист. Бродяга захоплено подивився
на свого компаньйона. І, разом скочивши на но-
ги, стали готуватися.
Під деревом, де мав лежати хоч кістяк люди-
ни, не було нічого. «Певно розтаскали звірі», —
зауважив бродяга й повів Ничипора до сховища
з провізією. «На самому дні, — сказав він, —
провізія, поверх неї інструменти, потім соснові
віти, листя, камінь, земля.»
Підійшли до сховища й побачили розкидану
землю, витягнутий камінь і порожню зовсім яму:
і сліду тих речей, що там мусіли лежати.

С п о ч а т к у це був якийсь клубок. Потім обоє по-

падали в яму. Блискавична лють штовхнула їх
одне до одного. Перший ударив Ничипір, що
відчув себе зрадженим. Він бив, не пам'ятаючи
нічого — то протестував інстинкт життя, постав-
лений перед фактом можливої безглуздої смер-
ти від голоду. В ямі, де тісно було вимахувати
кулаками, овоє стали повертатися до свідомости.
Гайґа має неписані закони, і це вона заспокоїла
компаньйонів. Коли двом істотам загрожує
смерть, то обидві мусять разом боротися за жит-
тя. Найзапекліші вороги стають поруч проти
єдиної небезпеки. Тоді світ робиться зовсім пу-
стельним: крім двох істот одного роду, двоногих,
короткоруких, свідомих — нічого не існує.
— Пусти, — порушив мовчанку бродяга.
— Дурні ми, — засміявся Ничипір, вилазячи
з ями.
Журитися або віддаватися горю — не в звич-
ках громадян тайґи. Так партизани можуть би-
тися, загубивши надії на перемогу. Мужність —
могутнє слово! Це — міць тіла й сила розуму;
геройство терпіння і слабкість людяности; жор-
стокість і жалість; це ясний погляд певного себе
представника роду.
— Немає з чим зимувати, — зауважив бродя-
га, байдужо розглядаючи все навкруги. Тільки
чи бачив він що, крім жахливої пустелі в собі?
— .Куди ж воно зникло?
Бродяга не чув Ничипора. На ручаї ще стели-
лася пара. В її клубках бродязі вималювалися
різні силюети. Він побачив мерця, котрому дору-
чив охороняти схованку, йому здалося, що мрець
ходить по воді й ставить стовби заявок на бе-
регах.
— Я тебе вбив чесно, — сказав, наче крізь сон,
бродяга — ти був жахливий п'яниця. Ти на мене
вистрелив з револьвера, а я ніколи не даю про-
маху.
Ще хвилину постоявши, рушив він у долину,
і Ничипір пішов за ним. Вони йшли травою, що
скидалася на мох, сухий і з.чефарблений сонцем.
Біля промивочного жолоба валялася лопата, за-
росла травою. Мотика лежала на зотлілому міш-
ку, котрим ношено було пісок до промивки. Ще
— висіло на жолобі відерко — ним лито воду
на жолоб. Примітив із примітивів! Ніби діти гра-
лися на пустельному лузі, загачуючи піском ру-
чай. Ради цієї споруди треба було стільки йти
болотами й хащами, перелазити гори, кинувши
увесь світ, піти на край його?
— Спробуємо, — пролунав голос бродяги,
хрипкий від жадоби. Він почав кружляти по до-
лині. Він не копав, хоч Ничипір і носив за ним
лопату. Сиве волосся бродяги вибивалося з-під
вухатої шапки. В ньому прокинувся старий та-
єжний вовк, одвічний шукач золота. Не раз він
бачив чуже щастя, як з'являлося воно несподі-
вано з неплідного, піску. Ба й своє власне трап-
лялося не раз хватати за горлянку й пропивати
й програвати його за день, або за одну минучу
ніч. І кожного разу, коли він потрапляв на нові
місця, йому здавалося, що він молодшав.
— Чого ти шукаєш? — питав Ничипір.
— Золота, — була відповідь. Бродяга нахиляв-
ся до землі, виривав травинку й пробував її ж у -
вати. Він ставав навколішки й придивлявся, як
хиляться сухі стеблинки під легким вітром. Так
пройшла година. Ничипір сидів уже на землі,
чекаючи краю всіх маніпуляцій. Лопата нагада-
ла йому інші місця й інші обставини, його очі
заплющились, і він зовсім забув, де він є. На-
решті, його розбудив таємний голос бродяги.
— Ходім, — сказав цей. Не доходячи до одно-
го місця, з якого бродяга не зводив очей, зупи-
нилися.
 — Бачиш? — почув Ничипір, — он кочка!
Ничипір справді побачив невеличкий горбочок.
що ледве витикався з трави. Нічого прикметного
горбок не мав.
— Золото буває кочкове, — пояснив бродяга, —
коли воно виходить на поверхню. Знайди гарну
кочку, і тобі не треба буде працювати через ціле
життя.
— А як її знайти?
— Шукай. Переживи стільки невдач, як, я —
і ти знатимеш. Одну можу сказати ознаку — на
кочці трава хилиться проти вітру. Не за вітром,
а проти.
Вони підійшли до горбка. Ничипір намірився
лопатою, але бродяга вирвав її у нього з рук і по-
чав ставити хрести навкруги горбка. «Золото мо-
же втекти», пояснив він і мовив закляття.
— Копай, — зовсім без голосу сказав.
І тоді почалась бакханалія на Золотому Ручаї.
Двоє людей збожеволіло. Як буває мчать до фіні-
шу на змаганнях — так поспішали компаньйони.
Горбок було розкопано й пісок з нього перенесено
до жолоба. Бродяга взявся за цеберку й став лити
воду. Для справжньої роботи було одведено стру-
мок води з ручая, і дошка з прибитими планками
правила за корито, але він вирішив скористатися
спорудою, що на ній вивчалося пробу. Відро трем-
тіло в його руках. Це був азарт грача, що чекає
щасливої карти. Ничипір стояв без руху й хвилю-
вався, як ще ніхоли. Вода лилася, потроху знося-
чи пісок. Біля планок заблищали крупинки золо-
та. Ничипір насипав решту піску з кочки. Знову
цеберком набирав бродяга й помалу вилизав на
жолоб. Нарешті, він поставив відро й нахилився:
золото позалишалося біля кожної планки. Воно
скидалося на блискуче пшоно. Бродяга позбирав
його в жменю.
— Мені траплялося, — зауважив він, — нами-
вати із сотні пудів піску до трьох золотників. А
зараз ми вже заробили по сотнязі на брата. Тепер
ти віриш, що це Золотий Ручай?
Бродяга пересипав пісок з руки у невеличкий
шкіряний капшук і міцно зав'язав його. Потім
поклав за пазуху.
— Сідай, — закричав він до Ничипора, сам сі-
даючи на березі, — сідай і слухай, як годиться
дякувати богові тайґи.
Він заспівав: «Га'ї-оге-лалай!» Фраза ця мала
багато відтинків і змісту. Бродяга її повто-
рював, як бойовий приспів після кожної строфи,
що її він співав чужою мовою.

Н а д в е ч і р було намито чимало золотого піску.

Компаньйони ледве стояли на ногах: вони не ма-
ли й ріски в роті з самого ранку. Холодний вітер
дмухав на їхні спітнілі обличчя, та вони не почу-
вали цього. Коли сонце зайшло, одразу не зрозу-
міли, чому стало темно працювати. Жадоба не
вгавала навіть тоді, коли їх валила з ніг утома.
Який довгий мусів бути день, щоб задовольнити
шукачів золота, що напали на багате місце? На-
решті, темнота покрила долину й ручай і припи-
нила промивку.
Ничипорові закортіло опинитися в приїскові
«Веселий». Він помандрував би на приємний вог-
ник у вікні бараку, де жив брудний монгол Лі-
Тін. На дверях він став би й свиснув переможно,
як це він уміє. Усі голови повернулись би до ньо-
го. «Ничипір прийшов, Ничипір прийшов!» — за-
 гуло б по хаті. А він підійшов би до великого сто-
лу й, розсунувши грачів у карти, брязнув би пі-
ском перед собою. Одразу б у нього знайшлися
десятки приятелів, кожний підставляв би свого
тютюну до люльки й одводив би руку з жалем
назад, ізгадавши, що Ничипір не палить. «Гуляй
без мене», — сказав би Ничипір усім, і сам Лі-
Тін, який його не раз викидав за поріг, тепер ус-
міхнувся б йому й власноручно налив би «паву-
ка». «Ясний пане», — сказав би Лі-Тін, бо слава
про Ничипорове золото облетіла б усю округу, —
«чого ви бажаєте, ясний пане?» — Але Ничипір
нічого не бажав би — він купив би все гуртом у
Лі-Тіна. Вина й горілку, англійські коняки, бо-
рошно, сало, цукор, консерви, — все купив би за
готівку. Потім він вигнав би негайно Лі-Тіна й
усіх його одвідувачів просто на мороз і сам став
би споживати все добро. Лежав би на гарячій ле-
жанці, а його Наталка варила б та пекла.
Згадка про Наталку неприємно струсила його
і звела думку на бродягу, що йшов поруч.
— Хто це тут побував раніш нашого? — запи-
тав цей, — отак, гляди, що на весну тут кишма
кишітиме народу!
Ничипір мовчки слухав і думав, як він убива-
тиме бродягу, щоб забрати все золото самому. До
рого заплатив він за компанію на це золото, і щи
дорожче заплатить бродяга за ту ніч, що провів
із Наталкою.
— Певно, випадково варнаки наскочили й ро-
били тут розвідку, —- продовжував бродяга, — і
чогось утекли. Може зима вигнала.
Компаньйони наблизилися долиною до високого
берега, де в хащах низьких, покручених прибитих
дерев був їхній табір. З вітром, що линув низом,
обоє получили сморід мертвечини. Наче легень-
кий повітряний ручай, тік цей запах разом з віт-
ром.
— Щось гниє, — зупинився Ничипір.
— Звірина, — зупинився й бродяга.
— Ні, — заперечив перший, — це людина. Я
знаю, як пахнуть люди на полі — на третій день
після атаки. Навіть із землі, коли їх потім зако-
пати, вони невимовно точать свій запах скрізь у
повітря.
— Людина? — перепитав бродяга, — звідки?
— Не знаю звідки, але шукати її зараз ми не
будемо без світла. Та й взагалі — чи цікаво ню-
хати таке зблизька.
Вони дійшли до свого табору й розпалили вог-
нище, бо холод вже залазив у всі кістки. З теп-
лом прийшла й втома. Вона плутала обом ноги,
коли вони збирали паливо, вона заваджала їм ди-
витися і сплющувала очі. Темна й холодна ніч
розлягалась за вогнем. Чорним полум'ям своїм во-
на хотіла зализати вогонь, але полум'я те става-
ло димом, і з-під нього жевріло веселе багаття.
Вночі Ничипорові приснилося, що він гірко пла-
че, сльози течуть у нього по щоках, по носі, і від
цього він прокинувся. Ішов сніг і розтавав на об-
личчі. Повна безпорадність злякала його. Він роз-
будив компаньйона. Той, підкинувши дров у во-
гонь, заліз у свій мішок із головою й затих. Ни-
чипір лежав без руху, доки не втомився думати.
І він заснув теж.

