колекційний журнал про подорожі

1
2
 Тепер спогади можна гортати

Журнал Flaneur
№1, лютий 2022

Редакція Flaneur зацікавлена у співпраці. Свої ідеї, пропозиції

та запитання можна надсилати на сторінку @flaneur_ua в Instagram.

Забороняється повне або часткове використання опублікованих

матеріалів без посилання на журнал, а також публікація ілюстрацій
та фотографій без згоди редакції.

Журнал Flaneur не публікує рекламу закладів або подій.

Усі матеріали відображають думку авторів видання.

3
 вступ

Друже! Ми щасливі познайомитися з тобою!

Сьогодні ти відкриваєш першу сторінку Flaneur –
колекційного журналу про подорожі Україною
та світом.
Наша перша зупинка – місто Марії. Ми любимо
Маріуполь і мріємо, щоб ти побачив його таким,
яким його бачимо ми. На наших сторінках буде
хвилюватися море, у твоїй уяві виростуть будинки
і замки. Люди розкажуть свої історії, поділяться
натхненням і таємницями.
Ми проведемо тебе різними стежками. Зазир-
немо у віконця водонапірної вежі, де проходять
зустрічі та творчі вечори. Побачимо єдиний у
Маріуполі замок. Навідаємося у гості до по-
важного пана Гофа та поговоримо з ним біля
старого каміну.
Ми познайомимо тебе з майстрами, що вміють
виробляти живі прикраси, а незвичайний ман-
дрівник розкаже, як це – об’їздити всю Європу
без жодного квитка! Наш головний слоган –
«Тепер спогади можна гортати». Ми дуже хоче-
мо, аби Flaneur дійсно став для тебе колекцією
емоцій та вражень. Відкривай цю скарбничку
повільно, читай поступово, повертайся до улю-
блених місць. А потім, коли дійдеш до кінця,
відкрий сувенір – на згадку від нашої спільної
подорожі.
Друже! Ми віримо, що Flaneur надихне тебе
подорожувати. Дякуємо, що в цей шлях ми
вирушаємо разом.

Над випуском працювали

Еліна Прокопчук – редакторка

Анастасія Логінова – більдредакторка
Карина Кравченко – графічна дизайнерка
Юлія Коваленко, Анастасія Дмитракова – коректорки

Автори текстів

Оксана Стоміна
Марія Кутнякова
Катерина Карабєн-Фортун
Тетяна Рак
Інна Лапіна

4
 зміст

6 Місто
8 VEZHA: нова історія
16 Мистецтво піднімається сходами
20 Місце, що лікує
22 Дім, у якому жив Гоф
24 Маріупольський Колізей
26 Про що мріють шпилі?
28 Візерунки історії
30 Три історії міста Марії
32 Свобода – ось що насправді хвилює море

38 Люди
38 «Люблю літати з дитинства»
48 Фотограф, який бачить серцем
54 Щоб побачити світ, треба мати велосипед
60 І Користь, і Міць, і Краса
66 Живі прикраси
70 Перша любов Євгена Костіца
74 Естетика фотографій Анастасії Пінчук

80 Смаки
80 Смак традицій
84 Сиру пасує старість
88 Давай займатися кавою
94 «IZBA-читальня» – місце, де творяться історії
100 Солодке життя міста Марії
104 Завітайте у гості до Марії Федорівни

106 Деталі

5
 МІСТО МАРІЇ
Маріуполь… Це місто, де хвилі лоскочуть пісок,
а над берегом кружляють чайки. Де кожного
дня можна милуватися світанками та дивитись,
як сонце пірнає у воду.
Це місто, де традиції різних народів сплелись
у єдиний вузлик. Велич старого міста перети-
нається із сучасністю: маленькі будиночки ро-
зростаються на вулицях Італійській та Грецькій,
чарівні парки кличуть у гості.
Ми покажемо тобі різний Маріуполь. Волелюб-
ний. Морський. Чарівний.

6
Фото: Микита Нагнібеда
@myravskyimykyta

7
 місто

VEZHA:
НОВА ІСТОРІЯ
Він стояв та дивився крізь запотіле скло.
Вони були вдвох – він та скрипуча тиша.
Там, у полоні трикутного вікна, розплес-
калося море. Далеке і близьке, воно хви-
лювало його, і з висоти п’ятого поверху
здавалося ледь помітним.
Зрештою, він прийшов не для цього.
Чорний стілець, у який провалюєшся
усім тілом… ні до чого. Він сів прямо на
підлогу, і пальці почали рухатись. Трикут-
ник, квадрати, ромб. Руки малювали іде-
альну геометрію загадкової кімнати. До-
щата підлога точними лініями, кремезні
сірі стіни. Кімната витягується, набу-
ває форм. Олівець застряє у вузькому
отворі, і ось він – трикутник скляного вік-
на. Море… знову ти береш верх над
красою ліній!
Він переводить погляд у центр кімнати.
Особливо точно пальці виводять сходи.
Круті, норовливі перешкоди для тисяч ніг –
довгим ланцюгом вони тягнулися вгору до
стелі й вниз – у провалля темряви. Дедалі
менше світла падає на аркуш паперу.
Він обережно ставить підпис і знизу до-
дає: «Вежа».

Текст: Еліна Прокопчук

Фото: Анастасія Логінова
@sergeeva_ansta

8
9
 місто

Вежа Нільсена
Завтра він прийде сюди знову. У портфелі
вже не буде пензлів, сточених олівців, па-
перу. А за руку його невпевнено буде три-
мати маленька дівчинка. І тоді він почне
говорити – із запалом оповідати незвичну
історію Вежі.
На старій фотографії біля Вежі стоїть ус-
міхнений чоловік у кашкеті. «Архітектор
Нільсен», – скаже він і не помилиться.
Його ім’я пам’ятають не тільки люди. При-
дивіться до ошатних будиночків у старому
місті. Погляньте на маски левів та горгон
на дахах і стінах. Час стер трохи суворості
з їхніх облич, вітер і дощ позмивали фар-
бу. Та попри час і викиди долі, коли спалах
фотоапарату знову впадає їм у вічі, вони
посміхаються: «Старі, але найгарніші. Бо
нас побудував Нільсен».
Ім’ям Віктора Нільсена в Маріуполі нази-
вають вулиці, його фото показують дітям.
І саме він зустрічає гостей біля свого го-
ловного творіння – водонапірної вежі.
Маленька дівчинка стає поруч з архітекто-
ром. «Дивися, ми одного зросту», – гово-
рить вона та йде далі. А металева фігурка
у кашкеті залишається стояти.

10
11
 місто

Вежа водонапірна
Їй важко долати крутезні сходи, і вона
питає: «Якщо це Вежа, тут жив дракон?»
Уявляє, як суворий велетень подзвякує
ланцюгами і ходить біля ліжка принцеси.
Та він перериває її: «Ні, не вогонь, вода –
стихія Вежі». Вона підіймає голову, і він
вказує на залишки великого резервуару,
що колись тут стояв.
Вежу добудували у 1910-му. У 1911-му
вона вже повністю відповідала своїй на-
зві – водонапірна. Він розповідає, і вона
уявляє себе там, на початку ХХ століття.
У величезному резервуарі шумить вода.
Від нього проведено водогін, з якого вона
потрапляла до будинків. Люди сходилися
сюди, протягували гроші і купляли таку не-
доступну, жадану воду. Водогін, що про-
ходить прямо в дім, був заповітною мрією,
та здійснювалася вона лише у багатіїв.
Минуть роки, у 1932-му почнеться будів-
ництво нового водогону. Вежа перестає
бути водонапірною і стає оглядовим пунк-
том для пожежників. «Ну от, щось від
вогню в неї все ж таки є», – перериває
розповідь дівчинка. Він посміхається.
«Хочеш, розповім легенду?» – питає.
І тоді починає: «Закінчилася війна. Люди
поверталися до знищеного вогнем міс-
та. Дивилися на зруйновані будинки.
І там, посеред цього попелу, велично
стояла неушкоджена Вежа. Кажуть, що
коли вона будувалася, в розчин для клад-
ки цегли додавали курячі яйця! І жителі
вірили – саме це врятувало її від знищен-
ня!» Вона посміхається і не вірить: «Кого
ж можуть врятувати курячі яйця?»

12
13
 місто

Вежа креативна
Здавалося б, на цьому цікава історія
скінчилася. Спочатку у Вежі розташу-
вався банк. І люди почали сприймати
архітектурний витвір буденно – як тисячі
інших будівель. А далі – довгі роки са-
мотності. Вежа стояла закритою, і жодна
людина не могла зазирнути у химерні
вікна та пройтися крутими сходами.
Так було до 2016-го. Тоді, вперше за довгі
роки, її двері відчинили. Сходи та повер-
хи, вкриті пилом, колишній службовий
об’єкт… нарешті крізь вікно у Вежу ввій-
шло свіже повітря. А разом з ним – нове,
творче життя.
У колишній водонапірній вежі виникає
креативний простір Vezha. Тут прохо-
дять зустрічі, обговорюються проєкти. Че-
рез два роки її реставрують. Вночі вона
підсвічується сотнями ліхтариків. А гості
нарешті бачать трикутні вікна, кремезні
стіни й море. Зараз тут збираються клу-
би мандрів, проходять музичні вечори,
перегляди фільмів. Обговорення міських
проєктів та майстер-класи. Словом, все,
що цікавить нас, сучасних містян.

Вежа-мандрівниця
Вони йдуть униз по вузеньких сходах. Зав-
тра дівчинка повернеться додому – в інше
місто. А він знову прийде сюди шукати нат-
хнення. Трохи зупиняються, на першому
поверсі – сувенірний центр.
Він згадує: «Знаєш, коли я був тут впер-
ше, екскурсовод розповідала мені де-
що цікаве. Була вона в Чехії і там у кафе
побачила сувенірну пляшку з малюнком
нашої, маріупольської Вежі! Як думаєш,
як вона туди потрапила?»
Вона знизує плечима. А потім біжить до
стенда з сувенірами. «Оцю, – вказує вона
на листівку. – Я завтра вже їду». Він підхо-
дить до неї та раптом каже: «Дві. Мені теж
треба».

14
 місто

Фото: @by.dreams_

15
 місто

МИСТЕЦТВО
ПІДНІМАЄТЬСЯ СХОДАМИ
Їй було п’ятнадцять, і вона щойно приїхала
до міста. Мати запропонувала пройти-
ся центром. Оглянули базарну площу,
головною вулицею рушили до скверу.
І раптом він – триповерховий велетень
з витонченими віконцями, балконами,
готичним дахом. Тут і концертна зала,
і готель, і ресторан. Кажуть, що найкращі
у місті. У вишуканій залі елегантний офі-
ціант принесе їм каву. Вона буде пити її із
задоволенням, розглядаючи вбрання паня-
нок, що сидять за сусідніми столиками.
Вона ще не здогадується, які зміни тра-
пляться через два роки, у 1917-му. Десь
далеко на фронті воює її наречений, якого
обрали для неї батьки. Після революції він
поїде до Франції, а вона у 1920-му вийде
заміж за червоного командира. Її майбут-
ній чоловік буде захоплювати цю будівлю,
в якій вона зараз п’є каву.
Зимовий палац – так називали його тоді
маріупольці. Готель «Континенталь», як
зараз називають його краєзнавці. Точної
дати будівництва немає. Не знають точно-
го імені архітектора. Суцільні таємниці,
здогадки, легенди.
Томазо –
говорять книжки
У лабіринтах пам’яті колишнього пала-
цу збереглося одне ім’я. Томазо – гово-
рять книжки, історики та навіть напис на
сходах. І якщо першим двом можна не
довіряти, то останнім – навряд. Занадто
багато вони чули у своєму житті.
Начебто колись будівля була просто
домівкою багатого власника з родини
Томазо. Але одного дня все змінилося.
В архівах місцевих газет і досі мож-
на знайти повідомлення: «У 1898 році
в будівлі відкрито готель “Континенталь„».
У просторий ресторан заходили ви-
шукані гості, в номерах зупинялися по-
важні іноземці, а внизу, в підвалах, пра-
цювала маріупольська електротипо-
графія братів Гольдрин. Відомо, що
у Томазо була своя, перша в Маріу-
полі, електростанція. Тож за сучасною
адресою вул. Харлампіївська, 17/25
вперше в місті з’явилося електричне
світло!

Текст: Марія Кутнякова

Фото: Євген Сосновський
@sosnovskyevgeny

16
17
Місто

18
 місто
Таємниці готелю
«Континенталь»
Весь цей час готель терпляче чекав на сво-
го головного гостя. Минули роки, і тоді –
впевненими кроками – у зали зайшло
Мистецтво. І оселилося там надовго – не
як раптовий подорожній, а вже навічний
житель готелю «Континенталь». У 1910
році у будівлі відкрито концертну залу,
добудовано ціле крило, в коридорах
якого з’являлися і щезали нові ідеї.
Бали-маскаради для заможних маріу-
польців, новорічні ялинки для дітей, га-
стролі відомих на той час артистів… про
це вам розкажуть усі. Та за легендами
цей дім приховував багато різних таєм-
ниць. І, хтозна, можливо і справді у підва-
лах збиралися гравці підпільного казино.
Десь поблизу ховався публічний дім.
А підземні ходи, що ведуть через все
місто, ще можна розшукати під світлом
ліхтаря.
Що з цього правда, а що ні, вирішувати
лише вам і вашій уяві. Але там вночі ожи-
вають моторошні історії про померлих
гостей готелю. І ніби хтось чує, як у закут-
ках стогнуть їх потривожені привиди. А за-
гиблі тут точно були. Придивіться до напису
на фасаді – під час Громадянської війни
в будівлі проходили бої.
19
Час для нових
історій
Палац культури «Азовсталь» – таку назву
носила будівля майже 70 років. Концер-
ти, літературні зустрічі, вистави… їх відві-
дуватиме й вона. Вже у статусі бабусі
слухатиме класичну музику, буде ди-
витись виступи онуки, яка займається у
балетній студії.
Вона пам’ятатиме, як у 1944 році повер-
неться з евакуації до Маріуполя з трьома
доньками. Удовою. Буде йти розбити-
ми після боїв вулицями старого міста
і плакати. Пам’ятатиме і цей зимовий
палац, розторощений і почорнілий після
пожежі.
Його відбудують, і до 2008 року він буде
знову служити прихистком Мистецтва.
Далі ремонт, численні перебудови.
І у 2010 році тут відкриється вже міський
палац культури «Молодіжний». Нові кріс-
ла в концертній залі, нові люди в кабіне-
тах, які раніше були номерами готелю.
Нові історії.
Кажуть, що скоро тут знову буде ресто-
ран, де у вишуканій залі елегантний офі-
ціант принесе відвідувачам каву. А зараз
у колишньому готелі відкрився центр су-
часного мистецтва з такою знайомою
назвою «Континенталь».
 місто
МІСЦЕ, ЩО ЛІКУЄ
Жив собі один замок. Невеликий, але
гордий. У ньому ніколи не мешкали ані
казкові принци, ані відважні лицарі. І навіть
легендарні битви оминули його стороною.
У весняні дні ховався він у цвіті акацій, і лише
велична башта була видна звідусіль. Були
люди, що проходили повз нього, але уважні
очі завжди зупинялися. Чи то таємничі вікна
кликали в гості, чи то цегляні візерунки обі-
цяли розкрити свій вік.
Мандрівник, що гуляє старим містом, і за-
раз може натрапити на нього. Як по-
бачите стареньку криву вулицю, вкриту
бруківкою, – завертайте. Або спитайте у
перехожих, де тут Гамперський спуск?
Стежки до моря
Так, це правда, за думкою його братів зі
всього світу, цей замок жив звичайним жит-
тям. Він не вигадав навіть жодного привида,
що міг би налякати дітей. Навпаки, люди
любили його, а він відповідав їм взаємністю.
Звели його наприкінці XIX століття, у 1898
році. Тоді гостей в ньому було багато. Але,
певно що, коли-не-коли зустрічався перехо-
жий, що, пригорнувшись до високого пар-
кану, самовільно споглядав на замок. І ось
що він бачив. У дворі дому розрісся великий
сад, витончені лебеді плавали басейном,
Текст: Еліна Прокопчук
Фото: Євген Сосновський
@sosnovskyevgeny
20
а від фонтану йшли дві стежки до моря.
Доріжка, вкрита свіжим морським піском,
вела до парадного входу. Вдень та вночі дім
охороняв воротар, що стежив, щоб ніхто
чужий не дізнався таємниць будинку.
У Гампера на спуску
Власник оселі був людиною непересічною.
Башта в середньовічному стилі, ґратчасті
балкони та овальні вікна – неоготичний за-
мок належав лікарю. Сергій Федорович
Гампер дуже любив рідне місто, і тому,
покинувши науково-дослідну діяльність
у Петербурзі, він повернувся до Маріуполя.
У ті часи тільки й було чути: «Ти у кого лікував-
ся?». «У Гампера на спуску», – відповідали
люди. Так спуск і назвали Гамперським.
Багато людей медик підняв на ноги, та навіть
винайшов власний засіб лікування. Який
Сергію підказало море. Лікар почув його
і став застосовувати рапу – концентрова-
ний розчин морських солей у воді для ліку-
вання порушень опорно-рухового апарату.
Тепер у будинку живуть інші люди. Старий
замок має пластикові вікна та супутник.
Але, гадаю, мешканці будуть не проти,
якщо ви, мов втомлений подорожній XIX
століття, зазирнете у шибку в пошуках
таємниць.
21
 місто

