Л і на Кос т е н ко

С К І Ф С Ь К А О Д І С С Е Я
 Ліна Костенко

СКІФСЬКА ОДІ С С ЕЯ

Х У Д О Ж Н И К

Володимир Бахтов

Київ
«Либідь»
2020
УДК 821.161.2’06–13–146.2
К71

Енциклопедія «Скіфської одіссеї» –

Ярослава Франческа Барб’єрі, Оксана Пахльовська

Прикінцева стаття –
Оксана Пахльовська

Герой поеми-балади Ліни Костенко «Скіфська одіссея» – молодий Грек з

Ольвії – два з половиною тисячоліття тому рушив у плавання Дніпром-Борисфе-
ном у напрямку майбутнього Києва, пізнаючи грецький і скіфський світи При-
понтиди. А це був і час народження Європи серед мурів Афін. У поемі, написаній
іскрометно й іронічно, постає багатостолітня – реальна й міфічна – стихія тво-
рення України на стику західної і східної цивілізацій, а сама Україна бачиться
як невід’ємна частина середземноморської культури. Ця поема набуває особливої
гостроти сьогодні, оскільки з анексією Криму Росія відібрала також античне ми-
нуле України, перетворивши сонячну землю мандрів Геродота на зону зненависті
й мілітаризму. Історичні й культурологічні аспекти поеми коментуються в Енци-
клопедії «Скіфської одіссеї». Книжку оформлено офортами художника і майстра
скіфсько-грецького ленд-арту Володимира Бахтова.
Для широкого читацького загалу.

© Ліна Костенко, 2020

© Оксана Пахльовська,
Енциклопедія, стаття, 2020
© Ярослава Франческа Барб’єрі,
Енциклопедія, 2020
© Володимир Бахтов, ілюстрації, 2020
ISBN 978-966-06-0813-9 © Оксана Здор, дизайн, 2020
 7
ПІЩАНЕ — село Золотоніського р-ну Черкас. обл., поблизу Ріка Супій, і що там тої річечки?
якого в заплаві р. Супою (лівої притоки Дніпра) 1960–61 знай­ Ох, недарма на праведній воді
дено залишки човна, рештки кістяка людини та 15 античних латаття жовте світиться, як свічечки! —
бронзових посудин, оздоблених рельєфним орнаментом. Цей
то на чиїйсь біді, то на чиїйсь біді…
унікальний комплекс датується кін. 6 – поч. 5 ст. до н. е.

Знахідка з П. свідчить про торг. і культур. зв’язки землероб-

Ішли віки. Ріка собі міліла.
ського праслов’янського населення цієї території з античними
містами, що їх здійснювали дніпровським водним шляхом.
Довкіл наверствувався торф’яник.
Стара верба од старості зомліла,
Човен з П. експонується в Істо­ричному музеї УРСР в Києві;
14 бронзових позолочених посудин — у його філіалі — Музеї
забула, що сказав їй водяник.
історичних коштовностей УРСР, 1 лутерій — в археологічному
відділі Переяслав-Хмельницького історичного музею. Цвіло латаття. Плавали качки.
УРЕ, том 8, Київ, 1982, с. 388. Звичайна річка, як усі річки.

І корови ішли до водопою,

не знали тайни річечки Супою.

Аж поки човен видобула з дна

якась машина торфодобувна.

А трохи далі, в торфі під корчами,

лежав скелет з коштовними речами.
Античний посуд, амфори, лутерії.
Соми, що наковтались біжутерії.
Великий дзбан з Афіною Палладою.

Відтак зробився той гречин баладою.

Але ж бо й справді, щоб таке утнути! —

Дніпро пройти, в Супої утонути!

Яка біда спіткала тут гречина,

сама себе забула вже причина.
 Чи, може, він з напасником боровся?
А чи на камінь човен напоровся?
Чи він ужив добрячого напою
та й сам схитнувся посеред Супою?
Чи необачно здумав припочить?
Ріка тече. Історія мовчить.
Але, слізьми заплакавши гіркими,
коли човна вантажив чоловік, —
чи ж думала тоді ота грекиня,
що він пливе уже в двадцятий вік?!
Він плив до Скіфів. Човен був надійний.
Товар путящий. Сам він не простак.
— Чого ревеш, нікуди я не дінусь, —
сказав той грек, мабуть, приблизно так.
І вже ніхто його не дочекався,
10 мов ухопив його який хапій.
Дніпром допливши, де тепер Черкаси,
він завернув у річечку Супій.
І п’ять віків, ще й десять літ по двісті
нема про нього чутки ані вісті!
І та печаль давно вже не скорбота.
І що тепер про себе розповість
античний грек, сучасник Геродота,
негоціант з ольвійських передмість?..
Він був живий, не древній, не міфічний —
з тих клопітних для Греції часів,
коли потенціал демографічний
на чорноморськім березі осів.
І, збудувавши Ольвію і Тіру,
Пантікапей, Німфей та Херсонес,
купці з Мілету, вихідці з Епіру
жили на скелях, ближче до небес.
Внизу ліпила мазанки злидота.
11
Чайки злітались вранці на лиман.
Грек не читав, можливо, Геродота, —
в ньому самому Геродот дрімав.
Він знав одне — що десь там за лиманом
тече ріка велика Борисфен.
Там край лежить неміряний, незнаний,
земля народів інших і племен.
Він бачив світ крізь дуже грецькі міфи,
охочий був почути щось нове.
Скіф і не скіф були для грека — скіфи.
Увесь той край він Скіфією зве.
І як для нас цікаві ті галактики,
звідкіль ніхто сигнал не передав,
так і йому — землі тієї клаптики,
де він іще нічого не продав.
І потім, справді, а чому б не взнати
якісь нові шляхи й координати?
Де браму неба зачиняють Ори?
Які заввишки ті Ріпейські гори?
І що за люди неври та гелони,
почім у них там бронзові кулони?
Та розім’яти веслами суглоби,
та походити босо по траві,
де проживають скіфи-землероби
і де кочують скіфи кочові.
Які на що у них там номінали?
І як вони там Дарія прогнали?
І що там за казкові емпіреї,
де царствує народ гіпербореї?
 Де вічне літо і немає Лети,
ізвідки родом музика й поети,
бо там жила, на вроду еталонна,
богиня Лето, мати Аполлона.
Тож, взявши харчу торбу запасную,
до сліз жони завбачливо оглух.
«Я їду, отже, я існую», —
так пояснив їй, що життя — це рух.
Бо в ті часи велике діло — посох.
У мандри йшов письменник і філософ.
То що вже говорити про купця?
Йому сидіти геть не до лиця.
Грек чув, що десь на північ від Гілеї
є вільний торг, де грекам привілеї.
14 Там на горі є місто, що до нього
купці пливуть аж з моря крижаного.
На ті базари і на ті привози
ще фінікійці шастали, пронози.
І грецький імпорт дуже там в ціні.
То він туди й подався на човні.
Йому ж казали греки: — Зупинися!
Не підбивай ще й інших горопах.
Нормальний грек торгує у Пониззі,
де царські скіфи царствують в степах.
А цей пливе. А з ним іще десяток
таких непоміркованих, як він.
Чи душу обпікає недосяжність?
Чи потребує серце перемін?
Звичайно, є надморські торги, ближче.
Та тільки ж тут всесвітнє торговище.
Куди поткнешся зі своїм товаром?
Тут фінікійських глечиків навалом.
15
Тож грек пливе на північ і на північ,
все вище й вище, в землі праслов’ян.
А ще ж ні карт, ні компаса, й крізь Грінвіч
не пролягав іще меридіан.
Та це ж плавби не визначено строку.
Чи ошалів, чи, може, з ким на спір?
Чи хоче він добратися, нівроку,
аж на край світу, до Ріпейських гір?
Ридає жінка в Ольвії, у гавані, —
чого ж гречин той довго так у плаванні?
В яких світах блукає той блукалець?
Чи укусила нутрія за палець?
Чи, може, з ким в дорозі не поладив?
Чи хто позаздрив на його Палладу?
Чи розгнівився скіфський Посейдон? —
бо як поїхав, так і по сей день.
І знає тільки місяць походющий,
де їде грек смаглявий і худющий.
Та на Олімпі знають, на вершині,
від самої хвилини відплиття,
три Мойри, три безжалісні богині,
що визначають все людське життя.
Та, що його дарує, безтурботна.
Та, що пряде, аж прядочка бринить,
і третя — Та, що вже невідворотна,
що переріже ножицями нить.
Тож грек пливе, на весла налягає.
Короткі ночі, спати не встигає.

А у човні ж усякої матерії,

17
вино, олія, амфори, лутерії,
чорнофігурний лаковий бомбілій,
химери, ткані по тканині білій.
А не була б же Греція Елладою —
у нього й дзбан з Афіною Палладою!

Блищить ріка, метляє вітер чуба,

і сонце світить гаряче.
А човен довбаний із дуба,
такий вовік не протече.

У цих краях торгуючи давно,

грек прорубав у Скіфію вікно.

У ті степи неміряні, небачені,

під небеса такої висоти!
На що сармати розсобачені,
а й ті туди не важилися йти.

Там степ і степ. І скіфи славнозвісні.

Вози у них міцні, шестиколісні.
Отари незліченні, табуни.
І дивна мова з голосом струни.

Він там бував, він дихав їхнім димом,

їв їхніх страв баранячу ропу.
Та тільки от — гречин не сходив з дива,
що в них домашнє вогнище в степу.

Бо це ж тобі не дворики ольвійські,

жінки в сандалях і тварини свійські.
Тут вільний степ, і люди в ньому сущі,
на цілий степ стада свої пасущі.
 Тут і ягнята, і жінки, і дітки
сидять у дощ під шкурами кибитки.
Який не є, усе ж таки зогріток.
А грек не звик би зроду до кибиток.

Йому аби за скелю зачепиться,

що аж за комір сиплються зірки, —
те голе місто, камінь, черепиця,
і ходять греки, чорні, як граки.

Над ними в небі і Телець, і Овен.

А тут пасеться цілий Зодіак.
Що скіфу — кінь, то греку — човен.
Живе на скелі, то інакше ж як?

А цій землі нічого не забракло —

ні рік, ні моря, ні озер, ні трав.
Найперший скіф, молодший син Геракла,
18 собі роздольне царство вибирав.

А скіфський бог розщедрився до того —

із неба кинув плуга золотого.

А ще він кинув золоту сокиру —

як часом з ними хто не схоче миру.

А для гостей на саму видноту

бог кинув з неба чашу золоту.

Хоча, як інші книги погортай,

то перший цар був скіфський Таргітай.
І, як легенда каже прастара, —
він син Дажбога і дочки Дніпра.

При ньому також на вечірній пруг

упала чаша, топірець і плуг.
20
Окрім легенд, є дані наукові,
теорії, складніші теорем.
Наявні тут етруски загадкові
в генезі етрускоїдних племен.
Шари культур і древня топонімія
гіпотетично свідчать, що колись —
раніше, ніж прийти на Апенніни, —
вони у цих краях тут прижились.
Їх різні вітки мали різні назви —
лелеґи, тірсаґети і пелазґи.
А згодом тих, що у степах зостались,
назвали скити, бо вони скитались.
Ще й інші є гіпотези і версії —
що бог Папай був скіфам праотець,
що ніби скіфи — вихідці із Персії,
тут корінний лиш коник-стрибунець.
21
Що як прийшли із хмарами наопашки
у кіммерійське царство степове,
то так і йшли тисячоліття попаски,
життя вели номадне, кочове.
Лишилось тільки розвести руками
на всі степи аж по Великий Луг.
Якщо вони були кочівниками, —
навіщо ж їм потрібен був той плуг?!
Хто каже — скіфи, хто їх зве — сколоти.
Хто каже що, залежно від мети.
А наше діло — все це прополоти,
аби хоч крихту істини знайти.
Спитати мудрих, зазирнути в Лету,
хто, що й коли казав про цей народ —
Плутарх, Страбон і Гекатей з Мілету,
але найбільше, звісно, Геродот.
 Побувши скрізь — од Фів до Чортомлика
і написавши кільканадцять книг,
він так сказав, що Скіфія — велика,
але не всі там скіфи серед них.
Були номади — скіфи кочові.
Товар свій пасли десь там аж до Криму,
програвши на співучій тятиві
історію, тепер вже недозриму.
Жили як степ, обличчям до небес.
Узимку мерзли, кутались в бушлати.
А по Дніпру, де нині Дніпрогес,
жили вже царські скіфи — паралати.
Сам цар, і члени царської родини,
і скіфи царські — ті жили у Геррах.
22 Суміжно десь, в лісах, жили будини,
бобрів ловили в лісових озерах.
В сусідство їм вклинилися гелони,
що мали місто на дубових брамах,
сади, городи, стріхи із соломи
і дерев’яні статуї у храмах.
На північ — неври, де тепер Полісся.
Тоді вважав їх дехто чаклунами.
Віки ішли, народ не перевівся,
і врешті-решт вони зробились нами.
Були ще й інші там аборигени.
Це може буть віднесене до збігів,
але меланхолійні меланхлени
вдягали чорне, — там тепер Чернігів.
Де на хребтах смарагдові попони,
в сугір’ях — аґафірси золоті,
народ, котрий співав свої закони,
щоб не забути жодної статті.
Відлом фракійців — ґети, зазбручани
23
і ті, що в придунайських ареалах, —
на ворога виходили з мечами,
а йшли із миром — грали на цимбалах.
На півдні — таври, бавились розбоєм.
Туди на схід, за Доном, савромати —
нащадки скіфо-амазонських воєн, —
таки вдалось тих фурій уламати.
І далі там — де сіяли, де пасли,
народи із околичних безмеж —
сармати, фіссаґети, арімпаси
і люди з бурштинових узбереж.
Оце такі у Скіфії сусіди.
Сама ж вона складалася із кого?
Жили прекраснокінні калліпіди
найближче десь до берега морського.
А вище там, за їхньою землею,
жили стрункі, смагляві алазони.
Казковий ліс, урочище Гілею,
шукати в плавнях, певно, є резони.
Понад Дніпром жили все хлібороби,
що звав їх Геродот — борисфеніти.
Були людьми не східної подоби,
лишили голос у віках дзвеніти.
Хліб на Побужжі сіяли на продаж,
тих скіфів називали орачами.
І далі теж була б цікава подорож —
там, де Волинь, Поділля, галичани.
 Але чому на землях цих, де Київ,
іще до літописних лихоліть,
так наче нам хто чорну дірку виїв
у історичній пам’яті століть?
Що тут було, сам Геродот не знає.
Він тільки твердить, що за тих часів
кордон ішов від Дону до Дунаю,
від моря аж до прип’ятських лісів.
Чи все це разом — Скіфія і скіфи,
і кочові, й осілі, й паралати?
Крізь домисли, і вимисли, і міфи —
о, як її нелегко угадати!
Був Геродот в історії Монбланом.
Багато знав кривавих епопей.
Та Віслу звав по-грецьки — Ериданом,
26 Святі Шляхи у нього — Ексампей.
Він тут бував — і в Геррах, і в Гілеї,
знав ріки — Герр, Тірáс і Танаїс.
І під свої античні пропілеї
все у своїй транскрипції приніс.
Ішов у мандри у період літній,
де на волах, де пішки, де човном.
Тоді був скіфський цар неповнолітній,
а він знайомий був з опікуном.
Знав городища, і степи, і плавні.
Чув цілий хор людських різноголось.
Та вище, де Дніпро не судноплавний,
і Геродоту буть не довелось.
Віки мовчать. Душа не б’є на сполох.
Порожніх слів намножилась лушпа.
І тільки час від часу археолог
якесь віконце в правду прокопа.
Наука вглиб, і праця титанічна.
27
Загадка, не розгадана здавен, —
чи це була експансія етнічна,
чи це союз споріднених племен?
Це люд місцевий чи це люди східні, —
у цьому вчені теж неоднозгідні.
Та тільки хто б на чому не спинився,
яких припущень ми б не спорудили, —
коли цим горам Київ ще й не снився,
тут люди вже на мамонта ходили.
Коли в лісах ревли іще буй-тури, —
Дажбогу сонце приміряло німб,
і люди чорноліської культури
жили, співали, сіяли свій хліб.
Які б тут не були стовпотворіння,
хто б звідки не накочував сюди,
а люд був корінний тут, бо коріння
в такому ґрунті глибоко сидить.
Тут землі щедрі. Тут річок без ліку.
Всілякі руди в надрах залягли.
І через те отак тут споконвіку —
життя і смерть на відстані стріли.
Які тут не прокочувались орди!
Яка пройшла по землях цих біда!
Мечем і кров’ю писані кросворди
ніхто уже повік не розгада.
Немає дат, немає фактів голих,
усе дійшло у вимірах легенд.
 Але в курганах скіфських — не монголи.
На пекторалі — теж не Орієнт.

Повірить можна в будь-яку легенду.

Теорій напридумувать за трьох.

Не можна брати істину в оренду

і сіяти на ній чортополох.

В цілому ж скіфи — воїни, мужі,

ходили в битви, а не в грабежі.
І хоч було в них війська не мільйон,
не переміг їх сам Зопіріон.

Хоча був ласий до таких земель,

щоб їх перетворити на колонії,
не той Пилип, що з конопель,
а той Філіпп, що з Македонії.
28
Персидський цар, скоривши Вавилон,
пішов на них — це був могутній Дарій.
Повівши військо степом напролом,
за тиждень був готовий на гербарій.

На цей раз скіфи одступали,

бо ворогів було як мли.
Ковтнули Дарія степами,
а потім вроздріб потовкли.

Були в бою несамовиті.

Носили панцирі і свити.
На литках пóножі ольвійські,
шоломи часом іллірійські.

Варили бринзу. Ждали паші.

По сіль ходили в той же Крим.
А хто з одної випив чаші,
той був навіки побратим.
 Щоб з’ясувати справи всі ці дальні,
символіці належне віддамо.
Поглибивши контрасти соціальні,
їм з неба впало також і ярмо.
Хто мав худоби тисячу голів,
а хто плуганивсь парою волів.
Були й раби. Рабами торгували.
І серед них філософи бували.
Наприклад, Бíон був Бористеніт,
котрий любив на площі гомоніть.
І він був раб, і батько був рабом,
і довелось нелегко їм обом.
В порту почавши із соління риби,
він був засновник жанру діатриби.
Втонули в часі імена митців,
30 і те ім’я, що мало буть крилатим.
Колись було сім грецьких мудреців —
з них Анахарс був скіфом, паралатом.
Про скіфів добре згадував Есхіл.
В Гомера є, що скіфи — справедливі.
В цьому краю царів і пастухів
суворі люди, горді і вродливі.
Любили степ, і волю, і пісні.
Приносили присягу при вогні.
Стріляли з лука, билися мечами.
Зі списа їли здимлений шашлик.
Недаром «скіф» колись і означало —
суворий, грізний воїн-степовик.
Послів приймали закордонних.
Царівен видавали за моря.
Також дочка царя Ассаргадона
була жоною скіфського царя.
Прибувши на тодішній бригантині,
31
в часи непримиренних ворожнеч,
вона йому, крім посагу у скрині,
везла од батька ассирійський меч.
Тому природно, що сусідній грек
не хтів би з ними розбивати глек.
Від цього мав прибутки немалі.
Торги були йому безперешкодні.
Бо амфори, прикопані в землі,
тримали довго вина прохолодні.
Він тут бував не раз уже й не два.
Базари знав — що де почім і скільки.
Вже навіть вивчив деякі слова —
як буде «хліб» і «здрастуйте» по-скіфськи.
Грек знав своє купецьке ремесло.
Міг одурити скіфа, не без того.
На древі рік, що в море проросло,
чув шурхіт листя срібно-золотого.
Але ж у них товарів тут завізно.
Все далі й далі гнав його зюйд-вест.
Він навіть бачив, як кував залізо
у скіфів царських велетень Гефест.
У них є все — пшениця, хутро, вовна,
і риба, й мед, і добрі води рік.
Вторгує грек, і подорож чудовна,
і є про що розказувать весь вік.
Бо як, було, він вернеться додому,
та як накличе всіх на рибу з Дону,
 та як розкаже про свої пригоди —
сусіди всі дивуються три годи.

Хоч, звісно, йшлось не про облогу Трої,

33
і він купець, а зовсім не герой.
Але якби так рясно на героя,
то вже б давно не вистачило Трой.

Його грекиня теж не Пенелопа

і не чекала воїна з боїв.
Не бачив він кикона і киклопа
і в лотофагів лотоса не їв.

Але він теж не так собі гречин,

хоч взяв за душу невідомо й чим.

Чи що пролежав два тисячоліття?

Чи що на міф давно вже неполіття?

Чи що не прóстий, а Ольвійський гість

хоч дещицю про скіфів розповість.

От грек пливе і просто з інтересу,

бувало, зійде, глипне в далину.
Вівтар жертовний богові Аресу
такий там скіфи возвели, що ну!

Бо ж бог Папай був мирний бог на світі.

Вогонь домашній берегла Табіті.

Також красуня їхня, Аргімпаса,

на вечорницях била в тулумбаса.

Пастуший бог полохав перепілку,

з очеретини вирізав сопілку.

А бог Арес був богом над богами,

бо світ кишів навколо ворогами.
 Тож навезуть возів стонадцять хмизу,
ввіткнуть меча та як підпалять знизу! —
аж гуготить багаття до небес.
Непереможний скіфський бог Арес! —
що в тім вогні присутній був як знак —
короткий меч, священний акинак.
Колись до них жили тут кіммерійці,
ті, що про них писав іще Гомер,
а щонайперш згадали ассирійці
в клинописах ще хтозна-яких ер.
Це був народ такої сили й гарту,
що їх ніхто подужати не міг.
Трясли Ефес, ходили на Урарту,
від них погиб і цар лідійський — Гіг.
Але і їх довів чи не до стресу
34 вогонь жертовний богові Аресу.
От кіммерійці здумали прощатись,
наслухані про скіфську силу й лють.
Одні вважали: — Треба захищатись! —
А другі: — Ні, вони нас переб’ють.
Одні казали, що не ступить ворог,
що треба землю захищать свою.
А другі: — Ет, ну що земний цей порох?
Ми знайдем інший в іншому краю.
Відтак дві групи, не дійшовши згоди,
зробились між собою антиподи.
Та, зброю повихоплювавши з піхов,
самі себе так встигли перебить,
що як прийшли вже скіфи, то вже скіфам
було, по суті, нічого робить.
Це, може, правда, може, півлегенди,
що має присмак крові й полину.
Так що такі й подібні прецеденти
восходять ще в глибоку давнину.
35
Лише прапам’ять долітає звідти,
перемиває золотий пісок.
Багато міг би розказати вітер,
але у вітру голос пересох…
Є тільки чутка (може, це й химера),
і є кут зору (може, й слушний кут), —
що греки, начитавшися Гомера,
його кіммерів поселили тут.
Насправді ж тут, на узбережжях Лети,
не кіммерійці населяли край,
а перша людність тут була — таргети,
отож і пращур їхній — Таргітай.
Він внук Дніпра і не прийшов нізвідки.
Проговорись, історіє німа!
Мав трьох синів, від них три скіфські вітки, —
одна запанувала над всіма.
А інші розселились до Дунаю.
Це був тоді фракійський ареал.
Десь в тих краях, пізніше, у вигнанні
Овідій серед ґетів зимував.
Шуміли там смерекові верхів’я,
і звіздарі вивчали біг планет.
Орфей, до речі, також був фракієць.
Можливо, дак, але, можливо, й ґет.
А грек пливе, а грек часу не гає,
і звідусіль на нього щось чигає.
 А на гречині макова сорочка,
ще й чорний пояс, срібна оторочка.
Одна дріада, як сорочку прала,
того гречина на три тижні вкрала.
Були йому ще й гірші придибунки —
вовки, гієни, бійки і грабунки.
Було таке, що й згадувати страшно,
бо там у небі зоряно і пташно,
й кусаються, як люті упирі,
ще кіммерійські комарі.
Він також падав жертвою опінії,
що він лазутчик декотрих земель.
За ним в степах погналися Еринії,
натіпали із нього конопель.
36 Вже він вважав грекиню удовою,
волосся стало стовбула —
цариця з гострою бровою
на нього оком повела.
А вартові оружні, здоровецькі,
щось говорили не по-грецьки.
Ну, він, ту мову не вивчавши в книгах,
і так, і сяк пояснював на мигах.
Але його там вислухали сухо.
Просив, благав — ніхто не довіря.
Аж раптом хтось сказав там щось на вухо
опікуну маленького царя.
Маленький цар підняв свої клейноди.
І грека відпустили без ушкоди.
Грек уклонився, дякуючи гречно.
Сказав, що в жертву принесе бика.
А ще сказав, що хтів би доконечно
узнать ім’я свого рятівника.
37
Той усміхнувся і сказав ласкаво,
ще молодий, а вже був поліглот:
— Моє ім’я нічого вам не скаже.
Я мандрівник. І звуся Геродот.
Такі пригоди з греком тим бували
від птаства, від людей і від вовків.
Чей тільки з торфу ще не добували,
добудуть через двадцять п’ять віків.
От бідний грек! І треба ж було греку
так наражать себе на небезпеку.
Сидів би грек у хаті й коло хати,
поміг би жінці діток колихати.
Вставав би грек удосвіта в тумані,
ловив бичків у Бузькому лимані.
А він пливе. Йому іще далеко.
Пливуть віки, а він пливе й собі.
Пливе й пливе. — А ти ким був, лелеко? —
питає грек лелеку на вербі.
Бо древній грек хоч віку й молодого,
а знав, що світ складається із див,
що кожен є собою ненадовго, —
все хтось когось на щось перетворив.
Богиня Еос, скориставши владу, —
свого старого мужа на цикаду.
Сам Зевс — кохану, німфу чорноброву,
перетворив, пробачте, на корову.
40
А та трава, що в пальцях розім’яти,
то буде пахощ дивний і терпкий,
то це ж Аїд перетворив на м’яту
свою кохану Менту. Отакий.
І кожен камінь був колись створінням.
І все живе і дихає. А он —
задушена покрученим корінням,
кричить верба, як жрець Лаокоон.
Природа вся була жива для грека,
він чув її, як землю чув Антей.
У наших предків був тотем — лелека.
Чи не тому і носить він дітей?
Якби лелека голосом озвався,
то грек, мабуть, не дуже б здивувався.
41
А у Дніпрі що риба, то білуга.
Зварити юшку манять острівки.
Велике Сонце над Великим Лугом.
Великий Сон Великої Ріки.
Пустельний простір, як душа без міфа.
Сопілку Пана уловляє слух.
Жона якогось царственного скіфа
зеленим шовком виткала цей луг…
Можливо, грека трохи дивували
суворих скіфів грізні ритуали.
Він, може, часом щось і не второпав,
а часом грек, бувало, й торопів.
У нього ж все — акрополь і некрополь,
а тут степи, — що неба, що степів!
Наприклад, їхній звичай похоронний.
Що б тут робив міфологічний дід?
42
Тут, може, треба декілька Харонів —
царя транспортувати на той світ.
Бо їде цар з рабами і скарбами,
царя везуть вози і шарабани.
Жертовна кров стікає з вівтаря,
ревуть бики, мекекають овечки.
І мертві слуги мертвого царя
тримають мертвих коней за вуздечки.
Страшне у скіфів дійство похоронне!
Ольвійський грек, бувало, похолоне.
Спочатку возять мертвого царя,
щоб сорок днів усі за ним ридали.
Рабиня, як зацьковане звіря,
тремтить, чекає, що її придавлять.
43
Мужів найкращих пробирає дріж.
Отак живеш, стараєшся, воюєш, —
обличчя дряпай, вухо собі ріж,
щоб кожен бачив, як ти пасіюєш.
Коли вмирає прóстий чоловік,
хіба ж затіють стільки камуфлету?
Меч, лук і стріли. Ратище під бік.
Конини шмат. Підстилка з очерету.
Царя ж везуть, одягнутого в плис,
у захололій капсулі із воску.
Селера і товчений кипарис
зробили з нього мумію заморську.
На всі димки далеких кочовищ,
де по степах отари, наче хмарки,
щоб вибігали люди з таборищ
і похиляли голови номархи.
44
І, склавши честь, нападавшися ниць,
відбувши всі печальні ефемери,
у золотих оздобах багряниць
везуть царя в країну царську — Герри.
За ним ідуть на той світ, бо він цар,
наплакавшись у ті сороковини,
коханка, кухар, навіть новинкар,
що буде й там розказувать новини.
…Лежить коня загнузданий кістяк.
Намисто спить з єгипетської пасти.
Заклякли слуги на своїх місцях,
і раб лежить, де довелося впасти.
Підземний світ, і тлін, і німота.
В жертовних чашах ритуальний трунок.
Та на цареві зброя золота,
і меч, і щит, і войовий рихтунок.
45
Хто був той цар, і що в житті він встиг —
застигло, як в дзеркалах золотих.
Ще й колісницю звалять в той Сезам.
Насиплють горб такої височизни,
що аж не тенькне бронзовий казан
од грандіозних відголосків тризни…
Таке у скіфів похоронне дійство.
На чому згодом виникне злодійство.
Якісь дядьки, кошлаті, з клумаками,
в гробницях будуть чиркать сірниками.
Повзти на пузі в чорній темноті,
з кісток зривати бляшки золоті.
От цар лежить з рабинею якою,
лежить-лежить, урвавсь йому терпець, —
хап за плече кістлявою рукою,
так тут тому грабіжнику й капець!
 Аж потім вже подвижники і вчені
взялись вивчать кургани височенні.
От розкопають ями та кар’єри
та й доберуться в царські інтер’єри.
Та так ішли все далі, й далі, й далі.
Було всього — з щитом і на щиті.
Через сліпучу призму пекторалі
тепер для нас всі скіфи золоті.
Бо як вони свій епос не створили,
чи нам його не трапилось гортать, —
то що ж лишилось? Піднімати брили.
Історію по золоту читать.
Нема письмен — є дивне сяйво казки.
Лук золотий натягує стрілець.
48 Летить грифон. І золоті підпаски
підвечір доять золотих овець.
Землі піднявши вже котору тонну,
у глибині, де шум не доліта,
читаємо, як скіфу золотому
дає скрижаль богиня золота.
І кожна бляшка, панцир, окуття,
і на прикрасах вирізьблені драми —
це панорами скіфського життя,
увічнені по золоту майстрами.
Мистецтво те було не в сповиточку.
Грифони вже ту лань не заклюють.
Два скіфи шиють золоту сорочку.
Два скіфи з чаші золотої п’ють.
Картина, прямо скажем, феєрична.
Могили древні — Химина й Товста.
Тут десь урвалась пам’ять історична.
Зате вона навіки золота.
І поки жінка з-під долоні зиркала,
49
траплялось греку як не те, то те, —
Історія дивилася в два дзеркала —
античне грецьке й скіфське золоте.
Хто ж був майстрами скіфської епохи?
Хто їх створив, ті золоті скарби
з курганів Чортомлика і Солохи,
Чмиревої Могили й Куль-Оби?
Хоч думка є, що твори ці античні, —
чи густо в греків схожого лиття?
Чому такі там скіфи автентичні?
Який це грек так знав би їх життя?
Чи грек ходив їх малювать з натури?
Жив у степах, набравшися халеп?
Такий шедевр не створиш за два тури,
тут треба знати змалечку той степ.
Якщо були у скіфів полководці,
і Анахарс, брат Савлія, мудрець, —
то що, у скіфів не знайшлося хлопців,
котрі могли в руці держать різець?
Чи не було металів благородних?
Сюжетів бракувало корінних?
Недавно дядько в себе на городі
знайшов і штампи бронзові од них.
І це ж було не де-небудь, не просто
серед яких сучасних картоплищ.
А це було у Кам’янці-Дніпровській
на місці древніх скіфських городищ —
 де ще городам городище сниться,
де, подолавши тисячу смертей,
іще стоїть невидима столиця,
яку воздвиг славетний цар Атей!
Чому той край так дивно звався — Герри?
Якими був населений людьми?
За п’ять віків до нашої ще ери
це знав той грек, і вже не знаєм ми.
Мабуть, Шафарик мав якісь підстави,
і древній грек домислювався теж,
що в слові Геррос є відлуння слави,
що досягла балтійських узбереж.
Коли в бою тут воїн був убитий
чи участь брав проти яких нашесть,
йому на гробі, як почесний титул,
52 писали: «Геррос», тобто — слава, честь.
Шлях еволюцій мовних і етнічних
крізь многоту кривавих несприянь, —
відлуння слави з написів рунічних
чи не вернулось іменем слов’ян?
Що тут було за праворітьми світу?
Чом не створили скіфи алфавіту?
Бо тільки Слово — пам’яті спасенність.
Живий народ, що мав своє письмо!
Чи, може, в них така була писемність,
що ми її вчитати не втнемо?
І хто вони? А ми хто? Хто ми? Хто ми?!
Хто наші предки? Прийшлі? Автохтони?
Сколоти? Лоти? Вихідці з Дворіччя?
Висока віть з пракореня слов’ян?
Які були тут мови і наріччя?
В яких садах співалось солов’ям?
Які були звитяги і поразки?
53
Що з правіків дійшло аж дотепер?
І хто були «божественні пелазґи»,
як наших предків називав Гомер?
Чи ті віки вивчавши по дотичній,
так і заснем на тому відкритті,
що лиш майстри у Греції античній
могли створить шедеври золоті?
Чи нам судились пошуки натхненні,
знання якісь нові і нестеменні?
Чи тільки смуток золотої згадки
з неміряного обширу загадки?
А грек пливе, усе довкола бачить.
Уже човни далеко добулись.
А третя Мойра ножиці мантачить,
блись-блись на сонці ножицями, блись!
А у степу ж ні гаю, ні ліщинки.
То крякне крук, то коник заірже.
Спеклося літо. Спека. Ні дощинки.
Ген скіфська баба обрій стереже.
Можливо, грека дещо й покоробило.
Він, може, навіть говорив комусь,
що скіфська баба — добре одоробло
супроти грецьких витончених муз.
Але було це твердження наївне,
бо всяк народ на ділі доведе —
хоч там нема того, що є деінде,
зате є те, чого нема ніде.
 Тож язика він мав би прикусити, —
де взяв би мармур степовий Пракситель?
А щодо власне женської натури,
то в тих степах були і завжди єсть
такі стрункі моделі для скульптури,
що Фідій би вважав собі за честь.
О музи геліконів степових!
О жриці вогнищ, вже давно погаслих!
Вода джерел, од спеки неживих,
була не вельми щедра для Пегасів.
Я чую ваші дивні голоси.
Зап’ястя рук не звикли до мережок.
Чаклунський чар космічної коси
і золоті півмісяці сережок.
54 О музи, музи, музи кам’яні!
Де грім душі, народжений з любові?
Ви мовчите. Ви плачете в мені.
Душа тисячоліть шукає себе в слові.
Скінчився степ — рівнини бездеревні.
Тут скіфський цар столицю запосів.
Тут городища, як фортеці древні,
стоять, окриті шкурами лісів.
Ції твердині ворог не повергне.
Тут познач и́в каміння неоліт.
Тут руди вже виходять на поверхню
і урвища розламує граніт.
А вдалині, на кілька днів погоні,
але з фортець ще видимі як сон, —
стоять кургани царських пантеонів,
і чайка плаче з вітром в унісон.
Там — звідусіль загрожені степи,
а тут — фортеці, що й не підступи.
Тут люд осілий. Тут шанують труд.
І рух дадуть і кругові, і кросну. 55
Кують залізо із місцевих руд.
І мають славу дуже розголосну.
Тут процвітало різне ремесло.
Були будинки з каменю й саману.
І наверталось грекам на весло
латаття Білозерського лиману.
Раз побували греки в городищі.
Дізнатися, на що там ціни вищі.
Провідати знайомих паралатів.
Придбати медицинських препаратів.
Зміїної отрути напитати
(в одного грека був радикуліт).
А скіфські лікарі-гомеопати
були тоді відомі на весь світ.
З них дехто жив і по чужих країнах.
Токсаріс — грецький був громадянин.
Зажив такої слави у Афінах, —
мудрець Солон схилявся перед ним!
Вони вже знали деякі вакцини,
мікстури, зілля і настої трав.
Щоб перейняти дещо з медицини,
сам Гіппократ у Скіфії бував.
У місто греки в’їхали волами.
Воно було оточене валами.
Шумів базар. Проходили транзити.
Лежали хури червонястих руд.
 Вгорі жили царі і ворожбити.
Внизу роївся ремісничий люд.
Риботорговці натягали тент.
Шкварчали біля яток чебуреки.
То, поки дядько скупить реманент,
пішли й собі повештатися греки.
У передмісті вулиці вузенькі.
Такий там брязкіт, гуркіт, гукіт, дзенькіт!
Скрізь чорні гути, кузні і майстерні.
Вода парує в кам’яній цистерні.
Коваль кує, не втомиться клепати —
мечі, голки, зубила і лопати,
цвяхи, ножі, сокири і серпи —
на все Пониззя і на всі степи.
58 Купили голку. Мали з тим мороки.
Промчався вершник. Грек розгарячивсь.
Зайшли до скіфа, що колись два роки
на ювеліра в Ольвії учивсь.
Там розглядали різні візерунки.
Ливарні форми. Золото. Емаль.
А він сидів, якраз робив малюнки —
ягнят і птиць на царську пектораль.
Подарував їм для жінок прикраси.
В ткача купили виробів лляних.
Пішли угору. Кам’янські тераси
були не гірш, як в Ольвії у них.
Хороми царські зблизька роздивились.
Цікавий грек у браму заглядав.
Маленький цар уже, напевно, виріс.
Тепер, мабуть би, грека й не згадав.
Похвастав грек, що він з царем стрічався.
І як за нього Геродот ручався.
Такий тоді малесенький був скіф —
тепер могутній цар Аріапіф.
59
Шкодá, що скіфи з царської обслуги
взяли ворота на залізні шпуги.
А то б він, грек, бо він такий, — як схоче,
то він і в гості до царя заскоче!
Заночували в дядька в таборищі
на молодому сіні на горищі.
Напівмандрівний і напівосілий,
уже й якусь маєтність запосілий,
він мав овець і поле сочевиці
неподалік від царської столиці.
Почастував їх гойно, хоч і просто,
завдавши тим жоні переполох, —
лемішка із облущеного проса,
із часником колочений горох.
Почавши тут, продовжили у свахи
з ужитком пирогів, рибця і саламахи.
Якісь прегарні скіфські молодиці
книші пекли на глиняній кабиці.
І верхи на лозинах дітлахи
рубали кропиву і лопухи.
Із городища, із того содому,
майстри вертались навпрошки додому.
 А з поля йшла, струнка і тонковида,
ще несвідома чарівничих зваб,
богиня квітів, юная Хлорида,
у жовтому віночку із кульбаб…
В кабиці дотлівала дровиняка.
І вітер віяв із вечірніх плес.
І спало все — пракішка й праконяка,
прапівень, пракорова і прапес.
На сіно грекам кинули верету.
Не спалось греку, цілу ніч крутивсь.
Мабуть, того, що в стріху з очерету
на нього Місяць скіфський подививсь.
Чи, може, смутком по душі продерло.
Далеко з дому, і земля чужа.
І Шлях Чумацький, зоряне Прадерево,
62 ховав у хмарах голову Вужа.
І жінка бідна в Ольвії, не спиться їй.
Прогнавши залицяльників-п’яниць,
уже робила всякі ауспиції —
гадала на погоду і на птиць.
Вона уже ходила і до піфії,
спитать про мужа: як він там у Скіфії?
Вона питала піфію-сидуху,
що як же так, ні слуху ані духу?
А піфія, що в храмі проживала,
священний лист лавровий пожувала
і так сказала, сидя на тринозі:
— Хвала богам, твій муж уже в дорозі!
Не уточнивши у наступній фразі,
яку дорогу має на увазі.
Хоча грекиня у своєму горі
не втямила б абстрактних категорій.
Бо що їй зустріч в просторі і в часі?
Вона чекала мужа на терасі.
63
Її любов, така палка і вірна,
була з безмежжям трохи не співмірна.
Бо Пенелопі добре було ждати,
адже у неї німфа була мати.
А ця грекиня смертної породи,
таке чекання згубне їй для вроди.
Отож вона і нидіє в надії,
марнує свої роки молодії.
І килим тче, хоч, може, і не поре,
і з женихами й слова не говоре.
Все дивиться у далеч з-під долоні —
а що, як він пропав десь у полоні?!
На тій горі, засмалена жаркóтою,
вона вже — як фігурка теракотова.
А грек пливе. Дніпро — дорога срібна.
Вже й притомились греки-веслярі.
А буде ще ж і Скилла, і Харибда —
оті страшні пороги на Дніпрі!
Вже дехто встиг з утоми огризнутись.
А інші духом занепали вкрай.
А грек пливе. Вже ж ніяк і вернутись,
так запустився глибоко в цей край.
Он Одіссей проплив чотири моря —
яких нещасть йому напряла Мойра!
 Було всього — кикони і киклопи,
і Посейдон лютився, дідуган.
Та ще з тими супутниками клопіт,
все щось учворять всупереч богам.
65

І хоч була любов його взірцева,

а скрізь за ним ганявся Гіменей.
Тим часом Кирка, і вона ж Цірцея,
кількох перетворила на свиней.

То добре, що в гекзаметрах синхронно

живі і мертві води жебонять.
Чаклунки чаклували. Лестригони
хотіли поковтать, як жабенят.

Йому ж було і встежити незмога,

що часом витворяли там вони.
Биків священних Геліоса-бога,
наприклад, з’їли, наче дикуни.

А як сирен почули, бідолахи,

то що робилось, пропадай життя!
Але найгірше, звісно, лотофаги —
ті, що дали їм лотос забуття.

Тут головне, що вчасно дременули,

а то б забули геть усе минуле.

Оцей би грек, якби ужив ті спеції,

втонув би гірше, як в ріку Супій.
Сказав би: — Що? А хай їй грець, тій Греції! —
Та так би вже і цмулив той напій.

А він пливе, спокуси проминає.

Щодень міняє обрій далина.
А він пливе та жінку споминає,
що килим тче у Ольвії одна.
 Хоч він, гречин, бувало, де не їде, —
йому моргають різні Данаїди.

Але ж бо й гарні скіфські антилопи!

Та й він, як вип’є, — чим не Діоніс?
Однак любов своєї Пенелопи,
як Одіссей, він з гідністю проніс.

А вже дуби стоять кількасотрічні.

А вже і скелі — серце завмира.
Це від Карпат відроги кристалічні
тут підійшли напитись до Дніпра.

Піски сипучі. Схили крем’янисті.

Дніпро шумить. Земля як нічия.
Гребеш, гребеш, а мов стоїш на місці, —
така стрімка й потужна течія.

66 Одному греку поперек ломило.

Спинитись мусив грецький караван.
Такий був грек могутній, здоровило,
і в цих краях не раз уже бував.
А раптом зліг, заохкавши. І поки
пісок гарячий підгортав під боки,
вже острівок той греки дослідили,
уже у вершу раків наловили.
Уже й вечерю мали на мазі,
упікши дичину на вертлюзі.

І грек сказав: — Ну й парить, ох і спека!

Мабуть, на зливу ломить поперек.
А ще ж дорога і важка, й далека.
А ще ж пороги! — зажурився грек.

Хоч би взяли боги нас під опіку!

Сюди не всяк хоробрий допливе.
Ви що, не чули, в них тут споконвіку
Триглавий Змій на Хортиці живе!
 Заснули греки, вже й зоря поблідла,
під плюскіт хвилі і під шум дерев.
І снилась грекам то Лернейська гідра,
то Змій Триглавий, то Немейський лев.
На другий день пливли до підобідку.
Знялася буря невідомо звідки.
Посутеніло. Між Дніпром і Доном
Перун переморгнувся з Посейдоном.
Ударив грім. Пополотніли греки.
Притьмом до гнізд верталися лелеки.
Насупило. Дніпро поворонів.
Накрила греків піна бурунів.
І, пошпурлявши волею стихій,
68 кудись прибило к матері лихій.
Лиш завдяки прихильності Паллади,
бо був би греку тут кінець балади.
Тож бідні греки, мокрі як хлющі,
втягли човни на берег у кущі.
А де ж самим знайти тут укриття?
Громи над головою гуркотять.
І скелі ще архейської доби
стоять, немов камінні кадуби.
А злива ллє. Аж онде і печера є.
Перун об скелю чиркає вогнем.
А може, ними там і повечеряє
якийсь страшний тутешній Поліфем?
Угору греки дерлися по кручі.
З-під ніг котились камені грукучі.
В печеру темну вскочили, як в жлукто.
Хопили стін, як тонучий корми.
В печері щось завило, залулукало,
черкнуло греків кігтями й крильми!
69
Перун кресав об скелі блискавиці.
Тремтіло все — дерева, греки, птиці.
І ось тоді, проламуючи хащі,
три голови звернувши врізнобіч,
Змій пролетів. Вогнем дихнув із пащі.
Бо Змій літає в горобину ніч.
Так ця поява греків настрахала!
Чекали ранку, розпач огортав.
Громи гриміли. Злива не вщухала.
І у печері пугач реготав.
Грек перший вранці визирнув. Світало.
Від страху серце дуже калатало.
Уже було спокійно все довкола.
Із гнізд пташиних чувся кволий писк.
І горизонт з плечима дискобола
шпурнув у небо пурпуровий диск.
Ревли пороги. Був страшний той клекіт.
В Дніпрі стояли Кам’яні Стоги.
Богів з Олімпу марно тут і кликать,
тут владарюють інші вже боги.
Тут можна їхні обриси розгледіть —
обличчя скель похмуре і живе.
І хмарка біла, наче Леда-Лебідь
кудись туди, у Грецію, пливе.
Якийсь дідок, сліпий на одне око,
пасе козу на схилі одиноко.
 І грек сказав: — А може, я проґавив?
І вітер вщух, і дощик перестав.
Щось не вернувся Змій отой Триглавий,
що тут вночі над нами пролітав.
— Та прилетить, — сказав дідок. — Ще рано.
А ти не бійсь. Пішов десь до чопá.
Змій бореться лише з богатирями.
Таких, як ти, цей Змій тут не чіпа.
Грек звеселів, подякував за щирість.
Пішов пройтися, сонця не заспав.
А вранці греки вийшли, сполошились, —
немає грека. Як у воду впав.
Вже й у човнах вантаж пересушили.
Подерті лікті голкою зашили.
Вже погукали, кожен зокрема.
72 Пора в дорогу. А його нема.
Уже зловили окуня і щуку.
Уже гукнули тонше ультразвуку.
Уже у яр попадали сторчма.
Отак шукали. А його нема.
Вже й дичину упорали печену.
Уже й думки подумали жаскі.
А він шукав на острові печеру,
де народився син Геракла — Скіф!
З’явився геть подряпаний гілками.
Ну, тут на нього греки з кулаками.
А він їм склав усі свої трофеї —
кремінний ніж, сокиру кам’яну.
— Чи не прибив нас вітер до Гілеї?
Жили тут люди в давню давнину.
Не встиг я, — каже, — обійти цей острів.
Які тут скелі і який тут простір!
Уже й пороги видно вдалині.
Вони ревуть, як тури кам’яні.
73
Краси такої Змієм не зурочиш.
Тут на воді співає очерет.
І дикі бджоли гру́шевих урочищ
у дупла дбають бурштиновий мед.
Печеру бачив, там чайки гніздились.
Хотів зайти, зірвався, не доліз.
Отам вони, мабуть, і народились,
три брати — Скіф, Гелон і Аґафірс.
Красива мати в них була, зміюка.
Геракл поїхав. Виросли малі.
Натяг найменший батькового лука
та й став царем всієї тут землі.
Але ж яке ревіння безнастанне!
Це описать — зламається перо.
Куди ви, греки? Тут якісь титани
загородили скелями Дніпро.
Киплять, ревуть і піняться потоки.
Шалений вир закручують вали.
Тут треба йти в село Переволоки,
просить людей, щоб пе-ре-во-лок-ли.
Тут вантажу з човнів не наноситись.
Це поєдинок каменю й води.
Тут Шум-Поріг, Будило, Ненаситець, —
тут дев’ять їх, попробуй обійди!
Роззулись греки. Вже і роздяглися.
Ідуть, ногами мацаючи дно.
Античні греки, а котрий і лисий,
і петельгузий, — що кому дано.
 Отак брели ті греки безодежні.
Вели човни вздовж берега в рогіз.
І німфа, що жила в печері прибережній,
дивилася на них, сміялася до сліз.
Коли аж ген — іде абориген.
Сидить на бочці скіфський Діоген.
Якийсь хлопчина запряга воли.
Два лісоруби також наддали.
Та так човни, укупі з вантажем,
на коліщатах потягли гужем.
Бо корабель великий чи баркас
лишився б тут, перевезли б товари.
З тамтого боку інший повсякчас
чекає транспорт. Так і допливали.
74
Ніхто з купців тут не застряв ні разу.
Були тут греки і майстри з Кавказу.
І фінікійці, люди всюдисущі,
не раз перепливали тут по суші.
І навіть плив кудись і звідкілясь
іранський остракіруваний князь.
Човни ж везли у десять пар волів,
явивши тільки вуса з-під брилів.
Це, звісно, діло не таке і скоре.
Минали верби, липи й осокори.
Гаї минали. Кручі обминали.
Варили юшку. І волів міняли.
При ручаях спинялись на нічліг.
Такі тут люди мовчазні, аж чудно.
Бо звикли. Так шумить поріг —
людського голосу не чутно.
Півсотні верст за два дні побороли.
75
На третій день ставали до кодоли.
І, підкотивши під човни колоди,
спустили греків знов на тихі води.
Пливуть вони з коштовними речами.
А щось у лісі вевкалось ночами.
Ліси підходять близько до води,
питають греків: — Ви ото куди?
Чи вам було надморських торжищ мало?
Чи вас нічого дома не тримало?
І хто вас на ці мандри підбивав?
Сюди ж і Геродот не допливав!
Тут праліси. Тут болота і нетрі.
Тут раз на рік вовками виють неври.
Ніхто із вас додому не доїде,
з’їдять вас андрофаги-людоїди.
Тут люди дикі у своїй основі.
Будини тут їдять шишки соснові.
Тут житла вбогі, звичаї незвичні.
Кому тут треба амфори античні?
Тим часом жінка ткала килимочка
в тіні троянд і спілих виногрон,
де на фронтоні грецького домочка
сміявся акротерій-машкарон.
 Була іще всіляка там ліпнина,
пальмети різні в камені рудім,
ще й дифірамб на честь громадянина,
що збудував такий чудовий дім!

Оскільки ж час хазяїна поглинув,

тут не було ні танців, ні музик,
і акротерій з паленої глини
всім женихам показував язик.

Та ще й перекривляли у саду
заморські птиці ара й какаду.

Внизу лиман лежав у очереті,

бичків було в лимані без числа.
Але доріжка, мощена череп’ям,
уже й зеленим мохом поросла…

78 А на крайсвіту, в невідомій точці,

пливе гречин у маковій сорочці.

Пливе й пливе на північ із примор’я.

Чоло смагляве вітер холодить.
Пливе й не знає, що вже третя Мойра
із ножицями жде його, сидить.

А навкруги — природа первозданна.

І люди щедрі й добрі, як вона.
Все їм дала богиня їхня Дана.
Живе народ. Кочують племена.

От якось греки їхали підвечір.

Аж гульк — село, чимало щось дворів.
І держать небо на кремезних плечах
старі Атланти дужих яворів.

Втомились греки веслами махати.

Зайшли у двір. Віконце золоте.
 А тут якраз жіноцтво біля хати
вінки купальські, сидячи, плете.

Ну, греки що? Зайшли, пожартували.

81
Ну, грекам що? По чарці налили.
Та так ото співали і співали,
і греків теж у пісню заплели.

Було столів велике застеляння.

Були землі всещедрої плоди.
Бог літнього сонцестояння
тоді брав шлюб з богинею води.

Не визнаю́ть тут Зевса і Паллади.

Тут сповідають люди на Дніпрі
високий культ астральної тріади —
культ Місяця, культ Сонця, культ Зорі.

Звуть молодого Місяцем і князем.

У них дівчи́на сходить, як зоря.
Шанують предків. А зберуться разом —
у них тут пам’ять замість вівтаря.

Згадають рід до сьомого коліна.

В них Рід як Бог, у нього сонця лик.
Вони з вогню, у них душа нетлінна.
У них і серп — як місяць-молодик.

У них зірчаті пряники жертовні.

Вони без маку не спечуть коржа.
Тут і діжа в них, наче місяць вповні.
У них і місяць сходить, як діжа.

Їм їхній Бог біди не заподіє.

Богинь нема сварливих і гризьких.
Бо тут боги — як втілення надії,
а на Олімпі — пристрастей людських.
 Не зразу греки стали толерантні.
Скіфиня теж хапала рогача.
Вони хотіли тут своїх гарантій
і навіть вимагали товмача.
Коли ж вона внесла у друшляку
лунарний символ — ліплені вареники,
то греки також прийняли цей культ
і стали вже навік його зволенники.
Спочатку греків трохи в сон хилило.
Здорожились, вже й ніч була глуха.
Та не такий тут бог Семиярило —
він хоч кого від сну розкутурха.
Були до ранку в тому селищі
великі ігри, танці і веселощі.
82 Пили меди, зрубали чорноклена,
втопили смерть, що звалася Марена.
В цьому краю Дажбога і Перуна
таки той грек не втримався, кутнув.
Якби йому кіфара семиструнна,
то він би і вакхічне щось утнув!
Вогонь купальський розвели на вигоні.
Було там крику, сміху і забав.
Сандалії поспалювать невигідно,
то він роззувся босий і стрибав.
Крізь той вогонь проводили худобу.
І не стирали попіл з підошов.
Хто мав яку жалобу чи хворобу,
крізь всеочисне полум’я пройшов.
Вогонь святий. Співали півні треті.
Під ранок там робилося таке!
Там парубки на бриючому злеті
ішли, штаньми палаючи, в піке!
Дівчата верещали, огинались.
83
Мабуть, хотіли, щоб за ними гнались.
Вогонь жахтів, угору як сахнувся!
Один дідок там ледь не розчахнувся.
Стрибали всі. І, обсмаливши п’яти,
грек розігнався, щоб стрибнути вп’яте.
Але спинився, підвернувши ногу.
А скоросвіт і рушили в дорогу.
Дівчата й хлопці греків проводжали.
Богів прихильних грекам побажали.
Дали в дорогу різних почастунків,
лящів, тарані і місцевих трунків.
Дід врізав меду зáбоцень. Бабуні
вдягли на греків по вінку цибулі.
На віддарунок греки всім потрошку —
тій амулетик, тій боспорську брошку.
Тій гребінець із дерева кедрового,
тій скарабея темно-лазурового.
Браслет з пружинки. Пригорщу кулонів
із клешнів краба й кримських халцедонів.
Міцного квасу випили по дзбану.
З вогнів купальських ще курився дим.
Був ранок — як хітон із тиші і туману
з обличчям сонця восково-блідим.
Пливуть вони між тими берегами.
А скрізь луги безмежні за лугами.
Піщаний берег в решеті стрижів.
І добрі люди гарних типажів.
 У кожен яр шугнуло по Сибіллі.
Вже де-не-де й димок із димаря.
Пасуться в лузі коні, та все білі,
як у фракійського царя.
І на душі у греків не маркітно.
Дорога, мандри — діло молоде.
А на тинах гладущики, макітри.
А на тинах і амфори як де.
На злуці рік святилище богині.
Такі сади, що важко проминать.
Гойдаються на вербах Берегині,
протослов’янські родички наяд.
Казковий край, небачені терéни!
А прийде вечір, тільки бережись.
Дівчата тут співають, як сирени, —
86 хоч до корми ремінням прив’яжись!
Ще й, звісна річ, розказую не все я.
На це потрібно віщої струни.
Далекий світ, купецька одіссея,
хмільне старе вино старовини!
Он Одіссей вертався десять год,
та й то зазнав ого яких пригод.
А цей гречин вертається віки,
та ще ж ізвідки — прямо з дна ріки! —
в двадцятий вік причалює од Скіфів! —
а от про нього ні чуток, ні міфів.
І все тому, що наша ера
чомусь і досі не дає Гомера.
От грек пливе. Сидить у човні босий.
Червоне сонце сходить з-за гори.
Там цілий ліс набокуватих сосен, —
мабуть, такі там віяли вітри.
А серед сосен капище прадавнє.
87
Внизу корчі сумні та осока.
І в Борисфен задумливо впадає
якась не знана грекові ріка.
І сивий жрець сказав їм, як із неба:
— Гей, добрі люди, а чого вам треба?
Вклонились греки звичаям тутешнім.
Спитали греки, що це за ріка.
І сивий жрець вклонився низько теж їм,
хоча дивився дуже звисока.
Відтак велично показав їм костуром —
там далі місто, й люди не скупі.
Сказав, що обрій — це усмішка простору
і що ім’я цій річечці — Супій.
Тоді вона була ще судноплавна.
Туди якраз кораблик завертав.
І під вітрилом схожий хтось на Фавна,
моргнувши оком, греків привітав.
І грек сказав, подумавши, невдовзі,
посмикавши борідку чепурну:
— Ви там торгуйте на великім торзі,
а я, мабуть, в цю річку заверну!
Йому ж його супутники махали,
не завертати в річечку прохали:
— Куди пливеш, не спокушав би долі!
Хто зна, яке тут царство межове?
А там же біля торгу на Подолі
знайомий грек із Хіосу живе!
 Там зброю вміють у руках тримати.
Живуть на схилах, люди з ремеслом.
А тут з кущів як вискочать сармати, —
чим будеш одбиватися, веслом?
А він сказав: — Цвіте торгівля, поки
проворні греки шастають в протоки!
Та я вернусь, вернусь небезпремінно.
У цій же річці чаплі по коліно.
Хіба ж такі в житті я бачив русла?
А тут ця річка травами загусла.
Пливе гречин, весельцем попихається.
А водяник у вуса посміхається.
Хіба ж йому, гомерівському греку,
88 не подолати подорож далеку?
Та він же грек, його ріка не зморить.
У нього кров солона, як на трьох —
від предків тих, що наковтались моря
усіх адріатичних катастроф.
Та він же грек із Греції, в котрої
справіку мандри, як ідея фікс!
Та і річки ж там більші від Супою —
наприклад, Лета і, наприклад, Стікс.
Ріка Супій, супоєна річками,
в ліси й ліси все більше поверта.
І ряску з водяними павучками
при березі плотвичка хилита.
Ріка, звичайно, не Егейське море,
котре походить, звісно, від «еге».
Пливе гречин. Пряде ще друга Мойра,
і нить міцна, і прядиво туге.
Якби фортуна не була сліпою,
89
хіба б лежав той грек на дні Супою?
Та він би, грек, умер би дідуганом,
за ним би плакав весь купецький рід.
Лежав би грек під Зевсовим курганом
в некрополі ольвійському як слід.
Носили б квіти правнуки дбайливі,
покоївся б у склепі його прах.
Увесь в різьблéнні з дикої оливи
самшитовий стояв би саркофаг.
Були б там скрізь фігурки-теракоти,
не знав би грек посмертної гіркоти.
А то ж лежить — йому посеред річечки
латаття жовте ставить довгі свічечки.
А скільки вже проплавало гусей
там, де втонув злощасний Одіссей!
Над ним у небі світяться Плеяди.
Над ним не плачуть німфи і наяди.
Над ним пливла плотва і красноперка.
А підняли гречина лиш теперка.
І хоч би хто у світі здогадався,
як тут гречин з човном перекидався!
Але ж таки була якась причина,
що ні човна не стало, ні гречина.
Раптова буря? Вітер супротивний?
Так він же грек, а це народ спортивний.
 Він, може, змалку марафони бігав,
траву на стадіоні толочив.
Він, може, навіть на Істмійських іграх
вінок із сельдерею получив!
От тільки жаль, ніякий же дослідник
вже не встановить, хто він, ім’ярек.
«Щасливе місто» — Ольвія — дослівно,
а він її щасливий грек.
Везе товар підвищеного попиту
негоціант з ольвійських передмість,
ще диригентам не завдавши клопоту,
як гість Варязький чи Індійський гість.
Та час іде, і все само собою.
Одна-дві ери тільки інтервал.
Шматок човна, добутий із Супою,
92 колись потрапить у музейний зал.
Афіна гляне тьмяними очима —
куди ж причалив цей Ольвійський гість?
Музейна тиша голосом гречина
про одіссею скіфську розповість…
Тож їде грек, ріку пересікає,
та так і зирить, мислями ширя —
чи де не вийде ніжна Навсікая,
струнка дочка Супойського царя?
Чи мо’, яка Каліпсо із сапою
сапає щось на березі Супою.
То він би розіслав свої верети
і весь товар пред ними розгорнув.
То він би, грек, ті бронзові браслети
на їхніх ніжках сам би защібнув.
І скіф не мав би бути суперечний,
бо грек є грек, від того й слово — гречний.
Ріка Супій на Стікс була не схожа.
93
Цвіло латаття. Днина була гожа.
Живуть же скіфи! Он їм навкруги
яких лісів насіяли боги!
Мілетський грек, що в Ольвії осів,
в житті не бачив ще таких лісів.
Бори, діброви, несходимі пущі.
Очима світять сови невсипущі.
Шишки на тім’я кидають білиці.
Мохи кошлаті, як зелений лев.
Дерева ходять. На пахучій глиці
лежить туман од дихання дерев.
На моріжечках спіють дикі груші.
В кору уп’явся хижий дзьоб стріли.
Дерев столітніх видовжені душі
кощаві руки в небо підняли!
А він один. Ліси і далина.
І тиша причаїлась з усіх боків.
У німфи Ехо є сестра Луна,
гукнеш — почують через сотню років.
Аж ось ліси розвиднились потрошку.
Рибальська сіть і кладка в одну дошку.
Плюскоче хвилька тепла і жива,
на камінці пісочок намива.
А онде й шлях, а трохи вище
людська селитьба, городище.
94 95
Там вежі, башти і димки веселі, — І на тому кораблику вітрило,
ну, як звичайно з людської оселі. мабуть, когось убитого накрило.

І той кораблик, що прибув знедавна. А ті димки отам над городищем —

Лише чомусь нема на ньому Фавна. то не з осель, то вже над попелищем…

Причалив грек та й став у грецьку позу: Здригнувся грек, змінивши грецьку позу:
— Ну, налітайте, скіфи, до привозу! — Ніхто не жде тут грецького привозу.

Але стояли сосни на узвишші. Отак звертати в річку невідому.

І лиш сюрчали коники у тиші. Пора, мабуть, вертатися додому!

Хто тут живе, гелони чи будини? То, може, там, коли він розвернувся, —
Чому немає жодної людини? став на корму з весельцем і схитнувся.

Шурхоче сіно. Каркає ворона, А мо’, яка ще бісова личина

священна птиця бога Аполлона. стрілою в серце влучила гречина.