С ніг ішов ніч. Наче білий сад постав над зем-

лею. Тендітне біле листя тремтіло в повітрі, і не-
помітно, що воно падає, — так багато його було.
Снігом засипало й обох компаньйонів. Вони пови-
лазили з мішків, коли сніг уже перестав, десь
крізь хмари заблищав краєчок сонця, прийшов
мороз, і сніг став шерхнути на очах. Компаньйо-
 ни нарубали дров, розпалили вогонь, і між ними
відбулася цікава розмова. Передати її тяжко, бо
вона майже вся складалася з павз. Павзи говори-
ли більше, ніж можуть мати в собі слова.
— Зима, — вимовив бродяга.
Павза говорила, що зимою не можна працювати
на промивці, що на зиму треба багато їжі й оде-
жі, що прийшло, нарешті, те, яке мусіло прийти,
хоч і чекалося його з жахом. Надія попрацювати
ще якийсь час у долині — раптом розвіялася, за-
лишивши біль розчарування. Ще одне літо /прой-
шло безплідно. Щастя лише поманило багатими
обіцянками й заховалося до літа нового. Назу-
стріч ішли морози, голосне рипіння снігу, цинга,
голод, біле мовчання снігових пустель.
— Зима, — закінчив Ничипір.
Павза мала в собі важке повернення до приїску
«Веселий», одморожені ноги, порепані руки, без-
конечний шлях уздовж річки до безпам'яті, щоб
зберігати в собі життя і його теплоту. Знову по-
невіряння упродовж зими, старцювання під бара-
ком Лі-Тіна, голодна жінка, котра зароблятиме со-
бою їжу, пекельна мука враженої гордости, бо Ни-
чипір не міг бути дрібним і повсякчасним мерзот-
ником, як інші шукачі.
— Я тут зимуватиму, — сказав він, здалося, що
так буде легше. Він не бачитиме жінки, і не му-
читиме гордість. Та одразу згадавши, що Натал-
ка там швидко піде по руках, лише застогнав.
— Не витримаєш зими, — одповів йому бродя-
га, простягаючи, як апостол, руки до вогню, — у
нас не має виходу іншого, як повернутися до при-
їску «Веселий», переждати зиму, прийти на вес-
ну з усім потрібним.
— А чи хватить цього золота, що ми намили
сьогодні?
Бродяга засміявся, витяг капшука із золотим
піском і підкинув на руці.
 — Звичайно, не хватить, але це вексель, на кот-
рий дадуть, скільки завгодно.
— Значить підемо назад?
— Сьогодні ж підемо, бо ручай за день замер-
зне та й нам нічого чекати, доки вдарять пекельні
морози. Але ми забули за одну річ, — спохва-
тився бродяга.
— Яку?
— Ми не пішли подивитися, що воно смерділо
вчора.
Нашвидку попоївши, компаньйони рушили шу-
кати. Під крутим берегом лежала людина, прит-
рушена снігом. Мороз вночі заморозив її, і вона
вже не смерділа. Ничипір одгорнув ногою з неї
сніг. Те, що здавалося людиною, було купою
пошматованої зимової одежі, кістки й обгризки
лежали серед неї, там же була й обдерта голова.
Бродяга став приглядатися до одежі, він узяв із
землі шматок пояса. «Це мій пояс», — прошепо-
тів здивовано. Ничипір подумав, чи не зручно бу-
ло б розквитатися з бродягою на цім місці. Але
розважність підказала йому, шо сам він не знай-
де дороги.
— Я пізнаю свого товариша, — тремтячим го-
лосом зізнався бродяга. Він володів собою прек-
расно, але голос виказував хвилювання, — це мій
товариш, котрий мусів би лежати там, на горі й
в літній одежі.
— Він перед смертю перевдягся, — цинічно
розсміявся Ничипір.
— Я нічого не розумію...
— Нічого тут і розуміти: ти його поранив і втік
зі страху. Він же видужав, поїв запаси, накопав
і намив золота, але раптом взимку збожеволів. Бо
як інакше можна сказати на людину, котра кидає
теплий куток і йде на берег замерзати? Може
йому приснилась батьківщина, на самоті людина
од цього божеволіє й здатна негайно ж бігти до
неї. Цікаво тільки, де він свій пісок подів?
 Бродяга під час цього пояснення цілком заспо-
коївся. На нього не вплинуло те, що він таким
чином перестав бути убивцею людини, але він
вірив у забобони, вірив у те, що мерці можуть
іноді чудно з'являтися до убійників, — і через
це — пояснення Ничипора лише розвіяло страх
перед чудесним.
— Певно біля нього, — відважився вимовити.
Ничипір одкотив череп ногою і почав перебира-
ти лахміття. |Воно було мерзле й неприємно хру-
щало, коли він одривав од землі. Останки мертвої
людини відразу стали звичайним непотребом, і
люди не відчували незручности та того позасві-
домого, атавістичного жаху, що мусить бути у
кожної живої істоти перед трупом того, хто нале-
жав до 'її ж роду, — люди цього не відчували,
розкидаючи кістки, їх засліпило сіяння жовтого
металю.
Шукали довго. Коли потім згадували про те,
що допомогло їм, — воно здавалося дитячим сном.
Золотого піску ніколи б не знайти, не будь цього
дрібного випадку. Небіжчик, очевидно, вимахував
капшуком із золотом, щоб одбитися від кошмарів.
Капшук вирвався в нього з руки й застряв у ві-
тах чагарника. Тепер він висів на чагарникові
порожній, малий птах кружляв над ним і одчай-
но кричав. Перший побачив Ничипір. Він здиву-
вався, що птах не полетів іще у вирій. Але тут
же помітив і капшука. Трупа одразу було поки-
нуто й компаньйони підійшли до чагарника.
— Не підходь — треба спочатку поміркувати,—
зупинився бродяга, — бачиш, порожній. Подумай-
мо, де могло подітися золото. Воно могло виси-
паться коли капшук летів, тоді зібрати його без-
надійна річ, хібащо — дочекатися літа, зняти
отут з поверхні усю землю й промити 'її. Міркуй,
яку велику площу треба охопити. Та могло бути
й інакше: капшук, не витрушуючи з себе золота,
повис у вітах. Але зараз він порожній — де ж з
нього пісок?
Бродяга обережно помацав капшук, не зніма-
ючи. Йому на долоню випало кілька золотих пі-
щинок.
— Капшук прогнив, — зауважив стурбовано.
Він замислився. Потім витяг з піхов великого но-
жа, обережно підняв його під капшук лезом униз і
тихо розтулив пальці. Ніж упав простісінько в сніг
і застряв у землі. Компаньйони почули виразний
звук ніби лезо ножа потрапило у металеву тирсу.
Золото було там. Одгорнути сніг і зібрати пісок —
не тяжка справа. Піску вийшло кілька фунтів, і
очі обох стали горіти жадобою, цього почуття
ніяк не щастило заховати, або хоч замаскувати
чимсь іншим. Так розпочався третій день їхнього
перебування на Золотому Ручаї: вони стали на
ступінь до багатства.