ДІМ,
У ЯКОМУ ЖИВ ГОФ
Добрий день, пане Гоф. Я мало про вас
знаю. Але кожного дня ходжу по ваших схо-
дах. Торкаюся руками вашого каміну. При-
дивляюся до блакитних кахлів з тоненькими
човниками. Як гарно їх розписали!
А іноді (лише уявіть!) ми йдемо у вашу го-
стинну залу, там збираються поважні гості
й обговорюють надто важливі справи. І тоді,
коли розмова починає тягнутися, як апель-
синова жуйка, мені здається, я чую вас.
І здається мені, що от вже зараз все ста-
неться, як у старому фільмі. Камін розпа-
литься сам собою, а з нього – раптом, на
дві хвилинки, виникне ваше обличчя. То що
б ви мені сказали?
Гарний був рік, пане?
Так, історія наша зайшла далеко. Але можна
сьогодні це я проведу вас у власні ж апарта-
менти? Ви їх ще впізнаєте.
Перед нами старенький світлий будиночок.
Бірюзова фарба межує з білою, проступає
вишукана ліпнина, вітається з перехожими
невеликий ажурний балкончик. А на ньому –
ковані цифри «1902». Гарний був рік, пане?
Тоді ви мали в місті багато будинків. Ваші
пращури розповідають, що 24. Але, певно,
цей був особливим, чи не так? Тут, у центрі
міста, на найпрестижнішій вулиці – Єкатери-
нинській – жила ваша родина.
Зараз тут багато чого змінилося. Але гостин-
на зала – так, вона ще стоїть та ніби чекає
колишнього господаря. А коли хтось поміж
справами скаже: «От би розпалити камін», –
не ображайтеся. Цього точно не станеться
без вашої присутності. «Розбирати його тре-
ба повністю та чистити», – говорять обізнані
люди. Та ми цього не зробимо. Обіцяю.
Дайте знак
То хто ж тут живе без вашого відому і дозво-
лу? Хто добудовує вашу оселю, веде поваж-
ні бесіди та такі доволі нескромні розмови
щодо вашого ж каміну? Річ у тім, що з 1951
року тут живе газета. До неї було ще педа-
гогічне училище, але то недовго. А зараз –
такі от розмови, кава та багато-багато папе-
ру. До вашої вітальні сходяться артисти, поети,
чиновники. Більше все ж таки чиновники. Але
ми ж з вами за ними стежимо, чи не так?
Хочете спуститися на перший поверх? Він
потребує окремої розповіді. Так, знаю, ви
гадаєте – там досі крамниця дамських ка-
пелюшків. Та ні, її доля теж змінювалася, як
і доля вашої оселі. Колись на її місці була
тютюнова крамниця, і розносився звідти запах
гаванських сигар та тютюну для вишуканих
трубок. В інші часи торгували наочними посіб-
никами, і тоді вітрина лякала скелетами людей
та тварин. Довгі роки, буквально до самісінької
нашої з вами прогулянки, тут стояла книжкова
крамниця. А зараз – лише закриті двері.
Але, будьте певні, я розкажу вам, що буде
з нею далі. З нею, із вашими сходами, із ко-
ридорами та дверима вашого колишнього
дому. І коли я сиджу, заклопотана справа-
ми, та дивлюся на наших гостей, дайте знак.
І ми знову залишимось тут удвох.

Текст: Еліна Прокопчук

Ілюстрація: Анастасія Журавльова
Фото: Анастасія Логінова
@sergeeva_ansta

22
 Будівля за адресою проспект Миру, 19 колись належала купцю
Гавриїлу Гофу. Зараз тут працює міська газета «Приазовський робочий»

23
24
 місто
МАРІУПОЛЬСЬКИЙ
КОЛІЗЕЙ
Коли епоха змінюється, величні палаци й теа-
три стають руїнами. Каміння, до якого схиляли
голови тисячі людей, стає мотлохом, непо-
трібним брудом на фоні нових споруд та
архітектурних форм. Колесо історії обер-
тається ще раз, і руїни стають надбанням
цілого світу. Така історія Колізею.
Та що може поєднувати руїни маріуполь-
ської синагоги з одним з найвеличніших
пам’ятників стародавнього часу? Ні, синаго-
га знаходиться не на вулиці Італійській. Все
значно простіше – багатьом маріупольцям
вона нагадує амфітеатр.
Чи були вони в Римі, достеменно невідомо,
але, якщо можуть романтики цілого світу
називати «сто першою Ейфелевою вежею»
будь-який стовп, то можемо і ми. Тому знайом-
теся – руїни хоральної синагоги, або маріу-
польський Колізей.
Приходьте та слухайте
Каміння теж має пам’ять. Довгу та невичерпну.
Що в порівнянні з нею людська? Тому ми і не
згадаємо ані імені архітектора, що збудував
синагогу, ані прізвища того синьоокого хлоп-
чика, який заходив сюди щодня. Приходьте
та слухайте, і можливо, каміння відкриє вам
свої таємниці.
Наша ж історія зберегла менше фактів. Але
ми знаємо: хоральна синагога героїчно три-
малася з 1882-го до 90-х років ХХ століття. Її не
торкнулися ані радянська влада, ані обстріли
Другої світової. Як і величний Колізей, синагогу
руйнував час і люди.
Недовго вона виконувала святе призначення –
вислуховувала молитви маріупольських євреїв,
приймала дітей у стінах школи. Про смерть
синагоги можна говорити вже у тридцятих.
А далі – військовий госпіталь, гімнастична зала,
Текст: Еліна Прокопчук
Фото: Євген Сосновський
@sosnovskyevgeny
25
медучилище, лікарня й навіть картинна гале-
рея. Та все ж вона стояла й, певно, вірила –
у вільні часи та повторення історії.
Оберти історії
Якщо ми вже вирішили, що каміння має
пам’ять, то, може, воно і сором відчувати
вміє? Принаймні, не менше ніж люди, що
його знецінюють та розкрадають.
Колись, придивляючись крізь римське сонце до
амфітеатру, я згадувала не надто привабливі
факти з курсу історії. Те ж саме каміння, яке
зараз обступають туристи зі всього світу, става-
ло основою не одного римського «палаццо».
Та більше – в амфітеатрі намагалися відкрива-
ти фабрики, а у внутрішніх приміщеннях таки
спромоглися видобувати селітру!
В Маріуполі все сталося більш прозаїчно.
У 90-х, після сильного снігопаду, у синагоги
обвалився дах. І місцеві дружно почали
розбирати її на будівельні матеріали. І хоча
з них не постали «палаццо», хтось добудував
собі літній будиночок.
Буду жити
Але ми знаємо – колесо історії вже встигло
зробити ще один оберт. До синагоги вже
сходяться туристи, тут зупиняються екскурсії.
Руїни отримують нове життя, ніби далекий
італійській Колізей. Декілька років тому там
навіть пройшов артпікнік, організований мо-
лоддю. Там співали пісень, малювали кар-
тини, розповідали незвичайну історію цих
самотніх руїн. Зараз тут відбуваються концер-
ти класичної музики. Так, колесо історії вже
встигло зробити оберт. І крізь час і відстань
говорить синагога до Колізею: «Дивися! Я теж
буду жити».
 місто

ПРО ЩО МРІЮТЬ
ШПИЛІ?
Стіни говорять, якщо їх слухати. Люди –
якщо їх розпитувати. Місто веде тебе ти-
сячами стежок, хапає за руку: поглянь
на мою красу! Місто Марії пам’ятає
безліч історій. Одна з них – про виразні
шпилі, що майже торкаються неба.
Будинки-близнюки
Романтичні бельведери дивляться на місто
трохи зверхньо. І не дивно – їм пощасти-
ло височіти у самому його серці. Бага-
то років вони повільно спостерігають за
плином життя, бо мають на це право –
нікуди не поспішати. Тому свою історію
вони розкажуть так само, без поспіху
й метушні. Вона в них одна на двох, цікава
й непересічна.
Тож було це у минулому столітті. Будували
тоді багато, та якось пішла містом мова
про будинки-близнюки. Та інші молоді
споруди почули – здивувалися. Та ми хіба
не близнюки? Однакові стіни, однакова
форма і навіть фарба, ну майже схожа.
І досі іноді дивуєшся, як з поміж десятків
архітектурних «близнюків», у місті поста-
ли схожі один на одного, але не схожі
на інші будинки зі шпилями. Це сталося
у ХХ столітті. Саме тоді з Києва приїхав
архітектор Лев Яновицький. Будинки по-
стали у 1953 році.
На вершині
Багато мешканців жили в цих будинках.
Сходи чули кроки відомих людей, стіни
пам’ятають їхні тіні та згадують голоси.
Для багатьох життя у них було чимось на
кшталт солодкої мрії – такої солодкої, що
будинки навіть зображали на обгортках
цукерок маріупольської кондитерської
фабрики.
І зараз у будинках збереглися ошатні
прояви класицизму – стара ліпнина, фі-
гурні парапети, арки та колони. Найбільш
мрійливих вони рішуче запрошують у гості.
Одного дня скажіть їм «так». У весняний
ранок, повний вітру та надій, підійміться
сходами на величний дах, затамуйте
подих і осягніть – ви на вершині. В один
момент подих міста зрівняється з вашим,
і ви поглянете на нього під іншим кутом.
Розмаїтий центр, золотий хрест Свято-
Покровського храму та велична постать
брата-близнюка впаде вам у вічі. І лише
тоді озирніться і тихо, як і належить гостю,
привітайтеся: «Доброго ранку. Ну що там
нового у небі?»

Текст: Еліна Прокопчук

Фото: Євген Сосновський
@sosnovskyevgeny

26
27
28
 місто

ВІЗЕРУНКИ
ІСТОРІЇ
У незвичному місті, на узбережжі най-
милішого у світі моря, росте чарівне де-
рево. Навіть сильний вітер не може зру-
шити його вишукане гілля. Який би не був
дощ, не змиваються обережні візерунки
з долонь його листочків. Непохитна краса
в українських народних візерунках втішає
око та звеселяє серце на площі біля дра-
матичного театру. З давніх-давен, за часів
формування трипільської культури, саме
дерево було символом життя… Для на-
ших предків воно було поєднанням трьох
світів, оберегом та образом Всесвітньої
Матері. А маріупольське дерево сим-
волізує Україну, де кожен з 25 листочків
розповідає історію певної області, за-
кодовану у барвах автентичних вишива-
нок. 24 області та Автономна Республіка
Крим становлять єдине дерево, неподіль-
ну нашу Батьківщину, яка завжди з нами
у будні та свята, наяву, уві сні та у молитвах.
Багатство традиційної вишивки кожної
області відтворене у символічних кольо-
рах. Синій – вода і саме життя, зелений –
рослинний світ, символ вічного життя, жо-
втий та жовтогарячий – щедрий врожай
та добробут в оселі, червоний – любов
та лад у сім’ї, чорний – родючість землі
та спокій мирної ночі. Це диво у 2017 році
створили люди, небайдужі до своєї рід-
ної землі: майстрині вишивки, ковалі та
художники. Тонка голка з яскравою нит-
кою не сплять вночі… Наче човники-чай-
ки серед моря білого полотна пливуть,
народжуючи справжній вишитий оберіг.
Уперше в Україні майстрині розробили
автентичний візерунок вишиванки саме
для Донецької області та Приазов’я: чарів-
на квітка папороті серед зеленого степу
та морської блакиті – ось символ нашого
рідного краю. Вогняні змії полум’я, при-
боркані ковалем Віктором Васильовим,
утворили міцні листочки, які склалися
в єдину подібну інсталяцію в усій країні.
Так поєднання ніжної жіночої та могутньої
чоловічої магії подарувало початок життя
цьому незвичайному Дереву єднання.
Шість митців та мисткинь додали барв і
оживили вишиті візерунки, розписавши
ними металеве листя. Тепер Дерево
єднання – головний автентичний оберіг
Маріуполя – завжди нагадує про силу
й незламність всіх українців, об’єднаних
любов’ю до України.

