Professional Documents
Culture Documents
П. Корнель. Сід. переклад М. Рильського
П. Корнель. Сід. переклад М. Рильського
РИЛЬСЬКИМ РИЛЬСЬКИИ
* *
З ІБ Р А Н Н Я Том дев'ятий
ТВ О Р ІВ Поетичні переклади
У ДВАДЦЯТИ
ТОМАХ
н ь П Н УС
493691
„ 4702500200-181
М Ї21 (0 4 )-8 5 п ер ед п л а тн е
Б І Б Л ! О Т Е Н А І’
і
Ів&*~ • ■‘ іч' йоск зго
п е д а г о ї .-і;: л о інституту
Кор не ль
СІД
Трагедія
ДІЙОВІ ОСОБИ
Діється в Севільї.
АКТ ПЕРШИЙ
СЦЕНА І
Хімена, Ельвіра.
X імена
Направду батько мій так говорив, Ельвіро?
Чи все сказала ти мені поважно й щиро?
Ельвіра
Сама у захваті від графових я слів:
Таку Родрігові шанобу він явив,
Що може в парі стать до вашої любові.
На шлюб дозволити, повірте, він готовий!
X Імена Він над усіх узяв і мав осягти
Без перебійників високої мети.
О, ще рав це скажи! Я хочу знати все І Родріго від отця дістав нехибне слово,
Бажаю звірити, чи справді принесе Що нині стане той із графом до розмови
Майбутній день мені те щастя пожадане! І справу поведе одверто й навпростець.
Не знав впину той, хто до розмови стане Ну, от і маете! Хіба ж сумний кінець?
Про мрії любосні і здійснення тих мрій!
Не скажеш більше ти, ніж пал говорить мій. X імена
Що він повів тобі? Які ознаки кажуть, А серце все-таки стискається від болю,
Що не на Санчо він, а на Родріго важить? Якусь віщуючи біду мені й недолю.
Чи не відкрила ти йому без сорома, Одна хвилинка нам зламати може путь
Кого я вибрала між ними між двома? І щастя радісне в нещастя обернуть!
Ельвіра Ельвіра
Ні: я запевнила, що з ними обома ви Пощо тривожитись примарами пустими!
Зовсім однакові, і кожен мав право X імена
Ждать і щасливого й сумного рішенця,—
А ви звіряєтесь на розказ від отця. Що має статися — хай станеться! Ходімо.
Він вельми втішився від послуху такого —
Це на обличчі враз я прочитала в нього. СЦЕНА II
Коли ж бажаєте, я знов переповім Інфанта, Леонора, па ж.
Слова, що кинув він ва хвилю перед цим:
«Так — з нею під вінець обидва гідні стати, Інфанта
Шляхетні лицарі, хоробрі та завзяті, (до пажа)
Ще молоді вони,— а світиться в очах
Чеснота пращурів, уславлена в віках. Хімену йди поклич. Спізнилася вона,
А надто я злюбив Родріго. В кожній рисі Залінувалася — і з того я сумна.
Ознаки мужності у нього розлилися, Паж виходить.
І стільки рід його героїв славних мав, Леонора
Що серед лаврів він родився і вростав.
Старий отець його життя прожив велике, Одно цікавить вас і порива питання —
Не знавши подвигам ні міри, ані ліку; Як розвивається і йде у них кохання.
Ті вморшки, що тепер у нього на чолі, Інфанта
Нам свідчать, чим він був для рідної вемлі.
У сина ж батькову я вдачу відчуваю — Нема що дивувать: адже любові лук,
І 8ятя кращого для себе не бажаю». Що серце зранив їй, з моїх узято рук;
На раду кваплячись, він більше не хотів Родріго милий став і любий для Хімени,
Ні часу гаяти, ні марнувати слів,— Сам покохав її — усе це через мене.
Та досить і того: без довгого вагання Так спрямувавши їх на щастя вірну путь,
Далося графові гіднішого обрання. Я хочу бачити,— коли ж вони прийдуть?
Сьогодні маємо почути новину —
Леонора
Йому віддасть король пошану голосну,
8а вихователя наставивши до сина. Тим часом із журби, з глибокої печалі
Та певні всі, що граф — щаслива та людина: Ви, пані, в’янете і сохнете дедалі;
В
Невже ж ті почуття, що їм готують рай, Той скарб заказаний Хімені віддала,
Для серця вашого тяжкий несуть одчай? Огонь збудила в них, щоб потушити власний.
Чому, цікавлячись так пильно їх коханням, Тож не дивуй тепер, не докоряй нещасній,
Самі таємним ви палаєте стражданням? Що шлюбу їхнього нетерпеливо жде!
Та надто сміливо взялася я питать... В йому душа моя рятунок свій найде:
Кохання згасне там, де одцвіла надія,
Інфанта
Огонь без палива померкне і дотліє!
Найтяжчі почуття, що мусимо ховать! Хай буде боляче — зате кінець один:
То знай же, знай, яке мене спіткало горе, Коли дружиною назве Хімену він —
І мужності моїй дивуйся, Леоноро! Для сподівань моїх то буде час загину,
Любов, страшний тиран, не відає жалю: Зате врятується мій ум під ту хвилину.
Родріго зрікшися, Родріго я люблю. Тим часом мучуся і сохну від жалю:
Родріго вільний ще — і я його люблю;
Л ео но р а
Бажаю втратити — і втратити боюся,—
Його ви любите... І звідси та журба, що день і ніч журюся.
За тим зітхаю я, що кинула сама,
Інфанта
І сум пече мепе, і розпач обійма.
Послухай, як у мене, Немов душа мені розбилася надвоє:
Почувши це ім’я, забилося шалено В ній розум світиться високою метою,
Те серце, що його він, гордий, переміг! А серце — пристрастю шаленою кипить.
Той пожаданий шлюб і тішить, і гнітить,
Л еоно ра
І радощі несе, що краще б їх не знати...
Принцесо! Не візьміть за зло порад моїх В любові й гордості є чарів так багато,
І на докори ці не гнівайтесь правдиві. Що чи піде, чи ні Родріго під вінець,
Згадайте, хто есте! Як зважитись могли ви А тільки смерть мені жаданий дасть кінець.
Забуть високий сан і рід високий свій!
Та що б сказав король! Кастілії усій Л ео нора
Якого б завдали тяжкого ви удару! Не маю вже чого, принцесо, я казати,
Інфанта Лиш можу з вами вдвох печалиться й зітхатиі
Вам докоряла я — тепер жалію вас!
Ні! краще я прийму щонайстрашнішу кару, Та як боролися з коханням ви весь час,
Аніж неславою ім’я своє пов’ю! Чесноту гордую за певну взявши зброю,—
На мову я гірку відповіла б твою, То в ній і забуття шукайте, і спокою,
Що мужні вчинки лиш та подвиги високі І щирі до небес мольби свої пошліть:
У серці гордому тривожать гордий спокій — Від муки вас господь окриє й захистить;
І оправдань найшла б, якби шукала їх, За мужність — ласкою правдивою пригріє.
Багато в прикладах і споминах людських.
Але покликання своє я пам’ятаю Інфанта
І — хоч нечуваним душа огнем палає —
Надії стратити — одна моя надія!
Ще більшим полум’ям у ній сіяє честь.
Єдино гідний шлях для королівни єсть — П аж
Лиш вінценосцеві свою подати руку.
(увіходить)
Тому, щоб побороть пекучу й ніжну муку,
Я те, чого сама узяти не могла, З наказу вашого Хімена прибула.
Інфанта Д он Д і е г о
(до Леонори) Облишмо речі ці, як вас воно дратує.
Піди зустрінь її! Чи гідному король належну честь дару*,
Чи 8 ласки надає мені високий сан —
Леонора Коритись мусимо: він володар і пан.
Своє призначення я гордо буду нести,
Вам, пані, перейшла
Але й у вас теперь прошу ясної честі:
Охота бачитись?..
Дочку ви маєте — її Родріго мій
Інфанта Кохає, все життя ладен віддати їй;
Дозвольте ж під вінець їм пожаданий стати
Я вийду, Леоноро,
Лиш заспокоюсь. І дві фамілії достойні поєднати.
Моє незглибне горе, Граф
0 небо правеє, розвій і погаси,
1 в груди змучені спочинок принеси! Про інше мріяти тепер ваш мав син
У щасті іншої свойого я шукаю. І пари кращої шукати буде він,
Ті двоє шлюбу ждуть — і я його жадаю. Коли отець його досяг такої слави.
Пошли ж, о господи, скоріш той день і мить,— Учіть же принца ви — на те дано вам право —
Чи сил мені додай страждати і терпіть! Як слід народами своїми керувать,
Як до подружнього ввійдуть вони покою,— Пошану у людей і пострах викликать,
Я розлучусь тоді І8 мукою страшною, Карати злочини, нагороджати добрих.