Вертаємось? — були перші слова бродяги, ко-

ли вони знову посідали до вогню. Запитання зда-
лося зайвим, бо новонабуте золото тягло до таких
місць, де воно могло б цінуватися.
Розподіливши його рівно надвоє, вони вируши-
ли в путь. Вони йшли в супроводі «Золотого Ру-
чая». Попереду — бродяга, що вибирав стежку, за
ним — Ничипір. Цей перший день дороги був ве-
личним видовищем. Навкруги лежала по снігу
безмежна, довершена тиша. Щось праісторичне
складалося з контурів гірських похилостей, з гор-
батого чагарника на горбах узвишшів. Ішлося
легко. Капіталісти, котрим було день віку, вира-
ховували золото, що його дасть іще «Золотий Ру-
чай». Головне — заховати від усіх шлях до нього.
Одразу було забуто минулі злидні: компаньйони
виросли навіть самі перед собою. Багатство вони
уявляли досить ефемерно — воно в першу чергу
дасть їм володіти людьми. Для істот фізичного
розвитку ця влада є основна мірка багатства. На-
віть власний комфорт, безтурботне життя так не
приваблюють їх. Люди їм підкоряються з любовю,
підуть за ними скрізь, як за пророками, доки зо-
лото сипатиметься з рук. Це влада особлива, вона
непохожа на владу, що примушує коритися заг-
розою смерти раптової або повільного жахливого
животіння.
Ничипір пригадав, що він моряк. Усю долину,
де тік ручай, він виповнив зеленою водою океана.
Вона хвилювалася над ним і його супутником се-
ред білих снігових берегів. Далеко на обрії, де
блищав нестерпучо сніг, і коливалася ніби пара
над війстям долини, він угадував срібнобілий,
рухливий штиль. Над ними на воді похитувався
красунь-парусник. Ничипір яскраво побачив знизу
кіль і кермо його. Вітрила повисли без вітру, на
юті сидить хазяїн і розподіляє* усім вино. Сонна
вахта тиняється по кормі — усіх розморив соняш-
ний задушливий штиль між двома берегами. Як
приємно сидіти там, попиваючи вино! Раптом Ни-
чипір бачить самого себе в ролі хазяїна. «Підтяг-
ни клівер-шкот!» — кричить він лінькувато, —
«ідоли чортові!» Ні, він не скаже «чортові», бо
на вітрильнику не можна цього в морі говорити.
Так категорично заборонено, як свистіти, або неп-
ристойно лаятись — одне й друге насилає на по-
суду вітри незрозумілого напрямку, негоду й
шторм. «Хлопці, співаймо!» — каже Ничипір і
підспівує за мастаками-хлопцями...
Але інша картина постає з цієї пісні. Безконеч-
на валка підвід на степовій дорозі. Друг-кіннот-
чик, партизанський братчик виводить довгу кі-
нечну ноту. Вона пливе в прозорому повітрі слі-
дом. День спечний, день пекучий. На обрію ма-
ячать вершники, чи сояшники. Не сонце, а надія
горить у небі над степом батьківщини.
— Не захворіти б нам, — сказав раптом бродя-
га, і його слова донеслися, ніби з темноти, розби-
ваючи видіння. Він зупинився на хвилину, дістав
флягу й ковтнув з неї двічі. Ничипір зробив це
й собі. Спірт обпік губи й посунувся по горлянці
до шлунку. Очі в обох були червоні від безна-
станного блиску снігу.
— Мені верзеться увесь час якесь чортовин-
ня, — пожалівся бродяга, — коли б окуляри на
очі, бо нікуди не втечеш від цього каторжного
проміння, від сонця і снігу.
Обох наче лихоманило. Але зупинятися в таких
випадках не рекомендується. Тайґа не прощає зу-
пинки. Мертва сама, непорушна й безконечна, во-
на жене людину по своїх просторах, не даючи їй
дозволу одпочити. Біль і втому, нудьгу й лихо-
манку треба душити в собі цим безупинним ру-
хом. Припиняють його лише тоді, коли хотять
умерти. Тоді, коли воля до життя рветься на
шматки, як перегнила нитка.
Наніч вибрали неглибокий затишок під берегом
і розпалили перед ним багаття. Бродяга зняв із
себе всю одежу, витерся спіртом і захропів у сво-
єму мішку до спання. Ничипір проробив це ж і
собі, але сон тікав од нього, як звір од вершника.
Тіло все трусилося. В голові двигтіло так, що очі
ніби вилазили з зіниць. У затишку було вогко.
Ничипорові здалося, що він умирає. Серце кала-
тало в грудях ніби з останніх сил. І непомітно
оволодів ним сон. Обоє були до краю стомлені,
жаден не думав про золото, котре лежало в їх-
ніх торбах. Лихоманка трусила до світання. Ран-
ком компаньйони встали з важкими головами й
неслухняними ногами. Поїли, напилися чаю й
знову рушили далі. Не можна було засиджувати-
ся, доки не вийшла з тіла чудна хвороба. Все
напруження волі йшло тільки на те. щоб три-
мати себе просто й рухати ногами. Так почався
другий день життя капіталістів.
 Цього дня була сутінь, сонце не пробивалося
крізь темні, кошлаті, снігові хмари, ішов дрібний
сніг із вітром. Коли його трохи нападало, вітер
почав мести по підмерзлому верху первопада.
Спершу це були ніби жарти — сніг забігав напе-
ред, мов сковзаючись по гладенькому шклі, потім
він почав вихритись, зриватися догори, метели-
тись у повітрі, знову падати й знову підноситися.
Хуґи ще не було, але почувалися вже всі ознаки
її наближення. Бродяга поспішав до ріки, в котру
тік ручай. На його думку там були місця, де мож-
на пересидіти негоду, і під берегами — ледве по-
мітні вузькі стежки, що їх не заносило снігом.
Отже компаньйони не барилися. Вони не става-
ли навіть на обід. На півночі купчилися цілі баш-
ти й фортеці з хмар, там завмерли наче хвилі ба-
вовняного моря, перед тим, як затопити землю.
Вітер міцнішав і дмухав нападами. Бродяга за не-
помітними ознаками вирахував, коли почнеться
справжнє пекло. До того часу треба було дійти до
ріки. Компаньйони майже бігли. Забулася недав-
ня лихоманка: життя поставлено під загрозу!
Десь з глибини мізку випливло бажання жити.
Це почуття спочатку тільки жевріло, але з кож-
ним сильнішим подувом вітру воно спалахкувало,
як пожежа. Нарешті, бродяга перебіг на лівий бе-
рег ручая і став дертися нагору по слизькому
снігу. Моментами, коли вітер ніби затухав, чувся
гомін ріки, що ще не замерзла. Бродяга шукав пе-
чери, страшно кленучи життя, — вітер і сніг слі-
пили йому очі.
— У нас є ще півгодини, — кричав він, — щоб
ізнайти затишок і нарубати палива, бо хуґа нас
триматиме кілька днів. Це йде найстарша відьма
тайґи.
Нарешті, він ізнайшов щось подібне до печери.
Компаньйони поздіймали з себе всі речі та зброю
і кинули туди. Сами ж стали готуватися до хуґи.
Знайти затишок — було лише половиною діла.
Найважливіше починалося тільки тепер. Сніг за-
кружляв з подвійною силою. Серед його пелю-
стків було темно, як у лісі. Найстарша відьма
тайґи наблизилась долиною, де тік ручай, аж до
самої ріки. Тонкий свист у вітак дерев голоснішав
і ширився. Незабаром все свистіло навкруги,
хуґало, скавчало, і ліпив сніг. Бродяга встиг ізру-
бати кілька молодих сосен. Разом із Ничипором
він приволік їх до печери і заклав ними війстя її.
Доки компаньйони приволокли ще дерев для ба-
гаття, печеру замело зовсім. Ничипір проліз до
середини й став порядкувати там, а бродяга стояв
на вході, обнесений снігом, і розмахував блиску-
чою сокирою. Він, ніби змагався з хуґою, рубаючи
ворога гострою крицею. За кожним ударом опада-
ли віти з сосни, і Ничипір утягав їх до печери.
Швидко всю печеру було закладено пахучими ві-
тами. Надворі вже розходилося справжнє пекло.
Але бродяга не кинув працювати, знаючи, що
головні сили ще йдуть позаду. Тільки обрубавши
останню деревину, заліз він до печери й повтягу-
вав стовбури за собою. Тих, що не влазили, він
на порозі перерубував. Ничипір мовчки слідкував
за цим божевільним вибухом енергії. Бродяга роз-
дмухував вогонь. їдкий дим поліз у вічі. Потім
цей дим ізнайшов вихід, бо вогонь розкладено бу-
ло на порозі. При світлі компаньйони роздивили-
ся печеру: вона мала розміри подвійного ліжка,
а стеля її підносилася на половину людського зро-
сту. Сокира пішла знову в діло: бродяга дав її
Ничипорові — поширити житло. Цей вирубав по-
під стінами закапелки для спання. Землею обік-
лали багаття, з вітів сосни поробили постелі, зап-
лели сосною війстя печери, теплий дим пробував
текти вгору крізь віти й сніг, та там його забивав
вітер, дим виїдав очі, не даючи тепла Потроху роз-
горі лась ватра, можна було зогріти води з снігу.
Надворі аж тепер розпочалося щось справжнє. Не
вірилось, що ще позавчора була самітна осінь. Це
прийшла володарка тайґи, її одвічна господиня,
люта зимова хуґа.
— Зима, — сказав бродяга, зогріваючи руки на
вогні. Він став цілком байдужий до всього на світі.
Тепер, коли минула небезпека, він умів одпочити.
Ніби й не сиділи вони самі на березі ріки, в заме-
теній снігом печері, а навкруги на тисячі кіломет-
рів не було безлюдно й не вила й гриміла всевлад-
но найстарша відьма тайґи.

І С о м п а н ь й о н и прокинулися від холоду. Варта

погасла. У печері було темно, і їдкий дим блукав
нею. Надворі голосила хуґа — вона за ніч набра-
ла ще сили та завзяття. Бродяга став роздмуху-
вати вогонь і гріти воду.
— Я тобі скажу, — почав він, — як баби на-
шого брата із світу зводять. Я тоді жив у «Непо-
мітному». Була нас артіль — чоловіка десять. А
в артілі — баба. Ще коли ми рушали з Хабаров-
ського, вона пристала до нас за куховарку. За
місяць її і впізнати не можна було — з дохлої
кішки стала зовсім павою. Ми зранку йшли на
нашу заявку — золото глибоко тоді залягало — і
до обіду сиділи під землею, довбаючи породу.
Звичайна бадя витягала пісок на поверхню, там
же ми його й мили. У обіди ми йшли до нашої
землянки, де чекав обід. Баба виходила з комір-
чини, що її ми для неї одгородили, і усміхалася
нам усім. Тільки цим ми й трималися, бо з золо-
том нам зовсім не щастило. Ми не намивали його
й на харчі. Баба ця поставила на нас ставку —
нас було десятеро — сильних, здорових, як пов-
нолітні дуби. І ставку вона виграла, бо ми доти
напували старателів спіртом, доки знайшовся
зпоміж них один, що знав кращі місця. Під п'яну
руч він розповів за те місце, що зветься тепер
 «Веселий». Спочатку ми відправили туди наших
розвідчиків, а потім і самі зникли гуртом з люд-
ських очей, щоб опинитися там, доки держава про
те місце ще не пронюхала. Ми потрапили на дур-
не золото. Тоді баба стала жити з нами усіма. На
кожну ніч вона вибирала собі дружка. Решта
нас — корчилося на койках, і оселилася між нас
тоді чорна нудьга. Ми платили за жіночі пестощі
золотим піском. Вона його зібрала стільки, що
могла б утопитися, повісивши собі на шию. Це
був божевільний час. Золото ми брали просто ру-
ками й знахабніли без міри. Почали щодня пити
спірт. Все це зробила баба. Пішли сварки, бо ніч
у комірчині була вищим за все, що ми досі зна-
ли. Твоя Наталка нагадала мені її гарячими ру-
ками й іншим. Можеш тепер судити, чому я зго-
дився вести тебе на «Золотий Ручай». Навіть за-
раз я живу нею...
Раптом від Ничипора пролунав постріл. В
останній момент стримавши себе, Ничипір встиг
шарпнути револьвер догори. Бродяга зіщулився
і схватився за свій.
— Необережно вистрелив, —- пробурчав Ничи-
пір і взявся за пояс, де було золото. Воно його
запекло, мов вогнем.
Бродяга оповідав далі, хуґа гриміла так, мов у
неї були підземні труби. Та швидко він помітив,
що Ничипір не слухає. Байдужий свист линув із
кутка, де лежав Ничипір. Запах спірту повіяв на
бродягу.
—- Ти, продажна твоя шкура, — закричав рап-
том Ничипір, — кому це ти розповідаєш, кров
проклята? Я своєю рукою стріляв бійців, стріляв
гадів, я переміг сто тисяч ворогів! Вона душить
мене — ваша вошива, обскубана тайґа! Стій, я
вийду на неї з револьвером, з бойовим револьве-
ром командира армії. Ви мені заплювали душу,
прокляті варнаки! Стій, собако, я тебе шльопну!
 Ничипір з револьвером у руках вискочив з пе-
чери, пробивши собою замет снігу, і став стріляти
в повітря. Сніг був йому по пояс. Вистрілявши
патрони з револьвера, Ничипір спробував бігти,
посковзнувся й упав. З печери виглянув бродяга.
Над Ничипором лютував сніг. Він засипав його з
головою співаючи панахиду. Бродяга перечекав
іще пригадуючи — скільки разів вистрелив його
компаньйон, він не хотів потрапити під кулю. Ни-
чипір борсався в снігу, ніби в агонії. Тоді бродяга
вийшов у заверюху й наблизився до Ничипора.
Він узяв його попід руки й поволік до печери.
Ничипір очуняв лише вночі. Товариш порався
біля вогню, у печері було тепло й затишно. На
ранок вони рушили в путь далі.

