МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ ДРУКАРСТВА

ФАКУЛЬТЕТ ВИДАВНИЧО-ПОЛІГРАФІЧНИХ, ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

КАФЕДРА ГРАФІЧНОГО ДИЗАЙНУ І МИСТЕЦТВА КНИГИ

РЕФЕРАТ
З дисципліни «Історія та культура України»
на тему:
КУЛЬТУРА СКІФІВ

Виконав:
Студент 1 курсу, групи ЗДЗ-1
Спеціальності “Графічний дизайн”
Фефілов В.В.

Науковий керівник:
доцент
Олійник М. А.

Львів
2023
 ЗМІСТ

ВСТУП 3

1. Історія та розселення скіфів 4

1.1 Походження та розселення скіфів 4
1.2 Етапи історії скіфів 7

2. Суспільство та соціальна організація 10

2.1 Структура суспільства скіфів 10

3. Матеріальна культура 16
3.1 Кіннота та коні 16
3.2 Мистецтво і ремесла 17

4. Релігія та міфологія 20
4.1 Боги та культові об'єкти 20

5. Взаємодія з іншими культурами 24

5.1 Контакти з сусідніми народами 24

ВИСНОВОК 26

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 27

 ВСТУП

У сьогодення світ постійно прагне розкрити та зрозуміти культурну спадщину

минулих літ, епох та народів, аби поглибити наші знання про історію людства.
Актуальність теми, що розкривається у цьому рефераті, визначається не тільки
інтересом до стародавніх цивілізацій, а й її безпосереднім значенням для розуміння та
засвоєння етнокультурних особливостей минулого. Однією з унікальних за своєю
натурою вважається культура скіфів (також скити, сколоти). У вузькому значенні цим
терміном називають культуру самих тільки скіфів, що займали територію степів
Причорномор’я між Дунаєм та Доном. У більш широкому сенсі, термін «скіфи»
вживався задля найменування майже всіх племен, поширених на території степової та
лісостепової зон на північ від Чорного моря та Північного Кавказу в VII - III ст. до н.е..
Об’єктом цього дослідження є культурна спадщина скіфів, а предметом –
складові елементи цієї культури, такі як мова, мистецтво, соціальна організація, та
багато інших аспектів. Мета реферату – вивчення та аналіз цієї культури задля
збагачення знань стосовно епохи минулих літ та усунення проблем із вивченням
попередніх і майбутніх культур та цивілізацій, розкриття унікальності спадщини, що
залишили нам скіфи.
Сьогодні, у світлі взаємодії різноманітних культур, дослідження таких
унікальних цивілізацій, як скіфська, допомагає нам краще розуміти своє коріння та
сформувати національну свідомість. Щодо значущості теми – вона полягає у тому, що
вивчення культури скіфів може допомогти сучасному суспільству у збереженні та
відтворенні культурних цінностей, а також в розумінні взаємозв’язків між різними
культурами.
Реферат містить у собі історичний огляд та розкриватиме ключові етапи
розвитку скіфської культури, а також аналіз соціальної структури та особливості
мистецького і релігійного спадку. В основі дослідження полягає аналіз археологічних
та літературних джерел.
 РОЗДІЛ 1 ІСТОРІЯ ТА РОЗСЕЛЕННЯ СКІФІВ