Текст: Катерина Карабєн-Фортун

Фото: Анастасія Логінова
@sergeeva_ansta

29
 місто
ТРИ ІСТОРІЇ МІСТА МАРІЇ
Колись у людському світі постане машина часу.
І хтось у пучині хаосу помчить у майбутнє. Але мені –
мені завжди кортіло зазирнути у давнину. Подивитися
на храми, зведені людськими руками, мрійливі пала-
ци, які ще не постарішали. Де їхні стіни не мають трі-
щин, де монолітні фундаменти не розмили підземні
води, де кожен камінчик кричить від гордості та краси.
А зараз, друзі, що ми можемо? Ми можемо лише
уявити, які таємниці ховають уламки могутніх стін.
Тож давайте це зробимо.
240 – не кожного дня
Місто готувалось до дня народження. Довго і вис-
нажливо обирало вбрання, кликало нових гостей,
чекало на подарунки, 240 – не кожного дня! Але не
могло воно святкувати без старих друзів. Бо пам’ятає
кожен клаптик, кожен будиночок, кожну квіточку, що
колись знайшла тут домівку.
І тоді попросило: люди, допоможіть! Ось тут, де
б’ється моє серце, спить церква. І люди почули.
У Театральному сквері зривали асфальт, переко-
пували, демонтували. Центр міста завмер за вели-
ким парканом. Археологи працювали недарма.
Пройшло трохи часу, і вже всі містяни дізналися: тут,
у самісінькому центрі, стояла церква Марії Магда-
лини. І було в неї три історії.
Коли Павловськ став Маріуполем
Перша розпочалася у 1778 році. Саме тоді відбулася
закладка невеличкого містечка Павловськ на березі
Азовського моря. Та минуло два роки, і Павловськ став
Маріуполем. А люди звали його просто – місто Марії.
Будівництво міста почалося із будівництва храму –
церкви святої Марії Магдалини. Вірою і правдою вона
служила маріупольцям понад сто років. Тут можна
було побути наодинці з Богом, поділитися своїм го-
рем, радістю, висповідати й очистити душу.
Та все ж парафіян ставало більше, а стіни все мен-
ше могли витримувати їх рух. І, коли церква поча-
ла руйнуватися, її вирішили закрити. Так почалася
історія друга.
Текст: Інна Лапіна
30
Храм набув нового життя
Цікаво уявити рідне місто багато років тому! Відчути
дотик іншого століття, побачити вулиці, наповнені
людським гомоном та суперечками, де ще немає
міського транспорту і великих підприємств. І кожна
буденна історія, кожна звичайна подія стала для нас,
сучасних, майже таємницею.
На дворі 1897 рік. Багато часу пішло на те, щоб
побудувати нову церкву. П’ятикупольний храм був
не схожий на інші. Якщо хочете знати, на території
України таких об’єктів більше не було та немає досі.
Аналоги є, наприклад, в Австрії. Середній купол
храму був не висунутий, а знаходився врівень з інши-
ми куполами. А у церкві зберігалися запрестольна
ікона Спасителя часів Запорізького козацтва і ста-
ровинна вишита плащаниця.
У тому ж році в Маріуполь прибув преосвященний
Симеон, який здійснив освячення нового храму. На-
решті відбулася славетна подія – храм набув ново-
го життя. А навколо нього міський садівник Георгій
Псалті заклав сквер.
Кожна історія народжує нову
Та не судилося цьому храму проіснувати довше
свого попередника. Пролунали фатальні 30-ті.
«Злетіла у повітря церква, і на її місці створено чу-
довий куточок відпочинку», – урочисто сповіщала
городян місцева преса у 1934 році. Кажуть, саме
на її місці у 1960-му збудували сучасний драма-
тичний театр.
Минуло багато років. Біля знайдених залишків пер-
шого храму встановили його невеличку копію. Так
почалася історія третя.
Кожне місто, велике чи маленьке, потерпає змін,
як добрих, так і поганих. Маріуполь сучасний ро-
звивається далі. Але й досі Маріуполь старий має
над нами містичну владу, й досі ми чуємо його
голос. Адже кожна історія народжує нову, яка теж
має стати частиною розповіді. Вони ніби тримають-
ся одна за одну та передають нам зашифровані
послання.
місто

31
32
 місто

СВОБОДА –
ОСЬ ЩО НАСПРАВДІ
ХВИЛЮЄ МОРЕ
Іноді нам треба заблукати. Захлинутися
у власному морі та поринути в себе –
хай вітер шукає нас десь на суші. В один
день вимкни всі будильники. Забудь теле-
фон вдома. Зміни геолокацію. В один день
хай тебе розбудять хвилі.
Там буде пляж, укритий травою та піском,
і ледь солона вода буде танути на долонях.
Там будуть зграї морських пташок битися
за шматочки хліба. Але там не буде адре-
си. Там не буде індексу і телефонного
коду. І врешті ти все ж забудеш – неділя
сьогодні? Чи може понеділок нового року?

Текст: Еліна Прокопчук

Фото: з архіву Анастасії Пінчук

33
 місто

У нашому житті завжди є дві крайнощі. Та

іноді їх треба пережити. Там, де прекрас-
не межує з потворним, там, де захоплен-
ня йде поруч з відчаєм. Там море вдихає
в себе запах міста.
Маріуполь. Залізничні колії. Товарні вагони
йдуть один за іншим. А навпроти море.
Ідеш собі, чуєш протяжливий гудок, кру-
тиш головою – чи не їде потяг? А потім бі-
жиш щосили – і море приймає, море
лікує тебе від усього, що було до. І немає
вже гудка з неприємним шумом, і немає
диму вдалечині, і цього – «Гей, обережно
треба». І навіть картина вдалині вже не
помітна. Бо в тебе є море.

Фото: Анастасія Логінова

@sergeeva_ansta

34
35
36
 місто

І хай воно не глибоке. Найменше. Най-

дрібніше у світі (тут нам ніхто не супер-
ник). Зате воно тепле, зате воно лікує
(а ви ж, певно, знаєте про цілющі власти-
вості Азовського моря). Воно лікує піснями
хвиль.
В один день вимкни внутрішні карти. Тихо,
розум! Тут не говорять про буденне. Тут ні
до чого піклуватися марним. Свобода –
ось що співають хвилі. Ось що насправді
хвилює море.
Коли хвилі обіймуть тебе, впустять у свій
волелюбний світ, впусти їх теж. Вдихни на
повну кожну емоцію, ковтай кожну мить,
занурюйся. Просто відчуй, як небо і море
зливаються разом, як твоє власне дихання
приходить у ритм із морем. Тепер у вас
одні легені.

Фото: Анастасія Логінова

@sergeeva_ansta

37
38
 люди

«ЛЮБЛЮ ЛІТАТИ
З ДИТИНСТВА...»
Відеограф Микита Нагнібеда про те,
як улюблена справа дарує крила

Ви колись замислювалися, як бачать наш світ пта-

хи? З висоти місто схоже на декорації з лялькового
театру. Верхівки хмарочосів перетворюються на сірі
квадрати, дерева – на яскраві плями зеленої фарби.
Вигнуті вулиці, як артерії – розганяють кров великого
міста. Геометрію можна побачити всюди: у верти-
калях міцних стовбурів, прямих дорогах та кривих
закутках. У горизонталях площ та окружності арок,
прямокутниках вікон та трикутних схилах дахів. Варто
лише змінити кут зору.
Маріуполь з висоти відкривається нам на фото та
відео Микити Нагнібеди. Відеограф, фотограф та
трохи пілот, хлопець зізнається: польоти – його справж-
нє життя.

Текст: Еліна Прокопчук

Фото: Микита Нагнібеда
@myravskyimykyta

39
 люди

Підкорити небо
Маленький Микита дуже любив літати
з батьком. І хоча в них не було літака, по-
вітряної кулі чи навіть змія, небо підкорюва-
лося їм завжди. У секції авіамодельного
спорту вони разом створювали моделі
літаків. «Тато – майстер авіамодельного
спорту. Ми виходили та запускали літаки
у небо, я брав участь у змаганнях. Згодом
став чемпіоном Європи з повітряного
бою», – згадує Микита.
З того часу минуло багато років. Хлопець
марив небом, але вирішив обрати «зем-
ну» професію. Дорослі говорили: треба
твердо стояти на ногах, а не літати у хма-
рах. Проте інженер-хімік за освітою про
свої мрії не забув. Вже у дорослому віці він
вперше познайомився з камерою. Спо-
чатку – працював на телебаченні монта-
жером, обробляв матеріал, що знімають
інші. Інтерес змусив спробувати, як це –
бачити світ крізь об’єктив.
Ця справа захопила Микиту. Але найбіль-
ше вразила аерозйомка. Вперше узявши
до рук дрона, він знову відчув себе піло-
том! Відтоді він залишив роботу 5/2, чужі
сподівання та страхи. Квадрокоптер став
його найкращим другом та вчителем.

40
41
42
 люди
Відкривати красу
Якщо довго дивитися на фото та
відео митця, можна почути, як шу-
мить море, скрипить сніг у зимо-
вому парку, вирує міське життя.
Маріуполь виглядає зовсім іншим –
фантастичним містом на березі
моря. «Звивиста дорога прорізає
лінію крізь велике скупчення дерев.
Самотній автомобіль розбиває рів-
ну розмітку на пустинному парку-
вальному майданчику. Берегова
лінія обережно розділяє землю та
море. Ось такі сюжети зажди бу-
дуть цікавими та популярними», –
вважає Микита.
Найбільше відеограф любить зні-
мати природу. Часто саме він від-
криває маріупольцям нові турис-
тичні місця, про які небагато хто знає.
Одне з них – Комсомольський пляж.
Цікавий ландшафт, морські крає-
види та абсолютна тиша – у цьому
усамітненому місці можна забу-
ти про цілий світ. «Він знаходиться
зовсім поруч з містом, але не всі
маріупольці його бачили. Тому і стан
43
його дозволяв бажати кращого.
Ми з другом зняли відео, у якому
закликали людей прийти та са-
мотужки прибрати пляж від сміття.
Навіть не очікували, що воно ста-
не таким популярним – ролик на-
брав близько 100 000 переглядів,
а ми його навіть не рекламували.
На узбережжі зібралося багато
людей, ми прибрали територію та
на квадроциклах вивезли сміття. Ця
зйомка дуже запам’яталася», – зга-
дує Микита.
І хоча останні роки виявилися не
надто вдалими для подорожей,
багато людей вперше відкрили
красу України. «Рожеві озера,
Асканія-Нова, Закарпаття – щоб
побачити цікаві місця для зйомки,
треба просто відкрити карту. Мені
особисто хочеться знімати менш
популярні об’єкти. Мрію потрапити
в обсерваторію в Карпатах та ство-
рити відео, у якому буде видно, як
проходить процес вивчення космо-
су уночі, як рухається телескоп».
 люди

Все вирішує ракурс

Саме такі фото та відео змушують ман-
дрівників зриватися та їхати в те або інше
місце. Та іноді навіть рідне місто, у якому
ти прожив ціле життя, може здивувати.
Микита помічає – все залежить від кута
зору: «Мене надихає небо. Звичні об’єкти
зовсім по-іншому виглядають з повітря.
Наприклад, кожен з нас бачив міський
драматичний театр. Але варто піднятися
над ним, направити камеру униз – і ми
побачимо нові малюнки та геометрію.
Все вирішує ракурс».
Нескладно здогадатися, яка фотографія
Микити улюблена для всієї команди
Flaneur. Звісно, це фото, яке прикраси-
ло нашу обкладинку, – оповита густим
туманом Вежа. Як розповідає відеограф,
ідея цієї зйомки прийшла до нього нес-
подівано: «Рано-вранці у похмурий день
я вирішив «політати» біля університету.
Та коли піднявся в небо і побачив туман,
у голові «клацнуло»: треба зняти у ньому
Вежу!»

44
45
46
 люди
Найкраща камера – та, що з тобою
Як би не хотілося всім творчим лю-
дям, ідеї не «клацають» просто так.
Аби їх вловити, треба багато зні-
мати, подорожувати та розширяти
кругозір. «Я називаю це “постійно
бути у пошуку„. У моїй сумці завжди
лежить дрон, і без нього на прогулян-
ку я не виходжу. Раптом я буду йти
вулицею і побачу щось класне?», –
говорить Микита Нагнібеда.
Як виявляється, половину роботи тре-
ба виконати ще до спуску затвору –
вибрати гарне місце, уявити у голові
ракурс. «Найкращий час для зйо-
мок – “блакитний„ – година після
сходу сонця та “золотий„ – година до
заходу. Звичайно, важливо знати тех-
нічні основи, проте все це приходить
з досвідом. Головне – мати власне
бачення. Адже майстер може гар-
но зняти навіть на стару мильницю,
а найкраща камера – та, що з то-
бою», – вважає відеограф.
Тим більше, що велику роль грає
і постобробка матеріалу. Микита
47
зізнається: якщо з 12 кадрів один
вдалий, зйомку можна вважати
успішною. Обробити, приховати
невеличкі вади – найбільше задо-
волення Микита отримує тоді, коли
переглядає готові кадри на комп’ю-
тері. А ще надихають відгуки людей.
За творчістю митця стежать люди не
лише з України, а й з усього світу.
Завдяки гарним фото та відео вони
більше дізнаються про Україну та
відкривають Маріуполь. «Іноді люди
пишуть мені іншими мовами, –
розповідає Микита. – У мене навіть
є підписник з Нігерії, який сказав, що
я надихнув його придбати дрон! Він
почав знімати, став заробляти на
цьому. Тепер він каже мені: “Ти мій
ментор!„ Це дуже мотивує».
Ментором Микита може стати для
будь-кого, хто мріє навчитися літати.
Новачкам він не дає технічних по-
рад. Говорить лише одне: «Почніть
та переступіть цю прірву. Тоді у вас
виростуть крила».
 люди

Текст: Катерина Карабєн-Фортун, Ольга Демідко

Фото: Євген Сосновський

48
 люди
ФОТОГРАФ,
ЯКИЙ БАЧИТЬ СЕРЦЕМ
Час завмирає в ранковій тиші. Дерева
перестають перешіптуватися, вітер зати-
хає. Він «прицілюється» і бачить, як говорять
скриплячі двері, як зітхають пробуджені
леви на фасаді старого дому.
Як парфумер, що викрадає запахи, ходить
містом, зазирає у вікна, придивляється.
Вільний колекціонер чужих вражень, місь-
ких секретів... Ловить життя в його корот-
ких паузах, озирається і говорить: «Ви ба-
чите? Таке красиве місто! Такі красиві
люди!»
Така велика любов
Відтоді як батьки подарували маленькому
Євгену «Етюд», він бачить світ через фото-
камеру. І хоча це був найпростіший фо-
тоапарат, а на перших знімках не завжди
вдавалося когось впізнати, хлопчик шаленів
від можливості бути фотографом. Тоді не
було доступних фотошкол, курсів в інтер-
неті та сучасного обладнання. І Євген на-
вчався сам – гортав книжки у бібліотеці,
з головою занурювався у світ фотографій.
«Коли в мене з’явився перший фотоапарат
і я відзняв першу плівку, ми з татом вирішили
подивитися, що ж я там назнімав. Відкрили
кришку фотоапарата і, звісно, нічого на
плівці не побачили. Це потім вже я з узя-
тих в бібліотеці книг дізнався, як з відзнятої
плівки отримати фотографію. Почав сам
49
змішувати реактиви, готувати проявники,
закріплювачі», – пригадує фотограф.
Зачинившись у кімнаті, Євген прикладав
негатив до листа фотопаперу, накривав
його склом, вмикав настільну лампу
і відраховував секунди витримки. А тоді
з захопленням показував батькам перші
знімки. Вже потім він почне знімати на «Лю-
битель» і нарешті придбає легендарний
«Зеніт». І зараз ця старенька камера гордо
стоїть на полиці Євгена, поруч з новими
сучасними фотоапаратами.
Такі красиві люди
Йшли роки. Євген знімав своїх дітей, робив
фото для друзів, вкладав картки у сімейні
альбоми. Все змінилося раптово. Долю
країни змінила війна, а долю фотографа –
бажання не бути осторонь. Нову історію
Маріуполя українці дізнаються з фото-
графій Євгена.
В очах людей поєднується сум і радість,
надія на майбутнє і любов до своєї землі.
Проукраїнські мітинги, живі ланцюги з жо-
вто-блакитними прапорами. Зворушливі
фото дітей і батьків, яких роз’єднала вій-
на. У кадрі Євгена все частіше з’являються
люди. Саме через них він передає атмо-
сферу нескореного міста, розповідає
про історичні події та незвичайні долі. Так
з’явився фотопроєкт #ТакіКрасивіЛюди.
 люди
«У нашому місті дійсно дуже багато кра-
сивих людей, і мені б хотілося, щоб про них
якомога більше дізналися інші», – говорить
фотограф.
Краса героїв Євгена – не лише зовнішня.
Фотограф обережно показує важливу для
нього фотографію «Доця». На фото дів-
чинка міцно притискається до руки свого
батька – бійця «Азова». Євген згадує: «Ми
святкували річницю визволення Маріуполя
від бойовиків. Після параду і нагородження
багато військових зустрілися зі своїми рід-
ними. Коли я проходив повз них, звернув
увагу на дівчинку в незвичайній панамі, яка
ні на хвилину не відходила від свого батька –
спочатку обіймала його за шию, а коли він
підвівся, то взяла його за руку», – згадує
Євген.
Таке красиве місто
Контрастні фарби розливаються у пей-
зажах. Зелене листя огортає пошарпані
стіни, вплітається у витончені вікна старих
будівель. Ми гортаємо сторінки фото-
альбому і не віримо, що це – Маріуполь.
Незвичайні дахи, самотні двері, плетені лінії
візерунків. Вони чекали, щоб їх побачили.
І йому це вдалося. Серія знімків #Таке
КрасивеМісто відкриває нам прихований
Маріуполь – його старі вулички, ошатні
замки та унікальну красу.
50
Коли у місті почали розвивати туризм, деякі
мешканці ставилися до цього скептично.
Мовляв, що дивитися в Маріуполі? Заводи,
промисловість і труби?
Тоді Євген взяв у руки камеру та вирішив до-
вести маріупольцям – їхнє місто варте ува-
ги. «Чесно кажучи, майже кожна будівля, яку
я знімаю, – це відкриття для мене. Як і ба-
гато інших маріупольців, раніше я не дуже
цікавився історією міста. Але потім весь
вільний час присвячував прогулянкам ста-
рим Маріуполем, випадково натрапляв на
цікаві будівлі. Знаходив навіть такі, що взагалі
ніде не значаться», – розповідає Євген.
Митець не лише фотографує старі бу-
динки, але й шукає про них свідчення,
розповідає про колишніх власників та їхні
історії. Маріуполем починають цікавитися
туристи. Та навіть самі мешканці вперше
бачать красу власного міста. Фотограф
говорить: «Люди часто пишуть мені, що
раніше проходили повз цікаві споруди,
і навіть не звертали голову в їхній бік, а виявля-
ється, вони є, і це цікаво».
Красиві люди… Красиве місто… Красиве
життя людини, яка по-справжньому вміє
бачити. Євген Сосновський – незвичайний
фотограф. Хоча б тому, що він бачить
серцем – саме так, як заповів нам Антуан
Сент-Екзюпері. А ще – допомагає гляда-
чам також відкрити свої серця і нарешті
впустити в них Маріуполь.
51
52
53
 люди