Що серце путами залізними взяла... Навчайте ви його і подвигів хоробрих,
Та годі... Треба йти... Хімена прибула — І справи ратної взірці йому явіть.
Ачей розвагу я найду в розмові з нею. Нехай по-мужньому уміє він терпіть,
Хай бачить з прикладу суворого вояки,
Як цілий день і ніч не сходити а кульбаки
, СЦЕНА III
І, по спочинкові у панцері тяжкім,
Граф, до н Діего. На ворога свого спадати, наче грім,
І перемоги ждать од власної правиці!
Граф
Король вас милістю одвначує своєю Д он Д і е г о
І те дарує вам, що мав би я дістать: На вло 8авдросникам, усього він навчиться,
Ви принца будете кастільського навчать, Коли життєпис мій уважно прочита.
8а вихователя його особи ставши. Там славні подвиги записано й літа,
Д он Д і е г о Там приклади дано, як підбивать народи,
Давати війську лад, чинить гучні походи
Не диво! Наш король сьогодні, як і завше, І слави славної на полі добувать!
Належне сплачує підданцям, що колись
Своїми вчинками для трону придались. Граф
Граф Та навіч бачити — то краще, ніж читать,
Високо королі поставлені над нами, І книги принцові ніякої не треба,
Та помилятися судилось їм так само. Як приклади живі він має перед себе.
Заслуги вміючи колишні пам’ятать, Навіщо ті літа і довгий список їх,
Вони сьогоднішніх ладні не помічать. Коли не варт вони одного з днів моїх?
Були хоробрі ви — а я хоробрий нині, Д он Д і є г о
І ця правиця от слугує всій країні.
Ні — славу відзначив і мужність він мою.
Була б Кастілія в чужинському ярмі,
Якби я остраху не сіяв між людьми! Граф
І Арагонія здригається, й Гренада,
Нікому першості я в славі не даюі
Коли дзвінка моя із піхов блисне шпага!
Немає того дня, щоб лаврів не вплітав Д он Д і є го
У гордий мій вінок!
Хто честі не досяг, той честі не достойний!
І принц би перейняв,
Як слави здобувать оружною рукою, Граф
Як бити ворога — лиш попліч ізо мною.
Тоді він бачив би... Я недостойний?
Д он Д і є г о
Д он Д і є г о
Ви!
Я добре знаю й сам,
Що ви вояк єсте на заздрість воякам: Граф
Служили гідно ви під владою у мене. ( дає йому поличника)
А старості мене мороз побив студений —
Ви гідно стали там, де перше я стояв. Ось нагорода юйпа
Ви — те, що я колись. Чи досить я сказав, Нахабі сивому! Носи її, старий!
Щоб надто довгої уникнути розмови? Д он Д і є г о
Невже ж не бачите і досі ще того ви,
(вихопивши шпагу)
Чому король мене обрав з-поміж усіх?
Кінчай же! Без вагань ти першого убий,
Граф Хто в роді славному важив ганьби страшної!
Те, що дістали ви,— узяте з рук моїх!
Граф
Д он Д і е г о Тобі, безсилому, змагатися зо мною?
Мені дано лише, чого не варті другі.
Д он Д і е г о
Граф 0 боже! Міць верни, щоб відплатить йомуі
Дається завжди тим, хто більші мав заслуги.
Граф
Д он Д і є г о А! Шпага вибита! Її я не візьму
Недобрий знак, як помічають їх! 1 не радітиму безславному трофею!
Прощайї Нехай же принц над книгою твоєю,
Граф На зло заздросникам, життя вивча твоє.
Свого добилися ви в лестощах низьких! Навряд, чи кара ця правдива додає
До списку, де гучні вихвалюються вчинки,
Д он Д і е г о Нову для подивів і для хвали сторінку!
Єдина путь моя — то подвиги високі!
Граф
Король ізгляиувся на древні ваші роки!
Іди ж, дитя, і змий ганьбу мою велику!
Іди й пометись!
Д он Д і е г о
Д он Р о д р і г о
О, люта старосте! О, муко нелюдськаї
Та от нащо я жив, нащо моя рукаї За що?
В боях трудилася і лаврами квітчалась! Дон Ді е г о
Ті лаври зірвано, і лиш ганьба зосталась!
За кривду, що одвіку
Правиця, що її шанує вся земля,
Правиця, що не раз самого короля Наш рід не знав! Мене ударено в лице!
І цілу державу кріпила й боронила,— Нахаба смерть прийняв давно б уже за це,
Сьогодні зрадила, нікчемна і безсила! Якби не зрадила мене стареча сила.
Ж орстокі спомини! У славі вік прожить Цю шпагу, що не рік, не два мені служила,
І сплямити її в одну-едину мить! Тобі даю до рук: іди і відплати.
Дістать від короля найвищий знак пошани, З бундючним ворогом зійтися маєш ти
Щоб обернувся він у горе нечуване! І сміливість явить у лютому двобої.
Хай тріумфує граф! А що ж, старий, тобі? Убий — або умри. Та славою гучною
Чи жить зневаженим, чи вмерти у ганьбі? Твого суперника осяяне ім’я.
Так, графе заздрісний! Доскочив ти свойого! У полі чистому, Родріго, бачив я
Ти принцові тепер світитимеш дорогу, Його в скривавлених, укритих пилом шатах,
Де до величності простують королі!.. Коли в покоси клав він ворогів завзятих.
Я, честь утративши, все стратив на землії Д он Р о д р і г о
А ти, серед боїв утіхо і порадо,—
Не годен я уже тебе носити, шпаго! Скажи ж, як зветься він...
Колись могла ти жах на ворога нести — Д он Д і є г о
Тепер окраса лиш, не оборона тиі
Не тільки це ватаг,
Іди ж до кращих рук! Нехай холодна криця
За схолоднілого відплатить і помститься! Не тільки войовник, уславлений в боях,—
Отець Хімени це...
СЦЕНА V Д он Р о д р і г о
Д он Д і е г о Дон Ді е г о
І . < 9 3 6 91
Та вмерти, батьківський зламавши заповіт!
Щ об у літописі іспанськім записали
Д он Р о д р і г о Мене між зрадників, що честь і рід топтали!
На смерть поранений стрілою, що як грім Ім’я знеславили на цілий славне світ!
У серце влучила і все життя розбила, Коханню слугувать — безумне то бажання,
Бездольним месником за справедливе діло, Коли прийшов кінець кохання!
У жертву випадкам принесений грізним, Так геть спокусу навісну!
Незрадного меча не в силі я підняти,— Злі думи, пріч ідіть від мене!
Стою й не рушусь мов заклятий. На бій піду і честь верну,
Щасливий видився кінець, Як не вернути вже Хімени!
Сіяла радість перед мене —
І от образу мій отець Мій розум був пригас, та він ясніє знов.
Дістав із рук отця Хімени. Не мила, ні! Отець закон мені найвищий.
Які чуття страшні в душі моїй киплять! Упасти — то впаду на чеснім бойовищі.
Кохання там і честь у битві затялися. І чисту кров проллю, а не зрадливу кров!
За батька відплатить — коханої зректися! Як обов’язок міг забуть я на хвилину?
Вперед — до помсти чи загинуї
Любові звіритись — повинність ізламать!
Чи міг буть інший рішенець?
Прийшло до вибору — або безчестя чорне,
Або страждання необорне. Чи інша путь була у мене?
Що маю, боже, я вчинить? Образу мій старий отець
Яка дорога перед мене? Прийняв із рук отця Хімени!
Образу лютую простить
Чи покарать — отця Хімени! АКТ ДРУГИЙ
X імена Інфанта
Принцесо! На таке пристану радо яі О, муко! Ні межі не маєш ти, ні дна.
Хімени жаль мені — та постать чарівна
Її коханого встає перед очима.
СЦЕНА IV І страшно здумати: та грань, яка між ними
Від цього колоту навіки залягла,
Інфанта, Хімена, Леонора, п а ж.
Моєму серцеві надію подала,
Інфанта Що може...
(до пажа) Леонора
Поклич Родріго нам. Як? Ізнов ганебне те кохання
П аж Шляхетну душу вам тривожить, ясна пані?
Із графом він... Інфанта
Хімена Ганебним не зови мойого почуття,
Бо дороге воно для мене над життя,
О мати І маєш ти його віднині шанувати.
Господня! Сама я з ним борюсь — не можу подолати
Інфанта І лину в безумі до того, хто тепер
Хоча б живий зоставсь, а для Хімени — вмер!
Щ о ж, кажи...
