Київський національний торговельно-економічний

університет

ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА

Навчальний посібник

За редакцією професора Ю.І. Крегула

 Київ 2018
Розповсюдження і тиражування без офіційного дозволу КНТЕУ
Заборонено

Автори:
Ю.І. Крегул, канд. юрид. наук, проф.; Л.М. Шестопалова,
канд. юрид. наук,проф.; В.І. Батрименко, канд. іст. наук, доц.; В.В.
Ладиченко, доктор юрид.наук, проф.; Сухацький Р.П., канд.істор. наук,
доц.; В.В. Хромей канд. юрид. наук, помічник судді Верховного суду.

Рецензенти:
В.П. Печуляк,д-р юрид.наук, проф. кафедри міжнародного та
європейського права ДВНЗ «Київський національний економічний
університет імені Вадима Гетьмана»;
О.П. Світличний,доктор юрид. наук, проф.,проф. кафедри цивільного і
господарського права НУБІП України;
О.В. Олійник доктор юрид. наук, проф., директор Торговельно-
економічного коледжу КНТЕУ.

Основи правознавства : навч. посіб., Друге видання, перероблене

та доповнене / за ред. проф. Ю.І. Крегула. – К. : Київ. нац.
торг.-екон. ун-т, 2018. –с.

У навчальному посібнику висвітлено історію виникнення держави та права, наведено

ознаки права, його реалізації, законності й правопорядку, правомірної та протиправної
поведінки, юридичної відповідальності. Розглянуто основи таких галузей права
України, як конституційне, трудове, цивільне, сімейне, адміністративне, кримінальне,
екологічне,інформаційне та господарське.
Для студентів закладів вищої освіти

© Крегул Ю.І., Батрименко В.І., Ладиченко В.В.,

Шестопалова Л.М., Сухацький Р.П., Хромей
В.В.2018
© Київський національний торговельно-
економічний університет, 2018

2
 ЗМІСТ
Вступ ........................................................................................................... .8
РОЗДІЛ I
ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ............................................. 9
Глава 1. Загальна характеристика держави ...................................... 9
§ 1.1. Поняття та ознаки держави ..................................................... 9
§ 1.2. Виникнення, або походження, держави .............................. 10
§ 1.3. Історичні типи держав: поняття, характеристика ............... 12
§ 1.4. Поняття і класифікація функцій держави ............................ 13
§ 1.5. Форми держави та її елементи .............................................. 15
§ 1.6. Поняття, види і характеристика форм
державного устрою ................................................................ 17
§ 1.7. Поняття, види і характеристика державного
(політичного) режиму ............................................................ 18
§ 1.8. Форма правління та адміністративно-територіальний
устрій України ........................................................................ 20
§ 1.9. Механізм та апарат держави: поняття, структура .............. 22
§ 1.10. Поняття та основні ознаки (принципи)
правової держави .................................................................. 24
§ 1.11. Громадянське суспільство: поняття,
загальна характеристика ...................................................... 25
Глава 2. Поняття та основні ознаки права ...................................... 26
§ 2.1. Основи теорії права, суть, властивості та ознаки права .... 26
§ 2.2. Поняття та види соціальних норм ........................................ 29
§ 2.3. Основні принципи та функції права..................................... 30
§ 2.4. Правотворчість: поняття, принципи, види .......................... 32
Глава 3. Поняття, ознаки і структура норм права ......................... 33
§ 3.1. Поняття, основні ознаки та визначення правових норм .... 33
§ 3.2. Структура норми права ......................................................... 36
§ 3.3. Види правових норм .............................................................. 36
§ 3.4. Поняття форми (джерела) права ........................................... 37
Глава 4. Система права ........................................................................ 40
§ 4.1. Поняття системи права .......................................................... 40
§ 4.2. Загальна характеристика галузей права ............................... 41
3
 § 4.3. Поняття і види систематизації
нормативно-правових актів ................................................... 43
Глава 5. Правовідносини. Реалізація права ..................................... 45
§ 5.1. Правовідносини: поняття та структура................................ 45
§ 5.2. Реалізація нормативно-правових актів ................................ 48
§ 5.3. Правова свідомість і правова культура ................................ 53

Глава 6. Правова поведінка ................................................................ 56

§ 6.1. Правомірна поведінка: поняття, ознаки та види ................. 56
§ 6.2. Правопорушення: поняття, ознаки та види.
Склад правопорушення ......................................................... 57
§ 6.3. Юридична відповідальність .................................................. 60
Питання для самостійної перевірки знань ....................................... 62
РОЗДІЛ II
ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ .................. 63
Глава 7. Конституційне право – провідна
галузь національного права України ........................................................ 63
§ 7.1. Предмет конституційного права................................................... 63
§ 7.2. Метод конституційного регулювання ..........................................64
§ 7.3. Система конституційного права України ............................ 65
§ 7.4. Поняття конституції ............................................................... 68
Глава 8. Органи державної влади і місцевого
самоврядування ..................................................................................... 74
§ 8.1. Загальні засади органів державної влади
і місцевого самоврядування .................................................. 74
§ 8.2. Верховна Рада України .......................................................... 75
§ 8.3. Президент України ................................................................. 84
§ 8.4. Кабінет Міністрів України та інші органи
виконавчої влади ................................................................... 87
§ 8.5. Прокуратура України ............................................................. 92
§ 8.6. Судова система України ........................................................ 94
§ 8.7. Конституційний Суд України ............................................... 99
§ 8.8. Місцеве самоврядування в Україні ..................................... 101
Питання для самостійної перевірки знань ...................................... 104
РОЗДІЛ III
ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО
ТА СІМЕЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ............................................... 106
4
Глава 9. Основи цивільного права України ................................... 106
§ 9.1. Цивільне право України: поняття, предмет
та метод цивільно-правового регулювання ........................ 106
§ 9.2. Загальна характеристика цивільного законодавства ......... 107
§ 9.3. Цивільно-правові відносини та їхні елементи ................... 109
§ 9.4. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права .................... 112
§ 9.5. Юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин ... 116
§ 9.6. Поняття, види та форми правочинів ................................... 125
§ 9.7. Представництво і довіреність .............................................. 133
§ 9.8. Строки та терміни. Позовна давність.................................. 138
§ 9.9. Право власності в Україні. Захист права власності ........... 144
§ 9.10. Загальна характеристика зобов’язань:
поняття, підстави виникнення та припинення ............... 147
§ 9.11. Виконання зобов’язань та способи
забезпечення їх виконання ................................................ 150
§ 9.12. Цивільно-правова відповідальність .................................. 156
§ 9.13. Цивільно-правові договори: види,
порядок укладення та припинення............................................. 164
§ 9.14. Загальна характеристика окремих видів
цивільно-правових договорів ............................................. 168
§ 9.15. Загальна характеристика спадкового права ..................... 183
Глава 10. Сімейне право України ..................................................... 190
§ 10.1. Поняття, система та джерела сімейного права ................ 190
§ 10.2. Порядок та умови укладання шлюбу ................................ 193
§ 10.3. Припинення та недійсність шлюбу ................................... 195
§ 10.4. Особисті немайнові та майнові права
й обов’язки подружжя ........................................................ 199
§ 10.5. Особисті немайнові та майнові права
й обов’язки батьків і дітей.................................................. 201
§ 10.6. Влаштування дітей, позбавлених піклування .................. 203
Питання для самостійної перевірки знань ...................................... 209
РОЗДІЛ IV
ОСНОВИ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ................................... 211
Глава 11. Предмет, метод і система трудового права ................... 211
§ 11.1. Предмет трудового права ................................................... 211
§ 11.2. Метод трудового права ....................................................... 215
§ 11.3. Система та джерела трудового права ................................ 218
Глава 12. Трудові правовідносини та їх суб’єкти .......................... 225

5
 § 12.1. Поняття трудових правовідносин,
їх склад, зміст і загальна характеристика ......................... 225
§ 12.2. Працівники як суб’єкти трудових правовідносин ........... 228
§ 12.3. Роботодавці як суб’єкти трудових правовідносин .......... 232
Глава 13. Трудовий договір ................................................................ 235
§ 13.1. Поняття трудового договору
та його відмінність від цивільно-правових угод
про працю ............................................................................. 235
§ 13.2. Сторони та зміст трудового договору ............................... 237
§ 13.3. Види трудового договору ................................................... 242
§ 13.4. Контракт – особливий вид трудового договору .............. 247
§ 13.5. Прийняття на роботу та юридичне оформлення
трудового договору ............................................................. 250
§ 13.6. Зміна умов трудового договору ......................................... 253
Глава 14. Припинення трудового договору .................................... 260
§ 14.1. Поняття та загальні підстави припинення
трудового договору ............................................................. 260
§ 14.2. Припинення трудового договору
з ініціативи працівника ....................................................... 268
§ 14.3. Розірвання трудового договору з ініціативи власника ... 269
§ 14.4. Розірвання трудового договору
з ініціативи третіх осіб........................................................ 288
§ 14.5. Оформлення звільнення і проведення розрахунку .......... 290
Глава 15. Робочий час і час відпочинку ........................................... 295
§ 15.1. Поняття і сучасні проблеми
гарантій робочого часу ....................................................... 295
§ 15.2. Режим робочого часу та його види ................................... 300
§ 15.3. Облік робочого часу............................................................ 306
§ 15.4. Поняття та види часу відпочинку ...................................... 308
§ 15.5. Відпустки, їх види та порядок надання ............................ 312
Глава 16. Трудова дисципліна та дисциплінарна
відповідальність .................................................................................... 325
§ 16.1. Поняття трудової дисципліни
та внутрішній трудовий розпорядок ................................. 325
§ 16.2. Заохочення у трудовому праві ........................................... 328
§ 16.3. Юридична відповідальність
за порушення трудової дисципліни ................................... 330
Глава 17. Матеріальна відповідальність
6
сторін трудового договору .................................................................. 334
§ 17.1. Поняття і загальна характеристика матеріальної
відповідальності, її відмінність від цивільно-правової
відповідальності ................................................................. 334
§ 17.2. Підстава та умови матеріальної відповідальності ........... 337
§ 17.3. Види матеріальної відповідальності працівників ............ 340
§ 17.4. Визначення розміру шкоди та порядок
її відшкодування ................................................................. 346
Глава 18. Індивідуальні трудові спори ............................................. 348
§ 18.1. Індивідуальні трудові спори: поняття, види,
причини виникнення та способи вирішення .................... 348
§ 18.2. Порядок вирішення трудових спорів
у комісії з трудових спорів ................................................. 351
§ 18.3. Судовий порядок розгляду трудових спорів .................... 354
§ 18.4. Порядок поновлення працівника на роботі
та оплата вимушеного прогулу .......................................... 356
Питання для самостійної перевірки знань ...................................... 358

РОЗДІЛ V
ОСНОВИ АДМІНІСТРАТИВНОГО
ТА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ ................................... 360
Глава 19. Основи адміністративного права України ................... 360
§ 19.1. Поняття державного управління
та співвідношення його з виконавчою владою ................ 360
§ 19.2. Поняття та види адміністративних норм .......................... 362
§ 19.3. Адміністративне деліктне право........................................ 366
§ 19.4. Поняття адміністративної відповідальності ..................... 369
§ 19.5. Адміністративні стягнення: поняття та види ................... 370
§ 19.6. Органи, уповноважені розглядати справи
про адміністративні правопорушення .............................. 371
§ 19.7. Форми і методи державного управління .......................... 372
§ 19.8. Поняття та особливості адміністративного процесу ....... 376
Глава 20. Основи кримінального права України .......................... 379
§ 20.1. Поняття, завдання та джерела
кримінального права ........................................................... 379
§ 20.2. Поняття кримінального закону та його чинність ............ 381
§ 20.3. Поняття, ознаки та класифікація злочинів ....................... 383
§ 20.4. Поняття кримінальної відповідальності.
7
 Склад злочину та його елементи ....................................... 384
§ 20.5. Стадії вчинення умисного злочину ................................... 387
§ 20.6. Поняття співучасті та її форми. Види співучасників ...... 388
§ 20.7. Поняття множинності злочинів та її види ........................ 390
§ 20.8. Обставини, що виключають злочинність діяння ............. 390
§ 20.9. Звільнення від кримінальної відповідальності ................ 391
Глава 21. Покарання та його види.
Призначення покарання та звільнення від нього ......................... 392
§ 21.1. Поняття покарання та його мета........................................ 392
§ 21.2. Система кримінальних покарань ....................................... 392
§ 21.3. Призначення кримінального покарання ........................... 394
§ 21.4. Звільнення від кримінального покарання
та його відбування чи заміна його більш м’яким.
Погашення чи зняття судимості ........................................ 396
§ 21.5. Характеристика Особливої частини
кримінального права України ............................................. 397

Розділ VI ОСНОВИ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА ............................ 3

Глава 6.1. Екологічне право як галузь права ................................. 3
§ 6.1.1. Взаємодія людини та природи .......................................... 3
§ 6.1.2. Об’єкт і предмет екологічного права ............................... 6
§ 6.1.3. Суб’єкти екологічного права ............................................ 13
§ 6.1.4. Методи правового регулювання в екологічному
праві .................................................................................................. 15
§ 6.1.5. Принципи екологічного права .......................................... 16
Глава 6.2. Джерела та система екологічного права ...................... 17
§ 6.2.1. Джерела екологічного права ............................................. 17
§ 6.2.2. Загальна характеристика системи екологічного права .. 23
§ 6.2.3. Головні глобальні екологічні завдання ............................ 24
Законодавство: ................................................................................. 25
Рекомендовані підручники та навчальні посібники до
Розділу VІ ............................................................................................... 25

Розділ VІІ ОСНОВИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА .................... 26

Глава 7.1. Інформаційне право як галузь права ............................ 26
§ 7.1.1. Поняття інформації ............................................................ 26
§ 7.1.2. Поняття інформатизації ..................................................... 29
§ 7.1.3. Поняття інформаційного права......................................... 29
§ 7.1.4. Об'єкт і предмет інформаційного права .......................... 31
§ 7.1.5. Методологія інформаційного права ................................. 33
8
 § 7.1.6. Система інформаційного права та його джерел ............. 34
Глава 7.2. Інформаційні права та пошук правової
інформації ....................................................................................... 36
§ 7.2.1. Інформаційні права людини і громадянина .................... 36
§ 7.2.2. Правові інформаційно-пошукові системи ....................... 39
Законодавство: ................................................................................. 41
Рекомендовані підручники та навчальні посібники до
Розділу VІІ .............................................................................................. 41

РОЗДІЛ VІІІ ОСНОВИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Глава 8.1. Господарське право як галузь права…………………
§ 8.1.1. Поняття, предмет та джерела господарського права
України
§ 8.1.2. Конституційні основи правопорядку у сфері
господарювання
Глава 8.2. Основні принципи підприємництва в Україні та його
організаційні форми…………………………………
§ 8.2.1. Поняття підприємництва та основні принципи його
здійснення в Україні……………………………………………
§ 8.2.2. Організаційні форми підприємництва в Україні………
§ 8.2.3. Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності…

Питання для самостійної перевірки знань ...................................... 399

Рекомендована література .................................................................. 400

9
 ВСТУП

Формування в Україні громадянського суспільства обумовлює

необхідність створення міцного юридичного підґрунтя для всебічного
розвитку особистості.
Останнім часом на законодавчому рівні врегульовані питання
власності, підприємництва, земельних відносин, розвитку вільної
конкуренції, захисту прав споживачів, функціонування банківської
сфери, освіти тощо. Прийнято Цивільний, Господарський та інші
кодекси.
Важливим для подальшої демократизації суспільного життя,
ефективного розвитку економічної сфери, вдосконалення господар-
ських відносин є формування відповідного рівня правосвідомості та
правової культури громадян, активного їх залучення до участі у
модернізаційних процесах. Чільне місце у вирішенні цього завдання
належить навчальним закладам України, забезпеченню викладання в
них відповідних дисциплін, серед яких особливе значення має
правознавство.
Відповідно до програми підготовки студентів неюридичних
спеціальностей та з урахуванням багаторічного досвіду викладання
навчальної дисципліни «Правознавство» в Київському національному
торговельно-економічному університеті у підручнику висвітлені
загальні питання теорії держави та права, основні положення галузей
права України: цивільного, сімейного, трудового, адміністративного
та кримінального права. Ознайомлення із зазначеним матеріалом
допоможе студентам набути відповідних теоретичних знань та умінь,
необхідних для орієнтації у законодавстві, сформувати навички
роботи з нормативно-правовими актами, правильно застосовувати
правові норми у конкретних практичних ситуаціях.
Методологія, застосована для підготовки підручника, та спосіб
викладення в ньому матеріалу дасть можливість використовувати
його викладачам, студентам вищих навчальних закладів, абітурієнтам,
а також читачам, які прагнуть знайти відповідь щодо правового
регулювання багатоаспектних суспільних відносин.

10
РОЗДІЛ I

ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Глава 1. Загальна характеристика держави

§ 1.1. Поняття та ознаки держави

Термін «держава» вживається в різних значеннях. Інколи поняття

«держава» ототожнюють із поняттям «країна», тобто з певною терито-
рією, що становить єдність населення, історії, природних умов тощо.
Держава – це особлива політико-територіальна організація
влади, що має суверенітет, володіє спеціальним апаратом управління
та примусу і здатна надавати своїм велінням загальнообов’язкової
сили.
Держава характеризується низкою ознак, найсуттєвішими з яких
є такі:
• територія. Якщо у первісному суспільстві влада поширю-
валася на людей залежно від того, до якого роду чи племені вони
належать, то з появою держави вона діє на них залежно від території
їх проживання. Поширення державної влади лише на відокремленій
кордонами частині земної кулі зумовлює адміністративно-терито-
ріальний поділ: уся територія держави поділяється на адміністра-
тивно-територіальні одиниці, на яких організуються державна влада
та управління. У різних країнах адміністративні одиниці називаються
по-різному: області, округи, краї, провінції тощо;
• суверенітет – це політико-правова властивість державної
влади, яка виявляється:
– у верховенстві державної влади на території країни, мож-
ливості самостійно вирішувати важливі питання суспільного життя,
встановлювати загальнообов’язкові для всіх членів суспільства
правила поведінки;
– єдності державної влади, тобто наявності в державі лише за-
конодавчо встановлених державних органів, відсутності будь-яких
непередбачених законом паралельних структур влади;
– незалежності державної влади, що означає незалежність її на
міжнародній арені. Слід зауважити, що суверенітет держави може
бути добровільно обмежений, коли кілька держав об’єднуються у
федерацію або конфедерацію;
• механізм держави, тобто її апарат (система державних органів,
12
які здійснюють функції та завдання держави), державні установи,
організації і підприємства;
• наявність публічної політичної влади, що виявляється у здат-
ності й можливості держави здійснювати власні управлінські функції,
впливати на суспільні відносини шляхом авторитету, права, примусу;
• можливість створення загальнообов’язкових правил поведінки –
правових норм. Держава видає закони, які визначають сферу відносин,
що охороняються державою, і норми яких є загальнообов’язковими
для всього населення країни;
• система податків – це збір коштів, які держава в певній про-
порції збирає з населення, підприємств, організацій для утримання
державного апарату, армії, поліції, здійснення загальнокорисних
цілей – фінансування освіти, культури, охорони здоров’я, природо-
охоронних заходів тощо.
Юридичне закріплення самостійності України було здійснено
Актом проголошення незалежності України, прийнятим Верховною
Радою України 24 серпня 1991 р. Цим Актом:
1) проголошувалася незалежність України і створення самос-
тійної української держави з офіційною назвою «Україна»;
2) територія України визнавалася недоторканною і неподільною;
3) встановлювалося, що з моменту прийняття Акта на території
України мають чинність виключно Конституція і закони України.
Першого грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум,
на якому громадянам було запропоновано відповісти на питання:
«Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?».
Понад 90 відсотків громадян, які взяли участь у референдумі, висло-
вилися на підтримку Акта. Після оголошення результатів референдуму
Україна отримала дипломатичне визнання як незалежна держава.
Відтоді 24 серпня кожного року є національним святом – Днем
незалежності України.

§ 1.2. Виникнення, або походження, держави

У теорії держави і права існують різноманітні концепції виник-

нення держави.
1. Теологічна теорія. Представником теорії теологічного похо-
дження держави був Фома Аквінський (1225–1274). Його вчення
побудовано на ієрархії форм: від Бога – чистого розуму – до
духовного і матеріального світу. Проголошення божественного похо-
13
дження держави обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує
найбільш реакційні державні устрої, вказує на те, що будь-яке
посягання на державу приречене на невдачу, оскільки влада вкладена
в руки правителя Богом і покликана захищати благо всіх.
2. Патріархальна теорія. Сутність її полягає у твердженні, що
держава походить від сім’ї, є результатом історичного розвитку та
збільшення останньої, а отже, абсолютна влада монарха – це про-
довження батьківської влади. Основними представниками цієї теорії
були Арістотель, Р. Фільмер, М. Михайловський та ін. Наприклад,
Р. Фільмер у своєму творі «Патріархія чи природна влада короля»
стверджує, що абсолютна влада монарха бере свій початок безпо-
середньо від Адама. Держава виростає із сім’ї, а влада монарха через
Адама дана Богом, а тому не підвладна жодним людським законам.
3. Договірна теорія. Виникла у Давній Греції (софісти, Епікур,
Гіппій – V ст. до н.е.), а пізніше була сформована й обґрунтована у
працях Ш.Л. Монтеск’є, Б. Спінози, Ж.-Ж. Руссо, О. Радищева, які роз-
глядали державу та право як продукт людського розуму, а не божест-
венної волі. Об’єднання людей у державу заради миру і благополуччя
відбувається на основі добровільного договору. Між кожним членом
суспільства і майбутньою державою укладається договір про те, що одні
будуть управляти, а інші – підкорятися. Правителі – це представники
народу, які повинні звітувати перед ним і обиратися за його волею.
В обмін на гарантії особистої безпеки народ відмовляється від частини
своєї свободи і зобов’язується підкорятися правителям.
4. Психологічна теорія. За цією теорією держава виникла
завдяки особливим властивостям психіки людей. Начебто людській
психіці притаманна потреба покори, наслідування, усвідомлення
залежності від видатної особи. Народ є інертною масою, нездатний
приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Пред-
ставником цієї теорії був Л. Петражицький (1867–1931).
5. Теорія насильства. Відповідно до неї, держава виникла як
результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного
народу іншим. На думку прихильників цієї теорії, держава є тією
силою, яку утворюють завойовники для переможців. Представниками
теорії були Л. Гумплович, К. Каутський, Є. Дюринг та ін.
6. Органічна теорія. Була обґрунтована англійським філософом
Г. Спенсером (1820–1903), який проводив аналогію між державою і
біологічним організмом. На думку вченого, держава подібно до
біологічного організму народжується, розмножується, старіє і гине.
14
Як біологічний організм вона має політичне тіло: руки, ноги, голову,
тулуб, що виконують відповідні функції.

7. Теорія географічного детермінізму (Л. Мечніков, Е. Хантінг-

тон) вирішальними факторами у виникненні держав вважає клімат,
ландшафти, природні ресурси.
8. Демографічна теорія (Т. Мальтус) полягає в тому, що прак-
тично всі суспільні процеси, зокрема й утворення держави, обумов-
лені збільшенням народонаселення.
9. Технократичні та техніко-економічні теорії (Г. Чайло)
пояснюють процес виникнення держави тільки прогресом продук-
тивних сил, переходом до продуктивної економіки. Різновидом цих
теорій є марксизм, за яким визнаються соціально-економічні фактори
появи держави.
10. Історико-матеріалістична (класова) теорія, прихильни-
ками якої були Л.Г. Морган, К. Маркс, Ф. Енгельс та інші вчені, полягає
в тому, що держава виникає внаслідок економічних причин, зокрема як
результат розвитку і занепаду первісного ладу, розвитку способу
виробництва, що й визначає соціальні зміни в суспільстві.

§ 1.3. Історичні типи держав: поняття, характеристика

Існують різні категорії класифікації держав, наприклад:

• за географічним розташуванням – східні, західні, європейські,
азіатські;
• методами здійснення влади – демократичні, антидемо-
кратичні (тоталітарні);
• рівнем розвитку суспільства – доіндустріальні, індустріальні,
постіндустріальні;
• ставленням до релігії – теократичні, світські, атеїстичні.
Для пізнання справжньої суті держави важливе значення має її
типологія. Тип держави являє собою чітку систему її найважливіших і
характерних особливостей, які породжуються відповідною історич-
ною епохою.
Є два основні підходи до типології держав – формаційний і
цивілізаційний.
Формаційний підхід базується на марксистсько-ленінському
вченні про зміни суспільно-економічних формацій. Формація – це
історичний тип суспільства, оснований на певному способі вироб-
15
ництва. Формаційний критерій виділяє такі основні типи експлуата-
торської держави: рабовласницький, феодальний, буржуазний і
соціалістичний, останній у перспективі «переростає» в громадянське
комуністичне самоврядування.
Цивілізаційний підхід визначає, що основу держави становить
рівень цивілізації, досягнутий тими чи іншими народами. Цей підхід
пов’язаний із уявленням про історичне виникнення понад двадцяти
цивілізацій, які відрізняються одна від одної як за рівнем розвитку
культури, так і характерним для них типом держави.
У своєму розвитку цивілізації проходять кілька етапів: перший –
локальні цивілізації, до яких належать давньоєгипетська, шумерська,
єгипетська та ін.; другий – особливі цивілізації: індійська, китайська,
західноєвропейська, східноєвропейська, італійська тощо; третій –
сучасна цивілізація.
Відомі такі історичні типи держав:
− рабовласницька – найдавніша держава, що виникла у VIII–VII
тисячолітті до н.е. на Близькому Сході (Єгипет, Лівія, Вавилон) та
у ІV–ІІІ тисячолітті – в Європі (Греція, Рим);
− феодальна – виникла в Європі у V–VI ст. н.е. після занепаду
рабовласницьких держав;
− буржуазна – виникла в результаті революцій ХVІ–ХVІІ ст. внас-
лідок розвитку капіталістичного способу виробництва;
− держава соціальної демократії – це організація політичної влади
трудівників, яка реально забезпечує максимальне здійснення і
захист основних прав людини на засадах свободи, справедливості
та солідарності. В історії цивілізації такої держави ще не існувало;
− держава соціально-демократичної орієнтації – перехідний тип
держав, що існує в період переходу від буржуазного типу до
соціальної демократії.

§ 1.4. Поняття і класифікація функцій держави

Функції держави – головні напрями діяльності, що обумовлені

завданнями та цілями держави та характеризують її сутність. Для
зручності розуміння та вивчення функції держави за певними
ознаками поділяють на ряд видових груп.
За соціальним значенням державної діяльності функції поділя-
ються на:

16
 • основні, що характеризують призначення держави, найбільш
загальні, найважливіші напрями її діяльності на певному етапі
розвитку. Вони здійснюються не окремими державними органами, а
різною мірою численними ланками державного апарату. Основними
функціями держави є, наприклад, оборона країни, захист право-
порядку, законності, охорона прав і свобод громадян;
• додаткові – є складовими основних функцій, але самі собою
не розкривають сутності держави. Так, у складі такої основної
функції, як оборона країни, можна виділити низку допоміжних:
зміцнення збройних сил, розвиток науково-технічного прогресу для їх
озброєння, забезпечення відповідних пропорцій військового і цивіль-
ного виробництва тощо.
За сферами діяльності держави основні функції поділяються на:
• внутрішні – здійснюються у межах держави та відображають
її внутрішню політику. До цієї групи належать такі функції: регулю-
вання економічних відносин; організація суспільної праці; охорона
правопорядку; законності, прав і свобод громадян; соціальний захист
населення, охорона та раціональне використання природних ресурсів;
• зовнішні – забезпечують здійснення зовнішньої політики дер-
жави, зокрема це функції з оборони країни, підтримання миру та
міжнародного економічного співробітництва.
Слід мати на увазі, що в державах різних типів і на різних
етапах їхнього розвитку кількість і зміст як внутрішніх, так і зов-
нішніх функцій може змінюватися. Це пов’язано з конкретними
історичними умовами їх існування, наприклад, у деспотичних дер-
жавах Давнього Сходу існувала функція розподілу та контролю за
використанням водних ресурсів.
На перших етапах розвитку держав капіталістичного типу зміст
функції державного регулювання економікою був мінімальним. Нині
він суттєво розширився, зросли сфери державного впливу в цих сус-
пільних відносинах, посилилася роль державно-правового регу-
лювання. Із визначенням курсу на розбудову в Україні демократичної
правової держави розширюється зміст і значення функції захисту пра-
вопорядку, законності, охорони прав та свобод громадян, а також
функції соціального захисту населення.
За тривалістю здійснення у часі державні функції поділяються на:
• постійні – ті, що здійснюються протягом усього часу існу-
вання держави. До цієї групи належать функції оборони країни та
охорони правопорядку;
17
 • тимчасові – здійснюються лише протягом певного періоду іс-
нування держави. Прикладом такої функції можуть бути події
Жовтневої революції 1917 р., під час якої Радянською державою було
придушено опір пануючих класів та усунено їх від влади.
Можливий розподіл функцій держави за сферами суспільного
життя, в яких вони здійснюються. Відповідно до цього функції
поділяються на економічні, політичні, гуманітарні.

§ 1.5. Форми держави та її елементи

Форма держави – порядок (спосіб) організації та здійснення

державної влади в країні.
Стійка єдність трьох взаємозалежних елементів – форми дер-
жавного правління, форми державного устрою та політичного
(державного) режиму та їхніх зв’язків між собою становить структуру
форми держави.

Форма держави
Форма Політичний
Форма державного
державного (державний)
устрою
правління режим

порядок порядок поділу території порядок здійснення

створення й держави на певні державної влади
організації складові та визначеними
вищих органів співвідношення влади способами, методами і
влади в державі між ними і державою засобами
в цілому

Отже, форма держави – це складне поняття, що характеризує

державу з погляду існуючих у ній форми правління, державного
устрою та державно-правового режиму. Форма держави завжди має
відповідне правове закріплення, а всі її елементи – правову основу,
тобто вони фіксуються в конституції, законах і підзаконних актах.
18
 Форма державного правління

Що таке форма Це порядок і структура вищих органів державної

державного влади, розподіл компетенції між ними
правління?

Форма правління

монархія республіка

Це така держава, в якій верховна влада в країні

Що таке зосереджена (повністю або частково) в руках глави
монархія? держави – монарха

Типи монархії

необмежена обмежена

абсолютна деспотична парламентська Великобританія

(конституційна) Бельгія
Данія
Росія ХVІІ– країни
ХVІІІ ст. Стародавнього
Франція до Сходу Кувейт,
дуалістична Йорданія
1789 р.

Поняття, види і характеристика республік

19
 Це така держава, в якій верховна влада в країні
Що таке належить обраним на визначений термін
республіка? представницьким колегіальним органам

Типи республіки

парламентська президентська змішана

§ 1.6. Поняття, види і характеристика форм державного

устрою

Форма державного устрою характеризує державу стосовно її

територіального поділу та відповідної організації державних органів.
Державний устрій може бути простої або складної форм. Прикладами
простої форми державного устрою є унітарні (єдині) держави.
Унітарна держава – це єдина централізована держава,
територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці,
що не мають ознак суверенітету. Найважливішими юридичними
ознаками унітарної держави вважають такі:
• до складу унітарної держави не входять державні утворення,
що наділені ознаками суверенітету;
• вона має єдину систему державних органів;
• в унітарній державі діють єдині конституція і система
законодавства;
• існує єдине громадянство;
• у міжнародних стосунках унітарна держава є єдиним пред-
ставником.
У сучасному світі більшість держав унітарні.
Прикладом складної форми державного устрою є федерація та
конфедерація.
Федерація – це складна держава (союзна), до складу якої входять
декілька державних утворень (суб’єктів федерації), що володіють
суверенітетом. Літературні джерела наводять два різновиди федерації:
а) засновану на договорі, суб’єкти якої – суверенні держави, що
зберігають за собою значний обсяг повноважень аж до права виходу зі
складу федерації; б) засновану на автономії, суб’єкти якої – державні
утворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну
20
самостійність щодо вирішення питань місцевого значення.
Юридичними ознаками федерації є:
• наявність конституції федерації в цілому та конституцій у
кожного з її суб’єктів і, відповідно, системи законодавства
всієї федерації та системи законодавства в її суб’єктів;
• існування громадянства як усієї федерації, так і громадянства її
суб’єктів;
• у міжнародні стосунки може вступати як федерація в цілому,
так і кожен з її суб’єктів.
Федераціями є США, Росія, Німеччина та деякі інші країни.
Конфедерація – це союз держав, які об’єднані для досягнення
певних цілей одним або декількома органами (наприклад, військо-
вими) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.
Ознаками конфедерації є:
• відсутність загальних для всієї конфедерації законодавчих
органів;
• відсутність загальних для всієї конфедерації законодавства,
громадянства, судової та фінансової систем;
• рішення загальних органів для членів конфедерації не є
обов’язковими і їх невиконання не тягне за собою жодних
санкцій;
• наявність безумовного права виходу зі складу конфедерації у
кожного з її суб’єктів.
Здебільшого конфедерація являє собою досить нестійку,
перехідну форму від співіснування повністю незалежних держав до їх
федерації або до утворення нової унітарної держави. Через етап кон-
федеративних відносин у своєму розвитку пройшли США, Нідер-
ланди, Швейцарія, остання й нині офіційно називається конфеде-
рацією. З 1981 по 1989 рік існувала конфедерація Сенегамбія, що
об’єднувала Сенегал і Гамбію.

§ 1.7. Поняття, види і характеристика державного

(політичного) режиму

Державний режим – це сукупність форм і методів здійснення

державної влади. Це поняття дає відповідь на питання про те, які
методи превалюють у процесі здійснення державної діяльності і
досягнення цілей, що стоять перед державою. Поняття державного
режиму не слід повністю ототожнювати з поняттям «політичний
21
режим», хоча за значенням вони близькі. Останнє має більш широке
значення та характеризує не тільки методи діяльності державних
органів, що визначається поняттям «державний режим», але й
можливості та форми діяльності всіх елементів політичної системи –
політичних партій, рухів, інших об’єднань громадян. Із цих позицій
розрізняють демократичний та антидемократичний державні режими.
Демократичний режим – це стан політичного життя, за якого
державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної
участі громадян та їхніх об’єднань у формуванні державної політики,
створенні й діяльності органів держави, дотриманні основних прав
людини тощо. Можуть виявлятися різновиди демократичного держав-
ного режиму, наприклад, режим парламентської демократії, демокра-
тично-ліберальний, національно-демократичний.
Основними ознаками демократичного режиму є:
• легітимне право проведення виборів вищих і місцевих
представницьких органів;
• плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та
духовній сферах життєдіяльності людей;
• рівноправність людей, гарантії здійснення ними своїх прав,
виконання своїх обов’язків;
• демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання
перед методами примусу;
• вільне існування всіх форм власності;
• пріоритет загальнолюдських цінностей.
Демократичний режим на сучасному етапі найпоширеніший у
державах Європи й Америки. В Україні відбувається поступовий
перехід від тоталітарного режиму до демократичного.
Розрізняють такі демократичні режими: демократично-ради-
кальний, демократично-ліберальний, демократично-консервативний.
Антидемократичний – такий режим, коли держава влада
здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав
людини, особливо її свободи, честі й гідності, коли заборонена
легальна діяльність політичних партій і громадських об’єднань, які
перебувають в опозиції.
Антидемократичні режими поділяються на авторитарні і
тоталітарні.
Авторитарний режим – це стан політичного життя, коли влада
зосереджується в руках однієї особи або правлячої верхівки; державна
влада здійснюється шляхом скасування або обмеження основних прав
22
людини; коли обмежується діяльність політичних партій та інших
суспільних угруповань, народ не визнається основним носієм і
сувереном влади; дії державних органів і громадських організацій
суворо регламентуються, а можливості опозиції зведені до мінімуму,
допускаються політичні репресії; відбувається формалізація та спро-
щення політичних процедур та інститутів, що поєднують державу і
суспільство. Основним стилем діяльності є безапеляційно-командний
метод керівництва: розпорядження, накази, директиви з вимогою
їхнього безумовного виконання.
Тоталітарний режим – це спосіб організації державної влади,
за яким здійснюється монопольний контроль над всіма сферами
життя суспільства і над Особистістю. Тоталітаризм характеризується
утворенням партійно-державної монополії влади, ліквідацією демо-
кратичних прав і свобод в ім’я соціальної або національної спільноти,
пануванням офіційної ідеології, усуненням будь-якої опозиції
режиму, масовим безособовим терором населення, терористичною
ротацією кадрів усередині керівної верхівки, агресивною зовнішньою
політикою, насадженням культу вождя тощо. Тоталітарний режим –
крайня форма авторитаризму.
Тоталітарний режим поділяється на різновиди: фашистський,
расистський, військово-диктаторський (характеризується необмеже-
ністю влади диктатора) тощо.

§ 1.8. Форма правління та адміністративно-територіальний

устрій України

За формою правління Україна, відповідно до ст. 5 Конституції, є

республікою. Ознаки такої форми правління:
− Президент України обирається всенародним голосуванням
(у цьому її відмінність від парламентської форми правління, де
президент обирається парламентом);
− він має власні прерогативи, які дозволяють йому діяти неза-
лежно від парламенту й уряду (є гарантом державної незалежності
України, додержання і виконання Конституції і законів України,
забезпечення прав і свобод громадян, має право розпустити
парламент та ін.);
− поряд із Президентом у країні діють Прем’єр-міністр і
міністри, які утворюють уряд, відповідальний перед парламентом, –
Верховною Радою України (у цьому її відмінність від президентської
23
форми правління, де немає прем’єр-міністра й уряд відповідальний
перед президентом);
− Президент України є главою держави і водночас впливає на
систему органів виконавчої влади, через які провадить у життя
Конституцію і закони України.
За державним устроєм, як зазначено у ст. 2 Конституції,
Україна є унітарною державою. Державний устрій України ґрунту-
ється на засадах єдності, неподільності, недоторканності і цілісності
державної території, комплексності економічного розвитку та керо-
ваності окремих її частин з урахуванням загальнодержавних і регіо-
нальних інтересів, національних та культурних традицій, географіч-
них і демократичних особливостей, природних і кліматичних умов.
Адміністративно-територіальними одиницями України є: область,
район, місто, селище і село.
Особливий статус має Республіка Крим, вона є державно-
територіальною організацією влади і самоврядування населення Криму.
Будучи складовою України, вона самостійно вирішує питання, віднесені
до її відання Конституцією та законами України. Республіка Крим має
свою Конституцію, яка погоджується з парламентом України. Закони
України є обов’язковим для виконання на території Криму.

Форми української
держави за Конституцією
України

Форма державного Форма державного Державний

правління устрою (політичний) режим

Парламентсько- Унітарна держава Демократичний

президентська (ст.2) режим (ст. 1)
республіка (ст. 85, 106)

За формою політичного (державного) режиму Україна є

24
демократичною державою. Демократизм передбачає створення най-
сприятливіших умов для широкої та реальної участі громадян в
управлінні справами держави й суспільства, забезпечення багато-
манітності політичного та культурного життя тощо.

§ 1.9. Механізм та апарат держави: поняття, структура

Механізм держави – це цілісна ієрархічна структура державних

органів, закладів, підприємств, за допомогою яких здійснюється
державне управління суспільством і захист його основних інтересів.
До механізму держави належать органи законодавчої, виконавчої і
судової влади, контрольно-наглядові органи, збройні загони людей
(армія, флот, поліція, спеціальні війська), установи примусу (тюрми,
колонії), спеціальний пропагандистський апарат (засоби масової
інформації – преса, радіо, телебачення).
Ознаки механізму держави:
• наявність особливої групи людей, яка виокремилася із сус-
пільства і займається, головним чином, управлінням цього суспільства;
• існування структурного елементу механізму держави, дер-
жавних органів, підпорядкованих один одному, що утворюють спе-
цифічну структуру – апарат держави, де кожен орган наділений
владними повноваженнями;
• можливість реалізації функцій і завдань держави організа-
ційними, фінансовими та матеріальними засобами примусу;
• наявність у державних органів, підприємств і установ своїх
повноважень як правової основи їхньої діяльності.
Державні органи – група осіб або одна особа, що наділена
юридично визначеною державно-владною компетенцією для вико-
нання функцій і завдань держави.
Структура механізму держави:
• апарат держави – органи, наділені владними повноваженнями
для управління суспільством із метою виконання функцій і завдань
держави;
• державні підприємства – самостійні господарюючі суб’єкти,
які мають самостійний баланс та права юридичної особи і здійснюють

25
виробничу, науково-дослідну діяльність для одержання відповідного
прибутку;
• державні установи – такі державні організації, які здійс-
нюють безпосередню практичну діяльність для виконання функцій
держави в різних сферах: економічній, соціальній, культурній, охо-
ронній, керуючись у своїй діяльності статутом, наділені правами
юридичної особи і мають визначену, характерну їм організаційну
структуру та специфічні повноваження.
На відміну від державного апарату, підприємства створюють
матеріальні цінності, задовольняють суспільні інтереси, здійснюють
інші економічні функції (заводи, фабрики, хлібопекарні, комбінати).
Для державних установ характерна невиробнича діяльність у сфері
охорони здоров’я, наукових досліджень, освітньо-культурної, нав-
чально-виховної діяльності (школи, лікарні, музеї, театри).
Принципи організації і діяльності державного апарату – це
основні ідеї, напрями, вихідні положення, визначальні підходи
формування, розвитку і діяльності державних органів.
До основних принципів слід включити такі:
− принцип демократизму, який передбачає широке залучення
громадян до активної участі у формуванні та організації діяльності
органів державного апарату. Демократизм забезпечує рівні умови
участі людей в управлінні державою з урахуванням особистих
якостей кожного;
− законності – під час реалізації цього принципу в суспільстві
створюється такий режим, при якому всі державні органи і громадяни
зобов’язані суворо дотримуватися всіх законів держави й організо-
вувати свою діяльність відповідно до них. Тлумачення та застосу-
вання нормативно-правових актів на всій території держави повинно
бути єдиним;
− професіоналізму і компетентності – за його допомогою
створюються сприятливі умови для підбору і розстановки у держав-
ному апараті найбільш кваліфікованих кадрів. Залучення високопро-
фесійних працівників, належна організація праці забезпечать ефек-
тивну діяльність державного апарату;
− розподілу влади – цей принцип передбачає поділ державної
влади на: законодавчу, виконавчу, судову. Основні напрями діяль-
ності державного апарату (законотворча, організаційно-виконавча,
судочинство, нагляд і контроль) чітко розмежовуються між відповід-
ними спеціалізованими системами органів – різновидами влади.
26
Завдяки цьому створюється механізм, який протидіє свавіллю, безза-
конню з боку органів державного апарату;
− пріоритету прав і свобод людини. За цим принципом перед-
бачаються обов’язки державних органів і службовців визнавати,
реалізовувати й охороняти права і свободи громадян. Людина є
найвищою цінністю суспільства, і тому держава відповідальна перед
кожною особою за створення умов для гідного її розвитку;
− принцип ненасильства передбачає, що у роботі державного
апарату основна роль належить організаційним та виховним методам.
Метод примусу має допоміжне та другорядне значення.
Юридична наука визначає ряд інших принципів, зокрема
гласності, національної рівноправності, легітимності, науковості, обліку
і контролю, соціально-політичної справедливості, суверенності тощо.
Специфічні ознаки державних органів:
• здійснюють свої функції від імені держави;
• мають відповідну компетенцію;
• наділені владними повноваженнями;
• характеризуються відповідною організаційною структурою.
Крім того, діяльність державних органів здійснюється за
територіальним принципом, вони формуються державою чи насе-
ленням, встановлюють взаємовідносини з іншими державними орга-
нами й організаціями.

§ 1.10. Поняття та основні ознаки (принципи) правової

держави

Народ – це джерело публічної влади держави. Він формує

державну владу і контролює її діяльність, безпосередньо створює
право. Призначення держави – формулювати конкретні правові відно-
сини, звичаї та норми, створені суспільством, в юридичних норма-
тивних документах й охороняти право від порушень з боку окремих
громадян. Громадяни володіють природними невід’ємними правами і
свободами, які є проявом самообмеження держави.
Право панує у суспільстві, воно відображає як загальні інтереси,
так й інтереси окремих осіб. Правові норми формуються на широкому
соціальному ґрунті, вбирають у себе цінності, що існують у
суспільстві, формально відображають і охороняють їх за допомогою
держави.
Саме у такому контексті правовою можна вважати державу, якій
27
притаманні такі ознаки:
1) система права, заснована на нормах загальнолюдської моралі та
принципах справедливості (віддання кожному належного за добро і зло);
2) правові норми, які відповідають інтересам усього або
переважної частини суспільства, закріплюють природні права і
свободи людини й встановлюють відповідність між правами та
обов’язками;

3) верховенство права – неухильне виконання правових норм

усіма посадовими особами, громадянами, установами, організаціями,
об’єднаннями громадян тощо, виконання взаємних обов’язків як
державою, так і особою, забезпечення взаємної відповідальності
держави та громадян;
4) відсутність «білих плям» і колізій у правовій системі;
5) наявність незалежного, непідкупного і справедливого суду;
6) здійснення державних функцій переважно ненасильницькими
методами;
7) забезпечення населенню такого життєвого рівня, за якого
можливе задоволення необхідних матеріальних і духовних потреб;
ліквідація безробіття;
8) здійснення функцій із виховання у громадян моральних
принципів, поваги до праці, надбань попередніх поколінь, дбайливого
ставлення до навколишнього природного середовища;
9) відсутність аморальних засобів одержання прибутків як
окремими індивідами, так і державою (торгівля зброєю, порушення
прав найманих працівників, дітей, позики під високі проценти тощо).
Звичайно, держав, які б відповідали всім цим ознакам, не існує.
Однак, у будь-якій державі поступова реалізація їх – це рух до нової
держави.

§ 1.11. Громадянське суспільство: поняття, загальна

характеристика

Відомо, що держава і право відтворюють рівень розвитку та

відносини, що склались у суспільстві. Для характеристики сучасного
суспільства, в межах якого може розвиватися демократична правова
держава, останнім часом широко вживається термін «громадянське
суспільство». Проблема формування громадянського суспільства є
передумовою становлення демократії, обмеження всепроникної ролі
28
держави. Перед цивілізацією постає питання оптимального поєднання
інтересів індивіда і держави, індивіда і громадських організацій як
основи їхнього нормального розвитку. Вирішення цієї проблеми
вбачається у побудові громадянського суспільства.
Громадянське суспільство – це суспільство громадян із висо-
ким рівнем економічної, соціальної, політичної культури і моральних
властивостей, яке спільно з державою створює розвинені правові
відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від
держави, але взаємодіє з нею заради суспільного блага. Воно є
механізмом соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого,
різноманітних об’єднань, суспільних рухів і публічної комунікації.
Це спільність вільних, рівноправних людей, які проживають на
визначеній території, об’єднані системою суспільних відносин, що
служать основою для реалізації їхніх загальних і особистих інтересів,
забезпечених державою.
Основні ознаки громадянського суспільства:
• визнання людини, її прав і свобод найвищою суспільною
цінністю;
• пріоритет суспільства над державою, яка існує, насамперед, як
регулятор суспільних відносин і гарант здійснення прав особи;
• рівноправність і захищеність усіх форм власності, насамперед
приватної;
• подолання відчуження людини від засобів виробництва,
знарядь праці та результатів своєї трудової діяльності;
• забезпечення економічної свободи громадян та їхніх
об’єднань;
• наявність плюралізму в усіх сферах матеріального і духовного
життя;
• надійна й ефективна система соціального захисту кожної
людини.
А також ідеологічна та політична свобода особистості, наявність
демократичних інститутів і механізмів, які забезпечують кожній
людині можливість активно впливати на державну політику.

Глава 2. Поняття та основні ознаки права

§ 2.1. Основи теорії права, суть, властивості та ознаки права

29
 Людина від народження має невід’ємні і невідчужувані права:
право на життя, свободу, рівність, щастя та інші. Утворення держави
як специфічної верховної, централізованої організації обумовлює
появу права як стандарту, правил поведінки. Оскільки право
встановлюється державою, воно забезпечується державним примусом
і стає загальнообов’язковим. Право формується шляхом переростання
звичаїв у правові звичаї, тобто такі, які визнані державою. Однак
основними формами права з часом стають норми права, викладені в
актах монархів і прийняті верховними колегіальними органами, що
діють при них. Право стає писаним, визначеним, офіційно фіксо-
ваним, тобто юридичним.
Юридичне право є об’єктивним у тому розумінні, що державні
загальнообов’язкові правила поведінки встановлюються та існують
незалежно від волі, бажання, стремління суб’єкта, вони виникають
поза його свідомістю, самостійно. Юридичне право є суб’єктивним,
оскільки в юридичних нормах закріплюються межі можливої пове-
дінки особи, а право характеризує певну ймовірність щодо його
використання суб’єктами права. Суб’єктивне юридичне право
виникає лише на основі норм об’єктивного права, ним обумовлю-
ється. Необхідною передумовою виникнення суб’єктивних прав є
право- і дієздатність особи.
Право – це система норм, правил поведінки, що виражають волю
соціальної групи, класу чи більшості населення, мають формально
визначений характер, забезпечуються й охороняються державою.

Властивості права

Державна забезпеченість нормативність Загальна обов’язковість

ефективність системність регламентованість

формальна визначеність регулятивність рівність вимог

Зародження права обумовлено необхідністю: встановлення

єдиного порядку відносин між людьми, що проживають на одній
території; підтримки єдиного порядку в умовах розшарування
30
суспільства на соціальні класи; узгодження і забезпечення інтересів
усіх верств населення.
Основними ознаками права прийнято вважати:
1) нормативний характер, тобто право складається з норм як
правил поведінки загального характеру, що визначають права,
обов’язки та відповідальність громадян, посадових осіб та державних
органів;
2) це норми, що мають загальнообов’язковий характер, вони
поширюються на всіх учасників правовідносин, виконуються ними
без виключень і незалежно від ставлення до норм;
3) у нормах виявляється воля держави (встановлена нею чи
санкціонована);
4) право являє собою систему норм, тобто правові норми це не
просто сукупність, а єдина система, що діє на основі єдиних прин-
ципів, виконує єдині функції та складається з інститутів та галузей,
що регулюють однорідні суспільні відносини;
5) це система формально-визначених норм, зміст яких чітко
визначено і формально закріплено в тексті правового документа
(джерела права);
6) право гарантовано державою, яка охороняє та забезпечує
його силою державного примусу;
7) право формулює правила поведінки у вигляді прав і
обов’язків, тобто, на відміну від інших соціальних норм, право не
виражається через загальні принципи, гасла та цілі.

Таким чином, право – це система загальнообов’язкових, фор-

мально-визначених, гарантованих державою норм, що відображають
державну волю, встановлюють права та обов’язки учасників
правовідносин та регулюють суспільні відносини.
Сучасний розвиток права передбачає:
• гуманізацію – розширення і закріплення у законодавстві
основних прав і свобод людини, наближення до європейських
норм;
• соціалізацію – забезпечення законодавством соціальної захи-
щеності особи і, перш за все, малозабезпечених верств
суспільства;
• конкретизацію правових норм – оперативне, якісне вико-
нання законів, регулювання конкретних галузевих право-
відносин.
31
 Перелік можна доповнити такими положеннями, як: розширення
охоронної функції для встановлення економічної свободи власників
та приватної власності; більш активне використання експерименту
для пошуку найбільш ефективних норм законодавства, одержання
актуальної інформації щодо регулювання соціальних відносин у
суспільстві; інтернаціоналізацію права з метою використання кращих
здобутків світової правової теорії та практики.
§ 2.2. Поняття та види соціальних норм

Соціальні норми – правила поведінки загального характеру, що

складаються у відносинах між людьми в суспільстві у зв’язку з
проявом їхньої волі (інтересу) та забезпечуються різними способами
соціального впливу.
Право належить до соціальних норм, що регулюють суспільні
відносини між людьми та їхніми організаціями (суспільними
утвореннями, об’єднаннями людей). Усі соціальні норми залежно від
ролі й місця в системі соціального регулювання поділяються на
правові, або юридичні, моральні, релігійні, корпоративні, політичні
норми, естетичні звичаї та традиції.
Моральні норми вказують на принципи поведінки, мають ідейне
обґрунтування в ідеалах справедливості та несправедливості, добра і
зла, честі, совісті, обов’язку та забезпечуються певним духовним
впливом, громадською оцінкою у формі схвалення або осуду.
Релігійні норми – це такі норми, які регулюють відправлення
релігійних культів, ставлення людей до Бога і навколишнього світу.
Вони викладені в Біблії, Корані, Талмуді, інших джерелах, в яких
поряд із релігійними канонами знайшли вираз загальнолюдські
норми, правила людського співжиття. Так, у біблійних заповідях
встановлюються зобов’язання працювати протягом шести днів, а
відпочивати на день сьомий, вимога дітям поважати своїх батьків,
заборона вбивства, злодійства, неправдивого свідчення, засуджується
заздрість тощо.
Корпоративні норми – правила поведінки, що встановлюються
та забезпечуються політичними партіями, громадськими організа-
ціями та іншими об’єднаннями людей. Корпоративними нормами є,
наприклад, статути профспілок, партій, молодіжних, ветеранських,
національних, культурних та інших громадських організацій.
Політичні норми – регулюють політичні відносини між різними
суб’єктами політичної діяльності.
32
 Звичаї – це правила поведінки, які склалися внаслідок історично
тривалого повторення людьми певних дій, що закріпилися як стійкі
звички (весілля, хрестини, звичай «толоки» в селах, відвідування
могил померлих у поминальні дні, «перший дзвоник» у школі тощо).
Різновидом звичаїв є традиції, що вказують на епізодичне правило,
стиль поведінки (вітання при зустрічі, поздоровлення зі святами,
відзначення Днів матері, вчителя, медика тощо).
Естетичні норми відображають ставлення людей до порядку
оформлення й оцінки предметів духовної чи матеріальної культури з
позицій краси, гармонії, якості тощо. Тут важливу роль відіграють
усталені погляди людей на естетичне та неестетичне, красиве й
потворне тощо.
Система нормативного регулювання

соціальні норми соціально-технічні норми

− норми права; − права будівельних робіт;

− норми моралі; − норми витрат продукції;
− корпоративні; − норми експлуатації механізмів;
− звичаї; − агрономічні норми;
− традиції − норми взаємовідносин з продою
(силами природи)

§ 2.3. Основні принципи та функції права

Принципи права – це провідні засади, ідеї права, що визна-

чають його зміст і спрямованість правового регулювання. Вони
зумовлені об’єктивними закономірностями існування й розвитку
людини та суспільства.
Усі принципи права можна поділити на загальнолюдські,
типологічні, конкретно-історичні, галузеві та міжгалузеві. За іншою
класифікацією вони поділяються на загальносоціальні та соціально-
юридичні.
До загальносоціальних належать принципи:
• гуманізму;
• демократизму;
• рівності громадян перед законом;
• повновладдя народу;
33
 • розподілу влади на законодавчу, виконавчу, судову;
• справедливості;
• законності;
• взаємної відповідальності особи перед державою, держави
перед особою.
Спеціально-юридичні принципи розподіляються на галузеві і
міжгалузеві. Так, міжгалузевим принципом є принцип власності, який
властивий усім галузям права.
Основний принцип цивільного права – юридична рівність
сторін, диспозитивність поведінки суб’єктів права, майнова відпо-
відальність у разі заподіяння шкоди. Тоді як кримінального –
принцип відповідальності лише за те діяння, яке вказане в
Кримінальному кодексі України, відповідальності тільки за наявності
вини, принцип особистого характеру відповідальності та ін.
Серед правових принципів розрізняють правові аксіоми та
правові презумпції
Правові аксіоми – це такі ідеї, положення, які сприймаються без
доведення. Наприклад, «незнання закону не звільняє від вини», «всяка
діяльність, яка не заборонена законом, дозволена».
Правові презумпції – такі правові ідеї, які припускають їх істин-
ність без доведення (це припущення). Наприклад, «не може бути два
покарання за одне і те саме правопорушення», «ніхто не може бути
визнаним у скоєнні злочину, а також притягнутий до кримінальної
відповідальності інакше як за вироком суду».
Функції права – основні напрями його впливу на суспільні
відносини, суспільство, особу. Залежно від сфери впливу права на
суспільні відносини виділяють економічну, політичну, екологічну,
організаторсько-управлінську, комунікативну, прогностичну та інші
функції.
До спеціально-юридичних функцій права належать:
• регулятивна (правоустановча) функція, що забезпечує пра-
вове врегулювання суспільних відносин, встановлює право-
вий статус суб’єктів і об’єктів права;
• охоронна – здійснює захист урегульованих правом сус-
пільних відносин і суб’єктів права через реалізацію заходів
юридичної відповідальності;
• попереджувально-виховна – тісно пов’язана з охоронною.
Попереджувально-виховний ефект досягається через інститут
юридичної відповідальності. Сам факт існування вказаного
34
 інституту позитивно впливає на свідомість громадян, утри-
мує їх від правопорушень. Реалізація заходів правової відпо-
відальності також спрямоване на виховання, виправлення
правопорушника;
• попереджувально-стимулююча – її зміст полягає в стимулю-
ванні різними правовими засобами необхідної суспільству і
державі поведінки громадян та організацій.
Співвідношення держави та права

• фактом свого існування право зобов’язане державі

Основні ознаки
• розвинена держава не може існувати без права
права
• право – це компроміс між владою та народом

Еволюція права в сучасній державі

закріплює волю не окремих має характер універсальної

прошарків суспільства, норми, яка спирається
а встановлює на внутрішні переконання
загальнообов’язкові правила людей
поведінки
уподібнюється до моралі держава забезпечує
та стає мірилом виконання правових
справедливості приписів

держава не втрачає повністю функцій

покарання: вона карає людей,
які порушили закон

§ 2.4. Правотворчість: поняття, принципи, види

Правотворчість – це діяльність компетентних державних орга-

нів, уповноважених державою громадських об’єднань, трудових
колективів, усього народу чи його територіальних спільнот із вста-
новлення, зміни чи скасування юридичних норм.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада.
Розроблення проектів законів здійснюється Верховною Радою за
35
правом, визначеним законом, на замовлення, на договірній основі, а
також в ініціативному порядку. Право законодавчої ініціативи у
Верховній Раді, відповідно до ст. 93 Конституції України, належить
Президентові, народним депутатам, Кабінету Міністрів України.

Принципи правотворчості

законність гласність демократизм професіоналізм

збереження національної
стабільності та інтернаціональності науковість гуманізм

Види правотворчості

правотворчість правотворчість правотворчість трудових

державних органів громадських організацій колективів

Правотворчий процес (стадії)

1. Прийняття рішення про 5. Внесення проекту на розгляд

підготовку акта правотворчого органу

2. Підготовка тексту 6. Обговорення проекту

нормативно-правого акта
7. Голосування й прийняття
3. Обговорення тексту проекту проекту

4.Узгодження тексту 8. Опублікування і доведення його до адресата

Глава 3. Поняття, ознаки і структура норм права

§ 3.1. Поняття, основні ознаки та визначення правових норм

Особливий вид соціальних норм – це норми права, які є його

«елементарною частинкою». У зв’язку з цим для норм права як частини
цілого (права в цілому) притаманні свої основні ознаки і властивості.
Водночас нормі права як окремому явищу властиві свої
особливості:
а) норма права – це загальновизнане правило поведінки, яке
36
формулюється державою і має загальнообов’язковий характер.
Положення, що містять у собі норми права, повинні сприйматися як
безумовна провідна вказівка до дії, що виходить із державних
структур і не підлягає обговоренню або оцінюванню стосовно її
доцільності чи раціональності;
б) це формально визначене правило поведінки. У нормі права
закріплюються права й обов’язки учасників суспільних відносин, а
також санкції, що застосовуються у випадках порушень настанов
норми. Ці приписи повинні виконуватися саме в тому обсязі та у
випадках, в яких вони знайшли своє формальне закріплення у тексті
правової норми;
в) правило поведінки загального характеру. Правило поведінки,
що міститься у правовій нормі, адресоване не конкретному суб’єк-
тові, а поширюється на всіх, хто стає учасником відносин, які регла-
ментуються цією нормою права. Коло суб’єктів, на яких поширюється
дія тієї чи іншої норми права, може бути різним – від населення
держави загалом до невеликих його груп, наприклад, професійних,
вікових. Це залежить як від обсягу компетенції органу, що видає
норму права, так і від тієї конкретної мети, що ставиться перед
нормою права;
г) правило поведінки, що набуває якостей нормативності і
загальнообов’язковості у чітко встановленому порядку. Норма права
стає такою лише тоді, коли вона видається уповноваженим на те
органом у межах його компетенції і в рамках встановленої процедури,
тобто з дотриманням порядку розроблення, обговорення, прийняття,
набуття чинності, зміни та відміни дії і змісту норм права;
д) правило, здійснення якого забезпечується державою.
Реалізація норм права забезпечується, з одного боку, ство-
ренням державою реальних умов і засобів, що сприяють безпереш-
кодному добровільному здійсненню відповідними суб’єктами сфор-
мульованих у правовій нормі зразків поведінки, а з іншого – засобами
заохочення, переконання і примусу до бажаної поведінки, а також
можливістю застосування санкцій у разі невиконання вимог правової
норми.
Таким чином, норма права – це обов’язкове, формально визна-
чене правило поведінки загального характеру, що у встановленому
порядку приймається, змінюється, відміняється та забезпечується
відповідними державними органами у межах їх компетенції.
Правові норми класифікуються за:
37
 • функціональною спрямованістю – поділяються на регуля-
тивні (правоустановчі), що встановлюють права та обов’язки
суб’єктів, і правоохоронні, які регламентують засоби юри-
дичної відповідальності за порушення прав і невиконання
обов’язків, встановлених регулятивними нормами;
• предметом правового регулювання (галузями права):
норми державного, адміністративного, цивільного й інших
галузей права. Галузеві норми поділяються на: матеріальні –
встановлюють бажане правило поведінки, права та обов’язки
суб’єктів; процесуальні – регламентують порядок, форми і
методи реалізації прав і обов’язків, встановлених у нормах
права;
• функціональним призначенням:
І. Відправні норми, що мають найбільш загальний характер,
достатньо високу форму абстрагування та містять відправні начала,
основи правового регулювання суспільних відносин. Відправні норми
досить неоднорідні за своїм характером, змістом і цільовим
призначенням і, у свою чергу, поділяються на: а) норми-начала –
містять положення, що закріплюють основні підвалини суспільного та
державного устрою; б) норми-принципи – закріплюють вихідні прин-
ципи права; в) визначально-установчі норми – містять положення, що
визначають цілі, завдання окремих галузей права, правових
інститутів, предмет, форми і засоби правового регулювання; г) норми-
дефініції – містять повні або неповні визначення певних правових
категорій та понять.
II. Норми – правила поведінки, на відміну від відправних,
безпосередньо регулюють поведінку людей, суспільні відносини;
• характером приписів, що включають норми права, останні
можуть бути: зобов’язальні – закріплюють обов’язки певних
суб’єктів; заборонні – містять у собі заборону щодо здійснення тих
або інших діянь; уповноважувальні – наділяють суб’єктів певними
правами;
• формою закріплення бажаної поведінки суб’єктів: катего-
ричні (імперативні) – приписують чітко визначені дії, однозначно
закріплюють вичерпний перелік прав та обов’язків суб’єктів і не
допускають від них жодних відхилень; диспозитивні – встановлюють
певні правила й обов’язки суб’єктів, але за згодою суб’єктів
допускають їх доповнення; рекомендаційні – встановлюють варіанти
бажаної, але необов’язкової поведінки; заохочувальні – встановлюють
38
засоби заохочування за здійснення бажаних або корисних для
держави і суспільства діянь.
§ 3.2. Структура норми права

Норма права має характерну внутрішню структуру, яка поділя-

ється на взаємопов’язані елементи – диспозицію, гіпотезу, санкцію.
Диспозиція – це центральна, основна частина юридичної норми,
в якій вказується на дозволену (можливу), обов’язкову (необхідну)
або заборонену (неприпустиму) поведінку суб’єкта.
Гіпотеза – частина юридичної норми, яка вказує на умови,
зазначає обставини, при настанні яких можна чи необхідно вико-
нувати правило, що міститься в диспозиції.
Санкція – заключна частина юридичної норми, в якій закріплю-
ються заходи державного примусу в разі правопорушення.

§ 3.3. Види правових норм

Усі правові норми класифікують залежно від певного критерію.

За суб’єктом правотворчості вони поділяються на норми
органів державного управління та норми, встановлені громадськими
об’єднаннями, трудовими колективами, населенням.
Відповідно до предмета регулювання бувають конституційні,
кримінальні, цивільні, адміністративні, трудові, фінансові, екологічні
та інші норми.
За функціями є норми регулятивні (визначають правосуб’єкт-
ність фізичних і юридичних осіб) та правоохоронні (визначають
характер і зміст заходів державного примусу).
Відповідно до способу встановлення диспозиції виділяють
правові норми імперативні (обов’язкові) та диспозитивні (правила
взаємної поведінки встановлюється на розсуд сторін).
А за характером диспозиції – уповноважувальні (встановлюють
суб’єктивні права з позитивним наповненням, тобто права на
здійснення тих чи інших позитивних дій), зобов’язальні (встанов-
люють обов’язок особи вчинити певні позитивні дії), заборонні
(встановлюють обов’язок суб’єкта утриматись від певних дій).
Зважаючи на функціональне призначення, розрізняють: мате-
ріально-правові (виражають зміст діяльності державних органів,
визначають їхній правовий статус) і процесуально-правові (закріп-

39
люють порядок, способи, методи, процедуру, регламент правової
діяльності) норми.
Крім того, правові норми поділяють за терміном дії у часі на
постійні (діють невизначений термін) і тимчасові (визначені в
термінах дії); за сферою територіальної дії – загальні (загально-
державні) та місцеві (локальні); за колом осіб (суб’єктів), на яких
поширюється дія – загальні (діють на всіх громадян), спеціальні
(діють на певне коло осіб), виняткові (усувають дію норм щодо
певних суб’єктів).

§ 3.4. Поняття форми (джерела) права

За загальним правилом право має зовнішню і внутрішню форми.

Внутрішньою формою правової норми є її структура (розподіл на
гіпотезу, диспозицію та санкцію), а зовнішньою – нормативний акт, в
якому міститься правова норма. Під зовнішньою формою права також
розуміють спосіб походження правових норм, використовуючи при
цьому термін «джерела права».
Джерела, або форми, права – це способи зовнішнього
вираження й закріплення юридичних норм.
До джерел права належать:
правовий звичай – санкціоноване й забезпечуване державою
звичайне правило поведінки загального характеру;
правовий прецедент – рішення судового або адміністративного
органу держави по конкретній справі, якому надається формальна
обов’язковість при вирішенні наступних справ;
нормативно-правовий договір – формально обов’язкове правило
поведінки загального характеру, установлене на основі взаємної
домовленості декількох суб’єктів й забезпечене державою;
міжнародно-правовий акт – договір (або інший акт), який
укладається між державами та використовується в її внутрішньому
житті. Нині згідно з Конституцією в Україні міжнародні договори є
складовою внутрішнього законодавства;
нормативно-правовий акт – рішення компетентних суб’єктів,
що приймається в установленому законом порядку, має загальний
характер, зовнішній вигляд офіційного документа в письмовій формі,
забезпечується державою і породжує юридичні наслідки.
Отже, нормативно-правовий акт є результатом діяльності компе-
тентних суб’єктів, яку називають правотворчістю. Це діяльність
40
державних органів і посадових осіб, громадських організацій, уповно-
важених на те державою, а також усього народу країни, яка спря-
мована на утворення, зміну чи відміну нормативно-правових актів.

Нормативно-правові акти поділяють на закони і підзаконні

нормативно-правові акти.
Закони – це нормативно-правові акти, що видаються законо-
давчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найваж-
ливіші суспільні відносини в країні.
Підзаконні акти – такі нормативно-правові акти правотворчих
органів держави, які приймаються згідно із законом, на основі закону
й для виконання закону.
До джерел права також належать загальні принципи права,
правові ідеї та доктрини, релігійні тексти.

Види джерел права

Правовий правило поведінки, яке склалося внаслідок його

звичай фактичного застосування протягом тривалого часу
і яке визначається державою як загальнообов’язкове
Нормативний юридичний документ компетентного органу держави,
акт в якому закріплюється
41 загальнообов’язкові правила
поведінки, забезпечувані державою
судове рішення в конкретній справі, яка розглядається
Судовий вперше і якому надається формальна обов’язковість при
прецедент розгляді всіх наступних аналогічних справ
 Види нормативних актів
За юридичною силою поділяється на

Підзаконні акти
Законні акти
створюються на основі, відповідно
• конституційні; 42 до законів і для виконання їх
• прості;
• надзвичайні Постанови Верховної Ради України

Нормативні укази Президента України

• регулюють основні суспільні
 Дія нормативних актів у часі
Нормативні акти набирають чинності

із моменту прийняття з часу, вказаного:

• у самому нормативному акті;
після певного строку від часу • у спеціальному акті про введення
їх опублікування в дію
Зворотна сила закону

правило Закон зворотної сили немає

виняток Зворотну силу мають закони, які усувають

або пом’якшують карну чи адміністративну
відповідальність

Дія нормативних актів за колом осіб

громадяни особи без громадянства

іноземці
43
 Глава 4. Система права

§ 4.1. Поняття системи права

Система – це цілісне утворення, що складається із взаємо-

пов’язаних і взаємодіючих між собою частин.
Система права – історично створена, об’єктивно обумовлена
внутрішня структура права, що полягає в єдності та узгодженості
юридичних норм, зосереджених у відносно самостійних їхніх комп-
лексах – галузях, підгалузях та інститутах. Це система всіх чинних
юридичних норм держави.
Структурні елементи системи права.
Норма права – загальнообов’язкове, формально визначене
правило поведінки суб’єкта права, що містить у собі державно-владні
веління нормативного характеру та забезпечується державою для
регулювання суспільних відносин.
Інститут права – це сукупність юридичних норм, які регулю-
ють певну групу однорідних суспільних відносин (інститут громадян-
ства, інститут законодавчої влади).
Розрізняють галузеві і міжгалузеві правові інститути, тобто ті,
які функціонують практично у всіх галузях права. Прикладом
міжгалузевого правового інституту є інститут власності. Інститути
права розрізняють за змістом, структурою, методами і завданнями
правового регулювання.
За обсягом регулюючих суспільних відносин інститути права
поділяються на надінститути, які охоплюють значне коло суспіль-
них відносин і включають інші інститути, та підінститути, що
охоплюють вузький, самостійний різновид суспільних відносин або
деякі їхні компоненти, якості. Надінститутами можна вважати
інститут народовладдя, політичної системи. У свою чергу, інститут
політичної системи включає інститути прямої безпосередньої
демократії, політичних партій, громадських організацій, які у цьому
випадку є підінститутами.
Підгалузь права – це впорядкована сукупність кількох спорід-
нених правових інститутів, складова галузі права. У цивільному праві,
наприклад, як підгалузь виокремлюють житлове, транспортне, автор-
ське, спадкове право.

Галузь права – це сукупність юридичних норм, які регулюють

44
певну сферу однорідних суспільних відносин.
Значно ширшим поняттям, ніж система права, є правова система
як сукупність усіх юридичних явищ, що існують у суспільстві. До
правової системи, крім системи права, належать різноманітні види і
прояви (правосвідомості, правової поведінки, правовідносин).

§ 4.2. Загальна характеристика галузей права

Галузь права – це певна система юридичних норм, які регулю-

ють конкретну сферу громадських стосунків специфічним методом
правового регулювання. Первинним фактором для об’єднання норм
права в галузі є предмет правового регулювання.
Галузі права можуть бути класифіковані на чотири основні
групи.
1. Профілюючі галузі становлять основу правової системи
держави. До них належать конституційне, цивільне, адміністративне
та кримінальне право.
2. Спеціальні галузі служать для забезпечення спеціального
правового режиму, окремих сфер громадських відносин. Це трудове,
фінансове, сімейне, господарське, екологічне та інші галузі права.
3. Комплексні галузі забезпечують правове регулювання окре-
мих сфер громадських відносин на основі поєднання профілюючих та
спеціальних галузей. До них належать банківське, житлове, гірниче,
авторське, страхове, податкове, виправно-трудове право тощо.
4. Процесуальні галузі регулюють порядок використання матеріаль-
ного права. Такими є: цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне,
адміністративно-процесуальне та арбітражно-процесуальне право.
Конституційне право містить норми, що визначають дер-
жавний устрій, відносини та порядок обрання органів влади тощо.
Кримінальне право встановлює відповідальність за найтяжчі
правопорушення. Порядок розгляду кримінальних справ встановлює
кримінально-процесуальне право.

Трудове право – галузь права, норми якої регулюють трудові

відносини між працівниками і власником або органом, уповноваже-
ним власником, щодо укладення трудового договору, його розірвання,
умов праці та її охорони, часу праці і відпочинку, порядку розгляду
трудових спорів тощо. Основним нормативним актом цієї галузі є
Кодекс законів про працю України.
45
 Шлюбно-сімейне право – норми цієї галузі права регулюють
порядок, умови реєстрації та розірвання шлюбу, права та обов’язки
подружжя, стосунки між дітьми і батьками тощо. Ці норми в основ-
ному зосереджені у Сімейному кодексі України.
Фінансове право – регулює питання державного бюджету,
діяльності банків, податкової системи тощо, характерним об’єктом
регулювання є гроші та цінні папери.
Земельне право – система правових норм, що регулюють відно-
сини щодо використання та охорони земель, їх режиму тощо.
Основним джерелом цієї галузі права є Земельний кодекс України.
Аграрне право – галузь права, якою регулюються суспільні
відносини, що складаються у процесі виробництва сільського-
сподарської продукції, її переробки, збереження, реалізації, а також
форми і порядок організації сільськогосподарських підприємств,
селянських і фермерських господарств.
Екологічне право – система норм, що регулюють суспільні
відносини, спрямовані на збереження, відновлення сприятливих
природних умов, охорону навколишнього середовища, збереження
рослинного і тваринного світу.
Адміністративне право – галузь права, норми якої регулюють
управлінські відносини державних органів, діяльність виконавчо-
розпорядчого характеру, встановлюють склад адміністративних
правопорушень, порядок і види адміністративних стягнень. Основним
джерелом адміністративного права є Кодекс України про
адміністративні правопорушення.
Інші галузі також мають свої сфери регулювання.

§ 4.3. Поняття і види систематизації нормативно-правових

актів

Систематизація нормативно-правових актів – це діяльність зі

зведення цих актів (або їхніх елементів) у цілісний комплекс.
Систематизація необхідна для з’ясування й усунення дефектів законо-
давства, підвищення його ефективності, сприяння вивченню та
дослідженню.

46
 Інкорпорація – спосіб систематизації законодавства, який поля-
гає в об’єднанні за певними критеріями групи нормативно-правових
актів в одному збірнику. Інкорпорація буває: офіційна – підготовка та
видання збірок нормативно-правових актів, здійснюване правотвор-
чими органами або за їх розпорядженнями, й неофіційна – підготовка
та видання нормативно-правових актів неправотворчими органами
держави, іншими організаціями, особами.
Кодифікація – це об’єднання нормативно-правових актів шля-
хом усунення суперечностей між ними; перероблення й узгодження
норм права. Законодавство постійно кодифікується, оскільки внаслі-
док прийняття значного законодавчого масиву постійно виникають
суперечності, зіткнення права – колізії.
Колізії долаються таким чином:
• якщо конкуруючі правові норми видані різними органами
влади, то діє норма вищого органу влади;
• якщо конкуруючі норми видані одним органом влади, то діє
останнє видання.
Кодифікація завжди має офіційний характер, вона здійснюється
спеціальним компетентним органом.
За формою кодифікація може бути кодексом, статутом,
положенням, за обсягом – галузевою та міжгалузевою.
Отже, це така форма систематизації, за якої відбувається об’єд-
нання окремих нормативно-правових актів, що регулюють одну й ту
саму галузь, сферу суспільних відносин, в єдиний акт без змін змісту.

Консолідація законодавства
спосіб систематизації, об’єднання нормативних актів,
Консолідація що діють в одній сфері суспільних відносин, в єдиний
нормативно-правовий акт без змін змісту

зміст правового регулювання суспільних

відносин не змінюється
47
нормативні постанови раніше
Особливості прийнятих актів об’єднують у новому
консолідації акті без змін
 Відмінності консолідації від інкорпорації
Консолідація Інкорпорація
один із способів організаційно-
один із правотворчих методів методичної діяльності

здійснюється в основному
використовується тільки правотворчим неправотворчими органами
органом і лише стосовно прийнятих
ними нормативних актів зводиться до підготовки збірника
нормативних актів
Ознаки, що відрізняють зведення від збірників
об’єднані акти втрачають силу, діє
новостворений акт
Зведення – джерело офіційної публікації нормативних актів

Підготовка зведення законів супроводжується значною

законотворчою роботою

Зведення є зібранням усіх нормативних актів чинного

Глава законодавства
5. Правовідносини. без виключень
Реалізація права

§ 5.1. Правовідносини: поняття та структура

Правовідносини – це суспільні відносини, врегульовані нор-

мами права. Їх не можна побачити чи сприйняти іншими органами
чуттів. Реально можна лише спостерігати конкретну поведінку людей,
наприклад, продавця і покупця, які реалізують свої суб’єктивні права,
передбачені цивільним законодавством. Через правовідносини особи
можуть реалізовувати свої права та обов’язки, задовольняти свої
інтереси. Правовідносини виникають із конкретної поведінки їхніх
суб’єктів (громадян, організацій, підприємств і т. ін.).
Основні ознаки правовідносин:
• виникають на основі норм права;
• характеризуються наявністю сторін, які мають суб’єктивні
права та юридичні обов’язки;
48
 • є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб,
організацій і спільнот;
• здійснення суб’єктивних прав чи додержання юридичних
обов’язків у правовідносинах контролюється і забезпечується
державою.
Ознаки правовідносин

мають дво- чи суб’єкти володіють мають

багатосторонній правами й обов’язками вольовий
характер характер

виникають, припиняються охороняються державою, є ідеологічними

чи змінюються на основі забезпечуються державним відносинами
норм права примусом

Залежно від тих чи інших ознак можна виділити такі види

правовідносин:
за галузями права: конституційно-правові; кримінально-правові;
цивільно-правові; трудові; сімейні тощо;
кількістю суб’єктів: прості (між двома суб’єктами); складні
(між трьома суб’єктами і більше);
розподілом прав та обов’язків суб’єктів: односторонні (кожен
суб’єкт має або лише право, або лише обов’язки, наприклад договір
займу); двосторонні (кожен суб’єкт має і права, і обов’язки,
наприклад договір купівлі-продажу);
характером дій зобов’язаного суб’єкта: активні (суб’єкт пови-
нен вчинити певні дії); пасивні (суб’єкт повинен утримуватися від
вчинення певних дій);
методом правового регулювання: договірні (обопільне волевияв-
лення сторін); управлінські (здійснення одностороннього волевиявлення);
дією у часі: довготривалі; короткотривалі;
функціональною спрямованістю відповідних норм права: регуля-
тивні; охоронні.
Структура правовідносин:
• суб’єкти;
• об’єкти;
• зміст правовідносин;
• юридичні факти.
49
 Суб’єктами правовідносин вважають їх учасників, що є носія-
ми суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Розрізняють такі
суб’єкти правовідносин:
• фізичні та юридичні особи;
• державні та громадські організації (профспілки, партії,
фонди, земляцтва, ветеранські, молодіжні організації тощо);
• різні спільноти (трудовий колектив, нація, народ, населення
відповідного регіону тощо).
Суб’єкти правовідносин повинні володіти правосуб’єктністю
(правоздатністю, дієздатністю й деліктоздатністю).
Правоздатність – це здатність суб’єкта бути носієм суб’єктив-
них прав та юридичних обов’язків.
Дієздатність – здатність суб’єктів своїми діями набувати і
самостійно здійснювати суб’єктивні права та виконувати юридичні
обов’язки.
Деліктоздатність – обумовлена нормами права здатність
суб’єктів нести юридичну відповідальність за вчинені правопору-
шення.
Об’єктами правовідносин є ті реальні соціальні блага, що
задовольняють інтереси та потреби людей і з приводу яких між
суб’єктами виникають, змінюються чи припиняються суб’єктивні
права та юридичні обов’язки. Їх поділяють на матеріальні й духовні
блага, дії суб’єктів правовідносин, результати їх діяльності, зокрема
духовні.
Зміст правовідносин становлять права та обов’язки його
учасників (суб’єктів).
Зміст суб’єктивного права (можливість певної поведінки) вклю-
чає такі можливості:
• діяти відповідно до свого бажання;
• вимагати певних дій від зобов’язаної сторони;
• користуватися соціальним благом, що закріплюється
суб’єктивним правом;
• звернутися до суду, державного органу чи посадові особи щодо
захисту свого права.
Змістом юридичних обов’язків (належної необхідної поведінки)
є необхідність:
• здійснення певних дій;
• утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших
осіб;
50
• вимога здійснення або нездійснення певних дій від інших осіб;
• несення юридичної відповідальності за невиконання чи
неналежне виконання передбачених нормою права дій.
Правовідносини виникають, змінюються чи припиняються
внаслідок настання певних життєвих обставин – юридичних фактів.
Юридичні факти за своїм складом поділяються на прості й складні, за
тривалістю в часі – на одноактні й триваючі, стосовно волі об’єкта –
на події і дії. Дії, у свою чергу, можуть бути правомірними і
неправомірними.
Події – це юридичні факти, що здійснюються незалежно від волі
і свідомості людей (стихійне лихо). Дії – юридичні факти, настання
яких залежить від волі та свідомості особи. Правомірні дії – це
юридичні факти, які обумовлюють виникнення в осіб юридичних
прав і обов’язків, передбачених нормами права. Неправомірні дії
(правопорушення) – юридичні факти, що суперечать вимогам пра-
вових норм. Вони поділяються на злочини і проступки (дисцип-
лінарні, адміністративно-правові, цивільно-правові, екологічні,
земельні та інші).
Юридичні факти за своїми наслідками поділяються на право-
утворювальні, правозмінні, правоприпиняючі.
Під правоутворювальним розуміємо такий юридичний факт, із
яким норми права пов’язують виникнення правовідносин.
Правозмінним є такий юридичний факт, з яким норми права
пов’язують зміну правовідносин.
Під правоприпиняючим розуміємо такий юридичний факт, із
настанням якого норми права припиняють правовідносини.

§ 5.2. Реалізація нормативно-правових актів

Реалізація нормативно-правових актів – це здійснення їх

приписів у практичній поведінці суб’єктів права. Визначають чотири
форми реалізації права.
Дотримання норм права – утримання від дій, що є
забороненими чинним законодавством.
Виконання норм права – здійснення активних позитивних дій
для виконання своїх юридичних обов’язків чи реалізації своїх
юридичних прав.
Використання норм права – вибір суб’єктом права виду і міри
своєї можливої юридичної поведінки.
51
 Застосування норм права – активно-владна діяльність компе-
тентних державних органів щодо встановлення в рамках юридичних
норм індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб’єктів
права.

Поняття реалізації норм права та її основні форми

Реалізація норм така поведінка суб’єктів права, в якій втілюються приписи

права правових норм, практична діяльність особи щодо здійснення
прав і виконання юридичних обов’язків

Традиційні форми реалізації норм права

Дотримання Виконання Використання Застосування

здійснення активно-владна
активних вчинків діяльність
здійснення
утримуватись щодо виконання компетентних органів
повноважень
від вчинків, юридичних із вирішення, у межах
особи
які заборонені обов’язків правових норм,
та правомірні
чинним законом позитивного конкретних справ,
дії на її розсуд
змісту видання спеціальних
правових актів

Стадії застосування правових норм:

• встановлення юридично значимих фактів та пошук норми, яку
можна застосувати до них;
• перевірка достовірності та правильності тексту, визначення меж дії
та юридичної сили норми права;
• з’ясування змісту правової норми;
• прийняття рішення у справі;
• оформлення рішення певним актом застосування.

Вимоги правильного застосування правових норм

законність обґрунтованість доцільність

52
 Відсутність правової норми для врегулювання певної групи
суспільних відносин є прогалиною у праві, яка усувається шляхом
застосування аналогії закону й аналогії права.
Аналогія закону – це вирішення справи (за наявності прогалини
у праві) на основі норми, яка регулює найбільш подібні суспільні
відносини.
Аналогія права – вирішення справи (за наявності прогалини у
праві та відсутності аналогічної правової норми) на основі принципів
відповідної галузі права або цієї системи права в цілому.
Необхідність застосування норм права у практичному житті
виникає з декількох підстав:
• тоді, коли передбачені юридичними нормами права й
обов’язки можуть виникнути у конкретних осіб без рішення дер-
жавних органів чи посадових осіб (видача ліцензій на здійснення
підприємницької діяльності, нотаріальна реєстрація купівлі-продажу
нерухомості);
• коли виникає необхідність офіційно закріпити ті чи інші
конкретні факти; оформити їх як юридичні (визнання особи недієздат-
ною, обмежено дієздатною);
• коли є перешкоди для здійснення суб’єктивних прав, або коли
вони порушені і вимагається їх відновлення (спори щодо спадкового
майна);
• коли вчинено правопорушення і необхідно визначити міру
відповідальності.

У цих та інших випадках компетентні державні органи чи

посадові особи встановлюють у межах певних юридичних норм
індивідуальні правила поведінки для певних, персоніфікованих
суб’єктів права.
Правозастосовна діяльність здійснюється тільки в межах компе-
тентних державних органів і посадових осіб. Як правило, вона має
державно-владний характер (прийняті рішення обов’язкові для вико-
нання тими, кому вони адресовані). Це діяльність із внесення інди-
відуально-конкретних приписів, що здійснюється в спеціально-
установлених законом формах.
53
 Результатом такої діяльності є прийняття правозастосовного
акта, який фіксує прийняте рішення.
Правозастосовний акт – такий правовий акт компетентного
органу або посадової особи, прийнятий на основі юридичних фактів і
норм права, який визначає права, обов’язки або міру юридичної
відповідальності конкретних осіб.

Структура правозастосовного акта

вступна констатуюча мотивуюча резолютивна

частина частина частина частина

За суб’єктом прийняття це можуть бути акти глави держави,

державної влади, судів та інші.
За галузевою належністю є акти цивільно-правові, адміністра-
тивно-правові, кримінально-правові.
За юридичною формою – постанови, укази, рішення, протести та ін.
За соціальною функцією – акти регулятивні та правоохоронні.
За характером юридичних наслідків їх можна класифікувати як
правоконстатуючі, правоустановчі, правозмінні, правоприпиняючі.
За способом прийняття вони розподіляються на колегіальні й
одноособові.
Для правозастосовної діяльності важливим є правильний вибір
правової норми. Вибрати правову норму означає дати кваліфіковану
оцінку конкретній справі. При виборі правової норми враховується:
чи цей нормативний акт є чинним, чи не втратив він силу; як він діє у
часі та просторі, за колом осіб; при застосуванні норм права
враховується можливість колізії; у разі розбіжності норм права
враховуються норми права, які були прийняті органом, що має більшу
юридичну силу.
На практиці існує ряд факторів, які обумовлюють допущення
правозастосовних помилок: велика завантаженість у роботі посадових та
службових осіб, прогалини в їхній правовій підготовці, недостатня забез-
печеність юридичною літературою, наявність колізій у законодавстві.
У правоохоронній сфері до помилок призводить: невстановлення
істини, неправильне тлумачення та неправильний вибір норм права,
порушення вимог матеріального і процесуального права.

54
 Стадії застосування норм права

встановлення фактичних аналіз змісту і тлумачення норм права

обставин справи
прийняття рішень у справі
вибір норм права та оформлення в індивідуальному акті

перевірка дійсності норми доведення до суб’єктів,

і межі її застосування яких стосується акт

Складовою процесу застосування норм права є їх тлумачення –

інтерпретація.
Тлумачення норм права – це спеціальна діяльність офіційних і
неофіційних суб’єктів права щодо визначення та роз’яснення змісту
та термінів нормативно-правового акта.
Суб’єктами офіційного тлумачення є компетентні державні
органи. Офіційне тлумачення розподіляється на автентичне (тобто
тлумачення норм права тими органами, які його видали) і легальне
(тлумачення спеціальним органом, який має на це повноваження).
Офіційне тлумачення має обов’язковий характер. Актами
офіційного тлумачення правових норм є акти Конституційного Суду,
що містять: найменування рішення, дату прийняття рішення, склад
суддів, зміст звернення, акт, який потрібно тлумачити, мотивуючу та
резолютивну частини. Офіційне тлумачення є нормативним, тобто
обов’язковим для всіх суб’єктів суспільних відносин, і казуальним,
обов’язковим тільки для конкретного випадку, конкретної справи,
конкретних осіб. Казуальне тлумачення розподіляється на судове й
адміністративне.
Неофіційне тлумачення – це таке роз’яснення норм права, яке
дається неофіційними суб’єктами. Воно не має загального характеру
для суб’єктів суспільних відносин. Його суб’єктами можуть бути:
вчені-юристи, практики, громадські організації, науковці. Тлума-
чення, яке зробив учений-юрист називається доктринальним.
Офіційне і неофіційне тлумачення залежно від способів поділя-
ється на: буквальне (текст роз’яснюється без виходу за його межі);
обмежувальне (тлумачиться окрема стаття, окреме положення); роз-
ширене (тлумачення дається ширше за зміст).

55
 Тлумачення норм права здійснюється певними способами,
прийомами. Основними з них є: граматичний, логічний, системний,
спеціально-юридичний, історико-політичний, функціональний.
Граматичний спосіб дозволяє визначити не тільки значення
слова, а й логічно-граматичний аналіз речення.
Логічній – сприяє з’ясуванню змісту норми права з позицій
формальної логіки.
Системний – пояснює суть і зміст правової норми шляхом
зіставлення її з іншими нормами.
Спеціально-юридичний спосіб тлумачить волю законодавця.
Історико-політичний – вивчає історичні обставини видання
акта, враховує, які політичні сили обумовили його прийняття.
Функціональний спосіб полягає у врахуванні факторів та умов, в
яких реалізується, функціонує чи діє норма права, з’ясовує вплив
факторів на зміст норми.
Дійсний зміст правової норми встановлюється тільки у тому
разі, коли всі способи тлумачення використовуються в комплексі.
Тлумачення норм права гостро ставить питання про мову
правових актів.
Мова закону має виключне значення, оскільки є першоеле-
ментом законодавчого акта. Вона має бути зрозумілою, влучною,
чіткою, стислою. Закон повинен бути загальнодоступним, написаним
одноразово специфічною мовою, юридично інформативним. Ефектив-
ність права залежить від максимально точного викладу правових
приписів. Створення закону неможливе без використання термінів.
Вони не повинні бути двозначними, викликати подвійного тлума-
чення, оскільки це може спричинити судові й адміністративні
помилки. Актуальним є розроблення методологічної основи юридич-
ного використання термінології, вироблення чітких принципів і
критеріїв використання загальних і спеціальних термінів.
§ 5.3. Правова свідомість і правова культура

Правосвідомість – це система понять, поглядів, уявлень,

почуттів із приводу чинного права, його місця і ролі у суспільстві, а
також діяльності, пов’язаної з правом.
Існують різні способи формування правосвідомості. Якщо
правосвідомість обумовлюється буденною практикою через зіткнення
з конкретними юридичними ситуаціями, то вона формується сти-
хійно, несистемно тощо. Юридична освіта населення, правове вихо-
56
вання забезпечує концептуалізовану, теоретично осмислену, логічно
систематизовану правосвідомість. Об’єктивне юридичне право,
правове регулювання є найважливішими джерелами формування,
перетворення і розвитку права.
Правосвідомість має свої особливості в різних регіонах, тому
виділяють загальну і локальну правосвідомість. Вона обумовлюється
віком особи, а отже, є правосвідомість молоді та пенсіонерів. Право-
свідомість може бути професійною (судді, юристи, адвокати тощо) і
непрофесійною (керівники підприємств, бухгалтери). Її можна розгля-
дати як правосвідомість трудових колективів, громадських організа-
цій, політичних партій. Вона може бути деформована (злочинні
структури).
Визначається правосвідомість станом законності і правопо-
рядку, правомірною поведінкою членів суспільства, соціально-право-
вою активністю особи.
Правосвідомість і право – взаємодіючі інститути. Правосвідо-
мість не тільки випливає з правової політики й ідеології суспільства,
вона сама впливає на право, є джерелом об’єктивного юридичного
права, прогнозує і визначає його зміни, удосконалення, розвиток,
безпосередньо зумовлює правотворчість.
Правосвідомість є засобом, «каналом» тлумачення норм права,
гарантією забезпечення здійснення права, дотримання законності,
чинником вибору доцільного й оптимального варіанта поведінки в
межах норми.
Складовими правосвідомості є правова ідеологія, психологія і
поведінка.

Правова свідомість

Правова ідеологія Правова психологія

почуття, емоції
ідеї
настрої, ілюзії
принципи
психологічний склад
перспективи
мотиви діяльності
концепції
суспільний інтерес
57
 Правова культура суспільства – це такий стан правового
життя суспільства, який виявляється у досягнутому рівні правосві-
домості населення, у гарантованості державою прав і свобод особи.
Вона обумовлюється правовою культурою особи, сукупністю її
правових знань, умінь, навичок, емоцій, почуттів, які втілюються у
правомірній поведінці. Правова культура відображає стан законності і
правопорядку, рівень та якість законодавства.
Таким чином, правова культура забезпечується всією правовою
дійсністю, оточенням, правовою практикою.
Правова культура може проявлятися як правовий ідеалізм і
правовий нігілізм.
Правовий ідеалізм своїми витоками має античний світ. Ще грек
Платон вважав, що можна побудувати ідеальне суспільство, державу,
якщо мудрі правителі приймуть і будуть керуватися ідеальними
законами. Нового розквіту ця концепція набула в епоху європейських
буржуазних революцій, і нині окремі політики покладають великі
надії на вдосконалення законодавства, стверджуючи, що це єдиний
шлях зробити суспільство кращим. Правовий ідеалізм перевищує
можливості права, абсолютизує його, вбачає в ньому вирішення всіх
проблем суспільства.
Антиподом правового ідеалізму є правовий нігілізм – запере-
чення, ігнорування права, законів, негативне ставлення до них. Право-
вий нігілізм ігнорує суб’єктивні права і законні інтереси суб’єктів
правовідносин.
Він існує у двох формах: теоретичній і практичній. Із першою
формою ми стикаємося тоді, коли в науці доводиться теза про те, що
у світі є цінності більш важливі, ніж право, зокрема суб’єктивне право
конкретного індивідууму. Реалізація цих поглядів на практиці
призводить до нехтування законності, демократії, обмеження прав і
свобод особи, зневажання та недотримання норм права.
Правовий нігілізм на державному рівні породжує масовий нігілізм
населення, що виявляється в недотриманні, ігноруванні законодавства, в
протиправній поведінці та правопорушеннях.

Правова культура

Зміст Суб’єктивний склад Рівень

58
- знання права - індивідуальний - буденний
- розуміння права - груповий - професійний
- ставлення до права - суспільний - теоретичний
- звичка дотримуватися
права
- правова активність

Форми правової культури

правові ідеї правові норми правові вчинки правові настанови

та інститути

ідеологічно-
психічний фіксує сукупність
Стан норм права
культури нормативний
вказує на характер
поведінковий правових дій

закріплює результати
об’єктивований правової діяльності

59
 Правова культура

у широкому розумінні у вузькому розумінні

законність правова культура особи

право

правосвідомість рівень законодавчої поведінка почуття

діяльності
реалізація права
правовідносини ідеї уявлення

Результат правової культури

належний рівень знань населенням правильне сприйняття населенням

законів правової дійсності

ефективність правотворчості та
додержання населенням норм права реалізація права

наявність належного рівня правової як наслідок – значні досягнення у

діяльності (правоохоронної, створенні матеріальних і
конституційного контролю) нематеріальних благ

Глава 6. Правова поведінка

§ 6.1. Правомірна поведінка: поняття, ознаки та види

Правова поведінка – це усвідомлена поведінка суб’єктів права,

яка відповідає правовим приписам, є суспільно-корисною і
гарантується державою.
Ця поведінка формується із урахуванням правової культури в
суспільстві та на її основі, шляхом належного забезпечення правового
статусу особи, забезпечується високим рівнем знань чинних норма-
тивно-правових актів.
Правова поведінка може бути:
• звичаєвою;
• маргінальною (заснованою на мотивах страху перед відпо-
відальністю);
60
 • конформістською (пристосувальною);
• соціально-активною, яка у свою чергу поділяється на об’єк-
тивно-необхідну (виконання трудових обов’язків, дотри-
мання правил дорожнього руху), бажаною для суспільства
(участь у виборах, одруження), соціально-допустимою
(страйк, розлучення).
Правомірна поведінка

звичаєва маргінальна конфор- соціально-активна

містська

соціально-допустима об’єктивно-необхідна бажана

Правомірна поведінка

представляє реалізує задовольняє організованість

і гармонійність
суспільно-корисну свободу людської різні інтереси суспільного
поведінку поведінки людей і суспільства життя

Залежно від суб’єктів правомірна поведінка може бути діяльністю

фізичних та юридичних осіб, соціальних спільнот; за сферою суспільних
відносин – економічна, політична, соціальна; формою виявлення – діяльна,
бездіяльна; за фіксованістю у законодавстві – врегульована і не врегульо-
вана правом; за ставленням держави до неї – схвалювана, заохочувальна,
допустима.

§ 6.2. Правопорушення: поняття, ознаки та види.

Склад правопорушення

Правопорушення – це будь-яке протиправне суспільно небез-

печне, каране, винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного
суб’єкта, що завдає шкоди суспільству, державі, людині і тягне юри-
дичну відповідальність.

Правопорушення кваліфікуються за: ступенем суспільної

небезпеки – злочини і провини; належністю норм права, які порушу-
61
ються, до відповідних галузей права – кримінальні, цивільні, адміні-
стративні тощо; колом осіб – особові та колективні; за характером
правових приписів – нормативно-правові та дисциплінарні.

Види правопорушень

злочини трудові проступки

конституційні

дисциплінарні адміністративні цивільно-правові

Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ

за ступенем соціальної небезпеки, коли правопорушення поділяються
на злочини і проступки.
Злочинами визнаються правопорушення, з якими пов’язана
найбільша небезпека для суспільства й особи. Ці правопорушення
посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні,
культурні й особисті права людини. Юридичним виявом особливої
суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і
застосування за їх скоєння кримінального покарання. У криміналь-
ному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів.
Правопорушення, не настільки небезпечні, як злочини, і
відповідальність за які не передбачено кримінальним законодавством,
належать до проступків.
Цивільні проступки – це суспільно небезпечні порушення
майнових і пов’язаних із ними особистих відносин, які регулюються
нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного
права. На відміну від злочинів, вони не мають вичерпного переліку у
законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою значною
мірою правовідновлювальні заходи.
Адміністративні проступки – суспільно небезпечні вчинки, які
посягають на громадський або державний порядок, суспільні відно-
сини у сфері державного управління, на права та законні інтереси
громадян, і регулюються нормами адміністративного, фінансового,
аграрного та інших галузей права.
62
 Дисциплінарні проступки – це суспільно небезпечні вчинки, які
завдають шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств,
установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відпові-
дальність.
Склад правопорушення.
Об’єктом правопорушення є матеріальні та духовні цінності, на
пошкодження, позбавлення чи знищення яких спрямоване проти-
правне діяння. Об’єктивна сторона – це протиправне діяння, його
шкідливий або небезпечний результат.
Суб’єктом правопорушення може бути делікатоздатна фізична
або юридична особа; суб’єктивна сторона – це психічне ставлення
особи до вчиненого (вина, мотиви, мета правопорушення).
Вина існує в таких формах, як умисел та необережність. Умисел
поділяється на прямий і непрямий.
Прямий умисел буває тоді, коли суб’єкт усвідомлює протиправ-
ність свого діяння, передбачає його небезпечні наслідки і бажає
настання цих наслідків.
Непрямий умисел – суб’єкт усвідомлює протиправність свого
діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до
можливості їхнього настання.
Мотив – це усвідомлене спонукання особи, яке викликало у неї
намір вчинити злочин.
Мета злочину – бажання особи, яка вчиняє суспільно небез-
печне діяння, досягти певних шкідливих наслідків.
Необережність як форма вини поділяється на протиправну
самовпевненість і протиправну недбалість.
Законність розглядається як стан суспільного життя, який
характеризується неухильним дотриманням і виконанням норма-
тивно-правових актів суб’єктами права.
Суб’єктами законності є носії суб’єктивних прав, а також ті
посадові особи й органи держави, на яких покладено суб’єктивний
обов’язок забезпечення законності.
Об’єктом законності постає поведінка юридичних зобов’язаних
осіб. Законність гарантується системою заходів із її впровадження,
охорони і, у разі порушення, відновлення.