«У^ каравані йшло четверо: Остюк, побратим його

й двоє тунгусів, котрі вели пару малих та воло-
хатих забайкальських коней з вантажем. Кара-
ван мав напрямок на південь.
— Дивись, — промовив тихо Остюк — він піс-
ля операції загубив зовсім голос, — дивись, он
побігли вовчі сліди.
У тайзі це вважалось за цікаву новину. Особли-
во після недавньої хуґи, коли звір позалазив у
нори. Сліди були свіжі, і вовк увесь час біг, не
звертаючи вбік. Тунґус вів караван по цих слідах.
— Вовк не поспішає, наче це він вийшов на
прогулянку, — прочитав на слідові побратим, —
наче на прогулянку вийшов.
— Цікаво, — обізвався Остюк.
— Справді. Я на цьому дещо розуміюся. Я був
бойскавтом а тиж знаєш що бойскавти по більшо-
сті вивчають різні сліди. У хлопців розвивають
тонку спостережливість, уміння помітити непоміт-
не й зробити висновки з мізерного. В армії я через
це був першим розвідачем, я гуляв у ворога, як
у себе вдома.
— Ти і в Парижі гуляв, як у себе вдома, —
засміявся Остюк.
— Так от, — ніби не почув побратим, — отакий
слід мені розповідає багато. Я бачу, що слід іде
рівномірно, вовк ступає на повну лапу, часом він
сідає на хвилинку, ніби дослухається до чогось, по-
тім — знову тюпає помалу, він наче неголодний,але
я бачу, що він худий і не вгодований вовк. Лапи
у нього великі, це дорослий звір, а грузне., він на
снігу, як вовченя. Звідси я роблю висновок, що
він худий. Біжить він рівно, це — не слід полю-
вання, коли треба петлювати, обходячи здобич.
Слід недавній — вовк пробіг не більше, як шість
годин тому. Завдання — може він теж біжить до
«Веселого?» Дивно, що він вибрав шлях, яким хо-
дять люди.
— «Веселий», — ковтаючи склади, сказав тун-
гус, — сонце вниз, «Веселий».
Він хотів сказати, що увечорі доведе до «Весе-
лого». Деякий час ішли мовчки. Остюк безмірно
мучився, загубивши навік голос. Прекрасні пісні
поставали в його пам'яті, безліч малодій звучало
у вусі, тільки вже не співати йому їх до смерти.
Ні за чим Остюк не тужив у житті, але зараз його
охопила майже яуга. Він заспівав про чумака, що
з батіжком у руках доганяє долю. Потім він ви-
водив про Морозенка. Далі почав:
Ой, три шляхи широкії докупи зійшлися.
На чужину з України брати розійшлися!

Ще багато пісень проспівав Остюк, ідучи за

побратимом. Цей звик уже до шепотіння Остюко-
вого, а тунгуси подумали, що Остюк молиться. Так
кінчилася слава першого партизанського співака.
Вовчий слід не переривався. До нього з право-
го боку долучився ще один. Люди йшли по слі-
дах, як мисливці. Тунґуси сказали один одному
щось із цього приводу, і знову посувалися в мов-
чанці.
— Проклятий край, — прошепотів» Остюк, ки-
нувши співати, — після нашого сонця й багат-
ства сюди тільки вмирати їздити. Коли вже коло-
нізувати його, то посилати таких, котрих не жал-
ко, або — що звикли не роздягатися все життя.
— Хіба того, що ми добули, не досить для при-
тягнення сюди робочих рук і відважних сердець?
Ми дослідили тільки одну долину, а вже маємо
що показати колонізаційній управі. Одне золото
дасть можливість жити тут людям, я не кажу
про мисливство, скотарство. А скільки таких до-
лин тут є!
— Ти інженер, — хотів закричати Остюк, ще не
звикнувши до того, що у нього не має голосу, —
але ти на хвилину будь людиною. Ти знайшов там
своїми струментами наявність золота й інших ме-
талів, але людині треба ще теплої години й сон-
ця, до котрого вона звикла. Нащо тоді жити, коли
діти твої не бачать сонця, жінка твоя не ходить
босими ногами по теплій землі, сам ти здобуваєш
золото або підеш на полювання, і ніколи не зна-
єш, як родить земля, ніколи не почуваєш того, що
ти живеш, що ти краплину радости знаходиш на
землі?
— Мені страшно, — сказав Остюк, уперше
вживши цього слова. У голові в нього завихрило-
ся безліч думок, що на них не знаходилось відпо-
віді. Межу, за якою починається божевілля, ста-
ло яскраво видно. Панічний, божевільний ляк
прийшов до Остюка. Він ізгадав своїх партизанів,
котрих заставала смерть у повній силі з ясним ро-
зумом. Предки прийшли йому на пам'ять і, глузу-
ючи, подивились на нього з ешафотів. «Діло роби
на землі, — сказали вони хором, — для діла ти
живеш, а не для божевілля.» Остюк подумав, що
божевілля є розум живої людини, став розбира-
тися в тому, як божевільний дивиться на життя, і
прийшов до висновку, що він губить кінці свідо-
мого. Знову спогади, знайомі постаті попливли пе-
ред очима...
Вовчі сліди, що до них уже встигли звикну-
ти, — раптом повернули ліворуч.
— Стій, — наказав побратим, — запитаємо на-
ших поводирів, що це за сліди йшли. Я бачу тут
підозріле. Ніби вовки увесь час ішли поруч
якоїсь здобичі й почули, що здобич та дається се-
бе взяти.
Тунгуси довго плутали щось, показуючи рука-
ми. Остюк помітив, що вони ховаються од нього
й побратима. Позасвідома тривога ніби прилетіла
з чиїмсь диханням. Остюк видобув свого револь-
вера й посварив поводирям. Його шепіт був
страшний і грізний. Тунґуси відчули серйозність
загрози й розповіли про те, що сказав їм вовчий
слід. Вони підтвердили думку побратима. Справ-
ді — вовки йшли поруч здобичі, чекаючи можли-
вости наблизитися. З усіх ознак — рівности шля-
ху вовчого, нешвидкого їхнього руху — ясно бу-
ло, що там десь ішла людина. Тепер вона впала
й вовки помчали до лежачого.
— Треба йти на поміч, — захвилювався
Остюк, — може ще можна врятувати!
— Навряд — вирішив побратим, — вовки бігли
тут шість годин тому.
Та Остюка наче щось тягло по сліду. Тунґуси
безнадійно поцмокали язиками, але пішли за
Остюком. Рівна, глибока тиша стояла кругом.
Сніг рипів під ногами, наче люди наступали на
звуки. Ішли з кілометр. Тунґус показав наперед
на самітну темну пляму. Остюк машинально по-
мацав револьвер. Наблизились. Темна пляма бу-
ла вовчим тирлом. Зграя вовків, ніби протанцю-
вавши танка, помчала геть. На снігу видно було
кров, шматки одежі повтоптувано в сніг, розкида-
ні речі, рушниця на снігу. Побратим обійшов
місце вовчого пиру.
Коні лякливо наставляли вуха, чуючи запах
крови, стиха іржали, поривалися іти далі.
— Шукачі золота, - сказав побратим, — іш-
ли досі вдвох, а звідси — один. Цей — або під-
бився, або його застрелив задній. Тут часто
практикується постріл у спину. Ходімо по слі-
дах за першим.
Остюк відчув огиду до звичаїв тайґи.
—- Може тут був чесний бій? — прошепотів
він, ідучи за побратимом, що придивлявся до
слідів на снігу. Людина пройшла сама. Поверх
її слідіві видко було вовчі лапи.
— Убивця волоче ногу, — прочитав побра-
тим, — може там був і чесний двобій? Про це
ми дізнаємось, коли поспішимо. Я боюсь, що вов-
ки таки насядуть, як побачать його слабість.
У відповідь на ці слова здалеку десь донеслася
луна пострілу.
— Поспішаймо, — крикнув побратим до тун-
гусів, — він певно давно вже відстрілюється!
— Це все золото, — мовив Остюк, — скільки
на ньому налипне крови, доки воно вийде з
землі.
— Що дорожча річ, то тяжче її здобути, —
висловив чиюсь сентенцію побратим, — і нав-
паки.
Швидко знайшли осторонь забитого вовка.
Власне, це були рештки вовка, які не доїла
зграя. За сто кроків — знову вовк. У цього було
розвалено голову.
— Вовки бачать лакому здобич, їм хочеться
вже відчути її на зубах. Вони забувають, що у
людини є зброя, —г були слова побратима.
Поминули ще одного вовка — і цього забито
в голову. Тунгуси щосили підганяли коней. Зда-
леку долинув постріл. Знову мовчанка.
 — Ще б'ється, — прошепотів Остюк, — відсту-
пає з боєм і волоче поранену ногу.
Чомусь йому прийшла на думку Павлівка. Він
пригадав, як билися його кіннотчики, чекаючи
приходу Марченкової піхоти. Сам Марченко пов-
став у нього перед очима, поранений Марченко,
якого везли на підводі в бій. Давнє щось затру-
сило Остюка, як лихоманка. Перед ним колива-
лося поле атаки. «Флоріда» заіржав десь через
ліси й пустелі. Остюк відштовхнув тунґуса від
коня, скинув з нього все на сніг і опинився на
коні. Побратим йому подав вінчестера. Остюк
помчав на виручку.
Через півгодини він побачив купу вовків, що
розташувалися півколом біля самітної сосни. Під
деревом сиділа на снігу людина, тримаючи в ру-
ках рушницю. Здавалося, що кожної хвилини
вовки зірвуться з місць і рознесуть людину.
Остюк погнав коня і хотів крикнути так, як кри-
чать кіннотчики, ідучи в атаку. Він захлинувся
від напруження, забувши, що вже не4 має голосу.
Тоді зірвав з плечей рушницю, націлився з ко-
ня й вистрелив у купу вовків. Людина під дере-
вом заворушилася й свиснула так голосно, що
в Остюка залящало у вусі. «Це хтось свій, — по-
думав Остюк, розстрілюючи вовків з вінчесте-
ра, — колись я вже чув отакий посвист.»
— Стій, прокляті вовки! — закричала людина
під деревом і стала клацати рушницею. Потім во-
на повалилася набік і завмерла.
— Марченко! — прохрипів Остюк, почувши
голос. Він подумав, що божеволіє. Кінь довіз
його до сосни. Під нею лежала людина без пам'-
яті, зарившись обличчям у сніг, не випускаючи
рушниці з рук. Остюк зіскочив з коня, шкутиль-
гаючи підійшов до людини, підняв її голову й
заглянув у обличчя: перед ним лежав Ничипір
Марченко — сивий, змучений, очі в нього були
мокрі від сліз.
— Понімасш, — сказав сам до себе Остюк, —
яка тісна земля!