Та ще, можливо, кіммерійський крук Про це не скаже ні Супій, ні Лета,

сіда коню буланому на круп. бо підняли із торфу вже скелета.
 Ну, от нарешті і знайшли гречина.
А хто ж йому ворота вже одчине?
Уже й нема кому за ним ридати.
Уже пройшли й сармати, й Мітрідати.
Уже й самої Ольвії нема,
лише розкопки дивляться в лиман…
І де той храм, і де тепер сади ті,
п’янкі алеї з мирту й мушмули,
коли вони богині Афродиті
троянди, мак і яблука несли?
І де тепер ті дворики ольвійські,
жінки в сандалях, і тварини свійські,
і голуби, од спеки ледь живі,
що п’ють з покрівель краплі дощові?
96 Де все, де всі, архонти і поети?
Де шум доріг і затишок осель?
Де на скрижалях вибиті декрети
і висічена в скелях цитадель?!
Ні сліду. Прах. Не вічна й піраміда.
Лиш пам’ять, пам’ять мармуру й трави
безсмертна, як ольвійська Артеміда,
котра біжить уже без голови…
О, древнє місто чорноморських трас!
Немає моря глибшого, ніж Час.
Все квапимось із «нíколи» в «нікóли».
Для грека час не мчався. Навпаки.
Час був циклічний. Він ішов по колу
і повертався знов через віки.
Грек слухав море. Він не був юрбою.
А коли вмер чи хтось його убив, —
грек знову міг зустрітися з собою.
Що він тепер, до речі, і зробив.
97
Ось він пливе в музеї по паркету.
Який вузький фарватер анфілад!
Проплив Супій, перепливає Лету,
шматок човна, що зветься — експонат.
Оце він так із вічності вертає
до цих руїн, до мармуру колон,
де, проковтнувши номер інвентарний,
сміється акротерій-машкарон.
Нехай душа не тьмариться гіркóтою!
Пройшла віків повільна череда.
Оно стоїть фігурка теракотова —
вона його і досі вигляда.
Наступний вік уже чекає пуску.
І грек стоїть, зіпершись на весло.
Куди його, як макову пелюстку,
тисячолітнім вітром занесло?
А поруч з ним, на рівні всіх критеріїв,
що піднімають скарб над ремеслом, —
коштовна бронза амфор і лутеріїв
в музеї історичному за склом.
Таки той грек до Києва доїхав.
Богдан підвівся з кам’яних стремен.
Немає грека. І немає скіфів.
Тече ріка велика Борисфен.
 ЕНЦИКЛОПЕДІЯ
«С К І Ф С Ь К О Ї О Д І С С Е Ї»