63
 Види гарантій законності
за суб’єктами
застосування
гарантій за статусом у
за найближчою за характером правовій
метою юридичної системі
парламентські відповідальності
прокурорські превентивні
правороз’яснювальні нормативно-
судові відновлювальні документальні
правозастосувальні
індивідуально-
муніципальні штрафні документальні
правореалізаційні
адміністративні діяльнісні

контрольні

президентські

Існують такі види юридичної законності: за цілями –

превентивні (запобігання правопорушенню); відновлювальні
(усунення негативних наслідків правопорушення); каральні (встанов-
лення юридичної відповідальності правопорушників).

§ 6.3. Юридична відповідальність

Юридичну відповідальність можна визначити як закріплений

у законодавстві та забезпечений державою обов’язок правопорушника
зазнати примусового позбавлення певних соціальних благ і цінностей.
Цей вид відповідальності встановлюється тільки на підставі
закону, тільки від імені держави і тільки за правопорушення.
Як вид соціальної відповідальності вона характеризується:
• зовнішнім характером:
• застосуванням лише за здійснені правопорушення:
• зв’язком із державним примусом у формах каральних і
правовідновлювальних заходів;
64
 • визначеністю у нормах права.
Основною ознакою юридичної відповідальності є її тісний
зв’язок із правом і державним примусом. Тому її можна розглядати як
правовідносини, в яких держава має право застосувати певні заходи
примусу до суб’єктів, які скоїли правопорушення та зобов’язані
зазнавати втрат чи обмежень, передбачених санкціями норм права.
Однак юридична відповідальність не зводиться лише до державного
примусу, і навпаки.
Державний примус – це державно-авторитарний вплив відпо-
відних державних органів і посадових осіб на поведінку людей. Він
має різні форми, які можуть бути і не пов’язані з юридичною відпо-
відальністю за правопорушення.
Соціальне призначення юридичної відповідальності, а саме
охорона суспільних відносин, реалізується в її правоохоронній і ви-
ховній функціях. Правоохоронна функція юридичної відповідаль-
ності, у свою чергу, поділяється на правовідновлювальну та каральну,
а виховна – на функції спеціальної і загальної превенцій.
Держава здійснює своє право щодо застосування заходів юри-
дичної відповідальності у три етапи:
• заборона суспільно небезпечних вчинків і передбачення
відповідних заходів у санкціях правових норм;
• індивідуалізація санкцій щодо конкретних правопорушників:
• забезпечення відшкодування правопорушниками відповідних
втрат.
Процеси реалізації юридичної відповідальності суворо регла-
ментуються і здійснюються на засадах законності, обґрунтованості,
доцільності, невідворотності, справедливості.
Види юридичної відповідальності

залежно від галузі залежно від органів, які накладають

відповідальність

конституційна адміністративна
яку накладають органи державної
виконавчої влади
цивільна дисциплінарна
яку накладають на правопорушника
матеріальна кримінальна судові органи

до якої правопорушник притягається

65 адміністративними органами
 За характеристиками видів правопорушень розрізняють і види
юридичної відповідальності.
Кримінальна відповідальність настає за скоєння злочинів і
передбачає найбільш жорсткі заходи (втрату фізичної свободи, ви-
правні роботи тощо). Вона застосовується тільки в судовому порядку.
Адміністративна відповідальність накладається за адміністра-
тивні правопорушення і передбачає штрафи, втрату спеціальних прав,
попередження тощо. Застосовується органами державного управління
до осіб, які не підпорядковані їм по службі.
Цивільна відповідальність має місце за порушення обов’язків,
що зазначені у договорах, інших умовах, а також у випадку запо-
діяння шкоди здоров’ю чи майну особи (відшкодування майнових
втрат, відміна незаконних угод, штрафи та інші заходи). Питання
притягнення до цивільної відповідальності вирішується судом,
арбітражем чи адміністративними органами держави.
Дисциплінарна відповідальність здійснюється у формі накладення
адміністрацією підприємств і установ, інших організацій дисциплі-
нарних стягнень унаслідок: а) порушення правил внутрішнього розпо-
рядку: б) у порядку підлеглості: в) відповідно до дисциплінарних ста-
тутів і положень. Заходами дисциплінарної відповідальності є: заува-
ження, попередження, догана, переведення на іншу роботу тощо.

Питання для самостійної перевірки знань

1. Розкрийте поняття та ознаки держави.

2. Визначте основний зміст теорії походження або виникнення
держави.
3. У чому полягає зміст основних функцій держави?
4. Розкрийте поняття форми держави та зміст її елементів.
5. Наведіть характеристику республіканської форми правління.
66
 6. Визначте сутність державного механізму.
7. Розкрийте зміст та сутність правової держави.
8. Охарактеризуйте громадянське суспільство.
9. У чому полягає сутність, властивості та ознаки права?
10. Дайте загальну характеристику сучасних теорій праворозуміння.
11. Розкрийте основні принципи права.
12. Охарактеризуйте зміст структурних елементів норми права.
13. Наведіть класифікацію правових норм.
14. Дайте визначення форми (джерела) права.
15. Визначте дію нормативних актів у часі, просторі та за колом осіб.
16. Розкрийте зміст системи права.
17. Дайте загальну характеристику галузей права України.
18. Розкрийте види систематизації нормативних актів.
19. Розкрийте зміст правовідносин.
20. У чому полягає суть правомірної поведінки?
21. Назвіть ознаки правопорушення.
22. Визначте зміст основних видів юридичної відповідальності.
РОЗДІЛ II

ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО
ПРАВА УКРАЇНИ

Глава 7. Конституційне право – провідна галузь національного

права України

§ 7.1. Предмет конституційного права

В Україні, як і в більшості країн світу (а їх приблизно 200), поряд

із іншими галузями права (цивільним, кримінальним, міжнародним,
фінансовим, сімейним тощо) існує конституційне право. Свою назву
воно отримало від особливого юридичного документа – Конституції,
яка в багатьох країнах називається Основним законом.
Проте конституційне право не зводиться лише до Конституції, а
включає багато інших правових актів – законів, постанов парламенту
та уряду, указів Президента, рішень Конституційного суду та ін. Разом
вони утворюють чинне конституційне право – внутрішньо узгоджену
систему юридичних норм (правил особливого роду, які забезпечуються
державним примусом). Вони регулюють певний вид суспільних
67
відносин. На відміну від інших галузей права, які торкаються лише
окремих аспектів або окремих, хоча і принципових, питань суспільного
життя, конституційне право регулює насамперед найбільш важливі,
принципові суспільні відносини. Ці відносини мають особливе
значення для суспільства, держави, колективу, особи та поширюються
на всі сфери суспільного життя: економіку, політику, ідеологію,
соціальні відносини.
Усі соціальні відносини, які є предметом конституційного права,
умовно можна розподілити на чотири групи (блоки).

Відносини, що становлять основоположні засади народовладдя,

народний суверенітет
Відносини, які розкривають побудову, устрій держави (форми
державного правління, політичний режим, територіальна організація,
символіка)
Відносини, які визначають основоположні засади функціонування
держави (гуманізм, демократизм, розподіл влад)
Відносини, що визначають характер зв’язків між державою і
конкретною особою (відносини громадянства, фундаментальних прав
громадян, гарантії реалізації прав і свобод)
Таким чином, конституційне право – це система внутрішньо
узгоджених норм, які закріплюють і регулюють основи соціально-еко-
номічної структури суспільства, його політичної системи, духовного
життя, правового статусу особи, забезпечують умови для здійс-
нення державної влади, участі у ній, боротьби за неї мирними, кон-
ституційними засобами.
Конституційне право відіграє центральну, провідну роль у пра-
вовій системі. Норми конституційного права, особливо Конституції, є
вихідними для інших галузей права.

§ 7.2. Метод конституційного регулювання

Метод конституційного регулювання – це система прийомів і

способів, за допомогою яких норми галузі права впливають на
конкретні суспільні відносини, впорядковують їх стосовно цілей і
завдань правового регулювання.
Визначальним методом конституційного права України є метод
безпосереднього конституційного закріплення: Конституція на най-

68
вищому законодавчому рівні закріплює відносини, що виникають і
діють у процесі здійснення повновладдя народу України.
Поряд із цим методом конституційному праву властиві і такі:
методи загального регламентування; установчі методи; методи декла-
рацій, встановлення принципів, цілей та завдань організацій і діяльності
суб’єктів конституційного права; позитивне зобов’язання; дозвіл;
заборона тощо.
У конституційному праві переважають методи імперативного,
централізованого регулювання, за яких відносини між суб’єктами права
ґрунтуються на засадах субординації, тобто підпорядкування одного
суб’єкта іншому.
Оскільки більшість державно-правових відносин за своєю
природою і змістом є надзвичайно складними, комплексними, то і
регулювання їх здійснюється, як правило, не одним методом, а їх
сукупністю.
Учасниками конституційно-правових відносин можуть бути
тільки суб’єкти. Суб’єкт конституційного права – це потенційний
носій прав і свобод, передбачених нормами галузі.
Основними суб’єктами конституційного права є: держава у
цілому; члени (суб’єкти) федерації; автономні й адміністративно-
територіальні одиниці; державні органи; фізичні особи; політичні партії.

§ 7.3. Система конституційного права України

Конституційне право, як і будь-яка інша галузь права, має

свою внутрішню будову, організацію, структуру, або систему. В
узагальненому вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що
складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно
взаємозв’язаних блоків (елементів).

Елементи системи конституційного права

Принципи Норми Інститути

69
 Принципи конституційного права – це фундаментальні заса-
ди, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі
та її основного джерела – Конституції України.
Принципи є своєрідним каркасом, який становить основу кон-
ституційного права, об’єднує його в єдине ціле, визначає характер і
динаміку спрямування.
Усі принципи конституційного права поділяються на дві великі
групи:
• загальні – декларуються безпосередньо в Конституції України
і втілюють її основні ідеї, призначення, соціальну роль (народний
суверенітет, розподіл влад, рівність прав тощо);
• спеціальні – наповнюють реальним змістом конкретні консти-
туційно-правові відносини (принцип гласності в роботі державних
органів, верховенство права тощо).
Конституційно-правові норми – це загальні правила, встанов-
лені чи санкціоновані державою, які визначають поведінку учасників
конституційно-правових відносин, забезпечуються авторитетом дер-
жави, а за необхідності і примусом.
Цим нормам притаманні загальні ознаки юридичних приписів,
тобто вони регулюють суспільні відносини, встановлюють обов’язкові
правила поведінки, передбачають наявність особливого механізму
реалізації, закріплюються в правових актах, охороняються державою.
Разом із тим конституційні норми мають свою специфіку та
відрізняються від норм інших галузей права за своїм змістом, сферою
суспільних відносин, які вони регулюють. Вони мають найвищу
юридичну силу, найбільш високу стабільність порівняно з нормами
інших галузей права, підвищений рівень захисту з боку держави,
особливий механізм реалізації.
Внутрішня форма організації і побудови конституційно-правової
норми, як правило, не є класичною, тобто не завжди має у своєму складі
всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію. У більшості із них
наявне лише правило поведінки – диспозиція, наприклад, «Верховна
Рада України працює сесійно» (ст. 82 Конституції), «Президент України
є главою держави і виступає від її імені» (ст. 102).
Гіпотези конституційно-правових норм (визначають умови, при
яких діє норма) містяться у ст. 23 («Кожна людина має право на
вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються
права і свободи інших людей»), ст.70 («Право голосу на виборах і

70
референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх
проведення вісімнадцяти років») та інші статті Конституції України.
Вказівка на санкцію (наслідки, які настають у випадку неви-
конання розпоряджень диспозиції) є у ст. 52 («Будь-яке насильство
над дитиною та її експлуатація переслідуються законом»), ст. 60
(«За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу
наступає юридична відповідальність»).
Елементи конституційно-правової норми нерідко перепліта-
ються між собою, тому на практиці досить важно виокремити їх.
Існують різні класифікації конституційно-правових норм, серед
яких найбільш поширена за змістом, що розкривається перш за все
через предмет правового регулювання. Відповідно, можна виділити
декілька груп норм, зокрема такі, що:
• визначають основні засади конституційного ладу України
(статті 1–20);
• закріплюють основні конституційні права і свободи людини
та громадянина (статті 21–68);
• закріплюють основні характеристики громадянського сус-
пільства (статті 3, 11, 13, 15);
• закріплюють територіальний устрій України (статті 132, 133);
• закріплюють організацію державної влади (розділи І, IV, V, VI,
VII, VIII, IX, XII Конституції України).

За призначенням у механізмі правового регулювання норми

конституційного права поділяються на матеріальні (виражають зміст
поведінки, діяльності, правовий статус, наприклад, ст. 75 проголошує:
«Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Вер-
ховна Рада України») і процесуальні (закріплюють порядок, способи,
методи здійснення, приписів, наприклад, ст. 69: «Народне волевияв-
лення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпо-
середньої демократії»). Матеріальні норми відповідають на питання
«що робити ?», а процесуальні – «як робити?».
За функціональною спрямованістю норми конституційного
права поділяються на регулятивні та охоронні.
Регулятивні – містять приписи, безпосередньо спрямовані на
регулювання суспільних відносин шляхом надання їх учасникам прав
і покладання на них обов’язків (ст. 19). Вони можуть бути зобо-
в’язальними, заборонними, уповноважувальними.

71
 • Зобов’язальні – такі юридичні норми, які встановлюють
обов’язок особи вчинити певні позитивні дії (статті 65, 65, 66, 67, 68).
Ці норми містять слова: «зобов’язаний», «повинен», «мусить».
• Заборонні норми забороняють суб’єктам здійснювати дії пев-
ного виду (статті 37, 52, 60). Ці норми супроводжуються словами:
«забороняється», «не може», «не має права».
• Уповноважувальні (дозвільні) норми наділяють суб’єкт пев-
ними правами (статті 86, 87, 106). Ці норми містять у своєму тексті
слова: «мати право», «бути вправі», «може».
Охоронні норми спрямовані на охорону існуючих у суспільстві
відносин (статті 5, 22, 27 та ін.).
За терміном дії норми конституційного права поділяються на
постійні, тимчасові та виключні; за територією дії – на норми, що
діють на території: всієї України, Автономної Республіки Крим, окремих
адміністративно-територіальних одиниць; за мірою визначеності – абсо-
лютно визначені (передбачають лише такий варіант поведінки, на-
приклад, обрання Президента народом України), відносно визначені
(надають суб’єктам певну свободу вибору і бувають ситуаційні, аль-
тернативні, факультативні).
За методом правового регулювання норми конституційного
права є імперативні (передбачають єдино можливий варіант пове-
дінки: прийняття до громадянства України – це виключно преро-
гатива Президента) і диспозитивні (надають право обрання варіанта
поведінки на власний розсуд, якщо на це в законі немає конкретної
заборони, наприклад, ст. 35 Конституції України: «Кожен має право
на свободу світогляду і віросповідання». Це право включає свободу
сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної).
Норми конституційного права відповідно до свого змісту об’єд-
нані в певні групи. Одна група норм стосується питань громадянства
(набуття, втрата; громадянство дітей при зміні громадянства батьків
тощо), інша – регулює становище глави держави (порядок виборів,
повноваження, обов’язки та ін.), третя – політичні права громадян і
т.д. Такі об’єднання норм, близьких за характером, називають інсти-
тутами права, в нашому випадку – інститутом конституційного права.
Таким чином, інститут конституційного права – це система
норм конституційного права, які регулюють однорідні взаємо-
пов’язані суспільні відносини, що становлять відносно самостійну
групу.

72
 Виокремлення інститутів здійснюється не шляхом прийняття
якого-небудь закону, а є результатом доктринальних тлумачень уче-
них. До конституційно-правових інститутів належать такі інститути,
як основи правового статусу людини і громадянина, виборча система,
конституційний контроль, інститут представництва та ін.
Із позицій системного підходу виділяють три різновиди кон-
ституційно-правових інститутів:
• загальні – складні нормативні формування найчастіше комп-
лексного змісту;
• головні – належать до складу загальних інститутів;
• початкові – як правило містять декілька правових інститутів.
Конституційні інститути у своїй сукупності утворюють чітку
систему, яка є основою Конституції України. Інститути розташовані у
певному порядку і належним чином включені до тексту Основного
закону.

§ 7.4. Поняття конституції

Термін «конституція» походить від латинського слова

constitutio, що означає «установлення», «упорядкування», «устрій».
Конституція – це основний закон держави, який закріплює дер-
жавний і суспільний устрій, права, свободи й обов’язки людини і
громадянина, форми прямого народовладдя, систему й принципи
організації державної системи та принципи організації державної
влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій та інші
складові держави й суспільства.
Найважливіші ознаки конституції:
• Основоположний характер (предметом конституційного регу-
лювання є фундаментальні, найважливіші суспільні відносини).
• Народний характер (має служити народу, створюється ним,
забезпечує його участь в управлінні справами суспільства та
держави).
• Реальний характер (відповідність фактично існуючим сус-
пільним відносинам).
• Органічне поєднання стабільності й динамізму.
Юридичні властивості, які характеризують конституцію як
основний закон:
• Конституція – це, насамперед, закон, тобто акт виключної
ваги і значення.
73
 • Властиве юридичне верховенство, найвища юридична сила
порівняно з іншими правовими актами.
• Основа правової системи країни, її поточного законодавства.
• Закон, що має високий ступінь стабільності, особливий поря-
док прийняття, внесення змін та доповнень.
• Досить складний механізм реалізації.
Кожному етапу розвитку держави і суспільства відповідає
своя конституція. Першу у світі неписану конституцію започаткувала
Англія. Це були два документи – Велика хартія вольностей (1215 р.) і
Біль про права (1689 р.). Вони діють й понині, єдиного основного
закону Великобританія немає.
Першою офіціальною конституцією вважається конституція
США (1787 р.), яка чинна і нині з незначними змінами, доповненнями
та поправками.
В Європі перша офіційна конституція з’явилася у Франції
(1791 р.). Потім були прийняті конституції Польщі та Іспанії.
У ХІХ ст. конституції мали вже більшість країн Європи.
Початок XX ст. ознаменувався прийняттям перших конституцій в
азіатських країнах (Іран – 1906 р., Китай – 1912 р. та ін.).
Царська Росія не мала своєї конституції. Однак деякі науковці
вважають, що такий конституційний характер мали затверджені у
квітні 1906 р. імператором Основні закони Російської імперії.
Конституційні традиції українського народу сягають у глибину
століть. Це і «Руська правда» (XI ст.), і «Статті Богдана Хмель-
ницького» (1654 р.), і Конституція Пилипа Орлика (1710 р.) та інші
нормативно-правові акти. Проте першим актом, який започаткував
національне конституційне право, слід вважати IV Універсал Цент-
ральної ради (січень 1918 р.), який політико-правовим чином оформив
Україну як незалежну, самостійну, суверенну державу. На його основі
було розроблено багато правових документів, зокрема Конституцію
Української Народної Республіки (1918 р.), яка хоч і не набула чин-
ності, але стала своєрідним акумулятором традицій та надбань
українського конституційного досвіду.
Український конституціоналізм того часу досить плідно вико-
ристав надбання світового конституціоналізму. Таким чином роз-
почався період становлення українського конституційного права,
розвиток якого, на жаль, був перерваний встановленням промосков-
ської державної влади, юридичним оформленням якої стали Консти-
туції України радянського періоду 1919, 1929, 1937, 1978 років.
74
Усі вони відповідали конкретному етапові розвитку соціалістичного
ладу, але мали й загальні риси – проголошували народовладдя і
зосередження всієї влади в руках рад, закріплювали широкий перелік
демократичних прав і свобод, скасування приватної власності та інші
соціальні перетворення.
Із формально-юридичного аспекту конституції Радянської
України відзначалися демократизмом, чіткістю формулювань, широ-
кими соціальними гарантіями, що забезпечувало їх порівняно високий
світовий авторитет. Однак слабким місцем була декларативність біль-
шості положень, відчутний пріоритет держави над особою, крім того,
втілюючи ідеї марксизму-ленінізму, вони були лише передавальним
ланцюгом, своєрідним дублікатом Конституції СРСР. Про окреме
конституційне право України тоді не могло бути й мови. Верхо-
венство радянської концепції конституціоналізму було ліквідоване з
прийняттям Декларації про державний суверенітет (1990 р.) й Акта
проголошення незалежності України (1991 р.).
Конституційний процес в Україні після здобуття нею незалеж-
ності пройшов такі етапи:
1) підготовка кількох нових проектів Конституції України, які
відображали позиції різних політичних партій та угруповань;
2) створення конституційної комісії та її робочих груп, які за
період із 1991 по 1996 р. підготували і розглянули кілька проектів
Конституції;
3) винесення одного з проектів на загальнонародне обговорення,
яке тривало кілька місяців; аналіз результатів обговорення і внесення
відповідних змін до тексту проекту Конституції;
4) активізація роботи над проектом Конституції після обрання
Верховної Ради нового скликання і Президента України у 1994 р.;
5) укладання у червні 1995 р. між Верховною Радою і Прези-
дентом України Конституційного договору;
6) підготовка нового проекту Конституції;
7) прийняття Конституції Верховною Радою України 28 червня
1996 р.
Нині у світі нараховується близько 300 конституцій. Існують
різні критерії їх класифікації, тобто поділу за певними ознаками.

За часом виникнення

Конституції
«старого покоління»
прийняті у ХУІІІ –ХІХ ст., а також деякі
конституції ХХ ст.: США – 1787 р.,
Норвегії – 1814 р., Бельгії – 1831 р.,
Люксембургу – 1869 р.
Конституції
75 «нового покоління»
прийняті після Другої світової війни:
Італія – 1947 р., Японія – 1950 р. та ін. До
цієї групи належать також конституції всіх
країн, які здобули незалежність у результаті
розпаду колоніальних імперій, а також
СРСР, Югославії, Чехословаччини та ін.
 За формою вираження

Писані Неписані Змішані

зафіксовані на папері група політико-правових органічно
(Україна, США, уявлень, концепцій, доктрин, поєднують елементи
Франція та ін.) звичаїв стосовно організації писаної і неписаної
державного життя і суспільних конституції
відносин (Нова Зеландія, (Англія)
Оман)

За формою організації

Консолідовані
моноконституційні акти,
які становлять єдині тексти
(Україна, Росія, Бразилія)
Неконсолідовані
поліконституційні акти, тобто
складаються з окремих законів,
прийнятих у різний час
(Швеція, Ізраїль, Фінляндія)

За порядком прийняття

Даровані (октройовані) Народні Договірні

підготовлені та введенні прийняті прийняті шляхом
в дію одноособовим шляхом всенародного укладання відповідної
актом монарха, референдуму (Росія – угоди між різними
диктатора, хунти 1993 р., Казахстан – суб’єктами
(Непал – 1962 р., 1995 р.) або конституційного
Зімбабве – 1979 р., парламентом
76 процесу (СРСР – 1924
Саудівська Аравія – (Україна – 1996 р.) р.)
1992 р.)
 За порядком внесення змін і доповнень

Гнучкі Жорсткі Змішані

зміни і доповнення до внесення змін і є статті, які змінюються
них вносяться у такому доповнень передбачає і доповнюються як
самому порядку, як і до складну процедуру, а звичайні закони, а також
будь-якого іншого деякі статті і розділи статті, зміна
закону (Англія) взагалі не підлягають і доповнення яких
змінам (США, Росія) ускладнені (Україна)

За часом дії

Тимчасові Постійні
приймаються на певний приймаються на
термін або до настання невизначений термін
певної події
77
 За характеристикою
форми державного устрою

Суб’єктів федерації Унітарних держав

Федеративні (у США всі штати
мають свої конституції, (Україна, Польща,
(США, Росія) у Росії конституції Франція, Болгарія)
мають автономні
республіки)

За формою політичного режиму

Демократичні Тоталітарні Авторитарні

закріплюють принципи у країнах
демократичної, тоталітарного надмірно
правової, соціальної
держави, різноманітні соціалізму. Вони зміцнюють
форми власності, закріплюють виконавчу
соціально орієнтовану юридичні владу,
ринкову економіку, передумови обмежують
права для створення права людини,
і свободи громадян
на рівні міжнародних неподільної містять
стандартів політичної антидемократич
системи під ні положення
конституційно
закріпленим
керівництвом
комуністичної
партії

Частини, з яких складається більшість конституцій світу

Преамбула Основна Прикінцеві Перехідні

носій дескриптивної (нормативна) 78 положення положення
(описової) частина присвячуються, визначають термін
інформації, включає як правило, введення окремих
дає відповідь на такі інститути набуттю конституційних
питання, як ціль та і норми, які конституцією положень, порядок
завдання конституції, розкривають чинності заміни старих
 Основні способи
прийняття конституції

Вищим Спеціально Безпосередньо Може

представницьким створеним для народом вводитися
органом влади прийняття шляхом вищою
(СРСР – 1977 р., конституції референдуму державною
Китай –1982 р., органом – (Франція – 1958 особою шляхом
Україна – 1996 р.) конституційними р., Росія – 1993 односторонньог
чи установчими р., Казахстан – о акта (Непал –
зборами 1995 р.) 1962 р.,
(Португалія – Саудівська
1976 р., Болгарія Аравія – 1992 р.,
– 1991 р., Румунія Зімбабве –
– 1991 р.) 1979 р.)
Структура конституцій багато в чому залежить від їхнього
характеру та змісту.
Існує ціла низка чинників, які впливають на зміст основного
закону: політичні переконання різних прошарків населення, їхні
погляди на перспективи розвитку суспільства, оцінка різних соціаль-
них інститутів; конкретні умови тієї чи іншої країни, співвідношення
політичних сил у суспільстві, етапи його розвитку; рівень суспільної
свідомості; воля вищого представницького органу держави; призна-
чення конкретних конституцій.

Глава 8. Органи державної влади і місцевого самоврядування

§ 8.1. Загальні засади органів державної влади і місцевого

самоврядування

79
 У Конституції України закріплені основоположні засади, які
визначають характер і статус органів державної влади, а також тих
органів, які реалізують цю владу. Стаття 5 Конституції встановлює:
«Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади
та органи місцевого самоврядування». У цій статті сформульовано
три напрями (форми) реалізації народовладдя:
• у формі безпосередньої (прямої) демократії;
• через органи державної влади;
• через органи місцевого самоврядування.
У ст.6 Конституції проголошується один із важливих принципів
державної влади, який є одночасно характерною ознакою, атрибутом
правової держави – розподіл державної влади на законодавчу,
виконавчу та судову.
Цей демократичний принцип став головним в організації і функ-
ціонуванні державної влади та її органів в Україні. Він дає
можливість не лише розмежувати компетенцію між різними гілками
державної влади, а й створити необхідну систему стримувань і
противаг, яка не дозволяє привласнити всю повноту державної влади
одному органу держави. Поважання принципу поділу влад є важли-
вою гарантією проти узурпації влади народу державою.
Відповідно до Конституції, система органів державної влади в
Україні має такий загальний вигляд:

Законодавча
влада Виконавча влада Судова влада

Верховна Рада Кабінет Міністрів Конституційний

України України суд України

Міністерства Місцева державна Суди загальної

адміністрація юрисдикції

§ 8.2. Верховна Рада України

80
 Згідно з теорією поділу гілок влади прийняття нормативних
актів вищої юридичної сили (конституції, законів), якщо не здійсню-
ється шляхом референдуму, то покладається на законодавчу владу.
Законодавча влада – це державна влада, функцією якої є
прийняття законів і контроль за діяльністю виконавчої влади. Це гілка
державної влади, яка здійснює законодавчий процес.
Ця влада здійснюється, як правило, загальнодержавним пред-
ставницьким органом, який має в різних країнах неоднакову назву
(національні, народні збори, конгрес, меджліс тощо), але за ним закрі-
пилась узагальнююча назва – «парламент» (від франц. говорити).
В Україні єдиним органом законодавчої влади є парламент –
Верховна Рада України – однопалатний, представницький, постійно
діючий орган, який функціонує на професійній основі.
Конституційний склад Верховної Ради нараховує 450 народних
депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і пря-
мого виборчого права шляхом таємного голосування строком на
чотири роки.
Чергові вибори до Верховної Ради України проводяться в
останню неділю останнього місяця п’ятого року її повноважень.
Позачергові вибори проводяться у разі дострокового припинення її
повноважень Президентом України. Це може статися, якщо:
• протягом одного місяця у Верховній Раді України не
сформовано коаліцію депутатських фракцій;
• протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів
України не сформовано персональний його склад;
• протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засі-
дання не можуть розпочатися.
Позачергові вибори до Верховної Ради призначаються Прези-
дентом України і проводяться в період шістдесяти днів із дня
опублікування рішення про дострокове припинення її повноважень.
Повноваження Верховної Ради, обраної на позачергових вибо-
рах, не можуть бути припинені протягом одного року, а також в
останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради або Пре-
зидента України. У першому випадку це зумовлюється недоцільністю
частих перерв у діяльності найвищого законодавчого органу і значних
фінансових затрат, пов’язаних із його виборами, а в другому –
запобіганням можливих політичних та організаційних ускладнень у
період виборчої кампанії.

81
 Повноваження Верховної Ради нового скликання починаються у
день відкриття її першого засідання. Одночасно припиняються повно-
важення Верховної Ради попереднього скликання.
Верховна Рада працює сесійно. Вона є повноважною за умови
обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу (тобто не менше
300 народних депутатів). Перше засідання Верховної Ради відкриває
найстарший за віком народний депутат України, який веде його доти,
доки Верховна Рада не обере свого Голову.
Чергові сесії Верховної Ради починаються першого вівторка
лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії
скликаються Головою Верховної Ради на вимогу не менш як третини
(150) народних депутатів України від конституційного складу Вер-
ховної Ради або на вимогу Президента України.
У разі введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні,
Верховна Рада збирається у дводенний строк без скликання.
У разі закінчення повноважень Верховної Ради України під час
дії надзвичайного чи воєнного стану її повноваження продовжуються
до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обра-
ної після скасування воєнного чи надзвичайного стану.
Свої рішення Верховна Рада може приймати лише на пленарних
засіданнях шляхом голосування. Депутат повинен брати участь у
голосуванні особисто і не може доручати голосувати від свого імені
іншим депутатам.
Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти
простою більшістю від конституційного складу (не менше 226 голосів
народних депутатів). Лише при вирішенні питань, пов’язаних із
внесенням змін до Конституції та усуненням Президента України з
поста в порядку імпічменту, рішення приймаються, відповідно, не
менш як двома третинами та трьома четвертинами від конститу-
ційного складу Верховної Ради.
Стаття 84 Конституції України передбачає, що засідання Вер-
ховної Ради України проводяться відкрито. Це означає, що на них
дозволяється присутність журналістів і запрошених осіб, а самі засі-
дання можуть транслюватися по радіо, телебаченню тощо. Однак при
розгляді питань, які недоцільно розголошувати, наприклад, пов’язані
із національною безпекою, за рішенням більшості від консти-
туційного складу Верховної Ради України можливе проведення закри-
тих засідань.

82
 Верховна Рада обирає зі свого складу Голову, першого заступ-
ника і заступника Голови, які керують її роботою і за потреби можуть
бути нею ж відкликані.
Голова Верховної Ради України:
1. Веде засідання Верховної Ради.
2. Організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях
Верховної Ради.
3. Підписує акти, прийняті Верховною Радою України.
4. Представляє Верховну Раду у зносинах з іншими органами
державної влади України та органами влади інших держав.
5. Організовує роботу апарату Верховної Ради України.

Для здійснення законопроектних робіт, підготовки і попе-

реднього розгляду питань, що належать до повноважень Верховної
Ради України, створюються її комітети, які працюють постійно. Для
розгляду питань, що мають тимчасовий характер або не належать до
тих, які підлягають розгляду в уже існуючих комітетах, Верховна
Рада може створювати тимчасові спеціальні комісії.
За необхідності проведення розслідувань, пов’язаних із питан-
нями, що зачіпають інтереси всього суспільства, можуть створю-
ватися тимчасові слідчі комісії. Для цього необхідно, щоб проголо-
сувало не менш як 150 народних депутатів (одна третина від консти-
туційного складу Верховної Ради). Висновки таких комісій не є
вирішальними для слідства і суду та мають насамперед політичне
значення.
Стаття 85 Конституції закріплює широкі повноваження Верхов-
ної Ради України, які визначають її місце та роль у житті держави.
Умовно всі повноваження за їхньою суттю і призначенням можна
поділити на декілька груп, зокрема це повноваження, пов’язані:
• із внесенням змін до Конституції України (п. 1 ст. 85);
• прийняттям законів (п. 3 ст. 85);
• визначенням засад політики держави та програм суспільного
розвитку (пп. 5, 6 ст. 85);
• визначенням взаємовідносин Верховної Ради і Президента
України (п. 10 ст. 85);
• формуванням інших державних органів (пп. 20, 26 ст. 85);
• організацією адміністративно-територіального устрою України
(п. 29 ст. 85);
• здійсненням зовнішніх функцій держави (пп. 5, 14, 32 ст. 85);
83
 • бюджетними та контрольними повноваженнями (пп. 4, 11, 13,
14, 33 ст. 85).
Конституція України (ст. 92) визначає широке коло питань, які
можуть вирішуватися Верховною Радою виключно шляхом прий-
няття законів. Це стосується:
• прав і свобод людини та громадянина та їх гарантій (п. 1, ч. 1
ст. 92);
• громадянства (п. 2, ч. 1 ст. 92);
• порядку застосування мов (п. 3, ч. 1 ст. 92);
• засад використання природних ресурсів, освоєння космічного
простору (п. 5, ч. 1 ст. 92); зовнішніх зносин і зовнішньоекономічної
діяльності (п. 9, ч. 1 ст. 92); утворення і діяльності політичних партій,
інших об’єднань громадян, засобів масової інформації (п. 11, ч. 1
ст. 92); місцевого самоврядування (п. 15, ч. 1 ст. 92);
• територіального устрою України (п.13, ч. 1 ст. 92);
• основ національної безпеки, організації Збройних сил України
і забезпечення громадського порядку (п. 17, ч. 1 ст. 92);
• бюджетних відносин, податків і зборів, статусу національної
та іноземної валют на території України (п. 1, ч. 2 ст. 92);
• одиниць ваги, міри і часу; порядку встановлення державних
стандартів (п. 3, ч. 2 ст. 92);
• державних нагород (п. 5, ч. 2 ст. 92);
• державних свят (п. 7, ч. 2 ст. 92) та інших питань.
Таким чином, у повноваженнях Верховної Ради реалізуються її
основні функції: законодавча, установча, контролююча, основною
серед яких є законодавча.
У Конституції України закріплено вихідні позиції законодав-
чого процесу – системи взаємозв’язаних і взаємообумовлених дій зі
створення законів, які здійснюються в чітко визначеній послідовності:
• офіційне внесення законопроекту у Верховну Раду –
законодавча ініціатива;
• розгляд та обговорення законопроекту в комітетах і на сесії
парламенту;
• прийняття закону;
• оприлюднення закону шляхом його опублікування.
Основні положення законодавчого процесу визначені у статтях
93, 94 Конституції України і в Регламенті Верховної Ради.

84
 Право законодавчої ініціативи (можливість вносити у законо-
давчий орган законопроект) належить:
• Президенту України – гаранту державного суверенітету,
територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і
свобод людини і громадянина;
• народним депутатам України, що представляють інтереси
народу;
• Кабінету Міністрів України – вищому органу в системі
виконавчої влади.
Конституція визначає (ч. 2, ст. 93), що законопроекти, які вно-
сяться Президентом України у порядку законодавчої ініціативи до
Верховної Ради і визначаються ним як невідкладні, розглядаються
позачергово.
Законопроекти, внесені у Верховну Раду суб’єктами, визначе-
ними Конституцією України, повинні бути обов’язково розглянуті
Верховною Радою. Однак, вона не зобов’язана задовольнити виявлену
законодавчу ініціативу. Якщо ж ідея про необхідність проведення
певних законотворчих робіт виникає в інших суб’єктів, вони також
можуть звертатися до Верховної Ради з відповідними пропозиціями.
Хоча ці звернення також не є обов’язковими для розгляду у парла-
менті. Щоб це сталося, необхідно внесення пропозицій від імені
суб’єктів, наділених правом законодавчої ініціативи.
Законопроекти розглядаються у пленарному засіданні після попе-
реднього обговорення їх відповідними комітетами Верховної Ради.
Парламент розглядає законопроект у порядку обговорення:
заслуховує доповідь та співдоповідь про законопроект, виступи
депутатів. Регламент Верховної Ради передбачає декілька читань
законопроекту у пленарному засіданні.
У першому читанні обговорюється загальна концепція законо-
проекту. Іноді зачитується тільки заголовок, іноді автор виступає з
повідомленням, після якого починається обговорення. Після цього
відбувається голосування. Якщо рішення негативне, то законопроект
знімається з порядку денного, якщо позитивне – передається в
комітет, який відповідає профілю проекту. В комітеті відбувається
доопрацювання законопроекту.
Під час другого читання заслуховується доповідь автора законо-
проекту і співдоповідь профільного комітету. На цій стадії обгово-
рюється та голосується кожна стаття законопроекту, поправки.

85
У другому і наступному читаннях не можна змінювати загальні прин-
ципи законопроекту, які були прийняті у першому читанні.
Обговорення у пленарному засіданні бувають двох видів: вільне і
у фракціях. Вільне обговорення передбачає, що виступати та висловлю-
вати свою думку, а отже, і голосувати самостійно може кожен депутат.
При обговоренні у фракціях від імені фракції виступає її керівник або
уповноважена особа (рішення про це та принципове ставлення до
законопроекту приймається заздалегідь на засіданні фракції).
У третьому читанні обговорюється і голосується проект у
цілому. На цій стадії можливі тільки редакційні поправки. Голосу-
вання означає прийняття закону.
Закон приймається більшістю від конституційного складу парла-
менту України, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91).
Прийнятий закон підписує Голова Верховної Ради і невідкладно
надсилає його Президенту України, який протягом 15 днів повинен
ознайомитись із ним і прийняти одне з двох можливих рішень:
• схвалити і підписати закон – тим самим прийняти до
виконання й офіційно оприлюднити його текст;
• накласти на закон вето, тобто відхилити і не підписувати його,
та зі своїми вмотивованими і чітко сформульованими пропозиціями
повернути до Верховної Ради для повторного розгляду.
Якщо Президент протягом встановленого строку не повернув
закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим і має
бути підписаний ним та офіційно оприлюднений. Якщо під час пов-
торного розгляду закон знову буде прийнятий Верховною Радою не
менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент
зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом 10
днів. У разі якщо Президент України не підписав такий закон, він
невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради
України й опубліковується за його підписом.
Офіційним оприлюдненням закону вважається його опубліку-
вання у «Відомостях Верховної Ради України», «Офіційному віснику»
або у газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр». Опублікування
закону в інших виданнях має виключно інформативне значення і не
тягне за собою жодних юридичних наслідків. На ці джерела не можна
посилатися при вирішенні справ, які мають юридичне значення.
Закон набирає чинності через 10 днів із дня його офіційного
оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не
раніше дня його опублікування (ст. 94).
86
 Народним депутатом може бути громадянин України, який на
день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні
протягом останніх п’яти років.
Встановлення вікового цензу для депутатів (не менше 21 року)
викликане необхідністю набуття ними певного життєвого досвіду,
який потрібен при вирішенні складних державних питань під час
роботи у вищому представницькому органі держави.
Ценз безперервного п’ятирічного проживання на території
України передбачає наявність більш глибокого розуміння та усвідом-
лення депутатом економічних, політичних, соціальних проблем дер-
жавного та суспільного розвитку України і відповідно до цього більш
компетентного виконання своїх обов’язків.
Не може бути депутатом громадянин, який має судимість за
вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не
знята. Підстави, строки та порядок погашення і зняття судимості
визначаються Кримінальним кодексом України.
Народний депутат України здійснює свої повноваження на пос-
тійній основі. Це означає, що для обраного народного депутата робота
в парламенті є основною і постійною на весь період його повно-
важень. Депутат не може мати іншого представницького мандата,
перебувати на державній службі, займатися будь-якою іншою
діяльністю за сумісництвом із отриманням винагороди, за винятком
викладацької, наукової та літературної, художньої і мистецької
діяльності у вільний від роботи час.
Перед вступом на посаду народні депутати складають перед
Верховною Радою присягу, її текст закріплений у ст. 79 Конституції
України. Відмова скласти присягу веде до втрати депутатського
мандата. Конституція України закріплює ряд гарантій, покликаних
забезпечити сприятливі умови для виконання депутатами своїх повно-
важень, а також захистити їх від репресій.
Однією з таких гарантій є депутатська недоторканність.
Народні депутати не можуть бути притягнуті до кримінальної відпо-
відальності чи заарештовані без згоди Верховної Ради. Вони також не
несуть відповідальності за виступи у парламенті чи його комітетах, за
результати голосування з того чи іншого питання тощо. Однак,
народні депутати несуть юридичну відповідальність за образу чи
наклеп. Ця норма покликана запобігти зловживанню народними
депутатами своїм статусом, дисциплінувати їх.

87
 Обсяг повноважень народних депутатів України визначається
Конституцією і законодавством. Ці повноваження починаються з
моменту складання депутатом присяги і припиняються одночасно з
припиненням повноважень Верховної Ради відповідного скликання.
Але Конституція України (ст. 81) передбачає й можливість достро-
кового припинення депутатських повноважень у разі:
1) їх складання за особистою заявою депутата;
2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо
депутата;
3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;
4) припинення громадянства депутата або його від’їзду на
постійне проживання за межі України;
5) якщо протягом двадцяти днів із дня виникнення обставин, які
призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського
мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;
6) невходження народного депутата України, обраного від полі-
тичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депу-
татської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних
партій) або виходу народного депутата України із складу такої
фракції;
7) його смерті.
Народний депутат зобов’язаний брати участь у засіданнях
Верховної Ради, її органів, у контролі за виконанням законів та інших
актів. Він має право ухвального голосу в питаннях, що розглядаються
Верховною Радою та її органами.
Народний депутат має право обирати і бути обраним до органів
Верховної Ради, пропонувати питання для розгляду, висловлювати
свою думку. Він має право законодавчої ініціативи, може вносити
пропозиції і поправки до проектів законів, звертатися із запитаннями,
брати участь у дебатах, порушувати питання про перевірку діяльності
підприємств, установ, організацій.
Народний депутат має право на сесії Верховної Ради звертатися
із запитом до органів Верховної Ради, Кабінету Міністрів, керівників
інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ, організацій. Керівники органів державної влади
та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, органі-
зацій зобов’язані повідомити народного депутата про результати
розгляду його запиту.

88
 Основними формами діяльності народного депутата є його
участь у роботі Верховної Ради, її комітетів та комісій, серед насе-
лення. Він має право брати участь у розгляді в органах влади будь-
яких питань, що стосуються інтересів громадян та організацій, вима-
гати припинення порушень закону, проводити збори виборців,
одержувати необхідну інформацію.
Після закінчення повноважень народному депутату надається
попередня робота, а в разі неможливості цього він зараховується до
резерву кадрів державної служби.

§ 8.3. Президент України

Термін «президент» походить від латинського рrаеsidens, що

означає «той, хто сидить спереду», «головуючий». Уперше ця посада
була запроваджена 1789 р. у США, а в Європі – 1848 р. у Франції та
Швейцарії. В Україні посаду Президента було запроваджено Законом
від 5 липня 1991 р. «Про заснування поста Президента Української
РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону)
Української РСР».
У Конституції України Президенту присвячено розділ V, який
складається із 11 статей (статті 102–112), що встановлюють порядок
обрання Президента та основи його взаємовідносин із державними
органами.
За Конституцією Президент України є главою держави.
Це дає підставу розглядати його як уособлення держави і державної
влади в цілому (а не лише як її гілки), що й обумовлює його повно-
важення і статус у політичному житті суспільства. Він, будучи вищою
посадовою особою, виступає від імені України як у внутрішньому
житті країни, так і у міжнародних відносинах. На практиці це означає,
що Президент не потребує якогось додаткового засвідчення своїх
повноважень. Вони випливають з його статусу. Як глава держави
Президент України є арбітром у разі виникнення непорозумінь між
законодавчою і виконавчою гілками влади, забезпечує єдність
держави.
До основних напрямів діяльності Президента України як
глави держави належить забезпечення:
1) державного суверенітету;
2) територіальної цілісності України;
89
 3) відповідності внутрішньої і зовнішньої політики держави
визначеним у Конституції засадам, чіткого й своєчасного реагування
відповідних державних органів на будь-які порушення конститу-
ційних приписів;
4) прав і свобод людини, відповідності міжнародно-правовим
актам і реальності правового статусу як особи, так і окремих кате-
горій населення.
Президент України має великі повноваження. Умовно їх можна
поділити на декілька груп:
представницькі повноваження – представляє країну в міжна-
родних зносинах, приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних
представництв іноземних держав тощо (пп. 3, 4, 5 ст. 106);
повноваження, що стосуються діяльності Верховної Ради –
призначає позачергові вибори до Верховної Ради, припиняє її повно-
важення у випадках, передбачених Конституцією України (ст. 90;
пп. 7, 8 ст. 106);
повноваження у сфері законодавства – призначає всеукраїн-
ський референдум щодо змін Конституції (п. 6 ст. 106), має право
законодавчої ініціативи (ст. 93), право вето щодо прийнятих Верхов-
ною Радою законів, підписує закони (пп. 29, 30 ст. 106);
повноваження, пов’язані з призначенням на посади і звільненням
із них вищих посадових осіб (пп. 9, 10, 11, 12, 13, 14 ст. 106);
установчі повноваження – виявляються в утворенні судів, вста-
новленні президентських відзнак (пп. 23, 24 ст. 106);
повноваження у сфері забезпечення державної незалежності,
національної безпеки та оборони країни – прийняття рішення про
загальну або часткову мобілізацію, запровадження воєнного стану,
керівництво Радою національної безпеки й оборони України тощо
(пп. 17, 187, 19, 20, 21 ст. 106);
повноваження в галузі правосуддя – утворює суди, здійснює
помилування (пп. 23, 27 ст. 106) та перше призначення на посаду про-
фесійного судді строком на 5 років (ст. 128);
повноваження, пов’язані з наданням громадянства України та
його позбавленням, наданням притулку в Україні (п. 26, ст. 106);
повноваження, пов’язані з присвоєнням військових звань, вищих
дипломатичних рангів, інших вищих спеціальних звань і класних
чинів (п. 24 ст. 106);

90
 повноваження, що стосуються нагородження державними
нагородами, встановлення президентських відзнак та нагородження
ними (п. 25, ст. 106).
Здійснюючи свої функції та повноваження, Президент України
видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на
всій території України.
Президент України не може передавати свої повноваження іншим
особам або органам. Він виконує свої повноваження до вступу на пост
новообраного Президента України. Повноваження Президента припиня-
ються у разі: відставки; неможливості виконувати свої обов’язки за
станом здоров’я; усунення з поста в порядку імпічменту; смерті.
У разі дострокового припинення повноважень Президента України
виконання його обов’язків на період до обрання і вступу на посаду
нового Президента покладається на Голову Верховної Ради України.
Президент України обирається громадянами України на основі
загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голо-
сування строком на 5 років (у Росії – на 4 роки, Франції – на 7 років).
До кандидата на посаду Президента Конституція України вису-
ває певні вимоги.
1. Він повинен бути громадянином України, оскільки неприпус-
тимо, щоб державу очолювала особа, яка не має з нею сталих право-
вих зв’язків, які встановлюються саме через інститут громадянства.
При цьому законодавством України не визначено необхідної для
кандидата обов’язкової підстави набуття громадянства, що є втілен-
ням закріпленого у ст. 24 Конституції принципу рівності громадян
України незалежно від будь-яких ознак.
2. Кандидат у Президенти України має досягти 35 років. Фіксуючи
цю норму, Конституція керується тим, що саме у цьому віці людина
набуває певного життєвого досвіду та має достатньо здоров’я й енергії,
необхідних для виконання президентських повноважень. Такий самий вік
кандидатів у президенти встановлено в Росії та США. У деяких країнах
віковий ценз вищий (Німеччина – 40, Італія – 50 років).
3. Повинен протягом 10 останніх перед виборами років
проживати в Україні. Цей строк є необхідним для того, щоб він міг
орієнтуватися в особливостях суспільного життя країни, правильно
визначати потреби і шляхи його вдосконалення тощо. Аналогічні
норми містяться й у конституціях інших держав (Болгарія – 5, Росія –
10, США – 14 років).

91
 4. Кандидат у Президенти України повинен мати право голосу,
володіти активним виборчим правом і не може бути обмеженим у
виборчих правах.
5. Має володіти державною мовою, якою відповідно до ч. 1
ст. 10 Конституції є українська мова.
6. Одна й та сама особа не може бути Президентом України
більше ніж два строки підряд. Ця норма запобігає тривалому перебу-
ванню при владі однієї особи, що, як свідчить історичний досвід,
часто призводить до встановлення антидемократичних державно-
правових режимів. Водночас зазначена норма не забороняє обрання
тієї самої особи на посаду Президента третій раз, але вже після того
як цю посаду обіймала інша особа.
7. Президент України не може мати іншого представницького
мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об’єднаннях
громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою
діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради
підприємства, що має на меті одержання прибутку. Ця заборона має
забезпечити незалежність Президента від будь-яких державних і недер-
жавних структур. Водночас йому не забороняється займатися
науковою та викладацькою діяльністю.
Чергові вибори Президента України проводяться в останню
неділю останнього місяця п’ятого року його повноважень. У разі
дострокового їх припинення вибори Президента України проводяться
в період дев’яноста днів із дня їх припинення. Новообраний Прези-
дент складає присягу. Після її складання Президент вступає на цей
високий пост.
На час виконання повноважень Президент України користується
правом недоторканності. Звання Президента України охороняється
законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України
не був усунений із поста в порядку імпічменту.

§ 8.4. Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої

влади

Органами виконавчої влади України є Кабінет Міністрів

України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та
місцеві державні адміністрації.
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет
Міністрів України. Він, відповідно до ст. 113 Конституції, відпо-
92
відальний перед Президентом і Верховною Радою України та під-
контрольний і підзвітний останній у межах, передбачених Консти-
туцією України.
Відповідальність Кабінету Міністрів перед Президентом
України виявляється у тому, що саме за поданням Президента Вер-
ховна Рада України призначає Прем’єр-міністра, міністра оборони та
міністра закордонних справ України.
Кандидатуру на призначення на посаду Прем’єр-міністра України
Президент вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у
Верховній Раді, сформованої відповідно до Конституції України, або
депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депу-
татів України від конституційного складу Верховної Ради.
Підконтрольність і підзвітність Кабінету Міністрів Верховній
Раді України виявляється в тому, що остання затверджує Державний
бюджет України, вносить до нього зміни та здійснює контроль за його
виконанням; розглядає та приймає рішення щодо схвалення програми
діяльності Кабінету Міністрів; призначає за поданням Президента
Прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів України, контролює
діяльність Кабінету Міністрів; може розглянути питання про відпо-
відальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недо-
віри йому.
Згідно із ст. 114 Конституції України до складу Кабінету Міні-
стрів входять: Прем’єр-міністр, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-
прем’єр-міністри, міністри.
Члени Кабінету Міністрів не мають права суміщати свою служ-
бову діяльність із іншою роботою, крім викладацької, наукової та
творчої у неробочий час, входити до складу керівного органу чи
наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.
Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету
Міністрів, спрямовує її на виконання Програми діяльності уряду,
схваленої Верховною Радою України.
Перший віце-прем’єр-міністр і віце-прем’єр-міністри коорди-
нують і контролюють, відповідно до розподілених між ними обов’яз-
ків, роботу міністерств, інших підвідомчих Кабінету Міністрів орга-
нів. Міністри керують не тільки апаратом очолюваних ними мініс-
терств, а й великою кількістю підприємств, що входять у систему того
чи іншого міністерства.
Кабінет Міністрів має значне коло повноважень, які закріплені в
ст. 116 Конституції України. Згідно з ними він:
93
 1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність
України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави,
виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та
громадянина;
3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та
податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення;
соціального захисту; освіти; науки і культури, охорони природи,
екологічної безпеки і природокористування;
4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економіч-
ного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку
України;
5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійс-
нює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;
6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і
забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою Державного
бюджету України, подає Верховній Раді звіт про його виконання;
7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і націо-
нальної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочин-
ністю;
8) організовує та забезпечує здійснення зовнішньоекономічної
діяльності України, митної справи;
9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів
виконавчої влади;
10) утворює, реорганізовує та ліквідує відповідно до закону
міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах
коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;
11) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-
міністра керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять
до складу уряду;
12) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами
України.
Здійснюючи свої функції і повноваження, Кабінет Міністрів
України видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до ви-
конання. Акти Кабінету Міністрів підписує Прем’єр-міністр України.
Кабінет Міністрів складає повноваження перед новообраною
Верховною Радою України. Тобто період, протягом якого може діяти цей
склад Кабінету Міністрів, залежить від строків повноважень Верховної
Ради. А оскільки Верховна Рада України обирається на 5 років, то й
94
Кабінет Міністрів України цього складу працює п’ять років. Проте, строк
повноважень Верховної Ради може бути скорочений у випадку її достро-
кового розпуску. За таких ситуацій строки припинення повноважень
Кабінету Міністрів можуть не збігатися зі строками здійснення повно-
важень Верховної Ради України. Кабінет Міністрів може виконувати свої
обв’язки до обрання нової Верховної Ради України.
Стаття 115 Конституції України визначає також випадки, коли саме
повноваження Кабінету Міністрів України можуть бути достроково
припинені, незалежно від припинення повноважень Верховною Радою
України:
• Прем’єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів мають
право заявити Верховній Раді України про свою відставку. Конституція
встановлює, що відставка Прем’єр-міністра України має наслідком
відставку всього складу Кабінету Міністрів України. Відставка інших
членів Кабінету Міністрів повинна розглядатися як нормальне явище
державного життя;
• відставка Кабінету Міністрів можлива в результаті прийняття
Верховною Радою України резолюції недовіри йому, наслідком якої є
відставка усього складу Кабінету Міністрів.
Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед
новообраною Верховною Радою або відставку якого прийнято Вер-
ховною Радою України, продовжує виконувати свої повноваження до
початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.
Центральними органами виконавчої влади в Україні є мініс-
терства, державні комітети та органи зі спеціальними повноважен-
нями. Вони здійснюють керівництво дорученими їм сферами суспіль-
ного життя, несуть відповідальність за їхній розвиток і у межах своїх
повноважень видають акти, організовують і контролюють їх вико-
нання. Накази, інструкції, директиви, настанови, статути, правила,
рішення колегій, видані цими органами, підлягають реєстрації у
Міністерстві юстиції України.
Головною ланкою системи органів центральної виконавчої влади є
міністерства. Вони створюються для організації державного управління
в найбільш важливих сферах соціально-економічного і політичного
життя і здебільшого є органами галузевого управління (охорони здо-
ров’я, юстиції, економіки, внутрішніх справ, оборони тощо).
Міністерства утворюються, реорганізуються та ліквідуються
Кабінетом Міністрів. Очолює міністерство міністр, який відповідає за
стан справ у міністерстві. Міністерства складаються з департаментів,
95
управлінь, відділів та інших підрозділів, які керують підлеглими їм
підприємствами, установами, організаціями. Про значення, яке нада-
ється міністерствам, свідчить те, що їх керівники входять до складу
Кабінету Міністрів України. Основною правовою формою діяльності
міністерств є накази, розпорядження, інструкції, положення, вказівки
міністра.
Державні комітети – це центральні органи виконавчої влади,
які здійснюють переважно міжгалузеве управління у певній сфері
(Державний комітет лісового господарства, Державний комітет ста-
тистики, Державний комітет архівів України та ін.). Державні комі-
тети утворює, реорганізовує та ліквідує Кабінет Міністрів України.
Очолюють їх голови, які мають заступників. В окремих державних
комітетах утворюються колегії, науково-технічні, експертні ради
тощо. Голови державних комітетів призначаються та звільняються з
посади Кабінетом Міністрів за поданням Прем’єр-міністра України,
видають постанови, розпорядження, інструкції та інші акти.
Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом
реалізують визначені Конституцією та законами України особливі
завдання та повноваження. Щодо них може встановлюватися спеці-
альний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності,
призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань
(Антимонопольний комітет, Державна митна служба, Служба без-
пеки, Фонд державного майна України тощо).
Відповідно до ст. 118 Конституції України виконавчу владу в
областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві
державні адміністрації. Їхній склад формують голови державних
адміністрацій, які призначаються на посаду і звільняються з посади
Президентом України за поданням Кабінету Міністрів. Під час здійс-
нення своїх повноважень голови державних адміністрацій відпові-
дальні перед Президентом і Кабінетом Міністрів України та підконт-
рольні органам виконавчої влади вищого рівня. Крім того, місцеві
державні адміністрації підзвітні та підконтрольні відповідним радам
народних депутатів (обласним та районним) у частині повноважень,
делегованих їм цими радами.
Рішення голів місцевих державних адміністрації, що суперечать
Конституції та законам України, можуть бути скасовані Президентом
України або головою місцевої державної влади вищого рівня.
Згідно зі ст. 119 Конституції місцеві державні адміністрації на
відповідній території забезпечують:
96
 1) виконання Конституції та законів України, актів Президента,
Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;
2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод
громадян;
3) виконання державних і регіональних програм соціально-
економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в
місцях компактного проживання корінних народів і національних
меншин – також програм їх національно-культурного розвитку;
4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних
бюджетів;
5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;
6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;
7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих
відповідними радами повноважень.
Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові
відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Прези-
дент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь. Консти-
туція України не вказує, яке конкретне рішення повинен прийняти
Президент. Тобто він може погодитися із висловленою недовірою і
прийняти рішення про відставку голови місцевої державної адміні-
страції, а може й проігнорувати його. Але в обох випадках він зобо-
в’язаний дати обґрунтовану відповідь із поясненням щодо прийнятого
рішення. Якщо ж недовіру голові районної чи обласної державної
адміністрації висловили дві третини від складу відповідної ради,
Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої
державної адміністрації.
Керівники місцевих органів виконавчої влади не мають права
суміщати свою службову діяльність із іншою роботою, крім викла-
дацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу
керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті
одержання прибутку.
Отже, система виконавчої влади України має такий вигляд:

Кабінет Міністрів України

Обласні державні Київська

Рада Міністрів
адміністрації і Севастопольська
Автономної 97
міські державні
Республіки Крим
адміністрації
 § 8.5. Прокуратура України

Прокуратура (від латин. рrосurо – піклуюсь, забезпечую, запо-

бігаю) – державний орган, що здійснює найвищий нагляд за точним і
однаковим виконанням законів на території України. У державному
механізмі вона є самостійною державно-правовою інституцією, яка
при реалізації своїх повноважень тісно пов’язана з усіма гілками
влади. Правовий статус прокуратури України закріплений у розділі
VII Конституції України (статті 121–123), та в Законі України
«Про прокуратуру».
Стаття 121 Конституції України проголошує, що прокуратура
України становить єдину систему, яку складають Генеральна проку-
ратура, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст
Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжра-
йонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові проку-
ратури. Єдність системи забезпечується тим, що нижчестоящі про-
курори підпорядковуються вищестоящим, а всі прокурори – Гене-
ральному прокуророві України. Це обумовлено єдиним завданням,
функціями, принципами організації та діяльності, повноваженнями
прокуратури щодо виявлення правопорушень та засобами реагування
на них.
Найвищою ланкою системи прокуратури є Генеральна проку-
ратура, яку очолює Генеральний прокурор України. Він признача-
ється на посаду строком на 5 років та звільняється з неї Президентом
за згодою Верховної Ради України (може призначатися на повторний
строк). Парламент може висловити недовіру Генеральному прокуро-
рові України, що має наслідком його відставку з посади. Підставою
для цього може бути, наприклад, вчинення злочину або проступку,
несумісного з посадою прокурора, порушення Конституції України.
98
 Конституція України закріплює за прокуратурою такі функції:
• підтримання державного обвинувачення в суді;
• представництво інтересів громадянина або держави в суді у
випадках, передбачених законом;
• нагляд за додержанням законів органами, які проводять опера-
тивно-розшукову роботу, дізнання, досудове слідство;
• нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень
у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів
примусового характеру, пов’язаних із обмеженням особистої свободи
громадян;
• нагляд за додержанням прав і свобод людини та громадянина,
додержанням законів із цих питань органами виконавчої влади,
органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службо-
вими особами.
Усі нижчестоящі прокурори призначаються Генеральним проку-
рором України строком на 5 років. Прокурорами і слідчими прокуратури
можуть призначатися тільки громадяни України, які мають вищу
юридичну освіту, необхідні ділові та моральні якості і досягли вста-
новленого законом віку (для прокурорів району і міста – не менше
25 років). Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціаль-
ністю, проходять в органах прокуратури стажування строком до одного
року. Порядок стажування визначається Генеральним прокурором.
Прокурорам і слідчим органів прокуратури, працівникам
науково-навчальних закладів прокуратури присвоюються класні чини
залежно до займаних посад і стажу роботи. Початковим класним
чином є чин молодшого юриста, найвищим (одинадцятим) – держав-
ного радника юстиції України.

§ 8.6. Судова система України

Судова влада, згідно зі ст. 6 Конституції України, є однією з

трьох складових державної влади. Вона забезпечує належну дію
механізму держави шляхом здійснення правосуддя.
Правосуддя можна визначити як застосування державним
органом – судом – норми права до конкретного випадку, що трапився
в житті. До таких випадків належать майнові, трудові, сімейні й інші
спори, а також злочини та інші антигромадські вчинки.

99
 Метою правосуддя є захист конституційного ладу, прав і свобод
громадян, прав і законних інтересів підприємств, установ та органі-
зацій незалежно від форм власності.
Функцію здійснення правосуддя за Конституцією України
покладено на суди, які діють незалежно від законодавчої і виконавчої
гілок влади. Жоден орган державної влади, крім судів, не має права
брати на себе функцію і повноваження щодо здійснення правосуддя.
Тільки суди мають право визнавати особу винною у вчиненні злочину
і піддавати її кримінальному покаранню. Юрисдикція судів поши-
рюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом
України та судами загальної юрисдикції.
Конституційний Суд України – єдиний орган конституційної
юрисдикції в Україні. Його завданням є гарантування верховенства
Конституції як Основного закону держави на всій території країни.
Він розглядає питання про відповідність усіх законів та інших
нормативно-правових актів, що приймаються в Україні, її Конституції
і принципам верховенства права, дає офіційне тлумачення Консти-
туції та законам України.
Суди загальної юрисдикції розглядають спори між громадя-
нами, громадянами і юридичними особами, громадянами і державою,
кримінальні, адміністративні та інші справи.
Система судів загальної юрисдикції (загальних судів) в Україні
будуються на принципах територіальності і спеціалізації.
Територіальний принцип забезпечує наближення судів до насе-
лення та їх доступність, а спеціалізація судів і суддів у розгляді
певних категорій справ сприяє більш кваліфікованому їх розгляду,
надійному захисту прав і свобод людини та громадянина, законних
інтересів юридичних осіб.
Систему судів загальної юрисдикції складають місцеві суди,
апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України.
Найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції є
Верховний Суд України. Він очолює загальну судову систему та
здійснює вищий судовий контроль і нагляд за діяльністю всіх загаль-
них судів. Верховний Суд має право переглянути будь-яке рішення
нижчестоящих судів, уповноважений розглядати і вирішувати кримі-
нальні та цивільні питання особливої складності і важливості. Його
вироки та інші рішення є остаточними, їх перегляд можливий лише в

100
порядку нагляду Пленумом Верховного Суду України – вищою
судовою інстанцією держави.
Судді Верховного Суду обираються Верховною Радою України
безстроково.
Голова Верховного Суду України обирається на посаду шляхом
таємного голосування Пленумом Верховного Суду. Суддею Верхов-
ного Суду може бути громадянин України, якому виповнилося
35 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи за
юридичною спеціальністю не менше 10 років, у тому числі на посаді
судді не менше 5 років.
Місцеві суди діють у межах району, міста (крім міст районного
підпорядкування), району міста, декількох районів чи району і міста
одночасно. До місцевих суддів за статусом прирівнюються військові
суди гарнізонів і господарські суди Автономної Республіки Крим,
областей, міст Києва та Севастополя.
Апеляційні суди діють в Автономній Республіці Крим, областях,
містах Києві і Севастополі. До них прирівнюються військові суди
регіонів і Військово-морських сил.
До вищих спеціалізованих судів належать Вищий господар-
ський суд та Вищий адміністративний суд України.
Конституція України встановлює, що судові рішення ухвалю-
ються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій
території країни. Це означає, що судові рішення, які набули чинності,
є обов’язковими для всіх без винятку органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій, установ,
посадових осіб, окремих громадян і підлягають виконанню на всій
території України.
Конституцією заборонено створення будь-яких надзвичайних і
особливих судів. Практика створення позасудових органів, наділених
повноваженнями судів, яка мала місце в минулому (особливо у
20–40-х роках ХХ ст.), несумісна з принципом законності. Вона при-
звела до масового порушення прав і свобод громадян, незаконних
політичних репресій. В умовах становлення в Україні демократичної,
правової держави створення таких судів неприпустимо.
Відповідно до Конституції правосуддя в Україні здійснюють
професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засіда-
телі і присяжні. На посаду судді може бути рекомендований кваліфі-
каційною комісією суддів громадянин України, не молодший
25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права
101
не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та
володіє державною мовою.
Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають
фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді здійсню-
ють правосуддя лише у складі колегій суддів.
Конституцією і законами України гарантується незалежність і
недоторканність суддів. Незалежність суддів виявляється в тому, що
вони підвладні лише закону і будь-який вплив на них неприпустимий.
Недоторканність суддів поширюється на їх листування, засоби
зв’язку, документи, службові та приватні приміщення. Судді всіх
рангів не можуть бути без згоди Верховної Ради України затримані чи
заарештовані до винесення обвинувального вироку судом.
Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конститу-
ційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді
вперше. Перше призначення на посаду професійного судді строком на
5 років здійснює Президент України. Всі інші судді, крім суддів
Конституційного Суду, обираються Верховною Радою України в
порядку, встановленому законом.
Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або при-
значив у разі:
1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено (стосу-
ється суддів Конституційного суду і суддів, які вперше призна-
чаються на посаду);
2) досягнення суддею 65 років (незалежно від статі);
3) неможливості виконувати свої повноваження за станом
здоров’я;
4) порушення суддею вимог щодо несумісності;
5) порушення суддею присяги (присяга вимагає від судді чесно і
сумлінно виконувати обов’язки, здійснюючи правосуддя, підкорятись
тільки закону, бути об’єктивним і справедливим);
6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього
(у разі вчинення суддею злочину);
7) припинення його громадянства (внаслідок виходу його з
громадянства чи його втрати);
8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим
(може мати місце лише за рішенням суду);
9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з
посади за власним бажанням.
Повноваження судді припиняються в разі його смерті.
102
 Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.
Виявляється це в тому, що працівники суду та їхні близькі родичі
мають право застосувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і
зброю для захисту особистої безпеки, безпеки близьких родичів, а
також свого життя і майна; отримувати матеріальну компенсацію у
разі загибелі працівника, каліцтва або іншого ушкодження здоров’я,
зникнення чи пошкодження майна у зв’язку з виконанням службових
обов’язків. Життя і здоров’я працівників суду підлягають обов’язко-
вому державному страхуванню за рахунок коштів відповідних
бюджетів (Закон України «Про державний захист працівників суду і
правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р.).
Згідно із ст. 129 Конституції України основними засадами
судочинства є:
1) законність;
2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
3) забезпечення доведеності вини;
4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх
доказів та у доведенні перед судом їх переконливості;
5) підтримання державою обвинувачення у суді прокурором;
6) забезпечення обвинуваченому права на захист;
7) гласність судового процесу та його повне фіксування техніч-
ними засобами;
8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рі-
шення суду, крім випадків, встановлених законом;
9) обов’язковість рішень суду.
За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юри-
дичної відповідальності.
Відповідно до ст. 131 Конституції в Україні діє Вища рада
юстиції, до відання якої належить:
• внесення подання про призначення суддів на посади або про
звільнення їх із посад;
• прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами
вимог щодо несумісності;
• здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів
Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та
розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відпо-
відальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
Таким чином, основне завдання цього органу – остаточне завер-
шення процесу відбору кандидата на посаду судді.
103
 Вища рада юстиції є головним елементом складного механізму
проходження кандидата на посаду судді. За її рішенням вносяться
подання Президентові України про перше призначення суддів і по-
дання до Верховної Ради про обрання суддів безстроково. На цей
орган покладено конституційний обов’язок щодо формування в
Україні якісного суддівського корпусу.
Ця інституція є гарантом незалежності суддів на той випадок,
якщо в системі виконавчої або законодавчої гілок державної влади
буде виявлено невдоволення безкомпромісністю судді під час здійс-
нення правосуддя. Діяльність Вищої ради юстиції покликана, з одного
боку, не допустити проявів корпоративності при формуванні суддів-
ського корпусу, а з іншого – забезпечити реальну незалежність суддів
при здійсненні правосуддя.
Вища рада юстиції складається з 20 членів. Верховна Рада,
Президент України, з’їзди суддів та адвокатів України, з’їзд пред-
ставників вищих навчальних закладів та наукових установ при-
значають до Вищої ради юстиції по три члени, а Всеукраїнська
конференція працівників прокуратури – двох членів. До її складу
також входять за посадою Голова Верховного Суду України, міністр
юстиції України, Генеральний прокурор України.
Таким чином, до процесу призначення суддів на посади залуча-
ються представники найбільш компетентної у сфері юриспруденції
частини населення.

§ 8.7. Конституційний Суд України

Повноваження, порядок створення і діяльності Конституційного

Суду України закріплені Конституцією (розділ XII) та Законом «Про
Конституційний Суд України» (16 жовтня 1996 р.).
Згідно зі ст. 147 Конституції Конституційний Суд є єдиним
органом конституційної юрисдикції в Україні. Як конституційний
орган держави він не входить до системи судів загальної юрисдикції і
є незалежним від законодавчої, виконавчої та судової влади.
Специфіка діяльності цього органу полягає в тому, що суто
правосуддя в повному розумінні цього слова він не здійснює.
Конституційний Суд України вирішує не спори, а питання про
відповідність (конституційність) законів та інших правових актів
Основному закону. Звідси випливає основна мета його діяльності –
гарантування верховенства Конституції як Основного закону дер-
104
жави. На Конституційний Суд покладається також офіційне тлу-
мачення Конституції і законів України.
До складу Конституційного Суду України входять 18 суддів, які
призначаються у рівній кількості (по шість), відповідно, Президентом,
Верховною Радою та з’їздом суддів України строком на 9 років без
права бути призначеними на повторний строк.
Суддею Конституційного Суду може бути громадянин
України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу юри-
дичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в
Україні протягом останніх 20 років та володіє держаною мовою.
Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному
пленарному засіданні Конституційного Суду зі складу суддів Консти-
туційного Суду шляхом таємного голосування лише на один три-
річний строк.
При виконанні своїх повноважень судді Конституційного Суду
України є незалежними і підкоряються тільки Конституції, їм гаран-
тується особиста недоторканність, яка полягає у тому, що суддя не
може бути затриманий або заарештований без згоди на це парламенту
до винесення обвинувального вироку судом. Судді не несуть юри-
дичної відповідальності за результати голосування або висловлю-
вання в Конституційному Суді України, за винятком відповідальності
за образу або наклеп при розгляданні справ, прийнятті рішень і
винесенні висновків Конституційним Судом.
У ст. 149 Конституції України обумовлено, що судді Консти-
туційного Суду з метою уникнення політизації цього органу не
можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у
будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обій-
мати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану
роботу, крім наукової, викладацької та творчої роботи. Задоволення
вимог про несумісність повинно сприяти незалежності суддів при
виконанні службових обов’язків.
Суддю Конституційного Суду ніхто не має права змінити,
припинити його повноваження, крім випадків і в порядку, перед-
бачених ст.126 Конституції України.
Судді Конституційного Суду України мають право вимагати від
державних і недержавних органів, організацій, установ, посадових
осіб будь-які документи та іншу інформацію, яка стосується питання,
яке готується до розгляду в суді, вислуховувати з цих питань пояс-

105
нення відповідних посадових осіб. Судді мають право вирішального
голосу при прийнятті рішення чи висновку.
Водночас суддя не має права на публічне висловлювання своїх
поглядів на питання неконституційності актів, які перебувають на
розгляді Конституційного Суду України.
Суб’єктами звернень до Конституційного Суду з питань щодо
відповідності Конституції законів та інших правових актів Верховної
Ради України, актів Президента, Кабінету Міністрів України, право-
вих актів Верховної Ради Атомної Республіки Крим можуть бути:
• Президент України;
• не менш як 45 народних депутатів України;
• Уповноважений Верховної Ради з прав людини;
• Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
Окремим громадянам право безпосереднього звертання до Кон-
ституційного Суду з питань конституційності законів та інших право-
вих актів не надано. Проте це не означає, що вони взагалі позбавлені
можливості порушення зазначених питань перед Конституційним
Судом. Вони можуть зробити це опосередковано – через Уповно-
важеного Верховної Ради з прав людини, головна функція якого
полягає у здійсненні парламентського контролю за додержанням
конституційних прав і свобод людини та громадянина.
Що стосується повноважень Конституційного Суду, пов’язаних
із розглядом справ про відповідність Конституції України чинних
міжнародних договорів або тих, що вносяться до Верховної Ради для
надання згоди на їх обов’язковість (йдеться, зокрема, про підписані
Україною міжнародні договори до їх ратифікації чи затвердження
Верховною Радою), то коло суб’єктів звернень до Конституційного
Суду дещо обмежене – це Президент і Кабінет Міністрів України.
Саме вони, як правило, укладають і виконують міжнародні договори,
а тому більш обізнані як із позитивними аспектами, так і з вадами
цих договорів, зокрема щодо їх протиріч Конституції.
Із питання щодо надання висновку про додержання конституційної
процедури розслідування та розгляду справи про усунення Президента
України з поста в порядку імпічменту суб’єктом звернення до Консти-
туційного Суду може бути тільки Верховна Рада України.
Коло суб’єктів звернень до Конституційного Суду щодо офіцій-
ного тлумачення Конституції та законів України стосовно їх відпо-
відності Конституції, остання не визначає. Звідси можна зробити
висновок, що воно практично є необмеженим. Отже, за офіційним
106
тлумаченням Конституції та законів України до Конституційного
Суду можуть звертатися всі державні органи та органи місцевого
самоврядування, об’єднання громадян, окремі громадяни України,
іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.
Закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України
визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо
вони не відповідають Конституції, або якщо була порушена встанов-
лена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або
набуття ними чинності. Закони, інші правові акти або окремі їх поло-
ження, що визнані неконституційними, втрачають чинність із дня
ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконсти-
туційність. Рішення Конституційного Суду оскарженню не підлягає.

§ 8.8. Місцеве самоврядування в Україні

Самоврядування означає право, делеговане і гарантоване дер-

жавою місцевим громадам (муніципалітетам, общинам, комунам) та
іншим формам територіальної самоорганізації громадян, на незалежне
і самостійне вирішення безпосередньо або через органи, які вони
обирають, усіх питань місцевого життя в межах Конституції, законів
України та власної фінансово-економічної бази.
Це форма поєднання представницької та безпосередньої демо-
кратії. Конституція України закріплює правову (чітко окреслені в
законі повноваження та право юридичної особи), матеріально-фінан-
сову (право володіння, користування та розпорядження комунальною
або муніципальною власністю; право складати, затверджувати та
виконувати свій бюджет), організаційну (безпосередню виборність
населенням та підзвітність йому) самостійність органів місцевого
самоврядування.
Місцеве самоврядування є правом територіальної громади –
жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів
кількох сіл, селищ та міста – самостійно вирішувати питання місце-
вого значення в межах Конституції і законів України.
Воно здійснюється територіальною громадою в порядку, встанов-
леному законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самовря-
дування: сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні
інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та
обласні ради.
107
 Питання організації управління районами в містах належать до
компетенції міських рад.
Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою
жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи
самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції,
фінансів, майна.
До складу сільської, селищної, міської ради входять депутати,
які обираються жителями села, селища, міста на основі загального,
рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування
строком на 5 років. Вибори до сільських і селищних рад відбуваються
за мажоритарною, а до районних, міських, районних у містах,
обласних рад – за пропорційною виборчою системою.
Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого
виборчого права шляхом таємного голосування обирають строком на
4 роки, відповідно, сільського, селищного та міського голову, який
очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях.
Голови районних та обласних рад обираються відповідними
радами й очолюють виконавчі апарати рад.
Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування
є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти,
земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл,
селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної влас-
ності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об’єднувати на
договірних засадах об’єкти комунальної власності, а також кошти
бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінан-
сування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ,
створювати для цього відповідні органи та служби.
Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого
самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли
внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.
Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або
через утворені ними органи місцевого самоврядування:
• управляють майном, що є в комунальній власності;
• затверджують програми соціально-економічного та культур-
ного розвитку і контролюють їх виконання;
• затверджують бюджети відповідних адміністративно-терито-
ріальних одиниць і контролюють їх виконання;
• встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону;
108
 • забезпечують проведення місцевих референдумів та реаліза-
цію їх результатів;
• утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні
підприємства, організації та установи, а також здійснюють контроль
за їхньою діяльністю;
• вирішують інші питання місцевого значення, віднесені зако-
ном до їхньої компетенції.
Обласні та районні ради затверджують програми соціально-
економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів
та контролюють їх виконання; затверджують районні й обласні
бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відпо-
відного розподілу між територіальними громадами або для виконання
спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах із
місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і
культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші
питання, віднесені законом до їхньої компетенції.
Законом органам місцевого самоврядування можуть надаватися
окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує
здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів
державного бюджету або шляхом віднесення до місцевого бюджету у
встановленому законом порядку окремих загальнодержавних подат-
ків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти
державної власності.
Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними
повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним
органам виконавчої влади.
У межах повноважень, визначених законом, органи місцевого
самоврядування приймають рішення, які є обов’язковими до вико-
нання на відповідній території. Рішення органів місцевого само-
врядування повинні відповідати Конституції і законам України,
оскільки згідно зі ст. 19 органи державної влади та місцевого само-
врядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у
межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та
законами України. Разом із тим Конституція не дає жодному органу
права на скасування рішень органів місцевого самоврядування. Відпо-
відно до ч. 2 ст. 144 Конституції рішення цих органів можуть лише
зупинятися з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам
України з одночасним звернення до суду.

109
 Права місцевого самоврядування захищаються в судовому
порядку. Ця норма відповідає вимогам правової держави, оскільки
вона спрямована на забезпечення юридичної, організаційної та
фінансової самостійності місцевого самоврядування. Це повною
мірою узгоджується з Європейською хартією про місцеве самовря-
дування, згідно з якою органи місцевого самоврядування повинні
мати право на судовий захист для забезпечення вільного здійснення
ними своїх повноважень і дотримання закріплених Конституцією і
законодавством країни принципів місцевого самоврядування.

Питання для самостійної перевірки знань

1. Що є предметом вивчення Конституційного права України?

2. Які основні джерела Конституційного права України Вам відомі?
3. Які юридичні властивості Ви знаєте?
4. Що таке фактична й юридична конституція?
5. Які основні засади конституційного ладу України?
6. У чому полягає суть принципу верховенства права?
7. Які класифікації прав і свобод людини і громадянина Вам відомі?
8. В яких міжнародно-правових документах закріплені стандарти у
сфері прав людини?
9. Які найпоширеніші виборчі системи Вам відомі?
10. Дайте загальну характеристику виборчої системи України.
11. Які основні функції Верховної Ради України?
12. Що таке законодавча ініціатива та які її суб’єкти?
13. Проаналізуйте основні стадії (етапи) законодавчого процесу в
Україні.
14. Які вимоги висуваються до претендентів на пост Президента
України?
15. Які повноваження Президента України?
16. Яку роль відіграє Кабінет Міністрів України у системі органів
виконавчої влади?
17. Хто входить до складу Кабінету Міністрів України?
18. Назвіть основні повноваження Кабінету Міністрів України.
19. Які правові основи діяльності прокуратури України, її завдання та
функції?
20. Які державні органи здійснюють правосуддя в Україні?
21. За якими принципами будується система судів загальної
юрисдикції?
110
22. Визначте суть та основні елементи місцевого самоврядування в
Україні.
23. Які повноваження мають органи місцевого самоврядування?
24. Що таке орган самоорганізації населення та який порядок їх
створення?
25. Охарактеризуйте основні принципи територіального устрою
України.

111
РОЗДІЛ III

ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ТА СІМЕЙНОГО ПРАВА

УКРАЇНИ

Глава 9. Основи цивільного права України

§ 9.1. Цивільне право України: поняття, предмет та метод

цивільно-правового регулювання

Цивільне право є однією з провідних галузей права України, яка

регулює широке коло суспільних відносин, пов’язаних із матеріаль-
ними благами. Воно, як і будь-яка галузь права, характеризується
предметом та методом правового регулювання.
Предметом цивільного права є:
• майнові відносини, які пов’язані з належністю, набуттям, воло-
дінням, користуванням і розпорядженням майном. Норми цивільного
права визначають правомочність власника, регулюють відносини,
пов’язані з оплатною (купівля-продаж, міна тощо) чи безоплатною
(дарування, спадкування тощо) передачею майна;
• особисті немайнові відносини, тобто відносини, об’єктом яких
є нематеріальні блага, невід’ємні від особистості. Вони поділяються
на дві групи: особисті права, пов’язані з майновими (права авторів на
результати інтелектуальної праці у сфері науки, літератури, мистецтва
тощо); особисті права, не пов’язані з майновими (права особи на
честь, гідність, ім’я, листування тощо).
В основі цивільного права лежить диспозитивний метод
правового регулювання суспільних відносин, що сткладають його
предмет.
Визначальною ознакою методу цивільно-правового регулю-
вання суспільних відносин є юридична рівність сторін. Жоден із
учасників цивільно-правових відносин не може примусити іншого до
певної поведінки за формою і суттю. Юридична рівність – найбільш
характерна ознака цивільних правовідносин.
Із цією ознакою пов’язана інша, а саме диспозитивність сторін у
цивільно-правових відносинах. Поняття диспозитивності означає, що
учасники можуть діяти на свій розсуд, вирішуючи питання щодо
змісту прав та обов’язків у конкретному правовідношенні. Взаємо-
відносини сторін визначаються лише їх узгодженою волею.
Ще одною ознакою методу цивільно-правового регулювання є
особливий порядок вирішення спорів і спірних питань між учас-
никами. За захистом порушеного права сторони звертаються в органи,
які не пов’язані з жодною зі сторін – суд загальної юрисдикції,
господарський або третейський суд.
Особливістю цивільно-правового методу регулювання є і те, що
до учасників цивільних відносин, які не виконують своїх обов’язків,
порушують права інших суб’єктів, застосовуються міри цивільної
відповідальності, які мають переважно майновий характер. Вплив на
порушників здійснюється шляхом зачіпання їх майнових інтересів – із
них стягується штраф, пеня, збитки, покладається обов’язок виконати
зобов’язання в натурі тощо. Але головною метою цивільно-правової
відповідальності є поновлення майнового стану особи, яка зазнала
збитків, або якщо її права порушені іншим способом.
Отже, цивільне право являє собою сукупність норм права, що
регулюють майнові й особисті немайнові відносини, які складаються
в суспільстві між фізичними та юридичними особами й іншими
соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.

§ 9.2. Загальна характеристика цивільного законодавства

Джерела цивільного права – це форми в яких існують

норми, що регулюють суспільні відносини, які є предметом цієї
галузі.
Цивільне законодавство має свою структуру, елементами якої є
закони, а також підзаконні нормативно-правові акти. Основу цивіль-
ного законодавства України становить Конституція, яка має найвищу
юридичну силу.
Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний
кодекс України (ЦК України), затверджений Верховною Радою 16
січня 2003 р. (вступив у дію 1 січня 2004 р.). Він є єдиним кодифіко-
ваним актом цивільного законодавства, складається з 6 книг, 90 глав,
1308 статей.
Книга перша «Загальні положення» складається з 5-ти
розділів і 19-ти глав. Це розділи про основні положення, особи
(фізичні та юридичні, держава, Автономна Республіка Крим, терито-
ріальні громади), об’єкти цивільних прав, правочини, представ-
ництво, строки та терміни, позовну давність, тобто в книзі містяться
норми, які можуть бути застосовані при регулюванні будь-яких
суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права.

10
 Книга друга «Особисті немайнові права фізичної особи».
Охоплює 3 глави: загальні положення; особисті немайнові права, що
забезпечують природне існування фізичної особи; особисті немайнові
права, що забезпечують її соціальне буття. Книга містить перелік
способів захисту особистого немайнового права, яке порушується.
Мається на увазі відшкодування збитків, компенсація моральної
шкоди, громадська догана, вилучення тиражу книги чи газети і
знищення його.
Книга третя «Право власності та інші речові права». Містить
2 розділи та 12 глав: право власності (загальні положення); про
набуття права власності; припинення права власності; право спільної
власності; право власності на землю (земельну ділянку); право
власності на помешкання; захист права власності; речові права на
чуже майно (загальні положення); право володіння чужим майном;
право обмеженого користування чужим майном; право користування
чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб; право
користування чужою земельною ділянкою для забудови.
Книга четверта «Право інтелектуальної власності» включає
10 глав, що визначають загальні положення про: право інтелекту-
альної власності на літературні та художні твори, комп’ютерні
програми, компіляції даних (авторське право); право на виконання,
фонограми, відеограми та програми (передачі) організації мовлення
(суміжні права); наукові відкриття; компонування (топографію) інте-
гральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорт рослин і
породу тварин, комерційні (фірмове) найменування; географічне
зазначення; конфіденційну інформацію (комерційну таємницю).
Книга п’ята «Зобов’язальне право». Має 3 розділи та 56 глав:
загальні положення про зобов’язання (виконання, забезпечення та
припинення зобов’язань; правові наслідки порушення зобов’язання,
відповідальність за порушення зобов’язання); загальні положення про
договори (поняття та умови договору; укладання, зміна та розірвання
договору); окремі види зобов’язань (купівля-продаж, поставка, міна,
дарування, підряд, рента, найм тощо).
Книга шоста «Спадкове право». Охоплює 7 глав: загальні
положення про спадкування; спадкування за заповітом; спадкування
за законом; спадковий договір; здійснення права на спадкування;
виконання заповіту; оформлення права на спадщину.

11
 Актами цивільного законодавства є також інші закони України,
наприклад, «Про власність», «Про заставу» від 02.10.1992, «Про цінні
папери та фондовий ринок» від 23.02.2006.
До елементів структури цивільного законодавства належать
також підзаконні акти. Серед них укази Президента України
(наприклад, Указ Президента України від 18 вересня 1992 р. «Про
тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової
власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні»), постанови
та розпорядження уряду України (наприклад, Постанова Кабінету
Міністрів України від 18 листопада 1994 р. № 784 «Про мінімальні
ставки авторської винагороди за використання творів літератури і
мистецтва»), а також положення, інструкції, накази та інші відомчі
нормативні акти, які стосуються майнових та особистих немайнових
відносин, що приймаються міністерствами і відомствами України.
Отже, цивільне законодавство має два рівні: закони та під-
законні акти. Підзаконні акти, у свою чергу, теж мають декілька
рівнів. Саме тому постає питання про визначення ядра цивільного
законодавства, яким і є Цивільний кодекс України.

§ 9.3. Цивільно-правові відносини та їхні елементи

Цивільні правовідносини – це врегульовані нормами цивіль-

ного права майнові й особисті немайнові відносини, що засновані на
юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності
їхніх учасників.
Для цивільних правовідносин характерні специфічні ознаки, які
відрізняють їх від інших правових відносин, що виникають у
суспільстві. Цивільні правовідносини – це майнові й особисті немай-
нові відносини, учасники яких характеризуються майновою відокрем-
леністю та юридичною рівністю; юридичні права й обов’язки суб’єк-
тів цивільно-правових відносин виникають, змінюються або припи-
няються на підставі юридичних фактів.
Елементами цивільних правовідносин є суб’єкти й об’єкти, а
також суб’єктивне цивільне право і суб’єктивний цивільний
обов’язок.
Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути фізичні та
юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка
Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти пуб-
лічного права (ст. 2 ЦК України).
12
 Правові відносини між фізичними особами виникають, як
правило, з приводу матеріальних, духовних та інших потреб. З ураху-
ванням зазначеного об’єктами цивільних правовідносин можуть бути:
речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права,
результати робіт, послуги, результати інтелектуальної діяльності,
інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.
Цивільні права та обов’язки суб’єктів правовідносин складають
зміст цивільних правовідносин. Суб’єктивне право – це заснована на
законі можливість конкретної особи здійснювати певні дії та вимагати
задоволення свого інтересу від зобов’язаної особи.
Свій вияв суб’єктивне право знаходить у відповідних можли-
востях учасника зазначених відносин: діяти відповідно до свого
бажання (наприклад, купувати, продавати, дарувати речі, використо-
вувати твори тощо); вимагати належної поведінки від зобов’язаних
осіб (виконати роботу, передати речі тощо); можливість звернутися
до застосування примусової сили державного апарату для реалізації
права вимоги.
Суб’єктивний цивільний обов’язок – це міра необхідної пове-
дінки зобов’язаної особи, яку вимагає від неї уповноважена особа з
метою задоволення своїх інтересів.
Зміст суб’єктивного цивільного обов’язку полягає в необ-
хідності: здійснювати певні дії; утримуватися від здійснення певних
дій; вимагати здійснення або нездійснення певних дій від інших осіб;
нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне
виконання зобов’язань, встановлених договором або законом.
Багатоманітність цивільних правовідносин зумовлює необхід-
ність їх поділу на певні види, хоча, як правило, класифікація має дещо
штучний характер.
За змістом: а) майнові – цивільні правовідносини, які спрямо-
вані на задоволення майнових інтересів фізичних та юридичних осіб
(правовідносини власності, передання майна однією особою іншій у
порядку спадкування); б) немайнові-цивільні правовідносини щодо
задоволення особистих немайнових інтересів учасників цих відносин
(авторські правовідносини).
За характером зв’язку учасників відносин: а) абсолютні, тобто
цивільні правовідносини, при яких уповноваженому суб’єкту
протистоїть як зобов’язаний суб’єкт невизначене коло осіб (право-
відносини власності, авторства); б) відносні – цивільно-правові
відносини, при яких уповноваженому суб’єкту протистоїть конкретно
13
визначена особа, яка повинна здійснити цьому суб’єкту певні дії
(при купівлі-продажу, зберіганні, поставці).
Залежно від об’єкта правових відносин: а) речові – цивільні
правовідносини, об’єктом яких є речі (відносини щодо володіння та
користування майном); б) зобов’язальні, тобто правовідносини,
об’єктом яких є виконання відповідних зобов’язань (відносини, які
виникають із договору, завдання шкоди).
Відповідно до структури: а) прості-цивільні правовідносини, в
яких одній стороні належить тільки право, а іншій – тільки обов’язок
(правовідносини, які виникають з договору займу); б) складні –
цивільні правовідносини, при яких дві сторони мають як права, так і
обов’язки (відносини, що виникають з договору купівлі-продажу).
За характером нормативного спрямування: а) регулятивні –
правові відносини в основу яких покладено дію цивільно-правових
норм, спрямованих на регулювання майнових на особистих немай-
нових відносин між їх учасниками; б) охоронні – виникають внас-
лідок порушення цивільних прав одного із суб’єктів цих відносин і
спрямовані на їх відновлення.
Окремо вирізняють корпоративні правовідносини, що вини-
кають на підставі участі в організаційно-правових підприємницьких
утвореннях. Підстави виникнення корпоративних прав можуть бути
різноманітними – членство у кооперативі, придбання акцій, участь в
установчому договорі тощо. Реалізація корпоративних прав дає мож-
ливість брати участь в управлінні справами корпорації, здійснювати
контроль за її діяльністю, формувати політику юридичної особи тощо.
Цивільні правовідносини виникають, змінюються або припи-
няються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають
юридичне значення і породжують певні правові наслідки.
Цивільний кодекс України (ст. 11) передбачає, що цивільні
права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами
цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими
актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є:
• договори та інші правочини;
• створення літературних, художніх творів, винаходів та інших
результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
• завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій
особі;

14
 • ті, що безпосередньо виникають із актів цивільного законо-
давства;
• у випадках, встановлених актами цивільного законодавства,
цивільні права та обов’язки виникають безпосередньо з актів органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, рішень суду;
• інші юридичні факти.
Крім того, у випадках, встановлених актами цивільного законо-
давства або договором, підставою виникнення цивільних прав та
обов’язків може бути настання або ненастання певної події.
Юридичні дії – це такі юридичні факти, спричинення яких зале-
жить від людей і породжує певні правові наслідки (наприклад, укла-
дання учасниками цивільних правовідносин певного договору).
Дії, які вчиняються відповідно до закону, визнаються право-
мірними (угоди, адміністративні акти тощо), а ті, які вчиняються
всупереч закону, вважаються неправомірними (укладання фіктивних
угод і т.п.).
Юридичні події – це юридичні факти, які настають незалежно
від волі людини (наприклад, природні явища стихійного характеру).

§ 9.4. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною

особою. До фізичних осіб належать як громадяни України, так і гро-
мадяни інших держав та особи без громадянства.
Для визнання фізичних осіб суб’єктами цивільних право-
відносин необхідна наявність цивільної правосуб’єктності, тобто їх
право- та дієздатності.
Цивільна правоздатність – це обумовлена нормами права
здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов’язки.
Правоздатність у громадянина України виникає у момент його
народження і припиняється з його смертю (або визнання громадянина
померлим).
Як суспільно-правова якість цивільна правоздатність визнається
за всіма громадянами, які повинні бути рівними перед законом. Вона
закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і для
кожного незалежно від походження, соціального і майнового стану,
расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, релігійних
поглядів, роду і характеру занять, місця проживання тощо. Жоден

15
громадянин за своє життя не може бути позбавлений цивільної
правоздатності, але може бути обмежений у ній.
Цивільна дієздатність – здатність фізичної особи своїми діями
набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а
також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки,
самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання (ст. 30
ЦК України).
Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного
здоров’я фізичної особи, тому ЦК України розрізняє такі види
дієздатності:
1) часткова цивільна дієздатність фізичної особи, яка не досягла
14 років (малолітні);
2) неповна цивільна дієздатність фізичної особи віком від 14 до
18 років (неповнолітні);
3) повна цивільна дієздатність;
4) обмежена цивільна дієздатність фізичної особи;
5) особа, визнана за рішенням суду і на підставах визначених
законом, недієздатною.
Часткова цивільна дієздатність характеризується тим, що
малолітня особа має право: на самостійні дрібні побутові правочини,
що задовольняють побутові потреби такої особи, відповідають її роз-
витку і стосуються предмета, який має невисоку вартість (наприклад,
купувати харчові продукти, дарувати недорогі речі). Окрім того, може
реалізовувати особисті немайнові права на результати інтелектуаль-
ної, творчої діяльності (йдеться, зокрема, про виготовлені власно-
ручно вироби декоративного мистецтва, виконання власних музичних
творів тощо).
Малолітня особа не несе цивільно-правової відповідальності за
завдану нею шкоду. Шкода, завдана малолітньою особою, відшкодо-
вується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізич-
ною особою.
Неповна цивільна дієздатність. Неповнолітня особа, фізична
особа віком від 14 до 18 років, має право:
1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або
іншими доходами;
2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної,
творчої діяльності, що охороняються законом;
3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не
заборонено законом або установчими документами юридичної особи;
16
 4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та
розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими
коштами на рахунку).
Крім того, неповнолітня особа вчиняє певні правочини за
згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників:
• щодо транспортних засобів або нерухомого майна;
• розпоряджання грошовими коштами, внесеними іншими
особами у фінансову установу на її ім’я.
На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транс-
портних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова
нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклу-
вальника.
У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким про-
живає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу
органу опіки та піклування.
Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за пору-
шення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону.
У разі відсутності у неповнолітнього майна, достатнього для відшко-
дування завданої шкоди, цю шкоду відшкодовують батьки (піклуваль-
ники), якщо договір укладено за згодою батьків (усиновлювачів),
піклувальників.
Повна цивільна дієздатність (ст. 34 ЦК України). Таку дієздат-
ність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). Цивільний
кодекс України визначає окремі винятки з цього загального правила:
1. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повно-
ліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації
шлюбу.
2. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі,
яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також непов-
нолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини. Надання повної
цивільної дієздатності здійснюється за рішенням органу опіки та
піклування за заявою зацікавленої особи за письмовою згодою батьків
(усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна
цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.
3. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі,
яка досягла16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю.
За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів),
піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути
зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває
17
повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як
підприємця.
Обмежена цивільна дієздатність фізичної особи (ст. 36 ЦК
України). Цивільна дієздатність фізичної особи може бути обмежена
за рішенням суду, якщо буде визнано, що вона страждає на психічний
розлад здоров’я, що суттєво впливає на її здатність усвідомлювати
значення своїх дій або керувати ними.
Крім того, суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної
особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними
засобами, токсичними речовинами тощо і тим самим ставить себе чи
свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана
утримувати, у скрутне матеріальне становище. При цьому обмежена
цивільна дієздатність фізичної особи настає з моменту набрання
чинності відповідного рішення суду.
Правовими наслідками зазначеного рішення є те, що над фізич-
ною особою, яка обмежена у дієздатності, встановлюється піклу-
вання, вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові право-
чини. Правочини щодо розпорядження майном та інші, що виходять
за межі дрібних побутових, вчиняються особою, яка обмежена у
дієздатності, за згодою піклувальника. Одержання заробітку, пенсії,
стипендії, інших доходів особи, яка обмежена у дієздатності, та
розпорядження ними здійснюються піклувальником. Водночас піклу-
вальник може письмово дозволити фізичній особі, яка обмежена у
дієздатності, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію,
інші доходи та розпоряджатися ними. Крім того, особи, які обмежені
у дієздатності, самостійно відповідають за невиконання ними дого-
вору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана
ними іншій особі.
Недієздатність фізичної особи (ст. 39 ЦК України). Фізична
особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок
хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати
значення своїх дій та (або) керувати ними.
Фізична особа визнається недієздатною з моменту набуття сили
рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздатності зале-
жить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину,
суд із урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та
інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму
рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.
Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною:
18
 1. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка.
2. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого
правочину.
3. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її
інтересах вчиняє її опікун.
4. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною
особою, несе її опікун.
За позовом опікуна або органу опіки та піклування суд понов-
лює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недіє-
здатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок
видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поно-
вилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
§ 9.5. Юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин

Юридичні особи є одним із видів суб’єктів цивільного права.