1.1 Походження та розселення скіфів

За найбільш поширеною версією скіфи належали до іранської групи

індоєвропейської сім’ї. Ця версія заснована на аналізі певних слів з мови скіфів, які
трапляються доволі часто в письменних пам’ятках тих часів, переважно грецьких.
Кількість слів – близько 200, переважно імена людей. Історики зазначали, що до
іранських мовних запозичень у сучасній українській мові належать такі слова, як пан,
терези, джура, шаровари, та вони вважаються пізніми запозиченнями. Є й більш давні,
наприклад: «дбати – дбайливий», «бачити – обачний», «тривати – тривалий», «жвавий
– жвавішати», «почвара – потвора», «кат – катувати» - ці запозичення спільні з
білоруською та польською мовою. Значущі іранські мовні запозичення, передусім,
обумовлені проживанням скіфів на території сучасної України від Дунаю до Дону.
Всю цю територію Геродот називав Велика Скіфія. На землі нинішньої України скіфи
прийшли у VII столітті до нашої ери, перетнувши Кавказ. Вони захопили Кімерію і
створили скіфсько-кімерійський етнос, таким чином затвердили свій статус
домінуючої сили в понтійському степу.
Геродот розповідає три перекази походження скіфів: «За розповідями скіфів,
народ їх – наймолодший з усіх. А було це так. Першим жителем цієї ще безлюдної тоді
країни був чоловік на ім’я Таргитай. Батьками цього Таргитая, як кажуть скіфи, були
Папай і дочка річки Борисфену богиня Апі. Такого роду був Таргитай, а у нього було
троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і наймолодший – Колаксай. В їх царювання на
Скіфську землю з неба впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира і чаша. Першим
побачив ці речі старший брат. Ледве він підійшов до них, аби підійняти, як золото
запалало. Тоді він відступив, і наблизився другий брат, аж як тут золото знову охопило
полум'я. Так жар палаючого золота відігнав двох братів, але, коли підійшов третій,
наймолодший брат, полум'я згасло, і він відніс золото до себе в будинок. Тому старші
брати погодилися віддати царство молодшому. Так от, від Ліпоксая, як кажуть,
сталось скіфське плем'я, зване авхати, від середнього брата – плем'я катіар і траспіїв, а
від молодшого з братів – царя – плем'я паралати. Всі племена разом називаються
сколотами, тобто царськими. Елліни ж звуть їх скіфами.
Так розповідали скіфи про походження свого народу. Вони думали, що з часів
володарювання їх першого царя Таргитая до вторгнення в їх землю Дарія пройшло
тільки 1000 років.
Елліни оповідали, що одного разу, коли Геракл гнав Геріонову худобу,
випадково забрів у землю Гілея, що тоді ще була безлюдною. Прокинувшись від сну,
він помітив, що вся худоба зникла, і довелось йому обійти усю ту землю задля пошуку
зниклої худоби, внаслідок чого зайшов до країни, що зветься Лісистою. Там у печері
зустрів діву-змію. Вона розповіла, що худоба у неї, але віддасть її лиш у тому випадку,
якщо Геракл залишиться з нею. У неї з'явилося троє синів. Старшого вона назвала
Агафірсом, середнього Гелоном, а молодшого Скіфом. Зрештою, вона віддала худобу
Гераклу та запитала у синів, хто ж з них залишиться, а хто піде з цієї землі, коли
подорослішають. Геракл натягнув лук і сказав, що той, хто із трьох синів, досягнувши
дорослого віку, подужає натягнути лук, той повинен буде залишитись. Старший і
середній з завданням не впорались і мати вигнала їх з країни, а от молодшому, Скіфу,
вдалося виконати завдання, і він залишився в країні. Від цього Скіфа, сина Геракла,
ведуть рід усі скіфські царі.
Існує ї третій переказ, він говорить так. Кочові племена скіфів мешкали в Азії.
Коли масагети витіснили їх звідти значущою військовою силою, скіфи перейшли
Аркас і прибули до кімерійської землі – країни, нині населеної скіфами, що здавна
належала кімерійцям. З наближенням скіфів кімерійці почали радитись, що ж їм
робити перед лицем численного війська ворожого. На раді думки розділились. Хоча
обидві сторони вперто стояли на своєму, але перемогла пропозиція царів. Народ
боротьби не хотів і був за мирне співпроживання зі скіфами. Царі же зі знаттю,
боячись втратити владу та привілеї, вважали за необхідне воювати. Прийнявши таке
рішення, кімерійці розділилися на дві частини і розв'язали між собою братовбивчу
боротьбу. Билися завзято, з неймовірно великими втратами для обох сторін. Усіх
полеглих у кровопролитній війні народ кімерійський поховав біля річки Тираса. Решта
кімерійської знаті покинули країну, а на їхнє місце прийшли скіфи.
І досі ще у Скіфській землі існують кімерійські укріплення та переправи, є
також і область, що зветься Кімерія, і так званий Кімерійський Боспор. Рятуючись від
скіфів втечею у Азію, кімерійці зайняли півострів там, де нині еллінське місто Синопа.
Відомо також, що скіфи в гонитві за кімерійцями випадково збилися зі шляху та
вторглись до землі, що зветься мідійською, адже кімерійці рухалися вздовж узбережжя
Понту, а скіфи ж під час переслідування тримались зліва від Кавказу, поки не
вторглись в землю мідян. Так ось, вони повернули вглиб країни.»
З цього можна почерпнути, що, ймовірніше всього, скіфи були витіснені
масагетами з прабатьківщини, після чого покинули свої землі та вирушили на пошуки
кращої долі на захід. Урешті-решт, їхні орди наблизилися до кімерійських пасовищ,
після чого й відбулись події, описані Геродотом в останньому переказі.
На час приходу скіфів у Східне Надчорномор’я, ассирійський престол посідав
цар Асархаддон, якому, так само, як і майже всім попередникам доводилося вести
важку дипломатичну та збройну боротьбу за збереження ассирійського верховенства у
Перендій Азії. Поява скіфів на північних кордонах Ассирійської держави не на жарт
стурбувала її володарів, тому вони почали шукати шляхи до порозуміння зі скіфами.
Зберігся письмовий запит Асархаддона до оракула бога Шамаша: чи той
дотримуватиметься свого слова Партатуа – цар «країни Ішкуза» - проводир скіфів,
якщо візьме за дружину ассирійську царівну. Невідомо, чи, зрештою, було реалізовано
плани Ассирійської верхівки, та завдяки подальшим подіям, достеменно відомо, що
ассирійці, все ж, досягли певної домовленості з кочовиками.
У період передньоазіатських походів основною територією, де мешкали племена
скіфів, були степи Прикубання та Північного Кавказу, сполучені зручними
природними комунікаціями – через східне узбережжя Чорного моря,
центральнокавказькі перевали, узбережжя Каспійського моря – із Закавказзям та
Передньою Азією. Саме тут, у рівнинних місцевостях сучасних Краснодарського і
Ставропольского країв, Кабарди, Північної Осетії, Чечні та Інгушетії, відкрита
найбільша кількість відомих на сьогодні скіфських поховань та поховальних пам'яток
VII – VI ст. до н.е. Тому є всі підстави локалізувати в цьому регіоні найдавніше
скіфське об'єднання, відоме в ассирійських джерелах як «царство Ішкуза».
 1.2 Етапи історії скіфів

Початок історії скіфів припадає на ранню античність, їхнє походження пов'язане з

великою групою іранських та тюркських кочовиків, які на початку I тисячоліття до
н.е. відселялися на степових територіях Євразії. Найбільш активна фаза датується VII-
VI століттями до н.е.. Скіфи оселилися в основному в степах сучасної північно-східної
частини України, на південь від Причорномор'я, та на південний захід від
Каспійського моря. Їхня територія стала великою ріднею, яка об'єднала кілька племен
в рамках скіфського етносу, наприклад, кімерійське.
Спочатку скіфи були племінним суспільством, організованим на основі родового
устрою. Кочовий спосіб життя був для них звичним, а більша половина їхньої
робітничої культури була пов'язана зі скотарством. Загалом, скіфське суспільство мало
виражену верховну владу. Племінні вожді керували своїми родовими групами, а в разі
необхідності збирались ради, де приймались колективні рішення. З часом виникла
певна форма племінного конфедераційного устрою, що стало характерною
особливістю скіфського суспільства.
Перший етап історії скіфів та найбільш активна фаза, що припадає на VII-VI
століття до н.е. є періодом їхнього формування як етносу та об'єднання в скіфський
племінний соціум. Цей період характеризується інтенсивною міграцією кочових
племен, що здійснювали рух вздовж степових територій Євразії. Вони оселилися в
степах Північного Причорномор'я, займаючи значні території від Дону до Дніпра. Ця
міграція зумовила основи їхнього населення та дозволила їм розвиватися в нових
умовах.
Скіфи брали участь у торгівлі та культурному обміні з сусідніми народами. Вони
вивчали нові технології та підпадали під вплив інших цивілізацій, переймаючи інші
звичаї та новій навички. Етнографічні та археологічні дані підтверджують, що скіфи
вже на початковому етапі історії вели війни та здійснювали походи, що свідчить про
їхню воєнну майстерність та стратегічну спрямованість. Іншою ж важливою подією
того часу було становлення скіфського мистецтва. Орнаментика на їхніх виробах, від
посуду до приркас, визначає традиційні символи та візерунки, що становили
унікальність скіфської культури.

Другий етап історії скіфів, що припадає на VI-IV століття до н.е.

