Сонети та оди Дж.
Кітса
ON THE GRASSHOPPER AND CRICKET
The poetry of earth is never dead:
When all the birds are faint with the hot sun,
And hide in cooling trees, a voice will run
From hedge to hedge about the new-mown mead;
That is the Grasshopper's — he takes the lead
In summer luxury, — he has never done
With his delights; for when tired out with fun
He rests at ease beneath some pleasant weed.
The poetry of earth is ceasing never:
On a lone winter evening, when the frost
Has wrought a silence, from the stove there
shrills
The Cricket's song, in warmth increasing ever,
And seems to one in drowsiness half lost,
The Grasshopper's among some grassy hills.
TO SOLITUDE
O Solitude! if I must with thee dwell,
Let it not be among the jumbled heap
Of murky buildings; climb with me the steep, —
Nature's observatory — whence the dell,
Its flowery slopes, its river's crystal swell,
May seem a span; let me thy vigils keep
'Mongst boughs pavillion'd, where the deer's
swift leap
Startles the wild bee from the fox-glove bell.
But though I'll gladly trace these scenes with thee,
Yet the sweet converse of an innocent mind,
Whose words are images of thoughts refin'd,
Is my soul's pleasure; and it sure must be
Almost the highest bliss of human-kind,
When to thy haunts two kindred spirits flee.
Ode on a Grecian Urn
I.
THOU still unravish’d bride of quietness,
Thou foster-child of silence and slow time,
Sylvan historian, who canst thus express
A flowery tale more sweetly than our rhyme:
What leaf-fring’d legend haunts about thy shape
Of deities or mortals, or of both,
In Tempe or the dales of Arcady?
What men or gods are these? What maidens loth?
What mad pursuit? What struggle to escape?
What pipes and timbrels? What wild ecstasy?
Про коника та цвіркуна
Поезія землі не вмре ніколи.
Опівдні, як мовчать серед гілок
Птахи в гаю, невтомний голосок
Обнизує покоси й частоколи.
Це коник, він поймає гори й доли,
На стернях довгий ведучи танок,
А стомиться - стихає на часок
У затінку стебла або стодоли.
Поезія землі не оніміє:
Коли зима в мовчання крижане
Поля заковує, цвіркун у хаті
Заводить пісню, що в теплі міцніє,
Нагадуючи всім, хто задрімне,
Спів коника в траві на сіножаті.
(пер. В. Мисика)
Сонет про самотність
Самотносте! Якщо мені довіку
Лише з тобою розміряти крок,
Дай залишити цей тісний куток,
Зійти на гору, просторінь велику
Побачити, річок, долин без ліку,
В гай занести легкий тягар думок,
Де олень, перескочивши струмок,
З наперстянки зганяє бджілку дику.
Так любо нам удвох! Але стократ
Люблю я більше від твого привіту
Розмову друга тонко-розмаїту.
Для з'єднаних сердець, що б'ються
влад,
Немає щастя, як, одбігши світу,
Сховатися в твій тихий вертоград.
(пер. В. Мисика)
До грецької урни
Іще незаймана коханко рясту,
Пестунко тиші й забарних віків!
Ніхто з поетів казочку квітчасту
Розповісти так любо не зумів.
Що за легенда на тобі натхненна?
Про кого? Про людей чи про богів?
На Темпі чи в Аркадії це зілля?
Що то за купка неласкавих дів?
Що за погоня, боротьба шалена,
Сопілки й бубни? Що за божевілля?
 II.
Heard melodies are sweet, but those unheard
Are sweeter; therefore, ye soft pipes, play on;
Not to the sensual ear, but, more endear’d,
Pipe to the spirit ditties of no tone:
Fair youth, beneath the trees, thou canst not leave
Thy song, nor ever can those trees be bare;
Bold Lover, never, never canst thou kiss,
Though winning near the goal - yet, do not grieve;
She cannot fade, though thou hast not thy bliss,
For ever wilt thou love, and she be fair!
III.
Ah, happy, happy boughs! that cannot shed
Your leaves, nor ever bid the Spring adieu;
And, happy melodist, unwearied,
For ever piping songs for ever new;
More happy love! more happy, happy love!
For ever warm and still to be enjoy’d,
For ever panting, and for ever young;
All breathing human passion far above,
That leaves a heart high-sorrowful and cloy’d,
A burning forehead, and a parching tongue.
IV.
Who are these coming to the sacrifice?
To what green altar, O mysterious priest,
Lead’st thou that heifer lowing at the skies,
And all her silken flanks with garlands drest?
What little town by river or sea shore,
Or mountain-built with peaceful citadel,
Is emptied of this folk, this pious morn?
And, little town, thy streets for evermore
Will silent be; and not a soul to tell
Why thou art desolate, can e’er return.
V.
O Attic shape! Fair attitude! with brede
Of marble men and maidens overwrought,
With forest branches and the trodden weed;
Thou, silent form, dost tease us out of thought
As doth eternity: Cold Pastoral!
When old age shall this generation waste,
Thou shalt remain, in midst of other woe
Than ours, a friend to man, to whom thou say’st,
«Beauty is truth, truth beauty,»- that is all
Ye know on earth, and all ye need to know.
Чутнa веснянка люба, нечутна ж -
Іще любіша. Грайте ж, як і досі!
Не вухо, але дух чаруйте наш,
Музики дорогі, хоч безголосі!