Леонора
П аж
Як? Гідність ви свою зневажили, розбили,
Покинули палати І перед пристрастю вже й розум ваш безсилий?
І вдвох пішли...
Інфанта
Хімена
Ох, що по розумі, як серце розтина,
Самі? Як серце впоює солодка трутизна!
П аж Коли недужому в недузі чар таїться,
Не хоче ліків він і лікаря боїться!
Так. І здалось мені,
Що сперечалися. Леонора
Вам любо мучитись, вам солодко страждать,
Хімена Але ж не гідний він із вами в парі стать!
Нема рятунку, ні!
Інфанта
На поєдинкові одному з них умерти! —
Принцесо! Вибачте за порив цей одвертий... Це знаю добре я, проте любов уміє
Спокусливі в душі розбуджувати мрії,
Подумай: як у б’є Родрігова рука
Наймогутнішого в Кастільї вояка,—
Чого не зможе він, хоробрий, учинити?
Д он Фернандо
Чи ж буде соромно тоді його любити?
На славну ступить він, на переможну путь, 0 праві небеса! Зухвальство нечуване —
Народи перед ним і царства упадуть — На короля свого дивитися без шани!
І серцю видиться у мареві принади: Дієго скривдивши, мене він зневажа
Прийняв корону він од гордої Гренади, Свавольством навісним! Та де ж цьому межа?
І маврів стовписька розвіяв, наче дим, Хай славний він вояк, хай навіть бог війни він,
І Арагонія склонилась перед ним, А вінценосцеві повік не буде рівен!
І Португалія йому під руку стала. Ні, ніі Зламаю я безмежну цю пиху
А переможцеві ще перемог замало, 1 вдачу графові переборю лиху!
І морем лине він до інших берегів, Раніш, хоч винен він провиною тяжкою,
І африканською крівлею окропив Я хтів ласкавого приборкати рукою
Лавровий свій вінок... Тоді моє кохання Непослухняного. Але тепер над ним
Вже не ганебне, ні! З руки володаря ударить карний грім!
Л еоно ра Дон Алонсо виходить.
Хімена Д он Д і є г о
Прийняти легко кару,
Рукою вражою убитий батько мій.
Та гірко в старості безсилій доживать.
Сама я бачила, як з серця витікала
Та кров, що стіни вам не раз обороняла, Я, що не раз, не два, гонив ворожу рать,
Та кров, що перемог шукала вам гучних, Я, що улюбленцем був слави й перемоги,
Та кров, що і тоді, як мій отець затих, До дня ганебного дотерпівся такого,
Коли ображено старечу сивизну —
На кривду скаржилась, бо не за вас пролиться
З М. Рильський, т. 9 33
83
І за образу ту не відплатив страшнуї Д он Фернандо
Чого за давніх літ ані Гренада ціла,
Спокійна будь, дитя, не муч себе.
Ні Арагонія, ні вся ворожа сила,
Ані заздросників юрба підступно зла Хімена
Зо мною учинить не сміла й не могла,
Тяжкий
Тепер те вроблене одною лиш рукою!
Для мене розпач цей — ще тяжчий супокій.
Граф, невтоленною охоплений пихою,
З моїх старечих літ сьогодні насміяв!
Коли б же сина я одважного не мав,—
З волосся, що війні, в походах побіліло,
З руки, що військо в бій за вашу честь водило, АКТ ТРЕТІЙ
Тавра пекучого ніхто б уже не змив!
А славний син мене сьогодні заступив —
СЦЕНА І
Син, гідний і отця, і вас, ясний королю!
Мою лиш вислухав він послухняно волю, Д он Родріго, Ельвіра.
Із графом стявшися в завзятому бою.
Тому себе лише на суд вам віддаю. Ельвіра
Як заслуговує правдива помста кари, Родріго, схаменись! Куди ти, необачний?
Як винен скривджений, що не простив удару
І смертю за ганьбу смертельну заплатив,— Д он Р о д р і г о
Хай тільки на мені зупиниться ваш гнів! Мій сум веде мене і долі вирок плачнийі
За руку голова, королю, відбуває!
Родріго — то рука, котра вини не знає, Ельвіра
А я — то голова, і вирок лиш мені Як! Ти насмілився у той ступити дім,
Сказать ви маєте. Чи винен я, чи ні, Що горем виповняв і розпачем тяжким?
А смерті не боюсь! Хай голова безсила Чи й тіні графовій спокою не даси ти?
Впаде,— аби рука отчизні послужила! Таж ти убив його!
Коли Хімену смерть моя задовольнить,
Ви страту без вагань для мене приречіть: Д он Р о д р і г о
Образу сплачено, тавро ганебне змито, Я мусив те вчинити:
І вже однаково — чи жити, чи не жити. Його вбиваючи, безчестя я убив.
Д он Фернандо Ельвіра
Цю справу легкою ніхто б не міг назвать. Та в світі ні один убивця ще не смів
На раді маємо її ми розв’язать. У домі вбитого собі шукати схову!
Дон Санчо, проведіть Хімену ви додому,
А ви зостаньтеся, Дієго, у мойому Д он Р о д р і г о
Палаці. Сторожем я ставлю вашу честь. Судді правдивого я маю чути слово,
Родріго де? Найти! Ще суд і правда єсть, Тож не спиняй мене і не дивуйся ти:
І маю це усім я нині показати! Так — я посіяв смерть і хочу смерть найти.
Любов мені суддя; любов моя — Хімена,
Хімена
їй став я ворогом — і в тім загин для мене;
Убивці — тільки смерть, за кров — лиш кров Ладен прийняти я як найдорожчий дар
заплата! І вирок в уст її, і з рук ї ї удар.
Ельвіра Д он Санчо
Втікай! Втікай мерщій в годину нещасливу Відомо вам: наш суд повільно так іде,
Від перших поривів її страшного гніву! Аж часом злочину й злочинця не найде,—
Вона охоплена нестримним почуттям — І марних ллється сліз без міри та без краю.
Шукай же захисту! Не важ своїм життям! То швидше ж я мечем нехибним покараю
Того, хто зняв меча на вашого отця!
Д он Р о д р і г о
Хімена
Ні, ні! Я віддаю в її кохані руки
Життя, роковане на кару і на муки,— Ні! Королевого чекаймо рішенця —
І щастя матиму без краю і без дна, І тільки як мине без кари лютий вчинок,
Як прийде смерть мою прискорити вона. Дозволю вийти вам на правий поєдинок —
Коли не стратите до мене ви жалю.
Ельвіра
Слізьми вмивається Хімена у палаці — Д он Санчо
І, щоб не дати їй ніде самій зостаться, Я щастя більшого у неба не молю.
Із нею в дім її розважники прийдуть. (Виходить.)
Що ж буде, як тебе, Родріго, тут найдуть?
Чи хочеш, щоб вона, лихим піднята горем,
Іще окрилася й недобрим поговором?.. СЦЕНА III
Вона іде сюди... Щоб честь їй зберегти,
Хімена, Ельвіра.
Молю, благаю я — хоч заховайся ти!
Він ховається. Хімена
Нарешті вільна я — і другові Ельвірі
СЦЕНА II Печаль свою гірку, пекучу тугу звірю;
Д он Санчо, Хімена, Ельвіра. Ні сліз, ані зітхань од тебе не втаю
І душу виповім знеможену свою.
Д он Санчо Родріго вперше взяв до рук юнацьких шпагу —
Так, панно,— правий гнів, якого не стримати, І вбив отця мого, мій світ, мою розраду.
Жадає правої, кривавої заплати,— 0 сльози, лийтеся, як вічне джерело!
І не насмілюсь я утишувать цей гнів Дві радості мені на світі цім було —
Нудною зливою безсилих, марних слів. 1 впала з них одна, від другої умерши,
Але як можу вам до послуг знадобиться — І обов’язок мій, щоб я убила й першу!
Меча покарного візьме моя правиця,
Ельвіра
І огняна мені наказує любов,
Щоб я помститися за люблену пішов. Та заспокойтеся ж...
Хімена Хімена
Нещасна я! Ні, ні, в журбі такій
Д он Санчо І слово навіть це ганебне — супокій!
І чим же можу я свою утишить муку,
Молю — послухайте мене ви. Як ненавидіти не можу любу руку?
Хімена За злочин помстою повинна я віддать,—
Але немає сил злочинця не кохать!
Я кривду віддала судити королеві.
Ельвіра Ельвіра
Ви ще кохаете? Повірте, папі: вас не будуть винуватить,
Кохання бо палке оправдує і святить
Хімена Земні всі огріхи. До королевих ніг
Обожую, Ельвіро! Ви припадали вже і в висловах палких
Без міри в серці гнів — але й любов без міри, Суда правдивого і кари вимагали.