ЗАУВАГИ ДО ПРИНЦИПІВ ПОБУДОВИ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ
● Зірочка біля слова означає, що на нього є окрема стаття в Енцикло-
педії.
● Давньогрецьке, грецьке або латинське написання імені чи географіч-
ної назви наводиться здебільшого для скіфських (та грецько-скіфських)
реалій.
● Кореляція рядків поеми зі статтями Енциклопедії в деяких випадках
смислова, а не текстуальна:
с. 10: «…коли потенціал демографічний / на чорноморськім березі осів» –
див.: Велика грецька колонізація.
с. 14: «Я їду, отже, я існую...» – див.: Декарт Рене.
с. 14, 23: «...купці пливуть аж з моря крижаного»; «...люди з бурштинових
узбереж» – див.: Балтійське море.
с. 20: «...назвали скити, бо вони скитались» – див.: Скити.
с. 23: «...таки вдалось тих фурій уламати» – див.: Амазонки.
с. 36: «...щось говорили не по-грецьки» – див.: Варвари.
с. 37, 40: «...все хтось когось на щось перетворив»; «Сам Зевс – кохану, нім-
фу чорноброву…» – див.: Метаморфози.
с. 42: «...щоб сорок днів усі за ним ридали» – див.: Похоронний обряд у
скіфів.
с. 45: «На чому згодом виникне злодійство» – див. «Чорна археологія».
с. 48: «Історію по золоту читать» – див.: Скіфське золото.
с. 52: «Чом не створили скіфи алфавіту?» – див.: Скіфська мова.
с. 52: «Бо тільки Слово – пам’яті спасенність» – див.: Слово (Лоґос).
с. 55: «А скіфські лікарі-гомеопати / були тоді відомі на весь світ» – див.:
Скіфські лікарі.
с. 55: «Лежали хури червонястих руд» – див.: Гематит.
с. 66: «...Триглавий Змій на Хортиці живе» – див.: Змієві печери.
с. 73: «Красива мати в них була, зміюка» – див.: Єхидна.
с. 73: «Тут Шум-Поріг, Будило, Ненаситець...» – див.: Дніпровські пороги.
с. 82: «Вогонь купальський розвели на вигоні» – див.: Івана Купала, свято.
с. 88: «…справіку мандри, як ідея фікс!» – див.: Подорож.
с. 88: «Ріка, звичайно, не Егейське море, / котре походить, звісно, від “еге”» –
див.: Псевдоісторичні теорії.
с. 96: «Час був циклічний. Він ішов по колу...» – див.: Час.
с. 97: «Грек слухав море. Він не був юрбою» – див.: Антропоцентризм.
с. 97: «Богдан підвівся з кам’яних стремен» – див.: Хмельницький Богдан.
101
Аґафірси (аґатірси, давньогр. Ἀγάθυρσοι; лат. Agathyrsі) – одне з фра-
кійських, тобто дакійсько-скіфських, племен, описане Геродотом*
[Даки*; Тірсаґети*; Фракійці*]. Західні сусіди скіфів, у V ст. до н. е. роз-
селялись за Дунаєм, на території Дакії, нинішньої Трансильванії,
тобто на півночі Румунії, на берегах річки Муреш (давньогр. Μάρισος;
лат. Marisus), притоки Тиси. Можливо, освоїли й територію українських Кар-
пат. Античні історики часто зазначали, що вони межували з гелонами*. Дехто
з істориків (наприклад, Б. Рибаков) вважає їх скіфами, що перейняли звичаї
фракійців*. Геродот* описує аґафірсів як мирних і лагідних людей, що носили
багато золотих прикрас, мали спільних жінок, аби уникнути суперництва та
сутичок. За понтійським міфом, аґафірси були нащадками Аґафірса, старшого
сина Геракла* та Єхидни*. Разом з неврами*, меланхленами*, андрофагами*
і таврами* не підтримали скіфів у війні проти Дарія*. Згадує про аґафірсів і Аріс-
тотель (384–322 рр. до н. е.), вказуючи на їхні звичаї співати власні закони, по-
дібно до кельтських друїдів, татуювати тіла (чим вища була позиція в суспіль-
стві, тим густіше татуювань) та фарбувати волосся в синій колір. Звичай співати
закони пояснюється тим, що цей народ не мав писемності, тож запам’ятовував
закони, скандуючи їх у метричній формі. Про фантазійні звички аґафірсів пові-
домляли і римські автори – Пліній Старший, Помпоній Мела, Амміан Марцел-
лін. Верґілій згадує про звичай татуювання і в гелонів*, що опосередковано свід-
чить про певну спільність традицій цих двох племен (у ІV пісні «Енеїди»
«розмальовані аґафірси» беруть участь у полюванні Дідони й Енея та в ритуа-
лах при вівтарі Аполлона*). У Давньому Римі траплявся етнонім у формі імені
Аґафірс: за припущенням, це могли бути полонені під час військових кампаній
римлян проти даків* у часи правління імператора Августа (27 до н. е. – 14 н. е.).
Аїд (або Гадес, у давніх римлян – Плутон) – у давньогрецькій міфології бог під-
земного світу, брат Зевса*, володар тіней усіх померлих. Мав славу похмуро-
го невмолимого бога, тож належалось його переназивати: звідси й виникло
ім’я-евфемізм Плутон (який згодом запозичили римляни), що означає «бага-
тий» (адже він володіє також усіма підземними скарбами, копалинами, мі-
нералами). Викрав у Матері-Землі Деметри дочку Персефону і забрав її у своє
царство. У предковічній темряві – Еребі – стояв їхній палац. Але Персефона, за
домовленістю між богами, проводила там лише півроку, на цей час запечалена
Деметра припиняє ріст і цвітіння природи: так настає осінь і зима.
Структура підземного царства нагадує пізніші християнські уявлен-
ня. Тут теж є свій Рай–Елізіум – теплі й вічно сонячні Єлисейські поля, куди
 спрямовуються тіні благочестивих людей. Тут зустрічаються Платон і Солон*,
перетинаючися з ще не народженими достойниками, як, наприклад, засно-
вники Рима Ромул і Рем. На туманно освітлені Асфоделеві луки (Чистилище)
потрапляють ті, хто робив за життя однаково добро і зло. А ось великим гріш-
никам і переступникам, що образили богів, залишається найглибший морок –
102 це Тартар, де ув’язнено повергнутих титанів, зокрема Кроноса. Верґілій додає
Поле Плачу, де збираються самогубці та люди, що піддалися пристрастям.
У християнській традиції Юдоль Плачу (Долина Печалі) – місце Страшного
Суду (Псалом 84, 6–7). Припускають, що в Епірі* в пункті злиття трьох річок
підземного царства – Флегетону, Коціту й Ахеронту – знаходилась брама в цар-
ство мертвих, біля якої жив єдиний у Греції оракул смерті – Некромантейон,
присвячений Аїду та Персефоні; тут під час особливого ритуалу можна було
поспілкуватися з мертвими.
Акинак (акінак) – тип короткого перського меча (40–60 см завдовжки), що ви-
користовувався в середині першого тисячоліття до н. е. у скіфському ареалі.
Власне, в античних джерелах акінак називається саме «перським мечем». Мав
з обох боків гостре лезо. Геродот* наводить цікавий історичний факт: Ксеркс
у періоді грецько-перських воєн (під час другої експедиції) віддав наказ би-
чувати Геллеспонт, тобто протоку Дарданелли, «винувату» в руйнації човнів,
які його військо готувало для переправи. Але далі, щоб «помиритися» із серди-
тою протокою, Ксеркс подарував їй золотий акінак, кинувши його у води Гел-
леспонту.
Акрополь (давньогр. άκρος – високий, πόλις – місто) – найвища, фортифікова-
на частина давньогрецького поліса. За крито-мікенської (чи егейської) доби
(1600–1100 до н. е.) тут знаходився палац володаря, а пізніше акрополь став
центральним пунктом міста, де будувались також храми і святилища. У ниж-
ній частині міста розташовувалася агорá – центральна площа для громадських
зібрань, які були першим «парламентом» в історії Європи. Найславетніший
акрополь – з Парфеноном у центрі – Афінський: він височіє на 100 метрів над
містом. Інші акрополі можна бачити в Таранто (Реджо-Калабрія), Селінунті та
Сиракузах (палац Евріала) на Сицилії.
Акротерій-машкарон (давньогр. ἀκρωτήριον, вершина; також: італ. mascherone,
велика маска) – в античній архітектурі акротерій – мармурова або теракотова
прикраса (маска чи скульптура) на зовнішній частині будинку, храму чи на
фронтоні, в просторі між вікнами, на даху і на саркофагах. Це також типовий
декор фонтанів: з рота маски бив струмінь води. Акротерії являли собою ре-
льєфне зображення людського обличчя, тварини чи фантастичної істоти; по-
ширеними були також фігури богів та міфічних героїв (особливу популярність
мала Ніка – богиня перемоги). Стилістика зображення була зазвичай нейтраль-
на, гротескова або й романтична. Акротерії використовувалися пізніше також
у готичній архітектурі та в культових і цивільних будівлях доби Ренесансу і Ба-
роко.
Алазони (також алізони; давньогр. Ἁλιζῶνες) – плем’я, що в VII–II ст. до н. е. меш-
кало на землях, де зближуються течії Тірасу*-Дністра та Гіпанісу-Південного
Бугу, на північ від Ольвії*. Нині це північна і центральна частини Миколаїв- 103
ської області. Алазони були осілим народом, сусідили зі скіфами-землеробами*
та калліпідами*. Це плем’я згадується в багатьох античних джерелах: крім Го-
мера і Геродота*, у Страбона*, Гекатея Мілетського*, Плінія Старшого та ін. Гомер
їх називає союзниками Трої [Облога Трої*].
Амазонки (давньогр. Ἀμαζόνες), названі в поемі фуріями («...таки вдалось тих фу-
рій уламати»), – частково міфологічні, частково історичні персонажі – походять
від химерного шлюбу Ареса* та Гармонії. Не терпіли обіч себе чоловіків, створи­
ли воєнізовану державу в Анатолії на березі ріки Єшиль-Ирмак (давньогр. –Ἶρις,
Ірис), що впадає в Чорне море*. Геродот* і Діодор Сицилійський називали пон-
тійське місто Теміскіра столицею амазонок. Есхіл* у трагедії «Прометей заку-
тий» твердить, що амазонки походять із Кавказу. Побудували міста Ефес*, Кіми
Еолідські, Мітілена, Смірна (Ізмір). Отримували дозвіл на одруження, убивши
ворога (Гіппократ *писав: трьох ворогів). Знайдені в похованнях наконечники
від стріл свідчать, що амазонки володіли складним і потужним скіфським лу-
ком. Найпоширеніший образ амазонок у східногрецькому іонійському стилі –
жінка на коні з луком і стрілами, у звіриній шкурі – створюється в VI ст. до н. е.;
часто трапляється сюжет пораненої амазонки. Серед грецьких скульпторів, що
увічнювали амазонок, були Поліктет, Фідій*, Фрадмон, Кресілай та ін.
Найславетнішою царицею амазонок була Пентесілея, дочка Ареса* та пер-
шої цариці амазонок Отрери (за деякими джерелами, саме Отрера будувала
храм Артеміди* в Ефесі* (це також засвідчує поет Каллімах у третьому гімні
«До Артеміди», бл. 260 р. до н. е.). Пентесілею, відому своєю красою та мужністю,
вважають винахідницею алебарди.
Пентесілея билася на боці троянців під час війни з греками [Облога Трої*].
Цьому передували драматичні обставини. Під час весілля царя Афін* Тесея
і Федри Пентесілея випадково, цілячись в оленя, вбила стрілою свою сестру Іп-
політу, теж царицю амазонок (до речі, полювання за дорогоцінним поясом Іп-
політи, подарунком від батька Ареса*, було дев’ятим подвигом Геракла*, який
і привів його у Скіфію*). За це Пентесілею переслідували еринії*.
Прагнучи очиститись від гріха, вирушила у Трою до останнього троянсько-
го царя Пріама, – і це попри той факт, що Пріам вважався вбивцею амазонок:
свого часу переміг їх у кривавій битві на річці Санґарія (сьогодні річка Сакар’я,
Туреччина). Історики інтерпретують цю зустріч як історичний компроміс між
матріархатом (амазонка звернулась за очищенням до чоловіка) та патріарха-
том (у його неавторитарній версії: Пріам був античною емблемою люблячого
батька). Після смерті Гектора Пентесілея із загоном амазонок стала на захист
 міста і загинула від руки Ахілла, який закохався в жінку саме в момент її смер-
ті. Двобій Трої та Греції – це протистояння Сходу і Заходу, тож загибель разом із
Троєю такої суперечливої і межової постаті, як Пентесілея, має свій езотерич-
ний зміст.
Данте в «Божественній комедії» помістив Пентесілею в Лімб – перше коло
104 Пекла, де перебувають великі мислителі і герої дохристиянської доби. Про неї
писали Боккаччо, Боярдо й Аріосто, згадував Шекспір. Німецький письмен-
ник-преромантик Генріх фон Клейст (von Kleist; 1777–1811) створив трагедію
«Пентесілея» (1808). Італійський прозаїк Італо Кальвіно (Calvino; 1923–1985)
назвав іменем амазонки одне з міст у своєму романі «Невидимі міста» (1972).
Існує чимало й музичних творів, присвячених амазонці (в Австрії – Гуґо Вольф
[Wolf; 1860–1903], у Швейцарії – Отмар Шок [Schoek; 1886–1957], у Франції –
Паскаль Дюсапен [Dusapin; нар. 1955] та ін.). Вівальді (Vivaldi; 1678–1741) на-
писав музичну драму «Геракл на Термодонті» (1723). Відома статуя данського
скульптора і художника-класициста Бертеля Торвальдсена (Thorvaldsen; 1770–
1844) зображає поєдинок Ахілла і Пентесілеї (1801). На західному фасаді Лувра
є статуя Пентесілеї (1862) авторства французького скульптора Ґабріеля-Віталя
Дюбре (Dubray; 1813–1892).
Амазонки вели війни проти Сирії, Малої Азії, Фракії [Фракійці*], Греції. Ак-
тивно амазонок атакували й греки: про війну Геракла* проти амазонок писа-
ли багато античних авторів – Евріпід, Аполлодор, Діодор Сицилійський та ін.
Амазономахія стала джерелом багатьох драматичних сюжетів, зображених на
грецьких вазах та на фризах грецьких храмів. А скіфо-амазонські війни являли
собою частину цієї амазономахії. Як розповідає Геродот*, на березі річки Тер-
модонт (нині Терме, Туреччина) стояла столиця амазонок Теміксіра. Тут ама-
зонки зазнали однієї з найбільших поразок у битві з греками. Поборовши ама-
зонок (які були сильні в прямому протистоянні, але не в битвах на морі), греки
відправили їх на кораблях до Греції, але дорогою амазонки перебили нападни-
ків і причалили до Меотійського озера (Азовське море). Звідси амазонки нео-
дноразово нападали на скіфів, використовуючи тактику, яку потім перейняли
скіфи: заманювали воїнів у степи, а далі несподівано оточували ворога і вимо-
тували його тривалими переслідуваннями.
Спершу скіфи були переконані, що мають справу з чоловіками. Коли ж, по-
бачивши впритул поранених і загиблих амазонок, зрозуміли, що перед ними –
жінки, то вирішили на раді старійшин їх не вбивати, а вислати до воїтельок
юнаків. Урешті амазонки зав’язали з прийшлими скіфами любовні стосунки.
Народжених від цих зв’язків дітей Геродот* (а пізніше Пліній Старший) нази-
ває сарматами* (савроматами). Однак навіть «приручені» амазонки не хоті-
ли жити у Скіфії*, оскільки не могли провадити там життя, властиве жінкам
скіфської культури, тож відійшли за Дон-Танаїс*. Псевдо-Скілак (IV ст. до н. е.)
твердить, що в сарматів* усім заправляли жінки, тобто фактично зберігався
радикальний матріархат, встановлений амазонками. Знайдене у 2018 р. в За-
порізькій області на Мамай-горі поховання IV ст. до н. е. жінки з військовим
спорядженням, бронзовим дзеркалом і прикрасами, – одне з недавніх свідчень
присутності амазонок на теренах України. Найбільш поширені такі поховання
у степах Приазов’я та Причорномор’я.
Бібліогр.: Bothmer D. von. Amazons in Greek Art. Oxford: Oxford University Press, 1957;
Blok J. H. The Early Amazons: Modern and Ancient Perspectives on a Persistent Myth.
Leiden; Boston; Köln: Brill, 1995; Andres S. Le Amazzoni nell’immaginario occidentale. 105
Livorno: ETS, 2000; Davis-Kimball J. Donne guerriere: le sciamane della via della seta. Roma:
Venexia editrice, 2009; Mayor A. The Amazons: Lives and Legends of Warrior Women across
the Ancient World. Princeton (NJ): Princeton University Press, 2014; De Angelis V. Quando le
donne governavano la terra. Mito e storia delle Amazzoni. Milano: Piemme, 2017.
Анахарс (Анахарсіс, давньогр. Ἀνάχαρσις; VIІ ст. до н. е.) – одна з найзагадко-
віших і найцікавіших постатей скіфського світу. Син скіфського царя Гнура
і брат царя Савлія (Сауліуса), але матір’ю його була грекиня. Вчився в Греції
у мудреця Солона*, був близьким до школи кініків, однієї з найважливіших
сократичних шкіл, подорожував Грецією. Мав широку освіту і помірковані по-
гляди. В античному каноні він фігурує серед Семи мудреців. 50 його думок та ви-
словлювань цитувались у різних античних джерелах; про нього писали Діодор
Сицилійський, Діоген Лаертський та інші відомі автори античності. В Афінах*
зустрічався також з іншим визначним скіфом – ученим, лікарем і мудрецем
Токсарісом*. Анахарс вважається автором 800-рядкової книжки політичних
листів, де він, згідно з поширеною на той час античною традицією, позитив-
но оцінює «варварські народи», що ведуть природний триб життя і не підда-
ються фальшивим спокусам. Анахарсу приписуються і деякі наукові винаходи
та вдосконалення. Першим із неафінян отримав афінське громадянство; був
ініційований до Елевсінських містерій (езотеричного культу поклоніння боги-
ням родючості Деметрі та Персефоні), до святкування яких допускалися тільки
обрані. Після повернення на батьківщину, святкуючи культ Кібели – Великої
Матері, – Анахарс був убитий в Гілеї* з намови свого брата Савлія, що не сприй-
мав його еллінізованих звичаїв. Ця історія емблематично свідчить, що скіфи
досить ревниво ставились до своєї ідентичності.
У новітній час ім’я Анахарса відродив французький філософ-революціонер,
пруський барон Жан-Батіст Клоотс (Cloots; 1755–1794). З любові до античності
прибрав собі ім’я далекого скіфа. Атеїст і космополіт радикального спрямуван-
ня, Анахарсіс Клоотс був засуджений до страти. Але по-справжньому уславив
скіфського мудреця Жан-Жак Бартелемі (Barthélemy; 1718–1795) своїм популяр-
ним твором «Подорож молодого Анахарсіса до Греції» (1788), сюжетом якого
є уявна мандрівка нащадка Анахарсіса у Грецією IV ст. до н. е. Опис Греції сим-
волічно довірено людині іншої культури, що відповідало етиці Просвітництва
(як, наприклад, у «Перських листах» Монтеск’є, 1721, де французькі звичаї
описують і аналізують двоє перських аристократів). Книжка Бартелемі здо-
була велику популярність, сприяла активізації інтересу до елліністики та по-
ширенню грекофільських настроїв. Особливо ж знаменний той факт, що вона
 консолідувала солідарність європейців стосовно Грецької війни за незалеж-
ність у 1821–1829 рр. В Італії 1991 р. вийшли друком листи Анахарса в перекла-
ді з давньогрецької.
Бібліогр.: Kindstrandt J. F. Anacharsis: The Legend and the Apophthegmata. Uppsala: Acta
Universitatis Upsaliensis (Studia Graeca Upsalensia 16), 1981; Anacarsi Scita. Lettere. Testo
106 greco a fronte / A cura di G. Cremonini. Palermo: Sellerio, 1991; Русяєва А. С. Славетний
мудрець – скіф Анахарсіс. К.: Наукова думка, 2001; Schubert Ch. Anacharsis der Weise:
Nomade, Skythe, Grieche. Tübingen: Narr Francke Attempto, 2010.
Андрофаги (давньогр. Ἀνδροφάγοι) – немає однозначного трактування ні аре-
алу розселення, ні походження племені, яке Геродот називає андрофагами,
тобто людожерами. Ймовірно, вони жили на північ від Скіфії* та на схід від
неврів*. Геродот* їх характеризує як дикунів-кочівників, що не мали жодних
законів, одягалися подібно до скіфів, але мову мали інакшу. Є гіпотеза, що
йдеться про землі давніх мордвинів чи латгалів, але достовірних свідчень ні
археологічного, ні етимологічного характеру не знайдено. Люди цього племе-
ні мали химерний звичай робити з черепа ворога чашу та носити її на гру-
дях. Причому звичай цей у східних народів зберігався тривалий час. Адже
в «Повісті минулих літ» знаходимо опис смерті князя Святослава Ігоровича
(бл. 943 – 972) на Дніпровських порогах* від руки печенізького хана Курі, що
зробив з черепа Святослава чашу для пиття. Для тюркських народів це було
звичною практикою: вони вірили, що так у людину переселяються мужність
і сила вбитого ворога.
Антей – у давньогрецькій міфології син Посейдона* та Геї. Цей непереможний,
неймовірно сильний гігант харчувався здебільшого м’ясом лева. Але в його
силі був момент слабкості: нездоланність Антея живилася дотиком до Мате-
рі-Землі. Був царем Лівії і влаштовував змагання з претендентами на руку доч-
ки: всіх, хто не міг його перемогти, Антей убивав. Здолав Антея лише хитрий
Геракл*: підняв гіганта над землею та задушив у повітрі. В постміфологічному
переосмисленні Антей є символом патріотичної прив’язаності людини до своєї
батьківщини.
Антропоцентризм – у рядку «Грек слухав море. Він не був юрбою» підкресле-
но антропоцентричний характер грецької культури, що дала початки євро-
пейській цивілізації. Родоначальниками концепції антропоцентризму були
Сократ та софісти (досократики зосереджувалися на вивченні та поясненні
космосу і навколишньої природи, а в V ст. до н. е. погляд філософів звернув-
ся до людини). Ця концепція центральності людини виразно проглядається
у славнозвісних античних висловах: «пізнай самого себе» Сократа (470/469–
399 до н. е.) та «людина – мірило всіх речей» Протагора (485–411 до н. е.), «бать-
ка» софістики – філософського напрямку, що, власне, поставив у центр своїх
рефлексій моральні питання та соціальну й політичну проблематику. Сократ
вважав, що, згідно з божественним задумом, космос і людина співіснують
у гармонії, тож вищою реалізацією людини є пізнання самої себе через боже-
ственну сутність. Не випадковий і час розвитку антропоцентричної філософії:
Греція щойно перемогла потужну Перську імперію [Афіни*; Геродот*; Дарій*]
і ввійшла в період найбільшого свого культурного й політичного розвою, по-
значеного зокрема правлінням Перікла та розквітом літератури й мистецтва. 107
Це період, коли народжується й історія під пером Геродота*. А головне – тво-
ряться підвалини європейської демократії. Постає концепція Європи як окре-
мішньої цивілізації, заснованої на цінностях свободи та ідеалі свідомого гро-
мадянина й демократичного правління – на противагу азійській цивілізації,
збудованій, в очах греків, на тиранії та рабстві.
Ідею антропоцентризму розвинули середньовічні філософи й теологи свя-
тий Августин (354–430) та Тома Аквінський (1225–1274). Святий Августин, один
з «отців церкви», поставив у центр універсуму людину як вінець Божого тво-
ріння і надав їй особливої моральної відповідальності завдяки здатності роз-
різнити добро і зло. Тома Аквінський занурив арістотелівську метафізику душі
у християнство, а ідеєю єдності душі й тіла підготував Гуманізм та перетворив
теологію на науку. Найвищого розвитку філософія антропоцентризму досягла
в епоху Гуманізму та Відродження, яка об’єднала в одну систему цінностей здо-
бутки класичної доби та християнську культуру. Леонардо да Вінчі на малюнку
«Людина Вітрувія» (бл. 1490) ставить у центр Всесвіту людську постать, закодо-
вуючи в зображення досконалу відповідність вимірів мікрокосму й макроко-
сму. Джордано Бруно відкрив множинність світів, а Ґалілео Ґалілей від’єднав
ідею науки від теології, давши новий поштовх секуляризації мислення. Тим
самим була відкрита дорога до Просвітництва – філософського напрямку, який
остаточно утвердив людську особистість як інтелектуальний та моральний
центр і смисл Історії.
Бібліогр.: Cassirer E., Kristeller P. O., Randall J. H. (Eds.). The Renaissance Philosophy of
Man. Chicago: University of Chicago Press, 1969; Kristeller P. O. La tradizione classica nel
pensiero del Rinascimento. Firenze: La nuova Italia, 1969; Basti G. (a cura di). Il rapporto
mente-corpo nella filosofia e nella scienza. Bologna: ESD–Edizioni Studio Domenicano, 1991;
Id. Filosofia dell’Uomo. Bologna: ESD–Edizioni Studio Domenicano, 1995; Reale G. Il pensiero
antico. Milano: Vita e Pensiero, 2001; Nauert Ch. G. Humanism and the Culture of Renaissance
Europe (New Approaches to European History). Cambridge: Cambridge University Press,
2006; Celenza Ch. S. The Intellectual World of the Italian Renaissance: Language, Philosophy,
and the Search for Meaning. New York; Cambridge: Cambridge University Press. 2018.
Аполлон – один з основних дванадцяти богів (Додекатеон) олімпійського пан-
теону, син Зевса* і Лето*, близнюк Артеміди*. Бог світла і гармонії, поезії й му-
зики, розуму, ремесел, магії та пророчого дару, навчитель і покровитель муз.
Народився на острові Делос, відразу скуштував нектару та амброзії, взяв до рук
основні свої символи – ліру і лук. Ще дитиною на горі Парнас поборов дракона
Піфона (чи Пітона), що переслідував, за наказом Гери, його вагітну матір. Убив-
ство Піфона символізує перемогу героїчного начала в культурі над первісним,
 хтонічним. У місті Дельфи на схилах Парнасу був збудований оракул Аполло-
на, що став духовним центром Еллади*.
Культ Аполлона – один із найбільш суперечливих феноменів давньогрець-
кого світу. Сучасні елліністи вважають, що Аполлон не був елліном, його ім’я –
не грецькомовне. В архаїчній версії Аполлон – грізний бог, ворог Мікен. Серед
108 варіантів походження трапляються навіть Мала Азія, Вавилон, Крит – або ж
країна гіпербореїв*. Деякі дослідники вказують на Середній Дунай. Саме звід-
ти Греція, Балканський півострів та країни Малої Азії зазнали нападу племен
східної культури курганних поховань бронзової доби (1500–1200 до н. е.). Серед
цих нападників згадуються і сколоти*. Геродот* засвідчує, що на острів Апол-
лона Делос прибували дари гіпербореїв*. А шлях цих дарів починався у Скіфії*,
в ареалі розселення нескіфських племен. Тож, описуючи аґафірсів* під час ри-
туальних танців при вівтарі Аполлона на Делосі, Верґілій зазначає, що аґафір-
си* могли належати до одного з найдревніших етносів Південно-Східної Євро-
пи – гіпербореїв*.
Могуть вічно молодого Аполлона – безмежна. Аполлон мав епітет «Осяй-
ний», оскільки в пізній античності уособлював Сонце (витісняючи бога Сонця –
Геліоса*). Аполлон – поборювач зла, очисне і цілюще начало (недарма ж він був
батьком бога медицини Асклепія). Разом з тим Аполлон Дельфіній – заступник
мореплавців (тому йому поклонялись особливо на островах), а в древній своїй
версії – ще й бог сільського господарства (культ Аполлона Аґрея, покровителя
пастухів, панував у Спарті, на Пелопоннесі та Сицилії). Бог вічної молодості й
краси, поряд з Гермесом та Гераклом* був покровителем атлетики (його статуї
стояли в гімнасіях та спортивних залах). Серед агонів Аполлонові були при-
свячені Піфійські та Делоські ігри, в Римі – Аполлінарії [Істмійські ігри*]. Але
насамперед він Аполлон Мусагет – бог мистецтва в оточенні муз, втілення на-
тхнення. Піфагорійці вважали його верховним божеством світу (в орфічному
гімні «До Аполлона» він оспівується як всевладний бог, що, граючи на лірі, ви-
добуває з неї світову гармонію).
У міфі класичної доби Аполлон – символ творчості не лише в суто культур-
ному плані. Він є знаком нової доби – антропоцентризму класики, коли люди-
на долає агресивний хаос первісного світу, де вона лиш іграшка в руках Фату-
му, і постає як творець, здатний підкорити хаос силою свого розуму та вміння.
Аполлон – засновник міст, покровитель колонізації (в назвах колоній часто
відлунює його ім’я: Аполлонія Іллірійська на Балканах, Аполлонія Киренська
в Африці, Аполлонія Понтійська в Причорномор’ї).
Культ Аполлона вийшов за межі Середземномор’я, поширився в Єгипті та
Індії. Аполлон став на бік троянців у війні з греками [Облога Трої*]. Александр
Македонський називав себе сином Аполлона. Культ Аполлона був особли-
во піднесений у Римі: засновник Римської імперії імператор Октавіан Август
(63 до н. е. – 14 н. е.) вважав себе нащадком Аполлона (поширювалось віруван-
ня, що мати Августа Атія зачала майбутнього імператора з самим богом у його
храмі). Образ Аполлона як «непереможного Сонця» (Sol Invictus) і засновника
роду Юліїв, нащадків Енея, став символом золотої доби. Поряд з Капітолій-
ською тріадою (Юпітер, Юнона, Мінерва) Аполлон уособлював вищі духовні
чесноти, сприяв консолідації римського суспільства (антагоніст імператора
Марк Антоній асоціювався натомість із Вакхом [Діоніс*]. У такій версії «непе-
реможного Сонця» (Аполлон сяє у небі, як імператор – на Землі) культ дожив до
часів Константина І Великого (274–337), засновника нової столиці імперії – Кон- 109
стантинополя. Перші зображення Христа зливалися з образом Аполлона: Ісус
поставав з німбом, від якого відходять промені сонця. За Шпенґлером, «аполло-
нівська душа» – синтез досконалої краси й високого духу – є прообразом рене-
сансної людини, Homo Faber, «коваля» власної долі. Згідно з Ніцше, Аполлон –
одне з двох основних начал у культурі: світле, раціональне начало Аполлона
протиставлене інстинктивній діонісійській стихії [Діоніс*].
Рослинні символи Аполлона: дуб, кипарис, лавр. Священні птахи й твари-
ни: лебідь, ворон, сокіл, дельфін, цикада, вовк, також міфічна істота грифон*.
Ара – особливий вид папуг з дуже яскравим (червоним і зеленим або синім
і жовтим) пір’ям, вузькими крилами і довгим хвостом.
Аргімпаса (давньогр. Ἀργίμπασα; варіант: Артімпаса) – за Геродотом*, скіфська
Афродіта* Небесна (Венера в римському пантеоні). Щодо природи богині існує
чимало тлумачень. Більшість учених вбачає шумеро-аккадське її походження,
пов’язуючи з месопотамською богинею плодючості й любові Іштар, що через
фінікійську традицію була відомою в Греції як богиня Астарта. Вважалася Ве-
ликою Матір’ю у фінікійській та ханаанській традиціях. Їй поклонялись також
в окремих містах на Мальті, Сардинії, Сицилії.
Арес (давньогр. Ἄρης, – і також Арей) – за давньогрецькою міфологією (і в «Тео-
гонії» Гесіода) син Зевса* та Гери, один із дванадцяти основних олімпійців – без-
смертних божеств на горі Олімп*, що панували над людським життям і смер-
тю та належали до так званого третього покоління богів (після космогонічного
корпусу деміургійних божеств – Хаос, Гея, Уран – та титанів, дітей Урана). Арес –
бог війни, але війни несправедливої, втілює її жорстокі, криваві, насильниць-
кі аспекти; був протиставлений сестрі Афіні* – богині мудрості, справедливої
війни, військової стратегії. Арес походив із Фракії [Фракійці*] – краю на пери-
ферії Грецького світу, а отже, варварського в оптиці греків. У грецькій епічній
поемі «Аргонавтика» Аполлонія Родоського (ІІІ ст. до н. е.) про плавання Ясона
з аргонавтами за золотим руном до Колхіди згадується храм Ареса, що його по-
будували амазонки* на острові неподалік від Чорного моря*. Ареса охороняли
птахи – яструби, сичі, сови, дрозди, – що ронили свої пера, як гострі стріли. Серед
його священних тварин були вовк і вепр. Символом Ареса був меч, якому скіфи
поклонялись і приносили йому в жертву полонених. Крім Афродіти*, що мала
з Аресом любовну історію, всі ставились до нього з презирством та недовірою,
а від кохання з Афродітою*, богинею краси, теж народилось не надто симпатичне
 потомство: Деймос, божество породженого війною жаху, та божество страху
Фобос (так називаються супутники «червоної планети» – Марсу; звідси походить
термін фобія). Кровожерним був і син Ареса Кікн, що звів із кісток своїх воро-
гів храм у Фессалії, – його вбив справедливий Геракл*. Любовні зустрічі Ареса
з Афродітою* відстежив бог Сонця Геліос* і розповів про це нещасному рогонос-
110 цеві Гефесту*; Гефест наставив на коханців пастку, і присоромлений Арес, що
став посміховиськом богів, утік на свою фракійську батьківщину. В римському
пантеоні Арес отримав ім’я Марса, а негативна характеристика була подолана –
Марс почав асоціюватися з чоловічою силою, молодістю, мужністю, військовим
мистецтвом. За легендою, Арес-Марс та весталка Рея Сільвія, дочка або онука
Енея, стали батьками засновників Рима – Ромула і Рема.
Аріапіф (або Аріапейт; давньогр. Ἄριαπείθης; бл. 460 – бл. 440 до н. е.) – скіфський
цар, що зміцнив відносини з грецькими колоніями, мав тісні зв’язки з фракій-
ськими племенами [Фракійці*]. Дві його дружини були грекині, а помічником
та довіреною особою в Ольвії* – еллін на ім’я Тімн (саме Тімн і розповідав Ге-
родотові* про Аріапіфа, а також про вбивство Анахарса*. Аріапіфа підступно
вбив Спаргапейт, цар аґафірсів*, що став, за Геродотом*, першим з династів єв-
ропейської Скіфії*. Наступником Аріапіфа був його син Скіл (давньогр. Σκύλης;
бл. 460 – бл. 446 до н. е.), теж вихований у традиціях грецької культури. Він
і жив у Ольвії* за грецькими звичаями. Але доля його була подібною до батько-
вої. Звістка про те, що Скіл посвячений у діонісійські містерії, збурила скіфське
військо. Тоді зведений брат Октамасад (давньогр. Ὀκταμασάδης; бл. 446 – після
438 до н. е.) обезголовив Скіла, а сам став його наступником, переорієнтувавши
інтереси скіфів з Ольвії* на Боспорське царство.
Ймовірно, у кургані Солоха* міститься поховання Октамасада. Якщо це так,
то зображення скіфа за мить до загибелі на золотому гребені – це і є Скіл, на
якого нападає Октамасад. Геродот* наводить історію Анахарса* і Скіла як при-
клади того, що скіфи ревно захищали свої звичаї від іноземних, зокрема й ел-
лінських, впливів.
Арімпаси – легендарне скіфське плем’я. Римський географ Помпоній Мела
(пом. 43 н. е.) повідомляв, що характерною ознакою скіфів-арімпасів є одно­
окість («Три книги Помпонія Мели про розташування, форму та виміри світу»
[«I tre libri di Pomponio Mela del sito, forma, e misura del mondo» ], том 2; італ. ви-
дання 1557 р.). Подібне ім’я – Аргімпаса* – мала одна з основних богинь скіф-
ського пантеону: богиня родючості й материнства, захисниця людського роду,
що відповідала грецькій Афродіті* Небесній.
Артеміда – у давньогрецькій міфології одна з основних богинь олімпійського
пантеону, дочка Зевса* і Лето*, сестра-близнючка Аполлона*, богиня полюван-
ня, дикого тваринного та рослинного світу, жіночої ініціації, цноти й молодо-
сті. У римській версії – Діана. Смілива і справедлива богиня (але й не позбавле-
на жорстокості, як і Аполлон*), мала велику популярність. Культ Артеміди був
поширений у всій Греції, насамперед на Делосі, де вона народилась, а також
на півдні Італії і на Сході, зокрема в західній Анатолії, де Артеміді поклонялись
як богині плодючості. Її храм в Ефесі* – одне із семи чудес світу. Вважалась та-
кож покровителькою амазонок*. У римській версії культ Артеміди-Діани був
особливо поширений серед плебеїв та рабів, тож поряд з культом Аполлона*, 111
бога влади та провідних верств, сприяв об’єднанню римського суспільства.
У найдавнішій своїй подобі зображалась з оленятком, ланню, леопардом або
левом. У класичну добу поставала в короткому хітоні*, атрибутами її, як і всіх
богів світла, слугували лук та стріли. Могла мати в руці смолоскип, а іноді – ліру,
адже була також покровителькою дівочих танців. Як Аполлон* – втілення Сон-
ця, так Артеміда – втілення Місяця: уособлює сходження Місяця (тоді як Селена
уособлює повний місяць, а Геката – місяць, що заходить). Жила в лісах в оточен-
ні німф, на полюванні її супроводжували вірні пси, подаровані їй Паном*. Свя-
щенні тварини Артеміди – олень, лань, ведмідь, пес, рослини – кипарис і лавр*.
Разом з Аполлоном* Артеміда підтримала троянців у війні з греками [Об-
лога Трої*]. Розлючена на Агамемнона, царя ахейців, за те, що він убив оленя,
втишила вітри, аби грецькі кораблі не могли допливти до Трої. Агамемнону
підказали принести в жертву богині дочку Іфігенію. В момент офіри Артемі-
да, пожалівши дівчину, підмінила Іфігенію оленем, а саму дівчину перенес-
ла на Тавриду: там, у Криму, Іфігенія стала жрицею богині. Це сюжет трагедії
«Іфігенія в Тавриді» Евріпіда (бл. 404 до н. е.). Цікаво, що шлях брата Іфігенії
Ореста [Еринії*] через «негостинне» Чорне море* в Тавриду-Крим грецький
трагік перетворив на метафору драматичної долі Ореста. Трагедія Евріпіда ле-
жить в основі численних подальших творів на цей сюжет: трагедія «Іфігенія»
(«Iphigénie», 1674) Жана-Батіста Расіна (Racine; 1639–1699); опера «Орест» (1734)
Ґеорга Фрідріха Генделя (Hendel; 1685–1759); драма Йоганна Вольфґанґа Ґете
(Goethe; 1749–1832) («Іphigenie auf Tauris», 1779 у прозі, 1787 у віршах); базова-
на на ній опера «Іфігенія в Тавриді» (1779) Крістофа Віллібальда Ґлюка (Gluck;
1714–1787); в українському контексті – драматична сцена Лесі Українки «Іфіге-
нія в Тавриді» (1899) та однойменна опера (1922) Кирила Стеценка (1882–1922)
за цим твором – практично останній твір композитора. Поблизу Ялти в селі
Берегове (Кастропіль) є скеля Іфігенії (але це назва ХІХ ст.).
Статую «ольвійської Артеміди» (ІІІ–ІІ ст. до н. е.) – летючий тулуб богині,
але без голови, як часто трапляється з античними скульптурами, – знайдено
в с. Парутине Очаківського р-ну Миколаївської обл. поблизу Національного
історико-археологічного заповідника «Ольвія»; зберігається в Археологічному
музеї Інституту археології НАН України.
Архейська доба – одна з ер у геологічній історії Землі. Тривала приблизно від
3,5 млрд років до 2,6 млрд років тому. В геохронології посідає друге місце: ка-
тархейська ера – переддавня, архейська – найдавніша. Далі йде протерозой –
первинне життя, палеозой – давнє, мезозой – середнє, а кайнозой – нове життя
 (поява австралопітеків). В архейську еру починає зароджуватися життя. Того-
часні гірські породи містять органічні сполуки, з яких складалися живі організ-
ми – одноклітинні бактерії та водорості, що формували у свою чергу вапнякові
породи. Геохронологічну шкалу структурують на основі даних палеонтології.
Датування проводиться з допомогою ізотопів і вимірюється мільярдами років.
112
Архонти – адміністративні й військові урядовці найвищого рівня, члени ма-
гістратів у Давній Греції. В різні періоди давньогрецької історії роль і функції
архонтів різнилися. Розвиток відповідних інституцій був складним і тривалим
процесом обмеження центральної влади. Базова структура сформувалася в Афі-
нах* та в Беотії (центральна частина Греції на північному березі Коринфської
затоки, Фіви* – одне з основних міст); в інших полісах ця система бралась за ос-
нову з можливими місцевими видозмінами. В період, що передував афінській
демократії [Афіни*], архонти були головними урядовцями: у VIII ст. до н. е. ко-
легія дев’яти архонтів стала найдревнішим державним органом стародавніх
Афін*. Фактично серед цих дев’яти один був базилевс (стежив за виконанням
релігійної обрядовості), другий – верховний архонт-епонім, що своїм іменем
давав назву року (був насамперед відповідальний за захист майнових прав),
третій – полемарх (мав зокрема військові функції) і шестеро тесмотетів, які,
у свою чергу, формували своєрідну колегію. Разом з ними керував державою
Ареопаг, що складався з колишніх архонтів, обраних до Ареопагу довічно, та
представників аристократії. У їхню компетенцію входив розгляд судових справ
(як приватних, так і державних: наприклад, спадкоємство, права родини, а та-
кож наділення громадянськими правами чи звинувачення у державній зраді),
контроль над релігійними та державними церемоніями. Впливали архонти й
на військові рішення (хоча безпосереднє управління військовими справами
становило прерогативу магістратів стратегів).
Архонти відіграли важливу роль у становленні сучасної демократії. Напри-
клад, колегія тесмотетів перебирала від царя одноосібну функцію гаранта
божественних законів та переносила цю гарантію в площину колегіальних рі-
шень. Обмеження царської влади відбувалося повільно і мирно, без особливих
протистоянь (на відміну від Риму, де на зламі тисячоліть стався різкий перехід
від республіки до імперії).
Посада архонта була виборна: спершу, до формування афінської демокра-
тії, вибори провадив Ареопаг. За конституцією Солона*, архонтів вибирали всі
громадяни, але обраними могли бути лише представники тої частини суспіль-
ства, яка мала високий майновий ценз (ця система має назву тимократії – зо-
середження політичної влади в руках соціально забезпеченої меншини). Серед
істориків домінує думка, що йшлося про демократизацію олігархату. А, напри-
клад, Тома Аквінський розрізняє тимократію та демократію: перша дбає про
багаті та бідні верстви, а демократія – насамперед про захист бідних верств.
Введення Ради п’ятисот, до якої переходила частина функцій архонтів,
була, з одного боку, демократичним нововведенням, а з другого – бюрократи-
зувала піраміду влади і – внаслідок популістичних методів – ускладнила мери-
тократичну (тобто відповідну заслугам) кооптацію у владу справді висококва-
ліфікованого політичного класу. Відомості про останнього архонта датовано
485 р. н. е. Найдокладніший опис діяльності архонтів міститься у трактаті Аріс-
тотеля та його учнів «Афінська політія» («Афінська конституція»).
113
Ассаргадон (Ассархаддон; 681–669 до н. е.) – один із наймогутніших правителів
Ассирії, відомий відбудовою Вавилона* (при ньому була зведена Вавилонська
башта), вів завойовницькі війни на багатьох напрямках, зокрема захопив Єги-
пет та Східне Середземномор’я. Близько 679 р. до н. е. переміг кіммерійців*. Во-
ював також проти Мідійського царства (сатрапія на території нинішніх Ірану
та Вірменії), яке підтримували скіфи. Скіфський цар Претотій пішов, однак, на
змову з ассирійцями та одружився з дочкою Ассаргадона (це про неї рядки пое-
ми: «Також дочка царя Ассаргадона / була жоною скіфського царя»).
Ассирійський меч – ассирійці володіли високою технологією обробки металів.
Меч був неодмінним атрибутом ассирійських вельмож, але мечі носили всі ка-
тегорії населення, навіть жерці, маги та євнухи, – виняток становили лише по-
лонені та робітники. Мечі, сталеві (чи бронзові), мали різні форми (іноді вигну-
ті), вкладалися в золоті піхви, руків’я часто виробляли із золота й оздоблювали
прикрасами у вигляді, скажімо, левової голови чи двох левів у двобої. Нерідко
мечі отримували навіть імена, як кораблі чи колісниці, – з відомих імен: «По-
велитель грози».
Атей (давньогр. Άτέας; бл. 429–339 до н. е.) – скіфський династ, наймогутніший
володар Степової Скіфії*, який зумів об’єднати скіфські племена, що мешкали
між Дунаєм та Азовським морем, у потужну державу. Центр її ідентифікують із
Кам’янським городищем* [Кам’янка-Дніпровська*]. Атей уперше почав карбу-
вати монету (346 р. до н. е.). Вів торгівлю, але також і воював з грецькими міста-
ми Західного Причорномор’я. Брав участь у розподілі фракійських земель після
ослаблення Одриського царства у регіоні (зокрема завоював місто Істр, поблизу
сучасної Констанци в Румунії, пізніше міста вигнання Овідія*). Це викликало
невдоволення Македонії, що теж активно просувалась у багатий фракійський
ареал. Занепад скіфської держави почався із серії конфліктів з Македонією (фор-
мальним приводом війни ймовірно була відмова Атея призначити Філіппа ІІ
Македонського* своїм наступником та спорудити статую Геракла* в гирлі Ду-
наю). Напавши на скіфську державу на землях сучасної Добруджі (територія
між Румунією та Болгарією), Філіпп ІІ Македонський* переміг скіфів у битві
339 р., – тоді й загинув Атей. Після цього скіфи ще пережили навалу Зопіріона*,
якого їм вдалося перемогти. Надовго втративши панівні позиції в припонтій-
ських степах, скіфи поновили свій вплив у ІІ ст. до н. е. за правління нового ди-
наста – царя Скілура (бл. 130 – бл. 114 до н. е.). Скілур об’єднав під своєю владою
пониззя Дніпра та Південного Бугу і Степовий Крим. Збудував нову столицю –
 Неаполь Скіфський [Таври*]. Під його владою перебувала також Ольвія*. Зазнав
поразки в протистоянні з Мітрідатом IV Євпатором [Мітрідати*].
Атлант – персонаж давньогрецької міфології, щодо генеалогії якого є різні – ча-
сом контрастні – версії. Був братом Прометея та батьком богині світла Електри,
114 також німфи Каліпсо* та Гесперид. Найпоширеніший міф подає Атланта як од-
ного з титанів, що брав участь у титаномахїі – війні богів-олімпійців з титана-
ми. Після перемоги над титанами Зевс* покарав Атланта, прирікши його вічно
тримати на плечах небосхил. Зміну дня і ночі давні греки пояснювали рухом
Атланта: вдень небо освітлювали коні Геліоса*, а варто було Атлантові повер-
нутись навколо власної осі – з’являлося темне зоряне небо. В «Одіссеї» Атлант
теж зображений як титан, що підпирає плечима небо.
Є ще один аспект міфу: під час свого одинадцятого подвигу Геракл* на
якийсь час узяв від Атланта на свої плечі тягар небес і звідти перейняв вищу
мудрість, яку й передав людям. Геракліт уважав, що Атлант насправді – астро-
ном, що мав магічне знання небес та поділився ним з греками; зігнуті плечі
Атланта пояснив тягарем знання. Звідси походить назва атласу як мапи світу
чи в астрономії – мапи неба (започаткував традицію фламандський географ
Ґерард Меркатор [Mercator; 1512–1594]); нині термін атлас вживається як ком-
пендіум будь-якого тематичного знання: мовний атлас, економічний атлас
тощо.
Ім’я Атланта стало епонімом у різних географічних назвах. Платон уважав
Атланта сином Посейдона* і першим царем Атлантиди. Від Атланта походить
назва Атлантичного океану (першим ужив цей гідронім Геродот*), а також Ат-
лаських гір (гірський кряж у Північно-Західній Африці, в країнах Марокко, Ал-
жир і Туніс). На книжці пророцтв Нострадамуса (1568) теж присутній Атлант:
тут домінує його образ як астролога. Атлантом також називають класичну фігу-
ру в архітектурі – декоративну або ж функціональну колону у вигляді чоловіка,
що підтримує будівлю, карниз чи балкон (синонім – теламон; жіноча версія:
каріатида). Образ Атланта є метафорою неймовірного зусилля для реалізації
важкої (чи неможливої) справи.
Ауспиції (ауспіції, лат. одн. Auspicium, мн. Auspicia; від avem specere – спостері-
гати за птицями) – в Давньому Римі офіційна магічна практика жерців – авгу-
рів – з метою інтерпретації небесних знамень (насамперед від Юпітера [Зевс*]).
В ієрархії таких знамень, досить різноманітних (починаючи від блискавок і за-
кінчуючи якимись екстраординарними подіями), першорядне місце належало
поведінці птиць. У цілому йшлося не про вгадування майбутнього, а про знак
дозволу богів (на основі пакту з ними – pax deorum) на ті чи інші людські дії.
Попри раціональність римської культури, жодне з важливих державних чи
військових рішень не ухвалювалось без цієї магічної практики (ауспіції прово-
дились навіть у Сенаті). Тому такою вагомою була роль жерців-авгурів, а нех-
тування ауспіцій вважалося святотатством.
Що ж до самого ритуалу, то спершу жрець спеціальним жезлом накреслю-
вав templum (лат. храм) – небесний простір, у якому він мав прочитати знаки
(геометрія цього простору була складною і символічною). А далі від півночі до
півночі в цілковитій тиші молився, пояснював Юпітеру, навіщо йому ці сиг-
нали, і спостерігав за поведінкою птиць в окресленому просторі. Одні птиці
передавали сигнал від бога своїм голосом (ворона, крук, сова і навіть курка). 115
Інші – траєкторією польоту (орел – птах Юпітера, сокол, шуліка або ж гриф).
Політ з правого боку означав добру вість, з лівого – погану. Ромул, наприклад,
згодився стати царем Риму лише тоді, коли вдарила блискавка з лівого боку
в правий. Під час воєнних кампаній спеціальний годувальник возив виводок
курей: якщо птиці кидались їсти зерно – це був добрий знак, а ні, то не інакше,
як поразка. З часом ауспіції перетворились на формальність, а християнство
рішуче засудило ці й подібні язичницькі практики.
Щодо грецької Ольвії*, то ауспіції тут навряд чи практикувалися. Однак
у цілому іронічна контамінація грецьких і римських сюжетів природна для
атмосфери культурної гібридності, в якій рухається крізь час ольвійський
Грек.
Афіна (давньоукр. Атена), Афіна Паллада (гр. воїтелька) – одна з верховних
(і найдревніших) богинь давньогрецького пантеону, богиня мудрості, мисте-
цтва та ремесел, покровителька справедливої оборонної війни та військової
звитяги і майстерності. Їй поклонялись греки ще мікенської доби (принаймні
з ХІІІ ст. до н. е.), але образ богині-воїтельки бере початок у творах Гомера. Та-
кож символ державного розуму, справедливості й величі Афін*. З’являлась на
полі бою в момент особливої небезпеки і вела до перемоги воїнів, але лише
мужніх та кмітливих (приходила на поміч Одіссеєві*, допомогла Персеєві вби-
ти Медузу Горгону, сприяла своєму братові Гераклові* в його подвигах). Народ-
жена – вже дорослою та озброєною – з голови Зевса*, а не з лона матері, тож
мала чоловічий характер. Платон твердив, що ім’я Афіни означає «розум бога».
Її атрибути – щит і спис, символи – змія та сова (сова, що не спить уночі, симво-
лізує пильність богині, що бачить світ внутрішнім зором). Була загорнута у за-
хисну «егіду» – шкуру кози, що вигодувала Зевса* і належала німфі Амальтеї,
яка переховувала Зевса* від батька Кроноса (звідси вираз «перебувати під егі-
дою»). Протиставлялася своєму братові Аресу* – богові кривавої нападницької
війни, нерозсудливої агресії та насилля. В мистецькій іпостасі Афіна – покро-
вителька творчості та інтелектуальної праці. Римляни ототожнювали Афіну
з Мінервою.
Афіни – місто богині Афіни*, славнозвісний поліс Давньої Греції. Саме тут бере
свій початок європейська, загалом західна цивілізація та сучасна демократія,
що народжується в «золотий вік» грецької цивілізації – у V ст. до н. е. Термін
демократія уживав ще Геродот*. Перша демократія у світі протрималася залед-
ве два століття: V–IV ст. до н. е. Поштовхом до становлення демократії можна
 вважати активізацію суспільного життя внаслідок перемоги греків у грець-
ко-перських війнах (бойові дії тривали з перервами протягом 499–449 рр. до н. е.;
вирішальними були переможні для греків битви при Фермопілах та Саламіні
в 480 р. до н. е.). Вершиною розквіту демократії стало правління Перікла (461–
429 до н. е.). Занепад почався з Пелопоннеських війн (441–404 до н. е.) – проти-
116 стояння між Делоським союзом грецьких полісів на чолі з Афінами та Пелопо-
ннеським на чолі зі Спартою (Спарта перемогла Афіни, що перейшли під владу
«тридцяти тиранів»). Остаточно демократію зруйнувало македонське завою-
вання в 332 р. до н. е.
В Афінах постала найдосконаліша форма демократії в античні часи. Тут
народилася концепція свободи й активного громадянина (на противагу ідеї
пасивного підданця у східних монархіях), закону та виборів. Тут сформувалися
підвалини демократичного державного врядування: кожен дорослий грома-
дянин повинен був брати участь у політиці (але лише пройшовши в юності
дворічну військову підготовку!), мав право обирати та бути обраним в органи
державного управління (за винятком жінок, хоча вони вважалися громадян-
ками, а також рабів та метеків – громадян, що постійно проживали в Афінах,
але не мали афінського походження). Реально, однак, право обирати та бути
обраними мали 10–20% афінян. Біля підніжжя Акрополя* розташовувалася
агора – відкритий простір для дискусій і символічне місце народження наро-
довладдя.
У додемократичний період Афінами керували архонти* та Ареопаг (у пе-
рекладі: долина Ареса*) – верховний урядовий і судовий орган, що складався
з кількох десятків представників аристократії (і в критичні моменти переби-
рав на себе функції верховного органу держави). Натомість сформувалися дві
основні інституції афінської демократії: Еклезія (давньогр. Εκκλησία) – Асамб-
лея, Народні збори, що вирішували політичні питання найширшого спектру,
та Булé (або Пентакосіон; давньогр. Βουλή των Πεντακοσίων) – Рада п’ятисот –
організаційний центр Народних зборів, що адміністративно представляв усю
Афінську державу (і щорічно оновлювався). Крім того, існували магістратури
(колегіальне управління судовими справами); народні трибунали (судді були
виборними); номотетай (спеціальні магістрати, що впроваджували запропо-
новані громадянами закони).
Кожен громадянин міг опротестувати прийняття того чи іншого закону, що
перетворювало законодавство на постійно активний і підконтрольний про-
цес. Усі державні адміністратори підлягали суворій звітності, що мінімізува-
ло ризики корупції. Керівники держави дбали про рівність і солідарність між
членами суспільства, тому піклувалися зокрема й про участь бідніших афінян
у суспільному житті як у політичному плані, так і в культурному (наприклад,
виділяючи спеціальні кошти на відвідування театрів). Етос афінської демокра-
тії – поєднання інтересів держави з потребами свободи та самореалізації ін-
дивіда, якомога ширше залучення всіх верств суспільства до компетентного
керування державою та вироблення виборчих механізмів, що сприяють обме-
женню влади і встановленню постійного над нею контролю з боку суспільства.
Участь у розбудові держави вважалась найвищим виявом здібностей громадя-
нина. Ті ж, хто не бажав присвячувати себе державі і суспільству, мав специ-
фічну дефініцію: ідіоти (давньогр. ἰδιώτης).
Будівником прямої демократії був Перікл, противниками – Платон та Аріс-
тотель, що вбачали в прямій демократії ризик непрофесійності та демагогії. 117
В часи розквіту демократії Афіни стають і мистецьким та філософським центром
античного світу. Тут народились такі видатні постаті античності, як Сократ,
Перікл і Софокл. В Афінах Платон створив свою Академію (бл. 387 р. до н. е.; зо-
бражена на знаменитій фресці Рафаеля [1509–1511]), а Арістотель – свій Лікей
(школа перипатетиків; 335–334 до н. е. – середина ІІІ ст. н. е.). «Афінська політія»
(чи «Афінська конституція») Арістотеля – частина його твору «Політика» (330–
322 до н. е.) – є основним джерелом знань про устрій та історію формування
Афінської держави. Впродовж «золотого віку Перікла» відбулася грандіозна пе-
ребудова Афін, зокрема Акрополя*, – головна роль тут належить Фідію* та його
школі. Грецька драма (насамперед тріо великих трагіків: Есхіл*, Софокл, Еврі-
під), звернена до екзистенційних проблем індивідуума, що міряється своїми
силами з Фатумом та Історією, стала вершинним явищем світової літератури.
Бібліогр.: Glotz G. La cité grecque: Le développement des institutions. Paris: Albin
Michel, 1968; Sinclair R. K. Democracy and Participation in Athens. Cambridge: Cambridge
University Press, 1988; Cartledge P. (ed.) NOMOS. Essays in Athenian Law, Politics and
Society. Cambridge: Cambridge University Press, 1990; Id. Ancient Greek Political Thought
in Practice. Cambridge: Cambridge University Press, 2009; Stockton D. The Classic Athenian
Democracy. Oxford: Oxford University Press, 1990; Cartledge P., Garnsey P., Gruen E. S. (Eds.).
Hellenistic Constructs: Essays in Culture, History, and Historiography. Hellenistic Culture and
Society. Berkeley: University of California Press, 1997; Cambiano G. Polis. Un modello per
la cultura europea. Roma; Bari: Laterza, 2000; Chabod F. Storia dell’idea d’Europa. Roma;
Bari: Laterza, 2003 (укр. переклад: Шабо Ф. Історія ідеї Європи / Пер. Я. Барб’єрі. К.: Ли-
бідь, 2020); Manville B., Ober J. A Company of Citizens: What the World’s First Democracy
Teaches Leaders About Creating Great Organizations. Boston (MA): Harvard Business School
Press, 2003; Rhodes P. J. (ed.). Athenian Democracy. New York: Oxford University Press
(by arrangement with Edinburgh University Press), 2004; Thorley J. Athenian Democracy
(Lancaster Pamphlets in Ancient History). London; New York: Routledge, 2004 (2 ed.);
Mossé C. Pericle. L’inventore della democrazia. Roma; Bari, Laterza, 2006; Ober J. Mass and
Elite in Democratic Athens: Rhetoric, Ideology and the Power of the People. Princeton (NJ):
Princeton University Press, 2009; Bearzot C. Storie di Atene, storia dei Greci. Studi e ricerche
di attidografia. Milano: Vita e Pensiero, 2010; Grote G. (Author), Mitchell J. and Caspari M. O. B.
(Eds.). A History of Greece: From the Time of Solon to 403 B.C. Routledge, 2012; Manville P. B.
The Origins of Citizenship in Ancient Athens, Princeton (NJ): Princeton University Press, 2014;
Osborne R. Athens and Athenian Democracy. Cambridge: Cambridge University Press, 2014;
Cartledge P. A. Democracy: A Life. Oxford: Oxford University Press, 2016; Prossomariti S.
Il secolo d’oro dell’antica Grecia. Eroi, miti, innovazioni e battaglie che hanno segnato la
grandezza di una civiltà. Roma: Newton Compton, 2017; Marchettoni L. Breve storia della
democrazia: da Atene al populismo. Firenze: Firenze University Press, 2018.
 Афродита (Афродіта) – в давньогрецькій міфології богиня краси, любові, при-
страсті, плодючості. Культ імовірно походив від фінікійської богині Астарти,
у свою чергу пов’язаної з месопотамськими божествами: шумерською Іштвар
та аккадською Інанною [Аргімпаса*]. У Гомера вона також дочка Зевса* та нім-
фи Діони. Як богиня, народжена з морської піни, була також покровителькою
118 моряків. Найдревніше святилище, присвячене Афродіті, спорудили мікенці
у ХІІ ст. до н. е. в місті Пафос (західна частина Кіпру). За Гесіодом, саме тут біля
скелі Афродіти виринула богиня з піни морської, – звідси й ім’я Кіприда. Афро-
діта Кнідська різця Праксителя* вважається одним із найдосконаліших зразків
давньогрецького мистецтва. Була дружиною потворного Гефеста* і постійно
закохувалась у прекрасних юнаків. Мала магічний вплив на людей і богів, а не-
чутливими до її чарів лишались тільки три богині: Афіна*, Артеміда* та богиня
домашнього вогнища Гестія-Веста [Табіті*]. В римському пантеоні мала ім’я
Венери. Серед священних тварин і птиць Афродіти були дельфін, лебідь і голуб.
Серед рослин – троянда, мак, яблуко, мирт (тому в поемі: «...коли вони богині
Афродиті / троянди, мак і яблука несли»). Незважаючи на екстатичний харак-
тер богині, церемонії на її честь були здебільшого стриманими.
У Північному Причорномор’ї особливо шанувався культ Афродіти в Херсо-
несі*. В Ольвії* існував культ двох іпостасей Афродіти: Пандемос та Уранії: це
розрізнення належить Платону, який у трактаті «Бенкет» назвав Афродіту Ура-
нію втіленням небесної любові, отже силою, сприятливою як для держави, так
і для окремої людини, оскільки це шлях вдосконалення; Пандемос – Афродіта
Всенародна – є символом любові звичайної. Зокрема в Ольвії* були знайдені
теракотові протоми (архітектурні прикраси) із зображенням Афродіти в похо-
ваннях, що може означати асоціацію її образу з відродженням життя.
Балтійське море – у поемі воно назване «крижаним» («…купці пли-
вуть аж з моря крижаного»), згадуються також «люди з бурштино-
вих узбереж» – балтські племена. В античні часи Балтійське море
іменували латиною Mare Suebicum – Свевське море (від назви гер-
манського племені свевів – Suebi, що відіграло роль зокрема в етно-
генезі західних слов’ян ). Іноді його називали Сарматським морем (лат. Mare
Sarmaticum). Першу згадку топоніма Балтійське море знаходимо у творах ні-
мецького історика і теолога ХІ ст. Адама Бременського. Принагідно слід згадати
оригінальну гіпотезу, висловлену в нашумілій дискусійній книзі італійського
автора, інженера-ядерника Феліче Вінчі «Гомер у Балтиці. Нордичне коріння
“Одіссеї” та “Іліади”». Тут висловлюється припущення, що насправді події Гоме-
рових «Іліади» та «Одіссеї» відбувалися не в Східному Середземномор’ї, як звич-
но вважається, а на півночі Європи – в регіоні Балтійського моря. Автор твер-
дить, що на початку ІІ тисячоліття до н. е. ахейці жили на берегах північних
морів і лише через погіршення клімату (що підтверджується даними палеоме-
теорології) в середині ІІ тисячоліття перебрались Дніпром на південь до Чорно-
го* та Егейського* морів і там заснували мікенську цивілізацію (це культурний
період доісторичної Греції бронзової доби – ахейської Греції як частини кри-
то-мікенської культури: ХVІ–ХІ ст. до н. е.). Справді, в найдавніших мікенських
похованнях – на відміну від пізніших – виявлено багато бурштину з Балтійсько-
го моря. Аргументи Феліче Вінчі стосуються як кліматичних і географічних чин-
ників, так і антропологічних рис героїв, їхньої одежі, традицій (наприклад, ав-
тор вбачає в традиціях ахейців чимало тривалих у часі аналогій зі скандинавською 119
культурою та міфологією: Зевс* – це бог Один, Арес* – бог Тор, постать грецького
аеда відповідає образу скандинавського поета-скальда тощо).
Бібліогр.: Гимбутас М. Балты. Люди янтарного моря. М.: Центрполиграф, 2004; Vinci F.
Omero nel Baltico. Le origini nordiche dell’Odissea e dell’Iliade (5 ed.). Roma: Palombi
Editori, 2008 (англ. пер.: Vinci F. The Baltic Origins of Homer’s Epic Tales. The «Illiad»,
the «Odyssey» and the Migration of Myth. Rochester (Vermont): Inner Traditions, 2005);
Geymonat M., Mele G. (a cura di). Fili d’ambra. Il rinascimento del Baltico. Roma: Sandro Teti
editore, 2009; Tripodi G. (ed.). Iliad and Odyssey in the North of Europe. Proceedings of the
Workshop «Toija and the Roots of European Civilisation» (Toija, Finland, August 10th, 2007).
Messina: Armando Siciliano Editore, 2009.
Берегиня – на відміну від історично підтверджених культів давніх слов’ян, як-
от Перуна* чи Семиярила*, це образ, настільки заряджений літературними на-
шаруваннями, що фактично нелегко відновити його первісну основу. Власне,
в тексті поеми Ліни Костенко акцент ставиться на безсумнівній першопочат-
ковій іпостасі Берегині – це дух водних просторів, що живе на берегах річок
і озер, і тим вона – родичка і русалкам, і грецьким наядам – німфам водних дже-
рел. У такому контексті ймовірно, що слово берегиня етимологічно пов’язане
з берегом, хоча етнолінгвісти не підтверджують цього зв’язку.
Сьогодні ж Берегиня – це класичний літературний конструкт. Особливої
популярності він набув на хвилі національно-культурного піднесення напере-
додні падіння Радянського Союзу. Роман відомого етнографа Василя Скуратів-
ського (1939–2005) «Берегиня» (1987) та заснований ним етнографічний часопис
«Берегиня» ввели в обіг цей продуктивний образ. Берегиня змальовується як
міфічна Праматір – богиня-покровителька роду, материнства, найглибше вті-
лення в жіночому началі позитивних енергій природи, хранителька людини,
її родини, її історичної пам’яті. Відповідно в українській традиції (у вишивках,
на різноманітних оберегах) домінує образ Берегині з піднятими над головою
руками на знак захисту небесних сил, а в християнській іконографії подібна
композиція властива зображенню Богородиці Оранти – здійняті руки є знаком
заступницької молитви (образ, відомий ще від початків християнства – з фре-
сок у римських катакомбах ІІІ–IV ст.).
Культ Берегині у його нинішніх варіаціях критикують сучасні етносоціоло-
ги (О. Кісь, Т. Журженко, Ю. Буйських та ін.), вбачаючи в ньому спробу, з одно-
го боку, утвердити застарілу соціологему жінки як «хранительки домашнього
вогнища» та задекорувати гендерні дисбаланси, а з другого – експлуатувати
образ Берегині як джерело псевдонаукових неоязичницьких культів.
 Загалом культ Праматері всього живого, супроводжуваний містерійними ри-
туалами, є практично в усіх давніх релігіях, від найвідоміших до зовсім екзотич-
них, від шумерської Нінхурсаг, єгипетської Нут, грецької Геї, анатолійської Кібе-
ли, кельтської Дану – до племені австралійських аборигенів Ngangikurungkurr.
У слов’янському ж контексті тривають полеміки, тож єдиним загальновизна-
120 ним жіночим началом у слов’янській міфології залишається богиня материн-
ства, води і рукоділля Мокоша, яка все ж естетично програє Берегині.
Білозерський лиман – озеро в Запорізькій області поблизу міста Кам’янка-Дні-
провська*.
Бíон Бористеніт (бл. 325 – бл. 255 або 250 до н. е.) – філософ зі школи кініків.
Представники цієї школи, найвидатнішим із них був Діоген*, вели мандрів-
ний незалежний спосіб життя, обстоювали граничний аскетизм, відмову від
потреб і пристрастей та моральну дисципліну. Син вільновідпущеника, Біон
і сам був рабом у ритора, який його відпустив на волю, заповівши йому свою
бібліотеку і статки. Здобув освіту в Ольвії*. Навчався згодом в Афінах* у кініка
Кратета Афінського – сколарха Платонівської академії, а потім заснував власну
філософську школу на острові Родос в Егейському морі*. Біон унезалежнювався
від суспільної думки, засуджував забобони, прославляв філософію і стверджу-
вав, що філософ – не солодке вино, аби всім подобатись. Цікава його максима,
що добрий раб є насправді вільною людиною, а недобра вільна людина – ра-
бом. Як мандрівний філософ, звертаючись безпосередньо до людей, започат-
кував жанр діатриби* – іронічно-полемічного твору в ключі стоїко-кінічної
філософії. Вважається єдиним відомим послідовником впливового на той час
давньогрецького філософа Теодора-Атеїста з Кирени (до 340 – 250 до н. е.), ви-
разника «гедоністичного кінізму». Послідовником Біона був Меніп Гадарський
із Сирії; про гострий сарказм Біона згадував Горацій.
Бібліогр.: Kindstrand J. F. Bion of Borysthenes: A Collection of the Fragments with
Introduction and Commentary. Uppsala: Acta Universitatis Upsaliensis (Studia Graeca
Upsalensia 11), 1976; Jones C. P. The Roman World of Dio Chrysostom. Cambridge (Mass.):
Harvard University Press, 1978; Brancacci A. Teodoro l’Ateo e Bione di Boristene fra Pirrone
e Arcesilao // Elenchos [Rivista di studi sul pensiero antico]. Vol. 3. Napoli: Bibliopolis, 1982.
P. 55–85; Lampe K. The Birth of Hedonism. The Cyrenaic Philosophers and Pleasure as a Way
of Life. Princeton (NJ): Princeton University Press, 2015.
Бомбілій – ваза продовгуватої форми з вузьким горлом та заокругленим дном,
у Давній Греції призначалася для рідин або парфумів. Прикрашалась орієнталь-
ними мотивами – зображеннями домашніх тварин і диких звірів, чудовиськ
і рослинних орнаментів. Бомбілії, особливо поширені у VIII–VII ст. до н. е., тоб-
то в «орієнталізований» період грецького мистецтва, вироблялися здебільшого
в майстернях на коринфському узбережжі, яким на той час належали провідні
позиції в середземноморській торгівлі.
Борисфен (давньогр. Βορυσθένης) – старовинна назва річки Дніпро, вживана
у творах давньогрецьких та давньоримських істориків (Геродот*, Страбон*,
Пліній Старший та ін.). Борисфеном звали також батька царя тавроскіфів [Тав-
ри*] Фоанта та його діда Таргітая*. А Бористенідою – дочку бога Дніпра-Борис-
фену, що разом із Зевсом* породила сина Таргітая*. Борисфеном називалась
і ольвійська монета [Ольвія*]. 121
Борисфеніти – див.: Скіфи-землероби.
Будини (давньогр. Βουδίνοι) – одне з найвідоміших скіфських племен Лівобе-
режжя Дніпра. Ймовірно, йдеться про еллінізовані племена: з опису Геродота*
можна виснувати, що будини були корінним народом. Згадки про них, крім
як у Геродота*, знаходимо принаймні у двадцяти античних авторів (грець-
кий історик IV ст. до н. е. Ефор, римляни Гай Пліній Секунд і Помпоній Мела
в І ст. до н. е., грецький географ, астроном, математик Клавдій Птолемей ІІ ст.
н. е. та ін.). На землях будинів знаходилось місто Гелон та проживали гелони*
і неври*. Геродот* описує будинів як сильний і численний народ із блакитни-
ми очима та рудим (білявим) волоссям (цей опис вказує на північних європе-
оїдів; можливо, будини були якоюсь віткою балтів). Як і гелони*, будини що
три роки поклонялись Діонісові*; під час святкувань на його честь впадали
у вакхічний транс. Харчувалися шишками, додає Геродот*, – адже вони жили
в лісистій місцевості, в центрі якої було озеро, де будини ловили бобрів. Клав-
дій Птолемей повідомляв, що будини (він їх називає бодинами) мешкали біля
гори Бодин, розташованої на північ від Аланських гір (Донецький кряж) між
Танаїсом* та Борисфеном*.
Буй-тур – «буйний тур», зубр, надзвичайно сильний дикий бик, один з тотемів
давніх слов’ян. Тур – давньослов’янське божество, покровитель воїнів і князів,
уособлення Сонця, чоловічої сили, родючості; йому приносили в жертву биків
(під час розкопок на Подолі в Києві знайдено святилище Тура). Роги Тура сим-
волізували Сонце; їх часто вкривали позолотою. Образ Буй-тура (або Яр-Тура)
нерідко слугував символічним означенням для князів та воїнів (наприклад,
у «Слові о полку Ігоревім» Буй-туром названо князя Всеволода Святославича;
бл. 1153–1196).
Вавилон – у перекладі з аккадської мови «брама богів», одне з най-
більших міст Месопотамії, розташоване у Дворіччі*, в долині між
Тигром та Євфратом. Його історія охоплює понад два з половиною
тисячоліття, впродовж яких невелике поселення перетворилося на
один із найбільших центрів Старого Світу і Близького Сходу. Пік мо-
гутності, розбудови і слави припадає на правління Навуходоносора ІІ (бл. 605 –
бл. 562 до н. е.), царя Нововавилонської імперії. 12 жовтня 539 р. до н. е. Вавилон
був захоплений військами перського царя Кіра ІІ Великого. За біблійним
 переказом (Дан.: 5, 26–28), цьому передувала знаменита учта Валтасара, сина
Навуходоносора, якому з’явились на стіні вогненні знаки: мене, текел, фарес,
упарсін – попередження архангела Гавриїла про неминуче падіння Вавилона.
Під час правління Кіра Вавилон став однією з чотирьох столиць Першої Пер-
ської імперії Ахеменідів (VI–IV ст. до н. е.). Тоді ж тут з’явилось одне з семи чудес
122 світу – Сади Семіраміди, складна інженерна споруда каскадних («висячих») са-
дів. Від 331 р. до н. е. Вавилон переходить під владу Александра Македонського
і стає центром його імперії, а після смерті полководця занепадає.
Вавилон має також есхатологічний вимір у християнській символіці як мі-
сто гріха та Антихриста. «Вавилонське стовпотворіння» – один з топосів христи-
янської культури, що пояснює народження мов: за Біблією, після Всесвітнього
потопу люди, що розмовляли однією мовою, почали споруджувати «вежу до не-
бес»; Бог перервав цю амбітну роботу, змусивши їх розмовляти різними мовами.
Вежа впала, а самі вони розсіялися по світу (Буття: 11, 1–9). Найвідоміше зобра-
ження – картина Пітера Брейґеля Старшого «Вавилонська вежа» (1563). Руїни Ва-
вилона (90 кілометрів від Багдада) визнано світовою спадщиною ЮНЕСКО.
Варвари (давньогр. Βάρβαρος) – Ліна Костенко іронічно коментує проблему
ставлення давніх греків до негрецькомовних народів («А вартові оружні, здо-
ровецькі / щось говорили не по-грецьки»). Фактично всі ці народи вважалися
варварами, а слово «варвар» означало людину, не здатну говорити, заїку, що
заледве вимовляла два склади «бар-бар». Таке протиставлення греків «варва-
рам» акцентувалося в елліністичну добу з огляду на експансію у східному сві-
ті грецького наукового знання та в цілому культури. Ознакою варварства для
греків була також відсутність демократичного правління (у цьому сенсі «вар-
вар» – антипод «громадянина», члена поліса: давньогр. πολίτης). Евріпід у траге-
дії «Єлена» писав: «У варварів усі раби, крім того єдиного, хто ними править».
Ця опозиція зберігалась і в римські часи, коли поширення римської культури
та римського закону в інтерконтинентальній імперії стало «цивілізаційним»
інструментом. Хоча і Арістотель, і римські письменники нерідко висловлю-
вали повагу до мужності цих, з їхньої точки зору, неокультурених варварів.
Урешті, Римська імперія впала в 476 р. під навалою саме германських варварів,
яких так називали через недолученість до грецько-римської культури. За доби
християнства «варварами» вважались нехристиянізовані народи. «Цивілізова-
на Європа» (Захід) і далі, упродовж віків, протиставляла себе «варварському
Сходу», ставлячи в центр бінарної опозиції, з одного боку, свободу людини
як найвищий дар буття, а з другого – бачення Сходу як системи, позбавленої
культурних підстав та політичної волі для побудови демократичних форм
правління. Бачення середземноморської культури як центру світової цивілі-
зації зберігалося і в добу Гуманізму та Відродження, але акцент часто ставився
на латинсько-італійській спадкоємності (Петрарка в поезії «Італіє моя» [«Italia
mia…», 1344–1345] протиставляє «варварській крові» «шляхетну латинську
кров» [«Latin sangue gentile»]; «Canzoniere» / «Канцоньєре», 128). Фактично цей
концепт антагонізму між Європою і Азією, Сходом і Заходом був частково по-
доланий лише в добу Просвітництва, коли такі видатні його представники, як
Монтеск’є, Руссо, Вольтер, Гердер, закликали вивчати і шанувати культуру й
традиції древнішого від Європи Сходу.
Бібліогр.: Hall E. Inventing the Barbarian: Greek Self-Definition through Tragedy. New
York: Oxford University Press, 1989; Gibbon E. The History of the Decline and Fall of the
123
Roman Empire (Womersley D., Ed.). New York: Penguin Classics (Abridged edition), 2000;
Frassetto M. Encyclopedia of Barbarian Europe: Society in Transformation. Santa Barbara
(CA): ABC-CLIO, 2003.
Варязький та Індійський гості – Пісні Варязького, Індійського та Веденецько-
го (Венеційського) гостей – арії з опери російського композитора Ніколая Рим-
ського-Корсакова (1844–1908) «Садко» (1896).
Велика грецька колонізація (Ліна Костенко називає її часами, «…коли потен-
ціал демографічний / на чорноморськім березі осів») – ідеться про масштабний
процес експансії дорійців та іонійців на береги Середземного та Чорного мо-
рів, що відбувався протягом трьох століть, починаючи від VІІІ ст. до н. е. Чор-
не море спершу називали Понтом Аксинським – Негостинним морем: за ча-
сів Гомера вважалося, що воно неприступне для плавання, а на його берегах
живуть варвари*. З приходом іонійців Чорне море почали називати Понтом
Евксинським (часто просто Понтом), тобто Гостинним морем (давньогр. Πόντος
Εύξενος). В античних джерелах побутувала і назва Скіфський Понт (лат. Pontus
Scythicus) або Сарматське море (лат. Mare Sarmaticum) (Теокріт, Лукіан Само-
сатський, Сенека).
Від кінця ІХ ст. греки переживали період особливої політичної та еконо-
мічної трансформації: народжувалися поліси – міста-держави, які ставали
новими політичними, економічними та військовими центрами, що розвива-
ли культуру самоврядування, а це відіграло згодом велику роль у заснуванні
традицій європейської демократії [Афіни*]. Посилювались торговельні кон-
такти з народами Малої Азії; карбувались монети. Активізація торговельного
обміну зумовлювала також розквіт ремесел та промислів, формування нового
класу ремісників та торговців (до яких належав і наш Грек!) і одночасний за-
непад класу аристократії. Зростання потреби в сировині та збуті промислової
й сільськогосподарської продукції, збільшення народжуваності, нестача землі
(закони забороняли ділити землю між нащадками) – все це спонукало греків
шукати нові ареали розселення. Колонізація радикально змінювала конфігу-
рацію та характер Грецького світу через експансію грецької культури та її кон-
такти з місцевим населенням. Цікаво, що греки – історично морський народ –
не йшли вглиб території, а освоювали саме узбережжя (цей тип колонізації
Сократ дотепно називав «широкою лиштвою на варварському одінні»). Коло-
нізація відбувалась у трьох напрямках, найактивніше в західному: це Сицилія,
Південна Італія, Південна Ґаллія, Іспанія. Динамічним був і північно-східний
 напрямок: північне узбережжя Егейського моря*, Дарданелли (гр. Геллеспонт),
узбережжя Чорного та Мармурового морів (внутрішнє море, яке в ті часи греки
називали Пропонтидою, оскільки воно пов’язувало Чорне море з Егейським*).
Найменш активно діяли греки на південно-східному напрямку: Кіпр, півден-
ні береги Анатолії, Сирія та Північна Африка. Поліси ставали метрополіями,
124 тому грецькі колонії часто набували назви «Велика Греція»: це, наприклад, іс-
торична назва Південної Італії, а в культурі, звичаях, мові південних італійців
досі присутні глибинні грецькі впливи (давньогр. Μεγάλη Ἑλλάς, лат. Magna
Græcia; «те, що ми називаємо Італією, насправді є Велика Греція», писав Ові-
дій* у «Фастах», IV).
На берегах Чорного моря греки входили в прямий контакт зі скіфами, сар-
матами*, фракійцями*, таврами*. На відміну від середземноморських колоній,
де культивувалося здебільшого сільське господарство, колонізація в припон-
тійському ареалі активізувала розвиток торгівлі, сприяла розквіту ремесел
Причорномор’я – адже греки були майстрами в металургії, в каменярському,
ювелірному, гончарному та іншому ремеслах, у виноробстві й рибальстві. Ко-
лонізація спричинилася до бурхливого розвитку економіки, а в цілому – до на-
родження міжнародної торгівлі. Греки вміло монолізували торговельні шляхи
(половина потрібного Афінам* зерна надходила з Боспорського царства, чию
столицю – Пантікапей* – заснували теж мілетські греки). Найпотужнішим
грецьким містом Криму був Херсонес*. Ці грецькі міста процвітали навіть у пе-
ріод перського володарювання. Після звільнення від влади Персії вплив метро-
полії на понтійських греків відчутно збільшився.
Одним із найцікавіших наслідків колонізації стала культурна контаміна-
ція: перебуваючи на периферії античного світу, греки охоче використовували
елементи культур тутешніх різноплемінних етносів. У результаті досягалося
оригінальне сполучення звичаїв, стилів, способу життя еллінів та «варварів»*.
Зокрема й містобудівельна культура греків цього ареалу, в якій домінували
іонійський та дорійський ордери, зазнавала місцевих впливів, тож народжу-
вався змішаний «грецько-варварський» стиль. Греки ширили наукові знання,
театр, різні види мистецтв (мозаїка та композиції з кольорової гальки, чорно-
лаковий вазопис, теракотові [Теракота*] вироби, монументальний живопис
для орнаментування будинків), музику (улюбленими інструментами були кі-
фара*, ліра, флейта), медицину, спорт (різних видів спорту навчали дітей у так
званих гімнасіях). Велика частина греків були письменними: діти вільних
громадян опановували в одно- або дворічних школах основи філософії, рито-
рики, музики. Найголовніше ж те, що вплив політичної та правової культури
давньогрецького світу заклав у прото-Україні зачатки демократичної традиції.
Занепад античних міст Північного Причорномор’я почався в ІІІ ст. н. е.
через кризу рабовласницького ладу, а в ІV ст. ці міста були знищені кочови-
ми племенами гунів, навала яких не лише змела античну цивілізацію у цьо-
му регіоні, а й прислужилася до падіння Стародавнього Риму, ставши однією
з причин його розколу на Західну й Східну імперії. З протиставлення Першого
Риму – Новому Риму, Константинополю – бере початок новий етап протисто-
яння Заходу і Сходу, вже з інтеграцією в це протистояння слов’янського світу,
розділеного між слов’янами, приналежними відповідно до віток західного та
східного християнства.
Бібліогр.: Лапин В. В. Греческая колонизация Северного Причерноморья. К.: Наукова
думка, 1966; Брашинский И. Б. Афины и Северное Причерноморье в VІ–II вв. до н. э.
125
М.: Издательство АН СССР, 1976; Boardman J. The Greeks Overseas: Their Early Colonies
and Trade. London: Thames and Hudson Ltd., 1980; Яйленко В. П. Греческая колониза-
ция VII–III вв. до н. э. (По данным эпиграфических источников). М.: Наука, 1982; Аг-
бунов М. В. Античная география Северного Причерноморья. М.: Наука, 1992; Его же.
Загадки Понта Эвксинского. М.: Мысль, 1985; Его же. Античная лоция Черного моря.
М.: Наука, 1987; Его же. Античная география Северного Причерноморья. М.: Наука,
1992; Алексеева В. М. Греческая колонизация северо-западного Кавказа. М.: Наука,
1991; Качаpава Л. Д., Квиpквелия Г.Т. Гоpода и поселения Пpичеpномоpья античной
эпохи: Малый энциклопедический справочник. Тбилиси: Мецниереба, 1991; Вернад-
ский Г. В. Греческие колонии на северном побережье Черного моря // Древняя Русь.
Тверь: ЛЕАН, 1996; Ascherson N. Black Sea. New York: Hill & Wang, 1996; Id. Black Sea: The
Birthplace of Civilisation and Barbarism. New York: Vintage Books, 2007; Шрамм Г. Реки
Северного Причерноморья. Историко-филологическое исследование их названий
в ранних веках. М.: Eastern Communications, 1997; Крижицький С. Д., Зубар В. М., Ру-
сяєва А. С. Античнi держави Пiвнiчного Причорномор’я: У 2 т. К.: Альтернативи, 1998;
Дмитрієнко М. Ф. (відп. ред.), Іщенко Я., Маркітан Л., Ясь О. Етнічна історія грецької
спільноти в Україні: Бібліографічний довідник-покажчик. К.: НАН України, Інститут
історії, 2003; Maenchen-Helfen O. World of the Huns: Studies in Their History and Culture.
Los Angeles/Berkeley: University of California Press, 2004; Зубарев В. Г. Историческая ге-
ография Северного Причерноморья по данным античных письменных источников.
М.: Языки славянской культуры, 2005; Греки и варвары Северного Причерноморья
в скифскую эпоху/Отв. ред. К. К. Марченко. СПб.: Алетейя, 2005; Русяева А. С. Религия
понтийских эллинов в античную эпоху: Мифы. Святилища. Культы. К.: Стилос, 2005;
Гавриленко О. А. Античні держави Північного Причорномор’я: біля витоків вітчизня-
ного права (кінець VII ст. до н. е. – перша половина VI ст. н. е.). Х.: Парус, 2006; Ольгов-
ський С. Я. Давньогрецькі міста-колонії Північного Причорномор’я. К.: КНУКіМ, 2007;
Bilde P. G., Petersen J. H. Meetings of Cultures in the Black Sea Region: Between Conflict and
Coexistence. Aarhus: Aarhus University Press, 2008; Кінг Ч. Історія Чорного моря. К.: Ні-
ка-Центр, 2011 (пер. з: King Ch. The Black Sea: A History. Oxford: Oxford University Press,
2005); Писаревский Н. П. Античный флот, корабли и мореплавание на Понте Эвксин-
ском в VI в. до н. э. – ІІІ в. до н. э. СПб.: Алетейя, 2019.
Великий Луг – у XVI–XVIII ст. велетенська низинна територія плавнів на Ліво-
бережжі, від острова Хортиці й далі – між Дніпром та річкою Конкою. Належала
Запорізькій Січі. Іноді Великим Лугом емблематично називали все Запоріжжя,
а козаки іменували Великий Луг «батьком» – це був символ козацької свобо-
ди. Геродот* асоціював цей край з Гілеєю*. І справді, ще 1862 р. тут розкопали
скіфське поховання Чортомлицький курган [Чортомлик*]. Лісиста місцевість,
родючі ґрунти та багаті на рибу річки були для козаків природним джере-
 лом харчування, випасу коней та худоби, місцем для промислів, а за потреби
й укриттям від татарських набігів. Надмір риби та дичини запорожці продава-
ли в Польщу, Московію, Німеччину та Туреччину. У XVIII ст. річка Конка була
межею з Кримським ханством. У різні періоди тут поставали окремі Січі: Базав-
луцька, Чортомлицька, остання – Нова Січ та ін. Після ліквідації Запорізької Січі
126 в 1775 р. Катерина ІІ поділила ці землі між своїми наближеними. За легендою,
після того знаменитий багатостолітній козацький дуб на Хортиці невдовзі всох.
Хортицю продали німцям, велика частина Великого Лугу дісталася Потьомкіну,
а з часом теж була спродана німцям. На Хортиці з’явилися колонії Кронсталь,
Бурвард, Розенґард, Нейостервік, Нейєнбурґ, Нейєндорф... Згадаймо нещадне
Шевченкове: «І на Січі мудрий німець / картопельку садить» («І мертвим, і жи-
вим...»). Так звані козаки-лугарі часто нападали на німецькі садиби, а інші, ті-
каючи до Чорного моря*, створили Чорноморське козацтво. У радянські часи,
в 1955–1957 рр., майже вся територія Великого Лугу була затоплена Каховським
морем. З позитивних наслідків німецької колонізації Великого Лугу – біосфер-
ний заповідник Асканія-Нова ім. Ф. Е. Фальц-Фейна, заснований 1898 р.
Верета – гуцульський різнокольоровий килим із грубої овечої вовни.
Вертлюг – саморобний шампур.
Водяник – персонаж давньослов’янської демонології, втілення підступної сили
води. За народними уявленнями, цей зловісний дух річок, озер, боліт має ви-
гляд старого з тілом, покритим лускою; часто з розкуйовдженим зеленим во-
лоссям та кошлатою бородою. Здебільшого робить всіляку шкоду рибалкам –
полохає рибу, рве сіті, перевертає човни. Затягує під воду плавців. Можливо,
він чоловік-потопельник, бо ж дівчата-потопельниці стають русалками. Водя-
ник міг украсти навіть коней, тож у давнину йому приносили в жертву закві-
тчаного коня. Але іноді водяник зміняв гнів на милість і, навпаки, допомагав
людям. Любив також музику, тож, почувши якихось музик, міг випливти на бе-
рег і станцювати танок з рибалками чи мірошниками. Порядкував у водах від
ранньої весни. А коли крига сковувала воду, замикався в таємничих підводних
палацах, іноді вкравши в селянина сани, аби туди дістатися.
Гекатей Мілетський (бл. 550–490 до н. е.) – давньогрецький історик
і географ, один з перших авторів, що намагався дати комплексну
картину Грецького світу, зокрема грецької міфології (в чотиритом-
ній «Генеалогії», від якої дійшли до нас лише фрагменти, Гекатей
зробив першу спробу раціоналізувати міфологічні візії архаїчної
Греції, узгодивши їх з реальними фактами). Писав іонійським діалектом, може
вважатися засновником грецької історіографії; вплинув на Геродота*. Нале-
жав до давнього аристократичного роду, що, як твердив Геродот*, мав боже-
ственне походження. Брав участь у повстанні іонійських міст проти персів
(499–497 до н. е.): спершу був проти повстання, а далі використав скарби роду
Бранхідів (спадкоємців Бранха, що мали у своєму розпорядженні оракул Апол-
лона* в Дідімі неподалік від Мілета*) для побудови флоту і протистояння пер-
сам (того разу повстання закінчилося поразкою греків).
У своєму творі «Мандри світом, або ж Землеопис» (у двох книгах), що по-
бачив світ уже в VI ст., змалював Землю як круглий диск в оточенні Океану 127
й описав Європу та Азію. Тут знаходимо і вперше задокументовані відомості
про Скіфію*: опис її земель та річок, грецьких колоній, заснованих земляками
Гекатея – вихідцями з Мілета*.
Гекзаметр – шестистопний вірш, найпоширеніший розмір давногрецької
та давньоримської поезії, один із трьох основних розмірів квантитативної
метрики. Гекзаметри могли варіюватись залежно від чергування спондеїв
і дактилів. Спочатку гекзаметр мав сакральні функції: це був ритм пророцтв
оракула [Піфія*], релігійних гімнів, цим розміром аеди виконували усно свої
твори. Його творцями вважалися Аполлон* або Орфей*. Уперше гекзаметр за-
фіксований письмово в поемах Гомера. Тож «героїчний гекзаметр» народився,
очевидно, у VIII ст. до н. е. З епосу гекзаметр поширився зокрема і на так звані
середні жанри, зокрема буколіки, а також сатиру і послання (Феокріт, Горацій).
Чергування рядків, складених гекзаметром та «елегійним пентаметром», – ти-
пова риса невеличких поем, елегійних віршів та епіграм. Гекзаметр давнього
суворого стилю досягає досконалості в поезії Верґілія.
Гелікон – символ поетичного натхнення. Гора Гелікон розташована в Бео-
тії, центральній частині Греції поблизу Коринфської затоки, була присвяче-
на Аполлонові*. Згідно з міфами, він жив на її вершині поряд з музами (їх ще
звали геліконідами), тут співав Орфей*. На горі знаходилась священна Долина
Муз, а також храм, їм присвячений, струменіли численні джерела. Гора була
багата на джерела – і на міфологічні оповіді про їхнє виникнення. Наприклад,
так сталося, що музи разом співали. І цей спів такий був прекрасний, що вся
природа заслухалась, а Гелікон ріс угору, сягаючи неба. Богам це не сподоба-
лось, і вони наказали Пегасові* повернути Гелікон на землю. Тоді Пегас* уда-
рив копитом – і викресав з каменю джерело натхнення під назвою Гіппокрена
(джерело коня), а Гелікон повернувся на землю. Поети теж шукали свого ко-
ріння на Геліконі. Давньогрецький епічний поет Гесіод (кінець VIII – початок
VII ст. до н. е.), зокрема, розповідав, що народився на Геліконі у селищі Аскра
і дитиною зустрічав муз на схилах гори; подібну історію оповідав про себе й
Каллімах (310/305 – бл. 240 до н. е.), поет еллінської доби. «Геліконом» називали
учні Києво-Могилянської академії в XVII–XVIII ст. свою Alma Mater.
Геліос – у давньогрецькій міфології бог Сонця, брат богині Місяця Селени та бо-
гині світанку Еос*. Геліос – син Гіперіона, у свою чергу сина Урана і Геї. Тож ба-
буся Геліоса – богиня Землі. У різних авторів Геліос ототожнюється із Зевсом*,
 Аполлоном* або ж Гефестом*. Під час боротьби олімпійських богів з гігантами
(гігантомахія) один з гігантів упустив камінь на Землю – так постав острів Си-
цилія, яку Зевс* подарував Геліосу, як і Родос – центр культу Геліоса. Геліос був
власником вічно молодих биків, яких випасав на Сицилії та милувався ними,
здіймаючись щодня в небо на квадризі коней, з ніздрів яких виривалось біле
128 полум’я. Одіссей* зі своїми супутниками, причаливши до острова, з’їв биків
Геліоса, за що бог, розсердившись, спалив блискавкою його кораблі. В гавані
острова Родос стояла гігантська статуя Геліоса – Колос Родоський, одне з семи
чудес світу. На острові німфа Рода народила Геліосу дітей – Геліадів, які стали
видатними астрономами; один із синів поділив на години добовий час.
Гелони (давньогр. Γελωνοί або Γέλωνες) – плем’я, що жило, згідно з Геродотом*,
у північно-західній частині Скіфії* (територія нинішніх Полтавської, Хар-
ківської та Дніпропетровської областей). Геродот* вбачав у гелонах вихідців
з припонтійських греків і називав їх еллінами, що розмовляли як грецькою,
так і скіфською мовою*. Ольвійські греки, зазначає Геродот, часто плутають ге-
лонів та будинів*, вважаючи їх одним народом. Гелони жили серед будинів*
у дерев’яних містах зі святилищами грецьких богів, поклонялися Діонісу* і що
три роки влаштовували святкування на його честь. Центром цього ареалу було
місто Гелон, що знаходилося поблизу міста Більськ Полтавської області, згідно
з розкопками українського археолога Бориса Шрамка (1921–2012). Російський
археолог Борис Рибаков (1908–2001) також вважав Більське городище стародав-
нім Гелоном (кінець VIII – початок ІІІ ст. до н. е.; це центр так званої Ворсклин-
ської групи феноменів скіфської доби). Гелон (найбільше у Східній Європі го-
родище* скіфських часів, на думку Бориса Гракова [1899–1970]) став центром
об’єднання трьох племен: борисфенітів, тобто скіфів-землеробів*, гелонів та бу-
динів*. Прародичем гелонів був син Геракла* Гелон, народжений від любовної
історії героя з Єхидною*. Гелони брали участь у війні скіфів з Дарієм*: наступаю-
чи, Дарій вщент спалив Гелон. Про гелонів згадували й римляни: Горацій в «Оді
меценату» пише про «далеких гелонів», сусідній з даками* народ, що завжди
носить при собі сагайдак зі стрілами. Верґілій у «Георгіках» згадує гелонів серед
підкорених Римом народів, що фігурували на щиті Енея. На цьому щиті були
зображені найвидатніші події римської історії до імператора Августа. Отже,
підкорення Римом гелонів, народу «носіїв стріл» (лат. sagittiferi), бачилось як
важливий факт римської історії. Додаймо, що щит Енеєві подарувала богиня
Венера, від якої пішов імператорський рід Юліїв (династія Юліїв–Клавдіїв).
Бібліогр.: Шрамко Б. А. Бельское городище скифской эпохи. К.: Наукова думка, 1987;
Більське городище в контексті вивчення пам’яток раннього залізного віку Європи.
Полтава: Археологія, 1996; Мурзін В., Ролле Р., Супруненко О. Більське городище. Київ;
Гамбург; Полтава: Археологія, 1999; Пам›ятки археології північно-західного і західно-
го секторів округи Більського городища (І тис. до н. е. – І тис. н. е.). Полтава: Техсервіс,
2010; Гавриш П. Я. Фортифікаційне будівництво у стародавньому Гелоні: Історико-ар-
хеологічне дослідження. Х.: Котельва, 2019.
Гематит («Лежали хури червонястих руд») – ідеться про червоний залізняк (або
гематит, гр. αιματίτης – «кривавий камінь»). Його поклади в Україні знаходяться
в Криворізькому залізорудному басейні (Дніпропетровська обл.). У давнину вва-
жали, що гематит має чудодійну силу, роблячи воїнів непереможними в бою.
Геракл – найпопулярніший герой давньогрецької міфології, син Зевса*, усла- 129
вився насамперед своїми «дванадцятьма подвигами»; відомий у фінікійській
традиції, став видатною постаттю римського пантеону. Наділений надлюд-
ською силою, був також уособленням шляхетного характеру і щедрості. Зевс*
зробив героя безсмертним і взяв на Олімп*. Геракл для греків був покровите-
лем спорту (вважається засновником Олімпійських ігор [Істмійські ігри*]), а в
римській традиції – ще й захисником і заступником людей у моменти життє-
вих труднощів. Ім’я Геракла присутнє також у географії античного світу: Гіб­
ралтарську протоку, що пов’язує Середземномор’я з Атлантикою, відокрем-
люючи Європу від Африки, в античні часи називали «Гераклові стовпи» (лат.
Columnae Herculis, «Геркулесові стовпи»). Вони позначали межі дослідженого
світу – в пам’ять про подорожі та подвиги героя, що дістався Кавказу, Малої Азії
та Далекого Сходу (зокрема мали важливу символічну роль у структуруванні
міфу про подорож Одіссея*).
Має своє почесне місце Геракл і у скіфському пантеоні, позаяк, за однією
з версій, скіфи походять від любовного зв’язку Геракла з жінкою-змією Єхид-
ною*.
Скіф, Гелон і Аґафірс – за давньогрецьким міфом, сини Геракла та Єхидни*,
хтонічної істоти, жінки з тулубом змії. На прохання свого дядька Еврісфея,
царя Мікен, Геракл відібрав у триголового велетня Геріона молодих корів, яких
той випасав на далекому острові за Західним Океаном. Але Гера, що страх не
любила Геракла, наслала сказ на молодих корів, після чого вони розбіглися
врізнобіч. У пошуках ошалілих корів дорогою до Мікен на Пелопоннесі Геракл
забрів у невідому йому країну, яка «потім назветься Скіфією*» (отже, в момент
прибуття Геракла вона так ще не називалась). Пустивши стадо пастись, він за-
снув, а прокинувшись, корів не побачив. Їх приховала Єхидна*, пообіцявши
повернути, якщо Геракл стане її коханцем (є й інший варіант міфу, пов’язаний
з Харібдою: [Сцілла і Харібда*]). Врешті, у Геракла не було виходу, тож у резуль-
таті Єхидна* народила трьох синів, з яких тільки молодший – Скіф – зумів на-
тягнути батькового лука, а отже, стати правителем цієї землі. Варто згадати,
що лук і стріли були фактично головною зброєю скіфів; їхній лук, невеликий,
але потужний, стріляв на 500 м. Греки запозичили у скіфів тип наконечника на
стрілі. А скіфські лучники служили охоронцями в Афінах*.
Після перемоги Скіфа мати вигнала інших синів за межі Скіфії*. Це цікавий
елемент міфу, який засвідчує, що скіфи були молодшим племенем порівняно
з аґафірсами* та гелонами*. Адже родоначальники цих племен – відповідно
старший брат Аґафірс та середульший Гелон – унаслідок перемоги брата були
змушені вирушити на чужину.
 Зображення змієногої жінки часто трапляється на артефактах скіфської
культури: на жіночих прикрасах, кінській збруї, саркофагах. На посудині, знай-
деній у кургані Куль-Оба*, бачимо фігуру Скіфа, що натягує лук батька, і постаті
Гелона та Аґафірса, поранених під час цієї звитяжної спроби. Цікаво, що пара-
лельно існує скіфська легенда з абсолютно подібним сюжетом про трьох синів
130 Таргітая*.
Геродот Галікарнаський (між 490 і 480 – бл. 424 до н. е.) – грецький історик,
«батько історії», за визначенням Ціцерона. Автор монументальної «Історії»
в дев’яти книгах (названих іменами дев’яти муз; поділ на книги здійснили
александрійські вчені в ІІІ ст. до н. е.), яка є першим відомим не лише істо-
ріографічним, а й прозовим твором. В основі праці Геродота – відтворення іс-
торії грецько-перських воєн (499–449 до н. е.), першого глобального зіткнення
Заходу і Сходу, в якому бере свій початок концепція протиставлення Європи
(Заходу) як цивілізації свободи й Азії (Сходу) як цивілізації тиранії [Афіни*].
Ця концепція чітко відакцентована в Геродота, хоч їй надається здебільшого
міфологічного тлумачення.
На зображенні Скіфії*, що подається в «Історії» Геродота, великою мірою
засновується поема-балада Ліни Костенко «Скіфська одіссея». «Історія» є прав-
дивим (але з елементами фантазії) історичним, географічним, етнографічним
описом життя різних народів стародавнього світу. Особливо цінною для нас
є книга ІV, що вважається одним із кращих фрагментів Геродотової епопеї. Ге-
родот першим описав звичаї скіфів та сусідніх з ними народів, отже, саме від
нього людство дізналося про найдавнішу історію земель, на яких постала зго-
дом Україна. Геродот – знов-таки першим – почав інтерпретувати історію не
як ланцюг випадкових подій, а як логічний процес конкретних причин і на-
слідків. Також справжньою новацією стала спроба застосувати до історичної
нарації чітку науково-емпіричну методологію, що допомагала організовувати
пошук, вибір та аналіз фактів (хоча, ймовірно, Геродот насправді не побував
у всіх описаних країнах, а спирався на письмові джерела та усні оповіді). Не-
зважаючи на те, що основною метою Геродота була епічна оповідь, у його опи-
сах процесів і явищ історії все ж присутня характерна для архаїчних часів віра
в те, що пристрасті богів мають безпосередній вплив на людські долі.
Геродотові властивий зацікавлений погляд на культурні традиції тих наро-
дів, що їх греки традиційно вважали варварами*, відсутність категоричності
в оцінках, незмінна відкритість до нового досвіду. Неповторною особливістю
його твору є спрага знання, цікавість до всіх форм людського життя, іронічне
ставлення до людського марнославства та жадоби влади, всеохопний погляд
на життя людини, вписаної в безмежні горизонти світової історії. Ще одна ори-
гінальна риса – критичне ставлення до дій співвітчизників, якщо вони вчи-
няють щось нерозсудливе або негідне (пізніше інший великий грек – історик
і філософ Плутарх* – назвав Геродота «філоварваром» через недостатнє, на його
думку, уславлення греків).
Водночас Геродот виявляє любов до героїчної Греції, що непохитно про-
тистоїть могутньому перському цареві Дарію*, перемагаючи не силою зброї,
а мужністю, духом патріотизму та вдалою військовою стратегією. У книзі VІІІ
Геродот – під впливом трагедії Есхіла* «Перси» – описує епохальну сутичку пер-
ського та грецького флотів при Саламіні (480 р. до н. е.): незважаючи на знач-
ну перевагу персів, грецький флот об’єднаних полісів на чолі з Афінами* та 131
Спартою завдає нищівної поразки персам, визначаючи тим самим піднесення
всього Середземномор’я, а в результаті – і народження Європи.
Твір Геродота поширювався в численних списках грецькою мовою в Х–ХV ст.;
його переклав латиною визначний італійський гуманіст Лоренцо Валла
(Lorenzo Valla; 1407–1457). Негативне ставлення до Геродота окремих античних
авторів (той же вище цитований Плутарх* чи Фукідід) призвело до недостат-
ньої до нього уваги в часи Відродження. І лише в ХІХ ст., з початком систем-
них археологічних розкопок, підтвердилась достовірність багатьох його описів
і даних. Мандрівник, як і вічний Одіссей*, Геродот учить нас із дистанції тисяч
років повазі до різних культур та свободі інтелекту в пошуках автентичного
знання і розуміння життя окремих людей і цілих народів.
Бібліогр.: Belin de Ballu E. L’Histoire des colonies grecques du littoral Nord de la Mer
Noire. 2 éd. Leyden: Brill, 1965; West M. L. Early Greek Philosophy and the Orient. Oxford:
Clarendon Press, 1971; Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия: Историко-географический
анализ. М.: Наука, 1979; Нейхардт А. А. Скифский рассказ Геродота в отечественной
историографии. Л.: Наука, 1982; Куклина И. В. Этногеография Скифии по античным
источникам. Л.: Наука, 1985; Бернштейн С., Гиндин Л. (отв. ред.). Этногенез народов
Балкан и Северного Причерноморья: лингвистика, история, археология. М.: Наука,
1984; Hartog F. The Mirror of Herodotus: the representation of the other in the writing of
history. Berkeley; London: University of California Press, 1988; Burkert W. (dir.). Hérodote et
les peuples non grecs: neuf exposés suivis de discussions (Vandoeuvres – Genève du 22 au 26
août 1988). Genève: Fondation Hardt (Book 35), 1990; Скржинская М. В. Древнегреческий
фольклор и литература о Северном Причерноморье. К.: Наукова думка, 1991; Геродот
із Галікарнасу. Скіфія: Найдавніший опис України з V століття перед Христом. К.: Дові-
ра, 1992; Гиндин Л. А., Цымбурский В. Л. Гомер и история Восточного Средиземноморья.
М.: Восточная литература, 1996; Скржинская М. В. Скифия глазами эллинов. СПб.:
Алетейя, 2001; Подосинов А. В. Восточная Европа в римской картографической тра-
диции: Тексты. Перевод. Комментарий. М.: Индрик, 2002; Зубарев В. Г. Историческая
география Северного Причерноморья по данным античной письменной традиции.
М.: Языки славянской культуры, 2005; Asheri D., Lloyd A., Corcella A. (Authors), Murray O.,
Moreno A. (eds.). A Commentary on Herodotus Books I–IV. Oxford: Oxford University Press,
2007; Minns E. H. Scythians and Greeks. A Survey of Ancient History and Archaeology on
the North Coast of the Euxine from the Danube to the Caucasus. Cambridge: Cambridge
University Press, 2012 (перше видання: 1913 – з великою Бібліографією відомих на той
час досліджень); Meister K. La storiografia greca. Dalle origini alla fine dell’Ellenismo.
Roma; Bari: Laterza, 2015.
Герр (або Геррос; давньогр. Γέρρος) – річка у Скіфії*, відомості про яку достатньо
суперечливі, тож її локалізація непевна. Геродот* уважав, що ця ріка нібито
 розділяла ареали розселення царських скіфів [Паралати*] і скіфів-кочовиків.
Припускають, що йдеться про всохлу на сьогодні притоку Дніпра або ж про
річку Токмак (чи Молочну) за порогами, де закінчується судноплавна части-
на Дніпра [Дніпровські пороги*], або ж про ріку Конку, ліву притоку Дніпра
в Херсонській області. А проте значно важливіша локалізація та інтерпретація
132 однойменной місцевості Герри*, некрополя скіфських царів.
Герри – за Геродотом*, місцевість, де знаходився таємничий некрополь скіф-
ських царів, існування якого на сьогодні не підтверджене. Можливо, йдеться
про окраїнну Скіфію*, де протікала річка Герр (Геррос)*. Ця річка могла бути
реальною, але могла й означати символічний кордон між світом живих і мер-
твих. Свідчення Геродота* про те, що до цієї місцевості треба добиратися сорок
днів, найімовірніше є відлунням похоронної обрядовості номадів (трапляється
цей ритуал у монголів, тюрків і в широкому етногеографічному просторі іра-
номовних народів). До того ж «сороковини» мали місце при похованні як скіф-
ської аристократії, так і звичайних людей. Тобто йшлося не про конкретний
шлях, а про символічний час, який потрібен померлому на дорогу до Країни
мертвих. Імовірно, традиція «сороковин» з іраномовного світу через посеред-
ництво скіфів перейшла в православ’я [Похоронний обряд у скіфів*].
Цікаві паралелі виникають і з германськими, зокрема скандинавськими,
традиціями стосовно танатологічної героїзації загиблих воїнів. Таціт пише про
вживання давньогерманського терміна harius для визначення «потойбічного
війська» (пор. з давньоісл. herr). У кожному разі з точки зору етимологічної
слово герой (лат. heros) походить від давньогр. ἥρως: мужній непереможний
воїн-напівбог, здатний на неймовірні подвиги. Звідси рядки в поемі: «…в слові
Геррос є відлуння слави, / що досягла балтійських узбереж». Таку думку вислов-
лював і чеський і словацький славіст доби Романтизму П. Й. Шафарик*, пе-
реконаний в автохтонності слов’янського етногенезу. За моделлю цих семан-
тичних лабіринтів збудована й концепція походження імені слов’ян від слова
слава.
Бібліогр.: Брашинский И. Б. Сокровища скифских царей. Поиски и находки. М.: Наука,
1967; Мозолевский Б. Н., Полин С. В. Курганы скифского Герроса IV в. до н. э. (Баби-
на, Водяна и Соболева Могилы). К.: Tempora, 2005; Михайлов Б. Д. Загадки древнего
Герроса: историко-географические этюды. К.: Такі справи, 2009; Вертієнко Г. В. Іко-
нографія скіфської есхатології. К.: Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН
України, 2015; Його ж. Героїка Герросу (з приводу сутності скіфського локусу Потой-
біччя) // Східний світ. 2017. № 1–2. С. 38–47 (http://oriental-world.org.ua/sites/default/files/
Archive/2017/1–2/4.pdf); Степанов М. В. Скифский хтонический миф и его отражение
в погребальном обряде. К.: Видавець Олег Філюк, 2015.
Гефест – у давньогрецькій міфології бог вогню та ковальства, ремесел, скуль-
птури, металургії, син Зевса* і Гери, брат Аполлона*, Афіни* й Ареса*. У рим-
ській міфології – Вулкан. Народився потворним, отож розлючена цим Гера
скинула його з Олімпу* на Землю. Хлопчика підібрали й виховали у морсько-
му ґроті дочка Океану Еврінома та її мати Фетіда, дочка віщого старця Нерея.
Умілий майстер, Гефест виготовляв вироби із золота і срібла, постачав богам
непереможну збою, кував щит, громи і блискавки для Зевса*, розливав богам
нектар у викуті чаші. З його особливо знаменитих робіт – скринька Пандори,
колісниця Геліоса*, шолом і крильця на ногах Гермеса, лук і стріли Ероса. З по-
мсти подарував матері золотий трон: щойно сівши на нього, Гера виявилася 133
закутою в ланцюги, від яких син звільнив її лише після довгих вмовлянь бо-
гів. Облаштовував пишні хороми богам, мав кузню у своєму палаці на Олімпі*,
а також біля Етни, де йому допомагали кіклопи [Киклопи*]. Кульгавий на оби-
дві ноги після падіння з Олімпу*, постійно закіптюжений, Гефест, одначе, мав
собі за дружину богиню краси Афродіту*, яка не раз його зраджувала.
Гіг (Гігес) – перший цар Лідії (стародавня держава у західній частині Малої
Азії), засновник династії Мермнадів, правив у VII ст. до н. е. (ймовірно між між
687 та 652 до н. е.). Провадив загарбницьку політику стосовно грецьких міст.
Платон у «Республіці» приписує Гігові здатність ставати невидимим завдяки
таємничому золотому персню. Але хоч би той перстень і був, не допоміг проти
кіммерійців*, які перешкоджали Гігові утвердити свою владу в Причорномор’ї
та Східному Середземномор’ї (зокрема кіммерійці* окупували Каппадокію, сьо-
годні центральна Туреччина). А згодом, у 652 р. до н. е., кіммерійці* за підтрим-
ки ассирійців здобули перемогу в битві з військом лідійського царя, а сам Гіг
загинув.
Від курйозного свідчення Платона походить уживаний у сучасній кіберпси-
хології термін «ефект Гіга», що описує агресивну поведінку інтернет-тролів.
Ця поведінка пояснюється деперсоналізацією дописувача, яка у свою чергу
спонукає його до ототожнення з певною спільнотою, анонімність якої гаран-
тує безпеку та безкарність при девіантній поведінці (SIDE, Social Identity of
Deindividuation Effects / Соціальна ідентичність з ефектами деіндивідуалізації).
Гілея (давньогр. Ὑλαίη, Hylaea – буквально: ліс) – за описом Геродота*, лісова
частина Скіфії* в гирлі Дніпра, підлегла місту Ольвії*, фактично дніпровські
плавні. В образній системі скіфів – це священний ліс (не випадково тут було
святилище Гекати, богині магії). Гілея фігурує в міфі, що оповідає про еллінське
походження скіфів. Тут зустрілися Геракл* та Єхидна*, тут був убитий Анахарс*
через сповідування грецької віри, тут проводились ігри на честь олімпійських
богів. Гілея являла собою потужну екосистему з різноманітними типами дерев,
тут водились зубри і дикі коні. В XVI–XVIII ст. на цій території розкинувся Вели-
кий Луг*. Суґестивність образу Гілеї перетворила її на літературний топос. Так,
наприклад, називалась російська літературно-художня група кубофутуристів
у 1910-х роках, організатором якої був Давид Бурлюк (1882–1967), український
художник-модерніст, основоположник російського футуризму, що називав себе
«найвірнішим сином України». Група сформувалася саме в маєтку братів Бур-
люків у с. Чорнянка Таврійської губернії (нині – Каховський район Херсонської
 обл.). В Україні видається науковий збірник «Гілея», в Полтаві є хор під назвою
«Гілея», в Миколаєві – однойменний міжнародний благодійний хор.
Гіменей – у давньогрецькій міфології бог подружньої любові. Був сином Апол-
лона* і котроїсь із муз, або ж Діоніса* та Афродіти*. Під час весільних церемо-
134 ній очолював кортеж. Святкування весілля без його участі вважалося знаком
нещасливого подружнього життя. Гіменея зображали юнаком особливої жі-
ночної краси. Гіменей також – шлюбна пісня. Звідси, ймовірно, походить і тер-
мін гімн (давньогр. ὕμνος).
Гіпербореї – міфічний народ з так само міфічної землі, котра, як увижалось
грекам, розташована на якійсь недосяжній Півночі (чи й взагалі в неземному
вимірі), за межами Борею, тобто північного вітру. Це ідеальна земля під по-
кровительством Аполлона*, де можна жити вічно, де панують щастя і мисте-
цтво, край, над яким півроку стоїть сонце. Оскільки ж бог північного вітру жив
у Фракії (територія Давньої Фракії відповідає частинам трьох сучасних країн:
північно-східної Греції, південної Болгарії та європейської частини Туреччи-
ни), то Гіперборея умовно – це земля на північ від Фракії. Гекатей з Мілета*
бачив Гіперборею на крайній Півночі – між Океаном (який греки уявляли вод-
ною просторінню навколо відомого світу) та Ріпейськими горами*. Інші авто-
ри (Есхіл*, Піндар) з гіпербореями пов’язують річку Істр, тобто Дунай.
Жан-Сільвен Байї (Bailly; 1736–1793) – видатний астроном, математик і по-
літик революційної Франції – вважав Гіперборею початковою цивілізацією,
звідки наука і культура поширились на решту знаних нам давніх цивілізацій –
Китай, Індію, Єгипет, Персію. У творі, написаному у формі листів до Вольтера,
«Lettres sur l’Atlantide de Platon et sur l’ancienne histoire de l’Asie» («Листи про Ат-
лантиду Платона та про давню історію Азії», 1779), Байї пов’язує Гіперборею
з платонівською Атлантидою. Згідно з його теорією, найдавніша цивілізація
знаходилась не в ареалі Середземномор’я, як це бачив Платон, а в крайній
північній точці, куди ступала нога людини, – в районі норвезького архіпелагу
Шпіцберґен у Норвегії, омитого водами Північного Льодовитого океану.
У деяких інших теоріях (від Ніцше з його книгою «Антихрист. Прокляття
християнству» [Der Antichrist. Fluch auf das Christenthum, 1895] до сучасного не-
оєвразизму) образ Гіпербореї набув елементів езотеричного нацизму, а отже,
расизму та антисемітизму – як уявна батьківщина арійської раси, уособлен-
ням якої відповідно бачаться німецький та російський світи. Одним із знако-
вих текстів на цю тему є тритомний твір Єлени Блаватської «Таємна доктрина,
синтез релігії, науки та філософії» (оригінал англійською мовою: «The Secret
Doctrine, the Synthesis of Science, Religion and Philosophy»; два томи – «Космоге-
незис» та «Антропогенезис» – вперше видано 1888 р.) – спроба поєднати дав-
ню мудрість Сходу з наукою модерного часу. Тут простір Гіпербореї постає як
«другий материк», щоі простягається від Гренландії до Камчатки. Представни-
ком аріософського напрямку був також чилійський письменник Міґель Хоакін
Серрано (Miguel Joaquín Serrano, 1917–2009), який вважав арійців нащадками
людей-богів з «виміру зеленого променя» Венери.
Бібліогр.: Smith E. B. Jean-Sylvain Bailly: Astronomer, Mystic, Revolutionary (1736–1793).
Philadelphia: American Philosophical Society, 1954; Godwin J. Arktos: the Polar Myth
in Science, Symbolism, and Nazi Survival. London: Thames & Hudson, 1993; Goodrick-
Clarke N. Black Sun: Aryan Cults, Esoteric Nazism, and the Politics of Identity. New York: 135
NYU Press, 2003; Bridgman T. P. Hyperboreans: Myth and History in Celtic-Hellenic Contacts.
London: Routledge, 2005.
Гіппократ (бл. 460 – бл. 377 до н. е.) – давньогрецький лікар і цілитель, «батько
медицини». Впливав на розвиток медицини та біології аж до XVI ст. включно.
Походив з родини медиків, що належала до лікарської корпорації Асклепіадів,
яка нібито брала свій початок від бога медицини Асклепія. Синтезував свої
погляди та наявні на той час медичні знання у «Корпусі Гіппократа» (з шіст-
десяти трактатів Гіппократові належить, можливо, близько двох десятків).
Багато мандрував, вивчаючи різні практики, дістався до відомого своїми ме-
дичними досягненнями Єгипту; працював у Фракії [Фракійці*] та подорожу-
вав землями скіфів (оповідь Гіппократа про фізичний тип скіфів та їхнє по-
дружнє життя надрукував венеційський географ і політик Джованні Баттіста
Рамузіо [Ramusio; 1485–1557] у своїй тритомній книзі «Плавання та подорожі»
[«Navigationi et viaggi», 1560–1559]).
Гіппократ виділив медицину з філософії в окрему науку, аналізуючи хво-
роби не як кару богів, а як явища, викликані об’єктивними чинниками (при-
родними, зокрема географічними) та – особливо – суб’єктивними (наприклад,
темпераментом людини). Вважав природу найкращим лікарем. Запропону-
вав різні методи дослідження хвороб та визначення стадій хвороби; виробив
концепцію діагнозу і прогнозу хвороби; розумів значення дієти. Описав мето-
ди хірургії приступними на той час інструментами. Розробив етичний кодекс
лікаря. Лікарі й сьогодні в різних країнах світу складають «клятву лікаря» (як
в Україні), а окремі категорії (скажімо, хірурги в Італії) – саме «присягу Гіппо-
крата». Текст екволюціонував у часі, відображаючи особливості культурно-істо-
ричної реальності. Наприклад, цю присягу не складали медики Третього рейху,
оскільки не планували гарантувати один з основних її принципів: не шкодити
пацієнтові (лат. «Primum non nocerе»). Натомість нині в Америці порушення
одного з принципів присяги може бути підставою для судового провадження.
Гойно – щедро, від усієї душі.
Горобина ніч – ніч із сильною і тривалою грозою. Народні повір’я пов’язують
початок таких гроз із днем святого Іллі – 2 серпня. Оскільки ж у цей час з’яв-
ляється й перша прохолода, в старовину вважали, що то пророк на колісниці
в небі їхав так швидко, аж його кінь згубив підкову в річці. Образ пророка Іллі
має дохристиянське походження і змішується з Перуном*.
 Городище – знайдені під час розкопок залишки давнього поселення як скіф-
ської, так і праслов’янської доби. Укріплені, обгороджені, обнесені валом, часто
ровом, та захищені брамою, поселення в давню добу були ремісничими, торго-
вельними, оборонними центрами родоплемінних спільнот, з яких народжува-
лись міста. Виникали зокрема внаслідок розбудови торговельних шляхів між
136 Скіфією* та Грецією і Сходом. На скіфських городищах виявлено також цита-
делі – особливо укріплені частини міста, де жила аристократія. Найдавніші го-
родища на території України датуються початком першого тисячоліття до н. е.
(кінець бронзової доби), перші скіфські городища – V ст. до н. е. Найвідоміші
з них – Кам’янське [Кам’янка-Дніпровська*], Немирівське (на Вінниччині) та
Більське (на Полтавщині) [Гелони* ].
Грифон – міфологічне створіння з гібридним тілом: крилатий лев з головою
орла. Символізує єдність землі і неба (лев утілює владу на землі, орел – у небе-
сах), могутність, надійність, силу. Цей образ присутній уже в шумеро-аккад-
ській культурі – божественний птах Анзу, «птиця бурі». Трапляється також
у Давньому Єгипті та Давній Персії (грифон – символ династії Ахеменідів).
Широкої слави грифони зажили в античні часи. В Давній Греції грифони були
прив’язані до культу Сонця, прислуговували Аполлону*. Давньогрецька боги-
ня помсти Немезіда їздила на колісниці, запряженій грифонами. Грифон вва-
жався емблемою Пантікапея*, зображений і на гербі Криму, а також на гербах
окремих кримських міст (Севастополь – у царські часи, Керч). Грифон є поши-
реним елементом європейської геральдики.
Грінвіч – колись окреме містечко, тепер передмістя Лондона. Тут розташову-
валася центральна обсерваторія Великобританії – Королівська Грінвіцька об-
серваторія (Royal Greenwich Observatory), створена 1675 р. з метою визначення
точних координат для мореплавців. У 1884 р. було вирішено вважати нульо-
вим меридіан, що проходить через обсерваторію, розділяючи західну та схід-
ну півкулі, а отже, є початковою точкою вимірювання часових поясів. 1961 р.
замість часу за Грінвічем (GMT) запровадили Всесвітній координований час
(Coordinated Universal Time, UTС).
Гута – в історичному плані: майстерня з вироблення та обробки металів.
Ґети (давньогр. Γέται) – одне з фракійських племен, сусіди скіфів.
Ґети разом з даками* утворили північну вітку фракійців*, ареалом
мешкання якої в VІ–ІV ст. до н. е. були північна частина Балкансько-
го півострова, пониззя Дунаю й українське Правобережжя (зокрема
береги Дністра та його притоки Збруч; тому – зазбручани). Історики
схиляються до думки, що ґети і даки* – це два досить відмінні народи, об’єднані
все ж спільною мовою з діалектальними особливостями. Мають стосунок до
липицької археологічної культури (І–ІІ ст.), із центром у Галичині. Геродот* на-
зиває ґетів «найшляхетнішим і найсправедливішим з-поміж усіх фракійських
народів». Менандр, який уважав себе ґетом, описував фракійців-ґетів як вели-
ких пияків і любителів жінок (кожен ґет повинен був мати одночасно не мен-
ше одинадцяти жінок, свідчив поет). Разом з тим ґети були побожними, вірили
у безсмертя душі і вважали смерть переселенням із земної країни в країну де-
мона Залмоксіса (який до всього ж реально міг бути учнем Піфагора). Під час 137
грози ґети мстиво випускали в небо стріли. Войовничі ґети не раз руйнували
Ольвію* і Тіру*. Водночас були одним із небагатьох племен, які підтримали скі-
фів у скіфсько-перській війні проти Дарія* (514 р. до н. е.). Протистояли завою-
ванням Філіппа ІІ Македонського* (у IV ст. до н. е. зазнали поразки від Алексан-
дра Великого). Польський історик Мацей Мєховіта у «Трактаті про дві Сарматії»
називає ґетів першим населенням європейської Сарматії [Сармати*]. На тери-
торії України ґети перебували від початку бронзової ери (1800 р. до н. е.) до Ве-
ликого переселення народів (IV–VII ст.), тож безпосередньо дотичні до етноге-
незу українців та загалом східних слов’ян.
Бібліогр.: Mircea E. Zalmoxis, the vanishing God: Comparative studies in the religions and
folklore of Dacia and Eastern Europe. Chicago: University of Chicago Press, 1972.
Дажбог (Даждьбог) – у давньослов’янській міфології бог світла і Сон-
ця, бог родючості – і водночас утілення влади, син всемогутнього бога
вогню Сварога, тож може бути прирівнений як до Зевса*, так і до Гелі-
оса*. У «Слові о полку Ігоревім» русичів названо «внуками Дажбога».
Даки (лат. daci) – племена фракійського походження, етнічно споріднені з ґе-
тами (грецькі джерела вживають термін ґети, латинські здебільшого – даки)
[Фракійці*; Ґети*]. Населяли значну територію центральної Європи: кордони
її сягали аж до сучасної південно-західної України. Тобто Дакія охоплювала
територію Румунії та Молдови і частково Сербії, Болгарії, Угорщини та Украї-
ни. Центром Дакії були Карпатські гори. Припускають, що ім’я даків походить
від daos – фригійського слова на означення вовка – і пов’язане з військовою
ритуалістикою та тотемістичною практикою; даки зображали вовка на своїх
прапорах. Були землеробами і скотарями, а також вправними ремісниками.
Розквітом своєї культури (особливо на території сучасної Трансільванії) даки
завдячували скіфському та кельтському впливам. Держава даків проіснувала
від 82 р. до н. е. до 106 р. н. е., коли Дакію завоювали римляни. Імператор Траян
(роки правління: 98–117) перетворив Дакію в римську провінцію, на честь чого
в Римі зведено знамениту колону Траяна. В результаті Румунія стала крайнім
східним ареалом римської цивілізації та романської культури.
Дана – в давньослов’янській міфології богиня води, – такою була думка укра-
їнського історика Миколи Костомарова (1817–1885), який об’єднав елемент дн
у назвах річок Дніпро, Дністер, Дунай, Двіна, Дон з іменем кельтської богині на
ім’я Дівона (чи Девона), що була втіленням весни та свіжої джерельної води.
 Чимало істориків спростовує цю думку, вважаючи, що згадані гідроніми мають
різне походження (від іранського до кельтського). Тож Дана, за одною з гіпо-
тез, – не що інше, як синонім Мокоші – богині материнства і землі, рослинності
і врожаю, покровительки пологів та жіночої долі, джерел, криниць і дощів. Ра-
зом з тим у кельтській (ірландській) міфології Дана (чи Дану) – прамати богів,
138 що володіла магічними знаннями (їх перейняли друїди). Дану також – первісна
богиня в індійській міфології; в «Ріґведі» («Веді гімнів») це втілення первісних
вод. Можливо, багатокультурність прото-України все ж таки зберігала в тран-
сформованій версії ці міфічні образи глибокої давнини.
Данаїди – давньогрецький міф про Данаїд стосується етногенезу греків, які
вважали себе нащадками Даная (данайці кваліфікуються також як «західний»,
а троянці – як «східний» народ [Облога Трої*]). Згідно з найвідомішою версією
цього міфу, в XVI ст. до н. е. правитель Лівії Данай мав п’ятдесят дочок Данаїд.
Його брат-близнюк Єгипет, правитель Єгипту, був батьком п’ятдесяти синів.
Дівчат змушували одружитися з кузенами проти їхньої волі. Спершу, аби уник-
нути покарання смертю за відмову, Данаїди втекли з батьком до міста Аргос.
Але їх все одно приневолили вийти заміж, і тоді батько наказав їм убити своїх
чоловіків-кузенів (оскільки пророцтво віщувало смерть його дочок від руки
цих родичів). Усі дочки виконали батьківський наказ, окрім однієї. Згодом Да-
най віддав своїх дочок заміж за різних правителів держав довкола, і так, за ле-
гендою, було започатковано рід данайців, тобто греків. Але пророцтво справди-
лось: єдиний із синів Єгипта, який вижив, убив усіх сорок дев’ять сестер своєї
дружини. Зевс* відправив жінок до Тартару – найглибшої частини підземного
царства мертвих – і послав їм кару: вони в Аїді вічно лили воду у бочку без дна.
Крилатий вислів «бочка Данаїд» за змістом схожий на фразеологізм «сізіфова
праця»: йдеться про нескінченну працю і марні зусилля.
Дарій – Дарій І Великий Гістасп із династії Ахеменідів, «Цар царів», «Той, хто
володіє Добром», – цар Персії від 522 р. до 486 р. до н. е. Трансформував Персію,
запровадивши системні адміністративні, юридичні, військові реформи. Послі-
довник монотеїстичної віри зороастризму. За його володіння Персія стала най-
більшою імперією античності і простягалась від Індії до східної частини Фракії
[Фракійці*] в Європі, розширивши свій контроль до Єгипту, Понту, Кавказу.
Дарій збудував нову столицю Персії – Персеполь, шедевр давньої архітектури.
В 330 р. до н. е., за царювання сина Дарія Ксеркса, місто захопили, розграбува-
ли і спалили війська Александра Македонського (можливо, це була помста за
зруйнований персами Акрополь* під час другої грецько-перської війни 480–
479 рр. до н. е.). Тоді ж загинули і священні тексти зороастрійців «Авеста» – од-
кровення Заратустри, написані на волових шкірах золотим чорнилом; части-
на врятованих текстів була згодом перекладена грецькою мовою.
Скіфо-перська війна датується 514 р. Як давні історики, так і сучасні мають
різні інтерпретації мотивів вторгнення Дарія до Скіфії*. Зокрема, Геродот* по-
яснює це прагненням захистити кордони Персії від військових кампаній скіфів
у Азії.
Існує цікавий культурологічний паралелізм скіфо-перської війни та грець-
ко-перських воєн, коли нечисленні сили відповідно скіфів, а потім греків пе-
ремогли персів. Б. Рибаков розглядає вторгнення Дарія до Скіфії* і загалом скі-
фо-перську війну як перший акт грецько-перських воєн. На його думку, Дарій 139
планував масштабну війну проти греків, тож вирішив для початку відрізати
греків від багатих на родючі ґрунти, худобу та рибу територій Скіфії* та Балкан.
Незалежно від того, якою була мета Дарія: загарбання Скіфії* чи Греції, чи
обох, найцікавішим у цій історії є те, що йому не вдалося ні те, ні інше, незва-
жаючи на могуть Персії. Після поразки у Скіфії* Дарій розв’яже першу грець-
ко-перську війну (492–490 до н. е.) і повернеться додому після розгрому біля міс­
та Марафон. А син Дарія Ксеркс вторгнеться до Еллади* і буде переможений під
час другої грецько-перської війни.
Похід Дарія був масштабний: Геродот* вказує на 700 тисяч війська та 600
кораблів (хоча історики вважають, що Геродот завищив цифри). Виступав
Дарій з міста Сузи, столиці перських царів Ахеменідів, на пишних колісницях,
з блиском зброї, регалій та оздоблень, в усій помпезній величі азійського воло-
даря. Перетнув Босфор, окупував Фракію і, перейшовши Істр (Дунай), рушив на
скіфів. Довідавшись про наближення Дарія, скіфи звернулись до сусідніх пле-
мен по допомогу. Геродот* засвідчує, що не всі племена відгукнулись: сармати*,
гелони* і будини* підтримали скіфів, а низка племен – меланхлени*, аґафірси*,
таври*, неври* та інші, – вважаючи це відповіддю персів на вторгнення скіфів
у Азію, не хотіли втручатись у протистояння, щоб самим не постраждати.
Геродот* переповідає, що скіфський цар Ідантірс повідомив Дарія, що в разі
розорення могил предків скіфи дадуть належну відсіч. І Дарій ще дуже пожал-
кує, що відчув себе їхнім володарем. «Ми вільні, як вітер, тож усе, що ти спро-
можешся піймати на наших землях, буде вітром», – попередили скіфи Дарія.
Розділившись на численні загони, скіфи змусили персів до виснажливого
походу степами, нападали на Дарія невеликими кінними групами. Заманив-
ши персів углиб своїх земель, по дорозі руйнували криниці, випалювали тра-
ву, відводили скот. Урешті, послали Дарію в дар птаха, мишу і жабу, а заразом
і п’ять стріл. Послання означало, що якщо перси не відлетять з цієї землі, як
птиці, не принишкнуть у землі, як миші, і не стрибнуть у болото, як жаби, скіф-
ські стріли їм укоротять життя. Відступаючи, Дарій залишав вогнища у степу,
щоб обдурити скіфів і переконати їх, що військо на місці. Сам же відійшов до
річки Істр, звідки перси переправились до Фракії [Фракійці*]. Перемога над Да-
рієм зміцнила позиції скіфів у регіоні, сприяла підкоренню племен Українсько-
го лісостепу. Згодом скіфи встановили і протекторат над Ольвією*. Очевидно,
саме з цих подій починається і слава скіфів як непереможних степових воїнів.
Бібліогр.: Boardman J. (ed.). The Cambridge Ancient History. Vol. 10 (IV): Persia, Greece, and
the Western Mediterranean. Cambridge (UK): Cambridge University Press, 1982; Чернен-
ко Е. В. Скифо-персидская война. К.: Наукова думка, 1984.
 Дворіччя (Межиріччя, або Месопотамія) – долина між річками Тигр і Євфрат (те-
риторія сьогоднішніх Іраку, Сирії, Туреччини, Ірану, Кувейту, Саудівської Аравії).
«Історія починається з шумерів» (див. Бібліографію): тут постала шумерська циві-
лізація (IV–II тис. до н. е.). Тут п’ять тисячоліть тому виникли перші держави (та-
кож міста-держави) – такі як Ассирія (ІІ – І тисячоліття до н. е.), Аккад (період роз-
140 квіту: XXIV–XXII ст. до н. е.), Вавилон*. Тут народилось перше письмо (клинопис*),
розвинулося землеробство, почалась обробка металів, досягла високого розвитку
розбудова іригаційної системи, розквітли медицина і астрономія (у Давньому
Вавилоні була вже вивчена вся зоряна мапа, яку можна бачити без телескопа).
Тут народились перші в історії людства міста – могутні, укріплені як фортеці,
з величними будівлями та чудовими дорогами: Ур, Лагаш, Аккад, Ніневія, Аш-
шур, Алеппо та ін. З найвідоміших типів будівель – зикурат, споруда на кшталт
піраміди, що будувалась нашаруванням гігантських цегляних плит. Поряд (або
на вершині) споруджували храм, присвячений богові міста; зикурати слугували
також старожитніми обсерваторіями, а символічно пов’язували землю і небо.
Вчені припускають, що дев’яностометровий зикурат Етеменанкі (з шумерської –
«Наріжний камінь між Землею і Небом») у Вавилоні, присвячений вавилонсько-
му Зевсу* – богові Мардуку, можливо, був прообразом Вавилонської вежі.
У VI ст. до н. е. Межиріччя завоювала Персія. Перську імперію Ахеменідів
скорив Александр Македонський, здобувши Вавилон* (331 р. до н. е.), далі тут
правила македонська династія Селевкідів (її заснував Селевк І Переможець
[Селевк Нікатор; 358–281 до н. е.], полководець Александра Македонського).
У VIІ ст. н. е. ці землі потрапили під владу Арабського халіфату. Описані в Біблії
та у Геродота*, цивілізації Стародавнього Межиріччя були практично невідомі
до розкопок, що розпочалися в 40-х роках ХІХ ст. у долинах Тигру і Євфрату.
Інтерес до Сходу пробудили публікація на початку XVIII ст. французького пе-
рекладу твору «Тисяча і одна ніч» [Сезам*] та єгипетська експедиція Наполео-
на (1798–1801). Розкопки довели достовірність описів Геродота*. Нині постійні
війни та драматичні соціально-політичні реалії цього ареалу часто перешкод-
жають археологічним дослідженням; багато артефактів не каталогізовані і пе-
ребувають під загрозою руйнації чи безповоротної втрати.
З історичними сюжетами цього краю пов’язані кілька віршів Ліни Костен-
ко: «Місто Ур», «Цариця Астинь», «Притча про ріку», «Тиран, полководець, дер-
жавний корсар...» [Пелазґи*]. Образ Вавилона* – одна зі смислотворчих мета-
фор у романі «Записки українського самашедшого» (2010).
Бібліогр.: Oppenheim A. L. Ancient Mesopotamia: Portrait of a dead civilization. Chicago;
London: The University of Chicago Press, 1964 (Revised ed. by E. Reiner: 1977); Liverani M.
Antico Oriente: storia, società, economia. Roma: Laterza, 1991; Forest J.-D. Mesopotamia.
L’invenzione dello Stato. Milano: Jaca Book, 1996; Meyers E. M. (dir.). Oxford Encyclopaedia
of Archaeology in the Near East. Oxford; New York: Oxford University Press, 1997; Pollock S.
Ancient Mesopotamia: the Eden that never was. Cambridge: Cambridge University Press,
1999; Margueron J.-C. Les Mésopotamiens. Paris: Picard, 2003; Kramer S. N. L’histoire
commence à Sumer. Paris: Flammarion, 2009.
Декарт Рене (1596–1650) – у поемі не згадується, але є парафраз славетної мак-
сими засновника сучасної західної філософії: «Я мислю, отже, я існую» («Cogito
ergo sum»). У формулі «Я їду, отже, я існую», вкладеній Ліною Костенко в уста
грецького мандрівника, – алюзія на філософське обґрунтування життя як руху,
яке вперше знаходимо в одного з найвідоміших філософів досократівського
періоду – Геракліта. Існування, за Гераклітом, – це постійна зміна, що форму- 141
люється як «Panta rei» («Все проминає») і втілюється в метафорі річки, в яку не-
можливо ввійти двічі через неспинний рух течії [Подорож*]. Про важливість
цієї метафори для творчості поетеси свідчить і назва книжки «Річка Геракліта»
(К.: Либідь, 2011).
Дискобол – одна з найвідоміших скульптур античності, що дійшла до нас
лише в численних римських копіях (оригінал був бронзовий). Це перша у сві-
ті статуя в русі: молодий атлет зображений у момент розмаху перед кидан-
ням спортивного диска. Автором був імовірно скульптор Мирон (працював
між 480 та 440 до н. е.). Жив у місті Елевтери між Аттикою та Беотією. Пліній
Старший та Павсаній згадують його як автора скульптур переможців Олім-
пійських ігор. Відомий майстерним зображенням тіл у русі – у так званому
«суворому стилі». Це не рух конкретної людини, а сам позачасовий момент
руху, схоплений у мить максимальної зосередженості та зусилля людського
тіла. В італійському Ренесансі подібні композиції називали figura serpentinata,
тобто спіралеподібна фігура – неприродна позиція тіла, що передає кульмі-
наційний момент напруження (майстром таких композицій був зокрема Мі-
келанджело). «Суворий стиль», що домінував у 480–450 рр. до н. е., позначив
перехід від зрілого архаїчного стилю до найвищого розквіту класичного мис-
тецтва Давньої Греції.
Дифірамб – жанр давньогрецької лірики, що бере свій початок з культу Діо-
ніса*. У найдревнішій своїй формі дифірамби – це присвячені Діонісу* гімни,
що супроводжувались танцями, а також пантомімою та діалогами. У такому
синкретичному жанрі поезія, музика і танець становили рівноправні елемен-
ти цілого. Керував хором корифей, який і зображав Діоніса*. Були традиційни-
ми також і процесії людей у масках, що танцювали і співали дифірамби, часто
сп’янілі від вина. Геродот* засвідчує, що від VII ст. до н. е. дифірамб був унор-
мований у Коринфі як літературний жанр: тепер дифірамби співали хористи,
перевдягнені в сатирів. Розквіт жанру дифірамба припадає на VI–V ст. до н. е.:
тоді він став жанром оспівування не тільки Діоніса*, а й інших богів та героїв.
Серед найвідоміших авторів дифірамбів був Піндар (бл. 518–438 до н. е.) – видат-
ний майстер хорової лірики Давньої Греції, представник аристократичної тра-
диції, а також Сімонід (бл. 556–468 до н. е.) та Вакхілід (бл. 518 – бл. 451 до н. е).
Арістотель у «Поетиці» зазначає, що давньогрецька трагедія народилась із ди-
фірамбів Діонісу*.
 Діатриба – жанр античної літератури, що походив від діалогічних літератур-
них форм, розрахованих на безпосереднього слухача (сократівська бесіда, пла-
тонівські діалоги, проповіді філософів-кініків та стоїків). Засновником жанру
був Бíон Бористеніт*, серед інших авторів – Талет Мегарський, Епіктет. Діатри-
ба мала здебільшого моралізаторський зміст і передбачала репліки слухача
142 чи заперечення опонента, тож стиль її вирізнявся яскравістю, пасіонарністю,
іронічністю. Цей жанр успадкувала римська література (сатири Горація і Юве-
нала, моральні трактати Ціцерона, діалоги Сенеки), а згодом і християнська
(Послання до Римлян апостола Павла [Рим. 16:22], Абеляр; на українському
ґрунті – Іоаникій Ґалятовський, Сковорода).
Діоген Синопський (бл. 404–322 до н. е.) – давньогрецький філософ-кінік. Родом
із м. Синоп, у давнину мілетської колонії (нині – територія Туреччини). Жив
у Коринфі – за помешкання йому слугував піфос, великий дзбан для збереження
зерна, що колись нібито належав богині дикої природи Кібелі. Учень Антисфена
(бл. 435 – бл. 370 до н. е.), засновника філософської школи кінізму. Ця школа зі-
брала послідовників Сократа і противників Платона. Діоген (якого називали «бо-
жевільним Сократом») не вів записів, а його думки дійшли до нащадків зокрема
завдяки Діогену Лаертському (ІІІ ст.), автору компендіуму «Про життя, вчення
і вислови славетних філософів». Діоген, услід за Антисфеном, уважав, що треба
повернутись до природного стану, вести мандрівне аскетичне життя, вільне від
умовностей суспільства та пристрастей, сповідував ідеї рівності людей, відмови
від матеріальних благ і влади, внутрішню свободу та буття згідно із суворими
моральними законами, обстоював пріоритет особистих інтересів над суспільни-
ми. Діоген, як і всі кініки, але з особливою непримиренністю засуджував коруп-
цію, ілюзорність багатства і влади, забобони та конформізм; насміхався також і з
міфологічних героїв. Вважав, що по-справжньому багатими людьми є філософи,
оскільки вони стоять найближче до Бога. Його філософію називають протоанар-
хічною; від Діогена бере початок вкорінена в різних варіаціях у європейській
традиції ідея простого життя, максимально наближеного до природи. Йому нале-
жить і перша формула космополітизму: Діоген називав себе громадянином світу.
Ходив босий узимку, зі свічкою, кажучи, що шукає людину. Образом кініка влас-
не був мандрівний мудрець, босий з плащем на голе тіло і торбою за плечима.
Школа кініків отримала назву від гімнасії, де викладав Антисфен, – Кіносарг
(Білий пес) на однойменному схилі Афін*, де колись було святилище Геракла*.
В цій школі вчились бідні діти, сироти і незаконнонароджені, а також метеки,
напів- афіняни (сам Антисфен був напівелліном і напівфракійцем). Філософія
кініків створила ґрунт для філософії стоїцизму, засновником якої був Зенон Кі-
тіонський (бл. 334 – бл. 262 до н. е.).
Історики, які шукають доведення історичності постаті Ісуса, вважають,
що Христос міг здобути освіту у школі кініків, оскільки в І ст. н. е. в Галілеї
іудейські традиції перетиналися з еллінськими. Християнська аскеза, ченці,
що вели мандрівне жебрацьке життя (Франциск Ассізький та його послідов-
ники), – все це мало підґрунтям світогляд кініків. Певний вплив школа кініків
справила на філософію Григорія Сковороди (Шевченко називав його «Діогеном
нашого часу»). Тарас Шевченко на автопортреті «Діоген» (1856) зобразив Діоге-
на в бочці поряд зі свічкою.
Діоніс – один з основних богів давньогрецького олімпійського пантеону, бог 143
рослинності, родючості та покровитель виноробства. І це бог земний – уособлює
всю живу природу, є символом пантеїстичного сприйняття світу. Походження
міфу не грецьке, а фракійське. Діоніс був сином Семели і Зевса*, онуком засно-
вника Фів* Кадма та богині Гармонії. Ревнива Гера, прикинувшись годуваль-
ницею Семели, порадила їй попросити коханця з’явитися в усій повноті його
олімпійських регалій. Зевс*-громовержець виконав її прохання, постав перед
нею у сяянні блискавок – і спалив Семелу. Але врятував свою недоношену ди-
тину, вшивши Діоніса собі у стегно, звідки той і народився на світ. Тому Діоніса
називали «народженим з вогню», «гартованим вогнем» (πυριγενής, pyrigení̱s).
Далі він виростав у Фракії під покровительством Гермеса. Взявшись до вирощу-
вання лози, почав упиватися п’янким вином та поїти ним своїх доглядальниць.
Не забув він і про матінку: відвоював Семелу в Аїда*, возніс її на Олімп*: ставши
безсмертною і отримавши ім’я Фіони (чи Тіони), вона почала супроводжувати
сина в його веселих мандрах. Так, танцюючи і співаючи напідпитку, Діоніс (він
же Вакх-Бахус) гуляє лісами, звеселяючи природу піснями та радісними згука-
ми. Блукає світом, доходить до краю Землі, а його святковий кортеж поповню-
ється фавнами і менадами, сатирами і кентаврами. І кожному Діоніс дарує або
просто хмільну радість, або іскру «священного безумства». Діоніс неодноразово
гинув і воскресав, тож це також архетип воскресаючого (як і природа) бога.
Ритуали Діоніса мали подвійну природу. З одного боку, це були світлі й не-
винні діонісії – свято свіжого вина, ритуали уславлення весни, пов’язані з ел-
лінськими традиціями. Натомість ритуали, прив’язані до зими, мали оргіас-
тичний характер, відображали фракійські звичаї. Дельфи – місто Аполлона*,
бога світла, стали також і містом Діоніса. У три зимові місяці, коли Аполлон*
рушав до гіпербореїв*, Дельфи вшановували Діоніса. В ритуалі вакханалій бра-
ли участь тільки жінки – вакханки, менади, які в екстазі грали на тамбуринах
і флейтах, танцювали нестримні танці та приносили богу в жертву тварин.
Діо­ніс при цьому одягав костюм бика, на голові мав виткий плющ. Зрозуміло,
у цьому святкуванні був і виразний еротичний підтекст.
У малоазійських країнах (Лідія, Фригія) культ Діоніса злився з культом Ве-
ликої Матері Богів Реї-Кібели, а також вплинув на орфізм [Орфей*] та на езо-
теричні Елевсінські містерії під час елевсіній – землеробських обрядів. Звідси
бере свій початок теорія Фрідріха Ніцше (Nietzsche; 1844–1900) щодо «аполлонів-
ського» (світлого, гармонійного, раціонального – і в цілому історичного) та діо-
нісійського (темного, пристрасного, божевільного, а отже – первісного) начал
у мистецтві («Народження трагедії з духу музики», «Людське, надто людське»,
«Спроба самокритики», «Несвоєчасні міркування», «Автобіографія. Ессе homo»).
 Образ Діоніса має тривалу мистецьку історію, втілений у безлічі літератур-
них, театральних, художніх, музичних реінтерпретацій.
Дніпровські пороги (Дніпровське Надпоріжжя) – гранітні скелі Українсько-
го кристалічного щита на Дніпрі, на відтинку між м. Дніпро, Запоріжжям та
144 о. Хортицею, кам’яні виступи між двома берегами ріки, що перегороджують
плин води, утворюючи сильну і швидку течію (6 м/сек.). Порожистий Дніп­
ро – батьківщина запорізького козацтва (звідси й Запоріжжя – за порогами).
Бурхлива течія між гранітними відрогами була природним бар’єром для про-
сування Дніпром углиб України, а разом Дніпровське Надпоріжжя становило
унікальний за своєю красою оборонною могутністю ландшафтний комплекс.
Уперше згадуються пороги у творах давньогрецьких авторів, присвячених по-
ходові аргонавтів. Геродот* залишив свідчення, що до цього пункту Дніпро суд-
ноплавний, а далі починається край поховання скіфських царів – Герри*.
Дослідники, мандрівники й картографи вказували різну кількість порогів.
Візантійський імператор Константин VII Багрянородний (роки правління 913–
959) залишив опис семи порогів (у творі «Про управління імперією», 943–953).
Австрійський дипломат Еріх Лясота фон Штеблау [Lassota von Steblau; 1550–
1616] та французький інженер Ґійом де Боплан [de Beauplan; бл. 1600–1673]
нарахували тринадцять. За рішенням Сейму Речі Посполитої 1635 р. та під
керівництвом Боплана біля першого порогу – Кодацького – для стримування
запорізьких козаків спорудили фортецю Кодак, що потім перейшла у їхнє воло-
діння; тут виникла й артіль дніпровських лоцманів. Після поглиблених дослі-
джень у ХІХ ст. було нараховано дев’ять порогів (власне пороги відділили від
інших скельних виступів); таким це число вважається і сьогодні. В порожистій
частині Дніпра знаходились і печери, що являли собою насправді вузькі ґроти
в гранітних скелях [Змієві печери*].
Ліна Костенко згадує в поемі три пороги: «Тут Шум-Поріг, Будило, Ненаси-
тець...» Шум-Поріг – це найімовірніше вир навколо каменя, якого ще називали
Ревун, оскільки вир створював цілу симфонію звуків. За рубрикацією істори-
ка Дмитра Яворницького, Ненаситець (або Ненаситецький, або Дід-Поріг, чи
Розбійник) – це п’ятий поріг. До затоплення був одним із найнебезпечніших;
складався з різних коловоротів, мав довжину близько 2 км, а висота падіння
дванадцяти потоків води сягала 5 м: нині знаходиться на глибині 20 м під во-
дою. Саме біля Ненаситця 972 р. загинув у битві з печенігами князь Святослав
Ігорович, син княгині Ольги. Будило (або Будилівський) – сьомий з колишніх
порогів, довжина 300 м, розташований між м. Дніпро та о. Хортиця. Народні
повір’я і розповіді лоцманів були надзвичайно колоритними й описували по-
роги як живих істот у чортячій подобі, що розважались у різний спосіб, ство-
рюючи різні перешкоди й небезпеки для судноплавства. Тут також було багато
камінних та піщаних островів (Яворницький, що докладно вивчав цю части-
ну Дніпра перед затопленням, налічував їх близько дев’яноста). Ландшафт та
екосистема Дніпра, а з ними і пороги, були брутально зруйновані під час бу-
дівництва Дніпрогесу* в 1932 р. Попри те, нині Дніпровські пороги (разом із
національним заповідником «Хортиця») – це унікальний за багатством флори
і фауни геологічний заказник загальнодержавного значення.
Бібліогр.: Яворницький Д. І. Дніпрові пороги: Історико-географічний нарис. Львів:
Світ, 1990 (1-е вид.: 1928; перевид.: Харків: Видавець Савчук О. О., 2016); Його ж. Запо-
рожжя в залишках старовини і переказах народу. Ч. 1–2. Дніпропетровськ: Арт-Прес, 145
2005; Мицик Ю. А. Козацький край. Нариси з історії Дніпропетровщини XV–XVIII ст.
Дніпропетровськ: Видавництво ДДУ, 1997; Боплан Ґ. Левассер де. Опис України. Львів:
Мета, 1998; Омельченко Г. М. Спогади лоцмана порогів Дніпрових. Дніпропетровськ:
Січ, 1998; Його ж. Дніпрові лицарі. Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2000; Вербов С. По
Днепру через пороги: Из воспоминаний. Днепропетровск: Днепркнига, 2001; Чаба-
ненко В. Порожистий Днiпро. Iсторико-топонiмiчний словник. Запорiжжя: ЗНУ, 2008;
Андрєєв В. (гол. ред.). Дніпровські лоцмани: нариси з історії та історіографії. Херсон:
ВНЗ «ХДМІ», 2012.
Дніпрогес – Дніпровська ГЕС (у 30-ті роки її називали Дніпрельстан, скорочення
від «Дніпровська електростанція»). Найстаріша і найбільша гідроелектростан-
ція на Дніпрі, в м. Запоріжжя, п’ята в каскаді шести дніпровських гідроелектро-
станцій, забезпечує електроенергією Донецько-Криворізький промисловий
регіон. Для будівництва на першій стадії (1927–1932) було затоплено понад 50
населених пунктів та 90 кілометрів порожистої ділянки Дніпра (від поселен-
ня Лоцманська Кам’янка поблизу м. Дніпро до Запоріжжя). Гребля Дніпрогесу
утворила Дніпровське водосховище (початкова назва – озеро Леніна). Історія
Дніпрогесу становила важливу частину пропагандистської нарації Кремля про
«переваги соціалістичного будівництва». Дніпрогес був зруйнований під час
Другої світової війни (спершу радянськими, потім нацистськими військами),
відбудований у 1944–1950 рр. Сприяв судноплавству Дніпром та електрифіка-
ції сільського господарства частини України, проте досі негативно впливає на
екологію дніпровської акваторії.
Дріади – німфи лісів та квітучої рослинності. Були одними з небагатьох смерт-
них німф. Відрізнялись й від інших лісових німф: гамадріад. Ці останні були
нерозлучно злиті з деревом, тож з ним росли і вмирали, а дріади могли відда-
лятися від дерева, рухатись, розважатись, танцювати і любити смертних. При-
хильно ставилися до людей, що саджали й доглядали дерева. Їхні імена могли
диференціюватись залежно від дерева. Початково дріади були німфами власне
дубів, меліади – ясенів, епімеліди – яблунь, а каріатиди – горіхів (вони ж дали
ім’я опорній жіночій скульптурі в архітектурних спорудах).
Егейське море – частина Середземномор’я, напівзамкнене море, що
омиває південний берег Балкан та західний – Анатолії (сьогоднішня
Туреччина) і острови Крит та Родос. Поєднане з Мармуровим (через
Дарданелли) та Чорним морем* (через Босфор). Назва походить від
імені царя Афін* Егея, який кинувся в море, побачивши чорні
 вітрила на кораблі сина Тесея – це означало, що син загинув у поєдинку з чудо-
виськом Мінотавром. Насправді ж Тесей забув чи не встиг підняти білі вітрила.
Болгари називають Егейське море Білим: наслідуючи турецьку традицію по-
значати південь епітетом «білий», а північ – епітетом «чорний» (звідки й Чор-
не море*). Егейське море стало колискою егейської (крито-мікенської) цивіліза-
146 ції в бронзову добу (3000–1000 до н. е.). Тут на Криті народилась мінойська
цивілізація (2700–1400 до н. е.), яку археологи називають «першою ланкою євро-
пейського ланцюга». На Пелопоннесі розвинулась мікенська цивілізація (1600–
1100 до н. е.), представники її розмовляли найдревнішим варіантом грецької
мови. На березі цього моря постали, серед інших, грецькі поліси-антагоністи
Афіни* і Спарта. Тут розквітла еллінська культура. Тут пройшли перси і римля-
ни, візантійці, венеційці й османи. У цьому сенсі Егейське море є осердям еллі-
нізму, що зв’язав між собою різні культури Сходу і Заходу. Врешті, на цих бере-
гах народилась європейська демократія [Афіни*].
Ексампей (також – Екзампай; давньогр. Ἐξαμπαῖος, Святий Шлях) – за Геродо-
том*, сакральний центр Скіфії*, де цар Аріант установив Священний казан
у найвищому пункті степу Правобережної України (ймовірно, для загаль-
носкіфських свят). Географічно це межа між Кіровоградською та Миколаїв-
ською областями, а історично – межа розселення між скіфами-землеробами*
та алазонами*. Символічний центр скіфського світу подібний до «омфалосу» –
священного каменя бога Аполлона* у храмі в Дельфах.
Бібліогр.: Петрук В. І. Скіфський сакральний центр Екзампай в контексті культурної
спадщини України: дис. канд. іст. наук: 09.00.12 (Київський національний універси-
тет ім. Тараса Шевченка). К.: КНУ ім. Т. Г. Шевченка, 2005.
Еллада (гр. Ελλάς) – у давнину назва південної Фессалії – центральної части-
ни Греції на узбережжі Егейського моря*, де знаходиться гора богів Олімп*.
З VI ст. до н. е. так почали називати всю Давню Грецію, а еллінами – грець-
кий народ. Геродот* протиставляв еллінів «варварам»*. У концепції філософа
та оратора Ісократа (436–338 до н. е.), що вважав афінську демократію [Афіни*]
ідеальною моделлю суспільного устрою, панеллінізм позбавляється суто етніч-
них характеристик і стає феноменом культури. У такий спосіб державна роз-
дрібненість греків долається відчуттям античної науки і культури як «спільної
батьківщини». Найвищого розвитку панеллінізм сягнув завдяки завоюванням
Александра Македонського (356–323 до н. е.): вимір еллінської культури по-
ширився за межі Греції – на Македонію, на Єгипет Птоломеїв. Так уперше, під
знаком еллінської цивілізації, відбулося об’єднання Сходу і Заходу. Александр
Македонський вочевидь був свідомий своєї ролі, оскільки навесні 324 р. органі-
зував у старовинному перському місті Сузи шлюб десятків своїх сподвижників
найвищого рангу з молодими жінками, що походили з аристократичних ро-
дин завойованих ним країн. Цей п’ятиденний ритуал шлюбів мав символізува-
ти встановлення миру між Грецією та Персією і об’єднання східного і західно-
го цивілізаційних полюсів. За задумом Александра Великого, діти, народжені
від цих шлюбів, мали успадкувати його велетенську імперію. Так не сталося,
оскільки імперія, розділена по його смерті між діадохами, невдовзі розпалась.
Але вимір еллінської культури став одним з конститутивних елементів євро-
пейської цивілізації. Див. також: Егейське море*.
147
Еос – у давньогрецькій міфології богиня світанкової зорі, сестра Геліоса, бога
Сонця, та Селени – богині Місяця. «Рожевоперста богиня», як називає її Гомер,
щоранку піднімається з морських глибин над небосхилом на божественних ко-
нях – Фаетоні й Лампосі. Через любовну історію з Аресом*, коханцем Афродіти*,
розлючена богиня краси прирекла Еос на вічну закоханість у смертних юнаків.
Так Еос закохалася в Тіфона (Тітона), сина троянського царя Лаомедонта. Зевс*
дарував Тіфонові довге життя, але не вічну молодість. З часом, не витримуючи
зітхань постарілого Тіфона, Еос перетворила його на цикаду. Один із синів, на-
роджених від цього шлюбу, Мемнон, став царем Ефіопії. Привівши своє військо
на допомогу Трої [Облога Трої*], загинув від рук Ахілла. Відтоді, за переказами,
коли роса лягає на землю, це Еос його оплакує.
Епір – історична область у північно-західній частині Давньої Греції на березі
Іонічного моря. Одним з його правителів був Пірр (319/318–272 до н. е.), затятий
супротивник Риму. Вираз «Піррова перемога» пов’язаний з битвою Пірра під
Гераклеєю (280 р. до н.е., нині – Полікоро, італійська комуна в провінції Матера,
регіон Базиліката) або ж із битвою поблизу міста Аускул (279 р. до н. е., нині
Асколі-Сатріано в провінції Фоджа). Обидві битви були переможні, але кошту-
вали військові Пірра незліченних втрат. Ідеться про епізоди масштабного про-
тистояння Риму і Великої Греції – грецьких колоній, що розташовувалися на
території сучасної Південної Італії.
Еридан (давньогр. Ἠρῐδᾰνός) – міфологічна річка, яку античні автори локалізу-
вали по-різному. Більшість істориків (наприклад, Полібій) ототожнювали Ери-
дан з італійською річкою По, Есхіл* бачив її як французьку Рону, Страбон* був
переконаний, що Еридану не існує, а за Верґілієм це річка царства мертвих.
Найцікавіша для нас локація Еридану на півночі Європи. Геродот* описує Ери-
дан як багату на бурштин річку, що впадає у Північне море. Можливо, йдеться
про Віслу, адже Великий бурштиновий шлях пролягав з Балтійського моря*
в Середземне спершу через Рейн і Одер, а згодом – через Віслу і Дунай. За Апол-
лонієм Родоським і Овідієм*, бурштин – це сльози сестер Геліад, дочок Геліоса*
та Клімени, які не послухались батька і запрягли братові Фаетону сонячну ко-
лісницю. Не зумівши нею керувати, Фаетон запалив землю і, розбившись, упав
у річку Еридан. Геракл* у пошуках саду Гесперид просив допомоги у німф Ери-
дану. Нарешті, невеличкий струмок з назвою Еридан був відкритий в Афінах*
поблизу античної агори під час будівництва метро.
 Еринії – хтонічні богині зненависті та помсти за злочини, особливо щодо ро-
дичів і родини (в римському пантеоні – фурії). Три сестри – Мегера (уособлення
заздрощів), Тісіфона (мстивиця за вбивство) та Алекто (кара за смертні гріхи –
лють, заздрість тощо) – були дочками Ночі. В пізнішому варіанті міфу ериній
породила Гея з крові Урана, коли його тяжко поранив син Кронос. На головах
148 крилатих богинь замість волосся кишіли змії, в руках горіли смолоскипи або
ж звивалися нагайки. Еринії ввергали винуватих у безумство. Жили на Афін-
ському акрополі* в темній печері. В жертву їм приносили чорних овець.
З часом образ ериній ушляхетнювався і раціоналізувався: держава брала
на себе функції покарання за злочини, тож утихомирені еринії отримали ім’я
евменід (милостиві). Коли винуватець отримував заслужену кару та відчу-
вав муки сумління, гнівливі еринії перетворювались на прощаючих евменід.
«Евменіди» – назва однієї з частин трилогії Есхіла* «Орестея», поряд з трагедія-
ми «Агамемнон» та «Хоефори» («Принесення жертви при гробі»); назва трилогії
відкликується до імені сина Агамемнона – Ореста. «Орестея» – єдиний трило-
гійний корпус текстів, що дійшов до наших днів, – належить до найскладні-
ших для інтерпретації творів античності. Ось одна лише деталь, яка стосуєть-
ся евменід: великий трагік називає ериній «старими божествами» саме через
концепцію кари в архаїчному світі, сповненому неконтрольованих пристра-
стей. Натомість Афіна* й Аполлон* стають уособленням нових божеств. Оцінка
злочину має виходити з аналізу його причини: Орест убиває матір Клітемне-
стру, яка попередньо вбила свого чоловіка Агамемнона руками коханця Егіста.
Врешті, афінський Ареопаг – заснований Афіною* суд [Архонти*; Афіни*] – ви-
правдовує Ореста, з допомогою також Аполлона*, який стає «адвокатом» Орес­
та. Після умовлянь Афіни* еринії перетворюються на евменід. Жагу помсти за-
ступає справедливий суд. Іншими словами, Есхіл* стверджує вирішальну роль
Закону, який, з одного боку, освячують вищі сили, а з другого боку – контро-
люють свідомі громадяни. У цьому плані, як і в багатьох інших, Есхіл* протя-
гом багатьох віків був і лишається модерним мислителем. Досить згадати, що
полеміка стосовно смертної кари тривала в європейській філософії аж до часів
Просвітництва та вивершилася скасуванням смертної кари в європейському
юридичному просторі. Важливо, що великою мірою на протиставленні кари
і прощення (що стає милосердям) будуються також філософські системи Старо-
го й Нового Завіту. В українській літературі до сюжету Есхіла* звернулась Леся
Українка в драмі «Кассандра» (1907).
Есхіл (бл. 525–456 до н. е.) – найстарший з трьох великих афінських трагіків
V ст. до н. е. (поряд із Софоклом та Евріпідом). Трагедія «Прометей закутий»
містить етнографічний опис скіфів як воїнів з далекобійними луками, що ман-
друють неораними полями, живучи у плетених хатах «на швидких колесах»,
тобто в дивних для уяви грека кибитках*. Услід за Гомером та в руслі античної
традиції Есхіл – в іншому творі, що не дійшов до нашого часу, – називаючи
скіфів народом, який «живе за своїми прекрасними законами», малював образ
доброго варвара*, за що згодом заслужив іронічний відгук Страбона*. Див. та-
кож: Еринії*.
Бібліогр.: Есхіл. Трагедії / Пер. з давньогр. А. Содомори та Б. Тена. К.: Дніпро, 1990.
Етруски – представники давньоіталійської цивілізації, що бере свій початок
у Х ст. до н. е. і прийшла на зміну цивілізації Вілланови, культури залізного 149
віку. Етрурія охоплювала сучасні Тоскану, західну Умбрію, центральну та пів-
нічну частини Лаціо, сягаючи на півночі також окремих ареалів нинішніх
Емілії-Романьї, Ломбардії та Венето, а на півдні – Кампанії. У VІІ ст. до н. е. з’я-
вились перші написи етруською мовою – і тоді ж Гесіод у своїй «Теогонії» напи-
сав про «славні тірренські народи», маючи на увазі негрецьке населення Італії
(власне, назва етрусків – тусків – імовірно й виводиться від назви Тірренського
моря). Як і Давня Греція (а потім середньовічна та ренесансна Італія), етруська
цивілізація структурувалася навколо міст-держав. Осердя Етрурії локалізува-
лося в центральній частині нинішньої Італії, що спонукало визначного фран-
цузького етрусколога й латиніста Жака Орґона (Heurgon; 1903–1995) відзначи-
ти особливу роль центральної Італії в культурній еволюції Європи – спершу
як Етрурії в VІІ ст. до н. е., а згодом – у ХV ст., за часів Ренесансу, – як Тоскани,
оскільки обидва ці ареали географічно майже збігаються.
Нинішні історики схиляються до версії автохтонного походження етрусків,
яку вперше висловив Діоніс Галікарнаський, грецький історик першого сто-
ліття до н. е., у своїй 20-томній праці «Римські старожитності». Разом з тим не
відкидається й версія міграційна, тобто гіпотеза північного або й східного їх-
нього походження. Зокрема, Геродот* припускав, що етруски прийшли з узбе-
режжя Егейського моря*, з Греції чи з Анатолії. На ймовірне східне походження
етрусків указують орієнтальні мотиви раннього етруського мистецтва та дея-
кі палеографічні пам’ятки (написи мовою, подібною до етруської, на «острові
Гефеста*» Лемносі – одному з грецьких північно-східних островів у Егейському
морі* поблизу Фракії).
Після максимального свого розквіту в «іонічний період» (VI ст. до н. е.)
етруська культура переживає занепад у V ст. до н. е., коли етрусків на адріа-
тичному узбережжі атакували кельти та сиракузькі греки. Етруська культура
чимало запозичила у грецької культури і справила значний вплив на римську
цивілізацію – від часів завоювання Римом міста Вейо в 396 р. до н. е. внаслідок
майже столітнього між ними протистояння. Рим успадкував від етрусків цілий
ряд знакових своїх звичаїв та символів: гладіаторські бої, Капітолійська вов-
чиця, лікторські фасції, тріумфальна арка, тосканський ордер, що став однією
з основ зокрема й ренесансної архітектурної традиції.
• Бібліогр.: Heurgon J. Il Mediterraneo occidentale dalla preistoria a Roma arcaica. Roma;
Bari: Laterza, 1972; Idem. Vita quotidiana degli Etruschi. Milano: Іl Saggiatore, 1975;
Briquel D. La civilisation étrusque. Paris: Fayard, 1999; Haynes S. Etruscan Civilization:
A Cultural History. Los Angeles: J. Paul Getty Museum, 2000; Turfa J. M. The Etruscan World.
London: Routledge, 2013.
 Ефес – одне з найбільших іонійських міст на західному узбережжі Малої Азії
в Анатолії (сучасна локація – неподалік від Ізміра в Туреччині). Досягло розквіту
в часи лідійського царя Креза (роки правління: 560–546 до н. е.). Тут народився Ге-
ракліт Ефеський (535–475 до н. е.) – один із найвизначніших філософів античної
доби. Від 129 р. до н. е. Ефес став центром римської провінції в Азії. Ефес знамени-
150 тий одним із семи чудес світу – храмом Артеміди* (початок будівництва – друга
половина VI ст. до н. е.). Храм згодом спалив Герострат (356 р. до н. е.), а остаточно
він був зруйнований 401 р. – згідно з деякими джерелами, за наказом святого
Іоанна Златоуста, Константинопольського патріарха. Рештки античного храму
використані при будівництві святої Софії в Константинополі (537–1453).
Ехо – втілення фізичного явища луни, найвідоміша з німф-ореад (або орестіад),
тобто гірських німф, виховательок Діоніса*, пов’язаних з Артемідою*. Відлуння
голосу – результат ревнощів Гери, яка, шукаючи серед німф коханок чоловіка
Зевса*, розсердилась на балакучу німфу, що відволікала увагу, та позбавила її го-
лосу; через те німфа могла лише повторювати вимовлені кимось іншим слова.
Ехо була закохана в Нарциса, але так страждала через його байдужість, що від
неї лишився тільки голос, а тіло стало скелею. За іншою версією, Ехо мала лю-
бовну історію з Паном*, а від імені їхньої дочки Ямби, втаємниченої в Елевсін-
ські містерії богині родючості Деметри, пішла назва віршованого розміру ямб.
Єгипетська паста – це перша у світі глазурована кераміка (давньогр.
κέραμος, глина): її почали виробляти в Давньому Єгипті ще в доди-
настичний період, тобто приблизно п’ять тисячоліть тому. Подібна
до фаянсу (цей термін виник пізніше і походить від назви, точні-
ше – від французької його версії – італійського міста Фаенца, що ста-
ло європейським центром вироблення фаянсу від Середньовіччя до Відроджен-
ня). Єгипетська паста – на відміну від фаянсу, майоліки та порцеляни – ближча
до скла. Всі інгредієнти змішувались, тонко подрібнювались, а потім виріб –
посуд, прикраси – покривали тонким шаром скла, який винайшли саме єгип-
тяни. З-поміж кольорів домінував синьо-лазуровий: його добували з міді та
кобальту (синій колір мав для єгиптян священний смисл: символізував небо
і космос, а також води Нілу; синім кольором часто малювали обличчя бога Сон-
ця Амона та фараонів, що ідентифікували себе з цим богом). З Єгипту ця техні-
ка, що її позначали давньогрецьким терміном «кераміка», поширилася всім
Середземномор’ям, варіюючись залежно від температури випікання глини та
типу емалі для покриття.
Суто єгипетський тип кераміки, утвердившись на Сході, набув надзвичайної
витонченості в Середньовіччі; від Х–ХІ ст. фаянс, вироблений в ісламських краї-
нах, покривали металізованою емаллю. В Палермо на Сицилії, що перебувала на
той час під арабським пануванням, знайдені цехи, де вироблялась ця вишукана
східна кераміка. З ХІІІ ст. так звана «архаїчна майоліка» починає поширювати-
ся в Італії (прийшовши, ймовірно, з єгипетської Александрії завдяки хрестовим
походам). Від XV ст. центром виробництва «орієнталізованої» кераміки стала Іс-
панія. У XVІІІ ст. фаянс і майоліку замінила престижніша порцеляна.
Єхидна – в поемі згадується як мати Скіфа, Гелона й Аґафірса: «Красива мати
в них була, зміюка». Народжені у вимушеному для Геракла* співжитті з Єхид-
ною, вони започаткували родовід відповідних племен – скіфів, гелонів* та аґа- 151
фірсів*. В архаїчному міфі подвійну – людську та тваринну – природу мають
хтонічні істоти, які символізують древність і силу, приналежність до неокуль-
туреного світу (яким грекам видавався безмежний «Орієнт»), а отже, слугують
амбівалентним уособленням добра і зла. Єхидна, за однією з версій міфу, була
дочкою хтонічного бога Форкія (чи Форкіса) – бога небезпечних, підступних
морських глибин. Цей син Понта і Геї зі своєю сестрою породив чимало мор-
ських чудовиськ, зокрема Медузу Горгону. Взагалі був схильний до творення
всіляких монстрів, бо Форкій з Гекатою, богинею Місяця та різних примар, по-
родив також Скіллу*. Отже, прародителька землі скіфів була онукою Геї і се-
стричкою Медузи Горгони та Скілли*. Грецька частина міфу приписує їй також
материнство різних грізних істот. Згідно з «Теогонією» Гесіода, біля підніжжя
вулкану Етни жив Тіфон, якому Єхидна подарувала таких милих діточок, як
Сфінкс, Цербер, Химера, Лернейська гідра* та Немейський лев*.
Базальтова статуя Єхидни красується в монументальному фантасмаго-
ричному Парку чудовиськ (Parco dei Mostri), побудованому в другій половині
ХVI ст. неподалік від Рима в італійській провінції Вітербо (область Лаціо), в міс­
течку Бомарцо (інша назва: Священний ліс – Bosco Sacro, Вілла чудес – Villa
delle Meraviglie). Автор – італійський скульптор Пірро Ліґоріо (Ligorio; 1512 або
1513–1583), що створив цей парк за дорученням герцога П’єрфранческо (Вічі-
но) Орсіні (Orsini; 1523–1585) в пам’ять про його померлу дружину. Стилістика
парку гротескна і загадкова – це метафізичний лабіринт античних і ренесанс­
них символів, де химерно обігруються закони перспективи та архітектурних
пропорцій і форм; можливо, слугував зокрема ініціацією до алхімічних по-
свячень – чи просто був місцем химерної інтелектуальної розваги. Леви, сини
Єхидни, присутні і в гербі Вітербо. Про парк із захопленням відгукувались Жан
Кокто і Сальвадор Далі; «Парк монстрів» (La Villa dei Mostri) – документальний
фільм Мікеланджело Антоніоні (1950).
Бібліогр.: Berberi M. Bomarzo: un giardino alchemico del Cinquecento. Bologna: Nuovi
orizzonti, 1999; Calvesi M. Gli incantesimi di Bomarzo. Il Sacro Bosco tra arte e letteratura.
Milano: Bompiani, 2000; Sheeler J. Le Jardin de Bomarzo – Une énigme de la Renaissance.
Arles: Actes Sud, 2007; Morgan L. The Monster in the Garden: The Grotesque and the Giganti
in Renaissance Landscape Design. Philadelphia (PA): University of Pennsylvania Press, 2016.
Жлукто – старовинна дерев’яна посудина з високими стінками,
в якій у давнину відбілювали (золили) білизну перед пранням.
 Зáбоцень – шмат сотового меду.
Зевс – у давньогрецькій міфології бог неба, грому та блискавок, най-
молодший син титанів Кроноса (Час) та Реї (Природа). Належить до
другого покоління олімпійців, що перемогли титанів. Після цього
152 розділив світ зі старшими своїми братами: Зевс узяв собі владу над небом і по-
вітрям, Посейдон* отримав води, Аїдові* дісталось підземне царство мертвих.
Образ Зевса зосереджує в собі архетипи грецької культури. Верховний олімпій-
ський бог, він утілює енергію космічного і людського буття, організовує Всес-
віт. Він також є носієм етичного начала, тож розрізняє добро і зло і захищає
справедливість. Установив земну владу, взяв під своє покровительство життя
полісів. Стежив за виконанням законів та дотриманням традицій. Його сим-
воли – блискавка, орел, бик і дуб. Батько знаменитих дітей, народжених від
коханок: Геракла* (це був улюблений син) і муз, Аполлона* й Артеміди*, Пер-
сея, Гермеса, Персефони та ін. Із законною дружиною Герою пощастило менше:
богиня народила від нього зокрема Ареса* і Гефеста*. Мав дар пророкування
майбутнього і дар нескінченних перевтілень (особливо зручний для його без-
перервних любовних історій).
Змієві печери – були на о. Хортиця та на о. Перун поблизу Хортиці (на сьогодні
залишилась тільки одна). За повір’ям, на о. Перун жив найбільший – триголо-
вий – крилатий «цар-змій», що дихав полум’ям. Форма острова нагадує обриси
крилатого змія. Мабуть, саме цього змія згадано в поемі: «Триглавий Змій на
Хортиці живе!»
Зопіріон (IV ст. до н. е.) – полководець, префект (намісник) Александра Маке-
донського у Фракії. Прагнучи відзначитись військово, він рушив проти скіфів
тридцятитисячне військо без жодної на те причини. Скіфи у відповідь вщент
розгромили його військо. В різних джерелах можна знайти і свідчення, що Зо-
піріон спершу спробував взяти також облогою Ольвію*, але ольвіополіти муж-
ньо себе захистили та залишились вірні скіфам. Деякі античні історики прирів-
нювали цю перемогу до перемоги скіфів над Кіром Великим (559–530 до н. е.) та
Дарієм Гістаспом*.
Зюйд-вест (голл. Zuidwest) – південно-західний вітер.
Івана Купала, свято – у поемі йдеться про ритуальні атрибути («він-
ки купальські», «вогонь купальський») та обрядові дії цього давньо-
го язичницького свята у східних слов’ян, свята поклоніння Сонцю
в період літнього сонцестояння і розквітання природи. Вогонь, че-
рез який перестрибують пари, побравшися за руки, та вода, на яку
спускають вінки з квітів зі свічками, – символи очищення і прозирання в май-
бутнє (насамперед у плані подружнього життя). У християнській проекції свя-
то збігається з народженням Івана Предтечі – святого й мученика, що передрік
пришестя Ісуса Христа. Свято Івана Купала (як, врешті, й Марена*) – вияв тра-
диційного для Київської Русі двовір’я – співіснування християнських вірувань
з язичницькими у спосіб глибший і триваліший, ніж на Заході. Однією з при-
чин була християнізація «зверху» – волею князя, на противагу християнізації
«знизу» – волею християнських громад супроти римської влади в традиції за- 153
хідного християнства. Звичай святкування Івана Купала зберігся до наших ча-
сів (7 липня, 24 червня за старим стилем), хоча воно тепер – радше молодіжна
розвага, ніж магічний ритуал.
Іллірійський шолом – один з бойових шоломів Давньої Греції (серед інших:
коринфський, аттичний, беотійський, халкідський, фракійський тощо). Об-
личчя в іллірійському шоломі залишалося відкритим, що давало воїнові змо-
гу виразніше бачити динаміку битви. Такі шоломи були виготовлені з металу
в архаїчній Греції, їх носили давні греки, скіфи й етруски*, а згодом звідти шо-
ломи набули поширення серед іллірійців, населення північно-західної части-
ни давніх Балкан та південно-східного узбережжя Італії.
Бібліогр.: Клочко В. І. Озброєння та військова справа давнього населення України
(5000–900 рр. до Р.Х.). К.: АртЕк, 2006; Грицюк В. М. Військо скіфів (озброєння, організа-
ція, війни та воєнне мистецтво). Київ; Чернівці: Місто, 2009; Ольговський С. Володарі
степу. Військова справа й озброєння скіфів VII ст. до н. е. – III ст. н. е. К.: Наш Час, 2010.
Істмійські ігри – один з чотирьох загальногрецьких агонів, що беруть свій по-
чаток від VIII cт. до н. е. Істмійські ігри відбувалися навесні другого і четвер-
того року олімпіади. Засновником Істмійських ігр вважали бога Посейдона*.
Тут мали місце гімнастичні, кінні, поетичні та музичні змагання. Істмійські
ігри були треті за значенням після Олімпійських, які заснував Геракл* на честь
свого батька Зевса*, та Піфійських у місті Дельфи на честь Аполлона*; у місті
Немеї влаштовували також Немейські ігри, теж присвячені Зевсу*. Гераклея-
ми називали змагання на честь Геракла* на півострові Пелопоннес, зокрема
в рідному місті героя – Фівах*. На острові Делос відбувалися Делійські ігри (Де-
лії). Назва Істмійських ігор походить від місця змагань – Істмійського, або ж
Коринфського, перешийку в Егейському морі*, що з’єднує Пелопоннес із кон-
тинентальною Грецією поблизу міста Коринф.
Агони мали на меті не тільки вшановування богів і встановлення спортив-
них рекордів: вони ініціювали юнаків до громадянського життя у полісі, а та-
кож були інструментом консолідації та солідаризації громадян (не випадково
переможці основних агонів набували так званої ісополітії, тобто отримували
рівні права в дружніх між собою полісах). Крім того, давні греки шанували від-
починок як вільний гармонійний час, що сприяє спілкуванню людської душі
з богами. Агони виявляли творче начало в людині, демонстрували унікальні
таланти кожної особистості, засвідчували її зусилля, спрямовані на виховання
духу й тіла на славу богів та рідного міста, а також готовність захищати його
 в разі небезпеки. Тож і сам процес змагання, що супроводжувався містерійни-
ми ритуалами, співом гімнів та культовими танцями, набував філософського
виміру як основа давньогрецького ідеалу калокагатії – синтезу духовної та фі-
зичної досконалості. З метропольної Греції агони поширились і на колонії, зо-
крема на грецькі міста Північного Причорномор’я. Так, в Ольвії* та Херсонесі*
154 відбувалися Діонісії (в тих містах панував культ Діоніса*) та Гермеї – змагання
в гімнасіях на честь покровителя шкіл Гермеса. В Ольвії* зокрема влаштову-
вали і змагання з лука, але не грецького, а скіфського. На Ахілловому Дромі
(Тендрівська коса в сучасній Херсонській області, де стояв храм Ахілла, а сам
острів вважався оселею душ героїв) відбувалися Ахіллеї (тривалий забіг). Апа-
турії присвячувались Аполлону* в Боспорському царстві, а в Херсонесі* мали
місце Парфенії – співи гімнів на честь богині Афіни*. Якщо змагання відбували-
ся в час війни, оголошувалось перемир’я на три місяці.
Бібліогр.: Скржинська М. В. Античні свята в містах Північного Причорномор’я. К.:
Наш час, 2011.
Кабиця – літня піч у дворі чи саду.
Кадуб – велика дерев’яна діжа, часто стягнена металевим обручем,
у старовину використовувалась здебільшого для зберігання зерна.
Каліпсо – океаніда або нереїда (морська німфа), дочка Океану (за Гесіодом) або
ж, у Гомеровій «Одіссеї», дочка Атланта*. Жила на міфічному острові Огігія
в Іонічному морі, що в географії Гомера розташовувався в центрі Середземно-
мор’я (можливо, йдеться про острів Гоцо – частину Мальтійського архіпелагу;
італійською мовою Мальтійський архіпелаг називається також «Островами
Каліпсо», а на острові Гоцо є ґрот Каліпсо). Мойри* прирекли Каліпсо жити на
цьому острові в покарання за підтримку батька Атланта*, що виступив проти
Зевса* у титаномахії. Тому Каліпсо була рокована закохуватись у прекрасних
чоловіків-героїв, що причалювали до острова, але далі рушали своєю дорогою.
Біля берегів Огігії розбився корабель Одіссея*, що повертався з Троянської вій-
ни [Облога Трої*]. Німфа покохала героя та обіцяла йому вічну молодість, але
Одіссей* вибрав смертну долю, аби залишитись вірним своїй дружині Пенело-
пі* та повернутися на батьківщину – острів Ітаку. Після семи років спільного
життя Каліпсо з Одіссеєм* (від цього зв’язку народилося чимало дітей) Гермес,
за наказом Зевса*, звелів Каліпсо відпустити Одіссея*. Каліпсо допомогла йому
побудувати новий корабель, і герой вирушив у зворотну дорогу до своєї бать-
ківщини.
Калліпіди (давньогр. Καλλιππίδαι; буквальний переклад: «прекраснокінні» або
ж «нащадки прекраснокінних») – за Геродотом*, осіле скіфо-еллінське плем’я,
що мешкало в V ст. до н. е. на схід від Дніпра, в пониззі Гіпанісу-Південного Бугу
неподалік від Ольвії*. Ще одна гіпотеза: так називалось окреме плем’я жерців.
Кам’яні Стоги – гранітні скелі архейської доби* поблизу о. Хортиця, чий істо-
ричний вік – більше двох з половиною мільярдів років. Основа хортицьких
скель – Український кристалічний щит. Входять нині у Національний запо-
відник «Хортиця», де зберігаються вцілілі унікальні пам’ятки геології Дніпров-
ського Надпоріжжя [Дніпровські пороги*].
155
Кам’янка-Дніпровська – місто в Запорізькій області, на лівому березі Дніпра,
поблизу якого знайдене Кам’янське городище. Ймовірно, у скіфську добу це
була столиця Скіфії* під владою царя Атея*. Цей ареал загалом має значну кон-
центрацію скіфських городищ*. Виявлені артефакти засвідчують осіле життя
його мешканців та інтенсивні торговельні зв’язки Степової Скіфії* з грецьки-
ми містами Північного Причорномор’я (зокрема, тут були знайдені монети
Ольвії* та Боспорського царства). Перші розкопки здійснено на початку ХХ ст.,
а в 30–40-х роках Кам’янське городище досліджував російський археолог Б. Гра-
ков (1899–1970). Від 80-х років минулого століття й далі тут працюють експеди-
ції Інституту археології НАН України. Археологи по-різному оцінюють роль го-
родища*: одні вважають його стабільним центром Степової Скіфії* (Б. Граков),
інші – сезонним (С. Ольговський [нар. 1952]). Дослідження утруднене тим, що ці
землі залиті водами Каховського водосховища.
Кибитка – слово арабського і тюркського походження: переносне житло у фор-
мі шатра в кочових народів Сходу, різновид юрти; також критий віз.
Киклопи (кіклопи, давньогр. Κύκλωπες), або циклопи – у давньогрецькій міфо-
логії одноокі велетні, нащадки Урана і Геї. Найвідоміший з них є персонажем
«Одіссеї» – це син Посейдона* вівчар Поліфем, до печери якого потрапляють
Одіссей* з товаришами, повертаючись із Троянської війни [Облога Трої*]. Ціка-
вість приводить їх у край циклопів – давні греки вважали цим краєм Сицилію
біля підніжжя Етни. Одіссеєві* хитрістю вдається врятуватися від кровожер-
ного циклопа: напоївши його солодким вином фракійського жерця Марона та
випаливши йому єдине око, Одіссей* утік з печери, заховавшись під черевом
овечок. Учені припускають, що подія відбувалася в місті Мілаццо, засновано-
му 716 р. до н. е. на північному сході Сицилії в провінції Мессіна: і донині там
неподалік від морського берега стоїть скеля, яку нібито кинув услід Одіссеєві*
Поліфем. Одноокий Циклоп асоціюється також із самим вулканом Етна, який
має єдиний кратер.
Кикони (кікони, давньогр. Κίκονες) – у поемі Гомера «Одіссея» під цим іменем
згадується одне з племен фракійського народу. Кікони спершу становили ча-
стину фракійців*, але згодом утворили окреме царство на південному сході
Фракії, з центральним містом Ісмара біля підніжжя однойменної гори на уз-
бережжі Егейського моря*. Кікони воювали на боці троянців та їхнього царя
Пріама, тому після падіння Трої Одіссей* цілковито поруйнував Ісмару [Облога
 Трої*]. Пощадив лише старого жерця Марона, який на віддяку подарував йому
дванадцять амфор із солодким вином, яким Одіссей згодом приспав кіклопа
Поліфема [Киклопи*]. Геродот* зазначає, що кікони пережили нашестя Ксерк-
са [Дарій*]. Вважають, що подорож у землю кіконів – це єдиний пункт перека-
зів про подорожі Одіссея*, що має реальне історичне підґрунтя.
156
Кіммерійці (давньогр. Κιμμέριοι) – доскіфські племена на території Північного
Причорномор’я, що у VIII ст. до н. е. завоювали Закавказзя, а ще через століття
вторглись у Малу Азію. В ассирійських джерелах їх називали «воїнами Гімір-
ра»: можливо, таку назву мала країна в азійській частині Туреччини. Цей ста-
родавній кочовий народ кавказького походження належав до іранської лінгві-
стичної групи.
У IX–VII до н. е. кіммерійці розселились на території, що сьогодні відповідає
південній Україні. Західні кіммерійці злилися з фракійцями*, а інших скіфи
витіснили у напрямку Анатолії (сьогоднішня Туреччина), де вони перебували
в другій половині VIII – VII ст. до н. е. Войовничі кіммерійці спустошували Ана-
толію і діставалися навіть до Урарту* та Сирії, але зазнали поразки від сирій-
ців. Гомер згадує про кіммерійців як про таємничий народ, що живе по той бік
Океану. В «Одіссеї» читаємо, що, сягнувши «глибокого Океану», мандрівники
дісталися до краю, де живе кіммерійський народ, вкутаний млою і хмарами,
крізь які ніколи не прозирає сонце. Це закономірне перебільшення: звиклі до
постійного сонця греки завжди бачили Північ як холодні похмурі краї.
В античних джерелах кіммерійці завжди малювались у зловісних тонах.
Наприклад, Страбон* услід за давньогрецьким істориком Ефором Кумським
(405–330 до н. е.) оповідає, що поблизу міста Куми є озеро Аверно (гр. Αορνος,
тобто «позбавлене птахів»), де знаходиться оракул мертвих, до якого був заві-
тав також і Одіссей*. Це реальне вулканічне озеро поблизу Неаполя в міфічній
свідомості поставало як вхід у пекло. Тож Ефор «переселяє» кіммерійців на За-
хід, вбачаючи в них жителів підземного царства поблизу озера та помічників
оракула мертвих. В інших авторів (наприклад, у Антігона Каристського, дав-
ньогрецького мандрівного історика ІІІ ст. до н. е.) Хароніон – висічений у скелі
барельєф Харона* в місті Антак’я на півдні Туреччини – називається Кіммерій-
ським. Отже, цей народ асоціювався з потойбіччям. Насправді таке уявлення
про кіммерійців як про народ, близький до входу в пекло, було також пов’язане
з їхньою славою як обробників металу: античні автори вважали їх людьми, що
проводять життя під землею, добуваючи метали. Автори з історичним, а не мі-
фологічним мисленням, як той же Геродот*, поселяли кіммерійців на землях,
де було багато корисних копалин, – у Скіфії* та Фракії [Фракійці*].
У Старому Завіті, ймовірно, кіммерійці бачаться як нащадки Яфета. Йоганн
Вольфґанґ Ґете (Goethe; 1749–1832) у своїй «Подорожі до Італії» протиставляє
кіммерійців як народ, що живе, занурений у туман, середземноморським наро-
дам, звичним до сонця. Італійський письменник Італо Кальвіно (Calvino, 1923–
1985) у романі «Якщо одної зимової ночі мандрівник» малює міфологічний
образ далеких у часі кіммерійців, вигадуючи сюрреальну кафедру кіммерій-
ської літератури. Кіммерія – батьківщина «варвара Конана» під пером амери-
канського письменника-фантаста Роберта Ірвіна Говарда (Howard; 1906–1936);
у його численних творах, присвячених «Кіммерійцю Конану»), вибудовується
типове для західноєвропейської літератури – від Монтеня до Руссо – проти-
ставлення шляхетного варвара позірно ніби цивілізованим, а насправді часто 157
нечесним і цинічним представникам цивілізованого світу [Варвари*]. Існує
кілька фільмів на цю тему; у двох із них (1982, 1984) роль Конана грав Арнольд
Шварценеґґер.
Бібліогр.: Артамонов М. И. Киммерийцы и скифы (от появления на исторической
арене до конца IV в. до н. э. ). Л.: Изд-во ЛГУ, 1974; Тереножкин А. И. Киммерийцы.
К.: Наукова думка, 1976; Алексеев А. Ю., Качалова Н. К., Тохтасьев С. Р. Киммерийцы:
этнокультурная принадлежность. СПб: ИИИ «Ермаков», 1993; Breglia Pulci Doria L.
I Cimmeri a Cuma // D’Agostino B., Bats M. (eds.) Euboica. L’Eubea e la presenza euboica in
Calcidica e in Occidente [Collection du Centre Jean Bérard-16]. Naples: CJB (Publications du
Centre Jean Bérard), 1998. P. 323–335 (https://books.openedition.org/pcjb/670?lang=en).
Кіфара (кіфара семиструнна) – струнний щипковий музичний інструмент
у Давній Греції. Прародичем був перський сетар – чотириструнна кіфара. Від
VII ст. до н. е. основним музичним інструментом давніх греків стає семиструн-
на кіфара. Вона подібна до ліри, але кіфара коротша і ширша. Символічно уосо-
блюючи Всесвіт, кіфара вважалась музичним інструментом Аполлона*. Саме
на ній грав біблійний цар Давид, співаючи свої псалми. Від кіфари походить
цитра – музичний інструмент, що мав від 5 до 12 подвійних струн; був осо-
бливо поширений у Європі в часи Ренесансу (у XVIII ст. цитра мала від 17 до
25 струн залежно від розміру інструмента та отримала свою назву в кожній
країні: в Англії її називали – English guitar, у Німеччині – Waldzither, в Іспа-
нії – bandurria, в Португалії – guitarra portuguesa). Звідси й українська бандура:
старовинний інструмент мав від 12 до 25 струн, сучасний – від 53 до 70 струн.
Сьогоднішня семиструнна гітара – теж далекий нащадок семиструнної кіфари.
Клинопис – найдавніша у світі система письма, що виникла в Месопотамії й
проіснувала 35 століть (34 ст. до н. е. – 1 ст. н. е.). Створили це письмо шумери,
але воно використовувалось для більш як десяти мов та діалектів (шумерська,
аккадо-вавилонська, хуритська, угаритська, хетська, давноперська та ін.). Тому
це письмо й називають «латиницею» Стародавнього Сходу. Клинописи налічу-
вали до тисячі знаків. Спершу записи були вертикальними, а від XV ст. до н. е.
з’явилися горизонтальні написи, з лівого у правий бік. Тексти писались на гли-
няних табличках: знаки наносились на ще теплу глину, що й пояснює їхній
клинописний характер.
У своєму розвитку клинописне письмо пережило три етапи, коли відповід-
но домінували піктографія, ідеограма та фонограма. З VI ст. до н. е. клинописне
письмо поступилося місцем алфавітному, здебільшого через те, що арамейська
 мова (семітська мова Передньої Азії) стала офіційною мовою Перської держави.
Ассиріологи вперше розшифрували клинописний напис лише 1857 р. завдяки
британському археологу та дипломату Генрі Роулінсону (Rowlinson; 1810–1895),
який знайшов і вивчив надзвичайно цінну епіграфічну пам’ятку. Йдеться про
вирізьблені на прямовисній Бехістунській скелі в Ірані (сьогодні – по дорозі
158 між Тегераном та Багдадом) за наказом Дарія І* написи і малюнки трьома мо-
вами. Вони датуються 521–520 рр. до н. е. й оповідають про перемогу Дарія* над
його ворогами. Серед літературних творів найстарішим клинописним текстом
є шумерський «Епос про Гільгамеша» (2500–2600 до н. е.).
Кодола – міцна линва, канат; тут – линва, на якій човен тягнуть уздовж берега.
Куль-Оба (в перекладі з кримсько-татарської: «курган попелу») – велетенський
скіфський царський курган (висота 8 м, діаметр 200 м) поблизу селища Куль-
Оба (неподалік від Керчі), поховання царя скіфів, що проживали в ареалі Кер-
чі-Пантікапея*. Цей курган, першим розкопаний у новітню добу, спрямував
увагу науковців на скіфську давнину. Був відкритий в 1830 р., коли російські
війська окупували Приазов’я та Причорномор’я. Спочатку військові почали
розбирати курган на каміння для побудови жител відставних офіцерів. Фран-
цуз Поль Дюбрюкс (Du Brux; 1770–1835), куратор керченських соляних озер
і археолог, узяв під свій контроль розкопки (загалом зробив чималий внесок
у вивчення Кіммерійського Боспору, але був незаслужено забутий). Курган ви-
явився дуже багатим на артефакти, хоча багато золотих предметів украли або
й варварськи понищили копачі-злодії (вони, зокрема, переплавляли знайдене
золото у злитки).
Грецькі й скіфські сюжети зображень на артефактах тісно переплетені. На-
приклад, на знаменитій скроневій підвісці бачимо голову Афіни*, скопійовану
з Афіни Діви, встановленої в Парфеноні на Афінському акрополі*. Філігранна
техніка виконання наводить на думку про майстрів афінської школи. Серед
артефактів – унікальна ваза, зроблена з електрума (сплав золота й срібла: існує
також у вигляді природного мінералу в Малій Азії, з якого карбувалися перші
монети). Тут з надзвичайним реалізмом зображене життя скіфів-вояків. Нині
артефакти кургану Куль-Оба перебувають в Ермітажі у Санкт-Петербурзі, роз-
ділені між різними експозиціями.
Бібліогр.: Журавлев Д. В., Новикова Е. Ю., Шемаханская М. С. Ювелирные изделия из
кургана Куль-Оба в собрании Исторического музея. Историко-технологическое иссле-
дование. М.: Исторический музей, 2014.
Лавр (лат. Laurus nobilis, благородний лавр) – поширений у Серед-
земномор’ї, у Давній Греції вважався священним деревом Аполло-
на*. Вірування походить від міфу про німфу Дафну (давньогр. Δάφνη,
лавр), що була першим коханням Аполлона. Але німфа дала обітни-
цю цнотливості, тож, тікаючи від переслідувань закоханого бога,
ублагала Гею перетворити її на лаврове дерево. Аполлон*, охоплений тугою,
увінчав собі голову лавровим вінком, і відтоді лавр став його атрибутом. Давні
греки приписували лавру магічні властивості, нагороджували лавровими він-
ками переможців Дельфійських ігор та визначних поетів, використовували
лавр при релігійних церемоніях, обкурювали ним оселі. Звідси в поемі й ужи-
ток лавру віщункою Піфією*: «…священний лист лавровий пожувала...». 159
Лаоокон – жрець Аполлона* в місті Троя. Мав дар ясновидіння. У другій книзі
«Енеїди» Верґілія Еней розповідає цариці Дідоні про появу велетенського коня
під мурами Трої, змученої довготривалою війною [Облога Трої*]. Троянці спе-
речалися, що ж робити з подарованим конем, а Лаокоон благав земляків не
довіряти грекам, промовивши славетну фразу: «боюся данайців, навіть коли
дари вони приносять». У відчаї він спробував поцілити в дерев’яного коня
з лука. Але троянці відчайдушно хотіли миру і не дослухалися до перестороги
Лаокоона. І коли Афіна*, що виступала на боці греків, наслала на Лаокоона та
двох його синів страшних морських змій, які вбили усіх трьох, троянці виріши-
ли, що це покарання богів за недовіру. Тож греки, переконані у вині Лаокоона,
відкрили ворота міста коневі, зробивши загибель Трої неминучою.
Леда-Лебідь – одним із найвідоміших сюжетів у давньогрецькій міфології
є оповідь про любов Зевса* до красуні Леди, дружини спартанського царя Тін-
дарея. Щоб домогтися коханої, Зевс* перетворився на лебедя. Від їхньої любові
народилась Єлена Прекрасна. У поемі Ліни Костенко цей еротичний символ
спіритуалізований і стає частиною образів батьківщини мандрівного Грека, де
давньогрецькі візії переплітаються з протослов’янськими.
Лелеґи (давньогр. Λέλεγες, лат. Léleges) – народ, що поряд з пелазґами* та ка-
рійцями населяв південно-західну частину Малої Азії (до приходу туди іоній-
ців), острови Егейського моря* та південну частину Балканського півострова.
Про лелеґів як про союзників троянців уперше згадує Гомер у поемі «Іліада».
Описані вони також у «Географії» Страбона* і в «Історії» Геродота*. У середині
ХІХ ст. британський археолог Чарльз Томас Ньютон (Newton, 1816–1894) розко-
пав біля турецького міста Бодрум Галікарнаський мавзолей, який він вважав
рештками одного з міст лелеґів. Цей мавзолей належить до семи чудес давньо-
го світу. Припускають, що тут знаходився також храм бога Ареса*.
Лелека – священний птах в Україні та Польщі (поляки кажуть: «кожен чет-
вертий лелека у світі – поляк»), загалом у давніх слов’ян. Лелеки гніздяться по-
близу людських осель, є вірними в парі та повертаються з вирію до власного
гнізда, тому стали символом родинного ладу, щастя і плодючості. За народним
повір’ям, лелеки приносять дітей, а їхнє гніздо при хаті вважають запорукою
гармонійного родинного життя. Їхнє повернення з вирію 19 березня є симво-
лом відродження природи. Сакральність лелек не є, однак, суто слов’янською
 традицією, а має давнє коріння у всіх культурах світу. Лелека був священною
птицею у Давньому Єгипті, де асоціювався з Богом Ра. В Індії, Китаї та Японії
лелека є символом довголіття. Щодо античного світу, то в Давній Греції леле-
ку вважали священним птахом Гери, дружини Зевса*. У Фессалії, землі греків-­
еолійців, карали смертю людину, що вбила лелеку. Антігону боги перетворили
160 на лелеку з огляду на її любов до родини. В римській міфології це священний
птах Венери (за іншими джерелами – Юнони, вона ж Гера); гніздо лелеки сим-
волізувало отчий дім. Існував навіть так званий «лелечий закон» (лат. Lex
Ciconiaria), що зобов’язував дітей піклуватися про старих і хворих батьків. Рим-
ську богиню Пієтас, що втілювала милосердя і доброчесність, завжди зобра-
жали у супроводі дітей та лелек. Ранні християни вірили, що лелека є уосо-
бленням відродженого життя, оскільки цей птах ніби тричі облетів розп’ятого
Христа, віщуючи Його воскресіння.
Лернейська гідра – в давньогрецькій міфології страхітливе чудовисько, дочка
Тіфона та Єхидни*, сестра Цербера. Мала, за різними джерелами, від семи до
ста голів (одна з них була безсмертна) та тулуб пса. З рота вивергала отруйну
воду, що ставала болотами. Жила біля м. Лерна на Пелопоннесі. Знищення гід-
ри – другий подвиг Геракла*, який відтяв гідрі всі голови, а її отруйною кров’ю
змазав свої стріли, ставши відтоді непереможним героєм.
Лестригони – гіганти-людожери, в країну яких потрапив Одіссей*. Ймовірно
жили на Сардинії. Кидали камінням у кораблі Одіссея*, нанизували його супут-
ників на списи і з’їдали. Поруйнували одинадцять кораблів, зумів урятуватися
лише дванадцятий, де перебував Одіссей*. Можливо, образ гігантів навіяний
статуями на Сардинії бронзової доби, що сягають двох з половиною метрів.
Належать до так званої нурагічної культури, що побутувала на Сардинії від
XVIII ст. до н. е. до 238 р. до н. е., коли римляни колонізували острів. Поблизу
Монте Прама знаходиться так званий «цвинтар гігантів», де камінні постаті
символізують молодих воїнів. Термін нурагічна культура походить від слова
нураги – це мегалітичні двадцятиметрові конусоподібні башти, збудовані з гра-
ніту або вулканічних порід на Сардинії, мали культове або ж оборонне зна-
чення. Давні сарди – нураги – не залишили писемності. Можливо, йдеться про
народ неіндоєвропейського походження.
Лета – у давньогрецькій міфології річка забуття в царстві Аїда*, світі мертвих
(поряд з ріками Стікс*, Флегетон, Ахеронт, Коціт). У метафоричному сенсі втра-
та пам’яті прирівнюється до смерті особистості. У різних вченнях можна спо-
стерегти варіації смислу цієї метафори. Наприклад, у орфіків (релігійний рух
VI ст. до н. е.) було заборонено пити воду з Лети, оскільки лише збереження
пам’яті забезпечує вищий рівень мудрості. В «Енеїді» Верґілія (VI книга, 714–
715), навпаки, занурення в Лету трактується як необхідна форма реінкарнації,
переселення душі (метампсихоз) у різні форми існування – в інших людей,
у рослини, у тварин, у мінерали (ця теорія була найглибше розроблена в пі-
фагореїзмі, але існує також в інших релігійних течіях – насамперед в індуїзмі).
Грецький корінь leth означає забувати; звідси важливий концепт alètheia – оп-
риявнення суті, вищої істини, тобто того, що не підлягає забуттю.
Лето (в римській міфології – Латона) – титаніда, кохана Зевса*, мати його ді- 161
тей-близнят – бога сонця Аполлона* та Артеміди*, богині полювання, дикої
природи, пологів та незайманості. Тікаючи від переслідувань законної дружи-
ни Зевса* Гери, що не дозволяла Лето народити дітей на суші, де б сяяло сонце,
тож наслала на неї змія Пітона, Лето знайшла притулок для народження двій-
нят на острові Делос (сьогодні це найменший із Кікладських островів у Егей-
ському морі*). Навколо острова Посейдон* здійняв високу хвилю, затуливши
Лето від сонця та від очей злостивої Гери. Цікаво, що в деяких варіантах міфу
місцем народження Лето є країна гіпербореїв*, тобто краєм походження Лето
уявляється Північ, – ідея, що відтворюється і в поемі «Скіфська одіссея».
Гіпотетично існує зв’язок між Лето та Ладою – богинею весни, любові,
шлюбу, землеробства в балтійській (литовській та латиській) і слов’янській
міфології (Борис Рибаков указував на індоєвропейське походження Лади).
Християнські автори слов’янського світу (деякі польські хроністи, також Іно-
кентій Ґізель [1660–1683], український письменник і теолог, автор «Синоп-
сиса») критикували дохристиянський культ Лади, поширений серед жінок
у XVI–XVII ст.
Бібліогр.: Urbańczyk S. Religia pogańskich Słowian. Kraków: Ossolineum, 1947; Рыба-
ков Б. А. Язычество Древней Руси. М.: Наука, 1987.
Лоти (або лотва) – балто-слов’янські племена, що в Середньовіччі населяли
землі між східною Латвією та Білоруссю. Відлуння назви сьогодні: в топоніміці
Білорусі є подібна назва – село Лотва (Мінська область); польською назва Лат-
вії: Łotwa.
Лотофаги (давньогр. Λωτοφάγοι) – у Гомеровій «Одіссеї» плем’я, що їло лотос,
впадаючи у забуття. Одіссей*, попри приязне прийняття з боку лотофагів, зму-
сив своїх друзів швидко тікати з острова, оскільки вони, вживши лотос, забу-
вали про свій край і не бажали більше повертатися на батьківщину. Античні
автори по-різному локалізували місцевість. Гомер пише про мис Малея – це
південно-східна частина півострова Пелопоннес, де цілком міг пропливати ко-
рабель Одіссея дорогою до Ітаки. Геродот* вказував на узбережжя Лівії. Полібій
і Страбон* вважали, що мова йшла про острів Джерба в Середземному морі,
приналежний нині до Тунісу. Різними є й припущення щодо природи згаданої
Гомером рослини, але за всіх умов ідеться про реальну рослину в цих широ-
тах, що має наркотично діючі плоди. Можливо, це німфея лотус (або ж єги-
петський лотос), білий чи блакитний, чи зізіфус лотос – рослина із солодкими
п’янкими ягодами.
 Лутерій – чаша для омовіння рук, обличчя або ніг, здебільшого бронзова, у фор-
мі широкого резервуара на фігурних ніжках. У Стародавній Греції ставилась
поблизу джерел води. Ці шедеври еллінської торевтики – рельєфної обробки ме-
талевих виробів – стали архетипами міських фонтанів у Стародавньому Римі.
Під час робіт у річці Супій – судноплавній за часів скіфів – працівники торфодо-
162 бувного підприємства знайшли, крім амфор і лутеріїв, також стамноси (круглі
керамічні або металеві посудини для зберігання вина й олії), сітули (конусо-
подібні бронзові посудини, цінні своїми орнаментами) та гідрії (керамічні або
металеві карафи для води, щедро прикрашені сюжетними малюнками).
Бібліогр.: Rolle R., Müller-Wille M., Schietzel K. (Hrsg.). Gold der Steppe: Archäelogie der
Ukraine. Schleswig: Universität Kiel, Archäologisches Landesmuseum; Інститут археології
Академії наук Української РСР, 1991.
Льон – одна з найдревніших рослин, яку «одомашнили» вже шумери і давні
єгиптяни та широко використовували давні греки і римляни, етруски*, ґалли
й германці. В гірських частинах Індії льон обробляли вже дев’ять тисяч років
тому, а в Середземномор’ї – понад шість тисяч. Крім одежі, в давньому світі
з льону виробляли папір, ліки, олію, господарське мотуззя, вітрила. Льон ува-
жався символом чистоти й вірності, був престижною тканиною, тому лляний
одяг носили єгипетські жерці та римські патриції. Геродот* писав про пошире-
ну у скіфських ареалах одежу з льону (та про використання конопель, подібних
до льону, в парових лазнях): у поемі Грек та його супутники «В ткача купили
виробів лляних». На Русі льон вирощували також для продажу. В Середньовіччі
європейським центром виробництва льону була Фландрія. Престижним льон
залишався до промислової революції XVIII–XIX ст., коли поступився місцем де-
шевшим матеріалам, таким як бавовна.
Марена – в давньослов’янській міфології богиня сезонного вмиран-
ня та воскресання природи – культ, більше поширений у західних
слов’ян, ніж у східних (пол. Marzanna, чес. Morana, словац. Marmurie-
na). Винесення Марени – ритуал прощання із зимою та привітання
весни: солом’яне опудало в жіночій подобі спалювали в передвели-
кодній період (часто на Вербну неділю або ж 21 березня). Свято супроводжува-
лося танцями, співами, випіканням символічних короваїв, малюванням кра-
шанок – тобто фактично язичницькими ритуалами, інтегрованими в символіку
Великодніх святкувань. Звідси й українські слова мара (привид, потворна жін-
ка, зловісна з’ява, кошмарний сон), марення, марити.
Меланхлени (давньогр. Μελαγχλαινοι) – люди в чорному, як описує їх Геродот*,
через що їх ще називають чорноризцями. Сусідили з царськими скіфами – па-
ралатами* – на півдні та будинами* й гелонами* на сході. Геродот* не вважав
меланхленів скіфами, але свідчив, що вони перейняли скіфські звичаї. Архео-
логічні знахідки останнього часу схиляють вчених до локалізації меланхленів
у ареалі юхнівської культури (VII–I ст. до н. е.), що дістала назву від села Юхно-
ве на Чернігівщині й охоплювала землі в басейні серединної Десни та Сейму.
Меланхлени, як і сусідні будини*, могли бути балтськими племенами, вели
відносно осілий триб життя й одними з перших зайнялися землеробством.
Бібліогр.: Каравайко Д. В. Памятники юхновской культуры Новгород-Северского По-
лесья. К.: Институт археологии НАН Украины, 2012; Каравайко Д. В., Горбаненко С. А.
163
Господарство носіїв юхновської культури. К.: Наукова думка, 2012.
Мента (або Мінта) – у давньогрецькій міфології німфа підземного царства мер-
твих, коханка Аїда*, надзвичайна красуня, народжена у водах Коціту, притоки
Ахеронту. Мента, певна в любові Аїда*, зневажливо ставилась до його закон-
ної дружини Персефони, за що та її вбила, а Аїд* перетворив рештки німфи
на м’яту. Деметра додала своїх проклять, бо зробила Менту безплідною, – тому
рослина не дає плодів. Один із храмів, присвячених Аїду*, був зведений біля
підніжжя гори Мінта (в історичному регіоні Елідія на Пелопоннесі).
Метаморфози – як пише Ліна Костенко, дивлячись очима Грека на навколиш-
ній світ: «...все хтось когось на щось перетворив». Ідеться про один з основних
архетипів грецької культурної ментальності. Боги, герої, німфи, люди можуть
перетворюватись у найнеймовірніших рослин чи тварин, у зорі чи мінерали,
однак ідеться про перетворення форми, але не ідентичності особистості (влас-
не, метаморфоза – давньогр. μεταμόρφωσις – означає «перехід форми»).
Водночас у грецькій картині світу процес перетворення був способом струк-
турування світу в історичному, географічному та інших вимірах. У цьому зв’яз-
ку в поемі згадується, зокрема, як «Сам Зевс – кохану, німфу чорноброву, / пе-
ретворив, пробачте, на корову». Згідно з міфом, Зевс*, закоханий у німфу Іо,
жрицю дружини Гери, під час любовних побачень з Іо набирав вигляду золотої
хмари. Але це не допомогло: прозірлива Гера його викрила, тож Зевс* нама-
гався захистити Іо від гніву богині, перетворивши її на білу корову. В такому
вигляді Іо довелося пережити чимало мандрів та випробувань. Гера не при-
пиняла переслідувань і наслала на Іо жахливого ґедзя. Тікаючи від нього, Іо
кинулась у води протоки, яка відділяє Європу від Азії, – цю протоку назвали
«коров’ячий брід», він же Босфор. Знайшла спокій і повернулась до людської
подоби на берегах Нілу, де в неї народився чорношкірий хлопчик Епаф, май-
бутній цар Єгипту, розбудовник багатьох міст, зокрема Мемфіса. Іонічне море
назване на честь німфи Іо.
Метаморфозами греки пояснювали також атмосферні, астрономічні явища,
походження рослинного і тваринного світу. Навіть видатні історичні постаті
могли бачитись крізь призму таких трансформацій. Наприклад, у Давньому
Римі вважалося, що Цезар став сузір’ям і з висоти небес оберігав Рим. Овідій*
у своїх «Метаморфозах» описує більше двохсот перевтілень, починаючи від
перетворення Хаосу і завершуючи, власне, Цезарем. Такі сюжети присутні
і в іудаїзмі та християнстві: дружина Лота перетворюється на соляний стовп,
 оглянувшись на приречені до загибелі Содом і Гоморру. В Дантовому «Пеклі»
самогубці, які не шанували своє тіло, перетворюються на рослин, що їх обскубу-
ють гарпії. Часто трапляється цей мотив у модерністичній культурі – найперше
в сюрреалізмі (цікаво, що тут швидше люди перетворюються на предмети, як-от
у Сальвадора Далі чи Рене Маґрітта). Трагічною і водночас іронічною цитацією
164 міфу є повість Кафки «Перевтілення» (1912) (німецьке Die Verwandlung в англій-
ському перекладі перетлумачене власне як Metamorphosis). Метаморфози ста-
ли поширеним сюжетом і в інших культурах (перетворення людей на тварин
у скандинавських сагах чи народних казках, наприклад), але лише в грецькій
культурі ідея метаморфози набула системного і концепційного вигляду.
Мілет (давньогр. Μίλητος) – давньогрецький поліс у західній частині Ана-
толії, на середземноморському узбережжі сучасної Туреччини. Близько
1000 р. до н. е. сюди масово мігрували греки-іонійці, тож все узбережжя отри-
мало назву Іонійського. В середині VII ст. до н. е. Мілет разом з Коринфом почи-
нають домінувати у Грецькому світі і сприяють Великій грецькій колонізації*.
Мілет колонізував майже всі міста Причорномор’я – Південного і Північного,
Західного і Східного, – загалом заснував на берегах Понту Евксинського до
90 міст, серед яких була й Ольвія* (тому герой поеми – «Мілетський грек, що
в Ольвії осів»). У VI ст. до н. е. в Мілеті постала школа натурфілософії: йдеться
про філософів-досократиків – Фалеса (засновник школи; 625–548/545 до н. е.),
Анаксімандра (бл. 610 – бл. 546 до н. е.), Анаксімена (бл. 596 – бл. 526 до н. е.).
Ці філософи вперше замислились над матеріальною будовою світу, застосував-
ши раціональні інструменти аналізу (спостереження над явищами природи)
на противагу теогонічним та космогонічним уявленням давньогрецької міфо-
логії (наприклад, Фалес – «батько західної філософії» – вважав основою життя
стихію води). Арістотель називав філософів цієї школи «фізіологами», тобто
філософами природи. Мілетську школу іноді іменують Іонійською, долучаю-
чи до неї Геракліта, Анаксагора, Діогена Аполлонійського. З Мілета походила
й Аспасія – поетеса й філософ, дружина афінського правителя Перікла, що за-
безпечив Афінам* «золотий вік». Незважаючи на бурхливу історію (повстання
проти персів у V ст. до н. е., що зазнало нищівної поразки, численні завоюван-
ня – з боку Александра Македонського, єгипетської династії Птолемеїв, далі
римлян), місто завжди високо шанувалося в античному світі, а слово «мілетці»
символізувало «щасливих людей», «пестунів долі». Можливо, тому заснована
ними Ольвія* отримала назву «щасливого міста».
Місяць-князь – у поемі: «Звуть молодого місяцем і князем. / У них дівчѝна
сходить, як зоря». Грек вбачає власні міфологічні алюзії у протослов’янських
звичаях, хоч тут, зрозуміло, є нашарування різних часів. «Місяцем-князем» на-
зивали в середньовічній Київській Русі нареченого; молода дівчина асоціюва-
лася із зорею («зоря-зірниця, красна дівиця» має риси, подібні до Еос*; роса – це
її сльози). Подружжя – «як ясний Місяць із зорею», або Місяць і його дружина
Сонце, а зорі – їхні дітки. Коронування молодого подружжя під час церемонії
шлюбу, можливо, пояснюється тим, що в часі християнізації першими одру-
жувались князі. Водночас магічна роль Місяця – типова риса дохристиянської
культури слов’ян (обрядова поезія, магічні замовляння, любовні ворожіння,
колядки, щедрівки, примовки тощо). Але, на відміну від західноєвропейської
традиції, в українській традиції Місяць, по-перше, є не жіночим, а чоловічим 165
началом, а по-друге, не демонічною, а Божою силою, – йому приписувались ма-
гічні властивості зцілення душі і тіла. Хоча, звісно, не бракувало і демонічних
алюзій (уночі відьми крадуть Місяць і його з’їдають, – цей сюжет впізнаваний
у повісті «Ніч перед Різдвом» Миколи Гоголя, де чорт викрадає Місяць). У пое-
тиці козацької культури Місяць називається козацьким Сонцем. Як магічна
астральна сила посідає значно важливіше місце в народній культурі, ніж Сон-
це й зорі. Окремими персонажами є й різні фази Місяця, «молодик» і «старий»
Місяць. У народній уяві він є також «небесним пастухом», що випасає зорі
та має дванадцять братів – місяців. Див. про різні образи Місяця у вірші Ліни
Костенко: «І Місячну сонату уже створив Бетховен...»
Мітрідати – династія понтійських царів перського походження, нащад-
ки Дарія Великого*. Започаткував династію Мітрідат І Ктіст (його ім’я – дав-
ньогр. Kτίστης – означає «Будівельник»; 302–266 до н. е.), володар Понту, а від
281 р. до н. е. – засновник Понтійського царства в Анатолії та його базилевс. Най-
визначнішим представником цієї династії був Мітрідат VІ Євпатор, або ж Мітрі-
дат Понтійський чи Мітрідат Євпатор Діоніс (111–63 н. е.) – восьмий цар Понту.
Отримав еллінську освіту в Синопі, говорив двома десятками мов і, за описами,
знав усі діалекти підвладних йому народів. Вважався покровителем мистецтв,
був дуже вправним дипломатом, але водночас вирізнявся підступним характе-
ром, жорстоко знищував своїх противників, навіть серед найближчих родичів.
Святий Августин називав його «царем Азії» (rex Asiae) [Пантікапей*]. Мітрідат
підкорив сусідні з Понтом царства – Колхіду й Малу Вірменію, скіфські племе-
на на р. Танаїс* (Дон), приєднав території Західного Причорномор›я та Фракії.
Долучив до своїх володінь Боспорське царство. Ольвія* і Херсонес* згодились
стати васальними містами в обмін на захист від сарматів* та роксоланів (алан-
ських племен). Мав потужне військо, флот із чотирьохсот кораблів.
Мітрідат був ворогом Вічного Міста, провів три війни проти Римської респуб­
ліки (89–84 до н. е., 83–81 до н. е., 74–63 до н. е.), намагаючись витіснити римлян
із Малої Азії та Греції. Зумів консолідувати військову коаліцію, що складалася
зі скіфів та сарматів*, фракійців* і германців, мав підтримку вірменських та
іспанських військ і навіть кілікійців – піратів Середземномор’я. У 88 р. до н. е.
під його владою перебувала вся Мала Азія; столицею цих володінь Мітрідат ви-
значив Пергам (сьогодні провінція Ізмір у Туреччині). Врешті після десятиліть
виснажливої боротьби римляни перемогли понтійців. Зломлений зрадою улю-
бленого сина Фарнака, Мітрідат, за оповідями, отруївся, але оскільки отрута
не подіяла, кинувся на меч. Його поразка призвела до розширення володінь
 Давнього Риму в Малій Азії. Мітрідат також був відомим лікарем і травником,
збирав секрети скіфської медицини. Помпей заволодів книгами Мітрідата, пе-
редавши це знання в римський світ. Завдяки йому історики називають «чор-
номорську імперію» «світом Мітрідата».
Бібліогр.: Ростовцев М. И. Скифия и Боспор. Критическое обозрение памятников ли-
166 тературных и археологических. Л.: РАИМК, 1925 (нім. вид.: Rostowzew M. Skythien und
der Bosporus. Berlin: H. Schoetz & Co, 1931); Струве В. В. (отв. ред.). Корпус боспорских
надписей. М.; Л.: Наука, 1965; McGing B.C. The Foreign Policy of Mithridates VI Eupator,
King of Pontus. Leiden: E. J. Brill, 1986; Сапрыкин С. Ю. Понтийское царство: Государство
греков и варваров в Причерноморье. М.: Наука, 1996; Van Dam R. Kingdom of Snow.
Roman Rule and Greek Culture in Cappadocia. Philadelphia: University of Pennsylvania
Press, 2002; Roller D. W. Empire of the Black Sea: The Rise and Fall of the Mithridatic World.
Oxford: Oxford University Press, 2020.
Мойри (або ж парки в римській міфології) – три сестри, що дбали про лад
у Всесвіті і розпоряджалися долею, визначеною людям та богам. У божествен-
ній ієрархії стояли вище богів, оскільки були повноправними володарками
життя і смерті. Метафора життя була представлена образом нитки. Наймолод-
ша з мойр – Клото (Пряля) – асоціювалася з початком життя і ткала нитку долі.
Лахесіс (Дарувальниця) – середульша мойра, зріла жінка – уособлювала тепе-
рішній час, переплітала білу нитку із золотою, щоб відзначити щасливі дні,
і чорну нитку із золотою на означення днів нещасливих, тягнучи цю нитку
впродовж життя. Найстарша – Атропа (Невідворотна) – втілювала майбутнє,
перетинаючи нитку в момент смерті. Є різні версії щодо походження мойр та
їхніх стосунків із Зевсом*. Гесіод у «Теогонії» називав їх дочками Ночі (Нікс),
а також дочками Зевса* та богині правопорядку Феміди. В оригінальній вер-
сії Платона мойри – дочки богині неминучості Ананке: таким чином, навіть
боги не можуть урятувати людину, якій долею визначена смерть. У зображен-
ні мойр завжди були присутні кужіль, терези й ножиці – або ж сувій, на якому
записані слова долі.
Мушмула (германська) – рослина сімейства розоцвітих, з жовтими їстівними
плодами. Походить із Південно-Західної Азії та Південно-Східної Європи, росте
зокрема в ареалі Чорного моря*, в західній частині Середземномор’я, на Кав-
казі та ін. Її з давнини культивували греки (від VIII ст. до н. е.) та римляни (від
III ст. до н. е.); була також поширена в Середньовіччі.
Навсікая – героїня Гомерової «Одіссеї», дочка царя феаків (народу
морських мандрівників) Алкіноя та його дружини Арети. В поемі
Навсікаї сниться сон, що Афіна* спрямовує її на берег моря прати
одіж у чеканні заміжжя. Там на березі, граючися зі своїми служни-
цями м’ячем, Навсікая рятує Одіссея*, що пережив кораблетрощу
на шляху від острова Каліпсо*, і приводить його у свій гостинний дім, де приго-
щає та дає відпочити героєві. Закохавшись в Одіссея*, не отримує відповіді,
оскільки герой поспішає до берегів Ітаки, маючи в серці дружину Пенелопу*.
Міф уособлює важливу для давньогрецької культури концепцію ксенії (дав-
ньогр. ξενία, хenía) – гостинності, яка вимагала взаємної поваги, приязні та ще-
дрості між Господарем та Гостем. Гостя належало трактувати як тимчасового
члена родини. Вкорінення традиції віддзеркалюється у взаємозамінності тер-
мінів «господар» та «гість» в італійській мові (Ospite, від лат. hospes, -pĭtis). 167
Зевс* як покровитель мандрівників мав епітет Xenios або Philoksenon. Ця ж ети-
мологічна семантика збереглася в українській мові, яка, однак, морфологічно
розрізняє поняття «гість» і «господар». У давногрецькій культурі гість вважався
священним, у нього навіть не можна було питати походження, доки він сам не
вирішував про нього розповісти, – адже під виглядом подорожанина міг завіта-
ти Бог. Старослов’янське «Господь» теж може бути протоіндоєвропейським де-
риватом. Звідси й термін ксенофобія – зненависть до чужинців. Навсікая була
героїнею багатьох творів давньогрецької та згодом модерної літератури; в піс-
лягомерівській традиції (наприклад, у Арістотеля) вона – дружина Телемаха,
сина Одіссея*.
Неври (давньогр. Νευροί) – стародавній народ, сусідив зі скіфами (на півдні) та
аґафірсами* (на заході), мешкав, за припущенням, у верхів’ях Тірасу* (Дністра)
та Гіпанісу (Південного Бугу). Ймовірно, що в територію їхнього розселення
потрапляло Полісся*, тобто локалізувалися вони на північ від скіфів-орачів
[Скіфи-землероби*]. Їхню країну Геродот* називає Невридою. Евентуально в се-
редині VI ст. до н. е. неври були змушені переселитись на землі будинів* через
загрози нападу ворогів. Геродот* описує їх як чаклунів, що вміли обертатися на
вовків, – у реальності, найімовірніше, їхнім тотемом був вовк. Більшість уче-
них бачить у них протослов’янське плем’я, але вони могли бути й східними
балтами (першими на ймовірність протослов’янського коріння неврів вказали
чеські славісти-історики Павел Йозеф Шафарик* та Любор Нідерле [1865–1944]).
Бібліогр.: Козак Д. Н. Поселення неврів, слов’ян та германців на Стирі. К.: Інститут
археології НАН України, 2012.
Некрополь (давньогр. Νεκρόπολις – місто мертвих) – поховальний комплекс
античності. У мікенській Греції (кінець бронзової доби: 1600–1100 до н. е.) ца-
рів погребали під мурами міста. Пізніше в Греції поховання зосереджувались
уздовж доріг (хоча у Спарті зберігалася традиція поховання під мурами міста).
Знаменитий некрополь Панталіка поблизу Сиракуз (Сицилія) висічений у ске-
лі. Іноді будувались цілі «міста мертвих» – особливо це характерно для етрусь-
кої культури (найвідоміші поховання – некрополь у муніципалітеті Таркуїнія
та біля міста Черветері, обидва неподалік від Рима). Римські некрополі зберег-
лися поблизу Аппієвої дороги, що пов’язувала Давній Рим з Грецією, Малою
Азією та Єгиптом, а у візантійський період – з Константинополем. Тут знахо-
дяться монументальні поховання (мавзолей Цецілії Метелли, дочки консула),
колумбарії, підземні камери, вирубані в туфі (найвідоміша з них – гробниця
 Сціпіонів). У ХІХ ст. термін «некрополь» повернувся у вжиток і став означати
монументальні цвинтарі в межах міста – наприклад, некрополь у м. Ґлазґо
в Шотландії.
Немейський лев – у давньогрецькій міфології потворний хижак з невразли-
168 вою шкірою. Його виростила Гера в місті Немея, звідки потім послала вбити
Геракла*. Був братом Сфінкса та Лернейської гідри*. Тероризував місцеве на-
селення. Перемога над ним Геракла* – перший подвиг героя. Відтоді Геракл*
завжди носив на собі шкуру Немейського лева, а його голову перетворив на
шолом. Не зовсім програв і Немейський лев, бо завдяки Зевсу* став сузір’ям
Лева. Завважмо, що в заплутаних родинних стосунках давньогрецьких богів
та героїв Єхидна* – мати Лернейської гідри* та Немейського лева, але це не
завадило їй домагатися любові Геракла*. Вочевидь, скіфам належалось бути
в історії.
Німфей (Німфейон, давньогр. Νυμφαι̃ον – святилище німф) – давньогрецьке мі-
сто, розташоване поблизу міста Пантікапей*, на західному березі Керченської
затоки. Заснований у VI ст. до н. е. Входив до Делоського (Афінського) морсько-
го союзу. У ІІІ ст. н. е. місто впало під навалою гунів.
Бібліогр.: Кошеленко Г. А., Кругликова И. Т. (ред.). Античные государства Северного
Причерноморья. М.: Наука, 1984; Грач Н. Л. Некрополь Нимфея. СПб.: Наука, 1999.
Номарх (давньогр. νομάρχης) – так греки називали управителів номів (провін-
цій; всього їх було 42) в елліністичному Єгипті, фактично намісників фараона,
в чиїй компетенції перебували адміністрація, суд, військо та збір податків. Так
само називались чиновники і в часи династичного періоду Єгипту (тобто в час
правління тридцяти династій). Номархів могли призначати фараони, а зі змі-
ною влади посада передавалась у спадок. Номархи досягали іноді такої могуті,
що мірялися силою з фараоном, – як і фараони, називали себе «синами бога Ра»,
формували власне військо тощо. Спроби обмежити їхню владу пояснюються
метою убезпечити Єгипет від загрози роздроблення країни внаслідок проти-
стояння між фараоном та номархами.
Облога Трої – головні події війни греків-ахейців під орудою володаря
Агамемнона проти троянців пов’язані з десятирічною облогою міста
Троя. Давньогрецькі джерела датують війну початком XII ст. до н. е.,
але точні дати невідомі (можливо, між 1194 та 1184 до н. е.). Місце по-
дій – Анатолія, азійська частина сучасної Туреччини. Своєю славою
Троянська війна завдячує епічним поемам Гомера (VIII ст. до н. е.). В «Іліаді»
описано події останнього – десятого – року війни, в «Одіссеї» – завоювання Трої
та повернення Одіссея* на батьківщину. Згідно з міфом, війну спричинило ви-
крадення Єлени, дружини спартанського царя Менелая (брат Агамемнона), Па-
рісом, сином троянського царя Пріама. Єлена, народжена з бурхливого кохання
Зевса* і Леди, вважалась найпрекраснішою жінкою на Землі. Потужна Троя
після багаторічного героїчного опору впала через підступ Одіссея* (йдеться про
славнозвісного Троянського коня). Серед найвідоміших епічних епізодів –
смерть найбільшого героя Греції Ахілла від руки Паріса, що таким чином по-
мстився за смерть брата Гектора, у свою чергу наймужнішого серед троянських
воїнів. Після смерті Гектора на боці троянців воювали також амазонки*, але 169
їхня цариця Пентесілея, дочка Ареса*, загинула від руки Ахілла, який закохав-
ся в жінку після її смерті.
Луна цієї героїки сягла і скіфських степів. Серед артефактів, розкопаних
у Більському городищі на Полтавщині в грудні 2018 р. [Гелони*], був знайде-
ний, зокрема, золотий перстень Ахілла: археологи припускають, що ним наго-
роджували греків та скіфів – переможців Ахіллових перегонів на колісницях,
які проводились у Гілеї*.
Овідій (Публій Овідій Назон; 43 до н. е. – 17 н. е.) – останній поет золотої доби
римської літератури. Жив у Римі, де належав – разом з Горацієм, Проперцієм
та ін. – до кола тогочасної найвищої мистецької еліти. Був близьким до дво-
ру імператора Октавіана Августа (роки правління: 27 до н. е. – 14 н. е.), засно-
вника Римської імперії. Набув слави завдяки твору «Мистецтво кохання» (Ars
amatoria; у 3-х книгах). На початку тисячоліття розпочав найзнаменитіший
свій твір – гекзаметричну поему «Метаморфози»* («Metamorphoseon»; у 15-ти
книгах) – поетичний виклад міфів і казок, основним сюжетом якого є пере-
втілення (а це одна з основних філософем грецької культури). У 8 р. суворий
декрет імператора зобов’язав поета до вигнання в придунайське місто Томіс,
до тодішньої грецької колонії (сьогодні Констанца, Румунія). Причини такого
жорстокого вердикту досі остаточно не з’ясовані (є версія щодо адюльтерної
історії при дворі, до якої Овідій не конче мав відношення). Хай там як, новий
імператор Тіберій (роки правління: 14–37 до н. е.) вердикту не відкликав. У ви-
гнанні Овідій написав «Скорботні елегії» («Tristia»; у 5-х книгах) та «Листи
з Понту» («Epistulae ex Ponto»; у 4-х книгах). Блискучий стиль, пластика образів,
віртуозні метафори, майстерна гра з образами, бурхлива фантазія, вишукана
еротика, тонке розуміння потаємних аспектів психології кохання та жіночої
душі зумовили величезний вплив творів Овідія на подальшу європейську лі-
тературу, особливо в добу Середньовіччя, Гуманізму та Відродження, викли-
кавши до життя нескінченні літературні й мистецькі ремінісценції та довго-
тривалу традицію латинської поезії на європейському ґрунті. Найвідомішими
українськими перекладачами Овідія є Микола Зеров (1890–1937), що надруку-
вав елегії Овідія у своїй «Антології римської поезії» (1920), і Андрій Содомора
(нар. 1937), якому належить повний переклад «Метаморфоз» (1985).
Одіссей (у латинізованій версії – Улісс) – емблематична постать давньогрець-
кого епосу, один з героїв першої поеми Гомера «Іліади» та головний герой дру-
гої поеми – «Одіссеї». Цар Ітаки, син Лаерта, нащадок Зевса*, а по материнській
 лінії – правнук Гермеса. При народженні Одіссей символічно отримав від свого
батька в дар лише квітучий сад. Учителем Одіссея був мудрий кентавр Хірон.
Мусив узяти участь у Троянській війні (оскільки його дружина була родичкою
Єлени Прекрасної), де допоміг перемогти троянців інженерною хитрістю – Тро-
янським конем [Облога Трої*]. Повертаючись додому, протягом багаторічної
170 подорожі пережив неймовірні пригоди, щоразу ризикуючи втратити життя,
пам’ять, людську подобу, збитися з дороги чи перейти в інший вимір існуван-
ня. Нарешті Одіссей дістався до свого острова, де на нього віддано чекала дру-
жина Пенелопа*, попри докучання численних залицяльників.
Протягом віків пригоди Одіссея стали нескінченним невичерпним джере-
лом мистецьких утілень, а також філософських інтерпретацій. Гомерів міф пе-
реопрацював Верґілій у своїй «Енеїді», перша частина якої становить своєрідну
римську «Одіссею», а друга – римську «Іліаду». Зрештою сюжетні лінії Одіссе-
євого міфу він вивів на заснування Риму, до якого, за Верґілієм, різною мірою
причетні Одіссей, Еней і Ромул.
Існує чимало версій щодо геолокації Одіссеєвої подорожі. Гесіод обмежу-
вав її координати Тірренським морем. З цим пов’язане важливе практичне й
символічне запитання: чи насправді Одіссей дістався до Геркулесових стовпів
(лат. Columnae Herculis) [Геракл*]. Так позначали в античності крайні точки
Гібралтарської протоки між півднем Піренейського півострова та північно-за-
хідним узбережжям Африки, де Середземне море сполучається з Атлантикою.
Ця уявна західна межа подорожі Геракла* на Заході вважалася останнім кра-
єм відомого цивілізованого світу. Вона стала символом здобутого знання про
межі осягнутого – й осяжного – світу. І це не була візія лише античних часів:
у добу Ренесансу, до епохи Великих географічних відкриттів, твердилося, що на
стовпах фігурував латинський напис: «Non plus ultra» («Далі – нічого»).
Але є ще одна версія геолокації Геркулесових стовпів: у Чорному морі*.
Схильні до цієї версії вчені вважають, що в часи Гомера Понт Евксинський ба-
чився «безбережним світом», Океаном за межами відомого світу, який в уяві
греків зосереджувався між Середземномор’ям та Понтом Евксинським. А вже
Геродот* фактично вказує два місцезнаходження Геркулесових стовпів: за За-
ході і на Сході, обабіч Босфору. За всіх умов, мислителі доби Відродження (Френ-
сіс Бекон та ін.) вживали вираз «Геркулесові стовпи» як символ подолання меж
освоєного в античності та Середньовіччі світу, як метафору постійного погли-
блення й оновлення людських знань та уявлень про світ.
Одіссей є втіленням кількох концептів, базових для європейської цивілі-
зації. Наймодерніший герой античності, він пливе до наших часів, долаючи
межі освоєного і дозволеного. Перший концепт: воля особистості. Одіссей
уособлює так званий «гібрис» (давньогр. ὕβϱις, hýbris), тобто людську сміли-
вість на межі із зухвалістю, – він робить людину протагоністом Історії. Пере-
борюючи приголомшливі перешкоди й небезпеки, наслані на нього богами,
Одіссей виявляє неймовірну мужність, а насамперед – розум і винахідливість,
тобто намагається максимально використати потенціал своєї людської приро-
ди в протистоянні з потужнішими від нього космічними силами. Йому також
вдається подолати не лише фізичні, а й інтелектуальні та моральні межі, які
боги нав’язали людині. Ціцерон у трактатах про етику («Тускуланські бесіди»,
«Про обов’язки») підносить Одіссея як зразок стоїцизму, оскільки це людина,
здатна побороти своєю волею тілесні страждання, всі труднощі й небезпеки
в дорозі до своєї мети. 171
Другий концепт: мала батьківщина. «Nostos» (давньогр. νόστος) озна-
чає повернення на батьківщину. Не всі герої Троянської війни, що поверта-
ються до рідної домівки, допливуть до неї, частина погине. Звідси й понят-
тя «ностальгія» (давньогр. νοσταλγία), яку викликає ця довга дорога додому.
У своїй подорожі Одіссей готовий долати опір космосу і всієї природи, аби
дістатися до своєї малої батьківщини, до свого крихітного, по суті, царства, де
він віднаходить радість буття і душевний та родинний спокій. Ітака – це ме-
тафора батьківщини в європейському розумінні: не гігантська імперія (топос
Сходу), а отчий дім, край батьків – топос Заходу. У філософії неоплатонізму
шлях до Ітаки – це повернення людської душі через причетність до поколінь
у першопочаткове космічне всеєдинство (про це зокрема писав Порфирій Тір-
ський [232 – бл. 305], античний філософ-неоплатонік фінікійського походжен-
ня, учень Плотіна).
Третій концепт: подорож як шлях до знання. Основна метафора міфу про
Одіссея – подорож як внутрішня потреба та імперативний шлях людини до пі-
знання світу. Середземномор’я тому і стало колискою цивілізації, що тут – зав-
дяки Морю – відбувається рух, зустріч з Іншим, набуття знання в полікультур-
ному контексті. Подорож є головним кодом західної цивілізації – як рух уперед,
як спосіб поступового накопичення знання та критичного його використан-
ня – і водночас як форма власного самопізнання (тоді як цивілізації Сходу ма-
ють своїм кодом циклічність). У тих-таки неоплатоніків подорож – воднораз
самопізнання і дорога до Бога, оскільки Бога може пізнати лише людина, свідо-
ма себе і своїх цілей у житті [Подорож*].
Данте подає модернізовану інтерпретацію подорожі Одіссея, присвятивши
йому XXVІ пісню «Пекла» у своїй «Божественній комедії». На прохання Данте
Верґілій розпитує Одіссея про його подальшу дорогу після падіння Трої. І Одіс-
сей розповідає, що насправді він не повернувся до Ітаки, а рушив на захід з ме-
тою пізнати невідомий йому світ – «незнане, / де тоне сонце в далі темноводі»,
оскільки «не тваринне животіння, / а лиш знання й звитяга варті шани» (пере-
клад з італ. Максима Стріхи: Данте Аліґ’єрі. Божественна комедія. Пекло. Львів:
Астролябія, 2013. С. 227. [Пісня XXVІ; 116–117; 119–120]). Тож Одіссей жертвує со-
бою заради здобуття знання, стверджуючи процес пізнання як один з виявів
гідності людини. Врешті, епічна подорож Одіссея та Данте в чомусь перетина-
ються. Подорож Одіссея горизонтальна: він долає межі реального й уявного сві-
ту, простору знаного й невідомого, часу доісторичного й історичного. Подорож
Данте – вертикальна, покрокове сходження від найтемнішого мороку Пекла –
до осяйних небес Раю.
 Німецький філософ Теодор Адорно (Adorno; 1903–1969) бачить у подорожі
Одіссея початок інтелектуальної історії Європи: Одіссей символізує завершен-
ня архаїчної досоціальної історії з її міфологічно-ритуалістичним мисленням,
де людина є об’єктом і жертвою вищих сил, і перехід до історії, де людина на-
буває своєї суб’єктності і починає творчо володіти природою і світом завдяки
172 своєму знанню. Кіклопи*, лотофаги*, Цірцея* – сили, що уособлюють старовин-
ну магію і забуття, – намагаються збити Одіссея з дороги, повернути його в до-
соціальний світ, де немає місця людській особистості. Але Одіссей долає як зліс-
ні витівки богів, так і послані йому спокуси, щоразу повертаючись на свідомо
обрану дорогу. Він не іграшка в руках Фатума, а особистість, що може вплину-
ти на обставини, змінити хід подій (Т. Адорно і Макс Горкгаймер [Horkheimer],
«Діалектика Просвітництва», 1947).
Натомість румунський і французький культуролог та релігієзнавець Мірча
Еліаде (Eliade; 1907–1986) вбачає в подорожі Одіссея неспокій сучасної людини,
прообраз людини не лише сучасності, а й майбутнього, – людини, яку жене сві-
том спрага зрозуміти самого себе («Міф про вічне повернення», 1949).
Бібліогр.: Bittlestone R., Diggle J., Underhill J. Odysseus Unbound: The Search for Homer’s
Ithaca. Cambridge: Cambridge University Press, 2005; Vernant, J.-P. C’era una volta Ulisse.
E anche Perseo, Polifemo, Circe e Medusa. Torino: Einaudi, 2006; Beta S. (a cura di). Il mito
di Ulisse. Da Omero a Seneca. Milano: Rizzoli (BUR), 2007; Hall E. The Return of Ulysses.
A Cultural History of Homer’s Odyssey. Baltimore (MD): John Hopkins University Press, 2008;
Id. The Ancient Greeks: Ten Ways They Shaped the Modern World. London: Vintage, 2016;
Stead E. (ed.). Seconde Odyssée. Ulysse de Tennyson à Borges. Grenoble: Jérôme Millon, 2009.
Олімп – вершина грецьких Балкан на березі Егейського моря*, між Фессалі-
єю та Македонією. У давньогрецькій міфології – священна гора, де перебував
пантеон богів. Занурений у білі хмари, Олімп вважався недосяжним для смерт-
них. Сьогодні це найвища гірська вершина в Греції (сягає майже трьох тисяч
метрів), від 1938 р. – Національний парк. На піку Стефані, згідно з міфом, був
трон Зевса*. Біля північного підніжжя Олімпу жили дев’ять муз, дочки Зевса*
і Мнемозіни.
Ольвійські пóножі – наголінники, грецький термін кнеміди: деталь захис-
ного спорядження воїна, призначена для захисту гомілок. Вироблялись з різ-
них матеріалів: шкіри, бронзи, міді. Серед скіфських воїнів поширилися від
V ст. до н. е.
Ольвія, Понтійська Ольвія (давньогр. Ολβία; Сабія, згодом Борисфеніда [Борис-
фен*], далі Ольвія, або Ольвіополіс) – найважливіша грецька колонія на північ-
но-західному узбережжі Чорного моря*, поліс, тобто місто-держава, заснована
вихідцями з Мілета* в 646–45 рр. до н. е. [Велика грецька колонізація*]. Точніше
розташування – на правому березі Дніпровсько-Бузького лиману (Буг греки на-
зивали Гіпаніс). У сьогоднішніх координатах залишки поліса знаходяться на
південь від м. Миколаїв поблизу с. Парутиного Очаківського району Микола-
ївської області.
У перекладі Ольвія означає «щаслива», «багата». Місто, надійно укріплене
оборонними мурами, поділялося на верхню частину і поділ. Кам’яні будинки
були вкриті черепицею; на вулицях стояли статуї богів та героїв; в камені кар-
бувалися зображення визначних громадян. У центральній частині міста розта- 173
шовувалися агора та будівля народних зібрань.
Політичний устрій поліса являв собою досить традиційну грецьку демокра-
тію: влада перебувала в руках невеликої групи найбагатших купців. Головним
божеством міста був Аполлон* (знайдено залишки храму, присвячені Аполло-
ну Дельфінію); панував культ Афродіти* – як Афродіти Пандемос, так і Уранії
(відповідно, за Платоном, втілення земної та небесної любові).
Ольвія – особливо після заснування іонійських колоній у Криму – стала ос-
новним торговельним вузлом і найважливішим портом на Чорному морі* як
для греків, так і для скіфів, між якими встановилися жвавий торговельний об-
мін і загалом дружні відносини. З ослабленням впливу Мілета* зростала роль
Афін*, і вже в V ст. до н. е. Ольвія увійшла в Перший Афінський морський союз –
об’єднання міст-держав під гегемонією Афін* з метою подальшого протистоян-
ня персам (478/477–404 до н. е., його називали також Делоський союз, оскільки
зібрання союзників відбувались на острові Делос). Ольвія експортувала в Грецію
зерно і рибу, а до Скіфії* ввозилися промислові товари з Аттики. Підтримували-
ся зв’язки з Афінами* й Коринфом, Пергамом, Родосом, Александрією. Місто кар-
бувало монету, мало театр, аптеку. До речі, ольвійські монети були унікальні:
на деяких із них зображено голову Медузи Горгони, окремі виконано у вигляді
стрибаючого дельфіна: можливо, така форма походила від жертовних символів,
присвячених Аполлону* Дельфінію. Місто славилося також своїми статуями, ви-
робами з теракоти*, вазами та прикрасами, а також особливо цінною для історії
держав Північного Причорномор’я епіграфікою (так звані лапідарні написи: ви-
різьблені в мармурі декрети і закони, міждержавні угоди, посвяти богам, епіта-
фії, списки переможців у спортивних змаганнях, написи на будівлях).
В історії Ольвії історики вирізняють три основні періоди: еллінський, що
тривав від заснування до середини І ст. до н. е., греко-римський (середина
І ст. до н. е. – 70-ті роки ІІІ ст.) та пізньоантичний (70-ті роки ІІІ ст. – ІV ст.). Вва-
жають, що Геродот* побував у Ольвії в середині V ст. до н. е. (точніших даних
немає). Історик зокрема засвідчив, що в Ольвії знаходився палац еллінізовано-
го скіфського царя Скіла [Аріапіф*]. Період найбільшого розквіту припадає на
ІV ст. до н. е. У місті, що розташовувалося на 55 га, мешкало до 15 тисяч грома-
дян, воно мало розвинуту мережу приміських садиб. Ольвія вела жваву між-
народну торгівлю. В цей час місто карбувало монету борисфен (спершу монета
була мідна, далі бронзова, дорівнювала одному золотому статеру). Наприкінці
століття починається занепад через періодичні напади скіфів. Місто вистояло
проти тиску Філіппа* й Александра Македонського, який руками свого генера-
ла Зопіріона* та губернатора Фракії намагався встановити владу Македонії над
 Західною Скіфією* та Ольвією. У ІІ ст. до н. е. скіфи й далі домінували в регіоні,
а торговельні відносини ольвійських греків та скіфів звузились до простору
Криму. Наприкінці ІІ ст. до н. е. Ольвія потрапила під владу Мітрідата Великого
[Мітрідати*]. Остаточний занепад почався внаслідок нападу ґетів* під орудою
Беребісти, царя Дакії (70–44 до н. е.), в середині І ст. до н. е. Життя в місті до пев-
174
ної міри відновилось на рубежі двох ер.
За всіх часів існування місто вирізнялося високим рівнем культури. Звідси
походив філософ Біон Бористеніт*. Звідси були також родом філософ та історик
Посідоній і філософ школи стоїків Сфер, автор праць «Три книги про Лікурга та
Сократа» і «Про лаконську політію». Давньогрецький ритор римської доби Діон
Хрисостом (красномовець, златоуст) (40–115), засланий за критику імператора
Доміціана в ті краї, ймовірно відвідав Ольвію в 95 р. У своїй «Борисфенітській
промові» засвідчив, що ольвіополіти і в першому столітті нашої ери знали
Платона, любили Гомера, могли читати напам’ять «Іліаду», а поети Ольвії під-
тримували своїми творами дух громадян. Зазнаючи дедалі сильніших східних
впливів, Ольвія, проте, зберегла свій грецький характер (і мову) саме завдяки
римським завоюванням. У ІІІ ст. Ольвія, яку покинув римський гарнізон, пе-
реживала періодичні навали ґотів, після чого вже не відновилась як античне
місто. Простір навколоміських селищ поступово заселяли племена черняхів-
ської культури. Розпочав розкопки Ольвії в 1901–1915 рр. російський археолог
та історик античності Борис Фармаковський (1870–1928). Упродовж ХХ ст. і до
нашого часу розкопки провадять українські археологи (С. Крижицький, А. Ру-
сяєва та ін.). Нині на території розкопок розташований Національний істори-
ко-археологічний заповідник «Ольвія» (265,7 га).
Бібліогр.: Леви Е. И. Надписи Ольвии. Л.: Наука, 1968; Крыжицкий С. Д. Жилые ансамбли
древней Ольвии. К.: Наукова думка, 1971; Belin de Ballu E. Olbia. Cité antique du littoral
nord de la Mer Noire. Leiden: Brill, 1972; Козуб Ю. І. Некрополь Ольвії V–IV ст. до н. е.
К.: Наукова думка, 1974; Wasowicz А. Olbia Pontique et son territoire: l’aménagement de
l’espace. Paris: Belles-lettres, 1975; Сокольский Н. И., Брашинский И. Б., Горбунова К. С.
(ред.). Художественная культура и археология античного мира. Сборник памя-
ти Б. В. Фармаковского. М.: Наука, 1976; Крыжицкий С. Д. Ольвия: Историографическое
исследование архитектурно-строительных комплексов. К.: Наукова думка, 1985; Его
же. Культура населения Ольвии и ее округи в архаическое время. К.: Наукова думка,
1987; Леви Е. И. Ольвия. Город эпохи эллинизма. Л.: Наука, 1985; Ольвия и ее округа /
Под ред. А. С. Русяевой. К.: Наукова думка, 1986; Карышковский П. О. Монеты Ольвии.
К.: Наукова думка, 1988; Виноградов Ю. Г. Политическая история Ольвийского полиса
VII–I вв. до н. э. М.: Наука, 1989; Крыжицкий С. Д., Буйских С. Б., Бураков А. В., Отре-
шко В. М. Сельская округа Ольвии. К.: Наукова думка, 1989; Русяева А. С. Религия и куль-
ты античной Ольвии. К.: Наукова думка, 1992; Крапивина В. В. Ольвия: Материальная
культура в первые века нашей эры. К.: Наукова думка, 1993; Крыжицкий С. Д., Лейпун-
ская Н. А. Ольвия: Раскопки, история, культура. Николаев: Возможности Киммерии,
1997; Крыжицкий С. Д., Русяева А. С., Крапивина В. В. и др. Ольвия. Античное государ-
ство в Северном Причерноморье. К.: НАН Украины, Институт археологии, 1999; Со-
колов Г. И. Ольвия и Херсонес. Ионическое и дорическое искусство. М.: Греко-латин-
ский кабинет, 1999; Скржинская М. В. Будни и праздники Ольвии в VI–I вв. до н. э.
СПб.: Алетейя, 2000; Русяева А. С., Русяева М. В. Ольвия Понтийская. Город счастья и
печали. К.: Стилос, 2004; Braund D., Kryzhitskiy S. (eds.). Classical Olbia and the Scythian
World: From the Sixth Century BC to the Second Century AD [Proceedings of the British
Academy, 142]. Oxford: Oxford University Press / British Academy, 2008; Буйских С., Лысен-
ко Л. (ред.). Ольвийские древности. Памяти В. М. Отрешко. К.: Институт археологии 175
НАН Украины, 2009; Русяева А. С. Граффити Ольвии Понтийской // МАИЭТ (Материалы
по археологии, истории и этнографии Таврии, Supplementum 8). Симферополь, 2010;
Lejpunskaja N. A., Guldager Bilde P., Munk Højte J., Krapivina V.V., Kryžickij S. (eds.). The
Lower City of Olbia (Sector NGS) in the 6th Century BC to the 4th Century AD [«Black Sea
Studies 13»]. 2 vols. Aarhus: Aarhus University Press, 2010.
Ори – богині пір року, дочки Зевса* та другої його дружини – Феміди, сéстри
мойр* і харит: відповідали за гармонію циклічної зміни пір року. В давньо-
грецькій міфології їх було четверо (у відповідності до сезонів). Ори служили
Геліосу* і запрягали коней у його сонячну колісницю. Також (зокрема в «Іліаді»
Гомера) замикали хмарну браму Олімпу*, захищаючи богів від людських по-
глядів, розганяли чи згущували хмари, щоби впустити чи випустити богів. Як
дочки Феміди забезпечували порядок у світі і повагу до законів. Разом з харита-
ми, богинями жіночих чарів, та Діонісом* були в почті Афродіти*. В давнорим-
ській міфології їх стало дванадцять, а потім двадцять чотири, і символізували
вони вже години, тобто конкретний часовий відтинок з похідним від цього
значенням краю, межі, ліміту (давньогр. ὥρα, лат. Hora: звідси походить слово
«година» в романських мовах: ora – італійською, heure – французькою; звідси
також і горизонт як концепт межі).
Орфей – легендарний поет античності, герой давньогрецьких міфів, народже-
ний, можливо, в догомерівську епоху. Син річкового бога Еагра, царя Фракії
[Фракійці*]), та Калліопи, музи філософії, епічної поезії та науки (за Піндаром –
син Аполлона* та Калліопи). Жив у землях кіконів*. Його головний музичний
інструмент – золота арфа (або кіфара*), що магічно чарувала як людей, так
і природу, приручала диких тварин, могла рухати каміння і скелі. Дуже кохав
свою дружину – дріаду* Еврідіку. Коли вона померла від укусу змії, спустився
до неї в царство мертвих і так заворожив Аїда* й Персефону своєю кіфарою*, що
вони відпустили Еврідіку з умовою, що він на неї не погляне в момент виходу
до живих. Орфей порушив обітницю і назавжди втратив дружину. Це єдиний
смертний, що зійшов в Аїд та повернувся звідти завдяки божественній силі
поезії, що сполучує життя і потойбіччя. Назавжди залишився вірним Еврідіці й
возз’єднався з коханою після своєї жахливої смерті: власне, за небажання зра-
дити вже й мертву дружину був розтерзаний фракійськими менадами – вак-
ханками, супутницями Діоніса*. Арфа Орфея стала сузір’ям.
Від смерті Орфея бере початок філософська течія орфізму, що виникла
в VI ст. до н. е. Це езотеричне філософське вчення, ймовірно, пов’язане зокре-
ма з Елевсінськими містеріями. Вперше в західній філософії орфізм ставить
 питання про дуалізм смертного тіла та безсмертної душі. Посутньою ідеєю
орфізму є постулювання душі (давньогр. ψυχή, psyché) як безсмертного боже-
ственного начала в людині. Отже, можливо, він є елементом переходу від міфо-
логічної системи мислення до монотеїзму християнства. Ірландський історик
античності, філолог та антрополог Ерік Робертсон Доддс (Dodds; 1893–1979) ви-
176 словив гіпотезу про вплив шаманічних практик скіфів на орфічне забарвлення,
властиве релігійності понтійських греків. Цю думку продовжив британський
еллініст Мартін Лічфілд Вест [West; 1937–2015]), припустивши, що джерелом
такого впливу на орфізм була саме Ольвія*, насичена скіфськими впливами.
Орфізм літературно втілений в «Орфічних гімнах» (ІІ або ІІІ ст.) – це 87 містерій-
них молитов-заклинань, теологічний та символічний зміст яких позначений
впливом філософії стоїцизму та неоплатонізму.
Орфей – емблематичний образ поета, обдарованого божественним знан-
ням, – постає в безлічі літературних і мистецьких творів європейської культу-
ри; міф Орфея актуалізувався в поетиці модернізму, має також психоаналітич-
ні інтерпретації.
В українській традиції найсильнішим твором цієї тематики є триптих «Ор-
феєве чудо» Лесі Українки (1913), присвячений сорокаліттю творчої праці Івана
Франка. Типова для Лесі Українки реінтерпретація західних сюжетів тут також
набуває особливого повороту, – це відакцентувала Ліна Костенко у своїй перед-
мові до драматичних творів Лесі Українки. Орфей разом з іншими легендарни-
ми героями – Зетом та Амфіоном – не має змоги співати, оскільки мусить бу-
дувати оборонні мури міста. Ліниві співвітчизники тільки спостерігають його
труд, тоді як у Орфея «до каменя приковані сі руки, / тепер їм ніколи торкати
струн», а його кіфара* лежить у тернах. Коли вмираючий Орфей пересохли-
ми губами видобуває кілька звуків з флейти, нарешті й містяни неохоче до-
лучаються до праці. Лише в одного закрадається сумнів: «Такий митець – і був
у нас як раб... / Чи то ж пробачать нам боги за теє?» Швидко, однак, містяни
втомлюються і знов залягають побіля збудованих поетом оборонних мурів. А
вмираючому Орфеєві постає остання візія: йому здається, що то не люди знов
нерухоміють, а каміння оживає, яке він все ж збудив своїм співом. Гірка алего-
рія становища інтелектуала в інерційному суспільстві, не здатному на повагу
до культури, а отже, й на реальний поступ.
Бібліогр.: Dodds E. R. The Greeks and the Irrational. Berkeley; Los Angeles (CA): University
of California Press, 1951 (Ital. Transl.: I greci e l’irrazionale. Milano: Rizzoli, BUR, 2009); Id.
Parapsicologia nel mondo antico. Roma; Bari: Laterza, 1991; Hassan І. H. The dismemberment
of Orpheus: toward a postmodern literature. Milwaukee (WI): The University of
Wisconsin Press, 1982; West M. L. The Orphic Poems. Oxford: Clarendon Press, 1983;
Guthrie W. K. C. Orpheus and Greek Religion. Princeton (NJ): Princeton University Press, 1993;
Brosse J., Jacquemard S. Orfeo o l’iniziazione mistica. Roma: Borla, 2001; Di Simone M. Amore
e morte in uno sguardo. Il mito di Orfeo e Euridice tra passato e presente. Firenze: Libri
liberi, 2003; Cannas A. Lo sguardo di Orfeo. Roma: Bulzoni, 2004; Sorel R. Orfeo e l’orfismo.
Morte e rinascita nel mondo greco antico. Nardò (LE): Besa, 2015.
Див. також: Костенко Л. Поет, що ішов Сходами Гігантів // Українка Леся. Драматичні
твори. К.: Дніпро, 1989.
Остракізм – у традиціях Давньої Греції вигнання небезпечних осіб, злочинців
за межі міста, держави. Юридичний інститут остракізму запровадив законода-
вець Клісфен у 510 р. до н. е. У давніх Афінах* голосування відбувалося раз на 177
рік за поданням Ради п’ятисот на Народних зборах. Тисячі громадян мали на-
писати на спеціальних глиняних черепках (давньогр. ὄστρακον, остракон) ім’я
потенційного вигнанця; хто набирав найбільше голосів (але не менше шести
тисяч), мав покинути Афіни* здебільшого на десять років. Вигнанець не поз-
бавлявся афінського громадянства і не втрачав майна. Ця політична практика
в давніх Афінах* була спрямована на недопущення сильної одноосібної, а отже,
потенційно тиранічної влади. Тому серед вигнанців могли опинитись видатні
особи (наприклад, був підданий остракізму Фемістокл [бл. 524–459 до н. е.], не
лише один із засновників афінської демократії, а й видатний полководець, не-
справедливо звинувачений під час грецько-перських воєн у зраді на користь
персів; натомість остракіруваний воєначальник Арістід Справедливий [530–
468 до н. е.] був прикликаний назад для захисту міста). У цілому ж «Суд чере-
пків», на думку Платона, був не стільки переслідуванням, скільки своєрідним
визнанням високої суспільної ваги діяча, а отже, превентивною реакцією гро-
мади на надмірне зростання одноосібного впливу, що сприймалось як загроза
демократії. До певної міри ця практика становила також засіб боротьби проти
політичних конкурентів.
Пальмета – орнаментальний рослинний елемент (мармуровий або
металевий) на мурах, фронтонах, брамах, характерний для антично-
го – як грецького, так і римського – мистецтва. З’явився в Давньому
Єгипті, а звідти поширився на Сході (Межиріччя, Персія) та в Серед-
земномор’ї. Мотиви могли бути різними: в Єгипті найчастіше – ло-
тос, в інших культурах – пальма, троянда та інші рослинні фантазії, найчастіше
з волютами – вишуканими спіралеподібними мотивами. У Греції побутував та-
кож термін антеміон (давньогр. ανθέμιον – квітка). У IV ст. до н. е. з Греції на ве-
ликий культурний ареал поширилась традиція так званих «полум’яних паль-
мет», де в декорі домінували фантазійні й динамічні форми листя.
Пан – давньогрецький бог дикої природи, плодючості, скотарства, покровитель
пастухів і селян. Батьком його був Гермес, посланець богів і сам бог торгівлі,
а матір’ю – німфа Дріопа. Батьківщина Пана – щасливий край, пелопоннеська
Аркадія. Народився з цапиними ногами, ріжками на голові та бородою – і ві-
дразу ж затанцював. Гермес показав його богам і так їх насмішив, що вони
назвали дивну дитину Паном (давньогр. Πάν; за однією з версій, походить від за-
йменника πάν – «весь», тобто ім’я божества означає: все можливе разом). Тож
у термінах на кшталт пантеїзм чи пан’європейський, можливо, проглядають
 ріжки Пана. А от етимологія іменника паніка є прозорою: прикметник πανικός
походить від розваг вічно закоханого Пана, що веселився з німфами, граючи
на сопілці, та лякав мандрівників такими своїми дикими згуками, від яких ча-
сом тікав і сам. Нагулявшись, після обіду він засинав, і в природі розливалась
тиша, яку боялися тривожити навіть пастухи, – ймовірно, з цим пов’язана тра-
178 диція післяобіднього перепочинку в Іспанії – сієста. При такій своїй химер-
ній природі Пан був близький до мистецтва. Наділений пророчим даром, він
мав своєю жрицею музу любовної поезії Ерато. А за дружину йому була гір-
ська німфа – ореада Ехо*. На Афінському акрополі* Панові присвячений ґрот
за допомогу у війні проти персів: своїм таємничим жахливим воланням Пан
вверг доти непереможних ворогів Греції у паніку. Найпочесніша його акція –
під час титаномахії, коли Зевс* боровся з титанами, Пан так само своїм волан-
ням прогнав з Олімпу* напівжінку-напівзмію – дракониху (дракайну) Дельфіну
(серед дракайн була також Єхидна*). На його честь назване сузір’я Козерога.
В римській міфології Панові відповідав Фавн*. Міфологічний опис зовнішнього
вигляду Пана вплинув на християнський канон зображення Сатани.
Пантікапей (давньогр. Παντικάπαιον) – давньогрецький поліс у Криму на міс-
ці сучасного міста Керч, один із найважливіших політичних, торговельних та
культурних центрів Північного Причорномор’я. Археологи на основі розкопок
припускають, що місто було заселене вже в XVII–XV ст. до н. е. За легендою, тут
народився Геракл*. Достовірна дата заснування – кінець VII ст. до н. е. Заснува-
ли поліс вихідці з Мілета*. Місто перебувало під військово-політичним протек-
торатом скіфів, що відбилось на його традиціях. Наприклад, тут не знаходимо
звичного для давньогрецьких міст некрополя*, натомість поблизу нинішньої
Керчі в напрямку степу розкинулись численні скіфські поховання – кургани.
Серед них найвідоміші – Куль-Оба* та Юз-Оба, Царський, Золотий і Мелек-Чес-
менський. Поліс оточували могутні кам’яні фортифікації. В акрополі* на горі
Мітрідат було споруджено найбільший у Причорномор’ї храм покровителя
міста Аполлона*, а також святилища Афродіти* й Діоніса*. Портове місто роз-
ташовувалося на перетині торговельних шляхів між Середземномор’ям, Серед-
ньою Азією та Китаєм, чеканило срібну і золоту монету (на золотому статері
Пантікапея був зображений грифон* – геральдичний символ поліса). Монета
з локальної перетворилась на загальногрецьку і слугувала зокрема для розра-
хунків греків зі скіфами за поставки зерна).
У середині VI ст. до н. е. Пантікапей входив у військову конфедерацію полі-
сів, що протистояли скіфам. Політичний та економічний його розквіт припа-
дає на ІV – першу половину ІІІ ст. до н. е. Наприкінці ІV ст. до н. е. Пантікапей
став столицею Боспорського Кіммерійського царства (Боспору Кіммерійсько-
го) – розташованої на берегах Керченської протоки античної держави Північ-
ного Причорномор’я. Згодом місто перейшло під владу Мітрідата VI Євпатора
(120–63 до н. е., царя Понту, або ж Понтійського царства, – грецько-перської
елліністичної держави на південному березі Чорного моря* (302–62 до н. е.)
[Мітрідати*]. Мітрідат зруйнував акрополь*, а в 63 р. місто потерпіло від зем-
летрусу. В 14 р. до н. е. Боспорське царство стає васальною державою Римської
імперії. В ІІІ ст. н. е. його руйнують остґоти, а в останній третині IV ст. н. е. Пан-
тікапей остаточно занепадає внаслідок навали гунів. Попри те до VІ ст. місто
залишається центром Боспорської держави і згодом переходить під владу Ві-
зантії. У пізньоантичний та середньовічний періоди місто мало назву Боспор. 179
Бібліогр.: Блаватский В. Д. Пантикапей: Очерки истории столицы Боспора. М.: Наука,
1964; Толстиков В. П. Пантикапей – столица Боспора // Очерки археологии и исто-
рии Боспора. М.: Наука, 1992; Айбабин А. И. Этническая история ранневизантийского
Крыма. Симферополь, 1999; Гавриленко О. А. Античні держави Північного Причор-
номор›я: біля витоків вітчизняного права (кінець VII ст. до н. е. – перша половина
VI ст. н. е.). Х.: Парус, 2006; Ольговський С. Я. Давньогрецькі міста-колонії Північного
Причорномор’я. К.: КНУКіМ, 2007.
Папай (давньогр. Παπατος) – Геродот* уважав, що бог Папай, чоловік богині
Апі, був прародителем скіфів і батьком Таргітая* та богині річки Борисфен*.
Грецький історик твердив, що у скіфському пантеоні Папай відповідав Зевсу*,
а богиня Апі – богині Землі Геї. Папай зображався у вигляді воїна, озброєного
стрілами, сокирою та акінаком*. Символом Папая був орел: з ним пов’язується
також метафорика світового древа. Зображення Папая виявлено на вершинах
скіфських курганів (як знак небесної оселі померлих), а також на бронзових
навершях ритуального характеру.
Папай був частиною так званого семибожного скіфського пантеону. Очо-
лювала пантеон Табіті* (грецька Гістія-Веста), богиня вогню та домашнього
вогнища. Вогонь скіфи, мешканці степу, вважали священним, адже він давав
тепло, затишок, гарячу їжу. Власне, в полум’ї і жила богиня Табіті*. В другому
ряду пантеону розташовувалися Папай (Зевс*) та Апі (Гея). До третього ряду на-
лежали: Гойтосир – він же Аполлон*, Аргімпаса*, що відповідала Афродіті* Ура-
нії, – богиня плодючості та подружньої любові, Геракл* і Арес*-Арей, бог війни.
Царські скіфи – паралати* – додатково вірили також у Посейдона* (Фагімасад)
та приносили йому жертви. Цікаво, що в цій божественній піраміді відчутний
матріархат – верховна роль належить саме богині.
Співвідношення скіфського та грецького пантеонів – складне питання. З од-
ного боку, Геродот* таким типологічним порівнянням хотів наблизити свого
читача до розуміння Скіфського світу через Грецький. Але водночас і вказував
на парадигматичний символізм цих богів: у скіфів, як і у греків, вони втілюва-
ли сили природи (земля, небо, вогонь) і людський простір (плодючість, домаш-
нє вогнище, війна). Разом з цим, на думку дослідників, семибожний пантеон
запозичений в одного зі скіфо-масаґетських племен (масаґетами античні авто-
ри називали середньоазійські кочові народи – аланів) – він до сьогодні зберіга-
ється в осетинів, тож традиція триває два з половиною тисячоліття. Вважають,
наприклад, що місто Феодосія звучало таврською чи аланською мовою як Ар-
давда – «місто семи богів».
 Бібліогр.: Абаев В. И. Культ «семи богов» у скифов // Древний мир. Академику
В. В. Струве. М.: Издательство восточной литературы, 1962. С. 89–94; <http://annales.
info/skif/7gods.htm>; Бессонова С. С. Религиозные представления скифов. К.: Наукова
думка, 1983; Ростовцев М. И. Эллинство и иранство на юге России. М.: Издательский
дом «Книжная находка», 2002.
180 Паралати – див.: Скіфи царські.
Пегас – один із найпопулярніших у часі персонажів давньогрецької міфілогії.
В архаїчній версії давньогрецького міфу це крилатий кінь, народжений з крові
Медузи Горгони в момент, коли Персей відрубав їй голову, на якій зміїлись га-
дюки. Пегас означає «бурхлива течія»: народившись там, де бере початок Оке-
ан, вільний Пегас мчить світом, як буря. Приносив Зевсові* громи і блискавки.
Пегас, народжений з крові монстра, сягнув вершин Олімпу* – це визначає його
символічну сутність, що сублімує різні виміри буття. Жив між Парнасом, свя-
щенним місцем Аполлона*, і Геліконом*, горою муз. Зробивши свої земні спра-
ви, Пегас перетворився на сліпучу зоряну хмару і став сузір’ям. Александрій-
ські поети-філологи ІІІ ст. до н. е. (Феокріт Сиракузький, Аполлоній Родоський,
Каллімах) перетлумачили міф, відтоді образ крилатого коня асоціюється з бо-
жественним утіленням поезії та поетичного натхнення.
Пелазґи (давньогр. Πελασγοί) – згідно з різними історичними джерелами (часто
суперечливими), так називали автохтонних мешканців земель навколо Егей-
ського моря* в доелллінську добу. Можливо, це один з «народів моря»: гріз-
них завойовників пелазґів Гомер називає мешканцями Криту («Одіссея», XIX,
177). Пелазґи мали схильність до міграції та домінували в Середземномор’ї.
У бронзову добу племена італіків дозволили пелазґам розселитися в Етрурії
[Етруски*]. Тому пелазґи відіграли першорядну роль у процесі заселення Італії,
дійшовши до річки По і збудувавши там місто Адрія (в «Енеїді» Верґілія, VIII,
V. 62–63, є рядок: «Першими мешканцями нашої Італії були Пелазґи»). Давньо-
грецький лірик Піндар («Carminia, Fragmenta Selecta», I, 240) пише: «Приносячи
великий дар, Земля породила першу людину в Аркадії, Божественного Пелазґа,
задовго до народження Місяця»).
Чи не єдиним археологічним свідченням існування пелазґів є ієрогліфіч-
ний напис на погребальному храмі Рамзеса ІІІ (1193–1155) (Медінет-Абу в Лук-
сорі на західному березі Нілу) – ідеться про напад п’ятьох народів, серед них
пелазґів, у 1186 р. до н. е. на місто Угаріт, – тоді це аморейське місто було потуж-
ним торговельним центром. Спершу зруйноване землетрусом, а далі згаданим
завоюванням, місто занепало (розкопки його решток досі ведуться за десяток
кілометрів на північ від Латакії, Сирія). Пелазґи на малюнку, що супроводжує
напис, мають типові ахейські мечі та шоломи (специфічної «пір’їстої» форми,
зав’язані на шиї шкіряним паском).
Зі згоди фараона, що вважав їх своїми васалами, пелазґи (названі також
пелесет, ім’я єгипетського походження) оселились у Палестині на береговій
частині Ханаанської землі над Середземномор’ям, побудувавши Пентаполіс –
об’єднання з п’ятьох міст (сьогодні це приблизно земля між сектором Газа та
Тель-Авівом). Тут їх називали філістимлянами. В різних частинах Біблії вказу-
ється, що філістимляни могли бути походженням з о. Крит. Військова перевага
філістимлян над іншими народами пояснюється їхньою майстерністю у виго-
товленні залізних предметів. Їхня культура (зокрема своєрідна монохромна ке- 181
раміка червоного або чорного кольору з геометричними малюнками) була спо-
ріднена з мікенською. У старозавітній історіі («Перша книга Самуїла»: 1 Сам.,
17: 49–51) перемога Давида, майбутнього царя Юдеї та Ізраїлю, озброєного тіль-
ки пращею, в поєдинку з філістимлянським воїном-гігантом Голіафом (перша
половина Х ст. до н. е.) символізує перемогу ізраїльтян над філістимлянами.
Але остаточно завоював філістимлян, з наступною асиміляцією, у 732 р. до н. е.
ассирійський полководець Тиглатпаласар ІІІ, засновник неоассирійської ім-
перії, цар Вавилонії у 729–727 рр. до н. е. – при цій нагоді згадаємо вірш Ліни
Костенко про піднесення його імперії та падіння Вавилона: «Тиран, полково-
дець, державний корсар, – / ім’я твоє грізне – Тиглатпаласар!»
Пенелопа – цариця античної Ітаки, дружина Одіссея* і мати Телемаха – єди-
ного сина Одіссея*, що міг натягти лук батька. Мала божественну генеалогію:
походила від сина Зевса* – героя Персея, що поборов Медузу Горгону; була дво-
юрідною сестрою Єлени Прекрасної, через яку спалахнула Троянська війна [Об-
лога Трої*]. Пенелопа вірно чекала Одіссея*, що вирушив на Троянську війну,
протягом двадцяти років, обдурюючи 108 претендентів на її руку та на трон
Ітаки. Обіцяючи вийти заміж, лише закінчивши ткати покривало на гріб ар-
гонавта Лаерта, батька Одіссея*, Пенелопа вдень це покривало ткала, а вночі
розпускала. Пенелопа уособлює образ ідеальної жінки гомерівської доби – їй
притаманні незламна вірність, шляхетна постава особистості, жіноча вигадли-
вість, несхитна віра у свого чоловіка та невичерпна сила очікування коханого
з тривалої небезпечної подорожі.
Телемах став героєм роману французького теолога Франсуа Фенелона
(Fénelon; 1651–1715) «Пригоди Телемаха» (1699), де юнак подорожує світом у су-
проводі наставника Ментора: це дидактична книга для герцога Бургундського,
онука Людовіка ХIV і батька Людовіка ХV, яку високо цінували Монтеск’є і Рус-
со і яка мала величезний успіх аж до Першої світової війни. На модерністичних
алюзіях Гомерової «Одіссеї» побудований роман ірландського письменника
Джеймса Джойса (Joyce; 1882–1941) «Улісс» (1922). Образ Телемаха відтворений
в образі Стівена Дедала, який перебуває в пошуках свого батька, в образі ж Ле-
опольда Блума постає Одіссей-Улісс, чоловік Моллі Блум-Пенелопи, не надто,
однак, вірної дружини, на відміну від свого славетного прототипа.
Перун – у слов’янській міфології бог-громовержець, бог грому і блискавок, а та-
кож війни, покровитель князя і дружини, загалом воїнів, центральна постать
у слов’янському пантеоні. Перуна асоціюють із Перкунасом (лит. Perkūnas;
 латв. Pērkons) – балтійським богом вогню та війни, але також дощу й плодю-
чості. Це є однією з підстав гіпотези про спільний слов’яно-балтський етно-
генез [Будини*; Лоти*; Неври*]. Але, можливо, ідеться про наскрізні впливи
міфологічних образів у балто-скандинавсько-слов’янському ареалі, оскільки
значну подібність Перун має також і зі скандинавським богом грози і війни
182 Тором. Припускають, що слов’янам Тор був відомий через варязький (норман-
ський) вплив (в усіх трьох богів навіть одне священне дерево – дуб). Християн-
ський аналог Перуна – святий Ілля, що їздить у небесах на колісниці, оточений
грозовими хмарами [Горобина ніч*].
Петельгузий – кульгавий, шкандиба.
Піфія – священнослужителька бога Аполлона, жриця Дельфійського ораку-
ла при храмі Аполлона*, побудованому на західному схилі гори Парнас у мі-
сті Дельфи. Це одне з найдревніших святилищ античної Греції, збудоване
у VІІІ ст. до н. е., вважалося центром світу (тут знаходився омфалос, давньогр.
ὀμφᾰλός, – камінь, що символізував центр – буквально: пуп – світу). До Дельфій-
ського оракула зверталися царі й полководці (включно з Александром Маке-
донським). Храм шанували й інші народи: відомо про щедрі дари царя Фригії
Мідаса та царя Лідії Креза. Аполлон* був також покровителем міст, тож грецькі
колоністи, перш ніж вирушити в нове місце, запитували в Дельфійського ора-
кула напрямок і отримували благословіння. Храм був остаточно закритий вже
в християнську добу, наприкінці IV ст., за наказом імператора Теодозія (згідно
з декретами Теодозія, в 380 р. християнство стало офіційною релігією Римської
держави).
Перед початком віщування Піфія робила купіль у Кастальському джерелі,
що б’є на горі Парнас, жувала лист священного лавра* і входила в транс у під-
земній крипті для віщувань. Лише на початку 2000-х років учені відкрили, що
в тій крипті через її близькість до сейсмічних розламів могли бути випари
етилену, яким властива певна психогенна дія. Жерці зверталися до Піфії у вір-
шованій формі. Вона ж передавала їм послання Аполлона* таємничою мовою,
сповненою фантазійних образів та метафор, що надавалась до різних інтерпре-
тацій. Загалом пророцтва піфій, сибілл*, оракулів найчастіше мали невираз-
ну форму, що створювало ґрунт для різноманітних тлумачень. Зокрема, сенс
пророцтв Дельфійського оракула міг залежати від розділових знаків. Це випа-
док знаменитого латинського виразу: «Ibis redibis non in dubiam aleam» (при-
близний переклад: «Підеш без небезпеки не прийдеш»): якщо поставити кому
перед non, пророцтво означає позитивний хід подій, якщо після – негативний
(загибель чи неповернення героя, наприклад). В італійській мові і досі почат-
кові слова віщування Дельфійського оракула вживаються як метафора затем-
неного смислу: idis redibis означає абракадабра, слова з незбагненним змістом
Становище Піфії в суспільстві було надзвичайно високим. Піфія, попри
транс, виконувала й політичні замовлення. У грецько-перській війні Дель-
фійський оракул з допомогою Піфії підтримав персів, аби стати святилищем
у центрі майбутньої світової імперії, – і прогадав: не допоміг на лавр, ні етилен,
бо перемогли греки. У пророцтвах Піфії можна відчитати сприяння аристокра-
тичним верствам населення. Зокрема, під час Пелопоннеської війни Піфія під-
тримувала олігархічну Спарту супроти демократичних Афін* (війна заверши-
лась перемогою Спарти та руйнацією демократичного ладу). 183
Ім’я Піфії дало назву Піфійським (або ж Дельфійським) іграм – ці традиційні
змагання (агони) були другі за значенням після Олімпійських ігор [Істмійські
ігри*]. Їх заснував знов-таки Аполлон* на честь своєї перемоги над драконом
Піфоном (звідки й ім’я Піфії). За іншою версію, здолав він не дракона, а драко-
ницю (дракайну) Дельфіну, образ якої іноді накладається на Єхидну*, ближчу
до скіфських широт.
Найвідоміший образ Піфії створив Мікеланджело («Дельфійська Піфія» –
фрагмент однієї з фресок у Сікстинській капелі).
Плеяди – зоряне скупчення в сузір’ї Тельця, білі й блакитні зорі-гіганти, відомі
своєю особливою яскравістю. Найпомітніші зорі уособлюють сімох сестер-німф
(чи Атлантид) на ім’я Алціона, Меропа, Електра, Майя, Целено, Тайгета, Асте-
ропа, а також їхніх батьків – Атланта* й океаніду Плейону. Згідно з міфом, нім-
фи – супутниці Артеміди* – тікали від переслідувань беотійського мисливця,
красеня Оріона, Посейдонового сина [Посейдон*]. Зевс* порятував їх від неба-
жаних залицянь, перетворивши сестер на голубок та піднісши їх у небо. Непо-
далік опинився й Оріон (сузір’я Оріона), якого Зевс* покарав вічним марним
переслідуванням Плеяд. Насправді зірок у скупченні – більше тисячі. Плеяди
в давнину вважалися провідними зорями для мореплавців, оскільки були до-
бре видимі в Середземномор’ї від травня до листопада, віщуючи сприятливий
для подорожей період. Від любовного зв’язку сестер з богами та героями на-
родилось чимало видатних персонажів давньогрецької міфології. Одна лиш
Меропа покохала смертного – Сізіфа, тому блимає від сорому найтьмянішим
світлом. Часто не видно й Електри, славетної героїні Есхіла*, Софокла й Еврі-
піда. Коханка Зевса*, народила від нього Дардана, засновника роду троянців
(дарданів). Тому й зникає з небосхилу – від болю за загибель Трої [Облога Трої*].
В українській традиції Плеяди звуться також Стожари або ж Волосожари.
Плутарх (бл. 46 – бл. 120) – давньогрецький історик, біограф, філософ. Зазнав
впливу Платона. Еклектик за своїми філософськими поглядами, він неухиль-
но дотримувався думки про вирішальну для історії моральну основу визна-
чних постатей, державників і мислителів. Вірний традиціям своєї культури,
став жерцем храму Аполлона* в Дельфах, одного з найважливіших святилищ
Давньої Греції, що на той час перебував у стані занепаду [Піфія*]; був також
архонтом* і прокуратором. За доби Відродження твори Плутарха, у двадцяти
двох книжках, були розділені на філософську частину («Моралії») та історич-
ну («Порівняльні життєписи»); останні містили порівняльні описи діяльності
 й характерів видатних постатей давньогрецького й давньоримського світів.
Серед них міфологічні засновники Афін* та Рима Тесей, поборювач Мінотавра,
і вигодуваний вовчицею Ромул, оратори Демосфен і Ціцерон, законодавці Ліку-
рг Спартанський та Нума Помпілій, державці Александр Великий та Цезар. Але
героями Плутарха є й негативні персонажі, чия неморальна поведінка мала
184 служити прикладом та пересторогою (наприклад, цар Македонії Деметрій І По-
ліоркет, син одного з полководців – діадохів – Александра Македонського, та
Марк Антоній, сподвижник Цезаря в Ґаллії, що, переселившись до Клеопатри
в Єгипет, розв’язав руйнівну громадянську війну проти Октавіана). Ці описи
особливо цінні як своєю яскравою психологічною портретністю, драматизова-
ним та театралізованим стилем оповіді, так і численними історичними дета-
лями, для реконструкції яких Плутарх послуговувався актуальними на той час
оповідями, фактами біографії, поетичними цитатами, а також історичними
джерелами, на сьогодні частково втраченими. Тож Плутарх був не відсторо-
неним об’єктивним істориком, а талановитим письменником, що й зумовило
його вплив на Монтеня, Шекспіра, Руссо та інших видатних авторів і популяр-
ність на багато століть, аж до наших часів.
Щодо скіфів, то у творі «Апофегми царів і полководців» (частина «Моралій»)
Плутарх описує суворого скіфського воїна – царя Атея*, якому не подобалося
звучання грецької музики. А в «Порівняльних життєписах» наводить досить хи-
мерний епізод: нібито під час бенкетів скіфи відтягують тятиву лука, видобува-
ючи таким чином музичний звук – для суворих воїнів це була музика баталій.
Подорож («Та він же грек із Греції, в котрої / cправіку мандри, як ідея фікс!») –
один з головних топосів давньогрецької культури, втілений найвищою мірою
у філософських, онтологічних, екзистенційних, міфологічних та символічних
аспектах подорожі Одіссея*. Крім «Одіссеї» Гомера, в античній літературі є інші
знакові твори, засновані на метафорі подорожі. Насамперед треба згадати «Ар-
гонавтику» поета і граматика Аполлонія Родоського (бл. 295 – бл. 216 до н. е.),
присвячену міфу про подорож аргонавтів у Колхіду за золотим руном. Ця поема
в чотирьох книгах налічує майже шість тисяч гекзаметрів*. Має, з одного боку,
історичну енциклопедичну цінність (Аполлоній, що завідував Александрій-
ською бібліотекою, спирався на широкий спектр античних джерел – на Гесіода,
Софокла, Піндара, Каллімаха). А з другого – естетичну, бо містить тонку оповідь
про драматичну любов Медеї до Ясона з оригінальним психологічним портре-
том колхідської чаклунки, онуки бога Сонця Геліоса* та племінниці Цірцеї*.
Впливом поеми Аполлонія позначена творчість римського поета Валерія
Флакка (пом. 89/92 н. е.), автора однойменної поеми «Аргонавтика», та Верґілія
(зокрема драма любові карфагенської цариці Дідони до Енея відтворює сюжет
Медеї та Ясона в Аполлонія Родоського). Власне, «Енеїда» Верґілія (70–19 до н. е.) –
символічне продовження гомерівської теми подорожі. Поема у дванадцяти
книгах, стрункіша і коротша від Гомерового епосу, все ж структурно йому від-
повідає: перші шість книг присвячені подорожі Енея до Італії (а отже, сюжетно
відповідають «Одіссеї»), а наступні шість перегукуються з «Іліадою» – це оповідь
про завоювання Лацію, де Еней збудує нове місто. Одіссей* був змушений пла-
вати морем два десятиліття через злостивий характер Посейдона*, що насилав
на Одіссея* щораз нові випробування. Натомість головний герой поеми Верґілія
Еней змушений залишити за плечима свою рідну Трою зруйнованою і спале-
ною [Облога Трої*]. Але завдяки прихильності богів, які вели його до італійської 185
землі, збудував нове місто, якому судилось стати одним зі світових центрів
цивілізації, – Рим. Подорож у варіанті латинської культури повторює чимало
грецьких констант, але має подих універсалізму, як і сам об’єкт оспівування: не
Ітака – крихітна батьківщина Одіссея*, край батьків і край душі, а Рим як світо-
ве джерело культури і політичної потуги – Urbe, Вічне Місто. Героїзм, ідеалізм,
жертовність героїв, високий смисл божественного, таємниця Провидіння – та-
ких нових вимірів поет Риму під владою Августа надає прощанню з античним
світом на світанку нової духовності, нового світового етосу – християнства.
Як Геродотова [Геродот*] подорож започаткує жанр географічних подоро-
жей у європейській літературі (емблематичне ім’я – італійський мандрівник
Марко Поло [1254–1324]), так символічна подорож в інтерпретації Гомера та
Верґілія відгукнеться в багатостолітньому топосі подорожі. В часи Середньо-
віччя та в добу Відродження подорож зокрема витлумачувалась як форма пе-
реходу в позаземне життя (Данте в «Божественній комедії» подорожує Пеклом
і Чистилищем, підносячись до Раю, герої «Несамовитого Орландо» Лудовіко
Аріосто у своїх мандрах опиняються аж на Місяці). В добу Просвітництва такі
романи подорожей, як твір Жан-Жака Бартелемі про Анахарса* чи «Перські
листи» Шарля де Монтеск’є (1689–1755), були формою вивчення європейської
ідентичності, побаченої очима іншокультурного мандрівника. А з XVIII-го та до
першої половини ХХ-го ст. Bildungsroman (нім.: роман виховання) концептуалі-
зуватиме подорож як необхідний елемент морального і культурного зростання
героя (Йоганн-Вольфґанґ Ґете, Новаліс, Жан-Жак Руссо, Генрі Філдінґ, Семюел
Річардсон, Чарльз Діккенс, Шарлотта Бронте, Джордж Еліот, Іпполіто Ньєво, Ро-
берт Мюзіль, Джеймс Джойс, Томас Манн та ін.).
Полісся – найдревніший слов’янський край, який може вважатися батьків-
щиною праслов’ян* (хоча існують також інші теорії: «Дунайська концепція»
літописця Нестора; в польській і чеській славістиці домінує «Вісло-Одерська
концепція»; в пізньорадянські часи побутувала «Вісло-Дніпровська», або «Дні-
провсько-Одерська», концепція, яку підтримував Б. Рибаков). Це ареал інтен-
сивних етнічних контактів: розрізняють українське і польське, російське, бі-
лоруське, литовське Полісся. Тут зберігаються глибокі язичницькі традиції,
вплетені в християнську історію краю. Символічно, що саме Полісся стало
епіцентром Чорнобильської катастрофи 1986 р., яка інтенсифікувала динаміку
досліджень етнолінгвістичної культури краю.
Річниці міста Чорнобиль, яке вперше згадується в Іпатіївському літопи-
сі 1193 р., присвячений документальний фільм «Чорнобиль. Тризна» (1993)
 Роллана Сергієнка за сценарієм та з поетичними текстами Ліни Костенко.
Протягом багатьох років, від 1991 р. і далі, Ліна Костенко брала участь у куль-
турологічній експедиції, що досліджує артефакти народної культури та мову
Чорнобильської зони.
Бібліогр.: Бондарчик В. К., Браим И.Н. Бураковская Н. И. Полесье: материальная куль-
186 тура. К.: Наукова думка, 1988; Самойленко Г. В. та ін. (ред.). Література та культура По-
лісся. Ніжин: Наука-Сервіс, 1990–2001; Данилюк А. Г. Традиційна архітектура регіонів
України: Полісся. Л.: ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2001; Терешкович П. В. Этническая история
Беларуси XIX – начала XX в. в контексте Центрально-Восточной Европы. Минск: БГУ,
2004; Акерман Г. Пройти крізь Чорнобиль. К.: Либідь, 2018.
Див також: Костенко Л. Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф // День.
2003. 25 квітня, № 76, <https://day.kyiv.ua/uk/article/akciya-dnya/ukrayina-yak-zhertva-
i-chinnik-globalizaciyi-katastrof>; Івшина Л. О. (ред.). Дві Русі. К.: Українська прес-група
[Бібліотека газети «День»], 2004. С. 455-467; Lomastro F., Omelianiuk A., Pachlovska O.
(a cura di). “Il nome della stella è assenzio”. Ricordando Čornobyl. Roma: Viella, 2011 [в
книжці містяться чорнобильські вірші Ліни Костенко в італійському перекладі].
Поліфем – див.: Киклопи.
Пониззя – історична територія на лівому березі середнього Дністра. У скіфську
добу етнічний склад населення Пониззя був різнорідний: тут мешкали скіфи,
сармати*, фракійці*, ґоти. В давнину Пониззя становило один з осередків чер-
няхівської культури (ІІI – середина V ст. н. е.) – поліетнічної культури з перева-
жанням слов’янського населення: археологи виявили тут рештки старожитніх
бронзоливарних, залізообробних та гончарних майстерень. У Середньовіччі
це були східні землі Галицького князівства (Пониззя згадується в Галицько-Во-
линському літописі), а в ХІV ст. ці землі стали центром Поділля, тобто краю, що
тягнеться долом супроти Карпатських гір. Нині Середнє Подністров’я охоплює
частини кількох областей – південь Тернопільської й Хмельницької та півден-
но-західну частину Вінницької області.
Бібліогр.: Баженов О. Л. Історія та культура Середнього Подністров’я ІХ–ХІІІ століть.
Кам’янець-Подільський: Медобори–2006, 2009.
Посейдон – у давньогрецькій міфології володар світових вод, морів і штормів,
брат Зевса*, один із дванадцяти олімпійських божеств. Мав недружні стосунки
з Одіссеєм*, позаяк той осліпив його сина Поліфема [Киклопи*]. Тому Посейдон
усіляко перешкоджав Одіссеєві* повернутись на свою батькіщину – острів Іта-
ку. А коли Одіссей* не загинув у насланій на нього бурі, від якої його врятували
феаки, то Посейдон покарав і феаків, перетворивши рятівників Одіссея* та їхні
човни на каміння.
Похоронний обряд у скіфів – про описане Ліною Костенко поховання скіфсько-
го царя подає детальні вігеродотодомості Геродот*. Забальзамоване тіло царя
сорок днів (про традицію сороковин див.: Герри*) возили його володіннями,
а підданці, на знак жалоби, проколювали собі ліві руки стрілами та обстрига-
ли волосся. Далі у спеціально обраному місці готували курган з чотирикутним
підніжжям, вистелений гіллям чи очеретом. Поряд із царем клали попередньо
задушену наложницю та його обслугу, забитих царських коней, а також, за-
лежно від багатства померлого – золоті прикраси, посуд, кінську збрую. Деякі
археологи вважають, що насправді спершу в курган укладали коней, обслугу 187
та речі, а вже потім тіло царя, – аби відразу забезпечити його всім необхідним
у потойбіччі. За рік після поховання біля курганів убивали п’ятдесят скіфів
і таку ж кількість коней, підвісивши їх на спеціальному колесі. Це моторошне
дійство мало символізувати охорону царя після смерті. Цікаво, що зазвичай
схильний до фантазування Геродот* дуже точний в описові курганів: цей факт
підтверджений археологічними розкопками, а отже, є одним із свідчень його
реального перебування в країні скіфів.
Бібліогр.: Тереножкин А. И. (ред.). Древности Степной Скифии. К.: Наукова думка,
1982; Ольховский В. С. Погребально-поминальная обрядность населения степной Ски-
фии. М.: Наука, 1991.
Пракситель (400/395 – 326 до н. е.) – один із найславетніших давньогрецьких
скульпторів. Його статуї практично не збереглися, уславилися завдяки описам
античних авторів та римським копіям. Серед найзнаменитіших статуй – Аф-
родіта* Кнідська (360 р. до н. е.; Кнід – давньогрецьке місто в Анатолії, відоме
зокрема культом Афродіти*). Це втілення прекрасного тіла богині до чи після
купання є першим зображенням оголеного жіночого тіла в давньогрецькому
мистецтві. Богиня інстинктивним рухом намагається прикрити свою голизну;
просякнута водою одежа з вільно спадаючими бганками зображена в сти-
лі «вологої тканини» – ніби готова вислизнути з руки богині. Моделлю для
скульп­тури послугувала коханка майстра, відома гетера Фріна. Статуя ймовір-
но була вивезена в Константинополь і загинула в пожежі (одна з копій зберіга-
ється в музеї Ватикану). Венера Мілоська має своїм прообразом Афродіту* Кнід-
ську. Інші видатні твори Праксителя – статуї Гермеса, Сатира, що відпочиває,
Ероса. В пелопоннеському місті Мантінеї знайдено фрагмент, на якому поряд
з Аполлоном* і Марсієм стоїть рішучий мускулястий скіф з виразним наміром
покарати Марсія за його виклик богові (сатир Марсій підібрав флейту, яку ви-
найшла, а потім викинула незадоволена її звучанням Афіна*, і настільки май-
стерно навчився на ній грати, що викликав на прю самого Аполлона*; переміг
у змаганні і тим так розгнівив бога, що той здер із нього шкіру; у Пракcите-
ля так виглядає, що ця невдячна справа доручена скіфові). Мистецький стиль
Праксителя характеризують м’які лінії, особливе світіння мармуру, інтимність
і невимушеність поз і жестів.
Праслов’яни – у «Скіфській одіссеї» робиться припущення, що скіфи-землеро-
би* були певною мірою протослов’янами. Насправді немає єдиної думки про
витоки слов’янської цивілізації. Оскільки відповідні писемні джерела пов’язані
 лише з прийняттям християнства, основним джерелом інформації є археоло-
гічні пам’ятки. Суттєвий, однак, цей акцент саме на скіфах-землеробах*: ста-
ціонарна культура протиставляється кочовій, укорінені народи – номадам.
Історично центральними землями кристалізації слов’янського етносу є лісова
та лісостепова смуга між басейном Вісли на заході та Дніпровсько-Донським
188 межиріччям на сході. Найдавнішими достовірно слов’янськими культурами
вважаються київська археологічна культура в ІІ–ІV ст., що існувала паралель-
но з черняхівською, а в V–VI ст. – празько-корчацька, пеньківська, колочинська
археологічні культури, зосереджені головно на території сучасної України, ча-
стково Білорусі. Київську археологічну культуру дослідники (насамперед поль-
ські) пов’язують із пшеворською (ІІІ ст. до н. е. – V ст. н. е.) та зарубинецькою
(III ст. до н. е. – І ст. н. е.) археологічними культурами. Хай там як, на початку
І тис. н. е. слов’янські племена, мігруючи, неминуче перетинались із сармат-
ським [Сармати*] та пізньоскіфським населенням.
Бібліогр.: Петров В. Н. Етногенез слов’ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика.
К.: Наукова думка, 1972; Рыбаков Б. А. Язычество древних славян (2 изд.). М.: Наука,
1994; Баран В. Д. Давні слов’яни. К.: Альтернативи [Серія «Україна крізь віки»], Інсти-
тут археології, Інститут історії НАН України, 1998; Bell Villen A., Bell-Fialkoff A. The Role
of Migration in the History of the Eurasian Steppe: Sedentary Civilization vs. “Barbarian”
and Nomad. New York: Palgrave Macmillan, 2000; Barford P. M. The Early Slavs: Culture and
Society in Early Medieval Eastern Europe. Ithaca; New York: Cornell University Press, 2001;
Баран В. Д., Баран Я. В. Історичні витоки українського народу. К.: Генеза, 2005; Гимбу-
тас М. Славяне. Сыны Перуна / Пер. с англ. М.: Центрполиграф, 2008; Абашина Н. С., Ко-
зак Д. Н., Синиця Є. В., Терпиловський Р. В. (ред.). Давні слов’яни. Археологія та історія
[Інститут археології НАН України; Київський національний університет ім. Т. Г. Шев-
ченка, кафедра археології та музеєзнавства]. К.: Стародавній світ, 2012.
Пропілеї – в давньогрецькій архітектурі масивна колонада при вході у храм
чи іншу монументальну (зокрема меморіальну) споруду. При її побудові часто
використовували різні типи мармуру, що додавало споруді вишуканості й уро-
чистості. Одним із найвидатніших шедеврів архітектурної доби високої класи-
ки є Пропілеї Афінського акрополя* (437–432 до н. е.), початок побудови якого
припав на час правління Перікла. Тут використано два ордери – доричний (пе-
регук з колонами Парфенону) та іонічний. Софістикована композиція колон,
портиків і брам мала створити відчуття врочистості при вході в сакральний
простір храму. В сучасній архітектурі визначними прикладами пропілеїв
є Бранденбурзькі ворота в Берліні (1791) та мюнхенські Пропілеї (1846–1860).
Псевдоісторичні теорії – в поемі «Скіфська одіссея» неодноразово трапляєть-
ся іронія стосовно псевдоісторичних теорій як методу нобілітації коренів, ха-
рактерного для слов’янських культур в часи активних пошуків їхньої іденти-
тарної генеалогії («Ріка, звичайно, не Егейське море, / котре походить, звісно,
від “еге”»). Прикладом такої «приблизної історії» може бути книжка Івана Бі-
лика «Меч Арея», де Аттила ідентифікується з міфічним українськом героєм
Богданом Гатилою, чи дослідження Олександра Знойка, де поряд з цікавими
припущеннями можна знайти цілком фантасмагоричні гіпотези (ханаанська
мова – це мова слов’янська, а на берегах Дніпра збереглися сліди найдавнішої
в Європі писемності). Хоча ці теорії не витримують критики, треба зауважити,
що вони були відповіддю на утиски щодо автентичних історичних досліджень
(див.: Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні. К.: Молодь, 1989). 189
Сьогодні такі тенденції простежуються у неоязичницьких теоріях, які найчас-
тіше не мають під собою жодного історичного підґрунтя (найприкметніший
приклад – «Велесова книга», що інтерпретується в такому контексті як символ
українського «первородства»; див. Клочек Г. Д. Світ «Велесової книги». Кірово-
град: Степова Еллада, 2001; див. також публікації Юрія Шилова [Шилов Ю. А.
Прародина ариев. История, обряды и мифы. Киев: СИНТО, 1995] та засновника
РУНВіри Лева Силенка, з його теорією Оріяни-України як праматері людської
цивілізації й української мови – як першоджерела індоєвропейських мов). Не
випадково, що ці теорії особливо поширені в Росії, яка теж у такому ключі ба-
читься як прабатьківщина всього людства (пор. напрямки: Родноверие, Славян-
ский ведизм тощо).
Рибець – риба родини коропових, підвиди якої з давнини водяться
в басейні Балтійського*, Чорного* та Азовського морів, але сягають
і Середземномор’я. Вочевидь, Грек поласував дніпровським, а лати-
ною – «борисфенським» рибцем: vimba infranatio borysthenica
Velikochatjko (має ім’я українського вченого – біолога, зоолога та іх-
тіолога Федора Великохатька [1894–1987], що через переслідування в підрадян-
ській Україні виїхав і працював у діаспорі, в Австрії та Бразилії).
Ріпейські гори – легендарний гірський хребет, який, за уявленням давньо-
грецьких авторів, був межею Європи на півночі. Точна географічна локація
гір невідома, і описані ці височини в літературі по-різному. Піндар та Есхіл*
бачили їх біля витоків Істра-Дунаю, а Арістотель бачив ці гори саме на тери-
торії Скіфії*, яку він вважав фізичною, але не культурною територією Європи.
Посідоній указував на Альпи, Страбон* уважав ці гори фантазією, а Клавдій
Птолемей ідентифікував їх як землі між Балтійським* та Чорним* морями, тоб-
то як територію Східної Європи. В деяких міфах саме серед цих гір жив Борей
[Гіпербореї*]. Латинський географ Помпоній Мела натомість під Ріпейськими
горами мав на увазі Уральський хребет.
Руни (або ж у скандинавській версії – футарк; у давньосканд. мові іменник
«rún» означає «таїна», «загадка») – давньогерманська писемність, від І до ХІІ–
ХІІІ ст. поширена серед давньоскандинавських народів, а також англів, ґотів та
ютів. Рунічні написи трапляються насамперед у скандинавських країнах. Зав-
дяки геометричній формі руни були придатні для різьблення на камені, мета-
лі, дереві, на виробах з кості – давні германці славилися майстерною різьбою.
 Зрозуміло, рунічні написи не могли бути розлогим текстом (лише в Англії
можна знайти довші рунічні тексти). У процесі християнізації Північної Євро-
пи рунічне письмо витіснила латиниця, а різьблені написи замінила книга.
Немає загальновизнаної гіпотези щодо походження рун: найпоширенішою
версією є думка про походження рун з етруського алфавіту, що у свою чергу
190 зазнав впливу грецького алфавіту в часи грецької колонізації південної Італії.
Згідно з міфом, руни – як джерело магічного знання – явились богові Одіну в ті
дні, коли він, пронизавши себе списом, провисів на розхитаному вітром Світо-
вому Древі дев’ять днів і ночей і кров’ю вирізьбив списом на ньому руни.
Більшість рунічних написів знайдено у Швеції; найдавніші – в Данії. На схо-
ді Європи руни трапляються в окремих написах у Болгарії, Україні, Білорусі,
Росії та Латвії, але на сьогодні немає науково обґрунтованого пояснення цьо-
го явища. Послідовник Кирила і Методія, болгарський письменник Х ст. Чор-
норизець Храбр у трактаті «Про письмена» згадує про слов’янські написи, що
можуть бути асоційовані з рунами («черти» і «різи»), але при тому зазначає,
що слов’яни до Кирила і Методія не мали письма. Знайдені в Україні рунічні
артефакти найімовірніше ґотського чи норманського походження. І так само
рунічні написи на мармурових парапетах собору святої Софії в Константино-
полі можуть мати варязьке походження. Рунічні символи використовуються
нині в прикрасах та являють собою атрибут містичних язичницьких практик.
Деякі рунічні знаки застосовуються в електронних кодах (Unicode block).
Савромати – див.: Сармати.
Саламаха – печена картопля з часником. У козацькій традиції – за-
варене на воді гречане борошно з часником. У регіонах України по-
бутують різні страви з такою назвою.
Саман (з тюрк. дрібна солома) – специфічний тип цегли (не випаленої, а ви-
сушеної на сонці), поширений у безлісних регіонах з сухим кліматом. Форму-
ється з глиняних порід з різними домішками (солома, волокнисті рослини,
пісок тощо). М’який у вологому стані, тож легкий для вжитку, цей матеріал
використовувався в давнину – ще від Давнього Єгипту – для будівлі невисоких
будинків у країнах Сходу (де є цілі міста, побудовані з саману), в середземно-
морських країнах, але також у степовій Україні (хати-мазанки). Нині застосо-
вується подекуди в Азії, на Кавказі, в Латинській Америці.
Самшит – вічнозелені дерева і кущі, повільно зростають, але сягають із часом
висоти до 5 м. Древні й витривалі, самшитові рослини, що ростуть на будь-яко-
му ґрунті, навіть скелястому, під сонцем і в тіні, мають особливо щільну де-
ревину, яка легко піддається обробці. В античності самшит був священним
деревом Кібели та Аїда*, бога підземного царства, тому – разом з кипарисами
і тисовими деревами – став у поховальному мистецтві символом життя, що
триває навіть у потойбіччі та постійно оновлюється. Греки виробляли із сам-
шиту священні статуетки, дощечки для писання (потім покривали їх воском),
гребінці, скриньки, духові музичні інструменти. За Овідієм*, Афіна* Паллада,
бажаючи відтворити голос вітру перед ураганом, зробила собі флейту із сам-
шиту. У вірші Ліни Костенко «Флейта Афіни» іронічно обігрується сюжет, коли
Афіна* віддає флейту Пану*, помітивши, як негарно в неї надуваються щоки. 191
Символізм самшиту як вічнозеленої рослини, що уособлює воскресіння, успад-
кувало і християнство: самшитовими деревами оточені цвинтарі, у самшито-
вих скриньках зберігались облатки для причастя, а гілки використовуються
і сьогодні у Вербну неділю в католицьких країнах та Грузії.
Сармати (савромати) – в пізньоантичну добу (між V ст. до н. е. і IV ст. н. е.)
так називали народи (роксоланів, язигів, аланів та ін.), за припущенням, іран-
ського походження, що населяли Східну Європу, найперше територію України,
поволі слов’янізуючись у мові та звичаях. У ІІІ ст. н. е. їх витіснили ґоти, а ос-
таточно – гуни в середині IV ст. Політичною організацією сарматів була вій-
ськова демократія. Геродот* вважав сарматів нащадками скіфів та амазонок*.
Утім, поняття Скіфії* та Сарматії часто ототожнювалися. Існувала також теорія
походження сарматів від Яфета, сина Ноя. Населяли територію від Північно-
го Причорномор’я до польських Бескидів (Сарматські гори), до Балтійського*
(Сарматського) моря та до Уралу (Гіперборейських гір). Грецький астроном
і гео­граф Птолемей (бл. 87–165) розрізняв Європейську Сарматію (від Карпат до
Дону) та Азійську (від Дону до Каспійського моря); цей поділ зберігся і в пізні-
шій історіографії.
Актуалізувався термін у добу Відродження. Західноєвропейські історики
цього часу під Сарматією розуміли територію Польщі та України. Між понят-
тями Скіфії* та Сарматії здебільшого ставився знак тотожності, а в концепції
культурного простору Європи як Заходу Скіфія*-Сарматія була одним з емблема-
тичних образів «Сходу». Вперше концептуально достосував цей термін до Схід-
ної Європи польський історик Ян Длуґош (1415–1480) у своїй монументальній
дванадцятитомній праці «Історія Польщі», що охоплює період від 965 до 1480 рр.
(«Historiae Polonicae libri ХІІ», написано 1455–1480, надруковано 1711–1712, у двох
томах), та в «Анналах, або ж Хроніках славетного Королівства Польщі» («Annales
seu icliti regni Poloniae», надруковано 1701–1703). У XVI ст. термін твердо увійшов
в історіографічний обіг: варто згадати насамперед працю польського історика,
професора Краківської Академії Мацея Мєховіти (Мацея з Мєхова, 1457/8–1523)
«Трактат про дві Сарматії» («Тractatus de duabus Sarmatiis», 1517), перекладену
згодом німецькою, польською та італійською мовами; тут не лише поставав
опис Європейської та Азійської Сарматій, а й велася оповідь про історію та зви-
чаї народів Сарматії. Важливі з цієї точки зору і хроніка польського історика іта-
лійського походженння Алессандро Ґваньїні (Александер Гваґнін, 1534/38–1614)
«Опис Європейської Сарматії» («Sarmatiae Europeae descriptio», 1578) та хроніки
Марцина Бєлського (1494–1575) і Марцина Кромера (1512–1589).
 На цій основі утвердилась панівна в ХVII–XVIII ст. ідеологія сарматизму,
згідно з якою польські, литовські та українські магнати і шляхта виводили
свій родовід від сарматів. Це був цікавий синтез польських, східних та західних
культурних елементів. Сарматизм являв собою ідеологічну концепцію стилю
життя та служіння державі, головними категоріями якої були честь, військо-
192 ва звитяга, непереможний бойовий дух, вірність концепту «золотої вольності»
(złota wolność), однаково важливої і в польському, і в українському контекстах.
Необхідним атрибутом стала своєрідна одежа – довгополий жупан (ще – кун-
туш або сукмана) яскравих кольорів (часто червоних, багряних, шарлатових
відтінків); при боці носилася шабля. Невід’ємними елементами сарматизму
були майстерність кінної їзди, життя в палацах у сільській місцевості, лицар-
ське ставлення до жінок, гостинність, пишні учти, знання латини, культ пор-
третних галерей на славу родини, повага до традицій. Вплив стилю поширився
на Молдову і Трансільванію, на Угорщину та слов’янські Балкани. Спокуса сар-
матизму не обминула і тогочасну українську культуру, в якій родовід козаків і в
цілому українців також виводився з сарматів (цей елемент присутній зокрема
в Конституції Пилипа Орлика 1710 р.). Піддана критиці за доби Просвітництва,
ця ідеологія відродилася в Романтизмі, а згодом знову була уславлена у тво-
рах Генріка Сенкевича (Sienkiewicz; 1846–1916). У світлі ідеології сарматизму
Польща, покликаючись на демократію давньогрецьких полісів та республікан-
ського Риму, стверджувала себе як край свободи і поваги до закону, втілення
християнства, приклад демократичного правління та суспільства, критично
налаштованого до будь-яких форм автократії. У ХІХ ст. сарматизм став основою
радикального протиставлення польської ідентичності рабському упокоренню
під російським самодержавством.
Бібліогр.: Sulimirski T. (ed.). The Sarmatians. New York; Washington: Praeger
Publishers («Ancient Peoples and Places series», vol. 73), 1970; Tazbir J. (red.). Polska
XVII wieku. Państwo–społeczeństwo–kultura. Konfrontacje historyczne. Warszawa: Prace
Instytutu Historii PAN, 1974; Chrzanowski T. Wędrówki po Sarmacji Europejskiej: eseje o
sztuce i kulturze staropolskiej. Kraków: Znak, 1988; Симоненко А. В., Лобай В. И. Сарма-
ты Северо-Западного Причерноморья в I в. н. э. К.: Наукова думка, 1991; Полин С. В.
От Скифии к Сарматии. К.: Типография ФНПУ, 1992; Лескинен М. В. Мифы и образы
сарматизма. Истоки национальной идеологии Речи Посполитой. М.: Институт славя-
новедения РАН, 2002.
Сезам – в арабській казці «Алі-баба і сорок розбійників», що увійшла до збір-
ки«Тисяча і одна ніч», розповідається про печеру, де були заховані награбовані
піратами коштовності. Щоб доступитися до багатств, треба було вимовити за-
клинання: «Сім-сім, відкрийся!» У першому в Європі перекладі «Тисячі і однієї
ночі» французького орієнталіста, археолога та антиквара Версалю Антуана Ґал-
ланда (Galland; 1645–1715) ця магічна формула звучала як «Сезам, відкрийся!»
(Sésame, ouvre-toi!), а вже звідти в такій версії перемандрувала в європейські
літератури. До речі, йшлося не лише про переклад, а про укладення базового
корпусу розрізнених індо-перських, арабських та єгипетських казок та легенд.
Твір набув великої популярності та значною мірою вплинув на поширення
орієнталізму в добу Просвітництва. Віддзеркалював просвітницький варіант
ідеї «подорожі Одіссея*» як форми пізнання давніх світів шляхом дослідження
джерел та специфіки локальної культури.
Семиярило – в давньослов’янській міфології бог літнього сонцестояння, по- 193
дружньої любові, плодючості. Сонце мало чотири образи (залежно від пір
року): молоде весняне Сонце, тобто весняне рівнодення – це Ярило, літнє сон-
цестояння – Купало, або Семиярило, осіннє рівнодення – Світовид, а зимове
сонцестояння – Коляда.
Сибілла (давньогр. Σίβυλλα; лат. Sibylla; етимологія слова не з’ясована) –
у Давній Греції мандрівна віщунка, молода дівчина, що під магічним впли-
вом Аполлона* набуває дару ясновидіння і пророкує гекзаметрами* майбут-
нє навіть на тисячу років уперед. В образі Сибілли, з одного боку, втілилися
народні вірування стосовно особливої чутливості жінки, а з другого – це про-
дукт протилежного Аполлону* – діонісійського начала в грецькій культурі, де
стан екстазу й одержимості сприймався як безсумнівний знак небес [Діоніс*].
Сибіл­ла і Піфія*мають цікаве співвідношення. Піфія прив’язана до Дельфій-
ського оракула, до конкретного святилища, яке є центром грецького світу. Тож
пророцтва Піфії вписані навіть в ідеологію та політику грецького суспільства.
Сибілла не залежить від жодних умовностей, вона – віщунка нещасть (подіб-
но до Есхілової Кассандри – пророчиці загибелі Трої – в трагедії «Агамемнон»;
див. також драму Лесі Українки «Кассандра» [1907] [Облога Трої*]). Геракліт
так описав Сибіллу: «Перекошений безумом рот, речі тяжкі пророкує Сибілла,
без прикрас ані слів запашних, і пронизує голос її, від бога здобутий, тисячі
років» (92 Diels).
Елліністи розрізняють три ареали присутності сибілл: грецько-іоній-
ський, грецько-італійський та східний. До першого ареалу належать сибілли
Ерітрейська, Геллеспонтська, Фригійська, Дельфійська, Фессалійська та ін. До
другого – Кумська Сибілла (стала найвідомішою з усіх сибілл завдяки Верґілію,
що описав її пророчий стан у IV книзі «Енеїди»), Тібуртинська, Кіммерійська,
Лівійська та ін. До третього – східного – ареалу приналежні сибілли Єгипетська,
Перська, Вавилонська чи Халдейська (або ж Гебрейська).
«Книги Сивілли» – пророцтва Сибілли Кумської – були одним із найважли-
віших елементів впливу еллінської культури на римську. Книги зберігалися
на Капітолійському пагорбі у храмі Юпітера, кам’яна скриня захищала їх від
пожеж. До цих пророцтв римляни зверталися в часи воєн і лихоліть, у хви-
лини тяжких випробувань (за переказами, Сибілла напророкувала навіть ви-
верження Везувію в 79 р., що знищило Помпеї та Геркуланум). Найвідоміші
зображення сибілл – пензля Мікеланджело в Сікстинській капелі. Художник
розмістив їх поряд з біблійними пророками, адже вважалося, що сибілли про-
вістили пришестя Христа.
 Сирени – в давньогрецькій міфології морські істоти, напівжінки, напівптахи.
Їхнім батьком був Форкій, хтонічний бог бурхливого моря, у свою чергу син
Понта – доолімпійського бога моря – і Геї. Оскільки ж Форкій був також бать-
ком Єхидни*, то сирени – її сестрички. Жили поблизу Сицилії, неподалік від
Сцілли і Харібди*. У літературі вони зображені як юні дівчата неймовірної кра-
194 си з тонкими звабливими голосами, що своїм магічним співом присипляють
мандрівників, а далі їх роздирають і поїдають. Така доля могла спіткати й ар-
гонавтів, але Орфей* їх порятував, своїм співом та грою на кіфарі* заглушивши
голоси сирен. Одіссей*, якого Цірцея* попередила про небезпеку, наказав своїм
супутникам залити собі вуха воском, а себе прив’язав до щогли корабля, аби не
піддатись на спокусу. За повір’ям, сирени мали загинути, якщо хтось виявить-
ся невразливим до чарів їхнього співу. Так і сталося: сирени кинулись у море
і стали скелями. А одну з них – Партенопу – викинуло на берег, де постало місто
Партенопея (сучасний Неаполь, що досі зветься «партенопейським містом»).
Ушляхетнена версія сирен у класичній античності подає їх як уособлення гар-
монії, що творить музику Всесвіту. Вони розташовані на восьми колах світо-
вого веретена богині неминучої долі Ананке, – це богиня орфічної космогонії,
якій поклонялися в різних містерійних культах.
Скарабей – у Давньому Єгипті жук-скарабей вважався священним, його зобра-
ження використовували в магічних практиках, скарабеї присутні на печатках
і прикрасах, у розписах гробниць та на папірусах. Скарабей і до сьогодні – ти-
повий образ єгипетських амулетів. Символізував схід сонця, що дарує життя,
через здатність цих комах специфічно зберігати личинки, пересуваючи їх пу-
стелею у спеціальних кульках зі сходу на захід. Вигляд скарабея мав Хепрі – бог
ранкового Сонця, одна з іпостасей бога Ра.
Скилла (Скілла, Сцілла) і Харибда (Харібда) – в географічному плані Мессін-
ська протока між континентальною Італією та Сицилією, віддавна небезпечна
для морської навігації через сильні течії (швидкість може сягати 90 км за го-
дину) та рвучкі й часто контрастні вітри. Йдеться, по суті, про два коловороти.
Міфологічна потвора Сцілла (та, що роздирає) начебто жила у скельній пече-
рі на калабрійському березі протоки, а Харібда (та, що поглинає) – внизу під
скелею на протилежному, сицилійському, біля берега селища Торре Фаро: тут
найвужча частина протоки.
Сцілла – дванадцятируке чудовисько з шістьома головами та трьома ряда-
ми зубів – пронизливо і жахно вила, лякаючи мореплавців. За відсутності цих
останніх Сцілла харчувалась дельфінами. Коли ж пропливав корабель, вона за-
разом вихоплювала своїми шістьома головами шістьох нещасних і їх пожира-
ла. Харібда була таємничою істотою морських глибин, що тричі на день вивер-
гала морські глибини – і тричі їх поглинала, засмоктуючи в цей вир кораблі.
Сцілла була дочкою титана Тритона і Гекати (богиня демонів і привидів),
за іншою версією – Тіфона і Єхидни*. Харібда народилася від Посейдона* і Геї.
Спершу була наяда (морська німфа), але трохи піратка і з таким великим апе-
титом, що відібрала в Геракла* і поїла всіх биків гіганта Геріона, брата Єхид-
ни*, за що Зевс* перетворив її на монстра. Німфою була також і Сцілла: в неї
закохався морський бог Главк, напівлюдина-напівриба, колишній рибалка, що
зневажив задля Сцілли чаклунку Цірцею*, за що та й помстилася, перетворив-
ши Сціллу на потвору. 195
Образи грізних морських чудовиськ Сцілли і Харібди з’являються вже
в «Одіссеї» Гомера та полонять фантазію античних авторів – до Верґілія та Ові-
дія*. Під час своєї подорожі Одіссей*, якого про небезпеку попередила чаклунка
Цірцея*, мав пропливти між двома монстрами, не відхиляючись на найменшу
дистанцію від курсу, щоб порятувати себе і своїх супутників. У психоаналітич-
ному плані це метафора вибору. Звідси й крилатий вираз: бути між Сціллою
і Харібдою, тобто перебувати між двома небезпеками, опинитися у винятково
проблематичній – чи навіть безвихідній – ситуації.
Скити – фонетичний варіант терміна «скіфи», згідно зі старим українським
правописом (де грецька «ф» була замінена латинскою «т», а отже: Атени, а не
Афіни тощо). У поемі рядок «назвали скити, бо вони скитались» – насправді не
тільки дотепна гра слів, хоч так здається. Ім’я скіфів греки вимовляли як Sсhiti,
дериват з іллірійської мови schitati (блукати).
Скіфи-землероби (давньогр. Σκύθαι γεωργοί, також: бористеніти, давньогр.
Βορυσθενεΐτας) – так Геродот* називає один із народів Скіфії*, розселений на
Лівобережжі Дніпра. Ще один термін, яким Геродот* та ольвіополіти [Ольвія*]
називали осіле населення Скіфії*: скіфи-орачі (давньогр. Σκύθαι ἀροτῆρες) [Ско-
лоти*]. Інтерпретацію ускладнює той факт, що Геродот* насправді відрізняє
скіфів-землеробів від скіфів-орачів, фіксуючи їхнє розселення в Центральній
Україні (перших на Правобережжі, других на Лівобережжі). Можливо, перші
вирощували зерно на продаж, а інші використовували його для своїх потреб.
У цьому світлі є підстави припустити, що зерно було формою данини землеро-
бів кочівникам: адже якісне скіфське зерно високо цінувалося у центрах збу-
ту – Греції, Єгипті тощо.
Упродовж тривалого часу в традиційній скіфології панувала концепція
ірано-осетинського походження скіфів, яку сформулювали в другій полови-
ні ХІХ ст. німецькі дослідники (К. Мюленгоф, В. Міллер); ця ідея знайшла далі
прихильників серед багатьох авторитетних учених (В. Томашек, М. Фасмер,
В. Абаєв та ін.). Першим її почав критикувати Віктор Петров (Домонтович;
1894–1969), оригінальний дослідник і письменник. Його підтримав визначний
історик і археолог Михайло Брайчевський (1924–2001), який вказав на помил-
ковість іраноцентричного підходу, базуючись на порівняльному дослідженні
мов між ізоглосами та різномовного ономастикону Північного Причорномор’я
і долучаючи зокрема до аналізу фракійський та балтський ареали. В. Пет­
ров інтерпретував скіфів як посттрипільське і протослов’янське населення
 (Трипілля – археологічна культура мідної доби на території України та Румунії,
що існувала чотири тисячі років тому). Ряд українських археологів (В. Ільїн-
ська, О. Тереножкін) обстоювали міграційну теорію, стверджуючи, що скіфи
прийшли на землі Припонтиди в VII ст. до н. е. з Азії. Серед російських учених
«автохтоністом» був зокрема В. Граков, що пов’язував скіфів зі зрубною куль-
196 турою (етнокультурна спільнота Східної Європи між Уралом та Дніпром доби
пізньої бронзи ХVІІІ–ХІІ ст. до н. е.). Власне, це дало початок дискусії між пред-
ставниками «автохтонної» та «міграційної» теорій, яка триває по сьогодні.
Одна з основних гіпотез поеми «Скіфська одіссея» – структуротвірна роль
осілих скіфів у етногенезі слов’ян, і насамперед українців, на цих землях.
У такому сенсі борисфеніти могли бути протослов’янами чорноліської куль-
тури*, що пояснює трансмісію різних елементів побуту та вірувань від скіфів
до слов’ян (традиції в одежі, військовий обладунок, окремі звичаї та релігійні
уявлення) [Праслов’яни*]. Але найголовніше, що акцент у поемі зміщується
з виміру автохтонності–міграції на культурно-історичний греко-еллінський
контекст. Основним наративним джерелом і потужним чинником культурно-
го впливу на скіфський ареал є давньогрецька цивілізація, яка вже в ті часи
переорієнтовує вісь культури на майбутніх українських землях у бік Європи,
Заходу. Цю інтерпретаційну лінію розпочав Євген Маланюк (див. докладніше
про це у статті в цій книжці «Через сліпучу призму пекторалі»).
Скіфи-кочовики (давньогр. Σκύθαι νέμονται) – згідно з Геродотом*, селились
у західній частині Великого Степу («в країні без дерев», як пише історик). Не
всі дослідники вважають твердження Геродота* ймовірним, оскільки ця тери-
торія об›єктивно була малопридатною для кочової господарчої організації. Не
згоджувався і В. Петров з поділом скіфів на землеробів як автохтонів лісосте-
пової зони та нібито прийшлих іраномовних скіфів-кочівників*, що населяли
степ*. В. Петров вважав, що ймовірний поділ мав радше майнове пояснення.
Хлібороби і скотарі, на його думку, могли проводити зиму разом, натомість на-
весні заможніші скотарі виганяли худобу на випас, мандруючи з місця на міс-
це. У сучасній скіфології домінує все ж бачення скіфів-скотарів як іраномовних
племен.
Скіфи царські (паралати, давньогр. Παραλάται) – термін Геродота*, яким істо-
рик позначає нащадків царя Колаксая, молодшого сина Таргітая*. Ймовірно
йдеться про соціальну – військову та політичну – верхівку скіфських племен.
Дослідники (Е. Грантовський, Ж Дюмезіль, Д. Раєвський), з певними відмін-
ностями, вважають паралатів військовою та політичною аристократією, ав-
хатів – жерцями, нащадками Ліпоксая, а катіярів і траспів – землеробами та
скотарями, нащадками Арпоксая. Ареалом розселення були Герри*.
Скіфія (давньогр. Σκυθία, лат. Scythia) – грецька назва численних племен та
етноплемінних політичних об’єднань у широкому радіусі розселення, що охо-
плює території між Центральною Азією та Східною Європою, фактично від
Монголії до Дунаю. Назва відома від VII ст. до н. е. В історії Скіфії розрізняють
архаїчний період (VII–VI ст. до н. е.) та класичний (V–ІV ст. до н. е.). Свого роз-
квіту Скіфія досягла в V – першій половині ІV ст. до н. е. Як стійке військово-е-
кономічне утворення охоплювала територію Степової та Лісостепової України,
Молдову і Добруджу. Номадичний же ареал скіфів був розкиданий на степових 197
просторах від придунайських земель до Монголії і Північного Китаю. Найдо-
кладніший опис античної Скіфії, тобто Скіфії часів піднесення та формування
основних цивілізаційних характеристик, знаходимо в Геродота*. Важливими
джерелами є також поема римського поета Валерія Флакка «Аргонавтика»
(І ст. н. е.), дослідження Плінія Старшого, Юлія Соліна, Аміана Марцелліна та ін.
У «Скіфській одіссеї» мова йде насамперед про Причорноморську (Понтійську)
Скіфію та – частково – Тавроскіфію (Мала Скіфія в Криму).
У ті часи географічні координати були ще не відомі, тож Геродот* в описі
Скіфії орієнтувався на природні критерії (шлях рікою, наприклад). Конфігура-
ція Скіфії, за його уявленням, становила щось на зразок квадрата (якому зго-
дом приписувались містичні властивості), окресленого на західному кордоні
Дунаєм (Істр), а на східному – нижньою течією ріки Дон (Танаїс*) та Сіверським
Дінцем. Південно-східний його кут сягає Керченського півострова. Півден-
но-західний – передгір’я Карпат. Посередині Скіфії протікав Дніпро-Борисфен*.
Інші великі ріки: Істр (Дунай), Тірас* (Дністер), Гіпаніс (Південний Буг), Тана-
їс* (Сіверський Донець та нижня частина р. Дон). За своїм етнічним складом
скіфський світ був цілком розмаїтий. Від Дніпра у східному напрямку (насам-
перед поблизу Ольвії*) мешкали калліпіди*, або ж скіфо-елліни, чи еллінізова-
ні скіфи. Східне і західне Поділля розділяли між собою відповідно алазони* та
скіфи-орачі. Мешканцями Гілеї* були скіфи-землероби*. На берегах Бугу осели-
лися борисфеніти. Кочовики жили на землях до річки Герр* (Геррос), за якою
розселилися царські скіфи* – їхні володіння були найбільшими. У ІІІ ст. до н. е.
кургани рідшають і поволі зникають. Скіфське населення зосереджується в По-
низзі Дніпра та Дунаю і в Криму, – словом, у сприятливіших для землеробства
ареалах. Тож пониззя Дніпра і Крим Страбон* назвав Малою Скіфією. В цей час
степи переходять у володіння сарматських племен з Дону (савроматів*, попри
те, що розмовляли скіфською мовою*, Геродот* не відносив до скіфів). Напри-
кінці IV ст. н. е. скіфська цивілізація впала під навалою гунів. У західноєвро-
пейській історичній літературі до часів Відродження ареал Скіфії локалізував-
ся на території Центральної та Східної Євразії.
У західній літературі топос Скіфії завжди належав позацивілізаційному
простору саме тому, що тут не було слова, на якому сформувалась лоґократич-
на європейська цивілізація [Слово (Лоґос)*]. Але водночас у багатьох джерелах
знайдемо позитивний образ населення Скіфії. В «Іліаді» Гомера скіфи поста-
ють як люди простих звичаїв, але нездатні до корупції та справедливі понад усі
народи. Такий погляд, щоправда, безжально критикував Страбон*. Прихильні
описи скіфів трапляються також у літературі Гуманізму й Ренесансу – і навіть
 пізніше, в добу Просвітництва. Наприклад, італійський філософ Джамбаттіста
Віко (1668–1744) описує скіфів – у руслі античної традиції – попри простоту зви-
чаїв та певну наївність, знову ж таки як народ справедливий, скромний і со-
ром’язливий, схильний до проявів милосердя та солідарності завдяки патріар-
хальному суспільному укладові скотарів та землеробів. Цікаво, що ці шляхетні
198 риси скіфів Віко пояснює також впливом суворого клімату, що, на його думку,
виховує людей мужніми та працелюбними (Vico G. De constantia, II, XVII, [4, 8], p.
499, 501). Але в цілому Скіфія бачилась як частина географічної, а не культурної
Європи.
Бібліогр.: Ильинская В. А. Скифы Днепровского Лесостепного Левобережья. К.: Науко-
ва думка, 1968; Граков Б. Н. Скифы. Научно-популярный очерк. М.: Издательство МГУ,
1971 (укр. вид.: К.: АН УРСР, 1947); Хазанов А. М. Социальная история скифов. М.: Нау­
ка, 1975; Раевский Д. С. Очерки идеологии скифо-сакских племен. Опыт реконструк-
ции скифской мифологии. М.:Наука, 1977; Его же. Модель мира скифской культуры.
Проблемы мировоззрения ираноязычных народов евразийских степей І тысячелетия
до н. э. М.: Наука, 1985; Dumézil G. Romans de Scythie et d’alentour. Paris: Payol, 1978;
Ильинская В. А., Тереножкин А. И. Скифия VII–IV вв. до н. э. К.: Наукова думка, 1983;
Гаврилюк Н. А. Домашнее производство и быт степных скифов. К.: Наукова думка;
1989; Rolle R. The world of the Scythians. London: Batsford, 1989; Мурзин В. Ю. Происхож-
дение скифов: основные этапы формирования скифского этноса. К.: Наукова думка,
1990; Бунятян К. П., Мурзін В. Ю., Симоненко О. В. На світанку історії. К.: Альтернати-
ви, 1998; Подосинов А. В. Восточная Европа в римской картографической традиции:
Тексты, перевод, комментарий: Древнейшие государства на территории Восточной
Европы. М.: Индрик, 2002; Алексеев А. Ю. Хронография Европейской Скифии VII–IV ве-
ков до н. э. СПб.: ИГЭ, 2003; Скорый М. А. Скифы в Днепровской Правобережной Лесо-
степи (проблема выделения иранского этнокультурного элемента). К.: ИА НАНУ, 2003;
Мозолевський Б. М. Етнічна географія Скіфії. К.: Корвін Прес, 2005; Петров В. П. Скіфи.
Мова і етнос // Андреєв В. М. Віктор Петров. Нариси інтелектуальної біографії вченого.
Дніпропетровськ: Герда, 2012. С. 297–459; Гаврилюк Н. А. Экономика Степной Скифии.
К.: Институт археологии НАН Украины, 2013; Cunliffe B. The Scythians: Nomad Warriors
of the Steppe. Oxford: Oxford University Press, 2019.
Скіфо-перська війна – див.: Дарій.
Скіфська баба – монументальна скульптура з каменю (висота від 1 до 4 м),
що трапляється в степах України, але також на всіх обширах степової зони від
Азії до Центральної Європи. Найбільша концентрація спостерігається в степах
Північного Причорномор’я та Криму. Ці фігури з’явились близько VI ст. до н. е.
Назва умовна й об’єднує часом різні за походженням та роллю форми (до скіф-
ських баб нерідко зараховують найдавніші антропоморфні стели ямної куль-
тури IV тис. до н. е. та половецькі жіночі фігури ІХ–ХІІІ ст.). Постаті скіфського
часу – насправді статуї не тільки жінок, а й чоловіків, на що вказує символічна
атрибутика: сагайдак зі стрілами, кинджал або меч. Жіночі статуї символізу-
вали родючість та продовження роду. Вчені досі не відповіли на запитання,
чому скіфи, які виявляли такий вишуканий і софістикований смак у золотих
речах, були настільки дистанційовані від традицій грецького скульптурного
мистецтва.
Натомість кипчацько-половецькі фігури (дві третини – жіночі постаті)
були фактично надмогильними пам’ятниками кипчаків – тюркського народу
в степах України, який у ХІІІ ст. витіснили монголи Золотої Орди. Половецькі
кам’яні статуї можуть бути антропоморфними або ж мати подобу чоловіка чи 199
жінки (жінка подеколи тримає в руках чашу; є постаті з виразно вирізьбленою
косою). Фігури встановлювали в найвищій точці степу – на курганах головою
на схід. Можливо, вони слугували також орієнтиром.
Про ці скульптури писали ченець-мандрівник Ґільом де Рубрук (de Rubrouck;
бл. 1220 – бл. 1293), який подорожував половецькими степами в 1253 р. до мон-
голів за дорученням французького короля Людовіка ІХ, та австрійський дипло-
мат Еріх Лясота фон Штеблау (Lassota von Steblau; 1550–1616) під час посоль-
ства до запорізьких козаків у 1594 р. Язичники ставились до таких статуй як
до ідолів-оберегів. У Середньовіччі до цього кам’яного ансамблю додаються
давньослов’янські язичницькі божества (Світовид – наприклад, Збручанський
ідол, також Перун та ін.). У радянські часи склалася тенденція до нищення
давніх кам’яних скультур. Великий внесок у порятунок кам’яних артефактів
скіфської та половецької давнини зробив історик Дмитро Яворницький (1855–
1940).
З образом цих кам’яних сторожів степу пов’язаний вірш Ліни Костенко
«Скіфська баба».
Бібліогр.: Дашкевич Я. Р., Трыярски Э. Каменные бабы Причерноморских степей. Кол­
лекция из Аскании-Нова. Варшава, 1982; Телегін Д. Я. Вартові тисячоліть. Монумен-
тальна антропоморфна скульптура далеких епох. К.: Наукова думка, 1991; Ольховс-
кий В. С., Евдокимов Г. Л. Скифские изваяния VII–III в. в. до н. э. М.: ИА РАН, 1994.
Скіфська мова – сакраментальне питання в поемі: «Чом не створили скіфи
алфавіту?» Скіфська мова, згідно з найпоширенішим поглядом, – це мова
індо­іранської групи індоєвропейського походження. Іншими словами, мова
племен, що населяли Євразійській Степ від VIII–VII ст. до н. е. до IV–V ст. н. е.
Іранознавці вважають, що ця мова лягла в основу осетинської. Оскільки ж
скіфська мова не спиралась на писемність, відомості про неї доводиться бра-
ти з іншокультурних джерел. Так, із клинописних [Клинопис*] давньопер-
ських та новоассирійських джерел до нас долинають лише окремі імена й
топоніми. Що ж до писемних давньогрецьких джерел, то слід взяти до ува-
ги, що скіфами давні греки називали народи, що жили на північ від Чорного
моря між Дунаєм і Доном, – в доелліністичну добу, тобто до часів Александра
Македонського знання греків не сягало далі цих координат. Геродот* гово-
рить про скіфськомовних сарматів* та про гелонів*, що змішували скіфську
мову з грецькою. Але на сьогодні ми не знаємо, чи це насправді була скіфська
мова, що зазнавала впливів грецької, а чи грецька зі скіфськими запозичен-
нями. Крім того, Геродот* спирався і на ранніші тексти. Серед його джерел є,
 наприклад, Арістей Проконнеський, напівміфічний поет VII ст. до н. е., який
у поемі «Арімаспея» описав свої подорожі до арімпасів* та гіпербореїв*, чи
також сучасник Геродота* Гекатей Мілетський* з його «Землеописом». Але
в цих творах ідеться не стільки про мову, скільки про химерні в очах греків
скіфські звичаї чи атмосферні явища (сніг порівнюється з пташиним пір’ям).
200 Зрозуміло, що на всьому обширі розселення скіфів від дунайського ареалу до
Китаю сформувався розмаїтий мовний і діалектальний континуум. З іншого
боку, як про Скіфію*, так і про «скіфську мову» західні автори мали традицію
писати з великою мірою приблизності та узагальненості, – від Арістотеля до
гуманіста Лоренцо Валли, який вважав, що в Україні XV ст. люди розмовляли
«скіфською мовою».
Бібліогр.: Абаев В. И. Осетинский язык и фольклор. М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1949;
Его же. Скифо-европейские изоглоссы. М.: Наука, 1965; Его же. Скифо-сарматские
наречия // Основы иранского языкознания. Древнеиранские языки. М.: Наука, 1979.
С. 272–364; Топоров В. Н., Трубачев О. Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхне-
го Поднепровья. М.: Изд-во АН СССР, 1962; Szemerényi O. Four old Iranian ethnic names:
Scythian – Skudra – Sogdian – Sаka. Wien: Scripta Minora, 1980; Mayrhofer М. Einiges zu den
Skythen, ihrer Sprache, ihrem Nachleben. Vienna: Verlag der Österreichischen Akademie
der Wissenschaften, 2006; Humbach Н., Faiss К. Herodotus’s Scythians and Ptolemy’s Central
Asia. Semasiological and Onomasiological Studies. Wiesbaden: Reichert Verlag, 2012.
Скіфське золото – саме завдяки артефактам скіфських курганів ми можемо
сьогодні «Історію по золоту читать». Золото скіфської доби не має собі рівних
ні за якістю, ні за кількістю. Не випадково в грецьких міфах та ряді історичних
джерел Припонтида асоціювалася із землями, багатими на цей дорогоцінний
метал. Звідси міф про аргонавтів, що рушають у Колхіду – тобто Кавказ – за
золотим руном. Ще один міф оповідає про Ріпейські гори*, де грифони* стере-
жуть золоті скарби. Геродот* писав, що грифони* охороняють золото в Гіпербо-
реї* від однооких арімпасів* (іноді те золото називали «скарбами Аполлона*»).
Скіфським золотим виробам властиві пластичний динамізм, стрімкість ліній,
елегантність навіть у сюжетах війни, полювання чи сільських робіт. Скіфський
стиль ще називають «звіриним» – через присутність численних образів диких
тварин, реальних та міфічних. Більшість артефактів створені в IV ст. до н. е.,
коли Скіфія* зазнала найвищого розквіту.
Авторство так званого «скіфського золота» – дискусійне питання. Традицій-
но вважається, що ці золоті прикраси робили грецькі майстри на замовлення
скіфської еліти. Ліна Костенко схильна, однак, бачити творцями цих шедеврів
власне скіфських майстрів, що навчалися в греків, – саме через надзвичайну
етнографічну достовірність сцен скіфського воєнного життя, повсякденного
побуту, звичаїв, одежі. А втім, не бракує тут і суто грецьких сюжетів (образи
Афіни*, Ахілла). Синкретичний характер краю сприяв постійному взаємообмі-
ну сюжетами і ремісничими та мистецькими практиками.
Бібліогр.: Черников С. С. Загадки золотого кургана. Где и когда зародилось скифское
искусство. М.: Наука, 1965; Хазанов А. М. Золото скифов. М.: Советский художник, 1975;
Bonora G. L., Marzatico F. Ori dei cavalieri delle steppe: collezioni dai musei dell’Ucraina.
Cinisello Balsamo: Silvana editoriale, 2007; Алексеев А. Ю. Золото скифских царей в соб­
рании Эрмитажа. СПб.: Изд-во Гос. Эрмитажа, 2012.
Скіфські лікарі – у давніх греків скіфи славились як діагностики і травни-
ки («А скіфські лікарі-гомеопати / були тоді відомі на весь світ»). Римський 201
письмен­ник і природознавець Пліній Старший згадує, наприклад, якусь чудо-
дійну «скіфську траву» з Меотиди (Азовського моря). Геродот* і Плутарх* по-
відомляли, що лікарями серед скіфів були жерці. Якщо вони не вправлялися
з лікуванням, їх суворо карали, аж до спалення. Між ІІІ і ІІ ст. до н. е. римський
письменник і сенатор Катон Старший та римський комедіограф Плавт писали
також, що скіфські трави набули слави й поширення на італійських землях.
Див. також: Токсаріс*.
Сколоти (давньогр. Σκολότοι) – самоназва групи племен, яку ідентифікують
з автохтонним землеробським населенням Європейської Скіфії*, що його ще
називають скіфами-орачами. Самоназва сколотів, ймовірно, походить від імені
сина Таргітая* – Колаксая. Геродот* уперше засвідчив, що самі скіфи називали
себе сколотами. Значно більшого поширення набув етнонім грецького похо-
дження – скіфи (давньогр. Σκύθοι). Цей термін вживається стосовно всієї сукуп-
ності скіфських племен (незалежно від їхнього етнічного коріння), що кочува-
ли на території Великого Євразійського степу в VII–III ст. до н. е.
Слово (Лоґос) – Ліна Костенко, проголошуючи, що «тільки Слово – пам’яті
спасенність», порушує проблему різниці в історичній долі і в статусі культур
писемних і неписемних. Європейська цивілізація – логократична, побудована
на слові в поліфонії його смислів і значень. Грецький термін Logos означає «ро-
зум», «розмова», «слово». Вже в найдревнішій грецькій філософії часів Гераклі-
та Лоґос означає першопочатковий і визначальний сенс світу, форму, в якій
світ реалізується. Тобто Лоґос – предковічна основа світу, адже саме завдяки
Слову світ постає перед людиною в усій множинності своїх виявів і смислів.
У філософії стоїцизму, яка оновлює Гераклітову концепцію, Лоґос є генерато-
ром реальності. У гностицизмі Лоґос стає Софією – мудрістю. У гебраїзмі ел-
лінського часу Лоґос набуває виміру Sapientia: сублімація мудрості і знання
(в дохристиянську добу єврейські мислителі називали себе не філософами,
а «мудрецями»). У християнській традиції латинський термін Verbum – Боже-
ственне Слово – позначає другу іпостась Трійці. У Євангелії від Іоана (I, 1–3)
Христос є втіленням вічного Лоґосу: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога
було, і Бог було Слово». Йдеться, отже, про параболу європейської цивілізації,
яка від базового концепту грецької філософії через еліністичний гебраїзм ево-
люціонує до християнської теології. Оскільки ж європейська культура Відро-
дження є синтезом елліністичної, гебрейської та християнської традицій, то
ця культура побудована передусім на слові. Практично чотири століття – від
 доби Гуманізму й Відродження до доби Просвітництва, від XV-го до XVIII-го
століття – європейська культура іменувала себе «Літературною Республікою».
Спершу цей термін існував у латинській версії – Res Publica Literarum. Далі,
у добу Просвітництва, коли культурно домінувала Франція, термін вживався
у французькій версії – République Littéraire. Але під «літературою» тут розумі-
202 лось «алегоричне і критичне описання всіх наук і мистецтв» (див. видання
1770 р.: République Littéraire, Ou Description Allegorique Et Critique Des Sciences
Et Des Arts. Whitefish, Montana (MT): Kessinger Publishing, 2010). Саме Слово в усіх
його смислах будує сенс минулого, теперішнього і майбутнього. Тож безписем-
на скіфська цивілізація залишає нам, як пише далі Ліна Костенко, – лише «сму-
ток золотої згадки / з неміряного обширу загадки».
Солон (бл. 638–558 до н. е.) – афінський політик та законодавець, архонт*, еле-
гійний поет, філософ, один із «семи мудреців», до яких був залічений і скіф
Анахарс*. Солон відомий своєю реформаторською програмою, що заклала фун-
дамент афінської демократії [Афіни*]. Втомлені внутрішніми протистояннями
між аристократією і демосом, афіняни самі покликали правити Солона. Він ра-
дикально реформував афінське право, звузивши владні повноваження арис-
тократії та підсиливши роль народовладдя. Був людиною загостреного почут-
тя справедливості, обстоював почуття міри (це йому приписують вислів: «усе
в міру»). Закликав до толерантності, смертним гріхом уважав «гібрис» (дав-
ньогр. ὕβϱις, hýbris) – зарозумілість, надмірне себелюбство. Думки Солона не
втратили актуальності й у наш час (наприклад, британський історик Арнольд
Тойнбі [Toynbee; 1889–1975] сформулював цікаву теорію, згідно з якою гібрис
агресивних мілітаризованих держав прирікає їх на розпад, а це є немесисом –
помстою – історії).
Солон бачив у суспільній нерівності причину політичної та моральної не-
стабільності суспільства. Рішучий противник тиранічної форми правління,
вважав її носієм суспільного лиха (тиран і сам гине, казав Солон, і призводить
до загибелі свій дім). Боровся проти суспільної байдужості в громадських спра-
вах. Солон фактично зрівняв у правах афінських громадян, прагнув зробити
суспільство солідарнішим та відповідальнішим. Будь-які проблеми, на його
думку, могли бути подолані завдяки зрілій посвяті громадян суспільній справі.
Цікаво передає Плутарх* полеміку в цьому плані між Анахарсом* та Соло-
ном. Анахарс не вірив, що закони можуть побороти нерівність між людьми
та їхню схильність переступати правила. Тож підсміхався із законів Солона,
кажучи, що слова закону – мов павутина: слабких і бідних людей вона бере
в полон, а сильні світу цього її легко проривають. На що Солон відповідав, що
мета його законів – переконати суспільство в тому, що порушувати закони –
невигідно (Плутарх, Солон, 5, 5).
Врешті, Солону і справді не вдалося задовольнити всіх, тож зростали про-
тестні настрої як серед знаті, так і серед бідніших верств. Проти реформ Солона
вів боротьбу Пісістрат (600–528/527 до н. е.), який кілька разів захоплював владу
і повертав тиранічну форму правління. Реформи Солона завершив законода-
вець Клісфен (565–492 до н. е.) – архонт* Афін*, що продовжив боротьбу проти
спроб аристократії реставрувати тиранію [див. Бібліографію до: Афіни*].
Солоха, або Могила-Знаменська (висота 19 м, діаметр 100 м) – скіфський курган
IV ст. до н. е. на лівому березі Дніпра поблизу селища Кам’янка-Дніпровська*. 203
Йдеться фактично про геродотівські Герри*, місце поховання скіфських царів.
Розкопки почав у 1912 р. російський археолог Ніколай Веселовський (1848–
1918). Тут знайдений один з шедеврів скіфського мистецтва: золотий гребінь.
У верхній частині гребеня зображена сутичка кінного скіфа в супроводі друга
з пішим скіфом, який щойно втратив у бою коня [Аріапіф*]. Коштовності кур-
гану перебувають у санкт-петербурзькому Ермітажі.
Бібліогр.: Манцевич А. П. Золотой гребень из кургана Солоха: Издательство ГЭ, 1962;
Ее же. Курган Солоха. Публикация одной коллекции. Л.: Искусство, 1987; Wieland A.
Skythisches Gold in griechischem Stil: Untersuchungen zur nordpontischen Toreutik am
Beispiel der Waffen- und Gefäßbeigaben des Solocha-Kurgans. Bonn [s.l.], 2013.
Степ – як метафора відкритого простору, небезпечного, загадкового та сти-
хійно-невпорядкованого, протиставляється у поемі раціональній організації
простору у грецькому контексті. Український степ, розташований на півдні
України, становить 40% її території. Як центрально-південна частина Чорно-
морсько-Каспійського степу входить у Великий Євразійський степ – зону, що на
більш як 7000 кілометрів тягнеться від Болгарії, Угорщини, Румунії через Молдо-
ву, Україну, Росію і Казахстан до східного Китаю та Монголії. Степ є хронотопом
у євразійській теорії (яка присутня лише маргінально в українській політич-
ній думці). За цією теорією, степова цивілізація як уособлення нерухомої землі,
а отже, стабільності й традиції, протиставлена таласократичним (морським)
потугам, зануреним у мінливу швидкоплинну реальність, з якої народжуєть-
ся протипоказана традиціоналістським суспільствам демократія. Згідно з цим
геополітичним баченням, Росія цілковито належить до цивілізації Сходу. Ви-
ходячи з протилежних позицій, Євген Маланюк (1897–1968) у віршах та «Нари-
сах з історії нашої культури» (1954) бачить у долі України своєрідне «прокляття
Степу», бо відкритість Степу, відсутність природних бар’єрів притягує в ці ши-
роти різних поневолювачів, що унеможливлюють поступ країни. Але водночас
називає Запорізьку Січ «Спартою в степах», Україну – «Степовою Елладою» та
«північним сегментом» середземноморської цивілізації, у спосіб оригінальний
та парадоксальний сублімуючи концепт протиставлення Степу і Моря.
Бібліогр.: Мозолевський Б. М. Скіфський степ. К.: Наукова думка, 1983 (перевид.: К.:
Темпора, 2005); Гумилëв Л. Н. Древняя Русь и Великая степь. М.: Мысль, 1989; Мала-
нюк Є. Книга спостережень. Статті про літературу. К.: Дніпро, 1997.
Стікс – у давньогрецькій міфології річка мертвих, що дев’ять разів огинала Аїд,
одна з п’яти річок підземного царства (крім Стіксу: Ахеронт – ріка страждання,
 Коціт – ріка плачу, Флегетон – ріка вогню і Лета – ріка забуття [Лета*; Харон*].
Назва (давньогр. Στύξ) походить від дієслова στυγέω, яке означає «ненавидіти»,
звідси й «річка ненависті». Боги присягалися річкою Стікс, а за порушення при-
сяги мусили пити її воду, на рік прирікаючи себе тим самим на стан, близький
до смерті. Вважали, що ця річка могла надати безсмертя: саме тут німфа Феміда
204 купала свого сина Ахіллеса (Ахілла), щоб зробити невразливим для стріл, але
при цьому тримала його за п›ятку, тож Ахіллеса можна було вбити, поціливши
лише в цю єдину частину тіла (звідси й вираз «Ахіллесова п’ята»). Стікс – також
ім’я найстарішої Океаніди, що втілювала первісний жах і морок. Була матір’ю
таких різних персонажів, як богиня перемоги Ніка, богиня підземного царства
Персефона та скіфська Єхидна*.
Страбон (63 до н. е. – 23 н. е.) – грецький історик, географ, філософ-стоїк часів
переходу Римської республіки в Римську імперію. Народився на березі Чорно-
го моря* у місті Амасья, резиденції царів Галатського – тобто ґалло-грецького –
Понту в римській провінції Каппадокії (сьогодні це північна Туреччина; там
стоїть йому пам’ятник). Багато подорожував землями Римської імперії. Здобув
славу насамперед як автор праці «Географія» в сімнадцяти книгах, де описано
історію відомих на той час земель і народів – Європи, Кавказу, Середньої та Ма-
лої Азії (так називали греки, римляни і візантійці Анатолію, тобто західну ча-
стину Азії, нині територія Туреччини), Африки (Єгипту і Лівії). Лишаючись за
своїм духом і освітою грецьким ученим, Страбон вважав, що знання має слугу-
вати суспільству, тож поставив свою роботу на службу Римській імперії. Прав-
дивість описів Страбона підтверджена відомостями інших античних авторів.
У Страбона знаходимо продуктивну для подальших геокультурних теорій дум-
ку щодо розквіту народів, які мають дотичність до моря. Описуючи високий рі-
вень розвитку грецької цивілізації, Страбон пояснював це, зокрема, участю гре-
ків у культурному та політичному житті. «Географія» його цінна поміж іншим
тим, що тут простежуються процеси романізації Ґаллії та Іберійського півостро-
ва, а отже, й еволюції давньоримської культури. Страбон написав також «Істо-
рію» в 47 книгах, з якої збереглося 19 фрагментів у інших джерелах (насамперед
у «Юдейських старожитностях» Іосифа Флавія). На певний час забутий, Страбон
набув популярності та став емблематичним образом географа від VI ст. і далі.
Твір «Географія» зберігся у Візантії, був видрукуваний у латинській версії (1469),
а згодом виданий грецькою мовою у Венеції (1516; критичне видання 1587).
Страбон описує геоетнічну мапу Понту, згадує про кіммерійців* (називаючи
їх кімврами) і критикує поверхове знання скіфів з боку Гомера та інших анти-
чних авторів. Судження Страбона про скіфів досить негативне: він уважає їх
украй жорстокими варварами* (пили вино з черепів їхніх ворогів). Водночас
пояснює, чому Гомер, Есхіл* та інші письменники називали скіфів «справед-
ливими»: на противагу розніженим, звиклим до розкошів грекам суворі сини
степів увижалися людьми прямодушними, скромними й незалежними, зокре-
ма й тому, пише Страбон, що в них було все спільне, навіть жінки і діти, а інди-
відуальними – лиш меч і вищезгадані моторошні чаші для пиття. Згадує Стра-
бон і те, що скіфи мали музичний інструмент, схожий на кіфару* («Географія»,
кн. VII, ІІІ, 300–302).
Табіті (давньогр. Ταβιτί) – за Геродотом*, «цариця скіфів». Одна з ос-
новних богинь скіфського пантеону, що може вважатися скіфською 205
Гестією, – богиня вогню, покровителька домашнього вогнища, мо-
лодих родин, сиріт і мандрівників. Сестра основних богів Зевса*,
Гери, Деметри, Посейдона*, Аїда*, Гестія (у римській міфології їй від-
повідала Веста) – незаймана богиня – постійно жила на Олімпі*. Скіфологи при-
пускають, що Таргітай*, син Зевса* і дочки Борисфена*, узяв собі за дружину
богиню вогню задля вивершення свого божественного статусу. В. Петров звер-
тав увагу на розмову скіфського царя Ідантірса з Дарієм*, у якій Ідантірс твер-
дить, що має собі за основних володарів Зевса* – свого прародича, та Гестію,
яку він називає «басилеєю», тобто царицею, скіфів. В. Петров переконаний, що
тут ідеться про спробу поєднати ідею влади з родоплемінним началом, яке вті-
лює Табіті. Згідно з Геродотом*, найвищою присягою скіфів була «присяга цар-
ськими Гестіями»: тут очевидний паралелізм із давньогрецькою традицією
сакралізації домашнього вогнища (символ Гестії – коло, тож присвячені їй хра-
ми мали округлу форму, а в центрі горів вогонь).
Таври (або тавроскіфи; давньогр. Ταύροι, Ταύροι Σκύθες, лат. Tauros, бик) –
плем’я, що в першому тисячолітті до н. е. мешкало на південному узбережжі
Криму, а також у гірській його частині та в передгір’ях. До сьогодні збереглися
залишки домівок, поховань та оборонних споруд таврів. Від імені таврів при-
бережна та гірська частина Криму дістала назву Тавриди. Вперше згадуються
в Геродота*, а першим назвав таврів скіфським племенем Страбон*. Таври пі-
ратствували в Чорному морі* й вирізнялися варварськими звичаями (напри-
клад, приносили людські жертви Іфігенії Таврійській або – за іншими джере-
лами – Артеміді* Парфенос, тобто Діві, покровительці мореплавців та еллінів,
прибулих з моря, відрубуючи їм голови) [Варвари*]. Мали тісні зв’язки зі скі-
фами (зокрема, разом із греками були союзниками царя Скілура (бл. 130–114
до н. е); на той час володіння Скіфії* простягались пониззям Дніпра та Півден-
ного Бугу й охоплювали Степовий Крим (столицею Скіфського царства в Кри-
му був розбудований Скілуром Неаполь Скіфський; рештки його збереглися на
території сучасного Сімферополя). Проте у протистоянні персам таври скіфів
не підтримали. Наступ сарматів* на скіфів змусив частину скіфів шукати при-
становища в Криму, де скіфи і таври асимілювались, – так постало плем’я тав-
роскіфів. У римські часи тавроскіфи нападали на Ольвію*, і римляни захищали
давнє грецьке місто. Візантійські автори (Лев Діакон, Михаїл Пселл та ін.) вва-
жали тавроскіфів слов’янами.
Бібліогр.: Скржинская М. В. Северное Причерноморье в описаниях Плиния Старше-
го. К.: Наукова думка, 1977; Дашевская О. Д. Поздние скифы в Крыму. М.: Наука, 1991;
 Зайцев Ю. П. Неаполь Скифский (II в. до н. э. – III в. н. э.). Симферополь: Универсум,
2003; Храпунов И. Н. Этническая история Крыма в раннем железном веке. Симферо-
поль; Керчь: Деметра [Боспорские исследования; вып. VI], 2004; Попова Е. А., Кова-
ленко С. А. Историко­археологические очерки греческой и позднескифской культур
в Северо-Западном Крыму (по материалам Чайкинского городища). М.: МГУ, истори-
206 ческий факультет, 2005.
Танаїс (давньогр. Τανάϊδος) – античний гідронім для позначення нижньої течії
Дону (з цього приводу є, однак, різночитання) та річки Сіверський Донець. Та-
наїс слугував важливою торговельною артерією між східною Скіфією* та грець-
кими поселеннями на Чорному* й Азовському морях. Згідно з Плутархом*,
Танаїс називали також «річкою амазонок*». В уявленні античних авторів ця
річка становила символічну межу між Європою й Азією. Грецького мореплав-
ця VI ст. до н. е. Скілака Каріандського, який дослідив відомі на той час грекам
морські узбережжя, історики вважають першим автором, що у своєму «Періплі
ойкумени» побачив Танаїс як уявну межу між Європою й Азією (в тодішньому
розумінні цих понять). Ця книжка, доповнена в V і IV ст. до н. е., містить важли-
вий опис динаміки і географії грецької колонізації Причорномор’я.
Бібліогр.: Скржинська М. В. Опис Північного Причорномор’я в «Периплі ойкумени»
псевдо-Скілака і «Періегесі» псевдо-Скімна // Археологія. 1980. № 35; Шрамм Г. Реки
Северного Причерноморья: Историко-филологическое исследование их названий
в ранних веках. М.: Eastern Comunications, 1997.
Таргети – нащадки Таргітая*.
Таргітай – міфічний засновник роду скіфів, батько трьох синів на ймення Лі-
поксай, Арпоксай і Колаксай. За міфом, коли з неба на скіфську землю впали
дари – золоті плуг з ярмом, сокира і чаша, – вони були охоплені вогнем, тож
перші два сини Таргітая не змогли взяти їх до рук. Коли ж наблизився Колак-
сай, вогонь згас. Відтак Колаксай став правителем скіфів, поділивши Скіфію*
на три частини між своїми синами. У цьому скіфському міфі символи влади,
знаки династичного обранства найімовірніше відтворюють класовий поділ
скіфського суспільства на скіфів-землеробів* і скотарів (плуг з ярмом), воїнів
(сокира) та жерців (чаша). Таргітай заснував рід скіфів-паралатів*; згодом по-
чав вважатися родоначальником скіфів-воїнів. У тлумаченні імені Колаксай
лінгвісти віддають перевагу індоіранській версії, згідно з якою це ім’я мало би
означати «владар Сонце». Від Таргітая до походу Дарія*, твердить Геродот*,
проминуло тисячу літ, тобто час життя Таргітая припадає на середину другого
тисячоліття до н. е.
Російський історик-скіфолог Дмітрій Раєвський (1941–2004) вважав, що
в цьому міфі космологічне бачення історії скіфів поєднане з елементами істо-
ричного опису Скіфії*. Структура генеалогічної легенди нагадує грецький міф
про Геракла*, чий син Скіф став засновником скіфського роду. Плуг, сокира
і чаша, що падають із неба, є власне скіфською версією походження скіфів, тоді
як версія з Гераклом*, за Геродотом*, належала припонтійським грекам. Але
найцікавішою видається думка українського історика і письменника Віктора
Петрова (Домонтовича) (1894–1969), який у знаковій книжці «Скіфи. Мова і ет-
нос» (1968) будував свою інтерпретацію на основі переконання в автохтонності
скіфів, в етнічній спорідненості скіфських племен та в існуванні міжплемінних
207
та надплемінних об’єднань на території «Борисфенії» або ж «Наддніпров’я» ще
в догеродотові часи. Тому історик вважав грецький міф про Геракла* – прароди-
теля скіфів – еллінізованим варіантом власне скіфського міфу. І уточнював, що
авторами скіфської версії були скіфи-землероби* (звідси й символ плуга), а ел-
лінської – кінні лучники (не випадково тут домінує символ натягнутого лука).
Образ Колаксая трапляється в різних античних текстах: наприклад, у не-
завершеній поемі римського поета Валерія Флакка (бл. 45 – бл. 90) «Аргонав-
тика», де могутній скіфський цар Колакс постає як нащадок Зевса*-Юпітера
і гине в бою з Ясоном (VI, 48–68). В. Петров підкреслює надзвичайну вагу цьо-
го сюжету у Флакка. Адже незалежно від того, якими джерелами користався
поет – літературними чи усними, – згадка про змієногу прародительку скіфів
та Колаксая свідчить про те, що припонтійські скіфи зберігали пам’ять про ці
легенди аж до початку Христової ери.
Натомість французький лінгвіст і міфолог Жорж Дюмезіль (Dumézil; 1898–
1986) спростував цю версію, вважаючи поему Флакка поетичним переспівом
Геродота*. Близькою до бачення Петрова щодо інформативності поеми Флак-
ка виявилась позиція російського скіфолога Дмитрія Раєвського та латиського
іраніста Едвіна Грантовського (1932–1995).
Ще одна версія: «...він син Дажбога і дочки Дніпра». Геродот* зазначав, що
Таргітая вважають сином Зевса* і «дочки бога ріки Борисфен*», але водночас
і висловлював свій сумнів з цього приводу.
Бібліогр.: Дюмезиль Ж. Скифы и нарты. М.: Наука, 1990; Раевский Д. С. Мир скифской
культуры. М.: Языки славянских культур, 2006.
Теракота – у поемі згадано «фігурку теракотову» («...на тій горі, засмалена
жаркóтою, вона вже – як фігурка теракотова») (від італ. terracotta – випале-
на глина, вироби з неї та відповідний теплий червоно-коричневий колір; дав-
ньогр. κέραμος – гончарна глина). Розписані фарбами і розмальовані сюжетни-
ми сценками глиняні предмети культу (жертовники чи курильниці) і побуту
(гончарні посудини – зокрема амфори – для перевезення рідких і сипучих про-
дуктів, світильники, будівельні матеріали) – усе це вироби, якими славилась
Давня Греція, а також – від VI ст. до н. е – грецьке Причорномор’я. Були пошире-
ні теракотові фігурки як культового, так і побутового вжитку: зображення бо-
гів, відомих персонажів (зокрема акторів), іграшки та інші керамічні вироби.
Традиція розписів мала головно іонійське походження. Найчастіше трапляєть-
ся розпис на світлій кераміці різними кольорами – блакитним, червоним, сі-
рим, чорним, коричневим. Особливо славились «мегарські чаші» – сферичний
посуд зі складним геометричним або фантазійним рослинним орнаментом.
 Від V ст. до н. е. в Пантікапеї*, а потім і в інших причорноморських містах (Оль-
вія*, Тіра*, Херсонес* та ін.) виробляли черепицю, яка слугувала традиційним
покрівельним матеріалом для грецьких будинків (керамічними були навіть
водогони). Від І ст. до н. е. на припонтійських землях поширюється червонола-
кова кераміка. Форми, уламки та інші сліди теракотового виробництва вияв-
208 лено в Ольвії* та практично в усіх містах Північного Причорномор’я [Єгипет-
ська паста*; Лутерій*]. Гончарні майстерні належали часто міській владі або
навіть святилищам. Крім грецької кераміки, археологи знаходять фракійську,
скіфську та пізньоскіфську – кримську, боспорську, сарматську, аланську (пів-
нічнокавказьку) кераміку. Скіфська кераміка відрізнялася від грецької дещо
інакшим складом глини, а надто – малюнками, що у скіфській традиції мають
виразно скісний характер. У Північно-Західному Причорномор’ї (включно
з Правобережжям Дніпра) відчувався вплив рельєфної фракійської кераміки.
Тіра – латинська назва давньогрецького міста Тірас* (давньогр. Τύρας), за-
снованого вихідцями з Мілета* наприкінці VI ст. до н. е. Розташовувалося по-
близу сучасного Білгород-Дністровського Одеської області, на правому березі
Дністровського лиману. Місто дістало назву від античного найменування Дні-
стра – Тірас*. Почавши своє життя з невеличкого поселення, в IV–ІІІ ст. до н. е.
Тіра розширилася, перетворившись на активний поліс зі жвавою торгівлею та
розвинутою житловою й оборонною інфраструктурою. Місто карбувало свою
монету і вело торгівлю з Ольвією*, Боспором, Херсонесом*, Аттикою тощо.
В середині І ст. до н. е. Тіра, як і інші античні поліси Причорномор’я, зокрема
Ольвія*, пережила кризу внаслідок завоювання ґето-дакськими племенами
[Ґети*; Даки*]. В І–ІІІ ст. н. е. Тіра перебувала під владою Риму, а далі занепала
внаслідок навали гунів. Рештки Тіри знаходяться під будовою Аккерманської
фортеці (ХІІІ–ХV ст.).
Бібліогр.: Карышковский П. О. (в соавторстве с И. Б. Клейманом). Древний город Тира.
К.: Наукова думка, 1985; Самойлова Т. Л. Тира в VI–I вв. до н. э. К.: Наукова думка, 1988;
Сон Н. А. Тира римского времени. К.: Наукова думка, 1993.
Тірас (давньогр. Τύρας) – назва Дністра в Геродота*, Страбона*, візантійського
історика Йордана та інших старожитніх авторів. Від гідроніма Тірас походить
і топонім Тірас (грецькою), чи Тіра* (латиною) – стародавнє місто в гирлі Дні-
стра. Звідси й назва міста Тирасполь.
Тірсаґети (також: тіссаґети або фіссаґети, давньогр. Θυσσαγέται) – щодо цієї наз-
ви скіфського племені історики не дійшли одностайності. Ж. Дюмезіль уважав,
що цей етнонім вигадав Валерій Флакк, який увів його в поемі «Аргонавти»,
поєднавши назви «фіссаґети» («тіссаґети») та «аґафірси»*. Е. Грантовський, на-
впаки, був переконаний, що мова йде про реальний народ тіссаґетів – у фоне-
тиці, що передувала текстові Геродота*. За Геродотом*, тірсаґети проживали
в лісовій місцевості на північ від будинів*, займались полюванням і розводили
коней. Ймовірно, що йдеться про ґетів*, що живуть на берегах Дністра-Ті-
расу*. Чимало дослідників прив’язують тірсаґетів до городецької культури
(VII ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.), представниками якої ймовірно були волзькі фіни.
Товста Могила (висота – бл. 9 м, діаметр – 70 м) – один із найцінніших за своїми
артефактами скіфський курган IV ст. до н. е., достовірне джерело знань про сус- 209
пільство й історію скіфів. Розташований поблизу міста Покров Дніпропетров-
ської області.
Розкопки провадила в 1971 р. археологічна експедиція, яку очолював Борис
Мозолевський (1936–1993), визначний дослідник скіфської старовини, археолог
і поет. Належав до покоління шістдесятників, неодноразово зазнавав переслі-
дувань з боку радянської влади (оскільки його ніде не брали на роботу, якийсь
час працював кочегаром, як і Василь Стус [1938–1985]). Далі Мозолевський став
співробітником Інституту археології Академії наук УРСР. Працюючи у складі
різних археологічних експедицій, досліджував кургани поблизу річок База-
влук та Чортомлик*, Гайманову Могилу. Всього розкопав більш як двадцять
царських курганів. У червні 1971 р. Мозолевський як керівник експедиції став
першовідкривачем найвідомішого артефакту скіфського золота – триярусної
місяцеподібної пекторалі: вишуканий шедевр древньої торевтики (рельєфна
обробка виробів з металу) став справжньою сенсацією в археології. На пекто-
ралі відтворено понад сорок різноманітних побутових сцен із життя скіфів,
удекорованих анімалістичними зображеннями (реальні тварини тут сусідять
із фантастичними) та флореальними мотивами. З точки зору антропологічної,
скіфи на пекторалі типом вбрання, зачіски, ліній обличчя – виразно схожі на
праслов’ян*. Важливою знахідкою був також залізний меч у золотих піхвах.
Один із сюжетів, пов’язаних з цим артефактом, згадано в поемі («Грифони вже
ту лань не заклюють»).
Загалом у Товстій Могилі було виявлено два поховання скіфських аристо-
кратів, одне з них пограбоване. І все ж знайдено понад 600 цінних артефактів,
а також бронзовий і керамічний посуд. Поховані тут також жінка в розшитій
золотом одежі та взутті й дитина, чиї прикраси такі ж, як у дорослих, лише
менші за розміром. Поруч із жінкою – бронзове дзеркало, адже і на тому світі
треба було дбати про красу. Шестеро коней були поховані в золотій та срібній
збруї, коло них – троє конюхів, теж із прикрасами, при боці сагайдак. За підра-
хунками Мозолевського, у спорудженні кургану та поховальній тризні могли
взяти участь дві з половиною тисячі чоловік.
Бібліогр.: Мозолевський Б. М. Товста Могила. К.: Наукова думка, 1979; Теренож-
кин А. И., Мозолевский Б. Н. Мелитопольский курган. К.: Наукова думка, 1988.
Токсаріс (давньогр. Τόξαρις) – легендарний скіфський мислитель і лікар, пер-
сонаж діалогів Лукіана Самосатського (бл. 120–190 н. е.) «Скіф, або Друг на чу-
жині» та «Токсаріс, або Дружба». Ймовірно, йшлося про вигаданого персона-
жа, проте з цих творів можна зробити певні висновки щодо ставлення давніх
 греків до скіфів. За Лукіаном, Токсаріс прибув до Афін* дещо раніше за Анахар-
са* – так виглядає, що Токсаріс уже в старшому віці зустрів молодого Анахарса*
і долучив його до афінського життя. В Афінах* Токсаріс зажив слави доброго
лікаря. Можливо, знав Солона*. Токсаріса вважали «мудрим мужем», не арис-
тократом, як Анахарс*, а простого роду, але при тому відзначали його «любов
210 до прекрасного та потяг до шляхетного знання». За повір’ям, з’явився у сні дру-
жині члена Ареопага (вищий судовий орган у Греції) і порадив рятуватися від
чуми, поливаючи вулиці вином. Так було зроблено – і афіняни порятувались
у такий дієвий спосіб. Після смерті Токсаріс повертався не раз з потойбічно-
го світу, аби порятувати греків від чуми. Греки щороку приносили Токсарісу
в жертву білого коня.
Урарту – стародавня держава південно-західної Азії, розташовува-
лася на Вірменському нагір’ї, на території сучасної Вірменії і частин
Азербайджану, Туреччини та Ірану. Ассирійська назва Урарту (бі-
блійний варіант – Арарат), ймовірно, означала «гірська країна».
Власне, реконструювати історію Урарту допомогло розшифрування
ассирійських клинописів*. Спершу існувала як союз племен (приблизно від
ХІІІ ст. до н. е.), а згодом – у ІХ ст. до н. е. – оформилась у державу. З кінця ІХ до
середини VIІІ ст. до н. е. Урарту за могутністю до певної міри конкурувала з Ас-
сирією, ворогом Урарту. В VI ст. до н. е. Урарту занепала внаслідок систематич-
них нападів скіфів та кіммерійців* з півночі, а також мідійців з південного схо-
ду. З кінця VI ст. до н. е. на місці Урарту постає Вірменське царство, зазначене
як «Вірменія» вже на мапах Гекатея Мілетського*, Птолемея та ін.
Державу Урарту вчені відкрили на початку ХІХ ст. Було доведено спорід-
неність між урартською та хуритською мовами та видано перші граматики
урартської мови (ця мова, на відміну від вірменської, не є індоєвропейською).
Системні дослідження спадщини Урарту провадяться у Вірменії: вірменські
вчені наполягають на автохтонності протовірменського етносу. Натомість чис-
ленні пам’ятки урартської культури на території Туреччини досі не вивчено,
оскільки гірські ущелини колишньої Урарту є полем протистояння між курда-
ми, що борються за свою незалежність, та турецьким військом. Іноді Урарту
називають «Ванським царством», оскільки держава бере свій початок з берегів
солоного озера Ван (сьогодні – східна Туреччина).
Бібліогр.: Piotrovsky B. The Ancient Civilization of Urartu. New York: Cowles Book
Company, 1969; Salvini M. Geschichte und Kultur der Urartäer. Darmstadt: Wissenschaftliche
Buchgesellschaft, 1995; Zimansky P. E. Ancient Ararat. A Handbook of Urartian Studies. New
York: Caravan Books, 1998.
Фавн – божество римської міфології, покровитель селищ, пасовиськ
і сільського господарства, добрий дух рослинного і тваринного світу
(паралельно з ним існував дещо зловісніший дух лісів Сільван). Грав
на флейті і мав людську подобу, але при тому роги й копита, що
асоціює його з грецьким Паном*, а також сатирами, наближеними до діонісій-
ської традиції [Діоніс*]. Фавн, звісно, дошкуляв жінкам і німфам, лякав ман-
дрівників, з’являвся неспокійними (а також пророчими) видивами у снах. На
його честь проводились святкування – зимові та літні фавналії. У різних авто-
рів Фавн – нащадок Сатурна і Марса, але також і син Ареса*, а принагідно – Зев-
са*-Юпітера та Цірцеї*. Фавн має стосунок до суто італійської традиції: деякі 211
автори називають його третім доісторичним королем Італії, інші виводять
його рід від стародавніх пастухів, що випасали худобу на місці, де згодом по-
став Рим.
У модерному мистецтві одним із найоригінальніших творів, пов’язаних
з образом Фавна, є прелюдія «Післяполудневий відпочинок фавна» («Prélude
à L’après-midi d’un faune», 1894) Клода Дебюссі (Debussy; 1862–1918), – це один
з перших творів музичного імпресіонізму, заснований на еклозі французького
поета Стефана Малларме (Mallarmé; 1842–1898) «Полудень фавна» («L’après-midi
d’un faune», 1876).
Фіви – одне з основних міст Давньої Греції, столиця Беотії, впродовж багатьох
століть потужний економічний центр (місто славилося зокрема виробництвом
шовку), поліс, багатий на розмаїті культурні традиції. Звідси походив поет Пін-
дар, тут народились, згідно з міфологічними переказами, Геракл* та Діоніс*.
У V ст. до н. е. під час грецько-перських воєн Фіви стали на бік персів (причому
після битви коло Фермопіл у 480 р. до н. е., у якій на боці греків билося кілька
сотень фіванців), за що місто покарала Спарта. Але Фіви об’єднувалися і зі Спар-
тою проти Афін* – і навпаки (в коринфській війні 90-х років ІV ст. до н. е. Фіви
стали союзником Афін* проти Спарти). В результаті повстання проти Алексан-
дра Македонського Фіви були цілковито зруйновані (335 р. до н. е.). Розправляю-
чись із містом, Александр пощадив лише нащадків Піндара та філософа-кініка
Кратета. Фіви зубожіли після марного опору Римові: для Страбона* вони – вже
малозначиме селище. В новому часі після варварських нашесть [Варвари*] міс­
то відродилося в ХІ ст. Далі Фіви перебували під владою каталонсько-арагон-
ської та флорентійської династій. У 1460 р. місто, захоплене турками, остаточ-
но занепало. Дуже потерпіло від руйнівних землетрусів 1853 та 1893 рр. Поволі
оживати Фіви почали лише в новітні часи.
Фідій (бл. 490–430 до н. е.) – найвидатніший скульптор аттичної школи, автор
найдовершеніших творів класичної золотої епохи давньогрецького мисте-
цтва часів Перікла (бл. 495–429 до н. е.). Його називали «скульптором богів»,
оскільки саме образ богів домінував у замовленнях для роботи. Створив три-
надцять статуй для основного святилища Аполлона – храму в Дельфах. Був
автором колосальної статуї Зевса* в м. Олімпія, що вважається одним із семи
чудес світу, – і це єдине з чудес, що знаходиться на территорії Європи. Матеріал
статуї – золото і слонова кістка (так звана хрисоелефантинна техніка). Доко-
рінно перебудував Афінський акрополь*. Головною скульптурною постаттю на
 Акрополі* була Афіна* Промахос (Воїтелька), дев’ятиметрова статуя, що здійма-
лась над містом і чиї золочені шолом і спис афіняни могли бачити з усіх точок
міста. Інша Афіна* – Парфенос (Діва) – із золотим плащем на плечах – стояла
в Парфеноні. Ці урочисті скульптурні ансамблі зводились на честь перемоги
греків над персами у бою при Саламіні (480 р. до н. е.) та інших битвах, завдяки
212 яким мала горда Греція здолала потужного противника – Перську імперію –
і започаткувала новий відлік часу – європейського. Саме Фідій заснував тех-
ніку «вологої тканини», яку в нього перейняв Пракситель*. Відмовившись від
героїчної постави оголених торсів, які домінували в скульптурі попереднього
часу, Фідій обволік тіло в тонку мармурову «тканину» з її елегантними і драма-
тичними лініями. Не втрачаючи епічного подиху, статуї богів сповнювалися
людяністю, земною теплотою, динамізмом руху, – цю техніку застосовували й
художники Відродження.
Але доля Фідія була трагічна: протистояння всередині афінського суспіль-
ства призвело до формування агресивної опозиції стосовно Перікла. Фідій став
жертвою цих протистоянь: його звинуватили в профанації через те, що він ви-
бив свій портрет (як припускається) в образі міфічного винахідника Дедала на
щиті Афіни*, та у привласненні золота. Старий скульптор помер у в’язниці, хоч
і довів, що жодного стосунку до крадіжки не мав. Фідій вважається засновни-
ком європейського мистецтва. Навіть золотий перетин позначають літерою
Φ – на честь Фідія. Оригінали йогo робіт не дійшли до нашого часу: відомі з опи-
сів античних авторів та копій. {– новить його ім’. \displaystyle \varphi \,}
Філіпп ІІ Македонський (382–336 до н. е.) – цар Македонії (від 360 р. до н. е.),
батько Александра Македонського. Визначний державець і полководець, який
перетворив Македонію – слабку державу на півночі Балканського півострова –
в потужну мілітарну силу, що загрожувала грецьким полісам. Урешті Філіпп
ІІ переміг їх у битві поблизу беотійського селища Херонеї в 338 р. до н. е., коли
проти Філіппа (який пішов у бій з вісімнадцятилітнім сином Александром)
виступили об’єднані війська Афін*, Фів* та менших полісів. Фактично це була
перемога над афінською демократією [Афіни*], над грецькою свободою, хоча
сам Філіпп ІІ, сформований грецькою культурою, мав найвищу до неї повагу.
Далі він поборов Спарту і став верховним командувачем об’єднаних грецьких
сил. Планував виступити об’єднаними силами проти Персії, але загинув від
рук власного охоронця на весіллі дочки.
Фінікійці – нащадки мешканців біблійного Ханаану. Фінікія – одна з найдав-
ніших цивілізацій, створена на східному узбережжі Середземномор’я (відпо-
відає території нинішніх Ізраїлю, Лівану та Сирії). Відома своєю могутньою
морською торгівлею, розвинутою культурою та ремеслами (фінікійці зокрема
винайшли скло та тривкі й престижні пурпурові барвники, що їх видобували
з морських молюсків). Серед можливих пояснень етимології назви – «країна
пурпуру» і «країна божественного Фенікса». У пошуках нових портів для веден-
ня торгівлі фінікійці вперше не лише освоїли всю акваторію Середземномор’я,
а й допливали до атлантичного узбережжя Іспанії та Британських островів;
їхніми опорними пунктами були також Карфаген у Північній Африці, Сицилія
і Сардинія. Фінікійська цивілізація мала полісну структуру, подібну до міст Cта-
родавньої Греції. Часові рамки існування фінікійської цивілізації – приблизно
між 1200 р. до н. е. та 333 р. до н. е. (рік завоювання Фінікії Александром Маке- 213
донським). Писемність фінікійців є одною з перших зафіксованих в історії сис-
тем фонeтичного письма, тож їхній алфавіт – через грецький – можна вважати
предком усіх європейських абеток. Фінікійське походження мала міфологічна
цариця Криту Європа, що дала ім’я континенту.
Фіссаґети (або тіссаґети; давньогр. Θυσσαγέται) – див.: Тірсаґети.
Фракійці (давньогр. Θρᾷκες) – збірна назва численних племен, що мешкали
в давнину на території Балканського півострова (південний схід) та Егейського
моря* (північний схід). Ареал розселення відповідає сьогодні південній Болга-
рії, європейській частині Туреччини, південно-східній Греції та землям ниж-
ньої течії Дунаю. За міфологією, нащадки Фрака, сина Ареса*. Перша літера-
турна згадка про фракійців міститься в «Іліаді»: Гомер називає їх союзниками
троянців під час Троянської війни ахейців проти греків. Платон у творі «Держа-
ва» локалізує фракійців поряд зі скіфами. Геродот* їх вважає наймогутнішим
і найчисленнішим народом після індійців. На початку V ст. до н. е. фракійські
племена об’єдналися в Одриське царство, що розкинулося на величезній те-
риторії між Чорним* і Егейським* морями та проіснувало до першого сто-
ліття н. е. Пережило панування Македонського царства, вторгнення кельтів,
а згодом стало провінцією Римської імперії – Фракією. У давногрецькій та дав-
ньоримській традиціях фракійці бачились войовничим і жорстоким народом.
Серед знаменитих міфологічних та історичних фракійців – бог рослинності
й родючості та покровитель виноградарства Діоніс*, поет, музикант і пророк
Орфей* та гладіатор Спартак. Фракійцями були чимало римських імперато-
рів, а також візантійський імператор Юстиніан І Великий (бл. 482–565), святий
у православному каноні. Славізація фракійців розпочалася в VI ст.
Бібліогр.: Srejovič D. Illiri e Traci. Milano: Jaca book, 1996; Webber Ch. The Thracians,
700 BC–AD 46. Oxford: Osprey Publishing, 2001.
Харон – у давньогрецькій міфології інцестуальний син богів темря-
ви і ночі – брата й сестри Ереба та Нікс, онук Хаоса, брат Танатоса
(уособлення смерті), Гіпноса (бога сну) та інших похмурих божеств.
Перевізник померлих у царство мертвих Аїд через річку Стікс*. Для
переправи на той світ небіжчик повинен був спершу пройти на-
лежний ритуал і мати під язиком монету (обол) для оплати переправи. В дея-
ких джерелах мова йде про дві монети, покладені на очі (це дуже древня тради-
ція, що збереглася частково навіть в Україні – в Карпатах). Непоховані небіжчики
 були приречені блукати безнастанно сто років берегами Стіксу*. Мало хто із
смертних повернувся з Аїда: наприклад, герої, як Геракл* і Одіссей*, Еврідіка,
кохана дружина Орфея*, Тесей і Сізіф та небагато інших. Енею допомогла по-
вернутися у світ живих золота гілочка з саду Персефони, яку йому дістала Сибі-
лла* Кумська. Різні автори зображують Харона старим страшної зовнішності
214 з палаючими – або, навпаки, нерухомими світло-голубими – очима. Іменем Ха-
рона названо один із супутників Плутона – це теж одне з імен бога царства мер-
твих [Аїд*].
Херсонес (давньогр. Χερσόνησος), або Херсонес Таврійський – давньогрецький
поліс, розташований у південно-західній частині Криму поблизу Севастополя.
Заснований у 422–421 рр. до н. е., пережив пік свого розквіту в ІV–ІІ ст. до н. е.
Херсонес був демократичною державою, з усіма класичними ознаками поліса:
народовладдя, виборні органи влади, зокрема судові. Колегія деміургів контро-
лювала виконання демократичних практик; ця структура ослабла в момент
входження міста в Римську імперію. Херсонес вів тривалу боротьбу зі скіфами,
але боротьба була нерівною і загрожувала існуванню міста. Тож його спершу
взяв під опіку Мітрідат Євпатор [Мітрідати*] у межах Боспорського царства,
а далі Стародавній Рим в особі Цезаря. З часом поліс став цитаделлю Риму,
а отже і західного світу в Північному Причорномор’ї. Від V до ХІ cт. Херсонес
був впливовим центром християнства, частиною візантійського світу, відігра-
ючи важливу роль як у військово-політичній, так і в торговельно-економічній
сферах. Виноградарі, винороби й ремісники, мореплавці й рибалки, херсонесці
вели жваву торгівлю в чорноморському та середземноморському ареалах. Ві-
зантійці називали місто Херсон, а слов’яни – Корсунь. Херсонес долучився до
процесу хрещення Русі: 988 р. князь Володимир взяв місто в облогу, вимагаючи
у візантійського імператора Василія ІІ віддати йому в дружини принцесу Анну,
що, врешті, й відбулося. Наслідком цього стала паритетна угода з Візантією, ви-
гідна обом сторонам. Від середини ХІV ст. місто поступово занепадає як через
конкуренцію з потужнішими торговельними гравцями регіону – насамперед
генуезцями, так і через численні напади, руйнування та грабунки. 1299 року
Херсонес пережив напад татар (зокрема Ногая, «залізного пса», нащадка Чин-
гісхана). Зазнав спустошень від Ольґерда, великого князя литовського, коли
той здобув перемогу над кримсько-татарським військом (1363), а далі від його
наступника Вітовта в часі його походу на Крим (1397). Під кінець століття Хер-
сонес знову захопив кипчак Едигей, темник Золотої Орди, один з емірів улусу
Джучі (1399). Після того Херсонес остаточно занепав.
Від 2013 р. Херсонес внесений до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Хри-
стиянська історія Херсонеса була використана в пропагандистському дискурсі
Росії під час анексії Криму в 2014 р.: Херсонес оголошено «сакральним» осердям
християнізації Русі. Було задекларовано, що для Росії Корсунь-Херсонес «имеет
огромное цивилизационное и сакральное значение, как Храмовая гора в Иеру­
салиме для тех, кто исповедует ислам или иудаизм» і асоційований з «горо-
дом-героем» Севастополем. Президент РФ закликав перетворити Херсонес на
«російську Мекку», оскільки в такій пропагандистській парадигмі – задля ви-
правдання анексії – Херсонес набув символічного значення як уявний центр
творення російської держави (https://rg.ru/2017/08/18/reg-ufo/putin-prizval-sozdat-
v-hersonese-rossijskuiu-mekku.html) – на противагу «неправильному» Києву, де
в той час був у розпалі Майдан (http://kremlin.ru/events/president/news/47173) (на 215
обкладинці книжки антиукраїнського змісту Едуарда Лімонова «Киев капут.
Яростная книга», виданій 2015 р., зображений пам’ятник Володимиру Святому
на Володимирській гірці, охоплений полум’ям Майдану).
Бібліогр.: Соломоник Э. И. Древние надписи Крыма. К.: Наукова думка, 1988; Ка-
деев В. И. Херсонес Таврический в первых веках нашей эры. Х.: Вища школа, 1981;
Его же. Херсонес Таврический: Быт и культура (I–III вв. н. э.). Х.: Бизнес Информ, 1996;
Сапрыкин С. Ю. Гераклея Понтийская и Херсонес Таврический: Взаимоотношения
мет­­­рополии и колонии в VI–I вв. до н. э. М.: Наука, 1986; Зубарь В. М. Херсонес Таври-
ческий в античную эпоху. К.: Наукова думка, 1993.
Хіос – один із найбільших островів Егейського моря*, розташований поблизу
берегів Малої Азії (сьогоднішня Туреччина). Осередок крито-мікенської (або ж
егейської) культури (бронзова доба, 3000–1000 до н. е.), поширеної в основному
на островах Егейського моря*, на Криті та в Анатолії. В давнину тут жили пле-
мена лелеґів* і карійців, а в І тис. до н. е. Хіос належав уже іонійцям. У І ст. н. е.
перейшов під владу Римської імперії, а після падіння Риму (476) став частиною
Візантійської імперії. Хіос – одне з семи місць і міст, що претендують на місце
народження Гомера. Хіос славився також унікальним вином, що вважається
найстарішим зразком червоного вина у світі, а отже, й одним із найцінніших.
Центром острова є однойменне місто.
Хітон – в іонійській традиції вид жіночого й чоловічого одягу з льону чи вовни
з легко спадаючими широкими бганками, закріплений на плечах (або тільки
на лівому плечі для свободи дії правою рукою) і прихоплений поясом. Чолові-
чі хітони мали різну довжину; найдовші хітони носили старші люди, жерці,
музиканти, актори, а короткі хітони – воїни, селяни, мисливці. Боги уявлялися
і зображалися вбраними в хітон. У дорійській традиції побутував пеплос – чо-
тирикутна тканина, що закріплювалася на плечах застібками – фібулами. Для
утеплення на хітон одягали короткий або довгий вовняний плащ (називався
відповідно хламида та гіматій). Хітон був також священною одежею: в Біблії
його згадано як одяг перших священників (сам термін хітон – семітського, а ще
раніше – шумеро-аккадського походження). У православній традиції – схим­
ницька одежа; вживається також як синонім слова риза.
Хлорида (Хлоріда, або Хлоріс) – у давньогрецькій міфології богиня весни, кві-
тів і розцвітання. У римській міфології – німфа Флора (зображена праворуч від
Весни на картині Сандро Боттічеллі «Весна» [між 1478 і 1482]). Хлоріс також –
 в’юнка однорічна сонцелюбна рослина. Хлорідою звали і наймолодшу дочку
царя Фів Амфіона та Ніоби. Подружжя мало сім синів і сім дочок. Ніоба, горда
своїми нащадками (Ніобідами), перестала вшановувати богиню Лето*, насмі-
хаючись з неї, що та мала лише двох дітей, Аполлона* й Артеміду*. Розлючені
діти Лето* повбивали стрілами дітей Ніоби. І тільки наймолодша – Хлоріда, яка
216 позеленіла від страху (грецькою її ім’я Χλωριςιδος, походить від прикметника
зелений), – ублагала Лето* її пощадити. Згодом Хлоріда збудувала храм Лето*
в Аргосі. Ніоба ж від горя перетворилася на скелю, з якої тече струмок її сліз:
цю скелю асоціюють із вершиною Фригійської гори, що має форму скорботно
зігнутої людської постаті (Фригія – історична область у центральній Анатолії).
Хмельницький Богдан – у другому рядку останнього катрена поеми «Богдан
підвівся з кам’яних стремен» ідеться про пам’ятник Богдану Хмельницькому
в Києві на Софійській площі, споруджений 1888 р. на честь 900-ліття Хрещення
Русі. Скульптор – Михайло Мікешин (1835–1896), що мав дружні зв’язки з Та-
расом Шевченком та залишив ряд його портретів і спогади про нього (див.:
Бородін В. С., Павлюк М. М. [упоряд.]. Спогади про Тараса Шевченка. К.: Дніпро,
1982). Ідея спорудити пам’ятник належала історикові Миколі Костомарову
(1817–1885), а портретні риси та одіння гетьмана відтворено згідно з рекомен-
даціями історика Володимира Антоновича (1834–1908). Після переможної бит-
ви під Пилявцями саме тут, на Софійській площі, у грудні 1648 р. Богдан вітав
киян. У поемі його постать – символ державності України, яку мандрівний Грек
побачив на світанку її становлення.
Цірцея – латинізоване ім’я давньогрецької богині-чаклунки Кірки.
Дочка Геліоса* та океаніди Персеїди. Належала до кола магічних пе-
сонажів – таких як богиня місячного сяйва Геката, ворожбитка по-
тойбіччя фракійського походження, чи любов аргонавта Ясона Ме-
дея, драматично пасіонарна чаклунка з Колхіди, що вбила своїх дітей
з помсти коханому. Цірцея вийшла заміж за сарматського [Сармати*] царя, але
швидко звільнилась, притруївши його своїм чаклунським зіллям. Жила в пала-
ці, оточеному лісами (ймовірно, на березі Тірренського моря). Навколо палацу
блукало чимало диких звірів, – мабуть, це були чоловіки, що зазнали чаклун-
ства Цірцеї. Коли Одіссея* прибило хвилею на її острів, Цірцея перетворила його
супутників на свиней, а сама щасливо прожила з ним рік. Від Цірцеї Одіссей* ще
спустився в Аїд до віщуна Тіресія, аби дізнатися про своє майбутнє. Попрощали-
ся вони мирно: Цірцея попередила Одіссея* про випробування, які чекали на
нього в подорожі. Існують певні різночитання стосовно змісту поняття чаклун-
ства в давньогрецькому світі. Деякі історики твердять, що насправді Цірцея як
дочка Геліоса* була просто собі богинею зі здатністю трансформувати людей.
Натомість концепція магії прийшла в Грецію під час грецько-перських воєн
саме з перського світу, де «магами» називали священнослужителів, що проводи-
ли втаємничені ритуали [див. також: Сцілла і Харібда*].
Час – як пише Ліна Костенко, для грека «час не мчався. Навпаки. /
Час був циклічний. Він ішов по колу / і повертався знов через віки». І
справді, європейська цивілізація витворила дві основні філософські
концепції часу – грецько-римську дохристиянської доби та іудей-
ську і християнську, час відповідно циклічний та час лінійний (або
лінеарний). Водночас було б помилкою абсолютизувати цей дуалізм, оскільки 217
і в античній філософії є початки бачення лінійного часу, і в модерній філософії
є ідея циклічності часу.
Одвічно існуючий час еллінської цивілізації зосереджує в собі архетипи
подій, які постійно репродукуватимуться надалі. Концепція циклічного часу
була розвинута насамперед у творах філософів-пресократиків Анаксімандра,
Геракліта, Емпедокла, також Платона й Арістотеля, а згодом – у Джамбаттіста
Віко та Ніцше. Космогонія в еллінському світі – це історія організації космічно-
го порядку (з Хаосу народився Космос), яка охоплювала теогонію та антропо-
гонію – міфологічну історію відповідно богів та людей. Тобто, власне, йшлося
не про творення світу, а про його організацію в надрах первісного сакрального
часу. Це онтологічне сприйняття застосовувалося до різних вимірів людського
досвіду – від філософських концепцій до політичного врядування.
Час – це Хронос, первісна грізна всепоглинаюча сила, що породжує необхід-
ні для життя стихії: вогонь, повітря і воду. Тобто матеріальні субстанції фор-
муються в надрах нематеріальної Вічності. В еллінському світі час зображався
у формі колеса, чий рух відповідав рухові небесних світил. Адже циклічний
час – це час постійного повернення, космічний процес народження, проминан-
ня, смерті й нового відродження. В межах циклічного часу не може сформува-
тися концепція історичного часу, оскільки тут панує детермінізм. Мікрокосмос
людини наслідує динаміку макрокосмосу в циклічному повторенні пір року,
відродженні і вмиранні невмирущої природи, у невідворотному обертанні не-
бесних світил.
В Анаксімандра (бл. 610 – бл. 546 до н. е.) все бере початок, архé (давньогр.
ἀρχή), в апейрон (давньогр. ἄπειρον) – вічній, безмежній, незмінно рухомій
безконечності, первісній матерії. Тобто цей «початок» є Ur-Zeit – первісний
сакральний час, а не час емпіричний (історичний, а отже, профанний). У Гера-
кліта (535–475 до н. е.) таким первісним початком є вогонь, «живий у вічності».
Емпедокл (бл. 490 – бл. 430 до н. е.) бачив первісними стихіями вогонь, повітря,
воду і землю, чиє поєднання творить єдність початку, а розділення – множин-
ність цілого. Стоїки вважали, що небесні світила мають пройти повний цикл
і повернутись у первісний першопочаток, далі відбудеться вибух і повторення
пройденого циклу. Лукрецій (бл. 99 – бл. 55 до н. е.), римський філософ-епікуре-
єць, у своєму монументальному творі «Про природу речей» стверджував, що
нічого не твориться і нічого не руйнується в процесі постійного перестворення.
Піфагор (бл. 570 – бл. 495 до н. е.) та його школа (піфагореїзм), а далі Платон
(428/427–348/347 до н. е.) у трактаті «Тімей» концептуалізували дуалізм душі й
тіла: тіло смертне, душа безсмертна і мандрує від тіла до тіла, тож немає нічого
 абсолютно нового в житті і в природі. Вдосконалення душі можна досягти че-
рез прилучення до Філософії як вищого знання. В «містеріософії» орфізму [Ор-
фей*] (VI ст. до н. е. – IV ст. н. е.) тіло є грішне, оскільки народжується з попелу
титанів, яких спалив своєю блискавкою Зевс*. Натомість душа є виявом божої
субстанції і мігрує з тіла в тіло в пошуках найвищої своєї реалізації. В процесі
218 цього переселення – метемпсихозу – будується дорога до досконалості (до цієї
ідеї наприкінці доби Відродження повернеться Джордано Бруно). Так душа пе-
ремагає смерть і живе у вічності.
В орфічній традиції вихід за межі циклічності через пізнання Лоґосу бачить-
ся через містерійну ініціацію, приступну лише обраним [Орфей*]. Недосяж-
не для тілесного виміру щастя уможливлюється по смерті, коли вільна душа
потрапляє в locus amoenus – щасливе місце, подібне до раю. Тобто фактично
тут уже присутня доктрина порятунку душі. Ідея палінгенезу (гр. παλιγγενεσία,
пізньолат. рalingenesĭa) – відродження, щораз вищого очищення та оновлення
душі – поєднує піфагореїзм, орфізм та окремі течії платонізму з християнством.
У монотеїстичних релігіях – іудействі та християнстві – час лінійний, одно-
спрямований, без жодної можливості повернення. У цьому баченні ідея часу
будується на основі креаціонізму: за точку відліку береться момент Сотворіння
світу. Тобто Час народжується разом зі Світом, стає рухом від Початку, від Со-
творіння (гр. Γένεσις, лат. Genesis) до есхатологічного Кінця (давньогр. ἔσχατον).
У такому розумінні історія є не продуктом ірраціональних сил чи волі Фатуму,
а історією Спасіння, проектом звільнення й оновлення. Історія набуває смис-
лу через пришестя Христа. У старозавітному апокаліптизмі та в Апокаліпсисі
Іоана час починається і вивершується, а між його двома точками тече історія
світу – як людська історія. Тому час і світ створюються – і руйнуються, коли на-
стає Страшний Суд, а з ним воскресіння мертвих і відкриття брами вічності. До
часу, і після часу, і поза часом існує тільки Бог у своєму трансцендентальному
вимірі стосовно створеного Ним світу. На противагу детермінізму циклічно-
го часу постає провінденціалізм монотеїстичних релігій, де Бог діє в інтересах
людини. Людина присутня в цьому часі як протагоніст – вона може змінити
перебіг подій, може оновити час, зробити його моральнішим і досконалішим.
Тому і людина, і події набувають неповторності й унікальності.
Святий Августин (354–430) першим виcловив ідею суб’єктивності лінійного
часу. Він писав, що минуле, теперішнє і майбутнє дані людині в переживанні
часу. Тож є «теперішнє минулого» – пам’ять, «теперішнє теперішнього» – від-
чуття й реакції, та «теперішнє майбутнього» – очікування. Великою мірою
вслід за Арістотелем святий Августин стверджує, що не час творить існування
душі, а історія душі творить час. Згадаймо рядок з «августиніанського» вірша
Ліни Костенко: «Не час минає, а минаєм ми» («Нехай підождуть невідкладні
справи»).
Обидва бачення часу – продукт релігійного мислення. Впродовж двох тисяч
років західне мислення ґрунтувалось на ідеї лінійного есхатологічного часу.
Просвітництво додало до неї концепцію невпинного прогресу. Раціональне та
інтенціональне вдосконалення надає сенсу людській історії, може розширити
горизонт свідомості і знання в широкій соціальній та культурній перспективі.
Модерне та постмодерне сприйняття реальності визнає складність історії та її
конститутивних елементів, які сприяють прогресу, але водночас можуть при-
звести і до регресу (критика безконтрольного та позбавленого етичної свідомо-
сті вжитку технології – від Руссо через Гайдеґґера до Горкхаймера [Horkheimer], 219
Маркузе [Marcuse], Мішеля Фуко [Foucault]).
Наступником концепції святого Августина був французький філософ Анрі
Берґсон (Bergson; 1859–1941) з його ідеєю протиставлення «зовнішнього» «меха-
нічного часу» – внутрішній психологічній «тривалості» (durée) часу. Натомість
ідея «вічного повернення» відтворюється у філософії Ніцше (Nietzsche; 1844–
1900). Усе в людському житті приречене повторюватись безконечно. Замкнена
у своєму «аполлонівському раціо», людина опиняється в пастці раціональності
(«Супер-Я», за Фройдом). А «діонісійський інстинкт», що утвердив своє право
на існування в досократівському та доплатонівському часі, допомагає людині
вийти з пастки «вічного повернення» та віднайти себе в безконечному часі не-
відомого майбутнього.
Свої корективи в бачення часу внесла фізика ХХ столітття. Теорія відноснос-
ті Ейнштейна довела, що розрізнення минулого, теперішнього і майбутнього –
це всього лише, за словами фізика, «вперта ілюзія». Поєднання законів гравіта-
ції з квантовою механікою породило концепцію уявного часу, який одночасно
може рухатися в різних напрямках. А другий закон термодинаміки постулює,
що в будь-якій закритій системі (а Космос – це закрита система) починається
ентропія, яка генерує хаос. Зростання ентропії британський астрофізик Артур
Еддінґтон (Eddington; 1882–1944) у книзі «Природа фізичного світу» (1928) на-
зиває «стрілою часу» (Arrow of Time), або ж «таємницею минулого». У чотири-
вимірному світі «стріла часу» мчить із минулого в майбутнє так само, як із
майбутнього в минуле, спростовуючи візії часу минулих століть, що здавались
непорушними істинами.
Бібліогр.: Alici L. (a cura di). Tempo e storia. Il «divenire» nella filosofia del ’900. Roma: Città
Nuova, 1978; Ruggiu L. (a cura di). Filosofia del tempo. Milano: Mondadori, 1998; Albert Z. D.
Time and Chance. Cambridge (MA): Harvard University Press, 2003; Dainton B. F. Time
and Space. Montreal; Kingston: McGill-Queens University Press, 2010 (2 ed.); Grethlein J.
The Greeks and their past. Poetry, oratory and history in the fifth century BCE. Cambridge:
Cambridge University Press, 2010; Grethlein J., Krebs C. (Eds.). Time and narrative in ancient
historiography: The “plupast” from Herodotus to Appian. Cambridge: Cambridge University
Press, 2012; Lianeri A. (Ed.). The western time of ancient history: Historiographical
encounters with the Greek and Roman pasts. Cambridge: Cambridge University Press, 2012;
Marincola J. (Ed.). Greek notions of the past in the archaic and classical eras: History without
historians. Edinburgh: Edinburgh University Press, 2012; Мюллер Р. Фізика часу. Усе від-
бувається зараз. К.: Наш Формат, 2019; Ллойд С. Програмуючи Всесвіт. Космос – кван-
товий комп’ютер. Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2019 (2-ге вид.).
Чіп (тут) – дерев’яна затичка бочки з вином. Ходити до чопа – пиячити.
 Чмирева Могила (висота бл. 10 м, діаметр бл. 75 м) – скіфський курган
IV ст. до н. е. у Запорізькій області, біля с. Велика Білозерка. Ймовірно, тут по-
гребли родичів царя. Специфікою цього кургану є поховання десяти коней
у повному спорядженні. Від 80-х років минулого століття до сьогодні розкопки
провадяться силами Інституту археології НАН України.
220
«Чорна археологія» – названа в поемі «злодійством» неконтрольована крадіж-
ка цінних артефактів скіфської доби і сьогодні є поширеною практикою. Але по-
чалась вона не сьогодні: фактично кургани були об’єктом пограбунків упродовж
двох з половиною тисяч років. Спершу їх спустошували греки, до них додалися
італійці з понтійських колоній – генуезці та венеційці, а далі турки. Ці кургани
грабували і поляки в XVI–XVII ст., а далі – після захоплення України Росією – ро-
сіяни. Археологи твердять, що кургани VIІ–ІV ст. до н. е. між Ворсклою та Сулою
розграбовані практично повністю, інші – на 70%. Сьогодні «чорна археологія»
провадиться технічно досконалими методами, а вивіз украдених цінностей має
системний організований характер – за цілковитої бездіяльності держави. Веле-
тенська частина скіфських артефактів, вивезених з України в царські та радян-
ські часи, зберігається в Ермітажі (в «Золотій кладовій» Галереї коштовностей).
Нині значна частина скіфських цінностей, приналежна українським музеям,
знову опинилась під загрозою втрати. У лютому-серпні 2014 р. скіфське золото
(565 предметів) з шести українських музеїв та історико-культурних заповідни-
ків Києва, Одеси, Керчі, Бахчисараю та ін. експонувалося в нідерландському му-
зеї Алларда Пірсона на виставці під назвою «Крим. Золотий острів у Чорному
морі». Виставка мислилась як ілюстрація історії Криму – точки перетину різних
культур та етносів. Після анексії Криму російська сторона вимагала повернення
цих артефактів кримським музеям, Київ же наполягав на поверненні їх Україні.
У грудні 2016 р. Окружний суд м. Амстердам (суд першої інстанції) постановив
повернути експонати Україні. В липні 2019 р. Апеляційний суд ухвалив «про-
міжне рішення», яке дозволяє обидвом сторонам його оскаржити, але при тому
перевів регістр на майновий спір між Україною та українськими музеями, – фор-
мула, якої домагалась Росія. Причому кримські музеї позиваються до держави
Україна як українські юридичні особи, хоча вже занесені до російських реєстрів.
Тож наразі судовий спір триває. Натомість Росія вже провела ревізію скіфського
спадку в Криму в процесі операції під назвою «Скіф» [див. також: Товста Могила].
Чорне море (Понт Евксинський) – див. Велика грецька колонізація; Мітрідати.
Чорноклен – татарський клен (лат. Acer tataricum), багаторічна рослина (дере-
во або кущ; може жити до трьохсот років), поширена у Східній та Центральній
Європі, в Греції і на Балканах, у Туреччині та на Кавказі, загалом у Південно-За-
хідній Азії. В Україні росте майже на всій території, а посухостійкі породи –
у степовій зоні. Медонос і декоративна рослина, з красивими червоними паго-
нами та листям.
Чорноліська культура – археологічна культура кінця бронзової – початку
залізної доби, локалізувалася в південній частині Лісостепу Правобережної
України, на землях між Дніпром та Дністром. Хронологічні межі – ХІІ (або ж
ХІ) – середина VIII ст. до н. е. Вивчення цієї культури розпочалося в 40-х ро-
ках ХХ ст. з розкопок городища* на Кіровоградщині, у верхів’ї Інгульця – у Чор-
ному лісі (звідси її назва). Чорнолісці займалися в основному землеробством, 221
бронзоливарництвом, гончарством, а також полюванням, рибальством, пря-
дінням і ткацтвом. Центром металообробки вважається Суботівське городище.
Життя чорнолісців ускладнилося наприкінці ІХ ст. до н. е., коли степи запо-
лонили кіммерійці* та скіфи. Йшлося практично про зіткнення землеробської
культури зі свавіллям воїнів-кочовиків. На Поділлі археологи знаходять добре
укріплені городища*, які чорнолісці намагалися побудувати у важкоприступ-
них місцях на схилах. Під тиском постійних загроз чорнолісці переселилися
з басейну Тясмину і Росі в Лівобережну Україну, на території середньої течії
Ворскли, тобто в район Полтавщини.
Питання, чи «люди чорноліської культури» могли вже бути праслов’яна-
ми*, є досі дискусійним. Археологи й історики, як-от О. Тереножкін (один з пер-
шовідкривачів чорноліської культури), Б. Рибаков, М. Гімбутас, В. Іллінська,
розглядають чорноліську культуру як частину культурно-історичної еволюції
протослов’ян від тшинецько-комарівської спільноти бронзової доби до вираз-
но слов’янської зарубинецької культури залізної доби. Ця теорія спирається на
топонімічні дослідження О. Трубачова, що пов’язував найдавнішу слов’янську
топоніміку з територією розселення чорнолісців. Інші археологи (А. Мелюкова,
Г. Смирнова), не заперечуючи протослов’янської природи чорноліської спіль-
ноти, вказують на впливи фракійського гальштату (гальштат – культура на
території Центральної Європи в залізну добу: бл. 900–400 до н. е., основними
представниками її були фракійці* разом з кельтами та іллірійцями). Ще одна
теорія (М. Артамонова, С. Березанська та ін.) заперечує протослов’янське корін-
ня чорнолісців, вбачаючи в них винятково фракійські – а отже, франкомовні –
племена і сполучаючи їх евентуально з аґафірсами*.
Бібліогр.: Тереножкин А. И. Предскифский период на Днепровском Правобережье. К.:
Изд-во АН УССР, 1961; Ковпаненко Г. Т. Племена скіфського часу на Ворсклі. К.: Наукова
думка, 1967; Березанская С. С. Северная Украина в эпоху бронзы. К.: Наукова думка, 1982;
Крушельницька Л. І. Чорноліська культура Середнього Придністров’я: За матеріалами
непоротівської групи пам’яток. Львів: Національна академія наук України, Львівська
наукова бібліотека ім. В. Стефаника, 1998; Її ж. Взаємозв’язки населення Прикарпаття
та Волині з племенами Східної та Центральної Європи (рубіж епох бронзи і заліза). К.:
Наукова думка, 1985; Дараган М. Н. Начало раннего железного века в Днепровской
Правобережной Лесостепи. К.: Институт археологии НАН Украины, 2011.
Чортомлик – один із найвідоміших скіфських царських курганів IV ст. до н. е.,
з особливо багатим інвентарем. Розташований на березі річки Чортомлик,
правої притоки Дніпра, у верхній течії. Курган, заввишки 20 метрів та діаме-
тром 120 метрів, має складну структуру і відображує специфічний скіфський
 похоронний ритуал (у потойбічний світ царя проводжали дружина, слуги, ко-
нюхи, виночерпії) [Похоронний обряд у скіфів*]. Незважаючи на пограбування,
в кургані збереглися коштовності, як-от срібна ваза зі сценами приборкання
диких коней, золоті піхви меча тощо. Розкопки велися вже в 60-х роках ХІХ ст.,
а у 80-х роках ХХ ст. їх провадили в основному німецька археологиня Рената
222 Ролле (нар. 1941) та український археолог В’ячеслав Мурзін (1951–2019).
Кардинальною відмінністю позиції чеських, українських, польських, з од-
ного, і російських – з другого, вчених і письменників була переконаність пер-
ших у тому, що всі слов’янські народи мають підстави і право на культурну
і мовну самовизначеність, а других – у необхідності переплавити всі слов’ян-
ські ідентичності в єдиному «російському морі». Це чудово ілюструє цитата
Пушкіна з вірша «Клеветникам России» (1831): «Славянские ль ручьи сольются 223