Повік не стихне пісня юнака;
Ніколи осінь не оголить гаю;
Коханче сміливий, ніколи юнку
Не поцілуєш ти, хоч так близька
Твоя мета: дарма- й без поцілунку
Тобі любить, а їй цвісти без краю!
Щасливі квіти, ах, щасливі квіти!
Весна ніколи не покине вас.
Щасливий мелодист, не застаріти
Його пісням, вони живі весь час!
Щасливі любощі, весь час жадані,
Весь час у сподіванні, у бігу,
Весь час задихані у юнім герці!
Ви нашим пристрастям людським
незнані,
Що залишають нехоті смагу,
Вогонь у скронях і пустиню в серці.
Що то за натовп на офіру йде?
Куди то жрець телицю пишнобоку,
Гірляндами заквітчану, веде,
Що мукає у небо, крок по кроку?
Яке містечко в березі морськім
Чи в горах, де спокійно спить фортеця,
Людської позбулося суєти?
Містечку, вічно вулицям твоїм
Пустіти - і ніхто в них не озветься,
Не вернеться, щоб нам розповісти.
Аттічний витворе! Стрункі постави
Дів, хлопців з мармуру, ряса окрас,
Густе гілля дерев, прим'яті трави!
Безмовна формо! Ти чаруєш нас,
Томuш, як вічність. О холодна втіхо!
Як зітне і мене часy коса,
Ти муки інших будеш гамувати,
Людині друг, якій ти кажеш тихо:
Краса є правда, правда є краса -
Це все, що знаєш ти й що треба знати.
(пер. В. Мисика)
 HAPPY is England!
HAPPY is England! I could be content
To see no other verdure than its own;
To feel no other breezes than are blown
Through its tall woods with high romances blent:
Yet do I sometimes feel a languishment
For skies Italian, and an inward groan
To sit upon an Alp as on a throne,
And half forget what world or worldling meant.
Happy is England, sweet her artless daughters;
Enough their simple loveliness for me,
Enough their whitest arms in silence clinging:
Yet do I often warmly burn to see
Beauties of deeper glance, and hear their singing,
And float with them about the summer waters.
On first looking into Chapman's Homer
Much have I travell'd in the realms of gold,
And many goodly states and kingdoms seen;
Round many western islands have I been
Which bards in fealty to Apollo hold.
Oft on one wide expanse had I been told
That deep-brow'd Homer ruled as his demesne;
Yet did I never breathe its pure serene
Till I heard Chapman speak out loud and bold:
Then felt I like some watcher of the skies
When a new planet swims into his ken;
Or like stout Cortez when with eagle eyes
He star'd at the Pacific - and all his men
Look'd at each other with a wild surmise -
Silent, upon a peak in Darien.
How many bards gild the lapses of time!
HOW many bards gild the lapses of time!
A few of them have ever been the food
Of my delighted fancy,- I could brood
Over their beauties, earthly, or sublime:
And often, when I sit me down to rhyme,
These will in throngs before my mind intrude:
But no confusion, no disturbance rude
Сонет
Щаслива Англія! Я вік би свій
Збув радо на її зеленім лоні,
Я б легіт пив, що дише в кожній кроні
Її дібров, де стільки згадок-мрій.
Та часом бачаться душі смутній
Італії високості бездонні;
Я б сів там на горі, немов на троні,
Забувши світ і блазнів гордих рій.
Щаслива ти, твої дівчата - милі,
Люблю їх риси прості, чарівні,
I рук біленьких їх легке стискання.
Та часто-часто мріється мені
I врода глибша, й моря колихання,
I голоси дзвінкі на теплій хвилі.
(пер. В. Мисика)
Вперше прочитавши Гомера
в перекладі Чепмена
Багато золотих я обійшов країв,
Держав уславлених побачив я немало,
Об'їхав острови, де сонце западало,
Що їх сам Аполлон поетам заповів.
Я чув про обшири, де править од віків
Глибокодумному Гомерові припало,
Та в душу ясністю ще так не повівало,
Аж поки Чепмена почув я вільний
спів.
Я тішився, як той, хто вперше серед зір
Планету вистежив - нову, ще
безіменну;
Я чувся Кортесом, що кинув орлій зір
На Тихий океан,- і, здогадку шалену
В душі ховаючи, його вояцький збір
Зглядався, стоячи над кручами Дар'єну.
(пер. В. Мисика)
Сонет
О, скільки бардів рясно взолотило
Простори часу! Не один живив
Мій спраглий дух потоком дивних див,
Що так підносили і душу, й тіло.
I часто, як до рим я бравсь несміло,
Вони з'являлись із усіх боків,
Не грубий галас, а приємний спів
Мені даруючи, аж серце мліло.
Do they occasion; ’tis a pleasing chime.
So the unnumber’d sounds that evening store;
The songs of birds - the whisp’ring of the leaves-
The voice of waters - the great bell that heaves
With solemn sound,- and thousand others more,
That distance of recognizance bereaves,
Make pleasing music, and not wild uproar.
Отак і звуки ті, що ніч навкруг
Поширює - дрімотний плеск прибою,
Далекий дзвін, як заклик до спокою.
I відгуки, що повнять поле й луг,
Знекровлені, прибиті далиною,-
Нам тільки тішать, а не ранять слух.
(пер. В. Мисика)