І борються вони без краю, без кінця. Тож досить цього з вас!
Так! В серцеві моїм Родріго на отця
Хімена
Ізнову підійма свою жорстоку зброю,
І знемоглася я од вічного двобою: Ні, цього надто мало!
То той сильніший з них, то той перемага, Я славі й гідності віддати мушу дань —
І в муках тратиться уся моя снага. І для безчинності немає оправдань.
Проте дарма: любов лиш серце роздвоїла,
Ельвіра
А душу розділить несила, їй несила,—
І хай пече мене та пристрасть огняна, Але ж Родріго вам несила розкохати?
Але повинності не подола вона.
Хімена
Вчиню я те, що честь велить мені вчинити,
І хоч не всилуюсь Родріго не любити, Так.
Ельвіра
Хоч серце жалощі гризуть і рвуть мені,
Та пам’ятаю я: мій батько у труні. Щ о ж ви вчините?
Хімена
Ельвіра
Кривавої відплати,
Ви мститись хочете?
Покари грізної на винного доб’юсь,
Помщуся — і сама з землею розлучусь.
Хімена
Ох! Мститися я мушу!
СЦЕНА IV
Ця думка розпачем мені поймав душу!
Загину вбивцеві шукать повинна я — Д он Р о д р і г о , Хімена, Ельвіра.
І знаю: смерть його — то разом і моя.
Д он Р о д р і г о
Ельвіра Навіщо довго вам по ту ходити кару:
Молю вас — облишіть страшні свої заміри Скосіть життя моє з єдиного удару!
І заспокойтеся! Хімена
Хімена Ельвіро! Що це, сон? Та як ступити зміг
Родріго, кривдник мій, до мене на поріг?
Як! Ти збагни ж, Ельвіро!
Мій батько при мені дочасну смерть найшов, Д он Р о д р і г о
Про кару і про мсту його волала кров, О, не вагайтеся — і випийте до дна ви
А я, ганебними окрита почуттями, Відплати чесної солодкий плин кривавийі
Лише безсилими віддам за те сльозами,
Щ об голос пристрасті лукавий заглушив Хімена
І честь, мені в грудях, і справедливий гнів? Ой леле!
Д оп Р о д р і г о Образу ту могла єдина змити кров;
Я син, я молодий, я винного знайшов,
Та дозволь...
Я покарав його, за батька і за себе —
Хімена І знов би так зробив, коли б зробити треба.
То правда — образ твій в сердечній глибині
Це смерть моя...
Ставав наперекір отцеві і мені.
Д он Р о д р і г о Яка могутня ти, що за таку образу
Я зброю месницьку не міг підняти зразу!
Одно лиш,
Любові й гордості ішла війна тяжка,
Одно слівце скажу, як ти мені дозволиш,—
І в ділі правому не зводилась рука.
І відповідь мені хай шпага дасть оця.
Я сам себе впевняв, що надто я квапливий,
Хімена Що надто запальний у нестриманнім гніві,—
І може б, я уліг красі твоїх приваб,
Як! Шпага, вмочена у кров мого отця?
Та здумав: ти того любити не могла б,
Д он Р о д р і г о Хто задля пристрасті лихій зневазі дався,
Хімено! Чиєї честі борг несплачений зостався.
Збагнув я, що коли піддамся в тім бою,
Хімена То тільки вибір твій неславою пов’ю.
Заховай цю зброю нещасливу У цей ступивши двір твого просити суду,
З-перед очей моїх. Я це казатиму, допоки дихать буду;
Завдаючи тобі безмежного жалю,
Д он Родріго Зостався гідний я тієї, що люблю.
Ні — набирайтесь гніву, Так, я з повинністю рахунки звів до краю,
На неї дивлячись. Одно лише тепер тобі сплатити маю;
За сум твій, за сльозу єдиную твою
Хімена Життя тобі і кров, Хімено, віддаю.
Моя ж бо кров на ній! Я знаю, батько твій, з вини моєї мертвий,
Тобі ввижаючись, цієї прагне жертви.
Д он Родріго Пролий же кров мою за ту, що я пролив,
Свою щоб змити кров, забагряни в моїй! Для справи славної узявши меч отців!
Жорстокий! Батька ти убивши злим булатом, Родріго! Ворог твій, я не складу догани
Дочку прийшов убить видовищем проклятим! За вчинок, що в людей заслужує пошани;
Не муч очей моїх і зброю заховай, Не винувачу я, а тільки сльози ллю
Бо спалить, спопелить тяжкий мене одчай. Від нестерпучого, пекучого жалю.
Я знаю: кривдою зневажений тяжкою,
Д он Родріго Не може чесний муж не взяти чесну зброю,
Роблю, як ти велиш,— та не зречусь бажадчч І хвален ти, що став із кривдником на герць.
З твоїх дістати рук покару і сконання. Але ж ти дав мені науку і взірець,
Не думай, щоб себе за чесний вчинок свій І знаю й я тепер свій обов’язок добре.
Безумно я картав у пристрасті сліпій. За батькове ім’я ти виступив хоробро,—
Рука твого отця, од люті знавісніла, І голос совісті мені тепер велить
Старечу сивизну мойому оганьбила; Так само сміливо за батька відплатить.
Ох, нащо ж, нащо ти у тім зіткнувся бої? За прикладом твоїм іти я не боюся
Чому не інший хто? Я плакала б а тобою, І в славі ні на крок тобі не поступлюся.
Я думала б: ще е на світі цім рука, Мій батько, честь моя, заказують мені
Щ о з ніжністю мою вгріває і стиска, Прийняти з рук твоїх дари такі сумні.
І легше дихати, і легше сльози лити, Д он Родріго
Коли коханий їх приходить осушити.
Але ти вбив його — і вмерти маєш сам; Неублаганна честьі Та чим же я, скажи ти,
Так честь розбурханим звеліла почуттям; На ласку міг би цю останню заслужити?
Я добиватимусь, доб’юсь твого загину, Чи нашу ти любов, чи батька пригадай
Хоч знаю: і сама умру я в ту хвилину. І з помсти чи з жалю скарай мене, скарай!
Не думай, щоб, на чин ізважившись такий, Бо ж краще, як мене розлучиш ти з землею,
Я піддалась жалю у пристрасті сліпій. Аніж лишиш на ній з ненавистю своєю!
Збороти честь мою — була б то марна праця: Х ім ена
З тобою мушу я шляхетністю зрівняться.
Мене ти гідний — так; на цю ступивши путь, Ох!.. Ненавидіти...
Я гідною тебе, Родріго, хочу буть. Д он Родріго
Д он Родріго Це обов’язок твій.
Не зволікай же там, де йдеться до відплати. Х ім ен а
Я голову свою прийшов тобі віддати,—
І солодко мені з твоїх коханих рук Над силу він мені!
Прийняти ждану смерть по дневі смертних мук. Д он Родріго
Лиш ти суддя мені. Так честь тобі звеліла —
І так душа моя жадає наболіла. А поговір людський,
Умру щасливий я, коли скараєш — ти. А злі пересуди! Що як загал дознає,
Що давне почуття в душі твоїй палає!
Х ім ена Ні! Досить роздуму і годі тих розмові
Родріго І Мушу я змагатися до мсти — Окрий ім’я своє, мою проливши кров!
Але чому мене узяв єси за ката? Х ім ена
Твоєї смерті я повинна вимагати,
А ти своє життя повинен захищать. Моєму імені ще вища слава буде,
Я переслідую, та не мені — каратьі Як і ненавидник почує через люди,
Щ о досі ти живий, що я тебе люблю —
Д он Родріго І добиваюся покари без жалю.
Твою збороти честь — була б то марна праця. Іди ж, іди відсіль,— я знемогла з одчаю,
Зо мною мусиш ти в шляхетності зрівняться. Що наймилішому загину я шукаю...
До інших дати рук меча і карний гнів,— Іди, ховаючись у темряві нічній,
Це вивчило б своїх зректись, Хімено, слів. Щ об зір тебе не міг постерегти нічий,
За кривду власного я відплатив рукою,— Бо тільки я й боюсь лихого поговору,
Тож поквитуйся й ти сама тепер зо мною. Як стріне хто тебе біля мойого двору
І догадається, що входив ти у дім.
Х ім ен а
Д он Родріго
Жорстокий! У бою не мав підмоги ти,—
Чому ж мені тепер бажаєш помогти? О, вмерти б!
Хімена Д он Родріго
Ні, іди! Прощай! Носитиму життя своє змертвіле,
Д он Родріго Аж поки ти йому не вириєш могили!
Ох, батьку... Д он Д і є г о
Д он Д і є г о Знати це повинен ти і сам.