Бібліогр.: Rolle R. Totenkult der Skythen. Das Steppengebiet. 2 Bände: 1. Text und Tafeln. в русском море, / оно ль иссякнет? вот вопрос» (такої ж позиції дотримувались
2. Katalog. Berlin: De Gruyter, 1979; Алексеев А. Ю., Мурзин В. Ю., Ролле Р. Чертомлык. Фьодор Тютчев, слов’янофіли, історик Ніколай Данілєвскій та ін.). Не випадко-
Скифский царский курган IV в. до н. э. К.: Наукова думка, 1991. во Тарас Шевченко, поет значно радикальніших поглядів, ніж Шафарик, при-
святив чеському «будителю» свою поему «Єретик» (1845), звертаючи до нього
Шафарик Павел Йозеф (чес. Šafařík, слов. Šafárik; 1795–1861) – поет слова, протилежні пушкінським: «Слава тобі, Шафарику, / Вовіки і віки, / Що
і філолог доби Романтизму, історик, етнограф, провідник чеського звів єси в одно море / Слов’янськії ріки», стверджуючи право всіх без винятку
та словацького національного руху. Один із засновників славісти- народів на самовизначення і свободу.
ки, вплинув на слов’янські студії в Україні, Росії та інших країнах. Бібліогр.: Шафарик П. Славянские древности: от Геродота до падения Гуннской и
Вважав, що кожен слов’янський народ має набути етно-культур- Римской держав (465 до н. э. – 469–476 н. э.) / Пер. с чеш. О. М. Бодянского. М.: Академи-
но-лінгвістичної суб’єктності, тож намагався вибудувати якнайповніший діах- ческий Проект, 2015.
ронічний континуум слов’янської культурної історії.
Прихильник теорії автохтонного характеру слов’янського етногенезу, був Шпуга – залізна, мідна (зрідка дерев’яна) планка (чи штаба), часто фігурна,
переконаний, що слов’яни вкорінені у свою територію так само, як романські та якою скріплювали дерев’яні штахетини скринь, віконниць, дверей, брам.
германські народи. Спираючись на Геродота* (але також Таціта, Йордана, Про-
копія), у своїй фундаментальній тритомній праці «Слов’янські старожитності»
(«Slovanské starožitnosti», тт. 1–2: 1836–37; т. 3: 1865) бачив землі розселення дав- Ярослава Франческа Барб’єрі (грецька частина)
ніх слов’ян як велетенський ареал: від балканського краю найдревніших, як Оксана Пахльовська
він вважав, сербів-сорабів, через Карпати до південного узбережжя Балтійсько-
го моря*. Серед перших слов’янських, на його думку, племен називав будинів*.
Розвиваючи думку Геродота* про землі будинів*, що лежали на північний схід
від Герросу*, ядро розселення праслов’ян* локалізував на території сучасної
Білорусі. Серед інших імен праслов’ян* найвірогіднішим вважав ім’я венедів.
На противагу загальноєвропейському, зокрема німецькому, баченню слов’ян-
ських народів як варварів-завойовників [Варвари*], Шафарик пропонує образ
слов’ян як осілої землеробської спільноти. Підкреслюючи залежність культури
від природних факторів, випередив європейську культурно-історичну теорію,
яка великого значення надавала впливу на культуру локальних умов прожи-
вання (один із засновників школи – французький філософ-позитивіст, культу-
ролог, історик йІпполіт Тен [Taine; 1828–1893]).
Досліження Шафарика було перекладене польською, німецькою, росій-
ською мовами. Автор російського перекладу (1837–1848) – Осип Бодянський
(1808–1877), український славіст, історик, етнограф (книжка недавно пере-
видана в Росії). Шафарик (зокрема у своїй книжці «Слов’янський народопис»
[«Slowansky narodopis», 1842]) виокремив український етнолінгвістичний регі-
он; пиcав про українську культуру, підтримував дружні стосунки з українськи-
ми інтелектуалами (крім Бодянського, з М. Максимовичем, І. Срезневським,
Я. Головацьким, І. Вагилевичем та ін.).
 ІНДЕКС ДО ЕНЦИКЛОПЕДІЇ Кикони (кікони) Пантікапей Степ
Кіммерійці Папай Стікс
Кіфара Паралати – Страбон
Клинопис див.: Скіфи царські
Кодола Пегас Т
Куль-Оба (курган) Пелазґи Табіті
224 Пенелопа Таври 225
Л Перун Танаїс
А Велика грецька Дніпровські пороги Лавр Петельгузий Таргети
Аґафірси (аґатірси) колонізація (Дніпровське Лаоокон Піфія Таргітай
Аїд Великий Луг Надпоріжжя) Леда-Лебідь Плеяди Теракота
Акинак (акінак) Верета Дніпрогес Лелеґи Плутарх Тіра
Акрополь Вертлюг Дріади Лелека Подорож Тірас
Акротерій-машкарон Водяник Лернейська гідра Полісся Тірсаґети
Алазони Е Лестригони Поліфем – див.: Киклопи Товста Могила
Амазонки Г Егейське море Лета Пониззя Токсаріс
Анахарс Гекатей Мілетський Ексампей Лето Посейдон
Андрофаги Гекзаметр Еллада Лоти Похоронний обряд у скіфів У
Антей Гелікон Еос Лотофаги Пракситель Урарту
Антропоцентризм Геліос Епір Лутерій Праслов’яни
Аполлон Гелони Еридан Льон Пропілеї Ф
Ара Гематит Еринії Псевдоісторичні теорії Фавн
Аргімпаса Геракл Есхіл М Фіви
Арес Геродот Галікарнаський Етруски Марена Р Фідій
Аріапіф Герр Ефес Меланхлени Рибець Філіпп ІІ Македонський
Арімпаси Герри Ехо Мента Ріпейські гори Фінікійці
Артеміда Гефест Метаморфози Руни Фіссаґети – див.: Тірсаґети
Архейська доба Гіг (Гігес) Є Мілет Фракійці
Архонти Гілея Єгипетська паста Місяць-князь С
Ассаргадон Гіменей Єхидна Мітрідати Савромати – див. Сармати Х
(Ассархаддон) Гіпербореї Мойри Саламаха Харон
Ассирійський меч Гіппократ Ж Мушмула Саман Херсонес
Атей Гойно Жлукто Самшит Хіос
Атлант Горобина ніч Н Сармати Хітон
Ауспиції (ауспіції) Городище З Навсікая Сезам Хлорида (Хлоріда, Хлоріс)
Афіна Грифон Зáбоцень Неври Семиярило Хмельницький Богдан
Афіни Грінвіч Зевс Некрополь Сибілла
Афродита Гута Змієві печери Немейський лев Сирени Ц
Зопіріон Німфей Скарабей Цірцея
Б Ґ Зюйд-вест Номарх Скилла (Скілла, Сцілла) і
Балтійське море Ґети Харибда (Харібда) Ч
Берегиня І О Скити Час
Білозерський лиман Д Івана Купала, свято Облога Трої Скіфи-землероби Чіп
Бíон Бористеніт Дажбог (Даждьбог) Іллірійський шолом Овідій Скіфи-кочовики Чмирева Могила (курган)
Бомбілій Даки Істмійські ігри Одіссей Скіфи царські (паралати) «Чорна археологія»
Борисфен Дана Олімп Скіфія Чорне море (Понт
Борисфеніти – Данаїди К Ольвійські пóножі Скіфо-перська війна – Евксинський) –
див.: Скіфи-землероби Дарій Кабиця Ольвія див.: Дарій див.: Велика грецька
Будини Дворіччя (Межиріччя, Кадуб (Понтійська Ольвія) Скіфська баба колонізація; Мітрідати
Буй-тур Месопотамія) Каліпсо Ори Скіфська мова Чорноклен
Декарт Рене Калліпіди Орфей Скіфське золото Чорноліська культура
В Дискобол Кам’яні Стоги Остракізм Скіфські лікарі Чортомлик (курган)
Вавилон Дифірамб Кам’янка-Дніпровська Сколоти
Варвари Діатриба Кибитка П Слово (Логос) Ш
Варязький Діоген Синопський Киклопи Пальмета Солон Шафарик Павел Йозеф
та Індійський гості Діоніс (кіклопи, або циклопи) Пан Солоха (курган) Шпуга