бараці Лі-Тіна пили тільки спірт. Остюк

прийшов сюди посидіти, залишивши біля Мар-
ченка — побратима. Це була низька й задимле-
на землянка, довгий дощатий стіл стояв посере-
дині й кілька лав. Лі-Тін подавав їжу й напої-
Через сінці видко було кухню, де поралася жін-
ка. Остюк, сівши край столу, звернув на себе за-
гальну увагу.
— Могорича з вас, — сказав йому сусіда.
— За що? — здивувався Остюк.
— Ви, певно, з Ничипором багато золота на-
мили.
— Я не цікавлюсь золотом.
— Ви, може, на прогулянку ходили з Ничипо-
ром у тайґу?
— Я ходив туди у своїх справах, — прошепо-
тів Остюк, — і раджу вам мої справи залишити
мені.
Він стукнув кулаком по столі з усієї сили.
— Хазяїне, — почув Лі-Тін шепіт Остюка, бо
навкруги стало раптом тихо, — націди дві міри
гарячого — у мого сусіда гуляща горлянка, хай
вип'є.
Навкруги прихильно зареготали. Бородатим
старателям одразу Остюк сподобався. Сам він
нахилився над столом і згадав розповідь Мар-
ченка про те, як той воскрес. Виходило, що так
хотів Шахай. Він показав Ничипорові наказа про
його арешт і попередив, що навряд чи зможе
знову визволити. Марченко злякався. І ось що
надумав Шахай: перевдяг у Марченкову одежу
полоненого й наказав Марченкові прострелити
тому голову. «Я виконав це», — зізнався Ничи-
пір. «Дивися, Олександровичу, це ти розстріляв
самого себе», — сказав на прощання Шахай, і
Марченко пішов бродити по білому світі. Остюк
пригадував деталі похорону Марченкового, як
Шахай говорив промову на могилі, як жорстоко
мстилися партизани за смерть Марченка. Мину-
ле приходило з забуття, Остюк жахнувся прок-
лятої долі товариша. Багато було чудного й нез-
розумілого тут, і жорстокий Шахай стояв десь
далеко, як невблаганний гнів.
— Кралю Ничипорову бачили? — запитав
Остюка сусіда, — може ви зробите її добрішою.
Загляньте через сіни до кухні, коли ви розумі-
єтеся на жінках.
Остюк не звернув уваги на пораду. Він наду-
мав везти з собою Марченка на батьківщину.
Треба рятувати людину від ганебної пристрасти
до золота. Він розплатився й вийшов. На дверях
йому зустрілася жінка. Остюк придивився до її
обличчя.
— Здорові були, Наталко, — сказав він, вирі-
шивши не дивуватися ні з чого в цій чужій кра-
їні, — а де ваша донька?
— У мене дочки немає, — одповіла жінка.
Хіба ви мене не пізнаєте? Я ж Остюк — то-
вариш вашого Шахая.
— Я вас уперше бачу, а Шахай — це людина,
яку кляне Ничипір.
— Ви не пригадуєте, як ми весілля справляли?
Як ми в рейд ходили?
— Цього зо мною не було, — одповіла жінка
й зблідла.
— Ви, звичайно, змінилися за ці роки, — ви-
рішив Остюк, — але я вас одразу впізнав. Не мо-
же бути на світі такої подібности!
 — Не знаю, — сказала жінка, як загіпнотизо-
вана. Вона не піднімала на Остюка очей.
Зовсім розгублений прийшов він до землянки,
де жив Марченко. Побратим саме вийшов. Ма-
ленька лямпа світила на столі.
— Ничипоре Олександровичу, ніби жартома
вимовив Остюк, — чи знаєш ти сам, яка ти фа-
тальна людина? Кожен твій крок угрузає на ар-
шин у землю.
Марченко винувато осміхнувся і витяг з-під
подушки шкіряний капшук.
— Золото, — озвався він, — дві порції золота.
І подав капшук Остюкові. Цьому згадалася од-
разу розтерзана людина й вовчий слід. Згадався
колишній Марченко, що здобув зброї, скликав
армію, й передав її товаришам. Тепер він так са-
мо, як армію, віддає золото. Увійшовши до зем-
лянки, побратим зняв і протер окуляри.
— Золото, — подав йому Остюк, — що на
нього можна зробити?
— Це не мільйон і не десять тисяч, — одповів
побратим, подумавши, — можна скласти на вес-
ну партію і намити сто тисяч. Ви не забули ту-
ди дороги? — запитав він Марченка, одразу зро-
зумівши, звідки золото.
— Знайду, тільки б із ногою моєю нічого не
трапилося — пече як вогнем.
— Рана легка, та крови витекло чимало. Набе-
ретеся крови до весни.
Остюк поклав капшука на стіл і став ходити
з кутка в куток. Марченко слідкував за ним очи-
ма. «Це другий Остюк, — подумав Марченко, —
скільки зморшок поклало на нього життя!»
— Ничипоре, — вимовив Остюк. — чи хочеш
ти знову стояти разом з нами? Тяжко тобі йти
самому по землі! Сім років віддали ми війні, сім
найкращих юнацьких років. Ми стали, зрештою,
все бачити в чудному освітленні. Ми спустоше-
ні, Марченко, до краю спустошені для того, щоб
жити поодинці. Життя людське для нас тільки
велике поле атаки... Треба нам зібратися всім до-
купи, щоб розсудити гуртом, як ізнайти спокій.
До землянки увійшла Наталка й сіла в темний
куток біля залізної пічки.
—- Може смерть собі заподіяти, — провадив
Остюк далі, і Наталка від несподіванки здригну-
лася, — щоб одразу з усім покінчити? Може до
пустелі податися, де серед пісків і спеки відчу-
ти гордість справжньої людини, знайти крихітки
віри в собі...
— Шукати спокій соромно мужчин*, — заува-
жив побратим, — краще тоді шукати смерти, хоч
і це є не менша ганьба. Ви мусите знайти мету.
— Мету? — перепитав Остюк. — Невже ми не
мали мети, коли билися за неї?
— У царя ви воювали з примусу, а потім — за
прекрасне майбутнє, що його й не викладеш у
словах... Хіба ви можете себе згинати, коли вас
загартовано на сталь? Ви ламаєтесь надвоє!
Марченко подивився на Остюка й на чудну
людину в окулярах. «Хто він такий?» — питали
його очі.
— Це мій побратим, — Остюк помітив запи-
тання, — я знайшов у ньому життя, коли іншим
здалося, що він мертвий. Я врятував його, за що
він уже встиг мені віддячити не раз! Звуть його
Михайлом, як і мене.
— Чому ж нам треба повертатися додому?
— Тому, Ничипоре, — одповів Остюк, — що
є у нас ще Галат, є Шахай, якого не перемогла
армія ворогів, з яким ми завше перемагали. Ми
сядемо всі до столу й вип'ємо четверть доброго
вина. Тзгадаємо ту силу прекрасних та відваж-
них бійців, шо ми їх поклали на фронтах. Успе-
нівка й Павлівка, Покоутівські яри, ріка Синява
пригадаються нам. Брати Виривайли — Іван,
Петро, Семен і Панько воскреснуть між нами, в
наших розмовах. Ми поділимося радістю й су-
мом, набутим досвідом мирного життя. Може ми
й заплачемо з великої радости.
Наталка заворушилася у своєму кутку, знай-
шла щось і вийшла з землянки.
— Куди вона? — запитав Остюк похмуро.
— По дрова, певно. ТуТ! лісок поруч.
— Де ж вона вночі їх знайде? — розгнівано
сказав Остюк. Він побачив біля пічки купу
дров. — Дрова є, а в неї у очах гіркі сльози, ко-
ли виходила. Нащо ти її пускаєш у те китайське
кішло?!
Марченко одвернувся від світла.
— Піди, — сказав побратим Остюкові, — вона
не до китайця.
Остюк раптом глянув на двері, нетерпляче від-
чинив їх і вибіг. Хвилин через кілька він повер-
нувся, несучи на руках Наталку. Наталка була
без пам'яті. Остюк поклав її на ліжко й став ро-
бити штучне дихання.
— Понімаєш, старушка, — шепотів він, — тобі
ще не пора вішатися. Нам треба, щоб ти нам по-
вечеряти дала.
Марченко подивився на Наталку байдужо й
попросив води, щоб напитися. Його мучила жага.
СЬОМА ПІСНЯ

Голос:
Ми путь свою пройшли, як ґалаґан,
Що з неба, од зорі схилив орбіту.
У нііч, у млу, у біль, у дикий лан
Летіло непідковане копито!
Дихання моря пестило фреґат.
Широкий вітер з півдня шторм заводив.
Незнаних напрямків ішов пасат,
Прапорами вимахував без коду.
Незнаних напрямків ішов пасат!
Нечуваної сили і завзяття —
Отелився гул вогненних канонад.
Тремтіло сонце в небі, як латаття.
Достойна і смілива наша путь.
Бадьорі й переконані бойці ми.
Наш край в цвіту! Цвіте наш край
(в степу!
Живуть його простори несходимі!
На вітрі рухаються руки рей,
На обрії — омана заозерій...
Хор :
Ми стоїмо плечима до плечей,
І світ відчинено, як двері!
З а л і з н и й бовдур упав на рухливі циліндри. Він
був розпечений дочервона й важив з тонну. Ци-
ліндри крутилися, трохи виступаючи з землі,
стали рухати на собі розпеченого бовдура. Одра-
зу—.спека. Повітря хутко розтікалося од заліза.
Гуркіт прокатного стану рвав вуха. Повітря
тремтіло над залізом. Тремтіло над циліндрами.
Залізо дмухало на боки розпеченим ротом. Ци-
ліндри потягли на собі бовдура до валів. Із за-
ліза злущувалася тоненька шкірка, залізна лус-
ка холонула одразу й ставала блакитно-сірою.
Бовдура схватили вальці, видушили з нього тьму
іскор і викинули по другий бік себе на рухливі
циліндри. Гуркіт, як грім. Тонна розпеченого
заліза посунулася назад і знову протислася крізь
важенні вальці. Брязкіт. Вона трохи потоншала
й розтяглася. Гаки перевернули її, безперестанку
стали шпурляти крізь вальці. Гупала. На вальці
лилася вода. Довгий ряд вальців чекав залізної
тонни. Крутилося. Ворочалися в землі вали,
трясли землю. Прорізи між вальцями меншали
й меншали. Червоне залізо витягалося. Сморід,
рев, пара й спека вихрилися вгору, до пробитого
шкляного даху. Новий бовдур упав на місце пер-
шого перед найважчими вальцями. Вибухнула
навкруги нього спека. Червона довга стрічка по-
чала в'юнитися по обидва боки прокатного ста-
ну — з першого шматка. Крізь дах припікало
сонце. Промені його стояли купою стовпів із смо-
роду й диму. Біля входу біліла газета на стіні.
Червона залізна стрічка витяглася й потемніла.
Вона стала довжелезною рейкою. Дзеленчала.
Циліндри потягли до круглої пилки, що різала її
на шматки. Горобець залетів крізь дірку під да-
хом. Сморід і грюкіт підкинули його вгору й
вдарили об шкло. Гуркіт прокатного стану зля-
кав. Пилка перерізала рейку, наче кістку. Дзе-
ленькнула пилка. Спека й сморід. Крізь двері
вдерся протяг, пройшов над станом угору в дах
Горобець нарешті вилетів. Третій бовдур упав на
циліндри. Другий — сотався між вальцями. Со-
няшні стовпи зникли — зайшло за хмару. На
стіні гасла: «Обережно!», «Увага!». Над вальця-
ми по рейках їздить машина для підіймання ва-
ги — підвага, журавель, кран. Вона несе над
землею четвертого бовдура й кидає його на ци-
ліндри — в землі. Пилка перерізала рейку. Іс-
кри, як з-під наждачного точила. Кррр-ах! — од-
різала ще. Кррр-ах! — знову. Спека, гуркотнеча,
сморід, жага піт. На циліндри упала п'ята роз-
печена тонна. У сусідньому корпусі гули марте-
ни: — вентилятори, полумінь, хемічна реакція.
Підлога — безперервна піч. Бовдури стояли в
ямах, з яких билося полум'я. Поступово порож-
ніли ці гнізда. У повітрі — сірка, палений пісок,
залізо, дим. Відчинилися двері, побіг протяг.
Жага. Добре б — голому обмитися снігом. Крізь
вікно — за парканом терикон і шахтений помост.
На терикон бігає одинока вагонетка, викидає на-
горі породу, повертається. З естокади сиплеться
вугілля. Яка прохолода десь у лісі! Шостий бов-
ДУР розпеченого заліза упав на землю. Кррр-ах! —
пилка Дзеленькнув дзвоник на крані — «бере-
жись!» Ударило з-за хмари крізь дах сонце.
Промені — стовпи смороду, диму. Болять вуха.
Напруженість.