Ні зітхань не треба, ані плачу, Д он Родріго
Як радість у душі і слава та хвала... Від честі власної я кари жду на себе,—
Хоробрість батькова до тебе перейшла, А батько мій мене схиляє до ганеби.
І горді пращури, войовники й герої, Адже однаково: не встояти в бою —
Встають у темряві, воскреснувши з тобою, Чи зрадою любов забруднити свою.
Од них у спадщину дістав ти мужню кров, Х то вірпо покохав, той вірним бути хоче,—
В однім ударі ти усе моє знайшов; Тож не учіть мене лукавості, панотче.
Ти, молодий, догнав мене, старого віком, Хімену втратив я, Хімепи не вернуть,—
Одважно встоявши в цім іспиті великім. До смерті всі шляхи мене тепер ведуть!
Є в мене любий син! Підпора в мене єсть!
Торкнися ж сивизни, якій вернув ти честь, Д он Діего
І поцілуй лице, сльозами втіхи змите, Смерть — не втече вона. Але твоя правиця
До решти-бо його очистив від ганьби ти. Для краю рідного, мій сину, пригодиться.
Д он Родріго По річці підплива до нас ворожа рать,
Щ об місто нищити, країну плюндрувать;
Од вас уроджений і зрощений від вас, Так — маври близько тут; вночі, підступно й тихо,
Що інше міг би я під цей зробити час? Вони нам принесуть грабіж, огонь і лихо;
Мій розум тішиться, душа моя радіє, Сьогодні, як моя до помсти звала кров,
Що батька рідного я виправдав надії. П’ятсот прихильників одважних я найшов,
Не будьте ж заздрісні, що, все віддавши вам,
Що, не вагаючись, усі ладні відразу
Я трохи й над своїм замислився життям. У бої чесному ізмить мою образу.
Хай вільно розпач мій на самоті голосить! Ти їх попередив; та згодяться вони
Мене ви хвалите,— та досить того, досить! Віддати сили всі для славної війни.
Не каюсь я. Вчинив, що мусив учинить,— Веди ж їх, сину мій; ти станеш їм на чолі —
Та щастя втрачене, життя мені верніть! І слави засягнеш на бойовому полі;
За вас я став на прю,— але ж у тім змаганні, Як не судилося ж тобі перемогти,—
Убивши ворога, убив я і кохання. Проте великої ти досягнеш мети:
Усе скінчилося... Не треба більше слів... Умреш за короля, заслужиш вічну шану.
Панотче!.. Всі борги я нині вам сплатив! Та краще — принеси звитягу нам жадану,
Д он Д і є г о Не тільки ворога — побий і ворогів;
Будь гордий, сину мій, під хвилю цю жадану. Тоді і в короля навіки згасне гнів,
Я дав тобі життя, мені вернув ти шану. І від Хімени та заслужиш опрощення,—
А що для мене честь дорожча, як життя, А може, і любов відродиш у Хімени.
Та годі! Не слова потрібні, а діла! Ельвіра
Родріго! Сину мій! Лети, немов стріла!
Хай знає наш король, що графа замінила Родріго підійти не сміє ще до трону,
Родріго юного непереможна сила. Але Діего вже привів у ланцюгах
Тих маврів, що несли наругу нам і жах,
І молить: хай владар свій гнів утішить грізний,
Прийняти зволивши спасителя отчизни.
АКТ ЧЕТВЕРТИЙ
Хімена
СЦЕНА І Він не поранений?
Інфанта
Хімена
Прийшла я не твою утишувать печаль,
Що ж каже сам король про славну оборону? Прийшла до сліз твоїх і свій додати жаль.
48 4 М. Рильський, т. 9 49
Хімена Інфанта
Пощо смутитись вам? Велике нині свято! Усе змінилося по вчинку голоснім.
Вам треба тішитись і небо прославляти, Родріго — наш герой, підпора нам усім,
Принцесо, плакати ніхто не має прав: Народу влюбленець, одна надія в скрутах,
Родріго лютого напасника прогнав Кастілії краса і пострах маврів лютих.
І землю визволив од горя, од загину... Він давні їх борги примусив заплатить,
Я, тільки я в тому для сліз найшла причину. І отчий дух в йому відроджений горить.
Він чесно послужив отчизні й королю — Сказавши коротко: шукать його загину,—
І лиш мені завдав ще глибшого жалю. То краю рідному готовити руїну.
Про мсту волаючи, чи ж маєш право ти
Інфанта За батька — кров і смерть усій землі нести?
Хімено, слави він тепер засяг гучної! Він винен,— чим же ми перед тобою винні?
За що ти нас усіх скарати хочеш нині?
Х ім ена Річ про одруження пройшла на вік-віків:
Ах, чула — і з хвали набридлої людської Він ворог став тобі, твого він батька вбив,
Лиш гадка виникла в душі моїй сумна: Нема пробачення таким тяжким провинам...
На полі ратному відкрилась путь ясна Так одбери ж любов — життя його лиши нам.
Для того, хто згубив любов свою навіки.
Х ім ена
Інфанта Ах, цеї добрості не осягти мені!
Чому ж набридлими зовеш вихвальні крики? Мій справедливий гнів межі не знає, ні!
Таж Марса юного обрала ти колись, Хай буде цей герой найвеличнішим рівен,
І лаври, що йому круг чола заплелись,— Хай любий королю, хай милий і мені він,—
Твойого вибору ухвала і признання. Я лаври, що йому судилося дістать,
Під кипарисами повинна поховать.
Х ім ен а
Інфанта
Що лаврів більшає, то глибшає страждання
І серце крається ще болючіш тому, Той годен похвали, хто за отця відплати
Хто, скарб утративши, ціни дознав йому. Від найлюбішого наваживсь вимагати,
Ох, муко нелюдська в душі, що полюбила! Та буде між людьми той славен над усе,
Як слава зростає — росте й любові сила. Хто для отчизни рід у жертву принесе.
Та обов’язок свій поставлю над усім — Повір мені, повір — для нього кари досить,
І на коханого смертельний скличу грім. Що вічну рану він од тебе в серці носить.
Згадай лиш, чим йому завдячує земля!
Інфанта Чого ж просить мені тепер у короля?
Ще вчора мала ти за це велику шану;
Х ім ена
Всі, бачивши твою чесноту нездоланну,
Хвалили й славили, хоч туга брала всіх, Що вирече король — те у монаршій волі,
Що мусила єси зазнати мук тяжких... Я ж не мовчатиму.
А нині... Дружню ти чи хочеш мать пораду?
Інфанта
Х ім ен а
Сказала я доволі,—
Вас не послухати вважала б я за зраду. Подумай же, розваж, Хімено, все тепер.
Хімена Лише хоробрості, яка границь не зна,
Відкрита подвигів таких височина.
Я знаю тільки те, що батько мій умер. Прийми ж хвали мої — і розкажи, герою,
У сі подробиці страшного того бою.
СЦЕНА III Д он Родріго
Д он Фернандо, дон Діего, дон Арі ас, дон Родрі Владарю, чулисьте напевне, що тоді,
го, д о н С а н ч о . Як супротивитись належало біді,—
В отця мого зійшлись поплічники і друзі —
Д он Фернандо
І мій збудили дух, що занепав у тузі.
Достойний паросте уславленого роду, Даруйте ж, що на чин я зважився такий,
Щ о вірно слугував і тронові, й народу, Не мавши дозволу. Надходив час лихий,
Потомну пращурів, що ти їм дорівняв, Загін був зібраний, готовий був до бою,—
Коли Кастілії на оборону став,— А я — я, мусивши накласти головою,
Безсилий гідно я тебе нагородити: Коли б на очі вам під ту з’явився мить,
Я менше дам тобі, ніж дав тепер мені ти. За вас її волів, королю, положить.
Із краю отчого лиху прогнавши рать,
Не давши ворогу мій скіпетр захитать, Д он Фернандо
Орду напасників розбивши беззаконну За дивну сміливість, за гідний слави вчинок
Раніш, ніж я війська послав на оборону, Тобі прощаю я безумний поєдинок —
Такими вчинками ти того заслужив, І слів Хімениних я слухатиму, лиш
Що перевищув і вдячність королів. Її жаліючи. Кажи ж тепер скоріш —
Та чув я: бранці ті, царі великородні, Що далі?
Іменням Сід тебе звеличили сьогодні.
По-маврітанському Сід значить володар, Д он Родріго
Прийми ж це назвище як найгойніший дар! Військом тим згодився я доводить,—
Віднині Сідом будь, в усіх краях відомим, І от з одвагою вперед воно виходить.