226
«ЧЕРЕЗ СЛІПУЧУ ПРИЗМУ ПЕКТОРАЛІ»
О музи, музи, музи кам’яні!
Де грім душі, народжений з любові?
Ви мовчите. Ви плачете в мені.
Душа тисячоліть шукає себе в слові.
УКРАЇНА – «ПІВНІЧНИЙ СЕГМЕНТ» СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я
Грецький човен знерухомів у музейній тиші. Тисячолітня історія мчала його
водами Дніпра, посадила на мілину біля села Піщане на Черкащині... І, на-
решті, пришвартувала в Музеї історії на київському пагорбі. До Києва «него-
ціант з ольвійських передмість» так і не дістався, – але доніс сюди солоний
смак морського вітру, дух пригод, та ще амфори, яких не встиг продати дні-
провським скіфам.
Той вітер навіває пронизливо живе відчуття історії – історії стародавньої
України, мапу якої перемалювала смілива мандрівка Грека.
Хто він, цей Грек? Цей ольвійський відчайдух? Чому він доплив мало не до
київського берега? Які світи пов’язує між собою уривчаста лінія його подоро-
жі? Чому скеляста говірка античної Ольвії – це перший голос Європи в космо-
сі української культури? Чому український Крим насправді грецький, і чому
грецький Крим – невід’ємна частина української цивілізації?
Так нібито легко й іскрометно написана, поема Ліни Костенко «Скіфська
одіссея» є насправді зануренням у багатостолітню стихію творення України
на стику цивілізацій, поема зустрічей і відкриттів, поема зіткнення і пізнан-
ня Заходу і Сходу1. Це археологія смислів української цивілізації. І водночас
віднаходження тої відправної точки, з якої починається Європа. Народжена
1
Поемі-баладі «Скіфська одіссея» присвячені студії різних авторів: Мельник М. Р.
Ономастичний простір поеми-балади «Скіфська одіссея» Ліни Костенко // Що-
річ. зап. з укр. мовознавства. Одеса: Одес. держ. ун-т, 1996. Вип. 3. С. 69–77; Панчен-
ко В. Є. Ліна Костенко. Хто ми? Поема «Скіфська одіссея»: полеміка з Олександром
Блоком // Панченко В. Є. Літературний ландшафт України. ХХ століття. К.: Ярославів
Вал, 2019. С. 415–421 (першодрук: День. 2005. 19 берез.); Дзюба І. М. «Скіфська Одіс-
сея» // Дзюба І., Костенко Л., Пахльовська О. «Гармонія крізь тугу дисонансів...» К.:
Либідь, 2016. С. 77–81. Див. також: Smyrniv W. Authorial Comments in Lina Kostenko’s
«Skifs’ka Odisseia» // Canadian Slavonic Papers (Edmonton: University of Alberta). 1990.
XXXII, n. 2; Pachlovska O. Ucraina tra Grecia e Scizia // Approdi. Poesia del Mediterraneo
(a cura di Е. Bettini). Milano: Marzorati, 1996. Р. 477–481; Odissea Scitica [frammenti] (trad.
di О. Pachlovska) // Ibid. P. 482–497.
серед мурів Афінського поліса, Європа розливається міграційними потоками
по середземноморських узбережжях Італії, Іспанії, Ґаллії, докочуючись до бе-
регів Понту Евксинського – Чорного моря, а отже, дотикаючись до загадково-
го скіфського Сходу, простору фантастичних легенд і перших начерків життя
майбутніх слов’ян.
227
Літературний твір, що відтворює та реінтерпретує історичні реалії, можна
читати по-різному. Можна бути пасивним реципієнтом, ковзнути по іменах
і топонімах – та й закрити книжку. А можна стати мандрівником разом з Авто-
ром – і разом із Кліо. І пройти шляхами минулого, з якого інакше бачитиметься
горизонт і теперішнього, і майбутнього.
У дебатах про Крим не говориться про те, що Росія анексувала не лише тери-
торію. Вкрала не тільки природні та економічні ресурси. Хтось думає, що Крим
повернувся в «родную гавань» і з радістю підставляється «камням с неба».
Хтось інший – що в України з окупацією Криму відібрано курорт і кримські
вина. Насправді ж у Криму під гусениці танків потрапила книга історії цілого
народу – татар.
І також – з історії України вирвано перший розділ її відносин з Європою –
у відповідь на спробу зробити ще один крок до Європи у 2013-му. Росія від-
няла в України море, а отже, відібрала в її культури один із вимірів зустрічі
з Європою.
У цивілізаційному розумінні – це дві з половиною тисячі років: від першо-
го контакту майбутньої України з Європою – до сьогодні: віки, упродовж яких
українські землі є теренами зустрічі Заходу і Сходу, а згодом – Європи і Росії.
І кривавих між ними поєдинків. І унікальних парадоксів, як-от коли історію
знову змушують мляво животіти під імперською задницею Катерини ІІ в Сім-
ферополі. Тої Катерини, що так гаряче хотіла довести Вольтеру нібито європей-
ську природу Росії – і заклала назавжди гранітні підвалини антиєвропейської,
рабської, кріпосницької, а далі радянської Росії, яка зробила знищення Європи
історичною своєю місією.
А над Кримом мав би височіти пам’ятник Геродоту, першому європейцеві,
що прийшов на ці землі – зі стилосом. Не зі зброєю. І не відняв долю у цих зе-
мель, а подарував їм Долю в історії. Вдихнувши в неї душу свободи.
Творчість Ліни Костенко охоплює, різними жанрами, і в поезії і в прозі – безмір
української історії – власне, від прото-України скіфсько-грецьких часів до ХХІ сто-
ліття в романі «Записки українського самашедшого». Великою мірою це впоряд-
кування хаосу української Історії, віднаходження її творчих контрапунктів, які
протиставляють перманентній руйнації – структуровану систему смислів. Тож і в
поемі «Скіфська одіссея» закодований цілий ряд гіпотез і теорій, які є ключовими
питаннями української ідентичності. Концепційна й образна система поеми буду-
ється навколо Подорожі – класичної ще від античних часів метафори пізнання. Як
Одіссей плив бурхливими морями і долав безліч перешкод, пізнаючи реальний
і міфологічний світ у своєму «вічному поверненні» додому, так його ольвійський
співвітчизник пливе на своєму вутлому човнику водами Дніпра. Звісно, мав він
 і цілком прагматичну мету – продати ольвійські амфори й лутерії місцевим скі-
фам. Але: «Грек не читав, можливо, Геродота, – / в ньому самому Геродот дрімав».
Тому він позирав зачудованими очима на навколишній світ, малював собі мис-
ленно мапу народів, що жили тоді на берегах Дніпра і в степах України, пізнавав
їхні звичаї, у різний спосіб ділився з ними своїм культурним досвідом.
228 Хронологія може мати банальний вимір послідовності подій. Але є в неї
і вимір філософський. Адже витоки – це найглибше і найсокровенніше пи-
тання власної ідентичності. Від того, як народ відчуває свої витоки, залежить
і його позиціонування в сучасному світі, і його уявлення про власне майбутнє.
Тож найперше питання, яке відчитується в поемі, – це хронотоп української
культури, перечитання її часопростору, повернення до витоків задля віднахо-
дження моменту її народження в координатах і контексті світової, а насампе-
ред – європейської – історії.
Якщо розуміти культуру в питомому сенсі – як літературу, а отже, мову,
як релігійні вірування, що втілюються в письмо, – то вся колористика грець-
ко-скіфського світу залишається за порогом історичної осяжності української
культури. Відлік її історичної тяглості ми маємо тоді вести від християнізації
Руси, від Хрещення Києва в 988 році, від Константинопольської Софії, урочисте
світіння якої вимальовує своїми променями Софію Київську.
Але культура у своїй цілісності має не лише суто літературно-писем-
ний вимір, а й гео-соціо-антропологічний. Власне, в такому сенсі культура
є Civilisation – цивілізацією у французькому значенні цього терміна, тобто син-
тезом форм життя, знань, традицій, досвіду в певному ареалі – від мистець-
ких артефактів до кухні, від космогонії до народних свят, від міфів до системи
наукового пізнання світу. Іншими словами, йдеться про геокультуру – еволю-
тивний динамічний феномен «où tout se tient» – цілість, що охоплює собою су-
купність елементів буття. У спосіб артикульований це сформулював Фернан
Бродель (Braudel; 1902–1985), видатний французький історик, автор концепції
«longue durée de l’histoire» – «довготривання історії». Згідно з Броделем, є три
форми історичного часу: довготривалий нерухомий час, у якому відбуваються
ледь помітні зміни, – це історія великих соціокультурних спільнот, тобто циві-
лізацій; середньотривалий час з мінімальними змінами – це соціальна, демо-
графічна, економічна історія, що розвивається циклічно, де розквіт змінюється
на занепад; короткотривалий час, коли події відбуваються на поверхні явищ, –
це політична історія. Тому, зрештою, важлива не так сама подія в історії, як
складний контекст її детермінацій. Цікаво, що цю теорію викладено в праці,
присвяченій історії Середземномор’я – найбільш насиченого культурними ім-
пульсами європейського ареалу2.
В українському контексті першим подібний підхід застосовував Євген Ма-
ланюк. Аналізуючи історію України як геокультурний феномен, письменник
2
Braudel F. La Méditerranée et le Monde Méditerranéen à l’époque de Philippe II. Paris:
Colin, 1949.
твердив, що «політичні кордони держав є величиною змінною», в той час як
культура становить величину відносно сталу. В руслі цієї рефлексії Маланюк
назвав Україну «північним сегментом» середземноморського культурного
кола3. Власне, саме причетністю до середземноморського світу Маланюк пояс-
нював відмінності української культури від російської, зв’язавши демократич-
ну традицію української культури з давньогрецьким впливом. 229
От, власне, в такому ключі інтерпретується в поемі Ліни Костенко «Скіфська
одіссея» грецько-скіфська давнина на просторах України: з одного боку, як по-
чаткове і надзвичайно важливе джерело її історичної еволюції, а з другого – як
пункт заснування її тяглості, неперервності та спадкоємності її інтелектуаль-
них, естетичних, звичаєвих традицій. У такому розумінні все, що діялося на про-
сторах України в геродотівські часи, має безпосередній стосунок до наших днів,
відгукується не лише в культурних, а і в політичних реаліях нашого часу.
Заповзятливі давні греки провадили розумну демографічну політику:
щойно населення поліса переходило певну межу, молоді греки вирушали на
освоєння нових ареалів розселення. Морський народ – його кликало море.
Від Х ст. до н. е. греки почали обживати узбережжя Егейського моря, яке
омиває береги Греції та Туреччини, сполучаючись через протоку Дарданел-
ли з Мармуровим морем, а через Босфор – з Чорним морем. Від VIII ст. до н. е.
Греція розпоширилась на територію Іспанії, Ґаллії, але найперше – півден-
ної Італії, яка через те згодом почала зватись Велика Греція. Саме з Егей-
ського моря, з міста Мілет греки рушили далі, до Чорного моря – Понту Евк-
синського, впритул наблизившись до скіфських земель. Ідеться, отже, про
часовий і геокультурний континуум давньогрецької цивілізації, ключової
частини середземноморського світу.
Перехресні культурні впливи на території Припонтиди – це перша зустріч
прото-України з Європою. Грецькі поліси – і найквітучіший з них Ольвія, «ща-
сливе місто», – це початок не лише містобудування на теренах України. Саме
тоді вкорінюється демократична традиція в протоукраїнському супільстві, за-
кладаються основи його діалогічної ідентичності. Ця грецько-скіфська реаль-
ність є тим першопочатковим джерелом символів, знаків, культурних змістів,
які – завдяки Геродотовим коментарям та особистим спостереженням цікавого
до світу Грека – вперше наносять на ще невидиму мапу степів та дніпровських
узбереж контури майбутньої України.
ЄВРОПА РОДОМ З ГРЕЦІЇ
Але про яку Грецію мова? Мова про Грецію саме часів Геродота – V ст. до н. е. Пе-
ріод між греко-перськими війнами та добою Александра Македонського – це та
реальність, у тиглі якої виплавилась ідентичність Європи. Саме тоді народило-
ся концепційне протиставлення Заходу і Сходу. Серцем цієї Європи була Греція,
яку творили незалежні поліси з різними формами народовладдя, а найперше –
3
Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Книга спостережень. К.: Аттіка, 1995. С. 88–92.
 Афіни, поліс із першою у світі демократичною формою правління. Тут були
обов’язкові вибори (неучасть у виборах вважалась ганьбою), тут на міському
вічі (агорá) народ виробляв закони та доносив до правителя думку громади,
тут понад усе цінувалася свобода особистості, формувалися принципи рівності
громадян перед Законом. Власне, найвищою цінністю вважався Закон. Закон
230 треба захищати, як мури власного міста, казав Геракліт. Тут жили громадяни,
а не підданці. І хоч розквіт демократії тривав не так і довго – між 461 та 322 до
н. е., – саме Афіни заклали фундамент європейської цивілізації.
Уможливила такий хід історії одна вкрай важлива подія. Грізним ворогом
розкиданої на островах Греції, і насамперед Афін, була гігантська Персія – най-
більша імперія античності, спадкоємиця хетів, Урарту й Ассиро-Вавилонії. То-
дішня монархія Ахеменідів охоплювала величезну територію, розділену на де-
сятки сатрапій. У 550 р. до н. е. Кір ІІ Великий (558–530 до н. е.), «цар чотирьох
кінців світу», об’єднав у Першу Перську імперію більшість народів Близького
і Середнього Сходу. Її територія сягала на сході долини Інду4, на півночі – Аралу,
Каспію і Криму, на півдні – Єгипту і Месопотамії, а на заході обіймала велику
частину географічної Європи. Дочка Кіра цариця Атосса (550 – 475 до н.е.), дру-
жина Дарія І Гістаспа і мати Ксеркса, вважала себе не лише правителькою сві-
ту, а й повелителькою Землі і Неба. Суто східна концепція тотальної влади – як
земної, так і космократичної.
І от цій безмежній імперії, незрівнянній за грандіозністю своїх планів, ба-
гатств і войовничого люду, не поталанило саме з маленькою Грецією, з її двома
гордими і безстрашними (та ще й не надто дружніми між собою) містами, за-
тиснутими між морем і скелями, – Афінами та Спартою. Розповідає про грець-
ко-перське протистояння головно Геродот5, присвятивши докладному його
описові більшу частину своєї «Історії», але також Фукідід, Арістотель, пізніше
Діодор Сицилійський та Плутарх.
Коли йдеться про грецько-перські війни, зазвичай передовсім згадують Фер-
мопіли, але битві поблизу цієї ущелини передували знаменні події. Один з пер-
ших політиків молодої афінської демократії, архонт Афін і стратег Фемістокл
(бл. 525 – бл. 460 до н. е.) мобілізував на роботу для держави різні – і насамперед
незаможні – верстви громадян, переконав афінян пожертвувати заробленими
за один рік статками на потреби держави, зміцнив порт, збудував дві сотні ко-
раблів (знамениті трієри), перетворивши Афіни в найбільшу морську потугу
античної Греції. 481 року в Коринфі 32 поліси (основні серед них – Афіни, Спар-
та, Коринф) об’єдналися в панеллінську лігу, щоби протистояти персам.
У 480 р. до н. е. до Афін упритул наблизився непереможний «цар героїв»
Ксеркс (486–465 до н. е.), син Дарія І та Атосси. Придушивши повстання єгиптян,
подолавши опір Вавилону, він намірився зруйнувати Афіни. Його вояки пред-
4
Територія, що нині охоплює Пакистан та західну Індію.
5
«Історія» Геродота писалась у 440–430 рр. до н. е., тобто свіжими – як на історика –
слідами подій.
ставляли десятки різних народів. Усе було підвладне володарю – навіть морські
стихії: коли в протоці Геллеспонт6 його накрила буря, Ксеркс наказав висікти
море і покидати в нього кайдани, – як би після цього море не втихомирилось?!
Біля Фермопіл його затримав Леонід (489–480 до н. е.), цар Спарти і нащадок
Геракла: 200-тисячна армія персів протягом кількох днів не могла здолати опір
кількатисячного об’єднаного війська грецьких полісів. Останній бій прийняли 231
славнозвісні триста спартанців. Усі вони, врешті, погинули, а Ксеркс, піднявши
на палі голову вбитого Леоніда, рушив з таким моторошним трофеєм на Афіни.
У вересні того ж таки 480 р. до н. е. греки здобули неймовірну перемогу над
персами в битві поблизу острова Саламін неподалік від Афін в Егейському морі.
Йдеться про одну з найважливіших битв світової історії, момент порятунку
Грецького світу – а отже, і майбутнього Західного світу7. Власне, це була «бит-
ва за Захід». Супроти трьохсот-чотирьохсот грецьких кораблів перси кинули
чи не в чотири рази більшу флотилію, але на сорок втрачених грецьких кора-
блів припало чотириста перських. Це була блискуча демонстрація тактичної
і стратегічної майстерності греків та їхньої технологічної переваги над таким
донедавна могутнім Варваром. Як писав Байрон у «Дон Жуані», змальовуючи
Ксеркса, що зі скелі спостерігав бій: на світанку порахував свою тисячу кора-
блів, а де вони були на заході сонця?! (3, 86, 4).
Відтоді почалися занепад Персії і піднесення Афінської держави, яку Перікл
(бл. 495–429 до н. е.) перетворить на квітучий центр античного світу, що об’єд-
нає грецькі поліси в могутню співдружність8.
Зазнавши нищівної поразки від греків у часи Дарія І, імперія і згибла в 331 р.
до н. е. під проводом Дарія ІІІ (335–330 до н. е.) поблизу сьогоднішнього іраксько-
го Мосула – знову від руки греків, але тепер уже могутньої Еллади Александра
Македонського. Не допомогли персам і бойові слони. Знову трохи більше як 7
тисяч грецьких кіннотників побороли 35 тисяч перських вершників, а 40-ти-
сячна грецька піхота перемогла 400-тисячну перську...
Період від грецько-перських воєн до еллінізму доби Александра Македон-
ського вважається часом постання Європи, оскільки означений народженням
6
Геллеспонт – антична назва протоки Дарданелли, що з’єднує Мармурове море
з Егейським.
7
Lazenby J. F. The Defence of Greece 490–479 BC. Liverpool: Liverpool University Press, 1993;
Green P. The Greco-Persian Wars. Berkeley: University of California Press, 1998; Hanson V. D.
Carnage and Culture: Landmark Battles in the Rise of Western Power. New York: Anchor
(Knopf Doubleday), 2002; Strauss B. The Battle of Salamis: The Naval Encounter That Saved
Greece – and Western Civilization. New York: Simon & Schuster, 2005; Holland T. Persian Fire:
The First World Empire and the Battle for the West. New York: Anchor (Knopf Doubleday),
2007; Shepherd W. Salamina 480 a.C. La battaglia navale che salvò la Grecia [Trad. dall’Ingl.]
(a cura di M. Pagliano) // Biblioteca di Arte Militare, n° 90: Battaglie. Gorizia: Leg Edizioni, 2014.
8
Перший Афінський морський союз, що також має назву Делоського (478/477–404 до н. е.),
оскільки був підписаний на острові Делос, відомому культом і святилищем Аполлона.
 вільного громадянина, свідомого своїх прав та обов’язків9. Підданці деспота за-
хищають свого тирана. Вільні ж громадяни захищають свою батьківщину. Про
це виразно сказав Геродот: «Афінці, отже, здобулися на могутність. І не лише
в одному якомусь плані, а загалом видається очевидним, якою безцінною річ-
чю для народу є рівноправ’я. Адже коли афінці перебували під владою тиранів,
232 вони ніколи не перемагали у війні жоден з сусідніх народів. Натомість, звіль-
нившись від тиранії, афінці отримали незаперечну першість. Тому цілком оче-
видно, що, перебуваючи під ярмом тиранів, афіняни врешті поводили себе, як
ниці раби, оскільки служили своєму господарю; а як вільні люди, кожен з них
почав діяти на повноту своїх сил»10.
А ще виразніше висловив цю думку Есхіл у трагедії «Перси» – творі, який
презентував глядачам у 472 р. до н. е. тоді ще юний Перікл. Цариця земного
й небесного світу Атосса, чекаючи звістки про результат битви, переконана
в неминучій перемозі персів, що от-от накриють Грецію, мов морський шторм.
Син Ксеркс, «бог Персії», мчить на ассирійській колісниці на Грецію, огляда-
ючи підвладний йому світ синьо-чорним оком звиклого до перемог світового
правителя... І тут Атосса дізнається про трагічну поразку. Вражена поворотом
подій, вона питає в посланця, чим пояснити таку незбагненну перемогу: «Ну,
а хто в них воєвода, хто над військом володар?»11 Хор відповідає: «Не стоїть
ніхто над ними, та й не вміють слугувать». І не кількістю кораблів перемогли
греки, а мужністю воїнів: «Мужі там є, стійкіші, ніж твердині всі».
«Вже немає сили в персів, як і влади», «Скажу “Афіни” – й стогін вириваєть-
ся», – могутню автократичну потугу розкришив невеличкий демократичний
поліс.
Хор також розповідає, як греки йшли у бій з піснею, закликаючи синів Елла-
ди боротися за свободу батьківщини, звільнити дітей та домівки богів і могили
предків. Тобто чітко окреслено поняття батьківщини. І є в неї минуле і майбут-
нє. І теперішнє. Є мета, за яку варто боротися: свобода. Але не згадується жоден
правитель: він відсутній у цій шкалі цінностей. Атосса каже, що не зобов’язана
звітувати перед містом. А грецькі правителі, навпаки, мають подавати свої дії
на суд громади. Геродот писав, що греки були «підданцями» тільки поліса, тоді
як монарх варварів не визнавав над собою жодних законів (ІІІ, 80). Коротко
і влучно сказав Евріпід: «Серед варварів всі, крім одного, раби» («Єлена», 276).
Тож коли в Есхілових «Персах» Атоссі з’явилась тінь Дарія, цариця розпо-
віла йому, що їхній син Ксеркс мав намір завоювати материк. Але «прокляті
Афіни» спинили його рух до світової влади. І, врешті, Дарій лишає заповіт: «Не
9
Див. детальний аналіз і обґрунтування цієї тези у класичній книжці італійського істо-
рика Федеріко Шабо «Історія ідеї Європи»: Chabod F. Storia dell’idea d’Europa. Roma; Bari:
Laterza, 2003 (укр. пер.: Шабо Ф. Історія ідеї Європи / Пер. Я. Барб’єрі. К.: Либідь, 2020). Див.
також: Bengston Н. Greci e Persiani // Storia Universale Feltrinelli. Vol. V. Milano: Feltrinelli, 1967.
10
Геродот. Історія. Книга V (Терпсихора), 78.
11
Тут і далі – переклад за: Есхіл. Перси // Есхіл. Трагедії / Пер. А. Содомори та Б. Тена. К.:
Дніпро, 1990.
важтесь більше йти в похід на еллінів: / Хоч би й зібрали військо наймогутні-
ше – / Земля в боях їм буде за союзницю».
Це й була земля Європи.
Так Захід став еквівалентом Європи і почав асоціюватися зі свободою і зако-
ном, Схід же став бачитися як еквівалент Азії і простір тиранії та беззаконня. Та-
кими були перші критерії та ціннісні категорії, на підставі яких тодішня Греція 233
вперше протиставляє себе НЕ-Європі. Цивілізація як утілення культури і свободи
протиставляється варварству. Варварами греки називали не просто чужинців,
що не вміли розмовляти мовою Гомера, а народи, що корилися владі тиранів,
тож перебували у ментальній темряві. Відтоді це протиставлення в кожну нову
добу збагачувалося новими змістами. Далі Європа, вирісши з маленьких Афін
в інтерконтинентальну Римську імперію, асоціювалася з римським правом. У
Середньовіччі – з християнською ойкуменою. Відродження інтегрувало анти-
чний світ у християнську культуру, а результатом стало народження людини як
мірила Всесвіту, нечуваний доти розквіт наук і мистецтв, пан’європейська «лі-
тературна республіка» інтелектуалів. На основі ідей, що формувалися до епохи
Просвітництва і консолідувалися в національно-визвольних рухах ХІХ століття,
постав Європейський Союз як перша в історії людства добровільна спільнота,
об’єднана демократичними засадами свободи і рівноправ’я.
У кожному столітті були в цієї спільноти своя мистецька й філософська
мова, свої обмеження і втрати, пошуки й помилки. Але головними вимірами
буття Європейської Людини незмінно лишалися Свобода і Закон.
«ІСТОРІЯ ДИВИЛАСЯ В ДВА ДЗЕРКАЛА –
АНТИЧНЕ ГРЕЦЬКЕ Й СКІФСЬКЕ ЗОЛОТЕ»
У бронзовому дзеркалі античності Кліо бачила впізнаваний світ. Золоте дзер-
кало скіфів сліпило. Деформувало зображення.
Хто ж ці побачені греками скіфи, що постають на сторінках поеми? Видо-
буте з темряви курганів, золото зблиснуло, освітивши загадкову культуру.
Ставлячи в ситуацію порівняння грецький і скіфський світи, поет опиняється
перед дилемою нерівності, дискразії культурного розвитку між Грецією і Скіфі-
єю. Зустрічаються дві цивілізації, одна з яких раціонально впорядкована у своїх
ментальних категоріях. Ця цивілізація живе у містах-полісах, де відпрацьовані
механізми демократичної системи, де мислителі рівня Платона й Арістотеля по-
яснили і космос, і політику як мистецтво керувати державою, де описана й про-
аналізована кожна категорія буття, де народжується лоґократична цивілізація
Заходу. Отой зачеплений за скелю Грек, якому «за комір сиплються зірки», – як
йому зрозуміти цей скіфський безмір, цю стихійність незабудованого простору,
ці хвилі народів на конях, які вітер Історії жене безкраїми степами? Ці варвар-
ські для нього, бо неписемні мови? Ці химерні звичаї царських поховань у кур-
ганах з дружиною, слугами і кіньми? Грек, що, може, бачив земну й божествен-
ну досконалість скульптур Фідія, переливання «вологого мармуру» на жіночих
тілах, таки ж точно ціпенів від подиву перед кам’яними бовванами скіфських
 баб. Також «…гречин не сходив з дива, / що в них домашнє вогнище в степу», що
скіфи пересуваються в кибитках, – він, що звик до світу, де «…дворики ольвій-
ські, / жінки в сандалях і тварини свійські».
Адже бачення Скіфії грецькими авторами досить однозначне. Відкриття Ге-
родотом Скіфії розширило в уявленні греків простір Сходу, простір Азії, яка до
234 того обмежувалася для них Персією.
Скіфи – надзвичайно важливий топос у світосприйнятті західних авторів
упродовж віків. Для греків скіфи були географічною, але аж ніяк не культурною
частиною Європи, однією з емблем варварського світу. Арістотель розрізняв «фі-
зичну» Європу і «моральну», тобто культурну. «Моральна» Європа обмежувалась
Грецією, а до «фізичної» він записував простір до Уралу, виразно долучаючи до
нього й Скіфію. Водночас від Гомера й далі, і в Геродота, і в Есхіла про скіфів писа-
лось як про суворий, але справедливий народ. Скіфів наділяли великою силою, в
них бачили непереможних вершників. Але завжди це був образ варвара-кочови-
ка серед таких далеких Європі за своєю поетикою степів. У ранньому Середньо-
віччі на мапах Східної Європи писалося латиною: «hic sunt leones» («там живуть
леви»). Або й ще краще: «hic sunt dracones» – «там живуть дракони». Образ Скі-
фії як територіального еквівалента сьогоднішньої Східної Європи тривалий час
панував у західних джерелах і нової доби. Італійський гуманіст Помпоніо Лето
(1428–1498) писав про те, що на землях України розмовляють «скіфською мовою».
У ХVІІ ст. в Європі малювали мапи, де географи й мандрівники розрізняли Скіфію
і Сарматію, але могли назвати територію Східної Європи і «Тартарією»12. Та на-
віть у поемі «Неофіти» Тараса Шевченка знаходимо гіркий образ скіфів – «скіфи
сіроокі, / погоничі, рабів раби» скидають із возів у Тибр тіла розтерзаних у Колізеї
християн. І чи не полонених слов’ян мав на увазі поет?
Урешті, і в скіфології до сьогодні домінує «міграційна» (а не «автохтонна») тео­
рія щодо скіфів як іраномовних, прийшлих з Азії народів, прародичів осетинів.
Словом, як іронічно пише Ліна Костенко: «…тут корінний лиш коник-стрибунець».
Є й інша проблема. Крім історичного, існує ще й літературне бачення. Скіфи
стали частиною творення євразійського міфу. Найцікавіший у цьому плані пе-
ріод – модернізм, часи революції і падіння Російської імперії. Так повелося, що
в годину карколомних змін саме поети переосмислюють минуле. Хоч і раніше
образ росіянина як скіфа-номада (притім гордий образ!) виникає у Александра
Герцена – письменника, що прикметно, демократичних поглядів. Він пише
в листі лідеру соціалістичного руху Франції П’єру-Жозефу Прудону: «Я, как на-
стоящий скиф, с радостью вижу, как разваливается старый мир, и думаю, что
12
Наприклад, на мапах німецького історика, географа та картографа, засновника
історичної географії Філіпа Клювера (Clüver; 1580–1623) описані докладно Італія,
Сицилія, Сардинія, Німеччина. Натомість на його мапі «Sarmatia et Scythia, Russia
et Tartaria Europaea» Правобережжя фігурує як «Скіфія», Лівобережжя та Росія – як
«європейська Московія», а в «Сарматію» об’єднані польські, частина українських,
білоруські та литовські землі.
наше призвание – возвещать ему его близкую кончину»13. Недарма потім Карл
Маркс називав російський соціалізм – «скіфством».
У 20-ті роки в Росії відбулася актуалізація скіфської давнини як емблеми
номадичної, деструктивної, азійської стихії нищення. Знаковою у цьому сенсі
є поема Александра Блока «Скіфи» (1918), де оспівується наступ скіфської орди
на Європу. Ці «тьмы, и тьмы, и тьмы» жорстокого і кровожерного люду на- 235
суваються на Європу з метою її знищення і викорінення. Тут все однозначно:
«Да, скифы – мы! Да, азиаты – мы, / С раскосыми и жадными очами!» Завважмо,
йдеться про чи не найбільш європейського з усіх поетів «Срібного віку»! Але
блоківські скіфи прагнуть зруйнувати Європу тільки тому, що така їхня приро-
да, таке їхнє покликання в історії14: «Мы широко по дебрям и лесам / Перед Евро-
пою пригожей / Расступимся! Мы обернемся к вам / Своею азиатской рожей!»
Дайтеся вас завоювати, але на російських умовах: «В последний раз на светлый
братский пир / Сзывает варварская лира».
Констатується, що Європа таки «пригожая». А в Росії не яка, а – «азиатская
рожа». А навіщо, питається, убивати Європу – і притому ображати Азію? Невже
ж таки в неї тільки «рожа»? І чи ж арабська, китайська або японська культури
не дають літературних і мистецьких зразків вишуканості?
Сам Блок (разом з Р. Iвановим-Разумнiком, А. Бєлим та ін.) належав до напря-
му «скіфства». А вже в 1922 р. виникне течія євразизму, в якому – від С. Трубець-
кого до Л. Ґумільова – центральну роль відіграватимуть Степ і номадизм, буде
задекларовано орієнтальність російської культури, ворожість Європі, повернен-
ня до її питомого, як вважали євразисти, монгольського виміру15.
Отже, в інтерпретації історичної місії Росії образ скіфів експлуатується для
уславлення війни, протистояння, знищення, агресії, що нікому не лишає сво-
боди вибору.
У відповідь пролунав тихий коментар Миколи Зерова – поета, що уособлює
в українській літературі латинський класицизм і ясність. Зеров відчуває при-
реченість свою та загалом українських інтелектуалів у руках цього російського
варвара, що збирається милуватись, як гун «в карманах трупов будет шарить…
13
Герцен А. И. Былое и думы. Том V. Часть пятая. Париж – Италия – Париж (1847–1852).
Глава XLI. М.: T8RUGRAM, 2018. С. 420.
14
Див. уже згадувану статтю В. Панченка (примітка 1).
15
Trubetzkoy S. The Legacy of Genghis Khan and other Essays on Russia’s Identity. Ann Arbor:
Michigan Slavic Publications, 1991; Новикова Л., Сиземская И. (сост.). Мир России – Евра-
зия: Антология. М.: Высшая школа, 1994; Parandowski R. Idea Rosji – Eurazji i naukowy
nacjonalizm Lwa Gumilowa: próba rekonstrukcji ideologii eurazjatyzmu. Warszawa:
Oficyna Wydawnicza, 1996; Вандалковская М. Историческая наука российской эмигра-
ции: «евразийский соблазн». М.: Памятники исторической мысли, 1997; Grzybowski S.
(red.). Między Europą a Azią. Idea Rosji-Eurazji. Toruń: Uniwersytet Mikołaja Kopernika,
1998; Bäcker R. Międzywojenny euroazjatyzm. Od intelektualnej kontrakulturacji do
totalitaryzmu? Łódź: Wydawnictwo Ibidem, 1999; Massaka I. Eurazjatyzm: z dziejów
rosyjskiego misjonizmu. Wrocław: Fundacja na Rzecz Nauki Polskiej, 2001.
 / И мясо белых братьев жарить». Тож у вірші «Lucrosa» (1921) стоїчно порівнює
давніх ольвіополітів з приреченими на загибель українськими митцями:
Так в давній Ольвії захожі різьбярі
Серед буденних справ і шкурної громади
В душі плекали сон далекої Еллади
236
І для окружних орд, для скитів-дикунів
Різьбили з мармуру невиданих богів.
Відходить від цієї бінарної полеміки, як ми вже згадували, Євген Маланюк,
переносячи акцент на греків. Що цікаво – в часи написання поеми Ліна Костен-
ко ще не могла знати статті Маланюка: автор в СРСР був цілковито забороне-
ний. Тим знаменніша ця спорідненість підходів до історії16.
Як і для Маланюка, для Ліни Костенко скіф – це не дикий вищирений кочо-
вик, готовий до нападу. Скіфія – цілий світ різних народів, насамперед осілих,
повсякчас готових до оборони, так, але народів, що зазнають неминучих еллін-
ських впливів.
Ліна Костенко не згоджується навіть з думкою, що майстри золотих виро-
бів – греки: надто тонко і достовірно відтворено найменші деталі скіфського
життя і побуту.
Бо як вони свій епос не створили,
чи нам його не трапилось гортать, –
то що ж лишилось? Піднімати брили.
Історію по золоту читать.
Не дикуни, а народ, що світиться нам зі Степів крізь віки: «Через сліпучу
призму пекторалі / тепер для нас всі скіфи золоті».
«ПЕРУН ПЕРЕМОРГНУВСЯ З ПОСЕЙДОНОМ»
Поема Ліни Костенко ставить у центр формування джерел української іден-
тичності дві перехресні смислові осі: протиставлення номадизму й автохтон-
ності – та зустріч-зіткнення Сходу і Заходу. Автор свідомий нерівноцінності
двох цивілізацій. Але у творі дихає спокійна свідомість того факту, що коли
один фрагмент людської історії в якийсь момент багатший від іншого, – ситу-
ація не є фатальною, цей інший має шанси збудувати себе. Головне – вміння
перейняти знання, а також сміливість співвіднести себе з іншими реальнос-
тями. Автор навіть робить неодноразову пересторогу супроти комплексів мен-
шовартості, коментуючи іронічно: «...бо всяк народ на ділі доведе – / хоч там
нема того, що є деінде, / зате є те, чого нема ніде».
Діалогічність культур – в основі реального історичного поступу. Якщо розумі-
ти цивілізацію як всеосяжний комплекс феноменів, бачимо взаємовпливи, пере-
16
Недарма Маланюк висловив підтримку і солідарність Ліні Костенко в період забо-
рон – і віру в перемогу її таланту над системою: Куценко Л. Євген Маланюк: над рядка-
ми поезій Ліни Костенко // Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних: матеріа-
ли круглого столу / Ред.-упоряд. Т. В. Шаповаленко. Х.: Прапор, 2006. С. 28–35.
тікання міфів і образів, закодовану гру символів, яка пов’язує між собою народи,
ускладнюючи одновимірні дефініції. Між Сходом і Заходом немає геометричних
ліній поділу – є складні культурні перетини, які роблять кордон між цими світами
ламким, переривчастим, постійно рухомим унаслідок стрімкої динаміки смислів.
Греки оксиденталізували осілих скіфів – і якоюсь мірою самі орієнталізувались.
Але все це відбувалось у загальному контексті творення Європи як Заходу. 237
Тому борисфеніти – «були людьми не східної подоби», і так само «...в курганах
скіфських – не монголи. / На пекторалі – теж не Орієнт».
У поемі співіснують топос укоріненості і топос подорожі як дві контрастні,
але нерозривно взаємопов’язані екзистенційні моделі життя, що відповідають
власне європейській моделі. Одіссей-Улісс вважається першим героєм Модерного
часу, оскільки він перетворив подорож на філософську метафору пізнання, а ра-
зом з тим і на ностос – вічне повернення на батьківщину, на свою Ітаку. У скіфів
і в греків різні батьківщини, які починають взаємодіяти між собою завдяки подо-
рожі Грека. Почати з назви, яка в собі містить парадокс: одіссея за означенням –
один із найглибших топосів грецької культури і гомерівський початок культури
європейської. Але ця дорога-пошук, цей шлях пізнання відбувається у зовсім ін-
ших культурних координатах, що увиразнює універсалізм грецької культурної
моделі. Засмаглий мандрівний Грек у маковій сорочці – ця «макова пелюстка»
історії – сам собі і Геродот, і Одіссей, хоч і з менш амбітними інтенціями: «На древі
рік, що в море проросло, / чув шурхіт листя срібно-золотого». Однак і в ньому
нуртував цей Одіссеєвий дух пригод: «Я їду, отже, я існую».
У цьому сенсі «Скіфська одіссея» – поема про творення майбутньої україн-
ської батьківщини через множинність культурних досвідів у глибинах грець-
ко-скіфського синтезу, через мудро-іронічне сприйняття інакшості, через
взаємне виховування поваги до культурної своєрідності, навіть якщо вона ви-
дається екзотичною, надмірною чи й геть незрозумілою.
Взаємодіють не лише цивілізації, а й геокультурні феномени. Основним
формотвірним аспектом хронотопу грецько-скіфської України стає Море, а та-
кож Борисфен-Дніпро – водна стихія, в рухомому просторі якої відбувається
зустріч народів та різних цивілізаційних часів, а отже, й ініціація до нового
знання світу. Понт Евксинський – частина Середземномор’я, яке має ще майже
інтимне визначення: «Mare Nostrum», «Наше Море». Але це Море не протистав-
ляється Степу (як це, наприклад, роблять євразисти). Степ живе своїм прекрас-
ним життям свободи, яка продовжує свободу Моря: «Тут вільний степ, і люди
в ньому сущі, / на цілий степ стада свої пасущі».
Натомість Подорож є антиподом Номадизму. Подорож – свідомий вибір,
а номадизм – інерційне і насильницьке просування у просторі. Лейтмоти-
вом поеми є відчуття вкоріненості, потреба вкоріненості. Автор далекий від
міфологізації минулого, висміює анахроністичні асоціації («Ріка, звичайно,
не Егейське море, / котре походить, звісно, від “еге”»). Але водночас ніби зо-
середжує броделівську теорію історичного часу в короткій формулі: «Живе
народ. Кочують племена». Вимушена перервність української історії – одна
 з причин утрудненої побудови ідентичності. Номадичний характер буття оз-
начає хаотичну дисперсію якостей. А саме вкоріненість традиції та її здат-
ність до трансформації становлять основу базових ідентитарних характе-
ристик, що еволюціонують у часі, зберігаючи, однак, свої першопочаткові
культурні й етичні координати.
238 Тому поема присвячена зустрічі і творенню синтезів – за тієї необхідної сво-
боди відмінностей, які й дають імпульси до формування нових реальностей.
Поет опиняється перед безміром бачень, які має врахувати, висловивши при-
тому глибоко свою проекцію зору. Ліна Костенко знайшла свій безпомилковий
метод: вирізнити в глибинах історії те, що будує, а не руйнує. Те, що дарує, а не
відбирає. Етичне в людині. І також – естетичне перестворення людиною навко-
лишнього простору.
Тож суттєве питання: які скіфи зустрілися з понтійськими греками? Автор,
як уже говорилось, іронічно опротестовує поширену думку, «…ніби скіфи –
вихідці із Персії, / тут корінний лиш коник-стрибунець». Поет бачить життя
скіфських мешканців українського Лісостепу і Степу як процес повільного
укорінення, обживання простору. Ні, це не номади-варвари, що накочуються
руйнівними хвилями на фортифікований, урбанізований Захід, змітаючи все
на своєму шляху, пожираючи, визискуючи, руйнуючи – і зникаючи потім зно-
ву в степах. Скіфи, які живуть на території майбутньої України, – це скіфи-зем-
лероби (або ж бористеніти) і скіфи царські – стаціонарні етноси з давніми тра-
диціями.
Навіть основний етногенетичний міф скіфів – прилетілі з небес охоплений
вогнем золотий плуг, сокира і чаша – спростовує ідею, що скіфи – це тільки на-
вала дикунів, що прийшли в ці степи «із хмарами наопашки»: адже «якщо вони
були кочівниками, – / навіщо ж їм потрібен був той плуг?!»
Отже, йдеться про поступове переплавлювання етносів на сонячній обжи-
тій землі, яка ще до постання Києва починає набувати своїх питомих рис:
Коли в лісах ревли іще буй-тури, –
Дажбогу сонце приміряло німб,
і люди чорноліської культури
жили, співали, сіяли свій хліб.
І ця скіфсько-протослов’янська ідилія зливається з відчуттям Грека в його
подорожі Борисфеном: «І спало все – пракішка й праконяка, / прапівень, пракоро-
ва і прапес». Древність не стає перешкодою для переживання її в теперішньому
часі, – адже це все різні виміри батьківщини. «Хмільне старе вино старовини»
випили надвоє – мандрівний Грек і скіфи, з якими він стрівся.
Бо вкорінитись – означає полюбити землю, де живеш, – і відчути свою за
неї відповідальність. Тому скіфи в чомусь – прародичі козаків. Звісно, вони ще
були екзотично вбрані – «на литках пóножі ольвійські, / шоломи часом іллірій-
ські», а билися й акінаками, перськими мечами. Але «недаром “скіф” колись
і означало – / суворий, грізний воїн-степовик», – в них проступають і риси ко-
зацької України. А крізь козацьку Україну світиться Греція: Маланюк називав
Україну «Степовою Елладою»17, а Запорізьку Січ – «Спартою в степу».
Які основні точки дотику між греками та скіфами? Можливо, в любові до
свого краю, який обидва народи захищають від персів? Один з контрапунктів
поеми: Дарій іде походом на Скіфію. З цього приводу історики сперечаються:
чи це помста Дарія за чергові набіги скіфів на перські володіння – чи частина 239
завойовницьких походів проти Греції? Скіфи теж перемогли Дарія, як потім
греки переможуть Ксеркса. Де треба – мужністю, де виходило – й хитрістю, зва-
жаючи на нерівні сили:
Персидський цар, скоривши Вавилон,
пішов на них – це був могутній Дарій.
Повівши військо степом напролом,
за тиждень був готовий на гербарій.
Ключовий концепційний вимір – це ДІАЛОГ, пізнання одної реальності
через іншу. І ще один ключовий концепт – ПОБУДОВА: побудова стосунків
і культурних синтезів. Пізнання Греком скіфських реалій відбувається в по-
стійному діалозі – коли наївному, коли прагматичному, коли й зачудовано-
му. В його сприйнятті ці дві цивілізації віддзеркалюються одна в одній, по-
роджуючи нові смисли. В поемі тонко простежується діалектика зближення
двох цивілізацій, без надмірного замилування у специфіці жодної з них, але
з незмінним алгоритмом пошуку загальнолюдських реалій, з м’якою іронією
щодо таки ж виразних культурних дистанцій і водночас – з автентичною лю-
бов’ю до обох світів.
Мова йде й про конкретні – ймовірно історичні – постаті, що засвідчують
синтез двох культур. Як-от найвідоміший, мабуть, зі скіфів – Анахарс, брат скіф-
ського царя, який навчався в Солона і став одним із семи грецьких мудреців.
Чи поважаний греками лікар Токсаріс, що привіз афінянам знання про ліку-
вальну силу таємничих скіфських трав. Чи цар Аріапіф, що свідомо й послідов-
но зміцнював зв’язок скіфів з еллінами, і зокрема з ольвіополітами. Преціка-
вою постаттю був і Біон Бористеніт, що не тільки винайшов жанр діатриби, а й
був визначним представником школи кініків, поряд з Діогеном Синопським.
Згадаймо також народи, що, як свідчив Геродот, однаково розмовляли грець-
кою та скіфською мовами: наприклад, будинів і гелонів, що мали своїм покро-
вителем Діоніса.
17
Цікаво, що першим асоціював Україну з Елладою німецький філософ доби Просвітниц­
т­ва Йоганн Ґотфрід Гердер (Herder; 1744–1803). У «Щоденнику моєї подорожі в 1769
році» («Journal meiner Reise im Jahre 1769») він писав: «У майбутньому Україна стане
новою Грецією. Прекрасні небеса над цим народом, його весела вдача, його музичний
талант, родюча земля (...) колись прокинуться: так, як ставалося це з багатьма дики-
ми народами, якими колись були навіть греки, постане культурна нація, чиї межі
сягатимуть Чорного моря, а звідти простягнуться на цілий світ» (Herder J. G. Herders
Werke: In 5 Bd. Berlin; Weimar: Aufbau, 1969. Bd.1. S. 135).
 Прикметно, що пантеон богів греків і скіфів був частково спільним. Греки –
і не які, а Геракл – присутні в одному з центральних міфів етногенезу скіфів:
А цій землі нічого не забракло –
ні рік, ні моря, ні озер, ні трав.
Найперший скіф, молодший син Геракла,
240
собі роздольне царство вибирав.
Звісно, для греків усе, що не було автентично грецьким, перебувало все ж
за межею цивілізованого світу. Скіф – єдиний, хто зумів натягнути лук бать-
ка, – син не просто якоїсь німфи, з якими Геракл мав чимало любовних при-
год, а Єхидни – жінки-змії, тобто хтонічної істоти, яка символізує первісність
цих земель. І так само, скажімо, бог Арес. Певна річ, він син Зевса і Гери, один
з олімпійських богів. Але також батько Фрака, засновника роду фракійців,
а Фракія була периферією Грецького світу, – і це походження виказує в ньому
жорстоку й неокультурену природу божества, далеку від сонячної елегантно-
сті Парнасів і Геліконів18. Культовий бог Спарти, це бог несправедливої війни,
бог жорстокості й насилля, протиставлений своїй сестрі Афіні – богині справед-
ливої й майстерної війни. Хоч за коханку Арес мав Афродіту, культовим богом
він був для амазонок, – врешті, як батько Пентесілеї, амазонської цариці, що
загинула від руки Ахілла під час облоги Трої. За деякими джерелами, Арес був
сином Єхидни і батьком Фавна. А от у римський пантеон він увійшов молодим
красенем Марсом. Хоча, справедливості ради, варто зазначити, що й еллінські
боги в архаїчній своїй версії – той же Діоніс чи й навіть Аполлон з Артемідою –
вміли бути вкрай жорстокими і підступними. І все ж саме у Скіфії народилась
муза Лето – мати Аполлона. А цар Ідантірс, розмовляючи з Дарієм, вказує на
своє походження від Зевса. Батьком Таргітая – за «скіфським» міфом, засновни-
ка роду скіфів – також вважався Зевс.
Є й значно софістикованіші алюзії. Наприклад, славетна у віках здатність
Орфея співати, пробуджуючи навіть душу скель, – це з практик, яких фракієць
Орфей навчився у скіфських шаманів. На Тендрівській косі поблизу Херсона
стояв храм Ахілла, і вважалося, що то острів, який став оселею для душ геро-
їв. На території дніпровських плавнів знаходилась Гілея – підлеглий Ольвії
простір, де було святилище Матері богів Гекати. Саме тут Геракл зустрічався
з Єхидною, щоб започаткувати рід скіфів. Тут буде також убитий Анахарс –
18
Первісна стихія східних ареалів Грецького світу блискуче зображена в «Медеї» Пазоліні
(1969), фільмі за трагедією Евріпіда. Медею, колхідську царицю і чаклунку, грає Марія
Каллас. Грандіозне відтворення архаїки з її ритуальними жертвоприношеннями,
горловими співами – немов співають скелі, надмірністю розкішних одеж – рельєфно
дистанціює моральну упорядкованість Грецького світу від «варварського» світу з його
стихійними почуттями, духом помсти та руйнації. Врешті, Медея не лише вб’є своїх
з Ясоном синів, а й знищить весь світ Ясона, вихованця мудрого кентавра Хірона. Але
й самі аргонавти поводились у царстві Медеї, мов дикуни, тож діалектична рівновага
цивілізованості і варварства тут досить складна.
у покарання за те, що він перейняв звичаї греків. А в козацькі часи грецька
Гілея стане Великим Лугом. Не кажучи вже про Іфігенію в Тавриді – світовий
сюжет, що розгортається на землях тавроскіфів у Криму.
Подорож Грека – не настільки знаменитого, як Одіссей, але також сміливого
і винахідливого, – цілковито відтворює параболу подорожі Одіссея – навіть із не-
змінною Пенелопою, що його вірно чекає в Ольвії. Хоча цій Пенелопі не пощас- 241
тило дочекатися чоловіка, – не будучи дочкою німфи, вона таки ж зістарілась
в Ольвії самотою. Але канон ностосу – вічного повернення – збережено, тільки
в лірично-меланхолійному ключі: теракотова фігурка ольвійської Пенелопи
в музеї і далі, після віків самотності, виглядає чоловіка, який зрештою до неї по-
вернувся, але мертвий, у човні, видобутому з дна річки Супій.
Ліна Костенко відчутно любить Грецію, милується Ольвією – цими кри-
хітними Афінами українського Півдня. Бачить зблизька неповторні грецькі
реалії: вираз обличчя акротерія-машкарона, знемагаючих від спеки голубів,
«п’янкі алеї з мирту й мушмули», якими молоді дівчата «...богині Афродиті /
троянди, мак і яблука несли».
І так само Грек «...бачив світ крізь дуже грецькі міфи», коли захоплюючись
новизною, а коли й лякаючись чужинських реалій. Дніпровські пороги – це
йому і Скілла і Харібда. Триглавий змій плутається між Лернейською гідрою та
Немейським левом. У печерах над Дніпром, не згірш як на Сицилії, може при-
чаїтись одноокий циклоп Поліфем. Ну, й не без того, щоб стріляти очима, «…чи
де не вийде ніжна Навсікая, / струнка дочка Супойського царя?»
Але досить підняти очі д’горі, щоб пересвідчитися в цілісності поезії грець-
кого і скіфського світів: «І держать небо на кремезних плечах / старі Атланти
дужих яворів». Або: «Був ранок – як хітон із тиші і туману / з обличчям сонця
восково-блідим». Чи ще – епічний скульптурний образ: «І горизонт з плечима
дискобола / шпурнув у небо пурпуровий диск».
Над цим світом культурних відлунь навіть гроза – не просто гроза, а гоме-
ричної сили стихія: «Перун переморгнувся з Посейдоном».
І поет, і історик пишуть Час, але все одно його не можуть зупинити. І світ
Ольвії та інших міст Припонтиди, і скіфський світ розсіється у безвісті віків. «О,
древнє місто чорноморських трас! / Немає моря глибшого, ніж Час». Але саме
в поемі українського поета два виміри пам’яті переплавляться у два рівноправ-
ні сугестивні символи.
Пам’ять греків застигає у мармурі:
Лиш пам’ять, пам’ять мармуру й трави
безсмертна, як ольвійська Артеміда,
котра біжить уже без голови…
Пам’ять скіфів амальгамується в золоті:
Тут десь урвалась пам’ять історична.
Зате вона навіки золота.
 «БО ТІЛЬКИ СЛОВО – ПАМ’ЯТІ СПАСЕННІСТЬ»
У поемі Ліни Костенко зустрічаються дві цивілізації, одна з яких уже й на той
час надбала вікопомну писемну культуру – філософію, історію, літературу, нау-
ки. А інша ще не постала у Слові, існувала в дописемному багатоголосому хорі
мов. Тому перша докладно описана і вивчена. Про другу досі ведуться супереч-
242 ки: «Мечем і кров’ю писані кросворди / ніхто уже повік не розгада».
От, власне, сакральний центр поеми, її оракул – Слово. Західноєвропейська
література як мінімум на два тисячоліття старша від східноєвропейської. Якщо
в еволюції першої відлік ведеться від Гомера, то весь Схід Європи входить у про-
стір європейського письма через християнізацію. Західна культура розвинула
багатостолітні традиції інтерпретації слова. Слово як Лоґос є творцем європей-
ської цивілізації. І воно ж в основі і біблійної традиції: «На початку було Слово,
а Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Іоан. 1:1).
Це Слово ніколи не було ані вичерпним, ані вичерпаним. Змінялися
віки – і культура поверталась до переосмислення. Тривкий синтез філосо-
фії, літератури, історії забезпечив Заходові культурну неперервність. Від-
родження як феномен інтеграції античності в християнство створює і нову
концепцію традиції. Слово античності починає у Відродженні жити новим
життям, тому й потребує реінтерпретації. Звідси такий поширений жанр,
як коментарі до античних авторів, які писали й українці, прибувши на нав-
чання в західні атенеї. Першою формою літературної критики було комен-
тування творів. Петрарка і Боккаччо, що перечитує Данте, П’єтро Бембо та
інші ерудити, які перечитують Платона й Арістотеля, Анджело Поліціано,
Марсіліо Фічіно, Піко делла Мірандола своїми коментарями античних і ре-
несансних творів виробляли канони і норми, критерії оцінки літературного
тексту. Роздуми Данте чи Макіавеллі над мовою – це рефлексія про філософ-
ські її змісти. Так відкрився шлях до розуміння тексту як інтелектуальної
подорожі. Причому поет може вжити ці категорії чи символи свідомо – або
ж інтуїтивно. Але аналітик і читач повинні мати інструменти відчитан-
ня смислів. Не випадково й сьогодні італійська гуманітаристика системно
прив’язана до філології.
У традиції візантійського християнства горизонт слова значно більш регла-
ментований, оскільки впродовж віків занурений виключно в релігійний текст.
Християнська традиція на східних теренах від самого початку була до певної
міри цензурною і обмежувальною, пригальмовувала секуляризацію культури,
не дозволяла розвинутись у ній виявам почуття, нюансованих психологізмів,
еросу, переживань людської душі. Не випадково таке багате на мистецькі ше-
деври українське Бароко, що постало із синтезу західного і східного християн-
ства, частково подолавши ідеологічні демаркації. А далі, за імперії, українська
мова витіснялася з академічних контекстів і взагалі заборонялась. Про радян-
ські часи годі й говорити: це була пора творення штучної мови, штучних зміс-
тів у всіх мовах, конструювання тої наскрізь фальшивої «радянської мови», де
правда ставала брехнею, а брехня – правдою.
Тож і сьогодні маємо жахливий спадок цих часів – активніший, ніж на Заході,
рух мови у бік збаналізованих смислів, їхнє свідоме, стратегічне, цілеспрямова-
не – спрощення, аби прорватися крізь гуркіт глобалізованого світу і бути почути-
ми тут-і-зараз – байдуже, на якому рівні. Цим пояснюється і засилля «обсценної
лексики» вже й на всіх рівнях політики, автоматизація і культ хамських модулів
поведінки. Тим часом у письменника і загалом інтелектуала дедалі більше відні- 243
мається право на комунікацію ускладнених змістів і категорій.
Такий стан мови – чорна призма багатьох політичних та соціокультур-
них процесів на постімперських та пострадянських теренах, де впродовж
віків відбувалась деінтелектуалізація суспільства, плебеїзація його потреб.
Тому нині, на жаль, живемо в пору новітнього варварства. Якщо ми порівня-
ємо постать правителя маленьких Афін Солона і пітерського гопника, який
керує інтерконтинентальною державою, не можна не констатувати трагіч-
ну деградацію самого уявлення про політику. Роздуми про історію будь-кого
з античних авторів – і сьогоднішні цинічні спекуляції історичними трагеді-
ями: порівняння цих вимірів показує, що ми перебуваємо вже на дні якогось
Тартару. Перед модальностями війни на Донбасі чи анексії Криму бліднуть
вершники степових просторів у шкурах часів Геродота. Чи судова система
пострадянського світу, що кишить злочинцями і корупціонерами, – і грець-
кий суд Ареопаг, який заснувала богиня Афіна. І приходила на його засідан-
ня, аби забезпечити справедливість рішень. Без сенсорної кнопки.
Археологія – тиха наука. Щодня на нас налітає шквал інформації. Про заги-
блих на війні. Про крадіїв при владі. Про сідниці якоїсь зірки. Про підготовку
Росією війни проти світу. Про газові гешефти Заходу. Нас змушують бачити те,
що відбувається в цю хвилину, – і забути про те, що сталося годину тому.
Хто почує археологів у цьому бедламі? А тим часом археологія дістає із за-
буття причорноморську цивілізацію. Там, на руїнах грецької й скіфської, рим-
ської й італійської, візантійської й татарської цивілізацій, сьогодні порядку-
ють зелені чоловічки. Після їхнього приходу замість статуї давньоримської
богині весни і квітів Флори там знову виріс пам’ятник Леніну – могильнику
майбутнього Росії та всіх інфікованих нею народів.
Через «сліпучу призму пекторалі» ще видніший дух руйнації, що несе із со-
бою російський номадизм. «Політичною булімією» назвав цю пошесть Норман
Дейвіс: заковтування території без жодної до них любові і відповідальності за
ці землі призводить до катастрофи. Руйнується Пантікапей – столиця Боспор-
ської держави на березі сьогоднішньої Керченської протоки, – держави, якій
в античні часи вдалося протриматись вісім століть. Кримський міст, як засвід-
чують не лише українські і західні, а й російські вчені-гідрогеологи, загрожує
знищити Азовське море, Меотиду античних часів. Керченська протока, вона
ж – Босфор Кіммерійський – стає болотом. У тому самому Кіммерійському
Босфорі, який древні вважали межею між Європою і Азією, вже сьогодні гине
фауна, водообмін між Чорним і Азовським морями може припинитися. То
й буде новий Арал – ще одна мертва пляма на Землі. Колись там, за Плутархом,
 амазонки ходили по льоду, і протоку перепливала німфа Іо, кохана Зевса. Що-
правда, до того, як Босфор Кіммерійський геть заболотиться, ще буде шанс ро-
сійським кораблям атакувати українські... Там, де з’являється Росія, навіть на
місцях стратифікації цілих цивілізацій у морі не можуть розминутись кілька
кораблів... Скіфське золото залягло в судових справах Гааги, і ще невідомо, чи
244 до нас повернеться.
«Скіфська одіссея» Ліни Костенко є археологією смислів, у якій наша-
рування і перестворення культур протиставляється номадичному їх зни-
щенню. Написана на початку 80-х, напередодні розвалу комуністичної
системи, ця поема набула особливого звучання й актуальності тепер, коли
приналежність України до середземноморського культурного кола потоп-
тано Росією задля маніакальної ідеї перетворити Чорне море на плацдарм
світової війни, ставши океанічною військовою потугою... Знову-таки водна
стихія тут потрібна не для життя, а для смерті. Тріумф танатократії.
Питав же Владімір Соловйов у Росії: «Каким же хочешь быть Востоком: /
Востоком Ксеркса иль Христа?» Тож чи не Росія-Персія сьогодні йде війною на
українські поліси, – і чи не спіткає її доля армади Ксеркса?!
Отже, проблема розуміння літературного тексту виходить далеко за межі
звичних інтерпретаційних параметрів. Це питання комунікативної глибини
мови. Зв’язку її філософських та етичних змістів з буттям країни.
Коли Шевченко в «Подражанії 11 псалму» (1859) проголосив: «Возвеличу /
Малих отих рабів німих! / Я на сторожі коло їх / Поставлю Слово», – він мав на
увазі не просто українське слово, а Слово-Лоґос.
У літературному тексті, а тим більше в поезії кожне слово є полісемічним.
Те, що нам видається відомим і освоєним, тут набуває нових значень і потре-
бує декодифікації.
Французький архітектор-модерніст Ле Корбюзьє писав, що одна й та сама
ренесансна будівля по-різному виглядає залежно від того, чи ми стоїмо перед
нею, розглядаючи її архітектурні елементи, чи ми мчимося повз неї на авто-
мобілі.
Більш як стосторінкова Енциклопедія, що супроводжує в цій книжці пое-
му-баладу Ліни Костенко «Скіфська одіссея», – не академічна вправа, а спроба
перечитати поему в момент, коли знову – вкотре! – робиться насильницька
спроба змінити мапу України, а з нею – і майбутнє держави. Треба вчитися по-
вільно читати текст. Усупереч дешевим імперативам нашого часу.
«Скіфська одіссея» відповідає на питання, навіщо нам знати історію, – за-
для розуміння себе в сучасному світі. І нагадує, що поетичне слово необхідно
читати в множинності його значень. У невипадковості кожного слова. У «хорі
людських різноголось».
Який світ описаний рядком: «Де браму неба зачиняють Ори?» Хто ж ці Ори?
Здається, щó там? Богині пір року, закривали браму Олімпу, дочки Зевса та дру-
гої його дружини – Феміди, сéстри мойр і харит... Ори відповідали за гармонію
циклічної зміни сезонів. Римських Ор було вже двадцять чотири, бо це години
в добі. Тобто дочки Феміди, богині Закону, забезпечують порядок і хроністорію
світу! Образ світу, побудований на тому, що світ ритмічно обертають охорон-
ниці Закону! Це – Захід. А Схід – це коли цариця Атосса править Небом, не зро-
зумівши, що її переміг крихітний поліс на Землі. Бо поки вона любила владу,
він любив свободу.
А що каже нам поет у рядках про загублених у млі часів «золотих аґафірсів»? 245
Ми у ХХІ столітті живемо в добу беззаконня. А за багато століть до нашої ери
якийсь дивний народ між українськими та румунськими Карпатами «співав
свої закони» для того, «щоб не забути жодної статті», – це Ліна Костенко цитує
Арістотеля.
Поема закінчується стрімким рухом Богдана на коні.
Поряд із літописанням писемним існує літописання в камені. Є щось симво-
лічне в тому, що князі Володимир Великий і Ярослав Мудрий творили центр
Києва там, де тепер «Богдан підвівся з кам’яних стремен». У серці старовинної
держави – пам’ятник тому, хто цю державу продовжив творити в модерному
часі. На Українському кристалічному щиті. На «Щиті Геродота».
Сповнене загроз і хаосу життя Степу вивершилось Державою. Тому Грек не
загубився у водах Дніпра, а причалив до нової реальності, яка зберігає у своїй
культурі пам’ять і Греції і Риму, і Сходу і Заходу. Бурхлива реальність на ім’я
Україна народжена бути будівником, а не руйнатором, каже поема. Поклика-
на бути творчим синтезом культурних енергій, що тисячоліттями творили
Європу.
«Тече ріка велика Борисфен». І ті, що колись були борисфенітами, сьогодні
є українцями. «Вони з вогню, у них душа нетлінна».
«А на гречині макова сорочка, / ще й чорний пояс, срібна оторочка»! Київ По-
маранчевої революції, Київ Революції Гідності – це Київ, який завдячує своєю
громадянськістю і тому далекому Грекові, тій «маковій пелюстці» Історії, яку
«тисячолітнім вітром занесло» в Україну, прив’язавши українську циві­лі­за­
цію до грецького берега Європи.
Саме тому від питання «де все, де всі, архонти і поети?» стискається сер-
це. Наша цивілізація потребує архонтів і поетів, творців та охоронців Закону
і творців та охоронців Слова. Щоб нашу браму Неба нарешті теж зачиняли і від-
чиняли Ори. Щоб час нашої історії остаточно синхронізувався з європейським.
Щоб ті кросворди, які й сьогодні пишуться «мечем і кров’ю», мали своє вті-
лення у слові. Щоб «душа тисячоліть» не лише шукала, а й знайшла себе
нарешті в слові. Українське Слово є кодом тисячолітніх смислів – і водночас
пульсуючим серцем найактуальніших проблем світу. Поема Ліни Костенко
гарантує цим смислам – неперервне буття, а нам – світлу і благословенну до
них причетність – вчора, сьогодні і в різних вимірах майбутнього.
Оксана Пахльовська
Київ – Рим,
карантинна весна 2020 р.