Поняття юридичної особи у ЦК України визначає ст. 80, відповідно
до якої юридичною особою є організація створена шляхом об’єд-
нання осіб та (або) майна, створена і зареєстрована у встановленому
законом порядку, наділена цивільною право- і дієздатністю, може
бути позивачем та відповідачем у суді. Юридична особа може бути
створена однією особою, якщо це не заборонено законом щодо
конкретного виду юридичних осіб.
Як суб’єкт цивільного права юридична особа характеризується
певними ознаками. Виділяють такі ознаки юридичної особи, що є
невід’ємними і сукупними її властивостями:
• організаційна єдність – це наявність стійких взаємозв’язків
між членами (учасниками, акціонерами) юридичної особи та внут-
рішньої структури, елементи якої виконують свої, чітко визначені
функції. Так, акціонери акціонерного товариства, незалежно від їхньої
кількості, мають право приймати рішення на загальних зборах, де
воля окремих акціонерів трансформується в єдину волю юридичної
особи;
• наявність відокремленого майна, що належить юридичній
особі на праві власності або на праві повного господарського відання
(державні підприємства) чи оперативного управління (державні
установи, організації). Це майно виокремлено в суспільному майні,
відмежовано від іншого: майна членів трудового колективу цієї
юридичної особи, її засновників, майна інших юридичних осіб,
держави тощо;
19
 • участь у цивільному обігу від власного імені – юридична
особа виступає в цивільних правовідносинах, укладає різноманітні
угоди як окремий суб’єкт від свого імені, а не від імені своїх заснов-
ників чи органу, що її створив. Для цього вона наділена певними
засобами індивідуалізації: найменування, юридична адреса, рахунок у
банку.
Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить
інформацію про її організаційно-правову форму. Найменування уста-
нови має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична
особа, крім повного, може мати скорочене найменування, а якщо є
підприємницьким товариством – фірмове найменування (фірму).
Така особа підлягає державній реєстрації, а дані реєстрації
включаються до Єдиного державного реєстру юридичних осіб,
відкритого для загального ознайомлення.
Порядок реєстрації та використання фірмового найменування
визначається положеннями глави 43 ЦК України, Законом «Про дер-
жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців»,
який набув чинності з 1 липня 2004 р., іншими нормативно-право-
вими актами;
• здатність нести самостійну цивільно-правову відповідаль-
ність означає, що юридична особа як самостійний суб’єкт несе
самостійну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями всім
належним їй майном.
Засновники (учасники) не несуть відповідальності за зобов’язан-
нями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’я-
заннями засновників (учасників), якщо це не передбачено законо-
давством або установчими документами юридичної особи;
• можливість виступати позивачем і відповідачем у суді надає
право захищати свої права та відповідати за взяті на себе зобо-
в’язання. Відповідно до ч. 2 ст. 103 Цивільно-процесуального кодексу
України (ЦПК України) сторонами у цивільному процесі, крім
громадян, можуть бути державні підприємства, установи, організації,
кооперативні організації, їхні об’єднання, інші громадські організації,
що мають права юридичної особи;
• право- та дієздатність – юридична особа наділена здатністю
мати цивільні права та обов’язки та набувати їх для себе своїми діями.
Із моменту введення в дію Цивільного кодексу України (1 січня
2004 р.) юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та

20
обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть
належати тільки людині.
Це означає, що юридичні особи наділені загальною правоздат-
ністю. Однак, таке положення юридичних осіб існувало не завжди.
Протягом тривалого часу у правовій системі України юридичні особи
були наділені так званою спеціальною правоздатністю – відповідно до
встановлених цілей діяльності. Це означало, що юридична особа
могла виконувати лише такі дії, укладати лише такі угоди, які не
суперечать цілям, визначеним у статуті чи положенні про неї.
На практиці засновники юридичної особи (підприємства) були
вимушені штучно закріплювати в установчих документах якомога
більш широке коло повноважень, якнайповніший перелік видів діяль-
ності, що визначають її цілі. Якщо ж юридична особа порушувала це
правило, укладала угоду, яка виходить за межі визначених цілей, то
така угода була недійсною і не призводила до тих правових наслідків,
яких прагнули сторони, що її укладали.
Слід зазначити, що така спеціальна правоздатність юридичних
осіб була притаманна не лише Україні, а й багатьом правовим сис-
темам світу. Разом із тим, останніми роками спостерігається тенден-
ція до розширення можливостей юридичних осіб, визнання за ними
загальної правоздатності, відповідно до якої вони можуть укладати
будь-які правомірні угоди. Таке положення знайшло своє відобра-
ження в Цивільному кодексі України (2003 р.).
Окремими видами діяльності, перелік яких визначається зако-
ном, юридична особа може займатися після одержання нею спеціаль-
ного дозволу (ліцензії). Перелік видів діяльності, для здійснення яких
вимагається ліцензія, визначається Законом України від 1 червня
2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».
Ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінан-
сових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування у сфері
електроенергетики та використання ядерної енергії, освіти, інтелек-
туальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньяч-
ним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами
здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих
сферах.
Розподіл юридичних осіб на види здійснюється за різними
класифікаційними ознаками. Цивільний кодекс України передбачає
лише один критерій їх розмежування – порядок створення (ст. 81).
Залежно від порядку створення юридичні особи поділяються на:
21
 • юридичні особи приватного права;
• юридичні особи публічного права.
Юридичні особи приватного права створюються на підставі
установчих документів, до яких належить статут або установчий
договорів, і підлягають державній реєстрації. Підставою для ство-
рення всіх юридичних осіб приватного права є правочин.
Юридичні особи публічного права створюються розпорядчим
актом Президента України, органу державної влади, органу влади
Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Розпорядчий акт, яким створюється юридична особа, має містити
щонайменше назву юридичної особи та затверджений її статут
(положення). Юридичні особи публічного права вважаються створе-
ними з моменту їх державної реєстрації, оскільки винятку із загальної
норми щодо них не встановлено.
Відповідно до ст. 83 ЦК України юридичні особи можуть ство-
рюватися у формі установ, товариств та інших форм, встановлених
законом. Кодексом регулюються порядок створення, організаційно-
правові форми, правове становище юридичних осіб приватного права,
зокрема установ, господарських товариств, виробничих кооперативів.
Згідно із ч. 3 ст. 83 ЦК України установою є організація, ство-
рена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть
участь в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) майна для
досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.
Установа може задовольняти культурні, соціальні чи економічні
потреби суспільства (суспільно корисна установа) чи потреби третіх
осіб-дестинаторів (приватно-корисна установа).
Товариством, відповідно до ч. 2 ст. 83 ЦК України, є орга-
нізація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають
право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створене
однією особою, якщо законом це прямо не заборонено. Залежно від
того, має юридична особа на меті отримання прибутку чи ні, виді-
ляють підприємницькі та непідприємницькі товариства (статті 84–86
ЦК України).
Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою
одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками
(підприємницькі товариства), можуть бути організовані тільки як
господарські товариства (акціонерне товариство, товариство з обме-
женою або додатковою відповідальністю, повне товариство та
командитне товариство) або виробничі кооперативи.
22
 Акціонерне товариство (АТ) – має статутний фонд, поділений
на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе
відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.
Товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) – засноване
одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого
поділений на частки визначених статутом розмірів, учасники якого не
відповідають за його зобов’язаннями і несуть ризик збитків, пов’яза-
них із діяльністю товариства, у межах вартості внесених ними вкладів.
Повне товариство (ПТ) – його учасники (повні учасники)
відповідно до укладеного між ними договору займаються підприєм-
ницькою діяльністю від імені товариства і відповідають за його
зобов’язаннями усім майном, що їм належить.
Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) – це засно-
ване однією або кількома особами товариство, статутний капітал
якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом, учас-
ники якого несуть субсидіарну відповідальність за його зобов’язан-
нями своїм майном в однаковому для всіх розмірі, кратному до
вартості внесених ними вкладів, який визначається статутом.
Командитне – це товариство (КТ), в якому поряд із учасни-
ками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність
і відповідають за його зобов’язаннями всім своїм майном (повними
учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників, командитистів),
які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у
межах сум зроблених ними вкладів, та не беруть участі в діяльності
товариства.
Виробничим кооперативом визнається добровільне об’єднання
громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої
господарської діяльності, яка базується на їхній власній трудовій
участі та об’єднанні його членами майнових пайових внесків; члени
якого несуть за зобов’язаннями кооперативу субсидіарну відповідаль-
ність у розмірах та порядку, передбачених законом і статутом коопе-
ративу. Законом та статутом кооперативу може бути передбачена
участь у діяльності виробничого кооперативу на засадах членства
також інших осіб.
Непідприємницькими товариствами вважаються товариства,
які не мають на меті одержання прибутку для його наступного
розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (споживчі
кооперативи, об’єднання громадян, політичні партії, релігійні органі-
зації тощо) та установи можуть, поряд зі своєю основною діяльністю,
23
займатися підприємницькою діяльністю, якщо інше не встановлено
законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були
створені, та сприяє її досягненню.
Оскільки ЦК України не визначає вичерпного переліку видів
юридичних осіб, певні положення щодо них містить Господарський
кодекс України (2003 р.). Він виділяє такі види юридичних осіб, як
підприємства та об’єднання.
Відповідно до ст. 63 цього кодексу залежно від форм власності в
Україні можуть діяти підприємства таких видів:
• приватне – діє на основі приватної власності громадян чи
суб’єкта господарювання (юридичної особи);
• колективне – діє на основі колективної власності (трудового
колективу, громадської чи релігійної організації тощо);
• комунальне – діє на основі комунальної власності терито-
ріальної громади;
• державне – діє на основі державної власності;
• змішаної форми власності (об’єднання майна різних форм
власності).
Відповідно до ст. 118 ГК України об’єднанням підприємств є
господарська організація, утворена у складі двох або більше підпри-
ємств з метою координації їхньої виробничої, наукової та іншої діяль-
ності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.
Залежно від порядку заснування об’єднання підприємств можуть
створюватися як господарські об’єднання або як державні чи кому-
нальні господарські об’єднання.
Господарські об’єднання створюються як асоціації, корпорації,
консорціуми, концерни, інші об’єднання підприємств, передбачені
законом (ст. 120 ГК України).
Асоціація – договірне об’єднання, створене з метою координації
господарської діяльності без права втручання у виробничу чи іншу
господарську діяльність її учасників.
Корпорація – договірне об’єднання, створене на основі поєднання
виробничих, наукових і комерційних інтересів учасників, якому деле-
говано певні повноваження у сфері управління їхньою діяльністю.
Консорціум – тимчасове статутне об’єднання промислового та
банківського капіталу для досягнення спільної мети (реалізація
цільових програм, будівельних проектів тощо).

24
 Концерн – статутне об’єднання підприємств промисловості,
наукових, транспортних організацій, банків тощо на основі певної
фінансової залежності від одного підприємства чи їхніх групи.
Юридична особа вважається створеною з дня її державної
реєстрації.
Державна реєстрація – це форма державного підтвердження
законності створення юридичної особи і надання правоздатності
новоствореній організації. Дата внесення до Єдиного державного
реєстру запису про проведення реєстрації юридичної особи є датою
державної реєстрації юридичної особи.
Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності –
юридичної особи – власник (власники), уповноважений ним (ними)
орган чи особа (заявник) особисто або поштою (рекомендованим
листом) подають до органу державної реєстрації:
1. Установчі документи у повному обсязі для створюваної
організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності
відповідно до вимог законодавства:
• рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним
(ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного
підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два і
більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол
установчих зборів (конференції) у випадках, передбачених законом;
• статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для
створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької
діяльності.
2. Реєстраційну картку встановленого зразка, яка є одночасно
заявою про державну реєстрацію.
3. Документ, що засвідчує внесення плати за державну
реєстрацію.
4. Документ, що засвідчує сплату власником (власниками)
внеску до статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності у
розмірі, передбаченому законом.
Органи чи фізичні особи, уповноважені власником (власни-
ками), засвідчують свої повноваження документально.
За наявності необхідних документів орган державної реєстрації
зобов’язаний протягом не більше п’яти робочих днів із дня їх
надходження внести дані реєстраційної картки до реєстру суб’єктів
підприємницької діяльності (автоматизованої системи збирання, нако-
пичення, обробки та оперативного надання інформації про суб’єкти
25
підприємницької діяльності) та видати свідоцтво про державну
реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним
кодом юридичної особи, який надається органу державної реєстрації
органом державної статистики, або з ідентифікаційним номером
фізичної особи-платника податків та інших обов’язкових платежів.
Відповідно до ст. 14 Закону України «Про об’єднання грома-
дян» у разі реєстрації об’єднання громадян воно набуває статусу юри-
дичної особи. Легалізація громадської організації здійснюється Мініс-
терством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої
влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад
депутатів.
Порушення встановленого законом порядку створення юри-
дичної особи або невідповідність її установчих документів законові є
підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи.
Відмова у державній реєстрації за іншими мотивами (недоцільність
тощо), а також зволікання з її проведенням не допускаються і можуть
бути оскаржені в суді.
Юридична особа припиняється в результаті передання всього
свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам – право-
наступникам (злиття, приєднання, поділу) або в результаті ліквідації.
Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про
припинення юридичної особи, зобов’язані негайно письмово пові-
домити про це орган, що здійснює державну реєстрацію юридичних
осіб, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те,
що юридична особа перебуває у процесі припинення.
Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про
припинення юридичної особи, призначають за погодженням з орга-
ном, який здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, комісію
щодо припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія, ліквідатор
тощо) та встановлюють порядок та строки припинення. Виконання
функцій такої комісії може бути покладено на орган управління
юридичної особи.
Із моменту призначення відповідної комісії до неї переходять
повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія
від імені юридичної особи, що припиняється, виступає у суді. Вона ж
публікує в засобах масової інформації повідомлення про припинення
юридичної особи та про порядок і строк заяви вимог її кредиторами.
Цей строк не може бути меншим ніж два місяці з моменту публікації
повідомлення про припинення юридичної особи.
26
 Комісія вживає усіх можливих заходів щодо виявлення креди-
торів, а також письмово сповіщає їх про припинення юридичної особи.
Реорганізація або ліквідація чи інший спосіб припинення юри-
дичної особи може відбуватися за рішенням органів, що зазначені в її
установчих документах або в законодавчих актах.
Ліквідація юридичної особи означає припинення її діяльності
без переходу прав і обов’язків до інших осіб (без правонаступництва).
Ліквідація відбувається за рішенням власника майна або органу, що
створив її, або за рішенням суду. Підставою для ліквідації є також
банкрутство юридичної особи-підприємства, прийняття рішення про
заборону її діяльності внаслідок невиконання умов, встановлених
законодавством, визнання недійсними установчих актів про її ство-
рення та інших підстав, передбачених законом.
Реорганізація юридичної особи означає припинення її діяльності з
переданням майна, прав та обов’язків іншій юридичній особі (з право-
наступництвом). Реорганізація юридичної особи здійснюється за рішен-
ням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це
установчими документами, а в передбачених законом випадках – за
рішенням суду або відповідних органів державної влади.
Реорганізація може відбувати шляхом:
• злиття – кілька юридичних осіб об’єднуються в одну і при-
пиняють своє існування як окремі суб’єкти;
• приєднання – юридична особа приєднується до іншої, як пра-
вило більшої, і припиняє існування;
• поділу – юридична особа припиняється, а на її основі виникає
кілька нових юридичних осіб, кожна з яких отримала від неї певну
частку майна, прав та обов’язків.
Формою реорганізації є перетворення (на основі юридичної
особи виникає нова, яка має іншу структуру, інші цілі, інший предмет
діяльності, але переймає майнову основу діяльності старої, її права та
обов’язки), тобто практично зміна організаційно-правової форми
юридичної особи. Перетворення юридичної особи не має наслідком її
припинення.
Однією з форм реорганізації є виокремлення: зі складу юри-
дичної особи, яка продовжує своє існування, виділяється нова орга-
нізація, що також має статус юридичної особи. У цьому випадку
припинення діяльності юридичної особи також не відбувається.
Юридична особа може відкривати свої філії та представництва.
Це сприяє розширенню сфери її діяльності. Філії та представництва
27
не є новими самостійними юридичними особами, а лише структурно
відособленими частинами тієї юридичної особи, що їх створила.
Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розта-
шований поза місцем її знаходження та здійснює всі або частину її
функцій.
Представництво – відокремлений підрозділ юридичної особи,
розташований поза місцем її знаходження, що здійснює представ-
ництво і захист інтересів юридичної особи.
Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наді-
ляються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі
затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв
призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею
довіреності. Відомості про відкриті філії та представництва мають
бути внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

§ 9.6. Поняття, види та форми правочинів

Правочин є найбільш поширеною підставою виникнення цивіль-

них прав та обов’язків. За своєю правовою природою – це юридичний
факт (ст. 11 ЦК України), що являє собою вольові дії, бажання учас-
ників правовідношення досягти певного результату.
Відповідно до цього Цивільний кодекс України (ст. 202) визна-
чає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або
припинення цивільних прав та обов’язків.
Поняття «правочин» використовувалося в українському законо-
давстві ще у 20–30-х роках ХХ ст., проте згодом почав вживатися
термін «угода», зафіксований у Цивільному кодексі Української РСР
(1964 р.).
Правочину притаманні такі ознаки:
• правомірність – завжди має бути правомірною дією, не може
суперечити закону, інакше він не буде дійсним; законодавець
встановив презумпцію (припущення), що правочин є правомірним,
якщо його недійсність прямо не встановлено законом, або якщо він не
визнаний недійсним у судовому порядку;
• завжди спрямований на досягнення певного правового резуль-
тату (перехід права власності від продавця до покупця, передавання
права користування майном орендарю та ін.);
• є вольовою дією – для його вчинення необхідно виявити волю
(ініціативу) учасника.
28
 Класифікація правочинів може здійснюватися за різними
критеріями.
Залежно від кількості сторін, які повинні виявляти свою волю у
правочині (волевиявлення яких достатньо) для того, щоб він був
дійсним, розрізняють правочини: односторонні; дво- чи багато-
сторонні (договори).
Одностороннім правочин визнається у разі, якщо для виник-
нення, припинення або іншої видозміни цивільних прав і обов’язків
достатньо волевиявлення однієї сторони (наприклад, складання
заповіту, прийняття або відмова від спадщини, видача довіреності,
оголошення конкурсу).
При цьому слід мати на увазі, що згадана «одна сторона» може
бути представлена однією або кількома особами (ч. 3 ст. 202
ЦК України).
Двосторонні – необхідна воля (участь) хоча б двох осіб, це пого-
джена дія двох сторін (договори купівлі-продажу, дарування, позики,
оренди тощо).
Багатосторонні – необхідна участь трьох і більше сторін
(багатосторонні договори, наприклад, про спільну діяльність).
Залежно від того, чи мають обидві сторони обов’язок надавати
зустрічне матеріальне задоволення чи тільки одна з них, правочини
поділяються на:
оплатні – характеризуються наявністю зустрічного майнового
еквівалента. Оплатними договорами є договір купівлі-продажу, міни,
страхування, кредитні договори та ін. Наприклад, у договорі купівлі-
продажу одна сторона передає майно, а замість нього отримує його
вартість;
безоплатні – обов’язок здійснити матеріальні витрати має
тільки одна зі сторін. Прикладом може бути договір дарування, в
якому одна сторона безоплатно передає майно у власність іншій.
Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто
породжує права та обов’язки, вини бувають консенсуальні та реальні.
Консенсуальні (від лат. сonsensuns – згода) правочини є дійс-
ними з моменту досягнення сторонами згоди по всіх істотних умовах.
Істотними є умови, без яких не може існувати правочин даного виду:
наприклад, договори з відчуження майна не можуть укладатися без
погодження предмета та вартості (ціни); як тільки сторони досягли
згоди по всіх цих умовах, правочин є дійсним і у сторін виникають
права й обов’язки (купівля-продаж, поставка, оренда).
29
 Для реального (від лат. res – річ) правочину необхідна і домов-
леність сторін, і передавання речі. Прикладом реальної угоди є
договір позики. Доки гроші не передані позичальнику, права й
обов’язки у сторін цього договору не виникають.
Правочини є строкові – у них визначається момент виникнення
та припинення прав і обов’язків або ж хоча б одно з них; та
безстрокові – не визначається ні порядок дії, ні припинення, як
правило такі правочини вступають у дію негайно і припиняються або
ж повним виконанням (наприклад, негайним – договір купівлі-
продажу в роздрібній торгівлі) або на вимогу однієї зі сторін.
У деяких випадках виникнення чи припинення прав та обо-
в’язків у сторони за правочином пов’язується із настанням певної
події. Якщо в момент вчинення правочину про подію не можна з
достовірністю стверджувати, що вона обов’язково настане, то право-
чин вважається укладеним за умови – умовний правочин.
Залежно від значення підстав правочину для його дійсності вони
поділяються на каузальні й абстрактні.
Правочини, дійсність яких залежить від наявності конкретної
підстави – цілі, є каузальними. Такими є більшість (договори позики,
купівлі-продажу, майнового найму тощо).
На відміну від каузальних, правочини, дійсність яких не зале-
жить від їхньої цілі, мають абстрактний характер (наприклад век-
сель, оскільки з нього не вбачається на підставі чого його держатель
має право вимагати сплати грошових коштів, або гарантія, зобов’я-
зання за якою не залежить від основного зобов’язання).
Окремим видом правочинів є фідуціарні правочини, які мають
довірчий характер. Ці правочини потребують особливої довіри сторін
при їх вчиненні. Прикладом є договір дарування та довіреність, втрата
довіри у цих фідуціарних правочинах може призвести до відмови від
них (їх розірвання).
Правочини, що не мають довірчого характеру, є нефідуціарними.
У науці цивільного права існують і більш детальні класифікації
правочинів, наприклад, легітарні (такі, що мають основою приписи
закону) і волюнтарні (не передбачені законом, але укладаються осо-
бами в результаті їхнього вільного волевиявлення), біржові (укла-
даються на біржах і стосовно біржових товарів) та небіржові, внут-
рішні й зовнішньоекономічні, розпорядчі та зобов’язальні, усні та
письмові тощо.

30
 Як юридичний факт, який зумовлює виникнення, зміну чи
припинення прав та обов’язків, правочин повинен задовольняти певні
встановлені законом вимоги. Правочин породжуватиме належні
юридичні наслідки (ті, яких справді прагнули досягти сторони ) лише
у тому разі, якщо буде відповідати умовам дійсності.
До загальних вимог належать:
По-перше, зміст правочину не може суперечити актам цивіль-
ного законодавства, а також моральним засадам суспільства. За
змістом правочин повинен відповідати нормам закону і не перед-
бачати дій, якими б порушувалися права та інтереси інших осіб, або ж
загальноприйняті в суспільстві норми поведінки. Так, не може бути
укладений правочин, спрямований на заподіяння шкоди іншій особі
чи її майну, приниження її честі чи гідності або інше порушення
публічного порядку.
По-друге, особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний
обсяг цивільної дієздатності. Правочин як юридичний факт породжує
цивільні права та обов’язки, тому особа, яка його укладає повинна
усвідомлювати значення дій, які вона вчиняє, та їх наслідки. Відпо-
відно, фізична особа правомочна укладати правочини в межах того
обсягу дієздатності, яким вона наділена. Малолітні віком до 14 років,
як відомо, не укладають самостійно угоди, які виходять за межі
дрібних побутових; неповнолітні у віці від 14 до 18 років укладають
такі угоди за згодою законних представників тощо.
По-третє, волевиявлення учасників правочину має бути віль-
ним і відповідати їхній внутрішній волі. Бажання учасника укласти
правочин має бути справжнім і відповідно відображатися у його
зовнішніх діях (волевиявленні), тобто бажання і зовнішня поведінка
повинні збігатися. Якщо зовнішня поведінка начебто свідчить про
наміри укласти угоду (громадянин підписує договір дарування), але
внутрішньої волі, справжнього бажання на вчинення таких дій немає
(вони вчиняють під впливом насильства, погрози, обману, помилки
тощо), то такий правочин може бути в подальшому оспорений у суді і
визнаний недійсним. У такому разі сторони будуть зобов’язані
повернути усе, що вони одержували за таким правочином, а в деяких
випадках ще й відшкодувати збитки.
По-четверте, правочин має вчинятися у формі, встановленій
законом.
Якщо законом визначена форма, в якій обов’язково має
вчинятися певний вид правочину, то її слід дотримуватися, інакше
31
настають певні негативні наслідки. Зокрема, якщо правочин про
неустойку не буде відображено письмово в документі, то він буде
недійсним; якщо договір про купівлю-продаж житлового будинку чи
квартири не буде укладено у письмовій формі із засвідчувальним
написом нотаріуса, він буде недійсним і т.д.
Отже, форма правочинів – це спосіб зовнішнього виявлення
волі учасника на їх вчинення, відповідно до якої їх поділяють на усні
та письмові.
Усна форма правочину означає, що умови його вчинення
сторони погоджують у процесі безпосереднього спілкування без
відображення у відповідних документах. Усно можуть вчинятися
правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчи-
нення, за винятком правочинів, щодо яких потрібне нотаріальне
посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, для яких
недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі
усного правочину з іншою стороною, має бути виданий документ, що
підтверджує підставу та суму одержаних коштів.
Письмова форма правочину означає, що його зміст зафіксо-
ваний в одному або кількох документах, у розписці, листах,
телеграмах, якими обмінялись сторони, або воля сторін виражена за
допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу
зв’язку тощо. Письмовий правочин має бути підписаний його
учасниками. Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною
вадою не може його підписати власноручно, за її дорученням текст
правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи
на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального
посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою
за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка
його вчиняє.
Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами,
уповноваженими на це законом, іншими нормативно-правовими
актами або установчими документами, та скріплюється печаткою.
Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтво-
рення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копію-
вання, електронно-числового підпису або іншого аналога власно-
ручного підпису допускається у випадках, встановлених законом,
іншими нормативно-правовими актами або письмовою згодою сторін,
яка містить зразки відповідного аналога власноручного підпису.
32
 У визначених законом випадках, або якщо на цьому наполягає
один із учасників правочину, на письмовому документі, що відо-
бражає його зміст, може вчинятися посвідчувальний напис нотаріуса.
Такі правочини є письмовими нотаріальними. Нотаріальне посвід-
чення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою
особою, яка відповідно до закону має право на таку нотаріальну дію,
шляхом посвідчувального напису на документі, в якому викладено
текст правочину.
Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нота-
ріально, також посвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка
має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин,
через які текст правочину не може бути підписаний особою, яка його
вчиняє.
Відповідно до ЦК України у письмовій формі належить
вчиняти: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між
фізичними та юридичними особами, за винятком правочинів, які
можуть вчинятися усно; 3) правочини фізичних осіб між собою на
суму, що перевищує не менш як у двадцять разів розмір неоподатко-
ваного мінімуму доходу громадян (ст. 208), за винятком правочинів,
які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення; 4) інші
правочини, щодо яких актами цивільного законодавства вимагається
письмова форма.
На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин із
її участю може бути посвідчений нотаріально.
Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не
встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена
обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка
сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових
наслідків.
По-п’яте, правочин має бути спрямований на реальне настання
правових наслідків, що обумовлені ним. Тобто сторони, які укла-
дають правочин повинні насправді прагнути досягнення саме того
правового результату, який завжди виникає при укладанні правочину
такого виду. Так, унаслідок укладання договору купівлі-продажу
право власності на певну річ переходить від продавця до покупця для
чого зустрічно передаються сторонами річ та певна грошова сума.
Якщо ж правочин укладено, але таких дій не вчинено і сторони не
мали наміру їх вчиняти, і насправді не прагнули до створення
правових наслідків, то такий правочин є фіктивним і недійсним.
33
 У деяких випадках учасники цивільних відносин укладають
удаваний правочин – він вчиняється тільки з метою приховати інший,
який відбувається насправді. Наприклад, одна особа видає іншій
генеральну довіреність на управління та розпорядження автомобілем,
а в обмін за неї одержує гроші. Тобто сторони поводять себе так,
начебто видається довіреність, а фактично відбувається купівля-
продаж, що приховується.
Удавані угоди також є недійсними. У наведеному прикладі,
якщо у подальшому виникне спір між сторонами, то видача дові-
реності буде розглядатися як недійсна угода, а отже, будуть засто-
совуватися правила, які діють до тієї угоди, яку приховували, тобто
правила про купівлю-продаж.
І нарешті, по-шосте, правочини, що вчиняються батьками (уси-
новлювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їхніх
малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей. Батьки (усинов-
лювачі) є законними представниками неповнолітніх дітей і вони
вправі вчиняти правочини від імені малолітніх (до 14 років) чи
непрацездатних дітей. При здійсненні таких дій вони повинні
керуватися виключно інтересами дітей і вчиняти правочини, вигідні
для останніх.
Якщо сторони при вчиненні правочину порушують будь-яку з
умов його дійсності, то такий правочин або є недійсним уже з
моменту його укладання (нікчемні правочини), або може бути
визнаний недійсним у результаті його оспорювання в суді (заперечні
правочини).
Недійсність правочину означає, що він не породжує тих
юридичних наслідків, які повинні наставати внаслідок укладання
правочину такого виду: не викликає права власності чи права
користування майном, яке передається за таким правочином і т. ін.
Заперечність чи нікчемність правочинів залежить від того, яка
саме умова дійсності порушена сторонами. Так, нікчемними є
правочини:
• вчинені без нотаріального посвідчення, якщо така вимога,
встановлена законом;
• укладені малолітніми поза межами їх дієздатності, якщо ці
правочини не схвалені їх законними представниками впродовж
одного місяця;
• укладені недієздатними і не є схваленими їхніми опікунами;

34
 • укладені опікунами та піклувальниками без згоди органу
опіки та піклування, якщо вона необхідна за законом;
• які порушують публічний порядок;
• удавані та фіктивні.
До заперечних, тобто таких, які можуть бути визнані
недійсними в результаті оспорювання зацікавленими особами їхньої
дійсності в суді, належать правочини:
• укладені неповнолітніми віком від 14 до 18 років, а також
обмеженими в дієздатності, якщо вони виходять за межі дрібних
побутових та оспорюються законними представниками;
• укладені юридичною особою без спеціального дозволу
(ліцензії), якщо він необхідний;
• укладені під впливом помилки, обману, насильства,
зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою;
• під впливом тяжкої обставини.
Аналіз норм ЦК України дозволяє безпосередньо визначати дві
групи правових наслідків недійсності правочину: двостороння
реституція, відшкодування збитків та моральної шкоди.
Двосторонньою реституцією (від. лат. restituere – відновлю-
вати, відшкодовувати) є повернення сторін правочину у той майновий
стан, в якому вони перебували до його вчинення. Відповідно, у разі
недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути одна
одній у натурі все, що вона отримала на виконання цього правочину, а
в разі неможливості такого повернення, зокрема коли те, що одер-
жано полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій
послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано за цінами, які
існують на момент відшкодування.
Наприклад, у випадку визнання недійсним договору купівлі-
продажу покупець зобов’язаний повернути продавцеві придбане за
договором майно, а продавець – повернути покупцеві отримані за
майно кошти.
Двостороння реституція є загальним правилом майнових нас-
лідків недійсного правочину, що застосовується завжди, якщо зако-
ном не встановлено особливі умови їх застосування або особливі
правові наслідки окремих видів недійсності правочинів. Прикладом
майнових наслідків недійсного правочину у вигляді двосторонньої
реституції є правочини із дефектами суб’єктивного складу (статті 221,
222, 226, ЦК України), правочини з дефектами форми (статті 218, 219,
220), правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали
35
права (ст. 229), правочини, вчинені під впливом тяжких обставин
(ст. 233). Для застосування двосторонньої реституції не має значення,
хто винний у недійсності правочину.
Крім двосторонніх реституції, ЦК України передбачає як наслі-
док недійсності правочину відшкодування збитків та моральної
шкоди. Згідно з п. 2 ст. 216 у разі, якщо у зв’язку із вчиненням
недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків
та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною
стороною, при цьому закон у деяких випадках покладає на винну
сторону обов’язок відшкодувати іншій стороні збитки у подвійному
розмірі (статті 230, 231).
Зазначені правові наслідки правочину у вигляді двосторонньої
реституції та відшкодування збитків і моральної шкоди застосову-
ються завжди, якщо положеннями закону щодо окремих видів
недійсних правочинів не встановлені інші правові наслідки.

§ 9.7. Представництво і довіреність

Чинний Цивільний кодекс України визначає, що представ-

ництво є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобо-
в’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку
вона представляє (ст. 237).
Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але
від власного імені, а також особа, яка лише уповноважена на ведення
переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (посередник).
Тобто представників слід відрізняти від інших осіб, діяльність яких
має подібні до представництва ознаки:
• посередники – допомагають узгодити волі кількох сторін,
готують матеріали до укладання договору тощо;
• кур’єри – передають інформацію, документацію, проекти
договорів та ін.;
• управителі – отримують від власника майно в управління та
здійснюють від свого імені управління цим майном в інтересах
власника;
• особи, що лише ставлять підпис на прохання іншої особи, яка
не в змозі підписатися через фізичну ваду, неграмотність тощо.
Учасниками правовідносин є три суб’єкти:
представник – особа, що вчиняє правочини та інші юридичні дії
від імені іншої та в її інтересах. Представником може бути тільки
36
дієздатний громадянин або юридична особа. Фізичні особи, які
працюють, із досягненням трудового повноліття (з 16 років) можуть
виступати представниками в межах повноважень, наданих трудовим
договором;
особа, яку представляють, тобто та, в інтересах і від імені якої
виступає представник. Такою може бути будь-який правоздатний
учасник правовідносин, незалежно від обсягу дієздатності;
особа, із якою представник укладає правочин від імені іншої
особи (яку представляє) – третьою особою може бути будь-який
учасник правовідносин.
Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє
цивільні права та обов’язки для особи, яку він представляє. Таким
чином, стороною угоди, яку укладає представник із третьою особою,
буде особа, яку він представляє. Сам представник, уклавши таку
угоду, не набуває за нею жодних прав та не несе зобов’язань.
Представництво виникає на підставі договору, закону, довіре-
ності, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених
актами цивільного законодавства (статті 237, 244 ЦК України).
При представництві, що ґрунтується на договорі, особа
представника та її повноваження визначаються договором, який укла-
дається між особою, яку представляють, і представником. Найбільш
поширеним прикладом договірного представництва є договір дору-
чення (статті 1000, 1003), за яким одна сторона (повірений) зобо-
в’язується вчиняти від імені та за рахунок другої сторони (довірителя)
певні юридичні дії, та договір транспортного експедирування (статті
929, 930 ЦК України).
Представництво, яке ґрунтується на законі, виникає на підставі
прямої вказівки закону. Так, згідно зі ст. 242 ЦК України та ст. 117
Сімейного кодексу України на законі ґрунтується посередництво
малолітніх і неповнолітніх дітей їхніми батьками (усиновлювачами)
або малолітньої особи чи фізичної особи, визнаної недієздатною, –
опікуном.
Представництво, що ґрунтується на акті юридичної особи, – це
представництво, в силу якого представник діє від її імені на підставі
акта органу юридичної особи (установчих документів юридичної
особи, положеннях про її відокремлені підрозділи, посадових інструк-
ціях, що визначають права та обов’язки працівника тощо). Найбільш
поширеним прикладом такого представництва є вчинення правочинів

37
від імені юридичних осіб продавцем чи касиром у магазині, кондук-
тором чи водієм у транспорті, провідником у вагоні потягу тощо.
Розрізняють представництво обов’язкове та добровільне. Якщо
особа представника та його повноваження встановлені в норма-
тивному чи адміністративному акті, то має місце законне (обов’яз-
кове) представництво. Воно має на меті насамперед забезпечення
охорони прав та інтересів осіб із неповною дієздатністю чи недіє-
здатних (малолітніх, неповнолітніх, обмежених у дієздатності). Так,
законними представниками малолітніх, неповнолітніх дітей є їхні
батьки (усиновлювачі). Опікуни є законними представниками мало-
літніх та фізичних осіб, визнаних недієздатними.
Якщо особа і її повноваження визначаються безпосередньо
особою, яку представляють, то має місце добровільне представни-
цтво. Воно ґрунтується найчастіше на довіреності або договорі
доручення.
Різновидами добровільного (договірного) є комерційне пред-
ставництво. Комерційним представником є особа, яка постійно та
самостійно виступає представником від імені підприємців при укла-
данні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.
Отже, повноваження представника обмежуються або законом,
або адміністративним актом, або волею особи, яку представляють.
Слід мати на увазі, що представник може бути уповноважений на
вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа,
яку він представляє.
Представник не може вчиняти правочини від імені особи, яку
він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо іншої особи,
представником якої він одночасно є, за винятком комерційного
представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
За загальним правилом представник зобов’язаний вчиняти
правочини за наданими йому повноваженнями особисто. Він може
перекласти свої повноваження на іншу особу, якщо це встановлено
законом чи договором про представництво або якщо представник був
вимушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яку
представляє. При цьому він повинен сповістити її про це та надати їй
необхідні відомості про особу, якій передані повноваження (заступ-
ника). Невиконання цього обов’язку покладає на особу, яка передала
повноваження, відповідальність за дії заступника як за свої власні.
Якщо представник перевищив свої повноваження або у нього
відсутні повноваження на вчинення правочину, то вчинення ним
38
правочину створює, змінює, припиняє цивільні прав та обов’язки для
особи, яку він представляє, тільки за умови, якщо вона в подальшому
схвалить цей правочин. Правочин вважається схваленим, зокрема у
тому разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать
про прийняття його до виконання (ст. 241 ЦК України ).
Представництво, яке ґрунтується на договорі або акті юридичної
особи, може здійснюватися за довіреністю.
Довіреність – це письмовий документ, що видається однією
особою іншій для представництва перед третіми особами. Довіреність
має вчинятися у такій формі, в якій вчиняється правочин, для якого
вона видана. Довіреність завжди повинна мати письмову форму.
Форма довіреності має відповідати тій формі, в якій вчинятиметься
правочин. Стаття 208 ЦК України передбачає підстави вчинення
правочину у письмовій формі, а ст. 209 – вимоги щодо нотаріального
посвідчення.
Нотаріальне посвідчення довіреності вимагається у разі, якщо
законом або домовленістю сторін встановлено нотаріальне посвід-
чення правочину.
Нотаріальної форми вимагають довіреності фізичних осіб на
здійснення представництва у суді (ст. 114), а також довіреності,
видані в порядку передоручення, крім випадків, встановлених п. 4
ст. 245 ЦК України: на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії,
аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових
переказів, посилок тощо). Такі довіреності можуть бути посвідчені
посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається
або перебуває на стаціонарному лікуванні, за місцем його прожи-
вання.
Згідно зі статтями 34–38 Закону України «Про нотаріат» та
Указу Президента України «Про врегулювання діяльності нотаріату в
Україні» від 23 серпня 1998 р. №932/98, нотаріальне посвідчення
довіреностей в Україні здійснюється: державними нотаріальними
конторами, приватними нотаріусами; у населених пунктах, де немає
державних нотаріусів, – посадовими особами виконавчих комітетів
сільських, селищних, міських рад депутатів; консульськими устано-
вами України.
Відповідно до ст. 245 ЦК України до нотаріального посвідчення
довіреностей прирівнюється:
• довіреність військовослужбовців або іншої особи, яка пере-
буває на лікуванні у госпіталях, санаторіях та інших військово-
39
лікувальних закладах, може бути посвідчена начальником такого
закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим
лікарем;
• довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації
військових частин, з’єднань, установ і військово-навчальних закладів,
де немає нотаріусів чи органів, що вчиняють нотаріальні дії, а також
довіреність робітника, службовця, членів їхніх сімей і членів сімей
військовослужбовців, можуть бути посвідчені командирами (началь-
никами) цих частин, з’єднань, установ і закладів;
• довіреність особи, яка перебуває у місцях позбавлення волі
(слідчих ізоляторах), може бути посвідчена начальником місць
позбавлення волі.
Довіреність від імені юридичної особи видається її органами або
іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, з
прикладанням печатки цієї юридичної особи.
Довіреність є строковою угодою, тобто дія довіреності обме-
жена у часі. У кожній довіреності має бути зазначена дата вчинення, її
відсутність робить довіреність нікчемною (недійсною).
Строк довіреності зазначається у довіреності. Якщо строк
довіреності не зазначений, вона зберігає чинність до припинення її
дії. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може
перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона
видана.
Відповідно до змісту та обсягу повноважень представника роз-
різняють три види довіреностей.
Генеральна (загальна) – довіреність на вчинення широкого кола
різноманітних правочинів та інших юридичних дій, наприклад,
довіреність на управління майном довірителя.
Спеціальна – довіреність на вчинення однорідних правочинів чи
інших юридичних дій у певній сфері (ведення судових справ,
закупівля сировини та ін.).
Разова – довіреність на вчинення чітко визначеного правочину
чи іншої дії, наприклад, разове отримання матеріальних цінностей,
одержання кореспонденції тощо.
Представництво за довіреністю припиняється у разі:
• закінчення строку довіреності;
• скасування довіреності особою, яка її видала;
• відмова представника від вчинення дій, що були визначені
довіреністю;
40
 • припинення юридичної особи, від імені якої видана дові-
реність;
• припинення юридичної особи, якій видана довіреність;
• смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її помер-
лою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її
дієздатності.
У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник збері-
гає свої повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ
або таких дій, невиконання яких може призвести до збитків.
У разі припинення представництва за довіреністю представник
зобов’язаний негайно повернути довіреність.
Особа, яка видала довіреність, може у будь-який час скасувати
довіреність або передоручення. Договір про відмову від цього права є
нікчемним. Про скасування довіреності довіритель повинен негайно
сповістити представника, а також відомих йому третіх осіб, для
представництва перед якими видана довіреність.
Видача довіреності не зобов’язує представника безумовно до
вчинення дій, які були визначені довіреністю. Він управі відмовитися
від їх вчинення, крім випадків, коли ці дії були невідкладними,
такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він
представляє, або іншим особам.
Про відмову від вчинення дій, визначених у довіреності,
представник зобов’язаний негайно повідомити особу, яку він
представляє.

§ 9.8. Строки та терміни. Позовна давність

Час відіграє істотну роль у цивільних правовідносинах. Суб’єк-

тивні права та юридичні обов’язки їхніх учасників виникають, розви-
ваються і припиняються у певні строки. Строки, що встановлюються
у цивільних правовідносинах, є важливим правовим засобом ціле-
спрямованого регулювання діяльності громадян та організацій. Вони
дисциплінують учасників правових зв’язків, забезпечують чіткість і
визначеність у правах та обов’язках суб’єктів.
Цивільний кодекс України вперше на законодавчому рівні закрі-
пив поняття строків та термінів у цивільному праві, визначивши їх
принципову різницю.
Термін – це певний момент у часі, з настанням якого пов’язана
дія чи подія, яка має юридичне значення (ч. 2 ст. 251). Термін може
41
встановлюватися законом, іншими правовими актами, правочином
(угодою) або призначається судом. Як правило визначається кален-
дарною датою або вказівкою на подію, яка обов’язково має настати,
чи моментом витребування кредитора. Отже, закон допускає кілька
способів визначення терміну, кожний з яких може бути використаний
самостійно або одночасно з іншими.
Найбільша визначеність у взаємовідносинах сторін досягається
при позначенні термінів календарними датами. Останні можуть бути
конкретизовані вказівкою на години і навіть хвилини, які приурочені
до певної дати. Наприклад, у договорах на виконання обчислю-
вальних робіт термін подання замовником виконавцеві вихідних
документів визначаються не тільки календарними датами, але й
годинами.
Іноді термін визначається вказівкою на подію, яка обов’язково
має настати. Так, обов’язок щодо надолуження неподаних перевізних
засобів на внутрішньому водному (річковому) транспорті обмежений
рамками навігаційного періоду. І хоча відкриття й закриття навігації у
конкретному водному басейні здійснюється за розпорядженнями
(наказами) органів управління відповідним транспортом, настання і
закінчення навігаційного періоду до певної дати передбачити наперед
неможливо, оскільки це залежить від погодних умов.
Термін виконання зобов’язання може бути визначений момен-
том витребування кредитора. Відповідно до п. 2 ст. 530 ЦК України
боржник має виконати зобов’язання у семиденний строк із дня
пред’явлення вимоги кредитором, якщо обов’язок негайного вико-
нання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 251 ЦК України строк – це певний період
у часі, зі спливанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне
значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або
годинами. Початок строку чи його закінчення може визначатися
також вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Неоднаковість строків, що регулюються цивільним правом,
зумовлює потребу їх класифікації. Строки у цивільному праві
групуються за різними критеріями:
● За джерелами встановлення можна виділити строки, які
визначаються:
законом (загальна і спеціальна позовна давність – статті 257, 258);
угодою (договором) (наприклад, за договором позики сторони
визначили строк повернення грошей до 1 січня певного року);
42
 рішенням суду (за рішенням суду дається відстрочення
виселення наймача із житлової площі на місяць).
● За ступенем самостійності учасників цивільних правовідносин
у встановленні строків останні поділяють на:
імперативні – не підлягають зміні за угодою сторін (наприклад,
не допускається скорочення позовної давності);
диспозитивні – визначаються за угодою сторін (зокрема строки
в орендних відносинах).
● За змістом строки поділяються на такі групи:
● строки здійснення цивільних прав – це строки, протягом яких
суб’єкти цивільних прав можуть реалізовувати можливості, що
становлять зміст відповідних прав. Ці строки, у свою чергу, поді-
ляються на:
строки існування цивільних прав – строки, впродовж яких
суб’єктивне право діє в часі. Прикладом є строк дії авторського права.
Відповідно до ст. 28 Закону України «Про авторське право і суміжні
права» авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років
після його смерті;
претензійні строки – протягом яких управомочений суб’єкт має
право, я в деяких випадках і несе обов’язок звернутися безпосередньо
до зобов’язаної особи з метою врегулювання конфлікту, що виник
між ними, до того як пред’явити вимогу до суду або іншого право-
захисного органу за захистом свого права та інтересу. Наприклад,
відповідно до пунктів 1, 2 ст. 925 ЦК України до пред’явлення
перевізникові позову, що випливає із договору перевезення вантажу,
пошти, є обов’язковим пред’явлення йому претензій у порядку,
встановленому законом, транспортними кодексами (статутами);
гарантійні строки – упродовж яких продавець (виробник, вико-
навець роботи, особа, що надає послугу) гарантує якість товару
(роботи, послуги). Правове значення гарантійного строку полягає в
тому, що вимоги споживача щодо товару (роботи, послуги)
неналежної якості можуть бути заявлені продавцеві (виробникові,
виконавцеві роботи, особі, що надає послугу), якщо недоліки товару
(роботи, послуги) були виявлені протягом гарантійного строку.
Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 708 ЦК України покупець має право
пред’явити відповідну вимогу продавцеві у разі виявлення недоліків,
не застережених продавцем, або фальсифікації товару протягом
гарантійного строку;

43
 ● строки виконання цивільних обов’язків – строки, протягом
яких боржник зобов’язаний вчинити певну дію або утриматися від її
вчинення. Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов’язанні
встановлений строк його виконання, воно підлягає виконанню у цей
строк. Якщо строк виконання боржником обов’язку не встановлений,
кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час.
Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний термін від
дня пред’явлення вимоги (ч. 2 ст. 530).
Важливу групу строків у цивільному праві становить позовна
давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з
вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК
України).
За загальним правилом норми про позовну давність поширю-
ються на всі цивільні правовідносини. Але у законі є винятки з цього
правила (ст. 268 ЦК України), не поширюються позовна давність:
• на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових
прав, крім випадків, встановлених законом;
• на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про
видачу вкладу;
• на вимогу відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров’я або смертю;
• на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним
правового акта органу державної влади, органу влади Автономної
Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким
порушено його право власності або інше речове право;
• на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страхо-
вика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).
Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не
поширюється позовна давність.
Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків
позовної давності: загальний і спеціальний.
Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у
три роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична
особа), юридична особа чи держава.
Спеціальна позовна давність встановлена законодавчими
актами для окремих видів вимог. Вона може бути скороченою або
більш тривалою порівняно із загальною позовною давністю.
Відповідно до ст. 258 ЦК України позовна давність тривалістю
один рік застосовується до таких вимог: про стягнення неустойки
44
(штрафу, пені); спростування розміщених у засобах масової інфор-
мації відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репутацію, який
обчислюється від дня розміщення цих відомостей у засобах масової
інформації або від дня, коли особа довідалася чи повинна була
довідатися про ці відомості; у зв’язку з недоліками проданого товару;
про скасування договору дарування; у зв’язку з перевезенням
вантажу; про оскарження дій виконавця заповіту.
Позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про
визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства,
обману. У цьому разі перебіг позовної давності починається від дня
припинення насильства, під впливом якого був учинений правочин.
Тривалість десять років позовної давності встановлено до вимог
про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, що
обчислюється від дня, коли почалося його виконання.
Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за
домовленістю сторін у формі відповідного письмового договору.
Водночас вона не може бути скорочена за домовленістю сторін.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа
довідалася або могла довідатися про порушення свого права або
про особу, яка порушила право.
За окремими зобов’язаннями перебіг позовної давності
встановлюється таким чином:
1) за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг
позовної давності починається зі спливанням строку виконання;
2) за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або
визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається
від моменту, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про
виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк
для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі
спливанням зазначеного строку;
3) за вимогами про визнання недійсним правочину, вчине-
ного під впливом насильства, починається від дня припинення
насильства;
4) за вимогами про застосування наслідків нікчемного право-
чину починається від дня, коли почалося його виконання;
5) у разі порушення цивільного права або інтересу
неповнолітньої фізичної особи позовна давність починається від
дня досягнення нею повноліття;

45
 6) за регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності
починається від моменту виконання основного зобов’язання.
Особа, яка виконала зобов’язання після спливання позовної
давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть
якщо у момент виконання вона не знала про спливання позовної
давності.
Після початку перебігу позовної давності можуть виникати
обставини (юридичні факти), які або перешкоджають уповноваженій
особі своєчасно пред’явити позов, або іншим способом впливають на
нормальний перебіг давності. Ці обставини можуть призводити до:
зупинення перебігу позовної давності; переривання перебігу позовної
давності.
Перебіг позовної давності зупиняється (ст. 263 ЦК України):
1) якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або
невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);
2) у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на
підставах, встановлених законом;
3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-
правового акта, який регулює відповідні відносини;
4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних сил
України або в інших створених відповідно до закону військових
формуваннях, що переведені на воєнний стан.
У разі виникнення зазначених обставин перебіг позовної давності
зупиняється на весь час їх існування. Від дня припинення обставин, що
були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг
позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його
зупинення.
Крім зупинення, перебіг позовної давності може бути перерваний.
За чинним законодавством переривання позовної давності допускається у
двох випадках (ст. 264 ЦК України):
1) внаслідок вчинення особою дії, що свідчить про визнання нею
свого боргу або іншого обов’язку. Такими діями можуть бути надси-
лання боржником кредитору листа з проханням відстрочити стягнення
боргу, часткове виконання зобов’язання тощо;
2) у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох
боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги,
право на яку має позивач.
Зі спливанням позовної давності щодо основної вимоги
вважається, що позовна даність спливла і стосовно додаткової
46
вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене
майно тощо).

§ 9.9. Право власності в Україні. Захист права власності

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона

здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі
інших осіб (ст. 316 ЦК України). Воно, як і будь-яке право, має свій
зміст, що полягає в єдності трьох правомочностей – володіння, корис-
тування і розпорядження.
Розрізняють право власності в об’єктивному і суб’єктивному
розумінні. Право власності в об’єктивному розумінні – це сукупність
норм (чинних нормативно-правових актів у країні), які регулюють це
право. У суб’єктивному розумінні – це закріплена законом можли-
вість особи на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися
належним їй майном, одночасно беручи на себе тягар і ризик його
утримання.
Володіння – фактична наявність речі в господарстві власника і
його можливість впливати на неї безпосередньо. Воно може бути
законним (наявність в особи речі на правовій підставі) і незаконним
(володіння майном, добутим злочинним шляхом, привласнення
знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли
особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і
недобросовісне (коли особа знала або повинна була знати про те, що
володіння незаконне).
Користування – це право вилучати з речей їхні корисні
властивості (наприклад, обробляти землю й отримувати врожай,
вживати продукти харчування, носити одяг та взуття).
Розпорядження – право визначати юридичну або фактичну
долю майна (продавати, дарувати, обмінювати, переробляти,
заповідати тощо).
Цивільний кодекс України не містить визначень форм власності,
оскільки це економічна категорія, проте визначає:
● право власності українського народу – земля, її надра, атмо-
сферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в
межах території України, природні ресурси її континентального
шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права
власності українського народу. Від імені українського народу права
47
власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого
самоврядування;
● право державної власності – майно, у тому числі кошти, необ-
хідні для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енер-
гетична система, інформаційна система, системи зв’язку, транспорту
загального користування, кошти державного бюджету тощо).
Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють
відповідно органи державної влади;
● право приватної власності – майнові та особисті немайнові
блага конкретної фізичної чи юридичної особи (житлові будинки,
транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інте-
лектуальної творчості, інше майно споживчого і виробничого при-
значення). Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юри-
дичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками
будь-якого майна, за винятком окремих його видів, які відповідно до
закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке
може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обме-
женими.
Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної
ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи;
● право комунальної власності – майно, у тому числі грошові
кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном,
що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо терито-
ріальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Відповідно до чинного законодавства право власності припи-
няється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника
від права власності; припинення права власності на майно, яке за
законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу
безгосподарно утримуваних пам’яток історії та культури; викупу
земельної ділянки з метою суспільної необхідності; викупу нерухо-
мого майна; у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності
земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на
майно за зобов’язаннями власника; реквізиції; конфіскації; в інших
випадках, встановлених законом.
Суб’єктами права власності в Україні є:
1) український народ, який являє собою єдине джерело
державної влади в республіці і здійснює права власника шляхом
референдуму, а також через Верховну Раду України і місцеві ради
депутатів. Кожен громадян як складова народу має право за чинним
48
законодавством України користуватися природними об’єктами для
задоволення особистих потреб;
2) фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни
та особи без громадянства, які мають рівні майнові права, якщо інше
не передбачено законодавчими актами України;
3) юридичні особи, до яких належать трудові колективи дер-
жавних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства,
кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, госпо-
дарські об’єднання, професійні спілки, політичні партії та інші
громадські об’єднання, релігійні та інші організації;
4) Україна як суверенна і незалежна, демократична, соціальна,
правова держава;
5) Автономна Республіка Крим;
6) територіальні громади;
7) іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути проти-
правно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні,
крім випадків і в порядку, встановлених чинним законодавством.
У цивільному праві всі засоби захисту права власності прийнято
класифікувати на певні групи.
Речово-правові засоби захисту – віндикаційний позов (витребу-
вання з чужого незаконного володіння); негаторний позов (усунення
перешкод у здійсненні права користування та розпорядження
майном); позов про визнання права власності.
Зазначені позови є абсолютними, оскільки спрямовані на захист
абсолютного права власника, та можуть бути заявлені до будь-якої
третьої особи, яка порушила це право.
Зобов’язально-правові засоби, які випливають із договірних
інститутів, а не з права власності як такого. Так, за договором майно-
вого найму наймач зобов’язаний зі спливанням обумовленого строку
повернути наймодавцеві майно. У випадку невиконання цього
обов’язку наймодавець вправі вимагати повернення майна на підставі
договору майнового найму. Водночас у такий спосіб захищаються
його інтереси і як власника цього майна.
До окремої групи належать ті засоби захисту, які використо-
вуються при позбавленні права власності на законних підставах
(при конфіскації, реквізиції). Законодавчо визначена процедура кон-
фіскації, реквізиції та інших примусових випадків позбавлення права

49
власності спрямована на його охорону в цілому. Засобом захисту є
позов про виключення майна з акта опису чи звільнення з-під арешту.
Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його
права і вимагати повернення свого майна з чужого незаконного
володіння протягом трирічної позовної давності. У цілому поняття
захисту права власності є складовою більш широкого поняття за-
хисту цивільних прав та інтересів, що буде предметом розгляду окре-
мого параграфа цього розділу.

§ 9.10. Загальна характеристика зобов’язань: поняття,

підстави виникнення та припинення

Одним із найбільш поширених видів цивільних правовідносин є

зобов’язальні. На основі норм зобов’язального права за допомогою
певних юридичних фактів виникає зобов’язання – правовідношення,
в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь
другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати
роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від
певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання
його обов’язку (ст. 509 ЦК України).
Зобов’язання, як і будь-яке інше цивільне правовідношення,
складається з суб’єктів, об’єктів та змісту.
Суб’єктами зобов’язання є кредитор, тобто особа, якій нале-
жить право вимоги, і боржник – особа, яка несе обов’язок, що
відповідає праву вимоги кредитора.
Об’єктом зобов’язального правовідношення є дії, на реалізацію
яких спрямовані права та обов’язки суб’єктів, що становлять водно-
час і зміст зобов’язання.
Дії, що становлять об’єкт і зміст зобов’язання, можуть полягати в
передачі майна (наприклад, на підставі договору купівлі-продажу,
міни, дарування, поставки, позики тощо); виконанні робіт за
договорами підряду, побутового замовлення, підряду на капітальне
будівництво, договорів про спільну діяльність; наданні послуг на
підставі договорів перевезень, страхування, доручення, комісії,
схову; сплаті грошей на підставі договорів позики, кредитних
договорів, договорів банківського вкладу і банківського рахунку;
відшкодуванні шкоди, заподіяної в результаті протиправних дій, а
також шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок рятування об’єктів

50
державної і колективної власності; поверненні безпідставно прид-
баного майна і передачі безпідставно збереженого майна.
Зобов’язання виникають із юридичних фактів, що в зобов’я-
зальному праві мають назву підстави виникнення зобов’язань, – це:
● договори та інші правочини;
● створення літературних, мистецьких творів, винаходів та
інших результатів інтелектуальної діяльності;
● заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі;
● інші юридичні факти.
Крім того, зобов’язання можуть виникати безпосередньо з
акта цивільного законодавства (органів державної влади, органу
влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самовря-
дування, з рішення суду), а у випадках, встановлених актом цивіль-
ного законодавства або договором, підставою виникнення зобов’я-
зань може бути настання або ненастання певної події.
У деяких випадках виникає необхідність заміни сторін у
зобов’язаннях. Заміна кредитора іменується уступкою вимоги
(цесія), а заміна боржника – переведенням боргу.
Уступка вимоги здійснюється шляхом укладення договору між
первісним і новим кредитором. Згода боржника на це не вимагається,
йому лише повідомляють про заміну кредитора. На відміну від цесії,
переведення боргу має місце лише за згодою сторони, тобто креди-
тора. Адже він зацікавлений у належному виконанні зобов’язання.
Ці дії оформляються укладенням правочину. Якщо основний право-
чин був укладений у письмовій формі, то така сама форма вимага-
ється і для уступки вимоги чи переведення боргу.
Правовий зв’язок, що існує між суб’єктами зобов’язань, ніколи
не може бути довічним. Зобов’язання припиняється частково або в
повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Згідно із Цивільним кодексом України зобов’язання припиня-
ються: виконанням; зарахуванням; переданням відступного; прощен-
ням боргу; поєднанням боржника і кредитора в одній особі; за
домовленістю сторін; внаслідок зміни плану; неможливістю вико-
нання; смертю громадянина або ліквідацією юридичної особи.
Зобов’язання припиняється:
• виконанням, проведеним належним чином. Якщо боржник
видав кредитору в посвідчення зобов’язання борговий документ, то
кредитор, приймаючи виконання, повинен повернути цей документ, а
при неможливості повернення зазначити про це в розписці, що ним
51
видається. Розписка може бути замінена написом на борговому
документі, що повертається. Знаходження боргового документа у
боржника посвідчує припинення зобов’язання, поки не доведено інше.
При відмові кредитора видати розписку, повернути борговий документ
або відмітити в розписці неможливість його повернення боржник
вправі затримати виконання. У цьому випадку кредитор вважається
таким, що прострочив;
• зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав
або строк якої не зазначений чи визначений моментом пред’явлення
вимоги. Для зарахування досить заяви однієї сторони. Не допускається
зарахування вимог: у разі спливання строку позовної давності; про від-
шкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров’я або заподіянням
смерті; про довічне утримання; в інших випадках, передбачених
законом;
• за згодою сторін зобов’язання припиняється внаслідок пере-
дання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна
тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлю-
ються сторонами;
• внаслідок звільнення (прощення) кредитором боржника від
його обов’язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна
кредитора;
• якщо боржник і кредитор одна особа. Якщо згодом цей збіг
припиняється, зобов’язання виникає знову;
• угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов’язання
іншим між тими самими особами.
Зобов’язання між організаціями піддягає припиненню або
зміні сторонами в установленому порядку у випадках, якщо підстави,
на яких зобов’язання основане, змінені розпорядженням,
обов’язковим для обох сторін;
• неможливістю виконання, якщо вона викликана обстави-
нами, за які боржник не відповідає;
• зі смертю боржника, якщо воно нерозривно пов’язане з його
особою, у зв’язку з чим не може бути виконане іншою особою; зі
смертю кредитора, якщо виконання провадиться особисто для
кредитора.
Зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (борж-
ника або кредитора). Законодавством України виконання зобов’язання
ліквідованої юридичної особи може бути покладено на іншу юридичну

52
особу (наприклад, відшкодування шкоди, завданої ушкодженням
здоров’я або заподіянням смерті).

§ 9.11. Виконання зобов’язань та способи забезпечення їх

виконання

Під виконанням зобов’язання розуміють вчинення кредитором і

боржником дій, що становлять зміст зобов’язання.
Залежно від характеру зобов’язання: позичальник повинен по-
вернути гроші або речі, визначені родовими ознаками за договором
позики; підрядник – виконати роботу за договором підряду; замовник –
оплатити відповідну послугу тощо.
Зазначені дії зобов’язана сторона повинна виконати належним
чином. Це означає, що зобов’язання має бути виконане відповідно до
умов договору, на основі якого воно виникло, вимог ЦК України та
інших актів законодавства. При цьому акти законодавства включають
не лише закони, а й підзаконні акти. У разі відсутності таких умов та
вимог зобов’язання має бути виконано відповідно до звичаїв ділового
обігу або інших вимог, які зазвичай пред’являються.
Суб’єктами виконання зобов’язання є кредитор і боржник.
Як правило, зазначені особи мають здійснити виконання особисто.
Законом або договором може бути встановлено випадки, коли
виконати зобов’язання повинна інша особа. Зокрема, такий обов’язок
досить часто передбачається законом у разі виникнення зобов’язань
унаслідок заподіяння шкоди. Наприклад, батьки (усиновителі), опіку-
ни зобов’язані відшкодувати шкоду, завдану малолітнім. Виключно
боржником виконуються певні особисті зобов’язання (наприклад,
якщо за договором підряду обов’язок намалювати картину покладено
на конкретну особу).
Виконане зобов’язання має підтверджуватися певними дока-
зами. Ними можуть бути акт здавання-прийняття робіт, погашений
вексель, транспортні документи тощо. Якщо боржник видав креди-
торові борговий документ, останній, приймаючи виконання зобов’я-
зання, повинен повернути його боржникові. У разі відмови кредитора
повернути борговий документ або видати розписку боржник має
право затримати виконання зобов’язання. У цьому разі настає про-
строчення кредитора (ст. 545 ЦК України).
Одним із критеріїв належного виконання зобов’язання є вико-
нання його в строк, визначений сторонами. Так, продавець зобов’я-
53
заний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором
купівлі-продажу. Строк може визначатися подією, що неминуче має
настати. Наприклад, термін поставки товару може бути зумовлений
першим днем навігації. Зобов’язання за договором довічного утри-
мання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача.
Якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не
встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, креди-
тор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник
повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня
пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не
випливає із договору або актів цивільного законодавства (ст. 530 ЦК
України).
На практиці часто трапляються зобов’язання з множинністю
осіб. У ст. 540 ЦК України закріплений частковий порядок вико-
нання зобов’язань із множинністю осіб: якщо у зобов’язанні беруть
участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів
має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен вико-
нати обов’язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором
або актами цивільного законодавства.
У цивільних правовідносинах між сторонами, крім часткових,
можуть виникати солідарні зобов’язання, а саме: солідарний обов’язок
боржників або солідарні вимоги кредиторів.
При солідарному обов’язку боржників кредитор вправі вима-
гати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них
окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Кредитор, який не
одержав повного задоволення від одного з солідарних боржників, має
право вимагати недоодержане з решти солідарних боржників.
Солідарні боржники залишаються зобов’язаними доти, доки зобов’я-
зання не погашено повністю. Виконання солідарного зобов’язання
повністю одним із боржників звільняє решту боржників від виконання
кредиторові.
Боржник, який виконав солідарний обов’язок, має право зво-
ротної вимоги (регрес) до кожного з решти боржників у рівній частці,
якщо інше не встановлено законом або договором. Несплачена частка
одним із співборжників боржникові, який виконав солідарний обо-
в’язок, припадає в рівній частці на нього і на решту співборжників.
При солідарності вимоги кожний із кредиторів має право пред’я-
вити до боржника вимогу в повному обсязі. Виконання зобов’язання
повністю одному з солідарних кредиторів звільняє боржника від вико-
54
нання іншим кредиторам. Солідарний кредитор, який одержав вико-
нання від боржника, зобов’язаний відшкодувати іншим кредиторам
частки, що їм належать, якщо інше не випливає з відносин між ними.
У випадку альтернативного зобов’язання боржник має право
вибору щодо виконання однієї з двох або кількох дій, якщо інше не
передбачено законом, договором або змістом зобов’язання.
Чинне цивільне законодавство з метою захисту інтересів борж-
ника передбачає можливість виконання зобов’язання шляхом внесен-
ням боргу у депозит нотаріуса. Відповідно до ст. 537 ЦК України
боржник має право виконати свій обов’язок шляхом внесення належ-
них із нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит
нотаріуса в разі:
• відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці
виконання зобов’язання;
• ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від
прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку;
• відсутності представника недієздатного кредитора.
Нотаріус повідомляє кредитора у порядку, встановленому зако-
ном, про внесення боргу у депозит. Внесення грошей або цінних
паперів у депозит державної нотаріальної контори або приватного
нотаріуса вважається моментом виконання зобов’язання.
Зобов’язання є правовідносинами, тому вони охороняються
заходами примусового характеру. Ці заходи можна поділити на дві
групи.
До першої групи належать загальні заходи (спонукання до
виконання зобов’язання, покладення обов’язку відшкодувати запо-
діяні його порушенням збитки тощо), що застосовуються у всіх
випадках, за винятком тих, що виключені законом, договором або
характером встановлених відносин.
Друга група – спеціальні забезпечувальні заходи, що застосо-
вуються лише для забезпечення тих зобов’язань, для яких вони
безпосередньо встановлені законом або договором. Останні у цивіліс-
тиці називаються способами забезпечення виконання зобов’язань.
Відповідно до ст. 546 ЦК України виконання зобов’язання може
забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притри-
манням, завдатком.
Неустойка (штраф, пеня) – це грошова сума або інше майно, які
боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником
зобов’язання.
55
 Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми
невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання.
Пеня – неустойка, що обчислюється у відсотках від суми
несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день
прострочення виконання.
Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від вико-
нання свого обов’язку в натурі. Сплата (передання) неустойки не
позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих
невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.
За договором поруки поручитель зобов’язується перед креди-
том іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов’язання в
повному обсязі або в частині. Порука може забезпечувати лише
дійсну вимогу. Договір поруки повинен бути укладений у письмовій
формі. Недодержання письмової форми тягне недійсність договору
поруки.
Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею
зобов’язання або після закінчення строку, встановленого в договорі
поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиня-
ється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку
виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до пору-
чителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або
встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється,
якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного
року від дня укладання договору поруки.
Відповідно до ст. 560 ЦК України за гарантією банк, інша фі-
нансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед креди-
тором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого
обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення
зобов’язання боржником.
Гарантія є чиною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено
інше, і діє протягом строку, на який вона видана. За загальним прави-
лом вона не може бути відкликана гарантом, але закон допускає
закріплення такої можливості у самій гарантії.
Згідно зі ст. 563 ЦК України у разі порушення боржником
зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити
кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Вимога
кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої
ним гарантії пред’являється у письмовій формі. До вимоги додаються
документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або доданих до неї
56
документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення
боржником основного зобов’язання, забезпеченого гарантією. Креди-
тор може пред’явити вимогу до гаранта у межах строку, встанов-
леного у гарантії, на який її видано.
Гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.
Зобов’язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:
• сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;
• закінчення строку дії гарантії;
• відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом
повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви
про звільнення його від обов’язків за гарантією.
Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен
негайно повідомити про це боржника.
Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в
межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не
встановлено договором між гарантом і боржником.
Завдаток є грошовою сумою або рухомим майном, що
видається кредиторові боржником у рахунок належних із нього за
договором платежів, на підтвердження зобов’язання і забезпечення
його виконання.
Статтею 571 ЦК України визначаються правові наслідки
порушення зобов’язання, забезпеченого завдатком:
1. Якщо порушення зобов’язання сталося з вини боржника,
завдаток залишається у кредитора.
Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, він
зобов’язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити
суму у розмірі задатку або його вартості.
2. Сторона, винна у порушенні зобов’язання, має відшкодувати
другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір
(вартості) завдатку, якщо інше не встановлено договором.
В умовах переходу до ринкової економіки особливого значення
набуває застава, в силу якої кредитор (заставодержатель) має право у
разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпе-
ченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого
майна.
Предметом застави може бути:
• майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може
бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення;

57
 • майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави
(майбутній урожай, приплід худоби тощо).
Право застави поширюються на плоди, продукцію та доходи,
одержані від використання заставленого майна, у випадках, встанов-
лених договором.
У статті 575 ЦК України дається визначення лише двох видів
застав.
Іпотека – застава нерухомого майна, що залишається у воло-
дінні заставодавця або третьої особи.
Заклад – застава рухомого майна, що передається у володіння
заставодержателя або за його наказом – у володіння третій особі.
Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а
у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, – з
моменту його нотаріального посвідчення.
Якщо предмет застави відповідно до договору або закону пови-
нен перебувати у володінні заставодержателя, право застави виникає
в момент передання йому предмета застави. Якщо таке передання
було здійснене до укладання договору застави, право застави виникає
з моменту його укладення (ст. 585 ЦК України).
Заставодавець, крім випадків договору закладу, як правило,
користується предметом застави відповідно до його призначення
(наприклад, квартира, житловий будинок, цех тощо). У тому числі
заставодержатель має право отримувати з нього плоди та доходи, які
не стають предметом застави, якщо інше не встановлено договором
застави.
Заставодавець має право відчужувати предмет застави, пере-
давати його в користування іншим особам, але лише за згодою
заставодержателя. Якщо ж заставодавець заповів заставлене майно, то
обмежувати таке право договором застави неможливо, тому що такий
договір буде нікчемним.
Заставодержатель також має право користуватися переданим
йому предметом застави, але у випадках, встановлених договором.
За договором на заставодержателя може бути покладений обов’язок
отримувати з предмета застави плоди та доходи.
Відповідно до ст. 593 ЦК України право застави припиняється
у разі:
• припинення зобов’язання, забезпеченого заставою;
• втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив
предмет застави;
58
 • реалізації предмета застави;
• набуття заставодержателем права власності на предмет
застави.
Право застави припиняється також в інших випадках, встанов-
лених законом.
У разі припинення права застави внаслідок виконання забезпе-
ченого заставою зобов’язання заставодержатель, у володінні якого
перебувало заставлене майно, зобов’язаний негайно повернути його
заставодавцеві.
Новим видом забезпечення виконання зобов’язання, який не був
передбачений ЦК України 1963 р., є притримання. Згідно зі ст. 594
нового ЦК України кредитор, який правомірно володіє річчю, що
підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі
невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або
відшкодування кредиторові пов’язаних із нею витрат та інших збитків
має право притримати її у себе до виконання боржником зобо-
в’язання.
До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не пере-
ходить право власності на неї. Крім того, кредитор не має права
користуватися річчю, яку він притримує у себе; він, згідно із законом,
відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку притримує
в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини.
Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються
з її вартості відповідно до ст. 591, тобто в обсязі та порядку, перед-
бачених для задоволення вимог, забезпечених заставою (ст. 597 ЦК
України).

§ 9.12. Цивільно-правова відповідальність

Цивільно-правове регулювання може здійснюватися та успішно

розвиватися лише за умови, якщо реалізація цивільних прав і
обов’язків усіма учасниками цивільних правовідносин є належною.
Однак достатньо часто відбувається порушення цивільних прав, і тоді
виникає потреба захистити права суб’єктів цивільного права.
Одним із заходів впливу на особу, яка посягнула на права чи
інтереси інших учасників цивільних відносин, які охороняються
законом, є цивільно-правова відповідальність – правовідношення,
що виявляється як несприятливі наслідки майнового і немайнового

59
характеру у боржника, які забезпечуються державним примусом і
тягнуть за собою засудження правопорушення і його суб’єкта.
Несприятливі негативні наслідки у майновій сфері правопоруш-
ника можуть виражатися у відшкодуванні збитків, сплаті неустойки і
втрати завдатку, що є додатковим до основного обов’язку, оскільки
основний обов’язок боржника полягає у передачі майна, виконанні
робіт, наданні послуг тощо і він виконується на еквівалентній та
оплатній засадах.
Державний примус виявляється у тому, що міри відповідаль-
ності встановлюються у правових нормах, реалізація яких забезпе-
чується примусовою силою держави.
Осуд – це негативна реакція держави і суспільства на правопору-
шення і правопорушника.
Значення цивільно-правової відповідальності відображається в її
функціях:
• попереджувально-виховна – спрямована на попередження
правопорушень;
• репресивна – передбачає покарання правопорушника, яке
полягає у додаткових несприятливих зобов’язаннях, що забезпечу-
ються примусовою силою держави;
• компенсаційна – ліквідація несприятливих наслідків у потер-
пілого (кредитора) за рахунок порушника (боржника);
• сигналізаційна – має велике значення для інших партнерів
боржника, оскільки може служити сигналом про можливість вад у
поведінці боржника, які можуть виявитися при заподіянні право-
порушення.
Цивільне законодавство України передбачає певні види цивіль-
ної відповідальності. Поділ на види здійснюється за різноманітними
критеріями.
● Залежно від підстав її виникнення цивільна відповідальність
поділяється на договірну та позадоговірну.
Договірна – це відповідальність, яка визначається умовами
договору і настає у зв’язку з невиконанням або неналежним вико-
нанням зобов’язань за договором. Строки договору можуть збільшу-
вати або зменшувати розмір відповідальності порівняно з тією, що
передбачена законодавством. Наприклад, розмір неустойки, встанов-
лений законом, у договорі може бути збільшений або зменшений,
крім випадків, передбачених законом (ст. 551 ЦК України).
Позадоговірна (деліктна) відповідальність настає у зв’язку з
60
протиправним заподіянням однією особою іншій майнової або
моральної шкоди і визначається тільки законом. Правила про
деліктну відповідальність не можуть змінюватися за згодою сторін.
● Залежно від кількості суб’єктів, що беруть участь у право-
відносинах та характеру поділу відповідальності між ними, цивільна
відповідальність може бути частковою, солідарною або субси-
діарною.
Часткова відповідальність означає, що кожен із боржників
повинен виконати зобов’язання, відповідати за завдану шкоду у
певній частці, яка визначається законом або договором. Якщо ж ці
частки не визначені, то частка відповідальності кожного з боржників
є рівною.
Солідарна відповідальність передбачає, що кредитор має право
вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від
усіх боржників разом, так і від будь-якого з них окремо. Солідарна
відповідальність настає лише у випадках, встановлених договором
або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання.
Разом з тим, суд вправі за заявою потерпілого покласти на осіб,
що спільно заподіяли шкоду, часткову відповідальність відповідно до
ступеня їхньої вини.
У випадку субсидіарної (додаткової) відповідності існує основ-
ний боржник, який зобов’язаний відшкодувати шкоду (виконати зобо-
в’язання) у повному обсязі, та додатковий боржник. Останній залуча-
ється до відповідальності у разі, якщо майна основного боржника не
вистачає для повного відшкодування заподіяної шкоди. Вимога про
відшкодування спочатку пред’являється до основного боржника, і
лише якщо він не в змозі її виконати, звертається до додаткового.
Субсидіарною є відповідальність батьків (усиновителів), піклуваль-
ників за шкоду, завдану неповнолітніми віком від 14 до 18 років,
відповідальність гаранта, поручителя тощо.

● За обсягом цивільно-правову відповідальність поділяють на

повну, обмежену та підвищену відповідальність.
Одним із основних є принцип повного відшкодування заподіяної
правопорушенням шкоди, відповідно до якого майнова шкода,
завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особис-
тим немайновим правом фізичної або юридичної особи, а також
завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в
повному обсязі особою, яка її завдала (ст. 1166 ЦК України).
61
 Допускається зменшення (обмеження) розміру відповідальності
правопорушення, якщо:
а) відшкодовується лише реальна шкода і не відшкодовується
упущена вигода;
б) доведена вина обох сторін у невиконанні або неналежному
виконанні зобов’язання;
в) кредитор навмисно чи необачно сприяв збільшенню розміру
збитків або не вжив заходів щодо їх зменшення;
г) суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої
фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім
випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину (ст. 1193).
При цьому угоди про обмеження відповідальності договором,
якщо в законі непередбачено інше (повна або збільшена відпо-
відальність), вважаються нікчемними. Наприклад, нікчемними визна-
ються умови договору, що обмежують права покупця – фізичної осо-
би порівняно з правами, встановленими законодавством про захист
прав споживачів (ст. 698).
Підвищена відповідальність настає на умовах і в обсязі, перед-
бачених законом. Наприклад, ст. 1200 ЦК України прямо передбачає,
що розмір відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, може
бути збільшений законом. Закон також допускає збільшення умовами
договору законодавчо встановленого розміру неустойки, якщо
предметом неустойки є грошова сума (ст. 551).
У сучасному цивільному праві західних країн склалася тенден-
ція до відходу від принципу повного відшкодування шкоди у бік
встановлення максимальних меж майнової відповідальності. Основна
її причина полягає в тому, що багато видів господарської діяльності
пов’язано з небезпекою заподіяння астрономічних збитків, які вихо-
дять далеко за межі фінансових можливостей підприємця.
Цивільно-правова відповідальність настає за наявності передба-
чених законом умов – юридичних фактів, сукупність яких утворює
склад цивільного правопорушення. За загальним правилом умовами
цивільної відповідності є наявність:
• протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;
• шкідливого результату такої поведінки (шкоди);
• причинного зв’язку між протиправною поведінкою боржника
і виникненням збитків;
• вини особи, яка заподіяла шкоду.

62
 Протиправна – це така поведінка, що суперечить нормам
права і порушує суб’єктивні права інших учасників цивільних право-
відносин.
У договірних правовідносинах вона виражається у порушенні
правила, згідно з яким зобов’язання повинні виконуватися належним
чином. У недоговірних – у посяганні на особисті немайнові та (або)
майнові права та інтереси інших осіб.
Протиправність може виявлятися в активних діях (неякісне
виконання роботи за договором підряду з істотними відступами від
його умов; заподіяння тілесних ушкоджень громадянину), або в
бездіяльності (ненадання лікарем медичної допомоги громадянину,
який її потребує; непоставлення продукції у визначені договором
терміни тощо).
Шкода – це зменшення або втрати (загибель) майнового (та/або
немайнового) характеру, що є наслідком протиправної поведінки
боржника. Майнова шкода, виражена в грошах, – це збитки. Збитки
поділяють на реальну шкоду (витрати, зроблені кредитором для
відновлення порушеного права, втрата чи пошкодження майна) та
упущену вигоду (неодержані доходи, тобто ті, які кредитор одержав
би, якби його право не було порушено).
Моральна (немайнова) шкода охоплює втрати немайнового
характеру внаслідок моральних та (чи) фізичних страждань або інших
негативних явищ, заподіяних фізичним чи юридичним особам неза-
конними діями або бездіяльністю інших осіб.
Під поняттям «немайнова шкода» розуміють шкоду, заподіяну
юридичній особі, тобто втрати немайнового характеру, що сталися
через приниження її ділової репутації, посягання на фірмове наймену-
вання, товарний знак, виробничу марку, розголошення комерційної
таємниці, а також вчинення дій, спрямованих на зниження престижу
чи втрату довіри до її діяльності. Моральна ж шкода, на відміну від
немайнової, може бути завдана виключно фізичній особі, оскільки
саме вона як біопсихосоціальна істота здатна переживати моральні та
фізичні страждання.
Моральна шкода полягає:
• у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала
через каліцтво або інші ушкодження здоров’я;
• душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з
протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких
родичів;
63
 • душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала внаслідок
знищенням чи пошкодженням її майна;
• приниженні чесні, гідності, а також ділової репутації фізичної
або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в
інший спосіб (ст. 23 ЦК України).
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається
судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та
душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбав-
лення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала
моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також
із урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.
При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розум-
ності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової
шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього
відшкодування.
Причинний зв’язок – це об’єктивний зв’язок між протиправною
поведінкою правопорушника і шкодою, якої зазнала потерпіла
сторона. Доказ наявності причинного зв’язку є обов’язком кредитора
(потерпілого). Якщо немає шкоди – немає необхідності доводити
існування причинного зв’язку.
Виною вважається психічне ставлення особи до вчиненої неї
протиправної дії. У цивільно-правовій відповідальності також розріз-
няють вину у формі умислу та вину через необережність. Однак, форма
вини боржника не може впливати на обсяг цивільно-правової відпо-
відальності, який визначається межами об’єктивної шкоди.
У передбачених законом чи договором випадках цивільно-
правова відповідальність може наставати й без вини: за шкоду,
завдану громадянину незаконними діями органів дізнання, попе-
реднього слідства, прокуратури і суду; шкоду, завдану джерелом
підвищеної небезпеки тощо.
Однак, за загальним правилом для покладення на особу ци-
вільно-правової відповідальності наявність усіх названих умов є
обов’язковою. За відсутності однієї або кількох умов відповідальності
вона не може бути застосована. Особа є невинуватою, якщо вона
доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів для належного
виконання зобов’язання.

64
 За певних обставин, боржник може бути звільнений від відпо-
відальності за невиконання (неналежне виконання) зобов’язань. Так,
боржник не несе відповідальності, якщо належне виконання зобов’я-
зання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили.
Непереборна сила – це надзвичайні і невідворотні за даних
умов обставини чи події: паводок, землетрус, раптовий ураган, а
також явища соціального характеру – страйки тощо, прийняття
компетентними органами держави актів, що забороняють чи призупи-
няють вчинення певних угод, операцій та ін.
Не настає цивільно-правова відповідальності за заподіяння
шкоди (невиконання зобов’язання) в результаті випадку – обставин, в
яких немає вини сторін, та можливість настання яких боржник не міг і
не повинен був передбачити.
Разом із тим, не є непереборною силою чи випадком недо-
держання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на
ринку потрібних для виконання зобов’язань товарів або необхідних
коштів у боржника.
У цивільному праві, на відміну від кримінального, діє припу-
щення (презумпція) вини правопорушника – він вважається винним,
поки не доведе, що неналежне виконання зобов’язання (шкода)
виникло не з його вини. Тобто відсутність вини доводиться особою,
яка порушила зобов’язання, адже потерпілий не може знати, до яких
заходів вдавався правопорушник, щоб виконати зобов’язання, і які дії
вчинив боржник для виконання зобов’язань.
Право порушника доказувати свою невинність не позбавляє
потерпілого права давати суду свої докази вини боржника. Так, за
ст. 178 Кодексу торговельного мореплавства перевізник не відповідає
за нестачу вантажу, що прибув до порту призначення у супроводі
провідника або одержувача, якщо тільки одержувач не доведе, що
нестача вантажу сталася з вини перевізника.
Вина є умовою відповідальності не лише фізичної, а й юридич-
ної особи. У зобов’язаннях із заподіяння шкоди вина юридичної
особи проявляється у винних діях її працівником під час виконання
ним своїх трудових (службових) обов’язків. Підприємницькі това-
риства, кооперативи відшкодовують шкоду, завдану їхнім учасником
(членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяль-
ності від імені товариства чи кооперативу (ст. 1172 ЦК України).
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконним
рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної влади Автономної
65
Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійс-
ненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автоном-
ною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування
незалежно від вини цих органів (ст. 1173 ЦК України).
Обсяг відповідальності, як вже зазначалося, залежить від завданих
кредиторові збитків. Розмір цих збитків, а отже, і розмір відшкодування,
яке належить стягнути з винної особи, повинен обґрунтувати й довести
кредитор (потерпілий). Збитки визначаються з урахуванням ринкових
цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги
кредитора, у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не
була задоволена добровільно, – у день пред’явлення позову, якщо інше
не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу
про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували
на день ухвалення рішення.
Досить складним є обчислення неодержаних доходів (упущеної
вигоди), оскільки це збитки, які реально не мали місця, вони тільки
ймовірні. Фактично, це лише припущення кредитора про доходи, які б
він міг отримати у разі незалежного виконання зобов’язання. Тому
згідно із законом при визначенні неодержаних доходів враховуються
заходи, вжиті кредитором для їх одержання. Наприклад, придбання пев-
ного обладнання для переробки продукції, яку повинен поставити борж-
ник, оренда приміщень для зберігання (чи переробки) продукції та ін.
Якщо за порушення зобов’язання (договору) встановлено неус-
тойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від
відшкодування збитків. Однак, договором може бути передбачена
можливість відшкодувати збитки лише у тій частині, у якій вони не
покриті неустойкою, або ж стягнути тільки неустойку без права на
відшкодування збитків, або можливість за вибором кредитора
стягнути неустойку чи відшкодування збитків.
Особливі правила визначені у ЦК України на випадок невико-
нання грошового зобов’язання, під яким слід розуміти неправомірне
утримання грошових коштів, ухилення від їх повернення, інше
прострочення в їх сплаті тощо.
У разі невиконання у встановлені терміни грошового зобов’я-
зання боржник на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму
боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час про-
строчення, а також неустойку у розмірі трьох відсотків від простро-
ченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором
або спеціальним законом.
66
 На практиці часом виникають ситуації, коли у виникненні
шкоди є вина обох сторін: потерпілий (кредитор) своєю поведінкою
спричиняє виникнення шкоди або збільшення її розміру. Такі обста-
вини обов’язково враховуються судом при визначенні розміру ци-
вільно-правової відповідальності. Якщо груба необережність потер-
пілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від
ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди,
також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшу-
ється, якщо інше не встановлено законом (ст. 1193 ЦК України).
За загальним правилом шкода, завдана потерпілому внаслідок його
умислу, не відшкодовується.

§ 9.13. Цивільно-правові договори: види, порядок укладення та

припинення

Договір – одна з центральних категорій цивільного права. У широ-

кому значенні його можна розглядати в трьох аспектах: як підставу
виникнення правовідносин, як власне правовідношення, що виникло з цієї
підстави, і як форму, якої набуває відповідне правовідношення. У цьому
випадку договір – це підстава виникнення правовідносин. Згідно зі ст. 626
ЦК України договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямо-
вана на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Договір вважається дійсним при дотриманні наступних
умов: законність дії; волевиявлення сторін; дотримання встановленої
законом форми договору; право- та дієздатність сторін.
Головним елементом будь-якого договору є воля сторін, спря-
мована на досягнення певної мети, яка не суперечить закону, а змістом –
права й обов’язки сторін, встановлені ним. Зміст будь-якого договору
характеризується його умовами. Прийнято розрізняти істотні, звичайні
та випадкові умови договору.
Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у
належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.
Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або
необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за
заявою однією зі сторін повинно бути досягнуто згоди (наприклад, в
договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).
Крім істотних умов, у договорі можуть бути звичайні й
випадкові умови.

67
 До звичайних умов належать ті, що вироблені практикою для
договорів певного виду й оприлюднені в установленому порядку
(наприклад, місце виконання договору). Ці умови не обов’язково
повинні бути включені до договору. Якщо вони не включені до
договору, то діє загальна норма Цивільного кодексу. Якщо ж сторони
забажають встановити інше місце виконання договору, то це має бути
обумовлено в ньому.
Випадковими визначаються такі умови договору, які зазвичай
у договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути вста-
новлені угодою сторін. Наприклад, винагорода повіреному в договорі
доручення за виконання ним дій не передбачається, але якщо сто-
рони передбачать умову про винагороду, то повірений має право
вимагати її виплати. Отже, і випадкова умова, якщо вона включена
до договору, має бути виконана.
Різноманітність форм та видів договорів вимагає їх певної
класифікації, що здійснюється за різними ознаками.
Договори, в яких одна сторона має лише права, а інша – лише
обов’язки називають односторонніми. Їх слід відрізняти від односто-
ронніх угод, учасником яких є одна особа. У договорі завжди беруть
участь не менше двох осіб. До односторонніх договорів належать,
зокрема, договори доручення, дарування, займу.
Якщо кожна зі сторін договору має і права, і обов’язки, такі
договори називають двосторонніми або взаємними. Договори, в
яких бере участь більше двох осіб є багатосторонніми (наприклад,
договір про спільну діяльність зі спорудження житла, будівництва
шляхів, шкіл тощо).
Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають
юридичного значення, лише з моменту фактичного здійснення певних
дій (наприклад, договір позики слід вважати укладеним не з моменту
досягнення угоди між сторонами про позику, а з моменту, коли
позикодавець передав позичальникові певну суму грошей).
Консенсуальні договори вважаються укладеними і набу-
вають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основ-
них умов договору (купівля-продаж, найм, підряд тощо).
Договори можуть бути усними та письмовими, останні поділя-
ються на прості й нотаріально засвідчені.
За загальним правилом вибір форми договору залежить від
бажання осіб, що його укладають. Однак, у ряді випадків закон
вимагає, щоб договори були укладені в певній формі. Якщо для
68
договору не встановлено певної форми, він вважається укладеним,
поки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір.
Мовчання визначається виявом волі укласти договір лише у
випадках, передбачених законом.
Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх
укладання, якщо інше не встановлено законом (договір купівлі-продажу
за готівку).
Проста письмова форма застосовується в разі укладення дого-
ворів між юридичними особами, між фізичною та юридичною
особою, крім договорів, що виконуються під час їх укладення.
У простій письмовій формі укладаються й інші договори
громадян між собою, якщо дотримання цієї форми вимагає закон
(наприклад, договір майнового найму (оренди) між громадянами
на строк понад рік).
Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов’язкове у
випадках, передбачених законом. Так укладається договір купівлі-
продажу житлового будинку та деякі інші. Посвідчення здійснюється
нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону
має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом проставлення
на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального
напису. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який право-
чин з її участю може бути посвідчений нотаріально.
Недодержання форми договору, якої вимагає закон, тягне
недійсність договору лише в разі, якщо такий наслідок прямо
зазначено в законі.
Договір вважається укладеним, коли сторони досягли по всіх
істотних умовах згоди й належним чином його оформили.
Укладення договору як спільного юридичного акта його учас-
ників, погодження між ними умов договору відбувається у два етапи:
• внесення пропозицій однією стороною укласти договір
(оферти);
• прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Офертою визнається лише така пропозиція про укладення
договору, яка, по-перше, містить істотні умови договору; по-друге,
підтверджує намір оферента вважати себе зобов’язаним за договором у
разі її прийняття, і, по-третє, адресована певній особі чи особам.
Наприклад, реклама як пропозиція, що не містить конкретного адресата,
не може вважатися офертою. Не розглядаються як оферти і різного роду

69
комерційні пропозиції, навіть направлені конкретному адресату,
оскільки вони не містять істотних умов договору.
Цивільний кодекс України визначає з якого моменту договір
вважається укладеним. Коли пропозицію укласти договір зроблено з
зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним,
якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони від-
повідь про прийняття пропозиції протягом цього строку. Водночас,
коли пропозиція укласти договір зроблена усно без зазначення строку
для відповіді, договір вважається укладеним, якщо друга сторона
негайно заявила особі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї
пропозиції. Якщо така пропозиція зроблена в письмовій формі, договір
вважається укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала
відповідь протягом строку, встановленого актом цивільного законо-
давства, а якщо цей строк не встановлено, – протягом нормально
необхідного для цього часу.
Слід мати на увазі, що якщо з одержаної із запізненням відповіді
про згоду укласти договір видно, що відповідь була надіслана своє-
часно, вона визнається такою, що запізнилася, лише в тому разі, коли
особа, яка зробила пропозицію, негайно повідомить другій стороні про
одержання відповіді із запізненням. У цьому разі відповідь вважається
новою пропозицією.
Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропо-
новано, умовах визнається відмовою від пропозиції і водночас новою
пропозицією. Однак це правило не поширюється на випадки, коли при
укладенні договорів між державними, кооперативними та іншими
громадськими організаціями виникають розбіжності, що підлягають
розгляду судом, арбітражем або третейським судом.
Часто сторони самі визначають момент вступу договору в
юридичну силу, тобто момент, з якого договір вважається укладеним,
про що прямо зазначають: договір вступає в силу з такого дня, місяця і
року. В інших випадках момент укладення договору визначає закон.
Наприклад, договір купівлі-продажу житлового будинку має бути
нотаріально посвідчений, але юридичної сили він набуває лише з
моменту його реєстрації в місцевих органах управління.
Момент набуття договором чинності має важливе значення,
оскільки з цим моментом пов’язані певні юридичні наслідки –
перехід права власності до покупця, ризик випадкового знищення
речі. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження

70
товару переходить до покупця з моменту передання йому товару,
якщо інше не встановлено договором або законом.
Окремими видами договорів є такі: про передачу майна у
власність: купівля-продаж; поставка; про передачу майна у
тимчасове користування: найм (оренда); прокат; лізинг; позика;
про надання послуг: перевезення, зберігання, страхування, дору-
чення, комісія тощо.

§ 9.14. Загальна характеристика окремих видів цивільно-

правових договорів

Одним із найбільш поширених договорів, що укладається як

громадянами, так і юридичними особами, є договір щодо відчуження
майна – договір купівлі-продажу.
Договір купівлі-продажу – це угода, за якою одна сторона
(продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у
власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або
зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну
грошову суму (ст. 655 ЦК України).
Правове регулювання договору купівлі-продажу майна встанов-
люється главою 54 ЦК України та іншими нормативними актами.
Виділяють такі види договорів купівлі-продажу: звичайний договір
купівлі-продажу, договір купівлі-продажу у роздрібній торгівлі,
поставку, контрактацію сільськогосподарської продукції, постачання
енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу тощо.
Договір купівлі-продажу є оплатним, двостороннім і консен-
суальним. Сторонами (суб’єктами) договору купівлі-продажу є
продавець і покупець.
Суттєвими умовами договору купівлі-продажу є предмет і ціна.
Доти, доки сторони не дійдуть згоди щодо цих умов, договір не може
вважатися укладеним, незважаючи на погодження інших умов
(строку, місця, способу виконання тощо). Інші умови також можуть
набути значення істотних, якщо щодо них за заявою однієї із сторін
повинно бути досягнуто згоди.
Предметом договору купівлі-продажу можуть бути: товар, який
є у продавця на момент укладення договору або буде створений
(придбаний, набутий) продавцем у майбутньому; майнові права
(наприклад, зазначені у цінних паперах); право вимоги, якщо вимога
не має особистого характеру.
71
 До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються
положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено
договором або законом.
Продаж майна здійснюється за цінами, що визначаються сторо-
нами, якщо інше не передбачено законодавчими актами. Закон
України «Про ціни і ціноутворення» (1990 р.) визначає основні прин-
ципи встановлення та застосування цін і тарифів та організацію
контролю за їх дотриманням на території країни.
Є три види цін: вільні (визначається угодою сторін, яка у свою
чергу зумовлена попитом і наявністю товару на ринку), державні
фіксовані та регульовані. Державні фіксовані та регульовані ціни і
тарифи встановлюються на ресурси, які справляють визначальний
вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що
мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і
послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що
посідають монопольне становище на ринку.
Уся необґрунтовано одержана підприємством, організацією
сума виручки внаслідок порушення державної дисципліни цін
підлягає вилученню в дохід відповідного бюджету залежно від під-
порядкованості підприємства, організації. Відповідні суми спису-
ються з рахунків підприємств і організацій у банківських установах за
рішенням господарського суду.
Відповідно до цивільного законодавства форма договору
купівлі-продажу визначається характером і вартістю товару, а
також часом виконання договору. Договори, які виконуються в
момент їх укладення, можуть бути укладені в усній формі. Якщо
договір буде виконуватися після його укладення, то він має бути
укладений письмово, а окремі договори потребують не тільки пись-
мової форми, а й нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
Це такі види договорів: договори купівлі-продажу земельних ділянок,
цілісних (єдиних) майнових комплексів, житлових будинків (квартир)
та іншого нерухомого майна.
При укладенні договору продавець зобов’язаний попередити
покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача,
право застави, довічного користування тощо). Невиконання цього
правила дає покупцеві право вимагати зменшення ціни або розірвання
договору і відшкодування збитків.