характеризується розквітом та розширенням їхньої культури, а також активною
взаємодією з сусідніми народами. На цьому етапі скіфи зайняли значні території від
Причорномор'я до Кавказу і Південного Уралу. Ця експансія відбулась завдяки
сильній армії та стратегічного використання великих конних загонів. Однією з
ключових подій цього періоду вважається військовий похід скіфів на Сході. Вони
здійснили низку великих походів на території Середньої Азії та Південного Кавказу.
Важливою також була й боротьба скіфів з Перською імперією під керівництвом Дарія
І. Скіфи виявились гідними супротивниками, адже раз за разом громили перські
війська.
Також на цьому етапі скіфи стали ключовими учасниками трансєвразійської
торгівлі, узявши під власний контроль великі торгівельні шляхи, сприяючи обміну
товарами та культурним впливом між різними цивілізаціями.
Однак, внутрішні конфлікти та напружені відносини з іншими народами (перси,
сармати, а також племена, що знаходилися південніше їхньої території, або ж
зазначали свої права на скіфські землі) призвели до послаблення скіфської держави.
Геродот вказує на конфлікти між різними скіфськими племенами, що вплинули на
стабільність їхнього суспільства. Другий етап історії скіфів був часом їхнтого
значущого впливу на регіон. Вони поставили себе важливою ланкою в античному
світі, здійснюючи великі походи, контролюючи торгові шляхи та вступаючи в
дипломатичні відносини з сусідніми цивілізаціями.
Третій етап історії скіфів, що припадає на ІІІ століття до н.е., визначається
занепадом та розпадом скіфської держави, що був спричинений внутрішніми
конфліктами, зовнішнім тиском, та продовольчими труднощами. Внутрішній розкол та
боротьба за владу серед скіфських племен стали визначальними подіями цього
періоду. Політичні та соціальні нестабільності сприяли внутрішнім суперечкам, а їхні
наслідки відобразились на зовнішньому статусі скіфів. Збройні конфлікти між
скіфськими племенами розколювали їхню єдність, а боротьба за владу призводила до
дисгармонії та зниження впливу скіфської держави в регіоні.
 Однією з ключових загроз для скіфів була ассирійська експансія та напади
військ Сарматії. Ці конфлікти призвели до збитків, а потім й до втрат скіфських земель
та ресурсів.

Заслаблення скіфської держави також призвело до того, що окремі скіфські

племена стали піддаватися впливу сусідніх народів. Багато скіфів залишали свої
степові землі та переходили до кочового способу життя, вирушаючи на захід або на
південь. Занепад скіфської держави призвів до того, що території, які колись
контролювалися скіфами, стали об’єктом інтересу інших народів, що використали це
ослаблення задля власної користі.
Завершальний етап історії скіфів, що охоплює ІІІ період до н.е. і далі,
визначається повним розпадом скіфської держави, подальшим переселенням та
впливом на наступні етапи історії Євразії. На початку цього періоду деякі скіфські
племена продовжували своє існування, та території, які вони контролювали,
зменшилися. Частину скіфів було поглинуто іншими народами або вигнано, в
результаті чого вони шукали нові місця для заселення. Важливою подією було
поступове зміцнення сарматських та іранських племен на територіях, де колишні
скіфи взаємодіяли чи зливалися з цими етнічними групами. Спільно з сарматами вони
стали важливою ланкою у степовому регіоні та взаємодіяли з імперіями, такими як
Римська та Парфія. Завершальний етап історії скіфів також відобразився на сусідніх
народах та їх подальшому розвитку.
Загалом, хоча скіфська держава завершила свій період великої активності, вплив
скіфів на історію був і залишається неймовірно важливим.
 РОЗДІЛ 2 СУСПІЛЬСТВО ТА СОЦІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ

2.1 Структура суспільства скіфів

У складному політичному об’єднанні, яким була Причорноморська Скіфія,

панівне становище посідали племена царських скіфів. Саме ця частка населення
вважалася основною силою під час скіфських походів у Передню Азію та у боротьбі з
полчищами перського царя Дарія І. На ранішніх етапах своєї історії царські скіфи
утворювали, скоріше, союз племен, котрий включав принаймні три племінних
підрозділи, кожен з них мав свою територію і перебував під владою свого вождя. Такий
потрійний поділ на племена відображено у розповіді про три загони скіфського війська
під час війни з вищезгаданим Дарієм І.
У IV столітті до н.е. влада над усіма скіфськими племенами зосередилася в
руках одного царя – Атея. Концентрація влади в руках однієї особи була важким
кроком на шляху перетворення союзу племен в об’єднану народність під єдиним
управлінням.
Царські скіфи вважали себе «найкращими та найчисленнішими», сучасники
називають їх «вільними скіфами» або «власне скіфами». По відношенню до цієї
панівної групи решта племен була залежною та підвладною. Царські скіфи, фактично,
ставились до них, як до рабів, бо й вважали їх, власне, рабами. В основі цієї
залежності лежали данницькі відносини, та, безпосередньо, воєнний примус. Несплата
данини вважалась серйозною образою та була прямим приводом до війни з усіма її
наслідками – пограбуванням майна, полоном, рабством та смертю. Та й навіть
виконання цих данницьких обрядів не гарантувало захист від набігів. Та у таких
випадках, це були рейди окремих загонів, що не підпорядковувались верхівці, не
відсилались за «загальним рішенням» й діяли виключно з власної ініціативи.
 Форма залежності підвладних народів від царських скіфів була різною. В одних
випадках вона була більш м’якою, як у стосунках з скіфами-кочовиками або скіфами-
землеробами, або ж навпаки, жорсткішою, як от з скіфами-орачами та підлеглими
фракійських племен. Рівень етнічної спорідненості мав прямий вплив на характер
взаємовідносин, адже ближчі за етносом і культурою народи потрапляли у більш
привілейоване становище, ніж етнічно чужі. У історичних згадках чимало письмен про
жорстокість скіфів щодо інших народів, зокрема підвладних фракійців.
Вже на початку своєї історії скіфське суспільство як досить складне утворення.
Зовнішньою формою суспільних відносин залишалась родоплемінна структура, та її
основоположення вже були підірвані та видозмінені зростанням приватної власності,
майнової нерівності, виділенням багатої аристократичної верхівки, сильної влади царя
та його наближеної дружини. Основу скіфського суспільства становила мала
індивідуальна сім’я, у приватному володінні якої перебувала худоба й домашнє майно.
В руках багатіїв зосереджувалися величезні стада, тоді як інша частина населення
бідувала, не маючи навіть того мінімуму худоби, який міг би забезпечити ведення
самостійного господарства.
У скіфів багатство вимірювалося золотими прикрасами, оздобленням зброї,
вуздечками, золотими чашами й начинням. Знатні особи мали значний майновий ценз,
наприклад, один тубілець на Боспорі володів десятьма золотими чашами,
вісімдесятьма чотиримісними возами та численними табунами коней. Водночас,
рядове населення, зазвичай, мало лише один воз, запряжений волами. Скіфи без
власного воза вважалися менш шановними, а найбідніші серед них не мали навіть
цього рухомого майна. Грецький поет Піндар описав одного такого скіфа на візку, який
блукав і не мав сталого житла. Існували інші класові різниці, де знатні шари
визнавалися «найблагороднішими й наймогутнішими», але також існувала значна
частина населення, яка володіла обмеженими матеріальними ресурсами, або взагалі не
мала навіть воза.
Скіфські кургани дають зрозуміти широкий діапазон складного соціального та
матеріального скіфського суспільства. Серед них є поховання скіфських царів,
представників військово-родової аристократичної верхівки, знатних і багатих скіфів,
заможних людей, рядових воїнів, бідноти і рабів. Такий глибокий поділ, як соціальний,
так і майновий, не міг не призвести до залежності однієї частини населення від іншої.
Не дивлячись на експлуатацію та певну залежність, вона, все ж, зберігала зовнішні
форми родових відносин. Чудовою ілюстрацією щодо цього є чаша з Гайманової
Могили, на якій зображено дві пари скіфських вельмож, яким прислуговують рядові
скіфи. Ймовірніше всього, це перший художній витвір, що так виразно передає
сутність соціальної нерівності скіфського суспільства.
Скіфи вели родовід за чоловічою лінією. Старші сини одержували частку майна
ще за життя батьків. У скіфів існувало багатоженство, і старша дружина завжди
займала привілейоване становище. Такий висновок можна зробити, розглянувши склад
жіночих осіб, похованих у скіфських курганах. Значно більш приниженим і
безправним було становище молодших дружин та наложниць, адже саме цю категорію
можна бачити найчастіше серед жертв, насильно вбитих при похованні голови дому.
Разом з тим, скіф’янки заохочувалися до участі у військових тренуваннях і
володінні зброї. Про це свідчить чимала кількість курганів Степової та Лісостепової
Скіфії з похованнями жінок, у яких, окрім суто жіночого майна, зустрічаються й
предмети озброєння (сагайдаки зі стрілами, списи, пращі). Наявність соціального шару
«скіфських амазонок» дещо змінює попередні уявлення про абсолютне безправ’я та
замкнуте життя скіфських жінок.
Щодо бранців, то скіфи перетворювали їх на рабів, продаючи більшу частину
грецьким колоніям, і, за їх посередництва, - у грецькі метрополії. Частина з них
залишалась у володінні скіфів. Рабство у скіфському середовищі набуло значущого
поширення. Рабів використовували, здебільшого, на різних роботах по догляду за
худобою, та найчастіше – у домашньому господарстві та особистому прислуговуванні.
У скіфських курганах, причому, не лише знаті, а й середніх та рядових класів, нерідко
зустрічаються суміжні поховання рабів у ногах померлого або навіть за стіною могили,
без речей і найчастіше – у скорченому положенні. Весь поховальний ритуал свідчить
про повне безправ’я та приниженість таких людей як за життя, так і після смерті. За
умов натурального господарства кочовиків, коли ще не існувало відокремленого
ремесла, рабство у скіфів залишалось патріархальним, домашнім.
Та воєнні ситуації складались так, що й самим скіфам, які потрапляли у полон,
загрожували смерть або продаж у рабство. В якості порятунку від такої долі, існував
звичай викупу з полону, причому своєрідним паролем, що означав пропозицію
ув’язненого розпочати переговори про викуп. Достатньо було слова «зирин», що
означало золото. Досить таки природно, що врятуватися таким чином могла лише
знать та багачі, адже рядовий прошарок тодішнього суспільства не міг дозволити собі
подібного.
Щоб підтримувати своє панівне становище, скіфи зобов’язані були мати своє,
велике, добре озброєне та міцно спаяне дисципліною військо. Звичною формою такої
організації слугувало всенародне ополчення, що створювалось за принципом поділу на
племена і роди, що забезпечувало збереження військових традицій, підтримку
колективної честі й установлених моральних норм. З огляду на це, родоплемінна
структура, що майже повністю втратила свої початкові соціальні та виробничі функції,
продовжувала зберігатися як форма військової організації суспільства. Іншим
фактором, що впливав на збереження родових устоїв, слугувала спільна власність на
землю.
У скіфів на вершині суспільства перебували царі та родові старійшини, що
водночас очолювали військові підрозділи. Влада царів та старійшин була спадковою,
деспотичною й вважалася божественною. Царі виконували судові та жрецькі функції, а
непокора їхнім наказам каралася смертю. Царський загін складався лише з найкращих,
відібраних особисто воїнів. Поряд з царською владою існували певні спільноти
родової влади, зокрема «рада скіфів» - народні збори, які мали право усувати царів і
призначати нових. Проте влада поступово змінювалася, й роль родового ладу
зменшувалась. Отож, наприкінці, цар Атей самостійно вирішував питання
наслідування престолу, вказуючи на зростання єдиної влади царів та їхню здатність
вирішувати ключові питання суспільства.
Атей розумів, що могутність скіфів полягає у збереженні демократичних
традицій військово-родової організації, що була підірвана соціальними
суперечностями. Плутарх героїзував Атея як символ варварської простоти і воєнної
доблесті. У своїх новелах він описував, як Атей, за чисткою коня перед македонськими
послами, запитував у них, чи робить це цар Філіпп. Атей підкреслював свою владу над
скіфами, що готові боротися із голодом та спрагою, протиставляючи їх до македонців,
що були просто «вченими людьми». Ці протиставлення відображали ідеологічні
розбіжності між скіфами та їхніми сусідами.
Не випадково, на монетах, які карбував Атей для підтримки свого політичного
престижу, скіфський цар зображався простим воїном на коні, з луком, без будь яких
прикрас, атрибутів царської влади чи регалій. Ці самі ідеї відображають сцени життя
скіфів на чортомлицькій вазі і на золотій пекторалі з Товстої Могили. В першому
випадку митець зобразив ловлю, приборкання та сідлання коней, а на пекторалі
зображене стійбище кочовиків і мирна, повсякденна, буденна праця.
Кочовий побут і патріархальні звичаї не могли затримати реального процесу
розкладу скіфського суспільства, яке зберігало тільки зовнішню форму родових
зв’язків, отож, саме цей процес і став однією з основних причин занепаду скіфської
сили й розпаду Скіфії. Скіфське суспільство у своєму розвитку досягло
ранньокласових відносин і державності, що ґрунтувалися на експлуатації рабів і
збіднілих родичів та данницькій залежності підкорених племен. Виходячи з цього,
устрій скіфів був близьким до державного устрою багатьох інших кочових народів
стародавнього світу та середньовіччя.
Соціальний устрій землеробських племен Скіфії та кочових племен мало чим
відрізнялись. У землеробських племен також склалася військова організація з
ополченням, що складало собою озброєне доросле чоловіче населення під владою
сильного вождя та військово-родової аристократії. Основу війська становила
важкоозброєна кіннота, існувало патріархальне рабство з такими ж формами та
проявами, як і в степових скіфів. Проте, матеріальні та соціальні відмінності у
землеробських племен виявлялися менш різко, ніж у степових кочовиків. При осілому
веденні господартсва кількість худоби, розрахованої на приватне володіння, ставала
обмеженою, а земля, що оброблялася, перебувала у власності родової общини й
періодично перерозподілялася між окремими сім’ями. Цей порядок землекористування
забезпечував збереження економічного значення великих родин і стримував зростання
приватної власності. За таких умов родоплемінний устрій мав не тільки зовнішні
ознаки, а й реальну економічну сутність, залишаючись головною формою суспільних
відносин.
Землеробські племена перебували у данницькій залежності від степових скіфів.
Це лягало на них важким тягарем. Намагаючись максимально захистити себе від
небезпеки збройних нападів і зберегти певну незалежність, вони створили систему
укріплених поселень й змушені були притримуватись її.
Яскраву характеристику відносин землеробського населення Криму зі
степовими скіфами дає Страбон. "Номади, – пише він, – займаються більше війною,
ніж розбоєм, і війни ведуть за данину: віддавши землю у володіння звиклим займатися
землеробством, вони задовольняються одержанням встановленої помірної данини... а в
разі несплати... починають з ними війну... А не платять їм ті, хто впевнений у своїх
силах так, що може або легко відбити нападників, або перешкодити вторгненню... А
землероби, хоч і здаються щодо войовничості людьми більш мирними і більш
цивілізованими, через користолюбність і контакти з морем, не втримуються від
розбоїв і інших таких способів збагачення". Ця розповідь повністю відповідає
відносинам, що існували між кочовими скіфами і землеробським населенням
лісостепу. Незважаючи на залежне становище, землеробські племена Скіфії не
втратили самоуправління і зберегли повну самостійність у господарському житті.
Вони володіли зброєю, мали своїх вождів і старійшин, жили за своїми законами.
Військово-родова верхівка намагалася підтримувати союзницькі відносини з
панівними верствами царських скіфів, одержуючи певний зиск від участі у воєнних
походах, а також від торговельних контактів, здійснюваних за їх посередництва з
кочовим населенням степу, грецькими колоніями Північного Причорномор'я,
фракійцями, савроматами та ін.
 РОЗДІЛ 3 МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА

3.1 Кіннота та коні

Кіннота скіфів відігравала визначну роль у їхній військовій силі, скотарстві та

культурі в цілому. Коні для них були не лише транспортом, а й ключовим елементом
їхнього життя та військової стратегії. Скіфи виводили особливу породу коней, відомих
своєю витривалістю та маневреністю в степових умовах. Скіфські коні були серед
найкращих у світі, а їхні верхові їздці володіли вражаючою майстерністю керування та
ведення бою під час верхової їзди. Вже з дитинства скіфські юнаки навчались
триматись на коні та стріляти з лука верхи, розвиваючі безперечні навички
військового використання коней.
Скіфські коні були невеликими, та міцними й витривалими, що дозволяло
скіфам швидко переміщатися та вести ефективні стрілецькі атаки в бою. Також
важливим елементом був контакт їздця та коня, що створювало певну єдність тварини
та людини на полі бою. Скіфські верхові коні відігравали важливу роль не тільки у
військовій стратегії, а й в побутовому житті – вони служили чудовим інструментом
для обробки землі, тягали вози з провізією й таке інше. Кіннота відігравала чималу
роль у військових кампаніях, забезпечуючи маневреність на полі бою, швидкість та
величезну перевагу. Ця глибока взаємодія між скіфами та їхніми конями визначала не
тільки степовий спосіб життя, а й становий, створюючи основу для вражаючої
військової сили скіфів та вправного землеробства.
Безперечною перевагою скіфів була їхня здатність вести війну в степовому
середовищі завдяки кінній мобільності, крім того, скіфи добре розуміли психологію
коней і вміли певним чином спілкуватися з ними, що важливо для утримання довіри та
встановлення ефективного контролю над твариною під час бойових ситуацій. Також
коні були невід’ємною частиною полювання та транспортування різноманітних
вантажів після рейдів на інші племена. Кіннота також використовувалася задля
стратегічних пересувань на великі дистанції, дозволяючи їм ефективно впливати на
різні регіони та забезпечувати безпеку своєї території. Загалом, коні та кіннота Скіфії
були не лише важливим елементом їхнього військового успіху, а й ключовою ланкою
їхньої культури та способу життя.