В і н не мав часу замислитися. Мозок поглинули

червоні бовдури. Вальці крутилися під ними, ви-
магаючи заліза. Він їздив із краном над вальцю-
вальним станом і далі, де з землі вибивалося по-
лум'я. Хобот його машини нахилявся, витягав із
землі розпеченого бовдура й ніс до вальців. Ки-
дав на рухливі циліндри. Повертався за новою
пайкою. Безліч дрібниць вимагали найпильнішої
уваги. Невідхильна послідовність рухів! Кинув
бовдура, підняв хобота, рушив, дзвони в дзвоник!
Приїхав, зупини крана, нахили хобота, візьми!
Дзелень-дзелень, назад, залізо пече очі, шкла
окулярів нагрілися, нічого не зачепи по дорозі,
стань! Повернув хобота, опустив його поміж лю-
дей, що розлетяться набоки, як шматки болота з
калюжі, туди засичить розпечений бовдур, кидай
залізо!
Мозок пильнує послідовности. На це йде вся
енергія. Голова не мислить. Діє рефлекс. Очі й
руки. Швидко людина звикає ототожнювати себе
з краном. Це — рука людини бере розпечене за-
лізо. Це її колеса котяться. Вона сама так повер-
тається всім корпусом. Електричні мотори на кра-
ні воркотять, рухаючи колеса, підносячи вагу.
Унизу вештаються люди. Одні — з довгими
кочергами, другі — в рукавицях, з кліщами. По-
між них — червоні залізні стрічки. Люди —
верткі. Залізо пролазить крізь щілину у вальцях,
сотається по залізній підлозі між людьми, зви-
вається, лізе під ноги, помахує головою. Робіт-
ник ухватив кліщами за голову. Тіло розпеченої,
рухливої, довжелезної рейки здригається. Вона
хоче притулитись до людських ніг. Тоді заш-
кварчить м'ясо й хлине чорна кров. Робітник
уткнув голову гадюки в інші вальці. Вони ста-
ли ковтати її, як червону макарону. Ще одна —
на її місце. Треба хватати за голову. Галат за-
махнувся кліщами. Він став навшпиньки, щоб у
кожний момент одскочити вбік, коли залізо по-
сунеться проткнути живіт йому. Кліщами схва-
тив за край рейки. Вальці потягли її до себе. На
другому боці Санька Шворень наготувався.
Це були вони — відважні партизани. Кров
Саньки горіла в цьому пеклі, гублячи селянську
нудьгу. Галат лише відновив у собі те, що було
в нього до партизанки. Робітничий рід. Обох; із-
найшов Шахай на шосе. Славетні командири —
кулеметчик і гарматчик сиділи й розбивали ка-
міння. Сонце пекло, на молоти лягав пил дороги.
Іноді співали. Шахай упізнав їх через пісню. Во-
ни були задумані й безпомічні. Від молота коло-
ло під серцем, рани свербіли, ніби не загоївши-
ся. Поруйнувавши мирні дороги, вони самі їх му-
сіли й лагодити. Слава їхня швидко минула. Та-
ки краще було б умерти в атаці, — не раз дума-
ли вони. Неймовірні герої, легендарні бійці Успе-
нівки й Павлівки — Санька з Галатом поставали
звичайними людьми. їх забули, як забувають
усе, що пережило свою славу. Вони били камін-
ня на шосе й давилися пилом з коліс.
Санька, ніби набій у гармату, сунув залізо в
вальці. Наготував кліщі. Кран привіз, задкуючи,
розпеченого бовдура. Замість їхати по нове залі-
зо, кран зупинився, його людина стала мастити.
Незабаром мала бути перерва. Ледве було по-
ставлено мазничку, як прогув гудок. Стоп! Рух
машин завмер. Дим коливався. Робітники наче
одв'язалися од машин — одійшли від них далі,
посідали під стіною. З крану людина злізла по
драбинці. Мозок приємно звільнявся від напру-
ження. Він міг уже мислити. Людина набрала
індивідуальних рис. Робітники залишили для неї
місце коло столу, біля столу, біля Галата. Галат
устав і знову сів. Стали їсти, дістаючи їжу з ба-
ульців. Людина з крану була центром трапези.
Це почувалося, хоч наявних знаків уваги до неї
не помітити. Сама вона задумливо жувала хліб,
кусала баклажани, вмочивши в сіль, заїдала яб-
луком. Її рухи були поважні, як молитва, люди-
на їла, як їдять селяни: побожно тримаючи хліб,
правлячи древній чин. Мозок не фіксував нічого
глибоко, він відчував насолоду й заспокоєння від
музики, що стала раптом линути з репродуктора
радіо. Зміст пісні не доходив. Вона була така
знайома, що спомини одразу заклекотіли в голо-
ві, і завдяки їм загубилися перші строфи пісні.
Грав і співав кобзар. Галат поворухнувся, при-
гадавши слова про козака Швачку. Йому поста-
ла в уяві п'яна ніч Шахаєвого весілля, надійна
ніч і скороминуща. Щось знайоме почув він у го-
лосі кобзаря. Зухвалий, гостроязикий Панько Ви-
ривайло прийшов на думку: це була його улюб-
лена.
Ох, і ти козаче, козаче Суттруне,
А де ж твої преіромкі рушниці?
нарешті дійшло до мозку людини, що працювала
на крані. Кобзар співав думу про Супруна. Реп-
родуктор стояв над столом. Робітники слухали,
стиха жуючи сніданок.
Гей, мої рушниці в хана у світлиці,
Сам я, молодий, у темниці.
відповів сам собі кобзар, перебираючи струни.
 Ох, і ти козаче, козаче Супруне,
А де ж твої воронії коні?
Гей, мої коні в хана на припоні.
Сам я, молодий, у неволі.

У пісні не було тайни. Не діяв кобзарський

гіпноз. Кобза загубила таємний свій вплив. З
репродуктора щось шкварчало замість павз. Не
було просторої хати, котра по вінці виповнилася
б сплесками пісні. Не було широкого степу, що
сам по собі діє, як гіпноз, не було синього неба
над головою, страшної волі високого місця. Слу-
хачі не бачили кобзи, дивної опуклости її чере
ва, блиску й дзенькоту півсотні струн. З репрі*
дуктора линули слова, бреніла мелодія і вона бу-
ла ніби сліпа, без очей. Несміливо ввіходила до
свідомости, тихо сідала у кутку. Пісня була
темна.

Гей летить ворон з далекого краю,

почав нової кобзар, доспівавши про Супруна. Го-

лос його розлігся урочисто.

На Синяву-річку лине, —

голос завмирав потроху, ворон летів і летів, його

крила заплескалися над річкою і завмерли в ши-
рянці.
Там партизанства много погибає,
А офіцерів утричі гине, —

пісня перейшла на швидкий речитатив і розтала

без сліду. Репродуктор зашипів, закректав, ніби
подавившися павзою.
Ой, ти вороне, ти чорний брате,
Почекай же оченьки виймати, —
жалісливо попросив голос. Малодія нагадувала
тужіння.
Хоче Остюк-батько на коня сідати,
На коня сідати, кадетів рубати, —

закінчив кобзар бадьоро. Галат нахилився над

столом і заплющив очі. Його охопила пекельна
туга за Остюком. Розважливий Санька забув і
їсти, зачувши пісню про Павлівку.
Ой, ран у самого та й нємного,
Тільки тридцять та й три усього,
А найбільша рана — в серці й у нього,
Що не дають друзі підмоги.

Галат ніяково осміхнувся, пригадавши скаже-

ну атаку Синчаків, коли він із Марченком ішов
виручати Остюка. Побачив атаку кінноти на його
тачанки.
— Батьку, — сказав він схвильовано, — хіба
ми не дали підмоги Остюкові?
Шахай йому нічого не одповів. За ці хвилини,
доки звучала пісня, він зробився на деякий час
колишнім Шахаем. Те, що тамували роки праці
на заводі, знову виринуло на поверхню. Він
устав од столу, пішов до свого краю і поліз на-
гору. Пісні він не слухав — вона здалася йому
непотрібною й фальшивою. Уперше — пісня не
зворушила його. Певний ступінь розвитку було
перейдено. Він подумав про селянство — двад-
цятип'ятимільйонну співочу силу. Про темне, не-
відоме й небезпечне море її. Про готовість без
краю лити кров. Болючими йому здалися минулі
бої, криваві перемоги. Він відчув, що пече його
наче жага, хтось викручує йому руки й ламає
кості, трощить об колоду. Швидко буде гудок —
знову працювати, забувши все, крім розпеченого
заліза й пекельного вогню.
 — А де тут Шахай? — закричав хтось гаркаво
од дверей. — До цеху увійшло двоє шахтарів, з
лямпками. Вони закінчили роботу в заводській
шахті й ішли міняти лямпки на нумерки-марки.
Шахай озвався згори. Шахтарі підійшли до
крану.
— Здоров, Іване, — прошепотів нижчий шах-
тар. Це був Остюк. Перший — Марченко — при-
вітався й собі.
— Ех, і весело ж під землею метелицю роби-
ти, — озвався Остюк далі, — якраз оце під тобою
довбаємося. Сажнів двісті.
Шахай зліз униз і потиснув обом руки. Мар-
ченко дивився собі під ноги. Шахай сказав:
— Сьогодні після роботи приходьте до мене.
Ми до пуття ще й поговорити не встигли.
Гудок припинив розмову. Кран почав їздити
по рейках. Шахтарі привіталися з Галатом і
Санькою й вийшли. Поволі, збільшуючи швид-
кість і гул, поновилася робота. Розпечений бов-
дур упав на землю. Спека, ніби в обличчя хтось
дмухав з гарячого міхура. Робітники спрямову-
вали; залізо у вальці. Воно рівномірно витягало-
ся. Важкі станки втискали його в потрібні фор-
ми, кругла пилка різала потім на шматки: рей-
ки, кругле, куткове й різне «фасонне» залізо.
Сонце. Простовісні стовби-проміння. Спека, дим,
гуркіт.