Гренаді пострахом і для Толедо громом, П’ять сотень вийшло нас, а в порті це число,
Підданцям же моїм хай слово це всякчас Усе збільшаючись, в три тисячі зросло:
Про те нагадує, що ти вчинив для нас. Ватагу бачивши озброєну й готову,
Ті, хто злякався був, набрались духу знову.
Д он Родріго Для двох третин я дав сховатися наказ
Велика надто честь, королю велеможний, По суднах, що були у пристані якраз,—
За послугу дрібну, яку зробив би кожний, А решта, кількістю зростаючи щохвилі,
І червонію я, почувши з уст ясних Жадна у славному себе явити ділі,
Високі похвали, що я не годен їх. Під доводом моїм на землю залягла
І плоть моя, і кров — це я нехибно знаю — І притаїлася. Так ніч нам перейшла.
Належать не мені, а батьківському краю, Сторожі я звелів сховатися так само —
І в жертву їх віддать за честь його, за трон, Все задля хитрощів. Признаюсь перед вами,
Це для підданого повинність і закон. Що влади певної на те не мавши сам,
Накази вашим я покріплював ім’ям.
Д он Фернандо Бліді світилися в блідому небі зорі,—
Повинність! Х то ж із тих, що маю під рукою, І тридцять кораблів у млистому просторі
В її виконанні зрівняється з тобою? Ми враз побачили. Шумуючи, приплив
Несе до пристані і море, й ворогів,— Ще б ’ються, тиснені від наших вояків,
Та не стає ніхто чужинцям на заваді. І продають життя високою ціною.
Вони розглянулись, вони веселі й раді: Даремне я вмовляв покласти марну зброю,—
Ніде ні воїнів, ні вартових нема, Затяті в відповідь мечі стискали, знай.
Безлюддя мертве скрізь і тиша скрізь німа. Аж як побачили, що всім надіям край,
Причалили — зійшли — і рушили по здобич, Що їхні всі лягли, що їх зосталось двоє,
Не чуючи, що ми позалягали обіч,— Дались до рук мені — і по шумливім бої
І враз ми вдарили, і крики голосні Німотна тиша скрізь навколо залягла.
Луною грізною одбились вдалині: Я ж, довершаючи, що доля прирекла,
То наші з кораблів на них одповідали. Вам одіслав царів, узятих у неволю...
Надбігли і тамті — і маври задрижали,
Безладно збилися, не стаючи до лав: СЦЕНА IV
Такий безумний жах знічев’я їх опав.
Пограбувати йшли — а довелося битись! Д он Ф е р н а н д о , д о н Ді єг о, д о н Р о д р і г о , д о н Арі ас,
Ми ж не даємо їм дихнути й роздивитись, д о н Санчо, д о н А л о н с о .
Січемо, тнемо їх, річками ллємо кров. Д он Алонсо
Та от поволі страх минувся й перейшов:
Опам’ятавшися, стають вони до шику Сюди Хімена йде суда просить, королю.
І силу знов свою відроджують велику, Д он Фернандо
Щ об як не жданої доскочити мети,
Та хоч у чесному змаганні полягти. Ох, обов’язок мій — яка ж це річ сумна!..
Міцною рушили на нас вони стіною — Не хочу, щоб тебе побачила вона;
І не один боєць наклав тут головою, Іди ж мерщій відсіль, нещасний мій герою,—
І зчервонілися і річка, й суходіл, Та дай хоч обійму, сумуючи з тобою.
І смерть буяла скрізь. О, скільки славних діл, Дон Родріго виходить.
Високих подвигів заховано у млі тій,
Д он Дієго
Де воїн з воїном стиналися, неситі,
Де кожен сам собі єдиний свідок був, Зло в неї на устах, але в душі любов.
А долі вироку ніхто ще не збагнув!
Д он Фернандо
Я бігав, я літав між нашими бійцями,
До зваги кличучи, вертаючи до тями, Це перевірити нам слушний час прийшов.
Та поки ніч свого не доплила кінця — Удайте всі печаль...
Я й сам таємного не відав рішенця.
Лиш ранок нам приніс видиму перемогу, СЦЕНА V
Смертельну в ворогах посіявши тривогу,—
А тут до нас іще один загін прийшов, Д он Фернандо, до н Ді єго, дон Арі ас, дон Санчо,
І страх загибелі їх смілість поборов. дон Алонсо, Хімена.
Вони до кораблів — рубають там кодоли — Д он Фернандо
Безладно кидають страшне криваве поле
І — з диким розпачем у криках голосних — Збулися ваші мрії;
Втікають, про царів не дбаючи своїх: Хоч з перемоги вся Кастілія радіє,
Так честь забулася в побої тім жахливім... Та переможця вже не бачити тепер:
Відплив односить їх, занесених припливом,— Від ран знесилений, Родріго нині вмер.
А їхні два царі І8 горсткою смільків Хваліть же небеса, котрі за вас помстились.
(До дона Діего.) Як рідної 8емлі підпора і краса,
Чий голос пролунав під самі небеса,
Погляньте, як лице у неї відмінилось. А чоло світиться у гордому промінні —
Д он Діего І жертва буде ця святої гідна тіні.
Ох! Та куди ж мене надія занесла!
Зомліла! Зрадила себе в єдину мить! Тепер не можу я вже й того, що могла.
Від ока вашого вона вже не втаїть,
Навіщо сльози ці? Нащо я трачу мову?
Яка нечувана пече їй серце мука Тепер для нього скрізь безпечне місце схову,
І як болить її з укоханим розлука!
По краю вашого найдальші береги.
Х ім ена І я подолана, не тільки вороги!
Втопивши правий суд у їхній чорній крові,
Родріго вмер? Умер?
Засяг у тому він собі трофеї нові,—
Д он Фернандо І ми між двох царів на тріумфальний шлях
За колісницею стаємо в ланцюгах.
Ні, доню, ні — живий
І пал заховує до тебе вірно свій! Д он Фернандо
Утиш печаль свою, що виплива з кохання.
Занадто ти вдалась у гнів, моє дитятко!
Х ім ена Хто судить, хай збере всі докази спочатку.
Твій батько вбитий, так,— але й призвідця він,
Буває й з радощів надмірних зомлівання. Та й інших досить є для милості причин.
Як несподівано прийде жаданий час, У серця власного поради запитайся:
Останні падають, королю, сили в нас. Та ж володіє там Родріго лиш, признайся,—
І десь, у схованій душевній глибині,
Д он Фернандо
За милого свого ти дякуєш мені.
Ти хочеш, щоб очам ми не доймали віри?
Всі ж бачили твій жаль і вболівання щире. Хім ена
Мій милий! Лиходій, що вбив отця мойого!
Х ім ен а Той, хто довів мене до розпачу тяжкого!
Гаразд, признаюся: на цім, королю, край, До чого тут слова, до чого сльози й гнів,
Якого досягти безумний міг одчай! Які не слухають гірких моїх жалів!
Так, справді з розпачу тяжкого я зомліла, Королю! Де плачі нічого вже не важать,
Що смерть перетяла моєму гніву крила. Дідизни звичаї до борні взятись кажуть.
Якби за долю й честь отчизни він поліг, Мечем іскривджена, я й звірюся мечу
Я мусила б зректись усіх надій своїх, І ворогові ним лихому відплачу.
І красний той загин мені б подвоїв муку... Х то голову його подасть мені відтяту,
Ні! Прагну я, щоб кат ізвів на нього руку. За нагороду я повинна тому стати.
Щ об не в лавровому впокоївся вінку,— 3-між ваших лицарів той буде муж мені,
На пласі смерть прийняв ганебну і тяжку. Хто чесно подола Родріго у борні.
Я смерті за отця, не за отчизну волю. Прошу це ознаймить, королю милостивий.
Хай прах, нехай ім’я розвіється по полю!
Д он Фернандо
Хто ж кубок слави спив, наповнений ущерть —
Безсмертям повива того шляхетна смерть. Хай ніби суд отак вершиться справедливий,
Що ж? Тішусь я з його ясної перемоги: Та звичай цей не раз і тих нам убива,
Препишну жертву він складе мені під ноги Ким наша держава і славна, і жива.
Буває, що в такім зітнувшися двобої, ДонФернандо
Не винний наклада, а правий головою. Хімено! Згодна ти з ним стати під вінець?
Занадто краєві Родріго дорогий,
Щ об жеребок йому подати цей страшний,— Х ім ен а
І хоч велике він тобі сподіяв горе, Додержу слова я.
Та з маврами поплив і злочин той у море.
Д он Фернандо
Д он Діего
Узавтра рішенець.
Королю! Та невже зламати ви ладні
Той звичай, що родивсь у давній давнині? Д он Діего
Що скаже ваш народ? Що скажуть вороги нам, Королю! В справі цій не треба зволікання.