3.2 Мистецтво і ремесла

Культура скіфів представлена керамікою, амфорами, гончарним посудом,

металевими предметами побуту, знаряддями праці. Все це було знайдено у місцях
осілості племен і їх похоронних пам’ятниках. Це є свідченням того, що вони були
вмілими, винахідливими, працьовитими людьми. Трудова ж діяльність
матеріалізувалася в побут і господарство (окрім відомого та вищезгаданого
військового ремесла). Головним заняттям скіфського населення було кочове
скотарство. Воно ґрунтувалося на цілорічному утриманні та розведенні коней, овець і
великої рогатої худоби. Довгий час такий вид господарства був панівним, допоки в
середині V століття до н.е., не виникло напівкочове скотарство. До розпаду Великої
Скіфії цих два види господарства становили основу економіки скіфів.
На стику V-IV століть до н.е., формується ще одна галузь скіфської економіки –
землеробство, що орієнтувалось на вирощування кормів для підгодівлі худоби взимку
й задля власного харчування. Племена стали запасатися просом і плівчастим ячменем,
після вони стали вирощувати зерно і для себе. Землю обробляли перелогом,
попередньо випаливши травостій на ділянці, що засаджувалась. Після двох років
експлуатації цієї ділянки, її перетворювали на пасовище, і тільки через 10 років земля
оброблялася знову.
Також одним з ключових ремесл скіфів слугувало гончарство, що дозволяло їм
виготовляти різноманітний посуд для повсякденного вжитку - глечики, чаші, амфори
та інші посудини. Вони виготовлялися із залученням глини та декорувалися витисками
та орнаментами, що відображали стилізованих тварин та геометричні мотиви. Дуже
розвиненим було й текстильне виробництво – скіфи виробляли високоякісні тканини,
в основному вовняні, та вишивали їх складними орнаментами. Ці вироби
використовувались для одягу, прикрас, а також для виробництва ритуальних об’єктів.
Важливим ремеслом також було обробництво металу, оскільки скіфи
створювали вражаючі золоті й срібні прикраси. Їхні вироби включали в себе намиста,
сережки, браслети, а також шоломи та пояси. Золото, як матеріал, не лише слугувало
для створення прикрас, але й відображало соціальний статус та багатство власників
атрибуту з коштовного й понині металу. Також слід відзначити високий рівень
військового мистецтва скіфів – вони виготовляли ефективну та зовнішньо привабливу
броню та зброю, так як луки, стріли, мечі та списи, що виказує не лише військову
майстерність, але й естетичний підхід до виробництва військового обладнання.
Щодо мистецтва, так основною його рисою в Північному Причорномор’ї було
поєднання східних елементів з класичними грецькими, що перейнялися від грецької
метрополії та місцевих грецьких колоній. Це поєднання дало єдине в своєму роді
витончене мистецтво. Його центром можна вважати столицю Боспорського царства
Пантікапей.
Безліч предметів скіфського мистецтва знайдено в могилах та курганах на півдні
України та на Кубані, вони були не тільки імпортовані з Греції, але й витворені на
місці грецькими та скіфськими майстрами. Особливого розквіту досягла ювелірна
справа, що своїм багатством часто перевищувала подібні твори самої Греції. Основна
риса скіфського мистецтва – звірина символіка. Тварини зображені реально, та
водночас стилізовані згідно принципам орнаментальності та декоративності. Ці твори
передавали загальні культові мотиви Близького Сходу, проте в Україні вони
засвоїлися так, що їх можна відрізнити від творів Кавказу, де більше впливів Ірану й
Урарту, не кажучи про скіфо-алтайське мистецтво, з впливами Китаю. До скіфської
звіриної символіки належать зображення оленів з жертовно підігнутими ногами і
величними орнаментальними рогами, левів, пантер, коней й інші свійські тварини,
птахи, фантастичні грифони та сирени. Окрему ділянку скіфського мистецтва займає
зображення людини, її обличчя та постаті, багатофігурні композиції з її участю.
На численних вазах, кубках, сагайдаках, гребенях тощо, зображено повсякденне
життя скіфів – воєнні епізоди, хліборобська та пастуша праця (приручення коней і
доїння овець, шиття шкіри), а також мотиви з грецької міфології та історії. Часто
скіфська звірина символіка поєднується в одному творі з грецькими геометричними
орнаментами або ж з грецькими квітами та пальметами. Фантастичні грифони з
левиними чи орлиними головами, що роздирають коней чи оленів, є певним
уособленням злих сил, і їх зображення мало ймовірно за мету якесь магічне
замовляння. Найкращі твори скіфського мистецтва знайдені у розкопаних царських
могилах півдня України й Кубані.
Від 4 століття до н.е., Північне Причорномор’я почало відходити від грецьких
традицій під тиском сарматських та інших іранських племен, які з 3 століття почали
витісняти скіфів з півдня України. Нове скіфське мистецтво виявилося в Криму, куди
частково перемістилися скіфи. Між будівлями їхньої нової столиці Неаполя Скіфського
був мавзолей для знатних скіфів, яких поховано разом з їхніми кіньми. Там знайдено
близько тисячі трьохсот мистецьких об’єктів, серед іншого – фрески зі сценами їзди на
конях і ловами. Рештки скіфських традицій виявились в сарматському мистецтві,
типовою рисою якого була багата інкрустація. Головним його осередком був той же
Пантікапей, куди вже проникли впливи готської культури, а в VI-VII столітті вже
можна знайти слов’янські предмети, як от, наприклад, срібні чоловічі фігурки з
Мартинівки на Черкащині.
Скіфська кераміка зроблена без допомоги гончарного круга, хоч у сусідніх зі
скіфами колоніях круг активно застосовувався. Скіфський посуд плоскодонний і
різноманітний за формою. Значного поширення набули скіфські бронзові казани
висотою до метра, що мали довгу тонку ніжку та дві вертикальні ручки.
 РОЗДІЛ 4 РЕЛІГІЯ ТА МФІОЛОГІЯ

4.1 Боги та культові об’єкти

Скіфи вірували у вісьмох богів, перший та найголовніший з них - Папай – верховний