С т о ї т ь надзвичайна осінь. Голе поле простяга-

ється у всі сторони, воно остудилося на зиму, на
ньому не коливається мариво, оманні краї. Таке
поле — не для мрій. На ньому немає непевних
контурів, теплих хвилястих ліній весни. Пора
суворого споглядання. Дні холодної нудьги за
невідомим. Час, коли людина, ніби готуючись до
смерти може подумати об тім, чого вона боялась
ціле життя. Сонце жовте котиться по небі без
тепла. Пролітають гуси, у вирій і журавлі. Без-
шумні ескадрильї їхні кидають зрідка на землю
зовучі голоси. Люди змінюють професії, пересе-
ляються в інші місця, зважуються на вбивства —
тільки тому, що осінь незвичайна пора року.
Те, що здавалося світлом навесні, пожежею —
влітку, — тепер воно блимає — каганець, постав-
лений на обрій. Пристрасні слова — облітає з
них листя, видко порожні літери, як голі віти
дерева, крізь них — шаршавий сірий папір, шар-
шаве сіре небо. Поле поросло бур'яном, він, вис-
хлий і неживий, ще не падає гнити. Сухо, ку-
ряться шляхи.
Четверо друзів сидять на пагорбку. Наче вихо-
дивши багато доріг, вони сіли спочивати. Шах-
ти обступили їх, як козацькі давні могили. За
два кілометри долиною потопає в куряві, у димі
робітниче селище й знайомий завод. Кілька ди-
марів, як нерухомі пензлі, малюють димом ви-
сочінь. Але ґрунт не тримає фарби, дим збира-
ється цілим оболоком, повисає під хмарами —
над містом і не рухається. До нього вгору стре-
мить із селища пил. Це поєднання пилу й диму
виповнено скреготом металю, гуркотом вогню,
зегзицями гудків заводських паровозів. Неначе
кузня велетнів. Полумінь з домни — це вогник
у горні, гакання гідравлічних молотів — це цокіт
молоточків великих ковалів. Чекалося — вийде
з кузні, із сірого смерку на чисте повітря велет-
коваль. Плечі його з'являться з-над хмар, він
переступить купу димарів і витре за хвилину піт
з чорного чола. Луна розносить степом важке
дихання великого...
Вже — надвечір. Терикони біля шахт сірі, по-
ле — сіре, і здається, що друзі сидять в Арабії.
Навкруги їх товпляться засмалені шукачі правди
й спасіння, слухаючи нагорну проповідь. «Будуй-
те будинок на камені, а не піску», — каже
навчитель, і нарід слухає його. «Ви — світло
світу», —І продовжує навчитель, — «не може мі-
сто сховатися, стоячи на горі. І, засвітивши свіч-
ку, не ставлять під посудину, а на свічнику: то й
світить вона всім, хто в хаті.»
— Доля пророків, — каже Шахай, — одна:
хрест або вогонь. Останнього пророка було спа-
лено, здається, року 1865. Звали його Ель-Баба.
Вони з'являються в пустелях, у джунґлях, нав-
чаючи такого, що знищує страх на землі. У них
самих страху ніколи немає, вони ж, починаючи
життя, вже знають, що доля їхня: хрест або во-
гонь. Біль і страх — ось чого зрікаються про-
роки.
Остюк устає на ноги, наче хоче заглянути за
обрій, куди падає сонце. Як покручене бурею де-
рево, стоїть він перед друзями. Вже відоме їм
паризьке життя Остюкове та операція. Багато
годин сиділи вони за столом, п'ючи вино, що
об'єднувало їх, говорячи слова, що зміцняли від-
чуття дружби.
— У книзі Майбутнього, — каже Остюк, — я
не помітив шахт і заводів. Там росте мореля, сли-
ва, яблуко. Цвітуть на грядках полуниці. На сті-
нах заводів — повійка, виноград. Усе прихова-
не, затулене зеленим листям. Мало димарів. Ди-
му не видко — паливо згорає доостанку, гази од-
ведено під землею туди, де не працюють. Але в
шахтах і заводах виснажують до безпам'яті. Ось
вам наше: дим чорний — у повітря летить пали-
во й потім осідає шаром вугілля на всьому. Го-
лий, безводний степ оточує заводи й шахти. Ні
води, ні дерева. Хліборобів ковтнула вигідніша,
нехліборобська робота. Де-не-де коливається на
сонці нива. Вона убога як: і все зелене в тутеш-
ніх краях. На степовій задушливій дорозі — по
кісточки пилу. Високою стіною здіймається він
за кожною підводою, стоїть у повітрі, падає вниз
сірою мжичкою, щоб знову піднестися за наступ-
ним возом. Я щось не бачу й однієї асфальтової
дороги, обсадженої липами, грушами й іншими
дурницями. Працю ми можемо зробити легшою,
можемо працювати вісім і дійти до семи годин,
але де та рука, що насадить тут зелений і за-
пашний сад? Багаті й врожайні поля? Пустить
струмені живучої, холодної води? Щоб, одпрацю-
вавши зміну, бути людиною, дихати на повні ле-
гені, набиратися сили на роботу й боротьбу? Я
знаю, що за сотню-другу років стоятимуть отут
покинуті шахти, зруйновані будівлі, пустка: лю-
ди виберуть з-під землі її поклади й підуть до
інших місць. Нащо ж залишати після себе по-
рожнє згарище, замість освятити його трудовим
потом, опрацювати руками, що перебудовують
тепер ціле життя, великий увесь світ?
Марченко осміхається спустошеним обличчям.
Після тайґи він загубив уміння жити. В його очах
світиться покора й пасивність. Він поводиться, як
людина, що збирається вмирати. Слова, ніби за-
повіт, народжуються в його свідомості й потро-
ху набувають звукової форми.
— Наше золото, — каже Марченко з надхнен-
ням, — воно відродило Ііово-Спаське, тепер —
Партизанку... Я був у них. Я зліз із поїзда на
Варварівці й пішов пішки до села... Я зайшов у
сояшники й побачив бабу, що сапала їх. Вона ме-
не упізнала й напалася за ту бочку, яку я забрав
у неї колись для свого Полтавського бою. Цього
вона повік не забуде. Я заплатив їй за бочку. На
вулиці села гуляли в поросі діти у війну. «Я буду
Остюком, — сказало одно, — а Миколка — Мар-
ченком...» Я пройшов повз них і дав їм по копій-
ці. Нічого на забувається на селі. Я зайшов до
старого Панька... Дітей попід хатами було, як
 черви. Всі оті хлопці, що не вернулися з боїв,
бовталися передо мною в пилюзі, і я не міг їх
злічити. У Панька тепер одинадцятеро. «І не
мруть же тобі! — пожалівся він, — хоч би з по-
ловину тхір видушив.» Я взяв на руки одного —
«солдатом будеш?» Батько одповів за нього: «По-
гоничем буде сучий син на тракторі!» Я сидів
увесь вечір, і всі приходили до тієї хати. Мене
взяв сум. Куди людям діватися з села? Кращим,
здібним, здоровим бійцям? Колектив звільнить од
землі багато робочих рук. Куди їх виселяти, ко-
ли їх розплодиться до того, що самі себе оті ді-
ти їстимуть?
— Ви візьмете, — говорить Марченко по пав-
зі, — достойних до заводу. Хай побратається цей
завод із Партизанкою. Ви будете керувати селом,
організовувати його для спільної праці й прийма-
ти до своїх лав нащадків славного партизанства,
переможців Павлівки й Усгіенівки.
Галат слухав уважно Марченкового загювіта.
Сонце заходить за обрій. Над заводом горить заг-
рава. Галат стоїть на горбі високий, мов тополя.
Він пригадує, як важко було бити каміння на до-
розі.
— Ви забули, — каже він, — ще один бік
справи. Наш цех — як побудований двадцять ро-
ків тому — так він і стоїть. Треба докласти рук і
грошей, щоб не витягав він кишок із тіла й кро-
ви з голови — димом, смородом, брудом, холодом.
Щоб не проклинали ми його й машин. Я розумію
атаку й смерть і боротьбу, але я хочу жити й від-
чувати, що я є господар усього в країні.
Друзі мовчать, дивлячися в далечінь. Остюк
щось шепоче до себе. У полі кричить птах. Скрізь
над шахтами запалюються електричні лямпи.
Нарешті, Шахай починає говорити.
— Ви сказали! — озивається він. — Ми тепер
лише входимо до справжньої боротьби. Обличчя
країни — завод, шахта й колектив. Ми виймаємо
шаблі, бо вони залежалися в піхвах. Боротьба
довга — на ціле життя. Відступати не будемо.
Ми партизани — і така наша кров. Ми почнемо,
до нас прилучаться другі загони, ми зрештою ут-
воримо знизу організовану могутню силу... Впе-
ред, партизани!
Вони сходять із горба й простують степом до
селища...

.Несподівано захворів і став умирати Марченко.