Як над підданцем ви зласкавитесь єдиним, Хто мужній — завжди той готовий до змагання.
Дозволивши йому на поле не ступить,
До смерті красної шукати честь велить! Д он Фернандо
Незаплямоване ім’я б його зчорніло! По битві — знову в бій?
Ні! Хай за вчинок свій відповідає сміло!
З одважним графом він одважно став на бій,— Д он Діего
Хай обов’язок же і далі чинить свій. Він одпочинок мав,
Д он Фернандо Коли про битву ту для вас оповідав.
Вам того хочеться? Ну, що ж — я дозволяю. Д он Фернандо
Та тільки лицарів найдеться тих без краю, Нехай годину ще чи дві, проте, оддише.
Що схочуть славного для слави подолать А щоб ізнищити нам звичай цей скоріше,
І любий дар собі у нагороду взять. Щоб бачили усі, що ми з гірким жалем
Тож, хоч згодився я уволить вашу волю, Його виконувать свій дозвіл подаєм,—
Єдиний тільки бій, з одним бійцем дозволю. Ні я, ані мій двір не будем при двобої.
Даю до вибору тобі, Хімено, всіх,—
На поле виступить один лише з-між них. (До дона Аріаса.)
Д он Дієго Під вашою нехай він станеться рукою.
У всьому ладу ви належного глядіть,
Усім одкрийте ви, владарю можний, поле,—
А переможника до мене приведіть.
Ніхто не зважиться на нього стать ніколи.
Чи той із них, чи той прийде тоді до мене —
По тих ділах, які явив Родріго нам,
І руку й серце він прекрасної Хімени
Хто схоче важити і славою, й життям?
Прийме під хвилю ту із королівських рук.
Кого Родрігова правиця не злякає?
Хто сміливість таку або ж зухвальетво мав? Х ім ен а
Д он Санчо Ви хочете нових мені завдати мук?
Ось я — зухвалець той чи сміливець. Веліть, Д он Фернандо
Королю, бойове нам поприще відкрить.
Ти скаржишся, проте щось інше серце каже.
(До Хімени.) Нехай же доля їм змагання те розв’яже,
Дозвольте цим мені явить своє кохання. І хто щасливої з них осягне мети —
Свою обітницю припам’ятайте, пані. Тому однаково жоною будеш ти.
АКТ П’ЯТИЙ Тепер, як річ іде лиш об мені однім,
Я перед вироком склоняюся тяжким;
СЦЕНА І Ви руку іншого підносите на мене,—
Шкода! Не гідний я покари з рук Хімени!
Д он Р о д р і г о , Хімена. Та як же можу я ті рази відбивать,
Хімена Де чути голос ваш і волю вашу знать?
Таж б ’ється він за вас — і радий та щасливий
Родріго, ти — і вдень? Що здумав ти, шалений? Я буду, що в йому ваш дух зустріну мстивий
Згадай про честь мою і йди мерщій від мене! І, не змагаючись, одкрию груди ці
Д он Родріго Рукою вашою керованій руці.
На смерть рокований, таємно я прийшов Хімена
Незрадну вам свою засвідчити любов. Коли повинності неподоланна сила,
Не смію вмерти я, Хімено, без прощання — Щ о мститися мені жорстоко присудила,
І свій уклін низький приношу вам востаннє. Тобі наказує піддатися в борні
Хімена Тому, хто меч і кров присвячує мені,
Згадай, засліплений, що в хвилю ту криваву,
Умерти, кажеш ти? Життя утративши, утратиш ти і славу,
Д он Родріго І хоч живий верстав ти тріумфальну путь,—
Тебе убитого подоланим назвуть.
Так, близько жданий час, Дорожча честь тобі від мене: задля неї
Де вже не чутиму докорів я од вас. Ти руки збагрянив отця мого крівлею,
Хімена Відрікся сміло ти, щоб догодити їй,
Од мене — од своїх щонайсолодших мрій.
Умерти? Чи ж такий уже дон Санчо грізний, Яка ж це дивина зчинилася з тобою,
Щоб серце і твоє стривожити залізне? Щ о хочеш датися противцеві без бою?
Де сили ти втеряв? Де сил набрався він? Чом дух лицарський твій ганебно так упав?
Іще не бившися, ти бачиш свій загин! До чого він тобі раніше слугував?
Хто маврів, хто отця мойого не злякався, Чи тільки був тоді ти гордий та великий,
З дон Санчо стрівшися, у безнадію вдався! Коли мені життя розбити мав навіки?
А де ж одвага та уславлена твоя? Чи легко так мого ти переміг отця,
Щ об стерпіти побій од іншого бійця?
Д он Родріго
Я мушу мститися — ти мусиш боронити
Не на двобій іду — іду на страту я. Ім’я своє і честь, хоч би й не хтівши жити!
Любов велить мені життя не захищати,
Коли ви смертної жадаєте заплати. Д он Родріго
Зберіг я сміливість,— та силу трачу там, Подужав графа я, я маврів переміг,—
Де треба берегти, що ненависне вам. До слави доказів чи треба ще яких?
Вже й цеї ночі б я з землею попрощався, Щ о можу виграти я в поєдинку цьому?
Коли б не за народ і короля змагався. Кому ж із нашого лицарства невідомо,
Я був би зрадником, якби в такім бою Щ о сміливість моя не знає перепон,
Правицю опустив пезранену свою, А честь — єдиний скарб, єдиний мій закон?
І хоч життя мені і гірко, й тяжко нести,— Ні, ні, хай сам себе на жертву я призначу,
Продати я б не міг його ціною честі. Та слави у бою безславному не втрачу,
Ніхто не зважиться подоланим назвать
Того, хто сам себе дозволив подолать. Інфанта
Всі скажуть: «Він любив Хімену нещасливу
( сама)
І жити не хотів, її зазнавши гніву;
Ж орстокій долі він без роздуму уліг Чи здатися мені на гордий голос крові,
І милій склав себе офірою до ніг: Що зве гріхом чуття моє,
Вона-бо голову його хотіла мати — Чи серця слухати схвильованої мови,
Він тільки виконав її бажання свято. Що на неситого тирана повстає?
Для честі занедбав він щастя і любов, Нещасна! Дві дороги є:
А для коханої пролив останню кров. Дорога честі — і любові!
Дорожча-бо, хоч мрій душа і не згубила, Родріго! Годен єсь зо мною в парі йти,
За милу честь йому, за існування — мила». Та чом не короля родився сином ти?
І ви побачите, Хімено: смерть моя 0 доле, доле зла! Змагається кохання
Новою славою пов’є мені ім’я Із честю у борні страшній,
І честь мені зросте, коли вже буду мертвий, Ціною вічного, безмежного страждання
Що вищої ніхто б не міг зложити жертви. Плачу за вибір я, прекрасний вибір свій.
Які ж іще душі моїй
Х ім ена Гіркі судилися зітхання,
Коли й життя, і честь — принади замалі, Я к ні коханого не дано їй любить,
Коли ніщо тебе не вабить на землі,— Ані любов свою забути хоч на мить?
РодрігоІ Пригадай, що любий був мені ти,
Візьми меча свого,— Хімену захистити Та розум мій на те не годиться пристати:
Од Санчо-нелюба, од пут отих гірких, Родріго — лицар над усіх!
Що привела б мене обітниця до них. Коли мене король єдино гідний взяти,
Доволі слів! Іди на бій, а не на згубу, То чом би королем він зватися не міг?
Щ об не побачив світ лихого того шлюбу, Як двох царів він переміг —
І пам’ятай, що хто поборе в цім бою ,— Чому й корони не дістати?
Той руку матиме у дар собі мою... Ти Сідом названий, і ймення Сід тобі
Іди ж... Від сорому обличчя паленів. Віщує славну путь у славній боротьбі!
Д он Родріго
(сам) Так, вартий він мене,— та серцеві Хімени
Його дала моя рука,
О, з усіма тепер змагався б на землі я! 1 навіть смерть отця не гнів у ній шалений,
Наварці, маври, гей! Кастільці запальні! А обов’язку лиш свідомість виклика.
Усе, що смілого є в нас і в чужині,— Даремна ж мука ця тяжка,
З’єднайтеся, в одну на мене станьте лаву,— Надії красні не для мене,—
Я провідну зорю найшов свою яскраву, Бо доля, щоб мені явить покарний гнів,
Надія у грудях прокинулась моїх,— Любов’ю з’єднує смертельних ворогів.
І для одважного замало вас усіх.
СЦЕНА III Щ о вперше він меча бере до юних рук,
І як не має він ні досвіду, ні слави,
Інфанта, Леонора.
То поєдинку жде Хімена без обави.
