Історія

Докладніше: Історія української мови, Українська мова в СРСР, Сучасна українська мова та
Лінгвоцид української мови

Давні часи. Формування та установлення мови

Історія української мови починається від праслов'янської мовної єдности[61] (до VI століття н. е.)[62][63]
[64]
. Українська мова перейняла від праслов'янської значний лексичний фонд і чимало граматичних
(насамперед морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в
українській вони склали найдавнішу групу своєрідних мовних особливостей. Значна частина
специфічної для української мови фонетичних рис (деякі спільні й для інших сусідніх мов) поступово
з'явилися вже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (5–6 ст. н. е.), коли на основі
населення Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, Галичини та Волині почав формуватися
український етнос і відповідно — його мова.[50].

Різні вчені по-різному трактують час виокремлення української мови з-поміж інших слов'янських [65].
Історія її походження та становлення до сьогодні є об'єктом гострих суперечок як суто
мовознавчого, так і політичного характеру. Розвиткові знань про ранню історію української мови
заважали різні чинники. Більшість відомостей про мову розглядали крізь призму чужоземних,
передусім російських, концепцій. Існування окремої української мови не було загально визнаним
до початку XX століття. У Російській імперії українська мова розглядалась як «малоросійське
наріччя» російської мови.

Зовнішні відеофайли
Лекція В'ячеслава Корнієнка "Українська мова в графіті
Софії Київської"
Національний заповідник «Софія Київська». YouTube

Зовнішні відеофайли
Тематична екскурсія «Якою мовою розмовляли київські
князі?» 10 вересня 2018.
Національний заповідник «Софія Київська». YouTube
Проте достеменно з'ясовано, що специфічні мовні риси української мови трапляються уже в
пам'ятках XI—XII століття, що походять з Південної Русі[66]. Так у пам'ятках київського, ширше —
південноруського походження дослідники фіксують типові риси української мови в Ізборниках
Святослава 1073 та 1076 років, «Руській Правді», Лаврентіївському та Іпатіївському літописах,
Остромировому Євангелії (1056—1057 років), житіях Феодосія Печерського, Бориса та Гліба,
Галицькому Євангелії 1144 року, «Слові о полку Ігоревім», «Слові о законѣ і благодати» Іларіона[67].

У цей період сформувалися специфічні українські фонетичні ознаки, відбувся процес занепаду
зредукованих; виникли характерні лише для української мови лексеми (оболонь, гай, пуща, яр,
полонина, гребля, криниця, жито, зоря, жадати, ховатися та ін.); виявилися втрачені іншими
слов'янськими мовами морфологічні особливості (наприклад, збереження закінчення -у в
родовому відмінку однини іменників чоловічого роду: роду, меду; закінчення -ові, -еві в іменниках
чоловічого роду: богові, домові; форми 3-ї особи однини дієслів І відміни без кінцевого -ть: може,
иде)[68]
«Повѣсть врємѧнныхъ лѣтъ» (Повість минулих літ), 14-й лист Радзивіллівського літопису (список XV ст.), що
змальовує похід Віщого Олега на Царгород. Мова та поетика цієї пам'ятки позначені великим українським
(південноруським) впливом

Специфічні мовні риси української мови систематично виявляються і в пам'ятках з цих територій
пізніших часів (XIV—XV століття). Український народ сформувався в Київській Русі, передусім на
основі населення Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького і Волинського князівств.
Консолідації українського народу, становленню його мови перешкоджала та обставина, що після
монгольської навали в XIII столітті його землі входили до складу різних держав. Так, Чернігово-
Сіверщина, Поділля і Київщина з Переяславщиною, а також більша частина Волині належали до
Великого князівства Литовського з офіційною «руською», тобто староукраїнською мовою; Північна
Буковина стала частиною Молдовського князівства — тут теж тривалий час усі державні справи
вели «руською» мовою; частину Західної Волині і Галичину захопила Польща, а Закарпаття —
Угорщина.

Особливо велике значення для консолідації українського народу та його мови, розвитку його
самосвідомості та державності мав Київ. Саме він став могутнім осередком розвитку і поширення
української науки, освіти та культури, тут зародилися ідеї народно-визвольної боротьби проти
чужоземного гніту. У 2-й половині XVI - 1-й пол. XVII століть українці заселяли в основному
Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Брацлавщину (Поділля), Запоріжжя, Волинь, Галичину,
Північну Буковину і Закарпатську Русь. У цей час посилюється міграційний рух українців із заходу на
схід - південь Київщини, Брацлавщину, Лівобережну Україну, Слобожанщину. Наслідком масових
переміщень було змішування переселенців з місцевими етнографічними групами українського
населення, формування загальноукраїнських етнічних рис, певна нівеляція діалектних
особливостей і утворення загальнонародної української мови [69].

Найхарактерніші фонетичні, граматичні і лексичні риси української народної мови ввійшли в її

першу літературну форму — староукраїнську літературну мову. У ній фіксуються такі написання, як
шість замість шесть, відбувається чергування у з в (ужити — вжити, утиск — втиск),
уживаються місцеві народні слова (верховина — верхня течія річки, грунь — пагорок, криничина —
місцевість, багата на джерела, полонина — гірське пасовище тощо), юридична термінологія (дідич,
дідизна, займище, закоп, нащадок, осадити, податок) тощо.

З XV століття в Україну проникають реформаційні ідеї, що сприяє появі перекладів євангельських

текстів староукраїнською літературною мовою, яка з однофункціональної (ділової) стає
поліфункціональною, що значно розширює її словник і збагачує виражальні можливості. У XVII—
XVIII століттях староукраїнську літературну мову широко вживали в науці, художній літературі, вона
була об'єктом наукового вивчення, її викладали як предмет.