246 РЕКОНСТРУКЦІЯ ПРОСТОРУ
Чи так усе збіглося, чи так воно й мало бути, але так сталося: кілька десятків
років потому знайшли одне одного текст і зображення, як поезія та музика,
що довгі роки існували в єдиному Просторі і зрештою злилися в одній пісні.
Це Простір новітньої України, яка, втім, успадкувала цілий історичний безмір
від кіммерійців, скіфів, греків, савроматів, половців та безлічі інших народів.
У цьому Просторі – і гарячий степ Причорномор’я, і вологі ліси Гілеї, і казкові
береги великих і малих річок, архаїчні назви яких майже всі збереглися.
Збіглося й те, що майже тридцять років я живу в тій самій Ольвії, відкіля по-
чав свої мандри безіменний «Одіссей» з поеми Ліни Костенко. Збіглося й те, що
я пережив свою особисту одіссею від Ольвії до Генуї, подорожуючи у 1989–1992
роках Чорним та Середземним морями матросом на парусно-гребному судні
«Івлія». То була експедиція на реконструйованій копії античної дієри.
І, мабуть, так мало бути, щоб головним здобутком мого життя став проект
«Реконструкція Простору». Це художнє відтворення матеріальної та духовної
спадщини Північного Причорномор’я, яке у давнину населяли, зокрема, вихід-
ці з Греції. Основним джерелом візуальних ідей стали археологічні матеріали
не лише Ольвії Понтійської, а й ширшого ареалу – це Херсонес Таврійський,
Босфор Кіммерійський, Борисфенітська Березань, Тіра тощо.
Сталося так, що майже однакові сюжети відбулися в житті Ліни Костенко і
мо­є­му. Її вразив факт археологічної знахідки на річці Супій, що на Черкащині.
Він, власне, й дав поштовх створенню поеми-балади «Скіфська одіссея». Мій
же інтерес до скіфської теми перетворився на справжнє захоплення завдяки
подорожі на Полтавщину, до скіфського городища Гелон (саме там серед скіф-
ських артефактів я побачив ольвійські амфори, що свідчили про далекосяж-
ність торговельних шляхів греків). Зрештою це захоплення Скіфією вилилося в
мої ілюст­рації до «Історії» Геродота.
Згадую, як для знайомства зі скіфологами ми з моїм другом-книговидавцем
поїхали на Більське Городище, розташоване на височині в межиріччі Ворск­ли
та Сухої Груні, правої притоки Псла. Безплідно поблукавши лісами серед скіф-
ських земляних валів, ми виїхали в поле, щоб запитати у когось шлях. Одразу
ж помітили хлопців, що накидали сіно на воза. Швидко під’їхали до них просто
по стерні. Не встигли ми розкрити рота, як почули: «Ой, дядьку, ми ж не знали,
що то ваше сіно!» Коли перелякані хлопці зрозуміли, що ми шукаємо археологів,
один із них махнув рукою у відкрите поле: «А-а-а! Так скіфи там!»
У поемі Ліни Костенко багато подібних живих сцен. Вони ніби проказують:
«Так скіфи тут!» І не тільки скіфи…
Промовистість цих історій спонукала мене звернутися до своїх ранніх офор-
тів з міфопоетичних серій «Малі річки України», «Таврія – стародавній край»,
«Ольвійські легенди», виконаних у ті самі роки, коли Ліна Костенко писала
свою поему. Виявилося, що маємо багато спільного у сприйнятті Простору
України саме як північної ойкумени Середземномор’я. Без будь-якої домовле-
ності, кожен своїми засобами, Поет і Художник напрочуд співзвучно, на мою 247
думку, відповіли на запити Часу.
Володимир Бахтов, художник
ТВОРИ ВОЛОДИМИРА БАХТОВА,
РЕПРОДУКОВАНІ У КНИЗІ
На обкладинці – фрагменти офортів «Гілея – країна лісів і туманів», «Кентавр».
На форзацах – Скіфський квадрат, або Щит Геродота. Офорт, 6449, 1981 рік.
На с. 5 – Кентавр. Офорт, 6449, 1982 рік. Серія «Ольвійські легенди».
На с. 8–9 – Річка Громоклія. Офорт, 4970, 1984 рік. Серія «Малі річки України».
На с. 12–13 – Дніпровські плавні. Офорт, 4970, 1984 рік. Серія «Малі річки України».
На с. 16 – Переправа. Офорт, 4749, 1981 рік. Серія «Ольвійські легенди».
На с. 24–25 – Гілея – країна лісів і туманів. Офорт, 4964, 1981 рік. Серія «Ольвійські ле-
генди».
На с. 38–39 – Очерет і Вітер. Офорт, 4964, 1987 рік. Серія «Бахмутський шлях».
На с. 46–47 – Скиртування сіна. Офорт, 4970, 1986 рік. Серія «Таврія – стародавній
край».
На с. 50–51 – Річка Псьол. Офорт, 4970, 1984 рік. Серія «Малі річки України».
На с. 56–57 – Виноградарство. Офорт, 4970, 1986 рік. Серія «Таврія – стародавній край».
На с. 60–61 – Заготівля очерету. Офорт, 4970, 1986 рік. Серія «Таврія – стародавній край».
На с. 64 – Саджанці. Офорт, 4749, 1981 рік. Серія «Ольвійські легенди».
На с. 67 – Скіфи-риболови. Офорт, 8364, 1985 рік. Серія «На берегах Дніпровського
лиману».
На с. 70–71 – Вівчарство. Офорт, 4970, 1986 рік. Серія «Таврія – стародавній край».
На с. 76–77 – Річка Снов. Офорт, 4970, 1984 рік. Серія «Малі річки України».
На с. 79 – Скіфи-землероби. Офорт, 8364, 1985 рік. Серія «На берегах Дніпровського
лиману».
На с. 80 – Скіфські наречені. Офорт, 8364, 1985 рік. Серія «На берегах Дніпровського
лиману».
На с. 84–85 – Табун у гаю. Офорт, 4970, 1986 рік. Серія «Таврія – стародавній край».
На с. 90–91 – Середина літа. Офорт, 4964, 1983 рік. Серія «Ферма біля річки».
На с. 98 – Амазонка. Офорт, 6449, 1982 рік. Серія «Ольвійські легенди».
Для заставок використано фрагменти ілюстрацій Володимира Бахтова до «Історії» Геро­
до­та, книга IV «Мельпомена».
На с. 19 – Пантеон скіфських богів. Тагімасад.
На с. 20–21 – Пантеон скіфських богів. Гестія, Папай, Гойтосір, Апі.
На с. 29 – Пантеон скіфських богів. Аргімпаса.
На с. 32 – Пантеон скіфських богів. Арес.
 З МІ СТ