Інфанта З усього бачити, що в справі цій вона
Свої повинності вичерпує до дна
Куди це ти?
І, по Родріговій нехибній перемозі,
Леонора Складе свій юний гнів у нього на порозі.
До вас, у радості високій, Інфанта
Що знову в душу вам вернувся мир і спокій. Це все збагнула я; та ревнощі страшні
Інфанта Спокою не дають і душу рвуть мені.
Де ж захисту мені від них шукать, нещасній?
Де спокій бачиш ти, як туга серце рве?
Леонора
Леонора
У власній гідності, в високій крові власній,
Коли кохання в нас лише з надій живе, Король бо суджений, а не підданець вам!
То марна б тут була надія та шалена:
Інфанта
Ви ж чули про двобій, що прирекла Хімена;
Умре він чи піде з дуеллю під вінець, Родріго появив себе людським очам
Коханню вашому однаково кінець. Не простим, як усі, звичайним дворянином —
Ні! Лицарем його у нас зовуть єдиним,
Інфанта Що сміливих царів у бої полонив
Ох, це ж не все іще! І Сіда, владаря, наймення заслужив.
Проте зборю себе,— не для людської мови,
Леонора А щоб не сплямити прекрасної любові,
Щ о ж більш, ясновельможна? І хай би навіть трон приречено йому,—
Свойого дару я назад не відійму.
Інфанта Він переможе, так,— а я, сховавши муки,
Хіба ж надії всі розбити в серці можна? Його повинна знов Хімені дати в руки.
Умови знаю я на поєдинку тім, Все знаєш ти. Душа від ран тяжких горить,—
Але змогла б іще чинити опір їм. Ходімо ж. Докінчу, що маю докінчить.
Любов, мучителька безжалісна та ніжна,
Щораз навчає нас і хитрувати різно. СЦЕНА IV
Хімена, Ельвіра.
Леонора
Хімена
Та що ж ви вдієте, як навіть смерть отця
Не розрізнила їм залюблені серця? Ельвіро, скільки мук! Я знемоглась в одчаї!
Хімена ж бо усім на очі появляє, Надії марні всі, і серце жах поймає.
Що вже ненависті в душі її немае. До чого прагнути, чого в небес просить,
І справді: як дуель король оголосив — Як каяття мене спиняє кожну мить?
Вона не вибрала нікого з-між бійців, Двом перебійникам дала я зброю в руки,
Вінками вкітчаних, на полі слави зрослих, І хто з їх подола — однаково на муки:
А Санчо прийняла невмілого до послуг, Так — не відомщена отцева буде кров,
їй мало бачити, що Санчо — первоук, А так — навік моя утрачена любов.
5 М. Рильський, т. < 65
64
Ельвіра А ви вагаєтесь! Та ж ваш отець умер,
І хай услід йому і ваш сконає милий —
Чи кривду сплатиться, чи милий переборе,—
Його не верне він з холодної могили...
Вам буде полегша від того, а не горе,
І доля, в тім бою свою явивши вдасть, Чи ще не досить вам, і ви до мук тяжких
Доконче хочете додати ще нових?
Хоч славу верне вам, хоч вам дружину дасть.
Як не зреклися ж ви своєї волі злої,—
Хімена Не варті ви й руки лицарської такої,
Дружину! Хто ж бо з їх, Ельвіро, гіден того? І станеться сумний, правдивий рішенець:
Дон Санчо поведе вас, пані, під вінець.
Убивця милого а чи отця мойого?
Чи той здола, чи той,— я взяти маю шлюб Хімена
З тим, хто кохану кров пролив як душогуб.
Горить душа моя,— і більше, ніж загину, Ельвіро, й так нема кінця моїм стражданням,—
Нащо ж лихим мене жахати віщуванням?
Я долі вироку боюся в цю хвилину.
Хотіла б од обох я утекти — шкода!
Геть, помсто! Геть, любов! Із серця вас жену,
Як на страшну таку ви сходите ціну. То як така мені вже доля випада,
Родріго без вагань волію я зустріти,
А ти, о господи, карателю наш гнівний,
Щ об той не зав’язав мені навіки світу,
Пошли суперникам на полі успіх рівний,
Кого ненавижу я серцем... Боже мій!
Щоб перемоги з них ні той, ні той не мав.
Яке видовище! Нема, нема надій!
Ельвіра
Ви молите, щоб знов господь вас покарав! СЦЕНА V
З двобою того вам спокою не зазнати,
Як далі змусить він змагатись до відплати, Д он Санчо, Хімена, Ельвіра.
Високе у собі живити почуття Д он Санчо
І знову важити на милого життя.
Ні! Краще хай ясний вінок його лавровий До ваших, пані, ніг я цю приношу шпагу...
Од помсти душу вам приверне до любові, Хімена
Хай із дуелем тим і гнів ваш одлетить,
І серця слухатись король вам ізвелить. Родріго кров на ній,— і ти ще мав одвагу,
Лукавий зраднику, на очі стать мені,
Хімена Мій найдорожчий скарб віддаючи труні!
Невже ти думаєш, що здатися ладна я? О, годі, не німуй, одкрийсь, моя любове!
Та ж обов’язок мій, печаль моя безкрая, Один лише удар підступний, випадковий
Не вдовольниться тим, що станеться двобій І волю дав устам, і честь мені вернув,
І що король мені прокаже вирок свій. І душу розпачем несвітським огорнув!
Хай легко осягне Родріго перемоги,—
Моєї слави він не стопче тим під ноги, Д он Санчо
І, хоч король йому звитягу провістив, Стрівайте, я...
На нього тисячу найду я ворогів.
Хімена
Ельвіра
Мовчи, згубителю проклятий
Що як за гордощі вас покарав доля Мого коханого! Я знаю: подолати
І кривдник упаде на бойовому полі? Не міг ти славного у чесному бою,—
Вам дозволяє честь умовкнути тепер, Ні! Руку зрадою затаврував свою!
На нагороду ждеш? Шкода і говорити! Д он Санчо
За мене мстившися, розбив життя мені ти! В раптовім гніві цім не винен я, королю:
Я йшов, суперника виконуючи волю,
Д он Санчо
Сказати, що коли мене він переміг,
Ви й слухати мене не хочете... Ваш гнів... Зненацька вибивши цю шпагу з рук моїх,
То мовив: «Краще вже хай буде невідомість,
Хімена
Та на Хімену кров не упаде натомість.
Я мала б слухати, як ти з брехливих слів На очі королю я зараз маю стать,—
Хвалу б собі сплітав — і тішився без краю Ти ж поспіши, щоб їй всю правду розказать
З мойого злочину, з безмірного одчаю? І в імені моїм свою віддати зброю».
І от Хімену я призвів до неспокою
СЦЕНА VI Цією шпагою: побачила мене —
І пойняло її обурення страшне,
Д он Фернандо , дон Дієго, дон Аріас, дон Санчо, Що плине з джерела надмірної любові,
дон Алонсо, Хімена, Ельвіра. Аж я промовити не годен був ні слова,
Хімена Що ж! Хай подоланий, я щастя маю в тім,
Що, хоч кінець прийшов сподіванкам моїм,
Королю, годі вже таїтися мені Хоч мрію згублено без вороття останню,
З тим, що читали ви в сердешній глибині. Я шлях уторував прекрасному коханню.
Його любила я, це правда,— та для честі
На жертву зважилась коханого принести. Д он Фернандо
Ви бачили, як я глушила почуття, З ясного сорому не червоній, дитя,
Щ об відомститися за батькове життя! Не крий шляхетного свойого почуття:
Родріго нині вмер — то без вагань я можу Ти тіні батьковій свій борг сплатила гойно,
На спізнену любов змінити лють ворожу, І слава знов твоя вернулася достойно.
І помста, що мені повинністю була, Родріго тим уже спокутував свій гріх,
Коханням у душі розбитій проросла. Що стільки небезпек зазнав од рук твоїх,
Дон Санчо смертного завдав мені удару,— Ти бачиш, що само так присудило небо;
І серця жде мого як нагороди й дару. Про батька думала — подумай же й про себе,
Королю! Серце ж е і в королів людське! Веління виконай покірливо моє,
Молю, приречення скасуйте ви тяжке! Що мужа любого і жданого дає.
Він хоче за двобій високої заплати —
Ладна я все йому, лиш не себе віддати, СЦЕНА VII
В монастирі свого чекатиму кінця
І плакатиму там за милого й отця. Д он Ф е р н а н д о , д о н Ді єг о, до н Арі ас , дон Р о д р і
го, д о н А л о н с о , д о н С а н ч о , І н ф а н т а , Х і м е н а ,
Д он Діего Леонора, Ельвіра.