«В моїй душі нерозривно злилися її образ, її рядки, її голос, її вірші.

І все це
відтоді перебуває в тій дивовижній гармонії, коли нічого не хочеться
підправити ні рукою художника, ні пером рецензента, аби не зіпсувати те,
що так талановито створила природа».
Людмила Овдієнко,
письменниця, член НСПУ

– –

« »
«
…»

« – –
»

1
 ***
Чим довший вік – то все простіш життя:
Нема ні забуття, ні вороття,
Відтінків різних вже не так й багато,
Не варто зайвого на плечі брати
Й казать, чого не знаєш до пуття,
А краще взагалі частіш мовчати.
Давать приємніше, до речі, аніж брати,
А вибір лиш ускладнює життя,
Лиш розбігаються від нього очі,
А серце все ж одного чогось хоче.
Із точністю «усе до навпаки»
Любов й ненависть в світі цім існують,
Дитинство й старість поруч разом йдуть.
Добро і зло – дві сторони монети,
Й до одного всі зводяться сюжети,
І всіх в кінці один чекає путь.
Не варто надто мудрувать лукаво –
Розставлено без нас усі крапки.
Простіш нема: не вбий, не укради,
Ніколи не бажай чужої слави,
Не зрадь, не відступись, не відійди.
Будь сам собою й злийся з цілим світом,
Віддай йому усе, що в тебе є,
Бо тільки що віддав – то те твоє,
А що сховав – те назавжди пропало.
Страхайся зранити чужу печаллю душу
І бійся буть байдужим до біди.
Любов’ю ближнього свого не обійди –
Ти цим гармонію у Всесвіті порушиш.
Вмій світло роздивитись у імлі,
І дні твої продовжаться земні.

2
 ***
Життя то мчить, то ледве-ледь бреде,
І у роки складаються хвилини…
Гадала я, що як тебе покину,
То враз мій давній смуток пропаде.

І кидала, і викидала геть,

І гнала, і ногами тупотіла,
І шкереберть моє життя летіло,
А я свободу смакувала вщерть.

І відійшов мій смуток…І прийшов

Йому на зміну інший не до речі.
Якби ж то знати, де ти що знайшов,
А де згубив в підступний синій вечір.

Зривається із неба пізня зірка

На Пресвятої Матері Покров,
Червоним яблуком до мене пнеться гілка
І знов мене запрошує в любов.

3
 ***

Добра у світі менше не стає,

Лиш правда, що одні міліють душі,
А інші гори відступить примушують
Тим, що й чуже сприймають, як своє.

Тепла у світі менше не стає,

Воно лише одних з нас залишає,
Щоб інших переповнити до краю.
Тож маєм те, що маєм, так як є.

Любові в світі менше не стає,

Вона от тільки змінює адреси,
Ми цим самі керуємо процесом.
От і виходить, кожному – своє.

***

Сама собі придумала любов.

Нема її, сказав мені ти вчора,
Нам добре – от і все. А серце знов
Шукало в клітці слів твоїх простору.

Сама собі намріяла любов,

Носилася із нею, як дурепа.
Побачились – і добре. Тільки кров
У скронях відбивала ритм нестерпно.

4
Долала перешкоди, навпрошки
Як лань, на місце зустрічі летіла,
І світлячки, і зорі, і стежки
Мене вели на запах твого тіла.

Тобі болить? – питалася душа.

У тебе горе? – повторяла вперто.
Та ти не дав би й мідного гроша
За те, що хтось би міг за тебе вмерти.

Ти не прийшов сьогодні, й завтра знов

Тебе не буде. Чи ж велике діло?
Сама собі вигадую любов.
Я, зрештою, сама цього хотіла.
***

Як просто і легко ти хочеш прожити:

Не вірить, не ждать, не страждать, не любити,
Нічого не брать і взамін не давати,
Метеликом з квітки на квітку літати.
Нікому не винен, нічого не просиш,
Ніякого жалю у серці не носиш.
Сьогодні кохана, а завтра – забута.
В медових устах розлилася отрута.
Від щастя ховаєшся в крадені ночі,
Де серце мовчить, там не бачать і очі.
Сама не хотіла – запав мені в душу,
Тепер твої болі виболювать мушу.
Та все ж я прощаюсь, прощаю, простила,
Тобі і собі всі гріхи відпустила.

5
 ***
Живу, як умію, люблю, як умію,
Плекаю у серці останню надію,
Що люди ще й досі хороші довкола,
Що я не слабка, не самотня й не квола,
Що все, що було, – то було недаремно,
Хоча було й боляче, і неприємно.
Живу, як з нуля, як зі старту, як вперше,
Щоб встигнути і розпочати, й завершить,
Не схибить в путі, не роздертись на шмаття,
Від Бога й людей не діждати прокляття,
Стерпіти усе, все віддати, що маю.
Благаю у Господа, в долі благаю:
До розуму – холоду, жару – до крові.
А в душу – спокою, а в серце – любові.

***
Моєму земляку Юркові Сітяєву,
вбитому кулею снайпера

І враз згадалося усім,

Які у нього очі сині…
І враз прозріли – в домовині
Лежить чийсь найдорожчий син.
Він обіцяв ще повертатись,
Ще походити по стежках,
У сильних струджених руках
Ще мами руку потримати.

6
Та ось він смирно в землю ліг,
І склались руки без роботи.
Усі його земні турботи
До інших прихилились ніг.
Чорніє цятка під бровою –
Оце і вимір весь життя.
Назад немає вороття,
Тепер другим ставать до бою.
Не можна смерті зрозуміть,
Коли стріляють в очі сині, -
І повсякчас, і вічно, й нині
Нам не збагнуть цю чорну мить.
Той снайпер в кожного з нас мітив
І кожну душу спопелив,
Тією кулею зріднив
Він українського півсвіту.

***
Чекаю тиші, Бога, самоти…
І зникнення примарних забобонів.
І волі, волі, волі без кордонів,
Щоб на чотири боки всі піти.
Благослови, хто-небудь, цей мій путь,
Щоб я змогла стару спалити шкіру
І безоглядно, й необачно сміло
Намірилась свою пізнати суть.
Прошу тебе, мій світе, відпусти,
Дозволь мені поблажливо забутись,
І щоб назад мені не повернутись,

7
Мій слід слідами інших замети.
Я загубилась, світе. Між твоїх
Чужи хідей, претензій і колізій,
Примарних і невиправданих місій
Я збилась з курсу, з пам'яті і з ніг.
Я хочу волі, щоб вдихнути знов
Тебе, як у дитинстві, свіжо й чесно.
Мій світе, дай іще мені воскреснуть,
Допоки ти мене не поборов.

***
Коли з любов'ю змириться печаль,
І стихне в небесах останній стогін грому,
Моя душа, переборовши втому,
Необережно ступить через край.

І зітреться з чола думок печать,

І серце перестане говорити,
І стану я прісноблаженно жити:
Не бачити, не чути, не кричать.

8
Усе відступиться, відійде, відживе,
Ніщо не роз'ятрить і не зворушить,
І спокій мій нітрохи не порушить
Ніщо уже: ні мертве, ні живе.

І не згадаю: де і хто, й які,

Чи в золоті, чи ниці і обдерті
З любові, що постійно довго терпить,
Зневажливо знущаються слабкі.

Лиш буде трохи жаль твого лиця

Й тепла руки, і сонячного світу…
Цей світлий сон – він має право жити –
Його сховаю в серці до кінця.