72
 У випадку, коли право власності (право оперативного управ-
ління) переходить до покупця раніше передання речі, продавець зобо-
в’язаний до передання зберігати річ, не допускаючи її погіршення.
Якщо продавець, порушуючи договір, не передає покупцеві
продану річ, покупець вправі вимагати передання йому проданої речі і
відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або відмо-
витись від виконання договору і вимагати відшкодування збитків.
Важливим при укладенні договору купівлі-продажу є не лише
вид майна, а й інші характеристики, такі як асортимент, якість,
кількість тощо.
Відповідно до ст. 671 ЦК України якщо за договором купівлі-
продажу переданню підлягає товар у певному співвідношенні за
видами, моделями, розмірами, кольорами або іншими ознаками
(асортимент), продавець зобов’язаний передати покупцеві товар в
асортименті, погодженому сторонами.
При переданні продавцем товару в асортименті, що не відпо-
відає умовам договору купівлі-продажу, покупець має право відмови-
тися від його прийняття та оплати, а якщо він вже оплачений –
вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.
Якщо продавець передав покупцеві частину товару, асортимент
якого відповідає умовам договору купівлі-продажу, і частину товару
з порушенням асортименту, покупець має право на свій вибір:
• прийняти частину товару, що відповідає умовам договору, і
відмовитися від решти товару;
• відмовитися від усього товару;
• вимагати заміни частини товару, що не відповідає
асортименту, товаром в асортименті, який встановлено договором;
• прийняти весь товар.
У разі відмови від товару, асортимент якого не відповідає умовам
договору купівлі-продажу, або пред’явлення вимоги про заміну цього
товару покупець має право відмовитися від оплати цього товару, а
якщо він вже оплачений – вимагати повернення сплаченої за нього
грошової суми.
Продавець повинен передати покупцеві не лише визначений
договором вид товару але і якість проданої речі повинна відповідати
умовам договору, а за відсутності вказівок у договорі – вимогам
придатності для мети, з якою товар такого роду звичайно використо-
вується, особливо тоді, коли покупець при укладенні договору вказав
конкретну мету придбання товару.
73
 Якщо ж продаж товару відбувається за зразком і (або) за
описом, продавець повинен передати покупцеві товар, який відпо-
відає зразку та (або) опису.
Вимоги щодо якості товару можуть встановлюватись законом.
У такому випадку, продавець зобов’язаний передати покупцеві товар,
який відповідає цим вимогам. Більше того, законодавець передбачив,
що за домовленістю між продавцем і покупцем може встановлю-
ватись обов’язок продавця передати товар підвищеної якості порів-
няно з вимогами, встановленими законом.
Покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право,
незалежно від можливості використання товару за призначенням,
вимагати від продавця за своїм вибором:
• пропорційного зменшення ціни;
• безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;
• відшкодування витрат на усунення недоліків товару.
У разі істотного порушення вимог щодо якості товару
(виявлення недоліків, які не можна усунути, недоліків, усунення яких
пов’язане з непропорційними витратами або затратами часу, недоліків,
які виявилися неодноразово, чи з’явилися знову після їх усунення)
покупець має право за своїм вибором: відмовитися від договору і
вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми чи вимагати
заміни товару. Такі вимоги можуть бути заявлені як до продавця товару,
так і до його виробника.
Вищезгадані вимоги у зв’язку з недоліками товару можуть бути
заявлені покупцем у встановлені законом строки. Так, якщо на товар не
встановлено гарантійний строк або строк придатності, такі вимоги
можуть бути пред’явлені покупцем за умови, що недоліки були
виявлені протягом розумного строку, але в межах двох років, а щодо
нерухомого майна – в межах трьох років від дня передання товару
покупцеві, якщо договором або законом не встановлено більший строк.
Якщо встановити день передання нерухомого майна неможливо, або
якщо покупець володів нерухомим майном до укладення договору,
зазначені строки обчислюються від дня укладення договору.
Строк для виявлення недоліків товару, що перевозився або був
відправлений поштою, обчислюється від дня одержання товару в
місці його призначення.
Якщо на товар встановлено гарантійний строк, покупець має
право пред’явити вимогу у зв’язку з недоліками товару, які були
виявлені протягом цього строку.
74
 Покупець має право пред’явити вимогу у зв’язку з недоліками
товару, на який встановлений строк придатності, якщо вони виявлені
протягом строку придатності товару.
Якщо недоліки товару виявлені покупцем після спливання
гарантійного строку або строку придатності, продавець несе відпо-
відальність, якщо покупець доведе, що недоліки виникли до
передання йому товару або є наслідком обставин, які існували до
цього моменту.
До вимог у зв’язку з недоліками проданого товару застосовується
позовна давність в один рік, яка обчислюється від дня виявлення
недоліків у межах строків, встановлених ст. 680 ЦК України, а якщо на
товар встановлено гарантійний строк (строк придатності) – від дня
виявлення недоліків у межах гарантійного строку (строку
придатності).
Договір найму (оренди) належить до найдавніших інститутів
зобов’язального права. За договором найму (оренди) наймодавець
передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування
за плату на певний строк.
Цей договір є двостороннім, оскільки його сторони наділені пев-
ними правами й обов’язками. Сторонами вказаного договору є наймо-
давець – особа, яка передає майно у користування, і наймач, тобто
особа, яка набуває право користування річчю. У цьому випадку сто-
ронами угоди можуть бути фізичні й юридичні особи.
Право передання майна у найм має власник майна або особа, якій
належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа,
уповноважена на укладення такого договору.
Договір найму (оренди) належить до консенсуальних договорів,
але він може бути і реальним. Договірні відносини найму (оренди)
здійснюються на платній основі.
У главі 58 ЦК України містяться загальні положення про договір
майнового найму (оренди), які поширюються на всі види найму:
прокату, найму земельної ділянки, будівлі або іншої капітальної
споруди, оренди транспортних засобів, лізингу та інші. Особливості
регулювання окремих видів найму можуть встановлюватися спеціаль-
ними законами, іншими нормативно-правовими актами. Так, Законом
України «Про оренду державного та комунального майна» визначаються
особливості найму об’єктів державної і комунальної власності.
Предметом договору найму може бути індивідуально
визначені майно або річ, які зберігають свій первісний вигляд
75
при неодноразовому використанні (неспоживна річ), а також
майнові права. Законом можуть бути встановлені види майна, що не
можуть бути предметом договору найму.
Договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Якщо в договорі строк найму не встановлений, вважається що він
укладений на невизначений строк. Кожна із сторін договору найму,
укладеного на невизначений строк, може відмовитись від договору у
будь-який час, попередивши про це письмо другу сторону не пізніше
трьох місяців – щодо найму нерухомих речей та одного місяця –
щодо найму рухомих речей.
Якщо наймач продовжує користуватися майном після закін-
чення строку договору, то, за відсутності заперечень наймодавця про-
тягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який
був раніше встановлений договором.
Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки
договору найму окремого майна. В такому випадку, договір найму, строк
якого перевищує встановлений законом максимальний строк, є
укладеним на строк, що відповідає максимальному строку. Як правило,
предметом такого договору є об’єкти, що використовуються у підпри-
ємницькій діяльності і належать до основних фондів. Строк їх найму не
повинен перевищувати терміну їх амортизаційного зносу.
За договором майнового найму наймодавець зобов’язаний
надати наймачеві майно у стані, що відповідає умовам договору і
призначенню майна. Наймодавець не відповідає за недоліки майна,
які були ним застережені при укладенні договору.
Коли наймодавець не надає у користування наймачеві майно,
останній вправі витребувати від нього це майно і вимагати
відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або відмо-
витись від договору і стягнути збитки, завдані його невиконанням.
Наймодавець зобов’язаний зробити за свій рахунок капіталь-
ний ремонт зданого у найм майна, якщо інше не передбачено законом
або договором. Невиконання цього обов’язку наймодавцем дає найма-
чеві право або зробити капітальний ремонт (що передбачений
договором чи викликаний нагальною потребою) і стягнути з най-
модавця вартість ремонту чи зарахувати її в рахунок плати за найм;
або розірвати договір і вимагати відшкодування вартості ремонту.
За договором майнового найму наймач зобов’язаний: своєчасно
вносити плату за користування майном; користуватися майном
відповідно до договору і призначення майна; підтримувати найняте
76
майно у справному стані; проводити за свій рахунок поточний ремонт,
якщо інше не встановлено законом або договором; при припиненні
договору найму повернути майно у тому стані, в якому він його
одержав, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумов-
леному договором.
Здавання наймачем найнятого майна в піднайм дозволяється
лише за згодою наймодавця, якщо інше не передбачено законом або
договором.
При переході права власності на здане у найм майно від
наймодавця до іншої особи договір найму зберігає чинність для нового
власника. Договір найму зберігає чинність і при переході майна від
однієї юридичної особи (наймодавця) до іншої.
Договір найму припиняється у разі смерті наймача – фізичної
особи, якщо інше не встановлено договором або законом, та у разі
ліквідації юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем.
Наймодавець вправі відмовитись від договору найму і вима-
гати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користу-
вання нею протягом трьох місяців підряд. У такому випадку договір є
розірваним із моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця
про відмову від договору.
Сторони за договором майнового найму можуть вимагати
дострокового розірвання договору. Наймодавець має право вимагати
розірвання договору найму, якщо наймач:
• користується річчю всупереч договору або призначенню речі;
• без дозволу наймодавця передав майно у користування іншій
особі;
• своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі;
• не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо
обов’язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.
Договір може бути розірваним також на вимогу наймача у
випадку, якщо наймодавець:
• передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам
договору та призначенню речі;
• не виконує свого обов’язку щодо проведення капітального
ремонту речі.
У разі припинення договору наймач зобов’язаний негайно повер-
нути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з ураху-
ванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в дого-
ворі. Якщо наймач не виконує вказаного обов’язку, наймодавець має
77
право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати
за час прострочення.
Щодо вимог про відшкодування збитків, пов’язаних із пошкоджен-
ням предмета найму, а також вимог про відшкодування витрат на
поліпшення речі строк позовної давності становить один рік. Таким
чином, законодавець встановлює скорочений строк позовної давності
для зазначених вимог.
Одним із видів цивільних договорів є договір позики, за яким
одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (пози-
чальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками,
а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку саму суму
грошових коштів (суму позики) або таку саму кількість речей того ж
роду та такої ж якості (ст. 1046 ЦК України).
Договір позики є реальним, оскільки вважається укладеним із
моменту передання майна, яке переходить у власність позичальника.
Предметом договору позики можуть бути гроші або інші замінні речі,
визначені родовими ознаками. Гроші можуть позичатися готівкою або
шляхом безготівкових розрахунків, за яких моментом передання коштів
вважається момент зарахування їх на рахунок позичальника або, за його
вказівкою, на рахунок третьої особи, якщо інакше не передбачено самим
договором.
Моментом передання інших речей, визначених родовими ознаками
(ст. 184 ЦК України), тобто ознаками, властивими всім речам такого
самого роду (число, вага, міра), які є замінними (наприклад, будівельні
матеріали, продовольчі товари тощо), такими, що споживаються
(ст. 185) та обороноздатними (ст. 178), може бути не лише передання
речі в натурі, а й вручення товаророзпорядчих документів на це майно.
За загальним правилом договір позики є відплатним, оскільки
позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від
суми позики, але може бути і безвідплатним. Закон встановлює два
випадки, за яких договір вважається безпроцентним:
• коли він укладений між фізичними особами на суму, яка не
перевищує п’ятдесятикратного розміру неоподаткованого мінімуму
доходів громадян, і не пов’язаний із здійсненням підприємницької
діяльності хоча б однією зі сторін;
• позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками
(ст. 1048).
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не
менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір
78
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли
позикодавцем є юридична особа, – залежно від суми (ст. 1047).
Беручи до уваги поширеність договору позики серед фізичних
осіб, а також його реальність, закон, конкретизуючи загальні норми
щодо письмової форми правочинів встановлює, що укладення договору
позики між сторонами та його умови можуть посвідчуватися розпискою
позичальника або іншим документом (ст. 207), який посвідчує
передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної
кількості речей.
Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (гро-
шові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у
такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були
передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені
договором.
Якщо строк повернення договором не встановлено або визначено
моментом вимоги, сума позики має бути повернена позичальником
протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про
це, якщо інше не передбачено договором. Предмет безпроцентної
позики може бути повернений позичальником достроково, якщо інше не
встановлено договором.
Сума позики, наданої під проценти, може бути повернена достро-
ково за згодою позикодавця, або якщо це встановлено договором.
Предмет позики вважається повернутим у момент його передання пози-
кодавцеві або зарахування суми грошей, що позичалася, на його
банківський рахунок.
Закон покладає на позичальника, у разі неповернення ним
своєчасно суми позики, обов’язок сплатити позикодавцю суму боргу з
урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а
також сплатити три проценти від простроченої суми, якщо інший
розмір процентів не встановлено договором або законом (статті 625,
1050 ЦК України).
У разі, якщо позичальник своєчасно не повернув позикодавцю
речі, визначені родовими ознаками, він має сплатити позикодавцю
неустойку згідно зі статтями 549–552 ЦК України незалежно від сплати
процентів, встановлених договором або законом.
Згідно із законом сплата неустойки не звільняє позичальника від
виконання зобов’язання щодо повернення позики в натурі, а також не
позбавляє позикодавця права вимагати відшкодування збитків, завданих
невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання (ст. 552). Якщо
79
договором встановлено обов’язок повернути позику частинами
(із розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини
позики, позикодавець має право зажадати дострокового повернення
всієї суми позики, що залишилася, разом із належними процентами.
Позичальник має право оспорити договір позики на тій під-
ставі, що гроші або речі насправді не були одержані ним від позико-
давця або були одержані у меншій кількості, ніж зазначено у договорі.
У тих випадках, коли договір позики має бути укладений
письмово, свідчення свідків для підтвердження того, що гроші або
речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були
одержані у меншій кількості, ніж зазначено у договорі, не
допускаються. Це правило не застосовується до випадків, коли дого-
вір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домов-
леності представника позичальника з позикодавцем або через збіг
тяжких обставин.
Кредитний договір (від лат. сreditum – борг) – це цивільний
договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець)
зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у
розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобо-
в’язується повернути кредит та сплатити проценти (ст. 1054 ЦК
України).
Більшість юристів вважають кредитний договір різновидом
договору позики, оскільки ЦК України прямо визначає, що до від-
носин за кредитним договором застосовуються положення, які
регулюють відносини позики. Договір позики опосередковує пере-
дання особистих грошей позикодавця на засадах повернення такої
самої суми, а кредитний договір – передання кредитодавцем залуче-
них грошей, а іноді поряд із ними й особистих, на засадах повернення
такої самої суми.
Кредитодавцем за кредитним договором може бути лише банк
або інша фінансова установа. Поняття «банк» визначене в Законі
України «Про банки і банківську діяльність», а поняття та вичерпний
перелік «фінансових установ» містить Закон України «Про фінансові
послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг». Націо-
нальне законодавство може надавати право здійснювати кредитну
діяльність кредитним спілкам, страховим організаціям тощо.
Предметом договору кредитування є сума грошових коштів
(речей, визначених родовими ознаками), яка передається позичаль-
никові на умовах повернення та сплати процентів.
80
 Кредитний договір укладається в письмовій формі, недодер-
жання якої призводить до недійсності договору. До вимог про застосу-
вання наслідків правочину, вчиненого з недотриманням письмової
форми, застосовується позовна давність у десять років, перебіг якої
починається від дня, коли почалося виконання нікчемного правочину.
Кредитний договір є оплатним, консенсуальним, двостороннім.
Кредитодавець вправі відмовитися від надання позичальни-
кові передбаченого договором кредиту повністю або частково у разі
порушення процедури визнання позичальника банкрутом або ж за
наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що надана пози-
чальникові сума не буде повернена своєчасно. У разі порушення
позичальником передбаченого договором обов’язку цільового вико-
ристання кредиту кредитодавець має право також відмовитися від
подальшого кредитування позичальника за договором.
Позичальник має право відмовитися від одержання кредиту
повністю або частково, сповістивши про це кредитодавця до встанов-
леного договором строку його надання, якщо інше не передбачено
договором, законом, іншими нормативно-правовими актами.
Кредитодавець має право на одержання від позичальника про-
центів на суму кредиту у розмірах і в порядку, що встановлені дого-
вором. Якщо у договорі немає умови про розмір процентів, він визна-
чається обліковою ставкою банківського процента (ставкою рефінансу-
вання), встановленою Національним банком України. У разі відсут-
ності іншої угоди проценти виплачуються щомісяця до дня повернення
суми кредиту.
Для забезпечення виконання сторонами зобов’язань за кредитним
договором можуть застосовуватися будь-які види забезпечення, перед-
бачені у главі 49 ЦК України. Найбільш ефективним серед них креди-
тори вважають заставу, зокрема іпотеку. Крім того, можливим є
застосування як виду забезпечення виконання зобов’язань за кредитним
договором поруки, завдатку, притримання, страхування, неустойки.
За невиконання чи неналежне виконання обов’язків за кредитним
договором кожна зі сторін може нести відповідальність, зокрема у формі
відшкодування збитків та сплати неустойки.
Згідно з умовами кредитного договору банк може нести відпові-
дальність за несвоєчасне перерахування кредитних коштів на рахунок
позичальника чи визначений останнім рахунок третьої особи. Якщо
договором не встановлена неустойка за порушення цього обов’язку
кредитодавця, то банк зобов’язаний сплатити пеню у розмірі 0,1% від
81
суми простроченого платежу за кожен день прострочення, що не може
перевищувати десяти процентів від суми переказу. Крім того,
позичальник вправі вимагати відшкодування завданих цим порушенням
збитків як реальних, так і упущеної вигоди.
Позичальник зобов’язаний сплатити кредитодавцю, у випадку
неповернення ним своєчасно кредиту, суму боргу з урахуванням
встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три
проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів
не встановлено договором або законом (ст. 625 ЦК України).
За договором банківського вкладу (депозиту – від англ. deposit –
зберігання) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони
(вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’я-
зується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або
дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором
(ст. 1058).
Договір банківського рахунка укладається шляхом відкриття
клієнтові або зазначеній ним особі рахунка у банку на умовах,
погоджених сторонами. Сторонами цього договору є банк (або інша
кредитна установа) та клієнт банку – особа (суб’єкт господарювання),
для якої відкрито рахунок.
Вклади поділяються на два види: вклад, що надається банку на
умовах його видачі на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах
повернення вкладу зі спливанням встановленого договором строку
(строковий вклад).
Договором може бути передбачено й інший порядок повернення
вкладу, наприклад, вклад за умовою (відкладальною – досягнення
фізичною особою чотирнадцяти років).
За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк
зобов’язаний видати вклад або його частину на першу вимогу
вкладника, крім випадків, зазначених юридичними особами, на інших
умовах повернення, які встановлені договором.
Банк може використовувати наявні на рахунку клієнта кошти, за
що сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок. При цьому
банк повинен гарантувати право клієнта безперешкодно розпоряджа-
тися цими коштами.
Банк не має права визначати та контролювати напрями вико-
ристання коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені догово-
ром або законом, обмеження його права розпоряджатися коштами на
свій розсуд.
82
 Банк зобов’язаний гарантувати таємницю банківського ра-
хунку, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Відомості про
операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або
їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі державним органам
(їхнім посадовим особам), такі відомості надаються виключно у
випадках і в порядку, що передбачені законом.
У разі розголошення банком відомостей, що становлять бан-
ківську таємницю, клієнт має право зажадати від банку повного
відшкодування завданих збитків, а в деяких випадках і компенсації
моральної шкоди.
Укладення договору банківського вкладу з фізичною особою та
внесення грошових коштів на її рахунок за вкладом підтверджуються
ощадною книжкою. Відомості про вклад, вказані в ощадній книжці, є
підставою для розрахунків за вкладом між банком і вкладником.
Видача банківського вкладу, виплата процентів за ним і виконання
розпоряджень вкладника про перерахування грошових коштів із
рахунку за вкладом іншим особам здійснюються банком у разі пред’яв-
лення ощадної книжки.
Договір банківського вкладу також може бути оформлений
ощадним (депозитним) сертифікатом. На відміну від ощадної книжки,
сертифікат застосовується для оформлення вкладів як громадян, так і
юридичних осіб.
Ощадний (депозитний) сертифікат підтверджує суму вкладу,
внесеного у банк, і права вкладника (володільця сертифіката) на одер-
жання зі спливанням встановленого строку суми вкладу та процентів,
встановлених сертифікатом, у банку, який його видав.
Сертифікати можуть бути строкові (під певний договірний
процент на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред’яв-
ника (ст. 18 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу»).
У разі дострокового пред’явлення ощадного (депозитного) серти-
фіката до оплати банк виплачує суму вкладу та проценти за вкладами на
вимогу, якщо умовами сертифіката не встановлений інший розмір
процентів.
У процесі реалізації цивільно-правових договорів їх учасники
здійснюють різноманітні розрахунки: оплачують передане за договором
майно, поставлені товари або надані послуги, безоплатно передають
грошові кошти в благодійницьких чи інших цілях тощо. Звідси,
розрахункові правовідносини – це правовідносини, які виникають

83
внаслідок здійснення платником дій, що спрямовані на вчинення
платежу на користь іншої особи (одержувача).
Розрахункові правовідносини регулюються нормами цивільного
та фінансового права. Розрахунки можуть проводитися як готівкою, так
і в безготівковому порядку. Спосіб розрахунків, звичайно, залежить від
статусу суб’єктів цих правовідносин та підстав платежу. Розрахунки
між громадянами, які не є суб’єктами підприємницької діяльності,
можуть здійснюватися як у готівковий, так і безготівковій формі. Таким
чином, фізичні особи, що не займаються підприємницькою діяльністю
самі вибирають форму розрахунку.
Фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності – здійсню-
ють розрахунки в безготівковій формі. Так само проводяться роз-
рахунки між юридичними особами. Порядок безготівкових розрахунків
здійснюється відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в
Україні в національній валюті, затвердженої Правлінням Національного
банку України від 21 січня 2004 р.
Розрахунки між юридичними, а також фізичними особами –
суб’єктами підприємницької діяльності – в окремих випадках можуть
здійснюватися у готівковій формі, якщо це не заборонено законом.
Цивільний кодекс України передбачає такі види безготівкових
розрахунків: платіжні вимоги-доручення; платіжні доручення; чеки;
акредитиви; векселі; платіжні вимоги; інкасові доручення (розпо-
рядження), а також інші форми, передбачені законом, встановлені
згідно з ним банківськими правилами та застосовувані у банківській
практиці звичаями ділового обороту. Сторони за договором мають
право обрати та встановити у договорі будь-яку з названих форм
розрахунків.
Однією з найбільш поширених форм розрахунків є застосування
платіжних доручень. Платіжне доручення – це документ, за яким банк
зобов’язується за дорученням платника за рахунок коштів, що знахо-
дяться на його рахунку, перевести певну грошову суму на рахунок
зазначеної платником особи у цьому чи в іншому банку у строк,
передбачений законом або встановлений згідно з ним, якщо більш
короткий строк не передбачено договором або ж не визначено
застосовуваними у банківській практиці звичаями ділового обороту.
Платіжна вимога-доручення – документ, за яким здійсню-
ються платежі. Він складається з двох частин: вимоги одержувача
коштів до платника про сплату коштів за виконання договору

84
(поставку товарів, виконання робіт чи надання послуг тощо), а також
доручення платника банкові перерахувати ці кошти з його рахунку.
Вимогу-доручення заповнює спочатку одержувач коштів, а потім
передає його безпосередньо або через банк платникові. Платник у разі
згоди заповнює другу частину вимоги-доручення і здає його до
обслуговуючого банку для виконання, тобто перерахування коштів.
Чек – це документ, що містить нічим не обумовлене розпо-
рядження чекодавця банку провести платіж зазначеної у ньому суми
чекодержателю. Платником за чеком може бути тільки банк, де
чекодавець має кошти, якими він має право розпоряджатися шляхом
виставлення чеків. При цьому саме видання чека ще не погашає
грошового зобов’язання, на виконання якого він виданий.
Акредитив – документ, який містить грошове зобов’я-
зання, відповідно до якого банк, що відкрив акредитив за дору-
ченням клієнта (платника) і згідно з його вказівками (банк-емітент),
зобов’язується провести платіж у разі подання одержувачем коштів або
зазначеною ним особою (одержувач коштів) документів і виконання
інших умов, передбачених акредитивом. Акредитив видається банком за
дорученням клієнта на користь його контрагента за договором.
Згідно з ним цей банк зобов’язаний здійснити платіж за виконання
контрагентом договору (поставку товарів, надання послуг, виконання
роботи) або надати повноваження іншому банкові здійснити цей платіж.
Вексель – це документ (цінний папір), який засвідчує безумовне
грошове зобов’язання особи, що його видала (векселедавця), сплатити
після настання строку визначену суму грошей власникові векселя
(векселедержателю).
Платіжна вимога – документ, що містить вимогу юридичної
особи на безакцептне (безспірне) списання грошових коштів із
рахунку клієнта. Таке безспірне списання коштів можливе вик-
лючно у випадках, передбачених законом: за рішенням суду; щодо
визнаної боржником суми претензії за розпорядженням заявника
претензії; щодо пені за перевищення нормативних термінів прохо-
дження платежів та в деяких інших випадках.
Інкасове доручення – це документ, за яким банк (банк-
емітент) зобов’язується за дорученням клієнта та за його рахунок
вчинити дії щодо одержання від платника платежів та (або) акцепту
платежів. Банк-емітент, що одержав інкасове доручення, має право
залучати для його виконання інший банк (виконуючий банк).

85
 Як уже зазначалося, всі розрахунки в господарському обороті
України юридичні особи здійснюють через установи банків, клієнтами
яких вони є. Правовідносини між клієнтами та банківськими устано-
вами ґрунтуються на договорі банківського рахунку, основи якого
врегульовано в Цивільному кодексі України.
Банк вчиняє для клієнта за його розпорядженнями операції,
передбачені законом для рахунків цього виду, за встановленими
згідно з ним банківськими правилами та застосовуваними у банків-
ській практиці звичаями ділового обороту. Видавати або перерахову-
вати з рахунку кошти клієнта банк повинен не пізніше дня, що йде за
днем надходження до нього відповідного платіжного документа, якщо
інші строки не обумовлені договором. Без розпорядження клієнта
списувати кошти з його рахунку банк не вправі, окрім випадків чітко
визначених у законі.
Кошти, що надходять на рахунок клієнта, банк повинен зарахо-
вувати не пізніше дня, який іде за днем надходження до банку відпо-
відного платіжного документа, якщо договором не передбачено більш
короткий строк.
Банк може кредитувати рахунок, тобто здійснювати платежі з
рахунку, незважаючи на відсутність коштів. У цьому разі банк вважа-
ється таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня
здійснення такого платежу.

§ 9.15. Загальна характеристика спадкового права

Спадкове право як частина цивільного права являє собою

сукупність норм, які встановлюють порядок переходу майнових і
деяких особистих (немайнових) прав та обов’язків померлої особи по
праву спадкування. Воно регламентує:
• порядок складання заповіту;
• порядок спадкування по закону;
• прийняття спадщини і відмови від неї;
• випадки переходу спадщини до держави;
• порядок та обсяг відповідальності спадкоємців по боргах
спадкодавця;
• порядок розподілу майна спадкодавця;
• заходи охорони майна спадкодавця тощо.

86
 Власник, після смерті якого залишилось майно, називається
спадкодавцем, а особи, до яких це майно переходить після смерті
його власника, – спадкоємцями.
Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкування – це перехід
прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спад-
кодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкове правонаступництво
має універсальний характер. Це означає, що спадкоємець спадкує всі
права та обов’язки спадкодавця, за винятком тих, які за своєю
природою не можуть бути передані іншій особі.
До правонаступників не переходять права й обов’язки, що
безпосередньо пов’язані з особистістю спадкодавця:
• особисті немайнові права;
• право на участь у товариствах та право членства в об’єд-
наннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установ-
чими документами;
• право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим
ушкодженням здоров’я;
• права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати,
встановлені законом;
• права та обов’язки особи як кредитора або боржника, якщо
вони нерозривно пов’язані з його особою й у зв’язку з цим не можуть
бути виконані іншою особою.
Спадщина відкривається тільки після смерті громадян
(фізичних осіб).
Не буває спадкування після ліквідації юридичних осіб, тому
спадкодавцями можуть бути тільки громадяни, а спадкоємцями – як
фізичні, так і юридичні особи. Також не буває спадкування між
живими.
Часом відкриття спадщини визначається день смерті спадко-
давця, а при оголошенні його померлим – день набуття законної сили
рішення суду про оголошення його померлим.
Місцем відкриття спадщини визначається останнє постійне
місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, – місце-
знаходження майна або його основної частини.
Цивільний кодекс України визначає випадки усунення від права
на спадкування (ст. 1224 ЦК України). Зокрема, усуваються від
спадщини особи, які:
• умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з
можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя;
87
 • умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести
до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню
права на спадкування у них самих або інших осіб, або ж сприяли
збільшенню їхньої частки у спадщині;
• батьки після дітей, щодо яких вони були позбавлені
батьківських прав, і їхні права не були поновлені на час відкриття
спадщини;
• батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а
також інші особи, які ухилялися від виконання покладених на них за
законом обов’язків щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина
встановлена судом.
Крім того, не мають права на спадкування за законом один після
одного особи, шлюб між якими визнано недійсним. Особа також може
бути усунена від права на спадкування за законом відповідно до
рішення суду, якщо буде встановлено, що вона ухиляється від надання
допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, важку хворобу або
каліцтво був у безпорадному стані.
Відповідно до ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за
заповітом або за законом. Заповіт – це особисте розпорядження
фізичної особи на випадок своєї смерті. Зазвичай заповіт складається
однією особою.
Кодекс закріплює новий різновид заповіту – заповіт подружжя.
Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке
належить йому на праві спільної сумісної власності (ст. 1243 ЦК
України). Майно, власником якого є кожен із подружжя (майно,
набуте кожним із подружжя до шлюбу, на підставі договору
дарування, в порядку спадкування тощо), не може включатися до
заповіту подружжя. Щодо такого майна кожен із подружжя може
скласти заповіт особисто в загальному порядку.
У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної
сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до
другого з подружжя, який його пережив. Отже, спадщина в цьому разі
не відкривається, у спадкоємців не виникає право на спадкування.
Лише у разі смерті останнього право на спадкування мають особи,
визначені подружжям у заповіті.
Цивільне законодавство визначає певні вимоги щодо особи
заповідача. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною
дієздатністю (ч. 1 ст. 1234 ЦК України). Це може бути як повнолітня
особа (за умови, що вона не визнана судом недієздатною), так і
88
неповнолітня, яка в установленому законом порядку набула дієздат-
ності в повному обсязі до досягнення 18 років (у разі реєстрації
шлюбу; досягла шістнадцяти років та працює за трудовим договором
чи зареєстрована як підприємець та ін.)
Заповідач визначає зміст заповіту та його основні положення,
має право призначити коло спадкоємців, визначити обсяг спадщини,
зробити заповідальний відказ, покласти на спадкоємців інші
обов’язки. А також має право скасувати або змінити заповіт. У цьому
полягає свобода заповіту.
Визначаючи коло спадкоємців, заповідач може без зазначення
причин позбавити права на спадкування особу (осіб), яка є його
спадкоємцем за законом. Однак згідно із ст. 1241 ЦК України існує
коло осіб, які мають право на обов’язкову частку, це: малолітні,
неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непраце-
здатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно
від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у
разі спадкування за законом (обов’язкова частка).
Дійсність заповіту безпосередньо пов’язана з додержанням відпо-
відних вимог. Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням
місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний
заповідачем і посвідчений нотаріусом або іншою посадовою чи служ-
бовою особою, зазначеною у ЦК України (статті 1248, 1251, 1252).
Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою
не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у
її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті
правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом
або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної
дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути
підписаний особою, яка його вчиняє.
Особа, яка не може сама написати заповіт, має право звернутися
за допомогою до нотаріуса. У цьому разі заповіт має бути вголос
прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через
фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має
відбуватися при свідках (не менше двох). Свідками можуть бути лише
особи з повною цивільною дієздатністю.
Згідно із ст.1253 свідками не можуть бути:
• нотаріус або інша посадова особа, яка посвідчує заповіт;
• спадкоємці за заповітом;
• члени сім’ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;
89
 • особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.
Цивільний кодекс України передбачає можливість складання
секретного заповіту, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення
з його змістом (ст. 1249). Особа, яка склала секретний заповіт, подає
його в заклеєному конверті нотаріусові. На конверті має бути підпис
заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис,
скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший
конверт та опечатує.
Особливий порядок посвідчення нотаріусом секретного заповіту
робить неможливим передчасне ознайомлення з його змістом будь-якої
особи. Секретний заповіт оголошується нотаріусом лише після смерті
заповідача і відкриття спадщини.
Спадкування за законом має місце в таких випадках, коли:
• заповіту немає;
• заповіт визнано недійсним;
• спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття
спадщини або відмовились прийняти її.
Спадкоємці одержують право на спадкування почергово.
В Україні передбачається п’ять черг спадкоємців (статті 1261–1265 ЦК
України).
У першу чергу право на спадкування за законом одержують діти
спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкоємця та народжені
після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
У другу чергу – рідні брати та сестри спадкодавця, його баба, дід
як з боку батька, так із боку матері.
У третю чергу – рідні дядько і тітка спадкодавця.
У четверту чергу – особи, які проживали зі спадкодавцем однією
сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.
Відповідно до статей Сімейного кодексу України (статті 3, 9),
можна вважати, що до членів сім’ї може належати необмежене коло
осіб, які «проживають однією сім’єю» і врегулювали свої «сімейні
(родинні)» відносини за договором, що має бути укладений у письмовій
формі. Це можуть бути особи, які проживають у фактичних шлюбних
відносинах, та будь-які інші особи, які підпадають до наведеного вище
визначення. Разом з тим існує одне загальне обмеження: сім’я не може
утворюватися на підставах, заборонених законом, або таких, що
суперечать моральним засадам суспільства.
У п’яту чергу право спадкування за законом одержують інші
родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому
90
родичі наступного ступеня споріднення усувають від спадкування
родичів подальшого ступеня. У зазначену чергу право на спадкування
за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його
сім’ї. При цьому утриманцем вважається неповнолітня або непраце-
здатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як
п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї
єдиним або основним засобом для життя.
Слід мати на увазі, що кожна наступна черга спадкоємців за
законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців
попередньої черги, усунення їх від спадкування, неприйняття ними
спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених
чинним цивільним законодавством.
Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадку-
вання може бути змінена нотаріально посвідченою угодою заінтересо-
ваних спадкоємців, укладеною після відкриття спадщини. Крім того, за
рішенням суду особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг,
може одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги,
яка закликана до спадкування, за умови, що вона протягом тривалого
часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу
спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був
у безпорадному стані.
У разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з
одного боку, та усиновлювач і його родичі, з іншого – прирівнюються
до родичів за походженням.
Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.
Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого
майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.
Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою
нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних
засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них
(ст.1267 ЦК України).
Сучасне вітчизняне цивільне законодавство передбачає новий
різновид договорів – спадковий договір (статті 1302–1308). Відповідно
до ст. 1302 ЦК України за спадковим договором одна сторона (набувач)
зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужу-
вача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.
Сторонами у спадковому договорі є відчужувач (подружжя, один
із подружжя або інша особа) та набувач – фізична або юридична особа.

91
 Зазначений вид договору має складатися у письмовій формі та
посвідчуватися нотаріусом.
Набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний до
вчинення будь-яких дій майнового чи немайнового характеру як до,
так і після відкриття спадщини.
На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який
посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. У зв’язку з цим
заповіт, який відчужувач склав щодо майна, зазначеного у спадко-
вому договорі, є повністю або частково недійсним. Відчужувач має
право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконан-
ням спадкового договору після його смерті, а у разі її відсутності
контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за
місцем відкриття спадщини.
Спадковий договір може бути розірвано судом (ст. 1308 ЦК
України):
• на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його
розпоряджень;
• на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним
розпоряджень відчужувача.
Після відкриття спадщини державна нотаріальна контора за
місцем знаходження спадкового майна, а в населених пунктах, де
немає нотаріуса, – відповідні органи місцевого самоврядування, вжи-
ває заходів із охорони спадкового майна, коли це потрібно в інтересах
держави, спадкоємців, відказоодержувачів або кредиторів.
Право на спадщину має бути оформлене в порядку, встанов-
леному законом. Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої
є нерухоме майно зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею
йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про
право на спадщину видається кожному з них із зазначенням імені та
часток у спадщині інших спадкоємців.
Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після
закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини (ст. 1298).
Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з
моменту державної реєстрації цього майна.

Глава 10. Сімейне право України

92
 § 10.1. Поняття, система та джерела сімейного права

Поняття «сімейне право» можна розглядати у різних аспектах.

Воно охоплює чотири взаємопов’язаних, але таких, що не збігаються
за обсягом та змістом, поняття.
Під сімейним правом розуміють насамперед сукупність
правових норм, які регулюють особисті немайнові та пов’язані з ними
майнові відносини, що виникають зі шлюбу, споріднення та взяття
дітей на виховання.
Згідно із Сімейним кодексом України такими відносинами є:
• особисті майнові та немайнові відносини між подружжям,
батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновлюваними, між ма-
тір’ю та батьком щодо виховання дитини;
• відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками,
правнуками, рідними братами, сестрами;
• немайнові або майнові відносини між іншими членами сім’ї,
визначеними у цьому кодексі.
Сімейне право розглядають, як сімейне законодавство, тобто
систему сімейно-правових нормативних актів, розташованих залежно
від їхньої юридичної сили у певному порядку.
Крім того, його визначають як правову науку, тобто систему
знань про сімейно-правові явища. Ця наука вивчає закономірності
сімейно-правового регулювання певних суспільних відносин, способи
забезпечення його ефективності. Як будь-яка правова наука, сімейне
право складається з системи взаємопов’язаних і взаємно узгоджених
понять, поглядів, висновків, суджень, теорій.
Предметом науки сімейного права є:
• норми, сукупність яких утворює це право як галузь;
• сімейне законодавство;
• сімейні правовідносини, практика розгляду та вирішення
сімейно-правових спорів;
• вивчення історії розвитку сімейного законодавства і науки
сімейного права, що має пізнавальний і водночас практичний
характер;
• вивчення сімейного законодавства зарубіжних країн із метою
запозичення позитивного досвіду.
Сімейне право розуміють також як навчальну дисципліну.
Воно регулює певне коло суспільних відносин і обумовлюється
базисом суспільства. Утворюючи єдину чітку систему, сімейне право
93
як самостійна галузь є складовою загальної системи права, містить
ряд інститутів, які органічно пов’язані між собою загальними
принципами.
Система сімейного законодавства виражена головним чином у
Сімейному кодексі України (СК України). Наукове пізнання системи
права передбачає пізнання закономірностей, формування і взаємо-
зв’язок окремих структурних частин. Система сімейного права скла-
дається з двох частин: загальної й особливої.
Загальна частина містить загальні норми, які поширюються на
всі сімейно-правові відносини. До них належать: норми про предмет,
законодавство, про мету і завдання, принципи, суб’єкти сімейних
правовідносин тощо.
Особлива частина – це сукупність інститутів, кожен із яких
регулює визначений різновид сімейних відносин. Система сімейного
права є специфічною, тому що складається з інститутів, яких немає в
інших галузях права. До основних із них належать: шлюб (порядок
його реєстрації і припинення), правовідносини (подружжя, батьків і
дітей, інших членів сім’ї), усиновлення, опіка та піклування, реєстра-
ція актів цивільного стану.
Отже, система сучасного сімейного права – це структура, еле-
ментами якої є сімейно-правові норми та інститути, розміщені у
певній послідовності.
Джерелами сімейного права є нормативно-правові акти, які в
сукупності становлять сімейне законодавство. Загальні засади право-
вого регулювання сімейних відносин визначені Конституцією
України: Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен
із них має рівні права й обов’язки у шлюбі та сім’ї (ст. 51).
Основним регулятором усього розмаїття сімейних правовід-
носин став Сімейний кодекс України (прийнятий 10 січня 2002 р.,
набув сили з 1 січня 2004 р.). Розроблення та прийняття СК України є
вирішальним етапом формування національного сімейного законо-
давства, у концепцію розвитку якого закладено принципи:

• демократичності, рівності, гарантування прав та свобод особи;

• зміцнення сім’ї та утвердження її ролі в суспільстві;

• побудови сімейних відносин на паритетних засадах, почуттях

94
 взаємної любові та поваги, підтримки;

• виховання у дітей почуття обов’язку перед батьками та

іншими членами сім’ї, а натомість забезпечення кожній дитині
сімейного виховання, можливостей духовного та фізичного
розвитку.

Новели, запроваджені цим кодексом, сформульовані із ураху-

ванням практики застосувань Кодексу про шлюб та сім’ю України
1969 р., положень законодавства зарубіжних країн, пропозицій,
висловлених науковцями та практичними працівниками. Норми
Сімейного кодексу відповідають положеннями міжнародних актів,
насамперед Загальної декларації прав людини та Конвенції ООН про
права дитини, ратифікованих Україною.
Належне місце серед регуляторів сімейних відносин зайняв
договір. Нові види своєрідних за своєю правовою природою договорів
дозволять членам сім’ї вирішити важливі питання для кожної окремої
життєвої ситуації.
Вперше задекларовано можливість вирішення питань керуючись
звичаями. Запровадження таких унікальних правових інститутів, як
заручини, сепарація відображає національні традиції, моральні та
релігійні засади функціонування українського суспільства. Втіленням
вимог практики стало і врегулювання відносин жінки та чоловіка, що
проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, повернення в
законодавство однієї з можливих форм виховання дітей – патронату.
Сімейний кодекс охоплює широке коло відносин у сфері сім’ї,
регулює особисті немайнові та майнові відносини між подружжям,
батьками та дітьми; усиновлювачем та усиновленим; між батьком та
матір’ю щодо виховання, розвитку та утримання дитини, а також між
бабою, дідом, прабабою, прадідом та онуками, правнуками; рідними
братами та сестрами; мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком;
між іншими членами сім’ї.

За своєю структурою СК України складається із семи розділів:

І. Загальні положення.

ІІ. Шлюб. Права та обов’язки подружжя.

95
 ІІІ. Права та обов’язки матері, батька і дитини.

IV. Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування.

V. Права та обов’язки інших членів сім’ї та родичів.

VI. Застосування Сімейного кодексу України до іноземців та

осіб без громадянства. Застосування законів іноземних держав та
міжнародних договорів в Україні.

VII. Прикінцеві положення.

До регуляторів сімейних відносин належить також низка зако-

нів, зокрема Закони України «Про державні органи реєстрації актів
громадянського стану». Підлягають застосуванню також окремі
положення Цивільного та Цивільного процесуального кодексів
України. Важливу роль відіграють також і підзаконні нормативно-
правові акти.

§ 10.2. Порядок та умови укладання шлюбу

Термін «шлюб» походить від старослов’янського сьлюбь

(обіцянка).
Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у
державному органі реєстрації актів цивільного стану (ст. 21 СК
України).
Чоловік та жінка, які вирішили укласти шлюб, особисто
подають заяву про його реєстрацію в будь-який державний орган
реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) за їхнім бажанням. Якщо
чоловік та (або) жінка не можуть через поважні причини особисто
подати заяву про реєстрацію шлюбу в орган РАЦС, то таку заяву,
нотаріально посвідчену, можуть подати їхні представники.
Повноваження представників повинні бути нотаріально посвідчені
(ст. 28 СК України).
Орган РАЦС зобов’язаний ознайомити осіб, що подали заяву
про реєстрацію шлюбу, з їхніми правами та обов’язками як май-
бутнього подружжя та батьків і попередити про відповідальність за
приховування перешкод для реєстрації шлюбу.

96
 Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються
зарученими. Інститут заручин є новим для нашого законодавства і
введений із метою захисту майнових прав сторін у випадку відмови
від реєстрації шлюбу.
Стаття 31 СК України встановлює, що особа, яка відмовилася
від шлюбу, зобов’язана відшкодувати іншій стороні витрати, понесені
у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Однак такі
витрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була
спричинена протиправною, аморальною поведінкою нареченого або
нареченої, прихованням нею (ним) обставин, що мають для того, хто
відмовився від шлюбу, суттєве значення (тяжка хвороба, наявність
дитини, судимість тощо). У випадку відмови від шлюбу особи, що
отримала подарунок у зв’язку з майбутнім весіллям, договір
дарування за вимогою дарувальника може бути розірваним судом.
У випадку розірвання договору особа зобов’язана повернути річ, а
якщо вона не збереглася – відшкодувати її вартість.
Шлюб реєструється після закінчення одного місяця з дня
подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. У разі поважних
причин керівник державного органу РАЦС дозволяє реєстрацію
шлюбу до закінчення цього строку. У випадках вагітності нареченої,
народження нею дитини, а також, якщо існує безпосередня загроза
для життя чоловіка або жінки, шлюб реєструється в день подання
заяви.
Якщо є відомості про наявність перешкод для реєстрації шлюбу,
керівник органу РАЦС може відкласти реєстрацію шлюбу, але не
більше ніж на три місяці. Рішення про таке відкладення може бути
оскаржено в суді.
Шлюб реєструється в приміщені державного органу РАЦС.
За заявою осіб, що беруть шлюб, його реєстрація може проводитися в
іншому місці.
Державна реєстрація шлюбу відбувається урочисто. Присут-
ність нареченого та нареченої в момент реєстрації шлюбу обов’яз-
кова. Реєстрація шлюбу через представника не припускається.
Якщо реєстрація шлюбу не відбулася у визначений день, то
заява про реєстрацію шлюбу втрачає чинність після закінчення трьох
місяців з дня її подання.
Умови вступу в шлюб – це такі передбачені законодавством
обставини, які повинні обов’язково мати місце при укладенні шлюбу і
у разі відсутності яких шлюб може визнаватися недійсним. До таких
97
умов належить добровільність укладення шлюбу та досягнення
сторонами шлюбного віку.
У випадку укладення шлюбу під впливом загрози, обману,
насильства тощо є всі підстави для визнання такого шлюбу недійс-
ним. Згода особи на укладення шлюбу не може вважатися вільною,
коли під час реєстрації шлюбу вона страждала психічним розладом,
знаходилась у стані алкогольного, наркотичного або токсичного
сп’яніння, в результаті чого не розуміла повністю значення своїх дій
та (або) не могла керувати ними.
Для прийняття рішення про укладення шлюбу необхідною
умовою є певний ступінь моральної та фізичної зрілості. Тому СК
України (ст. 22) встановлює шлюбний вік: для жінок і чоловіків –
вісімнадцять років. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, повинні
досягнути шлюбного віку на день реєстрації шлюбу. За наявності
поважних причин суд може своїм рішенням надати особі, яка досягла
шістнадцятилітнього віку, право на шлюб, якщо буде встановлено, що
це відповідає її інтересам.
Сімейне законодавство України не встановлює граничного віку
для укладення шлюбу, не має юридичного значення і різниця у віці
між особами, що беруть шлюб.
Для майбутнього подружжя дуже важливим є стан здоров’я
кожного, тому що від цього насамперед залежить здоров’я їхніх
майбутніх дітей. У ст. 30 СК України закріплено обов’язок осіб, що
подали заяву про реєстрацію шлюбу, сповістити один одного про стан
здоров’я. При цьому приховання тяжкої хвороби, а також хвороби,
небезпечної для іншого з подружжя або їхніх нащадків може бути
підставою для визнання шлюбу недійсним.

§ 10.3. Припинення та недійсність шлюбу

Припинення шлюбу можна визначити як припинення на

майбутнє правовідносин між подружжям, які виникли із зареєстро-
ваного дійсного шлюбу на підставі визначених юридичних фактів.
Згідно зі ст. 104 СК України шлюб припиняється в результаті
смерті одного з подружжя, оголошення одного з подружжя померлим,
або шляхом його розірвання.
Шлюб розривається, якщо подальше спільне життя подружжя
і збереження шлюбу суперечить інтересам одного з них, інтересам
їхніх дітей, що мають істотне значення (ст. 112).
98
 Фактично припинений шлюб продовжує породжувати сімейні
правовідносини, так само, як і у разі встановлення для подружжя
режиму окремого проживання. Цей режим встановлюється судом за
заявою подружжя або за позовом одного з них у випадку немож-
ливості або небажання дружини та (або) чоловіка проживати разом
(ст. 119). Встановлення режиму окремого проживання не припиняє
прав та обов’язків подружжя, що визначені у СК України і які чоловік
та дружина мали до встановлення такого режиму, а також прав та
обов’язків, передбачених шлюбним договором.
Однак, у разі встановлення такого режиму (ст. 120):
• майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не
вважатиметься набутим у шлюбі;
• дитина, народжена дружиною після спливання десяти місяців,
не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка:
• дружина, чоловік можуть усиновити дитину без згоди другого
з подружжя.

Найбільш поширені
негідна поведінка одного з подружжя;
причини розлучення фізіологічні причини (наприклад,
безплідність);
втручання батьків;
різні погляди на релігію

Стаття 110 СК України встановлює виключення із загального

правила про свободу розірвання шлюбу. Так, частина 2 вказаної статті
закріплює, що позов про розірвання шлюбу не може бути пред’яв-
лений упродовж вагітності дружини та впродовж одного року після
народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив
протиправну дію, що містить ознаки злочину, щодо до другого з
подружжя або дитини.
Слід зазначити, що СК України обумовлює застосування пра-
вила, передбаченого в частині 2 ст. 110, наявністю кровної спорідне-
ності між чоловіком дружини та зачатою або новонародженою
дитиною. У випадках, коли батьківство зачатої дитини визнається
іншою особою, то чоловік та (або) дружина мають право подати позов
про розірвання шлюбу протягом вагітності.
Чоловік, дружина мають право також подати позов про розір-
вання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство
99
щодо цієї дитини визнається іншою особою або за рішенням суду
відомості про чоловіка як батька дитини виключені з актового запису
про народження дитини (частини 3, 4 ст. 110).
Правило, закріплене у частині 2 ст. 110 СК України, застосову-
ється і в тому випадку, якщо дитина народилася мертвою або не
дожила до одного року (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду
України «Про застосування судами окремих норм Кодексу про шлюб
та сім’ю»).
Основним порядком розірвання шлюбу вважається судовий.
Шлюб розривається в судовому порядку, якщо подружжя має
неповнолітніх дітей або відсутня взаємна згода на розірвання шлюбу.
У судовому порядку буде розглядатися також справа про розірвання
шлюбу, коли один із подружжя, хоч і заявляє про свою згоду на це,
однак ухиляється від розірвання шлюбу в органах РАЦС, відмовля-
ється подавати спільну заяву, не з’являється для реєстрації розлу-
чення, а також якщо місце проживання одного з подружжя невідоме
(п. 89 Інструкції Міністерства юстиції України «Про порядок
реєстрації актів громадянського стану в Україні").
В органах РАЦС шлюб може бути розірваний: за заявою
подружжя, які не мають дітей; за заявою одного з подружжя, якщо
інший визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, або засуджений за
скоєння злочину до позбавлення волі на строк не менше ніж три роки
(статті 106, 107 СК України). При зазначених обставинах шлюб
розривається органами РАЦС незалежно від наявності майнового
спору між подружжям.
У разі розірвання шлюбу державним органом РАЦС,
моментом його припинення вважається день винесення цим органом
відповідної постанови. Якщо шлюб припиняється судом, то шлюб
припиняється в день, коли рішення суду про розірвання шлюбу
набуває чинності (ст. 114).
Недійсним визнається шлюб, укладений за відсутності, хоча б
однієї з передбачених у законі умов для його укладення, або за
наявності, хоча б однієї з перешкод для його укладення, що закріплю-
ються в СК України. Визнання шлюбу недійсним – це анулювання
всіх його наслідків із моменту реєстрації.
Закон встановлює вичерпний перелік підстав для визнання
шлюбу недійсним та виділяє три види недійсних шлюбів.
Абсолютно недійсний (нікчемний) шлюб – визнається таким із
моменту реєстрації (ст. 39). Підставою для його недійсності є:
100
 ➢ порушення принципу моногамії – укладення шлюбу з особою,
яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі. Однак,
якщо шлюб зареєстровано із особою, яка вже перебуває у шлюбі, то у
разі припинення попереднього шлюбу до анулювання актового запису
стосовно повторного шлюбу останній стає дійсним із моменту
припинення попереднього шлюбу;
➢ шлюб укладено між родичами прямої лінії споріднення або
між рідними братом та сестрою.
➢ недієздатність однієї із сторін.
Недійсним визнається шлюб за рішенням суду у разі:
➢ відсутності вільного волевиявлення жінки або чоловіка;
➢ фіктивності шлюбу. Шлюб визнається фіктивним, якщо його
укладено чоловіком та жінкою або одним із них без наміру створити
сім’ю та набути прав та обов’язків подружжя.
Шлюб може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо
він був зареєстрований:
➢ між усиновлювачем та усиновленим;
➢ між двоюрідним братом та сестрою; між тіткою, дядьком та
племінником, племінницею;
➢ з особою, яка приховала свою тяжку хворобу, небезпечну для
другого з подружжя та (або) їхніх дітей;
➢ з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано
право на шлюб.
Поряд із загальними встановлено також спеціальні правові
наслідки недійсності шлюбу (ст. 46 СК України), які застосовуються
до особи, яка не знала і не могла знати про наявність перешкод для
укладення шлюбу. Така особа має право на:
• розподіл майна, що нажите в недійсному шлюбі, як спільної
сумісної власності;
• проживання в житловому приміщенні, в яке вона вселилась у
зв’язку з недійсним шлюбом;
• аліменти від другого з подружжя;
• прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу.
Крім того, є загальне виключення, що стосується інтересів дитини.
Так, відповідно до ст. 47 СК України недійсність шлюбу не впливає на
обсяг взаємних прав та обов’язків батьків та дитини, що народилася в
такому шлюбі.
Від недійсного шлюбу треба відрізняти неукладений шлюб. Неук-
ладений вважається шлюб, що зареєстрований за відсутності нареченої
101
або нареченого. Запис про такий шлюб анулюється в органі РАЦС згідно
з рішенням суду за заявою зацікавленої особи або прокурора.

§ 10.4. Особисті немайнові та майнові права й обов’язки

подружжя

Зміна сімейного стану фізичної особи не впливає на загальний

обсяг її конституційних особистих прав та обов’язків. Окремі консти-
туційні немайнові права людини в результаті укладення шлюбу
набувають особливого сімейно-правового наповнення.
Найважливішим немайновим правом кожної людини є право на
життя, склад якого визначає право на збереження життя та роз-
поряджання ним.
Одним із основних немайнових прав фізичної особи є право на
сім’ю. Це право виявляється в можливості обирати особу, з якою
утворюватиметься сімейний союз, створювати сім’ю, обирати форми
сімейного життя, здійснювати певні сімейні права та обов’язки.
Особисті немайнові права подружжя відіграють важливу роль у
їхніх стосунках. Вони тісно пов’язані з нормами моралі і відрізняються
від інших прав рядом особливостей:
 виникають тільки із зареєстрованого у встановленому державою
порядку шлюбу;
 не мають конкретної матеріальної оцінки, хоча і можуть бути
пов’язані з майном;
 від них не можна відмовитись, їх не можна передати або
подарувати;
 вони закликані індивідуалізувати особу в суспільстві,
зокрема в сімейних відносинах.
Ураховуючи сучасні тенденції розвитку сімейного та цивільного
законодавства, особисті немайнові права можна поділяти на три
групи залежно від підстав їх виникнення:
● які виникають у людини з моменту народження у суспільстві, де
діють норми права, і належать кожній фізичній особі незалежно від
сімейного стану, але які у зв’язку з укладенням шлюбу набувають
особливого сімейно-правового наповнення (конкретизації), – це право:
o на вільний вибір професії та роду занять;
o вільний вибір місця проживання;
o особисте життя та його таємницю;
o фізичну та психічну недоторканність;
102
 ● що виникають у чоловіка та жінки на підставі укладення
шлюбу – це право:
o вибирати прізвище;
o рівності при вирішенні всіх питань життя сім’ї;
o на припинення шлюбу;
o на батьківство;
o надавати згоду на усиновлення, якщо усиновлювачем є один
із подружжя, та право на таємницю усиновлення;
o право кожного із подружжя знати про стан здоров’я іншого;
● для їх виникнення необхідний юридичний склад – наявність
зареєстрованого шлюбу та смерть одного з подружжя в такому шлюбі
– це право:
o вимагати в судовому порядку відповіді та спростування не-
правдивої інформації щодо померлого чоловіка або дружини;
o вдови (вдівця) бути присутнім при дослідженні причин смерті
другого з подружжя;
o вдови (вдівця) вимагати відшкодування моральної та мате-
ріальної шкоди, завданої в результаті глуму над тілом померлого з
подружжя або над місцем його поховання;
o надавати згоду на використання, зокрема опублікування
особистих паперів, що належали померлому з подружжя.
Особисті та майнові відносини, що виникають у сім’ї є взаємо-
пов’язаними. При цьому, вирішальне значення мають особисті стосунки
подружжя, на яких базується сім’я, та майнові відносини. Про значу-
щість особистих стосунків свідчать сучасні тенденції розвитку цивіль-
ного законодавства, які пропонують такі самі засоби захисту особистих
немайнових прав та обов’язків, як для захисту майнових прав.
Майнові відносини подружжя – це відносини, що виникають
між чоловіком та дружиною з приводу майна та мають економічний
зміст.
Традиційно виділяють чотири види майнових відносин:
• відносини подружжя з приводу належного їм майна;
• аліментні правовідносини;
• житлові правовідносини;
• спадкові правовідносини.
Як правило, майно, нажите подружжям під час шлюбу, нале-
жить їм на праві спільної сумісної власності. Але такий правовий
режим подружнього майна може змінюватися шляхом укладення
шлюбного договору.
103
 § 10.5. Особисті немайнові та майнові права й обов’язки
батьків і дітей

Правовий статус батьків та дітей визначається Конституцією

України, Конвенцією ООН про права дитини, Сімейним і Цивільним
кодексами України, законами України «Про охорону дитинства»,
«Про освіту» іншими правовими актами.

Особисті немайнові права батьків

особисте виховання дитини; залучення до виховання дитини

інших осіб, передавання її на виховання фізичним та юридичним
особам;
вибір форм і методів виховання, які не суперечать закону
і моралі
безперешкодне спілкування з дітьми

самозахист своєї дитини, звернення до суду, інших органів

державної влади, органів місцевого самоврядування за захистом
прав своєї дитини як її законних представників

визначення місця проживання дитини

відібрання дитини у будь-якої особи, що утримує її незаконно

Мати та батько мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей.

Неповнолітні батьки мають такі самі права та обов’язки, як і
повнолітні, і можуть їх здійснювати самостійно.
До прав та обов’язків особистого немайнового характеру нале-
жить обов’язок: забрати дитину із пологового будинку чи іншого
закладу охорони здоров’я, зареєструвати народження дитини не
104
пізніше одного місяця, визначити її прізвище, ім’я та по батькові.
Однак визначальним є право та обов’язок батьків виховувати свою
дитину, піклуватися про стан її здоров’я, фізичний, психічний,
духовний розвиток, забезпечити здобуття нею освіти. Заборонені
будь-які фізичні покарання дитини. Батьки мають право на само-
захист своєї дитини, а також право представляти її інтереси та захи-
щати права у відповідних державних органах. Реалізація батьками
своїх прав та виконання обов’язків повинно ґрунтуватися на повазі до
дитини і не суперечити її інтересам. Спори між батьками щодо
виховання дітей вирішуються органами опіки та піклування, судом.
Ухилення батьків від виконання своїх обов’язків тягне правові
наслідки, визначені законом, зокрема застосування сімейно-правових
санкцій. За рішенням суду обидва або один із батьків можуть бути
позбавлені батьківських прав за такими підставами:
• невиконання обов’язку забрати дитину з пологового будинку
чи іншого закладу охорони здоров’я і відсутність піклування нею
протягом шести місяців;
• ухилення від виконання обов’язків щодо виховання;
• жорстоке поводження з дитиною;
• хронічний алкоголізм або наркоманія батьків;
• експлуатація дитини, примушування її до жебракування чи
бродяжництва;
• засудження за вчинення умисного злочину проти дитини.
Правові наслідки позбавлення батьківських прав передбачають
втрату усіх прав щодо дитини, припинення усіх правовідносин, засно-
ваних на спорідненості з нею, крім обов’язку сплати аліментів. Надалі
така дитина може бути передана на виховання іншому з батьків,
родичам, усиновлена або передана на опікування органами опіки та
піклування. За рішенням суду батьківські права можуть бути понов-
лені, якщо дитина не була усиновлена.
Права та обов’язки майнового характеру стосуються набуття
та управління майном у сім’ї, а також аліментів.
Для визначення правового режиму майна батьків і дітей визна-
чальним є принцип роздільності майна, але майно, набуте внаслідок
їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві
спільної сумісної власності. При управлінні майном дитини віком до
чотирнадцяти років батьки діють від імені дитини. У разі укладення
від імені дитини угоди одним із батьків згода другого презюмується і
може бути спростована у судовому порядку. Спори між батьками
105
щодо управління майном дітей вирішують органи опіки та піклування чи
суд. Дитина віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років або до
укладення шлюбу розпоряджається своїм майном, але для укладення
угод, що виходять за межі дрібних побутових, необхідна згода батьків.
Важливим є обов’язок з утримання батьками своїх дітей до досяг-
нення ними повноліття. Утримання дитини може бути добровільним у
натуральній чи грошовій формі або примусовим (за рішенням суду)
шляхом сплати щомісяця частки від заробітку (доходу) або твердої
грошової суми. Присуджуються аліменти з дня подання позовної заяви, а
у визначених законом випадках – і за минулий час, але не більше як за
три роки. Розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим за
неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Стаття 182 СК України
передбачає обставини, які суд враховує при визначенні розміру
аліментів:
• стан здоров’я та матеріальне становище дитини;
• стан здоров’я та матеріальне становище платника аліментів;
• наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних
чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;
• інші обставини, що мають істотне значення.
Обов’язку батьків піклуватися про своїх дітей відповідає обов’язок
повнолітніх дітей піклуватися про своїх немічних батьків. У ст. 172 СК
України закріплено обов’язок дитини, повнолітніх дочки та сина
піклуватися про батьків. Зазначається, що дитина, повнолітні дочка, син
зобов’язані піклуватися про батьків, виявляти турботу та надавати їм
допомогу. Вони мають право звернутися за захистом прав та інтересів
непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без
особливих на те повноважень.
Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непра-
цездатних, немічних батьків, із них можуть бути за рішенням суду
стягнуті кошти на покриття витрат, викликаних наданням такого
піклування.

§ 10.6. Влаштування дітей, позбавлених піклування

Конвенція про права дитини, учасницею якої є Україна, перед-

бачає, що дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного
оточення або яка в її власних інтересах не може залишатися в такому

106
оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надається
державою, яка забезпечує зміну догляду за дитиною.
Стаття 52 Конституції України покладає на державу вирішення
питань щодо утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених
батьківського піклування. На основі цього СК України називає
усиновлення однією з форм влаштування дітей, позбавлених батьків-
ського піклування, поряд з опікою та піклуванням, а також патро-
натом. За допомогою усиновлення усуваються несприятливі для фор-
мування особистості дитини обставини та створюються умови,
найближчі до тих, що складаються у сім’ї.
Однак за сучасних умов у випадках, передбачених законом,
батьками дитини можуть бути особи, які не мають з ним генного
зв’язку (штучне запліднення, сурогатна матір, визнання батьківства
особою, яка знає, що вона насправді не є батьком дитини, тощо),
тобто право на існування поряд із біологічним отримало і соціальне
батьківство та материнство. Саме тому СК України визначає, що сім’я
створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення,
а також на інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не
суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. 3).
Усиновлення – правовий інституту, що здійснюється в інте-
ресах дитини, єдиний або обидва батьки якої: померли, невідомі,
позбавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку недієздат-
ними, безвісно відсутніми чи оголошені померлими; дали згоду на
усиновлення; понад шість місяців не проживають разом із дитиною та
без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні; не
виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи.
Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа.
Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду відповідну заяву.
Усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності
рішенням суду про усиновлення. За бажанням усиновлювача дер-
жавний орган РАЦС видає на підставі рішення суду свідоцтво про
усиновлення, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.
Усиновленою може бути дитина, покинута в пологовому
будинку, іншому закладі охорони здоров’я або яку відмовилися
забирати батьки, інші родичі, яку було підкинуто чи знайдено.
Права усиновлювача

На зміну відомостей про місце На зміну прізвища, ім’я,

та дату народження дитини та по батькові дитини тощо
107
 Необхідно зазначити, що усиновлення надає усиновлювачеві
права та накладає на нього обов’язки щодо дитини, яку він усиновив,
у тому самому обсязі, що їх мають батьки щодо дитини, а особі, яку
усиновлено, права й обов’язки щодо усиновлювача у тому ж обсязі,
що їх має дитина щодо своїх батьків.
Усиновлення вважається недійсним за рішення суду, якщо
(ст. 236):
• воно було проведено без згоди дитини та батьків;
• усиновлювач не бажав настання прав та обов’язків, які вини-
кають у результаті усиновлення;
• воно було проведено на підставі підроблених документів;
• у разі відсутності згоди на усиновлення певних осіб.
Над дітьми, які залишилися без батьківського піклування,
може бути встановлена опіка або піклування.
Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла 14 років, а
піклування – над дитиною віком від 14 до 18 років. Опіка, піклу-
вання над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а
також судом (ст. 243 СК України).
Опікуном, піклувальником може бути за її згодою повнолітня
дієздатна особа. При призначенні дитині опікуна або піклувальника
органом опіки та піклування враховуються особисті якості особи, її
здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої
дитини. Опікун або піклувальник зобов’язаний виховувати дитину,
піклуватися про її здоров’я, фізичний, психічний, духовний розвиток,
забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти.
Опікун, піклувальник має право: самостійно визначати способи
виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу
опіки та піклування; вимагати повернення дитини від будь-якої особи,
яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.
Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право:
• на проживання в сім’ї опікуна або піклувальника, на
піклування з його боку;
• забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти,
виховання і на повагу до її людської гідності;
• забезпечення права користування житлом, в якому вона
проживала до встановлення опіки або піклування. У разі відсутності
житла така дитина має право на отримання його відповідно до закону;
108
 • на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника
(ст. 247).
Органами, які приймають рішення щодо опіки та піклування, є
районні, районні у містах Києві та Севастополі держадміністрацій, вико-
навчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад.
Органи освіти здійснюють діяльність щодо виявлення, обліку та
передання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування,
до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усинов-
лення, під опіку та з інших питань, що належать до їх компетенції.
Органи в справах сім’ї та молоді, служби в справах неповно-
літніх здійснюють діяльність щодо виявлення, обліку та тимчасового
влаштування безпритульних дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей,
позбавлених батьківського піклування, що утримуються в державних
дитячих закладах, на виховання в сім’ї та з інших питань, що
належать до їх компетенції.
Органи соціального захисту населення здійснюють діяльність щодо
забезпечення догляду, надання соціально-побутового та медичного
обслуговування громадянам похилого віку, які цього потребують.
Органи охорони здоров’я здійснюють діяльність щодо осіб,
визнаних судом недієздатними внаслідок психічних захворювань або
визнаних судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спирт-
ними напоями чи наркотичними речовинами, а також щодо утри-
мання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування,
віком до трьох років у будинках дитини.
Опіка (піклування) над неповнолітніми дітьми встановлюється
якщо батьки: померли; невідомі; визнані в судовому порядку безвісно
відсутніми або померлими.
Опіку або піклування може бути встановлено і при житті батьків
неповнолітніх дітей у випадках, коли батьки:
1) судом позбавлені батьківських прав або прийнято рішення
про відібрання дитини і передання її під опіку незалежно від того,
позбавлені вони батьківських прав чи ні, оскільки перебування з ними
небезпечне для життя дитини;
2) визнані в установленому порядку недієздатними або обмежено
дієздатними (психічно хворі, розумово відсталі або перебувають на
тривалому стаціонарному лікуванні в лікувально-профілактичному
закладі чи на державному утриманні в будинках-інтернатах);

109
 3) понад шість місяців не можуть займатись вихованням своїх дітей
(засуджені до позбавлення волі на тривалий час за скоєння злочину, за
станом здоров’я – інваліди 1–2 групи);
4) понад шість місяців не проживають разом із дитиною та без
поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не
виявляють щодо дитини батьківської уваги та турботи або підкинули
(залишили) дитину, і це підтверджено відповідними актами складеними
органами внутрішніх справ;
5) відмовилися від дитини в установленому законом порядку;
6) виїхали на постійне місце проживання або на постійне місце
роботи за кордон чи перебувають у довготривалому відрядженні;
7) перебувають під слідством.
Опіка (піклування) встановлюється за місцем проживання особи,
яка підлягає опіці, або за місцем проживання опікуна.
Установи або особи, яким стало відомо про неповнолітніх, що
залишилися без піклування батьків, повинні негайно повідомити про це
органи опіки та піклування за фактичним місцезнаходженням дітей, що
підлягають опіці. Вони також повинні повідомити про повнолітніх осіб,
які потребують піклування. Такими особами та установами є:
• близькі родичі та інші особи;
• житлово-експлуатаційні контори, будинкоуправління, власники
чи орендарі житлових будинків;
• органи освіти та керівники навчально-виховних закладів;
• органи в справах сім’ї та молоді;
• служби в справах неповнолітніх;
• органи внутрішніх справ;
• органи соціального захисту населення;
• органи РАЦС;
• нотаріальні контори;
• судові органи;
• лікувально-профілактичні установи психіатричного профілю;
• інші організації та установи.
При одержанні відомостей про неповнолітніх, які залишилися
без піклування батьків, органи опіки та піклування зобов’язані
негайно здійснити відповідне обстеження і у разі встановленні факту
відсутності опіки батьків забезпечити тимчасове влаштування
неповнолітніх до вирішення питання про призначення опікуна чи
піклувальника.

110
 Установами і місцями тимчасового влаштування неповнолітніх є:
• сім’ї громадян, які погодились утримувати дитину до визна-
чення її подальшої долі;
• навчально-виховні заклади для дітей-сиріт та дітей, позбав-
лених батьківського піклування;
• притулки для неповнолітніх.
На кожну особу, яка потребує опіки чи піклування, органи опіки
складають реєстраційну картку, а також за актом здійснюють опис
майна, що їй належить. У разі відсутності у цих осіб свідоцтва про
народження забезпечують їх одержання у відповідних установах.
Якщо повнолітні залишилися без піклування, то органи піклування
влаштовують їх: віком до трьох років, а дітей-інвалідів та дітей з
вадами фізичного та розумового розвитку у віці до чотирьох років – у
будинки дитини органів охорони здоров’я; від трьох до вісімнадцяти
років – у будинки-інтернати органів освіти; дітей-інвалідів із вадами
фізичного і розумового розвитку віком від чотирьох до вісімнадцяти
років – у відповідні дитячі будинки-інтернати органів соціального
захисту населення, а з вісімнадцяти – у будинки-інтернати для
громадян похилого віку та інвалідів, психоневрологічні інтернати.
Опіка припиняється: після досягнення неповнолітнім 15 років; у
разі повернення неповнолітніх, які не досягли 15 років, на виховання
батькам; у разі одужання або значного поліпшення здоров’я особи,
яка була визнана недієздатною, і відновлення судом її дієздатності;
унаслідок смерті підопічного; внаслідок смерті опікуна.
Піклування припиняється: після досягнення підопічним
18 років; при одруженні неповнолітньої особи; у разі скасування
судом обмеження в дієздатності осіб, які зловживали спиртними або
наркотичними речовинами; якщо зникли причини, що викликали
встановлення піклування над особами, які за станом здоров’я не
могли самостійно захищати свої права; унаслідок смерті особи, що
перебувала під піклуванням; унаслідок смерті піклувальника.
Рішення про припинення опіки чи піклування виносить орган
опіки і піклування (ст. 250).
Отже, усиновлення, опіка та піклування є одними із головних
положень сімейного законодавства України. Саме вони формують
правову (законну) основу життя кожної людини.

111
 Питання для самостійної перевірки знань

1. Охарактеризуйте предмет та метод цивільного права.

2. Наведіть загальну характеристику Цивільного кодексу України.
3. Що таке цивільно-правові відносини та які їх елементи?
4. Назвіть види цивільних правовідносин.
5. Які підстави виникнення, зміни і припинення цивільних
правовідносин.
6. Що таке цивільна правоздатність фізичних осіб та який її зміст?
7. Що таке цивільна дієздатність фізичних осіб? Проаналізуйте її
різновиди.
8. Охарактеризуйте підстави обмеження дієздатності та проаналі-
зуйте порядок визнання фізичної особи недієздатною.
9. Що таке юридична особа та які її ознаки?
10. Охарактеризуйте правосуб’єктність юридичної особи.
11. Що таке правочин та які його форми?
12. Охарактеризуйте умови дійсності правочинів.
13. Поняття представництва та його види.
14. Що таке довіреність та види довіреності?
15. Що таке позовна давність та які види строків позивної давності?
16. Охарактеризуйте поняття та зміст права власності.
17. Наведіть правові форми власності в Україні.
18. Охарактеризуйте способи прав власності.
19. Що таке зобов’язання, назвіть елементи зобов’язально-правових
відносин.
20. Охарактеризуйте види зобов’язань.
21. Дайте характеристику способів забезпечення виконання
зобов’язань.
22. Поняття та способи припинення зобов’язань.
23. Що таке цивільно-правові відносини та які їх різновиди?
24. Що таке договір? Проаналізуйте окремі види договорів:

112
 Види договору Зміст договору
Договір купівлі-продажу
Договір найму (оренди)
Договір позики
Кредитний договір
Договір банківського вкладу

25. Що таке спадкове право та спадкування?

26. Охарактеризуйте заповіт, його форму і зміст.
27. Хто може бути спадкоємцем та яка черговість спадкування за
законом?
28. Що таке обов’язкова частка у спадщині та хто має право на неї?
29. Дайте визначення поняття сімейного права як галузі законо-
давства?
30. Які джерела сімейного права?
31. Охарактеризуйте Сімейний кодекс Украйни.
32. Які основні завдання сімейного права?
33. Наведіть порядок укладення шлюбу.
34. Які умови укладення шлюбу?
35. Перерахуйте підстави для припинення шлюбу.
36. Який порядок визнання шлюбу недійсним?
37. Назвіть майнові та особисті права батьків та дітей.
38. Які особисті та майнові обов’язки батьків та дітей?
39. Дайте визначення поняття опіки.
40. Що таке піклування?
41. Який порядок усиновлення (удочеріння)?

113
114
 РОЗДІЛ IV

ОСНОВИ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Глава 11. Предмет, метод і система трудового права

§ 11.1. Предмет трудового права

Для нормального життя люди повинні постійно задовольняти

свої матеріальні та духовні потреби, а отже, брати участь у суспіль-
ному виробництві. У процесі праці вони створюють матеріальні блага
і забезпечують своє існування, вступаючи при цьому між собою у
певні суспільні (виробничі) відносини, які закріплюються й охороня-
ються нормами права. Суспільно-трудові відносини, що виникають у
зв’язку з працею людей як робітників і службовців (працівників),
регулюються трудовим правом.
Значення трудового прав зумовлюється роллю праці в суспільстві.
Кожній людині, яка реалізує закріплене у ст. 43 Конституції України
право на працю, доводиться стикатися з нормами цього права.
Таким чином, трудове право – це система правових норм
(правил поведінки), встановлених і охоронюваних державою, які
регулюють трудові та інші тісно з ними пов’язані правовідносини на
усіх підприємствах, установах, організаціях незалежно від форм
власності, виду діяльності і галузевої приналежності та закріплюють
суспільну організацію праці.
Предмет трудового права відповідає на питання: які суспільні
відносини регулюються цією галуззю права. Сама назва свідчить про те,
що змістом цих відносин є трудова діяльність людей. Однак не на всі
відносини, пов’язані з працею, поширюється сфера дії трудового права, а
ті з них, що становлять його предмет, – неоднорідні за своїм змістом,
цільовим призначенням і суб’єктним складом. Саме тому визначення
предмета трудового права має важливе значення, оскільки дозволяє
окреслити сферу застосування трудового законодавства.
У сучасних умовах система суспільних відносин, що становлять
предмет трудового права, складається з індивідуальних трудових
відносин, які виникають на підставі трудового договору, і колек-
тивних трудових відносин.
Основою предмета трудового права є індивідуальні відносини
трудового найму.
115
 Наймана праця характеризується такими правовими ознаками:
▪ трудові відносини виникають на підставі угоди між праців-
ником і роботодавцем, яка у трудовому праві отримала назву
«трудовий договір»;
▪ праця здійснюється у межах визначеного підприємства,
установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина
(фізичної особи);
▪ передбачає виконання роботи певного виду (трудова функція);
▪ здійснюється відповідно до трудового розпорядку, встановле-
ного на конкретному підприємстві або визначеного роботодавцем –
фізичною особою;
▪ здійснюється за рахунок коштів (капіталу) роботодавця;
▪ здійснюється не на свій страх і підприємницький ризик, а
шляхом виконання під час роботи вказівок та розпоряджень робото-
давця або уповноваженого ним органу і за гарантовану оплату;
▪ трудовий договір, як правило, укладається на невизначений
строк, крім випадків, передбачених законодавчими актами;
▪ трудова діяльність переважно відбувається у колективі
працівників (трудовому колективі);
▪ протягом встановленого робочого часу виконується певна
міра праці (норма праці);
▪ отримання від роботодавця у встановлені терміни винагороди
за виконану роботу;
▪ забезпечення роботодавцем гарантій у випадках, перед-
бачених трудовим законодавством;
▪ обов’язкова участь роботодавця у фінансуванні соціального
страхування працівника.
Згідно зі ст. 3 Кодексу законів про працю України (КЗпП
України) законодавство про працю регулює трудові відносини праців-
ників усіх підприємств, установ і організацій незалежно від форм
власності, виду діяльності й галузевої приналежності, а також осіб,
які працюють за трудовим договором із фізичними особами.
Наймана праця здійснюється на підприємствах, в установах,
організаціях різних форм власності – державної, комунальної, при-
ватної, причому всі вони є рівнозначними. Окрім того, в нових умовах
більш широкого застосування набула наймана праця у роботодавця –
фізичної особи. Слід наголосити, що всі роботодавці мають однакові
116
загальні права й несуть однакові обов’язки стосовно забезпечення для
працівників стандартів і гарантій, встановлених у трудовому законо-
давстві, а всі наймані працівники мають однаковий правовий статус.
Метою норм трудового права є регламентація трудових від-
носин у процесі праці, що тривають (а не разових завдань), шляхом
встановлення мінімальних гарантій (наприклад, мінімальної від-
пустки, заробітної плати), максимальних обмежень (норми робочого
часу, праці тощо), захисних процедур (підстави і порядок звільнення з
ініціативи власника, додержання гарантій при звільненні, порядок
оскарження незаконного рішення тощо).
Основним принципом трудового права є положення про те, що
правовий стан працівника не може бути погіршений стосовно
закріпленого законодавством рівня, він може бути поліпшений
шляхом встановлення додаткових соціально-трудових пільг із боку
роботодавця.
Трудове право в основному зорієнтоване на колективну працю.
Трудова діяльність окремої особи – письменника, вченого, худож-
ника, що не пов’язана із застосуванням найманої праці та виконується
власними силами, на власний ризик, трудовим законодавством не
регулюється. Якщо ж письменник або вчений працює у трудовому
колективі видавництва чи наукової установи на основі трудового
договору (контракту), то мають місце трудові відносини, засновані на
найманій праці, а тому врегульовані трудовим правом.
Водночас можлива наймана праця окремої особи на роботодавця –
фізичну особу на основі трудового договору. І хоча тут немає
трудового колективу і трудовий процес здійснюється, як правило,
одним працівником, ці відносини належать до трудового права,
оскільки є два головних суб’єкти – працівник і роботодавець; трудові
відносини мають тривалий характер, а їхнім змістом є не одноразове
завдання, а певного роду робота, яка відповідним чином унормована,
а її виконання пов’язане із попередньо обумовленою заробітною
платою.
До індивідуальних трудових відносин належать такі: профе-
сійна орієнтація і професійній добір кадрів, що здійснюється робото-
давцем; укладення, зміни та припинення трудового договору; відсто-
ронення працівників від роботи роботодавцем; нормування праці у
межах трудового договору; оплата праці; робочий час; час від-
починку; охорона здоров’я працівників у процесі праці; дисципліна
праці; оцінювання результатів праці та атестація працівників; профе-
117
сійне навчання працівників і підвищення їхньої кваліфікації;
дисциплінарна відповідальність працівників; матеріальна відповідаль-
ності сторін трудового договору; досудове вирішення індивідуальних
трудових спорів.
Індивідуальні трудові відносини характеризуються безпо-
середнім зв’язком між працівником і роботодавцем. Головна їх мета –
виконання працівником певної трудової функції, а елементами є всі
ланки суспільних зв’язків, без яких ці відносини не можуть нор-
мально функціонувати.
Колективні трудові відносини.
Традиційно прийнято включати в систему суспільних відносин,
що становлять предмет трудового права, крім власне трудових від-
носин, також декілька груп відносин, тісно пов’язаних із трудовими,
які передують, супроводжують або витікають з останніх.
До них належать: організаційно-управлінські відносини у сфері
праці; відносини щодо забезпечення зайнятості, профорієнтації і
працевлаштування; щодо професійного добору, професійної підго-
товки й підвищення кваліфікації кадрів безпосередньо на вироб-
ництві; соціально-партнерські відносини; відносини щодо нагляду і
контролю за охороною праці й дотриманням трудового законодав-
ства; стосовно розгляду трудових спорів.
До групи колективних трудових належать відносини щодо:
• створення і діяльності профспілок або інших органів, що
представляють інтереси трудових колективів найманих пра-
цівників у соціально-трудових відносинах;
• створення та діяльності організацій роботодавців як пред-
ставників інтересів останніх у соціально-трудових відносинах;
• укладення і виконання колективних договорів, колективних
угод на галузевому, регіональному та національному рівнях;
• ведення колективних переговорів; діяльності профспілок з
приводу застосування трудового законодавства;
• участі трудових колективів в управлінні організаціями;
• вирішення колективних трудових спорів.
Колективні трудові відносини характеризуються наявністю
колективних суб’єктів, які будучи визнані правом, отримали свій
реальний правовий статус. В Україні у цій сфері створено нове
законодавство, зокрема прийнято закони України «Про колективні
договори і угоди», «Про соціальне партнерство», «Про оплату праці»,
«Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»,
118
«Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про
організації роботодавців». Крім того, Указом Президента України
були створені Національна тристороння соціально-економічна рада
(від 2 квітня 2011 р.) та Національна служба посередництва та
примирення (від 17 листопада 1998 р.), які відіграють важливу роль в
регулюванні колективних трудових відносин.

§ 11.2. Метод трудового права

Метод правового регулювання – це спосіб впливу держави на

суспільні відносини, що здійснюється за допомогою юридичних
засобів, прийомів та їх поєднанням.
Первинними методами визнаються такі:
● централізоване, імперативне регулювання (метод суборди-
нації), за якого регулювання зверху донизу здійснюється на владно-
імперативних засадах;
● децентралізоване, диспозитивне регулювання (метод коорди-
нації), за якого правове регулювання визначається переважно знизу,
на його хід і процес впливає активність учасників суспільних відно-
син, що регулюються певною галуззю права.
Ці методи поєднуються у різних варіаціях, як правило, із пере-
важанням одного з них.
За допомогою методу правового регулювання держава здійснює
переведення суспільних відносин у правовідносини, визначаючи коло
суб’єктів; встановлює їхній правовий статус – суб’єктивні права та
обов’язки, гарантії; визначає підстави виникнення прав та обов’язків,
ступінь їхньої визначеності, процедури здійснення; встановлює види
санкцій за порушення встановлених правил.
За висновками теоретиків, метод регулювання суспільних
відносин можна визначити, охарактеризувавши такі елементи:
• порядок виникнення, зміни і припинення правовідносин;
• загальне юридичне становище учасників правовідносин;
• характер встановлення прав і обов’язків;
• засоби забезпечення виконання обов’язків (санкції).
Застосовуючи ці теоретичні засади, можна проаналізувати й
метод такої галузі права, як трудове право. При цьому важливо
простежити ці елементи щодо всієї сукупності відносин, які станов-
лять предмет трудового права.

119
 Порядок виникнення, зміни і припинення правовідносин. Виник-
нення всіх трудових правовідносин визначається їхнім договірним
характером. Так, індивідуальні трудові правовідносини виникають на
підставі укладення трудового договору. Закріплення в Основному
законі положення щодо заборони примусової праці (ст. 43) надало
конституційного рівня цій юридичній ознаці. Зміни умов трудового
договору як правило відбуваються за взаємною згодою працівника і
роботодавця. Колективні трудові правовідносини також виникають на
підставі угоди їхніх суб’єктів (колективний договір).
Загальне юридичне становище учасників правовідносин харак-
теризується тим, що сторони перебувають в юридично рівному стано-
вищі. Ця ознака притаманна як сторонам індивідуальних, так і
суб’єктам колективних трудових правовідносин.
У науці трудового права традиційно прийнято вважати, що при
укладенні трудового договору сторони юридично рівні. Проте,
визнаючи це, необхідно одночасно зауважити, що у сфері застосу-
вання праці важливе місце належить економічним чинникам, які
попередньо обумовлюють вольові дії суб’єктів щодо прийняття
рішень.
Нині становище сторін при укладенні трудового договору харак-
теризується не рівністю, а швидше, свободою вибору. Це більше
відповідає реаліям, бо юридична рівність у сфері найманої праці не
гарантує рівності соціальної, і працівник потребує додаткового
правового захисту.
Уклавши трудовий договір, працівник у процесі трудових
відносин повинен підкорятися волі роботодавця, а обидві сторони
трудового договору – правилам внутрішнього трудового розпорядку.
Таке становище випливає з трудового договору.
Юридична рівність характеризує й становище колективних
суб’єктів у сфері праці. Колективні договори та колективні угоди
приймаються на основі взаємних домовленостей, із застосуванням
таких засобів, як колективні переговори, консультації. Колективні
трудові спори вирішуються із застосуванням примирно-третейської
процедури, за допомогою спеціально створюваних примирних
комісій, трудового арбітражу.
Характер встановлення прав і обов’язків. Права й обов’язки
учасників трудових правовідносин визначаються за допомогою трьох
юридичних поєднань.

120
 Поєднання державно-правового і договірно-правового регулю-
вання. Значна частина норм встановлюється в нормативно-правових
актах, які приймаються компетентними державними органами,
зокрема у КЗпП України, законах, постановах Кабінету Міністрів
України, нормативних наказах Міністерства соціальної політики
України, інших центральних органів виконавчої влади, органів
місцевого самоврядування. Поряд із цим, права та обов’язки
визначаються за взаємною згодою сторін трудового договору, а також
сторін колективних договорів і угод. Це сфера договірного
регулювання, яка складається з індивідуального і колективного
договірного регулювання.
Поєднання імперативного і диспозитивного способів правового
регулювання. В імперативному порядку встановлюється мінімальний
рівень гарантій трудових прав працівників, тобто державні соціальні
стандарти та державні соціальні гарантії у сфері праці, які є обов’яз-
ковими до виконання: мінімальна заробітна плата, максимальна
норма робочого часу, мінімальна оплачувана щорічна відпустка,
обов’язкові вимоги у сфері охорони праці, гарантії для певних
категорій працівників тощо.
Соціальні стандарти встановлюються як у нормативно-пра-
вових, так і в колективно-договірних актах. Тут діє принцип, згідно з
яким колективно-договірні акти не можуть знижувати стандарти,
встановлені на рівні закону, а колективно-договірний акт нижчого
рівня не може звужувати обсяг стандартів, встановлених в угодах
вищого рівня. Отже, колективний договір може лише поліпшувати
правове становище працівників, а не погіршувати його.
Диспозитивні норми надають можливість сторонам як індивіду-
альних, так і колективних трудових правовідносин самим встановлю-
вати свої права та обов’язки. Це, зокрема, стосується можливості
встановлення за угодою сторін трудового договору: роботи (трудової
функції), яку буде виконувати працівник; випробування працівника;
режиму робочого часу, зокрема неповного робочого дня або непов-
ного робочого тижня; переведення на іншу роботу; факультативних
умов трудового договору; припинення трудового договору за угодою
сторін тощо.
Поєднання централізованого та локального правового регулю-
вання. Однією з особливостей джерел трудового права є наявність
локальних правових норм, які приймаються окремим роботодавцем
самостійно (наприклад, роботодавець затверджує штатний розпис,
121
посадові інструкції працівників, положення про комерційну
таємницю на підприємстві), або роботодавцем разом із виборним
органом первинної профспілкової організації (встановлення системи
оплати праці, затвердження локальних положень про преміювання
працівників, охорону праці на підприємстві тощо). Яскравим прик-
ладом колективного нормативно-правового акта є колективний
договір конкретного підприємства. Локальні норми поширюють свою
дію лише на працівників цього підприємства і є обов’язковими до
виконання.
Засоби забезпечення виконання обов’язків (санкції). Трудове
право має самостійні санкції, які застосовуються для забезпечення
виконання зобов’язань суб’єктами трудових правовідносин, – це
засоби дисциплінарної і матеріальної відповідальності. Поряд із ними
для захисту трудових прав працівників на підприємствах формуються
комісії з трудових спорів, а також розширено судовий захист трудо-
вих прав громадян. Нагляд і контроль за додержанням законодавства
про працю, охорону здоров’я працівників на виробництві здійснюють
органи, що діють за межами підприємства і не залежать від власника
або уповноваженого ним органу.
Таким чином, для методу трудового права характерними є:
договірний характер виникнення, зміни і припинення правовідносин;
юридична рівність суб’єктів; поєднання державно-правового і дого-
вірно-правового, імперативного та диспозитивного, централізованого
й локального правового регулювання суспільних відносин у сфері
праці; наявність специфічних способів захисту трудових прав і забез-
печення виконання трудових обов’язків.

§ 11.3. Система та джерела трудового права

Для юридичних норм характерною є їх системність: вони діють

не окремо, а переважно комплексно, у складі правових інститутів та
галузях права. Система галузі права – це сукупність елементів, які
певним чином пов’язані між собою та утворюють відповідну
цілісність.
Структура системи трудового права втілюється у внутрішній
організації цієї галузі права, в єдності, узгодженості, розподілі
правових норм за інститутами та іншими галузевими структурними
утвореннями, в їхніх зв’язках та взаємодії. Норми права об’єднуються

122
в інститут права, який становить відособлену групу юридичних норм,
які регулюють суспільні відносини певного виду.
Система трудового права є сукупністю об’єктивно пов’язаних
правових інститутів і норм, які розподіляються у певній структуро-
ваній послідовності та відповідно до специфіки суспільних відносин,
що ними регулюються.
Структура трудового права України складається з трьох частин: за-
гальні положення; індивідуальне трудове право; колективне трудове право.
Загальні положення містять норми, що визначають предмет,
сферу дії, функції трудового права, принципи правового регулювання,
єдність і диференціацію суб’єктів трудового права, їхній правовий
статус. Належне місце в загальних положеннях має бути відведено
нормам, які закріплюють право на працю, його поняття, зміст,
гарантії.
Індивідуальне трудове право включає такі правові інститути:
трудовий договір; нормування праці; оплата праці; робочий час; час
відпочинку; охорона здоров’я працівників на виробництві; дисцип-
ліна праці; дисциплінарна відповідальність працівників; оцінювання
результатів праці та атестація працівників; навчання і підвищення
кваліфікації працівників; матеріальна відповідальність сторін трудо-
вого договору; індивідуальні трудові спори.
Колективне трудове право містить такі правові інститути:
соціальне партнерство; правовий статус трудових колективів; право-
вий статус профспілок та інших органів представництва трудового
колективу; правовий статус об’єднань роботодавців; колективний
договір і колективні угоди; вирішення колективних трудових спорів.
Система трудового законодавства, на відміну від системи
трудового права, що містить правові норми, становить собою сукупність
нормативно-правових актів про працю. Система трудового права
співвідноситься із системою трудового законодавства як зміст і форма.
В юридичній літературі термін «джерело права» застосовується
у двох значеннях – як матеріальне (у матеріальному сенсі) і фор-
мальне (у юридичному сенсі) джерело права.
Під матеріальним джерелом права розуміють об’єктивні
умови, які викликають й обумовлюють утворення права, тобто все те,
що породжує (формує) позитивне право: певні матеріальні або
духовні фактори, суспільні відносини, природа людини, природа
речей, божественний або людський розум тощо.
У матеріальному аспекті джерелом правових норм є реальні
123
суспільні відносини. Сучасні економічні умови також справляють
суттєвий вплив на формування трудового права.

В юридичному сенсі під джерелом права розуміють докумен-

тальні способи вираження і закріплення норм права, надання їм
юридичного, загальнообов’язкового значення, які виходять від дер-
жави або визнаються нею офіційно. Джерела права становлять собою
єдине «місце перебування» юридичних норм, своєрідний резервуар, в
якому юридичні норми знаходяться і звідки їх можна «черпати»
(звідси й назва «джерело»).
Щоб мати уявлення про систему джерел трудового права,
доцільно спочатку визначити їхні особливості.
По-перше, до джерел трудового права належить значна кількість
підзаконних нормативно-правових актів. Вони містяться в указах
Президента, постановах Кабінету Міністрів України, в нормативних
наказах міністерств і відомств. Кількість таких актів настільки велика,
що можна стверджувати про «понад нормативність»,
«зарегульованість» трудових відносин. Це створює проблеми у
вивченні законодавства, усвідомленні його суб’єктами
правозастосування. Такі акти часто містять суперечливі положення,
що призводить до фактичної втрати їх регулятивної функції.
По-друге, в Україні продовжують застосовуватися окремі поло-
ження, що містилися в актах колишнього СРСР.
По-третє, складовою трудового законодавства України є між-
народні правові акти (пакти, конвенції Міжнародної організації праці –
МОП), ратифіковані Україною (самостійно або у складі СРСР).
По-четверте, джерела трудового права – це результат не тільки
правотворчої діяльності органів держави, а й спільної нормотворчості
роботодавця і трудового колективу працівників (або уповноважених
ним органів). У трудовому праві широко застосовуються локальні
нормативно-правові акти, які розробляються і приймаються безпо-
середньо на підприємстві. У таких актах відображається специфіка
умов виробництва, а також конкретизуються і доповнюються центра-
лізовані нормативні положення в межах наданих відповідним
суб’єктам повноважень.
По-п’яте, серед джерел особливе місце займають акти спеціаль-
ного уповноваженого органу виконавчої влади – нормативні накази
Міністерства соціальної політики України, якими затверджуються
положення, інструкції, правила, спрямовані на впровадження законів
124
та постанов Кабінету Міністрів України, а також на правильне й
однакове застосування трудового законодавства.
По-шосте, для джерел трудового права характерна наявність
нормативних актів конститутивного характеру – типових положень,
правил, які слугують моделлю для прийняття на їх основі локальних
положень на підприємствах тощо. Ці акти власне не забезпечують
регулювання трудових відносин, а вимагають прийняття відповідно
до них локальних актів, які й здійснюють регулятивну функцію.
Наприклад, є Типові правила внутрішнього трудового розпорядку, що
містять відповідні норми, але безпосередньо на підприємстві внут-
рішній трудовий розпорядок регулюється не ними, а прийнятими на
їхній основі правилами внутрішнього трудового розпорядку конкрет-
ного підприємства (ст. 142 КЗпП України).
Таким чином, джерела трудового права – це нормативно-
правові акти, прийняті компетентними державними органами або на
договірному рівні, у тому числі й безпосередньо на підприємстві, у
визначених законом межах, за допомогою яких здійснюється правове
регулювання трудових відносин.
Джерела трудового права можна класифікувати за різними
ознаками:
за способом прийняття виділяють акти:
• державно-правові – прийняті державними органами (закони,
укази, постанови);
• договірно-правові, що приймаються за угодою між праців-
никами і роботодавцями (колективні угоди, колективні
договори).
за територіальною спрямованістю виділяють:
• внутрішньодержавні акти;
• міждержавні акти – багатосторонні й двосторонні договори,
угоди, пакти про права людини, конвенції МОП, ратифіковані
Верховною Радою України;
за юридичною силою державні нормативно-правові акти поділяють на:
• Конституцію України;
• закони;
• підзаконні нормативно-правові акти;
• договірно-правові акти – акти соціального партнерства.
за сферою дії виділяють:
• централізовані нормативно-правові акти;
• локальні нормативно-правові акти.
125
 Норми трудового права можуть міститися у власне трудових
джерелах – актах трудового права: Кодексі законів про працю
України, законах України «Про охорону праці», «Про оплату праці»,
«Про відпустки» та ін., а також у джерелах інших галузей права,
наприклад, у законах «Про господарські товариства», «Про
фермерське господарство», «Про колективні сільськогосподарські
підприємства». А також у комплексних нормативно-правових актах,
які одночасно є джерелами кількох галузей права, наприклад,
«Основи законодавства про охорону здоров’я» тощо.
Характеризуючи джерела трудового права, слід зазначити, що
визначальне значення для розвитку трудового законодавства має
Конституція України. Положення Основного закону набули подаль-
шого закріплення у КЗпП України та іншому трудовому законо-
давстві. Конституція у статтях 36, 43, 44, 45 визначила найважливіші
трудові права людини і громадянина та гарантії їх реалізації.
Це стосується прав громадян на участь у професійних спілках, на
страйк із метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав
та інтересів, права на працю, належні й безпечні її умови, на
своєчасне одержання винагороди, права на соціальний захист у разі
безробіття з незалежних від громадянина обставин і багато інших.
Закріплене в ч. 1 ст. 43 Конституції право на працю як можли-
вість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або
на яку вільно погоджується, сформульовано відповідно до ст. 6
Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.
Норма про заборону примусової праці (ч. 3 ст. 43 Конституції),
відповідає ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
Уперше в Основному законі в ч. 4 ст. 43 закріплено право
кожного на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну
плату, не нижчу від визначеної законом. Посилено гарантії трудових
прав громадян щодо оплати праці. У ч. 7 цієї статті зазначено також,
що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається
законом. Таким чином, право на заробітну плату, не нижчу від
визначеної законом, і право на своєчасне одержання винагороди за неї
зведено до рангу конституційних прав.
У ст. 44 Конституції вперше закріплено право працюючих на
страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що
відповідає ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й
культурні права. У ч. 2 цієї ж статті вказано, що порядок здійснення
права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності
126
забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод
інших людей.
Стаття 45 Конституції України закріплює право кожного працю-
ючого на відпочинок. Це право проголошено у ст. 24 Загальної декла-
рації прав людини і випливає з вимог ст. 7 Міжнародного пакту про
економічні, соціальні й культурні права.
В основу соціального захисту громадян покладено принцип
соціальної справедливості, зі змісту ст. 46 Основного закону випли-
ває, що держава забезпечує соціальний захист тим категоріям грома-
дян, які мають у цьому потребу з об’єктивних причин. Йдеться про
право громадян на соціальний захист у старості, у разі повної, част-
кової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника,
безробіття з незалежних від них обставин та в інших випадках,
передбачених законом.
Найважливішою юридичною гарантією прав і свобод є судовий
захист. У ст. 55 Конституції закріплено, що права і свободи людини
та громадянина захищаються судом.
Ці та інші положення Конституції мають першорядне значення
для правового регулювання суспільних відносин у сфері праці.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Основного закону чинні міжнародні
договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України, є частиною національного законодавства України.
До джерел трудового права належать ті з них, що містять норми
трудового права.
Джерелами трудового права є закони України, підзаконні
нормативно-правові акти, постанови уряду, міжнародні пакти, а
також конвенції МОП.
Серед законів передусім необхідно виділити кодифіковане
джерело трудового права – Кодекс законів про працю України,
затверджений 10 грудня 1971 р. і введений у дію з 1 червня 1972 р.
Закони України як джерела трудового права можна розподілити
на дві групи: трудові та комплексні. До трудових законів слід
віднести ті, які спеціально прийняті для врегулювання трудових
відносин. У цій групі виділяють дві підгрупи: закони, спрямовані на
врегулювання індивідуальних і колективних трудових відносин.
До першої підгрупи належать Закони України «Про охорону
праці», «Про оплату праці», «Про відпустки» та ін., до другої – «Про
колективні договори і угоди», «Про професійні спілки, їх права та

127
гарантії діяльності», «Про організації роботодавців», «Про порядок
вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» тощо.
Серед комплексних законів, які містять норми трудового права,
слід назвати закони України «Про зайнятість населення», «Про ос-
нови соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про основні
засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похи-
лого віку в Україні», «Про державну службу», «Про судоустрій та
статус суддів», «Про господарські товариства» тощо.
До підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють
працю працівників, належать укази і розпорядження Президента
України нормативного характеру, які видаються з різних питань
регулювання суспільних відносин у сфері праці на виконання
Конституції і законів України. Вони обов’язкові для виконання на
території всієї держави і не повинні суперечити Конституції і законам
України. Так, Указом Президента України № 1258/98 від 17 листопада
1998 р. створено Національну службу посередництва і примирення і
затверджено Положення про Національну службу посередництва і
примирення.
Підзаконними нормативно-правовими актами є також акти
Міністерства соціальної політики України, наприклад, Порядок
реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою,
яка використовує найману працю від 8 червня 2001 р.
Акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого
самоврядування належать до джерел трудового права в тих випадках,
коли містять положення, що регулюють відносини у сфері праці.
Постанови Кабінету Міністрів України займають значне місце
серед джерел трудового права. До таких постанов належать: «Про
впорядкування застосування контрактної форми трудового договору»
від 19 березня 1994 p. та інші.
Джерелами трудового права є також акти соціального
партнерства – колективні договори та колективні угоди, що уклада-
ються на державному, галузевому, регіональному рівнях, локальні
нормативно-правові акти.
Соціально-партнерські угоди мають містити конкретні обо-
в’язки сторін, які б реально забезпечували права і гарантії прав
працівників і роботодавців.
Важлива роль належить локальним нормативно-правовим
актам (колективному договору, правилам внутрішнього трудового
розпорядку, положенню про преміювання, про порядок винагороди за
128
підсумками роботи за рік тощо). Ці акти чинні тільки в межах
конкретного підприємства, установи, організації. Вони приймаються
як правило на певний термін. Локальні нормативно-правові акти
повинні пристосовувати загальні норми до умов конкретного вироб-
ництва, характеру і профілю підприємства з урахуванням еконо-
мічного становища останнього. Вони не повинні погіршувати стано-
вище працівників порівняно із законами, а також іншими підзакон-
ними нормативно-правовими актами.