Бджола, коли почуває близькість смерти, вихо-
дить з вулика й летить далеко, скільки хватить
сили. Облізлі крильцята донесуть її в незнані
краї густих трав. Там вона простягне натруджені
ноги й умре на холодному листку, а вітер її ски-
не потім геть на землю. Запорожець, коли почує
близькість смерти, вицідить крізь білі вуса квар-
ту оковитої, обніметься з кошовим і піде світ за
очі. З високого берега Дніпра оглянеться він на
рідну матір Січ, де було немало саламати поїде-
но, а горілки попито. Махне шапкою востаннє дід
і піде умирати в степ, на Божу волю. Селянин,
коли почуває близькість смерти, урочисто наго-
тується до неї, бо чекав цього усе життя — до-
стойно перейти в непам'ять. У білій сорочці ляже
він під грушею і покладе на груди велетенські,
чорні, покручені руки, що не мали спочинку ціле
життя. Груша падатиме з дерева, бо осінь навк-
руги, як мед. Це — мов великі й останні краплі
з порожнього вже посуду. Урочисто відлетить
подих з грудей, і впадуть на землю руки, ніби
прощаючися з нею. Робітник, коли почує близь-
кість смерти, не покине сво роботи й умре непо-
мітно, на хвилину заснувша після зміни.
Марченко умирав важко. Дві ночі підкидала
 його хвороба на нарах. У касарні було завше
повно людей: коли йшла одна група на зміну, то
друга — приходила вже додому. Дим махорки
ніколи не виводився настільки, щоб крізь нього
можна було щось побачити. Хтось бринькав на
інструменті. Інший — спав і заливчасто хропів
і висвистував носом. Троє грало в карти. Двоє бо-
рюхалося, перекидаючи лави. П'яний, замовкнув-
ши на хвилину, — знову починав довго й нудно
лаятись. В такім оточенню довелося умирати
Марченкові. Поруч нього було порожнє місце
Остюка, що пішов у шахту на роботу. Кухоль з
водою, яким підживляв себе Марченко, стояв
наполовину порожній. Вода в кухлі коливалася,
Марченко довго думав про те, чому хлюпається
вода. Його думку переривали припадки непам'я-
ті, темні оази серед зелених, покручених і рух-
ливих ліній. З неймовірної глибини з'являлося
тоді йому маленьке люстерко води. Воно виблис-
кувало, ніби калюжка, на сірому хмарному небі.
Береги його крутилися навкруги води, з берега-
ми крутилося все тло неба. Тільки вода стояла
непорушно, гладенька поверхня її лише іноді
тремтіла. Після шаленого крутіння всього навк-
руги води, Марченко помічав, що рух завмирав,
і в його очах поставав кухоль із водою. Він двиг-
тів від тих дощок, на яких лежав хворий. Багато
мільйонів разів траплялося таке перетворення
хаосу на кухоль води.

О забої сидів Остюк, махаючи кайлом. Лямпа

висіла на виступі породи. Шар вугілля йшов
круто вниз. Забой попався поганий. Антрацит був
дуже твердий, шар — тонкий, доводилось довба-
ти навсидячки, або й зовсім лежачи на боці. До
норми ще було далеко. З Остюком працював Га-
л а т — з а саночника. До ночов на полозках при-
пасовано шлею, в неї запрігся Галат і рачки ви-
возив нагору вугілля з Остюкового забою. Він
тяг на собі санки з вугіллям, упираючися в по-
роду руками, ліктями й коліньми. Навкруги віч-
на чорна ніч шахти. Вугляний пил стояв у повіт-
рі. Десь глухо бахкали двері, що ними реґулхо-
вали вентиляцію. Хлюпала вода під ногами. А
взагалі — була мертва тиша, бо звуки кайла гас-
ли в забої, і кожен інший звук падав, як вода,
на землю, звільняючи місце тиші. З Галата лив-
ся піт. По грудях бігли патьоки, з обличчя крап-
лі котилися до носа й падали з нього, ніби чорні
кульки крови.
— Звикнеш, — прошепотів йому Остюк, — сві-
жу людину тут завше кидає в піт. Повітря мало
для грудей.
Остюк напружував м'язи, щоб рівномірно бити
кайлом. Ноги йому затерпли, він поглядав на
породу, що була над головою, і могла обломити-
ся на нього. Кріпильщики запізнювалися. До нор-
ми його видобутку було ще далеко. Вугляна ме-
телиця стояла в цій підземній чорній тиші. Щось
потойбічне ввижалося у зламах породи. Чотири-
ста метрів землі над забоєм ніби назавжди від-
різали людину од сонця й повітря. Галат мріяв
про ті щасливі години, коли він мчав на тачанці
в атаку. Він бачив себе на поверхні землі, чув
свою голосну команду й розбишацьку пісню. По-
вітря — густе, свіже, запашне било йому в об-
личчя. Та швидко Галат забув і мріяти. Треба
було встигати вивозити до вагонеток вугілля.
Остюк іноді поглядав на красуня Галата. Під
чорним шаром пилу на його обличчі Остюк помі-
тив розпач і втому.
—Братіку, — сказав Остюк, — мокрий дощу
не боїться. Удар лихом об землю.
 Кайло його било вугілля вже автоматично, мов
працював пневматичнии молоток. Щопівгодини
Остюк із Галатом спочивали кілька хвилин. Піс-
ля восьмого спочинку Остюк заповзявся ще
енергійніш, щоб виробити норму. Коли б йому
випав був гарний забой — вже давно б було біль-
ше шести вагонеток. Та Остюк ніколи не одмов-
лявся од того, що випадало на його долю.
Нагорі в темряві з'явився вогник десятника.
Сковзаючися по породі, десятник зійшов до
Остюка. Хазяйським оком він оглянув роботу.
Запитав:
— Як вам тут живеться?
У нього був погляд людини, що звикла до тем-
ноти. Остюк перестав довбати.
— Нічого. Сьогодні ледве норму виб'ю.
Десятник підніс лямпу просто до вугілля. Вог-
ник лямпи виріс удвоє: в забої було багато газу.
— Посилав же я сюди кріпильщиків, а в тебе
ось порода на голову обвалиться, — сказав де-
сятник, приймаючи лямпу із забою, — куди вони
пошвендяли оце?
— Швидко вже зміна? — озвався Галат, нагор-
таючи вугілля на санки.
— Через годину.
Десятник прикрутив свою лямпу і знову підніс
її до вугілля. Вогник піскочив у ній від газу й на
цей раз.
— Я вам дам інший забой, — промовив десят-
ник, — він тут недалеко Не вийшов один на ро-
боту. А вугольок там, як масло, швидко нажене-
те своє. Тут треба провітрити й кріпільного лісу.
Останні слова десятник, говорив, уже ведучи
Галата й Остюка до нового забою. Галат ідучи все
спотикався об рейки.
— Так це ви Галат і Остюк? — несподівано за-
питав десятник.
 —Ми.
— То про вас по радіо пісню співали?
— Може й про нас, — гордо сказав Галат, —
це Остюк — кіннотчик.
Вони йшли по штрекові, розмовляючи. Під но-
гами хлюпотіла вода.
Все відбувалося ніби ввісні. Назустріч із-за по-
вороту з'явилося кілька вогників.
— Інженер обходить, — пошепки сказав де-
сятник.
Лямпи наблизились. Старший штайґер позна-
йомив десятника з інженером: низенького росту,
в окулярах.
— На вашій ділянці з'явилась вода, — заува-
жив інженер, — треба пошукати звідки вона.
Скажете мені по телефону, коли взнаєте. Щоб
не трапилось халепи. Тільки не передавайте дру-
гій зміні, а самі зробіть.
— А то собі лиха набіжимо, — прошепотів ніби
ненароком Остюк, стоячи осторонь.
На диво всіх, інженер підійшов до нього і при-
вітався за руку.
— Це наш Галат, — показав Остюк, — шануй
і його, побратиме.

.Надвечір Марченко зовсім зібрався умерти. Бі-

ля нього сиділи всі його друзі. Гамір у касарні не
вгавав. Марченко лежав при пам'яті, але вже
одірваний од землі. Його воля до життя погасла,
як свічка, — на кінець третьої доби. Руки в ньо-
го були холодні й жовті. Він став байдужий до
всього. Під очима лягли чорні плями, ґрим смер-
ти. Моментами він здригався, ніби від страшного
болю, але волі для того, щоб панувати над своїм
тілом, було в нього ще досить.
 — Де твоя дружина, Шахай? — запитав він
білими, безкровими губами. Щось невловиме й
притаманне проглянуло з його голосу, пройшло
по губах і заховалося у сивих, кострубатих ву-
сах. Стара, сива людина умирала на нарах. Вона
хотіла заховати усмішку.
— Умерла, Марченко, як і ти оце вмреш, —
одповів Шахай, кров йому виповнила очі.
— Таки дійсно вмерла, — почувся шепіт
Остюка.
— А ти звідки знаєш? — запитав Шахай ма-
шинально.
— Я її сам ховав.
Остюк сказав ці слова страшним шепотом. Та
Марченко вже втік далеко від його гніву. Він
розквитався з землею, як грач у карти, вики-
нувши всі козирі, і заплативши програш. Тепер
лежав він, простягтися на нарах,— переможець
ЖИТТЯ. Його оточували друзі, невблаганно чека-
ючи останнього подиху. Гудок — різкий, прониз-
ливий, тривожний захвилював касарню.
— Що це? — промовив Марченко, на мить про-
кинувшись. В касарні зчинилася метушня, бо гу-
док кричав на сполох. Марченко подякував долі
за те, що вона подарувала йому востаннє самот-
ність. Він заплющив очі й став затримувати ди-
хання, щоб швидше зупинити своє серце.
На шахтеному дворі стояла велика юрба. Всі
знали, що в шахті з'явилася вода є небезпека за-
топлення її. Викликали охотників рятувати лю-
дей і ставити перемички. З нарядної вийшли з
лямпами, в брезентах кілька людей. Між ни-
ми — Шахай, Галат, і Остюк. Група рятівників
полізла східцями до ствола шахти.
Кліть стояла напоготові. Машина працювала.
 — Наперед! — прошепотів Остюк.
Зайшли до кліті. Кліть рушила. Вони повисли
в чорній мряці. Вітер свистів знизу. На поясах
у них блимали лямпи. Друзі падали в глибину,
наче вирушивши із своєї планети: в путь поміж
вічних зір.

1926—1929.
 ПІСЛЯСЛОВО.

О т і скінчено річ. Проспівано кілька пісень.

Читач мав нагоду переконатися, що пісні серед
прози не зайві, за піснями марширують землею
інші герої, марширує час — осінь, зима, літо,
б'ють копитами бойові коні, уся земля тремтить
від напружености життя і летить-пролітає в на-
ше майбутнє, ради якого всі ми живемо...
В громах і дзвонах, у брязкоті шабель народ-
жувалися герої роману. Клинки, кулі, набої уби-
вали порожнечу біля їхніх тіл. Герої вийшли й
жили. Та минули бої, дехто став серед втомної,
пустельної, самотньої тиші. Вона важка, може.
Ба не треба її класти на карб авторові, що знає
ціну справжній бадьорості. І герої з'єднуються
знову, для боротьби.
Що трапиться далі з партизанами? Куди дійде
впевнений крок їхньої мужности? Чи спроможній
буде автор, узявши пензля в руку, домалювати
колись їхні портрети?.. Він свідомий колосаль-
ности такого завдання. Його не лякає багаторіч-
на робота над словом... Може за цей час і вири-
нуть десь на поверхню життя невтомні бійці й
читачеві знайомі.
Зараз же —- вони зникли з очей автора. Остан-
ні слова, які він чув од них, були: «Вперед, пар-
тизани!»
Жовтень, р. 1929.
ДРУКОВАНО В ДРУКАРНІ В-ВА ..УКРАЇНСЬКІ ВІСТІ"