ЩОБ ПОБАЧИТИ СВІТ,

ТРЕБА МАТИ ВЕЛОСИПЕД

У дорозі ранок настає раптово. Вітер б’є Коли стіни рухаються

тебе в груди, здіймає скуйовджене волос-
ся. Набирає повітря повні легені й свистить:
«Встава-а-а-ай! Гайда у лі-і-і-і-с!» Визираєш
невпевнено, зверху небо. Однісіньке небо
вітає тебе в цьому світі. Зиркає своїми
блакитними очима, дивиться: «Ну що,
прокинувся той змучений вершник?»
Хто б там що не казав, а у дорозі ранок
завжди добрий. Замість кави – прохолодна
вода, замість ліжка – земля і трави. Ти ро-
биш ще один ковток, підводишся. Вітер ха-
пає за комір дужче. «Гайда у лі-і-і-і-і-і-і-і-іс», –
відбивається у скронях знову. Ти вибігаєш,
кричиш, смієшся: «Ну добре-добре.
Поїхали!»
Колеса його велосипеду пам’ятають іде-
альні дороги Голландії, гірські шляхи Австрії,
гарячі пустелі Казахстану. Тут, у маленькій
кімнаті, його очі невпинно шукають прос-
тору. Та він починає говорити, і кордони
стираються, стіни – рухаються. І нас потро-
ху огортає той самий ранковий холод і та
сама жага до подорожей. Маріуполець
Віталій Іванусь – незвичайний велосипедист.
Самотужки він проїхав майже всю Європу
та Азію! 300 км за день… 20 країн за від-
пустку… Твої мрії здійснюються не тоді, коли
маєш багато грошей. Іноді для того, щоб
побачити світ, достатньо мати велосипед.

Текст: Еліна Прокопчук

Фото: mrpl.city

54
Люди

55
56
 люди
Неймовірна історія мандрів Віталія почи-
нається з дитинства. Хлопчику дарують ве-
лосипед, він досліджує Маріуполь, впер-
ше їде до бабусі у село. Здається, все як
у звичайних підлітків? Можливо. Але село
бабусине неблизько – у Тернопільській
області! Важко уявити, як школяр сідає
на велосипед, обіймає маму, а потім їде
тисячу кілометрів один, доки на іншому
кінці країни не обійме бабусю. Але у хлоп-
чика була особлива мета. «У дитинстві
я мріяв стати мандрівником. Їздив на захід,
бачив замки, іншу природу. Тоді ця поїздка
здавалася мені марафоном!» – згадує
Віталій.
Якось так вийшло, що друзі та рідні хлопця
жили далеко. Що зробиш? Сідав на вело-
сипед та їхав у гості. Спочатку у Тернопіль
до бабусі, після цього – в Італію до друга.
Вже потім була масштабна подорож до
Європи, і нарешті – найважча і найцікавіша
мандрівка до Азії.
20 країн за 45 днів
Звичайних людей такі випробування ля-
кають. Але Віталія шокує інше: як багато
його друзів у відпустці просто сидять вдо-
ма! «Життя без подорожей нудне. Хтось
влітку відпочиває у чотирьох стінах або
просто їде на море. Мені ж хочеться біль-
ше побачити, більше відчути! Тому знову
і знову беру в руки карту і дивлюся, куди
українець може поїхати на велосипеді», –
розповідає він.
Першим серйозним викликом стала
мандрівка до Європи. Тоді Віталій проїхав
Польщу, Чехію, Німеччину, Швейцарію, Ліх-
тенштейн, Іспанію, Францію, Португалію,
Данію, Бельгію, Нідерланди, Швецію, Нор-
вегію, Фінляндію, Росію, Естонію, Латвію,
57
Литву, Білорусь та Україну. Втомишся навіть
перераховувати! Всього хлопець здолав
13 000 км.
Віталій – один з небагатьох людей у країні,
які ризикують долати такі відстані. Але він не
з тих, хто неспішно мандрує декілька міся-
ців, зупиняється у готелях і знімає героїчний
блог про те, як важко вижити на велосипеді.
Наш герой обігнув Європу за 45 днів!
Віталій згадує різнобарвні пейзажі країн –
у одній історії перетинаються вулиці Пари-
жа і Брюсселя, Риги і Копенгагена. Ось ми
переносимося в Іспанію, де трава вкрита
перестиглими мандаринами, а містечком
йдуть костюмовані паради. Чуємо музику,
під яку проходять середньовічні вершни-
ки, і намагаємось роздивитися їхні яскраві
шати. А ось вже разом з Віталієм вперше
бачимо білі ночі у Норвегії. «Їду-їду, а все
не темнішає! Вже і спати треба, а досі
світло. Це було дуже незвично», – сміється
хлопець.
Азія змінить тебе
Європейська подорож скінчилася, але
жага до пригод залишилась. Вже наступ-
ного року велосипедист знову готуєть-
ся до марафону. Цього разу він більш
екстремальний та насичений. У дорогу
бере з собою мінімум речей. Невелика
сумка вміщує ключі, латки, камери, троси.
Обов’язково – спальний мішок, дощовик,
запас батарейок та дещо з одягу. «Єв-
ропа дуже гарна, у кожній країні цікава
культура. Та все ж таки мені хотілося в Азію,
і ця подорож перевершила всі мої споді-
вання. Неможливо навіть передати те, що
я відчував!» – починає розповідати Віталій.
За 40 днів він проїхав 17 країн – від Молдови
до Таджикистану.
 люди
Кожного дня Віталій мав проїжджати 300 км
на велосипеді. Цю норму встановив собі
сам, адже треба було встигнути проїха-
ти все заплановане і вчасно повернутися
додому. Маршрут обрав у Маріуполі, за
допомогою Google карт. «Кожен, хто їздить
на велосипеді, розуміє, наскільки це важ-
ко. Є люди, які проїжджають 100-200 км і
ночують у готелі. Я дозволяв собі зупинятися
в хостелі лише раз на тиждень, бюджет
був обмежений».
Звичайний шосейний велосипед дорогу
витримав добре, але і його доводилось
«лікувати». На своєму шляху Віталій латав
проколоті шини, шукав магазини з велоси-
педними запчастинами, власноруч робив
невеликий ремонт.
Майже кожного дня Віталій спав у полі
або на лавочці, де пощастить. Хлопець
мусив економити – за всю поїздку витратив
близько 700 доларів. Тому кожна невели-
ка зупинка, кожен ковток води здавався
казкою і найвищою насолодою. І досі він
мріє ще раз випити неймовірний чай, який
спробував у Туреччині. «Напевно, треба
знову проїхати 5000 км, щоб чай здавався
настільки смачним!» – жартує мандрівник.
Дуже часто до себе у гості запрошували
незнайомі люди! «В Таджикистані, напри-
клад, дуже привітні, прості, добрі люди!
Якось на зупинці я розстелив матрац,
збирався спати. Аж раптом під’їхав чо-
ловік, побачив мене та запросив у гості.
Він пригостив мене вечерею, чаєм, вклав
спати!» – пригадує Віталій. Такі випадки
в азійських країнах з хлопцем траплялися
постійно – мандрівник відчув на собі всю
гостинність місцевих жителів.
58
За знаком зодіаку – верблюд
Віталій розповідає далі, і дорога стає круті-
шою, ландшафт змінюється. Хлопець опи-
няється у пустелі. На межі людських мож-
ливостей долає відстань в 1500 км.
Термометр показує +45 у тіні, а води більше
немає. Залишається розраховувати лише
на свої сили. Сильний вітер дме в обличчя,
навколо – жодного селища або магазину.
Лише загадкові верблюди неспішно ходять
по гарячому піску. Віталій говорить: «Я вже
почав з ними розмовляти, питав, що вони
їдять і як живуть. Якщо в Європі був просто
марафон, в Азії я опинився на грані, не
уявляв, виживу я чи ні».
За один день хлопець іноді переживав по
три сонячних удари. Вставав, знову сідав на
велосипед та їхав, щоб довести собі, що
він здатний це пережити. А коли бачив вер-
блюдів, дивувався їхній витривалості та думав:
«Напевно, за знаком зодіаку я теж верблюд!».
Потім були інші країни, інші люди й довгий,
не менш цікавий шлях додому. Повертати-
ся хлопець звик іншою дорогою. Озираю-
чись назад, Віталій радить людям відкривати
для себе Азію, яка підкорила його серце:
«Ми всі мріємо побачити Альпи, але у Тад-
жикистані гори не гірші. Пустелі Казахста-
ну кращі за будь-який екстрим-тур. В Азії
багато туристів, а ціни набагато нижчі, ніж
у Європі. Відкрийте її для себе!»
Аж раптом подорож скінчилася. Віталій
прокидається у себе в ліжку. Швидко під-
хоплюється. Де велосипед? Вже потім ро-
зуміє: все добре, він вдома. За півгодини –
на роботу. Виходить з дому і думає про те, як
наступного разу підкорить Китай або Індію.
59
 люди

І КОРИСТЬ,
І МІЦЬ, І КРАСА
У Києві каштани пахнуть сильніше. Лише у Львові ми пригортаємось до левів, аби
зробити кадр. Ейфелева вежа, статуя Свободи, Біг-Бен та Колізей – у біографії кож-
ного міста є те унікальне, заради чого ми долаємо сотні кілометрів та пролітаємо
земну кулю. Предмети, архітектурні споруди, реальні чи вигадані персонажі – одним
словом, символи. Одні мають всесвітню популярність, інші – ще тільки мріють про неї.
Деякі розповідають нам про історію, інші – оживляють легенди, повертають до літера-
турних творів або самі є творами мистецтва. У кожного з них своя доля, але символи
народжуються не на один день. Вони з’являються всерйоз і надовго.
Одним зі своїх символів Маріуполь обзавівся тільки зараз. Цікаво, що ми стали тому
свідками. А ще цікавіше, що ми точно, в обличчя і на ім’я, знаємо його авторку. І хоче-
мо познайомити з нею вас. Марина Черепченко, авторка маріупольського символу
й оберегу, про який вона розповість вам особисто.

– Марино, кожен, хто приїжджає до на- – То як саме ви відповісте гостю на пи-

шого міста, зверне увагу на незвичайні
об’єкти, походження і призначення яких
для людини непосвяченої – абсолютна
загадка. Ви, звичайно, здогадуєтеся, про
що я веду мову?
– Можливо (усміхається), ви маєте на
увазі здоровезних бетонних велетнів, якими
оснащені українські блокпости, що обе-
рігають кордони нашого міста від втор-
гнення важкої військової техніки.
тання, що це?
– Взагалі у світі тетраподи, або волноломи, –
мирні потужні берегозахисні інженерні
споруди, що оберігають берегову лінію від
руйнування водною стихією. В Маріуполі,
де з 2014 року існує можливість прямого
вторгнення, тетраподи допомагають на-
шим військовим зберігати мирне життя
в місті. Отже, звичайні волноломи стали
оберегами Маріуполя й України.

Текст: Оксана Стоміна

Фото: Анастасія Логінова
@sergeeva_ansta

60
61
62
 люди

– Який стосунок може мати до цих вели-

чезних гідротехнічних споруд тендітна
дівчина-художниця Марина Черепченко?

– Історія перетворення волнолома на

маріупольський оберіг почалася у
2013 році, коли місто святкувало своє
235-річчя, і покриті різноманітними тема-
тичними малюнками та орнаментами
тетраподи прикрашали центральні пло-
щі та парки міста. То був проєкт «Твоя
стихія», в якому ці величезні бетонні спо-
руди стали арт-об’єктами. Я була керів-
ницею та учасницею цього арт-проєкту,
мені дуже сподобалось працювати з
поверхнею цих велетнів, експеримен-
тувати з кольорами та композиціями на
тлі тетраподів. Їхня будова та пропорції
створені за законами «Золотого перети-
ну», завдяки куту міцності їх неможливо
зрушити з місця без спеціальної техніки,
вони немов символізують водночас і ста-
тику, і динаміку. Я просто закохалась в
цю форму, тому що вона має і Користь,
і Міць, і Красу. І цій потужній красі дове-
лося стати на охороні спокою та миру
нашого міста, тому що в серпні 2014
року Маріуполю почала загрожувати
реальна небезпека військової окупації.
Тоді частину тетра-арт-об’єктів довело-
ся перевезти на українські блокпости,
де військові, користуючись особливо-
стями будови тетраподів (вага кожного
понад 25 тонн), зупинили вороже танко-
ве вторгнення. Так розмальовані митця-
ми тетраподи стали маріупольськими
оберегами. До речі, у 2015-2016 роках
ми з колегами розписували їх вже без-
посередньо на блокпостах – на ман-
гушському, донецькому напрямі, біля
Гранітного. Було чутно постріли вдалині,
але нас охороняли наші військові.