Глава 12. Трудові правовідносини та їх суб’єкти

§ 12.1. Поняття трудових правовідносин, їх склад, зміст і

загальна характеристика

Теоретики права визначають правовідносини як суспільні

відносини, врегульовані нормами права. У теорії трудового права
розглядається переважно комплексний характер трудових правовід-
носин, різних за своїм змістом, характером і значенням. У зв’язку з
цим виділяють індивідуальні й колективні трудові правовідносини
Індивідуальні й колективні трудові відносини, будучи врегульо-
ваними нормами трудового права, у реальному житті постають як
трудові правовідносини. Вони виникають на підставі вольових дій
між певними суб’єктами і мають конкретний зміст. Особливістю
трудових правовідносин є те, що вони є результатом впливу не лише
державних нормативно-правових актів, а й договірно-правових – актів
соціального партнерства, які містять норми права, ухвалені соціаль-
ними партнерами у межах наданих їм повноважень.
Оскільки правовідносини є результатом впливу норм права, слід
враховувати наявність у них тристороннього зв’язку: юридичні
зв’язки (права та обов’язки) між суб’єктами (працівником і
роботодавцем, трудовим колективом і роботодавцем, виборним
органом профспілки і роботодавцем тощо) і потенційні зв’язки між
кожним із цих суб’єктів і державою. Саме наявність держави як
потенційного суб’єкта надає можливість суб’єктам вимагати один від
одного певної поведінки у правовідносинах, а у разі недотримання
встановлених обов’язків звернутися до суду або інших уповно-
важених державних органів за захистом і примусовим забезпеченням
виконання зобов’язань. Водночас у трудових правовідносинах вира-
жається воля їхніх сторін.
129
 Індивідуальні трудові відносини є основними у предметі
трудового права. До їхнього складу належать відносини щодо:
 укладання, зміни та припинення трудового договору;
 професійної орієнтації і професійного добору кадрів;
 нормування та оплати праці;
 робочого часу та часу відпочинку;
 охорони праці та здоров’я на виробництві;
 забезпечення дисципліни праці;
 оцінки результатів праці та атестації працівників;
 професійного навчання, перенавчання та підвищення
кваліфікації працівників;
 притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників;
 матеріальної відповідальності сторін трудового договору;
 досудового вирішення індивідуальних трудових спорів.
Ці правовідносини характеризуються низкою сутнісних і
юридичних ознак. Суб’єктами індивідуальних трудових правовід-
носин є працівник і роботодавець, які мають спеціально визначений
правовий статус. Підставою для їх виникнення має бути юридичний
факт – трудовий договір, а для деяких категорій працівників – склад-
ний юридичний склад, до якого, крім трудового договору, належать
також інші юридичні факти (акт обрання або затвердження).
Колективними правовідносинами є відносини щодо:
 утворення і діяльності профспілок або інших органів, що
представляють інтереси трудових колективів найманих
працівників у соціально-трудових відносинах;
 утворення та діяльності організацій роботодавців як пред-
ставників інтересів роботодавців у соціально-трудових
відносинах;
 укладання і виконання колективних договорів, колективних
угод на галузевому, регіональному та національному рівнях;
 колективних переговорів; діяльності профспілок із приводу
застосування трудового законодавства;
 участі трудових колективів в управлінні організаціями; вирі-
шення колективних трудових спорів.
Індивідуальні й колективні трудові правовідносини мають
суттєві особливості суб’єктного, змістовного та юридичного харак-
теру. Разом із тим, вони характеризуються певною єдністю і завдяки
130
своєму єдиному об’єкту – праці як трудовій функції – об’єднуються у
певну систему.
Для виникнення всіх трудових правовідносин характерним є дого-
вірний характер, зокрема індивідуальні трудові правовідносини вини-
кають на підставі трудового договору. Виникнення колективних трудо-
вих правовідносини характеризується договірним характером при
встановленні умов праці, укладенні колективних договорів та угод.
Юридичний зміст трудових правовідносин утворюють суб’єк-
тивні трудові права й обов’язки їхніх суб’єктів. Саме у право-
відносинах права людини у сфері праці набувають статусу суб’єк-
тивних прав і виражають забезпечену державою єдність трьох можли-
востей: право на свої дії, право вимагати певних дій від зобов’язаних
осіб, право звернутися за захистом до держави у випадку невиконання
або неналежного виконання зобов’язань.
Змістом трудових правовідносини є не окремі права та
обов’язки суб’єктів, а цілий комплекс (система прав та обов’язків),
причому кожен із суб’єктів наділений одночасно як правами, так і
певними обов’язками. Ці права та обов’язки є кореспондуючими від-
носно одне одного, певному праву працівника відповідає відповідний
обов’язок роботодавця, і навпаки. Наприклад, юридичному праву
працівника на своєчасне одержання заробітної плати кореспондується
юридичний обов’язок роботодавця виплатити таку заробітну плату в
установлені строки.
Трудові правовідносини мають визначені у законі підстави
виникнення, зміни і припинення. Як уже зазначалося, індивідуальні
трудові відносини виникають на підставі трудового договору, а у
певних випадках – на підставі складного юридичного складу: їм може
передувати акт обрання або акт призначення чи затвердження на
посаді. Випадки зміни трудових правовідносин врегульовано законо-
давством. Загальним правилом є наявність взаємної згоди сторін
щодо такої зміни. Законодавством передбачено чіткий перелік підстав
і порядок зміни та припинення трудових правовідносин.
Колективні трудові правовідносини мають досить розгалужену
систему і значну кількість суб’єктів. Якщо суб’єктами індивідуальних
трудових відносин є найманий працівник і роботодавець, то колек-
тивних – окремий роботодавець, організації та об’єднання робо-
тодавців, трудові колективи, професійні спілки, виборні органи про-
фесійних спілок, інші представники працівників, а також органи

131
державної влади, місцевого самоврядування. Законодавством України
врегульовано юридичний статус зазначених суб’єктів.
Зміст колективних трудових правовідносин становлять суб’єк-
тивні колективні права та обов’язки суб’єктів. Ці права та обов’язки
скеровані на виконання представницької і захисної функцій щодо
працівників і роботодавців, а також щодо узгодження колективних
інтересів між працівниками і роботодавцями, між працівниками,
роботодавцями і державою.
За змістом трудові правовідносини поділяють на матеріальні,
процедурні й процесуальні.
Матеріальні правовідносини виникають у результаті дії
матеріальних норм трудового права, змістом яких є суб’єктивні права
та обов’язки стосовно оплати праці, надання відпусток, заохочення
працівників.
Процедурні правовідносини пов’язані з реалізацією норм щодо
процедури оформлення прийняття працівника на роботу, його
переведення та звільнення, притягнення до дисциплінарної та мате-
ріальної відповідальності, встановлення правил внутрішнього трудо-
вого розпорядку, процедури утворення первинної профспілкової орга-
нізації на підприємстві, виборного органу профспілки тощо.
Процесуальні правовідносини виникають у процесі розгляду
індивідуальних трудових спорів, діяльності примирної комісії,
трудового арбітражу при вирішенні колективного трудового спору
тощо.

§ 12.2. Працівники як суб’єкти трудових правовідносин

Працівник набуває статусу суб’єкта трудових правовідносин із

моменту укладення трудового договору. Трудове право регулює
працю найманих працівників.
Найманий працівник – це фізична особа, яка працює за
трудовим договором на підприємстві, в установі або організації, в їх
об’єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю.
Отже, трудовий договір – відправна юридична позиція для
визначення правового статусу працівника.
Як сторона трудових правовідносин працівник володіє трудо-
вою правосуб’єктністю. У законодавстві передбачено загальні
вимоги для набуття трудової правосуб’єктності, а також встановлено
особливості правового статусу працівників залежно від віку, стану
132
здоров’я, статі, рівня освіти, наявності вченого ступеня або вченого
звання, громадянства, родинних зв’язків, судимості.
Згідно з трудовим законодавством за загальним правилом тру-
дова правосуб’єктність працівників настає з 16 років. Зі згоди одного
з батьків або особи, яка його замінює, можуть, як виняток, прий-
матися на роботу особи, що досягли 15 років. Для підготовки молоді
до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів з
14 років у порядку, передбаченому ст. 188 КЗпП України.
Правовий статус неповнолітніх працівників, а такими вони
вважаються до досягнення 18-річного віку, має певні особливості,
зокрема:
 обов’язковою умовою прийняття на роботу неповнолітнього є
його попередній медичний огляд;
 батьки або особа, що їх замінює, а також державні органи та
службові особи, на яких покладено нагляд і контроль за
додержанням законодавства про працю, мають право вима-
гати розірвання трудового договору, у тому числі й стро-
кового, з неповнолітнім працівником, коли продовження його
чинності загрожує здоров’ю неповнолітнього або порушує
його законні інтереси;
 заборонено залучення неповнолітніх до робіт із шкідливими,
небезпечними і важкими умовами праці, а також до підземних
робіт, до роботи у нічний час, надурочних робіт, у вихідні;
 забороняється укладати договір про повну матеріальну
відповідальність із неповнолітнім працівником.
Отже, трудова дієздатність неповнолітніх працівників є обме-
женою, вона залежить від волевиявлення і дій інших осіб, а тому слід
вважати, що трудова дієздатність у повному обсязі виникає з нас-
танням повноліття – досягненням працівником 18-річного віку.
За загальним правилом трудова правосуб’єктність не має гра-
ничного вікового обмеження, тобто трудове законодавство України
не передбачає такої підстави для звільнення з роботи як досягнення
певного граничного віку. Разом із тим, слід урахувати, що в окремих
випадках законодавство про працю України встановлює граничний
вік для виконання деяких робіт. Наприклад, Закону України «Про
державну службу» встановлено граничний вік перебування на
державній службі – 62 років для чоловіків і 60 років для жінок
(ці обмеження не поширюються на осіб, обраних на виборні посади
відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в
133
Україні»). Однак цей та інші випадки, передбачені законодавством,
є винятками із загального правила.
У деяких випадках трудова правосуб’єктність обмежена не
тільки віком, а й станом здоров’я, статтю. Так, у ст. 9 Основ законо-
давства України про охорону здоров’я, прийнятих Верховною Радою
України 19 листопада 1992 p., встановлено обмеження прав громадян,
пов’язані зі станом їхнього здоров’я. У ч. 1 передбачено, що на під-
ставах і в порядку, передбачених законами України, громадяни
можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними за
станом здоров’я до професійної або іншої діяльності, пов’язаної з
підвищеною небезпекою для оточення, а також із виконанням певних
державних функцій.
Трудова правосуб’єктність може обмежуватися судом (ст. 31
Кримінального кодексу України). Наприклад, у разі скоєння громадя-
нином певного злочину суд може позбавити його на строк до 5 років
права обіймати виборні посади у громадських організаціях, державні
посади, заборонити обіймати інші посади або займатися певною
діяльністю. Однак, це може бути лише часткове і тимчасове обме-
ження трудової правосуб’єктності. Повне позбавлення трудової
правосуб’єктності не допускається.
Держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян неза-
лежно від походження, соціального і майнового стану, расової та
національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних
переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших
обставин. Засади рівності прав закріплено у ст. 21 Конституції
України, а принцип рівності трудових прав встановлено у ст. 2-1
КЗпП України.
Чинне законодавство про працю забороняє необґрунтовану
відмову в прийнятті на роботу, надає громадянам право його оскар-
ження в судовому порядку, передбачає можливість переведення на
іншу роботу тільки за згодою працівника, обмежує звільнення праців-
ника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, перед-
бачає необхідність отримання власником попередньої згоди проф-
спілкового органу, крім деяких випадків.
Працівник є суб’єктом не тільки індивідуальних, а й колек-
тивних трудових правовідносин. Це виявляється в тому, що за праців-
ником визнаються не лише індивідуальні, а й колективні трудові
права. Слід розрізняти колективні права людини (особи) і колективні
права організацій та їх об’єднань. Реалізовуючи колективне трудове
134
право, працівник стає членом певної трудової організації. Так, колек-
тивним трудовим правом є права працівника бути членом трудового
колективу на підприємстві, профспілкової організації, бути обраним
членом виборного органу профспілки.
У трудових правовідносинах працівник наділений певними
суб’єктивними правами та обов’язками.
Основними суб’єктивними правами працівника є право:
● на укладення, зміну і припинення трудового договору в
порядку і на умовах, передбачених чинним законодавством;
● надання роботи, для виконання трудової функції, обумовленої
трудовим договором;
● робоче місце, яке відповідає умовам охорони праці, вироб-
ничої безпеки та гігієни;
● своєчасну і в повному обсязі виплату заробітної плати від-
повідно до кваліфікації, складності праці, кількості та якості вико-
наної роботи;
● відпочинок, який забезпечується встановленням нормальної
тривалості робочого часу, скороченого робочого часу для окремих
професій і категорій працівників, наданням днів щотижневого відпо-
чинку, святкових неробочих днів, оплачуваної щорічної відпустки;
● інформацію про умови праці та вимоги з охорони праці на
робочому місці;
● підвищення своєї кваліфікації і перепідготовку в порядку,
встановленому трудовим законодавством;
● захист своїх прав і свобод усіма незабороненими засобами;
● вирішення індивідуальних трудових спорів;
● відшкодування шкоди, заподіяної працівникові при виконанні
ним своїх трудових обов’язків;
● обов’язкове соціальне страхування у випадках, передбачених
законодавством.
Працівник несе такі обов’язки: сумлінно виконувати трудові
обов’язки, покладені на нього трудовим договором і правилами
внутрішнього трудового розпорядку; дотримувати трудової дисцип-
ліни; виконувати установлені норми праці; дотримувати вимог щодо
охорони й забезпечення безпеки праці; сумлінно ставитися до майна
роботодавця та майна інших працівників; негайно повідомляти відпо-
відальному працівникові або безпосередньому керівникові про виник-
нення ситуації, небезпечної для життя працівників; збереження майна
роботодавця.
135
 § 12.3. Роботодавці як суб’єкти трудових правовідносин

Одним із основних суб’єктів як індивідуальних, так і колектив-

них трудових правовідносин є роботодавець.
Згідно зі ст. 21 КЗпП України роботодавцем визнається власник
підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, а
також фізична особа.
До основних ознак правосуб’єктності роботодавців належать:
• можливість приймати і звільняти працівників. Ця право-
мочність означає, що роботодавець має право на договірних засадах
використовувати працю фізичних осіб.
Трудова правосуб’єктність юридичних осіб виникає з моменту
їх державної реєстрації, роботодавців – фізичних осіб – із досягнен-
ням повноліття. Тобто трудова правосуб’єктність працівників не збі-
гається з трудовою правосуб’єктністю роботодавців – фізичних осіб;
• майнова самостійність роботодавця. Уклавши трудовий
договір, роботодавець зобов’язаний виконувати певні майнові зобо-
в’язання. До них належить виплата заробітної плати на рівні, не ниж-
чому за визначений законом, а також сплата страхових внесків на соці-
альне страхування на випадок безробіття, нещасного випадку на вироб-
ництві та професійного захворювання, на пенсійне забезпечення тощо;
• здатність забезпечувати умови праці, необхідні для вико-
нання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним
договором і угодою сторін. Роботодавець зобов’язаний забезпечити
безпечні та нешкідливі умови праці, а також усі гарантії, передбачені
трудовим законодавством.
Оскільки роботодавці володіють трудовою правосуб’єктністю,
їх можна розподілити на такі види:
 роботодавці – юридичні особи і відокремлені підрозділи
юридичних осіб;
 роботодавці – державні органи;
 роботодавці – фізичні особи.
Найчисленнішу групу становлять роботодавці – юридичні
особи, а саме: всі суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від
форми власності, їх об’єднання, бюджетні, громадські та інші
установи й організації, об’єднання громадян. З моменту утворення

136
юридичної особи саме вона є роботодавцем, а не власник, який
створив цю юридичну особу.
Юридична особа реалізує трудову правоздатність через свої
органи – директора, керуючого, правління тощо. Такі органи укла-
дають трудові договори не від себе особисто, а від імені юридичної
особи, яку вони представляють.
Найбільше серед роботодавців – юридичних осіб підприємців. При
цьому форма власності для трудової правосуб’єктності не має значення.
Значне місце посідають непідприємницькі юридичні особи – установи,
заклади освіти, охорони здоров’я, громадські організації та їх об’єд-
нання, соціальні страхові фонди тощо.
Державні органи як роботодавці – це відповідні міністерства,
державні комітети (служби, агентства), прокуратура, суди та ін.
Керівник такого органу укладає від його імені трудові договори. При
цьому можуть вимагатися й додаткові до трудового договору
юридичні факти, такі як попереднє обрання або призначення особи на
посаду.
Згідно зі ст. 21 КЗпП України стороною трудового договору
може бути роботодавець – фізична особа. Серед них можна виділити
дві групи роботодавців:
 які використовують найманих працівників для власного
обслуговування та обслуговування членів своєї сім’ї;
 які використовують найману працю з метою отримання
прибутку (підприємці, адвокати, приватні нотаріуси).
Роботодавці – фізичні особи зобов’язані вести трудові книжки
працівників, які працюють у них за трудовим договором. Запро-
ваджено обов’язкову письмову форму трудового договору між
працівником і фізичною особою – роботодавцем із обов’язковою
реєстрацією такого трудового договору в державній службі зайнятості
за місцем проживання останнього.
Роботодавці є суб’єктами як індивідуальних, так і колективних
правовідносин, зокрема стороною колективного договору, який
укладається на підприємстві. Разом або за погодженням із виборним
органом первинної профспілкової організації роботодавець вирішує
питання щодо встановлення форм, систем оплати праці, режиму
робочого часу та інших умов праці, заохочення працівників.
Роботодавці у трудових правовідносинах мають певні суб’єк-
тивні права й обов’язки. Роботодавець має такі основні права:

137
 укладати, змінювати та припиняти трудові договори з праців-
никами;
 вести колективні переговори й укладати колективний договір;
 заохочувати працівників за сумлінну працю;
 вимагати від працівників виконання трудових обов’язків,
дотримання внутрішнього трудового розпорядку, дбайливого
ставлення до майна роботодавця;
 притягати працівників до дисциплінарної і матеріальної
відповідальності у порядку, передбаченому трудовим законо-
давством;
 приймати локальні нормативно-правові акти;
 створювати і брати участь в організаціях роботодавців для
представництва та захисту своїх інтересів.
Основні обов’язки роботодавця:
 дотримуватися законів та інших нормативно-правових актів,
локальних актів про працю, колективного договору,
колективних угод та умов трудового договору;
 надавати працівникові роботу, обумовлену трудовим
договором;
 забезпечувати безпеку праці та умови, які відповідають
вимогам охорони та гігієни праці;
 забезпечувати працівників необхідними засобами охорони
праці, спецодягом, спецвзуттям, засобами захисту;
 забезпечувати працівників необхідними засобами для вико-
нання роботи (обладнанням, інструментом, сировиною);
 виплачувати працівникові у повному розмірі заробітну плату
в строки, встановлені КЗпП України, колективним і трудовим
договорами;
 вести колективні переговори, а також укладати колективний
договір у порядку, встановленому законодавством;
 розглядати подання профспілкових органів, а також інших
повноважних представників працівників про виявлені пору-
шення законодавства про працю, охорону праці та повідом-
ляти про вжиті заходи;
 забезпечувати соціальне страхування працівників у порядку,
встановленому законодавством;
 забезпечувати побутові потреби працівників;

138
  відшкодовувати працівникові шкоду, заподіяну йому при
виконанні трудових обов’язків.

Окрім працівника і роботодавця, суб’єктами трудових право-

відносин – індивідуальних і колективних – є також інші організації та
органи. Кодексом законів про працю України, законами України «Про
професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про організації
роботодавців, їх об'єднання, права і гарантії їх діяльності», «Про
колективні договори і угоди» та іншими нормативно-правовими
актами врегульовано правовий статус трудових колективів,
професійних спілок, виборних органів професійних спілок,
організацій та об’єднань роботодавців, Національної тристоронньої
соціально-економічної ради, Національної служби посередництва та
примирення. Ці питання розглядатимуться далі у частині
«Колективне трудове право».

Глава 13. Трудовий договір

§ 13.1. Поняття трудового договору та його відмінність від

цивільно-правових угод про працю

Трудовий договір займає особливе місце в трудовому праві.

На основі трудового договору виникають трудові відносини праців-
ника з роботодавцем, внаслідок чого ці суб’єкти неминуче включа-
ються у систему відносин, що регулюються трудовим правом. Інакше
кажучи, немає трудового договору – не буде і трудового права.
Так склалося, що переважною формою здійснення трудової
діяльності є наймана праця, яка характеризується низкою ознак, які
принципово відрізняють її від праці не найманої – самостійної.
Організаційно-правовими формами найманої праці є трудовий
договір і цивільно-правові договори про працю. Треба пам’ятати, що
поширеними видами цивільно-правових договорів про працю є:
трудова угода (не плутати з трудовим договором), договір виконання
робіт, договір підряду, договір надання послуг. Між цими формами є
істотні відмінності.
Правове визначення трудового договору наводиться у 139по. 21
КЗпП України – це угода між працівником і власником підприємства,
установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною
особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визна-
139
чену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпо-
рядкові, а власник підприємства, установи, організації або
140повноважжений ним орган чи фізична особа зобов’язується
виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови
праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством
про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відмінність трудового договору

від цивільно-правових угод про працю
Цивільно-правовий договір
Трудовий договір
про виконання певної роботи
Сторонами цивільно-правового
сторонами трудового договору є
договору є замовник і
працівник і роботодавець
виконавець
Праця юридично не самостійна Праця юридично самостійна,
здійснюється на власний ризик
Предметом є виконання Предметом цивільного договору
працівником певної роботи, про працю є матеріалізований
визначеної угодою сторін, результат праці або завдання
трудової функції одноразового характеру
Роботодавець має дисциплінарну У цивільно-правових відносинах
владу щодо працівника замовник не має дисциплінарної
влади стосовно виконавця
За заподіяння майнової шкоди У разі заподіяння майнової
власнику, останній має право шкоди стягнення проводиться в
притягти працівника до судовому порядку
матеріальної відповідальності
Працівник повинен у процесі При виконанні цивільних
праці виконувати певну міру договорів про працю нормування
праці в певну частину робочого праці відсутнє, процес праці не
часу – норми праці, дотримувати регламентується правом і здійс-
правил охорони праці та нюється особою самостійно на
виробничої безпеки свій розсуд
За трудовим договором оплата Механізм оплати праці
праці регулюється (винагороди) досить простий, він
законодавством про працю. встановлюється угодою сторін.
Законом встановлюються Навіть виплата попереднього
структура оплати праці, авансу не змінює юридичної
мінімальна заробітна плата, природи такої оплати – остання є
140
 норми оплати при відхиленні від цивілістичною
звичайних (тарифних) умов
оплати, терміни виплати
заробітної плати, тощо.
Ризик за втрачену, зіпсовану За цивільно-правової форми
продукцію, роботу без вини праці такий ризик лежить на
працівника несе роботодавець виконавцеві
Укладення трудового договору Цивільно-правові договори про
детально регламентується працю укладаються за угодою
трудовим законодавством. сторін, з дотриманням принципів
Трудовий договір має укладатися добровільності та рівності сторін
з дотриманням установлених у
законі юридичних гарантій
Трудовий договір укладається, як Цивільно-правові договори про
правило, на невизначений час і працю укладаються щодо
припиняється лише за підстав, виконання певної роботи і
передбачених законодавством. припиняються виконаною робо-
Строковий трудовий договір тою (послугою, продукцією)
може укладатися лише у
випадках, передбачених у законі
(ст. 23 КЗпП)
Усі перелічені відмінності наочно свідчать про принципово різну
правову природу трудових і цивільно-правових договорів про працю.
Трудові відносини найманих працівників переважно виникають
на основі одного юридичного факту – трудового договору.

§ 13.2. Сторони та зміст трудового договору

Сторонами трудового договору є працівник і роботодавець.

Найманий працівник. За загальним правилом громадяни мають
право укладати трудові договори з 16 років (ст. 188 КЗпП України).
За згодою одного з батьків або особи, яка його замінює, можуть прий-
матися на роботу особи, які досягли 15 років. Для підготовки молоді
для продуктивної праці допускається прийом на роботу учнів
загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ та вищих нав-
чальних закладів першого та другого рівнів акредитації для вико-
нання легкої роботи, яка не завдає шкоди здоров’ю і не порушує
процесу навчання, у вільний від навчання час з досягнення ними
14 років за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.
141
 Законодавство встановлює загальні та спеціальні вимоги до
особи, яка бажає укласти трудовий договір. Ці вимоги можуть сто-
суватися наявності певної освіти, стажу роботи, стану здоров’я,
наявності громадянства тощо. Загальні вимоги переважно встанов-
лено у КЗпП України, а спеціальні – у спеціальних нормативно-право-
вих актах. Водночас кодекс містить особливі положення щодо засто-
сування праці неповнолітніх та жінок.
Роботодавцем згідно зі ст. 21 є власник підприємства, установи,
організації або уповноважений ним орган чи фізична особа.
Він зобов’язаний забезпечити найманому працівникові умови
праці, їх безпеку, а також соціально-трудові гарантії, що передбачені
законодавством, а у разі заподіяння шкоди працівникові у зв’язку з
виконанням ним трудових обов’язків роботодавець несе майнову
відповідальність перед працівником. Зауважимо, що за шкоду,
заподіяну здоров’ю працівника при виконанні ним своїх трудових
обов’язків, відповідальність за чинним законодавством несе не
безпосередній роботодавець, а Фонд соціального страхування від
нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань.
Крім того, роботодавець несе майнову відповідальність перед
іншими фізичними та юридичними особами за шкоду, заподіяну його
працівником при виконанні останнім трудових обов’язків.
У свою чергу працівник несе матеріальну відповідальність за
шкоду, заподіяну роботодавцеві. Ці питання детальніше буде розгля-
нуто в розділі, присвяченому матеріальній відповідальності в трудо-
вому праві.
Сукупність умов, що визначають взаємні права й обов’язки
сторін, становить зміст трудового договору. До нього включено
умови, встановлені як самими сторонами, так і нормативно-право-
вими актами про працю.
В основу угоди про прийняття на роботу закладено добровільне
волевиявлення сторін трудового договору. У певних випадках ця
умова супроводжується додатковим актом або договором.
Умови, які виробляються сторонами трудового договору, поді-
ляються на обов’язкові (необхідні) і факультативні (додаткові).
До основних умов, тобто без досягнення згоди по яких трудовий
договір не може бути укладеним, належать умови про:
▪ трудову функцію працівника (професія, спеціальність та
кваліфікація);
▪ місце роботи;
142
 ▪ розмір оплати праці;
▪ режим роботи.
Головною умовою трудового договору є визначення трудової
функції працівника. Для з’ясування її змісту у трудовому праві
розрізняють такі поняття:
▪ професія – галузь застосування праці, яка відображає родовий
розподіл праці (лікар, юрист, економіст та ін.);
▪ спеціальність – вузька спеціалізація праці всередині певної
професії (лікар-терапевт, юрист-суддя, економіст-інженер
відділу праці й зарплати);
▪ кваліфікація – рівень знань і практичних навичок за певною
професією, який закріплений у відповідній правовій формі –
тарифного розряду, класу, категорії, вченого ступеня, звання,
встановлених нормативно-правовими актами;
▪ посада – певна компетенція працівника, тобто коло його
обов’язків, відповідальності у межах підприємства.
Поняття трудова функція працівника містить у собі всі пере-
лічені поняття в сукупності й конкретизується у трудовому договорі.
За загальним правилом трудова функція визначається відповідно до
Класифікатора професій із змінами, затвердженими наказом
Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 10 серпня
2016 року № 1328. Нормативна база професіональної діяльності також
включає Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників.
В Україні розроблено збірник описів завдань і обов’язків, квалі-
фікаційних вимог до відповідної професії (посади) – Довідник
кваліфікаційних характеристик професій працівників, перший випуск
якого у двох книгах «Професії керівників, професіоналів, фахівців та
технічних службовців, які є загальними для всіх видів економічної
діяльності» затверджено наказом Міністерства праці України від
16 лютого 1998 р. № 24.
Трудова функція є головною умовою трудового договору, тому
не може бути змінена в односторонньому порядку. Водночас як при
укладенні трудового договору, так і в процесі роботи може бути
обумовлене суміщення професій (посад), розширення зони обслуго-
вування або зменшення обсягу роботи, виконання нарівні з основною
роботою обов’язків тимчасово відсутнього працівника.
Під місцем роботи розуміється підприємство, установа, органі-
зація, розташована в певній місцевості й належна власнику. У трудо-
вому договорі може бути конкретизований певний підрозділ, філія,
143
відділ підприємства, а також інше робоче місце, де безпосередньо
буде трудитися працівник.
Важливою умовою трудового договору є угода про винагороду
за працю. Правове регулювання оплати праці досить складне. Існує
два види оплати праці: державно-правова і договірно-правова.
Це означає, що є коло норм і гарантій в оплаті праці, які безпо-
середньо регулює держава шляхом прийняття нормативно-правових
актів, та частина положень щодо оплати праці, що встановлюється
договірним (колективним й індивідуальним) шляхом. Оплата праці
найманих працівників регулюється Законом України «Про оплату
праці», КЗпП України та іншими нормативно-правовими актами.
На законодавчому рівні встановлюється розмір мінімальної
заробітної плати; визначаються норми оплати праці у разі відхилення
від звичайних умов (наприклад, оплата надурочних робіт, роботи в
нічний час, у шкідливих умовах праці тощо); встановлюються гарантії
в оплаті праці, наприклад, порядок індексації доходів громадян,
порядок компенсації частини доходу у разі затримки виплати
заробітної плати; визначається оплата праці працівників підприємств,
установ і організацій, що утримуються за рахунок державного
бюджету тощо.
Підприємство має право самостійно встановлювати форми,
системи і розміри оплати праці, розцінки, тарифні ставки, схеми
посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок,
доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних
і гарантійних виплат. Усі норми з оплати праці підприємство вста-
новлює у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій,
передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональ-
ними) угодами.
Власник або уповноважений ним орган чи роботодавець –
фізична особа не мають права в односторонньому порядку приймати
рішення з оплати праці, що погіршують умови, встановлені законо-
давством, угодами, колективними договорами. Умов оплати праці для
окремого працівника конкретизуються при укладенні трудового
договору з урахуванням колективного договору.
Не менш важливою умовою трудового договору є умова про
режим роботи. Під режимом робочого часу розуміють установлений
законодавством або локальним нормативно-правовим актом порядок
розподілу і використання робочого часу протягом доби, тижня, інших
календарних періодів.
144
 Елементами режиму робочого часу є такі:
• час початку і закінчення роботи;
• час і тривалість перерв;
• тривалість і правила чергування змін.
Трудовий договір починає діяти від дня, обумовленого
сторонами. Цей день вказується в наказі про прийняття на роботу.
Якщо день у наказі не вказано, то днем початку роботи є день
видання наказу. Якщо і наказу не було видано, таким днем вважається
день фактичного допуску до роботи.
До початку роботи за укладеним трудовим договором власник
або уповноважений ним орган зобов’язаний:
▪ визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необ-
хідними для роботи засобами і проінструктувати з техніки
безпеки, робочої санітарії, охорони праці та протипожежної
охорони;
▪ роз’яснити працівникові його права та обов’язки і проінфор-
мувати під розписку про умови праці, наявність на його
робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факто-
рів, які ще не усунено, та можливі наслідки їх впливу на
здоров’я, його права на пільги в таких умовах;
▪ ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового
розпорядку та колективним договором.
Додаткові (факультативні) умови трудового договору – це всі
інші умови, які в конкретному трудовому договорі визначаються
угодою сторін, але не суперечать трудовому законодавству. Але якщо
такі умови є в трудовому договорі, вони також стають обов’язковими
для виконання. Факультативні умови уточнюють, розвивають і
доповнюють умови трудового договору.
У трудовому договорі можуть бути встановлені також умови
про забезпечення житлом, місцем у дошкільній установі для дитини
працівника тощо. Стосовно зобов’язань власника щодо забезпечення
житлом слід мати на увазі, що такі зобов’язання можуть бути вико-
нані, якщо власник бере участь у фінансуванні будівництва житла або
певні житлові будинки перебувають у власності підприємства. Щодо
надання житла в комунальному фонді, то ці питання регулюються
Житловим кодексом України і не можуть бути змінені умовами
трудового договору.
Умови трудового договору не можуть містити положення, які не
відповідають законодавству про охорону праці, а також погіршують
145
становище працівника порівняно із визначеним у законодавстві. Такі
умови визнаються недійсними. Разом із тим, роботодавець за рахунок
власних коштів має право встановлювати додаткові порівняно із
законодавством трудові й соціально-побутові пільги для працівників
(ст. 9-1 КЗпП України).
При укладенні трудового договору сторонами може бути
обумовлене випробування з метою перевірки відповідності праців-
ника роботі, яка йому доручається. Слід звернути увагу, що
встановлювати випробування – це право, а не обов’язок власника,
тому воно визначається угодою сторін. Якщо працівник відмовля-
ється від випробування, трудовий договір не може вважатись
укладеним. Така умова має бути застережена в наказі (розпорядженні)
про прийнятті на роботу.
У період випробування на працівника поширюється законо-
давство про працю. Це означає, що, з одного боку, працівник зобов’я-
заний виконувати всі трудові обов’язки, покладені на нього трудовим
договором і законодавством, а з іншого – випробування не передбачає
жодних обмежень трудових прав працівника.
Термін випробування не може перевищувати трьох місяців, а в
окремих випадках, передбачених законодавством, за узгодженням з
профкомом – шести місяців; для робітників – місяця. Якщо працівник
у період випробування був відсутній на роботі з поважних причин,
термін випробування може бути подовжений на відповідну кількість
днів. Випробувальний термін обчислюється в календарних днях.
Право проводити випробування за законодавством належить
роботодавцю, працівник немає аналогічного права щодо роботодавця,
умов роботи. У зв’язку з цим працівник, який захотів звільнитися до
закінчення випробувального строку, звільняється на загальних
підставах за власним бажанням, попередивши власника за два тижні,
а за наявності поважних причин власник зобов’язаний звільнити
працівника у строк, про який той просить (ст. 38 КЗпП України).
Для певних категорій випробування не може бути встановлене:
• для осіб, які не досягли 18 років;
• молодих робітників після закінчення професійних навчальних
закладів;
• осіб, звільнених у запас з військової або альтернативної служби;
• інвалідів, направлених на роботу відповідно до рекомендацій
медико-соціальної експертизи;
• при прийнятті на роботу в іншу місцевість;
146
• у разі переведення на інше підприємство;
• при прийнятті за конкурсом і в інших випадках, передбачених
законодавством.
Власник не має права продовжити термін випробування, навіть
якщо працівник згоден на це. Коли випробувальний термін закін-
чився, а працівник продовжує працювати, він вважається таким, що
витримав випробування і його подальше звільнення можливе лише на
загальних підставах. Якщо внаслідок випробування була встановлена
невідповідність працівника роботі, для виконання якої він був
прийнятий, власник має право розірвати трудовий договір. У трудову
книжку робиться запис: «звільнений у зв’язку з незадовільним
результатом випробування, ч. 2 ст. 28 КЗпП».

§ 13.3. Види трудового договору

У законодавстві про працю розрізняють загальну правову

модель трудового договору і її модифікації залежно від терміну,
особливостей характеру роботи, що виконується, кількості трудових
функцій, що виконуються, порядку виникнення трудових право-
відносин тощо.
Залежно від терміну ст. 21 КЗпП України передбачає певні види
трудового договору.
Трудовий договір на невизначений строк (безстроковий) укла-
дається з дотриманням загальних положень, викладених вище.
Це звичайний трудовий договір між роботодавцем і найманим
працівником. Він укладається в усіх випадках, якщо законодавством
не передбачені спеціальні норми для конкретного виду робіт або
категорій працівників.
Трудовий договір на певний строк. В умовах переходу до рин-
кової економіки поширюється практика укладення строкових трудо-
вих договорів. Але Законом України від 19 січня 1995 р. було внесено
зміни до ст. 23 КЗпП. Законодавець чітко висловив свою позицію
щодо звуження такої практики: строковий трудовий договір може
укладатися лише у випадках, передбачених законодавством, а також у
разі, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невиз-
начений строк з урахуванням характеру подальшої роботи, умов її
виконання або інтересів працівника. Таким чином, за загальним пра-
вилом трудовий договір повинен укладатися на невизначений час.

147
 При укладенні трудового договору на певний строк цей строк
встановлюється угодою сторін і може визначатися не тільки кон-
кретним періодом, а й настанням певної події, наприклад, повернення
на роботу робітниці з відпустки по вагітності, пологах і догляду за
дитиною; працівника, який звільнився з роботи у зв’язку із призовом
на строкову військову або альтернативну (невійськову) службу;
обранням народним депутатом або на виборну посаду. Строковий
трудовий договір може укладатися для заміни тимчасово відсутнього
працівника.
У Кодексі законів про працю України не містить вказівки на те,
що строковий трудовий договір повинен укладатися в письмовій
формі.
Трудовий договір на час виконання певної роботи є різновидом
строкового трудового договору, однак його припинення пов’язане із
закінченням обумовленої договором роботи.
Трудовий договір про тимчасову роботу. Такий договір
укладається з працівниками, які прийняті на роботу на термін до двох
місяців, а для заміщення тимчасово відсутнього працівника – до
чотирьох місяців. У наказі про прийняття на роботу власник зобов’я-
заний зазначити тимчасовий характер роботи. Для тимчасових праців-
ників не передбачено випробувальний термін, однак вони мають
право на відпустку згідно з Законом України «Про відпустки» про-
порційно відпрацьованому працівником строку (ч. 9 ст. 6). У випадку,
якщо працівник продовжує працювати і після закінчення терміну
тимчасової роботи, тимчасовий трудовий договір автоматично
трансформується у трудовий договір на невизначений термін. Тимча-
сові працівники мають право розірвати трудовий договір, попере-
дивши про це власника за три дні.
Для тимчасових працівників встановлено додаткові підстави
припинення трудового договору:
● у разі припинення роботи на підприємстві, в установі,
організації на термін, понад один тиждень через причини вироб-
ничого характеру, а також скорочення роботи в них;
● якщо працівник не виходив на роботу більш як два тижні
підряд унаслідок тимчасової непрацездатності. У випадках втрати
працездатності внаслідок трудового каліцтва або професійного
захворювання, а також коли законодавством встановлено більш три-
валий термін збереження місця роботи (посади) при певному
захворюванні, за тимчасовими працівниками місце роботи (посада)
148
зберігається до відновлення працездатності або встановлення інва-
лідності, але не більш ніж до закінчення терміну роботи за договором;
● у разі невиконання працівником без поважних причин
обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами
внутрішнього трудового розпорядку.
Трудовий договір про сезонну роботу.
Сезонними вважаються роботи, які з природних і кліматичних
умов виконуються не весь рік, а протягом певного періоду (сезону),
але не більше шести місяців. Список сезонних робіт і сезонних галу-
зей затверджено постановою Кабінету Міністрів України від
28 березня 1998 р. № 278. Із працівником, що виконує сезонні роботи,
укладається трудовий договір. Оплата праці здійснюється за фак-
тично виконану роботу згідно з нормами, розцінками, тарифними
ставками, які діють на підприємстві, і не може бути нижчою, ніж
мінімальна заробітна плата за умови виконання норм праці.
Державна служба зайнятості здійснює направлення на сезонні
роботи громадян, які звернулися в службу за сприянням у
працевлаштуванні. Переважне право на участь у сезонних роботах
мають громадяни, зареєстровані як безробітні. Після закінчення
трудового договору такі громадяни мають право на перереєстрацію в
службі зайнятості.
Трудовий договір про сумісництво. Згідно із ч. 2 ст. 21 КЗпП
України працівник має право реалізувати свою здатність до продук-
тивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на
одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, орга-
нізаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним
договором або угодою сторін.
Сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї
основної роботи, іншої регулярно оплачуваної роботи на умовах
трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому
або на іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина
(підприємця, приватної особи) за наймом.
Правове регулювання роботи за сумісництвом на державних
підприємствах здійснюється відповідно до постанови Кабінету
Міністрів України від 3 квітня 1993 р. № 245 «Про роботу за суміс-
ництвом працівників державних підприємств, установ і організацій»,
а також Положення про умови роботи за сумісництвом працівників
державних підприємств, установ і організацій, затвердженого наказом
Міністерства праці, Міністерства юстиції, Міністерства фінансів
149
України від 28 червня 1993 р. Новий правовий режим роботи за
сумісництвом більше відповідає ринковим відносинам і значно
розширює права учасників трудових відносин.
Для роботи за сумісництвом згоди власника за основним місцем
роботи не потрібно. Водночас, якщо при укладенні трудового дого-
вору сторони досягли згоди про обмеження сумісництва для праців-
ника, він не може скористатися цим правом. Керівники державних
підприємств, установ і організацій спільно з профспілковим коміте-
том можуть встановлювати обмеження на сумісництво для праців-
ників окремих професій і посад, зайнятих на важких, шкідливих і
небезпечних роботах, додаткова робота яких може призвести до
несприятливих наслідків для стану їхнього здоров’я і безпеки
виробництва.
Обмеження поширюються також на осіб до 18 років і вагітних
жінок. Не мають права працювати за сумісництвом керівники держав-
них підприємств, їх заступники, керівники структурних підрозділів
державних підприємств, їх заступники, за винятком наукової, викла-
дацької і творчої діяльності.
При наймі на роботу за сумісництвом на інше підприємство, в
установу, організацію працівник зобов’язаний пред’явити власнику
або уповноваженому ним органу паспорт. При прийнятті на роботу,
що вимагає спеціальних знань, власник або уповноважений ним орган
має право вимагати від працівника пред’явлення диплома або іншого
документа про отриману освіту або професійну підготовку.
Оплата праці сумісників здійснюється за фактично виконану
роботу. За загальним правилом отримана за роботу за сумісництвом
заробітна плата не враховується при обчисленні середнього заробітку
за основною роботою. Однак, із цього правила є винятки. Так, заро-
бітна плата на всіх місцях роботи враховується при обчисленні серед-
нього заробітку вчителям і викладачам усіх навчально-освітніх і
вищих навчальних закладів, педагогічним працівникам навчально-
виховних закладів; медичним і фармацевтичним працівникам; сест-
рам милосердя організацій Червоного Хреста і Червоного Півмісяця
України.
Тривалість роботи за сумісництвом не може перевищувати
4 годин на день і повного робочого дня у вихідний. Загальна трива-
лість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна переви-
щувати половини місячної норми робочого часу.

150
 Слід звернути увагу на те, що такі обмеження стосується лише
підприємств, установ і організацій державної форми власності.
На підприємствах інших форм власності такі обмеження не застосо-
вуються.
Відпустка на роботі за сумісництвом надається одночасно з
відпусткою за основним місцем роботи на загальних підставах. Відпо-
відно до ст. 10 Закону України «Про відпустки» щорічні відпустки
повної тривалості до закінчення 6-місячного терміну безперервної
роботи в перший рік роботи на даному підприємстві за бажанням
працівника надаються, в тому числі сумісникам, одночасно з відпуст-
кою за основним місцем роботи. Відпустка на роботі за сумісництвом
також оплачується.
Звільнення з роботи за сумісництвом проводиться на підставах,
передбачених КЗпП України, а також у разі прийняття працівника, що
не є сумісником, або встановлення обмеження сумісництва у зв’язку з
особливими умовами і режимом праці без виплати вихідної допомоги.
Запис до трудової книжки відомостей про роботу за суміс-
ництвом може здійснюватися за бажанням працівника за місцем
основної роботи. Згідно з чинним законодавством основною роботою
вважається та робота, де зберігається трудова книжка працівника.
На осіб, що працюють за сумісництвом, трудові книжки ведуться
тільки за місцем основної роботи.
Не вважаються сумісництвом: літературна робота, яка оплачу-
ється з фонду авторського гонорару; технічна, медична, бухгалтерська
та інша експертиза з разовою оплатою праці; педагогічна робота з
погодинною оплатою праці в обсязі не більше 240 годин на рік;
робота без зайняття штатної посади на тому самому підприємстві;
інша робота, яка виконується в тому випадку, коли на основній роботі
працівник працює неповний робочий день і у зв’язку з цим отримує
неповний оклад (ставку), якщо оплата його праці на основній та іншій
роботі не перевищує повного окладу (ставки) за основним місцем
роботи, тощо.
Не є сумісництвом робота, що виконується за цивільно-право-
вими договорами доручення, підряду та ін.
Трудові спори сумісників розглядаються в порядку, передба-
ченому законодавством.
Суміщення професій і посад. Від сумісництва потрібно відрізняти
суміщення професій і посад, під яким розуміється форма організації
праці, за якої працівник, за його згодою, протягом робочого дня або
151
робочої зміни поряд зі своєю основною роботою, обумовленою трудовим
договором, виконує додаткову роботу за іншою професією або на іншій
посаді на тому самому підприємстві, в установі, організації, за що
отримує відповідну оплату. До суміщення прирівнюється виконання
обов’язків тимчасово відсутнього працівника (відпустка, тимчасова
непрацездатність, службове відрядження) без звільнення від своєї
основної роботи.
Суміщення відрізняється від сумісництва тим, що робота, яка
суміщається, виконується в рамках одного трудового договору, в
межах робочого часу, відведеного для цього, і на тому самому
підприємстві, в установі, організації.

§ 13.4. Контракт – особливий вид трудового договору

Контракт на роботу досить широко застосовується в країнах із

ринковою економікою. В Україні контракт почав укладатися з
керівниками державних підприємств із 1990 p., коли було прийнято
постанову Ради Міністрів СРСР «Про порядок наймання і звільнення
керівника державного союзного підприємства».
Законом України від 20 березня 1991 р. було внесено істотні
зміни і доповнення в КЗпП, зокрема ст. 21 доповнено новою третьою
частиною, в якій контракт визначається як особлива форма трудо-
вого договору, в якому термін його дії, права, обов’язки і відпо-
відальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального
забезпечення й організації праці працівника, умови розірвання
трудового договору, в тому числі дострокового, можуть встановлю-
ватися угодою сторін.
Застосування контракту можливе в обов’язковому порядку або
за згодою сторін. У першому випадку контракт повинен бути обов’яз-
ково укладений, усі інші види трудового договору виключаються, в
другому – контракт може бути укладений.
У другому випадку роботодавець не має права вимагати від
працівника укладення контракту. Якщо працівник уже обіймав посаду на
умовах звичайного безстрокового трудового договору, то з прийняттям
відповідного нормативно-правового акта, що передбачає можливість
застосування контракту, власник може запропонувати працівникові
переукласти звичайний трудовий договір на контракт, але якщо
працівник відмовиться, трудові відносини продовжуються у звичайному
правовому режимі. Переведення працівників на контракт являє собою
152
зміну істотних умов праці, тому його можна впроваджувати, попере-
дивши працівника за два місяці (ч. 3 ст. 32 КЗпП України).
Контракт – це двостороння угода, що вимагає згоди працівника.
Якщо працівник, з яким за законодавством обов’язково має бути
укладено контракт, не погоджується його укладати, він може бути
звільнений за п. 6 ст. 36 КЗпП України як такий, що відмовляється від
продовження роботи у зв’язку зі зміною істотних умов праці.
Умови контракту можуть поліпшувати становище працівника,
установлювати додаткові виплати, переваги, пільги, а також
конкретизувати права та обов’язки сторін контракту.
Контракт укладається письмо у двох примірниках і підписується
роботодавцем і працівником. За згодою працівника копія контракту
може бути передана профспілковому чи іншому органові, уповнова-
женому працівником представляти його інтереси, для здійснення
контролю за дотриманням умов контракту.
Він набуває чинності з моменту підписання його сторонами і
може бути змінений тільки з їхньої згоди.
Це насамперед строковий трудовий договір. Законодавство не
встановлює ні мінімальних, ні максимальних термінів для контракту.
Питання терміну вирішується за угодою сторін. Але стосовно
керівників державних підприємств установлено, що контракти
можуть укладатися терміном від 1 до 5 років.
Змістом контракту є взаємні зобов’язання сторін. Контракт не
повинен повторювати обов’язки з посадових інструкцій. У ньому
мають бути виділені основні обов’язки, основні результати, необхідні
для підприємства, за які буде виплачено визначену винагороду. У
контракті повинні обумовлюватися режим робочого часу, зокрема
використання гнучкого режиму праці, тривалість відпустки праців-
ника, у тому числі додаткової. Можуть бути обумовлені іспит та інші
форми та наслідки оцінки трудової діяльності працівника. Обов’язкам
працівника повинні відповідати обов’язки власника, зокрема щодо
матеріального забезпечення працівника: розміру посадового окладу,
дотримання умов підвищення оплати праці, показників преміювання,
показників і умов винагороди за підсумками роботи за рік.
У контракті можуть бути визначені додаткові порівняно з
чинним законодавством пільги і компенсації за рахунок підприємства:
додаткова винагорода до щорічної відпустки, при переукладанні
контракту на новий термін, у зв’язку з виходом на пенсію чи одер-
жанням трудового каліцтва. Можуть бути передбачені матеріальні
153
санкції в разі дострокового припинення контракту з ініціативи праців-
ника або роботодавця без поважних причин.
Контракт може містити зобов’язання роботодавця щодо компен-
сації моральної і матеріальної шкоди, заподіяної працівникові у
випадку дострокового розірвання контракту: працівником – через
невиконання чи неналежне виконання роботодавцем своїх зобов’я-
зань за контрактом; роботодавцем – на підставах, не передбачених
чинним законодавством і контрактом.
Роботодавець зобов’язаний забезпечувати конфіденційність умов
контракту. Особи, які за своїми службовими обов’язками мають доступ
до інформації, зафіксованої в контракті, не вправі її розголошувати.
Слід мати на увазі, що контрактом не можуть бути змінені умови
праці, встановлені імперативними правовими нормами, зокрема про
порядок розгляду індивідуальних трудових спорів і випадки повної
матеріальної відповідальності.
При розірванні контракту за вимогою працівника внаслідок його
хвороби чи інвалідності, що перешкоджають виконанню роботи за
контрактом, порушення роботодавцем законодавства про працю,
невиконання чи неналежного виконання ним зобов’язань за конт-
рактом і з інших поважних причин – звільнення працівника здійсню-
ється згідно зі ст. 39 КЗпП України.
У випадку розірвання контракту з ініціативи роботодавця з
підстав, встановлених у контракті, але не передбачених чинним
законодавством, звільнення проводиться за п. 8 ст. 36 КЗпП України.
За два місяці до закінчення терміну дії контракту за згодою
сторін він може бути продовжений або укладений на новий термін. У
цей же строк бажано, щоб сторони повідомили одна одну про те, що
на наступний термін контракт переукладатися не буде.

§ 13.5. Прийняття на роботу та юридичне оформлення

трудового договору

Документи при прийнятті на роботу. За загальним правилом,

передбаченим ст. 24 КЗпП України, при укладенні трудового дого-
вору громадянин зобов’язаний пред’явити паспорт або інший доку-
мент, що засвідчує особу, трудову книжку. У випадках, передбачених
законодавством, мають бути представлені також інші документи –
документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), стан здоров’я
тощо. Особливості щодо переліку відомостей про особу, яка найма-
154
ється на роботу, встановлені законами України «Про державну
службу», «Про освіту», законодавством про охорону здоров’я тощо.
Стаття 25 КЗпП України містить перелік відомостей, які забо-
роняється вимагати від особи при прийнятті на роботу, зокрема про
партійну, національну приналежність, походження і документи,
надання яких не передбачене законодавством.
Згідно з Інструкцією про порядок ведення трудових книжок на
підприємствах, в установах і організаціях, затвердженою спільним
наказом Міністерства праці, Міністерства юстиції та Міністерства
соціального захисту населення України від 29 липня 1993 р. № 58,
при влаштуванні на роботу працівники зобов’язані подавати трудову
книжку, оформлену в установленому порядку. Особи, які вперше
оформляються на роботу і не мають трудової книжки, повинні пред’я-
вити паспорт, диплом або інший документ про освіту чи професійну
підготовку. Військовослужбовці, звільнені із військової служби,
пред’являють військовий квиток. Звільнені з місця відбування кри-
мінального покарання зобов’язані пред’явити довідку про звільнення.
Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі
(ст. 24 КЗпП України), тобто закон дозволяє укладати трудові дого-
вори й усно (заява працівника та наказ роботодавця). У певних
випадках дотримання письмової форми є обов’язковим: при
організованому наборі працівників; укладенні трудового договору
про роботу в районах із особливими природними географічними і
геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я;
укладенні контракту; у випадках, коли працівник наполягає на
укладенні трудового договору в письмовій формі; при укладенні
трудового договору з неповнолітніми, з роботодавцем – фізичною
особою, з особою, яка приймається для проходження альтернативної
(невійськової) служби; при укладенні трудового договору про участь
в оплачуваних громадських роботах.
У письмовій формі також укладається трудовий договір з
працівниками, діяльність яких пов’язана з державною таємницею.
Письмова форма передбачає детальний виклад обов’язків як
працівника, так і роботодавця щодо забезпечення трудового договору.
До нього можуть включатися, крім умов, встановлених за угодою
сторін, також умови, передбачені законодавством. Письмовий трудо-
вий договір складається у двох примірниках і підписується сторо-
нами. Він може бути завірений печаткою підприємства.

155
 Письмову форму трудового договору не слід плутати з проце-
дурою його оформлення. Ті обставини, що працівник пише заяву про
прийняття на роботу, а власник видає наказ про прийняття його на
роботу, не означають письмової форми трудового договору. Це вже
етапи оформлення укладеного трудового договору. Також потрібно
відрізняти від письмової форми звичайного трудового договору
контракт, який завжди укладається в письмовій формі. Контракт –
особливий вид трудового договору, що укладається за спеціальними
правилами.
Правильне оформлення трудового договору потрібно визначити
як внесення власником або уповноваженим ним органом у відповідні
документи, що мають правове значення для працівника, точних відо-
мостей про нього і його роботу відповідно до чинного законодавства і
досягнутої угоди, а також у встановлені терміни.
Виділяють такі етапи оформлення трудового договору:
1) подання працівником заяви про прийняття на роботу з
представленням усіх необхідних документів;
2) візи певних посадових осіб і резолюція власника або посадової
особи, що має право приймати на роботу;
3) видання власником або уповноваженим ним органом наказу про
зарахування працівника на роботу на основі досягнутої угоди;
4) пред’явлення наказу працівникові під розписку;
5) внесення в трудову книжку запису про прийняття на роботу, який
містить всі необхідні елементи оформлення трудової книжки
працівникам, що стають до роботи вперше, видача робітникам, а
також службовцям, праця яких оплачується відрядно, розрахун-
кових книжок;
6) ознайомлення власником або уповноваженим ним органом праців-
ника із записом у трудовій книжці під розписку в особистій картці.
Незалежно від того, в усній чи письмовій формі укладено тру-
довий договір, потрібне ще видання наказу (розпорядження) власника
про прийняття на роботу.
Закон забороняє укладення трудового договору з громадянином,
якому за медичним висновком запропонована робота протипоказана
за станом здоров’я (ст. 24 КЗпП України).
Законодавством передбачений перелік робіт, приймати на які
дозволяється тільки після обов’язкового медичного огляду праців-
ника. Передусім це стосується неповнолітніх (ст. 191 КЗпП України).
Працівники підприємств харчової промисловості, громадського
156
харчування і торгівлі, водопровідних споруд, лікувально-профілак-
тичних дошкільних і навчальних виховних установ, об’єктів кому-
нально-побутового обслуговування, інших підприємств, установ та
організацій, професійна діяльність яких пов’язана з обслуговуванням
населення і може спричинити поширення інфекційних захворювань,
виникнення харчових отруєнь, а також працівники, зайняті на важких
роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці,
або таких, де є потреба у професійному доборі, повинні проходити
обов’язкові попередні (до прийняття на роботу) і періодичні медичні
огляди. Витрати на організацію медичного огляду несе власник або
уповноважений ним орган.
Після укладення трудового договору перед допуском до роботи
власник або уповноважений ним орган зобов’язаний роз’яснити пра-
цівникові його права й обов’язки та проінформувати під розписку про
умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати,
небезпечних і шкідливих виробничих чинників, про можливі наслідки
їхнього впливу на здоров’я, його права на пільги і компенсації за роботу
в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного
договору; ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового
розпорядку і колективним договором; визначити працівнику робоче
місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами;
проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії,
гігієни праці й протипожежної охорони (ст. 29 КЗпП України).
Працівник зобов’язаний особисто виконувати доручену йому
роботу і не має права передоручати її виконання іншій особі.

§ 13.6. Зміна умов трудового договору

Трудове законодавство України гарантує працівникові дотри-

мання умов трудового договору, обумовлених при його укладенні.
Як правило, одностороння зміна умов не допускається.
Власник не має права вимагати від працівника виконання
роботи, не обумовленої трудовим договором. Це положення міститься
у ст. 31 КЗпП України. Однак, у процесі роботи з різних причин
виникає потреба змінити умови трудового договору. Ініціатива такої
зміни може виходити як від власника або уповноваженого ним
органу, так і від самого працівника.
У ст. 32 КЗпП передбачено три види зміни умов трудового
договору:
157
 • переведення на іншу роботу;
• переміщення на інше робоче місце;
• зміна істотних умов праці.
Переведення на іншу роботу. Відповідно до ст. 31 КЗпП
України власник не має права вимагати від працівника виконання
роботи, не обумовленої трудовим договором. Крім того, згідно з ч. 2
ст. 32 не вважається переведенням переміщення у межах спеціаль-
ності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором.
Таким чином, під переведення можна підвести будь-яку вимогу
виконувати роботу, не обумовлену при укладенні трудового договору.
Усі істотні умови трудового договору можна розподілити,
спираючись на ст. 32 КЗпП України, на чотири групи:
• трудова функція працівника (спеціальність, кваліфікація, посада);
• робоче місце (конкретний структурний підрозділ підприємства,
конкретний механізм або агрегат, на якому працює працівник
тощо);
• системи і розміри оплати праці;
• режим роботи, поєднання професій і посад тощо.
З урахуванням такого поділу істотних умов трудового договору
можна зробити висновок, що згідно зі ст. 32 КЗпП України будь-яка
зміна трудової функції працівника буде вважатися переведенням на
іншу роботу. І така зміна можлива лише за згодою працівника.
Пленум Верховного Суду України в п. 31 постанови № 9 від
6 листопада 1992 р. пояснив, що переведенням на іншу роботу вважа-
ється доручення працівнику роботи, що не відповідає спеціальності,
кваліфікації або посаді, обумовленим трудовим договором. Таким
чином, законодавець визначив під переведенням лише одну зміну
умов трудового договору – зміну трудової функції працівника
(за його згодою).
Усі умови трудового договору щодо трудової функції (професії,
спеціальності, кваліфікації, посади, конкретного обсягу повноважень)
встановлюються угодою сторін і тільки такою взаємною угодою
можуть бути змінені. Така зміна є переведенням.
Переведення на іншу роботу поділяють на окремі види.
При цьому є кілька критеріїв такої класифікації: залежно від терміну;
за територіальною ознакою; за ініціативою сторін.
Залежно від терміну розрізнюють постійні й тимчасові
переведення.
За територіальною ознакою виділяють переведення:
158
• у межах підприємства, організації, установи або у того самого
власника для виконання іншої роботи (спеціальності, кваліфікації,
посади), не обумовленої трудовим договором;
• на інше підприємство, в установу, організацію, до іншого влас-
ника;
• на роботу в іншу місцевість, у тому числі разом із підприємством,
установою, організацією.
Переведення на інше підприємство проводиться шляхом звіль-
нення з підприємства й укладення трудового договору з власником
іншого підприємства. Іншим вважається будь-яке підприємство, що
володіє правом прийняття і звільнення. До трудової книжки
працівника вноситься запис: «Звільнений у зв’язку з переведенням на
інше підприємство, п. 5 ст. 36 КЗпП України».
Переведенням в іншу місцевість вважається направлення на
роботу за межі певного населеного пункту. Якщо в трудовому
договорі було обумовлено, що працівник буде виконувати роботи на
об’єктах, розташованих у декількох населених пунктах, то доручення
роботи на різних об’єктах не вимагатиме додаткової згоди працівника
і не буде вважатися переведенням.
Якщо працівник погодився на переведення, але за новою
роботою він втрачає в заробітку, законодавством передбачено, що при
переведенні працівника на іншу постійну менш оплачувану роботу за
ним зберігається його колишній середній заробіток протягом двох
тижнів з дня переведення (ст. 114 КЗпП України).
Тимчасові переведення з ініціативи власника. Трудове законо-
давство передбачає можливість тимчасових переведень працівника на
іншу роботу тільки за згодою працівника.
Роботодавець має право перевести працівника тимчасово, стро-
ком до одного місяця, на іншу, не обумовлену трудовим договором,
роботу без його згоди, якщо вона не протипоказана працівникові за
станом здоров’я, лише для відвернення або ліквідації наслідків сти-
хійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій, а також інших
обставин, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи
нормальні життєві умови людей, з оплатою праці за виконану роботу,
але не нижчою, ніж середній заробіток за попередньою роботою.
У таких випадках забороняється переведення вагітних жінок,
жінок, які мають дитину-інваліда або дитину віком до 6 років, а також
осіб віком до 18 років без їхньої згоди.

159
 Одним із видів тимчасового переведення з ініціативи власника є
переведення у разі простою. Простій – це призупинення роботи,
викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхід-
них для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обста-
винами. Згідно зі ст. 34 КЗпП України працівники можуть перево-
дитися за їхньою згодою з урахуванням їхніх спеціальності й квалі-
фікації на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі,
організації на весь час простою, або на інше підприємство, в уста-
нову, організацію, але в тій самій місцевості терміном до одного
місяця. Переведення у разі простою кваліфікованих працівників на
некваліфіковані роботи не допускається.
Про початок простою, крім простою структурного підрозділу чи
всього підприємства, працівник повинен попередити власника або
уповноважений ним орган чи бригадира, майстра, інших посадових осіб.
Законом України «Про відпустки» передбачено, що в разі
простою підприємства з незалежних від працівника причин власник
може надавати працівникові відпустку без збереження заробітної
плати або з частковим її збереженням у порядку і на умовах, визна-
чених колективним договором (ст. 26). Для надання такої відпустки
необхідна згода обох сторін. Якщо працівник не погоджується, йому
може бути запропонована інша робота або проведена оплата часу
простою відповідно до вимог ст. 113 КЗпП України у розмірі не
менше двох третин тарифної ставки встановленого працівникові
розряду (окладу). За час простою, коли виникла виробнича ситуація,
небезпечна для життя чи здоров’я працівника або для людей, які його
оточують, і навколишнього природного середовища не з вини праців-
ника, за ним зберігається середній заробіток. Час простою з вини
працівника не оплачується.
Отже, у законодавстві вирішено питання компенсації праців-
никові часу простою підприємства з об’єктивних причин. Якщо
власник передбачає, що простій буде довготривалим, це слід розгля-
дати як зміну істотних умов праці (ч. 3 ст. 32). У такому разі
роботодавець повинен попередити про це працівника письмово, і в
разі незгоди останнього перебувати у відпустці чи виконувати іншу
роботу власник може звільнити його за п. 6 ст. 36 КЗпП України, а
підприємство оголосити банкрутом.
Переведення з ініціативи працівника. Працівників, які потре-
бують за станом здоров’я надання легшої роботи, власник зобов’я-
заний перевести, за їхньою згодою, на таку роботу відповідно до
160
медичного висновку. Переведення може бути тимчасовим або постій-
ним залежно від стану здоров’я. За такими працівниками зберігається
їхній колишній середній заробіток протягом двох тижнів від дня
переведення, а в деяких випадках, передбачених законодавством, на
весь час виконання менш оплачуваної роботи, або здійснюється
виплата допомоги за державним соціальним страхуванням.
Власники повинні впроваджувати сучасні засоби техніки
безпеки, які попереджають виробничий травматизм і забезпечують
санітарно-гігієнічні умови праці, що запобігають виникненню профе-
сійних захворювань працівників. Працівник, якому заподіяне каліцтво
або інше ушкодження здоров’я з вини підприємства, може бути
тимчасово переведений відповідно до медичного висновку на іншу
роботу з легшими умовами праці. За ним зберігається колишній
середній заробіток на весь час переведення.
Вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються
норми виробітку, норми обслуговування, або вони переводяться на
легшу роботу зі збереженням середнього заробітку за попередньою
роботою. До винесення рішення про надання легшої роботи вагітній
жінці вона підлягає звільненню від роботи зі збереженням середнього
заробітку за всі пропущені внаслідок цього дні за рахунок
підприємства.
Жінки, які мають дітей віком до 3 років, у разі неможливості
виконання попередньої роботи, переводяться на іншу роботу зі збере-
женням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення
дитиною віку трьох років. Середній заробіток, який зберігається за
вагітними жінками і жінками, які мають дітей віком до 3 років, при
переведенні на іншу роботу обчислюється із заробітку останніх
шести місяців роботи перед переведенням, не враховуючи відпустки
по вагітності й пологах.
Важливе значення має форма переведення. Всі накази (розпо-
рядження) власника, які торкаються змін у правовому статусі
працівника, повинні доводитися йому під розписку. Зокрема, типова
форма «переведення на іншу роботу» передбачає підпис працівника
про ознайомлення його з переведенням. Тим часом сам факт переходу
працівника на іншу роботу не може розглядатись як згода на
переведення, якщо працівник оскаржив такі дії власника або
уповноваженого ним органу до органу з розгляду трудових спорів.
Не можна переводити працівника на іншу роботу під час його
відсутності з поважних причин (хвороба, відпустка).
161
 Переміщення працівника. Зміна робочого місця працівника за
законодавством не вважається переведенням, а відповідно до ч. 2
ст. 32 називається переміщенням працівника на інше робоче місце і не
вимагає його згоди. У цьому випадку йдеться про переміщення пра-
цівника на тому самому підприємстві, в установі, організації на інше
робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій самій місцевості,
про доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті в межах
спеціальності, кваліфікації або посади, обумовлених трудовим
договором.
Адміністрація не має права переміщувати працівника на роботу,
протипоказану йому за станом здоров’я. Виведення працівника зі
складу бригади за рішенням колективу бригади на індивідуальну
роботу в межах спеціальності, кваліфікації або посади, обумовлених
трудовим договором, також вважається переміщенням і не вимагає
згоди працівника. У тих випадках, коли внаслідок переміщення пра-
цівника зменшується середній заробіток із незалежних від нього
причин (наприклад, внаслідок освоєння нового робочого місця), про-
водиться доплата до колишнього середнього заробітку протягом двох
місяців із дня переміщення (ч. 2 ст. 114 КЗпП України).
Зміна істотних умов праці. У ч. 3 ст. 32 передбачається ще
одна зміна умов трудового договору, яка відбувається у зв’язку зі
змінами в організації виробництва і праці. Аналіз цього положення
приводить до висновку, що йдеться про зміни, які викликані об’єктив-
ними причинами на виробництві й стосуються не одного працівника,
а цілого підприємства або, принаймні, структурного підрозділу. Такі
зміни пов’язані як із загальними економічними, фінансовими умовами
в країні, так і зміною законодавства.
Економічна нестабільність може суттєво впливати на окремі
підприємства, і тоді внаслідок об’єктивних обставин роботодавець
змушений періодично вводити зміни в організацію виробництва і
праці. Це може відображатися у переведенні підприємства чи його
окремих структурних підрозділів з одно- на тризмінний режим роботи
або навпаки.
Внаслідок укладення нового колективного договору, а також
встановлення у колективних угодах вищого рівня нових умов
регулювання соціально-трудових відносин, або внаслідок прийняття
нових законодавчих актів може передбачатися зміна систем і розмірів
оплати праці на підприємстві, встановлення або скасування певних
пільг і компенсацій для окремих категорій працівників. У зв’язку з
162
прийняттям на централізованому рівні нових тарифно-кваліфіка-
ційних довідників може відбуватися зміна найменування посад.
У результаті такого роду об’єктивних, загальних змін відбуваються і
зміни умов трудового договору з конкретними працівниками.
Власник має право з певних причин одноосібно прийняти
рішення про введення змін на підприємстві. Водночас він зобов’я-
заний за три місяці до початку нововведень розпочати консультації з
первинною профспілковою організацією підприємства для пом’якшення
несприятливих наслідків і запобігання порушенню прав працівників.
Згідно із ч. 3 ст. 32 КЗпП України у зв’язку зі змінами в органі-
зації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці,
систем і розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення
або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміна
розрядів і найменування посад тощо. Прикладом змін в організації
виробництва і праці можуть бути: раціоналізація робочих місць, вве-
дення нових форм організації праці, зокрема перехід на бригадну
форму, і навпаки, впровадження передових методів, технологій, пере-
ведення працівника на контрактну форму трудового договору згідно
із законодавством тощо.
У випадку, коли такі зміни в організації виробництва і праці
мають місце, за певних умов дозволяється змінювати істотні умови
праці без згоди працівника. Такими умовами є:
• рішення власника, погоджене з профспілковим органом про зміни
в організації виробництва і праці;
• попередження працівника про такі зміни не пізніше ніж за два
місяці;
• зміна істотних умов праці має стосуватися не одного працівника, а
всіх працівників підприємства або структурного підрозділу,
бригади;
• організаційні зміни не повинні торкатися трудової функції праців-
ника, тобто роботи за певною спеціальністю, посадою, квалі-
фікацією, обумовлених трудовим договором. Забороняється зміна
умов праці внаслідок суб’єктивного ставлення до працівника.
Якщо колишні істотні умови праці не можуть бути збережені, а
працівник не згодний продовжувати роботу в нових умовах, то
трудовий договір припиняється і працівник може бути звільнений за
п. 6 ст. 36 КЗпП України.
Зміна істотних умов праці може бути оскаржена працівником у
судовому порядку.
163
 Глава 14. Припинення трудового договору

§ 14.1. Поняття та загальні підстави припинення трудового

договору

Термін припинення трудового договору є найбільш широким

за обсягом і охоплює всі випадки закінчення дії трудового договору, в
тому числі за угодою сторін, внаслідок вибуття зі складу підпри-
ємства у зв’язку зі смертю та ін.
Розірвання трудового договору торкається лише випадків,
коли трудовий договір припиняється з ініціативи будь-якої з його
сторін.
Звільнення – процедура технічного оформлення вже припине-
них трудових відносин. Проте термін «звільнення» застосовується
також до всіх випадків припинення трудового договору.
Припинення трудового договору є правомірним лише за таких умов:
• з передбачених у законі підстав припинення трудового договору;
• з дотриманням певного порядку звільнення з конкретної підстави;
• є юридичний факт щодо припинення трудових правовідносин
(розпорядження власника, заява працівника, відповідний акт
третьої сторони – суду, військкомату).
Підставами припинення трудового договору є обставини, які
визначаються законом як юридичні факти для припинення трудового
договору. Трудове законодавство України передбачає загальні під-
стави припинення трудового договору (ст. 36 КЗпП України).
При звільненні працівника в трудову книжку повинні вноситися
записи про причини (підстави) звільнення відповідно до формулю-
вання їх у законодавстві та з посиланням на відповідну статтю, пункт
закону.

Загальні підстави припинення трудового договору (ст. 36 КЗпП)

1. Угода сторін.
За угодою сторін може припинятись як трудовий договір, укла-
дений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Таке
припинення можливе у будь-який час, коли між власником або
164
уповноваженим ним органом і працівником досягнуто угоду про при-
пинення трудового договору. Пропозиція про припинення трудового
договору може надходити як із боку працівника, так і власника або
уповноваженого ним органу. Якщо інша сторона погоджується з вис-
ловленою пропозицією, то вважається, що сторони досягли угоди про
припинення трудового договору, і працівник звільняється з роботи.
Закон не встановлює форми угоди сторін про припинення
трудового договору. Тому така угода може бути виражена як в усній,
так і письмовій формі. Більш доцільна письмова форма, оскільки вона
є достовірним фактом досягнення угоди між сторонами.
Якщо пропозиція про припинення трудового договору надхо-
дить від працівника, то він подає письмову заяву, в якій викладає своє
прохання про звільнення його з роботи. За відсутності в заяві вка-
зівки, що працівник попереджує власника або уповноважений ним
орган про припинення трудових відносин через два тижні (ст. 38
КЗпП України), і при згоді власника або уповноваженого ним органу
розірвати трудовий договір до закінчення двотижневого строку або
пізніше його, вважається, що сторони досягли угоди як про припи-
нення трудових відносин, так і про дату їх припинення.
Якщо пропозиція про припинення трудового договору виходить
від власника або уповноваженого ним органу, що інколи виявляється
у тому, що працівника примушують написати заяву про звільнення, то
ця заява є не ініціативою працівника на розірвання трудового
договору, а фактично згодою на пропозицію власника або уповнова-
женого ним органу про припинення трудових відносин.
За відсутності згоди кожної сторони на пропозицію іншої
розірвання трудового договору проводиться за ініціативою праців-
ника чи власника або уповноваженого ним органу. Працівник може
запропонувати власнику або уповноваженому ним органу припинити
з ним трудові відносини за угодою сторін і тоді, коли власник або
уповноважений ним орган проводить підготовку до звільнення
працівника за своєю ініціативою.
Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу
задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення
строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за
п. 1 ст. 36 КЗпП України, якщо не буде домовленості сторін щодо цієї
підстави для припинення трудового договору. В останньому випадку
звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38).

165
 2. Закінчення строку, крім випадків, коли трудові відносини
фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх
припинення.
Пункт 2 ст. 36 КЗпП України передбачає підставу припинення
трудового договору, що укладався на певний строк. Але закінчення
строку трудового договору викликає припинення трудових відносин
лише тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна зі сторін
трудового договору – працівник чи власник або уповноважений ним
орган. При такому волевиявленні однієї зі сторін друга сторона не
може перешкодити припиненню трудових відносин. Якщо ж такої
вимоги жодна зі сторін не заявила, трудові відносини фактично
тривають, а сам факт закінчення строку автоматично не припиняє
трудових відносин. Договір вважається продовженим на тих самих
умовах, але вже на невизначений строк.
У тих випадках, коли трудовий договір укладався до настання
певного факту, наприклад, на час відпустки працівниці у зв’язку з
вагітністю й пологами, по догляду за дитиною тощо, такий договір
вважається укладеним на певний строк. Тому настання обумовленого
факту є підставою для припинення трудового договору внаслідок
закінчення строку.
Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до
трьох років, коли дитина потребує домашнього догляду – до досяг-
нення віку, визначеного у медичному висновку, але не більше як до
досягнення дитиною шестирічного віку; одиноких матерів за наяв-
ності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда на
підставі закінчення строкового трудового договору буде правильним
лише за умови, що працівниці була запропонована інша робота або
вона працевлаштована на іншому підприємстві, в установі,
організації.
Гарантія працевлаштування поширюється і на випадки звіль-
нення у зв’язку із закінченням строку трудового договору тимчасових
працівниць та працівниць, які зайняті на сезонних роботах. Обов’язок
щодо надання іншої роботи або працевлаштування покладається на
власника або уповноважений ним орган.
Строковий трудовій договір може бути розірваний власником
або уповноваженим ним органом і до закінчення строку його дії, але
тільки з підстав, що передбачені для звільнення з ініціативи власника.
3. Призов або вступ працівника на військову службу, на-
правлення на альтернативну (невійськову) службу.
166
 Призов або вступ працівника на військову службу фактично є
вимогою органів Міністерства оборони України про припинення
трудового договору з цим працівником. Військова служба у Збройних
силах України та інших військових формуваннях відповідно до
Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову
службу» є державною службою особливого характеру, яка полягає у
професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком
громадян України, пов’язаній із захистом Вітчизни.
На строкову військову службу в мирний час призиваються
придатні до неї за станом здоров’я і віком громадяни чоловічої статі,
яким до дня відправки у військові частини виповнилося 18 років.
Підставою для припинення трудового договору є також
направлення працівника на альтернативну (невійськову) службу.
4. Про розірвання трудового договору з ініціативи праців-
ника, а також розірвання трудового договору з ініціативи влас-
ника або уповноваженого ним органу буде розглянуто окремо.
5. Переведення працівника, за його згодою, на інше підпри-
ємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду.
Переведення працівника за його згодою на іншу роботу є
підставою для припинення трудового договору лише у тому випадку,
коли воно здійснюється на інше підприємство, в установу, органі-
зацію. При цьому не має значення, за чиєю ініціативою проводиться
переведення – за ініціативою працівника, власника або уповнова-
женого ним органу чи за розпорядженням вищого за підлеглістю
органу управління.
Умовою переведення на іншу роботу є згода працівника на це
переведення, розпорядження вищого за підлеглістю органу або
погодження між керівниками обох заінтересованих підприємств чи
організацій, наказ власника або уповноваженого ним органу за попе-
реднім місцем роботи про припинення трудового договору у зв’язку з
переходом на інше підприємство чи в організацію.
Переведення працівника на іншу постійну роботу на тому
самому підприємстві, в установі, організації не припиняє трудового
договору, а лише змінює його зміст.
Переведення працівника на виборну посаду також є підставою
для припинення трудового договору, якщо його обрали на посаду в
державних органах, кооперативних чи громадських організаціях.
Згода працівника на переведення необхідна навіть тоді, коли
йому запропоновано переведення в іншу місцевість разом із підпри-
167
ємством, установою, організацією. Відмова від такого переведення
разом із підприємством, установою, організацією є підставою для
припинення трудового договору з працівником.
Оскільки при переведенні підприємства, установи, організації в
іншу місцевість змінюється одна з істотних умов трудового договору –
місце роботи, то відмовитись від переведення працівник може лише
тоді, коли власник або уповноважений ним орган запропонував
працівнику таке переведення. Власник або уповноважений ним орган
може і не пропонувати переведення окремим працівникам, в яких він
не має потреби на новому місці роботи.
Але якщо при відмові працівника від переведення в іншу
місцевість разом із підприємством, установою, організацією припи-
нення трудового договору проводиться на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП
України, то при небажанні власника або уповноваженого ним органу
пропонувати переведення в іншу місцевість разом із підприємством,
установою, організацією розірвання трудового договору проводиться
за п. 1 ст. 40 як при змінах в організації виробництва і праці, в тому
числі ліквідації, реорганізації або перепрофілювання підприємства,
установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Якщо працівник просить звільнити його у зв’язку з переходом
на виборну посаду, мають бути надані документи про факт обрання
на таку посаду. За відсутності доказів звільнення проводиться у
порядку, встановленому в ст. 38 КЗпП України, тобто за власним
бажанням.
Відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість
разом із підприємством, установою, організацією, а також відмова від
продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці викликає
припинення трудового договору.
У зв’язку із змінами в організації виробництва і праці, якщо
колишні істотні умови праці не можуть бути збереженими, а праців-
ник не згоден на продовження роботи за нових умов, відмова від
продовження роботи за нових умов також може викликати
припинення трудового договору.
При цьому слід зважати на те, що звільнення з мотивів відмови
працівника від продовження роботи у зв’язку із змінами істотних
умов праці може відбутися лише тоді, коли можливість продовження
роботи за тією самою спеціальністю, кваліфікацією або посадою
зберігається, але працівник не бажає продовжувати роботу. Коли ж

168
змінилася спеціальність, кваліфікація або посада, звільнення повинно
проводитись за п. 1 ст. 40 КЗпП України.
Інформація про нові умови праці повинна бути доведена до
працівника завчасно, принаймні не пізніше ніж за два місяці.
Відмова від виконання роботи при зміні істотних умов праці не
може бути підставою для притягнення працівника до дисциплінарної
відповідальності і тим більш для звільнення з роботи за порушення
трудової дисципліни.
Припинення трудового договору за п. 6 ст. 36 КЗпП України при
відмові працівника від продовження роботи зі зміненими істотними
умовами праці може бути визнано обґрунтованим, якщо зміна істот-
них умов праці при продовженні роботи за тією самою спеціальністю,
кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації вироб-
ництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм
організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації
праці і, навпаки, впровадження передових методів, технологій тощо).
Відмова працівника укласти контракт може бути підставою для
припинення трудового договору за п. 6 ст. 36 КЗпП України у тому
разі, коли відповідно до законодавства така форма трудового
договору для цього працівника є обов’язковою.
У тих випадках, коли підстави для зміни зазначених умов були,
але працівник, який відмовився від продовження роботи, не був
попереджений за два місяці про їх зміну або був звільнений до
закінчення цього строку після попередження, суд відповідно змінює
дату звільнення.
У разі коли працівник під час двомісячного попередження
захворів, перебував у відрядженні або відпустці, чи був відсутній з
інших поважних причин, період відсутності не вилучається із самого
строку попередження про наступне звільнення.
Закон зобов’язує власника або уповноважений ним орган
попереджувати працівника про зміни в організації виробництва і
праці і про подальше звільнення не менш ніж за два місяці. Тобто
працівника можна попереджувати за три – чотири та більше місяців.
Визначено мінімальний, а не максимальний термін попередження.
Звільняти працівника можна, якщо додержано інших умов,
передбачених законодавством, тільки після того, як сплине двомісяч-
ний строк. До цього строку зараховуються всі без обмежень кален-
дарні дні.

169
 Саме тому законодавством і не передбачена необхідність
повторного попередження працівника після того, як минув двомісяч-
ний строк попередження, а працівника не було відразу після цього чи
пізніше звільнено з роботи.
6. Набуття чинності вироку суду, яким працівника засу-
джено (крім випадків умовного засудження і відстрочки вико-
нання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем
роботи або до іншого покарання, яке виключає можливість про-
довження цієї роботи.
Арешт працівника не може бути підставою для припинення
трудового договору. Такою підставою може бути тільки такий вирок,
за який працівника засуджено до міри покарання, яка виключає
можливість продовження цієї роботи.
Якщо ж працівник засуджений до виправних робіт за місцем
роботи або засуджений умовно, то навіть за наявності вироку, що
набув чинності, цей вирок не перешкоджає працівнику виконувати
свою роботу, а отже, за цією підставою працівника звільняти не
можна.
Власник або уповноважений ним орган тільки після одержання
вироку суду, що набув чинності, може видати наказ про припинення
трудового договору з працівником на підставі п. 7 ст. 36 КЗпП
України. Днем звільнення працівника при припиненні чи розірванні
трудового договору вважається останній день його роботи. Таким
чином, працівник звільняється з роботи з останнього дня, коли він був
на роботі. Тому час, поки тривало слідство і суд розглядав справу, до
трудового стажу цього працівника не включається, хоча трудовий
договір і не був припинений.
7. Підстави, передбачені контрактом.
Звільнення з цієї підстави матиме місце, якщо в контракті,
укладеному згідно з чинним законодавством, сторонами буде перед-
бачено додаткові підстави припинення трудового договору. Стаття 21
КЗпП України дозволяє сторонам передбачити, наприклад, невико-
нання сторонами взятих на себе зобов’язань за контрактом та ін.
У такому випадку в наказі про звільнення не наводиться підстава
конкретного контракту, а вказується узагальнена підстава, сфор-
мульована у п. 8 ст. 36 КЗпП України.
Поряд із тим потрібно зазначити, що трудовий договір із
працівниками, з якими укладено контракт, може бути припинений і за

170
інших підстав, передбачених трудовим законодавством (статті 36, 39,
40, 41 КЗпП України), тобто на загальних умовах.
Умови контракту, що погіршують становище працівника
порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним догово-
ром, вважаються недійсними.
Згідно з Положенням про порядок укладення контрактів при
прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженим поста-
новою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. № 170
(зі змінами і доповненнями), за два місяці до закінчення строку
чинності контракту за угодою сторін він може бути продовжений
або укладений на новий строк (п. 24).
У разі, якщо сторони або одна зі сторін не бажають або не
мають можливості продовжити контракт із працівником, доцільно у
цей строк (за два місяці до закінчення дії контракту) попередити про
це другу сторону. Це дасть змогу працівникові завчасно подбати про
іншу роботу, а роботодавцеві – підшукати іншого працівника.
У разі припинення трудового договору у зв’язку зі смертю
працівника власник зобов’язаний видати наказ про виключення пра-
цівника з облікового складу підприємства.

§ 14.2. Припинення трудового договору з ініціативи

працівника

З ініціативи працівника (за його власним бажанням) може бути

розірваний як трудовий договір, укладений на невизначений строк
(ст. 38), так і строковий трудовий договір (ст. 39 КЗпП України).
Стаття 38 КЗпП України передбачає два варіанти розірвання
трудового договору, укладеного на невизначений термін: із
поважних і без поважних причин.
Працівник має право розірвати будь-який трудовий договір,
укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або
уповноважений ним орган письмово за два тижні. Для такого звіль-
нення не вимагається жодних поважних причин, головним є бажання
працівника. Власник зобов’язаний прийняти заяву про звільнення, орга-
нізувати приймання матеріальних цінностей, якщо такі перебували у
віданні працівника. Жодні зобов’язання грошового та іншого характеру
не можуть бути перешкодою для своєчасного звільнення. Після закін-
чення двох тижнів власник видає наказ про звільнення і зобов’язаний
розрахуватися з працівником та видати йому трудову книжку.
171
 Якщо працівник після закінчення терміну попередження про
звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового
договору, власник не має права звільняти його згідно з поданою
раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошений інший
працівник, якому відповідно до законодавства не може бути
відмовлено в укладенні трудового договору.
До таких працівників належать:
▪ працівники, запрошені на роботу за переведенням з іншого
підприємства, і таке переведення належним чином узгоджено;
▪ молоді фахівці після закінчення навчальних закладів;
▪ працівники, направлені на роботу за бронею.
Розірвання трудового договору, укладеного на невизначений
термін із поважних причин.
Якщо працівник не може продовжувати роботу (переїзд на нове
місце проживання, переведення чоловіка або дружини на роботу в
іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість
проживання в цій місцевості, підтверджена медичним висновком
вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею 14-річного віку або
дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім’ї або інвалідом
І групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом та ін.), то
власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий
договір у термін, про який просить працівник (ст. 38 КЗпП України).
Закон окремо називає одну з поважних причин, що робить
неможливим продовження трудового договору, – невиконання влас-
ником або уповноваженим ним органом законодавства про охорону
праці, умов колективного договору саме з цих питань. За наявності такої
причини працівник має право розірвати трудовий договір теж за власним
бажанням, а власник зобов’язаний виплатити йому вихідну допомогу в
розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше три-
місячного середнього заробітку (ст. 44 КЗпП України). Звичайно, реалі-
зувати на практиці звільнення в такий спосіб для працівника не просто,
але для захисту свого права він може звернутися до суду.
Розірвання строкового трудового договору.
Укладаючи строковий трудовий договір працівник бере на себе
зобов’язання виконувати трудову функцію впродовж встановленого
строку.
На відміну від розірвання трудового договору на невизначений
строк, строковий трудовий договір (ст. 39 КЗпП України) може бути
розірваний на вимогу працівника:
172
 ▪ лише у разі хвороби працівника або інвалідності, що пере-
шкоджають виконанню роботи за договором;
▪ у разі порушення власником законодавства про працю, колек-
тивного або трудового договору;
▪ з поважних причин, передбачених ст. 38 КЗпП України, про
які йшлося вище.
Залишення працівником роботи за строковим трудовим дого-
вором без поважних причин вважається порушенням трудових
обов’язків і може потягти звільнення, але вже з ініціативи власника
(ст. 40 КЗпП України), що, звичайно, є небажаним для працівника.
Таким чином у законодавстві захищаються стабільність і обов’язко-
вість щодо зобов’язань строкового трудового договору.

§ 14.3. Розірвання трудового договору з ініціативи власника

Трудове законодавство виділяє загальні (ст. 40) та додаткові

(ст. 41 КЗпП України) підстави розірвання трудового договору з
ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Загальними вважають такі підстави, що поширюються на всіх
працівників підприємств, незалежно від форм власності і галузі
народного господарства. До них належать:
● зміни в організації виробництва і праці, в тому числі лікві-
дація, реорганізація, банкрутство або перепрофілювання підпри-
ємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату
працівників;
● виявлення невідповідності працівника займаній посаді або
виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану
здоров’я, які перешкоджають продовженню цієї роботи;
● систематичне невиконання працівником без поважних причин
обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами
внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше
застосовувались заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;
● прогул (у тому числі відсутність на роботі більше трьох годин
протягом робочого дня) без поважних причин;
● нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців
підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не враховуючи від-
пустки по вагітності і пологах, якщо законодавством не встановлений
триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному
захворюванні;
173
 ● поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю
роботу;
● поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або
токсичного сп’яніння;
● вчинення за місцем роботи розкрадання майна власника,
встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи поста-
новою органу, до компетенції якого входить накладення адміністра-
тивного стягнення або застосування заходів громадського впливу.
Додаткові підстави розірвання трудового договору з
ініціативи власника або уповноваженого ним органу застосовуються
лише щодо окремих категорій працівників, а саме: керівників
підприємств (філіалів, представництв, відділень та інших
відокремлених підрозділів), їх заступників, головних бухгалтерів
підприємств, їх заступників, а також службових осіб митних органів,
державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання,
і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів
державного контролю за цінами у випадках одноразового грубого
порушення трудових обов’язків; винних дій працівника, який
безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії
дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або
уповноваженого ним органу; вчинення працівником, який виконує
виховні функції, аморального проступку, не сумісного з
продовженням цієї роботи.

Загальні підстави звільнення працівника з ініціативи власника

1. Зміни в організації виробництва і праці.

У процесі формування ринкових відносин роботодавці актив-
ніше почали звільняти найманих працівників за своєю ініціативою, а
саме через зміни в організації виробництва і праці, в тому числі у
випадках ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання
підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або
штату працівників. Таку підставу звільнення працівника передбачено
п. 1 ст. 40 КЗпП України.
Серед вищезазначених підстав практично виділяють дві – лікві-
дація підприємства і скорочення чисельності або штату працівників.
Але слід зауважити, що банкрутство підприємства є одним із елемен-
тів підстав для розірвання трудового договору. Реорганізація ж і пере-
профілювання підприємства, що не впливають на скорочення праців-
174
ників, не можуть бути підставою для звільнення за наведеним раніше
пунктом статті КЗпП України.
Ліквідація – це така форма припинення діяльності юридичної
особи, за якої припиняються всі її права й обов’язки. Порядок ліквідації
суб’єктів господарювання, зокрема й підприємств, установлено главою 6
Господарського Кодексу України, а процедура банкрутства, крім зазна-
ченого кодексу, визначається Законом України «Про відновлення плато-
спроможності боржника або визнання його банкрутом». Суб’єкт госпо-
дарювання вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту
виключення його з Державного реєстру України.
Передбачено також таку систему заходів, як санація під час
провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню
боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення
фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення
в повному обсязі або частково вимог кредиторів.
Статтею 33 зазначеного вище закону, якою встановлено порядок
звільнення працівників боржника, визначено пільги і компенсації
звільненим працівникам, передбачено, що працівників боржника
можна звільняти після порушення провадження у справі про бан-
крутство і призначення господарським судом розпорядника майна
відповідно до вимог КЗпП України з урахуванням особливостей,
передбачених цим законом.
Питання про працевлаштування вивільнених працівників вирі-
шується відповідно до Закону України «Про зайнятість населення».
На звільнених працівників боржника поширюються гарантії, встанов-
лені ст. 26 цього закону.
Під час реорганізації (приєднання, злиття, виділення, поділу,
перетворення) чи перепрофілювання виникає правонаступництво не
лише щодо майна, майнових прав і обов’язків підприємства, а й щодо
трудових відносин.
Згідно зі ст. 59 ГК України в разі злиття суб’єктів господарю-
вання всі майнові права та обов’язки кожного з них переходять до
суб’єкта господарювання, утвореного в результаті такого злиття.
У випадку приєднання одного або кількох суб’єктів до іншого
суб’єкта господарювання до останнього переходять усі майнові права
й обов’язки приєднаних суб’єктів. У разі поділу суб’єкта господа-
рювання всі його майнові права й обов’язки переходять за роздільним
актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб’єктів
господарювання.
175
 Право визначати штат і чисельність працівників надано робото-
давцям ч. 3 ст. 64 ГК України. Роботодавець має право скоротити
чисельність працівників певного фаху кваліфікації, зменшити чисель-
ність певних посад, звільнити працівників, одночасно ухвалити рі-
шення про прийняття на роботу працівників іншого фаху і квалі-
фікації, збільшення чисельності інших посад. Отже, вирішується
питання про перестановку працівників під час скорочення кадрів.
Про звільнення працівників попереджають персонально не
пізніше ніж за два місяці, бажано письмово під розписку, хоча
ст. 49-2 КЗпП України такої форми не передбачає. Але попередити
працівника можна і раніше, зазначивши точну дату майбутнього
звільнення. Це унеможливить появу спірних ситуацій.
Одночасно з попередженням про звільнення роботодавець зобо-
в’язаний запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому
підприємстві. Якщо така робота відсутня чи працівник відмовляється
від переведення на іншу роботу, він сам звертається за допомогою до
служби зайнятості або самостійно працевлаштовується.
Роботодавець повинен попереджувати державну службу зайня-
тості про майбутнє вивільнення працівників не пізніш як за два місяці
в письмовій формі, зазначаючи підстави і терміни вивільнення,
найменування професій, спеціальностей, кваліфікації, розмір оплати
праці. На підприємство також покладається обов’язок подавати до
державної служби зайнятості списки фактично вивільнених праців-
ників не пізніше як через десять днів після їх звільнення. Якщо ці
обов’язки не виконуються, з винних стягується штраф у розмірі річної
заробітної плати за кожного вивільненого працівника.
Кодексом законів про працю та статтею 26 Закону України
«Про зайнятість населення» передбачено особливі гарантії праців-
никам, які втратили роботу через зміни в організації виробництва і
праці. Таким працівникам відповідно до ст. 44 КЗпП України випла-
чується вихідна допомога в розмірі, не меншому від середньо-
місячного заробітку. Вони протягом одного року мають право на
укладення трудового договору в разі повторного прийняття на роботу,
якщо роботодавець братиме на роботу працівників аналогічної
кваліфікації.
2. Виявлення невідповідності працівника зайнятій посаді або
виконуваній роботі.
Дуже часто суди розглядають позови про поновлення на роботі
осіб, звільнених за п. 2 ст. 40 КЗпП України. Підставою для такого
176
звільнення може бути виявлена невідповідність працівника займаній
посаді або виконуваній роботі через недостатню кваліфікацію або
стан здоров’я, які перешкоджають продовженню відповідної роботи,
та відсутність можливості перевести працівника за його згодою на
іншу роботу.
Таким чином передбачено дві окремі підстави для звільнення:
стан здоров’я та недостатня кваліфікація, за умови, що кожна з них
перешкоджає працівникові належно виконувати покладені на нього за
трудовим договором обов’язки, а працівник відмовився від пере-
ведення на іншу роботу.
Якщо працівник за станом здоров’я або через недостатню квалі-
фікацію не може виконувати доручену йому роботу, власник або
уповноважений ним орган зобов’язаний вжити заходів для пере-
ведення працівника за його згодою на іншу роботу з урахуванням
кваліфікації або відповідно до медичного висновку. У разі відмови
працівника від такого переведення власник має право за згодою
профспілкового комітету звільнити його у зв’язку з невідповідністю
виконуваній роботі.
Водночас слід зважати, що п. 2 ст. 40 КЗпП України передбачає
таку невідповідність займаній посаді, яка була виявлена в процесі
виконання працівником роботи і яка перешкоджає її продовженню.
Це означає, якщо працівник був прийнятий на роботу за відсутності
документа, який підтверджує наявність у нього відповідної спеціаль-
ності чи кваліфікації, однак належним чином виконує доручену йому
роботу, він не може бути звільнений за цим пунктом статті КЗпП
України лише з підстав відсутності такого документа (за умови, що
наявність цього документа не є обов’язковою підставою для вико-
нання такої роботи згідно з трудовим договором).
Вирішального значення набувають фактичні дані, які свідчать,
що працівник не може забезпечити належного виконання покладених
на нього обов’язків. Якщо робота протипоказана працівникові за
станом здоров’я, то згідно з вищезазначеним пунктом він може бути
звільнений за умови, що це протипоказання виявлено в процесі
чинності трудового договору.
Крім того, звільнення згідно з п. 2 ст. 40 КЗпП України можливе
лише в тому випадку, коли неналежне виконання працівником своїх
трудових обов’язків є наслідком недостатньої кваліфікації чи стану
здоров’я працівника, а не наслідком його винних дій. Обставини, які
свідчать про винні дії як причину неналежного виконання праців-
177
ником своїх трудових обов’язків, можуть бути підставою для звіль-
нення його за п. 3 ст. 40 або п. 1 ст. 41, а не п. 2 ст. 40 КЗпП України.
Під станом здоров’я відповідно до п. 2 ст. 40 слід розуміти не
досягнення працівником похилого віку або його інвалідність, а таке
стійке зниження працездатності, внаслідок якого він не може
належно виконувати свої трудові обов’язки чи їх виконання проти-
показане йому за станом здоров’я, або є небезпечним для членів
трудового колективу чи громадян, яких він обслуговує.
Рішення про відповідність працівника за станом здоров’я вико-
нуваній роботі чи посаді належить до компетенції Лікарсько-трудової
експертної комісії (ЛТЕК) чи Медико-соціальної експертної комісії
(МСЕК), висновки чи медичні довідки окремих спеціалістів-лікарів
(без створення комісій) не можуть бути підставою для звільнення пра-
цівника з підстав, передбачених п. 2 ст. 40 КЗпП України.
Доказами такої невідповідності працівника можуть бути й інші
дані: щодо робітників – дані про систематичне невиконання норм
виробітку, частий брак у роботі; щодо службовців, спеціалістів,
керівних працівників – про несвоєчасне чи неякісне виконання служ-
бових обов’язків, прийняття помилкових рішень, відсутність дос-
татніх знань, а також рішення атестаційної комісії про це.
Фактичними даними, що підтверджують недостатність кваліфі-
кації працівника й наявність підстав для його звільнення за п. 2 ст. 40,
може бути рішення атестаційної комісії за матеріалами атестації, які
оцінюються судом разом з іншими доказами. Висновок атестаційної
комісії про кваліфікацію працівника є одним з доказів його відпо-
відності займаній посаді чи виконуваній роботі. Цей висновок підля-
гає перевірці та оцінці судом у випадку спору в сукупності з іншими
доказами. Тому суд може і не погодитись з цією оцінкою, якщо інші
достовірні докази про роботу працівника підтверджують помилко-
вість висновків атестаційної комісії.
При розірванні трудового договору через невідповідність пра-
цівника займаній посаді або виконуваній роботі працівнику випла-
чується вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку.
Додаткові гарантії в разі звільнення з підстав, передбачених п. 2 ст. 40
КЗпП України (за станом здоров’я), встановлено для працівників, які
втратили працездатність через нещасний випадок на виробництві.
Статтею 11 Закону України «Про охорону праці» передбачено, що
в разі неможливості виконувати потерпілим (працівником, якому запо-
діяно каліцтво або інше ушкодження здоров’я, пов’язане з виконанням
178
трудових обов’язків) попередньої роботи власник або уповноважений
ним орган зобов’язаний відповідно до медичних рекомендацій забез-
печити його перепідготовку (навчання нової професії, перекваліфікацію)
і працевлаштування, встановити пільгові умови та режим роботи.
3. Систематичне невиконання працівником без поважних
причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або
правилами внутрішнього трудового розпорядку.
Підставою для звільнення працівника з роботи з ініціативи влас-
ника або уповноваженого ним органу за п. 3 ст. 40 КЗпП України
може бути систематичне невиконання працівником без поважних
причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або пра-
вилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до нього раніше
застосувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.
На відміну від виявленої невідповідності працівника, що є
об’єктивною нездатністю до виконання трудових обов’язків, система-
тичне невиконання працівником своїх обов’язків є суб’єктивною
обставиною, яка може бути поставлена йому за провину.
Для звільнення працівника за порушення трудової дисципліни
необхідна наявність певних умов.
По-перше, порушення має стосуватися трудових обов’язків, що
випливають із трудового договору, правил внутрішнього трудового
розпорядку. Не допускається звільнення за порушення громадських
обов’язків (нез’явлення на збори, небажання вступити до проф-
спілкової організації та ін.).
По-друге, невиконання або неналежне виконання має бути
систематичним. Нині під систематичним розуміється трудове право-
порушення, вчинене працівником, до якого вже протягом року було
застосовано дисциплінарне або громадське стягнення.
По-третє, невиконання трудових обов’язків має бути винним,
скоєним без поважних причин умисно або з необережності.
По-четверте, враховуються тільки дисциплінарні й громадські
стягнення, які накладаються трудовими колективами і громадськими
організаціями відповідно до їхніх статутів. Не враховуються заходи
громадського впливу (наприклад обговорення порушення), а також
стягнення, погашені терміном давності.
Звільнення можливе лише за проступок, допущений після
застосування до працівника заходів дисциплінарного чи громадського
стягнення, що не втратили чинності. Відповідно до ст. 151 КЗпП
України, якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стяг-
179
нення працівника не було піддано новому дисциплінарному стяг-
ненню і до того ж він проявив себе як сумлінний працівник, то він
вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення, або стяг-
нення може бути зняте достроково, до закінчення одного року.
По-п’яте, дисциплінарне звільнення допускається тільки протя-
гом місяця з моменту виявлення правопорушення.
До звільнення працівника з роботи за систематичне невиконання
без поважних причин трудових обов’язків власник або уповнова-
жений ним орган зобов’язаний витребувати від порушника трудової
дисципліни пояснення в письмовій формі. Відмова працівника дати
пояснення має бути зафіксована у відповідному акті.
Оскільки розірвання трудового договору за систематичне неви-
конання працівником без поважних причин обов’язків є видом
дисциплінарного стягнення, воно може бути застосоване лише за
дотриманням строків, що встановлені для накладення дисциплінарних
стягнень.
Будь-яке дисциплінарне стягнення, зокрема звільнення з роботи
за цією підставою, застосовується адміністрацією підприємства без-
посередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з
дня його виявлення, не враховуючи часу вивільнення працівника від
роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням
його у відпустці.
Звільнення взагалі не може бути здійснено, якщо з дня вчи-
нення проступку минуло більше шести місяців. Обчислення строку
проводиться з дня фактичного припинення трудових відносин. Якщо
наказ чи розпорядження видані в установлений для застосування стяг-
нення строк, однак працівник фактично продовжував роботу і після
закінченні строку, у зв’язку з чим трудові відносини припинилися
після спливання строку, то таке звільнення працівника є
неправильним.
4. Прогул працівника без поважних причин.
Прогулом, за який працівника може бути звільнено за п. 4 ст. 40
КЗпП України, є відсутність на роботі без поважних причин як
протягом усього робочого дня, так і понад три години безперервно
або сумарно протягом робочого дня.
На розсуд адміністрації за прогул без поважних причин до
працівника може бути застосовано одне із передбачених ст. 147 КЗпП
України дисциплінарних стягнень: догана чи звільнення (п. 4 ст. 40).