бог, ототожнювався з небом і був аналогом давньогрецького бога Зевса. Його
зображення можна побачити на відомому бронзовому наверші з урочища Лиса Гора. У
1963 р. подібне навершя було виявлено і в районі села Мар’янське.
Апі – дружина Папая, грецька Гея - богиня землі і води, прародителька скіфів.
Шлюб Папая та Апі символізував об’єднання земної, водної та небесної сфер,
укладення священного союзу між Небом і Землею. Сколоти почитали цю богиню як
Всерожденицю і Обережницю, часто прикрашали її зображенням кінські налобники та
захисне спорядження. Скоріше за все, вона мала й військове значення. Просочуючи
свої стріли зміїною отрутою і випускаючи їх у своїх супротивників, скити приносили
дань великій змієногій богині, перетворюючи поле бою на величезний жертовний
вівтар. На відомих зображеннях тулуб Апі зазвичай закінчується двома зміями або
зростає з рослинних паростків.
Табіті – богиня вогню та домашнього вогнища, разом з Папаєм та Апі належала
до головних і особливо шанобливих скіфами богів. У ній втілювалися уявлення про
сімейну і родову єдність. У розмові із послом персидського царя Ідантірс згадує Табіті
не випадково. Цар вважався у скіфів сакральним головою суспільства, тому суспільна
роль культу царського вогнища як загального релігійного центру була дуже велика.
Клятва «царськими гестіями» (божествами царського вогнища) вважалася найбільш
священною, а її порушення каралося смертю. Зображення Табіті зустрічається на
золотих бляшках скіфських царських курганів.
Аргімпаса – богиня кохання. У скіфів вона втілювала функції родючості, в
основному людської й тваринної. Можливо, також мала військові функції. Відомі
зображення цього божества у вигляді цариці звірів. Могутні жреці культу Афродити-
Агрімпаси (Анарєї або Енерєї), за повідомленнями Геродота і Псевдо-Гіпократа
займалися тлумаченням пророцтв і пошуком зловмисників.
 Гойтосір – солярний бог, хранитель худоби, переможець чудовиськ і чарівник.
Зазвичай зображувався у вигляді орла, коня, оленя, або ж сонячного знаку.
Бог війни – виконував роль бога грози та атмосферних явищ. Геродот не називає
його скіфського імені, проте, можливо, воно звучало як Ваю (Вайю), або Вей (Вій).
Втіленням бога війни служив старовинний залізний меч. Війна та зброя відігравала
чималу роль, тому і значення цього бога було дуже велике. Тільки на честь бога війни
скіфи споруджували «в кожному номі по округах» спеціальні святилища. За описами
античних авторів, вони були піднесенням з хворосту та з майданчиком по верху. На
цьому майданчику встановлювався меч. У жертву богові війни скіфи приносили не
тільки худобу, але й людей – кожного сотого з числа військовополонених. На його
честь щороку проводилися святкування, на яких воїни, що особливо відрізнялися
військовою майстерністю, нагороджувалися чашею вина, виконувалися ритуальні
танці і влаштовувалися змагання з боротьби та по стрільбі з лука.
Фагімасад – морський цар, «коливатель землі». Культ цього бога був достатньо
поширений в Північному Причорномор’ї і в грецьких містах-державах. Так, династія
Боспорських царів вела своє походження від Геракла та Посейдона, а за
повідомленнями Геродота, Фаргімасада особливо шанували царські, правлячі скіфи.
Геракл – бог весни і сонячного світла, переможець Дракона. На відміну від
грецького Геракла-героя, він завжди був повноцінним богом, а його культ був
приурочений до циклів сонячного світла і поширений в Північному Причорномор’ї з
давніх часів. Звідси XI століття до нашої ери він, очевидно, проник на Балкани разом із
дорійцями, які «прийшли з півночі і заснували кілька царських династій». Проте в
Греції цей культ з часом деградував, а скіфський Геракл-бог перетворився на грецького
Геракла-героя.
Пройшли століття і грецькі колоністи, що з’явилися в Північному
Причорномор’ї, почали «мирний наступ на варварів», бажаючи переладнати місцеве
населення своїй культурі та політичному впливу. Цій меті успішно служив «сумісний»
культ Геракла-Таргитая. У ньому існуюча скіфська міфологія злилась із грецькою, а
місцева давня легенда була відповідним чином підправлена – скіфський Геракл-бог був
успішно підмінений на грецького Геракла-героя. Якщо врахувати, що імена грецького
та скіфського Гераклів співпадали, здійснити підміну було не так вже й складно.
Прародителями скіфів стала змієнога богиня і грецький герой Геракл. Безсумнівно,
Геродот доносить до нас еллінізований варіант давньої скіфської легенди, проте той
факт, що Геракл спершу був повноцінним богом у скіфській міфології, спростувати
неможливо.
У скіфів функції жреців виконували верховні царі і представники знаті, проте,
разом з цим існував і відокремлений прошарок жреців. Не споруджувалося яких-
небудь спеціальних храмів, а в жертву богам (за винятком бога війни) в жертву
приносили худобу, найчастіше – коней. В жіночих похованнях, ймовірніше за все,
жриць, часто знаходять ритуальні предмети: дзеркала, деякі види судин, кінські узди,
очищені шпиці та жертовні бронзові ножі. Цінні відомості про жерців енереїв залишив
Геродот: «Енерєї - жінкоподібні чоловіки - говорять, що мистецтво ворожіння
даровано їм Афродитою. Ворожать вони за допомогою липової мочали. Мачалу цю
розрізають на три частини і смужки намотують навколо пальців, а потім знов
розпускають і при цьому вимовляють провісництва». Енереї могли звинуватити будь-
якого скіфа у порушенні священної клятви царського вогнища. Якщо провину
винуватця вдавалося довести, його страчували, а усе майно покійного діставалося
жерцям, проте і самих жерців могли оголосити лжепророками і відібрати життя. У
скіфів, за словами того ж Геродота, існував особливий вид страти для віщунів, що
провинилися: «На запряженій биками віз навалюють доверху хворосту. Віщунів із
зв’язаними ногами та скрученими за спиною руками засовують всередину купи
хворосту, підпалюють та лякають биків. Нерідко у вогні, разом із віщунами, у вогні
гинуть й бики, та іноді, коли дишло обгорить, бикам вдається звільнитись та вижити,
отримавши опіки».
Іноді на скіфських курганах встановлювали, як правило, грубо оброблені
гранітні або ж вапнякові плити з висіченими на них зображеннями воїнів. На шиї
подібних «ідолів», зазвичай, зображена гривна руки зігнуті в ліктях, в лівій або правій
руці знаходиться ритон, піднятий до підборіддя. Найчастіше виділяється пояс, до якого
підвішені горит з луком і акінак, іноді – бойова сокира і другий довгий меч.
Зустрічаються й стели, на яких до поясу підвішений ніж, оселок, нагайка й чаша.
Швидше за все, ці кам’яні статуї встановлювали на честь предків і втілювали образ
божественного основоположника пануючого роду, родоначальника скіфських царів.
Крім реальних тварин, зображали і фантастичних істот – крилатих коней, сирен,
грифонів, чудовиськ і т.д. Подібні зображення, крім ювелірних виробів і різних
предметів, очевидно, не рідко також прикрашали тіла знатних скіфів і царських
дружинників. Подібне татуювання наносилося в ритуальних цілях і були покликані
зробити їх володарів невразливими до будь-яких видів зброї. Про це стало відомо після
знахідки на Алтаї останків знатного скіфа, які чудово збереглися в умовах вічної
мерзлоти. Роль військових емблем, прикрас і одночасно магічних оберегів відігравали і
зображення у анімалістичному стилі – олені, орли, пантери, риби – на зразок
скіфського захисного озброєння, перш за все, на обладунках та щитах. До скіфських
військових оберегів слід віднести і зображення голови Медузи Горгони з висунутим
язиком, які зустрічаються на нагрудних пластинах.
До культових предметів більшість дослідників відносять металеві навершя, що
з’явились у скіфів у другій половині VII століття до нашої ери і очевидно були
пов’язані з культом сонця – верховного божества і ідеєю родючості землі. Деякі
дослідники пов’язують ці предмети з ідеєю світового дерева – одній із широко
поширених в давнину міфологічних концепцій, яка була властива, в тому ж числі, і
скіфам. Все ж, більшість вчених сходяться на думці, що навершя використовувались у
якості прикрас для катафалків, та висувалися і гіпотези, що ці предмети
використовувались в якості спеціальних музичних інструментів жреців.
Пізні скіфи Нижнього Придніпров’я і Криму разом із скіфськими вшановували і
грецьких богів. На головній площі Неаполя Скіфського знаходилися статуї Зевса,
Афіни, Ахілла Понтарха. Вони були встановлені греком Посидієм, який переселився
до Неаполя Скіфського з Ольвії. До цих же часів відносяться зображення Діоніса,
Деметри, Аполлона, Артеміди, Гермеса і братів Діоскурів.
Для відправлення культових церемоній існували спеціальні священні місця,
будувалися храми, численні вівтарі, присвячені окремим божествам. У перших віках
нашої ери поміж скіфів та сарматів, що жили в Причорноморських містах-державах,
поширюється культ єдиного бога або «бога найвищого», якого вони, зазвичай, по імені
не називали. Ймовірніше за все, вже ІІІ століття до нашої ери деякі скіфи прийняли
християнство. У 312 році до нашої ери імператор Костянтин відновив Кримську
єпархію, що свідчить про існування тут досить таки численної християнської общини.
У 325 році до нашої ери її представник, єпископ Кадм, взяв участь у першому
Нікейському соборі.
 РОЗДІЛ 5 ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ КУЛЬТУРАМИ