63
 люди
– Завдяки вам тетрапод став унікаль-
ним і впізнаваним символом Маріуполя.
Абсолютно логічно, що в зв’язку з цим ви
почали робити сувенірні тетраподи. Які
варіанти сувенірів вже можна придбати
на згадку про наше місто?
– Завдяки збереженню мирного життя
в Маріуполі, ми маємо можливість займа-
тися творчістю. Я повернулася до форми
тетраподу, що навіть у маленькому мас-
штабі може нести велике естетичне та
практичне значення. Використовуючи різні
матеріали та техніки, за п’ять років вдалося
створити цілу низку різноманітних речей,
які мають в своїй будові пропорції тетрапо-
ду, тому легко впізнавані та несуть у собі
особливе значення для всіх, хто приїжджає
в наше місто або відбуває тут військову
службу. Це і просто сувеніри – маленькі
копії велетнів-охоронців, і вазочки, і пляшки
для міцних напоїв, і елементи інтер’єру –
світильники або зручні подушки, навіть
срібні ювелірні вироби, що мають ліку-
вальні властивості для своїх володарів. Те-
траподи зустрічають, вітають, оберігають
містян та гостей Маріуполя, поруч з ними
вже багато років несуть службу військові
з усієї України, тому знайома форма
нагадує про буремні часи, коли малень-
ке промислове місто біля моря стало
фортецею для цілої країни.
64
– Можливо, ви можете розповісти щось
про долю ваших оберегів? У яких цікавих
або особливих для вас людей вони вже є?
Де подорожували або куди потрапили
маріупольські тетраподи?
– Дуже часто у людей, які приїздять у наше
місто, виникає питання, що привезти до-
дому з Маріуполя. Або містяни, які їдуть
у дипломатичні відрядження за кордон, за-
мислюються, який подарунок буде нагаду-
вати найкраще про їхній візит. Звичайно, це
тетрапод, покритий художнім розписом.
Маріупольські обереги вже є у колекціях
в Латвії, Польщі, Німеччині, Іспанії, Америці.
До мене за сувенірами часто звертаються
військові, що повертаються додому з При-
азов’я, іноді я сама роблю подарунки мит-
цям, що відвідують наше місто. Наприклад,
тетраподну подушку повіз додому гурт-
кабаре Dakh Daughters Band. Маріуполь-
ські обереги є в колекції барда В’ячеслава
Купрієнка та письменника Олександра
Ірванця, журналіста ZIK Мирослава Гану-
щака та режисера фільму «Кіборги» Ах-
тема Сейтаблаєва. Більшість громадських,
силових та бізнес-структур міста вважають
за необхідність придбати або подарувати
частинку Маріуполя своїм колегам. Я дуже
пишаюся, що маріупольські обереги ста-
ють популярними, тому що вони, як і наше
місто, варті уваги.
65
66
 люди
ЖИВІ ПРИКРАСИ
У лісі пахло вогкістю та дощем. Вітер ше-
потів слова колискових, і вся природа
замріяно посміхалась. Місто пахне інак-
ше. Справжню осінь тут не вловиш носом.
Та вони пам’ятають, як це. У темній корі
ще можна відчути пахощі лісу. Дерев’яні
прикраси Wood Cyb – частини великого
життя у різних його проявах.
Як все починалось
Дерево може нагадувати морські рифи,
перетворюватися на квіти та космічні зір-
ки. Виявляється, що про дерево можна
говорити вічно. Принаймні з Альоною
Бурою та Андрієм Семененком. Кілька
років тому подружжя створило власний
бренд Wood Cyb. Незвичні каблучки,
підвіски та сережки вирішили робити
з дерева та смоли. Альона розповідає:
«Це молодий вид мистецтва. Коли ми по-
чали виготовляти дерев’яні персні, в Укра-
їні було лише декілька схожих проєктів, їх
і зараз не дуже багато. Все почалося
з того, що наш знайомий займався ви-
готовленням дерев’яних каблучок, а ми
вирішили додати смолу». Великий досвід
роботи з цим матеріалом був у Андрія. Ко-
лись він брав участь у проєкті з виготовлен-
ня моделі судна зі скловолокна та смоли.
Експериментуй
За натурою Андрій винахідник. Тому ми
не тільки встигли закохатися у результа-
ти його роботи, а й дізналися, що багато
приладів для неї хлопець зробив власно-
руч. Наприклад, спеціальні пристрої для
відведення води. Багато експериментів,
Текст: Еліна Прокопчук
Фото: з архіву героїв
67
поєднання різних принципів – і через де-
який час у Андрія та Альони народилася
власна технологія виготовлення. Зараз на
одну каблучку йде близько трьох годин
безперервної роботи. «Все робиться ме-
тодом експериментів, є ідея щось зро-
бити, і ти починаєш заливати, виточувати,
свердлити. Пізніше поліруєш, і тільки після
цього дивишся, вдався експеримент чи
ні. Заняття вимагає великої посидючості,
копіткої праці. Але ти робиш каблучку,
щоб порадувати людину, і не робиш це
посередньо», – говорить Андрій.
Надихатися природою
Природа – найбільш фантазійна та
творча особа, яку лише можна зустріти
у Всесвіті. Тому позичайте її ідеї, і вони
не набриднуть ніколи. Так зробила
і Альона. Навесні, коли рослини тільки
розквітали, дівчина збирала травинки,
колосся та квіти. Усі знахідки дбайливо
висушували, а потім використовували
у прикрасах. «Природа так цікаво влаш-
тована, що мініатюрні гілочки за своєю бу-
довою схожі на дерева, і ось ця схожість
надихає на те, щоб створити мініатюру», –
говорить вона. Майстри розповідають:
стиль масивних перснів близький до
бохо. «Це коли яскраво і трішечки по-ци-
ганські. Ти маєш дивитися на каблучку,
і вона має інтригувати тебе», – посмі-
хається Альона. Кожен клієнт може за-
мовити каблучку за власним дизайном.
Це саме той випадок, коли прикраси
відкриють твою індивідуальність та ста-
нуть продовженням внутрішнього «Я». Вже
інтригує, чи не так?
 люди
Мандрувати світом
Розпочинати незвичну справу в невели-
кому місті непросто. Завжди є ризик,
що тебе не зрозуміють та не почують.
Проте Альоні та Андрію пощастило –
крім покупців з Маріуполя вони мають
дуже багато клієнтів з усієї України та
світу. Прикраси купують і у великих міс-
тах, і у маленьких селах на Закарпатті.
Та найбільше мандрують аксесуари за
кордон. Завдяки спеціальному інтернет-
майданчику для ручної роботи люди
з будь-якої країни можуть замовити при-
краси. Каблучки купують у Франції, Німеч-
чині, Швейцарії, Великобританії, США,
Канаді, Японії, Китаї. Список країн вели-
чезний, у ньому є навіть Мексика, Чилі та
Австралія. Хіба що Нової Зеландії не було,
посміхаються майстри. Та це поки що.
Є клієнти, що запам’ятовуються особли-
во. Хіба можна забути хлопця з Канади,
що замовляв обручку на власні зару-
чини? А ще залишив записку: «Любий,
я дуже тебе кохаю!» Вражає історія дівчи-
ни з Одеси. У неї – ферумофобія, і вона
не може носити жодний метал та навіть
його торкатися. Прикраси з дерева стали
для неї порятунком.
Власний оберіг
Багато людей по всьому світу вірять,
що дерево має потужну енергетику.
Його наділяють лікувальними та на-
віть магічними властивостями. В будь-
якому разі носити на руках дере-
во набагато приємніше, ніж звичай-
ний пластик, перероблений у Китаї.
А при глибокій вірі прикраса може
68
перетворитися на справжній оберіг.
Андрій вважає: все залежить від того,
яке значення цьому надати. «Це дерево
росло разом з тобою, ти живеш, і дере-
во живе. Навіть якщо у дерева відірвати
шматок кори, на цьому місці з’являється
нова кора. Є таке відчуття, що ти носиш
частинку чогось живого. Тут головне –
погляди самих людей. Який зміст вкла-
дуть, так воно і буде сприйматися», –
говорить майстр.
Технічний бік теж має свої нюанси. «Коли
ми тільки починали, я думала: клас,
стільки матеріалу навколо, йди, бери та
роби, але насправді це не так. Дерево
потрібно дуже довго сушити, тому ми
замовляємо вже підготовлене», – говорить
Альона. Річ у тім, що кожне дерево має
свою структуру, щільність і пористість, і це
впливає і на міцність каблучки, і на малю-
нок. Прикраси Wood Cyb виготовляються
із простих порід – дуб, ясен, акація, і на-
віть з дерев, що ростуть лише у Африці –
амаранту.
Дарувати емоції
Навіть виробивши особливий стиль, не
можна зупинятися, кожного дня ти маєш
вчитися та дивувати клієнтів. Місія Куба –
дарувати не речі, а емоції. Кожна каблуч-
ка презентується у святковій обгортці, до
неї додаються записки, цукерки та поба-
жання. А головне, людина розуміє: цю
прикрасу зробили саме для неї, доклав-
ши максимум праці та натхнення. На-
останок Альона говорить: «Я думаю, це
робота мрії. У нас така формула щастя:
ми вільні в своїх діях і робимо корисну
справу, яка приносить людям радість».
Люди

69
70
 люди
ПЕРША ЛЮБОВ
ЄВГЕНА КОСТІЦА
Барабанщик гурту KAZKA про те,
як починалася його музична кар’єра
Він каже – казок не існує. Але його життя так
схоже на одну з цих прекрасних історій! Гуч-
ний, кучерявий, закоханий та натхненний –
таким здається цей хлопець з барабана-
ми, що грає у гурті KAZKA. Брутальний ба-
рабанщик із ніжним серцем Євген Костіц
розпочав свій шлях до великої музики саме
з Маріуполя. Увібравши в себе співи мор-
ського міста та самобутність грецьких ме-
лодій, він став відомим на всю країну.
То що ж, казок у житті не існує? Якщо так,
то існує дещо краще. Існує велика магія
людської мрії, жага до перемоги над со-
бою та дивовижний талант чути музику.
– Як хлопець з Сартани став відомим ба-
рабанщиком? З чого починався ваш шлях?
– Любов до музики виникла з перших звуків.
Мені здається, що я чув її навіть внутрішньо-
утробно. Скільки пам’ятаю свою сім’ю,
наше життя завжди оберталося навколо му-
зики. Мій батько В’ячеслав Костіц грав у гурті
ВІА «Елліни» разом з відомою у Приазов’ї
співачкою Тамарою Каци. У чотири-п’ять
років я приходив до них на репетиції, дивив-
ся, як батько грає на гітарі і грецькій бузуці
(музичний струнний інструмент).
Там я вперше побачив, як музиканти гра-
ють на барабанах, вони були такі красиві,
гучні! Це була любов з першого погляду,
і в мене з’явилася мрія грати саме на
цьому інструменті. Мій власний шлях був
Текст: Еліна Прокопчук
Фото: з архіву Євгена Костіца
71
нелегким. Спочатку я займався вокалом,
грав рок і поп-музику у гурті при Будинку
культури імені Тамари Каци, виконував
грецьку музику в ансамблі «Сартанські
самоцвіти». У дитинстві ця сцена здава-
лася мені величезною, порівняти було ні
з чим. Пізніше я вирішив займатися музи-
кою професійно і вступив до Маріуполь-
ського музичного училища. Зараз я впев-
нений: неважливо звідки ти, з якого світу.
Якщо в тебе є завзятість та впертість, успіх
не змусить довго чекати.
– Хто вплинув на вас як на музиканта?
Були гурти або виконавці, з яких хотілося
брати приклад?
– У моєму дитинстві не було інтернету
у вільному доступі, не було таких ресурсів,
як Apple music, Google music. Та що там
казати, не завжди вдавалося музику в сте-
рео чути. У мене був вініл і касетний моно-
магнітофон «Весна». Те, що було у батька
в колекції, – те і слухав, як то кажуть, заслу-
ховував до дірок цю плівку і грамплатівки з
усіх боків. Добре, що була музика різна,
я міг обрати таких хлопців, як Rainbow, Deep
purple, Phill Collins, George Benson, але осо-
блива любов, звичайно, виникла до Майк-
ла Джексона. Ця музика здавалася мені
нереальним проривом. Послухайте її на-
віть зараз, вона не має терміну придат-
ності, вона вічна, як і класика!
 люди
– Ви граєте в гурті КАZKA, працюєте
з Джамалою. Чий стиль для вас ближчий?
– Це дві маленькі сім’ї, в яких кожен пе-
реживає один за одного. Це не тільки
робота, це складний ланцюг взаємин
всередині. З Джамалою я багато років, з гур-
том KAZKA менше, але цієї різниці не
відчувається. Всі вони чудові, ніде немає
зайвих людей. В обох проєктах я граю
свою музику (партія, яку граю на своєму
інструменті), тому не можу сказати, що
конкретно мені ближче, це абсолютно
різні течії, різна музика.
Крім цього, я граю в багатьох проєктах,
як сесійний музикант. Ті, з ким мені осо-
бливо сподобалося співпрацювати, –
це Монатік, Даша Астаф’єва, Laud, Марта
Адамчук, абсолютно неймовірний був
концерт з Максом Барських. Це нормаль-
на практика, коли артист запрошує до
себе хороших музикантів на один і більше
концертів.
– Ніколи не було бажання стати сольним
музикантом? Можливо, ви співаєте? Як
от Pianoboy грав у гурті «Океан Ельзи»,
виступав з Земфірою, а потім почав ро-
бити власну музику.
– На самому початку кар’єри я займався
вокалом і співав на сцені, але це в мину-
лому. Зараз я працюю і виступаю сольно
під ім’ям Pulsar. Це діджейська музика
з акустичними та електронними бараба-
нами. Самобутність в тому, що я танцюю
і граю одночасно.
Взагалі, до успіху я ставлюся досить спокій-
но. Звичайно, є певні переживання, але
72
люди в моєму віці вже розуміють, що казок
не існує. Успіх – це в першу чергу пла-
номірна робота, результат максимальної
віддачі. Не можна просто сидіти на дивані,
чекати на успіх і популярність.
– Наскільки щільний ваш гастрольний гра-
фік? Живете з валізою в руках? Як про-
водите вільний час?
– Вже кілька років саме так і відбуваєть-
ся, я з валізами в руках. Перельоти, пе-
реїзди... Протягом одного місяця можу
відвідати десять країн в межах континенту.
Кожного дня переїзд і концерт. Бувають
гастролі в Америці по два тижні. Зага-
лом, це справді важко. Щоб розслаби-
тися у вільний час, я їжджу на картинг,
у кіно. У теплу пору року ми відвідуємо
дачу, відпочиваємо за містом у лісі. Нещо-
давно став готувати їжу, мені дуже подо-
бається китайська кухня. А ще хочу зай-
нятися танцями та підкорити гору Казбек.
– Як часто ви приїжджаєте до Маріуполя,
Сартани? Якби друзі попросили показати
гарні місця у місті, що б це було?
– Я приїжджаю не часто, кілька разів на рік.
З селищем і містом мене пов’язують мої
рідні й безліч спогадів про безтурботне
минуле. Там було добре!
Звичайно, друзів я б запросив на якесь на-
ціональне свято. Наприклад, на грецький
фестиваль «Мега Йорти». Також у Маріу-
полі є галерея Куїнджі, мені подобалося
там бувати, коли я вчився. Море, околиці,
музеї... В нашому місті багато красивих
місць!
люди

73
 люди

АНАСТАСІЯ ПІНЧУК:
«Я би порадила собі купу всього, наприклад – бути сміливішою
в експериментах, не порівнювати себе з іншими
і не робити те, що не подобається»

Маріуполь живе особливим творчим придбала. Далі все як в тумані – фото-

життям. Естетика старого міста – в дета-
лях. За столиком кафе за рогом знайо-
мої вулиці, у старих будинках, обплете-
них виноградом, у сонячних променях
на бузкових кущах Міського саду. Краса
завжди поруч. Слід тільки вміти її вчас-
но помічати, насолоджуватись нею та
зберігати на згадку. А що так вдало пе-
редає моменти, як не фото? Полароїди,
галерея телефону чи роздруковані циф-
рові світлини.
Кажуть, що людина фотографує так,
як бачить світ. Хочеться якомога більше
відкривати талановитих жителів та мит-
ців міста у моря. Таку можливість дала
бесіда з фотографинею Анастасією
Пінчук.
графувала багато архітектури, подругу,
що відтоді стала моєю моделлю, котиків,
флетлеї (хоч тоді й не знала цього тер-
міну). З часом захотілося робити біль-
ше цікавих творчих зйомок. Картинка
в голові завжди складалася красивою,
проте не вистачало деяких знань для її
реалізації. І тоді в моєму житті якимось
дивним чином з’явився вільний простір
«Халабуда», де я пройшла навчання
у Дмитра Чичери. Думаю, з того часу
знімати я стала більш усвідомлено. Тоді
ж і почала вчитися отримувати хоч неве-
ликий прибуток зі свого хобі.
– Якою була твоя найнезабутніша зйом-
ка? Можливо, щось творче?