180
 Звільнення за цією підставою допускається лише в тому разі,
якщо працівник скоїв прогул чи був відсутнім на роботі понад три
години підряд чи впродовж робочого дня без поважних причин.
Законодавство не встановило певного переліку причин такої відсут-
ності. Оцінюючи причини відсутності на роботі, слід виходити з
наявності чи відсутності в діях працівника вини.
Ґрунтуючись на цьому, прогулом слід визнати:
▪ відсутність працівника на роботі у зв’язку з перебуванням у
витверезнику чи затриманням органами міліції за скоєння
правопорушення;
▪ самовільне використання без погодження з роботодавцем днів
відгулів чи відпустки;
▪ залишення роботи до закінчення строку трудового договору
чи строку попередження про звільнення за власним бажанням;
▪ залишення роботи молодим спеціалістом чи випускником
профтехучилища до закінчення строку, який працівник,
зобов’язаний відпрацювати після закінчення навчального
закладу, якщо навчання проводилось за рахунок державного
бюджету.
Спізнення на роботу чи завчасне залишення її (тривалістю до
трьох годин), байдикування чи сон у робочий час не є прогулом і вони
не можуть бути причиною звільнення з підстав, передбачених
п. 4 ст. 40 КзпП України. Не може вважатися прогулом відсутність
працівника на робочому місці, якщо він не залишав місця розташу-
вання підприємства, установи, організації, в якій працює, чи викону-
вав трудові обов’язки за межами розташування підприємства.
Не можна розглядати як прогул неявку на робоче місце, якщо у
цей день працівник перебував на чергуванні за затвердженим адміні-
страцією графіком, яке є для нього обов’язковим. Водночас невихід
без поважних причин працівника на роботу у вихідний день, в який
він був залучений до неї за чинним законодавством, є прогулом, за
вчинення якого власник може розірвати трудовий договір на підставі
п. 4 ст. 40 КЗпП України.
Не є прогулом невихід на роботу з поважних причин, тобто коли
в діях працівника відсутня вина, як умова притягнення до дисцип-
лінарної відповідальності.
У кожному випадку поважність причин відсутності працівника
на робочому місці суд визначає залежно від конкретних обставин
справи, які можуть підтверджуватись будь-якими засобами доказу-
181
вання. Зокрема, невихід на роботу через хворобу самого працівника
чи через потребу доглядати за хворим членом сім’ї не може бути
підставою для звільнення згідно з п. 4 ст. 40 КЗпП України. При
цьому факт хвороби може підтверджуватися не лише листком непра-
цездатності, а його відсутність не є безумовною підставою вважати
невихід на роботу такого працівника прогулом, якщо встановлено, що
невихід на роботу спричинений саме хворобою.
Поважними можуть бути визнані й інші причини сімейно-побу-
тового характеру, за наявності яких вихід працівника на роботу міг би
спричинити працівнику чи іншим особам значно більшу шкоду, ніж ту,
яку заподіяно власнику його невиходом на роботу (пошкодження тепло-
мережі чи сантехнічного устаткування, що призвело до залиття житлових
чи інших приміщень, пожежа тощо). Водночас спізнення на роботу через
звичайне порушення графіка руху міського транспорту не може бути
визнано поважною причиною.
Відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП України звільнення за прогул без
поважних причин допускається незалежно від того, чи застосо-
вувались до нього колись заходи дисциплінарного чи громадського
стягнення. Власник має право з дотриманням установленого законом
порядку звільнити працівника за прогул і за одноразове порушення
трудової дисципліни.
Звільнення за прогул (відсутність на роботі понад три години
упродовж робочого дня) є дисциплінарним стягненням, тому воно має
відбуватися з дотриманням загальних правил, передбачених статтями
147–149 КЗпП України для застосування дисциплінарних стягнень. У
разі звільнення за прогул трудові правовідносини розриваються з
працівником з першого дня невиходу на роботу, якщо до дня видання
наказу про звільнення він не працював.
5. Нез’явлення працівника на роботу протягом більш як
чотирьох місяців підряд.
Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також
строковий договір до закінчення строку його дії можуть бути
розірвані власником підприємства або уповноваженим ним органом у
разі нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд
внаслідок тимчасової непрацездатності, не враховуючи відпустки по
вагітності і пологах, якщо законодавством не встановлений більш
тривалий строк збереження місця роботи або посади при певному
захворюванні.

182
 За працівниками, які втратили працездатність у зв’язку з трудо-
вим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи або
посади зберігається до відновлення працездатності чи встановлення
інвалідності. За особами, які тимчасово втратили працездатність
внаслідок захворювання на туберкульоз, місце роботи або посада
зберігається протягом 12 місяців.
Звільнення за п. 5 ст. 40 КЗпП України можливе у разі втрати
працівником працездатності понад чотирьох місяців підряд. Якщо
працездатність триває менш ніж чотири місяці, але з перервами, хоч і
короткочасними, підстав для звільнення працівника з роботи немає.
Не можна звільняти працівника за тривалу непрацездатність і тоді,
коли працівник приступив до роботи після хвороби, хоча до цього він
був непрацездатним більш як чотири місяці.
Пункт 5 ст. 40 дає право власнику або уповноваженому ним
органу звільнити працівника, який тривалий час хворіє, але не
зобов’язує його до цього.
До відновлення працездатності або встановлення інвалідності
працівнику, навіть звільненому у зв’язку з тривалою непрацездат-
ністю, виплачується допомога по тимчасовій непрацездатності за
попереднім місцем роботи.
6. Поновлення на роботі працівника, який раніше виконував
цю роботу.
При поновленні на роботі працівника, який раніше виконував
цю роботу, новоприйнятий працівник, незалежно від того, на
невизначений чи на певний строк укладено з ним трудовий договір,
може бути звільнений власником або уповноваженим ним органом на
підставі п. 6 ст. 40 КЗпП України. Але таке звільнення може мати
місце лише за умови, що звільнений працівник поновлюється на
роботі рішенням суду або вищого в порядку підлеглості органу.
Звільнення у разі поновлення на роботі працівника, який раніше
виконував цю роботу, допускається, коли неможливе переведення
новоприйнятого працівника за його згодою на іншу роботу. Якщо
власник або уповноважений ним орган не вжив заходів до переве-
дення працівника, що звільняється, розірвання трудового договору за
цією підставою може бути визнане неправильним.
Працівнику, який був звільнений з роботи або посади у зв’язку з
незаконним засудженням або відсторонений від посади через неза-
конне притягнення до кримінальної відповідальності, повинна бути
надана попередня посада або інша рівноцінна робота (посада). Робота
183
надається громадянину не пізніше місячного строку з дня його пере-
ведення, якщо воно зроблено протягом трьох місяців з моменту
набрання чинності виправдувального вироку або винесення поста-
нови про припинення кримінальної справи за відсутністю події
злочину, відсутністю в діях складу злочину або за недоведеністю
вчинення злочину громадянином.
Розірвання трудового договору з новоприйнятим працівником
можливе за умови, що працівник, який раніше виконував цю роботу,
поновлюється на роботі. Чинним законодавством передбачені ви-
падки, коли працівникові після закінчення виконання певних обов’яз-
ків повинна бути надана попередня робота. Так, відповідно до ст. 118
КЗпП України працівникам, звільненим із роботи у зв’язку з обран-
ням їх на виборні посади у державних органах, наприклад у ради
народних депутатів, а також профспілкових, кооперативних органах,
надається після закінчення їх повноважень за виборною посадою
попередня робота (посада), а за її відсутності – інша рівноцінна
робота (посада) на тому самому чи, за згодою працівника, іншому
підприємстві.
Під рівноцінною роботою (посадою) слід розуміти таку роботу
(посаду), яка відповідає попередній роботі за обсягом пільг, що
надаються у зв’язку з її виконанням, та переваг у межах робочого
часу і часу відпочинку, соціального страхування, соціально-культур-
ного та житлово-побутового обслуговування.
Якщо посада, яку обіймав працівник, обраний на посаду в
державних органах, зайнята іншим постійним працівником, працівник
підлягає працевлаштуванню на рівноцінній посаді. У разі невико-
нання цього обов’язку власником або уповноваженим ним органом
працівник може звернутися до суду з позовом, але не про поновлення
на роботі, а з вимогою про укладення трудового договору.
Якщо внаслідок відмови у прийнятті на роботу або несвоєчасного
укладення трудового договору працівник мав вимушений прогул, за час
цього прогулу йому повинна бути виплачена заробітна плата.
7. Поява працівника на роботі у нетверезому стані, у стані
наркотичного або токсичного сп’яніння.
На практиці трапляються випадки розірвання трудового дого-
вору за ініціативою роботодавця у разі появи працівника на роботі у
нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння.
Така підстава звільнення працівника передбачена п. 7 ст. 40 КЗпП
України.
184
 Юридичний енциклопедичний словник наводить таке визна-
чення: «сп’яніння – психічний стан, викликаний вживанням алко-
гольних напоїв, який полягає у зниженні здатності людини розуміти
свої дії та керувати ними».
У правозастосовній практиці алкогольне сп’яніння підтвер-
джується як медичним висновком, так й іншими доказами. Це можуть
бути відомості, викладені у акті, складеному в той самий день,
одержані з пояснень сторін, свідків тощо. Але найчастіше алкогольне
сп’яніння підтверджується лише актом, складеним роботодавцем за
участю працівників організації, допитаних пізніше при виникненні
спору в суді як свідків.
На практиці зазначений акт підписується, як правило, не менше
ніж трьома працівниками – очевидцями, серед яких не повинно бути
представника роботодавця (показання останніх у суді не завжди
визнаються достовірними). В акті описується стан працівника, тобто
ознаки сп’яніння: порушення рівноваги, уваги, зрозумілості
сприйняття навколишнього середовища, порушення координації руху.
В актах додатково до названих ознак зазначається: незв’язана мова
працівника, неприродний блиск очей, почервоніння обличчя, запах
спиртного (або його відсутність).
Слід відзначити, що особи, які складають такий акт, викладають
своє особисте сприйняття того, що відбувається, а людина, яка не має
відповідних знань, може помилитися. Відомо, що дія на організм людини
деяких ліків, тяжких фізичних і нервових перевантажень, наявність
певних хвороб (наприклад, гіпертонія) тощо можуть обумовити таку
поведінку, яка сприймається оточуючими як вчинки п’яного.
Наведене підтверджує, що відомості, які викладаються в акті, не
завжди є достовірними і не можуть бути визнані судом доказами у
справі. Такі випадки у судовій практиці непоодинокі. Правозасто-
совна і судова практика свідчать, що найчастіше роботодавець звіль-
няє працівника за п. 7 ст. 40 КЗпП України у разі виявлення у нього
запаху спиртного (останній може мати місце безпосередньо після
вживання спиртного або на наступний день).
Безперечно, стан алкогольного сп’яніння, ступінь сп’яніння
достовірно може визначити лише спеціаліст (медичний працівник),
провівши відповідні аналізи. Медичний висновок переважає акт,
складений роботодавцем, але працівник як правило на пропозицію
роботодавця пройти медичний огляд відповідає відмовою. Право ж
роботодавця на примусове супроводження працівника на такий огляд
185
законом не передбачено. Отже, примушувати працівника до
проходження медичного огляду у таких випадках незаконно.
Аналогічно у правозастосовній практиці виникають труднощі у
визначенні наркотичного та токсичного сп’яніння. Перше пов’язане з
уживанням наркотичних засобів. Останні (наркотики від грец.
narkotikos – той, що приводить до зціпеніння) – певні речовини рос-
линного або синтетичного походження, які специфічно (стимулююче,
збуджувально, пригнічуюче, галюциногенно) впливають на цент-
ральну нервову систему.
Для алкогольного сп’яніння характерною є наявність запаху
спиртного, а при наркотичному – специфічний запах відсутній, коор-
динація рухів здебільшого не порушена, привертає увагу непри-
родний, незвичний блиск очей. Проте таких ознак явно недостатньо,
щоб зробити висновок про наявність у працівника наркотичного чи
іншого токсичного сп’яніння.
Токсикоманія – загальна назва хвороб, що характеризують потяг
до вживання різних речовин, які викликають сп’яніння, короткочасну
ейфорію. Токсикоманія включає також зловживання певними медич-
ними препаратами.
На практиці підтвердити наркотичне або інше токсичне сп’я-
ніння складніше, ніж алкогольне, якщо працівник добровільно не
пройде медичний огляд. Без спеціальних знань і поза медичним
закладом неможливо визначити такий стан працівника. А оскільки
обговорювані питання не врегульовані нормами права, роботодавцеві
важко боротися із вищезазначеними порушеннями трудової дисцип-
ліни. Хоча поява працівника на роботі у стані алкогольного, нарко-
тичного або токсичного сп’яніння є більш тяжким дисциплінарним
проступком, ніж запізнення чи, навіть, прогул, оскільки працівник,
виконуючи роботу в такому стані, може спричинити нещасний
випадок, аварію тощо. Правове вирішення питань медичного огляду
працівника у таких випадках має велике значення для зміцнення
дисципліни праці.
8. Вчинення за місцем роботи розкрадання.
Пунктом 8 ст. 40 КЗпП України передбачено право власника або
уповноваженого ним органу розірвати трудовий договір із праців-
ником у випадку вчинення за місцем роботи розкрадання, в тому
числі дрібного, майна власника, встановленого вироком суду, що
набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого

186
входить накладення адміністративного стягнення або застосування
заходів громадського впливу.
Закон визначив вичерпний перелік засобів доказування для
підтвердження факту розкрадання. Звільнення з цієї підстави може
вважатися законним, якщо вчинення працівником розкрадання
підтверджено вироком суду, що набрав законної сили, постановою
судді у справі про адміністративне правопорушення, рішенням трудо-
вого колективу чи іншої громадської організації, на розгляд яких
відповідно до законодавства були направлені матеріали про вчинення
розкрадання. Інші докази щодо вчинення розкрадання (наприклад,
постанова органів розслідування про закриття кримінальної справи з
нереабілітуючих підстав) не є підставою для застосування п. 8 ст. 40
КЗпП України.
Крім того, розірвання трудового договору на підставі цієї норми
закону не залежить від того, чи застосовувалися до працівника раніше
заходи дисциплінарного стягнення, в робочий чи неробочий час вчи-
нено крадіжку. Форма власності та розмір украденого не мають
значення (тобто звільнення можливе і за скоєння дрібної крадіжки).
Вчинення крадіжки не за місцем роботи не може бути підставою
для звільнення працівника за п. 8 ст. 40. Але ця обставина може бути
підставою для звільнення деяких категорій працівників відповідно до
п. 2 ст. 41 КЗпП України.
Оскільки такий проступок вважається виявленим із часу
ухвалення рішення про відповідальність за нього, відповідно до
ст. 148 КЗпП України трудовий договір може бути розірвано за п. 8
ст. 40 цього кодексу не пізніше одного місяця з дня набрання законної
сили вироком суду чи з дня винесення постанови про накладення
адміністративного стягнення або застосування заходів громадського
впливу за вчинення розкрадання (не враховуючи часу звільнення
працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або
перебування його у відпустці).

Правова характеристика додаткових підстав розірвання

трудового договору з ініціативи власника

1. Одноразове грубе порушення працівником трудових

обов’язків.
Загальні підстави для розірвання трудового договору, що
передбачені ст. 40 КЗпП України можуть застосовуватись власником
187
або уповноваженим ним органом до всіх працівників, незалежно від
посади і виконуваної роботи. На відміну від них, додаткові підстави
для розірвання трудового договору можуть застосовуватися лише до
окремих категорій працівників та за певних умов. До таких категорій
у першу чергу належать керівні працівники, з якими трудовий договір
може бути розірваний при одноразовому грубому порушенні
трудових обов’язків, що передбачено п. 1 ст. 41 КЗпП України.
На підставі наведеного вище пункту статті за одноразове грубе
порушення трудових обов’язків трудовий договір може бути розір-
ваний лише з керівником підприємства, установи, організації (філії,
представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу),
його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи,
організації, його заступниками, а також службовими особами митних
органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персо-
нальні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізій-
ної служби та органів державного контролю за цінами.
Законодавством не визначено поняття грубого одноразового
порушення трудових обов’язків. Чи є зазначене порушення грубим,
суд визначає сам відповідно до конкретних обставин справи.
Такими порушеннями, зокрема, є істотне порушення фінансової
дисципліни, відмова допустити контролюючі органи до перевірки
діяльності підприємства, видавання розпорядження про роботу з
порушенням техніки безпеки, що призвело до травмування чи смерті
працівників тощо.
Отже, йдеться про одноразове, а не про тривале порушення тру-
дових обов’язків, яким, наприклад, є послаблення контролю за
роботою підлеглих працівників, що може спричинити застосування
дисциплінарних стягнень і звільнення, але з інших підстав.
Не може бути підставою для застосування п. 1 ст. 41 КЗпП України
вчинення зазначеною в цій нормі особою в різний час низки порушень
трудових обов’язків, кожне з яких не є грубим. У такому разі може йтися
про застосування п. 3 ст. 40, якщо є всі умови для цього.
Як уже зазначалось раніше, звільнення за п. 1 ст. 41 є дисцип-
лінарним стягненням, тому допускається з додержанням правил,
передбачених статтями 147–149 КЗпП України. Оскільки підставою
для звільнення за п. 1 ст. 41 є відповідні дії особи, вчинення яких
стало причиною видання наказу про розірвання трудового договору,
то при вирішенні спорів про таке звільнення суд має перевіряти, чи
справді були підстави на час звільнення. Він не може спиняти
188
провадження в справі за правилами п. 4 ст. 221 Цивільно-процесу-
ального кодексу (ЦПК) України з метою встановлення наявності цих
підстав у іншій справі, що розглядається в цивільному, криміналь-
ному судочинстві чи в адміністративному порядку (наприклад, до
закінчення провадження в кримінальній справі щодо особи,
звільненої за ті самі дії в порядку дисциплінарного стягнення).
2. Втрата до працівника довір’я.
Пункт 2 ст. 41 КЗпП України дає право власнику чи уповно-
важеному ним органу розірвати з працівником трудовий договір у
разі скоєння ним винних дій, що дають підстави для втрати до нього
довір’я з боку власника чи уповноваженого ним органу. За цією під-
ставою можуть бути звільнені з роботи лише особи, які безпосередньо
обслуговують грошові чи товарні цінності.
Оскільки звільнення за наведеним вище пунктом статті допус-
кається лише щодо працівника, який безпосередньо обслуговує гро-
шові або товарні цінності і вчинив винні дії, що дають підстави для
втрати довір’я до нього з боку роботодавця, важливо з’ясувати, чи
належав позивач до працівників, які безпосередньо обслуговують такі
цінності, та чи давали вчинені ним дії підстави для втрати до нього
довір’я. До таких належать особи, яким безпосередньо ввіряються
грошові чи товарні цінності для реалізації, зберігання, транспорту-
вання, тобто працівники, з якими відповідно до чинного законодав-
ства можна укладати письмові договори про повну індивідуальну або
колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, незалежно від
того, чи було їх укладено фактично.
Підставою для звільнення можуть вважатися не будь-які про-
ступки таких працівників, а лише умисне або необережне вчинення
ними дій, що могло викликати втрату довір’я до них як до осіб, яким
можна ввірити матеріальні цінності.
Такими діями можуть бути порушення правил проведення опе-
рацій із матеріальними цінностями, недбалість в їх зберіганні, зло-
вживання щодо них, наприклад, видавання грошових коштів чи мате-
ріальних цінностей без належного оформлення, зберігання ключів від
складських приміщень із матеріальними цінностями чи ключів від
сейфа з грошовими коштами в неналежному місці, використання вві-
реного майна чи грошей в особистих цілях тощо.
Такі винні дії працівника можуть бути підставою для втрати
довір’я, коли вони мають систематичний характер, і тоді, коли ця дія

189
була одноразовою. Йдеться про винні дії, вчинені під час виконання
працівником функціональних обов’язків.
У разі встановлення в передбаченому законом порядку, що
працівник вчинив розкрадання або інші корисливі правопорушення,
він може бути звільнений з підстави втрати довір’я до нього і в тому
разі, коли ці дії не були пов’язані з його роботою, оскільки працівни-
кові, який вчиняє такі дії, не можна довіряти матеріальні цінності.
Звільнення працівника через втрату довір’я має ґрунтуватись на
конкретних фактах. Такі факти за потреби підтверджують відповід-
ними документами (актами ревізій, актами зняття залишків, інвента-
ризаційними відомостями тощо).
Звільнення через втрату довір’я не є дисциплінарним стяг-
ненням, тому в разі звільнення за цією підставою не мають додержу-
ватись вимоги, встановлені статтями 147–149 КЗпП України стосовно
порядку і строків застосування дисциплінарних стягнень.
Слід мати на увазі, що тягар доведення вини працівника і факту
вчинення ним порушення, що дає підстави для втрати до нього
довір’я, покладено на власника.
3. Вчинення працівником, який виконує виховні функції,
аморального проступку, не сумісного з продовженням цієї роботи.
Особи, трудовим обов’язком яких є виховання, повинні бути не
тільки висококваліфікованими спеціалістами, а й людьми високої
духовності та моральних переконань, бездоганної поведінки в громад-
ських місцях, на роботі і в побуті. Особистий приклад вихователя,
його авторитет і високоморальна поведінка мають виключно важливу
роль у формуванні впливу вихователя на молодь, працівників,
становлять ту виховну силу, яку не можна замінити ні підручниками,
ні бесідами на моральні теми, ні системою заохочень і покарань.
Працівник, який виконує виховні функції, повинен постійно
слідкувати за собою, відчувати, що його поведінка перебуває під
контролем тих, кого він виховує. Зокрема, п. 1 ст. 54 Закону України
«Про освіту» від 23 травня 1991 р. передбачає, що педагогічною
діяльністю можуть займатись особи з високими моральними якос-
тями, які мають відповідну освіту, у певних випадках – професійну
практичну підготовку, фізичний стан яких дозволяє виконувати
обов’язки педагогічного працівника.
Порушення моральних норм поведінки особами, які виконують
виховні функції, тягне за собою не тільки моральний осуд, а й певні
правові наслідки. Так, п. 3 ст. 41 КЗпП України передбачає, що тру-
190
довий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу
може бути також розірваний у випадку вчинення працівником, який
виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з
продовженням цієї роботи.
Ця норма закону поширюється лише на тих працівників, які
виконують виховні функції. Йдеться не про працівників, які поряд з
основними трудовими обов’язками виконують певні виховні функції,
а про працівників, для яких ці функції є основними.
Підставою для їхнього звільнення може бути аморальний
проступок, вчинений як під час виконання трудових обов’язків, так і
не пов’язаний із ними (вчинений у громадських місцях або побуті).
Головне, щоб вій був несумісним із продовженням виховних функцій.
Трудове законодавство не дає поняття аморального проступку.
Воно лише визначає, що вчинок має бути аморальним, тобто не відпо-
відати загальновизнаним правилам моралі.
Тому аморальним проступком слід вважати винні дії чи без-
діяльність, що порушують моральні норми, притаманні даному
суспільству, і суперечать змісту трудової функції працівника, а отже,
дискредитують виховні, службові повноваження певного кола людей.
Водночас слід звернути увагу і на те, що п. 3 ст. 41 КЗпП
України для звільнення називає підставою не будь-який аморальний
проступок, а саме такий, що є не сумісним із продовженням праців-
ником означеної роботи. Оскільки в законодавстві не визначено
критеріїв підходу до оцінки проступку як такого, що сумісний чи не
сумісний з продовженням роботи, пов’язаної з виховними функціями,
зазначені обставини мають оцінюватися судом із урахуванням усіх
обставин справи й характеру самого проступку.
Як і звільнення через втрату довір’я, звільнення працівника,
який виконує виховні функції, за скоєння аморального вчинку, не є
дисциплінарним стягненням. Тому при звільненні з цих підстав не
обов’язкове дотримання процедури застосування дисциплінарного
стягнення, зокрема строків, встановлених ст. 148 КЗпП України.

§ 14.4. Розірвання трудового договору з ініціативи третіх осіб

Трудовий договір може бути припинений на вимогу третіх осіб,

які не є стороною трудового договору.
1. Розірвання трудового договору на вимогу профспілкового
органу.
191
 Стаття 45 КЗпП України містить спеціальну підставу розірвання
трудового договору на вимогу профспілкового органу. Ця стаття
викладена в новій редакції згідно із Законом України «Про внесення
змін до Кодексу законів про працю України в зв’язку з прийняттям
Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяль-
ності» від 5 квітня 2001 р. № 2343.
На вимогу профспілкового органу власник або уповноважений
ним орган повинен розірвати трудовий договір із керівником
підприємства, установи, організації, якщо останній порушує законо-
давство про працю, колективні договори й угоди, Закон України
«Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».
Якщо власник або уповноважений ним орган чи керівник,
стосовно якого пред’явлено вимогу про розірвання трудового дого-
вору, не згоден з цією вимогою, він може оскаржити рішення проф-
спілкового органу до суду у двотижневий строк з дня отримання
рішення. У цьому разі виконання вимоги про розірвання трудового
договору зупиняється до винесення судом рішення. У разі, коли
рішення профспілкового органу не виконано і не оскаржено у зазна-
чений строк, профспілковий орган у цей самий строк може оскаржити
до суду діяльність або бездіяльність посадових осіб, органів, до ком-
петенції яких належить розірвання трудового договору з керівником
підприємства, установи, організації.
2. Припинення трудового договору в зв’язку з порушенням
правил прийняття.
Звільнення на цій підставі (ст. 7 КЗпП України) може мати місце,
коли при укладенні трудового договору не було дотримано передбачених
законодавством України обмежень щодо прийняття на роботу осіб,
позбавлених вироком суду права займатися певною діяльністю або
займати певну посаду протягом визначеного судом терміну; у випадку
прийняття на роботу, пов’язану з матеріальною відповідальністю, осіб,
раніше засуджених за розкрадання, хабарництво, інші корисливі зло-
чини, коли судимість не знята і не погашена.
Законами і підзаконними нормативно-правовими актами вста-
новлено певні обмеження для сумісництва окремих категорій пра-
цівників. Так, народний депутат України здійснює свої повноваження
на постійній основі. Закон України «Про статус народного депутата
України» у ст. 3 «Несумісність депутатського мандата з іншими ви-
дами діяльності» встановлює такі вимоги несумісності: народний
депутат не має права:
192
1) бути членом Кабінету Міністрів України, керівником централь-
ного органу виконавчої влади;
2) мати інший представницький мандат чи одночасно бути на дер-
жавній службі;
3) обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;
4) займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за
винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також
медичної практики у вільний від виконання обов’язків народного
депутата час;
5) залучатись як експерт органами досудового слідства, прокуратури,
суду, а також займатися адвокатською діяльністю;
6) входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства,
установи, організації, що має на меті одержання прибутку.
Суддя не може займатись підприємницькою та іншою діяль-
ністю, крім викладацької, наукової та іншої оплачуваної творчої
діяльності у вільний від роботи час. Аналогічні обмеження
встановлено для прокурорських працівників.
Не мають права працювати за сумісництвом керівники держав-
них підприємств, установ, організацій, їх заступники, керівники
структурних підрозділів, за винятком наукової, педагогічної, медич-
ної та творчої діяльності (п. 4 постанови Кабінету Міністрів України
«Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств,
установ, організацій»).
Звільнення у зв’язку з порушенням правил прийняття не
належить до категорії звільнень з ініціативи власника або уповнова-
женого ним органу, а тому не вимагає згоди профспілкового комітету.
У наказі про звільнення у зв’язку з порушенням правил прий-
няття на роботу потрібно послатися на ст. 7 КЗпП України, а також на
відповідний нормативний акт, вимоги якого відносно прийняття на
роботу було порушено. Наприклад, «звільнений у зв’язку з пору-
шенням правил прийняття, ст. 7 КЗпП України.

§ 14.5. Оформлення звільнення і проведення розрахунку

1. Порядок звільнення працівників з ініціативи власника і

третіх осіб.
У законодавстві встановлено певний порядок розірвання
трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним
193
органу. Цей порядок включає загальні гарантії для всіх працівників і
спеціальні гарантії для окремих категорій.
Загальною гарантією є необхідність одержання попередньої
згоди профспілкового органу на звільнення працівника.
Такий порядок передбачається ст. 43 КЗпП і ст. 39 Закону
України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».
Розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1
(крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2–5, 7
ст. 40 і пунктами 2 і 3 ст. 41 КЗпП України, може бути проведено
лише за попередньою згодою профспілкового органу первинної
профспілкової організації, членом якої є працівник.
Профспілковий орган у п’ятнадцятиденний строк розглядає
обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним
органу про розірвання трудового договору з працівником. Подання
має розглядатися у присутності працівника, на якого воно внесено.
Розгляд подання у разі відсутності працівника допускається лише за
його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може
виступати інша особа, у тому числі адвокат.
Профспілковий орган повідомляє власника або уповноважений
ним орган про прийняте рішення у письмовій формі в триденний
строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається,
що профспілковий орган дав згоду на розірвання трудового договору.
Рішення профспілкового органу про ненадання згоди на розірвання
трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні
немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має
право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.
Власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий
договір не пізніш як через місяць з дня одержання згоди
профспілкового органу.
Якщо розірвання трудового договору з працівником проведено
власником або уповноваженим ним органом без звернення до проф-
спілкового органу, то в разі судового розгляду цього спору суд при-
пиняє судочинство у справі, робить запит про згоду профспілкового
органу і після її одержання або відмови у звільненні працівника роз-
глядає спір по суті.
Розірвання трудового договору з ініціативи власника або упов-
новаженого ним органу без згоди профспілкового комітету допус-
кається у випадках:
▪ ліквідації підприємства, установи, організації;
194
 ▪ незадовільного результату випробування, обумовленого при
прийнятті на роботу;
▪ звільнення з роботи, що суміщається, у зв’язку з прийняттям
на роботу іншого працівника, що не є сумісником, а також у
зв’язку з обмеженнями на роботу за сумісництвом, передба-
ченими законодавством;
▪ поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю
роботу;
▪ звільнення працівника, який не є членом професійної спілки,
що діє на підприємстві, в установі, організації;
▪ звільнення з підприємства, установи, організації, на яких
немає профспілкової організації;
▪ звільнення керівника підприємства, установи, організації
(філії, представництва, відділення та іншого відокремленого
підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підпри-
ємства, установи, організації, його заступників, а також служ-
бових осіб митних органів, державних податкових інспекцій,
яким присвоєні персональні звання, і службових осіб дер-
жавної контрольно-ревізійної служби та органів державного
контролю за цінами; керівних працівників, які обираються,
затверджуються або призначаються на посади державними
органами, органами місцевого самоврядування, а також гро-
мадськими організаціями та іншими об’єднаннями громадян;
▪ звільнення працівника, який вчинив за місцем роботи розкра-
дання (у тому числі дрібне) майна власника, встановлене
вироком суду, що набрав законної чинності, або постановою
органу, до компетенції якого входить накладення адміні-
стративного стягнення або застосування заходів громадського
впливу.
Законодавством можуть бути передбачені й інші випадки
розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповнова-
женого ним органу без згоди відповідного профспілкового органу
(ст. 43-1 КЗпП України).
Працівнику виплачується вихідна допомога в розмірі не
менше середнього місячного заробітку при звільненні на підставах,
передбачених у пунктах 6 ст. 36 та 1, 2 і 6 ст. 40 КЗпП України. У разі
призову або вступу на військову службу, направлення на альтерна-
тивну невійськову службу (п. 3 ст. 36) працівникові виплачується

195
вихідна допомога в розмірі не менше двомісячного середнього
заробітку.
Працівникам, звільненим за статтями 38, 39 КЗпП України у
зв’язку з порушенням власником законодавства про працю, умов
колективного або трудового договору, вихідна допомога виплачу-
ється в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше
тримісячного середнього заробітку (ст. 44 КЗпП у редакції Закону
України від 24 грудня 1999 р. «Про внесення змін до Кодексу законів
про працю України»).
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника в
період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п. 5
ст. 40), а також у період перебування працівника у відпустці, при
цьому маються на увазі як щорічні, так і інші відпустки, які нада-
ються працівникам як зі збереженням, так і без збереження заробітку.
Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підпри-
ємства, установи, організації. Розірвання трудового договору з ініціа-
тиви власника не може бути визнане обґрунтованим, якщо в день
звільнення працівнику видано лікарняний лист (довідка у встанов-
лених законом випадках) про його тимчасову непрацездатність.
Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до
3 років (до 6 років – за наявності медичного висновку), самотніх мате-
рів за наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда з
ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається,
крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації,
коли допускається звільнення з обов’язковим працевлаштуванням.
Обов’язкове працевлаштування таких жінок здійснюється також у
разі їх звільнення після закінчення строкового трудового договору.
На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна
плата, але не більше трьох місяців із дня закінчення строкового
трудового договору.
Звільнення працівників віком до 18 років з ініціативи власника
або уповноваженого ним органу допускається, крім дотримання
загального порядку звільнення, тільки зі згоди відповідного комітету
в справах неповнолітніх, до якого перейшли функції, раніше здійсню-
вані комісією зі справ неповнолітніх (комітети і служби у справах
неповнолітніх, створені згідно із Законом України від 24 січня 1995 р.
«Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи
для неповнолітніх»). При цьому звільнення на підставах, вказаних у

196
пунктах 1, 2 і 6 ст. 40, може відбуватися лише у виняткових випадках
і не допускається без працевлаштування.
Крім одержання згоди профкому, власник у певних випадках
зобов’язаний запропонувати працівнику переведення на іншу роботу.
Звільнення на підставах, вказаних у пунктах 1, 2 і 6 ст. 40, допуска-
ється, якщо неможливо перевести працівника без його згоди на іншу
роботу.

2. Оформлення звільнення.
Припинення трудового договору оформляється наказом (розпо-
рядженням) власника. У наказі й трудовій книжці причина звільнення
записується відповідно до закону. У день звільнення власник або
уповноважений ним орган зобов’язаний видати працівникові належно
оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок.
Якщо працівник не працював, то всі належні йому від підпри-
ємства суми повинні бути виплачені не пізніше наступного дня після
пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним
органу сум, встановлених звільненому працівнику, у вказаний термін
за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація
повинні виплатити працівнику його середній заробіток за весь час
затримки по день фактичного розрахунку.
Якщо затримання видачі трудової книжки відбулося з вини
власника або уповноваженого ним органу, працівникові виплачується
середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Слід мати на увазі, що в ст. 47 КЗпП України передбачено як
обов’язок власника або уповноваженого ним органу видати трудову
книжку, так і обов’язок провести з працівником розрахунок. Це два
самостійних обов’язки, тому виконання зобов’язання видати трудову
книжку не звільняє власника від виконання зобов’язання щодо
виплати розрахунку. Водночас власник повинен нести відповідаль-
ність за невиконання кожного з цих зобов’язань окремо чи обох зразу.
Якщо неправильне формулювання причини звільнення в тру-
довій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган,
що розглядає трудовий спір, одночасно зі зміною формулювання
причини звільнення задовольняє вимогу про виплату працівникові
середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, але не більше
ніж за один рік. Якщо заява працівника розглядається більш як один
рік не з вини працівника, орган, що розглядає трудовий спір, виносить
197
рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного
прогулу.
3. Відсторонення від роботи.
Від припинення трудового договору потрібно відрізняти від-
сторонення від роботи, під яким розуміється тимчасове усунення
(увільнення) працівника від виконуваної роботи, посади у випадках,
передбачених законодавством, зі збереженням місця роботи і, як
правило, без збереження заробітку.
Правом відсторонення працівника від роботи наділені як зов-
нішні органи, посадові особи, так і власник підприємства або уповно-
важений ним орган. Зокрема, власник зобов’язаний відсторонити
працівника від роботи у разі появи на роботі в нетверезому стані, у
стані наркотичного або токсичного сп’яніння; відмови або ухилення
від обов’язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки
знань із охорони праці й протипожежної безпеки та в інших випадках,
передбачених законодавством.
Правом відсторонення також наділено відповідних посадових
осіб державних органів, державних інспекцій, слідчих, органи
дізнання, державного санітарного нагляду, Державтоінспекції та ін.
Відсторонення не є підставою для припинення трудового
договору. Після усунення причин, що призвели до відсторонення,
працівник допускається до роботи.

Глава 15. Робочий час і час відпочинку

§ 15.1. Поняття і сучасні проблеми гарантій робочого часу

У теорії трудового права робочий час являє собою встановлену

законом норму календарного часу, протягом якого працівник має
виконувати свої трудові обов’язки.
Відповідно до цього визначення робочим вважається, по-перше,
час, протягом якого працівник фактично виконував свої трудові
обов’язки. По-друге, деякі інші періоди перебування працівника на
роботі, наприклад, час простою, оскільки в цей період працівник має
бути в розпорядженні власника або уповноваженого ним органу.
По-третє, періоди, коли працівник мав бути на роботі, але був
відсутнім, наприклад, час прогулу чи запізнення на роботу. В цьому
разі включення такого часу до робочого є підставою для притягнення
працівника до дисциплінарної відповідальності.
198
 Робочий час як інститут трудового права є сукупністю юри-
дичних норм, які регулюють його тривалість, види, режим і облік.
Правове регулювання робочого часу має на меті, з одного боку, забез-
печити виконання працівником необхідної міри праці, а з іншого –
охорону праці й право працівника на відпочинок.
Важливо зауважити, що норма робочого часу тісно пов’язана з
іншими нормами: часом відпочинку, оплати праці, нормуванням
праці (технічними нормами).
Для трудового законодавства характерним є досить детальне
регламентування робочого часу, зокрема цьому присвячена глава IV
КЗпП України. Крім того, законодавством встановлено норми робо-
чого часу та їх тривалість. Питання робочого часу також урегульовані
підзаконними нормативно-правовими актами.
Основою для правового регулювання робочого часу є норма
робочого часу – встановлена законодавством кількість годин, про-
тягом яких працівник має виконувати свої трудові обов’язки у певний
календарний період.
У законодавстві застосовуються такі нормативи робочого часу:
• робочий день – встановлена законом тривалість праці
працівника у межах доби;
• робоча зміна – тривалість часу праці згідно з графіком
протягом доби;
• робочий тиждень – встановлена у законі в годинах тривалість
праці в межах календарного тижня.
У законодавстві також застосовуються норми робочий місяць і
робочий рік, але вони визначаються шляхом розрахунку і на рівні
закону не встановлюються.
Тривалість робочого часу встановлюється як у централізо-
ваному порядку, так і на рівні локального регулювання. У сучасних
умовах спостерігається тенденція до колективно-договірного та
індивідуального (в межах трудового договору) регулювання трива-
лості робочого часу. Держава лише визначає певну межу тривалості
робочого часу, яка не може бути збільшена.
Розрізняють такі види робочого часу:
• нормальний;
• скорочений;
• неповний робочий час.
Для нормального робочого часу характерним є встановлення
двох нормативів. Так, відповідно до ст. 50 КЗпП України нормальна
199
тривалість робочого часу працівників не може перевищувати сорока
годин на тиждень. Стаття 52 встановлює, що тривалість щоденної
роботи при шестиденному робочому тижні не може перевищувати сім
годин.
Слід звернути увагу на те, що на рівні закону встановлено три-
валість робочого дня лише при шестиденному робочому тижні. При
п’ятиденному тижні тривалість робочого дня визначається у правилах
внутрішнього трудового розпорядку конкретного підприємства.
Як правило застосовуються два види робочого тижня: п’яти-
денний із двома вихідними і шестиденний із одним вихідним днем.
Рішення про введення п’яти- або шестиденного робочого тижня
приймається власником спільно з профспілковим органом з ураху-
ванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за узго-
дженням з місцевою радою. Сорокагодинна гранична норма робочого
часу має дотримуватися при п’яти- і шестиденному робочому тижні.
Передбачені законодавцем гарантії щодо граничної тривалості
робочого часу поширюються на найманих працівників підприємств
усіх форм власності. У колективних договорах або інших локальних
актах можуть бути закріплені положення про сорокагодинний робо-
чий тиждень, а також менші за тривалістю норми робочого часу на
цьому підприємстві, в установі, організації. Слід зауважити, що в
такому разі у колективному договорі мають бути вказані джерела, за
рахунок яких працівникам буде встановлено доплату до нормального
рівня заробітної плати.
При шестиденному робочому тижні тривалість робочого дня
напередодні вихідного не може перевищувати 6 годин (ст. 53 КЗпП
України).
Скорочений робочий час характеризується такими юридичними
ознаками: встановлюється у законодавстві; не тягне за собою змен-
шення заробітної плати; встановлюється з урахуванням фізіологічних
особливостей працівників, умов праці та деяких інших підстав
диференціації.
Так, згідно зі ст. 51 КЗпП України для працівників, зайнятих на
роботах зі шкідливими умовами праці, встановлюється скорочена
тривалість робочого часу – від 24 до 36 годин на тиждень. Поста-
новою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 р. № 163
затверджено перелік виробництв, цехів, професій і посад із шкідли-
вими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість
робочого тижня. Цей перелік містить значну кількість виробництв і
200
посад, робота на яких дає право на скорочений робочий тиждень у
діапазоні від 24 до 36 годин.
На конкретному підприємстві скорочена тривалість робочого
тижня встановлюється колективним договором залежно від резуль-
татів атестації робочих місць за умовами праці відповідно до Порядку
проведення атестації робочих місць за умовами праці. Тобто підтвер-
дження цього права працівникові можливе лише у разі включення
його робочого місця до категорії зі шкідливими умовами праці за
результатами атестації робочих місць.
Законодавством встановлено скорочений 36-годинний робочий
тиждень для деяких категорій працівників, трудова діяльність яких
пов’язана з особливим характером праці (наприклад, для педагогічних
і науково-педагогічних працівників відповідно до законів України
«Про наукову і науково-педагогічну діяльність», «Про освіту»,
«Про вищу освіту»; для медичних працівників та ін.) або за станом
здоров’я (для окремих категорій інвалідів).
Скорочену тривалість робочого часу передбачено для неповно-
літніх працівників із метою охорони їхнього здоров’я. Так, для пра-
цівників віком від 16 до 18 років встановлено 36-годинний робочий
тиждень, а від 15 до 16 років – 24-годинний. Для учнів віком від 14 до
15 років, які працюють у період канікул, – не більше 24 годин на
тиждень. А якщо учні працюють протягом навчального року у віль-
ний від занять час, то тривалість їхнього робочого часу не повинна
перевищувати половини тієї норми, яку встановлено для осіб відпо-
відного віку, тобто для учнів віком від 14 до 16 років – не більше 12, а
від 16 до 18 років – 18 годин на тиждень (ст. 51).
Скорочується тривалість робочого часу напередодні святкових
днів на одну годину як при шести-, так і п’ятиденному робочому
тижні (ст. 53). Це положення не поширюється на працівників, яким
встановлено скорочений робочий час на інших підставах (ст. 51 КЗпП
України).
Стаття 54 КЗпП України передбачає скорочення робочого часу
на одну годину при роботі в нічний час. Нічним вважається час з 10-ї
години вечора до 6-ї години ранку. Не допускається залучення до
роботи в нічний час працівників віком до 18 років, вагітних жінок,
жінок, що мають дітей віком до 3 років. Залучати до роботи в нічний
час інвалідів можна тільки за їхньої згоди і за умови, що така робота
не суперечить медичним рекомендаціям (ст. 55 КЗпП України).

201
 Встановлення скороченого робочого часу не впливає на розмір
заробітної плати. Робота, що виконується в нічний час, оплачується
у підвищеному розмірі, який встановлюється генеральною, галузе-
вою, регіональною угодами і колективним договором, але не повинен
бути меншим за 20 відсотків від тарифної ставки (окладу) за кожну
годину роботи в нічний час (ст. 108 КЗпП України).
Неповний робочий час встановлюється не законодавством, а
відповідно до ст. 56 КЗпП України угодою сторін. Така угода може
укладатися як при вступі на роботу, так і в період роботи.
Видами неповного робочого часу є такі:
• неповний робочий день;
• неповний робочий тиждень;
• поєднання неповного робочого дня і неповного робочого
тижня.
Неповний робочий час може бути встановлений як на певний
термін, так і без його зазначення. При неповному робочому часі (на
відміну від скороченого) оплата праці проводиться пропорційно від-
працьованому часу, а при відрядній оплаті – залежно від виробітку.
Працівники, які працюють неповний робочий час, користуються тими
самими правами, що й працюючі на умовах нормального робочого
часу, їм надається відпустка тієї ж тривалості, вихідні й святкові дні,
час роботи зараховується в трудовий стаж.
За загальним правилом встановлення неповного робочого часу є
правом роботодавця. Водночас щодо певних категорій працівників це
є його обов’язком. Зокрема, в обов’язковому порядку на прохання пра-
цівника неповний робочий час встановлюється для вагітних жінок,
жінок, що мають дітей віком до 14 років, дитину-інваліда, для
догляду за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку
(ст. 56 КЗпП України).
Режими праці, що встановлюються при неповному робочому
часі, можуть передбачати: скорочення тривалості щоденної роботи
(зміни) на певну кількість робочих годин в усі дні робочого тижня;
скорочення кількості робочих днів на тиждень зі збереженням нор-
мальної тривалості щоденної роботи (зміни); скорочення тривалості
щоденної роботи (зміни) на певну кількість робочих годин з одно-
часним скороченням робочих днів на тиждень.
При встановленні режимів праці з неповним робочим часом
тривалість робочого дня (зміни), як правило, не повинна бути менше

202
4 годин і 20–24 годин робочого тижня, відповідно, при п’яти- та
шестиденному тижні.

§ 15.2. Режим робочого часу та його види

Під режимом робочого часу розуміється установлений законо-

давством або локальним нормативно-правовим актом порядок розпо-
ділу і використання робочого часу протягом доби, тижня, інших
календарних періодів.
Елементами режиму робочого часу є:
• час початку і закінчення роботи;
• час і тривалість перерв;
• тривалість і правила чергування змін.
Слід розрізняти режим робочого часу працівників і режим
роботи підприємства. Зокрема підприємство може працювати у
цілодобовому режимі, а працівники – за змінами.
Окрім того, може встановлюватися єдиний режим робочого часу
(для всіх працівників підприємства), а також індивідуальний режим –
для окремих працівників.
Розрізняють також загальні й спеціальні режими.
До загальних режимів належать п’яти- і шестиденний тиждень.
За загальним правилом, встановленим у законодавстві, в Україні
установлюється п’ятиденний робочий тиждень із двома вихідними
днями. При цьому тривалість щоденної роботи визначається у прави-
лах внутрішнього трудового розпорядку або графіках змінності, які
затверджує роботодавець за погодженням з виборним профспілковим
органом. На тих підприємствах, де за характером виробництва та
умовами роботи запровадження п’ятиденного робочого тижня є
недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним
вихідним днем (ст. 52 КЗпП України).
До спеціальних режимів робочого часу належать:
• змінна робота;
• гнучкий графік роботи;
• роздроблений робочий день;
• ненормований робочий день;
• вахтовий метод організації роботи.

203
 При режимі змінної роботи працівники чергуються в змінах
рівномірно. Найбільш поширена робота у дві зміни, на деяких підпри-
ємствах робота провадиться в три і більше змін. Перехід із однієї
зміни на іншу як правило повинен проводитися через кожний робо-
чий тиждень у години, встановлені графіками змінності (ст. 58).
Тривалість перерв у роботі між змінами відповідно до ст. 59 КЗпП
України має становити не менше подвійної тривалості роботи в попе-
редній зміні (включаючи час перерви на обід). У тих випадках, коли
тривалість зміни більше 8 годин, міжзмінний відпочинок компенсується
збільшенням тривалості щотижневого безперервного відпочинку.
Не допускається призначення працівника на роботу протягом
двох змін підряд. Графіки змінності встановлюються роботодавцем за
погодженням з виборним органом профспілкової організації і є
обов’язковими для сторін трудового договору.
Гнучкий графік роботи – форма організації робочого часу, за
якої для окремих працівників або колективів підрозділів допускається
саморегулювання початку, закінчення і загальної тривалості робочого
дня. При цьому вимагається повне відпрацювання сумарної кількості
робочих годин протягом облікового періоду (робочого дня, тижня,
місяця). Неодмінною умовою має бути дотримання річного балансу
робочого часу, максимальна тривалість робочого часу – не більше
10 годин, а час перебування на підприємстві – не більше 12 годин,
включаючи перерви.
Елементами гнучкого графіка є такі:
▪ перемінний (гнучкий) робочий час;
▪ початок і закінчення робочого дня;
▪ фіксований час – час обов’язкової присутності на роботі;
▪ перерви для відпочинку і харчування;
▪ тривалість облікового періоду.
Гнучкий графік роботи є ефективним режимом робочого часу,
який враховує інтереси як працівника, так і роботодавця, і може бути
рекомендований для широкого застосування. Він встановлюється за
погодженням між власником і працівником як при прийнятті на
роботу, так і в процесі роботи за погодженням з виборним органом
профспілки, що діє на підприємстві, або іншим представницьким
органом трудового колективу.
Режим роботи з роздробленим робочим днем передбачає поділ
робочого дня на частини, між якими є перерва тривалістю понад дві
годин, або дві та більше перерв, включаючи й перерву на обід.
204
При цьому загальна тривалість робочого дня не може бути більшою
від встановленої законодавством або графіком змінності (ст. 60).
Такий режим роботи рекомендується вводити для зручності обслу-
говування населення, зокрема на підприємствах, де обсяг робіт
нерівномірно розподіляється протягом дня: на підприємствах торгівлі,
громадського харчування, комунального та побутового обслугову-
вання населення, підприємствах зв’язку, для водіїв міського транс-
порту тощо. Роздроблений режим роботи встановлюється робото-
давцем за згодою з виборним органом профспілки. За роботу в таких
умовах встановлюється доплата до заробітної плати. Умови її надання
визначаються у відомчих нормативно-правових актах про особливості
оплати праці в окремих галузях або колективному договорі підпри-
ємства, установи, організації.
Режим ненормованого робочого дня відповідно до Рекомен-
дацій про порядок надання працівникам з ненормованим робочим
днем щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці,
затверджених наказом Міністерства праці та соціальної політики
України від 10 жовтня 1997 р. № 7, встановлюється для певної катего-
рії працівників у разі неможливості нормування часу трудового
процесу. Міра праці таких працівників визначається не тільки трива-
лістю робочого часу, а й колом обов’язків і обсягом виконаних робіт
(навантаженням). У разі необхідності ця категорія працівників вико-
нує роботу понад нормальну тривалість робочого часу.
На працівників з ненормованим робочим днем поширюється
встановлений на підприємстві, в установі, організації режим робочого
часу. У зв’язку з цим власник або уповноважений ним орган не має
права систематично залучати працівників, які працюють за таким
режимом, до роботи понад встановлену тривалість робочого часу.
Обов’язки працівників з ненормованим робочим днем мають бути
зафіксовані в трудовому договорі, посадових інструкціях, правилах
внутрішнього трудового розпорядку таким чином, щоб була перед-
бачена можливість виконувати ці обов’язки, як правило, в межах
нормального робочого часу.
Ненормований робочий день на підприємствах, в установах,
організаціях незалежно від форм власності може застосовуватися для
керівників, фахівців і робітників, а саме:
▪ для осіб, праця яких не піддається точному обліку в часі;
▪ осіб, робочий час яких за характером роботи поділяється на
частини невизначеної тривалості (сільське господарство);
205
 ▪ осіб, які розподіляють час для роботи на свій розсуд.
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади за
погодженням з відповідними галузевими профспілками можуть
затверджувати орієнтовні переліки робіт, професій і посад праців-
ників із ненормованим робочим днем. На підприємствах, в установах,
організаціях список професій і посад, на яких може застосовуватися
ненормований робочий день, визначається колективним договором.
Як компенсація за виконаний обсяг робіт, ступінь напруженості,
складність і самостійність у роботі, необхідність періодичного вико-
нання службових завдань понад встановлену тривалість робочого
часу надається додаткова відпустка до 7 календарних днів. Колек-
тивним договором встановлюється конкретна тривалість щорічної
додаткової відпустки з кожного виду робіт, професій та посад.
Додаткова відпустка надається пропорційно часу, відпрацьованому на
роботі, посаді, що дають право на цю відпустку. Ненормований робо-
чий день потрібно відрізняти від надурочної роботи.
Режим із вахтовим методом організації робіт.
Вахтовий метод – це особлива форма організації робіт, що ґрун-
тується на використанні трудових ресурсів поза місцем їх постійного
проживання за умов, коли щоденна доставка працівників до місця
роботи і назад до місця постійного проживання неможлива. Вахтовий
метод організовується за допомогою підсумованого обліку робочого
часу, а міжвахтовий відпочинок надається працівникам у місцях їх
постійного проживання. На роботу вахтовим методом можуть перево-
дитись як підприємства в цілому, так і їх окремі підрозділи або ство-
рюватися комплексні бригади для виконання визначеного обсягу
робіт.
До робіт, що виконуються вахтовим методом, забороняється
залучати осіб віком до 18 років, вагітних жінок і жінок, які мають
дітей віком до 3 років, а також осіб, які мають медичні протипо-
казання для такої роботи.
Обліковий період охоплює весь робочий час, час у дорозі та час
відпочинку, який припадає на цей календарний відрізок часу. Робочий
час і час відпочинку регламентуються графіком змінності, затвер-
джуються власником за погодженням з профспілковим комітетом і
доводяться до відома працівників не пізніше ніж за місяць до
введення їх у дію.

206
 Тривалість вахти не може перевищувати один місяць, а в окре-
мих випадках, з дозволу міністерства та відповідної профспілки, – два
місяці. Тривалість робочого дня не повинна перевищувати 10 годин.
Власник зобов’язаний забезпечити працівникам соціально-побу-
тові умови: проживання, транспорт, спецодяг, щоденне гаряче харчу-
вання, медичне обслуговування.
Надурочна робота. Надурочними вважаються роботи понад
встановлену тривалість робочого дня (статті 52, 53 і 61 КЗпП України).
Як правило, застосування надурочних робіт не допускається. Прове-
дення їх можливе лише у виняткових випадках, що визначаються
законодавством і ст. 62 КЗпП України. Власник або уповноважений
ним орган може застосувати надурочні роботи тільки в таких
виняткових випадках:
● при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також
відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії та
негайного усунення їх наслідків;
● під час проведення громадсько-необхідних робіт щодо водо-,
газопостачання, опалення, освітлення, каналізації, зв’язку, транспорту –
для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують
правильне їх функціонування;
● за необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок
непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов
виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли
припинення її може призвести до псування або загибелі державного
чи громадського майна, а також у разі необхідності невідкладного
ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправ-
ність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;
● коли необхідно виконати вантажно-розвантажувальні роботи з
метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи
скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;
● для продовження роботи при нез’явленні працівника, який
заступає на зміну, коли робота не допускає перерви; в цих випадках
власник або уповноважений ним орган зобов’язаний негайно вжити
заходів для заміни змінника іншим працівником, оскільки заборо-
няється залучення працівника до роботи протягом двох змін підряд.
Забороняється залучати до надурочних робіт:
▪ вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років;
▪ осіб, молодших 18 років;

207
 ▪ працівників, які навчаються в загальноосвітніх школах і про-
фесійно-технічних училищах без відриву від виробництва, в
дні занять.
Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дитину-інва-
ліда, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою.
Залучення інвалідів до надурочних робіт можливе лише за їх згодою і
за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям (ст. 63 КЗпП
України).
Для проведення надурочних робіт необхідна згода виборного
органу профспілки, що діє на підприємстві, і видання наказу
(розпорядження) власником.
Надурочна робота компенсується підвищеною оплатою (ст. 106
КЗпП України).
Надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного
працівника 4 годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік.
Необхідно розрізняти надурочну роботу і ненормований робо-
чий день. До надурочних робіт можуть залучатися будь-які праців-
ники, а працювати за режимом ненормованого робочого часу – лише
ті, професії і посади яких містяться в списку, що є додатком до
колективного договору підприємства, установи, організації. Якщо
стосовно надурочних робіт встановлено граничні норми їх застосу-
вання протягом календарного року, то подібне правило не встанов-
лено щодо ненормованого робочого дня. Власнику лише заборо-
няється систематично залучати працівників, які працюють за таким
режимом, до роботи понад встановлену тривалість робочого часу.
Надурочні роботи виконуються у виняткових випадках, які
мають характер заздалегідь непередбачених і незапланованих ситуа-
цій, вичерпний перелік яких міститься у ст. 62 КЗпП України, а
роботи понад нормальну тривалість робочого часу проводяться в
режимі ненормованого робочого дня у міру виробничої необхідності.
Надурочні роботи компенсуються підвищеною оплатою, а ненормо-
ваний робочий час компенсується наданням щорічної додаткової
відпустки.
Отже, за законодавством України про працю надурочною вва-
жається лише робота, до виконання якої власник або уповноважений ним
орган залучає працівників у виняткових випадках, передбачених законо-
давством і ч. 3 ст. 62 КЗпП України. Тобто якщо працівник добровільно
бажає працювати понад встановлену тривалість робочого дня, така
робота не вважається надурочною і не оплачується.
208
 Чергування – це знаходження працівника на підприємстві за
розпорядженням власника або уповноваженого ним органу до
початку або після закінчення робочого дня, у вихідні або святкові
(неробочі) дні для оперативного розв’язання невідкладних питань, які
не входять до кола обов’язків працівника за трудовим договором.
Цей режим може застосовуватися у виняткових випадках і лише
за згодою виборного органу профспілки. Не допускається залучення
працівника до чергувань частіше ніж один раз на місяць. Чергові не
повинні виконувати обов’язків щодо перевірки перепусток на вході й
виході з підприємства, обов’язків сторожів, приймання пошти, приби-
рання приміщень тощо. У разі залучення до чергування після закін-
чення робочого дня початок наступного робочого дня має бути
перенесено на пізніший час. Тривалість чергування або роботи разом
із чергуванням не може перевищувати нормальної тривалості робо-
чого дня.
Чергування у вихідні й святкові (неробочі) дні компенсуються
наданням відгулу тієї ж тривалості, що і чергування в найближчі
10 днів.
До чергувань не залучаються особи, які не можуть бути залучені
до надурочних робіт (ст. 63 КЗпП України).
Чергування необхідно відрізняти від виконання працівником
його звичайних трудових обов’язків на змінних роботах, на роботах,
що виконуються за графіком у вихідні, святкові (неробочі) дні, в
нічний час. Наприклад, не є чергуванням нічне чергування медичних
працівників, чергування водія тощо. Під час таких чергувань
працівники виконують свої безпосередні трудові обов’язки з оплатою
праці на загальних підставах.

§ 15.3. Облік робочого часу

Облік робочого часу – це фіксування відомостей про явку

працівників на роботу і відпрацювання ними встановленої тривалості
робочого часу. Облік робочого часу ведеться в табелях встановленої
форми.
У складі відпрацьованого працівником часу окремо врахову-
ються надурочні роботи, чергування, відрядження тощо.
Розрізняють такі види обліку робочого часу:
▪ поденний;
▪ щотижневий;
209
 ▪ підсумований.
При поденному обліку підраховується робочий час протягом
кожного дня. Він полягає в тому, що встановлена законом тривалість
щоденної роботи реалізується за розпорядком або графіком роботи
без відхилень у кожний робочий день. Застосовується при шести-
денному робочому тижні.
Щотижневий облік означає, що норма робочого часу реалізується
в межах одного тижня з повною кількістю робочих днів, водночас
тривалість щоденної роботи може мати відхилення в окремі дні тижня. У
такому разі переробіток годин вважається надурочною роботою.
Підсумований облік робочого часу означає, що встановлена
законом тривалість робочого дня і робочого тижня реалізується за
графіком у середньому за обліковий період. При цьому тривалість
робочого дня і робочого тижня може відхилятися від нормальної.
Недоробіток чи переробіток робочого часу балансується в межах
облікового періоду для дотримання норми. Обліковим періодом може
бути тиждень, місяць, квартал.
Такий облік робочого часу вводиться на безперервних вироб-
ництвах, коли за умовами виробництва не може бути збережено
щотижневу норму робочого часу, відповідно до спеціального законо-
давства, наприклад, для водіїв і кондукторів трамваїв, тролейбусів,
автобусів; працівників будівельних організацій; працівників театрів;
працівників сільського господарства та ін. У таких галузях затвер-
джуються спеціальні положення про робочий час і час відпочинку.
На підставі цих актів рішення приймається на конкретному підпри-
ємстві за погодженням з виборним органом профспілки.
Забороняється застосовувати підсумований облік робочого часу
для неповнолітніх працівників; вагітних жінок; матерів, які годують
груддю; для працівників зі шкідливими умовами праці, яким встанов-
лено скорочений робочий день, та інших.
Для працівників, яким встановлено підсумований облік робо-
чого часу, щотижневі дні відпочинку можуть надаватися в різні дні
тижня відповідно до графіків змінності.
Працівники зобов’язані своєчасно виходити на роботу, додер-
жувати встановленої тривалості робочого часу і використовувати
його тільки для продуктивної праці. Водночас роботодавець зобов’я-
заний забезпечити умови для такої праці, надати необхідну сировину,
матеріали, забезпечити справність механізмів тощо.
Забороняється відволікання працівників від роботи для
210
виконання громадських обов’язків і громадських справ (п. 19 Типових
правил внутрішнього трудового розпорядку). Не допускається залу-
чати працівників до сільгоспробіт, проведення зборів, семінарів, зма-
гань, художньої самодіяльності тощо.
Роботодавець зобов’язаний вести облік робочого часу, при
цьому окремо ведеться облік відпрацьованого і невідпрацьованого
робочого часу. Окремо також ведеться облік надурочних робіт, від-
ряджень, часу простою. До фактичного робочого часу належить не
лише час безпосередньої роботи, а й час підготовки до роботи і закін-
чення її. До нього не включається проїзд від житла до роботи; час від
прохідної до робочого місця; на реєстрацію приходу і виходу з
підприємства, якщо таке правило встановлене.
Робочий час обліковується у спеціальних табелях, а також у
річних табельних картках.
Облік організовується за однією зі схем (карткова, жетонна,
пропускна, рапортно-відомча) шляхом відмічання у табелях усіх явок
або реєстрації відхилень (запізнень, неявок, надурочних робіт,
простою).
В Україні ведеться державна статистична звітність про викорис-
тання робочого часу, яка регулюється Інструкцією щодо заповнення
форм державної статистичної звітності використання робочого часу,
затвердженою наказом Держкомстату України від 4 січня 2000 р. № 1.

§ 15.4. Поняття та види часу відпочинку

У теорії трудового права традиційно під часом відпочинку

розуміється час, протягом якого працівник є вільним від виконання
трудових обов’язків і вправі використовувати його на власний розсуд.
Слід зазначити, що право працівника на відпочинок тісно пов’я-
зане не з тривалістю робочого часу, а з його обмеженням. Цей зв’язок
яскраво виявився у конституційній нормі. Згідно зі ст. 44 Конституції
України: «Кожен, хто працює має право на відпочинок. Це право
забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також
оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робо-
чого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості
роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, міні-
мальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки,
вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права
визначаються законом».
211
 Таким чином у законодавстві встановлюються мінімальні дер-
жавні стандарти і гарантії щодо забезпечення права працівника на
відпочинок. Ці стандарти мають бути дотримані роботодавцем на під-
приємствах усіх форм власності.
Водночас відповідно до ст. 9-1 КЗпП України підприємства,
установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних
коштів можуть встановлювати додаткові порівняно із законодавством
трудові та соціально-побутові пільги. Однією з таких пільг може бути
встановлення більш тривалої щорічної відпустки, додаткових від-
пусток, скороченої тривалості робочого дня. Такі норми є локаль-
ними, вони встановлюються роботодавцем разом із виборним орга-
ном первинної профспілкової організації, що діє на підприємстві.
Законодавством встановлені такі види часу відпочинку:
▪ перерви протягом робочого дня (зміни);
▪ щоденний відпочинок (міжзмінна перерва);
▪ вихідні дні (щотижневий відпочинок);
▪ святкові й неробочі дні;
▪ відпустки.
Перерви протягом робочого дня. Відповідно до ст. 66 КЗпП
України перерва для відпочинку і харчування надається тривалістю не
більше двох годин. Така перерва повинна надаватись, як правило,
через чотири години після початку роботи. Час початку і закінчення
перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпо-
рядку. Працівники використовують час перерви на свій розсуд.
На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи. На тих роботах,
де через умови виробництва перерву встановити не можна, праців-
никам повинна бути надана можливість приймання їжі протягом
робочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі
встановлюється власником або уповноваженим ним органом за
погодженням із профспілковим комітетом підприємства, установи,
організації. Перерви для відпочинку і харчування не включаються в
робочий час і не оплачуються.
Законодавством також передбачені спеціальні перерви. При роботі
на відкритому повітрі в холодну пору року за рішенням роботодавця
встановлюються перерви для обігрівання. При цьому власник або упов-
новажений ним орган узгоджує з профспілковим комітетом кількість і
тривалість таких перерв, а також обладнання місць обігрівання. Перерви
для обігрівання включаються в робочий час.

212
 Правила про умови праці вантажників при вантажно-розванта-
жувальних роботах передбачають, крім обідньої перерви, спеціальні
перерви для відпочинку, що входять до робочого часу. Тривалість і
порядок надання таких перерв визначаються правилами внутрішнього
трудового розпорядку.
Жінкам, які мають дітей віком до 1,5 року, крім загальної для
всіх працівників перерви для відпочинку і харчування, надаються
додаткові перерви для годування дитини. Ці перерви надаються не
рідше ніж через три години після початку роботи тривалістю не
менше 30 хвилин кожна. За наявності двох і більше грудних дітей
тривалість такої перерви має бути не менше години. Перерви для
годування дитини включаються до робочого часу та оплачуються за
середнім заробітком (ст. 183 КЗпП України). Правом на перерву для
годування дитини користуються жінки, які працюють неповний
робочий час.
Щоденний (міжзмінний) відпочинок – це відпочинок в роботі
між закінченням одного робочого дня (робочої зміни) та початком
наступного робочого дня (робочої зміни).
Відповідно до ст. 59 КЗпП України тривалість перерви в роботі
між змінами має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в
попередню зміну (включаючи і час перерви на обід). Працівники
можуть залучатися до роботи протягом доби тільки на одну зміну.
Працівник може бути викликаний поза його зміною тільки у випадках
передбачених у ст. 62 КЗпП України. Це правило не поширюється на
випадки застосування підсумованого обліку робочого часу. Відпо-
відно до Методичних рекомендацій щодо застосування підсумованого
обліку робочого часу, затверджених наказом Міністерства праці та
соціальної політики України від 19 квітня 2006 р. № 138, в окремих
випадках тривалість щоденного (міжзмінного) відпочинку може бути
скорочена, але не менше як 12 годин на добу.
Щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні) – його
тривалість повинна бути не менш як 42 години (ст. 70). При п’яти-
денному робочому тижні працівникам надається два вихідні дні на
тиждень як правило підряд – у суботу і неділю. При режимі шести-
денного робочого тижня працівникам надається один вихідний день.
Загальним вихідним днем є неділя.
Другий вихідний день при п’ятиденному робочому тижні, якщо
його не встановлено законодавством, визначається графіком роботи
підприємства, погодженим із профспілковим комітетом, і зазвичай має
213
надаватися підряд із загальним вихідним днем. На підприємствах, в
установах, організаціях, де робота не може бути припинена в загальний
вихідний день у зв’язку з необхідністю обслуговування населення (мага-
зини, підприємства побутового обслуговування, театри, музеї та ін.),
вихідні дні встановлюються місцевими радами (ст. 68).
Відповідно до ст. 69 КЗпП України на підприємствах, зупинення
роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов або у зв’язку з
необхідністю безперервного обслуговування населення, а також на
навантажувально-розвантажувальних роботах, пов’язаних із роботою
транспорту, вихідні дні надаються в різні дні тижня по черзі кожній
групі працівників згідно з графіком змінності, що затверджується
власником або уповноваженим ним органом за погодженням з проф-
спілковим комітетом.
Відповідно до ст. 71 робота у вихідні дні забороняється.
Залучення окремих працівників до роботи в ці дні допускається з
дозволу профспілкового комітету в таких виняткових випадках:
– відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої
аварії і негайного усунення їх наслідків;
– відвернення нещасних випадків, загибелі або псування дер-
жавного чи громадського майна;
– виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від
негайного виконання яких залежить у подальшому нормальна робота
підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих
підрозділів;
– виконання невідкладних навантажувально-розвантажувальних
робіт із метою запобігання або усунення простою рухомого складу чи
скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.
У таких ситуаціях залучення до роботи у вихідний день прово-
диться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповно-
важеного ним органу.
Робота у вихідний день компенсується за згодою працівника і
власника наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у
подвійному розмірі (ст. 72). До робіт у вихідні дні забороняється
залучати працівників, яким не виповнилось 18 років (ст. 192),
вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 3 років (ст. 176 КЗпП
України).
Правило про неприпустимість залучення до роботи в дні щотиж-
невого відпочинку не застосовується до працівників безперервно
діючих підприємств, а також тих підприємств, установ, які повинні
214
обов’язково працювати саме в загальновстановлений день відпочинку
(наприклад, музеї, театри та ін.) На таких підприємствах щотижневий
відпочинок надається або відповідно до графіків змінності, або в один
загальний день тижня, що не збігається із загальновстановленим
(неділя) днем відпочинку.
Святкові та неробочі дні. Законодавством України про працю
передбачені такі святкові дні, робота в які не проводиться:
▪ 1 січня - Новий рік
▪ 7 січня - Різдво Христове
▪ 8 березня - Міжнародний жіночий день
▪ 1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих
▪ 9 травня - День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні
(День перемоги)
▪ 28 червня - День Конституції України
▪ 24 серпня - День незалежності України
▪ 14 жовтня - День захисника України.
▪ Робота також не провадиться в дні релігійних свят:
▪ 7 січня - Різдво Христове
▪ один день (неділя) - Пасха (Великдень)
▪ один день (неділя) - Трійця.
За поданням релігійних громад інших (неправославних) кон-
фесій, зареєстрованих в Україні, особам, які сповідують відповідні
релігії, надається до трьох днів відпочинку протягом року для святку-
вання їхніх великих свят з відпрацюванням за ці дні.
У зазначені вище дні допускаються роботи, припинення яких
неможливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі під-
приємства, установи, організації), роботи, викликані необхідністю
обслуговування населення, а також невідкладні ремонтні й наванта-
жувально-розвантажувальні роботи (ст. 73).
Згідно зі ст. 67 КЗпП України у випадку, коли святковий або
неробочий день збігається з вихідним, вихідний день переноситься на
наступний після святкового або неробочого.
Робота у святкові й неробочі дні компенсується згідно зі ст. 107
КЗпП України у подвійному розмірі:
• відрядникам – за подвійними відрядними розцінками;
• працівникам, праця яких оплачується за годинними або денними
ставками, – у розмірі подвійної погодинної або денної ставки;
• працівникам, які одержують місячний оклад, – у розмірі одинарної
погодинної або денної ставки понад оклад, якщо робота у
215
 святковий і неробочий день провадилася в межах місячної норми
робочого часу, і в розмірі подвійної погодинної або денної ставки
понад оклад, якщо робота провадилася понад місячну норму.
Оплата в зазначеному розмірі проводиться за години, фактично
відпрацьовані у святковий і неробочий день. За бажанням працівника,
який працював у святковий і неробочий день, йому може бути нада-
ний інший день відпочинку.

§ 15.5. Відпустки, їх види та порядок надання

Відпустка являє собою певний календарний період часу, що

надається працівникові протягом робочого року для відпочинку зі
звільненням від виконання трудових обов’язків, але зі збереженням за
ним місця роботи та, як правило, середнього заробітку.
Право на відпустки мають усі громадяни України, які перебу-
вають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організа-
ціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої
належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної
особи. Право на відпустку мають працівники, які уклали безстрокові
трудові договори, трудові договори на визначений строк, на час
виконання певної роботи, сезонні, тимчасові працівники і сумісники,
працівники, які працюють на умовах неповного робочого часу.
Із тексту Закону України «Про відпустки» беззаперечно випливає, що
право на відпустку або грошову компенсацію на заміну невико-
ристаних днів відпустки мають працівники-сумісники.
Не користуються правом на відпустку особи, які працюють за
цивільно-правовими угодами; засуджені до виправних робіт без
позбавлення волі; засуджені в період позбавлення волі.
Право на відпустку забезпечується гарантованим наданням від-
пустки визначеної тривалості зі збереженням на її період місця роботи
(посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених
Законом України «Про відпустки», та забороною заміни відпустки
компенсацією, крім випадків, передбачених ст. 24 цього закону.
У ст. 3 Закону «Про відпустки» передбачено право працівника у
разі його звільнення на невикористану відпустку з наступним звіль-
ненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
Згідно із ч. 2 цієї статті у разі звільнення працівника у зв’язку із
закінченням строку трудового договору невикористана відпустка
може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки пов-
216
ністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому
випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення
відпустки. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Закону «Про відпустки» час
хвороби працівника у період відпустки, засвідчений у встановленому
порядку, продовжує її, а тому днем звільнення є останній день хвороби.
Законом України «Про відпустки» передбачено такі види
відпусток:
– щорічні відпустки:
▪ основна відпустка (ст. 6);
▪ додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими
умовами праці (ст. 7);
▪ додаткова відпустка за особливий характер праці (ст. 8);
▪ інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;
– додаткові відпустки у зв’язку з навчанням (статті 13, 14 і 15);
– творча відпустка (ст. 16);
– соціальні відпустки:
▪ відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами (ст. 17);
▪ відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею
3-річного віку (ст. 18);
▪ додаткова відпустка працівникам, які мають дітей (ст. 19);
– відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26).
Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим
договором можуть установлюватись інші види відпусток.
Щорічна основна відпустка надається працівникам для
відновлення працездатності тривалістю не менш як 24 календарних
дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення
трудового договору. Святкові та неробочі дні (ст. 73 КЗпП України)
при визначенні тривалості щорічних відпусток не враховуються.
Це, так би мовити, мінімальна основна щорічна відпустка – держав-
ний соціальний стандарт, нижче якого відпустка не може бути надана.
Водночас для багатьох категорій працівників передбачено
подовжену основну щорічну відпустку. При цьому критеріями є
суб’єктний критерій, а також умови праці. Так, промислово-вироб-
ничому персоналу вугільної, сланцевої, металургійної, електроенерге-
тичної промисловості, а також зайнятому на відкритих гірничих
роботах, на роботах на поверхні шахт, розрізів, кар’єрів і рудників, на
будівельно-монтажних роботах у шахтному будівництві, на транс-
портуванні та збагаченні корисних копалин, надається щорічна
основна відпустка тривалістю 24 календарних дні зі збільшенням за
217
кожні 2 відпрацьовані роки на 2 календарні дні, але не більше
28 календарних днів; працівникам, зайнятим на підземних гірничих
роботах та в розрізах, кар’єрах і рудниках глибиною 150 метрів і
нижче, надається щорічна основна відпустка тривалістю 28 кален-
дарних днів незалежно від стажу роботи.
Особам віком до 18 років надається щорічна основна відпустка
тривалістю 31 календарний день. При наданні працівнику відпустки у
рік, коли йому виповнюється 18 років, тривалість її визначається
залежно від відпрацьованого ним часу: за рік, коли він був
неповнолітнім, – із розрахунку 31 календарний день за робочий рік, а
після досягнення повноліття – залежно від тривалості відпустки, вста-
новленої для працівників відповідної професії.
Керівним, педагогічним, науково-педагогічним працівникам
освіти та науковим працівникам надається щорічна основна відпустка
тривалістю до 56 календарних днів. Зазначені працівники використо-
вують щорічну основну відпустку повної тривалості, у перший та
наступні роки у період літніх канікул незалежно від часу прийняття їх
на роботу.
У вищих закладах освіти, професійно-технічних закладах освіти
ректор, директор, директор філії, проректор, декан факультету та
деякі інші керівні працівники, що не виконують педагогічної роботи в
цьому закладі, користуються правом на відпуску тривалістю 28 кален-
дарних днів. За умови ж виконання педагогічного навантаження в
цьому навчальному закладі не менше ніж третини від річної норми
навчального навантаження, керівні працівники користуються правом
на відпустку тривалістю 56 календарних днів. Науково-педагогічні
працівники мають право на щорічну відпустку тривалістю 56 кален-
дарних днів.
Інвалідам І та II груп надається щорічна основна відпустка три-
валістю 30 календарних днів, а інвалідам III групи – 26 календарних
днів незалежно від того, чи є інвалідність наслідком виробничої
травми, професійного або загального захворювань.
Сезонним і тимчасовим працівникам відпустка надається про-
порційно до відпрацьованого ними часу.
Тривалість відпусток окремих категорій працівників встанов-
лено відповідними законами України. Так, згідно з Законом України
«Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок
Чорнобильської катастрофи» у працівників, що працюють (перебу-
вають у відрядженні) у зонах відчуження, зоні гарантованого добро-
218
вільного відселення, посиленого радіоактивного контролю, тривалість
відпустки становить від 42 до 56 календарних днів. Державні
службовці згідно із Законом «Про державну службу» користуються
правом на відпустку тривалістю 30 календарних днів. Закон України
«Про статус народного депутата України» наділяє депутатів правом
на відпустку в міжсесійний період тривалістю 45 календарних днів.
Суддям, прокурорам, слідчим прокуратури надається відпустка три-
валістю 30 робочих днів (згідно із Законом України «Про судоустрій
та статус суддів») і 30 календарних днів (Закон України «Про
прокуратуру»).
Для певних категорій працівників щорічна відпустка склада-
ється з основної і додаткової відпусток.
Додаткові відпустки за роботу зі шкідливими і важкими
умовами праці тривалістю до 35 календарних днів надаються праців-
никам, зайнятим на роботах, пов’язаних із негативним впливом на
здоров’я шкідливих виробничих факторів, за Списком виробництв,
цехів, професій і посад, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р.
№ 1290 затверджено Списки виробництв, робіт, цехів, професій і
посад із шкідливими і важкими умовами праці, зайнятість працівників
на роботах в яких дає право на щорічну додаткову відпустку. Мініс-
терство праці та соціальної політики України наказом від 30 січня
1998 р. затвердило порядок застосування зазначеного списку.
Конкретна тривалість такої додаткової відпустки встанов-
люється колективним чи трудовим договором залежно від результатів
атестації робочих місць за умовами праці та часу зайнятості праців-
ника в таких умовах і базується на результатах гігієнічної оцінки умов
праці за показниками шкідливості.
За особливий характер праці додаткова відпустка до 35 кален-
дарних днів надається у двох випадках. По-перше, окремим і категоріям
працівників, робота яких пов’язана з підвищеним нервово-емоційним та
інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих при-
родних географічних і геологічних умовах та умовах підвищеного
ризику для здоров’я. Перелік таких робіт вказано у Списку виробництв,
робіт, професій і посад працівників, робота яких пов’язана з підви-
щеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або
виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах
та умовах підвищеного ризику для здоров’я, затвердженому Кабінетом
Міністрів України 17 листопада 1997 р. за № 1290.
219
 При цьому конкретна тривалість додаткової відпустки за особ-
ливий характер праці встановлюється колективним чи трудовим
договором залежно від часу зайнятості працівника в цих умовах.
Особливі природні географічні й геологічні умови праці властиві
гірським населеним пунктам. Згідно із Законом України «Про статус
гірських населених пунктів України» від 15 лютого 1995 р. це міста,
селища міського типу, сільські населені пункти, розташовані на
висоті 500 м над рівнем моря, що мають недостатньо розвинену сферу
застосування праці, систему соціально-побутового обслуговування,
обмежену транспортну доступність.
По-друге, особливим характером праці вважається робота з
ненормованим режимом праці. Додаткова відпустка тривалістю до
7 календарних днів надається працівникам з ненормованим робочим
днем згідно зі списками посад, робіт та професій, визначених колек-
тивним договором, угодою. Така відпустка надається як компенсація
за виконаний обсяг робіт, ступінь напруженості, складність і самос-
тійність у роботі, необхідність періодичного виконання службових
завдань понад встановлену тривалість робочого часу.
Щорічна додаткова відпустка надається понад щорічну основну
відпустку на одній підставі, визначеній працівником.
За бажанням працівника щорічні додаткові відпустки можуть
надаватись одночасно з щорічною основною відпусткою або окремо
від неї. Загальна тривалість щорічних основної та додаткових від-
пусток не може перевищувати 59 календарних днів, а для працівників,
зайнятих на підземних, гірничих роботах, – 69 календарних днів.
Щорічні основна та додаткові відпустки надаються працівникові з
таким розрахунком, щоб вони були використані, як правило, до закін-
чення робочого року.
Стаж роботи, що дає право на щорічну основну відпустку,
включає:
• час фактичної роботи (в тому числі на умовах неповного робочого
часу) протягом робочого року, за який надається відпустка;
• час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно із
законодавством зберігалося місце роботи (посада) та заробітна
плата повністю або частково;
• час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося
місце роботи (посада) і йому виплачувалася допомога за дер-
жавним соціальним страхуванням, за винятком частково оплачу-

220
 ваної відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею
3-річного віку;
• час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося
місце роботи (посада) і йому не виплачувалася заробітна плата у
порядку, визначеному статтями 25 і 26 Закону України «Про
відпустки», за винятком відпустки без збереження заробітної плати
для догляду за дитиною до досягнення нею 6-річного віку;
• час навчання з відривом від виробництва тривалістю менше ніж
10 місяців на денних відділеннях професійно-технічних закладів
освіти;
• період навчання новим професіям (спеціальностям) осіб, звіль-
нених у зв’язку зі змінами в організації виробництва та праці,
зокрема з ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням під-
приємства, скороченням чисельності або штату працівників;
• інші періоди роботи, передбачені законодавством.
До стажу роботи, що дає право на щорічні додаткові відпустки,
зараховуються:
• час фактичної роботи зі шкідливими, важкими умовами або з особ-
ливим характером праці, якщо працівник зайнятий у цих умовах не
менше половини тривалості робочого дня, встановленої для
працівників цього виробництва, цеху, професії або посади;
• час щорічних основної та додаткових відпусток за роботу зі
шкідливими, важкими умовами і за особливий характер праці;
• час роботи вагітних жінок, переведених на підставі медичного
висновку на легшу роботу, на якій вони не зазнають впливу
несприятливих виробничих факторів.
Якщо працівник, переведений на роботу на інше підприємство,
повністю або частково не використав щорічні основну та додаткові
відпустки і не одержав за них грошову компенсацію, то до стажу
роботи, що дає право на щорічні основну та додаткові відпустки,
зараховується час, за який він не використав ці відпустки за
попереднім місцем роботи.
Порядок надання відпусток.
Право працівника на щорічні основну та додаткову відпустки
повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести
місяців безперервної роботи на цьому підприємстві.
Щорічні відпустки за другий та наступні роки можуть бути
надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.

221
 Щорічні відпустки повної тривалості до настання 6-місячного
терміну безперервної роботи у перший рік роботи на цьому підпри-
ємстві за бажанням працівника надаються:
1) жінкам – перед відпусткою у зв’язку з вагітністю та поло-
гами або після неї, а також жінкам, які мають двох і більше дітей
віком до 15 років або дитину-інваліда;
2) інвалідам;
3) особам до 18 років;
4) чоловікам, дружини яких перебувають у відпустці у зв’язку з
вагітністю та пологами;
5) особам, звільненим після проходження строкової військової
або альтернативної (невійськової) служби, якщо після звільнення зі
служби вони були прийняті на роботу протягом трьох місяців, не
враховуючи часу переїзду на постійне місце проживання;
6) сумісникам – одночасно з відпусткою за основним місцем
роботи;
7) працівникам, які успішно навчаються в закладах освіти та
бажають приєднати відпустку до часу складання іспитів, заліків,
написання дипломних, курсових, лабораторних та інших робіт, перед-
бачених навчальною програмою;
8) працівникам, які не використали за попереднім місцем
роботи повністю або частково щорічну основну відпустку і не
одержали за неї грошової компенсації;
9) працівникам, які мають путівку (курсівку) для санаторно-
курортного (амбулаторно-курортного) лікування;
10) батькам-вихователям дитячих будинків сімейного типу;
11) в інших випадках, передбачених законодавством, колектив-
ним або трудовим договором.
Щорічні відпустки за другий та наступний роки роботи можуть
бути надані працівникові в будь-який час відповідного року.
Черговість надання відпусток визначається графіками, які
затверджуються власником або уповноваженим ним органом за
погодженням з профспілковим чи іншим уповноваженим на представ-
ництво трудовим колективом органом, і доводиться до відома всіх
працівників. Конкретний період надання щорічних відпусток у межах,
установлених графіком, узгоджується між працівником і власником
або уповноваженим ним органом, який зобов’язаний письмово
повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніше як за
два тижні до встановленого графіком терміну.
222
 За бажанням працівника (ст. 10 Закону «Про відпустки») у зруч-
ний для нього час щорічні відпустки надаються:
1) особам віком до 18 років;
2) інвалідам;
3) жінкам перед відпусткою у зв’язку з вагітністю та пологами
або після неї;
4) жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або
дитину-інваліда;
5) одинокій матері (батьку), які виховують дитину без батька
(матері); опікунам, піклувальникам або іншим самотнім особам, які
фактично виховують одного або більше дітей віком до 15 років за
відсутності батьків;
6) дружинам (чоловікам) військовослужбовців;
7) ветеранам праці та особам, які мають особливі трудові
заслуги перед Батьківщиною;
8) ветеранам війни, особам, які мають особливі заслуги перед
Батьківщиною, а також особам, на яких поширюється чинність Закону
України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального
захисту»;
9) батькам-вихователям дитячих будинків сімейного типу;
10) в інших випадках, передбачених законодавством, колектив-
ним або трудовим договором.
Керівним, педагогічним, науковим, науково-педагогічним пра-
цівникам, спеціалістам закладів освіти щорічні відпустки повної три-
валості у перший та наступні робочі роки надаються у період літніх
канікул незалежно від часу прийняття їх на роботу.
На вимогу працівника щорічна відпустка повинна бути пере-
несена на інший період у разі: порушення власником або уповно-
важеним ним органом терміну письмового повідомлення працівника
про час надання відпустки; несвоєчасної виплати власником або упов-
новаженим ним органом заробітної плати працівнику за час щорічної
відпустки.
Щорічна відпустка повинна бути перенесена роботодавцем на
інший період або продовжена в разі:
1) тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у вста-
новленому порядку;
2) виконання працівником державних або громадських обов’яз-
ків, якщо, згідно з законодавством, він підлягає звільненню на цей час
від основної роботи зі збереженням заробітної плати;
223
 3) збігу щорічної відпустки з відпусткою у зв’язку з навчанням.
За письмовою згодою працівника та за погодженням із проф-
спілковим або іншим уповноваженим на представництво трудовим
колективом органом щорічна відпустка за ініціативою власника або
уповноваженого ним органу, як виняток, може бути перенесена на
інший період у випадку, коли надання щорічної відпустки в раніше
обумовлений період може несприятливо відбитися на нормальному
ході роботи підприємства, та за умови, що частина відпустки трива-
лістю не менше 24 календарних днів буде використана в поточному
робочому році (ст. 11 Закону «Про відпустки»).
Забороняється ненадання щорічних відпусток повної тривалості
протягом двох років підряд, а також ненадання їх протягом робочого
року особам віком до 18 років та працівникам, які мають право на
щорічні додаткові відпустки за роботу зі шкідливими і важкими
умовами чи з особливим характером праці.
На прохання працівника щорічну відпустку може бути поділено
на частини за умови, що основна безперервна її частина становитиме
не менше 14 календарних днів. При цьому невикористана частина
відпустки надається з дня тижня, що є наступним за днем закінчення
попередньої використаної її частини.
Відкликання з щорічної відпустки допускається за згодою пра-
цівника лише для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або
негайного усунення їх наслідків, для відвернення нещасних випадків,
простою, знищення або псування майна підприємства за умови, що
основна безперервна частина відпустки становитиме не менше 14 ка-
лендарних днів, та в інших випадках, передбачених законодавством.
У разі відкликання працівника з відпустки його працю оплачують з
урахуванням суми, нарахованої на оплату невикористаної частини
відпустки.
Додаткові відпустки у зв’язку з навчанням надаються не для
відпочинку, а для складання випускних іспитів працівниками, які
здобувають загальну середню освіту в середніх загальноосвітніх
вечірніх (змінних) школах, класах, групах із денною, заочною фор-
мами навчання при загальноосвітніх школах в основній школі –
10 календарних днів, у старшій школі – 23 календарні дні; для пере-
відних іспитів в основній та старшій школах – від 4 до 6 календарних
днів без урахування вихідних.

224
 Працівникам, які успішно навчаються без відриву від вироб-
ництва у вищих закладах освіти з вечірньою та заочною формами
навчання, надаються додаткові оплачувані відпустки:
1) на період настановних занять, виконання лабораторних
робіт, складання заліків та іспитів для тих, хто навчається на першому
та другому курсах у вищих закладах освіти: І та II рівнів акредитації з
вечірньою формою навчання – 10 календарних днів щорічно; III та
IV рівнів акредитації з вечірньою формою навчання – 20 календарних
днів; незалежно від рівня акредитації із заочною формою навчання –
30 календарних днів щорічно;
2) на період настановних занять, виконання лабораторних робіт,
складання заліків та іспитів для тих, хто навчається на третьому і
наступних курсах у вищих закладах освіти: І та II рівнів акредитації з
вечірньою формою навчання – 20 календарних днів; III та IV рівнів
акредитації з вечірньою формою навчання – 30 календарних днів
щорічно, незалежно від рівня акредитації, із заочною формою
навчання – 40 календарних днів;
3) на період складання державних іспитів у вищих закладах
освіти незалежно від рівня акредитації – 30 календарних днів;
4) на період підготовки та захисту дипломного проекту (роботи)
студентам, які навчаються у вищих закладах освіти з вечірньою та
заочною формами навчання І та II рівнів акредитації – 2 місяці, а у
вищих закладах освіти III і IV рівнів акредитації – 4 місяці.
Працівникам, допущеним до складання вступних іспитів в аспі-
рантуру з відривом або без відриву від виробництва, для підготовки
та складання іспитів надається один раз на рік додаткова оплачувана
відпустка з розрахунку 10 календарних днів на кожен іспит.
Творчі відпустки надаються працівникам підприємств, установ
та організацій, незалежно від форм власності, за основним місцем їх
роботи для закінчення дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата або доктора наук, для написання підручника, а також
монографії, довідника тощо.
Творча відпустка для закінчення написання дисертації на
здобуття наукового ступеня кандидата наук тривалістю до 3 місяців,
на здобуття наукового ступеня доктора наук – до 6 місяців та для
написання підручника чи наукової праці – до 3 місяців надається
працівнику, який успішно поєднує основну діяльність із творчою
роботою. Творчі відпустки надаються працівникам поряд із іншими
відпустками, передбаченими законодавством, і оформляються нака-
225
зом власника або уповноваженого ним органу підприємства, уста-
нови, організації. На час творчих відпусток за працівниками
зберігаються місце роботи (посада) та заробітна плата.
Законом передбачено такі види соціальних відпусток: відпустка
у зв’язку з вагітністю та пологами (ст. 17); відпустка для догляду за
дитиною до досягнення нею 3-річного віку (ст. 18); додаткова від-
пустка працівникам, які мають дітей (ст. 19).
На підставі медичного висновку жінкам надається оплачувана
відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами тривалістю: 1) до
пологів – 70 календарних днів; 2) після пологів – 56 календарних днів
(70 календарних днів – у разі народження двох і більше дітей та у разі
ускладнення пологів), починаючи з дня пологів.
Тривалість відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами обчис-
люється сумарно і становить 126 календарних днів, а у разі наро-
дження двох чи більше дітей та у разі ускладнення пологів –
140 календарних днів. Вона надається жінкам повністю незалежно від
кількості днів, фактично використаних до пологів. Жінкам, які
постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, відпустка у
зв’язку з вагітністю і пологами надається тривалістю 90 календарних
днів до пологів і 90 календарних днів після них. Вона обчислюється
сумарно і надається жінкам повністю незалежно від кількості днів,
фактично використаних до пологів, з оплатою в розмірі повного
заробітку незалежно від стажу та місця роботи (ст. 30 Закону України
«Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок
Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 р. (із наступними
змінами і доповненнями).
До відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами власник або
уповноважений ним орган зобов’язаний за заявою жінки приєднати
щорічну відпустку незалежно від тривалості її роботи в поточному
робочому році.
За бажанням жінки після закінчення відпустки у зв’язку з
вагітністю та пологами їй надаються відпустки для догляду за дити-
ною до досягнення нею 3-річного віку з виплатою за ці періоди
допомоги за державним соціальним страхуванням.
У випадку, коли дитина потребує домашнього догляду, жінці
надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю,
визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення
дитиною 6-річного віку. За рахунок власних коштів підприємства й
організації можуть надавати жінкам частково оплачувану відпустку та
226
відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною
більшої тривалості.
Відпустки для догляду за дитиною можуть бути використані
повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи
іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою,
яка усиновила чи взяла під опіку дитину. У період перебування у
відпустці для догляду за дитиною жінка або особа, що здійснює такий
догляд, можуть працювати на умовах неповного робочого часу або
вдома зі збереженням права на одержання допомоги в період такої
відпустки.
Жінці, яка працює і має двох і більше дітей віком до 15 років або
дитину-інваліда, жінці, яка усиновила дитину, батьку, який виховує
дитину без матері (у тому числі й у разі тривалого перебування матері
в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину, за
їх бажанням щорічно надається додаткова оплачувана відпустка
тривалістю 5 календарних днів без урахування вихідних.
Заробітна плата працівникам за час відпустки виплачується не
пізніше ніж за три дні до її початку (ст. 21 Закону «Про відпустки»).
У разі звільнення працівникові виплачується грошова компенсація за
всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також за додаткові
відпустки працівникам, які мають дітей.
У разі переведення працівника на роботу на інше підприємство
грошова компенсація за не використані ним дні щорічних відпусток
за його бажанням повинна бути перерахована на рахунок підпри-
ємства, на яке перейшов працівник.
За бажанням працівника частина щорічної відпустки заміню-
ється грошовою компенсацією, при цьому тривалість наданої праців-
никові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж
24 календарні дні. Особам віком до 18 років заміна всіх видів
відпусток грошовою компенсацією не допускається. У разі смерті
працівника грошова компенсація за не використані ним дні щорічних
відпусток, а також за додаткові відпустки працівникам, які мають
дітей, виплачується спадкоємцям (ст. 24 Закону «Про відпустки»).
Відпустка без збереження заробітної плати за бажанням
працівника надається в певних випадках в обов’язковому порядку.
Це, зокрема, відпустка:
− матері або батьку, який виховує дітей без матері (в тому числі
й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), що

227
має двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, –
тривалістю до 14 календарних днів щорічно;
− чоловікові, дружина якого перебуває у післяпологовій
відпустці, – до 14 календарних днів;
− матері або іншим особам, які фактично здійснюють догляд за
дитиною, у разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, –
тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до
досягнення дитиною 6-річного віку;
− ветеранам війни, особам, які мають особливі заслуги перед
Батьківщиною, та особам, на яких поширюється чинність Закону
України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального
захисту», – до 14 календарних днів щорічно;
− особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьків-
щиною, – до 21 календарного дня щорічно;
– інвалідам І та II груп – до 60 календарних днів щорічно;
– особам, які одружуються, – до 10 календарних днів;
– працівникам у разі смерті рідних по крові або по шлюбу – до
3 або до 7 календарних днів (залежно від міри родинності, вказаної в
ст. 25 Закону «Про відпустки») без урахування часу, необхідного для
проїзду до місця поховання та назад;
− працівникам для завершення санаторно-курортного лікування –
тривалістю, визначеною у медичному висновку;
− працівникам, допущеним до вступних іспитів у вищі заклади
освіти, – 15 календарних днів (без урахування часу проїзду до
навчального закладу та назад) і в деяких інших випадках, вказаних у
ст. 25 Закону «Про відпустки».
За сімейними обставинами та з інших причин працівнику може
надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін,
обумовлений угодою між власником або уповноваженим ним
органом, але не більше 15 календарних днів на рік.