Ліна Костенко
СКІФСЬКА ОДІССЕЯ. Поема-балада . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ярослава Франческа Барб’єрі, Оксана Пахльовська
Енциклопедія «Скіфської одіссеї» . . . . . . . . . . . . . . . . . 99
Індекс до Енциклопедії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 224
Оксана Пахльовська
«Через сліпучу призму пекторалі» . . . . . . . . . . . . . . . . 226
Володимир Бахтов
Реконструкція простору . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 246
Твори Володимира Бахтова, репродуковані у книзі . . . . . . . 247
6 Ліна КОСТЕНКО – поет, прозаїк, культуролог, перекладач. Народилася 19 берез-
ня 1930 р. в м. Ржищеві Київської області в родині вчителів. 1956 р. закінчила Лі-
тературний інститут ім. М. Горького (Москва). Одна з чільних постатей у плеяді
українського шістдесятництва. Після виходу перших трьох книжок – «Проміння
Землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961) – автора було забороне-
новпродовж шістнадцяти років. Поетичні збірки «Зоряний інтеґрал» (1963) та
«Княжа Гора» (1972) знято з виробництва. В цей період окремі твори друкувалися
за кордоном (напр.: Поезії. Baltimore; Paris; Toronto, 1969). Повернення в літературу
відбулося в 1977 р. Вийшли друком книжки: «Над берегами вічної ріки» (1977),
«Маруся Чурай» (1979, 1982 – стотисячний тираж, 1990), «Неповторність» (1980),
«Сад нетанучих скульптур» (1987; тут була вперше надрукована «Скіфська одіс-
сея»), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987), «Вибране» (1989), «Берестеч-
ко» (1999).
У видавництві «Либідь» побачили світ нове видання історичного роману у
віршах «Берестечко» (з ілюстраціями Сергія Якутовича та аудіоверсією тексту від
Петра Бойка; 2010; перевид. 2017), поетичні збірки «Гіацинтове сонце» (із записа-
ми пісень у виконанні Ольги Богомолець та ілюстраціями Івана Марчука; 2010),
«Річка Геракліта» (з диском авторського читання поезій; 2011; у малому форма-
ті – 2011, перевид. 2016), «Мадонна Перехресть» (2012; перевид. 2018), а також на-
уково-біографічні книжки: «Є поети для епох» Івана Дзюби (2011; перевид. 2019)
та «Гармонія крізь тугу дисонансів...» (автори: Іван Дзюба, Ліна Костенко, Оксана
Пахльовська; 2016).
Книжки останнього часу, випущені видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», ви-
тримали багато перевидань: роман «Записки українського самашедшого» (2010),
поетичне вибране «Ліна-300» (2012; на сьогодні видрукувано майже двадцять ти-
ражів), «Маруся Чурай» (з ілюстраціями Владислава Єрка, 2018). Культурологічні
статті, зокрема «Гуманітарна аура нації», опубліковано в серії «Підривна літерату-
ра» газети «День» (2013; першодрук – 1999 р.).
Серед недавніх досліджень про автора: книги Олександера Шугая «Ліна
Костенко: Я все, що я люблю...» (К.: Дніпро, 2019), Олега Кудріна «Ліна Костенко»
(Х.: Фоліо, 2019), Валентини Саєнко «Поезія Ліни Костенко: традиція, контекст, ху-
дожня своєрідність» (К.: Смолоскип, 2020).
Твори Ліни Костенко перекладено англійською, французькою, німецькою,
іспанською, італійською, португальською, шведською та всіма мовами Сходу Єв-
ропи. З недавніх видань – поетична книжка нідерландською мовою («Кипариси
горять», перекладач Арі ван дер Ент) та німецькою – «І знову пролог» (перекладачі
Алоїс Вольдан та Алла Паславська). Готується дослідження творчості Ліни Костен-
ко у Вроцлавському університеті.
 Від 1991 р. впродовж тривалого періоду Ліна Костенко вивчала Чорнобильську
зону в складі Історико-культурної експедиції (Державний науковий центр захи-
сту культурної спадщини від техногенних катастроф при Міністерстві надзвичай-
них ситуацій). Автор сценарію до фільму «Чорнобиль. Тризна» (1993).
Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська акаде-
мія», Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, почесний
250 доктор Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича та Львів-
ського національного університету ім. І . Франка.
Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1987). З інших
нагород – Міжнародна премія Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1989),
Почесна відзнака Президента України (1992), Премія імені Франческо Петрарки
(Падуя, 1994). Перший лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені
Олени Теліги (2000). Відзнака УГКЦ імені блаженного священномученика Омеля-
на Ковча (2013). Премія імені Івана Багряного (2019). Мала планета Сонячної сис-
теми № 290127 – астероїд головного поясу – в 2015 р. отримала назву Linakostenko.
© Фото Тані Крістофорі
Оксана ПАХЛЬОВСЬКА – письменник, культуролог, зав. кафедри україністики,
професор Секції славістики та студій Центрально-Східної Європи (Департамент
європейських, американських та інтеркультурних студій, факультет літератури
і філософії) Римського університету «Sapienza», доктор філологічних наук. Наро-
дилась 1956 р. в Києві. Закінчила Московський університет ім. М. В. Ломоносо-
ва за спеціальністю «Італійська мова і література» (1980). В Інституті літератури
ім. Т. Г. Шевченка НАНУ захистила кандидатську дисертацію, присвячену історії
українсько-італійських літературних зв’язків (1986) і докторську – на тему «Укра-
їнська літературна цивілізація в європейській перспективі» (2000). Дослідник і
перекладач італійської, іспанської та провансальської літератур; перекладає та-
кож українську літературу італійською. Автор більше сотні студій, надрукованих
в Україні, Італії, Франції, Німеччині, Польщі, Америці, Канаді, Росії. Серед важли-
вих публікацій – книжки: «Civiltà letteraria ucraina» («Українська літературна ци-
вілізація», Roma: Carocci Editore, 1998), перше на Заході після падіння Берлінсько-
го муру комплексне дослідження тисячолітньої еволюції української культури
від витоків до сучасності як невід’ємної частини європейської цивілізації; «Ave,
Europa!» (К.: Пульсари, 2008), присвячена ключовим культурним та ідентитар-
ним проблемам України в процесі євроінтеграції, та – у співпраці з проф. Джо-
ванною Броджі – «Taras Ševčenko. Dalle carceri zariste al Pantheon ucraino» («Тарас
Шевченко. Від царських тюрем до українського Пантеону», Firenze: Le Monnier,
2015), перше в Італії наукове видання творів Тараса Шевченка. Співпрацювала з
італійськими енциклопедіями «Treccani» та «Bompianі», з Інститутом соціальної
та релігійної історії м. Віченца. Один із засновників Міжнародної асоціації укра-
їністів та Італійської асоціації українських студій, член Італійської асоціації сла-
вістів. Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка (1989)
та Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги (2005); кавалер 251
ордена «За інтелектуальну відвагу» (2009); лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка (2010).
Ярослава Франческа БАРБ’ЄРІ – політолог, культуролог, перекладач, магістр
філософії з питань європейської політики та суспільства. Народилась 1991 р.
в м. Кремона. Вчилась у класичному ліцеї, де поглиблено вивчала давньогрецьку
і латинську культури. Закінчила бакалаврат з філософії на факультеті літерату-
ри і філософії Римського університету «Sapienza». Навчалась також у Сорбонні за
програмою «Еразмус». Проходила практику в Парламенті Канади як інтерн члена
Парламенту Джастіна Трюдо в межах Канадсько-Української парламентської про-
грами (CUPP, Canada-Ukraine Parliamentary Program). Була також інтерном лорда
Ентоні Ґідденса в Палаті Лордів британського Парламенту.
Продовжила студії у Великобританії, де від філософських студій перейшла до
політичної філософії, а далі політології. Закінчила дві магістерки: в Лондонській
школі економіки (LSE) та Оксфордському університеті. Зокрема в Оксфорді в Депар-
таменті політичних студій та міжнародних відносин захистила магістерську дисер-
тацію, присвячену проблемі несумісності концепцій кордонів між ЄС і Російською
Федерацією та реалізації цих антитетичних концепцій у відповідних інтеграцій-
них проектах. Була віце-президентом Оксфордського Українського студентського
товариства (Oxford University Ukrainian Society) та президентом Оксфордського сту-
дентського товариства у справах Європи (Oxford University European Affairs Society).
Нині Ярослава вчиться на доктораті в Бірмінгемському університеті. Тема її док-
торату присвячена стратегії й тактикам підриву суверенітету України, Молдови
та Грузії з боку Російської Федерації від початку ХХІ століття. Протягом останнього
року була асистентом курсу політології та політичної філософії при Департаменті
політичних та міжнародних студій у Бірмінгемському університеті. Брала участь
у міжнародних дослідницьких проектах, співпрацюючи з фахівцями Бірмінгем-
ського університету в межах наукової програми EU–STRAT (під керівництвом
 Єврокомісії), Лондонської школи економіки (ARENA), Українського інституту в Лон-
доні та консалтингової групи «One Philosophy Group», у Києві – з Італійським ін-
ститутом культури та газетою «День». Стажувалася також у Науковому центрі кон-
фліктології (Conflict Studies Research Centre), Королівському дослідницькому центрі
«Чатам Хаус» (Chatham House), Літній школі для докторантів під егідою Європей-
ського колегіуму (College of Europe) та Європейського форуму «Альпбах» і в Центрі
252 «Нов­а Європа» в Києві. З найближчих публікацій: переклад книжки «Історія ідеї
Європи» італійського історика Федеріко Шабо у видавницт­ві «Либідь».
Володимир БАХТОВ – заслужений художник України (1999) з більш ніж 40-річ-
ним досвідом роботи у сфері образотворчого мистецтва. Спеціалізується як у кла-
сичних техніках, таких як офорт і темперний живопис, так і в цифрових медіа,
таких як фотографія та відео. Він також є одним із провідних українських худож-
ників ленд-арту. Народився 17 січня 1954 р. в місті Золоте Луганської області. У
1971–1975 рр. навчався на художньо-графічному факультеті Державного педаго-
гічного інституту імені К. Д. Ушинського в м. Одеса. З 1976 р. активно виставля-
ється як в Україні, так і за кордоном. Від 1982 р. є членом Спілки художників СРСР
(з 1991 р. – Національна спілка художників України). У 1984 р. Володимир Бахтов
став лауреатом Паризького салону мистецтв «Grand Palais» та отримав Срібну ме-
даль у номінації графіки за серію офортів «Ферма біля річки» з циклу «Малі річки
України». У 1989–1992 рр. був учасником експедиції «Чорне море», що здійснила
серію плавань Чорним та Середземним морями – слідами античних мореплавців.
Від 1992 р. позиціонує себе як вільний художник. Роботи Володимира Бахто-
ва експонувалися на багатьох виставках графіки в Польщі, Болгарії, Німеччині,
Єгипті та інших країнах. Постійний учасник «Трієнале графіки», Краків (Польща)
з 1994 р. та член Міжнародного товариства графічного трієнале Кракова. У кола-
борації з дружиною Тетяною Бахтовою брав участь у серії виставок у Німеччині,
Польщі, Італії. Паралельно будувався Дім-майстерня поряд з руїнами античного
міста Ольвія, від 2000 р. почалася співпраця з Грецьким фондом культури (Одесь-
ка філія). Головним напрямком творчості художника стає вивчення та художня
реконструкція античного простору Північного Причорномор’я. Масштабні проек-
ти циклу «Ойкумена» були експоновані в Одесі, Львові, Києві, Севастополі, Москві,
Берліні, Афінах. Художник є винахідником авторської техніки «геліографіті» – ма-
лювання та архітектурні реконструкції вогнем у просторі археологічних пам’яток,
фундаменти яких розкопують археологи. Друга велика тема – «Тера-театр», тобто
ленд-артівські театралізовані дії в історичному просторі Ольвії, які імітують тера-
коти або мармурові скульптури. Основна концепція цієї теми – діалог з античними
ідеями пластичності світу та людського тіла як її абсолютним втіленням. Міфологія,
містерії, мистецтво, релігія, історія античної Греції інтерпретуються художником
модерновими методами, що зближує сучасну історію України з історією Європи,
яка бере відлік від античної Греції – нашої спільної Цивілізації. Проект«Античні
коди України. Сакральні реконструкції» був номінований на Національну премію 253
України імені Тараса Шевченка 2019 р. Ілюстрації художника до «Історії» Геродо-
та, виконані в техніці офорта в академічній манері, побачили світ у видавництвах
«GRAFIKPLUS» (Одеса, 2005; альбом «Владимир Бахтов. “История” Геродота. Мельпо-
мена») та «СЕМ» (Москва, 2013; літературно-художнє видання «Геродот о скифах»).
Роботи художника зберігаються в колекціях Національного художнього музею
України, Третьяковської галереї, Інвестиційного банку Берліна (IBB), а також у бага-
тьох інших музейних та приватних колекціях в Україні та за кордоном.
Оксана ЗДОР – художник книги, член Національної спілки художників України
з 2017 р. Народилася 12 лютого 1974 р. в Києві. У 2000 р. закінчила Національну
академію образотворчого мистецтва і архітектури (майстерня книжкової графіки,
інтролігації та реставрації під керівництвом В. Я. Чебаника). Працює у галузі ху-
дожнього оформлення книги і графічного дизайну: спеціалізується у макетуванні,
ілюструванні книг, станковій графіці, каліграфії. Співпрацює з провідними видав-
ництвами Києва, з українськими та закордонними інституціями.
Оформлені Оксаною Здор видання відзначено дипломами численних кон-
курсів: львівського Форуму видавців (2002 р. – Антологія японської поезії. Хайку
ХVII–ХХ ст. К.: Дніпро, 2002; 2017 р., «Найкраща книга року» в номінації «Класич-
на зарубіжна література» – Мацуо Басьо. Поезії. К.: Веселка, 2016); Всеукраїнської
виставки-конкурсу імені Георгія Якутовича (2014 р.); міжнародного книжкового
фестивалю «Зелена хвиля» (2016 р.); конкурсу Держкомтелерадіо «Краща кни-
га України» (2017 р.). Лауреат Всеукраїнської премії імені Леоніда Череватенка
(2017 р.).
Учасниця виставок Спілки художників та Спілки дизайнерів України в галузі
графіки, графічного дизайну та шрифту, міжнародних виставок графіки та ілюст­
рації. У складі колективів брала участь у фестивалях дизайну.
Від 2018 р. викладає каліграфію та дизайн книги в Інституті мистецтв Київ-
ського університету імені Бориса Грінченка.
 Подяка
Εὐχαριστία