– Настю, розкажи, як давно ти займаєшся
фотографією і з чого все почалося?
– У шкільні роки ми з подругою нерід-
ко влаштовували «фотосесії» з метою
зробити фото для аватарки (як давно
це було). На той момент у мене ще не
було своєї камери, проте подруга мала
крутий дзеркальний фотоапарат Nikon,
а це вам не якась там мильниця! Фото-
графувати мені подобалося набагато
більше, ніж фотографуватися, і з часом
я зрозуміла, що хочу обов’язково мати
свій фотоапарат! І ось у 2016 році я його
– Пам’ятаю майже всі свої зйомки, і про
кожну можна довго розповідати. Заради
деяких фото доводилося залазити на
дерево або стояти на табуретці у полі,
нести величезні сумки з реквізитом або
в прямому сенсі малювати обличчя на
щоці моделі, вставати о четвертій ран-
ку чи йти вночі по морю. Але найбільше
запам’яталися дві зйомки. Одна з них
відбулася, коли я ще була дівчинкою, яка
невміло користується фотоапаратом,
але прагне навчитися. Ми взяли моль-
берт, пензлі, фарби й пішли на море,
вийшло яскраво та весело, це був мій

Текст: Тетяна Рак

Фото: Анастасія Пінчук
@nastasya_pinchuk

74
Люди

75
Люди

76
 люди
перший досвід зйомки з майже незнайо-
мою мені людиною, яку я тепер просто
обожнюю.
Друга – весілля однокласниці, тоді я була
зовсім не готова до таких масштабів, але
вона наполягла. Я жахливо нервувала,
дуже довго готувалася, переглядаючи ре-
ференси. Під час зйомки, сама того не
помітивши, роздряпала собі в кров ноги
ялинкою. Але кого це хвилює, коли по-
трібно зафіксувати подію, яку ти не змо-
жеш переграти, якщо раптом світлини
вийдуть не дуже гарні. Але що б там не
було, я обожнюю кожну зйомку.
– Нещодавно ти провела креативну зйомку
дівчини з простирадлами. Як з’явилася
ця ідея і як саме ти її реалізувала?
– Ця зйомка була дійсно чудовою. По-пер-
ше, коли я написала моделі з пропози-
цією зробити фото в подібному образі,
виявилося, що вона дуже давно мріє про
таку зйомку та навіть має необхідний
реквізит. Тому нам залишалося доробити
лише деякі деталі. До того ж наші смаки й
погляди схожі і це не перша спільна зйом-
ка, тому працювати разом було легко
та приємно. Важливо було обрати час
та локацію – ми домовилися зустрітися
77
у парку, який знаходиться недалеко від
будинку моделі, але досить далеко від
мого. Тому, щоб о шостій ранку бути
на місці, довелося прокинутись о п’ятій,
але це було того варте. У парку хоч і не
відразу, але знайшлося ідеальне місце,
ми розвісили декорації, увімкнули атмос-
ферний плейлист. Мені хотілося пограти
з повітрям, зробити його видимим, ство-
рити легкі, невагомі фото. Здається, нам
це вдалося.
– Як зазвичай підбирається реквізит
для зйомок?
– Реквізит відіграє важливу роль. Підбира-
ти деталі, що доповнюють образ, або ж
взагалі моделюють його, – цікаво й захоп-
ливо. Це справа колективна, але мені по-
щастило мати у своєму будинку безліч
цікавих речей: від старих фотоапаратів
та гіпсових бюстів до бубна. Іноді робимо
реквізит власноруч, наприклад так було
з паперовими журавликами. Якщо чогось
не вистачає, але дуже потрібно, завжди
можна кинути клич по друзях та знайомих.
Так, спільними зусиллями ми збираємо
деталі. І звісно ж, реквізит потрібен дале-
ко не на кожній зйомці, щирість у кадрі
важливіша та ефектніша за будь-які речі.
 люди
– Чим ти надихаєшся для створення
власних робіт? Можливо, маєш улю-
блених фотографів чи жанри?
– Майже перед кожною зйомкою я заход-
жу на сторінки улюблених фотографів
і, звичайно, у Pinterest. Заходжу не за ре-
ференсами, а скоріше за натхненням.
Є люди-кінестетики, є ті, хто любить вуха-
ми, для мене ж найулюбленіше – дивити-
ся. І, просочившись, як тортик, близькою
за духом атмосферою, просто немож-
ливо не спалахнути та не захотіти творити.
Байдуже, що за вікном може бути най-
похмуріший день.
Хочу поділитися профілем одного україн-
ського фотографа, який дуже мене на-
дихає – це Андрій Харченко (Instagram:
@harchenko_andrey). У його роботах стіль-
ки життя й щирості, що деколи у мене
навіть серденько починає битися частіше,
а на очі навертаються сльози. Ще одне
чудове джерело натхнення – кіно. Картини
Уеса Андерсона – це просто насолода
для очей, у нього є чого повчитися і в ком-
позиції, і в гармонії кольорів. Не можу
промовчати й про те, що мені дуже по-
щастило мати в своєму оточенні багато
творчих і цікавих людей, у тому числі й фо-
тографів, які дивляться на наш маленький
маріупольський світ через особливу при-
зму, і це є дуже заразливим.
– Чи важко було перейти від роботи TFP
до комерційної діяльності? Наскільки
легко шукати клієнтів?
– Чесно кажучи, досі цього вчуся. Вчу-
ся брати гроші за свою роботу, вчуся
Знайти більше робіт Анастасії можна
на Behance: @stasyapinc5223
78
цінувати свою працю та не занижувати
вартість. І хоча це поки що не завжди
виходить, успіхи вже є. Клієнти часто зна-
ходять мене самі – я маю портфоліо
на Behance, часто публікую роботи на
особистій сторінці в Instagram, а також
намагаюся бути активною і розповідати
про зйомки, це зацікавлює людей. Ду-
маю, найкраща реклама – це приклади
робіт та хороші відгуки моделей.
– Що би ти порадила собі на самому
початку творчого шляху, а також тим,
хто мріє навчитися фотографувати?
– Хоча я вважаю за краще не шкодувати
про минуле, все ж я порадила би собі
купу всього, наприклад – бути сміливі-
шою в експериментах, не порівнювати
себе з іншими і не робити те, що не
подобається. А ще не боятися розби-
ратися у Lightroom і почати раніше зби-
рати на новий об’єктив. Все банально
та давно відомо, але час від часу слід
собі про це нагадувати. Іншим давати
поради не наважусь, хіба що скажу, що
іноді варто піти й навчитися того, як зніма-
ти правильно, щоб потім красиво та зі
знанням справи ці правила порушувати.
Фотографія відкриває безліч можливо-
стей, і, щоб не перегоріти, необхідно
постійно вивчати щось нове, шукати
свіже натхнення та ідеї навіть тоді, коли
власний стиль вже сформований. І ще –
знімайте на цифровий фотоапарат,
на плівку, на телефон. Знімайте те, що
вам подобається, як вам подобається та
скільки вам подобається, головне, щоб
це приносило задоволення!
79
 смаки
СМАК ТРАДИЦІЙ
У її руках тісто оживає. Підіймається, ди-
хає і боїться голосних розмов. Пахне до-
мом та затишком дитячих спогадів. Руки
в зморшках розкатують невеликий лист і
обережно, з любов’ю випускають трохи
сонця на білий аркуш. Це яскравий гарбуз
поєднався з ніжним тістом. Традиційний
грецький шмуш. Смак, знайомий з ди-
тинства, оповитий сотнями спогадів. Іноді
солодких, сонячних і легких. Іноді – гірких.
Але власних, не вигаданих істориками та
академіками. «Афіно, розкатай ще», –
кидає мати. А тоді тихенько підзиває:
«Сідайте, дівчата. Я розкажу вам про своє
грецьке дитинство».
Маленьке село
і велика родина
Олімпіада говорить, і думки наші блукають
далеко. Самовільно оминають десятки
років, біжать, квапляться, перетинають
кілометри. І врешті ми опиняємося у не-
величкій кімнаті. Маленьке грецьке село
і велика грецька родина. «Знаєш, що
таке софа?» – питає в мене Олімпіада
і на хвилину повертає мене у реальність.
А я киваю і мовчки згадую ту, що стоїть
у моїй бабусі. Та де ж там не знати.
А тоді, продовжує жінка, софа займала пів
кімнати. На неї сідала вся родина – бабу-
ся, батько, мати і один, два, три, чотири…
вісім дітей. І Олімпіада серед них. Ось вона
дивиться, як на софу ставлять трапез, а на
нього – великий сімейний шмуш.
Текст: Еліна Прокопчук
Фото: Анастасія Логінова
@sergeeva_ansta
80
Шмуш був завжди
Афіна переминає тісто і пояснює: «Шмуш –
традиційна страва греків Приазов’я, але
у Греції листкові пироги теж дуже люблять».
А тоді загортає квадратний конвертик,
у якому вдало поєдналися гарбуз та м’ясо.
«А пам’ятаєте, як спробували його впер-
ше?» – моя черга ставити питання. «О, ні, –
сміється Олімпіада. – Можу розказати, як
я вперше куштувала цукерки. А ось шмуш –
він був завжди».
Ми досі у кімнаті. І софа там. І трапез. Але
двох синів забрала війна. Старшого – ре-
пресували. А у кімнаті з софою і трапе-
зом сидять німці. Олімпіаді майже чотири.
Її кличуть: іди-но з’їж. З сестрою потайки
розгортають пакуночок. На запах добре.
Лише через багато років вона дізнається,
що так пахнуть цукерки.
Від Маріуполя до Бостона
«Передавати традиції – це найголовніше.
Якщо зникають традиції, зникає й мова,
й народність», – говорить Олімпіада. Тому
і зараз загортають шмуш, як загортала
бабуся, а до неї – багато жінок грецької
родини.
І розлітаються традиції по всьому світу, аж
до американського Бостона. «Одного
разу я викладала рецепт нашого шмуша
на своїй сторінці в соціальних мережах,
і мені написала дівчина з Америки. Сама
вона з Криму, та працює в Бостоні, у грець-
81
82
 смаки
кому товаристві. Я дала їй інтерв’ю, і на
своєму сайті вони опублікували рецепт
шмуша», – розповідає Афіна. І хтозна,
може і греки в Бостоні готували шмуш,
в той самий день, що і ми.
Монетки на щастя
Олімпіада говорить далі, і ми повертає-
мось у ту ж саму кімнату. Та ненадов-
го. Сьогодні ж свято. Олімпіада виходить
з дому та разом з батьками йде на Панаїр.
У дворі, що обрали заздалегідь, кипить
м’ясо, а люди у розмовах готують шурпу.
Музика і танці, частування і пряний смак
збереглися у пам’яті жінки. І вона згадує:
«У кожному селі є свій святий, якого осо-
бливо шанують. Панаїр – це престольне
свято, люди збираються разом і органі-
зовують великий стіл у дворі хазяїна, що
погодився приймати гостей».
І зараз греки не втратили звичаю збиратися
разом та готувати традиційні страви. Коли
збирається вся родина, домівку заповню-
ють родичі та дитячий сміх, Олімпіада
і Афіна знову готують шмуш. У шматочок
ховають монетку. А як знайдеш її, будь
щасливим!
Тіні митців і поетів
Шумна компанія з танцями та піснями
йде викупати наречену. Сусідка готує ве-
ликий пиріг та традиційне печиво хурабе
з муки та сахарної пудри. Викладає повну
тарілку і йде на весілля. Це виходить заміж
Олімпіада.
Чоловіком жінки був фольклорист Едуард
Хаджинов. Він багато їздив грецькими се-
лами і записував місцеві пісні. Зібрані
знання лягли у дисертацію, але не встиг
він її захистити. Чоловік Олімпіади помер
багато років тому, але в домі пам’ять про
нього бережуть.
Афіна приносить книжки, і Олімпіада по-
Сім’я Хаджинових відома серед греків Приазов’я. Едуард Хаджинов був
фольклористом, дослідником культури греків. Дружина Олімпіада та донька
Афіна продовжують його справу та передають традиції із покоління у покоління.
83
чинає розповідь. «Друзями мого чоловіка
були всі наші грецькі поети. Вони збирали-
ся у нас вдома і приносили Едуарду свої
вірші, щоб він оцінив», – говорить жінка.
І вже у іншій кімнаті, іншого дому, а може,
навіть іншого села сидить Олімпіада. Там
теж є софа, і трапез, і багато людей за
маленьким столом. У кімнату входить кла-
сик літератури Приазов’я – Григорій Косто-
прав. За ним його товариші – Антон Ша-
пурма, Леонтій Кір’яков та інші поети.
Олімпіада надіває окуляри та зачитує тво-
ри. Щось до болю схоже прокидається
в пам’яті. Та це ж Шевченко мовою ру-
меїв! Олімпіада читає грецькою, а потім
переходить на українську, і вся кімната
вслуховується у знайомі рядки «Катерини».
Тоді майже все літературне об’єднання
розстріляли. Олімпіада згадує поетів на
ім’я, пригадує їхні обличчя та зітхає. А по-
тім відкриває ще одну книжку. Вправно
і охайно рукою Леонтія Кір’якова написані
рядки – «Леся Українка румейською мо-
вою». Лише три екземпляри книжки поба-
чили світ. Одна зберігається в сім’ї поета.
Друга – у Олімпіади. А третя - у київському
музеї Лесі Українки.
Грецько-українське життя
Та не можна ж все про сумне! «Коли го-
туєш, треба мати гарний настрій, бо їжа
завжди має певну енергетику», – помічає
Афіна. І ми говоримо про грецькі конкурси
краси, колоритні свята та все наше грець-
ко-українське життя. Бо, як каже Афіна,
у Маріуполі всі ми трошки греки.
Ми сидимо у великій кімнаті. Тут немає
софи і немає низького трапезу. Але на ве-
ликий стіл Афіна з гордістю ставить аромат-
ний, рум’яний шмуш – символ традицій, що
нікуди не йдуть, а просто трансформуються
у наше нове життя. Тісто і гарбуз. М’ясо і хліб.
Яскравий смак ще довго залишається на
губах. Καλή Όρεξη, друзі. Смачного!
 смаки

СИРУ ПАСУЄ
СТАРІСТЬ
Щойно скошена трава лягає у ящик. Над вуликами гудуть
бджоли, а за столом – прохолодне молоко ллється у прозорі
склянки. Усміхнений чоловік робить ковток і задоволено каже:
«Гарний буде смак!» Надвечір село завмирає, і молоко,
розлите у склянки, їде до міста. Аби там, у спокої невеличкої
кімнати, перетворитись на сир.