5.1 Контакти з сусідніми народами

Скіфи вибудовували комунікації із багаточисленними сусідніми народами, що

визначало їхню політичну та економічну діяльність в степовому регіоні. Основними
сусідами для скіфів були кіммерійці, сармати, траки, грецькі колонії на південному
узбережжі Криму та Південної України, а також Перську імперію.
Скіфи активно здійснювали торгові обміни з грецькими колоніями, вимінюючи
свою зброю та захисне спорядження, золото та сировину на грецькі вироби та розкішні
товари. Цей обмін сприяв культурному змішуванню, елементи грецької культури
можна виявити у багатьох аспектах скіфської культури, включаючи мистецтво та
прикраси. Та не всі взаємини греків із скіфами були мирними: існують відомості про
військові конфлікти скіфів із колоністами, здебільшого, за причин територіальних
претензій одне до одного. Також, скіфи взаємодіяли з кочовими народами, зокрема,
сарматами та кіммерійцями, в боротьбі за владу та ресурс в степах Євразії. Вони не
лише вели війни, але й, часом, здійснювали союзи та обмін населенням, що впливало
на етнічний склад та культурні особистості регіону перебування. Не завжди взаємини
скіфів із сусідами були ворожими. Наприклад, існують свідчення про те, що скіфи
взаємодіяли із Перською імперією за володарювання Дарія І у п’ятому столітті до
нашої ери. Скіфський цар Атей пропонував Дарію І взаємне союзництво та допомогу в
обмін на підтримку в боротьбі проти кіммерійців, однак ці перемовини та
дипломатичне угодження були, скоріше, стратегічним ходом, а не започаткуванням
довготривалого мирного союзу.
Та, все ж, частіше скіфи вступали у військові конфлікти із сусідніми народами
задля захисту власних територій, або ж з метою розширення влади. Зокрема, вони
здійснювали походи на сарматів та кіммерійців. У деяких випадках, скіфи
об’єднувались з племенами інших народів задля участі у війнах проти кіммерійців,
використовуючи це задля власної вигоди та збагачення власного ресурсу. Найчастіше,
військовополонені сармати та кіммерійці ставали рабами скіфів, або ж страчувались
під час релігійних обрядів та жертвоприношень богу війни.
З сарматами, здебільшого, боротьба точилась через претензії до територіальної
власності та за ресурси. Ці військові зіткнення спричинили переміщення племен, зміни
в структурі населення та впливали на економічний ландшафт степового регіону.
Важливо зазначити, що військові походи не завжди призводили до відкритого
конфлікту: іноді вони були стратегічними маневрами для виявлення сили суперника та
досягнення власних цілей через переговори чи союзи.
Взаємини між скіфами та траками, двома кочовими народами у степовому
регіоні, включали у себе торгівельні відносини, що сприяли не тільки культурному
обміну, а й інноваціями. Однак, певні історичні джерела висувають гіпотези про
можливі військові зіткнення скіфів із траками, що ґрунтуються на тих же
територіальних та ресурсних претензіях. Також важливо враховувати, що під час
певних загроз зі сторони кіммерійців, сарматів чи персів, обидва кочові народи могли
об’єднуватись за спільними інтересами, аби дати відсіч ворогу.
 ВИСНОВОК

У підсумку, вивчення культури скіфів розкриває багатогранний та унікальний

світ цього стародавнього народу. Проведене дослідження розглядає ключові аспекти
скіфської культури, включаючи історію, соціальну культуру, мистецтво, релігію та
взаємодію з іншими культурами.
Унікальність спадщини, що залишила нам скіфська цивілізація, виявляється не
лише в їхньому воєнному мистецтві та кочівницькому способі життя, але і в глибоких
соціально культурних аспектах. Вивчення цієї культури дозволяє нам поглибити
розуміння власної історії та з’ясувати вплив скіфів на формування нашої культурної
мозаїки. Безсумнівно, вона посідає вельми значуще місце у нашій історії та культурі.
Також вивчення культури скіфів допомагає сучасному суспільству більше
зрозуміти його корені, а також з’ясувати зв’язки між різними культурами. Результати
дослідження можуть послужити основою для подальшого збагачення знань в області
археології, історії та культурології.
Висновки, зроблені під час дослідження, свідчать про те, що культура скіфів
важлива не лише для розуміння минулого, але й для сучасності. На тлі викладеного,
стає ясно, що скіфська культура, як побутова, так і декоративна, приховує в собі безліч
таємниць. Складнощі у вивченні побуту скіфів полягають у тому, що майже відсутні
будь-які масштабні пам’ятки, окрім курганів, що, в свою чергу, не повністю
відповідають на запитання дослідників. Так чи інакше, висновок один: культура скіфів
дуже різноманітна; рівень розвитку скіфської цивілізації в середині I тисячоліття до
нашої ери був неймовірно високим, аби говорити про цю цивілізацію як про рядовий
народ свого часу. Хочеться сподіватись, що з розвитком науки і техніки вдасться
отримати нові відомості про життя скіфської цивілізації.
 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Безсонова С.С. Релігія скіфів .- Миколаїв: МП "Можливості Кіммерії",

1997 .- 24 с.: Іл .- (Сторінки історії Південної України).

2. Гаврилюк Н.О. Господарство і побут Степової Скіфії .- Миколаїв: МП

"Можливості Кіммерії", 1997 .- 24 с.: Іл .- (Сторінки історії Південної

України)

3. Мурзін В.Ю. Історія скіфів .- Миколаїв: МП "Можливості Кіммерії", 1997

.- 24 с.: Іл .- (Сторінки історії Південної України).

4. Агбунов М.В. Подорож в загадкову Скіфію .- М.: Наука, 1989 .- 191 с.: Іл .-

(Сторінки історії нашої Батьківщини).

5. Граков Б.М. Скіфи: Науково-популярний нарис .- М.: Изд-во Московського

ун-ту, 1971 .- 200 с.: Іл., Табл.

6.Пауков С.М. «Тайны золотой пекторали».

7. Брашинський І.Б. Скарби скіфських царів: Пошуки і знахідки .- М.: Наука,

1967 .- 128 с

8. Кравченко С. Скіфське Золото / Наука и жизнь, №9 – 1971 – С. 10-12

9. Геродот. Історії

10. В. А. Іллінська, О. І. Тереножкін. Скіфія VII - IV ст. до н. е.. Київ, 1983

11. Артамонов М. І. До питання про походження скіфського мистецтва, 1962.

12. В. Г. Луконін. Стародавній і ранньосередньовічної Іран. М., 1987.