Дякуємо Мамі – що написала цю одіссею ольвійського Грека прадавньою укра-

їнською землею, давши нам усім змогу долучитися до його сміливої фантазійної по-
дорожі та відчути Україну у всіх її часових вимірах частиною Європи. За філософію
Свободи. За магію Любові. За горизонт вічності України у цей критичний для її май-
бутнього час.
Дякуємо художнику Володимиру Бахтову – таємничому ольвіополіту, художнику і
моряку, за автентичне й оригінальне переживання – екзистенційне й естетичне – грець-
ко-скіфської давнини. З побажанням, щоб рідне йому Золоте на Луганщині з руїни під
обстрілами перетворилось на квітуче українське місто.
Дякуємо Світлані Головко – за буття завжди поруч. За стратегію і фантазію проек-
тів, за відданість і сестринську солідарність. За тонкість і скельність. За розуміння без
слів. За щастя зустрічі – в житті і в кожній роботі.
Дякуємо Олені Вербило – неймовірному редактору з лазерним баченням тексту.
Іронія, інтелектуальна чесність, відповідальність. Таке сучасне і аж старовинне чуття
слова. Унікум.
Дякуємо дизайнеру Оксані Здор, яка з полтерґейсту файлів, ідей, цейтнотів вміє
кількома магічними рухами скульптурно вичакловувати Книжку. Цікаво, з якою Музою
має змову.
Дякуємо всьому Видавництву «Либідь» та його директору Олені Бойко – за
професійність, надійність і благородство на всіх етапах багатолітньої співпраці. За
почуття дому.
Дякуємо Друзям – Інні, Таї, Марії, Ларисі, Лілі, Галі, Анатолію, Іванові, Сашкові, Сер-
гіям, Михайлові – за всеприсутність, всерозуміння, вседопомогу. Почуваємо вселюбов.
Дякуємо Музі Карантеллі – доки Евтерпа і Кліо облаштувалися у Мами вдома і за-
ймалися притаманними їм справами, електронна Муза Карантелла допомагала нам всім
триматися разом у сюрреальну карантинну весну 2020-го, весело ігноруючи обмеження
та часом заважаючи працювати старшим сестрам... e-Гелікон, тепер так.
Дякуємо Скіфам – не жорстоким номадам, а гордим химерним народам, що зігріва-
ли наші землі в степах своїми вогнищами й обійстями, лишаючи нам про себе «смуток
золотої згадки» у геніальних витворах з античного золота.
Дякуємо Грекам – за безмежжя обріїв культури. За те, що в них подяка – Євхаристія. Костенко, Л. В.
Причастя.
Для нас ця робота була Причастям до Слова. До смислів Європи. До вміння нашої К71 Скіфська одіссея: поема-балада / Ліна Костенко; [авт. Енциклопедії
Мами Ліни любити безмежно й істинно народи та їхні культури, як саму Україну. «Скіфської одіссеї» О. Пахльовська, Я. Ф. Барб’єрі; авт. статті О. Пахльов-
ська]; іл. В. Бахтова. – К.: Либідь, 2020. – 256 с.: іл.
Оксана Пахльовська,
Ярослава Франческа Барб’єрі ISBN 978-966-0000-0

Окремо дякую моїй донечці Ярославі Франчесці – за подорож разом Середземно-
мор’ям і морем Маминого Тексту. За шляхетну зустріч у ній Сходу і Заходу. Досі чую її,
учениці класичного ліцею, наспівне читання давньогрецьких істориків в оригіналі.
Досі згадую шкільний її твір, чотирнадцятилітки: «Недоліки афінської демократії». Тоді
мені мріялось про дітей, що писатимуть колись твір: «Недоліки української демократії».
Адже це означатиме, що така демократія існує – як і належне критичне мислення для її
вдоскона­лення.
Оксана Пахльовська
Герой поеми-балади Ліни Костенко «Скіфська одіссея» – молодий Грек з Ольвії –
два з половиною тисячоліття тому рушив у плавання Дніпром-Борисфеном у
напрямку майбутнього Києва, пізнаючи грецький і скіфський світи Припонтиди.
У поемі, написаній іскрометно й іронічно, постає багатостолітня – реальна й
міфічна – стихія творення України на стику західної і східної цивілізацій, а сама
Україна бачиться як невід’ємна частина середземноморської культури. Культуро-
логічні аспекти поеми коментуються в Енциклопедії «Скіфської одіссеї». Книжку
оформлено офортами Володимира Бахтова.
Для широкого читацького загалу.
УДК
 Літературно-художнє видання

КОСТЕНКО Ліна Василівна

СКІФСЬКА ОДІССЕЯ
Поема-балада

Художник
Володимир Бахтов

Головна редакція літератури з гуманітарних наук

Головний редактор Світлана Головко

Редактор Олена Вербило
Коректори Ангеліна Дрожжина, Людмила Іванова
Дизайнер Оксана Здор

Формат 70100/16.
Ум. друк. арк. 00,00. Обл.-вид. арк. 00,00.
Зам. №

Державне підприємство «Спеціалізоване видавництво “Либідь”»,

вул. Пушкінська, 32, м. Київ, 01004
www.lybid.org.ua
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3055 від 12.12.07

Видрукувано на ПрАТ «Білоцерківська книжкова фабрика»

вул. Леся Курбаса, 4, м. Біла Церква, 09117
Свідоцтво ДК № 5454 від 14.08.2017