З шоколадом та чорнилами каракатиці

Сироварня зустрічає гостей запахом молока. Тут на де-
рев’яних полицях визрівають сотні головок ароматного сиру.
З шоколадом, кавою, лавандою та навіть з чорнилами ка-
ракатиці – Аркадій Годунов варить тридцять видів сиру, від
пікантно-гострого до м’якого та ніжного.
Сім років тому колишній офіцер зробив першу головку
бринзи. Спочатку для своєї родини, потім – для цілого міста.
«Я завжди любив робити щось власноруч. Якось натрапив
на відро для сироваріння, подумав, чого б не зробити для
близьких смаколик? Перший сир дуже сподобався родині,
ми почали пригощати сусідів. Так виникла ідея відкрити сиро-
варню», – розповідає Аркадій.

Смак Італії
Уявляючи сироварню, ми думаємо про мальовниче карпат-
ське село, де на зелених пагорбах пасуться отари кіз. Але
Аркадій довів: смачний сир можна варити будь-де, головне –
мати любов до своєї справи та багато навчатися. Так він і зробив.
«Коли я почав займатися сироварінням, в нашому регіоні
ніхто цього не робив. Я навчався в Італії та Росії. Приїхав у таку
глухомань, куди не їздить навіть транспорт! Жив на козячих
фермах, вивчав рецепти», – говорить чоловік.
І зараз Аркадій згадує незвичайний різновид італійського
сиру, який вже давно хоче приготувати у Маріуполі: «У італій-
ців є сир Fоrmaggio di Fossa. Це овечий сир, який складають
у мішки, а потім закладають у ями. Його накривають соло-
мою, а ями потім заливають гіпсом. Через три місяці сир
можна діставати, на цю подію з’їжджається навіть мерія!»

Текст: Еліна Прокопчук

Фото: Анастасія Логінова
@sergeeva_ansta

84
смаки

85
86
 смаки

Чим старіший, тим кращий

Кожна головка сиру має свою історію. І якщо в магазинних вона
коротка, то про справжній сир можна говорити годинами, як про
ціле життя. Бо він все ж таки живий! «Натуральний сир відрізняє те,
що він ніколи не перестає дозрівати. Через місяць він матиме один
смак, через два – інший, через рік – третій. Сир, як гарне вино, чим
старіший, тим кращий», – розповідає сировар.
У рядах ароматного сиру можна заблукати. Зовсім молодий поріч-
ковий або витриманий, покритий пліснявою та зернятками кави, –
Аркадій пам’ятає кожен. Багато приладів для сироваріння він зро-
бив власноруч. І жалкує лише за одним – що не можна зроби-
ти для сиру печеру! «Раніше сир зберігали в печерах. З чого все
почалось: хтось забув у печері шматок сиру, на ньому з’явилася
пліснява, і виявилося, що це смачно!» – розповідає сировар. Деякі
сири покривали золою, аби вони краще зберігалися. Аркадій готує
золу і зараз, аби покрити нею давній вид французького сиру –
Balance.

Ідеальний сир – у кожного свій

Є види сиру, які можна спробувати лише тут, у маріупольській
сироварні. Так, колись Аркадій знайшов давньослов’янський
рецепт сира, який варили на солодовому квасі. Він вирішив
приготувати сир та додати до нього фрукти та ягоди – абрикоси
та порічки. Іноді Аркадій експериментує та додає до продукту
чорнила каракатиці. Але найбільше люблять маріупольці Бел-
пер Кнолле – сир з рожевою гімалайською сіллю, часником,
червоним та чорним перцем. Проте сировар звертає увагу:
вподобання у кожного різні і кожен вид сиру треба куштувати
на смак. «Все залежить від людини, один вид сиру для когось
буде солоним, для когось прісним, а для когось – гірким», –
ділиться Аркадій.
І зараз на фестивалях сиру колеги дивуються: «Невже у Маріу-
полі можна варити такі продукти?», а друзі жартують: «Був військо-
вим, відростив волосся, почав готувати сир». Але Аркадій мудро
зазначає: «Свою долю кожен будує сам. Зараз я варю сир і отри-
мую від цього величезне задоволення».

87
 смаки
ДАВАЙ ЗАЙМАТИСЯ
КАВОЮ
Каву можна пити. Любити. Смакувати ко-
жен ковток. У інших містах. У Маріуполі
кавою треба займатися! І тоді вона обов’яз-
ково надихне вас на щось велике. Кав’ярня
«Займемся кофе» – особливе місце для
нашої команди. Адже саме тут ми вирі-
шили створити для вас Flaneur.
Сонячний ранок, філіжанка кави. Думки
про маленькі подорожі й великі мрії. Ця
кава точно запам’ятається на все життя.
Як варити каву, яка надихає, та відкрити
місце, де будуть шукати ідеї, ми розпи-
тали у власниці «Займемся кофе» Анни
Демідової.
Кинути все і приїхати
до Маріуполя
Ми з хлопцем були студентами та мали
стати юристами. Іноді Діма замислював-
ся над відкриттям власної кав’ярні, але
нас стримували справи та навчання.
Вже на п’ятому курсі я знайшла робо-
ту у адвокатській компанії в Києві. Про-
працювала майже рік і... зрозуміла, що
це не для мене. Одного дня я виходила
з офісу і Діма зателефонував зі слова-
ми: «Я знайшов класне місце для кав’ярні
у Маріуполі!» Батьки проводжали на по-
тяг з розгубленим виглядом. Дитина їде
з Києва до Маріуполя. Навіщо?
Протягом місяця ми зробили ремонт
у майбутньому закладі – Діма з батьком
конструювали меблі, я фарбувала сте-
лажі. Приїжджали о сьомій ранку, по-
верталися у другій ночі. Кожного дня ми
Текст: Еліна Прокопчук
Фото: з архіву Анни Демідової
88
думали над назвою, пропонували один
одному безліч варіантів, встигли набридну-
ти усім родичам. А потім сиділи на дивані
і я пожартувала: «Вставай, треба кавою
займатися». Так все і почалося.
Я магістр права,
я впораюся з молоком
Якщо чесно, раніше я не була фанатом
кави. Пила собі американо з молоком і
навіть не знала, що це не просто непра-
вильно, це не смачно! Лише потім я зро-
зуміла, що мистецтво варити каву – то ці-
лий світ. Спочатку я пройшла курси ба-
риста. Там мені розказали, як пророщу-
ють зерно, але не навчили його готувати.
Тож, коли треба було обирати бариста
у власний заклад, я дивилася на графу
«Улюблені режисери». І не прогадала! Так
я знайшла Олю – справжню майстриню
своєї справи. Іноді вона пила каву та ка-
зала: «Хмм, схоже на червоні порічки та
чорний хліб». Я дивилася на дескриптори,
і там було написано: червоні порічки та
чорний хліб.
Оля усього мене навчила. Найважчим
виявися лате-арт. Я стояла, намагалася
вивести малюнки та думала: «Це ж всього
лише кава! Я магістр права, я впораюся
з молоком!» Іноді я вчилася готувати каву
до четвертої години ранку. Діма вже спав
на дивані, а я виливала чашку за чашкою.
А коли вже не могла дивитися на каву,
просто лягала та під впливом кофеїну не
могла заснути.
89
90
 смаки
Кав’ярня третьої хвилі
Іноді хтось обов’язково приходить до кав’яр-
ні та говорить: «Мені, будь ласка, каву-
снікерс, ірландський віскі й банановий
сироп зверху». Залишається лише вкотре
повторювати, що ми можемо запропо-
нувати лише класичну каву. В нас немає
шоколадних топінгів, вершків до неба, бо
гарний напій смакує і без них.
«Займемся кофе» – кав’ярня «третьої хвилі».
Це означає, що ми заклад, який турбується
про якість. Щоб зрозуміти, про що йдеться,
треба дізнатися трохи історії. Перша хви-
ля – це становлення кав’ярень, коли люди
тільки відкрили цей напій. Друга – час, коли
прийшов масмаркет. Часто великі закла-
ди працюють на кількість, використовують
гірке зерно, яке потім неможливо пити без
додавання цукру. Третя хвиля – кав’ярні, що
працюють з якісним зерном. Вона прийшла
до України нещодавно, коли почали нала-
годжуватися торгові відносини між фер-
мами та закупниками, з’являтися люди, які
купують зелене зерно та обсмажують його.
У «Займемся кофе» ми використовуємо
лише зерно свіжого обсмаження, в нашій
кав’ярні воно зберігається не довше двох
тижнів. Саме через його собівартість кава
в нас коштує дорожче, ніж в більшості за-
кладів. Проте в нас є постійна акція – ті, хто
91
купують каву у свою термокружку, платять
на 15 % менше. Адже ми розуміємо, що
пластик шкодить природі й намагаємося
зменшити його використання.
Переходь на чорний бік
Багато людей звикли пити каву з цукром,
аби заглушити гіркий смак поганого
зерна. Своїх клієнтів ми намагаємося
переконати відмовитися від нього. Іноді
навіть доводиться благати: спробуйте, це
справді смачно! А потім людина дивить-
ся на тебе, розриває пакетик і говорить:
«Ні!» Жартую, більшість наших клієнтів
вже не додає цукор до кави. Іноді навіть
думаємо створити таблицю та рахувати,
як багато людей вже перейшло на наш
«чорний бік».
Пам’ятаю, коли я працювала бариста,
до нас приходила жінка, яка пила каву
з цукром. І мені так хотілося її вмовити
хоча б спробувати випити капучино без
нього! Спочатку вона брала два стіки,
потім один. А одного разу випила каву
без цукру і сказала: «А ви знаєте, дуже
смачно!» Це була моя перемога. Так
приємно пропонувати людям якісний
продукт. Вони вперше куштують смачну
каву без цукру і говорять: «Клас, невже
так можна було?»
 смаки

Секунда до ідеального смаку

В мене часто питають, у чому секрет
смачної кави. Він – у правильному помелі.
Набагато важливіше, яка у вас кавомол-
ка, ніж кавова машина. Адже від цього
процесу залежить смак. Бариста має
пам’ятати всі нюанси. Наприклад, колум-
бійська кава виварюється 20-22 секунди,
у еспресо має бути правильний баланс
кислоти. І головне – кава в жодному разі
не має бути гіркою!
Меню у нас теж постійно оновлюється,
у ньому – десерти, сендвічі, влітку – моро-
зиво. Його для нас створюють кондитери,
але я скажу так: коли ти власник кав’ярні,
маєш вміти робити усе. Наприклад, пе-
ред самим відкриттям закладу я думала
лише про каву і ледь не забула про де-
серти! Нам не було чим наповнити вітри-
ну, і ми з Дімою власноруч вночі готували
тістечка для перших відвідувачів.

Таємнича історія журналів

Ми намагаємося бути максимально
простими та відкритими з нашими гостя-
ми. Багато з них стають для нас друзями.
У заклад приходять люди різного віку –
і молодь, наша основна аудиторія, і ба-
бусі з дідусями, які призначають тут поба-
чення і мило тримаються за руки.
Нам хотілося відкрити таке місце, де мож-
на і почитати, і відпочити, і попрацювати.
Кожен може прийти сюди з ноутбуком,
взяти каву та шукати натхнення. Щоб люди
мали цікаву літературу, я одразу почала
приносити у кав’ярню журнали, які колек-
ціоную. Більшість з них – закордонні видання
про лайфстайл та подорожі. Потім почала
помічати, що магічним чином журналів
стає більше. Виявилося, що їх приносить
наш відвідувач – хлопець, який часто буває
за кордоном і також колекціонує журнали.
Багато наших гостей їх читають, і з часом
ми приносимо щось нове.
На майбутнє в нас багато планів – хочеть-
ся додати нові позиції у меню. Можливо,
в нас навіть з’являться алкогольні напої. Чес-
но кажучи, постійно хочеться щось вдоско-
налювати, робити свою справу краще.

92
93
 смаки

«IZBA-ЧИТАЛЬНЯ» –
МІСЦЕ, ДЕ ТВОРЯТЬСЯ ІСТОРІЇ
На старих світлинах будинки виглядають
інакше. Час не торкнувся їх своїми рука-
ми. Люди не вигадали нових прикрас. Чор-
но-білі фасади здаються суворими, люди
на фото – далекими та близькими.
Ми дивимося на пожовклу листівку та ба-
чимо знайомий будинок. Будівлю прикра-
шають величні колони, поруч стоять випад-
кові перехожі. На зворотному боці олівцем
дописано: проспект Миру, 40.
Небагато хто знає, але тут, у старих кам’я-
них підвалах, ховається багато таємниць.
Дехто вважає, що це найзагадковіший
будинок Маріуполя. Будинок-хамелеон,
що з року в рік змінює свою долю.
Сьогодні тут знаходиться кафе-бар «IZBA-
читальня». Колись – редакція газети та
сиротинець. Таємні кабінети НКВС та
гестапо... Різні часи, різні історії. І кожну
з них хочеться розповісти.
Сідайте та слухайте
Історія будинку починається у ХІХ столітті.
Нас вітає сам власник дому Ілля Емма-
нуїлович Юр’єв. Відома, шанована в місті
людина – присяжний повірений, гласний
та голова міської думи. Старий холостяк
запрошує в гості політиків та підприєм-
ців, чиновників та купців. Сьогодні до ньо-
го завітаємо ми. Сідайте та слухайте –
на головній вулиці Єкатерининській то-
чаться жваві дискусії та будуються плани.
Плине час. Все змінюється. Будинок ви-
наймає редакція першої міської газети –
«Мариупольский справочный листок».
Перші замітки та повідомлення про жит-
тя міста. Перші оголошення та реклама.
Друкована історія Маріуполя бере свій
початок та біжить далі, знаходячи нові жан-
ри та стилі.
У 1912 році будинок потрапляє в інші руки.
На першому поверсі підприємець Урбан-
ський вирішує відкрити кінозал «XX век».
Панянки та їхні кавалери дивляться фільми,
ідуть залою… Раптом картинка блимає
і гасне. Ми опиняємося вже у 1922 році.
Зникають дами у вишуканих сукнях, великі
екрани. На будинку з’являється вивіска –
«Дитячий будинок імені Гірша Леккерта».
У центрі міста живуть та виховуються
діти-сироти.