Глава 16. Трудова дисципліна та дисциплінарна відповідальність

§ 16.1. Поняття трудової дисципліни та внутрішній

трудовий розпорядок

Поняття дисципліни праці як правової категорії розглядають у

чотирьох аспектах: як один із основних принципів трудового права;
елемент трудового правовідношення; інститут трудового права; фак-
228
тична поведінка, тобто рівень дотримання усіма працюючими на
виробництві дисципліни праці.
Як інститут трудового права дисципліну потрібно розуміти як
сукупність правових норм, що регулюють внутрішній трудовий
розпорядок, встановлюють трудові обов’язки працівників і власника
або уповноваженого ним органу, визначають заходи заохочення за
успіхи у праці. Щодо відповідальності за винне невиконання трудо-
вих обов’язків, то норми, які передбачають дисциплінарну відпо-
відальність працівника, утворюють окремий правовий інститут у тру-
довому праві.
Під методами забезпечення трудової дисципліни розуміють
передбачені законодавством способи її забезпечення, тобто виконання
сторонами трудового договору своїх обов’язків. Традиційно вважа-
лося, що існують два методи забезпечення трудової дисципліни:
заохочення і примус. Однак, в умовах ринкових відносин особливого
значення набувають економічні та організаційні методи.
Сучасний правовий інститут дисципліни праці за змістом
складається з правової регламентації прав та обов’язків учасників тру-
дового процесу, стимулювання сумлінної праці. Якщо досі правове
регулювання трудової дисципліни розвивалося переважно шляхом
посилення дисциплінарної відповідальності за трудове правопору-
шення, то на етапі переходу до ринкової економіки переважає більш
чітке регламентування взаємних прав та обов’язків сторін трудових
правовідносин і належне стимулювання високої якості праці
працівників.
Порядок поведінки, взаємодії між працівниками на конкретному
підприємстві, в установі, організації у процесі здійснення трудової
діяльності називається внутрішнім трудовим розпорядком.
Усі нормативно-правові акти, що регулюють внутрішній
трудовий розпорядок, поділяють на дві групи: норми загального
значення (КЗпП України, Типові правила внутрішнього трудового
розпорядку тощо); норми спеціального призначення, які враховують
специфіку окремих галузей господарства, а також особливості праці
певних категорій працівників (галузеві правила внутрішнього
трудового розпорядку; статути про дисципліну; положення про
дисципліну окремих категорій працівників та ін.).
Серед актів, що забезпечують правове регулювання внутріш-
нього трудового розпорядку, особливе місце належить правилам

229
внутрішнього трудового розпорядку. Вони поділяються на три види:
типові, галузеві й локальні.
Чинні Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для
робітників і службовців підприємств, установ, організацій було
затверджено постановою Держкомпраці СРСР і Всесоюзна цент-
ральна рада професійних спілок від 20 липня 1984 р. Це нормативний
акт загальної дії, в якому сформульовані положення, що визначають
трудовий розпорядок на підприємстві.
Галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку затвер-
джуються міністерствами і відомствами за погодженням із відповід-
ними профспілковими органами. У цих актах враховується специфіка
галузі щодо режиму праці й відпочинку, обов’язків працівників.
Внутрішній трудовий розпорядок локальний на конкретному
підприємстві, в установі, організації визначається відповідними
правилами, які затверджуються трудовими колективами за поданням
власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету.
В цих правилах конкретизуються обов’язки власника, адміністрації,
працівників підприємства, правила прийому на роботу, з урахуванням
специфіки підприємства, встановлюється режим робочого часу і часу
відпочинку, види заохочень за успіхи в роботі, порядок їх застосу-
вання, порядок застосування дисциплінарних стягнень.
У деяких галузях народного господарства для окремих категорій
працівників діють статути і положення про дисципліну (наприклад,
Дисциплінарний статут прокуратури України, Статут про дисципліну
працівників зв’язку, Положення про дисципліну працівників залізнич-
ного транспорту). Особливістю статутів і положень про дисципліну
праці є те, що вони поширюються тільки на певні, вказані категорії
працівників відповідної галузі.

Основні трудові обов’язки сторін трудового договору.

Права й обов’язки сторін трудового договору становлять основу

його змісту і визначаються як безпосередньо в договорі, так і законо-
давством на рівні централізованих і локальних норм.
До основних трудових обов’язків працівників належать такі:
працювати чесно, сумлінно, дотримуватися дисципліни праці, своє-
часно і точно виконувати розпорядження власника або уповнова-
женого ним органу, підвищувати продуктивність праці, поліпшувати
230
якість продукції, дотримуватися технологічної дисципліни, вимог
охорони праці, техніки безпеки і виробничої санітарії. Основні
обов’язки закріплено в ст. 139 КЗпП України.
Спеціальні обов’язки, в яких відображається специфіка вироб-
ництва конкретного підприємства або конкретної трудової функції,
встановлюються нормативними актами (статутами про дисципліну;
статутами підприємств; локальними актами про правовий статус
окремих підрозділів, посадових осіб; наказами і розпорядженнями).
Усі обов’язки можна поділити на дві групи: обов’язки щодо забез-
печення конкретної трудової функції; обов’язки дотримуватися загаль-
них правил поведінки, які забезпечують нормальний трудовий процес.
Обов’язки власника насамперед полягають у забезпеченні осо-
бам, працю яких вони використовують на договірній основі, соціаль-
них, економічних гарантій і прав, передбачених законом.
Усі власники зобов’язані забезпечити розмір оплати праці най-
маних працівників усіх видів підприємств, не нижчий за мінімальну
заробітну плату, встановлену державою; а також дотримання гарантій,
встановлених для жінок у зв’язку з материнством та для неповнолітніх
працівників; сплачувати обов’язкові страхові внески за працюючих
громадян до Фонду соціального страхування і Пенсійного фонду
України та ін.
Власник зобов’язується забезпечити працівнику умови праці,
забезпечувати його сировиною, устаткуванням, робочим інструмен-
том, забезпечувати охорону речей працівника під час його роботи.
Важливими є обов’язки власника своєчасно виплачувати працівникові
заробітну плату, надавати оплачувану щорічну відпустку зі збере-
женням місця роботи, надавати інші, передбачені законодавством та
колективним договором відпустки (навчальні, соціальні, у певних
випадках без збереження заробітної плати).
Конкретні трудові обов’язки окремих категорій працівників
передбачаються спеціальними статутами, положеннями про дисцип-
ліну і посадовими інструкціями.

§ 16.2. Заохочення у трудовому праві

Надзвичайно важливе місце в забезпеченні дисципліни праці

належить оцінці праці. За результатами позитивної оцінки до праців-
ника може застосовуватися заохочення. У правових нормах різного
рівня (від централізованих до локальних) встановлено систему
231
стимулювання праці: види заохочень, підстави для заохочення і
порядок їх застосування.
Заохочення за видами поділяють на моральні й матеріальні, на
індивідуальні та колективні.
До моральних належать заохочення, не пов’язані з виплатою
грошей, наданням послуг, продукції, подарунків. Моральне заохо-
чення працівників можна визначити як закріплені нормами трудового
права засоби морального визнання працівників та трудових колек-
тивів за досягнення високих результатів праці.
Відповідно до ст. 143 КЗпП України до працівників підпри-
ємств, установ, організацій можуть застосовуватися будь-які заохо-
чення, передбачені в затверджених трудовими колективами правилах
внутрішнього трудового розпорядку. Тобто питання заохочення ціл-
ком віднесені до сфери локального правового регулювання. У прави-
лах внутрішнього трудового розпорядку підприємства встановлю-
ються певні види морального та матеріального заохочення, в інших
локальних актах – положеннях про преміювання – передбачаються
показники (підстави), досягнення яких дає право на відповідний вид
матеріального або морального заохочення, визначаються умови
позбавлення заохочення.
Як свідчить практика, основними видами морального заохо-
чення є такі: оголошення подяки, нагородження почесною грамотою,
занесення прізвища працівника до Книги пошани, поміщення фото-
графії працівника на Дошку пошани, до галереї Трудової слави,
присвоєння почесних звань тощо. Є підприємства, які запозичили
західну модель організації морального заохочення і в локальних поло-
женнях встановили різні рівні морального заохочення залежно від
такого показника, як стаж бездефектної роботи на підприємстві,
кожному рівню відповідає певна форма морального заохочення,
послідовно, у міру зростання морального авторитету.
Якщо в локальних актах підприємств не встановлено конк-
ретних показників та умов заохочення, роботодавець (або безпо-
середній керівник) має право цілком довільно вирішувати питання
про доцільність застосування заохочення до конкретного працівника.
Наявність же локального правового механізму заохочення створює
правову базу для суб’єктивного права працівника на заохочення: при
досягненні працівником конкретного показника, він може вимагати
застосування заохочення.

232
 Працівники, які успішно і сумлінно виконують свої трудові
обов’язки, мають переваги та пільги щодо соціально-культурного і
житлово-побутового обслуговування. Таким працівникам має нада-
ватися перевага при просуванні по роботі.
Для певних категорій працівників чинним законодавством
спеціально врегульоване проходження службової кар’єри. Зокрема,
Законом України «Про державну службу» передбачено кваліфікацію
посад, рангів державних службовців, а також закріплено положення,
відповідно до якого просування по службі здійснюється шляхом
зайняття більш високої посади на конкурсній основі. Переважним
правом на просування по службі користуються державні службовці, які
досягли кращих результатів у роботі, виявляють свій професійний рівень
і зараховані в кадровий резерв.
За особливі трудові заслуги працівники представляються до
вищих органів для заохочення, нагородження орденами, медалями,
почесними грамотами, нагрудними значками і до присвоєння почес-
них звань і звань кращого працівника за даною професією. Ці відно-
сини регулюються Законом України «Про державні нагороди
України» від 16 березня 2000 р.
Згідно зі ст. 144 КЗпП України заохочення застосовуються влас-
ником або уповноваженим ним органом спільно або за погодженням
із профспілковим комітетом підприємства, установи, організації. Не
можна погодитись із такою нормою, бо вона обмежує права власника.
Якщо в законодавстві передбачено право власника самостійно
вирішувати питання про притягнення працівника до дисциплінарної
відповідальності, то чому роботодавець не має самостійного права
застосувати заохочення – поліпшити становище працівника?
Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) власника і
заносяться до трудової книжки працівника.
Деякі специфічні види заохочень передбачаються статутами і
положеннями про дисципліну. Так, відповідно до Дисциплінарного
статуту прокуратури прокурорсько-слідчі працівники і працівники
інших установ прокуратури заохочуються за сумлінне і зразкове
виконання службових обов’язків, ініціативу й оперативність у роботі
подякою, грошовою премією, подарунком, цінним подарунком,
достроковим присвоєнням класного чину або підвищенням у клас-
ному чині, нагородженням нагрудним знаком «Почесний працівник
прокуратури України».

233
 Вищий керівник у повному обсязі користується правом засто-
сування заохочення, яке належить нижчому керівнику.
Крім нормативного регулювання заохочень за сумлінну працю,
останнім часом використовується і договірне його регулювання. Воно
характерне, зокрема, для контрактної форми трудового договору.
Укладаючи контракт, сторони передбачають додаткові заходи заохо-
чення, крім визначених законодавством, у разі належного виконання
працівником взятих на себе зобов’язань. Це можуть бути і разові
винагороди, і премії, і оплата проїзду під час відпустки тощо.

§ 16.3. Юридична відповідальність за порушення трудової

дисципліни

Трудова дисципліна є об’єктом ряду правопорушень, за які

може наставати юридична відповідальність різних видів, а саме:
адміністративна, кримінальна, дисциплінарна, матеріальна.
Трудове право у своїй структурі передбачає два види відпові-
дальності: дисциплінарну і матеріальну. Відповідальність за трудо-
вим правом – окремий вид юридичної відповідальності, яка полягає у
передбаченому нормами трудового права обов’язку працівника
відповідати за вчинене трудове правопорушення і понести відповідні
санкції.
Підставою такої відповідальності є трудове правопорушення –
винне протиправне діяння, яке полягає у невиконанні або порушенні
трудових обов’язків працівником. Трудове правопорушення склада-
ється з двох різновидів: дисциплінарного проступку і трудового май-
нового правопорушення.
Загальна дисциплінарна відповідальність настає за КЗпП
України (статті 147–152). Підставою дисциплінарної відповідальності
є дисциплінарний проступок, склад якого традиційно включає
суб’єкт, суб’єктивну сторону, об’єкт і об’єктивну сторону.
Суб’єктом дисциплінарного проступку завжди є особа, яка
перебуває у трудових правовідносинах із власником або уповно-
важеним ним органом. Деліктоздатність, тобто здатність особисто
нести відповідальність за порушення трудових обов’язків, є скла-
довою праводієздатності особи.
Трудова праводієздатність за загальним правилом настає з
16 років, у певних випадках – із 15, а учнів – із 14 років (ст. 188 КЗпП
234
України). Усі неповнолітні мають рівні права й обов’язки в трудових
правовідносинах із повнолітніми. Це свідчить про те, що до дисцип-
лінарної відповідальності працівник може притягатися з моменту,
коли він за віком досяг трудової праводієздатності й уклав трудовий
договір з роботодавцем.
У трудовому праві відповідальність має тільки особистий
характер, на відміну від цивільного, де майнову відповідальність за
неповнолітніх до 15 років несуть батьки, опікуни, а з 15 до 18 років
неповнолітні самі несуть майнову відповідальність за шкоду, яку вони
заподіяли (проте, якщо вони не мають заробітку чи майна, до
відповідальності залучаються їхні представники).
За законодавством розрізняються загальний і спеціальний
суб’єкти дисциплінарної відповідальності. Загальним суб’єктом є
будь-який працівник, на якого поширюються загальні норми про
дисципліну – правила внутрішнього трудового розпорядку, КЗпП
України.
Суб’єктивну сторону дисциплінарного проступку характеризує
вина, тобто певне психічне ставлення особи до своїх протиправних
дій і їх шкідливих наслідків.
Вона може виявлятися у двох формах: умислу і необережності.
Умисна вина передбачає, що особа усвідомлювала протиправність
свого діяння, передбачала його шкідливі наслідки і бажала або
свідомо допускала їх настання.
Для дисциплінарного правопорушення найбільш характерною є
вина у формі необережності. Необережність як форма вини перед-
бачає, що особа усвідомлювала протиправність своєї поведінки,
передбачала її шкідливі наслідки, проте легковажно розраховувала на
їх відвернення, або не передбачала, хоча повинна була їх передба-
чити. В усіх випадках наявності вини спільним і обов’язковим її
елементом є усвідомлення особою протиправності свого діяння, якщо
ж немає усвідомлення – немає і вини.
Об’єктивна сторона дисциплінарного проступку складається з
протиправної поведінки суб’єкта, шкідливих наслідків та причинного
зв’язку між ними і поведінкою правопорушника. Протиправність
поведінки полягає в порушенні трудових обов’язків, закріплених
нормами трудового права – КЗпП України, правилами внутрішнього
трудового розпорядку, статутами, положеннями, посадовими інструк-
ціями, а також у порушенні або невиконанні наказів і розпоряджень
власника, уповноваженої ним адміністрації.
235
 Потрібно звернути увагу на те, що дисциплінарним проступком
визнається невиконання саме трудових обов’язків. За загальним
правилом невиконання громадських доручень, моральних, етичних
правил поведінки, не пов’язаних із виконанням трудової функції, не
може тягти застосування юридичної відповідальності.
Згідно із законодавством порушення трудової дисципліни
вважається таким за умови, що воно сталося в робочий час. Але в
окремих випадках, коли таке порушення негативно впливає на вироб-
ничий цикл, заважає виконанню трудового завдання, судова практика
розцінює його як дисциплінарний проступок. Доречно звернути
увагу, що для працівників, які працюють у режимі ненормованого
робочого часу, весь час перебування на робочому місці та на території
підприємства вважається робочим часом.
Не може бути дисциплінарного правопорушення без шкідливих
наслідків, які поділяють за ступенем шкідливості, а також за дією у
часі.
Стаття 147 КЗпП України передбачає два дисциплінарні стяг-
нення: догану і звільнення. Дисциплінарне звільнення допускається у
визначених законом випадках:
• за систематичне порушення трудової дисципліни (п. 3 ст. 40);
• прогул без поважних причин (п. 4 ст. 40),
• появу на роботі у стані алкогольного, наркотичного або
токсичного сп’яніння (п. 7 ст. 40);
• крадіжку речей власника (п. 8 ст. 40);
• однократне грубе порушення трудової дисципліни керівними
та деякими іншими працівниками (п. 1 ст. 41).
За порушення трудової дисципліни до працівника може бути
застосоване тільки одне дисциплінарне стягнення. Дисциплінарні
стягнення застосовує орган, якому надано право прийняття на роботу
(обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника.
Воно застосовується власником або уповноваженим ним органом
безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше місяця з дня
його виявлення, не враховуючи часу звільнення працівника від
роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням
його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене
пізніше шести місяців із дня вчинення проступку. До застосування
дисциплінарного стягнення власник зобов’язаний вимагати від
працівника письмових пояснень.

236
 Дисциплінарне стягнення може бути оскаржене працівником до
комісії у трудових спорах або безпосередньо до суду в тримісячний
строк.
Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного
стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стяг-
ненню, він вважається таким, що не має дисциплінарного стягнення.
Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохо-
чення до працівника не застосовуються.

Спеціальна дисциплінарна відповідальність.

Така відповідальність передбачається тільки для конкретно визна-
чених категорій працівників на підставі статутів та положень про
дисципліну і спеціальних нормативних актів. Вона характеризується спе-
ціальним суб’єктом дисциплінарного проступку, особливим характером
проступку, спеціальними видами дисциплінарних стягнень, особливим
порядком накладення та оскарження цього стягнення.
Спеціальним суб’єктом є працівник, який несе дисциплінарну
відповідальність за спеціальними нормативно-правовими актами –
статутами, положеннями, законами (Положення про дисципліну
працівників залізничного транспорту та інші).
Спеціальна дисциплінарна відповідальність працівників відріз-
няється від загальної більш широким змістом дисциплінарного про-
ступку і суворішими санкціями. Так, для певних категорій праців-
ників вимоги морального змісту включено до їхніх трудових обов’яз-
ків. Це стосується суддів, прокурорів, державних службовців, праців-
ників, що виконують виховні функції. Недотримання таких норм,
аморальна поведінка не тільки під час роботи, а й у побуті є під-
ставою для притягнення такого працівника до дисциплінарної відпо-
відальності аж до звільнення з посади.
Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну
відповідальність передбачено більш широке коло дисциплінарних
стягнень. На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність
за статутами, положеннями та іншими актами законодавства про
дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися не тільки
органом, який відає прийняттям на роботу, а й вищими органами.

Глава 17. Матеріальна відповідальність сторін трудового

договору

237
 § 17.1. Поняття і загальна характеристика матеріальної
відповідальності, її відмінність від цивільно-правової відпо-
відальності

Роботодавець – юридична чи фізична особа несе майнову

цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну його праців-
никами іншим особам. Ці відносини регулюються нормами цивіль-
ного права. Стаття 441 ЦК України передбачає, що організація
повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час
виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків. Отже, ці
відносини – цивільно-правові, а тому не є предметом трудового права
і не регулюються трудовим законодавством.
Відносини щодо відшкодування майнової шкоди, заподіяної
сторонами трудового договору одна одній, – це предмет трудового
права. Вони регулюються нормами, які об’єднуються у самостійний
правовий інститут «Матеріальна відповідальність сторін трудового
договору».
Матеріальна відповідальність як один із видів юридичної
відповідальності становить собою обов’язок однієї сторони трудового
договору – працівника або роботодавця відшкодувати іншій стороні
шкоду, заподіяну внаслідок винного, протиправного невиконання або
неналежного виконання трудових обов’язків у встановленому зако-
ном розмірі й порядку.
Працівник, який заподіяв шкоду майну власника внаслідок неви-
конання або неналежного виконання обов’язків за трудовим договором,
зобов’язаний відшкодувати її. Згідно із законодавством працівник зобо-
в’язаний виконувати розпорядження роботодавця або уповноваженого
ним органу, дбайливо ставитися до майна власника, матеріалів, облад-
нання. Він не має права ризикувати майном та коштами роботодавця без
спеціального на те уповноваження, всі рішення щодо витрачання коштів
або інших цінностей роботодавця працівник має здійснювати відповідно
до законодавства або розпоряджень власника.
Водночас роботодавець або уповноважений ним орган несе
матеріальну відповідальність перед працівником за шкоду, заподіяну
останньому у зв’язку з виконанням ним своїх трудових обов’язків.
За загальним правилом матеріальна відповідальність сторін
трудового договору настає в тому разі, якщо шкоду заподіяно вин-
ними діями або бездіяльністю.

238
 Матеріальна відповідальність працівників регулюється главою
IX КЗпП України «Гарантії при покладенні на працівників мате-
ріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі,
організації»; Законом України «Про визначення розміру збитків, зав-
даних підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням
(псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорого-
цінного каміння та валютних цінностей» від 6 червня 1995 р. та
іншими нормативно-правовими актами.
Кодекс законів про працю України не містить загального роз-
ділу або загальної статті, яка спеціально передбачала б відповідаль-
ність роботодавця щодо відшкодування матеріальної шкоди праців-
никові, заподіяної йому при виконанні трудових обов’язків.
Згідно із КЗпП України матеріальна відповідальність робото-
давця настає у випадках незаконної відмови у прийнятті на роботу,
незаконного звільнення, переведення працівника, затримки видачі
трудової книжки, неправильного формулювання причини звільнення,
затримки виконання рішення відповідного органу щодо поновлення
прав працівника тощо. Така відповідальність передбачена статтями
117, 235, 236 та деякими іншими.
Слід звернути увагу на те, що ст. 173 КЗпП України містить
норму про обов’язок власника відповідно до законодавства відшко-
дувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим
ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконання трудових обов’язків.
Із введенням у дію Закону України «Про загальнообов’язкове дер-
жавне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві
та професійного захворювання, які спричинили втрату працездат-
ності» від 23 вересня 1999 р. утворено новий організаційно-правовий
механізм відшкодування шкоди, завданої здоров’ю працівника. Таку
відповідальність покладено на Фонд соціального страхування від
нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, до
якого роботодавці вносять страхові внески, розмір яких відповідає
ступеневі ризику умов праці на конкретному підприємстві.
Підставою відповідальності сторін трудового договору є
трудове майнове правопорушення, тобто винне протиправне діяння
(дія або бездіяльність), яким спричинено майнову шкоду одній зі
сторін трудового договору.
Матеріальну відповідальність потрібно відрізняти від майнової
відповідальності, передбаченої нормами цивільного права.

239
 Передусім відмінні суб’єкти. У матеріальній відповідальності
такими суб’єктами є працівник, який перебуває у трудових відно-
синах із роботодавцем, і роботодавець. У цивільній відповідальності
таким суб’єктом є будь-яка юридична або фізична особа.
Підставою матеріальної відповідальності є правопорушення, що
характеризується одночасною наявністю двох ознак: трудове право-
порушення, тобто таке, що вчинене внаслідок порушення саме
трудових зобов’язань, і майнове правопорушення, тобто таке, що запо-
діяло майнову шкоду одній зі сторін трудового договору. Підставою
цивільно-правової відповідальності є майнове правопорушення.
Однією з обов’язкових умов будь-якої юридичної відповідаль-
ності, у тому числі й матеріальної, і цивільно-правової, є наявність
вини, тобто умислу чи необережності у діях правопорушника. Разом
із тим у цивільно-правовій відповідальності існують випадки відпо-
відальності без вини, зокрема володільця джерела підвищеної
небезпеки.
Матеріальна відповідальність сторін трудового договору вини-
кає при заподіянні шкоди у зв’язку з невиконанням або неналежним
виконанням саме трудових обов’язків.
У трудовому праві відшкодуванню підлягає тільки пряма дійсна
шкода, неодержані доходи відшкодуванню не підлягають. Водночас у
цивільно-правовій відповідальності застосовується принцип повного
відшкодування, за якого відшкодуванню підлягають як пряма дійсна
шкода, так і неодержані прибутки (упущена вигода).
Для матеріальної відповідальності характерно застосування як
універсального виду відповідальності обмеженої матеріальної відпо-
відальності. При цьому таким обмеженням є не обсяг заподіяної
шкоди, а середній заробіток працівника. Ця відповідальність не по-
винна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком
випадків, передбачених законодавством.
Межі матеріальної відповідальності працівників диференцію-
ються залежно від форми вини, виду майна, якому заподіяна шкода,
характеру трудової функції, яку виконує працівник. Зокрема, діє
загальне правило, згідно з яким шкода, заподіяна з необережності,
підлягає відшкодуванню в обмеженому розмірі. В цивільному праві
розмір відшкодування не залежить від форми вини.
За нормами трудового права на працівників не може бути
покладена матеріальна відповідальність за шкоду, яка належать до
категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за
240
шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необ-
хідності. У цивільному праві діє інше правило: ст. 445 ЦК України
передбачає, що шкода, заподіяна у стані крайньої необхідності,
повинна бути відшкодована особою, яка її заподіяла.
Тягар доведення наявності підстави й умов матеріальної відпо-
відальності працівника лежить на власникові або уповноваженому
ним органі (ст. 138 КЗпП України), тобто діє презумпція невинності
працівника, тоді як у цивільному праві встановлено презумпцію вини
заподіювача шкоди, і тягар доказування лежить саме на ньому.
У трудовому праві дозволяється здійснювати покриття шкоди
працівниками у розмірі, що не перевищує середнього місячного
заробітку, за розпорядженням власника або уповноваженого ним
органу. У решті випадків покриття шкоди проводиться шляхом
подання власником позову до суду. Стягнення шкоди за цивільно-
правової відповідальності здійснюється за рішенням суду.

§ 17.2. Підстава та умови матеріальної відповідальності

Підставою виникнення матеріальної відповідальності є трудове

майнове правопорушення, тобто винне порушення однією зі сторін
трудового договору своїх обов’язків, що призвело до заподіяння
майнової шкоди іншій стороні.
Елементи трудового майнового правопорушення, які утворюють
його склад, одночасно розглядаються як умови матеріальної
відповідальності сторін трудового договору – це такі:
1. Наявність прямої дійсної шкоди. Під прямою дійсною
шкодою слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності май-
на, необхідність для підприємства, установи, організації провести
витрати на відновлення, придбання майна або інших цінностей чи
зробити зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником
трудових обов’язків, грошові виплати.
Як свідчить практика, найбільш типовими випадками прямої
шкоди є: нестача і знищення цінностей; витрати, понесені на відновлення
майнового стану. До зайвих виплат належать суми штрафів; суми
заробітної плати, премій, незаконно виплачених працівникам тощо.
До прямої шкоди також належить шкода, яка виникла у робото-
давця внаслідок відшкодування шкоди іншим особам, якщо це стало
результатом винних протиправних дій працівника.

241
 Норма ст. 130 КЗпП України, яка передбачає відшкодування
тільки прямої дійсної шкоди, є суттєвою гарантією. Не підлягають
відшкодуванню неодержані доходи (упущена вигода), під якими розу-
міються прибутки, які були б отримані, якби працівник не здійснив
протиправного діяння. Не може бути стягнена шкода, що належить до
категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також
шкода, заподіяна працівником, який перебуває у стані крайньої
необхідності. До нормального виробничого ризику належить шкода,
яка заподіяна, наприклад, при випробуванні нових технічних засобів
виробництва, коли неможливо було досягти бажаного результату іншим
шляхом і було вжито всіх заходів щодо запобігання шкоди.
2. Протиправність дії або бездіяльність однієї зі сторін
трудового договору (невиконання або неналежне виконання трудових
обов’язків). Протиправною є поведінка працівника, який не виконує
або не належним чином виконує обов’язки, передбачені законо-
давством, правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадо-
вими інструкціями, трудовим договором, наказами і розпоряджен-
нями власника або уповноваженого ним органу.
3. Причинний зв’язок між протиправним порушенням обо-
в’язку і майновою шкодою. Причинний зв’язок як умова матеріальної
відповідальності означає, що шкода була заподіяна не випадково, а є
наслідком конкретного діяння працівника. На працівника не може
покладатися матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну ін-
шими працівниками. Це означає, що відповідальність настає тільки за
шкоду, яка знаходиться у прямому причинному зв’язку з діями (без-
діяльністю) конкретного працівника. Для встановлення причинного
зв’язку, у разі необхідності, на підприємстві створюється спеціальна
комісія або призначається експертиза.
Законодавство про працю передбачає можливість притягнення
працівника до матеріальної відповідальності у випадку непрямого
причинного зв’язку. Посадові особи, керівники підприємств, установ,
організацій можуть відповідати за матеріальну шкоду і за відсутності
безпосереднього причинного зв’язку між їхніми діями і шкодою,
заподіяною власнику. Для цієї категорії працівників достатньо лише
вчинення дій, які створюють умови для неправомірних дій іншими
працівниками. Наприклад, керівник підприємства, установи, організа-
ції або його заступники, керівники структурних підрозділів, їх заступ-
ники відповідають за правильність організації обліку та збереження

242
матеріальних та грошових цінностей, верстатів, обладнання тощо
(ч. 2 ст. 133 КЗпП України).
Недостатня увага, яка приділяється цим питанням, прямо не
завдає шкоди підприємству, але істотно полегшує її спричинення
іншими працівниками. Тому при виявленні недостачі матеріальних
цінностей до матеріальної відповідальності притягаються не тільки
безпосередні винуватці, але й посадові особи, які несумлінно
виконували свої трудові обов’язки.
4. Вина працівника, власника або уповноваженого ним органу.
Вина являє собою ставлення працівника до заподіяної шкоди у формі
умислу чи необережності. Як вже зазначалося, на відміну від
цивільно-правової майнової відповідальності, коли передбачаються
випадки майнової відповідальності без вини, матеріальна відповідаль-
ність у трудовому праві не може настати без останньої. При покла-
данні на працівника матеріальної відповідальності вина повинна бути
обов’язково встановлена. Окрім того, форма вини впливає на вид
матеріальної відповідальності.
Тягар доведення вини лежить на власникові або уповноваже-
ному ним органі, крім випадків відшкодування шкоди працівниками,
які несуть повну матеріальну відповідальність за спеціальними зако-
нами, уклали договір про повну матеріальну відповідальність або
отримали матеріальні цінності за разовим дорученням. Щодо таких
випадків діє презумпція вини, і працівник буде вважатися винними
доти, доки сам не доведе свою невинуватість у виникненні шкоди.
Таким чином, підставою матеріальної відповідальності є склад
правопорушення, усі зазначені елементи (умови) необхідні у
сукупності.
§ 17.3. Види матеріальної відповідальності працівників

Трудове законодавство передбачає два види матеріальної відпо-

відальності працівників: обмежену і повну.
Основний вид матеріальної відповідальності – обмежена мате-
ріальна відповідальність. Загальні правила такої відповідальності
передбачені у ст. 132 КЗпП України. За шкоду, заподіяну підпри-
ємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків,
працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відпо-
відальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого
середнього місячного заробітку. Обмежена матеріальна відповідаль-

243
ність працівників має універсальний характер, вона застосовується
завжди, якщо інше не передбачено законодавством.
Відповідно до ст. 133 КЗпП України обмежену матеріальну
відповідальність несуть:
1) працівники – за псування або знищення через недбалість
матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), інструментів, вимі-
рювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих
підприємством, установою, організацією працівнику в користування;
2) керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники,
керівники структурних підрозділів та їх заступники – при заподіянні
шкоди підприємству, установі, організації зайвими грошовими випла-
тами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи
грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів для запобігання
простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, зни-
щенню і псуванню матеріальних чи грошових цінностей.
Зазначені службові особи несуть матеріальну відповідальність
за ту частину шкоди, яку не відшкодовано її безпосередніми запо-
діювачами. При цьому загальна сума, що підлягає стягненню, не
повинна перевищувати суми, на яку заподіяно шкоду. Слід звернути
особливу увагу на те, що на керівників та відповідних службових осіб
покладено обов’язок забезпечення своєчасного та обов’язкового
стягнення матеріальної шкоди, заподіяної працівниками.
Повна матеріальна відповідальність працівників у розмірі
заподіяної шкоди без будь-якого обмеження передбачена ст. 134
КЗпП України. Перелік підстав притягнення до повної матеріальної
відповідальності, що міститься в цій статті, є вичерпним. До цих
підстав належать такі:
1. Укладення між працівником і власником письмового дого-
вору про повну матеріальну відповідальність (п. 1 ст. 134).
За таким договором працівник бере на себе повну матеріальну
відповідальність за забезпечення збереження майна та інших цін-
ностей, переданих йому для зберігання або інших цілей.
Письмовий договір про повну матеріальну відповідальність
укладається на доповнення до трудового договору, конкретизує обо-
в’язки власника або уповноваженого ним органу і працівника щодо
забезпечення збереження матеріальних цінностей. Договори про
повну матеріальну відповідальність укладаються за умови, що праців-
ник досяг 18 років, тобто є повнолітнім і обіймає посаду (або виконує
роботу), передбачену спеціальним переліком.
244
 У переліку за основу притягнення працівників до матеріальної
відповідальності покладено зміст їх трудових обов’язків, виконання
функцій, пов’язаних із обслуговуванням матеріальних цінностей.
Цей перелік не підлягає розширеному тлумаченню. Працівник не
може бути притягнений до повної матеріальної відповідальності на
підставі укладеного договору про повну матеріальну відповідальність,
якщо його посада не міститься у переліку.
Укладення договору про повну матеріальну відповідальність є
обов’язковим, якщо працівник виконує обов’язки щодо обслугову-
вання матеріальних цінностей і це становить його основну трудову
функцію. Відмова від укладення такого договору є перешкодою до
прийняття громадянина на таку роботу (посаду), що передбачає
обов’язкове укладення письмового договору про повну матеріальну
відповідальність. Така відмова без поважної причини вже прийнятого
на роботу працівника вважається порушенням трудової дисципліни з
відповідними юридичними наслідками. У разі відмови від укладення
договору про повну матеріальну відповідальність через поважні
причини власник зобов’язаний надати працівнику іншу роботу, а за її
відсутності або відмови працівника від переведення останній може
бути звільнений за п. 1 ст. 40 КЗпП України.
2. Одержання майна та інших цінностей працівником під
звіт за разовим дорученням або за іншими разовими документами
(п. 2 ст. 134). Майно та інші цінності за разовими документами
можуть отримувати працівники, для яких обслуговування мате-
ріальних цінностей не становить основної трудової функції і їх посади
не містяться в названому вище переліку. У таких випадках власник
повинен ознайомити працівника, якому видано разову довіреність, з
порядком приймання, транспортування, збереження цінностей. Разове
доручення на отримання майна та інших цінностей не може вида-
ватися головному бухгалтеру підприємства; особам, яким за вироком
суду заборонено обіймати матеріально відповідальні посади протягом
певного часу; особам, що мають судимість за розкрадання, хабар-
ництво та інші корисливі злочини, якщо судимість не знято і не
погашено.
3. Шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь,
переслідуваних у кримінальному порядку (п. 3 ст. 134). До позовних
заяв про матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди,
заподіяної злочином, повинні додаватися докази, що підтверджують
вчинення працівником таких дій, встановлених у порядку кримі-
245
нального судочинства. Якщо працівник звільнений від кримінальної
відповідальності у зв’язку із закінченням терміну давності, актом
амністії, притягненням до адміністративної відповідальності або у
зв’язку з передачею винного на поруки, це не виключає застосування
матеріальної відповідальності.
У разі оголошення виправдувального вироку, припинення кри-
мінальної справи за відсутністю складу або події скоєння злочину
працівник не притягується до матеріальної відповідальності за наведеним
пунктом статті. Водночас це не виключає права роботодавця притягувати
такого працівника до обмеженої матеріальної відповідальності або до
повної матеріальної відповідальності з інших підстав.
4. Шкоди завдано працівником, який був у нетверезому
стані (п. 4 ст. 134). Факт появи на роботі в нетверезому стані є
грубим порушенням трудової дисципліни, а тому повна матеріальна
відповідальність за шкоду настає незалежно від того, умисно або з
необережності її заподіяно. Працівник, який у нетверезому стані
заподіяв шкоду підприємству, установі, організації, несе повну
матеріальну відповідальність за пряму дійсну шкоду, в тому числі за
псування через недбалість сировини, матеріалів при виготовленні
продукції, а також іншого майна.
Повна матеріальна відповідальність покладається на працівника,
що перебуває у нетверезому стані, якщо з його вини підприємство
своєчасно не виконало господарські зобов’язання і у зв’язку з цим
зазнало збитків. Власник зобов’язаний довести, що шкоду заподіяно
працівником у нетверезому стані. Доказами можуть бути медичний
висновок, акти, свідчення свідків тощо. Вони повинні бути відповідно
оцінені судом при вирішенні питання про притягнення працівника до
повної матеріальної відповідальності.
5. Шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або
умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (про-
дукції), в тому числі й при їх виготовленні, а також інструментів,
вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів,
виданих працівникові в користування підприємством, установою,
організацією (п. 5 ст. 134). Наведений перелік збігається з переліком,
зазначеним у п. 1 ст. 133, який передбачає обмежену відповідальність
у межах середнього місячного заробітку, а різниця полягає у формі
вини працівника. Повна матеріальна відповідальність настає за
умисне заподіяння такої шкоди. Якщо недостача, псування або
знищення вказаного майна сталися з необережності (недбалості),
246
настає матеріальна відповідальність у межах середнього місячного
заробітку.
6. Відповідно до законодавства на працівника покладено
повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підпри-
ємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків
(п. 6 ст. 134). У цьому випадку йдеться про випадки матеріальної від-
повідальності, які передбачені спеціальними нормативно-правовими
актами, зокрема, за шкоду, заподіяну:
− перевитратою пального на автомобільному транспорті;
− отриманням посадовою особою премій внаслідок допущених
із його вини викривлень даних про виконання робіт;
− розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втра-
тою дорогоцінних матеріалів, дорогоцінного каміння та валютних
цінностей;
− витратами підприємства, установи, організації на навчання у
вищому навчальному закладі молодого фахівця в разі його звільнення
з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за порушення
трудової дисципліни чи за власним бажанням без поважної причини
протягом трьох років з часу прийняття на роботу за направленням.
В останньому випадку відшкодування доцільно проводити за
нормами цивільного законодавства, оскільки відсутня підстава мате-
ріальної відповідальності – трудове майнове правопорушення.
7. Шкода завдана не при виконанні трудових обов’язків
(п. 7 ст. 134). У цьому випадку шкода заподіюється роботодавцеві не
сторонньою особою, а саме працівником, який перебуває з таким
підприємством у трудових правовідносинах на підставі трудового
договору. Така шкода може бути заподіяна як у робочий час, так і
після його закінчення або до початку роботи. Типовим прикладом
такої шкоди є використання майна підприємства в особистих цілях,
при виконанні на обладнанні (приладах, автотранспорті) підпри-
ємства роботи, яка не належить до трудової функції працівника.
8. Службова особа, винна в незаконному звільненні або пере-
веденні працівника на іншу роботу (п. 8 ст. 134), несе матеріальну
відповідальність у повному розмірі шкоди. Застосовуючи цю під-
ставу, слід мати на увазі, що обов’язок відшкодувати у повному
розмірі шкоду, заподіяну підприємству у зв’язку зі сплатою неза-
конно звільненому чи переведеному працівникові часу вимушеного
прогулу або часу виконання менш оплачуваної роботи, покладається

247
на таку службову особу, за наказом чи розпорядженням якої таке
звільнення чи переведення було здійснене.
Згідно з чинним законодавством службова особа притягається
не тільки за «явне порушення», як це було встановлено у законо-
давстві раніше, а й за будь-яке порушення, що потягло прийняття
незаконного рішення із зазначених питань. Відповідальність у такому
випадку настає незалежно від форми вини.
Слід зазначити також, що зміни в законодавстві торкнулися
також і розміру відповідальності службової особи. Раніше така
відповідальність була обмежена трьома місячними посадовими окла-
дами службової особи. Нині це повна матеріальна відповідальність,
що пов’язано зі збільшенням максимального розміру оплати праців-
никові за вимушений прогул, за загальним правилом, до одного року,
а у певних випадках – за весь час прогулу.
9. Керівник підприємства, установи, організації всіх форм
власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад
один місяць, що призвело до виплати компенсації за порушення
строків її виплати, за умови, що Державний бюджет України та міс-
цеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають
заборгованості перед цим підприємством (п. 9 ст. 134).
Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність
працівників.
Поряд із договорами про повну індивідуальну матеріальну
відповідальність працівників чинне трудове законодавство перед-
бачає можливість укладення письмового договору про колективну
(бригадну) матеріальну відповідальність. При спільному виконанні
працівниками окремих видів робіт, пов’язаних зі зберіганням, оброб-
кою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у про-
цесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежу-
вати матеріальну відповідальність кожного працівника, укладаються
договори про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність.
Така відповідальність вводиться власником або уповноваженим ним
органом за погодженням із виборним органом первинної профспіл-
кової організації на підприємстві.
Письмовий договір про колективну матеріальну відповідаль-
ність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма
членами колективу (бригади) (ст. 135-2 КЗпП України). Оскільки
колективна (бригадна) матеріальна відповідальність встановлюється
за згодою всіх членів колективу (бригади), при включенні до складу
248
бригади нових членів, а також при призначенні її керівника врахову-
ється думка колективу бригади.
Відповідно до Типового договору в договорі про колективну
(бригадну) матеріальну відповідальність визначаються взаємні права
й обов’язки власника (уповноваженого ним органу) і бригади. Так,
кожний член бригади має право брати участь у прийманні матеріаль-
них цінностей, здійснювати взаємний контроль за роботою зі збе-
рігання, обробки (відпуску), перевезення або застосування у процесі
виробництва цінностей, брати участь в інвентаризації цінностей, що
передаються колективу, в необхідних випадках вимагати проведення
інвентаризації, заявляти про відведення окремих членів бригади,
якщо вони, на його думку, не можуть забезпечити збереження
ввірених бригаді цінностей тощо.
Перелік робіт, при виконанні яких може вводитися колективна
(бригадна) матеріальна відповідальність, умови її застосування, а
також Типовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відпо-
відальність затверджений наказом Міністерства праці та соціальної
політики України від 12 травня 1996 р. № 43. У перелік включені такі
роботи, як виконання касових операцій, приймання від населення
платежів, приймання і відпуск матеріальних цінностей на складах,
базах, автозаправних станціях, продаж товарів тощо.
Укладення договору про колективну (бригадну) матеріальну
відповідальність на посадах і роботах, не передбачених переліком,
позбавляє його юридичної сили.
Шкода, що підлягає відшкодуванню, розподіляється між чле-
нами колективу (бригади) пропорційно місячній тарифній ставці
(посадовому окладу) і фактично відпрацьованому часу за період з
останньої інвентаризації до дня виявлення шкоди. При встановленні
безпосереднього винуватця – члена бригади, що заподіяв шкоду,
обов’язок його відшкодування покладається на цього конкретного
працівника, тобто у такому випадку відшкодування проводиться за
правилами індивідуальної матеріальної відповідальності.
Якщо в незабезпеченні збереження матеріальних цінностей,
крім членів колективу (бригади), з якими укладено договір, винні
посадові особи, суд обговорює питання про залучення їх до участі у
справі як співвідповідачів і визначає розмір збитку, який відповідає
ступеню вини кожного з них, і розмір збитку, належного до відшко-
дування з урахуванням виду і меж матеріальної відповідальності, яка
на них покладається. Інша шкода розподіляється між членами
249
бригади відповідно до Типового договору про колективну (бригадну)
матеріальну відповідальність.

§ 17.4. Визначення розміру шкоди та порядок її відшко-

дування

Визначення розміру шкоди, заподіяної власнику або уповно-

важеному ним органу, залежить від ступеня вини заподіювача шкоди,
характеру виробничої діяльності підприємства.
Розмір шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації,
визначається відповідно до ст. 135-3 КЗпП України за фактичними
втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з ба-
лансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей із ураху-
ванням ступеня зносу. Вартість майна визначається на день виявлення
шкоди, а в разі зміни цін застосовуються ціни, які діяли в день
прийняття рішення про відшкодування.
Ця стаття передбачає можливість кратного обчислення розміру
шкоди, заподіяної підприємству розкраданням, умисним зіпсуттям,
недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а
також у випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її
номінальний розмір.
Кратний розмір обчислення застосовується у разі заподіяння
шкоди при роботах із дорогоцінними металами, іноземною валютою,
крадіжкою і недостачею м’яса та м’ясопродуктів, втратою бібліо-
течних книг, музейних експонатів, інших цінностей згідно із Законом
України «Про визначення розмірів збитків, завданих підприємству,
установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недоста-
чею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та
валютних цінностей» від 6 червня 1995 р. і затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. Порядком визначення
розміру збитків від розкрадання, недостачі, знищення (псування)
матеріальних цінностей.
У трудовому праві визнається існування двох видів матеріальної
відповідальності – обмеженої і повної. Це положення закріплено й у
КЗпП України. Підвищена матеріальна відповідальність не розгля-
дається як окремий вид відповідальності, а норми щодо кратного
обчислення включено в статті, які стосуються визначення розміру
шкоди.

250
 Стаття 136 КЗпП України регламентує порядок відшкодування
шкоди. Стягнення шкоди, завданої працівниками, в розмірі, що не
перевищує середньомісячного заробітку, проводиться за розпо-
рядженням власника або уповноваженого ним органу, керівниками
підприємств, установ, організацій та їх заступниками – за розпо-
рядженням вищого в порядку підлеглості органу шляхом відраху-
вання із заробітної плати працівника. Таке розпорядження має бути
зроблено не пізніше двох тижнів від дня виявлення шкоди і звернено
до виконання не раніше семи днів від дня повідомлення про це
працівника. Якщо працівник не згодний із відрахуванням або його
розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в комісії з
трудових спорів, а у разі незгоди з рішенням комісії – у суді.
Працівник має право відразу звернутися до суду. Очевидно, що в
сучасних умовах законодавцю слід відмовитися від примусового стяг-
нення будь-якої суми заподіяної шкоди без згоди на те працівника.
В інших випадках відшкодування шкоди проводиться шляхом
подання власником позову до районного (міського) суду. Такий позов
може бути подано протягом одного року з дня виявлення заподіяної
шкоди, а днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власникові
стало відомо про наявність шкоди. Днем виявлення шкоди,
встановленої в результаті інвентаризації матеріальних цінностей, при
ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підпри-
ємства, є день підписання відповідного акта або висновку.
Суд, визначаючи розмір відшкодування, враховує форму вини і
конкретні обставини, за яких було заподіяно шкоду. Зменшення роз-
міру шкоди допустиме лише у виняткових випадках, коли підтвер-
джено наявність конкретних обставин, які перешкоджали працівни-
кові належним чином виконувати покладені на нього обов’язки
(наприклад, відсутність нормальних умов зберігання матеріальних
цінностей, неналежна організація праці).
Зниження розміру відшкодування не допускається, якщо шкоду
заподіяно злочинними діями працівника, скоєними з корисливою метою.
Розмір шкоди, заподіяної з вини декількох працівників, визна-
чається для кожного з них з урахуванням ступеня вини, виду і меж
матеріальної відповідальності. Солідарна матеріальна відповідаль-
ність застосовується лише за умови встановлення судом, що шкода
підприємству, установі, організації заподіяна спільними умисними
діями декількох працівників або працівника та інших осіб.

251
 Глава 18. Індивідуальні трудові спори

§ 18.1. Індивідуальні трудові спори: поняття, види, причини

виникнення та способи вирішення

У процесі трудової діяльності між працівниками і роботодав-

цями виникають розбіжності. Причини виникнення трудових спорів,
як правило, мають суб’єктивний характер. Найчастіше вони пов’язані
з неправильним розумінням норм права, внаслідок чого можливе
неправильне застосування законодавства, яке тягне обмеження,
порушення прав працівників. Застосовувати сучасне трудове законо-
давство складно, оскільки воно змінюється, а кількість нормативно-
правових актів невпинно зростає. Нові акти часто діють поряд зі
старими, і не завжди можна однозначно відповісти, якій саме нормі
надається пріоритет.
Поряд із причинами суто юридичного є причини економічного
характеру. Внаслідок економічної нестабільності, фінансової кризи
виникли умови для використання трудових відносин у тіньовій або в
напівтіньовій економіці, коли лише частина трудових відносин
легально оформлена. Існування безробіття зумовлює пріоритетне ста-
новище роботодавця, який може диктувати свої умови праці найма-
ному працівникові. Такий працівник змушений приймати незаконні
умови, але він потенційно завжди готовий стати суб’єктом трудового
спору, і часто таки реалізує своє право на судовий захист. Нарешті,
достатньо випадків, коли трудовий спір виникає внаслідок свідомого
порушення роботодавцем норм законодавства.
Трудові спори розглядають як такі, що пов’язані з застосу-
ванням чинного трудового законодавства, або такі, що виникають із
приводу встановлення чи зміни умов праці.
Перша група спорів виникає внаслідок неправильного розуміння
роботодавцем конкретної норми права або свідомого її порушення і є
спором юридичного характеру.
Друга – це результат конфлікту економічних інтересів, коли
сторони спору займають різні позиції з приводу можливого вста-
новлення нових умов праці чи зміни існуючих, такі спори мають
економічний характер.
Як перша, так і друга група спорів можуть бути врегульовані
шляхом безпосередніх переговорів працівника і роботодавця та досяг-
нення на цій основі взаємної згоди. В такому разі трудовий спір як
252
такий не виникає. Якщо ж порозуміння з приводу спірного питання не
було досягнуто і зацікавлена сторона передає справу на розгляд
компетентного органу, виникає трудовий спір. Моментом виникнення
індивідуального трудового спору є звернення із заявою до
відповідного органу, що наділений повноваженнями щодо розгляду
трудового спору.
Отже, трудовим спором є неврегульовані шляхом безпосередніх
переговорів між працівником і роботодавцем розбіжності з приводу
застосування норм трудового законодавства або встановлення чи зміни
умов праці, із заявою про розгляд яких працівник або роботодавець
звернулися до компетентного органу з розгляду трудових спорів.
Трудові спори класифікують:
• за суб’єктним критерієм – індивідуальні і колективні;
• за предметом спору – спори про застосування норм права (юри-
дичні спори) і про встановлення умов праці (економічні спори);
• залежно від способу розгляду – позовні (такі, що можуть розгля-
датися шляхом подання позову до суду) і непозовні (такі, що
розглядаються в іншому, встановленому законом порядку, як
правило, це арбітражно-третейська процедура).
Прикладами спорів про застосування норм права є спори про
накладення дисциплінарного стягнення, стягнення заробітної плати,
переведення на іншу роботу, притягнення до матеріальної відпо-
відальності тощо. Під виразом «застосування норм права» у цьому
разі йдеться не лише про норми, встановлені у законах та підзаконних
нормативно-правових актах, прийнятих компетентними органами
держави, а й про локальні норми права, закріплені у колективному
договорі конкретного підприємства, локальному положенні про пре-
міювання тощо.
Індивідуальний спір виникає між роботодавцем і окремим
працівником. Причому на стороні позивача може бути як працівник
(наприклад, працівник вважає, що його незаконно звільнили з роботи
або незаконно затримують виплату заробітної плати тощо), так і
роботодавець (у разі пред’явлення позову до працівника про стяг-
нення шкоди, заподіяної майну роботодавця або про стягнення
шкоди, завданої розголошенням комерційної таємниці, достроковим
розірванням контракту без поважних причин тощо).
Спори про встановлення нових або про зміну існуючих умов
праці є спорами іншого роду. Якщо попередні були пов’язані з
конкретним правом, встановленим у юридичній нормі, то цей вид
253
трудових спорів пов’язаний із вимогами сторін встановити кращі
умови праці, ніж це передбачено законом. У зв’язку з цим виникає
питання, у який спосіб мають бути вирішенні економічні питання, а в
який – юридичні. Чи можливо, в принципі, ставити питання про судо-
вий порядок розгляду економічних спорів, спорів про встановлення
умов праці?
Зазвичай конфлікти економічних інтересів врегульовуються у
погоджувальному порядку на основі досягнення компромісу між
сторонами, що сперечаються. У такому випадку розгляд здійснюється
на основі принципів справедливості, взаємних уступок, доцільності,
суспільної та взаємної вигоди сторін, компромісів. На відміну від
цього, спір про право юридичне вирішується на основі принципу не
доцільності, а законності. Це дає підставу вважати, що для спорів про
встановлення або зміну існуючих умов праці судовий порядок
розгляду є непридатним.
Ці спори мають вирішуватися в такому порядку, що передбачає
примирно-третейську процедуру, оскільки суд не втручається у
компетенцію суб’єктів щодо укладення угоди про встановлення умов
праці. Завданням законодавства у цій сфері є регламентація проце-
дури розгляду спору шляхом встановлення процедурних норм.
Норми трудового права, які визначають порядок розгляду
індивідуальних трудових спорів, утворюють у сукупності окремий
процесуальний інститут «індивідуальні трудові спори», який входить
до частини індивідуального трудового права. Його призначення поля-
гає у встановленні фактичного обсягу прав і обов’язків сторін, що
сперечаються, в усуненні перешкод для їх реалізації, поновленні
порушених прав. Забезпечуючи суворе дотримання і виконання норм
матеріального трудового права, процесуальні норми слугують зміц-
ненню трудових відносин.
Індивідуальні трудові спори вирішуються в порядку, передба-
ченому главою XV КЗпП України «Індивідуальні трудові спори»,
який регламентує такі способи розгляду індивідуальних трудових
спорів:
• розгляд трудового спору у комісії з трудових спорів (статті 223–
230 КЗпП України);
• розгляд трудового спору в судовому порядку (статті 55, 124
Конституції України, статті 231–234 КЗпП);
• особливий порядок розгляду трудових спорів окремих категорій
працівників (ст. 222 КЗпП).
254
 Порядок, передбачений главою XV КЗпП України поширюється
на працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від
форми трудового договору, форми власності, виду діяльності та галу-
зевої належності. Цей порядок не поширюється на спори про достро-
кове звільнення від виборної платної посади членів громадських та
інших об’єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали.
Особливий порядок розгляду трудових спорів окремих категорій
працівників – суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також пра-
цівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які
мають класні чини, встановлюється спеціальним законодавством
(ст. 222 КЗпП України).

§ 18.2. Порядок вирішення трудових спорів у комісії з

трудових спорів

За загальним правилом, встановленим у КЗпП України, інди-

відуальні трудові спори вирішуються судом після їх розгляду у комісії з
трудових спорів (КТС). Тобто первинним органом розгляду інди-
відуальних трудових спорів є КТС (крім тих випадків, коли спір вирі-
шується тільки судом). Водночас слід пам’ятати, що Конституція
України надає право кожному громадянинові безпосередньо звернутися
до суду за захистом порушеного права і працівник може звернутися без-
посередньо до суду, обминаючи КТС.
Комісія з трудових спорів є спеціальним органом, який створю-
ється на кожному підприємстві для розгляду індивідуальних трудових
спорів. Переважна більшість трудових спорів може розглядатися в
КТС за заявою працівника або роботодавця.
Такі комісії створюють безпосередньо на підприємствах, в
установах і організаціях. Вони розглядають трудові спори праців-
ників, які працюють на цих підприємствах, в установах і організаціях.
Згідно зі ст. 223 КЗпП України комісія із трудових спорів обирається
загальними зборами (конференцією) трудового колективу підпри-
ємства, установи, організації всіх форм власності із чисельністю
працюючих не менш ніж 15 осіб. Якщо на підприємстві працює менше
15 осіб, то КТС там не створюється і працівник звертається із заявою про
вирішення трудового спору безпосередньо до районного (міського) суду.
Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень КТС
визначаються загальними зборами (конференцією) трудового колек-
тиву підприємства, установи, організації. При цьому кількість робіт-
255
ників у складі КТС підприємства повинна бути не менше половини її
складу. Це правило не поширюється на установи та організації.
Комісія з трудових спорів обирає зі свого складу голову, його заступ-
ників і секретаря.
За рішенням загальних зборів (конференції) трудового колек-
тиву КТС можуть бути створені у цехах та інших аналогічних підроз-
ділах. Ці КТС обираються колективами підрозділів і діють на тих
самих підставах, що й КТС підприємств, установ, організацій, вони
можуть розглядати спори в межах повноважень цих підрозділів.
Організаційно-технічне забезпечення КТС, зокрема надання облад-
наного приміщення, друкарської та іншої техніки, необхідної літератури,
організація діловодства, облік та зберігання заяв працівників і справ,
підготовка і видача копій рішень тощо, здійснюється власником або
уповноваженим ним органом. Комісія з трудових спорів підприємства,
установи, організації має печатку встановленого зразка.
Працівник може звернутися до КТС у 3-місячний строк із дня,
коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого
права. Власник або уповноважений ним орган не може звернутися до
КТС. В інтересах працівника право звернення із заявою до КТС
надано прокуророві або органу профспілкової організації, членом якої
є працівник. У разі пропуску з поважних причин установленого
строку, КТС може його поновити.
Комісія зобов’язана розглянути трудовий спір у 10-денний строк
з дня подання заяви. Спори повинні розглядатися у присутності
працівника, який подав заяву, представників власника або уповнова-
женого ним органу. Якщо працівник відсутній, то спір може бути роз-
глянутий лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника
при розгляді спору від його імені може виступати представник
профспілкового органу або, за вибором працівника, інша особа, в
тому числі адвокат.
У разі нез’явлення працівника або його представника на засі-
дання комісії, розгляд заяви відкладається до наступного засідання.
При повторному нез’явленні працівника без поважних причин комісія
може винести рішення про зняття цієї заяви з розгляду, що не
позбавляє працівника права знову подати заяву в межах тримісячного
строку з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про
порушення свого права.
Засідання КТС вважається правомочним, якщо на ньому при-
сутні не менше двох третин обраних до її складу членів. На засіданні
256
ведеться протокол, який підписується головою або його заступником і
секретарем.
Комісія приймає рішення більшістю голосів її членів, присутніх
на засіданні. У рішенні зазначаються: повне найменування підпри-
ємства, установи, організації; прізвище, ім’я та по батькові праців-
ника, який звернувся до комісії, дата розгляду спору; сутність спору;
прізвища членів комісії, власника або представників уповноваженого
ним органу; результати голосування і мотивоване рішення комісії. У
триденний строк копії рішення вручаються працівникові, власникові
або уповноваженому ним органу.
Власник або уповноважений ним орган зобов’язаний виконати
рішення КТС у триденний строк після спливання 10 днів, перед-
бачених на його оскарження. Однак, рішення про відновлення на
роботі незаконно переведеного на іншу роботу працівника підлягає
негайному виконанню.
Якщо власник або уповноважений ним орган не виконує рішення
КТС у встановлений строк, комісія видає працівникові посвідчення, що
має силу виконавчого листа. У посвідченні вказуються: найменування
органу, який виніс рішення щодо трудового спору, дати прийняття і
видачі посвідчення; прізвище, ім’я та по батькові працівника; рішення по
суті спору. Посвідчення засвідчується підписом голови або його
заступника та печаткою КТС.
Відповідно до ст. 349 ЦПК України посвідчення комісії із тру-
дових спорів підприємств, установ, організацій належить до вико-
навчих документів. Виконання рішень покладається на державних
виконавців.
На підставі посвідчення, пред’явленого не пізніше тримісячного
строку, державний виконавець виконує рішення КТС у примусовому
порядку. У разі пропуску працівником установленого строку з поваж-
них причин, КТС, що видала посвідчення, може поновити цей строк.
У разі незгоди з рішенням КТС працівник чи власник, або
уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в
10-денний строк із дня вручення їм виписки з протоколу засідання
комісії чи його копії. Пропуск вказаного строку не є підставою від-
мови у прийнятті заяви. Визнавши причини пропуску поважними, суд
може поновити цей строк і розглянути спір по суті. У разі, коли
пропущений строк не буде поновлено, заява не розглядається і
залишається в силі рішення КТС.

257
 § 18.3. Судовий порядок розгляду трудових спорів

Судовий захист є найважливішою юридичною гарантією прав і

свобод людини та громадянина. Відповідно до ст. 124 Конституції
правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і не допускається
делегування функцій судів, а також надання цих функцій іншими орга-
нами чи посадовими особами. Юрисдикція судів, тобто їх повноваження
вирішувати спори про права та інші правові питання, поширюються на
всі правовідносини, що виникають у державі. До правовідносин, на які
поширюється юрисдикція судів, належать також ті, що виникають з
індивідуальних трудових спорів.
У місцевих судах розглядаються трудові спори за заявами:
• працівника чи власника або уповноваженого ним органу, якщо
вони не згодні з рішенням КТС підприємства, установи, організації
(підрозділу);
• прокурора, якщо він вважає, що рішення КТС суперечить чинному
законодавству.
За загальним правилом індивідуальні трудові спори вирішу-
ються судами безпосередньо або після їх попереднього розгляду комі-
сією із трудових спорів.
У ст. 232 КЗпП України передбачено перелік спорів, які можуть
розглядатися тільки в судах. Безпосередньо в місцевих судах
розглядаються спори за заявами:
1) працівників підприємств, установ, організацій, де комісії із
трудових спорах не обираються;
2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав
припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини
звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання менш
оплачуваної роботи;
3) керівника підприємства, установи, організації (філії, пред-
ставництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його
заступників, головного бухгалтера підприємств, установ, організацій,
його заступників, а також службових осіб митних органів, державних
податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, службових
осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного
контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затвер-
джуються або призначаються на посади державними органами, орга-
нами місцевого самоврядування, а також громадськими організаціями
та іншими об’єднаннями громадян, із питань звільнення, зміни дати і
258
формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу,
оплати за час вимушеного прогулу і накладення дисциплінарних
стягнень;
4) власника або уповноваженого ним органу про відшкодування
працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі,
організації;
5) працівників у питанні застосування законодавства про працю,
яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено
власником або уповноваженим ним органом і профспілковим органом
підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав.
Безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються також
спори про відмову у прийнятті на роботу:
1) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з
іншого підприємства, установи, організації;
2) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад
і в установленому порядку направлені на роботу на це підприємство,
в установу, організацію;
3) виборних працівників після закінчення строку повноважень;
4) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років
або дитину-інваліда, а одиноких матерів – за наявності дитини віком
до чотирнадцяти років;
5) працівників, яким надано право повторного прийняття на
роботу;
6) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган
відповідно до чинного законодавства зобов’язаний укласти трудовий
договір.
Трудове законодавство передбачає такі строки позовної дав-
ності у трудових спорах. Згідно зі ст. 233 КЗпП України працівник
може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпо-
середньо до районного (міського) суду в тримісячний строк із дня,
коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого
права, а у справах про звільнення – у місячний строк із дня вручення
копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має
право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому
заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду
в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної
підприємству, установі, організації, встановлюється строк – один рік з
259
дня виявлення заподіяної працівником шкоди. Цей строк застосо-
вується і при зверненні до суду вищестоящого органу або прокурора.
У разі пропуску з поважних причин вказаних строків суд може
їх поновити.

§ 18.4. Порядок поновлення працівника на роботі та оплата

вимушеного прогулу

У разі звільнення без законної підстави або незаконного пере-

ведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на
попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який
розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату
працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або
різниці в заробітку за час виконання менш оплачуваної роботи, але не
більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розгля-
дається понад один рік, не з вини працівника, орган, який розглядає
трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за
весь час вимушеного прогулу.
У разі визнання формулювання причини звільнення непра-
вильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у
випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган,
який розглядає трудовий спір, зобов’язаний змінити формулювання і
вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності до
формулювання чинного законодавства та з посиланням на відповідну
статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини
звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню
працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає
рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного
прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою
ст. 235 КЗпП України.
У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або
уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній
заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або
переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який
розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. У разі
затримки власником або уповноваженим ним органом виконання
рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на
260
роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу
працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього
заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Суд покладає на службову особу, винну в незаконному звіль-
ненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов’язок покрити
шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв’язку з
оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання
менш оплачуваної роботи. Такий обов’язок покладається, якщо
звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо
власник або уповноважений ним орган затримав виконання рішення
суду про поновлення на роботі.
Стаття 237-1 КЗпП України закріплює загальний обов’язок влас-
ника відшкодувати моральну шкоду працівнику в трудових відно-
синах. Згідно із зазначеною статтею, відшкодування власником або
уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику прово-
диться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до
моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вима-
гають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
При розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги,
крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час
вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання менш
оплачуваної роботи (ст. 235), орган, який розглядає спір, має право
винести рішення про виплату працівникові належних сум без
обмеження будь-яким строком.
У разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з
порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попе-
редній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи,
організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов’язує ліквіда-
ційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном
ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних
випадках – правонаступника), виплатити працівникові заробітну
плату за весь час вимушеного прогулу.

Питання для самостійної перевірки знань

1. Які суспільні відносини є предметом трудового права?

2. Охарактеризуйте індивідуальні трудові відносини. Між ким вони
виникають? Який їхній зміст?

261
 3. Які суспільні відносини вважаються колективними трудовими
відносинами? Який їхній зміст? Суб’єкти?
4. У чому виявляються особливості методу трудового права?
5. Окресліть систему трудового права, її структурні частини, дайте їх
коротку характеристику.
6. Як класифікуються джерела трудового права за юридичною силою
та сферою дії?
7. Визначте поняття та склад індивідуальних трудових право-
відносин?
8. Що таке трудова правосуб’єктність, трудова правоздатність і
дієздатність?
9. Який склад колективних правовідносин?
10. Сформулюйте основні права працівників, їх гарантії та обов’язки у
сфері праці.
11. Які основні права та обов’язки роботодавця у трудових відно-
синах?
12. Дайте визначення трудового договору. Чим він відрізняється від
суміжних цивільно-правових договорів, пов’язаних із працею?
13. Охарактеризуйте сторони трудового договору. Який їхній
правовий статус?
14. Що є змістом трудового договору?
15. Який порядок укладення звичайного трудового договору на
невизначений строк та строкового договору?
16. Дайте визначення контракту та його змісту. Як визначається сфера
укладення контракту?
17. Що таке «переведення на іншу роботу»? Яке важливе положення
передбачено Конституцією України, що змінило застосування
статей 31, 33, 34 КЗпП України?
18. Який порядок проведення змін істотних умов праці?
19. Проаналізуйте підстави припинення трудового договору.
20. Сформулюйте поняття робочого часу. Які види робочого часу
встановлено законодавством?
21. У чому полягає відмінність між нормальним, скороченим та
неповним робочим часом?
22. Які режими робочого часу передбачено законодавством?
23. Чим характеризується ненормований робочий час і для яких
категорій працівників він може встановлюватись?
24. У чому полягає сутність підсумованого обліку робочого часу?

262
25. Назвіть поняття та види часу відпочинку. Які перерви протягом
робочого дня встановлено законодавством?
26. Які види відпусток передбачено законодавством України?
27. Коли у працівника виникає право на щорічну відпустку повної
тривалості?
28. Який порядок надання щорічної основної та додаткової відпусток?
29. Дайте визначення поняття та розкрийте зміст дисципліни праці.
30. У чому полягають значення дисципліни праці, її роль у ринковій
економіці?
31. Які методи забезпечення дисципліни праці встановлено законо-
давством? Охарактеризуйте їх.
32. Якими нормативно-правовими актами регулюється внутрішній
трудовий розпорядок?
33. Назвіть основні трудові обов’язки сторін трудового договору.
34. Визначте поняття і підстави заохочення.
35. Дайте визначення дисциплінарної відповідальності за трудовим
правом та назвіть її основні ознаки.
36. Дайте визначення дисциплінарного проступку.
37. Назвіть види дисциплінарної відповідальності.
38. Який порядок накладення дисциплінарного стягнення?
39. Дайте визначення поняття індивідуального трудового спору.
Визначте момент виникнення індивідуального трудового спору.
40. Наведіть класифікацію трудових спорів.
41. Назвіть причини виникнення трудових спорів.
42. Охарактеризуйте систему органів щодо розгляду трудових спорів.
43. Які трудові спори підвідомчі суду?

263
Розділ V
Основи адміністративного та кримінального права України
Глава 19. Основи адміністративного права України

§ 19.1. Поняття державного управління та співвідношення його з

виконавчою владою

Адміністративне право об’єктивно взаємопов’язане з таким

соціальним явищем, як управління. Сам термін (від лат. аdministratio –
управління) став універсальним засобом для характеристики певного
виду діяльності,спрямованої на досягнення відповідної суспільно
значимої мети.
Отже, управління є необхідною умовою розвитку суспільства,
спільної праці людей для досягнення певних цілей у відповідних
сферах і галузях діяльності. Ця діяльність, що здійснюється людьми –
суб’єктами управління і може бути охарактеризована як
цілеспрямована сукупність дій щодо погодження й координації
спільної праці для досягнення значущих цілей під час вирішення
поставлених завдань.
Різноманітність об’єктів управління того ким управляють, а
саме: суспільна праця (процес виробництва); органи публічної влади
та обєднання громадян, соціальні індивіди (громадяни, іноземці та
особи без громадянства); тварини і рослинні організми; технічні
засоби (машини, агрегати) дає можливість виділити такі його основні
види:
Соціальне управління – діяльність людей, їхніх громадських і
державних об’єднань, управління людини людиною і суспільством
загалом.
Технічне управління пов’язане зі створенням людьми, їхніми
об’єднаннями (колективами) машин і різних механізмів, а також
управління ними з метою полегшення умов праці.
Біологічне управління спрямоване на використання об’єктивних
законів природи, що відкривають біологічні науки, для створення
нових сортів рослин і порід тварин.
Варто зауважити, що технічне й біологічне управління здійс-
нюються в межах соціального, оскільки всі види управління пов’язані
з об’єднанням зусиль людей для досягнення відповідних цілей, але
мають різні об’єкти та сфери.

264
 Основними елементами управління є суб’єкт та об’єкт, що
взаємодіють між собою шляхом управляючого (керуючого) впливу
суб’єкта на об’єкт.
Соціальному управлінню також притаманні зазначені елементи.
Однак слід урахувати особливості соціальної сфери, де управлінські
зв’язки реалізуються через відносини людей, що виявляються в
організації суспільного життя. Отже, соціальне управління: по-перше,
проявляється через спільну діяльність людей, об’єднує їх для такої
діяльності у відповідні колективи та організаційно оформлює; по-
друге, забезпечує погодження індивідуальних дій учасників діяль-
ності, впливаючи на їхню поведінку (волю); по-третє, є регулятором
управлінських відносин, що виникають між суб’єктом та об’єктом
управління; по-четверте, є владним і підпорядковує волю учасників
управлінських відносин: суб’єкт формує та реалізує волю, а об’єкт їй
підкоряється; по-п’яте, має особливий механізм реалізації через орга-
нізаційно-оформлені групи людей, тобто через органи державного
управління (виконавчої влади), місцевого самоврядування та об’єд-
нання громадян або уповноважені особи цих організацій.
Соціальне управління поділяють на громадське, що здійсню-
ється органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян,
іншими недержавними організаціями, та державне, як специфічний
вид державної діяльності (виконавча діяльність), функціонування якої
пов’язане із формуванням особливої правової сфери – адміністра-
тивного (управлінського) права.
Основним призначенням державного управління як частини
державної діяльності є здійснення виконавчої влади. Державний
характер такого управління полягає в тому, що під час нього реалізу-
ються завдання, функції та інтереси держави. Воно складається з
обов’язкових трьох елементів: прийняття рішення, його виконання та
контроль за реалізацією. Для здійснення державного управління
створюють спеціальні органи (органи виконавчої влади), які діють у
межах законів і наданих державно-владних повноважень.
Зауважимо, що відповідно до ст. 6 Конституції державна влада
здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та
судову. Однак це не свідчить про відмову від терміна «державне
управління» чи «управління державними справами» (наприклад, ч.1
ст. 38 Конституції). Термін «державне управління» широко
використовується як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі та
законодавстві. Використання терміна «виконавча влада» пов’язане
265
передусім з переходом до розподілу єдиної державної влади (відомою
мірою до умовного) на три гілки влади-законодавчу, виконавчу та
судову згідно з функціонально-компетенційною спеціалізацією. Три
гілки єдиної державної влади характеризуються відповідною
самостійністю, кожну уособлюють (персоніфікують) конкретні,
відповідні суб’єкти, які її здійснюють, але зміст їх діяльності
спрямований на вирішення, як єдиним механізмом з внутрішнім
розподілом функцій, загальносуспільних завдань.
Державному управлінню як самостійній формі державної дія-
льності притаманні характерні ознаки, що випливають із його при-
роди, – здійснення виконавчих і розпорядчих повноважень. Такими
ознаками є:
• загальнодержавний характер, оскільки державне управління
охоплює найважливіші періоди життя держави та суспільства;
• підзаконна діяльність, оскільки її спрямовано на виконання
Конституції та законів України;
• юридично-владний, розпорядчий характер;
• організаційний характер, за допомогою якого регулюється та
координується спільна праця людей;
• безпосередніми об’єктами впливу є сфера економіки, соціально-
культурне та адміністративно-правове будівництво;
• безперервне й постійне здійснення.
Змістом державного управління є комплекс функцій, які нази-
вають функціями управління. Реалізуючи їх, суб’єкти державного
управління здійснюють управлінські процеси, досягають поставленої
мети. Функції державного управління є відносно самостійними
елементами виконавчої державної діяльності, що здійснюється на
основі закону чи іншого правового акта спеціальною системою ор-
ганів виконавчої влади властивими їм методами. Метою функцій
управління є виконання завдань держави та суспільства шляхом
владно-організаційної діяльності в різних процесуальних формах.

§ 19.2. Поняття адміністративного права, його предмет та

особливості адміністративно-правових відносин

У процесі публічного приватного управління формуються

організаційні зв’язки між учасниками відносин, чимало з яких
потребують правового регулювання. Юридичні норми, що сприяють
налагодженню правового порядку у відносинах між державою
266
(суб’єктами владних повноважень), органами державної влади,
органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими
особами іншими суб’єктами при здійсненні ними публічно-владних
управлінських функцій в тому числі на виконання державних
повноважень, або наданні адміністративних послуг, є
адміністративно-правовими нормами, а сукупність таких норм
становить адміністративне право.

З огляду на викладене предмет адміністративного права можна

визначити як регламентовані нормами адміністративного права
суспільні відносини розпорядницького, сервісного та договірного
типу, які складаються у сфері функціонування органів публічної
влади, а також відносин з приводу застосування заходів
адміністративного примусу.
До ключових ознак предмета сучасного адміністративного права
слід віднести такі:
• відповідні суспільні відносини, як правило, мають владний
характер;
• зазвичай вони складаються у сфері публічного управління (виняток
становлять деякі адміністративно-деліктні відносини);
• у переважній більшості випадків однією зі сторін цих відносин є
орган публічної адміністрації (його посадова особа);
• відносини адміністративного типу формуються майже в усіх
галузях та сферах суспільного життя (економіці, спорті, культурі,
господарстві, обороні тощо).
Адміністративно-правова норма, як і будь-яка правова, є
правилом поведінки, що встановлюється відповідними державними
органами й забезпечується санкцією, організованим захистом із боку
держави.
Специфіка норм адміністративного права, яка відрізняє їх від
норм деяких інших галузей, полягає в тому, що правила в більшості з
них подано в імперативній (категоричній, владній) формі.
Норми адміністративного (управлінського) права поділяють на
кілька видів. Критеріями такого групування є:
• функціональне призначення норм права;
• зміст норми;
• дія у просторі;
• спосіб впливу на адресата.

267
 За функціональним призначенням норми адміністративного
права поділяють на регулятивні, що здійснюють через законодавчі й
підзаконні (нормативні) акти упорядковувальний правовий і організацій-
ний вплив на суспільні відносини, та норми правоохоронні, що забез-
печують безперешкодне функціонування вже врегульованих відносин.
Відповідно до змісту норми бувають матеріальні та проце-
суальні. Перші визначають зміст організаційних структур управління,
виконавчо-розпорядчої діяльності, повноважень і санкцій, статусів,
дозволів, заборон, державних примусових заходів тощо. Процесуальні
норми, на відміну від матеріальних, визначають форми, порядок,
процедури, методи реалізації приписів матеріального права.
За масштабом застосування, тобто дією у просторі, адмініст-
ративно-правові норми поділяють на ті, що мають загальне значення для
всіх галузей управління, та спеціальні, що діють в окремих галузях.
Перші формулюють загальні правила поведінки для великої кількості
громадян, службовців тощо. Друга група норм відображає специфіку
відносин у конкретних галузях і сферах управління (агропромисловий
комплекс, сфера внутрішніх справ тощо). Спеціальні адміністративно-
правові норми деталізують, розвивають загальні норми.
Відповідно до способу впливу на адресата з усіх адміністра-
тивно-правових норм виділяють зобов’язальні, що приписують
носіям прав та обов’язків здійснювати ті чи інші дії правового харак-
теру (такі норми містять правила дорожнього руху, внутрішнього
трудового розпису тощо); заборонні (переважно містяться в
Особливій частині Кодексу України про адміністративні правопору-
шення) – їх порушення (невиконання) кваліфікують як адміністра-
тивні правопорушення (проступки); дозвільні та їхній різновид –
дискреційні норми, які не приписують, але й не забороняють,
надаючи право діяти (або утримуватися від дій) на власний розсуд,
але у межах правового припису (наприклад, право на подання скарги
на дії державного органу або сплатити штраф будь-коли, але в межах
визначеного нормою часового терміну).
Слід зазначити, що наведений вище поділ адміністративно-пра-
вових норм є певною мірою умовним, оскільки важко знайти такий
юридичний акт, у якому містилися б лише норми зобов’язального
характеру або ж норми заборони. Отже, класифікацію можна сприй-
мати за умови, що якийсь із трьох впливів (зобов’язальний, забо-
ронний, дозвільний) є домінуючим у разі викладення приписів акта
або ж спеціально у ньому підкреслюється.
268
 Структура адміністративно-правової (управлінської) норми, як і
структура норми права іншої галузі права, включає умови (гіпотезу)
норми, під якими розуміють вказівку на юридичні факти, у разі
наявності яких норма може справляти дію на суб’єктів адміністра-
тивних правовідносин. Однак норми, які передбачають адміністра-
тивну відповідальність, часто у своїй структурі не містять гіпотези,
що пояснюється їхнім відсильним характером.
Друга складова адміністративно-правової норми – диспозиція
(власне правило поведінки). Третя – санкція подає юридичні наслідки,
які настають під час виникнення зазначених у гіпотезі умов. Адміні-
стративна санкція може передбачати не тільки адміністративну, а й
інші види юридичної відповідальності, наприклад, це показово для
норм, що адресують державним службовцям.
Як зазначалося вище, відносини, які виникають у процесі
державного управління, регулюються за допомогою адміністративно-
правових (управлінських) норм і у такий спосіб перетворюються на
адміністративно-правові (управлінські) відносини.
Адміністративно-правові відносини – це суспільні відносини
у сфері державного управління, учасники яких є носіями прав та
обов’язків, урегульованих нормами адміністративного права. Крім
того, це різновид правових відносин, тому він має спільні загальні
ознаки. Складовими адміністративно-правових відносин є: суб’єкти,
об’єкти та юридичні факти.
Спираючись на положення чинного законодавства України, до
суб’єктів адміністративно-правових відносин належать:
• державні органи (органи законодавчої, виконавчої та судової влади,
прокуратури, адміністрації державних підприємств й установ);
структурні підрозділи органів держави, посадові особи державних
органів;
• власники (представники, менеджери);
• об’єднання громадян, кооперативи, органи самоврядування;
• громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства.
Передумовою вступу зазначених суб’єктів у конкретні адміні-
стративно-правові відносини є їх право- та дієздатність.
Адміністративна правоздатність – це спроможність суб’єкта
адміністративних правовідносин мати права та виконувати юридичні
обов’язки у сфері виконавчої влади.

269
 Адміністративна дієздатність – визначає здатність суб’єкта
своїми діями набувати й реалізовувати права та обов’язки у сфері
управління.
Об’єкт – це те, заради чого виникають правовідносини. Об’єк-
том адміністративно-правових відносин є поведінка учасників управ-
лінських відносин (дії, утримання від дій). Дії учасників управлін-
ських відносин можуть здійснюватися заради різних правових
інтересів. Це можуть бути матеріальні цінності, продукти духовної
творчості, особисті нематеріальні блага, а саме: здоров’я, гідність
людини, моральність тощо.
Підставою виникнення, зміни або припинення управлінських
відносин є юридичні факти. Це дії та події. Дії – це факти, що вини-
кають за волею людей. Вони можуть бути як правомірними, так і
неправомірними.
Неправомірні дії – правопорушення, проступки, що тягнуть за
собою застосування заходів примусового впливу. До таких дій нале-
жать правопорушення, зокрема адміністративні та дисциплінарні, за
які настає відповідальність.
Управлінські відносини виникають не тільки в результаті дія-
льності людей, а й виникнення подій. Події – це явища, що не
залежать від волі людей, але приводять до певних правових наслідків.
До них, наприклад, належать стихійні лиха – повені, землетруси,
пожежі, епідемії тощо.
Адміністративно-правові відносини характеризуються усіма
ознаками правових відносин, але, крім цього, мають деякі
особливості, які полягають у тому, що:

• адміністративно-правові відносини складаються в сфері управління,

тобто в повсякденній практичній реалізації завдань і функцій
держави щодо здійснення управління господарським, соціально-
культурним будівництвом, адміністративно-політичною сферою,
іншою управлінською діяльністю;
• в усіх відносинах однією зі сторін обов'язково є орган виконавчої
влади (державного управління), орган місцевого самоврядування
або громадська організація, наділена державно-владними
повноваженнями;
• адміністративно-правові відносини — це особливий зв'язок між їх
учасниками, один із яких за даних обставин має право вимагати від

270
 іншого такої поведінки, яку передбачено адміністративно-правовою
нормою;
• орган управління зобов'язаний реалізувати свої матеріально-правові
та процесуальні права, тобто право є одночасно і обов'язком
суб'єкта адміністративно-правових відносин;
• адміністративно-правові відносини можуть виникнути за
ініціативою будь-якого суб'єкта адміністративного права, згода
іншої сторони не є обов'язковою умовою для їх виникнення;
• порушення однією зі сторін своїх обов'язків зумовлює її
відповідальність не перед іншою стороною, а перед державою в
особі її компетентних органів;
• адміністративно-правові відносини, що виникають між органами
виконавчої влади та іншими суб'єктами адміністративного права, не
завжди є відносинами, які здійснюють за методом влади та
підпорядкування. Ці відносини можуть реалізовувати на засадах як
влади й підпорядкування, так і рівності сторін, тобто кожна сторона
зобов'язана виконувати конкретні вимоги правової норми. Тут
завжди має місце подвійний зв'язок: правомочність — обов'язок —
правомочність. Наявність взаємних прав і обов'язків властива
досить широкому колу адміністративних правовідносин;
• санкції, що застосовують до сторін адміністративно-правових
відносин за порушення ними своїх прав і обов'язків, — це, як
правило, заходи адміністративного примусу, адміністративної та
дисциплінарної відповідальності, може настати також матеріальна
або кримінальна відповідальність;
• спори, що виникають між сторонами адміністративно-правових
відносин, вирішують як у адміністративному, так і в судовому
порядку. Більшість адміністративно-правових спорів вирішують в
адміністративному порядку, тобто уповноваженими на те органами
державної виконавчої влади або посадовими особами.
Конституцією України кожному гарантується право на оскарження
в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55).
У цілому адміністративно-правовим відносинам притаманні дві
найважливіші ознаки: з одного боку — це форми соціальних
відносин, оскільки в них обов'язково беруть участь люди чи їх
об'єднання, а з іншого — це форми організаційних відносин, у процесі
реалізації яких розв'язуються завдання управлінської діяльності.

271
§ 19.3. Джерела адміністративного права

В юридичній літературі під джерелом адміністративного права

розуміють форму виразу його норм. Відомо, що за своїм змістом
адміністративно-правова норма відрізняється від норм інших галузей
права тим, що у більшості випадків регулює відносини
управлінського характеру (публічно-правових відносин).
Адміністративно-правові норми містяться безпосередньо в
Конституції України, законодавчих актах, нормативних наказах,
постановах уряду, інших нормативних актах державних органів,
рішеннях місцевих рад. До джерел адміністративного права належать
не тільки самі нормативні акти державних органів, але й затверджені
цими актами кодекси, статути, правила і т.ін., що регулюють
управлінську діяльність.
Таким чином, джерело адміністративного права - це акт
правотворчості суб’єктів владних повноважень, що складається з
адміністративно-правових норм або навіть одного правила поведінки,
що регулює виконавчо-розпорядницьку діяльність. Якщо акт охоплює
поряд з нормами адміністративного права норми інших галузей права
(фінансового, цивільного та ін.), то для адміністративного права він
буде джерелом лише в частині, котра як би наповнена
адміністративно-правовим змістом.
Кожне джерело адміністративного права відрізняється від інших
своїми особливостями, обумовленими цільовою спрямованістю й
змістом норм, які його становлять, їхньою юридичною чинністю,
масштабом функціонування (дії). Джерело може бути загальної й
локальної дії, обов'язковим до виконання всіма органами керування й
об'єктами, незалежно від підпорядкування, або як тільки
підприємствами, установами, посадовими особами, підвідомчими
органу, що видав акт. До системи джерел адміністративного права
ставляться нормативні акти, що діють у межах України, а також такі,
котрий регулюють роботу українських установ за кордоном. Можуть
існувати джерела, що діють у межах області, міста, району, тощо.
Специфіка джерел адміністративного права визначається також
їхньою субпідрядністю, що у свою чергу відображає дію принципу
централізму. Складовою частиною останнього є положення про
обов'язковість рішень вищих органів для нижчестоящих.
Супідрядність джерел виражається в наступному: а) всі вони
ґрунтуються на нормах Конституції й законах України, що мають
272
вищу юридичну силу; б) джерела - нормативні акти органів
виконавчої влади всіх ланок служать юридичною базою для джерел -
нормативних актів, які приймаються нижчими органами виконавчої
влади; в) джерела - нормативні акти вищих органів виконавчої влади
характеризуються більшим масштабом дії, чим аналогічні акти
нижчих органів; г) джерела - нормативні акти галузевого (відомчого)
характеру базуються на джерелах загального характеру.
З огляду на розмаїтість джерел адміністративного права, їх
доцільно розділити на такі види.

1. Конституція України (Основний Закон).

2. Законодавчі акти України: закони України «Про Кабінет Міністрів
України, «Про Місцеві державні адміністрації» та ін.
3. Кодекси, положення, статути й інші кодифіковані акти
управлінського характеру (наприклад, Кодекс України про
адміністративні правопорушення, Митний кодекс України).
4. Постанови Верховної Ради України, які містять адміністративно-
правові норми організаційно-правового характеpу.
5. Укази й розпорядження Президента України.
6. Нормативні акти органів виконавчої влади України: нормативні
постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України.
7. Положення, статути, правила, інструкції, інші акти, затверджені
Кабінетом Міністрів України.
8. Нормативні накази міністрів, керівників інших центральних
органів виконавчої влади.
9. Нормативні накази керівників державних підприємств, установ й
організацій.
10. Нормативні акти місцевих рад, їхніх виконавчих органів
(наприклад, рішення, що встановлюють правила, за порушення
яких передбачена адміністративна відповідальність).
11. Розпорядження місцевих державних адміністрацій (їхніх голів).
12. Міжурядові угоди України з іншими державами й міжнародно-
правові акти, ратифіковані й визнані нашою державою.
13. Акти Конституційного Суду України (наприклад, рішення про
відповідність Конституції України, Законів України, постанов
Кабінету Міністрів України.
У системі джерел адміністративного права провідну роль
відіграє Конституція України, що є Основним Законом Української
держави. У Конституції України визначаються система органів
273
виконавчої влади, їх найважливіші повноваження, організація
діяльності, зовнішні форми правових актів. Конституційні положення
встановлюють адміністративно-правовий статус громадян,
закріплюють участь об'єднань громадян і трудових колективів в
управлінні державними й суспільними справами, обов'язки і
відповідальність посадових осіб, найважливіші способи зміцнення
законності й дисципліни в державному управлінні.

§ 19.4. Форми публічного (державного) управління

Публічне управління реалізується через конкретні дії та рішення
органів (посадових осіб) публічної влади. Вчинення відповідних дій
та прийняття відповідних рішень – не безладний, хаотичний процес.
Адміністративна управлінська діяльність завжди провадиться в
певних рамках, окреслених правом. Право не лише наділяє кожного
суб’єкта публічної адміністрації компетенцією, яка дає йому змогу
здійснювати регулюючий вплив на правовідносини та поведінку їх
учасників, але й чітко визначає форми відповідного впливу.
Органи (посадові особи) публічної адміністрації можуть
приймати не будь-які рішення, а тільки ті, право на прийняття яких їм
дає закон. Вони вчиняють їх лише у спосіб передбачений (або не
заборонений) законом. Відповідні рішення приймаються, а дії
здійснюються не в усіх випадках, а тільки на підставах, визначених
законом. Правова регламентація форм публічного управління
забезпечує системність, упорядкованість та ефективність діяльності
органів влади, запобігає різноманітним зловживанням.
Отже, під формами публічного державного управління слід
розуміти: регламентовані правом види і способи реалізації органами
(посадовими особами) публічної адміністрації наданих їм
повноважень.
Управління сферою публічних відносин втілюється в
найрізноманітніших формах: у прийнятті нормативних актів
(постанов, рішень, наказів, розпоряджень тощо); у проведенні
різноманітних нарад та зборів; у реєстрації об’єктів (транспортних
засобів, зброї, підприємств і т.п.); в наданні дозволів на здійснення
певних видів діяльності та багатьох інших.
Досить часто конкретні форми публічного управління
визначаються законами України. Приміром, ст. 26 Закону України
«Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 р. № 1023-ХІІ (із
змінами) закріплює за органами захисту прав споживачів право:
274
давати суб’єктам господарювання обов’язкові для виконання приписи
про припинення порушень прав споживачів; перевіряти якість
продукції, додержання правил торгівлі та надання послуг; відбирати
зразки товарів, сировини, матеріалів, напівфабрикатів,
комплектуючих виробів для перевірки їх якості; проводити
контрольні перевірки правильності розрахунків із споживачами;
забороняти реалізацію споживачам фальсифікованої та простроченої
продукції; опломбовувати виробничі, складські, торговельні та інші
приміщення суб’єктів господарювання сфери торгівлі і послуг;
подавати до суду позови щодо захисту прав споживачів; накладати
стягнення за правопорушення у сфері захисту прав споживачів тощо.
Але в більшості випадків форми публічного управління
закріплюються в урядових та відомчих положеннях про відповідні
органи чи підрозділи публічної адміністрації. Так, згідно з
Положенням про міністерство інформаційної політики України (МІП)
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня
2015 р. № 2, Міністр МІП очолює МІП, здійснює керівництво його
діяльністю; спрямовує і координує здійснення іншими центральними
органами виконавчої влади заходів з питань, що належить до
компетенції МІП; визначає пріоритети роботи МІП та шляхи
виконання покладених на нього завдань, затверджує плани роботи
МІП, звіти про їх виконання; організовує та контролює виконання в
апараті МІП Конституції та законів України, актів Президента
України та Кабінету Міністрів України; подає на розгляд Кабінету
Міністрів України проекти законів, актів Президента України,
Кабінету Міністрів України, розробником яких є МІП; представляє в
установленому порядку проекти законів, внесені Кабінетом Міністрів
України, розробником яких є МІП, і доповідає з інших питань, що
належить до компетенції МІП, під час їх розгляду на пленарних
засіданнях Верховної Ради України; веде переговори і підписує
міжнародні договори України у межах наданих йому повноважень;
затверджує положення про самостійні структурні підрозділи апарату
МІП, призначає на посади та звільняє з посад в установленому
порядку їх керівників та заступників керівників, присвоює їм ранги
державних службовців, приймає рішення щодо їх заохочення та
притягнення до дисциплінарної відповідальності; вносить подання
щодо представлення в установленому порядку державних службовців
та працівників апарату МІП, підприємств, установ та організацій, що
належать до сфери управління МІП, до відзначення державними
275
нагородами; порушу в установленому порядку питання про
притягнення до дисциплінарної відповідальності своїх заступників;
притягує до дисциплінарної відповідальності керівників підприємств,
установ та організацій, що належать до сфери управління МІП;
утворює, ліквідує, реорганізовує підприємства, установи та
організації, затверджує їх положення (статути), в установленому
порядку призначає на посади та звільняє з посад їх керівників;
погоджує в установленому порядку призначення на посади керівників
відповідних структурних підрозділів Ради міністрів Автономної
Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських
держадміністрацій; дає обов’язкові до виконання працівниками
апарату МІП доручення; приймає рішення щодо розподілу
бюджетних коштів, головним розпорядником яких є МІП;
представляє МІП у відносинах з іншими органами, підприємствами,
установами та організаціями в Україні та за її межами; скликає та
проводить наради з питань, що належать до компетенції МІП;
підписує накази МІП; здійснює інші передбачені законом
повноваження.
Незважаючи на величезну різноманітність конкретних проявів
публічного управління, більшість з них за своєю природою та
характером є однорідними. Це дозволяє виділити чотири основні
(загальні) форми публічного (державного) управління:
• видання нормативно-правових актів;
• видання індивідуальних актів;
• укладання адміністративних договорів;
• надання адміністративних послуг та здійснення інших юридично
значущих дій.
Кодекс адміністративного судочинства України визначає, що
нормативно-правовий акт – акт управління (рішення) суб’єкта
владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує)
загальні правила регулювання однотипних відносин, і який
розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
За суб’єктами права видання нормативно-правові акти
класифікуються на ті, що видаються Президентом України, Кабінетом
Міністрів України, центральними та місцевими органами виконавчої
влади, а також органами місцевого самоврядування.
Президент України на основі та на виконання Конституції і
законів України видає укази й розпорядження, які є обов’язковими до
виконання на території країни.
276
 Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає
постанови й розпорядження, які є обов’язковими до виконання.
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади
видають накази, розпорядження, інструкції, рішення та постанови.
Голова місцевої державної адміністрації видає розпорядження, а
керівникам управлінь, відділів та інших структурних підрозділів –
накази.
Види і порядок прийняття актів місцевого самоврядування
визначається Законом України «Про місцеве самоврядування в
Україні». Відповідно до ст. 59 цього Закону, сільські, селищні, міські,
районні та обласні ради та їх виконавчі комітети приймають
нормативно-правові акти у формі рішень. Голови цих рад видають
розпорядження.
Індивідуальний акт – акт (рішення) суб’єкта владних
повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних
управлінських функцій або в порядку надання адміністративних
послуг, який стосуються прав або інтересів визначеної в акті особи
або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має
визначений строк.
Чинне законодавство визначає поняття адміністративного
договору.
Адміністративний договір – спільний правовий акт суб’єктів владних
повноважень або правовий акт за участю суб’єкта владних
повноважень та іншої особи, що ґрунтуються на їх волеузгодженні,
має форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає
взаємні права та обов’язки його учасників у публічно-правовій сфері і
укладається на підставі закону:
а) для розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії
суб’єктами владних повноважень;
б) для делегування публічно-владних управлінських функцій;
в) для перерозподілу або об'єднання бюджетних коштів у випадках,
визначених законом;
г) замість видання індивідуального акта;
д) для врегулювання питань надання адміністративних послуг.
Надання адміністративних послуг та здійснення інших
юридично значущих дій – передбачена законом розпорядча діяльність
органів публічної адміністрації, що здійснюється за ініціативою
приватних (фізичних та юридичних) осіб і спрямована на реалізацію
їхніх прав, свобод і законних інтересів.
277
 Поняття «адміністративні послуги» охоплює величезний масив
розпорядчих дій публічної влади, зокрема:
• видачу дозволів (на зайняття окремими видами підприємницької
діяльності, на проведення мітингів і демонстрацій, на розміщення
реклами тощо);
• акредитацію, атестацію, сертифікацію (наприклад, акредитація
вищих навчальних закладів, закладів охорони здоров'я ,
підприємств, робочих місць);
• реєстрацію з веденням реєстрів (реєстрація актів громадського
стану, суб’єктів підприємницької діяльності, об'єднань громадян,
винаходів, відкриттів тощо);
• легалізацію актів (наприклад, нострифікацію – визнання дипломів,
виданих в інших країнах);
• соціальні адміністративні послуги – визнання певного статусу, прав
особи (наприклад, призначення пенсій, субсидій).
Широкий спектр повноважень публічної адміністрації
пов'язаний з об’єктивною потребою держави та суспільства в
забезпеченні належного функціонування державного апарату,
охороні правопорядку, підвищенні громадянської правосвідомості,
профілактиці правопорушень. Відповідні повноваження реалізуються
шляхом вчинення таких виконавчо-розпорядчих дій, як: реєстрація
нормативно-правових актів; митний огляд багажу і транспортних
засобів; особистий огляд особи; службове атестування, прийняття
присяги і т.п.
Здійснення перерахованих дій неодмінно спричиняє
виникнення, зміну або припинення правовідносин, тобто має
юридичні наслідки. Так наприклад, державна реєстрація нормативних
актів місцевих державних адміністрацій є необхідною умовою їх
вступу в дію. Незареєстровані нормативні акти не мають юридичної
сили, не можуть бути розіслані адресатам, оприлюднені в офіційних
засобах масової інформації тощо.
§ 19.5. Методи державного (публічного) управління
Державне (публічне) управління функціонує не тільки у певних
формах, а й за допомогою певних методів.
Під методом як поняття розуміють прийом, спосіб дії, характер,
волевиявлення. Метод управління – це спосіб впливу керуючого
суб’єкта на поведінку об’єкта управління.
Методи виявляються у формах управління через взаємодію його
суб’єктів та об’єктів, через зв’язки, які між ними склалися. У них
278
відбиваються воля держави, повноваження юридично-владного
характеру, що належать суб’єктом владних повноважень. Тому
методи є юридично оформленими, закріпленими адміністративно-
правовими нормами, виключно в межах наданої їм компетенції.
Унаслідок значної різноманітності суб’єктів владних
повноважень та об’єктів, що перебувають під їхнім впливом, існують
різні методи управління. Проте, це включає наявності у них загальних
ознак. Найхарактернішим для методів управління є:
• способи впливу суб’єкта владних повноважень (посадової особи) на
підпорядкований йому орган і громадян;
• вираження державного публічного інтересу, керівної ролі держави;
• засоби досягнення мети;
• способи організації, прийоми здійснення функцій, що виникають
під час спільної діяльності;
• способи реалізації компетенції.
Методи управлінського впливу є адміністративно-правовими.
Саме в них виявляються всі якості публічно-владних управлінських
функцій суб’єктів владних повноважень.
За допомогою адміністративно-правових методів суб’єкт
владних повноважень здійснює управлінських вплив на об’єкт
шляхом використання адміністративно-правових форм управління.
В адміністративному (управлінському) праві загальновизнано,
що метод і форми управління є взаємопов’язаними. Саме у
відповідній формі метод управління реально відіграє роль способу
(засобу) управлінського впливу. Форма ж управління породжує
методи, а через них – і функції управління.
Традиційно управлінські методи поділяються на наукові та
ненаукові, демократичні та диктаторські, державні та громадські,
адміністративні та економічні, прямого та непрямого впливу.
Унаслідок того, що одні методи мають загальний характер, прита-
манний усім видам державної діяльності та всім державним органам,
а інші – лише окремим із них, методи управління поділяються на
загальні та спеціальні.
До загальних методів, зазвичай, належать методи адміністратив-
ного та економічного впливу, переконання та примусу, нагляду та
контролю, прямого та непрямого впливу, регулювання, керівництва та
управління.
Адміністративний та економічний методи активно використо-
вуються впродовж усього існування організаційних систем і на всіх
279
рівнях. Однак співвідношення між ними, їхній зміст трансформу-
ються залежно від економічної ролі держави та права. За будь-яких
форм державного устрою, організації публічної влади, типів еконо-
міки адміністративне розпорядництво необхідне, навіть неминуче.
Адміністративний метод переважно пов’язують із адміністра-
тивно-правовою формою діяльності, якою, як відомо, є юридичні акти
управління, організаційно-правові структури, організаційно-розпо-
рядчі заходи, заходи стимулювання та правового примусу, визначення
статусів шляхом правового регулювання, контроль тощо. Отже,
адміністративний метод полягає у впливі суб’єкта управління на його
об’єкт через владно-розпорядчі вказівки та організаційно-структурне
впорядкування.
Основна ознака економічного методу – опосередкований вплив
через майнові інтереси й потреби, стимулювання у різних еконо-
мічних формах (податки, субсидії, бюджетне регулювання, плата за
фонди, монетарна та інвестиційна політика, цінове, тарифне регулю-
вання, розроблення системи балансів, комерційне кредитування,
державний контракт і замовлення, економічні санкції тощо).
Вдале використання й поєднання обох методів дає змогу дер-
жаві та її органам виконувати своє призначення.
У системі методів державного управління важливе місце посідає
переконання. Переконання – це система заходів правового й не право-
вого характеру, які здійснюються державними та громадськими орга-
нами (органами публічної адміністрації), що виявляється у здійсненні
виховних, роз’яснювальних та заохочувальних методів, спрямованих на
формування у громадян розуміння необхідності чіткого виконання
законів та інших правових актів.
Основними формами переконання, які застосовуються в дер-
жавному управлінні, є: організація заходів, спрямованих на вирі-
шення конкретних завдань (облік, контроль, прийняття необхідних
документів, проведення семінарів, зборів тощо); виховання (правове,
економічне, моральне тощо), особистий приклад; роз’яснення завдань
державного управління; інструктаж; заохочення та критика.
Державний примус у нашій країні характеризується тим, що
цей метод використовується як допоміжний після застосування
методу переконання. Його можна визначити як психологічний або
фізичний вплив суб’єктів владних повноважень (посадових осіб) на
певних осіб із метою спонукати, примусити їх виконувати правові
норми. Є дві його форми: судова та адміністративна.
280
 Адміністративний примус – це система засобів психологічного
або фізичного впливу на свідомість і поведінку людей для досягнення
чіткого виконання встановлених обов’язків, забезпечення право-
порядку та законності.
Адміністративний примус застосовується на основі адмініст-
ративно-процесуальних норм для запобігання вчиненню правопору-
шень; припинення адміністративних проступків; притягнення до
адміністративної відповідальності.