Текст: Еліна Прокопчук

Фото: Анастасія Логінова
@sergeeva_ansta

94
95
 смаки
Секрети кам’яних підвалів
На цьому добрі історії завершуються.
У перші роки війни тут засідає НКВС.
У кам’яних підвалах, звідки не чутно крику
та стогону, виносяться вироки на арешт,
табори, смертну кару… Ніхто не знає,
скільки невинних людей скалічено у цих
кімнатах. В ті часи маріупольці намага-
лися обходити будівлю стороною.
Старожили розповідали: незабаром
після того, як нацисти окупували місто,
з підвалу НКВС витягли тіла розстріляних
людей. Трупи розклали на тротуарі вздовж
вулиці Карла Маркса (нині – Грецької).
Німецький офіцер проголошує коротку
промову: «Перед вами – жертви більшо-
вицького терору. Ми прийшли врятувати
вас від знищення».
Незабаром будівлю зайняло гестапо, вона
стала центром окупаційної влади. І знову
маріупольці обходили будинок стороною.
У 1943 році німці відступили, будівлю –
спалили. Відбудували її лише у 50-х роках.
Тоді ж – добудували третій поверх. В ці часи
там з’являються квартири, а на першому
поверсі – крамниця з продажу взуття. Біля
будинку, де колись катували людей, хлопці
починають призначати побачення дівчатам.
Замовити коктейль або книгу
Подорож машиною часу завершено.
Тепер у відомому будинку знаходиться
кафе «IZBA-читальня». Біля відреставрова-
ної будівлі нас зустрічає його директор
Микита Леуцький. «Погляньте, як відріз-
няється цей будинок від інших, – гово-
96
рить Микита. – Старе ліплення, колони.
Справжній витвір мистецтва!»
У залах «Ізби» розбігаються очі. На верхньо-
му поверсі – дерев’яні меблі та невелика
сцена, барна стійка та розмальовані стіні.
Атмосферу старовини створюють шнурові
телефони та програвач з вініловими платів-
ками. У залах багато музичних інструментів:
гітара, на якій розписуються всі музиканти,
що тут виступають, фортепіано, що «дивить-
ся» на відвідувачів просто зі стіни. Та головна
частина інтер’єру «Ізби» – книги. «Ідея» за-
кладу – поєднання усього доброго, душев-
ного та світлого, що пов’язано з історією
та книгами. Це місце, де збирається мо-
лодь, де люди можуть поспілкуватись, по-
читати, відпочити та цікаво провести час», –
говорить Микита.
Униз, до підвалів, де колись відбували-
ся історичні події, ведуть вигнуті сходи.
Там збереглася цегляна кладка. «З часів
спорудження будівлі тут майже нічого
не змінилося. Ми не хочемо надавати
підвалам сучасного вигляду. Саме тут
відчувається дух історії», – говорить ди-
ректор закладу.
З перших днів створення кафе заснов-
ники почали приносити сюди свої книги,
зараз їх тут понад 1500! Можна знайти
видання на будь-яку тему: від історії до
садівництва. «У нас діє буккросинг – люди
беруть книги додому, приносять свою
літературу, – розповідає Микита. – Одно-
го разу до нас прийшла пара, і раптом
хлопець попросив дати йому книгу Єсені-
на, бо він захотів прочитати вірш. Ми знай-
шли її. Виходить, замовити можна не лише
коктейль, а й книгу».
смаки

97
 смаки
Розбуди свій вогонь
Філософія «Ізби» – Youth has no age –
відома всім гостям закладу. Для власників
та всього колективу кафе це означає:
не важливо, скільки тобі років, головне –
зберегти внутрішній вогонь навічно.
Часто цей «вогонь» талановитим людям
вдається розпалити саме тут. «IZBA-читаль-
ня» – не просто бар, де можна посидіти
з друзями. Це місце, де варто відвідати кон-
церт, шоу стендапів або вечірку. «У нас
постійно проходять соціальні, розважаль-
ні, музичні заходи. Одного разу виступав
соліст гурту Bahroma Роман Бахарев. Він
грав на гітарі з келихом вина, а потім довго
спілкувався з глядачами. Пам’ятаю, як він
більше години навчав хлопця, як правильно
грати його пісню», – говорить Микита.
Також в «Ізбі» народився проєкт «Смехачи».
Гуморист Давид Омельченко вирішив
організувати свій захід, і з того часу в барі
постійно проходять стендап-шоу та від-
криті мікрофони.
Напої як музика
Класичні та авторські коктейлі, винна кар-
та та імпровізація від барменів – головний
акцент у барі роблять саме на алкоголі.
Співробітники обіцяють: у «Ізбі» вам не
лише приготують напій, а й обов’язково
розкажуть його історію. «По-перше, ми
пропонуємо гостям класику – коктейлі
Negroni, Old fashioned. Вони робляться за
рецептурою, яка не змінюється довгі роки, –
говорить Максим. – Я порівнюю створення
Фото: з архіву закладу
98
коктейлів з музикою. Випити класичний кок-
тейль на якісному алкоголі та за правиль-
ним рецептом – це як послухати Моцарта
у гарному виконанні. Можна відчути кожну
нотку та задум автора».
Також у барі варто спробувати авторські
коктейлі. Один з них – Pink пантера. Його
готують з рожевого джину, тоніка та фрешу
з лайму. Позицію у меню ви можете вигада-
ти самі. Якщо хочете спробувати щось нове
та у бармена є все для його приготування –
вам залюбки презентують цей коктейль. До-
повненням до алкоголю стануть м’ясні та
рибні страви – стейк, паста чи салат.
Справжня сім’я
Микита Леуцький розповідає: колектив
«Ізби» – справжня сім’я. Всі допомагають
один одному, обмінюються знаннями та
досвідом. Та є особлива історія, яка довела
близькість працівників назавжди. «Одного
разу хлопець-бармен та дівчина-офіціант-
ка посперечалися: якщо бармен протягом
місяця заробить більше – вони одружаться!
За цим парі більше місяця стежило все
кафе! Хлопець щодня запрошував усіх
своїх друзів та все ж таки виграв. Пара
дійсно одружилася!» – з усмішкою зга-
дує Микита.
Співробітники розповідають – цікаві історії
трапляються в «Ізбі» постійно. Хлопці роблять
пропозиції дівчатам, митці дарують свої
картини, музиканти створюють нові гур-
ти. Микита Леуцький говорить: «Щодня
тут відбувається нова історія, яку хочеться
запам’ятати».
99
100
 смаки

СОЛОДКЕ ЖИТТЯ
МІСТА МАРІЇ
Скажіть, вам колись хотілося змінити плин
часу? Зазирнути туди, де вулицями їздять
карети, крокують дами у пишних сукнях,
діють гімназії – жіночі та чоловічі. Історія на-
бирає обертів, змінюється швидко, несе
у новому вирії ідей та знамен.
Іноді для подорожі у минуле достатньо
історичних спогадів, уважних очей та жи-
вої фантазії. Запрошуємо разом з нами
поринути в давнину та дізнатися солодку
історію одного маріупольського дому.
Таємниці старих будівель
Ми на проспекті Миру. У ХІХ столітті вули-
цю називали просто – Великою. І не дар-
ма, тут відбувалися головні події, точилися
жваві розмови. Саме вона була найшир-
шою та найдовшою в місті. Краєзнавець
Сергій Буров пояснює: «Великою вули-
цю називали в народі, хоча в жодному
документі такого найменування ви не
знайдете. Офіційна назва того часу –
Єкатерининська».
Земельні ділянки тут коштували дорого –
купити їх могли або заможні містяни, або
успішні комерційні організації. Сучасні
маріупольці добре знають найвідоміші
споруди: будинок, де колись жив магнат
Гоф, зараз став домом для редакції газе-
ти. Таємнича будівля, де засідали НКВС
та гестапо, перетворилася на кафе. А
багато інших споруд і досі зберігають свої
таємниці.
Кондитерська Жозефа
Проте є місця, на які не звертають багато
уваги. Лише деякі люди знають – вони теж
були свідками яскравих подій. Ми йдемо
далі та зупиняємось за адресою: Миру, 39.
Ви теж чуєте легкий запах солодощів?
Зазирнувши в отвір часу, можна побачи-
ти, як панянки у легких сукнях заходять до
зали. «Що вам продати, пряників?» – луна-
ють стримані голоси. «О, кажуть, сьогодні
є щось особливе, – відзивається дівчина. –
Щербет, будь ласка. Пан Жозеф вміє
здивувати!»
Ви вгадали – колись у старому будинку
знаходилася кондитерська француза
Жозефа. Саму будівлю збудували десь
у останній чверті ХІХ століття – точних даних
не збереглося. А на початку ХХ століття на
першому поверсі відкрили кондитерську.
Тут продавали ласощі для міської еліти:
торгували пряниками, привозили замор-
ську пастилу та щербет.

Текст: Еліна Прокопчук

Фото: Тетяна Рак
@pretsel_wetsel

101
 смаки
«Слава батькові Махну!» –
кричали шибеники
На другому поверсі деякий час знахо-
дився більярдний зал. І саме там, за
свідками очевидців, створив свій штаб
командувач Революційної повстанської
армії Нестор Махно. Краєзнавець Сергій
Буров згадує цікаву історію, яку йому
розповів колишній мешканець міста
Іосіф Цехановський: «Коли у більярдній
залі був штаб Махна, хлопці – і наш земляк
разом з ними – нетерпляче чекали кож-
ного його виходу! Як тільки «Батько» з’яв-
лявся у дверях і допоки сідав у відчинений
автомобіль, семирічні шибеники скан-
дували: «Слава батькові Махну! Слава
батькові Махну!».
У відповідь Нестор Іванович схвально ки-
вав головою, хтось з його світи подавав
«торбочку», і Махно пригоршнею кидав
дітлахам цукерки. Іноді замість них були
«керенки» – знецінені банкноти Тимчасо-
вого уряду».
Будинок відновили
після війни
Після остаточного встановлення радян-
ської влади колишню кондитерську, як і всі
приватні установи, реквізували. Перший
102
поверх віддали під торгівлю, а верхній вико-
ристовували для контор різних організацій.
Війна та німецька окупація залишили від
будівлі самі лише стіни. Та центральний
фасад зберігся, а потім і увесь будинок
відновили.
Пізніше, в радянські часи, там працювала
крамниця з фототоварами «Об’єктив».
Сергій Буров згадує ці часи: «Я купував
там плівку та хімікати. Також пам’ятаю, що
на другому поверсі раніше знаходилася
квартира».
Нові часи – нові історії
До наших часів усі декоративні елементи
фасаду збереглися. Їхній стиль охаракте-
ризувати важко. «Модерн, але ледь прогля-
дається», – говорить нам краєзнавець. Але це,
мабуть, не найголовніше. Милуватися фігур-
ною цегляною кладкою, кованим балконом
та фільонками (так називають декоровану
поверхню стін) можна в будь-якому разі.
Сьогодні у колишній кондитерській знову
продають солодощі. За адресою Миру, 39
працює кав’ярня Mr. Bean & Bowler hat.
Вже не зайде сюди панянка у пишній сукні
й не замовить щербет. Проте щохвилини
відчиняються двері, заходять сучасні дівчата.
Хтось вмикає ноутбук і промовляє офіціан-
ту: «Капучино та брауні... Сьогодні щось
особливе!»
103
 смаки
ЗАВІТАЙТЕ У ГОСТІ
ДО «МАРІЇ ФЕДОРІВНИ»
Пам’ятаєш цей день у шостому класі? Ти по-
вертаєшся додому зі школи і одразу відчуваєш
запах. На плиті вариться густий крем з горіхами,
згущеним молоком, маслом. Мама бере ве-
лику ложку та обережно помішує.
Ти точно знаєш, що вона готує – твій улюбле-
ний святковий торт! Легкий, ніжний, вкритий
вершками та горіхами. Через хвилину прий-
де тато і жартівливо спитає: «Ну що, де наш
іменинник?»
Здається, це було так давно! Тепер тобі 27, ти
біжиш у справах. Аж раптом… знайомий со-
лодкий запах. Звідки він тут?
Кожен смак наче спогад
Запах та смак дитинства можна відчути у кон-
дитерській «Марія Федорівна». Саме тут готують
особливий десерт – справжній «Маріуполь-
ський торт».
Ось він – білий красень з шоколадним ма-
люнком. Зверху – зображення Вежі та будин-
ків зі шпилями. Знизу – напис «Маріуполь».
Але справжнє «місто» ховається всередині.
Шеф-кухар закладу Олена Фоменко розкри-
ває секрети: «Бачите, торт багатошаровий. Роз-
різаєш його, а всередині місто: будівлі, люди,
квартирки».
У торті – все, що ми любимо з дитинства: пісочні
коржі та безе, згущене молоко і вершкове мас-
ло, заварний крем та горіхи. Крім нього у конди-
терській можна скуштувати ще багато автор-
ських десертів. Легкі трубочки з заварним кре-
мом, пісочні тарталетки, смачний «Наполеон».
Кожен десерт на вітрині – ніби спогад з твого
минулого. Кожен смак – про нас та про місто.
Шматочок Маріуполя легко привезти друзям.
У кондитерській продають сувенірні пряни-
ки з зображенням Вежі, листівки та наклейки
з міськими пейзажами. Візьмеш один – і ти вже
у місті біля моря, блукаєш Міським садом та
спускаєшся сходами.
Текст: Еліна Прокопчук
Фото: з архіву закладу
104
(Не)випадкова історія
Усі ці ласощі для гостей готує Олена Фоменко –
власниця і шеф-кухар закладу. Відкриття кон-
дитерської – нова сторінка у її особистій історії.
Колись жінка мала свою крамницю з продукта-
ми. Та у 2015 році вона потрапила під обстріл –
у мікрорайоні Східний сталася трагедія. На
згарищі старих сподівань виростали нові мрії.
Олена, яка завжди любила готувати, вирішила
відкрити справу всього життя – власний ресторан.
Там жінка стала і шеф-кухарем, і власником,
і дизайнером одразу. З часом вирішила: треба
опанувати кондитерське мистецтво. «Я прохо-
дила курси у Києві, й чоловік попросив: “Приве-
зи додому київський торт„. А я думаю: скільки
можна возити київський, треба робити наш!
Так ми і отримали свій, унікальний десерт», –
згадує Олена.
Тепло бабусиного дому
Кондитерська Олени не дарма огортає те-
плом старого дому. Атмосфера минулого
тут усюди – у витонченій ліпнині на стінах та
сяючій люстрі, м’яких рожевих кріслах та ве-
ликих дзеркалах. Колись так само затишно
жінці було у бабусиному домі.
Власниця кафе згадує: «Мої бабуся та дідусь
жили на Лівому березі – у будинку з гарними
сходами, високим дахом, круглими столами
та великими люстрами. Все було дуже ари-
стократично. Для мене весь Маріуполь такий –
інтелігентний, гарний, елегантний».
Так і є – озирніться навколо. На полицях кафе
стоять маленькі будиночки, де крізь вікна бли-
має світло. Залізницею їде швидкий потяг –
ніби той самий, що привозить нас додому
з подорожей. А з картини посміхається Віктор
Нільсен – найвідоміший архітектор Маріуполя.
Все тут – з любов’ю до міста, до нас, його жи-
телів. І звісно, до вас – закоханих туристів.
смаки

105
 деталі

#Маріупольудеталях
Краса ховається в деталях. Визирає з ошатних віконець, проглядає
у тріщинках часу, посміхається обличчями левів та маскаронів.

Закам’яніла велич перетинається із буденністю, старі будівлі прикрашають

новими фарбами. Придивіться, щоб поміж однакових стін, дахів та две-
рей знайти мистецтво. Придивіться серцем.

106
Архітектура старого міста
Фото: Анастасія Логінова
@sergeeva_ansta
107
Будинок архітектора Нільсена
Фото: Анастасія Логінова
@sergeeva_ansta
108
Будинок купця Натана Рябінкіна
Фото: Анастасія Логінова
@sergeeva_ansta
109
Маріупольський драматичний театр
Фото: Микита Нагнібеда
@myravskyimykyta
110
 Будинок зі шпилем
Фото: Анастасія Логінова
@sergeeva_ansta
111
 Міський сад
Фото: Анастасія Логінова
@sergeeva_ansta
112
 Азовське узбережжя
Фото: Анастасія Логінова
@sergeeva_ansta
113
Азовське море з висоти
Фото: Микита Нагнібеда
@myravskyimykyta
114
Вусаті символи Маріуполя
Фото: Анастасія Логінова
@sergeeva_ansta
115
Магнолії у Театральному сквері
Фото: Анастасія Логінова
@sergeeva_ansta
116
Сакури на Грецькій площі
Фото: Анастасія Логінова
@sergeeva_ansta
117
Колекціонуй враження, а не речі

118