§ 19.6. Поняття та склад адміністративного правопорушення

Фактичною підставою для настання адміністративної
відповідальності є скоєне правопорушення, що тягне за собою
адміністративне стягнення.
У законодавстві поняття «адміністративне правопорушення»
сформульовано у ст. 9 Кодексу України про адміністративні
правопорушення (КУпАП). Згідно з цим Кодексом адміністративним
правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна
(умисна або необережна) дія, чи бездіяльність, яка посягає на
громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на
встановлений порядок управління і за яку законом передбачена
адміністративна відповідальність.
Адміністративна відповідальність настає лише у тому разі, коли
правопорушення за його характером не тягне за собою згідно з
чинним законодавством кримінальної відповідальності.
Отже, ознаками адміністративного правопорушення (проступку) є:
• суспільна небезпечність діяння;
• протиправність;
• винність;
• адміністративна відповідальність (караність).
Суспільна небезпечність діяння в нормах адміністративного
деліктного права не вважається ознакою адміністративного про-
ступку. Але, незважаючи на це, слід зазначити, що адміністративні
правопорушення посягають на конкретні правовідносини, що охо-
роняються адміністративним законодавством, і завдають їм шкоду, а
водночас і шкоду правопорядку. До осіб, які скоїли такі право-
порушення, вживаються заходи державного примусового впливу.
Таким чином, адміністративні проступки є також суспільно небез-
печними. При розмежуванні адміністративних проступків і кримі-
нальних злочинів ураховують ступінь суспільної небезпечності.
281
 Протиправність означає, що правопорушення характеризується
як дія чи бездіяльність, заборонена адміністративним законодавством.
Поняття «діяння» слід розглядати у таких основних значеннях:
• як акт поведінки людини;
• два варіанта поведінки – дія чи бездіяльність, що порушують норми
права;
• заборона такої дії чи зобов’язання активно діяти в необхідному
напрямі;
• громадянин не діє там, де це вимагається або де це забороняється
(здійснює діяння проти права). Наприклад, порушує правила
дорожнього руху або не виконує вимог щодо взяття на облік
військовозобов’язаних.
Протиправність як ознака адміністративного правопорушення
вважається такою, якщо є норма права, яка встановлює певний
варіант поведінки, і діяння особи (суб’єкта), яке суперечить припису
цієї норми. Причому правові норми, які встановлюють певні правила,
можуть бути не тільки адміністративними, а й трудовими, земель-
ними, фінансовими, господарськими, житловими тощо. Відсутність
протиправності свідчить про відсутність адміністративного право-
порушення.
Важливою ознакою адміністративного правопорушення є вина.
Це психічне (внутрішнє) ставлення суб’єкта до вчинення певного
діяння та його наслідків. Розрізняють дві форми адміністративної
вини: умисна (намір) і через необережність. Намір може бути прямим
і непрямим, а необережність – самовпевненістю і недбалістю. Відсут-
ність вини виключає наявність адміністративного проступку.
Адміністративна караність свідчить, що адміністративним
проступком визнається лише таке протиправне, винне діяння за яке
законодавством передбачено застосування адміністративних
стягнень.
Адміністративні правопорушення (проступки) розрізняються за
специфічними ознаками, які характеризують їх об’єктивну і
суб’єктивну сторони. Іншими словами адміністративне
правопорушення (проступок) має свою юридичну модель (склад).
Склад адміністративного правопорушення – це передбачена
чинним законодавством сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак,
за наявності яких те чи інше діяння можна кваліфікувати як
адміністративне правопорушення. Він включає: об’єкт, об’єктивну
сторону, суб’єкт, суб’єктну сторону.
282
 Об’єктом адміністративного правопорушення є сукупність
суспільних відносин, які охороняються адміністративним правом,
регулюються нормами трудового, цивільного, земельного та
фінансового права і за порушення яких накладаються адміністративні
стягнення. Об’єктом адміністративного правопорушення можуть бути
певні особисті блага (здоров’я, честь і гідність людини та ін.).
Залежно від ступеня узагальнення, рівня абстрактності
розрізняють загальний, родовий та безпосередній об’єкт проступку.
Об’єктивна сторона – це сукупність таких зовнішніх ознак, як
діяння (дія чи бездіяльність), протиправні наслідки, причинний
зв’язок між діями і наслідками, що настали, місце, час, обставини,
способи та засоби вчинення адміністративного правопорушення.
Основною і обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є
протиправне діяння, відсутність якого включає склад будь-якого
адміністративного правопорушення. Всі інші ознаки мають
факультативний характер.
Суб′єктами адміністративних правопорушень можуть бути
громадяни чи посадові особи, іноземці та особи без громадянства.
Відповідно до ст. 12 Кодексу України про адміністративні
правопорушення (КУпАП) адміністративній відповідальності
підлягають осудні особи, що досягли 16-річного віку. Якщо особа
віком від 16 до 18 років вчинила адміністративне правопорушення,
вона притягується до адміністративної відповідальності відповідно до
ст. 13 КУпАП.
Визначення адміністративного проступку неповнолітнім є
обставиною, що пом’якшує адміністративну відповідальність. За
вчинення адміністративних проступків віком від 16 до 18 років до
неповнолітніх можуть бути застосовані такі заходи впливу:
• зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у
потерпілого;
• застереження;
• догана або сувора догана;
• передання неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх
заміняють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за
їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання (ст. 24 1
КУпАП).
Посадові особи підлягають відповідності за адміністративні
правопорушення, пов’язані з недотриманням встановлених правил у
сфері управління, охорони державного та громадського порядку,
283
здоров'я населення та інших, забезпечення виконання яких
передбачено їхніми службовими обов’язками. Це означає, що
посадові особи несуть відповідальність не тільки за порушення
певних правил своїми діями, а й за незабезпечення їх виконання
іншими особами, насамперед підлеглими.
Чинне законодавство передбачає накладення стягнення у
вигляді штрафу і на юридичних осіб за адміністративні
правопорушення (ст. 27 КУпАП).
Суб′єктивна сторона характеризує внутрішній (психічний)
аспект адміністративного проступку. Вона охоплює інтелектуальні та
вольові процеси свідомості, які спонукали, скеровували протиправну
поведінку порушника.
Суб′єктивна сторона адміністративного правопорушення
включає вину, мотив і мету правопорушення.
Вина – основна і обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-
якого адміністративного проступку. Це психічне ставлення особи до
вчиненого нею суспільно шкідливого діяння і його наслідків, яке
виявляється у формі умислу або необережності.
Мотив і мета адміністративного правопорушення –
факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу проступку . Під
мотивом розуміється усвідомлене особою внутрішнє спонукання,
яким вона керувалася при вчиненні проступку. Мета – це наслідок,
результат якого прагне досягти особа, вчиняючи адміністративне
правопорушення.
Об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу адміністративного
правопорушення передбачені у відповідних статтях КУпАП.
Адміністративні правопорушення можуть бути класифіковані за
різними видами. Існують такі критерії для класифікації:
• залежно від ступеня суспільної небезпеки виділяють основний та
кваліфікаційний склад правопорушень. Більш високий ступінь
небезпеки діяння характеризують додаткові ознаки, які прийнято
називати кваліфікуючими (наприклад, повторність, наявність або
можливість настання шкідливих наслідків, аварійна ситуація, зали-
шення місця події, вчинення діяння посадовою особою, грубе пору-
шення правил тощо). Склад правопорушень із такими додатковими
ознаками називають кваліфікуючим, а без таких ознак – основним;
• за суб’єктом проступку розрізняють особисті (приватні) та
службові (посадові) правопорушення;

284
• за характером шкоди адміністративні правопорушення поділяють
на матеріальні та формальні. До матеріальних належить склад
правопорушень, де є матеріальна шкода (наприклад, знищення лісу
в результаті його підпалу). У формальних правопорушень настання
шкідливих наслідків не вимагається (наприклад, неявка за
викликом у військовий комісаріат);
• за структурою складу бувають однозначні (наприклад, доведення
неповнолітніх до стану сп’яніння) й альтернативні правопору-
шення. Останні мають кілька варіантів ознак правопорушення
(наприклад, порушення правил відкриття та функціонування штем-
пельно-граверних майстерень відповідно до ст. 189 КУпАП.
Крім того, за особливостями конструкції розрізняють описовий
та бланкетний склад адміністративних правопорушень. Описовий
склад цілком розкриває зміст правопорушень (завідомо неправдивий
виклик спеціальних служб, ст. 183 КУпАП); бланкетний – вказує на
те, що ознаки проступку встановлені окремими правилами (пору-
шення вимог законодавства про охорону культурної спадщини, ст. 92
КУпАП) та інші.
Оже, тільки за наявності складу адміністративного
правопорушення особа, яка його вчинила, може бути притягнута до
адміністративної відповідальності.
§19.7. Поняття адміністративної відповідальності
Адміністративна відповідальність виступає одним із видів
юридичної відповідальності
Адміністративну відповідальність слід розглядати у перспек-
тивному (позитивному) та ретроспективному (негативному) видах. Як
перспективна вона характеризується відповідальним ставленням
суб’єкта адміністративного права до своїх обов’язків і додержання
заборон. У ретроспективному сенсі – це специфічне правовідно-
шення між державою (її органами й посадовими особами) та суб’єк-
том адміністративного права щодо реагування на вчинене право-
порушення і суб’єкт, що його вчинив, повинен дати відповідь перед
повноваженим державним органом за свої неправомірні дії і понести
за це адміністративні стягнення в установлених законом формах і
порядку.
Виділяють основні та похідні ознаки адміністративної відпо-
відальності. За основними ознаками ця відповідальність:
• є засобом охорони встановленого правопорядку;

285
• нормативно визначена й полягає в застосуванні санкцій,
передбачених адміністративно-правовими нормами;
• супроводжується осудом із боку держави правопорушника та
правопорушення;
• пов’язана із застосуванням примусу та негативних для право-
порушника наслідків;
• реалізується у визначених законодавством процесуальних формах.
До похідних ознак включають те, що:
• підставою адміністративної відповідальності є не тільки проступки,
передбачені нормами адміністративного права, а й порушення,
передбачені нормами інших галузей права (наприклад, житлового,
трудового, земельного тощо);
• адміністративна відповідальність полягає у застосовувані до
винних адміністративних стягнень;
• право притягати до адміністративної відповідальності належить
державним органом та їх посадовим особам. Наприклад, ст. 213
КУпАП визначає органи (посадові особи), уповноважені розглядати
справи про адміністративні правопорушення.
Так, справи про адміністративні правопорушення
розглядаються:
• адміністративними комісіями при виконавчих комітетах сільських,
селищних, міських рад;
• виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад та їх
посадовими особами, уповноваженими на те КУпАП;
• районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними
судами (суддями), а у випадках, передбачених КУпАП, місцевими
адміністративними та господарськими судами, апеляційними
судами, Верховним Судом;
• органами Національної поліції, органами державних інспекцій та
іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те
КУпАП.

§ 19.8. Адміністративне стягнення: поняття та види

Відповідно до КУпАП адміністративне стягнення є мірою

відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка
вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів
України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню

286
нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими
особами.
За вчинення адміністративних правопорушень можуть
застосовуватись такі адміністративні стягнення:
1. попередження;
2. штраф;
21) штрафні бали;
3. оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або
безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;
4. конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або
безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;
грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного
правопорушення;
5. позбавлення спеціального права, наданого даному
громадянинові (права керування транспортними засобами, права
полювання); позбавлення права обіймати певні посади або
займатися певною діяльністю;
5 ) громадські роботи;
1

6. виправні роботи;
61) суспільно корисні роботи;
7. адміністративний арешт;
8. арешт з утриманням на гауптвахті.
Законами України може бути встановлено й інші, крім
зазначених у цій статті, види адміністративних стягнень.
Законами України може бути передбачено адміністративне
видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства за
вчинення адміністративних правопорушень, які грубо порушують
правопорядок.
Оплатне вилучення, конфіскація предметів та позбавлення права
керування транспортними засобами можуть застосовуватися як
основні, так і додаткові адміністративні стягнення; позбавлення права
обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - тільки як
додаткове; інші адміністративні стягнення, можуть застосовуватися
тільки як основні.
За одне адміністративне правопорушення може бути накладено
основне або основне і додаткове стягнення.

287
288
Розділ VI
ОСНОВИ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА

Глава 6.1. Екологічне право як галузь права

§6.1.1. Об’єкт і предмет екологічного права

Для забезпечення власної безпеки і життя майбутніх поколінь,
виживання людини як біологічного виду надто важливим є правове
регулювання екологічним правом екологічних правовідносин.
Екологічне право є юридичною формою суспільних екологічних
правовідносин, яке має свій об’єкт, предмет і метод правового
регулювання.
Екологічне право — це відносно «молода» комплексна галузь
права (що поєднує земельне, лісове, водне, гірниче, фауністичне,
атмосферне, повітряне та інші), яка розвивається дуже динамічно.
Численність та різноманітність нормативно- правових актів, що
регламентують екологічні правовідносини, обумовлена значною
кількістю об’єктів екологічного. Багато суспільних відносин вже
екологізовано, частина ще потребує подальшої екологізації, триває
процес систематизації екологічного законодавства.
З огляду на пріоритет виживання людини в природі нині
пропонується навіть розглядати екологічне право не як комплексну
галузь, а як підсистему права в цілому (поряд з інтелектуальним,
інформаційним і речовим правом).
Об'єктом правового регулювання в екологічній сфері є природа
(довкілля) та її окремі елементи: земля, надра, води, атмосферне
повітря, рослинний світ, ліси, фауна, їхній стан та інше і пов'язані з
ними інтереси людини.
Отож, об’єктами екологічного права є природні блага, які
існують без участі людини або з певною її участю.
Слід мати на увазі, що не всі природні явища можуть бути
об’єктами екологічного права. Деякі відносини щодо впливу людини
на природні явища не підвладні правовому регулюванню, зокрема,
водні відливи і приливи, грозові явища, виверження вулканів тощо.
Отже, об’єктами екологічного права можуть бути ті природні явища, з
приводу яких можливе виникнення суспільних відносин та їх правове
регулювання.
Об’єкти екологічного права — сукупність природних,
природно-соціальних умов і процесів, природних ресурсів,
289
ландшафтів, природних і природно-антропогенних комплексів,
екосистем та життя і здоров’я громадян, що підлягають охороні за
допомогою норм екологічного права.
До основних ознак об’єктів екологічного права належать:
• природний, природно-антропогенний або антропогенний
характер походження;
• відсутність вартості;
• неможливість (або обмежена можливість) відновлення в натурі
природних і природно-антропогенних об’єктів;
• екологічний взаємозв’язок з навколишнім природним
середовищем;
• особливий правовий імперативний режим використання.
Відповідно до Закону «Про охорону навколишнього природного
середовища» всі об’єкти природи, поділяють на три категорії:
• диференційовані (надра, земля, рослинний світ, атмосферне
повітря, тваринний світ тощо);
• інтегровані (навколишнє природне середовище та життя і
здоров’я людей);
• особливо охоронювані (природні комплекси та ландшафти,
природно-соціальні умови та процеси — курортні, лікувально-
оздоровчі, рекреаційні зони, екосистеми — виключна (морська)
економічна зона, континентальний шельф, природно-
антропогенні комплекси (зони) — території, що зазнали впливу
екологічних катастроф; екологічна мережа).
Природні об’єкти становлять компоненти навколишнього
природного середовища, а природні ресурси утворюють частину
природних об’єктів, які використовуються як джерела задоволення
різних потреб і інтересів людини.
Під природними об’єктами розуміють складову навколишнього
природного середовища або все довкілля у цілому, яке охороняється
нормами екологічного права, наділене ознаками природного
походження, що перебувають в єдиному екологічному зв’язку,
можуть виконувати різноманітні екологічні функції та забезпечувати
якість середовища мешкання людини.
Природні ресурси — джерело споживання, задоволення
економічних потреб.
Природні ресурси поділяються на ресурси загальнодержавного
та місцевого значення (ст. 39).

290
 Природні комплекси — це сукупність взаємопов’язаних частин
природних об’єктів, виділених з метою створення заповідної
території.
Ландшафт - територіальна система, яка складається із
взаємодіючих природних компонентів, ділянка земної поверхні,
обмежена природними рубежами, у межах якої природні компоненти
(рельєф, ґрунт, рослинність, водойми, клімат, тваринний світ), а
також штучні або антропогенні (забудова, дороги, сільгоспугіддя
тощо) перебувають у взаємодії і пристосовані один до одного.
Природний регіон — природно-територіальне утворення значної
площі, суцільність якого визначається характерними для нього
фітоландшафтними, фізикогеографічними, адміністративними та
іншими ознаками, характеризуються типовими та унікальними
природними комплексами, різноманітним рослинним і тваринним
світом і виконує регіональну екостабілізуючу роль.
Навколишнє природне середовище — сукупність усіх природних
умов, які створюють єдину екологічну систему, це сукупність
природних і природно-соціальних умов і процесів.
Природно-антропогенний об’єкт — природний об’ єкт, що
зазнав зміни в процесі виробничої або будь-якої іншої діяльності
людини.
Питання про визнання людини об’єктом залишається
дискусійним у науці екологічного права. Хоча в ст. 5 Закону України
«Про охорону навколишнього природного середовища» закріплено ,
що об’єктом охорони від негативного впливу є здоров’я й життя
людей, у самому екологічному праві ставлення до людини має (або
повинно мати) особливості. Особливе становище людини ґрунтується
на визнанні її сполучною ланкою між природою та суспільством.
Людина є органічною, невід’ємною частиною як природи, так і
суспільства.
Як частина об'єкта, предметом екологічного права є суспільні
відносини з приводу природи, довкілля.
Предметом екологічного права є суспільні відносини, що
виникають між суб’єктами права з приводу забезпечення екологічної
безпеки, належності, використання, відтворення (відновлення)
природних об’єктів і комплексів, охорони, а в певних випадках -
захисту людини, навколишнього природного середовища від
шкідливого впливу з метою попередження, запобігання, усунення
негативних наслідків і задоволення екологічних та інших потреб.
291
 Законодавець визначає екологічну безпеку як стан
навколишнього природного середовища, при якому забезпечується
попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення
небезпеки для здоров’я людей, що гарантується здійсненням
широкого комплексу взаємопов’язаних екологічних, політичних,
економічних, технічних, організаційних, державно-правових та інших
заходів (ст. 50 Закону України «Про охорону навколишнього
природного середовища»).
Таким чином, з огляду на інтереси і потреби людини і
громадянина у сфері взаємодії суспільства і природи, опосередковані
в праві, предмет екологічного права утворюють відносини:
власності на природні об'єкти і ресурси;
природокористування;
охорони навколишнього середовища від різних форм деградації;
захисту екологічних прав і законних інтересів фізичних і юридичних
осіб.
Зміст екологічних відносин є різноманітним, але єдиним, що
обумовлено взаємозв’язком усіх природних об’єктів між собою в
єдину екологічну систему.
Різновиди екологічних відносин за природними об’єктами:
земельні, водні, флористичні, фауністичні, атмосферно-повітряні та
інші.
Диференціація екологічних правовідносин за природними
об’єктами не порушує єдності екологічних відносин, їх предметної
цілісності.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про охорону
навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року №
1264-ХП об’єктом правової охорони є також життя і здоров’я людей,
поряд із природними ресурсами, природними територіями й
об’єктами, що підлягають особливій охороні. Безпосередньо все
різноманіття особливо охоронюваних територій і об’єктів
охоплюється поняттям екологічна мережа, правовий режим якої
встановлюється відповідно до Закону України «Про екологічну
мережу України» від 24 червня 2004 року № 1864-IV.
Екологічні правовідносини можна класифікувати й за сферами
людської діяльності в галузі навколишнього природного середовища
на відносини:
- щодо екологічної безпеки довкілля, суспільства та громадян;
- у сфері охорони навколишнього природного середовища,
292
- щодо захисту навколишнього природного середовища та людини від
шкідливого впливу;
- з приводу належності природних об’єктів суб’єктам права на праві
власності або на праві користування;
- щодо експлуатації екологічних об’єктів певними суб’єктами права;
- у галузі відновлення чи поліпшення якості природних об’єктів.
Похідними (суміжними) від екологічних правовідносин є
еколого- процесуальні, еколого-інформаційні та інші відносини.
За методом правового регулювання екологічні правовідносини
поділяють на: управлінські та договірні.
Залежно від характеру екологічних правовідносин можна
виділити: матеріальні, що встановлюють зміст прав і обов’язків; і
процесуальні, що регулюють порядок вирішення конкретних питань.
Для диференціації екологічних правовідносин можуть
застосовуватися й інші критерії, розроблені теоретиками права.
Отож, екологічне право не регулює ставлення (відношення)
людей чи суспільства до природи. Однак екологічне право регулює
суспільні відносини, тобто відносини між людьми (суб'єктами права)
з приводу певного об'єкта - природи.
За категорією «суспільні відносини з приводу природи» стоять
різноманітні екологічні інтереси людини, її потреби, що
задовольняються за рахунок ресурсів природи (екологічні,
економічні, естетичні, рекреаційні, наукові, культурні). Ці потреби
реалізовуються в постійній та активній взаємодії людини із зовнішнім
світом - природою і суспільством.
У доктрині екологічного права відносини, що регулюються ним,
називаються екологічними.
Кінцевою метою і одночасно завданням регулювання всіх цих
видів суспільних відносин є збереження сприятливого стану
навколишнього середовища або його відновлення.
У науковій літературі з екологічного права також виділяють дві
групи суспільних відносин - щодо використання природних ресурсів і
щодо охорони навколишнього природного середовища (охорони
природних ресурсів).
Відносини з природокористування регулюються головним
чином стосовно окремих природних ресурсів - землі, вод,
атмосферного повітря, надр, лісів, рослинного світу, тваринного світу.
Природокористування - використання людиною природних
ресурсів з метою задоволення своїх різноманітних потреб -
293
фізіологічних, економічних, естетичних, наукових тощо, а також
використання природного середовища для видалення відходів
виробництва та споживання.
Основний принцип здійснення природокористування - принцип
раціонального, екологічно обгрунтованого використання природних
ресурсів.
Правове регулювання суспільних відносин щодо охорони
навколишнього середовища стосується трьох видів шкідливих впливів
на неї: хімічних, фізичних і біологічних.
Прикладом правового регулювання охорони навколишнього
середовища від хімічних впливів є регулювання застосування
агрохімічних засобів, використання хладоагентов та інших хімічних
речовин, що впливають на стан озонового шару Землі.
Охорона навколишнього природного середовища (природних
комплексів, об'єктів, ресурсів) - діяльність, спрямована на збереження
або відновлення сприятливого стану природного середовища,
відтворення природних ресурсів, запобігання негативного впливу
господарської та іншої діяльності на навколишнє середовище і
ліквідацію її наслідків.
Правове регулювання охорони навколишнього середовища від
хімічних, фізичних, біологічних та інших впливів здійснюється з
метою збереження або відновлення сприятливого стану
навколишнього середовища в сенсі чистоти, незабруднення природи.
Екологічна правоохорона здійснюється від:
• радіоактивних впливів і опромінення;
• надмірного тиску на грунти важкої сільськогосподарської
техніки;
• скидання теплих стічних вод у водойми.
• шуму літаків, виробничих об'єктів;
• вібрації віді будівництва чи експлуатації транспортних засобів
(н-д, метро);
• електромагнітного поля, що створюється при використанні
електротехніки;
• переселення та гібридизації об'єктів тваринного і рослинного
світу;
• біотехнологій;
• потрапляння в навколишнє середовище мікроорганізмів (вірусів,
грибків, бактерій, в тому числі збудників інфекційних
захворювань людини);
294
 • попередження епізоотій і боротьби з ними.
Сучасна концепція правової охорони навколишнього
природного середовища грунтується на ідеї необхідності забезпечити
попередження і відшкодування шкоди навколишньому середовищу,
здоров'ю та майну громадян, господарству, яка може бути заподіяна
забрудненням навколишнього природного середовища, псуванням,
знищенням, пошкодженням, нераціональним використанням
природних ресурсів, руйнацією природних екологічних систем та
іншими екологічними правопорушеннями.
Екологічна безпека - стан захищеності природного середовища і
життєво важливих інтересів людини від можливого негативного
впливу господарської та іншої діяльності, надзвичайних ситуацій
природного і техногенного характеру, їх наслідків.
Юридичними засобами захисту об’єктів екологічної безпеки є
правове нормування, стандартизація, оцінка впливу на навколишнє
природне середовище, екологічна експертиза, екологічне
ліцензування, сертифікація, контроль, застосування заходів
юридичної відповідальності, а також правові засоби захисту
екологічних прав і законних інтересів людини і громадянина.

§ 6.1.2. Суб’єкти екологічного права

У праві визначається міра можливої і належної поведінки
суб’єктів екологічних правовідносин, яка забезпечує оптимальне
використання природних ресурсів, їх відтворення, охорону
навколишнього природного середовища (екологічної системи),
забезпечення екологічної безпеки.
Суб’єктами екологічних правовідносин є: індивіди (громадяни,
іноземці, особи без громадянства, біпатриди та ін.), колективи людей
(громади, об’єднання тощо), держава (держави) й органи управління.
Суб’єктами екологічного права України є народ України,
держава (яка реалізовує свої правомочності через відповідні органи
державної влади, наділені компетенцією по регулюванню екологічних
правовідносин), територіальні громади (які реалізовують свої
правомочності безпосередньо або через органи місцевого
самоврядування), фізичні та юридичні особи, громадські, міжнародні
та релігійні організації (об’ єднання людей), іноземні держави тощо.
Юридичні ознаки суб’єктів екологічного права:
- наділені юридичними екологічними правами й суб’єктивними
екологічними обов’язками (або компетенцією);
295
- можуть бути самостійними учасниками екологічних правовідносин;
- на них поширюються норми екологічного права (власності на
природні ресурси, природокористуванні та ін.).
Фізичні особи — це переважний вид індивідуальних суб’єктів в
екологічному праві. При наявності певних умов вони можуть бути
суб’єктами права власності на визначені в законодавстві природні
ресурси, права користування ними, на отримання екологічної
інформації; володіють правом на подання позовів про відшкодування
збитків, заподіяних забрудненням природного середовища, тощо.
Екологічні права громадян:
• право на безпечне для життя і здоров’ я навколишнє природне
середовище; право на санітарно-епідемічне благополуччя
територій і населеного пункту проживання;
• право кожного на охорону здоров’я;
• право на безпечні та здорові умови праці, навчання, побуту та
відпочинку;
• право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість
харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її
поширення;
• право кожного на достовірну та своєчасну інформацію про стан
свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи наявні та
можливі фактори ризику та їх ступінь, право звертатися за
захистом порушених екологічних прав;
• інші права.
Юридичною особою є організація, створена й зареєстрована
відповідно до законодавства.
Залежно від порядку створення ці суб’єкти поділяються на
юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного
права.
Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств,
установ та в інших формах, встановлених законом.
Юридичні особи публічного права створюються актами
Президента України, органів державної влади, органів влади
Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Правосуб’єктність органів, які виконують управлінські функції
у сфері екології, визначається їх компетенцією. Цих суб’єктів
поділяють на органи: загальної (Верховна Рада України, Президент
України, Кабінет Міністрів України, органи місцевого

296
самоврядування, їх виконавчі комітети та державні адміністрації) та
спеціальної компетенції (органи з питань екології тощо).
Повноваження громадських об’єднань у галузі охорони довкілля
визначені у ст. 21 Закону України «Про охорону навколишнього
природного середовища».

§ 6.1.3. Методи правового регулювання в екологічному праві

Екологічне право як самостійна галузь права має свій метод
правового регулювання екологічних правовідносин.
Метод правового регулювання суспільних екологічних
правовідносин - це сукупність засобів, способів і прийомів, за
допомогою яких екологічне право через поведінку своїх суб’єктів
впливає на екологічні правовідносини
У системі екологічного права для регулювання суспільних
екологічних правовідносин використовують: диспозитивний метод,
який характеризується автономією і рівноправністю сторін; та
імперативний (наказовий) метод, що базується на владних приписах.
В екологічному праві застосовують у поєднанні прийоми і
способи диспозитивного (переважно цивільно-правового) й
імперативного (здебільшого адміністративно-правового) методів
правового регулювання екологічних відносин.
Диспозитивний метод використовують дедалі більше, зокрема
при регулюванні відносин власності на природні об’єкти, договірних
відносин, відносин щодо сумісного використання природних об’єктів,
при вирішенні еколого-правових спорів, при відшкодуванні збитків
різних видів тощо.
Імперативним методом послуговуются значно частіше - при
встановленні заборон, приписів, обмежень та ін. (екологічна
експертиза при надзвичайних екологічних ситуаціях, охоронні
екологічні заходив тощо).
Таким чином, метод правового регулювання екологічних
правовідносин грунтується на поєднанні імперативних і
диспозитивних способів та прийомів впливу норм екологічного права
на суб’єктів таких правовідносин.
Екологічне право як самостійна галузь права має свій метод
правового регулювання екологічних правовідносин.

297
 §6.1.4. Принципи екологічного права
Принципи є висхідними, неспростовними, сталими,
основоположними началами.
Принципи екологічного права — це виражені в його нормах
основоположні ідеї та засади, на підставі яких і відповідно до яких
здійснюється регулювання екологічних правовідносин.
Правові принципи екологічного права закріплено в Конституції
України та інших законах про охорону природи тощо (це переважно
галузеві норми-принципи), міжнародно-правових актах, вони також
витікають зі змісту екологічного права та корелюють з його основною
метою та правом у цілому (загальноправові принципи).
Наведемо окремі, найважливіші, принципи екологічного права:
• принцип правового забезпечення гармонійності при взаємодії
людини (суспільства) та природи;
• принцип правового забезпечення екологічної безпеки;
• принцип запобігання екологічній шкоді;
• принцип правового закріплення належності природних ресурсів
конкретним суб’єктам права (на праві власності чи іншим
чином) для їх використання з метою задоволення екологічних,
майнових, немайнових та інших інтересів і потреб у межах
правового поля;
• принцип правового забезпечення раціонального (екологічний
аспект) використання природних ресурсів;
• принцип ефективного (економічний аспект) використання
природних ресурсів; принцип правового забезпечення цільового
використання природних об’єктів для задоволення людських
потреб і підтримання нормального стану екосистеми.
• принцип правового забезпечення стимулювання власників і
користувачів природних об’ єктів з метою належного
використання природних ресурсів, їх відтворення та охорони;
• принцип правового забезпечення тривалого законного
використання природних ресурсів;
• принцип правового забезпечення комплексного підходу до
використання та відтворення природних ресурсів;
• принцип міжнародного співробітництва в галузі охорони
навколишнього природного середовища.
Принципи екологічного права невідємно пов’язані з
національною екологічною політикою, що спирається на триєдиний

298
(екологічний, соціальний та економічний) розвиток світової
спільноти, причому саме екологічний має стати пріоритетом.

Глава 6.2. Джерела та система екологічного права

§ 6.2.1. Джерела екологічного права
Не вдаючись до теоретико-правових дискусій про
співвідношення джерел права із зовнішньою та внутрішньою
формами права, приймемо за джерело права – ту силу, з якої воно
(тут: екологічне право) виходить і формалізується.
Джерелами екологічного права є прийняті уповноваженими
державними органами або органами місцевого самоврядування
нормативно-правові акти та ратифіковані у встановленому порядку
міжнародно-правові договори, правові норми яких регулюють
суспільні екологічні правовідносини. Додатковими джерелами
екологічного права можна вважати міжнародні звичаї та судові
(юридичні) рішення (наприклад, міжнародних судів, Конституційного
Суду України).
Екологічне законодавство є розгалуженою, неоднорідною та
складною за своєю ієрархією системою, екологічні норми
систематизовано в десятках законів за належним предметом
правового регулювання, і, поряд із цим, їх розпорошено в
нормативно-правових актах, що регулюють й інші - не екологічні -
правовідосини.
Наприклад, закони України: «Про тваринний світ», «Про
рослинний світ», «Про охорону атмосферного повітря», поресурсові
кодекси (Земельний, Водний, Лісовий, Кодекс про надра, Кодекс
цивільного захисту) та інші регулюють спеціалізовані екологічні
правовідносини.
Натомість екологічні правові норми містять і нормативно-
правові акти, що не регулюють не екологічні правовідносини
(наприклад, закони України: «Про молоко і молочні продукти», «Про
фермерське господарство», «Про заборону репродуктивного
клонування людини»).
Нормативно-правові акти, які регулюють суспільні екологічні
правовідносини, також поділяють на:
• загальні (наприклад, Закон України «Про охорону
навколишнього природного середовища»);
• поресурсові (наприклад, Земельний, Водний, Лісовий кодекси та
Кодекс про надра).
299
 Особливістю джерел екологічного права є високий ступінь
кодифікованості екологічних правових норм. Однак єдиного,
систематизованого (кодифікованого чи консолідованого) нормативно-
правового акту, як це має місце в кримінальному, цивільному,
сімейному чи інших галузях права, немає.
Екологічні ж підзаконні акти приймаються не тільки
парламентом, а й виконавчими органами влади, Президентом України
й органми місцевого самоврядування.
Головне місце в системі джерел екологічного права посідає
Основний Закон України - Конституція України, на підставі норм і
принципів якої приймаються всі інші нормативно-правові акти.
Конституцією України (статті 13; 14; 16; 41; 50 та ін.)
врегульовано найважливіші суспільні екологічні правовідносини.
Зокрема, сттатею 13 передбачається, що земля, її надра, атмосферне
повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають у межах
території України, природні ресурси її континентального шельфу,
виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності
Українського народу.
Стаття 16 Конституції України закріплює, що забезпечення
екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території
України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи
планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу
є обов’язком держави.
В Основному Законі України визначено і принципові засади
правовідносин між людиною (громадянином) і державою щодо
природи. Так, згідно з ч. 1 ст. 50 Конституції кожен має право на
безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування шкоди,
завданої порушенням цього права. Разом із тим ст. 66 покладає на
кожного один з чотирьох найважливіших обов’язків людини та
громадянина - не заподіювати шкоду природі та відшкодовувати
завдані збитки. Частина 2 ст. 50 Конституції встановлює, що кожному
гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля,
про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її
поширення. Таку інформацію ніким не може бути обмежено
(засекречено).
Конституція України визначає повноваження вищих та інших
органів державного управління в галузі екологічних відносин
(Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів

300
виконавчої тощо). Саме на них покладено забезпечення екологічних
прав і свобод громадян, охорони довкілля.
Серед законів як джерел екологічного права самостійне місце
займають відповідні поресурсові кодекси та закони, норми яких
регулюють відносини щодо використання, охорони та відтворення
окремих природних ресурсів.
До кодифікованих поресурсових нормативно-правових актів
належать такі чинні кодекси з подальшими змінами та оновленою
редакцією:
• Земельний кодекс України, прийнятий 25 жовтня 2001 року;
• Водний кодекс України, прийнятий 6 червня 1995 року;
• Лісовий кодекс України, прийнятий 21 січня 1994 року;
• Кодекс України про надра, прийнятий 27 липня 1994 року;
та закони України:
• «Про тваринний світ», прийнятий 13 грудня 2001 року;
• «Про охорону атмосферного повітря» прийнятий 21 червня 2001
року;
• «Про рослинний світ», прийнятий 9 квітня 1999 року.
Земельний кодекс України здійснює регулювання земельних відносин
з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб,
територіальних громад та держави, раціонального використання та
охорони земель.
Водний кодекс України здійснює регулювання правових
відносин з метою забезпечення збереження, науково обгрунтованого,
раціонального використання вод для потреб населення і галузей
економіки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від
забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям
вод та ліквідації їх наслідків, поліпшення стану водних об'єктів, а
також охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на
водокористування.
Лісовий кодекс України регулює лісові відносини - суспільні
відносини, які стосуються володіння, користування та розпоряджання
лісами і спрямовуються на забезпечення охорони, відтворення та
стале використання лісових ресурсів з урахуванням екологічних,
економічних, соціальних та інших інтересів суспільства. Об'єктом
лісових відносин є лісовий фонд України та окремі лісові ділянки.
Кодекс України про надра регулює гірничі відносини з метою
забезпечення раціонального, комплексного використання надр для
301
задоволення потреб у мінеральній сировині та інших потреб
суспільного виробництва, охорони надр, гарантування при
користуванні надрами безпеки людей, майна та навколишнього
природного середовища, а також охорона прав і законних інтересів
підприємств, установ, організацій та громадян.
Кодекс цивільного захисту регулює відносини, пов’язані із
захистом населення, територій, навколишнього природного
середовища та майна від надзвичайних ситуацій, реагуванням на них,
функціонуванням єдиної державної системи цивільного захисту, та
визначає повноваження органів державної влади, Ради міністрів
Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування,
права та обов’язки громадян України, іноземців та осіб без
громадянства, підприємств, установ та організацій незалежно від
форми власності.
До нормативно-правових актів, які регулюють суспільні
екологічні відносини, інтегрованим, загальним об’єктом яких є
природа, належать закони України «Про охорону навколишнього
природного середовища», «Про екологічну мережу України», «Про
зону надзвичайної екологічної ситуації» та інші.
Особливе місце серед джерел екологічного права посідають
нормативно-правові акти Президента України як гаранта Конституції
України, прав і свобод людини та громадянина. Президент забезпечує
узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади, в
тому числі і щодо екологічних питань.
Серед джерел екологічного права значною і постанови та
розпорядження Кабінету Міністрів України. Вони приймаються на
підставі та на виконання Конституції України, законів України, указів
Президента і є обов’язковими до виконання. З-поміж передбачених
Конституцією України повноважень Кабінету Міністрів України -
регулювання та реалізація екологічних правовідносин за участі
громадян, організацій та інших суб’єктів права, забезпечення
політики в галузі охорони природи, екологічної безпеки і
природокористування.
Головним (провідним) органом у системі центральних органів
виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у
сфері екології є Міністерство екології та природних ресурсів України
(Мінприроди України). Мінприроди забезпечує нормативно-правове
регулювання з питань: екологічної безпеки, поводження з відходами,
небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та
302
агрохімікатами, державної екологічної експертизи; охорони
атмосферного повітря; збереження озонового шару Землі;
негативного антропогенного впливу на зміну клімату та адаптації до
його змін і виконання у межах компетенції вимог Рамкової конвенції
ООН про зміну клімату та Кіотського протоколу до неї;
раціонального використання, відтворення і охорони об’єктів
тваринного і рослинного світу, біо- та ландшафтного різноманіття,
формування, збереження та використання екологічної мережі та у
межах своєї компетенції біологічної та генетичної безпеки,
відтворення та охорони земель; організації, охорони та використання
природно-заповідного фонду; охорони та відтворення вод
(поверхневі, підземні, морські), раціонального використання водних
ресурсів; розвитку водного господарства і меліорації земель ;
геологічного вивчення та раціонального використання надр та ін.
Серед джерел екологічного права самостійне місце займають
нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування
(постанови, рішення, нормативні накази) та місцевих органів
виконавчої влади (постанови, рішення). Відповідно до Конституції
України органи місцевого самоврядування в межах повноважень,
визначених законами, приймають обов’язкові до виконання на
відповідній території рішення. Так, Закон України «Про охорону
навколишнього природного середовища» визначає повноваження
органів місцевого самоврядування, що в межах своєї компетенції
організовують розробку екологічних програм; збір, переробку,
утилізацію і захоронення відходів на своїй території; регулювання
планування і забудови та ін. Ці напрями діяльності у сфері екології
реалізовуються за допомогою прийняття нормативних правових актів.
Певним чином впливають на правове регулювання екологічних
відносин рішення українських і міжнародних судів, Конституційного
Суду України, узагальнення судової практики, рекомендації щодо
застосування екологічного законодавства України, наукова доктрина.
Міжнародні договори, угоди, конвенції, пакти, протоколи тощо
у галузі природокористування і охорони навколишнього природного
середовища, в яких бере участь Україна і згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України, згідно зі ст. 9 Конституції України
також є джерелами національного екологічного права та частиною
національного законодавства. З метою підтримання і забезпечення
світового правопорядку у сфері взаємодії людини, суспільства і
природи та відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні
303
договори» їх положення мають перевагу над правовими нормами
національного права, якщо останніми встановлено інші правила.
Конституцією України (ст. 18) до джерел національного права
віднесено й загальновизнані принципи і норми міжнародного права.
Прикладом міжнародно-правового акта як джерела екологічного
права є Декларація Ріо по навколишньому середовищу і розвитку,
прийнята ООН в 1992 році в Ріо-де-Жанейро.

§ 6.2.2. Загальна характеристика системи екологічного

права
Екологічне право, маючи власний предмет правового
регулювання та відповідні правові методи, як комплексна галузь
права посідає самостійне місце в загальній системі права України та
націлене на врегулювання конкретного виду суспільних відносин —
екологічних. Екологічне право має свою систему, внутрішню
ієрархічну будову.
Екологічне право може розглядатися як галузь права, навчальна
дисципліна, юридична наука.
Екологічне право як галузь права поділяють на Загальну (норми
права, які регулюють загальні для всіх видів екологічних відносин
сторони) й Особливу частини (правові норми, які регулюють окремі
види екологічних відносин з урахуванням їх специфіки). У ньому
виділяють підгалузі права; інститути, суб’інстити права, в т.ч.
складні (складені). «Молекулами» екологічного права є його численні
норми права.
До системи екологічного права входять, наприклад, інститути:
• права власності на природні об’єкти;
• права природокористування;
• управління в галузі використання, відтворення та охорони
навколишнього природного середовища;
• правового забезпечення екологічної безпеки;
• поводження з відходами тощо.
Суб’інститути екологічного права є складовими його інститутів.
Підгалузями екологічного права є земельне, водне, гірниче,
фауністичне, флористичне (у тому числі лісове), атмосфероповітряне,
природно-заповідне право тощо.
Підгалузева структура екологічного права забезпечує
диференційований підхід до правового регулювання відповідних
видів екологічних відносин.
304
§ 6.2.3. Головні глобальні екологічні завдання
Головні проблеми сучасного людства перебувають у площині,
що містить два найважливіших основоположні принципи: кому
належать невідновні природні ресурси і де взяти ті, яких бракує.
Перші актуалізуються на перетині екології, економіки та
юриспруденції; другі - виводять нас на відомий «космічний
імператив».
Учені дійшли висновку: людство не виживе на Землі, якщо
найближчими десятиліттями не змінить свого ставлення до Природи і
до кінцевих цілей розвитку земної Цивілізації. Світ загине, якщо ми, і
в першу чергу, вчені - не встигнемо запобігти масштабному,
варварському розкраданню і знищенню ресурсів планети.
Щоб вижити, людству перш за все необхідно усвідомити
неадекватність загальноприйнятих основ економічної теорії,
неефективність усталених підходів до організації управління
суспільством. Необхідна нова концепція правової держави як
підсистеми громадянського суспільства. Важливо усвідомити:
невідновні природні ресурси не можна віддавати на благо окремих
осіб, позбавляючи при цьому все інше людство права на існування.
Необхідно відмовитися від парадигми «природоохоронних
заходів», замінивши її принципом коеволюції природи і людини і
взявши на озброєння принцип: «неекологічна економіка не має права
на існування». Необхідно визнати: держава в XXI столітті не може
бути нічим іншим, як тільки слугою народу - найманим механізмом
управління суспільством за законами природи. Необхідний системний
підхід до комплексної проблеми виживання на планеті Земля людської
цивілізації.
Отож, людство не виживе на Землі, якщо не усвідомить, що його
втручання в природні процеси давно їх настільки дестабілізувало, що
без участі людини повернення до природного рівноваги просто
неможливе. Людство зобов'язане приступити до відновлення
природних балансів, перейти на повністю безвідходні замкнені
технології, на використання позаземних джерел енергії і речовини.

Питання для самостійної перевірки знань:

1. Як людина та природа взаємопов’язані? Поясніть, чому для
природи політичних кордонів не існує.
2. Які функції виконує природа щодо людини?
305
3. Що є об’єктом і предметом екологічного права?
4. Визначте метод екологічного права.
5. Класифікуйте екологічні правовідносини за різними критеріями.
6. Хто є суб’єктами екологічних правовідносин?
7. Наведіть приклади екологічних прав людини.
8. Охарактеризуйте джерела екологічного права.
9. Що входить до системи екологічного права?
10. Які правовідносини регулюють поресурсні екологічні кодекси
України?
11. Які найважливіші першочергові кроки із захисту природи має
зробити людство?

306
Розділ VІІ
ОСНОВИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

Глава 7.1. Інформаційне право як галузь права

§ 7.1.1. Поняття, об'єкт і предмет інформаційного права

Взаємозв'язок інформатики як науки та права в інформаційному
суспільстві виявляється по-різному.
Інформатика відпрацьовує методи дослідження, які після
відповідної адаптації дають можливість розв’зувати проблеми
правової науки. Серед таких методів — методи формування
гіперсистем, агрегації, комп'ютерного моделювання, алгоритмізації
тощо.
Право визначає межі дозволеної поведінки, правопорушення і
відповідальності у сфері інформаційних відносин. Право може
забороняти, стримувати, обмежувати, встановлювати різновиди або
стимулювати інформаційні відносини, їх розвиток, тенденції тощо.
Саме на перетині інформатики та права виникло інформаційне
право.
У суб'єктивному розумінні інформаційне право — це комплекс прав і
обов'язків суб'єктів суспільних правовідносин щодо інформації.
Категорія "інформаційне право" може розглядатися в кількох
аспектах, зокрема як: галузь суспільних відносин, об'єктом яких є
інформація; юридична наука; навчальна дисципліна.
Інформаційне право як наука відповідно до традицій юридичної науки
має:
- загальну частину — наукове опрацювання основних понять та
категорій інформаційних правовідносин; кола і класифікацій та
юридичних ознак суб'єктів та об'єктів інформаційних правовідносин;
принципів інформаційних правовідносин; системи правового
регулювання інформаційних правовідносин; провідних інститутів
інформаційних правовідносин;
- особливу частину — дослідження вузьких питань
інформаційних правовідносин та окремих інститутів інформаційного
права, а також тих інститутів, що зароджуються.
Інформаці́йне пра́во — галузь права, сукупність правових норм,
що регулюють суспільні відносини, пов'язані з обігом інформації,
формуванням і використанням інформаційних ресурсів,
функціюванням інформаційних систем з метою забезпечення
307
безпечного задоволення інформаційних потреб фізичних та
юридичних осіб - громадян, їх організацій, держави та суспільства в
цілому.
Об'єкт інформаційного права - суспільні інформаційні
відносини, які потребують правового регулювання.
Предметом інформаційного права є інформація, конкретні види
та форми інформації щодо конкретних інформаційних відносин,
інформаційної діяльності тощо.
Розвиток економічної, науково-технічної, соціальної життя
суспільства породжує більш складні галузі суспільних правовідносин,
які не вкладаються в рамки однієї галузі права за предметом і
методом правового регулювання. Виникають галузі, які є більш
визначеними за предметом правовідносин, але вимагають
застосування різних методів регулювання, наприклад цивільно-
правових, публічних. Інформаційне право має свій предмет, але є
комплексним за методами регулювання правових відносин своєї
предметної галузі. Прикладом такої галузі є й екологічне право.
Інформаційне право «наповнюється» нормами конституційного,
адміністративного, цивільного, трудового та міжнародного права.
Визначальною ознакою для інформаційного права як галузі
права в системі права є предметна галузь регульованих ним
правовідносин, тобто інформація. Назва інформаційної галузі права
визначається саме специфічним об'єктом правового регулювання.
Складність визначення предмета інформаційних відносин
полягає в тому, що право вже має певну структуру своїх класичних
(цивільне, кримінальне, адміністративне) і вторинних - дочірніх
(державне, фінансове, господарське, муніципальне, сімейне,
авторське, промислове і т.п.) предметних галузей . І всі ці відносини,
безумовно, пов'язані з інформацією. Вона і як матеріальний, і як
нематеріальний об'єкт є елементом будь-яких правовідносин. Але
саме процеси, пов'язані з об’єктивацією інформації на такі форми, які
стають самостійними в структурі виробничих, управлінських,
ідеологічних, економічних, особистісних відносин, і є продуктом
діяльності людини і ресурсом для інших соціальних відносин.
Інформація функціонально виконує роль зв'язування,
склеювання правовідносин між суб'єктами права за різними
напрямами. Інформація часто виступає і як самостійний ресурс і
товару, що дозволяє виділити цю частину правовідносин у самостійну
предметну галузь.
308
 Особливість інформації як об'єкта окремого виду правовідносин
– інформаційних - полягає в тому, що вона акумулює правовідносини
матеріального і нематеріального характеру, виявляє координати
взаємодії суб'єктів права з приводу вже відомих предметів,
традиційно поділених на "речові" і "інтелектуальні".
Галузь інформаційного права об'єднує комплекс правовідносин,
пов'язаних із формуванням інформаційних ресурсів, створенням і
використанням технологій їх обробки і застосування, забезпеченням
їх комунікації в системах і мережах тощо.
Основні сфери правового регулювання інформаційних
правовідносин:
• визначення та правове закріплення провідних напрямів і методів
державної політики у сфері вибору мов спілкування;
• правове регулювання суспільних відносин у сфері засобів
масової інформації (преса, видавнича справа, радіо,
телебачення, комп’ютерні мас-медіа інтернет-технології тощо);
• права на інформацію;
• державні інформаційні системи і мережі;
• доступ до інформації;
• правове і технічне забезпечення регулювання захисту
інформації;
• реалізація конституційних прав осіб на режим доступу до
персональних даних інформації про громадян та їх спільності
(організації) за умов інформатизації державних органів
управління;
• державно-правове сприяння формуванню ринку інформаційних
ресурсів, послуг, інформаційних систем, технологій, з
пріоритетами для вітчизняних виробників інформаційної
продукції, засобів, технологій;
• формування і використання національних інформаційних
ресурсів, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку,
поширення та надання споживачам інформації.

§ 7.1.2. Методологія інформаційного права

Методологія інформаційного права поєднує методологічні
засади права, інформатики, тектології (теорії організації соціальних
систем), соціальної кібернетики та інших гуманітарних і технічних
наук.
309
 9
Значний вплив на формування методології інформаційного
права має інформатика — наука про закономірності, принципи і
тенденції інформаційних процесів та їх автоматизації на основі
комп'ютерних технологій та технологій зв'язку, яка послуговується
власними методами, серед яких методи формування гіперсистем,
алгоритмізації, комп'ютерного моделювання, прикладного системного
аналізу, методи формування соціальних систем на основі критичної
маси інформації тощо.
Методологічна основа інформаційного права щодо з'ясування
нових соціальних явищ базується на теорії цивілізаційного підходу.
Відповідно до цього підходу визначаються адаптовані положення
системного підходу, зокрема такі постулати: стадійність
(хронологічна / територіальна), полінійність та унікальність (чинники,
що характеризують особливість, відмінність) розвитку людства.
Виходячи з цих методологічних чинників, можна передбачити
сценарії дальшого розвитку глобальної цивілізації — інформаційного
суспільства, ноосферні чинники якого можуть стати своєрідними
гарантами «м'якого» виходу з планетарної кризи індустріальної
цивілізації.
Коплексність інформаційного права передбачає застосування і
синергетичного методу, який використовує нелінійне мислення для
виявлення загальних закономірностей і тенденцій на основі
самоорганізації соціальних систем; пояснення становлення нових
структур у відкритих соціальних системах на засадах пошуку
співвідношення потреб та інтересів різних суб'єктів соціальних
відносин: людини, соціальних груп, суспільства, держави, світового
співтовариства.

§ 7.1.3. Система інформаційного права та його джерел

Система правового регулювання суспільних інформаційних
правовідносин за суб'єктами регулювання і джерелами права умовно
поділяється на:
1) приватно-правове регулювання (на рівні правочинів, звичаїв, угод,
традицій, норм суспільної моралі, корпоративної (ділової) етики);
2) публічно-правове (державне) регулювання.
Публічно-правове регулювання здійснюється на підставі норм
Конституції України, інших законів, кодексів і підзаконних

310
нормативно-правових актів, рішень судів, зокрема міжнародних,
принципів права тощо.
Основні положення інформаційного права базуються на принципах та
нормах Конституції України.
Системоутворюючим інформаційного законодавства є Закон
України "Про інформацію" (від 2 жовтня 1992 p.). Цей Закон
закріплює конституційні засади щодо права громадян України на
інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності. На
підставі Декларації про державний суверенітет України та Акта
проголошення незалежності України Закон визначає правові форми
міжнародного співробітництва в галузі інформації.
Мету і завдання Закону визначено в ст. 2: "Закон встановлює
загальні правові основи одержання, використання, поширення та
зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх
сферах суспільного і державного життя України, а також систему
інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних
відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону,
захищає особу та суспільство від неправдивої інформації".
Статею третьою Закону визначено сферу його дії. Вона
поширюється на інформаційні відносини, які виникають в усіх сферах
життя і діяльності суспільства і держави при одержанні,
використанні, поширенні та зберіганні інформації.
Інформаційні відносини регулюються також певними нормами
інших законів України (з наступними змінами), наприклад: «Про
доступ до публічної інформації» 2011 р., Про науково-
технічну інформацію 1993 р., Про державну підтримку засобів
масової інформації та соціальний захист журналістів 1997 р., а також
«Про систему іномовлення» 2015 р., «Про інформаційні агентства»
1995 р., «Про телебачення і радіомовлення» 1993 р., «Про Єдиний
державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують
громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус»
2012 р., «Про систему екстреної допомоги населенню за єдиним
телефонним номером 112» 2012 р., «Про друковані засоби масової
інформації (пресу) в Україні» 1991 р., «Про державну статистику»
1992 р., «Про Регламент Верховної Ради України» 2010 р. та багатьох
інших, а також правовими нормами кодексів України.
Розвиток положень інформаційного законодавства набуває
втілення в системі підзаконних нормативних актів, що приймаються
відповідними державними органами влади.
311
 Серед важливих міжнародно-правових джерел інформаційного
права: Конвенція Ради Європи про захист прав і основоположних
свобод людини 1950 р., Конвенція Ради Європи про захист осіб
стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру 1981
р. Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства 2000 р.
та ін.
Ієрархічну систему інформаційного права (внутрішню систему)
становлять правові норми, об’єднані в інститути та суб’інститути
(міжгалузеві інститути) права, що регулюють інформаційні
відносини. Наприклад, інститут права на свободу думки і слова, на
вільне вираження своїх поглядів і переконань; інститут об'єктивності,
вірогідності, повноти і точності інформації; інститут засобів масової
інформації (який включає: субінститут друкованих засобів масової
інформації; субінститут електронних засобів масової інформації
(телебачення, радіомовлення, Інтернет); субінститут кінематографії;
субінститут інформагентств) ті ін.
Інститути інформаційного права мають власний, особливий
контент і переважно комплексний характер. Так, інститут права на
інформацію охоплює порядок реалізації прав суб'єктів
інформаційного права в галузі створення інформації, пошуку і
отримання (доступу) до інформації, збирання, зберігання, передачі,
використання, поширення інформації з метою, що не суперечать
свободам, правам та інтересам людини, суспільства, держави та
забезпечує створення інформаційних ресурсів, необхідних для
реалізації інших прав і обов'язків суб'єктів права, передбачених і
гарантованих правовими України та нормами міжнародного права.

Глава 7.2. Інформаційні права та пошук правової інформації

§ 7.2.1. Інформаційні права людини і громадянина
Проблема інформаційних прав людини набуває дедалі більшого
значення у зв'язку зі зміною чинного інформаційного законодавства,
зокрема набранням чинності з 1 січня 2011 року Закону України «Про
захист персональних даних», а з 9 травня 2011 року — Законів
України «Про доступ до публічної інформації» і «Про внесення змін
до Закону України „Про інформацію“.
Інформаційні права людини — це гарантовані державою
можливості людини задовольняти її потреби щодо отримання,
використання, поширення, охорони та захисту необхідного для
життєдіяльності обсягу інформації.
312
 Право на інформацію розглядається як одне із основних прав,
що нерозривно пов'язане з окремими іншими інституційними правами
людини. Серед них чільне місце займають: свобода думки та слова;
свобода переконань та їх вираження. Зазначені інформаційні права
співвідносяться також з такими протилежними за сутністю до них
правами як: право на недоторканість приватного життя; право на
таємницю, конфіденційність тощо.
Гарантоване Конституцією України право на інформацію стає
все більш важливим для розвитку правової держави та фактично для
існування демократичного суспільства.
Не слід ототожнювати право на інформацію й інформаційні
права людини.
Право на інформацію є центральним у системі інформаційних
прав людини. Воно включає такі права, як:
• право вільно збирати (отримувати, здобувати) інформацію;
• право зберігати інформацію;
• право використовувати інформацію у законний спосіб;
• право поширювати інформацію усно, письмово або в інший
спосіб — на свій вибір.
Основою права на інформацію є право людини на отримання
інформації.
Право на інформацію не є абсолютним і необмеженим.
Насамперед, реалізація права на інформацію громадянами,
юридичними особами і державою не має порушувати громадські,
політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права,
свободи і законні інтереси інших громадян, права й інтереси
юридичних осіб.
Не допускається збирання інформації з обмеженим доступом
(що є, наприклад, державною таємницею або конфіденційною
інформацією юридичної особи).
Право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах
національної безпеки, територіальної цілісності чи громадського
порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для
охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших
людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної
конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості
правосуддя.

313
 Деталізують цю конституційну норму положення Цивільного
кодексу України, закони України «Про інформацію», «Про звернення
громадян» та інші.
Нова редакція Закону України «Про інформацію» закріплює
положення, що кожен має право на інформацію, що передбачає
можливість вільного одержання, використання, поширення,
зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав,
свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не
повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні,
духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших
громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Інформаційне законодавство закріплює і гарантії права на
інформацію, а це:
• реалізація механізму права на інформацію;
• створення можливостей для вільного доступу до даних,
архівних, бібліотечних і музейних фондів, інформаційних
банків, баз даних, інформаційних ресурсів;
• обов'язок осіб, які представляють владу, інформувати громаду
та засоби масової інформації про свою діяльність і рішення;
• здійснення державою та громадськістю контролю за
додержанням законодавства про інформацію;
• встановлення юридичної відповідальності за порушення
законодавства про інформацію.
Інші права і свободи людини і громадянина, пов'язані з інформацією:
1. Свобода особистого і сімейного життя. Право громадянина не
зазнавати втручання в його особисте та сімейне життя, шляхом
збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної
інформації про особу без її згоди, знайомитися в органах державної
влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях
із відомостями про себе («…не допускається збирання, зберігання,
використання та поширення конфіденційної інформації про особу без
її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах
національної безпеки, економічного добробуту та прав людини» ст.
32 Конституції України).
У статті 302 Цивільного кодексу України закріплено, що
збирання, зберігання, використання і поширення інформації про
особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім
випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної
314
безпеки, економічного добробуту та прав людини. Ці питання
врегульовано і в Законі України «Про захист персональних даних».
2. Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та
іншої кореспонденції ( «…винятки можуть бути встановлені лише
судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти
злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної
справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо»
ст. 31 Конституції України).
3. Право громадянина направляти індивідуальні або колективні
письмові звернення або особисто звертатися в органи державної
влади, органи місцевого самоврядування та до посадових і службових
осіб цих органів (ст. 40 Конституції України).
4. Право кожного громадянина на достовірну інформацію про
стан довкілля («…така інформація ніким не може бути засекречена»
ст. 50 Конституції України).
5. Право кожного на свободу творчості та право доступу до
культурних цінностей (результати інтелектуальної, творчої діяльності
громадянина «...ніхто не може використовувати або поширювати їх
без його згоди, за винятками, встановленими законом» ст. 54
Конституції України).
6. Право на забезпечення інформаційної безпеки людини. Усі
люди і кожен окремо потребують захисту від інформації, яка шкодить
життю, здоров’ю, використовується з неправомірною метою
(«...забезпечення... інформаційної безпеки — одна з найважливіших
функцій держави, справа всього народу» ст. 17 Конституції України).
Нині від стану (ступеня) захищеності людини від неповноти,
невчасності невірогідності інформації, що використовується, від
негативних інформаційних впливів залежить стан здоров'я і життя
людини. І таке право людини набуває характеру природного.

§ 7.2.2. Правові інформаційно-пошукові системи

Вирішення великої кількості правових задач залежить від якості
результатів інформаційного пошуку — вибору з усієї відомої
сукупності документів, текстів, відомостей, фактів і даних тих
елементів, які відповідають інформаційним потребам. За умов
великих обсягів інформації, серед якої здійснюється пошук, стає
доцільним і навіть необхідним використання правових інформаційно-
пошукових систем, серед яких:
комп’ютерна правова система «ЛІГА: ЗАКОН» (пошук
315
документів у текстових базах даних нормативних документів);
правова інформаційно-пошукова система «Нормативні акти
України»;
Глобальна мережа правової інформації GLIN та інші.
Оптимальний пошук здійснюється за однозначними дескрипторами
(термінами), які об’єднуються в тезауруси. Це особливо важливо для
юристів, які представляють держави різних правових сімей.
Прикладом спеціалізованого тезауруса є багатомовний
політематичний інформаційно-пошуковий тезаурус EUROVOC
(«єврословник»), визнаний як міжнародний термінологічний стандарт.
Цей тезаурус охоплює всі теми, важливі для діяльності європейських
інституцій: політика, міжнародні відносини, європейські
співтовариства, законодавство, економіка, торгівля, фінанси,
соціальні питання, освіта і комунікації, наука, тощо.
Світова електронна мережа правових документів Global
Legal Information Network (GLIN)
На сучасному етапі розвитку українського суспільства
законотворча, освітня та правозастосовна діяльність не може
розвиватись ізольовано, не використовуючи теоретичних і
практичних здобутків світової системи правової інформації. Це
зумовлюється практичною потребою швидкого доступу до права та,
зокрема законодавства, інших держав, що значною мірою
забезпечується стрімким розвитком електронних засобів
телекомунікацій.
Державні й недержавні структури отримують велику користь від
дедалі ширшого використання глобальних електронних мереж, що у
свою чергу створює потребу володіння якомога більшою інформацією
один про одного з тим, щоб рішення про взаємовідносини
приймалися на основі повної інформації.
Так, є можливість користувачам в Україні та за її межами
ознайомлюватись із нормативно-правовими актами України, а також
брати участь у формуванні та використанні світової електронної
мережі правової інформації (Global Legal Information Network), мати
доступ до інших світових інформаційних ресурсів, здійснювати
порівняльний аналіз нормативно-правових актів України з
нормативними актами інших держав, використовувати їх досвід,
гармонізувати нормативно-правову базу з міжнародним правом.
Світова правова інформаційна мережа (Global Legal Information

316
Network (GLIN)) забезпечує електронний доступ до авторизованих
законів країн — членів асоціації GLIN.

Питання для самостійної перевірки знань:

1. Дайте законодавче визначення інформації.
2. Яку роль відіграє інформатизація суспільства?
3. Визначте об’єкт і предмет інформаційного права.
4. Якими методами послуговується інформаційне право?
5. Охарактризуйте систему інформаційних прав людини і
громадянина.
6. Що є зовнішніми джерелами інформаційного права?
7. Які Вам відомі правові інформаційно-пошукові системи?
8. Назвіть правові гарантії захисту права на інформацію.

317
 Розділ VІІІ ОСНОВИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Глава 8.1. Господарське право як галузь права

§ 8.1.1. Поняття, предмет та джерела господарського права

України

Господарське право – це сукупність правових норм, які

регулюють суспільні відносини у сфері управління економікою,
виробництвом та реалізацією продукції, виконання робіт і надання
послуг з метою отримання прибутків чи без такої мети.
Предметом господарського права є господарські та інші тісно з
ними суспільні відносини. Господарське право залежно від предмета
правового регулювання поділяється на:
• публічне, норми якого регулюють організаційно-господарські
відносини, а також питання взаємодії державних органів і
установ із господарюючими суб’єктами;
• приватне, норми якого регулюють відносини, що виникають між
суб’єктами, здійснюючими комерційну та некомерційну
діяльність.
Методами господарського права є прийоми і способи впливу
господарсько-правових норм на суспільні відносини у цій сфері
впорядкування їх стосовно цілей і завдань господарсько-правового
регулювання.
Господарському праву притаманні наступні методи:
− дозвільний – суб’єктам господарювання дозволено все, що не
заборонено законом;
− владних розпоряджень – суб’єкти господарювання зобов’язані
виконувати управлінські вказівки компетентних державних органів;
− диспозитивний – суб’єкти господарювання є рівноправними і
самостійно визначають межі договірних відносин із контрагентами;
− заборон – суб’єкти господарювання зобов’язані утримуватися
від порушення норм, які визначають небажану поведінку і
передбачають адміністративну, кримінальну чи інші види юридичної
відповідальності за їх порушення.
Слід зазначити, господарська діяльність може бути:
1) підприємницька – здійснюється для досягнення економічних і
соціальних результатів та з метою одержання суб’єктами
підприємництва (підприємцями) прибутку;
318
 2) некомерційна господарська діяльність – здійснюється без мети
отримання прибутку.
Основні ознаки господарської діяльності. Сферу господарських
відносин становлять:
− господарсько-виробничі відносини, тобто майнові та інші
відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при
безпосередньому здійсненні господарської діяльності;
− організаційно-господарські відносини, що складаються між
суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-
господарських повноважень у процесі управління господарською
діяльністю;
− внутрішньогосподарські відносини, що складаються між
структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини
суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами (ст. 3
ГКУ).
Відповідно до статті 44 ГКУ підприємництво здійснюється на
основі:
− вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;
− самостійного формування підприємцем програми діяльності,
вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється,
залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів
ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін
на продукцію та послуги відповідно до закону;
− вільного найму підприємцем працівників;
− комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;
− вільного розпорядження прибутком, що залишається у
підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів,
передбачених законом;
− самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної
діяльності, використання підприємцем належної йому частки
валютної виручки на свій розсуд.
Сферу господарських відносин регулюють норми
господарського права, які являють собою систему, встановлені чи
санкціоновані державою, що є змістом Конституції України,
Господарського, Цивільного та інших кодексів, законів України,
указів Президента, постанов Кабінету Міністрів, інших підзаконних
актів та міжнародних угод України.

319
§ 8.1.2. Конституційні основи правопорядку у сфері
господарювання

Відповідно до статті 5 Господарського кодексу України, правове

регулювання господарської діяльності в Україні базується на основі
оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних
відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання
макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги
відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та
визначення України як суверенної і незалежної, демократичної,
соціальної, правової держави.
Конституційні основи правового господарського порядку в
Україні становлять:
− право власності Українського народу на землю, її надра,
атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в
межах території України, природні ресурси її континентального
шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від
імені Українського народу органами державної влади і органами
місцевого самоврядування в межах їхньої компетенції. При цьому,
суб’єкти господарювання не повинні використовувати свою власність
на шкоду людині і суспільству(ст. 13 Конституції України);
− право кожного громадянина користуватися природними
об'єктами права власності народу відповідно до закону;
− забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права
власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки,
недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству;
− право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю
власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом,
непорушності права приватної власності, недопущення
протиправного позбавлення власності (ст. 41 Конституції України);
− економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку
діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом
правових засад і гарантій підприємництва (ст. 15, 42 Конституції
України);
− забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій
діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на
ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної

320
конкуренції, визначення правил конкуренції та норм
антимонопольного регулювання виключно законом;
− забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання
екологічної рівноваги на території України (ст. 50 Конституції
України);
− забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов
праці, захист прав споживачів (ст. 43 Конституції України);
− взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і
дія в Україні принципу верховенства права (ст. 8 Конституції
України).
Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері
господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого
правового господарського порядку, додержуючись вимог
законодавства України.

321
 Глава 8.2. Основні принципи підприємництва в Україні та
його організаційні форми

§ 8.2.1. Поняття підприємництва та основні принципи його

здійснення в Україні

В Конституції України закріплено право кожного на

підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Саме ж
поняття підприємництва конкретизовано в Господарському кодексі
України.
Так, в статті 42 ГКУ зазначено, підприємництво - це самостійна,
ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність,
що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою
досягнення економічних і соціальних результатів та одержання
прибутку.
Підприємництвом можуть займатися фізичні особи (підприємці)
та юридичні особи, створені відповідно до законодавства України.
Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців –
це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи,
засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця
фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій,
шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного
реєстру.
Так, суб’єкти підприємницької діяльності повинні бути
зареєстрованими державою відповідно до вимог Закону України «Про
державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та
громадських формувань» від 15.05.2003 року № 755-IV.
Фізичною особою підприємцем в Україні можуть бути особи, які
володіють повною цивільною дієздатністю, зокрема, фізичні особи,
що досягли 16 річного віку, якщо їхні батьки (усиновителі) чи інші
особи, що їх замінюють надали на це письмову згоду.
Також, закон забороняє займатися підприємницькою діяльністю:
− народним депутатам;
− посадовим і службовим особам органів державної влади та
органів місцевого самоврядування;
− військовослужбовцям;
− суддям, працівникам прокуратури, правоохоронних органів;
− особам, яких суд обмежив у праві займати певні посади чи
займатися певною діяльністю (протягом строку такого обмеження);
322
 − особам, засудженим за корисливі злочини (до зняття чи
погашення судимості) та інші особи визначені законом.
Підприємницька діяльність здійснюється відповідно до загальних
принципів господарювання в Україні та спеціальних принципів
підприємництва. Загальними принципами господарювання є:
− забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист
державою усіх суб'єктів господарювання;
− свобода підприємницької діяльності у межах, визначених
законом;
− вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;
− обмеження державного регулювання економічних процесів у
зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості
економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві;
− екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та
безпеки суспільства і держави;
− захист національного товаровиробника;
− заборона незаконного втручання органів державної влади та
органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські
відносини.
Спеціальними принципами підприємницької діяльності є:
− право підприємців вільно вибирати види підприємницької
діяльності, які не заборонені законом (перелік видів господарської
діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів
діяльності, підприємництво в яких забороняється, встановлюються
виключно законом);
− право самостійно формувати програми діяльності, вибір
постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення
матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів,
використання яких не обмежено законом, встановлення цін на
продукцію та послуги відповідно до закону;
− право вільного найму підприємцем працівників на підставі
укладеного з ними трудового договору, при цьому обов’язком
підприємця є забезпечення належних і безпечних умов праці, її
своєчасна оплата на рівні не нижчому від мінімального розміру
встановленого законом, а також забезпечення соціальних гарантій,
включаючи соціальне і медичне страхування;

323
 − право комерційного розрахунку та власного комерційного
ризику – суб’єкт підприємництва самостійно відповідає за своїми
зобов’язаннями, пов’язаними із підприємницькою діяльністю;
− право вільного розпорядження прибутком, що залишається у
підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів,
передбачених законом;
− право самостійного здійснення підприємцем
зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем
належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

324
 § 8.2.2. Організаційні форми підприємництва в Україні
4.Організаційні форми підприємництва в Україні

Під організаційно-правовою формою підприємництва

розуміють сукупність майнових і організаційних відмінностей,
способів формування майнової бази підприємства, особливостей
взаємодії власників або уповноважених ними органів, підприємців і
трудового колективу підприємства, їх відповідальності один перед
одним та іншими учасниками господарських правовідносин.
В статті 55 ГКУ зазначено, що підприємництво в Україні
здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених
законом, на вибір підприємця. Порядок створення, державної
реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації суб'єктів
підприємництва окремих організаційних форм визначається цим
Кодексом та іншими законами. Щодо громадян та юридичних осіб,
для яких підприємницька діяльність не є основною, положення цього
Кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм
характером є підприємницькою.
Законодавство враховує особливості правового положення
підприємств окремих видів і закріплює особливості кожного суб’єкта
підприємництва.
Суб’єктами господарювання, тобто учасниками господарських
правовідносин є особи, які здійснюють господарську діяльність,
мають відокремлене майно і несуть відповідальність за
зобов’язаннями в межах цього майна (крім випадків передбачених
законодавством, так учасники повного товариства відповідають
солідарно всім своїм майном за зобов’язаннями товариства).
Суб’єкти господарювання мають ряд ознак правосуб’єктності
закріплених в нормах господарського законодавства:
1) мають певну організаційно-правову форму, що закріплена в
законі;
2) мають юридично відокремлене і закріплене за ними майно у
формі: основних фондів; оборотних коштів; інших цінностей;
У майновому відношенні суб’єкт господарювання є самостійним
і у своїх рішеннях не залежить від засновників та учасників. Право
власності на майно, а також права щодо управління ним базуються на
правовій підставі, за якою майно належить суб’єкту:
− праві власності (ст. 316 ЦКУ);

325
 − праві господарського відання, тобто речовому праві суб'єкта
підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається
майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним
органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих
видів майна (ст. 136 ГКУ);
− праві оперативного управління, тобто речовому праві суб'єкта
господарювання, який володіє, користується і розпоряджається
майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним
органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у
межах, встановлених Господарським кодексом та іншими законами, а
також власником майна чи уповноваженим ним органом (ст. 137
ГКУ);
− праві оренди майна (ст. 759-786 ЦКУ);
3) мають можливість набувати від свого імені майнових та
особистих немайнових прав, вступати в зобов’язання та виступати в
судових органах у якості позивача та відповідача.
Також, основною організаційно-правовою формою
підприємництва є підприємства різних форм власності - юридичні
особи:
1) господарські організації – юридичні особи, створені відповідно
до вимог Цивільного кодексу України:
− повні товариства (ст. 119-132 ЦКУ);
− командитні товариства (ст. 133-139 ЦКУ);
− товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 140-150 ЦКУ);
− товариства з додатковою відповідальністю ( ст. 151 ЦКУ);
− акціонерні товариства (ст. 152 -162 ЦКУ).
2) підприємства створені відповідно до вимог ГКУ:
− державні унітарні підприємства (ст. 73-77 ГКУ).
Державне підприємство - це підприємство унітарного типу, яке
діє на базі відокремленої частини державної власності без поділу її на
частки, створюється в розпорядчому порядку компетентним органом і
входить до сфери управління зазначеного органу.
Державні підприємства мають додаткові обмеження з таких своїх
повноваженнях:
− засновницьких (заборонено створювати підприємницькі
структури і брати участь в них);
− щодо розпорядження закріпленим за ним на праві повного
господарського відання майном (заборона передавати на безоплатній

326
основі майно будь-якій особі; відчуження основних фондів має
здійснюватися лише на конкурентних засадах і за наявності згоди
органу, уповноваженого управляти державним майном (галузевого
міністерства (відомства), державного господарського об'єднання);
− щодо розпорядження прибутком (відповідно до вимог закону і
положень статуту);
− щодо укладення договорів (обов'язковість прийняття
державного замовлення та укладення державного контракту).
Різновидом державних підприємств є казенні підприємства.
Казенне підприємство — це таке унітарне підприємство, яке діє
на базі відокремленої частини державної власності, що не підлягає
приватизації, без поділу її на частки, діє на підставі статуту,
створюється шляхом перетворення з державного підприємства (за
наявності визначених законом умов) за рішенням Кабінету Міністрів
України і входить до сфери управління органу, уповноваженого
управляти відповідним державним майном, вони не можуть ставати
банкрутами, оскільки за їхніми зобов’язаннями несе відповідальність
держава.
Казенні підприємства:
− здійснюють діяльність, що становить монополію держави;
− є природними монополістами;
− основним споживачем (понад 50 відсотків) продукції казенного
підприємства є держава.
Господарський кодекс визначає і інші види підприємницької
діяльності.
Комунальні унітарні підприємства (ст. 78 ГКУ) які
утворюються компетентним органом місцевого самоврядування в
розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної
власності і входить до сфери його управління.
Підприємства колективної власності (ст. 112 ГКУ):
− виробничий кооператив;
− споживча кооперація;
− підприємство об’єднання громадян;
− підприємство релігійної організації.
Приватні підприємства (ст. 113 ГКУ), діють на основі приватної
власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без
громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці.
Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної
власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.
327
 Фермерські господарства (ст. 114 ГКУ) створені з метою
виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської
продукції.
Підприємства з іноземними інвестиціями (ст. 116 ГКУ) в
статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить
іноземна інвестиція. Підприємство набуває статусу підприємства з
іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на
його баланс.
Іноземні підприємства (ст. 117 ГКУ) що діє виключно на основі
власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче
підприємство, придбане повністю у власність цих осіб (такі
підприємства не можуть створюватися в галузях, що мають
стратегічне значення для безпеки держави).
Об’єднання підприємств (ст. 118-127 ГКУ):
a) договірні об’єднання:
− асоціації;
− корпорації;
b) статутні об’єднання:
− консорціуми;
− концерни;
c) інші об’єднання підприємств (промислово-фінансові групи,
асоційовані підприємства, холдингові компанії, тощо).
Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у
складі двох або більше підприємств з метою координації їх
виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних
економічних та соціальних завдань. Об'єднання утворюються
підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які
відповідно до законодавства мають право утворювати об'єднання
підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити
підприємства, утворені за законодавством інших держав, а
підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств,
утворені на території інших держав. Об'єднання підприємств
утворюються на невизначений строк або як тимчасові об'єднання.
Громадянин у сфері господарювання - громадяни України,
іноземці, особи без громадянства, які здійснюють господарську
діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ст.
128-129 ГКУ).
Організаційно-правова форма і вид суб’єкта підприємництва
визначають осіб, які мають право привласнювати результати
328
підприємницької діяльності та здійснювати подальше розпорядження
одержаними результатами.

329
 § 8.2.3. Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності

Законодавство України встановлює певні обмеження та заборони

на здійснення окремих видів підприємницької діяльності. Зокрема,
діяльність пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних
речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється відповідно до Закону
України «Про внесення змін до Закону України «Про обіг в Україні
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і
прекурсорів»» від 08.07.1999 року № 863-XIV.
Також, обмеження у здійсненні підприємницької діяльності
встановлені Законом України «Про ліцензування видів господарської
діяльності» від 02.03.2015 року № 222-VIII, в якому визначено види
господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх
ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування,
відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за
порушення законодавства у сфері ліцензування. Таким чином,
ліцензування є одним із засобів державного регулювання у сфері
господарювання спрямованим на забезпечення єдиної державної
політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів
держави, суспільства та окремих споживачів.
Перелік видів господарської діяльності, що підлягають
ліцензуванню (стаття 7):
1) банківська діяльність, яка ліцензується відповідно до Закону
України "Про банки і банківську діяльність";
2) надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на
ринку цінних паперів);
3) професійна діяльність на ринку цінних паперів, яка
ліцензується з урахуванням особливостей, визначених Законом
України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в
Україні";
4) діяльність у галузі телебачення і радіомовлення, яка
ліцензується відповідно до Закону України "Про телебачення і
радіомовлення";
5) діяльність у сфері електроенергетики, яка ліцензується з
урахуванням особливостей, визначених Законом України "Про ринок
електричної енергії", і діяльність у сфері використання ядерної
енергії, яка ліцензується з урахуванням особливостей, визначених
Законом України "Про дозвільну діяльність у сфері використання
ядерної енергії";
330
 6) освітня діяльність, яка ліцензується з урахуванням
особливостей, визначених спеціальними законами у сфері освіти;
7) виробництво і торгівля спиртом етиловим, коньячним і
плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, яка
ліцензується відповідно до Закону України "Про державне
регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і
плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів";
8) діяльність у сфері телекомунікацій з урахуванням
особливостей, визначених Законом України "Про телекомунікації",
надання послуг у галузі криптографічного захисту інформації (крім
послуг електронного цифрового підпису) та технічного захисту
інформації, за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів
України;
9) будівництво об’єктів, що за класом наслідків
(відповідальності) належать до об’єктів з середніми та значними
наслідками, - з урахуванням особливостей, визначених Законом
України "Про архітектурну діяльність";
10) виробництво лікарських засобів, оптова та роздрібна торгівля
лікарськими засобами, імпорт лікарських засобів (крім активних
фармацевтичних інгредієнтів) - з урахуванням особливостей,
визначених Законом України "Про лікарські засоби";
11) виробництво та ремонт вогнепальної зброї невійськового
призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї
калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100
метрів на секунду, торгівля вогнепальною зброєю невійськового
призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю,
пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю
польоту кулі понад 100 метрів на секунду; виробництво спеціальних
засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії,
індивідуального захисту, активної оборони та їх продаж;
12) виробництво вибухових матеріалів промислового
призначення за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів
України;
13) надання послуг і виконання робіт протипожежного
призначення за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів
України;
14) виробництво особливо небезпечних хімічних речовин,
перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, поводження
з небезпечними відходами. Не підлягає ліцензуванню зберігання
331
(накопичення) суб’єктом господарювання утворених ним
небезпечних відходів, якщо протягом року з дня утворення небезпечні
відходи передаються суб’єктам господарювання, що мають ліцензію
на поводження з небезпечними відходами та інші визначені Законом.
Згідно статті 14 ГКУ ліцензія - це документ державного зразка,
який засвідчує право субєкта господарювання-ліцензіата на
провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності
протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.
У ліцензії зазначаються:
− найменування органу ліцензування, що видав ліцензію;
− вид господарської діяльності на право провадження якого
видається ліцензія;
− найменування юридичної особи або прізвище, ім'я, по батькові
фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності, яка
отримує ліцензію;
− ідентифікаційний код юридичної особи або ідентифікаційний
номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових
платежів;
− місцезнаходження юридичної особи або місце проживання
фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності;
− дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії;
− строк дії ліцензії;
− посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію;
− дата видачі ліцензії;
− підпис керівника органу ліцензування або його заступника;
− печатка органу ліцензування.
До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про
державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія
довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та
організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав
оригінал документа. Також додаються і інші документи, вичерпний
перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за
поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.
У разі відмови у видачі ліцензії нову заяву про її видачу можна
подати не раніше ніж через три місяці.
Ліцензія підлягає переоформленню у разі:
− зміни найменування юридичної особи (якщо зміна
найменування не пов'язана з реорганізацією юридичної особи) або

332
прізвища, імені, по батькові фізичної особи - суб'єкта
підприємницької діяльності;
− зміни місцезнаходження юридичної особи або місця
проживання фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності;
− змін, пов'язаних з провадженням ліцензіатом певного виду
господарської діяльності.
У разі втрати або пошкодження ліцензії видається її дублікат.
Ліцензія може бути анульованою якщо про це є заява ліцензіата
або має місце акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних
умов та інших умов визначених Законом.

Питання для самостійної перевірки знань:

1. Дайте визначення поняття «господарська діяльність»?
2. Які відносини становлять сферу господарських відносин?
3. Назвіть загальні принципи здійснення господарської
діяльності?
4. Що таке некомерційна господарська діяльність?
5. Поняття, ознаки та види суб’єктів господарського права?
6. Підприємство як основний господарюючий суб’єкт?
7. Особливості громадян-підприємців у господарській діяльності?

333
 РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Нормативно-правові акти

1. Конституція України: [Прийнята V сесією Верховної Ради

України 28 червня 1996 р.]. http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/
2. Цивільний кодекс України: Текст прийнятий Верховною Радою
України від 16 січня 2003 р., із змін. та допов. станом на 07
березня 2018 р. http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/
3. Цивільний процесуальний кодекс України: Текст прийнятий
Верховною Радою України від 18 березня 2004 р., із змін. та
допов. станом на 10 червня 2018 р. / Верховна Рада України.
http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/
4. Кодекс законів про працю України: Текст із змін. та допов.
станом на 1 лип. 2005 р. / Мін-во юстиції України. – К.: Видав.
дім «Ін Юре», 2005.
5. Кодекс адміністративного судочинства України: Станом на
13 січня 2006 р. / Верховна Рада України. – К.: Парламент.
вид-во, 2006.
6. Кримінальний кодекс України: Текст із змін. та доп. станом на
5 листопада 2005 р. – К.: Видав. дім «Ін Юре», 2005.
7. Сімейний кодекс України: Набирає чинності з 1 січ. 2004 р.
/ Упоряд В. В. Сунцов. – 2-ге вид., випр. та допов. – Х.: Консум,
2003.
8. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Текст
із змінами та допов. станом на 20 жовт. 2005 р. / Мін-во юстиції
України. – К.: Видав. дім «Ін Юре», 2005.
9. Про відпустки: Закон України: Станом на 19 квіт. 2005 р. /
Верховна Рада України. – К.: Парламент. вид-во, 2005.
10. Про Конституційний Суд України: Закон України: Станом на
1 лип. 2005 р. / Верховна Рада України. – К.: Парламент. вид-во,
2005.
11. Про вибори народних депутатів України: Закон України: Офіц.
текст, прийнятий Верховною Радою України 25 берез. 2004 р.; із
змін. та допов. станом на 1 берез 2006 р. / Мін-во юстиції
України. – К.: Видав. дім «Ін Юре», 2006.
12. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України: Станом
на 1 лют. 2006 р. / Верховна Рада України. – К.: Парламент. вид-
во, 2006.

334
13. Про комітети Верховної Ради України: Закон України: Станом
на 1 лют. 2006 р. / Верховна Рада України. – К.: Парламент.
вид-во, 2006.
14. Про статус народного депутата України: Закон України:
Станом на 1 лют. 2006 р. / Верховна Рада України. – К.:
Парламент. вид-во, 2006.

Підручники та навчальні посібники до розділу 1

15. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник для студ. вищ.

навч. закладів / Нац. ун-т внутріш. справ. – 2-ге вид. – Х.: Консум,
2005.
16. Бабаев В.К., Баранов В.М., Толстик В.А. Теория права и госу-
дарства в схемах и определениях: Учеб. пособие. – М.: Юристъ,
2003.
17. Котюк І.І., Котюк О.І. Курс правознавства: Навч. посіб. для
учнів ліцеїв, гімназій та профільних класів. – Ч. 1. Основи теорії
держави і права. – К.: Версія; Видавець Іван Котюк, 2003.
18. Марчук В.М., Теорія держави і права: Навч. посіб. / В.М. Марчук,
О.В. Корольков. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2012. – 416 с.
19. Демин А.В. Теория государства и права: Курс лекций. – М.:
ИНФРА-М, 2002.
20. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави:
Навч. посіб. – 6-е вид. – Х.: Консум, 2002.
21. Самофалов Л.П., Оленченко Т.Л. Теорія держави і права: Навч.
посіб. у схемах / Держ. податк. адмін. України; Акад. держ.
податк. служби України. – Ірпінь: Акад. ДПС України, 2002.
22. Цвік М.В., Ткаченко В.Д., Богачова Л.Л., Петришин О.В., Олей-
ников С.М. Загальна теорія держави і права: Підручник для
студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. освіти / Нац. юрид. акад.
України ім. Ярослава Мудрого; За ред. М.В. Цвік. – Х.: Право,
2002.
23. Погребной И.М. Теория права: Учеб. пособие / Нац. ун-т
внутренних дел. – 3-е изд., испр. и доп. – Х.: Основа, 2003.
24. Лисенков С.Л., Колодій А.М., Тихомиров О.Д., Ковальський В.С.
Теорія держави і права: Підручник / За ред. С.Л. Лисенкова. –
К.: Юрінком Інтер, 2005.
25. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія
держави та права: Підручник для студ. вищ. навч. закл. освіти. –
Л.: Новий Cвіт-2000, 2003.
26. Лемак В.В. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. /
Ужгород. нац. ун-т. – Ужгород: ПП «Медіум», 2003.

335
 Підручники та навчальні посібники до розділу 2
27. Годованець В.Ф. Конституційне право України: Навч. посіб. /
Міжрег. акад. управління персоналом. – К.: МАУП, 2005.
28. Конституційне судочинство в Україні: Рішення і висновки
Конституційного Суду України / Конституційний Суд України;
Голов. ред. М.Ф. Селівон. – К.: Інформ.-аналіт. центр правової та
ділової інформ. «Праксіс», 2005
29. Чуб О. О. Конституційне право громадян України на участь в
управлінні державними справами / Нац. юрид. акад. України
ім. Ярослава Мудрого. – Х.: Одіссей, 2005
30. Щербанюк О.В.. Конституційне право України: Навч. програма
/ Чернівец. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. – Чернівці: Рута, 2005.
31. Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.:
Либідь, 2005.
32. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посіб. –
4-те вид., випр. та доп. – К.: Атіка, 2006.
33. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України.
Академічний курс: Підручник для студ. вищ. навч. закл.: У 2 т.
/ НАН України; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; За ред.
В.Ф. Погорілка. – К.: Юрид. думка, 2006.
34. Конституційне право України: Навч. посіб. / за ред. проф. Ю.І.
Крегула. – 2-ге вид., допов. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2012.
-528 с.
35. Конституційне право України: Хрестоматія: Навч. посіб. для
студ. вищ. навч. закл. / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава
Мудрого; Упоряд. В.С. Журавський, Ю.М. Тодика. – К.: Видав.
дім «Ін Юре», 2003.

Підручники та навчальні посібники до розділу 3

36. Бабаскін А.Ю., Боднар Т. В., Бошицький Ю.Л., Дзера О.В.

Цивільне право України: Академічний курс: Підруч. для студ.
юрид. спец. вищ. навч. закл.: У 2 т. / Ін-т держави і права
ім. В.М. Корецького НАН України; Заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.:
Видав. дім «Ін Юре», 2003.
37. Бондарєв Е.М., Бугай В.В., Васильченко В.В., Гудименко В.Г.,
Телегей Н.І. Цивільне та сімейне право України: Навч. посіб.
для підготовки до іспитів / МВС України; Юрид. акад. – Д., 2003.

336
38. Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України:
Підручник. – К.: Істина, 2003.
39. Берестова І.Е., Бичкова С.С., Бірюков І.А., Бобрик В.І., Братель
О.Г Цивільне право України. Особлива частина. Договірні
зобов’язання: Навч. посіб. / Нац. акад. внутріш. справ України;
Заг. ред. С.С. Бичкової. – К., 2005.
40. Берестова І.Е., Бичкова С С., Бірюков І.А., Бобрик В.І., Братель О.
Г. Цивільне право України. Особлива частина. Недоговірні
зобов’язання: Навч. посіб. / Нац. акад. внутріш. справ України;
Заг. ред. С.С. Бичкової. – К., 2005.
41. Довгерт А.С., Кузнєцова Н.С., Шкрум Т.С Цивільний кодекс
України: Постатейний науково-практ. коментар: У 2 ч. / Верхов-
ний Суд України; Відп. ред. А.С. Довгерт, Н.С. Кузнєцова. – К.:
Юстініан, 2005.
42. Харитонов Є.О., Дрішлюк А.І., Калітенко О.М., Харитонова О.І.,
Зубар В.М. Цивільне право України (в запитаннях та відпо-
відях): Навч. посіб. – 3-є вид., перероб. та допов. – Х.:
ТОВ «Одіссей», 2005.
43. Кузнєцова Н.С., Дзера І.О., Коссак В.М., Бервенко С.М., Шимон С.І.
Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України:
У 2 т. / За ред. О.В. Дзера. – К.: Юрінком Інтер, 2005.
44. Червоний Ю.С., Калітенко О.М., Волосатий Г.С., Труба В.І.
Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України /
Одес. нац. юрид. акад.; За ред. Ю.С. Червоного. – К.: Істина, 2003.
45. Бобрик В.І., Мироненко В.П., Павловська Н.В. Сімейне право
України у схемах: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2005.
46. Мазур О.С. Сімейне право України: Навч. посіб. для дистанц.
навчання. / Відкритий міжнар. ун-т розвитку людини «Україна». –
К., 2005.

Підручники та навчальні посібники до розділу 4

47. Болотіна Н.Б. Трудове право України: Підручник. – К.: Вікар,

2003.
48. Пилипенко П.Д., Бурак В.Я., Козак З.Я., Синчук С.М., Парпан
Т.В. Трудове право України: Навч. посіб. / Львів. нац. ун-т
ім. І. Франка; Ред. П.Д. Пилипенко. – К.: Істина, 2005.
49. Грузінова Л.П., Короткін В.Г. Трудове право України: Курс
лекцій: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.: У 4 ч. / Міжрег.
акад. управління персоналом. – К.: МАУП, 2003.

337
50. Прокопенко В.І., Козак З.Я., Кузнецова Л.О., Гончар А.Ф.,
Плахотнікова М.В. Кодекс законів про працю України: Наук.-
практ. коментар; Наук. ред. І.П. Лавринчук. – Х.: Консум, 2003.
51. Савченко А.А., Кузниченко О.В. Трудовое право: Альбом схем:
Учеб. пособие / Нац. ун-т внутренних дел. – Харьков: Изд-во Нац.
ун-та внутренних дел, 2003.
52. Ротань В.Г., Зуб І.В., Стичинський Б.С. Науково-практичний
коментар до законодавства України про працю / Севаст. ін-т
юрид. досліджень. – 6-е вид., допов. та перероб. – К.: А.С.К.,
2005.
53. Сільченко С.О. Строковий трудовий договір за законодав-
ством України: поняття, види, умови укладення, зміни та
припинення / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. –
Х.: Золоті сторінки, 2005.
54. Хавронюк М.І. Дисциплінарні правопорушення і дисциплі-
нарна відповідальність: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2003.

Підручники та навчальні посібники до розділу 5

55. Гуржій Т.О. Адміністративне право України: навч. посіб. – К.:

КНТ, Х.: Бурун і К, 2011. – 680 с.
56. Кузьменко О.В., Гуржій Т.О. Адміністративно-процесуальне
право України: Підручник / За ред. О.В. Кузьменко.-К.: Атіка,
2007.- 416 с.
57. Крегул Ю.І. Адміністративне право і процес. Практикум: навч.
посіб / Ю.І. Крегул. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2012. – 224 с.
58. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу
України: За заг. ред. Джужі О.М., Савченка А.В., Чернєя В.В., К.:
«Юрінком Інтер», 2015. – 1064 с.
59. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального
кодексу України. Зразки процесуальних документів у
кримінальному провадженні / За аг. ред. Чернєя В.В. та
Чернявського С.С. – К.: «Центр учбової літератури», 2017. – 912
с.
60. Битяк Ю.П., Гаращук В.М., Дьяченко О.В., Зима О.Т., Зуй В.В.
Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком
Інтер, 2005.
61. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право
України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003

338
62. Паращенко М.І., Сінченко Ю.П. Адміністративне право
України (Загальна частина): Для студ. спец. 5.060101 денної
форми навчання: Навч.-практ. посіб. у схемах / Сум. держ. ун-т. –
Суми: Вид-во СумДУ, 2005.
63. Вартилецька І.А., Плугатир В.С. Кримінальне право України:
Альбом схем / Нац. акад. внутріш. справ України; Заг. ред.
В.Я. Горбачевського. – К.: Атіка, 2003
64. Бойко А.М., Брич Л.П., Грищук В.К., Дудоров О.О., Мельник М.І.
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу
України / За ред. М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. – 3-є вид.,
перероб. та допов. – К.: Атіка, 2003.
65. Александров Ю.В., Андрушко П.П., Антипов В.І., Клименко В.А.,
Матишевський П.С. Науково-практичний коментар до
Кримінального кодексу України / Відп. ред. С.С. Яценко. – 4-те
вид., перероб. та допов. – К.: А.С.К., 2005.
66. Хавронюк М.І. Судово-практичний коментар до Криміналь-
ного кодексу України: Чинне законодавство зі змін. та допов.
станом на 15 листоп. 2005 р. – К.: Юрисконсульт, 2006.
67. Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Борисов В.І., Гавриш С.Б.,
Кривоченко Л.М. Кримінальне право України. Загальна
частина: Підручник / МОН України; Ред. М.І. Бажанова. – 2-ге
вид., перероб. та допов. – К.: Юрінком Інтер, 2005.
68. Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Борисов В.І., Гавриш С.Б., Дорош Л.В.
Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник /
МОН України; Ред. М.І. Бажанова. – 2-ге вид., перероб. і допов. –
К.: Юрінком Інтер, 2005.
69. Половнікова Ж.Ю., Федоров К.Л. Альбом схем з кримінального
права (Загальна частина): Навч. посіб. для студ. вищ. навч.
закл. – К.: Слово, 2003.
70. Чернишова Н.В. Кримінальне право України: Загальна
частина: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2003.
71. Кузнєцов В.О., Стрельбицький М.П., Гіжевський В.К. Кузнєцов В.О.,
Стрельбицький М. П., Гіжевський В.К. Кримінальне право
України. Загальна та Особлива частини: Навч. посіб. для студ.
вищ. навч. закл. – К.: Істина, 2005.
72. Кучинська О.П., Кучинська О.А. Кримінальний процес
України: Навч. посіб. / Акад. адвокатури України. – К.:
Прецедент, 2005
73. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України:
Підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. – К.: Видав. дім
«Ін Юре», 2005.
339
74. Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримі-
нально-процесуального кодексу України. – К.: А.С.К., 2005.

Підручники та навчальні посібники до розділу 6

75. Академічний курс "Екологічне право України" : підручник ; за

заг. ред. Ю.С. Шемшученка. - К. : TOB "Вид-во "Юрид. думка",
2008. - 720 с.
76. Екологічне право України : [підруч. для студ. юрид. спец. вищ.
навч. закл.] / за ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. — Х. :
Право, 2009. – 328 с.
77. Екологічне право України. Академічний курс [Текст] : підруч.
для вищ. навч. закл. / [Г. І. Балюк та ін.] ; за заг. ред. акад. НАН
України Ю. С. Шемшученка ; Ін-т держави і права ім. В. М.
Корецького Нац. акад. наук України, Київ. ун-т права. - К. :
Юридична думка, 2005. - 847 с.
78. Екологічне право України. Підручник За ред. А. П.
Гетьмана і М. В. Шульги Харків Право 2009 . 420 с.
79. Кілічава Т.М. Екологічне право [Текст] : навч. посіб. для
дистанційного навч. / Т. М. Кілічава ; Відкритий міжнародний ун-
т розвитку людини "Україна". - К. : Університет "Україна", 2005. -
302 с.
80. Комарницький В.М. Екологічне право [Текст] : навч. посібник
для студ. вищих навч. закл. / В. М. Комарницький [и др.] ;
Луганська академія внутрішніх справ ім. 10-річчя незалежності
України, Кримський юридичний ін-т Національного ун-ту
внутрішніх справ України. - 2.вид. - Луганськ : РВВ ЛАВС, 2005.
- 224 с.

Підручники та навчальні посібники до розділу 7

81. Кормич Б. А. Інформаційне право. Підручник. – Харків: БУРУН

і К., 2011. – 334 с. URL
http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/7911/Kormych_Inf_
pr.pdf?sequence=1&isAllowed=y
82. Основи інформаційного прав України: Навч. посіб. / 0-72 В.С.
Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Гриценк т ін.; ред. М.Я.
Швеця, Р.А. Калюжног т П.В. Мельни- ка. — К.: Знання, 2004. —
274 с. URL^ http://library.opu.ua/upload/files/library/(07)X_O-75.pdf
340
Підручники та навчальні посібники до розділу 8

341